48243

УКРАЇНСЬКА МОВА

Конспект

Иностранные языки, филология и лингвистика

Поняття літературної мови. Тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі. Функції мови. Культура мови.

Украинкский

2013-12-08

1.04 MB

31 чел.

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

Дніпропетровська державна фінансова академія

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

УКРАЇНСЬКА МОВА

Опорний конспект лекцій

для студентів, які навчаються

за галуззю знань – 0305 «Економіка та підприємництво» за напрямами підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит», 6.030504 «Економіка підприємства», 6.030505 «Управління персоналом та економіка праці»

Дніпропетровськ – 2008


ББК 81.2 Укр-9

УДК 811.161.2’276.11(075.8)

У 45

Українська мова: Опорний конспект лекцій для студентів денної форми навчання за галуззю знань 0305 «Економіка та підприємництво», напрямів підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит», 6.030504 «Економіка підприємства», 6.030505 «Управління персоналом та економіка праці»/ Уклали І.М.Лівенко, Л.І.Малигіна, О.С.Косенко. – Дніпропетровськ: ДДФА, 2008. – с. 132.

Опорний конспект лекцій розроблений за програмою з  навчальної дисципліни «Українська мова», затвердженою ректором Дніпропетровської державної фінансової академії у 2007 році, і має на меті надання допомоги студентам в отриманні необхідної системи знань з дисципліни “Українська мова”. Він містить теоретичні матеріали, питання для перевірки засвоєного матеріалу, список рекомендованої літератури.

Автори:

І.М. Лівенко        -

Л.І. Малигіна      -

О.С. Косенко      -

 

к.філол.н., доцент кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії

старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії

викладач кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії

Рецензенти:

А.М.Поповський -

Н.М.Кучина

д.філол.н., професор Юридичного університету МВС України

к.п.н., завідувач кафедри іноземних мов  ДДФА

Відповідальний

за випуск:

В.П.Капітон       -

завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Дніпропетровської державної фінансової академії

Розглянуто та схвалено

на засіданні кафедри

гуманітарних дисциплін

Протокол № 5 від 01.12.2008 р.

Обговорено і схвалено на

засіданні Вченої ради академії

Протокол № 3 від 22.12.2008 р.


ЗМІСТ

Передмова…………………………………...…………………....

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ I. МОВА І ЛІТЕРАТУРА ЯК КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ……

Тема 1. Мова й література як основи формування націоцентричного світогляду особистості……………………

1.1. Вступ до дисципліни “Українська мова”, її зміст і завдання...................................................................................

1.2. Українська мова серед інших мов світу……………………

1.3. Поняття літературної мови. Мовні норми…………………

1.4. Тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі……………………………………………..

1.5. Функції мови………………………………………………….

Питання для перевірки засвоєного матеріалу…………………..

Тема 2. Культура мови. Публічний виступ як різновид усної мови..........................................................................................

2.1. Орфоепія. Правила етикету при усному діловому спілкуванні..............................................................................

2.2. Бесіда. Телефонна розмова………………………………..…

Питання для перевірки засвоєного матеріалу…………………..

Тема 3. Художня література як основа формування культури мови особистості….…………………………………...

3.1. Мова і література як культурні цінності українського народу…..................................................................................

3.2. Лінгвоцид української мови у ХХ ст………………………..

Питання для перевірки засвоєного матеріалу…………………..

Тема 4. Мовний світ давньої української літератури………

4.1. Загальний огляд розвитку давньої української літератури……….............................................................................

4.2. Мова українського фольклору…………………………........

4.3. Епоха Бароко в українській літературі. Передумови виникнення стильових літературних течій ХХ ст. (символізм, сюрреалізм) в мовно-літературній бароковій традиції………...........................................................................

Питання для перевірки засвоєного матеріалу…………………..

Тема 5. Мовний світ нової української літератури…………

5.Загальний огляд нової та новітньої української літератури…

5.1. Творчість І. Котляревського як зачинателя нової української літератури. Силабо-тонічне віршування. Мовна палітра творів І. Котляревського…………………….

5.2. Творчість Т. Шевченка в європейському літературному контексті. Т. Шевченко як засновник нової української літератури………….......................................................................

5.3. Місце П.Куліша у розвитку української мови і літератури.

5.4. Доробок І.Франка на ниві української мови і літератури…

5.5. Роль Михайла Старицького у розвитку літературної мови.

5.6. Творчість Лесі Українки в європейському контексті. Мова драматичних і ліричних творів поетеси……………………..

5.7. Поетика творів П. Тичини. Звукове інструментування. Символізм……….……………………………………………

5.8. Сюрреалістичні тенденції в українському письменстві: твори Б.-І. Антонича, М. Бажана, Т. Осьмачки, Ю. Яновського. Специфіка образної системи, мовної палітри........................................................................................

Питання для перевірки засвоєного матеріалу ………………….

Тема 6. Мовний світ сучасної української літератури…….

6.1. Традиції шістдесятників і українській літературі ХХ ст. Філософізм творчості О. Гончара……………………………

6.2. Модерне світобачення у творах І. Драча…………………...

6.3. Творчість В. Стуса в європейському контексті…………….

6.4. Постмодернізм як тип творчості, його характерні ідейно-стильові ознаки……………………………………………......

6.5. Мова романів Ю. Андруховича……………………………..

6.6. Феміністична проза: твори О. Забужко, Є. Кононенко. Характерні ознаки мовної структури тексту………………..

6.7. Сучасні літературні угрупування. Молода українська поезія. Мова поетичних творів С. Жадана…………………..

6.8. Письменники Дніпропетровщини (І. Манжура, М.Вороний, В.Підмогильний, В.Чапленко, О. Гончар): внесок у розвиток української мови та літератури…………

Питання для перевірки засвоєного матеріалу…………………..

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ. РІЗНОСТИЛЬОВА КОМУНІКАЦІЯ ЯК ОСНОВА МОВНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ ФАХІВЦЯ……….……..................................................................

Тема 7. Текст як засіб різностильової комунікації……...…..

7.1. Документ як основний вид ділового мовлення. Основні вимоги до мови документів…………………………………..

7.2. Структура й логічна послідовність тексту документа……..

7.3. Структура й логічна послідовність тексту наукової статті..

7.4. Основні правила оформлення сторінки документа: поля, абзаци, рубрикація, нумерація сторінок…………………….

Питання для перевірки засвоєного матеріалу…………………..

Тема 8. Лексичні та фразеологічні засоби мови в різностильових текстах…………………………………………

8.1. Українська фразеологія……………………………………...

8.2. Фразеологізми та стійкі словосполучення у діловому мовленні. Переклад стійких словосполучень з мови на мову............................................................................................

8.3. Лексикографія. Роль словників при складанні ділових паперів..............................................................................................

8.4. Професійна лексика………………………………….............

8.5. Поняття про терміни. Основні вимоги до терміна: загальний огляд. Терміни у діловому мовленні. Фахова термінологія………...................................................................

Питання для перевірки засвоєного матеріалу…………………..

Використана література...……….…………...............................

5

7

7

7

10

15

16

16

19

20

20

22

25

26

26

29

31

32

32

33

34

39

40

40

42

46

49

53

55

60

63

66

79

74

74

77

82

86

90

93

98

104

111

112

112

112

113

114

115

116

117

117

118

118

121

122

125

126

Передмова

У сучасних умовах зростає вартість інтелектуальної праці, бо тільки інтелектуальна праця в сучасному світі здатна прискорювати розвиток країни. Інтелект нації закодовано у системі національної мови. Українська мова є державною мовою України. Володіння державною мовою є однією з основних умов фахового становлення й зростання, успішної діяльності в обраній галузі народного господарства та в суспільному житті.

Програму дисципліни «Українська мова» побудовано за кредитно-модульною системою, зокрема в ній виділено три змістових модулі:

Змістовий модуль I. Мова і література як культурні цінності українського народу;

Змістовий модуль ІІ. Різностильова комунікація як основа мовної компетенції фахівця;

Змістовий модуль ІІІ. Орфографічні, морфологічні та синтаксичні норми української мови, їх використання в діловому та науковому мовленні.

У навчальному посібнику «Українська мова: Опорний конспект лекцій» міститься теоретичний матеріал до І і ІІ змістових модулів. Матеріал до ІІІ змістового модуля та самостійної роботи з усіх трьох змістових модулів студенти можуть розглянути у книзі: Українська мова: Навчально-методичний посібник / Укл. Л.І.Малигіна. – Дніпропетровськ, ДДФА, 2008. – 286 с.

Українська держава зможе по-справжньому утвердитися в світі передовсім духовністю – не схожою на інші, а тому й цікавою. У зв’язку з цим у програму введено блок української літератури, зокрема її мовного світу, яка є основою націотворення. Художня література була і залишається унікальною, незмінною дисципліною з широким спектром навчально-виховних функцій. Вона наділена чітко вираженими пріоритетами в таких засадничих для людини освітньо-виховних моментах, як національна ідентифікація, патріотизм, мовленнєвий розвиток, а також естетико-культурне виховання, яке стимулює розвиток образної свідомості. Цим питанням присвячено теми І змістового модуля.

Освіченість людини передусім виявляється в тому, як вона володіє словом, тобто вміє думати, висловлювати свої думки, передавати їх іншим, уміє впливати словом на інших. Ці питання розглядаються у ІІ змістовому модулі.

Метою вивчення дисципліни є формування високого рівня мовної компетентності у професійній і науковій сферах комунікації; підвищення загальнокультурного та інтелектуального рівнів особистості.

Завданням вивчення дисципліни є засвоєння норм літературної мови як основи культури усного й писемного спілкування; відтворення і створення текстів залежно від комунікативної мети; формування вміння правильно й логічно висловлювати свої думки в різностильовій комунікації; формування мовної компетенції, що інтегрує національний і культурний компоненти.

Предметом вивчення дисципліни є українська мова й література в системі культурних цінностей українського суспільства, зокрема у діловій та фаховій сфері діяльності.

У результаті вивчення дисципліни студенти повинні набути такі компетенції:

  •  Інструментальні, що включають лінгвістичні уміння та комунікативні компетенції, здатність отримувати, аналізувати та систематизувати інформацію з базових питань програмного матеріалу навчальної дисципліни з різних джерел (підручник, навчальний посібник, довідники, періодичні видання, Інтернет та ін.).
  •  Міжособистісні: здатність здійснювати ефективні міжособистісні комунікації, удосконалювати емоційні здібності як інструмент розвитку у майбутніх фахівців навичок етично відстоювати свою думку, уміти чути співрозмовника.
  •  Системні: здатність застосовувати знання на практиці, дослідницькі здібності; здібність до навчання; здібність адаптуватись до нових ситуацій; здатність до творчості (генерування нових ідей); знання своєї рідної культури та розуміння культур і звичаїв інших країн; прагнення до успіху.
  •  Спеціальні:

- здатність демонструвати користування нормативною літературною мовою;

- здатність правильно використовувати різні мовні засоби залежно від сфери й мети спілкування;

- здатність грамотно укладати ділові папери;

- здатність користуватися писемною та усною формою мовлення;

- опанування специфіки професійної мови, фахової термінології.

Опорний конспект лекцій розроблений за програмою дисципліни «Українська мова» з метою надання студентам необхідних орієнтирів у вивченні теоретичних тем курсу.


ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ І

МОВА І ЛІТЕРАТУРА ЯК КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ЛЕКЦІЯ 1

Тема 1. Мова й література як основи формування націоцентричного світогляду особистості

План

1.1. Вступ до дисципліни “Українська мова”, її зміст і завдання.

1.2. Українська мова серед інших мов світу.

1.3. Поняття літературної мови. Мовні норми.

1.4. Тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі.

1.5. Функції мови.

1.1. Вступ до дисципліни “Українська мова”, її зміст і завдання.

Вихід України на світову арену як незалежної самостійної держави загострив багато проблем – економічних, політичних, соціальних. Невідворотно постало питання про стан української мови, яка століттями перебувала на периферії наукового та офіційно-ділового життя. З наданням українській мові статусу державної реально виникла потреба для державних службовців, фахівців різних галузей господарства досконало володіти державною мовою для ефективного виконання посадових обов’язків1. З метою забезпечення належного рівня володіння навичками ділового мовлення за фахом підготовки спеціалістів Міністерство освіти і науки України впровадило для студентів вищих навчальних закладів різного рівня акредитації курс української мови.  

Предмет “Українська мова” базується на міцних знаннях сучасної української мови: її орфографії, синтаксису, лексики, стилістики. Тому програма містить теми з правопису, які передбачають систематизацію і поглиблення знань, одержаних у школі. Проте предмет “Українська мова” в академії має і свою специфіку. Він вимагає знання ділової лексики, своєї професійної термінології, уміння складати ділові папери: заяви, накази, акти, договори тощо.

Отже, в результаті вивчення дисципліни студент повинні

знати: лексику української мови, її правопис, морфологію, синтаксис, ділову і фахову термінологію, основні вимоги до мови ділових паперів;

уміти: користуючись своїми знаннями, чітко і ясно висловлювати думку українською мовою як у писемній, так і в усній формі.

Для того, щоб зрозуміли, що це за дисципліна, спробуйте перекласти словосполучення, складіть 3 речення з будь-якими із них:

Выдвинуть кандидатуру; принимать участие; принять меры; разработать мероприятия; работать на должности заместителя директора; благотворительный взнос; действующее законодательство; в порядке, принятом общим собранием; ввести в состав комитета; в целях предотвращения; долевая собственность; злоупотреблять служебным положением; органы самоуправления; производственные отношения; во что бы то ни стало.

Для кращого засвоєння матеріалу, вироблення навичок усного мовлення та з метою залучення до науково-дослідної роботи студенти за бажанням (хто хоче на 5 курсі навчатися у магістратурі) мають підготувати науково-дослідну роботу (реферат) протягом вивчення дисципліни на одну із зазначених тем і усно викласти основні його положення в аудиторії, відповісти на запитання слухачів, тобто захистити його. Інші студенти повинні уважно прослухати реферат і скласти на нього рецензію за таким планом:

  •  Чи розкрита тема реферату?
  •  Що нового дізналися з реферату?
  •  Чи переконливими були наведені приклади?
  •  Аналіз мови реферату:
  •  правильність вимови слів;
  •  доступність і яскравість мовлення.
  •  Висновок і оцінка.

Реферат структурно має включати:

  1.  План.
  2.  Вступ (зазначається актуальність досліджуваної проблеми; мета роботи, хто із науковців у яких роботах досліджував цю проблему, наукова новизна особисто вашого дослідження).
  3.  Основна частина, поділена на глави, сформульовані у вступі; структурні частини роботи мають бути композиційно завершені.
  4.  Висновки.
  5.  Список літератури, укладений згідно з вимогами бібліографічного опису, які всі повинні чітко знати, бо бібліографія використаних джерел вміщуються у всі реферати, наукові статті, курсові та дипломну роботу.

До роботи додаються Тези – короткий виклад основних результатів дослідження.

Щорічно в академії проводиться студентська наукова конференція. У разі визнання Вашої роботи однією з кращих, тези цієї роботи будуть опубліковані у Збірнику матеріалів чергової студентської наукової конференції.

Щодо системи оцінок. У нас не 5- і не 12-бальна система. Завдання студента – заробити на семінарі, при виконанні навчальних завдань, конспектуванні матеріалу при його самостійному опрацюванні, при виконанні науково-дослідного завдання, під час модульних контролів тощо якомога більше балів.

До методів оцінювання входить: поточне тестування, словникові диктанти, оцінка за індивідуальне завдання та складання документів, два модульні контролі, підсумковий письмовий екзамен.

РОЗПОДІЛ БАЛІВ, ЯКІ ОТРИМУЮТЬ СТУДЕНТИ

Зміст. модуль 1

Зміст. модуль ІІ

Зміст.

модуль ІІІ

Модульні контролі знань

Індивідуальне навчально-дослідне

завдання

Екзамен

Сума балів

Теми

1-6

Теми

7-8

Теми

9-12

1

2

10

(5с/р + 5семінар)

5

(5 с/р)

35

(3*10 практ+5 с/р)

5

5

20

20

100

За 1-й змістовий модуль студент може отримати до 10 балів, тобто 5 балів за роботу на семінарі та 5 балів за самостійну роботу. «Заднім числом» бали не додаються, що привчає студента до регулярної роботи, а не до «авралів».

Після 1 змістового модуля проводиться семінар (5 балів), після 2- та 3-го змістових модулів – по модульному контролю (5 балів + 5 балів). На практичних заняттях студент може набрати до 30 балів + 5 балів за самостійну робота, включаючи складання зразків документів. Окремо оцінюється індивідуальне навчально-дослідне завдання, яке не є обов’язковим, але за нього студент має змогу отримати додатково ще до 20 балів.

До екзамену допускаються лише ті студенти, які набрали за всіма видами роботи не менше 50 балів. 

За екзамен можна заробити до 20 балів.

Підсумкові оцінки такі: від 50 до 64 – 3 (задовільно), від 65 до 84 - 4 (добре), від 85 до 100 балів - 5 (відмінно).

Екзамен письмовий. Він включатиме чотири завдання: теоретичне (мова та література); граматичне; із стилістики, лексики та культури мовлення; складання певного документа за окремим завданням.

1.2. Українська мова серед інших мов світу

Перифразуючи І. Огієнка, можна стверджувати: без добре виробленої мови немає культури, без розвиненої культури немає нації, без свідомої нації немає держави. Мова - це генетичний код нації, це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків.  

«Мова, - як писав видатний педагог К.Ушинський, - є найважливіший, найдорожчий і найміцніший зв’язок, що об’єднує віджилі, живі й майбутні покоління народу в одне велике історичне ціле». Спільність території, історії, мови є найбільш об’єднуючими чинниками. Більше того, саме за мовою людина ідентифікує себе з тим чи іншим народом, тією чи іншою культурою. Тому кожна держава має дбати не лише про соціальний захист своїх громадян, але й про мову, культуру. «Будь-який народ хоче бути не тільки ситим, але й вічним... Безсмертя народу - в його мові» (Ч. Айтматов).

Коли наприкінці XVIII ст. французька буржуазія раптом виявила, що у Франції майже третина населення не володіє французькою мовою, навіть не розуміє її, то негайно в усій країні було організовано школи, зрозуміло, з французькою мовою навчання, налагоджено видання підручників і літератури, вжито інших заходів. І французька мова незабаром стала невід’ємною ознакою французької нації, а згодом - і світовою мовою. У новій державі Ізраїль вважали за необхідне воскресити давньоєврейську мову (іврит), що була мертвою понад дві тисячі років.

Початком епохи Відродження стало написання великим італійцем Данте «Божественної комедії» не мертвою латиною, а живою італійською мовою. Тому не випадково будь-яке відродження - чи то італійське, чи єврейське, чи українське - починалося й починається з повернення до народних джерел, до національної мови.

Державність української мови була визначена ще у 1989 році Законом про мови в Українській РСР, який набрав чинності з 1 січня 1990 року, і закріплена Конституцією уже суверенної України у 1996 році статтею 10: «Державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

Мова - могутній канал впливу одного народу на інші, канал інформаційної, а значить - культурної, економічної і політичної експансії. Тому так «піклується» Росія про всіх російськомовних на теренах колишнього Союзу, тому так важко українській мові повертати свої законні права у себе вдома - в Україні... Саме тому держава, яка дбає про своє майбутнє, повинна докладати всіх зусиль для збереження і розвитку державної мови, своєї культури. Проблема мови – це, без перебільшення, питання національної безпеки.

Зникнення мови автоматично означає зникнення народу, загибель національної високорозвиненої культури, що завдало б нищівного удару всій світовій культурі, яка складається саме з національних культур. «З умиранням усякої, а особливо розвиненої національної мови, людство назавжди втрачає одну зі сторінок своєї духовної історії, стає біднішим і несправедливішим» (І.Дзюба).

Як зазначав мовознавець І.Ющук, «великий українець Тарас Шевченко збагатив уселюдську духовність тільки тому, що він писав українською мовою. Звичайно, мова сама собою ще не дає геніальності, але вона живить її глибинними соками й сприяє її виявленню. Шевченко знав російську мову, мабуть, не гірше від рідної, бо ж від п’ятнадцяти років, відколи його вивезено з України, ... перебував майже виключно в російськомовному оточенні. А проте світове визнання й славу йому принесли не твори, писані російською мовою. Інший геніальний поет іншого народу - Олександр Пушкін - у дитинстві знав французьку мову незрівнянно краще, ніж російську, - так уже  виховували його. Але чи став би він для світу (не кажучи вже про Росію) тим, ким він став, якби писав не мовою свого народу? І в науці теж - досягають творчого успіху насамперед ті, хто мислить мовою свого народу, вдаючись, зрозуміла річ, й до інших мов, але тільки як до допоміжного інструменту».    

Загальновідомо, що найбільшого успіху в досягненнях цивілізації, добробуті своїх громадян, культурі, політичний авторитет мають ті держави, які названі іменем корінної нації і плекають національну мову: у Японії - японську, у Німеччині - німецьку, у Швеції - шведську, у Великобританії (чи, як звикли її називати, - Англії) - англійську і т.п.

Великий педагог К.Ушинський сказав: «Поки жива мова в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків».

Нема на світі кращих і гірших мов, усі вони – неповторні й чудові. Але найкращою для людини завжди є мова її рідного народу, мова тієї землі, на якій вона живе.  

«Чи багато з тих, хто активно оперує мовою, усвідомлює, що мова перебуває сьогодні на критичному роздоріжжі не лише в тому – бути їй чи не бути, а й у виборі своєї майбутньої структури, і кожний із нас, вибираючи ті чи ті слова й форми, голосує за те, якою вона буде… Ми, звичайно, не уявляємо собі, наскільки кожен із нас відповідальний за те, якою буде мова майбутнього, хай у безконечно малій дозі», – застерігав один із найвидатніших учених-мовознавців ХХ століття Ю.Шевельов на Першому міжнародному конгресі україністів.

Тож плекаймо свою мову! Розвиваймо її! Бо це одна з найдревніших мов світу, одна з наймилозвучніших і найбагатших, якою можна висловити всі відтінки людських почуттів, а виражальні засоби вона має такі, що й не снились європейським мовам...

Чия мова краща?

Було це давно, ще за старої Австрії в далекому 1916 році. У купе вагона 1-го класу швидкого поїзда «Львів-Відень» їхали чотири пасажири: англієць, німець, італієць і українець - відомий львівський юрист Богдан Костів. Балачки точились навколо різних проблем і тем, нарешті заговорили про мови: чия мова краща і котрій із них належить світове майбутнє.

Першим заговорив англієць:

– Англія – країна завойовників, мандрівників і мореплавців. Англійська мова – це мова Шекспіра, Байрона, Діккенса, Ньютона, Дарвіна. Безумовно, англійській мові належить світове майбутнє.

– Ні в якім разі, – гордовито промовив німець. – Німецька мова – це мова двох великих імперій: Великої Німеччини й Австрії, які займають більше половини Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шиллера, Гегеля, Канта, Вагнера, Ґете, Гейне. І тому, безперечно, німецька мова претендує на світове панування.

Італієць усміхнувся і тихо промовив:

– Панове, ви обидва не маєте рації. Італійська мова – це мова сонячної Італії, мова музики й кохання, на мелодійній італійській мові написані кращі твори епохи Відродження, твори Данте, Боккачо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччині, Россіні, Доніцетті. Тому італійська мова має бути провідною в світі.

Українець довго думав, нарешті промовив:

– Я також міг би сказати, що моя рідна мова – це мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, мова геніального Тараса Шевченка. До пророчих передбачень Шевченкової поезії досі ніхто в світі так і не піднявся. Це лірична мова  кращої з кращих поетес світу – Лесі Українки, мова нашого філософа-мислителя Франка, який вільно володів чотирнадцятьма мовами, в тому числі й названими тут. На цій мові звучить понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше ніж у вас усіх разом узятих. Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство й можливості своїх мов. Ну, могли б ви своїми мовами написати невелике  оповідання, в якому б усі слова починалися з однакової літери?

– Ні, ні, ні! Це неможливо, – відповіли в один голос англієць, німець та італієць.

– Це у вас неможливо, а нашою мовою це зовсім просто. Назвіть якусь букву, – звернувся він до німця.

– Хай буде буква «П»,– сказав той.

– Добре. Оповідання називатиметься «Перший поцілунок».

«Перший поцілунок»

Популярному перемишлянському поету Павлу Петровичу Подільчаку поштою прийшло приємне повідомлення: «Приїздіть, Павле Петровичу, – писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Паскевич, – погостюєте, повеселитесь».

Павло Петрович поспішив, прибув першим поїздом.

Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під’їхали поважні персони – приятелі Паскевичів.

Посадили Павла Петровича поряд панночки – премилої Поліни. Поговорили про політику, погоду. Павло Петрович прочитав пречудові поезії. Поліна Полікарпівна пограла прекрасні полонези, прелюдії. Поспівали пісень, потанцювали падеспан, польку. Прийшла пора - попросили пообідати.

Поставили повні підноси пляшок: портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пілзнерське пиво. Принесли печених поросят, приправлених перцем півників, пахучих паляниць, печінковий паштет, пухких пампушок під печеричною підливкою, пирогів, підсмажених пляцків...

Потім Поліна попросила прогулятись Підгорецьким парком, помилуватися природою, послухати пташиних переспівів...

Порослий папороттю прадавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п'янило принадними пахощами. Побродивши по парку, пара присіла під порослим плющем платаном. Посиділи, помріяли, пошепталися, пригорнулися. Прозвучав перший поцілунок.

Прощай, парубоче привілля!... Прийдеться поетові приймакувати.

У купе зааплодували. Всі визнали, що милозвучна, багата українська мова житиме вічно. Та зазнайкуватий німець ніяк не міг примиритися з тим, що програв.

– А коли б я назвав іншу букву? – вигукнув він. – Наприклад, букву «С».

– Гаразд, хай буде «С». Своєю мовою я можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, в якому всі слова починатимуться літерою «С».

Самотній сад

Сипле, стелить сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг,

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха скорбний сміх.

Серед саду страх сіріє,

Сад солодкий спокій снить,

Сонно сиплються сніжинки,

Струмінь стомлено сичить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад,

Срібно стеляться сніжинки –

Спить самотній сад.

– Геніально! Незрівнянно! – закричали англієць та італієць. Потім усі змовкли. Говорити вже не було потреби.

На яких ще мовах світу, окрім слов’янських, можна сказати фразу, всі слова якої належать до однієї частини мови?

Наприклад, широковідома всім фраза, яка складається з одних займенників: «Ти – мені, я – тобі». А можна із займенників за допомогою службових слів скласти і таке речення: «Ми всі будь-коли такі собі, але деколи самі по собі».

Та що там фразу?! А ось чи можна написати невеличку усмішку, використовуючи лише одну частину мови?

Пропонуємо до вашої уваги усмішку

Звичайний день

Почув. Прокинувся. Дослухав. Задрімав. Проспав. Схопився. Одягнувся. Вмився. Поголився. Надпив. Обпікся. Побіг. Забувся. Повернувся. Вхопив. Помчав. Дочекався. Втиснувся. Приїхав.

Запізнився. Наслухався. Вибачився. Поклявся. Побожився. Зайшов. Сів. Замислився. Встав. Перекурив. Покрутився. Пообідав. Подрімав. Поговорив. Послухав. Посміявся. Зібрався. Попрощався. Пішов.

А взагалі вчені вважають, що у світі налічується понад 5,5 тисяч мов. Більшість із цих мов не мають своєї писемності і державного статусу. Українська мова є давньописемною мовою. Її писемність налічує понад тисячу років. Українська мова має статус державної.

Усі мови класифікуються за двома ознаками: за походженням та за будовою. За типологією (будовою) українська мова належить до флективних синтетичних мов, у яких граматичні значення слів виражаються в основному флексіями (закінченнями), не потребуючи для цього службових слів (артиклів).

За походженням українська мова належить до індоєвропейської сім’ї мов, її слов’янської групи, східнослов’янської підгрупи. Окремі дослідники вважають українську мову однією з найстарших мов Європи.

Серед слов’янських мов українська мова найближча до білоруської, а серед європейських за фонетичним звучанням – до італійської. Іноземні дослідники постійно підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови.

1.3. Поняття літературної мови. Мовні норми

Українська мова існує у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові, та у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах, професійних і соціальних жаргонах, просторіччях тощо.  

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені у сучасному мовленні.

Мова і мовлення взаємопов’язані: мовлення неможливе без мови, а мова створена для того, щоб здійснювати процес мовлення. Мовлення – це спілкування людей між собою за допомогою мови, тобто процес реалізації мовної діяльності. Мова є спільною для всіх, хто нею послуговується, а мовлення завжди індивідуальне. Отже, щоб досягти успіху в спілкування, потрібно добре володіти мовленням. Успіхи людини, її взаємини з іншими людьми залежать значною мірою від уміння спілкуватися.

1.3.1. Мовні норми. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість – головна ознака літературної мови.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, що закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передавання звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти – видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавíт і алфáвіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в родовому відмінку моста й мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

1.4. Тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі

Українська мова за законодавством є державною мовою України. З 1993 р. діє четверта редакція «Українського правопису», яка повернула у вжиток букву ґ, а з нею і звук, що нею позначається. Цією ж редакцією уніфіковано правопис слів іншомовного походження, зокрема з подвоєною приголосною, тощо.

Підготовлена п’ята редакція «Українського правопису», проте вона поки що так і залишається у проекті. Існують свої «за» і свої «проти» щодо цієї редакції. Її укладачі вважають, що вона максимально враховує західні і східні правописні традиції (адже знаємо, що Західна і Східна частини України були політично розірвані аж до середини ХХ ст., що, безумовно, позначилось і на правилах правопису, які діяли в тій чи іншій частині України).  

Особливо активно іде засвоєння нової лексики, на жаль, здебільшого іншомовного походження. Особливо це стосується термінології у сфері фінансів, економіки, комп’ютерних технологій, суспільно-політичної сфери. Хоча надзвичайно повільно і з великими труднощами повертається і своя лексика.

1.5. Функції мови

Мова є явищем суспільним, бо з’явилась у процесі розвитку людського суспільства. Мова виконує такі функції:

а) комунікативна функція, тобто за допомогою мови відбувається зв’язок між членами суспільства. “Найбільша у світі розкіш – це розкіш людського спілкування” (А. де Сент-Екзюпері). Спілкування – одна з найважливіших функцій мови. Їй так чи інакше підпорядковані всі інші функції. Пам’ятаймо, що мова, якою не спілкуються, стає мертвою, а отже, зникає і сам народ – її носій;

б) ідентифікаційна функція. Саме за мовою людина найчастіше ідентифікує себе з тим чи іншим народом, культурою. Мова об’єднує людей іноді більше, ніж етнічне походження;

в) номінативна функція. Це функція називання. Людина засвоює змалечку спочатку назви предметів, а потім і абстрактних понять. Мова є “зліпком”, “картиною”, “мозаїкою” світу. В ній знаходять відображення явища світу. І дуже прикро, якщо з тих чи інших причин у мові існують певні прогалини, незаповнені ділянки. У такому випадку на ці “пусті” місця приходять слова з чужих мов, змушуючи людей дивитися на світ чужими очима, порушуючи національну цілісність духовної культури;

г) мислетворча функція. “Обмінюватись думками” можна лише за допомогою мови. Хто ясно і логічно мислить, у того й мовлення ясне, логічне. І навпаки: якщо думка не сформулювалась, то й мовлення плутане, беззмістовне. Сам процес мислення має національну специфіку, яка обумовлена національним характером мови. Мовлення безпосередньо пов’язане з думкою. При цьому мова є не пасивною формою думки, а виступає засобом її формування. Отже, мова є органом, що утворює думку;

д) гносеологічна функція. Мова є засобом пізнання світу. Досвід людства закодовано у мові: пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти. “Межі мови означають межі мого світу” (Л.Вітгштейн);

е) евристична функція мови полягає в тому, що вона є одним із наймогутніших засобів наближення і досягнення об'єктивності думки, тобто істини. Об'єктивність (узгодження думки з її предметом) становить постійну мету прагнень людини, бо вона веде до пізнання не тільки світу, а й себе. І те й те перебуває у взаємозалежності;

є) експресивна функція. Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу індивіда. “Говори – і я тебе побачу”, - стверджували мудреці античності. Кожна людина – це цілий світ. Але він скритий від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше може постати перед іншими людьми як особистість.

Те ж саме можна сказати і про народ, націю;

ж) волюнтативна функція близька до експресивної. Мова є засобом вираження волі співрозмовника (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення);

з) естетична функція. Кожна мова має свої особливості. Саме звукове звучання мови може бути джерелом естетичної насолоди. Згадаймо “Лісову пісню” Лесі Українки. Лукаш закохався у Мавку саме через її мовлення: чарівне, неповторне:

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: “Засни, засни…”

І снилися мені все білі сни:

На сріблі сяли ясні самоцвіти,

Стелилися незнані трави, квіти,

Блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі

Спадали з неба – білі, непрозорі –

і клалися в намети… Біло, чисто

попід наметами. Ясне намисто

з кришталю грає і ряхтить усюди…

Я спала. Дихали так вільно груди.

По білих снах рожевії гадки

Легенькі гаптували мережки,

і мрії ткались золото-блакитні,

спокійні, тихі, не такі, як літні…

Справжнє оволодіння мовою йде від літературної мови;

и) культуроносна функція. Мова і культура – не одне і те ж. Але вони нерозривно пов’язані між собою і одна без одної існувати не можуть. За станом мови ми можемо встановити стан культури окремої людини, цілої нації. Мова є носієм культури. Засвоюючи чужу мову, людина так чи інакше засвоює і чужу культуру. Пам’ятаймо слова М.Ганді: “Я хочу, щоб культура всіх країн проникала до мого дому. Але я не бажаю, щоб мене збили з ніг”;

і) магічна функція. З нею пов’язані ворожіння, замовляння. Ця функція збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне побороти злі сили, небажаний хід подій, приборкати сили природи.

Знову можна згадати “Лісову пісню” Лесі Українки і слова дядька Лева:

… От небіжчик-дід

казали: треба тільки слово знати,

то й в лісовичку може уступити

душа така саміська, як і наша.

І знову ж – Мавчине слово повернуло людську подобу Лукашеві, перетвореному Лісовиком за зраду у вовкулаку:

Мавка Лісовикові: не радій,

бо я його порятувала. В серці

знайшла я теє слово чарівне,

що й озвірілих в люди повертає.

Нині у зв’язку з поширенням теорії біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики ця магічно-містична функція мови набуває нового імпульсу.

Слово несе в собі позитивну чи негативну енергію. Пам’ятаймо: “Хто оскверняє слово – оскверняє дух, бо вони нерозривні” (Г.Брох);

Звернімо увагу й на те, що без мови, слова людина до Бога звернутися не може. Слово потрібне людині, щоб попросити Бога про підтримку й допомогу, слово потрібне людині, щоб вознести хвалу Богові за все, що Він дає їй у цьому житті.

к) державотворча: мова є виявом саморозвитку держави, головним чинником, який консолідує сучасне українське суспільство в націю. Цю функцію мова може виконувати з опорою на всі основні функції, забезпечуючи підвищення авторитету української мови, формування національно свідомої еліти, культурного, інформаційного, засадничо-ідеологічного суверенітету.

Отже, народ творить мову, а мова творить народ.

? Питання для перевірки засвоєного матеріалу

1. Що має на меті дисципліна «Українська мова»? Чому вона вивчається у вузах?

2. Хто виграв у спорі про мову? Чому?

3. Чому за радянського періоду основною функцією мови вважалась комунікативна? Чи так це?

4. Що ви можете сказати про місце української мови серед інших мов світу?

5. Чому вважається, що епоха Європейського Відродження почалася з “Божественної комедії” Данте Аліґ’єрі – першого твору, написаного уже не інтернаціональною латиною, а живою народною мовою італійців?

6. Чому немає жодної релігії, жодної ідеології, творці яких не ставили б на одне з чільних місць проблему мови, слова?

7. Чому сказав апостол: “Коли я молюся чужою мовою, то уста мої моляться, а серце спить”?

8. Чому втрата мови веде до зникнення народу?

9. Як ви розумієте слова М.Клочка “Коли одна мова розчиняється в іншій, на дно випадає культура”?

10. Як ви розумієте слова М. Ганді: “Я хочу, щоб культура всіх країн проникала до мого дому. Але я не бажаю, щоб мене збили з ніг”?

11. Чи існує різниця між державною й офіційною мовою? Які функції має виконувати державна мова?

12. Чому державною мовою України може бути лише українська мова? Чому це питання є принциповим? Чи є це приниженням інших мов, що існують в Україні? Що про них говорить Закон?

  1.  Яку мову повинна засвоїти людина перш за все? Яка мова вважається рідною? Чому?
  2.  Яке завдання стоїть зараз перед молодим поколінням у соціальному житті?


ЛЕКЦІЯ 2

Тема 2. Культура мови. Публічний виступ як різновид усної мови

План

2.1. Орфоепія. Правила етикету при усному діловому спілкуванні.

2.2. Бесіда. Телефонна розмова.

2.1. Орфоепія. Правила етикету при усному діловому спілкуванні

Усе, про що йтиметься сьогодні, і все, що студентам необхідно буде опрацювати вдома, – досить відомі речі. А проте між усвідомленням того, як треба поводитись, і звичайною поведінкою, - казав А.С.Макаренко, - є маленька канавка, яку треба заповнити досвідом. Так само й між тим, як ми говоримо і як треба говорити, теж існує “маленька канавка” та заповнити її можна лише постійною, наполегливою, повсякденною працею.

Важливе місце у культурі мовлення належить правильній вимові слів

Орфоепія (від грецьк. orthos – правильний і epos – мова) – система загальноприйнятих правил літературної вимови у тій чи іншій мові. Засвоєння і дотримання їх є обов’язковим для кожної культурної людини.

Орфоепічні норми регламентують правила вимови звуків, звукосполучень та наголошування слів.

Фонематичні помилки – це порушення, пов’язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою, наприклад: лабалаторія –  лабораторія, калідор - коридор, телехвон – телефон, форий – хворий тощо.

Фонетичні помилки – це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків, наприклад: шо – що, лєкція замість лекція, кондіционер – кондиціонер, универсітет – університет тощо.

Вимова голосних звуків. Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно. Українській мові невластива вимова [а] на масці ненаголошеного [о]: [огірок], [оренда], [заборонити]. Виразно вимовляються в усіх позиціях також голосні [а], [і], [у]. Звук [о] також вимовляється виразно, хоча перед складом з наголошеним [у] вимовляється з наближенням до [у]: зо[у]зуля, го[у]лубка. Це не стосується слів іншомовного походження, в яких [о] вимовляється завжди чітко: корупція, документ. 

Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко.

Вимова приголосних звуків. Дзвінкі приголосні вимовляються дзвінко і в кінці слова, і в середині його: народ, наказ. Лише глотковий [г] перед глухим звуком вимовляється як [х]: [лéхко] – легко, [ніхті] – нігті. Губні ([б], [п], [в], [м], [ф]), шиплячі ([ж], [ч], [ш], [щ]) – крім подовжених, задньоязикові ([г], [к], [х]) а також звук [р] у кінці слова та складу вимовляються твердо. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм’які.

В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [ґ].

Буквосполучення дж, дз вимовляються як один звук, крім випадків, якщо вони належать до різних частин слова: дзвоник, дзеркало, відрядження, ходжу – відзимувати, підзвітний.

Вимова звукосполучень. При вимові приголосних звуків для української мови характерним є явище асиміляції (уподібнення):
-ться вимовляється як [-ц':я], -шся - [-с':я], -жся [-з'с'я], -чся[-ц':я],  -жці[-з'ц'і]: сміється, вітаєшся, зважся, не морочся, запоріжці. Крім того, для української мови характерне явище спрощення. Отже, слід пам’ятати, що написання деяких слів не відповідає вимові: проїзний, студентський [студен'с'кий], агентство [агенство].

Наголос (акцентуація). З орфоепічними нормами тісно пов’язане правильне наголошування слів. В українській мові він вільний і рухомий, тобто може падати на будь який склад навіть в однокореневих словах: збúтки – збиткóвий, вітрáж – вітражéм.

Слід запам’ятати наголошення таких слів: бюлетéнь, валовúй, вимóва, відсóтковий, довíдник, змóвчати, каталóг, кулінáрія, листопáд (місяць), одинáдцять, пóхибка, фаховúй, фенóмен.

Засоби милозвучності. Закони милозвучності української мови вимагають чергування голосних з приголосними, уставляти голосні звуки і спрощувати приголосні. З метою милозвучності в ній використовуються сполучники і, й, та, частки ж і же, б і би, прийменники в і у. Після префікса, що закінчується на приголосний, як правило, додається голосна, якщо корінь слова починається на дві приголосні: зістрибнути, відімкнути, зіставити. Це ж правило стосується і прийменників: наді мною

Основою людських взаємин є спілкування.

Спілкування — це один із виявів соціальної взаємодії, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування.2

Щоб досягти успіху в спілкуванні, потрібно оволодіти «технікою» спілкування й застосовувати її у щоденній практиці. Під «технікою» спілкування розуміємо сукупність стандартів культурної поведінки, етичних і естетичних норм у використанні вербальних і невербальних засобів комунікативної взаємодії. Поєднання цих елементів під час комунікації і становить мистецтво спілкування. Кінцевий позитивний результат спілкування залежить не стільки від мотивів, якими керується людина, скільки від уміння їх сформулювати й викласти.

Центральною ділянкою мистецтва спілкування є мовний етикет — «національний кодекс словесної добропристойності»,3 що охоплює засоби ввічливості, зорієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності.

Мовний етикет — це правила мовленнєвої поведінки, прийняті національним колективом мовців. Він охоплює стійкі формули спілкування (слова, словосполучення, мовні звороти-кліше) в ситуаціях установлення контакту із співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності.

До виражальних засобів будь-якої мови належать типові формули звертання, вітання, прощання, побажання, поздоровлення, подяки, прохання, вибачення, співчуття тощо. Мовний етикет визначається загальною культурою спілкування, а також мовною ситуацією, професією, соціальним статусом мовців, рівнем їхньої освіти й виховання, віком, статтю. Він відповідає національно-культурнім традиціям суспільства або окремого соціуму. Мовний етикет моделює поведінку людини — спонукає її у певній ситуації поводитися у відповідний спосіб.

Рівень дотримання мовного етикету, культури спілкування часом впливає на поведінку співрозмовників більшою мірою, ніж предметний зміст мовлення.

Існує чимало типових комунікативних ситуацій (етикетних), для яких характерна впорядкована система мовних знаків (формул)

Українська мова багата на такі формули: це вітання та побажання, звернення до незнайомої людини, слова при знайомленні, висловлення подяки, співчуття тощо.

Типові етикетні ситуації мають багатий арсенал словесних формул, семантико-стилістичні властивості яких дають можливість мовцеві зробити правильний вибір, врахувавши структуру комунікативної ситуації, взаємини із співрозмовником, його вік, стать, соціальне становище.

Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість — основні вимоги культури усного спілкування.

2.2. Бесіда. Телефонна розмова

Бесіда — це розмова двох або більше осіб з метою отримання певної інформації, вирішення важливих проблем.

Бесіда — чи не найскладніший з усіх жанрів усного ділового спілкування, оскільки значною мірою це експромт, а для експромтів требі мати значний життєвий досвід, необхідний запас теоретичних знань, а також досконало володіти мовним етикетом.

Щоб досягти успіху під час бесіди, треба ретельно готуватися до неї, бути уважним, тактовним до співрозмовника, постійно стимулювати в нього зацікавленість розмовою, враховувати точку зору співбесідника, висловлювати свої думки точно, логічно, переконливо.

Під час бесіди треба триматися скромно, але впевнено. Не слід розмовляти уривчасто; ви маєте бути спокійним, чемним, щоб створити психологічно сприятливу атмосферу довіри, доброзичливості.

Десять кроків, що дозволять провести бесіду успішно:

1. Ретельна підготовка.

Перед початком бесіди складіть її план, проаналізуйте ситуацію.

2. Пам'ятайте, до чого Ви прагнете.

Чітко сформулюйте мету бесіди.

3. Намагайтесь створити атмосферу довіри. 

Співбесідник намагатиметься для Вас зробити щось хороше, якщо Ви справите приємне враження на нього.

4. Не підозрюйте співбесідника в ненадійності.

Взаємна довіра завжди необхідна, аби досягти поставленої мети.

5. З'ясуйте перед бесідою, чи має ваш співбесідник відповідні повноваження.

  1.  Не змушуйте співбесідника постійно приймати рішення.
  2.  Зосереджуйтесь на реальних потребах, а не на амбіціях.

Поважайте думки співрозмовника, як свої власні. Дотримуючись цього правила, Ви матимете більше шансів обминути гострі кути й узгодити рішення.

8. Слухайте уважно співбесідника й ставте коректні запитання.

Вміння слухати співрозмовника спонукає його до висловлювання власних думок, почуттів, переконань. Тоді виникає мить щирості, істинності, взаєморозуміння, поваги.

9. Працюйте на перспективу, а не на проміжні результати.

10.Підсумуйте результати бесіди.

Важливі рішення бажано зафіксувати на папері.

Телефонна розмова

У наш час телефон — не лише один із найефективніших засобів зв'язку, а й спосіб налагодження офіційних ділових контактів між установами, спосіб підтримання приватних стосунків між людьми. По телефону здійснюються переговори, домовляються про важливі ділові зустрічі, вирішують численні оперативні питання, що виникають у ході управлінської діяльності, надають консультації, звертаються із проханнями, запрошеннями, висловлюють подяки, вибачення (хоча в серйозних ситуаціях це краще робити не по телефону).

Отже, якщо ви людина ділова й цілеспрямована, передбачлива, якщо ви турбуєтеся про власний авторитет, а також престиж своєї установи і звикли враховувати все до найменших дрібниць, то вироблення певних принципів поведінки у телефонному спілкуванні є просто необхідним і незамінним.

Фахівці з проблем усного ділового спілкування пропонують дотримуватися таких правил ведення телефонної розмови.

Якщо телефонуєте ви:

  •  насамперед привітайтеся, назвіть організацію, яку ви представляєте, а також своє прізвище, ім'я та по батькові. Зазвичай перші слова телефонної розмови сприймаються погано, а тому називайте своє прізвище та ім'я останнім — принаймні це буде почуто;
  •  якщо телефонуєте в установу чи незнайомій людині, слід запитати прізвище, ім'я та по батькові свого співрозмовника. У разі потреби повідомте, з ким саме ви хотіли б поговорити;
  •  якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спочатку, чи є у вашого співрозмовника достатньо часу для бесіди;
  •  попередньо напишіть перелік питань, котрі необхідно з'ясувати, і тримайте цей перелік перед очима упродовж усієї бесіди:
  •  завжди закінчує розмову той, хто телефонує. Завершуючи розмову, неодмінно попрощайтеся, нетактовно класти слухавку, не дочекавшись останніх слів вашого співрозмовника;
  •  у разі досягнення важливих домовленостей згодом надішліть підтвердження листом або факсовим повідомленням

Якщо телефонують вам:

  •  спробуйте якомога швидше зняти трубку й назвіть структурний підрозділ та (або) організацію, яку ви представляєте;
  •  у разі потреби занотуйте ім'я, прізвище та контактний телефон співрозмовника;
  •  розмовляйте тактовно, ввічливо: демонструйте розуміння сутності проблем того, хто телефонує;
  •  якщо ви даєте обіцянку, намагайтесь дотримати слова й виконати її якомога швидше. У разі виникнення складних питань запропонуйте співрозмовникові зустріч для детального обговорення суті проблеми;
  •  завжди стисло підсумовуйте бесіду, перелічіть ще раз домовленості, що їх ви досягли.

Незалежно від того, хто телефонує:

  •  намагайтеся завжди бути ввічливим, адже ваша тактовність — це насамперед повага до самого себе. Ввічливість має стати духовною потребою кожної людини;
  •  після встановлення зв'язку намагайтеся викладати інформацію чітко, стисло та по суті. Саме така розмова характеризуватиме вас як досвідчену, ділову людину, що не зловживає чужим часом і увагою, як людину, котра досконало володіє етикетом телефонної бесіди;
  •  ще однією надзвичайно важливою умовою ведення розмови є логічність та послідовність висловлення думок. Неприпустимо, щоб ваша розмова була хаотичною, адже так мета вашого дзвінка може залишитися незрозумілою для співрозмовника;
  •  не забувайте про дотримання пауз — у такий спосіб ви надасте співрозмовникові можливість висловити своє ставлення до проблеми;
  •  у розмові уникайте категоричності, докладайте зусиль, аби тон вашої розмови був якомога доброзичливішим. Якщо ви поважаєте себе і свого співрозмовника, намагайтеся уникати категорично-наказових висловлювань;
  •  ініціатива закінчення розмови належить зазвичай тому, хто телефонував. Іноді викликаний до телефону може ввічливо сказати, що з тієї чи іншої причини поспішає, хоче закінчити розмову. Завершуючи розмову, обов'язково треба попрощатися.

Не варто телефонувати в особистих справах зі службового телефону, а в службових справах недоречно телефонувати додому тій особі, котра має їх виконати (розв'язати). У разі, якщо вам телефонують на роботу в особистих справах, відповідайте, що ви неодмінно зателефонуєте після роботи.

І насамкінець, не зловживайте займенником я, адже ваша розмова — діалог, а не монолог.

? Питання для перевірки засвоєного матеріалу

  1.  Орфоепічні норми сучасної української літературної мови та їх вияв у професійному спілкуванні.
  2.  Яких правил слід дотримуватись під час телефонної розмови?
  3.  Які існують види та особливості усного ділового мовлення.
  4.  Що таке культура мовлення, яка її роль у діловому спілкуванні?


ЛЕКЦІЯ 3

Тема 3. Художня література як основа формування культури мови особистості

План

3.1. Мова і література як культурні цінності українського народу.

3.2. Лінгвоцид української мови у ХХ ст.

3.1. Мова і література як культурні цінності українського народу

Мова, література (словесність, Слово) віками були в центрі уваги державних діячів, мислителів, творців освіти, науки, мистецтва. Бо в Слові бачили найбагатший, найкоштовніший скарб кожного народу, наймогутнішу, магічно-чарівну (рівну божественній) і таємничу силу, міра ж володіння Словом вважалася мірою розвитку, культури, гідності кожної особистості, суспільної верстви, нації.

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть між люди! —

писав з геніальною проникливістю та поетичністю в XIX ст. Т. Шевченко.

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх.

Дітьми безпам'ятно забутий,—

ти повинне знову посісти належне тобі місце в житті народу, - вказував на початку XX ст. Олександр Олесь. І тому також у дні національно-визвольної боротьби 1917 року про повернення рідної мови в українські школи ставив питання як про першочергову, державної ваги, справу:

Рідна мова в рідній школі!

Що бринить нам чарівніш?

Що нам ближче і миліш,

І дорожче в час недолі?

Рідна мова! Рідна мова!

Що в єдине нас злива,—

Перші матері слова,

Перша пісня колискова.

Як розлучимось з тобою,

Як забудем голос твій

І в вітчизні дорогій

Говоритимем чужою?!

Краще нам німими стати,

Легше гори нам нести,  

Ніж тебе розіп'ясти,

Наша мово, наша мати!

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

«В рідній школі рідна мова!»

І було це виявом не національної обмеженості, як трактували розуміння гуманістичної й патріотичної місії СЛОВА колонізатори різних мастей, ідеологи імперій, а найстійкішої вікової, загальнолюдської традиції.

Ще в «Новому заповіті» (Євангеліє від св. Марка) розповідалося, як, зустрівшись з жадаючими істини та віри, «Ісус довго проповідував їм притчами, і під час проповіді говорив їм таке:

(3) «Послухайте-но. Вийшов сівач сіяти.

(4). При цьому одні зернини впали край дороги, і позліталося птаство небесне та видзьобало їх;

(5) інші впали на каменястий ґрунт, де обмаль землі, і крізь тонкий шар землі відразу проросли,

(6) та коли зійшло сонце, вони зав'яли і, не маючи коріння, зачахли;

(7) а інші попадали в терня, і терня, вигнавшись, приглушило їх, і вони не дали плоду;

(8) інші ж бо впали на добру землю і, підіймаючись та виганяючись, вродили, принісши — одне у тридцять, друге — у шістдесят, а інше — у сто разів більше».

(9) І проголосив: «Хто має вуха слухати — нехай слухає!»

Але з'ясувалося, що притчу про зерна треба було слухати ще й серцем та розумом, а на це здатні були не всі («вони дивляться очима — і не бачать, слухають вухами — і не чують»). Тому Христос пояснив: коли не збагнете цієї притчі, не осягнете й інших, бо йдеться про найголовніше джерело пізнання себе і світу.

«Сівач сіє СЛОВО;

(15) зернини, висіяні край дороги, означають тих, до котрих — ледве вони зачують слово — відразу добирається сатана і викрадає слово, висіяне у серцях їхніх;

(16) так само й висіяні на каменястому ґрунті означають тих, котрі — ледве зачують слово — зразу ж радо сприймають його,

(17) але, оскільки вони самі по собі безвільні й непостійні, коли починаються гоніння на слово, умить зрікаються його;

(18) інші ж бо, висіяні серед терня, означають тих, хто слухає слово,

(19) але в котрих то життєві клопоти, то спокуси багатства та інші захопливі бажання заглушають слово, і воно не родить;

(20) а висіяні на добру землю означають тих, котрі слухають слово, приймають його, і воно родить — у одного в тридцять, у другого — в шістдесят, а в когось у сто разів»,

Отже, ще майже два тисячоліття тому глибоко усвідомлювалася як загальнолюдська функція (засіб спілкування), так і образна (метафорична, багатозначна) природа Слова, його державна вага, людино-(духовно)-творча місія, а водночас — і нелегка доля.

Розуміли це ще в часи Київської Русі й наші славетні предки — творці культури, «сівачі» рідної мови.

Доказом є й те, що Ярослав Мудрий в ім'я блага, честі, культури народу не тільки зводив міста, творив закони, будував незрівнянну Софію Київську, а й збирав книжників, створював бібліотеки, сприяв розвиткові писемності. Доказом є й те, що стосовно народної мови була розроблена державна політика. Сутність її відома з тогочасних документів (літописів).

Великі князі, митрополити Київські з метою ширшого розвитку культури запрошували мужів з інших держав, у тому числі й філософів-просвітителів Кирила та Мефодія (болгар грецького походження, що добре знали грецьку, болгарську і візантійську науку, освіту, культуру), докладали великих зусиль для перекладу іноземних книг, пишалися й тим, що самі знають мови інших народів. Володимир Мономах у «Повчанні» писав, звертаючись до дітей: «Коли добре щось умієте, того не забувайте, а чого не вмієте – то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п'ять мов, – а за се почесть єсть од інших країв».

Кілька століть по тому, розвиваючи традицію Київської Русі, Тарас Шевченко напучував уже своїх “живих” і ще “не народжених:”

Учітеся, брати мої!

Думайте, читайте.

І чужому научайтесь,

й свого не цурайтесь.  

Державні мужі Київської Русі робили все, щоб чужоземні (іншонародні) мови не витісняли рідної, бо вона була для них символом «землі» (Вітчизни), самого народу. Про необхідність знати, шанувати, плекати свою мову говорилося у вельможних палатах і з церковних амвонів, у княжих указах, філософських трактатах і літописах. Разом з тим суворо застерігалося проти нехтування нею, підміни так званими «світовими мовами» (якими тоді вважалися грецька й латинська). Коли ж хто ганитиме слов'янську грамоту (очевидно, відступники від свого, рідного були й тоді!), говорилося в «Повісті минулих літ», хай буде відлучений від церкви, аж доки не виправиться.

Закономірно, що «слов'янська» мова в Київській Русі досягла надзвичайно високого розвитку: стала мовою освіти, науки, законодавства, релігії, а також літератури. Ще в «Ізборнику Святослава» 1073 р. вказувалося: вітчизняне Слово – барвисте й багате, глибоке поняттями і надзвичайно розмаїте образністю: в ньому є «27 творчих тропів: інверсія, алегорія, метонімія, метафора, протиріччя, антиномія, перифраз, еліпсис, гіпербола, парабола, іронія...» тощо.

Джерелом мови мистецтва й науки стала мова народу, що надзвичайно високого розквіту набула ще в доісторичному (язичницькому) фольклорі, а сягнула вершин у літописах (Київському, Галицько-Волинському, «Повісті минулих літ») та в одному з найзначніших шедеврів світового епосу — «Слові о полку Ігоревім».

3.2.Лінгвоцид української мови у ХХ ст.

Чому зникають мови? Досліджуючи причини цього, можна виділити дві парадигми пояснень: мовна смерть і мовне вбивство (лінгвоцид). Перша з них передбачає, що мови умирають природною смертю; друга доводить: мови просто так, природним шляхом, не зникають. Самовбивство мовам не властиве. Більшість зниклих мов є жертвами лінгвістичного геноциду, тобто лінгвоциду.

Лінгвоцид – (мововбивство) – свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу – народності, нації. Лінгвоцид спрямовується в першу чергу проти писемної форми мовлення. Кінцевою метою лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу (хоч у СРСР і це було), а етноцид – ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу.

Лінгвоцид є передумовою масової денаціоналізації та манкуртизації (манкурт – людина, що забула минуле, відмовилася від національних традицій, втратила моральні орієнтири): без нього неможлива втрата народом історичної пам’яті, етнічного імунітету, національної самототожності. А без цього, своєю чергою, не може відбутись асиміляція – поглинання одного народу іншим.

Лінгвоцид щодо української мови має довгу історію, сторінки якої рясніють підступом, погордою, нахабством, лицемірством поневолювачів та щедро политі сльозами і кров’ю їхньої жертви – нашого народу.4

Якщо у ХVIII – ХІХ ст. заборонялося книгодрукування українською мовою, крім деяких художніх творів, які піддавались жорсткій цензурі, заборонялось ввезення україномовних книжок з-за кордону (див. Таблицю розвитку української мови і літератури від найдавніших часів до наших днів), то у ХХ ст. після приходу більшовиків до влади почалось масове винищення носіїв української мови (пригадаймо наслідки голодомору 1932-1933 рр.) та її інтелігенції (так у справі СВУ було репресовано 30 тис. чоловік). Письменників або ж змушували емігрувати («Коли я вмер? – забув, не знаю», – писав після розлуки з рідною землею Олександр Олесь), виселяли на Соловки, Печору, в Магадан (Остап Вишня, Борис Антоненко-Давидович, Олесь Бердник та ін.), а то й фізично знищували (Микола Вороний, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Людмила Старицька-Черняхівська та ін.). Пізніше, уже у 70-ті рр., ця практика повториться. Правда, до вигнання з рідної землі, концтаборів додадуться ще психушки (бо хіба може «нормальна» людина не поділяти лінію ЦК КПРС?!).

У ХХ ст. здогадались зробити те, до чого не могли додуматись ні Петро І, ні Катерина ІІ, ні міністр Валуєв: втрутитись у саму внутрішню структуру української мови, у її лексичний склад, синтаксис. В українську мову штучно вводили не властиві їй деривати; залишали слова, схожі з російськими, інші вилучались або при них вказувалось: діалектне, просторіччя, застаріле тощо.

Тема лінгвоциду української мови у ХХ ст. досліджена у книзі Л.Масенко, В.Кубайчука та О.Демської-Кульчицької «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду». Дослідники пишуть: «Сплановане владою втручання у лексичний склад та внутрішню структуру української мови, спрямування її в бік максимального зближення з російською мовою мало на меті перервати досягнуту у 20-их рр. цілісність української мови, вилучити елементи, що ввійшли до неї з західноукраїнських діалектів». Зокрема вказується: «Нищівного удару було завдано у цей час школі термінознавства. У програмній статті партійного функціонера Андрія Хвилі були висунуті такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю:

  1.  Терміново припинити видання усіх словників;
  2.  Переглянути словники та всю термінологію;
  3.  Провести уніфікацію технічної термінології з термінологією, що існує у Радянському Союзі та вживається на Україні;
  4.  Переглянути кадри на мовному фронті та вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи;
  5.  Переглянути український правопис тощо».

Така «чистка» була застосована до термінології, яку створила українська мова.

Реформа освіти, здійснена у 1958 р., увела до законодавства положення про вільний вибір мови навчання і необов’язковість вивчення рідної мови, яке закріпило панівне становище російської мови (слід додати, що вища школа в Україні була виключно російськомовною5, це піднімало престиж російської мови і робило інші мови народів СРСР зайвими; при цьому абсолютизувалась комунікативна функція мови, про інші функції говорилось мимохідь, а то й взагалі не згадувалось). Короткочасна відлига 60-их рр. стала прелюдією до темних десятиліть брежнєвщини. Політика зближення націй на злиття мов знову досягла апогею у 70-80-х рр. У рамках цієї політики слова, що не були схожі з російськими, видалялися або оголошувались діалектними, штучними, незрозумілими народу. Цей період історики визначають як період безжалісного викорінення всього, що несло в собі хоч найменший натяк на українську самобутність.

Що ж стосується художньої літератури, то вона за своєю художньою природою протистоїть уніфікації. Особливо велику роль у відродженні словесного мистецтва відіграло літературне покоління шістдесятників, до яких належали Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук та ін.

Відомо, що російські дворяни зневажали рідну мову не з причини відсутності відчуття патріотизму (навіть багато декабристів погано володіли російською), а головним чином через те, що цією мовою нічого було читати. Щоб не було чого читати (а в наші часи – ще й слухати і дивитись) українською мовою, машина русифікації працювала на повну потужність протягом кількох століть. «Руйнування мови – основи національної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед нардом» (А.Мокренко). Не дивина. Адже це була не наша держава. Але… чи багато змінилось у мовному питанні уже в нашій державі?

? Питання для перевірки засвоєного матеріалу

1. Як впливають мова і література на формування світогляду людини?

2. Як впливає мова художньої літератури на формування культури мовлення людини?

3. Скільки було «підйомів» у розвитку української мови і культури, зокрема літератури, і з чим це було пов’язано?

4. Як ви розумієте слова Вітковського: “Мовне питання певною мірою є показником психічного здоров’я нації”?

5. Що змінилось у мовній політиці уже в нашій державі?


ЛЕКЦІЯ 4

Тема 4. Мовний світ давньої української літератури

План

4.1. Загальний огляд розвитку давньої української літератури.

4.2. Мова українського фольклору.

4.3. Епоха Бароко в українській літературі. Передумови виникнення стильових літературних течій ХХ ст. (символізм, сюрреалізм) в мовно-літературній бароковій традиції.

4.1. Загальний огляд розвитку давньої української літератури

Давня українська література — література українського народу ХІ-ХІІІ ст. належить до особливого типу літератур, так званих християнізованих. Вона, постійно розвиваючись, змінювалася, виробляла свою жанрову систему, зумовлену характером тогочасного мислення як авторів, так і читачів, а  також нерозривним зв'язком її з історією, релігією, філософією, великою залежністю стилю твору від жанру. Тільки давній українській літературі властиві такі жанри: житія, літописи, повчання, слова, ходіння, трактати, послання, містерії, міраклі, мораліте, інтермедії та ін. Переважна частина творів ХІ-ХVІІІ ст. анонімна. Вони, як правило, побутували у рукописній формі. При переписуванні допускалися зміни, скорочення, розширення тексту. Тому існує багато редакцій відомих творів («Києво-Печерський патерик», «Повість минулих літ» та ін.). Порівняно небагато письменників зазначали своє авторство: Іларіон Київський, Кирило Туровський, Серапіон Володимирський, Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Лазар Баранович, Данило Братковський, Іван Величковський, Климентій Зіновіїв, Феофан Прокопович, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін. Останнім часом літературознавцями запропоновано нову періодизацію давнього письменства, що базується на схемі Д.Чижевського, поданій в «Історії української літератури»:

І період — доба монументального стилю, що охоплює ХІ-ХІІ ст. Традиційно у підручниках ця епоха називається періодом Київської Русі. Вона принесла українській літературі такі визначні пам'ятки, як «Повість минулих літ», «Київський літопис», житія Бориса та Гліба, житіє Феодосія Печерського;

II період — XІІІ - середина XV ст. Літературна творчість побутувала в жанрах, зафіксованих ще в попередню епоху, проте відбувалося їх олітературення. Продовжує побутувати літописання (Галицько-Волинський, Західно-Руський літописи), агіографія, ораторська проза. Це був час і рукописних збірників, які вбирали в себе пам'ятки Київської Русі-України, зберігаючи їх від знищення. Особливо був поширений на українських землях «Ізмарагд», що вміщав понад 150 проповідей. Здійснювалися також нові переклади Євангельських текстів, укладалися нові «Четьї-Мінеї»;

III період — український ренесанс (середина XV - кінець XVI ст.). Упроваджується латиномовна та польськомовна література, виходять перші друковані книжки. Представниками цього періоду були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін. Їх творчість визначала культурну переорієнтацію України на Європу і сприяла її виходові з консервативної ізольованості. Більшість літературознавців відносить до цього періоду і деякі зразки полемічної прози;

ІV  період — українське бароко (кінець ХVІ – ХVІІІ ст.). У цей час спостерігається культурний спалах, який приніс в українську літературу багато нового, наприклад, шкільну драму, україномовні вірші; модифікуються традиційні жанри – ораторська проза та літописання. Невід’ємною сторінкою українського бароко була творчість Григорія Сковороди.

Давня українська література мала великий вплив на нову українську літературу. У другій половині ХVІІІ ст. визріли всі необхідні умови для повного переходу від старих літературних форм і змісту до нових. Найсильнішими з давніх традицій у новій літературі були бурлескно-травестійна та мемуарно-історична. Вони простежуються у творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Костомарова, Є. Гребінки, П. Куліша та ін.6

4.2. Мова українського фольклору

Домінантний елемент думи - словесний, а не музичний, і формується він до певної міри імпровізаційно. Рими переважають дієслівні. В поетиці характерні розгорнуті заперечні паралелізми (найчастіше у заспіві), традиційні епітети (земля християнська, тихі води, ясні зорі, мир хрещений, каторга бусурманська, тяжкая неволя), тавтологічні вислови (хліб-сіль, мед-вино, Січ-мати, вовки-сіроманці, турки-яничари), різноманітні фігури поетичного синтаксису (риторичні запитання, звертання, повтори, інверсія, анафора тощо), традиційні числа (3, 7, 40 та ін.). Стиль дум урочистий, піднесений, чому сприяє використання архаїзмів (златоглавий, глас, аще, рече, нозі, руці).

Якщо говорити про поетику народної пісні, то вона передбачає таке:

- народна пісня дуже часто починається з опису природи, проте у центрі стоїть не природа, а людина зі своїми болями і радощами, сподіваннями і мріями; тому для народної пісні характерне явище паралелізму, коли паралельно розвивається природа і почуття людини;

- часто природа виступає в унісон з почуттями людини, а іноді є контрастом до них;

- оповідь у народній пісні найчастіше ведеться у формі монологу, рідше у формі діалогу і ще рідше – від третьої особи;

- у народній пісні зустрічаються традиційні епітети: орел – сизокрилий, ворон - чорний, калина – червона і т.д. та сталі метафори: червона калина – молода дівчина, сизокрилий орел, сокіл – парубок, чорні хмари – злі сили;

- для прикметників характерна нестяжена форма: зоре моя вечірняя, поле чистеє, безмежнеє, свекруха лихая і т.д.

- для народної пісні, як і для думи, характерне вживання зменшено-пестливих суфіксів: голівонька, серденько, зелененький, дівчинонька, козаченько тощо.

Мова – один з найголовніших факторів впливу на розвиток окремих етнічних спільнот, тому що тісно пов’язана з географічним розміщенням, історією та етнографією, природою. Мова – засіб, за допомогою якого творяться та функціонують народнопоетичні твори. Для усної народної творчості властива простонародна, діалектна (часто говіркова) мова. У народній творчості використовуються метафори, порівняння, епітети.

4.3. Епоха бароко в українській літературі. Передумови виникнення стильових літературних течій ХХ ст. (символізм, сюрреалізм) в мовно-літературній бароковій традиції

Бароко (італ. bаrоссо — дивний, химерний) напрям у європейському мистецтві й літературі XVII - XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури. Бароко прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. Художня система бароко надзвичайно складна, їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму й емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору.

У різних культурах, літературах бароко склалося неодночасно. Так в італійській літературі цей стиль формувався вже в останній третині ХVI - на початку ХVIІ ст.; особливо значного розвитку набуло бароко в іспанській літературі; у французькій літературі бароко виступало як провідний напрям у першій третині ХVIІ ст., а далі розвивалося паралельно з класицизмом. Стиль бароко властивий також і німецькій та англійській літературі цього періоду. Взагалі бароко було першим всеєвропейським художнім напрямом, оскільки воно охопило й країни православного кола.

Серед слов'янських літератур бароко раніше сформувалось у польській і хорватській (далмацькій). Серед країн православно-слов’янської культури бароко почало формуватися і набуло значного розвитку в Україні (уже на початку ХVIІ ст.) та Білорусі, що безпосередньо стикалися з польською та західноєвропейською бароковими культурами. Крім цього, бароко мало і власні національні джерела: києво-руські та фольклорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму – «високому», «середньому» та «низовому». Бароко в історії української культури трактувалося по-різному, часто неадекватно. Вперше розглянув бароко як естетичну систему Д.Чижевський у монографії «Український літературний барок» (Прага, 1942-1944 рр.), але тільки на VI конгресі славістів у Празі 1968 р. вчені поставили питання слов’янського бароко, зокрема українського.

Його розквіт в українській літературі припадає на кінець ХVI-ХVIІІ ст. і посилюється після заснування Києво-Могилянської академії (1632), яка в своїй культурно-освітній діяльності орієнтувалася на систему літературних шкіл Європи. Бароковий стиль простежується у різних жанрах, зокрема у поезіях Лазаря Барановича, Іоанна Максимовича, Івана Величковського, Стефана Яворського, Григорія Сковороди та ін. Взірцем барокових віршів є збірка «курйозних віршів» Івана Величковського «Млеко от овци пастирю належное» (1691) та емблематичні вірші Г.С. Сковороди. Виразні барокові риси має і шкільна драма. Серед прозових творів бароко найбільше проявляється в ораторській прозі (збірники проповідей Лазаря Барановича «Меч духовний» (1666) і «Труби словес проповідних» (1674); Іоаникія Галятовського «Ключ розуміння» (1659); Антонія Радивиловського «Огородок Марії Богородиці» (1676), «Вінець Христов» (1688) та ін.), козацьких літописах Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка.

Мовно-літературна барокова традиція стала передумовою для виникнення на її основі літературних течій ХХ ст., зокрема символізму та сюрреалізму.

Символізм є однією з домінант барокового стилю. Символіку епохи бароко можна поділити на два види. Перший вид створюється автором за певними канонами поетики свідомо і призначається для того, щоб писане або мовлене слово вражало читача, другий є «реліктом міфологічного світогляду і передає не стільки образи об’єктивного світу, скільки специфічний досвід особистісного, інтуїтивного осягнення цього світу, є своєрідним проривом ірраціонального крізь товщу умовностей, накладених суспільством».7 Ці образи є міфологічними, архетиповими, і розкриття їх символічного значення є важливим для вивчення семантичного розвитку лексичної системи української мови.

Аграрна символіка належить до другого виду і становить великий культурно-естетичний шар в образній системі барокової та небарокової поезії.

До аграрних слів-символів належать такі: сад, плід, квітка, лоза, поле (нива), верба, троянда (рожа); назви дій – садити, сіяти, цвісти, квітнути, сохнути.

Естетика бароко по-своєму освоїла масив аграрних символів, поєднавши їх з образом Ісуса і світом духовних цінностей.

...понеж Христос єсть червленна

рожа, власною кровіыю в страстєх обагренна.8

А Дух Свят с своим мирным плодом вђтв являет,

Плод духовный «Любы мир!» мирно насаждает.9

Нива блага Христос єсть – так церков вђщает.10

В епоху бароко слово завжди поєднується з образом насіння. Як небесна вода є запорукою зародження і тривання фізичного життя на землі, так і слово завжди є першопочатком духовного, адже Бог і слово – це одне.

Бог – слово, Божий сын по человђчи

Сынъ, когда иншой не требуєт рђчи.11

У поезії кінця XVI – початку XVIIІ ст. образ сіяння, жнив увійшов як долучення до справжньої віри.

Насђннє тоє слово значило,

Що, в землю павши, нов плод сотворило.

И слово в землю кгды ся тут всђваєт,

Жита в житници неба плод дать маєт.12

До архетипових символів належить і образ саду – душі, краси, радості.

Щаслив тот и без утіх, кто побђдил смертный гріх.

Душа его – божий град, душа его – божій сад.13

Музика – цвіт, веселя, корень пісній значних.

Музика – сад утіхи, жродло мыслій вдячних.14

Семи «краса», «чистота» виявляються як основні в багатьох словах-символах: калина, троянда, лілея.

Одтоль слава Могилом вічная повстанет

І лілія високих цнот їх не ув’янет.15

Перетворення слова на символ супроводжується приглушенням семи «рослина» та актуалізацією семи «людина». Спільними семами в такому випадку виступають зовнішній вигляд або певна властивість.

Человђк, яко трава; дніє єго, яко цвђты –

Днесь цвђтет, утро мает посђченный быти.16

Символ є багатоплановою відкритою семантичною структурою, що має здатність в одному контексті виявляти кілька символічних значень одночасно. Символічне значення здатне активізувати нове значення, що позначається практично на всіх компонентах слова. Слово-символ з його ядром і периферією є не відносно сталою величиною, а динамічним утворенням, через яке здійснюється специфічне осягнення дійсності.17

У XIX ст. символізм став однією із стильових течій модернізму. Виник він у Франції в 70 рр. В українській літературі потужно заявив про себе на початку XX ст. (Олександр Олесь, М. Вороний, Г. Чупринка, П. Карманський, В. Пачовський та ін.). Поставши проти обмежених позитивістських тенденцій у мистецтві і дистанціювання довколишнього світу та людської душі, конфліктно непереборного протистояння ідеалу та дійсності, символізм базувався на сформульованому Ш. Бодлером законі «відповідностей», розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається «активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє», їх синтез, спостерігається «самтожна відмінність внутрішнього і зовнішнього». Мова йде про сутність (єство), непізнанну за допомогою раціоналістичних засобів, а лише доступну інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк, осяяння, тобто через музику і поезію. Такі принципи обстоювала «філософія життя», на базі якої і постав модернізм, а відтак і символізм. Як ми бачимо, в українській літературі символізм з'явився не лише під впливом європейського, а й мав свої, національні джерела, зосереджувані у «філософії серця». Український символізм, обстоюючи право митця на свободу творчості, на «сонячні левади» (О. Луцький), не відмовлявся від своїх громадських обов'язків, бо виходив із розуміння, що в українській неструктурованій культурі, крім письменників, нікому було займатися націотворчими справами. Водночас він протестував проти сліпого підкорення позаестетичним інтересам, проти обмеженого функціонера, протиставивши йому «цілого чоловіка» (М. Вороний) як гармонію пориву до критеріїв Краси та Правди. На жаль, історичні умови не дали можливості українським символістам розкрити свій потенціал, і все-таки вони зважилися на рішучі кроки оновлення вітчизняного письменства, пробудження національної свідомості, стали однією з перших ланок перманентних відроджень в Україні XX ст. Символізм найбільш притаманний представникам «Молодої музи» та «Української хати». Можливості символізму розкривалися також у творчості братів П. та Я. Савченків, О. Слісаренка, Д. Загула, В. Кобилянського та ін., позначилися на творчості П. Тичини. Розвивався символізм переважно в поезії, не проминувши прози (Ольга Кобилянська, О. Плющ та ін.), драматургії (Олександр Олесь, С. Черкасенко та ін.). Останнім його спалахом вважається діяльність львівського літературного угруповання «Митуса» (1922). Хоч у наступні роки символізм відійшов немовби на другий план літературного процесу, він (дарма що критика проголосила його нежиттєздатним) не втратив свого стильового потенціалу. Це засвідчує не тільки доробок Б. Лепкого, П. Карманського, О. Олеся та ін., а й емігрантська поезія Вадима Лесича (псевдонім В.Кіршака), особливо О. Зуєвського. Його першу збірку «Золоті ворота» (1947) В.Державін небезпідставно назвав «відродженням символізму».

Сюрреалізм (фр. surrealite надреальне, надприродне) авангардистська течія, яка виникла спочатку в літературі, потім поширилася на малярство, скульптуру та інші мистецтва. Уперше цей термін ужив французький поет Г.Аполлінер до одного із своїх творів, вкладаючи у нього значення «нового реалізму». Сюрреалізм як іманентне явище формувався на основі дадаїзму, живився філософськими джерелами інтуїтивізму (А.Бергсон), фантазійного мислення (В.Дільтей) та фрейдизму (З.Фрейд), особливу роль відводячи у творчій діяльності підсвідомому та несвідомому, реалізованому через прийоми автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння тощо. Початком цієї течії вважається 1924 р. , коли з'явився часопис «Сюрреалістична революція» та набув розголосу написаний А.Бретоном маніфест сюрреалізму, в якому висловлювалися «сподівання, що нібито відкривається новий шлях повного звільнення мистецтва від знедуховленої дійсності через сферу «надреального», покликану не лише оновити художню діяльність, а й життя, а в майбутньому — сполучити бінарні опозиції природи і «надприродного». У наступному маніфесті вже мовилося про актуалізацію містично-окультних тенденцій у межах течії (1929), що викликало потребу коригування такого погляду з боку прихильників сюрреалізму, здійснену поетом Р.Десносом (1930). Естетичну платформу сюрреалізму поділяли П.Елюар, Л.Арагон,
Ф.- Г.Лорка, П.Неруда та ін. Особливого поширення вона набула у малярстві (М.Ернст, І.Тангі, Р.Магрітт, П.Дельво та ін.), найповніше розкрившись у віртуозних полотнах С.Далі. Пізніше сюрреалізм зазнав глибокого розмежування та трансформації, переходячи на терени дизайну, декоративного мистецтва тощо. В українській літературі сюрреалізм найвиразніше проявився у творчості
Б.-І.Антонича, який випробував свій неординарний талант в аспектах багатьох тогочасних модерністських та авангардистських течій, не узалежнюючись від жодної. Його збірка «Ротації» (1938) збагатила нашу лірику енергійними сюрреалістичними видіннями. Серед сучасних поетів ознаки сюрреалізму найбільш притаманні представникам об'єднання українських письменників «Слово» (В.Барка, О.Зуєвський та ін.) і «київської школи» (В.Голобородько, М.Воробйов та ін.). Найповніше можливості цього стилю розкрилися у доробку Емми Андієвської, Б.Бойчука, Б.Рубчака, Ю.Тарнавського та ін., приналежних до «нью-йоркської групи».

? Питання для перевірки засвоєного матеріалу

1. Розкрийте поетику народної пісні. Чому вважається найвищою похвалою, коли говорять, що твір поета близький до народної пісні?

2. Розкрийте роль І.Вишенського у розвитку українського слова.

3. Розкрийте роль Г.Сковороди у розвитку української мови і літератури.

4. Які художні тропи були відомі ще за часів Київської Русі?

5. Коли і де вперше згадується етнонім «Україна»?

6. Дайте характеристику стилю бароко.

7. Як перегукуються символізм та сюрреалізм, які розквітли у Європі в ХІХ-ХХ ст., з бароковою традицією української культури?  


ЛЕКЦІЯ 5

Тема 5. Мовний світ нової української літератури

План

5.Загальний огляд нової та новітньої української літератури

5.1. Творчість І. Котляревського як зачинателя нової української літератури. Силабо-тонічне віршування. Мовна палітра творів І. Котляревського.

5.2. Творчість Т. Шевченка в європейському літературному контексті. Т. Шевченко як засновник нової української літератури.

5.3. Місце П.Куліша у розвитку української мови і літератури.

5.4. Доробок І.Франка на ниві української мови і літератури.

5.5. Роль Михайла Старицького у розвитку літературної мови.

5.6. Творчість Лесі Українки в європейському контексті. Мова драматичних і ліричних творів поетеси.

5.7. Поетика творів П. Тичини. Звукове інструментування. Символізм.

5.8. Сюрреалістичні тенденції в українському письменстві: твори
Б.-І. Антонича, М. Бажана, Т. Осьмачки, Ю. Яновського. Специфіка образної системи, мовної палітри.

5.Загальний огляд нової та новітньої української літератури

Нова українська література – українська література ХІХ ст., що базувалася на іманентній (властивій самій природі предмета, явища) національній основі – народній мові. Започаткована виданням «Енеїди» І. Котляревського (1788), яка підсумовувала ідейно-естетичні пошуки давньої української літератури та виводила національне письменство на нову творчу перспективу, мала великий вплив на сучасників. Нова українська література пережила тимчасовий спалах сентименталізму (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко та ін.). Особливо яскравий слід лишив у ній романтизм, зумовлений віянням тогочасного європейського мистецтва та посиленим інтересом до національного фольклору (Харківська школа романтиків, «Руська трійця», ранній Т. Шевченко, П. Куліш, Ю. Федькович та ін.), а відтак до вивчення етнографії та історії рідного народу, до усвідомлення його трагічної долі та потреби служіння йому. Тому письменство ХІХ ст. розвивалося на засадах ідеології народництва, що найповніше позначилася на творах Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, П. Грабовського, Б. Грінченка, І. Манжури та ін. Нова українська література пережила різні фази своєї еволюції. З’явившись на теренах Наддніпрянщини, переслідувана царською Росією, вона у другій пол. ХІХ ст. розвивалася на землях Галичини, де інтегрувалися національні сили українського письменства.18

Новітня українська література – література, формування якої починається з помежів’я ХІХ-ХХ ст., зумовлена появою письменника нового типу естетичної свідомості, котрий згармоніював критерій краси з критерієм правди (М. Коцюбинський, В. Стефаник, Леся Українка, О. Кобилянська, М. Вороний, «молодомузівці» та ін.). Освіжувальні творчі пошуки супроводжувалися бурхливими дискусіями про шляхи розвитку українського мистецтва, про історичну виправданість появи в ньому модернізму, викликаного не лише віяннями європейської літератури, а й джерелами національної «філософії серця», потребою вивести вітчизняне письменство на світові обшири. Українські модерністи намагалися поєднати високі естетичні принципи з досвідом націотворчої ідеї, абсолютизованої народниками, вони обрали свій, «неканонічний шлях», нетиповий для французької чи англійської літератур, але суголосний їм.

У перші десятиліття ХХ ст. відбувся процес інтеграції наддніпрянської і західноукраїнської літератур, започаткований ще І. Франком, але зірваний радянським режимом після визвольних змагань 1917-1921 рр. Досить яскравою була творча генерація 20-х рр. (П. Тичина, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плужник, В. Підмогильний, М. Хвильовий, М. Куліш, Лесь Курбас та ін.); сформоване у попереднє десятиліття оновлення національного життя та художнього мислення на іманентній основі, назване згодом «розстріляним відродженням» (Ю. Лавріненко), оскільки зазнало репресій – від масового терору у 30-х і переслідування аж до кінця 80-х рр. Незважаючи на те, що панував культивований компартією штучний метод соціалістичного реалізму, українське письменство спромоглося на твори непересічної художньої вартості (О. Довженко, І. Кочерга, О. Гончар, Ліна Костенко, І. Драч, В. Стус, Гр. Тютюнник та багато ін.), пережило хвилю відроджувального шістдесятництва та опозиційного дисидентства, пошуків достеменного мистецтва (М. Воробйов, В. Голобородько та ін.), особливо напружені у 80-ті рр. (В. Герасим’юк, І. Римарук та ін.).

Паралельно в еміграції у роки міжвоєнного двадцятиліття діяла «празька школа» (Ю. Дараган, Є. Маланюк та ін., лірика яких переймалася вольовими імперативами та історіософічними візіями). Спроба інтегрувати різнопотоковий літературний рух відбулася після Другої світової війни в середовищі МУРу (У. Самчук, Ю. Шерех та ін.). Еміграційне українське письменство в різних країнах світу мало свої організаційні осередки; найпомітнішим було «Слово», представники якого прагнули поєднати традиційні здобутки та нові віяння в літературі. Значно радикальніших настанов дотримувалась «нью-йоркська група» (умовна назва), що тяжіла до постмодерністської естетики (О. Тарнавський, Емма Андієвська та ін.). Нині спостерігається інтеграція різних потоків української літератури в одне річище, піднесення творчого життя в розмаїтих проявах – від неоавангардизму до спроб віднайти новий синтез національного мистецтва, його творчу перспективу на іманентній основі.19

5.1. Творчість І. Котляревського як зачинателя нової української літератури. Силабо-тонічне віршування. Мовна палітра творів І. Котляревського

Котляревський Іван Петрович (1769-1838) - письменник, драматург, перший класик нової української літератури.

Творча спадщина І. Котляревського — це поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків з праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сафо». Проте найвідомішим твором письменника стала, безперечно, поема «Енеїда». Для написання поеми автор скористався досвідом своїх попередників. Близькими до обраного ним жанру були різдвяні та великодні вірші мандрівних дяків, жартівливо-сатиричні сцени яких нагадують окремі картини «Енеїди», її стиль, гумор.

Головні джерела «Енеїди» - реальна дійсність того часу та усна народна творчість. Слід згадати, що незадовго до написання «Енеїди», у 1775 році, за наказом Катерини II Запорозьку Січ було зруйновано. Тож зображення Котляревським козаків в образах відважних троянців було спробою нагадати українцям про героїзм, незламність духу, волелюбність, патріотизм наших предків. Тому письменник усвідомлював, що писати такий твір мертвою книжною мовою неможливо, і скористався «мужичою», тобто народною мовою. «Педанти, - зазначав сучасник письменника, - здивувались і - замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув — вони почали сміятися». Правда, народну мову зустрічаємо в нашій літературі й до Котляревського: в інтермедіях, сатиричних віршах, але там народна мова була засобом пародії, низького стилю, бо для «високих» літературних жанрів її вважали непридатною. Але письменник довів, що це не так.

«Енеїда» за жанром - ліро-епічна, травестійно-бурлескна поема (епічна - бо в ній події подаються в розповідній формі; травестійна - бо античні герої «перевдягнені» в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя; бурлескна - бо події і люди змальовуються в основному в жартівливо-знижувальному тоні). Проте гумор «Енеїди» - не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину XVIII ст. і початок XIX ст.) і заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору він зумів оспівати героїзм українського козацтва, його побратимство, нестримну жадобу народу до волі. Автор української «Енеїди» ставить ряд суспільно важливих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов'язку, честі сім'ї, виховання дітей, дружби, кохання та інші.

В «Енеїді» з позицій «мужичої колючої правди» засуджено жорстокість панів, паразитизм і моральне звиродніння, хабарництво та лицемірство чиновників. Затхлості життя в Російській імперії Котляревський протиставив волелюбних і незалежних, веселих і буйних троянців-запорожців. Поет оспівав їхні високі моральні якості: полум'яну любов до рідної землі й готовність іти заради неї на самопожертву, працьовитість і розум, чесність та благородство. Такий народ у майбутньому сам вирішуватиме свою долю. Самим фактом своєї появи «Енеїда» розв'язала суперечки: самобутній український народ чи ні? Безперечно, самобутній. Така ідея поеми.

Коли розглянути поему в системі структур та мотивів давньої української літератури, зокрема бароко, можемо дійти переконливих висновків:

- перед нами виразно бароковий твір з елементами псевдокласицизму та передромантизму;

- він є завершальним твором у довголітній дискусії України з Росією у XVII ст., що проходить через «Діалог Енея з Турнусом», «Розмову Великоросії з Малоросією» С.Дідовича, літописні нотатки та «Історію Русів»;

- структура «Енеїди» І.Котляревського грандіозна, вельми вишукана й складна, а система підтекстів, надтекстів вражаюча;

- всю тканину твору, як коштовний килим, виткано з візерунків літератури бароко й української народної творчості: пісень, казок, героїчного епосу – все це приправлене травестійним класицизмом;

- твір водночас традиційний і новаторський, отже, закономірно став на рубежі давньої і нової літератур, ніби вогнище, на якому згорів старий птах Фенікс, щоб воскреснути юним.

З усього досі сказаного про «Енеїду» випливає, що, долаючи рамки запозиченого сюжету, переборюючи традиції травестійного, бурлескного жанру та штучної книжної мови, її «високий» стиль, Котляревський силою таланту й знанням життя народу та фольклору створив оригінальний реалістичний твір, уперше написаний живою українською мовою - і в цьому найбільше, епохальне, неперехідне значення поеми - праматері нової української літератури.

Ще одним досягненням Котляревського стала його п'єса «Наталка Полтавка».

Історичне значення п'єси «Наталка Полтавка» в тому, що вона започаткувала нову українську драматургію, написану «живою» розмовною мовою, побудовану на засадах народності, у тому, що вона стала основою оперного мистецтва України. Зрештою, це перша соціально-побутова драма з селянського життя в усій європейській літературі.

Фігура Котляревського в історії громадського руху на Україні справді епохальна, — така, що може з’явитись тільки на критичному переломі всього громадського життя, на межі двох епох, як синтез минулого й підвалина для майбутнього. Не одбившись од чистого літературного ґрунту, ніколи нам би не зрозуміти ні самої фігури цього письменника, ні оцінити його діяльність та заслуги, як вони того варті. Отож з міркою громадсько-літературною й повинні ми приступати до оцінки діяльності першого нашого письменника новітніх часів. Так — першого письменника і творця та батька новітнього українського письменництва, та й не самого письменництва… «Котляревський зробив, проте, величезної ваги, просто-таки геніальне діло, давши свідомий почин молодому свіжому письменництву і громадському рухові наново відродженого народу. А такі заслуги не забуваються, і коли український народ кладе й свого щось в загальносвітову скарбницю духовного надбання, то треба пам’ятати, що почалось у нас це з Котляревського». (С.Єфремов).

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Т.Г.Шевченко.

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша від гармат…

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку —

Лети повинність ісправлять.

І.Котляревський.

5.1.2. Силабо-тонічне віршування (грецьк. sуllаbe - склад і tопоs - наголос) - система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. В українській поезії воно закріпилось у XIX ст., прийшовши з російської поезії, витіснивши силабічну систему та співіснуючи з національним коломийковим розміром, широко використовуваним Т.Шевченком. Однак перші спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються уже в творчості І.Некрашевича у другій половині ХVIII ст., але тільки в поемі І.Котляревського «Енеїда» чотиристопний ямб зазвучав природно, відкриваючи перспективу для силабо-тонічного віршування в українській поезії. Складається воно з двоскладової (хорей - з наголосом на першому складі; ямб - на другому складі) та трискладової стоп (дактиль - з наголосом на першому складі, амфібрахій - на другому, анапест - на третьому складі); відповідно так називаються і віршові розміри. Характерна риса силабо-тонічного вірша - ритмоінтонаційна інерція завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення: «Розжеврілось і загорілось», «Поплакавши і поридавши» або «З обстриженими головами, / З підрізаними пеленами» - читаються напрочуд легко.

Схема цих рядків така:

|||

Силабо-тонічне віршування у сьогоденній українській поезії співіснує поряд із тонічним (акцентний вірш, паузник та ін.).20

5.1.3. Мовна палітра творів І. Котляревського

Розвиток літератури народною мовою від кінця XVIII ст. відбувався в двох напрямах: бурлескно-сатиричному й ліричному. Найвищим виявом першого напряму стала «Енеїда» І.Котляревського. Вона відбила мову колишньої Гетьманщини, причому не тільки селянства і простого козацтва, а й козацької старшини, тобто новоствореного українського дворянства. «Енеїда» засвідчила потенційну можливість української мови бути знаряддям перекладу з класичних мов. І хоч це був стиль бурлеску, але він показав невичерпні багатства українського народного словника. У поемі широко відбито побутову лексику А чого варті одні назви страв: борщ, бублики, буханці з кав’яром, варенички пшеничні білі, галушки, грінки, гречані з часником пампухи, кисіль, книш, ковбаса, коржики, куліш і т.д. Убрані герої «Енеїди» звичайно ж в український одяг.

Мова «Енеїди», а також «Наталки Полтавки» увібрала в себе лексику, пов’язану з народними звичаями. Тут і народні пісні, ігрища і танці. Збереглася в пам’яті ще й військова (козацька) лексика: старі чини, звання, з’явилася й новітня лексика на позначення посад, військових одиниць. Надзвичайно цікавим є ономастикон (власні назви) І.Котляревського. Поряд з богами-олімпійцями з їх латинськими (іноді й грецькими) іменами (Юпітер-Зевс, Юнона, Нептун, Еол, Венера та ін.) та історичними й міфічними особами греко-троянського й латинського походження зустрічаємо троянців з українсько-козацькими іменами: Знайшов з троянців ось кого: Петька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка, Леська, Олешка і Сізьона, Пархома, Їська (а це вже єврейське ім’я) і Феська, Стецька, Ониська, Опанаса, Свирида, Лазаря, Тараса, Були Денис, Остап, Овсій. Мова «Енеїди» засвідчує, що в тодішніх вищих колах України були вже поширені імена по батькові: Іул Енейович, Паллант Евандрович. Трапляються прізвища на –енко, утворені від грецьких власних імен: Агамемненко Галес, Тигренко із Стехівки. Явно до українського ономастикону прив’язані прізвища типу Покотиллос, Караспуло.

Широко вживається в поемі народна фразеологія. Крім таких усталених зворотів, як п’ятами накивав, щоб і дух не пах, не по серцю, слухає чмелів, бісики пускать, дали прочухана, пустив ману, на ус мотати, нагріла в пазусі гадюку, заллє за шкуру сала, в гречку скакати і подібні, уживаються й менш відомі типу тягу дав, охляли, ніби в дощ щеня тощо.

І.Котляревський розкрив синонімічне багатство української мови. Нагнітання синонімів – одна з ознак його індивідуального стилю.

То Цінарш, цехмістер картьожний,

Фігляр, обманщик, плут безбожний;

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

Знижені слова, досить влучно використовувані в пародії, що передається народною мовою, у творах наслідувачів «Енеїди» стали однією з ознак стилю, що утвердився в літературознавстві під назвою «котляревщина». Від смаку до несмаку – один крок.

5.2. Творчість Т. Шевченка в європейському літературному контексті. Т. Шевченко як засновник нової української літератури

Творчість Тараса Григоровича Шевченка (1814 – 1861) постає чи не найвидатнішим всеєвропейським і світовим явищем, бо досі, як слушно зауважив В.Скуратівський, «вікове горе має по суті не мало своїх літературних уст, не розверзалося ними, не прорізалося своїм художнім голосом». Саме Т.Шевченко вперше в історії людства порушив тисячолітню німоту соціальних низів. Тому-то «Кобзар» і має планетарне значення, бо саме українським словом уперше заговорили не відомі досі для елітної культури світи, речником яких став українець, він своєю творчістю демократизував європейську і світову літературу, прорвавшись силою свого генія в культуру всієї планети і даруючи їй неосяжний діапазон людського болю покривджених і зневірених, - вважає Б.Степанишин.

Т.Г.Шевченкові випала доля бути фундатором сучасної української літературної мови, для нього ще не могло бути унормованого мовного взірця; чуттям великого майстра він брав для створюваного ним фундаменту матеріал з невичерпної скарбниці народної творчості. І ті часточки цього поетового матеріалу, які зараз нам видаються діалектизмами, на час Шевченкової творчості не могли видаватись такими, бо не було літературної норми, якій би можна було їх протиставити. Твердячи так, мусимо в той же час пам'ятати, що Шевченко ніколи не був сліпим наслідувачем надбань народної мовотворчості. Його мова - це мова високоосвіченого майстра-трудівника.

Основоположне значення Т.Шевченка полягає в тому, що він найповніше для свого часу використав багаті джерела народного слова і ввів їх у повнозначну літературну мову. Його «Кобзар» став заповітною книгою для визначення основних норм літературної мови. У його поезії синтезувалася писемна і жива розмовна мова.

Захоплювались мовою Шевченка і дбали за гідний його імені переклад «Кобзаря» російською мовою Чехов, Горький, Бунін та ін. А російський артист, який добре знав творчість поета, К.Станіславський, говорив, що він у творах Шевченка (зокрема - в його співучій мові) «відчуває всю красу людської душі».

Перша половина XIX ст. в історії української літературної мови – це й був період її закріплення на основі живої розмовної мови українського народу, яке почалося ще в кінці XVIII ст. У словесно-художній творчості І.П.Котляревського, П.П.Гулака-Артемовського, Г.Ф.Квітки-Основ'яненка, незважаючи на її певну історично обумовлену обмеженість у доборі й використанні компонентів загальнонаціональної мови, українська літературна мова постала як важливе суспільне явище, як знаряддя виразу думки багатомільйонного народу.

Словесно-художня творчість Т.Г. Шевченка завершила цей процес формування української літературної мови на народній, національній основі і відкрила новий її історичний етап – етап розвитку і вдосконалення з використанням усіх її багатогранних можливостей і застосуванням їх у практиці суспільного життя.

Здійснений Т. Шевченком творчий синтез української літературної мови, визнання українським народом мови Шевченка як своєї національної літературної мови, піднесення її до рівня розвинених літературних мов світу дають підстави вважати Т.Г. Шевченка основоположником української літературної мови на широкій основі живої народної мови, тобто так званої нової української літературної мови.

Він ставив перед літературою і літературною мовою більш складні завдання, розширював її обрії, збагачував її грані, підносив до нових і нових соціальних і суспільно-естетичних висот. Його концепція мовно-історичних питань – а ця концепція наявна – була складнішою, кваліфікованішою і правдивішою, ніж у його попередників. Він відчував дух нової епохи, мужність, силу і пристрасть революційно-демократичного руху, розбурхані океани народної революційної енергії в боротьбі проти кріпосництва і самодержавства і розумів потребу в єдиній загальнонаціональній літературній мові на народній основі – як дійового засобу цієї боротьби, культурного розвитку народу. До Шевченка таке розуміння ролі літературної мови в суспільно-політичній думці на Україні ще не висловлювалось.

Шевченко йшов до реалістично-естетичного, наукового осмислення слова, до використання всіх життєздатних елементів мови, до багатогранності засобів, вислову. Основою для цього, як він вважав, є глибоке вивчення життя народу і його мови.

До пісні, думи, переказу як мовного джерела для словесно-художньої творчості Шевченко відразу ж додає усну розмовну мову, реалістичну мовну прозу, яка становить величезне джерело мовного реалізму в літературній мові. Діапазон Шевченківського слова неосяжний. Він уміщує в собі лексику і фразеологію філософських, суспільно-політичних, мистецтвознавчих, естетичних визначень, роздумів, формулювання закликів у боротьбі проти самодержавства, кріпацтва, світової реакції, мракобісся, закликів інтернаціонального характеру – до слов'янства, до, сказати б сучасним словосполученням, людей доброї волі, до пригноблених усього світу – закликів до єднання, братерства. Як саме живе життя з усіма його явищами, барвами і відтінками, болями і радощами, могутньо звучить в його творчості жива народно-розмовна мова, її незмірний океан – і її буденна проза, і її соціально-побутові формули і визначення, і її народне красномовство, чиста поезія, епічна дума, драматична емоціональність.

Шевченко був надзвичайно вимогливим до мови, композиції своїх творів, він невтомно і ретельно здійснював різного характеру виправлення, дбаючи про вищу ідейну і художню виразність, точність слова, словосполучення, правильність граматичної форми, літературність вислову, побудови речення, строфи.

У мові Шевченка (у фонетиці, морфології, наголосі, синтаксисі, лексиці) відсутні мовні провінціалізми, діалектизми, а коли десь і зустрінуться, то зовсім у незначній кількості. Він свідомо уникав діалектних слів і виразів, навіть діалектизмів своєї рідної Звенигородщини, не припускав спрощення мови, вульгаризмів, того глибокого селянського просторіччя, яке само по собі не дає уявлення про творчі можливості літературної мови.

До Шевченка і в його час не було такого письменника чи поета, який би так глибоко знав народну українську мову і вмів так розумно, цілеспрямовано і естетично нею користуватися в плані вироблення мовної загальнонаціональної цілості.

Романтизм (фр. roтапtіsте) — один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві. Виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині, Англії й Франції, на початку XIX ст. поширився у Польщі, Росії, Австрії, а також в Україні, згодом охопив інші країни Європи, Північної і Південної Америки. У XVIII ст. романтичним називали усе незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустрічається лише у книгах (романах), а не в житті. На межі XVIII—XIX ст. термін «романтизм» означав новий літературний напрям, протилежний класицизму. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні терени людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей. Визначальними для нього стали такі риси, як заперечення раціоналізму доби Просвітництва, ідеалізм у філософії, історизм, апологія особистості, неприйняття буденності і звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були мистецтво, релігія, філософія), культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи та ін. В естетиці романтизм протиставив класицистичному «наслідуванню природи» творчу активність митця з його правом на самобутність й оригінальність.

5.3. Місце П.Куліша у розвитку української мови і літератури

Пантелеймон Олелькович Куліш (1819 – 1897) - поет, прозаїк, драматург, перекладач, критик і публіцист, історик і етнограф, мовознавець і культурний діяч.

Процеси виформовування нової української літературної мови, окрім внутрішньомовних суперечностей між різними структурними компонентами мови при їх взаємодії, ускладнювалися впливом суспільно-історичних і політичних чинників. Дві третини української етнічної території перебували під владою Російської імперії. «У цій державі українська писемно-літературна мова переживала найчорніші, найсмутніші часи в XIX - початку XX ст., і то не тільки в офіційному, але й у шкільному вжитку була силоміць повністю витіснена російською. Панівні кола Росії не визнавали української мови навіть як окремішньої слов'янської. Було заборонено навіть український переклад Святого Письма, ввезення з-за кордону матеріалів, друкованих українською мовою» - читаємо у В.Німчука. У такий час художня, громадсько-публіцистична, видавнича діяльність Пантелеймона Олельковича Куліша як справжнього патріота України була спрямована на духовний розвиток українського народу і зміцнення українства. Позиція Михайла Драгоманова - ногами і серцем стояти в Україні, головою в Європі, а руками охоплювати слов'янщину - очевидно, ще раніше визріла в душі Куліша, бо реалізовувалася в його діяльності.

У листі до Г.Галагана від 30 березня 1857 р. П. Куліш пише: «У мене така думка, що нам би не вадило завести свій журнал, щоб дати южноруському слову громадянство... Думайте про се і наготовте матеріального двигателя для журналу».

Невтомними намаганнями П.Куліша попри всілякі перепони нарешті вийшов україномовний журнал під назвою «Основа». Цей журнал відіграв визначну роль у культурному житті українців у другій половині XIX ст. Головними співробітниками на початковому етапі його функціонування були П.Куліш, Т.Шевченко, М.Костомаров, Марко Вовчок. Журнал обстоював ідею освіти народною мовою, їй присвячена стаття «На каком языке нужно обучать народ». Тут висловлено міркування про те, що грамотність є найкращим провідником свідомості в суспільному житті, у ній народ найближчий до себе самого, грамотність треба набувати рідною мовою, отже, для українців треба ширити освіту українською мовою.

Завдяки ґрунтовній освіті і самоосвіті, таланту і самопізнанню, працьовитості і каторжній праці П.Куліш здобув енциклопедичні знання. Маючи універсальні інтереси, добре розуміючи становище і проблеми свого народу, Куліш доходить висновку: інтелігенція мало знає народ, дивиться на нього тільки як на господарника. Основою естетики Куліша стає ідея: відкрити й пізнати свій народ. А це можна зробити лише за допомогою національної мови.

Величезна працьовитість і різнобічна діяльність П. Куліша дали підставу пізніше Дмитру Чижевському назвати його невтомним: «Невтомний Куліш видав два томи «Записок о Южной Руси» - одну з найліпших українських збірок етнографічного матеріалу». І в усіх сферах діяльності Куліша домінантною була тема «воскресіння України», яке не уявлялося йому без української, «нашої» мови. Тому думки про українську мову не покидали Куліша ніде й ніколи, де б він не був і що б не робив - коли працював домашнім учителем, коли навчався в Київському університеті, коли самотужки опановував вісім іноземних мов, коли викладав російську словесність у Петербурзькому університеті, на засланні в Тулі, коли господарював на хуторі під Лубнами на Полтавщині, в улюбленій Мотронівці на Чернігівщині, подорожував по європейських містах, коли працював у власній друкарні в Петербурзі, яку для того й заснував, щоб можна було й українською мовою друкувати для народу книжки (там, до речі, він надрукував свою «Граматку» української мови).

Розуміючи, що в Російській імперії в ситуації злісного царського лінгвоциду української мови, повної заборони українського друку українська мова тримається майже тільки тим, що звучить в устах простого люду, який її не цурається, Куліш возвеличує мову як предковічний скарб народного серця: «Велика бо сила, в простому народному слові і в простій народній пісні, і таїна тої пісні - в людських серцях». Він постійно вказує на потребу записувати фольклор, вивчати та розвивати народну мову, говорити та писати нею.

Глибока пошана до народної мови свідчить не тільки про істинний патріотизм Куліша, а й про його філологічну освіченість, знання мовної ситуації на всьому терені тодішньої Європи, розуміння становища нових літературних мов у період їхнього формування. Думки П.Куліша про роль народної мови у становленні нової літературної мови суголосні з тогочасними аналогічними ідеями німецьких романтиків. Пізніше Микола Хвильовий, критикуючи багатьох інших письменників за культурне епігонство і позадництво, зазначав: «Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні цього слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західного інтелігента».

У радянському літературознавстві відчувалася тенденція протиставити двох найвидатніших діячів української культури своєї доби - Тараса Шевченка як революційного демократа і Пантелеймона Куліша як буржуазного націоналіста. Як творчі особистості вони були різними, але їх об'єднували велика жертовна любов до України і прагнення для неї волі й добра. Так, не Пантелеймон Куліш, а Тарас Шевченко став основоположником нової української літературної мови, «законодавцем мовної норми». Проте Д. Чижевський писав: «...те, що у Шевченка було у серці, у Куліша було в голові: він не є вільний творець пісень, а лише старанний наслідувач йому добре відомої пісенної поезії». Мати голову при масовому безголів'ї в самодержавній імперії - теж було неабияким талантом.

Утвердження української мови як нової літературної потребувало розв'язання правописного питання. Давня українська (книжна) мова користувалася правописом, унормованим ще граматикою М. Смотрицького 1619 р. Як пише І.Огієнко, цей правопис «прийшов із Києва до Московії й там також міцно защепився». Але в Україні вже з 30-40 рр. XIX ст. йдуть пошуки свого, власне українського правопису. Намічаються дві основні правописні системи: історико-етимологічна і фонетична. Історико-етимологічний правопис увиразнював історичну основу і спадковість нашої мови, показував, що українська мова є давньою, а фонетичний правопис забезпечував зв'язок писемної форми української мови з живим народним мовленням, яке було основним джерелом розвитку.

Пантелеймон Куліш за І. Котляревським, М. Максимовичем почав писати історико-етимологічним правописом, згодом (1856 р.) перейшов і на фонетичний, удосконаливши й популяризувавши його так, що в послідовників Куліша, а потім і в історії і української літературної мови фонетичний правопис одержав назву «кулішівка». Фонетичним правописом Куліш видав двотомник «Записки о Южной Руси» (1856 -1857 рр.), «Граматку» (1857р.), альманах
«Хата» (1860 р.). Не без впливу Куліша фонетичного правопису дотримувалися петербурзька «Основа», «Черниговский листок», народовські видання в Галичині «Русь», «Мета», «Нива» та вісник «Правда».

Заслуга Куліша полягає в тому, що він зумів вдало поєднати вже відомі з інших видань окремі елементи фонетичного письма в єдиний правопис і спопуляризував його через численні видання.

Мовознавча діяльність П. Куліша, за яку його пізніше Іван Огієнко назвав «ідеологом і творцем української літературної мови», була різнобічна й цілеспрямована. Як високоосвічений філолог Куліш усвідомлював, що якою б розвиненою, гарною не була народна мова, її недостатньо для культурного поступу і зростання української нації. Для цього потрібен літературно опрацьований культурний варіант української мови - висока літературна мова.

Пантелеймон Куліш намагався відновити перерваний царськими заборонами поступовий розвиток старої руської (давньоукраїнської) мови і закономірний перехід її елементів у нову українську літературну мову, хотів у своїх творах відобразити неперервність цього процесу, тому широко використовував хронологічно марковану лексику (історизми, архаїзми, церковнослов’янські вирази): жизнь, чувство, глаголю, благая вість та ін. Отже, Куліш сприяв розширенню і збагаченню словника тогочасної української літературної мови, у якому поряд були слова книжної і розмовної конотації. Цю ідею «пов'язати стару й нову українські мови» І.Огієнко вважав здоровою і вартою уваги, оскільки вона відображає історичну спадкову тяглість нашої мови.

Куліш був однією з найяскравіших постатей українського суспільно-культурного руху середини XIX ст. за утвердження ідеї мирного виборювання умов для підготовки української державності.

Намагаючись пробудити національно-патріотичну самосвідомість українців, Куліш розробляє історичну тематику в літературі. Він пише перший українською мовою історичний роман «Чорна рада» та історичні оповідання «Січові гості», «Мартин Гак», таким чином розширюючи й збагачуючи виражальні можливості української мови. В романі оживає історична лексика, що вже була призабулася, а з нею оживає й історична пам'ять народу, струмує пісенна поетика й жива українська розмова.21

У Європі формування нових, національних літературних мов живилося не тільки соками народних мов, наддіалектними регіональними новотворами, а й перекладами на національні мови та виданнями з поступовим масовим поширенням книг Святого Письма. Керований ідеєю формування нової літературної української мови, Куліш зайнявся перекладом Біблії. Історія цього перекладу сумна: в готовому вигляді він згорів під час пожежі на хуторі Мотронівка. Але це була велика мовотворча праця Куліша і вона залишила помітний слід у розвитку конфесійного стилю української мови.

Сміливо витворюючи неологізми, шукаючи відповідники в живій українській мові, Куліш переклав українською мовою кращі твори Шекспіра, видав збірку перекладних поезій «Поетична Кобза» (1897 р.).

Іван Франко, віддаючи шану діяльності П. Куліша, писав: «Куліш … відкриває перед нами широку перспективу, куди може дійти наша мова своїм багатством, своєю мелодійністю та різнорідністю свого ритму».

Пантелеймон Куліш вірив у майбутній розвиток української мови й літератури. У «Передньому слові до громади (Погляд на українську словесність)» з приводу видання першої книжки альманаху «Хата» він писав: «Надії нашої словесності української підростають щороку, бо взялась вона рости не в теплицях, і лежить перед нею безкрає плодоносне поле - цілина. Тільки зворуши ти землю уміючи да посій до ладу - будуть колись добрі жнива на Вкраїні».

5.4. Доробок І.Франка на ниві української мови і літератури

Іван Якович Франко (1854 –1916) – філософ, поет, прозаїк, драматург, літературний критик, громадський діяч.

Вже більше півтораста років живе ім’я Івана Яковича Франка – геніального сина українського народу, що залишив по собі безсмертну художню і наукову спадщину. Із року в рік вона все міцніше входить у свідомість народів незалежної України і всього світу. Його твори багатотомними виданнями і величезними тиражами розходяться серед читачів різного віку, різних занять, різних держав.

Вчені - філософи, історики, фольклористи, етнографи, - літературні критики, письменники йдуть до Франка як до першоджерела наукових і літературно-мистецьких знань, намагаються осягнути хоча б частково незмірну глибину його таланту.

Весь народ співає як свої власні пісні на слова Франка “Безмежнеє поле”, “Місяцю-князю”, “Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі” та інші. Його називають титаном праці, що, подібно біблійному Мойсею, сорок років свого життя віддав невсипущій, а часом каторжній праці і невпинній боротьбі за соціальне і національне визволення свого народу. Він плекав нових борців, вів молодих митців до вершин світової культури. Щоб сучасний читач зміг конкретно уявити собі титанічність праці Франка, досить назвати кілька цифр. За все життя він написав понад шість тисяч художніх творів і наукових праць, себто кожні два дні творчого життя – новий твір. “Зібрання творів у 50-ти томах”, що побачили світ, - ледве чи охоплюють половину спадщини І.Я.Франка! Подібну працездатність до самозабуття, до повного фізичного і психічного виснаження у світовій практиці відшукати важко”22.

Разом із Тарасом Шевченком та Лесею Українкою Іван Франко – один із трьох найвизначніших поетів нової української літератури. “Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова…” – сказав він про революційну музу Лесі Українки. Та ми знаємо, що сильне, гаряче і поетичне слово після Шевченка Україна почула раніше, ще із Франкової збірки “З вершин і низин” (1887, 1893) – другої після “Кобзаря” книжки революційної поезії в українській літературі.

М. Рильський вважав труд автора “Мойсея”-поеми – Франка – подібним до труда автора “Мойсея”-скульптури Мікеланджело. Ідеали гуманізму, висока майстерність їх розкриття в монументальних образах ставлять творчість І. Франка поряд із творчістю представників епохи Відродження, підносять українську поетичну класику до рівня світових зразків.

Праці Франка з теорії й історії літератури, літературної критики є цінним вкладом в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томне видання “Апокрифів і легенд з українських рукописів” (1896-1910) – монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. І Франко дослідив розвиток української літератури від найдавніших часів до 90-х рр. ХІХ ст. З нової літератури Франко приділив увагу творчості І.Котляревського, М.Шашкевича, Т.Шевченка, О.Федьковича, О.Кониського, Лесі Українки, С.Самійленка, В.Винниченка та ін. Низку розвідок Іван Якович присвятив слов’янським літературам, особливо російській та польській, а також західноєвропейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття “Южнорусская литература” (1904р.) у словнику Брокгавза і Ефрона та загальний курс “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.” (1910 р.). При студії літературних пам’яток І.Франко користувався порівняльним та історико-культурним методами. Праці з літературної критики займають з 26 до 43 тому 50-томного видання творів.  

Висвітлюючи погляди І.Франка на роль народної мови в утвердженні єдиної української літературної мови, не можна не згадати однієї з найважливіших у цьому плані праць ученого “Літературна мова і діалектика”, яка відіграла істотну роль у справі формування єдиної української літературної мови і мала великий вплив на всіх українських письменників, а насамперед на галицьких. Висловлені у ній погляди І.Франка на засміченість тодішньої української літературної мови в Галичині, на народну мову як життєдайне джерело літературної мови, на необхідність розвитку єдиної української літературної мови на східноукраїнській основі, яка синтезує в собі діалектні риси національної мови “в одну органічну цілісність”, є науково переконливими. Вони ґрунтувалися на глибокому знанні процесів історичного розвитку мови і знанні самого життя.

Упродовж усієї творчості Каменяр дуже уважно і дбайливо ставився до народного слова, до різноманітних жанрів фольклору, підтримував і надихав усіх, хто збирав мовні та фольклорні народні скарби й сам, попри всю свою зайнятість, послідовно збирав перлини народної мудрості.

До речі, саме І.Франко перший в українському письменстві звернувся у своїх творах до дітей.

Твори І.Я. Франка загострюють у читача почуття громадськості, почуття обов’язку перед народом, врешті – перед людством. Це почуття самого поета, а тому ми й віримо їм і мимоволі піддаємося їх магічній силі.

І. Франко мав повне право устами свого Мойсея сказати українському народові:

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав

У незламнім завзяттю, -

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духу печаттю.

Іде наш народ у мандрівку століть, несучи з собою печать духу Великого Каменяра, бо саме Франко примножив духовні скарби свого народу і підніс їх до вершин світової величі.

5.5. Роль Михайла Старицького у розвитку літературної мови

Роль Михайла Старицького (1840-1904), видатного письменника, театрального і культурно-громадського діяча другої половини XIX ст., в історії української літературної мови визначається внеском в українську драматургію, у становлення українського національного театру.

Загальновизнано, що письменники істотно впливають на формування й розвиток національних літературних мов. М.Старицький, палкий прихильник українського слова, повсякчасно боровся за утвердження, популяризацію і вільне функціонування рідної мови. Про це свідчить не лише його художня творчість, а й громадська діяльність.

Коли драматург виступив на історичну арену, царизм послідовно проводив політику національного гніту (згадаймо Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р., розпорядження 1881 р. та ін., що узаконювали заборону української мови). Російська преса, зокрема газета «Киевлянин», деякі російські письменники та вчені категорично заперечували право української мови та літератури на самостійне існування.

Саме у відстоюванні цього права української мови виявилася мужність і громадянська позиція Михайла Старицького, який не тільки писав забороненою мовою, а й відверто полемізував з її противниками, виступаючи як проти російських критиків і вчених, які доводили, що української мови взагалі не існує (зокрема, проти М.Ф.Де-Пуле) і що «народ чудово розуміє по-великоруськи», так і проти українських інтелігентів, які співали «ту ж ворожу пісню». Михайло Старицький у листі до Івана Франка від червня 1902 р. чітко окреслив позицію представників українських ліберальних кіл, які вважали себе українцями, але рідної мови не знали, «вчити її не бажали і в широкому розвитку її навіть не бачачи потреби, обмежуючи її місцем для домашнього малого вжитку». Вони не читали української літератури, не визнавали перекладів українською мовою творів світової класики і вважали, що українська мова нікому не потрібна.

М.Старицький категорично заперечував думку М.Костомарова про те, щоб українську мову залишити тільки для щонайнижчих потреб безграмотного люду (бо грамотний буде мати собі панську - російську мову) і втішати себе тим, що всі грамотними не стануть. «Якщо так думати, - зазначав Старицький, - то краще закинути цю мову».

Видатний драматург уважно стежив за функціонуванням у тогочасному суспільстві української літературної мови, радіючи найменшим її успіхам. У його листі до Панаса Мирного читаємо: «Вважаю великою радістю, що наше рідне слово добуває собі з кожним роком більшу й більшу силу і завойовує широке коло читачів і прихильників, ми задалися ціллю й зі свого боку задовольняти вимоги часу».

Старицький вважав, що українська мова відіграє виняткову роль у житті суспільства, в розвитку науки, культури й освіти. У популяризації української літературної мови значне місце відводив українській інтелігенції, яка, на його думку, повинна «злитися з народом, стати на чолі його, а для цього - перш за все вживати його мову, ввести її з повагою в сім'ю, стати на службу народу, поєднавшись з ним і думкою, і словом». Драматург вірив, що «тільки тоді ушанує свою мову народ, коли вона стане центром культури і науки, коли на ній понесе народу інтелігентна група і звільнення від економічного рабства, і поліпшення життя...».

Велике освітнє й морально-виховне значення української літературної мови, її утвердження і розвиток Старицький щонайтісніше пов'язував з українським театром. У доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів наголошував на тому, що «сцена для простого сірого люду є зрозуміла, жива, ілюстрована книга, є вища освітня школа». Таке твердження стає зрозумілим, якщо зважити на те, що більшість населення в тогочасній Україні була безграмотною і просвітительська роль театру була особливо важливою. Саме тому Старицький разом зі своїми колегами по перу І.Карпенком-Карим і М.Кропивницьким так активно домагався скасування «обмежень, що тяжіли над малоруським словом і сценою...».

У своїй доповіді на з'їзді сценічних діячів, за яку його пізніше переслідували російські критики й українофоби, драматург зазначав, що заборона й утиски малоруської мови, малоруської народної драми шкідливі для всієї Росії, що це завдає народу матеріальної і духовно-моральної шкоди, і просив з'їзд клопотатися про зняття заборони з південноруської народної драми й слова. Зал підтримав цю пропозицію оплесками.

Погляди Старицького на українську літературну мову знайшли відображення в його активній громадській, просвітительській і театральній діяльності. На утвердження й вільне функціонування українського слова було спрямоване все: видання письменником художніх творів і різних брошур для народного читання, участь в українських періодичних виданнях, гостра полеміка з противниками української мови, створення українського професійного театру, для якого він пожертвував своєю маєтністю, боротьба за сценічне втілення українських п'єс тощо.

Леся Українка високо оцінила діяльність Старицького у сфері розбудови української літературної мови. У листі до драматурга вона писала: «Приємно думати, що прийшов-таки час, коли ... висловилась уголос честь і подяка, що справді належала тому, хто все своє життя турбувався, «щоб наше слово не умирало» ... І коли наше слово виросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поряд з літературами інших народів, тоді, згадуючи перших робітників, які працювали на невиправленому, дикому ще ґрунті, українці, безсумнівно, згадають добрим словом Ваше ім'я». Важливість діяльності М.Старицького в розвитку української літературної мови, на думку поетеси, визначається не тільки тим, що він фактично створив ґрунт для творчості українських письменників, які прийшли в літературу після нього, а й неймовірно тяжкими умовами, в яких він творив. Леся Українка писала: «Я знаю, який тяжкий і тернистий шлях українського літератора, і тому я можу добре зрозуміти і визнати Вашу працю і Ваші заслуги. Розумію і визнаю те, що моя власна робота була б мені тричі важчою тепер, якщо б довелось працювати на непочатому перелозі, на невиправленому ще ґрунті».

Розбудові української літературної мови, піднесенню її інтелектуального рівня та виражальних можливостей драматург намагався сприяти як своєю художньою практикою, так і перекладацькою діяльністю. У вже цитованому листі до Івана Франка він писав: «З перших кроків самопізнання на полі народнім я загорівся душею і думкою послужити рідному слову, огранувати його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловити культурну, освічену річ, виспівати найтонші краси високих поезій .... разом кажучи, хотів, - як тоді кепкували, - возвести своє слово у генеральський чин ... Це бажання, цей напрямок керували мною ціле життя, і я не зрадив їх до могили...».

Зміст листа до Франка свідчить про палке бажання Старицького піднести українську мову на рівень високорозвинених мов світу, що на той час, коли українська мова всіляко пригнічувалась, мало велике значення. Драматург розкриває секрети мовної творчості письменника, дає можливість зрозуміти його ставлення до поповнення українського літературного словника, пояснює його пристрасть до словотворчості, до використання незвичних, рідковживаних слів, створення так званих кованих слів, за що на нього нападали й українофоби, навіть деякі українські письменники. У цьому листі Старицький з болем пише про те, скільки йому на віку за його копітку працю на ґрунті розбудови української літературної мови довелося «перебути і лайок, і каміння, та й не від самих ворогів, а від своїх прихильників».

Чимало критиків і письменників звинувачували Старицького у прагненні створити за всяку ціну мову, відмінну від російської. Він же доводив, що ці звинувачення безпідставні, оскільки всі слова, зокрема красувати, дубнути, насміти, питати, гордячий, трібний, нетрібний, пронизати, скалити, родина, сказ, гума, шитво, рвія, мрія, приписувані його «власному злісному ковательству або злісному заради відмінностей перекрученню - є чисто народні слова, навіть звичайні». Відстоюючи право на існування в українському літературному лексиконі слів гума, невгавати (при цьому посилаючись на вживання останнього в п'єсі Т.Шевченка «Назар Стодоля»), тремтіти, мла, обітниця, гробковий, гордячий, безлюдяний, мрія та ін., більшість з яких згодом отримала статус літературних, Старицький повсякчасно посилався на народну мову, з якої вони взяті.

У дискусії зі своїми критиками драматург показав себе глибоким знавцем словника народної мови, який тонко розуміє семантику слів, закономірності їх творення, сфери вживання тощо. Свій потяг до маловідомих і рідковживаних слів, а також до словотворення Старицький пояснював відсутністю потрібного слова в літературній мові. У зв'язку з цим він так відповідав своїм критикам: «...всякий, хто пише, звичайно, пише, як йому здається - найпорядніше, найкраще; даремно ніхто не наважиться видумувати безглуздих слів».

Одним із важливих способів розвою української літературної мови Старицький вважав переклади творів світової класичної літератури, оскільки українську літературну мову своєї епохи характеризував як мову «хоча й багату, та мало розроблену літературно». Саме тому, твердив письменник, велике значення для її подальшого розвитку мають переклади творів світової класичної літератури, які «дають найкращу гімнастику слову, краще ширють його, крім того, збагачують читацькі інтереси для народу на рідній мові, а з цим укорінюють силу в ній самій...». Старицький перекладав твори Г.Гейне, Дж.Байрона, У.Шекспіра, А.Міцкевича, І.Крилова, М.Лермонтова, М.Некрасова, О.Пушкіна та ін. Починаючи роботу над перекладом трагедії «Гамлет», він усвідомлював велику складність поставленого перед собою завдання, що пояснювалося відвиканням вживати рідне слово для вираження вищих понять. У передмові до перекладу він зазначав: «Хоча в моєму розпорядженні була мова й багата лексично, здатна передати бурю пристрастей, ніжну пісню кохання, але все ж це була мова широких степів і лук, а не королівських палат...».

Знаючи, що П.Куліш перекладав українською мовою твори Шекспіра, Старицький не вважав зайвим дати й свій переклад «Гамлета», бо «чим більше виявиться праць у цьому напрямку, тим результативнішим буде рух в розробці мови». (До речі, цей переклад дуже високо оцінила Леся Українка в листі до Ольги Косач від 11 квітня 1898 р.) Драматург зумів знайти в українській літературній мові необхідні лексичні ресурси, що свідчить про її досить високий як на той час рівень. Разом з тим у листах до друзів, колег по перу й видавців Старицький писав про крайнє пригнічення української мови й складне становище українського літератора. Критикам, які закидали Старицькому, що у своїй літературній діяльності й мовній практиці він стоїть на небезпечній дорозі, драматург відповідав: «Що я стою ... на небезпечній дорозі - це мені добре відомо, вже по одному тому, що я пишу по-малоруськи, я стою під суворим наглядом поліції... Писання на цій, позбавленій будь-яких прав мові вже є неблагодійний поступок; намагання ж вивести мову з конюшні і корчми в більш облагороджені місця є намагання сепаративне». Проте ніщо не лякало Старицького. Протягом усього свого життя він боровся за утвердження українського слова в Україні.23

Велика роль Старицького в розвитку української літературної мови виявилася і в його поглядах на збагачення словника. Так, основним джерелом його поповнення драматург вважав народнорозмовну мову. Одночасно своєю творчістю він довів, що словниковий склад української літературної мови може збагачуватись і за рахунок інших мов, шляхом семантичної трансформації слів, розширення семантики вже відомих у мові лексем (капітал, капіталіст, робітник), уживання неологізмів, книжної та абстрактної лексики (первинність, приємність, провинність) тощо.

Свідченням великого внеску М.Старицького в розвиток української літературної мови взагалі й збагачення та нормалізацію українського літературного словника зокрема є широке використання у Словнику української мови цитат з його творів для ілюстрації значень, відтінків значень, специфіки вживання й стилістичних характеристик багатьох слів.

Підсумовуючи скажемо, що Михайло Старицький своєю творчою практикою і громадською діяльністю вніс неоціненний вклад не тільки у розвиток української літературної мови, а й української культури загалом.

5.6. Творчість Лесі Українки в європейському контексті. Мова драматичних і ліричних творів поетеси

«А в серці тільки ти, єдиний мій, коханий рідний краю!» - так щемливо-ніжно зверталася до своєї землі Леся Українка (1871-1913), поетична мовотворчість якої стала найвизначнішим явищем української культури пошевченківської доби. Розвиваючи літературні традиції Кобзаря, вона водночас сприяла утвердженню єдиної літературної мови на всьому ареалі українського етносу і, що особливо важливо, невтомно працювала над її творенням.

Поетична, літературно-критична, публіцистична та наукова творчість і активна громадська діяльність Лесі Українки припадає на час повної офіційної заборони української мови в царській Росії. Але цей час мав і інші прикмети: розмовна українська мова в устах українського народу незнищенно жила на побутовому рівні, творила дива в пісні й художній творчості; пробуджувала національну самосвідомість передової української інтелігенції, зростала й мужніла українська суспільна думка, яка доходила до того, що без вільного розвитку української літературної мови не буде поступу в українській культурі і не буде повносилою українська нація в сусідстві з іншими слов'янськими.

І.Франко, рецензуючи її збірку «На крилах пісень», зазначив, що Леся Українка вже відійшла від шевченківського романтизму, який помітний у «Русалці», вона «сама має, що сказати читачам, у самої наболіло на душі чимало, у самої поетичне слово доспіло і сиплеться, мов золота пшениця».

Леся Українка належала до високорозвинених і надзвичайно сильних мовних особистостей, які впливали на розвиток української літературної мови як свого часу, так і на перспективу. Вплив цей здійснювався власною літературною мовотворчістю та національно-визвольною й соціолінгвістичною позицією, яка виявлялася не тільки у висловлюваннях Лесі Українки про становище й стан української мови, а й у її мовних вчинках. Образ співця є наскрізною домінантою всієї її творчості, він носій ідеї звільнення, боротьби, утвердження правди. Образи поетів, співців, Антеїв, поетичні заклики, звернення до пісні (вільної визволеної, гучної, голосної, непокірної, невільницької, палкої, переможної, потужної, урочистої, щирого злота пісень), до слова (вразливого, забутого, невимовного, пророчого, крилатого, слова-меча, слова-зброї, слова-вогню, слова-криці), до думки (вільної, ясної, дзвінкої), мови (огнистої, щирої, рідної, чарівливої) - усе це є стилістичною актуалізацією потреби висловити ще не вимовлене і, можливо, невимовне, збудити до чину. Таке враження, що поетеса відчувала і бачила те, що іншим було недоступне («Мрії у бурю»). Час, у якому вона жила, був позначений національним дискомфортом: заборони та жорсткі обмеження української мови, несвобода національного духу - і до краю загострене відчуття в української прогресивної інтелігенції свого ущемленого національного буття.

Поетеса значно розширила тематику і проблематику української літератури (біблійні сюжети, єгипетська тема, переспіви, переклади), вивела її на європейський рівень. Як відомо, творче освоєння нових тем і проблем неминуче спричиняє творення нових та оновлення традиційних засобів художнього мовлення. Слід зважити й на те, що епоха революційно-демократичного передгроззя - це й епоха різних ідейно-естетичних програм, модерністських течій, так званого чистого мистецтва, течій «елітарного мистецтва», потягу до екзотики.

У багатьох творах вчувається одночасно ніжне піано, гучне форте, лірична експансивність, стримане раціо, всепоглинаюча туга, закличний гімн, вишукана трагедія, прихована іронія, легкий гумор. На здорову основу об'єктивізму покладена феєрична казка, на зображення гіркого соціального домашнього життя - екзотика чужини. Одне слово, ідейно-естетична концепція творчості Лесі Українки - не проста і не однозначна.

Традиційні (для української літератури) і нові теми й проблеми, зокрема історико-філософські, морально-етичні, у творчості Лесі Українки реалізовані в жанровому багатоголоссі. Крім громадсько-політичної, філософської, інтимної, пейзажної лірики, письменниця створила шедеври і в жанрі драматичної поеми. Згадаймо поему «В катакомбах» з богоборською промовою неофіта «Я честь віддам титану Прометею, що не творив своїх людей рабами», тему ображеної національної гідності в «Оргії», теми провісниці Кассандри і донжуанства, вперше розроблені в українській літературі.

Майстерно використовуючи у своїх драматичних поемах (сценах, діалогах) мистецькі коди античних і християнських архетипів, символів, антропоніміки (Кассандра, Прометей, Міріам, Йоганна, Орфей, Антей), Леся Українка пов'язувала пекучі національні проблеми життя свого народу з актуальними проблемами вселюдськості й водночас розширювала обрії української мови та літератури, національної сцени.

Леся Українка була геніальним стилістом у кількох вимірах: як поетеса, публіцист, критик, драматург. У мовних дискусіях кінця XIX - початку XX ст. вона, духовна вихованка Михайла Драгоманова, сучасниця Івана Франка й Михайла Грушевського, підтримувала і продовжувала нову філософію літературної української мови, що виявлялась у вимогах скасувати заборони та обмеження щодо української мови, розширити її функціональне поле, не тільки милуватися красою народної мови, а й будувати культурну мову, швидше та активніше нормувати літературну мову, використовуючи здобутки всіх основних наріч, виробляти публіцистичний і науковий стилі, розвивати рідною мовою освіту й культуру народу.

В оглядах, рецензіях на наукові й публіцистичні праці Леся Українка порушувала питаним культури мови та культури дискусії, етики спілкування, індивідуальної манери письма, вироблення норм стилю.

У своїх власних творах Леся Українка домагалася чистоти стилю, стильової виразності. У листі А.Кримському писала про те, що хоче першоджерел, стилю і пахощів епохи і не надіється на чужі інтерпретації. Наполегливо працюючи над "Камінним господарем", поетеса намагалася сконцентрувати стиль, «зробити його лаконічним, як базальт».

Аналізуючи літературну творчість Лесі Українки, Ліна Костенко писала: «Колись російське суспільство, після «Горя з розуму», заговорило мовою Грибоєдова».

Справді, літературна мова Лесі відзначається вишуканістю граматичних форм, тропіки і риторичних фігур, емоційно-вольовою напругою, семантичною місткістю, багатством і несподіваністю асоціацій, актуальністю підтексту, відкритістю пафосу; глибиною ідейно-тематичного змісту текстів, що й за сто років рідко хто сягав її рівня, а перевершити, мабуть, не судилося нікому. Мову Лесі Українки можна характеризувати її словами: «Що за дивна сила слова! / Ворожбит якийсь, та й годі!» («Давня казка»).

Твори письменниці всіх жанрів (від колискової до драматичних поем) гідно репрезентують у європейській культурі і національний дух, і загальнолюдський сенс українського буття. Українським мовним матеріалом поетеса передала такий широкий діапазон почуттів, таку багату чуттєву гаму, які були під силу тільки Терасові Шевченку та Іванові Франку, а у вираженні інтимних почувань інтелігента-сучасника вона не має рівних. Мовотворчість Лесі Українки вмістила в собі дитинну ніжність, легкокрилі мрії, родинну ласку й закоханість («Сторононько рідна! Коханий мій краю!»; «Кохана стороно моя, / Далекий рідний краю!»), святу віру в ідеали визволення нації, чисту мораль, гарт волі, нестримний порив до діяльності, тяжкої борні, кривавих змагань, у яких меч, политий кров’ю; зброї полиск; жевріє залізо для мечей; гартується ясна і твердая криця. 

Досі не досліджено мовну стилістику жанрів Лесі Українки. А серед її творів є й гімни, пісні, заспіви, сонети, елегії, мелодії, мотиви, спогади, веснянки, колискові, казки, феєрії, відгуки, імпровізації, легенди, монологи, фантазії, гуморески, нотатки, оповідання, нариси, образки, образочки, спогади, легенди, силуети, поетичний і прозовий, часто поетичний у прозі епістолярій, літературно-публіцистичні статті, огляди, рецензії... Такої різноманітності жанрів не знайдемо в жодного українського письменника. Можливо, винятком є І.Франко, але він стриманіший у дрібних жанрах. З радянських літераторів дещо наблизився до неї Максим Рильський, а також Микола Вороний, але внаслідок трагічних обставин нашої історії ми не маємо повного уявлення про творчий образ цього письменника.

Не всі жанри розроблені Лесею Українкою з однаковою повнотою, але окреслені досить виразно, марковані стилістичними засобами. Усе це жанрове багатство на стилістичному рівні ще не досліджене. Найбільше, можна сказати, пощастило в цьому плані «Лісовій пісні» - є кілька статей про мову цього твору. Трапляються принагідні зауваження про стиль і мову в літературознавчих працях, присвячених зокрема драматичним поемам. Решта жанрів чекає дослідників.

Мовотворча палітра художниці слова - це ті способи і прийоми організації мовного матеріалу, завдяки яким у світовій літературі з'явилося таке високохудожнє неповторне явище, як поетична творчість Лесі Українки.24

5.7. Поетика творів П. Тичини. Звукове інструментування. Символізм

Павло Григорович Тичина (1891-1967) – поет, громадський діяч.

Ще з юності властиве поетові глибоке відчуття природи почало набувати своєрідних космічних вимірів – можливо, під впливом новітніх науково-філософських віянь часу, що характерне для літератури модернізму. Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у віршах П. Тичини українська природа – така рідна, близька й водночас наче побачена з іншої висоти. Перші твори Тичини дуже схвально були прийняті критикою, зокрема збірка «Сонячні кларнети». «...Без сумніву, поезія Тичини породилася з духу музики, й у цьому відношенні його творчість — виключне явище, яке не має собі прямих аналогій ні у російській, ні у західноєвропейській літературі», – констатував О. Білецький. І справді: його поезія народилася з духу музики. Саме з духу – а не тільки із зовнішньої звукової форми. Багато поетів інструментували лірику вишуканими асонансами, алітераціями, внутрішнім римуванням і до Тичини. Особливої вправності у цьому набули символісти –західноєвропейські (П. Верлен, А. Рембо), російські (А. Бєлий, В. Брюсов, О. Блок), українські (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка). Поль Верлен навіть проголосив поетичне гасло: «Найперше – музика у слові»!

Та музичність Тичини – особливого типу. Музичність для нього – не прикраса, а принцип світобачення. Зрештою, не просто атрибут, а сама сутність божественного Абсолюту: «Навік я взнав, що Ти не Гнів, – Лиш Сонячні Кларнети». Напевно, невипадково поет обрав з усього оркестрового арсеналу кларнети – «не гучні труби, які сповіщатимуть живих і мертвих про Страшний Суд, а саме кларнети, інструмент глибокий та ніжний, здатний відтворити будь-що — джаз, класику, естрадну музику чи поховальну відправу». Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла й світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішому її значенні.

Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому погоджувався, що на його творах позначилися впливи поетики символізму.

Символізм – напрям у літературі та мовознавстві кінця XIX- початку XX ст., що проголошував головним художнім прийомом символ як вираження незбагаченої суті предметів і явищ.

У 1919 р. з’являється поезія П.Тичини, що починається так:

І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:

Росіє, Росіє, Росіє моя!

...Стоїть сторостерзаний Київ,

І двісті розіп’ятий я

Там скрізь уже: сонце! – співають: Месія! –

Тумани, долини, болотяна путь...

На думку Ю. Лавріненка,25 «Не спішімо з самоочевидним тут протиставленням Києва і Москви. Тут-бо протиставлено глибші за політику речі. Тичина протиставляє російським символістам щось незмірно більш основне: проти хаосу «страшної краси» і «перетворення світу» в «світовій пожежі», як у поемі «Дванадцять» Блока, у Тичини стоїть надполітичний ідеал Маллярме  - «абсолютна поезія», плюс власний тичининський панритмізм цілості, починаючи від серця поета і аж до всього універсуму безмежної розмаїтості світів, і речей, і перебоїв. Цікаво, як сама доля унаочнила протиставлення. У 1918 році стався збіг двох подій: у Москві опубліковано поему Блока «Дванадцять», а в Києві вийшла тоді ж таки перша книжка поезій Тичини «Соняшні кларнети». У цих двох публікаціях виявилося, що російський і український символізми йдуть різними шляхами. Тичина пішов власним шляхом – клярнетизму, спершу як українського варіянту міжнародного символізму, а потім і як цілком власної синтези поетичного стилю».

Мабуть, майбутні дослідження покажуть, що автор «Сонячних кларнетів» став чи не першим у світі поетом-символістом, який поклав ритм в основу не тільки музичності поезії і не тільки як «генератора», а й як «конструктивний фактор» твору; відчував ритм як узагалі (за Платоном) «порядкуючу силу», ніби як засіб антихаосу в творчості-житті-Космосі. Саме в такому ритмі Тичина шукав переборення нездолання суперечностей, розірваності поезії-житті-світу. (Завдання, що над ним бився і розбився О. Блок і що на ньому пізніше під залізною п’ятою тоталітаризму по-своєму розбиватиметься Тичина) – вважає Ю. Лавріненко.

Проте не будемо забувати, що початки символізму були вже помічені в епоху бароко (див. Тему 4 «Давня українська література»). У 20-ті роки ціла течія в українській літературі дістала назву «необароко» (П. Тичина, М. Бажан, Є. Плужник тощо). Говорити про цілком свідому орієнтацію останніх на барокові традиції, на думку літературознавця С.Сулими, не слід.26  Йдеться тут скоріше про поступове накопичення «банку» образів, прийомів тощо, яке постійно відбувається відтоді, як словесна творчість набула самостійності і про нагадування тих образів та прийомів наступними поколіннями з урахуванням усіх тих змін, які сталися в суспільстві.

Семантичні компоненти, характерні для архетипу, дають поштовх для розвитку та трансформації семантики слова в кожній національній мовній системі і одночасно поєднують національне та загальнолюдське.

Так, уже говорилося про символічне значення слів сад, плід, квітка, поле (нива), троянда, садити, сіяти, цвісти, квітнути, сохнути. У П. Тичини присутні подібні слова-символи. Оскільки слово-символ має здатність зберігати у згорненому вигляді великі сюжети, зафіксовані в пам’яті людей, у семантичному плані це виражається в частковому збереженні вже відомої семантики слова-символу і накладання на неї оновленого змісту. Тут виявляються смислова і структурна самостійність значень, закріплена у свідомості людини. Символи, що характеризуються сталим функціонуванням, набувають здатності входити до контексту, зберігаючи сформоване раніше значення.

Падають зерна кришталевої музики.

З глибин Вічності падають зерна

в душу.

І там, в озері душі,

над яким у недосяжній високості в’ються голуби – тремтіння,

Там,

У повнозвучнім озері акордами розцвітають,

Натхненними, як очі предків!

У поезії П. Тичини слова-символи зберігають зв’язок з архетипом і включають нові семантичні компоненти на основі існуючих. Процес символізації здійснюється на основі актуалізації постійного архетипічного компонента.

(Ave Maria,

Калино моя!)

Іде і сміється:

життя! квіток!

Слова-символи також співвідносяться з реальними явищами, із психологічними станами. Цьому сприяють мовний паралелізм або порівняльні конструкції, семантика контексту, елементи мікрополя, що також отримують символічне навантаження.

З душі моєї – мов лілеї –

Ростуть прекрасні – ясні, ясні –

З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть.

Лише простеживши різні зв’язки слів-символів на парадигматичному та синтагматичному рівнях, можна виявити їх символічну сутність як мовної категорії.27

5.8. Сюрреалістичні тенденції в українському письменстві: твори Б.-І. Антонича, М. Бажана, Т. Осьмачки, Ю. Яновського. Специфіка образної системи, мовної палітри

Богдан-Ігор Антонич (1909 — 1937) поет.

Антонич-поет народжувався важко. Добрий літературний смак і висока поетична культура молодого автора не дозволили йому друкувати ранніх творів: більшість із них залишилися в рукописах.

Антоничів ранній формалізм проявляється також у строфічних експериментах його першої збірки: вони помітні особливо в сонетах. Поет «ставить сонет на голову», чергує катрени з секстетами або і з окремими терцинами і т. д. Такі барокові гри з формою сонета не дають ніяких справді художніх ефектів. Навпаки, найцікавіші сонети в першій збірці Антонича — ті, що написані цілком «канонічною» сонетною формою.

«Привітання життя» — єдина збірка, де Антонич звертає головну увагу на «слухову» експериментацію. Вже в другій збірці він сам зрозумів, що він передусім «образотворчий», а не «піснетворчий» поет, і до систематичного озвучування поезії більше не повертається, воліючи зосереджуватися на будуванні образів. Але навіть у першій збірці зустрічаємо дуже вибагливі поетичні образи. Їх можна умовно поділити на дві категорії: перша, і менш цікава, нагадує інтернаціональний арсенал образів західноєвропейської поезії, не без домішку обережного і пом'якшеного сюрреалізму. Друга, і далеко цікавіша, категорія — це цілком уже антоничевські образи.

Найголовнішу прикмету його мистецько-філософського світогляду становить дуже своєрідне (хоч в основному романтично-ідеалістичне) трактування природи. У «Трьох перстенях» природа наче «фіксована» спогадами лемківських краєвидів з дитинства і юності поета. Побут, обряди та звичаї лемківського села, як його бачить поет через часові фільтри дитячого світосприймання, — «оказковують» природу, і краєвиди стають ніби чарівними картинами з дитячої книжки.

В трактуванні мистецтва бачимо ще одну романтичну традицію; її можна назвати «байронівською»: поетичне мистецтво — це прокляття, яке відрізує молодого, здорового юнака («благородного дикуна» або й звіра) від коренів дитинства та органічних соків природи.

Циклічність природи приводить поета до шукання циклічності в людській історії. Він намагається відкопати корені людини в стародавніх цивілізаціях, найбільше зближених до природи.

Як для багатьох поетів-романтиків та їхніх наслідників — символістів — для Антонича поетичне слово має дивні, чарівні властивості і таємничу, ірраціональну силу, що закорінена в природі. На відміну від символістів і в чисто романтичній традиції, поет говорить про слово як магію, але не намагається вживати слово як магію.

У складному поетичному світі Б.-І. Антонича можна дошукуватися різних впливів. Антонич знав західноєвропейську та слов'янську модерну поезію. Але герметично суцільна унікальність його творчості не дуже заохочує до таких шукань. Одного ми певні — виразні та благодійні сліди залишила на Антоничевій творчості українська народна поезія, що сам Антонич неодноразово підкреслював у своїх статтях. Натомість дехто з критиків переяскравлював впливи імажинізму та сюрреалізму на його творчість.

Микола Бажан (1904 —1983) – поет, перекладач, громадський діяч, вчений, чільник Української Радянської Енциклопедії.

Музика слова – Тичина.

Малярство, пластика – Рильський.

Архітектура – Бажан, слів міцних володар.

Їх не перем, різаком вирубати б на скелях гранітних

На дивування віків – тих, що за нами прийдуть. – такими віршами привітав М.Бажана у день його пятдесятиліття український мовознавець О.І.Білецький.

Українську поезію ХХ ст. він збагатив високою культурою слова і образу, філософською напругою мислі, став прикладом суворого і постійного опору бездумному сентименталізмові, лінивому епігонству, провінційній вузькості; засвідчив широту інтелектуальних, загальнокультурних обріїв.28 

Залишив М.Бажан цінну спадщину і в інших галузях літератури, зокрема він був визнаним майстром поетичного перекладу. Це насамперед незрівнянний переклад класики грузинського середньовіччя — «Витязя у тигровій шкурі» Шота Руставелі (1937). Він, як і Тичина, приділяв східним літературам особливу увагу. Схід є органічним складником і стилю Бажана.

Що ж таке стиль Бажана? Футуризм? Експресіонізм? Бароко? Романтика а ля Гофман? Даремно було б втискувати суверенного поета в рамки, вироблені іншими суверенами. Правда, футуризм дав Бажанові внутрішню свободу від тиранії психологічної і естетичної інертності, від якої на українській поезії були витворились «пролежні». Експресіонізм дав йому смак пристрасної сили свідомості, спраги до життя і до формування життя, індивідуального вислову, бароко (українське і західне) — всеохопність деталей і пафос цілості. Романтизм Гофмана і Гоголя дав йому уяву про масштаби фантазії, фантастичності буденного, сміливого розтину по живому і зрощування розірваних світів. Але все це Бажан брав тільки як матеріал, яким оперував надзвичайно свідомо. Стиль Бажана — це стиль людини і доби 1917 - 1933 рр., що їх дитиною він був любив і ненавидів, аналізував і давав їм власну синтезу. Хвильовий ще до появи Бажана назвав цей стиль «романтикою вітаїзму», розуміючи цей термін так широко, що й неокласиків уважав якоюсь мірою причетними до нього. Але великий інтуїтивіст утримався від точнішого окреслення створеного ним поняття, сказавши, що це зроблять ті молодші, що приходять чи прийдуть в літературу. І дійсно, вже через два роки Бажан своїм ліричним епосом дав один із найбільш автентичних вкладів у романтику вітаїзму — поруч Тичини-лірика, Куліша-драматурга, Хвильового і Яновського — прозаїків, Курбаса-режисера і Довженка-кіномитця. І коли Хвильовий прочитав «Гофманову ніч», то на очах компанії колег-літераторів у клубі Блакитного буквально упав до ніг Бажана.

Безумовно, бароко і романтизм — головне успадкування Бажана. Романтизм, як слушно зауважив Дмитро Чижевський, не зменшив, а збільшив наслідки бароко. Цікаво, що майже одночасно українське бароко і «барокову людину» XVII — XVIII сторіч відкрив Бажан в УРСР (його «Брама» з «Будівель» — пряма маніфестація того відкриття) і Дмитро Чижевський в еміграції у своїх нарисах про українське літературне бароко. У зміні і повторах культурно-історичних типів і циклів ніби знову повіяло в нашому столітті духом і настроєм бароко. У стилі Бажана не відіграє роль «краса», а насамперед діє в його естетиці сила. Сила стихій, сила закономірності, сила суперечностей, гра сил і їх ритмів. А найбільше сила людини на тлі вищих від неї законів світу. І в цю гру поет кидає і велику силу свого таланту, цілої своєї незвичайної особистості. З несамовитістю експресіоніста й романтика, з точністю конструктора, оперуючи брутальною метафорою, антитезами сил і їх ритму, копальнями життєвої фактури і найбагатшим в українській поезії словником, розпікаючи вогнем сатири і трагічного пафосу мову, він опановує бароково-романтичний хаос свого розбурханого до дна часу і своєю естетичною інтуїцією дає йому цілеспрямованість і план:

О земле юрб і добр, о земле сил і дій,

Я кожну яв твою зв’яжу і відокремлю

В єдиній складності твоїй.

Тебе до пня, до дна тебе й до краю

Всю вичерпать і розітнути суть!

Тебе, немов мету і жертву, розкриваю

Й не можу до кінця збагнуть,

Бо мудрості й буття неісходима путь.

Тут діє фаустівський дух проникнення і всеохоплення. І, може, й гетівська «філістерська» теза брати своєчасно необхідність за основу підшепнула Бажанові одним із перших написати оду Сталіну. Та от загадка: що рухало ним у його багатьох пізніших «партійних» творах, що мають вони сліди його «музи» і богатирської поетичної сили? Може, він і Сталіна, і сталінську добу, і себе в їх складі брав лише як матеріал? Занадто живий іще цей поет, щоб робити якісь остаточні судження. 29

Багатогранність духовних зацікавлень М. Бажана може ще раз потвердити правомірність слів О.Гончара про нього як людину «могутньої творчої невтоленності».

Тодось Осьмачка (1895 — 1962)

Тодось Осьмачка свою особисту трагедію виводив із драматичної долі України й беззастережно пов'язував свої муки й страждання із фатальною залежністю митця від історичної долі його народу.

Перші вірші Осьмачки народжувалися рано — ще в дитинстві, в атмосфері сільської природи, народних повір'їв, переказів, легенд, казок — у тому світі реального й уявного, який спонукає до фантазування, до мислення, до поезії. Т. Осьмачка з цим казково-легендарним світом дитинства не розлучався все своє життя.

У творчості Т. Осьмачки образні утворення, подібні до сюрреалістичних за принципами моделювання, скоріше, є витворами мистецтва слова, ніж виразниками якихось ідеологічних платформ. При цьому домінує прийом довільної асоціації, коли в одній художній сполуці можуть поєднуватися деталі, ніколи не поєднувані у світі, підвладному законам логіки. Прикладом художньої деструкції реально існуючих зв'язків між речами та явищами є рядки з поеми Т. Осьмачки «Поет», де в одній площині постають різнорідні елементи, з яких конструюється образ Вусті (дівчина - раки - аркуш паперу):

І підійшла вона до вогнища

Сушитися, а може на пораду,

Вся в чорних раках, ніби у хрущах

З підводного незрубаного саду.

... Вустя розтавала над вогнем;

Нарешті ставши аркушем паперу,

Пропала з вогкості у тьмущу тем.

Подібні художні конструкції мають місце і в прозових творах Т. Осьмачки, зокрема в його повісті «Старший боярин», де образ фотографічного апарату функціонує серед символічних деталей, які в сукупності витворюють художній контекст, що важко піддається логічному сприйняттю, як-от: «...То не сонце, а велетенський фотографічний апарат, кимсь на землі покинутий. ..  Земля летить, і він на ній летить у чорну ніч, між густі зорі, за які конче зачепитись, і вони його стягнуть із землі у світову безодню. І тоді скільки б ми не питалися зір, землі і між світових просторів: які світлини лишилися в апараті непросвітлені, то нам би довелося ждати відповіді довіку».

До деякої міри химерними видаються й образи з поезії Т. Осьмачки «Казка»:

М'ячі срібні кругом серця

Впали в трави,

Солов'ї їх покотили

На дзеркала.

Однією з прикметних ознак сюрреалістичного образу є те, що подеколи він передбачає утвердження нової фізичної властивості предмета, якої не існує в природі. Такими є і деякі образні сполуки у творчості Т. Осьмачки, як-от:

Капали зірки

У гарячі очі

Мої молоді.

І там розтоплялись золотом колючим,

Пробивали серце й хлюпали в жилах!

Характерно, що сюрреалістичний ефект, тобто ефект несподіваності, часто досягається синтезом абстрактного і конкретного в художньому образі. Подібне простежується і в поезії Т. Осьмачки, найвиразніше - у тропіці його творів. Так добираючи порівняння до образу зі сфери абстрактного, автор часто дивує потенційного читача оригінальною деталлю, що має, як правило, цілком конкретний зміст.

Проте при спробі декодування первинного змісту таких образних конструкцій треба враховувати той факт, що вони подеколи можуть перетворюватись на своєрідну алюзію, що концентрує концептуальні ідейні чинники твору і дає поштовх для їх усвідомлення читачем. Так, у поемі «Поет» наявний образ сонця, що порівнюється з головою кота:

Сонце, що горить серед страшного

Простору, ніби голова кота,

А з неї вуса - ланцюги блискучі

Шумлять на небо, мов дощі із тучі.

Цей, здавалося б, типово сюрреалістичний образ може сприйматися як химерний без співвіднесення його з образом пекельного кота - сатани, що був задіяний у цій поемі раніше, адже архітектоніка поеми Т. Осьмачки базується на ґрунтовній основі.

Слід наголосити, що беззаперечно відносити до сюрреалістів Т. Осьмачку не можна, адже, по-перше, його творчі методи далекі від автоматичного письма, яке культивували сюрреалісти. Свідченням цього є афоризми та рефлексії поета, викладені в «Думках, що виникли під час писання книжки «Ротонда душогубців», які згодом мали увійти до збірки «Людина між свідомістю й природою». На відміну від сюрреалістів, Тодось Осьмачка надавав великої ваги композиційній стрункості та мистецькому «шліфуванню» твору. По-друге, образні сполуки, подібні до сюрреалістичних, зустрічаються вже в першій поетовій збірці «Круча», що вийшла 1922 року, а перший «Маніфест сюрреалізму», як відомо датується 1924 роком. Тож сюрреалістичні тенденції в поезії Осьмачки, зумовлені виявом специфічних рис поетового світосприйняття, що постають у системі концептуальних основ авторської моделі світу, простежуються на рівні використання формальних  прийомів техніки сюрреалістичного письма у сфері конструювання образу.

 

Юрій Яновський (1902-1954)

Ю. Яновський — це ще одна трагічна постать в українській літературі. Талановитий майстер, який фактично за десять років молодого життя створив свої найкращі твори, що збагатили нашу літературу, решту часу був змушений виправдовуватись і підлаштовуватись під настанови кабінетних посередностей і писати на замовлення. Але незважаючи на гоніння з боку критики, спадщина письменника здобула широке визнання читачів. Його твори двічі виходили п'ятитомними виданнями. Кращі з них перекладені багатьма мовами, опубліковані в Болгарії, Німеччині, Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Австрії, Італії, Франції.

У мистецтві слова Яновський був майстром першого ряду. Він багато зробив, щоб влити молоду кров в організм української прози 20-30-их рр. Прихильник образного лаконізму й сконденсованості, Ю.Яновський оновлював сам жанр роману, збагачуючи його тими можливостями, які властиві новелі. Є.Маланюк оцінював це як внесок у загальноєвропейську художню скарбницю: «роман з віршованими «заспівами» перед кожною главою, як у «Чотирьох шаблях», або роман – складна композиція самостійних новел, як «Вершники», - то речі хіба без преценденсу в європейських літературах».

Тут знову можна говорити про оновлення романтичної традиції, яка давала змогу «мішати прозу з віршами», епічні твори оздоблювати «численними ліричними місцями» (Д.Чижевський), активно використовувати символіку, сюрреалізм, фольклорні стилізації.

Починаючи вже з перших своїх творів, Ю. Яновський, який рано прилучився до Товариша Кіно, цікаво синтезував мову прози з кіностилістикою, - про це можна було б написати спеціальне дослідження, показуючи, як у тих же «Чотирьох шаблях» чи «Вершниках» працюють такі прийоми, як монтаж, наплив, крупний план, уповільнений рух кадрів, кінометафора тощо. Сміливе спілкування з сусідньою музою, а отже, збагачення арсеналу художньої прози, - ще одне свідчення новаторства і творчої дерзновенності Яновського-митця, який, власне, в числі перших (Джек Лондон, Олександр Довженко, Ісаак Бабель ...) відгукнувся на пропозицію часу – у 20-ті рр. література й кіно стрімко йшли назустріч одне одному.

Ю. Яновський оновлював і саму стилістику прози. Йому, зокрема, належить «винахід» тієї фрази-панорами, що активно використовувалася в «Чотирьох шаблях» і особливо – у «Вершниках». У ній можна почути відлуння як речитативів народних дум, так і стилістичних шукань американського письменника Пассоса, до речі – автора роману «1919 рік» («О дев’ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв...» - писав Яновський у «Вершниках»).30

? Питання для перевірки засвоєного матеріалу

  1.  Чому І.Котляревського називають зачинателем нової української літератури?
    1.  Чому Т.Шевченка називають засновником нової української літературної мови.
    2.  Який вклад у розвиток української мови та літератури зробив П.Куліш?
    3.  Який вклад у розвиток української мови та літератури зробив І.Франко?
    4.  Розкрийте внесок М. Старицького у розвиток української мови та становлення українського театру.
    5.  Дайте характеристику мови драматичних і ліричних творів Лесі Українки.
    6.  Яке звукове інструментування для своєї поетичної творчості обрав П.Тичина і чому?
    7.  Розкрийте традиції і новаторство творів П.Тичини, Б. І.Антонича, М.Бажана.
    8.  Вкажіть сюрреалістичні тенденції у творчості Б.-І.Антонича, М.Бажана, Т.Осьмачки, Ю. Яновського.
    9.  Чому Б.-І.Антонича називали «біологічним» письменником?
    10.  Чому М.Бажана називали архітектором у мистецтві слова?
    11.  У чому «кінематографізм» творчого стилю Ю.Яновського?


ЛЕКЦІЯ 6

Тема 6. Мовний світ сучасної української літератури

План

6.1. Традиції шістдесятників і українській літературі ХХ ст. Філософізм творчості О. Гончара.

6.2. Модерне світобачення у творах І. Драча.

6.3. Творчість В. Стуса в європейському контексті.

6.4. Постмодернізм як тип творчості, його характерні ідейно-стильові ознаки.

6.5. Мова романів Ю. Андруховича.

6.6. Феміністична проза: твори О. Забужко, Є. Кононенко. Характерні ознаки мовної структури тексту.

6.7. Сучасні літературні угрупування. Молода українська поезія. Мова поетичних творів С. Жадана.

6.8. Письменники Дніпропетровщини (І. Манжура, М.Вороний, В.Підмогильний, В.Чапленко, О. Гончар): внесок у розвиток української мови та літератури.

6.1. Філософізм творчості О. Гончара

Внесок Олеся Гончара (1918-2005) в українську літературу важко переоцінити. Вагомим він є і щодо української мови. Письменник і читач перебувають в одному мовно-культурному просторі. Однак входження в мовний світ письменника передбачає певний рівень естетичного виховання, розуміння соціальних і суспільних умов, у яких витворюється художній стиль національної мови, а в ньому — індивідуальний стиль письменника. Тільки тоді художній текст як мовний знак національної культури доповнюється сприйняттям читача, відгукується в його свідомості, впізнається в очікуваному, знайомому слові і обживається, оббувається в нових авторських образах.

Річ у тім, що художні тексти Олеся Гончара відповідають вимогам об'єктивної оцінки сучасної літературної мови, такої, якою вона уявляється «середньостатистичному» українському читачеві. У тексті, написаному цією мовою, можна виділити три зрізи інформації або три зрізи мовно-художнього світу:

1) часовий зріз побутової культури, за яким пізнається співвідношення різних джерел цивілізації, умовно кажучи, технічний, гуманітарний словник певної доби;

2) психосоціальний, інтелектуальний зріз, що відбиває категорію оцінки, тобто має аксіологічний зміст. Йдеться про філософські роздуми, сентенції, втілені у внутрішніх монологах, тобто все, що фіксується в поліфонічній структурі художньої оповіді;

3) зріз уявного спілкування з читачем, коли окремі уривки твору або наближаються до мовних партій персонажів, або становлять власне авторську мову, звернену до читача.

Часовий зріз художніх текстів Олеся Гончара досить прозорий: за ними проступає конкретний історичний відтинок, певна суспільно-культурна доба. Досить впізнати реалії — назви конкретних предметів й абстрактних понять — у новелах і романах, щоб відчути особливу «сучасність» письменника. А ось для проникнення в його тексти такої характерної ознаки нашого часу, як повсюдної, так званої «суржикової» мови, Гончарова проза ставить кордон.

Особливе місце посідає в мовному просторі митця метафора. Деяким авторським метафорам цілком справедливо відводиться місце в поетичному словнику української літературної мови, тобто проза Гончара не випадково дістає оцінку «поетична». Часто й самі реалії, які потрапляють у поле художнього мислення письменника, і їхня характеристика виконують роль поетичних словесних «акцентів», як, скажімо, словацька назва перших весняних квітів (пролісків) — виразної художньої деталі в авторській оповіді:

«Бачу вже їх [гори] не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься — небовий ключ».

Письменника приваблюють не лише поетичні назви з прозорою внутрішньою формою. Він сам створює такі назви, наприклад, цілу низку поетичних номінацій (парафраз) на означення соняшників в однойменній новелі: ясночоле сонячне братство, золоте тарілля, золоте духмяне море, золоті литаври. Високий поетичний стиль простежується в цілісних текстових структурах:

«Йому [скульпторові] перехопило дух. Те, що він побачив перед собою, на мить приголомшило і осліпило його: на широчезній рівнині, скільки сягав зір, яскраво золотились соняшники. Стояли до самого обрію, пишно-голові, стрункі й незліченні, і всі, як один, обернені до свого небесного взірця, до сонця... Здавалось, вони й самі випромінювали світло своїми жовтогарячими незліченними коронами, і, може, тому навкруги, в зоні їхньої дії, було якось особливо ясно, чарівно й святково, мов у заповіднику сонця. Тут навіть повітря, здавалося, несло в собі золотисті відтінки». Наскрізний мотив «золотистого кольору» притаманний узагалі мовотворчості Олеся Гончара. Можливо, у цьому виявляється зв'язок його стилю із стилем іншого «сонцепоклонника» — Михайла Коцюбинського.

В авторській мові письменника органічно поєдналися поетичні, книжні та розмовні джерела національної мови. Значна кількість книжних зворотів, типових фразеологізмів, лексем абстрактного характеру, зокрема іменників на -ість, не «засушують» мову, як того можна було б чекати, а вносять колорит сучасного мовомислення, де книжні слова-терміни існують поряд із розмовним експресивним висловом і демонструють типовий зразок інтелектуальної художньої прози. Такий мовний контекст, предметно-логічне наповнення тексту близькі сучасному читачеві.

Привертає увагу й конденсована проза Гончара, залюбленість письменника у синтаксичні структури з однорідними членами речень типу «Де взялася і врода, і характер, і чиста ідеальна чарівність ліній!»; «Вже як не бувало тієї скованості, вимушеності, незграбності, яка так дратувала скульптора напередодні».

Синтаксичний лад і лексична семантика об'єднуються у створенні пластичних і музичних за своєю природою словесних картин. Поетичною сповіддю можна назвати новелу «За мить щастя». Вона має характерний настроєвий зачин — ніби місточок між сьогоднішнім і минулим. Зачин — одна розгорнута ускладнена синтаксична конструкція, своєрідна фігура періоду, в якому поєдналися епічний і романтично-піднесений зміст і в якому друга завершальна частина налаштовує читача на сприймання «давньої історії», причому розказаної оповідачем у поетично-романтичному ключі. Поодинокі розмовно-знижені слова інтимізують, індивідуалізують оповідь, але не можуть переважити піднесеної романтичності метафор, пристрасних ліричних відступів, напр.: «Де й бралися в нього, грубого артилериста, ці слова-пестощі, ці ласкаві співи душі, співи до неї, єдиної, що й справді мовби зробила його щасливим, піднесла своєю любов'ю на якісь досі не знані верхогір'я... Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди тільки й міг фугувати, смерть одну тільки бачив, а вона, ця любов несподівана, з'явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала...».

Синтаксис новели — це синтаксис риторичних нанизаних запитань, фігур градації, інверсійного порядку слів, властивого для схвильованого емоційного монологу. Межа між внутрішньою, невласне авторською мовою і вкрапленням мови персонажів у характерні оповідні структури майже непомітна: голос оповідача зливається з голосом і відчуттям персонажа, а через такий синтез відбувається психологічно-мовне залучення читача до цієї «сповіді душі».

Широко представлені у творах Гончара й можливості народнорозмовного словотворення, що реалізуються в природних епітетах (набакирена пілотка, снопаста праця), у порівняннях, які видобуваються із мовної свідомості, підказані сприйманням світу й того часу, в якому живуть авторові герої: «Були сказані якісь слова, — він їх сказав по-своєму, вона по-своєму — і хоч це було, як мова птахів, і говорилося не для того, щоб зрозуміти, одначе й це щасливе лепетання ще більше зближувало їх.

Десь косу лунко клепав косар, і перепел профуркотів у повітрі, ніби важкий осколок, а біля неї сонцем пахли снопи, і вона йому теж пахла сонцем і снопами».

В оповідній манері Гончара вагому стилістичну роль виконує чергування коротких простих і ускладнених поширених речень, фраз, що переростають у ритмічно організовані періоди. Вони, очевидно, закорінені в особливостях світовідчування українців, в образно-пісенних, ліричних картинах світу, в мінорному ладі народнопісенної мови.

6.2. Модерне світобачення у творах І. Драча

В українській поезії другої половини XX ст. має свої неповторне звучання мова Івана Драча (нар. 1936 р.).. 

Драч дуже любить сконденсовані складні слова — прикметники, іменники. Серед перелічених означальних слів чимало складних прикметників. Пор. відповідної структури іменники: кашнолист, липоцвіт, гірколіта, двоєкрил, білоцвіт, медоцвіт, книгокняжжя, крутосходи та ін. На прикладах звукових підхоплень, переходів, тобто звукових повторів (явища паронімічної атракції) можна спостерігати індивідуально-психологічне сприймання звукового образу слова, наповнення його історичними, фольклорними асоціаціями, повернення словам їхньої первісної чистоти, прозорості. Не випадково в поезії «Матері від блудного сина» використано епіграф-думку Поля Елюара: «Суть поезії — повернути людським словам їх первісне, тобто найчистіше і найвагоміше значення».

У буйстві епітетів Драча проступає нестримний пошук лексично-семантичної сполучуваності, підтримуваної звуковими асоціаціями, наприклад: журна журба, кричаний крик, мовчазне мовчання, обережні обережники, провина безневинна, сніг сніговий, хвальковиті хвилі, туга туга і подібні. Звуковий повтор у вірші підтримує не лише лексичну семантику, а й синтаксичні зв'язки між словами:

Стугною стогін;

Мліє кріп в запахущім окропі;

Ви квити з квітнем;

Я хочу спочатку початок почати.

Епітетні словосполучення, зокрема й ті, що задіюють звукові потужності слова, виконують функцію мікрообразів у поетичному тексті. Однак маємо приклади, коли актуалізований епітет стає макрообразом, семантично й структурно наповнюючи собою текст. Йдеться про поему «Смерть Шевченка», що має підзаголовок Симфонія. Перша частина «Вишневий цвіт» готує читача до сприймання метафоричної назви другої частини «Вишневий вітер». Якщо вишневий цвіт з'являється як цілком реальна картина (зацвіла у плящці на столі гілка вишні), і цей зоровий образ підсилений мотивом — цвіт серед зими («Хурделяє хуга хуртовинна»), то образ вишневого вітру виростає власне на асоціативних зв'язках, перенесенні наскрізної ознаки на стихію вітру:

Вишневий цвіт

З вишневих віт

Вишневий вітер

Звіває з віт.

Орнаментально-звукові деталі підтримуються і символом - знаком національної культури (Шевченків «Садок вишневий коло хати»), і варіюванням лірично-романтичного мотиву, втіленого в епітетних словосполученнях (вишнева весняна пора, вишневий вітер на землі, вишневі думи на чолі). Можна простежувати глибинні текстові зв'язки між вишневим цвітом і свічкою, сонцем, між плином літ і дорогою на Чернечу гору. Семантично дієслова руху (йти, летіти) мають зв'язок із динамікою, закладеною в образі вітру, поглиблюють глибинний зміст епітета вишневий вітер, що виходить за межі символу, індивідуальної лексичної сполучуваності, за межі конкретного тексту і набуває статусу мовно-естетичного знаку національної культури.

Коли йдеться про повтори — від звукокомплексів до лексем і словосполучень, то вони завжди у Драча пов'язані з нанизуванням, нагнітанням певної ознаки. Фігура поетичної градації демонструє можливості звукових повторів — однопочатків чи однозакінчень слів, на які нашаровуються синонімічні чи антонімічні відношення між словами, викликаючи асоціативну дієвість поетичного образу, порівняйте:

Які ж хуртовини, хурделі, хуртечі

Впали на їхні розгупані плечі!

(«Балада про ступу»); 

Многосте світу, тяжка і буденна,

Односте світу, метка й навіжена,

Дикосте світу, вертка й монотонна,

Лагодо світу з Божого лона!

(«Оскарження Івана Ґонти»).

Завдяки закономірностям паронімічних зв'язків, використаних Драчем, із лексичної семантики видобувається тотожна сема, підсилена у звуковоподібних словах, наприклад:

Так, я кажу тут лише про людину

І про знамено людини — про усмішку,

Взяту від мами Тетяни в полтавському полі.

Стома турботами скупану,

Стома журботами сушену,

Стома скорботами замиловану.

(«Балада про усмішку»).

Поетична мова Івана Драча — це потужні струмені уконкретнювання абстрактних назв. Абстрактні, здебільшого книжні за походженням, слова оречевлюються, набувають конкретного змісту у відповідних семантико-синтаксичних зв'язках. Характерна ознака індивідуального мовомислення поета така: він розгортає цілком реальну життєву ситуацію (подію, факт буття) в словесно-художній опис з аналітичним і філософським підтекстом.

Порівняйте:

Коли ми зневірились знайти бляху,

Звичайну бляху, якою покривають хати...

А батько і мати сидьма сиділи

На довжелезній зашмуляній лаві,—

Дві покинуті пташки в старому гнізді

Дивились на три затяті зневіри...

Поетична мова в цьому уривку («Балада про бляху») не засвідчує переходу від дієслівної динамічної ознаки (зневірились) через атрибутивну ознаку (зневірені сини) до абстрактного найменування стану людини (зневіра), а лише фіксує кінцевий результат: іменник переходить до розряду конкретно-чуттєвої, предметної лексики, тобто опредмечується чи, точніше, персоніфікується, якщо послуговуватися традиційним терміном із галузі поетики. Опредметнювання ознак — улюблений прийом Івана Драча. Так, різний ступінь узагальнення конкретної обставинної семантики дає змогу створити стилістичний ефект несподіваного поєднання слів-понять і таким чином актуалізувати значення локальних відношень, коли в ролі обставин місця виступають і конкретні і абстрактні назви, порівняйте:

Я вже давно отак

Не їхав поїздом у снігову Вкраїну[...]

Я думав — їду в вотчину до себе,

В стан мужа зрілого, у крик тривоги,

Що зразу їй надію стелить в ноги,

Гадав — в дозрілість їду і статечність[...]

(«Балада про хлопчика»).

Поширений прийом зіткнення абстрактної й конкретної семантики слів — розгортання одного із опорних слів метафори порівняльним зворотом, напр.:

Коли кололась опівнічна тиша,

Немов сухе березове поліно...

(«Прометеєва наречена»).

На прикладі мовотворчості Івана Драча можна вивчати синтаксичний механізм уречевлювання абстрактних понять, типові прийоми створення конкретно-чуттєвої образності, коли стрижнем думки все-таки залишаються високі філософські поняття, поняття людської моралі й етики, а текст розгортається в ліро-епічних картинах буденного буття. Не зважаючи на «планетарну» орієнтованість, на безберегу жадобу пізнання, що веде поета до розширення словника, актуалізації наукових понять-термінів, ознак сучасної інтелектуалізованої мови, Іван Драч закорінений у реалії «білохатого маленького села». І річ не в тім, що в його віршах живуть своїм життям причілок, призьба, лежанка, ступа, гичка, гребля, сніпки, ціп, молотники, цибуля, часник, дядькова лавка, бабині вузлики, що любисток виростає до любистка розмови, а канупер наповнює своїм запахом слово (канупер слова). Народність поетового слова — це закоріненість у народнорозмовну фразеологію (дати одкоша, жувати жуйку, наставити роги), продукування нових усталених зв'язків на основі традиційної сполучуваності, яку часто не можна зарахувати до фразеологізмів, але яка передбачає усталені синтаксичні звороти з характерними частками, сполучниками, вставними оцінними словами тощо, наприклад:

Жінка голосила: «Люди як люди.

їм доля маслом губи змастила.

Кому — валянки, кому — мед од простуди,

Кому — жом у господу, а цьому гаспиду,

прости Господи,— крила?!»

(«Крила»).

Не можна не помічати глибинних народнорозмовних інтонацій, характерної підкреслено об'єктивної тональності, за якими відчувається й філософський роздум, і доброзичлива іронія, й всепроникний біль за людину, для якої вмерло «бути чи не бути».

Поряд із ремінісценціями класичної української та зарубіжної літератур, що виступають естетичними знаками сучасної інтелектуальної поезії, народнорозмовне джерело у поезіях Драча заявляє про себе не лише назвами українських реалій (побуту, звичаїв), а й питомими українськими словами — прислівниками, частками, прийменниковими сполуками, характерними синтаксичними формами, як, скажімо, дієслівні форми на -но:

А що на ній пропечатано,

Записано що на хустині?

А які на ній береги були —

Тернові чи буйно-сині?

(«Хустина Марії Заньковецької, подарована Льву Толстому»).

На основі типової лексико-синтаксичної сполучуваності розмовного характеру «присвітити чимось» виникає індивідуально-авторське словосполучення метафоричного поетичного змісту: присвітити словом («Хустина Марії Заньковецької...»).

Деавтоматизація лексико-синтаксичної сполучуваності лежить в основі творення оригінальних авторських метафор. Деавтоматизовані зв'язки охоплюють не лише словосполучення, а й ширші контексти: Де ж той Ейнштейн, що візьме за вудила Сферу буття, мов ту гриву лошати... («Таємниця початку»). У стилі Драча помітна особлива увага до метафор-персоніфікацій у макроконтексті та до синкретизму образів у мікроконтексті.

Наскрізний образ поетичного мовостилю Драча — образ крил, що пронизує словесну творчість на рівні окремих лексем типу крилато, крилатий, розкрилити, синтаксичних конструкцій (крила розкрилити; крило до крила — буде в пісні крило), цілих текстів, де слово виростає до символічного змісту, як у згаданій новорічній баладі «Крила». Сема крилатості наявна також у новотворах людиноптахи, птахолюди; її варіювання засвідчує словосполучуваність іменника «крила» з епітетними словами (порівняйте, гордливі крила, ув'язнені крила, рум'яні крила).

Оригінальна образна характеристика набуває часто форми однослівного метафоричного епітета (обмолочений день спочива...), поширеної прикладки (А ти [шабля] дзвеніла в піхвах, Як в вулії бджола, Дзвенюча незрадливиця Козацького крила!), «заземленої» картинної метафори-речення (Сонце тополю тягне до неба за вуха зелені). Подібні словесні образи потребують детального тлумачення, пояснення типових авторських асоціацій, де поєдналися світ високих поетичних символів і настроєність на земний буденний зміст поетичної мови. Від зіткнення цих двох стихій видобувається енергія естетично оновленого слова.

Традиційні поетизми І. Драча закорінюються в побутову розмовну мову, а прозаїзми, навпаки, набувають статусу естетично освячених словесних знаків національної культури, що беруть участь у творенні епічних контекстів високої поетичної тональності.

По-своєму відчуває поет матерію рідної мови. Вона надається до створення різних стилістичних колоритів: чи то баладної оповіді з активізацією народнорозмовної лексики та синтаксису, чи то народнопісенних ліричних етюдів, чи літописного синтаксично-ритмічного ладу, який, наприклад, дає про себе знати у творі «Подорожник». Народні поетичні назви відомого «зелен-дива», тобто назви з прозорою внутрішньою формою (порівняйте, подорожник, ранник, припутень, напутник, невитоптаник) доповнюються й такими оцінними найменуваннями: невичовганик, кроківниче мій континентальний, князю стежок моїх, зоря подорожніх, а також характерними ознаками (непримітність, незавидний). «Високі» звертання до звичайної трави, обігравання її народних назв, вибір віршового розміру й відповідного синтаксичного ладу створюють ілюзію стародавньої літописної мови, розважливої, насиченої «високими» метафорами.

Авторські новотвори, парафрази з'являються не як лінгвістична гра, бо за ними постає різнобарвний простір української природи і буття в ньому українців. Можна спостерігати й таку ознаку індивідуального стилю Драча: навіть цілі вірші присвячено окремим словам, чи, власне, ці слова стали відправним пунктом для виникнення поетичних образків, далеких від лінгвістичних роздумів («Балада про скипень», «Ніколи»), що ілюструє особливе поціновування слова І. Драчем, його здатність відчути й розгорнути асоціативний потенціал найменшої значеннєвої одиниці.

6.3. Творчість В. Стуса в європейському контексті

У філософії екзистенціалізму, як відомо, ідея закинутості людини в світ не виключала людської активності, навпаки, радше вимагала її. Промовистою ілюстрацією в цьому контексті є життя й творчість Василя Стуса (1938-1985). Свідомість своєї місії підносить його понад обставини біографії, понад всякі обставини побуту й географічної приналежності:

Над цей тюремний мур, над цю журу

і над Софіївську дзвіницю зносить

мене мій дух.

У деяких поезіях усвідомлення своєї місії може перейти в одержимість нею до такої межі, за якою поет забуває своє світобачення поета, не встигає одягати вислів у образи і стає навіть декларативно-пророчим:

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір.

..........................................................

І врочить подив: не спиняйся, йди.

То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.

Складна у Стуса, звичайно, не тільки мова в вузькому сенсі слова. Складна система його образності, зокрема його метафорика, складне плетиво асоціацій. Зі спогаду Хейфеца виходить, що це було програмове. Але «мова» складна не завжди однаково, і, властиво, навіть взагалі не завжди. Є в «Палімпсестах» поезії прості, як сторінка з щоденника. Можливо, як уже говорилося, що вони й були такими записами, тільки римованими й метрованими. Можливо, що вони були тільки заготівлями до дальшої праці, до творення поезій із «складною» мовою і що в нормальних обставинах автор навіть не включав би їх до своєї збірки. Таких поезій небагато, і вони не потребують критичного коментарю.

Серед творів із «складною» мовою найбільшу групу становлять ті, що їх можна було б назвати поетистичними, якщо наважитися створити таке слово. Виводиться воно від ширше відомого терміна поетизм. Поетизм — це слова й мовні конструкції, які чужі розмовній чи діловій мові, які характеризують специфічно поетичну мову і плекають її як окремий тип мови в межах, звичайно, загальнонаціональної мови, дуже часто як жест протиставлення буденності буденної мови, як вірність віковій традиції, як виклик. Поетизмами можуть бути старі, архаїчні вирази, новотвори самого поета тощо. Єднає їх тільки протиставленість пересічності, щоденщині. Певна річ, не йдеться при цьому про те, щоб кожне слово було поетизмом. Це творило б поезію безпотрібно неприступну. Вистачає вжити поетизмів у кількох позиціях, які визначать загальний тон. Ось приклад з поезії «Ніч — хай буде тьмяніша»:

Хай пробуде в віках — десниця твоя простерта,

багряна твоя тога і голубий хітон.

Треба славно — раз судилося вмерти —

перебути вік свій, а не покон.

Треба щедро — серцем одним, устами

ледь розпуклими — розпелюстити втіхи гін,

всевідради! Сонце-бо йде — за нами.

...............................................................

Хай багаття вигорить геть на порох,

догорі зрине весь голубиний дух —

спогадає і нерозумний ворог,

спогадає і незбагненний друг.

Технічні засоби поетистичного поетичного інвентаря представлені так панорамно, що важко намагатися представити максимальне ілюстрування. Стусові архаїзми: цвинтар велій. Стусові церковнослов'янізми: днесь, тать, глас Господній... Стусові міфологізми, загальнопоширені: Волос, Сварог, Антей, Харон... і менш поширені: Атлант, стімфалійські птахи (характеристично, обидва з подвигів Геракла)...

Плекання поетистичності у творах Стуса не тільки потреба душі, але й свідома технічна програма. Деякі дрібниці суто граматичного характеру зраджують це. Обмежуся на одному прикладі: вживання кличної форми. У сучасній українській мові клична форма виходить поволі з ужитку, за винятком часто вживаних слів типу мамо, сестро, тату, брате, друже... Зокрема в назвах не-осіб клична форма вживається чимраз менше. Стус удається до кличної форми дуже систематично, здається, без жадного відхилення. Але один деталь показує, що це в нього не жива форма. У кличній формі наголос не падає звичайно на останній склад, а відтягається ближче до початку слова, як от сестрá, але сéстро, земля, але зéмле, веснá, але вéсно. У Стуса послідовно наголос лишається на кінці. Він пише, — кілька прикладів з дуже багатьох: «По людях, бідо, не по лісі», «Це ти, це ти, ясна водо» або «Вітчизно, Матере, Жоно!», де кличні форми можна читати тільки як бідó, водó, жонó. (Штучна й сама форма матере, порівняйте, в іншій поезії зовсім правильне «О пресвята моя, зигзице-мати!». Подібні спостереження можна було б зробити щодо вживання дієприкметників на -лий («Себе пригадалий вогонь»!).

У ряді поезій перед нами постають вільний вірш, шматки вуличних розмов, вульгаризми, живі інтонації — і це уже ніби інший поет. У кількох випадках навіть вільний вірш стає тісним, щоб схопити натуралістичні деталі й базарно-вуличну мову, і тоді в збірці поезій знаходимо кусні тільки злегка ритмізованої прози. Бувають ще схрещення двох манер, де в контрасті особливо виопуклюється їхня протиставленість. Такий вірш про Львів, що закінчується рядками —

Бо пусто, і голо, і чорно довкруг,

бо порожньо, чорно і голо

заходить тепер за останній свій круг

вогнення, як грім, покотьоло.

Задосить напастей, весела поро

опровесни — ти нескінченне,

боюсь, обіп'ється гаряче перо

од праісторичного щему,

ввижається білий, як смерть, гробовець,

зриваються вгору собори,

і хай би вам грець, і хай би вам грець,

всі завтра, всі нині, всі вчора.

Відзначився В. Стус своїм внеском й у палітру стилів: він знаходить своє власне місце в розвитку стилів української поезії в поєднанні елементів експресіонізму й сюрреалізму. Від експресіонізму йде висока напруга, коли враження й почуття ніби ступенюються: довгий зал у Стуса стає «Був зал, мов постріл, — довгий і гулкий», сосни, як у пейзажі Ван-Гога або Сутіна, не просто стоять, а «жбурнули в небо крони величезні», сонце не світить з-за хмари, а «зизить схарапудженим оком, мов кінь навіжений». У Шевченка були сторіки (крови), у Стуса — стогори. У Стусовому місті «заплакані вікна, всевікна твої», в його світі — «всецарствіє пекла», а життєвий шлях самого поета окреслюється самонаказом:

Сто плах перейди, серцеокий,

сто плах, сто багать, сто голгоф,

бо світ розмінявся на кроки

причаєних надкатастроф.

Стусів світ — також суцільний оксюморон, де хрест — веселий, рятунок — нестерпний, журба — солодка, а могили — живі.

Експресіоністичні й сюрреалістичні первні поєднуються в синкретизмі світосприймання й світовідтворення (і поетичного світотворення) Стуса, коли звук стає кольором, колір запахом, запах дотиком, і так поезія поєднує ніби непоєднанне в одну суцільність.

Суть герметичної поезії Стуса в тому, що вона викликає асоціації й переживання, які при всій їхній виразності не вкладаються в однозначне логічне окреслення. Найгірше, що можна зробити з герметичним твором, — розгадувати його як ребус, як зашифровану вістку. Їхнє спрямовання, їхня суть полягає в мерехтінні нерозшифрованого й непідлеглого розшифруванням.

Для герметичних поезій Стуса характеристичний початок займенником: «Ти тінь, ти притінь...», «Будинок той, котрого жаль будив», «Той спогад: вечір, вітер...». Це не випадково. Займенник звичайно відсилає до вже сказаного, названого, обом учасникам розмови відомого. Вживши на початку займенника, автор, певна річ, обманює читача. Читач не брав участи в тому діалозі, не був у тому будинку, не несе в душі того спогаду. Але це омана, за яку можна бути вдячним. Автор-бо вбирає читача в те, про що пише, робить його співучасником авторського світобачення й настрою. Ще одна причина, щоб не намагатися «розгадувати» ці вірші.

Як і в кожного поета наявні у Стуса й літературні впливи. Є рядок, подібний до Тичини. Концепція України має деякі спільні риси з Маланюковою (це можуть бути й випадкові збіги, й наслідування). Звукова організація виказує знайомство з Борисом Пастернаком. Інтонації Миколи Зерова є в поезії «Пахтять кульбаби...» і, меншою мірою, «Про що тобі я зможу повісти». Вірш «У небі зорі...» виявляє спорідненість настрою з «Выхожу один я на дорогу» Михайла Лермонтова (до речі, улюблений вірш Шевченка). Але все це подібності в одному елементі поезії, там у мові, там у ритмі, там у настрої. Ні одна з цих поезій не копіює твору старшого автора як цілість. Усе це досить чистий Стус у його самостійності і оригінальності.

Через те, що Стус робив переклади з Рільке наявний і вплив німецького поета на українського. Хейфец говорить про те, що «з європейських поетів Василь Стус знав «від дошки до дошки» свого улюбленого Рільке». Марко Царинник інформує, що Стус Рільке «інтенсивно перекладав», і далі шукає рис подібності до Рільке в оригінальних творах Стуса. Важливо, що обидва поети шукають образу почувань і станів людини в їхньому ставанні, а не в їхній завершеності. У цілому ж, дві панівні стилістичні манери Стусові, поетистична і антипоетистична, настовбурчена й колюча, були далекі від Рільке, який намагався відтворювати найскладніші почуття словниково найпростішою мовою (що звичайно зникає в українських і російських перекладах, які ставлять його на котурни). Що ж до настроїв, то вони в Стуса мотивувалися обставинами його життя не менше, ніж літературними впливами. Усе сказане не позбавляє Стуса власного літературного обличчя, а скоріше увиразнює його.

Поезії Стуса повні парафраз із Шевченкових, починаючи з програмового гасла: в Шевченка «караюсь, мучуся... але не каюсь!» («N.N.»), у Стуса «де не стоятиму — вистою». Інші паралелі: у Шевченка — «і без сокири... козак безверхий упаде» («Бували войни») — в Стуса: «і царство це — минеться без клятв і без карань»; у Шевченка — «на нашій не своїй землі» («Мені однаково») — у Стуса «нестерпна рідна чужина» і ще раз: «на цій пахкій, а не своїй землі»; у Шевченка — «голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки» («І день іде») — у Стуса: «А ти все ждеш. А ждеш — кого ти? А начуваєшся — чого?»; у Стуса: «Мале й зелене — недоросток літ»; у Шевченка — «А ми малі були і голі» («Якби ви знали, паничі»).

Парафрази Стуса репрезентуюють літературний вплив, наприклад, читаємо: «Цей став повісплений, осінній чорний став». Тут мимоволі пригадується Шевченкове

І небо невмите, і заспані хвилі,

І понад берегом геть-геть,

Неначе п'яний, очерет

Без вітру гнеться.

Виразна спільність теми — осінній став/море, настрій, і обидва разюче індивідуальні епітети: повісплений став, невмите небо. Але зовсім інше знаходимо в зіставленні Стусового

І золотої й дорогої

нам стане думи на віки

з Шевченковим:

І золотої, й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої.

Поетична спадщина Василя Стуса і його трагічний життєвий шлях доповнюють і пояснюють одне одного, малюючи для прийдешніх поколінь образ мученика й протестанта, оригінального і глибокого лірика нашої збуреної епохи.

6.4. Постмодернізм як тип творчості, його характерні ідейно-стильові ознаки

На відміну від  модернізму (інакше авангардизм; загальне поняття, що охоплює перебіг мистецтва і літератури перших десятиріч 20 в., різко пориваючі з класичними традиціями художньої творчості), постмодернізм є швидше умонастроєм, інтелектуальним стилем. Як тип ментальності постмодернізм – це гіперрефлексія, що виникла в умовах релігійно-філософського вакууму, дискредитація ідеологічних концептів, тотального релятивізму, перевиробництва предметів сьогохвилинного споживання. Як творча установка постмодернізм виявляє максимум інтелектуально-ігрового, евристичного, рефлексії, деструктивного і мінімум смислеутворюючого, етичного, естетичного, конструктивного.

З численних робіт, присвячених художній культурі другої половини 20 в., витікає, що постмодернізм – це продукування позачасових текстів, в яких хтось (не автор!) грає в нічого не значущі ігри, що ні до чого не зобов'язують, використовуючи коди, що належать іншим. Відповідно постмодернізм не належить до галузі філософії або історії, не пов'язаний з ідеологією, не шукає і не затверджує ніяких істин. Постмодернізм розцінюється як реакція на модерністський культ нового, а також як елітна реакція на масову культуру, як поліцентричний стан етико-естетичної парадигми. Постмодернізм також розглядають як реакцію на тотальну комерціалізацію культури, як протистояння офіційній культурі.

Із міркувань Бодрийара про гіперреальності в роботі етичного можна зробити висновок, що суть постмодернізму – кокетування, «іманентна сила спокуси, – пише він, – все і вся відторгнути, відхилювати від істини і повернути в гру, чисту гру видимостей». Сила образу – це секрет, який насправді позбавлений того, що могло б бути розкрите, – якого-небудь значення і змісту. Спокуса такого мистецтва – у натяках на нібито існуючу тут таємницю. Образ хаотичного надскладного світу – відправний момент сучасної художньої культури; постмодернізм – зображення світу, про який немає знання. Онтологічне постмодернізму лежить за межами мистецтва. Це криза метафізичного мислення, розпад картини світу.

Специфічне мистецтва і літератури постмодернізму: еквівалентність формоутворювальних, стилістичний еклектизм, вторинність, інтертекстуальність, референційність, неповнота дискурсу, позасистемність, довільна фрагментація, повтори, переліки, поєднання, перевантаженість алюзіями і семіотична надмірність.

Відмінність референційної свідомості – її співвіднесена не з реальністю наочного світу, але з рефлексією з приводу поетики і естетики.

Класичний реалізм, що затверджував антропоцентричний образ світу – більш-менш горде уявлення Людини про себе, – що переродилася потім в псевдореалізми націонал- й інтернаціонал-соціалізмов, як техніка присутня серед інших в просторі сучасного мистецтва. Проте сьогодні реалістичні форми (гіперреалізм) – це тільки спосіб зображення, що «відображають», яким нічого відображати. У цьому значенні безсистемність, хаотична мозаїка постмодернізму є об'єктивне відтворення фрагментарності наших уявлень і безпорадності мистецтва, що позбавилося глибини, коду, що представляв таємницю всесвіту.

Мистецтво постмодернізму – у тій мірі, в якій воно зберігає функції мистецтва, – це не тільки гра, що винаходить гру, що винаходить гру (і т.д.), але і спроба подолати катастрофічну роз'єднаність людини і миру.

Спосіб подолання – іронія і невизначеність, дадаїстична заборона на серйозність, змістовність – визначає стилістику постмодернізму. Відсутність сюжету, задуму, значення компенсується інтертекстуальною насиченістю. Ці ознаки можуть виявлятися в тій чи іншій мірі в літературі, поезії, публіцистиці, театрі, образотворчому мистецтві і концентрований – у власних постмодерністських жанрах, таких, як флюксус хеппенінг, перформанс.

Як і всяке інше, мистецтво постмодернізму відображає картину світу; тут – її розпад, який предстає як відсутність означуваного. Що означає (форма) тут сама для себе. На це вказує і стилістика гіперреалізму, бездумно скануючого поверхні предметів, і семантична нікчемність соц-арта, пародіюючого стилістику соцреалізму, і більш менш технічні імітації стилів раннього авангарду, постімпресіонізму, варіації на теми робіт класичних майстрів і т.д. Міметична форма використовується для створення образів фантастичного мистецтва, серій коміксів і т.п., але майже ніколи безпосередньо – без рефлексії і гіперрефлексії.

Сучасне мистецтво об'єктивно свідчить про те, що система уявлень, що склалася, більше не бачить у митцеві творця вищих цінностей. Девальвація духовної культури, очевидно, пов'язана із затвердженням інших цінностей. Відносний достаток і свободи, якими забезпечило себе суспільство споживання, показують, чого насправді бажає людина, звільнена з «полону грубої практичної потреби» (К.Маркс). Ідеальне не витримує випробування комфортом, «душа» програє сексу, «вічне» – сьогохвилинному. Відповідно, творчість втрачає своє первородство і стає «художнім виробництвом», яке посилює розважальну, ігрову функції.

Характер змін, що відбуваються в 80–90-е, розкриває еволюція антропоморфного образу. Перетворення, які зазнає цей образ протягом Нового часу, несподівано завершуються в кінці XX в. появою порожнього тіла – муляжу, ляльки, манекена. Утім, ця нова метафора не є несподіваною, якщо вдивитися в бутафорське свято соцреалістичного мистецтва. З другого боку, передвістя цього лякаючого перетворення можна побачити вже в портреті Гертруди Стайн, яким передує «негритянський» період і перші передкубістські роботи Пікассо.

Антропоморфна робото-людина авангарду складалася з якихось універсальних елементів; таким «будівельним» методом реалізувалася оптимістична ідея перетворення миру, перетворення людини – ідея творчості, якій все підвладно. У кінці століття людина – це роздуті, порожнисті, бездушні персонажі Ботеро, фрагменти набряклого тіла у Ф.Бекона (триптих, 1991), що втілюють марність жадання і тлінність плоті. Нарешті, це вже і не конструкція, і не плоть, але безглузде, бездушне тіло, представлене абсолютно натуралістично: у вигляді голого чоловіка (Ч.Рей) або примітивної фігури з отвором в грудях (Дж. Борофські). Хаїм Стейнбах розставляє на полиці, підвішеній до стіни, натуралістичні жіночі головки в париках, Робер Гобер – фрагменти людського тіла з елементами одягу.

З погляду еволюції сюжету образ порожнього тіла може сприйматися як повернення до tabula rasa після десятиріч гротескового, шаржованого трактування образу людини.

Художній процес другої половини XX в. принципово відрізняється від всього існуючого раніше. Ілюстрована постмодернізмом поліцентричність не є хаосом. Індивідуальні, корпоративні і інші напрями, стилі не ізольовані один від одного. Те, що у випадку із традиційним мистецтвом обертається синхронною стилістичною еволюцією, тут через взаємовплив, складні відносини взаємодій і протидій виступає як системне утворення – по-своєму впорядкована мозаїка.

У мистецтві, яке стає товаром на ринку сьогохвилинних цінностей, як і раніше помітне «мерехтіння багатозначних символів», які є якщо не знаками самої таємниці, то спробами інтерпретувати її мовчання.

У тій мірі, у якій образотворчі форми залишаються мовою мистецтва (озвучують мовчання), вони відображають самосвідомість соціуму. В перехідні періоди це не конкретні символи і образи, що утілюють традиційні уявлення, але первинні субстрати, комбінації універсальних образотворчих елементів, що виражають – частіше ненавмисно – якісь відчуття, передчуття, передбачення, окреслюючи ті або інші стани.

У мистецтві постмодернізму, де зникає або стає байдужим сюжет, те, що означає, бере на себе його функцію. Манера, інтонація, стиль говорять крім волі того, хто говорить. Експресія жестикуляційного живопису не менше інформативна, ніж натуралістичний сюжет. В ідеалі художній образ – це ще не проречена не думка, але її правда. Скільки б ми не запитували, художник завжди скаже менше того, що говорять його твори. Схильності постмодернізму виявляються не у висловах постмодерністів, а в їх стилістичних перевагах, зокрема в трактуванні наскрізних сюжетів.

У кінці 80-х — на початку 90-х pp. XX ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». У літературі почали з'являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX ст., традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові,— постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років XX ст. І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, зупинимось на тому, що більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х pp. і пов'язаний з іменами Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк та інші.

До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо.

6.5. Мова романів Ю. Андруховича

Творчий доробок Андруховича (нар. 1960 р.) формально можна поділити на два головні річища: поетичне і прозове. Його поетичний дебют відбувся в першій половині 80-х рр., і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року Андрухович разом із В.Небораком та О.Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від «бурлеск - балаган – буфонада»), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося - від чогось на кшталт «внутрішнього таємного ордена» до «прикладної квазіфілософії життя». Проте друга поетична збірка Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Уповні «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку – «Екзотичні птахи і рослини» (1991, перевидання «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» - 1997, 2002), яка волею автора мала б носити підзаголовок «Колекція потвор».

Поетичне річище поета вичерпується десь наприкінці 1990 р. і завершується друкованими поза збірками циклами «Листи в Україну» («Четвер», №4) та «Індія» («Сучасність», 1994. - №5). Домінантою поетичної картини митця в усі періоди його творчості видається напружене шукання «духовної вертикалі буття», суттєво занижене тенденцією до примирення «вертикального з горизонтальним». Звідси - стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою».

Із прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» («Прапор», 1989) - майже фактографія служби автора у війську, своєрідна «захалявна книжечка», що поставала під час чергувань у вартівні. 1991 р. з'являється друком параісторичне оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» («Перевал», №1), що ніби заповідає характерні для подальшої його прози риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до магічного і надзвичайного. Романи «Рекреації» (1992, перевидання - 1997 і 1998), «Московіада» (1993, перевидання - 1997 і 2000) та «Перверзія» (1996, перевидання - 1997, 1999, 2000, 2002) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, готика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п'ять днів і ночей у «Перверзії».

Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Перший варіант такої книги – «Дезорієнтація на місцевості» (1999).

Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» (польське видання - 2000, українське - 2001, німецьке - 2003 р.) - текст, написаний до цієї книжки, носить назву «Центрально-східна ревізія» і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного «часу і місця». Твори Андруховича перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США (окремими книжками), Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусії, Литві, Словаччині (окремими публікаціями).

Серед ряду літературних нагород митця - Премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина) за 2000 р.

Характер змістового, настроєвого, ідейно-тематичого, зображально-виражального й мовного шарів творів Андруховича робить його яскравим представником українського постмодернізму.

Фраза «українська література підійшла до нового етапу свого розвитку» стала останнім часом настільки заяложеною, що, здається, ніхто вже особливо й не заглиблюється в її зміст. А між тим, українська література підійшла не просто до нового етапу. Можливо, ми є свідками нового періоду її розвитку і вже з’явився твір, який є своєрідним межовим знаком між тим періодом, який відходить, і тим, який починається. Колись таким сигналом про народження нової української літератури стала «Енеїда» І. Котляревського – «останній твір старої і перший твір нової літератури». Сьогодні таким знаковим твором, на думку О.Несисюк, є роман Ю. Андруховича «Рекреації».31

Обидва ці твори своєю появою сигналізували про кінець цілої епохи не тільки в літературі, а й в історії української державності (що, за В. Шевчуком, є тісно пов’язаним між собою). «Енеїда» створюється після знищення останнього осередку козаччини – Запорозької Січі, що стало остаточною втратою будь-яких надій на відродження державної незалежності України і призвело до завершення культурно-стилістичної епохи «козацького бароко». «Енеїда» знаменувала «…відхід у минуле попередньої, гідної, Але вже не продуктивної парадигми української культури: високої, вченої, барокової, книжномовної».32 «Рекреації» ж писалися в 1990 році. Тоді приреченість радянської імперії вже було видно неозброєним оком, а значить, разом з нею відходила в минуле і ціла епоха, коли література мусила бути «голосом пророка, до якого прислуховується поневолений і гноблений народ».33 Від літератури більше не вимагалося передусім пропагувати ідею. Починаючи з раннього романтизму й закінчуючи останніми роками існування соціалістичного реалізму, художній твір цінувався не за його естетичну, а за ідейну вартість. Тепер, на думку Ю. Андруховича, настав час, коли «поезія є обов’язком перед мовою, і не більше. Але й не менше».

Підсумовуючи культурну епоху, автори обох творів кидають на неї іронічний погляд, дозволяючи собі поглузувати з літературних умовностей свого часу. Котляревський поєднує високу культуру Вергілія зі стилістичними прийомами поезії «мандрівних дяків». Отримана «гримуча суміш» ущент рознесла благопристойні норми «високого» і «низького» стилів та розчистила місце для нової літератури. По суті, те ж саме робить і Андрухович, котрий поєднує у своєму творі літературні алюзії, розшифрувати які може лише високоосвічений читач, із прийомами, властивими «бульварному чтиву». Таке поєднання характерне для постмодерну, який («все повертається на круги своя») знову, як і 200 років тому, змушений ламати перегородки між літературою «високою» і «низькою». Період закінчується тим, з чого й починався, тільки на новому рівні.

Кінець будь-якої епохи – це обов’язкова переоцінка цінностей, заперечення старих і формування нових. Цей процес знаходить своє відображення у названих творах, у кожному по-своєму. Оскільки «Енеїда» зачинає ту культурно-стилістичну епоху, яку завершують «Рекреації», то дуже часто, попри безліч паралелей між ними, роман заперечує ті цінності, що їх утверджує поема. Скажімо, в «Енеїді» звеличуються ідеали порядку, державності, злагоди, підпорядкування особистих інтересів громадським – те, чого бракувало в часи Котляревського. Але за 200 років перебування в складі імперії ці ідеали доведені до абсурду: порядок перетворився на маніакальне прагнення мати розпорядження «вищестоящих» на будь-який випадок життя, прагнення державності вихолостилося до псевдоімперських амбіцій, злагода була доведена до заборони на власну думку, а підпорядкування особистих інтересів громадським виросло до повної безправності людини перед державною машиною. Тому знову актуальним стає питання цінності волі, людських почуттів, права людини на особисту незалежність.

Чорний гумор і бурлеск, пафос і іронія – усе переплелося в цьому світі, і ніщо не здається в ньому неможливим, бо це світ, творцем якого є сам Андрухович і де все підвладне його волі. Єдина стихія, якій він дозволяє жити за її власними законами, - мова роману. Та мова, через яку автор вислухав немало нарікань від розсерджених читачів: вона-бо «не солов’їна». Але ж хіба можна вимагати від автора, щоб його герої – наркомани чи рекетири – розмовляли, як професори з Інституту мовознавства, - зауважує О. Несисюк. Вся наша літературознавча наука не перестає захоплюватися Котляревським, який, відкинувши мертву літературну мову свого часу, почав писати розмовною полтавською говіркою з усіма її інтонаційними особливостями, вульгаризмами, просторіччям і т. ін. Андрухович зробив те ж саме «Автор спробував вирішити проблему, об яку українська література спотикалася щонайменше кількадесят років. Дотеперішнє її розв’язання полягає, по суті, у втечі в мовний пуризм, що автоматично спричинювало, м’яко кажучи, штучність. ... Сучасна українська літературна мова вперто втікала від розмовної мови, у «Рекреаціях» натомість маємо всі її різновиди: від патетичних і поетизованих промов до мови на межі цензурності, від мови галицького довоєнного зразка, від суржика чи російських вкраплень у мові проститутки чи нічного наркомана до повного переходу на російську (псевдодесантники, король рекету в ресторані)».34  Більше того, мова роману, мова його героїв є одним із блискучих засобів деміфологізації образу поета, не як особи, другої після Бога, що живе лише мріями про звільнення України від кайданів, а як звичайної людини. «Травестія Котляревського знаменито використовує зіткнення між розмовною мовою та постатями з Олімпу. Стратегія Андруховича подібна»35.

6.6. Феміністична проза: твори О. Забужко, Є. Кононенко. Характерні ознаки мовної структури тексту

Забужко Оксана Стефанівна (нар. 1960 р.) – поетеса, прозаїк, публіцист, перекладач, філософ, громадський діяч.

Автор поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда» (2000), «Друга спроба: Вибране» (2005); роману «Польові дослідження з українського сексу» (1996), повісті «Казка про калинову сопілку» (2000), збірки повістей і оповідань «Сестро, сестро» (2003); книг есеїстики «Хроніки від Фортінбраса» (1999), «Репортаж із 2000-го року» (2001), «Let My People Go: 15 текстів про українську революцію» (2005); філософсько-літературознавчих студій «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період» (1992), «Шівченків міф України: Спроба філософського аналізу» (1992), «Notr Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007). Її твори перекладені понад тридцятьма мовами. Європейська критика називає письменницю «творцем постмодерного романтизму».

О.Забужко – поетеса епічна за своїм єством. Її твори, як правило, чималі за обсягом (ліричних мініатюр тут не дуже рясно) і мають довгі, характерні передовсім для епосу рядки. За жанрами сама поетеса окреслює їх так: «поема-видіння», «поема-лист», «поема проводу», «щоденник»... Епічність поезії О. Забужко засвідчують і заголовки, часом довгі, по-бароковому вишукані, як-от «Похвала ярмарковому свистуну, купленому на Андріївському узвозі», - і те, як органічно вона сплітається в цикли («Нічні метелики», «Туга за батьківщиною», «Але визволи нас...»), і те, як природно лягають вірші на химерну жанрову матрицю роману «Польові дослідження з українського сексу», а ще, звісно, - сюжетність. Справді-бо, поезія О.Забужко зазвичай розгортає який-небудь сюжет: чи то житейський, чи то метафізичний, чи то сюрреалістичний...

І дуже часто ці сюжети є не чим-небудь іншим, як варіаціями (не зрідка геть примхливими, сказати б, апокрифічними) на усталені теми літератури та філософії. Ось, наприклад до картини Ель Греко «Вознесіння Богородиці»:

...І солод слів, і холод сліз,

І дотик чистий і шовковий...

Візьми мене у темну вись –

Я легша пасем цигаркових.

Повільно очі підніми

(Чи так розводять райські брами?) –

І душу в мене одніми,

І обніми її губами...

Це – чиста, абсолютно жіноча поезія і так само чиста, абсолютно жіноча еротика, якась незбагненна містерія воплочення й розутілення водночас, - пише Л Ушкалов у передмові до збірки О.Забужко «Друга спроба: Вибране».36  

Ірраціональне підложжя поезії О. Забужко характеризує найперше її ритміка – пругка, контрапунктна, ніби живцем узята чи то вже з «музики небесних сфер», чи з глибин нашої підсвідомості. Можливо, якраз вона й дозволяє поетесі ловити світ своїм «золотим неводом образів», а самій залишатись при цьому невпійманою. Недарма ж для її поезії характерна справді екзистенційна відраза до несвободи в усіх її проявах, якась неоромантична «мука поривань уперед і свідомість прип’яття до землі», як казав А.Любченко про Хвильового. Єдиний полон О.Забужко - хіба тільки рідна мова, та, що утворює довкола тебе якусь «прозору, якусь мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану, кулю».

Серед усіх українських поетів для О.Забужко найбільше важить Леся Українка, передовсім її драматичні поеми. Вона не без підстав гадає, що драматургія Лесі Українки – то не що інше, як перше за часом «грандіозне «перепрочитання» європейської культурної історії» з позицій «другої статі». Отож недаремно свою останню книжку «Notr Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» О. Забужко присвятила саме Лесі Українці. Хто ми – Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність – це те саме, що візантійське православ’я? Звідки взялись тамплієри на берегах Дніпра? Яку таємницю берегли «таємні товариства» малоросійських дворян ХІХ ст.? Звідки в «Лісовій пісні» зашифрована легенда про Грааль? Нова книжка О. Забужко – підсумковий плід її багаторічних роздумів – це вражаюча інтелектуальна подорож крізь віки, кільтури й конфесії в пошуках «України, яку ми втратили». Ключем до неї стає розкритий О. Забужко «код Лесі Українки». Аристократка і єретичка, спадкоємиця древнього лицарського роду і продовжувачка гностичної традиції, ця найвидатніша з українок залишилася незрозумілою в Радянській Україні і майже незнаною широкій публіці – в Україні незалежній. Чому? Відповіддю на це питання стає велика історична драма «прихованої війни», яку авторка з притаманною їй відвагою виносить із забуття і, на багатющому літературному й історичному матеріалі, відновлює на повен зріст. Це ще й книга про наше сьогодення – про те, як жорстоко ми розплачуємося за втрату і забуття багатовікової лицарської культури.

Хоча, як зауважує Л.Ушкалов, «Книга пані Оксани сама по собі гідна свідчити, що така висока українська культура, якій вона присвячена, ще не є дякувати Богові, тільки нашим спомином».37

Якщо ж говорити про мову творів О.Забужко, то перше, що звертає на себе увагу, - це надзвичайно складний синтаксис. Одне речення може займати більше сторінки, а то й двох (оповідь певною мірою за потоком свідомості). Лексика творів О.Забужко має надзвичайно широку амплітуду: величезна кількість слів філософської тематики, старослов’янізмів межують із розмовно-побутовими, сленгом, вкраплення слів іншими мовами з вульгаризмами та ненормативною лексикою, з використанням російських слів (див. «Зворотня адреса, або Поема проводу» та ін.).

Для підсилення експресії письменниця вживає новотвори: А той кричав, і розтягав гармошку, / і, як циганка, тряс побрязкачами / уже-давно-музейних орденів («Російський мотив»); Ілюзорніє час, і – ривком – ілюзорніє близькість:/ Просто зсув календарний, чи скручений-в-безвість маршрут?.. («Жовтень»); ...і вилетить Той, мов кажан зі схову, / хто, припавши до пульту, викине руки / жестом не-для-молитв і не-для обіймів («Настройка оркестру»); Ми вклоняємось ідолам: з мокрим холодним серцем, / В котрім ні-зерня-віри, ми чинимо ритуали / І не-знати-у-кого просим, щоб нас рятували («Вступ до естетики пози»).

Щодо правопису, то О.Забужко дотримується 5-ї (незатвердженої) його редакції: радости, смерти, азіятська:

«... вперше ти це звідала колись на писательському збіговиську в одній азіятській країні, де тебе з чемності прошено почитати рідною мовою –you mean, it is not Russian? – і ти стала читати, ... слухаючи тільки власний текст, ховаючись у нього, як в освітлений дім уночі заходячи й замикаючи за собою двері, й на півдорозі зненацька здала собі справу, що звучиш у дзвінкій, приголомшеній тиші: мова, дарма що незрозуміла, на очах у публіки стяглася довкола тебе в прозору, мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану, кулю, всередині якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набігало вогнями – й знов затуманювалось, як і належить шклу од зблизького дихання, ти відчитала – оповита, просвітлена й захищена, оттоді-то було й втямити, що дім твій – мова, яку до пуття хіба ще скількасот душ на цім світі й знає...» («Польові дослідження з українського сексу»).

Кононенко Євгенія (нар. 1959 р.) – прозаїк, поет.

Євгенія Кононенко - автор поетичної збірки "Вальс першого снігу" (1997), книги оповідань "Колосальний сюжет" (1998), романів "Імітація" (2001), "Зрада. ZRADA made in Ukraine" (2002) та дитячої книги "Інфантазії: За мотивами поезій Клода Руа" (2001), повісті "Сестра" (1996), низки новел та багатьох перекладів.

Прозові твори Є.Кононенко перекладені англійською, німецькою, французькою та хорватською мовами.

Перекладає з французької та англійської мов.

Дебют Євгенії Кононенко дав підстави говорити, що в українську літературу прийшов цікавий прозаїк із оригінальним стилем. Багатьом її оповіданням притаманні передовсім легкість і розкутість письма, динаміка та внутрішній аристократизм, навіть тоді, коли вона описує нашу житейську дріб'язковість. У ранніх творах письменниці ще відчувався помітний влив французьких майстрів (насамперед, Гі де Мопассана), однак це також додавало їм шарму А ще вона добре володіє діалогом та вдало будує сюжети, а це допомагає динамізувати оповідь. Євгенія Кононенко пише про сучасну жінку та її проблеми, пише без зайвих прикрас, тому й оповідання видаються наче вихопленими з життєвого виру.

Роман "Імітація" можна віднести до якісних творів популярної літератури, але і в ньому авторка порушує складні та важливі питання людського буття.

Формально “Імітацію” можна назвати детективом. Ще б пак: у романі аж два трупи, й карколомне аматорське розслідування призводить до цілком несподіваної розв’язки. Але “Імітація” - детектив лишень тією мірою, що й відомий роман Чернишевського з його “снами Віри Павлівни”. Що й “Ім’я троянди” Умберто Еко, що й “Злочин і кара” Достоєвського.

Наша критика вже неодноразово відзначала: Євгенія Кононенко - майстер будувати пружні фабули. Проте майстерно вибудувана детективна фабула є для неї не самоціллю, а лише нагодою поговорити про сенс життя, про дихотомію справдешності й імітації, про любов і смерть, і ще про багато інших “вічних” речей у контексті нашого прагматичного й далекого від “високих матерій” часу.

Якщо колись на наших екранах ішов фільм про “суто англійське вбивство” (мотивом якого було усунути впливового політика з активної сцени, змусивши його… успадкувати крісло в спокійно-декоративній палаті лордів), то Є. Кононенко зуміла вигадати “суто українське вбивство” - притаманне лише для нашої активно “розбудовуваної” впродовж півтора десятка років нашими-таки “державотворцями” України.

Своїм романом Євгенія Кононенко доводить: можна й у добу пост-модернізму писати блискучі й захопливі тексти, сповідуючи цілком реалістичні настанови і не впадаючи водночас у гріх солодаво-занудного українського провінціалізму.

Письменниця вже зарекомендувала себе як вправний майстер деталі. Чого варті бодай описи побуту впливової київської фундації, куди пристойні й милі київські інтелектуали ладні запродатися з тельбухами за кількасот гарантованих “баксів” місячно й за право щовечора вибирати між п’ятьма-шістьма імпрезами з безкоштовним частуванням. Чи побіжна згадка райцентру на Харківщині, де ця ж таки фундація відспівала й поховала талановитого хлопчика, композитора й виконавця на акордеоні, що помер від нападу астми, - “і всі місцеві жителі були вдячні маленькому покійнику, бо всі наїлися і взяли з собою харчів додому”. Чи колоритна (й симпатична навіть) постать донецького підприємця Кубова, по чиїй “хатинці” можна ходити лишень з мобілкою з ризику заблукати і який щовечора зазирає в чарку, гамуючи страх зробитися мішенню для кілера…

Роман не випадково називається “Імітація”. В ньому за карколомними поворотами доль головних та епізодичних героїв дано безжальну й точну картину нашої доби, яку, цілком імовірно, назвуть колись добою ІМІТАЦІЇ - імітації державотворення, імітації мистецької й творчої, імітації інтелектуальних дискусій, імітації доброчинності, імітації розбудови громадянського суспільства. 38

6.7. Сучасні літературні угрупування. Молода українська поезія. Мова поетичних творів С. Жадана

Мистецький доробок українських сучасних літературних угруповувань якнайкраще презентує постмодерністичні тенденції в українському сучасному мистецтві. Серед них Асоціація українських письменників, БУ-БА-БУ, «Музейний провулок, 8», «Нова дегенерація», Орден чину ідіотів, ЛуГоСад, Пропала грамота, Пси Святого Юра, Творча асоціація «500»,  «Червона Фіра».

Асоціація українських письменників

Утворена 6—8 березня 1997 р. на установчих зборах АУП (118 учасників). Організація АУП має за мету подолання структурно-ідеологічного змертвіння в письменницькому середовищі України, що виникло через неспроможність керівництва Спілки письменників України (СПУ) реформувати структуру та концептуальні засади Спілки письменників до рівня відповідності вимогам сучасної ситуації (як соціальної, так і світоглядної). Ставши в опозицію до СПУ, АУП проголосила своїми критеріями фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням XX ст. Вступ до АУП відбувається на підставі запрошення від Координаційної Ради АУП (23 особи). Президентом АУП було обрано Ю. Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Ю. Андруховича, І. Римарука і Тараса Федюка. 4-5 лютого 2000 року відбувся II конгрес АУП (68 учасників), на якому Президентом АУП було обрано Т. Федюка, віце-президентами 1. Римарука, В. Моренця, С. Жадана і О. Кривенка. 3'їзд констатував наявність в Асоціації організаційної кризи, викликаної відсутністю працівників офісного апарата і професійних менеджерів.

БУ-БА-БУ

«Бурлеск-Балаган-Буфонада». Літературне (насамперед) угрупування, що складається з Ю. Андруховича (Патріарх), В. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій). Літугрупування засноване 17 квітня 1985 р. у Львові. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987-1991 pp. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Ви-вих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки (1—4.10.1992) поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал» (режисер С. Проскурня). У 1996 р. друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу. В 1995 р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу».

Літугрупування стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.

«Музейний провулок, 8»

Літературний «неокласичний гурт». Виник 1990р. з ініціативи В. Бориспольця, О. Бригинця та В. Жовнорука. 1992р. видано колективну збірку «Гуманітарна допомога/Humanitare Ніlfe» (українською та німецькою мовами).

«Нова дегенерація»

Поетичне літугрупування, існувало у 1991 —1994 pp., складалось з трьох літераторів, вихідців з Івано-Франківської області — Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка. У 1992 р. літугрупування видало три перші збірки названих поетів під однією обкладинкою. Загальна назва цього проекту була також «Нова дегенерація». Передмову написав Ю. Андрухович. Тексти членів «Нової дегенерації» перебувають у дискурсивній сфері неомодерних літературних практик.

Орден чину ідіотів (ОЧІ)

Товариство літераторів, художників, культурологів, філософів. Входять зокрема: Назар Гончар, Роман Козицький, Володимир Костирко, Андрій Крамаренко, Іван Лучук, Ігор Драк. Декларація ОЧІ прийнята 31 липня 1995 року у Львові. Слово «ідіот» трактується товариством в первісному грецькому значенні цього слова: власник себе. Керівний орган: рада Двох (І. Лучук, Р. Козицький). «Гімн Ідіотів» складено приблизно на мотив сучасного австрійського гімну (автори: І. Лучук, І. Драк). Кожен з членів Ордену має світське і дійове звання, титул.

ЛуГоСад

Поетичний гурт, заснований у 1984 р. львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським. У 1986 р. вони видали (все в одному примірнику) альманах ЛуГоСад І і ЛуГоСад II, а також збірки Н. Гончара «Усміхнений Елегіон» та Р. Садловського «Антологія». «Методологічна основа» творчості ЛуГоСаду — теорія поетичного ар'єргарду (ідея і аргументування лугосадівсько-ар'єргардної теорії — Т. Лучук). У лютому 1994 р. відбулася академічна наукова конференція «Літературний ар'єргард», присвячена 10-літтю ЛуГоСаду (Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ). Окремі вірші лугосадівців перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською мовами. До 15-річчя гурту готується тритомник ЛуГоСаду.

Пропала грамота

Літературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Поза-яка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувала в кінці 80-х - на початку 90-х pp. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект. У 1991 р. «Пропала грамота» випустила книгу з однойменною назвою.

Пси Святого Юра

Літературна майстерня, неофіційне творче об'єднання із семи українських письменників, які таким чином вирішили шукати не стільки естетичної (з цієї точки зору всі вони були й залишаються досить різними), скільки професійно-цехової єдності (спільне обговорення рукописів, формування альманахів, взаємне редагування та коригування). Ідея такої спільноти виникла серед групи авторів (Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, І. Римарук) під час міжнародного круїзу «Хвилі Чорного моря» на борту корабля «World Renaissance» і остаточно сформувалась у вигляді маніфесту в стінах афінського готелю «Св. Юрій Ликаветський» (листопад 1994 р.). До літмайстерні увійшли, крім згаданих, В. Герасим'юк, B. Медвідь, В. Неборак, О. Ірванець. Останній приблизно через рік із міркувань цілковитої творчої незалежності з майстерні вийшов, натомість до Псів приєднався Т. Федюк. Єдиний поки що альманах «Пси святого Юра» (Львів, 1997р.) зафіксував первинний склад майстерні, оскільки формувався ще 1995 р. Альманах являє собою досить симптоматичний зразок «поєднання непоєднуваного» і до сьогодні перебуває серед найжвавіше обговорюваних новинок сучасного літературного процесу. Концепційну добірку «псячих» творів також опубліковано «Сучасністю» (1997, № 3).

Творча асоціація «500»

Об'єднання авторів та літдіячів, за віком приналежних до постмодернізму 90-хр. Утворилась 1993р. в Києві. Разом з Державним музеєм літератури України Творча асоціація «500» організувала ряд поетичних вечорів під гаслом «Молоде вино». Активними учасниками ТА в 1993-1994 pp. були М. Розумний, C. Руденко, Р. Кухарук, В. Квітка, А. Кокотюха та інші. У 1993р. ТА упорядкувала і в 1994р. видала антологію поезії 90-х pp. «Молоде вино». У 1995 р. була видана антологія прози 90-х «Тексти». У 1997р. під егідою ТА «500» був проведений Всеукраїнський фестиваль поезії «Молоде вино». Співробітництво з видавництвом «Смолоскип» та численні літературні вечори, проведені активістами ТА у великих містах України у 1994-1996 pp., сприяли популяризації творчого доробку учасників ТА.

«Червона Фіра»

Літературна корпорація харківських поетів С. Жадана, Р. Мельникова та І. Пилипчука, створена у 1991 р. Як вважає І. Бондар-Терещенко, літугрупування постало на хвилі «антисистемного» харківського андеграунду початку 90-xp.
(ArtLine 3'97). Літературною концепцією «Червоної Фіри» згідно із заявами її членів став неофутуризм. Провокативно-епатажні твори червонофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу Бу-Ба-Бу. Поєднання пародій на публіцистичні штампи з естетикою побутової перверзизації створило своєрідний стиль «Червоної Фіри», у котрому гротеск здебільшого перемагає професійну роботу з текстом.

Жадан Сергій (нар. 1974 р.) – поет, прозаїк.

Автор поетичних збірок: «Рожевий дегенерат» (1995), «Цитатник» (1995), «Генерал Юда» (1995), «Пепсі» (1998), книги прози «Капітал» (2007) та ін.

Вiдродження вiтчизняноï культури на початку минулого столiття зактуалiзувало проблему ïï естетичноï орiєнтацiï. Географiчна, полiтична й ментальна межовiсть Украïни спричинилася до того, що цi пошуки були спрямованi вздовж вектора "Схiд-Захiд". Найвпливовiшим ученням 1920-х рокiв була теорiя "азiатського ренесансу" Миколи Хвильового, який услiд за нiмецьким фiлософом Освальдом Шпенглером декларував вичерпанiсть духовного потенціалу Європи та майбутнє культурне піднесення азіатських країн. На сьогодні це питання не втратило своєї злободенності. Найновiшi варіанти його розв'язання належать українським митцям 1990-х, серед яких чільне, ледь не культове місце належить харків’янину Сергiєвi Жадану. Низка критикiв стверджувала, що хвильовiстське... заперечення "загопачення" украïнськоï культури й концепцiя "азiатського ренесансу" є органiчною частиною бачення митця (Iгор Римарук), де Захiд атестовано як не гнилу чи гниючу, а "зогнилу" Європу (збiрка "Цитатник"), простiр духовноï порожнечi, масовоï культури й духовноï приземленостi (новели "Варшава", "Берлiн, який ми втратили"). Натомiсть образ Сходу, найчастiше втiлений в образi Китаю, прочитується як колиска найцiннiшого і релiгiйного досвіду людства. Однак через те, що традицiйнi релiгiï (церковне християнство чи буддизм) є "гамiвною сорочкою" сучасної цивiлiзацiï (збiрка "Генерал Юда"), Сергiй Жадан пропонує творення мiфологiï як новоï релiгiï шляхом руйнування-перетлумачення релiгiйних образiв-конструкцiй (святий Георгiй, Iсус Христос, Марiя, Юда, Будда) та знакових постатей украïнцiв (Тарас Шевченко, Михайль Семенко, Богдан-Iгор Антонич, Володимир Сосюра). Отже, поет висуває мiстичний Схiд як естетичний взірець украïнськоï культури (поезiï "Кода", "Блюз мандрiвного копача");

Мандрiвка крiзь села й мiста.

Ночiвлi в степах i покоях.

Нехай вiдсутня мета і

Вiдсутнiсть ïï впокоює. (...)

Слiди чортячi та кiнськi

Вели нас в якусь оману.

Пливли в степах украïнських

Синi китайськi тумани.

I чари спокус і що поробиш

Ми мали до них охоту.

Лягали на присмерк Європи

Рожевi свiтанки Сходу.

Проте у проблемi лiтературноï орiєнтацiï Украïни не менш значущим є внутрiшнiй аспект: сама здатнiсть народу до вибору свого шляху. Як зазначає Анна Бiла, "Украïна і це... приреченiсть бути причетним до банального свiту... а вiдчувати свою приреченiсть є станом i шанованою ознакою ментальностi. (...) Межi, кордони, пороги і один з найулюбленiших поетичних рядiв С. Жадана. Ряд символiзує прагнення дороги, руху (часто обiгрується як ще одна ментальна риса украïнцiв) i неможливiсть переступити через власну пасивно-консервативну етнопсихологiчну обмеженiсть... Вiдчуття дороги, проте, прогнозує кiнцеву зупинку. Дорога, прочитуємо, передбачає смерть, а не Європу. (...) Украïна і це недо-краïна, простiр недосконалостi. (...) Персонажi, якi прагнуть подолати реальнi межi, кордони... i смертю не годнi ïх попрати".

Критичний струмiнь щодо украïнськоï вдачi у поезiï Жадана настiльки напружений, що дав змогу деяким коментаторам побачити у збiрцi "Балади про вiйну i вiдбудову" мало не "антиукраïнську" налаштованiсть (Олександр Пасiчний). Проте в найновiших поезiях митець, замiсть нарiкати на ментальнi проблеми украïнцiв, акцентує здатнiсть до непiдробного кохання як головну конструктивну силу: ...краïна, в якiй я живу, можливо, саме тому i не розвалилась, що в нiй iще кiлька людей люблять одне одного і без iстерики і презервативiв, просто перемовляються якимись словами, зустрiчаються десь на вулицi (цикл "Китайська кухня"). Вибiр "шляху" украïнськоï культури вiдбувається на трьох рiвнях: нацiï, поколiння, особистостi. Перед украïнським етносом це питання постає у виглядi трагiчноï дилеми "патрiотизм / емiграцiя", де вiрнiсть нацiï і важкий хрест, а емiграцiя тлумачиться як зрада Батькiвщини "I надiйно схованi золотi червiнцi, якi тягнули на дно, / зводячи на пси твiй потяг вирватися за межi Вiтчизни" ("Якось-таки ти вирiс..."), абсурдна спроба протистояти долi ("Цитатник"), аналог самогубства ("Iммiгрант зонг") або нонсенс для внутрiшньо вiльноï людини ("Берлiн, який ми втратили"). Поет виступає речником поколiння, вiдчуваючи його вiдчайдушне намагання знайти смисл життя i можливiсть самопосвяти в байдужому свiтi, саморобну героïку "революцiï", "вiйни" ("Пластунка N"), прагнення великих звершень у "десятий рiк революцiï" ("Авiахем"), висуваючи соцiалiстичних (Ернесто Че Гевара, Мао Цзедун) або iсламських екстремiстiв (Бен Ладен) як романтизований приклад полiтичноï волi. Особистiсть і лiричний герой її проходить еволюцiю вiд неформального полiтичного iдеолога до власне письменника. Для нього цей вибiр полягає в необхiдностi визначитися не з географiчними, а з духовними межами свого iснування, знайти своє призначення й свободу. Для митця, лiтератора - це перш за все можливiсть вiльноï творчостi: "І Слухай, І спитав я, коли пиво вже закiнчувалось i Рудi так само закiнчив розповiдь про одну свою персональну виставку в 70-тi в Iрландiï, і в чому ти не повернувся на батькiвщину? І Знаєш, і вiн поставив склянку на стiл, і я думав вертатись. Але в якийсь момент збагнув, що це не буде повернення, це буде нова емiграцiя. Я, взагалi-то, не космополiт, однак зрозумiв тут таку рiч і насправдi простiр не подiляється на свiй або чужий, простiр буває або вiльний, або замкнутий, розумiєш? Менi насправдi... [все одно] де я живу, головне І як я живу. А тут я живу так, як менi хочеться" ("Берлiн, який ми втратили"). Порятунок вiд культурноï асимiляцiï поет убачає в наявностi пам'ятi: полiтичноï, естетичноï, iсторичноï, суспiльноï, особистоï. Пам'ятi, поколiння для нього і плин свiдомостi, спогади-фантазiï й вiдчуття "духу часу". Iсторична пам'ять є ознакою особистостi, творця, громадянина; "в теплiй, щирiй iнтонацiï Сергiй Жадан з любов'ю творить каталог пам'ятi, куди входять знайомi з дитинства мiськi краєвиди з музеєм мотлоху радянського побуту. Та реалiï минулого викликають вже подяку i пошану, а не зневажливо-iронiчну погорду, як в деяких раннiх творах. Бо там і в глибинi iсторiï вiдбувається таïнство синiвськоï любовi, що дає сили i наснагу жити зараз" (Любов Березовчук). У такий спосiб, Сергiй Жадан, один iз найяскравiших представникiв "дев'яностикiв", закликає до лiтературно-естетичноï орiєнтацiï на Схiд як джерело релiгiєтворчого потенцiалу І сили побудови новiтнього свiту, виявляючи стосунок до теорiï "азiатського ренесансу", а отже, до потужноï традицiï украïнськоï лiтератури. "Революцiйний", дещо провокативний характер дiяльностi й мислення наймолодших лiтераторiв (того ж Жадана) пояснюється вiдчуттям лiтературного життя як живого органiзму, коли сьогоднi ж можливо все докорiнно змiнити. У тiм i перевага лiтпроцесу-подiï, що його учасники, -І живi письменники, - ще не перетворилися на любий серцю архiвiста препаративний матерiал.

6.8. Письменники Дніпропетровщини (І. Манжура, М.Вороний, В.Підмогильний, В.Чапленко, О. Гончар): внесок у розвиток української мови та літератури

Дніпропетровщина дала Україні таких письменників, як Микола Вороний, Валер’ян Підмогильний, Олесь Гончар, Володимир Заремба. Певний час тут жили і працювали Іван Манжура, Борис Грінченко…

Іван Іванович Манжура (1851-1893) – поет, етнограф, фольклорист, почесний член Харківського та Московського історико-філологічних товариств.

Автор збірок поезій «Степові думі та співи» (1889), «Над Дніпром» (виданий уже в 70-х рр. ХХ ст.).

Він рано залишився сиротою, у підлітковому віці жив у Харкові і виховувався у сім’ї видатного українського й російського мовознавця О.О. Потебні. З 1876 р. після поранення на Балканах, де брав участь добровольцем у визволенні Сербії від турецьких поневолювачів, оселяється у Катеринославі, працює у губернській газеті ”Екатеринославский Листок”, а після її закриття у газеті ”Днепр”, збирає фольклорно-етнографічні матеріали.

Розуміючи важливість своєї роботи, І.Манжура пішки обійшов практично всю Харківщину і Катеринославщину, збираючи народні перлини. Цю його роботу високо оцінює М.Драгоманов. І. Манжура був прибічником комплексного збирання народної творчості – йому належать записи й публікації величезної кількості казок, пісень, легенд, дум, переказів, заклинань, жартів, пародій і т.д. З метою всебічного охоплення життя й побуту населення Катеринославської й Харківської губерній, І. Манжура занотовував також і мовознавчий матеріал, який доповнював його багаті фольклорно-етнографічні запаси.

У 1890 р. Харківське історико-філологічне товариство видало його “винятково цінний фольклорний збірник “Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И.И. Манжурою”39. Цей збірник містив також «Слова записанные в … Екатеринославской и Харьковской губ.». Словник І. Манжури був по суті першою спробою зафіксувати територіальні діалекти української мови. В роботі І. Манжури наведено близько 600 слів, розташованих в алфавітному порядку, при записі вжито фонетичний правопис, пояснення подані, як прийнято було на той час, російською мовою. Над більшістю слів поставлено живомовний наголос.

Цікаво те, що записані слова, щоб вони “не загубилися”, І.Манжура вміщує й у свої поезії: Вовк тут з Маругим та Рева патлатий ... за Лисовина беруться голінно, зараз у поле виводять карати; покайтесь,  ...скверності більше не будете й звади ви гонобити нікому з громади; Вся твоя челядь, бо легарі гнали, Бачивши вірність мою тобі щиру, З заздрощів притьмо на мене погонку...; Я за індика та лиги тікати та ін.

Варто вказати, що значна більшість слів із цієї збірки увійшла пізніше до “Словаря української мови” Б.Грінченка з посиланням на І.Манжуру та поясненнями, які давав до них саме І.Манжура, про що йтиметься у темі 8 «Лексикографія».

Борис Грінченко (1863-1970) – поет, прозаїк, драматург, критик, мовознавець, громадський діяч.

Про нього говорили, що він більше працював, ніж жив. За один «Словарь української мови» його б мали шанувати не менше, ніж росіяни В.Даля. Проте у радянський період його творчість була під забороною. Народився на Харківщині, але певний час жив і працював на Катеринославщині (теперішня Дніпропетровщині), зокрема тут написав декілька творів, у т.ч. хрестоматійне оповідання «Каторжна». У 1907-1909 рр. побачив світ чотирьохтомний “Словарь української мови” Б. Грінченка, про який В. Сімович писав “Се праця капітальна. На ній будуть опиратися всі дослідники мови, нею будуть користуватися всі ті, що схотять укладати словник. Отсим словарем зискав собі Грінченко невмирущу славу.”40

У Передмові до свого словника Б.Д. Грінченко зокрема згадує і доробок І. Манжури: «Очень ценны «Слова записанные в … Екатериносл. губ.» и помещенные И.И. Манжурою в его «Сказках» (Харьк. 1890)»..41

Зараз одна з вулиць Дніпропетровська носить ім’я Б.Грінченка.

Микола Кіндратович Вороний (1871-1938) – поет, театрознавець, перекладач. Народився на Катеринославщині. Поезії М.Вороного високопатріотичні, глибокі за змістом, в них автор порушує загальносвітові теми, філософські питання. Він одним з перших в українській літературі вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу. На 25-літній ювілей своєї творчості М.Вороний висловив мрію свого життя: «Нехай наша нація, наш народ український увійде в ряди справді культурних народів, нехай сей народ буде високоморальний, гуманний, благородний і духовно крисивий, нехай усі інші народи, дивлячись на нас, з почуттям високої пошани промовлятимуть слова «Україна», «українці». Такі його твори, як «Євшан-зілля», «Найдорожчий скарб», «Коли ти любиш рідний край», «За Україну», «Легенда», - свідчать про яскравий і самобутній талант поета. В роки сталінізму репресований і розстріляний. Реабілітований посмертно у 1956 р. «за відсутність складу злочину».

До речі, за роки сталінських репресій було репресовано 15 письменників, які народились на Дніпропетровщині.42

Валер’ян Підмогильний (1901-1937) – його називали найінтелектуальнішим письменником України 20-х років. Автор книг: «Твори. Том І» (1920), «Військовий літун» (1924), «Проблема хліба» (1927), романів «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930). Народився на Катеринославщині. В роки сталінізму репресований і розстріляний. Реабілітований посмертно у 1956 р. «за відсутність складу злочину».

Витоки таланту В. Підмогильного – в його рідному краї. Від матері та своєї землі у письменника добірна та розмаїта мова, органічна й глибока любов до історії рідного краю. Потяг до минулого поглибився знайомством зі славетним дослідником запорозького козацтва Д.Яворницьким.

За Підмогильним, для української літератури особливо важливим мало бути продовження лінії інтелектуальної, філософсько-психологічної прози, активно культивованої в XVI-XVII ст., за умов безпосереднього контактування з культурою Західної Європи. Глибоке осмислення французької класики (перекладав твори А. Франса, Бальзака, Дідро, Вольтер, Гюго, Мопассана), усвідомлення, що для розвитку літератури необхідний синтез національного змісту і європейської форми, спонукали В.Підмогильного до пошуків у цьому напрямі. Проза В.Підмогильного тематично розмаїта: через усю творчість письменника 20-х рр. Магістральною лінією проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема: революція і людина. Тільки В.Підмогильний сприймав її інверсійно: людина і революція, і відповіді на питання, котрі поставали перед українською культурою, нацією загалом, пов’язував, передусім, із проблемою міста й села, їхніх взаємин, тобто двох класів, зображуваних у минулому й сучасному, в соціальному та національному аспектах, в контексті життя всього народу.43

Василь Чапленко (1900-1990) – мовознавець, прозаїк, поет, драматург. Народився на Катеринославщині. Змушений був емігрувати за кордон (США). Є автором повістей «Півтора людського», «Люди в тенетах», роману «Чорноморці», драматичних творів «Цяця-молодичка», «Велика дивовижа».

У мові майже всіх творів письменника відбиваються риси нижньонаддніпрянської говірки. Автор вживав діалектизми південно-східної України для створення місцевого колориту: провірчувати – робити дірку, розтямкувати – зрозуміти, оддалеки – здалеку, кирдя – великий ніс, тепереньки, теперечки – тепер, холоднячок – холодна вода з колодязя тощо. Як людина-патріот і митець слова він завжди дбав про мовне багатство і свіжість стилістичних засобів. Мова його творів – це ніби докір тим, хто твердив, що мова Придніпров’я – мовний покруч, суржик, на відміну від Києво-Полтавської говірки.

В.Чапленко вважав, що мова – це культурне надбання людини, а не з природи дана їй здібність. Він є автором праць із мовознавства: «Уводини до мовознавства», «Історія нової літературної мови (XVII ст. -1933 р.)» та ін. В.Чапленко розробив свою періодизацію української літературної мови (від нової української літератури), взявши за основу її жанрово-функціональне розширення та якісно-стилістичне вдосконалення:

1. Перші спроби (виникла стихійно і тривала від XVII до XVIIІ ст. – від інтермедій Я.Ґаватовича до «Енеїди» І.Котляревського) зі стилістичного боку характеризуються бурлескними ознаками.

2. Перші спроби «поважного стилю» (п’єси І.Котляревського, елементи цього стилю у Гулака-Артемовського).

3. Манівці – «котляревщина» з перебільшеною «бурлескністю».

4.Мова прози Г.Квітки-Основ’яненка як велике жанрове розширення

5. Мова українських романтиків – на Наддніпрянщині й Наддністрянщині.

6. Шевченкова мова – як епохальне явище в історії жанрового і стилістичного розвитку української літературної мови.

7. Українська мова другої половини ХІХ ст. – широкий жанрово-стилістичний обсяг (запровадження в школі, спроби розмовно-побутового вживання серед освічених людей, публіцистичного й наукового застосування в умовах заборон на Наддніпрянщині і більш-менш сприятливих умовах на Наддністрянщині (в конституційній Австрії).

8. Розвиток української літературної мови на Наддніпрянщині після 1905 р. до 1917 р. (поява преси).

9. Буйний розвиток української літературної мови після 1917 р. Остаточне її оформлення як всеосяжного знаряддя політичного й культурного життя українського народу, всупереч усяким перешкодам і обмеженням в УРСР та забороні на початку 30-х рр. ХХ ст. В РРФСР і всяким обмеженням її вживання у Польщі.

Подібну періодізацію подає і І.Огієнко (див. Тему 3).

Тривалість процесу формування нової української літературної мови пояснюється (майже 100 років) пояснюється таким:

1. Розвиток української літературної мови на основі церковнослов’янської обірвався в середині XVIIІ ст. Внаслідок приєднання України до Московської держави.

2. Творення української літературної мови відбувається в умовах політичної (чужодержавної) роз’єднаності мовної території.

3. В усіх державах, до яких належали частини України, українську мову забороняли, а її творців переслідували.

4. Українська літературна мова творилась за майже 100-відсоткової денаціоналізації культурних верств українського народу.

Творенню української літературної мови активно сприяла тільки значна діалектна єдність мовної території.44

В.Чапленко також у цій праці розглядає такі актуальні для сьогодення питання як білінгвізм, роль держави у ствердженні літературної мови.

Щодо ролі держави у становленні мови, В.Чапленко поділяв думку Швейцера, який вважав, що залежно від характеру суспільного ладу мовна політика може бути демократичною чи антидемократичною, інтернаціоналістською чи націоналістичною, конструктивною або диструктивною, централізованою або нецентралізованою.

Отже, мовна політика може бути наступальною (російська мова у межах царської Росії чи СРСР) або оборонною (українська мова в часи УНР, українські діячі до розпаду СРСР). В.Чапленко розглянув закони іманентної (властивої самій природі предмета, явища) та екзогенної (викликаної зовнішніми причинами) мовної політики.

Іманентна мовна політика будується за такими законами:

1. Іманентна мовна політика найуспішніше здійснюється в умовах єдиної держави, бо тільки вона забезпечує мовну єдність (поляки десь з ХІV ст. створили свою літературну мову) – українцям – творцям літературної мови – постійно приходилося долати перешкоди на своєму шляху. (У такому разі виникає питання: чому після оголошення незалежності України українська мова в державних установах не в пошані? Чому «українізація» відбувається формально? І сама собою напрошується відповідь: «тому», що при владі не українці, у всякому разі – не патріоти своєї держави).

2. В основу літературної мови може бути покладений лише один діалект цієї мови. Яким би слабким і нерозвиненим не був державний апарат, він все ж потребує якоїсь спільної мови, що застосовуватиметься з метою зміцнення політичних та військових зв’язків між народами. Найчастіше це відбувається з мовою провідного племені. Виникнувши на певній діалектній основі, така літературна мова дуже швидко починає суттєва відрізнятись від свого першопочатку. Цей процес відбувається у двох напрямах:

а) літературна мова інтенсивно поповнюється новими словами й зворотами, у ній виробляються нові моделі сполучуваності слів, тобто розвиваються нові типи синтаксичних конструкцій, що невластиві діалектам;

б) з перших етапів розвитку літературну мову характеризує встановлення літературних (стійких та єдиних) норм та очищення від діалектизмів.

На думку В.Чапленка, творці української літературної мови довго не усвідомлювали цього закону розвитку мови, намагаючись синтезувати всі діалектні мови. Тому українська літературна мова пройшла такий довгий шлях становлення.

3. Наявність відповідного апарату поширення (авторитетного центру – Академії наук, загальнообов’язкової освітньої системи, через яку впроваджуються правописні норми).

Отже, перший етап – це формування цілей або завдань мовної політики; другий етап – узаконення або кодифікація обраного лінгвістичного варіанта; третій етап – здійснення мовної політики – примусити або переконати прийняти нововведення. Важливу роль при цьому відіграють засоби масової інформації, школа, театр, кіно.

4. Внутрішньополітичне іманентне втручання повинне базуватися на внутрішніх законах розвитку певної мови, тобто можна користуватись лише продуктивними граматичними засобами мови з метою заповнити порожні місця в лексиці. Тому дилетантські спроби реформувати мову чи удосконалити її всупереч цьому закону заздалегідь приречені на невдачу.

На екзогенну політику поширюється лише перший закон іманентної мовної політики: в єдиному суспільстві може бути лише одна мова. Панівні народи використовують цей закон з відкритим цинізмом. Підкореним народам доводиться використовувати всі методи боротьби за свою мову. Найрадикальніший з них – вихід з даного суспільства. У зв’язку з цим можна зробити висновок: якщо держава дбає про свою територіальну цілісність, вона має піклуватися про розвиток мов усіх етносів, які її населяють.

У 2007 р. Дніпропетровці вшанували память про В.Чапленка, прикріпивши меморіальну дошку на одному з будинків по просп. К.Маркса, в якому певний час жив і працював письменник.

Олесь Гончар (1918-2005) – його називали совістю української нації. Народився у Дніпропетровську. Правда, коли померла його мати, його у дворічному віці віддали на виховання до бабусі на Полтавщину. Після закінчення війни Олесь Гончар продовжує навчання у Дніпропетровську, де жила його старша сестра, у державному університеті. Тут же починає писати свої повоєнні новели та роман “Прапороносці”. За новели, у яких розповідалось про кохання між радянським солдатом та іноземною дівчиною (абсолютно заборонена тематика, бо таке кохання сприймалось за зраду Батьківщини), мали виключити з лав КПРС, проте обійшлися суворою доганою, бо якраз була опублікована постанова про присудження кращим творам (а серед них – “Прапороносці” О.Гончара)  Сталінської премії. У таких умовах О.Гончар далі не хотів, та і не міг перебувати у Дніпропетровську й подав документи в аспірантуру Київського університету.

Проте на цьому зв’язки письменника з нашим краєм не перервалися. Роман “Людина і зброя”, “Собор” рясніють топонімами, знайомими Дніпропетровцям: Комсомольський острів («і ще невіддільне від її (Тані) дитинства – це оті дві райдуги залізничного мосту через Дніпро, що біліють за скелями Комсомольського острова, і самий острів, що блищить камінням серед Дніпра, весь ніби огорнутий серпанком дідусевих легенд. Це той острів, де княгиня Ольга рятувалась із своїм флотом від бурі, де Святослав робив перепочинок, ідучи в похід на Візантію, а горби оті скелясті – це ті, що з них козаки, прямуючи з верхів’ів, уже виглядали Січ»), вулиці Барикадна, Весела, Клинчик, Колонія, це узагальнений образ собору – Преображенського, золоті бані якого до появи сучасних новобудов було видно звідусіль (у радянський період там був музей атеїзму), козацького у Новомосковську, побудованого без жодного цвяха, а ще собору, в якому зараз є зал органної музики, а в соціалістичні часи там був склад комбікормів. До речі, «ґвалт» навколо роману «Собор» розпочали на тій таки Дніпропетровщині. В образі Володьки Лободи впізнав себе один із функціонерів Дніпропетровського обкому партії.

Зараз у Дніпропетровську є музей О.Гончара, його ім’я носить вулиця та Дніпропетровський національний університет.

? Питання для перевірки засвоєного матеріалу

1. Назвіть письменників-шістдесятників. Чим вирізняється їх творчість?

2. У чому філософізм творчості О. Гончара?

3. Чому укладачі посібників та збірників диктантів так полюбляють брати приклади із творів О. Гончара?

4. У чому модерне світобачення у творах І. Драча.

5. Дайте характеристику мовних особливостей творів І. Драча.

6. Творчість В. Стуса в європейському контексті.

7. Чому поезію В. Стуса називають якісно новим явищем для всієї української літератури?

8. Постмодернізм як тип творчості, його характерні ідейно-стильові ознаки.

9. Дайте характеристику мови романів Ю. Андруховича.

10. Охарактеризуйте феміністичну прозу: твори О. Забужко, Є. Кононенко.

11. Які характерні ознаки мовної структури текстів творів О.Забужко та Є. Кононенко?

12. Які ви знаєте сучасні літературні угрупування?

13. Що ви знаєте про творчість С. Жадана?

14. Розкрийте внесок у розвиток української мови та літератури письменників Дніпропетровщини (І. Манжури, М.Вороного, В.Підмогильного, В.Чапленка, О. Гончара та ін.).


ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ.
 Різностильова комунікація як основа мовної компетенції фахівця

ЛЕКЦІЯ 7

Тема 7. Текст як засіб різностильової комунікації

План

7.1. Документ як основний вид ділового мовлення. Основні вимоги до мови документів.

7.2. Структура й логічна послідовність тексту документа.

7.3. Структура й логічна послідовність тексту наукової статті.

7.4. Основні правила оформлення сторінки документа: поля, абзаци, рубрикація, нумерація сторінок.

7.1. Документ як основний вид ділового мовлення. Основні вимоги до мови документів

Основним видом ділового стилю є документ.

Документ – це матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку і має відповідно до чинного законодавства юридичну силу.

Іншими словами, документ – це носій інформації, до якого висуваються певні вимоги:

- документ має бути повноцінним джерелом інформації;

- документ повинен видаватися повноважним органом або особою у відповідності до її компетенції;

- документ не повинен суперечити чинному законодавству;

- документ повинен бути достовірним, відповідати завданням конкретного керівництва, базуватися на фактах, містити конкретні і реальні пропозиції або вказівки;

- документ повинен бути складений за встановленою формою;

- документ має бути бездоганно відредагований і оформлений.

Основні вимоги до мови документів

Основним елементом документа є текст. Основні вимоги до тексту документів – достовірність та об’єктивність змісту, нейтральність тону, повнота інформації та максимальна стислість при ясності викладу.

Достовірним текст документа є тоді, коли викладені в ньому факти відображають справжній стан речей.

Точним текст документа є тоді, коли в ньому не допускається подвійне тлумачення слів та висловів.

Повним називається такий текст документа, зміст якого вичерпує всі обставини справи і нічого не потрібно додумувати.

Стислим є текст, у якому відсутні зайві слова та смислові повтори.

Переконливим є такий текст, який веде до прийняття адресатом пропозиції або виконання прохань, викладених у документі.

Зазначимо, що текст документа має мути доброзичливим або емоційно нейтральним, тобто бути максимально об’єктивним. У ньому мають використовуватися мовні засоби, що відповідають нормам літературної мови. Необхідно пильно слідкувати за дотриманням логічної послідовності викладу думки.

7.2. Структура й логічна послідовність тексту документа

Текст документа складається з таких логічних елементів:

  •  вступу (зазначається привід, що викликав укладення документа, викладається історія питання та ін.);
  •  доказу (викладається суть питання: докази, пояснення, міркування, що супроводжуються цифровими розрахунками, посиланнями на законодавчі акти та інші матеріали);
  •  закінчення (формулюється мета, заради якої складено документ).

Закінчення у документі може бути активним або пасивним. Активне закінчення чітко зазначає, які дії має виконати адресат, мета пасивного закінчення – повідомити про події, що стались.

Текст документа, що складається з самого закінчення, називається простим, а той, що містить ще й інші логічні елементи, - складним.

Залежно від порядку логічних елементів у документі застосовується прямий (вступ, доказ, закінчення) або зворотний (спочатку викладається закінчення, потім доказ, вступ відсутній) порядок розташування логічних елементів.

Під час складання документа слід дотримуватися таких правил:

  1.  правильно й у певній послідовності розміщувати реквізити документа;
  2.  виклад тексту має бути переважно такий:

- від третьої особи (акти, листи, довідки, договори тощо) з уживанням дієслів теперішнього часу: Комісія дійшла висновку, що; Академія пропонує.., Студентка ... навчається на ... курсі; Виконавець виготовляє і здає роботу Замовнику;

- від першої особи викладаються заяви, автобіографії, доповідні й пояснювальні записки, накази (Прошу надати ...; Я, ... народилася, навчаюсь...; Доводжу до Вашого відома, що; Наказую);

  1.  не вживати образних висловів та емоційно забарвлених слів;

4) не переобтяжувати текст іншомовними словами, якщо є їхні українські відповідники;

5) уживати лише ті мовні засоби, що відповідають мовним нормам і зрозумілі широкому колу читачів, використовувати лише загальноприйняті у справочинстві словоскорочення та абревіатури: обл., м. р-н, вул., грн., к.е.н.;

  1.  уживати стійкі (стандартизовані) мовні конструкції, які ще називають мовним кліше: відповідно до, у зв’язку з, згідно з;
  2.   уживати синтаксичні конструкції типу: Доводимо до Вашого відома, що; Нагадуємо Вам, що; У порядку обміну досвідом; Відповідно до попередньої домовленості;
  3.   надавати перевагу простим реченням;
  4.   уживати прямий порядок слів у реченнях (підмет перед присудком, означення перед означуваним словом, додатки після опорного слова, вставні слова, у т.ч. дієприслівникові звороти: Враховуючи...; Беручи до уваги...; Розглянувши Ваше прохання...тощо – на початку речення);
  5.   з метою зняття гостроти стосунків з партнером слід заміняти активну форму дієслова на пасивну: Вами ще не надана відповідь на наш лист-запит (а не Ви досі не відповіли на наш лист-запит). Якщо ж важливо вказати на конкретного виконавця, то вживають активну форму дієслова: Комісія підтверджує... Деканат повідомляє;
  6.   уживати інфінітивні конструкції: створити комісію..., затвердити пропозицію;
  7.   у розпорядчих документах слід вживати дієслівні конструкції наказового способу: Відрядити ..., Розробити заходи..., Пропоную...;
  8.   при безпосередньому звертанні використовувати кличний відмінок, а також форми ввічливості за допомогою слів: шановний, високоповажний, вельмишановний, сподіваємось на плідну співпрацю з Вами, з повагою, з найкращими побажаннями;
  9.   слідкувати за дотриманням логічної послідовності викладу матеріалу, фактів, для підкреслення причинно-наслідкових зв’язків між подіями чи явищами використовувати такі мовні конструкції та слова: таким чином, отже, у зв’язку з цим, насамперед, у першу чергу;
  10.   пам’ятати, що лише своєчасність і актуальність інформації та оперативне реагування на неї робить документ дієвим, доцільним і потрібним. 

7.3. Структура й логічна послідовність тексту наукової статті

Наукова стаття має складатися з таких елементів:

  •  постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями;
  •  аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття;
  •  формулювання мети (постановка завдання, яке збирається вирішити автор у цій статті);
  •  виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів;
  •  висновки з даного дослідження та перспективи подальших розвідок у даному напрямі.

У наукових роботах виклад матеріалу часто йде від першої особи множини: на нашу думку, на наш погляд;

До наукових робіт належать також реферати (від лат. refero - повідомляю) – коротке повідомлення, викладене у письмовій формі або у формі доповіді, змісту наукової праці, результатів наукового дослідження, критичного огляду літературних чи інших джерел на певну тему. Реферат готується за кількома джерелами, а іноді це – критичний огляд одного джерела. У рефераті потрібно не тільки викласти все найголовніше з обраної теми, а й дати власну оцінку, зробити висновки. Текст реферату складається зі вступу, основної частини та висновків. У кінці реферату обов’язково вказується список використаної літератури, складений за вимогами бібліографічного опису.

7.4. Основні правила оформлення сторінки документа: поля, абзаци, рубрикація, нумерація сторінок

Документи оформлюють на папері формату А4 (210 х 297 мм) та А5 (210 х 148 мм). За ДСТУ 4163-2003 “Вимоги до оформлювання документів” передбачено такі береги, лівий - 30 мм (для підшивання документів); правий - 10 мм; верхній та нижній – 20 мм.

На бланку друкується лише перша сторінка документа, а наступні – на чистих аркушах паперу. Якщо текст документа займає не одну сторінку, то на другу сторінку не можна переносити тільки підпис. На ній має бути не менше двох рядків тексту. Нумерація сторінок починається з другої сторінки. Біля цифр не повинно бути ніяких позначок.

Текст документа має бути розчленований на складові частини – рубрики, які можуть називатися: параграф (§), глава, розділ, частина. Найпростіша рубрикація – поділ документа на абзаци. Абзац - це внутрішньо замкнене смислове ціле. Кожен абзац має починатися з червоного рядка, тобто відступу від початку рядка на 5 знаків.

Для полегшення опрацювання документа рубрики нумеруються. Нова система нумерації базується на використанні лише арабських цифр. Застосовуючи її, слід враховувати таке:

  •  після номера частини, розділу, пункту, підпункту ставиться крапка;
  •  номер кожної складової частини включає номери вищих ступенів поділу, напр.: 1.1.1.; 1.1.2.; 1.1.3.

При рубрикації тексту слід дотримуватися таких правил:

  •  нумерувати рубрики, якщо є хоча б два однорідних елементи перерахування;
  •  застосовувати однорідні засоби нумерації до однотипних частин;
  •  використовувати лаконічні, однозначні заголовки.

? Питання для перевірки засвоєного матеріалу

1. Що таке документ?

2. Які основні правила оформлення сторінки документа?

3. Які основні вимоги висуваються до структури тексту документа? Чому?

4. Які вимоги висуваються до структури наукової статті (реферату)?

5. З яких логічних елементів складається текст будь-якого документа?

6. Що таке прямий порядок розташування логічних елементів? Наведіть приклади.

7. Що таке зворотний порядок розташування логічних елементів? Наведіть приклади.

8. Наведіть приклади простого документа.

9.Наведіть приклади складного документа.

10. Що ви знаєте про членування тексту документа?

11. Що таке рубрикація тексту документа? Чи можна робити переноси слів у рубриках?


ЛЕКЦІЯ 8

Тема 8. Лексичні та фразеологічні засоби мови в різностильових текстах

План

8.1. Українська фразеологія.

8.2. Фразеологізми та стійкі словосполучення у діловому мовленні. Переклад стійких словосполучень з мови на мову.

8.3. Лексикографія. Роль словників при складанні ділових паперів.

8.4. Професійна лексика.

8.5. Поняття про терміни. Основні вимоги до терміна: загальний огляд. Терміни у діловому мовленні. Фахова термінологія.

8.1. Українська фразеологія

До фразеологізмів відносять стійкі словосполучення: прислів’я, приказки, крилаті вислови, афоризми, ідіоматичні звороти, усталені вислови. Фразеологізми мають чітко виражене стильове призначення. Вони тяжіють до окремих стилів і в текстах цих стилів найчастіше вживаються. Кожний стиль мовлення володіє значним запасом фразеологізмів. Стилістичні функції фразеологізмів залежать і від джерел їх походження. На цій підставі фразеологізми поділяються на три групи: розмовно-побутові, народнопоетичні і книжні.

Книжні фразеологізми виникли на писемній (книжній) основі і найчастіше використовуються в книжних стилях. До книжних фразеологізмів належать крилаті слова і вирази - сталі словесні формули, що є повторенням влучних висловів письменників, філософів, учених, державних діячів. Наприклад: мертві душі (за назвою твору М.В.Гоголя), ахіллесова п’ята (з грецької міфології), лебедина пісня (староримський вислів), путівка в життя (від назви кінофільму), людська комедія (О. де Бальзак) та ін. 

До книжних фразеологізмів належать також термінологічні словосполучення, поява яких зумовлена постійним розвитком різних галузей науки, культури, техніки. Ці фразеологізми найчастіше використовуються в науковому, діловому і публіцистичному стилях. У творах художньої літератури вони вживаються рідко. Термінологічні словосполучення, як і інші групи фразеологізмів, означають одне поняття і в мовленні виступають як готовий вислів, що не членується: коротке замикання; адамове яблуко; мічені атоми; узяти в лапки; питома вага; вийти на фінішну пряму; тримати руку на пульсі; міжнародний клімат тощо.

Фразеологізми є одним з невичерпних джерел багатства і виразності мовлення, але вимагають доречного вживання. Тому треба уникати помилок типу мати роль (треба - відігравати роль), вантаж спогадів (треба — тягар спогадів), приймати участь (треба — брати участь), втирати очі (треба — замилювати очі). Запас фразеологізмів й уміле їх використання робить наше мовлення багатим, виразним та оригінальним.

8.2. Фразеологізми та стійкі словосполучення у діловому мовленні. Переклад стійких словосполучень з мови на мову

У писемному діловому мовленні, зокрема в офіційних документах, вживання фразеологізмів не допускається. Усне ж ділове мовлення (наприклад, публічний виступ, доповідь) фразеологізми роблять більш яскравим, виразним, показують рівень культурного розвитку мовця, його ерудицію. Так, наприклад, при зустрічі на вищому рівні керівників двох держав обов’язковими під час обміну промовами є використання принаймні двох прислів’їв і двох крилатих висловів національних діячів культури протилежної сторони. Тим самим мовець показує свою обізнаність з традиціями, культурою цього народу, а отже – і повагу до нього.

Близько до фразеологізмів стоять мовні кліше, які теж починають функціонувати як мовні одиниці. Їх поява пов’язана з частотністю і повторюваністю ситуацій. Такі сполуки слів перетворюються у стандартні, готові формули мови: юридична особа; заробітна плата; валовий національний продукт; чинне законодавство; входити в коло інтересів; екстремальна ситуація; користуватися великим попитом; плинність кадрів; ринкові відносини; ринкові реформи та ін. Слід застерегти, що використання мовних кліше не за призначенням породжує мовні штампи там, де необхідно показати індивідуальність авторської мови.

8.3. Лексикографія. Роль словників при складанні ділових паперів

Одного разу в міжміському електропоїзді їхав немолодий уже громадянин. Щоб не так було нудно їхати, читав якусь книжку. Видно було по всьому, що книжка цікава, бо той чоловік досить часто вигукував: “Ну хто б міг подумати?”, “Ха-ха-ха, а я й не знав цього”, “Ну ти скажи, хто б здогадався”… Нарешті, під’їхали до станції, на якій йому треба було виходити. Заінтриговані сусіди по купе спитали, що то таке цікаве він читав? Виявляється, словник.

Отож, як писав видатний поет і вчений М.Т.Рильський:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля.

Словники відображають культуру мови народу і сприяють її нормалізації. Вони є багатим джерелом її вивчення, зокрема правил написання, вимови, добору слова.

“Жодна із слов’янських націй не змогла б розвинути свою поліфункціональну літературну мову, якби в період національного відродження в ХІХ – на початку ХХ століття до справи не взялися словникарі й граматисти”, - вважає доктор філологічних наук, професор Л.Пустовіт .

Словникарство в Україні має багатовікову історію. Побіжно згадаємо хоча б деякі із словників.

Із введенням християнства та запровадженням церковнослов’янської мови при перекладах євангельських текстів вміщувались невеликі словнички з поясненням тих чи інших слів. У 1596 р. з’являється словник Лаврентія Зиновія Тустановського, в якому пояснюються понад тисячу церковнослов’янських слів словами тодішньої книжної мови, до складу якої входило дуже багато слів української народної мови. У 1627 р. – словник Памви Беринди “Лексикон словеноруський” з поясненням церковнослов’янських слів книжною мовою тодішніх українських письменників.

У XVIII ст. мовотворчий процес на основі старослов’янської мови було перервано у зв’язку зі зміною політичного становища України. Нова українська літературна мова зароджувалась на основі народнорозмовної мови за політичної (державної) роз’єднаності української території, що пізніше мало не призвело до роз’єднання й мовно-літературного процесу. Із появою “Енеїди” І. Котляревського починається новий період українського національного відродження, відновлюється процес активного творення української писемної мови на основі народної, яка усвідомлюється як окрема самобутня мова української нації.

Змінюються і словники: якщо раніше церковнослов’янська лексика трактувалася українською книжною мовою, то тепер навпаки - слова української мови вважалися достойними пояснення слов’янською церковною мовою.

Як говорили древні: чия мова – того й влада. В умовах України це висловлювання має звучати навпаки: чия влада – того й мова. Тому пізніше, у зв’язку з тим, що Україна не мала своєї державності, у словниках українські слова пояснювалися мовою державної нації. Так до першого видання “Енеїди” було додано “Собраніє Малороссійскихъ словъ” на 23 сторінках - біля тисячі українських слів з коротким поясненням їх російською мовою.

Такий же характер носив і “Краткій малороссійскій словарь”, включений до “Грамматики малороссійскаго нарђчія” Павловського, виданої 1818 р. у Санкт-Петербурзі, в якій обґрунтовувались властивості української мови, описувались основні фонетичні й граматичні риси нової української літературної мови, наводилися текстові зразки, при тому застосовувався фонетичний правопис. Словник містив 1130 слів, а також пояснення деяких “фраз, пословиц и приговорок”.

Надалі зростає інтерес до української мови. З середини ХІХ ст. (1851, 1853, 1854 рр.) у “Черниговскихъ губернскихъ вђдомостяхъ” публікуються зібрані слова народної мови, 1855 р. з’являється “Словарь малоруського наречия” А. Афанасьєва-Чужбинського (робота зупинилась на букві З), 1861 р. – “Словарь малороссійскихъ идіомовъ” М. Закревського, 1862 р. – “Чабанський словарь” Я. Кухаренка, 1864-1879 рр. виходять декілька словників місцевих діалектів І. Верхратського (Галичина), 1865, 1867 - словники М. Петрушевича й О. Партицького (теж Галичина), 1870 р. – “Słowniczek prowincyonalizmόw Podolsich” (Краків), 1874 р. – “Опытъ русско-украинского словаря” М. Левченка, 1877 р. у VII т. “Трудов” Чубинський публікує діалектологічні матеріали. У 80-90-х рр. журнал “Кіевская Старина” вміщує ряд лексикографічних матеріалів, серед яких праці М. Сумцова, О. Потебні, І. Манжури та ін.   

У 1907-1909 рр. побачив світ чотиритомний “Словарь української мови” Б. Грінченка, про який В. Сімович писав “Се праця капітальна. На ній будуть опиратися всі дослідники мови, нею будуть користуватися всі ті, що схотять укладати словник. Отсим словарем зискав собі Грінченко невмирущу славу” .

У Передмові до свого словника Б.Д. Грінченко, зокрема, згадує і доробок І. Манжури: «Очень ценны «Слова записанныя в … Екатериносл. губ.» и помђщенныя И.И. Манжурою въ его «Сказкахъ» (Харьк. 1890)».

У 70 рр. було видано 11-томний Словник української мови.

Після проголошення Україною своєї незалежності значно активізувалась робота по створенню словників.

Усі словники поділяють на спеціальні словники понятійно-довідкового характеру – енциклопедичні і словники власне мовні – лінгвістичні (або філологічні). В енциклопедичних словниках пояснюється зміст, характер і сутність предметів, явищ.

У лінгвістичних словниках об’єктом розгляду є слово як одиниця мови. Лінгвістичні словники поділяються на одномовні і перекладні. Одномовні, у свою чергу, поділяються на: тлумачні, міжслівних зв’язків (синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів).

Серед одномовних словників найбільш вагомими є  тлумачні  словники, в яких пояснюється значення слів, подаються їх основні мовні характеристики – граматичні ознаки, наголос, написання, розкриваються стилістичні можливості та деякі особливості сполучуваності з іншими словами. Різновидами тлумачних словників є також словники іншомовних слів, одномовні термінологічні словники (вони тяжіють до енциклопедичних).

Термінологічні словники містять визначення слова-терміна і відомості про використання його в певній системі знань. Серед словників, якими мають послуговуватись у роботі студенти економічної та фінансової сфери, необхідно назвати такі:

- Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Фінансовий словник. – К.: Знання, 2000. – 588 с., (містить понад 3 500 понять зі сфери фінансово-кредитних відносин та грошового обігу);

- Большой экономический словарь / Под ред. А.Н.Азриэляна. – М.: Институт новой экономики, 2002, - 1280 с. (містить 24 800 термінів, що стосуються всіх напрямків економіки. На жаль, україномовного словника такого типу у нас досі ще немає).

Широко використовуються довідково-лінгвістичні словники – орфографічні, орфоепічні, етимологічні, фразеологічні, словники складних випадків слововживання тощо.

Орфографічні словники подають нормативне написання слів, мають велике значення для розвитку культури писемного мовлення.

Орфоепічні словники містять інформацію про літературну вимову та наголос слів, допомагають удосконаленню усного мовлення.

В етимологічному словнику пояснюється походження слів, розкривається їх первинне значення, історичний розвиток.

Фразеологічні словники вміщують насамперед цілісні звороти (фразеологізми, крилаті слова, афоризми, ідіоми та ін.). Пояснюється значення стійкого сполучення слів, особливості вживання, походження, можливості варіювання в мовленні.

8.4. Професійна лексика

“За ставленням кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень, але й про її громадську цінність”, - вважав К.Паустовський. Українська мова зараз значно розширює сферу свого функціонування. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин. Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов’язана з виробництвом, з його галузями і процесами, вона – елемент соціальної сфери.

Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної і політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з піднесенням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови.

Кожен спеціаліст повинен володіти насамперед літературною мовою, знати її норми, а також опанувати ділову лексику. Крім того, загальновідомо, що не можна бути хорошим спеціалістом без знання мови своєї професії. Отже, знати мову своєї професії – це вільно володіти лексикою свого фаху, нею послуговуватися. Мовні знання – один з основних компонентів професійної підготовки. Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватись у ситуації на виробництві та в безпосередніх ділових контактах.

8.5. Поняття про терміни. Основні вимоги до терміна: загальний огляд

У сучасних умовах значно зросла роль спеціальної лексики. Вона є джерелом інформації, засобом прискорення НТР та успішного оволодіння спеціальністю.

Наукові поняття визначаються спеціальними словами – термінами. Термін – це слово або усталене словосполучення, яке має чітко окреслене наукове чи спеціальне поняття якої-небудь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя. Отже, терміни фігурують лише в лексиці фахової мови, а не в лексиці тієї або іншої мови взагалі; у лексиці фахової мови терміни є засобом для позначення спеціальних понять; терміни є елементами термосистем, що відображають теорії, якими описуються відповідні сфери.

Серед найважливіших ознак терміна виділяють такі:

- тенденція до однозначності;

- точність семантики (значення слів та словосполучень);

- стилістична нейтральність та відсутність експресивності;

- номінативність, наявність дефініції (визначення);

- системність (зв’язок з іншими термінами даної предметної сфери).

Таким чином, на відміну від загальнолітературної, мова професійного спілкування вимагає однозначності тлумачення основних ключових понять, зафіксованих у термінах. 

8.5.1. Терміни у діловому мовленні 

Ділове мовлення має свою термінологію, яка використовує як власні слова: довідка, наказ, указ, справа, справочинство, заходи, так і запозичення з інших мов: бланк, план, телеграма, факс, ксерокопія. Значення термінів зафіксовані у державних стандартах, термінологічних словниках, довідниках.

Кожен закон, прийнятий Верховною Радою, в обов’язковому порядку містить визначення використаних у ньому термінів.

8.5.2. Фахова термінологія

Знання фахової термінології є однією з основних умов фахового становлення й зростання спеціаліста, успішної його діяльності в обраній галузі народного господарства та в суспільному житті. При засвоєнні фахової термінології важливо чітко знати лексичне значення слова чи словосполучення і правильно, доцільно їх використовувати. До фінансової термінології увійшли слова як власні, так і запозичені з інших мов.

Акція  (франц. action від лат. actio – дія, дозвіл,)  цінний папір, що свідчить про внесення певного паю в акціонерне підприємство і дає власникові право на дивіденд.

Амортизація – (лат. amortisatio – погашення, mors (mortis) – смерть) – по суті – безсмертя капіталу (а – заперечна частка, mortis – смерть); зараз означає поступове зношування основних фондів (обладнання, будинків, споруд), перенесення їхньої вартості частинами на вартість виробленої продукції; поступове погашення боргу шляхом періодичних внесків або викупу зобов’язань; зменшення цінності майна, обкладеного податком; визнання боргового зобов’язання недійсним внаслідок його втрати, викрадення тощо.

Банкрут – (від італ. banko – лава, конторка, стіл міняйла та rotto – розбитий), тобто коли міняйло зазнавав невдач, клієнти розбивали його лавку чи конторку: не вмієш – не берись. Зараз слово вживається у таких значеннях: 1) боргова неспроможність, припинення платежів за борговими зобов’язаннями; 2) переносно - неспроможність, крах планів, провал, розорення, нездатність виконати взяті зобов’язання.

Бюджет – (від франц. та англ. budget – сумка) 1) затверджений у законодавчому порядку розпис доходів і видатків держави, адміністративно-територіальної одиниці на певний період; 2) план доходів і видатків установи, підприємства або окремої особи на певний період.

Бізнес (від англ. business – справа, угода, біржова операція, комерція) – підприємницька діяльність, що дає прибуток.

Валюта (від лат. valeo та італ. valuta - коштую) – 1) грошова одиниця країни; 2) тип грошової системи, що діє в країні (золота, срібна, паперова);       3) іноземні гроші, а також векселі, чеки тощо, що використовують у міжнародних розрахунках.

Дивіденд (від лат. dividendum – те, що треба розділити) – частина прибутку акціонерних товариств, яку щорічно розподіляють між акціонерами за акціями.

Економіка (від грецьк. житло і закон) – 1) історично визначена сукупність суспільно-виробничих відносин; 2) господарче життя, стан господарства країни, регіону; 3) структура і фінансово-матеріальний стан якої-небудь галузі господарської діяльності, господарська і фінансова діяльність.

Інспекція – (лат. inspectio - спостереження, розгляд) – система нагляду за правильністю дій, за виконанням встановлених правил різними установами, підприємствами з ужиттям заходів для виправлення недоліків і здійснення впливу стосовно порушників цих правил; органи нагляду.

Конкурент – (від лат. concurrere – бігти разом) особа (юридична, фізична), що суперничає в будь-якій сфері діяльності з іншою.

Кошторис – власне слово. Основний плановий документ для фінансування бюджетних установ, обчислення витрат на виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг тощо.

Мито  - слово, успадковане з давньоруської мови від митарити – мучити.  Зараз означає податок, сплачуваний за перевезення товару через кордон.

Міністр – (франц. ministre, від лат. ministere - слуга) – посадова особа, що є членом уряду і очолює міністерство.

Пай – (від турецьк. рау – частина, жереб) – частина, частка участі, внесок в акціонерне товариство, кооперативне господарство або підприємство.

Підприємець – 1) той, хто володіє промисловим, торговельним і т. ін. закладом; 2) організатор вигідних справ, прибуткових операцій.

Прейскурант – (від нім. preis - ціна і франц. сourant - поточний) довідник цін на товари і послуги.

Ревізія – (від лат. revisio - перегляд) – вивчення діяльності певної установи чи посадової особи з метою перевірки правильності й законності дій.

Скарб – власне слово. 1) коштовності, гроші, цінні речі; 2) закопані в землю чи приховані іншим способом цінності (гроші, золото, коштовне каміння тощо) і предмети, що становлять музейну цінність, а власник яких невідомий чи втратив на них право.

Філіал – (лат. filialis - синівський) – відділення окремого підприємства або установи. 

Фінанси (від франц. finance та лат. finantia - платіж) – система грошових відносин тієї чи іншої держави; особлива сфера економічної діяльності держави і підприємств.

8.5.3.Професіоналізми

Професіоналізми – це слова і мовленнєві звороти, характерні для мови людей певних професій. Оскільки професіоналізми вживаються на позначення спеціальних понять лише у сфері тієї чи іншої професії (ремесла, промислу), вони не завжди відповідають нормам літературної мови. Мета професіоналізмів – спростити спілкування.

Професіоналізми виступають як неофіційні синоніми до термінів. На відміну від термінів, професіоналізми не становлять цілісної системи. Якщо терміни – це, як правило, абстрактні поняття, то професіоналізми – конкретні, тому що детально диференціюють ті чи інші предмети, якості, що безпосередньо пов’язані зі сферою діяльності відповідної професії.

Наприклад, для працівників банківсько-фінансової сфери: зняти касу, підбити (прикинути) баланс, запроцентувати, задебетувати тощо. Професіоналізми використовуються також літераторами з метою створення професійного колориту, відтворення певного професійного середовища у своїх творах. У писемному діловому мовленні вживання професіоналізмів небажане. 

? Питання для перевірки засвоєного матеріалу

  1.  Що називають фразеологізмами?
    1.  Де найчастіше вживають фразеологізми і з якою метою?
    2.  Що є джерелом української фразеології?
    3.  Що вивчає наука лексикографія?
    4.  Що ви знаєте з історії словникарства в Україні?
    5.  Які ви знаєте типи словників?
    6.  Як побудовано словники?
    7.  Чому важливо уміти користуватися словниками?
    8.  На що треба звертати увагу при перекладі тесту з однієї мови на іншу?
    9.  Що означає знати мову професії?
    10.  Які шляхи збагачення професійної лексики?
    11.  Що таке термін? Які вимоги висуваються до термінів?
    12.  Що спільного і що відмінного у професіоналізмів і термінів?
    13.  Чому у писемному діловому мовленні не рекомендується вживання професіоналізмів?


ВИКОРИСТАНА література

  1.  Андреєва І.П. Діалектні особливості мови творів В.К.Чапленка // Східнослов’янські мови в їх історичному розвитку: Зб. наук. праць, присв. пам’яті проф. С.П.Cамійленка. – Запоріжжя: ЗДУ, 1996. част. ІІ.
  2.  Андрієнко Л.О. Генеза поетичної метафори бароко // Мовознавство. – 1996. - №23. – С.41.
  3.  Андрухович Ю. Орім свій переліг ...і сіймо слово // Урок української. - 2001. - № 7. – С. 3
  4.  Антонечко-Давидович Б.Д. Як ми говоримо – К., Либідь, 1991.
  5.  Березовський І. Поетична творчість Івана Манжури // Манжура І. Твори. – К.: Дніпро, 1980. – С.6.
  6.  Білоцерківець Н. БУ-БА-Бу та ін., або дещо про український поетичний авангард // Літературна панорама. — К., 1990.
  7.  Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навчальний посібник. – К., 1999.
  8.  Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред.. В.Т.Бусел. – К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. – 1440 с.
  9.  Виговська А.В. Розвиток аграрної символіки в українській літературній мові. // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. – К., Київський національний університет ім.Т.Шевченка, 2002. Вип.VIC. 123-128
  10.  Возняк М. Історія української літератури: Навчальне видання. У 2 кн. – Львів: Світ, 1994.
  11.  Гнатюк Ю. Авантюрний роман і подолання ідолів // Андрухович Ю. Рекреації: Романи: Українська модерна проза. - К., 1997. –
    С. 5-26.
  12.  Головащук С.І. Українське літературне слововживання: Словник-довідник. – К., 1995.
  13.  Грицено Т.Б. Українська мова та культура мовлення: Навчальний посібник для студентів аграрних вищих навчальних закладів та коледжів. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 536 с.
  14.  Грінченко Б. Предисловие // Словарь української мови. Т. 1. –
    С. ХІІ.
  15.  Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. – К.: Либідь, 1994.
  16.  Довженко О. Україна в огні: Кіноповість. Щоденник. – К., Рад. Письменник, 1990. – С.409.
  17.  ДСТУ 4163-2003: Вимоги до оформлювання документів.
  18.  Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності: Стилістика і культура мови. – К., 1999.
  19.  Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Femina, 1995. – 686 с.
  20.  Жилко Т.Ф. Питання аналізу мови художніх творів // Вивчення мови художніх творів. _ К.: Рад. Школа, 1955.
  21.  Жулинський М. Подих третього тисячоліття. — Луцьк, 2000.
  22.  Жулинський М. Слово і доля: Навчальний посібник. – К.: А.С.К., 2002. – 640 с.
  23.  Забужко О. Notr Dame dUkraine: Українка в конфлікті міфологій. – К.: Факт, 2007. – С.639.
  24.  Забужко О. Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика. – 3-є вид., доповн. - К.: Факт, 2006. – 352 с.
  25.  Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Фінансовий словник. – К.: Знання, 2000. – 588 с.
  26.  Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки про мови в Українській РСР / Українська мова і література в школі. – 1990. - № 5. – С. 3-10.
  27.  З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій. – К.: Рад. Письменник, 1991. – 494 с.
  28.  Зубков М.Г. Мова ділових паперів: Комплексний довідник. – Харків: Фоліо; Майдан, 1999. – 288 с.
  29.  Зубков М. Сучасна українська ділова мова: Підручник для вищих навчальних закладів. – 4-те вид., доповнене. – Харків: Торсінг, 2003 – 448 с.
  30.  Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич, “Відродження”, 1992. – 144 с.
  31.  Ільницький М. Іван Драч: Нарис творчості. – К.: Рад. Письменник, 1986. – 221 с.
  32.  Історія української літератури ХІХ століття: Навч. посібник / За ред. М.Т. Яценка: У 3 кн. – К.: Либідь, 1997.
  33.  Історія української літератури ХХ століття: Навч. посібник: /За ред. В.Г.Дончика: У 2 кн. - К.: Либідь, 1993.
  34.  Караванський С. Секрети української мови. – К., 1994.
  35.  Карбованих слів володар. Спогади про Миколу Бажана / Упоряд. Н.В.Бажан-Лауер. – К.: Дніпро, 1988. -517 с.
  36.  Коваль А.П. Ділове спілкування. - К.: Либідь, 1992.
  37.  Кононенко П.П. Українська література: Проблеми розвитку: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1994. – 336 с.
  38.  Крекотень В.І. Українська література XVII ст. // Українська література XVII ст.: Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. – К.: Наук. думка, 1987. – С. 5-24.
  39.  Культура української мови: Довідник /За ред. В.М. Русанівського. - К.: Либідь, 1990. – 304 с.
  40.  Лавріненко Ю. Клярнетичний символізм: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. У 3-х книгах. Книга 1. – К.: Рось, 1994. – С. 588-596.
  41.  Лавріненко Ю Микола Бажан // Українське слово: Хрестоматія української літератури і критики ХХ ст. — Т. 2. — К., 1994. – С. 468 – 473.
  42.  Літературознавчий словник-довідник/ Р.Т. Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.
  43.  Літературний процес 90-х років XX століття // Українська мова та література, 2000. — № 22.
  44.  Малигіна Л.І. Вплив тоталітарного режиму на творчу особистість поета. П. Тичина // Філософія. Культура. Життя. - 2002. - № 12. – С. 82-105
  45.  Маринкевич С.М. Стильові домінанти поезії Тодося Осьмачки: Монографія. - Дніпропетровськ, ДДФА, 2007. – 129 с.
  46.  Масенко Л. (У)мовна (У)країна. – К.: Темпора, 2007. – 88 с.
  47.  Мацько Л., Сидоренко О. Мовотворчість Лесі Українки//Дивослово. – 2002. - №3. – С. 14-16.
  48.  Мацько Л. Пантелеймон Куліш в історії української літературної мови. // Дивослово. – 2000. - № 8. – С. 21-25.
  49.  Мацюк З.О., Станкевич Н.І. Українська мова професійного спрямування: Навчальний посібник. – К.: Каравела, 2005. – 352 с.   
  50.  Мєстєчін Г. ...І храм утвердиш, і душу врятуєш // Освіта України, 13 березня 1996 р.
  51.  Микитась В.Л. Українська література ХІV - ХVІ ст.// Українська література ХІV - ХVІ ст. - К.: Наукова думка, 1988. – С. 5-28.
  52.  Мишанич О.В. Українська література ХVІІІ ст.// Українська література ХVІІІ ст. К.: Наукова думка, 1983.
  53.  Міщенко В. Ночі Донеччини сині…//Літературна Україна, 6 січня 1998 р.
  54.  На могилу Бориса Грінченка. Три промови, виголошені В.Сімовичем, доктором З.Кузелею і доктором М.Кордубою на жалібній академії дня 22 мая 1910 року в Чернівцях. – Чернівці, 1910. – С. 14.
  55.  Неділько В.Я. Василь Стус. Доля. Життя. Поезія//Українська мова і література в школі. - 1992.—№2.—С.32-37.
  56.  Несисюк О. «Енеїда» І. Котляревського та «Рекреації» Ю. Андруховича як знакові твори української літератури// Українська мова та література. – 2000. - №42 . – С. 1-2.
  57.  Павлишин М. Що перетворюється в «Рекреаціях» Юрія Андруховича // Сучасність. – 1993. - №12. – С. 115-127.
  58.  Пазяк О, Кисіль Г. Українська мова і культура мовлення. – К., 1995.
  59.  Панченко В. «...І думав я не тільки те, що написав у книжках» (Перечитуючи молодого Юрія Яновського)// Дивослово. – 1994.- №4. – С. 9-15
  60.  Плющ П.П. Українська літературна мова другої половини ХІХ – початку ХХ ст., шляхи її розвитку і специфіка її. – К.: Вид-во АН УРСР, 1958. – 52 с.
  61.  Полєк В.Т. Історія української літератури Х-ХII століть: Навч. посібник – К.: Вища школа, 1994. – 142 с.
  62.  Полюга Л.М. Перший українськомовний фінансовий словник // Фінанси України. – 1996. - № 12. – С. 95-97.
  63.  Пономарів І.Д. Стилістика сучасної української літературної мови: Підручник. – 3-тє вид., переробл. і доповн. – Тернопіль, 2000.
  64.  Поповський А.М. Мова фольклору та художньої літератури Південної України ХІХ – початку ХХ ст.: Навч. посібник. – Дніпропетровськ, ДНУ, 1987. – 84 с.
  65.  Практичний посібник з наукового мовлення / І.Є. Намакштанська та ін. – Макіївка, 2002.
  66.  Процюк С. Лицарі стилосу та кав'ярень: Есе про дев'яностиків. — К-, 1996.
  67.  Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. — Львів: Сполох 2001. —С. 3.
  68.  Російсько-український та українсько-російський словник фінансової термінології. - Х.: Прапор, 1997. – 400 с.
  69.  Сербенська О.А. Культура усного мовлення. Практикум: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 216 с.
  70.  Сковорода Г. Повне зібрання творів. – К., 1973. – Т. 1.
  71.  Скрекотень В.І. Українська література ХVІІ ст.// Українська література ХVІІ ст. -К.: Наукова думка, 1987.
  72.  Словник іншомовних слів /За ред. О.С. Мельничука. - К.: Голов. ред. УРЕ, 1985.
  73.  Словник синонімів української мови: В 2 т. / А.А.Бурячок, Г.М.Гнатюк, С.І.Головащук та ін.. – К.: Наук. думка, 2001.
  74.  Словник труднощів української мови. - К.: Радянська школа, 1989. – 336 с.
  75.  Статєєва В. Українські письменники про проблеми літературної мови та мовознавства кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Ужгород: Патент, 1997. – 408 с.
  76.  Стельмахович М. Український мовленнєвий етикет // Народознавство. — 1997. — № 38. — С. 3.
  77.  Стріха М. «Імітація» Євгенії Кононенко як дзеркало доби імітацій / Мізантропка. – 2007. – Травень, 27.
  78.  Стус Д. Життя і творчість Василя Стуса.—К.:МП Фотовідеосервіс, 1992.
  79.  Сулима М.М. Елементи поетики бароков українській поезії 20-х років // Радянське літературознавство. 1988. - №6. – С. 20.
  80.  Сучасна українська літературна мова /За ред. Г. Пономаріва. – К.: Либідь, 1997. 
  81.  Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П. Грищенка. – К.: Вища шк., 1997.
  82.  Ткаченко О. Українська мова і мовне життя світу. – К.: Спалах, 2004.
  83.  Томан І. Мистецтво говорити / Пер. З чеськ. – 2-ге вид., К., 1989.
  84.  Українська література XVII ст.: Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. – К.: Наук. думка, 1987. – 606 с.
  85.  Українська літературна енциклопедія: У 3 т. – К.: Українська енциклопедія, 1995.
  86.  Українська мова за професійним спрямуванням: Навчально-методичний посібник /Уклала Л.І.Малигіна. – Дніпропетровськ, ДДФА, 2006. – 234 с.
  87.  Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциту/ Упоряд.: Л. Масенко та ін. – К.: Вид. Дім “Києво-Могилянська академія”, 2005. – 399 с.
  88.  Українська поезія. Середина XVII ст. – К., 1992. – С. 116.
  89.  Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. У 3-х т. – К.: Рось, 1994.
  90.  Ушкалов Л. Дзеркало Оксани Забужко // Забужко О. Друга спроба: Вибране. –К.: Факт. - С. 7-16.
  91.  Фаріон І. У фортеці Шевченкової мови // Дивослово. – 2002. - № 5.
  92.  Фаріон І. Франкова візія історії української мови (ХІ- ХVІІІ ст.) // Дивослово. – 2002. - № 5.
  93.  Харчук Р. Покоління постепохи. Проза //Дивослово. — 1998. — № 1.
  94.  Хватова С., Онуфрієнко Г. Ґенеза української мови у гіпотезах та концепціях мовознавців ХІХ – ХХ століть // Персонал. - 2006. - № 11. – С. 40-45; № 12. – С. 36-41.
  95.  Чак Є. Складні випадки українського слововживання. – К.: Рад. школа, 1969.
  96.  Чижевський Д.І. Історія української літератури та літературної критики ХХ ст.: У 4 кн. – К.: Рось, 1995.
  97.  Шевчук С.В. Ділове мовлення: Модульний курс - К.: Літера, 2005. – 446 с.
  98.  Януш Я. Роль Михайла Старицького у розвитку літературної мови // Дивослово. – 2002. - №7. – С. 14-15.
  99.  Яременко В. До всіх народів і до всіх віків / Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.  У 3-х кн. – Кн. 1. – К.: Рось, 1994. – С. 25-31.
  100.  Яценко М.Т. Українська романтична поезія 20-60 рр. (ХІХ ст.)// Українські поети-романтики. - К.: Наукова думка, 1987.


Навчальна література

Лівенко Ірина Миколаївна

Малигіна Лариса Іванівна

Косенко Оксана Сергіївна

Українська мова

Опорний конспект лекцій

У 45

Українська мова: Опорний конспект лекцій для студентів денної форми навчання за галуззю знань 0305 «Економіка та підприємництво», напрямів підготовки 6.030508 «Фінанси і кредит», 6.030504 «Економіка підприємства», 6.030505 «Управління персоналом та економіка праці»./ Уклали І.М.Лівенко, Л.І.Малигіна, О.С.Косенко. – Дніпропетровськ: ДДФА, 2008. – с. 132.

Опорний конспект лекцій розроблений за програмою з навчальної дисципліни «Українська мова», затвердженою ректором Дніпропетровської державної фінансової академії у 2007 році, і має на меті надання допомоги студентам в отриманні необхідної системи знань з дисципліни “Українська мова”. Він містить лекції (виклад теорії), питання для перевірки засвоєного матеріалу, список рекомендованої літератури.

ББК 81.2 Укр-9

УДК 811.161.2’276.11(075.8)

Підписано до друку                            Формат 80 х 108 1/32 Папір крейдяний

Умов. друк. арк. 6,9  Обл.- від. арк. 9,5 Тираж ____  Замовлення ________

_______________________________________________________________

РВВ ДДФА Дільниця оперативного друку. Св. Держкомітету інформ. політики, телебачення та радіомовлення сер. ДК 2126 від 17.03.2005 р.

Видавець і виготівник: Дніпропетровська державна фінансова академія, вул. Аржанова, 12, м. Дніпропетровськ, 49083


МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

 Дніпропетровська державна

        фінансова академія

УКРАЇНСЬКА МОВА

Опорний конспект лекцій

Дніпропетровськ – 2008

1 Мацюк З.О., Станкевич Н.І. Українська мова професійного спілкування: Навчальний посібник. – К.: Каравела, 2005

2 Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування. — Львів: Сполох 2001. —С. 3.

3 Стельмахович М. Український мовленнєвий етикет // Народознавство. — 1997. — № 38. — С. 3.

4 Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич, “Відродження”, 1992. – С.18-19.

5 Наприкінці свого життя О.Довженко писав у своєму «Щоденнику» 07 листопада 1956 р.: «На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі … Не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу – вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже не має ціни. Яка нечувана аморальність!... Який жорсткий обман… І жаль, і сором» (Довженко О. Україна в огні: Кіноповість. Щоденник. – К., Рад. Письменник, 1990. – С.409.)

6 Літературознавчий словник-довідник/ Р.Т. Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – С. 178-179.

7 Андрієнко Л.О. Генеза поетичної метафори бароко // Мовознавство. – 1996. - №23. – С.41.

8 Українська поезія. Середина XVII ст. – К., 1992. – С. 116.

9 Там само. – С. 231.

10 Там само. – С. 313.

11 Там само. – С. 86.

12 Там само. – С. 69.

13 Сковорода Г. Повне зібрання творів. – К., 1973. – Т. 1. – С. 62.

14 Українська література XVII ст. – К., 1987. – С. 245.

15 Там само. – С. 244.

16 Українська поезія. Середина XVII ст. – К., 1992. – С. 37.

17 Виговська А.В. Розвиток аграрної символіки в українській літературній мові. // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. – К., Київський національний університет ім.Т.Шевченка, 2002. Вип.VI – C. 123-128.

18 Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – С. 509.

19 Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – С. 699-700.

20 Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І.Ковалів та ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – С. 634-635.

21 Мацько Л. Пантелеймон Куліш в історії української літературної мови. // Дивослово. – 2000. - № 8. – С. 21-25.

22 Яременко В. До всіх народів і до всіх віків / Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.  У 3-х кн. – Кн. 1. – К.: Рось, 1994. – С. 25-31.

23 Януш Я. Роль Михайла Старицького у розвитку літературної мови // Дивослово. – 2002. - №7. – С. 14-15.

24 Мацько Л., Сидоренко О. Мовотворчість Лесі Українки//Дивослово. – 2002. - №3. – С. 14-16.

25 Лавріненко Ю. Клярнетичний символізм: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. У 3-х книгах. Книга 1. – К.: Рось, 1994. – С. 588-596.

26 Сулима М.М. Елементи поетики бароков українській поезії 20-х років // Радянське літературознавство. 1988. - №6. – С. 20.

27 Виговська А.В. Розвиток аграрної символіки в українській літературній мові. // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. – К., Київський національний університет ім.Т.Шевченка, 2002. Вип.VI – C. 123-128.

28 Історія української літератури ХХ століття: Навч. посібник: /За ред. В.Г.Дончика: У 2 кн. - К.: Либідь, 1993. - С. 407.

29 Лавріненко Ю Микола Бажан // Українське слово: Хрестоматія української літератури і критики ХХ ст. — Т. 2. — К., 1994. – С. 468 – 473.

30 Панченко В. «...І думав я не тільки те, що написав у книжках» (Перечитуючи молодого Юрія Яновського)// Дивослово. – 1994.- №4. – С. 9-15

31 Несисюк О. «Енеїда» І. Котляревського та «Рекреації» Ю. Андруховича як знакові твори української літератури// Українська мова та література. – 2000. - №42 . – С. 1-2.

32 Павлишин М. Що перетворюється в «Рекреаціях» Юрія Андруховича // Сучасність. – 1993. - №12. – С. 115-127.

33 Гнатюк Ю. Авантюрний роман і подолання ідолів // Андрухович Ю. Рекреації: Романи: Українська модерна проза. - К., 1997. – С. 5-26.

34 Гнатюк Ю. Авантюрний роман і подолання ідолів // Андрухович Ю. Рекреації: Романи: Українська модерна проза. - К., 1997. – С. 17.

35  Там само, с. 18.

36 Ушкалов Л. Дзеркало Оксани Забужко // Забужко О. Друга спроба: Вибране. –К.: Факт. - С. 7-16.

37 Забужко О. Notr Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. – К.: Факт, 2007. – С.639.

38 Стріха М. «Імітація» Євгенії Кононенко як дзеркало доби імітацій / Мізантропка. – 2007. – Травень, 27.

39 Березовський І. Поетична творчість Івана Манжури // Манжура І. Твори. – К.: Дніпро, 1980. – С.6.

40 На могилу Бориса Грінченка. Три промови, виголошені В.Сімовичем, доктором З.Кузелею і доктором М.Кордубою на жалібній академії дня 22 мая 1910 року в Чернівцях. – Чернівці, 1910. – С. 14.

41 Грінченко Б. Предисловие // Словарь української мови. Т. 1. – С. ХІІ.

42 З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій. – К.: Рад. Письменник, 1991. – 494 с.

43 Історія української літератури. ХХ століття. У 2-х кн. Кн І.: 1910-1930-ті роки: Навч. Посібник. – К: Либідь, 1994. – С. 520-533.

44 Андреєва І.П. Діалектні особливості мови творів В.К.Чапленка // Східнослов’янські мови в їх історичному розвитку: Зб. наук. праць, присвячених пам’яті проф. С.П.Cамійленка. – Запоріжжя: ЗДУ, 1996. част. ІІ.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

53344. Изготовление из бумаги макетов архитектурных сооружений. Творческий проект 351.5 KB
  Поэтому предлагаю выполнять полуобъемные макеты которые просты и удобны в изготовлении. Такие макеты удобны тем что их можно переносить и хранить в тетради в книге они не мнутся и хорошо складываются. Можно пофантазировать и готовые макеты скомпоновать между собой склеить. На уроках изобразительного искусства и художественной культуры можно выполнять подобные макеты нескольких видов разделив класс на группы.
53345. Сценарій спортивно – розважальної гри «Хрестики – Нулики» 91 KB
  Вчитель фізкультури у початкових класах Сценарій спортивно – розважальної гри Хрестики – Нулики Мета: розвивати у дітей рухові здібності увагу кмітливість уміння швидко реагувати на поставлені запитання і чітко давати відповідь; виховувати почуття дружби взаємоповаги та взаємо підтримки – один за всіх всі за одного; зміцнювати здоров’я дітей. Загальні відомості про гру Хрестикинулики†матеріал взято з Вкіпедії Хрестикинулики – гра для двох гравців. Тому у хрестикинулики частіше всього грають малі діти. Існує 26 830 можливих...
53346. Історичне значення запровадження християнства 48.5 KB
  Історичне значення запровадження християнства Очікуванні результати: визначити історичні корені хрещення Київської Русі; визначити значення хрещення для історії держави та людства; розвивати вміння логічного мислення; порівнювати історичні факти; впроваджувати в практику щоденного життя моральноетичні і духовні цінності християнства; виховувати повагу до історичних постатей та православної віри. Тип уроку: комбінований Форма уроку: урокподорож Обладнання: відеофільм Хрещення Русі портрет В. Великий почав князювати Яку...
53347. Основні принципи будови та функціонування World Wide Web, протокол НТТР, адресація в мережі 395.5 KB
  Для учнів які мають уявлення про мову HTML: розшукати історичні відомості про мову НТМL. Але для того щоб створити Webсторінку необхідно знати мову гіпертекстової розмітки тобто HTML. Отже тема уроку: â€Створення структури HTML документа. На попередньому уроці учням було завдання відшукати історичну довідку про створення мови HTML.
53349. Берегиня вроди – хустка 219 KB
  Впродовж століть хустка була на Україні найдорожчим подарунком який уособлював для кожної людини рідну Україну рідний дім рідну матір. Де ж вона сьогодні щира українська хустка що її серед тисячі інших вирізняє щось невимовно рідне Де весела та барвиста хустка щедро оспівана в народних піснях та іграх Хочеться щоб вона сьогодні стала не просто модною деталлю на деякий час а одним з національних символівоберегів. І учениця: Українська хустка з давніхдавен – це основний і улюблений головний убір української молодиці.
53351. ХВИЛИНКИ КАЛІГРАФІЇ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 62 KB
  Поясніть правопис слова весна. Що означає слово купава Чи є тут слова вжиті в переносному значенні Опишіть образ весни яку ви побачили. Чи зрозуміли ви про що йдеться у вірші Знайдіть слова з ненаголошеними голосними. Назвіть слова правопис яких слід перевірити за словником.
53352. Різноманітність хвойних рослин. Значення в природі та житті людини 68.5 KB
  Мета: Продовжити формувати наукову картину живої природи на прикладі різноманітності хвойних. Ознайомити учнів із різноманітними представниками класу Хвойних особливостями їх поширення. Сприяти формуванню в учнів наукового світогляду на основі знань про різноманітність хвойних.