48227

Релігієзнавство. Курс лекцій

Конспект

Религиоведение и мифология

Це зумовлено тією роллю яку відіграє релігія в житті сучасного суспільства та окремої людини впливом релігії на політику культуру тощо. Інтерес до закономірностей розвитку релігії її історії інших проблем пов'язаних з взаємовідносинами церкви і держави міжконфесійними стосунками постійно зростає. Таким чином слід наголосити що об'єкт і предмет релігієзнавства співпадають: це – закономірності становлення та розвитку релігії її роль у житті суспільства та індивіда. До структури релігієзнавства насамперед входять такі науки:  Філософія...

Украинкский

2013-12-08

486 KB

25 чел.

Міністерство освіти і науки України

Харківська національна академія міського господарства

Курс лекцій з дисципліни

«Релігієзнавство»

(для студентів 1 – 3 курсів усіх спеціальностей академії)

Харків – ХНАМГ – 2006


Курс лекцій з дисципліни “Релігієзнавство” (для студентів 1-3 курсів усіх спеціальностей академії)
// Авт.   Толстенко С.М. – Харків: ХНАМГ, 2006. − 103 с.

Автор:       С.М.Толстенко

Рецензент: В.В.Будко, д.ф.н., проф., зав. кафедри філософії і політології    

Рекомендовано кафедрою філософії та політології,

протокол № 8 від 9 червня 2006 р.

Вступ

Релігієзнавство є важливою складовою системи гуманітарної освіти у вищій школі. Це зумовлено тією роллю, яку відіграє релігія в житті сучасного суспільства та окремої людини, впливом релігії на політику, культуру тощо. Інтерес до закономірностей розвитку релігії, її історії, інших проблем, пов'язаних з взаємовідносинами церкви і держави, міжконфесійними стосунками постійно зростає.

Неможливо сьогодні уявити людину з вищою освітою, котра не володіє хоча б мінімумом знань з релігієзнавчої проблематики.

Пропонований курс лекцій з релігієзнавства має на меті допомогти студентам у вивченні даного курсу. Він написаний на основі лекцій в обсязі  17 годин, які читає автор на відповідних курсах усіх факультетів ХНАМГ.

Лекційний курс складається з 7 тем. По кожній темі представлений скорочений виклад навчального матеріалу, а також запропоновані теми рефератів для самостійної роботи. До кожної теми вказана навчальна й наукова література, є також загальний список літератури з курсу.

Тема 1. Релігієзнавство як наука і навчальна дисципліна

Релігієзнавство являє собою комплекс суспільних наук, об'єктом вивчення котрих є релігія. Кожна з цих наукових дисциплін, виходячи з специфіки свого предмета, розглядає ту чи іншу сторону цього складного явища, що дозволяє в рамках релігієзнавства представити його цілісну картину. Таким чином слід наголосити, що об'єкт і предмет релігієзнавства співпадають: це – закономірності становлення та розвитку релігії, її роль у житті суспільства та індивіда.

До структури релігієзнавства насамперед входять такі науки:

 Філософія релігії, що вивчає загальне призначення релігії,  найбільш загальні закономірності її виникнення і розвитку, роль у становленні цивілізації, того чи іншого типу людської спільності.

 Соціологія релігії, що вивчає роль та функції релігії в житті того чи іншого суспільства, взаємозв'язок і взаємний вплив релігії, різноманітних соціальних інститутів, суспільних процесів тощо.

 Психологія релігії, що вивчає взаємозв'язок та взаємну залежність релігії і психічного, внутрішнього, емоційного світу особистості або суспільної групи.

 Політологія релігії, що вивчає взаємний вплив політики та релігії, її взаємовідносини з різними політичними інститутами.

 Історія релігії, що вивчає розвиток цього явища в часі, або релігію та пов'язані з нею процеси на якомусь історичному етапі.

 Географія релігії, що вивчає розвиток релігії в просторі, поширення тих чи інших релігій в різних регіонах.

Серед наук, що вивчають релігію, слід назвати також культурологію і правознавство, які розглядають взаємозв'язок культури й релігії, а також правову базу функціонування релігійних організацій та різноманітних культів.

Слід підкреслити, що релігієзнавча проблематика може вивчатися й іншими науками. Говорячи про методи релігієзнавства, відзначимо, що вони співпадають з методами інших наук. Це перш за все єдність історичного та теоретичного підходів у вивченні релігії, а також весь арсенал методів, які використовують сучасні науки. Мова тут йде про теоретичні методи, як філософські (наприклад,  діалектико – матеріалістичний метод), так і загальнонаукові (індукція, дедукція, порівняльний метод тощо). Разом з тим в релігієзнавстві активно використовуються й практичні, емпіричні методи (наприклад, різноманітні соціальні дослідження).

Категоріальний апарат релігієзнавства значною мірою співпадає з категоріями тих наук, які входять в його структуру. Категорії релігієзнавства віддзеркалюють ті чи інші сторони функціонування релігії, компоненти її структури, широко використовують терміни з релігійного лексікону: найменування релігій, обрядів і т. ін.

Наприклад, можна назвати такі категорії релігієзнавства: “релігія“, “культ”, “церква”, “конфесія” тощо.

Зазначимо, що релігієзнавство вивчає закономірності становлення, функціонування, розвитку релігії та релігійного життя.

Аналізуючи функції релігієзнавства, котрі, по суті, не відрізняються від функцій інших наук, треба підкреслити їх особливий зміст, зумовлений своєрідністю виучуваного об'єкта. Ці функції такі: пізнавальна, теоретико-методологічна, практична, прогнозуюча, виховна, яка, зокрема, передбачає формування віротерпимості, міжконфесійної толерантності.

Отже можна сказати, що релігієзнавство є важливою навчальною дисципліною, яка займає цілком певне місце серед навчальних дисциплін гуманітарного циклу.

Основні принципи релігієзнавства − це науковість, об’єктивність, історизм, деідигологізація та політкоректність.

Особливо треба акцентувати увагу на відмінностях релігієзнавства та теології, які відрізняються цілями (у релігієзнавства вона інформативна, пізнавальна, а в теології – прозелитиська, пропагандистська), основами викладання (основа релігієзнавства – наукові дослідження, а основа теології – релігійні догмати), а також за змістом і формою подачі матеріалу.

Теми рефератів:

  1.  Соціологія релігії у структурі релігієзнавства.

Особливості реалізації функцій релігієзнавства.

                                                    Література

  1.  Калінін Ю. А., Харьковщенко Е.А. Релігієзнавство. - К.: Наукова думка, 1998.

Основы религиоведения. /Под ред. Яблокова И.Н. - М.: Высш. шк., 1998.

Релігієзнавство / За ред. Бублика С.А. - К.: Юрінком Інтер,1999.

Радугин А.А. Введение в религиоведение: теория, история и современные религии: Курс лекций. - М.: Центр, 2000.

Яблоков И.Н. Социология религии. - М.: Мысль, 1979.

Тема 2.  Релігія як суспільне явище

Актуальність і важливість цієї теми в курсі релігієзнавства зумовлена тим, що в ній розглядаються ключові  категорії та основні параметри вивчаємого об'єкту – релігії. Перш за все, необхідно дати визначення досліджуваного феномена. При цьому слід уникати як поверхнево-оціночних визначень типу “релігія - є хибний світогляд”, так і визначень, в яких згадується лише одна якась риса чи якість релігії, наприклад, “релігія – це віра в Бога”.

Визначення релігії (як і кожне наукове визначення) повинно виключати ідеологічну оцінку і, по можливості, повно відображати структуру даного явища, підкреслювати його суть.

Виходячи з цього, можна дати таке визначення релігії: Релігія  - це система світоглядних уявлень, основаних на вірі в надприродне, котра має регламентований культ ( обрядність ) і організаційну основу.

Суть релігії – віра в надприродне. Саме ця якість зумовлює й структуру, й функціонування, й всі інші параметри релігії. Слід підкреслити, що у релігійної віри є ряд специфічних  особливостей. Це, насамперед, впевненість в реальності існування об'єкта віри (Бог, боги тощо), потім емоційність та ірраціональність (це віра серця, а не розуму. Як колись говорили деякі теологи: “вірую тому, що абсурдне”). І, нарешті, це впевненість у можливості двосторонніх контактів суб'єкту і об'єкту віри.

Як вже відмічалось, важливим моментом у вивченні релігії є питання структури цього явища. Як структурні компоненти релігії можна назвати насамперед систему певних ідей, тобто релігійну свідомість, потім релігійний культ і, нарешті, релігійні організації.

Релігійна свідомість – форма суспільної свідомості, в якій об'єктивна реальність віддзеркалюється крізь призму релігійної віри у вигляді різних теорій  (теологія, релігійна філософія тощо), або побутових поглядів. Іншими словами, релігійна свідомість постає двома рівнями: теоретичним та емпіричним (побутовим). Особливістю релігійної свідомості та світосприйняття є оцінка всього сущого як результату діяльності надприродних сил.

Релігійний культ – це перш за все сукупність строго регламентованих символічних( тобто таких, що мають якийсь релігійний сенс) дій, ритуалів, спрямованих на забезпечення взаємодії суб'єкта і об'єкта віри, підтримку єдності віруючих тощо. Слід підкреслити особливе значення предметів культу, різного роду реліквій для проведення обрядів.

Релігійні організації – організаційна основа кожної релігії, вони є структурованими (інституціалізованими) об'єднаннями віруючих, які повинні задовольняти їхні релігійні потреби, розвивати віровчення, проводити обряди, а в деяких випадках представляти і відстоювати інтереси віруючих.

Основні різновиди релігійних організацій – церква і секта.

Церква – автономний централізований інститут, який обслуговується професійними священнослужителями, відмінними особливостями якого є строга ієрархія і поділ на клір (священників) і мирян (прихожан).

Секта – вид релігійної організації, котра, як правило, виникає в результаті розколу з церквою на основі абсолютизації якоїсь сторони віровчення, зміненого культу та організаційних принципів, у секті відсутні формальна ієрархія і поділ на клір і мирян.

Велика кількість релігій в сучасному світі і в історії людства та їх різноманітність роблять актуальною проблему їх типологізації, що зумовлено інтересами наукових досліджень. Типи релігій можна виділяти за різними критеріями. Наприклад, за розумінням Бога (надприродного начала) в тій чи іншій релігії можна виділити такі типи релігій: політеїстичні (в яких мисляться декілька Богів, наприклад, індуїзм), генотеістичні (в яких мисляться декілька Богів, але виділяється один головний, наприклад, синтоїзм), монотеїстичні (в яких мислиться один Бог, наприклад, іслам).

Ще одна типологізація може бути проведена за об'єктом, на який спрямована релігія (до якої спільноти звертається віровчення і в якому середовищі вона розповсюджується ): родоплемінні, національні, світові релігії.

Можна застосовувати й інші засади для типологізації, наприклад, традиційні й нетрадиційні релігії.

Під час вивчення релігії як суспільного явища особливий інтерес викликають різноманітні концепції походження релігії, які по-своєму пояснюють її появу в суспільному житті. Тут називаємо такі концепції:

 Теологічну концепцію, що пояснює походження релігії втручанням надприродних сил, божого провидіння.

 Об'єктивно-ідеалістичну концепцію, що пояснює появу релігії, як результат діяльності якоїсь духовної субстанції, котра, на їх думку, є основою всього сущого;

Суб'єктивно-ідеалістичну концепцію, що пояснює  появу релігії особливостями світосприйняття суб'єкта .

Біологізаторську концепцію, що пояснює появу релігії актуалізацією біологічних засад в людині (її біологічних начал);

Психологічну концепцію, що пояснює появу релігії особливостями психології;

Соціальну (соціологічна) концепцію, що пояснює появу релігії соціальними причинами;

Антропологічну концепцію, що пов'язує появу релігії з особливостями розвитку людини й становленням людської спільноти, та ін.

Можна також розглянути концепцію про так звані “корені релігії“, характерну для радянського релігієзнавства. Під терміном “корені релігії“ маються на увазі фактори, що сприяють появі релігії та відтворенню релігійності в суспільному житті. Розрізняють соціальні корені – фактори суспільного життя, гносеологічні корені – фактори, пов'язані з особливостями пізнавального процесу, й психологічні корені – фактори, зумовлені психологією людини, її емоціями.

При розгляді функцій релігії, реалізація яких визначає її роль у суспільстві, слід підкреслити, що вони можуть не співпадати з функціями якогось структурного компонента релігії. Наприклад, якась релігійна організація може займатись благочинністю, тобто виконувати соціальну функцію, або навіть брати участь у політичному житті ,але це не є функцією релігії як цілісного утворення.

До основних функцій релігії слід віднести:

1. Світоглядну функцію: Релігія дає відповіді на основні світоглядні питання (походження світу, людини, характер взаємодії людини з навколишнім світом тощо), тобто релігія формує світогляд віруючих.

2. Регулятивно-нормативну: Релігія намагається регулювати за допомогою різноманітних норм (заповідей, заборон, наказів) основні параметри життєдіяльності суб’єктів(індивіда, групи, нації тощо). При цьому регулюється як поведінка, так і правила взаємовідносин, а іноді навіть харчова дієта, одяг, тощо.

3. Аксіологічну: Релігія формує систему цінностей, ціннісних орієнтацій суб’єкта

4. Інтегративну: Релігія є об’єднуючою основою для індивідів, народів і навіть держав. Деякі вчені вважають, що релігія може бути основою „цивілізаційного об’єднання” і, як наслідок, розрізняють „християнську цивілізацію”, „ісламську цивілізацію” тощо, наприклад, американський філософ та політолог С. Хантінгтон. До речі, деякі вчені на противагу названій функції називають ще й функцію дезінтегруючу, вважаючи, що різні релігії можуть і роз’єднувати людей.

5. Ілюзорно-компенсаторну: Релігія може ілюзорно (уявно) компенсувати обмеженість можливостей суб’єкта, або компенсувати лиха й невдачі людей принадами потойбічного життя чи гарного втілення (інкарнації) в іншому житті згідно із законом карми.

6. Легітимізації: Релігія може використовуватись як основа для надання правомірності якомусь явищу суспільного життя чи соціальному інституту. Наприклад, релігія, схвалюючи якусь владну структуру, тим самим лигітимізує її.  

Отже можна стверджувати, що релігія являє собою складне суспільне утворення, вона відіграє важливу роль в житті суспільства, що зумовлено різноманітними функціями, які вона виконує, її поява (походження) викликана різними факторами, що вивчаються в рамках різних теорій.

Теми рефератів

1. Нетрадиційні релігії як специфічний тип релігій.

2. Особливості релігійних культів: загальне й особливе ( на прикладі різних релігій).

3. Порівняльний аналіз регулятивної функції в різних релігіях.

Література

1. Балагушкин Е.Г. Критика современных нетрадиционных религий. - М.: Изд-во МГУ,1984.

2. История и теория атеизма. Отв. ред. М.П. Новиков. - М.: Мысль, 1987.

3. Калінін Ю.А., Харьковщенко Е.А.- Релігієзнавство. - К.: Наукова думка, 1998.

4. Кулаков А.Е. Религии мира – М.: АСТ, 1997.

5. Основы религиоведения / Под ред. Яблокова И.Н.- М.: Высш. шк., 1998.

6. Радугин А.А. Введение в религиоведение – М.: Изд-во Центр, 2000.

7. Релігієзнавство / За ред. Бублика С.А. – К. : Юрінком інтер, 1999.

 

Тема 3. Родоплемінні (первісні) релігії

Родоплемінні релігії є одним з типів релігій, вони виникали на ранніх етапах розвитку людства. Це релігії, поширені серед якогось племені або групи племен. Основні характеристики таких релігій обумовлені нерозвиненістю суспільства, та й самої людини, зокрема, її інтелекту, а також обмеженістю можливостей людей в їх взаємодії з природою, можливостей впливати на соціальні зв'язки, непізнаністю навколишнього світу, який нерідко здається їм незрозумілим, лякаючим чи навіть ворожим.

Питання про первісні релігійні вірування - важливе і досить складне в історії релігії. Передусім це стосується часу появи найдавніших релігійних уявлень і чаклунства. З цією проблемою пов'язана також низка питань про інтелектуальні, емоційно-почуттєві й вольові здібності людини, з якими, в свою чергу, сполучена проблема формування образів надприродного й віри в нього. Не менш важливим є питання про те, чому і як виникли примітивні форми релігійності. Відомо немало спроб відповісти на ці питання. Складніше сьогодні стоїть справа із з'ясуванням "механізму" гносеологічної та психологічної можливості релігії.

Особливо великою розбіжністю думок позначене питання про форми ранніх чи первісних релігійних вірувань. Причиною цього є майже повна відсутність прямих свідчень щодо цих вірувань, взагалі недостатня наукова опрацьованість проблеми і, зрештою, різна світоглядна орієнтованість дослідників. Зупинимося ближче ще раз на деяких підходах до цього питання.

Так, австрійський етнограф, лінгвіст і богослов В.Шмідт та його послідовники висунули концепцію прамонотеїзму, згідно з якою всі сучасні релігії беруть свої витоки з так званого "первісного монотеїзму". В.Шмідт у праці "Походження ідеї Бога", наводячи численні свідчення про вірування історично відсталих племен і народів, робить спробу довести, що нібито вже в ранніх віруваннях мали місце уявлення про єдиного Бога, а найдавніші фетишизм, тотемізм тощо були "магічними засобами" їхнього вираження. Проте ідея первісного єдинобожжя, яка обмежувала релігію виключно іманентними зв'язками, тим самим фактично знімала питання про її еволюцію, а відтак не потребує якогось історико-культурного виправдання. Саме тому вона піддавалася критиці з боку тих релігієзнавців, які вважали, що задовго до появи теїстичних уявлень релігія існувала у формах, які не знали віри в богів, тим більше в єдиного Бога.

Представники згаданої вище еволюціоністської школи Е.Тейлор, Г.Спенсер та ін. фактично вперше розгорнуто поставили питання про історичність форм релігії, при цьому вважаючи її найдавнішою формою, "мінімумом" релігії анімізм як віру в безплотних сутностей-духів. Але уявлення Е.Тейлора, Г.Спенсера та ін. щодо анімістичного "мінімуму" релігії не сприйняли ті, хто вважав, що вони некоректні, бо анімізм не є її найдавнішою формою, оскільки пов'язаний з вірою в душу не як духовну сутність, а як чуттєво-надчуттєву істоту.

Відомі, крім зазначених вище, ще й інші спроби визначити "мінімум" релігії як вихідний стан її розвитку. Так, французький історик релігії Шарль де Брос, вважав найдавнішою формою вірувань фетишизм; Дж.Мак-Ленан, Дж.Фрезер, Дюркгейм та багато інших - тотемізм; чимало хто з дослідників ще й досі переконані, що анімізм був вихідною формою релігійних вірувань. До речі, Дж. Фрезер вважав, що магія не є релігійним феноменом, вона історично передувала релігії, яку вчений взагалі розглядав лише як віру в богів.

І все ж було б несправедливим не підкреслити, що сучасне релігієзнавство в аналізі первісних релігійних вірувань спирається на серйозні наукові дослідження вірувань народів світу, представлені працями Е.Тейлора. Дж. Фрезера, Л.Моргана, Б.Малиновського. Шантепі де ля Сосея, Л.Штернберга, Огієнка, В.Іорданського, С.Токарєва та багатьох інших вчених. Саме ці праці й склали фактологічну основу наших уявлень про час, причини та передумови виникнення вірувань, про первісні форми релігійності й місце останньої у світосприйманні людини первіснообщинного суспільства.

За даними сучасної науки, первісні релігійні вірування зародилися близько 40 тис. років потому - у пізнього неандертальця, який жив у мустьєрську епоху кам’яного віку. Саме тоді закінчувалося в основних рисах формування сучасного фізичного типу людини й починала складатися ранньородова організація суспільства. Щоправда, частина вчених пов'язує появу первісних вірувань з більш пізнім часом - з добою кроманьйонця - викопного представника "готового" типу людини. Але свідчення історії матеріальної і духовної культури. археології, палеантропології, порівняльної психології спонукають надати перевагу першій точці зору.

Відомо, що саме в пізнього неандертальця на зміну хаотично розкиданим останкам давніх людей вперше приходять навмисні поховання з примітними рисами обряду. Так, череп неандертальського хлопчика з печери Тешик-Таш (Узбекистан) був оточений кільцем попарно ввіткнутих у землю рогів гірського козла, а в неандертальських похованнях у печерах Драхенлох (Швейцарія) і Петерсхеле (Німеччина) виявлено черепи ведмедів, обкладені камінчиками. Мабуть, цим елементам поховального обряду надавалося магічне значення Пізньонеандертальські поховання, як у печері Киїк-Коба (Крим), та ін. являли собою невеликі заглиблення, засипані землею й завалені кам’яними брилами. Знайдені в них кістяки мали незвичайне положення: у померлих були підібгані коліна, вони лежали на боку, в ряді випадків руки були покладені під голову, як це буває у сплячої людини. Це теж наводить на думку про можливість появи вже у давніх людей первісних релігійних вірувань, зокрема уявлень про потойбічне життя.

Як бачимо, в ранньородовому суспільстві складається специфічний, суперечливий збіг соціумних та гносеологічних обставин - саме таких, в яких була можливість появи релігійних вірувань. Соціумною причиною виникнення останніх став не просто низький, а такий рівень розвитку продуктивних сил і суспільних відносин, який був ще недостатнім для послідовно правильної орієнтації людини в навколишньому світі, але вже достатнім для виникнення у неї вищих, суто людських пізнавальних здібностей Інакше кажучи, розвиток умов матеріального життя людей приводить до того, що на певному етапі їхньої історії, у ранньородовому суспільстві складаються і гносеологічні передумови появи релігії. Вони пов'язані, загалом кажучи, здатністю абстрактного мислення і фантазії в умовах обмеженості знань відриватися від дійсності, уособлювати таємничі сили довкілля, абсолютизуваті й догматизувати певні риси пізнавальної діяльності, створювати образи надприродного, викликати віру в його існування та його здатність впливати на людину і її довкілля.

Наявність названих причин і передумов релігійних вірувань з необхідністю привела до віри в існування особливих, таємничих сил природи та уявлення про можливість чаклунського впливу на них. Це були наївні, не завжди чітко визначені первісні вірування, представлені чуттєво-надчуттєвим, а опісля демоністичним типом.

Родоплемінні релігії, внаслідок вищесказаного, існують у вигляді різноманітних вірувань, культових дій тощо. Якусь цілісну в структурному відношенні релігію назвати практично неможливо. Можна лише говорити про загальні риси родоплемінних релігій та їх форми – тобто відносно цілісних вірувань, які підкріплені культовими діями і являють собою щось подібне до релігійних вчень. Рисами даного типу релігій є:

1. Відсутність чіткої повноцінної структури, що зумовлено нерозвиненістю суспільства.

2. Примітивність віровчення, що є наслідком первісного стану як суспільства та індивіда, так і суспільної свідомості.

3. Обожнювання природи (культ природи), що зумовлено тісною залежністю людини від неї.

4. Політеїзм (багатобожність) - за кожним явищем природи “закріплюється” свій Бог.

5. Полідемонізм – світ первісної людини – це середовище існування різноманітних духів, тобто різноманітних надприродних істот – “лісовик”, “домовик”, “водяний” тощо.

6. Зооморфізм ( “звіроподібність”)- “надання” надприродним уявним істотам як людських, так і тваринних рис та якостей ( русалка, сирена тощо).

7. Слабко регламентований культ – обряди відправляються на основі традицій, а не закріплених каноном норм, часто на основі імпровізації.

8. Етнічна та конфесійна ідентичність, це означає, що всі члени племені (соплемінники) – єдиновірні, релігійне інакомислення не допускалось.

  Цей перелік можна продовжити й іншими характеристиками.

До основних форм родоплемінних релігій можна віднести: анімізм, фетишизм, тотемізм, магію. Вважаємо неправомірним визначати як самостійні форми шаманізму, табуювання та інші, як це роблять деякі дослідники, бо їх особливості виявляються у всіх формах, як одна із сторін релігійних уявлень або культових дій.

Анімізм (від грец. “душа”) – сукупність уявлень і зумовлених ними дій, згідно з якими всі матеріальні предмети і явища мають духовні сутності (душу). Іншими словами, кожен предмет уявляється живим.

Фетишизм (“ідол”) -  сукупність уявлень і зумовлених ними дій, згідно з якими різним предметам приписуються (“надаються”) надприродні якості, в результаті чого вони можуть стати об'єктами поклоніння (талісмани, амулети та ін.)

Тотемізм (його рід, наш рід тощо) - сукупність уявлень і зумовлених ними дій, згідно з якими між людьми, племенем, з одного боку, і тваринами, а іноді й рослинами, з другого - існує якийсь надприродній зв'язок, що виявляється в співвідношенні деяких рис та якостей, спільності походження, взаємодопомозі тощо. Тотемна тварина, або її дух може стати об'єктом поклоніння, а відносини з цим видом живих істот регламентуються особливим чином (заборона полювання на цих тварин, використання їх в релігійних ритуалах, відображення в релігійній та іншій символіці тощо).

Як можна побачити з наведеного, фетишистські, тотемістичні й анімістичні уявлення людини були в минулому і тепер є формами чуттєво-надчуттєвого типу вірувань. Вони характеризуються спільними рисами надприродного. Останнє тут ще "обтяжене" грубою тілесністю: душа, фетиш, тотем - це звичайна чуттєвість, на яку  можна  впливати  предметним  чином.  Але водночас це й таємнича надчуттєвість, яка надає природному надзвичайної, надприродної якості. У цьому синкретичному чуттєво-надчуттєвому феномені постає сам акт зародження релігійного образу як  символу, якому в  подальшому судилося зазнати ще багато колізій  і перетворень, перш ніж сформуватися в уявлення про єдиного Бога-Творця і промислителя. Але спершу сфера впливу надприродного обмежувалася  безпосередньою предметністю  зв'язків "людина - довкілля"; надприродне саме завдяки його чуттєво-надчуттєвій сутності уявлялося таким, яке не стоїть над природним, а взаємодіє з ним, виконуючи орудну, розпорядницьку функцію. Логічним наслідком таких уявлень було вшанування надприродного, а не поклоніння йому.

Магія (від грец. чаклунство, чародійство) - сукупність уявлень і зумовлених ними дій, згідно з якими всі предмети і явища перебувають в якійсь надприродній взаємозалежності, використовуючи яку, можна впливати на них в потрібному напрямку.

Магія є найбільш складною формою родоплемінних релігій, в тих чи інших різновидах вона розповсюджена й у сучасному суспільстві.

Класифікувати магію можна, керуючись різними критеріями: за сферами життєдіяльності – промислова, медична, любовна тощо; за цілями – позитивна (“біла”) чи негативна (“чорна”); за характером – агресивна чи захисна; за технологією проведення магічних дій – магія прямої дії і симпатичеська (опосередкована від грец. симпатія – схожість, співзвучність, зв'язаність), котра, в свою чергу, розподіляється на: гомеопатичну магію, яка заснована на принципі “подібного” ( “подібне породжує подібне”), згідно з яким імітуючи чи моделюючи якусь дію або явище, можна досягти бажаного результату в дійсності; та контактну, що діє за принципом контакту (предмети, які були в контакті, продовжують впливати один на одного й після його припинення), згідно з яким для того, щоб вплинути в тому чи іншому напрямку на об'єкт, потрібно піддати впливу предмет, з яким об'єкт знаходився в контакті, й навпаки, особливим чином “оброблений” предмет може впливати на об'єкт  при вступі з ним у взаємодію.

Розглядаючи форми родоплемінних, первісних релігій, природно, на наш погляд, відстежити, як вони проявляються в сучасному суспільному й релігійному житті (чудотворні ікони, як вияв фетишизму, вплив тотемізму на геральдику та символіку тощо).

Релігія - не тільки сукупність поглядів і почуттів. У ній, на зразок мистецтва та моралі, єдиним функціональним планом представлені уявлення, почуття і специфічні культові дії - молитви, пости, обряди, ритуальні піснеспіви тощо. Релігія є практично-духовним засобом входження людини в світ, оволодіння ним. Сказане, звичайно, стосується й первісної, чуттєво-надчуттєвої та демоністичної релігійності, в якій уявлення про надприродне, переживання зв'язків з ним та чаклунські дії щодо нього були рівнодавніми. Діяльну сторону первісної релігійності за звичаєм називають магією (від грецьк. mageіа - чаклунство) і розглядають як зародкову форму релігійного культу.

Іноді магію зображують лише як сукупність заклинань, жертвопринесень, обрядів, табу і т.п. Але при цьому випадає з поля зору мотиваційний текст чаклування. Магія - не обрядовість, але і не самі по собі уявлення про надприродне. Її змістом є віра в можливість вплинути на реально суще через надприродне шляхом певного практично-умовного дійства; магія - єдність релігійної свідомості і дії, в ній немовби в концентрованому вигляді проявляється загальна характеристика релігії як специфічного практично-духовного засобу входження людини в світ. Для віруючого, як відомо, дійсним, реально сущим є і природне й надприродне. Тому мотивований текст, логіку його магічних дій можна виразити в такий спосіб: якщо на звичайні предмети і явища можна впливати практично, то з таким же успіхом практично можна впливати в бажаному напрямі й на незвичайне, надприродне, тобто на фетиші, тотеми, душі і духів. Тому магія, як зазначав Г.Плеханов, "доповнюється анімізмом, анімізм доповнюється магією".1 Цю думку можна було б продовжити: магія доповнюється тотемізмом, тотемізм доповнюється магією і т.п.

Відомі різні види первісної магії: промислова, землеробська, військова, лікувальна, любовна, шкодоносна та ін. Вони полягали в заклинанні мисливських пасток, чаклунських процедурах на полі, спробах навести порчу (тобто зіпсувати здоров'я, наслати морок), приворожити, в чаклуванні над зброєю, над хворим, у різного роду замовляннях тощо. Залежно від цільового призначення магію поділяють також на "чорну" (лиху) і "білу" (добру). Але в кожному випадку вона була або фетишистською, або тотемістичною, або анімістичною, або ж, нарешті, пов'язаною з вірою в духів.

Адже магія як сплав чаклунського дійства і віри в можливість через нього вплинути на надприродне, набула становлення і розвиток як складник первісної релігійності в цілому і як "мова" розглянутих вище форм чуттєво-надчуттєвих та демоністичних вірувань. Тому, не зупиняючись в даному разі на різновидах магії за ступенем її складності, за її загальною спрямованістю, цільовим призначенням, вербальною чи прикладною формами, звернімо увагу на її зміст і засоби його вираження на різних етапах розвитку первісної релігійності.

_____________________

1. Плеханов Г. В. О так называемых религиозных исканиях в России // Избр. философ. произведения. В 5-ти т. Т. 3, - М., 1957. – С. 342

У ранньородовому суспільстві з притаманними йому чуттєво-надчуттєвими віруваннями магічні уявлення і дії пов'язувалися з вірою в можливість прямого, контактного впливу на надприродне, а тим самим і на той об'єкт, якому воно властиве. Так, андаманці, які уявляли душу у вигляді крові, при різних захворюваннях "лікували" тіло тим, що прикладали до нього червону глину, сподіваючись, що вона надасть хворому органу життєвих сил і він стане здоровим. Сліди подібних уявлень і дій спостерігаються в багатьох палеолітичних похованнях (натирання тіла померлого охрою і т.п.).

Можна навести приклади магії, що грунтується на фетишистських уявленнях. Вірменські турки, зокрема, вірили, що в разі потреби дощ можна притягати, причому це притягування розуміли досить натурально. Вони кидали у воду камені-фетиші й вважали, що ті, йдучи на дно, потягнуть усю воду, в тому числі небесну, тоді вона випаде у вигляді дощу. Провідною ідеєю тут є фетишистський погляд на камінь, одна з рис якого - вага, гіпертрофована й наділена "особливими" властивостями, серед них і здатність притягувати воду. Але дощ можна не тільки притягувати, а й припиняти. Бачачи, як вода, що потрапляє на розжарене каміння, випаровується, повертається "назад", люди племені сулка (архіпелаг Бісмарка) підкидали гаряче каміння вверх, щоб припинити дощ. Австралійські аборигени, люди племені ар унта, вважали, що чуттєво-надчуттєве у деяких фетишах має лихі, отруйні властивості. Ці властивості могли, на їхню думку, проявляти себе тільки через дію предмета, віддільну від нього. Тому арунта, коли хотіли завдати комусь, скажімо чужинцю, пошкодження, ставили його між багаттям і паличкою, нібито наділеною магічною отрутою, вважаючи, що коли паличка достатньо нагріється. на стрибне на жертву і вразить її.

Досить поширеним різновидом магії є чаклунство, що спирається на тотемістичні вірування. Вважаючи себе нащадками й співродичами того чи іншого виду тварин або рослин, люди вірили, що чаклунськими методами вони можуть впливати на своїх тотемів,  на їхню плодючість, домагатися їхньої прихильності до себе, а також впливати на власну природу, безпосередньо, контактно переймати від тотемів найбільш цінні риси. Саме з цією метою австралійські туземці прив'язували до литок ніг шматки шкіри з ніг кенгуру, щоб у такий спосіб їм передалася прудкість бігу цих сумчастих. Жителі островів Торресової протоки виготовляли чучела морських корів та черепи й кидали їх у воду, сподіваючись, що вони "притягнуть", приваблять своїх співродичів і наведуть їх на мисливців.

Усе це - найдавніші різновиди первісної магії. Спільною рисою їх є  уявлення про можливість безпосередньо вплинути на природне шляхом контактного чаклування із злитим з ним надприродним. Пізніше, коли виникає демоністичний тип уявлень, коли складається віра в духів як окремих від тілесності, безплотних сутностей, зазнають істотних змін і магічні уявлення та дії. Тепер об'єктом чаклування є не сам предмет та його надчуттєві якості, а символічне зображення духа цього предмета, його привабливих рис. Здебільшого це були речовинні символи. Так, у свій час тюрінгський селянин висівав насіння льону обов'язково з довгого мішка і при цьому ходив по полю широкими кроками - щоб льон ріс високий, з довгими волокнами. Серед австралійських і баварських селян був звичай давати покуштувати перші плоди вагітним жінкам - це мало сприяти доброму врожаю відповідних рослин у наступному році. У слов'ян було заведено в перший день польових робіт обов'язково одягати чисту, світлу білизну - щоб і поле було чистим, щоб воно не заростало бур'янами. Прикладів демоністичної магії, тобто чаклунства. пов’язаного з вірою в духів, не можна перелічити. Їх об'єднує головна особливість: уявлення про можливість впливати на природне опосередковано, символічно впливаючи на духа - розпорядника урожайності, здоров'я, добробуту тощо. Як бачимо, і в найдавніші, і в давні часи первісна релігійність була спробою практично-духовного освоєння людиною світу, але в своєму історичному поступі вона зазнає досить помітних змін, все глибше поділяючи світ на природний і надприродний, готуючи грунт до формування теїстичних вірувань і культу.

Що стосується "мови" первісної магії, засобів її вираження й дії, то такими були чаклунські обряди, численні табу (полінезійське - "заборона"), що накладалися на певні дії, предмети й слова, заклинання, жертвоприношення. ритуальні ігри, пісні, танці, релігійні свята, а також ритуальні предмети - різні лопаточки, гачки, кошики для вловлювання душ, чучела і маски для навернення дичини, амулети і талісмани тощо. Спільно з уявленнями про надприродне усі вони теж пройшли складний і тривалий шлях розвитку. Як і первісні вірування, вони справили великий вплив на пізнішу й сучасну релігійність і багато в чому збереглися до наших днів у видозміненому або "чистому" вигляді.

У зв'язку з розглянутим виникають питання про місце первісних релігійних вірувань у сукупності поглядів на довкілля, про взаємовідношення релігійного і міфологічного, про історично перший тип світогляду та ін.

Немає сумніву в тому, що свідомість людей, яка ще тільки починала формуватися, була реалістично орієнтованою. Витоки духовного спілкування людей були безпосередньо породжені матеріальною практикою. Уявлення ж про надприродне виникає одночасно з уявленням про природне, тобто тоді, коли було практично створене надприродне у вигляді найпростішої ранньородової організації, а зв'язки людини з природою почали усвідомлюватися нею як її опосередковане відношення до останньої.

Наведені вище відомості про чуттєво-надчуттєві вірування дають підстави констатувати, що спочатку в свідомості людей уявлення про надприродне посідали більш скромне місце, а реалістичні уявлення були домінуючими. Людина наділяла чуттєво-надчуттєвими властивостями, про що теж була мова, далеко не всі предмети і явища природи, а лише ті, які видавалися її особливими. До речі, як доведено численними дослідженнями, у багатьох зразках образотворчого мистецтва верхнього палеоліту релігійні мотиви взагалі відсутні. Це особливо стосується піктографічних та оповідальних малюнків і зображень, які були включені до орнаментів і мали переважно декоративне значення. Отже, йдеться про глибокий реалізм людини первісного суспільства і неспроможність уявлень про нібито притаманні їй "пралогічне мислення", "спіритуалістичну філософію" та всезагальну, до того ж теїстичну, релігійність. А це, в свою чергу, спонукає дещо по-іншому поглянути на питання щодо історично першого типу світогляду.

Відомо, що світогляд як форма суспільної самосвідомості людини "бере" дійсність під кутом зору потреб, інтересів, установок, завдань і цілей суб'єкта і що об'єктивне відношення "людина-світ" з нього не виключено. Необхідною ознакою світогляду є також узагальнений погляд на світ, місце людини в ньому (незалежно від ступеня цієї узагальненості). Зрозуміло, що уявлення людини ранньородового суспільства ще не мали цієї ознаки, їх конкретність, націленість на даний предмет, явище чи ситуацію, що проявлялося не тільки в реалістичних, а й релігійних (фетишистських, тотемістичних. анімістичних) уявленнях та логічних діях, не мали в собі того, що міститься в понятті узагальненого погляду на світ. Стосовно свідомості людини ранньородового суспільства буде, мабуть, правильним казати, що в цей період складалися передумови для формування світогляду як явища більш пізнього.

Свідомість людини ранньородового суспільства, уже знайомої з чуттєво-надчуттєвими віруваннями, не можна назвати й міфологічною. "Міф, - зазначає Ф.Кессиді, - сам по собі нерелігійний'", бо в міфі дійсне "зливається з фантастичним", а релігія "відрізняє фантастичне від дійсного"1. І що особливо важливе, міф задовольняється правдоподібністю створених фантазійно ситуацій персонажів, явищ: бажаєш - вір у те, що легендарний афінський художник і зодчий Дедал із пір'я та воску змайстрував крила і зі своїм сином Ікаром відлетів з Кріту, де тримав його, мов полоненого, цар Мінос; а бажаєш - не вір у розповідь, від того вона не перестане бути міфом. Релігія ж без віри в надприродне як дійсне, реально суще, субстанційне не існує. Міф стає релігійним тоді, коли його зміст, його сенс випливають з віри в існування надприродного.

1Кессиди Ф.Х. От мира к логосу. – М., 1972. – С. 51-52.

Такими є давньогрецькі, давньогерманські та інші міфи про богів і духів; таким є, зокрема, і давньоукраїнський міф про те, як Бог творив світ за допомогою архангела Сатанаїла, і як цей останній намагався "приточити" своє ім'я до слави Господньої.

Не на користь міфологічності свідомості людини ранньородового суспільства, в тому числі і її чуттєво-надчуттєвих форм вірувань, говорить і таке міркування: "Основним питанням, на яке відповідає ... міфологія, є питання не про те, хто створив людей і тварин, а про те, звідки вони прийшли".1 Але ж свідомість людини, про яку йдеться, ні в релігійній, ні в безрелігійній сферах ще не ставила і не могла ставити ні першого, ні другого питання.

Міфологічне, мабуть, - явище більш пізнє, воно передбачає більш високий розвиток практики, суспільної організації та інтелектуальних здібностей людини.

Правдоподібно, поняття "міфологічне'' і "світоглядне" вперше можуть бути віднесені до свідомості людини розвинутого первіснообщинного суспільства. Іншими словами, ці феномени історично складаються тоді ж, коли виникають демоністичні уявлення про духів. Саме у цей час мисленне відокремлення надприродного як духа від чуттєво-надчуттєвого, як і вихід усієї свідомості за межі конкретних класів предметів і явищ, залучає до нового, світоглядного осмислення того, що раніше уявлялося лише індивідуальним і навіть одиничним.

У цю ж епоху виникають і уявлення про те, "звідки прийшли" тварини і люди, причому в них релігійне поєднується з безрелігійною фантастикою. Приклади таких уявлень наводить, зокрема, відомий американський етнограф і дослідник первісного суспільства Л.Г.Морган (1818 - 1881 рр.). "У багатьох родів, як у моки, - пише він, - поширені перекази, за якими їхніми пращурами були перетворені в чоловіків і жінок тварини або неодушевлені предмети, які стали символами родів.  Так, людина роду журавель в оджибве розповідає, що

пара журавлів літала над широкими просторами від Мексиканської затоки до Великих озер і від степів Міссісіпі до Атлантичного океану, розшукуючи багате на харч місце, і врешті-решт обрала водоспади на рукаві Верхнього озера...1

Коли вони сіли на березі річки й склали крила, Великий дух відразу ж перетворив їх на чоловіка і жінку, які й стали пращурами роду журавель племені оджибве".

Отже, в розвинутому первіснообщинному суспільстві сфера дії надприродного розширена, свідомість людини в цілому набирає світоглядних рис, тут же виникають міфологічні уявлення про світ і людину.

Що ж стосується змісту цього архаїчного світогляду, то відповідь на дане питання залежить від розуміння того, як взаємодіяли, здавалося б, відособлені "потоки" уявлень: релігійний і безрелігійний, неадекватний і адекватний. Становили вони замкнуті сфери чи якось перепліталися, утворюючи певну цілісність? Відомий вчений-африканіст В.Іорданський вважає, що ці "потоки" уявлень в архаїчній свідомості перебували "в нерозривній зрощеності", що перше не суперечило другому, не виключало його, а доповнювало й продовжувало".1 Французький лінгвіст і етнограф М.Уї дотримується такої ж думки. Немає нічого більш помилкового, каже він, ніж уявляти собі поведінку давньої людини як таку, що в одному випадку керувалася утилітаризмом і "здоровим глуздом", а в іншому - певною схильністю спиратися на навіювання невидимих істот; насправді одноразово використовувалися різні прийоми. На користь зазначеного дослідники вказують багаті етнографічні свідчення щодо менталітету давньої людини.

Все це дає підставу зробити висновок, що історично першим типом світогляду був не міфологічний, не релігійний і не наївно-реалістичний, а синкретичний світогляд людини розвинутого первіснообщинного суспільства,  що   брав   свої  витоки  з   досвітоглядного   синкретизму  більш раннього  періоду  суспільного розвитку.  Звичайно, синкретичний світогляд -

1 Иорданский В.Б. Хаос и гармонія. – М., 1982. – С. 24.

не щось аморфне. Він являв собою поліфункціональну цілісність відносно осібних реалістичного, релігійного, міфологічного і просто помилкового елементів. У ньому ці елементи не просто співіснували, а були включені в єдиний план синкретичного світорозуміння.

Наведене також свідчить про те, що синкретичний світогляд людини розвинутого первіснообщинного суспільства усіма своїми складовими був влитий у практично-духовне освоєння світу, тоді як більш пізня свідомість включається в таке освоєння лише художніми, моральними й релігійними уявленнями. Нарешті, ці останні, як і феномени демоністичної магії, у світлі сказаного можуть розглядатися тільки як відносно самостійні й осібні форми в загальному комплексі культури давньої людини й одна щодо одної. Відбиваючи складні перипетії і колізії розвитку, демоністична, як і чуттєво-надчуттєва релігійність, була необхідним для свого часу засобом входження людини в світ, закономірним попередником національно-державних і світових релігій.

Теми рефератів

1. Родоплемінні релігії і сучасність.

2. Магія і сучасні релігії.

3. Первісні релігії як ступінь у розвитку релігійних уявлень.

Література

1. Григоренко А.Ю. Разноликая магия.- М.: Сов. Россия,1987.

2. Заянчковский И.Ф. Животные, приметы и предрассудки.- М.: Знание,1991.

3. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. - К.: Наукова думка, 1998.

4. Кулаков А.Е. Религии мира – М.: АСТ,1997.

5. Радугин А.А. Введение в религиоведение – М.: Центр,2000.

6. Фрезер Дж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии – М.: Политиздат, 1980.

Тема 4    Національні релігії

Національні релігії – це релігії, що розповсюджені й звернені до якоїсь нації, народності, етносу. Ці релігії часто супроводжують процес становлення і розвитку етнічної спільності й уже внаслідок цього виступають як складові його історії. Іноді вони зв'язані зі становленням національної державності, їх функціонування переплітається з функціонуванням державних органів, що дає підстави називати їх національно-державними (конфуціанство, іудаїзм). Задля  об'єктивності слід відмітити, що в розвитку держави того чи іншого народу може відіграти важливу роль і світова релігія (наприклад, іслам в арабському світі), тобто державною може бути не тільки національна релігія, а й світова, тому термін “національно-державна релігія” є не зовсім правомірним. Сама категорія “національна релігія” часто використовується для визначення релігій, котрі можна віднести до релігій перехідного типу  (наприклад, релігія стародавніх греків), або локальних, що розповсюджені в якомусь певному регіоні, але не звернені до якогось певного народу або націй (наприклад, зараостризм). У першому випадку забувають, що нація – це продукт досить високого рівня розвитку суспільства. Оскільки не можна говорити про давньогрецьку чи давньоєгипетську націю, то й віднести релігії  Стародавнього Єгипту або Стародавньої Греції до національних неможливо Навіть якщо визнати існування древньоєгипетської та древньогрецької народностей, ці релігії не відповідають в належній мірі критеріям національних. Виходячи з цього, деякі дослідники розрізняють ранні національні релігії (куди й відносять ті ж релігії Стародавньої Греції тощо) й пізні, що навряд чи можна визнати правильним. Щодо розпізнання локальних релігій, то критерієм тут має бути відповідь на запитання, чи є та спільнота, до якої звернена релігія, нацією, етносом, народом. Такий підхід допомагає чітко розпізнати й визначити, є та чи інша релігія дійсно національною чи ранньонаціональною (при всій двозначності такого терміну) чи локальною тощо. Деякі вчені для визначення окремих видів національних релігій використовують терміни „етнічні” й „народні” релігії. 

Виходячи з етимології грецького слова etnikos (родовий, народний. язичницький), народні релігії тотожні, власне, етнічним у вузькому розумінні цього слова. Народними релігіями традиційно вважаються так звані природні релігії, тобто ті, які виникають природним шляхом внаслідок поступового й довготривалого розвитку світоглядних уявлень тієї чи іншої етнічної спільноти про світ природний і надприродний,  які представлені у вигляді міфів, традицій, звичаїв, обрядів, культів. Певна етнічна спільність виникає й підтримується завдяки єдиному генетичному (кровноспорідненому) походженню, спільній території проживання та мові спілкування, спільній історичній пам'яті, які зафіксовані у родових легендах про походження народу і постійно відтворюється при здійсненні колективних обрядів. Деякі дослідники навіть ототожнюють етнос і етнічну релігію, вважаючи складові етносу тим, що становить його етнічну релігію1.

До народних релігій відносять такі релігійні комплекси, які виникли в середовищі ранніх етносів і відповідали їхнім духовним, ідеологічним, культурним потребам. Це, насамперед, давньоіранські, давньоєгипетські, давньоіндійські, давньогрецькі, давньослов'янські та інші релігії, які передавали більш розвинутим релігіям державних етносів-народів (зороастризм, грецький чи римський політеїзм, релігія ацтеків чи інків, релігія східнослов'янських племен Київської Русі тощо). Народні релігії - це вияви автохтонних традицій, які не тільки зберігають їх, а й розвивають, удосконалюють. Народні релігії є обов'язковими для сповідання представниками певних етнічних спільнот. Їх, як правило, не вибирають, у них народжуються.

До характерних рис національних релігій можна віднести :

1. Наявність в тому чи іншому вигляді ідеї “богообранності” даного народу.

2. Наявність в тому чи  іншому вигляді обмежень на контакти (спільна діяльність, шлюб тощо) з представниками інших конфесій.

1. Див. Етнічна релігія як наукове поняття // Етнос і релігія, - К., 1998. – С. 4.

3. Специфічна обрядовість (культ).

4. Ритуалізація побутового життя (перетворення в обряд якоїсь побутової акції, наприклад, “меква” в іудаїзмі).

5. Національні релігії відображають суспільно-політичні умови життя даного народу (конфуціанство й імператорський устрій в Китаї, індуїзм і кастовий поділ суспільства в Індії тощо).

6. Національні релігії віддзеркалюють ментальність та психологію свого народу.

Найбільш характерними для типу національних релігій можна назвати конфуціанство, даосизм, синтоїзм, індуїзм, іудаїзм, а раньонаціональні – давньогрецька, давньоєгипетська, давньоіндійська.

Давньогрецька релігія також являє систему політеїстичних вірувань і культів племен і народів Стародавньої Греції періоду виникнення і розвитку рабовласницького суспільства. Характерними особливостями цієї релігії були уособлення і одушевлення явищ природи (анімалізм), пов'язані з ними людиноподібні боги й тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Все. що оточувало стародавніх греків, за їхніми уявленнями, було заселене божествами. Особливою шаною у греків стародавньої доби користувалась годувальниця всього - Гея, в чому знайшов відображення вплив матріархату. За часу панування родової знаті дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими божествами, ієрархію яких очолив Зевс - богів "батько людей”. Він втілював у релігійній формі риси патріархального владики: панував над небом, землею, морем і пеклом. Типові образи богів давньогрецької релігії описали Гомер в "Іліаді" й "Одісеї" (VIII ст. до н.е.) і Геосид у "Теогоні", тобто "Родоводі богів" (VII ст. до н.е.). На початку нової ери стара грецька віра все більше й більше поступається християнству, яке відповідало новим вимогам часу і духовним потребам людей.

Давньоєгипетська релігія склалася як система політеїстичних вірувань і культів народів Давнього Єгипту в VI-ІV тис. до н.е. У кожній області (номі) Єгипту були свої пантеони й культи богів, втілених у небесних світилах, камінні, деревах, тваринах, птахах, зміях і т.д. Пізніше місцеві божества групуються у вигляді тріад на чолі з богом-деміургом (фіванська тріада - єн і сонця Амон, його дружина Мут - богиня неба, їхній син Хонсу - бог місяця, мемфіська - Птах, його дружина Сехмет - богиня війни, їхній син Нефертум - бог рослинності і т.д.). Велику роль у давньоєгипетській релігії відігравали уявлення про загробне життя як безпосереднє продовження земного, але тільки в могилі. З часом виникають уявлення про те, що душі (ба) померлих подорожують по світу тощо. Характерною рисою цієї релігії є обожнювання тварин. До найбільш шанованих тварин - втілення різних богів - відносились бик (Апіс, Мневіс та інші), корова (Хатор, Ісіда), баран (Амон, Хнум), змій-крокодил (Себек), кішка (Баст), сокіл (Гор), ібіс (Тот) та ін. Пізніше відбувалась антропоморфізація пантеону, але зооморфні риси у божеств не повністю було витіснено і, як правило, поєднувались з антропоморфними. Так, Бас зображалась у вигляді жінки з головою кішки, Тот - у вигляді чоловіка з головою ібіса і т.д. Підвищення ролі нових релігійних і політичних центрів, розвиток богословської думки супроводжувались процесом злиття, синкретизації богів. Наприклад, з Амоном ототожнювались Ра. Монту, Птах. Гор, з богом Ра - Атум, Гор, Амон, Осітіс, Птах і т.д. За уявленням стародавніх єгиптян світ спочатку мав вигляд хаосу, був водною безоднею, з якої вийшли боги, що створили землю, небо, людей тварин і рослини. Тут на перше місце бога-деміурга виступає Сонце. Традицією давньоєгипетської релігії було обожнення фараонів, які бачились як "служителі Гора", що впливало на династійність царювання.

Давньоіндійська релігія - це сукупність релігійних поглядів та обрядів, що виникали в II тис. до н.е. в середовищі індоаріїв, і яка історично передує власне індуїзму. Виділяють ведичну й брагманську доби функціонування цієї релігії. Ведична доба свою назву отримала від давньоіндійського джерела, яке було створене в цей час, Вед - священних книг, де описуються боги, важливі сторони ритуалу й обрядовості. Весь пантеон складається з тисячі богів, які діляться на земних, атмосферних і небесних. Важливе місце в цей період займають також різноманітні божества, напівбоги, міфологізовані діячі, ворожі сили. Головний сенс обрядовості - жертвоприношення (яджна) у формі вживання священного напою сома або принесення в жертву богам рослин, тварин, людей. Світ, за Ведами, створений або з води ворожими силами (девами і асурами), або з яйця богом Праджапаті чи Брагманом. Всесвіт складається з п'яти елементів - води, землі, вогню, повітря, ефіру (акаша). Брагманська доба відзначається зміною ритуалу, створенням коментарів до Вед - брагманів та аран'як, а також релігійно-філософських трактатів упанішад. Остаточно відокремлюється каста духовних вчителів і виконавців обрядів – брахманів, поширюється явище аскези. Світ, згідно з вченням цього періоду, керується загальними законами карми, якій підкоряються боги й люди. Панівною стає концепція реінкарнації (переселення душ) та необхідності звільнення від нескінченних змін своїх станів (сансара).

Конфуціанство – національна релігія китайців. Її поява пов'язана з іменем стародавнього китайського мислителя Конфуція (551-479 рр. до н.е.) Цікаво, що конфуціанство існувало спочатку як філософське  вчення і тільки пізніше набуває рис релігії. Джерела конфуціанства – роботи, написані Конфуцієм та його послідовниками (так зване дев'ятикнижжя). Найбільш відома книга Лунь–Юй  „Бесіди й судження”. Верховне божество – Небо.

Центральне місце в конфуціанстві займає етична проблематика. Проповідуються п'ять основних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, почитання старших і мужність.

Їх наслідування забезпечує порядок і гармонію. Людська доля визначається Небом. Головний зміст релігійного життя - культ предків. Кожна сім'я мала храм предків. Обряди відправлялись старшими в сім'ї. Верховний священнослужитель - імператор, який мав титул “син неба”. У конфуціанстві відсутні професійні священнослужителі, всі обряди виконували чиновники. Зникнення імператорсткого режиму зумовило кризу конфуціанства.

До типових національних релігій можна також віднести індуїзм (релігія більшості населення Індії - індусів), що виник в 4-6 ст. Релігійні канони зафіксовані в священних книгах Ведах. Індуїзм - політеістична релігія. Центральне місце займає трійця богів: Брахма (бог-творець), Вішну (бог-хранитель), Шива (бог-руйнівник). Поряд з богами почитаються напівбоги, духи, тварини, рослини.

Індуїзм сприймається віруючими не тільки як  релігія, але й як визначений життєвий шлях. В індуїзмі є вчення про дхарму - перелік правил, які треба виконувати й від яких залежить карма (доля, воздаяння), що визначає добре чи погане переродження в іншому житті. При цьому правила поведінки кожного зумовлені його належністю до відповідної касти. Окрім вчення про переселення душ та карму для індуїзму характерні ідеї про неминучість розплати за все скоєне, рай, пекло, недопустимість нанесення зла живому.

В індуїзмі немає єдиного центру, єдиної обрядностї, церковної  ієрархії, але відпрацьована така структура, що дозволяє контролювати життя віруючого через священнослужителів, а також через кастові ради.

Іудаїзм - одна з найдавніших національних релігій. Основи її віровчення викладені у Танаху (Старий Заповіт) та Єрусалимському і Вавілонському Талмудах. Іудаїзм вважається етнічною релігією, оскільки представники різних народів, які її сповідують, вважаються євреями, незважаючи на їх різні мови, звичаї, культури, раси і т. ін.

Віровчення це сформувалось в античній Іудеї, де було складено його Священне писання. Визначну роль у цьому процесі відіграли фарисеї, які продовжили розвиток віровчення після руйнації Храму. Раббі Іоханан Бен-Заккай, який зумів врятуватись з обложеного римськими військами Єрусалиму, після його падіння заснував у містечку Явне школу, яка стала духовним центром прихильників іудаїзму. Саме там був складений перший збірник коментарів до Танаха, названий Мішною.

Мішна стала головним предметом вивчення, удосконалення та подальших коментарів і в палестинських, і у вавілонських іудейських школах. Вчителі, яких називали амораїм ("промовці"), обробляли Мішну слово за словом, вивчали та обговорювали її зміст, погоджували протиріччя, що зустрічалися, і простежували корені мішнаїстских вчень у Священному писанні.

Інтелектуальна діяльність багатьох поколінь вчених обумовила появу Гемари (що буквально означає "завершення"). Разом із Мішною Гемара утворила Талмуд, що зберігся у двох варіантах - єрусалимському і вавілонському. Талмуд містить багатий матеріал, що охоплює буквально всі сфери іудейської релігії й етики. Це - моральні міркування, афоризми життєвої мудрості, метафізичні ідеї, історичні й легендарні оповіді з біблійної історії, мрії про майбутнє євреїв і месіанські бачення порятунку всього людства, а також багато зауважень, що часто є результатами рідкісної спостережливості в геометрії, медицині, астрономії, фізіології, ботаніці та ін. Єрусалимський і Вавілонський Талмуди - результат діяльності двох різних духовних центрів - відрізняються один від одного матеріалом і методологією, стилем і мовою.

У системі освячення життя в іудаїзмі найбільш важливим інститутом після домашнього вогнища служить синагога. Це - місце і богослужіння, і навчання, і громадських контактів. Синагога сприяє тому, щоб єврей усвідомив своє призначення як член свого народу і вселюдської спільноти. Як і в домашньому житті, в синагозі є свої символічні особливості. Головна особливість зовнішнього вигляду синагоги - ковчег. Це - своєрідна шафа, в якій зберігаються сувої Тори (Арон Койдеш) і до якої звернені всі, хто молиться. У синагозі є також постійний вогонь, що нагадує про вогні семисвічника, який постійно горів у Храмі. Крім того, кожна синагога має кафедру з пюпітром, альмамар (або біма), на якій читають Тору. Вона служить нагадуванням про вівтар Храму і, подібно до вівтаря, розташована в більшості випадків у центрі приміщення. До синагоги примикають класи, що в Талмуді називаються бет-л-сефер (будинок книги), де навчають Торі дітей. Часто при синагозі є також бет а-мідраш - будинок навчання, в якому підлітки й дорослі люди займаються вивченням Тори. Деякі общини мають ще й навчальні заклади вищого рівня - єшиботи, де вчаться молоді люди, які присвятили себе науці іудаїзму. Тут готуються кадри майбутніх духовно-релігійних керівників єврейського народу.

Важливу роль в освяченні щоденного існування відіграють ""усталені дні" - свята і пости, що утворюють характерну рису єврейського життя. Перше місце серед них займає Шабат, щотижневий святковий день відпочинку. У цей день віруючий єврей не працює, не займається ніякими справами, не користується транспортом і не бере в руки ніяких знарядь та інструментів, якщо тільки не виникає небезпеки для життя, що автоматично знімає всі суботні заборони.

Головне свято іудаїзму - Песах (Великдень). Він випадає на 15 день місяця Нисан (березень-квітень) і триває сім днів (у діаспорі - вісім). У дні Песах забороняється їсти продукти, виготовлені з квашеного тіста, усе квашене повинно бути видалене з будинку ще до настання свята. Песах - свято весняного відродження природи і символ народження ізраїльської нації, що відбулося при виході з Єгипту.

Третє щорічне свято - Суккот (Кущі). Свято починається в п'ятнадцятий день Тишрей (вересень-жовтень) і продовжується тиждень. Воно збігається із завершенням збору винограду і виражає подяку Богу за рясні й щедрі дарунки. Свято відзначається чотирма рослинами: етрогом (цитроном), пальмовою гілкою, миртою і гілками верби. З останніх трьох складають щось на кшталт букета, яким разом з етрогом помахують в усіх напрямках, виспівуючи псалми й гімни. З ними в руках утворюють процесію в синагозі, проголошуючи хвалу Богу - дарувальнику всіляких благ. Відповідно до єврейського традиції, иі чотири рослини символізують чотири типи людських характерів, об'єднаних воєдино. Другою примітною рисою свята Суккот є спорудження сукки - куреня із солом'яним або листяним дахом, в якому прийнято їсти весь святковий тиждень.

Якщо три описаних свята мають в основному характер національно-історичний і нагадують про особливі зв'язку Бога з Ізраїлем, то Рош-Ашана, єврейський Новий Рік, що випадає на перший день Тишрея (вересень-жовтень) і святкується два дні (і в Ерец Ізраїль), виходить за вузько національні рамки й набуває характеру загальнолюдського. Це - річниця дня Творіння.

Йом-Кіпур (день Спокути), що припадає на десятий день Тішрей, - кульмінація днів каяття. Це - день утихомирення плоті (у цей день необхідне повне утримання від їжі і напоїв).

Крім основних свят, визначених Торою, існує ряд святкових днів і постів, менш важливих за своїм значенням. Вони встановлені в пам'ять про радісні або сумні події історії єврейського народу. Найрадісніше з них - свято Пурім, пов'язане з пам'яттю про врятування євреїв від повного знищення. Свято післябіблійного походження - Ханука (Освячення) триває вісім днів. Це - пам'ять про перемогу, здобуту над сірійцями в 165 р. до н.е. єврейськими загонами під проводом Суди Маккавея і про наступне очищення і освячення Храму. На Хануку запалюють на спеціальному восьмисвічнику першого дня одну свічу, другого - дві і т. д.. доки в останній день не загоряться всі вісім свічок.

Свято Лаг баомер вважається святом вчених. Починаючи з XVI ст. воно присвячується раббі Шим'ону Бар-Иохаї (II ст. н є.), славному патріоту, що не схилився перед римською владою і тиранією, легендарному автору прославленої книги Зоар, класичного твору єврейської містики.

На відміну від євреїв Європи, євреї, які проживали у країнах ісламу, мали свій центр у Вавілонії і вавілонські школи, з якими підтримувався постійний поштовий зв'язок, керували всіма їхніми релігійними звичаями і практикою. Так почали складатися два найбільших напрямки єврейської традиції. Вже до початку XI ст. одне з них представляло єврейство країн ісламу й Іспанії, що знаходилося під впливом Вавілонії, а інше - євреїв Італії, Франції і Німеччини, що знаходилися під впливом Палестини. Перша гілка стала називатися сефардською (від сфарад - іспанець), а друга - ашкеназійською (від "ашкеназ" - німець).

У середині VIII ст. в іудаїзмі виник рух. що сколихнув усе світове єврейство і якийсь час взагалі загрожував йому розколом. Засновником руху був Анан Бен-Давид, який мав успадкувати титул екзіларха. Однак запідозрений у підривних поглядах і тенденціях, він не одержав цього звання, і екзілархом став його молодший брат. Розгніваний цим рішенням, Анан Бен-Давид відкинув Талмуд і заснував новий рух. що. як колись садукеї, не визнавав авторитету "сного Вчення і покладав винятково на текст Тори, зрозумілий буквально. Прихильники цього руху одержали назву караїми (від давньоєврейського кореня кара - читати, зокрема, читати Священне писання), що значить "читачі Біблії", на відміну від прихильників Талмуду, яких стали звати "раббинім"

Охороняючи і розвиваючи традиції Талмуду і гаонів (духовні лідери. буквально генії), прямими спадкоємцями яких він став, середньовічний раббинізм зумів утворити норми поведінки, придатні для будь-яких нових умов і обставин. Тим самим раббинізм зберіг контроль над життям особистості й общини, спрямовуючи її у всіх сферах, починаючи з найбільш інтимних і священних і кінчаючи зовнішніми і світськими. Середньовічний раббинізм. таким чином, прищепив життю євреїв внутрішню дисципліну, що, зовсім не обмежуючи розум і подавляючи дух, вберегла іудаїзм від надмірного збочення у раціоналізм та містику. Загальновизнаним главою іудейських коментаторів став раббі Шеломо Бен-Іцхак із Трва (Франція, 1040-1105 рр.), названий за першими літерами його імені Раші. Він мав найбільший вплив на єврейське мислення й освіту. Коментарі, які Раші створив фактично до всього Талмуду, не залишивши без пояснення або тлумачення майже жодного терміну, ідеї, фрази або концепції, з часу своєї появи стали необхідним посібником і для вчителів Талмуду, і для їхніх учнів.

Найбільш систематизованою і вичерпною збіркою законів іудаїзму (Галахи) став кодекс Маймоніда (рабі Моше Бен Маймон, 1135-1204 рр.) "Мішне Тора" ("Повтерення Закону"), названий "Яд хазара" ("Потужна рука"). Маймонід створив цей твір для сучасників і як основу для майбутньої єврейської держави. Іспанський біженець Йосеф Каро (1488-1575 рр.) склав зведення законів "Шулхан Арух" ("Накритий стіл"), що обумовило певну стандартизацію іудейського законодавства.

Хасидизм, засновником якого був Ісраель Баал-Шем-Тов (Бешт) (1700-1760 рр.), запропонував вихід і засіб уникнення занепаду духу й розпачі, якому євреї піддалися після численних трагедій ХУІ-ХУІІІ ст. Хасидизм націлює увагу на спокутну силу Бога в дійсності, у ході повсякденного життя. Не послаблюючи віри в месіанський рятунок, хасидизм вчить, що кожна мить реальності є моментом порятунку окремої особистості і кроком вперед до загального остаточного порятунку. За допомогою цієї концепції хасидизм розраховує витягти народ із безодні розпачу, в яку той занепав. Месіанські надії, звичайно, не збулися, але процес блаженного порятунку продовжується тут і тепер. Кожна людина може в ньому брати участь. Для цього не потрібно особливих якостей.

До хасидизму ввійшла ідея цадика, визнаного праведника, що зайняла в процесі розвитку хасидизму центральне місце. Цадик, який вміє звільнити свідомість від усіх думок щодо земних турбот, сконцентрувати всі помисли на Богові і піднести ефективну молитву. Отже обов'язок віруючих − йти за цадиком. Силою особистого прикладу цадик може допомогти своїм прихильникам розвинути їхні духовні можливості і водночас за допомогою спілкування з Богом забезпечити їм вдачу в земних і небесних справах. Наділяючи свого цадика надприродними можливостями, його прихильники зверталися до нього за допомогою і порадою. Цадик брав на себе весь вантаж їх сумнівів і тривог, молився за них, зміцнював їх, наповнював їхні серця оновленої вірою, мужністю і надією. Принцип цадикізму спричинив наступних лідерів хасидизму, який має ряд гілок, заснованих цадиками брацлавськими сквірськими, тверськими, самарськими, любавичськими та іншими.

Філософом хасидизму був Шнеур-Залман з Ляд (1746-1813 рр.). До нього в хасидизмі переважали емоції і почуття. Навіть теоретичні доктрини, на які він спирався, містили в собі дуже мало філософського. Усе сприймалося на віру, без сумнівів, не кажучи вже про критичну перевірку й аналіз. Головним було вчення про існування Божественних іскор у всьому, в позитивному й негативному.

Такий стан речей влаштовував неосвічених євреїв України, але ніяк не міг задовольнити потреби інтелектуального єврейства Литви. Шнеур-Залман став перед необхідністю створити нове вчення хасидизму, в якому теоретична частина була б подана в чіткій формі, а почуття підпорядковане розуму. Так виник хасидизм Хабада - термін, утворений з початкових літер трьох вищи: сефірот - Хохма (мудрість), Біна (розуміння) і Даат (знання). Мудрість позначає народження ідеї; розуміння - розробку її у всіх подробицях; знання - повне сприйняття ідеї розумом. Такі форми мислення Хабада, які Шнеур-Залмаї застосував у хасидских доктринах, що стосуються Бога, душі й обов’язків людини в житті, з великою пристрастю і глибиною виклав у своїй книзі навчання "Сефер Танія", що стала настільною книгою хасидів Хабада.

У згоді зі своїм інтелектуальним підходом Хабад надає великого значення вивченню Талмуду. Цадик у Хабаді розглядається не як квазіпосередник між людиною і Богом та чудотворець, а як вчитель, шанований насамперед завдяки своїй вченості і знанням Тори. Проте Хабад зберігає повною мірою екстатичне відношення до молитви і єдність хасидської громади, живий центр якої – ребе. Як і в діяльності інших хасидів, важливу роль у релігійному житті Хабаде відіграють спеціальні мелодії. Як продукт раббинізму, незважаючи на тенденції до антиномій, характерні для всіх містиків, хасидизм твердо стоїть на грунті Шулхан Аруху і навіть йде далі цього кодексу законів, вносячи в ритуал і церемонії додаткові деталі. Хасидизм запровадив ряд змін у літургії.

Емансипація принесла євреям звільнення від багатьох форм гноблення, які панували століттями в християнських і мусульманських країнах. Вона дала їм рівні з християнами цивільні права і цим поклала початок кінцю автономії єврейської общини, що колись мала владу вимагати від своїх членів підпорядкування раббинізму. З цього моменту раббинізм, хоч і не скоротив своєї широкої і різноманітної діяльності, позбавився колишнього майже незаперечного панування. Раббинізм змушений був відступити під тиском нових рухів, з якими йому довелося боротися за вплив на єврейську душу. Для іудеїв загальну атмосферу XVIII ст. характеризував рух, який отримав назву Просвітительства, що було спробою західноєвропейської частини людства застосувати наукові критерії до всіх сфер людської діяльності. Щодо релігії, то автономія знань означала розрив із всякою догмою, авторитетом і традицією. Самостійна особистість ставала єдиним суддею своїх переконань, а в соціально-політичних відношеннях вона поставала проти будь-якої нетерпимості й абсолютної влади й вимагала свободи і рівності для всіх людей

Значну роль у справі поширення духу Просвітительства серед євреїв відіграв Мойсей Мендельсон (1728-1786 рр.). Він вніс ясність у відношення розуму до віри і здолав концепцію іудаїзму, не допускаючи жодного пункту віри, який не міг би бути самостійно розкритий розумом. У результаті в іудаїзмі народився реформаторський рух, що, виникнувши в Німеччині і перекинувшись в Америку й Англію, прагнув пристосувати стародавні форми і практику єврейського життя до духу культурної атмосфери тих націй, до життя яких євреї прилучилися в ході історичного розвитку.

Консервативний іудаїзм, займаючи проміжне положення між ортодоксами і реформістами, з одного боку, засвоїв цілий ряд зовнішніх особливостей реформізму. Як і там, у консерваторів, за рідким винятком, чоловіки і жінки моляться разом, що неможливо для ортодоксальних іудеїв; у службу входять молитва англійською мовою; у багатьох синагогах застосовується орган. З іншого боку, консерватизм заявляє про визнання всієї системи раббинізму, хоча й дозволяє інтепретувати релігійні догмати залежно від сучасних потреб і власних переконань. Поступово консервативний рух зайняв у релігійному, інтелектуальному і громадському житті американського єврейства панівне місце, яке він зберігає й донині. Проміжне положення між реформістами і консерваторами займає прогресивний іудаїзм.

Проте в Ізраїлі тільки ортодокси мають своїх представників у Кнесеті і, як правило, в уряді Ізраїлю. Вони мають значний вплив на систему освіти країни, але сам іудаїзм не став ще монолітним утворенням. В Ізраїлі діють сефардійський і ашкеназійський раббінати; реформісти мають значно менше прав, ніж ортодокси. Частина останніх вважає Ізраїль ознакою початку месіанської ери, а інші (харедім) не визнають цього. Окремі угрупування (Нетурей карта та інші) доходять у своєму негативізмі до антисіонізму. Значна частина ізраїльтян виступає проти звільнення учнів єшиботів від віськової служби, що також ускладнює відносини секулярної та релігійної частин населення країни.

Другим після Ізраїлю центром іудаїзму є США, де переважна більшість євреїв належить до громад реформістської та консервативної спрямованості. Аналогічні позиції займає іудаїзм і в Західній Європі.

В Україні за радянських часів зберігалась деяка кількість іудейських громад, які діяли в умовах постійних утисків з боку державних структур. У незалежній Україні діють десятки ортодоксальних, хасидських і реформістських релігійних організацій, які об'єднані у республіканські структури, фінансуються переважно єврейськими організаціями США та Західної Європи і мають значний вплив на ряд єврейських дитсадків, середніх і недільних шкіл.

Теми рефератів.

  1.  Особливості віровчення конфуціанства (або якоїсь іншої національної релігії).

Особливості культу іудаїзму (або якоїсь іншої національної релігії).

Особливості організації іудаїзму (або якоїсь іншої національної релігії).

Роль національних релігій в житті того чи іншого народу (на прикладі конкретної релігії).

Література

  1.  История и теория атеизма. - М.: Мысль,1987.
  2.  Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство - К.: Наукова думка, 1995.
  3.  Кулаков А.Е. Религии мира. - М.: АСТ,1997.
  4.  Настольная книга атеиста. - М. Политиздат,1987.
  5.  Релігієзнавство /за ред. Бублика С.А. - К.: Юрінком Інтер,1999.
  6.  Степовик Д. Релігії світу.-К.: Бібліотека українця, 1993.
  7.  Токарев С.А. Религия в истории народов мира - М.: Политиздат, 1986.

Тема 5.  Світові релігії

Світові релігії - це релігії, звернені до всіх людей і мають широке розповсюдження (у планетарному масштабі). Цей тип релігій складають буддизм, християнство, іслам.

Слід звернути увагу на некоректність деяких дослідників, які стверджують, що в часі ці релігії виникають після національних, тоді як насправді деякі з них набагато старіші за національні (наприклад, буддизм).

Попри всю різницю та розбіжності між світовими релігіями можна виділити такі спільні характерні для них риси:

1. Зверненість до всіх людей, незалежно від етнічного, соціального і т.ін. походження;

  1.  Соціальна й етнічна гнучкість, адаптивність, тобто здатність пристосовуватись до  різних соціально-політичних та національних особливостей, що підтверджує багатовікова історія цих релігій в тій чи іншій країні;

Прозелетизм, бажання залучити до своєї віри якомога більше число послідовників;

  1.  Масштабність, широта розповсюдження;

Визнання рівності людей перед Богом:

в буддизмі - у стражданні,

в християнстві - у гріху,

в ісламі - в покірності.

Буддизм - є самою стародавньою релігією із світових, він виник в 6 ст. до н.е. на території сучасної Індії. У перекладі на нашу мову буддизм означає “просвітлення”, а будда - “досягнувший просвітлення”.

У цій релігії немає поняття бога-творця, спасителя і т.д. Багато хто вважає буддизм мало не “атеїстичною” релігією і для такої точки зору є підстави. Під “богом” буддисти розуміють якийсь абсолют, універсальне першоджерело, абстракцію. При цьому небо і земля, згідно з буддизмом, населені багаточисельними богами з пантеону Вед, брахманізму та ін. Будда - це не бог, а тільки діставший просвітлення індивід, який вказує іншим шлях до самоудосконалення. З цього можна констатувати, що буддизм - політеістична релігія. Головна священна книга буддистів - Трипітака (Три корзини).

Засновником буддизму вважається реальна історична особа - Сідхартха Гаутама, який належав до правлячої династії невеликого князівства Шакья, розташованого на півночі Індії. Згідно з легендою, зіткнувшись з суворою реальністю буття вже в досить зрілому віці, він змінює спосіб життя, стає пустельником, переживає просвітлення і починає проповідувати.

Звичайно, тут треба враховувати, що утвердженню і розповсюдженню буддизму сприяли соціально-економічні й політичні причини, а також особливості духовного життя тодішньої Індії.

Формуючи своє вчення, Будда використовує принцип перевтілення (сансари), переселення душі (реінкарнації), ідеї воздаяння (карма), праведного шляху (дхарми).

Згідно з буддизмом, світ у всіх його проявах - це різні комбінації нематеріальних утворень - дхарм. Характер їх сполучень зумовлює буття всього сущого (людей, тварин, рослин, неорганічної природи).Після розпаду відповідного сполучення настає смерть, але дхарми не зникають безслідно, а утворюють нові комбінації. Ця комбінація утворюється відповідно до законів карми - воздаяння, залежно від поведінки в попередньому житті. Ця нескінченна послідовність перевтілень повинна мати на меті досягнення нірвани, тобто стану благодаті, спокою, злиття з Буддою - така мета людських прагнень.

Згідно з буддизмом, у всіх людей рівні можливості стати на шлях просвітління. Соціальні, етнічні відмінності не мають значення, головне - моральне самоудосконалення індивіда, тобто акцент змішується на індивідуальне релігійне життя, виконання кожним визначених моральних норм, що тільки й дає можливість заслужити добру карму й гідне перевтілення у майбутньому житті.

У деяких буддистських першоджерелах дається досить детальна картина світоустрою, згідно з якою світ схожий на піраміду з декількох ступенів, рівнів. На найнижчому знаходяться пекло й відповідні жахливі істоти, а на вищих рівнях живуть міфічні істоти й боги. Люди, за цією схемою, як істоти, котрі суміщують пекельно-тілесне й божественно-духовне начало, займають середній рівень. При цьому, вмираючи на одному рівні, істота може відродитися як на більш низькому, так і високому. Цікавим видається й опис землі як циліндрічного диска в пустому просторі та інші картини, описи уявних конструкцій світоустрою.

Центральне місце у віровченні буддизму займає вчення про життя, що включає чотири основних положення, котрі іноді називають “4 істини Будди” :

  1.  Суттю життя є страждання.

Причина страждань - жага до життя (бажання й прихильності)

Щоб позбутися  страждань, треба придушити жагу до життя (з коренем вирвати бажання й різні прихильності).

Для цього необхідно вести доброчинне життя за законом так званого восьмирічного шляху, що включає вісім принципових позицій :

  1.  вірні погляди (віра в Будду);

вірні устремління (рішучість, готовність до подвигу);

вірна мова, висловлювання;

вірна поведінка (відмова від зла);

вірний спосіб життя (мирний, чистий, чесний);

вірні зусилля (самодисципліна, обачливість);

вірна увага, активна пильність свідомості, уважність;

вірна зосередженість (роздуми), медитація й самоспоглядання.

Моральні заповіти буддизму (панчашила) мають характер заборон :

не вбивати нічого живого ;

утримуватись від крадіжок ;

утримуватись від розпусти (прелюбодійство) ;

утримуватись від брехні ;

утримуватись від збуджуючих напоїв.

Задля необхідності залучення якомога більшого числа послідовників у буддизмі відпрацьована концепція вузького й широкого шляху спасіння. Вузький шлях спасіння (хінаяна) визначає аскетичний спосіб життя (по суті, монаший), широкий шлях спасіння (махаяна) передбачає виконання принципів панчашила й не вимагає відмови від світського життя.

Буддистський культ передбачає різноманітні дії (насамперед, медитації як індивідуальні, так і колективні, молитва тощо) й використання різноманітних предметів (статуї Будди, богів тощо),  реліквій, що зумовлюється особливостями того чи іншого напрямку в буддизмі. Основними напрямками є: дзен-буддизм, ламаїзм, що має не тільки відмінності у віровченні й культі, але й своєрідну організаційну будову, ієрархію багаточисельних священнослужителів на чолі з далай-ламою тощо.

У нашій країні буддизм не має широкого розповсюдження. Найбільш популярний буддизм у країнах південної, південно-східної Азії і Далекого Сходу ( Індія, Таіланд, Кампучія, Вєтнам, Китай, Японія, Монголія та ін.).

Християнство

Християнство являє собою найбільш розповсюджену релігію, що має величезний вплив на розвиток нашої цивілізації. Вона виникла близько 2000 років тому на території східного Середземномор'я, котре в ті часи знаходилось під владою Римської Імперії. Його виникнення прибічники теологічної концепції походження релігії пов'язують з міфічною особою Ісуса Христа, чиє ім'я й дало назву цій релігії (Христос - месія, помазаник божий, Ісус - спаситель).  Розглядаючи умови появи й становлення християнства, слід враховувати соціально-політичні, історичні й духовні умови життя Римської Імперії і населявших її народів.

Християнство - монотеїстична релігія: Бог один, але один в трьох особах: Бог-отець, Бог-син, Бог-Дух святий. Священна книга християн (Священне письмо) - Біблія, яка складається із Старого й Нового Заповітів. Старий   Заповіт   співпадає  зі  священними  текстами  іудаїзму  й  включає  1) П'яти-книжжя Мойсея, 2) Пророки, 3) Писання. Старий Заповіт, перекладений на грецьку мову (Септуагінта), має деякі доповнення. До Старого Заповіту входять тексти, що описують “створення” світу й людини, життя й відносини перших людей на землі, всесвітній потоп, деякі реальні події та їх інтерпретації з історії народів східного Середземномор'я.

Новий Заповіт присвячений насамперед описанню життя й діяльності Ісуса Христа та його учнів, а також головним положенням нового віровчення. Структура Нового Заповіту включає чотири Євангелія, названі за іменами їх авторів, в яких, власне, й описується народження, життя, смерть, воскресіння та вознесіння на Небо Ісуса Христа ( Євангеліє від св. Матвія, Євангеліє від св. Марка, Євангеліє від св. Луки, Євангеліє від св. Іоанна). До Нового Заповіту також входять  книга “Діяння святих апостолів” (описання подвижницької діяльності найближчих сподвижників Ісуса Христа), Послання апостолів та Откровення Іоанна Богослова.

Основні догмати християнства включають такі  положення, які сформульовані в так званому Символі віри. Це догмат про святу Трійцю (Бог-отець, Бог-син, Бог-Дух святий), догмат про єдиного Бога-творця, який створив все суще й керує всім у цьому світі, котрий є справедливий суддя, який нагороджує за добро й карає за зло; догмат про боговтілення, спокутну жертву Христа, тобто сина Божого, його чудесне воскресіння й вознесіння; догмат про безсмертя душі, посмертне воздаяння, спасіння як наслідок благодаті Божої; догмат про Страшний суд, воскресіння мертвих й вічне життя тощо.

Моральне вчення християнства в основному відображено в так званому Декалозі - 10 заповідях (викладених у Старому Заповіті):

- Я, Господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім мене;

- Не роби собі ідола... не вклоняйся їм, не служи їм;

- Не позивай даремно імені Господа Бога твого;

- Пам'ятай день святий святкувати...день сьомий;

- Шануй отця свого і матір свою;

- Не убий;

- Не прелюбствуй;

- Не кради;

- Не свідчи ложно на свого ближнього;

- Не жадай жони, майна ближнього свого.

В Євангелії від Матвія наводяться ще дві заповіді Божі :

- Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією мислею твоєю.

- Возлюби ближнього твого, як самого себе.

Більшість напрямків і течій у християнстві мають розвинений культ та різноманітну обрядовість. До основних обрядів можна віднести сім святих таїнств - хрещення, миропомазання, сповідь, євхаристія, священство, подружжя (шлюб), єлеосвячення.

Християнство має складну й багату на події історію, протягом якої розвивалося віровчення, удосконалювались обряди, змінювались організації. Якщо в перші десятиріччя і навіть століття свого існування християнство було об'єктом гонінь та репресій з боку властей Римської Імперії, то з 324 року внаслідок едиктів імператора Костянтина воно стає не тільки дозволеною, легальною, але й практично державною релігією Римської Імперії.

Величезне значення для становлення християнського віровчення та культу мали Вселенські собори: 1-й Нікейський в 325 р. і 2-й Константинопольський в 381 р. на яких прийнято “Символ віри”. З розпадом Римської Імперії на Західну й Східну в 395 р. християнство також починає розділятись. Виникають православ'я і католицизм. У 1054 р. розкол між цими гілками християнства закріплюється остаточно. Хоч і задовго до цього, внаслідок розбіжностей історичної долі територій, що входили до Східної і Західної Римської Імперії, ці течії в християнстві розвиваються по-різному. При цьому відмінності мають місце як в богословії, так і в культі та принципах організації церков, а також в їх місці й ролі в суспільстві, значенні в політичній, духовній та інших сферах суспільного життя.

У 16 ст. внаслідок причин соціально-політичного та релігійно-духовного характеру виникає третій напрямок в християнстві - протестантизм. Датою його появи часто називають 31 жовтня 1517 р. - день, в який виступив з вимогами реформ в релігійному житті Мартін Лютер. Однак процес реформ зайняв цілу епоху, яка одержала назву епохи Реформації. Наслідком цілого ряду перетворень в релігійній сфері в деяких країнах Західної Європи стало утворення нового напрямку в християнстві, який відокремився і дистанціювався від католицизму й римсько-католицької церкви, на основі руху протесту проти всевладдя Папи Римського та інших сторін католицизму.

Таким чином, у християнстві сьогодні існують три основні течії : православ'я, католицизм, протестантизм (протестанство).

Православ'я  як  самостійна течія спочатку розвивалась на теренах Східної Римської імперії, а потім розповсюдилось на деякі території Східної Європи. Православне віровчення засноване на Святому письмі (Біблії) й постановах перших семи  Вселенських соборів, перші два з яких (325 р. і 381 р.) прийняли Нікейсько-Царьградський Символ віри, а наступні п'ять були присвячені уточненню окремих положень й вирішенню релігійних спірних питань.

Таким чином можна сказати, що православне віровчення відображає ранню, спільну для всього християнства догматику в більш-менш незмінному (ортодоксальному) вигляді.

Культові дії в православ'ї займають дуже важливе місце, особливе значення мають згадані вище 7 таїнств, релігійні свята, що мають чітку градацію, обряди, почитання ікон, тощо.

Щодо організації православ'я, то слід відзначити, що воно не має єдиного організаційного центру й складається з кількох (більше 15) автокефальних (самостійних) церков. Найбільшою з них є Руська православна церква (РПЦ), історія розвитку якої заслуговує на окрему розмову. Як основні віхи її розвитку слід назвати :

988 –прийняття Християнства в Київській Русі ;

1448 –вихід РПЦ з під влади Константинопільського патріарха ;

1458 – розподіл РПЦ на Київську й Московську митрополії ;

1589 – утвердження патріархату в Москві ;

1721 – скасування патріархату Петром І ;

1917 - відтворення патріархату в РПЦ ;

1990 – надання автономії РПЦ в Україні  - УПЦ – Московського патріархату ;

1992 – виникнення УПЦ – Київського патріархату.

Православ'я – найпоширеніша релігія в Україні, головною проблемою тут є розкол серед православних, подолати який є важливою проблемою суспільства.

Католицизм (вселенський, всесвітній) – найкрупніша течія в християнстві.

Утворившись в результаті розколу з православ'ям, католицизм бере за основу віровчення й культу не тільки Святе письмо, але й Священний переказ, який утворюють постанови 21 собору, а також офіційні документи (послання) голови католицької церкви – Римського папи. У католицькій обрядності також є відмінності від православ'я. Але головна відмінність католицизму полягає в організації - католицької церкви, яка є строго централізованою структурою й має єдиного главу - Папу Римського.

Основні відмінності католицизму :

  1.  Специфічне розуміння Символу віри в еманації (виходженні) Святого духу не тільки від Бога-отця, але й від Бога-сина (так зване “феліокве”);
  2.   Широке почитання Богородиці й догмат про її тілесне вознесіння;
  3.   Догмат про чистилище;
  4.  “Целібат” - заборона брати шлюб для духовенства;
  5.   Надання свідоцтв про відпущення гріхів (індульгенція);
  6.   Укріплення авторитету папи, який вважається намісником Христа на Землі;
  7.   Визнання непогрішимості Папи Римського;

Можна також зупинитись на інших особливостях, згадати, як проходять богослужіння в католицьких храмах і чим вони відрізняються від православних служб, звернути увагу на відмінності в символіці, святах, обрядах тощо.

Католицизм розповсюджений переважно в Західній Європі, Північній і Південній Америці та інших регіонах планети.

Протестантизм (від “протест”) - третя основна течія в християнстві, виникала в 16 ст. на хвилі широкого невдоволення діяльністю римсько-католицької церкви, Папи Римського, католицьких священнослужителів Західної Європи. Виникнення протестантизму повязане  з розвитком суспільно-політичного, соціокультурного й релігійного руху 16-17 ст. антифеодального, який, по суті отримав назву Реформація й проходив під гаслами виправлення католицького віровчення, культу й організації в дусі первісних християнських ідеалів.

Лідерами Реформації були Мартін Лютер (1483-1546), Ж. Кальвін (1509-1564), І. Цвінглі (1484-1531).

Протестантизм складається з різноманітних течій та напрямків і не є  єдиним віровченням, немає також єдиних вимог до культу.

Але слід зазначити, що в цілому протестанти керуються тільки Святим Письмом (Біблія), Святий Переказ відкидається, як правило, хоча в деяких протестантських церквах є своя специфіка з цього питання.

Загальні відмінні риси протестантизму :

  1.  заперечення влади Папи й культу святих;
  2.  заперечення Святого переказу як джерела віри;
  3.  принцип спасіння вірою ( тільки завдяки особистій вірі можливе спасіння);
  4.  принцип загального священства, заперечення особливого статусу духовенства;
  5.  скасування монашества;
  6.  упрощення й здешевлення культу;
  7.  національний характер церкви ( незалежність від Риму, національна мова).

У протестантизмі треба розрізняти ранні напрямки, які виникли ще в 16-18 ст. й утворюють англіканську, лютеранську, кальвіністську та інші церкви й секти, а також пізні протестантські течії, що виникають в 19-20 ст., – баптизм, адвентизм, ієговізм, тощо.

Протестантизм в основному поширений в Західній Європі, Північній Америці, хоча реалізує широку активну прозелетиську діяльність.

Іслам

Іслам – наймолодша зі світових і друга за чисельністю релігія в сучасному світі. Він вважається державною або офіційною релігією в 28 країнах, які заснували організацію − ісламську конференцію. Подія ця симптоматична, оскільки демонструє особливу роль цієї релігії в різноманітних сферах життя окремих країн або регіонів, та й всієї планети в цілому.

Іслам у перекладі з арабської означає “покірність”, присвячення (надання) себе Богу; послідовники ісламу – мусульмани – “покірні”.  

Іслам виник у 7 ст. на території Аравійського півострова, населеного арабськими кочовими племенами, що знаходились на етапі розпаду родоплемінних відносин. Головна священна книга мусульман - Коран (читання), поряд з цим священною книгою вважається Сунна (Священний переказ), в якій у формі коротких повчальних оповідань відображаються деякі ідеї ісламу. Іслам – монотеїстична релігія. Теза про єдиного Бога – Аллаха проводиться чітко й послідовно. Він є єдиний Бог, який створив все суще й визначає його існування.

Соціологи й історики визнають, що виникнення ісламу відповідає закономірностям появи будь-якої іншої релігії. Крім цього, ця релігія розвивалась під впливом більш ранніх релігій ( іудаїзму та християнства), що не заперечують і самі ісламські теологи, що випливає з ісламського віровчення.

Згідно з мусульманським переказом, основні положення ісламського віровчення (зміст Корану) були передані пророку Мухамеду,  який був обраний з числа найдостойніших для цієї місії самим Аллахом, через посередництво ангела Джебраїла окремими одкровеннями, головним чином, вночі через видіння. Основу Корану утворюють перші проповіді Мухамеда, котрі були записані його секретарями-писцями. Таким чином, іслам на відміну від християнства не використовує принцип боговтілення, або буддистський принцип просвітлення. Контакт між Богом і людьми відбувається через передачу істини одному з обраних достойних людей, який стає пророком.

Дослідники ісламу вважають, що Мухамед був реальною історичною особою (роки життя: 570-632) й дійсно багато зробив для становлення та розвитку цієї релігії. Багато подій з його життя, факти біографії стали основою для формування догматики, культу й навіть ісламського літочислення. Згідно з ісламським переказом Мухамед в досить зрілому віці, десь в 610 р. починає проповідувати нове віровчення. Не знайшовши підтримки й розуміння в оточуючих, він був вимушений в 622 р. переселитись з Мекки в Медіну. Наступні роки – це роки боротьби за утвердження нової віри. Нарешті, в 630 р. пророк Мухамед повертається в Мекку. З цього моменту формується мусульманська феодально-теократична держава, яку він очолює до своєї смерті в 632 р. Після його смерті на місце Халіфа – замісника пророка обрано його найближчого сподвижника Абу-Бекра, який організував декілька крупних завойовницьких походів і став на чолі обширного Арабського Халіфату. До речі, в подальші десятиліття саме завдяки, успішним завойовницьким війнам арабів на Близькому й Середньому Сході, в Північній Африці іслам отримує широке розповсюдження, а в цих регіонах утворюється цілий ряд арабських держав. Можна вважати, що ця обставина зумовила концепцію священної війни (джихад) як способу утвердження та розповсюдження релігії.

Основні положення віровчення ісламу сформульовані в декількох тезах, так званих “7 акидах ісламу”:

1.Віра в єдиного Бога Аллаха – Аллах єдиний Бог, творець і верховний суддя всього сущого, йому покірні всі явища природи, люди, ангели, демони.

2.Віра в ангелів. Ангели й демони – безтілесні істоти, які виконують волю Аллаха. До них відносяться носії доброго начала: Джебраїл, Мікаіл, Асрафіл, Азріл; ангели смерті – Накір та Мункаф; вартовий раю - Ридвана; вартовий пекла – Малік; а також втілення зла Ібліс, якого прокляв Аллах.

3.Віра в пророків. У Корані згадуються деякі біблейські пророки: Ібрахім (Авраам), Муса (Мойсей), Нух (Ной), Іса (Ісус), але головне значення надається пророку Мухамеду.

4.Віра в абсолютний авторитет, істинність Корану.

5.Віра в майбутній кінець світу. На Страшному суді сам Аллах буде допитувати кожного з живих і мертвих й визначати його долю (рай або пекло), при цьому  заступництво Мухамеда може помякшити долю грішників.

6.Віра у воскресіння мертвих.

7.Віра в божественне попереднє визначення. Все суще підпорядковане волі  Аллаха, яка нічим не обмежена й не може бути збагнута людським розумом.

Мусульманин повинен також вірити в інші положення (догмати): безсмертя душі, посмертне воздаяння у формі раю або пекла, описання яких являє собою досить яскраві картини, тощо.

Етика ісламу досить елементарна. Вимагається бути справедливим, за добро платити добром, а за зло – злом, бути щедрим, допомагати бідним.

Головні культові вимоги ісламу сформульовані у вигляді так званих пяти “стовпів віри” :

  1.  Перша культова вимога – вимова вголос основного положення символу віри – “Немає Бога окрім Аллаха і Мухамед пророк його”.
  2.  Друга культова вимога – щоденна пятикратна молитва (намаз).
  3.  Третя культова вимога – дотримання посту (ураза) в місяць рамазан.
  4.  Четверта культова вимога - обовязковий податок (закят) на користь бідних та духовенства. Окрім цього існує добровільне пожертвування у вигляді 1/40 частини річного доходу.
  5.  Пята культова вимога  - паломництво в Мекку (хадж).

(Деякі богослови ще одним стовпом віри вважають священну війну проти невірних – джихад).

Разом з основними пятьма стовпами віри існують й інші вимоги, заборони, вказівки, обряди. Це, насамперед культ Кааби (храм в Мецці) й культ мазарів (святих місць). Особливо важливу роль в ісламському культі відіграють свята (ураза-байрам - закінчення посту, курбан-байрам - жертвопринесення через 70 днів після закінчення посту тощо). Цікаві вимоги щодо ініціації (обрізання), сімейно-шлюбних відносин. Важливою складовою ісламу є заборона на ті чи інші види діяльності, вживання деяких продуктів харчування, види мистецтв і т. ін.

Важливою частиною системи исламу є шаріат.

Шаріат (належний шлях) – перелік норм права, моралі, культурологічних вимог, регулюючих все громадське й особисте життя мусульманина. Шаріат базується на Корані й Сунні, він формувався протягом двох століть. Якщо  на початку його формування дії мусульманина розподілялись на два види: заборонене й схвалене, то сьогодні вони розділяються     на    п'ять    категорій:   1)  обовязкові  дії;   2)  бажані  дії;    3) добровільні дії; 4) небажані дії; 5) суворо заборонені дії.                                           

Шаріат є важливим знаряддям впливу ісламу на життя суспільства й індивіда, в деяких країнах він є основою судової системи.

Іслам, як і більшість інших релігій, не являє собою єдиного утворення. Основні течії в ісламі:  - сунізм і шиїзм. Сунніти як основу віровчення й культу визнають всі положення Корану й Сунни. Шиіти, визнаючи абсолютний авторитет Корану, в Сунні визнають лише ті хадіси, авторами яких є четвертий халіф Алі та його послідовники. Разом з тим шиїти мають власний “Святий переказ” – ахбари, куди входять хадіси повязані з діяльністю Алі – прямим спадкоємцем пророка Мухамеда. Шиїти вважають, що державна влада має божественну природу й повинна наслідуватись – вчення про імамат. Вони визнають 12 імамів, з числа прямих нащадків Алі. При цьому дванадцятий імам таємниче зник й зявиться серед людей в переддень Страшного суду для встановлення справедливості.

Принципових культових розбіжностей між шиїзмом і сунізмом немає. Хоча можна згадати день загибелі Хусейна (брат онука Мухамеда Хасана, який очолив заколот проти Муравії, який став халіфом після вбивства Алі в 661 р.), який відмічають шиїти (свято Шахсей – вахсей).

Релігійним організаційним центром і місцем культових заходів в ісламі є мечеть, що виступає й як соціо-культурний центр. Первісною організаційною одиницею в ісламі є релігійна община. Керують нею імам і мулла, який обирається мусульманами зі свого складу. У головних релігійних культових будівлях – соборних мечетях є спеціальний штат служителів на чолі з муфтієм. На рівні регіону, або загальнонаціональному рівні формується єдина спільнота – умма.

Керують релігійним життям як в сунізмі, так і в шиїзмі мулли. Найбільш авторитетних теологів і поважних духовних осіб в шиїзмі називають аятола, а найвище звання – великий аятола.

Організації мусульман формуються і структуруються в масштабах окремих країн (там же утворюються загальнонаціональні керівні центри, основою яких є зібрання духовенства). Існує й координація в діях мусульман й на міжнародній арені.

Найбільш актуальні проблеми сьогодні тут повязані з явищем ісламського фундаменталізму.

Основні регіони поширення ісламу – країни Близького й Середнього Сходу, Центральної Азії, Північної Африки, райони Північного Кавказу, тощо. В Україні вплив ісламу відмічається серед кримських татар.

Особливу увагу при вивченні ісламу слід приділити проблемам впливу цієї релігії на різні сторони суспільного життя й міжнародної політики в сучасному світі.

Теми рефератів.

  1.  Особливості віровчення буддизму.
  2.  Соціальна активність і буддизм.
  3.  Історичні умови виникнення християнства.
  4.  Історичні умови хрещення Русі.
  5.  Православя й католицизм.
  6.  Ватикан і Україна - проблеми й перспективи взаємовідносин.
  7.  Релігійна ситуація в Україні.
  8.  Етика протестантизму.
  9.  Іслам в Україні.
  10.  Фундаменталізм й модернізм в ісламі.
  11.  Іслам і політика.
  12.  Світові релігії в історії цивілізації : їх місце і роль.

Література.

1. Бессонов М.Н. Православие в наши дни. – М.: Политиздат, 1990.

2. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма / В сб. М. Вебер. Избранные произведения – М.: Прогресс, 1990.

3. Гараджа В.И. Протестантизм – М., 1973.

4. Ислам. – М.: Наука, 1983.

5. Калінін Ю.А., Лубський В.І. Релігієзнавство /Курс лекцій, - К.,ВІПОЛ,1996.

6. Кочетов А.Н. Буддизм.-М.: Наука,1983.

7. Лозинський С.Г. История папства – М.: Политиздат,1986.

8. Мчедлов М.П. Католицизм. - М.: Политиздат,1974.

9. Основы религиоведения. /Под ред. Яблокова И.Н. – М.: Высш. шк., 1998.

10. Панова В.Ф., Вахтин Ю.Б. Жизнь Мухаммеда. - М.: Политиздат, 1990.

11. Свенцицкая И.С. Раннее христианство: страницы истории. - М.: Политиздат, 1989.

12. Степовик Д. Релігії світу. - К.: Бібліотека українця, 1993.

Тема 6.  Роль релігії в сучасному суспільстві

Релігія була й залишається сьогодні важливим чинником у розвитку будь-якої цивілізації. Її місце в житті того чи іншого соціуму визначається різними обставинами: рівнем розвитку суспільства, суспільної свідомості, культури, традиціями, впливом суміжних соціально-політичних утворень (наприклад, Візантія і Київська Русь).

У сучасному світі роль релігії досить значна, хоча треба мати на увазі, що багато що залежить від вміння тієї чи іншої релігії адаптуватись до сучасних реалій в швидкоплинному сучасному світі.

Вплив релігії реалізується через її функції в суспільстві, які вже були розглянуті вище в рамках відповідної теми. Дійсно, виконання цих функцій (особливо регулятивно-нормативної) переконливо демонструє, що релігія небезпідставно претендує на регламентацію життя людини (починаючи з побутових вказівок й кінчаючи мораллю) й суспільства в цілому. Можна навести приклади впливу релігії на культуру (наприклад, заборона на всі види образотворчого мистецтва в ісламі), на науку (наприклад, інквізиція в середньовічній Європі та її гоніння на вчених – Г.Галілей, Д.Бруно.), на політику (наприклад, політична діяльність римсько-католичної церкви в дусі концепцій Августина Блаженного й Фоми Аквінського, сучасна політика Ватикану, а також теократичні ісламські режими в сучасному Ірані, деяких інших країнах Сходу тощо).

Динаміка впливу релігії на суспільне життя описується двома основними поняттями - сакралізація й секулярізація.

Сакралізація (лат. “священний) – це процес включення до сфери релігійного санкціювання свідомості, діяльності, поведінки людей, суспільних відносин й інститутів. На ранніх стадіях розвитку цивілізації сакралізація відбувалась в рамках неопосередкованої діяльності людей і їх спілкування. Пізніше, з виникненням  релігійних організацій сакралізація поглиблюється на основі клерикалізації суспільного життя. Клерикалізація (лат. “церковний”) означає не тільки регуляцію всього особистого й суспільного життя, але напрацювання (розробку) відповідних ідеологічних засад. Основними етапами її є: кодифікація, догматизація та канонізація віровчення, при чітко вираженому бажанні включити всі сфери інтелектуальної діяльності в систему богословсько-теологічного мислення. У кожному суспільстві процес сакралізації мав свої особливості. Наприклад, в ісламі не було створено потужної релігійної організації типу церкви. Процес сакралізації в ісламі пішов шляхом формування теократичних держав. На відміну від інших релігій він прагнув не до того, щоб освячувати релігійним авторитетом існуючі суспільні й політичні відносини, а до того, щоб втілити в життя ідею релігійної громади, реалізувати симбіоз духовного й світського начал. В ісламі політичні лідери були одночасно й релігійними вождями (халіфи, еміри та ін. були носіями релігійного авторитету).

Сакралізація особистого й громадського життя на основі християнства в Європі досягла свого апогею в Середньовіччі. Кожен людський вчинок, кожне соціальне явище підкорялось соціальній сфері. Як відмічав П. Сорокін, головним принципом середньовічної культури Заходу, її головною цінністю був Бог. /Див.: Сорокин П. Социокультурная динамика и религия // Человек. Цивилизация. Общество. − М., 1992. - С.430./. Архітектура й скульптура Середніх віків була “Біблією в камені”. Література, живопис, музика – все було проникнуте релігійними мотивами. Наука, зокрема, філософія, розглядалась як “прислужниця” релігії та теології. Політична система в її духовній і світській сферах була переважно теократичною й базувалась на релігії.

Протилежний сакралізації процес називається секуляризація (від лат. “мирський”, “світський”). Це процес звільнення зі сфери релігійного санкціонування свідомості й діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Спочатку термін “секуляризація” означав акт відчуження церковного майна на користь держави або приватних осіб. Вперше він був використаний французьким посланником Лонгвілем в 1646 р. напередодні Вестфальського миру. Політична сторона процесу секуляризації передбачає визволення з під контролю церкви сфери владних відносин. З розвитком світської освіти процес секуляризації охоплює широку сферу науки й культури. Відтепер не віра, а розум розглядаються як джерело й основний імпульс будь-якої діяльності людини. Утверджується право на вільнодумство.

На думку західних соціологів процес секуляризації призводить не до ліквідації релігії, а лише до змін в її структурі й ролі в житті суспільства.  Процеси сакралізації та секуляризації діалектично взаємозвязані. Модернізація віровчень та культів у сучасних релігіях дає всі підстави вважати, що релігія в тих чи інших формах продовжує впливати на всі сфери суспільного життя, процес соціалізації індивіда, науку, культуру тощо. Історія цивілізації вчить, що в більшості релігій є значний адаптивний потенціал, тобто здатність пристосовуватись до мінливих умов нашого світу, реагувати на зміни в різних сферах суспільного життя – економіці, соціальній сфері, політиці, культурі.

Щодо значення секуляризації слід підкреслити, що цей процес не співпадає (не одне й те ж) з “атеїзацією”, тобто утвердженням атеїзму. Секуляризація – передумова вільнодумства, що є елементом як суспільної, так і індивідуальної свідомості і являє собою світоглядну позицію, яка відстоює незалежність людини від релігії та церкви у вирішенні особистих та громадських проблем. Релігієзнавці виділяють такі різновиди вільнодумства : богоборчество, скептицизм, антиклерикалізм, індиферентизм, нігілізм, атеїзм.

Найвища форма вільнодумства – атеїзм, який не обмежується запереченням релігійного світогляду, критикою різних сторін релігії та релігійних організацій, але й утверджує матеріалістичний світогляд, гуманістичні ідеали.

Оптимальним для розвитку суспільства і його стабільності видається утвердження в суспільній свідомості принципів віротерпимості, толерантності, права на свободу совісті, прагнення до діалогу між різними конфесіями, віруючими й атеїстами.

Вищезгадані принципі й права (зокрема, право на свободу совісті) закріплені в міжнародних правових документах та законодавствах різних країн. В Україні право на свободу совісті гарантовано Конституцією, діяльність різних релігійних організацій регламентована спеціальним законодавством.

Особливо слід підкреслити, що зважене й коректне відношення держави до різних конфесій й церков є умовою міжконфесійної злагоди та соціальної стабільності.

Як уже наголошувалося, релігія - явище суспільне. Вона органічно вплетена в структуру соціуму, є одним з важливих її компонентів, знаходиться в тісних взаємозв'язках і взаємодії з іншими елементами архітектоніки суспільства. В цьому контексті надзвичайно важливою, як в теоретичному, так і практичному вимірі постає проблема свободи буття релігії в суспільстві. В історичному і сучасному прочитанні ця проблема залишається вельми актуальною і багатоаспектною. Свобода буття релігії в суспільстві включає: характер взаємовідносин держави та релігійних організацій, її ставлення до релігії; місце і функціональну роль релігії у суспільстві, правовий статус релігії і церкви, нормативний простір діяльності тих чи інших релігійних організацій, рівень можливості реалізувати їм свої функціональні потенції в конкретному соціумі; комплекс проблем, пов'язаних з правами і свободами людини в аспекті її ставлення до релігії та церкви, умовами і можливостями її вільної самореалізації в системі релігійних чи арелігійних координат: питання міжцерковних, міжконфесійних, внутрішньоцерковних відносин. Названі вище проблеми значною мірою осмислюються в релігієзнавстві через категорію "свобода совісті".

Духовне життя індивідів, соціуму, суперечливі процеси розвитку релігійної і секулярної свідомості, відносин між державою і церквою, взаємин між конфесіями виділяють проблему свободи совісті передусім як "людиномірну".1 "Людиномірність" свободи совісті виявляється в тому, що вона відображає законодавчо оформлене і практично реалізоване визнання державою, громадськими, політичними та релігійними організаціями, іншими індивідами людської особистості як вищої цінності, повагу до її духовного суверенітету, свободи самовизначення і самореалізації у світоглядній, зокрема релігійній сфері свого буття.

Свобода совісті в концептуальному плані справедливо розглядається як одна із найцінніших свобод людини, як той центральний і стрижневий принцип, на якому базуються не тільки інші права і свободи людини, а й її суспільна безпека, гідність, повага до світоглядних орієнтирів.

Не випадково рівень практичної реалізації свободи совісті в її суб'єктивно-екзистенціальному     і     суспільно-інституалізованому    вимірах

1 Лобовик Б.О.  Релігієзнавство в понятійно категоріальних вимірах // Релігієзнавство: предмет, структура, методологія, − К., 1996. – С. 87

розглядається в аспекті міжнародних правових стандартів як важливий критерій оцінки гуманістичної сутності держави, недемократичності.

Свобода совісті - суспільний феномен. Вона перебуває в нерозривному зв'язку із сенсом, світоглядними координатами буття людини. Як поняття "свобода совісті" відображає умови, за яких можливе вільне світоглядне самовизначення особистості, її духовне становлення, розвиток, самоактуалізація.

За своїм змістом це поняття багатоаспектне. Його сутнісне навантаження нерідко визначається залежно від предметного поля дослідження - філософія, етика (філософське-етичне), політологія, право (політико-правове), релігієзнавство, теологія (релігієзнавче, теологічне).

У найбільш загальному (філософському) прочитанні свобода совісті виявляє себе як внутрішня здатність особистості оцінювати, осмислювати різні світоглядні парадигми, вільно, без будь-якого зовнішнього силового спонукання, лише за велінням власної совісті самовизначитися щодо них і діяти, здійснювати вчинки, творчо самореалізуватися в системі координат свого світоглядного вибору.

Іншими словами, кожна особистість, базуючись на власних переконаннях, за велінням своєї совісті робить свій світоглядний вибір, результати якого стають основою її життєдіяльності, визначають сенс життя, складають мотиваційний каркас її вчинків і поведінки.

Таким чином, у філософській інтерпретації свобода совісті постає як специфічно вибіркова й узгоджена активність свідомості, совісті та волі індивіда, що спрямована на його самовизначення в духовній реальності щодо межових життєвосмислових засад свого буття.

Духовне (в тому числі світоглядне й релігійне) самовизначення особистості повноцінне і вільне лише тоді, коли воно за своєю внутрішньою сутністю не спричинене зовнішніми силовими спонукальними чинниками. У філософському розумінні свобода совісті виявляє себе як атрибут особистості як її внутрішня даність. Зауважимо, що визнання свободи совісті - це визнання (повторимо) цінності особистості. її духовного суверенітету, її підзвітності в контексті самовизначення лише своїй совісті, а для віруючої людини - і Богу, зв’язок з яким є для неї сенсом і метою життя.

Узагальнюючи, можна сказати, що у філософському аспекті розгляду свобода совісті - це умова і результат "самості" особистості, це ствердження і самовияв її власного "Я". Філософське визначення поняття "свобода совісті" дає відповідь на питання, що це за феномен, в чому його сутність, специфіка й світоглядні засади. Це визначення розкриває також його людиновимірність.

Свобода совісті як ідея і як поняття виникла за певних соціальних та історичних умов, пройшла складний, тернистий шлях формування, розвитку і утвердження: від віротерпимості, суспільного визнання допустимості права на вільний вибір релігії, того чи іншого віросповідання до права особистості на свободу свого волевиявлення щодо вибору тих чи інших світоглядних (релігійних або арелігійних) парадигм, орієнтирів, цінностей.

Відомо, що історично, в практичному і науковому вжитку поняття "свобода совісті" конституювалося як категорія права в ході буржуазних революцій XVIII -XIX ст. Теоретично воно було обгрунтоване в працях ідеологів буржуазії, що народжувалася, а саме: Т.Мора, Ш.Бодена, Н.Монтеня, Б.Спінози, П.Бейля, Ж.Мельє. Т.Гоббса, Д.Толанда, А.Коллінза, Д.Локка, які справили значний вплив на розвиток уявлень про свободу совісті в її правовому прочитанні.

Зауважимо, що в політичній і правовій науці "свобода совісті" була сформульована не як потреба цих наук, а як гостра (хоча політично й ідеологічно забарвлена) потреба реального життя людей, суспільства, релігійних організацій, певних конфесійних течій.

У правовій інтерпретації за своєю суттю поняття "свобода совісті" виявляє соціальну природу цієї свободи, розкриває її зміст, практичне виповнення в контексті прогресивних і негативних тенденцій історичного розвитку тієї чи іншої держави. У цьому аспекті вона постає, з одного боку, як результат колективної та індивідуальної реакції на факти переслідувань, насилля щодо віруючих, інаковіруючих, невіруючих, що мали місце протягом історії релігійно-деференційованого суспільства в системі відносин "держава-релігія", "Церква-людина". а з іншого - як важливий принцип розв'язання цих проблем, а також як правова гарантія унеможливлення насилля, примусу в справах совісті.

У кожну історичну епоху рівень повноти вияву і передусім практичної реалізації свободи совісті був узалежнений від змісту й характеру суспільних відносин, рівня розвитку продуктивних сил конкретного соціуму, від тих потреб та завдань, які поставали перед ним, а також від інтересів того чи іншого класу релігійних організацій, партій. навіть світоглядних уподобань окремих правителів.

Правовий аспект свободи совісті характеризує сукупність юридичних норм, які регулюють суспільні відносини в процесі практичної реалізації особистістю свого права на свободу совісті. Відзначимо, що остання може бути об'єктом цих норм лише в процесі самореалізації особистості, тобто в своєму публічному, суспільному вияві там, де "силове поле" дії свободи совісті одного "Я" перетинається з "силовим полем" дії свободи совісті іншого "Я". Право тільки визначає межі, можливості й гарантії зовнішнього, реалізаційного вияву свободи ювісті. Право передбачає створення в суспільстві таких демократичних умов, такого комплексу економічних, політичних та юридичних можливостей, які давали б можливість людині вільно й повноцінно самореалізуватися в системі установок, координат свого світоглядного вибору.

Однак право не може регулювати процес світоглядного вибору. Скажімо, для релігійного самовизначення особистості свобода совісті як право є формально зовнішнім. Іншими словами, розумова діяльність, думка людини, сфера її совісті, які не виявляють себе у певних діях, вчинках, поведінці, не є предметом права і не регулюються ним. Кожна людина має сама визначити форми, способи, шляхи пізнання істини, суті трансцендентного, форми свого єднання з Богом.

Вона від народження має право бути вільною, суверенною і незалежною у виборі й захисті своїх ідей, переконань, суджень, свого погляду на світ, сенс і призначення людського життя. Це - справа її совісті. Сфера совісті - це приватна сфера особистості. Держава не повинна втручатись в цю надто тонку і делікатну царину людського буття.

Совість у кожної людини вільна отологічно. Держава не дає і не "дарує" права на свободу совісті, вона лише окреслює правовий простір, в якому, наприклад, віруючий індивід мав би можливість вільної: амореалізації згідно з вибором своєї совісті.

Коли йде мова про релігієзнавче осмислення свободи совісті, то передусім маємо нагадати, що склалася традиція рефлексії цього поняття в його правовому вимірі, а саме в контексті свободи вибору релігії і законодавчо з врегульованих можливостей його практичної реалізації. Тобто йдеться про правові основи свободи індивіда у ставленні до релігії. його самовизначення і самореалізації в рамках сакрального чи секулярного простору буття. Часто в цьому зв'язку вживається термін „свобода релігії”. Логічно виникає тоді питання щодо співвідносності понять "свобода совісті" і "свобода релігії".

Свобода совісті в релігієзнавстві розглядається як синтезуюча категорія, яка має свою структуру, розкриває свій зміст через осмислення цілого ряду інших понять - компонентів цієї структури. Структурно до синтезуючого поняття "свобода совісті" входять такі поняття, як "віротерпимість", "свобода релігії", "свобода віросповідання", "свобода в релігії". Це - вихідні поняття, які є елементами структури свободи совісті, а відтак імпліцитно містять у собі принципи свободи совісті. Саме осмислення  змісту  цих понять  в їхній  співвідносності  дає  можливість проникнути в сутність свободи совісті в релігієзнавчій її експлікації.

В зарубіжній філософській, юридичній, релігієзнавчій, а тим більше теологічній літературі, присвяченій проблемам свободи совісті, останню часто розуміють як свободу релігії, як свободу віросповідання або ж як свободу церкви. Нерідко ці поняття подаються як тотожні.

Не виходить за рамки свободи релігії законодавче (конституційне) визначення свободи совісті в законодавчо-нормативних актах багатьох держав.1

Поняття  "свобода совісті"  звужується в даному випадку до поняття,  що характеризує лише правовий простір забезпечення свободи релігії. Зрозуміло, що такий підхід до визначення свободи совісті виключає з її змісту свободу на вільну думку щодо релігії, свободу від релігії, свободу її заперечення. Свобода релігії – це, по суті, свобода релігійної совісті.

"Свобода совісті" й "свобода релігії" - поняття взаємопов'язані, але не тотожні. Якщо перше поняття охоплює своїм змістом широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій вона самовизначається і самореалізується, то друге - "свобода релігії" постає як свобода вибору і самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат. Свобода релігії в даному контексті постає як свобода вибору релігії, як свобода віросповідання, відправлення релігійного культу. Вона характеризує правові, економічні, суспільно-політичні можливості й гарантії щодо вільного релігійного самовизначення, самореалізації особистості, незалежного функціонування релігійних організацій та їх інститутів.

Відтак можна сказати, що свобода совісті, як релігієзнавчо-правова категорія саме в предметному полі свого вияву - ставленні людини до релігії -повною мірою розкриває свою сутність через поняття "свобода релігії", яке, по суті, містить у собі всі аспекти свободи совісті: самовизначення особистості у сфері релігійного світогляду, релігійних ціннісних орієнтацій, а також   її   самореалізації   в   системі  свого  релігійного  вибору.  Структурно поняття "свобода релігії" має два основних компоненти - "свобода віросповідань" і "свобода церкви".

_____________________________________

1 Конституции зарубежніх государств. – М., 1996; Савельев В. М. Свобода совести: история и теория. – М., 1991. – С. 121-125.

Свобода віросповідання є складовою структури свободи совісті і постає як свобода вибору релігійного світогляду (віросповідання). Вона виявляє себе як внутрішня здатність особистості до релігійного самовизначення, як право на вибір тієї чи іншої релігійної парадигми, а також як право самореалізації у "силовому полі" дії цієї парадигми.

Іншими словами, поняття "свобода віросповідання" характеризує внутрішню здатність особистості, а також її правові можливості вільно без зовнішнього тиску і примусу дотримуватися принципів будь-якої релігії, віросповідання - предмета свого самовизначення; вільно відправляти - публічно чи приватно - релігійний культ, вільно змінювати свої релігійні уподобання. Свобода віросповідань передбачає рівність перед законом як віруючих, так і різних конфесійних напрямів, до яких вони належать.

Загальновідомо, що релігія є такою сферою духовної життєдіяльності особистості, де її суспільний характер виявляється найбільш рельєфно. Тому не може бути й мови про свободу буття релігії там, де поряд з індивідуальною релігійною свободою (свобода віросповідань) відсутня можливість колективного сповідування релігії. здійснення культових дій, ритуалу тощо. Тут вже йдеться про поняття "свобода церкви". Воно характеризує соціально-правові можливості функціонування в державі церкви, релігійних громад, релігійних об'єднань віруючих. Якщо свобода віросповідання - це вид індивідуальної свободи, то свобода церкви - це тип свободи суспільної. Поняття "'свобода церкви" тісно пов'язане з поняттям "свобода совісті", але не є елементом її структури.

Релігійна організація як вільне утворення громадян-одновірців має свою внутрішню структуру, статут, який регламентує не тільки проблеми, пов’язані із сповідуванням релігії, культовими діями, а і питання дисципліни, норми поведінки віруючих, а також проблеми, які далеко виходять за суто релігійні рамки.

Поняття "свобода церкви" включає і свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, свобод} господарської, фінансової їх діяльності тощо. Релігійні об'єднання, асоціації, вступають у певні відносини з державними, світськими організаціями, з релігійними організаційно оформленими структурами інших конфесійних напрямів. Ці відносини також є елементом ''силового поля" дії "свободи церкви".

Таким чином, "свобода церкви" - поняття, яке відображає ступінь автономності, незалежності внутрішнього устрою, структури управління релігійного об'єднання, його правовий статус, можливості реалізації завдань, заради яких воно й створювалося.

Розглядаючи категорію "свобода релігії", осмислюючи її сутність через поняття "свобода віросповідання" і "свобода церкви", варто звернути увагу ще й на поняття "свобода в релігії". Це - специфічне релігієзнавче поняття, яке практично не вживається в науковому обігу. Воно характеризує міру свободи, яку допускає, скажімо, те чи інше віросповідання для своїх адептів у справі реалізації віросповідної практики, тлумачення тих чи інших положень свого релігійного вчення. Отже, йдеться про рівень свободи віруючого в організаційно оформленому просторі його релігійного вибору.

"Свобода в релігії" є важливим аспектом свободи совісті віруючої особистості в предметному полі "церква - віруючі". Практично вона виявляє себе в можливості для віруючого індивіда вільно самореалізовуватися в релігійному колективі в рамках певних приписів без втручання як одновірців, так і керівників релігійної громади чи інших інституцій віросповідного напряму.

Реалізація принципів свободи в релігії в рамках тієї чи іншої конфесії є надто проблематичною. Історія релігії масою фактів засвідчує, що та чи інша Церква, віросповідний напрям дуже нетерпимо ставляться до будь-яких спроб з боку віруючих проявляти свободу думки щодо повчань авторитетів церкви, окремих положень віровчення. Відомо, що в ранньому християнстві такі спроби сприймалися як єретичні, а віруючі, які допускали релігійне вільнодумство, жорстоко переслідувалися. Висновок тут однозначний: протягом всієї своєї історії практично кожна Церква, віросповідний напрям, конфесія ревно оберігали своє віровчення, не допускали (часто під загрозою смерті) спроб їх вільного осмислення і тлумачення з боку своїх прихильників. При всіх позитивних змінах і сьогодні релігійні організації практично не допускають якихось елементів свободи в релігії для своїх вірних.

У структурі означених вище понять, які тією чи іншою мірою розкривають сутність і зміст релігієзнавчої категорії "свобода совісті", надзвичайно важливим є поняття "толерантність" ("терпимість").

Проблема толерантності тісно пов'язана з проблемою свободи взагалі і свободи совісті зокрема. Вона є фундаментальною основою, необхідною умовою утвердження ненасильства в справах віри. М.Ганді співвідносив її з принципами свободи совісті. Він писав, що істина криється в серці кожної людини, там її й слід шукати... Ми не маємо права примушувати інших діяти згідно з нашим баченням істини.

Захист власного вибору, самовизначення, суверенітету в релігійній, світоглядній сфері вимагає від індивіда поваги до вибору інших. Таким чином, проблема терпимості до інших, скажімо, релігійних орієнтацій, точок зору підпорядковується проблемі принципового самовизначення суб'єкта у духовній сфері, утвердження своєї життєвої позиції Толерантність сприяє свободі вияву вільної совісті індивіда і можливості жити й діяти згідно з її вибором. Отже вона є не тільки умовою проголошення права на свободу релігійного самовизначення, вибору певних світоглядних орієнтацій, а й своєрідний механізм його реалізації на практиці. Оскільки толерантність постає як морально-практичний орієнтир поведінки і взаємин різних соціальних агентів – церков, конфесій, віруючих індивідів різної релігійної орієнтації, то це передбачає їх взаємоповагу, свідому відмову від насилля, приниження гідності один одного.

Толерантність має декілька визначальних принципів, які є необхідною основою як свободи совісті, так і її власного повноцінного функціонального вияву. Серед них:

  1.  Визнання  рівності,  суверенності,  свободи  релігії і   переконань
    суб'єктів   комунікації.   Толерантність   у   своїй   основі   зорієнтована   на
    головну    вимогу:    "визнавати    інших    рівними    тобі    самому".    Як
    міжнародно   визнаний   принцип   він   має   свою   форму   вираження:   "всі різні - всі рівні”.
  2.  Визнання    права   суб'єктів   комунікації   на   власне   розуміння
    істини, на власну правду, життєву й інтелектуальну позицію, світоглядні
    й релігійні орієнтири, цінності. При цьому їхня культурна, світоглядна.
    релігійна своєрідність розглядається як їх гідність. Водночас визнається
    цінність   плюралізму   і   плюралізм   як   цінність.   Цей   принцип   коротко
    можна виразити правилом античності: „Про смаки не сперечаються”.
  3.  Безумовна відмова від монополії на істину, відкритість та повага
    до  інакшості.   Претензія   на   виключне   володіння   істиною,   скажімо,   в
    релігійному   контексті,   веде   зрештою   до   релігійної   нетерпимості.   З
    борцями за віру, як справедливо наголошував К.Ясперес, "домовитися
    неможливо".

Якщо аналізувати толерантність на індивідуальному рівні, то виявиться, що вона постає як особливий умонастрій, життєво-психологічна установка, яка дозволяє бачити в іншому (конфесійному-індивідуальному) "Я" цінність, рівнозначну власному "Я". У такому контексті толерантність - це внутрішнє подолання нетерпимості до "чужого" на рівні власної совісті, а водночас повага до тієї частини правди, істини, яку захищає інше "Я". Толерантність у своїй сутності виявляє себе не в прагненні досягти єдності в поглядах, скажімо, суб'єктів міжконфесійних відносин, а постає як вияв зваженості, неупередженості, як усвідомлене визнання права на існування "чужої правди", іншого бачення проблем і світосприймання, шлях до осягнення трансцендентного.

Скориставшись думкою французького політика Едгара Пізані, зауважимо, що толерантність - це принцип утвердження культури розмаїття в індивідуальній та суспільній свідомості, а водночас основа для пошуку компромісу, злагоди. Отже, вона виявляє себе як прагнення єдності в розмаїтті. Цей принцип є дуже важливим в аспекті міжконфесійних і міжцерковних взаємин.

Проте слід зауважити, що далеко не завжди має обов"язковий характер взаємозалежність свободи совісті й терпимості. Життя підтверджує, що індивід реалізує світоглядний і релігійний вибір своєї совісті не завжди однозначно, так само і дії його не завжди передбачають терпимість до поглядів інших людей. Слід наголосити, що в такому аспекті толерантність містить у собі і певну напруженість між усвідомленням суб'єктами взаємин цінності, а то й переваг своїх власних переконань і свого життєвого вибору, й необхідністю визнання права на існування альтернативних світоглядних релігійних та життєвих цінностей. Не випадково англійський філософ Б.Вільямс розглядав толерантність як "незручну чесноту".

Маємо рахуватися й з тим, що коли вільний, скажімо, релігійний вибір, став переконанням особистості, то він набуває для неї характеру істинності, абсолютності. Інші релігійні погляди, "істини" в цьому контексті оцінюються як помилкові, а відтак до них ставляться не завжди терпимо. Толерантність має межу, "бо терпиме ставлення, скажімо, до переконань інших людей як абсолютний (безумовний) характер моральної вимоги зумовлене вірою в істинність своїх переконань, передбачає нетерпимість, бо істина в певному розумінні нетерпима". Нетерпимість, як відомо, породжує тільки нетерпимість. У своїй основі - це важка, історично давня суспільна недуга. Нетерпимість (як поняття) характеризує певний вектор, зокрема міжцерковних й міжконфесійних відносин,    коли   одне    конфесійне    "ми"    чи   "Я"    прагне    принизити, "зліквідувати", поставити в "рамки" меншовартості релігійні ідеї. повчання, світоглядні орієнтації інших конфесійних "Ми" чи "Я" на догоду своїм власним релігійним переконанням, уявленням, догмам, розглядаючи це як принцип їх захисту, підтвердження їх абсолютної істинності. Нетерпимість (атолерантність) орієнтовна на заперечення ціннісного, світоглядного, релігійного розмаїття, а нерідко і на насильницький пошук одноманітності. Це чітко проглядається у сфері міжконфесійних, міжцерковних й внутрішньоцерковних відносин в Україні, в яких домінують елементи нетерпимості.

Проблема толерантності у сфері міжконфесійних відносин набула сьогодні в світі зокрема в Україні надзвичайної гостроти і найвищою мірою прагматичного суспільного звучання. Вона постає як важливий принцип, умова, чинник досягнення міжконфесійного, міжцерковного примирення у відносинах окремих церков, конфесій, що діють на теренах України.

Толерантність виступає передусім критерієм оцінки культури міжконфесійних взаємин. Вона можлива лише за умови взаємоповаги, взаємопорозуміння, взаємопоступливості суб'єктів комунікації, їх прагнення до діалогу, пошуку шляхів до залагодження конфлікту. Без толерантності як принципу взаємовідносин проблема міжконфесійного примирення неможлива. Зрозуміло, що толерантність не вирішує всіх означених проблем, але вона "вносить в них дух відкритості" і постає важливою пересторогою на шляху поширення нетерпимості й насилля в міжконфесійному середовищі.

Зауважимо, що в предметному полі державно-церковних і міжконфесійних взаємин толерантність виявляє себе як віротерпимість. Остання є важливим принципом цих відносин. Ідея віротерпимості в історичному контексті поставала в ролі основного родового елемента ідеї свободи совісті. Як уже відзначалось, своєрідною реакцією на релігійну і релігійно-державну нетерпимість було прагнення віруючих, їх спільнот, які піддавались гонінням, добитися толерантного до себе відношення, віротерпимості, права на свободу свого релігійного буття.

Віротерпимість як поняття зародилося ще в період гонінь на перших християн. Воно несло в собі ідеї свободи віросповідань, свободи релігії, свободи совісті й значною мірою відображало соціальне, правове становище іновірців у державі з якоюсь офіційно визнаною релігією. Основні структурні елементи цього поняття - це право сповідування будь-якої релігії і право на публічну відправу релігійного культу. Віротерпимість передбачає наявність конфесійної держави або існування в ній якоїсь панівної чи привілейованої релігії. Саме така держава, як це відзначав К.Маркс, постає в ролі церкви, засуджує кожного прихильника іншої релігії як єретика, ставить кожен кусень хліба в залежність від віри, яка робить догмат єдиним зв'язком між окремим індивідом і його існуванням як громадянина держави.

Віротерпимість потребує обов'язкової санкції закону, оскільки через відсутність такої санкції вона практично неможлива. За своєю сутністю вона може мати різні межі прояву відображати можливість жити на території конфесійне орієнтованої держави, мати свої релігійні переконання, однак із забороною їх публічного вияву. Ймовірна й інша комбінація, коли віруючі прихильники терпимих конфесій мають змогу жити на території держави з пануючою, державною релігією, мати свої переконання і публічно сповідувати їх, однак їх громадські права при цьому надто обмежені в порівнянні з правами адептів пануючої конфесії. Залежно від конфесії можлива й диференційована віротерпимість, як це було, зокрема, в Російській імперії, а сьогодні зберігається в багатьох країнах, де є пануюча, офіційно визнана або ж державна Церква.

Віротерпимість, якщо розглядати генезис її в історичному контексті, має власну логіку розвитку - від простої, інколи тимчасової з боку конфесійне орієнтованої держави поступки інаковірцям до надання їм обмежених громадських прав, дозволу відправляти приватним чином релігійний культ. З розвитком і демократизацією суспільства межі віротерпимості розширюються. Іновірці вже можуть бути урівняні в політичних і громадських правах з прихильниками пануючої релігії, їм надається право повноцінної публічної культової діяльності. Так, віротерпимість переростає в свободу віросповідань, а за умов світської держави - у свободу релігії. Нерідко в основі релігійної терпимості, тобто віротерпимості, лежать суто прагматичні причини політичного. економічного, міжнародного характеру. Цю прагматичну зорієнтованість віротерпимості спостерігаємо, аналізуючи її вияв у Римській імперії, в окремих державах середньовічної Європи, зокрема, в Росії, де на тлі загальної нетерпимості до іновірців православно орієнтованої держави мала місце відносна терпимість щодо протестантських громад, члени яких переселялися в царську Росію, зокрема на українські території, з Німеччини, Голландії та інших країн Європи.

Проблема віротерпимості і сьогодні є актуальною для багатьох держав світу. Не випадково Генеральна Асамблея ООН в 1981 році прийняла «Декларацію про ліквідацію всіх форм нетерпимості і Дискримінації на основі релігії або переконань».

Життєздатність декларованих у законодавчих і конституційних актах, принципів віротерпимості, свободи совісті забезпечує держава шляхом створення для цього певних можливостей, умов, а також гарантій їх практичного здійснення. В чому суть цих гарантій? По-перше. Принципи свободи совісті (свободи релігії) мають бути оформлені в законодавчо-нормативному плані, стати принципами Конституції або спеціального Закону тієї чи іншої держави. По-друге, законодавче мають бути закріплені й забезпечені в їх політичному, економічному, правовому вимірі державні гарантії практичного здійснення свобода совісті.

Останнє передбачає:

забезпечення в політичному плані демократичних умов, свобод і
прав людей. Не може бути повноцінною свобода совісті, коли обмежені
інші свободи і права особистості;

рівність громадян незалежно від їх ставлення до релігії. Ніхто не
повинен  піддаватися будь-якій дискримінації із-за своїх релігійних чи
світоглядних    переконань    як    з    боку    держави,    так    і    громадських
організацій чи окремих осіб;

відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави.  Це
один   із   головних   принципів   забезпечення   і   гарантування   свободи
совісті. Держава не вмішується в діяльність релігійних організацій:

 відокремлення    школи    від   церкви,   забезпечення    світського
характеру системи державної освіти в усіх її формах;

рівність   усіх   релігій,   конфесій   їх   організаційних   структур,
інститутів  перед законом.  Забезпечення однакового  правового статусу
релігійних організацій різних конфесійних напрямів незалежно від часу
їх заснування, чисельності їх адептів, географічного походження.

Як державна гарантія, постає також законодавче закріплення механізму реалізації права на свободу совісті, свободу церкви. Зокрема йдеться про права і можливості функціонального вияву релігійних організацій в різних сферах суспільного життя - економічній, соціальній, політичній, побутовій, духовній, про їх право на здійснення добродійної, культурно-освітньої діяльності.

Як гарантії забезпечення свободи совісті, свободи релігії, свободи церкви постають і законодавче визначені обмеження як для особистості в процесі її релігійної самореалізації, так і для діяльності релігійних організацій. Ці обмеження можуть поставати як необхідні лише в контексті забезпечення громадського порядку, безпеки, здоров'я і моральності населення, захисту прав і свобод інших людей. Саме ті обмеження визначені в міжнародних правових актах, що стосуються проблем забезпечення і гарантування свободи совісті, свободи релігії.

Рівень забезпечення гарантій свободи буття релігії в тому чи іншому суспільстві характеризує його демократичність і цивілізованість, його ціннісні орієнтації, місце і роль релігії в житті цього соціуму, їх функціональні можливості.

Україна, як суб'єкт колишнього Союзу, була позбавлена можливості здійснювати власну політику щодо релігії та церкви. Догматизований марксизм, що упродовж десятиріч був офіційною ідеологією, односторонньо розглядав усі явища, у тому числі релігію, формував лише негативне ставлення до неї, до її ролі в історії українського народу. Державна влада тих часів діяла за принципом сили і неповаги до переконань і віри людини, вдавалася до насильницьких та незаконних акцій. Націоналізація церковного майна, вилучення церковних цінностей, масова руйнація храмів, адміністративно - командні методи утвердження атеїзму у свідомості людей супроводжувалися терором та репресіями проти духівництва, насиллям над віруючими.

Здобувши незалежність, Українська держава засудила незаконні дії тоталітарної влади, стала на шлях цивілізованих взаємин між церквою і державою. Одним з перших її законодавчих актів став Закон "Про свободу совісті і релігійні організації". За короткий час, буквально з нульової позначки в сформоване конституційно-правове поле державно-церковних відносин, яке з основних параметрів відповідає міжнародним критеріям і стандартам. Питання власності, підприємництва, землекористування релігійних організацій, трудових відносин у них, альтернативної військової служби, плати за землю врегульовані чинним законодавством. Долаючи завали у сфері релігійно-церковного життя, що дісталися у спадок від минулого, держава йде курсом реального забезпечення свободи совісті - свободи вільного вибору релігії, світогляду, свободи бути віруючим чи вільнодумцем, надання усім конфесіям рівних прав і можливостей.

Релігійне життя України сьогодні - складна система взаємин, взаємодії та взаємовпливів канонічно і організаційно структурованих суб'єктів, об'єднаних за світоглядно-віровизнавчими ознаками. Ця система не є ізольованою і самодостатньою. Вона імплантована в загальну структуру суспільного життя і розвивається під впливом соціально-економічних та політичних процесів, що відбуваються в Україні на перехідному етапі її розвитку. Тому природнім є і те, що релігійне життя як складове суспільного, з одного боку, є сукупністю універсальних, загальнодержавних, а з іншого - специфічних регіональних ознак  особливостей.

Таке поєднання є діалектичним: загальнодержавні й регіональні компоненти в одних випадках, взаємодіючи між собою, формують систему гармонійного, взаємозбагаченого існування, а в інших — вступаючи в суперечність, призводять до відчуження та розмежування в релігійному середовищі.

Гармонізація міжконфесійних відносин як кінцева мета державно-церковної політики ставить на порядок дня визначення основних пріоритетів держави в галузі релігійно-церковного життя. Більше того, у відносинах між державою і церквою, а також у взаєминах між конфесіями виникає чимало проблем, які вимагають законодавчого врегулювання. Це, з одного боку, зумовлює необхідність ініціювати зміни до діючого законодавства щодо релігії та церкви з метою якомога повнішого врахування реалій сьогодення, а з другого - чітко окреслюють нагальну потребу в розробці відповідної концепції, яка о визначала стратегію становлення державно-церковних відносин в Україні на ближню і більш віддалену перспективу, основні пріоритети державної політики щодо церкви, механізми їх реалізації і, врешті-решт, стала б своєрідним базисом подальшої законодавчої, нормативної та практичної роботи.

Визначення пріоритетів держави в галузі державно-церковних відносин не є втручанням у внутрішні справи релігійних організацій. Воно базується на такому розумінні принципу відокремлення Церкви від держави, який враховує специфіку Церкви, але трактує її не лише як виключно сакральну інституцію, а й як суспільний інститут, що має такі сторони діяльності, розвиток яких повинен корелюватися з інтересами держави і народу, а відтак, у разі потреби, регулюватися інтегральним суспільним інтересом - державою, без найменшого втручання у догматичні, віросповідні чи обрядові сторони життя Церкви.

Якщо говорити про методологічні засади концепції державно-церковної політики, а ними безумовно є принципи, на підставі яких вибудовуються основні пріоритети державної політики, то вони базуються на відповідних конституційних положеннях, визнаних Україною нормах міжнародного права. Україна дотримується тих основоположних принципів, які є атрибутом демократичного суспільства, а саме:

Церква відокремлена від держави, а школа - від Церкви, жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова;

кожна людина має право на свободу світогляду і віросповідання, вільного вибору ставлення до релігії;

кожна людина має право сповідувати будь-яку релігію у прийнятний для неї спосіб, безперешкодно вести релігійну діяльність;

- держава не втручається у законну діяльність релігійних організацій, надає їм всебічне сприяння;

- Церква стоїть поза політикою, священнослужителі й віруючі беруть участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами;

усі конфесії та віруючі в Україні рівні перед законом і мають право на однаковий захист законом;

право   на  свободу   віросповідання,   діяльності   релігійних   організацій підлягає тільки таким обмеженням, які відповідно до Конституції України та норм міжнародного права є необхідними в демократичному суспільстві й встановлені законом.

При цьому принципово важливим є те, щоб держава чітко окреслила свої зобов'язання перед Церквою, коло тих повноважень, які є сферою її компетенції, що зробить її політику щодо Церкви прозорою, відкритою для суспільного загалу. Зокрема, йдеться про те, що держава:

  •  визначає основні пріоритети своєї політики щодо Церкви;
  •  сприяє розвитку релігійної самобутності української нації, всіх корінних народів і національних меншин України, що є однією з передумов становлення в Україні громадянського суспільства;
  •  поважає традиції й внутрішні настанови релігійних організацій, якщо
    вони не суперечать чинному законодавству України, забезпечує повноцінний
    правовий і соціальний статус церкви, сприятливі умови для її діяльності, захищає
    права і свободи віруючих та їх релігійних організацій;
  •  сприяє встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують ніякої релігії, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями.

Сьогодні у світі є різні типи державно-церковних відносин. Не вдаючись до їх аналізу, відзначимо, що за часів СРСР Церква теж була відокремлена від держави, проте остання втручалася у внутрішні справи Церкви, обмежувала простір її канонічної діяльності, а сама Церква посідала маргінальне становище в суспільстві. Принципова новація майбутнього проекту концепції полягає у тому, що держава і Церква визначаються як рівноправні суб'єкти державно-церковних відносин, кожен з яких діє у сфері своєї компетенції, взаємно підтримуючи одна одну. При цьому релігійні організації діють у правовому полі держави, держава не втручається у справи Церкви, забезпечуючи свободу релігії, свободу Церкви. Саме такий принцип визначає характер державно-церковних відносин у багатьох Цивілізованих країнах світу, зокрема, в США та Франції, він має стати визначальним і для України.

Якщо в загальних рисах визначити основні пріоритети державної політики України щодо релігії та церкви, то ними є:

- забезпечення конституційного положення про відокремлення Церкви від Держави і школи від Церкви, рівноправність усіх офіційно діючих в Україні релігій та права громадян на свободу совісті. Мабуть, не треба доводити, що чіткі правові принципи і процедури дають змогу створити надійні механізми захисту прав віруючих, законних інтересів релігійних організацій, уникнення конфліктних ситуацій на релігійному ґрунті. При цьому вдосконалення законодавчої та іншої нормативної бази буде здійснюватися передусім шляхом відпрацювання юридичних механізмів розв'язання питань, які виникають у відносинах між державними і релігійними структурами, а також між різними релігійними організаціями;

- сприяння релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, участі Церков у служінні, що має неабияке соціальне значення. Йдеться, зокрема, про зміцнення моральних підвалин суспільства, розвиток милосердницької, доброчинної діяльності тощо. Зрештою, йдеться не тільки про употужнення церковного служіння в інтересах українського суспільства, але й поступове "витягування" релігійних організацій з насиченої небезпечними елементами зони політичного напруження, подальше перебування в якій, у міру розвитку процесів соціально-політичної диференціації та конфесійного розшарування, реально загрожує перетворити Церкви на партії;

- подолання дестабілізуючих впливів Церкви на суспільство, деполітизація релігійного середовища. Йдеться у тому числі й про те, щоб блокувати спроби партій, рухів та інших політичних формувань від використання релігійно-інституційних структур під час виборчих кампаній тощо.

Зрозуміло, деполітизація релігійного життя не означає, що держава не зацікавлена в притаманних Церкві функціях моральної опозиції, критики окремих аспектів соціальної політики державних органів. Реалізація цих функцій релігійними організаціями, особливо за умов транзитного стану суспільства, спонукає державу до корекції політичного курсу, певною мірою мінімізує негативні соціальні і соціально-психологічні наслідки економічних реформ і тому відповідає інтересам країни.

Нарешті, об'єктом державної політики щодо релігії та Церкви має стати сприяння розвитку релігійної самобутності корінних народів та національних меншин, їх взаємин з одновірцями за кордоном.

Державна політика стосовно цих організацій має спрямовувати на розвиток їхньої власної релігійно-інституційної інфраструктури; мінімізацію вирішальної залежності від закордонних центрів, а також недопущення перетворення конфесійного чинника на знаряддя етнічного й територіального сепаратизму: залучення згаданих релігійних організацій у процес динамізації взаємин України з їхніми етнічними країнами і вирішення питань про українську діаспору в цих країнах.

Коротко кажучи, це саме ті підвалини, на яких можливе відродження Церкви, стабілізація релігійної ситуації, а зрештою, утвердження громадянського миру і злагоди в суспільстві

7. Релігійне життя в Україні

  1.  Історія і сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні
  2.  Конституційно-правові основи забезпечення свободи совісті в Україні.

Розбудова незалежної Української держави виявила тяжку історичну спадщину, що дісталася нам в царині церковного життя та державно-церковних стосунків. Уся наша історія переповнена спробами використання церкви як фактора геополітичних змін, етатистськими виявами держави, щодо церкви, намаганням відродити церкву, яка б стверджувала національну самобутність народу та його природне право на свободу, а також спробами її нищення, нівелювання та уніфікування.

Утвердження християнства в Україні — дуже складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських Ідей І цінностей до язичницького середовища, протистояння і боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, остаточного проголошення християнства державною релігією Київської Русі, створення митрополії і, нарешті, його занепаду в середині XIII ст.

На початку свого правління Олегу необхідно було боротись з проаскольдовими силами, тому християнські общини змушені були Існувати напівлегальне. Втім наприкінці свого княжіння Олег відходить від язичництва І легалізує християнство як державну ідеологію великого Київського князя!

Наступник Олега на київському столі Ігор уславився тим, що сприяв дуалістичному, двовірному характеру релігійного життя в державі. Про це свідчить русько-візантійська угода 944 р. вміщена в «Повісті временних літ», за якою договір підписали і поганини-руси і руси-християни.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією судилося князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти у двовірному Києві, Володимир задля їхніх інтересів запровадив язичницьких пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються шість різноплемінних богів - Перун, Дажбог, Хоре, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Але вони не змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність Володимира.

Обережна й далекоглядна політика Володимира швидко приносить йому успіх в питанні запровадження християнства в Київській Русі. Сталося це за обставин послаблення внутрішньополітичних умов у Візантійській імперії. Як відомо, у другій половині 80-х років Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолене головнокомандуючим Вардою Фокого і підтримане населенням Таврії. Відчайдушне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це він мав віддати за Володимира свою сестру Ганну і сприяти хрещенню населення Київської держави.

Після офіційного хрещення киян 988 р. християнство становиться державною релігією Київської Русі. Однак подальше утвердження християнського віровчення в країні засвідчує ігнорування князем Володимиром зовнішніх ініціатив у християнізації населення, а саме, Володимир намагається не підпорядковуватися ні константинопольському патріарху, ні римській курії, а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом і Мефодієм процес розбудови слов'янського варіанта християнства. Це не могло не вплинути на подальший хід становлення і розвитку християнства на Русі.

1051 року, вже за одноосібного правління великого князя Ярослава Мудрого (1036 - 1054) собор єпископів у Києві зробив першу спробу обрати на митрополичу кафедру русича Ілларіона, незважаючи на те, що константинопольський патріарх загрозив карою. Стосунки української і константинопольської церкви в цей період, тобто в той час, коли Рим і Константинополь розірвали церковну єдність (1054р.), були перервані.

Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава у 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру князівському ставленику Клименту Смолятичу.

Проте як перша, так і друга спроби добитися автокефалії були невдалими. Насамперед тому, що митрополити Ілларіон і Климент були провідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним змістом, а саме — як схрещення здобутків східного варіанта християнства із західним на базі передхристиянської слов'янської культури. Цей зміст визначає одну з головних особливостей християнства Київської Русі, тому дослідники кладуть його в основу поняття «київське християнство». Універсалізм київського християнства формується на основі толерантного відкритого відношення до Сходу і Заходу.

Після розколу 1054 р., який практично не зачіпив християнство в Україні, всі зусилля Константинополя були направлені на ліквідацію засад київського християнства. Насамперед це відносилося до позбавлення можливості перебування на митрополичій кафедрі русичів або підтримання тих ієрархів, особливо з північних земель, які мали провізантійську орієнтацію. Врешті-решт Візантія добилася свого після смерті князя Ізяслава, розгромивши національний церковний табір на чолі з Климентом Смолятичем і встановивши контроль над Київською кафедрою.

У контексті освоєння київським християнством духовної традиції Сходу І Заходу було прийняття ним кирило-мефодіївської спадщини. На той час вже була створена слов'янська азбука, перекладені на слов'янську мову деякі богослужебні й правові тексти.

Крім рис християнського універсалізму, толерантного відношення до різних релігійних центрів, антимесіанства і антицезаропапізму, власного слов'янського обряду і богослужебної слов'янської мови, християнству перших віків в Україні були притаманні ранньохристиянська орієнтація, патріотичність, євангелізм, паулінізм тощо.

Після татаро-монгольської навали кафедра Київських митрополитів формально існувала в розгромленому загарбниками Києві, але фактично місцеперебуванням її став спочатку Владимир (1299 р.), а пізніше Москва (з 1325 р.). На початку XIV ст. створено Литовську митрополію. 1354 року. Константинопольський патріарх висвячує двох ієрархів: Олексія — з титулом «митрополит Київський і всієї Русі» (центр митрополії - у Москві),

Романа — на митрополита Литовського, до чиєї юрисдикції входили землі Білорусії та України.

1458 року відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві: Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього розподілу 1448 р. на Київську митрополію було вибрано, без згоди Константинополя, Іону. То був останній з ієрократів, який мав титул «митрополита Київського і всієї Русі». Ця дата вважається початком автокефалії Руської православної церкви. 1589 р. на Русі встановлюється патріаршество.

Коли ж більшість ієрархів православної церкви в Білорусії і Україні переходять в уніатство (1596 р.), польський уряд офіційно визнає Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських землях фактично ставив поза законом.

1620 року православну ієрархію в Україні було відновлено1 Єрусалимським патріархом за допомогою братств і запорізького козацтва. Митрополитом Київським обраної ігумена Києво-Михайлівського монастиря Іова Борецького. У 1686 р. в Москві Луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський був призначений митрополитом Київським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові. Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріарха — з цього часу бере початок рух за автокефалію православної церкви в Україні. Неабияку роль у цьому відіграла різниця між українською церквою XVIXVII ст. та московською. Влада єпископа в Україні обмежувалася колегіальним управлінням. Богослужбовою мовою була українська говірка церковно-слов'янської мови. У церковному будівництві існував власний архітектурний стиль, що одержав назву українського барокко. Прибічники автокефалії пишуть про цей період (XVI XVII ст.) як про зразковий, до відновлення якого вони йдуть.

У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову починає ставити питання стосовно автокефалії православної церкви в Україні. Йдеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського товариства, програма яких передбачала «знесення папської церкви», «домовини України» й утворення «нової творчої живої братської церкви».

Цей рух проявився і в роки першої російської революції, коли Руська православна церква вже перебувала у стані внутрішньої кризи.

Щодо руху за автокефалію православної церкви в Україні як реальну силу можна говорити тільки після Лютневої революції 1917 р. Серед віруючих на той час набувають популярності гасла демократизації та національного оновлення церковного життя.

На пастирських зібраннях у березні 1917р. створюється ініціативний орган за відокремлення українських єпархій від РПЦ — «Виконавчий комітет духовенства і мирян». Комітет висуває ідею скликання Всеукраїнського церковного собору, яку намагалося здійснити «Братство воскресіння Христа» на чолі з архієпископом РПЦ Олексієм (виникло восени 1917 р.). У листопаді 1917 р. створюється комітет по скликанню собору, який пізніше реорганізується у тимчасову «Всеукраїнську православну церковну Раду» (ВПЦР).

Патріарх Тихон, впевнений у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні стоять на монархічних позиціях І виступають проти «сепаратизму українців», підтримує Ініціативу скликання церковного собору в Україні Він направляє до Києва митрополита Платона — голову Всеросійського помісного собору РПЦ.

1918 року собор проходить на трьох сесіях (7 — 19 січня, 21 червня - 11 липня, 30 жовтня - 12 листопада). Однак на соборі автокефалія української православної церкви не була проголошена через активну протидію промонархічної ієрархії РПЦ. Представникові гетьманського уряду, який був присутній на соборі, необхідно було заручитися підтримкою єпископів РПЦ. Тому він не наполягав на автокефалії, а підтримав ідею автономії української церкви, що й було оголошено на другій сесії собору. Крім того, гетьманський уряд виступив проти відокремлення церкви від держави.

Спроба проголосити декретом Директорії від 1 січня 1919 р. автокефалію церкви в Україні не мала успіху. Того ж самого року, коли в Україні було відновлено Радянську владу і почав діяти декрет про відокремлення церкви від держави, організуються українські православні парафії, які об'єднуються у Всеукраїнську спілку православних парафій (всі 111) під керівництвом ВПЦР.

Протягом літа 1919 р. майже всю територію України захопили дешкінці Почалися репресії проти автокефальних священослужителів. Єпископи РПЦ позбавляли їх сану; було заборонено відправляти службу українською мовою.

Після встановлення Радянської влади ВПЦР відновлює свою роботу; шукає шляхи для спільної роботи з єпископами РПЦ, але зустрічає з їхнього боку ворожість. Коли ж єпископи РПЦ заборонили вести богослужіння священикам автокефальних парафій, то ВПЦР на своєму пленумі 5 травня 1920 р. проголосила автокефалію православної церкви в Україні.

У зв'язку з відсутністю власного єпископату ВПЦР скликає у Києві Всеукраїнський православний церковний собор, що відбувся у жовтні 1921 р. На соборі було присутньо близько 500 представників духовенства і мирян. Були запрошені всі православні єпископи на чолі з екзархом Михайлом. Однак останній не тільки відмовився від участі в ньому, а й заявив, що всіх священослужителів, які підуть на собор, буде позбавлено сану.

З огляду на це собор (наслідуючи приклад інших церков, коли, за свідченням одного з отців церкви — Іполита, собор доручав проводити хіротонію обраного ним ієрарха не тільки єпископам, а й пресвітерам) 21 жовтня обрав, а 23 хіротонізував руками всіх присутніх пресвітерів протоієрея Василя Липківського — одного з фундаторів руху за автокефалію церкви в Україні — на першого єпископа УАПЦ і митрополита Київського і всієї України. Собор затвердив канони УАПЦ.

У повоєнний період Українська автокефальна православна церква стає катакомбною, а її керівники на чолі з майбутнім патріархом Мстиславом виїздять за кордон. Православ'я в Україні репрезентує Українська православна церква Київського екзархату, що підпорядковується Московській патріархії.

Процеси, пов'язані з демократизацією церковного життя і розпадом СРСР, призвели до зростання напруженості в православному релігійному середовищі. Саме з цієї причини сьогодні в Україні існує так званий православний вузол, що складається з Української православної церкви (УПЦ — МП) на чолі з митрополитом Володимиром (в миру — В. Сабодан), Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ-КП) на чолі з патріархом Філаретом (в миру М. Денисенко), що утворилася в червні 1992 р. після об'єднання з' частиною автокефалістів, і Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) на чолі з патріархом Дмитром (в миру — В. Ярема), що не підтримала об'єднання церков.

Менш проблематичними були в Україні процеси, пов'язані з відродженням Української греко-католицької церкви (УГКЦ), що виникла на ЇЇ теренах в результаті Берестейського собору 1596 р. Ідентифікування діяльності УГКЦ з відродженням духовної самобутності нашого народу вимагає знань безпосередньо передсоборних і соборних подій, подальшого буття так званої уніатської церкви, а також перегляду ролі в розвитку національної самосвідомості і культури.

На сьогоднішній день набули поширення так звані нові культи або релігії «нового» віку. Ці новоутворення у духовному житті суспільства у 60-ті роки виникли й поширилися у США, а згодом у Західній Європі. Дана нетрадиційна релігійність небезпідставно може розглядатись як симптоматичний прояв глибоких кризових процесів у ідеології та масовій свідомості.

Завдяки певній нормалізації державно-церковних стосунків, створенню реальної бази для функціонування релігійних організацій, загальній демократизації українського суспільства відбувається бурхливий процес відродження релігійно-церковного життя. За роки існування незалежної України мережа релігійних громад зросла майже на 3,5 тисячі одиниць, в тому числі у 1994 р. на 832.

На сьогодні Україна — багатоконфесійна держава, де офіційно (на 1.01.95 р.) діє майже 16,5 тис. релігійних громад, 67 конфесій, напрямків і толків. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква — Київський патріархат (УШД-КП), Українська автокефальна православна церква» (УАПЦ), Українська греко-католицька церква (УГКВД» Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України.

Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я. Загалом воно об'єднує 8500 громад, що становить 51,6 % загальної кількості релігійних об'єднань.

Українська православна церква є домінуючою в українському православ'ї. На сьогодні вона нараховує 31 єпархію, де діють понад 6 тис громад віруючих, налічує 64 монастирі, 10 духовних навчальних закладів, 18 періодичних видань, 1225 недільних шкіл і 13 братств. Церковну службу здійснюють близько 5 тис священиків. 1991 р. церква отримала від Московської патріархії самостійність в управлінні, але канонічно підпорядкована патріарху Московському і всієї Русі Алексію II Управління церквою здійснює синод УПЦ на чолі з предстоятелем митрополитом Володимиром. Найбільша концентрація громад УПЦ у Вінницькій (574), Хмельницькій (560), Закарпатській (464), Рівненській (447), Волинській (431) областях

Українська православна церква — Київський патріархат, керована патріархом Київським і всієї Русі-України Філаретом, нараховує 24 єпархії, понад 2 тис. громад, має 15 монастирів, 1300 служителів культу, 11 духовних навчальних закладів, 7 періодичних видань та 617 недільних шкіл. Ця церковна організація виникла у червні 1992 р. в результаті об'єднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ та УАПЦ. Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом. Найбільше громад УПЦ-КП в Тернопільській (439), Івано-Франківській (326), Львівській (185) та Київській (174) областях.

Українська автокефальна православна церква нараховує 600 парафій, 83,4 % яких знаходяться у Львівській області. Церковну службу здійснюють близько 200 священиків. Структурне оформлення цієї релігійної організації було здійснене в 1990 р., коли на помісному соборі було обрано патріарха (Мстислава). 1992 р. частина єпископату УАПЦ, керована митрополитом Антонієм, об'єдналася з окремими представниками УПЦ, утворивши УПЦ-КП. Противники цього об'єднання на чолі з патріархом Мстиславом не визнали здійсненого акту і згодом після смерті патріарха (вересень 1993 р.) провели черговий помісний собор, обравши на ньому нинішнього патріарха УАПЦ Димитрія.

Досить активно відбувається відродження Української греко-католицької церкви. За кількістю громад (3030) вона практично вийшла на довоєнний рівень (3237) і займає на сьогодні друге місце в Україні. Переважна більшість парафій знаходиться у Львівській (1333), Тернопільській (721), Івано-Франківській (629) та Закарпатській (280) областях. Останнім часом помітне поширення греко-католицизму в інших регіонах України. Нині громади УГКЦ діють в Донецькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Херсонській областях та в Республіці Крим. З моменту легалізації (1989 р.) УГКЦ відновила свою структуру, створила 8 єпархій, 76 монастирів, 9 духовних навчальних закладів, 12 періодичних видань. До цієї церкви також відносяться 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед української діаспори в Австралії, Аргентит, Бразилії, Великобританії, Канаді, Німеччині, Польщі, Франції, Хорватії та СІЛА. Очолює церкву Верховний архієпископ Мирослав.

Серед церков, що найбільш динамічно розвиваються останніми роками, є Римсько-католицька церква, її зусилля сьогодні спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католицизму в Україні у ХУП — ХУШ. РКЦ практично закінчила свою розбудову. Призначено єпископів. Утворено Львівську архідієцезію як її духовний центр та Житомирську і Кам'янець-Подільську дієцезії. У підпорядкуванні нунція (посла) Ватикану в Україні автономно діє структура РКЦ у Закарпатті. Відкрито Київський духовний коледж, Кам'янець-Подільську духовну семінарію та Київський український римсько-католицький університет. На сьогодні понад 600 католицьких громад діють в усіх областях України, за винятком Полтавської. Крім цього, РКЦ має 22 монастирі, близько 200 недільних шкіл, 6 періодичних видань та понад 300 служителів культу, серед яких 200 — іноземці. Будуються 86 нових культових споруд.

Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напрямку. Вони об'єднують 3590 релігійних громад, в тому числі: євангельські християни-баптисти — 1585; християни віри євангельської (п'ятидесятники) — 969; свідки Єгови — 506; адвентисти сьомого дня — 424; реформатські церкви -- 91; лютерани—18.

Найбільш поширені баптистські громади в Чернівецькій (108), Київській (101), Вінницькій (94) та Хмельницькій (89) областях; п'ятидесятницькі — в Рівненській (158), Волинській (100) та Тернопільській (62); єговістські — в Закарпатській (227), Львівській (65) та Івано-Франківській (52); адвентистські — в Чернівецькій (70), Вінницькій (55), Черкаській та Хмельницькій (по 2) областях. Громади реформатської церкви діють лише в Закарпатті.

У протестантських церквах є необхідні управлінські структури, в тому числі республіканські духовні центри, що діють на підставі зареєстрованих в установленому законом порядку статутів. Тут панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська робота; підтримуються тісні зв'язки з братніми церквами інших держав, регулярно завозяться з-за кордону релігійна література, медикаменти, одяг, продовольчі товари, які розподіляються по лікарнях, будинках сиріт, серед людей похилого віку, інших мало-захищених верств населення.

Значно зросла в Україні кількість мусульманських громад (117). Проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані самостійні центри: у Києві, Донецьку та в Криму.

Два центри керують діяльністю 70 іудаїстських громад. Це зокрема, Об'єднання іудейських релігійних головний рабин Яків Блайх) та Об'єднання громад іудейського віровизнання (президент Ноях Дубинський).

В останні роки в Україні знайшли певне поширення релігійні організації так званих нетрадиційних культів. Серед них: громади харизматичного напрямку (96), Церкви повного Євангелія (54), РУН віри (28), Товариства свідомості Крішних (27), Новоапостольської церкви (23), Церкви Іісуса Христа святих останніх днів (мормонів) та будистських дацанів (по 21). Крім того, в Україні діють понад 200 малочисельних об'єднань віруючих 46 релігійних напрямків, течій і толків.

У власності або користуванні релігійних громад знаходиться 10752 культові споруди. Крім того, вони мають 184 монастирі, 94 місії, 23 братства, 60 духовних навчальних закладів, 4529 недільних шкіл та пунктів катехізації, 64 періодичних видання. Релігійні потреби віруючих задовольняють 14018 священослужителів, серед яких 383 іноземці.

Конституційно-правові основи забезпечення свободи совісті в Україні

Як форма суспільної свідомості релігія тісно зв'язана з правом. Цей зв'язок існує як на рівні релігійних і правових нормативних систем, так і на рівні формування загальнодержавної волі та її закріплення в системі законодавства, що регулює діяльність церкви (релігійних організацій) в суспільстві. Така тема є предметом не тільки релігієзнавчого, а й юридичного аналізу. Вона набуває подальшої актуалізації за умов демократизації суспільно-політичного процесу в Україні, пов'язана з практичними питаннями установлення міжрелігійної злагоди, толерантних взаємин між сакральними і секулярними видами духовної культури, паритетності між релігійними і вільнодумними ідеями.

У сучасному суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі досить актуальною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і практичний аспекти. Зміст категорії «свобода совісті» — це право громадян сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або додержуватися атеїстичного світогляду. Свобода совісті є конкретним проявом свободи людини в суспільстві. Вона виступає важливим світоглядним, етичним і правовим принципом. У цьому значенні свобода совісті є однією з загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираження моральної самосвідомості особи, її моральна самооцінка. За цими критеріями совість характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними моментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що вона включає індивідуалізовані, суб'єктизовані, включені до мотиваційної і емоційно-вольової структури особи вимоги щодо її поведінки — з боку суспільства, класу, певної соціальної спільноти.

Основний зміст правового статусу особи — це її права та правові гарантії, її обов'язки та відповідальність за їхні виконання. Тому свобода совісті як соціальна цінність доповнюється її юридичною характеристикою. Свободу совісті необхідно розглядати і у якості правового явища, в контексті всіх інших прав і свобод, котрі входять до складу правового статусу особи.

Отже свобода совісті тісно пов'язана з положенням релігії і церкви в суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її політичними інституціями Тому цікавим е те, як у стратегічному і практичному планах вирішується дане питання в різних політичних регіонах.

Тісне поєднання офіційної релігії та державного апарату породжує різні варіації клерикальної держави. В одних країнах (Саудовська Аравія, Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного буття. Наприклад, в Саудовській Аравії державною релігією є іслам ваххабістського типу (засновником вважається релігійний реформатор Мухамед ібн Абд аль-Ваххаб, який жив у XVIII ст.), що стосується атеїзму, він заборонений, і переслідується за законом. Мусульмани зобов'язані виконувати всі приписи Корану, судова влада здійснюється шаріатськими судами. У цьому історичному регіоні поширене мусульманське право, яке підкоряє світську владу впливу релігійної влади.

Інший варіант клерикальної держави створено в Ізраїлі. Державною релігією є ортодоксальний іудаїзм, який змішується з сіоністською ідеологією. Ізраїльське громадянство надається тільки євреям, а євреями, згідно закону від 10 березня 1970 р. визнаються особи, що народилися від матері єврейської крові і сповідають іудаїзм або звернені в іудейську релігію. Раввінат Ізраїлю має великі повноваження у галузі політики, управління державою, регулюванні сімейно-шлюбних відносин. Останні розглядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами.

В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але водночас існують привілегійовані релігії й релігійні течії: у арабських країнах це іслам, в латиноамериканських і західноєвропейських — католицизм, в Греції − православ'я і т. ін. Визнання особливого положення тієї чи іншої церкви зафіксовано у конституціях 42 держав; законодавство 32 країн обумовлює зайняття вищих постів у державі прийняттям релігійної присяги; у 22 країнах, згідно з конституціями, пост глави держави можуть займати тільки особи, які належать до офіційної церкви. Таким чином, в зазначених країнах не відповідають дійсності механізми конституційного закріплення і правового регулювання принципу свободи совісті.

Існують країни, в яких офіційної державної релігії не існує. Наприклад, в США панівної релігії взагалі не було, а у Франції й Турції церква свого часу була відокремлена від держави. Відповідним організаціям надається можливість брати участь в політичному житті. Таким чином, за своєю суттю свобода совісті тут означає право людини обирати будь-яке віросповідання або право не сповідати ніякої релігії.

Такі права розглядаються невід'ємними особистими громадянськими свободами в Конституціях цих країн.

Стаття 35 Конституції України закріплює відокремлення церкви від держави. На її важливість вказують такі обставини: по-перше, дана стаття є вирішальною передумовою для досягнення юридичної рівності в релігійній сфері, усунення дискримінацій щодо віруючих або невіруючих; по-друге, усунення релігії зі сфери державно-правового життя звільнило від виконання невластивих функцій церкву.

Поряд із статтею 35 правовий інститут свободи совісті включає в себе конституційні норми: 1) рівність громадян перед законом незалежно від їхнього відношення до релігії, їх рівні права в економічному, політичному, соціальному і культурному житті;

2) використання громадянами прав і свобод не повинні перешкоджати інтересам суспільства і держави, правам інших громадян; 3) здійснення прав і свобод невід'ємне від виконання громадянином своїх обов'язків.

Таким чином, категорія «свобода совісті» має багато аспектів розгляду. В даному розділі насамперед акцентується увага на конституційно-правовому змісті принципу свободи совісті, тобто мається на увазі сукупність правових норм і реальних гарантій, що регулюють і визначають розвиток пов'язаних з релігією суспільних відносин.

У нашій країні законодавче закріплюються такі умови для здійснення свободи совісті:

1. Політико-правові -в обмеженні можливостей церкви  втручатися в державні справи; для цього церква відокремлюється від держави; здійснюється певна секуляризація державно-правових відносин та народної освіти; юридичне забезпечується право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду.

2.  Ідеологічні - в доступності масам освіти, науки, культури, у забезпеченні права особи на всебічний розвиток.

Дві глави Конституції України — «Соціальний розвиток і культура» та «Основні права, свободи і обов'язки громадян» розглядають характер взаємовідносин особи і суспільства, громадянина і держави.

В українській державі свобода совісті є конституційним принципом, нормою державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена можливість вільно визначати своє ставлення до релігії, тобто сповідати будь-яку релігію чи бути атеїстом. Свобода совісті оберігається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання, що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю, народну освіту, інших законодавчих актах.

У суспільстві здійснено секуляризацію державно-правових відносин; регулятивно-санкціонуюча роль релігії та церкви повністю усунута в галузі освіти, трудових відносин, соціального забезпечення. Ці й багато інших сфер соціального життя повністю перебувають у віданні держави і правотворчих суспільних організацій.

Держава встановлює обсяг прав і обов'язків будь-яких організацій, у тому числі релігійних, визначаючи їхні функції. Як бачимо, релігійні організації не виключено зі сфери дії державних законів.

Релігія визнається особистою справою у тому разі й в тій мірі, якщо вона не завдає шкоди інтересам держави і суспільства. Забезпечуючи свободу совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що вони додержуються чинного законодавства, відправлення культів не призводить до порушення громадського порядку і не супроводжується посяганням на права віруючих.

Реалізація права віруючих на відправлення релігійних культів забезпечується спеціальними законами й контролем за неухильним додержанням їх з боку держави та її органів, зокрема Міністерства у справах національностей, міграції і культів, його уповноважених при місцевих Радах народних депутатів.

У нашій країні діє Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. з доповненнями й внесеннями. Даний закон та інші законодавчі акти, видані відповідно до нього, складають законодавство України про свободу совісті та релігійні організації.

Спираючись на ґрунтовне обговорення і досить тривалу підготовку, в Україні прийнято Закон «Про свободу совісті та релігійні організації». На конкретне втілення закону в життя подіяв також Акт проголошення незалежності України.

Надзвичайно вагомий блок проблем охоплено ст. 6 Закону, який стосується відокремлення школи від церкви (релігійних організацій). Відповідно до нового Закону переглянуто програми навчання в усіх ланках державної системи народної освіти, налагоджується на приватних засадах мережа релігійних закладів навчання і освіти обраною мовою, індивідуально або спільно дітей і дорослих, використовуючи для цього церковні приміщення або ті, що надаються їм у користування. Закон передбачає, що релігійні організації створюють навчальні заклади і групи згідно з власними внутрішніми настановами, а викладачі і проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості й поваги до громадян, які не сповідують релігії, і до віруючих інших віросповідань.

Таким чином, розглянувши обидва питання цієї теми, відзначимо, що діяльність державних органів щодо конституційного забезпечення релігійного життя в Україні повинна грунтуватися на таких знаннях:

  1.   Свобода совісті — це конституційно-правовий принцип, який обґрунтовує право громадян сповідати будь-який релігійний культ або займатися атеїстично-просвітницькою діяльністю. Вона може мати різні історичні форми і залежить від співвідношення зв'язку канонічного права з  системою законодавства,  ступеня їхнього поєднання або, навпаки, протиставлення. Необхідно розрізняти ідеологічно-концептуальну, програмно-політичну і конституційно-правову форми вияву свободи совісті.
  2.   Основними принципами свободи совісті вважаються надання державою гарантій права на свободу совісті, рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії, рівність усіх релігійних організацій перед законом, відокремлення церкви від держави, світський характер освіти, відповідальність релігійних організацій за порушення законодавства, право на майно, проведення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій у передбачених законом випадках.

3. Правовий інститут свободи совісті в  Україні регулюється Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. з наступними  внесеннями і доповненнями,  іншими нормативними актами,   що складають законодавство про релігійні культи. Конституція України, Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" закріпили оптимальні демократичні параметри державно-церковних відносин, принципи свободи совісті (свободи релігії, свободи церкви).

Законодавство України:

  •  гарантує право на свободу совісті  всім в Україні, а також політичні, економічні, юридичні та інші умови й можливості його практичної реалізації;
  •  забезпечує відповідно до Конституції України принципи соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від їхнього відношення до релігії;
  •  визначає форму і принципи державно-церковних відносин, державні гарантії, свободи совісті, а також правовий статус релігійних організацій, їх становище, межі функціонування, обов'язки перед державою і суспільством.

З прийняттям Конституції України, приведенням у відповідність до її норм і положень інших законодавчих актів, що стосуються проблем забезпечення свободи совісті, практично створена правова база, необхідна для повноцінного функціонування релігій та їхніх організацій в Україні, для вільного самовизначення самореалізації особистості в духовній сфері буття. Таким чином, у своїй сутності законодавство України, що регулює усі правовідносини, пов'язані зі свободою совісті, свободою церкви, постає як цілісна система нормативних актів, які містять норми різних галузей права - адміністративного, цивільного, кримінального.

Визначимо, що Конституція України, законодавство про свободу совісті розглядають її як особисте право людини вільно і незалежно визначати своє ставлення до релігії. Вони не допускають встановлення обов'язкових переконань світогляду, будь-якого примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Законодавство України про свободу совісті враховує, що релігія чи інші світоглядні переконання, в тому числі арелігійні, для кожної людини, яка їх дотримується, є головними елементами її розуміння сенсу життя, мотиваційною основою її вчинків, дій, життєдіяльності.

В Україні конституційно і законодавчо закріплено важливий принцип, що гарантує можливість практичної реалізації свободи совісті, свободи діяльності релігійних організацій. Це принцип відокремлення Церкви від держави. Він стає своєрідним гарантом невтручання держави, її органів і службових осіб у внутрішні справи Церкви (релігійних організацій), у здійснювану ними в межах закону діяльність. Держава в питаннях віри є нейтральною. Вона не фінансує діяльність релігійних організацій. Суть цього принципу і в тому, що релігійні організації, їх інститути не виконують державних функцій, не втручаються у справи держави, не є суб'єктом політичного життя. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність організаційно-структурних підрозділів інших віросповідань, проповідувати ворожнечу, нетерпимість до прихильників інших релігій, невіруючих, атеїстів.

Такий підхід забезпечує рівність усіх церков, конфесій, релігійних напрямів перед законом. Держава виходить з того, що релігійні організації є добровільними об'єднаннями віруючих, які створюються ними з метою спільного задоволення своїх релігійних потреб, публічної реалізації права на свободу віросповідання. Релігійні організації, незалежно від їх конфесійної приналежності мають рівні, законодавчо закріплені права і можливості для свого функціонування. Закон не допускає встановлення будь-яких переваг або обмежень як на загальнодержавному, так і регіональному й місцевому рівнях одних церков (релігійних організацій) щодо інших. Держава однаковою мірою захищає права  законні інтереси всіх релігійних організацій будь-якого віросповідання, звісно, якщо їх діяльність не виходить за рамки, встановлені чинним законодавством.

Релігійні організації вільні у своїй канонічній та позарелігійній діяльності. З моменту реєстрації свого статуту релігійна організація набуває права юридичної особи. Закон містить норми, які забезпечують реалізацію майнових прав релігійних організацій, їх виробничу, господарсько-фінансову діяльність, здійснення міжнародних зв'язків і контактів з релігійними інституціями за кордоном тощо.

Важливим у контексті забезпечення свободи совісті є законодавче оформлений принцип рівності віруючих перед законом, унеможливлення будь-якої дискримінації, вияву нетерпимості, базованих на ставленні людини де релігії, її належності до тієї чи іншої конфесії.

Законодавство передбачає також, що навчально-виховний процес у державних закладах освіти має бути вільним від втручання релігійних організацій. В Україні забезпечується секуляризована освіта.

Статті Конституції й Закону щодо відокремлення школи від церкви, гарантують рівність прав громадян України на здобуття різних видів і рівнів освіти. Держава не бере на себе справу релігійної освіти і виховання. Це - справа релігійних організацій і батьків. Релігійна освіта може, за їх згодою, здійснюватися у приватних навчально-виховних установах. Закон тільки вимагає, щоб релігійний навчально-виховний процес проходив у дусі терпимості й поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань, щоб не порушувалися права дитини, її інтереси.

У законодавчих актах є також норми, які визначають конкретну відповідальність за порушення законодавства України про свободу совісті. При цьому слід зазначити, що передбачені законом обмеження при реалізації права на свободу совісті, свободу церкви постають як необхідні. Ці обмеження кореспондуються з вимогами відповідних міжнародних актів, що торкаються правовідносин у сфері дії принципів свободи совісті, свободи церкви (релігійних організацій). Ними є охорона громадської безпеки, спокою і порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян.

Конкретні кроки, здійснені в напрямі нормалізації державно-церковних відносин в Україні, створення законодавчої бази, що гарантує практичну реалізацію права на свободу совісті, свободу віросповідань, реальні умови вільного функціонування релігійних організацій, можливості повноцінного виконання притаманної їм місії, сприяли розвитку релігійного життя, розширенню палітри традиційних і нетрадиційних конфесій, релігійних груп, напрямів, значного зростання кількості релігійних громад, їх активності, підвищенню їх ролі в духовному розвиту українського соціуму.

Теми рефератів

  1.  Релігія і культура : історія і сучасність.
  2.  Релігія і наука : протиріччя чи співпраця ?
  3.  Релігія і політика.
  4.  Релігія й проблеми виховання.

Література

  1.  Всеобщая Декларация прав человека / В сб. Права человека. Основные международные документы.- М.: Международные отношения, 1990.
  2.  Конституція України, -К., 1996.
  3.  Антонова О.А. Католицизм и искусство 20 в.- М.: Мысль,1985.
  4.  Добреньков В.И., Радугин А.А. Христианская теология и революция- М.: Политиздат,1990.
  5.  Калінін Ю.А., Харьковщенко Е.А. Релігієзнавство – К.: 1997.
  6.  История и теория атеизма.- М.: Мысль, 1987.
  7.  История политико-правовых учений – М.: Прогресс, 1997.
  8.  Радугин А.А. Введение в религиоведение – М.: Центр, 2000.
  9.  Релігія в духовному житті українського народу. - К.: Наукова думка, 1994.
  10.  Религия и общество Хрестоматия. - М., 1996.
  11.  Сорокин П. Социокультурная динамика и религия //Человек. Цивилизация. Общество – М.; 1992.

Список літератури

  1.  Академічне релігієзнавство. Підручник. За ред. проф. А. Колодного. – К.: Світ знань, 2000. – 862 с.
  2.  Бессонов М.Н. Православие в наши дни. – М:, Политиздат, 1990.
  3.  Бондаренко В. Православ'я в Україні: розкол замість автокефалії/ Людина і світ, 1992. – № 9-10.
  4.  Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма. /М.Вебер Избранные произведения.  - М: Прогресс, 1990.
  5.  Власовський Ф. Нарис Історії Української православної церкви. В 4-х т.-Нью-Йорк-К.1990.
  6.  Гараджа В.И. Социология религии: Уч. пособие. – М., 1994.
  7.  Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К.: Освіта,1992.
  8.  Гече Г. Библейские истории. - М.: Политиздат, 1988.
  9.  Григоренко А.Ю. Разноликая магия. - М.: Сов. Россия,1987.
  10.  Григулевич. Папство. Век 20. - М.: Политиздат,1981.
  11.  Християнські вірування / Колодний А. та ін. – К.: Український центр духовної культури,1996.
  12.  Історія і теорія релі гії та вільнодумства.: Навч. посібник під ред. Заковича М.М. - К.: ВІПОЛ, 1996.
  13.  Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навч. посібник у 3-х книгах – К.: Либідь,1994.
  14.  13.Калінін Ю.А., Харьковщенко Е.А. Релігієзнавство – К.: Наукова думка, 1995.
  15.  Калінін Ю.А., Лубський В.І. Релігієзнавство: ВІПОЛ, 1996.
  16.  Кулаков А.Е. Религии мира. - М.: АСТ,1997.
  17.  Кочетов А.Н. Буддизм. – М.: Наука,1983.
  18.  Лубський В., Козленко В., Лубська М., Севрюков Г. – Історія релігій: Навчальний посібник. – К.: Тандем, 2002.- 640 с.
  19.  Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима – М.: Правда, 1990.
  20.  Лозинский С.Г. История папства. – М.: Политиздат, 1986.
  21.  Мень А., История религии. В 7-ми томах.- М., 1991-1994.
  22.  Основы религиоведения. /Под ред. Яблокова И.Н./-М.: Высш. шк., 1998.
  23.  Панова В.Ф., Вахтин Ю.Б. Жизнь Мухаммеда. - М.: Политиздат,1990.
  24.  Религиоведение: Уч. пособие/ Под ред. проф. Лобазова П.К. – Харьков: ООО «Одиссей», 2005, - 480 с.
  25.  Релігієзнавство./За ред. Бублика С.А.- К.: Юрінком інтер, 1999.
  26.  Релігієзнавчий словник /Під ред. Колодного А. – К.: Четверта хвиля, 1996.
  27.  Релігія в духовному життя українського народу. - К.: Наукова думка, 1994.
  28.  Религия и общество. Хрестоматия. – М.: Политиздат,1991.
  29.  Ренан Э. Жизнь Иисуса. -  М.: Политиздат,1991.
  30.  Русское православие: Вехи истории.- М.: Политиздат,1989.
  31.  Свенцицкая И.С. Раннее христианство: страницы истории.- М.: Политиздат, 1989.
  32.  Степовик Д. Релігії світу. – К.: Бібліотека українця, 1993.
  33.  Фрезер Джеймс – Золотая ветвь. – М.: Политиздат, 1980.

 


Зміст

Вступ            

Тема 1. Релігієзнавство як наука та навчальна дисципліна   4

Тема 2. Релігія як суспільне явище       6

Тема 3. Родоплемінні релігії        11

Тема 4. Національні релігії        26

Тема 5. Світові релігії         40

Тема 6. Роль релігії в сучасному суспільстві     55

Тема 7. Релігійне життя в Україні        79

Список літератури          100

Навчальне видання

Курс лекцій з дисципліни „Релігієзнавство”

(для студентів 1-3 курсів усіх спеціальностей академії)

Укладач            Сергій Миколайович Толстенко

Редактор           М.З.Алябєв

План 2006, поз. 168

Підп. до друку 30.06.06  Формат  60х84 1/16  Папір офісний

Друк на ризографі  Обл.-вид. арк. 4,5

Тираж 250 прим.   Замовл. №

___________________________________________________________________

Сектор оперативної поліграфії при ІОЦ ХНАМГ

61002, Харків, вул. Революції, 12


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

76922. Наружное ухо, его части, строение, кровоснабжение, иннервация 181.85 KB
  Рельеф ушной раковины: завиток свободный завернутый край; ножка завитка – конечная часть завитка нависающая над наружным слуховым проходом; бугорок ушной раковины на границе задней и верхней части завитка изнутри; противозавиток параллелен завитку; козелок выступ кпереди от слухового прохода; противокозелок напротив козелка в нижней части противозавитка; полость ушной раковины между козелком и противозавитком; мочка долька ушной раковины содержащая жировую ткань. Состав наружного слухового прохода: хрящевая часть 1 3...
76923. Среднее ухо 180.75 KB
  Слуховые косточки лежат в барабанной полости связанные между собой и некоторыми стенками суставами мышцами и мембранами. Кроме того существует костная проводимость звука через слуховые косточки и стенки барабанной полости. Стенки барабанной полости: верхняя покрышечная стенка – на передней поверхности пирамиды височной кости; нижняя яремная стенка в области яремной ямки на нижней поверхности пирамиды с началом сосцевидного канальца для ушной ветви X пары; медиальная лабиринтная стенка с мысом окном преддверия овальным...
76924. Внутреннее ухо: костный и перепончатый лабиринты. Спиральный (кортиев) орган. Проводящий путь слухового анализатора 184.04 KB
  Они представлены волосковыми сенсорноэпителиальными клетками которые находятся внутри улитки в спиральном органе слуховой рецептор и внутри расширений преддверия и полукружных каналов вестибулярный рецептор. Костный и перепончатый лабиринт – скелет внутреннего уха располагается в пирамиде височной кости имеет следующие составные части: преддверие занимающее срединное положение; улитку лежащую кпереди от преддверия; три полукружных канала расположенных кзади от преддверия. Стенки отверстия и другие образования преддверия...
76925. Орган зрения: общий план строения. Глазное яблоко и его вспомогательный аппарат 183.74 KB
  Изменения внутренней оси глаза короткая длинная сказываются на положении фокуса световых лучей. Оболочки глаза состоят: из фиброзной оболочки с прозрачной и круглой передней частью роговицей диаметром в 12 мм толщиной в 1 мм; и с задней частью плотной белесоватой склерой толщиной от 04 до 1 мм; из сосудистой оболочки с тремя частями: собственно сосудистой ресничным телом радужкой со зрачком; из сетчатой оболочки с наружной пигментной и внутренней светочувствительной частью. Внутреннее ядро глаза представлено водянистой влагой...
76926. Преломляющие среды глазного яблока: роговица, жидкость камер глаза, хрусталик, стекловидное тело 181.53 KB
  Стекловидное тело находится в стекловидной камере. Объем его у взрослого - 4 мл. По составу - это гелеобразная среда с наличием в остове особых белков: витрозина и муцина, с которыми связана гиалуроновая кислота, что обеспечивает вязкость и упругость тела
76927. Сосудистая оболочка глаза, ее части. Механизм аккомодации 180.92 KB
  Ресничное тело средний отдел сосудистой оболочки расположен в виде кругового валика соответственно месту перехода роговицы в склеру сзади от радужки с которой срастается наружным ресничным краем. В центре радужка имеет зрачок ограниченный зрачковым краем сосудистой оболочки а противоположный ему край называется ресничным. В сосудистой оболочке находятся ресничные артерии: задние и передние; короткие и длинные. Из венозной сети сосудистой оболочки формируются вортикозные вены 46 проходящие через склеру и впадающие в...
76928. Сетчатая оболочка глаза. Проводящий путь зрительного анализатора 181.61 KB
  Внутренняя или сетчатая оболочка глаза плотно срастается с сосудистой по всей площади соприкосновения. Центральная ямка макулы сосредотачивает только колбочковые нейросенсорные клетки и в нее ldquo;упираетсяrdquo; оптическая ось глаза. Проводящий зрительный путь Рецепторное поле это сетчатая оболочка глаза с палочко и колбочковидными клетками содержащими светочувствительный пигмент родопсин йодопсин.
76929. Вспомогательный аппарат глазного яблока 179.9 KB
  Чувствительная иннервация осуществляется за счет глазничной ветви тройничного нерва при помощи: длинных ресничных ветвей из носоресничного нерва и подглазничного нерва от второй ветви пятой пары. Иннервация мышц происходит из глазодвигательного нерва: прямые мышцы верхняя нижняя медиальная нижняя косая подниматель верхнего века. Из отводящего нерва снабжается прямая латеральная мышца; из блокового верхняя косая; из лицевого нерва круговая мышца глаза. Их топография строение кровоснабжение иннервация.
76930. Органы вкуса и обоняния 180.85 KB
  Во вкусовых почках передних 2 3 третей языка обнаружен сладко чувствительный белок а в задней части – горько чувствительный. Вкусовые вещества адсорбируются микроворсинками вкусовых сенсорных эпителиоцитов и в них сталкиваются с рецепторными белками клетки что изменяет проницаемость мембран вкусовых эпителиоцитов и генерирует импульс. На боковых поверхностях вкусовых клеток замыкаются: в области передних 2 3 языка терминали барабанной струны промежуточного нерва – VII черепной пары; на задней 1 3 языка и слизистой неба и глотки ...