48232

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ЕТИКИ ТА ЕСТЕТИКИ

Конспект

Этика и деонтология

Етика вивчає мораль як особливу сферу життєдіяльності людини аналізує природу структуру та соціальну роль моралі досліджує її походження історичний розвиток теоретично обґрунтовує певну систему моральних поглядів і норм. Терміном етичний мислитель позначав чесноти що стосуються людської вдачі характеру на відміну від чеснот діаноетичних тобто пов'язаних з мисленням розумом людини. По суті з етичною проблематикою ми стикаємося всюди де тільки має місце цілісне духовне філософське осмислення людини як у доарістотелівських...

Украинкский

2013-12-08

874.5 KB

41 чел.

PAGE  5

Міністерство освіти і науки України

Криворізький технічний університет

Кафедра філософії

ЦИМБАЛ Т.В.

 

КОНСПЕКТ  ЛЕКЦІЙ  З  ЕТИКИ  ТА  ЕСТЕТИКИ

для  студентів  всіх  спеціальностей  та  форм  навчання

       

                                     

                                            У Х В А Л Е Н О:

                                                                 На засіданні кафедри філософії

                                                             Протокол №  1  від  31.08.09

                                                             Завідувач кафедри _______Капіца В.Ф.

Кривий  Ріг

2010

З М І С Т

Лекція I. Етика як філософська наука. Основні етичні вчення……..….3

Лекція II. Основні етичні категорії. Моральні аспекти глобальних проблем сучасної цивілізації………………………………...45

Лекція III. Естетика як філософська наука та історія її становлення. Основні естетичні категорії…………………………………79

Лекція IV. Художня культура. Мистецтво як естетичний феномен...………..…..……………………...………..……127

Список рекомендованої літератури…………………………………….148

Лекція І

Етика як філософська наука. Основні етичні вчення

План

Поняття «етос» і «мораль». Виникнення етики, її філософський характер, предмет та завдання.

Походження та еволюція моралі. Властивості моралі.

Основні етичні вчення.

1.Поняття «етос» і «мораль». Виникнення етики, її філософський характер, предмет та завдання.

Етика  наука про мораль, про норми й цінності людського життя. Етика вивчає мораль як особливу сферу життєдіяльності людини, аналізує природу, структуру та соціальну роль моралі, досліджує її походження, історичний розвиток, теоретично обґрунтовує певну систему моральних поглядів і норм.

Термін «етика» походить від давньогрецького слова «ēthos», яке в працях Гомера означало місце перебування, спільне житло. Згодом почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. У творах давньогрецького філософа Арістотеля (384-322 до н. е.) знаходимо два терміни, похідні від слова етос: «ēthikos» (етичний) і «ēthika» (етика). Терміном «етичний» мислитель позначав чесноти, що стосуються людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот діаноетичних, тобто пов'язаних з мисленням, розумом людини. Галузь пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою, є, за Арістотелем, етикою. Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це слово: «Нікомахова етика» (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), «Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших.

По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, філософське осмислення людини (як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури – Китаї, Індії тощо).

В латині здавна існувало слово «mos», яке, подібно до етосу, означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Цицерон (106-43 до н. е.) утворює від іменника «mos» прикметник «moralis» – «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Цицероном цей неологізм використовує Сенека та інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. е. виникає термін «moralitas» – мораль.

З часом поняття етика й мораль стали загальнопоширеними. При цьому термін етика зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає науку. Під мораллю ж розуміють переважно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається.

В дуже багатьох випадках слова «мораль» і «моральність»  вживаються як синоніми; є навіть дослідники, які наполягають на їх принциповій тотожності. І все ж сама мова засвідчує існування досить суттєвих відмінностей між ними.

Серйозну увагу на зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г.Гегель (1770-1831). «Моralität» і «Sittlichkeit», мораль і моральність постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом.

Відмінність між мораллю і моральністю коротко можна сформулювати таким чином. Мораль, на відміну від моральності, передусім виступає як певна форма свідомості — сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки. Що ж до моральності, то її здебільшого розуміють як втілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі.

Історія філософії й етики знає чимало спроб відповісти на запитання про визначення моралі. Пошлемося на лаконічне визначення, ідея якого належить професору О.Титаренку та поєднує в чіткій і стислій формулі саме ті риси моралі, які для етики як філософської науки є найістотнішими.

Отже, відповідно до даного визначення, мораль постає як такий практично-оціночий спосіб відношення людини до дійсності, який регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла.

Закономірності становлення та прояву моралі етика розглядає на трьох рівнях:

1) на рівні особистості як суб'єкта творення моральності в безпосередньому процесі спілкування;

2) на рівні соціально-історичних форм і способів творення суспільного життя;

3)  на загальнолюдському рівні, що відкриває сутнісну єдність людства.

Аналіз рівнів реального прояву моральності дає змогу свідомо підходити до процесів організації суспільного життя на моральних засадах.

Основні завдання етики як науки:

  •  дослідження закономірностей становлення моральної свідомості, що важливо для практики морального виховання;
  •  вивчення шляхів формування моралі та людяності у стосунках між людьми;
  •  формування свідомого суб'єкта моральності, безпосередня участь у становленні особистості;
  •  безпосереднє розв'язання питання кінцевого призначення людського роду, що полягає в найвищій моральній досконалості, котра досягається через свободу людини, а людина таким чином здобуває здатність до вищого щастя.

2.Походження та еволюція моралі. Властивості моралі.

Історично першою була звичаєва мораль. Вона базувалася на глибинних психічних процесах, пов'язаних з інстинктом виживання та самозбереження роду як запоруки виживання індивіда. Оскільки така мораль вважалася найважливішим фактором виживання етносів, то базувалася на системі вимог та заборон, яких необхідно було дотримуватися. Вона не ставила особу перед необхідністю вибору вчинку та зберігала етнічно-культурну своєрідність народів. Така мораль формувала духовну спорідненість зі своїм народом, однак обмежувала індивідуальний розвиток особистості.

У добу Реформації в європейській культурі усвідомлюється обмеженість звичаєвої моралі, її поступово витісняє суспільна мораль. Суспільна мораль — явище більш високого розвитку духовності, складний суспільний феномен. Це система норм, які відображають наявне й бажане в стосунках із позицій та інтересів суспільства і людства. Мораль водночас фіксує реальний рівень розвитку людських стосунків у конкретному соціумі на конкретному історичному етапі й вона містить ідею досконалої людяності та закріплює її ідеал у конкретних образах, взірцях поведінки як для людей певного часу, так і для людства загалом. Людина робить добровільний вибір між добром і злом, створює простір для свободи, покладає на себе моральну відповідальність за вчинки. Саме в добровільності вибору та завдяки йому моральна свідомість набуває можливості піднестися на новий щабель розвитку – до рівня моральної самосвідомості, коли мораль із зовнішньої необхідності переходить у внутрішню.

Якщо сутність етики як вчення про мораль на всіх етапах історичного розвитку залишалася незмінною, то предмет етики, тобто основний комплекс досліджуваних проблем, пріоритетних завдань і методологічних принципів історично прогресував. Це зумовлено, по-перше, тим, що змінювався власне об'єкт вивчення – мораль, - бо переходячи від епохи до епохи, людство кардинально міняло свої етичні орієнтири та цінності. По-друге, тим, що розширювалися проблеми етичних досліджень і вдосконалювалися форми та способи отримання етичного знання.

У ранньоантичній думці етика була об'єднана з філософією та мала характер практичної моралі. Етика трактувалася як наука про природу людини, причини та цілі її діяльності. Вона поєднувала в собі теорію буття людини, вчення про її пристрасті, проблеми людської душі та здійснювала аналіз шляхів досягнення шляхетного життя. Мораль розглядалась як суб'єктивно-особистісний феномен. У центрі етичних учень перебувало поняття досконалої особистості та її чеснот.

Етична теорія виходила з тези про єдність належного та сущого, ставила перед собою подвійне завдання: пояснити місце людини в світі та дати моральні настанови для практичного життя. Мораль розглядалась як суб'єктивно-особистісний феномен. У центрі етичних учень перебувало поняття досконалої особистості та її чеснот.

Подальший розвиток етики вимагав дослідження моралі як об'єктивного, позаособистісного явища. Ця мета була реалізована в Середні віки християнською етикою, що стала розглядати моральність як систему об'єктивних загальнозначущих принципів, розробила комплекс позаособистісних критеріїв розмежування добра та зла. Проте, ототожнюючи об'єктивність моралі з її божественним походженням, середньовічні мислителі, фактично, винесли її за межі особистості й реального світу.

У Новий час виникає прагнення осмислити моральність і як сукупність об'єктивних норм, і як суб'єктивно-особистісний елемент. Ця орієнтація, вирізняючись теоретичною різноманітністю та багатством проблематики, стала основною для подальшого розвитку етичної думки.

У XVIII ст. Іммануїл Кант здійснив своєрідний переворот в етиці. Він протиставив належне та суще, виділивши в етиці вчення про належне й учення про втілення належного в практичному житті. На думку І.Канта, етика за своєю сутністю є наукою про належне. Тож вона не може шукати свого підґрунтя в сущому, тобто в природі людини чи суспільних умовах її життя. Її основа позаемпіричні постулати розуму, а завдання вироблення універсального апріорного етичного закону, з якого можна було б вивести всі конкретні моральні вимоги.

Суще, тобто аналіз реальних моральних норм, як і розробку системи моральних уявлень, І.Кант виносив за межі етики, оголошуючи їх сферою практичної філософії, котру він зближував з релігією, психологією та педагогікою.

Кантівське переосмислення предмета етики в XIX-XX століттях мало глибокий і суперечливий вплив на розвиток світової етичної думки. Переносячи опис форм моральності в сферу психологічних і етнокультурологічних дисциплін, І.Кант дійсно стимулював розвиток у науках про людину етичного компонента, накопичення історико-морального матеріалу. Він також вказав на те, що в етиці існує розрив у часі між тим, що повинно бути, й тим, що відбувається. Водночас кантівська позиція містила можливість перетворення етики на відірваний від конкретного історичного підґрунтя збірник абстрактних правил, вела до однобічної абсолютизації теоретичного чи практичного в ній.

Таке значення предмета етики втілили в життя наприкінці XIX-XX століттях філософи позитивістського й ірраціонального напрямів. Так, позитивісти, говорячи про науковий підхід в етиці, зводять її лише до двох моментів: формулювання етичних імперативів (вважаються чимось належним, не пов'язаним з реальною дійсністю) й обговорення загальногносеологічних питань етики, аналізу моральної мови. Решта традиційної проблематики виноситься за межі етики.

Прихильники ірраціоналістичної етики абсолютизують інший, практичний бік етики, тлумачачи етику як життєво-практичну філософію, що діє в межах неповторної життєвої ситуації. Під приводом унікальності моральної свідомості заперечується можливість створення загальної теорії моралі, нормативної етики.

Проте далеко не всі етичні школи дотримувалися позицій І.Канта. Завдяки цьому в етиці зберігається міцна традиція розглядати її як нерозривну цілісність належного та сущого, теоретичного і практичного. Ця позиція характерна для низки провідних шкіл — від гегельянства та марксизму до християнської етики й етичних учень українського національного відродження. Таке визначення предмета етики найбільшою мірою відповідає сучасному станові вітчизняної етичної думки та її теоретичним засадам.

Важливим моментом методологічного інструментарію етики сьогодні є наявність чіткої ідеологічної орієнтації. Якщо протягом тривалого часу етика розробляла концепції індивідуального морального вдосконалення, то в XX і XXI століттях у ній також реалізується завдання вивчення моральних механізмів поведінки й удосконалення моральних взаємин у великих соціальних спільнотах і суспільних прошарках.

Етичні вчення тяжіють до двох основних світоглядних напрямів матеріалістичного й ідеалістичного трактувань світу. Однак такий світоглядний розподіл етичних учень є найзагальнішим, абсолютно теоретичним підходом, а в реальному процесі розвитку етики він ускладнюється. Так, у межах матеріалістичного значення моралі розвивались емпіричні та натуралістичні школи етики, а філософський ідеалізм був світоглядною базою раціоналістичних, інтуїтивістських і релігійних течій в етиці. У контексті цих напрямів вирізняється кілька світоглядних позицій, зумовлених вибором конкретного підґрунтя моралі.

Натуралістичний напрямок в етиці виводить мораль з природного начала із законів природи чи біологічної сутності людини.

Етичний утилітаризм зародився в античну епоху, але остаточно сформувався у вченнях ХІХ-ХХ століть (І.Бентам, Дж.-Ст.Міль, В.Джеймс). Основою етики утилітаристи вважають користь для індивіда, що пов'язана з його природним прагненням до задоволення.

Космологічне обґрунтування моралі, котре виводить моральність із природи загалом, було властиве ранньоантичній епосі, коли світоглядне знання було недиференційованим. Мораль трактувалась як прояв загального світового закону: Логосу (Геракліт), Небесної Гармонії (Піфагор), Закону Неба (Конфуцій). Завдання етичної діяльності полягало в тому, щоб погоджувати вчинки людей з вимогами природної гармонії, відчувати себе нероздільною частинкою великого всесвітнього космосу.

Еволюційна етика виникла в XIX ст. і об'єднала таких різних мислителів, як Г.Спенсер, Ч.Дарвін, К.Каутський, П.Кропоткін, Ш.Тейяр де Шарден. Послідовників цієї теорії об'єднує прагнення розглядати сутність і походження моралі з позицій біологічного еволюціонізму. Вони стверджують, що людина успадковує та розвиває в умовах суспільного життя все те, що було закладено в її природу та поведінку ще на тваринній стадії. Значення етичної орієнтації полягає в тому, щоби забезпечити ефективне та доцільне пристосування індивіда до навколишнього середовища. До еволюційної етики можна віднести й концепції фрейдизму, етології та біоетики, що розвинулися в XX ст.

Понад тисячоліття розвивався раціоналістичний напрямок, який належить ще до часів давньогрецьких софістів Протагора та Фразімаха. Він не втратив популярності до наших днів. Відмітною рисою раціоналізму є переконання в тому, що мораль є продуктом роботи розуму, є системою логічно взаємозв'язаних понять, де часткові уявлення можна обґрунтувати за допомогою більш загальних. Завдання етики полягає в тому, щоби знайти універсальний моральний принцип, за допомогою якого можна було б сформулювати всі конкретні вимоги моралі щодо різноманітних життєвих ситуацій. Найбільш відомими представниками етичного раціоналізму були: Ф.Аквінський, І.Кант, І.Фіхте, Б.Рассел, Ч.Стівенсон, Д.Мур.

З емпіричною тенденцією пов'язані численні соціологічні напрямки в етиці, що обґрунтовують мораль, виходячи з фактів суспільного життя - соціальних рис і почуттів людини, матеріальних та соціально-культурних умов її буття чи суспільних інтересів. До них належать теорії «суспільного договору» (Т.Гоббс, Ж.-Ж.Руссо) та «розумного егоїзму» (К.Гельвецій, Л.Фойєрбах).

Своєрідним різновидом соціологічної етики є концепція К.Маркса та Ф.Енгельса про соціально-історичне трактування моралі, що розглядає моральність як історично змінні форми суспільних зв'язків між людьми. Ці форми зумовлені соціально-історичним буттям особистості. Елементи соціально-історичного трактування етики знаходимо в творчості: Г.Гегеля, О.Конта, Е.Дюркгейма, М.Вебера, В.Зомбарта й інших мислителів ХІХ-ХХ століть. На позиціях соціально-історичної концепції базувалась і радянська етика 20-80-х рр. XX ст.

Широкий спектр етичних концепцій склався в межах ідеалістичного напрямку. Слід розрізняти концептуальні переконання, що були отримані на основі об'єктивного та суб'єктивного ідеалізму. В першому випадку мораль виводиться з позаемпирічного, надприродного початку (Платон, Конфуцій, Г.Гегель, Г.Сковорода). У другому – мораль трактується як продукт людського духу, незалежний від його фізичної природи та соціального досвіду (античний стоїцизм, теорія етичних почуттів А.Шефтеберрі, Ф.Хатчесона, І.Канта, М.Бердяєва та інтуїтивісти XX ст.).

Ідеалістичним за своїм світоглядним джерелом є і етичний ірраціоналізм. Його особливістю є заперечення інтелектуальної основи моралі та потрактування як її джерела волі, аффективно-інтуїтивних елементів психіки. Абсолютизація та суб'єктивізація моральності людини робить її суто індивідуальною, унікальною, незалежною від раціонального пояснення особливістю людини. Ірраціоналістичні уявлення набули відображення в творчості: С.К'єркегора, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, Е.Гартмана та в етичних теоріях екзистенціалізму.

Із об'єктивним ідеалізмом пов'язане релігійне тлумачення моралі, що нерідко називають ще супранатуралістичним, тобто надприродним. У християнській етиці мораль розглядається як одвічний, незмінний в своїй благій силі божественний закон, яким люди керуються в буденних життєвих справах.

Як бачимо, спектр світоглядних орієнтацій в етиці дуже багатогранний. Це зумовлює складну, багатоаспектну картину історичного розвитку етичної думки.

До головних властивостей моралі відносяться наступні:

1. Імперативність. Норми моральності завжди формулюються в наказовому нахиленні (наприклад, «не бреши», «не убий» …).

2. Універсальність. Вимоги моральності незмінні в будь-якій сфері людського буття, не локалізуються ні ситуативно, ні в часі.

3. Загальзначимість. Моральні розпорядження поширюються на всіх людей без винятку. Для моральності неприйнятна вибірковість в оцінках (наприклад, «подвійна» мораль). Ні минулі заслуги, ні походження, ні фінансове положення не надають права людині порушувати загальноприйняті моральні норми

4. Антиномічність, наприклад, суперечливість тверджень про необхідність робити добро, тому що це вигідно (доцільно), і про те, що добро повинне бути безкорисливим; чи вимога «не убий» і одночасно уявлення про військовий обов’язок. Причин антиномічності моралі багато. Головна полягає в тім, що вона, відбиваючи динаміку людського буття, розвивається сама, і цей розвиток — складний діалектичний процес, що включає й архаїчні уявлення про належне, і зовсім нові, перспективні, конкретні вимоги здорового глузду й етичні максими.

5. Позаінституційність. Моральність, на відміну від інших форм суспільної свідомості, соціально не структурована. Її норми не фіксуються в спеціальних документах, не забезпечуються примусовими заходами  за допомогою спеціального апарата, не контролюються посадовими особами в особливих установах. Норми моральності підтримуються силою суспільної  думки чи особистою переконаністю людини, носять неофіційний характер. Їхнє порушення не карається, але приводить до застосування моральної санкції у формі осуду, причому це може зробити будь-яка  людина чи суспільство в цілому.

3.Основні етичні вчення.

Перші етичні вчення виникли на межі ІVII тисячоліть до Р. X. разом із зародками наукового знання та філософії. Етичні міркування зумовлювалися розвитком духовного життя суспільства, посиленням соціальної диференціації, що зумовило потребу теоретично обґрунтувати певну систему моральних цінностей. Тривалий час у науці панувала думка, що батьківщиною моральної філософії була стародавня Еллада. Однак уже в середині XIX ст. ця думка змінилася. Дослідження показали, що етичні теорії сформувалися приблизно одночасно в основних центрах стародавньої цивілізації — Єгипті, Вавилоні, Шумері, Іудеї, Індії, Китаї та Греції. Уже наприкінці IV тис. до Р. X. З'являються збірки моральних повчань, регулятивних правил, міркувань про сенс життя.

Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї було конфуціанство, засноване Конфуцієм (551-479 рр. до н.е.) і поширене його учнями. Конфуціанство було китайською державною програмою, її можна охарактеризувати як нормативну програму достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у суспільстві. Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») — моральний принцип, який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. Існували п'ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, скромність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх і, з іншого боку, слугувало соціально-політичній верхівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримувало у слухняності підлеглих. Дотримування моральних норм у розумних межах спричинює доброчинність і глибоку повагу до себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні особистості, так звані «ідеальні люди». Такі ідеальні особистості, по-перше, «не роблять іншим того, чого собі не бажають» (у європейській культурній традиції цей принцип отримав назву «золотого правила моральності»); по-друге, чинять так, як потребує етикет, лад та їх власний соціальний стан; по-третє, прямують до знань, розуміють Дао як шлях благородства та духовної досконалості (творча сила Дао — що розуміється, як моральна сила, надана людині).

Стародавня грецька етика відзначається надзвичайною різноманітністю напрямів і шкіл, глибокою обґрунтованістю та чіткістю концептуальних висновків. Це зробило її одним з найважливіших джерел подальшого розвитку європейської, та й загалом світової етичної думки.

Можна зазначити низку характерних рис моралі стародавніх еллінів, які визначили світоглядну орієнтацію етичних роздумів, сформованих того часу:

1. Оптимістичне, життєствердне сприйняття світу. Земне життя було для стародавнього грека достовірним, істинним життям, адже тоді люди ще не вірили в потойбічне життя після смерті.

2. Громадянськість, прагнення елліна бути корисним рідному місту, ставити суспільне благо над особистим.

3. Раціоналістичність. Значення та характер життя, згідно з їхніми переконаннями, визначала сама людина, її розум. Поняття етичного й розумного у греків були практично тотожними.

Фактично, першим філософом, моралістом-просвітником, який присвятив себе, насамперед, людським проблемам, був Сократ (469-399 рр. до н.е.), саме тому прийнято говорити «про сократівську антропологічну революцію» в античній філософії. Сократ виступив проти  етичного скептицизму софістів і захищав позиції морального абсолютизму. Релятивізмові софістів він протиставив переконання в необхідності загальнообов'язкової для всіх моральності. Він першим із грецьких мислителів висловив думку про необхідність вивчення сутності людини, а розробку етичних проблем визначив як центральне завдання філософії. Так було визнано існування етики як самостійної та соціально-актуальної сфери філософського знання. Сократ першим обґрунтував думку про єдиного та вічного Бога як початок морально-етичного, що протистояло скепсису софіста Протагора, котрий стверджував, що він про Бога нічого не знає. У сократівських міркуваннях Бог постає як джерело моральних рис.

Сократівська етика мала яскраво раціоналістичний характер, відстоюючи позицію тотожності знань і чеснот. Відповідно до цього принципу, можна було дійти двох суттєвих висновків: по-перше, ніхто не є злим з доброї волі, а лише через незнання, бо обізнаний не може чинити погано; по-друге, кожний може стати добрим, набувши знань. Люди живуть погано тому, що не знають, як жити правильно, і через це страждають. Тому найвище завдання — не теоретичне, а практичне — мистецтво жити. Отож афінський мислитель зводив традиційні чесноти грецької свідомості (мужність, поміркованість, справедливість, мудрість) до однієї основної —  мудрості.

Сократ полюбляв повторювати фразу: «Я знаю, що я нічого не знаю». Сумнів у достовірності наявного знання був необхідний для того, щоб очистити розум від усього недоведеного та брехливого.

Сократ увів в етику уявлення про духовну свободу, трактуючи її як перемогу розуму над безглуздою волею, вказуючи на необхідність для людини опановувати свої пристрасті, підпорядкувати їх розумові. Він стверджував, що щастя припускає прагнення до насолоди, але потрібно вміти насолоджуватися так, щоби насолода не запанувала над людиною. Для цього і необхідна людині свобода волі, що допомагає їй іти тим шляхом, який обрав розум.

На думку Сократа, людина належить до двох світів: душа — до вічного світу ідей, а тіло — до мінливого, недосконалого світу реальних речей. Життя тіла вимагає насолоди. Сократ не відкидає його, але не вважає метою життя. Справжня мета життя — це очищення душі від тілесної скверни. Чим більше людина вгамовує свої природні пристрасті, тим легше душа досягає своєї мети — наближення до ідеального життя. Так уперше в грецькій етиці, що завжди відстоювала пріоритет радості земного буття, виникають мотиви аскетизму. Головними чеснотами Сократ вважав стриманість (приборкування пристрастей), мужність (подолання загрози) і справедливість (дотримання божих і людських законів). Цих чеснот людина досягає шляхом самопізнання й пізнання того, що, якщо робити добрі справи, будеш щасливим, а якщо погані — будеш нещасним.

Завдяки теоретичним розробкам Сократа етика стала провідним напрямком грецької філософії, а інколи навіть розчиняла в собі загальнофілософські проблеми. Під впливом сократівських ідей сформувалися основні етичні школи IV-ІІІ століть до Р. X. — школи кініків, кіренаїків, мегарська школа та вчення Платона й Аристотеля. Крім ідейного впливу Сократа, на розвиток етичної думки в цей період впливали и соціально-культурні процеси, що були пов'язані з кризою полісної демократії, котра на цей час уже вичерпала свої історичні можливості.

До етики Сократа близькі погляди його учня Платона (427-347 рр. до Р. X.) — творця першої цілісної доктрини філософського ідеалізму, важливою складовою якої були етичні переконання.

Основу етики Платона складають вчення про ідеї і про душу. У вченні про ідеї Платон стверджував, що існує відмінний від земного світу вищий світ ідей  — ідеальних сутностей, які перебувають поза фізичним часом і простором і є прообразами усіх земних речей та явищ. Найвища ідея — ідея блага (Бог). За Платоном, мораль — надбання «неба», де знаходяться загальні зразки блага, справедливості, вона піднімається над реальними конкретними людьми. Однак у світі ідей перебуває, споглядаючи його, безсмертна душа людини. Душа співпричетна до світу ідей, тому що її вища, найчистіша, розумна частина повернута до цього світу. Але її палка і нерозумна частина тяжіє до грішної землі. Цей розлад двоєдиної душі Платон уявляє як боротьбу візника (розуму) з гарячими кіньми (палкою, емоційною частиною душі). Час від часу коні беруть гору, викидають душу зі світу ідей, вона втілюється у тіло, і тоді народжується людина.

Платон підтримав сократівську думку про безумовність і загальний характер етичного знання та чеснот, рішуче реалізував у своїх поглядах лінію етичного абсолютизму. Він розробив філософську основу етичного абсолюту, будуючи етичні ідеї на визнанні єдиної та незмінної основи — добра, блага, джерелом якої є надприродний божественний світ ідеальних сутностей.

Окрім цього, Платон вніс у грецьку етику низку інших істотних положень. Одне з них — естетичний критерій морального. У Платона прекрасне розглядається як етичне та корисне, а дії, що спрямовані на досягнення щасливого життя, є прекрасними. Надалі до поняття чеснот афінський мислитель залучив такі компоненти, як благо, міра, істина, краса.

В діалозі «Теєтет» Платон намагається довести, що розвиток людини є розгортанням тих потенцій, тих якостей, які були спочатку притаманні її душі. І якщо перше положення платонівської етики, як і у Сократа, наголошує: «Джерело духовності знаходиться поза людиною і поза суспільством», то друге полягає в тому, що моральні якості (чесноти) споконвічне притаманні окремому індивіду (точніше, його душі), тому, що душа згадує світ ідей, в якому перебувала до появи у матеріальному світі. А у світі ідей панує головна доброчинність — справедливість.

У складі душі Платон виділяє три першопочатки — розумне, вольове, афективне, — які зумовлюють три доброчинності — мудрість (чеснота розуму), мужність (чеснота волі), помірність (чеснота почуттів), і над усіма доброчинностями стоїть головна — справедливість.

Вища людська чеснота — мудрість, прояв розумної частини душі, притаманна мудрецям-філософам, котрі є єдиними достойними правителями держави. Мужність — чеснота воїнів, які захищають державу. Помірність, пов'язана з чуттєвою частиною душі, притаманна ремісникам і землеробам. Ще нижче на щаблях чеснот перебувають раби, які існують узагалі поза мораллю і позбавлені будь-яких чеснот, тому що сумнівно, щоб у них була душа. Усі виконують належні їм обов'язки, що й забезпечує збереження у державі справедливості.

Розглядаючи актуальне для його часу питання про зв'язок індивіда із суспільством, Платон максимально загострює вимоги полісної громадянськості, наголошуючи на безумовному пріоритеті суспільних інтересів над особистими. В ім'я блага суспільства, держави можна, та й потрібно, принести в жертву все особисте. Саме так і чинять громадяни створеної філософською уявою Платона ідеальної держави. У своїх етичних пошуках Платон значною мірою йде від належного та демонструє ті орієнтири, на ґрунті яких можна побудувати істинну, за його уявленнями, мораль. Платонівська етика налаштована на пошук ідеалу. Реальні моральні норми, що на той час існували в суспільстві, цікавили його набагато менше.

У IV ст. до Р. X. була зроблена спроба створити узагальнену етичну теорію, котра б увібрала в себе весь попередній, майже трьохсотрічний теоретичний і морально-практичний досвід грецького суспільства. Це завдання було досить успішно реалізовано видатним філософом античності Аристотелем (382-322 рр. до Р. X.). Якщо Сократ звернув увагу своїх прибічників на важливість вивчення моральної сфери суспільної думки, то Аристотель завершив оформлення етики як спеціальної, самостійної науки.

Аристотель увів етику як самостійну дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між психологією — наукою про душу, і політикою — вченням про державу. Він першим дав назву науці, що займається сферою міжособистісних стосунків і поведінкою індивіда як розумної і політичної (суспільної) істоти.

Трактат, у якому викладено вчення Аристотеля про мораль, має назву «Нікомахова етика». Цей твір являє собою практичні поради щодо правильної поведінки, які було адресовано Аристотелем своєму синові. Таким чином, якщо ранні етичні вчення Давньої Греції значною мірою є зібранням афоризмів життєвої мудрості, якщо Платон висловлював свої думки у формі діалогу, то «Етика» Аристотеля — монолог, тобто за своєю формою це — наукова робота, не схожа на художній твір та повсякденні роздуми. Окрім названого Аристотель написав також «Евдемову етику» і «Велику етику». У своїх етичних роздумах він порушував різні питання, головними з яких були вчення про благо, вчення про доброчинність, вчення про виховання, вчення про свободу волі тощо.

Аристотель глибше, ніж інші античні мислителі, проник у соціальну природу етичних відносин. Він вказував, що чесноти не можуть проявлятися в людині, ізольованій від суспільства. Тільки в суспільстві людина веде моральне життя й люди виробляють поняття добра та зла згідно з життям, яке вони ведуть. Суспільне життя, за Аристотелем, засновується на земних інтересах людей. Людина повинна керуватися інтересами держави, а ціль держави - щастя громадян, але не як окремих індивідів, а як членів суспільства загалом.

За Аристотелем, держава власне й виникає задля забезпечення щасливого та гуманного життя громадян. Отож він формулює більш глибоку, збалансовану концепцію взаємозв'язку особи та держави, в якій немає місця ні платонівської гіпертрофії суспільних інтересів, ні абсолютизації особистої схильності до гедонізму. В Аристотелевій етиці індивід і держава зв'язані загальними моральними обов'язками. Вперше в історії етики Аристотель обрав предметом дослідницької уваги питання про добровільність вчинків і свободу вибору. Він розділяв добровільні і недобровільні вчинки. При цьому, з його точки зору, лише добровільні діяння потребують подяки або засудження, а ті, що зроблені без свідомого волевияву, мають отримувати або прощення, або співчуття.

Аристотель високо оцінював дружбу. Він вважав, що це стосунки, позбавлені розрахунку. Істинна дружба вміщує мету в самій собі. Тільки розумна і доброзичлива людина спроможна дружити на основі однодумства і поваги. Ідеалом морального життя Аристотель вважав життя мудреця. Саме тому споглядальна діяльність розуму відрізняється значущістю і цінністю заради себе самої і вміщує у собі притаманне їй одній блаженство, тільки воно надає інтелектуальну і духовну насолоду, яка в принципі не може бути надмірною.

Аристотель прагнув виявити умови вдосконалення добродійних вчинків. Для цього, на його думку, необхідно: по-перше, ясно усвідомлювати свої дії; по-друге, чинити так, щоби твої дії були не засобом вирішення проблеми, а моральним змістом твоїх дій; по-третє, твердо й неодмінно дотримуватися своїх життєвих принципів. І все це має втілитися у вчинках.

Однак тільки розмірковуючи не можна стати високоморальною людиною. Найвища мета морального життя — розумова діяльність. Добрі риси, котрих не відчувають інші члени суспільства, не дають людині щастя.

IV ст. до Р.X. було для давньогрецької етики часом її найбільшого розквіту. Після Аристотеля кардинально змінилися умови розвитку етичної думки еллінів і в її вченнях з'являються нові риси. Від кінця IV ст. до Р.X. починається епоха еллінізму, коли Грецію завоював Александр Македонський і вона стала частиною Римської імперії. Це привело до того, що спадщина класичного періоду стала надбанням інших народів і основою космополітичної культури античного Риму. Проникаючи до інших країн, грецька мораль почала втрачати свої історичні особливості й увібрала в себе моральні норми римлян та інших народів Сходу. Одночасно під впливом соціально-історичних змін здійснюється і трансформація змісту та напрямків теоретичних пошуків грецьких мислителів.

З кінця IV ст. до Р. X. грецьку цивілізацію охоплює глибока криза, що глибоко вплинула й на розвиток етичної думки. Для цього періоду розвитку були характерні численні соціальні потрясіння, дезорганізація життя внаслідок виснаження грецьких Держав постійними війнами, розпад суспільної єдності вільних громадян, поглиблення розшарування між багатими та бідними, тож люди в пошуках власного добробуту відійшли від загальносуспільних проблем.

Етика ще залишалася домінантною сферою філософського пізнання, та водночас власне в етиці істотно послабилися теоретичні пошуки. На перше місце в етичних дослідженнях виходять питання особистого життя й індивідуалістичної моралі, поширюються ідеї песимізму, умовності життєвих цінностей. Найбільш відомими етичними напрямами в епоху еллінізму були епікуреїзм і стоїцизм.

Епікуреїзм — нова форма етики гедонізму, створена одним з найбільш відомих пізньоантичних мислителів Греції афінянином Епікуром (341-270 рр. до Р.X.). Епікур спирався на традиційні положення гедонізму про те, що для людини основним і природним благом є задоволення. Однак Епікур визнавав задоволення як відсутність будь-яких страждань: «Коли ми говоримо, що задоволення є кінцевою метою, то ми маємо на увазі не задоволення розпусників і не задоволення, що полягає в плотській насолоді, ми поговоримо про свободу від тілесних страждань і душевних переживань». Така позиція давала Епікурові змогу гуманізувати вчення, оберігаючи теорію насолоди від вульгаризації.

Найнадійніший помічник людини у виборі задоволень — розум. За словами Епікура, від розсудливості беруть початок всі чесноти. Розум вчить, що не можна бути щасливим, якщо не живеш розумно, морально та справедливо, і навпаки, не можна жити розумно, морально та справедливо, коли не відчуваєш задоволення. На цьому інтелектуальному критерії Епікур побудував класифікацію задоволень. Серед бажань він розрізняє природні й неприродні (вигадані), а серед природних — необхідні та власне природні, а серед необхідних, одні вважаються необхідними для щастя, інші — для спокою тіла, ще інші  — для звичайного життя.

З ім'ям Епікура пов'язана одна з важливіших традицій філософської етики, що отримала назву евдемонізм (від грец. «eudaimonia» — «щастя»). Епікур вважав, що вирішення етичної проблеми міститься у правильному тлумаченні щастя. Щасливі люди є доброзичливими, у них немає ані потреби, ані приводу сваритися поміж собою — такий моральний пафос має вчення Епікура.

Епікур вважав, що відчуття щастя цілком знаходиться під владою людини. Вищим благом він вважав блаженство, насолоду (гедоне), які складаються із задоволення природних потреб і досягнення душевної рівноваги, безтурботності — спокою душі (атараксії), а з цим — і щастя (евдемонії); останнє розумілося як самодостатність індивіда. Одна із запорук щастя — це ухилення від привселюдної відкритості життя. «Проживи непомітно» — улюблене правило філософа, котре він рекомендував усім, хто хоче пізнати незворушність духу й істинну радість життя.

Одним з найважливіших положень етики Епікура є поняття свободи — незалежності від зовнішнього. Досягнення свободи, що в Епікура невід'ємна від щастя, пов'язане з позбавленням людини від її страхів, від віри в надприродні явища. Головними джерелами страждань, згідно з Епікуром, є страх перед богами, страх перед необхідністю і страх смерті. Коли людина усвідомить, що ні боги (існують в «міжсвітових просторах» і не втручаються у дії людей), ні невблаганна необхідність слідувати долі (не всепоглинаюча), ні смерть (коли є людина, смерті нема, а коли є смерть, то немає вже людини) не впливають на її життя, тільки тоді вона буде дійсно вільною і зможе повністю віддатися вищій меті — блаженству.

Евдемонічний ідеал Епікура — безтурботність мудреця, який вміє уникнути усього, що турбує і пригнічує, що надходить до людини із зовнішнього світу або зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті). До щастя наближує незалежність. Етика Епікура індивідуалістична, хоча він зовсім не відкидав такого міжособистісного блага, як дружба. У його розумінні дружба — це вільне спілкування індивідів, які обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі.

Морально-етичні традиції християнства. Середньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією.  Християнське віровчення – це інтелектуальна традиція, що стоїть поряд зі стародавньогрецькою спадщиною, і стала основою сучасної етики. На початку І тис. саме християнство стало основним чинником формування етичних учень і залишається донині актуальною духовно-практичною силою. Важливо також зазначити, що, на відміну від греко-римського світобачення, християнство від самого початку мало інтернаціональний, відкритий загальнолюдський характер, синтезуючи духовний досвід різних народів. Усе це визначило складність християнської етики.

Можна виділити найбільш важливі етапи її формування. По-перше, морально-етичні тексти Ісуса Христа та його перших учнів-апостолів, у яких були закладені основи християнського пояснення моральності. По-друге, це творчість так званих "отців церкви" — мислителів ІІІ-VІІІ століть, пов'язаних, переважно, з культурою Візантії: Орігени, Тертулліана, Пелагія, Григорія Нісського, Августина Блаженного, Опанаса Александрійського, Іоанна Дамаскіна, Василя Великого та ін. Вони створили коментарі етичних текстів Святого Письма, перші розробили системи християнської моралі. По-третє, діяльність середньовічних філософів, серед яких визначна роль належить Фомі Аквінському (1225-1274 рр.), який систематизував результати релігійно-етичних пошуків попередніх століть, виділив етико-філософське осердя богословської доктрини та заклав основи подальшого розвитку християнської етики.

Християнство здійснило кардинальний перегляд етичних уявлень, які сформувалися в греко-римському світі. Це торкнулося, насамперед, загальних світоглядних передумов пояснення моралі. В їх основу було поставлено поняття про Бога як про абсолютно досконалий Дух, не тільки абсолютний Розум і Всемогутність, але й абсолютну Доброту та Любов. Християнство поставило матеріальний світ у повну залежність від Духу, розглядаючи його як творіння Духу. З цим пов'язувалося вчення про абсолютну цінність людської особистості й ідеальне призначення людини.

Центральне місце у етиці Середньовіччя приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-моральних роздумів лежить тлумачення текстів священного писання — Біблії.

Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і моральний Абсолют.

Людина, на відміну від усіх інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі. Але у своєму реальному існуванні людина не така, яка повинна бути за призначенням. Подолання цієї подвійності, слідування своїй «істинній» сутності і є змістом моральних зусиль людини. Це, за християнським світосприйняттям, досягається за допомогою божественної благодаті, прямої і безпосередньої участі Бога. А образ Христа, який є Богом і одночасно людиною, — це наочний взірець моральності у християнському розумінні, що втілює ідеал.

Загальні нормативні принципи християнської етики зводяться фактично до вищої заповіді — любові до Бога (любов до ближнього свого є, так би мовити, концентрацією любові до Бога). Слідування цій заповіді — зміст доброчинного життя. Світоглядну основу християнської етики становить також учення про воскресіння плоті та про Боголюдину. Згідно з першим, воскреслі праведники разом з їхніми душами знаходять блаженство у вічному, просвітленому царстві Божому. Християнський догмат про Боголюдину містить уявлення про Сина Божого, який олюднився, прийшов у земний, суєтний світ для спасіння людей від гріха та прокляття, посланого на них Богом.

Отже, християнство відкинуло характерне для античності натуралістичне пояснення природної сутності людини та моралі, поставивши на його місце уявлення про духовну сутність людини й надприродне походження етичних цінностей. Зазнав кардинальних змін і зміст цих цінностей та уявлень про завдання морального життя людини.

Античному гедонізмові християнство протипоставило принцип аскетизму. При цьому аскеза розглядалася не як спрощення чи заперечення матеріальних благ, а як ступінь духовного вдосконалення, спосіб звільнення від мирської суєти в ім'я особистого спасіння. Християнство внесло в етичні уявлення думку про об'єктивне джерело моралі, зовнішнє щодо людини — це заповіді Господа-творця. Отож етичні правила мають незмінний, вічний характер.

По-новому християнство розглядає традиційну проблему віддяки за високу моральність. У християнській етиці момент віддяки виноситься за межі земного світу. Земне життя — це ступінь до життя вічного, котре потрібно заслужити праведними справами.

Важливим елементом християнської етики є визнання свободи волі. Так, все, що відбувається в світі, здійснюється з волі Божої, та світ спрямовується на шлях, вказаний Богом. Свобода волі в християнському сенсі — це можливість обирати між добром і злом. Бог не управляє людиною, а тільки вказує їй істинний шлях і приходить на допомогу, коли людина опиняється в лабіринті сумніву чи в тенетах гріха. Моральна свобода в християнській етиці пов'язана з досягненням божественного світу. Природа людини така, вчить християнство, що достаток земних благ не задовольняє її бажань та не стримує її пристрастей. Людина шукає повноти буття і досконалості, якої не може їй дати лише природне існування. Пізнавши свою свободу, вона вже не може не тяжіти до неприродних закликів. І в цьому криється основа її нескінченного розвитку.

Свобода, в християнському трактуванні — це не просто можливість вибору, але й величезна відповідальність за цей вибір, випробування на духовну чистоту, котре покладає на особу Бог. Тож у людині, поряд з потребою в свободі, живе й страх перед свободою. Однак справжня віра не боїться свободи. Вона усвідомлює всю важливість цього дару та з радістю приймає його. Фундаментальний принцип християнської моралі — любов. Релігійна етика розрізняє два види любові: любов до Бога та любов до ближнього. Любити Бога люди повинні, передовсім, тому що Він — наш Творець і Спаситель. Ним ми живемо й існуємо, — говориться в Євангелії. Потім повинна слідувати любов до ближнього, що є проявом нашої любові до Бога. Люблячи Бога та ближніх, ми знаходимо й істинну любов до самих себе, тому що істинна любов до себе і полягає у виконанні наших обов'язків стосовно Бога та ближніх. З ідеї любові в християнській етиці виникає нова, невідома античній епосі ідея — милосердя, що розглядається як здатність до співчуття, готовність допомогти стражденним і гнаним, пробачити образи та зло, заподіяне ближніми: така позиція «що бажали б Ви, щоб люди вам чинили, те Ви чиніть їм — це ж бо закон і пророки».

Християнство поставило мораль над усіма формами духовної культури, надавши їй абсолютного, божественного характеру. Християнство розширило межі трактування моралі, що склалися в Античну епоху.

Етика епохи Відродження. Етична доктрина Середньовіччя спиралася на принципи божественного походження й універсальності моральних норм, розроблена на цій основі офіційна мораль того часу вирізнялася граничним максималізмом вимог. Вона стверджувала марність земних радощів і, розглядаючи людину як істоту гріховну, основну життєву мету вбачала в роздумах про життя потойбічне. З XV ст. серед різних прошарків тодішнього суспільства зростало критичне ставлення до цієї моралі, посилювався розрив між офіційною мораллю та реальними моральними нормами, за якими жила більшість населення Європи на межі Середньовіччя й епохи Відродження. Отож у розвиткові нової ренесансної культури відбувається перегляд багатьох моральних парадигм, виникають нові теоретичні переконання.

Перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу відбувається в епоху Відродження, коли на перший план у культурі виходять гуманістичні мотиви. Гуманізм (від лат. «humanos» — «людський») узагалі означає визнання цінності людини як особистості, її права на необмежений розвиток і безперервний вияв своїх здібностей. Гуманізм починається тоді, коли людина розмірковує про саму себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про сенс і мету свого буття, коли презирство до земного єства замінюється визнанням творчих здібностей людини, розуму, намаганням досягти людського щастя.

Етична думка  XVII ст. Культура Нового часу (XVII-XIX ст.) і, відповідно, новоєвропейська етична думка формуються за умов розвитку буржуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідомості.

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує домінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматичним характером самої раціональності з орієнтацією на підприємницький успіх, ділову ініціативу і «здоровий глузд». Увага філософів переорієнтувалася з пізнання божественних велінь та ідеального світу на вивчення сфери практичних потреб й інтересів людини. Радикально переосмислилася роль розуму як способу організації людського буття та вищої інстанції в моральній сфері, як джерела формування ієрархії моральних цінностей.

Відмовившись від ідеї божественної природи моралі, філософи XVII ст. були змушені шукати власні відповіді на запитання: чому природа людини породжує аморалізм і чому мораль, яка є властивістю окремого індивіда, набуває загальнозначущої сили? Натуралістична концепція моралі отримала у тогочасних вченнях нові риси. Людина, природа якої вважалася джерелом моралі, постала як абстрактний, позаісторичний індивід. Прагнення до самозбереження спонукає людину уникати страждань і шукати те, що приносить їй задоволення. Взаємодія законів природи, яким підпорядкована фізична сутність людини та її особисті інтереси, утворюють основу моралі. Розум покликаний забезпечувати гармонію природних та ідеальних моральних орієнтирів.

В етиці Нового часу посилюється утилітаристська тенденція: користь та інтерес трактуються як кінцевий і безпосередній етичний імпульс у складному ланцюзі чинників, які визначають моральну практику індивіда. Такий підхід вів до реабілітації егоїзму, себелюбства та розглядав індивідуалізм як справжній і природний мотив людських вчинків.

Інші теоретичні пошуки в етиці XVII ст. приводять до осягнення соціальної природи моралі. Пояснюючи загальнозначущий характер етичних норм, філософи Нового часу вбачають його основу в наявності суспільного договору людей, що веде до виникнення держави та єдиних для всіх законів. Санкція суспільного законодавства додає індивідуальному прагненню об'єктивного, колективного значення, підкріпленого авторитетом держави.

Мислителями того часу створювалася одна з найзначніших побудов суспільної думки Нового часу — теорія природного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Стан держави у світовому співтоваристві подібний до стану громадянина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так і народи у своїх взаємовідносинах повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження.

Концепція створення моральності, що виходила виключно із земних інтересів людей, одержала назву теорії «розумного егоїзму». Суть її полягає в наступному: якщо людина у своїх вчинках може віддавати перевагу тільки власним інтересам, то варто вчити її не відмови від егоїзму, а тому, щоб вона розуміла свої інтереси «розумно», відповідаючи вимогам своєї справжньої «природи»; якщо суспільство організоване так само «розумно», то інтереси окремих особистостей не призведуть до конфлікту з інтересами оточуючих і суспільства в цілому, а, навпаки, будуть слугувати їм.

Визначальна роль у цих теоретичних пошуках належить Бенедикту Спінозі (1632-1677 рр.), який висунув найбільш радикальне вирішення етичних проблем свого часу та створив на раціоналістичній основі цілісне етичне вчення. У своїх працях Б.Спіноза відмовляється від ототожнення релігійності та моральності й, розробляючи моральну доктрину, цілком спирається на раціоналістичну методологію.

Моральна цінність людських вчинків детермінована безпосередньо характером знань про світ природи та про існування людини. За словами Б.Спінози, той, хто хоче створити справжню науку про мораль, повинен не висміювати людські вчинки, не проклинати їх, а намагатися зрозуміти.

Основний елемент такого дослідження духовний світ людини як невід'ємної частини природи. Дотримуючись натуралістичного принципу, Б.Спіноза розглядає моральні риси людини не як вади або чесноти, а як властивості людської природи, притаманні їй так само, як природі повітря. Поведінка людини визначається її прагненням до самозбереження, в якому Б. Спіноза бачив перші та природні підстави моральних характеристик. Це прагнення проявляється в афектах і переживаннях індивіда.

У спінозівській етиці розрізняються активні (породжуються розумом) і пасивні афекти (зумовлені потребами плоті). Основні афекти такі: бажання, задоволення, незадоволення. На їх основі виникають різноманітні почуття, потяги, пристрасті, що супроводжують людину все життя. Поняття афекта в Б.Спінози ширше, ніж поняття пристрасті. Пристрасті це пасивні стани людської душі, зумовлені її плотськими потребами. Пристрасті в більшості людей заповнюють усю свідомість, пригнічуючи справді свідомі дії. Безсилля людини перед її пристрастями Б.Спіноза називає рабством, яке виявляє слабкість і пасивність людини. Він відкидає поширене на той час уявлення про свободу волі.

Заперечуючи свободу волі, він обстоював можливість поєднання свободи з необхідністю. Свобода протиставляється не необхідності, а примусу. Ступінь моральної досконалості прямо залежить від того, наскільки людина у своїх вчинках керується розумом.

Добро та зло Б.Спіноза розглядає не як одвічні утворення, а як конкретні прояви людської свідомості. Він тлумачить добро як різновид задоволення, а зло - як прояв незадоволення. Виходячи з раціоналістичної методології, Б.Спіноза розглядає як найважливіший моральний принцип прагнення до самозбереження та власного зиску. Цей принцип відповідає природі речей, бо розум не спрямований проти природи людини, а вимагає, щоб кожний любив самого себе, шукав для себе зиску.

Моральна свобода полягає не в придушенні пристрастей, а в їх перетворенні згідно з вимогами розуму. Епікурейські мотиви в Б.Спінози спрямовані на виправдання земного життя й особистих інтересів людини. Істинна мудрість людини полягає не в роздумах про смерть, а в турботі про життя.

Етика Б.Спінози, як і переважна більшість учень XVII ст., обирає за об'єкт дослідження абстрактну людину, що розглядається незалежно від соціально-історичних зв'язків. Водночас у ній виразніше, ніж у попередників Б.Спінози, відчувається вплив історичних чинників. Бенедикт Спіноза може бути названий філософом, який розробив теоретичні підстави моралі буржуазного суспільства.

Індивідуалізм Б.Спіноза розглядає як прояв активного сенсу людського життя. Здобуваючи за допомогою розуму істинне знання, людина стверджує своє право бути творцем своєї долі та підкорювачем природи. Його етичне вчення стало важливим і навіть кульмінаційним етапом розвитку європейської етики Нового часу, що прагнув поєднати етичний натуралізм з раціоналістичним обґрунтуванням моралі.

Етичні ідеї французького Просвітництва. Новими явищами в розвиткові етичної думки позначене XVIII ст., найвидатнішим явищем котрого став культурно-філософський рух Просвітництва. Воно в своєму інтелектуальному пошукові вийшло далеко за межі безпосередньо буржуазних ідеалів, сформувавши цілий комплекс загальнолюдських соціально-культурних настанов. Просвітницький рух, розвиваючись у різних країнах на ґрунті різних культурних традицій, мав і спільну основу — віру в людський розум, призначений забезпечити прогрес людства, звільнення від неуцтва, марновірств, міфів і духовного рабства.

У філософських ученнях того часу стверджувався справжній культ Розуму, що ототожнювався з розвитком наукового зізнання як знаряддя перетворення природи й умов життя людства. Ця позиція проявилася в таких культурно-ідеологічних пріоритетах, як релігійна й етична терпимість, захист невідємних природних прав людини та громадянина, боротьба проти станових привілеїв і тиранії.

Представники Просвітництва розглядали етику як винятково важливу сферу наукових інтересів. Раціоналістичні та натуралістичні традиції, характерні для ХVІ-ХVІІ століть, зберегли свої панівні позиції і в етиці просвітників. Воно суттєво доповнилось увагою до соціально-історичного та психологічного аспектів моралі. Інтелект вже не розглядається як єдине джерело етичних уявлень, як це було в Б. Спінози, а поділяє цю роль з волею та відчуттями. Спільне для філософів-просвітників це погляд на людину як чуттєву, фізичну істоту, котра потребує створення системи «природної» моралі.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно ідеї морального розвитку XVII ст., однією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зовнішніх умов або середовища. Серцевиною даної проблематики є теорія виховання, що розроблялася філософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном Гельвецієм та іншими.

Моральна філософія І. Канта. Наприкінці XVIII ст. найвизначнішою фігурою у розвитку європейської етичної думки став Імануїл Кант — засновник німецької класичної філософії, яка містить низку нових підходів до моральної сфери. Етичні проблеми перебували в центрі уваги мислителя протягом усієї його наукової діяльності, їх аналізові присвячені роботи «Основи метафізики моральності» (1785 р.), «Критика практичного розуму» (1788 р.), «Метафізика вдач» (1797 р.). у них він спробував здійснити перехід від опису та пояснення моральних явищ до теоретичного аналізу моралі як специфічного явища духовної культури. Такий підхід вимагав великих змін в етичній теорії.

По-перше, І.Кант відмовився від натуралістичних і утилітаристських настанов, надав ученню раціоналістичної основи.

По-друге, він обмежив завдання етики дослідженням лише загальних і необхідних основ моралі, а весь емпіричний матеріал зробив сферою дослідження інших наук — антропології, педагогіки, психології.

Так само радикально І.Кант поставився до пояснення природи моралі. Він висунув положення про автономність моралі. Вона, згідно з його твердженнями, не має підґрунтя ні в природі, ні в суспільній користі, ні у сфері релігії. Мораль самодостатня й має власні закони. Тож етичний характер вчинків потрібно шукати не в їх зовнішній зумовленості, а в тих намірах, якими керується індивід.

Крім цього, І.Кант наголошує на принциповій відмінності між обов'язком і схильністю. На його думку, моральність виникає там, де єдиною причиною вчинку є погоджений з обов'язком намір. Отже мораль — це усвідомлений обов'язок суспільної людини, а зовсім не риса, закладена в неї природою. Центральною категорією кантівської етики є поняття обов'язку.

Кант стверджував, що етика нічого не запозичує з інших наук про людину, а моральні принципи існували набагато раніше емпіричного знання про навколишній світ. У свою чергу, емпіричні знання закладені в людському розумі апріорі (від лат. «арrіоrі» — «з попереднього»), тобто як переддосвідне знання.

Завдання етики І.Кант вбачав у встановленні абсолютного, загальнозначущого морального закону — імперативу, яким би керувалася людина в житті. Такий закон або вимога повинен формуватись апріорним (додосвідним), умоглядним шляхом, щоби забезпечити "чистоту" моралі, її незалежність від усіляких зовнішніх об'єктивних або суб'єктивних упливів. Моральним І. Кант визнавав тільки те, що чиниться в ім'я виконання обов'язку, через внутрішній примус. Не досягнення щастя чи зиску прагне людина у сфері моралі, а безумовного виконання обов'язку, загальної волі, що закладена в моральному імперативі.

Сутність кантівської етики так званий «категоричний імператив», тобто абсолютний закон моральності, було сформульовано так: «Чини так, щоб максима твоєї волі завжди могла стати принципом, основою загального законодавства». Є й інша формула категоричного імперативу: «Чини так, щоб ти завжди ставився до людини, і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого як до цілі, й ніколи не стався до неї тільки як до засобу».

Цими формулюваннями, передовсім, підкреслюється автономність морального закону: його існування не вимагає доказів, він — первинна данність розуму. Водночас у них підкреслюється загальність моральних вимог і не визнаються будь-які відхилення від морального закону.

На думку Канта, у моральних законах задається абсолютна межа людини, та першооснова, остання риса, яку не можна переступити, не втративши людської гідності. Оскільки людина є істотою слабкою, недосконалою, для неї моральний закон може мати силу тільки як повеління, імператив. Імператив — це формула відношення об'єктивного (морального) закону до недосконалої волі людини.

Щоб не бути рабом свого природного егоїзму, людина змушена удаватись до вольового самопримушення. Обов'язок для Канта — чистота морального мотиву і твердість моральних переконань. Через обов'язок затверджується і загальність морального закону, і внутрішня гідність особистості. Індивідуальна воля може трансформуватися у загальну, а чеснота — з'єднатися зі щастям у тому випадку, якщо особистість у самій собі знайде ту тверду моральну опору, яку раніше вона шукала зовні — у природі, у вірі в Бога, у суспільному середовищі.

Ідеї І. Канта справили глибинний, але суперечливий уплив на подальший розвиток етичної думки. Значний внесок німецького мислителя, зокрема, в розробку проблем специфіки моральності, механізмів її дії, активної ролі моральної самосвідомості. Підкреслюючи унікальність моралі, необхідність безкорисливості та чистоти моральних мотивів діяльності, І. Кант сприяв зміцненню її соціально-культурного престижу. Безперечно, позитивне значення мав і закладений у кантівській етиці моральний максималізм, непохитна вимога того, щоб людина завжди стояла на висоті моральних принципів. Філософ відкидав формулу «якщо зможу — зроблю» та протиставив їй свою максиму «повинен — отже, можеш».

Безперечними є і демократичні тенденції морального вчення І. Канта, в якому обґрунтовано рівність людей у моральному сенсі, їхнє право на особисту гідність і загальну справедливість. Проте відкинувши соціальну практику як підґрунтя моралі, наполягаючи на абсолютній автономності моралі, він значно знецінив ці гуманістичні елементи свого вчення.

Тож сконструйована умоглядно моральність була бездоганним за своєю логічною формою і безперечним за змістом, але абсолютно відірваним від історичного підґрунтя кодексом безсилих моральних імперативів. Не випадково й сам І.Кант, відчуваючи цю суперечність, змушений був підсилити категоричний імператив визнанням необхідності релігійної віри, хоча і вважав неможливим раціональне доведення буття Бога.

Відтак під упливом ідей І.Канта стали виникати етичні вчення, що, претендуючи на чітку науковість, мали на меті обґрунтувати моральні цілі та принципи винятково на базі логічного аналізу, не вдаючись до дослідження емпіричної сфери моралі та незважаючи на її взаємодії з історичною практикою.

Підкреслюючи незалежність моралі від людських потреб,  Кант був змушений визнати існування ситуацій, що вимагали особистої переконаності, віри в існування морального порядку. З цією метою він доповнює категоричний імператив трьома постулатами практичного розуму: ідеєю свободи, безсмертя душі та реальності існування Бога. Ці положення не можна обґрунтувати раціоналістично, але в них можна вірити, вони є передумовою існування морального закону. Вони необхідні для того, щоби людина могла відчути себе вільною, мислячою істотою, котра відчуває зв'язок з нескінченним надчуттєвим світом.

Отже, протягом XVIII ст. відбувався інтенсивний і багатоплановий процес переосмислення античної та середньовічної спадщини, що спиралася на соціокультурні й наукові реалії нової історичної епохи. Основною тенденцією етики стала відмова від релігійного пояснення моралі. Назміну їй прийшла натуралістична концепція, що була доповнена емпіричними та раціоналістичними настановами.

Розвиток етичних ідей Г. Гегелем. Змінивши епоху Нового часу, XIX ст. було наповнене різкими контрастами. Вступив у зрілу фазу капіталізм і водночас виник антибуржуазний рух, який уперше став розвиватися на самостійній ідейній основі та висунув плеяду оригінальних мислителів. Людство у XIX ст. пережило кілька промислових і наукових зрушень, смугу соціальних революцій. Люди, котрі жили у ХVIII ст., сподівалися, що нове століття прокладе дорогу в царство розуму та справедливості, але XIX ст. стало часом соціальних битв, породивши нові соціальні антагонізми.

Розпочавшись проголошенням всеосяжної сили розуму та науки, що повинні були перемогти соціальні хвороби суспільства, XIX ст. закінчувалося могутнім сплеском ірраціоналізму та містики, загальним розчаруванням у можливостях наукового пізнання. Усі ці суперечності епохи знайшли своє віддзеркалення в розвитку етичної думки.

Однією з провідних тенденцій етики стало вивчення впливу суспільних потреб і умов життя на мораль. У першій половині XIX ст. це було пов'язано, насамперед, з подоланням однобічності кантівського етичного раціоналізму. Вже Георг Гегель (1770-1831 рр.) піддав критиці суб'єктивістський утопізм І. Канта та привернув увагу до соціально-історичного аспекту моралі, вказуючи, що кожна історична форма етики є продуктом певної соціальної епохи.

Вихідним пунктом етичних переконань Г. Гегеля було розмежування понять моралі й моральності., за яким стояло існування двох поглядів на природу моралі, що сформувалися в європейській філософській традиції. Це мораль як продукт суб'єктивного розуму та мораль як сфера соціальне зумовленої поведінки. Однак, якщо попередники Г.Гегеля розглядали ці підходи як альтернативні, то німецький філософ спробував синтезувати обидві етичні традиції.

Дослідження природи моралі Г.Гегель починає з учення про свободу, в якому розвиває думку про діалектичний зв'язок свободи та необхідності. Він особливо підкреслював діяльнісний характер намірів. Вони набувають значення лише у вчинках, у реальних справах. Треба не тільки хотіти чогось великого, але й уміти досягти його, інакше наше бажання буде нікчемним.

Над мораллю Г.Гегель ставив моральність, в якій проявлялися органічні форми спільності людей - сім'я, громадянське суспільство, держава. У гегелівському вченні моральність — це безпосередня загальна дійсність, тобто основа, на якій розвивається життя суспільства. Становлення моральності — це підкорення індивідуальних бажань цілям суспільства та держави. Якщо у сфері моралі індивід набуває особистих чеснот, і залучаючись до моральності, він стає активним громадянином держави.

Багато плідних міркувань Г.Гегель висловив про природу таких важливих моральних категорій, як намір, благо, добро, зло, совість і почуття вини. Принцип історизму дав змогу німецькому мислителю показати зв'язок моралі з іншими аспектами суспільного життя, розкрити безсилля суб'єктивістського морального обов'язку, що відриває мораль від дійсності й дає можливість за допомогою доброчинних намірів виправдовувати аморальне свавілля.

У своєму розвитку свобода, згідно з Г.Гегелем, проходить кілька станів: природна воля, свавілля, розумна воля.

У природному стані воля людини характеризується безмежною невизначеністю своїх потягів. Виходячи за межі природного стану, людська воля знаходить можливість із безлічі потягів або зовнішніх обставин обрати якесь одне бажання чи дію. Цю стадію розвитку Г.Гегель назвав формальною свободою, бо вона вирізняється суб'єктивізмом і випадковістю вибору, тому не може бути основою моральних стосунків. Лише розумна воля є істинною свободою, бо це усвідомлення необхідності, мисляча воля, єдність загальної волі й особливої волі індивідів.

Підкреслюючи, що свобода - це єдність теоретичного та практичного духу, Г.Гегель висловлювався проти абсолютизації суб'єктивного, надісторичного начала в моральній свідомості. На цій етичній передумові базується гегелівське вчення про мораль і моральність. Мораль, згідно з Г.Гегелем, — це внутрішній світ особистості, сфера особистих переконань. За її допомогою людина повинна набути знань про відмінності добра та зла, навчитися виконувати моральні вимоги не тільки відповідно до зовнішніх приписів, але і як особистий намір, який отримав обґрунтування в її серці, думках, совісті.

Значення діяльності Г.Гегеля полягає, насамперед, у тому, що він, залишаючись ідеалістом у світоглядному сенсі, загалом сформулював нове, соціально-історичне потрактування моралі. Так він дав могутній стимул подальшим теоретичним пошукам у цьому напрямку.

Інший позитивний бік гегелівської творчості - переконлива та глибока критика суб'єктивно-ідеалістичних концепцій моралі, що перетворювали її на абстракцію, котра йде у р з реальними інтересами людини.

Одним із перших Г.Гегель відобразив в етичному вченні не тільки суперечності внутрішнього світу індивіда, але й етичні антагонізми сучасного йому суспільства. Він висловив думку, що розкол суспільства на багатих і бідних, переплетіння розкоші та бідності в суспільстві веде його до морального виродження.

Будучи консерватором, ідеологом буржуазного ладу, німецький філософ засуджував виступи робітників проти привілейованих класів і шукав способів гармонізувати індивідуальне та суспільне блага. Досягти цього він пропонував за допомогою вдосконалення законодавства. Георг Гегель завершує етичні пошуки своєї епохи, що характеризувалися виникненням нової, орієнтованої на наукове пізнання світу культури, яка суперечливо поєднувала в собі загальнолюдські духовні цінності й історично обмежені ідейні пріоритети буржуазії, котра прийшла до влади.

В етиці вже з 30-х рр. XIX ст. виробляється нове ставлення до попередньої спадщини, передусім, до традицій епохи Просвітництва, вчення І. Канта, моральних цінностей буржуазного суспільства. Суперечки щодо буржуазних цінностей породили активну ідеологізацію етики, котра стала інструментом критики недоліків капіталізму чи засобом його апології (захисту).

Етичні ідеї та вчення Л. Фоєрбаха. Завдання створення наукової, матеріалістичної етики сформулював Людвіг Фоєрбах (1804-1872 рр.), котрий вважав, що треба повернутися до природної сутності людини, яку слід розглядати як відправний елемент етичного дослідження. Моральність, на думку Л.Фоєрбаха, є досконалою, здоровою природою людини, а вади - спотворенням людської природи. Мораль, з одного боку, невід'ємна від прагнення до щастя, а її провідним принципом є евдемонізм, а з іншого боку, для етичного розвитку особистості потрібні сприятливі життєві обставини. Де недостатньо необхідного для життя, там відсутня й моральна необхідність.

Підкреслюючи, що засноване на експлуатації та антагонізмі інтересів суспільство не залишає місця для існування повноцінної, здорової моралі, Л.Фоєрбах все ж вважав, що моральне вдосконалення суспільства слугує засобом зміни на краще суспільного життя загалом та власне людини. Мораль, яка змінює життя, може бути виведена із сутності людини та полягає в її прагненні до щастя.

Людвіг Фоєрбах також спробував створити моральну систему, що мала яскраво евдемоністичний і альтруїстський характер. Прагнення до щастя, що розглядалось як рушійна сила людської вол і, веде до усвідомлення морального обов'язку, що обов'язково слугує щастю інших людей. Справжня мораль, за Л.Фоєрбахом, альтруїстська, вона не знає уособленого, особистого щастя, а її мета — загальне щастя. Любов людини до людини він вважає основним етичним принципом. Етичні положення Л.Фоєрбаха пронизує переконаність в ефективності матеріалістичної орієнтації етики, безперечна гуманістична спрямованість моральних уявлень. Однак варто зауважити, що повне ігнорування німецьким мислителем соціально-історичних умов формування моралі перешкодило йому здійснити задум щодо максимального наближення етичних принципів до реального життя людини.

Етика марксизму. Середина XIX ст. відмітна ще однією спробою виходу на новий рівень розвитку духовної сфери життя людства та її моральної сфери, що проявилось у виникненні марксистської ідеології, її засновники Карл Маркс (1818-1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 рр.) не мали спеціальних робіт з етики. Етична проблематика розглядалась у загальному контексті соціально-філософського аналізу суспільства, що виявило й нові підходи до вирішення етичних проблем.

Марксистська філософія, зберігаючи послідовні зв'язки з досвідом попередньої етичної думки, завжди претендувала на принципово новий підхід у вивченні сутності моралі. Вихідним пунктом своїх міркувань марксизм обрав критику попередників і вже сформованої з класових позицій системи моралі. Дослідження сутності моралі було зведено до завдань класової боротьби пролетаріату, до революційної стратегії й тактики.

Виходячи з основ свого світогляду — діалектичного матеріалізму та матеріалістичного пояснення історії, — вони висунули матеріалістичне, соціально-історичне поняття моралі.

Мораль, на думку К. Маркса, зароджується не у свідомості філософа, а в буденному житті мільйонів. Доля ж відірваної від справжнього життя навіть найвищої моральності завжди однакова — вона залишається безсилим побажанням, її ніхто, ніколи й ніде не виконує. Призначення етики, згідно з марксизмом, полягає не в тому, щоб віднайти певну нормативну систему, а в тому, щоб за допомогою певних методологічних принципів вивчати реальні моральні норми, виявити рушійні сили й тенденції моральної еволюції, формуючи на цій основі орієнтири морального вдосконалення суспільного життя й окремої особистості. Етика марксизму виводила мораль з історичного буття людини. З погляду марксизму, мораль необхідно розуміти не як особливу сферу духу, що протистоїть реальній дійсності, а як форму самоутвердження та саморозвитку індивіда, зумовлену умовами його життєдіяльності.

У матеріальному виробництві люди вступають у необхідні, незалежні від їхньої волі відносини — виробничі, — що відповідають певному ступеню розвитку продуктивних сил суспільства. Сукупність цих відносин визначає специфічний спосіб створення матеріальних благ і їх розподіл між людьми та певний спосіб їхнього життя. Культура, право та мораль зумовлені соціально-історично.

Реальна мораль — це форма міжлюдських зв'язків, які виникають на певному історичному підґрунті. Марксизм розробляє положення про історичні типи моралі, що відповідають певним ступеням розвитку матеріального виробництва та цивілізації.

Отож К. Маркс і Ф. Енгельс говорили про мораль первіснообщинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного ладу, прогнозували виникнення моралі майбутнього комуністичного суспільства. Інша грань ідей марксизму - твердження про мінливість моралі, заперечення будь-якого морального догматизму, вічного, остаточного, відтепер незмінного морального закону. За словами Ф. Енгельса, уявлення про добро та зло так змінювалися в народів у часі, що інколи суперечили одне одному.

Марксизм визнавав класовий характер моралі, оскільки класи мають різне становище в суспільстві, тож їхні інтереси різні, а часто й протилежні. Ця протилежність інтересів відображається й у моральній сфері як суперечність моральних уявлень, які утворилися в надрах різних класів. Тільки з ліквідацією приватної власності та її згубної дії на суспільство, згідно з К. Марксом, виникає можливість змінити щось між людьми і створити людське суспільство. Лише тоді, за словами другого фундатора матеріалістичної етики — Ф. Енгельса, — виникне мораль істинно людська, що стоїть понад класовими суперечностями.

Марксизм увів в етику нову модель підняття моральних проблем і шляхів їх вирішення. Якщо в минулому етичні вчення, зазвичай, ставили в центр своєї уваги питання індивідуального морального вдосконалення, пошуку життєвого ідеалу, то етика марксизму розглядає мораль як суспільне явище та віддає чільне місце моральному життю й поведінці соціальних груп і класів.

Об'єктивно оцінюючи етичну спадщину марксизму, варто визнати, що його ідеї справили глибинний уплив на розвиток етичної думки у XX ст.

Західна етична думка XX - початку XXI століть. Аналіз етичних вчень Нового та Новітнього часу свідчить, що вони розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства. XX ст. — час бурхливих соціальних та культурних подій, час стрімкого розвитку науки і техніки, якісних змін у виробництві, глобальних проблем. Загальна криза культури і прагнення гармонізувати й удосконалити світ та душу індивідів віддзеркалилися й в етичних шуканнях.

З початку XX ст., у зв'язку із посиленням кризових явищ капіталістичного суспільства, відбуваються зміни в буржуазній моралі, які виявилися у відмові від принципу гуманізму, масовому насильстві, розпусті, демагогії та популізмі. Все це у найбільш концентрованій формі виявилося у фашистській ідеології. Так, Гітлер, проголошуючи своє кредо, відкрито заявляв: «У політиці я не знаю ніяких моральних авторитетів і законів»; «Не може бути рівного права для усіх»; «Ми повинні відібрати людей, які не дозволять, щоб ними керували міркування моралі».

Характеризуючи етичну думку XX ст., треба сказати, що у межах різних філософських шкіл виникають самостійні концепції моральності, які базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб'єктивізму та відвертого цинізму.

XX ст. започаткувало нову еру в розвитку філософського знання і, зокрема, етики. На це вплинули соціально-політичні процеси: з одного боку, Перша світова війна, перемога більшовизму в Росії, Друга світова війна, «холодна» війна, екологічна криза; з іншого — інтенсивний розвиток світової науки, вдосконалення технологій тощо.

ХХ-ХХІ століття орієнтуються на нову філософську парадигму, що базувалася на суб'єктивізмі, ірраціоналізмі, гуманізмі, індетермінізмі та волюнтаризмі, й була зумовлена розчаруваннями в раціоналістичних ідеалах.

Почався новий етап в розвиткові філософсько-етичного знання із філософської концепції Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше, що отримала назву «філософія життя». Характеризується вона поширенням методу вільного напівхудожнього мислення, закликом до «переоцінки всіх цінностей», відмовою від будь-яких догм.

Етика ірраціоналізму Ф. Ніцше. Помітним явищем суспільної думки в другій половині XIX ст. стала етика ірраціоналізму. До її народження спонукали розчарування в просвітницьких ідеалах, у здатності наукового пізнання забезпечити вдосконалення суспільства й особистості, у центрі уваги нової етичної парадигми були воля, емоційна сфера, сфера інстинктивних потягів.

Протиставивши себе класичній філософській традиції, ірраціоналізм піддав багатоаспектній і часто нігілістичній критиці попередню культуру, творчі можливості розуму, власне людину як розумне, культурно-історичне явище. Основні теоретичні передумови етики ірраціоналізму були закладені А.Шопенгауером, М.Штірнером, С.К'єркегором, а систематизація ірраціоналістичних ідей і їх енергійна, яскрава пропаганда пов'язана з ім'ям Фрідріха Ніцше (1844-1900 рр.). Він переосмислив натуралізм і принципом, якому повинна бути підпорядкована мораль, оголосив не боротьбу за існування, а волю до життя, волю до влади. Власне життя характеризується як сувора та нещадна боротьба в її різноманітних проявах. Більш сильна воля до життя перемагає слабку волю та панує над нею. У цьому, на думку Ф.Ніцше, полягає глибока сутність буття. Тваринний світ продовжує себе в людині й не потрібно боятися бути здоровою природною істотою.

Жити — це ставитися суворо до слабких, нещасних і старих. Коріння моральних рис, як хороших, так і поганих, за Ф.Ніцше, криється у фізіології. Мету свого морального вчення він убачав У тому, щоби звести моральні цінності людей до їхньої природної аморальності. Філософ стверджував, що життєва сила культури поступово вичерпується, людство постає перед альтернативою: або остаточне виродження, або радикальна переоцінка цінностей, що дала б змогу, хоч у далекому майбутньому, відродити втрачену силу життя. Для цього, за його твердженням, треба покласти край гегемонії моральної свідомості, вийти за її межі, а судити про добро та зло, вставши по той бік добра і зла.

Фрідріх Ніцше став, мабуть, першим від часів Сократа філософом, який поставив під сумнів необхідність моралі та зробив своїм завданням тотальну критику всіх попередніх і сучасних йому етичних учень. Він піддав нищівний критиці всю раціоналістичну етику від Сократа до І.Канта та християнську мораль, не оминувши й етичних вимог соціалізму, їхній основний недолік, на думку Ф.Ніцше, полягав у тому, що вони створювали ілюзію абсолютності етичних норм, початкової несумісності добра та зла, пригнічували волю до життя.

Характеризуючи попередні типи моральності, філософ виділяє два види моралі, що протистояли один одному — мораль занепаду (стадну, рабську мораль) і здорову мораль панівних класів. З першим видом моральності він пов'язував моральне виродження, занепад, які охопили суспільство; другий же вид моралі є засобом оновлення людства. Основні відмінності між ними полягали в тому, що рабська мораль пригнічує «волю до влади», а мораль панівних класів сприяє утвердженню цього основного інстинкту — «волі до влади».

До проявів «стадної» моралі Ф.Ніцше відносив християнські ідеї (гріха, спокути, співчуття), а також поширені з часів Просвітництва принципи (альтруїзму, свободи, рівності та справедливості). Така мораль пройнята заздрісною ворожістю до улюбленців фортуни, аристократів духу. За допомогою цієї моралі слабкі індивіди намагаються перетворити на чесноту власну слабкість і обмежити життєву експансію тих, у кого сильна природна потужність.

Мораль рабів була для Ф.Ніцше втіленням вульгарного гедонізму, дріб'язкової обачності, духовного безсилля. Саме «стадна» мораль, за його твердженням, переважала в етичній атмосфері сучасного йому суспільства, загрожуючи людині загибеллю. Щоби позбутися загрози виродження, потрібно, на думку німецького філософа, відновити в правах цінності аристократичного способу життя, створити еліту суспільства з її «мораллю влади».

Мораль влади виділяє відчуття переваги над усіма, хто не належить до еліти, шанування традицій, мужність і готовність «о ризику в ім'я честі, сувору самодисципліну, її основною рисою, за словами Ф.Ніцше, є повернення до природи в сфері моралі. Істинна мораль, за його твердженням, спирається на такі риси людської природи, як пристрасть, бажання панувати, особиста користь. Пристрасть поєднує теперішній час з майбутнім і допомагає уникнути самозаспокоєння.

Бажання панувати повністю вивільняє життєву енергію людини, а егоїзм, особиста користь дає змогу відрізняти хороше від поганого. Мораль панівних класів вирізняють такі риси, як пробудження войовничого духу, жорстокість, відсутність співчуття до слабких. Люди еліти жорстокі, але їхня жорстокість є проявом сили та волі до влади. Такі люди егоїстичні, але їхній егоїзм-природна риса вільноїлюдиш, здатної перемагати. Аристократ духу стоїть над загальновизнаними життєвими цінностями, сам визначає значення добра та зла.

«Мораль еліти» у Ф.Ніцше — це втрачене велике минуле людства й та єдина плідна перспектива, з якою пов'язане його оновлення. Прототипом цієї моралі філософ вважав цінності життя середньовічної аристократії, німецького лицарства. У сучасному суспільстві саме у правлячих класах він вбачав ерозію життєвої сили. Бажаючи вказати шлях до відродження людства, Ф.Ніцше розробляв свій етичний ідеал — учення про надлюдину.

Ідея надлюдини — одна з найбільш суперечливих концепцій німецького філософа. Він стверджував, що надлюдина — результат культурно-духовного вдосконалення, нова риса людства. Це будуть «тотальні люди», цілісні натури, що поєднають у собі все найкраще, вироблене культурою: героїзм, поетичний Дар, силу розуму, здібності до передбачення, могутню волю вождя. З ними в житті запанує і абсолютно нова чеснота — чеснота могутності, сили. Одна з основ ніцшеанського ідеалу — панування знаті, аристократії в суспільстві. Та це панування, за твердженням філософа, стосується тільки сфери духу.

Коли ж Ф.Ніцше намагається конкретизувати зміст свого ідеалу, то наповнює його суперечливими й далекими від загальновизнаного гуманізму рисами. Для характеристики уявлень про майбутню людину, філософ постійно звертається до минулого.

Невипадково зразками ідеального героя в нього є Юлій Цезар, Чезаре Борджіа. Свій ідеал Ф.Ніцше зблизив з мораллю «шляхетної раси», котра, за його твердженням, існувала в усі історичні епохи. Ніцшеанство поєднує в собі граничну абстрактність і антиісторизм теоретичних настроїв з претензією на унікальність і особливий елітарний зміст.

Етика Ф.Ніцше справила досить значний уплив на багатьох представників культури та мистецтва, на суспільний умонастрій кінця ХІХ — початку XX століть. Розпливчатість його концептуальних положень, а також фрагментарність і багатоаспектний філософсько-художній стиль його творів давали можливість трактувати їх по-різному. На межі ХІХ і XX століть радикально налаштована європейська, зокрема й українська, інтелігенція сприймала Ф.Ніцше як новатора, котрий здійснив безкомпромісну критику всього застарілого в моральній сфері та проголосив необхідність виробити нові духовні орієнтири.

На батьківщині філософа, у Німеччині 30-х рр. XX ст., до ніцшеанства активно звертались ідеологи нацизму. Відтак Ф.Ніцше сприймався то як апологет індивідуалізму, то як критик духовної стандартизації суспільства XX ст.

Можна дійти висновку, що творчість Ф.Ніцше суперечлива й не дає підстав для її однозначної оцінки. Історично точніше буде охарактеризувати його як мислителя, котрий був далекоглядним і небайдужим спостерігачем розпаду традиційної духовності, що розпочався у XX ст., але він не зумів запропонувати йому конструктивної альтернативи, й тому став на шлях нігілістичної критики всієї попередньої та сучасної йому культури, ідеалізуючи традиції і норми минулих історичних епох.

Етика «благоговіння перед життям» Альберта Швейцера. Представником філософії життя та засновником віталістської етики слід вважати відомого німецького мислителя Альберта Швейцера (1875-1965), вчення якого викладено в праці «Культура й етика» (1923).

А.Швейцер, як і Ф.Ніцше, констатував «духовний занепад людства». Причиною цього, на думку мислителя, стало знецінення індивідуальної моралі через соціальну експансію: владу соціальних інститутів, домінування «загального» інтересу над особистісним началом, технічний прогрес. Подолання духовної кризи можливе творчою активністю особистості, Моральним удосконаленням в усвідомленні власної відповідальності за все живе на Землі. Звідси основна ідея мислителя — мораль людини розкривається в «благоговінні перед життям».

Що ж таке «життя» за А.Швейцером? Життям наділені не лише живі істоти в буденному значенні (тварини, і людина зокрема), а й рослини. І зазіхати на нього (кого чи чого б це не стосувалося) — є велике зло. Відома його думка: зірвати кульбабу в полі — це таке ж зло, як і вбити людину.

Особливого тлумачення набуло в А.Швейцера і поняття моралі. Якщо в попередній етичній традиції прослідковувався певний зв'язок моралі та щастя (вони сприймалися чи то взаємозумовленими, чи то перебували в причиново-наслідковому зв'язку), то в А.Швейцера — вони є взаємозаперечними, а залишалися співмірними лише стосовно людини.

Мораль і щастя не можуть одночасно бути в житті людини. На прикладі власного життя філософ довів, що людина першу половину життя має присвятити самій собі — прожити щасливо, а другу половину життя — іншим, тобто жити морально.

На думку мислителя, наскільки людина краще зможе служити людям в другій половині життя (так званій «моральній», «християнській») залежить від того, як добре вона послужить собі в першій половині (так званій «егоїстичній», чи «язицькій») — розвине свої сили, здібності, вміння тощо. А в чому (в яких діях) буде проявлятися суть моральної половини життя — кожна людина має вирішувати сама, згідно з власним розумом і обставинам, які складаються в її житті.

Етика «благоговіння перед життям» А.Швейцера спонукає «проявляти інтерес до всіх людей та їхніх доль і віддавати все людське тепло тим, хто його потребує». Однак інтерес Цей не має бути пасивним. Він повинен бути прямим, дієвим. І тому мораль не полягає в тому, що вчений має «жити лише своєю наукою, навіть якщо нею він приносить велику користь», а художник — «лише своїм мистецтвом, якщо воно творить добро людям». Проповідництво, на думку А. Швейцера, — це самообман нечистої совісті: «Діяльна допомога тим, хто потребує, є річ більш чесна, ніж словесна втіха. Вчинки чистіші від слів», тим паче більшість філантропічних організацій за ідеєю «служіння людям і благо чинності» приховують власні корисливі інтереси.

Особистісний вибір дієвого служіння людям А. Швейцер здійснив на користь медичної практики, адже саме лікар допомагає людині, що цього потребує, і нав'язування своєї допомоги тут недоречне.

Етика екзистенціалізму. Трагічні суперечності XX ст. знайшли відповідний відбиток у пошуках мислителів екзистенціальної орієнтації. Екзистенціалізм визначає моральність не як істинне буття, а лише як засіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто, в цілому, як дещо вороже людині.

Екзистенціалізм виник напередодні Першої світової війни й остаточно сформувався в 30-х рр. XX ст. Представники цієї течії французькі філософи Г. О. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю, німецькі — М. Гайдеггер, К. Ясперс, датський — С. К'єркегор та ін.

Екзистенціалісти основну увагу звертали на аналіз існування особистості у світі, на її природну свободу, на втрату свободи через відчуженість світу від неї, та, відповідно, приреченість, самотність, безглуздість й абсурдність життя.

Філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр (1905-1980) оминув корінні проблеми етики, проте йому належить надзвичайна роль в осмисленні проблем унікальності кожної людини, її свободи та відповідальності.

Ж.-П.Сартр вважає, що людина вільна абсолютно, а мораль може стати засобом реалізації цієї свободи. Маючи право на щастя, людина вільна розпоряджатися своєю долею, у тому числі, й правом на смерть. Абсолютна свобода людини накладає на неї й абсолютну відповідальність, яка, у свою чергу, не пов'язана з конкретною відповідальністю за реальні вчинки.

Згідно з Ж.-П. Сартром, об'єктивний світ — це «знаки» індивідуальних людських значень. Кожен окремий індивід наділений «живою свідомістю», завдяки котрій він діє, вибудовує сенс життя, вступає у стосунки з іншими людьми та речами. Людина ж приречена в цьому світі на свободу. Вона не залежна ці від кого, навіть від Бога, оскільки його не існує. Цим вона відрізняється від решта витворів живої та неживої природи. Вона сама здатна обирати моральні цінності. Єдиним їх джерелом стають унікальні біологічні залежності індивіда, досвід раннього дитинства, особливо психологічні травми.

Реалізувати власну свободу суб'єктові заважає відчужений від нього світ, адже індивід не відособлений в цьому світі, його оточують інші, такі ж суб'єкти. Це спонукає до виникнення конфліктності між «буттям в собі» та «буттям для іншого». Ставлення до іншого — це боротьба за визнання свободи особистості в очах іншого, тобто прагнення «стати Богом». Оскільки цього досягти неможливо, ця боротьба залишається тільки марними прагненнями.

Людина повинна постійно прилаштовуватися до цього світу, тому вона переживає несправжнє існування. Вона змушена відмовлятися від своїх рішень і вибору, перекладати все це на чиюсь анонімну відповідальність — сім'ю, народ, державу тощо.

Інший екзистенціаліст Альберт Камю (1913-1960) свою філософсько-етичну концепцію виклав у художньому творі «Міф про Сізіфа». Основна його ідея — світ позбавлений сенсу, в ньому проявляється абсурдність людського буття, людина ж постійно конфліктує зі світом. Людина, особистість прагне реалізувати свою свободу, тому постійно виступає проти уряду, держави, світового порядку, тобто проти усього, що здається їй втіленням абсурду та несправедливості. Однак це не позбавляє людину надії. Постає дилема: навіть якщо людина впевнена У свій безнадійності, їй потрібно поводитися так, ніби вона все ж має надію та, відповідно, бунтувати чи покінчити життя самогубством.

Згідно з А.Камю, єдиним способом набути свободи може стати бунт. Та бунт необхідно розуміти не в марксистському тлумаченні як революцію. Бунт — це повстання проти своєї долі, проти абсурду буття, де перемога неможлива. Прагнучи реалізувати свою свободу, людина бунтує проти політичного ладу, конкретно проти уряду, держави, світового порядку, тобто проти всього, що здасться їй втіленням абсурду та несправедливості.

Комунікативна етика. У XX ст. переосмислення засад людського буття та діяльності відбувається ще в одному аспекті. Особлива увага тепер приділяється людині як комунікативній істоті. Філософію й етику не оминає тепер проблема діалогу, інтерсуб'єктивності в житті людини. Так відбувається комунікативне зрушення у філософії. Ці процеси намітилися ще в першій половині XIX ст. в працях представника філософського антропологізму Л.Фоєрбаха. Так, на думку мислителя, «людська сутність є наявною тільки в спілкуванні та в єдності людини з людиною», а найбільш показовим проявом цієї єдності через відмінність є любов.

Філософія XX ст. повертається до ідей Л. Фоєрбаха та розвиває їх. Новий напрямок підтримали єврейський релігійний філософ М.Бубер, російський філософ М.Бахтін, німецький екзистенціаліст К.Ясперс та ін. Так, на думку М.Бубера, сутність буття людини проявляється в нескінченному її діалозі 3 Богом, світом та іншими людськими істотами.

Будучи філософом-екзистенціалістом, К.Ясперс здійснив значний внесок у розвиток комунікативної етики. На його думку, екзистенція «...існує лише настільки, наскільки співвідносить себе з іншою екзистенцією татрансценденцією», що здійснюється в акті комунікації.

Комунікація, на думку мислителя, посідає чільне місце в структурі світогляду людини. Засновується вона на «волі до комунікації», «свободі», «граничній ситуації», «вірності» тощо. У комунікації проявляє себе моральна сутність людини, а істинна її природа розкривається перед лицем «абсурдних ситуацій», так званих, граничних - смерті, тяжких хвороб, страждань, провини тощо.

Етика глобалізму. На філософські зрушення ХХ-ХХІ століть значний уплив справив науково-технічний прогрес (глобальні відкриття у фундаментальних природознавчих науках, інформатиці, новітніх технологіях; налагодження глобального комунікативного зв'язку). Це формувало й новий етичний світогляд, який розвинувся в етиці глобалізму.

В основу етики глобалізму покладено ідею «глобального збирання» (іншими словами, ідею вселенської єдності) всіх світів, всіх розумних істоту них і гармонійної єдності з природою. Представники цього філософсько-етичного напрямку російська школа філософів на чолі з В.Соловйовим, М.Федоровим, К.Ціолковським, В.Вернадським. Ця ідея є не новою, а започаткована була ще в релігіях Сходу та розвивалася стародавніми мислителями Китаю, античними філософами, християнством.

Так, К.Ціолковський вважав, що справжня сутність людини розкривається в її єдності з іншими, адже всі люди залежні одне від одного. І лише в єдності з усім планетарним людством особа здатна відчути себе єдиним мислячим організмом, «могутньою істотою планети».

Єднання Всесвіту — це далека програма з перетворення Всесвіту. І в ньому зацікавлені всі мислячі істоти всесвіту.

На думку вченого, об'єднанню будуть підлягати кожна планета, вся і'х сукупність і "все ефірне населення, що живе поза планетою та в штучних помешканнях". Після об'єднання кожної планети неминуче настане об'єднання кожної сонячної системи. Далі утворяться союз сонячних систем, зоряних груп, зоряних світів, ефірних островів тощо.

Однак першим кроком на шляху до «глобального єднання» стає єднання всередині земного людського соціуму. Цей етап с нелегким. Він вимагає вирішення низки проблем. Найскладніша з них — це суперечність між різними людськими спільнотами, культурами, що проявляється в різній соціально-емономічній орієнтації (так, є аграрні, індустріальні суспільства), у різному рівні їхнього розвитку, національних особливостях, у різній спрямованості такого розвитку, що залежить, наприклад, від панівної світоглядної позиції, релігії тощо. Це, передусім, проблема етична. Подолання її можливе через виховання в собі толерантного ставлення до інших, через любов і повагу до них.

«Глобальне єднання» натрапляє і на очевидні труднощі. Недоліком глобального єднання людської спільноти стає зникнення унікальності народів і культур, знищення мови, неповторності ментальностей, національного характеру різних культур. Це відбувається через експансію більш агресивних, сильніших культур за допомогою сучасних засобів масової комунікації (телебачення, Інтернету тощо). І, до речі, як доводять учені, наслідки від такої експансії не менші, ніж від відкритого переслідування культури (заборони вивчати рідну мову, позбавлення підтримки видавництв, преси, закриття культурних Центрів, театрів, навчальних закладів тощо).

Екологічна етика. Науково-технічний прогрес, інтенсивний розвиток усіх сфер суспільного життя поряд з усіма позитивними для людства здобутками ніс і негативні наслідки. Найвідчутніше це проявилося в екологічній кризі, що ніяк не могла оминути етику.

У 70-х рр. XX ст. у західноєвропейській етиці почав формуватися напрям екологічної етики, основне завдання якого полягало в осмисленні причин і наслдкв екологічно кризи, а шляхів її подолання.

Мислителі цього напряму категорично виступили проти антропоцентристської західної екологічної свідомості, що сформувалася в лоні техногенної цивілізації, на ґрунті чого визначилася «парадигма людської винятковості»: людина визнавалася вищою цінністю; вона стоїть на вершині світової ієрархії; основна її мета-задоволення власних прагматичних потреб; природа сприймається лише як об'єкт людських маніпуляцій; тож етичні норми поширюються лише на взаємини між людьми. Наслідком такої парадигми мислення та відповідних дій людини стала екологічна криза.

Кінець XX ст. з набуттям світового масштабу екологічної кризи змусив людину переглянути власні цінності, що спонукало до формування екологічної (екоцентриської) свідомості, яка ґрунтується на новій «інвайроментальній парадигмі» та характеризується: визнанням за вишу цінність гармонійний розвиток людини та природи; усвідомленням додаткових обов'язків щодо природи з огляду на людську розумність; зважанням на можливості природи при використанні її ресурсів; прагненням зберегти природну рівновагу; поширенням етичних норм і цінностей на взаємодію з природою тощо. Англійський філософ та історик А.Тойнбі з цього приводу зазначив: «Нині вперше ми знаємо, що наше майбутнє залежить від того, що ми самі робимо... Результати подальшого розвитку науки залежатимуть від того, наскільки використання її здійснюватиметься з добрими або злими цілями...» Екологічна етика поставила в центр уваги моральні відносини людини та природи.

Етична думка в Україні.

Етичні погляди Г.Сковороди. У розвиткові української етичної думки важливе місце посідає творчість видатного українського мислителя Григорія Сковороди (1722-1794 рр.). Він написав 18 творів і зробив переклад 7 творів з латини. Від початку до кінця Г.Сковорода мораліст. Сенс життя він вбачав у пошуках сенсу буття та вказівках шляху до щастя іншим.

Метою життя для Г.Сковороди були радість і веселість, багатий внутрішній світ, міцність душі. Досягнення цього блаженного спокою і було для нього мистецтвом життя.

Своє розуміння духовності (що тотожне гуманізму) філософ пояснює вченням про два світи: видимий, зовнішній і невидимий, внутрішній. Невидиме присутнє у всіх речах як вічне, незмінне, істинне. Людина — це також єдність видимого й невидимого. Через свою невидиму натуру людина тотожна Богові: істинна людина і Бог — це одне й те саме. Бог пізнається не стільки через освоєння природи, скільки через пізнання самої себе, невидимої людини, через моральне самовдосконалення. Моральне вдосконалення внутрішнього світу наближає людину до свободи — це один з принципів філософії Просвітництва, що повною мірою виявився у філософській системі Г.Сковороди. Європейська філософська думка XVIII ст. чітко розділяла античну духовну спадщину від духу християнства у сфері моралі (антична філософія виходила з ідеї щастя в межах людського життя, а християнська мораль будується на проповідуванні щастя у потойбічному світі). В етиці Г.Сковороди переплітаються антична і християнська традиції. Він твердив: якщо щастя та істина можливі, то не десь і колись, а тут і зараз. Щастя треба знайти, ось чому головне завдання — пізнати самого себе. Пізнання людиною самої себе є кінцевою умовою щастя кожної особистості й усього суспільства. Однак для самопізнання одних знань мало, потрібно добре серце — висока моральність.

Основною проблемою його етики є проблема самопізнання, що має яскраве моральніше наповнення. Життя людини — це процес неперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Воно сприяє моральному вдосконаленню людини, бо тільки той, хто пізнав свою природу, може бути корисним для себе й інших.

Сутність людини, її призначення та сенс буття тлумачаться через визнання суперечностей у самій людині. Вона, як і світ, має внутрішню (духовну) та зовнішню (тілесну) природу: «Серце, думки й душа — то все одне». Філософ не протиставляє духовне тілесному, а говорить про існування й тілесного, й духовного начал.

Розмірковуючи про духовне та тілесне, божественне й земне, вічне і швидкоплинне, Г.Сковорода доводить, що основне в людині — це її душа. Щоб пізнати самого себе, потрібно заглибитися в себе, серцем перелетіти від земного до невидимого, небесного — так ми зможемо осягнути наше серце та душу. Серце, в його твердженнях, — це чуттєвий розум, на відміну від суто раціонального знання. Людей, котрі досягай самопізнання, визнання та любові інших людей, Г.Сковорода називав істинними людьми.

Розкриваючи сутність щастя, він вказує, що ситість шлунка й інші тілесні задоволення не дають його. Досягнення в науках також не роблять людину щасливою. Справжнє духовне задоволення, що дає людині відчуття щастя, — це самопізнання. Щоб бути щасливим, необхідно пізнати, знайти самого себе.

Спочатку людина немовби звернена всім єством назовні, На гонитву за радощами земного світу. Потім вона осягає пізнання власної природи, самої себе, своїх здібностей і виробляє відповідний своїй природі спосіб життя. Основу такого способу життя Г. Сковорода вбачав у "сродній праці" як дійсному прояві людської життєдіяльності, самоствердженні людини.

Споживання матеріальних благ, насолоду ними філософ не вважав основою людського щастя. Найвище блаженство та справжнє щастя дає людині праця за покликанням, що відображує природні нахили людини. Причиною всього аморального, спотвореного в суспільстві він вважав працю без покликання, працю з необхідності, примусову чи працю задля збагачення. Тож, засуджуючи соціальні вади суспільства, він закликав до морального вдосконалення, будучи переконаним у тому, що щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила. Звідси він дійшов висновку, що ідеальним є таке суспільство, в якому кожен може реалізувати свої природні задатки, втілити їх у життя через освіту.

Актуальною була його думка про духовну силу особистостей, здатних нести істину іншим людям та утверджувати її власною діяльністю. Звертаючись до образу старозавітного Мойсея, Г.Сковорода бачив у ньому особистість, яка своєю волею об'єднала єврейський народ і зробила його щасливим.

Яскраво моральну спрямованість у Г.Сковороди мали соціальні проблеми. Цінність людського життя він вбачав у діяльності, котра була спрямована на встановлення справедливості в суспільстві, що робила б життя раєм і Божим домом. У цьому новому, ідеальному, високоморальному світі, країні та царстві любові будуть панувати рівність, любов і спільна власність. Досягти такого стану речей можна через самоорганізацію народу, звільнення від соціального та духовного рабства, для чого важливі духовна єдність етносу, віра у власні сили та воля до мети.

Хоча етичні погляди Г.Сковороди, його думки та саме життя були далекими від життєвої суті, але ідеали, які він сіяв серед українського народу, були чистими та переконливими.

Ще один принцип етико-філософського вчення Г.Сковороди — всепроникнення моралі, розширення меж функціонування моралі на усе суспільство, на кожну особистість. У такий спосіб філософ стверджує гуманістичну можливість людини жити за совістю незалежно від матеріального стану чи роду діяльності. Таким чином, етична спрямованість філософії Г.Сковороди продовжує і розвиває національну традицію морального просвітництва і виховання, що склалася у практиці братських шкіл, Києво-Могилянської академії, у вченнях І.Гізеля, Ф.Прокоповича, Г.Кониського.

Лекція ІІ

Основні етичні категорії.

Моральні аспекти глобальних проблем сучасної цивілізації

План

  1.  Структура моралі.
  2.  Основні етичні категорії.
  3.  Моральні аспекти глобальних проблем сучасної цивілізації.

1. Структура моралі

Мораль — це складний різноплановий феномен, який має внутрішню структуру. Мораль охоплює досить різноманітні явища: 1)  типи дій і вчинків індивідів (наприклад, "подвиг", "моральний вчинок", "відкуп", "зрада"); 2) суспільні відносини між людьми та соціальними групами (приміром, "любов", "дружба"); 3) феномени волі, стимули (спонукання), мотиви дій, прагнення людини (скажімо, "співпереживання", "сором", "заздрощі", "співчуття", "повага", "толерантність"); 4) особистісно-психологічні риси індивідів (зокрема, "чесний", "мужній", "чемний"); 5) суб'єктивні реакції, оцінне сприйняття та ставлення до дійсності (як от, "схвалення" й "осуд"); 6) ціннісне значення явищ (наприклад, "добро" та "зло"); 7) вимоги до людини — моральнісну необхідність (скажімо, "обов'язок", "відповідальність"); 8) моральне мислення — особливе поняття, уявлення, погляди (йдеться про "сенс життя", "ставлення до смерті"); 9) моральну мову.

Аналізуючи вищезазначені елементи, можна їх об'єднати у три основні — моральну свідомість, моральну діяльність і моральні відносини.

Моральна свідомість спрямована на самооцінку людиною дії чи оцінку будь-яких соціальних дій (історичних фактів), на співвіднесення їх з власним уявленням про людські чесноти (добро та зло, обов'язок, відповідальність, справедливість).

Складовими моральної свідомості є моральні вимоги й моральні цінності. Моральними вимогами людини є поняття обов'язку, відповідальності, справедливості. Моральними цінностями є поняття про добро та зло, сенс життя, щастя, честь і гідність, совість та сором.

Моральна свідомість може функціонувати на двох рівнях: емоційно-чуттєвому (в почуттях і уявленнях) та раціонально-теоретичному (в поняттях).

Звісно, засвоюються моральні цінності й вимоги в поняттях, тобто раціонально-теоретично. Проте знання не є самодостатнім у моральній свідомості. Недаремно побутує думка, що людина, котра живе лише розумом, є бездушною. Іноді в житті на оцінку ситуації розумом не вистачає часу, подекуди відтінки життєвих ситуацій розум не вловлює. Тож визначальну роль у формуванні моральної свідомості відіграють почуття.

Моральна свідомість є відображенням ідеального уявлення про належне. Вона становить суть уявлення того, на що потрібно орієнтуватися. Проте думка може розходитися з дією.

Тож своєї особливої реалізації мораль набуває в моральній діяльності. Формами прояву моральної діяльності є вчинок, подвиг, самопожертва тощо. Антиподом моральних дій є грабіж, злочин та ін.

Моральна діяльність, поряд з мисленнєвим і почуттєвим компонентом (цим вона пов'язана з моральною свідомістю), містить компонент вольовий. Лише воля спонукає людей до моральних дій. Недаремно виділяють категорію людей "зі слабкою волею", їх не звинувачують в аморальності, а тільки зазначають слабкість їхньої вольової натури, що заважає чинити морально.

Не кожен вид діяльності вимагає морального забарвлення. Інколи це спричиняє зворотнє ставлення до таких дій — сміх, а то й роздратування.

Остаточної реалізації мораль набуває в моральних відносинах. Ідеться не лише про міжлюдські стосунки, а й про взаємини з природою та культурними цінностями.

Поза людськими взаєминами мораль не може бути оцінена. Пригадаємо Робінзона Крузо, моральну природу якого повноцінно оцінити було неможливо, доки на острові не з'явився п'ятниця. Адже в людських стосунках проявляються такі ціннісні характеристики людини, як: вірність, відданість, безкорисливість, толерантність, повага, співчуття, любов тощо.

Усі компоненти структури моралі пов'язані між собою. Про моральну свідомість не можна говорити, доки вона не втілюється в конкретному вчинку. Вчинки не мали б жодного морального значення поза контекстом людських відносин. А такі стосунки набирають саме морального забарвлення після їх особистісного й суспільного усвідомлення.

2.Основні етичні категорії  

Етичні категорії — основні поняття науки етики, що відбивають структуру феномена моралі й визначають специфіку морального осмислення людського буття. Особливістю етичних категорій є те, що вони утверджують реальність належного. Відповідно до множинності типів і різновидів самої моралі, варіативності зв'язків між її істотними компонентами систематизація категорій етики в сучасній етиці має відкритий, плюралістичний, полімодальний характер. Зокрема, вичленовуються:

а) категорії моральної свідомості — добро і зло, сенс життя, обов'язок, відповідальність, справедливість, моральний ідеал, щастя;

б) категорії моральної самосвідомості — честь, гідність, совість, сумління, розкаяння, сором;

в) категорії етичної діяльності — вибір, свобода вибору, свобода волі, вчинок, ціль і засоби діяльності (моральний аспект), мотив і результат діяльності (моральний аспект);

г) категорії моральних відносин (категорії етичного спілкування) — відкритість і замкненість, толерантність, повага, пошана, співчуття, співстраждання, милосердя, любов;

д) структурні категорії моралі — норма моральна, цінність моральна, принцип моральний, чеснота, доброчесність, порок, імператив, оптатив (спрямованість на досягнення блага), взаємність та ін. Втім, у будь-якому разі доводиться враховувати неминучу неповноту подібних переліків, а також те, що доречність чи недоречність групування категорій етики. за певною схемою може бути доведена лише стосовно тієї чи іншої їх інтерпретації. Спроби встановити абсолютну сутнісну градацію категорій етики не відповідають рівневі складності й динамізму сучасного морального досвіду.

Добро як найвища духовна цінність

Основною, фундаментальною категорією етики є добро.

Поняття "добро" пов'язане з поняттям "благо" (у багатьох мовах — латині, німецькій, англійській та ін. — ці поняття позначаються одним терміном). Обидва вони є ціннісними уявленнями про світ, які відображають позитивне трактування чогось щодо певного стандарту. Проте є між цими поняттями й істотна відмінність.

Благо — це позитивна здійсненність для людини буття загалом. У буденному житті "благо" вживається, переважно, в множині — "блага", — де воно засвідчує матеріальні достатки, різноманітні сприятливі для життя умови (економічні, технічні, технологічні, культурні та духовні). Благом є талан, сприятлива погода, добра дорога, вчасна зустріч, потрібна ситуація тощо — тобто все те, що робить життя людини вдалим, успішним і, зрештою, щасливим, хоча часто все це не залежать від самої людини.

Сутнісний зміст поняття "добро" випливає з протиставлення такій важливій етичній категорії, як моральне зло. Проблема співвідношення добра та зла цікавила людство віддавна і була однією з ключових у філософській традиції. Аналіз різних концепцій визначив кілька підходів до вирішення цієї проблеми.

Перший підхід абсолютизував природу добра та зла. Ці категорії мають власну природу, що заперечують одна одну. Добро та зло ніколи не можуть переходити одне в одне, вони є однопорядковими категоріями. Так усвідомлювали співіснування добра та зла зороастризм, маніхейство та ін.

В історії етичної думки цього підходу дотримувалися давньогрецькі філософи Сократ і Платон. Наприклад, за Платоном Добро існує в світі ідей (всесвітньої душі, Бога); зло — у світі чуттєвих речей. Природа людини поєднує два начала — безсмертну душу, причетну до всесвітньої Душі, та тіло як частину загального тілесного. Душа людини в результаті тертя з недосконалим матеріальним тілом, забуває про сутність вищої Ідеї — добро. Пригадати це вона може через відречення від тіла, від плотських насолод.

Другий підхід вирішує проблему співвідношення добра та зла в дусі світових релігій. Він абсолютизує природу добра. Зло ж визнається завжди як відносне. Так, у християнстві абсолютним світовим началом є божественне добро, чи абсолютно добрий Бог. Зло — це результат помилкових або порочних рішень людини (вільної в своєму виборі), провокованих Дияволом. Диявол (або Сатана) — це не однопорядкова Богові сила. Це заблудлий син Божий. Отож перед людиною завжди стоїть проблема вибору не між абсолютами добра та зла, а між добром, яке потенційно абсолютне, і злом, котре завжди відносне.

Недоліками обох підходів є онтологічний розгляд природи добра та зла, тоді як природу потрібно досліджувати аксіологічно.

Пояснення добра має ґрунтуватися на єдності двох начал — універсальності й одиничності (тобто загального, що накладає відбиток на свідомість людини, та суб'єктивного, котре народжує власне суб'єктивне бачення людини).

У сучасній літературі добро визначають як найвищу духовну цінність, найзагальніше імперативно-оціночне поняття моральної свідомості, котре відображає позитивний прояв буття людини, соціальних груп і суспільства стосовно інших (людини, суспільства і природи).

Проблема морального зла

Зло — суть негативного явища чи процесу. Однак воно в своїй природі розмаїте. Вирізняють моральне зло й антиблаго, котрі співвідносяться між собою як добро та благо. До антиблага належить фізичне, соціальне й інше зло, що не залежать від людини. Моральне зло є наслідком свідомого волевиявлення суб'єкта дії. Заподіяти навмисну шкоду, обманути, пограбувати — ось прояви морального зла.

Моральне зло є сутність того, що намагається подолати чи виправити мораль (це стосується відчуттів, поглядів, намірів, вчинків, рис, характерів). Це відрізняє моральне зло від антиблага. Зокрема, моральним злом є війна, антиблагом — стихійне лихо (тайфун, повінь).

Сьогодні вважають, що причина морального зла — слабкість людини, що певною мірою підтверджується. Наприклад, соціальна невизначеність, нездатність адаптуватися в соціумі чи невдачі породжують в людині заздрощі, котрі стимулюють до злих дій. Проте це не однозначно так, адже кожного по життю спіткають невдачі, проте не кожен звертається до морального зла.

В історії філософської та етичної думки були різні спроби пояснити причини морального зла.

Існувало кілька теорій, згідно з якими зло субстанційно присутнє в бутті. Так, в період античності злом вважалися:

- хаос як альтернатива впорядкованому космосу (досократики);

- матеріальний (чуттєвий) світ, який існував поряд із ідеальним (реальним) (Платон).

Визнання за злом власної субстанції сприяло тому, що силу зла вважали непереможною, тому ні зовнішні сили, ні намагання людей йому запобігти чи знищити його не могли.

Починаючи від християнства, європейська етика Середньовіччя (Ф. Аквінський), Відродження та Нового часу (Б. Паскаль, Г. Лейбніц, І. Кант, Ф. Шеллінг) природу зла вбачала в людській волі.

Наприклад, згідно з християнською доктриною, причиною зла є навмисне відхилення людини від Божественного порядку, що проявляється в людській гордині. Сакральна нумерологія середньовічного католицизму визначила сім смертних гріхів людини як результат прояву зла: гординя, жадоба, хіть, заздрощі, череволюбство, гнів і смуток. Ці риси, що характеризують зло, вважалися основними в усіх християнських культурах.

Для І. Канта ж, аморальність (зло) — це не наслідок онтологічної недосконалості, а помилкове застосування свободи. Людині притаманна вроджена недосконалість (слабкість, нечистота серця), але власне моральне зло — це свідоме спотворення природних тваринних або людських задатків. Спотворення прагнень до самозбереження, продовження роду і спілкування веде до тваринних пороків, череволюбства, хіті та дикого беззаконня; самозакоханість — до диявольських пороків заздрощів, невдячності та злорадства.

Зло переживається через біль, страждання та похідні від них емоції — страх, гнів, образу тощо. Філософ Нового часу Дж. Локк вважав, що злом є "те, що здатне завдавати нам або збільшувати якесь страждання".

Зустріч зі злом — це нелегкі випробування для людини, адже стимулює людину до деструктивних переживань і дій — розпачу, агресії, злоби, помсти та ін. Проте людина завжди має пам'ятати, що моральне зло як породжується її внутрішнім світом, так і нею долається. Подолання сили зла досягається, переважно, духовними зусиллями людини.

Обов'язок

Беручи до уваги те, що етику іноді визначають як науку про належне, а мораль — як сферу належного, постає необхідність вивчення природи морально належного.

Суть морально належного криється в обов'язку. Проте це не тотожні поняття. Існує різниця в категоріях морально належного та обов'язку. Складнішою категорією є обов'язок. Обов'язок вимагає об'єктивації (здійсненності, реалізації) морально належного. Адже можна раціонально усвідомлювати необхідність певних дій (морально належне), проте насправді їх не чинити (не виконувати свій обов'язок).

Суть обов'язку намагалися сформулювати ще відомі релігійні проповідники.

Китайський мудрець Конфуцій виділив кілька принципів обов'язку кожного громадянина: кожен повинен виконувати свій обов'язок (накладений на індивіда його положенням в соціальній структурі, основу якої становить сім'я) — і, бути вірним господареві — чхун, шанувати старших — сяо, дотримуватися всіх усталених обрядів, церемоній, правил поведінки — лі та вшановувати предків. А на питання свого учня, чи можна все життя керуватися одним словом, мудрець відповів: "Це слово — взаємність. Не роби іншим того, чого не побажаєш собі". Цей принцип став основою загальнолюдського морального обов'язку та набув назви "золоте правило моралі".

Мойсей проголосив відомі Десять божих заповідей, яких повинна дотримуватися кожна людина.

Будда визначив такі ступені духовного піднесення: істинне переконання, істинний намір, істинне слово, істинний вчинок, істинний стиль життя, істинне намагання, істинна пам'ять, істинне зосередження.

Мухаммед зобов'язував кожного мусульманина: "Не бути тобі істинним віруючим, поки не побажаєш ти брату своєму того, що бажаєш собі".

Великим внеском у філософське осмислення категорії обов'язку стала концепція класика німецької філософської думки І. Канта. Мислитель висунув ідею категоричного імперативу.

Імператив — це суть правила. За І. Кантом, розрізняють два різновиди правил (імперативів) — категоричний і гіпотетичний. Гіпотетичний імператив — це правило, що зобов'язує людину робити щось заради певної мети (наприклад, учитися, щоб в майбутньому отримати гарну професію, утримувати сім'ю тощо). Категоричний імператив — це правило, котре зобов'язує людину робити щось безвідносно до якоїсь мети. У цьому, за І. Кантом, й полягає суть загального прояву морального обов'язку. Перед свідомістю людини цей імператив постає у трьох формулах.

Перша формула категоричного імперативу — це "формула універсалізації: "чини тільки відповідно до такої максими (настанови волі), керуючись якою ти будь-коли можеш зажадати, щоб вона стала загальним законом". Тож необхідно діяти згідно із усталеними моральними законами — не обмани, не вкради, не вбий та ін. — і жодна ситуативність не виправдає їх порушення, навіть якщо це здійснено заради загального блага.

Друга формула категоричного імперативу — це "формула персональності": "чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також як до мети й ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу". Друзів обирають не заради того, щоб їх можна було використати, благородні люди повинні бути твоєю метою, ти маєш прагнути підтримувати з ними дружні стосунки.

Третя формула категоричного імперативу — це "формула автономії": "воля людини має бути не просто підкореною законові, а підкореною йому таким чином, щоб вона розглядалася також як така, що дає закони самій собі". Кожна окрема людина закон моралі визначає самостійно, згідно з власною волею. Однак у такому разі не визнаються ніякі загальновизнані системи моралі, навіть релігійні заповіді. Кант виправдовує свою позицію тим, що автономія моральної волі не передбачає людської сваволі: людина повинна не чинити все, що їй заманеться, а навпаки — визначити відповідні законові засади власної волі, не підмінюючи їх ні "максимами себелюбства", ні лакейською слухняністю щодо "панівних ідей" і розпоряджень сильних світу цього.

Кантівське виведення основних принципів морального обов'язку не є абсолютним. Отож нині залишаються актуальними пошуки основних його принципів. Так, виникло кілька нових підходів до визначення сутності морального обов'язку — оновлений категоричний імператив.

Зокрема, Г.Йонас запропонував таку формулу категоричного імперативу (книга "Принцип відповідальності"): "чини так, щоб результати твого чину не були руйнівними для можливостей життя в майбутньому, або просто не чини шкоди умовам подальшого існування людства на Землі".

Німецький філософ сучасності К.-О. Апель дав інше формулювання категоричного імперативу: "по-перше, в усіх діях треба виходити з того, щоб забезпечити виживання людського роду як реальної комунікативної спільноти, по-друге, з того, щоб у реальній комунікативній спільноті здійснювати ідеальне".

Відповідальність

На відміну від поняття обов'язку, що характеризує наявність в суб'єкта уявлення про морально належне та здатність його до реалізації, поняття відповідальності характеризує суб'єкта з позицій виконання (чи невиконання) обов'язку.

Поняття відповідальності пов'язане з проблемою свободи. Даром свободи дії наділена лише людина. Однак такий дар є водночас і нелегкою ношею. Адже вибір дії, до якого спонукає свобода, накладає на людину певну відповідальність. Наприклад, за знищені врожаї внаслідок природного стихійного лиха (буревію, засухи) природа не несе відповідальності, а за знищені врожаї внаслідок недбалості чи злочинних дій (підпалу тощо) людина несе відповідальність в об'єктивно визначених межах.

Міра відповідальності — це складна проблема, оскільки абсолютних критеріїв її визначення не існує. Вона залежить від сукупності обставин (об'єктивних і суб'єктивних факторів):

1) наскільки суб'єкт обізнаний з реальними обставинами конкретного поведінкового акту (так, при купівлі викраденого автомобіля покупець може бути дезінформованим);

2)  на скільки суб'єкт здатен адекватно усвідомлювати відповідальність (скажімо, неповнолітні не завжди здатні оцінювати відповідальність за власні дії з огляду на свою інтелектуальну, моральну та фізичну незрілість);

3) особливостей внутрішнього стану суб'єкта (приміром, при надмірних переживаннях, внутрішній тривозі тощо людина може бути неадекватною в своїх діях);

4) на скільки суб'єкт здатен до відповідної дії (наприклад, не кожен має достатньо сили волі, морального духу, щоб кинутися у вогонь при пожежі та врятувати дитину);

5)  імовірності бажаних і небажаних результатів дії (приміром, при порушенні правил дорожнього руху можливі як незначні пошкодження транспортного засобу, так і заподіяння шкоди здоров'ю людини, навіть, зі смертельним наслідком);

6) допущення альтернативних (навіть недозволених) варіантів поведінки (так, за вбивство для захисту чи за крадіжку хліба заради голодних міра відповідальності об'єктивно може бути зведена до нуля).

Суть моральної відповідальності визначається здатністю людини виконати моральний обов'язок. Людина нібито є вільною у виборі: виконувати чи не виконувати їй свій обов'язок, але водночас за невиконання обов'язку людина несе відповідальність, яка супроводжується особливими душевними переживаннями і тривогою сумління.

Морально свідома людина ігнорувати думку інших не буде — вона відчуватиме відповідальність і перед ними.

Справедливість

Поняття справедливість походить від давньогрецького dike, що первісне означало "звичай, спосіб життя", а пізніше "правильний, належний звичай", та латинського jus (звідси justitia), що означає "право, закон".

Перші спроби сутнісного осмислення справедливості здійснили ще давньогрецькі філософи Демокрит, софісти, Сократ, Платон, Аристотель, а також китайські мислителі.

Особливе місце відведено справедливості у філософських роздумах Платона (трактат "Держава"). Справедливістю характеризується як ідеальний устрій суспільства, коли кожен із суспільних станів (тобто правителі, воїни, ремісники) сумлінно виконують свої обов'язки та не втручаються у справи інших. Вона є завершальною з-поміж трьох основних полісних чеснот — розсудливості, мужності та мудрості.

Глибоке осмислення справедливості здійснив титан давньогрецької філософської думки Аристотель. Мислитель розрізнив два види справедливості: відплатну та розподільчу.

Історично першою формою справедливості, за Аристотелем, була відплатна (інакше кажучи — ретрибутивна справедливість). Цей тип справедливості базувався на принципі, так званого, тальйону (від лат. talio — помста) — "око за око, зуб за зуб, життя за життя!". У разі порушення соціальних норм (першопочатково — звичаєвих, в подальшому — моральних) людина мала нести покарання, котре відповідало б мірі скоєного порушення. Максимальним утіленням принципу тальйону стала кровна помста. 

Із розвитком суспільства, вдосконаленням його морально-правової системи почалося переосмислення принципів справедливості, оскільки її ретрибутивна форма принижує гідність людини, посилює жорстокість у суспільстві. Держава пішла шляхом викорінення первісного варіанту справедливості. Проте це не означає що вона зникла. І нині вона знаходить нішу в людському житті, адже люди часто дотепер керуються принципом "стався до інших, як вони ставляться до тебе".

Другою формою справедливості, за Аристотелем, є розподільча справедливість, так звана, "дистрибутивна", що набуває двох форм: а) зрівняльна справедливість; б) пропорційно-розподільча справедливість. Суть розподільчої справедливості полягає в мірі розподілу благ між індивідами чи групами людей. В основу зрівняльної справедливості, виходячи з ідеї людської рівності, тобто певного комуністичного принципу вселюдської рівності, покладено принцип "усім по бажанню". Цей принцип справедливості існував у родовому суспільстві. За ним, всі індивіди роду мали рівні права на добуте в полюванні чи збиранні. Цей принцип існує і сьогодні, а оцінюється він як принцип "зрівнялівки". З одного боку, суспільство категорично засуджує його, з іншого — він укорінився в свідомості людей. Наслідком цього є масове засудження заможних людей, заздрість до них, незалежно від того, як вони здобули матеріальні блага.

Ідеї рівності, звісно, ніхто не заперечує. Проте мова йти повинна про рівність усіх як носіїв загальнолюдської гідності, загальнолюдських прав і свобод. Ще відомий український філософ Г. Сковорода, висуваючи ідею "нерівної рівності", зазначав, що всі люди рівні, але саме в тому, що кожен має віднайти свій, властивий тільки йому, спосіб скласти подяку за дари буття, реалізувати себе в певній галузі.

Пропорційно-розподільча справедливість ґрунтується на принципі "усім по заслугах". Така форма справедливості є найбільш виправданою та гідною сучасних соціальних вимог. Однак проблематичність усвідомлення пропорційно-розподільчої форми справедливості полягає в невизначеності критеріїв, заслуги. Цим можна маніпулювати. І тоді дуже легко справедливість нівелюється несправедливістю.

Сьогоднішня філософська думка обстоює гармонійне поєднання принципів зрівняльної та пропорційно-розподільчої справедливості. Таку ідею обґрунтовує сучасний американський мислитель-соціолог Джон Ролз у своїй праці "Теорія справедливості".

Він обстоює, зокрема, такі фундаментальні принципи:

- принцип рівної свободи: кожна людина повинна мати рівні права щодо найзагальнішої системи рівних базових свобод, порівнюваної з подібними системами свобод решти людей;

- принцип відмінності: нерівний розподіл благ здійснюється через присутність різних занять і соціальних статусів за умови спрямованості до найбільших благ найменш забезпечених громадян.

Ознаки справедливості:

- справедливість, на відміну від всіх інших етичних категорій, зокрема, добра, честі, гідності, що дають оцінку деяким явищам самостійно, оцінюється у співвідношенні протилежних явищ, цінностей з позицій благ і антиблаг;

- справедливість має конкретно-історичний характер. Кожна нова епоха, кожна культура міру справедливості визначає по-різному;

- справедливість має як об'єктивний характер (нагорода за вчинене діяння, покарання за аморальний вчинок), так і умовний (оцінювання знань).

Сенс життя

Усвідомлення сенсу життя людиною є її найвищим даром. Еріх Фромм з цього приводу сказав, що людина — це єдина тварина, для якої власне існування є проблемою.

Потреба вирішити проблему сенсу життя виникає в людини при пошукові відповідей на запитання: "Звідки з'являються нужда, хвороби?", "Що таке зрада, нерозділене кохання?", "Що таке смерть?", "Чому та коли людина помирає?". Адже, якби життя людини було вічним, можливо б цієї потреби не існувало. Людина могла б "встигнути зробити все". Та скінченість людського буття вимагає задуматися кожному, як його будувати, який шлях обрати. Це стосується як нібито елементарного — здійснення правильного професійного вибору, — так і більш глобального в житті людини — моральної самовизначеності.

Тривалий час в історії людства проблема сенсу життя не обговорювалася. Причиною цього були особливості соціальної та індивідуальної свідомості, що перебували під упливом міфології чи релігії. Адже міфологія та релігія давали готові відповіді на запитання: "Звідки походить світ і, зокрема, людина?", "Як жити людині?", "Чим закінчиться людське життя?".

Сучасне формулювання смисложиттєвих проблем бере свій початок в епоху Відродження, зокрема, від роздумів шекспірівського принца Гамлета "бути чи не бути". Проте в теоретичний ужиток термін "сенс життя" ввійшов у період Нового часу й набув особливого морально-цінісного значення. Цьому сприяли як соціокультурні, так і гносеологічні причини. Перші полягали в кризовому стані ренесансної суспільної свідомості, що стала наслідком переходу від релігійного культу до культу розуму, а також в подальшому розчаруванні в культі розуму й ідеалах Просвітництва. Гносеологічні причини полягали втому, що назріла необхідність зіставити античне потрактування сенсу життя (суть якого — гідне, доброчинне життя індивіда) та середньовічне (суть якого в божественному визначенні), тобто індивідуальне й надіндивідуальне в людському житті.

Оскільки сенсу навколишній дійсності та власному буттю надає сама людина, то буття кожної людини залежить від буття собі подібних — інших людей, людських груп і спільнот. Це спрацьовує, доки людству нічого не загрожує (в XIX ст., приміром, вірили в нескінченність "світлого майбутнього"). Та сьогодні звідусіль лунає думка про кінець фізичного існування людства — "скорого наближення кінця світу". У такому разі людину не може задовольнити власне джерело смислового наповнення життя.

Проголошення сенсу життя в діяльності заради наступних поколінь є дещо декларативним, адже для людини далекі покоління є ідеальними образами, котрі уявити і полюбити не можливо. Це виховує лише любов до власних ідей, міркувань, прагнень, в широкому сенсі — егоїзм.

Ставлення людини до смерті

Людина — це лише один з видів матеріальної системи, що усвідомлює власну смертність, тобто скінченність власного буття. У людській історії смерть пояснювалася по-різному.

У Давньому Єгипті смерть уявлялася перехідним етапом від земного життя до загробного буття, адже єгиптяни вірили, що життя людини продовжується й після фізичної смерті, але за умови, якщо тіло людини залишається нетлінним. Звідси тут утвердилося шанування культу мертвих, споруджувалися величезні гробниці.

Про неперервність життя та смерті в єдиному циклі буття вірили також і етруски. Вони будували величезні гробниці з міцного матеріалу, ніби на віки. Символом вічності буття була для них кругла, сферична форма гробниць.

Підтримала ідею безсмертя душі та визнала смерть як перехідний етап в бутті людини давня філософська традиція (еллеати, Сократ, Платон, стоїки та ін.). За Парменідом (походив з Еллеї, звідси — еллеат), смерть — це лише обман, помилкова думка людей. Життя та смерть становлять суть єдиної іпостасі буття. Вони є видимий і невидимий світи. Тож смерть — це не небуття, а тільки невидима сторона буття.

Дещо інше уявлення про смерть мали іудаїсти та християни. Смерть для християнина — це кара, власне гріхопадіння. Людина, згідно з християнством, не може врятувати саму себе від смерті. Це здатен зробити лише Бог. Тому тут в центрі уваги постає тема спасіння людини. Проявляє вона себе в історії про подолання смерті Боголюдиною — Ісусом Христом (Христос отримав смерть, відкупаючи всі людські гріхи, а Бог воскресив його, поклавши кінець пануванню смерті).

До проблеми ставлення до смерті в історії філософської думки сформувалося кілька основних підходів. „

Згідно з першим підходом Сократа, Платона, неоплатоніків, смерть — це етап сходження до істинного світу ідей. Вона здійснюється через відокремлення душі від тіла, звільнення душі з тілесної "в'язниці". Недаремно Платон в діалозі "Федон" зазначав, що справжні філософи "зайняті, по суті, тільки одним — умиранням і смертю". Смерть є предметом справжньої філософії.

Другий підхід (стоїки й епікурейці) відзначав в смерті кінець, нещастя для людини. Хоча стверджував, що її боятися не варто, оскільки смерть є загальною та природною (адже всі речі в світі мають свій кінець). Так, наприклад, міркували ще стоїки. Епікур же звертав увагу на те, що людина зі смертю не зустрічається віч-на-віч: "найстрашніше з нещасть — смерть — не має до нас жодного стосунку, оскільки поки ми існуємо, смерті ще немає; а коли смерть з'являється, тоді нас нема". Тому немає сенсу про неї говорити чи навіть думати.

Подальша європейська традиція була зорієнтована на платонівський підхід до проблеми смерті, їй приділялася особлива увага в житті людей. Утворювалася "культура помирання", "культура поховання", "культура поминання" тощо. Однак так було не завжди.

У Новий час феномен смерті став втрачати свою актуальність. Бенедикт Спіноза зазначив, що "людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумі не про смерть, а про життя". Основною причиною втрати уваги до феномену смерті стало заперечення ідеї вічності людського буття та спричинений цим страх перед реальною смертю.

Втрата віри у вічність буття стала результатом поширення суспільних суперечностей (релігійні війни), що призвели до масових і необгрунтованих смертей, та наукового прогресу, котрий сприяв запереченню релігійних доктрин існування Бога.

У відповідь на втрату віри в потойбічне життя наука вдалася до пошуків шляхів продовження життя земного. Відомий російський мислитель М. Федоров (1828-1903 рр.) науково обґрунтував ідею воскресіння померлих предків за допомогою науково-технічних засобів (книга "Філософія Спільної Справи"). Фактично весь подальший розвиток науки (зокрема, медицини) й техніки (особливо, біотехніки) був націлений на подолання смерті заради продовження життя.

Нову еру в осмисленні проблеми смерті відкрило XX ст. Сприяли цьому негативні наслідки науково-технічного прогресу, зокрема й екологічна криза, і, відповідно, поширення есхатологічних настроїв — тема смерті знову була відроджена. Смерть тепер стала сприйматися як важливий момент людської свідомості та людського життя. Через особливості її усвідомлення людина обирає власний життєвий шлях. Зокрема, представник феноменологічного напряму у філософії М. Шелер стверджує, що лише повернувшись обличчям до смерті, людина набуває сенсу життя, звільняється від оманливих цілей і діяльності.

Проблема смерті вийшла на рівень наукового дослідження. Цим опікується наука про смерть — танатологія. Полем інтересу танатології став процес умирання. Дослідити його стало можливим після аналізу переживань зі свідчень людей, що пережили клінічну смерть. Адже в їх свідомості виникала схожа картина сходження в якусь нову реальність через дивне піднесення душі над тілом, певні слухові відчуття, рух через тісний темний тунель, огляд минулого життя, світло в кінці тунелю, зустріч з померлими родичами і близькими та ін. Типовість історій про шлях у нову реальність під час клінічної смерті сприяв відродженню віри в продовження життя душі після смерті (про вічність душі).

Надзвичайно складним для людини у феномені смерті є усвідомлення цього вироку (якщо попередньо він засвідчується). До зустрічі зі смертю людині необхідно в такому разі зібрати всі зусилля волі та пройти цілий життєвий етап. Це вивчає знову ж таки танатологія. Так, спеціалісту галузі танатології, американський професор Р. Ной визначив три стадії умирання людини: 1) стадія "опору" (у людини виникло відчуття загрози та страху перед смертю); 2) стадія "огляду життя" (згадуються найважливіші моменти в житті людини); 3) стадія "трансценденції" (перехід до містичних або космічних станів свідомості). А дослідниця Е. Кюлбер-Росс визначила п'ять стадій підготовки свідомості до смерті: 1) реакція на смертельне захворювання (на цій стадії людина з жахом сприймає вирок: "Ні, тільки не це, такого бути не може!"; 2) поява гніву чи фрустрації (людина не розуміє, чому це стається саме з нею, адже їй багато чого потрібно ще зробити); 3) намагання "обманути" смерть, щоб виграти додатковий час для життя; 4) етап страху та депресій; 5) несподіваний спокій, коли з'являється примирення зі своїм станом і настає переломний етап "прийняття смерті".

Сьогодні проблема смерті, переважно, розглядається на етичному рівні та в медико-юридичному сенсі. Етичним аспектом проблеми смерті турбується така галузь етики, як біоетика.

Щастя як категорія моральної свідомості

Щастя — це фундаментальна категорія людського буття. Найзагальніше щастя — це усвідомлення кожною людиною власного призначення.

Щасливим вважається життя, що відбулося в усій повноті бажань і можливостей. Це - вдале життя, за якого гармонійно поєдналися всі його прояви, що наділені найкращими і найбільшими благами, стійкий стан емоційного піднесення та радощі.

Етичні вчення Античності, Середньовіччя, епохи Просвітництва здебільшого розглядали людину як істоту, основною метою якої є щастя. Тож у найширшому значенні всі люди є евдемоністичними (від грецьк. еudaimonia — щастя). Різниця між ними спостерігалася у проблемі пояснення власне щастя та в шляхах його досягнення.

Відомий польський філософ XX ст. В. Татаркевич (1886-1890 рр.), проаналізувавши різні тенденції у філософському вирішенні проблеми щастя, виділив такі чотири підходи до трактування щастя:

1) щастя — це щось об'єктивне, дане ззовні (щаслива доля, успіх у якійсь справі, життєвий талан). Із цим пов'язується вислів "комусь щастить";

2) щастя є суто внутрішнім, психологічним станом інтенсивної радості, захоплення, блаженства;

3) щастя — це володіння найвищими благами життя (власне це й означає термін "евдемонія");

4) щастя — це суб'єктивна моральна реакція на володіння вищими благами життя, що проявляється в повному й тривалому задоволенні від життя загалом. Саме четвертий підхід до визначення щастя, на думку мислителя, відповідає сучасному сприйняттю щастя.

Починаючи з XIX ст., зламується стереотип того, що щастя є обов'язковим атрибутом людського життя. Визнається тривіальною заява про природно людське прагнення до щастя. Зокрема, 3. Фрейд у теорії психоаналізу доводить природній потяг людини до смерті, закладений у підсвідомості, так званий, інстинкт "Танатос". Також варто пригадати відкриття мазохізму як здатності людини знаходити втіху в приниженнях і стражданнях.

Фрейдиський Танатос і мазохізм чи не заперечують прагнення людиною щастя? Чи не є це все ж своєрідним баченням щастя? Ще Б. Паскаль стверджував, що "щастя — це спонукальний мотив будь-яких вчинків будь-якої людини, навіть тієї, що збирається повіситись".

В етиці останніх століть проблема щастя не є центральною ще й через поширений трагізм світовідчуття та суспільного існування сучасної людини.

Гідність як категорія моральної свідомості

Поняття людської гідності визначає суть морального самоусвідомлення себе як людини, представника особливої матеріальної системи — людства.

Сьогодні кожен усвідомлює, що ім'я "Людина" покладає на нього особливі зобов'язання — це висока цінність, дана від природи. Розуміли це ще в давні часи. Недаремно в деяких релігіях (зокрема, в брахманізмі, будизмі), де визнається ідея переселення душ, переселення душі після смерті в тіло людини потребує особливих прижиттєвих заслуг, дотримання людських чеснот. Бути гідною людиною, чи зберегти гідність, означає: пам'ятати про своє місце в природному середовищі, берегти братів своїх менших (тварин), захищати природу та ін. Перерахувати всі вимоги, варті гідної людини, — справа нелегка.

Ми маємо не лише зобов'язання, пов'язані зі статусом людини. Людина іманентне (приховано) претендує на захист вищих цінностей, пов'язаних з цим ім'ям: життя, свободу вибору, право на освіту, віросповідання тощо. Ці права є попередньо визнаними, тобто мають характер презумпції, їх не потрібно заробляти. Отож усі люди від народження є рівними.

Гуманізація сучасного суспільства націлена на організацію захисту цих вищих людських цінностей, що, зокрема, засвідчує Конституція. Тож сьогодні ми можемо з впевненістю говорити, що гарантом захисту гідності людини є держава.

Для сучасної людини проблема "зазіхання на людську гідність" вирішується цивілізованим шляхом — через правозахисні інстанції (скажімо, суд).

Честь

Етимологічне слово "честь" пов'язане зі словом "частина", що й визначає його сутнісний зміст, адже кожен індивід є частиною якоїсь групи, де й займає певну соціальну позицію. Так, кожен є представником певної етнічної групи (українець, росіянин, німець, єврей), певної професійної групи (міліціонер, викладач, лікар), певної статевої групи (чоловік або жінка), певної територіальної спільноти (мешканець села, міста).

У суспільстві склалися певні уявлення про моральне обличчя представників соціальних груп. Власна самооцінка кожного індивіда формується на основі зіставлення із загальним уявленням, завдання ж кожного — оберігати і захищати це моральне обличчя, а отже й себе в цьому образі.

У разі зазіхання на моральне обличчя представника тієї чи тієї соціальної групи, його паплюження кожен має захищати члена своєї групи. У цьому й розкривається суть твердження "зазіхання на чиюсь честь" і, відповідно, "захист честі".

Совість

Загальноєвропейський термін "совість" походить від давньогрецького і латинського слів, і буквально перекладається як "сповіщення" (префікс "со-" перекладається однозначно як "сумісність" і "завершеність", та корінь "вість" — "знання"). Отже, етимологічне поняття "совість" означає "завершене й усвідомлене знання".

В історії етичної думки сформувалися два підходи до пояснення совісті як етичної проблеми.

Перший підхід обстоював таку ідею: совість є глибоко особистий погляд на моральну проблему, вона є найкращим суддею в питаннях моралі. Усе те, що підкорене зовнішньому авторитетові в будь-яких його формах, є аморальним. Прихильниками цього підходу в німецькій класичній філософії були І. Кант і Фіхте.

Такої ж думки дотримуються й сучасні західні філософи. Зокрема, Іммануїл Кант розглядав питання про "внутрішнє судилище" совісті. На таке "судилище" людина потрапляє в разі порушення морального закону, відступу від категоричного імперативу. І при усвідомленні своєї вини жодні хитрощі людини не дадуть від нього втекти.

Сучасна матеріалістична й екзистенційна філософія доводить, що совість є усвідомленням людиною своєї буттєвої визначеності. Реальне становище людини у світі створює в її свідомості критерії моральних цінностей, з чим людина зіставляє власні дії для їх моральної оцінки. Тож зрозуміла позиція К. Маркса щодо того, що республіканець має іншу совість, аніж рояліст, заможна людина, ніж незаможна.

Однак у поглядах матеріалістів і екзистенціалістів невирішеною залишається проблема загальнолюдського спрямування совісті.

Згідно з другим підходом, совість не є суб'єктивною, адже в такому разі індивід може вкладати в неї будь-який зміст, видавати зло за добро, порок - за доброчинство, будучи глибоко переконаним в своїй правоті.

Ще давньогрецька література використовує вислів "вчинити по совісті", що буквально означає "вчинити зі знанням справи", тобто за загальним уявленням про добро, а не із суб'єктивного бачення проблеми. Звідки ж береться загальне уявлення про добро?

Релігійна філософія й теологія мають відповідь на це запитання. Джерелом інформації про добро є голос Божий. Однак Для невіруючої людини "загальнолюдські орієнтири" є поняттям відносним. По-перше, в житті бувають ситуації, що вимагають особливого підходу до їх вирішення, навіть на противагу загальноприйнятій моралі. Недаремно побутує думка, що певні діяння і "лежать на совісті людини", а не "на совісті суспільства чи, навіть, людства".

Совість виконує не лише функцію наглядача. Вона є ще й джерелом інформації про моральні вчинки, основою відповідних суджень, тобто виконує функцію "сповіщення". У житті трапляються випадки, коли аморальні за своєю суттю вчинки є соціальною потребою, наприклад, обман заради порятунку людини від рук вбивці-переслідувача. Тому людина часто постає перед необхідністю обирати - сказати правду чи обманути (цю думку І. Кант доводить у роботі "Про уявне право говорити неправду через любов до людини" (1797)).

Отож, визнанням за совістю лише загальнолюдських орієнтирів фіксується недолік такого потрактування совісті, позаяк воно нівелює суб'єктивну відповідальність за вчинені дії.

Імперативи совісті завжди максималістичні. Вони вимагають від індивіда більшого, ніж він здатний на цей момент здійснити. Тож совість може "боліти", "турбувати".

Мета людини — це рівновага в совісті. Як зазначає В. Малахов, важливим джерелом внутрішньої активності людини є творчий неспокій совісті.

Окрім критичної, совість відіграє перетворювальну роль. Унаслідок роботи совісті відбуваються якісні зміни в людському ставленні до світу, що спонукає до здійснення життєво важливих дій - розкаяння, вчинку.

Отже, совість завжди пов'язана з вибором як реалізацією людської свободи й тими відносинами, в які особа завдяки цій своїй свободі вступає. Кожен з нас обирає власний життєвий шлях, визначає собі коло друзів, професію,  визначає систему моральних цінностей. Це не просто завдання для людини, бо ж результатом вибору є відмова від інших альтернатив.

У результаті здійснення вільного вибору ніщо й ніхто не визначать, правильний це крок або ні.

Сором

Однією з найменш досліджених категорій в етиці є сором. Причиною цьому стало дещо зневажливе ставлення до сорому, визначення його як "нижчого рівня моралі".

Зламати таке ставлення до сорому у свій час спробував відомий російський філософ Володимир Соловйов. На його думку, сором є першоосновою всієї людської моральності. Йому належить твердження: "Я соромлюся, отже, існую" (дещо перефразоване декартівське "я мислю, отже, існую").

Моральне почуття сорому супроводжує людину з давніх часів. Однак питання про природу сорому вирішується водночас у кількох аспектах.

Один з них — теологічного характеру. У Книзі Старого Завіту розповідається про перших людей Адама та Єву, що, порушивши заборону Бога, скуштували плід із древа пізнання — і відкрилося перед ними знання про добро та зло. Це проявилося в усвідомленні власної наготи, що, буквально, викликало сором. Саме тому вони й сховалися від Бога, та "зшили вони фігове листя" (Кн. Буття 2,3).

Сучасна наука пояснює природу сорому регуляцією в людському середовищі сексуальних відносин. Перехід від ендогамії (дозволу вступати в статеві зв'язки представникам одного роду) до екзогамії (заборони вступу в статеві зносини представникам одного роду) наклав відбиток на свідомість людини. Статеві зносини стали набувати інтимної форми. їх демонстрація ставала все менш характерною для людини. Тож людина відкрила в собі сором.

Однак почуття сорому пов'язане не лише із сексуальною сферою, хоча, насправді, найбільше юно проявляється саме в ній. Нині сором набув і дещо соціального змісту. Адже буває соромно за безпорадність, інертність у діях, тобто за те, що "не прикрашає сучасну людину"; за власні негідні, аморальні вчинки та дії своїх близьких; за невміння слідкувати за своєю зовнішністю тощо.

1.  Це моральне почуття, що виконує критичну функцію, тобто за допомогою сорому людина критично оцінює власні дії, що супроводжується певними переживаннями; виникають особливі відчуття — "болючі".

2.  Це відчуття індивідуальне, його не можна обмежити зовнішніми факторами.

3. Одночасно воно закладається в процесі виховання, а навколишнє середовище є орієнтиром для власної критики; при цьому орієнтиром стають чужі люди, оскільки очевидно, що люди люблячі все пробачать.

4.  Сором оберігає почуття честі та гідності: якщо людина не вміє захистити власну честь і гідність, вона переживає сором.

На що ж більше орієнтований сором: на власне "Я" чи на зовнішнє оточення? Зрозуміти це можна, з'ясувавши етимологію цього слова. Давньоруська мова мала два слова — "стыдъ" і "срамъ", вони збереглися в сучасній російській мові — "стыд" і "срам". В українській мові переклад обох зазначених слів відображається лише одним поняттям "сором". Проте є ж в українській мові два дієслова — "соромитися" й "стидатися". У чому ж відмінність між ними?

"Стыд" пов'язаний із самозасудженням людини згідно з власним усвідомленням вчиненого (за Г. Гегелем, "реакція на суперечність мого власного прояву з тим, чим я маю і хочу бути"), а "срам" — із переживаннями, орієнтованими на зовнішній осуд негідних або ганебних вчинків. На відміну від "стыда", що в людини виникає мимохіть і котрого уникнути неможливо, "сраму" можна уникнути, ігноруючи зовнішню оцінку.

Сучасна культура актуалізує сором у значенні "стыда", оскільки в основу його змісту покладено орієнтованість назовні. Позитив полягає в тому, що загальні людські цінності стають орієнтиром для людини. Недолік же цього підходу — втрата потреби у власному моральному самовдосконаленні, знецінення власної моральної сутності: "Я" нічого тепер не значить (воно не здатне навіть пристидити нас). На прикладі це виглядає так: мені соромно за певні вчинки, тому що це засуджується ззовні. Однак це легко уникнути, змінивши своє фізичне оточення. Стидитися не буде кого, а сором є "недієвим".

Проблема моральної свободи

В основу моральної діяльності покладено фундаментальну проблему свободи. Адже діяльність набуває рис моральності саме завдяки здатності людини вільно обирати серед різно-полюсних цінностей: добра та зла, правди й обману та ін.

Проблема свободи по-різному потрактовувалася протягом розвитку людства.

Епоха античності відзначилася запереченням свободи вибору людини. Людина постала як об'єкт, а не суб'єкт організації власного життя. Витоків таких уявлень слід шукати в осмисленні людини, суспільного життя й історії як компонентів космічного буття. Тож розвиток людини сприймався як керований космічними законами — роком (долею, фатумом). Таке бачення людської сутності підтверджується міфологією.

Уперше в історії філософської думки проблему свободи в житті людини підняли стоїки, все ще підтримуючи давню ідею залежності людини від долі. На їхню думку, свобода полягає у внутрішній духовній незалежності людини, що досягається силою розуму та волі. Пригнічений раб, як твердив стоїк Епіктет, котрий стійко переносить негаразди, може стати духовно вільнішим за свого господаря, який є рабом життя та власних пристрастей.

У Середні віки розробляється вчення про свободу індивідуального вибору й особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею — Богом.

У пізнішій філософській традиції, зокрема, філософи Нового часу Т. Гоббс, Б. Спіноза, Г. Гегель, суть свободи зводили до усвідомленої необхідності. Важливий акцент в цьому підході робиться на "усвідомлення", тобто пізнання.

Г. Гегель стверджував, що всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи.

Суттєвої ваги набуває проблема волі. Історія філософської думки знає крайні позиції осмислення цієї проблеми. Одні філософи (Й. Фіхте, А. Шопенгауер, Е. Гартман, Ф. Ніцше та ін.), так звані, волюнтаристи (від лат. voluntas — воля), вважали, що рушійною силою людської моральності є виключно її власна воля (ніщо, крім волі, не впливає на моральний вибір людини).

Інші філософи (Демокрит, стоїки, Т. Гоббс, Б. Спіноза, О. Шпенглер та ін.) зайняли позицію фаталізму (від лат. fatum — фатум, доля), згідно з якою на людину — її життя, діяльність — упливає невідворотна доля, й тому абсолютно недієздатним є вільний вибір і випадковість.

Звісно, абсолютизувати роль волі в житті людини неможна, позаяк є багато зовнішніх обмежень. Однак людина власним інтелектом, силою, діяльністю, особливістю роботи психіки (цим вона й відрізняється від всіх решти представників живої матеріальної системи) здатна управляти своїм життям, а отже приймати вольові рішення в її діях. Наприклад, І. Кант цю проблему вирішував так: існує два світи — світ явищ (зовнішній світ, який людина отримає через свої відчуття в уяві) та світ "речей в собі" (безпосередньо сам по собі світ — безвідносно до людської уяви). Людина є істотою "подвійного підпорядкування" двом світам. Належачи до світу явищ (до чуттєво сприйманого світу), людина абсолютно невільна, як "річ в собі" — вона є вільною та може діяти згідно з власним сумлінням.

Отже, свобода стає моральною, коли вона реалізується: а) в осмисленні об'єктивних обмежень; б) в діянні; в) з творчим підходом; г) із наявністю і можливістю вибору; д) за власним велінням (без примусу).

Моральний вчинок

Проблема морального вчинку випливає з осмислення поняття "моральна діяльність". Склалося два підходи до пояснення суті моральної діяльності.

Перший підхід (широке значення): діяльність є моральною, якщо узгоджується з вимогами моралі, її нормами та цінностями. Скажімо, людина сумлінно виконує свій обов'язок, з повагою ставиться до інших, дотримується правил порядності тощо.

Другий підхід (порівняно вужчий): діяльність є моральною, якщо в ній передбачається усвідомлений вибір суб'єкта й вона спрямована на утвердження певних моральних цінностей. Така діяльність потребує, крім узгодженості моральних норм і цінностей із власною моральною самовизначеністю, ще сили волі, сміливості, хоробрості, що стимулюють людину до здійснення особливого вчинку, не характерного для буденного життя. Адже, якщо певний обов'язок є безсумнівним, то виконувати його морально легко, але, відповідно, при цьому не йдеться про моральний вчинок. Моральний вчинок наявний, якщо такий моральний обов'язок не можна виконати без перешкод і це вимагає особливого морального вибору. Наприклад, висловити свою політичну позицію за умов тоталітарного режиму.

Моральний вчинок — це практичний акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, в якій ці цінності беруться під сумнів або заперечуються.

Розглядаючи поняття "моральний вчинок", необхідно зіставити його з поняттям "подвиг" ("героїчний вчинок").

Подвиг — це діяння, спрямоване на досягнення певної мети, як безсумнівно потрібне.

Подвиг вимагає від людини ризику щодо власного фізичного життя, здоров'я. У ньому очевидна цілеспрямованість, життєва суспільна необхідність і, відповідно, соціальна значущість. У моральному вчинку акцент робиться на іншому. Моральний вчинок теж може містити елемент ризику, проте найскладнішим тут є те, що як наслідків, так і соціального визнання (підтримки, захисту) передбачити неможливо.

Моральний вчинок означає зробити щось за велінням власної совісті, на свій страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення моральних мотивів.

Характеризуючи моральний вчинок, необхідно виділити такі його особливості:

- моральні вчинки розрізняються за своєю конкретною етичною спрямованістю на добро чи зло, тому вчинки є добрі та злі;

-  моральний вчинок вимагає конкретної ситуації, тож моральні вчинки завжди стосуються моменту "тут і тепер";

-  суть морального вчинку можна зрозуміти з контексту події та часу, він вимагає "прочитання".

Структура вчинку виглядає в такий спосіб:

1) задум ( намір, чи постановка мети);

2)  мотивація (тобто внутрішнє (суб'єктивне) обґрунтування задуму);

3) вибір (пошук адекватних намічений мети засобів);

4) ухвалення рішення (готовність реалізувати задум);

5) дія.

Ряд вчинків, що реалізують стратегічну моральну установку, складає лінію поведінки людини.

Толерантність у системі моральних відносин

Слово "толерантність" походить від латинського "tolerantia", що в перекладі означає "несу", "витримую", "терплю". Толерантність — це риса, що характеризує ставлення людини до іншої як до рівногідної особистості, та ця риса проявляється в свідомому придушенні відчуття неприязні, викликаного всім тим, що знаменує в іншому інше (зовнішністю, манерою мовлення, смаком, стилем життя, переконаннями та ін.). Отож толерантність — це вміння терпіти, витримувати іншого, визнавати його відмінність.

Толерантність є необхідною умовою людського співжиття. Вона уможливлює співіснування не лише протилежних психологічних типів людей, а й різних культур, націй, держав, іноді, навіть, ворожих одні одним. На основі толерантності вибудовується соціальна взаємодія. Толерантність вимагає від людей примирення, досягнення компромісу. Проте цим вона не вичерпує себе, адже примирення не завжди є метою. Дуже часто це фізично неможливо (приміром, не можна примусити людей змиритися з злочинцями, простити їхні злі діяння). Толерантність не є насиллям над людською волею, позаяк це не людська кара.

Суть толерантності полягає в такому:

• толерантність як терпимість іншого не передбачає відмови від його критики чи від власних переконань, вона передбачає визнання плюралізму;

• толерантність передбачає й інший бік прояву людської взаємодії. Вона спонукає не тільки до примирення, а й до розведення — дистанціювання (наприклад, злочинців дистанціюють від суспільства, відправляючи їх в місця позбавлення волі). Історія засвідчила різні форми дистанціювання. Так, цивілізованою формою дистанціювання є суд. Крайніми нецивілізованими формами дистанціювання стали здобутки тоталітарних режимів: концтабори, гетто тощо.

Поняття любові в етиці

Тема любові — вічна. Однак і донині не пояснено, що ж таке любов, вона набуває різного змісту та форм. Ще давня культура розрізняла кілька різновидів любові, що відобразилося в лексиконі багатьох давніх мов. Так, у грецькій мові любов позначали поняття "ерос", "філія", "строге", "агапе"; в латині - "амор", "консупіскентіа", "деліктіо", "керітас"; в арабській - '"ішк", "садака", "рахма" та ін. Усі форми любові мають свій конкретний зміст.

"Ерос" ("амор", "ішк") — це чуттєва любов. В українській мові цей вид любові передається поняттям "кохання". Розвинув концепцію любові-еросу давньогрецький філософ Платон (звідси цей різновид любові набув назви "платонічна любов"). Згідно з Платоном, основними функціями еросу є возз'єднання душі людини з Абсолютною Душею (ідеєю, ідеальним світом, Богом).

Людина, за Платоном, як представник чуттєвого світу, обтяжена недосконалістю тілесності, владою емоцій, егоїстичними мотивами, що ускладнює їй шлях до Істини, Добра, Краси й, безпосередньо, до Щастя. Допомогти їй може лише розумна душа, котра споріднена зі світом ідей. Душа, перебуваючи в людському тілесному існуванні, забуває всі знання, наявні в ній іманентне від світу ідей. Актуалізувати пам'ять душа може через самозаглиблення та зречення від тілесності. Тільки тоді душі відкривається світ прекрасного й досконалого, що приводить людину до стану піднесеності та любові, іменованого Платоном "ерос". В еросі до іншого людина утверджується, оновлюється через іншого, перероджується та набуває безсмертя.

"Консупіскентіа" — це любов як прояв низької чуттєвості, "плотська". У давньоримського філософа доби Еллінізму, епікурейця Т. Лукреція Кара, любов пов'язувалася суто із сексуальністю. На думку мислителя, вона є природною, оскільки слугує продовженню людського роду. Проте вона не є необхідною, оскільки несе в собі пристрасть і хіть (сексуальність є надумана і надмірна, без чого можна обійтися, якщо жити "по науці"). У християнстві такий тип любові називався "вожделенієм" і категорично засуджувався, хоча допускалися чуттєві відносини між подружжям як запорука продовження роду та як важлива складова подружньої любові. Звідси випливає необхідність виділити й "подружню любов" як тип любові.

"Філія" ("деліктіо", "садака") — це дружня любов, зумовлена соціальними стосунками й особистим вибором людини. Такий вид любові покладено в основу концепції Аристотеля. На думку останнього, справжня любов-філія ґрунтується на взаємності, доброзичливості, довірі, турботі, прагненні до доброчинності й досконалості.

"Строге" — це любов-прихильність, яка проявляється у прив'язаності й турботі у ставленні до рідних (родичів) і близьких людей (рідних душею).

"Агапе" ("керітас", "рахма") — це любов-милосердя, тобто жертовна, смиренна й вибачлива (прощенна) любов. Любов-агапе набула розвитку в християнській концепції. У християнському потрактуванні любов ґрунтується на самопожертві, турботі та даруванні. Вона спрямована на всіх і не є наслідком особистої симпатії — "Люби свого ближнього, як самого себе" (Мт. 22,39); "Оце Моя заповідь, — щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив! Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх" (їв. 15, 12-13). Любов-агапе гасить ненависть, передбачає прощення навіть ворогам.

З-поміж видів любові значну увагу потрібно приділити батьківській любові (материнській), а також синівській (дочірній). Батьківська любов супроводжується щоденним піклуванням, терплячістю, всепрощенням. Синівська (дочірня) любов пронизана спогадами про кращі роки свого життя (дитячі), вдячністю за батьківську турботу тощо. Особливо такий вид любові оспівувався в традиційній українській культурі (поезії, піснях, живописі).

Можна говорити ще про любов до Батьківщини, до природи, до "братів своїх менших". І вичерпати це розмаїття любові неможливо.

Усвідомлюючи таке багатство форм любові, все більше переконуємося, що не можна створити єдиної формули любові. Можна лише певною мірою узагальнити підхід до її типології, що й зробив у свій час філософ Рене Декарт. Мислитель виділив три види любові та розрізнив їх за такою ознакою, як інтенсивність:

1) любов-прив'язаність (об'єкт любові цінують менше, ніж себе);

2) любов-дружба (іншого цінують нарівні із собою);

3) любов-благоговіння (об'єкт любові цінують більше, ніж себе).

Однак про яку б любов мова не йшла, для неї характерні такі особливості:

-  суто людське почуття;

- почуття моральне;

-  вона є результатом вільного вибору, до неї не можна зобов'язати чи примусити;

- ірраціональне почуття;

- вона не піддається загальним соціальним стереотипам;

- завжди є концептуальною ("має власну істину");

- звеличує свій предмет;

- вона є продуктивною силою: акумулює позитивну енергію, надихає радістю, стимулює силу пізнання (згідно з Августином, Б. Паскалем та ін.);

- вона не має меж;

- можлива у будь-якому віці тощо.

Особливої уваги заслуговує така функція любові, як відновлення цілісності. Недаремно в народі кажуть: в любові кожен "шукає свою половинку". Ця думка сягає своїм корінням міфології. Стародавні греки поважали, зокрема, бога Гермофродіта — сина Гермеса й Афродіти. Цей бог суміщав жіночі та чоловічі риси. Згідно з міфом, відтвореним у діалозі "Бенкет" Платона, пращури людей мали по два обличчя, чотири руки, чотири ноги та були трьох родів: чоловіки, жінки й андрогени (мали ознаки обох попередніх статей). Зевс покарав цих першолюдей за їхні гордощі (розрубав кожного вздовж, повернув обличчя та статеві органи в бік розрізу). І ось тепер люди шукають свою втрачену половинку й, коли ці половинки знаходять кожна свою, як зазначав Платон, виникає ерос — любов.

Тема любові дуже часто супроводжується з темою смерті. Це засвідчує і християнське трактування любові-агапе, адже Бог-Отець через велику любов до людей віддав на хресну муку свого Сина - Ісуса Христа. Можливо, це тому, що трагічність любові породжена самою її природою. Часто говорять, що без перешкод і труднощів у їх подоланні, без боротьби та перемог і, нарешті ревнощів, любові не існує. Ще давньоримський поет Овідій в ліричних циклах "Любовні елегії" відзначав цю метаморфозу любові: "Коли не буде боротьби, кохання теж погане буде...".

3.Моральні аспекти глобальних проблем сучасної цивілізації

Етичні проблеми початку XXI ст.

Початок XXI ст. — це час науково-технічного прогресу, інтенсивного розвитку всіх сфер суспільного життя, а також утвердження ринкових, підприємницько-менеджерських відносин.

Результатом науково-технічного прогресу стали глобальні відкриття у фундаментальних науках, налагодження глобального комунікативного зв'язку. Звісно, все це вражаючий показник розвитку людства. Проте цей розвиток не пройшов повз людину та суспільні відносини. Він суттєво вплинув на них. Це сприяло поширенню раціоналізму в суспільстві, що проявилося в зміні ставлення до власного життя, до проблем особистості людини, котра робить саму себе. Основними моральними цінностями такої людини стало розвинене почуття власної гідності, особистої незалежності та відповідальності за власні дії. У суспільних відносинах це орієнтувало на захист демократичних цінностей.

Водночас неможливо обійти проблеми, що супроводжують науково-технічний прогрес. Одна з найбільш важливих — Це екологічна криза, що визначила інший бік сучасної моралі. Загроза людському існуванню вплинула на формування песимістичних поглядів людей на життя, котрі філософською Рефлексією позначилися в нігілістичних і апокаліптичних настроях (передчуття кінця світу), поширилися есхатологічні думки (про кінцеву долю людини та Всесвіту).

За таких умов людина стала ставити перед собою нові завдання та вимоги. Насамперед, ці вимоги були спрямовані на певні обмеження власних дій. Особливо це стосується взаємин людини та природи. Так сформувалася екологічна етика. Англійський історик, соціолог Арнольд Тойнбі з цього приводу сказав: "Нині вперше ми знаємо, що наше майбутнє залежить від того, що ми самі робимо.... Результати подальшого розвитку науки залежатимуть від того, наскільки використання її здійснюватиметься з добрими або злими цілями, в етичному сенсі слів "добрий" і "злий". Зло, породжене наукою, не може зцілитися самою наукою".

Основними засадами екологічної етики стало взяттям до уваги можливостей природи при використанні її ресурсів і збереженні природної рівноваги. Отож на початку XXI ст. до кола моральних проблем стали залучати не лише питання ставлення людини до людини, а й людини до природи.

Мораль сучасного суспільства визначена також особливостями підприємницьких, менеджерських зв'язків і відносин, які склалися під впливом розквіту ринкової економіки. У розвинених країнах мораль ринкового суспільства можна охарактеризувати низкою особливостей:

1) основна мета сучасної людини полягає у відкритті своїх індивідуальних особливостей;

2)  оскільки ринкові відносини орієнтують підприємців на служіння клієнтам, зростає моральна цінність такої риси, як "служіння суспільству";

3)  найвищою цінністю людини сучасного суспільства стають знання, а не гроші;

4) у людини-підприємця (новий типаж людини) ніколи немає відчуття задоволеності досягнутим, їй, як і письменникові, здається, що "краща книга в неї ще попереду";

5)  для досягнення поставленої мети люди, переважно, обирають високі моральні цінності — відкритість, щирість, добросовісність. Усі вони сприяють організації чесної конкуренції, а це, відповідно, підтримується і захищається безпосередньо державою;

6) прагнення набути високого професіоналізму є абсолютною метою людей нового типу суспільства. У такому суспільстві значимими стають соціальні компоненти. Відносини будуються не за принципом "поважай старшого", а за принципом "поважай вартого себе" (в соціальному сенсі);

7) у разі досягнення певної мети, досягнення суспільного визнання людина не цурається почуття гордості за успіх своєї справи. Це, відповідно, посилює впевненість у власних силах;

8) людина, що пройшла шлях власного становлення та має чим гордитися, не стоїть осторонь суспільних проблем;

9) формуються "кодекси честі" різних професійних груп, набуває популярності ділова, професійна етика та ін.;

10) стратегія розвитку сучасного суспільства спрямована на утвердження основ тендерної демократії, згідно з якою відстоюються принципи рівності чоловіка та жінки.

Ринкова економіка слабко розвинених країн виконує зворотну функцію у формуванні суспільної моралі - деморалізує як окремих людей, так і суспільства загалом. Це проявляється в такому:

1) мораль орієнтована на такі цінності, як користь, успіх, перевага, тобто на приватний, егоїстичний розрахунок. Високі ж цінності добра, краси, істини, досконалості стають другорядними;

2) розцвітає економічний прагматизм: "усе заради грошей!";

3) моральність протиставляється доцільності;

4) особливо відчутним стає протиставлення моралі та моральності. Моральність характеризується не просто низьким рівнем моралі, вона стає далекою від моралі. Цінності моральної свідомості (добро, обов'язок, відповідальність, справедливість, честь, гідність), моральної діяльності (вчинок, подвиг), моральних відносин (повага, милосердя, дружба, любов) стають лише "гарними словами";

5) нестабільність економіки слабкорозвинених країн виховує комплекс "неповноцінності", покірність, боягузтво;

6) стимулом до діяльності в суспільстві для людей такого типу залишається віра в "лотерею", миттєвий казковий талан, а не віра у власні сили та наполегливість;

7) звісно, про "кодекси честі" в такому суспільстві не йдеться ділова, професійна етика залишаються також "гарними словами".

Отже, мораль не тільки формує та визначає суспільні відносини, а й породжується ними. Якщо в часи політичної та економічної криз перемагають меркантильні інтереси, навіть при виборі правильного політичного й економічного шляху розвитку, відбувається деморалізація суспільства. Мораль як сила, що не здатна подолати "зло", сама стає об'єктом зазіхання й усувається з поля бою.

Такий стан перехідного періоду довелося відчути на собі й українцям. Соціально-політична криза, труднощі виходу з неї сприяли саме тому, що відбулася зміна багатьох особистісних і суспільних цінностей, духовних та моральних орієнтирів, які характеризують деморалізацію суспільства. І лише власна самокритичність і висока значущість думки світового співтовариства здатні сприяти подоланню моральної кризи.

Однією з глобальних і надзвичайно важливих проблем, для сучасного суспільства є екологічна проблема. А вона витікає, в першу чергу, з втрачених зв'язків людини та природи, як зауважував відомий дослідник Карл Ясперс, з намагання людей отримати найбільше від природи, і робиться це шляхом посиленої експлуатації, того самого насильства над оточуючим світом. Ця проблема породила по суті своїй окрему галузь етики — екологічну етику. Екологічна етика знаходиться на даний момент в стані формування, становлення. Призначення її як науки полягає в усвідомленні свого тісного взаємозв'язку з оточуючим світом і відповідно в формуванні різними методами дещо іншого, якщо не «благоговійного», як вимагав Альберт Швейцер, то, принаймні розумного відношення до природи, частиною якої постає людина. Підґрунтя для цієї галузі закладене практично у всіх позитивістських філософсько-релігійних поглядах і існує тисячі років. Ось тільки позиція стосовно поглядів на природу і реальна апробація їх змінювалися протягом всієї історії людства.

Природу не слід розуміти однозначно як світ тварин та рослин. Природа — весь комплекс організмів, які населяють планету і задіяні в одному глобальному життєвому циклі, де кожна складова є важливим ланцюгом. Видатний вчений академік В.І Вернадський створив всеосяжне вчення про біосферу. Згідно з ним величезна маса популяцій всіх видів живих істот у сукупності утворює єдину гігантську оболонку — сферу життя нашої планети. Біосфера перебуває у постійній обмінній єдності є іншими сферами життя.

Вернадський передбачив, що нестримний науковий та технічний прогрес людства повинен привести до органічного єднання розуму і природи, а відтак — до переходу біосфери у новий вищий стан — ноосферу, тобто сферу розуму або сферу, керовану розумом. Проте таке єднання вимагає надзвичайно виваженого наукового обгрунтування ставлення до природи (біосфери) з боку біологічного виду — людини.

З розвитком технічних та технологічних можливостей людей в зміні природного середовища і вияву як позитивних, так негативних наслідків впливу на природу суттєво змінюється відношення суспільства до природи. У відношенні до природи, на жаль, домінує свідомість вседозволеності. З тією ж легкістю, з якою люди руйнують суспільні відносини, вони руйнують відносини і з природою, тобто підточують ті підвалини, на яких зведений будинок, в якому людство живе. Відношення до природи вимірюється основними моральними критеріями добра і зла.

Одним з найтрагічніших наслідків глобалізації є деградація навколишнього середовища. Як свідчить історія, приріст національного доходу супроводжується збільшенням споживання природних ресурсів. Тому будь-яке розширення ринку, навіть при зростанні ефективності на одиницю продукції, у підсумку прискорює деградацію навколишнього середовища.

Відкриття ринків змушує країни збільшити експлуатацію природних ресурсів. У спробі стабілізувати курси валют і зробити виплати по зовнішніх боргах збільшення видобутку корисних копалин на експорт є легким рішенням на короткий термін. Викидаючи величезні кількості нафти, газу, лісоматеріалів, металів та інших ресурсів на світовий ринок, країни сподіваються запобігти зниженню експортних прибутків. В результаті своєї діяльності людство пошкодило від 1/3 до 1/2 усіх земель нашої планети. Втрачено 1/4 усіх птахів, що населяли Землю; використані і виснажені 2/3 основних запасів морських риб. Щороку зникає 27 000 видів флори і фауни. Подібний рівень вимирання перевищує ті зміни, що відбулися за 65 млн. років.

Ринкові економіки часто не враховують екологічних витрат. Жоден ринок не вважає загальними (приналежними усім жителям планети) такі ресурси, як ґрунтові води, якість атмосфери чи океану. Ще менше ринкова економіка схильна вважати проблемою рівних людських прав і соціальної справедливості такі "земні послуги", як регулювання клімату, дезактивацію відходів, забезпечення продовольством. Коли, наприклад, погіршується якість питної води, багаті люди можуть купити чисту воду, а малозабезпечені дозволити собі цього не можуть.

Деградація навколишнього середовища, екологічна криза не тільки ставлять природні бар'єри економічному зростанню, а й загрожують самому існуванню людства.

Ще одним наслідком глобалізації є те, що власне кажучи, економічна і фінансова влада транснаціональних корпорацій перетворилася на політичну владу, адже корпорації можуть висувати вимоги скорочення робочих місць і урізати фінансування на соціальні й екологічні програми. Національні уряди при цьому виявляють усе більшу нездатність керувати національною економікою, забезпечувати основні соціальні гарантії громадян і виконувати свої зобов'язання по збереженню ресурсів навколишнього середовища для потреб майбутніх поколінь. З іншого боку, транснаціональні компанії не несуть ніякої відповідальності за соціальні й екологічні наслідки своєї діяльності. Тільки в останні роки міжнародна громадськість підняла питання про звітність і відповідальність транснаціональних корпорацій.

Таким чином, негативними соціальними і моральними наслідками неоліберальної глобалізації є:

  •  зростання у світі соціальної несправедливості. Для світу сьогодні характерне посилення поляризації між імущими і незаможними;
  •  обмеження свободи людей, що живуть у бідності, їхній доступ до базових ресурсів — не тільки природних, а й економічних, правових, соціальних і культурних — обмежений;
  •  порушення основного права людини — на гідне життя в безпечному навколишньому середовищі. Концепція прав людини, що виявилася регулятивним принципом західної демократії, не поширюється на людей, які живуть у країнах, що розвиваються;
  •  відсутність відповідальності з боку як національних урядів, так і транснаціональних компаній за соціальні наслідки глобалізації;
  •  зростаюча суперечність між етичними принципами, що вимагають виявляти співчуття до інших, і байдужістю громадськості в розвинутих країнах до умов життя незаможних у бідних країнах. Зауважимо, що поляризація між імущими і незаможними відбувається не тільки по лінії Південь — Північ, Схід — Захід. Вона відбувається всередині кожної країни. Головний розлам відбувається між "глобалізованими" багатими і "локалізованими" бідними групами населення. Кожне суспільство розділене на глобальних споживачів, з одного боку, і соціальну більшість поза глобальними зв'язками, — з іншого.

Також глобальними проблемами, окрім екологічної, слід вважати:

  •  проблему війн (боротьба за переділ світу, за ресурси);
  •  проблему демографії;
  •  загроза здоровۥю людини

Разом з тим, було б помилково вважати, що глобалізація має тільки негативні наслідки. Процес глобалізації створює унікальні умови для нового світового порядку, нового глобального мислення і глобальної етики. Уже сьогодні створені матеріальні передумови для єдиної планетарної цивілізації — єдиний ринок і фінансова система, глобальна мережа транспортних і інформаційних комунікацій.

Світ став єдиним. Завдяки засобам масової інформації і мережі людство знає про зникнення біологічних видів, оскудіння природних ресурсів, глобальне потепління й т. ін. Тобто сьогодні вже не можна, посилаючись на незнання, уникнути відповідальності. Це означає, що ми досягли того історичного моменту, коли необхідні нові підходи і принципи відносин не тільки між країнами, народами й етносами, а й між людиною і всім сутнім на землі.

Людство постало перед необхідністю усвідомити себе єдиним планетарним людством і взяти на себе відповідальність за збереження життя на землі. Глобалізація, таким чином, створила умови для нової самосвідомості людства — самосвідомості, що має планетарний характер. Але, одночасно, і кинула виклик, поставивши людство перед необхідністю створення нових основ глобальних взаємовідносин, які б давали можливість вирішувати глобальні проблеми й уникати нових конфліктів.

Цю трансформацію свідомості, що почалася на порозі XXI ст., можна назвати другим осьовим часом. Згадаймо, що, за Карлом Ясперсом, "осьовий час" збігається з періодом від 800 до 200 р. до н.е., оскільки тоді відбулася трансформація свідомості, що пов'язана з появою сучасної людини. Кардинальною відмінністю свідомості осьового типу від попередньої свідомості є те, що вона набула індивідуального характеру. Якщо первинна свідомість була космічною, колективною, племінною і міфологічною, то свідомість осьового типу стала індивідуальною. Це відчуття індивідуальної ідентичності, що виділило людину з племені і природи, є основною характеристикою осьової свідомості, з якої випливають і інші його властивості: здатність до рефлексії, аналізу, критики, моральної відповідальності.

На порозі XXI ст. спостерігається ще одна трансформація свідомості, яку можна назвати другим осьовим часом, настільки вона глибока і має такі далекі наслідки . Так само, як і в першому осьовому періоді, ця трансформація відбувається одночасно в усьому світі. Мабуть, не у свідомості всіх людей одночасно, але практично в усіх країнах і культурах є ідеологи цієї трансформації. І так само, як і в першому осьовому періоді, сьогодні формуються рамки свідомості на майбутні сторіччя. Відмінність свідомості другого осьового часу від першого полягає в тому, що перша мала індивідуальний характер, тепер процес йде в зворотному напрямку - свідомість набуває глобального масштабу, це — глобальна свідомість.

Свідомість XXI ст. буде глобальною у двох вимірах: 1) горизонтальному — тобто народи, культури і суспільства мають прийти до усвідомлення єдності своїх цінностей і інтересів, до усвідомлення себе єдиною спільністю — родом людським в усій його різноманітності; 2) вертикальному — людство має усвідомити свої космічні корені, мислити себе не "поза" і "над" природою і всім сущим на землі, а частиною світобудови. Ця нова глобальна свідомість повинна бути екологічною і підтримуватися соціальними структурами, що забезпечать справедливість і мир.

Нова парадигма людського розвитку неможлива без утвердження глобальних моральних цінностей. Першою і головною вимогою є відповідальність нинішнього покоління за безпеку життя майбутніх поколінь. Людству варто відмовитися від антропоцентристського принципу, що ставить його над природою як "царя природи". Людині варто змиритися з тим, що вона — лише одна (і, можливо, не найкраща, з огляду на наслідки її діяльності) життєва форма. Повага до усього живого на землі, що лежить в основі східних філософських і релігійних вчень, повинна органічно ввійти в глобальну моральну свідомість.

Принцип благоговіння перед життям має стати одним з базових принципів глобальної етики. Згадаймо, що цей принцип був сформульований А. Швейцером, згідно з яким основним є факт людського існування, що маніфестує себе у волі до життя, а не факт мислення людини. Тільки людина здатна усвідомити ідентичність волі до життя у всіх її різноманітних проявах і формах. Тільки людина, піднявшись над своєю видовою приналежністю, здатна побачити велич життя як таку і відчути благоговіння перед життям як космічним явищем. Але це водночас спричиняє безмірну відповідальність людини за все живе, її готовність включити до своїх моральних цінностей усі форми життя. Звідси варто переглянути роль науки в сучасному світі. Дотепер людська цивілізація розвивалася в протиборстві з природою, а наука використовувалась як засіб панування над природою з метою задоволення людських потреб. Сьогодні йдеться про екологічну науку, яка повинна не панувати над природою, а наслідувати її.

Інший аспект даної проблеми — поповнення ресурсів. Людство повинне не тільки усвідомити свою відповідальність за деградацію водних і земельних ресурсів, за зникнення біологічної розмаїтості, зміни клімату й т. ін., а й почати роботу над поповненням ресурсів планети. До речі, відповідно до біблійного міфу, влада, що була дана людині над усім живим, покликана була зробити його плідним, збільшувати, а не винищувати творіння божі.

Принцип благоговіння перед життям і глобальної відповідальності людини перед усім живим автоматично передбачає відмову від насильства і військових способів розв'язання конфліктів. Сьогодні будь-який конфлікт може поставити під загрозу існування людства і всього живого на землі.

Наступний принцип, що має становити ядро глобальної етики, — це принцип соціальної справедливості для всіх. Він повинен стати моральним імперативом нашого століття. Соціальна справедливість полягає в тому, що кожна родина повинна мати такий рівень доходу, який би давав можливість забезпечити себе найнеобхіднішим: продуктами харчування, одягом, житлом, доступом до медичних послуг і освіти. Тобто соціальна справедливість означає можливість кожної людини жити і підтримувати своє здоров'я на належному рівні і задовольняти основні людські потреби, а також виховувати своїх дітей так, щоб вони в майбутньому стали гідними громадянами, тобто відчували обов'язок перед державою, що забезпечила соціальну справедливість. Соціальна справедливість передбачає повну реалізацію іманентне властивої гідності всіх людських істот, а також невідчужувану свободу і рівність усіх людей. Права людини повинні бути ядром законів громадянського суспільства.

Концепція рівних людських прав і соціальної справедливості містить у собі визнання права кожного жителя Землі на загальні ресурси: атмосферу, океан, ґрунтові води, клімат і т. ін. У міжнародних документах уже закріплене поняття "глобальні суспільні блага", хоча воно і вимагає уточнення, а також створення соціальних інститутів для реалізації людських прав.

В ході глобального діалогу людство має дійти згоди стосовно фундаментальних принципів співіснування й виживання, таких як справедливість, взаємність, солідарність між індивідами й народами, повага до людської особистості тощо. Ці узгоджені моральні принципи мають передувати економіці, політиці і праву.

Лекція ІІІ

Естетика як філософська наука та історія її становлення.

Основні естетичні категорії

План

  1.  Естетика як самостійна наука. Предмет та завдання естетики.
  2.  Історія естетичної думки.
  3.  Основні естетичні категорії.

1.Естетика як самостійна наука. Предмет та завдання естетики.

Естетика (від грецьк. aishetikos — почуттєвий) корінням сягає глибини віків. Її розвиток та становлення відбувались у нерозривному зв'язку з філософією. Естетика відчула на собі тягар боротьби різних філософських шкіл і напрямків у пошуках істини, аж до ХVIII ст. не була самостійною філософською дисципліною.

У 1750 р. побачив світ перший том трактату "Естетика" відомого німецького філософа Олександра Готліба Баумгартена (1714-1762), відтак естетика виокремилась у самостійну галузь філософського знання.

При розгляді історії розвитку естетики як науки, можемо помітити видозміну предмета її вивчення. Теоретики естетики іноді намагалися звести її до філософського осмислення прекрасного, інколи стверджували, що вона є філософським осмисленням мистецтва. Одні дослідники цієї проблеми доводили органічний зв'язок естетичного та художнього, інші ж намагалися це заперечити. До сфери естетичного належать: естетичні властивості, естетичні зв'язки, естетичні явища, естетичні процеси. А до сфери мистецтва — художня практика, художні твори як її результати, а також процес сприйняття цих творів. Естетична свідомість формується й на основі сприйняття творів мистецтва, а художня творчість є естетичною. Тож твори мистецтва є естетичним явищем, а їх художнє сприйняття — процес естетичний. Отже, естетичні властивості та явища належать до предмета мистецтва та відображаються в системі художніх образів різних видів мистецтва. Більше того, естетичний компонент свідомості людини як своєрідне естетичне явище відіграє одну з провідних ролей як у процесі створення художніх творів, так і в процесі їх сприйняття.

Художній твір, як результат художньої творчості митця й об'єкт сприйняття іншою особою, акумулює в собі не лише певний матеріал дійсності, осмислений, узагальнений і відображений митцем, а й рівень розвитку естетичного смаку, сформованість естетичного ідеалу та естетичні переконання художника.

Як і будь-яка наука, естетика має власні предмет та об'єкт.

Об'єктом естетики є та частина дійсності, що потрапила в коло пізнавальної діяльності людини, котра оцінює її за законами краси.

На думку авторів, естетичним є все те, що задовольняє естетичні потреби та викликає потребу в прекрасному. Тож до пізнання естетичного ми йдемо через осмислення почуття прекрасного. Пізнання й оцінка естетичного суто раціональними шляхами — неможливі.

Предметом естетики є ті аспекти реальної дійсності, що відображаються в її поняттях, категоріях і законах. Естетичні категорії та закони ґрунтуються на естетичних властивостях, явищах і зв'язках.

Естетичні властивості — це естетичні потреби, естетичний смак, естетичний ідеал і все прекрасне в дійсності та мистецтві.

Естетичні явища — це, зокрема, трагічне й комічне. Вони є одночасно й категоріями естетики, й формою прояву зіткнення добра та зла, відносин між людьми і суспільством, стосунків між людьми в суспільстві, людини та природи, людини й різних соціальних груп і спільнот: партій, націй, класів та ін.

Естетичні процеси — це діяльність зі створення естетичних цінностей митцями, їх сприйняття іншими людьми, а також естетичне відношення людини до навколишньої дійсності.

Естететичні зв'язки — це взаємозв'язок естетичних потреб і естетичних почуттів; естетичних потреб та естетичних ідеалів; естетичного сприйняття й естетичної оцінки; естетичної оцінки прекрасного та потворного; комічного й трагічного; ідеї і художнього образу; художнього змісту та художньої форми; суб'єктивного й об'єктивного в естетичній оцінці; загального та часткового в художньому образі тощо.

Естетика, як і будь-яка наукова сфера, — це система категорій і законів, які перебувають в органічній єдності та взаємозалежності. До категорій естетики належать, зокрема, прекрасне та потворне, піднесене й низьке, трагічне і комічне, які перебувають не лише у взаємозв'язку, але й у розвитку, що зумовлено як станом матеріальних систем (носіїв естетичних властивостей), так і рівнем розвитку суспільства, наукового пізнання та практики. Єдність категорій і законів особливо проявляється в тому, що будь-яка зміна змісту одного з них неминуче тягне зміну змісту інших. Наприклад, зі зміною погляду на предмет мистецтва видозмінюється поняття художнього змісту.

Естетика органічно пов'язана й з мистецтвознавством, а саме: з теоріями певних видів мистецтв (літератури, кіно, живопису, музики, театру та ін.), історією їхнього розвитку та художньою критикою. Засновуючись на філософії, вона сама є основою мистецтвознавства. Естетична думка розвивалась у давніх дослідженнях багатьох теоретиків і практиків світового мистецтва, котрі виявляли не тільки специфічні властивості певних видів мистецтв, їхню природу, характерні риси образів, але й спільні ознаки, властивості, зв'язки, підіймаючись до філософських узагальнень.

Складні та багатогранні зв'язки існують також між естетикою та психологією. Приходячи в світ, людина сприймає його як безпосередньо, так і опосередковано — через набуті знання та власний досвід. Проникнення людини в таємниці життя, природи, суспільства та самої себе приносить людині особливу радість, насолоду. Ця радість, як своєрідне почуття, зумовлена, передусім, задоволенням певних потреб.

Естетика також пов'язана з етикою, педагогікою, кібернетикою, соціологією, фізіологією та іншими науками.

Естетика формує в творчих особистостей цілісну систему естетичних поглядів, які відповідають їхнім естетичним ідеалам і дієво спрацьовують як у момент добору матеріалів для художніх творів, так і в процесі їх узагальнення та відображення за допомогою відповідної системи художніх образів. Закони й категорії естетики в процесі художньої творчості діють як регулятивні прийоми та принципи. Через засвоєння цих принципів, законів і категорій митець не лише глибоко усвідомлює суть і значення мистецтва, його художньо-образну природу, але й пізнає таємниці художньої творчості, покликання митця та його суспільне значення.

2.Історія естетичної думки

Антична естетика. Ще на ранньому етапі розвитку суспільної свідомості, що мав міфологічний характер, ставилися питання: що таке краса; звідки вона; як людина набула здібностей до художньої творчості. Відповіді на них давні люди формулювали в міфах. Неабияке значення в Давній Греції мав бог краси та музики Аполлон.

Спочатку роль Аполлона зводилася до охорони родини від горя та нещасть. Пізніше його стали ототожнювати з Геліосом (богом Сонця). На честь Аполлона греки будували храми (наприклад, на острові Делос і в м. Дельфи), які мали загальнодержавне значення.

Бог Аполлон був покровителем дев'яти муз. Музи втілювали ж образ однієї з форм художньої діяльності: Мельпомена — муза трагедії, Євтерпа — муза ліричної поезії, Ерато — муза любовної лірики, Терпсихора — муза танців, Калліопа — муза епічної поезії, Талія — муза комедії, Полігімнія — муза гімнів, Кліо — муза історії, Ураніл — муза астрономії.

Породжені міфологічною свідомістю давніх греків образи бога Аполлона та муз засвідчують вже неабиякий інтерес давніх греків до проблеми краси та світу мистецтва, зокрема у видовому його визначенні.

Необхідно зауважити, що серед муз, які втілювали певні види мистецтва, є такі, які відповідали за астрономію (Уранія) та історію (Кліо), проте не було муз живопису, пластики, скульптури. Причини цього криються в тому, що на той час не існувало чіткого уявлення про розмежування між художнім і науковим способами осягнення світу (астрономію та історію вважали мистецтвом), а названі образотворчі мистецтва, навпаки, не співвідносили з мистецтвом, оскільки вони були породжені працею раба (вважали, що раби не можуть творити щось витончене).

Дотримуючись логіки давніх, що простежується в міфології, в ті часи не мовилося про мистецтво як особливу сферу людської діяльності. Це означає, що в античні часи не вбачали сутнісної єдності всіх видів мистецтва.

Становлення перших естетичних уявлень. Перші спроби вирішення естетичних проблем на філософському рівні співвідносять з досократиками: Піфагором, Алкмеоном, Емпедоклом, Теофрастом.

Вони спробували: 1) проаналізувати людські почуття; 2) класифікувати їх; 3) виявити протилежні чуттєві сили.

У вченнях досократиків уже відчутні спроби диференціювати почуття прекрасного та потворного, трагічного й комічного.

Піфагор. В основу всього сущого покладено число. Наприклад, Богові відповідає число 1. Проявлений Бог має чоловіче та жіноче начала, — тобто 2. Проявлений світ потрійний: природний світ, людський світ, Божественний світ. Людина теж складається з трьох елементів (тіло, душа, дух, — тобто 3). Число 10 — досконале: воно утворюється від складання перших чотирьох чисел (1,2,3,4).

Число є основою гармонії (гармонія чисел міститься навіть у розташуванні планет). Про Піфагора говорили, що він міг слухати гармонію небесних сфер в їх вічному русі.

Поняття "гармонія", "досконалість", "краса", за Піфагором, тотожні. Серед мистецтв найвищим носієм гармонії є музика: музика — "мистецтво мистецтв". Особливе значення в ній належить чуттєвій природі, тому Піфагор здійснив надзвичайний внесок у розробку проблем музичного виховання, специфіку сприйняття музичного твору.

Згідно з Піфагором, душа безсмертна, вона здатна перевтілюватись у будь-яке тіло (метемпсихоз). Для "оживлення", "переселення" душі потрібно пройти через очищення (катарсис). Найвищою формою катарсису є опанування музично-числової структури космосу.

Матеріалістична концепція досократиків, зокрема Піфагора, вплинула на особливе ставлення до ролі математичних обрахунків у дослідженні природи естетичного почуття. Це набуло пояснення в принципі "золотого перетину", що відображав суть певного геометрично-математичного співвідношення, пропорції: ціле так співвідноситься з більшою частиною, як більша частина з меншою (в алгебраїчній формі - 5:8 = = 8:13 = 13:21 = 21:34 =...). Давньогрецька наука вважала, що будь-яке тіло, фігура (геометр), співвідношення частин якої відповідає такій пропорції, є пропорційними та справляють приємне зорове враження.

Існує гіпотеза про те, чому саме пропорція починається зі співвідношення 5 до 8.  Нібито ця пропорція збігається з відношенням вертикального та горизонтального кутів, утворених поглядом людини.

Зразком практичного застосування принципу "золотого перетину" в Стародавній Греції став Грецький Парфенон.

Теоретично-практичний інтерес до "золотого перетину" відродився в епоху Ренесансу. Не оминули його увагою італійський живописець, теоретик мистецтва Леонардо да Вінчі, італійський математик Лука Пачолі (останній присвятив йому трактат "Про божественну пропорцію"). Згідно з ученнями цих мислителів, принцип "золотого перетину" - це обов'язковий закон архітектури, живопису та скульптури.

Естетичне вчення Сократа (близько 469—399 рр. до Р. X.) ґрунтується на таких ідеях:

• етичне й естетичне — це єдине ціле, що відображено в понятті калокагатія (єдність краси та добра);

• прекрасне пов'язане з користю, доцільністю, тобто прекрасним є все те, що придатне для досягнення певної мети. Отож прекрасне поняття відносне. Його відносність визначається тими цілями, котрі ставить людина;

•  мистецтво — це наслідування природи, а основним об'єктом твору мистецтва має бути прекрасна духом і тілом людина;

• мистецтво (як поезія, так і живопис та скульптура) повинно відображати "стан душі" людини. Крім цього, "тілесне" має бути підкорене "духовному".

Особливе місце в історії естетичних знань посідає вчення Платона (427-347 рр. до Р. X.).

Естетичні погляди Платона викладені в діалогах "Гіппій Больший", "Бенкет", "Іон", "Держава", "Закони". Основні естетичні ідеї філософа:

1.  Прекрасне не існує в цьому світі. Цю думку мислитель відстоює в діалозі "Гіппій Больший" через розмову між Сократом і його учнем Гіппієм Большим.

Платон вустами Сократа доводить, що прекрасне не існує в тутешньому світі. Адже прекрасне є не те, що "підходить"; не те, що "придатне"; не те, що "корисне"; не задоволення; не те, що "отримується через зір і слух". Ідея розвивається навколо застосовування конкретних прикладів, адже краса дівчини, краса кобилиці, краса горщика — це не одне й те ж.

Попри досить-таки аргументовані пояснення, співрозмовники все ж не знаходять істини. Діалог закінчується словами Сократа: "прекрасне — це складно".

2.  Прекрасне існує не в цьому світі, а в світі ідей. Згідно з ідеалістичними поглядами Платона, реальним є світ ідей, а земний світ (чуттєвий) — це "тінь ідеального світу" (все в ньому змінне й тимчасове). Це Платон пояснює через "міф про печеру": люди, перебуваючи все життя в печері, не бачили того, що існує за її межами; для них реальними є лише тіні речей, утворені від сонячних променів, які проникають в печеру. Речі в чуттєвому світі — це лише слабкий відбиток справжніх речей в ідеальному світі.

Абсолютна ж ідея краси теж міститься в тому світі — в світі ідей. Краса речей — це лише певна її грань, отримана як відбиток.

У діалозі "Бенкет" Платон дає характеристику абсолютної краси. Вона вічна (не виникає та не зникає), незмінна (не збільшується й не зменшується) і повсюдна, її джерелом є не чуттєвий світ, а світ ідей, своєрідних духовних сутностей. Прекрасне ніколи не втілюється в якійсь конкретній формі.

3.  Способом осягнення прекрасного є не художня творчість і не сприйняття художніх творів, а відсторонене споглядання ідей.

У діалогах "Бенкет", "Федр", "Федон" Платон поетично описує той стан філософського екстазу (еротичне сходження), коли відбувається своєрідне містичне осягнення прекрасного. Це стан відділення душі від тіла.

Краса осягається не чуттями, а розумом. Краса має надчуттєвий характер.

4.  Джерело творчого натхнення необхідно шукати поза суб'єктом.

У діалозі "Іон" Платон розвиває містичну теорію поетичної творчості й доводить, що натхнення художника ірраціональне, протирозумне. На поясненні цієї ідеї він проводить поетичну аналогію: Божество посилає музу за принципом дії магніта, коли створюється магнітне поле — чим ближче до магніта, тим сильніше магнітне поле:

• найближче до джерела енергії (Божества) перебуває поет;

• далі — рапсод (виконавець поетичних творів);

• ще далі — слухачі (їм передається через поета і рапсода особливий стан, який посилає Божество як джерело "магніта" через музу).

Через поетів і рапсодів Божество залучає душі людей. При цьому кожен поет і рапсод залежать від різних муз, які посилаються зверху. Така залежність є одержимістю.

Власне творчий акт неосяжний, він має ірраціональний характер. Художник і поет творять, самі не розуміючи, що вони роблять.

За такого тлумачення творчого акту відпадає необхідність вивчати художню творчість, набувати навичок і вмінь, оскільки художник, як богонатхненний, є лише середовищем, через яке відкриваються дії містичних сил Божества.

5. Мистецтво — це "наслідування з наслідування", "тінь тіней", "копія копії". Мистецтво, як вторинне відображення, позбавлене пізнавальної цінності, воно оманне та заважає пізнанню істинно сущого.

Художник, перебуваючи в стані екстазу, не підноситься до споглядання істинного та прекрасного, не спроможний зобразити ідею прекрасного. Він відтворює чуттєві речі, що є відблиском ідей і мають вторинну природу. Тож зображення художника — це копія копії, наслідування з наслідування, "тінь тіней".

6.  Мистецтво позбавлене виховного значення.

Таку ідею Платон пояснює в діалозі "Держава" (книги II, III, X). Причина цього криється в тому, що мистецтво користується багатьма способами відтворення чуттєвої дійсності, до того ж, відтворюються не лише прекрасні речі, а й потворні, негідні:

- актор грає ролі п'яних, поганих людей, злочинців;

- художник зображує потворні явища й обличчя;

- поет описує дурні вчинки та пристрасті;

-  музикант мелодіями пробуджує інколи суперечливі відчуття та почуття.

Зображуючи все це, поети, художники, музиканти самі переживають такі ж відчуття та спонукають до цього слухачів і глядачів. Згідно з Платоном, в ідеальному суспільстві немає місця всім цим мистецтвам.

У наступних творах (діалог "Закони") мислитель дещо пом'якшує своє ставлення до мистецтва та припускає, що є певні мистецтва, що справді корисні для суспільства та виховують громадян. Це, приміром: складання та виконання гімнів богам, а також дорійських і фрігійських ладів (вони збуджують мужність та патріотичні почуття). Платон допускає також влаштування хоричних свят, танців за умови, якщо вони будуть піднесеними, гармонійними, виховуватимуть відчуття порядку, міри, внутрішньої зібраності: "Боги через милосердя до роду людського, народженого для праці, встановили навзамін перепочинку від праці божі свята та дарували муз, Аполлона, їхнього чільника, та Діоніса як учасника цих свят, щоб можна було виправити прогалини виховання під час свят з божою поміччю". Допустимі також постановка комедій, якщо там будуть грати іноземці та раби, а трагедій - за умови суворої цензури.

Отож Платон розрізняє два різновиди муз, які виконують відповідні функції: "упорядкувальна" — покращує людей; "насолодна" — погіршує. Розпізнати їх можуть тільки спеціально призначені громадяни. Саме вони мають забезпечити в ідеальному суспільстві простір "упорядкованій" музі. Для цього Платон рекомендує вибрати серед громадян "оцінщиків" з людей не молодших за 50 років, які будуть здійснювати контроль за художньою діяльністю в державі. Тож чи не є це прототипом цензури?

Особливе ставлення в Платона й до глядачів. Ними, тобто законними споживачами творчості муз, є люди найкращі: "Найкращою я вважаю музу, котра дає задоволення не першому ліпшому, а людям найкращим, які отримали гідне виховання".

Альтернативну естетичній концепції Платона розробив його учень, великий філософ античності Аристотель (384-322 рр. до Р. X.)

Основним естетичним твором Аристотеля є "Поетика" (збереглася недоопрацьованою лише І книга - 26 глав, - присвячена трагедії. II книга, присвячена комедії, була втрачена (збереглися лише уривки)). Значне місце естетичним проблемам Аристотель приділяє також у трактаті "Метафізика".

Здобуток Аристотеля — побудова власної естетичної концепції — полягає в такому: на відміну від Платона, мислитель відштовхувався від конкретних художніх і естетичних фактів, творчості митців свого часу (Гомера, драматургів Софокла, Еврипіда, художників Зевксіса, Полігнота, скульптора Фідія та ін.). "Поетика" Аристотеля — це важливий філософський, естетичний, мистецтвознавчий та історичний документ.

Основні ідеї естетичного вчення Аристотеля.

1. Прекрасне існує в цьому світі (тобто в потрактуванні прекрасного Аристотель дотримується матеріалістичних позицій).

2.  Краса існує об'єктивно, це ознака предметів, речей.

3.  Суть краси криється в ознаках і властивостях речей. "Метафізика": "Основні форми прекрасного —  це порядок (у просторі), співмірність і визначеність".

"Поетика" (прекрасне конкретизується щодо трагедії): "частини подій повинні бути так сполучені, щоб з перестановкою чи видаленням будь-якої частини порушувалося та змінювалося ціле, бо те, що своєю наявністю або відсутністю не вносить помітних змін, не становить органічної частини цілого".

Тож Аристотель створює теорію трагедії. Як він зазначає, трагедія має шість складників: фабулу, характери, думку, словесну форму, музичну композицію, сценічну обстановку.

4.  Краса — це щось інше, ніж добро. "Метафізика": "добре" завжди полягає в дії, "прекрасне" ж буває і в речах непорушних, тобто є "краса спокою" та "краса руху".

5.  Творчість є природно людським явищем. Вона притаманна людям з дитинства.

"По-перше, наслідування притаманне людям з дитинства, цим вони й відрізняються від решти тварин (...). завдяки цьому вони й набувають перших знань, а по-друге, продукти наслідування всім дають задоволення".

6.  Мистецтво має пізнавальний характер — це одна з форм пізнавальної діяльності людей.

Задоволення, котре отримують люди, споглядаючи художній твір, визначається радістю "впізнавання" (ми із задоволенням розглядаємо зображення того, на що в дійсності нам дивитися неприємно: "причина цього криється в тому, що набувати знань доволі приємно не тільки філософам, а й решті людей, тільки останні набувають їх ненадовго."

Отже, джерело естетичного задоволення - не в світі ідей та інших трансцендентних сутностей, а в реальному інтересі людей до пізнання.

7. Мистецтво — це відтворення дійсності (наслідування).

Аристотель не вимагав абсолютної адекватності відтворення речей і явищ у мистецтві: "завдання поета — говорити не про те, що справді сталося, а про те, що могло статися, тобто про можливе — імовірність або необхідність."

Зіставляючи поета й історика ("перший говорить про те, що сталося насправді, а другий про те, що може статися", історик говорить про одиничне, поет - про загальне), доходимо висновку, що поезія "більш філософська та серйозна, порівняно з історією".

Завдання мистецтва не в механічному відтворенні дійсності, а в творчому її відображенні (однак художник не повинен припускатися помилок, наприклад, щоб кінь піднявся відразу на дві праві ноги).

8.  Процес створення художніх творів і їх сприйняття — суть інтелектуальні акти.

9.  Творчий процес досяжний і підлягає контролю (творчість не має таємного характеру).

Отож Аристотель висуває певні норми, канони та правила щодо мистецтва. Канон, згідно з Аристотелем, — це чітка система норм і правил, на основі яких народжується мистецтво (проте в Аристотеля канон — це ще не догма).

Приміром, у побудові трагедії Аристотель закликав дотримуватися "законів трьох єдностей" — місця, дії та часу.

10.  Естетичне споглядання базується на радості впізнавання.

Тобто, знання потрібні і для естетичного сприйняття, і для судження: "Для того, щоб вміти судити про справу, потрібно самому вміти це робити, тому й люди мають, поки вони молоді, самі займатися цією справою."

Тут в Аристотеля виникає суперечність: з одного боку, він розуміє, що серйозні заняття мистецтвом вимагають професійної підготовки, з іншого, — він, як ідеолог рабовласницького ладу, вважає працю справою невільної людини.

11.  Мистецтво має виховне значення та пов'язане з моральним життям людей: основне завдання мистецтва — "вдосконалення в доброчинності".

Твір мистецтва облагороджує людей тим, що через очищення душі — катарсис — звільняє їх від негативних пристрастей;

• моральний ідеал Аристотеля — це "споглядальна діяльність розуму", що не має жодних практичних цілей, безкорисна (на відміну від політичної та військової справи, що теж є доброчинностями);

• теоретична діяльність є вищою за будь-яку іншу діяльність, оскільки вона споріднена з божественною (Бог нічого не робить, тільки мислить самого себе);

• оскільки мистецтво — це діяльність теоретична, то воно споглядальне;

• найкращою властивістю художнього пізнання є пасивно-споглядальне сприйняття дійсності, а духовна насолода мистецтвом — самоціль, "облагороднення душі".

Така думка Аристотеля пояснюється тим, що він був прихильником рабовласницького ладу. Мислитель закликав приймати світ таким, яким він є — готовим, що не потребує змін і перетворень.

Катарсис (очищення), зазвичай, трактується у сфері виховання. Аристотель інакше інтерпретував катарсис: катарсис — це мета мистецтва, зокрема трагедії (мистецтво очищає душі від афектів і пристрастей, унаслідок чого людина, з одного боку, починає ставитися до примх долі зі спокійною покірністю, з іншого, — стає здатною допомогти тим, хто зазнав нещастя).

12. Аристотель ставить питання про класифікацію мистецтва (до часів Аристотеля вже визначили роди та види мистецтва).

У праці "Поетика" (третя глава) містяться такі ідеї:

•  наслідування може різнитися трьома складниками: засобом, предметом і способом;

• роди мистецтва розрізняються за засобами наслідування:

- звук — засіб для музики та співів;

- ритмічний рух — для танців;

- слова та розміри — для поезії;

• названі види мистецтва поділяються:

- на мистецтва руху (поезія, музика, танець);

- на мистецтва спокою (живопис, скульптура).

Аристотель особливо детально зупиняється на поділі поезії на роди та види:           - поезія ділиться на епос, лірику й драму;

- драма поділяється на трагедію та комедію.

У різні часи трактування теоретичного спадку Аристотеля різнилося. Для нас Аристотель цінний як творець естетичної концепції, що ґрунтується на матеріалістичних теоретико-пізнавальних передумовах.

Середньовічна естетика. Розвиток естетичної думки епохи Середньовіччя відбувався під упливом християнської доктрини, котра спрямовувалася на критику та знищення попередньої культури з позицій нової релігійної ідеології.

Естетичні вчення Середньовіччя формувалися на основі прочитання ранніми отцями церкви (апологетами ІІ-ІІІ століть) Святого Письма. Однак естетичні теорії Середньовіччя ще не досягай рівня художньої практики цього періоду, позаяк вони охоплювали, переважно, аналіз явищ офіційного релігійно-догматичного мистецтва.

Апологети приділяли значну увагу проблемам творчості, мистецтву. Найдовершенішим художнім твором вони вважали світ, створений Богом. Людина ж як вище творіння Бога за його "образом і подобою" наділена здатністю творити. Тож творчість людини (зокрема й художня) вже визнається чимось вищим, аніж просто ремесло.

Нова релігійна ідеологія закликала нехтувати чуттєвим світом. Цю функцію повинно виконувати й мистецтво як її рупор. Воно мало оминати увагою зовнішню прикрашеність, натуральну красу, оскільки не здатне осягнути світ Бога (воно дає не реальні образи цієї краси, а лише її "субстанційні" форми), а застосовуючи символи, алегорії та знаки, натякати на істинний, небесний світ.

Оскільки не власне сприймана краса заслуговує уваги, а лише вкладена в неї ідея, то зрозуміла неповага до форми художнього твору в епоху Середньовіччя. Адже глядачеві подобається не власне твір мистецтва, а та божественна ідея, Що криється в ньому.

Одним із значних представників середньовічної естетики був Аврелій Августин Блаженний (354-430). Його вважають останнім античним і першим середньовічним естетиком.

Основні ідеї естетичної концепції Августіна зводяться до такого:

1) абсолютною Красою, Благом та Істиною є Бог;

2) Бог створив світ (матеріальний і духовний) за законами краси, тому світ і прекрасний;

3)  прекрасним є буття. Потворне ж характеризує відсутність краси та, відповідно, буття;

4) найвищою мірою естетичної насолоди є блаженство (досягнення вічного божественного життя через пройдений шлях духовного вдосконалення людини внаслідок пізнавальної діяльності). Воно є безкорисним;

5) краса та любов мають єдину природу;

6) основу мистецтва утворюють основні структурні закономірності буття: цілісність, єдність, число (чи ритм), рівність, подібність, відповідність, співмірність, симетрія, гармонія;

7) мистецтво виконує наслідувальну (міметичну) функцію. Найвищою цінністю його є "наслідування" духовної краси. Найвищими мистецтвами визнаються музика та мистецтво слова (поезія).                                        

Здобутки Августина в розвитку естетичного знання не сприяли закріпленню та розвитку його ідей у середньовічній культурі (лише Пізнє Середньовіччя оцінить внесок Августина в розвиток естетичного знання). У Середні Віки вчення мислителя дещо загубилося. Хоча на той період не знайшлося жодного мислителя, котрий зміг би побудувати завершенішу естетичну систему, ніж августинівська.

Часто батьком тисячолітньої епохи середньовічної естетики вважають Псевдо-Діонісія Ареопагіта (V чи VI ст.) — анонімного автора "Ареопагітиків".

Псевдо-Діонісій розробив теорію символізму. Згідно з нею, саме символи сприяють здійсненню сходження до духовних сутностей. Останніх вирізняють два типи — "подібні" та "не подібні" до архетипу. Останні вищі, бо через відсутність зв'язку їх з предметом легше здійснюється вищезазначене сходження, найвищою ж насолодою в творі мистецтва є осягнення символів.

Естетика епохи Відродження. Центральною постаттю в естетиці епохи Відродження був італійський художник, архітектор і мислитель-гуманіст Леон Баттист Альберті (1404-1472). Його увагу не обминали загальнофілософські, педагогічні й естетичні проблеми. Мислитель залишив морально-філософський трактат "Про спокій душі", кілька педагогічних творів (зокрема "Про сім'ю") та значну кількість праць з теорії мистецтва ("Про живопис", "Про архітектуру", "Про скульптуру" тощо).

Перебуваючи під упливом естетичної думки античності, а саме Аристотеля, стоїків, Цицерона, Вітрувія, Л. Альберті розробив власне естетичне вчення, в якому вирішував проблеми краси, сутності мистецтва. Проте завершеної системної праці, присвяченої суто естетичним проблемам, він не мав.

Учення про красу Л. Альберті виклав у трактаті "Про архітектуру". На відміну від естетики Середньовіччя, де прекрасне трактувалось як суть математичної пропорції та ясності кольору, мислитель сутність прекрасного вбачав у гармонії, що є вищою за математичну визначеність. Хоча й красу архітектури визначають математичні елементи (число, обмеження та розташування), проте без гармонії, суть якої зводиться до впорядкування частин, прекрасне неможливе.

Однак, за Л. Альберті, гармонія — це не лише закон мистецтва, а й закон життя. Оскільки мистецтво народжується в наслідуванні дійсності, то й гармонія в мистецтві є відображенням універсальної гармонії життя.

Гармонію мислитель розуміє так само, як і Аристотель, — це суть відповідності частин, за якої нічого не можна ні додати, ні відняти. Гармонія кожного мистецтва стосується впорядкування певних особливих елементів. Так, елементами гармонії в музиці є ритм, мелодія та композиція; в скульптурі -міра й межа.

Розв'язання проблеми прекрасного змусило Л. Альберті звернути уваги на дві його самостійні форми — "красу" та "прикрасу", що є суть різні речі. Якщо "краса" — це внутрішній закон прекрасного, то "прикраса" - це вторинний світ краси. Власне прикраса випадкова та відносна форма прекрасного. Леон Альберті спробував пояснити прекрасне через протилежну категорію — потворне. Якщо прекрасне, за мислителем, є абсолютний предмет мистецтва, то потворне — це своєрідна помилка. Потворне як помилка наявна в дійсності. Завдання мистецтва — не наслідувати його та не виправляти його, а приховувати.

Надзвичайно важливе місце в естетичному вченні Л. Альберті посідає вчення про художню творчість. Цій проблемі мислитель присвятив трактат "Про живопис". У поясненні феномену творчості відмовився від традиційної формули наслідування зразків у мистецтві та надав особливого значення вигадці, новаторству.

Епоха Відродження поставила в центр уваги постать художника. Уперше в історії європейської культури суспільна думка в пошуках ідеалу зверталася не до філософа, вченого чи політичного діяча, а до художника. Художник визнавався ідеалом для кожної людини, адже його сприймали як сполучну ланку між фізичною та розумовою працею.

Отож і вимоги до художника ставилися досить високі. Він мав бути універсально освіченою людиною. Леон Альберті закликав до всебічного розвитку особистості художника. Фактично всі художники епохи Відродження намагалися втілити цей принцип у життя. Свідченням цього є творчість Леонардо да Вінчі, Мікеланджело. Так з'явилися уявлення про "генія" — художника з прошарку ремісників.

Зовнішнє захоплення геніями спонукало увіковічити це в людській пам'яті. Тож виник жанр життєпису (дослідження біографій, індивідуальних манер і стилю творчості художників).

Самі ж художники це також не оминули увагою — писали автобіографічні твори.

Найвизначнішим художником, інженером, теоретиком мистецтва, естетиком, філософом епохи Відродження визнано Леонардо да Вінчі.

Естетична концепція Леонардо да Вінчі ґрунтувалася на його ідеї істинності людського досвіду та помилковості мислення. Оскільки в світі панує закон необхідності й людина є ланкою в усезагальному зв'язку явищ у світі, то людина здатна пізнати світ. Можливо це на практиці - через відчуття, адже судження наші помиляються.

За мислителем, найвищим з людських відчуттів, джерелом усіх наук і мистецтв є зір. Відчуття зору є вищим за відчуття слуху. Відповідно, живопис перевершує музику та поезію.

Леонардо да Вінчі визнавав живопис наукою. Відмітна його риса в тому, що живопис звертається не лише до розуму, а й до фантазії. Завдяки фантазії живопис може не лише наслідувати, а й суперничати зі звичайною наукою. Адже так він створює і те, що не існує. Тож художник-живописець, згідно з мислителем, подібний до дзеркала своєю здібністю універсального відображення світу, хоча він, на відміну від дзеркала, не безпристрасний. Дзеркало постає для художника як вчитель, тому він усвідомлює художність власних творів.

Як і Л. Альберті, Леонардо да Вінчі приділяв значну увагу гармонії в усвідомленні прекрасного. Гармонію в різних мистецтвах він визнавав своєрідною. Зокрема, в живопису вона ґрунтується на пропорційному поєднанні фігур, фарб.

Важливе місце в естетичній концепції Л. да Вінчі посідає проблема прекрасного в мистецтві. Прекрасне в мистецтві, за мислителем, не визначається зовнішньою красивістю. Суть його полягає в наявності всієї гами естетичних цінностей — прекрасного й потворного, піднесеного та низького. Справжній художник, протиставляючи їх, підсилює виразність прекрасного в мистецтві, художню цінність твору.

Значне місце в естетиці Відродження відводилося проблемі пропорції. Пропорція визнавалася запорукою досконалості, прекрасного.

Цій проблемі був присвячений, зокрема, трактат Луки Пачолі "Про божественну пропорцію". На автора трактату відчутний уплив справили ідеї Піфагората Платона. Так, посилаючись на діалог Платона "Тімей", мислитель підтримав ідею геометричної природи всіх речей Всесвіту й ідею служіння геометричних фігур "прикрасою Всесвіту". Платон стверджував, що пропорція надає небу фігуру тіла, а решті елементів — відповідну форму (вогню — пірамідальну, землі — кубічну, повітрю — восьмигранну тощо).

Учення про пропорцію було покладено в основу естетичної теорії німецького художника, мислителя епохи Відродження Альбрехта Дюрера, що викладене в його трактаті "Чотири книги про пропорції людини".

Суть краси людського тіла А. Дюрер убачав у дотриманні правильних пропорцій, за допомогою яких можна передавати як різні типи людського тіла, так і різні темпераменти, вік та його рух. Мислитель при цьому абсолютизував роль математичних підрахунків (розробив шкалу вимірювань, яка містила 1800 частин людського тіла). Крім цього, суть краси, за А. Дюрером, розкривається у відносності та користі: "що в людині безкорисне, те некрасиве".

Естетика Класицизму та Просвітництва. Естетика Класицизму формується на основі філософії раціоналізму Рене Декарта та бере за основу принципи поетики Аристотеля й Горація. Хоча Р. Декарт не вибудував власної системи в естетиці, він все ж звернувся до вирішення деяких естетичних проблем, зокрема в мистецтві. На його думку, мистецтво повинно сприяти розумності людини (воно виконує пізнавальну функцію). Це забезпечує йому вимога до художника дотримуватися суворої регламентації форми зі зверненням до математичної чіткості, очевидності та логічного переконання.

Представниками класициської естетики були французькі теоретики мистецтва, поети Нікола Буало, П'єр Корнель, Расін.

Спираючись на принципи раціоналістичної метафізики, правильності, чіткості, чистоти, мислителі вибудували відповідну естетичну теорію, суть якої зводилася до регламентації правил у мистецтві, зокрема в поетичному. Ідеї класициської естетики найбільш повно були викладені в творі Ніколи Буало "Поетичне мистецтво", тому розглянемо їх детально.

1. У мистецтві необхідно дотримуватись істини, позаяк воно повинно слугувати правді. Для цього художник має вивчати природу. Проте мистецтво не має цікавити природа така, якою вона є, а очищена, й навіть удосконалена в дусі більшої правильності раціоналістичним конструюванням її ідеалізованої моделі, на думку представника німецької естетики Класицизму Мартіна Опіца. Отож було проголошено культ прекрасної (впорядкованої) природи.

2.  Художник повинен керуватися суворими правилами, законами. Суть формальних законів, зокрема драми, вивів ще Аристотель у "Поетиці". Це взяли за основу класицисти. Йдеться про закони "трьох єдностей" — дії, місця та часу. Згідно з ними, художник, створюючи п'єсу, повинен зображати події, що відбувалися протягом доби в одному місці та неперервно. Така п'єса досягне вищої художньої цінності й відповідно дасть відчуття вищого задоволення від твору мистецтва. Оскільки цих правил не дотримувались у народному мистецтві, то воно вважалося поза межами справжнього, високого мистецтва.

3. Було визначено ієрархію жанрів мистецтва та чітку межу поділу між "високими" й "низькими".

4. Мета мистецтва Класицизму — утвердження високих етичних цінностей. Досягнути цього можна зображенням героїчних вчинків і благородних почуттів через відповідні пози, жести, вирази облич героїв. А це вважалося надбанням лише вищого прошарку — аристократії. Якщо й допускалося протилежне високому — низьке, то йому було вказано своє місце. Високі почуття, героїчні вчинки були темою лише "високих жанрів" (ода, поема, трагедія). Простим же людям героїзм вважався непритаманним, тому історії з їхнього життя не могли стати темою "високих жанрів", а лише "низьких" (епіграми, байки, комедії).

5.  Ідеалом розуму, зразком мистецтва визнавалось мистецтво античне.

6. Мистецтво виконує очищувальну функцію (класицисти широко використовують Аристотелівський термін "катарсис") — запобігають можливим моральним хворобам. Зокрема, згідно з П. Корнелем, виставляючи напоказ у трагедії хворобу, можна не лише зрозуміти її причини, а й прибрати наслідки.

Естетика Просвітництва представлена французькою, німецькою й англійською традиціями. Представники естетики французького Просвітництва: Е. Кондільяк, Р. Декарт, Ж. Ламетрі, Гельвецій, Ж.-Ж. Руссо; німецького — Г. Ляйбніц; англійського — Ф. Бекон. В центрі їх уваги перебували проблеми сутності мистецтва, виховної та комунікативної функцій мистецтва, засобів реалізації образного мислення в мистецтві, зокрема ролі алегорій.

Основна ідея просвітницької естетики полягала в тому, що мистецтво має засновуватися на принципі "наслідування природі", тобто має орієнтуватися на відображення та відтворення реальних життєвих ситуацій. Однак мистецтва мають відповідно різні можливості відтворення дійсності. Згідно з Жан-Жаком Руссо, музика, зокрема, має наслідувати людську мову, й таким чином відображати людські відчуття.

Естетичне ж учення Г. Ляйбніца було викладено в трактаті "Роздуми про пізнання, істину та іде'ї". За ним, естетичне сприйняття як спосіб пізнання відрізняється від теоретичного пізнання - його характеризує смутність.

На відміну від французьких естетиків Класицизму, зокрема Н. Буало, Г. Ляйбніц відкидав зв'язок прекрасного з корисним. Адже власне споглядання прекрасних речей приємне без будь-якого зиску, користі.

Відповідно до естетики Просвітництва, основна роль мистецтва - виховання нового "громадянина", а основними дієвими засобами для досягнення цього є прекрасне, піднесене, гармонія, смак, характери в мистецтві.

На відміну від попередніх періодів в історії естетичної думки, мислителі Просвітництва вважали основним видом знань, "мистецтвом мистецтв" поезію.

Александр-Готліб Баумгартен як засновник естетики. Естетика як наука сформувалась у середині XVIIІ ст. завдяки теоретичним пошукам відомого німецького філософа й теоретика мистецтва Александра-Готліба Баумгартена (1714-1762).

У 1750 р. мислитель видав перший том теоретичного трактату "Естетика", в якому він обґрунтував суть нової науки та назвав її терміном "естетика", спираючись на давньогрецькі поняття "ейсестикос", "естаномай", "естаноме", "естесі".

Згідно з А. Баумгартеном, естетика належить до теорії пізнання (гносеології), як і логіка. Відмінність між логікою й естетикою полягає в такому:

•  естетика пов'язана з "нижчим", тобто чуттєвим пізнанням, а логіка — з "вищим", тобто інтелектуальним;

•  естетика вивчає судження смаку та веде до пізнання прекрасного, а логіка вивчає судження розуму й веде до пізнання істини.

Тож естетику А. Баумгартен називає наукою про чуттєве пізнання, що пізнає прекрасне, про закони створення на основі прекрасного творів мистецтва та закони їх сприйняття. Відповідно, має складатися з трьох розділів.

Перший розділ має вивчати проблеми краси (в речах і в мисленні), специфіку чуттєвого сприйняття дійсності. Цим естетика тяжіє до філософського знання.

Другий розділ повинен досліджувати основні закони мистецтва, проблеми еволюції мистецтва. Це зближує естетику з мистецтвознавством.

Третій розділ має опікуватися суттю естетичних знаків, що зближує естетику із завданнями семіотики.

Естетика А. Баумгартена справила значний уплив на естетичні системи представників німецької класичної філософії І. Канта та Г. Гегеля.

Розвиток естетики в ХVIII-ХІХ століттях. Естетичні погляди Іммануїла Канта викладені в його праці "Критика спроможності судження".

Естетиці великий філософ приділяв надзвичайно велику увагу. Вважав її завершальною частиною загальної філософської системи, позаяк вона поєднує в єдине ціле сферу пізнання ("чистого розуму") та духовну сферу ("практичного розуму").

Предметом естетики, за І. Кантом, є естетична спроможність судження, що дає людині особливе почуття задоволення (чи незадоволення).

Уперше в історії естетичної думки І. Кант довів, що сфера естетичного — це достатньо самостійна сфера людського досвіду, людського духу. Вона позбавлена утилітарної зацікавленості (за словами І. Канта, "доцільне без цілі") і полягає в безкорисній творчій діяльності.

Мислителя цікавили такі естетичні категорії, як доцільне, смак, вільна гра, прекрасне, піднесене, що є характеристиками неутилітарного естетичного споглядання.

Надзвичайно важливу роль у розвитку естетики відіграв німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Він читав лекції з естетики в університетах Європи. Результатом творчих пошуків філософа стала робота "Лекції з естетики" (в чотирьох томах), упорядкована його студентами, перше видання якої побачило світ посмертно.

Мислитель у побудові естетичного знання негативно поставився до терміна "естетика", взятого А. Баумгартеном за назву науки, та вважав за доцільне замінити його терміном "філософія мистецтва", чи "філософія художньої творчості". Цим естетику він зблизив з філософією мистецтва.

Предметом такої науки має стати, на думку філософа, "обширне царство прекрасного, точніше кажучи, галузь мистецтва чи, ще точніше, — художньої творчості". Такі уточнення засвідчують схильність Г. Гегеля звести прекрасне лише до сфери мистецтва (чи художньої творчості). Так відбулося звуження проблематики науки естетики. Естетика обмежувалася лише проблемою "прекрасного в мистецтві".

Однією з найважливіших категорій естетики Г. Гегеля була категорія "ідеал", що є метою мистецтва. Ця думка стала альтернативою попередній естетичній традиції, зокрема поглядам Аристотеля, просвітників, коли мета мистецтва зводилася до наслідування (мімезису).

Заслугою Г. Гегеля в розробці естетичного знання був аналіз історії розвитку мистецтва з погляду специфіки форм художнього вираження. Так, було виділено три його стадії: символічна (мистецтво Давнього Сходу), класична (мистецтво давньогрецької класики) та романтична (європейське мистецтво від Середніх Віків до сучасності). Особливість символічної стадії розвитку мистецтва — неадекватність ідеї формам художнього вираження; класичної стадії — відповідність ідеї формі в мистецтві; романтичної — випередження ідеї формами конкретно чуттєвого вираження, що ставало предметом інтересу інших форм самопізнання — релігії та філософії.

Георг Гегель, фактично, був останнім значним представником класичної філософської естетики. Після нього естетика стала однією з традиційних університетських дисциплін, яка не зазнала істотних змін і донині.

Однак це не означає, що наступна естетична традиція не полемізувала з Г. Гегелем. Значну роль у цьому відіграв відомий російський мислитель М. Чернишевський. У 1855 р. була опублікована його магістерська дисертація "Естетичне відношення мистецтва до дійсності".

Позитивістська естетика. Від середини XIX ст. з розвитком техногенної цивілізації в євроамериканській культурі утверджується позитивізм, засновником якого став французький філософ, соціолог Огюст Конт.

Основними філософськими ідеями позитивізму були критика філософського знання та визнання панування природничих наук. Філософію оголошено спекулятивною наукою через свою невизначеність предмета, відсутність чіткості мислення. Як заклик — гуманітарні науки повинні "вчитися" в природничих чіткості мислення, аргументованості висновків, послідовної розробки понятійно-категорійного апарату.

Стосовно О. Конта, то він не вирізнявся побудовою чіткої системи естетичного знання. Однак його послідовники мали значні успіхи в розвитку позитивістської естетики. Зокрема, яскравим представником естетики позитивізму вважається французький філософ, мистецтвознавець Іпполіт Тен ("Філософія мистецтва").

Погляди І. Тена зазнали впливу ідей Ч. Дарвіна. На основі ідей останнього в мислителя формується особливе ставлення до пояснення творчих особливостей митця. Так, на творчий розвиток митця та на конкретний твір мистецтва (згідно з І. Теном, "естетичний факт") упливає так званий "основний характер", що є суттю панівного типу людини, сформованого в конкретному соціальному середовищі.

"Основний характер" визначається трьома факторами:

- расою (спадковими ознаками);

- середовищем (географічним, політичним, соціальним);

- моментом (конкретною історичною епохою).

Однією з найважливіших ідей позитивістської естетики стало зведення функції мистецтва до інтерпретації, популяризації природничих наук і об'єктивного знання. Основна вимоги до творів мистецтва - "об'єктивне" (безпристрасне) відображення дійсності. Це, зрештою, призвело до ігнорування "умовності", "художньої правди" як засобів художньо-образного втілення.

Поширення цих поглядів справило значний уплив безпосередньо на художню реальність цієї доби, результатом чого стало поширення натуралізму у французькій літературі (Гі де Мопассан, Е. Золя, брати Ж. та Е. Гонкур та ін.).

Художники-натуралісти прагнули відтворити правду буття, зокрема й правду людського буття. Це вони робили через анатомічні дослідження фізіології людини, психологічний аналіз людської природи, пояснення антропологічних упливів. Естетична ж цінність творів мистецтва цього художнього напрямку полягала в умінні художника прояснити біологічні, психологічні та соціальні механізми людини.

Марксистська естетика. Поняттям "марксизм" охоплюється теоретична спадщина Карла Маркса та Фрідріха Енгельса.

Систематизованої естетичної концепції в К. Маркса і Ф. Енгельса не було. Однак деякі естетичні проблеми вони підіймали в творах "До єврейського питання", "Економічно-філософські рукописи 1844 року", "Святе сімейство", "До критики політичної економії» та ін.

Основна ідея марксизму в естетиці — здатність чуттєво ставитися до світу визначається не фактом існування в людини органів чуття, а формуванням чуттєвого споглядання - "теоретичного почуття" (через досвід, практичну діяльність).

Заслуга марксизму в розвитку естетики відзначається:

- удосконаленням понятійно-категорійного апарату;

- розглядом естетичних проблем у контексті культурно-історичного процесу;

- дослідженням значення міфологічної свідомості людства;

- аналізом специфіки міфу, особливостей античного мистецтва;

- аналізом специфіки трагічної колізії в реальній історії та мистецтві (полемічне листування К. Маркса та Ф. Енгельса з Ф. Лассалем з приводу його трагедії "Франц фон Зіккінген (березень-травень 1859 р.));

-  аналізом поняття "тенденційний роман", визначенням реалізму як методу (листування Ф. Енгельса з М. Гаркнесс (квітень 1888р.)).

Сучасна естетика (XX ст. - початок XXI ст.).

Складним і суперечливим явищем є естетика XX ст. Загалом усю естетику XX ст. називають сучасною. Та це поняття має і більш конкретний сенс — маються на увазі теоретичні та художні проблеми конкретних десятиліть.

З Фрідріха Ніцше в естетиці фактично починається новий етап (продовжується до початку XXI ст.) — посткласична естетика.

Цей період характеризується:

- поширенням методу вільного напівхудожнього філософствування;

- закликом до "переоцінки всіх цінностей";

- відмовою від усіляких догм.

У XX ст. естетична проблематика найбільш продуктивно розвивається не так у спеціальних дослідженнях, як у контексті інших наук, передусім, у теорії мистецтва та художній критиці, психології, соціології, семіотиці, лінгвістиці.

У середині та другій половині XX ст. почали формуватися нові напрями. Найбільш упливовими та значимими можна вважати:

- інтуїтивістську естетику;

- психоаналітичну естетику;

- феноменологічну естетику;

- екзистенціалістську естетику;

- структуралістську естетику (в 60-ті рр. XX ст. перетворилася на постмодерністську, богословську естетику тощо);

-  герменевтичну естетику.

Інтуїтивістська естетика. Авторитетним іменем в інтуїтивістській естетиці, її засновником вважається французький філософ, лауреат Нобелівської премії Анрі Бергсон (1859-1941). Цей напрям в естетиці отримав ще назву "естетика філософської орієнтації". А. Бергсон тривалий час захоплювався історією культури, історією й теорією музики, безпосередньо музикою та літературою. Біографи надалі не даремно називали його "наймузикальнішим з філософів".

Основною проблемою філософії А. Бергсона була проблема пізнавальної діяльності людини. Людина, на думку мислителя, наділена двома видами пізнання - інтелектом та інстинктом, — які вона набула в процесі історичного розвитку. Інтелект —"штучне" знаряддя пізнання, що дає можливість пізнавати лише "форму" предмета. Сутність же предмета, його внутрішній зміст осягається через інстинкт - "природний" вид пізнання. Тож інтелект позбавлений глибинної пізнавальної можливості. Вона характерна інстинктові. Єдина проблема - люди не навчилися інстинктом користуватися.

Інтелект та інстинкт, за А. Бергсоном, є основа третьої форми пізнання — інтуїції. Інтуїція більше пов'язана з інстинктом і тяжіє до позасвідомого. Вона — "абсолютне пізнання" без втручання логічного мислення. Однак цим А. Бергсон не позбавив інтуїцію зв'язку з інтелектом. Не даремно він періодично називає її "інтелектуальною симпатією".

За А. Бергсоном, в інтелектуальному пізнанні немає творчого начала. Його джерелом є інтуїція, хоча поштовх до нього дає інтелект.

Людство не змогло осягнути можливостей інтуїтивної форми пізнання. Так воно позбавило себе можливості наблизитися до досконалості. Хоча й не потрібно відкидати її недоліків: короткочасовості існування, раптовості появи, суб'єктивності. Результатом існування інтуїтивної форми пізнання є сфера естетичного та безпосередньо процес естетичного пізнання, художня творчість.

Заслуга А. Бергсона в естетиці полягає в тому, що він спробував пояснити наукове та художнє пізнання. Так, мета наукового пізнання — користь. Крім цього, воно вимагає чіткого формулювання законів і висновків, розкриття об'єктивних закономірностей. Художнє ж пізнання припускає, зокрема, вигадку, умовність, фантазію.

За А. Бергсоном, унаслідок того, що творчість — це результат інтуїтивного пізнання, то вона найбільше притаманна художникам. Саме вони є єдиною категорією людей, котрі проникають у глибинні підвалини буття, й тому саме їм належить здатність опановувати принципи універсальної філософії.

Анрі Бергсон розробив власну теорію мистецтв, основна ідея якої — мистецтво абсолютно незалежне від реальності. Якби мистецтво було пов'язане з дійсністю, відображало та пізнавало її, тоді митцем міг би стати кожен. Отож мистецтво — доля обраних (так філософ підкреслював елітарність мистецтва). Однак, попри відірваність мистецтва від реальності, мислитель наголошує на тому, що художник не одинокий. Він потаємно зв'язаний з іншими людьми, адже кожен переживає певні психологічні стани, що впливає безпосередньо на творчість.

Значне місце в інтуїтивістській естетиці відведено факторові часу, зокрема моменту минулого. Це відіграє значну роль в творчості, позаяк вибудовує наше сприйняття, впливає на нинішнє життя кожного, спонукає до дії. Крім цього, в сприйнятті глядачами твору мистецтва воно допомагає зрозуміти мету художника та власне закінчений твір мистецтва.

Ідеї А. Бергсона справили значний уплив на мистецтво XX ст., зокрема на літературу. Це стало відчутно у феномені "нового роману" (Н. Саррот "Портрет невідомого", "Планетарій", "Золоті плоди"; М. Бютор "Міланський пасаж", "Зміна", "Сходини"; А. Роб-Грій "Гумки", "Шпигун", "У лабіринті" та ін.). Як ніхто до того, художники "нової хвилі" обстоювали "відчуженість душі художників", наполягали на особливому "баченні ними світу", інтуїтивній силі.

Послідовниками інтуїтивістської естетики А. Бергсона стали італійський філософ Бенедетто Кроче (1866-1952) й англійський естетик Герберт Рід (1893-1968).

Психоаналітична естетика. Психоаналітична естетика виникла на основі психологічного та філософського вчення Зигмунда Фрейда (1856-1939). Психоаналіз ґрунтується на трьох "китах":

1) концепція позасвідомого як регулятора людської поведінки;

2) учення про дитячу сексуальність;

3) теорія сновидінь.

Концепція позасвідомого

Згідно із 3. Фрейдом, у структурі особистості виділяються три основні психологічні компоненти:

• "Воно" (Ід) - сфера підсвідомого (несвідомого);

• "Я" (Его) - сфера свідомості;

• "Над-Я" (Супер-Его) - моральний цензор.

Усі процеси психічного життя людини позасвідомі. Свідоме життя людини займає лише маленьку частку, порівняно з її підсвідомим життям.

Підсвідоме — це компонент, у якому панують несвідомі інстинкти, пов'язані з необхідністю задоволення біологічних потреб (в їжі, сексуальному задоволенні тощо).

На початку свого життєвого шляху, коли людина з'являється на світ, у неї існують лише біологічні потреби, що їх вона безперешкодно задовольняє. Це приносить організму задоволення (знімає напругу).

Проте з розвитком, у процесі соціалізації, коли навколишній світ, культура накладають певні обмеження на безперешкодне задоволення власних біологічних потреб, вони витісняються, утворюючи великий резервуар інстинктивної психологічної енергії (лібідо).

Лібідо, згідно із 3. Фрейдом, нагадує стан голоду та рівноцінне силі потягу (зокрема мова йде про сексуальний), що нагадує потяг до їжі. Воно частково знімається за допомогою несвідомих захисних механізмів - витіснення, раціоналізації, сублімації та регресії. Це означає, що коли безсвідомі інстинкти зупинені в одному зі своїх проявів, то вони, безперечно, в іншому повинні здійснити якісь ефекти. Одним з місць реалізації поглиненої інстинктивної (зокрема й сексуальної) енергії є творчість.

Отож 3. Фрейд доводить думку, що сублімована (перетворена) статева енергія є джерелом творчої активності людини.

Особливу увагу 3. Фрейд приділяє сексуальності. Вона є формувальною силою, що впливає на решту реакцій людини, є джерелом моралі, сорому, страху, відрази та ін.

Теорія сновидінь

У теорії психоаналізу 3. Фрейда особливу увагу відведено феномену сновидінь.

Згідно з мислителем, сновидіння відіграють значну роль у житті людини:

•  вони "розкріпачують" позасвідоме, адже психологічна природа сну пов'язана зі зникненням інтересу до зовнішнього світу;

• сон — це той стан, який нагадує людині утробне існування (тепло, темно, немає жодних зовнішніх подразників);

• людина без особливого бажання існує в реальному світі та робить все можливе, аби хоча б тимчасово "повернутися" в материнське лоно.

Зигмунд Фрейд досліджував природу сновидінь: визначав часові та просторові його аспекти. На думку психоаналітика, сновидіння ніколи не відтворюють альтернативи "або-або", а містять обидві її складові як рівнозначні, в одному й тому ж зв'язку (замість принципу "або-або" діє принцип "і").

Мислитель намагався визначити та пояснити символіку снів. Сновидіння, за 3. Фрейдом, через символи, натяки, образні уявлення, певні деталі тощо дають змогу лікареві-психоаналітику зрозуміти приховані бажання людини, визначити об'єкт любові чи ненависті, злочинні нахили, самообожню-вання, тугу за смертю... — тобто прочитати позасвідоме.

Широко застосовував 3. Фрейд аналіз сновидінь при дослідженні специфіки художньої діяльності (творчості) конкретних митців. Він розшифровував символіку деяких творів Л. да Вінчі, В. Шекспіра, Й.В Гете, Ф. Достоєвського, Т. Манна та ін.

Екзистенціалістська естетика. Яскравим феноменом в естетиці XX ст. стала екзистенціалістська естетика. Ґрунтувалася вона на філософії екзистенціалізму (від лат. existential  — існування), що зародилася на межі ХІХ-ХХ століть у Росії, завдяки теоретичним пошукам Лева Шестова та Миколи Бердяєва. Розвитку набула в першій половині XX ст. у Німеччині, завдяки Мартину Гайдеггеру та Карлу Ясперсу, та в другій половині XX ст. (після Другої світової війни) у Франції —Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Сімона де Бовуар.

У розвиткові екзистенціалістської естетики велику роль відіграла саме французька традиція.

Жан-Поль Сартр (1905-1980), будучи, передовсім, великим письменником-ессеїстом (повісті "Нудота", "Сторонній", "Мухи", роман "Чума"), підіймає значну низку естетичних проблем, а це, своєю чергою, підводить його до естетизації загальнофілософських проблем.

Основна увага філософа в розв'язанні естетичних проблем концентрувалася навколо чуттєвої природи людини, естетичного сприйняття, художньої творчості, соціального й художнього функціонування мистецтва, художнього образу та ін. Цьому він присвятив теоретичні праці "Уява"., "Ескіз теорії емоцій", "Уявне, феноменологічна психологія уяви". При розв'язанні цих проблем він удавався до філософського (естетичного), мистецтвознавчого та психологічного аналізу. Хоча й в подальшому Ж.-П. Сартр обстоював самостійність естетичного знання та незалежність його, зокрема, від етичного: естетика пов'язана з глибинними процесами психіки, а етика — з практикою.

Жан-Поль Сартр виступив проти традиційної концепції мімезису (наслідування), де відстоювався зв'язок художнього образу з об'єктом (мистецтво народжується з наслідування дійсності). На його думку, образ пов'язаний лише з уявою та є станом свідомості.

Цьому мислителеві належить також розробка теорії типології людини. Так, він виділяє два типи людей — "вільних" і "невільних". "Вільні" люди — це продукт розвиненого естетичного почуття, уяви, тому мистецтво, зокрема художня література, реалізовує їхню психологію.

Однак мистецтво не позбавлене "ангажованості" (від франц. Engagement  — замученість), адже художника не оминають актуальні проблеми сучасності (він не може бути пасивним спостерігачем подій).

Одночасно з ідеєю "ангажованого" мистецтва, Ж.-П. Сартр обстоює ідею можливості знищення мистецтва в класичному значенні, застосовуючи будь-які засоби. В одному зі своїх інтерв'ю газеті "Есквайр" він наголошував на праві знищення революційною молоддю живопису, літератури, спалюючи її, на можливості переслідування інтелігенції за часів Китайської культурної революції тощо. Зрештою, філософ наполягав на перемозі аматорського мистецтва над професійним, на знищенні митця як носія конкретної естетичної концепції, оскільки можна обійтися без автора-художника в постановці, скажімо, театральної п'єси (достатньо лише колективного ентузіазму та фіктивного сценариста).

Критично Ж.-П. Сартр говорив і про реалістичне мистецтво минулого, зокрема літературу ХІХ-ХХ століть. Зображуючи суспільні пороки, на думку мислителя, воно не вчило боротися з ними. Це стосується ще більшою мірою інших мистецтв — живопису, скульптури, музики, поезії та ін. Особиста свобода митців у зазначених мистецтвах обмежена "речовими" матеріалами, з якими вони працюють (колір, звук, камінь, поетичне слово).

Чільне місце у філософії Ж.-П. Сартра посіла проблема свободи. Згідно з філософом, свобода нічим не зумовлюється та визначається розривом з необхідністю та власне минулим. Отож у часі немає зв'язку минулого з теперішнім і майбутнім.

Значний внесок Ж.-П. Сартр зробив у мистецтвознавчі розробки, в дослідження джерел творчості видатних художників минулого. При цьому він широко використав марксистський і психоаналітичний методи. Так, філософ аналізував життя та творчість французького письменника XIX ст. Г. Флобера та французького поета Ш. Бодлера. Його висновок підтверджує, зокрема, ідеї 3. Фрейда про вплив дитячих переживань на творчість митця й ідентифікацію митця зі створеним ним образом.

Розвиток ескзистенціалістської естетики завдячує ще одному видатному французькому мислителю, письменникові, лауреату Нобелівської премії з літератури 1957 р. Альберові Камю (1913-1960).

Основна ідея філософії А. Камю "життя - це абсурд, брехня". Доводить мислитель цю ідею на аналізі героїв Ф. Дос-тоєвського, зокрема Кирилова в романі "Біси"; хресного шляху Ісуса Христа. Так, на думку А. Камю, в постаті Ісуса Христа втілена вся людська трагедія. Він є не "боголюдина", а "людино-бог", оскільки кожна людина може бути розіп'ята та зраджена.

Проголошення А. Камю абсурду буття спонукало по-новому поглянути на мистецтво. Наслідком цього став яскравий приклад французької драматургії абсурду, представниками якої були С. Беккет, Е. Іонеско та ін. Мистецтво абсурду ігнорує причиново-наслідкові зв'язки у вчинках героїв, відмовляється від сюжету, окреслених характерів. При цьому підкреслюється зневажливе ставлення до мови, діалогу, що вилилося в зображення комунікації через алогічні комбінації складів, беззмістовні словосполучення. Наголос робиться на гротеску, пародії та трагікомедії.

Екзистенціалізм справив значний уплив на всю західно-естетичну концепцію XX ст., й українську також. Недаремно деякі українські філософи вважають його підґрунтям і української філософії.

Феноменологічна естетика. Особливе місце в естетичній думці 50-70 рр. XX ст. посіла феноменологічна естетика, на яку вплинули загально-філософські феноменологічні ідеї німецьких філософів Едмунда Гуссерля (1859-1938) та Макса Шелера (1874-1928).

У цьому русі працював відомий польський естетик Роман Інгарден (1893-1970). Окрім теоретичних пошуків, він викладав естетику у Львівському (1925-1939) і Ягеллонському (з 1945) університетах. Відзначився в естетиці масштабною працею "Дослідження з естетики".

Основна проблема естетики Р. Інгардена — естетичне переживання. Мислитель вважає його переживанням складним (воно не є миттєвим), яке проходить кілька фаз. Спершу людина отримує враження від певних ознак, властивостей речей, предметів (кольору, мелодії, форми, ритму тощо), далі відбувається концентрація уваги, що визначає певну "попередню емоцію". Через збудження, бажання оволодіти предметом і здивування це, відповідно, сприяє безпосередньо естетичному переживанню.

Роман Інгарден відіграв значну роль у розробці понятійно-категорійного апарату естетики. По-новому було проаналізовано поняття "естетичний предмет", "естетичний досвід", "форма естетичного досвіду" та ін. Важлива роль Р. Інгардена в осмисленні категорії "інтенціональність" (від лат. intentio — прагнення), до якої навіть в середовищі феноменологів-естетиків ставлення було неоднозначним. Для Р. Інгардена це була суть певної властивості свідомості, що визначає спрямованість на об'єкт. Для іншого феноменолога, французького мислителя Моріса Мерло Понті (1908-1961), — це спосіб експресії, прозріння та "бачення таємниць буття".

Серед проблем, які ввійшли також до кола інтересів Р. Інгардена, були інтерпретація, "схематичність" ("незавершеність") художнього твору, цінність, відмінність художньої та естетичної цінностей.

Цікаво вирішує мислитель проблему відмінності художньої та естетичної цінності. На його думку, естетичні цінності завжди пов'язані з предметом твору мистецтва, проте вони не є його ознаками. До естетичних цінностей він зараховував: динамічність, експресивність, драматичність, ясність, витонченість, оригінальність предмета мистецтва.

Художні ж цінності не зводяться до емоцій при сприйнятті твору мистецтва. Художня цінність пов'язана з характеристикою твору мистецтва. На відміну від естетичної цінності, художня має певне цільове призначення — стимулює естетичне переживання, дає особливу радість при сприйнятті твору мистецтва.

Роман Інгарден критично поставився до марксистського потрактування художньої цінності, де суть її зводилася до єдності ідеального та реального. Адже це придатне лише для оцінки реалістичного мистецтва. Мислитель у поясненні художньої цінності твору мистецтва не вдавався до вищевказаної проблеми, оскільки мистецтво - це не пізнання істини, а особлива "сфера дійсності". Його цінність визначається "насолодою" та "задоволенням", тобто емоційними переживаннями, котрі ми повинні отримувати при перегляді "наслідувальних" творів мистецтва.

Структуралістська естетика. Починаючи з 20-30-х рр. і протягом усього XX ст. особливе місце в розвитку естетичного знання посіла структуралістська естетика. Найбільшого поширення вона набула у Франції завдяки теоретичним пошукам К. Леві-Стросса, М. Фуко, Ж. Лакана, Р. Барта та ін. Cтруктуралісти відштовхувалися від ідеї доцільності абстрактно-теоретичного, структурного методу в дослідженні всіх процесів і явищ людського буття. Цей метод полягає в розчленуванні досліджуваного матеріалу на сегменти (частини) й аналізі властивостей кожної частини. Базується він на знаковій теорії. Це означає, що загадковість структур процесів і явищ криється в знаках, словах, символах. Так, культура містить такі знакові системи: мова, наука, міфологія, мистецтво, мода, звичаї тощо. Аналіз структурним методом кожної знакової системи дає можливість розкрити певні приховані глибинні смисли культури.

Структуралісти не виробили єдиного понятійно-категорійного апарату, тому в К. Леві-Строса ці глибинні смисли культури мають назву "ментальні структури", у М. Фуко — "епісистеми", чи "дискурсивні формації", у Р. Барта — "письмо".

Такий підхід до вирішення загальнофілософських проблем уплинув безпосередньо й на естетику структуралістів. Категорії "знак", "структура", "функція", "поетична мова" стали центральними в цій галузі знань.

В естетиці структуралісти вирішували проблеми сутності мистецтва, творчості, естетичної функції, естетичної норми, структурного аналізу словесного мистецтва, генези символів та ін. Зокрема, вони розуміли мистецтво як автономну реальність, яка безсвідомо виникла на основі певних конструктивних правил, структурних принципів, на ґрунті певних загальних законів "поетичної мови".

Значний внесок у розвиток структуралістської естетики здійснив Р. Барт. Основною проблемою його естетики стала внутрішня структура твору. Мислитель стверджував, що в художньому творі важливу роль відіграє не лише "мова" як загальнообов'язкова норма та "стиль" як індивідуальна манера творчості, а й "письмо" — "художня форма".

По-новому Р. Барт вирішував проблему творчості. На його думку, творчість — це виклик і подолання самотності. Адже в творчості людина виходить за власні межі та ділиться з іншими своїми переживаннями, думками, інтимними почуттями.

У творчості, бажаючи реалізуватися для інших, митець використовує загальновідомі символи та знаки, так звані "мовні топоси", та поступово стає їх заручником. Завдання ж художника (в цьому й проявляється його професіоналізм) — не експлуатувати їх як звичайно, а, засвоївши, "комбінувати".

Ще одну важливу проблему в естетиці підійняв Р. Барт — "діалог" читача з літературним твором і, зокрема, інтерпретація твору мистецтва. Це зблизило структуралізм з герменевтикою.

Представниками філософської герменевтики були Фрідріх Шлейєрмахер (1868-1934) та Ганс Георг Гадамер (нар. 1900).

Заслуга Ф. Шлейєрмахера в естетиці виявилась у тому, що він дав чітке пояснення специфіки творчості митця й інтерпретатора. Творчість митця - продукт позасвідомо-сті. Інтерпретатор же керується свідомістю, що допомагає йому пізнати твір через аналіз усіх його частин.

Заслуговують особливої уваги й погляди Г. Гадамера на предмет естетики. Філософ ототожнював предмет естетики та мистецтва. Чому естетика вдалася до філософствування? — Це сталося ще за часів А. Баумгартена як виклик епосі раціоналізму (XVII ст.).

Герменевтична естетика в потрактуванні творчості звернулася до аристотелівської ідеї наслідувальної природи творчості. Ганс Гадамер заперечував творчу суб'єктивність як джерело творчості. Єдине, що відрізняє мистецтво від звичайного копіювання, згідно з цим мислителем, - це символічна діяльність. Отож, наслідуючи реальність, художник наповнює її вільним смислом, тобто грає з нею.

Естетика на порозі XXI ст. Новий етап у розвиткові естетичного знання розпочався на початку 70-х рр. XX ст. Цьому сприяла криза європейської філософії.

Важливу роль у зміні орієнтації естетики відіграла міжнародна зустріч естетиків у Кракові в 1979 р., що була присвячена обговоренню проблеми "кризи естетики".

З цього часу офіційно було заявлено про незалежність естетики другої половини XX ст. від філософії та взято курс на виборювання цілковитої самостійності естетики. Була звернена увага на її взаємозв'язок з іншими суміжними науками -етикою, мистецтвознавством, психологією та орієнтовано на пошук суто естетичного предмета дослідження.

Історія розвитку української естетичної думки

Вітчизняна філософія — це складний соціокультурний феномен, невід'ємна частка духовної культури нашого народу. Вона охоплює найрізноманітніші форми суспільної свідомості, дає людям можливість краще зрозуміти минуле та сьогодення, усвідомити свою причетність до історичного процесу й визначити власне місце в ньому. Важливу роль у формуванні національної самосвідомості українців відіграла й естетика як складова частина духовної культури України.

Естетична думка специфічно відображає художньо-творчий досвід українського народу, що спирався на своєрідне емоційно-поетичне світосприймання східних слов'ян, їхню фантазію в баченні світу, самобутність образотворчого мистецтва, музично-пісенної культури, а пізніше — художньої прози, поезії, класичної драматургії й театру.

Одним з найбагатших джерел, за якими можна вивчати культуру та світогляд давніх слов'ян, є їхня міфологія, перекази та легенди. Слов'янська міфологія своїми елементами влилася в тогочасну культуру, де поступово втрачались її релігійно-світоглядні ознаки, а на переднє місце виступав ритуально-естетичний, суто духовно-творчий аспект фантазії та звичаїв народу.

Естетичні погляди та знання поєднувалися з морально-естетичним світом конкретної людини - носієм теоретичної ідеї чи системи поглядів. Саме такий підхід до носіїв певної ідеї органічно поєднав літературу, архітектуру й іконопис і створив своєрідну єдність мистецтва та філософії, а їхні творці підносилися в народному сприйнятті до рівня духовних наставників. У різні епохи цю функцію могли виконувати Ярослав Мудрий, Герасим Смотрицький, Теофан Прокопович, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Олександр Потебня, Іван Франко, Леся Українка, Лесь Курбас та ін.

Естетичні ідеї в Київській Русі. Київська Русь охоплює складний історичний період між IX-ХІІІ століттями. У 882 р. дві великі східнослов'янські держави Куявія та Славія об'єднуються в одну — Київську Русь. Проте остаточно процес об'єднання слов'янських племен в єдину державу завершується лише в X ст., коли до Київської Русі приєднуються землі кривичів, в'ятичів, радимичів і східних сіверян.

Становлення естетичних уявлень Київської Русі зумовлювалося, передусім, міфопоетичною свідомістю давнього слов'янства, своєрідним поєднанням цієї свідомості з візантійським християнським світоглядом. Це поєднання сприяло розвиткові самобутньої язицької слов'янської культури в лоні християнської свідомості.

XII ст. — це час розквіту Київської Русі. Естетичні ідеї цього періоду відображені у філософсько-богословських текстах "Шестиднева" Іоанна Дамаскіна, в Ізборниках 1073 і 1076 рр. тощо.

Варто зазначити, що Ізборник 1073 р. вважається найдавнішим датованим збірником, який містить близько 380 статей з філософії, історії, написаних щонайменше 40 авторами. Дослідники цього твору вказують, що він використовувавсь і як підручник для дітей, а це ставило питання розробки проблем виховання й етикету.

Про розробку вказаних проблем свідчить стаття Ізборника 1073 р. "Про Лице", яка свідчить, що під час виховання наголошувалося на значенні індивідуальних рис людини, на необхідності прояву в міміці, рисах обличчя "свого вияву". "Обличчя є те, що своїми властивостями виявляє себе і відрізняється від одноприродних йому, демонструючи тим свій вияв". У цій статті робиться надзвичайно важливий висновок:

"Лицем називається саме те, що є дією". Тож "лице" здатне розкрити внутрішній світ людини, зміну її почуттів та емоційних станів.

У Ізборнику 1076 р. давньоруські автори ще більш чітко висловили теоретичні положення про красу-пізнання, вказуючи, що розум людини є джерелом її духовної краси.

У Х-ХІ століттях естетичній думці були притаманні натуралістично-реалістичні риси, вона мала емоційний характер, наголошувала на "переживанні серця". Важливе місце в естетиці цього періоду посідав символ, зокрема символ Софії -премудрості Божої.

Водночас слов'янська культура проявляється в морально-етичній проблематиці. У цьому сенсі певний інтерес становить "Повчання своїм дітям" Володимира Мономаха (1053-1125), в якому, насамперед, наголошувалося на значенні освіти та знань, що збагачують життєвий досвід людини. Володимир Мономах закликав молодих людей зберігати "душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в миру слово Господнє". Для вивчення естетики Київської Русі важливе значення мають збірники, що містять висловлювання Езопа, Аристотеля, Менандра, різні морально-побутові настанови, приказки, історичні анекдоти.

Особливе значення для вітчизняної естетики має робота "Слово про красу", в якій порівнюються краса фізична та духовна, наголошується на значенні практичного (корисного) аспекту при здійсненні оцінки краси чи потворності різних речей: "Не краса доброподібним робить обличчя людини, а її бажання".

Найбільш повне уявлення про естетичні ідеї Київської Русі дають такі визначні пам'ятки культури цього періоду, як "Повість минулих літ" Нестора Літописця (1055-1113) та "Слово про Ігорів похід" (1185-1187) невідомого автора.

У "Повісті минулих літ" значну увагу приділено розкриттю естетичних цінностей мистецтва, народних традицій і побуту. Літописець мав не тільки досконалий смак, а й чіткі погляди на красу, коли описував красу храмів та інших споруд, а також костюми, ігри і вчинки князів, їхніх дружинників.

У "Слові про Ігорів похід" естетичне спирається на народно-фольклорну традицію. Тут досягнуто єдності зображення естетичних основ природи з естетично-моральним світом людини.

Значну роль в естетичній культурі Київської Русі відігравало мистецтво, зокрема архітектура. Красу та велич епохи Ярослава Мудрого стверджує Софійський собор у Києві, побудований у 1037 р. Він став не лише центром християнства в Київській Русі, а й загальнодержавним центром культури. При Софійському соборі функціонувала перша бібліотека, була відкрита перша школа. Про високий рівень усвідомлення естетичного в Київській Русі свідчать також високий мистецький рівень мозаїки, фрескових розписів і декоративно-прикладне мистецтво. Отож, Київська Русь була осередком естетичної культури східних слов'ян.

Формування естетичних ідей на теренах України у ХІIIVIII століттях. У ХШ-ХV століттях естетичне знання тісно переплетене з етичним і релігійним розумінням людини. Завдання процесу пізнання осмислюється, переважно, в аспекті самопізнання людини. Естетика й етика спираються на духовні цінності. Особливо поширеними були ілюзії щодо магічної сили слова.

Цей період вважають найменш дослідженим, що ускладнює утворення повної та всебічної картини розвитку естетичної думки.

На зламі ХVVІ століть значний уплив на духовне життя України мала філософсько-соціологічна концепція, що розроблялася в Острозькій академії. Вона найбільш рельєфно відображена в творчості Івана Вишенського. Цей період можна вважати прикладом свідомого утиску естетичних ідей на користь релігійних і етичних. Іван Вишенський обстоював ідеї аскетизму, самозречення від проблем краси. Він вважав, що в навколишньому світі має панувати необхідність, обов'язок, які ставляться вище від потреб у красі та мистецтві. Світосприйняття Івана Вишенського — це послідовне протиставлення християнської етики та людського світосприйняття краси навколишнього світу, ідеалів Святого Письма й художньо-естетичних ідеалів краси та радості життя.

Особливе місце в історії естетики України належить другій половині XVII ст. та ХVШ ст. — періодові створення й утвердження на теренах українських земель нових науково-освітніх закладів. Особливу роль серед них відігравала Києво-Могилянська академія (1631-1817). Упродовж свого майже двохсотрічного існування Києво-Могилянська академія була основним чинником розвитку освіти, науки, культури не лише в Україні, а й у всьому православному регіоні, як стверджує відомий український дослідник історії естетичної думки Віра Нічик.

Значний внесок в українську естетику цього періоду пов'язаний з іменем Теофана Прокоповича (1681-1736). Зосередивши увагу на проблемі краси, він, по-перше, розглядав красу людини як гармонію духу й тіла, а по-друге, до аналізу краси залучав як природу, так і звичаї, побут, ремесло та майстерність.

З особливою зацікавленістю Т. Прокопович ставився до піїтики, тобто поетичного мистецтва, що, за його переконаннями, відрізняється від інших видів творчості безпосереднім упливом на естетичні почуття людини. Саме поетика впливає на розвиток таких здібностей людини, як відчуття краси, стилю, фантазії та уяви.

З ХVШ ст. пов'язана й діяльність Григорія Сковороди (1722-1794). Його естетичні погляди перетинаються з філософськими, етичними та його поезією. Теоретичні розміркування українського філософа підсумовуються створенням філософії серця, однією з граней якої було естетико-художнє пізнання світу. Своєю чергою, естетико-художнє пізнання світу підкреслює роль і значення творчості.

Концепція Г. Сковороди досить оригінальна, її не можна назвати копією ідей представників філософської думки Стародавньої Греції. Своєрідність її полягає, передусім, у запереченні платонівської ідеї конфлікту між філософією та поезією. Ідея взаємозв'язку філософії та поезії, на якій наполягав Г. Сковорода, підкреслює значення творчої індивідуальності та розуміння нею проблем краси навколишнього світу й людських душ.

Особливе значення мають ідеї Г. Сковороди про єдність краси, добра, блага й істини. Саме в поєднанні цих станів, на його думку, відбувається морально-естетичне самоутвердження людської сутності. Мислитель наполягає на необхідності пізнання сутності предметів і явищ, на цьому шляху перетинаються інтереси науки та мистецтва, раціонального й чуттєвого.

Отож ідеї Г. Сковороди є своєрідною сполучною ланкою між минулим і сучасністю.

Підсумовуючи, зазначимо, що на етапі ХIIIVIIІ століть у розвитку української культури естетичні ідеї, мистецтво та мистецтвознавство відігравали особливу, винятково важливу роль. Вони часто поставали як феномен естетики в психології творчості.

Естетична думка в Україні у XIX - на початку XX століть. Початок XIX ст. на теренах України характеризується зверненням українських мислителів до краси своєї Батьківщини, її народу й української мови. Така тенденція чітко простежується вже в творчості Івана Котляревського (1769-1838). Його поема "Енеїда" утверджує, передовсім, особливі можливості української мови та, на відміну від вимог класичної літератури, спирається на народну традицію.

Яскравим періодом розвитку українського романтизму, пов'язаного як із творчими здобутками М. Гоголя, раннього Т. Шевченка, М. Максимовича, так і з теоретичними працями М. Костомарова та П. Куліша були 30-50-ті рр. XIX ст.

Особливе значення мають естетичні погляди Тараса Шевченка (1814-1861), який ще в період навчання в Академії мистецтв іронічно висловлювався з приводу естетичного трактату польського теоретика К. Лібельта, який піддавав критиці існування ідей прекрасного. Тарас Шевченко приділив значну увагу дослідженню естетичних проблем, зокрема: специфіки прекрасного, сутності творчого процесу, соціальної значущості мистецтва тощо.

На межі ХІХ-ХХ століть розвиток естетичної думки в Україні асоціюється, насамперед, з художнім рухом, зокрема літературним, що переживає своєрідний вибух та пов'язаний з іменами таких майстрів слова, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Винниченко та ін.

Творче піднесення, що спостерігалося в українській літературі того часу, характеризується виникненням у літературних творах різноманітних авторських естетичних концепцій. Цей процес мав двоїстий характер. З одного боку, функцію теоретиків узяли на себе практики літератури. Деякі з них — Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський та ін. — відпрацьовували свої концептуальні положення опосередковано (в есе, листах, щоденниках, автобіографіях тощо). Другі, наприклад, І. Франко, цілком свідомо працювали як науковці, а отже, їхня теоретична спадщина є не менш важливою для української естетичної думки, ніж художня творчість.

Проаналізувавши спрямованість українських естетичних ідей на початку XX ст. через їхній зв'язок із західноєвропейським філософсько-естетичним і мистецьким рухом, їхніх представників можна поділити на два табори. До першого належали ті, котрі вшановували символістів — Гауптмана, Ібсена, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, а до другого — ті, що вважали авторитетами постаті попередньої позитивістської епохи (Ч. Дарвіна, Г. Спенсера та ін.).

Варто зауважити, що українська інтелігенція цього періоду обирала собі авторитетів майже виключно поза межами України. Така орієнтація мала безпосередній уплив на творчі пошуки письменників. Не втрачаючи власної самобутності, українська творча еліта була безпосередньо й опосередковано пов'язана з найвизначнішими європейськими філософсько-естетичними напрямами - інтуїтивізмом, ніцшеанством і психоаналізом.

Особливе значення має теоретична спадщина Івана Франка (1856-1916), зокрема його програмне дослідження "Із секретів поетичної творчості" (1898). Основним змістом цієї праці стало опрацювання конкретних понять і проблем, а також їх подальше теоретичне узагальнення. Оперуючи низкою усталених щодо естетичної традиції визначень (пам'ять, відчуття, фантазія тощо), І. Франко водночас збагачує естетичний словник, запроваджуючи в науковий обіг новий термін -"змисл". На наш погляд, це поняття збігається з його розумінням відчуття. Він вказує, що не всі змисли однаково важливі для розвитку нашої душі. Елементарна психологія розрізняє вищі та нижчі змисли, тобто такі, що мають свої спеціальні та високорозвинені органи (зір, слух, смак, запах), і такі, що не мають таких органів (дотик зовнішній та внутрішній). Отже, в цій роботі доволі виразно простежується логіка зв'язків у творчості: від естетичного відчуття до стимулу творчості, на основі чого виникає художній образ.

Структуризація змістів, здійснена І. Франком, відкрила для нього можливість переходу від понятійної конкретики до концептуальних узагальнень, зокрема розгляду проблеми міжвидових зв'язків у естетиці - від поезії до музики та малярства.

Отож праця І. Франка "Із секретів поетичної творчості" є продуктивним зразком поєднання дослідження естетичного й етичного аспектів буття. Логіку переходу з естетичної сфери в етичну уможливлює відпрацювання категорії краси. Осмислюючи її, вчений рішуче доводить, що нова естетика має відштовхуватися не від поняття краси, а від естетичного вподобання.

Особливе місце серед естетичних шкіл України посідала харківська. Це було пов'язано зі значним внеском у розвиток гуманітарних наук видатного вченого-мовознавця Олександра Потебні (1835-1891) — одного із засновників лінгвістичної естетики. Саме естетична спадщина О. Потебні стала своєрідною ланкою зв'язку між естетикою XIX ст. через XX ст. і до сьогодення.

Розглядаючи творчість цього представника української естетики, необхідно зважати на специфіку вітчизняного розуміння цієї науки наприкінці XIX ст. У свідомості багатьох тогочасних гуманітаріїв естетика, як уже згадувалося, була призначена для обслуговування теорії літератури та мистецтвознавства. В українській традиції мистецтвознавча естетика, по суті, була панівною, а філософське її осмислення перебувало в процесі становлення. Отож внесок О. Потебні — виокремлення суто естетичної проблематики й усвідомлення ним доцільності використання філософської методології як категорійно-понятійного апарату — став важливим кроком у розвитку естетики як суто філософської науки.

Із усього сказаного можна дійти висновку, що своєрідна художня всеосяжність у відображенні дійсності, яка була властива більшості відомих українських митців XIX - початку XX століть, не могла не спонукати їх до теоретичного осмислення морально-етичної проблематики мистецтва й творчості. Так звана, мистецтвознавча тенденція в українській естетиці виразно проявилася на цьому історичному етапі. Перебуваючи у складних соціально-політичних умовах, спричинених своєрідністю історії України, вітчизняні митці намагались осмислити соціальне призначення мистецтва, закріпити його естетичне призначення і як духовну пам'ять часу. Через безпосередній аналіз та самоаналіз духовної творчості представники української естетичної думки поступово відкривали і для себе, і для науки, і для народу сутність складного процесу естетичного осмислення дійсності.

Розвиток української естетики в XX ст. Особливе місце в історії української естетичної думки XX ст. належить видатному діячеві театрального мистецтва Лесю Курбасу, теоретико-практична спадщина якого дає всі підстави говорити про становлення театральної естетики.

Лесь (Олександр Степанович) Курбас (1887-1942) певний час навчався та працював у Львові й Києві. У 1922 р. він пов'язав своє життя з Харковом, де створив відомий театр "Березіль". З 1926 р. Л. Курбас почав викладати в Харківському музично-драматичному інституті. Тож він був не тільки видатним режисером, а й створив школу театрального мистецтва, викладаючи своїм студентам такі науки, як філософія й естетика.

Крізь усі сфери діяльності Леся Курбаса виразно проходить його розуміння української культури в контексті загальноєвропейських процесів. Доказом цього є написана ним у 1918 р. передмова до книги В. Обюртена "Мистецтво помирає", де український митець окреслює певні орієнтири для розвитку нових напрямків у мистецтві та висловлює глибоку переконаність у подальших перспективах художнього розвитку.

Лесь Курбас відкрив для України низку видатних акторів (М. Крушельницького, В. Василька, Н. Ужвій, Л. Сердюка, І. Мар'яненка та ін.), творчість яких упродовж кількох наступних десятиліть визначала спрямованість української театральної школи. З його іменем пов'язане й оновлення українського театру протягом 1922-1933 рр., яке збігається з періодом активної діяльності театру "Березіль".

З традиціями харківської естетичної школи пов'язана й діяльність Миколи Хвильового (Фітільов) (1893-1933) — відомого ідеолога українського відродження 20-х рр. XX ст., організатора мистецьких угруповань у перші пореволюційні роки. Миколу Хвильового найбільше цікавила проблема естетичної культури, що розглядалась як самодостатнє явище, своєрідною серцевиною якого, на його думку, повинні були стати елітарне (високе) мистецтво та специфічний шлях розвитку української літератури й мистецтва на засадах романтизму. Він був переконаний у необхідності відокремлення процесів розвитку національної культури в Україні від офіційної радянської (сталінської) моделі, що передбачала формування соціалістичної культури з наголосом на ідеологічних, а не національних засадах.

Українську естетику та мистецтво 30-40-х рр. XX ст. не можна розглядати відірвано від процесу насадження культу особи Й. Сталіна та його репресивних дій щодо талановитих учених і митців. Хвиля репресій, що прокотилась Україною, зачепила всі сфери національного духовного життя. Трагічною була доля М. Бойчука, М. Вороного, М. Куліша, Л. Курбаса, Г. Хоткевича, М. Семенка та багатьох інших репресованих діячів української культури. Під постійним ідеологічним пресом перебував геніальний український кінорежисер О. Довженко.

З 70-х рр. XX ст. естетика набула надзвичайної популярності в Україні. Цю дисципліну почали викладати як на гуманітарних, так і на природничих факультетах більшості вищих навчальних закладів, зосереджуючи особливу увагу на формуванні естетичних смаків у молоді.

Досить значний унесок у розвиток вітчизняної естетичної думки зробили такі вчені, як В. Мазепа ("Художня творчість як пізнання", 1974), А. Канарськнй ("Діалектика естетичного процесу: діалектика естетичного як теорія чуттєвого пізнання", 1979), О. Фортова ("Про діалектичну єдність морального та естетичного", 1985), Л. Левчук ("Психоаналіз і художня творчість", 1980; "Мистецтво в боротьбі ідеологій", 1985; "Естетика XX століття", 1997; "Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика", 2002), М. Гончаренко ("Геній в мистецтві і науці", 1991).

Незважаючи на уніфікацію процесів, естетична наука цього періоду в Україні мала і яскраво національні риси.  Важливим надбанням сучасної української естетики є тенденція до розширення її географічних меж. Сьогодні, крім Києва, сформувалися потужні центри розвитку вітчизняної естетичної науки в Луганську, Луцьку, Львові, Одесі, Харкові, Черкасах, Чернігові та в інших містах України.

3.Основні естетичні категорії

Категорії естетики — це основні поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу. Категорії естетики історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку соціальної практики та динаміки ціннісних орієнтацій. Категорії естетики мають певну особливість, яка полягає в тому, що вони спираються переважно на оціночний момент. Це пов'язано із антропологічною домінантою естетичної та художньої сфери культури. Сучасна естетична теорія внаслідок розвитку нових напрямів дослідження та загальнофілософських методологічних засад не має жорстко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточної визначеності відносно категоріального статусу деяких понять естетики. Категорії естетики структуруються відносно певних напрямів естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної та художньої практики і виглядають таким чином:

1) Метакатегорії: естетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія.

2) Категорії естетичної діяльності: естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-прикладне мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво.

3) Категорії естетичної свідомості: естетичні почуття, оцінки, судження, смак, ідеали, погляди та теорії.

4) Категорії гносеології мистецтва: художній образ, мімезис (художнє відображення і відтворення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація.

5) Категорії психології мистецтва: художня творчість, художнє сприйняття, катарсис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль.

6) Категорії соціології мистецтва: художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне та загальнолюдське в мистецтві, елітарне та масове мистецтво.

7) Категорії онтології та морфології мистецтва: художній твір, артефакт, види мистецтва (архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо); роди (епос, лірика, драма, станкове або монументальне мистецтво тощо); жанри (роман, повість, оповідання, портрет, пейзаж, натюрморт тощо).

8) Категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва: текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип.

9) Категорії герменевтичного аналізу мистецтва: розуміння, тлумачення, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло.

10) Категорії історичного дослідження мистецтва: художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрям, течія, школа, метод, стиль.

11) Категорії теорії естетичного виховання: естетичні здібності та потреби, методи та засоби естетичного виховання, всебічний розвиток особистості, художнє спілкування.

Категоріальний апарат естетики постійно збагачується за рахунок осмислення нових художніх явищ і процесів, залучення термінів суміжних наукових дисциплін (філософії, психології, мистецтвознавства, семіотики, структуралізму, культурології тощо), які набувають специфічного естетичного змісту.

Естетичне як універсальна категорія естетики

Естетичне — це нова категорія в естетиці. Утвердилася вона в XX ст. За її основу було взято поняття, котре широко використовував ще І. Кант, але воно не вживалось як самостійна категорія, а було предикатом понять для характеристики певних явищ і процесів, особливого людського досвіду, суб'єктно-об'єктних відносин, художньої діяльності, специфічної свідомості.

Популяризація цієї категорії в Новітній час відбулася через девальвацію категорії "прекрасне". Адже художня цінність мистецтва цього часу визначалася не прагненням до ідеалу краси. Практика й мистецтво засвідчили, що місце прекрасного зайняли нові цінності - абсурдне, потворне, хворобливе, жорстоке, політичне, повчальне, жахливе, шокуюче тощо.

На думку сучасного естетика Є. Яковлєва, естетичне певною мірою відповідає досконалому, що визначає повноту буття природи, суспільства та духовного світу людини. Оскільки така повнота передбачає не лише гармонійне (суть прекрасного, естетичного ідеалу мистецтва), а й дисгармонійне (піднесене, жахливе, потворне, низьке, трагічне), то всі названі властивості можуть мати ознаки естетичного. Тож естетичним може бути не лише прекрасне, а й потворне, трагічне та ін. При цьому воно стає яскравішим у гармонійному співіснуванні таких цінностей.

Прекрасне метакатегорія естетики, яка характеризує явища дійсності з точки зору їх довершеності і, відповідно, такими, що володіють найвищою цінністю для людини. Як естетична цінність, прекрасне відрізняється від моральних та теоретичних цінностей (добра, істини) тим, що воно пов'язане з певною чуттєвою формою і звернене до споглядання і уяви. Сприйняття прекрасного. породжує стан задоволення, гармонії з навколишнім світом, почуття свободи.

Спроби розкриття естетичного змісту прекрасного здійснювалися ще в давній філософській традиції. В історії естетичної думки категорія прекрасного відіграла роль основного поняття, через яке відбулося самовизначення естетики як філософської науки. Гегель надавав перевагу визначенню естетики як "філософії прекрасного". Для давньогрецької філософії характерне усвідомлення прекрасного як природної властивості світу (космосу).

Естетичний зміст категорії "потворне".

Потворне  естетична метакатегорія, яка виступає як антипод прекрасного і відображає негативну естетичну цінність. Потворне має в естетичній практиці людини особливе значення: воно виступає як усвідомлення загрози її існуванню, як те, що підриває підвалини людяності, потребує духовного та практичного опанування. В античну епоху поняття потворного виступало здебільшого як просте заперечення краси, щось протилежне і супротивне їй. Тому історія ідей про потворне по суті збігається з історією вчень про прекрасне.

Певне розведення негарного, виродливого та потворного як естетичного, художньо опрацьованого знаходимо у Сократа й Аристотеля. За Аристотелем, мистецтво завдяки мімезису робить можливим відтворення виродливого.

У Середньовіччі поняття потворного тлумачилось як естетична категорія, протилежна прекрасному (за аналогією дотеологічного тлумачення протилежності добра і зла). Протиставлення прекрасного, як доброго і Божого, та потворного, як гріховного і людського, притаманне художньому відтворенню біблійних легенд (особливо Страшного суду).

Мистецтво Відродження використовувало потворне як форму, що забезпечує найвиразніший контраст красі.

В естетиці класицизму проблема потворного практично відкидалась, оскільки у "високих" мистецтвах заборонялося зображення характерного або виродливого. Просвітителі виступили з різкою критикою естетичних теорій класицизму, що будувалися на концепції "ідеальної краси", і наголошували, що предметом мистецтва повинна бути вся природа, в якій прекрасне становить лише незначну частину.

Лессинг вважав, що мистецтво завдяки істині і виразності робить найпотворніше в природі естетичним у мистецтві.

Кант визнавав, що потворне може бути предметом зображення в мистецтві, але встановлював жорсткі межі, недотримання яких виводило мистецтво за рамки естетичної сфери.

Особливого значення потворне набуло в естетиці і мистецтві романтиків, які наголошували на естетичному значенні потворного як поетичної антитези краси.

Гегель у своїй естетичній теорії не приділяв потворному особливої уваги, але його учні і критики зробили потворне однією з головних проблем естетики у другій поливині XIX ст. Розенкранц ("Естетика потворного") розвинув концепцію, згідно з якою потворне є органічним моментом прекрасного. Звернення до потворного обумовлювалось історичним характером мистецтва XIX ст., яке на тлі суспільних протиріч прагнуло осягнути потворне як необхідний момент життя.

У мистецтві XX ст. виразно виявилась тенденція естетизації. Апологія огидливого, жахливого, потворного, перебільшення їх ваги, неспроможність осягнути і духовно опанувати складні підсвідомі, інстинктивні засади людського існування стали характерними рисами сучасного мистецтва.

Крайня ступінь потворного, у вищій мірі негативна цінність позначається категорією «підлість» («низькість»). Це явища або предмети, котрим притаманна негативна загальнолюдська значущість; вони можуть бути загрозливими для людства, оскільки ще не освоєні, не підкорені, не контролюються. Якщо людство не панує над власними суспільними відносинами, то це може стати джерелом великих бідувань; всі такі загрозливі явища сприймаються як підле, низьке (фашизм, атомна війна тощо).

Естетичний зміст категорії "піднесене"

Піднесене — естетична метакатегорія, яка характеризує естетичну цінність речей та явищ, опанованих людиною не практично, а духовно. Зазвичай ідеться про речі та явища як природного, так і суспільного походження, які переважають могутність і сили людини і вимагають від неї надзвичайних, граничних зусиль. Почуття піднесеного виникає за умов духовно уявного, морального подолання якихось значних, грізних сил природи або суспільних явищ, неспівмірних із силою, енергією та фізичними можливостями людини. Якщо у відношенні до прекрасного людина практично вільна, то у відношенні до піднесеного свобода має лише духовний, моральний характер. Духовне подолання непідвладних людині явищ створює особливий стан естетичного переживання, яке породжує почуття захоплення та радості, усвідомлення безмежних можливостей людини.

Естетичний зміст категорії "героїчне"

Героїзм, героїчне – вищий прояв мужності, який розв'язує суспільне значимі конфлікти, що дійшли до антагоністичного рівня. В яскравій формі виявляється на війні, що породжує екстремальні ситуації, які потребують героїчної поведінки; водночас, війна не є єдино можливим простором існування героїчного. У XVIII ст. виникають концепції героїчного, які пов'язують його з певною епохою у житті людства (Віко).

Гегель продовжує ці ідеї, вважаючи суттєвою ознакою «героїчної епохи» збіг оприявненої самостійності індивіда та суспільного значення його діяльності.

Жертовний характер героїчного зближує його зі святістю, проте жертовність святості не припускає знищення або приниження супротивника.

Естетичний зміст категорії «трагічне»

Трагічне – категорія філософії і естетики, яка характеризує нерозв'язний конфлікт, що виникає в процесі людської діяльності та супроводжується стражданням і непоправною втратою життєвих цінностей. На відміну від печального і страхітливого, трагічне обумовлене не випадковими зовнішніми силами, а внутрішньою природою явища. Трагічне передбачає вільний акт діяльності людини, її свідомий вибір, в результаті якого реалізується згубна для особистості неминуча необхідність. Трагічний діючий герой кидає виклик долі, усвідомлюючи, що він може призвести до поразки.

Трагічне завжди розглядається в суспільно-історичному контексті, який зумовлює його структуру і художню форму.

Трагічне – це сфера осмислення всесвітньо історичних протиріч, пошук виходу для людства. В цій категорії відображується не просто викликане окремими негараздами нещастя людини, а бідування людства, деякі фундаментальні недосконалості буття, що відбиваються на долі людини. Трагічне мистецтво виявляє суспільний сенс життя людини та показує, що безсмертя людини здійснюється в безсмерті народу.

Отже, трагічне розкриває. 1) загибель або важкі страждання особистості; 2) непоправність для людей її втрати; 3) безсмертні суспільне) цінні засади, що закладені в неповторній індивідуальності, та її продовження в житті людства; 4) вищі проблеми буття, суспільний сенс буття людини; 5) активність трагічного характеру відносно обставин; 6) філософськи осмислений стан світу; 7) історично, тимчасово нерозв'язувані протиріччя; 8) трагічне, втілене в мистецтві, здійснює очищуючий вплив на людей.

Центральна проблема трагедійного твору – розширення можливостей людини, розрив тих меж, що історично склались, але стали тісними для найбільш сміливих та активних людей, що одухотворені високими ідеалами.

В Античну епоху внаслідок нерозвиненості особистісного начала трагічне постає у вигляді року, або долі, як безособової сили, панівної в природі і суспільстві.

Трагічне й комічне ввійшло в естетичну свідомість суспільства та особистості під впливом розвитку особливого роду мистецтва — драми (театру) в двох її різновидах: трагедії та комедії.

Естетичний зміст категорії «комічне». Види реалізації комічного

Важливою характеристикою соціокультурної реальності є комічне, що являє собою об'єктивну суспільну цінність явища. Не все смішне є комічним, хоча комічне завжди смішне. Комічне породжує соціально значущий, одухотворений естетичними ідеалами сміх, що заперечує одні людські якості та суспільні явища та стверджує інші.

З давніх часів життя людей супроводжувалося жартами, веселими обманами тощо. Проте термін «комічне» має більш пізнє походження, що пов'язано з міфологічною культурою Стародавньої Греції. Бог Діоніс був в Античній Греції символом і сумного, і радісного. Суть першого стану проявлялась у передчасній його смерті, що стала основою осмислення трагічного, а суть іншого стану – радісного, веселого – розкривалася під час його воскресіння. Цей стан переходу страждання в радість відобразивсь у народженні феномена комедії.

Етимологія ж цього слова визначилась особливостями культу Діоніса. Під час свят на честь бога радість з приводу його воскресіння висловлювали ряджені – веселі напідпитку чоловіки – «п'яні бражники». І «весела життєствердна пісня п'яних бражників» буквально відповідає змісту терміна «комедія» («комос» - п'яні бражники, «ода» - пісня).

Комічне (від грецьк. κομίκόζ - смішний) – це метакатегорія естетики, яка відображає конфлікт суспільно значимої форми в поведінці і діях людини з нікчемністю соціального і морального змісту цієї дії, що не загрожує суспільним цінностям і долається через сміх. Предметом комічного є, як правило, несуттєві, хибні або уявні цінності, нікчемність яких усвідомлюється в процесі розв'язання комічного конфлікту. Комічне передбачає розвинуте почуття гумору, яке вважається інтелектуальним почуттям і свідчить про гнучкість розуму. Комічне є продуктом розвинутої людської культури, здатністю поглянути на себе збоку, піднятися над буденністю. Комічне, як і трагічне, пов'язане із свободою людини, впевненістю її в безумовній можливості піднятися над собою, над власними інтересами. Гегель вважав, що загальне підґрунтя комічного – це світ, в якому людина як суб'єкт зробила себе повним господарем того, що є значущим для неї; це світ, цілі якого руйнують самі себе своєю несуттєвістю. Суперечність між значущістю форми і нікчемністю змісту, що вгадується критично спрямованим розумом, створює комічність колізії. Почуття гумору, як і будь-яке інше естетичне почуття, не дається людині від народження, воно розвивається разом із особистістю і стає показником динамічної пружності людського розуму і фантазії. За визначенням Канта, гумор у позитивному значенні є здатність, талант людини без усяких на те підстав набувати доброго настрою (коли про все судять не так, як звичайно, а навіть навпаки, проте дотримуючись певних принципів розуму). Маркс пов'язує комічне, як і трагічне, з діалектикою історичного процесу, де комічне характеризує певні фазиси світової історії. Якщо причиною трагічного є незнання, помилка, то головним джерелом комічного є облуда, свідоме чи несвідоме наслідування дійсно героїчних зразків. Звідси виникає самопародія, театралізація, переодягання в історичні костюми. Комічне найчастіше пов'язується із ситуацією, коли самі по собі незначні і неважливі цілі здійснюються з надто поважним виглядом та зі значними приготуваннями. Але якщо людина і не досягає в цьому випадку своєї мети, то нічого й не втрачає, позаяк вона бажала чогось справді незначного, що не впливає на її життя. Комічною є ситуація, коли індивід бере на себе вирішення якихось надзвичайних завдань, але абсолютно не здатний до цього. Комічні ситуації створюються і через випадкові обставини, збіг протилежних інтересів і характерів. Сміх є необхідним елементом комічного, завдяки якому відбувається розв'язання самої колізії, а водночас і душевна розрядка глядача, слухача, читача від напруги співпереживання. Джерело комічного – це не тільки підміна змісту, значення, а й порушення міри, створення ілюзії. Тому сміх супроводжує викриття нікчемності, що претендує на якусь значущість, сміх зміцнює гідність людини. Комічне є різноманітним, має різні ступені і форми вираження, такі, зокрема, як гумор, іронія, сатира, сарказм. Усі вони є знаряддям подолання вад у людині та в соціальних процесах, руйнації хибних ілюзій людини про себе, засобом ствердження ідеалу через заперечення старого, того, що віджило.

Сутність комічного – в протиріччі. Комізм – результат контрасту, розладу, протистояння: потворного – прекрасному (Арістотель), підлого – піднесеному (Кант), безглуздого – розсудливому (Шопенгауер), нескінченої передбачуваності – нескінченому свавіллю (Бергсон), вигаданого, удавано поважного – значущому, міцному та істинному (Гегель), внутрішньої порожнечі – зовнішності, що має зазіхання на значущість (Чернишевський), нижчесереднього – вищесередньому (Гартман ) тощо.

Комічне має два полюси (гумор і сатира), між якими вибудована ціла система відтінків, кожен з яких пов'язаний з мірою та глибиною висміювання, мірою критицизму, доброзичливістю, особливостями національного колориту, інтелектуального рівня тощо. Сьогодні ще не всі його грані відомі й досліджені. Проте визначимо найбільш відомі.

Гумор є найм'якшою формою комічного. Для сміху недостатньо комічного в дійсності, необхідна ще й здатність до його сприймання, відчуття гумору. Гумор – сміх дружелюбний, він удосконалює явища, очищує їх від недоліків, допомагає повніше розкриватися всьому, що є в найвищій мірі суспільне цінним.  Гумор – це незлобливе ставлення до людських хиб або життєвих проблем. Гумор вбачає в своєму об'єкті певні сторони, що відповідають ідеалу.

Механізм дії гумору досягається використанням засобів дотепності та гри слів. Дотепність  - активна, творча форма гумору. Якщо гумор – це здатність до сприйняття комізму, то дотепність – до його творення. Дотепність – це талант так концентрувати, загостряти та естетично оцінювати реальні протиріччя дійсності, щоб їх комізм став більш наочним та відчутним. Різним формам комізму обов'язково притаманні заперечення і ствердження. Навіть в сатирі, що різко критикує світ, заперечення засноване на позитивній, життєстверджуючій програмі – ідеалах. В сатирі заперечуються не окремі риси, а явище в своїй суті, коли воно соціальне небезпечне та може нанести серйозну шкоду, збиток суспільству.

Іронія (від грецьк. eironea - удаване незнання) вважається найінтелектуальнішою формою сміху. Вона передбачає прихований сміх, замаскований у серйозне оформлення звучання. Іронія спрямована на вузьке коло людей, котрі ситуативно знають, про що йдеться.

Сарказм – форма комічного, що викликає дошкульний сміх і містить руйнівну оцінку різних негативних явищ у соціальному житті та людській поведінці. Він близький до іронії, проте відзначається більш в'їдливою, злою формою.

Гротеск (походить від італ. grotta – печера) відрізняється гіпертрофією, особливим загостренням, фантастичним перебільшенням деяких негативних рис зображуваного персонажа чи явища при нівелюванні позитивних аспектів. У результаті гротескного висміювання виникають парадоксальні образи, що спричиняють не сміх, а відчуття різкої неприязні, відрази, іноді навіть страху. У культурі XX ст. в деяких авторів (сюрреалізм, театр абсурду, письменники-екзистенціалісти) гіперболізація та концентрація негативності досягла такого масштабу, що гротеск перетворився на абсурд.

Сатира заперечує, карає недосконалість світу в ім'я його корінного перетворення відповідно до ідеалів. У карнавальному сміху в нерозчленованому вигляді у злитій формі присутні і ствердження, і заперечення, і гумористичні, і сатиричні початки, які поступово вичленовуються  в самостійні типи комізму.

Комічне є національна своєрідним, і водночас у ньому проступають інтернаціональні та загальнолюдські риси. В силу спільності законів соціального розвитку часто одні і ті самі явища з однаковою непримиренністю висміюють всі народи.

Естетичний зміст категорії «міра»

Міра  єдність кількісних і якісних визначеностей речей, явищ, подій. Міра – це певна межа, в якій кількісні зміни не зачіпають якості речей, а за нею ведуть до нової якості. Світ людей і речей лише відносно стабільний; міра є однією з основних категорій, в якій відбивається мінливість світу. Це певна абстракція, бо предмети дійсності не вишиковуються в одну лінію, для багатоманітності її зв'язків більш адекватним образом є "вузлова сітка відношень міри".

Естетичний зміст категорії «гармонія»

Гармонія (від греч. άρμονία — зв'язок, стрункість, домірність частин) - категорія, що відбиває закономірний характер розвитку дійсності, внутрішню і зовнішню погодженість, цілісність і домірність змісту і форми естетичного об'єкта. В історії філософії категорія «гармонія» одержувала різноманітне тлумачення в етиці, космології і гносеології.

У давньогрецькій філософії позначала організованість Всесвіту, що протистоїть хаосу. Піфагор створив навчання про «гармонію сфер» (правильне звертання небесних світил навколо центрального вогню). Геракліт розумів гармонію як єдність протилежностей. Про гармонію космосу писав Платон («Тімей»). Аристотель розглядав гармонію як єдність і завершеність цілого, як єдність у різноманітті у всіх областях дійсності, насамперед  у музиці.

Відповідно до християнського вчення, вища гармонія притаманна Богу, людина і все людство відпали від Бога, а виходить, відпали і від гармонії, тому у світі неминучий хаос.

Епоха Відродження висунула поняття про гармонічно, усебічно розвиту людину. Гармонія вважалася істотною ознакою і навіть джерелом прекрасного. Пошуками законів гармонії займалися Леонардо да Вінчі, Дюрер і ін.

У 18 ст. поняття гармонії розроблялося філософами-раціоналістами. Лейбніц учив про «передустановлену» гармонію монад, про гармонію душі і тіла. Гармонія, вважав він, установлена Богом. Естетика Просвітництва  використовувала античне розуміння гармонії, підкреслюючи її виховне значення. Педагогічним ідеалом Ґете, що він виразив у «Вільгельмі Мейстері», було «виховання гармонічно вільного людства», розвиток усіх людських здібностей у балансі. Ґете і природу оцінював як великий організм, що ідеально виявляє себе, у якому панує рівновага сили і меж, сваволі і закону, волі і міри, рухливого порядку, достоїнств і недоліків. Гармонія як співзвуччя, згода є і естетичною категорією.

Кант розумів гармонію насамперед  як погодженість між розумом і чуттєвістю. У 19 в. найбільш розгорнуту теорію гармонії створив Гегель. У сучасному йому мистецтві він відмічав утрату гармонії, наявність дисгармонії, розладу, антагонізмів.

Естетичний зміст категорій «зміст» та «форма».

Зміст і форма – філософські категорії, що характеризують дві сторони об’єктивної реальності.

Зміст філософська категорія, що виражає внутрішню єдність утворюючих даний предмет елементів, сторін, властивостей тощо у їхній взаємодії. Зміст тісно повۥязаний з формою, у їхній єдності зміст представляє найбільш рухливу динамічну сторону цілого. Протиріччя між формою і змістом, що існує завжди, на визначеному етапі розв’язується: виникає нова форма, адекватна  змісту, що змінився. Останнє може використовувати і старі форми але, як правило, у модифікованому виді і пристосовані до нових умов.

Форма філософська категорія що виражає:

а) спосіб існування визначеного змісту;

б) внутрішню організацію змісту, його структуру;

в) зовнішній вигляд предмета як продовження внутрішньої єдності форми і змісту.

Відрив форми від змісту і її абсолютизація неминуче приводять до формалізму в самих різних видах діяльності: політиці (бюрократизм), мистецтві («гра чистих форм»), пізнанні (позитивізм) тощо.

Лекція ІV

Художня культура. Мистецтво як естетичний феномен

План

  1.  Зміст понять «художня культура», «мистецтво». Проблема виникнення мистецтва.
  2.  Функції мистецтва.
  3.  Специфіка художнього образу та проблема виділення видів мистецтва.
  4.  Характеристика основних видів мистецтва.
  5.  Специфіка художньої творчості.


           1. Зміст поняття «художня культура», «мистецтво».

 Художня культура виступає одним з найважливіших компонентів духовної культури. Разом з пізнавальною, релігійною, моральною, політичною культурою вона покликана формувати внутрішній світ людини, сприяти розвитку людини як творця культурних цінностей. Ядром художньої культури є мистецтво як форма художньо-образної інтерпретації дійсного і уявного.

Художня культура - це складне, багатошарове утворення, яке об’єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів по створенню, збереженню і розповсюдженню художніх цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії.

Художня культура суспільства поєднує такі рівні: 1) організаційно-інституційний; 2) духовно-змістовий; 3) морфологічний.

1.  Організаційно-інституційний рівень полягає в налагодженні культури організації творчого процесу: процесу спілкування творів мистецтва з глядачами; їх збереження та поширення тощо. Так з’явилися різноманітні специфічні інститути художньої культури – кіностудії, художні студії, музеї, бібліотеки, театри, цирки, кінотеатри, книгарні, художні виставки та ін.

2.  Суть духовно-змістового рівня культури полягає у тому, що на кожному етапі історії, попри особливості видів мистецтва, існує їх певна духовна єдність. Приміром, єдиний тип художньої свідомості характерний для художників, драматургів, композиторів XX ст.

3.  Морфологічний рівень культури повязаний з тим, що кожна епоха переживає зміну видо-родо-жанрового «лідера» (скажімо, основними мистецтвами Античності були театр скульптура; Середньовіччя архітектура; епохи Відродження живопис; ХVIIVIII століть музика, театр; XIX ст. література, музика; ХХ-ХХІ століть кіно).

Художні, естетичні цінності, зберігаючи величні досягнення людського генію у творах мистецтва, стоять на сторожі цілісності культури і життєвого досвіду, зібраного людством протягом тисячоліть. Мистецтво стимулює творчу діяльність, освячує і збагачує життя людини емоційними переживаннями та роздумами.

В давні часи мистецтвом називали вміння, навички, які були необхідні для того, щоб виготовити будь-який виріб. До деякої міри це значення слова зберігається і до сьогодні. Адже будь-яку діяльність, що сягає рівня найвищої майстерності, ми називаємо мистецтвом.

У стародавніх греків такого значення набувало слово «techne», від якого походять слова «техніка», «технологія». Латинське слово «аrt», добре відоме нам, було більше зорієнтоване на гуманітарні знання і в перекладі теж означало «ремесло, заняття».

У Стародавній Греції та Стародавньому Римі було унормоване розмежування між мистецтвами «високими» і так званими «сервільними» (від лат. - бути рабом, служити). Вільні громадяни не займалися тяжкою фізичною працею або обслуговуванням. Всі їх зусилля були спрямовані на відвідування театрів, музеїв, участь у філософських диспутах, поетичних змаганнях тощо. Для цього потрібні були такі мистецтва, як логіка, астрономія, музика та інші.

А ремеслом - будівельним, сільськогосподарським, шевським тощо - займалися раби та бідняки. До ремесел або сервільних мистецтв відносили колись живопис і скульптуру. Ця традиція до деякої міри зберігалася і в добу Середньовіччя. Університетський курс наук, в який входили граматика, риторика, логіка, арифметика, геометрія, астрономія і музика, називали «вільними мистецтвами», а праця художників вважалася лише відповіддю на заклик Божественної сили.

А в епоху Відродження, коли з новою силою зазвучали ідеї про достоїнство людини, мистецтво стало об'єктом дослідження в його орієнтації на реальну дійсність.

Наукове вивчення мистецтва, закономірностей його розвитку розпочалося у XVIII ст. Це, перш за все, було пов’язане з виділенням самостійного розділу філософії, окремої галузі філософського знання про красу і закони її відтворення у творах мистецтва, яка дістала назву «естетика» (від давньогрецького «aisthesis» - чуттєве сприйняття). В науковий обіг термін «естетика» був уведений німецьким філософом Олександром Готлібом Баумгартеном, який назвав свою двотомну працю, що вийшла друком у період з 1750 по 1758 рік, «Акроматична естетика». Естетику вчений розглядав як «теорію чуттєвого пізнання», а мистецтво - як втілення краси.

Нову сторінку у дослідженнях природи мистецтва відкрили твори Вольтера, Дідро, Лессінга, Вінкельмана, представників німецької класичної філософії Канта і Гегеля. Їх ідеї заклали основи сучасної естетичної науки.

Займаючись вивченням загальних закономірностей розвитку мистецтва, естетика виступає загальною теоретичною основою по відношенню до спеціальних наук, які здебільшого мають прикладний характер (літературознавство, театрознавство, музикознавство, теорія образотворчого мистецтва та ін.).

Мистецтвознавство - це сукупність таких спеціалізованих наук, які покликані вивчити походження і соціально-естетичну суть мистецтва, його конкретні форми, характер функціонування тощо.

Існує досить багато визначень поняття «мистецтво», кожне з яких, опрацьовуючи багатовіковий досвід вчених - дослідників мистецтва, - по-своєму висвітлює його призначення і сутнісні риси. Одним із них є наступне:
мистецтво - це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образній формі.

Особливості впливу мистецтва на людину:

1)   за його допомогою людина здатна сприймати оточуючий її світ у цілісності;

2)   воно може проникати в найпотаємніші куточки людської душі, хвилювати і роботи людину величною;

3) безпосередньо контактує з емоційною сферою особистості, найбільш рухливою і пластичною сферою людської психіки;

4)   за допомогою мистецтва ідея втілюється в такій формі, яка збуджує емоції, активізує уяву, викликає особливі переживання, які називають естетичними, або художніми.

Вагу емоційного впливу твору мистецтва підкреслював у далекому минулому Аристотель, великий давньогрецький філософ. Поняття «катарсис» (дослівно - очищення) було базовим у його теорії прекрасного. Результатом естетичного впливу мистецтва на людину він вважав особливий стан психіки, коли виникають сильні почуття (жалю, гніву, захоплення), від яких, за словами Аристотеля, виникає очищення і полегшення, пов'язане із задоволенням.

Мистецтво посідає унікальне місце у духовному житті суспільства завдяки своїй поліфункціональності. Майже кожна з функцій мистецтва являється «дублером» тої чи іншої форми практичної діяльності людини: існує наука, призначення якої - вивчення і пізнання оточуючого світу, але і мистецтво - пізнання, є педагогіка, але і мистецтво - засіб виховання, існують мова та сучасні засоби комунікації, а мистецтво - особлива мова і засіб інформації.

Різноманітні види діяльності людини не підміняють мистецтво, або мистецтво не заміщає ні одну з форм діяльності людини, а навпаки, воно специфічно відтворює, моделює кожну з них. В цьому і полягає основна особливість мистецької діяльності в її всезагальній формі.

Теорії походження мистецтва

Загалом існує близько 20 теорій виникнення мистецтва. Чому мислителі підняли цю проблему? Доведено, що вік людства й вік мистецтва не збігаються. Встановлена навіть їхня вікова різниця - вік людства та вік мистецтва різняться на 900 000 років. Перші твори мистецтва людство починає створювати в період Верхнього палеоліту - 40 000-20 000 рр. до Р. X.

Такий факт поставив перед ученими задачу: яка ж причина цього? Проаналізуємо деякі теорії походження мистецтва.

1.  Теорія надлишкової енергії Герберта Спенсера. Аналізуючи тваринний світ, Г.Спенсер за принципом аналогії переніс висновки й на людський світ. Ученого цікавили питання: чому котенята так активно граються; чому соловейко співає; чому пава розпускає хвіст? На перший погляд, ніби очевидно, що елементи ігрової діяльності наявні й у тваринному світі.

Пояснення Г. Спенсера: така поведінка тварин - це результат наявності в організмі тварин живої надлишкової енергії, що характерне й для організму людини. Звідки ж ця надлишкова енергія зявляється?

Спочатку людство в пошуках житла та їжі за умов постійної зовнішньої загрози використовувало всю природну енергію. І лише з часом, пройшовши шлях поступової адаптації, з полегшенням власного фізичного існування, вона не використовувала всієї енергії, що, відповідно, стала перетворюватися на надлишкову. Наслідком цього стало її тяжіння до неутилітарної зайнятості - гри і творчої діяльності.

Аргументом проти цієї концепції є те, що якщо до 80-х рр. XX ст. вважалося, що до епохи Верхнього палеоліту люди жили не більше за 30 років, то із середини 80-х рр. XX ст., як довела, наприклад, школа Герасимова, - пік високої активності життя людини є теж близько межі 30 років (23-35). Отож постає питання: чи подвоїла цивілізація вік людини, як це твердилося раніше (ніби вік людини подвоївся)? Цим заперечується теорія надлишкової енергії.

2.  Теорія гри та розваг (Іоганн Гейзінга «Ноmо ludens», Карл Бюхер «Робота і ритм», Ернст Гроссе «Походження мистецтва»). Автори цієї теорії теж обрали метод аналогії.

З початками людської цивілізації пов’язаний феномен гри. Гра – це методична людська діяльність, з якої формується мистецтво. З мистецтва народжується практика (гра – мистецтво – праця).

Аналізуючи вікові періоди в розвитку людини (дитина грається – юнак працює, граючи (безкорисно) – доросла людина працює), К.Бюхер і Е.Гроссе переносять ці висновки на розвиток людської історії: в період дитинства людства відбувається гра, дорослішаючи, людина переносить гру через мистецтво в працю.

Аргументами проти цієї концепції: 1) підведення загального до конкретного (філософська помилка); 2) на розвиток дитини впливає система виховання батьків, які дають можливість підійти до практики через гру, адже коли мова йде про людське, суспільство, то постає питання, хто чи що тут відіграє роль вихователя-батька (морально-психологічна помилка).

На виправдання сказаного К. Бюхер увів поняття «ритм» (практично всі трудові процеси підкоряються законам ритму), хоча багато вчених вважають, що ритм стосується лише певної практичної діяльності.

3. Теорія Чарльза Дарвіна. Чарльз Дарвін наполягав на ролі чуттєвості в житті тварини, зокрема вважав, що відчуття краси є і у світі тварин (не є привілеєм лише людини). У цьому можна переконатися, спостерігаючи за світом природи. Наприклад, відчуття гармонії, що утворює основу прекрасного, притаманне пташці колібрі (можна звернути увагу на співвідношення обєму її ваги до гнізда).

Згідно з Ч.Дарвіном, еволюція людства починається з тваринного існування і умовно вона проходить такі етапи: тваринний світ, доісторична епоха, рабовласницький лад, феодальний. Доісторична людина – це останній етап тваринного існування й перший етап у становленні людського єства, коли вже людина як істота підкорена соціальному закону. Людина отримує чуттєвість у спадок від тварин. Вона тільки збагачує його внутрішню структуру.

Аргументом проти такої теорії: 1) доведення про відсутність у тварин змінності інстинкту (не йде мова про дресерування); 2) проблема вибору та якісної оцінки характерна лише для людини.

2. Функції мистецтва.

Основними функціями мистецтва як особливого виду культури є: 1)суспільно-перетворююча; 2)пізнавально-евристична; 3)художньо-концептуальна; 4) передбачення; 5) інформаційна та комунікативна; 6) виховна; 7) навіювання; 8) естетична; 9) гедоністична.

Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність) dиявляється у тому, що художній твір здійснює ідейно-естетичний вплив на людей, включає їх у цілісно спрямовану діяльність і тим самим бере участь у переоформленні суспільства. Крім того, сам процес творчості - це перетворення за допомогою уяви вражень, фактів з реального життя. Зрештою, будь-який матеріал, з яким працює художник, теж підлягає переробці, в результаті якої з’являється нова якість.

Пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта). Не дивлячись на те, що найвидатніші філософи світу Платон та Гегель вважали мистецтво нижчою формою пізнання істини, яка не може вступати у суперництво ні з філософією, ні з релігією, все ж таки треба визнати, що пізнавальні можливості мистецтва величезні. Мистецтво освоює багатство предметно-чуттєвого світу, відкриває нове у вже відомих речах, в звичайному - незвичайне.

Художньо-концептуальна (мистецтво як аналіз стану світу). Мистецтво прагне глобального мислення, розв'язання загальносвітових проблем, осмислення стану світу. Художника цікавить і доля його героїв, і людства в цілому, він мислить у масштабах Всесвіту та історії, з ними узгоджує свою творчість.

Функція передбачення («кассандрівське начало»). І у даному випадку мова йде про використання інтуїції. Якщо вчений робить висновок індуктивним шляхом, то художник здатний образно уявити собі майбутнє. Художник, опираючись на інтуїцію, може достовірно передбачити майбутнє шляхом екстраполяції - вірогідного продовження лінії розвитку вже існуючого. І тут ми маємо на увазі не лише фантастику, хоча це і є найбільш зручний приклад.

Інформаційна та комунікативна (мистецтво як повідомлення і спілкування). Аналіз саме цієї функції мистецтва лежить в основі сучасних естетичних теорій, що розробляються семіотикою, компаративістикою та ін. Мистецтво розглядається як своєрідний канал зв'язку, як знакова система, що несе інформацію. При цьому інформаційні можливості художньої мови виявляються значно ширшими, мова мистецтва більш зрозуміла, метафорична, емоційно сильніша, ніж розмовна.

Виховна (формування цілісної особистості). Виховне значення філософії полягає у впливі на формування світогляду, політики - на політичні погляди, а от мистецтво впливає комплексно і на розум, і на душу людини, формує цілісну особистість. Та вплив мистецтва не дидактичний, не моралізаторський. Мистецтво впливає на особистість через естетичний ідеал, який виявляється як в позитивних, так і в негативних образах. Мистецтво дозволяє людині пережити інші життя як свої, збагатитися чужим досвідом.

Функція навіювання (сугестивна). Мистецтво здатне навіювати спосіб мислення, почуття, майже гіпнотичне впливає на людську психіку. Особливо ця його здатність виявляється у складні періоди історії. Без сумніву, художник повинен усвідомлювати значення цієї функції і відповідально ставитися до своєї діяльності.

Естетична (формування ціннісних орієнтацій). Під впливом мистецтва формуються естетичні смаки, пробуджується творче начало особистості, її бажання творити за законами краси. Це зовсім не означає, що кожна особистість повинна демонструвати своє бажання брати участь у художній самодіяльності. Але все, що робить людина, повинно узгоджуватися з уявленнями про красу і міру, а уявлення про суть мистецтва, критерії оцінки творів мистецтва повинні бути сформованими.

Гедоністична (функція насолоди). Ця функція пов'язана з тим, що існує ігровий аспект художньої діяльності. Гра як вияв свободи приносить естетичну насолоду, радість, духовне натхнення.

Такими є найважливіші функції мистецтва, хоча їх перелік не обмежується названими. Не зважаючи на відсутність прямої прагматичної доцільності, існування людей без мистецтва неможливе. Мистецтво формує особистість всебічно, формує моральні принципи, естетичні смаки, розширює кругозір, знання, уяву, фантазію. Всезагальна потреба в мистецтві випливає, за словами великого німецького філософа Г.Гегеля, з розумного прагнення людини духовно освоїти внутрішній і зовнішній світи, уявивши їх як предмет, в якому вона впізнає власне «Я».

На кожному історичному етапі відбуваються зміни провідних функцій мистецтва (в традиційних культурах панівною є функція соціалізації індивіда; в культурі інноваційно-креативного типу, що розвивається на Заході в Новий час, - функція індивідуалізації; в культурі тоталітарних держав - соціально-організаційна).

Також в одну й ту ж епоху, і в межах однієї й тієї ж галузі мистецтва, співвідношення його функцій варіює залежно від ідейно-естетичних позицій, від творчого методу кожного художника.


         3. Специфіка художнього образу та проблема виділення видів мистецтва.

Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу - головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи виникають у свідомості людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої за допомогою органів чуттів. Вони є копіями, відбитками дійсності. Образи зберігаються в пам'яті і можуть бути відтворені уявою. На основі образів пам'яті художник створює нову реальність - художній образ, який в свою чергу викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку уявних образів.

Художній образ - це таке порівняння, співставлення різних елементів реального або придуманого світу, в результаті якого з'являється новий образ.
Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми внутрішніми законами.

Види мистецтва - це реальні форми художньо-творчої діяльності, що різняться, перш за все, способом втілення художнього змісту, специфікою творення художнього образу.

Питання багатоманітності видів мистецтва стало предметом наукових досліджень ще в епоху Античності. Необхідно згадати про особливу роль у спробі вирішення цієї естетичної проблеми Аристотеля. Через порівняльний аналіз, знаходячи спільні та відмінні риси, мислитель спробував класифікувати види мистецтва.

Згідно з Аристотелем, мистецтво — це наслідування дійсності, а його види поділяються за трьома особливостями: який предмет наслідують (за предметом), як здійснюється це наслідування (за методом або способом) і які засоби для цього використовують (за засобами). Видова ж відмінність мистецтва визначається особливостями засобів, які митці використовують для втілення твору мистецтва (так, засобом для музики та співів є звук; для живопису й скульптури – фарби і форми; для танцю – ритмічні рухи; для поезії – слова та метри тощо).

Отже, якщо слово виступає вихідним матеріалом для творення художнього образу в літературі, то у музиці художній образ формується через звук, у образотворчому мистецтві – об'ємно-пластичними формами. Питання про джерело багатоманітності видів мистецтва – одне з традиційних для естетичної теорії. Кант вважав, що таким джерелом виступає багатство здібностей самого суб'єкта, Гегель шукав його у внутрішній диференціації абсолютної ідеї, французькі матеріалісти – у особливостях матеріалу, яким користуються митці. На сьогоднішній день не можна вважати цю проблему повністю вирішеною. Зрозуміло одне: критеріями визначення виду мистецтва не можуть виступати лише засоби виразності або зміст. Ці критерії пов'язані з характеристикою художньої діяльності в цілому: предмет зображення, зміст, засоби виразності, форми втілення, вплив.

Отже, маючи спільне походження та спільні засади, види мистецтва істотно відрізняються один від одного. Відрізняються матеріалом, з якого творяться певні художні образи, більшою чи меншою подібністю цих образів до реальної дійсності, способом передачі образу тощо.

Художній розвиток людства йшов від первісного синкретизму до виділення окремих видів мистецтв (від злитого в єдине ціле художнього мислення у давнину відокремились танець, музика, театр, література і т.д.). У подальшому здійснюється зворотній рух – від окремих мистецтв до їх синтезу (архітектура вступає в синтез з живописом, кіно об'єднує ряд мистецтв).

Співвідношення між видами мистецтва, їх більша чи менша залежність один від одного має історичні корені. Кожна історична епоха вибудовує свою систему класифікації видів мистецтва.

Аристотель стверджував, що у всіх видів мистецтв є спільна основа - це мімезіс (наслідування дійсності). Різниця між ними у тому, з якої причини і якими засобами це наслідування відбувається. В епоху Відродження різницю між мистецтвами вбачали у тому, який матеріал використовується, відповідно, який орган чуття активізується при сприйнятті твору мистецтва. Подібний підхід втримався досить довго. Лише у німецькій класичній естетиці виникли нові ідеї. Зокрема, Гегель стверджував, що види мистецтв розвиваються як система, що народжується «духовним кліматом епохи».

Система міняється, в ній виділяється той вид мистецтва, який найбільше відповідає історичній своєрідності епохи.

Перша стадія розвитку мистецтв – символічна. Ідея шукає адекватного їй чуттєвого прояву, у матеріалі виявляється натяком, тут необхідна повна відповідність між змістом і формою (як, наприклад, у архітектурі Стародавнього Єгипту).

Друга стадія – класична. Прикладом може виступити скульптура Давньої Греції – домінанта всього античного мистецтва, що утверджує гармонійну єдність людини і світу.

Третя - романтична. За словами Гегеля, головна ознака цієї стадії у тому, що ідеї прагнуть переваги над зовнішнім, це призводить до невідповідності змісту і форми. У ролі ведучих видів мистецтва свого часу Гегель визначав музику, поезію, живопис.

У XIX ст. процес формування основних видів мистецтва був практично завершений. Запропонована у той час класифікація мистецтв акцентувала художнє значення простору або часу у видах мистецтва, їх впливі на органи чуття.

ПРОСТОРОВІ (СТАТИЧНІ)

Прикладні:

Архітектура

Декоративно-ужиткове

Образотворчі

Живопис. Графіка.

Скульптура

Художнє фото

ЧАСОВІ (ДИНАМІЧНІ)

Мистецтво слова

Література

Мистецтво звуку

Музика

Мистецтво жесту

Хореографія

ПРОСТОРОВО-ЧАСОВІ (СИНТЕТИЧНІ)

 

Театр. Кіно.    

Телебачення. Відео.

Анімація

Естрада.

Цирк

Не можна здійснити всеохопної класифікації мистецтва, будь-яка класифікація відносна. Це пояснюється тим, що принципи типізації зачіпають лише деякі аспекти буття мистецтва.

Наведемо кілька класифікацій видів мистецтв.

I.  За способом сприйняття твору мистецтва:

- просторові чи статичні — сприймаються зором (приміром, живопис, скульптура, архітектура);

- часові чи динамічні — сприймаються на слух (наприклад, література, музика);

-  просторово-часові — сприймаються і зором, і на слух (зокрема, театр, кіно).

II. За наявністю чи відсутністю зображення:

-  зображальні (образотворчі) — дають безпосереднє зображення дійсності (наприклад, живопис, скульптура);

- незображальні — немає зображення реальної дійсності (для прикладу, музика, архітектура).

III. За організацією видовища:

- видовищні (наприклад, театр, кіно);

- невидовищні (архітектура).

IV. За наявністю ознак інших видів мистецтва:

- прості (приміром, музика, література, живопис);

- складні (наприклад, театр, кіно).

V. За наявністю чи відсутністю утилітарного призначення:

- з утилітарним призначенням (зокрема, архітектура);

- без утилітарного призначення (скажімо, живопис).

Синтез мистецтв - це союз рівноправних видів мистецтва, що скеровані до однієї мети і у результаті дають нову художню якість.

Наприклад, поєднання музики і театру призводить до появи музичного театру у різноманітних його формах. Архітектурний простір обумовлює характер оздоблення. Синтез образотворчого мистецтва і архітектури породжує монументальний живопис.

Ще одним ґрунтовним поняттям, необхідним для повноцінного аналізу твору мистецтва виступає поняття «стиль». Стиль у мистецтві – це структурна єдність образної системи, зовнішньо виявлених прийомів художньої виразності, що застосовуються у мистецтві. Поняття «стиль» використовується для характеристики етапу у розвитку мистецтва різних художніх напрямків, індивідуальної манери художника. У цьому випадку поняття «напрям», «течія» можна вважати синонімами стилю. Передумовами виникнення стилю виступають особливості історичного моменту, який переживає суспільство. До деякої міри, можна вважати стиль у мистецтві своєрідним віддзеркаленням епохи, її «візитною карткою».

4. Характеристика основних видів мистецтва.

Багатоманітність видів мистецтва дає можливість естетично освоювати світ у всій його складності і багатстві. Немає головних і другорядних видів мистецтва, кожний з них має свої особливості та переваги. Зупинимось на короткій характеристиці деяких з них.

Література. Назва походить від латинського слова «буква».
Література - це вид мистецтва, який естетично освоює світ у художньому слові.
Література має унікальні пізнавальні можливості, адже за допомогою слова дійсність досліджується комплексно, у всій багатогранності - не тільки чуттєво, але й через умовивід. Слово - ось матеріал літературного образу. Образність в самій основі мови, яка створюється людьми, вбирає їх досвід і стає формою мислення. В процесі формування усного мовлення відбувалося перенесення подібних рис від явища до явища, збагачення асоціативними переходами. Це і стало основою здатності до художнього відображення дійсності у слові. Гегель назвав слово найпластичнішим матеріалом, який безпосередньо належить Духу.

У доісторичні часи література існувала лише в усному вигляді. При виникненні писемності починається новий етап розвитку літератури, хоча фольклор не втрачає свого значення як основа літератури і по сьогодні.
Література існує у трьох видах художнього тексту: епос (дослівно - розповідь), лірика (дослівно - те, що виконується під ліру), драма (дослівно - дія). Відрізняється один різновид від іншого способом формування художнього образу. Наприклад, драма об'єднує твори, що призначені для виконання на сцені, її жанрові підрозділи: трагедія, комедія, драм
а, мелодрама, фарс. Лірика ж найчастіше безсюжетна, вирізняється високою емоційністю, суб'єктивністю, насиченістю художнього образу. Призначення епосу - викласти поступову оповідь про ряд подій. В письмовій літературі епічними жанрами вважаються роман, повість, новела, доповідання, нарис. Характеристика кожного з названих жанрів теж вимагає уточнень. Так, наприклад, історичні перекази давнини склали основу для середньовічних рицарського та комічного роману, а потім розвинулись у побутовий, історичний, пригодницький, любовний та інші романи.

Ніщо, ніякі інші художні враження не можуть замінити художнє читання, бо це основна форма художньої комунікації. Цей статус літератури пояснюється її опорою на природне мовлення, в якому сконцентровано досвід людства, її орієнтацією на співтворче сприйняття, на роботу уяви, фантазії, на постійне обов'язкове вловлювання надсмислу (підтексту).

Танець (від німецького слова «рух»). Це вид мистецтва, матеріалом якого є поетично осмислені, організовані у часі і просторі рухи і пози людського тіла. Танець і може бути пов'язаний безпосередньо з музикою, тоді він називається «хореографія».

В основі танцю, як окремого виду мистецтва, лежать первісні ритуали, ритмізовані рухи, які мали, очевидно, магічний вплив на оточуючих. Танець існував одночасно і як виконавське, як творче мистецтво, тобто автор одночасно виступав і виконавцем. Особливого статусу танець набув у Стародавній Індії, де і сьогодні залишається важливим компонентом культури. У Стародавній Греції танець виступав частиною культу. В епоху Відродження з'являються нові, світські форми танцю (швидкі та повільні). У 1661 р. у Франції створюється Королівська Академія танцю, що розробила систему класичної хореографії. Це зіграло велику роль у розвитку балетного мистецтва, адже тоді й було визначено основні нормативні правила балету: виворотність ніг, відповідні положення рук, встановлено перелік основних позицій і переміщень. Поступово танцювальна техніка ускладнювалась, з'являлися нові рухи і прийоми. Поряд з дійовим танцем, де були сюжетні мотиви, розвивались і форми «чистого» танцю. А в романтичному балеті з 30-х років XIX ст. у танці вже на «пуантах» (спеціальному взутті) танець отримав образне осмислення.
Існують різноманітні форми так званого побутового танцю - народного, бального. В цих танцях яскраво виявляються національні особливості. А сценічні варіанти цих форм танцю широко відомі у всьому світі, це один з найпопулярніших видів мистецтва.

Назва «музика» походить від грецького виразу, що перекладається як «мистецтво муз».

Музика - це вид мистецтва, який відображає реальну дійсність в емоційних переживаннях і наповнених почуттям ідеях, що виражаються через звуки особливого роду, в основі яких - узагальнені інтонації людської мови.
Музика виникає ще на зорі існування людства. Спочатку вона виконувала ритуальну функцію, повторюючи ритм трудових рухів, полегшувала виконання роботи та сприяла цьому. Музика створює особливі звуки, які не існують в природі і які не існують поза музикою. Але в основі своїй музичний звук має подібність до інтонацій людини, ці інтонації завжди емоційно насичені, сплетені з людських почуттів. Музика говорить з людиною «безпосередньою мовою душі», хвилює людину, викликає багато емоцій.

Музика - це не відображення предметного світу, а відображення людських почуттів та думок. Засобами виразності у музиці виступають мелодія, поліфонія, ритм, композиція. Музика має яскраво виражені національні риси, що виявляються у інтонаційному, мелодійному, ритмічному строї. Як правило, лише з декількох звуків ми можемо впізнати, якому народові належить твір і у який час його написано.

В залежності від того, як виконується музичний твір, розрізняють вокальну, інструментальну та вокально-інструментальну музику. Найголовніші види музики: симфонічна, камерна, оперна. А жанри - симфонія, соната, ораторія, сюїта, пісня, папера (героїчна, комічна, лірико-побутова) та інші. Музика по своїй природі динамічна, це потік звуків, що живе у часі. Це один з найдійовіших видів мистецтва.

Театр - це вид мистецтва, в якому образне відтворення дійсності відбувається у формі драматичної дії, сценічної гри, що здійснюється акторами перед глядачами.

Театр займає особливе місце серед інших форм мистецтва, бо належить до так званих синтетичних видів мистецтва, тобто об'єднує у собі різні види мистецтва. Основа театру - драматургія. Жанри драматургії: трагедія, комедія, драма. Елементи процесу створення вистави: режисерський задум, сценографія, музика, костюми, грим, освітлення, реквізит, бутафорія, декорації.

Існують різні форми театрального мистецтва: театр драматичний, музичний, ляльковий. Надзвичайно важливим є вплив на формування театру як виду мистецтва національних традицій і психологічних особливостей буття народу. Загальновідомо, що театр Китаю, Індії, Японії з особливим ритуалом використання масок, гримом, системою символів дуже відрізняється від європейського театру.

Кіномистецтво - це вид художньої творчості, що увійшов в систему синтетичних видів мистецтва у XX ст. Особливість кіномистецтва у тому, що воно дає можливість безпосереднього відображення дійсності у її просторово-часовій єдності, зображає дійсність рухомою, динамічною.

Загальноприйнято, що у сферу мистецтва входять:

1 - документалістика (від інформаційно-хронікальних кінострічок до художньої публіцистики і документально-поетичних фільмів);

2 - науково-популярне кіно (з документальними, мультиплікаційними й ігровими кадрами та епізодами);

3 - рекламні фільми, яким властиві специфічні художні особливості;

4 - експериментальні фільми, що поєднують у собі всі названі види.

Архітектура. Образотворче мистецтво.

Ці види мистецтва відносяться до так званих просторових. Об'єднує їх те, що їх твори найбільш довговічні, зберігаються у віках. Можна сказати, що пам'ятники архітектури, шедеври живопису втілюють мрію гетівського Фауста: «Зупинись, мить, бо ти прекрасна». Образи всіх просторових мистецтв створюються художниками з мертвої матерії, їм надається форма, яка відповідає уявному зоровому образу, що виник у свідомості художника під безпосереднім враженням від дійсності чи створений його фантазією на підставі образів, збережених пам'яттю. Тому ці мистецтва ще можна було б назвати формотворчими. Але у широкий вжиток увійшли терміни «образотворчі мистецтва», «пластичні мистецтва» від гр. – «ліпити, створювати форми».

Архітектура (лат. «architectura», грец. «architektekthon» - будівничий) - мистецтво проектувати і будувати будинки та інші споруди (також їх комплекси), що створюють матеріально організоване середовище, необхідне людям для їхнього життя і діяльності, відповідно до призначення, технічних можливостей і естетичних переконань суспільства.

Мета цього виду мистецтва - формування дійсності за законами краси при спорудженні будівель, що задовольняють потреби людини. Архітектура створює утилітарно-художній світ, відмежований від природи, такий, що протистоїть стихіям і дозволяє людям використовувати цей «олюднений простір» у відповідності з їх потребами і можливостями.

Образи архітектури принципово відмінні від образів інших видів мистецтва. Головне, що справляє враження в архітектурному творі, це його пропорції, ритміка об'ємних мас, які і роблять одну споруду величною, а іншу - примхливо-грайливою чи похмурою. У цьому розумінні архітектуру називають «застиглою музикою».

Живопис, або малярство. Немає сюжетів і тем, які б були недоступні живописному втіленню. Саме цю унікальну властивість підкреслює слово, яке використовується у назві цього виду мистецтва. Якщо намагатися дати визначення цього виду мистецтва на підставі технічних характеристик, воно може бути досить смішним - це нанесення в певній послідовності на ту чи іншу поверхню плям різного кольору. Але важливо те, що ці плями здатні впливати на уяву людини.

Живопис - це зображення на площині за допомогою кольору картин реального світу, які переформовуються у творчій уяві художника.

Перші живописні роботи можна віднайти вже у пору первісності, хоча метою «художника» тоді було бажання передати не стільки реальне зображення, скільки смисл побаченого. Довершені зразки живопису залишили культури Стародавнього Єгипту, Греції, доби Середньовіччя. Але переломним етапом у розвитку живопису стала епоха Відродження, коли повною мірою виявилися найголовніші переваги живопису у вивченні та фіксації живого людського образу у багатоманітності його проявів.

Сьогодні живопис у своєму арсеналі має безліч засобів для відтворення творчої фантазії художника. Використовується живопис: 

1) монохромний (одноколірним тоном чи відтінками одного тону) і система взаємозалежних колірних тонів (барвиста гама);

2) незмінний локальний колір і зміни кольору (півтони, переходи, відтінки), що показують розходження у висвітленні предметів і в їхньому положенні в просторі;

3) рефлекси, що показують взаємодію фарб;

4) загальний тон дозволяє зобразити предмети в єдності з навколишнім середовищем, вальори утворять найтонші градації тону;

 5) на безпосередньому вивченні натури засноване відтворення природного висвітлення і повітряного середовища (пленер).

Виразність живопису визначається і характером мазка, обробкою барвистої поверхні (фактура). Передача обсягу і простору зв'язана з лінійною і повітряною перспективою, світлотіньовим моделюванням, використанням тональних градацій і просторових якостей теплих і холодних кольорів. Живопис може бути одношаровим (Алла прима) і багатошаровим, що має підмальовок і лесіровки.

Основою живопису, як і інших образотворчих мистецтв, є рисунок (лінія). Але вже у XIX ст. остаточно відбулося розмежування живопису і графіки. Живопис, залишивши рисунок помічним компонентом, узаконив перелік основних виражальних засобів:

  •  колорит - гармонійне поєднання кольорів, їх спільне звучання;
  •  композиція - поєднання всіх елементів картини у єдине ціле; 
  •  світлотінь;
  •  фактура, спосіб накладання фарб.

          Скульптура. Назва цього виду мистецтва походить від латинського слова, що означає «висікаю», «вирізаю».

Скульптура - це вид мистецтва, в якому образи дійсності відтворюються в пластичних, об'ємно-просторових формах при використанні різних матеріалів.
У скульптури як мистецтва є свої особливості, своє коло сюжетів. Це пов'язано, перш за все, з можливостями, якостями того матеріалу, з якого робиться скульптурний твір. Відтак, можемо виявити декілька найголовніших способів творення скульптури: висікання (якщо використовуються тверді матеріали: мармур, граніт), вирізання (дерево), ліплення (глина та інші м'які матеріали), лиття (метал, пластмаса). У наш час кількість матеріалів, які можуть використовувати скульптори, значно розширилась, і це дозволяє урізноманітнити виражальні засоби цього виду мистецтва.

Види скульптури розрізняють за її призначенням. Скульптура поділяється на монументальну (включаючи монументально-пам'ятникову та монументально-декоративну), станкову (камерну) і так звану скульптуру малих форм. Монументальна скульптура буває, як правило, великих розмірів, вона розрахована на складну взаємодію з архітектурою або ландшафтом. Це пам'ятник, монумент, інтер’єрні оздоби. Якщо скульптор робить фігуру у повний зріст - це статуя, до стегон - напівфігура, торс, зображення до пояса - бюст, від плечей - скульптурна голова (якщо із стесаними плечима - герма). Скульптурними групами називають композицію, де є фігури декількох людей.

Склалися два основні різновиди скульптури: кругла — якщо є можливість розглядати скульптуру з різних точок зору, рельєф - об'ємне зображення, розташоване на деякій площині.

Скульптура малих форм - це скульптурні твори, орнаменти та деталі, які прикрашають предмети побуту. Це різні статуетки, підстаканники, попільнички, настільні лампи, все, що знаходиться посередині між станковою скульптурою і декоративно-прикладним мистецтвом. Сюди ж відносяться медальєрне мистецтво, гліптика (різьба по каменю) та ін.

Графіка – це вид мистецтва, назва якого походить від грецького слова, що в перекладі означає «пишу, дряпаю, малюю». Графіку можна вважати основою всіх образотворчих мистецтв. Адже основним засобом створення художнього образу у графіці виступає найбільш простий для людини спосіб відтворення побаченого - лінія, штрих, які творять контур предмету або фігури. Малюнок - це найбільш давній вид графіки, з нього і починається зародження образотворчого мистецтва. Витоки малюнку можна знайти у наскельному живописі неоліту, у античному вазописі, середньовічній мініатюрі. З епохи Відродження малюнок набуває самостійного значення у формі ескізів, альбомних замальовок, етюдів, які виконуються із застосуванням багатьох засобів: олівця, вугілля, крейди, сангіни, пера, пензликів і різних сортів чорнил, туші, акварелі.

Інший різновид графіки - гравюра або естамп (станкова графіка). Це вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком рельєфного малюнку, який виконується художником на тому чи іншому матеріалі. Існує дуже багато різновидів гравюри. Це гравюра на дереві та лінолеумі (ксилографія та ліногравюра), гравюра на металі (акватинта, меццо-тінто), пунктирна манера, м'який лак, суха голка, офорт, літографія.

Найдавніший вид естампу - ксилографія, гравюра на дереві. Це так званий високий друк.

 Літографія - вид плоского друку. Друкована форма у ній не має рельєфу. Тому, в строгому смислі, це не є гравюра.

Наприкінці XIX ст. почалися розвиток і утвердження нового способу друку, фотомеханічного, набагато ефективнішого і дешевшого, ніж всі інші графічні техніки. Це викликало до життя новий різновид графіки, так звану друковану графіку – книжкову, журнально-газетну, художньо-виробничу. Та при цьому своєї привабливості не загубили і традиційні способи гравірування. Цьому сприяють особливі характеристики графіки як виду мистецтва - високий ступінь умовності зображення, лаконізм, загостреність образів, сконцентрованість засобів виразності, імпровізація, ефект незакінченості, який примушує глядача довершити процес творення художнього образу у своїй уяві.

5. Проблема художньої творчості в естетиці

Проблема художньої творчості, осмислення її природи та специфіки займає важливе місце в естетиці. Так, існує декілька філософських концепцій творчості.

Наприклад, Платон вважав роль художника механічною, тобто художник є посередньою ланкою між Абсолютною Ідеєю (Богом) і людиною. Він - пророк (vates).

Вибір художника, за Платоном, - механічний. Він є божественною еманацією. Художник еманує божественне начало - вищу ідею.

Продовжили платонівську ідею еманації Бога неоплатонік Плотін і філософ-теолог Августин Блаженний.

Згідно з Аристотелем, творчість – це раціональна дія. Полягає вона в осмисленому наслідуванні явищ об'єктивної дійсності, природи, людини. З огляду на це, Аристотель ужив поняття «мімезис» (наслідування), що є основною характеристикою творчого процесу в мистецтві.

При цьому філософ відвів належне місце в своїй теорії творчості вродженим таланту, фантазії та натхненню в процесі народження твору мистецтва і ролі послідовного виховання художника.

Від Платона й Аристотеля в історії теорії творчості так і розмежувалися дві протилежні тенденції в поясненні феномена творчості. Одні відмовилися від наукового пояснення природи таланту, а відстоювали вони ідею «божественної еманації», «божественного дару» як рушійної сили творчого процесу. Друга когорта мислителів прагнули максимально використати досягнення конкретних наук і за допомогою них пояснити феномен творчості.

Підсумовуючи історію теорій творчості, зазначимо, що проблема творчості не достатньо була актуальною в колі філософів і науковців. За тривалий період (аж до другої половини XIX ст.) можна згадати лише деяких мислителів, які вивчали цю проблему — Л. да Вінчі, А.Дюрер, І.Кант, Г.Гегель, М.Монтень, Д.Дідро, Г.Е.Лессінг.

І лише в другій половині XIX ст. проблема творчості стає об'єктом наукового аналізу, а цей феномен розглядається як патологія в людській діяльності.

Український письменник, мислитель, громадський діяч І. Франко досліджував специфіку складної системи відчуттів людини та їх уплив на формування естетичного відчуття, звернувся до проблеми психології художньої творчості («Із секретів поетичної творчості»).

Мислитель висунув ідею «психологічної» естетики. Випереджаючи 3.Фрейда, висловив ідею подвійної структури людської свідомості, в якій виділяє «нижній» і «верхній» рівні свідомості, тобто суть несвідомого та свідомого рівнів людської психіки. Кожен з цих рівнів по-своєму впливає на творчий процес.

Творчий процес, за І. Франком, стимулюється «нижньою» свідомістю. Ґрунтується вона на вроджених племенних спогадах. Це суть «осідання» надлишкової інформації «верхнього» рівня свідомості, результат активної взаємодії художника з навколишнім світом.

Специфіка творчого процесу

Творчий процес у різних видах мистецтва відбувається по-різному. Тож можна говорити про етапи творчого процесу окремо в музиці, літературі, образотворчому мистецтві тощо. Значний внесок у дослідження творчого процесу в літературі здійснив М.Арнаудов («Психологія літературної творчості»).

Він виділив три етапи в літературній творчості:

1) задум («загальне уявлення, основа наступного розвитку цілого»);

2) концентрація (синтетична робота уяви та розуму, спрямована на розробку задуму);

3) виконання (остаточне внутрішнє та зовнішнє злиття митця з образами через розумову роботу й емоційне піднесення).

Дослідженням творчого процесу плідно займався відомий радянський психолог П. Якобсон. Він виділив такі етапи: 1)виникнення задуму; 2) розробка задуму; 3) активізація досвіду життєвих вражень; 4) пошуки форм і втілення задуманого твору; 5) реалізація задуму; 6) опрацювання твору.

У теорії Г.Єрмаш («Творча природа мистецтва») виділено сім основних етапів творчого процесу: 1) початкове художнє накопичення; 2) задум; 3) періоди виношування задуму; 4) плани, чернетки, начерк; 5) фаза кінцевої розробки; 6) процес матеріалізації та оформлення; 7) період авторського редагування.

Аналізу етапів творчого процесу присвятила особливу увагу сучасний дослідник, естетик Лариса Левчук («Творча лабораторія художника»). У творчому процесі вона виділила чотири основні етапи:

1) загальне сприйняття — пізнання й спостереження за навколишньою дійсністю (будь-який художник є живою людиною);

2) виникнення задуму твору (класичний етап);

3)  вибіркове пізнання та спостереження навколишньої дійсності (логічне звуження, коли припиняється споглядання світу взагалі; художник залишається в межах закладеного задуму);

4) практична робота художника над реалізацією задуму.

Ціннісний та інтерпретаційний аналіз в художньому спілкуванні. Мистецтво універсально специфічне: своєрідними є не тільки мета, зміст, форма, але і метод. Художник ставиться до життєвого матеріалу, до фактів інакше, ніж вчений, адже він може вільно відступити від фактів. Художній метод — це історично обумовлений тип образного мислення, на формування якого визначальний вплив мають три фактори: дійсність в її естетичному багатстві, світогляд в його історичній та соціальній визначеності та художньо-розумовий матеріал, що накопичений в попередні епохи.

Мистецтво виступає як художнє спілкування, що являє собою здійснення інтелектуально-емоційного творчою зв'язку автора та реципієнта, це передача останньому художньої інформації, що містить певне ставлення до світу, художню концепцію, стійкі ціннісні орієнтації. Художнє спілкування може бути безпосереднім (контактним) або опосередкованим, прямим чи дистанційним, відтворюваним за допомогою технічних засобів або невідтворюваним, як, наприклад, театральний спектакль.

Отже, художня культура - складне, багатошарове утворення, яке об'єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів по створенню, збереженню і розповсюдженню художніх цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії.

Мистецтво - це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образної формі. Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу - головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Мистецтво як одна з найважливіших складових культури проявляє себе в різноманітті конкретних видів художньої творчості,, кількість і складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу.

Вид мистецтва - це реальні форми художньо-творчої діяльності, що різняться, перш за все, способом втілення художнього змісту, специфікою творення художнього образу.

Значення художньої культури у сучасному світі неухильно зростає, оскільки протистояти явищам бездуховності, зневаги до мистецьких надбань людства можна лише шляхом вдосконалення творчих потенцій суспільства, усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей і розуміння перспективи гуманітарного розвою культури.

СПИСОК   РЕКОМЕНДОВАНОЇ   ЛІТЕРАТУРИ

(основна)

  1.  Блощинська В.А. Етика. Практикум. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 248 с.
  2.  Бычков В.В. Эстетика. – М.: Гадарики, 2005. – 556 с.
  3.  Дубчак Л.М. Естетика: посібник для підготовки до іспитів / Л.М.Дубчак,  П.С.Прибутько. К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2007. 124 с.
  4.  Етика: Навч. посіб. / В.О.Лозовой, М.І.Панов та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 224 с.  
  5.  Малахов В. Етика: Курс лекцій. – К.: Либідь, 2000. – 384 с.
  6.  Некрасов А.И. Этика. – Х.: Одиссей, 2003. – 400 с.
  7.  Подольська Є.А. Кредитно-модульний курс з філософії: філософія, логіка, етика, естетика, релігієзнавство. Навчальний посібник.  - К.: Центр навчальної літератури, Інкос, 2006. 624 с.
  8.  Прибутько П.С. Етика: посібник для підготовки до іспитів / П.С.Прибутько, Л.М.Дубчак. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2006. - 180 с.
  9.  Філософський енциклопедичний словник. - К.: Абрис, 2002. - 742 с.

СПИСОК   РЕКОМЕНДОВАНОЇ   ЛІТЕРАТУРИ

(додаткова)

  1.  Борев Ю.Б. Эстетика. – М.: Политиздат, 1988. – 496 с.
  2.  Кузнецов Н.С. Человек: потребности и ценности. - Свердловск, 1992.
  3.  Парсонс Т. Человек в современном мире. - М., 1985.
  4.  Современная западная философия: Словарь. - М., 1991.
  5.  Философский энциклопедический словарь. - М., 1989.
  6.  Школенко Ю.А. Ценности XX века. - М, 1990.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

28945. Принятие христианства и его роль в укреплении государства, духовном объединении древнерусского общества 28.5 KB
  Язычество приводило к изоляции Руси от христианского мира Европы тормозило развитие международных связей и торговли; 2. Язычество мешало стабилизации и укреплению феодального строя на Руси; 3. Монотеизм христианской религии укреплял авторитет княжеской власти способствовал единению Руси; 5. Появляющееся социальное неравенство на Руси требовало новой идеологии которая могла бы оправдать богатство одних и бедность других утешить людей попавших в зависимость от феодала обещая им лучшую жизнь в ином мире.
28946. Русь в период политической раздробленности. Основные политический центры, их государственный и общественный строй 32 KB
  Опираясь на его мощь местные князья сумели установить свою власть в каждой земле. Однако впоследствии между силившимися боярством и местными князьями возникли противоречия и борьба за власть. Боярство обладавшее значительной экономической силой сумело победить князя в борьбе за власть. Реальная же власть была сосредоточена в руках местного боярства.
28947. Борьба русских княжеств с иноземнми захватчиками в XIII веке. Установление ордынского языке и его последствия 29 KB
  Русь переживала период политической раздробленности и шанс объединить силы перед грядущей опасностью был упущен. на съезде золотоордынской знати было принято решение о походе на Русь который возглавил внук Чингисхана – Батый. предпринял новый поход на Русь теперь на юг. Приняв на себя основной удар героически сопротивляясь Русь спасла Западную Европу от страшного агрессора.
28948. Возвышение Москвы. Роль московских князей в свержении ордынского ига и создании централизованного Русского государства 32 KB
  Иван I Калита которого называют первым собирателем земель русских перенёс митрополическую кафедру из Владимира в Москву московские князья в своей политике получают в союзники главу русской церкви авторитет которого в то время был очень высок. Политику Ивана I Калиты продолжили его сыновья Симеон Гордый 13401353 и Иван II Красный 1353 1359. После смерти Василия II 1462 великим князем становится его сын Иван III 1462 1505. Человек осторожный расчетливый Иван III последовательно проводил свой курс на покорение удельных княжеств...
28949. Возникновение сословно-представительной монархии в Московском государстве. Внутренняя и внешняя политики Ивана IV 48.5 KB
  Внутренняя и внешняя политики Ивана IV В 16 веке в России складывается сословнопредставительная монархия. в России уже было 25 000 стрельцов. в России разразился настоящий хозяйственный кризис. Последствия опричнины для России были трагичными: 1.
28950. Борьба политических партий за власть в 1917 г. Большевистский государственный переворот 96 KB
  От большевиков в Исполком вошли А. Было принято предложение большевиков об усилении Исполкома путем введения в него по три представителя от партий большевиков меньшевиков и эсеров. На основании этого в состав Исполкома от большевиков были дополнительно введены В. Относительная гибкость партии так же как способность улавливать преобладавшие настроения масс содействовала победе большевиков по крайней мере столько же сколько революционная дисциплина организационное единство и авторитет Ленина.
28951. Борьба политический партий за власть, большевистский государственный переворот 31.5 KB
  Следствием кризиса был Корниловский мятеж в результате которого все большую популярность получили большевики был окончательно потерян авторитет ВП. ЦИК советов и ИСКД создали чрезвычайный орган Комитет народной борьбы с контрреволюцией в который входили меньшевики эсеры и большевики. В это время большевики активизировали работу в советах стали восстанавливать отряды Красной гвардии направили своих агитаторов в корниловские войска Донскую Уссурийскую и Дикую дивизии. Укрепили свои позиции большевики возросло их влияние в народе.
28952. Возникновение советской государственности. Политика «военного коммунизма» 46.5 KB
  С приходом большевиков к власти возможность расширения правительства за счет вхождения в него других социалистических партий не была утеряна. В рядах партии имелась влиятельная группа большевиков которая отстаивала эту позицию. На заседании ЦК большевиков 1 ноября эта линия была расценена как капитулянтская переговоры были свернуты а Каменев снят с поста председателя ВЦИКа. в него было избрано 715 из800 депутатов: 370 эсеров 175 большевиков 40 левых эсеров 17 кадетов 15 меньшевиков 86 представителей национальных партий.
28953. Гражданская война и военная интервенция в России, причины и последствия 33.5 KB
  Предпосылки и причины гражданской войны После Октябрьской революции сложилась напряжённая социалполитическая ситуация Приступая к грандиозному преобразованию России большевики нуждались в спокойствии на внешних границах. Внутренняя обстановка в России была не менее напряжённой. Вводилось единое для всего населения России наименование гражданин Российской республики.