48212

Фінанси курс лекцій

Конспект

Финансы и кредитные отношения

Грошовий характер фінансів — важлива ознака фінансів. Гроші є обовязковою умовою існування фінансів. Фінанси – це грошові відносини, які виникають у процесі розподілу та перерозподілу вартості валового суспільного продукту і частини національного багатства у звязку з формуванням грошових прибутків та нагромаджень у субєктів господарювання і держави та використанням їх на поширене відтворення, матеріальне стимулювання робітників, задоволення соціальних та інших потреб суспільства.

Украинкский

2016-09-14

3.08 MB

4 чел.

83

PAGE  78

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Запорізький національний технічний університет

ТЕКСТИ (конспект) лекцій з дисципліни

«Фінанси»,

для студентів спеціальності

«Управління трудовими ресурсами» усіх форм навчання

 

2008


Тексти (конспект) лекцій з дисципліни «Фінанси» для студентів спеціальності «Управління трудовими ресурсами» усіх форм навчання / Укл.: Г.Ф. Трифонов, Д.В. Василичев,– Запоріжжя: ЗНТУ, 2008. - 91 с.

Укладачі: Г.Ф. Трифонов, доцент, к.е.н.

  Д.В. Василичев, доцент, к.е.н.

  

Рецензент: В.З. Бугай, доцент, к.е.н.

Відповідальний за випуск: Г.Ф. Трифонов

Затверджено

на засіданні кафедри «Управ-ління трудовими ресурсами»

Протокол № 7 від 04.12.2008 р.

ЗМІСТ

1.   Сутність фінансів

6

1.1  Уявлення про фінанси.

6

1.2  Функції фінансів

7

1.3  Фінансова система

9

1.4  Фінансові ресурси

10

  1.  Роль та використання фінансів у суспільному   

відтворенні

11

2.   Фінансова політика та фінансовий механізм

12

2.1  Фінансова політика

12

2.2  Фінансовий механізм

16

2.3   Фінансове планування

17

2.4   Керування фінансами

19

2.5   Фінансовий контроль

20

3.   Фінанси підприємств

21

  1.  Сутність, функції та організація фінансів  

підприємств

21

3.2  Фінансові ресурси підприємства

24

3.3  Доход від реалізації та його розподіл

26

3.4 Фінансування відтворення основних фондів і

оборотних коштів

26

3.5 Фінансовий стан підприємства та його оцінка

28

3.6 Фінансові аспекти приватизації державного майна

29

4.    Податки. Податкова система України

29

4.1  Сутність і функції податків

29

4.2  Класифікація податків

31

4.3 Податок на додану вартість, акцизний збір, мито

33

  1.  Оподаткування прибутку підприємств, податок на

доходи фізичних осіб

35

4.5   Інші види податків

36

5.   Бюджет та бюджетний устрій

37

5.1  Сутність та значення Державного бюджету

37

5.2  Бюджетний  устрій та бюджетна система

40

5.3  Бюджетний процес

41

5.4  Касове виконання бюджету

42

5.5  Бюджетне право

43

6.   Доходи та витрати Державного бюджету

44

6.1  Доходи Державного бюджету

44

6.2  Витрати Державного бюджету

47

6.3  Бюджетний дефіцит

50

7.   Місцеві фінанси

51

7.1  Сутність і функції місцевих фінансів

51

7.2  Місцеві фінансові ресурси

56

7.3  Доходи місцевих бюджетів

58

7.4  Витрати місцевих бюджетів

59

7.5  Регіональні позабюджетні фонди

61

8.   Державний кредит

62

8.1  Економічна сутність держкредиту

62

8.2  Види і форми Державного кредиту

64

8.3  Державний борг

65

9. Страхування і страховий ринок

69

9.1   Сутність страхування та класифікація об'єктів страхування

69

9.2  Перестрахування

70

9.3 Прибутки та витрати страховика

71

9.4  Страховий ринок України

74

10.  Фінансовий ринок

75

10.1 Сутність фінансового ринку та його класифікація

75

10.2 Цінні папери та їх види

78

10.3 Регулювання фінансового ринку

79

10.4   Фондова біржа

81

11. Фінансовий механізм зовнішньоекономічних відносин

83

11.1 Фінансовий механізм, види і правові норми

регулювання  зовнішньоекономічної діяльності в

Україні

83

11.2  Валютне регулювання

84

11.3 Валютні ринки

85

11.4 Митне регулювання

88

  1.  Принципи оподаткування суб'єктів

зовнішньоекономічної діяльності

89

1.6 Державний контроль валютних операцій

89

Список джерел

91

1 СУТНІСТЬ ФІНАНСІВ

1.1  Уявлення про фінанси

Фінанси, виражаючи дійсно існуючі у суспільстві виробничі відносини, виступають як економічна категорія. Сутність фінансів, як економічної категорії, полягає в тому, що вони завжди мають грошову форму вираження.

Грошовий характер фінансів — важлива ознака фінансів. Гроші є обов'язковою умовою існування фінансів. Фінанси – це грошові відносини, які виникають у процесі розподілу та перерозподілу вартості валового суспільного продукту і частини національного багатства у зв'язку з формуванням грошових прибутків та нагромаджень у суб'єктів господарювання і держави та використанням їх на поширене відтворення, матеріальне стимулювання робітників, задоволення соціальних та інших потреб суспільства.

Фінанси, приймаючи участь у вартісному розподілі, тісно пов'язані та взаємодіють з такими категоріями, як ціна, заробітна платня, кредит.

Ціни є основою фінансового методу розподілу вартості, а фінанси, базуючись на пропорціях розподілу, склавшись під впливом цін, виступають інструментом, який реалізує ці пропорції. Взаємодія фінансів та заробітної платні полягає в тому, що, з одного боку, фінанси «допомагають» заробітній платні формувати фонд оплати праці, відокремлюючи його від інших грошових фондів підприємства, а з іншого - заробітна платня, нарахування якої у часі не збігається з виплатою, виступає джерелом формування частини фінансових ресурсів підприємств, яке отримує форму стійких пасивів. Знаходячись в обігу підприємства, ці грошові кошти виступають джерелом формування обігових засобів.

Взаємозв'язок фінансів та кредиту яскраво проявляється у банківському відсотку, безпосередньо пов'язаному з існуванням та функціонуванням кредиту. Платність кредиту приводить до того, що банк за надання позики збирає з позичальника певну суму грошових коштів у вигляді відсотка або, навпаки, сплачує його господарським організаціям, які надали свої вільні кошти у тимчасове користування.

Фінанси - невід'ємний елемент суспільного відтворення на всіх рівнях господарювання; вони однаково необхідні низовій ланці - підприємствам (організаціям, установам), і міжгосподарським об'єднанням (асоціаціям, концернам), і державній системі управління народним господарством.

У сфері товарного господарювання саме завдяки фінансам, які є інструментом вартісного розподілу суспільного продукту, забезпечується задоволення постійно змінних потреб відтворення. Фінанси незамінні тому, що дозволяють пристосувати (трансформувати) пропорції виробництва до потреб споживача.

Розглядаючи сутність фінансів, можна виділити певні складові цих відносин:

  •  відносини зі створення і використання централізованих фондів держави;
  •  відносини з розподілу і перерозподілу ресурсів (суспільних благ) шляхом використовування державного бюджету, місцевих бюджетів і позабюджетних фондів;
  •  відносини зі створення і перерозподілу фондів суб’єктів господарювання.

1.2 Функції фінансів

Більшість авторів вважає, що фінанси виконують дві функції: розподіляючу та контролюючу.

Через розподіляючу функцію реалізується суспільне призначення фінансів - забезпечення кожного суб'єкта господарювання необхідними йому фінансовими ресурсами, які використовуються    у    формі    грошових фондів спеціального цільового призначення.

Механізм дії розподільної функції фінансів пов'язаний зі схемою розподілу ВВП. Він включає в себе кілька стадій:

- первинний розподіл;

- перерозподіл;

- вторинний розподіл.

Первинний розподіл — це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів суб'єктів, зайнятих у створенні ВНП. Первинними доходами на цій стадії є: у фізичних осіб — заробітна плата, у юридичних осіб — прибуток, у держави — прибуток державного сектора, що централізується в бюджеті й надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки.

Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем централізації вони поділяються на загальнодержавні, відомчі й корпоративні. Загальнодержавні включають бюджет і фонди цільового призначення. Відомчі — це фонди, що створюють міністерства і відомства. Корпоративні фонди передбачають централізацію частини доходів структурних підрозділів у корпоративних об'єднаннях.

Перерозподіл включає два етапи:

- вилучення частини доходів у одних суб'єктів і формування централізованих фондів. На даному етапі формуються вторинні
доходи суб'єктів, що створюють ці фонди;

- використання централізованих фондів і формування доходів окремих суб'єктів. На цьому етапі можуть формуватись як первинні доходи — заробітна плата фізичних осіб, зайнятих у бюджетній сфері, які знову ж таки підлягають перерозподілу, так і вторинні доходи у вигляді різних виплат і надання безплатних послуг із централізованих фондів фізичним особам та асигнувань і виділення коштів юридичним особам.

Вторинний розподіл — це другий етап перерозподілу.

Об'єктами дій розподіляючої функції фінансів виступають вартість суспільного валового продукту (в її грошовій формі), а також частина національного багатства.

Суб'єктами - юридичні та фізичні особи: держава, підприємства, громадяни, заклади, організації.

Завдяки контролюючій функції фінансів, її „сигналам" суспільство знає про те, як складаються пропорції у розподілі грошових коштів, як своєчасно фінансові ресурси надходять у користування різних суб'єктів господарювання, чи використовуються вони ними економно та ефективно тощо.

Фінансовий контроль — це один з найдійовіших видів контролю у суспільстві. На відміну від інших він охоплює все суспільство: кожний суб'єкт перевіряє кожного. Оскільки фінансові показники діяльності виступають результативними, то фінансовий контроль є наскрізним — він фактично охоплює всі аспекти діяльності держави, юридичних І фізичних осіб. Звідси випливають широкі повноваження органів фінансового контролю, їх доступність до будь-яких документів і сфер діяльності. Відповідно і результати контролю підлягають повному оприлюдненню. Фінансова діяльність кожного суб'єкта має бути прозорою, що створює передумови для її законності.

Ступінь та глибина реалізації контролюючої функції багато в чому визначається станом фінансової дисципліни у народному господарстві. Фінансова дисципліна - обов'язковий для всіх підприємств, організацій, закладів та службових осіб порядок ведення фінансового господарства, дотримання встановлених норм та правил, виконання фінансових зобов'язань.

1.3 Фінансова система

Фінансова система - система форм та методів утворення, розподілу та використання фондів грошових коштів держави та підприємств. Фінансова система України має такий вигляд (див. рисунок 1.1.): Всередині кожної сфери, конкретизуючи характер діяльності суб'єктів, виділяють окремі ланки фінансових відносин.

Усі сфери та ланки фінансової системи взаємопов'язані, але центральне місце серед них займають бюджети. Бюджети пов'язані з усіма іншими ланками та поєднують фінансову систему в одне ціле. Принципи побудови фінансової системи:

  •  спільність, яка зумовлена однією економічною та

політичною основою держави, однією фінансовою політико;

- функціональне призначення ланок полягає в тому, що в
кожній  з  них  вирішуються  свої завдання  специфічними
методами,   існують   відповідні   грошові   фонди,   апарат
управління.

Загальнодержавним фінансам властиві, крім того, принципи демократичного централізму та національної політики.

Сфера фінансів суб'єктів господарювання відображає рух грошових потоків підприємств. Оскільки вони мають загальні принципи організації і методи здійснення фінансової діяльності, то ця сфера не поділяється на окремі ланки. Існують певні особливості, пов'язані з формою власності та галузевою специфікою. Однак вони не настільки суттєві, щоб на їх підставі виділяти окремі ланки. Ці особливості впливають на організацію фінансових відносин, але не змінюють їх сутності.

Сфера державних фінансів, що характеризує фінансову діяльність держави, поділяється на такі ланки: бюджет держави, державний кредит, фонди цільового призначення, фінанси державних підприємств.

Сфера міжнародних фінансів відображає перерозподільно-обмінні відносини та централізацію ресурсів на світовому рівні. Вона складається з двох частин — міжнародних фінансових відносин та безпосередньо міжнародних фінансів. Міжнародні фінансові відносини опосередковуються через міжнародні розрахунки, які, у свою чергу, ґрунтуються на використанні двох валют і встановленні валютного курсу. Нині процеси курсоутворення, купівлі та продажу необхідних валют пов'язані з функціонуванням валютного ринку, який формує специфічну ланку міжнародних фінансів. Безпосередньо міжнародні фінанси включають дві ланки — фінанси міжнародних організацій та міжнародні фінансові інституції.

Сфера фінансового ринку охоплює кругообіг фінансових ресурсів як специфічного товару. За формою ресурсів фінансовий ринок поділяється на ринок грошей і ринок капіталів. Функціонування фінансового ринку забезпечується через відповідні інституції — банки, інституційні інвестори, фондові біржі.

Відособленою ланкою фінансової системи є страхування. Воно не належить до конкретної сфери і займає проміжне місце між мікро- і макрорівнями.

1.4 Фінансові ресурси

У процесі розподілу валового національного продукту підприємств, організацій, держави формуються прибутки та грошові накопичення, які називаються фінансовими ресурсами.

Залежно від рівня, на якому відбувається формування та використання фінансових ресурсів, їх поділяють на: централізовані (рівень держави, окремих адміністративно-територіальних одиниць, об'єднань, міністерств), децентралізовані (рівень окремих суб'єктів господарювання).

Найбільш важливими елементами фінансових ресурсів є: прибуток, амортизаційні відрахування, відрахування на соціальні цілі, ПДВ, акцизний сбір, податок на прибуток, ресурсні платежі в бюджет, прибутки від зовнішньоекономічної діяльності, резервні фонди, прибутки від зовнішніх та внутрішніх позик. Головним джерелом фінансових ресурсів є національний прибуток, тобто заново створена у суспільстві вартість.

Фінансові ресурси виступають матеріальними носіями фінансових відносин. Тому що саме завдяки фінансам здійснюються різні акти допомоги регіонам, окремим містам, виникають різні відносини всередині економічних систем і саме фінансові ресурси опосереднюють ці взаємовідносини.

1.5 Роль та використання фінансів у суспільному відтворенні

Фінанси мають здібність кількісно та якісно впливати на суспільне відтворення. Кількісний вплив характеризується пропорціями мобілізованих, розподілених та використаних фінансових ресурсів, якісний - впливом фінансів на матеріальні інтереси учасників процесу відтворення через форми організації фінансових відносин. Якісний вплив пов'язаний з перетворенням фінансів у стимул розвитку економіки.

Виділяють три головних напрямки фінансового впливу на процес суспільного розвитку: фінансове забезпечення потреб поширеного відтворення, фінансове регулювання економічних та соціальних процесів, фінансове стимулювання кращих результатів діяльності.

Фінансове забезпечення процесу відтворення - це покриття витрат на відтворення за рахунок фінансових ресурсів, акумульованих суб'єктами господарювання та державою. Воно може здійснюватися у трьох формах: самофінансування, кредитування та державного фінансування.

На практиці усі перелічені форми фінансового забезпечення витрат на відтворення можуть використовуватися одночасно.

Головне - це досягти оптимального для одного періоду співвідношення між ними. Досягнення подібного оптимуму можливе лише на основі активної фінансової політики держави.

У сучасних умовах найважливіші задачі полягають у тому, щоб вивести економіку із кризового стану, забезпечити її надійними та стійкими джерелами росту. Для вирішення цих задач можуть і повинні бути використані фінансові стимули. У складі фінансових стимулів розвитку виробництва і збільшення його ефективності можна виділити: ефективні напрями інвестування фінансових ресурсів, заохочувальні фонди, бюджетні методи інтенсифікації виробництва, спеціальні фінансові пільги та санкції, тощо.

2 ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА ТА ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ

2.1 Фінансова політика

Фінансова політика - це самостійна сфера діяльності держави в області фінансових відносин, яка є найважливішим засобом реалізації політики держави у будь-якій галузі суспільної діяльності.

Фінансова політика виступає активним інструментом впливу на економіку. Вона, як складова частина економічної політики, вирішує задачі пошуку, концентрації та акумулювання фінансових ресурсів та її розподілу за напрямками розвитку, які розробляються за допомогою економічної політики.

Фінансова політика відображає усі сторони функціонування фінансів і охоплює монетарну (грошово-кредитну) та фіскальну політики.

Монетарна політика являє собою комплекс дій та заходів у сфері грошового ринку. її механізм засновується на пропозиції грошей та їх вартості як фінансових ресурсів.

Фіскальна політика характеризує дії держави щодо централізації частини виробленого ВВП та її суспільного використання.

Фіскальну політику дещо умовно можна поділити за двома напрямами — на податкову і бюджетну. Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері оподаткування.

       Бюджетна політика являє собою діяльність щодо формування бюджету держави, його збалансування, розподіл бюджетних коштів тощо.

Фінансова політика у сферах фондового та страхового ринків характеризується діями держави щодо їх розвитку і регулювання, створення відповідних гарантій клієнтам страхових компаній та і    інституційних інвесторів

Фінансова політика у сфері міжнародних фінансів пов'язана з налагодженням взаємовідносин держави з міжнародними організаціями і фінансовими інституціями, членство в яких є добровільним.

Важливою складовою фінансової політики є боргова політика і держави. Боргова політика визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення  між його формами,  між кредиторами і держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу.

Фінансова політика в залежності від тривалості періоду та характеру задач, які розв'язуються, поділяється на фінансову стратегію та фінансову тактику. Фінансова стратегія - це довгостроковий курс фінансової політики, розрахований на перспективу і передбачає вирішення багатомасштабних задач, які визначаються, за допомогою економічної та соціальної стратегії. Приклади фінансової стратегії - програмні документи, антиінфляційна політика, політика приватизації держсектора. Фінансова політика - вирішення задач на певному етапі розвитку країни та забезпечення цього розвитку шляхом своєчасної зміни способів організації фінансових ресурсів, спрямованих на вирішення задач фінансової політики. Зазвичай задачі фінансової тактики обмежені роком чи декілька більш великим відрізком часу.

Фінансова стратегія і тактика повинні бути взаємопов'язані, але тактика підпорядковується стратегії. Якщо держава не досягає результатів за допомогою тактики необхідно внести корективи до стратегічного курсу.

Фінансова політика реалізується за двома напрямами: регламентування фінансових відносин у суспільстві та здійснення поточної фінансової діяльності. Регламентування фінансових відносин характеризує стратегію фінансової політики, а . поточна фінансова діяльність — її тактику. Базовим елементом є регламентування фінансових відносин, яке може здійснюватись державою у законодавчій та адміністративній формах.

Розрізняють три типи фінансової політики:

  - жорстка регламентація;

 - помірна регламентація;       

 - політика мінімальних обмежень.

Помірна регламентація здійснюється у законодавчій формі та охоплює обмежену частину фінансових відносин.

Вона забезпечує юридичним  і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і водночас дає змогу державі впливати на соціально-економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної заінтересованості суб'єктів підприємницької діяльності та громадян в ефективному господарюванні.

Залежно від завдань, на розв'язання яких спрямована фінансова політика, вона поділяється на такі види:

- політика стабілізації;

- політика економічного зростання;

- політика стримування ділової активності.

Політика стабілізації спрямована на підтримання макроекономічної рівноваги на основі сталих обсягів виробництва при стабільності цін.

Політика економічного зростання спрямована на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення обсягів ВВП з урахуванням її потенціалу

Політика стримування ділової активності використовується для регулювання економічного циклу з метою запобігання кризи надвиробництва чи недопущення виснаження економіки внаслідок надмірних темпів економічного зростання

За характером реалізації фінансова політика поділяється на дискреційну та недискреційну. Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів, спрямованих на реалізацію фінансової стратегії і тактики

Недискреційна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів — «умонтованих стабілізаторів», які автоматично регулюють ситуацію в економіці.

Функції «умонтованих стабілізаторів» виконують насамперед податки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії.

Виділяють три складові частини фінансової політики:

- розробка науково обґрунтованої концепції фінансів на
тривалу та близьку перспективу;

- визначення основних напрямків використання фінансів у поточному році та в перспективі;

-  здійснення практичних дій для досягнення поставлених цілей.

При розробці фінансової політики велике значення надасться розподілу фінансових ресурсів та їх концентрації в основних напрямках.

Основними напрямками фінансової політики в сучасних умовах є: проведення заходів для переведення підприємств на ринкові відносини, подолання кризового становища фінансів та оздоровлення грошово-кредитної системи, комплекс заходів соціального захисту, розумна приватизація державного сектору, подальший розвиток антимонопольної політики, удосконалення діючої податкової системи, розвиток фінансового ринка, тощо.

2.2 Фінансовий механізм

Реалізація фінансової політики здійснюється за допомогою фінансового механізму. Фінансовий механізм включає в себе види, форми та методи організації фінансових відносин та способи їх кількісного визначення. Багато фінансових взаємозв'язків передбачає різні форми та методи організації. Держава на основі об'єктивних законів визначає форми і методи розподілу національного доходу. Держава визначає податки, принципи та напрямки використання фінансових ресурсів, амортизаційну політику. Держава здійснює планування і прогнозування, нормативно оформлюючи способи організації фінансових відносин. При цьому, важливе значення має контроль.

Фінансовий механізм поділяється на: фінансовий механізм організацій, страховий механізм, механізм функціонування державних органів, кредитну політику.

Фінансовий механізм має територіальний поділ: фінансовий механізм держави, фінансовий механізм республіки, фінансовий механізм місцевих органів.

За впливом на суспільне виробництво фінансовий механізм включає: механізм мобілізації фінансових ресурсів, механізм надання фінансових ресурсів, механізм стимулювання суспільного виробництва. Складові елементи фінансового механізму наступні:

Фінансові методи - способи щілину фінансових відносин на процес господарювання (планування, прогнозування, самофінансування, інвестиційну програму, кредитування, випуск цінних паперів, оподаткування, систему розрахунків, оренду, страхування, траст, факторинг, лізинг, трансферт.)

Правове забезпечення ( закони, укази, постанови, накази, розпорядження, листи Мінфіну, тощо.)

Фінансові важелі ( прибуток, амортизаційні відрахування, відсоток, ціна, орендна платня, дивіденди, дисконт.)

Нормативне забезпечення (інструкції, методичні вказівки.)

Інформаційне забезпечення (комп'ютерні програми, бухгалтерська звітність, статистична звітність, тощо.)

2..3 Фінансове планування

Об'єктом фінансового планування є фінансова діяльність суб'єктів господарювання і держави, а підсумковим результатом - складання фінансових планів. У кожному плані визначаються прибутки і видатки на визначений період, зв'язки з ланками фінансової та кредитної систем (внески врахувань на соціальне страхування, платежі до бюджету, платня за банківський кредит). Задачами фінансового планування є: визначення обсягу грошових коштів та їх джерел, необхідних для виконання планових завдань, виявлення резервів зростання прибутку, економії у видатках, встановлення оптимальних пропорцій у розподілі коштів між централізованими та децентралізованими фондами, вибір найбільш ефективного використання фінансових ресурсів і грошових фондів.

Методи фінансового планування:

автоматичний (дані попереднього року переносяться на запланований рік, а якщо є інфляція, то дані помножуються на коефіцієнт інфляції. Цей метод є найбільш примітивним методом і, як правило, використовується при недостачі часу), статистичний (додаються видатки за попередні роки та діляться на кількість попередніх років), нульової бази (всі позиції повинні розраховуватися заново; цей метод враховує реальні потреби і пов'язує їх з можливостями), балансовий (узгодження напрямків використання фінансових ресурсів із джерелами їх формування, пов'язання всіх розділів фінансових планів між собою), математичне моделювання (побудова моделі процесу і перенос її у фінансову область).

Поряд з фінансовими планами в умовах ринкової економіки широко використовуються фінансові прогнози.

Фінансовий прогноз - оцінка очікуваних змін тих чи інших фінансових показників у майбутньому.

Фінансовий план - завдання на зміну в бажаному напрямку тих чи інших фінансових показників.

Фінансові прогнози та фінансові плани тісно пов'язані між собою (фінансові прогнози складаються, як правило, перед тим, як скласти фінансовий план). Фінансовий план складається на строк ВІД 1 до 5 років і входить до бюджету.

Найважливішим принципом планування є принцип безперервності, коли вносяться корективи до плану кожен рік. В Україні складаються різноманітні фінансові плани, які можна згрупувати. Перш за все виділяється система бюджетів. Кожен рік затверджується велика кількість бюджетів на всіх рівнях влади. Кожен бюджет приймається як закон і є обов'язковим до виконання. Крім того, в системі держфінансів затверджується та розробляється план за позабюджетним фондом. Некомерційні організації складають фінансовий план, який називається кошторисом витрат - якщо є бюджетні кошти або кошторисом прибутків та витрат, якщо є інші надходження.

Комерційні організації складають фінансовий план, який називається балансом прибутків та витрат. Органи державної влади складають бюджет.

Етапи становлення фінансового плану:

- аналіз виконання фінансового плану за поточний період;

- розрахунок за конкретними видами прибутку та витрат фінансового плану;

- затвердження   та   виведення   кінцевих   показників   та складання балансу.

Крім індивідуальних, складаються зведені фінансові плани:

- консолідовані бюджети, які враховують всі нижчестоящі за них бюджети (обласні, міські, регіональні тощо). На відміну від індивідуальних,  вони не використовуються як закон, їх можна складати на основі затверджених бюджетів;

- у галузях складається зведений фінансовий план вхідних підприємств.

Зведений фінансовий баланс України є не планом, а прогнозом. В ньому планується очікуване надходження грошових коштів у поточному році. Складається він із прибуткової і витратної частини. Що стосується балансу підприємства, то його завдання - надати необхідну інформацію про основні фінансові потоки та об'єкти фінансових ресурсів, які розподіляються.

2.4 Керування фінансами

Важливою областю управлінської діяльності є керування фінансами. Виконує його спеціальний апарат за допомогою особливих заходів та методів, в тому числі різноманітних стимулів та санкцій. Мистецтво управління складається у виборі найбільш ефективного методу використання або створення умов для раціонального використання вжитих методів з метою скорішого вирішення поставленої задачі. В керуванні фінансами, як і в будь-якій іншій управлінській системі, виділяються об'єкти та суб'єкти управління. В якості об'єктів виступають різноманітні види фінансових відносин; суб'єктами є ті організаційні структури, які здійснюють управління. Відповідно до класифікації фінансових відносин за їх сферами виділяють три групи об'єктів: фінанси підприємств, страхові відносини, державні фінанси.

Суб'єкти: фінансові служби підприємств, страхові органи, фінансові органи та податкові інспекції.

Сукупність всіх організаційних структур, які здійснюють керування    фінансами,    називається    фінансовим    апаратом.    У керуванні фінансами виділяють декілька функціональних елементів: планування, оперативне планування, контроль.

Розрізняють стратегічне та оперативне керування фінансами.

Стратегічне управління - це функція органів державного та економічного (господарського) управління: Верховної Ради, апарата Президента, Міністерства Фінансів, Рад, дирекцій позабюджетних фондів, страхових організацій,

фінансових служб підприємств та організацій.

Загальне управління фінансами в Україні покладене на вищі органи державної влади - Верховну Раду України, Уряд. Оперативне управління фінансами здійснює фінансовий апарат. За його допомогою держава керує фінансовою діяльністю у всіх структурних підрозділах народного господарства. Управління фінансами на підприємствах та в галузях народного господарства здійснюють фінансові відділення та служби підприємств, організацій та установ, а також фінансові відділи та управління збережених міністерств. Всю роботу по управлінню державними фінансами виконує Міністерство Фінансів, нижчі за нього фінансові органи, а також Державна податкова служба та Державне казначейство. В умовах розширення фінансової самостійності суб'єктів суттєво зростає значення територіальних і місцевих фінансових органів із реалізації фінансової політики. Перехід на принцип автономного функціонування бюджетів, розвиток місцевих органів, становлення фінансового ринку - все це підвищує значення роботи місцевих органів влади та їх фінансових відділів.

Компетентне управління фінансами працівниками фінансових органів неможливе без їх інформаційного обслуговування на основі використання автоматизованих систем фінансових розрахунків (АСФР). управління фінансами (АСУФ).

2.5. Фінансовий контроль

Фінансовий контроль - це сукупність дій та операцій по перевірці фінансових та пов'язаних з ними питань діяльності суб'єктів господарювання та управління з використанням специфічних форм і методів його організації. Сферою фінансового контролю с практично всі операції, які здійснюються з використання грошей, а у деяких випадках і без них (бартерні угоди).

Перед фінансовим контролем постають наступні задачі: сприяння збалансованості між потребами у фінансових ресурсах і розмірами грошових коштів і фондів народного господарства, забезпечення своєчасності та повноти виконання фінансових зобов'язань перед державним бюджетом, виявлення внутрішньовиробничих резервів зростання фінансових ресурсів тощо.

В залежності від суб'єктів, які здійснюють фінансовий контроль, розрізняють: державний, відомчий,
внутрішньогосподарський, суспільний та незалежний
(аудиторський) фінансовий контроль.

Державний фінансовий контроль реалізується через державний та відомчий. Загальнодержавний - фінансовий контроль здійснюють органи державної влади та управління. Відомчий фінансовий контроль здійснюють контрольно-ревізійні відділи міністерств, концернів, управління виконкомів місцевих органів влади те ін. Його об'єктом є виробнича та фінансова діяльність підвідомчих підприємств, закладів. Внутрішньогосподарський фінансовий контроль здійснюється економічними службами підприємств, організацій, закладів. Суспільний фінансовий контроль здійснюють групи, окремі фізичні особи (спеціалісти) на основі добровільності. Об'єкт контролю залежить від конкретної задачі, і [оставленої перед тими, хто перевіряє. Незалежний фінансовий контроль здійснюють спеціалізовані аудиторські фірми та служби.

За формами проведення фінансовий контроль поділяється на: попередній, поточний, наступний. За методами проведення фінансового контролю розрізняють: перевірки, обстеження, аналіз, ревізії. Суб'єктами фінансового контролю є особливі органи та організації, наділені контрольними функціями. Законодавчі органи країни здійснюють контроль через комітети та комісії, зокрема, через планові та бюджетно-фінансові комісії.

3 Фінанси підприємств

3.1 Сутність, функції та організація фінансів підприємств

Фінанси підприємств - сукупність економічних відносин підприємств, що мають розподільний характер, грошову форму виразу і матеріалізуються в доходах, надходженнях, накопиченнях, що формуються у розпорядженні суб'єктів господарювання для цілей забезпечення виробничої діяльності.

Фінансові відносини підприємств залежно від змісту можна згрупувати по напрямах:

- що виникають між засновниками у момент створення підприємства з приводу формування його статутного капіталу;

між самими підприємствами, що пов'язані з виробництвом і реалізацією продукції, виникненням нової вартості (між постачальниками, покупцями, підрядниками і іншими суб'єктами господарювання);

- між підрозділами в середині підприємства (наприклад, між цехами, філіями);

між підприємством і його працівниками (при розподілі отриманого доходу, розміщенні цінних паперів, виплаті дивідендів, стягненні штрафів і компенсацій);

між підприємством і вищестоящою організацією (в середині холдингу, фінансово-промислової групи, з союзами, асоціаціями). Ці відносини виникають при формуванні, розподілі, використанні ресурсів отримуваних для фінансування цільових програм, проведення досліджень, здійснення інвестиційних проектів.

між підприємством і фінансами держави при сплаті податків, внесків до позабюджетних фондів, наданні податкових пільг, асигнувань, сплаті штрафів;

між підприємством і банківською системою при зберіганні грошей, отриманні і погашенні кредитів, купівлі та продажу валюти, наданні інших банківських послуг;

між підприємством і страховими компаніями і організаціями, при страхуванні майна, працівників, ризиків і ін.;

між підприємством і інвестиційними інститутами при розміщенні інвестицій.

Кожна з названих груп має свої особливості, але всі вони носять двосторонній характер, тобто фінансові потоки мають пряму і зворотну спрямованість.     

Фінанси підприємств, як економічна категорія, проявляються та відображають свою сутність через такі функції: формування фінансових ресурсів в процесі господарської діяльності, розподіл та використання фінансових ресурсів і контроль за цими процесами.

Виконання фінансами своїх функцій потребує відповідної організації фінансів, під якою розуміють форми, методи, засоби формування та використання ресурсів, контроль за їх кругообігом для досягнення економічних цілей згідно з діючими законодавчими актами.

Для всієї системи ринкових відносин характерними є принципи організації, що створюють систему, яка сама відтворюється, не тільки для забезпечення її стійкості, але і умови для розвитку і вдосконалення.

Основні принципи організації фінансів підприємств

Принцип повної самостійності. Самостійність у використанні власних і прирівняних до них засобів, завдяки чому забезпечується необхідна маневреність ресурсів, яка у свою чергу дозволяє концентрувати фінансові ресурси на потрібних напрямах господарською і інших видів діяльності підприємства.

Відповідальність за результати господарської діяльності. Фінансовий результат на підприємстві є якісним показником діяльності як керівництва підприємства, так і всього колективу підприємства. Відповідальність виникає також і з приводу всіх тих ризиків, які приймає на себе підприємство в умовах ринку.

Фінансове планування. Фінансове планування визначає напрями руху грошових потоків на найближче майбутнє і на перспективу, припускає отримання і напрями використання грошових коштів. Завдяки фінансовому плануванню забезпечується планування фінансового результату.

Цей принцип як обов'язкова умова припускає формування фінансових резервів для будь-якого підприємства. Фінансові резерви забезпечують стійку виробничу діяльність в умовах можливих коливань ринкової кон'юнктури, ризиків і т ін. Якщо підприємство створює в достатньому і необхідному розмірі фінансові резерви, то це забезпечує підприємству відповідний позитивний імідж на ринку.

Фінансова дисципліна. Підприємство винне своєчасно і повно забезпечувати виконання фінансових зобов'язань перед партнерами, банківськими інститутами, органами влади і різноманітними фондами (бюджетними або позабюджетними), перед своїми працівниками і т.ін.

Самоокупність підприємства. Підприємство повинне забезпечувати покриття своїх витрат за рахунок результатів своєї власної виробничої діяльності, тим самим забезпечується оновлення виробництва і кругообіг ресурсів підприємства.

Розділення коштів, що беруть участь в обслуговуванні обороту підприємства, на власні і позичкові. (Короткострокові банківські кредити - джерело позикових засобів.)

На організацію фінансів впливають організаційно-правові форми господарювання, сфера і характер діяльності підприємств. Це виявляється в процесі формування капіталу, розподілу прибутку, створення грошових фондів, внутрішнього розподілу коштів, в тому числі у взаєморозрахунках з бюджетом.

3.2 Фінансові ресурси підприємства

Основою фінансів підприємств є фінансові ресурси— кошти, що перебувають у розпорядженні підприємств і призначені для виконання ними певних фінансових зобов'язань. До фінансових ресурсів належать грошові фонди підприємства, а також частини грошових коштів, які не входять до складу фондів.

Фінансові ресурси підприємства — це грошові прибутки та надходження, які перебувають у розпорядженні підприємства. Вони призначені для виконання фінансових зобов'язань перед усіма суб'єктами господарювання (бюджетом, банками, страховими та іншими організаціями), з якими підприємство має взаємовідносини. Фінансові ресурси необхідні для виготовлення продукції, розширення, відновлення виробництва, економічного стимулювання робітників та ін., тобто для здійснення необхідного руху коштів у виробничій діяльності підприємства.

Основними джерелами формування фінансових ресурсів підприємств є власні та залучені кошти. Власні фінансові ресурси формуються з власних джерел фінансування. Вони утворюються вже під час організації підприємства при формуванні його статутного капіталу. У процесі господарської діяльності власні фінансові ресурси підприємства поповнюються завдяки отриманим доходам і прибуткам. Ці фінансові ресурси називають власними внутрішніми фінансовими ресурсами.

Водночас підприємство може отримувати фінансові ресурси у власне використання від емісії своїх акцій, отримання дотацій, субсидій, дивідендів, відсотків на цінні папери інших емітентів тощо. Такі фінансові ресурси називають власними зовнішніми фінансовими ресурсами.

Часто підприємству не вистачає власних фінансових ресурсів, і тоді воно залучає їх на фінансовому ринку у формі банківських кредитів, коштів від емісії облігацій, інших видів цінних паперів, кредиторської заборгованості тощо. Такі фінансові ресурси називають залученими.

Фінансові ресурси підприємства використовують для придбання основних засобів, нематеріальних активів, матеріальних запасів, для покриття витрат на виробництво і реалізацію продукції (виплату заробітної плати, сплату податків, орендної плати, страхових платежів тощо). Зрозуміло, що обсяг виробництва, технічна, трудова, матеріальна забезпеченість підприємства, його соціально-економічний розвиток залежать від величини, складу та структури фінансових ресурсів підприємства.

Класифікацію фінансових ресурсів за джерелами формування подано на рис. 3.1

Рисунок 3.1 - Фінансові ресурси підприємств

3.3 Доход від реалізації та його розподіл

Реалізація продукції (Т` - Г`) – це кінцева стадія кругообігу коштів підприємства (Г – Т – В - Т` - Г`). Реалізація товарів є важливим  показником діяльності підприємства, створює базу для економічних відносин с постачальниками, посередниками та покупцями.

У склад доходу  від реалізації входить собівартість продукції, прибуток від реалізації, акцизний збір та ПДВ.

Залишок доходу від реалізації після відшкодування матеріальних та прирівняних до них витрат виробництва складає валовий дохід.

Валовий дохід – основне джерело створення фінансових ресурсів не тільки підприємств, але і державного бюджету, позабюджетних фондів, всієї економіки. У процесі відтворення валовий дохід поділяється на оплату праці та чистий дохід, тобто прибуток.

З прибутку виплачуються всі податки до бюджету, тобто прибуток підприємства є джерелом формування фінансових ресурсів держави – перший етап розподілу прибутку. Прибуток є джерелом формування ресурсів і самого підприємства для його господарської діяльності та формування різноманітних фондів (економічного стимулювання, розвитку виробництва та матеріального заохочення) – другий етап розподілу прибутку (рис. 3.2)

Кошти підприємства використовують не тільки у фондовій формі. Так, використання підприємством грошових коштів для виконання фінансових зобов’язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями здійснюється у не фондовій формі. У не фондовій формі підприємства також отримують дотації та субсидії, спонсорські внески.

3.4 Фінансування відтворення основних фондів і оборотних коштів

Процес господарської діяльності пов`язаний з постійним інвестуванням коштів у основні фонди та обігові кошти.

Витрати на створення нових, реконструкцію та технічне переозброєння діючих основних фондів є інвестуванням.

Рисунок 3.2 - Схема використання прибутку підприємства

У ринкових умовах великого значення набуває вибір оптимальної структури джерел інвестування. Інвестування здійснюється за рахунок власних та залучених коштів.

Джерела інвестицій складаються з:

- власних фінансових ресурсів: готівкові кошти засновників підприємства, фонди накопичення за рахунок прибутку, резервні фонди, амортизаційний фонд, кошти від продажу власного майна, кошти від здачі власного майна в оренду, заставу, використання внутрішніх ресурсів у будівництві.

- централізованих фінансових коштів: кошти держбюджету та місцевих бюджетів, кошти державних позабюджетних фондів, кошти благодійних фондів.

- залучених фінансових ресурсів: довгострокові кредити комерційних банків, кошти від емісії та реалізації цінних паперів, іноземні інвестиції.

За рахунок державного бюджету фінансуються централізовані капіталовкладення. Бюджетні кошти виділяються підприємствам лише в тому випадку, коли об'єкти входять до цільової комплексної програми, що затверджена Кабінетом Міністрів України.

Оборотні кошти це частина виробничих коштів, що повністю використовується за один операційний цикл, змінює свою натуральну форму та повністю переносить свою вартість на собівартість продукції.

У виробничій сфері оборотні кошти авансуються оборотні виробничі фонди та фонди обігу.

Оборотні кошти підприємств класифікуються за трьома ознаками: залежно від їхньої участі в кругообігу коштів (що авансуються в оборотні виробничі фонди, в фонди обігу), за методами планування, принципами організації та регулювання (що нормуються - оборотні кошти у виробничих запасах, незавершеному виробництві і т.д.; що не нормуються — фонди обігу за виключенням готової продукції на складі), за джерелами формування (власні, ті, що прирівнюються до власних, залучені та інші)

3.5 Фінансовий стан підприємства та його оцінка

Перехід, до ринкової економіки потребує від підприємств усіх форм класності стабільного фінансового стану. Під фінансовим станом розуміють здатність підприємства фінансувати свою діяльність, що характеризується забезпеченістю фінансовими ресурсами, необхідними для нормального функціонування підприємства; доцільністю їхнього розміщення та ефективністю використання; фінансовими взаємовідносинами з іншими юридичними та фізичними особами; платоспроможністю та фінансовою стійкістю; кредитоспроможності підприємства, запасу його фінансової стійкості. Аналіз фінансового стану підприємства базується, головним чином, на відносних показниках, тому що абсолютні показники балансу в умовах інфляції практично неможливо привести до порівнянного виду.

Існує наступна класифікація по групам основних показників, що оцінюються: показники оцінки майнового стану підприємства, показники прибутковості, показники ліквідності та платоспроможності, показники фінансової стійкості та стабільності підприємства, показники рентабельності підприємства, показники ділової активності, показники структури капіталу.

Аналіз фінансового стану підприємства базується, головним чином, на відносних показниках, тому що абсолютні показники балансу в умовах інфляції практично неможливо привести до порівнянного виду.

3.6 Фінансові аспекти приватизації державного майна

Відносини між підприємствами та державою, приватними особами та державою щодо приватизації державного майна також входять до складу фінансових відносин, тому що мова йде про пошук додаткових грошових коштів для формування бездефіцитного бюджету.

Правові, економічні й організаційні основи приватизації державного майна викладені в Законі України "Про приватизацію державного майна".

Джерелами коштів для придбання державного майна можуть бути приватизаційні папери, власні та позикові кошти покупців, що мають право приймати участь у приватизації.

Кошти, отримані від продажу майна, зараховуються до позабюджетного Державного фонду приватизації, до позабюджетного Державного фонду приватизації Автономної Республіки Крим та спрямовуються на відшкодування витрат, пов'язаних з приватизацією, кредитування технічного переозброєння приватизованих підприємств, роз виток підприємництва та створення нових робочих місць у межах, визначених державною Програмою приватизації, та до Державного бюджету України.

4 ПОДАТКИ. ПОДАТКОВА СИСТЕМА

УКРАЇНИ

4.1  Сутність і функції податків

Податки - це законодавчо установлені обов'язкові платежі, котрі сплачують фізичні та юридичні особи до бюджету, в розмірах та строки, передбачені законом.

Податки беруть участь у перерозподілі нової вартості, виступають як частина єдиного процесу відтворення, специфічна форма виробничих відносин, котра формує їх суспільний зміст.

Податки - це частина грошових доходів суспільства, що відчужена та привласнена за допомогою політичного примусу державою, тобто вони мають і матеріальний зміст також.

Таким чином, податки мають двоїстий характер: мають суспільний та матеріальний зміст.

Податки виступають як своєрідна економічна категорія, тому що виражають реально існуючі відносини, що пов'язані з процесом вилучення частини вартості національного доходу на користь доходу держави.

Податки викопують три найважливіші функції: забезпечення фінансування державних витрат (фіскальна функція), підтримка соціальної рівноваги шляхом співвідношення між доходами окремих соціальних груп з метою вирівнювання нерівності між ними (соціальна функція), державне регулювання економіки (регулююча функція).

У межах фіскальної функції можна виділити дві підфункції - контрольну та розподільну.

Контрольна підфункція полягає в тому, що з'являється можливість кількісного відображення податкових надходжень та їхнього зіставлення з потребами держави у фінансових ресурсах. Завдяки цій підфункції оцінюється ефективність кожного податкового каналу, виявляється необхідність внесення змін до податкової системи та бюджетної політики. Контрольна підфункція проявляється лише в умовах дії розподільної підфункції, що пов'язана з наповненням державної казни.

Соціальна функція податків полягає в тому, що вони відіграють важливу роль у житті суспільства. Від їхнього розміру та кількості залежить добробут громадян держави.

Регулююча функція податків проявляється через: встановлення та зміну системи оподаткування; визначення податкових ставок, їх диференціація; надання податкових пільг.

У складі регулюючої функції податків можна виділити стимулюючу та стримуючу (де стимулюючу) підфункції, а також підфункцію відтворюючого призначення.

Стримуюча підфункція, наприклад, може виявлятися через впровадження акцизів на тютюнові та алкогольні вироби, що збільшують їхню ціну продажу, покликана стримувати зростання споживання цих виробів, тому що інтереси здоров'я нації для держави понад усе.

Стимулююча підфункція податків реалізується через систему пільг, винятків (виключень), преференції та проявляється в зміні об'єкта оподаткування, зменшенні бази оподаткування, зниженні податкової ставки.

Підфункцію відтворювального призначення несуть в собі плата за воду, що споживають промислові підприємства, платежі за користування природними ресурсами та ін.

4.2   Класифікація податків

Усі види податків класифікуються за наступними ознаками:

- залежно від об'єкта оподаткування: прямі, непрямі;

- залежно від органу, котрий збирає податок: державні, місцеві;

- залежно від їхнього використання: загальні, спеціальні (цільові).

Прямі податки встановлюються безпосередньо на доход та майно (пряма форма оподаткування). До непрямих податків належать ті податки, що безпосередньо не залежать від доходу платника.

Державні податки справляються центральним урядом на всій території держави та спрямовуються до відповідних бюджетів та державних цільових фондів. До них належать прибутковий податок, податок на прибуток корпорацій, збори до Пенсійного фонду, податок па додану вартість, акцизний збір, мито та ін.

Місцеві податки збираються місцевими органами управління на відповідній території та надходять до місцевих бюджетів. її Україні всі податки збирають місцеві органи. Частина з них згідно з встановленими нормативами перераховується до державного бюджету.

Загальні податки знеособлюються при надходженні до бюджету. Вони призначені для загальнодержавних заходів. Спеціальні податки мають чітко визначене призначення и надходять до державних цільових фондів, наприклад, внески у фонд соціального страхування.

Види податків та зборів (більше 40)

  1.  Загальнодержавні податки та збори: ПДВ, акцизний збір, податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, мито, державне мито, податок на нерухомість та ін.
  2.  Місцеві податки та збори:

Податки: податок з реклами, комунальний податок.

Збори: готельний збір, збір за паркування транспорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, курортний збір, збір за участь у перегонах па іподромі, збір за виграш у перегонах на іподромі та ін.

Контроль за правильністю та своєчасністю збирання податків та зборів здійснюється державними податковими органами та іншими державними органами в межах повноважень, визначених законами.

Сукупність податків та зборів до бюджетів та Державних цільових фондів, збирання у встановленому законами України порядку, складають систему оподаткування.

Принципи побудови системи оподаткування:

- стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності  - впровадження  пільг щодо оподаткування прибутку, спрямованої на розвиток виробництва.

- обов'язковість  впровадження   норм   по  сплаті  податків  та зборів та визначення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства.

- рівнозначність та пропорційність - збирання податків з юридичних осіб здійснюється у визначеній частій від отриманого прибутку.

- рівність, недопущення проявів будь-яких проявів податкової дискримінації - забезпечення однакового ставлення до суб'єктів господарювання.

- соціальна справедливість – забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених шарів населення шляхом введення неоподаткованого мінімуму доходів громадян та використання диференційованого та прогресивного оподаткування громадян, котрі отримують високі та надвисокі доходи.

- стабільність - забезпечення незмінності податків та зборів, їхніх ставок, а також податкових пільг на протязі бюджетного року.

- економічна обґрунтованість - визначення податків та зборів на основі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей.

- рівномірність сплати — визначення строків сплати податі та зборів, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат.

- компетенція - введення та скасування податків та зборів, також пільг їхнім платникам здійснюється, згідно з законодавством про оподаткування, Верховною Радою України, Верховною Радою республіки Крим та сільськими, селищними, міськими радами.

- загальний підхід - забезпечення загального підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку чи збору, об'єкта оподаткування, джерела сплати податку чи збору, строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг.

- доступність - забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків та зборів.

Систему збирання податків залежно від розміру доходу платника податку можна класифікувати наступним чином:

- система пропорційного оподаткування, котра передбачає однакову частку податку в доходах (податковій базі), незалежно від їхньої величини;

- система  прогресивного оподаткування:   чим   вищий доход, тим непропорційно більша частина збирається у вигляді податку;

- система  регресивною оподаткування, за  якої  відбувається зменшення ставки податку в міру того як зростає доход.

4. 3 Податок на додану вартість, акцизний збір, мито

Податок, об'єктом оподаткування котрого є різниця між виторгом, отриманим від реалізації товару чи надання послуги, та вартістю покупок у різних постачальників.

База оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, послуг) визначається виходячи з їхньої договірної (контрактної) вартості, що визначена за вільними та регульованими цінами (тарифами) з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших податків та зборів, за виключенням ПДВ, який включається в ціну товару.

Об'єкти оподаткування, за виключенням операцій, що звільнені від оподаткування, та операцій до яких застосовується нульова ставка, оподатковуються за ставкою (по ставці) 20% і додається до ціни товарів (робіт, послуг).

Суми податку, що підлягають сплаті до бюджету чи відшкодуванню з бюджету, визначаються як різниця між загальною сумою податкових зобов'язань, що виникли при якому-небудь продажі товарів (робіт, послуг) на протязі звітного періоду, та сумою податкового кредиту звітного періоду. Сплата податку здійснюється не пізніше 20 числа місяця, що йде після звітного.

Акцизним збором оподатковуються товари, які, як правило, не належать до речей першої необхідності та рівень рентабельності яких достатньо високий.

Акциз — це непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари, що зараховується у нагляді надбавки до ціни товару та сплачується кінець кінцем споживачем, а не виробником цього товару.

Акцизний збір розраховується за установленими ставками до оподатковуваного обороту.

Мито - це непрямий податок на товари (інші речі), які перетинають митний кордон, тобто ввозяться, вивозяться або рухаються транзитом, зараховується до ціни товарів та сплачується за рахунок споживача.

Розміри ставок та види мита в Україні визначаються згідно з Єдиним митним тарифом України.

Об'єктом оподаткування є митна вартість або фізична одиниця імпортованих товарів, які перетинають митний кордон України. Для визначення митної вартості товарів валюта контракту перераховується в національну валюту України за курсом Національного банку України, який діє на дату подачі митної декларації.

У законодавстві України передбачені пільги про нарахуванні та сплати мита. Мито повністю зараховується до Державного бюджету України.

4.4 Оподаткування прибутку підприємств, податок на доходи фізичних осіб

Об'єктом оподаткування є прибуток, що визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового прибутку звітного періоду на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань платника податку. Прибуток оподатковується за ставкою 20% об'єкта оподаткування.

Податок сплачується до бюджету не пізніше 20 числа місяця, що йде після звітного кварталу.

Платником прибуткового податку в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства як ті, що мають, так і ті, що не мають постійного місця проживання в Україні.

При визначенні сукупного оподатковуваного доходу враховуються доходи, отримані як в натуральній, так і в грошовій формі.

Сплата податку з доходу, отриманого в іноземній валюті, здійснюється в українських гривнях перераховується за курсом НБУ на день отримання доходу).

Оподаткування громадян здійснюється за ставкою прибуткового податку з населення у розмірі 15%.

По закінченні календарного року громадяни, окрім тих, що отримували доходи тільки за місцем основної роботи, зобов'язані до 1 квітня наступного року подати до податкового органу за місцем проживання декларацію про суму сукупного доходу, отриманого як за основним, так і за неосновним місцем роботи.

Оподаткуванню підлягають доходи громадян, отримані на протязі календарного року від здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи.

Оподатковуваним доходом вважається сукупний чистий доход, тобто різниця між валовим доходом (виторгом в грошовій та натуральній формі) та документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов'язаними з отриманням доходу.

Громадяни, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, мають право вибрати метод оподаткування за фіксованим розміром податку шляхом придбання патенту.

Для юридичних осіб ставки встановлено в розмірі 6% від обсягу виручки від реалізації, якщо платник окремо сплачує ПДВ або 10%, якщо ПДВ не сплачується.

4.5 Інші види податків

Податок на промисел - це плата, що справляється з фізичних осіб за право здійснення торгової діяльності, якщо вони не зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють несистематичний, не більше чотирьох разів на протязі календарного року, продаж виготовленої, переробленої або купленої продукції, речей, товарів.

Плата за землю запроваджується з метою формування джерела коштів для фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення плодючості ґрунту, відшкодування витрат власників землі та землекористувачів, що пов'язані з господарюванням на землі гіршої якості, запровадження земельного кадастру, проведення земельної реформи та розвитку інфраструктури населених пунктів.

Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності власників землі та землекористувачів, розраховується виходячи з площі земельної ділянки, ставки земельного податку, розміру грошової оцінки землі.

Відрахування на геологорозвідувальні роботи - це форма реалізації економічного механізму відшкодування витрат на пошук та розвідку родовищ корисних копалин за рахунок державного бюджету, що збираються з користувачів надр, які здійснюють видобуток корисних копалин на раніше розвіданих родовищах.

До складу зборів за спеціальне використання природних ресурсів входять: збір за спеціальне використання водних ресурсів, збір за спеціальне використання ліпших ресурсів, збір за спеціальне використання надр при видобутку корисних копалин.

Державне мито - грошовий збір, стягнутий в судових й арбітражних органах, органах державного нотаріату, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, міських, сільських та селищних радах, передбачених законодавством України, за здійснення ними окремих дій та видачу документів.

5 Бюджет та бюджетний устрій

5.1 Сутність та значення державного бюджету

Державний бюджет є основним фінансовим планом держави на поточний рік, що має силу закону. Він є сполучним елементом в системі фінансових планів, тому що об'єднує їх в цілісну систему, визначаючи конкретний строк взаємовідносин держави з різними господарськими структурами та населенням. Ці взаємодії проявляються в наступному:

- держава має потребу в фінансових ресурсах для виконання своїх функцій;

- господарські суб'єкти всіх форм власності та напрямків діяльності є не тільки постачальниками грошових ресурсів державі, але можуть їх отримувати залежно від місця та ролі в системі економічних відносин;

- населення, яке може бути як платником податків, так і одержувачем грошових коштів (допомога дітям, матерям, малозабезпеченим, пенсіонерам, інвалідам і т.д.). Економічне значення бюджету полягає в можливості держави впливати на мобілізацію фінансів та пов'язаних з ними    матеріальних    ресурсів    на    пріоритетні    напрямки економічної та соціальної політики.

Таким чином, Державний бюджет - це грошові відносини, що виникають в державі з юридичними та фізичними особами щодо перерозподілу національного доходу в зв'язку зі створенням та використанням бюджетного фонду, що призначений для фінансування народного господарства, соціально-культурних заходів, потреб оборони та державного управління. Бюджет також має великий вплив на ефективність господарювання підприємств та організацій. Використовуючи такі бюджетні показники, як ставки податків, відсоткові ставки, бюджетний контроль та штрафні санкції, держава має вагомий вплив на ці суб'єкти економічних відносин.

Сутність бюджету як економічної категорії реалізується через акумулятивну, розподільчу і контрольні функції. Акумулятивна функція пов'язана з концентрацією коштів у централізованому фонді держави. Завдяки розподільчій функції відбувається концентрація грошових коштів у руках держави та їх використання з метою задоволення загальносуспільних потреб. Контрольна функція дає змогу дізнатися, на скільки своєчасно й повно фінансові ресурси находять у розпорядження держави, якими фактично є пропорції у розподілі бюджетних коштів, чи ефективно вони використовуються. Основу контрольної функції становить рух бюджетних ресурсів, який відображається у відповідних показниках бюджетних надходжень і видатків.

Бюджетний механізм - це сукупність конкретних форм бюджетних відносин, методів мобілізації та витрачання бюджетних коштів (див. рисунок 5.1).

Через бюджетний механізм держава регулює економіку, стимулює виробничі та соціальні процеси. До бюджетних методів регулювання економічних і соціальних процесів належать:

- податки, яків пливають на розвиток виробництва товарів, попит і пропозицію;

- бюджетне фінансування загальнодержавних програм, що забезпечують розширення виробництва і вдосконалення його структури, розвиток соціальної сфери, соціальний захист громадян;

- фінансова підтримка окремих галузей і підприємств для вимірювання економічних умов їх функціонування або прискореного розвитку;

- створення за рахунок бюджетних коштів спеціальних фондів, резервів для запобігання диспропорціям у розвитку економіки.

Бюджетний механізм є активним інструментом реалізації бюджетної політики.

Бюджетні відносини не можуть здійснитися без бюджетного регулювання тому, що вони завжди мають державний характер. Бюджетне регулювання передбачає законодавчо закріплені відсоткові відрахування від загальнодержавних податків, зборів та обов'язкових платежів, установлених на даній території, а також дотації та субвенції до бюджетів адміністративних територій.

Бюджетне регулювання охоплює всі форми впливу держави на проведення бюджетної політики, починаючи з прийняття закону про державний бюджет або рішення місцевої ради народних депутатів про місцевий бюджет і до їх прийняття державними органами. У необхідних випадках бюджетна політика держави виконується примусово (списування коштів з підприємств-платників, недоїмка на відповідні дати).

Процес збалансування державного бюджету.

Рисунок 5.1 - Бюджетний механізм.

Бюджетне регулювання здійснюється трьома методами: зарахування до доходу бюджету нижчого рівня частини доходу бюджету вищого рівня (звичайно встановлюється % відрахувань від державних податків), дотація, субвенція.

Дотація, звичайно, виділяється з бюджету вищого рівня бюджету нижчого рівня у вигляді твердої суми для покриття касової розбіжності. Дотації можуть застосовуватися і для фінансування соціальних або економічно важливих проблем, якщо бюджет нижчого рівня не регулюється іншими методами.

Субвенція означає часткову участь бюджету вищого рівня в цільових заходах бюджету нижчого рівня. При цьому покривається не взагалі касовий розрив бюджету нижчого рівня, а відбувається часткове фінансування. При субвенції також заздалегідь обговорюється сума та строки фінансування із бюджету вищого рівня.

5.2 Бюджетний устрій та бюджетна система

Вертикальна структура бюджету за рівнями влади характеризується двома поняттями: «бюджетний устрій» і «бюджетна система».

Бюджетний устрій показує, яким чином побудована бюджетна система, тобто це організація вертикальної структурної побудови бюджету держави за рівнями адміністративно-територіального поділу країни.

Бюджетна система відображає складові бюджету, тобто це сукупність усіх бюджетів, які формуються в даній країні згідно з її бюджетним устроєм.

Основи бюджетного устрою: виділення видів бюджетів; установлення принципів побудови бюджетної системи; розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи; організація взаємовідносин між бюджетами. Виділення видів бюджетів ґрунтується на політичному устрої та адміністративно-територіальному поділі кожної країни. Існують два основні види бюджетів - центральні та місцеві. У країнах з федеральним устроєм - два різновиди центральних бюджетів: загальнодержавний та центральні для членів федерації. В Україні центральними є державний бюджет України і Республіканський бюджет Автономної Республіки Крим. Склад місцевих бюджетів відображає територіальний поділ країни: в Україні - області, райони, поселення. Відповідно місцеві бюджети поділяють на дві групи: централізовані - обласні, районні, міські та бюджети базового рівня - сіл, селищ, міст, районів у містах.

Для виконання своїх функцій державні органи на всіх рівнях управління повинні мати у розпорядженні відповідні фінансові ресурси. З цією метою у державі створюється розгалужена мережа бюджетів, що забезпечують акумуляцію грошових коштів регіонів для фінансування їхнього господарства, соціальної сфери, благоустрою, утримання місцевих органів законодавчої та виконавчої влади тощо. Сукупність бюджетів окремих адміністративно-територіальних формувань, яка базується на економічних відносинах і правових нормах, становить собою бюджетну систему.

У процесі формування і використання коштів окремих видів бюджетів, їх збалансування виникають фінансові відносини, регламентовані законодавством. Організація і принципи побудови бюджетної системи, її структура, взаємозв'язок окремих ланок бюджетної системи, бюджетний процес і бюджетні права органів законодавчої та виконавчої влади - це елементи бюджетного устрою. Бюджетний устрій різних країн залежить від державного устрою, територіально-адміністративного поділу, рівня розвитку економіки та деяких інших специфічних особливостей кожної держави.

Головні принципи бюджетного устрою - єдність і самостійність усіх бюджетів, їх повнота, реальність і гласність. Доходи бюджетів кожного рівня формуються відповідно до податкового і бюджетного законодавства, а розподіл окремих джерел доходів між бюджетами різного рівня здійснюється за допомогою бюджетного регулювання.

5.3 Бюджетний процес

Бюджетний процес являє собою порядок складання та виконання бюджету, його нормативно-правову та організаційну основу, а також питання теорії та методології складання бюджетів країни.

Зміст бюджетного процесу охоплює 4 стадії: складання проекту бюджету, розгляд та затвердження бюджету, виконання бюджету, складання звіту про виконання бюджету та його затвердження.

Складанню проекту Держбюджету передує розробка основних програмних макроекономічних показників соціально-економічного розвитку України на наступний рік, а також валового внутрішнього продукту, балансу фінансових ресурсів, балансу доходів та витрат населення, платіжного балансу, валютного плану. Верховна Рада України не пізніше 15 червня поточного року розробляє та відсилає Президенту України спеціальну постанову (бюджетну резолюцію) про основні напрямки бюджетної політики на наступний бюджетний рік. Кабінет Міністрів України організовує складання проекту Держбюджету та якщо він готовий подає його Президенту України. Після розглядання проекту Президент, в разі згоди з ним, подає його до Верховної Ради України до 15 вересня. Якщо Верховна Рада не прийме Закон про Держбюджет до 2 грудня, то вона мас прийняти постанову про порядок фінансування поточних витрат до прийняття Закону. Якщо Верховна Рада не прийме таку постанову до ЗО грудня, то автоматично продовжує діяти Закон про Державний бюджет України поточного року, за винятком показників витрат розвитку.

Виконання Державного бюджету організовує Кабінет Міністрів України через Міністерство Фінансів України, міністерства, відомства, інші органи державної виконавчої влади, уряд Автономної Республіки Крим, виконавчі органи міських Рад народних депутатів.

Звіт про виконання Державного бюджету України подається Президентом України Верховній Раді до 1 травня року, що йде наступним після звітного.

Верховна Рада України розглядає та затверджує звіт згідно порядку, що встановлений Регламентом Верховної Ради України.

5.4 Касове виконання бюджету

Касове виконання Державного бюджету здійснюється органами Державного Казначейства через єдиний казначейський рахунок.

Єдиний казначейський рахунок - це система бюджетних рахунків органів Державного казначейства, що відкриті в установах банків по відповідним балансовим рахункам, на які зараховуються податки, збори, інші обов'язкові платежі Державного бюджету та надходження з інших джерел, установлених законодавством України, та з яких органами Державного казначейства здійснюються платежі безпосередньо суб'єктам господарської діяльності, котрі виконали роботи та послуги. Ці рахунки діють в єдиному режимі, створюючи, таким чином, загально - державну інформаційно-обчислювальну систему єдиного казначейського рахунка, яка здійснює облік усіх операцій, котрі здійснюються на ньому та надає можливість Головному управлінню Казначейства мати в реальному режимі часу інформацію про доходи та витрати бюджету.

Головне управління Державного казначейства перераховує бюджетні кошти на поточні бюджетні рахунки головних розпорядників коштів на основі наданого ними розподілу бюджетних коштів.

Головне управління Державного казначейства України фінансує витрати Державного бюджету шляхом перерахування коштів територіальним управлінням Державного казначейства. Територіальні органи

Державного казначейства здійснюють витрати державного бюджету в межах тих коштів, що були отримані від органу Державного казначейства вищого рівня, згідно з реєстром на проведення витрат.

5.5 Бюджетне право

Бюджетне право регулює відносини, що виникають при визначенні бюджетного устрою, складу доходів та витрат   державних   та   місцевих   бюджетів   та   принципів їхнього розмежування, компетенції держави, міських Рад народних депутатів у сфері відповідних бюджетів, у зв'язку з регулюванням порядку складання, розгляду, затвердження та виконання бюджету та звіту про його виконання.

Бюджетні правовідносини, як різновид фінансових, виникають тільки за умови нормативного акту - акту про бюджет - закону про Державний бюджет або рішення місцевої Ради народних депутатів про свій бюджет, котрі згідно законодавства приймаються на 1 рік. Час дії бюджету та нормативного акту про нього називається бюджетним періодом. Бюджетне право тісно пов'язане з іншими підрозділами та інститутами фінансового права, особливо з розділами правового регулювання доходів та витрат.

За характером дії бюджетно-правові норми можливо розділити на такі, що діють: на території України, на території Автономної Республіки Крим та областей, на території адміністративно-територіальних одиниць (міста, райони, села, селища).

Регулювання бюджетної діяльності за допомогою правових норм надає економічним відносинам державного або територіального захисту; економічні відносини набувають при цьому прав та обов'язків, в межах яких діють державні органи.

Виділяють три особливості бюджетно-правових відносин: вони виникають та діють в бюджетній сфері діяльності, обумовлені станом економіки та пов'язані з розподілом валового внутрішнього продукту; однією зі сторін у них виступає держава або місцеві органи влади; вони виникають, змінюються або припиняються тільки на підставі законодавчих або нормативних актів

6 ДОХОДИ ТА ВИТРАТИ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ

6.1 Доходи Державного бюджету

Державні доходи являють собою частину національного доходу, яку держава використовує для виконання своїх функцій і яка акумулюється в доходній частині бюджетів усіх рівнів бюджетної системи: Державного бюджету України, республіканського бюджету АРК та місцевих бюджетів (обласних, міських, районних, сільських).

Доходи бюджетів утворюються за рахунок сплати фізичними та юридичними особами податків, зборів та інших обов'язкових платежів, надходжень з інших джерел, установлених законодавством України.

Розподіл загальнодержавних податків, зборів та інших обов'язкових платежів між рівнями бюджетної системи здійснюється згідно Закону про Державний бюджет України.

Доходи Державного бюджету України формуються за рахунок: податку на додану вартість, акцизного збору, податку на прибуток підприємств усіх форм власності та підпорядкування (окрім комунальних), у розмірах, що визначені Законом про Державний бюджет України на наступний рік; надходжень від зовнішньоекономічної діяльності; доходів від приватизації державного майна та його реалізації; кредитної плати за оренду майна цільових майнових комплексів загальнодержавної власності; внесків до Пенсійного фонду та фонду соціального захисту населення; внесків до Державного фонду сприяння зайнятості населення та інших фондів, передбачених законодавством України; надходжень від внутрішніх кредитів, перевищення доходів над витратами НБУ; повернених державних коштів (відсотків за державними позиками та кредитами, та поверненими позиками); плати за спеціальне використання природних ресурсів та інших доходів, що встановлені законодавством України.

До доходів республіканського бюджету АР Крим, обласних, Київського та Севастопольського місцевих бюджетів зараховується: частина податків на додану вартість, акцизний збір, якщо це передбачено Законом про Державний бюджет України на наступний рік; податок на прибуток підприємств та організацій комунальної власності цього рівня; частина прибуткового податку з населення; відрахування дотацій і субвенцій з Державного бюджету України, плані за землю в установлених відсоткових відрахуваннях та інші надходження, встановлені законодавством.

До доходів районних, міських (міст обласного підпорядкування) бюджетів в порядку, на умовах і в межах, вказаних законами України враховуються: податок на прибуток підприємств та організацій комунальної власності цього рівня; прибутковий податок з населення в межах, встановлених радою народних депутатів вищого рівня; плата за землю податок на рухоме майно громадян; місцеві податки та збори; частина прибутків від приватизації державного майна, яка встановлюються радою народних депутатів вищого рівня; надходжень від оренди цільових майнових комплексів, які перебувають в комунальній власності цього рівня; відрахування, дотації і субвенції з бюджету вищого рівня; інші надходження.

Доходи районних бюджетів в місті практично не відрізняються від прибутків районних бюджетів.

Доходи міських (міст обласного підпорядкування), селищних та сільських бюджетів також установлюються в залежності від податку на прибуток підприємств та організацій комунальної власності цього рівня; плата за землю в розмірах встановлених законодавством; прибуткового податку з громадян у відсоткових відрахуваннях; місцевих податків та зборів, а також відрахувань, дотацій і субвенцій, отриманих з бюджету вищого рівня; інші надходження.

Виходячи з групування доходів по джерелам їх надходження, структура доходів держбюджету наступна: податкові надходження, неподаткові надходження, прибутки від операцій з капіталом, офіційні трансферти, державні цільові фонди.

Держава через доходи регулює всі бюджети шляхом передачі їм частини загальнодержавних доходів. Для регулювання бюджетів використовують такі методи мобілізації грошових коштів як: податковий, перерозподілу, дотацій і субвенцій, нормативний, коефіцієнтів, балансовий.

Податковий метод дає можливість мати платежі за встановленими ставками та нормативами.

Метод перерозподілу дає можливість через нормативи відрахувань регулювати бюджети та при незбалансованості прибуткової та видаткової частини бюджету провести збалансування через метод дотацій і субвенцій.

Нормативний метод застосовується в усіх випадках, коли прибутки в бюджет від податків та інших платежів встановлюються по нормативам.

Метод коефіцієнтів використовується широко. Зріст цін (причому не одноразовий) на товари першої необхідності та іншу продукцію, а також ріст заробітної платні в бюджетних установах регулюється через коефіцієнти, а тому й розрахунки бюджету проводяться з застосуванням коефіцієнтів.

Заключним етапом бюджетного регулювання є збалансування бюджетів по прибуткам та видаткам, тобто вживається балансовий метод.

Державний бюджет України складається із загального та спеціального фондів. Загальний фонд бюджету України включає: доходи державного бюджету України, встановлені для забезпечення фінансовими ресурсами загальних витрат і не призначені для конкретних цілей (загальні прибутки), видатки державного бюджету України, здійснення яких передбачається за рахунок коштів загального фонду державного бюджету України (загальні    видатки),    надходження    від   отриманих   позик, забезпечення здійснення державних гарантій та інших державних боргових зобов'язань включаються тільки в загальний фонд державного бюджету України.

Спеціальний фонд Державного бюджету України включає прибутки Державного бюджету України для конкретних цілей (спеціальні прибутки) та видатки Державного бюджету України, які проводяться за рахунок цих прибутків (спеціальні видатки).

6.2 Витрати Державного бюджету

Бюджетні витрати мають певний економічний зміст, зумовлений суспільним засобом виробництва, природою та функціями держави. Вони відіграють головну роль в задоволенні потреб соціально-економічного розвитку держави.

Україна має у державній власності окремі підприємства по виробництв продукції загальнодержавного значення, які потребують коштів на реконструкцію та відновлення. Тому витрати її бюджету направляються на фінансування народного господарства державне капітальне будівництво, благоустрій, тощо. Тобто витрати бюджету становлять собою витрати, виникаючі у зв'язку з виконанням державою своїх функцій.

Витрати бюджету класифікують за конкретними ознаками. Так, за впливом на процес розширеного відтворення виділяють поточні й капітальні витрати.

Поточні - пов'язані з змістом і покриттям поточних потреб юридичних осіб (фінансування державних галузей економіки України, зміст економічної та соціальної інфраструктури, закупка товарів громадського та воєнного характеру, поточні видатки держустанов, виплати відсотків за державним боргом та ін.).

Капітальні - пов'язані з вкладенням в основний капітал та приріст стратегічних і надзвичайних запасів товарів, землі, нематеріальних активів, компенсацій збитків, пов'язаних з руйнуванням основних фондів, кредитуванням державних та приватних підприємств, місцевих органів влади та ін.

Предметна ознака класифікації (усі витрати поділяють на групи): фінансування народного

господарства, соціально-культурних заходів, науки, оборони, органів влади та управління, тощо.

Ознака за відомчим і цільовим призначенням, територіальна ознака.

Найважливішими принципами бюджетного фінансування є: отримання максимального ефекту при мінімізації витрат; надання бюджетних коштів за мірою виконання виробничих та інших показників,безповоротність та безкоштовність бюджетних асигнувань (без будь-яких видів виплат, наприклад, процентів).

Кошти Державного бюджету України витрачаються лише на ті цілі і в рамках, затверджених Законом про Державний бюджет України. Кошти республіканського бюджету АР Крим, місцевих бюджетів витрачаються тільки для цілей і в рамках затверджених відповідно Верховною Радою АР Крим, місцевими радами народних депутатів. У Державний бюджет України не включаються витрати, що не передбачені законом України.

Забороняється використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних фондів. Позабюджетні фонди можуть бути створені за рахунок надходжень від необов'язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, інших позабюджетних джерел.

Склад витрат Державного бюджету України:

- фінансування загальнодержавних централізованих програм підтримки і підвищення життєвого рівня народу, заходів що стосуються соціального захисту населення;

- фінансування здійснюваних установами й організаціями заходів у галузі освіти, культури, науки, охорони праці, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення, що мають загальнодержавне значення;

- фінансування виробничого і невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт, що здійснюються відповідно до загальнодержавних програм;

- оборону;

- охорону навколишнього середовища;

- зміст правоохоронних і митних органів, податкової, захисту прав громадян і контрольно-ревізійних служб;

- міст органів законодавчої, виконавчої, судової влади і прокуратури;

- здійснення зовнішньоекономічної і зовнішньополітичної діяльності;

- дотації, субвенції, що передаються з Державного бюджету України в бюджети АР Крим, областей, міст Києва, Севастополя;

- виплату усіх видів пенсій, витрат, спрямованих на захист громадян, що постраждали від Чорнобильської катастрофи, виплати допомоги з безробіття, витрати по професійному навчанню скорочених робітників і незайнятого населення, а також заходи щодо створення додаткових робочих місць;

- створення державних матеріальних і фінансових резервів;

- обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргів і їхнє повернення;

- інші заходи, які фінансуються з Державного бюджету України, відповідно до законів України.

У Державному бюджеті України передбачається резервний фонд кабінету міністрів України в розмірі двох відсотків   від   розміру   витрат   Державного   бюджету   для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних і інших заходів, що не були передбачені під час затвердження Державного бюджету України.

У Державному бюджеті України понад передбачені витрати створюється оборотна касова готівка її розмірі двох відсотків від загального розміру витрат бюджету. Оборотна касова готівка може бути використана протягом року для погашення тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена в тому ж році в розмірі, установленому під час затвердження Державного бюджету України.

З республіканського бюджету АР Крим і місцевих бюджетів здійснюються витрати на:

- фінансування установ і організацій утворення, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення і соціального захисту населення, що підкоряються виконавчим органам влади АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також соціально-культурних заходів, відповідно до покладеного на ці органи влади функціями;

- зміст органів влади АР Крим, місцевих органів державної влади і самоврядування;

- інші заходи, що фінансуються відповідно до законодавства України з республіканського бюджету АР Крим і місцеві бюджети.

У республіканському бюджеті АР Крим, обласних, міських (міст Києва і Севастополя і міст обласного підпорядкування) і районних бюджетах створюються резервні фонди Уряду АР Крим, виконавчих органів обласних, міських (міст Києва і Севастополя і міст обласного підпорядкування), районних Рад народних депутатів у розмірі до одного відсотка від розміру витрат кожного з відповідних бюджетів для фінансування невідкладних заходів, не передбачених під час твердження бюджету. У республіканському бюджеті АР Крим, обласних; міських, районних, сільських бюджетах створюється обігова касова готівка. Обігова касова готівка може бути використана протягом року на погашення тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена в тому ж році в розмірі, встановленому під час твердження відповідного бюджету.

Розподіл видів витрат між бюджетами, що входять до складу бюджетів АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя, здійснюється відповідно Верховною Радою АР Крим, обласними, міськими (міст Києва і Севастополя) радами народних депутатів, районними і місцевими (міст із районним поділом) Радами народних депутатів.

6.3 Бюджетний дефіцит

Дефіцит бюджету означає перевищення витрат над доходами, характеризує його незбалансованість і виникає в результаті дії різних факторів - як об'єктивних, так і суб'єктивних. Загальновідомий фактор дефіциту бюджету - не що інше як нездатність держави забезпечить наповнення бюджету необхідними прибутками.

Причиною цьому можуть бути спад виробництва, високий рівень собівартості товарів, потреби в сучасному устаткуванні і реконструкції виробництва за рахунок введення нових технологій, незбалансованість економіки, а в цілому - зниження ефективності господарювання.

Другим фактором бюджетного дефіциту є надмірне збільшення витрат без обліку фінансових можливостей. Наприклад, збільшення витрат на утримування невиробничої сфери без обліку фінансових можливостей приводить до перевитрат видаткової частини бюджету.

Третім фактором дефіциту бюджету, і найбільш вагомим, є інфляційні процеси, незбалансованість грошового обігу і системи розрахунків, не зважена податкова, інвестиційна і кредитна політика.

Бюджетний дефіцит виник, як наслідок негативних явищ в економічному і політичному житті держави і підсилює їх, якщо він перевищує встановлені світовим досвідом показники, у рамках яких бюджетний дефіцит, як правило, у цивілізованому суспільстві є контролюючим. Тобто, у такому суспільстві він допускається і при чіткому керуванні може дати поштовх для розвитку економіки.

Рівень дефіциту визначається відношенням до ВВП, ВНП, до державних витрат або прибутків бюджету, але він не може бути постійним і залежить від ряду факторів. Які впливають на розвиток економіки (збільшення або зменшення капіталу, розвиток інфляційних процесів). На підставі цього можна виділить активні і пасивні форми дефіциту бюджету. Активний дефіцит бюджету дає можливість підштовхнути подальший розвиток економіки і зріст капіталу. Пасивний - підпорядковується законам інфляції. Завдання полягає в тому, щоб знайти можливість за допомогою бюджетного дефіциту стимулювати економічний розвиток держави.

7 Місцеві фінанси

7.1 Сутність і функції місцевих фінансів

Місцеві фінанси - система формування, розподілу і використання грошових та інших фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих.

В Україні формами місцевих фінансів є фінанси територіальної громади (комунальні фінанси), фінанси Автономної Республіки Крим, фінанси області, фінанси міст Києва і Севастополя, фінанси міста, фінанси району, області, району в місті, фінанси села, фінанси селища.

Фінансові основи інституту місцевого самоврядування в Україні визначені:

- Конституцією України ( ст.7, ст. 140-146) від 28 червня 1996р.;

- Бюджетним кодексом України від 21 червня 2001р.;

- Законом України «Про місцеве самоврядування» від 27 травня 1997р. ;

- Законом України «Про систему оподаткування» від 2 лютого 1994р.

Якщо причиною функціонування фінансів взагалі є поява держави і товарно-грошових відносин, то причиною виникнення місцевих фінансів є наявність територіальних колективів, відокремлення функцій і завдань, які покладаються на їхні органи влади.

Фінанси місцевих органів влади як система включають у себе кілька основних взаємопов'язаних  структурних  елементів. Це видатки, доходи, способи формування доходів, інститути системи, суб'єкти і об'єкти системи ти відносини між суб'єктами системи, системою та іншими ланками фінансової системи держави взагалі. Їх структурний склад наступний (рис. 7.1):

Видатки: поточні, розвитку та фінансування власних повноважень, обов’язкові, факультативні, на фінансування делегованих повноважень.

Доходи: власні, закріплені, передані, податкові, неподаткові.

Способи формування доходів: місцеві податки і збори, частки загальнодержавних податків, комунальні платежі, доходи від майна та землі, що належать місцевій владі, доходи комунальних підприємств, кредити, комунальні позики, трансферти.

Місцеві фінансові інститути: громадські послуги, самостійні місцеві бюджети, комунальна форма власності, позабюджетні валютні цільові фонди, місцеві податки і збори, комунальний кредит, фінанси комунальних підприємств, комунальні платежі.

Суб’єкти: територіальні громади, бюджети АРК, обласні, міські, міст Києва і Севастополя, районні, міські, районні в містах, сільські, селищні територіальних громад (поточні, розвитку, приєднані, додаткові); міські, селищні, сільські ради, Голови міст, селищ та сел; обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні ради в містах Києві та Севастополі, Рада міністрів АРК, Верховна Рада АРК, Міністерство фінансів України, кабінет міністрів України, Верховна Рада України.

Об’єкти: фінансові ресурси у фондовій формі, фінансові ресурси у не фондових формах.

Взаємовідносини: між суб’єктами системи, між місцевими фінансами та іншими ланками фінансової системи держави.

Становлення фінансів місцевих органів влади в Україні є процесом становлення особливої системи фінансових відносин (міжурядових фінансових відносин), які розвиваються як в економічних, так і в правових політичних формах. Утвердження таких відносин безпосередньо пов’язане з діяльністю суб’єктів цих відносин.

Взаємовідносини між бюджетами передбачають виділення їх напрямів, видів та форм.

Взаємовідносини поділяються за:

напрямами:

- вертикальні - між бюджетами різних рівнів. В Україні тільки вертикальні;

- горизонтальні - між бюджетами одного рівня;

видами:

-регламентовані - законодавчими та інструктивними документами;

- договірні — на підставі Угоди між відповідними органами

влади чи управління;

формами:

- субсидіювання - виділення коштів з бюджетів вищого рівня бюджетам нижчого рівня (види субсидіювання: субсидії, субвенції, дотації);

- вилучення коштів - передача коштів з бюджетів нижчого рівня до бюджетів вищого рівня;

- взаємні розрахунки - передача коштів із одного бюджету до іншого у зв’язку з перерозподілом між ними доходів чи видатків після затвердження бюджету;

- бюджетні позички - тимчасова передача коштів з одного бюджету до іншого у зв'язку з виникненням тимчасового касового розриву - незбігання у часі фінансування і надходження доходів.

Окреслимо основні форми впливу місцевих органів влади, їхніх фінансів на економіку та соціальну сферу держави, функції соціально-економічного регулювання.

По-перше, до фінансових систем місцевих органів влади мобілізується значна частина валового внутрішнього продукту.


Рисунок 7.1 – Схема місцевих фінансів

Через зазначені системи здійснюється розподіл і перерозподіл цієї частини ВВП. Таким чином, держава і місцеве самоврядування розподіляють між собою, функції соціально-економічного регулювання.

По-друге, місцеві фінанси є фіскальним інструментом.

По-третє, фінанси місцевих органів влади є інструментом забезпечення громадських послуг

Четверте. Місцеві фінанси є інструментом забезпечення економічного зростання.

Крім зазначених форм впливу на економіку та соціальну сферу, є й інші, наприклад пов’язані з виконанням делегованих повноважень центральної влади. А саме потреби громадської безпеки, охорони правопорядку, оборони, дотримання законності, державного нагляду і державної реєстрації та ін. У цій сфері місцеві органи влади є продовженою на місцях рукою центральної влади. Отже, фінанси цих органів влади є інструментом забезпечення частини функцій, які виконує держава.

Виконання місцевими фінансами своїх функцій неможливо без відповідної організації управління місцевими фінансами. Схема управління місцевими фінансами наведена нижче (дивись рис. 7.2).

7.2 Місцеві фінансові ресурси

Місцеві фінансові ресурси - це сукупність коштів, створених і  використовуваних на економічний і соціальний розвиток територій.

Законодавством визначена фінансово-економічна база місцевого

самоврядування, до якої увійшли:

- природні ресурси, розпорядження якими здійснюється радами

народних депутатів базового рівня;

місцеве господарство, комунальна та інша власність, яка є джерелом держання доходів місцевого самоврядування й задоволення соціально-економічних потреб населення;

фінансові ресурси (місцеві бюджети, позабюджетні кошти, валютні фонди місцевих рад, кошти територіально-громадського самоврядування).

Основною складовою частиною місцевих фінансів є місцеві бюджети.

Іншою складовою місцевих фінансів є засоби суб'єктів господарювання. До них відносяться: фінансові ресурси підприємств, що знаходяться в муніципальній власності (найчастіше це комунальні підприємства); фінансові ресурси підприємств, фірм, організацій, які використовуються ними на фінансування соціально-культурних і житлово-комунальних об'єктів.

Третьою складиною місцевих фінансів є територіальні позабюджетні фонди. Джерелами формування таких фондів служать позикові ресурси, добровільні внески підприємств і населення, спеціальні збори (наприклад, страхові), надходження з централізованих позабюджетних фондів і ін.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок частини загальнодержавних податків, місцевих податків і зборів, дотацій з державного бюджету, виплат від здачі в оренду комунальної і муніципальної власності, плати за ліцензії, сертифікати і державну реєстрацію суб'єктів господарської діяльності, а також за рахунок штрафів і фінансових санкцій.

До місцевих бюджетів в Україні відносяться: бюджети областей, бюджети міст республіканського підпорядкування, бюджети міст обласного підпорядкування, бюджети міст районного підпорядкування, бюджети районів (у містах), сільські і селищні бюджети.

7. 3 Доходи місцевих бюджетів

Усі прибутки місцевих бюджетів поділяються на 2 групи: закріплені (власні) і регулюючі. Закріплені прибутку характеризуються тим, що вони спрямовані в той або інший вид бюджету в залежності від відомчої підпорядкованості господарства і з урахуванням територіальної ознаки надходжень коштів. До числа закріплених джерел відносять податок на прибуток підприємств, що знаходиться в комунальній власності, місцеві податки, збори, платежі й ін. Регулюючі прибутки - прибутки, що надходять у різні ланки бюджетів, відповідно до процентних відрахувань, встановлених для даного бюджету. До них відносять відрахування від ПДВ, податку на прибуток підприємств, прибуткового податку з громадян і т.п. Склад і розмір відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і платежів, що надходять у місцеві бюджети, визначає ВР України, виходячи з відповідних соціально -економічних нормативів, бюджетного забезпечення території і стану місцевих джерел прибутку.

Таким чином, джерелами доходів місцевих бюджетів є:

  •  загальнодержавні податки, збори і платежі: ПДВ, податок на   прибуток   підприємств   і   організацій   усіх   форм   власності, акцизний збір, прибутковий податок із громадян, плата за землю, податок з власників транспортних засобів, державний збір, плата за воду, податок на промисел;
  •  місцеві податки, збори й обов'язкові платежі: податок з реклами, комунальний податок, збір за паркування автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу ордеру на квартиру, курортний збір, збір за право використання місцевої символіки і т.п.

Окремою і самостійною статтею доходів місцевих бюджетів є дотації, субвенції (цільові посібники, вид державного сприяння місцевим органам влади, надані для рішення визначених задач) і субсидії.

Однією з основних функцій органів місцевого самоврядування є діяльність, спрямована на задоволення соціальних потреб. Насамперед, це діяльність, що пов'язана з наданням послуг і забезпеченням ефективного функціонування тих господарських одиниць, що надають комунальні, житлові, транспортні й інші послуги.

Основним джерелом фінансування такої діяльності є місцеві бюджети, разом з якими можуть використовуватися також і ресурси фондів цільового призначення. Велику роль у цій сфері відіграє пропорційна система збалансування місцевих бюджетів, що забезпечує місцевим радам народних депутатів право вільного використання власних фінансових ресурсів.

7.4 Витрати місцевих бюджетів

Місцеві органи влади витрачають кошти, що надходять в їхнє розпорядження, відповідно до покладеними на них функціями. Витрати місцевих бюджетів виражають економічні відносини, що виникають у зв'язку з розподілом централізованих коштів, що знаходяться в розпорядженні місцевих органів влади. В законі України «Про бюджетну систему України» вказується, що кошти місцевих бюджетів витрачаються лише з метою і в межах, затверджених місцевими радами народних депутатів. Відповідно до цього з місцевих бюджетів здійснюються такі витрати:

- фінансування установ освіти, науки, культури, охорони здоров'я, соціального забезпечення і захисту населення, що перебувають у підпорядкуванні виконавчих органів влади областей, міст Києва і Севастополя, а також соціально культурних заходів у відповідність з функціями, покладеними на ці установи;

- зміст місцевих органів державної влади і керування;

- фінансування підприємств і організацій, що входять до складу місцевого господарства, природоохоронних заходів;

- фінансування інших заходів;

В обласних, міських і районних бюджетах створюються резервні фонди виконавчих органів обласних, міських і районних рад народних депутатів, у розмірі до 1% під обсягу витрат кожного з відповідних бюджетів для фінансування невідкладних заходів, що не були передбачені під час ствердження цих бюджетів.

В обласних, міських, сільських і селищних бюджетах створюється обігова касова готівка. Вона "використовується протягом року на покриття тимчасових касових розривів і поповнюється в тому ж році до розмірів, встановлених під час ствердження відповідних бюджетів.

Розподіл витрат між бюджетами, що входять до складу обласного бюджету здійснюється обласними радами народних депутатів, а також районними і міськими радами народних депутатів.

Органами місцевого самоврядування самостійно визначаються напрямки використання коштів підпорядкованих бюджетів: місцеві бюджети збільшуються в межах наявних у них коштів,   норми   витрат   на   утримування   житлово-комунального господарства, установ охорони здоров'я, соцзабезпечення, культури. Структура витрат бюджету залежить від виду бюджету, (обласний, міський, районний, і т.п.), а також від територіального розташування області. Формування видаткової частини місцевих бюджетів здійснюється відповідно до закону України «Про бюджетну систему України», в якому зазначено, що органи місцевих рад народних депутатів і органи державної виконавчої влади, під час складання проекту бюджету,  уточнення  бюджету,  в ході  його  виконання, мають  право:   визначати у  своїх  бюджетах обсяг  фінансування заходів соціально-культурного розвитку відповідних територіально-адміністративних одиниць в межах планових бюджетних доходів, виділених дотацій, субвенцій, а також з обліком отриманих бюджетами засобів. Органи місцевого самоврядування мають право визначати напрямок використання бюджетних коштів на інвестиції, спільні цільові програми з органами влади інших адміністративне територіальних  одиниць;  збільшувати  в  межах  наявних  засобів витрати на зміст житлово-комунальних господарств, установ освіти й охорони здоров'я, науки і т.п.; визначати у встановленому порядку в межах додаткових надходжень протягом року кошти додаткових пільг на допомогу громадянам, що бідують у соціальному захисті. Місцеві органи самоврядування мають право створювати в складі свого бюджету (в межах обсягу його прибутків) резервні і цільові фонди, за умови, що їхнє створення передбачене законом України; визначати розміри дотацій і субвенцій бюджетів нижчих територіальних рівнів і їхнє цільове використання.

7. 5 Регіональні позабюджетні фонди

Одним з можливих шляхів об'єднання коштів підприємств і місцевих бюджетів для фінансування загально регіональних заходів стало утворення територіальних позабюджетних фондів економічного і соціального розвитку.

Позабюджетний фонд регіону може формуватися за рахунок: добровільних внесків і пожертвувані, громадян, підприємств, організацій; прибутків від місцевих позик і місцевих грошово-речових лотерей, аукціонів.

Позабюджетні фонди створюються на підставі рішень

регіональних представницьких органів. Відповідно з їх рішенням, виконавчі органи відкривають у банках спеціальні рахунки.

Мобілізовані засоби можуть бути спрямовані на: будівництво об'єктів соціально-побутового призначення на кооперативних початках; витрати, не заплановані в бюджеті на поточний рік (головним чином на витрати по благоустрою); витрати, пов'язані зі збільшення поточних витрат бюджету, а також для фінансування планових витрат у випадку невиконання планового розміру прибутків; витрати, пов'язані з перевитратою встановлених кошторисів і нормативів (наприклад, перекриття встановлених кошторисних витрат на будівництво, поповнення встановлених нормативів, власних оборотних коштів підвідомчим підприємствам і інші незаплановані витрати).

Кошти, отримані за рахунок внесків підприємств, повинні, як правило, використовуватися на створення і утримування об'єктів загально-регіонального призначення.

Створення фондів розвитку місцевого господарства в населених пунктах сприяє: концентрації засобів підприємств і регіональних органів на розвиток соціально-побутової інфраструктури, посиленню матеріальної зацікавленості регіональних органів у результатах господарської діяльності, зміцненню фінансових ресурсів регіональних органів влади, що додасть необхідну стійкість їхній фінансовій базі та ін.

8 ДЕРЖАВНИЙ КРЕДИТ

8.1 Економічна сутність держкредиту

Державний кредит - це сукупність економічних відносин між державою, в особі його органів влади і керування з одного боку, і фізичними і юридичними особами - з іншого, при якому держава виступає як позичальник, кредитор і гарант.

При здійсненні держкредит них операцій всередині країни, держава звичайно є позичальником засобів, а населення, підприємства й організації - кредиторами. У сфері міжнародних відносин держава виступає як у ролі позичальника, так і кредитора.

Як економічна категорія державний кредит відображає   два   види   грошових   відносин   -   фінансів   і кредиту, і несе риси, як тих, так і інших. Як ланка фінансової системи, він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави, тобто Державного бюджету і позабюджетних фондів усіх рівнів.

Як фінансова категорія, державний кредит виконує фіскальну, регулюючу, і контрольну функції. Через фіскальну функцію Державного кредиту здійснюється формування централізованих грошових фондів держави.

Регулююча функція виявляється у свідомому використанні Державного кредиту, як інструменту регулювання економіки держави.

Контрольна функція органічно входить до контрольної функції фінансів і має свої специфічні риси.

Державний кредит представляє відносини вторинного розподілу вартості валового суспільного продукту і частини національного багатства. У сферу державно-кредитних відносин попадає тільки частина прибутків і грошових фондів, сформованих на стадії первинного розподілу.

Звичайно ними с тимчасово вільні грошові кошти населення, підприємств, організацій, не призначені для поточного споживання.

Це один бік державно-кредитних відносин. Другою їхньою стороною виступають фінансові зв'язки, зумовлені зворотністю і платністю коштів, додатково мобілізованих державою. Виплата прибутків кредиторам забезпечується переважно за рахунок бюджетних надходжень. Це означає, що, і друга сторона державно-кредитних відносин має перерозподільний характер.

Державний кредит використовується для формування додаткових фінансових ресурсів держави з метою прискорення соціально-економічного розвитку країни і для покриття бюджетного дефіциту. Це має значно менші негативні наслідки для державних фінансів і грошового обігу країни в порівнянні з монетарними прийомами (наприклад, емісією грошей) балансування доходів і витрат уряду. Тому що при цьому не спостерігається збільшення сукупного попиту і кількості грошей обігу, а навпаки, з обігу можуть бути вилучені значні вільні грошові кошти.

Необхідність погашення державного боргу вимагає пошуку додаткових ресурсних надходжень в бюджет, а вони можуть бути отримані (якщо не вважати нових позик) тільки за допомогою податків. До того ж погашення боргових зобов'язань і сплата відсотків по них відволікає частину бюджетних прибутків  від продуктивного використання, скорочує можливості нарощування виробничого й інтелектуального потенціалу суспільства, за що розплачуються вже майбутні покоління.

Державний кредит відрізняється від банківського. Використання банківського кредиту суб'єктом, що господарює, обумовлене його поверненням і виплатою відсотків за користування кредитом за рахунок збільшення виробленої вартості додаткового продукту.

Державний же кредит направляється, як правило, на покриття бюджетного дефіциту. Джерелом погашення державних позик і виплат відсотків по них виступають кошти бюджету.

8.2 Види і форми Державного кредиту

Розрізняють різноманітні види державного кредиту виходячи з наступних використовуваних ознак:

- за субрахунками позикових відносин - розташовані центральними і місцевими органами керування;

- за місцем розміщення - внутрішні і зовнішні; за обігом на ринку - ринкові і неринкові;

- за терміном залучення кошті» - короткострокові (до 1 року),середньострокові (1-5 років), довгострокові (більш 5 років);

- по забезпеченню боргових зобов'язань - заставні і без заставні;

- за характером виплачуваного прибутку - виграшні, процентні, з нульовим курсом;

- за методом визначення прибутку - з твердим і прибутком, що плаває;

- за терміном погашення - з правом і без права дострокового погашення.

Розглянемо більш докладно внутрішні і зовнішні державні кредити. Основна частка державних витрат здійснюється в національній валюті, тому переважний розвиток одержав внутрішній державний кредит. Він може виступати в наступних формах: держзайми, звертання частини внесків населення в держзайми, запозичення засобів загальнодержавного позичкового фонду,казначейські позички, гарантовані позики.

Зовнішній держкредит являє собою займи держави від міжнародних організацій для сприяння економічного розвитку (Світовий банк, СБРР, МВФ і ін.), від іноземних комерційних банків, від іноземних держав і ін.

Широкий міжнародний поділ праці, обмін технологіями і науково-технічними ідеями, надання фінансової допомоги іноземним державам - усе це обумовлює інтенсивний розвиток міжнародного державного кредиту.

Останній являє собою кошти в грошовій або товарній формі, надані однією кращою іншій на основі міжурядових угод.

Будь-яка держава на світовому фінансовому ринку виступає одночасно міжнародним кредитором і міжнародним боржником.

Представлення зовнішніх позик здійснюється на умовах зворотності, терміновості і платності.

В систему держкредитних відносин включається також, так називаний, умовний держкредит, коли держава виступає в ролі гаранта по кредитах, наданих іноземним кредиторам,  місцевим  органам влади, держпідприємствам та ін.

У тісному зв'язку з державними позиками знаходиться друга форма державного кредиту, функціонування якої опосередковується системою ощадних установ (банків, кас і т.п.): звертання частини внесків населення в держанні позики. На відміну від першої форми державного кредиту, коли фізичні і юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних коштів, ощадні установи дають кредит державі за рахунок позикових коштів. Наявність посередника між державою і населенням в особі ощадних установ і надання позики останніми державі, за рахунок позикових коштів, без відома їхнього реального власника (населення) дозволяють виділити ці відносини як особливу форму державного кредиту.

Обертання частини внесків населення в державні позики призначені на нужди держави, здійснюється через покупку особливих цінних паперів (наприклад, казначейських ощадних сертифікатів) або ринкових цінних паперів (облігацій, казначейських зобов'язань), а також оформлення безоблігаційних позик.

8.3 Державний борг

Функціонування кредиту веде до утворення державного боргу. Він являє собою всю суму випущених і непогашених боргових зобов'язань держави, включаючи суму нарахованих відсотків, що повинні бути по них виплачені. Державний борг є найбільш повною характеристикою кредитних відносин держави, що віддзеркалюється в статистичній звітності. Величина боргу показує лише одну результативну сторону відносин: заборгованість держави, що утворилася за період, що відповідає кількості років функціонування самої довгострокової діючої позики, термін погашення якої настає в поточному році.

Державний борг поділяється на внутрішній і зовнішній. Внутрішній борг складається з заборгованості по реалізованих облігаціях державних позик, казначейським зобов'язанням, запозиченим коштам позичкового фонду і коштам мобілізованих ощадною і страховою системами. Зовнішній борг являє собою заборгованість по зовнішніх державних позиках перед іншими країнами, іноземними банками, міжнародними фінансово-кредитними організаціями.

Розрізняють капітальний і поточний держаними борг.

Капітальний державний борг являє собою всю суму випущених і непогашених боргових зобов'язань держави, включаючи нараховані по них відсотки.

Поточний державний борг - витрати по виплаті доходів кредиторам по всіх боргових зобов'язаннях держави і по погашенню зобов'язань, термін оплати яких наступив.

За способами використання державний борг поділяється на активний і пасивний. Активний борг - це таке використання фінансових ресурсів, яке передбачає забезпечення економічного зростання. Він пов'язаний з проведенням інвестиційної і інноваційної діяльності, збільшенням попиту в країні, підтримкою конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника, збільшенням експортного потенціалу, стримуванням інфляції та ін. Державний борг розглядається як пасивний тоді, коли одержані кошти направляються на поточне споживання. Такі виплати теж здійснюють вплив на розвиток економіки, але не розглядаються як фактор економічного зростання.

Розрізняють номінальну суму державного боргу і його реальну величину. Номінальний борг визначається як величина заборгованості виражена в грошовій формі в розрахунку на поточний період. Реальний рівень боргу залежить від темпів інфляції, а також від грошової політики центрального банку.

Проблеми державного боргу нерозривно зв'язана з рішенням

проблем дефіциту платіжного і торговельного балансів, збільшенням внутрішньої і зовнішньої заборгованості. Основними причинами збільшення державного боргу є:

- важка макроекономічна ситуація в країні.

- нестабільність, незбалансованість дій різних ланок влади.

- неефективне використання державних кредитів,

- не цільове використання державних позик.

- відсутність урядового контролю за їхнім використанням у виробництві, тобто рентабельністю їхнього залучення у виробничий процес.

- перевищення витрат бюджету над прибутками. Наслідками збільшення державного боргу є криза кредитної системи і збільшення дефіциту бюджету.

Бюджетним кодексом України встановлено, що величина основної суми держаного боргу не повинна перевищувати 60% фактичного річного обсягу валового внутрішнього продукту. У разі перевищення граничної величини боргу Кабінет Міністрів забов`язаний вжити термінових заходів  для зменшення суми державного боргу до 60% і нижче.

В умовах значного росту державної заборгованості і наростаючих бюджетних труднощів, країна може удатися до рефінансування боргу. Під рефінансуванням розуміється погашення старої державної заборгованості шляхом випуску нових позик. При ньому використовується метод конверсії позик, метод їхньої консолідації, уніфікації, обмін облігацій по регресивному співвідношенню, відстрочка погашення позики, анулювання державного боргу.

Конверсія позики означає зміну первісних умов позики (ціна номіналу, величина відсотка, термін позики, форма погашення). Конверсії бувають добровільними, обов'язковими і примусовими. При добровільній конверсії уряд  пропонує власникам облігацій добровільно обміняти облігації старої позики на нові, як правило, з більш низьким відсотком. Власник облігацій звичайно має право припинити дію кредиту, одержавши свої гроші, або обміняти старі облігації на нові, або не обмінювати свої облігації й одержувати по них річні відсотки на нових умовах. При обов'язковій конверсії, старі облігації підлягають або обмінові на нові, або поверненню їх державі в обмін на гроші. При . примусовій конверсії старі облігації обмінюються на нові в межах установленого терміну.

Консолідація має значення перекладу поточних зобов'язань і короткострокових позик у довгострокові. Звичайно консолідація носить примусовий характер. Найчастіше консолідація супроводжується конверсією.

Уніфікація позик — це об'єднання декількох позик в одну, коди

облігації раніше випущених позик обмінюються на облігації нових позик. Така міра передбачає зменшення кількості видів цінних паперів, що звертаються одночасно, що спрощує роботу і скорочує витрати держави по системі державного кредиту.

У виняткових умовах уряд може провесні обмін облігацій по регресивному співвідношенню, тобто коли декілька трохи раніше випущених облігацій прирівнюються до однієї нової облігації.

Відстрочка погашення позики або усіх раніше випущених позик проводиться в умовах, коли подальший активний розвиток операцій по випуску нових позик не мас фінансової ефективності для держави. Відстрочка погашення позики, відрізняється від консолідації тим, що при відстрочці не тільки відсуваються терміни погашення, але і припиняється виплата прибутків.

Під акумулюванням боргу розуміється міра, в результаті якої держава цілком відмовляється від зобов'язань по випущених позиках (внутрішнім, зовнішнім аоо по всьому державному боргу).

Керування розміщенням боргу характеризується як ключовий, активний елемент системи керування державним боргом. Можна виділити три прийоми можливого залучення ресурсів: фінансове розміщення, коли з зовнішніх джерел здійснюється фінансування інвестиційних проектів і розвиток економіки; бюджетне використання, при якому притягнуті ресурси направляються на фінансування поточних бюджетних витрат; змішане бюджетне фінансування.

В Україні використовується другий прийом. Погашення зовнішнього боргу походить з таких основних джерел: бюджету., позик(рис.8.1).золотовалютного резерву, приватизації власності, нових позик.

Організація управління державним боргом подано на рисунку  8.1.

Рисунок 8.1 - Організація управління державним боргом

9 Страхування і страховий ринок

9.1 Сутність страхування та класифікація об`єктів страхування

Фінанси (грошові відношення) страхових компаній дуже різноманітні: зі страховиками, з банками, з власними співробітниками, з  органами охорони здоров`я , з учасниками РЦП (ринку цінних паперів), з державою, з іншими страховими компаніями та ін.

Сутність страхування як економічної категорії розкривається в системі економічних відносин, що включають солідарну замкнуту грошову розкладку збитку між зацікавленими особами, формування за рахунок їхніх внесків спеціальних цільових фондів і їхнє використання при настанні несприятливих подій.

Внаслідок різноманіття підлягаючих страхуванню об`єктів, розходження в обсязі страхової відповідальності і категорій страхувальників, страхування класифікується на обов’язкове і добровільне та виділяють групові й індивідуальні види страхування (рис. 9.1).

Рисунок 9.1 - Класифікація страхування

9.2 Перестрахування

Перестрахування є системою економічних відносин, у процесі яких страховик, приймаючи на страхування ризики, передає частину відповідальності по них, з обліком своїх фінансових можливостей, на узгоджених умовах іншим страховикам з метою створення збалансованого портфеля страхувань, забезпечення фінансової стійкості і рентабельності страхових операцій. Одночасно передається і відповідна частка страхової премії.

Окремий випадок перестрахування - соцстрахування, коли одночасно два або декілька страховиків за згодою приймають на страхування великі страхові ризики.

Передаючи ризики до перестрахування, перестрахувальник має право на тантьєму, тобто на комісію з прибутку. Тантьєма виплачується щорічно із суми чистого прибутку, отриманого перестрахувальною компанією, і є формою заохочення перестрахувальником перестрахувальника за надання участі в перестрахувальних договорах і обачне ведення справи.

9.3 Прибутки та витрати страховика

Фінанси страховика забезпечують його діяльність по наданню страхового захисту. Страховик формує і використовує засобу страхового фонду, покриваючи збиток страхувальника і фінансуючи власні витрати на організацію страхової справи. Страховий фонд формується шляхом акумуляції страхових платежів, які визначаються на основі тарифу. Виконуючи свої фінансові зобов'язання, страховик витрачає отримані платежі, тобто розподіляє їх за різними цільовими напрямками.

Діяльність страхової організації в умовах ринку припускає не  тільки відшкодування своїх витрат, але й одержання прибутку. У страхуванні термін «прибуток» застосовується умовно, тому що страхові організації не створюють національного доходу, а лише беруть участі у його перерозподілі. Під прибутком від страхових операцій розуміється такий позитивний фінансовий результат, при якому досягається перевищення доходів над витратами по забезпеченню страхотою захисту. Доходи страховика можна розділити на три великі групи: доходи від страхової діяльності, доходи від інвестиційної діяльності, інші доходи.

Доходи від страхової діяльності є первинними доходами страхової компанії.

Платою за страхування є страхова премія, що страхувальник зобов'язаний   внести   страховикові   відповідно  договору  страхування.

Страхова премія (ціна страхової послуги) визначається за формулою:

Страхова премія = Страхова сума* Страховий тариф.

Страхова сума - це грошова сума, у межах якої страховик, відповідно до умов страхування, зобов'язаний зробити виплату страхового відшкодування коли настане страховий випадок. При розрахунку страхового тарифу страховик виходить з того, що страхової премії повинне бути досить, щоб він міг виконати свої зобов'язання перед страхувальниками, тобто зробити виплату і для покриття витрат на існування страхової компанії й одержання прибутку.

Крім страхових премій страховик може одержати також інші види доходів, що, згідно Закону України «Про страхування», відносять до доходів від страхової діяльності. Якщо страхова компанія має договори перестрахування і виступає як прямий страховик (цедент), вона може одержати від перестрахувальника доходи у виді комісійних винагород за передачу ризиків на перестрахування, а також частина від страхової суми і страхового відшкодування, виплачена перестрахувальником, у виді компенсації за свою частину відшкодування збитків. До доходів від страхової діяльності також відносяться повернуті суми з централізованих страхових резервних фондів, а також повернуті суми технічних резервів, що не відносяться до резервів незароблених премій (тобто резервів збитків).

Збираючи страхові премії, накопичуючи доходи від страхової діяльності, страховик має можливість протягом визначеного періоду розпоряджатися коштами, отриманими від страхувальників, інвестувати їх у різноманітні сфери.

Страховик має у своєму розпорядженні дві групи коштів:

- по-перше, власні кошти у виді статутного фонду, спеціальних і резервних (за винятком страхових) фондів, вільних резервів, нерозподіленого прибутку;

- по-друге, зарезервовані кошти у виді страхових резервів. Інвестовані кошти, що відносяться до 1 групи, законодавчо не регламентуються  і здійснюються страховиком самостійно. Виключення складає УФ Закон України «Про страхування» обмежує варіанти інвестування коштів УФ. Необхідність формування не менш 60% УФ у виді грошових  коштів змушує страховика утримувати їх на розрахунковому рахунку пі банківських депозитах.

Витрати страхової компанії, так само як і доходи, зв'язані з подвійним характером її діяльності. Виділяють витрати на проведення страхових операцій (саме вони формують собівартість страхової послуги) і витрати на проведення інших операцій. Більше 90% загальної суми витрат страхової компанії складають «страхові» витрати. Усю їхню сукупність можна поділити на 3 групи: виплати страхових сум і страхових відшкодувань по договорах страхування і перестрахування, витрати по обслуговуванню процесу страхування і перестрахування, витрати на зміст страхової компанії.

Дві останні групи витрат можна об'єднати поняттям «витрати на ведення справи».

Виплата страхових сум і страхових відшкодувань - це грошова сума, що виплачується страховиком за умовами майнового страхування і страхування відповідальності коли настає страховий випадок. Виплата по особистому страхуванню називається страховою сумою. Використання різних термінів пояснюється тим, що коли мова йде про відшкодування, то мають на увазі компенсацію матеріальних збитків, що мають грошову оцінку. Якщо збиток нанесений здоров'ю людини або втраті життя, то тут мова йде про виплату страхової суми, коли настане страховий випадок.

Згідно Закону України «Про страхування» прибуток від страхової діяльності (ПСД) можна визначить за формулою:

ПСД-(3П+КП+ВП+ПЦР+ПТР)-)(ВС+ВЦР+ВТР+РВД),

де 3П- зароблені страхові платежі (страхові внески, страхові премії) по договорах страхування і перестрахування;

КП -  комісійні винагороди за перестрахування;

ВП - частки страхових сум і страхових відшкодувань, сплачені перестрахувальниками;

ІІЦР повернуті суми з централізованих страхових резервних фондів;

ПТР - повернуті суми технічних резервів, інших, ніж резерв незароблених премій, у випадках і на умовах, передбачених актами діючого законодавства;

ВС  -  виплати страхових  сум і страхових відшкодувань;

ВЦР - відрахування в централізовані страхові резерви;

ВТР - відрахування в технічні резерви, інші. Ніж резерв незароблених премій, у випадках і на умовах, передбачених актами діючого законодавства;

РВД  -  витрати наведення справи.

Прибуток від страхової діяльності не завжди є головною частиною балансового прибутку страховика. Дуже часто основна діяльність страховика приносить йому не прибутки, а збитки, що компенсуються прибутком від інвестування і розміщення тимчасово вільних коштів в державні цінні папери, цінні папери, акції, банківські вклади, нерухомість, валютні цінності та ін., а також прибутком від інших операцій. Ці види прибутку страховика визначаються як різниця між відповідними доходами і витратами.

Схема розподілу прибутку залежить від форми організації страхової компанії і регулюється Законом України «Про господарські підприємства» і установчими документами страховика. Особливістю розподілу прибутку страхової компанії є те, що згідно Закону України «Про страхування» за рахунок чистого прибутку (перш ніж він буде розподілений між власниками) страховик може створювати вільні резерви з метою зміцнення своєї платоспроможності.

Показником рівня прибутковості страховика є рентабельність страховика, обумовлена як відношення річної суми прибутку до річної суми платежів.

9.4 Страховий ринок України

Страховий ринок — це гнучка система страхових послуг, що пристосовується до інтересів страхувальників. Головними суб'єктами страхового ринку є:

- страховики - юридичні особи, утворені у формі акціонерних, повних товариств із додатковою відповідальністю, що одержали ліцензії на здійснення страхової діяльності.

- страхувальники - юридичні особи і дієздатні громадяни, що уклали зі страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України.

- страхові агенти - громадяни або юридичні особи, що дають, від імені і з доручення страховика і виконують частину його діяльності за комісійну винагороду.

- страхові брокери - громадяни або юридичні особи, що зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності і здійснюють посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені на підставі доручень страхувальника або страховика.

- об'єднання страховиків - союзи, асоціації та інші об'єднання для координації діяльності і здійснення загальних програм.

Державне регулювання страхової діяльності в Україні пов'язане з забезпеченням умов для формування і розвитку цивілізованого страхового ринку, головною метою якого повинна стати організація найбільш повного захисту страхувальників. Державний контроль страхової діяльності в Україні здійснюється Комісією по регулюванню ринку фінансових послуг. Його основними функціями є: ведення єдиного державного реєстру страховиків (перестрахувальників); видача ліцензій на проведення страхової діяльності; контроль за платоспроможністю страховиків, установлення правил формування, розміщення й обліку страхових резервів; розробка нормативних і методичних документів з питань страхової діяльності; участь у здійсненні заходів щодо підвищення кваліфікації кадрів.

В Україні базовим документом, що регламентує відносини в страховій сфері, є Закон «Про страхування», що визначає найбільш істотні положення, а саме: загальне поняття страхового ринку, суб'єкти й об'єкти, види обов'язкового страхування, порядок і умови виплати страхових сум і страхового відшкодування, компетенцію і функції Комітету зі справ нагляду за страховою діяльністю, умови ліцензування страхових компаній і ін. Ліцензування страхової діяльності є одним з головних методів регулювання процесу формування страхового ринку, Призначення ліцензування полягає в перевірці підготовленості страхової організації до проведення страхової діяльності і визначення сфери цієї діяльності.

Формування українського страхового ринку піддається значному впливові загальної соціально-економічної ситуації в країні. З метою подальшого розвитку вітчизняного страхового ринку необхідні подальші удосконалювання, зміни і доповнення в нормативно-правову базу, що регламентують функціонування страхових компаній, що сприяють нарощуванню їхнього капіталу, розширенню переліку і підвищенню якості наданих юридичним і фізичним особам страхових послуг.

10 Фінансовий ринок

10.1 Сутність фінансового ринку та його кваліфікація

Фінансовий ринок являє собою систему економічних та правових відносин, пов'язаних із купівлею-продажем або випуском та обігом фінансових активів, а також сукупність різноманітних інститутів, що зводять покупців та продавців і обслуговують їх фінансові взаємовідносини. Суб'єктами такого ринку виступають держава, а також ті, хто бажає передати в користування вільні фінансові ресурси, ті, які потребують інвестицій, та фінансові посередники, які на стабільній, впорядкованій основі забезпечують перерозподіл фінансових ресурсів серед учасників ринку.

Фінансовий ринок забезпечує мобілізацію вільних фінансових ресурсів у інвесторів для найбільш ефективного використання суб'єктами господарювання. Головне значення фінансового ринку у сучасній економічній системі полягає в акумуляції заощаджень економічних агентів і використання цих коштів для створення нового капіталу і розширення масштабів господарської діяльності.

Фінансові ринки відіграють важливу роль у відтворювальному процесі, забезпечуючи вільний рух фінансових ресурсів. З їхньою допомогою здійснюється збір коштів від внутрішніх та зовнішніх заощадників та передача їх для інвестування підприємствам, фірмам, асоціаціям та органам державної влади. Завдяки фінансовому ринку забезпечується участь заощадників в прибутках підприємців.

Основними суб'єктами фінансового ринку виступають держава, населення, професійні учасники ринку — фінансові інститути та інститути інфраструктури, інститути поза фінансової сфери, а також іноземні учасники ринку (рис. 10.1).

Рисунок 10.1 - Структура фінансового ринку за суб`єктами господарювання

Класифікація фінансових ринків базується на різних строках обігу фінансових інструментів . Фінансовий ринок поділяється на ринок грошей та ринок капіталів(рис.10.2).

Рисунок 10.2 - Класифікація фінансового ринку

Ринок грошей характеризується тим, що фінансові активи, з якими на ньому працюють, короткострокові, ліквідні та їм присутній невеликий ризик. В свою чергу ринок грошей поділяється на обліковий, міжбанківський та валютний ринки. На обліковому ринку основними інструментами є скарбничі та комерційні векселі та інші види короткострокових зобов'язань (цінні папери), - головна характеристика яких - висока ліквідність та мобільність. Міжбанківський ринок, частина ринку запозичених капіталів, де тимчасово вільні грошові ресурси кредитних закладів залучаються та розміщуються банками між собою, головним чином в формі міжбанківських депозитів. Валютні ринки обслуговують міжнародний платіжний обіг, пов'язаний зі сплатою грошових зобов'язань юридичних та фізичних осіб різних країн. Валютні ринки - офіційні центри, де відбувається купівля-продаж валют на підставі попиту та пропозиції.

Ринок капіталів поділяється па ринок цінних паперів і ринок банківських кредитів. Якщо грошовий ринок надає високоліквідні кошти в основному для задовольняння короткострокових потреб, то ринок капіталів забезпечує довгострокові погреби у фінансових ресурсах.

Фінансові ринки можна поділити на первинні, пов'язані з випуском нових цінних паперів, та. вторинні, здійснюючі перепродаж цінних паперів. Метою первинних фінансових ринків є залученням додаткових фінансових ресурсів, необхідних для інвестування у виробництво та інші види витрат. Вторинні фінансові ринки призначені для перерозподілу неявних фінансових ресурсів між суб'єктами господарювання у відповідності до потреб розширеного відтворювання та іншими потребами суспільства.

10.2 Цінні папери та їх види

Цінний папір уявляє собою документ, який виявляє пов'язані з ним майнові та немайнові права, може самостійно обертатися на ринку і бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод, служить джерелом одержання регулярного чи разового доходу. Таким чином, цінні папери виступають різновидом грошового капіталу. Економічну суть та ринкову форму кожного цінного паперу можна одночасно розглядати З різних боків, зору, у зв'язку з чим кожний цінний папір володіє цілим набором характеристик. Це складає й можливість класифікації цінних паперів з різних ознак, що зазвичай диктується практичними потребами. Можливо перш за все поділити всі цінні папери на дві великі групи: грошові та капітальні, або фондові цінні папери, які мають обіг на ринку капіталів, який називають також фінансовим, або фондовим ринком.

Цінні папери грошового ринку - це комерційні та фінансові векселі строком до 1 року, банківські акцепти, комерційні папери, імітуємі приватними підприємствами та корпораціями на строк від 10 до 180 днів, короткострокові банківські ощадні та депозитні сертифікати, скарбничні векселі, строком З, 6, 9 та 12 місяців. Загальною їх рисою є оформлення незабезпеченого запозичення грошей на порівняно коропи строки, у зв'язку з чим їх називають борговими цінними паперами. Грошовими ці папери називають з різних підстав: вони широко використовується у межах кредитно-банківської сфери, кошти, отримані від емісії цінних паперів, у подальшому використовуються у вигляді замінників наявних грошей як засіб платежу: наприклад, комерційні векселі використовуються для сплати товару, а урядовими скарбничими векселями можна сплатити податки. Дохід від купівлі та утримання таких цінних паперів несе разовий характер. Дохід реалізується «як різниця між продажною (більш низькою) та номінальною ціною грошового документу.

До групи капітальних цінних паперів залучаються облігації, акції, пай кооперативів, інвестиційні сертифікати, закладні листи та їх різновиди. Кошти, отримані шляхом емісії та продажу цих цінних паперів призначені для утворення та збільшення капіталу виробничих підприємств, націлених на одержання прибутку, яким вони пізніше поділяться з їх покупцями. Ринок капітальних цінних паперів є важливішою частиною економіки, функціонуючою на ринкових принципах, без нього немислимо утворення капіталу великого виробництва.

Важливішим різновидом цінних паперів виступають часткові (дольові) цінні папери (акції). Вони свідчать про те, що їх власник є співвласником суспільства, основою якого є акції. Розмір його паю визначається кількістю належаних йому акції. Акції, які є ризикованими цінними паперами у порівнянні з борговими зобов'язаннями, як правило, залучають інвестори можливістю одержання великого доходу, який може складатися з суми дивідендів та приросту капіталу, вкладеного в акції, внаслідок збільшення їх. ціни. Завдяки збільшеної доходності акції забезпечують кращий захист від інфляції у порівнянні з борговими зобов'язаннями.

10.3 Регулювання фінансового ринку

Фінансовий ринок - один із ключових елементів ринкової економіки, він являє собою механізм розміщення капітальних ресурсів, які йдуть від інвесторів до об'єктів їх виробничого застосування. В останній час можливості фінансових ринків як інвестиційних каталізаторів стали безмежними, зростає швидкість і інтенсивність акумуляції і перерозподілу ресурсів. Необхідність державного регулювання фінансового ринку зумовлена такими причинами:

- на фінансовому ринку реалізуються національні інтереси держави, які являють собою комплекс економічних і політичних пріоритетів на сучасному етапі розвитку економіки країни;

- активно взаємодіють інтереси різних учасників ринку: емітентів цінних паперів, інвесторів, професійних учасників ринку(торговців цінними паперами, реєстраторів, депозитаріїв, інвестиційних фондів тощо). Ці інтереси можуть вступати в протиріччя між собою;

- найбільш численним інвестором виступає населення, тому без створення надійної системи захисту прав та інтересів інвесторів неможливо забезпечити подальший розвиток ринку капіталів.

Регулювання фінансового ринку - це об'єднання в єдину систему методів і прийомів, що дозволяють упорядкувати діяльність усіх учасників і операцій між ними шляхом встановлення певних вимог та правил задля підтримки рівноваги взаємних інтересів всіх учасників.

Постанова фінансового ринку в Україні повинно супроводжуватись високоякісним законодавчим регулюванням. Ця необхідність різко загострилась у зв`язку з фінансовою кризою сьогодення.

Моделі регулювання тут різні. Перший варіант – регулювання фондового ринку переважно зосереджуються у державних органах, лише невелика частина повноважень з над зору, контролю, установи правил     передасться   державою    саморегулюючим організаціям ( об'єднання професійних учасників ринку цінних паперів). Наприклад - Франція. Другий варіант - максимально можливий об'єм повноважень передається саморегулюючим організаціям, важливе місце в контролі займають не жорсткі накази, а переговорний процес, особисті угоди з учасниками ринку при тому, що держава зберігає за собою головні контролюючі позиції, можливості у будь-який момент часу вмішатися в процес саморегулювання. Приклад - Великобританія. У реальній практиці розвинутих закордонних країн, ступінь цивілізації та жорстокість регулювання коливається між цими двома варіантами.

Організаційно оформлений і регулює мий ринок не обмежує, а сприяє чесній конкуренції між торговцями фінансового ринку, але тільки діяти вони зобов'язані в умовах цілісного та прозорого ринку Держава повинна бачити, куди і як рухаються капітали, вірогідно судити про те, яка „погода" на фінансовому ринку, щоб устигнути, попередити виникнення кризових ситуацій. В жодній державі фінансова система не випущена з-під контролю: будучи емітентом національної валюти, державні органи слідкують за її конвертованістю, обігом та, звичайно, за рухом еквіваленту грошей - цінних паперів. Повна цілісність - це нерозривність фінансової системи у всіх її елементах, та є нерозривність ринкової взаємодії сектору обігу капіталів (ринку довгострокових інвестицій) і сектору валютно-кредитного обігу (ринку короткострокових позик, кредитів та обміну валют).

10.4 Фондова біржа

Організаційні структури фінансового ринку враховує різноманітні фінансові інститути (фінансово-банківські заклади, страхові компанії та інші), але ключовими серед них є фондові біржі, постійне функціонування яких виявляє істотний вплив не лише на сферу фінансово-кредитних відносин, але не в цілому на економічний та соціальний розвиток країни. Тому провідні фондові біржі (Нью-Йорк, Токіо, Лондон, Франкфурт-на-Майні, Копенгаген)стали світовими фінансовими центрами, ситуація на яких значною мірою визначає фінансову політику всіх країн світу.

Фондові біржі у всіх країнах з ринковою економікою - це добрі технічно оснащенні організаційні структури, розраховуючи вдосконаленими системами обробки, передачі та зберігання інформації. Інформація про угоди, здійснюючих в торговому залі фондової біржі, відкрита та легко приступна. Для того, щоб угоди здійснювались в умовах чесної конкуренції, а забов`язання сторін по угодам виконувались, біржа накладає ряд обмежень на процедуру торгів, які вносять в устав біржі.

Фінансуються біржі за рахунок комісійних від угод, які йдуть на виплату праці персоналу біржі, закупівлю біржового обладнання та утримання приміщень.

На біржі здійснюються так звані котирування цінних паперів - регулярні оцінки спеціалістами котирувального відділу курсів покупців та продавців по всім цінним паперам, які проходять через біржу. Поточні курси постійно демонструються на світовому табло і регулярно публікуються у спеціальних бюлетенях. Вони показують, по якій ціні на цій біржі можна в даний момент купити або продати певні акції.

Функціонування ринку цінних паперів неможливе без професіоналів, які обслуговують його і які вирішують викликані задачі. Основаними професіоналами ринку цінних паперів є : брокери (посередники при укладанні угод, самі в них не приймають участь), керівники (особи, які розпоряджуються переданими їм на довірче керування цінними паперами), кліринги (організації, які займаються визначенням взаємних зобов'язань ), депозитарії ( учиняють послуги по зберіганню цінних паперів), регістратори (ведуть реєстри цінних паперів), організатори торгівлі на ринку цінних паперів (учиняють послуги, які сприяють укладанню угод з цінними паперами), джоббери ( спеціалісти на кон'юнктурі ринку цінних паперів).

Разом з цими професіоналами ринок цінних паперів обслуговують банківські службовці, робітники інвестиційних фондів, а також державні чиновники та юристи, які забезпечують необхідні для фінансового ринку закономистецтво і контроль.

Організацію українського ринку цінних паперів і утворення необхідних умов для його функціонування прийняла на себе Українська фондова біржа (УФБ). Виходячи з важливішої регулюючої ролі фондової біржі в економічному житті країни встановлено, що вона є суб'єктом особливої державної реєстрації. Її реєструє Кабінет Міністрів України, тоді як товарну - виконком міської Ради ( як і всіх суб'єктів підприємницької діяльності на загальних початках).

Особливістю державного регулювання роботи біржі є те, що Міністерство Фінансів призначає своїх представників, уповноважених слідкувати за дотриманням положень уставу та правил фондової біржі та миючих право приймати у праці її керівних органів.

На фондовому ринку України паперів діють такі зареєстровані біржі:

- Українська фондова біржа (УФБ;)

- Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ);

- Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ);

Донецька фондова біржа (ДФБ).

11 ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ  ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

11.1 Фінансовий механізм, види і правові норми регулювання  зовнішньоекономічної діяльності в Україні

Фінансовий механізм, який складається у сфері зовнішньоекономічної діяльності (з.е.д.), виступає знаряддям реалізації фінансової Політики держави в області міжнародного співробітництва України. Функціонуючи у міжнародній сфері, фінанси сприяють вплив на економічні інтереси учасників міжнародних зв'язків, виступають як стимул розвитку міжнародної економічної інтеграції.

Роль фінансового механізму у розвитку з.е.д. виявляється за трьома напрямками:

- вишукування джерел і мобілізація необхідних фінансових ресурсів для фінансування різноманітних напрямків міжнародного співробітництва;

- регулювання міжнародних інтеграційних процесів;

- стимулювання розвитку кожного виду міжнародних відносин і безпосередніх цих відносин.

Одним з найважливіших напрямків впливу фінансового механізму на розвиток з.е.д. є залучення кошт іноземних інвесторів для реструктуризації вітчизняної економіки. З цією метою фінансовий механізм складає систему фінансових, валютних і митних пільг.

За правильністю і законністю ведення фінансових операцій у сфері з.е.д. здійснюється фінансовий, валютний і митний контроль. Фінанси сфери з.е.д. володіють, специфічними рисами. Вони втілюються в ресурсах, які формуються не лише в гривнях, але і в іноземній валюті, обов'язковим суб'єктом розподільчих відносин є закордонний партнер в особі іноземної держави, міжнародної організації, іноземної фірми і т.д. Фінансові відносини виходять за обмеження національних економік та опосередковує міжнародний інтеграційний процес.

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є фізичні та юридичні особи, яким громадянсько-правовими законами не заборонено займатися господарською діяльністю.

До видів з.е.д., здійснюючих в Україні суб'єктів цієї діяльності, відноситься:

- експорт і імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

- виявлення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуги іноземним суб'єктам господарської діяльності;

- наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, учбова і інша кооперація;

- міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами;

- кредитні і розрахункові операції, утворення банківських, кредитних і страхових закладів за межами України;

- спільна підприємницька діяльність та інші.

Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюються за допомогою: законів України, актів тарифного і нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного регулювання ( валютно-фінансових, кредитних, і інших) в межах законів України; договорів, які укладаються суб'єктами зовнішньоекономічної і не заперечують законам України.

Органами правового  регулювання зовнішньоекономічної діяльності: Верховна Рада України; Національний банк України; кабінет Міністрів України; Міністерство  зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України; Державне керування митного контролю України; Антимонопольний комітет України; Органи міського керування зовнішньоекономічною діяльністю.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється згідно таких принципів: суверенітету  народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, вільності зовнішньоекономічного підприємництва, юридичні рівності і недискримінації, верховенства закону, захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, еквівалентності обміну, недопущення демпінгу при ввозі та вивозі товарів.

11.2   Валютне регулювання

Операції з іноземною валютою здійснюються відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та іншими документами. Ці документи визначають, що учасниками валютного ринку в Україні є: Національний банк України; комерційні банки, інші кредитно-фінансові заклади

- резиденти і нерезиденти; юридичні особи, які мають відповідні ліцензії НБУ.

Валютне регулювання має в собі заходи з валютного обмеження.

Валютне обмеження – це законодавча та адміністративна заборона, лімітування та регламентація операцій резидентів та нерезидентів валютою та іншими цінностями.

Принципи валютних обмежень:

- централізація валютних операцій в центральному і уповноважених банках;

- ліцензування валютних операцій - вимога отримання попереднього дозволу органів валютного контролю для придбання імпортерами або боржниками іноземної валюти;

- повне або часткове блокування валютних рахунків;

- обмеження обігу валют постановою диференційованого її режиму для резидентів і нерезидентів. Блокування рахунків - це офіційна заборона вільно розпоряджуватись коштами на рахунках для досягнення конкретних економічних або політичних цілей.

Мета валютних обмежень - вирівнювання платіжного балансу,

підтримання валютного курсу і концентрація валютних цінностей держави.

Можна зазначити такі підстави використання валютних обмежень розвиваючими країнами.

Внутрішні - відсталість економіки і необхідність її здолання, и дефіцит платіжного балансу, недостатня диверсифікація експорту товарів, велика зовнішня заборгованість, наявність невеликих золотовалютних резервів.

Зовнішні - зменшення притоку фінансових ресурсів з інших і р пи і долі пільгової допомоги розвитку, інфляція і нестабільність Провідних валют заходу.

11.3 Валютні ринки

Валютний ринок – це особливий інституціональний механізм, що опосередковує систему стійких відносин з приводу купівлі-продажу іноземної валюти.

Валютні ринки виконують наступні функції : забезпечення своєчасного здійснення міжнародних розрахунків, страхування валютних ризиків; диверсифікація валютних резервів банків; одержання спекулятивного прибутку учасниками ринку у вигляді різниці курсів валют; регулювання економіки.

Виділяються   світові, регіональні, національні (міські) валютні ринки.

Світові валютні ринки зосереджені в світових фінансових центрах - у Західній Європі, США, на Дальньому та Ближньому Сході, у Південно-східній Азії. На світових валютних ринках банки проводять операції з ключовими валютами, які широко використовуються у світовому платіжному обігу.

На регіональних та міських валютних ринках проводяться операції з конкретними конвертуючи ми валютами (сінгапурський долар, Саудівський ріал, кувейтський динар і т.д.)

У відповідності до Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю" Національний Банк України створив Українську міжбанківську валютну біржу, як постійно діючий центр з проведення на території України операцій з купівлі-продажу іноземної валюти, по формуванню та регулюванню ринкового курсу національної валюти України.

Біржа проводе всі види операцій, необхідних для здійснення та вирішення стоячих перед нею задач: організує торгівлю іноземної валюти з членами біржі, здійснює котирування поточного ринкового курсу гривні і національної валюти України до іноземних валют, організує операції Національного Банку України (підтримки) по регулюванню ринкового курсу гривні і національної валюти України до іноземних валют, організую розрахунки в іноземній валюті і грошових одиниць, які діють в Україні, по складеним на Біржі угодам.

На валютній Біржі здійснюється котирування іноземних валют

(або валютна котирування), під якою розуміється захід встановлення її публікації курсу іноземної валюти. Валютний курс однієї грошової одиниці відносно другої можна виразити двояким чином: прямим та непрямим. У більшості країн застосовується пряма котирування іноземної валюти, при якій за одиницю (100,1000 і т.д. одиниць застосовується іноземна валюта і до неї дорівнюється та чи інша кількість національних грошових одиниць.

Непрямий захід валютної котирування традиційно використовується в Англії та у деяких державах - колишніх її колоніях. З 1978 року він почав застосовуватися в США у відношенні більшості валют. При цьому заході за одиницю (100, 1000 і т.д. одиниць) береться національна валюта і до неї дорівнюється якась кількість одиниць іноземної валюти.

У валютних угодах велике значення мають кросировані курси, які набагато знижують залишки: по здійсненню котирування та витрати  продажу іноземних валют.

Крос-курси – котировка двох іноземних валют, жодна з котрих не є національною валютою учасника угоди або співвідношення двох валют, що витікають з їх курсу по відношенню до будь-якої третьої валюти (наприклад, до долару США)

Заради зменшення залишків на міжбанківському (оптовому) ринку більшість грошових одиниць котуються проти однієї валюти - долару США, тобто долар майже завжди є пов'язуючи ланкою між валютами при торгівлі ними або визначення їх взаємних котирувань. Особливо це відноситься до такого виду валютних операцій, як угоди на строк, жодна з яких не обходиться без посередництва долару.

Існують різноманітні види валютних операцій, частково:

- валютні операції з негайною поставкою(„спот"). Строк її поставки практично співпадає з моментом укладання угоди. Продану валюту продавець негайно переводить на вказаний банком рахунок, по курсу який був зафіксований у момент укладання угоди.

Ці операції найбільш розповсюдженні, їх частина складає більш 50%  об'єму валютних угод на міжбанківському ринку.

-  термінові операції з іноземною валютою. Термінові валютні угоди (форвардні, ф'ючерсні) - це валютні угоди, в яких сторони домовляються про поставку обумовленої суми іноземної валюти у визначенийі угодою строк по курсу на момент його складання.

Міжбанківські термінові угоди отримали назву форвардних. В час складання цих угод фіксується сума і курс, але до наступу строку (1-6 місяців) розрахунки по обумовленим сумам не здійснюються.

Головна особливість ф'ючерсних операцій завершується в тому, що при цьому торгують стандартними контрактами, в яких детально регламентовані всі умови - сума, строк, засіб розрахунку і т.д. їх головна мета - хеджирування (страхування ризику) і спекуляція. Готівкою при укладанні угоди заноситься невеликий гарантований депозит.

Опціонні угоди також є різновидом термінових операцій. Їх об'єктом виступає право купувати або продавати валюту у майбутньому по курсу, зафіксованому в момент укладання угоди, тобто це -угода з нефіксованою датою поставки валюти.

- операції  „своп" - це валютна операція, яка об'єднує купівлю-продаж на умовах термінової поставки з одночасним контр-угодою на конкретний строк з тими ж валютами.

- валютний арбітраж - особливий вид валютних угод, основна мета здійснення яких є у одержанні прибутку та уникання можливих збитків шляхом використання сприятливої кон'юнктури валютних ринків. Основний його принцип - купувати подешевше і продавати по дорожче. Існує декілька видів валютного арбітражу - з товарами, цінними паперами, валютою. Основою для здійснення таких операцій є не збіг курсів на різних валютних ринках, а також курсів різних платіжних коштів на одному й тому ж ринку.

11.4   Митне регулювання

Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється згідно законам України про митне регулювання, Єдиному митному тарифу України і міжнародним угодам України.

Територія України складає єдиний митний простір, на якому діють митні правила України. Вони включають порядок декларування товарів, сплати митних мит і митних зборів, надання митних пільг і  умови проходження митного контролю.

Єдиний митний тариф України встановлює  на єдиній митній території України обкладання митного мита предметів, які завозяться на митну територію України або які вивозяться з цієї території.

Ставки Єдиного митного тарифу України є єдиними   для  всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності і територіального розташування, виключно випадків, передбачених законами України.

Політики держави по встановленню та зміні митних тарифів, як інструменту регулювання зовнішньої торгівлі і національного ринку, уявляє собою митну політику.

До інструментів митної політики, окрім митного тарифу, відносять також парамитні кошти регулювання: прикордонні податки і збори, імпортні податки і збори, митні збори, мито і інші прикордонні формальності (процедури).

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється також за допомогою нетарифних коштів: валютно-кредитних, квотування, ліцензування, „добровільних" обмежень імпорту, технічних бар'єрів, санітарно-ветеринарних норм і інші.

11.5 Принципи оподаткування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності

Оподаткування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України здійснюється за наступних принципів:

- Україна самостійно встановлює і відмінює податки та пільги для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

- ставки податків встановлюються і відмінюються Верховною
Радою України з подання Кабінету Міністрів України;

- рівень оподаткування встановлюється виходячи з необхідності досягнення та підтримки самооплатності та самофінансування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності і з метою бездефіцитності платіжного балансу України;

- стабільність кількості видів і розмір податків гарантується державою на строк не менше 5 років;

- забороняється встановлювати інші податки, окрім затвердженнях Верховною Радою України;

- ставки податків є однаковими для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності і визначається по товарній ознаці: для одного й того ж товару діє єдина ставка податку;

- заохочування експорту готової продукції.

11.6 Державний контроль валютних операцій

Валютні операції належать валютному контролю. Органи, які здійснюють, валютний контроль, мають право вимагати і одержувати від резидентів та нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах повноважень.

Функції державних органів і банківської системи України у сфері валютного контролю наступні:

- національний банк України є головним органом валютного контролю: здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютним операцій на території України по всім питанням, не віднесених Декретом „ Про державне регулювання і контроль" до компенсації інших державних органів; забезпечує виконання уповноваженими банками функцій відносно здійснення валютного контролю у відповідності до Декрету і іншими актами валютного законодавства України.

- уповноважені банки здійснюють контроль над валютними операціями, які проводяться резидентами і нерезидентами через ці банки.

- державна податкова інспекція України здійснює фінансовий контроль над валютними операціями, які проводяться резидентами і нерезидентами на території України.

- міністерство зв'язку України здійснює контроль над дотримування правил поштових переводів і переписи валютних цінностей через митий кордон України.

- державний митний комітет України здійснює контроль над дотримуванням правил переміщення валютних цінностей через митний кордом України.

До резидентів, нерезидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання і валютного контролю, застосовуються такі заходи відповідності (фінансові санкції) як: штрафи, вилучення банку з книги реєстрації банків, вилучення генеральної ліцензії Національного Банку України на право здійснення валютних операцій

СПИСОК ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. – К.: Феміда, 1996

2. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» // Голос України. – 1991. - №33

3. Фінанси: Навчальний посібник/ В.С. Загорський, О.Д. Вовчак, І.Г. Чуй. – К.: Знання, 2006. – 247 с.

4. Фінанси: Навчальний посібник/ О.П. Близнюк, Л.І. Лачкова, В.І. Осніщеб та ін..; за ред.. В.І. Осніщева. – К.: Знання, 2006. –     415 с.

5. Фінанси: Навчальний посібник/ Я.П. Стеців, О.І. Копилюк. – К.: Знання, 2007 .– 235 с.

6. Опарин В.М. Фінанси (Загальна теорія):Навчальний посібник. – 2-ге вид.; доп і пераб. – К.: КНЕУ, 2002. – 240 с.

7. Василик О.Д., Павлюк К.В. Бюджетна система України: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 544 с.

8. Зайчикова В.В. Місцеві фінанси України та Європейський країн. – К.: НДФУ, 2007.– 299 с.

9. Кармін М.І. Фінанси України та сусідніх держав: Навч. посіб. – К.: Знання, 2007. – 589 с.

10. Азаренкова Г.М., Журавель Т.М.. Михайленко Р.М. Фінанси підприємств: Навч. посіб. – К.: Знання – Прс, 2006. – 287 с.

11. Партин Г.О., Загорай А.Г. Фінанси підприємств: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 379 с.

12. Ткаченко Н.В. Страхування Навч. посіб.– К.: Ліра-К, 2007.-376 с.

13. Маслова С.О., Опалов О.А. Фінансовий ринок. Навч. посіб. – К.: Каравелла, 2003. – 344 с.

14. Завгородній А.Г., Вознюк Г.Л. Ринок фінансових послуг: Термінологічний словник. Підручник – Львів, Бекид Біт, 2008. –   544 с.


Рисунок 1.1 - В
нутрішня структура фінансової системи

Фінансовий

ринок

Міжнародні

фінанси

Державні

фінанси

Фінанси субєктів господарювання (підприємств)

Ринок грошей

Ринок капіталів

алютний

ринок

фінанси

міжнародних

організацій

міжнародні

Фінансові

інституції

бюджет

держави

Фонди

цільового призначення

державний

кредит

Фінанси

державних підприємств

Страхування

ринок цінних паперів

кредитний ринок

Ф І Н А Н С И

ринок

грошей

ринок капіталів

комунальні платежі

фінанси комунальних підприємств

комунальний кредит

місцеві податки і збори

позабюджетні валютні, цільові фонди

комунальна форма власності

самостійні місцеві бюджети

громадські послуги

Місцеві фінансові інститути

трансферти

комунальні позики

кредити

Доходи комунальних підприємств

доходи від майна та землі., що належать місцевій владі

Комунальні платежі

Частки загальнодержавних податків

Місцеві податки і збори

Способи формування доходів

неподаткові

податкові

передані

закріплені

власні

Доходи

факультативні

обов’язкові

на  фінансування власних повноважень

розвитку

поточні

Видатки

Об’єкти

Кабінет Міністрів України

Верховна Рада України

Міністерство фінансів України

Верховна Рада Автономної

Республіки Крим

Рада Міністрів Автономної

Республіки Крим

Між місцевими фінансами та іншими ланками фінансової системи держави

між суб’єктами системи

Взаємовідносини

Фінансові ресурси у не фондових формах

Фінансові ресурси у фондовій формі

Обласні, Київська та Севастопольська міські, районні в містах Києві і Севастополі ради

обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні в містах Києва і  Севастополі державні адміністрації

Міські, селищні, сільські ради

Голови міст, селищ та сіл

територіальні громади

Бюджети Автономної Республіки Крим, обласні, міські, міст Києва і Севастополя, районні, міські, районні в містах, сільські, селищні територіальних громад: поточні; розвитку; приєднані; додаткові

Суб’єкти

на фінансування делегованих повноважень

Рисунок 7.2 - Управління місцевими фінансами

встановлення комунальних платежів

Зовнішній та внутрішній фінансовий контроль і аудит

Касове виконання місцевих Бюджетів (управління грошовою готівкою)

незалежний аудит

Компетенція місцевих органів влади в галузі фінансів:

Місцеві фінансові органи:

Фінансове Планування

складання, затвердження та виконання

бюджетний процес

утворення позабюджетних

встановлення місцевих податків і зборів

випуск муніципальних позик

органи виконавчої влади

виконавчі органи місцевого

річне

п'ятирічне

п'ятирічне

довгострокове

Банківська система

казначейська система

змішана

Парламентський фінансовий контроль

фінансовий контроль органів виконавчої влади

комунальний фінансовий контроль


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

7254. Детали машин. Конспект лекций. Основные требования к конструкции деталей машин 2.83 MB
  Настоящий конспект лекций по курсу Детали машин следует рассматривать как краткое изложение программных вопросов курса, облегчающее усвоение учебного материала и подготовку к экзаменам. Конспект изложен на базе основных учебников Д.Н....
7255. Генератор прямоугольных импульсов 287.87 KB
  Задание на расчет Построить генератор прямоугольных импульсов (ГПИ) с видом характеристики типа меандр. Амплитуда сигнала стандартная для транзисторно-транзисторной логики (ТТЛ). Установленная частота ступенями: 100Гц 1...
7256. Конструирование мехатронных модулей главного движения металлорежущих станков 281 KB
  Рассмотрены вопросы разработки структур, кинематических схем и конструкций мехатронных модулей главного движения станков с компьютерным управлением, даны рекомендации по выполнению отдельных этапов проектирования. Предназначены для студентов, обучаю...
7257. Связь науки и техники на примере развития вычислительных средств 178.61 KB
  Введение. Наука играет огромную роль в развитии человеческого общества. Она пронизывает все сферы нашей деятельности как материальной, так и духовной и по праву является неотъемлемым звеном социально-политического развития страны. В литературе им...
7258. Расчет цифрового радиоприёмника по исходным данным: 786 KB
  1. Задание. Произвести расчёт цифрового радиоприёмника по следующим исходным данным: Приёмник работает с ФМ сигналом на частоте F0=22 МГц. Необходимо обеспечить перестройку по 19 каналам. Скорость цифрового потока в последовательном коде V: 7000 бит...
7259. Книга. Сто великих сокровищ 1.84 MB
  Сто великих сокровищ. История человечества столь удивительна и разнообразна, что всякая ее достопримечательность потрясает наше сознание. Любой драгоценный предмет имеет очень интересную судьбу, порой таинственную и загадочную. История каж...
7260. Гидравлика. Учебное пособие 3.04 MB
  Гидравлика Учебное пособие подготовлено в соответствии с Государственным образовательным стандартом высшего профессионального образования по дисциплине Гидравлика. Рассматриваются основные теоретические положения гидростатики, кинематики и динамик...
7261. Економіка підприємства. Опорний конспект лекцій 3.95 MB
  Зміст Вступ до економіки підприємства Підприємство як субєкт господарювання Поняття, цілі та напрямки діяльності підприємства Правові основи функціонування підприємства Класифікація підприємств Добровільні та інституціон...
7262. Специфіка мовлення фахівця. Поняття ділового спілкування 69 KB
  Тема. Специфіка мовлення фахівця. Поняття ділового спілкування Спілкування, основні його види та форми. Майстерність публічного виступу. 3. Ділова бесіда. 1. Сфера використання усного літературного мовлення сьогодні надзвичайно розширюєт...