48239

УКРАЇНСЬКА МОВА ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ

Конспект

Иностранные языки, филология и лингвистика

Усне ділове спілкування. Етика ділового спілкування її предмет та завдання. Структура ділового спілкування. Мовленнєвий етикет Правила усного спілкування фахівця зустрічі переговори телефонне спілкування.

Украинкский

2013-12-08

888.5 KB

191 чел.

КОЛЕДЖ НАЦІОНАЛЬНОГО ФАРМАЦЕВТИЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

УКРАЇНСЬКА МОВА

ЗА ПРОФЕСІЙНИМ СПРЯМУВАННЯМ

Практикум

Навчальний посібник

Харків

2011

Зміст

Передмова………………………………………………………………………..

І. Культура професійного мовлення. Лексичні норми сучасної української мови в професійному спілкуванні…………………………………….

  1.  Вступ. Державотворча роль мови……………………………..
    1.  Функції мови……………………………………………………….
  2.  Стильові різновиди української мови……………………
    1.  Функціональні стилі української мови……………………
  3.  Культура ділового мовлення……………………………..
    1.  Ознаки культури мовлення, вимоги до нього……
    2.  Норми літературної мови, їх різновиди та характеристика….
  4.  Усне ділове спілкування………………………………….
    1.  Етика ділового спілкування, її предмет та завдання…..
    2.  Структура ділового спілкування…….
    3.  Мовленнєвий етикет……………………………………………
    4.  Правила усного спілкування фахівця (зустрічі, переговори, телефонне спілкування)………………………………………………………….
  5.  Терміни і термінологія………………………
    1.  Загальнонаукові терміни………………………..
    2.  Спеціальна термінологія і професіоналізми……………..
    3.  Типи термінологічних словників……………………..
  6.  Точність і доречність мовлення……………………
    1.  Складні випадки слововживання…………..
    2.  Функціональні особливості синонімів, паронімів та омонімів у діловому мовленні……………………………….

ІІ. Морфологічні та синтаксичні норми сучасної української мови в професійному спілкуванні. Укладання професійних документів……..

  1.  Орфографічні норми сучасної української літературної мови…..
  2.  Орфоепічні норми сучасної української літературної мови….
  3.  Морфологічні норми сучасної української літературної мови….
  4.  Синтаксичні норми сучасної української літературної мови….
  5.  Складання професійних документів………………….
    1.  Загальні вимоги до складання документів….
    2.  Текст та основні реквізити документа……..
    3.  Класифікація документів…..
    4.  Укладання документів щодо особового складу….
    5.  Довідково-інформаційні документи…..
    6.  Особливості складання розпорядчих та організаційних документів….
    7.  Укладання фахових документів відповідно до напряму підготовки…..

ІІІ. Завдання та вправи…..

  1.  Додатки……..
    1.  Слова з літерою Ґ…..
    2.  Відмінності слововживання частин мови……..
    3.  Російсько-український словничок типових мовних зворотів………
    4.  Зразки укладання документів…………………………………………………..
    5.  Список використаної літератури…………………………….

ПЕРЕДМОВА__________________________________________________

Мова – то магічне джерело, невичерпний засіб спілкування, живий організм, який постійно змінюється і оновлюється в тісному взаємозв’язку з поступом суспільства. Питання культури мовлення набуває особливої уваги в сучасному суспільстві. Українське писемне мовлення поширюється у всіх сферах життєдіяльності держави: науці, політиці, економіці. Мовленнєва культура офіційного ділового стилю стає важливим інструментом для досягнення успіху в професійній діяльності. Тому мовні знання посідають значне місце у фаховій підготовці. Вміння чітко і зрозуміло висловлюватися, правильно застосовувати слова та словосполучення, грамотно вживати синтаксичні конструкції, властиві українській мові, стає ознакою не тільки загальної культури, але й високого фахового рівня.

Навчальна дисципліна «Українська мова за професійним спрямуванням» передбачає вироблення, а частіше – закріплення умінь та навичок володіння українською мовою для висловлення думки, для складання фахових документів. Пропонований посібник є теоретично-практичним підґрунтям названої дисципліни. Він складається з двох частин: граматика (загальні питання правопису, морфологія, синтаксис) та діловодство. Укладений відповідно до навчального плану, він містить відомості з культури українського мовлення, пропонує мовні норми, знайомить із основними функціональними стилями, із особливостями усного та писемного професійного спілкування. Також подано систему вправ і завдань для закріплення вивченого матеріалу, які також сприяють формуванню базисного словникового запасу професійної лексики. Тренувальні вправи є кількох видів: 1) граматичні; 2) на редагування тексту; 3) творчого характеру; 4) на переклад тексту (відповідно до напряму підготовки). Вправи мають узагальнений характер, їхнє виконання передбачає глибоке знання теоретичного матеріалу. Тренувальні вправи, які містять завдання перекласти та відредагувати текст, сприятимуть вихованню у студентів чуття слова, вибору граматичної та стилістично правильної форми.

Друга частина підручника – діловодство – спрямована на формування у студентів навичок складання документів. Подається аналіз кожного окремого виду документа, який ознайомлює зі структурою і порядком його укладання.

Завершується посібник додатками, які містять правопис слів  з літерою Ґ, відмінності слововживання частин мови  та російсько-український словничок типових мовних зворотів, список використаної літератури.

І. Культура професійного мовлення. Лексичні норми сучасної української мови в професійному спілкуванні

  1.  Вступ. Державотворча роль мови

Мова є складною комунікативною системою, в якій усе має неповторну сутність. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві та є одним із факторів його самоорганізації, невід’ємною ознакою такої спільноти, як рід, плем’я, народність, нація.

У процесі суспільної діяльності люди вступають у різні стосунки, обмінюються досвідом в усіх сферах життя, передають інформацію від покоління до покоління. Це спілкування відбувається за допомогою мови. «Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма нашого організування. Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… Мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я. І поки живе мова – житиме й народ», писав Іван Огієнко.

У сучасному світі, як говорять дослідники, налічується близько шести тисяч мов. Кожна посідає своє, відведене лише для неї, місце і не може бути замінена жодною іншою. Мова містить досвід минулих поколінь і є запорукою майбутніх. Вона є генетичним кодом нації. Саме мова забезпечує людині співжиття в суспільстві, зумовлює формування її духовної сутності. Вона не тільки засіб спілкування між людьми, а й засіб інтелектуального й естетичного освоєння світу, одна з основних прикмет творення, формування нації. Український народ віками витворював собі мову. Від звука, слова - до пісні. Триста тисяч пісень склала Україна українською, своєю мовою. Українське слово зажило визнання і шани серед близьких і далеких народів. Україна створила мистецтво, визнане в усьому світі і дала людству геніальних мислителів, поетів. Мова є засобом саморозвитку й самовираження особистості. Те, як людина говорить, створює образ її душі та інтелекту, вихованості, оскільки інакше як через мову практично ці якості не виявляються. Мовлення кожного - це його духовний, інтелектуальний портрет. Заговорить людина - і виявить не тільки рівень своєї освіченості, а й міру вихованості, гостроту розуму, образність уяви, точність спостережень, жвавість натури. Тисячоліттями український народ творив високорозвинену літературну мову. Вона до послуг кожного з нас, її треба свідомо й активно вивчати, осягати, оволодівати виражальними засобами.

Володіння правилами і нормами української літературної мови, мовна культура є необхідним складником особистості кожної людини. Від мистецтва лікаря, фармацевта, вчителя (чи інші професії) спілкуватися залежать результати розвитку особистості, адже практика доводить, що слово може не тільки викликати функціональні зміни в організмі, але і вбити людину в буквальному сенсі слова. Тому кожна людина має володіти культурою мовлення: вміти добирати мовностилістичні засоби і прийоми відповідно до умов і цілей спілкування, передаючи певний психокультурний контекст. Саме це є стрижнем, на який нанизуються професійні знання та вміння фахівця. Тому цілком закономірним є уведення 1994 року до навчальних планів закладів вищої школи практичного курсу сучасної української мови, названого "Ділова українська мова" чи «українська мова за професійним спрямуванням», який в ідеалі не мав би дублювати шкільний курс української мови, але повинен базуватися на ньому. Тому дисципліна, що вивчається у вищих навчальних закладах, зокрема, у вищих медичних навчальних закладах, не повинна обмежуватися лише ознайомленням з особливостями офіційно-ділового стилю та формулярами документів.

У час національного відродження та відновлення української державності політично зріс суспільний інтерес до історії, походження та розвитку української мови як національної мови світу.

І зрозумілим є щире прагнення піднести престиж української мови, показати її глибокі коріння, знайти її гідне місце серед інших мов.

А тому кожна освічена людина повинна знати основні відомості про походження, розвиток української мови (сучасні концепції), формування її літературно-писемних стандартів, становлення правопису, орієнтуватися в проблемах функціонування літературної мови на сучасному етапі та бачити перспективи її еволюції.

Мова -- це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною.

Мова існує у двох формах: усній і писемній.

У науці відомі три погляди на природу мови:

1)      мова — явище біологічне (Безперечно, мову не можна трактувати як явище біологічне. Хоча людина, на відміну від інших приматів, має мовний ген, тобто природну здатність до оволодіння мовою, вона ніколи не заговорить сама, якщо її не навчити.);

2)      мова — явище психічне (Мова не є і суто психічним явищем, оскільки психіка в кожної людини неповторна, а отже, на світі мало б бути стільки  мов, скільки є людей. Хоча в мовленні кожної людини відображені її психічні особливості, а в національній мові — менталітет, особливий психічний склад певної нації.);

3)      мова — явище соціальне (Вона виникає, щоб задовольнити потреби людського суспільства, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза ним існувати не може.).

Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає й зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації.

Потреба ефективного та ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворюється відшліфований, культурний варіант -- добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом (мистецтво образного слова) та естетичним матеріалом для інших видів мистецтва (театру, живопису, музики).

Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства.

Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності.

Тому мова обслуговує людину і суспільство, але цим не вичерпується її роль. Мова є і формою буття їх.

  1.  Функції мови.

Найголовніші функції мови у людському суспільстві:

1. Комунікативна функція. Цей найбільш універсальний засіб спілкування не здатні замінити всі інші — найсучасніші й найдосконаліші — навіть разом узяті. Мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає.

2. Експресивна функція. Спілкування — це і соціальний процес, і міжособистісний. Таким чином, завдяки експресивній функції мови кожен постає перед людьми як особистість, має змогу репрезентувати свій внутрішній світ.

3. Гносеологічна функція. Мова — могутній засіб пізнання світу. Людина, пізнаючи світ, користується не лише індивідуальним досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові.

4. Мислетворча функція. Мова — це засіб формування, оформлення й існування думки. Як зазначав Ортега-і-Гассет, “ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля”.

5. Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ідентифікації, ототожнення особи в межах певної людської спільноти, засобом об’єднання людей у народ, націю, засобом консолідації населення в державі. Цю функцію мови іноді називають державотворчою.

Серед функцій мови слід назвати також естетичну (мова як засіб створення культурних цінностей), номінативну (мова як засіб називання), магічно-містичну (мова як засіб звернення до вищих сил) тощо.

За кількістю мовців українська мова перебуває на 21 місці: нею користується  від 42 до 50 мільйонів людей у світі (в Україні, у східній і західній діаспорі).

За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її писемності понад тисячу років.

За призначенням українська мова — національна мова українського народу, державна мова України.

За генеалогічною класифікацією (походженням) українська мова належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї.

  1.  Стильові різновиди української мови

  1.  Функціональні стилі української мови

Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма). Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це власне слова на власному місці.

Кожний стиль має: 

  1.  сферу поширення і вживання (коло мовців);
  2.  функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);
  3.  характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
  4.  система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і діяння. впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони – різновиди однієї мови, представляють усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Розмовний стиль

Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки: 

  1.  безпосередня участь у спілкування;
  2.  усна форма спілкування;
  3.  неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);
  4.  невимушеність спілкування;
  5.  непідготовленість до спілкування (неформальне);
  6.  використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);
  7.  використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);
  8.  емоційні реакції;
  9.  потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби:

  •  емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);
  •  суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);
  •  прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);
  •  часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);
  •  фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.);
  •  заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка.

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Жанри реалізації – бесіда, лист.

Художній стиль

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

  1.  найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність (образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);
  2.  поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;
  3.  естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного;
  4.  експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);
  5.  зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;
  6.  відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;
  7.  визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

  •  наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);
  •  використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);
  •  запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);
  •  уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;
  •  поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);
  •  широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;
  •  повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

  1.  ясність (понятійність) і предметність тлумачень;
  2.  логічна послідовність і доказовість викладу;
  3.  узагальненість понять і явищ;
  4.  об’єктивний аналіз;
  5.  точність і лаконічність висловлювань;
  6.  аргументація та переконливість тверджень;
  7.  однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;
  8.  докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

  •  великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);
  •  наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;
  •  оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);
  •  використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;
  •  залучення цитат і посилань на першоджерела;
  •  як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;
  •  наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);
  •  окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;
  •  монологічним характером текстів;
  •  переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

а) власне науковий   - із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти; 

б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.

Публіцистичний стиль

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

  1.  інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;
  2.  активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;
  3.  пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

  •  доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);
  •  поєднання логічності доказів і полемічності викладу;
  •  сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;
  •  висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;
  •  наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;
  •  широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

  •  синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;
  •  лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);
  •  використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);
  •  уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);
  •  із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);
  •  синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);
  •  ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;
  •  ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Епістолярний стиль

Сфера використання – приватне листування.

Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики (“Посланія” І. Вишенського, “Листи з хутора” П Куліша та ін.).

Основні ознаки:

наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р.S. – приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Конфесійний стиль

Сфера використання – релігія та церква.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства.

Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у “Біблії” та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

  1.   суто церковна термінологія і слова – символи;
  2.  непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;
  3.  значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;
  4.  наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Офіційно-діловий стиль

У ст. 11. “Закону про мови” записано: “Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ. організацій є українська мова”.

Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.

Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.

Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є контракт на адресність інформації.

Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність – це завжди – “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції.

Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

  1.  офіційний характер; адресність; повторність; тематична обмеженість.

Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

  •  нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;
  •  точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;
  •  документальність(кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;
  •  наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація вислову;
  •  сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в текстах ділових (управлінських) документів.

Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

  •  широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, взяти участь, регламентація дій);
  •  наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);
  •  обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності т емоційно-експресивної лексики;
  •   синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;
  •  наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;
  •  чітко регламентоване розміщення та будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);
  •  до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв’язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

  1.  Законодавчий – використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними т службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.
  2.  Дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури.
  3.  Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях). нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т.ін.
  4.  Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання. розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини:
  •  між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;
  •  між підприємствами, організаціями та установами;
  •  між державою та приватними особами;
  •  між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;
  •  між приватними особами.
  •  Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін.

3. Культура ділового мовлення

3.1. Ознаки культури мовлення, вимоги до нього

Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Живе розмовне мовлення

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору й уживання засобів мови для порозуміння з іншими членами певної мовної громади. Мовлення є форма існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуваючи в постійному розвиткові. Мова й мовлення нерозривно пов'язані. Мовлення існує на засадах певної мови, а мова розкриває себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею послуговується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без щоденного вжитку на всіх вікових і суспільних рівнях, повсякденного розвою форм та спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

         Культура спілкування

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних правил й орієнтуватися також і на позамовні чинники, досліджуючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників провідними є суспільна царина й мета спілкування в реальних ситуаціях.

Оскільки мова є універсальний засіб спілкування, нагромаджування й передавання інформації, навчання, виховання та формування внутрішнього світу, вона немислима без належної культури мовлення.

Отже, культура мовлення — це сукупність таких якостей, які найліпше впливають на адресата з урахуванням реальної ситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтість, виразність, правильність. Кожен, хто бажає поліпшити свою культуру мовлення, має розуміти, що таке національна мова, у яких формах вона існує, яка різниця між книжною та розмовною мовами, що таке функційні стилі мовлення, чому в мові існують фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти, що таке мовна норма, опанувати й розрізняти навички добору й уживання мовних засобів у процесі діяльності, оволодівати нормами літературної мови, її багатствами.

Культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування в житті найчастіше виступають у єдності. Культура спілкування є складовою частиною культури людини в цілому і безпосереднім модулятором людських стосунків. Стан моральної та психологічної культури спілкування в суспільстві відчутно впливає на стан економічного й політичного розвитку держави, духовність її громадян і їх національну свідомість. Культура спілкування формується багатьма поколіннями. Суспільство у цілому й кожний його член зокрема мають прагнути до того, щоб не лише зберегти, а і примножити духовний спадок попередників.

Живомовний етикет

Під живомовним етикетом розуміють розроблені правила мовної поведінки, систему живомовних формул спілкування. Знання правил мовного етикету, їх дотримування дає змогу людині почувати себе впевнено й невимушено, не відчувати незручностей через огріхи й непоправні дії, оминути кепкування з боку інших. 

Безумовно, самі знання не забезпечать культури спілкування, якщо їх не будуть використовувати належним чином. Для того щоб спілкування було вдалим, слід мати відповідні вміння. Їх набувають із досвідом, за допомогою певних вправ. Для того щоб контакт був по-справжньому глибоким, особистість, крім знань про спілкування, певних навичок і вмінь, мусить мати ще й відповідну комунікативну настанову на спілкування. До того ж не просто настанову щодо налагоджування контакту, а — на особу як на загальнолюдську цінність. Тоді цей контакт стане олюдненим і спілкування вестиметься на високому рівні.

         Носії літерної мови

Культура мови бере початок із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймають їхню мову в різних суспільних сферах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов'язана із соціологією і психологією не лише у сенсі напрацювання моделей ідеалів мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості.

А ось як подає визначення поняття «культура мови» словник мовознавчих термінів: культура мови — це ступінь відповідності нормам орфоепії, слововживання та іншим установленим для даної мови; здатність наслідувати ліпші зразки у власному індивідуальному мовленні. Таким чином, блискуче володіння мовою, її нормами у процесі живомовної практики людини й розкриває її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе реальне говоріння, що триває в часі й розкривається у звуковій (включно із внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі. Але опанувати літературні канони вимови й дотримувати їх набагато складніше й важче, ніж навчитися безпомилково писати. Фундаментальними причинами низької культури усного мовлення є порушування системи вимог, регламентування, значний вплив суржику й недостатнє знання засад літературної вимови. Ще з прадавніх часів уміння правильно говорити вважалося невід'ємною частиною виховання. У перших навчальних закладах Давньої Греції ораторське мистецтво вважали однією з семи головних наук.

«

Заговори, щоб я тебе побачив.[1]

 »

Сократ

«

Птаха пізнають по пір'ю, а людину по мові.[1]

 »

Українська народна мудрість

Справжньому спеціалістові властива широта світосприйняття, знання історії свого народу, розуміння проблем сьогодення, виразна громадянська позиція, оскільки інтереси будь-якого професіонала, якщо він людина інтелігентна, не вдовольняються вузькими фаховими рамцями.

Тільки взявши за основу процес спілкування й постійного навчання, можна сформувати не тільки пізнавальні дії, а й систему стосунків, спілкування в цілому, живомовну культуру молодого майстра будь-якої галузі.

  1.  Норми літературної мови, їх різновиди та характеристика

Визвольні змагання українського народу в 1917-1920 роках зумовили розширення функцій української мови як державної. Проголошена радянським керівництвом політика розвитку національних мов і культур не була послідовною, і розвиток української літературної мови суттєво уповільнився вже на зламі 20-30-х років, з утвердженням у державному житті тоталітарного режиму, із запровадженням політики русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх радянських націй і народностей в одній радянській спільноті.
    Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.
    Історична доля української мови, як і доля українського народу, має докорінно змінитися з утворенням соборної, демократичної, правової української держави.

Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньонаддніпрянські говірки, але увібрала в себе і найважливіші елементи інших діалектів України.
Літературна мова – це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень).
Мовна норма – це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.
Лексична норма – це відбір словесних засобів які сприяють встановленню певного мовного стилю.
Орфографічна норма – це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису” та на нормативні словники.
Граматична норма – це вибір правильних словоформ, а також правила побудови речень та словосполучень.
Орфоепічна й акцентна – це правила вимови й наголосу.
Стилістична норма – використання мовних засобів, властивих певному стилю.
Пунктуаційна норма – вживання розділових знаків.

Літературна мова має дві форми вживання:

1) писемну, пов’язану з усіма названими нормами, крім орфоепічної та акцентної;
2) усну – розмовно-літературний стиль, що включає всі норми, крім орфографічної.

Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні.

Літературна мова – це вища форма вияву національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми.

  1.  Усне ділове спілкування
    1.  Етика ділового спілкування, її предмет та завдання

Етика ділового спілкування — це нова навчальна дисципліна, становленню й розвитку якої сприяли різні галузі науки (етика, психологія, філософія, соціологія) та практики (управління, менеджмент та ін.). Проте найсуттєвіший вплив на неї, звичайно, справили етика і психологія — науки, що займаються людинознавством і вивчають одну й ту саму природу людської поведінки (але під різними кутами зору) і чинники, що впливають на життєдіяльність людей та їхню взаємодію.
       Етика — наука про мораль, її розвиток, принципи, норми й роль у суспільстві, іншими словами — про правильне (і неправильне) у поведінці. Отже, треба розрізняти етику як науку, а мораль — як реальне явище, яке вона вивчає. Мораль є формою суспільної свідомості, спрямованою на утвердження самоцінності людини, її прав на гідне та щасливе життя.

Етика ділового спілкування базується на таких правилах і нормах поведінки партнерів, які сприяють розвиткові співпраці. Передусім ідеться про зміцнення взаємодовіри, постійне інформування партнера щодо своїх намірів і дій, запобігання обману та невиконанню взятих зобов'язань. У деяких зарубіжних корпораціях і фірмах розроблено кодекси честі для службовців. Доведено, що бізнес, який має моральну основу, є вигіднішим і прогресивнішим.
       Професійне спілкування формується в умовах конкретної діяльності, а тому певною мірою вбирає в себе її особливості, є важливою її частиною, засобом цієї діяльності. У професійній культурі спілкування можна виокремити загальні норми спілкування, що зумовлюються характером суспільного ладу і грунтуються на здобутках минулого і сучасного. Водночас ця культура має індивідуальний характер і проявляється у способах спілкування, що їх обирає суб'єкт у певних ділових ситуаціях щодо конкретних людей.

  1.  Структура ділового спілкування

Залежно від змісту у діловому спілкуванні можуть траплятися такі його взаємозв'язані види; товариське, приятельське, робоче, випадкове, професійне, формально-поверхове.
Зрозуміло, що від виду ділового спілкування залежав зміст та відповідна поведінка сторін. Справжньою культурою ділового спілкування є уникнення приниження та образи партнера.
        Історично склалися два види ділового спілкування безпосереднє і опосередковане.
        Безпосереднє спілкування — це мовне спілкування у найбільш розвиненому вигляді. Воно підкріплюється мімікою жестами, інтонацією тощо. По суті, в цьому виді спілкування вся людська сутність стає своєрідним його «знаряддям» Спілкування суттєво впливає на розвиток усіх потреб людини; в ньому завжди наявний комунікативний момент.
       Опосередковане спілкування виникло на основі безпосереднього. До нього відносять письмо (зауважимо: тут має місце втрата міміки, жестів, інтонації тощо), масові засоби інформування: газети, радіо, телебачення, книги, відео, комп'ютерна мережа, музичні записи тощо.
Уся система безпосереднього і опосередкованого спілкування впливає на розвиток як особистості, так і взаємин між людьми. Останнє особливо важливе, бо в процесі спілкування людина «присвоює» ті багатства, які створені і притаманні іншим, і водночас привносить у цей процес те, що вона має з власного досвіду.
Невипадково говорять: 3 ким поведешся, від того і наберешся. 

            Особливості ділового спілкування


      Ділове спілкування визначається як специфічна форма контактів і взаємодії людей, які представляють не лише самих себе, а й свої організації. Воно включає обмін інформацією, пропозиціями, вимогами, поглядами, мотивацією з метою розв'язання конкретних проблем як всередині організації, так і за її межами, а також укладення контрактів, договорів, встановлення інших відносин між підприємствами, фірмами, організаціями.
      Ділове спілкування на відміну від його інших видів має певні особливості, а саме:

  •  наявність певного офіційного статусу об‘єкту;
  •  спрямованість на встановлення взаємовигідних контактів підтримку зв'язків між представниками взаємозацікавлених організацій;
  •  відповідність певним загальновизнаним і загальноприйнятим правилам;
  •  передбачуваність ділових контактів, які попередньо плануються, визначається їх мета, зміст і можливі наслідки;
  •  конструктивність характеру взаємовідносин, їх спрямування на розв'язання конкретних завдань, досягнення певної мети, як правило, не виходячи за рамки певного кола;
  •  взаємоузгодженість рішень, домовленість та подальша організація взаємодії партнерів;
  •  значущість кожного партнера як особистості;
  •  безпосередня діяльність, якою зайняті люди, а не проблеми, що бентежать їх внутрішній світ.

Людина, яка спрямовує інформацію (комунікатор), і людина, яка її приймає (реципієнт), у діловому спілкуванні постійно міняються місцями, завдяки чому у людей, що спілкуються, має бути однакове розуміння не тільки значень, а й змісту слів.
        Ефективне ділове спілкування — це не стільки обмін значеннями, скільки обмін думками. Більше того, це пошук спільного рішення.

       Зони спілкування

Ділове спілкування підсвідомо здійснюється на певній відстані між людьми, причому виділяються такі види зон спілкування:

  •  Інтимна зона (15 — 46 см) — спілкування з слизькими, батьками, родичами.
  •  Особиста зона (46 — 120 см)— відстань спілкування з друзями і однодумцями.
  •  Зона соціального спілкування (1,2 — 2,0 м) — встань на переговорах з приятелями і колегами по роботі.
  •  Формальна зона (2,0 — 3,6 м) — ділові переговори візити до вищих чиновників.
  •  Загальнодоступна або публічна зона (більше 3,6 м) спілкування з великою групою людей.

Величина кожної зони залежить не тільки від ситуації, а й від національно-культурного поля особистості, від статусу партнера, з яким ведеться спілкування, від власного настрою.

У діловому спілкуванні вироблені такі найбільш прийнятні правила:

  •  слід дотримуватись міри у дистанціюванні (не треба надмірно віддалятись і не надто наближатись до партнера)- дистанція між партнерами повинна відповідати ситуації;
  •  не варто починати спілкування з відстані більш ніж 4 м. Найбільш прийнятними на такій дистанції може бути посмішка чи кивок головою на знак привітання;
  •  перші фрази краще говорити на відстані соціальної зони (залежно від близькості відносин з партнером);
  •  найбільш головними, важливими Ідеями, інформацією з партнером обмінюються в особистій зоні;
  •  відстань треба долати поступово, а не перескакувати через одну чи дві зони. У такому разі легше досягти згоди, виважено розв'язати проблему;
  •  не порушати визначену зону, особливо інтимну, в ділових стосунках це є неприйнятним.

Нерідко ділове спілкування порівнюють з грою в шахи, де неможливо «закреслити» непродуманий хід. Якщо хід вже зроблено, ситуація змінюється, і наступні ходи необхідно робити за нових умов.

Фази спілкування

Ділове спілкування, як певний процес взаємодії людей, має свою стратегічну лінію, тактику проведення, а також певні фази. До фаз ділового спілкування відносяться початкова, основна і завершальна.
Початкова фаза — протягом якої встановлюють вихідні контакти, настроєність на спілкування, йде орієнтація в ситуації. У цій фазі постає завдання; спонукати ділового партнера до спілкування, зацікавити, створити максимальне поле для обговорення проблем. Тут також оцінюється стан партнера, визначаються стратегія і тактика спілкування, вибирається певний тон взаємин, виявляється намір партнера і йде орієнтація в розподілі ролей.
Основна фаза — протягом якої реалізується певна послідовність дій, а саме: встановлюється проміжна та кінцева мета спілкування, виконуються безпосередні мовні, немовні та документальні контакти, йде взаємний аналіз вихідних та проміжних пропозицій, пошук узгодження рішень, відбувається розподіл ролей за принципом «домінування-підпорядкування», визначення перспектив спілкування.
Завершальна фаза — протягом якої формулюються підсумки ділової взаємодії, відбувається вихід із контакту, формуються основи для подальшої взаємодії.

Форми і функції спілкування

Здійснюються ділові взаємини у двох формах: контакту та взаємодії.
         Контакт — це одиничний акт, в якому відсутня система узгодження дій партнерів стосовно один одного. Основу ж ділових взаємин партнерів складають не контакти, а їх взаємодія.
        Взаємодія (інтеракція) — аспект спілкування, що проявляється в організації людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності, досягнення певної вигідної обом сторонам мети.
        Під соціальною їнтеракцією (від лат.і
nteraction — взаємодія) розуміють безпосередню мІжособистісну комунікацію (обмін символами), важливою особливістю якої визначається здатність людини «виконувати роль Іншого»,      Уявляти, як її сприймає партнер по спілкуванню, і відповідно інтерпретувати ситуацію та конструювати свої дії.
       Змістом взаємодії між людьми є певна і специфічна для соціальної структури суспільства сукупність економічних, Правових, політичних відносин, які реалізуються у спілкуванні.
        Розрізняють два типи міжособистісної взаємодії співпраця (кооперація) і суперництво (конкуренція) залежать від обраної стратегії і тактики спілкування.
      У процесі спілкування знаходять свій вияв своєрідна суперечність: з одного боку, людина пристосовується життя суспільства, засвоює його досвід, добуті людство наукові І культурні досягнення, а з другого — відособлюється, формується її індивідуальна неповторність самобутність, що пояснюється його основними функціями
      У спілкуванні проявляються такі основні його функції:
Інформативно-комунікативна — з нею пов'язані усі процеси, які охоплюють сутність таких складників спілкування, як передача-прийом інформації та відповідна реакція на неї.
Регулятивно-комунікативна — відбувається процес коригування поведінки, коли людина може вплинути на мотиви, мету спілкування, програму дій, прийняття рішень.
Афективно-комунікативна — відбувається взаєморегуляція та взаємокорекція поведінки, здійснюється своєрідний контроль над усією сферою діяльності партнера. Тут можуть реалізуватися можливості навіювання, наслідування, вживаються усі можливі засоби переконання.

Форми та жанри ділового спілкування

  •  публічний виступ
  •  телефонна розмова
  •  ділова нарада
  •  дискусія
  •  прийом відвідувачів

Публічний виступ

Публічний виступ – вид усного ділового мовлення, що передбачає публічну передачу інформації, ознайомлення слухачів із своїм баченням проблеми.

Жанри:  

  •  доповідь (наукова, ділова, звітна),
  •  промова (мітингова, ділова, ювілейна) – долучається емоційний аспект,
  •  виступ на зборах, лекція, дискусія.

Особливості: безпосереднє спілкування;

  •  велика аудиторія (що зумовлює психологічні проблеми, невпевненість);
  •  наявність позамовних чинників (міміка, жести, вираз обличчя);
  •  визначальну роль відіграє голос  (тембр, інтонація, наголос);
  •  культура мовлення.

Перш, ніж розглянути специфіку виступу як виду усного професійного мовлення, зупинимось на деяких особливостях етикету невербального (несловесного) спілкування.

Кожний з видів спілкування, за винятком телефонного й писемного. Починається задовго до вимови окремих слів і фраз.

Перше враження про розмову, що відбудеться, складається з того, як співрозмовник сидить, наскільки він імпульсивний в жестах, як дивиться на оточуючих.

Невербальне спілкування – це мова жестів, рухів, тіла. Саме за мімікою, жестами оцінюють рівень вихованості спів розмовника.

Так, деякі люди не знають під час розмови, що робити зі своїми руками. Незайняті руки тримають спокійно. Краще відучитися від звички стукати пальцями по столу, розглядати свої нігті тощо.

Під час розмови рот не прикривають рукою, не хлопають співрозмовника по плечах, не крутять ґудзика його піджака, не штовхають ліктем, не струшують з його та свого одягу пилинки (щоб зняти пилинку чи волосся з одягу співрозмовника, питають його дозволу). Під час розмови жестикуляцію зводять до мінімуму. Лише деякі слова і фрази (“Сідайте, будь ласка”, “Познайомтеся, будь ласка”, “Можна Вам представити?” тощо) супроводжуються відповідним жестом.

Жести мають бути скупими, не розмашистими, певними: легкий кивок голови (ствердження), нерізкий змах кисті (а не всієї руки), нерізкий поворот голови.

Види підготовки

  1.  план – контури майбутньої лекції, розміщення матеріалу;
  2.  розгорнутий план – готовий матеріал, з яким можна виступати. Звичайно, в нього треба вносити зміни з урахуванням особливостей аудиторії, перед якою відбувається виступ.

Виглядає цей план так: зліва йде назва пункту, зліва – цитати, дати, формулювання.

  1.  тези – підготовлена, продумана доповідь, економно викладена, але повна. У тезах мають бути наявні усі основні положення виступу.
  2.  основні положення, які мають бути обґрунтовані та розкриті під час виступу.
  3.  повний текст виступу – коли виступ повторюється.

Вимоги до ведення:

  1.  дотримуватися норм української орфоепії: чітка вимова, паузи;
  2.  слідкувати за голосом – спокійно, витримано, середньої гучності;
  3.  дотримуватися культури мовлення;
  4.  оратор має виглядати свіжим, повним сил, акуратно одягненим, життєрадісним, доброзичливо налаштованим стосовно аудиторії (увійти в контакт), впевненим у собі, зацікавленим темою; підтримувати зоровий контакт з аудиторією (можна читати), робити виступ яскравим через зміну акцентів, інтонації, темпу;
  5.  приміщення повинне бути прибраним, провітреним, добре освітленим.

Вимоги до виступу:

  1.  Повідомлення має бути простим і зрозумілим. Якщо проблема складна, варто розбити її на кілька простих. Треба будувати конкретні фрази, уникати довгих речень.
    1.  Інформацію ліпше подавати кількома каналами, впливаючи на кілька органів чуттів: слух, нюх, зір та ін.
    2.  Про невідоме треба говорити коротко.
    3.  Треба намагатися якнайменше говорити, не переобтяжувати мову термінами, іншомовними словами, абстрактними поняттями.
    4.  Зразу ж приступати до суті питання – без зайвих подробиць, асоціацій.
    5.  Обов’язково треба ілюструвати свою розповідь (прилади, наочність, несловесні засоби).
    6.  Необхідно в мові, як і в одязі, уникати екстравагантності.  

Поради оратору:

  1.  Добре готуватися.

Під час підготовки не виписувати кілька фраз, а дібрати й скомпонувати власні думки, оформити їх.  

Не можна  підготуватися за півгодини. Промова має визріти. Треба обрати тему, виносити її – продумати й скомпонувати всі думки стосовно неї.

Далі зібрати якомога більше інформації щодо неї, перечитати літературу.  Зібрати інформації в кілька разів більше, ніж потрібно, віднайти цікаву інформацію, подати відому у цікавій формі.

Краще виписки робити на картках, кожне висловлювання, думку, цитату – окремо + вихідні дані.

  1.  Річ не стільки в тому, що ви говорите, а як ви говорите;
  2.   Не ігноруйте слухачів, звертайтеся до них;
  3.   Будьте безпосередніми, тон виступу має бути дружнім;
  4.   Вимагайте участі  питаннями;
  5.   Вкладайте душу;
  6.   Виступайте по пам’яті;
  7.   Робіть виступ якомога жвавішим за допомогою акцентів, зміни тону, темпу, паузи.

Заповіді оратора

  1.  Не забудь: чим більша аудиторія, тим простіша (але не бідніша) мова викладу; чим офіційні ший виступ, тим суворіші вимоги до його мовного оформлення.
  2.  Не захоплюйся довгими реченнями, віддавай перевагу коротким: кожна думка вимагає окремого речення, довгі думки не переконують.
  3.  Не копіюй чужого стилю: не все, що прекрасне в когось, може бути гарним у тебе.
  4.  Не зловживай прикметниками та особовими займенниками.
  5.  Не піддавайся на “провокацію” відійти від основної теми, не “загравай” зі слухачами.
  6.  Не починай “здалеку”, зразу ж “бери бика за роги”.
  7.  Не зловживай технічними засобами.
  8.  Не розраховуй тільки на свої імпровізаційні таланти, нехай вони будуть додатковим засобом.
  9.  Не залишай без відповіді жодне запитання, навіть найнесподіваніше.
  10.   Не сердься на слухачів, не звинувачуй їх ні в чому: сприймай їх такими, якими вони є.

Структура виступу

1. Вступ (визначення теми, актуальності, частин виступу) 

  1.  продумати кожен крок, оскільки перше враження – головне,
  2.  лаконічно,
  3.  захопити увагу (зацікавити темою, цікава історія, питання, влучна цитата, звернення), але не варто починати з гумору або вибачення,
  4.  за порадою Леонардо да Вінчі, початок і кінець не повинні перевищувати третини виступу.

2. Основна частина

  1.  логічно, послідовно, аргументовано;
  2.  ясність, яскравість, образність висловів,
  3.  пристосування до аудиторії (не вживати незрозумілу лексику),
  4.  добре володіння предметом,
  5.  використання ілюстрацій,
  6.  повторення головної думки, але іншими словами,
  7.  абстрактні фрази повинні супроводжуватися конкретними прикладами,
  8.  обмежене коло винесених питань (7).

3. Закінчення

  1.  враховуйте, що слухачі найкраще запам’ятовують фінал, тому його треба також добре продумати,
  2.  закінчуючи, не кажіть аудиторії, що вже закінчуєте,
  3.  не втомлюйте аудиторію: треба закінчити раніше, ніж того захочуть слухачі.

Існують такі варіанти кінцівки:  резюме, заклик до дії, викликати сміх, щось процитувати, створити кульмінацію.

Кінець і початок мають бути логічно пов’язані.

  1.  Мовленнєвий етикет спілкування

Етикет (з фр. etiquette – ярлик, етикетка) – це правила поведінки і спілкування людей у суспільстві; зовнішній прояв відносин між людьми, культури особистості.

З огляду на сферу застосування можна говорити про різні види етикету, як то службовий, мовленнєвий, побутовий тощо.

Мовленнєвий етикет – сукупність словесних формул, сформованих протягом тисячоліть у людському суспільстві, що вживаються у повторюваних повсякденних ситуаціях. Мовленнєвий етикет включає несловесні (інтонація) та позамовні чинники (міміка, жести).

Мовленнєвий службовий етикет – це правила  мовленнєвої поведінки на роботі.

Форми етикету не є носіями фактичної інформації, але засвідчують соціальний стан мовця, інтелектуальний розвиток, вихованість, освіченість, ставлення до адресата.

Етикет загалом і мовленнєвий етикет зокрема не є постійним, оскільки змінюється разом із суспільством (зміни в суспільстві зумовили заміну офіційного звертання громадяни, товариші на панове, добродії).

За умовами і змістом мовної ситуації розрізняють різновиди мовленнєвого етикету, відбір засобів для кожного диктується умовами спілкування та особистими якостями мовців. Це, як правило, мовні кліше, стандарти. Розглянемо основні принагідно ділового спілкування:

  •  звертання, привернення уваги. При звертанні до знайомої особи у слов’янській традиції офіційною є форма імені та по батькові у кличному відмінку (Іване Івановичу), останнім часом відновлюється також форма звертання на повне ім.’я із додаванням „рольового” слова (пане Іване). В офіційних звертаннях до незнайомої людини варто уникати займенників, а послуговуватися „рольовими” словами у кличному відмінку: добродію, добродійко, добродії, пане, пані (незмінюваний іменник на позначення заміжньої жінки), панно (незаміжня дівчина), панове, друже, друзі, колего тощо із можливим додаванням прикметників типу шановне (панство), дорогі (друзі), поважне (товариство).
  •  вітання. За спостереженнями психологів, людина складає враження про співрозмовника протягом перших 15 секунд спілкування, відтак момент привітання є важливим у налагодженні процесу комунікації. Формул привітання в українській мові порівняно небагато: Доброго ранку! Добрий день! Добридень! Добрий вечір! Добривечір! Здрастуйте! 
  •  знайомство супроводжується формулами мовного етикету типу: Дозвольте відрекомендуватися..., Мене звуть..., Моє імя, моє прізвище..., Дозвольте представити (відрекомендувати) Вам..., Дозвольте познайомити Вас із..., Познайомтеся, це..., Познайомте мене, будь ласка, з..., Дуже радий з Вами познайомитися..., Дуже приємно...
  •  прохання висловлюється за допомогою таких форм: Будь ласка! Будьте ласкаві! Коли Ваша ласка! Прошу Вас! Чи не могли б Ви...; Якщо можете...; Якщо Вам не важко... Треба розрізняти слова прошу (відповідь на подяку) і прошу (звертатися з проханням, клопотати).
  •  згода і незгода. Для висловлення згоди доречними є фрази: Добре! Згода! Будь ласка! Із задоволенням! З радістю! Аби висловити відмову, варто скористатися фразами: Ні, дякую; Дякую, на треба; На жаль, ні; Перепрошую, але не можу; Мені дуже шкода, але... ; Шкодую, що не зміг...
  •  вибачення; скарга;
  •  поздоровлення, побажання;
  •  вдячність; Щоб вибрати форму подяки, треба знати форми ввічливості, враховувати значущість послуги, вік співрозмовника, характер стосунків, середовище. За дрібну послугу можна сказати: Дякую! Спасибі!  Якщо зроблено щось значне: Сердечно Вам дякую! Щиро Вам дякую! Прийміть мою найщирішу вдячність! Дозвольте висловити Вам подяку! Дуже вдячний за Вашу турботу! Це дуже любязно з Вашого боку, не знаю, як Вам дякувати!

Відповідаючи на подяку, доречно вжити фрази: Немає за що; Прошу; Будь ласка.  

  •  прощання. Прощання завершує комунікативний акт і подекуди зачіпає перспективу подальшого спілкування: До побачення! Бувайте здорові! Ходіть здорові! Прощавайте! На все добре! Усього найкращого! Щасливої дороги! До зустрічі! Добраніч! На добраніч!  

Цікаво, що в основі стандартних мовленнєвих формул закладено позитив (лексеми з коренями добр, здоров).

Тональності спілкування

Відбором етикетних мовних форм на кожному етапі створюється та чи інша тональність спілкування, тобто така соціальна якість ситуації спілкування, яку можна визначити як ступінь дотримання етичних норм, взаємодії учасників комунікації, як показник культури, інтелігентності співрозмовників.

У європейському культурному ареалі виділяють 5 тональностей спілкування: висока, нейтральна, звичайна, фамільярна, вульгарна.

Високою тональністю спілкування характеризується сфера суто формальних суспільних структур (урочисті заходи, дипломатичні прийоми, брифінги тощо).

Нейтральна тональність функціонує у сфері офіційних установ.

Звичайна тональність характерна для спілкування на побутовому рівні.

Фамільярна тональність забезпечує спілкування в колі сім’ї, в дружньому товаристві.

Вульгарна тональність спостерігається у соціально неконтрольованих ситуаціях.

Звертання і вітання – це ті елементи мовленнєвого етикету, які, передусім, сигналізують про соціальні відносини, що встановлюються в рамках комунікативного акту. Головним чинником, який впливає на вибір того чи іншого звертання, вітання, є соціальний статус учасників комунікації, ситуація спілкування. Арсенал звертань в українській мові дещо збіднений. З метою його розширення використовуємо ряд замінників. Уникаючи прямих звертань до незнайомих осіб, вдаємося до таких: Дозвольте звернутися... , Вибачте (пробачте), чи можна вас запитати, просити... , Чи не скажете...

Особливо продуктивною є морфема добр-  – у формулах вітань, які використовуються часто замість формул-звертань, компенсуючи бідний вибір останніх: Доброго ранку; Добрий день; Добрий вечір.

У відповідь на привітання існують формули: Доброго здоров’я; Доброго ранку;  Добрий день; Добрий вечір.

З-поміж названих формул-вітань лише формула Добрий день! може вживатися у трьох тональностях – високій, нейтральній і фамільярній, в останніх двох – і Добридень. Інші формули вітання: Доброго ранку, Добривечір і подібні в офіційних сферах не використовуються.

Форми звертань Здрастуй, Здрастуйте сприймаємо як непоширені, стилістично марковані.

ФОРМУЛИ ЗВЕРТАННЯ

Висока тональність

Нейтральна тональність

Фамільярна тональність

Дорогі друзі

Дорогий друже

Пані і панове

Пане генерале

Вельмишановний

Високоповажний

Високо достойний

Ваша величність (до монархів)

Ваша високість (до князів з царського дому)

Ваша світлість (до князів з різного родоводу)

Вельможний (до представників аристократії)

Громадянине

Громадянко

Громадяни

Добродію

Добродійко (Панно)

Товариші

Товаришу капітане

Шановна громадо

Діти

Хлопці і дівчата

Люди добрі

Товариство

Дядю (Тьотю)

Юначе (Молодче)

Діти

Хлопці і дівчата

Господарю (Господине)

ФОРМУЛИ ВІТАННЯ

Висока тональність

Нейтральна тональність

Фамільярна тональність

Добрий день

Дозвольте Вас привітати

Від імені...

Дозвольте привітати...

Доброго ранку

Добрий день

Добрий вечір

Доброго ранку

Добрий день

День добрий

Доброго дня

Добридень

Добрий вечір

Вечір добрий

Доброго вечора

Добривечір

Привіт

Салют

Вітаннячко

Моє Вам шануваннячко

Шануваннячко

ФОРМУЛИ ВИБАЧЕННЯ

Висока тональність

Нейтральна тональність

Фамільярна тональність

Прошу вибачити (вибачення) за...

Вибачте

Пробачте

Даруйте

Перепрошую

Прошу вибачити

Вибачте мені

Пробачте мені

Даруйте

Перепрошую

Вибачай

Винен

Більше не буду

ФОРМУЛИ ПОДЯКИ

Висока тональність

Нейтральна тональність

Фамільярна тональність

Висловлюю вдячність

Дозвольте висловити вдячність

Ми дуже вдячні

Складаю подяку

Глибоко вдячний

Вельми вдячний

Спасибі /Дякую

Щиро вдячний

Дуже вдячний

Велика подяка

Щира вдячність

Вдячний (-а)

Спасибі /Дякую

Щиро вдячний/Щиро дякую/Дякую щиро

Вік не забуду

Велике спасибі

Красно дякую /Гарно дякую/ Вельми дякую

ФОРМУЛИ ПРОХАННЯ

Висока тональність

Нейтральна тональність

Фамільярна тональність

Прошу (просимо)

Дозвольте

Будьте ласкаві

Будь ласка

Будь ласка

Будьте ласкаві

Будьте такі ласкаві

Можна Вас просити

Якщо Вам не важко

Будь ласка

Будьте ласкаві

Прошу уклінно

Дуже прошу/Якщо твоя ласка/Благаю

Не відмов (-те)

Молю

ФОРМУЛИ ЗГОДИ, ПІДТВЕРДЖЕННЯ

Висока тональність

Нейтральна тональність

Фамільярна тональність

Так, саме так

Обов’язково

Безперечно

З приємністю

Згоден

Я не заперечую

Домовилися

Ви маєте рацію

Обов’язково / Безперечно / Безсумнівно / Ми в цьому впевнені/Будь ласка/Прошу

Згоден / Я не перечу

Авжеж/ Можна / Чудово

Напевно/ Безсумнівно/ Певна річ/ Звичайно/ Будь ласка/ Прошу

З приємністю/ Із задоволенням

Ще б пак

ФОРМУЛИ ЗАПЕРЕЧЕННЯ, ВІДМОВИ

Висока тональність

Нейтральна тональність

Фамільярна тональність

Нас це не влаштовує

Шкодуємо, але ми мусимо (повинні) відмовитися

Ні, ні, це не так

Я не згодний

Не можна / Не можемо

Цього бути не може

Це неможливо

Ви не маєте рації

Ви помиляєтеся

Не треба

Це даремна трата часу

Ні, не так це

Я не згодний / Це неточно

Ні, не бажаю / Ні в якому разі / Це виключено

Я заперечую це

На жаль, не зможу

Нізащо

Нічого подібного

Не треба про це не може бути й мови

Не варто про це нагадувати

Дякую, не можу

Не гай даремно часу

ФОРМУЛИ ПРОЩАННЯ

Висока тональність

Нейтральна тональність

Фамільярна тональність

До побачення

Прощайте

До побачення

На все добре

До нових зустрічей

До побачення / Бувайте здорові

До зустрічі

До завтра

Щасливо / Будь/ Бувай/ Ходи здоровий

Дозвольте відкланятися / Кланяюсь

Лишайтесь зздорові

Прощайте / Па

4.4.Правила усного спілкування фахівця

1. За характером комунікантів у просторі та часі розрізняють спілкування контактне – дистантне.

Поняття контактного спілкування зрозуміле: співрозмовники поряд. При контактному спілкуванні важливими компонентами є ситуація, жести, міміка та інтонація.

До видів дистантного спілкування належать такі, де комуніканти розділені простором і часом. Це може бути розмова по телефону, спілкування у листах тощо.

2. За наявністю чи відсутністю будь-якого посередника розрізняють спілкування безпосереднє (пряме) – опосередковане (непряме).

Для прямого спілкування – це зазвичай розмова, бесіда, доповідь і т.п.

До видів опосередкованого спілкування належать і телефонна розмова, і лист, і передавання інформації по радіо, телебаченню, через книгу. Саме розвиток опосередкованого спілкування спричинив утворення цілих галузей виробництва й спеціалізовані заклади: радіо-, телестудії; видавництва й типографії, пошту, телеграф, телефонні станції і т.п., а також армію робітників, які їх обслуговують.

3. За формою існування мови розрізняють спілкування усне – письмове.

Усне спілкування, як правило, пов'язане з ознаками контактності і безпосередності, а письмове – з ознаками дистантності й опосередкованості. У письмовому тексті втілюються складніші форми мислення, що відображаються у більш складних мовних формах: відокремлені звороти, експресивні синтаксичні фігури і багато інших.

Письмовий текст вимагає обдумування. Такий текст є зафіксованим. Усний текст разом з ситуацією, жестами, мімікою, інтонацією дозволяє щось не сказати, не припускає переробки тексту, крім уточнень (“Слово – не горобець: вилетить – не спіймаєш”).

4. З погляду змінної – постійної позиції “я – мовця” і “ти – слухача” розрізняють спілкування

діалогічне – монологічне.

Діалог утворюється зміною ролей “я” і “ти”, що організовує текст як суму реплік. Існує своєрідний зв'язок “я” (адресанта) і “ти” (адресата).

5. За кількістю учасників розрізняють спілкування

міжособистісне (особисте) – масове.

Кількісні відношення “1-1” і “1- декілька” приводять до міжособистісної комунікації, відношення “1- багато” – до масової (радіо, преса, телебачення).

6.  З погляду ситуації спілкування і взаємостосунків тих, хто спілкується, розрізняють спілкування

приватне – офіційне.

На відміну від приватного, офіційне спілкування обмежене правилами взаємної поведінки і стосунків комунікантів як представників організації, групи, тому такий текст містить чимало клішованих, стереотипних компонентів (тексти ділових переговорів, протоколів, офіційно-ділових паперів тощо).

Основні правила ведення мовлення. Для різних видів мовленнєвої діяльності суспільство формує певні правила їх здійснення. Правила ведення мовлення, чи етикет мовлення, поділяються на правила для мовця і слухача.

Виділимо насамперед правила для мовця:

1. Доброзичливе ставлення до співрозмовника, повага до адресата.

2. Необхідно виявляти доречну у певній ситуації ввічливість (враховувати стать, вік, службовий чи суспільний статус тощо). Треба знімати надмірну категоричність.

3. Мовцеві не рекомендується ставити в центр уваги своє “я”, нав'язувати свої думки й оцінку подій.

4. Необхідним для мовця є відокремлення власного “я” слухача у центр уваги.

5. Мовцеві треба вміти вибирати тему для розмови, доречну в кожній ситуації, яка є цікавою, зрозумілою партнерові.

6. Мовець повинен стежити за логікою розгортання тексту, за тим, щоб висновки не протирічили задуму бесіди.

7. Мовець повинен пам'ятати, що межа смислового сприйняття і концентрації уваги у слухача – обмежені.

8. Мовцеві необхідно постійно відбирати мовні засоби відповідно до вибраної тональності тексту, орієнтуючись не тільки на адресата, але й на ситуацію спілкування загалом, на офіційність або неофіційність ситуації.

9. Мовець повинен пам'ятати, що в усному контактному безпосередньому спілкуванні слухач не тільки чує, але й бачить його, отже, сприймає жести, міміку, пози, загальну манеру триматися при розмові й культуру поведінки.

Правила
 для слухача:

1. Необхідно перервати всі справи й уважно вислухати мовця.

2. Слухаючи, необхідно доброзичливо, з повагою і терпляче ставитися до мовця, бути тактовним.

3. Намагатися не перебивати мовця, не вставляти недоречних зауважень, не переводити власне слухання у говоріння.

4. Слухаючи, треба перевести в центр уваги мовця та його інтереси.

5. Необхідно вміти вчасно оцінити мовлення співрозмовника, погодитися чи не погодитися з ним, відповісти на питання.

Поради для успішної бесіди:

  •  Чим коротшою передбачається бесіда, тим старанніше до неї варто готуватися;
  •  Готуючись до будь-якої ділової бесіди, бажано заздалегідь написати план чи відпрацювати найбільш вагомі аргументи та формулювання;
  •  Постійно пам’ятайте про Вашого співрозмовника, його мотивах, бажанні самоствердитися, адже він – визначальна фігура під час співбесіди;
  •  Спробуйте використати особистий контакт, обмежити кількість сторонніх осіб;
  •  При викладенні своєї позиції найбільшу увагу зверніть на ясність, короткість, зрозумілість Ваших слів;
  •  Не будьте неввічливим і позбавленим смаку, поводьтеся коректно та тактовно, компліменти говоріть помірно;
  •  Поводьтеся впевнено, без якби, краще коли я...;
  •  Уникайте „лобових” питань, як на допиті, а також питань, на які співрозмовник може відповісти „ні”, полегшіть йому позитивну відповідь. Японці вважають, що пряма відмова принижує співрозмовника, що заважає бесіді;
  •  Давайте фундаментальні пояснення вашої позиції, якщо співрозмовник з нею не погоджується;
  •  Завжди, коли є можливість визнати правоту співрозмовника, робіть це;
  •  Уникайте демагогії, жаргона;
  •  Повторюйте у ході бесіди основні думки співрозмовника: Якщо я правильно Вас зрозумів, то... Ніколи не дублюйте своїх фраз;
  •  Слідкуйте за логікою, намагайтеся не віддалятися від теми;
  •  Спостерігайте, слухайте та оцінюйте реакцію, задавайте питання;
  •  У ході переговорів більше уваги варто приділяти незнайомим людям;
  •  Твердо доводьте свою позицію, але витримуйте офіційний стиль;
  •  Висловлюйтесь оптимістично, впевнено;
  •  Релігійні вірування, політичні переконання, сексуальна орієнтація – теми, до яких не варто звертатися;
  •  Можна поцікавитися здоров’ям, не заглиблюючись у діагноз.

Телефонна розмова

Телефонна розмова – один із видів усного ділового мовлення, що забезпечує безпосередній двосторонній обмін інформацією на будь-якій відстані при чому співрозмовники не бачать один одного.

Особливості: безпосереднє спілкування; відсутність позамовних чинників (міміка, жести, вираз обличчя); визначальну роль відіграє голос  (тембр, інтонація, наголос); культура мовлення.

Вимоги до ведення телефонної розмови:

  1.  дотримуватися норм української орфоепії;
  2.  чітка дикція, паузи;
  3.  голос потрібної гучності, витриманий;
  4.  дотримуватися культури мовлення: вести розмову діловито, ввічливо, не перебивати співрозмовника;
  5.  лаконічно висловлювати думки, варто мати записник;
  6.  називати співрозмовника не на «ви», а на ім`я та ім`я по батькові;
  7.  не телефонувати рано-вранці або пізно ввечері;
  8.  не можна вітати зі святами;
  9.  не можна вирішувати складні питання.

Компоненти службової телефонної розмови:

1. Момент встановлення зв`язку

  1.  окрім встановлення зв`язку (Алло! Слухаю! Вас слухають!) варто визначити відповідача (Кафедра! Іванов! Проректор з наукової роботи), що економить службовий час;
  2.  той, хто починає розмову, повинен назвати свою посаду, прізвище або назву установи, від якої телефонує. Якщо особа, що телефонує, не представилася, варто перепитати, оскільки розмова «наосліп» може призвести до непорозумінь;
  3.  якщо ви не впевнені у правильності набраного номера, ввічливо перепитати, а не кидати трубку. У разі помилки перепросити;
  4.  якщо трубку взяв не той, до кого телефонуєте, ввічливо покликати до телефону. Доречні фрази: Чи можна попросити... Чи не можна покликати... Ви не могли б попросити... Будьте такі добрі...

2. Виклад справи передбачає виклад основної інформації, обговорення ситуації.

  1.  кожна фраза будується чітко, стисло, лаконічно, короткі фрази, без зворотів;
  2.  не перетворювати розмову в монолог;
  3.  при викладі справи робити паузи для кращого розуміння матеріалу співрозмовником;
  4.  якщо розмова переривається, передзвонює той, хто подзвонив.

3. Закінчення розмови

Закінчує розмову той, хто подзвонив. Окрім випадків, коли абонент – 1)людина, старша за віком, 2)вищий за посадою, 3) жінка.

Телефонограма – документ, який фіксує телефонну розмову і фіксується у спеціальній книзі. Як правило, містить розпорядження, інформацію вищих органів. Адресат після ознайомлення з текстом становить свій підпис і в такий спосіб підтверджує свою відповідальність виконання переданих розпоряджень або доведення інформації до відома.

Ділове засідання

Ділове засідання – засідання, на якому присутні виконавці тих рішень, які приймаються, тому передбачається той факт, що рішення буде найоб’єктивнішим.

Види:

  1.  інформаційні (учасників знайомлять з певними даними, положеннями і настановами. Повідомляється важлива інформація. Якщо інформація не дуже важлива, то краще її повідомити письмово або по телефону),
  2.  оперативні (мають на меті охопити 3 стадії процесу управління: збір інформації, її переробку, прийняття рішень. Такі засідання можна проводити по селектору або у формі пятихвилинки),
  3.  дискусійні (найдемократичніші: кожен висловлює свою думку).

Заздалегідь обовязково треба повідомити дату, час початку та закінчення, місце проведення, щоб не порушувати плани учасників.

Підготовка наради включає: визначення тематики засідання, порядку денного, складу учасників, дати, часу,    приміщення.

Основні вимоги:

  •  обрати світле, тепле приміщення з доброю акустикою, вентиляцією. Це не повинен бути кабінет керівника;
  •  на засідання запрошуються лише ті, хто справді потрібен;
  •  запрошення здійснюється: усно, по телефону, письмово. Під час запрошення повідомляється тема засідання, дата і місце. Запрошення треба робити у коректній формі, оскільки фраза «Явка обовязкова» ображає. Можна не повідомляти про засідання лише тоді, коли вони проходять регулярно;
  •  Регламент – 40 хвилин на питання.
  •  Оптимальна кількість учасників – 10-12 чол. Якщо учасників більше – варто поділити їх на групи.
  •  По кожному пункту має бути підведений підсумок, в кінці – зроблені висновки. Хід обговорення питань фіксується у протоколі. За виконанням постанов має здійснюватися контроль.

Ведення

Обов’язки голови наради:

  •  Організовувати нараду
  •  Стежити за ходом дискусії
  •  Добирати запитання
  •  Аналізувати відповіді, робити висновки
  •  Об’єктивно поводитися
  •  Створювати доброзичливу атмосферу
  •  Дотримуватися культури мовлення

 Недоліками, який має уникати головуючий, є  затримання наради, довге вступне слово,  тиск на учасників, виявлення прихильності до когось, відхилення від регламенту, надмірне використання жестів, міміки.

Секретар повинен:

  •  Протоколювати нараду
  •  Доводити учасникам потрібну інформацію
  •  Надавати технічну допомогу

Учасники повинні дотримуватися таких правил:

  •  не відходити від теми засідання,
  •  не перебивати один одного,
  •  бути ввічливими, не показувати свого роздратування чи поганого настрою,
  •  бути тактовними, не ображати один одного,
  •  бути небайдужими до проблеми, що обговорюється,
  •  дотримуватися ділового, спокійного тону, п
  •  ромовляти з дружніми інтонаціями, чіткою дикцією.

Прийом відвідувачів  

Приватне усне ділове мовлення – це засіб спілкування людей у процесі виконання службових обов’язків, а також прийом працівниками установи відвідувачів в години їх прийому.

Треба розрізняти публічне і приватне спілкування: хоча і два співрозмовники, але публічне спілкування ведеться офіційно.

Хочеш бути розумним – навчись розумно питати, уважно слухати, спокійно відповідати й переставати говорити, коли нема чого більше сказати.

       У.Лафатер

Підготовка:

  •  визначити графік прийому відвідувачів, довести до відома
  •  на дверях кабінету має бути табличка з потрібною інформацією: прізвище, ім.’я, ім.’я по батькові, посада, години прийому, можливе коло питань
  •  підготувати місця для очікування відвідувачів.

Вимоги до особи, що проводить прийом:

  •  діловитість, чуйність, уважність, ввічливість, коректність, доброзичливість, повага
  •  не відволікатися на телефон і підписання документів
  •  голос спокійний, розважливий
  •  дотримуватися культури мовлення
  •  знайти розв’язання справи

Спочатку треба встати, привітатися, запропонувати сісти, дати відвідувачу самостійно почати розмову. Не забувати про доброзичливість. Уважно, не формально ставитися до кожної справи. Поважати співрозмовника – не дратуватися, не переривати його. Під час проведення прийому треба не забувати і про загальні правила ввічливості: з особливою увагою ставитися до старших, жінок. 

Небажані перешкоди: телефон, підписання документів, негайні справи.

Треба відкинути негативні емоції.

Особливу увагу треба приділити мові (тон спокійний, розважливий, змінювати темп, використовувати лише літературну мову без експресивно-забарвлених слів  тощо).

 Необхідно створити невимушену обстановку. Треба вміти вислухати людину, не відмахуючись від неї.

Говорити треба коректно.

Обовязково треба знайти розвязання справи.

Вимоги до відвідувача:

  •  прийти раніше визначеного часу, принаймні не запізнюватися
  •  перевірити зовнішній вигляд
  •  представитися, визначити проблему
  •  вести розмову стисло, лаконічно
  •  поводитися скромно, із самоповагою

Організація прийому

За неї відповідає секретар. Він же вирішує дрібні питання, підготовлює відповідні документи, інформацію.

Хід продумують той, хто приймає і той, хто відвідує.

Прийом

Вхід до кабінету особи, що здійснює прийом, – в порядку черги. Треба прибрати таблички типу «Не смітити» – бо це ображає людей.

 

Співбесіда – вид ділового спілкування, у процесі якого обидві сторони мають визначитися стосовно подальшої співпраці. Важливо пам’ятати, що це двосторонній процес: роботодавець чи спонсор намагається визначити, чи маєте ви необхідні знання та навички, кваліфікацію та особисті якості для ефективної роботи, а Ваше завдання – використати співбесіду, щоб оцінити можливості професійного росту та кар’єри у даній організації, отримати інформацію для роздумів.

Поради:

  •  обдумати відповіді на типові питання типу Чому ви бажаєте працювати з нами? Що ви знаєте про нашу організацію? Чому претендуєте на це місце? Чим ваші знання та досвід можуть бути корисні для нас? У чому ваші слабкі/ сильні сторони? Як ви бачите розвиток своєї кар’єри? Розкажіть про себе. Як Ви уявляєте свої повноваження?
  •  Мати при собі документи: паспорт, резюме, диплом, трудова книжка
  •  Триматися впевнено
  •  Дивитися на співрозмовника прямо й відкрито. Якщо на співбесіді більше однієї людини, підтримуйте зоровий контакт з усіма
  •  Посміхайтеся
  •  Одягніться по-діловому, трохи урочисто
  •  Спочатку подумайте, потім говоріть спокійно й упевнено (я думаю замість мені здається)
  •  Тримайте в голові перелік питань, які хочете поставити
  •  Уникайте заплутаних і затягнутих відповідей
  •  Уникайте односкладних відповідей, завжди давайте пояснення Ваших тверджень
  •  Не варто себе недооцінювати
  •  Добре підготуйтеся, захопіть із собою потрібні матеріали
  •  Цілком припустимо перепитати чи уточнити поставлене питання замість відповідати на додумано.

Після співбесіди, отримавши пропозицію, можна обговорювати заробітну плату. Якщо вам нічого не повідомляють більше двох тижнів, варто зв’язатися та запитати про причини відмови – це неоціненний досвід.

Співбесіда (інтерв’ю) – далеко не найдосконаліший спосіб відбору, тому сьогодні деякі компанії використовують на додаток тести.

  1.  Терміни і термінологія

  1.  Загальнонаукові терміни

Словник професійного мовлення

Лексика, що обслуговує сферу професійної діяльності певної групи мовців, складає словник професійного мовлення. Серед його засобів на особливу увагу заслуговують терміни, професіоналізми та канцеляризми.

Терміни неоднакові за ступенем спеціалізації їхнього значення.

Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни можна поділити на 3 основні групи:

1.      Загальнонаукові терміни, тобто терміни, які вживаються практично в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез і под. До цієї категорії відносять і загальнотехнічну термінологію (машина, пристрій, агрегат).

2.      Міжгалузеві терміни - це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях. Наприклад, економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, наприклад: амортизація, екологічні витрати, технополіс, приватна власність.

3.      Вузькоспеціальні терміни - це терміни, характерні лише для певної галузі, наприклад: ресори, стіжок, десерт і под.

5.2. Спеціальні терміни та професіоналізми

Безперечно, професійне спілкування неможливе без використання термінів. Проте в мовленні фахівців, крім термінів, широко побутують і інші спеціальні одиниці — професіоналізми та номенклатурні назви.

Професіоналізми — це слова або вислови, притаманні мові людей певної професійної групи. Суттєва різниця між термінами і професіоналізмами полягає в тому, що терміни — це офіційні наукові назви поняття, а професіоналізми виникають як розмовні, неофіційні замінники термінів (платіжка — платіжне доручення; вишка — вища математика, пара — дві академічні години) або коли та чи інша професія, рід занять не має розвиненої термінології (наприклад, рибальство, гончарство і т. д.). Професіоналізми на відміну від термінів, як правило, емоційно забарвлені, є переосмисленими словами загального вжитку. Вони можуть бути незрозумілі людям, які не належать до певної професії, пор.: бобик, бублик у мові водіїв.

Професіоналізми можуть використовуватися в неофіційному професійному спілкуванні, проте вони є ненормативними в професійних документах, текстах, в офіційному усному мовленні.

Номенклатура (від лат. nomenclatura — перелік, список імен) — сукупність назв конкретних об’єктів певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо. Їх потрібно відрізняти  від термінів, що позначають абстраговані наукові поняття. Номенклатуру становлять іменники та словосполучення, які передають як систему назв об’єктів певної науки, так і сукупність назв одиничних об’єктів (наприклад, у географічній номенклатурі — Чорне море, Шацькі озера, річка Десна), видові назви (у ботанічній лексиці назви дерев: дуб, смерека, ялина). Існує номенклатура медична, мовознавча, хімічна, технічна, економічна (пор. термін валюта і номенклатурні назви долар, євро, крона, гривня і под.).

Термін – це слово або усталене словосполучення, що чітко й однозначно позначає наукове чи спеціальне поняття. Терміни не лише називають предмети чи поняття, а й дають їм точне визначення, тому вживаються лише в окремих стилях мови: науковому, публіцистичному, офіційно-діловому.

Характерні ознаки:

  •  висока точність значення;
  •  системність (зв`язок з іншими термінами даної предметної сфери);
  •  наявність дефініції (визначення) в більшості  термінів;
  •  моносемічність (однозначність) у межах однієї предметної галузі, однієї наукової дисципліни або сфери професійної діяльності (диск, хребет);
  •  стилістична нейтральність;
  •  відсутність експресії, образності, суб`єктивно-оцінних відтінків.

За поширеністю вживання поділяються на загальновживані (теорія, гіпотеза, формула, комбінація, технологія) та вузькоспеціальні (сюрреалізм, високочастотний порт).

За походженням терміни можна поділити на групи:

1) запозичення з інших мов (маркетинг, бюджет),

2) словотворчі кальки – відтворення іншомовного терміна своїми адекватними словотворчими засобами (товарообіг, техогляд, кислотостійкість),

3) власні утворення (мережа).

Як правило, терміни першої групи  з’являються в українській мові через мову-посередника – російську, що часто провокує появу російських словоформ. Власне російські терміни українська мова запозичує рідко, переважно тоді, коли відсутні адекватні українські словотворчі засоби для калькування термінів-зразків (друга група).

За будовою терміни поділяються на прості (комп’ютер, маса), складні (кристалофізика, двочлен), складені (радіоактивний елемент, роздільна здатність принтера) та складноскорочені (ГЕС, ВНЗ, техред, колдоговір).

Способи творення термінів:

морфологічний

суфіксальний: моделювання, батарейка, золотник, акумулятор,

префіксальний: підстанція, субмодуль, антитеза, деблокування,

префіксально-суфіксальний: навушник, підкрилок, надпровідність,

безафіксний: перекис, напір,

основоскладання, словоскладання, абревіатури: інженер-програміст, блок-матриця

субстантивація (перехід прикметників та дієприкметників у іменники): вахтовий, лісничий, пряма,

лексико-семантичний (термінологізація слів загальновживаної лексики): вікно (комп.), хвіст (астроном.), хребет (геогр.).

Сьогодні часто можна почути твердження, що українська мова не спроможна обслуговувати наукову сферу, оскільки не має відповідних засобів. Це абсолютно безпідставна заява. Інша справа, що українська термінологія перебуває у ситуації становлення, оскільки не розвивалася за часів існування СРСР, через те виглядає менш стабільно за російську.

Вимоги до вживання:

  •  розрізняти терміни-омоніми, що називають поняття різних наук (пам`ять людська/оперативна, зв`язок);
  •  дотримуватися правил утворення від терміна похідних форм, не допускати просторічних форм, русизмів;
  •  уникати неоднозначного тлумачення термінів, чітко диференціювати значення;
  •  розрізняти семантичні та стилістичні особливості термінів-дублетів (нові й старі, власномовні й запозичені), термінів-неологізмів.

Термінологія – сукупність термінів, яка відображає поняття, що утворилися й функціонують у кожній галузі стихійно.

Терміносистема – опрацьована фахівцями певної  галузі та лінгвістами сукупність термінів, яка адекватно й однозначно відображає систему понять цієї галузі.

5.3.Типи термінологічних словників

У мовознавстві існує спеціальний розділ, що займається теорією і практикою укладання словників, – лексикографія (від грец. Lexis – слово і grafo – пишу).

Словники – це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, тематичному, гніздовому тощо). Словники – скарбниця народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь. Праця над укладанням словників вимагає глибоких знань і великих зусиль.

       Термінологічний словник – один із різновидів лінгвістичного словника, у якому подано термінологію галузі (кількох галузей) знань. Теорією і практикою укладання словників займається термінологічна лексикографія. Розроблення загальної класифікації документів є одним із провідних напрямків документознавства, класифікація термінологічних словників розглядається в колі проблематики термінографії. 

Таблиця

Класифікація термінологічних словників

Ознака Вид, тип словника

1. Видова класифікація словників

1.1. Класифікація за інформаційним складником

Широта охоплення термінологічної лексики Універсальні, багатогалузеві, галузеві,

вузькогалузеві

Перекладні Спосіб опису лексичного значення слова (двомовні, багатомовні)

Праці енциклопедично-довідкового типу (тлумачні,

тлумачно-перекладні, довідники, енциклопедії,

енциклопедичні словники)

Час творення термінів Словники сучасної термінології, словники історичної

термінології

Опис термінолексики, який ґрунтується на різних

рівнях мови

Орфографічний, словотвірний, синтаксичний,

семантичний

Склад основного тексту, кількість залучених творів Моновидання, збірник

1.2. Класифікація за матеріальним складником документів

Структура, кількість одиниць Серійні, однотомні, багатотомні

Матеріальна форма носія інформації Кодексові, дискові, комбіновані

Характер знакових засобів Текстові, матричні, комплексні

Спосіб документування Друковані, електронні

Призначеність для сприйняття Людиночитні, машиночитні

Канал сприйняття Візуальні

Повнота відображення мовної лексики Повні, середні, короткі, словники-мінімуми

Порядок розміщення лексичного матеріалу Формальні (алфавітні, алфавітно-гніздові)

Логічні (систематичні, систематично-алфавітні)

1.3. Класифікація за обставинами існування в зовнішньому середовищі

Первинність виходу в світ Оригінальні, передруки й перекладені

Місце створення Корпоративні, загальнодержавні, зарубіжні

Поширеність вживання термінології Словники загальновживаної тармінології, словники

індивідуально-авторської термінології

2. Типологічна класифікація словників

Цільове призначення Довідковий документ; науковий документ; науково-

популярний документ; виробничий документ;

навчальний документ

Читацьке призначення Для широких кіл; для окремих категорій фахівців

чи угруповань мовців

Типи словників

Перекладні словники

      Найбільш поширені в Україні двомовні перекладні словники. Їх створення ґрунтується на багатих традиціях української лексикографії, відзначається безперервним удосконаленням, поглибленням наукового, мовного опрацювання. Однією з визначних праць української лексикографії є шеститомний «Українсько-російський словник», укладений колективом Інституту мовознавства імені О. О. Потебні і виданий у 1953—1963 рр. Цей словник є широким зібранням лексичних та фразеологічних скарбів сучасної української літературної мови. Опубліковані російсько-українські словники, які представляють термінологію багатьох галузей знань: гірничий, хімічний, фізичний, математичний, геологічний, гідротехнічний, технічний, ветеринарний, сільськогосподарський, а також крім російсько-українських і українсько-російських, видано також двомовні і багатомовні словники, які охоплюють й інші мови. Навіть короткий огляд сучасних перекладних словників, створених українськими лексикографами, свідчить про значну і глибоку інформативність цих видань, їх важливе практичне значення.

Тлумачні словники

Найвищим досягненням української лексикографії стало видання одинадцятитомного «Словника української мови» — першого тлумачного словника української мови, найповнішого та найбагатшого зібрання її лексики та фразеології. Словник, виданий упродовж 1970—1980 років, містить близько 135000 слів.

Помітним явищем у розвитку української лексикографії стала поява словників, присвячених мові окремих письменників: «Словник мови Шевченка», «Словник мови творів Г. Квітки-Основ'яненка». Готуються нові словники, присвячені описові словесних скарбів із творів найвидатніших майстрів українського художнього слова. Як уже відзначалося, серед тлумачних словників важливе місце посідають словники іншомовних слів.

1974 року побачив світ «Словник іншомовних слів» за редакцією академіка О. С. Мельничука, підготовлений співробітниками Головної редакції Української Енциклопедії. Словник дає коротке пояснення слів і термінів іншомовного походження, які перебувають у науковому обігу, вживаються в сучасній українській пресі, художній літературі. 1985 року вийшло друге видання цього словника.

Етимологічні словники

Великим здобутком української лексикографії є створення Етимологічного словника української мови, укладеного в Інституті мовознавства ім. О.О. Потебні. У словнику знаходять етимологічне висвітлення зафіксовані в XIX і XX ст. слова української літературної мови й українських діалектів, як здавна успадковані, так і запозичені з інших мов. Він охоплює матеріали пам'яток української мови.

Словники синонімів, антонімів, паронімів

Ці словники теж значною мірою сприяють піднесенню мовної культури, розвивають навички стилістичної майстерності. Увага до синонімічних, антонімічних засобів допомагає збагачувати вираження думок і почуттів, досягати більшої точності, емоційності мовлення. Ставилась мета не лише дати тлумачення компонентів антонімічних пар та проілюструвати їх вживання, а й показати антонімічні слова в живих контекстуальних зв'язках, особливості сполучуваності антонімів, уживання їх у фразеологічних зворотах. У 1986 р. вийшов «Словник паронімів української мови». Словник є першою спробою в українській лексикографії опису паронімів — близьких за звучанням, але різних за значенням і написанням слів. Описано понад 1000 паронімів, які найчастіше зустрічаються в шкільних підручниках, у навчальних посібниках, науково-популярних книжках, публіцистиці, художній літературі, побутовому мовленні.

Орфографічні, орфоепічні та інші словники правильності мови

Українські орфографічні словники видавалися досить часто ще в 20-х роках, але зі зміною правопису у 1946 р. постала потреба в нових словниках цього типу. Відомий український лексикограф Колектив науковців Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні створив великий (з реєстром до 114 000 слів) «Орфографічний словник української мови» (1975, 1977).

У зв'язку з деякими змінами в правописі сучасної української мови виникла потреба на нові словники. У 1994 році було видано. До орфографічного своїм практичним призначенням наближаються словники акцентологічні та орфоепічні, тобто словники нормативного наголошення слова і правильної вимови.

У 1984 р. вийшла праця М. І. Погрібного — «Орфоепічний словник». У словнику вміщено близько 44 000 слів. Він подає вимову і наголос слів відповідно до загальноприйнятих літературних норм. Останнім часом з'являються словники комплексного характеру, в яких відомості про написання, вимову поєднуються з інформацією про особливості слововживання. Широко представлені власні назви, абревіатури.

У 1989 р. вийшов «Словник труднощів української мови» за редакцією С. Я. Єрмоленко, в якому пояснюється написання й вимова слів, словотворення, дається граматична і стилістична характеристика слів, наводяться приклади сполучуваності слів, зокрема керування. У словнику зібрано найбільш складні випадки, які викликають труднощі у мовленні.)

Фразеологічні словники

Уживання фразеологічних зворотів збагачує мову, надає їй яскравої емоційної забарвленості, виразності. Чимало фразеологічних довідників присвячено прислів'ям та приказкам — справжнім перлинам народної мудрості. 1993 року вийшов «Фразеологічний словник української мови» в двох книгах. Це своєрідний підсумок попередніх надбань у систематизації української фразеології, зібрання найуживаніших сталих словосполучень з їхніми різноманітними функціональними характеристиками.

6.Точність і доречність мовлення

6.1.Складні випадки слововживання

Багаторічне русифікація і використання суржику в спілкуванні українців привело до широкого розповсюдження в мові невластивих для української граматики і форм. Тут представлені помилки, що часто зустрічаються, поряд з правильними словами і фразами.

Помилкові слова та словосполучення

Як правильно говорити і писати

Багаточисельний, багаточисленний

численний

безкорисний труд (русизм)

безкорислива праця

безкоштовний проїзд

безплатний проїзд

безмежні дебати

нескінченні дебати

безнаказанність (русизм)

безкарність

більшості (меншості) нього

більший (менший) за нього (ніж він, від нього)

біля мільйона гривень

близько (коло) мільйона гривень

благодійно впливати

сприятливо впливають

буду через пару хвилин

буду через кілька хвилин

взятка (русизм)

хабар

виборне право

виборче право

вибраний депутат

обраний депутат

виключення

виняток

виключно гарний настрій

винятково гарний настрій

вимагає доопрацювання закон

потребує доопрацювання закон

вимушена міра

вимушений захід

винести подяку

оголосити подяку

висвітити питання

висвітлити питання

відволікати увагу

відвертати увагу

відкрив двері до кімнати

відчинив двері до кімнати

відкрийте очі

розплющить очі

відкрита людина

відверта людина

відноситися

ставитися

відносини між людьми

стосунки між людьми

відрізняти закон

розрізняти закон

відсутність часу

брак часу

відтік кадрів

відплив кадрів

відчислення у бюджет

відрахування у бюджет

відчуття обов'язку

почуття (чуття) обов'язку

вільна вакансія

вільна посада

вірна відповідь

правильна відповідь

вірний висновок

правильний висновок

вірогідний результат

імовірний результат

вітальна адреса ювілярові

вітальний адрес ювілярові

взяти на замітку

взяти до уваги

включати лампу

вмикати лампу

внаслідок перемоги

в результаті перемоги

воєнна підготовка

військова підготовка

в сім годин

о сьомій годині

втрати на будівництво

витрати (затрати) на будівництво

втратив свідомість

знепритомнів

вулицею рухалась колона

вулицею йшла (посувалася) колона

гарний законопроект

прийнятний, вдалий законопроект

говорить про те

свідчить про те

громадський обов'язок

громадянський обов'язок

громадянський порядок

громадський порядок

давати пропозиції

вносити пропозиції

дати слово

надати слово

день відчинених дверей

день відкритих дверей

діловита розмова

ділова розмова, але діловита людина

діставати поширення

набувати поширення

довго зупинятися не буду

докладно спинятися не буду

добавляти час

додавати час

добре виглядає

має добрий вигляд

добре відноситися до роботи

добре ставитися до роботи

довгий час

тривалий час

довгочеканна мить

довгоочикуванна мить

доказати вину

довести вину

дорогоцінний час

цінний час

доходити спільної мови

знайти спільну мову

другим разом

іншим разом

другими словами

іншими словами

дякую вас

дякую вам

електрична сітка

електрична мережа

жилий будинок

житловий будинок

жилий масив

житловий масив

життєві незгоди

життєві знегоди

завдяки запізненню одержав зауваження

через запізнення одержав зауваження

завдяки злочинності

через злочинність

завчасне питання

передчасне питання

загубив сили

втратив силу, знесилитися

за виключенням

за винятком

заключення

висновок

заключати угоду

укладати угоду

закрив за собою двері

зачинив за собою двері

закрутилася голова

запаморочилася голова

залізна дорога

залізниця

засідання продовжувалося кілька годин

засідання тривало кілька годин

затіяв спір

зчинити суперечку

затягувати роботу

зволікати з роботою

заставляти

примушувати

збереження грошей

заощадження грошей

збільшення цін

підвищення цін

згідно закону

згідно з законом, відповідно до закону

здати іспити

скласти іспити

здібний зробити

здатний зробити

знаходитися на обліку

перебувати на обліку

з усіх сторін

з усіх боків

зустрічаються помилки

трапляються помилки

зустрічати розуміння

порозумітися, дійти до згоди

іде до обличчя

пасує до обличчя, личить

із-за чого сталося

через що (внаслідок чого) сталося

кинулось в око

впало в око

книжна торгівля

книжкова торгівля

конкурентноздібний

конкурентноспроможний, конкурентноздатний

кордони округів

межі округів

крилатий вираз

крилатий вислів

кристально чистий

кришталево чистий

крупномасшабний

великомасштабний

крупнопанельний

великопанельний

купля

купівля

лишатися депутатства

бути позбавленим депутатства

лісні квіти

лісові квіти

лічити хворобу

лікувати хворобу

майбутній рік

краще: наступний рік

малочисельні народи

нечисленні народи

матеріальна зацікавленість

матеріальна заінтересованість

минулорічний

краще: торішній

між тим

тим часом

міроприємство

захід

мова йдеться про щось

йдеться (мова йде) про щось

на круг (щодо врожаю)

в середньому

на основі законів

на підставі законів

наносити збитки

завдавати збитків

на порядку денному одне запитання

на порядку денному одне питання

написав дві строчки

написав два рядки

на протязі дня

протягом дня

напроти

навпаки

настоювати

наполягати

наступні завдання

такі завдання

наші взаємовідносини

наші взаємини (стосунки)

не дивлячись на те, що...

незважаючи на те, що...

неправомочність

неправомірність

нестерпна біль

нестерпний біль

неякісно

недоброякісно

нічого не поробиш

нічого не вдієш

носити характер

мати характер

об'єм законотворчих робіт

обсяг законотворчих робіт

область промисловості

галузь промисловості

один на один

сам на сам

один та два рівняється трьом

один та два дорівнює трьом

опираючись на закон

спираючись на закон

ось цей, ось так, ось там, ось тут

оцей, отак, отам, отут

охота на відьом

полювання на відьом

пів восьмого

пів на восьму

перевернить сторінку

перегорніть сторінку

переписуватися з ким

листуватися з ким

підбір кадрів

добір кадрів

підводити підсумки

підбивати підсумки

піднімати зарплату

підвищувати зарплату

піднімати питання

порушувати питання

підписка на газети

передплата на газети

плекати ілюзії

тішитися ілюзіями

повістка дня

порядок денний

поговорити по душам

поговорити щиро (відверто)

погрозити пальцем

насваритись пальцем

поділ функцій між...

розподіл функцій між...

поділяти позицію

займати позицію

позбутися положення

втратити становище

показним є приклад

взірцевим або красномовним є приклад

покращити законопроект

поліпшити законопроект

по мірі того, як

у міру того, як

постраждати від знецінення

потерпіти від знецінення

поступають податки

надходять податки

поступило в продаж

надійшло в продаж

поступити по закону

діяти (чинити) згідно з законом

потерпіти аварію

зазнати аварії

по цим галузям

у цих галузях

правка не внесена

поправка не внесена

представити депутата

відрекомендувати депутата

пресловутий

сумнозвісний

приведіть приклад

наведіть приклад

прийомна голови

приймальня голови

приводити до висновку

призводити до висновку

приймати участь

брати участь

прийняти до відома

взяти до відома

прийняти участь у чому

взяти участь у чому

прийшли всі без виключення

прийшли всі без винятку

прийшло в голову

спало на думку

провадити курс реформ

проводити курс реформ

проводити операції

провадити операції

продовження буде

далі буде

протирічити

суперечити

рахувати (я рахую)

вважати (я вважаю)

рішення по найбільш важливим питанням

рішення з найважливіших питань

робити зусилля

докладати зусиль

роздався телекфонний дзвінок

пролунав телефонний дзвінок

розподіл влади на…

поділ влади на…

розробити міроприємство

розробити заходи

розтаможувати товар

розмитнювати товар

саме по собі

саме собою

свідоцтвом цього є

свідченням цього є

сказано на мій адрес

сказано на мою адресу

складає 100 гривень

становить 100 гривень

слідувати прикладу

наслідувати приклад

слідуюче питання

наступне питання

співпадати

збігатись

співставляти

зіставляти

споживати інформацію

користуватися інформацією

справа рухається повільно

справа посувається повільно

спрямовувати закон комітетам

направляти закон комітетам

стосовно

щодо

стремління

прагнення

судьба людини

доля людини

ставити акцент на чомусь

робити акцент на чомусь

стрибати з одного боку в інший

кидатись з одного боку в інший

так прийнято

так заведено

так як

оскільки, бо

творче лице

творче обличчя

тим не менше

а втім, проте, однак

тормозити

гальмувати

трапилася сварка

сталася сварка

туристська поїздка

туристична поїздка

у заключення сказав

на закінчення (у підсумку, у кінці) сказав

узгоджувальна комісія

погоджувальна комісія

умісно сказати

доречно сказати

у мутній воді

у каламутній воді

у нас є можливість

ми маємо можливість

у противному випадку

у противному разі

утруднювати питання

ускладнювати питання

це говорить про недосконалу організацію роботи

це свідчить про недосконалу організацію роботи

це не являється аргументом

це не є аргументом

ціленаправлено

цілеспрямовано

чинне місце

належне місце

чисто

суто

являється, являються

є

ядохімікати

отрутохімікати

якісний товар

доброякісний товар

  1.  Функціональні особливості синонімів, паронімів та омонімів у діловому мовленні
  2.  Багатозначність, паронімія, омонімія у професійному мовленні.

Слово може мати одне або кілька лексичних значень. Слово, що має одне лексичне значення, називається однозначним.

Відповідно, багатозначне слово – це слово, що має кілька лексичних значень.

В українській мові, як і в інших мовах, більшість слів належить до багатозначних, але вживаються в ній, звичайно, і однозначні слова.

Пароніми у професійному мовленні

Пароніми (від грец. Para – біля, поруч, onyma – ім’я) – слова, які дуже близькі за звучанням, але різні за значенням і написанням. Саме ця близькість, незначна звукова різниця у мовленні спричиняє труднощі у засвоєнні і призводить до помилок. Паронімія – явище, поширене у всіх сферах мовної діяльності. Опису цієї групи слів присвячений словник: Гринчишин Д.Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. – К., 1986, який містить понад 1000 паронімів, що трапляються у періодиці, науково-популярних виданнях, побутовому мовленні.

Слова можуть мати спільні корені, але відрізнятися різними префіксами або наявністю / відсутністю префіксів. Найчастіше це дієслова або похідні від них утворення, напр..:

Ознайомити – дати відомості, інформацію (зі станом справ, з планом, з проектом) – познайомити – представити, рекомендувати (з приятелем, зі співробітниками);

Вирізнятися – виділятися серед інших, бути помітним (зростом, силою, голосом) – відрізнятися – характеризуватися особливостями, які не властиві подібним іншим (від своїх колег, один від одного);

Засвоювати – сприймаючи нове, робити його звичним і звичайним для себе (матеріал, ідеї, правила) – освоювати – робити придатним для використання, використовувати (землі, космос, кошти), за допомогою навчання опановувати щось (виробництво, нову техніку);

Зумовлювати – бути причиною чогось, створювати передумови (перемогу, тенденції, якість) – обумовлювати – визначати умови, обмежувати певною умовою (пунктом договору);

Заснований – закладений, розпочатий будівництвом, організований (університет, товариство) – оснований – який ґрунтується на чомусь (на принципах, на вченні);

Виплата – видання плати за що-небудь; сплачування боргу (авансу, відсотків, гонорару0 – оплата – внесення плати, платіж, вид плати (додаткова оплата праці, умови оплати) – плата – винагорода за виконану працю, послуги; віддяка, відшкодування (заробітна плата, квартирна плата, за навчання);

Витрати – кошти, гроші, витрачені на що-небудь (на соціальне забезпечення, на ремонт) – втрати – марне витрачення чогось, збитки (фінансові втрати, при транспортуванні); жива сила, а також військова техніка, втрачені під час війни (великі втрати, бойової техніки) – затрати – гроші, матеріальні цінності, енергія, сила, праця, затрачені на що-небудь (часу, матеріальних і фінансових ресурсів).

Паронімічна пара (або й більша кількість слів) може відрізнятися суфіксами, напр..:

адресант – „той, хто посилає лист, телеграму, відправник” – адресат – „той, кому адресується лист, телеграма, одержувач”;

відносини – „стосунки, взаємини, зв’язки” –  відношення – „зв’язок між одиницями-поняттями (числами, словами) у математиці, мовознавстві, філософії тощо”;

дипломант – „особа, відзначена почесним дипломом за видатні успіхи в якій-небудь галузі” – дипломат – „службова особа, яка займається дипломатичною діяльністю” – дипломник – „студент навчального закладу, який виконує дипломну роботу чи проект”.

Серед слів-паронімів, що відрізняються суфіксами, є дуже багато прикметників. Знати їхні значення або й невеликі значеннєві відтінки важливо, тому що можна допустити помилку тоді, коли вони вступають у зв’язки з іншими словами, на рівні синтаксичних сполучень. Прикметники тут є важливим засобом уточнення інформації, напр.:

Виборний – орган, посада, особа;

Виборчий – округ, дільниця, комісія, бюлетень, голос, кампанія;

Військовий – комісаріат, патруль, частина, госпіталь, квиток, звання; 

Воєнний – стан, кампанія, тактика, стратегія, період, роки, маневр;

Гарантійний – лист, паспорт, талон, ремонт, кредит, договір, зобов’язання;

Гарантований – заробіток, оплата, право, свобода, доходи;

Інформативний – характер, лекція, функція, перевантаженість;

Інформаційний – агентство, бюро, служба, новини, канал, технології;

Професійний – рівень, кваліфікація, компетентність, майстерність, обов’язок;

Професіональний – диктор, розвідник, футболіст, театр, виконання.

У мовній практиці відбувається змішування патронімічних пар, слова в яких відрізняються наявністю/відсутністю постфікса –ся, напр..:

Вибачати – „виявляти поблажливість до когось, прощати провину” – вибачатися – „просити вибачення, усвідомлюючи свою провину”;

Додержувати – „виконувати щось точно, забезпечувати наявність чогось (слова, обіцянки, порядку)” – додержуватися – „бути прихильником якихось думок, певних поглядів (курсу, переконань)”.

Нервувати – “хвилювати когось” – нервуватися – “хвилюватися самому”.

У паронімічні ряди можуть поєднуватися споріднені слова і випадково співзвучні. У багатьох випадках вони відрізняються голосними чи приголосними звуками, звукосполученнями, наявністю / відсутністю закінчення, напр.:

в’язи – “шийні хребці, задня частина шиї; шия” – м’язи – “тканина живого організму, здатна скорочуватися, забезпечуючи функцію руху”;

талан – “доля, щастя, удача” – талант – “видатні природні здібності, високий ступінь обдарування”;

степінь – “добуток двох, трьох і більше однакових співмножників” – ступінь – “порівняльна величина, що характеризує що-небудь, міра; посада, чин, звання; складова частина ракети”;

покажчик – “напис, стрілка або інша позначка, що вказує на напрям руху, розташування чого-небудь; довідкова книжка чи довідковий список, доданий до книжки; контрольно-вимірювальний прилад” – показник – “доказ, ознака чого-небудь; дані про результати якоїсь роботи, якогось процесу”.

Серед таких близькозвучних слів багато запозиченої лексики, напр.:

бювет – “будівля над мінеральним джерелом, обладнана для приймання лікувальних вод” – кювет – “водостічна канава вздовж шляху чи залізничного полотна”;

кампанія – “сукупність заходів для здійснення важливих громадсько-політичних, господарських або культурних завдань” – компанія – “група осіб, об’єднана певними інтересами; товариство; торговельне або промислове об’єднання, спілка”.

Якщо орієнтуватися на широке розуміння паронімії, до таких паронімічних пар можна зарахувати й такі, у яких близькозвучність сумнівна, але частотність вживання у невластивому значенні велика, напр.:

виключно – лише, тільки (виключно для працівників банку);

винятково – дуже, особливо, надзвичайно (практика має винятково важливе значення);

завдання – те, що вимагає виконання; складне питання, проблема, яка потребує вирішення, дослідження.

Отже, пароніми одночасно можуть бути:

  •  синонімами, напр.: повінь – повідь;будівля – будинок;
  •  антонімами, напр.: прогрес – регрес, еміграція – імміграція;
  •  словами, семантично близькими, напр.: свідчення – свідоцтво, суперечка – суперечність;
  •  словами однієї тематичної групи, напр.: ніготь – кіготь, боцман – лоцман.

Неправильне вживання слів-паронімів у повсякденному мовленні призводить до непорозуміння, іноді створює комічний ефект (сплутування слів уява/уявлення, компанія/кампанія).

Ось деякі приклади неправильного слововживання: Стан хворого задоволений (замість задовільний); Класична “економічна людина” найчастіше являється нам (замість – ми уявляємо класичну “економічну людину”) в образі підприємця, що максимізує прибуток.

Спорідненим з паронімією є явище парономазії – спеціальний стилістичний прийом, що передбачає навмисне зближення слів, які мають звукову подібність. Підібрані спеціально, такі слова стають засобом створення ритмозвукового образу, увиразнення, створення афоризму, каламбуру, напр.: Маріє, мріє, мрієчко моя, моя Марієчко тривожна (М. Вінграновський); Навчаючи, люди вчаться (Сенека). Але такого стилістичного засобу немає в науковому, в офіційно-діловому стилях, які вимагають точного формулювання думки.

Явище паронімії вимагає знання значень близькозвучних слів, можливостей сполучення з іншими словами. Лише за такої умови можна досягти адекватного їх вживання.

Омоніми (від грец. homos – однаковий, onyma – ім’я) – це слова, які однаково звучать, але мають різне значення. Явище омонімії – наслідок випадкового збігу звучання, у значенні ж два слова-омоніми не мають абсолютно нічого спільного, наприклад: дід1 – батьків або материн батько; дід2 – будяк; дід 3 – сніп соломи чи очерету; дід 4 – їжа з пшона та борошна; дід 5назва танцю; або стан 1 – стоянка; воююча сторона; стан 2 – талія; стан 3 – умови, ситуація; стан 4 – пристрій.

Джерелами омонімії є:

  •  випадковий збіг неспоріднених слів: деркач (птах) деркач (віник); термін (слово) – термін (строк);
  •  розпад багатозначного слова: переказати (переповісти) – переказати (гроші); сісти (про людину) – сісти (про батарейку);
  •  словотворчі процеси: винний (вина) – винний (вино); безділля (неробство) – безділля (відсутність долі); компостувати (компостер) – компостувати (компост); ВАК (Вища арбітражна комісія) – ВАК (Вища атестаційна комісія);
  •  збіг абревіатури та вже наявного в мові слова: СУМ (Словник української мови) – сум (смуток); СТО (станція технічного обслуговування) – сто (100);
  •  збіг українського та іншомовного слова: лава (предмет для сидіння) – лава (з італ. – розплавлена вулканічна маса); клуб (диму) – клуб (з англ. – товариство, приміщення);
  •  засвоєння з різних мов: ліга (з франц. – асоціація) – ліга (з італ. – знак над нотами у вигляді дуги); клінкер (з нім. – спечені глиняні вироби у вигляді цегли) – клінкер (з англ. – вузький ловгий спортивний човен).

Омоніми становлять неабияку трудність у практиці слововживання. Тому основна вимога до тексту з омонімом – чіткість, виразність, повнота інформації, точність контексту.

Існує також явище міжмовної омонімії – продукт взаємодії близькоспоріднених мов, сплутування однакових за звучанням слів, що позначають різні поняття у різних мовах. Це дало змогу називати міжмовні омоніми “фальшивими друзями перекладача”, “підводними рифами у мовленні”, “ключами, що відмикають зовсім різну дійсність”.

Провокаційна близькість слів – однаковість (чи приблизна однаковість) звучання – створює проблему в міжкультурній комунікації, є причиною двозначних ситуацій або словесною пасткою під час перекладу. Наведемо приклади з різних слов’янських мов, напр.: польської: pogrzeb (похорон) – погріб (укр.); charakterny (відважний, рішучий) – характерний (укр.); grzywna (штраф) – гривня (укр.); duma (гордість, пиха) – дума (укр.); dywan (килим) – диван (укр.); чеської: biograph (кінематограф) – біограф (укр.); buchta (булка) – бухта (укр.); huba (рот) – губа (укр.); сербської: сад (зараз) – сад (укр.); хорватської: домовина (батьківщина) – домовина (укр.); вреднота (надбання) – вреднота (укр.); російської: пыльный (від пилу) – пильний (укр., ретельний); наглый (раптовий) – наглий (укр., нахабний); неделя (тиждень) – неділя (укр., день тижня) та ін.

Результатом досліджень явища російсько-української міжмовної омонімії став словник, який нараховує близько 2,5 тисяч омонімічних пар. (Кочерган М. Словарь русско-украинских межъязыковых омонимов. – К., 1997). Причиною прикрих помилок у щоденному мовленні є сплутування слів, однакових за звучанням у російській та українській мовах. Дібрала та докладно пояснила правильне вживання таких омонімів І. Фаріон: Ми часто боліємо за “Шахтар” (замість уболіваємо); називаємо по фамілії (замість на прізвище, а фамілія живе у селі); губимо чужу долю (замість занапащаємо, а губимо речі); мішаємо працювати (замість заважаємо, а мішаємо кашу); лишаємо когось прав (замість позбавляємо, а лишаємо напризволяще); відказуємо у послузі (замість відмовляємо, а відказуємо на запитання); путаємо терміни (замість плутаємо, а путаємо коней); доказуємо теорему (замість доводимо, а доказуємо казку до кінця); поступаємо до університету (замість вступаємо, а поступаємо комусь шмат городу); являємося найбільшими знавцями (замість є, а являємося хіба що у сні).

Міжмовна омонімія може стосуватися й віддалених від української мов. Найчастіше це зумовлює помилки під час перекладу текстів. Перекладачі залишають поза увагою окремі відтінки значень слів, напр., з англійської: accurate (точний), magazine (журнал), figure (цифра), dramatic (несподіваний, яскравий), formal (офіційний), з французької: artiste (художник) та ін. Звичайно, для того, щоб уникати таких помилок, треба знати предмет перекладу, досконало володіти мовою оригіналу та його лексико-граматичними особливостями у зіставленні з рідною, частіше звертатися до перекладного словника.

Омоніми можуть застосовуватися у різних функціональних стилях, але лише в художньому – з певною стилістичною метою. Науковий і офіційно-діловий вимагає точності контексту, тому омоніми у них не мають стилістичних функцій.

Синоніми у професійному мовленні.

Синоніми (від грец. synonymos – однойменний) – це слова, що по-різному звучать, але близькі за значенням. Вони відрізняються відтінками значення, стилістичним забарвленням, можливістю поєднання з іншими словами або можуть бути тотожні за значенням. У зв’язку з цим синоніми можна поділити на такі групи:

а) лексичні синоніми, що відрізняються смисловими відтінками:

відомий – видатний, славетний, знаменитий;

стислий – короткий, лаконічний;

здобуток – досягнення, завоювання;

дефект – недолік, вада.

б) стилістичні синоніми, що відрізняються емоційно-експресивним забарвленням:

говорити – мовити, промовляти, ректи, верзти, балакати, базікати, теревенити;

іти – ступати, простувати, прямувати, шкандибати, плентатися, чвалати;

розуміти – осягати, метикувати;

щоб – аби;

оскільки – тому що, через те що, позаяк;

в) абсолютні синоніми, які не мають відмінностей у значенні:

століття – сторіччя;

процент – відсоток;

аплодисменти – оплески;

площа – майдан;

шеф – керівник.

Абсолютних синонімів у мові небагато. Поступово вони розходяться у значенні або у вживанні, щоб не бути безцільними замінниками один одного. Серед таких слів-дублетів є багато українських віцдповідників до запозичених слів, часто термінологічних понять, напр.: оксидація – окислення; лінгвістика – мовознавство; симптом – ознака; прерогатива – перевага; інвестор – вкладник; контракт – договір; апеляція – звертання; баланс – рівновага та ін.

Синонімічне багатство мови передусім свідчить про її красу, можливості передавати всі відтінки значень слів та емоційно-експресивне забарвлення. “Багатство синонімів – одна з питомих ознак багатства мови взагалі”, – наголошував М.Рильський. Ось яскраві приклади “рясноти синонімів” української мови:

завірюха – метелиця, хуртовина, курява, віхола, буран, заметіль, пурга, хуга, сніговій, сніговійниця, пороша, хурія, хурделиця, завія, кура, хвища;

дорога – шлях, гостинець, путівець, путь, стежка, шосе, траса, магістраль, автострада, орбіта.

Кожен синонім має свою історію, традиції у вживанні, своє місце і роль. Синоніми називають “скарбами мови”, “багатими самоцвітами”, тому синонімія передусім є невичерпним джерелом стилістики. Синоніміка – один із найважливіших чинників, що зумовлюють своєрідність стилю будь-якого письменника. У художньому стилі синоніми є засобом естетичним.

Однією із важливих функцій синонімів у мовленні є урізноманітнення викладу, уникнення монотонності, повторів. Основуючись на певному значеннєвому нюансі слова, можна виділити, підсилити, уточнити, оцінити, а отже, висловити думку якнайдоречніше. Для цього у реєстрі словників синонімів є значні за обсягом синонімічні ряди, як-от:

відносини – стосунки, взаємини, взаємовідносини;

авторитет – повага, пошана, престиж, вага, репутація;

галузь – сфера, ділянка;

інцидент – випадок, пригода, непорозуміння;

стимул – заохочення, імпульс, поштовх;

старанність – пильність, ретельність, завзяття;

енергійний – активний, працьовитий, наполегливий, рішучий, діяльний;

збільшити – підвищити, підняти, примножити, посилити;

турбуватися – піклуватися, клопотатися, дбати.

Синонімія пов’язана з культурою мови. Багатство синонімів дає змогу відшукати найдоречніше, найпотрібніше для контексту слово, а самі пошуки такого слова розвивають і збагачують думку, виховують навички правильного спілкування, підвищують мовну культуру. У мові ділового спілкування є чимало різних мовних позначень того самого поняття, напр.: бажати – хотіти; властивий –притаманний; вживати – застосовувати, використовувати, користуватися; проживати – мешкати; одержувати – отримувати; потрапляти – попадати; змушений – вимушений та ін. На перший погляд, це семантичні дублети. Гадаєте, що це абсолютні синоніми? Варто звернутися до тлумачного словника, прочитати готові ілюстрації в посібниках, але це той випадок, коли власне відчуття мови, слова може бути тоншим, точнішим, ніж рекомендоване.

Отже, багато слів з одного синонімічного ряду мають мають певні значеннєві відтінки, які потрібно врахувати, щоб висловитися точно, уникнути неоднозначного тлумачення висловлювання або зберегти нейтральний тон, зваживши на стилістичний відтінок. Наведемо приклади:

Замісник, заступник.

Замісник – посадова особа, яка тимчасово виконує обов’язки керівника.

Заступник – офіційна назва посади, друга особа після керівника.

Положення, становище, стан.

Положення – розташування у просторі (горизонтальне, вертикальне); певне теоретичне твердження чи думка (основні положення вчення); зведення законів, правил (Положення про вибори).

Становище – події, обставини, ситуації (міжнародне, офіційне, знайти вихід з певного становища).

Стан – сукупність певних явищ, процесів (стан рідини, стан здоров’я, стан економіки, стан справ).

Наступний, подальший.

Наступний – вживається з конкретними поняттями (зупинка, тиждень).

Подальший – вживається на означення абстрактного поняття (життя, доля).

Суспільний, громадський.

Суспільний – стосується суспільства (лад, клас, система, праця, становище, виробництво).

Громадський – стосується громади чи окремого колективу (обов’язок, діяч, робота, вигін, організація).

Закінчити, завершити.

Завершити – довести справу до остаточного кінця, успішно закінчити дії; відтворює схвальний, урочистий тон оповіді (навчання, освіту, досліди, операцію, переговори, видання).

Закінчити – називає кінець різноманітних дій, видів роботи, діяльності, відрізку життя, навчання (оповідання, школу, університет, роботу).

Багато, чимало.

Багато – переважно писемного мовлення на позначення кількості, міри, часу.

Чимало – вживається здебільшого в художніх текстах, має відтінок розмовності.

Загальний, спільний.

Загальний – такий, що охоплює всіх, стосується всіх, поширюється на всіх (правила, збори, право, повинність).

Спільний – належить двом і більше, об’днуючи їх (справа, мрії, турботи, засідання).

Зміст, значення, смисл.

Зміст – те, про що йде мова, розповідається; те, що описується, зображається (оповідання, речення); найважливіша ідея, основа, сутність чогось (буття, поведінки, поняття); стилістично нейтральне слово.

Значення – внутрішня особливість, сутність чого-небудь; є терміном (значення слова, граматичне значення).

Смисл – внутрішня основа, суть чого-небудь; має розмовний характер. Замість смисл слова варто вживати значення слова, замість: у стислі того – у розумінні того; в якому смислі – в якому розумінні, щодо того; є смисл – є рація, є сенс; немає смислу – немає сенсу; неправомірно слово смисл використовувати і у значенні “розум”, наприклад, тверезий смисл, здоровий смисл, нормативними будуть словосполучення тверезий розум, здоровий глузд.

Екземпляр, примірник.

Екземпляр – рідкісний предмет (або тварина, рослина).

Примірник – друковане видання, одне з тиражу.

Тепер, зараз.

Тепер – у наш час, останнім часом.

Зараз – цієї ж миті, вже, негайно.

Треба також бути уважним, вводячи слова із синонімічного ряду в текст, оскільки часто слова-синоніми вимагають після себе додатка в різних відмінках, напр.:

навчатися (чого?) мови – вивчати (що?) мову;

опановувати (що?) мову – оволодівати (чим?) мовою;

зважати (на що?) на обставини – враховувати (що?) обставини;

наголосити (на чому?) на питанні – підкреслити (що?) питання;

присвячувати (чому?) події – приурочувати (до чого?) до події.

Процес утворення синонімів відображає рух мови, взаємодію літературної мови і діалектів, розподіл між функціональними стилями. Синонімія – це історія мови. Найдавніші рукописи при редагуванні, перекладі, навіть переписуванні збагачувались новими словами (чи то діалектними, чи то старослов’янськими), таким чином збагачуючи синонімічний фонд. Піком розвитку синонімії української мови науковці вважають ХVІ – ХVІІ ст. і 20-ті роки ХХ ст. Водночас цей процес перебував під впливом негативних тенденцій у розвитку української мови, зокрема свідомої русифікації. Під час укладання перекладних словників з низки українських синонімів вибирали той, який копіював російський відповідник, а вилучали ті, які своєю звуковою семантикою відповідали законам української мови. Зникали слова летовище, малярство, відсоток, слухавка, підсоння, риска, садовина та інші, на їхнє місце приходили аеродром, живопис, процент, трубка, клімат, тире, фрукти. Сучасна мовленнєва практика засвідчує повернення багатьох з них до вжитку.

На основі явища синонімії побудований такий засіб, як евфемізм (від грецьк. – добре говорю) – слова або вислови, що пом’якшують або завуальовують зміст сказаного. У ділових текстах евфемізми вживають тоді, коли загальновживане слово надто експресивне або викликає небажані побутові асоціації. Такими висловами можуть бути: у стані алькогольного сп’яніння, у нетверезому стані, під дією алкоголю у значені “п’яний”; не хапає зірок з неба, немудрий у значенні “дурний”; це фантазії, ви помиляєтесь замість “брехня” та ін. Аналогічні пом’якшувальні вислови можемо бачити на застережних написах, у яких немає категоричності, напр.: У нас не курять; Просимо не курити; Курити забороняється; Дякуємо, що ви не курите; Просимо без дозволу не заходити тощо. Дослідники зауважують, що такі написи коректніші і набагато дієвіші.

Образний рівень синонімії відображає перифраз (від грец. образна паралель) – описовий зворот, за допомогою якого передається зміст іншого слова через підкреслення його особливості. Перифрази бувають загальномовні зі стертою образністю та оригінальні, індивідуально-авторські, напр.: біле золото, чорне золото, близьке зарубіжжя, легені планети, голубе паливо, місто каштанів, місто Лева, країна з Чорнобилем у серці. Цей синонімічний засіб використано у творенні багатьох професійних висловів чи термінів у галузі економіки. Деякі з них є кальками чужомовних, напр., білі краватки – спеціальний прошарок найманих робітників – конторських служб та інженерно-технічного персоналу; сині краватки – наймані робітники, що займаються фізичною працею; сірі краватки – наймані робітники на державній соціальній службі; бестселер – акція, яка користується великим попитом та ін. Економічні словники дедалі частіше вносять їх до свого реєстру.

Мовно-синонімічна культура – свідчення культури мислення, знання мови, ерудиції. Вміння вибрати найдоречніше слово дає змогу побороти одноманітність мовлення, невиразність, побачити багатство і барви слова. 

ІІ. Морфологічні та синтаксичні норми сучасної української мови в професійному спілкуванні. Укладання професійних документів

7.Орфографічні норми сучасної української літературної мови

1. Основні норми вимови звуків і звукосполучень

Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови.

Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія.

Українська орфоепія включає норми вимови звуків (голосних і

приголосних), а також звукосполучень у процесі асиміляції, подвоєння,

подовження, спрощення, збігу звуків.

Вимова голосних і приголосних звуків характеризується такими

особливостями:

– голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції

(наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і],

[у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); ненаголошений [о]

не наближається до [а], як у російській мові (конкурент, монополія), але

перед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука);

ненаголошений [е] вимовляється як [еи], а ненаголошений [и] – як [ие]

(вексель, дисконт); звуки [е], [і] в іншомовних словах після голосних

можуть йотуватися (клієнт, егоїст);

– приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед

глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в

похідних від них перед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні

перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і

префікс з перед глухими послідовно оглушуються (з товаром, з попитом);

звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та прийменниках без, через перед

глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено

(розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі

(неподовжені), задньоязикові і гортанний [г] звучать твердо, лише перед

[і] пом’якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у деяких питомо

українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та

подовжені шиплячі пом’якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю,

бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цейтнот, тендер)

тощо.

Вимова звукосполучень пов’язана з такими процесами:

– з асимілятивними змінами; напр., у закінченнях дієслів -ться,

-шся вимовляються як [ц?:а], [с?:а] (інвестується, фінансуєшся), -жся,

-чся у дієсловах наказового способу передаються як [з?с?а], [ц?с?а]

(уріжся, морочся), [з] перед шиплячими уподібнюється до них і

вимовляється як [ш:], [ж:], [жш] (зшити, безжурність, безшумний);

– з подвоєнням звуків; напр., два звуки вимовляються при збігу однакових

приголосних на стику префікса і кореня, кореня і суфікса, двох суфіксів,

двох префіксів, основи дієслова і постфікса (віддаль, корінний,

годинник, возз’єднання, піднісся); у похідних від слів з подвоєними

звуками (законно, невинність); у прикметниках на –анн-ий, -янн-ий,

-енн-ий зі значенням можливості дії (здійсненний, але довгожданий); в

іншомовних власних назвах (Брюссель, Голландія, Канни, Оттава, Діккенс);

у словах алло, брутто, нетто та інших;

– з подовженням звуків; напр., подовжено вимовляються звуки [д], [т],

[з], [с], [л], [н], [ж], [ш], [ц], [ч] після голосного перед я, ю, є, і

у всіх відмінках імен. сер.р. на -я ІІ відм. (крім Р.в. без закінчення 

а -я ІІ відм. (крім Р.в. без закінчення

-ів) (знаряддя, намагання); перед я, ю у прислівниках (навмання, зрання,

попідвіконню), перед є, ю у формах тепер. часу дієслова лити та в

похідних від нього (ллють, виллється);

– зі спрощенням звуків у групах приголосних при словотворенні або

словозміні; напр., у групах ждн – жн (тиждень – тижневий), здн – зн

(проїзд – проїзний), стн – сн (якість – якісний), (містити – місце), скн

– сн (тиск – тиснути); спрощення не відбувається у питомих та іншомовних

словах на -т, -ст (агент – агентський, Карпати – карпатський), у групах

приголосних -стц-, -стч- (монополістка - монополістці), у числівниках

(шістсот, шістнадцять);

]-ськ-, -ств- змінюються на -зьк-, -зтв- (Кривий Ріг – криворізький,

Кавказ – кавказький, Париж – паризький), [к], [ц?], [ч] перед -ськ-,

-ств- змінюються на -цьк-, -цтв- (турок – турецький, купець – купецький,

ткач – ткацький), [х], [с], [ш] перед -ськ-, -ств- змінюються на -ськ-,

-ств- (птах – птаський, Одеса – одеський, товариш – товариський, але

баскський, казахський, тюркський, ламаншський, меккський); [г], [ж], [з]

із суфіксом -ш- дає сполучення

-жч- (дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, але легший),

[с] змінюється на -щ- (високий – вищий).

2. Суспільний характер орфоепічних норм

Дотримання орфоепічних норм удосконалює мову як засіб спілкування,

сприяє витонченості, стрункості мови, полегшує обмін думками, допомагає

уникати непорозумінь у мовленні, усувати їх. Знання орфоепічних норм

забезпечує чітке логічне оформлення думки і мовне її вираження.

Досконале володіння нормами літературної вимови необхідне промовцю для

успішного виступу перед великою аудиторією. Вимова оратора відрізняється

від звичайної повсякденної більшою старанністю, строгішою нормативністю,

що виявляється в уникненні регіональних особливостей, подоланні

особистих мовних вад.

Виступ перед аудиторією потребує такої вимови, яка була б дохідливою,

ненав’язливою, добре сприймалася на слух і не заважала засвоєнню змісту.

Якщо в оратора правильна вимова, то увага слухачів буде спрямована на

зміст сказаного, а не на розпізнавання слів.

Однак навіть людина з бездоганною літературною вимовою та дикцією може

не справитися з виголошенням чогось. Це пояснюється тим, що деякі

сполучення звуків і окремі звуки, коли часто повторюються, стають

неприємними для слуху, втомлюють слухачів, наприклад, збіг кількох

приголосних, повтор однакових слів або однакових їх закінчень.

Милозвучність досягається чергуванням у мовленні голосних і приголосних

звуків, односкладових і багатоскладових слів, коротких і довгих речень,

зміною звукового складу слова без порушення його значення тощо.

Одним із важливих засобів створення милозвучності є позиційне чергування

звуків [у]-[в] та [і]-[й], фонетичні варіанти повнозначних та службових

слів на зразок унаслідок – внаслідок, йти – іти, імла – мла,

з – зі – із, над – наді. Звуком [і] завжди починається речення, а звуком

[у] тоді, коли далі йде приголосний. Між приголосними вимовляються і олосними вимовляються і

пишуться [у], [і] (потім у день чи два, так і так), між голосними – [в],

[й] (взяла в оренду, заява й акт). Після приголосного перед голосним

вживається здебільшого [й], [в], а після голосного перед приголосним –

[і], [у]. Якщо між словами робиться пауза, то на стику їх вимовляються

голосні [у], [і] (Сонце сходило і оглядало землю). Ці звуки чергуються у

словах, якщо не змінюють їх значення (ймовірний – імовірний, йти - іти,

влаштовувати – улаштовувати, впродовж - упродовж). Немає чергування при

зіставленні понять (батьки і діти), при зміні значення слів (вклад і

уклад), у словах лише з [в] або з [у] (взаємини, власник, указ,

установа).

9.Морфологічні норми сучасної української літературної мови

Поняття „граматика”, „граматична форма слова”

Насамперед з’ясуємо основні теоретичні поняття.

Граматика – розділ  мовознавства, який вивчає граматичний склад мови. Поділяється на морфологію та синтаксис.

Морфологія вивчає внутрішню структуру слова, граматичні категорії і способи вираження граматичних значень, а також граматичні класи – частини мови. Основні терміни: граматична форма, граматичне значення, граматична категорія, словоформа, частина мови.

Граматична форма слова – система засобів вираження граматичних значень.

Вибір варіантів граматичних форм регулюються граматичними нормами. Від вибору найдоцільнішої граматичної форми слова залежить смислова точність, логічна послідовність, чіткість викладу думки, виразність тексту. Тому варто говорити про особливості вживання різних частин мови в професійному мовленні.

Поняття „частини мови”

Частини мови – це лексико-граматичні класи слів, в основу виділення яких покладено морфологічний (наявність/відсутність парадигми відмінювання), синтаксичний (поєднуваність з іншими словами та синтаксична роль) і лексико-семантичний (лексичне та граматичне значення) принципи.

І. Самостійні (мають лексичне значення – відповідають на питання; синтаксичну роль – виступають членами речення):

  1.  іменник
  2.  прикметник
  3.  займенник
  4.  дієслово (особливі форми – дієприкметник і дієприслівник)
  5.  числівник
  6.  прислівник

ІІ. Службові (виконують допоміжну функцію):

  1.  прийменник (уточнює значення іменних частин мови)
  2.  частка (є засобом творення граматичних форм та слів)
  3.  сполучник (служить засобом зв’язку членів речення чи їх частин)

ІІІ. Вигук (має значення, оскільки виражають емоції, але воно не є сталим)

Кожна частина має свій набір граматичних категорій

 Іменник – самостійна частина мови, яка має значення предметності та відповідає на запитання хто? що?

 Основні граматичні категорії іменника:

  •  рід: чоловічий, жіночий, середній, спільний (директор)
  •  число: однина, множина. Щоправда, є іменники, які мають тільки однину (речовинні (кисень, молоко), абстрактні (щастя), власні назви (Україна) тощо) чи множину (що позначають парні предмети (окуляри), абстрактні іменники (жнива, любощі), власні назви (Карпати)). Іменники, що мають множинне значення при граматичній категорії одними називаються збірними (студентство).
  •  Істота – неістота: залежить від лексичного значення, питання хто? що? відповідно
  •  відміна:

І відміна включає іменники чоловічого, жіночого та спільного роду із закінченнями -а, -я (Микита, Ірина, суддя). Має тверду, м’яку та мішану групи залежно від кінцевого приголосного основи.

ІІ відміна: іменники чоловічого роду закінченням та нульовим (Дніпро, директор), іменники середнього роду із закінченнями -о, -е, -я, окрім тих, що мають суфікси –ат-,-ят-, -ен- (село, море, знання). Має тверду, м’яку та мішану групи залежно від кінцевого приголосного основи.

ІІІ відміна: іменники жіночого роду із нульовим закінченням (любов, мазь, Об) та іменник мати

IV відміна: іменники середнього роду, які при відмінюванні набувають суфіксів –ат-,-ят-, -ен- (дівча, гуся, коліща)

  •  відмінок

Називний: хто? що?

Родовий: кого? чого?

Давальний: кому? чому?

Знахідний: кого? що?

Орудний: ким? чим?

Місцевий: на кому? на чому

Клична форма: питання відсутнє. Використовується у звертаннях. Мають іменники-назви істот та неістот, що можуть вживатися в уособленому значенні, тільки у формі однини.

Частина іменників, запозичених з інших мов, не має відмінкових закінчень: метро, кіно, шимпанзе (іменник пальто відміняється).

  •  Загальні – конкретні назви
  •  Власні загальні назви

Особливості відмінювання іменників:

  1.  Закінчення іменників ІІ відміни у р.в.одн.

Закінчення –а,-я мають іменники з конкретним значенням:

а) назви істот (програміст, декан)

б) назви конкретних, чітко окреслених предметів (стіл)

в) назви механізмів та їх частин (комп’ютер, процесор)

г) назви мір довжини, ваги, часу, грошові одиниці (кілометра, гігабайта, долара)

д) назви населених пунктів (Харкова, Києва)

е) терміни іншомовного походження, що означають елементи будови чогось, конкретні предмети (відмінка, атома, радіуса)

Закінчення –у,-ю мають іменники з абстрактним чи узагальненим значенням:

а) назви речовини, маси, матеріалу (водню, цукру)

б) назви абстрактних понять (аналізу, процесу, капіталу)

в) назви відчуттів (сумніву, смутку)

г) назви явищ природи (вітру, дощу)

д) назви установ, організацій та їх частин (університету, факультету)

е) географічні назви (Дунаю, Уралу)

ж) назви будівель, споруд (вокзалу, поверху)

з) терміни, що означають процеси, частину площі (імпульсу, синтезу)

Частина іменників мають паралельні закінчення (моста – мосту); варто звертати увагу на омоніми: листопада (місяць) – листопаду (процес опадання листя), тарміна (слово) – терміну (строк).

  1.  Закінчення  іменників ІІ відміни у д.в.одн.

Іменники можуть мати паралельні закінчення –у, -ю та –ові, -еві, -єві. Єдиної думки щодо диференціації закінчень немає. При нанизуванні однакових відмінкових форм варто вдаватися до варіативності (ректору Бондаренкові Михайлу Федоровичу). Аби уникнути двозначності при використанні абстрактних іменників, які мають у р.в. і д.в. однакове закінчення –у, у давальному слід вживати інший варіант (завдання чого? університету; завдання чому? університетові)

  1.  Форми знахідного відмінка залежать від категорії істоти-неістоти: іменник, що називає істоту, має форму, аналогічну р.в., іменник-неістота – н.в. (знаходити кого? Миколу, але що? доказ)
    1.  Закінчення іменників ІІІ відміни в ор.в.одн.
    2.  Закінчення кличного відмінка

І відміна: закінчення –о для іменників твердої групи (Україно, Миколо), -е, -є для іменників м’якої та мішаної групи (земле, доле, надіє), для пестливих форм іменників м’якої групи (матусу, Галю)

ІІ відміна: закінчення –у мають іменники твердої групи, деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий, крім ж (батьку, читачу); закінчення –ю мають іменники м’якої групи (краю, Василю, Сергію, Ігорю); мають деякі іменники твердої групи (вітре, Петре), м’якої на –ець (хлопче) та мішаної (пісняре, Довбуше)

ІІІ відміна: закінчення –е (радосте, любове)

Іменники IV відміни кличної форми не мають, її функцію виконує н.в.

Особливості вживання іменників в ОДС

  1.  Перевага надається абстрактним, неемоційним, однозначним іменникам книжного походження, неприпустиме використання просторічних форм слова (анонімка, сотка, заліковка, маршрутка, авто).
  2.  Назви професій, посад, звань (за невеликим винятком) мають форму спільного роду, що збігається з чоловічим (друкарка, швачка, співачка, балерина, учителька). Залежні від них слова також узгоджуються в чоловічому роді; якщо ж вказується прізвище чи ім'я й по батькові жінки, яка має названу посаду, звання чи професію, то залежні слова, займенники узгоджуються з прізвищем і мають форму жіночого роду: професор блискуче виступив – професор Іванова блискуче виступила.
  3.  У документах називання людей, як правило, має три компоненти: прізвище, ім’я, по батькові або ж прізвище та ініціали (зазвичай ініціали ставляться перед прізвищем, виняток складають ситуації, коли перед прізвищем вказується звання чи посада).
  4.  Традиційно офіційне звертання на ім’я та по батькові, можливі звертання на ім’я з використанням іменників ввічливості, шанобливості чи «рольових» слів.
  5.  При звертанні до особи вживається кличний відмінок. У звертаннях, що складаються з загальної назви та імені, обидва іменники вживаємо у кличній формі (пане Миколо, панно Інно). У звертаннях, до складу яких входять імена та імена по батькові, форму кличного відмінка мають обидва слова (Василю Миколайовичу, Марино Артурівно).
  6.  Не використовують збірні іменники, вони замінюються іменниками у формі множини чи словосполученнями: студентство – студенти, городяни – мешканці міста.
  7.  Указуючи час за роком, іменник треба узгоджувати із числівником, прикметником чи займенником не в М.в. з применником у, а в Р.в. без прийменника: наступного року (а не в наступному році), цього тижня.
  8.  Іменник після дієслів повідомляти, сповіщати має форму зн.в., а не д.в.: повідомити студента (а не студентові)
  9.  Пам’ятати:
  •  одиниці виміру мають паралельну форму в Р.в. мн.: децибелів/ децибел, ватів/ ват (але тільки бітів, джоулів, байтів);
  •  речовинні іменники мають форму множини на позначення видів, сортів, типів: машинні масла, мінеральні добрива, грузинські вина;
  •  при відмінюванні враховувати категорію істоти–неістоти у З.в.

 ПРИКМЕТНИК

 Особливості вживання в ОДС

  1.  Переважають книжні загальновживані однозначні емоційно нейтральні прикметники: нейтральний, балансовий, регіональний.
  2.  Прикметники не виконують роль епітетів, а несуть інформацію, зумовлюють стислість тексту.
  3.  Із трьох розрядів прикметника (якісні, присвійні, відносні) не вживаються присвійні прикметники (вони заміняються іменниками). Виняток становлять присвійні прикметники, що входять до складу термінів і фразеологізмів: адамове яблуко, базедова хвороба, бертолетова сіль, авгієві стайні.
  4.  Широко використовуються ступені порівняння якісних прикметників, а також прикметники, велика міра якості яких передається за допомогою префіксів пре-, все-, над-, за-, ультра-, архі-, гіпер-. Але неприпустиме передавання міри якості словами дуже, вкрай, самий, занадто, трохи, ледь та ін. і суфіксами –уват-, -ав-,-езн-, -анн-, -енн-.
  5.  Не вживаються короткі прикметники: повен, красен, ясен.

 ЗАЙМЕННИК

 Особливості вживання в ОДС

  1.  Оскільки не виражають конкретного значення, а виступають у ролі замінників членів речення, обережно вводити у текст: по можливості уникати, коли це необхідно, слід робити уточнення займенників. Використання чи невикористання займенників часто змінює тональність ділових текстів: підсилює чи пом’якшує категоричність висловленої думки.
  2.  Категорично не вживаються неозначені займенники (абихто, казна-хто, будь-що), із суфіксами зменшеності (такесенький), усічені форми (на моїм, у тім). Варто уникати займенників усі, свій.
  3.  Слід уникати вживання займенників він, вона, вони у присутності тих, про кого йде мова, а називати на ім’я чи вживати рольові слова.
  4.  Займенник ви вживається у звертанні до особи для підкреслення поваги, подекуди пишеться з великої літери.
  5.  В офіційно-ділових документах, що пишуться від імені установи, підприємства, займенник ми випускається, оскільки його значення передається закінченням дієслів: надсилаємо. Можлива форма від 3 особи: дирекція просить.
  6.  Уживання займенника я дуже обмежене, у науковому та публіцистичному стилях заміняється ми.
  7.  Уникають займенників, коли інші частини мови (як правило, закінчення дієслова) уже виражають їх значення.
  8.  Уникають багатозначності у вживанні займенників.

Особливості вживання числівників в ОДС:

  1.  Уживаються тільки книжні числівники: п’ятсот грамів, 0,5л, 500мл (а не півлітра), два (пара), десять (десяток), 1грн 50к. ( півтори гривні).
  2.  Прості кількісні числівники, які називають однозначне число (без вказівки на одиниці виміру), в запису відтворюються словом, а не цифрою: п’ять замовлень (5кг), два-три місяці.
  3.  Складні та складені числівники записують цифрами, окрім випадків, коли вони стоять на початку речення. Багатозначні цифрові числа розбиваються на класи за допомогою пропусків: 20 876 123. Не розбивають на групи цифри в номерах (після №), у марках механізмів, у нормативних документах.
  4.  Коли перераховують кілька порядкових числівників, записаних арабськими цифрами, то літери на позначення одиниць виміру треба ставити лише після останнього: пакунки на 5, 8 та 10 кг.
  5.  Вживається обмежена кількість числівників, що позначають приблизне число (нечасте їх використання здійснюється за допомогою слів більше, менше, до, понад або через вказівку меж): 500-900 (а не кількасот), понад сімсот (сімсот із лишком), біля тисячі (до тисячі).
  6.  У доповідях та звітах уникають уживання простого дробу. По можливості варто заміняти: половина, третина, чверть. Але при протиставленні та при спеціальному наголошуванні вживають форму дробових числівників.
  7.  У цифровому позначенні перевага надається арабським цифрам за винятком рубрикації тексту.
  8.  Словами  пишуться однозначні числівники на позначення часових меж та складні і складені числівники на початку речення: дві години, шостий тиждень.
  9.  Ступінь точності числовий значень величин, що наводяться в документі, має забезпечувати найбільшу їх інформативність, при цьому треба слідкувати за однаковим ступенем точності однотипних величин: довжина заготівок 1,50; 1,75; 2,00 см.
  10.   Обмежено вживаються збірні числівники.
  11.  Порядковий числівник другий вживається на позначення порядку (перший, другий...) або коли йдеться про два чи пару (одна рука..., друга...). В інших випадках послуговуємося займенником інший.

Визначення часу:

который час    котра година

в котором часу   о котрій годині, на котру годину

девять часов    дев`ята година

      двадцять перша година

в девять часов   о дев`ятій

     о двадцять першій

половина шестого   пів на шосту

без пятнадцати семь  за чверть сьома

     чверть до сьомої

без двадцати одиннадцать  за двадцять хвилин одинадцята

     двадцять хвилин до одинадцятої

пятнадцать минут шестого чверть на шосту

     чверть по п’ятій

десять минут шестого  десять хвилин на шосту

     десять хвилин по п’ятій

с двух до трёх   з другої до третьої

до двенадцати   до дванадцятої години

после десяти    після десятої

Особливості вживання дієслів в ОДС:

  1.  Використовуються тільки книжні дієслова та їх форми: говорити (балакати), питки (пити), утікти (дременути).
  2.   Утикати умовного способу: підприємства виконають замовлення/ зможуть виконатаи/ виконання було можливе, якщо... (змогли б виконати).
  3.  Вибір конкретної форми наказового способу дієслова диктується умовами спілкування і мовним етикетом.
  4.  У документації часто вживають неозначену форму дієслова та безособові форми на –но, -то: виступати ( не ть), виконано, зроблено.
  5.  Часто вживають дієслова у формі 3 ос., але неприпустимо використання коротких форм: допомагає (допомага).
  6.  При вживанні дієслів майбутнього часу перевага надається складеним формам: будемо перераховувати (перераховуватимемо).
  7.  Широко використовуються дієприкметники та дієприслівники, але уникати ненормованих форм: навколишнє середовище (оточуюче), колишні учасники (бувші).

Прийменником називається службова частина мови, яка служить для вираження відношень між предметами, а також відношення дії чи стану до предмета.

Сфера вживання прийменників у професійній мові необмежена, але варто врахувати декілька застережень. Виражаючи смислові відношення між словами не самостійно, а спільно з відмінковими закінченнями іменника чи займенника, вони утворюють прийменниково-відмінкову конструкцію. Часто прийменниково-відмінкові форми синонімічні безприйменниково-відмінковим. Порівняйте:

а) (значення причини) занепокоєні з приводу дій – занепокоєні діями;

б) (просторове значення) прямувати по степах – прямувати степами.

Існує розгалужена система синтаксичних синонімів зі значенням різних відношень:

  •  просторових: при заводі, від заводу, на заводі, біля заводу, перед заводом, до заводу;
  •  часових: від часу проголошення, близько години, до реформ, проти ночі, о восьмій годині;
  •  причинових: у(в) силу обставин, через хворобу, за умов, у зв’язку з відпусткою;
  •  мети: задля успіху, на випадок, для звіту, заради спільної мети;
  •  допустовості: (у)всупереч правил, наперекір заборонам, замість мене, окрім роботи, незважаючи на попередження, відповідно до умов, при нагоді та інші.

Національна специфіка мови виразно позначається безпосередньо на її прийменниковому керуванні.

Значна кількість помилок трапляється при побудові словосполучень із прийменниками в перекладах з російської мови ділових паперів.

Наприклад, прийменник по в українській мові здатний брати участь у вираженні певної кількості значень, різноманітних відтінків та найперше позначає розподільне (дистрибутивне) відношення. Для його позначення використовують лише дві конструкції: тричленна структура по + З. відмінок числівника + Р. відмінок іменника та по + М. відмінок іменника. Ці моделі, утворюючи один взірець зі спільним значенням, слугують визначенням міри при процесі розподілу чогось на певну кількість чи між декількома особами, предметами, наприклад розпаювати по три гектари, визбирувати по кілька примірників.

Нормативними є також поєднання прийменника по:

  1.  у складних прислівниках з іншими частинами мови:
  •  з іменниками (по можливості, по суті, по батькові та под.);
  •  із прикметниками (по-господарськи, по-домашньому та под.);
  •  із займенниками (по-нашому, по-своєму та под.);
  •  із числівниками (по троє, один по одному, по-друге та под.);
  1.  з іменниками в М. відмінку:
  •  зі значенням мети (послали по інструктора, пізли по воду);
  •  зі значенням місця чи напрямку, де відбувається дія (пляма розповзлася по стелі, трансляція по телебаченню);
  •  зі значенням певних стосунків, взаємин (товариш по парті, дядько по батькові);
  •  зі значенням місця поширення дії (розпорядження по фабриці, чеканник по міді);
  •  зі значенням роз подільності (усі делегати отримали по подарунку, жінкам подарували по букету пролісків);
  1.  із займенниками (по їхньому будинку, по цьому місцю та под.).

В інших випадках треба використовувати прийменники на, за, з, із, до, для, від, під, у(в), як, через, щодо та ін. або взагалі безприйменникові конструкції залежно від контексту.

По предложению делегата   на пропозицію делегата

По Вашему желанию    на Ваше бажання

По требованию     на вимогу

По нашим подсчетам    за нашими підрахунками

Поехал по назначению    поїхав за призначенням

По согласию сторон    за згодою сторін

По приказу директора    за наказом директора

По договоренности    за домовленістю

По необходимости    через необхідність

По совместительству    за сумісництвом

Комиссия по вопросам    комісія з питань

По программированию    із програмування

(специалист)     (фахівець)

производство по     підприємство для

изготовлению     виготовлення

по мере возможности    у міру можливості

по техническим причинам   через технічні причини

расходы по      витрати щодо

предложения по улучшению   пропозиції щодо поліпшення

по безналичному расчету   безготівковим рахунком

план по обслуживанию    план обслуговування

по возможности скорее   якомога швидше

Російські словосполучення з прийменником в українською мовою за допомогою прийменників на, до, з, за, про, при, як, о та ін. або ж безприйменниковими конструкціями.

В адрес      на адресу

В виду (иметь)     на увазі (мати)

В должность (вступать)   на посаду (ставати)

В нашу пользу     на нашу користь

В рассрочку     на виплат

В силу изложенного    зважаючи на викладене

В качестве      як

В зависимости     залежно від

В частности     зокрема

В значительной мере    значною мірою

У микрофона     перед мікрофоном

Порушення синтаксичної норми також виникає через невмотивоване вживання прийменника при.

Цей прийменник уживається часто паралельно з іншими прийменниками біля, коло, край, поруч. Наприклад, для позначення близькості до конкретного місця: при виході – коло виходу – біля виходу, край дороги, поруч мене.

А на позначення епохи, періоду, часу, протягом якого відбувається дія, – прийменниками за, під час: за царювання Романових – під час царювання Романових.

Лише з прийменником при можливі конструкції:

а) на передавання значення приналежності, певних стосунків до кого-, чого-небудь: Служу при штабі дивізії;

б) на зазначення чого-небудь у будь-кого, будь-чого або присутність когось будь-де: Був при повній свідомості; Сьогодні я при зброї;

  в) на вказування певних обставин або супутніх умов, за яких щось відбувається: Роздивитися при світлі сірника; При виявленні кричущих порушень.

10. Синтаксичні норми сучасної української літературної мови

1. Особливості творення синтаксичних конструкцій

Синтаксичні норми – це загальноприйняті правила побудови синтаксичних

конструкцій, які вивчає синтаксис.

Основною одиницею синтаксису є речення як мінімальна комунікативна

одиниця. За структурою речення поділяються на прості і складні

(сполучникові та безсполучникові).

Використання синтаксичних конструкцій у діловому мовленні

характеризується певними особливостями. Для документів властивий

розповідний характер висловлювання. У них використовується прямий

порядок розміщення членів речення, при якому підмет стоїть перед

присудком, узгоджене означення перед означуваним словом, неузгоджене

після означуваного слова, додаток після слів, від яких залежить,

обставина в різних місцях речення залежно від значення, способу

вираження, напр.: Спеціальний стаж іноді підтверджується показаннями

свідків. У діловому стилі допускається розташування присудка перед

підметом у словах автора, які розривають пряму мову або стоять після

неї, а також у реченнях, на початку яких є обставинні слова, напр.: “У

Володимирі-Волинському працює сьогодні біля 1200 підприємств”, –

інформує міський голова Дмитро Петрович Кравчук; На території України

діють норми безплатної видачі робітникам спеціального одягу.

Тексти офіційно-ділового стилю містять прості речення, часто складні з

підрядними з’ясувальними, означальними, мети, умови. Прості й складні

речення можуть ускладнюватися відокремленими, однорідними членами,

вставними словами й виразами та ін. У реченнях вживаються пасивні

структури з дієсловами на -ться, інфінітивні конструкції, наказові форми

дієслів, безособові форми на -но, -то, словосполучення дієслівного типу,

дієприкметникові, дієприслівникові звороти, пряма мова з метою посилання

на прийняті закони, видані розпорядження, напр.: проект обговорюється,

здійснити обмін, затверджено на засіданні, взяти на себе зобов’язання,

зважаючи на відзначене, хочемо висловити думку; питання, розглянуте на

зборах.

2. Сполучуваність слів. Вживання прийменників

Словосполучення – це поєднання двох або більше повнозначних слів

синтаксичним зв’язком.

?). Найбільш складними є словосполучення зі зв’язком керування, а

особливо ті, які мають прийменники. Для уникнення помилок в побудові

таких словосполучень слід пам’ятати, що після прикметників у вищому

ступені порівняння вживаються прийменники від, за, сполучник ніж, напр.:

дорожчий за золото; після прикметників багатий, скупий, хворий тощо

перед іменником вживається прийменник на, напр.: бідний на знання; при

числівниках 2, 3, 4 іменник стоїть у Н.в. мн., а при числівниках

півтора, півтори – у Р.в. одн., напр.: чотири місяці, півтора дня,

півтори години.

У багатьох випадках можлива синонімічна взаємозаміна безприйменникових

словосполучень прийменниковими, одним словом і навпаки, напр.: книжкова

крамниця, крамниця з книжками, книгарня. Для ділового стилю української

мови характерні часто повторювані усталені словосполучення дієслівного дієслівного

типу, у яких вибір прийменників неможливий, напр.: витрати на,

відрахування на, винагорода за, покладатися на, у відповідь на, у

відповідності з, відповідно до, у зв’язку з, згідно з, на додаток до

тощо.

За прийменниками в українській мові традиційно закріплені такі значення:

просторове (в, у, на, з, над, перед, вздовж, при, до тощо), часове (за,

у, до, о, через, над, з тощо), причинове (з, від, через, в силу, з

нагоди, завдяки, всуперед тощо), мети (для, на, заради), порівняння

(проти тощо). Для ділового мовлення важливим є правильне вживання

прийменника по, особливо тоді, коли мова йде про переклад російських

словосполучень українською мовою. Російські сполуки з прийменником по

перекладаються в українській мові словосполученнями з прийменниками за,

з, на, для, після, у, по та безприйменниковими, н-д: за свідченням, з

ініціативи, на замовлення, для складання, після одержання, у справах,

повідомити телефоном.

11.Складання професійних документів

11.1. Загальні вимоги до складання документів

Базові поняття діловодства

Ділова сфера є однією з найбільш важливих і визначних у людському житті. Організація та функціонування цієї галузі неможливі без документації, основна функція якої визначається як регулятивна.

Наука про документ, яку прийнято називати документознавством, перебуває сьогодні у стадії свого формування через недостатню визначеність власного об'єкта, предмета, структури, законів, закономірностей, методів і понятійно-категоріального апарату, а відтак не має однозначного тлумачення, як, власне, і базове поняття "документ".

Наука про документ у своєму становленні і розвитку пройшла декілька етапів, яскравим виявом яких є формування її назви: документаційна наука, книго-архіво-музеєзнавство, бібліологія, документологія, документалістика, діловодство, загальне та спеціальне документознавство. Визначитися щодо її назви не зміг навіть основоположник науки про документ – бельгійський учений Поль Отле. У своєму "Трактаті про документацію" (1934 р.) він використовував декілька назв: документаційна наука, бібліологія, документологія. Заслуга бельгійського вченого полягає в тому, що він першим 70 років назад обґрунтував об'єктивну необхідність синтезованої науки про документ. Згідно з його концепцією, документологія – це наука, яка синтезує загальні знання про книгу і документ, у сучасному розумінні – про опубліковані і неопубліковані документи. Однак до реалізації ідеї формування інтегрованої науки вчені повернулися лише через більше ніж півстоліття потому.

Діловодствоце діяльність, яка стосується питань організації роботи в управлінській сфері загалом і документування зокрема. Дотримання стандартів укладання документів зумовлює чітку організацію роботи, а опанування прийомів раціональної роботи з документацією економить час.

Сучасне діловодство ускладнюється тим, що триває процес переведення документації на державну мову та впроваджуються комп’ютерні системи оброблення та друкування документів

"Проникнення" документів у всі сфери людської діяльності – науку, практику, освіту, управління тощо – зумовило об'єктивне зростання їх типо-видового розмаїття, формування документних потоків, масивів, систем документів і документації, а саме поняття "документ" набуває багатозначності та розглядається в різних концепціях.

Документ (від лат. doceo – «пояснює, викладає справу»; documentum – абстрактне поняття, яке означає «зразок», «взірець») – це засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища дійсності, оформляється у заведеному порядку і має відповідно до чинного законодавства юридичну силу.

 Функції документа: інформаційна, соціальна, комунікативна, культурна, управлінська, правова, історична.

 Оформляють документи на папері, фотоплівці, магнітній та перфострічці, дискеті, перфокарті.  У практичній діяльності установ, організацій і підприємств найчастіше використовуються текстові документи, інформація яких фіксується рукописним, машинописним чи друкарським способом.

Основні вимоги до документа:

  1.   документ укладається повноважним органом або особою відповідно до її компетенції;
  2.  документ не може суперечити чинному законодавству ;
  3.  документ повинен бути достовірним і базуватися на фактах;
  4.  документ слід складати за встановленою формою;

документ має бути бездоганно відредагований і оформлений відповідно до вимог ОДС.

Рівні стандартизації: документи з невисоким ступенем стандартизації (автобіографія, протокол, доручення, звіт, розписка та ін.): у них можна передбачити лише компоненти формуляра, сам же спосіб викладу – добір слів і словосполучень, будова речень, зв’язки між ними – залежить від ситуації, від певних обставин ділового спілкування; документи з високим ступенем стандартизації (довідка, накладна) – в них може бути передбачений не лише формуляр документа, а навіть слова, словосполучення й речення, як правило, виготовляються на бланку.

 Класифікація документів – це поділ їх на класи за найбільш загальними ознаками схожості та відмінності. Мета класифікації полягає в підвищенні оперативності роботи апарату управління та відповідальності виконавців.

Усі наявні в обігу документи можна згрупувати за кількома ознаками:

  •  за способом фіксації інформації (письмові, графічні, фото- й кінодокументи, фонодокументи);
  •  за змістом (організаційно-розпорядчі /організаційні, розпорядчі, довідково-інформаційні, з кадрових питань, особові, офіційні/, фінансово-розрахункові, постачально-збутові);
  •  за назвою (накази, положення, протоколи, розпорядження,  інструкції, статути та ін.);
  •  за походженням  ( службові, офіційні, особисті);
  •  за видами (типові, трафаретні, індивідуальні);
  •  за складністю (прості, складні);
  •  за місцем складання (внутрішні, зовнішні);
  •  за призначенням (розпорядчі, статутні, виконавчі, інформаційні);
  •  за терміном виконання (термінові, нетермінові);
  •  за ступенем гласності (звичайні, для службового користування, таємні, конфіденційні);
  •  за юридичною силою (справжні, або істині / чинні, нечинні /, фальшиві, або підроблені);
  •  за стадіями виготовлення (оригінали, копії /відпуск, витяг, дублікат/);
  •  за терміном зберігання (постійного зберігання, тривалого – понад 10 років  зберігання, тимчасового – до 10 років  зберігання);
  •  за родом діяльності виділяють системи документації, які класифікують таким чином: організаційно-розпорядча; стандартів та технічних умов;  планова; звітно-статистична; конструкторська; технологічна розрахунково-грошова; з ціноутворення та ін.

11.2. Текст та основні реквізити документа

Структура документа

Реквізити це сукупність обов`язкових даних у документі, без яких він не може бути підставою для обліку й не має юридичної сили.

Реквізити:

  1.  державний герб,
  2.  емблема організації,
  3.  зображення нагород,
  4.  код організації,
  5.  код документа,
  6.  назва міністерства чи відомства,  
  7.  назва підприємства (установи, організації, фірми),
  8.  назва структурного підрозділу,
  9.  індекс підприємства зв`язку, поштова та телеграфна адреса, номер рахунку в банку, електронна адреса (е-mail),  
  10.  назва виду документа, дата, індекс (вихідного документа),
  11.  дата,
  12.  індекс,
  13.  посилання на індекс та дату вхідного документа,
  14.  місце складання чи видання,
  15.  гриф обмеження доступу до документа,
  16.  адресат,
  17.  гриф затвердження,
  18.  резолюція,
  19.  заголовок до тексту,
  20.  позначка про контроль,
  21.  текст,
  22.  позначка про наявність додатка,
  23.  підпис,
  24.  гриф погодження,
  25.  візи,
  26.  відбиток печатки,
  27.  позначка про завірення копії,
  28.  прізвище виконавця та номер його телефону,
  29.  позначка про виконання документа та направлення його до справи,
  30.  позначка про перенесення даних на машинописний носій,
  31.  позначка про надходження.

Постійні реквізити вдруковані в бланк чи форму документа, змінні вносять у процесі його підготовки.

Формуляр – сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на бланку, модель побудови документа.

Бланк документа (офіційного) – це стандартний аркуш паперу з відтвореною на ньому постійною інформацією документа й місцем, залишеним для змінної.

Оформлення сторінки

  1.  Формат: документи оформляються на папері А4 (294 х 210) та А5 (146  х 210).
  2.  Робоча площа документа – це площа, визначена формуляром чи бланком, призначена для заповнення реквізитами. Береги документа – площа, призначена для закріплення документа при зберіганні чи нанесення спеціальних позначок: лівий – 20 (35) мм, правий – не менше 8 мм, верхній не менше ніж 10 (20) мм, нижній не менше ніж 8 (19/16) мм (у дужках подані застарілі стандарти, яких повсякчас досі дотримуються).
  3.  Нумерація сторінок. Документ, який займає одну сторінку, не нумерується. У великих документах нумерація починається з другої сторінки арабською цифрою 2 посередині верхнього берега на відстані не менше 10мм від краю. Якщо документ укладено з обох боків аркуша, то непарні сторінки позначаються у верхньому куті праворуч, а парні – ліворуч.
  4.  Текст. Укладаючи текст, слід дотримуватися певних технічних вимог:
  •  на бланку друкується тільки перша сторінка, а друга й наступні – на чистих аркушах однакового з бланком кольору, розміру й ґатунку;
  •  підпис укладача чи відповідальної керівної особи можна переносити на іншу сторінку лише за умов наявності на ній не менше двох рядків тексту;
  •  у складних документах текст членується (рубрикується) для зручності та швидкого опрацювання: розділи, частини, пункти, параграфи, абзаци, різноманітна нумерація (цифри – арабські/ римські/ 1.1.2, літери – не використовують ґ, є, з, і, ї, й, о, ч, ь.

11.3. Класифікація документів

ДОКУМЕНТ — це матеріальний об'єкт, що містить у зафіксо¬ваному вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку і має відповідно до чинного законодавства юридичну силу (ДСТУ 2732—94 «Діловодство й архівна справа. Терміни та визна¬чення»).

КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ - це поділ їх на класи за найбільш загальними ознаками схожості та відмінності. Мета кла¬сифікації полягає в підвищенні оперативності роботи апарату управління та відповідальності виконавців. У поточній роботі кла¬сифікацію документів здійснюють на етапі групування їх у справи (див. гл. 7).

Документи класифікують за такими ознаками: - спосіб фіксації інформації; - зміст; - назва; - вид; - складність; - місце складання; - термін виконання; - походження; - гласність; - юридична сила; - стадія виготовлення; - термін зберігання; - рід діяльності та ін.

За способом фіксації інформації розрізняють такі документи:

• письмові, до яких належать усі рукописні й машинописні до¬кументи, виготовлені за допомогою друкарської та розмножувальної оргтехніки;

• графічні, в яких зображення об'єктів передано за допомогою ліній, штрихів, світлотіні. Це графіки, мапи, рисунки, малюнки, схеми, плани. Вони цінні своєю ілюстративністю;

• фото- й кінодокументи — такі, що створені способами фо¬тографування й кінематографії. Це кіно- та фотоплівки, фотокартки. На них можна зафіксувати ті явища й процеси, які іншим способом зафіксувати важко чи неможливо;

• фонодокументи — такі, що створюються за допомогою будь-якої системи звукозаписування й відтворюють звукову інформацію (наприклад, записану під час проведення засідань, зборів, нарад тощо).

За змістом документи поділяють на: • організаційно-розпорядчі; • фінансово-розрахункові; • постачально-збутові та ін.

Організаційно-розпорядчі документи (ОРД) — це управлінська документація, що слугує засобом здійснення та регулювання про¬цесів управління. Документи, які належать до ОРД, можна умовно поділити на такі групи:

• організаційні (положення, інструкції, правила, статути тощо);

• розпорядчі (постанови, рішення, розпорядження, вказівки то¬що);

• довідково-інформаційні (довідки, протоколи, акти, пояснювальні та службові записки, службові листи, відгуки, плани роботи, теле¬грами, телефонограми, звіти, доповіді тощо);

• з кадрових питань (заяви, накази по особовому складу, особові картки, трудові книжки, характеристики тощо);

• особові офіційні (пропозиції, заяви, скарги, автобіографи, роз¬писки, доручення тощо).

За назвою розрізняють:

• накази; • положення; • протоколи; • розпорядження; • вказівки; • інструкції; • правила; • статути; • звіти; • ордери; • плани; • службові листи; • заяви тощо.

За видами документи поділяють на:

• типові, що розробляються вищими органами для підвідомчих організацій з однорідними функціями і мають обов'язковий характер;

• трафаретні, котрі виготовляються друкарським способом: не¬змінювана частина тексту документа друкується на поліграфічних машинах, а для змінної інформації запишаються вільні місця. Такі документи зараз найпоширеніші, оскільки на їх складанні та об¬робленні економиться час;

• індивідуальні, які створюються кожного разу по-новому. Це доповідні, службові, пояснювальні записки, автобіографії тощо. За складністю документи бувають:

• прості, що містять інформацію з одного питання;

• складні, які містять інформацію щодо двох і більше питань.

Слід ураховувати, що прості документи легше оброблювати, кон¬тролювати їх виконання, здійснювати пошук.

За місцем складання розрізняють такі доку¬менти:

• внутрішні, що стосуються внутрішніх питань підприємства (організації, установи, фірми) і не виходять за його межі;

• зовнішні, тобто вхідна та вихідна кореспонденція.

За терміном виконання документи бувають:

• термінові, що виконуються у строки, встановлені законом, відповідним правовим актом, керівником, а також документи з по¬значкою «Терміново»;

• нетермінові, які виконуються в строки, визначені керівництвом підприємства (організації, установи, фірми).

За походженням документи поділяють на:

• службові, що стосуються діяльності підприємства (організації, установи, фірми);

• офіційно-особисті, які стосуються конкретних осіб, тобто іменні (скарги, заяви тощо).

За гласністю документи бувають:

• звичайні,

• для службового користування (ДСК);

• таємні;

• конфіденційні та ін.

За юридичною силою документи поділяють на такі:

• справжні (істинні), що готуються в установленому законом порядку за всіма правилами. Своєю чергою, справжні документи бувають: • чинні, • нечинні. Документ стає нечинним, коли втрачає юридичну силу з будь-яких причин;

• фальшиві (підроблені), в яких зміст чи оформлення не відповідає істині.

За стадіями виготовлення розрізняють та¬кі документи:

• оригінали — перші або єдині примірники офіційних документів; • копії — документи, в яких точно відтворено інформацію інших документів, а також усі їхні зовнішні ознаки чи частину їх і від¬повідним чином оформлені. Існують такі різновиди копій: • відпуск (повна копія вихідного документа, виготовлена водночас з ори-гіналом через копіювальний папір); • витяг (копія офіційного до¬кумента, що відтворює певну його частину і відповідно засвідчена); • дублікат (повторний примірник документа, який має юридичну силу оригіналу).

За терміном зберігання розрізняють:

• документи постійного зберігання;

• документи тривалого (понад 10 років) зберігання;

• документи тимчасового (до 10 років) зберігання.

11.4. Укладання документів щодо особового складу

Документація з особового складу складається з документів з кадрово-контрактових питань (автобіографія, резюме, заява, характеристика, рекомендаційний лист).

 

Автобіографія – це документ із невисоким рівнем стандартизації, у якому особа подає стислий опис свого життя та діяльності.

Призначення: подається при оформленні на роботу, при вступі на навчання та в деяких інших випадках.

Вимоги до оформлення: власноручно; від першої особи; у хронологічному порядку; достовірно; довільна форма викладу; текст регламентований абзацами.

Реквізити:

  1.  Назва виду документа (посередині, з великої літери).
  2.  Текст (кожна нова відомість з абзацу):
  •  Прізвище, ім’я та по батькові теперішні та колишні, якщо були зміни (у називному відмінку однини).
  •   Дата народження: число, місяць (літерами), рік.
  •  Місце народження: село, селище, місто (у називному відмінку), район (у називному відмінку), край, країна (якщо за межами України) (у називному відмінку). Усі дані про місце народження подаються так, як вони зазначені у свідоцтві про народження.
  •  Відомості про навчання: повне найменування навчальних закладів (як вони називалися під час навчання), назви спеціальностей, які отримали (за дипломом).
  •   Перебування на військовій службі, у місцях позбавлення волі та ін.
  •   Відомості про трудову діяльність (повне найменування місць роботи та посад).
  •   Нагороди, стягнення.
  •   Відомості про громадську роботу, спортивні досягнення.
  •   Короткі відомості про склад сім’ї (без займенників). Якщо неодружені: батько, мати (прізвище, ім’я та по батькові, рік народження, посада та місце роботи); сестри, брати, якщо вони не мають своєї сім’ї (прізвище, ім’я та по батькові, рік народження, місце навчання, роботи, посада). Якщо одружені: дружина, чоловік (прізвище, ім’я та по батькові, рік народження, місце роботи чи навчання);  діти (прізвище, ім’я та по батькові, рік народження, місце роботи чи навчання).
  •  Повна домашня адреса, номер телефону.

3. Дата укладання (ліворуч).

4. Підпис укладача (праворуч).

Примітки:

  •  Не слід використовувати однотипні синтаксичні конструкції: я народився, я вступив, я закінчив, коли я приїхав і т.ін.  Граматичне значення першої особи передається за допомогою особових закінчень дієслів.
  •  Усі дати в автобіографії пишуться за таким зразком: 27 лютого 1985 року, у жовтні 1992 року, протягом 1998–1999 навчального року та ін. Аби уникнути повторів, варто вживати фрази типу: того  ж року, по закінченні тощо.

Резюме – документ, що надається для участі в конкурсі на заміщення вакантної посади.

Вимоги до оформлення: стисла форма (не більше 1 с.); достовірність, регламентація тексту на абзаци.

Реквізити:

  1.  Назва документа.
  2.  Текст:
  •  Ім’я, ім’я по батькові та прізвище.
  •  Дата й місце народження (відповідно до записів у паспорті).
  •  Домашня адреса та номер телефону.
  •  Родинний стан.
  •  Навчання (вищі, середні спеціальні, професійно-технічні заклади освіти, курсова підготовка, спеціалізована СЗШ чи ліцей, наприклад із поглибленим вивченням певної дисципліни тощо).
  •  Спеціальність, науковий ступінь.
  •  Досвід роботи (за спеціальністю, на яку претендує кандидат) або трудова діяльність (якщо немає досвіду роботи за спеціальністю, на яку претендує кандидат).
  •  Додаткові відомості (дані, які не ввійшли до попередніх пунктів, але які доцільно висвітлити: індивідуальні позитивні якості, працездатність, знання, навички роботи, володіння суміжними спеціальностями тощо).
  1.   Дата.
  2.   Підпис.

Оскільки резюме належить до документів із низьким рівнем стандартизації, у ньому можуть міститися й інші відомості.

Резюме

Олена Сергіївна Семченко.

Народилася 15 грудня 1975 року в м.Новий Іржавець Оржицького району Черкаської області.

Заміжня, маю дочку.

Домашня адреса: узвіз Бурсацький, 3, кв. 21, м.Батурин, 43002.

Телефон – 343-71.

Навчання: 1992–1996 рр. – Черкаське педагогічне училище (учитель початквих класів);

1996–2001 рр. – Харківський національний університет (спеціальність «географія», присвоєно класифікацію «викладач географії»).

Досвід роботи: серпень 2001р. – серпень 2002 р. – учитель географії України в Харківському педагогічному коледжі.

Із вересня 2002 р. дотепер викладач екологічної безпеки Харківського національного університету радіоелектроніки.

Додаткові відомості: загальний педагогічний стаж 10 р. 1999 р. закінчила курси перекладачів. Вела програму «Колір надії» на Харківському обласному радіо.

Маю досвід роботи з ПК, знаю Word, Excel.

Досконало володію іспанською та французькою мовами.

У разі потреби можу подати рекомендації.

29.10.2002        (підпис)  

 Заява – це документ, який містить прохання чи пропозицію однієї або багатьох осіб, адресовану установі  чи посадовій особі.

Розрізняють два основних види заяв: особиста заява, яка містить прохання (звертання) фізичної особи до керівної посадової особи; службова заява, що укладається посадовою особою від власного імені або від імені організації (підприємства, об’єднання), які він репрезентує, до посадової особи іншої організації, структури тощо.

За походженням заяви бувають зовнішні та внутрішні

 Реквізити заяви:

  1.  Адресат (з великої літери праворуч) – посада, назва установи, звання, прізвище та ініціали посадової особи, на ім’я якої подається заява, у давальному відмінку, чергуючи закінчення -ові (-еві) з -у(-ю).
  2.  Адресант (без прийменника з малої літери) – посада, назва закладу, звання, прізвище, ім’я та по батькові особи, яка звертається із заявою, у родовому відмінку (без крапки в кінці останнього слова).
  3.  Назва документа.
  4.  Текст (з великої літери, з абзацу): містить прохання та обґрунтування.
  5.  Додаток (підстава): перелік інших документів із зазначенням кількості сторінок, що додаються до заяви на підтвердження її правомірності чи вагомості аргументації.
  6.  Дата написання (ліворуч).
  7.  Підпис адресанта (праворуч).

     Директорові АТ «Коло»

     п.Корнієнку В.І.

     Степаненка Сергія Семеновича,

     який мешкає за адресою:

     61016, м.Харків, просп.Перемоги, 8

     кв.32

 заява

Прошу зарахувати мене на посаду економіста з 10.02.01.

До заяви додаю:

  1.   Копію диплома про вищу освіту.
  2.   Трудову книжку.
  3.   Автобіографію.
  4.   Медичну довідку.
  5.   Чотири фотокартки.  

 Характеристика – це документ, у якому надається оцінка ділових і моральних якостей працівника як члена колективу за період, який він відпрацював на даному підприємстві. Характеристика перед’являється при вступі до середніх і вищих навчальних закладів, висуванні на виборні посади, переобранні, атестації, оформленні на роботу за конкурсом до науково-дослідних інститутів тощо.

 Вимоги до оформлення: від 3-ої особи, готується та підписується керівником закладу чи повноважною особою; готується у двох примірниках.

Реквізити:

  1.  Заголовок (шапка): назва документа; прізвище, ім’я та по батькові особи, на яку укладається характеристика (в Р. відмінку); статус; посада; науковий ступінь і вчене звання (якщо є); місце роботи, навчання; Рік народження (якщо треба – національность, домашня адреса, освіта).
  2.  Текст – дані про трудову діяльність (навчання), із якого часу працює (учиться), просування по службі; як ставиться до своїх службових обов’язків; який має рівень професійної майстерності; найвагоміші досягнення, заохочення чи покарання. Зазначаються моральні якості – риси характеру, ставлення до колег чи інших членів колективу.
  3.  Висновки – призначення характеристики.
  4.  Посада (ліворуч), підпис (праворуч), ініціали, прізвище керівника установи, закладу (при потребі – інших відповідальних осіб).
  5.  Дата укладання документа (ліворуч).
  6.  Печатка установи, що видала характеристику.

    Атестаційна характеристика

    Ковтуна Олексія Володимировича,

    бухгалтера планового відділу

    Харківського тракторного заводу

    1970 р. народж., українця,

    освіта вища, незакінчена.

Пан Ковтун О.В. працює на посаді бухгалтера з 1992 р. після закінчення Харківського кредитно-фінансового технікуму.

Службові інструкції та доручення виконує сумлінно. Має високий професійний рівень із питань нарахування коштів, оплати праці й бухгалтерського обліку.

Заочно навчається на V курсі економічного факультету Харківського інституту народного господарства. Має шану колективу.

Панові Ковтуну О.В. рекомендується більше уваги приділяти питанням господарсько-фінансової діяльності та опанувати роботу на ПК.

Характеристику видано для подання (на запит) до ………………

10.09.2001

Заввідділу     (підпис) О.Л.Яремченко

Голов.бухгалтер    (підпис) Ю.І.Зуєва

   (печатка)

Рекомендаційний лист – документ, що готується авторитетною особою у ситуаціях, коли необхідно заручитися повноважною рекомендацією (клопотання про посаду, влаштування на роботу, здобуття стипендії).

Структура:

  •  шанобливе звертання до певної особи/ установи/ органцізації/ фірми;
  •  власне рекомендації, де зазначають прізвище, ім’я, по батькові рекомендованої особи;
  •  оцінки її загальної підготовки, можна відзначити оригінальність, розсудливість, старанність, працьовитість;
  •  вміння усно й письмово висловлюватися, проводити певний тип робіт;
  •  підпис того, хто рекомендує особу.

11.5. Довідково-інформаційні документи

1. Загальна характеристика документів. Службові записки.

2. Довідки їхні види та правила оформлення.

3. Протоколи, витяг з протоколу.

4. Службові листи.

5. Акти.

6. Телеграми, телефонограми.

1. Загальна характеристика документів. Службові записки

Більша частина документів, що утворюється в організаціях та ті, що надходять до неї зовні, мають інформацію про фактичний стан справ у даній чи іншій організації. Інформація є підставою для складання розпорядчих документів чи може бути прийнята до увага.

Документи цієї групи можна поділити на 3 підгрупи:

- докладні, пояснювальні записки, посвідчення, розписки, акти, заяви;

- протокольні документи, стенограми, звіти;

- службові листи, телеграми, телефонограми.

Докладні пояснювальні та службові записки. Докладні, пояснювальні та службові записки - документи, які інформують про вже здійснивши сі явища і факти, виконані роботи, склавшуся ситуацію.

Записки в залежності від змісту можуть бути ініціативного, інформаційного або звітного характеру. З точки зору адресності розрізняють внутрішні доповідні записки (керівнику підприємства або підрозділу, де працює складач) та зовнішні - (керівнику вищої організації).

Пояснювальна записка, яка не виходить за межі установи оформлюється на бланку або на стандартному листу паперу формату А4 (підписує укладач). Якщо направляється за межі організації - оформляють на бланку та реєструють, підписується керівником.

Реквізити доповідної записки:

1. Посада, П. І. Б. керівника, на чиє ім'я адресується доповідна записка.

2. Найменування структурного підрозділу.

3. Посада, П. І. Б. автора доповідної записки.

4. Найменування документа.

5. По якому питанню укладена записка (заголовок до тексту).

6. Текст.

7. Перелік додатків,

8. Дата та місце укладання доповідної записки.

9. Підпис посадової особи, яка уклала записку.

10. Вихідний номер.

Пояснювальна та службова записки мають аналогічні реквізити.

Пояснювальні записки поділяються на дві групи:

1) документи, що супроводжують основний документ та пояснюють зміст його окремих положень (оформляються на загальному бланку установи);

2) з приводу ситуацій, випадків (оформляються на листах

бумаги, підписує виконувач).
Приклад укладення службової записки:
Відділ стандартизації Головному технологові
СЛУЖБОВА ЗАПИСКА
25.09.00 №72-15/138
Про подання матеріалів до
проекту СТП

Прошу в термін до 5 жовтня 2000 року подати до відділу стандартизації перелік фрез, що використовуються на підприємстві, для занесення до стандарту підприємства «Інструмент різальний. Фрези. Посібник з вибору.»

Начальник відділу стандартизації (підпис) П. Р. Діденко

2. Довідки - їхні види та правила оформлення.

Довідка - документ інформаційного характеру, який описує та встановлює факти та події. Довідки поділяються на службового та особистого характеру.

Службового характеру складаються за запитом чи за вказівкою керівної організації або посадової особи. Підписується: Довідка, що направляється до посадової особи в середині підприємства, підписується укладачем; та, яка направляється у вищестоящу організацію - керівником підприємства. Якщо довідка містить відомості фінансового характеру - то вона підписується керівником та головним бухгалтером.

Довідка, яка направляється за межі підприємства оформляється на бланку, внутрішня довідка оформляється на внутрішньому бланку або на чистих листах паперу.

Довідки особистого характеру оформляються на бланках або чистих листах.

Основні реквізити довідки:

1. Код підприємства, код форми документа.

2. Реквізити штампа загального бланку.

3. Назва виду документа.

4. Дата.

5. Індекс.

6. Заголовок до тексту.

7. Адресат.

8. Текст.

9. Відмітка про наявність додатків (якщо є).

10. Підпис.

11. Відмітка про направлення до справи.

В тексті довідки особистого характеру визначається назва організації, в яку подається довідка. Текст довідки особистого характеру оформляється на трафаретному бланку.

3. Протоколи, витяг з протоколу

Протокол - документ, в якому фіксується хід обговорення питань та прийняття рішень на зборах, нарадах, засіданнях (за ДСТУ).

Протокол може складати офіційна компетентна особа, засвідчуючи той чи інший факт. За обсягом фіксованих даних протоколи можна поділити на три групи:

1. Скорочені - містять назву обговорюваних питань, прізвища доповідачів та виступаючих і прийняті рішення.

2. Повні - в тексті яких окрім рішень, коротко записують виступи доповідачів та виступаючих та інших учасників зборів, нарад, засідань, конференцій.

3. Стенографічні - всі виступи записують дослівно.

В залежності від способу фіксації - можуть бути рукописними (машинописними), стенографічними, фонографічними.

У формуляр протоколу включають наступні реквізити:

1. Найменування організації та її підвідомств.

2. Назва документа (протокол).

3. Порядковий номер протоколу (після слова протокол).

4. Дата засідання.

5. Місце засідання.

6. Гриф затвердження (якщо є необхідність затверджувати).

7. Заголовок до тексту.

8. Кількісний склад учасників (якщо до 10-12 називають усіх, якщо більше - вказують загальну кількість + реєстраційний лист).

9. Посади, прізвища, ініціали керівників зборів (голова, секретар, президент).

10. Порядок денний (питання, запропоновані для розгляду у називному відмінку).

11. Текст.

12. Перелік додатків з вказанням кількості сторінок.

13. Підписи голови та секретаря.

14. Гриф затвердження (якщо необхідно).

Текст має вступну частину (склад присутніх, вказання голови та секретаря, порядок денний). Далі повинен складатися із позицій згідно пунктів порядку денного.

В кожній позиції текст складається по формі: СЛУХАЛИ, ВИСТУПИЛИ, ПОСТАНОВИЛИ. Слово «СЛУХАЛИ» пишуть в одному рядку з цифрою, яка означає номер питання, потім дві крапки. Ініціали та прізвища доповідача пишуть з нової стрічки в називному відмінку, ставлять тире і пишуть зміст доповіді у формі прямої мови, Якщо є текст виступу - пишуть (текст доповіді прикладається).

В другій частині наводять прізвища виступивших і коротке викладення виступу.

В постановляючій частині відмічається, що, кому, в які строки необхідно виконувати. Якщо в рішенні містяться різні за характером питання, тоді ділять на пункти, які нумерують арабськими цифрами.

Витяг із протоколу - цей документ оформляють для ознайомлення з рішеннями, прийнятими під час роботи колегіального органу, посадових осіб або підвідомчих організацій. Документи підлягають завіренню.

Реквізити витягу із протоколу аналогічні реквізитам протоколу. Окрім того є відмітка про завірення копії та відмітка про виконання.

З текстової частини беруться тільки ті елементи, які треба довести до відома зацікавленої особи.

Схема складання витягу з протоколу:

Відомство

Найменування підприємства

ВИТЯГ З ПРОТОКОЛА

12.05.00 №567

м. Хмельницький Найменування протоколу

ПОРЯДОК ДЕННИЙ

1. Затвердження плану роботи Доповідач Савчук П. Л.

2. СЛУХАЛИ:

Савчук П. Л. Ознайомив...... і далі по тексту.

ПОСТАНОВИЛИ:

2.1_______________

Голова (підпис) Ініціали, прізвище
Секретар (підпис) Ініціали, прізвище
Вірно: Інспектор (підпис) Ініціали, прізвище
12.05.00

4. Службові листа

Службовий лист - засіб обміну інформацією та оперативного управління різноманітними процесами діяльності організації.

На службову переписку приходиться 80% від загального обсягу документації організації. Ділові ситуації, які потребують складання ділових листів можна поділити на:

1. Підготовані на вимогу вищестоящих функціональних органів.

2. На прохання підвідомчих установ.

3. При здійсненні оперативних зв'язків.

4. Рекламна діяльність фірми.

5. По роботі з клієнтами.

6. Зв'язані із зовнішньоекономічними відносинами фірми.

Лист має бути присвячений одному питанню. Якщо в одну організацію необхідно звернутися по декількох питанням, то доцільно готувати декілька листів.

Службові листи оформлюються, як правило, на бланку організації.

Формуляр листа включає наступні реквізити:

1. Емблему, нагороди.

2. Назву та адресу організації - відправника.

3. Номер та дату листа.

4. Адресат. 5. Номер та дата ініціативного документа.

6. Текст.

7. Перелік додатків з вказівкою кількості сторінок.

8. Підтис керівника.

9. Віза виконувача.

На бланках листів друкують: емблему, назву відомства і структурного підрозділу, адрес, номер листа, номер розрахункового рахунку, трафаретиціровані частини тексту.

Форми листів, які використовуються в установах, дуже різноманітні. Можуть бути розділені на дві великі групи: листи, які потребують відповіді та листи, які не потребують відповіді.

1. - запит, звернення, пропозиція, вимога, підтвердження, розпорядження, супроводжувальні листи.

2. - інформаційні, гарантійні.

Гарантійні листи - складаються з метою підтвердження певних зобов'язань або умов та адресовані організації.

Супроводжувальний лист - повідомляє адресата про те, що йому відправлена відповідна документація.

Ініціативні листи - організація звертається з метою отримання яких-небудь пояснень, вказівок, додаткових відомостей.

Стиль листів діловий. Підписує посадова особа або його замісник (вказується фактична посада).

2. Лист-відповідь (відмова) Логічна схема

1) повтор, прохання, на яке складається відповідь;

2) обгрунтування причини відмови;

3) конотація відмови.

Приклад тексту:

Ваше прохання про зміни строку постачання копіювального обладнання виконати не можемо, через відсутність його у теперішній час на наших складах. Тому копіювальне обладнання буде поставлено У строки, що вказані в угоді. 3. Супроводжувальні листи. Приклад тексту.

У відповідності з домовленістю (Вашим проханням) направляємо підписаний з нашої сторони договір №__від___. Довідка про фінансування буде виспана.......

Даний лист слід рахувати невід'ємною частішою дійсного договору.

Додаток договір про .......№....... за 3 ар. в 3 ек.

6. Акт

Акт - документ, складений декількома особами, що підтверджує встановлені факти та події. Можливе складання акта одним, але спеціально уповноваженою особою - ревізор або інспектор. Акти складають по результатам ревізії при прийомні - передачі справ, прийомні об'єктів на випробуваннях, по результатам перевірок (податкова інспекція, санепідемстанція). Затверджується (при необхідності) вищестоящою організацією або керівником підприємства. (Наприклад, акт про ліквідацію установи, затверджений керівником віщої установи).

Кількість екземплярів акту визначається нормативами або діловою ситуацією. Акт являється основою для видання адміністрацією відповідних розпорядчих документів.

Після складання акту комісія повинна ознайомити з його змістом осіб, які зазначені в акті, під розписку. Дата акту відповідає дню події або факту.

Особи, які мають зауваження по змісту акта, підписують його з вказанням про свою незгоду і викладають свою думку на окремому додатку.

Основні реквізити акту:

1. Реквізити штампа загального бланку.

2. Код підприємства по 2КПО.

3. Код форми документу по 2КУД

4. Назва виду документа.

5. Дата, індекс.

6. Заголовок до тексту.

7. Гриф затвердження. 8. Текст.

9. Відмітка про наявність додатків.

10. Підпис голови та членів комісії.

11. Відмітка про візування.

12. Відмітка про контроль.

13. Відмітка про виконання документу та направлення його до справи.

Текст акту має наступну структуру: вступна та констатуюча частини, висновки (не обов'язково).

У вступній частині вказують підставу, перераховують членів комісії та її задачі. Прізвища членів комісії - в алфавітному порядку.

В констатуючій частині - описують сутність та характер проведеної роботи, встановлені факти, дають пропозиції.

Акт має уніфіковану форму:

Найменування ЗАТВЕРДЖУЮ

Міністерства, відомства ______ (розшифровка підпису)

Дата

Акт

18.05.99 №12 м. Хмельницький (місце видання)

Підстава: наказ директора заводу від ________№_____ «Про проведення інвентаризації» Складений комісією:

Голова____________________________________

(посада, П. І. Б.)

Члени комісії: 1. _____________________________

(посада, П. І. Б.)

2._____________________________ 3._____________________________

(текст) Складений у 3-х екземплярах

1-й екземпляр____________________

2-й екземпляр ___________________

3-й екземпляр _____________________

До справи 05-24

Голова комісії Підпис Розшифровка підпису
Члени комісії Підпис Розшифровка підпису

Текст акту має форму:

1. При перевірці:

У період (число) була проведена перевірка. діяльності підприємства, відділу та ін.

Перевіркою виявлено (по пунктах, всі аспекти, що проявилися у процесі роботи комісії).

2. При передачі: лице, що передає (П. І. Б.), лице, що приймає (П. І. Б., посада), у присутності третього лиця (П. І. Б., посада). Склали цей акт, про те, що ..................... перший здав, а другий прийняв (перелік по пунктах матеріальних цінностей, що підлягають передачі).

3. При списанні:

«__» _____ р. була проведена експертиза цінностей (офісних меблів, техніки та ін.).

Списанню підлягають (дані про матеріали, що підлягають списанню, розміщують у таблицю.

Назва (кількість).

Примітка.

7.Телефонограми і телеграми

Телефонограми.

Це термінові повідомлення, які передаються по телефону. Використовуються для документального оформлення усних телефонних переговорів і являються одним з видів ділової кореспонденції.

Реквізити телефонограми:

1. Назва документа - заголовок.

2. Номер і дата телефонограми.

3. Назва організації і службової особи - відправника (від кого).

4. Назва організації і службової особи - отримувача телефонограми (кому).

5. Текст (слова пишуть без скорочень, не більше 50 слів).

6. Підпис службової особи - керівника організації або замісника.

В графах «передано» і «прийнято» вказують посаду, ініціали та прізвище того, хто приймає і хто передає, їх телефони.

Обпік телефонограм ведуть у спеціальному журналі Телеграми.

Пишуть великими буквами з інтервалом 2 між стрічками. Перенос слів не дозволяється. Текст від адреса - 3 -ма інтервалами. Текст без нових строк і абзаців. Підпис - окремою строкою, відступивши від тексту.

Складають в 2-х екземплярах - один підшивається у справу.

Особливості складання розпорядчих та організаційних документів

А

абориген (тубілець)

авангард (передовий)

авгур (жрець)

ага (вельможа)

агент

агітація

агломерат

аглютинація (злипання)

агбр (гроші)

аграрний (земельний)

агрегат

агресія (напад)

аґрус (ягода)

айсберг

акваланг

алгебра

алеґрето (муз.)

алегрі (лотерея)

алегро (муз.)

алігатор (крокодил)

ангажемент (запрошення)

ангар (авіац.)

ангіна (хвороба)

андеграунд (мистец.)

аншлаг (мистец.)

аргентит (геол.)

арго (сленґ)

арґонія (жоржина)

аргумент (доказ)

ар'єргард (позадній)

асигнація (купюра)

Б

багаж

багет (рама)

багнет

бегонія (квітка)

бергамот (груша)

бігос (кул.)

боргес (шрифт)

бравнінґ (пістолет)

бремсберг (техн.)

бригада

брифінг (інструктаж)

бумеранг

бургомістр

бюргер (містянин)

В

вагон

вегетаріанство

вегетація (ботан.)

венгерка (чардаш)

вігвам (інд. житло)

вігонь (лама)

вінегрет (кул.)

вульгаризм

Г

герцог (титул)

гідальґо (дворянин)

гуґенбт (протестант)

Ґ

габарит (шаблон)

ґава (птах)

ґавдеамус (студ. гімн)

Гавот (танок)

гага (птах)

гагара (птах)

гагауз (нац.)

Газават (джихад)

Ґазда (господар)

газель (поет, форма)

ґазеля (антилопа)

газон

гайда (сопілка)

ґалаґан

галантерея

Галантний (чемний)

Галера (судно)

Галерея (коридор)

галета (кул.)

галіфе (штани)

галл (нац.)

Галон (од. виміру)

Галоп (танок)

Гальорка

галюцинація

ґамаша (панчоха)

гамбіт (шахм.)

гангстер (бандит)

ґандж (хиба, вада)

ґанок

гаолян (сорґо)

гараж

Гарантія (порука)

гарда

гардемарин (чин)

гардероб (шифоньєр)

Гардина

Гарнізон (залога)

гарнір (кул.)

гарніту

Гарнітура

гарсон (офіціант)

Гастроль

гатунок (сорт)

ґаучо (пастух)

ґвалт (крик) гвардія

ґвер (рушниця) Гвинт

ґедзь (комаха)

Гейзер гейм (спорт.)

ґейша

ґелґотати

генерал (чин)

ґенератор

генерація (покоління)

геній

генітив (грам.)

ґеноцйд (знищення)

ґсрань (квітка)

ґерундйв (грамот.)

Гестапо

ґестка (част. сорочки)

ґєто

ґетри (панчохи)

ґешефт (зиск)

гирлйґа (ключка)

гібон (мавпа)

гід (проводир)

гільдія (спілка)

Гільйотина

Гінея (гроші)

Гіпюр (тканина)

гірлянда (вінок)

Гладіатор (раб-боєць)

Гладіолус (квітка)

глазур (полива)

ґласе (тканина)

ґлей

Глетчер (льодовик)

ґлід (рослина)

ґлінтвайн (вино)

ґлісер (судно)

глобус

ґлбрія (ореол)

Глянс (блиск)

глясе (напій)

ґніт (стрічка)

ґном (міф. карлик)

ґну (антилопа)

гобелен (килим)

ґоґель-моґель

гой (неєврей)

гол

ґолка (пшениця)

голкіпер (воротар)

гольф (гра)

гонґ (литавра)

гондола (човен)

ґонт (драниця)

горжетка (шарф)

горила (мавпа)

Готика (.стиль)

гофре (складки)

гравер (різьбяр)

ґравій (жорства)

Гравітація (тяжіння)

ґрадація (поступовість)

градус

гранат

ґранд (титул)

Грандіозний

Граніт

ґран-прі

грант

ґранула

ґрасувати (витоптувати)

ґрати

Граф (титул)

ґрація

Гренадер (вояк)

ґречний (чемний)

ґрйзлі (ведмідь)

Грильяж (кул.)

ґрим

гримаса

ґринджоли (сани)

ґрип (хвороба)

гриф (напис, руко