48241

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Конспект

Культурология и искусствоведение

Ульяновський Українська наукова і культурницька еміграція у ЧехоСловаччині між двома світовими війнами Українська культура: розвиток ідеї та історія книги Автори Української культури: Дмитро Антонович Василь Біднов Дмитро Дорошенко Олександр Лотоцький Симон Наріжний Степан Сірополко Володимир Січинський Дмитро Чижевський Андрій Яковлів Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича Упор. Ця книжка унікальна спроба цілісного дослідження феномена української культури з найдавніших до...

Украинкский

2013-12-08

102.5 KB

1 чел.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА


Лекції за редакцією Дмитра Антоновича


Пам’ятки історичної думки України
КИЇВ - 1993

ЗМІСТ


«Українська культура» в контексті української культури (І. Дзюба)


Переднє слово (М. Антонович)


УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Д. Антонович. Вступ

Д. Дорошенко. Розвиток науки українознавства у XIX — на початку XX ст. та її досягнення

В. Біднов. Школа й освіта на Україні

С. Сірополко. Народна освіта на українських землях і в колоніях

Д. Антонович. Книга рукописна

О. Лотоцький. Українське друковане слово

Д. Антонович. Автори, друкарі та меценати

С. Наріжний. Українська преса

Д. Чижевський. Українська філософія

Д. Антонович. Передхристиянська релігія українського народу

В. Біднов. Заведення християнства

Д. Антонович. Українська християнська церква в сучасності

А. Яковлів. Українське право

Д. Антонович. Українське мистецтво

В. Січинський. Українська архітектура

Д. Антонович. Українська скульптура

Д. Антонович. Українське малярство

Д. Антонович. Українська гравюра

Д. Антонович. Український орнамент

Д. Антонович. Українська музика

Д. Антонович. Український театр

Д. Антонович. Заключення


ДОДАТКИ (С. Ульяновська, В. Ульяновський)

Українська наукова і культурницька еміграція у Чехо-Словаччині між двома світовими війнами

«Українська культура»: розвиток ідеї та історія книги

Автори «Української культури»:

    Дмитро Антонович

    Василь Біднов

    Дмитро Дорошенко

    Олександр Лотоцький

    Симон Наріжний

    Степан Сірополко

    Володимир Січинський

    Дмитро Чижевський

    Андрій Яковлів


Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С. В. Ульяновська; Вст. ст. І. М. Дзюби; Перед. слово М. Антоновича; Додатки С. В. Ульяновської, В. І. Ульяновського. — К.: Либідь, 1993. — 592 с.; іл. («Пам’ятки історичної думки України»)

ISBN 5-325-00075-6.

Ця книжка — унікальна спроба цілісного дослідження феномена української культури з найдавніших до новітніх часів, здійснена у 30-ті роки українськими вченими-емігрантами в Чехо-Словаччині. Лекції Д. Антоновича, Д. Чижевського, Д. Дорошенка, В. Січинського та інших непересічних фахівців дають ґрунтовне уявлення про розвій вітчизняної освіти та книгодруку, філософи та релігії, різних видів мистецтва тощо. Вперше публікуються біографічні відомості про авторів, які розкривають складну картину наукового й громадського життя на Україні та в еміграції передвоєнних років. Численні ілюстрації охоплюють основні види українського образотворчого мистецтва.

Для істориків, мистецтвознавців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться історією національної культури.

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Не надто вдячне завдання синові писати про твір, редагований, а великою мірою і писаний батьком. Але нагода настільки знаменна, що я роблю це з величезним задоволенням.

Генеза твору коротко така. Коли у зв’язку з економічною кризою 1929 р. чехо-словацький уряд припинив фінансову підтримку українських вищих шкіл у Чехо-Словаччині, Українська господарська академія в Подебрадах вирішила перейти на заочне навчання, щоб якось урятувати своє існування. Її розрахунок був на Галичину, де самоосвіта та позаочне навчання були досить поширені. У зв’язку з цим перейменували Академію на Український технічно-господарський інститут позаочного навчання (УТГІ) і почалася підготовка до видання ряду лекцій для студентів не лише технічно-господарського профілю, а й гуманітарного. У той час керівництво Інституту і дійшло згоди з моїм батьком у справі збірника лекцій, присвячених українській культурі, якого фактично до того часу не було. Існувала, щоправда, «Українська культура» проф. І. Огієнка, яка складалася з 52 лекцій, котрі він читав у Кам’янець-Подільському університеті (Катеринослав; Ляшщіг, 1923), але той курс є лише, доказом, наскільки українство і українська наука розвинулися за наступне десятиліття. Коли вже кінчалася праця над подєбрадським виданням, у Львові 1937 р. вийшла велика «Історія української культури» (перевидана в Канаді 1964 р.).

Батько зв’язався зі своїми друзями, знайомими та колегами по Українському вільному університеті (УВУ) в Празі (дехто з них на початку 30-х років уже не жив у Чехо-Словаччині: Д. Дорошенко перебував у Берліні, О. Лотоцький та В. Біднов — у Варшаві, Д. Чижевський — у Галле, однак усі вони так чи інакше залишалися пов’язаними з УВУ). Д. Антонович запланував курс, поділений на 30 лекцій, і почалася копітка праця, яка мала вийти 1934 р., а насправді вийшла аж 1940. У мене є власний примірник мого батька, позначений на обкладинці 1934 р., а над заголовком напис: «Курси українознавства при Українській господарській академії в Ч. C. P. Випуск IV». Деякі поправки його рукою включені в це видання. Однак це фактично те саме видання, що й 1940 р. Пояснення щодо історії виходу книги подав мій батько у «Заключенні» до курсу лекцій. Згодом подебрадське видання перевидав УТГІ 1947 р. в Регенсбурзі, куди Інститут переїхав внаслідок воєнних подій. Третє видання (Мюнхен, 1988) вийшло на цей раз уже друком (усі попередні друкувалися на циклостилі), на гарному папері, але, на жаль, лише з двома таблицями ілюстрацій і без іменного покажчика.

У той час, коли починалася праця над складенням курсу цих лекцій, автор цього слова був ще підлітком, а коли ціла праця вийшла остаточно друком, він уже був студентом перед закінченням університету. І хоч інтереси молодої людини тили тоді в іншому напрямку, все ж добре пригадую часте листування батька зі співробітниками, його нервове напруження, коли замовлені лекції не приходили на час і стримувалася праця, а найяскравіше пригадую, як настирливо мій батько шукав ілюстраційний матеріал, без якого він собі не уявляв підручника «Українська культура». Найбільше він переживав, що не міг знайти потрібних йому ілюстрацій або знаходив їх у зовсім поганих копіях, які тоді ще, на жаль, були нормальним явищем.

Батько був би дуже вдячний теперішнім упорядникам і видавцям, коли б мав змогу ознайомитися з новим ілюстраційним матеріалом цього видання. А найбільше він би радів із того приводу, що книга, над якою трудилися тодішні кращі знавці даних ділянок культури, тепер виходить новим виданням для українського читана на його рідній землі, адже ж Україна тоді була для політичного емігранта хіба що далекою і недосяжною мрією. Ось чому видання «Української культури» в Києві — це великий, хоч і посмертний, тріумф усіх авторів і співробітників збірної праці за редакцією Д. Антоновича. Сьогодні з них уже нікого немає в живих.

МАРКО АНТОНОВИЧ

Монреаль, березень 1992 р.

Текст пам’ятки публікується за виданням: Українська культура. Збірник лекцій за редакцією проф. Дмитра Антоновича. Український Технічно-Господарський Інститут позаочного навчання в Подєбрадах (Чехія). Подєбради, 1940 (На правах рукопису).

Текстологічна обробка матеріалу торкалася передусім орфографії, пунктуації та почасти лексики, які по можливості наближені до загальноприйнятих норм. Зроблено ряд фактологічних та інших уточнень. Усунуто поділ лекцій на частини та їх нумерацію, пов’язані зі специфікою позаочного навчання; те ж стосується і контрольних запитань до студентів. З огляду на широкий читацький загал куповано нечисленні підпорядкові примітки, що мають вузькоспеціальне значення. Списки використаної літератури в кінці лекцій упорядковано за сучасними вимогами — за винятком тих раритетних джерел, які повністю розшифрувати не вдалося. Оскільки ілюстраційний матеріал подєбрадського видання якісно репродукувати неможливо, пропонується багато в чому нова й ширша підбірка, що охоплює основні види образотворчого мистецтва. — Прим. упор.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Дмитро АНТОНОВИЧ


ВСТУП

Починаючи курс української культури, треба насамперед умовитися, що ми розуміємо під словом культура. Це тим більше необхідно, що під словом культура в різних випадках криється різний зміст. В широкому розумінні цього слова культурою вважають все, що має людина чи громада людей не від природи, а вже від власного розуму і власної творчості, як в царині матеріальній, так і духовній, в царині громадського життя, звичаїв та побуту. Так, коли людина не дере й не їсть сирого м’яса іншої тварини, але раніше те м’ясо зварить чи спече, то така людина стоїть щодо своєї культурності на кілька щаблів вище від людини, що ще не почуває потреби варити або пекти м’ясо перед його споживанням. Так само щодо вживання знаряддя: людина, що має бодай крем’яний ніж, є культурнішою від людини, що вживання ножа собі ще не засвоїла. Далі: людина, що має ножа металевого, є культурнішою від людини, що не дійшла до вживання металу. Людина, що бодай мотикою колупає землю, є культурнішою від людини, що до найпримітивнішого хліборобства ще не дійшла. Людина, що має вже соху для оранки землі, є культурнішою від людини, що колупає землю мотикою, а плуг є ознакою ще вищого щаблю культурності. Дальший розвиток культури приводить до все складніших систем плугів і, нарешті, до трактора як найвищого досягнення модерної хліборобської культури. Так само в царині суспільного життя: чим культурніше людина, тим вона витворює ширшу організацію співжиття з іншими людьми. Людина, що витворила вже родинну організацію й живе в родинному укладі, є культурнішою від людини, що до організації родини не дійшла; ще культурніший стан людини, яка живе в організації, що охоплює й об’єднує ціле плем’я людей і т. д. аж до найбільшої організації, яку знає найкультурніша людина, а саме держави. Зрештою і сучасна держава вже часто не задовольняє найкультурніших людей, і вони мріють про інші удосконаленіші форми держави і навіть про таку організацію цілого людства, при якій держава була б непотрібна; але конкретизувати ці мрії та змагання і їх здійснити людина в сучасному найвищому стані культури ще не може.

Таким чином, культуру в широкому розумінні цього слова мають в наші часи, певно, всі люди — від найпримітившших канібалів (людоїдів) до найбільш культурно розвинених народів: тільки рівень культури в них дуже різний: одні мають культуру примітивну, другі знову мають культуру високорозвинену. Але такого широкого розуміння слова «культура» додержуються хіба історики примітивних культур, дослідники генетивної соціології тощо. Натомість у загальному вжитку є звичай звужувати поняття культури і цим словом зазначати ту культуру, яка стоїть на певному ступені розвою. В цьому стислому розумінні культурними звуться лише ті народи, що стоять на вищому щаблі культурного розвитку, на відміну від народів з примітивною культурою, яких називають народами некультурними.

Як не є вигідно звужувати межі наукового поняття, щоб його краще охопити й конкретизувати, але з такого обмеженого розуміння терміна «культура» виникають і певні незручності, бо не дається точно усталити, з якого саме щабля культурного розвитку треба вважати народ культурним, а всі народи, що стоять нижче цього ступеня — некультурними. Себто де проходить та межа, що ділить народи культурні від некультурних? Точної відповіді на це питання дати ледве чи можна, тим більше що не в усіх народів однаково розвиваються всі галузі культури. В одних більше розвинена культура матеріальна, а відстає культура духовна, в других і матеріальна, й духовна культури випереджають розвій культури суспільної і т. п. Отже, зовсім точного розмежування між народами культурними й некультурними зробити не можна. Але, не претендуючи на точність і добре розуміючи багато вад пропонованого критерію, все ж для зручності можемо запропонувати вважати за культурні ті народи, що мають письмо в своїй мові та це письмо вживають, і навпаки — за некультурні народи тоді вважатимемо ті народи, що свого письма або зовсім не мають, або те письмо для них чужинці зробили, але в самого народу це письмо у вжиток ще не ввійшло. Проте і це конкретне визначення часто на ділі може стати і неконкретним, і неточним, а іноді й невідповідним. На щастя, для нас це не грає великої ролі, бо який би критерій не покласти, то український народ все буде не тільки народом культурним, але народом дуже старої і дуже високо розвиненої культури.

Зате нас заскакує інша трудність. У культурних народів культура безмежно розвивається. Як культура матеріальна, так і духовна та суспільна широко розгалужуються, і кожна галузь розвивається так далеко, що для дослідження її потрібна окрема наукова дисципліна. Так, у культурі матеріальній дослідження народного житла, промислового знаряддя, засобів сполучення, одягу, будування, оздоб, мистецтва тощо дають стільки матеріалу, що для вивчення цього матеріалу народжуються цілі окремі самостійні науки, які мають своїм завданням досліджувати розвій промислу, розвій мистецтва декораційного та пластичного тощо. В культурі духовній розвій думки, вірувань і релігії, розвій освіти і всіх просвітніх знарядь, розвій творчості словесної та музичної і т. д. дають зміст знову для багатьох окремих наук, як історія філософії, історія релігії або історія церкви, історія освіти, історія мови, історія літератури, історія музики і т. д. В культурі суспільній організація громадська і відносини між громадянами політичні, економічні, громадські дають зміст для цілого ряду правничих та суспільних наук, як історія держави і державне право, цивільне право, церковне право, історія господарства, політична економія і т. д. Не тяжко спостерігати, що й основні галузі культури, як матеріальна, духовна та суспільна, розгалужуючись, переплітаються між собою, і деякі науки, досліджуючи свій предмет, не можуть відділити від себе, наприклад, виявів культури духовної й матеріальної або матеріальної й суспільної: так, історія мистецтва, досліджуючи пластичне мистецтво, ніби стоїть в ділянці матеріальної культури, але розвій пластичного мистецтва € разом із тим і розвоєм ідей, думок, понять часто зовсім не матеріальних, а розвій таких галузей мистецтва, як тонічне, поезія, музика, вже вповні сягає в сферу культури духовної. Так само і такі науки, як історія господарства та політична економія, сягають і в сферу суспільної культури, й культури матеріальної. Отже, у викладі розвою і змісту культури культурного народу велика трудність заходить від безмежного розгалуження та переплетення між собою інших галузей з різних сторін культури. В кожнім разі ясно, Що виклад розвою і змісту культури культурного народу потребує ознайомлення з таким числом різних і часто дуже далеких від себе наукових дисциплін, що він не може бути викладом одної особи, якою б енциклопедично освіченою вона не була, а мусить бути колективним викладом більшого числа фахових дослідників, і то чим розвиненіша культура народу, тим виклад її вимагає більшого числа фахівців. Але-все-таки в культурніших народів, до яких належить і український народ, культурний процес так розгалузився, що ледве чи можливо взагалі для такого народу подати абсолютно повний курс цілої його культури в усіх його найдрібніших деталях. Мимоволі дещо пропуститься, дещо мусить бути опущене, бо ще не досліджене, дещо виділяється в окремі, самостійно розвинені науки. Так, наприклад, історія літератури є настільки самостійно розвиненою наукою, що хоч вона має своїм предметом одну з головніших галузей розвою духовної культури, але ніколи не трактується в загальних викладах культури народу, а завжди виділяється в окремий самостійний курс викладів. Взагалі, як правило, можна сказати, що кожний загальний курс культури якого-небудь культурного народу ніколи не є повним викладом усіх сторін культурного розвою того народу, а тільки деяких сторін його культури. І це навіть тоді, коли ми приймемо термін культури у вужчому розумінні цього слова.

Щоб цьому зарадити, роблять спроби поступити ще один крок у напрямі звуження поняття терміну «культура», саме в той спосіб, що, розглядаючи культуру якогось народу, проводять межу, ділячи народ на дві нерівні частини, нерівні щодо кількості і щодо якісної здібності до культурного розвою. Власне, розрізняють культуру народної маси, себто безмежно численнішої частини народу, і культуру інтелектуальної верстви того ж народу, далеко меншої кількісно, але значно здібнішої до культурного поступу, яка, власне, часто на своїх плечах і виносить у значній мірі культурний поступ свого народу. Проведений поділ до певної міри ще подвоює число тих наук, що потрібні для досліду культури народу, бо кожну галузь культури ділить надвоє, наприклад, філософія народна і наука філософії, медицина народна і наука медицини, народний фольклор і письменство, народне мистецтво й мистецтво в творчості видатніших артистів народу і т. д. Але зате до деякої міри вдається синтезувати всі галузі культури мас народних в науковій дисциплині, яку називаємо етнографією, а культура інтелектуальних верств народу, на відміну від етнографії, складає в стислішому розумінні поняття «культура», як це вживається в німецькій науковій літературі, або, як частіше кажуть французи та англійці, — «цивілізація».

Приступаючи до викладу української культури, ми маємо на увазі дати стисліший образ української культури, або цивілізації, але поруч із тим маємо уділити певне належне місце також і етнографії. Проте і в нас огляд культури, чи цивілізації, українського народу буде зроблено тут дуже неповно — і то з двох вищенаведених причин. Деякі галузі суспільної культури, як політичний розвій, розвій економічних і суспільних відносин, розвій держави і державних установ тощо, входить до курсу історії України; розвій літературної творчості також складає окремий курс історії української літератури і тому в курсі української культури повторюватися не буде, як і ще деякі галузі з царини культури, що їх виділено в окремі дисципліни. Але будуть у нас пропуски й далеко шкідливішого порядку, власне те, що буде пропущено через брак нашого знання й наукового розроблення. Так, досі не досліджено й не систематизовано, і ми не знаємо докладно, що саме українці зробили в сфері техніки, механіки, агрономії, медицини, математики, всесвітньої історії, географії, археології, права і взагалі більшості наук, А не маючи точних зібраних відомостей, зрозуміло, не можна обчислити, що українці зробили для культури вселюдської та яка вага їхньої власної культури. В останніх часах тільки трохи підноситься завіса і висвітлюється, що внесли українці у сфери філософії, мистецтва пластичного, музики, театру, наук українознавства, дослідів з обсягу класичної історії та філософії, економічної науки, але цього замало, щоб ми могли вповні, належно й всебічно представити культурні надбання і висоту культури українського народу.

Нарешті, ще треба мати на увазі, що культурний розвій кожного народу проходить у процесі постійних взаємовідносин різних народів між собою, у процесі культурних впливів одного народу на другий і постійного перехрещування культурних впливів. Культури самобутньої, культури, яка в якогось народу самостійно розвивалася б від самих первісток до нинішнього культурного рівня, сміливо можна сказати, що не існує зовсім, і то не існує не тільки в культурних народів, але й у народів некультурних, себто в народів, що стоять на найпримітивнішому рівні культури. Та первісна культура, в стадії якої живуть найпримітивніші дикунські народи Африки та Австралії, є все-таки складним витвором впливів одного племені на друге або іноді й держав культурно розвинених, впливів, які некультурні племена, прийнявши, не здолали далі розвивати, а, навпаки, деградували. Так, в останніх часах доведено, що примітивне мистецтво деяких некультурних народів Центральної Африки є ремінісценцією колишнього високорозвиненого мистецтва висококультурної Єгипетської держави. Високе єгипетське мистецтво, що згинуло з культурою державною в самому Єгипті, пережило довгий ряд віків і живе, правда, вироджуючись, і досі силою традиції в некультурних народів, що колись це мистецтво наслідували. Нема що й казати, що червоношкірі некультурні племена Америки свого часу підлягали значним впливам старих культурних держав на терені Америки, що згинули під натиском європейської інвазії. І для тих же червоношкірих було катастрофічним, що вони здебільшого не в стані були сприймати далі впливів культурних народів європейських.

Взагалі здібність сприймати культурні впливи є необхідною передумовою культурного розвою і поступу кожного народу. І чим більше різних впливів культурних який народ сприймає, вбирає в себе, перетворює і розвиває їх далі, тим народ є культурнішим. Культура тих центрів завжди випереджує, де сходиться більше різних народів і взаємно переплітають свої впливи. Тому часто культурніші осередки розвиваються по шляхах сполучення, кращими серед яких колись, доки ще не знали штучних шляхів, були ріки чи взагалі водні артерії. Те ж саме можна сказати про роль сухопутних шляхів, гірських перевалів, пізніше приморських і приокеанських центрів, і, нарешті, залізничних шляхів в останніх часах. Навпаки, найменш культурними народами лишаються ті народи, що мають утруднене сполучення з іншими народами. Такими народами, наприклад, є ті племена, що живуть на малих відлюдних островах. Не даремно канібальство дожило ще й до наших часів у тубільного населення малих відлюдних островів Полінезії або серед непрохідних хащів та нетрів пустинних континентів. Спостерігається, що під оглядом культурного розвою консервативніші і часто відсталіші народи є ті, що живуть в закритих, малоприступних гірських місцевостях або в місцевостях лісних та болотяних, де немає засобів сполучення або можливість сполучення є дуже утрудненою.

Отже, необхідною передумовою культурного розвою кожного народу є можливість єднання з іншими народами і можливість взаємного обміну культурними здобутками і культурними цінностями. Здатними до культурного життя і розвою можуть бути тільки ті народи, що здібні сприймати культурні впливи, але сприймати їх активно, перетворюючи і розвиваючи сприйняте далі.

Висока культурність українського народу зумовлюється тим, що він на протязі тисячі років свого історичного життя і, мабуть, багатьох тисяч років свого життя передісторичного активно сприймав культурні впливи від безлічі тих народів, що на протязі тисячоліть переходили через українську землю або входили в стосунки чи межували з українською територією. Активно сприймати чужі впливи, ще раз це повторюємо, є необхідною передумовою культурного поступу. Тут ми розуміємо здібність народу не тільки сприймати культурні здобутки інших народів широкого світу, але й здібність сприйнятий культурний матеріал пристосувати до свого вжитку і в той спосіб дати йому своє власне оригінальне, національне забарвлення і в той спосіб світовий культурний чинник обернути у чинник національної культури.

Оскільки взаємовідносини різних народів мали свої природні межі на протязі віків, то на протязі того ж часу зложилися і культурні групи народів, що мають у своїй культурі більше спільних моментів або в загальних рисах спільну культуру. Так, можна говорити про культуру європейських народів, до яких належить і український народ, себто про європейську культуру, так само можна говорити про культуру азіатських народів, або азіатську культуру. Останніми часами ніби відокремлюється американська культура, себто культура європейських народів, що переїхали до Америки і в радикально змінених обставинах там активно розвивали далі європейську культуру в трохи іншому напрямі та іншому характері, ніж у старій Європі.

Але, з другого боку, спостерігається і протилежний процес, а саме: удосконалення сполучення через європейські простори, коли розвинулося океанське пароплавство, коли повітря теж стає шляхом для швидкого сполучення між протилежними точками земної кулі, з розвитком телеграфної та радіотелеграфної комунікації нав’язується інтенсивніше зближення між народами різних культурних груп, і активніші народи Азії сприймають та засвоюють собі культурні здобутки європейської родини народів і, навпаки, європейці використовують все більше деякі здобутки старої азіатської культури. Ті ж самі причини дають себе відчути і в Америці, і там також з’являється паралельно зустрічний культурний процес. З одного боку, в Америці виробляється група народів відмінної американської культури, а поруч з тим і міцнішає зближення Америки Східної з країнами Європи, а Америки Західної з країнами Азії та Полінезії. Таким чином, процес культурного розвою народів є процесом незвичайно складним і нелегким для досліду та студіювання. Але тим більше конечним є для кожного роду уяснити собі свою культурну індивідуальність, ступінь свого культурного розвою, бодай головні процеси своєї культурної формації, і вияснити потреби наукової розробки різних галузей знання для повнішого і точнішого визначення своєї культурної ваги та гідності.

Взаємне переплетення різних культурних впливів у різних місцях і в різних народів дає різні наслідки і викликає різні ефекти; тому образ людської культури є незвичайно багатоликий, ті самі впливи різними народами різно сприймаються, різно розвиваються і, зрештою, дають різну культуру національного відмінку. Цим і зумовлюється ціле багатство і різноманітність загальнолюдської культури. Загальнолюдська культура — це немовби спільна безмежно багата скарбниця, до якої кожний народ вкладає ним надбані культурні скарби, і, очевидно, чим культурніший народ, тим більші культурні скарби він вносить до загальнолюдської культурної скарбниці. Як багата ця скарбниця, видно з того, що, говорячи тільки про народи високорозвиненої культури, ми маємо цілі культурні групи народів з дуже відмінними засадами і виявами своєї культури: групи народів європейських, чи європейської культури, азіатської культури, можливо, американської культури... Але кожна з цих культур в свою чергу незвичайно різноманітна. Так, культура європейських народів має багато спільного в культурних засадах кожного з цих народів, але разом з тим вияви тих культурних засад у кожного з європейських народів дуже відмінні. Культури Франції, Італії, Німеччини, Англії, України і т. д. між собою дуже відмінні, хоч разом з тим ł мають досить спільного, що їх всіх разом відрізняє від культури, наприклад, народів азіатських. Тому і культура народів європейських, як і культура азіатських, — багаті й різноманітні культури. В свою чергу культура великих багатомільйонних народів у кожного, зокрема в різних місцевостях, неоднакова. Так, в Англії культури шотландця, уельця й інших земель Британських островів у межах загальної англійськості відмінні між собою, як в Італії культури ломбардська, тосканська, сіцілійська, сардінська тощо в межах загальної італійської спільності різняться між собою; безперечно, теж і в українців культурні особливості різних земель виявляють значну різноманітність. Гуцули, бойки, лемки, поліщуки, волиняни, подоляни, лівобережці, чи гетьманці, слобожани тощо мають свої відзнаки, культурно між собою відрізняються, але тільки в межах загальної і спільної всім їм української культури; так само загальноукраїнська культура відрізняється від французької, німецької, італійської тощо в межах загальноєвропейської культури, і як культура європейська відрізняється від азіатської, американської тощо в межах загальнолюдської культури. Можливо, що фахові дослідники зможуть і далі повести аналітичний поділ, описуючи етнографічні й цивілізацій ні відміни груп певних місцевостей. Спеціально в українців, що віками не мали власної держави, а жили поділені між різними державами, по різних державах підлягали різним впливам і виробили в своїй культурі дещо відмінні особливості. Особливо це стосується до головної маси українського народу, що до революції 1917 року входила до складу Російської держави, і наступної за величиною теж кількамільйонної групи українського народу, що більше сотні років перед тою ж революцією входила до складу Австрійської держави. Дуже відмінні обставини державного, політичного життя, відмінне етнографічне оточення, в якому ці дві головніші групи українського народу оберталися поруч з основно відмінними природними умовами (Карпати — гори та підгір’я, з одного боку, та Лісостеп і Степ, з другого боку) — все це разом мусило витворити і, безперечно, витворило дещо відмінні культурні типи єдиного українського народу. Ці відміни, на жаль, іноді приводили до непорозумінь, певної незгоди між окремими чинниками цих двох найбільших відламів українського народу. Але це явище, яке спостерігається і в інших народів, як, напр., антагонізм між ломбардцями та п’ємонтцями в італійців, баварцями та прусаками в німців, здебільшого вважається за явище нездорове, ненормальне, відоме під назвою партикуляризму. Отже, сорокамільйонний український, народ має й не може не мати різних культурних виявів, дещо відмінних у Карпатах, у Степу тощо, але в цілому має свою віками, навіть тисячоліттями вироблену єдину українську культуру, культуру Єдиної Соборної України.

Сприймаючи факти культури сучасної України, треба пам’ятати, що в різні епохи українська культура виглядала відмінно. Деякі риси української культури дуже старі, деякі, навпаки, пізніше вироблені або запозичені. Так, наприклад, такий величезний скарб української культури, як українська народна пісня, ми тепер з певністю можемо сказати, — на протязі століть дуже, мінявся. Пісні обрядові, ці пісні, що складаються з дуже коротеньких куплетів (строф) з постійно повторними рефренами, як колядки, щедрівки, веснянки, купальські пісні, — дуже старі, ще передхристиянського походження. Деякі з них змінилися з прийняттям християнства, як колядки та щедрівки, і пристосувалися до християнського чину; деякі, як купальські, до християнства не пристосувалися, зате їх і зосталося далеко менше, і, напевно, більшість з них у добі християнства зникла. Отже, багатство української обрядової пісні на протязі часу, як бачимо, дуже мінялося. Це в обрядових піснях, які є найстарші. Пісні ж необрядові, пісні епічні, ліричні, побутові тощо — це здебільшого пісні новішого походження; час постання цілого багатства цієї української пісні — головним чином XVI, XVII та XVIII віки. Цей час вважається золотою добою української пісні. Очевидно, що козацькі пісні могли виробитися в добу козацтва, чумацькі — за часів, коли розвинувся чумацький промисел, і т. д. Правда, подекуди в тих піснях часто чуються сліди попередньої доби старокнязівського чи дружинного епосу, але з того вже видно, що епічна пісня до XV віку, до козацького періоду була зовсім інакша, ніж пісня періоду козацького. Так само література українська в XVII та XVIII вв. виявляла щось значно відмінне від літератури XIX в., і навіть література першої половини XIX в. дуже відмінна від літератури початків XX в. Так само пластичне мистецтво в кожному періоді історичного життя українського народу виглядало зовсім інакше. Візантійсько-романське мистецтво старокиязівської доби відмінне від мистецтва доби козацького барокко, а це останнє відмінне від мистецтва класичного кріпацької доби, яка, в свою чергу, різниться від сучасного модерного українського мистецтва. І те саме, ту саму постійну зміну культурних форм і виявів спостерігаємо в усіх галузях народної культури. Живий народ живе — значить міняється, і разом з тим міняється і його культура. І в цій постійній зміні деякі риси, деякі форми культурних виявів одмирають і губляться, деякі приходять нові, і деякі знову виявляють незвичайну живучість. Досліди над тим, які риси культурних виявів старі і як саме старі, які новіші, які зовсім нові, а як виглядали ті форми, що вже відмерли та загубилися, одним словом, дослід процесу постійної зміни культурних форм життя і культурної творчості народу є завданням історика культури, який все повинен пам’ятати, що в житті народу немає застоїв, але все невпинно й постійно міняється. Установити закони цього процесу, закони постійної зміни форм, постійної еволюції культурного життя є завданням історика культури.

Щоб зрозуміти сучасність культурного стану народу, щоб зрозуміти культуру народу взагалі, треба знати закони, по яких культура розвивається, зрозуміти закони постійної зміни культурних форм, Щоб розібратися, що в культурі народу є нового, а що є пережитком, що є старе й відмираюче, а що є хоч старе, але повне життєвої сили; Для цього всього треба приходити до студіювання народної Культури з історичною метою, себто студіювати не просто культуру народу, а історію його культури. Маючи бажання студіювати культуру Українського народу, конче треба студіювати Історію Української Культури.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

25109. Ранняя история славянских народов; выделение восточного славянства 335.5 KB
  говорится о том что киевский князь Владимир Святославич захватив Киев и начав в нём княжить ещё до крещения Руси поставил на Горе недалеко от княжеского дворца деревянные идолы богов: Перуна Хорса Дажьбога Стрибога Симергла и Макоши. Языческая религия постепенно переставала быть связующим звеном между различными социальными группами в Киевской Руси Рано или поздно она должна была уступить место другой религии которая могла бы в той или иной мере удовлетворить интересы всех социальных прослоек. Всю культуру Киевской Руси...
25110. Эпоха царя Ивана Грозного. Россия в XVI–начале XVII в. 372.5 KB
  в России было 160 городов. Обмен продуктами в России совершался на основе географического разделения труда. С Востока в России поступали китайские ткани фарфор драгоценности. в России уже было 25 000 стрельцов.
25111. Пётр I и политическая борьба 80-х годов XVII в. 424.5 KB
  Возглавлял правительство фаворит Софьи князь Василий Голицын широко образованный человек полиглот книжник сторонник сближения России с Западом. Есть сведения что князь хотел отменить крепостное право в России. Голицын предпринял два Крымских похода которые окончились неудачно и стоили России людских потерь и огромных затрат. или время петровских реформ это переломная эпоха в истории России.
25112. Экономическое, социальное и политическое развитие России в начале XIX в. 642 KB
  Социальносословный и национальный состав населения России К началу XIX в. При Екатерине Великой к России отошли Правобережная Украина Белоруссия Литва часть Польши Новороссия земли по Кубани и Тереку Камчатка Приморье Аляска чуть позже Восточная Грузия. Быстро росло население России.
25113. Свойства алгоритма 34 KB
  Выполнение алгоритма разбивается на последовательность законченных действийшагов. Это свойство алгоритма называется дискретностью. Произвести каждое отдельное действие исполнителю предписывает специальное указание в записи алгоритма называемое командой.
25114. Способы описания алгоритм 36 KB
  Табличный – служит для представления алгоритма в форме таблицы и расчётных формул. С другой строны в псевдокоде используются некоторые формальные конструкции и математическая символика что приближает запись алгоритма к общепринятой математической записи. В псевдокоде не приняты строгие синтаксические правила для записи команд присущие формальным языкам что облегчает запись алгоритма на стадии его проектирования и дает возможность использовать более широкий набор команд рассчитанный на абстрактного исполнителя.
25115. Изображение алгоритма с помощью блок-схемы 53.5 KB
  Изображение алгоритма с помощью блоксхемы. При графическом представлении алгоритм изображается в виде последовательности связанных между собой функциональных блоков каждый из которых соответствует выполнению одного или нескольких действий. Блоки соединены стрелками указывающими направление выполнения команд.
25116. Основные алгоритмические конструкции 48.5 KB
  Обеспечивает многократное выполнение некоторой совокупности действий которая называется телом цикла. Предписывает выполнять тело цикла до тех пор пока выполняется условие записанное после слова пока. Предписывает выполнять тело цикла для всех значений некоторой переменной параметра цикла в заданном диапазоне. Предписывает выполнять тело цикла до тех пор пока не выполнится условие записанное после тела цикла.
25117. Линейный алгоритм 29.5 KB
  Конструкция в которой алгоритмические шаги выполняются в той же последовательности как они записаны то это конструкция следования линейный алгоритм.