48259

Ідейно-теоретичні концепції свободи преси

Конспект

Журналистика, издательское дело, полиграфия и СМИ

Основні принципи авторитаризму – контроль регламентація та використання засобів масової комунікації. У цих рисах німецька нацистська журналістика дуже схожа з радянською тоталітарною системою масової комунікації тому її можна визначити як перехідну модель журналістики між авторитарною та тоталітарною системами журналістики. Саме суди визначають межі втручання влади у сферу масової комунікації. Тут не вистачає специфіки комунікації як творчого процесу бо з одного боку визначення надто широке телевізор телефон наприклад теж можна...

Украинкский

2013-12-08

892.5 KB

33 чел.

1. Ідейно-теоретичні концепції свободи преси (абсолютної свободи – Дж.Мільтон, державного контролю – Платон, Т.Гобс, Дж.Лок, авторитарні – Ж.-Ж.Руссо, Ґ.Геґель, ліберальні – Д.Юм, Дж.Ераскін, Дж.Стюарт Міль, соціальні – В.Вейтлінґ, К.Маркс, Ф.Енґельс, В.Лєнін).

Кількісне зростання та поділ функцій періодичних видань вели до формування національних та міжнаціональних систем журналістики. У побудові масовоінформаційних систем, які позначалися на становленні певних типів журналістики, особливо відчутна роль системотворчих факторів. Так, в епохи Реформації, Просвіти, феодальних війн та буржуазних революцій у Європі точилася гостра боротьба між правлячими елітами та опозиційними силами за вплив на суспільну думку, за право на вільне волевиявлення. Під час цієї боротьби народжувались різноманітні ідейні підходи та теоретичні концепції щодо призначення, ролі, прав та функцій журналістики.

Основою ідейно-теоретичних концепцій журналістики була і чинна досі свобода слова (друку), яка осмислює і реалізує такі головні два постулати:

  •  ступінь контролю держави (влади) за змістом і розповсюдженням масової інформації;
  •  ступінь відповідальності журналістів (публіцистів, письменників) перед державою (владою) та суспільством за розповсюджену інформацію.

Раніше (у 17-19 ст.) ці проблеми прийнято було розглядати крізь призму соціально-політичних концепцій про державний устрій, враховувати відносини між владою та соціальними інститутами, суспільством, особистістю... Журналістиці в цих концепціях була відведена або доволі скромна роль посередника – між владою та суспільством і навпаки, або самостійної, незалежної сили. Крайні погляди на значення журналістики в державі та суспільстві вели до того, що не було збалансованого розуміння ролі журналістики – одні вважали, що журналістика повинна бути абсолютно незалежною від влади, має реалізовувати цілковиту свободу, інші ж, навпаки, - що журналістика повинна цілком підпорядковуватися (служити) державній владі.

Концепція абсолютної свободи (Дж.Мільтон)

Джон Мільтон (1608-1674), поет і публіцист, один із лідерів Англійської буржуазної революції, у своїх памфлетах, присвячених захистові духовної свободи людини, насамперед в „Ареопагітиці, зверненні до англійського парламенту про свободу друку” (1644), відстоює ідею повної свободи друку. „Ареопагітика” з’явилась не просто так. Причиною до її створення були ухвалення й опублікування парламентом у 1643 р. закону, що відновлював цензуру. „Ареопагітика” досі не втратила свого значення, багато хто вважає її своєрідною „Біблією” свободи преси.

Мільтон: „Люди за природою вільні”.

Порівнюючи друковані видання з людьми, Мільтон стверджує: „книжки – не мертві речі, а істоти із зернинами життя, такі ж діяльні, як душа, яка їх створила; крім того, вони зберігають у собі, як у фіалі, найчистішу енергію та екстракт того живого розуму, який їх породив... Убити добру книжку – означає практично те саме, що вбити людину: хто вбиває людину, вбиває розумну істоту, подобу Божу; той, хто знищує добру книжку, вбиває сам розум, убиває образ Божий мовби в зародку”.

Оскільки людину оцінюють за її справами: гідних шанують і поважають, а злочинців карають, то необхідно забезпечити такі ж можливості для книжки. Попередня цензура для книг є гірша за суд грішників. Книжка постає на суд і очікує вердикту (цензурного рішення) не після, а ще до свого народження (до друку). Навіть найосвіченіший цензор (а таких, за Мільтоном, не буває, адже освічені люди не марнують час на постійне читання рукописів) не може впевнено відрізнити добро від зла, істину від брехні, високу мораль від аморальності.

Попередні століття часто не здатні відновити втрати відторгнутої істини, втрата якої несе шкоду цілим народам. Тому ми повинні бути обережними, переслідуючи живі праці суспільних діячів, знищуючи зріле життя людини, накопичене і збережене у книжках; в іншому разі ми можемо здійснити своєрідне вбивство, іноді піддати страдництву; якщо ж мова про весь друк, - то певним чином суцільне побиття, яке не обмежується лише припиненням життя, а вражає саму квінтесенцію, дихання розуму, знищує безсмертя ще до появи життя”.

Мільтон посилається на те, що Бог дав першій людині розум, право і свободу вибору, що не приховав предмет спокуси, а дав можливість людині визначатись між гріхом та добром. Тому його питання до парламентарів звучить так: „Навіщо тоді прагнути строгості, яка суперечить порядку, що встановили Бог та природа, скорочуючи та обмежуючи ті засоби, які, за вільного книгодрукування, слугуватимуть не лише іспитом доброчинності, а й торжества істини?

Мільтон популяризує ідею повної свободи для розповсюдження різноманітних поглядів та думок з допомогою друкованого слова, сподіваючись на розумний вибір читачів. Він писав: „Нехай усі вітри безперешкодно розносять всілякі вчення про землю: якщо істина бере участь у боротьбі, було б несправедливо з допомогою цензури і заборон ставити перепони її силі”. А пошук, визначення істини – право вибору і совісті кожного. „Тому я повинен мати свободу знати, свободу висловлювати свої думки, а найголовніше – свободу думати й оцінювати за совістю”.

Метою Мільтонового памфлету було бажання показати співвітчизникам те, що „жоден народ, жодна успішна держава... ніколи не ставали на шлях цензури”, адже для справжньої народної влади, якою він вважав парламентську республіку того часу, „значно приємніша відкрито висловлена думка”, аніж відкрита фальш монархічної влади. Якщо держава відкрита для істини та вірить у розум свого народу, то „немає нічого прекраснішого за те, коли розсудлива і вчена людина, яка наділена... чутливою совістю, ... самостійно висловлюватиметься, доводитиме і стверджуватиме неправильність певних поглядів не таємно, із хати в хату, що більш небезпечно, а відкрито, шляхом оприлюднення своїх творів”.

Розуміючи силу друковаго слова, Мільтон писав про силу ідей, висловлених у книгах: „Я знаю, що вони (ідеї) такі ж живучі та плідні, як і казкові зуби дракона, і що розкидані повсюди, можуть відродитись у вигляді озброєних людей”. Однак навіть у випадках злочинної діяльності друкарень, вважає Мільтон, повинні діяти закони загальної юрисдикції, але зовсім не цензурні заборони.

Мільтон називає цензуру шкідливою владі, суспільству і народові інституцією, що принижує людську гідність. Від цензури жодної користі, бо вона не відповідає меті й завданням, задля яких створена, і нагадує „подвиг” людини, яка, прагнучи спіймати ворон, закрила браму свого саду. Це тим паче слушно в контексті того, що шкідливі ідеї можуть розповсюджуватись між людьми не тільки з допомогою книжок, а й багатьма іншими способами. Тому, щоб бути послідовним, треба було б установити контроль  геть за всіма людськими діями. А це – нонсенс.

Цензура шкідлива. Як злоякісна ржавчина, вона виїдає з книжок все те, що не відповідає обмеженому розумінню цензорів, або навіть прямо веде до знищення книжок. Мільтон принагідно нагадує: „Добра книжка – дорогоцінний життєвий сік творчого духу, набальзамований і збережений як скарб для наступних поколінь”. Тому цензура „є найбільшим пригніченням та величезною образою для науки та вчених, вона стає на шляху науці, зупиняє її вільний розвиток, затримуючи та обмежуючи можливості подальших відкриттів”.

Цензура принижує всю націю, адже, за Мільтоном, неможливо так низько оцінити винахідливість, мистецтво, дотепність і здорову серйозність суджень англійців, щоб допустити можливість зосередження усіх цих якостей усього у двадцяти, хоч навіть і найосвіченіших панах. „Ще менше я можу допустити, щоб названі риси могли виявлятися тільки під верховним наглядом цих двадцяти, і ставати доступними лище за умови просіювання і проціджування через їхні цідилки”.

Друковане слово не могло з’явитися на світ без підпису „тюремщика” на титульній сторінці. „Навіть простій людині це – пряма зневага, оскільки турбуватись про неї настільки, щоб не наважитись довірити їй якогось англійського памфлета, чи не означає це вважати його народом нерозумним, гріховним та легковажним...

Цензурні „пута” небезпечніші і шкідливіші за „пута” ворожі, адже „зупиняють та уповільнюють рух найціннішого товару – істини”.

Що ви будете робити, лорди та громади? Чи накладете свій гніт на цвітучу ниву знань? Чи заснуєте над нею олігархію двадцятьох скупників і змусите голодувати наші голови, позбавивши нас можливості знати щось понад те, що вони відміряють своєю міркою?

Цензура в Англії була відмінена через 50 років після виступу і 20 років після смерті Дж.Мільтона (1694).

Концепції державного контролю (Платон, Т.Гобс, Дж.Лок)

Томас Гобс та Джон Лок – прихильники державного контролю за друкованим словом. Вони часто цитували „Державу” Платона, а Платон, як відомо, вважав, що в його вигаданій ідеальній державі суспільство може існувати щасливо лише під патронатом філософів, мудреців-суддів, які керуються моральними основами. Тому закон такої „держави” передбачав тотальний контроль за висловленням думок та переконань. Все аморальне, за Платоном, зокрема у міфах, легендах, літературі, риториці, повинно бути заборонене. Жоден поет не повинен читати свої твори жодній приватній особі, допоки судді та контролери законів їх не прочитають та не схвалять.

Соціальне середовище та ідеальна держава (за «Законами» Платона)

У роки перебудови, в епоху гласності і демократизації суспільства, зініційовану діями останнього генсека і першого та останнього президента СРСР Михайла Горбачова (наприкінці 80-х рр. ХХ ст.), було виявлено, що побудова тоталітарного суспільства, давно описана, зокрема, у працях давньогрецького філософа Платона. Насамперед, у «Законах».

«Закони» – це згусток якогось багатющого соціального досвіду. Де і ким його нагромаджено за бронзового віку (4 століття до н.е.)? «Закони» не видавали в жодній соціалістичній країні. Дореволюційні ж видання лежали у спецсховищах. А в Чехо-Словаччині 1969 р. одного з інтерпретаторів цього твору засудили.

Тут описана у буквальному розумінні слова абсолютистськи-поліцейська, залізно-тоталітарна держава з неймовірно суворим законодавством, із забороною будь-яких свобод, з уславленням побудованої на десять тисяч років суспільної системи, яка забезпечує загальне щастя. Не треба наново описувати сталінщину – читай «Закони» Платона  – там все описано, зображена в деталях та система, яка з'являється за спроби побудувати безструктурне колективістське суспільство.

Ось про які “злочини та кари” йдеться у «Законах».

Нечестивці, що мають свою точку зору, у державі Платона підлягали перевихованню, ідеологічній обробці. «А коли нечестивець маскується й лицемірить, бажаючи набути пристойного вигляду, то для такого навіть замало одної чи двох смертей».

На тих, хто винний у спорудженні приватних святилищ або в магічних операціях без дозволу на те держави, чекала смертна кара.

Тих, з кого не було що визискувати за блюзнірство (рабів, люмпенів), карали дещо м'якше – били і виганяли з держави.

За проповіді «нечестивих» ідей та магію – тюремне ув'язнення до скону або «лікування» у психушці.

Діяльність і маєтність трудящих підлягали суворій державній реґламентації. Якщо, наприклад, вільновідпущеник нагромаджував чималий статок – його «розкуркулювали» і знищували. Для тих, хто займався двома ремеслами одночасно та ще й примудрявся нахвалювати свій товар на ринку та мав зиск від продажу – в'язниця, штраф і вигнання за кордон.

За невшанування богів, начальників та батьків – смерть і т.д.

Отже, мова йде про масові репресії для підтримання стабільності і в ім'я ідеалів загального блаженства.

Інша теоретична концепція побудови ідеальної держави Платона, викладена в тих же «Законах», полягала в тому, що всі повинні жити легко, весело і радісно.

Більше того, всі мають палко виражати своє схвалення акцій держави, повинні постійно співати й танцювати від радості. Вся держава, наголошує Платон, згори донизу повинна співати, танцювати й хвалити провідних стратегів (хіба це не асоціюється з тридцятими пісенними роками в СРСР або Німеччині?). Чи не є єдиним змістом пісень, танців та філософських трактатів має бути вихваляння законодавства, несамовите славослав'я законів, законодавців, провідних політиків і стратегів. Ця «всесвітня пісня й танок», за задумом Платона, мали бути камуфляжем для звірячої жорстокості тоталітарної держави.

Третя концепція суспільного ладу за «Законами». Люди – всього лиш ляльки в руках богів та стратегів; вони, либонь, іграшки для них і з власної волі не мають права нічого робити. Від цих ляльок тягнуться мотузки, смиканням яких і здійснюється керівництво у суспільстві. Смикнуть за одну мотузку – люди роблять одне, смикнуть за іншу – чинять інакше. Хіба це не до болю знайома нашим дідам і прадідам концепція тридцятих про людину-ґвинтик?!

Попри те, що вважалося, ніби описи Платона – фантазія хворобливої уяви, – у 20 ст.  практично все, закладене у «Законах», реалізоване, втілене в життя, причому в гіпертрофованих, виключно жорстоких, ґрандіозних і цинічних формах. І цілком слушним є здогад, що Платон знав, до чого призводить ідея заперечування пріоритету особистості в ім'я «загального блаженства», ідея «колективістської держави», котра спирається на люмпенів та «вільновідпущеників». Від Платона починається ідея, покладена в основу латинського вислову:

«Найжорстокіший володар – це колишній раб».

Платон ніби застерігає нас: не можна замахуватись на засади цивілізації, на особистість, як головну цінність соціального прогресу, її власність, права і свободи. Закони і порядок повинні відповідати природі розумної людини, а не навпаки. Інакше народжується держава ляльок і ляльководів, народжується кривава, позбавлена сенсу деспотія. Ось про це й попереджав Платон!

Чи зрозуміли Платона ми і наші попередники? Як варіант відповіді – деяка статистика: з 1918 по 1953 рік в СРСР було засуджено з політичних та інших мотивів близько 70 мільйонів осіб, серед них знищено або загинуло в тюрмах та таборах більш як половина. Точніше сказати важко – немає точних відомостей. Уточнювати треба не одиниці, не тисячі – мільйони! Платон, виявляється, дуже актуальний!

На жаль, антиутопії Платона – як „Держава”, так і „Закони”, – попри розуміння політичної пародії-прогнозу і, водночас, застереження від помилок (наприклад, Мільтон вважав, що Платон описував цей закон у своїй уявній державі і ніякій іншій), багато навіть відомих людей трактували викривлено – не як запобіжний захід, щось, що необхідно відкинути, не давши укорінитись і розвинутись, а як певну рецепцію, яку можливо й необхідно апологетизувати. У Європі такими людьми – апологетами Платонової утопії в реальних і нових умовах – були, зокрема, Томас Гобс та Джон Лок. Пізніше утопічні ідеї ще радикальніше розвинули Жан-Жак Руссо, Ґеорґ Ґеґель, Вільґельм Вейтлінґ, Маккіавелі, Довіафт, Карл Маркс, Фрідріх Енґельс, Володимир Ульянов, Гебельс та ін.

Отже, сучасники і співвітчизники Дж.Мільтона, філософи Томас Гобс (1588-1679) та Джон Лок (1632-1704), дотримувались позиції, яка полягала в тому, що для друкованого слова необхідний державний контроль.

Гобс, як прихильник сильної монархічної влади, пише у своєму „Левіафані”: „Чим сильніша влада, тим міцніше об’єднані громадяни, більше гарантій для підтримки безпеки, запобігання заколотів та громадських війн, адже заколот – це хвороба держави, а громадянська війна – її смерть”. Звідси й висновки Гобса про те, що громадяни повинні добровільно відмовитись від своїх прав і свобод на користь держави. Держава, відповідно, повинна обмежувати егоїзм та індивідуалізм кожного. Влада не повинна допускати власні думки з приводу доцільності тих чи інших дій, оскільки влада і є велінням розуму. У розділі „Про мову” Гобс розмірковує про зловживання словом, друком і про заходи щодо їхнього запобігання.

Гобс і Мільтон виражали крайні, категоричні, але опозиційні погляди про „свободу друку”. Так, Гобс вважав, що необхідний тотальний контроль, а Мільтон який абсолютизував свободу слова.  Інший англійський філософ Джон Лок займає центристську позицію. Вважаючи інститути державної влади необхідними, Лок переконаний, що цій владі необхідно передати лише частку природних людських прав задля захисту його ж основних прав – свободи слова, совісті та приватної власності. Запобігти зловживанням владою можна тільки законом, який мусять виконувати всі, оскільки, за Локом, лише закон визначає межу добра та зла. Тому в „Листах про віротерпіння” (1689, 1690, 1692, 1706) Лок підтримує Мільтона в частині, де йдеться про свободу друку і відміну попередньої цензури.

Якщо уявити собі шкалу вимірювання прихильності до свободи друку у 17 ст., то ми отримали б приблизно таку ситуацію:

__Г____I_____I_____I____Л_____I_____М__

 -3        -2       -1         0       +1       +2       +3

Тут Г – Гобс, Л – Лок, М – Мільтон.

Деякі аргументи Лока враховано під час ухвалення Біля пра права, який 1694 р. відмінив попередню цензуру в Англії.

Опозиційні полемічні судження англійських філософів (Мільтона, Гобса і Лока) про свободу друку стали основою зародження і становлення авторитарної та ліберальної концепцій журналістики.

2. Авторитарна концепція журналістики (Ж.-Ж.Руссо, Ґ.Ґеґель, М.катков)

Жан-Жак Руссо (1712-1778), французький філософ, трактат „Про суспільний договір, або Принципи політичного права” (1762), стверджував, що основа будь-якої влади – договір. Водночас держава, якій громадяни належать, не може мати інтресів, що суперечать інтересам підданих. Але піддані можуть завдавати державі шкоду, не коритись їй, тому суспільний договір повинен опиратись на таке зобов’язання: „...якщо хто-небудь відмовиться виконувати спільну волю, то він буде примушений до виконання цілим політичним організмом; а це означає лише те, що його змусять бути вільним силоміць”.

Хоч кожен має право мати власні переконання, висловлювати їх можна лише в межах закону: „Не маючи можливості примушувати когось вірити у встановлені догмати, держава може випроторити за свої межі кожного, хто їх заперечує... не як нечестивця, а як людину несуспільну, як громадянина, не здатного відверто поважати закони та справедливість, який не спрожний віддати життя задля обов’язку. Якщо хтось визнав ці догмати публічно і поводиться щодо них зухвало, має бути покараний смертю: він вчинив найбільший злочин – збрехав перед законом”.

Окремий розділ у трактаті присвячено цензурі. Тут Руссо стверджує, що ніколи досі свобода або, точніше, вільності друку не були такі безмежні, ніколи досі способи вираження не набували таких численних форм і не подавались так старанно на суд усіх цікавих. Водночас ніколи досі цій „негідній продукції” не приділяли стільки уваги. Тому, за Руссо, необхідні цензурні обмеження, адже „сьогодні складачів опусів значно більше, ніж читачів”.

Руссо називає друк безтурботним і безвідповідальним малюком, що не любить суспільство і владу. Кримінальні закони, складені „уважно і справедливо”, покликані „швидко відрізняти невинне від злочинного, дозволене від забороненого”.

Цензура – це форма вираження громадського вироку, покладеного в основу взаємин „держава-народ”, тому цензор – виконавець волі громадської думки. За Руссо, цензура оберігає мораль, адже обмежує окремих громадян у праві висловлення думок і суджень. Якщо відмовитись від обмежень, тоді зміняться погляди і постраждає мораль, яку відновити буде важко. Тому Руссо доходить висновку: „Цензура може бути корисною у збереженні моралі, але безсила у відновленні втраченого”.

Ґеорґ Ґеґель (1770-1831), німецький філософ, у праці „Філософія права”, був ще категоричніший, адже відкидав навіть можливість участі громадян у справах держави. Індивід має бути поінформований про проблеми суспільства і має цікавитися ними лише як член соціального класу, групи, об’єднання або організації, а не як член суспільства чи держави. Тобто свобода, за Ґеґелем, є свободою індивіда знати про те, що він не вільний і що його вчинки підпорядковані історичному процесові, суспільству і, насамперед, Абсолютній ідеї, найвищим проявом якої є держава.

Як справжній філософ, Ґеґель цікаво висловлюється про свободу слова: якщо є свобода говорити, то повинна бути свобода забороняти, знову ж таки – з метою збереження розумних державних інтересів. Тому в розумних межах і з метою зняти соціальну напругу або громадський спротив свободу слова можна дозволити.

Ґеґель вважав, що громадська думка втілює „вічні субстанційні принципи справедливості, справжній зміст і результати цілого державного ладу, законодавства і загалом спільного стану справ у формі здорового глузду людини”. А істинні думки притаманні тільки великим особистостям. У висловлюванням народу мають місце „випадковості, невдячність і збоченство, псевдознання і псевдосудження. Народ найбільше говорить про те, що знає найменше”. Той, хто не вміє ігнорувати громадську думку, яку доводиться вислуховувати то тут, то там, ніколи не створить нічого великого”.

Зневажливе ставлення до громадської думки, тези про необхідність обмеження свободи слова, обґрунтовані у „Філософії права”, одній з найавторитетніших філософських праць, надихнуло багатьох інтерпретаторів-послідовників. Знайшовся такий і в Російській імперії, у складі якої перебувала більша частина України. Апологетом авторитарної концепції в Росії був філософ та публіцист М.Н.Катков. У період початку правління Алєксандра ІІІ (нагадаємо: це був чи не найважчий час для російської преси), Катков, ніби підтакуючи своєму німецькому кумирові Ґеґелю і підтримуючи Руссо, на догоду імперському правлінню, пише: „Що не протирічить законам та порядкам країни, не принижує суспільної моралі, що не слугує знаряддям обману та насилля, то має право висловлюватися і висловлюватися цілком вільно”. Як продовження цієї думки звучить наступна: Російські піддані мають щось більше, ніж політичні права: вони мають політичні обов’язки. Кожен росіянин повинен оберігати права Верховної влади і піклуватись про користь держави” (Катков М.Н. О печати. – М., 1905. – С.47-48).

Ліберальні концепції свободи преси (Д.Юм, Дж.Ераскін, Дж.С.Міль)

Прихильниками ліберальної концепції свободи друку теж були відомі філософи та публіцисти.

Давід Юм (1711-1776), англійський філософ, історик, економіст. В есе „Про свободу друку”, 1741 (Юм Давид. Сочинения: В 2-х т. – Т.2. – М., 1964) намагається відповісти на власне питання: чому у Великобританії є повна свобода друку, а в країнах-сусідах (абсолютистсько-монархічній Франції, республіканській Голландії) немає? На думку Юма, привілейованість англійського друку пояснює феномен змішаного республікансько-монархічної системи правління Великобратії. Республіканська частина правлячої еліти вимушена задля самозбереження „пильнувати правителів”.

Головна думка есе „Про свободу друку” виражена словами: „Немає ефективнішого засобу досягнення мети, ніж свобода друку, завдяки якій усі знання, розум і геній нації можуть слугувати свободі і кожного можна підняти на її захист. Тому республіканці у своєму протистоянні завжди пильнуватимуть за тим, щоби зберегти свободу друку, яка має величезне значення для самозбереження”.

Водночас Давід Юм визнає: „...необмежена свобода – одна з вад, що супроводжує змішані форми правління”. На жаль, в одній із редакцій есе, Юм необережно припустив: „...незручності, що випливають із цієї свободи, настільки нечисленні, що її можна вважати спільним правом людства, і вона повинна бути подана людям практично за будь-якої системи правління, за винятком церковної, для якої вона (свобода) справді стала б фатальною”.

Є.Ахмадулін припускає, що, опираючись на досвід англійського друку, Д.Юм висловлює твердження про „безпечність” свободи друку для будь-якої держави. Очевидно, що Юм помилявся, адже безпечності або безпеки ( і не тільки свободи друку!) не здатний забезпечити ніхто. Водночас певні думки стали крилаті, наприклад:

- люди швидше повірять тим, хто критикує правителів, аніж тим, хто їх вихваляє;

- чутки здатні розповсюджуватись дуже швидко і бути дуже шкідливими там, делюди не звикли думати вільно і відрізняти правду від брехні”.

Сучасник Д.Юма Джон Ераскін (1695-1768), шотландський письменник-правознавець, активно виступав на захист видавців. Його погляди на свободу друку співзвучні з мільтонівськими: „...кожна людина, яка не хоче свідомо ввести в оману, але прагне просвітити інших, керуючись власним розумом та совістю, навіть коли припускається помилок, вважаючи щось істиною, може звернутися до спільного розуму всієї нації з приводу тем, що стосуються уряду взагалі або уряду нашої власної країни зокрема”.

Джон Стюарт Міль (1806-1873), англійський філософ, послідовник Юма, трактує свободу як право зрілого індивіда думати і чинити на свій розсуд, не завдаючи шкоди іншим. Міль сформулював чотири тези про свободу слова:

  1.  Якщо ми не дозволяємо висловити думку, не виключено, що ми не даємо висловити істину.
  2.  Помилкова думка може містити зерно істини, необхідне для того, щоб віднайти цілковиту істину.
  3.  Навіть коли громадська думка – вся істина, суспільство сприймає її не як раціональну основу, а як забобони, хіба що йому доводиться цю думку захищати.
  4.  Якщо час від часу громадська думка не піддається сумніву, вона втрачає життєздатність і свій вплив на поведінку та звичаї.

У трактаті „Про свободу” Міль обґрунтовує право індивіда на власну думку: „Якщо б усе людство, крім однієї людини, дотримувалося б однієї думки і лише одна людина мала б іншу думку, людство не мало б більше підстав змусити цю єдину людину мовчати, аніж ця людина, нехай і маючи владу, змусити замовкнути все людство”.

Досі в різних філософських концепціях преси мова йшла про спільні принципи свободи преси: або вона повинна бути цілком підпорядкована державним інтресам, або вона має бути абсолютно вільною, або ця свобода має бути фреймована певним суспільним договором, суть якого зводиться до тези „не нашкодь”.

Соціальні проблеми свободи преси

Про соціальну складову проблеми свободи преси вперше почали говорити утопісти, потім до них долучилися теоретики марксизму. Йшлося про соціальну рівність у праві на свободу слова, про можливості рівного доступу для висловлення вільної думки і отримання необхідної інформації від багатих і бідних соціальних верств.

Чи не першим такі ідеї висловив теоретик утопічного комунізму Вільґельм Вейтлінґ (1808-1871). У праці „Гарантії гармонії та свободи” (1842) він поставив під сумнів можливість повної свободи друку, оскільки формальне проголошення свободи друку для всіх конфліктує з реальністю. Вентлінґ запитує: „Хіба в системі нерівності можлива свобода друку, якщо навіть неможливо вільно висловитись?.. свобода друку дає можливість, яку людина може використати краще, відповідно до свого багатства, але вона не для всіх: не мають її (цієї можливості) менше багаті або лише небідні і найменше – бідні”. Побачивши основну проблему свободи друку в соціальному стані, Вейтлінґ відразу пропонує шлях „розв’язання” проблеми, точніше кидає революційно-популістські гасла: „Свободу усім ви маєте вимагати, свободу всім без винятку! Але одержати її можна лише тоді, коли ліквідувати право власності і спадковості, відмінити гроші і відновити спільність користування всіма земними благами. З погляду цієї головної задачі, вся інша політична тусовка – лише другорядна дрібниця”.

Зрозуміло, що Вейтлінґ використовує крилатий вислів „Свобода друку для всіх” як засіб досягнення соціальної рівності всіх шляхом революційних змін.

Працю В.Вейтлінґа „Гарантії гармонії та свободи” високо цінували Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енґельс (1820-1895). Водночас Маркс та Енґельс ширше оцінюють свободу друку, вони відходять від аналізу практичної діяльності в революційно-демократичних виданнях, діляться власними поглядами про характер, функції, завдання політичної преси, її роль в суспільно-політичній боротьбі. Так, у ранніх творах, опублікованих в „Рейнській газеті”, молодий Маркс, на відміну від Ґеґеля, називає друк (пресу) загальнолюдським надбанням, де не повинні панувати думки груп чи воля окремих осіб. Маркс вважає, що преса, маючи свої власні закони, має бути вільна. У статті „Виправдання мозельського кореспондента” Маркс пише: „Преса – третій елемент у державі, якого однаково потребують як правителі, так і піддані. Це посередник між державою та народом, тому повинен надавати однакові можливості”. На думку молодого Маркса, вільна преса так само є продуктом громадської думки, як і її створювачів.

Про вільну пресу: „Лише вона здатна зробити особисте зацікавлення загальним інтересом...”; „є гучним вираженням щоденних думок і почуттів народу... – вираженням, інколи, щоправда, пристрасним, перебільшеним та помилковим...”

Попри тверезі думки Маркса про те, що „кожен народ виявляє свій дух у своїй пресі”, „вади народу разом із тим позначаються й на вадах преси”, мають місце й утопічні сентенції, мовляв, усіх цих вад не стане після вдосконалення преси, що відбудеться після зростання свідомості народу”. Водночас ці думки дозволяють Марксові зробити висновок про недопустимість будь-яких перешкод вільному розвиткові преси: „Засудження... народної преси ми повинні сприймати як засудження політичного духу народу”.

Як і Мільтон, молодий Маркс негативно оцінює цензуру та не приймає ґеґелівські обмеження свободи друку. Цензура знебарвлює багатогранний світ публіциста і заохочує „лишень один, офіційний колір”. Тому вилікуватись від цензури можливо лише шляхом її знищення, адже „негідною є сама ця інституція, а інституції могутніші за людей”.

За яких умов Маркс бачив гармонійний розвиток добротної народної преси? Насамперед, за умов гармонійного поєднання у собі всіх справжніх моментів народного духу, тобто тоді, коли „елементи народної преси (а під терміном „народна преса” Маркс розумів усю систему газетно-журнальної періодики. – М.Ж.) зможуть безперешкодно самостійно та односторонньо (типологічно) розвиватися як окремі органи...

Ми бачимо, що Маркс трактує поняття „народна преса” з демократичних позицій, однак бачимо і неприйнятність до капіталізму, адже, за Марксом, „народній пресі” не потрібна ні вигода, ні комерція, їх прагнуть лише друкарі та продавці (реалізатори) друкованої продукції.

Демократизм Маркса швидко похитнув його партійний соратник Ф.Енґельс, який вже 1847 р. у заяві про завдання партійної преси не тільки відділяє „народ” (пролетарів, дрібних селян та міських ремісників) від бюрократії, дворянства і буржуазії, а називає „народну пресу” партійною. „Нова рейнська газета”, яку редагують Маркс та Енґельс, пише про необхідність скликання установчих національних зборів – органу революційно-демократичної диктатури народу.

Однак навіть дискримінаційний принцип класового поділу країни на „народ” та „ненарод”, тобто пролетарів та буаржуазію, утопічні плани побудови позакласового суспільства з допомогою „диктатури пролетаріату” (як перехідний період) не підштовнули ні Маркса, ні Енґельса переглянути свої погляди про свободу преси. Вони не наполягали на необхідності обмеження чи заборони буржуазної чи якоїсь іншої преси, а, навпаки, вважали за доцільне провадити відкриту полеміку між виданнями різних політичних сил.

Усім відомо, що найбільший послідовник Маркса та Енґельса, теоретик та практик російської революції, Володимир Ульянов (Ленін) (1870-1924). Спочатку він теж обґрунтовував свободу преси з демократичних позицій. Пояснюючи програму соціал-демократів (1895-1896), Ленін говорив про необхідність „прямого забезпечення законами (конституцією) участі всіх громадян в управлінні державою, забезпечення усім громадянам права вільно збиратися, обговорювати власні справи, впливати на державні справи з допомогою спілок та преси”.

Інший популістський вибрик – публікація в газеті „Искра”, з якої „розгориться полум’я”, програми РСДРП (1902), де „проголошувалося необмежену свобода совісті, слова, преси, зібрань, страйків та спілок”.

Проте згодом стало зрозуміло: встановлення політичних свобод та демократії були необхідні російським соціал-демократам на чолі з Леніном лише для посилення боротьби за диктатуру пролетаріату: „Демократія не ліквідовує класовий гніт, а тільки очищує класову боротьбу, робить її ширшою та відкритішою, різкішою; цього нам і треба” (ПЗТ. – Т.41).

777 Ленін вважав, що тільки диктатура пролетаріату (диктатура – від „диктат”, „диктувати”, „нав’язувати”, „контролювати”, „карати”. – М.Ж.), за якої склади паперу, друкарні, найкращі будівлі, відібрані в капіталістів, перейдуть до трудящих (Яка ілюзія! Що трудящим із цим робити?– М.Ж.), здатна замінити свободу „зібрань та друку для меншості, для експлуататорів, свободою зібрань та друку більшості населення, для трудящих. Це буде гігантським, всесвітньо-історичним розширенням демократії, перетворенням її з брехні на правду, звільненням людства від пут капіталізму, який спотворює та звужує всяку, як „найдемократичнішу”, так і республіканську, буржуазну демократію” (ПЗТ. – Т.37).

Ще до Жовтневого перевороту Ленін казав, що більшовики закриють буржуазні газети, щойно візьмуть владу в свої руки. А після перевороту відразу заявив: „Терпіти існування цих газет означає вже не бути соціалістом” (ПЗТ. – Т.35). І справді всі небільшовицькі часописи було закрито.

Ленінська свобода преси, інволюціонувавши від філософів-диспутерів та вчителів-марксистів, набувши ознак реалізації античних, платонівських утопій „Закони” та „Держава”, виявилась, по-перше, політикою „очищення” від, або, точніше, політикою ліквідації всіх видань, бодай трохи опозиційних до більшовицького режиму, по-друге, політикою насильницького встановлення єдиного типу преси – комуно-більшовицького або партійно-радянського.

Необхідність саме таких дій і такої системи преси Ленін обґрунтував ще 1905 р. у статті „Партійна організація і партійна література” (ПЗТ. – Т.12). Чимало тез цього твору стали крилатими:

Літературна справа має бути частиною загальнопролетарської справи”, „коліщатком і гвинтиком” одного-єдиного, великого соціал-демократичного механізму, запущеного всім свідомим авангардом усього робітничого класу. Літературна справа повинна бути складовою організованої, планомірної, спільноїх соціал-демократичної роботи”.

Преса – не тільки колективний пропагандист і колективний агітатор, але й колективний організатор”.

Зрозуміло, що соціал-демократична (читай: партійна більшовицька) преса, яка залишилась після закриття буржуазних видань, насправді була не вільною пролетарською пресою, а суто партійною, таким собі „коліщатком і гвинтиком”, частиною партійної роботу, підконтрольною авангардові (тобто партії) начебто робітничого класу. Тобто справдились найабсурдніші і найнеймовірніші, на думку Мільтона, наслідки запровадження цензури. Ще у 17 ст. Мільтон наводив, як йому здавалося, неймовірний ланцюг наступних заборон: „...якщо закон про цензуру не повинен бути нікчемний і некорисним, вам необхідно докласти нових зусиль... – ви повинні заборонити і знищити всі неморальні і не відцензуровані книжки, які вже надруковані і оприлюднені; ви повинні скласти їхній перелік, щоб кожен міг знати, які з них дозволено, а які – ні, а також повинні віддати наказ про те, що жодна іноземна книжка не повинна надійти в обіг, оминувши цензуру. Такі дії займуть весь час у великої кількості наглядачів...”

Мільтон насміхався з платонових фантазій про ідеальну державу та ідеальні закони, здавалося б, перебільшував їх: „Якщо ми прагнемо регулювати друк і, таким чином, поліпшувати моральні засади, то повинні аналогічно вчинити з усіма веселощами та забавами, - з усім, від чого людина отримує насолоду. Тоді не можна слухати ніякої музики, не можна написати чи заспівати жодної пісні, крім серйозної доричної. Треба встановити спостереження за танцями, щоб наше юнацтво не вивчило жодного жесту, жодного руху чи способу поведінки, крім тих, які спостерігачі вважають пристойними...”

Ніхто - ані мислитель 17 ст. Мільтон, ані його послідовники – не могли собі уявити, що у 20 ст. в європейській державі, державі, здавалося б, з новою і прогресивною ідеологією, найхимерніші думки, спрямовані проти цензури, будуть повернуті навпаки, змінені до невпізнання і перетворені на цинічний і безвідмовний механізм контролю мас.

Вочевидь, Ленін сприйняв ці слова не як утопію чи нонсенс, а як рекомендацію до дій.

На цьому прикладі можна підтвердити стару істину: „Усе нове – добре забуте старе”.

Ленін будував нову ідеологію, як бачимо, на уламках старих утопій. Результат будівництва – тотальна недовіра до всіх інших через тотальний страх (параноїдальний синдром), тотальний контроль, тотальні викриття, тотальна кара (концтабори, розстріли) (обструктивна шизофренія) і, зрештою, тоталітарна радянська імперія (1917-1991).

--------------------------------------

Підсумовуючи розгляд ідейно-теоретичних концепцій свободи друку (преси), можемо виділити такі головні думки:

  •  повне підпорядкування друку державі;
  •  абсолютна свобода друку;
  •  свобода друку, обмежена цензурою;
  •  свобода друку, обмежена суспільним договором;
  •  свобода друку як неминуче, але найменше зло;
  •  свобода преси, яка забезпечує рівний доступ до ЗМІ всіх суспільних верств, у т.ч. й бідних;
  •  свобода преси лише для одного класу, покликаного здійснювати диктатуру під керівництвом правлячої партії.


3. 2. Традиційні види і типи систем журналістики

(авторитарна, лібертарійська, соціальної відповідальності, комуністична).

Є.Ахмадулін слушно вважає, що види систем журналістики залежать від співвідношення свободи преси та її обмеження владою (державою). Американські дослідники Ф.Сіберт, В.Шрам та Т.Петерсон у відомій книжці „Чотири теорії преси” дають таку класифікацію:

- авторитарна теорія преси;

- лібертарійська теорія преси;

- теорія соціальної відповідальності преси;

- радянська комуністична теорія преси.

Ці ж автори стверджують, що преса завжди набуває форм та забарвлення тієї соціально-політичної структури, в якій вона функціонує. Насамперед вона відображає ту систему соціального контролю, з допомогою якої здійснюється врегулювання відносин індивідуумів та суспільних інститутів.

Типологія систем журналістики прямо пов’язана з соціально-політичними факторами, по-перше, характером правлячого режиму, по-друге, пануючою ідеологією, по-третє, ступенем розвитку економіки, техніки, культури та освіти. Самі ці фактори формують той чи інший тип системи журналістики, тобто є системотворчими. Крім цих системотворчих факторів, на формування конкретних систем журналістики впливають також геополітичні фактори і своєрідний національний менталітет. Саме тому німецький дослідник В.Хагеман запропонував розділити журналістику на дві глобальні системи: континентальну (європейську, переважно романо-германську) та острівну (тобто англо-американську) (Корнилов Е.А. Социокультурные модели журналистики // Корнилов Е.А. Журналистика на рубеже тысячелетий. – Ростов н/Д, 1999. – С.75-78).

Авторитарна система журналістики

  1.  Сформувалась ще у 16-17 ст. Досі розвинута у багатьох країнах.
  2.  Виникла на основі філософії абсолютної влади монарха (або/ і його уряду).
  3.  Головна мета – підтримувати і проводити політику керівників держави та служити державі.
  4.  Право займатися журналістикою мають право ті, хто одержав патент, ліцензію чи інший дозвіл.
  5.  Преса підконтрольна з допомогою державних (урядових) патентів, ліцензій, а також цензури.
  6.  Заборонена критика політичного правління та осіб при владі.
  7.  Преса може перебувати як у державній, так і приватній власності.
  8.  Головна відмінність від інших концепцій – вважає ЗМІ інструментом здійснення урядової політики.

Вирізняють два типи авторитарної системи журналістики: феодально-монархічну та релігійно-клерикальну.

Феодально-монархічна преса зароджується відразу після виникнення перших газет. Вважалося, що монарх, будучи божим заступником і верховним пастирем (отцем) свого народу, не може скеровувати свої зусилля на щось погане для цього народу. Тому будь-яке засудження чи будь-яка критика на адресу уряду, його дій, офіційної релігії та ідеології були заборонені.

Система преси передбачала заснування офіційних урядових органів, які:

- видавали ліцензії, патенти, свідоцтва на видання газет і журналів тим, хто підтримував і пропагував політику уряду;

- контролювали програми видань, їхній зміст, забороняючи обговорювати певні теми (як темники в українських реаліях 2000-2004 рр.;

- відповідали за систему покарань для преси (припинення видання, призупинення видання, економічні санкції, наприклад, заборонена роздрібного продажу, розміщення реклами та оголошень, судові та адміністративні заходи).

Перші урядові офіціози з’явились у Франції. 1611 р. Жан Рішар одержав королівський патент і почав видавати політичний та літературний щорічник “Mercure francais” („Французький Меркурій”). У 1624 р. перший міністр Франції кардинал Рішельє, тільки обійнявши цю високу посаду, змінив Жана Рішара на „свою” людину – редактором став падре Жозеф, відомого за відгуками сучасників як „сірого кардинала”. Однак періодичність (раз на рік) і низький тираж не вдовольняли Рішельє. З метою систематичного впливу на громадську думку Рішельє ініціює створення нового щоденника – “La Gazette” (1631). Хоч юридично „Газета” вважалась приватною власністю, тобто належала Теофастові Ренодо, нехай і людині кардинала, насправді, як зазначає Л.Саламон в антології історії преси 2001 р., Рішельє добре розумів, яке значення в реалізації його політичних планів може мати газета, тому всіляко підтримував і зміцнював її становище: „забезпечував редакцію необхідними технічними засобами, підшукував для неї діяльних співробітників і сам частенько друкував в газеті спеціально для неї написані статті. Крім того, він передавав Ренодо копії укладених угод та капітуляцій, доповідей послів та донесень про осади та битви, але, зрозуміло, лише ті з них, які він вважав необхідними для оприлюднення. Співробітником Ренодо був не тільки Рішельє, а й сам король Людовик ХІІІ” (Саламон Л. Всеобщая история прессы // История печати: антология. – М., 2001. – С.135).

Тобто приватний щоденник “La Gazette” Теофаста Ренодо став першим урядовим офіціозом у Європі, цілком контролюваним королівською владою, а з 1762 р. це видання стало офіційним, у назві додалося слово „Франція”. “La Gazette de France” виходить аж до 1944 р., коли Комісія чистки французької преси, яка діяла після гітлерівської окупації, не заборонила газету за співпрацю з нацистами.

Англія. За часів династії Тудорів королівські патенти на видавничу монополію видавали виключно благонадійним громадянам, які підтримують діяльність уряду.

Стюарти запроваджують жорстку цензуру. Карл І запровадив для порушників цензурних заборон, тобто видавців, покарання батогами, запроторення під варту, доведення до каліцтва та смертну кару.

За Кромвеля репресії проти друкарів та видавців були дещо пом’якшені. Кромвель казав: „Мій уряд не заслуговував би існування, якщо б він був вразливим від паперового обстрілу”.

Період Реставрації значно ускладнив становище англійського друку. 1662 р. Карл запроваджує „Акт про пресу”. Цим документом заборонено обговорення у пресі будь-яких політичних новин. З цієї причини було припинено вихід усіх газет, крім двох офіціозів – “The Intelligencer” та “The News”, які видавав головний цензор Англії Роже Л’Єстранж.

Авторитарна концепція преси сповна виявилась в епоху Наполеона. Французька революція на Законодавчих зборах 1791 р. проголосила свободу преси. Невдовзі у Франції з’явилось близько сотні газет та журналів. Бонапарт, ставши перший консулом, відразу заборонив понад половину з них (близько шістдесяти), а іншим чотирьом десяткам заборонив обговорювати політичні питання. Щоб газети мали про що писати, Бонапарт запроваджує традицію на бали та світські заходи: „поки газети займатимуться цим, вони відійдуть від політики, а це мені й потрібно. Нехай паридани веселяться і танцюють, лише б вони не сунули свого носа у плани уряду” (Саламон Л. Всеобщая история прессы // История печати: антология. – М., 2001. – С.137-138).

Коли Наполеон став імператором, він дозволив вихід у світ лише чотирьом паризьким газетам. Так, офіційним органом імперії та „союзних” (окупованих) держав „призначено” “Monituer” („Наставник”). Усі французькі, німецькі та італійські газети мали право передруковувати політичні новини тільки з французького „Наставника”, інакше їхні видання могли бути заборонені. Через ці обмеження чимало видань припинили своє існування. В Італії, наприклад, політичну інформацію друкував „молодший брат” паризького „Наставника” – “ Monitore di Roma” („Римський наставник”). Таким чином, Наполеонові вдалося підпорядкувати всю пресу імперії своїм інтересам. Панічний страх перед пресою проглядається і в крилатому вислові Наполеона І: „Я більше боюся трьох газет, ніж сотні тисяч солдатів”.

У Російській імперії, тобто і цілій Лівобережній Україні, феодально-монархічний тип системи преси існує до початку ХХ ст., до кінця 1905 р. На відміну від Західної Європи, де, як ми бачимо, газети й журнали, створювались завдяки приватній ініціативі, в РІ пресу тривалий час нав’язував царський режим. Так створено „ВедомостиПетра І та інші офіційні видання. З метою впливу й керівництва громадською думкою, Катерина ІІ наприкінці 60-х рр. ХVIII ст. тимчасово ініціювала дозоване „вільнодумство” (відоме з історії російської журналістики „як розквіт” так званої сатиричної преси). Чому дозоване? Бо вона „інкогніто”, з допомогою свого секретаря Г.В.Козицького, з 2 січня 1769 р. почала видавати журнал „Всякая всячина”. Слідом за цим виданням у Петербурзі протягом наступних шести місяців з’являється ще сім схожих видань: „И то и сё”, „Ни то ни сё”, „Полезное с приятным”, „Поденщина”, „Смесь”, „Трутень”, „Адская почта”. Усі ці журнали порушували моральні проблеми.

Задля справедливості, повинні відзначити, що цей тип журналів („моральних щоденників”) у європейських країнах виник століттям раніше – наприкінці XVII – напочатку XVIIIст. Принцеса Софія Авґуста Анґальт-Цербська (майбутня російська імператриця) виховувалась на читанні саме такого типу журналів, і тому згодом перенесла його на російський ґрунт. Як і в Німеччині, так і в Росії, так звані „моральні тижневики” згодом переросли у літературні видання.

Цікаво, що в РІ до 60-х рр. ХІХ ст. не було політичної преси, крім офіціозу. Натомість уся російська журналістика була літературно орієнтованою. Лише в період реформ Олександра ІІ журналістика починає (в межах дозволеного) обговорювати питання внутрішнього та зовнішнього політичного життя. Межі „дозволеного” регулюють цензурні приписи. Так, Статут про цензуру і пресу 1865 р. містив статті, що оберігали царську владу, царську сім’ю і православну церкву, передбачали видачу свідоцтв на право видавати газети й журнали лояльним особам, обмежували програми цих видань, встановлювали тотальний контроль змісту видань (попередня та наступна, післядрукова, цензура). Цензори мали право контролювати проблемно-тематичний спектр, невмотивовано застерігати видавців і редакторів, призупиняти і забороняти видання, накладати штрафи, звертатись до суду, накладати економічні санкції (заборона роздрібного продажу та розміщення приватних оголошень). Отже, межі „дозволеного” в РІ були надзвичайно вузькі.

Усе це притаманне феодально-монархічному типові системи журналістики.

Зрозуміло, що жоден тип системи не є монолітний чи непорушний. Так, в межах тієї ж російської феодально-монархічної системи журналістики існувало чимало напрямів. Є.Ахмадулін виділяє такі: охоронно-консервативний, ліберально-монархічний, ліберально-демократичний, радикально-демократичний та ін. (Ахмадулин Е. Краткий курс теории журналистики. – М. – Р н/Д, 2006. – С.57). Боротьба цих течій у журналістиці певним чином відображала реальну соціально-політичну боротьбу, яка крок за кроком руйнувала феодально-монархічний лад та видозмінювала систему журналістики.

Релігійно-клерикальний тип журналістики. Виникає так само в надрах феодалізму як носій та проповідник правлячої ідеології, в основі якого релігійний світогляд (православне, католицьке, протестантське християнство; мусульманство, іудаїзм, буддизм тощо). На відміну від феодально-монархічної журналістики, релігійно-клерикальна журналістика не становить якусь єдину систему. Водночас ми знаємо, що на національних європейських системах журналістики позначався вплив теологічних принципів і традицій (свого часу навіть авторитарних, як ось інквізиція) римо-католицизму. Намагаючись відокремитись від зовнішніх впливів і факторів, захистити своє релігійне вчення, відстоюючи своє право на активну участь у світському житті (наслідок такої діяльності – держава Ватикан), Римська католицька церква запроваджує перші цензурні обмеження.

Так, ще 1502 р. в Іспанії ухвалено закон, відповідно до якого всі друковані видання (тобто книжки) повинні бути піддані попередній цензурі державних та церковних структур.

Реакція на Реформацію – поява у Римі 1559 р. першого „Індексу заборонених книжок”. Цей індекс поширювався на всі католицькі країни. За цим індексом, покарання передбачалося не тільки для письменників, видавців та розповсюджувачів забороненої літератури, а на тих, хто ці книжки прочитав чи зберігав.

В Англії головними цензорами Зіркової палати при таємній раді короля (16-17 ст.) були архієпископи Лондонський та Кентерберійський. Без їхньої санкції не могла бути надрукована жодна книжка.

Цензурна інквізиція передбачала навіть найвищу кару – інтердикт, що передбачав відлучення від церкви як керівників та співробітників друкарень чи видань, так і всіх „дотичних” до нього осіб, в т.ч. розповсюджувачів та читачів.

Сама католицька церква зароджується доволі пізно. Офіційний орган Ватикану “Osservatore Romano” („Римський оглядач”) у період 1861-1870 рр. був єдиною газетою в Римі. Передплачувати ж іноземні видання Ватикан забороняв. Водночас, як столиця католицизму, Ватикан налагодив видання клерикальних видань в інших європейських країнах. Так, у Німеччині на початку 1850-х було 5 католицьких газет, у 1873 р. – близько 120, а 1907 р. лише щоденних, не беручи до уваги тижневиків та місячників, католицьких газет було 330. Надійною опорою католицької журналістики в Німеччині була „Августинська спілка заохочення католицької преси”, створена 1878 р. Відомо, що Ватикан досі є абсолютистською державою (тобто без парламенту) з теократичною монархією, а його друковані видання, радіо Ватикану, телекомпанія та інформаційна агенція розповсюджують офіційну інформацію в католицькому світі. Понтифік патронує міжнародні асоціації католицьких журналістів.

У Російській імперії до 1917 р. преса православної церкви, як і урядова, мала офіційний статус та будувалась за прикладом державної. У Санкт-Петербурзі, наприклад, виходили „Правительственный вестник” та „Церковный вестник” (орган святого синоду), у регіонах – губернські (обласні) та єпархіальні відомості. Діючи спільно, доповнюючи одна одну, ці дві (державна та релігійна) офіційні підсистеми російської журналістики успішно пропагували ідеї самодержавства, православ’я, народності.

Сьогодні відроджується релігійна свідомість як у самій Росії, так і православних країнах. З’являються численні видання різних конфесій та сект. Релігійні газети, журнали, програми телебачення і радіо, інтернет-сайти можна було б визначити як тип релігійно-клерикальних засобів масової інформації, орієнтованих на віруючих. Можна було б, коли б не численні спекуляції в інформаційному просторі – поява нелегальних видань-одноденок або й системне функціонування низки нелегальних релігійних ЗМІ. Питання не стояло б так гостро, якби ці видання не виходили за межі віровчення, релігійності. Але, діючи за взірцем партійної пострадянської преси, можливо, маючи тих самих партійних спонсорів всередині тих чи інших держав або і ззовні, формально заручившись підтримкою церковних ієрархів, які вдовольняються назвою і окремими текстами релігійного змісту, чимало сучасних нібито релігійних видань пропагують зовсім не релігійні принципи, а втручання в політичне, суспільно-економічне і культурне життя тих чи інших народів та держав.

Якщо Папа Римський знайшов у собі мужність покаятися за помилки Римо-католицької церкви, зокрема, інквізицію, інтердикт тощо, то, задля справедливості, треба сказати, що Російська православна церква у своїх методах досі мало різниться від Середньовіччя. Так, відомі випадки проголошення анафеми не тільки за часів царату (нагадаємо: церковне прокляття як вердикт свого часу пролунало для одного з найбільших християнських філософів ХІХ ст. П.Я.Чаадаєва), а й у незалежній Україні. У Тернополі всередині 90-х рр. анафему проголосили уродженцю Бродівщини, колишньому студентові нашого факультету, який пізніше перевівся до Московського держуніверситету імені М.Ломоносова, а після здобуття освіти повернувся в Україну, Зеновію Фрису за те, що той був редактором тижневика „Пан + Пані”. Численні офіційні і патроновані видання православної церкви Московського патріархату так само широко охопили православний світ. Цілком легальні і дуже численні, наприклад, в Україні, вони нерідко не тільки закликають до віри в Бога, й свідомо вносять розкол, пропагуючи ідеї федералізму та маніпулюючи національним питанням, наприклад, розгортанням кампанії з визнання закарпатських русинів неукраїнцями, русинським народом, проголошуючи себе захисниками православної віри в україні, називаючи Православну церкву Київського патріархату та Українську авкефальну церкву розкольницькими, Українську греко-католицьку церкву і її паству ще гірше – зрадниками, підніжками Риму тощо.

Зрозуміло, що релігійно-клерикальна журналістика так само поширена і в мусульманських країнах. Якщо йдеться про держави, де керують ісламські фундаменталісти, то в них заборонені всі світські ЗМІ, що піддають сумніву догми шаріату. У деяких таких країнах громадяни досі позбавлені права дивитися телебачення, користуватися відеомагнітофонами, стільниковим зв’язком, працювати зі знімальною технікою, давати інтерв’ю журналістам тощо. Тут головним і чи не єдиним розповсюджувачем та коментатором-тлумачем інформації та знань є Мулла.

Тобто елементи релігійно-клерикального типу журналістики, як бачимо, мають місце в ліберальних суспільствах навіть у ХХІ ст., на одне з яких, свідомо чи несвідомо втрачаючи національну самобутність і національні риси, стрімко перетворюється і наша держава.

Авторитарна система журналістики не втратила своєї актуальності і в більш рафінованому вигляді, наприклад, у країнах з диктаторським режимом правління, в теократичних державах.

Основні принципи авторитаризмуконтроль, регламентація та використання засобів масової комунікації. Хоч більшість демократичних країн відмовилась від авторитарних теорій, практичний досвід авторитарних країн певним чином позначився і на демократичному досвіді: у деяких країнах він фактично змусив лібертарійські уряди вдаватися до контрзаходів, які в певному сенсі невіддільні від тоталітарних моделей.

На думку Є.Ахмадуліна, найбільш яскраво тоталітаризм виявив себе в журналістиці в умовах фашизму. Цікаво, що сучасний російський вчений чомусь не згадує більшовизм як реалізацію ленінської і сталінської утопій на шляху до так званого комунізму. Можливо, тому, що, як і американські вчені Сіберт, Пересон і Шрам, виділяє феномен радянської тоталітарної преси як окрему систему, яка вже виходить за межі класичної авторитарної моделі журналістики.

Нацистський тип системи журналістики базувався на теоретичному підґрунті діалектики Ґеґеля, на ідеї расової чистоти і в специфічному розумінні функцій журналістики в державі, проголошені вождями. Гітлер, наприклад, у “Mien Kampf” визначав такі завдання: „Уся пропаганда повинна бути зрозумілою, і її інтелектуальний рівень повинен бути підлаштований до рівня сприйняття найменш інтелектуального адресата. Таким чином, рівень розумового напруження має бути понижений пропорційно чисельності мас, які він повинен охоплювати”.

Із тотальним пониженням рівня розумового напруження в останні десятиліття зіткнулись практично всі розвинуті країни. Про наслідки поки що ні в кого не йдеться.

Але повернемось до гітлерівської Німеччини. Нацисти прийшли до влади цілком легально, здобувши перемогу на демократичних виборах (до речі, продавці-експортери західних цінностей намагалися і досі намагаються нас, як і афганців, іракців, китайців, корейців тощо, переконати в тому, що демократичні вибори є панацеєю від усіх бід, не пропонуючи ані альтернативи, ані дієвих запобіжників розвитку за нацистським сценарієм). Легальна, законна політична сила на чолі з Гітлером, яка у 1932 р. отримала у спадок досить розвинуту систему німецької журналістики, раптом вирішує цю систему зробити цілком підкрольною. І Гітлеру та соратникам це вдається. У пригоді стають досвід авторитаризму, теоретичні концепції обмеження свободи слова, дієвий сучасний практикум у Радянському Союзі, що базується на ленінських і сталінських експериментах. Отже, концептуально осмисливши що було, що є і чого можна досягти, нацисти спочатку призначають членів своєї партії (націонал-соціалістичної) на ключові пости, невдовзі з допомогою цих же однопартійців перетворюють пресу на інструмент державної політики та пропаганди.

Запроваджено тотальний контроль радіо, телеграфу, офіційних та неофіційних видань. Практично все за Леніним у жовтні 1917 р.

Насправді гітлерівцям було нелегко підпорядкувати собі всю пресу. Маючи приблизно 300-літні ліберальні традиції, німецька преса довго пручалась. Але тут допоміг метод не батога, а „переконання і примушення”.

Заступник міністра інформації та пропаганди третього Рейху Ґебельса – Гадамовський, зневажливо відгукувався про тогочасну ліберальну німецьку пресу: „Тип преси... (вона називає себе вільною, незалежною, нейтральною, позапартійною, понадпартійною та об’єктивною) необхідно змінити або прибрати з німецької сцени. Є лише один об’єкт, гідний великих зусиль преси, а саме – нація”. Як приклад такої преси, Гадамовський називає офіційну нацистську газету „Фолькіше Беобахтер”, яка „не прагне стати листком новин і не старається бути об’єктивною, вільною та незалежною”.

Нацисти свідомо заперечили поняття вільної і незалежної громадської думки, протиставивши йому гасло: „Ідеї, пропаганда та влада”. Але коли мова заходила про виховання „політично активної людини”, „сформованої за моделлю лідера (Гітлєра) і визначеного за певними расовими принципами”, ідеологи нацизму самі готують і „формують” громадську думку про те, що „треба створити цей тип, використовуючи всі доступні засоби формування громадської думки” (Четыре теории прессы... – С.211).

Нацистська тоталітарна система журналістики, допускаючи приватну журналістику, здійснюючи за нею контроль, наближена до авторитарних історичних систем. З іншого боку, нацистська система преси передбачає більше ідеологічної пропаганди, виховання „нової людини арійської раси”, намагається використовувати пресу як інструмент для досягнення далекої мети націонал-соціалізму. У цих рисах німецька нацистська журналістика дуже схожа з радянською тоталітарною системою масової комунікації, тому її можна визначити як перехідну модель  журналістики між авторитарною та тоталітарною системами журналістики.

4. Лібертарійська система журналістики

Походить від слова „libertarian”, тобто базується на свободі волі.

Основні риси і характеристики:

1. Зароджується і розвивається в Англії (після 1688 р.), пізніше і у США. Впливова в багатьох інших країнах.

2. Теоретична основа – праці Мільтона, Лока, Міля, філософські твори про раціоналізм та природні права людини.

3. Основні завдання преси – інформувати, розважати, продавати, але найголовніше – допомагати „відкривати правду” та контролювати (check in) дії уряду.

4. Пресу має право видавати будь-який громадянин, який має фінансово-економічні можливості для цього.

5. Преса контролюється автоматичним процесом встановлення правди на „вільному ринку ідей” та з допомогою судів.

6. Заборонено брехню, непристойності, зраду у воєнний час.

7. Преса належить переважно приватним особам.

8. Головна відмінність від інших концепцій полягає в тому, що тут пресі відведені дві ключові ролі: інструмента контролю за владою (checking on government) та задоволення різних потреб громадськості.

Лібертарійська доктрина, що виникла на основі ліберальних філософських принципів, заклала основи всієї соціально-політичної структури в багатьох країнах Заходу. Натомість сама ліберальна соціально-політична система позначилась на розвитку соціальних інститутів, у т.ч. й журналістики.

Нагадаємо, що ліберальна доктрина, іншими словами, доктрина свободи, зводиться до того, що людина є розумною істотою, народженою вільною. Тому людина здатна ухвалювати такі рішення, які будуть для неї оптимальними, а суперечності, які виникають на шляху розвитку, ведуть до прогресу цивілізації. Отже, ліберали вбачають головним завданням реалізацію інтересів індивіда, оскільки це і є остаточною метою і людини, і суспільства, і держави. Державі в умовах лібералізму визначено роль механізму забезпечення індивіда таким середовищем, в якому він здатний реалізувати власні можливості. Тому свободи друку і слова, вважають ліберали, є природними та невід’ємними правами людини.

Самі по собі ці гасла не є поганими чи недоречними. Проблема полягає в іншому: абсолютна свобода преси та слова нерідко має негативні наслідки (брехня, образи, дифамація тощо), які шкодять як особистості, так і державі. Час від часу навіть у ліберальному середовищі стояло питання про обмеження цих свобод.

Однак досі не знайдено розв’язку у таких складних питаннях: а) які повинні бути межі цих обмежень? б) які мають бути методи обмежень? в) чи (а якщо так, то як саме?) має брати участь в обмеженнях держава?

Тому лібертарійці, відклавши невирішені завдання на потім, обмежилися визначенням того, яке місце повинна займати преса в демократичному суспільстві, в системі його соціально-політичних інститутів, а також у ставленні до держави.

З одного боку, в демократичному суспільстві уряд має бути слугою народу, з іншого ж, ніхто не гарантує, що навіть такий уряд не захоче посилити свою роль і значення, навіть всупереч конституції. Тому необхідний контроль з боку суспільства, безпосереднім представником якого може бути вільна преса. Отже, преса стає політичним інститутом.

Лібертарійці вважали, що, по-перше, метою ЗМК є допомога знайти істину, по-друге, вирішення політичних та соціальних проблем шляхом оприлюднення усіх фактів та думок як основи для цих рішень. Тому преса має бути неконтрольованою урядовими службами чи приписами. Натомість преса, будучи соціально-політичним інститутом, зобов’язана від імені громади контролювати владу, а влада не має права засновувати і підтримувати офіційні ЗМІ.

Свого часу американський президент Джеферсон казав, що преса повинна забезпечити такий контроль над владою, який не здатний забезпечити жоден інший інститут.

Головні функції лібертарійської моделі журналістики:

– контролююча – преса повинна бути несудовим контролером влади, таким собі „сторожовим собакою” демократії і розвінчувати будь-яке беззаконня чи авторитарні дії;

- інформаційна;

- розважальна.

Додаткові функції:

- продажу;

- рекламування.

Будь-який громадянин і навіть іноземець має можливість володіти та керувати ЗМК. Успіх чи невдача ЗМК залежать від вміння бути прибутковими підприємствами. А прибутковість – від вміння задовольняти потреби аудиторії (ці потреби, зрозуміло, теж бувають дуже і дуже різними), яка, відповідно,  і визначає успіх того чи іншого ЗМІ. Державну підтримку теоретики лібертаризму відкидали, щоб не бути залежними від влади.

Водночас лібертарійці розуміють, що повністю вільними від влади і суспільства бути неможливо. Тому основна дискусія точиться довкола ступеню допустимості владно-політичних чинників у комунікативному процесі, довкола її мінімізації.

Як відомо, дуже часто держава контролює пошту, інші засоби зв’язку, з допомогою яких можна впливати на ЗМК або навіть їх обмежувати – наприклад, через цінову політику на послуги. Так само держава контролює експортно-імпортні операції (папір, техніка, устаткування тощо), визначає систему податків, які можуть як стимулювати розвиток ЗМК (за умов податкових пільг і знижок), так і обмежувати. Водночас у більшості сучасних демократичних країн головним засобом контролю ЗМК є судова система. Саме суди визначають межі втручання влади у сферу масової комунікації. А головною функцією держави у цій сфері є підтримка стабільної мас-медійної структури шляхом вільної конкуренції на ринку інформації, думок і розваг. Проблемними є такі питання:

Що є і що вважати ринками інформації та розваг?

Як, за якими критеріями, можна визначити ринок думок?

Який баланс, чи він принаймні пропорційний, між цими так званими ринками?

Крім цих питань, в лібертарійській доктрині журналістики мають місце вже згадані вище протиріччя:

- свобода думок може призвести до порушення прав особистості і потребує певних обмежень;

- будь-які обмеження неспіввідносні з лібертарійською концепцією свободи особистості для самовираження.

Нам відомо, що принципово це питання досі не розв’язане, однак на практиці прийнято керуватися певними обмеженнями, що склалися історично:

1. Захист репутації особистості. Не можна допускати завдання шкоди ЗМК членам суспільства з допомогою дифамації. На сторожі прав і свобод особистості закон, за виконанням якого стежать судді. Важливою проблемою є публічна особа, особа, яка займає ключову посаду. Лібертарійська доктрина захищає публічну особу як особистість, але не як посадову особу. Посадова особа має бути відкрита для публічної критики.

2. Захист моралі. Заборонене розповсюдження недостойних, принизливих матеріалів.

3. Держава має право захищати себе від розповсюдження інформації та думок, що принижують її, викликають до неї недовіру. Особливо гарячі дискусії з цього приводу виникли під час світових воєн. Так, Верховний суд США схвалив законодавчі ініціативи щодо застосування каральних санкцій у випадку дискусій, в яких мають місце заклики до повалення демократичної системи правління.

Ще одне протиріччя. Лібертарійці вважають, що ЗМК повинні мати вільний доступ до інформації, в т.ч. і в урядових структурах. Але ця проблема теж досі не вирішена, адже у виконавчих органах влади, дипломатичних та військово-технічних відомствах є чимало документів під грифом таємності.

Тому теоретично приваблива лібертарійська доктрина свободи преси у практичній реалізації постійно наштовхується на невирішені протиріччя, головними з яких є розмежування ступеню свободи та зловживань цією свободою.

Лібертарійська теорія преси, зароджена в епоху Просвітництва, відображала світогляд цієї епохи. Зі зміною епох, у час промислової та технічно-технологічної революції к.ХІХ – початку ХХ ст. змінювались поняття державності, спосіб життя людей, інтелектуальний клімат суспільства, прискорювався інформаційний обмін, а головні тези Просвітництва все частіше піддавалися критиці. У зв’язку з цим, змінюється і сама преса: умовами існування, місцем, роллю, функціями і навіть формами та видами (з’являються кінематограф (документальне кіно), радіо, згодом і телебачення; журналістика виходить за межі локальності, набуває рис глобальності та масовості). Лібертарійська модель, яка передбачала необмежене право власності ЗМК, призвела до того, що більшість ЗМІ опиняються в руках обмеженого числа заможних людей, яких згодом почали називати не просто медіавласниками, а медіамагнатами. Оскільки вільна преса опинилася в руках впливових бізнесменів або політиків, суспільне невдоволення справедливо наростало, все частіше звучить критика:

1. Видання концентрують велику владу у власних інтересах. Медіамагнати безконтрольно популяризують і нав’язують власні погляди з питань економіки, політики, навіть на шкоду опонентам.

2. Мас-медіа стають залежними від великого бізнесу, дозволяють рекламодавцям втручатися в редакційну політику, котролювати її, а це негативно позначається на змісті редакційних коментарів.

3. ЗМІ опираються соціальним трансформаціям.

4. У висвітленні поточних подій мас-медіа частенько зосереджує увагу не на суттєвому, не на важливому, а на дріб’язковому та сенсаційному. Домінують розважальні матеріали, яким часто бракує змістовності.

5. ЗМІ становлять загрозу моральності та етичним принципам.

6. ЗМІ без достатніх на те підстав втручаються у приватне життя людей.

7. Мас-медіа підконтрольні одній соціально-економічній групі, тому новим людям (і власникам, і журналістам) важко пробитися у цю сферу і, таким чином, паралізується вільний та відкритий ринок ідей (Чотири теорії преси... – С.119-120).

У мовах цієї критики виникла ідея саморегулювання, більше відома як теорія соціальної відповідальності журналістики.

Журналістика соціальної відповідальності

Головні характеристики концепції журналістики соціальної відповідальності:

1. Виникла у США усередині ХХ ст.

2. Зародилась під час роботи Комісії зі свободи преси, зокрема, на основі праць її члена Вілляма Гокінґа, професора філософії Ґарвардського університету.

3. Головні завдання ЗМК – інформувати, розважати, продавати, але насамперед – переходити від конфлікту до дискусій.

4. Кожен, хто має що сказати, може використовувати трибуну ЗМК.

5. ЗМК підкотрольні громадській думці та споживачам, опираються на професійну журналістську етику.

6. Заборонене серйозне втручання (а що таке „серйозне”?) у приватне життя та життєво важливі суспільні інтереси.

7. ЗМК у приватній власності, але в інтересах громадськості влада має право частину з них взяти на себе або заснувати нові.

8. ЗМК зобов’язані взяти на себе обов’язки з соціальної відповідальності, інакше їх слід до цього змусити.

Внаслідок впливу культурно-освітнього фактору, збільшення кількості аудиторії мас-медіа, споживач продукції ЗМК став значно вимогливішим до якості інформаційно-розважального „продукту” (США), „культурологічного продукту” (Франція). Водночас піддано сумніву попередні, лібертарійські, тези про те, що, мовляв, споживач продукції ЗМК, як активний учасник масовоінформаційного процесу, здатний самостійно знайти відповіді на складні питання на вільному ринку ідей.

Нові соціальні умови зробили людину апатичною: людина начебто і вміє думати, але не хоче цього робити. Метою такої людини стає не пошук істини, а задоволення своїх безпосередніх потреб та бажань. Так з’являється і розвивається антифеномен ХХ ст. – людина-споживач, яка беззастережно приймає і утверджує споживацьку філософію. Люди-споживачі дуже вразливі до різних маніпуляцій (пропагандистських, моральних, національних, рекламних, фінансових тощо).

Пропонуючи концепцію соціальної відповідальності, Комісія зі свободи преси враховує більшість із цих факторів. Так, ця Комісія запропонувала змінити певні пріоритети, що склалися за умов лібертаризму.

1. Вирішено відійти від індивідуалізму як філософської основи лібертаризму (коли особисті інтереси були важливіші за суспільні) і прийняти колективістську теорію пріоритету суспільства над особистістю.

2. Лібертарійську „свободу від будь-яких зовнішніх обмежень” змінено на поняття „свобода з певною метою” (наприклад, на користь суспільству).

Корекція і зміна попередніх пріоритетів вимагала відповідного інструментарію, зокрема: технічних можливостей, фінансових джерел, доступу до інформації тощо. Водночас тепер стало очевидно, що преса вільна від будь-якого примусу, але не від будь-якого тиску.

ЗМІ, які за умов лібертаризму все частіше піддавалися критиці, усвідомлюючи реальну загрозу запровадження державного регулювання мас-медіа, ініціювали певні кроки у бік самобмеження та саморегулювання з допомогою (у форматі) професійних журналістських кодексів. Комісія з питань преси врахувала і ці зміни, тобто появу кодексів.

Зупинимось на цій Комісії. Створена вона під час Другої світової війни 1942 р. на пропозицію Генрі Люїса, власника журналу „Тайм” та низки інших видань, що об’єднували один із найбільшихамериканських журнальних концернів. На чолі Комісії з питань свободи преси був президент Чиказького університету Р.М.Гантінс. Фінансування роботи комісії (1942-1947), яке здійснював Г.Люїс, становило 200 тисяч доларів, на той час це були дуже великі гроші. У підсумковій доповіді Комісії „Вільна та відповідальна преса” (1947) було оприлюднено факти нехтування свободою преси у США. На основі висновків Комісії та опираючись на кодекси етики журналістів, практичну журналістську діяльність, згаданий вже раніше професор філософії Ґарвардського університету Віллям Гокінґ сформулював основні засади теорії соціальної відповідальності, які, як він вважав, можуть бути ефективні лише за умови фахового підходу до професійної етики. Тому Комісію з питань свободи преси (1942-1947) в науковій літературі називають по-різному: і Комісією Люїса, і Гатчінса, і Гокінґа.

Ми пам’ятаємо, що найперший професійний кодекс – „Канони журналістики” – ухвалений на засіданні Американського товариства редакторів газет ще 1923 р. Незважаючи на те, що цей кодекс загалом відображав лібертарійський зміст, він таки звертався до редакторів та співробітників газет із проханням бути відповідальними щодо суспільного блага, зберігати щирість, чесність, правдивість, порядність, безпристрасність і поважаючи приватне життя людини.

Наступні кодекси – кіноіндустрії (1930), радіомовників (1937), телемовників (1952) – відображають нові умови функціонування ЗМК. Задля справедливості, треба сказати, напочатку радіо і телебачення США, на відміну від друкованих ЗМІ, були регламентовані урядовими приписами і наказами. Так, 1927 р. Конґрес США створив Федеральну комісію радіомовлення з метою розподілу радіочастот і спостереження за змістом програм. 1934 р. у США ухвалено закон про зв’язок. Відтепер робота радіомовників повинна відповідати суспільним інтересам, відповідно до закону також створено Федеральну комісію зв’язку – урядову організацію, яка видає ліцензії на право мовлення та здійснює нагляд за радіоефіром.

Ліцензовані нібито приватні радіостанції забезпечували ефір та заробляли гроші (на рекламі), а фактично власником радіо був уряд США. Ця обставина поставила радіо і телебачення США поза лібертарійську систему журналістики набагато раніше, ніж почала свою роботу Комісія Люїса-Гатчінса-Гокінґа (1942-1947), яка запропонувала тези про необхідність створення концепції соціальної відповідальності журналістики. Професійні кодекси радіо- та телемовників передбачали дотримання етичних норм, стимулювання демократичних форм правління з допомогою підняття освітнього рівня членів суспільства, підтримку суспільної моралі, встановлення правил гри, тобто певних обмежень, для реклами в загальному обсязі мовлення, підтримку її високих стандартів.

Частково на основі висновків Комісії Люїса-Гатчінса-Гокінґа, частково з інших причин, редактори, журналісти і публіцисти відповідально підходили до завдань преси, прагнули зробити з преси відповідального провідника новин та дискусій. Головна суперечність полягала в тому, що ці відповідальні та усвідомлені прагнення були результатом суспільних дискусій переважно самих журналістів, а не медіавласників, хоч ініціював цю дискусію саме медіамагнат Люїс. Переважна більшість медіавласників та видавців дотримувалась кардинально інших поглядів, як, наприклад, Віллям Ґамільтон („Вол-Стріт джорнел”): „Газета – це приватне підприємство, яке зовсім нічого не заборгувало публіці, а публіка не дає газеті ніяких особливих прав. Газету, відповідно, не хвилюють ніякі суспільні інтереси. Вона, безумовно, є власністю власника, який продає виготовлений товар на свій страх і ризик...

Журналісти розуміли соціальну відповідальність мас-медіа значно ліпше, ніж їхні рободавці. Вони пам’ятали слова легендарного журналіста Дж.Пулітцера, який ще 1904 р., обґрунтовуючи необхідність створення школи журналістики, писав: „Лише найвищі ідеали, найсумлінніші прагнення чинити справедливо, найточніші знання проблем, з якими їй доведеться зіткнутись, та щире відчуття відповідальності врятують журналістику від прислужництва ситим та задоволеним, тих, що ставлять егоїстичні завдання і протидіють суспільному благополуччю”.

Особливістю журналістської практики є так звана теорія об’єктивного репортажу, зароджена ще в часи лібертарійства. Її суть зводиться до того, що преса, наскільки це тільки можливо, відмовляється від будь-якої політичної пристрасті, тобто відходить від засобу вираження думок і перетворюється на засіб повідомленнія новин, на засіб інформування. Американські та англійські репортери вважають, що відсторонений погляд на події та проблеми відповідає професійним вимогам. Новини, на думку англо-саксів, необхідно подавати незаангажовано, без будь-яких оцінок, які можуть мати місце тільки на шпальті редакційних коментарів.

Комісії зі свободи преси сформулювала нові вимоги до преси, які лягли в основу доктрини її соціальної відповідальності:

1. Подавати „правдивий, вичерпний та вдумливий звіт про події дня в контексті значущості шляхом відокремлення фактів від думок і повідомляти „всю правду” про факт”.

2. Слугувати „форумом для обміну зауваженнями та думками”, тобто стати трибуною суспільної дискусії, з допомогою якої можна зняти соціальний конфлікт, відмовившись від насилля шляхом обговорення”. Це не означає, що ЗМК повинні надати слово усім бажаючим, але ЗМК повинні доносити до своєї широкої аудиторії найрізноманітніші думки, у т.ч. і протилежні.

3. Відображати думки та інтереси різних соціальних, етнічних, конфесійних груп шляхом створення „представницької картини суспільних груп”.

4. „Виражати і розтлумачувати (але як саме? – М.Ж.) суспільні завдання та його цінності”.

5. Забезпечувати „повний доступ до даних, отриманих протягом дня”. Громадськість має право доступу до інформації, має фундаментальне право бути поінформованою. Оскільки мас-медіа є представником громадськості, вони повинні руйнувати всі бар’єри вільному потоку новин, сприяти відкритості джерел інформації.

Логічно постає питання: якщо руйнувати „всі бар’єри вільному потоку новин”, то де ж тоді тут соціальна відповідальність? Вільний потік інформації не може передбачати відповідальність! Тому ця рекомендація Комісії, будучи максимально наближеною до лібертаризму, явно дисонує з соціальною відповідальністю.

Натомість рекомендація об’єднати зусилля журналістики, громадськості та влади є потрібною, адже об’єднання зусиль передбачає потребу підвищення якісного рівня публікацій, які повинні бути спрямовані не на швидкий заробіток, а на підвищення фаховості журналістських кадрів.

Наступна теза: громадськість мусить усвідомити величезну владу ЗМК. Оскільки ЗМК сконцентровані в руках невеликої групи власників, громадськість має ініціювати створення некомерційних ЗМК, центрів медіадосліджень, незалежних організацій, які б регулярно моніторили роботу ЗМІ та щорічно повідомляли про отримані результати.

Натомість влада може (і повинна!) заохочувати відкриття нових ЗМК, ухвалювати більш дієві заходи з метою захисту прав громадян від зловживань свободою слова і має право стати учасником обміну інформацією подібно до приватних ЗМК.

Останній момент можна трактувати більш конкретно: влада має право створювати, підтримувати, утримувати і контролювати інформагентства, друковані, електронні та інтренет-ЗМІ. Інше питання, як активно і чи скрізь цим правом користаються, але, як бачимо, можливість таких дій була передбачена ще 1947 р.

Ще на межі ХХ і ХХІ ст. цю можливість для влади бути певним регулятором інформаційного обміну можна було вважати анахронізмом, принаймні щодо низки демократичних держав. Однак події після 11 вересня 2001 р., участь військ США і країн блоку НАТО у т.зв. антитерористичних операціях, поставили на порядок денний нові вимоги до ЗМІ з боку низки країн, за мас-медіа посилився політичний і державний контроль, заручниками ситуацій (тобто були звільнені) стали сотні журналістів, публіцистів, теле- і радіоведучих, навіть дуже відомих, які у власних коментарях ігнорували або недостатньо дослухались до рекомендацій відповідних служб. Цілком очевидно, що йдеться про певну реанімацію дещо видозміненого військово-політичного цензурування у країнах демократичного табору.

У межах доктрини соціальної відповідальності збережено свободу висловлювань. На відміну від лібертарійської теорії, де свобода висловлювань вважалася природним правом без обов’язків, у новій концепції запроваджено поняття морального права з відтінком обов’язку. Людина повинна дотримуватись власних переконань, дослухатись до власної совісті. Кожен, хто має що сказати, морально зобов’язаний говорити, а не мовчати. Ідеї активують функцію обов’язку перед суспільством та істиною. Оскільки свобода висловлювань не гарантує від помилок, то ця свобода не є абсолютним правом. Наприклад, будь-хто з вулиці (невідомий громадськості, невідомий мас-медіа) не може самостійно вимагати від ЗМК права на звернення до широкої аудиторії. Вираження різних поглядів та ідей – це обов’язок ЗМК, які повинні вміло переходити від конфлікту до дискусії.

Під час практичного застосування теорії соціальної відповідальності уточнювались теоретичні поняття, практичні механізми, пропонувались нові теорії.

Однією з таких теорій є концепція „журналістської еліти”, яка передбачала зміну форми управління ЗМК, тобто перехід ЗМК від власників до журналістів-професіоналів. Апологети цієї теорії вважали, що журналісти-професіонали будуть використовувати всі можливості мас-медіа на користь суспільства. Ми вважаємо, що немає жодних гарантій оптимістичного прогнозу. Невже у приватних медіа працюють непрофесіонали? Що заважає достатньо ефективно їм використовувати свої можливості для загального блага? Де гарантії, що не буде тиску (політичного, морального, фінансового, психологічного) на журналістів при зміні форм власності? Тут постає чимало неоднозначних питань.

Звісно, журналісти-професіонали повинні контролювати редакційну та інформаційну політику ЗМК, але це не означає, що, при цьому, тільки вони мусять стати власниками. Немає жодної гарантії, що, за нових умов пошуку джерел фінансування, журналісти-професіонали матимуть час на формування редакційної політики, на творчу роботу загалом. Тому певним прикладом або рецептом оптимізації стосунків „власник (видавець) – редактор (журналіст)” можна вважати французькі газети „Фігаро” та „Монд”. Власники цих часописів практично беззастережно віддали свої видання журналістам-професіоналам. Головна умова невтручання у редакційну політику – прибутковість.

Залежність ЗМК від великого капіталу (власників, рекламодавців, політичних чи фінансово-економічних груп) залишається серйозною перепоною для повноцінної реалізації моделі соціальної відповідальності мас-медіа.

5. Тоталітарна (соціалістична) система журналістики

1. Зароджується в Росії – СРСР на початку ХХ ст. (1902-1930 рр.). Функціонує у країнах комуністичної орієнтації (Пінічна Корея, Китай, Куба, В’єтнам та ін.).

2. Сформувалась на основі марксистсько-ленінської ідеології як реалізація ідеї „диктатури пролетаріату”.

3. Головна мета – бути пропагандистсько-агітаційно-організаційним рупором партії (у радянський час – правлячого режиму).

4. ЗМІП можуть створювати чи забороняти лише відповідні органи ЦК партії.

5. ЗМІП контролюють партійні органи і з допомогою цензури.

6. Заборонено критикувати правлячу політичну систему і пропагувати інші системи правління.

7. ЗМІП перебувають у руках правлячої партії, держави, тих громадських організацій, які контролюють партійні органи.

8. Поєднує у собі авторитарну концепцію та ідею соціальної відповідальності (партійної відповідальності), розглядає ЗМІП як інструмент партії в реалізації державної політики.

Тоталітарна радянська журналістика, яку Є.Ахмадулін називає соціалістичною, мабуть, тому, що ця модель працювала поза межами СРСР і досі працює в низці країн світу, зароджувалась у надрах самодержавно-буржуазної Росії як різновид партійної преси (подібно до чорносотенної, жовтневої, кадетської, есерівської, анархічної). Після перевороту 1917 р. та ліквідації всіх так званих буржуазних видань, на просторах колишньої Російської імперії більшовики почали силоміць впроваджувати новий тип системи журналістики, який мав би задовольняти правлячі кола „диктатури пролетаріату”. Зрозуміло, що цей тип відповідав ленінському баченню соціалістичної журналістики (статті „Про характер наших газет”, „Наступні завдання Радянської влади” та багато інших, а також постанови ЦК компартії).

На відміну від попередніх чи сучасних систем журналістики, радянська тоталітарна модель навіть не допускала можливості приватних ЗМК. Головні засоби виробництва друкованої продукції (друкарні, видавництва, редакції) були націоналізовані (стали державними) ще в перші роки радянської влади.

Таким чином, усю пресу було виведено з комерційного (ділового) обігу. Редакції не переймались проблемами купівлі паперу, оплати послуг друкарень, реклами, доходів, прибутку тощо. Усі ці питання реґламентували партійні постанови. Журналісти фактично мали економічну свободу (без олігархів, медіамагнатів, інших власників). Вони не мали проблем з орендою приміщень, не знали, що таке збільшення ціни на папір та поліграфічні послуги.

Головна ж відмінність тоталітарної системи журналістики від інших систем у тому, що вона постала не шляхом еволюції, наприклад, у зв’язку з новими потребами робітників чи селян, а була „побудована” згори (партією) з урахуванням максимального агітаційно-пропагандистського впливу на всі верстви населення.

Аудиторні ніші вибудовувались по горизонталі. Так, були центральні „засоби масової інформації та пропаганди”, як-от: центральний орган КПРС („Правда”), галузеві органи ЦК КПРС („Сельская жизнь”, „Социалистическая индустрия”, „Советская культура”); орган Верховної ради народних депутатів („Известия”); ЦК ВЛКСМ („Комсомольская правда”), піонерський орган („Пионерская правда”), профспілковий орган („Труд”). Кожне відомство теж має свою пресу (газети і журнали): „Гудок” (Міністерство шляхів сполучення), „Строительная газета”, „Медицинская газета”, „Советская торговля”, „Водный транспорт”, „Воздушный транспорт”, „Красная звезда”, „Советский спорт”, „Литературная газета” та багато ін. Жінкам передбачалися журнали „Крестьянка”, „Работница”. Центральне телебачення та радіо підпорядковувалися відповідному державному комітетові.

Центральну горизонталь ЗМІП, можливо, за виключенням деяких відомчих, дублювали на республіканських рівнях у всіх п’ятнадцяти республіках СРСР. На обласному рівні залишаються партійна, комсомольська преса та комітет у справах телебачення та радіо. У містечках районного типу виходять лише партійно-радянські газети. Крім цього, була й система багатотиражних ЗМІП (переважно газет) – на підприємствах, у колгоспах, в навчальних закладах...

На державному рівні було створено широку кореспондентську мережу державного телеграфного агентства СРСР (ТАРС) та напівдержавне-напівгромадське новиннєве агентство АПН.

До цього всього треба додати широку мережу партійних, комсомольських, піонерських, науково-популярних, художньо-публіцистичних, галузевих, професійних, наукових та інших журналів, які доповнювали газети. Таким чином, вибудовується типологічна система, яка фактично заповнює всі аудиторні ніші. І всі ці ЗМІП були під контролем партійних комітетів під керівництвом ЦК КПРС.

Підготовку та перепідготовку журналістських кадрів вели чітко регламентовано, заплановано у державних університетах (у Російській Федерації: Московський, Ленінградський, Уральський, Казанський, Далекосхідний, Ростовський та Воронезький, в Україні: Київський та Львівський, в Естонії: Талліннський і Тартуський, в інших столицях союзних республік). Усього – 20 факультетів журналістики у двадцяти університетах на весь СРСР, тобто вдвічі менше, ніж нині в Україні. Попри це, як мовиться, не в кількості справа. Ці університети практично забезпечували доволі фахову роботу радянської системи журналістики (і це кількома десятками мов!), а понад 40 українських вишів під егідою Навчально-методичної комісії МОНУ неспроможні фахово впливати на національний інформаційний простір України, вести якісну мовну і фахову журналістську підготовку журналістських кадрів в Україні: або через небажання і профнеспроможність, або через комерціалізацію вищої школи, яка змінює свої пріоритети з науки на виживання.

Як це не дивно, але в СРСР не було правової, законодавчої бази для функціонування журналістики. Усі принципові питання її типологічного розвитку, рольових та функціональних завдань, проблемно-тематичних пріоритетів визначали постанови ЦК КПРС, а поточні проблеми вирішували місцеві партійні комітети; контроль за змістом публікацій здійснювали з допомогою попередньої цензури.

ЗМІП вважалися ідеологічною зброєю партії в її боротьбі за розвиток соціалістичної економіки та виховання нової людини комуністичної формації на основі морального кодексу будівника комунізму та марсистсько-ленінських догм. Функції тоталітарних ЗМІП зводилися до ленінської тріади:

  •  бути колективним агітатором,
  •  колективним пропагандистом та
  •  колективним організатором.

В умовах тоталітарної моделі ЗМІП радянські журналісти змушені були виконувати соціально-політичне замовлення компартії. Вони достатньо багато писали про досвід роботи передових підприємств, колгоспів, про передовиків виробництва та соціалістичного змагання, критикували тих, що відставали. Відповідно до постанов компартії, у пресі необхідно було поєднувати критику та самокриту, які, сукупно з пропагандою, були спрямовані на поступовий розвиток індустріальної та науково-технічної бази промисловості та сільського господарства, економічного, ідейного та морального виховання нової людини. Так журналістика виконувала агітаційно-пропагандистську функцію.

Організаторська функція випливала з дієвості публікацій. Так, за критичними виступами у ЗМІП, підприємства, організації, партійні органи та органи рад (виконкоми) були зобов’язані вживати заходів для усунення вад і помилок та інформувати про них пресу і, відповідно, громадськість. Цієї функції сучасна українська журналістика майже позбулася, хоч іноді з її допомогою можна було вплинути на свідомість тих чи інших керівників і домогтися допомоги людям. Так, наприкінці 80-х років навіть ваш лектор однією своєю публікацією в київському виданні про те, що в такому-то селі на Львівщині, в умовах радянської влади, під гаслами побудови соціалізму, ніби забувши про своє майбутнє – дітей, так і не відновлено роботу початкової школи, закритої ще 1939-го, домігся не тільки негайного реагування чиновників, а й позитивного рішення обласної комісії, яка постановила відкрити початкову школу, зобов’язавши районних підлеглих взятися до роботи. За кілька місяців було зроблено ремонт приміщень, перекрито дах, класи обладнано партами, призначено вчителів. До слова, дитячі голоси там лунають і досі.

З іншого боку, критика у ЗМІП була переважно свідомо замовленою або, принаймні, контрольованою. Так, журналісти-міжнародники не могли висвітлювати позитивні явища та факти в західних (капіталістичних) країнах, але могли цей же Захід вільно критикувати.

Розстановка на керівні та ключові посади відданих партії людей, страх перед пильними цензорами, небажання виділятися на фоні головних партійних органів (з допомогою мавпування, дублювання, уподібнення), звірка редакційного курсу з політичним календарем радянської держави та постановами ЦК КПРС гарантували засвоєння „правил гри” журналістами та редакторами. У межах дозованої творчої свободи редакційні працівники (у своїй переважній більшості) намагалися виявити максимум соціальної відповідальності щодо держави й суспільства.

Радянську пресу не поділяли на „масову” та „якісну”. Бульварних газет, журналів чи неморальних програм на радіо чи ТБ не було і не могло бути. Щоб не довелося відповідати всім у ієрархічній драбині, працював взаємоконтроль, кожна ланка контролювала іншу. Крім того, ЗМІП та видавництва були „нашпиговані” офіційними та неофіційними агентами, „вухами” та „очима” системи, які повідомляли про порушення, „підказували” імена тих, на кого необхідно „зробити” закриту рецензію. Ці „рецензії”, які часто були „доказами” в судах, доручали відомим публіцистам, літературним критикам, науковцям. Частина із них розкаялась,  а частина – ні: хтось не встиг, не дожив до розвалу СРСР, а хтось, живучи і працюючи досі, забувши про власні гріхи, просто не захотів вибачитися ані перед живими, ані перед мертвими.

У радянській журналістиці доволі ефективною була культурно-просвітницька функція. Ми вже казали, що типологічна система ЗМІП орієнтувалася на широкі, практично всі демографічні та соціальні пласти населення, і доносила майже до кожної сім’ї науково-популярні, самоосвітні, літературно-художні видання. За кількістю передплачених видань середньостатистична сім’я в СРСР випереджала більшість країн Заходу. Але є один нюанс. На Заході, на відміну від СРСР (де були тільки кіоски „Союздруку”, які переважно не працювали у вихідні), була дуже добре розвинута система непередплатного розповсюдження: на розкладках, у книгарнях, у супермаркетах тощо. 50-70 відсотків переважної більшості європейських щоденників та журналів поширюється не через передплату, а з допомогою альтернативного розповсюдження. У Радянському Союзі, навпаки, „альтернативний” відсоток не дотягував і до десяти пунктів. Тому численні порівняння у цьому зв’язку  і начебто велика перевага радянської людини у доступі до інформації є щонайменше некоректними, якщо не сказати: „фальшивими”.

У добу тоталітаризму до журналістської роботи прийнято було залучати представників різних сфер і професій. Вигаданий у 30-ті рр. ХХ ст. робсількорівський рух міцно прижився у ЗМІП на весь час існування радянської влади. Багато дописувачів передплачували журнал „Рабоче-крестьянский корреспондент”. У газетах існували спеціальні квоти (за відсотками площі, за гонорарним розподілом тощо) на те, щоб дотримуватись пропорційного співвідношення авторських матеріалів та листів дописувачів, кореспонденцій та статей, які надходили від партійних представників та з рад/виконкомів, керівників підприємств, колгоспів та установ, інженерно-технічних представників, інтелігенції, робітничих, селянських та юних кореспондентів. Отже, формально досягалося як доступу до ЗМІП загалом, так і однакових можливостей висловлення власних думок усіма верствами населення. Матеріали позаштатних працівників редакцій ретельно відбирали, редагували, іноді й організовували, тобто писали в редакціях самостійно.

Як бачимо, тоталітарна система журналістики, не маючи історичних аналогій, легко „вписується” у „Державу” Платона. Чому? По-перше, її побудовано відповідно до уявлень „мудреців” (партійних вождів), по-друге, вона стала інструментом їхнього ідейно-пропагандистського та виховавчо-просвітницького впливу на суспільство, по-третє, радянська журналістика стала взірцем абсолютного підпорядкування державі.

Ледь помітні „опозиційні” подуви, точніше, з елементами самостійних роздумів, непідконтрольності, або з метою спровокувати, мали місце лише в літературних часописах подібно до практики російської журнальної преси до 60-х рр. ХІХ ст.

Радянська тоталітарна журналістика чітко й ретельно виконувала соціальне державне замовлення у межах „дозволених” тем і проблем під тотальним політичним контролем партійних комітетів та цензури.

6. Теорія – це наукова систематизація минулого, сучасного і проектування майбутнього, узагальнення процесів, явищ, типів, класифікаторів, модуляторів, ідентифікаторів певного предмету дослідження.

Дефініції терміну „комунікація”

З-поза сотні відомих визначень, зупинемось на таких:

К. – „процес взаємопов’язаних елементів, що працюють разом, аби досягти необхідного результату або мети” (Л.Баркер. Barker L.L. Communication. – Engelwood Cliffs: Prentice Hall, 1984. – P.5). Це визначення відображає не тільки характер процесу – динаміку, що не має кінця. Тут не вистачає специфіки комунікації як творчого процесу, бо, з одного боку, визначення надто широке (телевізор, телефон, наприклад, теж можна назвати взаємопов’язаними елементами, що працюють разом для досягнення певного результату), з іншого ж, маємо близькість (паралельність) з маніпулятивно-пропагандистськими технологіями в політиці, рекламі тощо. Можна подумати, що йдеться про політичні технології на виборах, про іміджелогію...

„Комунікацію важко визначити наперед. Існують лише загальні характеристики, яким може відповідати комунікація в конкретній реалізації” (Дж.Хаймс. Hymes D. Toward ethnographies communication: the analysis of communicative events // Language and Social Context. – Harmondsworth, 1972. – P.26). Це визначення фактично перекреслює класифікацію за кількістю співрозмовників, простіше кажучи: не передбачає масової комунікації як такої.

„Комунікація має місце, коли люди надають значення поведінці, пов’язаній з повідомленнями” (К.Мортенсен. Mortensen C.D. Communication: the study of human interaction. – N.Y., 1972. – P.14). Тут теж є вада – не звертати увагу на технічне, машинне, транспортне комунікування.

„Загально передбачуваний, постійний і завжди чинний процес розподілу значень за сприяння символічної взаємодії” (Дж.Маєрс і М.Маєрс. Myers G.E., Myers M.T. The dynamics of human communication: a laboratory approach. – N.Y., 1980. – P.11).

Список визначень можна продовжити, але маємо взяти до уваги те, що визначення мають переважно ті значення, які відповідають конкретній моделі комунікації.

Г.Почепцов робить спробу підсумувати: К. – „процес прискорення обміну інформацією. Чому саме прискорення? Тому що кожен у комунікації зацікавлений у тому, щоб швидше дійти істини, відкинути ті можливі брехливі перекручення, що їх уводить комунікатор” (Почепцов Г. Теорія комунікації. – К., 1999. – С.19).

Прагнення „дійти до істини” ставимо під сумнів, надто ж у контексті виборчих технологій, „ліплення” політиків гідних і негідників. Що ж стосується наступних аспектів, то тут Г.Почепцов має рацію: ЗМІ максимально прискорюють процес інформування.

Дж.Гербнер пов’язує комунікацію із суттю і роллю повідомлень у суспільстві (Цит. за: Sharp N.W. Challenges to communication research in the age og information // Communications Research: the challenge of the information age. – Syracuse, 1988). Цей підхід для нас прийнятніший, бо для нього важливішим є не визначення, а реальне або можливе комунікативне поле. Отже, Гербнер виділяє такі взаємопов’язані компоненти комунікативних досліджень:

1) коди і модуси: як декодується повідомлення , як його структурувати  в різних формах – вербальній, невербальній, жестовій...

2) обмін: що відбувається під час і після отримання повідомлення, які характеристики ми приписуємо повідомленням, які ролі виконуємо (соціальні, індивідуальні, асоціальні) під час інтерпретування та використання повідомлення;

3) системи та інституції: необхідно приділити увагу великим системам, наприклад, ЗМІ, комунікативним компонентам в інших організаціях;

Дж.Гербнер виокремив також три головні етапи у розвитку комунікації:

1) доіндустріальний. Охоплював усю спільноту, бо всі знали всіх, „обличчя до обличчя”;

2) друкований. Створений першою індустріальною революцією. З винайденням друкарського верстату змінено пріоритети щодо комунікації, з’являється масова комунікація;

3) телевізійний. Результат другої індустріальної революції. Відбувається трансформація масової комунікації у бік ритуалізації – люди дивляться телевізор за розкладом, а не за програмою. Тобто йдеться про вторинність вибору, розвитку смаку, ідей, стосунків.

Сьогодні доречно запропонований Гербнером поділ на етапи доповнити четвертим:

Глобалізаційним, або постіндустріальним. Як варіант назви – інформаційним. Інформація долає кордони, стає присутньою скрізь, комунікація не знає меж і обмежень. Відбувається перенасичення комунікацією за рахунок падіння її якості. Соціальні завдання ЗМІ редукуються на асоціальні, ритуальні, результативно-мотиваційна модель домінує над інформативною та продуктивно-модифікаційною. Послання адресанта-комунікатора все частіше не доходять до адресата: а) через комунікаційно-інформаційне перенасичення останнього: б) через фільтрацію адресатом комунікаційного потоку і виділення з її потоку бруду (але це – за умови наявності відповідного імунітету, який необхідно прищеплювати та розвивати-вдосконалювати), в) через використання комунікатором будь-яких засобів, серед них – і маніпулятивно-пропагандивних технологій, орієнтованих не на контакт, а насамперед на результат – досягнення своїх завдань, на реалізацію політичних, економічних, рекламних цілей. Тому комунікатор нині у предивній ролі – не рівного з рівним, не партнера і друга, а такого собі голкіпера, якому доводиться відбивати все, що спрямоване в його бік (якщо позиція активна, наявний резистенс), або ж навіть боксерської груші, якій судилося приймати все на себе (якщо позиція пасивна, а опір наближений до нуля). Друга позиція адресата наближена до манекена. Тобто глобалізація комунікації, попри її „всепроникність”, може залишатись „річчю у собі”, призначеною для функціонування у внутрішньому середовищі, канали її поширення вкрай неефективні. Як приклад, засилля повідомлень про війни та терор, які не те що не викликають у світової громадськості адекватної реакції, а дуже часто не викликають жодної реакції взагалі (Афганістан, Ірак, Югославія, Грузія тощо).

Комунікація як об’єкт дослідження.

Прийнято вважати, що людина понад 70 % свого часу витрачає на комунікацію (Почепцов Г. Теорія комунікацій. – К., 1999. – С.7 (308 с.)).

Головні характеристики комунікації:

А) вербальна. Це звичне, традиційне використання мови.

Б) невербальна. Це міміка, жест, поза, тип одягу, зачіска, інтонація, тембр голосу... невербальна к. видає, чи людина говорить правду, чи лукавить.

Різновиди комунікації:

А) усна. Передбачає реагування учасників, передає нюанси та відтінки розмови.

Б) письмова. Те, що вимагають державні установи (заяви, розпорядження...), листування, привітання тощо.

В) друкована. Відділяє від письмової Й.Вахек (Празька лінгвістична школа). Різновид масової комунікації, спілкування з багатьма.

Комунікацію розділяють також за формою:

А) формальна. Офіційні ситуації, контрольовані учасниками, наприклад, телерадіоефір, інтерв’ю, навчальний процес.

Б) неформальна. Відсутні заздалегідь підготовлені тексти, невимушений характер розмови.

Класифікація комунікації за кількістю співрозмовників (Почепцов Г. Теорія комунікацій. – К., 1999. – С.8-9).

  1.  Внутрішня к., розмова з собою, наодинці.
  2.  Міжлюдська к. – розмова між двома людми, діалог.
  3.  К. в малих групах – 3-5 осіб (полілог).
  4.  Публічна к. – 20-30 осіб і більше, має місце функціональний розподіл:

А) активний промовець і пасивна аудиторія;

Б) організаційна к. (100 і більше осіб) – спілкування між представниками однієї організації, пов’язане багатьма комунікаційними ситуаціями, в яких формується мікроклімат фірми, заводу, навчального закладу, міністерства тощо. Тут з’являється ієрархічна к.: від вищих до нижчих. Може виникнути розбіжність між формальним (призначеним нагорі) та неформальним (реальним) лідерами.

5. Масова к. – 1000 і більше учасників, тобто газети, журнали, телебачення, радіо, інтернет, кінофільми, книжки тощо.

Цей поділ доречний для однієї мови і однієї культури. У світі є понад 3500 мов. Тому навіть англійська між латиноамериканцем та європейцем не гарантує конфортності, неконфліктності своєї поведінки, адже у них – різна культура, різна відстань. Тому доречно виділити ще такі різновиди комунікації, крім мононаціональної, як міжкультурна і міжнародна.

Комунікація – це складний процес з багатьма моделями порозуміння.

Дж.Фіске (Fiske J. Introduction to communication studies. – London, 1990) поділяє всі теорії (моделі) на два класи:

1. К. – це передача повідомлень. Важливий не аналіз, а факт, точність його передачі від джерела до одержувача. Роль адресата (той, хто отримує інформацію, або той, кому скеровано повідомлення) мінімізована, або – досить пасивна, залежна від адресанта (той, хто скеровує сигнал, повідомляє, адресує інформацію)

2. К. – це виробництво та обмін значеннями. Вивчення текстів та культур. Тут в адресата першочергове значення. Повідомлення не стільки передається адресантом, скільки породжується (генетично відтворюється) адресатом.

2. Моделі комунікації

Найпростіший комунікаційний акт:

Мал.1.

Комунікант (адресант, автор) (1) ініціює процес встановлення або підтримання контакту з комунікатом (адресатом, споживачем інформації) (2). Цей процес зумовлено, по-перше, ситуацією і соціально-психологічними особливостями комунікаторів (а), по-друге, духовним і професійним єднанням учасників комунікації (б).

Більш ускладнена схематична модель комунікації:

Мал.2.

На мал.2 відтворено комунікацію як широкий спектр стосунків між комунікаторами (1-2, 2-1, 1-3, 3-4, 4-3 і т. д.); показано необмежену кількість комунікаторів.

Розглядаючи комунікацію як явище, можна виділити такі складники комунікації: суб’єкт комунікації, предмет комунікації, комунікативні засоби, комунікативний процес тощо.

Комунікація – явище системне, структурне, соціальне, історичне, психологічне й т. д. Нас цікавить насамперед взаємодія між суб’єктом і предметом комунікації, її характер, структура, спрямованість тощо. Так, предметом цієї взаємодії (предметом комунікації) є комунікат. Комунікативними засобами можуть бути знакові системи, засоби комунікації тощо. Комунікативний процес – це  суть спілкування; тобто безпосередньо процес встановлення й підтримання контактів. Але погляди на природу й структуру комунікативного процесу (комунікативної взаємодії) у науці різні. Ці погляди представлені на моделях комунікації, які розглянемо далі, щоб з’ясувати природу комунікативного процесу.

Природу комунікативного процесу можна охарактеризувати в кількох аспектах:

(1) з погляду походження й формування (історичний аспект);

(2) з погляду форми процесу спілкування (типологічний аспект);

(3) з погляду кількості учасників та специфіки організації комунікативного процесу (видовий аспект);

(4) з погляду сутнісного (онтологічний аспект);

(5) з погляду характеристики учасників комунікативного процесу (рольовий аспект);

(6) з погляду ефективності й дієвості процесу (функціональний аспект);

(7) з погляду самобутності й оригінальності організації процесу (стильовий аспект);

(8) з погляду форми процесу (формальний аспект);

(9) з погляду якості процесу (квалілогічний аспект);

(10) з погляду використання засобів (інструментальний аспект);

(11) з погляду духовного забезпечення процесу (культурологічний аспект);

(12) з погляду інформаційного забезпечення (інформаціологічний аспект);

(13) з погляду складників процесу (системний аспект);

(14) з погляду зв’язків між складниками процесу (структурний аспект);

(15) з погляду організації процесу (технологічний аспект);

(16) з погляду характеру мовної організації процесу спілкування (мовленнєвий аспект).

Зміна й виникнення різних видів комунікації є внутрішньою потребою людини й суспільства в цілому. Ця потреба, безперечно, формується під упливом зовнішніх факторів суспільного розвитку.

1. Першим зовнішнім фактором, який змінив характер спілкування, було виникнення письма. Дописемне, або усне, спілкування було єдино можливим видом комунікації на ранніх етапах розвитку людства. На дописемному етапі переважала міжособистісна й групова комунікація. Комунікативний процес мав характер безпосереднього діалогічного міжособистісного спілкування або спілкування з малою групою чи групового спілкування.

Писемний етап комунікації ускладнив комунікативний процес, зробив його опосередкованим, дискретним у просторі й часі, стимулював виникнення такого виду спілкування, як публічне; у той же час закладалися основи масової комунікації, яка на друкарському етапі набула розвою.

Аудіовізуальний етап комунікації посилив процеси масового комунікування. З переходом на етап електронномедійний масова комунікація зазнала процесу глобалізації, що стає причиною виникнення віртуальної комунікації такого спілкування, коли процеси передачі й отримання інформації переплітаються у часі та просторі, а комунікант у той же час виступає у ролі комуніката.

2. Структура, характер, система комунікативного процесу так чи інакше витворюються на основі форми участі комуніканта у процесі спілкування та форми взаємодії з предметом спілкування. Форми комунікативного процесу відрізняються насамперед одно- чи багатовекторністю процесу спілкування і здатністю перерозподіляти роль комуніканта в середовищі комунікаторів.

Необхідно виділяти одновекторну комунікацію. Вона має переважно побутовий сугестивний (лат. suggestio, від suggero навчаю, навіюю) характер, хоч цілком природно використовується і в професійній, виробничій, науковій сферах, а також має постійні ролі комуніканта та комуніката і монологічну форму мовлення.

комунікант                       комунікант

Мал. 3.

Багатовекторна комунікація. Вона характеризується постійною зміною ролі комуніканта і комуніката та має діалогічну форму мовлення.

комунікант                     комунікант

Мал. 4

Одновекторна чи багатовекторна комунікація має ще й інші назви - монологу та діалогу. Монолог є одновекторним типом спілкування, що не вимагає комунікативної реакції комуніката. Як форма мовлення, монолог - це найрозлогіше логічно організоване повідомлення під час спілкування. У лінгвістичній науці виділяють монолог внутрішній, агітаційний (сугестивний), драматичний, ліричний, розповідний.

З погляду комунікації монолог є цікавим з тієї причини, що у ньому, як у мовній формі, криється одновекторне спілкування, яке характеризується природною спрямованістю процесу комунікації від комуніканта до комуніката. Найчастіше такого типу спілкування дотримуються в ЗМК, коли комунікація є процесом спілкування з публікою, хоч і на персональному рівні подібна односпрямованість процесу цілком можлива. Вадою монологічного спілкування є те, що результативність процесу комунікації безпосередньо не береться до уваги і незрозуміло, наскільки успішно завершилося спілкування. Реакція комуніката при цьому може відстежуватися спеціальними соціологічними службами; результати такого обстеження можуть показати успішність процесу комунікації.

Ще один, багатовекторний тип комунікативного процесу – це діалог, що є розмовою між двома або кількома особами. Особливістю діалогічного спілкування є зміна ролей комуніканта й комуніката. Ініціатива у спілкуванні переходить від одного до іншого. Комунікант стає комунікатом і навпаки. Завдяки новітнім технологіям ця багатовекторність робить масове спілкування багатогранним і повноцінним, оскільки створюються умови для ефективного обміну інформаційними продуктами, більш повно реалізуються інтереси публіки, задовольняються індивідуальні потреби, своєчасно уточнюються позиції її представників.

Одновекторна комунікація

Багатовекторна комунікація

Комунікація з собою

Міжособистісна (інтерперсональна) комунікація

Групова комунікація

(у малих групах)

Комунікація з групою

Міжгрупова комунікація

(у великих групах)

з публікою

з масою

публічна

масова

Ринковомедійна комунікація

Віртуальна комунікація

Монологічна форма

Діалогічна форма

Моделей комунікації є чимало. Спочатку зосередимось на основних.

Модель Якобсона.

Як дослідник, Роман Якобсон починав у Росії, але змушений був емігрувати до Чехословаччини, потім – США. 1960 р. Виокремлює шість найважливіших чинників комунікації (Якобсон Р. Лингвистика и поєтика // Структурализм: „за” и „против”. – М., 1975):

Контекст

Повідомлення

Адресант           ---------------         Адресат

Контакт

Код

Усі 6 чинників к. спрацьовують в ідеальній ситуації. Реальна к. може виносити на перше місце один з них, інших залишаючи в затінку. Звідси Р.Якобсон виводить шість можливих функцій к.

1. Емотивна ф. (при спиранні на адресанта) – це всі варіанти вираження свого „Я”. Наприклад: К.Станіславський запропонував акторові вимовити „Сьогодні ввечері” 40 інтонаціями, які глядачі мали дефишрувати залежно від інтонації: запрошення, заперечення, погроза...

2. Референтна (денотативна) – підкреслення контексту. Йдеться про той об’єкт, про який ми говоримо.

3. Конативна (при спиранні на адресата) – наказ, клична форма.

4. Поетична (при спиранні на повідомлення) – спершу форма, а потім – зміст.

5. Металінгвістична (при спиранні на код) – це вихід за межі бесіди знайомими словами, розширення словника новими словами.

6. Фатична (при спиранні на контакт) – функція підтримання контакту, певна ритуальність: важливо не те, що саме ти говориш, а те, щоб контакт не було втрачено. Актуальна ця ф. під час розмов про погоду, за святковим столом. Головне тут – не нова інформація, а наявність контакту.

Комбінації домінування однієї з названих функцій над іншими утворюють або вишукану поезію, або військовий наказ, або „погодні” теревені.

Модель К.Шеннона-В.Вівера

В.Вівер – один із фундаторів математичної теорії інформатики. Тому його модель доволі давня, ще з 1949 р. (Weawer W. The mathematics of communication // Communication and Culture. – N.Y., 1966):

                             Отриманий сигнал

ДІ    Передавач   Сигнал    Канал    Одержувач            МП

                          Джерело шуму

ДІ – Джерело інформації

МП – місце призначення

К.Шеннон додав до моделі Вівера один елемент, що породжує ефект відволікання, шкоди: „Джерело шуму”. На його думку, мова приблизно наполовину прогнозована, тому цей елемент ніби не помічають. Але насправді через неуважність, шум ми недочуваємо, перепитуємо.

Модель Т.Ньюкома

Т.Ньюком запропонував її 1953 р. Складові – три взаємопов’язані точкові об’єкти: адресант (або комунікатор), адресат, об’єкт, япро який ідеться. Комунікаційна модель базується на збалансуванні трьох точок-складових у вигляді рівнобедреного трикутника (у піку – об’єкт, у нижніх точках – комунікатор та адресат). Ньюком заклав у модель аспект „позитив-негатив” (+ і -), і значно її ускладнив (Newcomb T.M. An approach to the study of communicative acts // Communication and Culture. – N.Y., 1966; Проблемы речевого воздействия на аудиторию в зарубежной социально-психологической литературе. – Л., 1973).

   О                                            О                                                О

         +              +                            –             –                                    +            –  

К              +               А            К             +             А                    К              +             А

Змін вимагають незбалансовані варіанти

   О                                            О                                                 О

        +               +                          +                  –                               –                –  

К               –             А             К                          А                    К                           А


Якщо всі точки взаємопов’язані, то виникає залежність. Врахування тільки симпатій чи антипатій уже дає нам 6 варіантів. Наприклад, коли комунікатор та адресат ставляться один до одного позитивно, то позитивно вони ставляться і до об’єкта. Аналогічно (тільки з протилежним значенням) буде і за умови негативного ставлення. Комунікація будується на вирівнюванні усіх незбалансованих варіантів.

Модель Лотмана

Юрій Лотман – послідовник формальної школи 30-х рр. ХХ ст. (Лотман Ю.М. Культура как коллективный интеллект и проблемы искусственного разума. – М., 1977; Лотман Ю.М. Тезисы к семиотике русской культуры // Ю.М.Лотман и тартуско-московская семиотическая школа. – М., 1994; Лотман Ю.М. Культура и взрыв. – М., 1992; Лотман Ю.М. Структура художественного текста. – М., 1970).

Лотман критикує модель Якобсона, бо та не дозволяє під час передачі повідомлення утворюватись будь-чому новому. Тези Лотмана:

- культура породжує нові повідомлення за допомогою нових мов;

- культура зорієнтована щонайменше на дві мови, наприклад, зображальну та словесну;

- комунікація – це переклад з мови мого „Я” на мову твого „Ти”, тобто коди учасників не є тотожніми, а лише перехрещуються;

- жодна „монологічна” структура не може виробити принципово нового повідомлення, бо не є мислячою, якою може бути лише діалогічна (двомовна) структура як мінімум;

- пам’ять культури є механізмом активного моделювання нового, що повернуте у минуле.

Тому модель комунікації Ю.Лотмана можна умовно зобразити так:

Мова 1                      Мова 3

Адресант               Текст               Адресат

Мова 2                      Мова 4

Лотман виводить категорію авторитетності, важливу насамперед для російської культури: „Центр уваги переноситься з того, „що” сказано, на те, „ким” це сказано, а також від кого цей останній отримав повноваження на подібне висловлювання” (Тезисы...).

Критикує схему Р.Якобсона за заміну поняття „Мова” поняттям „Код”.

Код не має історії, тому адресанта та адресата можна уявити як носіїв ідентичних кодів, але позбавлених пам’яті.

Лотман вважає,  що мова – це код плюс його історія.

Діалог цікавий насамперед тим, що дає можливість передати те, що не перехрещується в кодах, що не перекладається при перекладі. Переклад створює нові повідомлення. Наприклад, у випадку перекладу з мови прози на мову кіно чи театру.

Знакологія

Знак – це об’єднання в одній одиниці елементів змісту та форми.

Слово голова, за формою, має шість літер, три склади, але, за змістом, містить складну інформацію про конкретний об’єкт (велика, сива, кругла, випукла, мудра, хитра, козача, дівоча, керівна...). Знак дозволяє передати інформаційно насичене повідомлення з допомогою інформаційно ненасиченої форми. Передаючи форму, водночас передаємо і зміст. Знак – це енергетична, інформаційна перемога людства, один із кодів інтелекту.

Системне вивчення знака у ХХ ст. (знакологія) у різних країнах дало свої результати.

Ф.де Соссюр, швейцарський мовознавець, що першим привернув увагу до знакової суті мови, запропонувавши нову науку – семіотику – науку про знакові системи. До них належить і мовознавство як наука про мовні знаки. Він виділив дві головні риси знака:

1) зв’язок між формою та змістом у знака має умовний характер;

2) форма знака будується лінійно, тобто ми маємо вимовити слово за іншим словом, або звук після іншого звуку, а не одночасно.

Підкреслюючи природний характер зв’язку між формою та змістом, Ф.де Соссюр казав про те, що знак неможливо розірвати, як неможливо відділити лицьовий бік паперу від його зворотного боку.

Чарльз Пірс, американський логік, вважав, що семіотика – інша назва логіки, а не мовознавства. Ч.Пірс першим увів у теорію знака людський чинникінтерпретант (тлумач). Для масової комунікації, зокрема журналістики, це вкрай важливо, оскільки доречно вести мову не лише про об’єкт (неживий предмет, текст), а й про суб’єкт (автора, творця тексту).

Інтерпретаційний підхід пізніше розвинув співвітчизник Пірса Ч.Морріс. пірс запропонував розглядати знакові відношення у вигляді трикутника з вершинами „Знак”, „Об’єкт”, „Інтерпретант”. Пірс поділяє знаки на три різновиди:

- ікони, певна схожість з об’єктом (малюнок, фото),

- індекси, фактична суміжність знака і об’єкта (дим над лісом як знак вогнища, дірка у стелі як знак пострілу...),

- символи, немає ніякого зв’язку між знаком та об’єктом (українською – „стіл”, англійською – „table”).

Як і Соссюр, Пірс відзначає умовність зв’язку між формою та змістом.

Р.Якобсон відзначає умовність чіткого поділу знаків на три типи, адже кожен окремий знак має характеристики відразу кількох типів. Наприклад, знак-ікона має символізацію. У живописі Давнього Єгипту фараона зображали великим, а всіх інших – малими. Злодія і добру людину зображали теж по-різному (анфас-профіль). Знак-індекс теж можна символізувати: в деяких африканських племен вказати на людину пальцем вважається прокльоном.

Кінознакосеміотика – різновид художньої комунікації, розглядає знаки та коди як несталі, невідомі заздалегідь, а такі, що створюються у процесі перегляду фільму. Знак художньої комунікації до прочитання для нас невідомий, та й після прочитання не завжди помічений, зрозумілий, адекватно інтерпретований. І це закономірно, адже сприйняття художніх текстів – процес творчий, з боку глядача, так само, як він творчий для автора, хоч прочитання переважно не збігається.

Додаткову інформацію можна почерпнути з лекцій проф. В.Різуна (ІЖ КНУ), розміщених на відповідному сайті і тезово поданих у файлі alternatyva_rizun.

7-8. Лекція 7 (2 год.)

Західні моделі масової комунікації

Методологічною основою були праці Є.О.Корнілова1, Є.П.Прохорова2, В.І.Шкляра3, які перші назвали (Є.Корнілов) і осмислили, доповнили, розвинули (Є.Прохоров, В.Шкляр) соціокультурні типи журналістики з допомогою опозиційних пар, рамкуючи (від „фрейм”, рамка) оцінювання з допомогою домінантних аспектів (В.Шкляр). Беручи за основу напрацювання української і російської теоретичних шкіл журналістики, ми їх доповнили новими конфігураторами – типологічний класифікатор налічує 14 пар, аспекти, трансформовані у фактори, – 11. Підсумком наукового синтезу є типологічна модель сучасної журналістики України, про говоритимемо окремо далі.

Дослідження Т.Ґобана-Класа4, Д.В.Джонсона5, Д.МакКвіла6, Г.Валінської7, В.Каширіна8, О.Зернецької9 та багатьох інших, тобто дослідження про західні моделі масової комунікації у нас популяризує В.Різун10, у Росії – Є.Ахмадулін11 (в контексті проекції на моделі журналістики). У Г.Почепцова („Теорія комунікації”) перелік моделей12 значно вужчий, більше акцентовано на технологіях комунікативного процесу.

Д.МакКвіл виділяє чотири типи моделей комунікації:

1) моделі трансмісії,

2) моделі ритуалу,

3) моделі привернення уваги,

4) моделі рецепції13.

До першого типу (моделі трансмісії) зараховують наступні моделі:

- модель необмеженої пропаганди або психологічна модель (С.Чакотін);

- модель переконання (Г.Лассуел);

- модель контактування (Р.Якобсон);

- модель трансмісії (передачі) сигналу (К.Шеннон і В.Вівер), 1948;

- топологічна модель (модель комунікації як припливу інформації (К.Левін), 1947;

- модель двоступеневого притоку інформації та думки (Є.Катц і П.Лазарсфельд), 1955;

- соціологічна модель (Дж. і М.Райлі), 1959;

- модель селекції (Вестлі й МакЛін), 1957;

- модель зворотного зв’язку (М. де Флер) (1), 1966;

- аналітична модель (Ґ.Малецкі), 1963;

- модель спільного досвіду (В.Шрамм), 1954;

- суспільно-культурна модель (А.Тудор), 1970;

- модель мозаїчної культури (А.Молес) (1), 1967;

- модель розширеного досвіду (А.Молес) (2), 1971.

До другого типу (ритуалу) Д.МакКвіл зараховує експресивну модель (інша назва – ритуальна) Джеймса Кері (1975).

До третього типу (привернення уваги) зараховано модель рoзголосу:

До четвертого типу (сприйняття (рецепції)) належать такі моделі:

- модель кубиків;

- модель Ю.Лотмана;

- психологічно-лінеарна модель (Дж.Ґербнер), 1966;

- фазово-хвильова модель або модель HUB (Геберт (Hiebert), Унгурайт (Ungurait), Бон (Bohn)), 1974;

- синтетична модель (Т.Ґобан-Клас), 1978.

Детерміновані фазовістю процесу, роллю й статусом комунікаторів в організації комунікації, трансмісійні моделі передбачають як одно-, так і багатовекторний комунікативний процес, як опосередковані, так і неопосередковані умови за наявних або відсутніх факторів спілкування.

Головна суспільна функція ритуальної комунікації – уніфікація й підтримка цілісності групи. Звичайно сфера її використання – політика (реклама й політична пропаганда) та культура (релігія, мистецтво, концерти).

Модель привернення уваги, в якій головна мета – встановити контакт і підтримувати увагу комунікатів (аудиторії) насамперед до ЗМК, а не до змісту повідомлення, – розрахована на масовий вплив. Охоплення масовомедійних процесів дозволяє ефективно реалізовуватись. Роль аудиторії обмежена перфоменсом: можна спостерігати, але не можна бути повноцінним учасником комунікаційного процесу. Комунікантові важливіша більша увагу до себе, ніж її якісні характеристики її учасників: рейтинги, високі тиражі, а не інтелектуальна вибірка. Оскільки модель демонстрації й привернення уваги зорієнтована на рекреаційно-розважальні інтереси комунікатів, на доступність і легкість сприйняття („стійка увага до нас – послаблена до конкурентів), доречні аналогії з телешоу, телесеріалами, бульварними ЗМІ.

Моделі рецепції (сприйняття) В.Різун трактує як процеси кодування й декодування висловлювання14, адже головні уявлення про процес спілкування як фазовий процес, що складається з актів кодування повідомлення та його декодування. Звісно, зміст декодованого повідомлення різнитиметься від змісту авторського повідомлення. Успішність рецептивних процесів обумовлена активністю / пасивністю комуніката-реципієнта-приймача.

Т.Ґобан-Клас ємко характеризує виділені ним типи комунікаційних моделей. Так, моделі трансмісії, вважає він, - реалізація найдавніших інституціональних контекстів, близьких до функцій засобів масової комунікації: влади, школи, церкви. Ці контексти були зорієнтовані на пропагування, інструктування та передачу інформації. Модель ритуалу / експресії відтворює мистецькі, розважальні та урочисті події. Модель розголосу – акцентовані повідомлення з метою привернення й утримання уваги аудиторії задля популярності або збагачення. А модель сприйняття декласує силу засобів комуніканта, адже найважливіший не передавач, а приймач (комунікат)15.

Незалежно від представленої модельності, ознакою незавершеності комунікативного процесу, його нецілісності, В.Різун називає наявність конфлікту між комунікантом і комунікатом16, який можна подолати не силою (примусом, повноваженнями), а аргументованою позицією, що базується на комплексному аналізі, реалізації структурних змін у задіяних організаціях, установах, закладах, колективах без обмежень прав і сфери діяльності будь-якого учасника комунікативного процесу17.

Відтворимо окремі моделі комунікації.

Першим гуманітарієм, який успішно адаптував технічну модель Шеннона до нетехнічних умов спілкування, був В.Шрамм: крім моделі спільного досвіду (1954)18, через рік американський учений запропонував ще одну модель – процесу масової комунікації19. Натомість із допомогою моделі розширеного досвіду А.Молес (1971) розширив модель Шрамма (1954) і пов’язав її з моделлю передачі сигналу Шеннона-Вівера, запровадивши елемент самонавчання.

Модель процесу масової комунікації Вілбура Шрамма, 1955.

В.Шрамм „продовжив” модель К.Шеннона зворотною дією: на шляху неперервності процесу комунікації отримувач не останній елемент, а середній, а в контексті можливих реакцій-іншодій – навіть перший. Тобто модель В.Шрамма 1955 р. відображає багатовекторну комунікацію або, за Є.Ахмадуліним, паралельні канали комунікації20. Сам В.Шрамм акцентує на додаткових можливостях комунікації (верхній-нижній ряди) – через громадські організації (профспілки, громадські спілки) та державні органи (конгрес, торговельні палати), позначених на моделі як „Паблікс”. Ефективність зворотної дії (нижній ряд) випливає із її сприйняття (реагування) відправника-першоджерела. Якщо реакція одержувача не сприйнята, то зворотній зв’язок не відбувся. Є.Ахмадулін слушно критикує модель за нечіткість: не зрозуміло, які соціальні зв’язки впливають на комуніканта і комуніката, чому відправник сприймає / не сприймає (як захоче!) тільки „зворотний зв’язок”21. Одне слово, як врахувати (і які вони?) соціальні фактори конкретного соціального середовища для комуніканта і комуніката?

Модель американців HUB (Геберта, Унґурайта і Бона) відображає фазово-хвильову специфіку процесу комунікації. Деформація, обмеження, контроль інформації, переданої комунікантом комунікатові (аудиторії) відбувається як певні фази (захисту, регулювання та фільтрування) в певному контенті, за наявності / відсутності спотворення й шумів, засобів ампліфікації.

Прагнучи подолати соціальний вакуум попередніх комунікаційних моделей, подружжя американських соціологів Джон і Матильда Райлі (представники структурно-функціонального аналізу), запропонували власну соціологічну модель комунікації, називаючи її динамічною. У концептуальній статті „Масова комунікація і соціальна система” (1959), Дж. і М.Райлі використали концепцію „двосторонньої комунікації” (П.Лазарсфельд, Є.Катц, Б.Берельсон), що передбачала „первинну групу” як елемент соціальної системи (будь-яке неформальне об’єднання, наприклад, сім’я, друзі), і додали ширшу соціальну структуру (університет, корпорація, військо)22. Цінність моделі Райлі в тому, що вона першою наблизила до процесу масової комунікації соціальні фактори23.

Соціологічна модель Джона та Матильди Райлі.

На першій моделі американського соціолога М. де Флера (зворотного зв’язку, 1966) показано невідповідність між повідомленням відправника й отриманим повідомленням. Друга модель де Флера (системна (В.Різун) або соціальна (Є.Ахмадулін), 1966) – вдала спроба змоделювати глобальні системи масової комунікації.

Соціальна модель М. де Флера, 1966.

Модель де Флера є логічним втіленням сміливих концептуальних макророздумів, які базувались на природі масової комунікації як соціальної системи, складової систем культури, економіки, політики24. За де Флером, масова комунікація, по-перше, є носієм соціальної інформації, по-друге, всі повідомлення МК класифікує за якістю: а) низький рівень культури („жовта” преса, порнографія, насильство у ЗМІ) – сприяє падінню моралі і стимулює неприйнятні суспільні дії; б) середній рівень культури або без коментарів (рекреативна функція ЗМК – прогноз погоди, художні фільми, музика – все те, що поза увагою критики) – очевидно, де Флер недооцінив значення мас-культу, вважаючи, що він ніяк не впливає на загальний рівень суспільних смаків; в) високий культурний рівень (якісна і елітарна журналістика, високомистецькі художні твори, класична, церковна музика, малярство, скульптура). Цікаво, що якісний культурний продукт поширюється гірше за середній і тим паче – низькопробний. Модель М. де Флера детально проаналізував Є.Ахмадулін25, проте до міркувань ростовського професора маємо певні зауваги-уточнення. Так, сказано, що „виробник продукції масової комунікації” або комунікатор, який відбирає та оформляє повідомлення, тісно взаємодіє з фінансовою підсистемою (спонсорами) та розповсюджувачами. Ні на моделі де Флера, ні в коментарях Є.Ахмадуліна не відображено позиції власника (замовника), його політичних і/або культурологічних, психологічних, національних інтересів, мотивів, здатності до творчої самореалізації. Механізм розповсюдження потрактовано надто спрощено: великі засоби розповсюдження надають інформацію, місцеві – її купують і продають, забезпечують прибуток. Таке можливе тільки у політично незаангажованих і космополітичних суспільствах. Не інакше, як абсурдним вважаємо такий висновок: неякісний мас-медійний продукт – найважливіший елемент усієї соціальної системи, оскільки підтримує фінансову стабільність соціальної системи масової комунікації. Через денаціоналізованість модель де Флера не може претендувати на універсальність (Є.Ахмадулін) чи системність (В.Різун). Отже, модель де Флера, доповнена законодавчими та економічними факторами, зовнішніми та культурними умовами суспільства, але позбавлена системоформувальних факторів, залишається соціальною моделлю МК США. Корисним для інших національних моделей є критичний аналіз і можливість врахувати не враховане.

Психологічну модель німця Ґерберта Малецкі спрощено можна трактувати як еклектику американської моделі Лассуела та соціальних факторів В.Шрамма і подружжя Райлі. Насправді маємо тільки зовнішню схожість, адже Ґ.Малецкі дуже індивідуально трактує ряд понять. Так, масова комунікація а) непряма (розрив у часі і просторі, віддаль між учасниками комунікації), б) одновекторна (учасники пов’язані між собою з допомогою технічних засобів, які передають лише в одному напрямку), в) публічна (невизначена аудиторія). Від часу створення моделі (1963) майже півстоліття, новітні супутникові, оптично-волоконнні технології, мультимедіа, інтернет вирівнюють технічні можливості учасників комунікації, тому другий пункт сьогодні вже не витримує критики. Але цікавіше визначення „невизначена аудиторія”. Її Ґ.Малецкі називає не „аудиторією”, не „публікою”, не „групою”, не „натовпом” і не „масою”, а „дисперсною публікою”. ДП притаманні певні риси: 1) змінно-тимчасові соціальні утворення, 2) повідомлення передають ЗМІ-посередники, 3) сукупність індивідів, що перебувають у різних місцях, або невеликі групи в разом. За Малецкі, ДП неоднорідні, адже охоплюють людей з різними інтересами, поглядами, умовами проживання, тобто неструктуровані, неорганізовані, без традицій, звичаїв... Імпонує, що Ґ.Малецкі не бачить перспектив у соціології та соціальній психології образливим, принизливим поняттям „маса”, „масова людина”, „натовп” тощо, вважаючи їх однобоким культурно-історичним відбитком. Осмислення ДП і її порівняльні характеристики з „натовпом”, „групою”, підготувало платформу для створення психологічної моделі26.

1                                                                                                                                                        7

Стихійні реакції Р

2

8

3                                                                                                                        12

                                                                                                            13                             9

4

                                                   11                    15                                    14

5

6                                                                                                                                                       10

уявлення К про Р

уявлення Р про К

Психологічна модель Ґерберта Малецкі, 1963.

Тут К – комунікатор, П – повідомлення, ЗМІ – засіб масової інформації (в оригіналі ЗМК), Р – реципієнт. Цифрами позначаємо наступне: 1 – самоуява комунікатора, 2 – комунікатор про себе як особистість, 3 – комунікатор у колективі, 4 – комунікатор в установі, 5 – комунікатор в інших соціальних відносинах, 6 – тиск громадськості на комунікатора, 7 – самоуява реципієнта, 8 – реципієнт про себе як про особистість, 9 – реципієнт про себе як про члена „дисперсної групи”, 10 – реципієнт в інших соціальних взаєминах, 11 – тиск повідомлення або програми, 12 – вибір пропозиції, 13 – вплив ЗМК, 14 – уява про ЗМК, 15 – тиск каналу або технічних засобів.

Суспільно-культурна модель англійського вченого А.Тудора допомагає виявити зумовленість процесу спілкування як суспільною структурою, так і структурою культури, тобто, на відміну від соціальної моделі де Флера, космополітичної або абстрактно-національної за суттю, передбачає національні особливості.

Суспільно-культурна модель А.Тудора, 1970.

Західні моделі масової комунікації та журналістики детально аналізуємо в лекційних курсах „Західні теорії і моделі масової інформації” і „Теорія масової комунікації”, а практичну реалізацію, ефективність і наслідки в соціокультурному просторі – в курсі „Основи соціальної інформації”, які читаємо студентам факультету журналістики у Львівському національному університеті імені Івана Франка та Інституту філології й журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.

Лекція 8 (2 год.)

Радянські моделі журналістики (пропагандистський аспект)

Подана класифікація (за МакКвілом) не враховує радянських і тим паче пострадянських моделей комунікації і журналістики, оскільки зроблена тоді, коли в СРСР жодних моделей або ще не було, або вони не були оприлюднені через накладені  грифи обмеження. Є.Ахмадулін зауважує, що досвід побудови систем журналістики в радянський період сформовано критичними запозиченнями західних методик моделювання27. Коротко зупинемось на перших і найвідоміших: обидвох різновидах соціологічної моделі А.Алєксєєва28, соціологічній моделі М.Лауристін29 та соціально-психологічній моделі Ю.Воронцова30.

Соціологічні моделі А.Н.Алєксєєва (в обох варіантах) мають базові елементи „суб’єкт-1” та „суб’єкт-2”, що переінакшують/ перекладають західні адресант-комунікант-комунікатор (1) та адресат-комунікат-реципієнт (2). Тобто „суб’єкт-1” – засоби масової інформації / комунікації / пропаганди, а вплив на „суб’єкт-2” – продукт або ефект комунікації: насамперед зміни свідомості і поведінки внаслідок комунікації. Перший варіант моделі найкраще ілюструє міжособистісне спілкування, оскільки учасники комунікаційного процесу не розділені ні в часі, ні в просторі.

                                 Зміст комунікації

                                  об’єктований знаками

Різновид 1.

Другий варіант значно складніший, бо передбачає перехід до масовості з допомогою інституціональної надбудови (інститут масової комунікації). Тепер суб’єкт-1 – не просто індивідуальний здійснювач комунікаційної дії, а певна сукупність груп, суб’єкт-2 – необмежена кількість об’єктів комунікації (масова аудиторія). Тобто комунікація моделюється на рівні соціально-класової структури, що, з одного боку, розпоряджається власним інститутом комунікації і, з іншого, здатна сприймати зміст комунікації. А.Алєксєєв вважає, що в процесі масової комунікації суб’єкт-1 – це правлячий клас, суб’єкт-2 – різні верстви населення, які спілкуються, точніше, зауважимо, сумирно сприймають агітацію і пропаганду з допомогою інституту масової комунікації (ЗМК) та аудиторії.

Різновид 2.

Оскільки суб’єкт-1 – влада (режим), а суб’єкт-2 – електорат (піддані), і перші з другими безпосередньо не комунікують, а тільки через посередників (засоби масової інформації і пропаганди, які чітко й ідеологічно „правильно” визначали зміст повідомлень), звідси випливає: модель А.Алєксєєва – закодована модель пропагандистського впливу – модель зміни джерела Т.Сміта31, що легко виявити на порівняльному малюнку. Різниця лише у зміні назв конфігурантів: якщо Т.Сміт пропагандиста називає пропагандистом, джерело (комунікант) джерелом, то А.Алєксєєв не такий відвертий: пропагандист у нього суб’єкт-2 (влада), органи пропаганди і система ЗМК, їм підпорядкована, тобто ЗМІП тут нейтрально названо інститутом масової комунікації, а одержувач – по-дружньому „народними масами” або „суб’єктом-2”.

Порівняльний малюнок моделей А.Алєксєєва та Т.Сміта

Оскільки модель функціонує лише за наявності інституту МК (суб’єкт-1 – суб’єкт-2 не поєднані), А.Алєксєєв формулює правило: „Відносини між органами масової комунікації та аудиторією адекватні реальній системі відносин між соціальними суб’єктами, формою діяльності яких є орган масової комунікації та аудиторія”32. Перенесемо сказане на формулу, де С1 – суб’єкт-1, С2 – суб’єкт-2, МК – масова комунікація, А – аудиторія:

Дещо несподівано Є.Ахмадулін називає цінність цієї моделі: „комунікатор тут не джерело і першопричина інформації, а посередник у спілкуванні людей”33. Посередницька функція ЗМК підмічена вдало, але не враховано концептуальне питання: хто все-таки комунікатор – той, хто ініціює комунікацію, тобто влада, комуністична партія СРСР, чи той, хто її озвучує (описує), забезпечує доступність, виконуючи роль не автора, а технічного каналу? І яка тоді ціна „посередницької” функції ЗМК?

Соціологічна модель естонки М.Лауристін відображає комунікативний процес (масову комунікацію) всередині широкої мережі взаємозв’язків між різноманітними підсистемами суспільства (див. малюнок). Враховуючи соціально-політичну й економічну системи суспільства, його інституційне вираження (соціальний інститут масової комунікації, тобто ЗМІП, з допомогою яких здійснювалось регулювання каналів повідомлень шляхом відбору й інтерпретації певних соціальних та ідеологічних факторів), знакову форму, детерміновану і диференційовану технічними можливостями ЗМК, сукупність знакових і технічних засобів, створених системою соціальної комунікації, розвиток зберігання і передачі інформації, М.Лауристін визначає два фактори ефективності: комунікативний і посткомунікативний. Перший формує вибір, сприйняття, розуміння, оцінку сприйняття інформації, інший – формує (трансформує) свідомість і соціальну поведінку адресата. Посткомунікативний фактор функціонально забезпечує процес виховання і формування (керування) громадської думки. Ефективність психологічних та соціальних функцій забезпечує не тільки змістом і формою переданих повідомлень, а й комплексом допоміжних соціоінформаційних зв’язків учасників комунікації – соціального досвіду комуніката, його семантичною підготовкою, поінформованістю, визначеними принципами та стереотипами.

Соціологічна модель М.Лауристін.

Методологічно модель М.Лауристін адаптована до вивчення процесів МК на рівні отримання інформації, яка необхідна для керованого регулювання впливу каналів повідомлення на широку аудиторію (ЗМК), соціологічних і соціально-психологічних досліджень, наприклад, з допомогою контент-аналізу: а) виявити стійкі тенденції у тематичному зацікавленні, б) вивчити психологічні закономірності сприйняття інформації різними категоріями реципієнтів, в) врахувати характер впливу окремих частин каналу інформації на певні типи аудиторії, г) передбачити наслідки сприйнятого аудиторією: ступінь поінформованості, переконання, соціальні установки, реальну поведінку. Є.Ахмадулін резонно закидає авторці недооцінку впливу соціальних факторів безпосередньо на ЗМК, водночас називаючи і перевагу моделі: задіяно дуже важливий елемент інформаційного процесу – об’єкт відображення34.

З допомогою соціально-психологічної моделі Ю.Воронцов прагнув пояснити, чому змістовно різні комунікативні процеси впливають однаково на різних реципієнтів і, навпаки, одна й та сама комунікація впливає на споживачів інакше. Ю.Воронцов (як К.Шеннон і В.Вівер та М.де Флер) бачить джерело інформації як елемент системи журналістики, яке недоречно ототожнювати з комунікатором: ДІ ≠ К (ДІ – джерело інформації, а К – комунікатор), адже ДІ має свої сутнісні і функціональні вираження: 1) соціальний інститут (регулювання інформації), 2) реальні події (не(мало)регульована інформація), а К – свої: 1) ЗМК (газета, журнал, радіопрограма, телепередача), 2) автор (журналіст, експерт, будь-хто з позицією). Два і більше джерела можуть надавати дані одному комунікатору (2 і > ДІ → 1К), а одне інформаційне джерело – не на одного комунікатора (1ДІ → > 1К), а на декілька. Тому різні варіанти висвітлення подій та явищ є наслідком реалізації певних ідеологічних та політичних програм.

15

14

                             11

                             12

Соціально-психологічна модель Ю.В.Воронцова.

Акцентування на аналізі соціальної структури джерела інформації, його значенні для аудиторії, впливовості і місця (рейтингу) з-поміж інших ДІ дозволить, як гадає Воронцов (значною мірою це справді так), прогнозувати можливі впливи або рівні впливу певної інформації. Оскільки перешкоди впливають не тільки і не стільки на сигнал, а на сприйняття сигналу адресатом, замість окреслених у Шеннона технічних „перешкод”, „джерел шуму”, на цій моделі маємо механічні (на малюнку позначено цифрою 7) і семантичні (8) перешкоди, що ускладнюють сприйняття. Дзеркально відображено ще дві перешкоди, м’яко названі „фільтрами”: класово-соціальні (9) та особистісно-індивідуальні (10). Інші конфігуратори: 1 – ДІ (джерело інформації), 2 – комунікатор, 3 – повідомлення (зміст комунікації має два аспекти: а) оцінка якості, б) кількість та ефективність), 4 – комунікат, 5 – комунікативний канал, 6 – екстралінгвістичний параметр повідомлення (врахування етнічних, історичних, соціальних, географічних та інших мовних факторів), 11 – семантичні поля, 12 – поля комунікативної ситуації, 13 – втрати інформації, 14 – короткий зворотний зв’язок (від комуніката до комунікатора), 15 – довгий зворотний зв’язок (від комуніката до джерела інформації).

Е.Багіров перейшов від загального до конкретного – запропонував модель телевізійної комунікації35, горизонтальну підсистему в системі журналістики загалом36. Відомі з попередніх моделей елементи системи (комунікатор, повідомлення, технічний канал, реципієнт) вживаються з доданим словом – „телевізійний”: телевізійний комунікатор (ТК), телевізійна програма (ТП), телевізійна техніка (ТТ), телевізійний реципієнт (ТР). Ведучи мову про внутрішні комунікативні залежності учасників комунікації, називаючи поведінкові фактори, що передбачають структурний і психологічний аналіз особистості, соціальних відносин, регулятивні можливості в масовоінформаційних процесах, Е.Багіров адаптує досвід західних соціологів (Ґ.Малецкі та подружжя Райлі) і пропонує системоформуючі фактори суспільно-політичного устрою та його ідеології.

Модель телевізійної журналістики Е.Г.Багірова.

Процес творчості є процесом кодування інформації, яку з допомогою телепрограми і телетехніки можна розповсюдити (доставити та індивідуалізувати); процес сприйняття – процес розкодування інформації адресатом (індивідуально або колективно). Проблеми сеґментування адресатів (індивідуальні, групові / колективні) модель Е.Багірова не враховує. Дивує розміщення „навколишнього середовища”: чому автор виносить його за межі моделі, поза соціально-політичний устрій та ідеологію? Невже йдеться про паралельні середовища-дійсності? Тобто ця модель не відповідає багатьом науковим та функціональним запитам.

Західні і радянські моделі масової комунікації та журналістики є серйозною методологічною основою створення сучасних російських і українських моделей, підтверджують адаптацію і розвиток низки наукових методів (конструювання, моделювання та проектування) в теорії журналістики, соціальній комунікації, соціальній інформації.

9-10.

Лекція 9 (2 год.)

Сучасні російські моделі журналістики

Модель журналістики Є.Прохорова

Журналістика – специфічний соціальний інститут суспільства, що дотримується законодавства і підзаконних актів, статутів редакцій, етичних кодексів та інших нормативних актів; комплекс засобів передачі масової інформації та їхні технічні можливості (преса, радіо, телебачення, кібержурналістика (інтернет, стільникова телефонія) плюс взаємодія з різноманітними інформаційними службами (агентства, прес-центри тощо); система видів діяльності (організаційної, авторської, редакторської); сукупність професій та професіоналів, що працюють у ЗМІ і перебувають на різних щаблях ієрархічної драбини (від власника-засновника до звичайного репортера і технічного працівника); сукупність матеріалів, створених професіоналами і надрукованих у вигляді різноманітних текстів, які аудиторія освоює як інформацію37. „Контрагентами” журналістики Є.Прохоров називає споживачів мас-медійної продукції (масову аудиторію та соціальні інститути).

На основі цього визначення професор Є.Прохоров зображує журналістику як модель38:

Модель журналістики Є.П.Прохорова.

Складники моделі Є.Прохорова: засновник (З), керівні органи (КО), журналісти (Ж), тексти (Т), канал (К), масова аудиторія (МА), соціальні інститути (СІ), дійсність (Д).

Функціонує ця модель таким чином: КО формують нормативну базу (закони та підзаконні акти діяльності журналістики), визначають її статус у суспільстві, права і обов’язки З та Ж, відповідальність СІ, права МА. Ж, відповідно до власного статусу і на підставі законодавства, керуючись затвердженим З редакційним статутом, формує інформаційну політику видання (програми) і реалізує її з допомогою творчості (Т), враховуючи запити, інтереси, побажання МА, потреб і особливостей свого К.

Ця модель найбільш адекватно відображає і компонентний, і структурний, і функціональний склад системи журналістики з її численними зв’язками (Є.Ахмадулін) 39. Є.Прохоров вважає свою модель універсальною: „Якщо спробувати розглянути функціонування окремого органу журналістики (наприклад, газети „Известия”), або сукупності ЗМІ певного напрямку (наприклад, преси демократичних сил Росії ХІХ ст.), або всієї журналістики в певний період (наприклад, сучасної американської журналістики), то, незалежно від історичної епохи або характеру політичних орієнтацій видань і програм, принципова схема їхнього функціонування буде однакова для всіх можливих випадків, незважаючи на те, що зміст і результати діяльності журналістів будуть різними”40.

Універсальність – не завжди добра характеристика. У випадку, коли на моделі Є.Прохорова соціально-культурно-політичні явища, складні і різні за суттю, замінено „універсальним” словом „действительность”, тобто дійсність (реальність), про бездоганність системи вже не йдеться. Для одного, наприклад, дійсність – це дощ за вікном, для іншого – телетрансляція футбольного матчу, для ще когось – плач дитини... К.Прутков: „Неможливо охопити неохопне”. Отже, дійсність – поняття умовне. Навіть якщо до кожного приставити по репортеру – у всі шпари не заглянуть, усі думки не прочитають... Дійсністю є також роздуми, процес матеріалізації ідеї... Виходить, що найвідоміша сучасна російська модель журналістики, названа універсальною, значною мірою заформалізована, не відповідає певним життєвим запитам – наприклад, соціокультурним, ґенезисним, ґенетично-модулятивним...

Онтологічна модель журналістики Є.Ахмадуліна

Ростовський професор Євген Ахмадулін, беручи за основу не тільки історичні передумови виникнення журналістики, а й ідейно-теоретичні концепції свободи преси („Аеропагітику” Дж.Мільтона, „Левіафана” Т.Гобса, „Листи про віротерпіння” Дж.Локка, трактат „Про суспільний договір, або Принципи політичного права” Ж.-Жака Руссо, „Філософію права” Ґ.Ґеґеля), ліберальні концепції (Д.Юм, Дж.Ераскін, Дж.Стюарт Мілль) та соціальні проблеми преси (В.Вейтлінґ, К.Маркс, Ф.Енґельс, В.Ленін), виокремлюючи чотири види і типи систем журналістики (авторитарна, лібертарійська, соціальної відповідальності та соціалістична), опираючись на визначення Євгена Прохорова (журналістика – цілісна соціальна система)41, не обмежується аналізом комунікативних моделей, а осмислює й моделі систем журналістики і пропонує власну – онтологічну модель журналістики42. Розглянемо її під критичним кутом зору.

Деякі моделі масової комунікації Є.Ахмадулін фактично легалізує як предмет дослідження теорії журналістики (західні – Вілбура Шрама, Дж. і М.Райлі, Ґ.Малецкі, М.де Флера; російські, точніше, ще радянські – О.Алєксєєва, М.Лауристін, Ю.Воронцова, Є.Прохорова, Е.Багірова). Цей підхід (цікавий, сміливий, раціональний, практичний) передбачає, по-перше, побудову й аналіз онтологічної моделі журналістики, по-друге, її підсистем (допоміжних моделей журналістики)43, оптимізує та певним чином модернізує процес наукового розуміння і подальших трансформацій у вивченні теорії та історії журналістики.

Перефразовуючи слова Ф.Джорджа про те, що модель – це мовби хребет, основа теорії, К.Батароев продовжує попередню думку: „Жодна теорія не може існувати без моделі чи групи моделей”44. Кожна модель не просто „інформаційного характеру”45, а інформаційно-модифікаційна, тобто ґенетично-репродуктивна. Це дозволяє на основі, здавалося б, незначного чи не надто значного творити не тільки принципово нову первинну інформацію, а створювати нові моделі, тобто продовжувати модифікацію, здійснювати відтворення не за принципом клонування і сумування, тобто простого арифметичного накопичення, а за принципом продукування нової ґенетичної інформації і, відповідно, нової теорії. Незалежно від модельних форм – макети, математичні та інші символи, схеми, графіки чи креслення, а також і від інших характеристик – наочні, абстрактні, графічні, елементарно-лінійні (горизонтальні), ієрархічно-субординаційні (вертикальні) тощо, усі вони об’єднані однією метою – показати структуру, функції та закономірності системи загалом, з допомогою абстракції та концептуальності піднести на найвищий рівень наукове розуміння цілої системи.

Система – ширше поняття, ніж модель, оскільки система – це насамперед упорядкована реальність (політична система, соціальна система, культурна, економічна...). Журналістика – теж соціальна система, дуже складна, що, з одного боку, перебуває на перетині багатьох інших, а з іншого, – виконує акумулятивно-відтворювально-системоформувальну функцію гіперсистеми (головної системи), тобто, залишаючись окремою самодостатньою системою, не виходить за межі, а функціонує за правилами основної, яку, погодившись із Є.Ахмадуліним, можна назвати соціально-політичним ладом суспільства (СПЛС)46. Отже, побудова моделей, тобто осмислення і графічне (унаочнення плюс точність) упорядкування системи (систем), передбачає дотримання системного підходу (напрямок методології наукового пізнання і соціальної практики, що базується на „дослідженні об’єктів як систем”47).

Модель насамперед увиразнює та ілюструє, зовні формалізує систему, себто виконує роль або монітора/ екрана, або мікроскопа, або телескопа, а не трансформує-заперечує-знищує систему загалом, тому її не слід протиставляти системі. Графічні моделі сприяють дослідженню життєздатності (функціональності) СПЛУС в контексті його взаємодії з мас-медіа, дозволяють окреслити нормальний (ідеальний) та реальний стан СПЛУС загалом, визначити системоформуючі чинники і підсистеми, визначити внутрішні конфігуратори системи, на запропонованій моделі продемонструвати дієвість цілої системи (СПЛУС).

Пам’ятаючи про методологію В.Г.Афанасьєва, що ставить за мету „пізнати ціле” (систему), тобто розкрити суть, назвати склад і визначити структуру, функції, виділити інтегративні фактори, показати комунікацію, вивчити історію з допомогою низки аспектів (у цьому разі – системно-компонентного, системно-структурного, системно-функціонального та системно-інтегруючого), не розглядатимемо ці аспекти детально, а звернемо увагу на одну з найновіших моделей журналістики, розроблену в сусідній Росії при спиранні на системний підхід, яку можна адаптувати на українському і науковому, і медійному ґрунті, – це онтологічна модель журналістики Є.В.Ахмадуліна.

Творячи її, Є.Ахмадулін виходив із таких принципів:

- система масової комунікації (СМК) ширша за ЗМІ, тобто містить весь обсяг поняття „журналістика”. У Є.Ахмадуліна саме СМК, а не ЗМК, тобто система, а не засоби, ціле, а не частина;

- журналістика – сукупність органічно поєднаних соціальних феноменів, які об’єктивно існують, тобто складна багатокомпонентна і багатофункціональна соціальна система, а не щось механічно чи штучно створене;

- призначення журналістики – знаходити, переробляти і дискретно передавати актуальну соціальну інформацію з допомогою спеціалізованих комунікативних каналів невизначеній масовій аудиторії з метою поінформувати її, соціально адаптувати, відображати і формувати громадську думку;

- діяльність та функціональність системи обумовлені СПЛС, суспільними інтересами (СІ), культурно-освітніми (КОФ), техніко-технологічними та економічними (ТЕТФ) системоформуючими факторами (СФФ).

Є.Ахмадулін слушно зауважує, що у відомих західних та російських моделях масової комунікації ці СФФ „або не враховані взагалі, або були використані частково в контексті опису процесу комунікації”. Тут наш колега і має рацію, і не зовсім. У графічних моделях СФФ відсутні, проте вони (а також і аспекти моделей) достатньо добре описані у працях його земляка Є.Корнілова48 і киянина В.Шкляра49 (ми їх аналізували й доповнювали в розділі „Типологічно-дуальні домінанти, соціокультурні фактори і проблеми національної журналістики”). Саме описані, а не намальовані. Є.Ахмадулін подає теоретично і концептуально осмислений матеріал також із допомогою графіки.

Онтологічний принцип (онтологія – вчення про буття), покладений в основу моделі, дозволив Є.Ахмадуліну глянути на журналістику, по-перше, як на живий соціальний феномен, породжений (натхнений, контрольований...) політикою, громадськими і груповими інтересами, культурою та освітою, економікою, технікою, технологією, по-друге, як на підсистему соціально-політичного ладу суспільства, по-третє, як на підсистему суспільних інтересів, по-четверте, як на підсистему системи культури, освіти, науки, по-п’яте, як на підсистему соціально-економічної системи.

Пам’ятаючи про функціональну природу журналістики і припускаючи, що інформаційно-комунікаційна функція залишається найпершою, тобто найважливішою, оскільки з допомогою інформації покликана об’єднувати людей у спільний соціум, а „рольові” функції (управлінська, пропагандистська, агітаційно-організаційна, соціально-економічна, просвітницька, розважальна, рекреативна тощо) – ґенетично успадковані від різних носіїв („батьків”), СФФ, можемо принципово погодитись із моделлю, зображеною на малюнку (декодування абревіатур і позначень – у поданій порівняльній таблиці).

Процес управління

                                          Поле комунікативних

                                                          залежностей

                головний                                                                                                       Процес

              зворотний                                                                                                                    вироб-

                зв’язок                                                                                                      ництва і 

                                                                      Поле комунікативних                   поширення

залежностей

Онтологічна модель системи масової інформації (модель Є.Ахмадуліна)

На моделі видно, як система журналістики функціонує у природній та соціальній реальності (навколишній дійсності). Остання поєднана системоформуючими факторами (СФФ), які ризикнемо зобразити (а) лінійно, б) сферично:

Лінійне розміщення

Сферичне розміщення

Основним слабким місцем моделі є те, що вона, чудово відображаючи реальність, стан у конкретний момент, позбавлена (принаймні у достатній мірі) прогнозованості, вільної проекційності, тобто динаміки перспективи. Справді дуже важливі і навіть незамінні джерела інформації (ДІ) та несистемна інформація (НІ), подані ззовні, доволі часто мають відтінки хаотичності й ритуальності.

Порівняльна таблиця сучасних російських моделей журналістики:

Модель журналістики Є.Прохорова

Модель журналістики Є.Ахмадуліна

Компоненти

Засновник (З)

Внутрішні межі системи

Суб’єкт-організатор, видавець (В)

Керівні органи (КО)

Контрольно-правові органи та органи професійного саморегулювання (КПО)

Журналісти (Ж)

Журналісти (редакції) (Ж)

Тексти (Т)

Канал (К)

ЗМІ (носії і канали поширення)

Масова аудиторія (МА)

Аудиторія (А)

Соціальні інститути (СІ)

Соціальні дії аудиторії (СДА)

Дійсність (Д)

Громадська думка (ГД)

Інститути зворотнього зв’язку (соціологічні, маркетингові, рейтингові служби) (ІЗЗ)

Зовнішні межі системи, тобто системоформувальні фактори

Соціально-політичний лад суспільства (СПЛС)

Суспільні інтереси (СІ) різних соціальних груп, інститутів громадянського суспільства (світоглядні, ідейні, національні, релігійні, корпоративні тощо)

Освіта і культура (ОК)

Техніка, економіка, технології (ТЕТ)

Джерела інформації (ДІ)

Несистемна інформація (НІ)

Зв’язки

Головні і допоміжні зворотні

Головні і допоміжні зворотні

Внутрішні робочі зворотні

Стабілізація

Хаотична або відсутня

Пропорційна і системна, особливо всередині системи

Поле комуніка-тивних залежностей

Відсутнє

Наявне

Процеси

Відсутні

Процес управління виробництвом МІ

Процес виробництва і розповсюдження МІ

Процес сприйняття і засвоєння МІ

Процес зворотнього зв’язку

 З таблиці видно: модель Є.Прохорова лише в одному переважає модель Є.Ахмадуліна – містить компонент тексти. У іншому – суттєво поступається, що важко не помітити. У моделі журналістики Є.Прохорова наявний компонент керівні органи (КО), за визначенням автора – державні інститути, які формують, змінюють законодавче поле діяльності мас-медіа, тому опосередковано регулюють і трансформують інформаційні потоки. Ситуація зрозуміла для сьогоднішньої Росії, але не зрозуміла для відкритих демократичних держав. Але КО справді проблемне визначення. Чи йдеться тільки про народних депутатів (сенаторів, думців), службовців державних комітетів, чи також і представників творчих та профспілкових журналістських організацій? Хто гарантуватиме, що ці керівні органи обмежаться законотворчістю у сфері ЗМІ і не спокусяться (добровільно чи за дорученням) на регуляторно-обмежувальну (цензурну) діяльність, надто ж у ситуації, коли медіавласник і законодавець (міністр) – одна особа? Навіть у новітній історії журналістики прикладів дуже багато: і „темники” 2002-2004 рр. в Україні, і перепідпорядкування (чистка) ЗМІ протягом другої президентської каденції В.Путіна в Росії, і „особливі” стосунки з пресою керівництва Білорусі на чолі з О.Лукашенком...

В аналізованих моделях не знайшлось місця таким важливим факторам як зовнішня реакція (ЗР), зовнішній вплив (ЗВ) (суспільно-політичний, економічний, технологічний, культурний тощо). Натомість глобалізація позначена тільки розвитком такого системоформуючого фактору ТЕТ (розвиток техніки, технології, капіталізація й інвестиції), хоч зрозуміло, що придбання редакціями комп’ютерів, відеокамер та іншої імпортної техніки має периферійне або ритуальне значення для продукування ідей та змісту: насамперед виробники зацікавлені знайти нові ринки збуту, а іноземний інвестор, попри закордонний паспорт, однаково зобов’язується дотримуватись національних особливостей, традицій і законів. Максимальне зловживання з його боку – режим сприяння у веденні конкурентної боротьби.

Модель журналістики Є.Ахмадуліна системна, новаторська, але не зовсім онтологічна, оскільки не дозволяє взяти до уваги певні соціально-психологічні модулятори: мотиви і фільтри, індивідуально-творчу поетику, ґенетичність інформаційного продукту, національні (ментальні) особливості (характеристики), вплив зовнішніх (глобальних) факторів і зовнішню реакцію. Але найголовніше, що тут, як і в більшості інших масовокомунікаційних моделей, журналіст існує як стала, незмінна одиниця, що, зрозуміло, неправильно.

лекція 10 (2 год.)

Українські моделі журналістики

Структурно-елементні моделі-конфігуратори (В.Шкляр, В.Здоровега)

Цей параграф підготовлено на методологічній основі українських теоретиків журналістики В.Шкляра і В.Здоровеги.

Ефективність і дієвість, якість і своєчасність журналістського тексту залежить від багатьох факторів, з яких прийнято виділяти чотири групи (В.Шкляр).

У ході дослідження ми враховували кожен із них, але групу „фактор майстерності” доповнимо структурно-поняттєвими конфігураторами, які розробив і описав професор ІЖ КНУ ім.Т.Шевченка В.Шкляр50. Поетика журналістського (публіцистичного) тексту як важлива проблема теорії журналістики інтегрує систему змістових елементів: факт, аргумент, ідея, проблема, концепція, текст. Розрізняючи журналістсько-репортерський (моноінформативний) та журналістсько-публіцистичний (поліінформативний) факти, скажемо, що системні конфігуратори  (аргумента, ідеї, проблеми) адаптовані до другої групи фактів, оскільки вони є результатом складної мислиннєвої роботи автора (задум, ідея, розробка проблеми, добір фактів, пошук аргументації, аналіз і синтез, творчі рішення).

Системний конфігуратор аргумента51

Аргумент як основа доказовості, те, з допомогою чого можна щось підтвердити або спростувати, передбачає певне вміння, аргументацію, яка, з погляду теорії журналістики, має свою типологічну базу: а) документально-фактична, науково-емпірична, вартісна (ціннісна) 52; б) понятійно-логічна, емоційно-образна53. Понятійно-логічні види аргументів називає логіка: достовірні одиничні факти, визначення як аргумент доказу, аксіоми, закони і теореми54. В.Здоровега називає аргументацію „способом духовного спілкування”55.

Різновиди аргументації в журналістиці56

Ідея – це головна думка літературного, мистецького або публіцистичного твору. Публіцистична ідея, на відміну від художньої, „формулюється логічно чітко і недвозначно”. Сформульована самим автором „шляхом формування поглядів, установок до дії, вчинків, соціальної акції”, вона здатна і підштовхнути до соціальної акції57. Оскільки публіцистична ідея – результат авторської оцінки фактів і явищ, часом – концептуальний, ідею справедливо називають „наделементом” журналістського тексту58. З допомогою моделі „Системний конфігуратор ідеї” можна відобразити процес перетворення, ттрансформації авторських оцінок, фактів і явищ в елемент тексту – ідею. Певним інструментарієм оперують елементи системи. Так, „факт в контексті ідеї” передбачає силогічне судження, зіставлення фактів, цільовий відбір фактів з метою ілюстрації самої ідеї, „символізація ідеї” – логічний домисел, асоціативне мислення, аналогії, використання деталі як символу.

Системний конфігуратор ідеї

Враховуючи критерії оцінки проблеми як змістового елементу (рівень соціальної реальності, протяжність у часі, націленість публікації (друкованої або аудіовізуальної), вмотивованість зображально-виражальних засобів), проблему цілком слушно трактують як завдання в журналістській практиці. Не може і не повинен відповідальний автор, відповідальний засіб масової інформації „оминати” суспільні проблеми, замовчувати щось чи недоговорювати.

Системний конфігуратор проблеми

На своїй моделі В.Шкляр подає проблему у часі і просторі („протяжність”), враховуючи соціальну реальність „рамкування” (локальність, актуальність) і мотивацію. Розробка проблеми в журналістиці (умовна вертикаль) – це вироблення правил і їхнє дотримання, реалізація задумів, системи поглядів журналіста у вигляді концепції, яка враховує всі конструктивні елементи змісту журналістського твору: задум, тему, ідею, концепцію.

українська універсальна модель журналістики

Журналіст – центральна системоформувальна ланка будь-якої журналістської соціальної системи, а не „внутрішня межа системи”, як на моделі Є.Ахмадуліна. Журналіст у журналістиці, як актор у театрі. Журналіст без журналістики – існуватиме (стане філософом, письменником...), актор без театра – теж, але поки що неможлива журналістика без журналіста, а театр – без актора (хіба приміщення).

Українська соціокультурна модель (УСКМ) активно трансформується, хоч іноді, на цьому шляху, аморфно завмирає, ніби беручи спочинок, переважно ж – для переорієнтацій, зміни координат чи векторів у цих координатах. Тому, попри всю надактивність суспільно-політичних процесів, спрогнозувати УСКМ як стабільну і сталу поки що практично неможливо. Що стосується моделі української журналістики (МУЖ), то, хоч тут теж чимало перелічених вище проблем, можна спробувати побудувати універсальну модель, бо онтологічна – надто претензійно і майже нереально.

Можна припустити, що журналістика як соціальна система є все-таки частиною іншої, більшої суспільно-політичної системи (СПС) або частиною інших систем (у глобальному масштабі – транснаціональних: ЄС, євразійської співпраці, американські цінності і т.д. з певними механізмами вираження і реалізації, як-от, якісні ЗМІ, російські ЗМІ, феномен CNN тощо). Наприклад, українська журналістика формує українське суспільство і СПС з допомогою ідей, створених, відтворених, переданих, формується українським суспільством – через суспільну реакцію (еліт, масової аудиторії, власників тощо) і громадську думку. Принципово це можна зобразити графічно.

Тут А – система журналістики, Б – національна суспільно-політична система,В – зовнішні (транснаціональні) суспільно-політичні системи (західні, східні…).

З огляду на інформаційну еру, добу глобалізації, українська журналістика, як і будь-яка інша, по-перше, могла б не тільки статично бути інформаційною складовою глобальної інформаційної системи, а й впливати на розвиток останньої, видозмінювати її, по-друге, трансформовуватись з урахуванням національно-культурних та суспільних потреб, якби резистентний потенціал дозволяв зберігати статус-кво. Натомість маємо певне поглинання, узалежнення національної журналістики ззовні – зі Сходу і з Заходу, ментально й фінансово, шляхом редукування традиційних засад і принципів. Графічно це можна зобразити двояко:

А) схематично-модельно;

Б) полісферично;

На цій моделі показано основні зовнішні фактори впливу (у певних ситуаціях – трансформування) на національну (українську) суспільно-політичну систему (НСПС) і, відповідно, на систему національної журналістики (СНЖ). Вплив може бути прямий зовнішній – ззовні на ЗМІ, може бути опосередкований, стабілізований – через внутрішні фактори впливу (від НСПС до СНЖ), а може бути і прямий внутрішній та внутрішній опосередкований (через стабілізацію зовнішніми факторами або іншими внутрішніми системами і підсистемами). Незалежно від акцентування на формах і типах зв’язків, ми виділяємо два основні (найбільш ефективні) вектори: а) західний (європейські та північноамериканські цінності), б) північно-східний (російські цінності). Як інструментарій, крім методів конструювання, моделювання, синтезу, наукового та порівняльного аналізу, долучаємо прагматичний аналіз як метод, який, попри традиційне звужене тлумачення („можемо використати при дослідженні реклами”59), дієвий у виробленні „тих чи інших комунікативних стратегій”, у пошуку „аксіоматики нашого спілкування”60. В Україні цей метод популяризував Г.Почепцов, а класичні дослідження з прагматики, з розподілом на перформативи/ констативи, належать Дж.Остіну61, Дж.Сьорлю62 і П.Грайсу63.

Усвідомлення журналістами, владцями та іншими громадянами цих дій („вплив Заходу”, „вплив Сходу” – звичайні констативи, тобто констатування, звичайне уявлення про висловлювання і дійсність. Спонукання громадян внаслідок цих дій до переформатування позицій, до зміни соціальної, політичної, культурної, ідентичної та будь-якої іншої реальності („Ми повинні вступити до НАТО”, „Наше майбутнє в союзі з Росією”...) – перформативи64, на які впливати (і які виправити) дуже важко, бо вони не нейтральні, а такі, що творять дійсність (і делікатно, і нейтрально, і аґресивно).

Дозволимо з’ясувати причини такої ситуації історикам, філософам та політологам, але не маємо права ані закрити на це очі (бо відійдемо від реальної дійсності і спотворимо предмет дослідження), ані заперечити ці вектори (те саме, що доводити, ніби літаки – рейковий транспорт, а поїзди – повітряний...).

Проблеми національної журналістики, національного інформаційного простору, національного інформаційного продукту, детерміновані низкою недоосмислених факторів формування сучасної української національної журналістики (СУНЖ), типологічною модифікацією української журналістики і пошуком оптимальної моделі, вже розробляли, зокрема, В.Шкляр65, В.Демченко66, В.Буряк67, С.Вовканич68, В.Лернатович 69. Водночас бракує своєчасної і якісної оцінки, сконцентрованих, невідкладних і спільних зусиль не тільки вчених-журналістикознавців, а й медіавласників і журналістів. Від цього залежать, по-перше, ефективна реалізація (зміцнення, розвиток) СУЖ, по-друге, міцні підвалини майбутньої української журналістики.

Подана модель відтворює цікаві особливості: в західному векторі домінують констативи, у східному – перформативи. Тобто Захід не демонструє Україні (і нашій пресі теж) позитивний системоформуючий підхід – тому й західний вектор коротший. Україна для Заходу існує (там уже знають, що ми знаходимось на європейському континенті, а не в Азії чи Африці), відома навіть завдяки революційним подіям кінця 2004 року, але Захід (як інституційна система – ЄС) все ще, як і раніше, наприклад, під час Геноциду 1932-1933 рр., для нас закритий, байдужий, зверхній і зарозумілий. Для ЄС Україна та її знедолені громадяни – суцільна проблема, яка втомлює, а не повноцінний партнер: ніби бджола, що надокучає грізному ведмедю, або муха, від якої відмахується корова. Попри гіршу оцінку українців за представників ромської національності (які безвізові і вільні), українці-романтики все ще вірять ЄС, покладають на ЄС надії і сподівання. Але й безкорислива українська віра не безмежна. Інша частина українців-романтиків, головно не україномовних, зберігає віру в Росію і російського президента. У державних пріоритетах різновекторність перефразована на „багатовекторність”, що не змінює ситуації тотальної державної бездіяльності, яка стимулює безповоротну втрату значної частини інтелектуальних і працездатних сил України.

Переживши у своїй історії значно драматичніші періоди (в останні століття – Австро-Угорський імперіалізм, Російський імперіалізм, кріпацтво, Геноцид70, численні війни і політичні табори), в умовах державної незалежності Україна послаблюється. Медійно клоновані перформативи на кшталт: „Хочете дешевий газ – не рухайте Чорноморський флот РФ”, „Українці, дружіть з Росією, не проводьте політику українізації”, „Севастополь – російське місто” тощо – не тільки провокативні кроки, що можуть загострити міждержавні стосунки, а й формують сталі політичні та електоральні уподобання, що систематично загострюють насамперед внутрішнє життя, реанімують політичну неперспективність і готують підґрунтя для нових непорозумінь, протистоянь і патових ситуацій. Аналіз ситуації не є актуальною темою ЗМІ України, тобто система української журналістики не реагує адекватно на ці ситуації: не виступає з контрперформативами, не заперечує провокації, а поділена на дві автономні системи-команди (прозахідну і просхідну), які в неоголошеній національній інформаційній війні (з підтримкою ззовні) навіть не намагаються дотримуватись правил.

На наступному  малюнку (перетин трьох овалів) чітко позначено межі впливу і реакцію на ці зовнішні а) подразники-констативи (співвідносні із західним вектором або європейськими та американськими політичними цінностями) – овал 2, б) активне позиціонування – перформативи (співвідносні із східним вектором або російськими політичними цінностями) – овал 3. Українська журналістика – овал 1. Поле накладання 2 на 1 – це прозахідна інформаційна інтервенція, яка формує прозахідні суспільні цінності і трансформується як відповідь на реакції (внутрішні, зовнішні, масовоаудиторні, професійні, політичні тощо). Поле накладання 3 на 1 – проросійська інформаційна інтервенція, яка теж формує відповідні цінності... Межі перетину-накладання (2 на 3 або 3 на 2) – взаємна нейтралізація і стабілізація відповідних ідейних, культурних, політичних та інших впливів. Спільна частина цього впливового поля (2-3-2), що заходить за межі 1, виконує, залежно від ситуації, двояку функцію:

  1.  стимулює предметні і фахові дискусії у колі 1;
  2.  залишає без уваги взаємостабілізовані арґументи, факти, процеси.

Зрозуміло, що система журналістики формуючи формується, тому в певні моменти вплив 2-1 переважатиме вплив 3-1 (за рахунок констатив західного способу життя – різних ток-шоу, новин катастроф, воєн і з іншим космополітичним „набором”, телефільмів тощо), але переважно 3-1 домінує над 2-1 (за онтологією перформативи, які не тільки інформаційно та за мовною спорідненістю нейтралізують і вирівнюють констативи, а й зводять їх нанівець протилежними закликами, спонукуваннями і дифамаціями (інформаційними операціями)).

Ще один цікавий аспект. Західні констативи впливовіші на молодих людей і представників активно формованого в Україні середнього класу (їхнє число постійно зростає), а східні перформативи мають більший вплив на найбідніші верстви, а також представників старої, радянської політичної формації, переважно людей похилого віку (таких дедалі меншає). На жаль, українська журналістика як соціальний, культурний механізм, як живий нерв суспільства, ніби нездійснений феномен (за певними винятками), недостатньо, тобто неадекватно реагує на цю ситуацію, не переформатовується відповідно до зазначених (очевидних) тенденцій, продовжує взаємні змагання у вишуканості форм і методів задля свідомого заперечення (непомічання, нав’язування) динамічних трансформацій суспільних настроїв і громадської думки.

Ступінь узалежнення ззовні та зепігонення чужого в різні часи різний. Це очевидно, адже журналістика – це система, а система, повторимо, – це живий організм, а не просто хребет, як, наприклад, модель. Так, в період виборчих кампаній, під час формування коаліції, призначення уряду, зміни державної форми правління (наприклад, з парламентсько-президенської на парламентську, що мало місце у зв’язку з ухваленням Закону України „Про Кабінет Міністрів України”71) цей процес активізується й посилюються відцентрові дії та явища, перетворюючи феномен журналістики на примітивний (і теж феноменальний) рекламно-пропагандистсько-маніпуляційний засіб-інструментарій ведення ідейно-політичної боротьби. Різниця лише в тому, що, на відміну від потреб третього тисячоліття, ці дії не контрольовані, не дозовані владою, а безконтрольні, хаотичні, тому менше керовані, менше прогнозовані і зовсім не соціальні.

Не виключено, що ЗМІ ця ситуація задовольняє, адже є можливість поліпшити фінансово-економічні показники мас-медійних підприємств. Але це – шлях у глухий кут. Не може тимчасове бути важливіше за вічне, дріб’язкове за ціле. Живий організм журналістики як живої системи знекровлюється, розбалансовується, цінністю стають тільки гроші, тому редукуються і морально-етичні та професійні принципи, і трансформується система журналістських функцій, коли другорядні „рольові” функції (пропагандистська, рекламна, провокаційна) стають важливішими за онтологічні – інформаційно-комунікативну, інтеґраційну, регуляційну. За цих умов овал 1 майже цілком зайнятий іншими складниками і чинниками – або 2, або 3, або Х, Y, Z тощо, тобто новими можливими факторами, що спотворюють, знецінюють, узалежнюють як окремі мас-медіа, так і систему загалом (критичну більшість видань, теле- і радіопрограм, що мають більше половини теле, радіо чи пресової аудиторії).

Логічно випливають і наслідки.

По-перше, споживач мас-медійного, культурологічного товару розчаровується, втрачає довіру і до певного ЗМІ, і до ЗМІ загалом.

По-друге, журналісти (творчі працівники) і видавці (власники) усвідомлюють шлях за найменшим опором, але з найбільшими прибутками.

На перший погляд, легкий, проте надто ковзкий і небезпечний шлях над прірвою, манить тих, хто вже на ньому побував (як у наркоманів, які не вважають, що вони наркомани і тому пробують довести іншим, що ні їм, ні їхнім послідовникам нічого не загрожує72). Журналістський корпус вважає, що зуміє вчасно спинитися. „Спокій” багатьом нагадує „ламку”, що викликає марення і євро-сни. На інших „зашморг” затягнуто так сильно, що навіть у „спокій” не можуть вважати себе вільними і самостійними – хотіли б усе це забути, та як? Так чи інакше – це, за українськими законами (маємо на увазі також державну і комунальну журналістику), теж преса, тобто неефективні складові журналістської системи. Але різка, непідготовлена і безальтернативна ампутація здатна надовго паралізувати систему національної преси. Одне слово, соціокультурна модель української журналістики – через незрілість і підміну державних пріоритетів – має чимало проблем, подолання яких прискорить (уможливить) її перспективний розвиток, а ігнорування – призведе до втрати національної ідентичності, клонування чужих розважально-рекламних або конфліктних моделей.

Лекція 11 (2 год.)

Типологічна модель сучасної журналістики України – інтеграція дуальних домінант

Глобальна журналістика. Зароджується в першій половині ХХ ст. внаслідок розвитку новітніх технологій масової комунікації – кінематографа, радіо, телебачення. Тоді на цю роль претендували: а) найавторитетніші центральні газети й журнали провідних світових держав, які мали вплив на політиків, бізнесменів і навіть лідерів інших країн; б) документальне кіно (під час війни використовували різні методи пропаганди); в) радіо; г) інформаційні агентства. З середини століття до межі тисячоліть головним фактором глобалізації стає телебачення (ґ), з активним розвитком інтернету, відео, цифрових і супутникових систем зв’язку, зламано встановлену традиціями ієрархічність: глобальним може стати будь-що на приватній веб-сторінці будь-кого, хто цього забажає: усі медіа (і друковані, й електронні) стали глобальними за географією розповсюдження (д), натомість за тематично-проблемним наповненням і впливовістю (індексом цитування й ефективністю) глобальними залишаються, по-перше, якісна преса Заходу („The New York Times”, “Washington Post”, “The Times”, “Financial Times”, „The Economist”, “The Guardian”„Le Figaro”, “Liberation”, “Le Croix”, “Le Monde”, „Frankfurter Allgemeine zeitung”, “Suddeutsche Zeitung”, “Der Spigel”, “Neue Zurcher Zeitung”, “El Pais”, “LOsservatore Romano” – усього понад 40 позицій), по-друге, міжнародні наукові видання, по-третє, світові інформагентства (Associated Press, Reuters, Agence France-Press, Deutsche Press-Agentur, ИТАР-ТАCС, Сіньхуа), по-четверте, телебачення, по-п’яте, радіо (іномовлення).

Завдяки інтернету українська журналістика теж стала глобальною за розповсюдженням, але, на жаль, не за впливовістю. Через нерозвиненість міжнародної журналістики в Україні (про це окремо скажемо далі), її ще зарано наділяти роллю і функціями світового інформаційного архітектора.

Регіональна журналістика. У світовому масштабі це журналістика-законодавець моди, традицій у певному регіоні. Наприклад, польські „Rzeczpospolita” чи „Gazeta Wyborcza” були й залишаються авторитетними у східноєвропейському регіоні, російські „Известия”, „Независимая газета”, „Аргументы и факты” – на території колишнього СРСР і, меншою мірою, навіть країн колишнього Варшавського договору. Англійські видання – в англомовних, французькі – у франкомовних, іспанські – в іспаномовних регіонах і т.д. Німецькі часописи завжди були авторитетними в Західній Європі, насамперед в Австрії.

У певному сенсі регіональна преса може бути і глобальною, якщо йдеться про опінієтворчі ЗМІ, хоч головною типологічною і змістовою характеристикою регіональної преси є домінування на її шпальтах, у радіо й телевізійному ефірі, інтернет-виданнях місцевої інформації. Тому регіональні ЗМІ відображають та конструюють міжкультурні й монокультурні соціальні явища: перші – міжнародні, другі – внутрішні. Про міжнародні вже сказано, а внутрішні слід класифікувати за місцем видання і розповсюдження та домінантними пропорціями місцевих новин.

З погляду світових інформаційних процесів, центральні українські ЗМІ – переважно внутрішні регіональні (хоч в деяких випадках – телебачення, радіо, газети „День”, „Дзеркало тижня”... – міжнародно-регіональні), а з погляду функціонування недоформованого національного інформаційного простору, ЗМІ, національні за статусом, є глобальними в межах цілої держави, адже мають можливість рівномірно поширюватись усією територією України, тобто географічно доступні скрізь.

Отже, наші центральні ЗМІ і не глобальні (у світовому вимірі), і не регіональні (в національному), або і регіональні (у світовому), і глобальні (в національному). Звідси випливає перша додаткова позиційна пара соціокультурних типів журналістики: „регіонально-глобальна – місцево-регіональна” (на типологічній моделі – п.7).

Далі показано національні ЗМІ: з позиції українського інформаційного простору вони глобальні, ззовні - регіональні. Сукупність місцевої преси, що географічно-територіально не охоплює інші регіони, але сумісна з центральною українською пресою (місцево-регіональні ЗМІ), на цьому малюнку в межах центрального кола. Українські центральні ЗМІ, позначені В, позиціоновано в центрі (з погляду національного інформаційного простору). Символом А позначено світовий інформаційний простір, який значно ширший і об’ємніший. Межі (як внутрішні, так і зовнішні) показано пунктиром, адже вони доволі умовні, постійно змінні. Натомість міжпросторові вектори інформаційного взаємообміну і взаємовпливу диспропорційні із внутрішньопросторовими: зовнішні значно інтенсивніші й ефективніші за внутрішні.

Національні ЗМІ України

Національний інформаційний продукт не тільки практично не доступний за межами українського інформаційного простору, а й приглушений, притуплений всередині України. Особливо чітко це проявляється з допомогою нових російських брендів (спасибі, що не ховаються): „Комсомольская правда в Украине”, „Известия в Украине”, „Аргументы и факты в Украине” і багатьох інших газет, інформаційних агентств, російських електронних та інтернет-медіа (особливо державних телеканалів), які регулярно „підживлюють” ґрунтове й ноосферне середовище в Україні (і не тільки!) і цим значно посилюють позиції українофобства й неомосквофільства з допомогою ТРК „Україна”, „Сегодня”, „2000”, „Киевского телеграфа”, багатьох обласних і районних ЗМІ південно-східного регіону. Останні, на противагу суспільно відповідальним мас-медіа (соціоформуючим, державозміцнюючим): „День”, „Дзеркало тижня”, „Україна молода”, „Молодь України”, „Вечірній Київ”, наукові, літературно-публіцистичні видання, Національне радіо, низка телевізійних продуктів та інтернет-ресурсів, регіональних ЗМІ, документальних і науково-популярних фільмів, брошур, особливо під час президентства В.Ющенка, є фактично суспільно безвідповідальними і, водночас, „прирученими”, надвідповідальними перед антиукраїнськими (чи національно несвідомими партійними функціонерами або олігархами) замовниками-власниками-співвласниками, адже регулярно виконують соціоруйнівні й державоруйнівні функції.

Критеріями оцінки їхньої діяльності і причинами такого розташування в системі координат, так би мовити, своєрідним „лакмусовим” папірцем, є специфічне осмислення питань одно-двомовності, релігії, історичних подій і святинь, національно-визвольної героїки і патріотизму, ставлення до Геноциду 1932-1933 рр., сучасних цивілізаційних пріоритетів (Де ми? Хто ми? В Азії? У Європі? Монголо-татари? Європейці? Господарі? Раби?).

За умов заповнення інформаційного простору України російським (політичного характеру і руйнівного змісту) та західним (еротика, світські скандали, тероризм, війни, розваги) інформаційним сміттям, у тесті на нашу національну зрілість, багато залежатиме від адекватності, здатності і рішучості відповісти на актуальне питання: „Чи й далі дозволимо домінувати (в національному масштабі!) тупому, дебілізаційно-прогресуючому „шариківству” (за М.Булгаковим), режисованому зовнішнім агресивним „швондерством”?” У нас навіть регіональна преса, замість висвітлювати й осмислювати місцеві події, не шкодує місця на провокативні, інспіровані ззовні, дискусії та скандали! А якщо взяти до уваги тиражність російськомовної продукції ЗМІ (і друкованої, і електронної), то виявиться, що в Україні національною меншістю є... українська, адже мовою корінного народу в багатьох регіонах просто не знайти українських газет чи журналів.

Таким чином, треба говорити про другу додаткову (з погляду осмислення в науковій літературі) позиційну пару соціокультурних типів журналістики: „суспільно-відповідальна (соціоформуюча) – суспільно безвідповідальна (соціоруйнівна)” (на типологічній моделіп.11). Точно з’ясувати, якої більше, а якої менше – зовсім не просто, адже політична ситуація в Україні далеко не стабільна.

Звідси висновок: допоки векторні противаги (зовнішні і внутрішні інформаційні канали) не буде збалансовано, передчасно говорити про оздоровлення інформаційного простору України.

Структурний розподіл, або світ інформації зображено на цьому малюнку:

Структурний розподіл інформації

З одного боку, відсутність спеціальних статистичних і соціологічних досліджень (у т.ч. методом контент-аналізу), з іншого, різнопрофільність і багатовимірність критеріїв оцінок (сукупність продукованих повідомлень, кількість слів, загальні тиражі, ефективність за впливом та індексом цитувань, географічно-демографічний принцип, нейтральність чи агресивність інформаційних каналів, інвестиційні та фінансові показники тощо) не дозволяє нам змоделювати ситуацію абсолютно точно, у відсотках, проте не зупиняє нас у прагненні побачити ситуацію загально, виявити певні тенденції й виробити критерії, виходячи бодай з індексу іноземних посилань та міжнародної тематики в українській пресі останніх років.

Поза сумнівом, інформація як індустрія (економічна й політична) у валовому вимірі домінує у США та країнах Західної Європи, до яких активно долучаються і східноєвропейські держави. На цивілізаційному (європейсько-азійському розламі) балансує Росія. У країнах Азії та Австралії разом з іншим світом (головно Африка, Південна Америка і Близький Схід) показники співставні з європейськими чи США.

Оцінка ситуації виключно за впливовістю, наполегливим і цинічним культивуванням цивілізаційних моделей, зовнішньоінтервенційною ефективністю, „вимальовує” іншу „четвірку”: США, Росія, Китай, Близький Схід. Тут ситуація теж нестабільна, міцному „покеру” загрожують кризові тенденції.

1. Російська Федерація, оточена самоспровокованими політичними, економічними, інформаційними конфліктами з найближчими сусідами, відчуваючи тенденції внутрішньої децентралізації, попри далеко не завжди чесні надзусилля – агресивну риторику й тактику шантажу та ультиматумів, таки втрачає позиції і невдовзі поступиться місцем Китаю.

2. Симптоматично, але втрачають лідерство і Сполучені Штати Америки: хіба не показові події квітня 2008 р., коли спершу на Бухарестському самміті НАТО позицію США щодо ПДЧ для України і Грузії зігнорували аж вісім європейських країн, серед них навіть щойно „вилуплені” члени Альянсу – угорці, а наступного дня лідер США Дж.Буш поїхав у Сочі шукати підтримки... у ВВП(утіна)?

3. Не забули і ЄС. Денаціоналізований Європейський Союз, гадаємо, попри декларації успіхів, поступово входить у глибоку лідерську і трансформаційну кризу (грубо порівнюючи, як у 20-30-ті рр. Радянський Союз), зумовлену культурними, релігійними, ресурсними, конституційними і навіть оборонними проблемами. Уже зараз ЄС поділений на сфери впливу: хтось ближче до Росії, хтось – до США, одні підтримують ізраїльтян, інші – палестинців... І не обов’язково будь-яка підтримка мусить бути зафіксована дипломатичним протоколом: існує психологічна, неформальна підтримка, цінніша за формальну. Наприклад, жодні паперові гарантії „ядерних” країн (у Будапешті) не змушують червоніти одного з підписантів документа про територіальну безпеку для України, коли він регулярно (устами найвищих посадовців – міністра закордонних справ, президента) висловлює територіальні претензії (у Криму, на Азовському морі, щодо цілої країни, яка „навіть не є державою”), обіцяє націлити на Київ ракети з ядерними боєголовками, можливо, української „гуманітарки”.

4. Світ подвійних стандартів не минув у 30-ті рр. ХХ ст., коли організатора Геноциду (СРСР) приймали до Ліги Націй, не минув у 40-і, коли горіло все живе в радіаційному полум’ї в японських Нагасакі та Хіросімі, навіть у ХХІ ст., коли Югославія, припускаємо, стала індульгенцією за „вільні руки” в Ічкерії, коли миролюбну Україну, яка, на вимогу „радників-експертів”, учетверо скоротила (ліквідувала!) своє військо, добровільно позбулась ядерної зброї, стратегічних бомбардувальників, всупереч усім прогнозам –під час економічної стагнації початку 90-х рр. вижила фізично, економічно, культурно-соціально; 2004 р. переконливо показала свій енергетично-психологічний потенціал і принциповість, не проливши крові, ментально-цивілізаційно визначилась (молодь і освічені громадяни, нехай поки що бракує офіційних рішень) щодо майбутнього, отже, оцю нашу Україну так звані західні союзники відгороджують від ЄС колючими концтабірними дротами, а „брати-слов’яни” без оголошення провадять торговельну, енергетично-ресурсну, інформаційну, психологічну та інші війни.

5. Перед сучасною українською елітарною журналістикою (якої бракує) постають дуже складні завдання:

а) своєчасно фахово осмислювати світові тенденції, процеси і явища;

б) баченням інваріантності розвитку подій випереджати ці події на декілька кроків і навіть впливати на них;

в) конструюючи світомоделі, піднімати освітній, гуманітарний, виховний, культурний, етичний рівень співгромадян – як звичайних читачів, так і держслужбовців найвищих рангів;

г) виховувати в аудиторії почуття національної гідності, патріотизму, поваги до інших, цінності людського життя;

ґ) прищеплювати співгромадянам імунітет від брехні, фальші, лицемірства.

Що стосується бездумного інформування-фону-шуму, „порожньої множинності інформації”73 – усього, що засмічує ноосферу (В.Вернадський74, П.Тейяр де Шарден75), продукує „патогенний текст”, інфікує інформаційне середовище, „Світовий Текст”76 руйнівними вірусами, то це – примітивні вправляння в репортерство, що йтимуть за сильнішою течією.

Бачачи системні геополітичні кризи, постійні протистояння, примітивні варіанти їх вирішення (війни в Іраку, Афганістані, бомбардування Бєлграда, незалежність Косово й ігнорування десятків мільйонів турецьких курдів, невизнання українського Геноциду, демонстрування біцепсів на острові Коса Тузла, на Кавказі, імпотентність Палестино-ізраїльського миротворства, тобто організована роздмухувана режисура...: світ змілів, збіднів і отупів), безпретензійна людина здивується з пихатості й інтелектуальної убогості фінансових, політичних і воєнних розпорядників. Подивується, але не залишитися байдужою і бездіяльною. Тому нам зрозуміло (і було б дивно, якби щось було інакше), чому для розвинутого, багатого, байдужого і близького-далекого світу нова демократична Україна, з вільною, але ще часом аматорською, часом безвідповідальною журналістикою) – не стільки terra incognita чи tabula rasa, скільки „закрита зона” чи пост-Берлінська стіна.

За межами колючих дротів цивілізованих кордонів з ЄС навіть найкраща українська преса (здавалося б, найавторитетніша для нас) не становить особливого інтересу (детальніше під час розгляду категорійного апарату „якісна-елітарна-опінієтворча преса”). Підґрунтя такого статус-кво має об’єктивні й суб’єктивні причини.

Об’єктивні фактори неприймання-бар’єризації українському інформаційному виробникові (тобто демонстрації нерівноцінного, непаритетного ставлення до нього), геополітичної та масовокультурної інтервенції в український інформаційний простір детерміновані непрофесійністю й безвідповідальністю українських політичних фігур у контексті розбудови автономних соціальних систем функціонування України як держави. Назвемо головні з них:

а) внутрішньоукраїнська конфліктогенність (політична, культурна, історична, релігійна, цивілізаційна);

б) зовнішньополітична невизначеність України під кодовою назвою „багатовекторність”;

в) підміна системних реформ журналістики України політичними гаслами і грошово-дотаційними атракціями (зародково-спонтанний стан міжнародної журналістики, втрата авторитету ЗМІ в українському суспільстві, відсутність рівних конкурентних умов учасникам медіа-ринку, незрілі законопроекти з роздержавлення ЗМІ, псевдоспроби створити громадське мовлення, ганебний закон №540/97-ВР77, що розділив журналістів на різні касти...);

г) беззахисність національного інформаційного простору України, тобто відсутність реальної системи інформаційно-дезінформаційних противаг;

ґ) низька ефективність (дієвість) українських ЗМІ.

Суб’єктивні фактори:

а) закритість світу (особливо Західної Європи) щодо партнерських новацій;

б) патологічна недовіра до молодих держав;

в) домінування зовнішньополітичної кон’юнктури у політичних, оборонних і ресурсних питаннях;

г) традиційне нехтування інтересів інших: небажання корелювати пост-жандармську систему противаг і тимчасово вигідних дисбалансів;

ґ) стратегічні прорахунки (геополітичні, ментально-ціннісні, соціокультурні, психологічні) в контексті майбутньої світобудови.

Зупинимось на неефективності української журналістики.

Збільшення ефективності преси зміцнює наявний і формує новий авторитет. Трансляції з „Майдану-2004” у прямому ефірі (телебачення реального часу) – зразок жертовного й патріотичного ставлення до подій, кваліфікованого й амбітного виконання прямих професійних обов’язків. Безперечно, вони справедливо потраплять в історію української журналістики початку ХХІ ст. як світоглядний, психоемоційний, соціокультурний феномен і навіть глобальне інформаційне явище. Але... Яскравий і переконливий факел надії швидко згас, залишив за собою пасма кіптяви. Тобто ці ж хрестоматійно-антологічні трансляції як новітній світовий телевізійний феномен, ставши історією, спонукають замислитись над причинами втрачених можливостей.

Чому „П’ятий” не закріпив за собою імідж справедливого інформатора й перспективного архітектора глобального соціоінформування чи хоча б регіонально-глобального? Питання як у філософській, так і практичній площині. Над ним замислюватимуться не раз і даватимуть різні відповіді. Гадаємо, що будь-які помилки повчальні, якщо усвідомлені: журналістика не може дозволити собі надмірної розкоші – розслабитись, купатись у славі, бо від сп’янінь й запаморочень творчо-продуктивна рука втрачає відчуття пульсу життя, помутнілі очі – залишки зору, голова дезорієнтується, інші органи теж атрофуються, а душа байдужіє. Наукова метафоричність стосується усіх учасників масовоінформаційного процесу.

...За традиційною класифікацією, міські, районні, обласні ЗМІ (переважно це державні або комунальні видання) належать до регіональної преси. Але в нових умовах виникають нові важливі обставини.

По-перше, потребує кореляції позиційна пара Є.Корнілова в частині „офіційна – неформальна (самвидав)”. У процесі галопуючого роздержавлення преси по-українськи, під час створення видимості (поки що) пошуку оптимальної моделі громадського мовлення, внаслідок трансформації суспільних систем (соціально-політичних (тоталітарна однопартійна система змінена хаотичною багато(псевдо)партійністю), соціально-економічних (державна економіка поступилася місцем приватній олігархії), соціально-культурних (повернулись національні символи, змінюються цінності й наново усвідомлюється місцеперебування кожного громадянина у світовій системі координат)), видозмінились і обставини, що впливають на структуру системи журналістики.

Офіційна преса – вже не тільки „преса органів державної влади, профспілок, партійних комітетів”, також і приватна преса (із внутрішнім, зовнішнім та змішаним типом власності і видом інвестицій), і приватно-державна (високопосадовець-держслужбовець є власником чи співвласником). Практично зникає неформальна преса („самвидав”), популярна у 60-ті і 80-ті рр. ХХ ст.). Тому подана класифікація точно відтворює українську радянську пресу до 90-х років минулого століття, можливо, частково стосується сучасної російської преси, більше – білоруської. Виходячи з нових обставин, пропонуємо третю додаткову (на типологічній моделіп.8) позиційну пару соціокультурної типології журналістики: „офіційна державна – офіційна приватна”.

По-друге, внаслідок переформатування української преси в часи незалежності, враховуючи суспільні запити і фінансові можливості, в Україні журналістика відходить від моделі „органів” до моделі „інформаційних супермаркетів”, тобто „підприємств преси”. Так логічно з’являється четверта додаткова опозиційна пара – „прибуткова журналістика – неприбуткова журналістика” (типологічна модель, п.13).

Відхід від першого (моделі „органів”) – добре, але культивування спримітивізованого розуміння ролі й можливостей ЗМІ, мало задіяних у процесі становлення держави, лише як інструменту збагачення, - погано, бо втрачається або підважується культурна, ментальна, соціальна та інші складові системи журналістики; катастрофічно знижується ефективність мас-медіа, яких усе частіше ігнорують.

Прибутковими ЗМІ вважаємо не тільки ті, які отримують значну матеріальну вигоду додатково як справедливу оцінку інтелектуально-продуктивного процесу, а насамперед ті, для яких матеріальні цінності важливіші за моральні, яким байдужі або які часто нехтують ідейними, культурними, гуманітарними критеріями, які задумувались насамперед як інструмент накопичення капіталу („глянцеві” журнали, еротичні видання, розважальні телевікторини і шоу, бульварні, рекламні ЗМІ, віртуальні медіа з платним телефонним додзвоном...), отже, релятивістсько-мамонічні.

Неприбуткові ЗМІ можна умовно класифікувати так:

  •  самоокупні – одержують незначні прибутки регулярно;
  •  умовно самоокупні – одержують прибутки нерегулярно;
  •  збиткові: а) одержують мінімальні прибутки, що потребують додаткових спонсорських інвестицій; б) не одержують жодних прибутків і не розраховують на них: ця медіа-продукція або низькопробна (без попиту), або без фахового маркетингу (не „розкручена”, не прорекламована), або вузькоспецифічна (жертовна), що є додатковим видом діяльності зацікавлених осіб чи груп (літературні альманахи, наукові вісники, наукові звіти, інформаційні бюлетені, для службового користування тощо).

Враховуючи нові реалії журналістики в Україні (наша журналістика все ще переважно офіційна, тобто державна (поки роздержавлення заговорили, а після реформування однаково щось залишиться в державній власності) і приватна, громадська, колективна (п.8)), політико-антагоністичні тенденції 2005-2008 рр., що прискорились унаслідок реалізації Кучмо-Морозівської (за авторством та ініціативністю) „політреформи” і тепер (початок-середина 2008 р.) геть некеровані, позиціоновано ще одну (п’яту додаткову – п.9) соціокультурну пару: „провладна – опозиційна”.

Проблеми українського національного медіапростору не унікальні у світі. Наприклад, у Франції в 90-ті рр. чужі видавничі групи почали руйнувати чинну, найкращу на той момент, систему розповсюдження. Коли будь-який капітал прагне вкладати гроші у медіапростір, це призводить до певних наслідків. Прогнозованим і навіть логічним наслідком інтеграції ЗМІ в комплекс капіталістичних відносин є недостатність критики, лібералізація оцінок капіталістичних комплексів. Тоді преса вільно критикує політичну владу, але практично не зачіпає бізнесові кола. Слабкість, недосконалість демократії, її атрофованість? Брак чесності, моралі, наявність безпринципності? Сучасних медіамагнатів у Франції (найвідчутніші німецькі впливи) насамперед цікавить просування видань як товару – щоб якнайбільше заробити і якнайменше витратити. Чи не тому середній рівень оплати журналістів навіть у країнах ЄС значно нижчий, ніж тих, хто має таку ж освіту (вищу), але працює в інших галузях? Відбувається, як і повсюдно у світі, масове використання гонорарників, так званих агентів-інформаторів, з допомогою інтернету скорочується час на підготовку журналістських матеріалів, кількість штатних журналістів зменшується, щораз менше оригінальних творів, а більше „консерв” (так званих чужих заготовок), менше можливостей перевіряти факти. Звідси, незважаючи на більшу оперативність і розширені технічні можливості, й падіння професійного рівня журналістів та журналістики загалом, й уподібнення циркульовано інформації та ЗМІ.

Обидва типи ЗМІ України – офіційні й переважно приватні зі змішаним типом власності й фінансування, рівномірно розподілені між інтелектуальним та фінансовим ресурсами, соціальними групами, подібно структуровані (морфологічно), – успішно використовують попередній досвід тоталітарної преси. Налаштовані один проти одного немиролюбно, іноді дуже агресивно, що відтворює різні історичні, культурні, політичні традиції і їхніх замовників, і реальної або потенційної аудиторії. Відображення, осмислення, творче й соціокультурне конструювання різко контрастують, часто взаємовиключні. Для них важливий не стільки результат, скільки бойовий азарт, який обох тримає „у формі”. „Нормою” і провладних, і опозиційних сучасних українських ЗМІ стають компромати, чутки, провокації, свідомі вимисли, соціологічні спекуляції, методи масового маніпулювання свідомістю та пропаганди, несумісні із журналістикою, але близькі до політичних технологій. Із цього теж можна зробити два висновки:

1. Будь-яка брутальність, в т.ч. й інформаційно-медійна, - огидна, бо інфікує не імунізованих, унормовує фальш, обман, хитрість, корисливість, прислужництво, лицемірство і т.д.

2. Ініціатори й учасники інформаційних воєн (політичних, історичних, культурних, економічних), свідомо втягуючи у примітивні баталії аудиторію, наражаються на її спротив: спочатку нейтральні, згодом прозрілі і позиціоновані, громадяни почали масово ігнорувати медіахамство. „Хвороба політичною росту”, зумовлена некультурністю і психокомплексами головних політичних гравців, яка стала надбанням гласності, – це своєрідний удар нижче пояса по українській свободі слова, це і „передозування”, і діагноз (параноїдальності, шизофренії, маніакальності), це штучно привнесені псевдоновації, які не опираються на традиції нашої журналістики. „Перехворівши” (у соціокультурному вимірі – мінімум одне-два покоління), як і до КПРС (а рейтинг лише 5-6 %), українське суспільство набуде відповідного імунітету й до замовної журналістики.


На зведеній типологічній моделі (соціокультурних пар) сучасної журналістики України78 ми упускаємо визначення Є.Корнілова, що відтворює минуле: „офіційна – неформальна”. Неформальна преса у традиційному розумінні себе віджила (можливо, поки що). В умовах радянського тоталітаризму, коли все, що відбувалося без відома КПРС та її керівних органів, вважалось антизаконним, дисидентські і правозахисні рухи ініціювали політичний і культурний спротив, що частково був зафіксований на папері у вигляді рукописних чи відерених (від копіювального апарату „ЕРА”) інформаційних листків, газет, альманахів. Під час „перебудови” „самвидав” став масовішим, оскільки у ньому брали участь не тільки засуджені літератори чи правозахисники, а й студентство, інтелігенція і навіть робітники (представники „тонких структур суспільства”79), а нелегальні газети друкували чималими тиражами (іноді на місцях, а іноді в балтійських республіках та Польщі). І „шістдесятники”, і „вісімдесятники” сповідували принципи правдивості, державності, етичності.

Те, з чим зіткнулось українське суспільство на парламентських виборах і 2006 р., і 2007 р., як ці процеси інтерпретовано, – важко назвати журналістикою, адже неодноразово реалізовано найбрудніші, найогидніші політичні технології: під „шапкою” (логотипом) відомої газети у світ з’являлись видання-двійники (аналогія з кандидатами-двійниками!). Апофеозом цинізму у ставленні до співгромадян, з метою дезорієнтації виборців і нагнітаючи електоральний спротив, була газета соцпартії „Сільські вісті від Івана Бокого”. Подібне траплялось і з іншими часописами. Тому виникають питання-відповіді:

1. Невже ці часописи стали неформальними? Ні. Надруковані легально у державних друкарнях.

2. Чи не є межею „самвидаву” тиражні показники? Звичайно. І за законодавством, і за логікою, і за масовокомунікаційною практикою, від 1000 примірників починаються масова комунікація, масові засоби інформації, масова аудиторія.

3. Чи співставний „самвидав” у кількох примірниках чи десятках примірників (у 80-ті – до 1000), організований на пожертви, із „квазісамвидавом” початку ХХІ ст. накладами у десятки й сотні тисяч примірників коштом партій чи олігархів? Не зіставний.

4. Чи не чесніше організовані PR-акції та PR-явища, що набули поширення з допомогою масової комунікації (через інструменталізацію МК), відмежувати від журналістики, оскільки в них головний принцип – політична пропаганда й масова маніпуляція? Є рація, а є й небезпека: невідомо, чи усвідомлюють різницю власники мас-медіа, журналістський, редакторський корпус.

Питання „неформальної” преси в сучасних умовах (від середини минулого десятиліття) надумане ще з двох причин: а) маємо „надлишок” офіційних видань, адже різниця між зареєстрованими й реальними ЗМІ в деяких регіонах у співвідношеннях 2:1 і більше80; б) законодавством не заборонено друкувати будь-яку поліграфічну продукцію накладом до 1000 примірників без реєстрації. І це випливає зі ст. 20 („Масова інформація та її засоби”) Закону України „Про інформацію”, де подано визначення друкованих ЗМІ („газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем81 – виділення наше). Попри очевидну суперечність зі ст. 11 („Державна реєстрація друкованого засобу масової інформації”) Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” („Державній реєстрації підлягають всі друковані засоби масової інформації, що видаються на території України, незалежно від сфери розповсюдження, тиражу і способу його виготовлення”82), ніхто не скасував дію ст. 20 попередньо цитованого закону.

Нашу позицію щодо п. б) можна аргументувати.

По-перше, наявна законодавча суперечність: в одному випадку таки йдеться про визначений тираж, хоча й не названо жодної цифри. Світова практика класифікації комунікації за кількістю співрозмовників, на яку спирається Г.Почепцов і яку ми теж не відкидаємо (бо працює десятиліттями) зводиться до того, що масова комунікація починається з 1000 осіб, минаючи внутрішню, міжлюдську (діалог), малогрупову (полілог), публічну (від 20-30 осіб), організаційну (понад 100 осіб)83.

По-друге, кажемо про законодавчу традицію: є закони писані, які не завжди виконують, а є сформовані практикою, які „працюють” завжди.

По-третє, в законі про пресу зігноровано елементарну логіку і здоровий ґлузд: наприклад, оголошення про засідання вченої ради інституту чи інформаційний бюлетень про роботу відділу школи мистецтв, видрукувані на лазерному принтері в кількох примірниках, теж потребують... державної реєстрації.

Через абсурдність ст. 11 як вияв неосвіченості вітчизняних законодавців, її не просто систематично порушують, а й ігнорують. Це слушно з погляду адекватності людських вчинків, але погано через формування традиції нехтувати законодавством.

Елементи інших опозиційних пар типологічного класифікатора в науковій літературі описані. Так, демократичну („відображає всі суспільні сили та явища, за винятком осуджених світовою спільнотою (расизм, шовінізм, насильство). Найбільш притаманна країнам із розвинутою парламентською, президентською, партійною демократією, яка гарантує свободу преси”84) й тоталітарну журналістику досліджують В.Шкляр, А.Чічановський, О.Гриценко, І.Паримський та ін., якісну – А.Москаленко, Б.Потятиник, інформаційну, друковану – представники кафедр теорії і практики журналістики, аналітичну – В.Здоровега, О.Кузнєцова, аудіовізуальну – на кафедрах радіомовлення і телебачення, бульварну – значно менше, очевидно, через критичне, негативне ставлення до неї наукового корпусу, але частково їй приділено увагу в нашій монографії85.

Пари 2, 5 і 10 (острівна – континентальна; якісна – бульварна; інформаційна аналітична) доволі близькі, але різні.

Острівна модель відображає британські й постбританські пресові традиції – американські, австралійські, а континентальна – традиційно європейська. Першу ще називають англо-саксонською, іншу – романо-германською.

Якісна преса реалізується не лише в Європі, у межах континентальності, а скрізь, де власники-видавці-редактори ставлять високі суспільні вимоги і дотримуються їх у своїй професійній діяльності – і на островах, і деінде. Аналогічно й бульварна – є там, де панує безпринципність, де головне – прибутки, а не мораль, чесність, гуманізм.

Іноді вважається, що інформаційна журналістика є синонімом „острівної”, аналітична – „континентальної”. Такі висновки дещо спрощені. Коректніше виділяти певні риси (домінування факту – домінування коментаря), та не ставити знаку рівності чи тлумачити як тотожність. У Європі чимало видань, які теж сповідують культ факту, у США – які надають перевагу аналітиці. Але цього не досить, щоб говорити про змінені ролі. Далі. Інформація – основа аналітики, надто коли інформація наділена генетичними властивостями. Аналітичні тексти – ще не характеризують видання як „якісні” чи континентальні. Крім усього, є змішані типи й форми журналістики, як, наприклад, у Скандинавії.

Порушення системи противаг, зміщення акцентів, „бульваризація”, примітивізація міжнародного медіапростору (глобально) привертають додаткову увагу учасників мас-медійного процесу. В.Шкляр вважає, що головними причинами цих експансійних тенденцій острівної моделі є новітні технології та усереднення, девальвація запитів аудиторії під впливом масової культури86. Хоч наша журналістика протягом століть формувалась як аналітична, коментувальна, це зовсім не означає, що нові, переважно заокеанські, виклики нам не загрожують чи доволі безпечні.

Заняття 12

Самостійна модульна контрольна робота № 1

(перевірка засвоєного на лекціях 1-11 і виявлення творчого розуміння) (2 год.).

lДОПОВНЕННЯ ДО ЛЕКЦІЙ

Альтернативні конспекти (тези лекцій В.Різуна, ІЖ КНУ):

Слово комунікація прийшло до нас через англійську мову (communication) від латинського communicare, що означає "перебувати у зв"язку, брати участь, об"єднуватися". Слова communicate, community, communication однокореневі. Українськими відповідниками є сполучатися, спілкуватися, спілка, спільнота, спілкування. Російськими, відповідно, общий, общество, общаться, общение, приобщить. Як бачимо, ідея єдності, об"єднання, зв"язку зі спільнотою є визначальною для поняття комунікації, або спілкування. Спілкуватися - то є ставати членом спільноти, а це означає співпереживати, ставати духовно близьким, дотримуватися норм співжиття. Визначальним тут є зв"язок між членами спільноти, але безперечно цей зв"язок має бути не так фізичним, як духовним. Факт духовної єдності й наявність спільних форм духовного зв"язку творять спільноту. Спілкування, або комунікація, й означає встановлення такої єдності за допомогою відповідних форм духовного єднання (духовних зв"язків). Духовне єднання є нічим іншим, як роботою душі й розуму. Таким чином, порозуміння є важливим чинником спілкування, оскільки тільки розумове єднання може свідчити про спілчанську єдність, єдність думки і справи.

Отже, спілкування, якщо воно відбувається, передбачає такі ознаки:

1) комунікаторів - тих, між ким відбувається спілкування, зокрема комуніканта - того, хто ініціює процес спілкування, виступає його адресантом, і комуніката - того, на кого спрямоване спілкування і хто є його адресатом;

2) духовно-інтелектуальну єдність тих, хто спілкується, - спільну свідомість, спільну культуру;

3) спільну форму духовного буття - мову;

4) при потребі загальнозрозумілі знакові системи, що замінюють мову в певних ситуаціях, - письмо, іноземні мови та ін. знакові системи;

5) при потребі створені спільнотою засоби спілкування - книги, періодичні видання тощо;

6) соціально-психологічну здатність до спілкування - здатність говорити, висловлювати думки, почуття згідно з виконуваною соціальною функцією й соціальними приписами та здатність слухати, сприймати й розуміти висловлене залежно від соціальної функції слухача/читача, а також соціальних вимог.

Основними результатами успішного спілкування завжди є взаємопорозуміння й згода: згода слухача з мовцем, згода чинити, як того вимагає співрозмовник і ситуація. Процес спілкування може бути ускладнений суперечками, непорозумінням, але спілкування завжди має завершуватися повною згодою. Згода на 30% означає те, що спілкування, на жаль, теж відбулося лише на 30%. Тому важливими під час спілкування є вміння й методи переконання співрозмовника, аби забезпечити повну згоду й уникнути конфліктності у комунікативній ситуації. Ці вміння входять у професіограму фахівця з питань спілкування, а методи переконання є підґрунтям його професійних знань. Основний конфлікт під час спілкування - це конфлікт між співрозмовниками при відсутності згоди через непорозуміння. Комунікація завжди є тривалим процесом, що перебуває у стадії пошуку порозуміння і згоди. Комунікація - це не результат, це процес пошуку результату.

У цій лекції ми обмежимося лише короткою характеристикою явища спілкування. Зазначимо тільки, що спілкування як термін є повним синонімом термінові комунікація. Наша дисципліна могла б називатися "Теорія масового спілкування". Але чому ж ми віддаємо перевагу слову комунікація?

Назвемо причини нашого вибору.

1. Найголовніша причина - поширеність терміна комунікація у науці та виробничій сфері на позначення процесу спілкування, пов"язаного з діяльністю засобів масової комунікації й журналістикою. Зверніть увагу на існування хоч би таких назв: міжнародних неурядових організацій - Міжнародна асоціація медіа- та комунікаційних досліджень, Всесвітня асоціація християнської комунікації, Центр комунікації та прав людини і т. п.; монографій, наукових збірників, підручників - Теоретико-методологічні основи вивчення змісту масової комунікації, Элементы теории коммуникации, Теория и практика коммуникации, Теорія комунікації, Масова комунікація, Ценности и символы в массовой коммуникации і т. д.

2. Певна обмеженість слова спілкування щодо функціонування його у науковій і виробничій сферах. Наше слово має переважно нетермінологічний характер вживання, що зумовлено експансивним вторгненням кальки інтернаціонального слова communication через англійську та інші романо-германські мови у нашу науку й практику, оскільки питання вивчення процесів спілкування (комунікації) у західній науці було поставлено набагато раніше, ніж в українській чи російській. Вже на початку ХХ століття "бурхливий розвиток преси, що досягла масових тиражів, а також документального й художнього кінематографу, активне впровадження радіо в побут привернули до них увагу, породили переконання, що ці мас-медіа мають неабияку владу над масовими аудиторіями, впливають на суспільну думку, змінюють ставлення та поведінку, нав"язують політичні орієнтації" [Зернецька, 19]. Все це якоюсь мірою привело до тлумачення кальки англійського слова комунікація як терміна з багатозначною структурою і обмеженого вживання рідного слова спілкування на позначення, зокрема, процесів масової комунікації.

Нині в науці існує сотня визначень комунікації. Ще в 70-х роках ХХ ст. F. Dance в статті про поняття комунікації зафіксував 95 дефініцій і згрупував їх у 15 категорій [Dance F.]. Польська дослідниця H. Walinska de Hackbeil у 1975 році у своїй докторській дисертації "Поняття комунікація в американській теорії масової комунікації" зафіксувала понад 200 дефініцій, що віднайшла в американській літературі, і виділила в них 18 семантичних (значеннєвих) категорій. Польський комуніколог T. Goban-Klas у своєму підручнику "Засоби масової комунікації і масова комунікація" наводить сім типових визначень комунікації [Goban-Klas T., 42-43]: комунікація як трансмісія (трансляція, передача) інформації, ідей, емоцій, умінь; комунікація як розуміння інших, коли ми й самі прагнемо, щоб нас зрозуміли (комунікація як порозуміння); комунікація як вплив за допомогою знаків і символів на людей; комунікація як об"єднання (творення спільноти) за допомогою мови чи знаків; комунікація як взаємодія за допомогою символів; комунікація як обмін значеннями між людьми, які мають спільне в сприйманні, прагненнях і позиціях; комунікація як складник суспільного процесу, який виражає групові норми, здійснює громадський контроль, розподіляє ролі, досягає координації зусиль тощо.

Уважно аналізуючи ці визначення, приходиш до висновку, що це не є дефініції, які суперечать одна одній, вони лише доповнюють одна одну; кожне з визначень охоплює певний бік явища, даючи більш глибоке осягнення комунікації. Як зауважує український дослідник комунікації Г. Г. Почепцов, не варто перейматися тим, що існує сотня дефініцій [Почепцов Г. Г., 1999, 18]. Навіть той факт, що під комунікацією здавна розуміють ще й засоби транспорту, фізичного зв"язку (пошта, телефон, віз, коні, човен, потяг, річка, канал, море, каналізація тощо), зовсім не означає, що фізичні й знакові комунікації - абсолютно різні терміни. Ідея зв"язку в спілкуванні є домінуючою, і це дало підстави так широко вживати термін комунікація - на позначення засобів зв"язку взагалі. Цікавий випадок трапився у 1935 році з американським критиком і філософом К. Бурке, який написав книжку під назвою "Treatise on Communication". Видавець змусив автора змінити назву, оскільки побоювався, що читачі сприймуть це як розвідку про пошту чи телефон. А була то книга про порозуміння між людьми [Goban-Klas, 41].

Чи не визначення американського ученого Cooley"я, зроблене ним у 1909 році у книзі "Social Organization", вплинуло на розуміння комунікації як засобу зв"язку? Під комунікацією ми розуміємо такий механізм, завдяки якому людські стосунки можуть існувати й розвиватися, тобто будь-які символи розуму, разом із засобами передачі їх у просторі і часі. Охоплює цей механізм вираз обличчя, поставу і жестикуляцію, тон голосу, слова, письмо, друк, залізничні колії, телеграф, телефон чи щось ще, що може покоряти простір і час (цит. за [Goban-Klas, 45]).

Як підсумок, можемо сказати, що явище не залежить від дефініції, воно існує саме по собі. "Ми можемо продовжити список цих визначень, але чітко маємо усвідомити, що визначення самі по собі мають тільки те значення, що вони відповідають тій чи іншій моделі комунікації, що її хоче захищати, вивчати, впроваджувати дослідник" [Почепцов Г. Г., 1999, 19]. Власне, кожне визначення (чи кожна дефініція) є концептуальною теоретичною моделлю явища, що вивчається. До речі, на лекціях з багатьох дисциплін ви можете почути кілька різних визначень того чи іншого явища. Не поспішайте обурюватися. Лектор запропонує вам розглянути явище, що вивчається, під кутом зору своєї дисципліни, наприклад під кутом зору психології масової комунікації, соціологїї масової комунікації тощо. Кожна окрема дисципліна так чи інакше актуалізує певний бік явища, що вивчається, і через призму окремої дисципліни буде дана дефініція. Треба вміти лишень стикувати різні визначення, вміти об"єднувати різні наукові погляди на одне й те саме явище. Загрозливим у теоретичних, модельних побудовах є звуження терміна, зведення в абсолют одного якогось певного боку явища і нехтування іншими його складниками.

Ми з вами, як дослідники, представимо, так би мовити, свою модель комунікації, виразимо концептуально своє уявлення про спілкування. При цьому скористаємося вже існуючими, наведеними вище визначеннями й об"єднаємо їх в одне ціле. Це вигідно робити через те, що кожне з цих визначень відображає комунікацію в окремому ракурсі, а в сукупності вони відтворюють більш-менш цілісно явище комунікації у сучасному суспільстві.

Комунікація (спілкування, рос. общение, англ. communication) - це зумовлений ситуацією й соціально-психологічними особливостями комунікаторів процес встановлення і підтримання контактів між членами певної соціальної групи чи суспільства в цілому на основі духовного, професійного або іншого єднання учасників комунікації, який відбувається у вигляді взаємопов"язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових актів, опосередкованих мовою й дискретних у часі й просторі,- тобто у вигляді актів мовлення, актів паралінгвістичного характеру й психофізіологічного впливу, актів сприймання та розуміння і т. п., що пов"язані з процесами збору фактів, їх зберігання, аналізу, переробки, оформлення, висловлення та при потребі поширення, сприймання і розуміння, відбуваються з використанням або без нього різних знакових систем, зображень, звуків (письмо, жести, міміка та ін.), засобів комунікації (газети, журнали, аудіовізуальні програми й т. п.), засобів зв"язку (телефон, телеграф, транспорт тощо) і результатом яких є конкретна інтелектуально-мислительна й емоційно-вольова поведінка співбесідника, конкретні результати його діяльності, прийняті ним рішення, що задовольняють членів певної соціальної групи або суспільства в цілому. 

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як процесу, що виконує об"єднувальну функцію і не є тотожним мовленню. Звичайно, найприроднішими операціями, в яких відбувається спілкування, є мовні операції, або мовлення. Спілкування і мовлення ототожнювати не можна. Мовлення - це форма спілкування, до того ж не єдина. Скажімо, такі психофізіологічні форми впливу на співбесідника, як навіювання, поведінкові акти (певне демонстрування тіла, використання жестів), які можуть супроводжуватися й не супроводжуватися мовними актами, теж є формами комунікації й спрямовані на залучення учасника комунікації до свого гурту, колективу, до виконання ним певних фізичних або інтелектуальних дій, необхідних тому, хто ініціює комунікацію, або виражає інтереси тих, хто зацікавлений у цій комунікації, тобто у підпорядкуванні особи своїй спільноті. До речі, не у всіх комунікативних ситуаціях слово є дієвим, іноді погляд більше важить, ніж слово, і треба вміти добре орієнтуватися в ситуації й обирати оптимальну форму спілкування.

З визначення ви вже можете зрозуміти, наскільки важливим у суспільстві є той процес, який ви маєте професійно опанувати і який повинен стати для вас роботою. З першої ж лекції ви повинні зрозуміти принаймні такі речі:

  перед вами процес, який можна використати і на благо і на зло людям;

  перед вами процес, на який є різні погляди - політичні, кон"юнктурні і незалежні від політики, наукові погляди;

  перед вами процес, який включає багато такого, що треба знати, але не треба застосовувати;

  перед вами процес, в який треба поринати зі світлим розумом, чистими руками і палким серцем.

Ми ще не раз повернемося до цього, бо це робити зобов"язує нас наша професія, але сьогодні скажу: комунікація за своєю природою є "агресивним" процесом, процесом упливу на людину або суспільство, оскільки процес встановлення контактів (чим є комунікація), хоч сам собою і безболісний, але не такий уже й наївний щодо методів і способів контактування; він може бути нав"язливим, грубим, підступним і т. п. І лише з кон"юнктурної точки зору або через наукове невігластво можна сказати, що комунікація - це дистильований процес передачі інформації, не пов"язаний з упливом на людей. Про цей уплив ви повинні пам"ятати постійно і повинні добре усвідомлювати, щo ви робите словом і нести за це відповідальність, якщо не перед своєю совістю, то перед законом. Говорячи про своє право на слово, ви повинні подумати і про права того чи тих, хто вас слухає. Не можна бути егоїстом і прагнути сказати за будь-яку ціну своє слово, треба поважати тих, хто вас слухає, і думати про те, чи потрібне їм ваше слово. Треба думати не тільки про свої права, а й про права тих, з ким ви спілкуєтеся. 

Сьогодні, як приклад, ми переглянемо сюжет каналу OTV, в якому співачка Астрая говорить про безцеремонне втручання журналістки у її приватне життя.

11 серпня в літньому концертному залі м. Ялта на своєму концерті Філіп Кіркоров висловився про ЗМК як четверту владу. На його думку, вони ні четверта, ні п"ята, ні шоста. Не достатньо пописувати всякі статеєчки, втручаючись в інтимне життя, і вважати себе владою. Це "мания величия", сказав співак. І справді, ЗМК не є власне владою, але вони мають таку ж владу над людьми, яку мають і той же Філіп Кіркоров, хто зібрав кількатисячну аудиторію й зумів утримати її протягом двох годин, й інші артисти, оратори, інші майстри слова.

Наше визначення комунікації, як і всі інші, не претендує на вичерпність. Його можна доповнювати, розширювати, модифікувати, що ми зараз і зробимо, коли поведемо мову про масову комунікацію.

Визначення масової комунікації не можна витворити простим додаванням слова маси до слова комунікація. Зміна звичного для нас міжлюдського характеру комунікації, коли спілкуються двоє, привела до глобалізації й модифікації самого процесу спілкування. Якщо у типових, побутових або навіть виробничих, ситуаціях спілкування виникає ніби стихійно, раптово і як дія, підпорядкована основному, наприклад, виробничому виду діяльності, включається в неї, то намагання спілкуватися з масою людей, переконувати їх у чомусь змушує комуніканта ставитися до спілкування серйозно, готуватися до нього. А для людей, які постійно займаються спілкуванням і воно є їхньою працею (наприклад для учителів, письменників, лекторів і для нас журналістів),- спілкування перетворюється у роботу, яку вже можна назвати професіональною діяльністю суспільно-культурного плану і мотивом якої є ідея згуртування людей навколо іншої ідеї або якоїсь справи.

Таким чином, під масовою комунікацією (масовим спілкуванням, mass communication) ми розуміємо організоване спілкування, що є видом суспільно-культурної діяльності, яка відбувається у вигляді взаємопов"язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових дій, спрямованих на духовне, професійне чи інше єднання маси людей (мас). 

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як організованого спілкування, або діяльності, тобто такої активності людей, яка має свої мотиви, свою структуру, яка складається з дій - актів, підпорядкованих меті. До речі, будь-яка діяльність не існує сама собою, вона завжди представлена конкретними діями і в них реалізується. Найприроднішими діями, в яких відбувається спілкування як діяльність, є мовні дії, або мовлення.

Те, що масова комунікація є організованим спілкуванням, має принципове значення для розуміння формування й розвитку масовоінформаційних процесів у суспільстві. Ідея організованого спілкування може виникнути лише у ситуації відповідальності мовця (комуніканта) за свою "словесну роботу". Ця відповідальність рідко виникає під час спілкування двох людей, бо таке спілкування має рівень переважно побутової міжособистісної комунікації. Масовість акту мовлення, коли на тебе дивляться сотні очей, дає відчуття важливості виконуваної справи, тобто акту мовлення, і змушує серйозно ставитися до організації самого процесу спілкування. Окрім того, психологічно спілкування з масами - це є завжди вихід за межі свого звичного, непомітного для своєї ж свідомості "я". Актуалізація свого "я", тобто усвідомлення того, що і як ти робиш у цей момент, характерна для особливих ситуацій, в які потрапляє людина. До таких ситуацій відноситься й комунікативна ситуація, в якій доводиться тримати слово перед масою людей. Усвідомлення ж своїх вчинків, дій, операцій, цілей, мотивів і т. п., а через усвідомлення й керування ними лежить в основі професіоналізму, тобто майстерності. А це в свою чергу веде до професіоналізації дій, виникнення відповідної професії й підготовки відповідних фахівців. Таким чином, організоване спілкування, яким є масова комунікація, давним-давно набуло ознак професіональної діяльності й поставлене у виробничі умови поряд з розвитком засобів масової комунікації, без яких ефективний зв"язок з масами неможливий, тобто поряд з виникненням індустрії мас-медіа. Згідно з визначенням масового спілкування, взятого зі словника A Dictionary of Communication and Media Studies (Ed. by J. Watson and A. Hill.- London, New York, Sydney, Auckland, 1997.- C. 132-133), цим терміном позначають "інституалізовані форми виробництва і розповсюдження загальнодоступних (публічних) повідомлень, які поширюються у великому масштабі, включаючи значний розподіл праці в їхньому виробничому процесі та функціонуванні, через складне посередництво друку, фільму, фотографії та звукозапису" (подано у перекладі О. В. Зернецької [Зернецька О. В., 19]). Як бачимо, організація процесу масового спілкування досягла такого рівня відповідальності й серйозності, що за організацію справи масового спілкування відповідають цілі установи, заклади, фабрики ("інституалізовані форми виробництва і розповсюдження") і кожен відповідає за організацію певного процесу масової комунікації ("розподіл праці в їхньому виробничому процесі та функціонуванні"), оскільки процес організації масового спілкування є складним ("через складне посередництво друку, фільму, фотографії та звукозапису").

В іншому визначенні масової комунікації, взятому зі словника Ellmore R. T. Mass Media Dictionary (Lincolnwood, 1992.- С. 351), наголос зроблено на швидкому розповсюдженні копій інформації, виготовлених механічно або електронно для гетерогенної (різнорідної) і дуже великої кількості індивідуумів. Це швидке розповсюдження інформації згадуваний уже дослідник Г. Г. Почепцов навіть поклав в основу визначення комунікації взагалі: "…пропонуємо визначити комунікацію як процес прискорення обміну інформацією" [Почепцов Г. Г., 1999, 19].

Отже, беручи до уваги професіональний аспект масової комунікації на сучасному етапі, ми можемо запропонувати таке її визна-ння:

Професіональна масова комунікація - це майстерно організоване спілкування у вигляді суспільно-культурної діяльності, учасниками якого є, з одного боку, професіональні мовці (комунікатори, або комуніканти), що чинять згідно з суспільно-етичними нормами, законами держави, вимогами технології організації мовлення й спілкування, і, з іншого боку, маса людей (маси, комунікат), на яку здійснюють уплив професіональні мовці через засоби масової комунікації, що є продуктом професійної масовоінформаційної діяльності у сфері інформаційної індустрії як "інституалізованої форми виробництва і розповсюдження загальнодоступних (публічних) повідомлень, які поширюються у великому масштабі, включаючи значний розподіл праці в їхньому виробничому процесі та функціонуванні через складне посередництво друку, фільму, фотографії та звукозапису" (J. Watson, A. Hill). 

Становлення масової комунікації як сфери професіонально організованої суспільно-культурної діяльності так чи інакше пов"язано з виникненням професії комунікатора, яка у суспільстві офіційно ще не є визнаною (навіть ідуть дискусії навколо того, журналіст як комунікатор - це професія чи ні), і розвитком виробничої сфери для забезпечення масової комунікації.

Професія виникає там і тоді, де й коли починають говорити про професіоналізм, майстерність. Професіоналізм журналіста як комунікатора сьогодні є очевидним. Власне, ми й намагаємося розрізняти у журналістській справі професіоналів і непрофесіоналів, любителів, "чайників". Професія журналіста існує, інша річ, який її статус і до якої сфери людської діяльності вона належить. Відповідь одна: до сфери професіональної масової комунікації як виду суспільно-культурної діяльності і має статус творчої професії, пов"язаної зі створенням неповторних, оригінальних творів.

Творча праця відрізняється від нетворчої тим, що при творчій праці не можна поставити на потік виготовлення стандартних предметів виробництва. Продукт творчої праці завжди існує в одному примірнику й позначений індивідуальністю виготівника, його світобаченням, розумінням життя тощо. Під час комунікації сказане мовцем слово - це тільки його слово, що виражає тільки його задум, сподівання, тільки його емоції. Але це зовсім не означає, що творча праця раз і назавжди позбавлена технологізації процесів праці, уніфікації певних операцій. Межа між "творчим" і "нетворчим" змінна, вона залежить від стану професії, рівня наукового розвитку суспільства, освіченості виконавця роботи. Очевидним сьогодні є те, що, наприклад, пошук інформації для написання творів більшою мірою стає вже справою технологічної освіченості, ніж творчого натхнення.

У складних формах діяльності, як і професіональної масової комунікації, ряд процесів може мати чисто творчий характер, а інші процеси можуть технологізуватися й "ставати на потік", а також переходити у сферу виробництва.

Для розуміння співвідношення творчого й виробничого у структурі діяльності необхідно уявити її структуру.

Масова комунікація як суспільно-культурна діяльність включає дії мовців (комунікантів), а також дії мас (комунікатів). Очевидним є те, що контакт між комунікаторами опосередкований засобами масової комунікації, які функціонують у системі масової комунікації для забезпечення впливу комунікантів на комунікатів. 

1. Яке ж співвідношення творчих і нетворчих процесів у структурі масової комунікації та чим зумовлене це співвідношення? 2. Чому виробничі процеси у структурі масової комунікації привели до піднесення масовоінформаційної діяльності у наш час і чим позначений розвиток сучасної інформаційної індустрії у світі?

Постараємося якомога коротко відповісти на поставлені запитання.

1. Комунікація від природи своєї є конституюючим фактором суспільного розвитку. Немає спілкування - немає спільноти. Якщо ми, фантазуючи, припустимо, що суспільство, яке не розвивається, може бути без науки, освіти, то без спілкування, без передачі інформації суспільство існувати не може взагалі.

На ранніх етапах суспільного розвитку комунікація має виключно операціональний рефлекторно-поведінковий характер і залежить від вітальних, тобто життєвозабезпечувальних, потреб людей. Люди об"єднувалися в колективи, групи з метою отримання їжі, будівництва житла тощо. У цій ситуації комунікація виступала знаряддям об"єднання у групи.

З суспільним розвитком і перетворенням комунікації в систему усвідомлених, цілеспрямованих дій, скерованих на процес свідомого встановлення й підтримання контактів між членами суспільства, спілкування могло набирати характеру творчого процесу, коли реакція комуніката прогнозувалася мовцем, подумки "створювалася", "пророблялася" у своїй уяві і була ніби витвором мовця.

З глобалізацією процесу комунікації, зокрема виникненням форми масового спілкування, творчий характер комунікації міг поступово втрачатися через свідоме втручання в акт комунікації: його планування, прогнозування реакції мас, свідоме керування масами тощо. Комунікація ніби стає на "виробничий конвеєр".

Ми, сучасники, є свідками того, як у структуру професіональної масової комунікації включаються елементи виробничого процесу, пов"язані з агітацією, пропагандою, маніпулюванням масами, зомбуванням людей. Якщо комунікацію розглядати як виробничу діяльність, це означає, що ми повинні ставитися до неї як до процесу, що відбувається з використанням певних технологій; масу людей, що зазнала такого технологічного впливу, розглядати як предмет комунікативного виробництва. Це означає, що інтелектуальна й емоційно-вольова поведінка мас поставлена на "виробничий конвеєр", що мовець чи мовці ніби виробляють поведінку мас, штампують її за певними алгоритмами, на основі певних наукових розробок.

Я намалював вам жахливу картину впливу на людей. Як бути? Чи можна обмежити людство у втручанні в процеси комунікації? На якому рівні варто розглядати вплив на маси?

Думаю, я не зроблю відкриття, коли скажу, що поступ людства в пізнанні самого себе і своїх процесів зупинити не можливо. Примусова, диктаторська зупинка людства матиме такі ж жахливі наслідки, як і, скажімо, зомбування мас. Людству нічого більше не залишається, як тільки скерувати свою розумову енергію у правильне русло, хоч межа між "правильним" і "неправильним" настільки хистка, що її неможливо завжди правильно провести.

В усі часи комунікація як вплив людини на людину залишиться і на рівні поведінки, зокрема, у побутових ситуаціях, простих ситуаціях мовлення, і на творчо-діяльнісному рівні, коли, наприклад, учитель готується до уроку, лектор до виступу й прогнозує реакцію аудиторії. Але ніхто не заборонить людству розглядати комунікацію і на виробничо-діяльнісному рівні. Інша річ, на що має бути спрямована така комунікація. Це вже залежить від виховання, культури тих, хто розглядає комунікацію як працю, спрямовану на перетворення мас з одного стану в інший. А хіба комунікація, включена у сферу педагогічної діяльності, не є позитивним фактором у формуванні молодшого покоління? Хіба такої комунікації треба боятися? Не можна допускати культової комунікації, яку пережив колишній Радянський Союз, фашистсько-гебельсівської пропаганди, якої зазнала Німеччина. Треба на сторожі слова й дій поставити честь і совість, мудрість і далекоглядність, щоб уникнути спілкування як форми духовного рабства і закабалення, розробленої у царстві темних сил і застосованої до людей за шкідливими технологіями.

Виробничий підхід до процесу масової комунікації був зумовлений самою структурою масової комунікації та переходом людства на рівень побудови індустріального суспільства. Якщо усне спілкування могло мати поведінковий характер, то письмове, пов"язане зі створенням текстів, так чи інакше набувало творчого характеру, оскільки мовець уже свідомо працював над твором,, творив свою картину світу. В той же час написання текстів твору, зокрема, їх дублювання набувало виробничого характеру, бо було пов"язане з виготовленням знакових форм твору за певними правилами й на основі конкретних друкарських технологій, що час від часу удосконалювалися.

З розвитком технологій у виробничу сферу потрапили й такі процеси масової комунікації, як збір даних через інформаційні мережі й збереження інформації у вигляді банків даних, виробництво носіїв інформації - книг, газет, журналів тощо, виготовлення засобів масової комунікації як інформаційно-знакових систем, які, з одного боку, є творчим продуктом, бо створені одним або кількома авторами, дизайнерами, художниками, редакторами, сценаристами, режисерами тощо, а з іншого боку, оформлені за певними правилами й стандартами й розмножені у великій кількості. Таким чином, у структуру масової комунікації, особливо професіональної, були включені виробничі процеси, що лягли в основу виникнення інформаційної індустрії.

2. Намагання поставити масову комунікацію на рейки виробництва дало поштовх розвитку масовоінформаційної діяльності як виробничої й становленню галузей інформаційного виробництва, таких як преса, телебачення, радіомовлення, книговидання тощо.

Особливого розвитку масовоінформаційна діяльність набрала в ХХ столітті, позначеному глобальними економічними й соціальними трансформаціями. В той же час світова інформаційна індустрія, що сформувалася на основі розвиненої масовоінформаційної діяльності, стає причиною глобальних трансформацій у світі. Як зауважує дослідниця О. В. Зернецька, характер цих нових глобальних трансформацій "великою мірою визначається й тим, що людство нині вступає в інформаційну еру - еру складних процесів комунікаційної революції, інформаційних вибухів, які врешті-решт впливають на встановлення нового світового порядку". І далі: "Глобальний розвиток систем масової комунікації дедалі більше впливає на епохальні зрушення" [Зернецька О. В., 7].

Інформаційна індустрія (або індустрія ЗМК, чи мас-медіа) займається, зокрема, виробництвом носіїв масової інформації як засобів масової комунікації, формує інформаційний простір держави, веде політику в інформаційному просторі, збирає, зберігає, переробляє й поширює інформацію. Становлення й розвиток інформаційної індустрії як сфери виробництва засобів масової комунікації (ЗМК), або засобів масової інформації (масового інформування) (ЗМІ), зумовлений (1) розширенням сфери інформаційних потреб суспільства, (2) суспільно-економічним і науково-технічним розвитком суспільства, (3) процесами глобалізації системи масової комунікації, а також інших комунікаційних систем - виробничих, професійних тощо. 

Свідченням розвитку інформаційної індустрії в Україні є хоч би такий факт: у 1997 році в Україні було зареєстровано 4824 періодичні видання, у 1999 - 5700 [Цит. за: Масова комунікація, 7; Основи, 510].

За даними С. С. Свириденка на 1989 рік, з початку XV ст. інформаційний потік зріс десь у 30 разів. Щорічно у світі друкується близько 100 тис. журналів шістдесятьма мовами, 5 млн. наукових статей, книг, брошур, 150 тис. дисертацій і звітів. Таке найважливіше для науково-технічного прогресу джерело інформації, як всесвітній фонд списку винаходів (патентів) становить близько 500 млн. сторінок тексту і щорічно поповнюється на 1 млн. документів. Щохвилини у світі друкується близько 2 тис. сторінок наукових текстів [Свириденко С. С., 9; Різун В. В. та ін., 3-4]. Зрозуміло, що такий обсяг інформації не може збиратися, зберігатися, аналізуватися, оброблятися, готуватися й поширюватися без спеціальних методів, технік, технологій, без технічних засобів. Ще у травні 1984 року на міжнародному семінарі в Балатонсеплаке (Угорщина), який відбувся з ініціативи Інституту досліджень і документації при Міжнародній організації журналістів і був присвячений проблемі нових технологій у масовій комунікації, прозвучала фраза, що протягом вісімдесятих років у світі розповсюджено інформації більше, ніж за всю історію людства. Обсяг інформації подвоюється через сім-вісім років. Такий інформаційний вибух спричинив розвиток новітніх інформаційних технологій, оскільки в усіх сферах діяльності стала помітною нерівновага між уведенням і виведенням інформації (пропорція десь між 5:1 і 13:1, тобто з п"яти-тринадцяти введених одиниць виводиться лише одна). Суспільство, яке користується паперовою технологією, неспроможне обробити і вчасно видати інформацію. Природно, питання нових інформаційних технологій постало як першочергове. А рівень майстерності журналіста почав оцінюватися його умінням володіти новітніми інформаційними технологіями [Різун В. В., 5].

Розвиток інформаційних технологій як способів, прийомів, процесів, засобів організації інформаційної діяльності, теоретичних знань про них є складником розвитку культури народу, оскільки вони пов"язані з освоєнням важливої й складної форми руху матерії - інформації. "Так, в історії культури, згідно з філософією процесу, визначним представником якої став американський філософ Чарлз С. Пірс (1839-1914), етап цілеспрямованого перетворення і використання інформації є третім, вищим етапом розвитку культури людства і технологій зокрема. Цей історичний порядок розвитку технологій - від цілеспрямованого перетворення і використання матеріальних предметів (перший етап) та цілеспрямованого перетворення і використання енергії (другий етап) аж до цілеспрямованого перетворення і використання інформації (третій етап) - є водночас логічним порядком, оскільки енергетичні носії і машини передбачають існування звичайних засобів праці, а також вони є необхідною передумовою розвитку і використання інформаційних носіїв - комп"ютерів, супутників тощо" [Різун В. В., 9].

Наявність технології праці лежить в основі розвитку певного виробництва та цілої індустрії. Успіх розвитку інформаційної індустрії незмінно пов"язаний зі створенням досконалих засобів організації праці, з автоматизацією процесів інформаційного виробництва. Автоматизація виникає лише на високотехнологічних ділянках виробничих процесів, оскільки схематичне, автоматичне виконання певних виробничих операцій, введення будь-якого пристрою в дію може бути лише там, де виробничі операції легко формалізуються або успішно були формалізовані, а значить, глибоко усвідомлені, проаналізовані. Автоматизація виробничих процесів є проявом високого рівня технологізації виробництва і складовою частиною будь-яких технологій.

Інформаційні технології базуються на понятті інформації як "знятого" в неживому матеріалі відображення дійсності, яке отримують, зберігають, переробляють, видають, розподіляють і використовують. Уже цей перелік операцій, на думку В. П. Каширіна, свідчить про те, що інформація є предметом і продуктом інформаційної індустрії і подібна до речовини та енергії. Заслуга в цьому перш за все належить кібернетиці [Каширин В. П., 58].

Основними атрибутами будь-якої технології є технологічний предмет (об"єкт), технологічні засоби праці та технологічний процес [Гуманітарні технології, 13]. Технологічний процес складається з багатьох операцій, які в своїй сукупності можуть становити певну техніку. Таким чином, технологічний процес може бути визначений як система технік, що використовуються для досягнення певної мети.

В інформаційному виробництві технологічним предметом є інформація на певному носії, або засіб масової комунікації. Технологічними засобами праці є засоби отримання, зберігання, обробки і т. д. інформації на матеріальних носіях. Сюди належить, зокрема, комп"ютерна техніка, поліграфічні машини. Технологічний процес включає процеси збору інформації, її обробки, аналізу, зберігання, виготовлення, тиражування, поширення. Відповідно, виділяються техніки: техніка збору інформації, техніка аналізу тощо. На жаль, система технік для інформаційних технологій не досить розгалужена і відпрацьована, що пов"язано з неможливістю алгоритмізувати й автоматизувати сьогодні деякі комунікаційні процеси. Так, вибір актуальної теми, її аналіз важко уніфікуються й алгоритмізуються.

Способи організації виробничого процесу і сам виробничий процес залежать від предмета праці, від знання про нього. У цьому випадку прийнято говорити про матеріалознавство як основу технологічного процесу, оскільки від знання про предмет праці залежить і сама організація праці. Тому знання про матеріальні носії інформації й саму інформацію (газету, журнал, книгу, телепередачу, текст, видання тощо) є основою інформаційної технології.

Щодо технологічних засобів, то інформаційна індустрія все ж не є багатою, про що свідчить неспроможність наших машинобудівних технологій виготовляти такі машини, які б змогли матеріалізувати техніки аналізу, змістової обробки інформації та ін. Існуючі технічні засоби, що вже стали традиційними,- магнітофон, друкарська машинка, радіоприймач тощо - виконують здебільшого репродуктивну функцію і можуть матеріалізувати тільки ті операції, які пов"язані з відтворенням голосу та зображення. Ці засоби виконують свою продуктивну роль, але особливого значення вони набувають в комплексі з новітніми технічними засобами, до яких необхідно віднести, зокрема, комп"ютерну та іншу електронну техніку. Ця техніка принципово відрізняється від репродуктивних технічних засобів. Вона, поряд із функцією відтворення, здатна матеріалізувати операції отримання, збереження та обробки інформації. Людський мозок, попри всю його досконалість, не здатен зберігати й обробляти швидкоплинний інформаційний потік. Електронна техніка уможливила матеріалізацію інформаційних процесів і дала поштовх для розвитку комп"ютерних інформаційних технологій.

Комп"ютерна техніка завдяки своїй здатності керувати інформаційними процесами стала важливим технологічним засобом в інформаційній сфері. Сучасний фахівець фактично має під рукою (1) інформаційне джерело у вигляді банків даних, де інформація є малодискретною (малорозірваною) у просторі й часі, доступною завдяки інформаційним мережам у будь-якому куточку земної кулі; (2) аналітичний пристрій, який допомагає фахівцю приймати рішення; (3) діагностичний пристрій, здатний контролювати ситуацію взаємодії фахівця з технологічним об"єктом і коригувати дії фахівця; (4) кібернетичний пристрій, що здатен керувати діями фахівця через систему інтерфейсних пристроїв (динамік, принтер, монітор, телефон тощо).

Комп"ютерна техніка якоюсь мірою моделює діяльність фахівця через матеріалізацію основних технік, які доводилося фахівцю виконувати вручну. Прийде час фахівців-кіберів, але це стане можливим тільки на базі штучного інтелекту. Поки що комп"ютерна техніка для людини залишається лише потужним технологічним засобом, особливо в інформаційній сфері. Виникає питання доцільності включення в діяльність фахівця інформаціологічного профілю комп"ютерної техніки. Вона повинна використовуватися лише на етапах рутинної роботи людини або в ситуаціях, пов"язаних із великими енергетичними людськими затратами чи значними потужностями.


1 Корнилов Е. А. Социокультурные модели журналистики // Филологический вестник Ростовского государственного университета. – Ростов на Дону, 1998. - №3. - С.36; Корнилов Е. А. Журналистика на рубеже тысячелетий. Научное издание, - Ростов на Дону: Донской издательский дом, 1999.

2 Прохоров Е.П. Homo sapiens XXI века - человек информированный (к проблеме социокультурных типов журналистики в формирующемся едином информационном пространстве) // Филологический вестник Ростовского государственного университета. – Ростов на Дону, 1999. - № 3.

3 Шкляр В.Соціокультурні та політичні моделі журналістики // Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. – Вип.5. – К., 2001. – С.5-9; Шкляр Володимир. Аспекти соціокультурних моделей // Рукопис із власного архіву автора. – Київ, 2005. – 17 жовт.

4 Goban-Klas T. Media i komunikowanie masove. Teorie i analizy prasy, radia, telewizji i Internetu. – Warszawa-Krakow: Wydawnictwo naukowe PWN, 1999. – 336 s.

5 Johnson, David W., Johnson, Frank p. Joining Together. Group Theory and Group Skills. – New Jersey, 1987.

6 McQuail D. Mass Communication Theory. An Introduction. – London: Sage, 1994.

7 Walinska de Hackbeil H. Pojecie "komunikacja" w amerykanskiej teorii komunikacji spolecznej: Докт. дисс. – Uniwersytet Wroclawski, 1975.

8 Каширин В. П. Философские вопросы технологии. – Томск: Изд-во Том. ун-та, 1988. – 286 с.

9 Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. – К.: Освіта, 1999. – 351 с.

10 Різун В.В. Теорія масової комунікації: Підручник. – К., 2007 // http://journlib.univ.kiev.ua/per_lec_z_tmc2007.pdf.

11 Ахмадулин Е.В. Модели систем журналистики // Краткий курс теории журналистики. – М. – Р.н/Д., 2006. – С.94-111.

12 Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. – К., 1999.

13 McQuail D. Mass Communication Theory. An Introduction.- London: Sage, 1994.

14 Різун В.В. Теорія масової комунікації: Підручник. – К., 2007 // http://journlib.univ.kiev.ua/per_lec_z_tmc2007.pdf.

15 Goban-Klas Tomasz. Media i komunikowanie masowe /Teorie i analizy prasy, radia, telewizji i internetu. – Warszawa-Krakow: Wydawnictwo naukowe PWN, 2006. – 340 s. Про теж: Goban-Klas T. Media i komunikowanie masove. Teorie i analizy prasy, radia, telewizji i Internetu. – Warszawa-Krakow, 1999.- 336 s. – S.73.

16 Різун В. В. Моделювання і технологія редакторських систем / Інститут системних досліджень освіти; Інсти-тут журналістики Київського університету. – К., 1995. – С.47-48.

17 Johnson, David W., Johnson, Frank p. Joining Together. Group Theory and Group Skills.- New Jersey, 1987. Р.269.

18 Goban-Klas Tomasz. Media i komunikowanie masowe /Teorie i analizy prasy, radia, telewizji i internetu. – Warszawa-Krakow: Wydawnictwo naukowe PWN, 2006. – 340 s.

19 Джерело: Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М. – Р.н/Д., 2006. – С.96.

20 Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М. – Р.н/Д., 2006. – С.95.

21 Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М. – Р.н/Д., 2006. – С.96.

22 Райли-младший Дж., Райли М. Массовая коммуникация и социальная система // Соціологія сегодня: проблемы и перспективы. – М., 1965. – С.613-662.

23 Детальніше у: Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М. – Р.н/Д., 2006. – С.97-102.

24 Fleur M., de, Ball-Rokeach S. Teories of Mass Communication. – N.Y.; L., 1982.

25 Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М. – Р.н/Д., 2006. – С.107-111.

26 Maletzke G. Psychologie der Massen Kommunikation. – Hamburg, 1963.

27 Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М. – Р.н/Д., 2006. – С.112.

28 Алексеев А.Н. Опыт построения социологической модели массовой коммуникации // Семиотика средств массовой коммуникации. – Ч.1. – М., 1973. – С.58-71.

29 Лауристин М. Некоторые проблемы управления потоком массовой информации // Предмет семиотики. Творческие и практические проблемы взаимодействия средств массовой коммуникации. – М., 1975. – С.88-107.

30 Воронцов Ю.В. К вопросу о структуре коммуникационного потока // Предмет семиотики. Теоретические и практические проблемы взаимодействия средств массовой коммуникации. – М., 1975. – С.22-35.

31 Jowett G.S., O’Donnell V. Propaganda and persuasion. – Newbury Park, 1992. Цит. за: Почепцов Г.Г. Інформаційні війни // Теорія комунікації. – К., 1999. – С.191.

32 Алексеев А.Н. Опыт построения социологической модели массовой коммуникации // Семиотика средств массовой коммуникации. – Ч.1. – М., 1973. – С.67.

33 Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М. – Р.н/Д., 2006. – С.115.

34 Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М. – Р.н/Д., 2006. – С.120.

35 Багиров Э.Г. Очерки теории телевидения. – М., 1978. – С.63-67.

36 Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М. – Р.н/Д., 2006. – С.128.

37 Прохоров Е.П. Исследуя журналистику. Теоретические основы, методология, методика, техника работы исследователя СМИ. – М.: РИП-Холдинг, 2006. – С.43-44; Прохоров Е.П. Введение в теорию журналистики. – М., 2000. – С.8-11.

38 Прохоров Е.П. Исследуя журналистику. – М., 2006. – С.44 (204 с.).

39 Ахмадулин Е.В. Модели систем журналистики // Краткий курс теории журналистики. – М. – Р.н/Д., 2006. – С.128.

40 Прохоров Е.П. Введение в теорию журналистики. – М., 2000. – С.8-11.

41 Прохоров Е.П. Исследуя журналистику. Теоретические основы, методология, методика, техника работы исследователя СМИ. – М.: РИП-Холдинг, 2006. – 43-44 с.

42 Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М. – Ростов н/Д, 2006. – С.133-141.

43 Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М. – Ростов н/Д, 2006. – С.141-199.

44 Батароев К.Б. Аналогии и модели в познании. – Новосибирск, 1981. – С.159.

45 Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М. – Ростов н/Д, 2006. – С.94.

46 Ахмадулин Е.В. Краткий курс теории журналистики. – М. – Ростов н/Д, 2006. – С.139.

47 БСЭ. – 3-е изд. – 1977. – Т.23. – С.476.

48 Корнилов Е.А. Социокультурные модели журналистики // Филологический вестник Ростовского государственного университета. – Ростов-на-Дону, 1998. – №3.

49 Шкляр В.І. Соціокультурні та політичні моделі журналістики // Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць. – Вип.5. – К., 2001. – С.5-9.

50 Шкляр В.І. Теорія і методика журналістської творчості: Конспект лекцій. – К., 1999. – 44 с.; Шкляр В.І. Журналістський твір: структура і елементи змісту // Основи теорії журналістської діяльності. – К., 2000. – С.104-118.

51 Цей і наступні системні конфігуратори відтворені за поданими виданнями.

52 Шкляр В.І. Теорія і методика журналістської творчості: Конспект лекцій. – К., 1999. – С.6.

53 Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості. – Львів, 2004. – С.128.

54 Хоменко І. Логіка – юристам: Підручник. – К., 1997. – С.219-248.

55 Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості. – Львів, 2004. – С.119.

56 Різновиди аргументації інтерпретовано за виданням: Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості. – Львів, 2004. – С.128.

57 Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості. – Львів, 2004. – С.72.

58 Шкляр В.І. Журналістський твір: структура і елементи змісту // Основи теорії журналістської діяльності. – К., 2000. – С.106.

59 Почепцов Г.Г. Прагматичний аналіз (Методи комунікативного аналізу) // Теорія комунікації. – К., 1999. – С.47.

60 Почепцов Г.Г. Прагматичний аналіз (Методи комунікативного аналізу). – К., 1999. – С.47.

61 Философия, логика, язык. – М., 1987.

62 Новое в зарубежной лингвистике. – М., 1982. – Вып.13.

63 Логика и лингвистика. Теория метафоры. – М., 1980.

64 Почепцов Г.Г. Семантический анализ этикетизации общения // Семантика и представление знаний: Уч.зап.Тарт. ун-та. – Тарту, 1980. – Вып.519; Почепцов Г.Г. Анализ перформативных антиномий // Филол.науки. – 1982. - №6; Почепцов Г.Г. Коммуникативные аспекты семантики. – К., 1987.

65 Шкляр В.І. Національна журналістика: від розладу до гармонії // Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра. – К., 1996. – С.48-100; Шкляр В.І. Журналістика і суспільство. Журналістика: потенціал і ресурси // Основи теорії журналістської діяльності. – К., 2000. – С.8-97; 138-158; Шкляр В.І. Актуальні проблеми модернізації суспільства і мас-медіа // Збірник праць кафедри української преси. – Львів: ЛНУ ім.І.Франка, 2000. – Вип.3. – С.354-355.

66 Демченко В. Глобальне та національне: українська преса у пошуках свого місця в громадянському суспільстві: Доповіді та повідомл. Дев’ятої всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 28-29 жовт. 2005 р. / НАН України. ЛНБ ім. В.Стефаника. НДЦ періодики; За ред. М.М.Романюка. – Львів, 2005. – С. 360-363; Демченко В. Трансформація типологічних особливостей “часопису новин” на українському медіа-ринку // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повідомл. Восьмої всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 24-26 жовтн. 2003 р. / НАН України. ЛНБ ім.В.Стефаника. НДЦ періодики; За ред. М.М.Романюка. – Львів, 2003. – С.469-474.

67 Буряк В. Інтелектуальна модель української публіцистики і нова парадигма часу // Там само. – Львів, 2005. – С. 363-369.

68 Вовканич С. Глобалізація інформаційного простору та соціогуманістичний імператив нового тисячоліття // Збірник праць кафедри української преси. – Львів: ЛНУ ім.І.Франка, 2000. – Вип.3. – С.53-59.

69 Лернатович В. Націологічні діалоги: інверсія преси (українці-євреї) // Збірник праць кафедри української преси. – Львів: ЛНУ ім.І.Франка, 2000. – Вип.3. – С.148-154.

70 Закон України „Про голодомор 1932-1933 років в Україні” (№376-V від 28.11.2006) // www.prezident.gov.ua/documents/5280.html.

71 Закон України „Про Кабінет Міністрів України” (№2325 від 19.01.2007) // http://gska2.rada.gov.ua.

72 Підгірна Н. Конопляна свобода. Уже вдруге в Києві пройде марш українських планокурів // www.umoloda.kiev.ua/number/668/116/24275/.

73 Назаров Бальдур. “Пустое множество” социальной информации // Пчела. –2002. – №38. – апрель-июнь // http://pchela.ru/podshiv/38/emptyinf.htm#11.

74 Вернадский В.И. Химическое строение биосферы Земли и её окружение. – М., 1965; Вернадский В.И. Размышления натуралиста: научная мысль как планетарное явление: В 2 кн. – Кн.2. – М., 1977. – 192 с.

75 Теяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1965.

76 Потятиник Б., Лозинський М. Патогенний текст. – Львів: Місіонер, 1996. – 296 с.

77 Закон України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” // Засоби масової інформації: Українське законодавство. – К., 1999. – С.179-193.

78 На типологічній моделі курсивом виділені позиційні пари Є.Корнілова.

79 Див. про термін „тонкі структури суспільства”: Канигін Юрій. Крила особистості // Наука і суспільство. – 1991. – N5. – С.10-14; Канигін Юрій. Природа НЛО – інформаційна // Наука і суспільство. – 1991. – N12. – С.34-37; Канигін Юрій. Соціальний інтелект і здоровий глузд // Наука і суспільство. – 1991. – N4. – С.8-13.

80 Шкляр В.І. Мас-медіа і утвердження демократії // Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра (За заг. ред. проф. В.І.Шкляра). – К., 1997. – С.94.

81 Закон України „Про інформацію” //Засоби масової інформації: Українське законодавство. – К., 1999. – С.10.

82 Закон України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” //Засоби масової інформації: Українське законодавство. – К., 1999. – С.30.

83 Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. – К., 1999. – С.8-9.

84 Шкляр В.І. Вектори часу // Україна на шляху до Європи / Упорядники: Шкляр В.І., Юричко А.В. – К., 2006. – С.244.

85 Див. параграф „Проблеми теорії і практики ЗМІ”.

86 Шкляр В.І. Вектори часу // Україна на шляху до Європи / Упорядники: Шкляр В.І., Юричко А.В. – К., 2006. – С.243.

Розкодоване повідомлення

Паблікс

Закодоване повідомлення

Отримувач

Декодування

Сигнал

Закодування

Відправник

Закодоване повідомлення

Паблікс

Розкодоване повідомлення

Повідомлення

Повідомлення

Повідомлення

Загальна

соціальна система

Ширша соціальна структура

Ширша соціальна структура

Первинна група

Первинна група

Р

Первинна група

К

Первинна група

зміст розваг                         зміст реклами

Рівень

громадських

смаків/ вимог

голоси                                                                                                 гроші

контроль                                                                                                   блага

і послуги

Соціальна модель М. де Флера, 1966

Підсистема виробництва

Законодавча база

Фінансова підтримка

Система розповсюдження

Зміст                     Гроші

Рек-ламні агенції

Офіційні органи контролю

Національні і регіональні розповсюджувачі

Гро-мадські асоціації-учас-ники

Дослі-дження ринку

Місцеві розповсюджувачі

Вибір споживачів

Громадські зауваження

Високий

Середній

Низький рівень

Р

ЗМІ

К

П

орієнтація                                           орієнтація

і очікування                                                 і очікування

пізнавальні                                                               пізнавальні

експресивні                                                                         експресивні

вартісні                                                                                               вартісні

суспільні                                                                                            суспільні

ситуативні                                                                ситуативні

відправники                                           одержувачі

Культура

Визначає мову передавача

Громадськість

Ефекти

Мотивація

Відправник

Передавач

Визначає ситуацію передавача

Суспільна структура

Суб’єкт-2

Об’єкт комунікативної діяльності

Суб’єкт-1

Здійснює комунікативну діяльність

Ефект комунікації

Завдання С-1

Суб’єкт-1

Виділений на рівні соціально-класової структури

Інститут масової комунікації

Зміст масової комунікації

Суб’єкт-2

Виділений на рівні соціально-класової структури

Аудиторія

Висновок                                                       Пропагандистська модель  за моделлю А.Алєксєєва                            зміни джерела Т.Сміта

Влада

(суб’єкт-1)

Пропагандист

„Народні маси”

(суб’єкт-2)

ЗМІП

(Інститут МК)

Джерело

Одержувач

Система зберігання і передачі соціальної інформації

Знакові засоби і технічні канали

Соціальна структура населення

Ауди-торія МК

Соціа-льний ін-тут

Соціально-політичний та економічний устрій суспільства

Потік повідомлень

мк

Відтворювані події та явища

Система соціальної діяльності

8

7

8

7

3

5

6

3

5

5

2

1

4

9

10

13

10

9

Навколишнє середовище (дійсність)

                                              процес                                              соціальний

                                              відображення                                          досвід

                                                процес                                                процес

                                                творчості                                         сприйняття

                                                                   Зворотний зв’язок

                                             Соціально-політичний устрій та його ідеологія

Структура особистості

Структура особистості

ТР

ТК

ТП

ТТ

Структура соціальних взаємин

Структура соціальних взаємин

Структура комунікативних залежностей

Структура комунікативних залежностей

Керівні органи (закон)

Канал

Соціальні інститути

Текст

Засновник

Власник

Видавець

Масова аудиторія

Журналіст

Реальність

(історична і сучасна)

СПЛС

ДІ

В

Ж

КПО

ІЗЗ

ТЕТ

СІ

ЗМІ

А

ГД

НІ

СДА

СПЛС → В → СІ → ГД → ОК → А → ТЕТ → Ж → СПЛС – навколишня дійсність

ОК

ГД → Ж – допоміжний зворотний зв’язок

СПЛС

Ж

ТЕТ

А

ОК

ГД

СІ

В

СПЛС

СПЛС

Ж

ТЕТ

А

ОК

ГД

СІ

В

Фактор інтересу

Фактор майстерності

Фактор психіко-логічного сприйняття

Журналістський текст

Фактор соціальної дії

Засоби публіцистичної аргументації

Емоційне

Раціональне

Ціннісні критерії

Естетичні категорії

Факт

Документ

Інтуїція

Логічне судження

Статистичні дані

Симпатія / антипатія

Понятійно-логічні різновиди аргументації

правові

морально-етичні

наукові

фактологічні

- судові рішення

- кодекси

- закони

- Конституція

- морально-етичні правила

- оцінки

- норми моралі

- аксіоми

- наукові закони і висновки

- визначення

- документи

- статистика

- факти

Емоційно-образні різновиди аргументації

безпосередні емоційні оцінки

художні і фольклорні образи

публіцистичні образи

- образи іронії і сатири

- фольклорні образи

- крилаті вислови

- образ-картина

- образ-алегорія

- образ-персонаж

- словесний образ

- висміювання

- заохочення

- осуд

- схвалення

Факти, події, проблемні соціальні ситуації

Методи пізнання дійсності

Дедукція

Індукція

синтез

аналіз

узагальнення

спостереження

порівняння

робота над документом

Способи трансформації ідеї у змістовий елемент

ідея-гіпотеза

факт у контексті ідеї

ідея-символ

ідея-теза

ідея-ключ (аналіз проблеми і аргументація)

ідея в підтексті

проблема

Рівень соціальної реальності

Глобальна проблема

Локальна проблема

Особистісна проблема

Протяжність у часі

Прогнозована проблема

Актуальна проблема

Вічна проблема

Націленість публікації / передачі

Можливість повторення досвіду

Критичний аналіз

Постановка проблеми

Мотивація зображально-виражальних засобів

Експресивні засоби рельєфного показу проблеми

Шляхи і засоби розв’язання проблеми з визначенням адресата

Обґрунтованість запропонованих міркувань, їхня вмотивованість, переконливість аргументів

В

Б

А

Неолібертарійський тип журналістики

Журналістика соціальної відповідальності

Європейські та американські політичні цінності

Російські політичні цінності

Континентальна модель преси

Неоавторитарний тип журналістики

Континентальна модель преси

Острівна модель преси

Українська журналістика

1

3

2

А

              В

Сх.Є     Росія       Азія

                       Австралія

Західна                   Інший

Європа                      світ

                 США

14.

Прибуткова – неприбуткова

13. Національно-центрична – денаціоналізаційна

12.

Традиційна – модерна

11.

Соціоформуюча – соціоруйнівна

10.

Інформаційна – аналітична

9.

Провладна – опозиційна

7. Регіонально-глобальна – місцево-регіональна

8.

Державна –приватна

6. Демократична (ліберальна) – тоталітарна

5.

Якісна – бульварна

4.

Впливова – невпливова

3.

Друкована – аудіовізуальна

2.

Острівна  – континентальна

1.

Глобальна – регіональна

Типологічна модель сучасної журналістики україни


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

29193. «Дорожка» следов ног: её криминалистическое значение и элементы 46.5 KB
  Дорожку следов следует отличать от совокупности разрозненных следов. признаки дорожки следов: 1 это совокупность следов одного человека 2 следы должны быть оставлены в результате какоголибо поступательного движения ходьбы или бега 3 следы должны быть образованы и правой и левой ногами 4 количественная характеристика – следов должно быть не менее 3х. Рекомендуется все исследования проводить на 3х самых чётких следах если следов больше то выбираются самые чёткие.
29194. Криминалистическое значение следов орудий взлома и инструментов 49.5 KB
  Классификация следов орудий взлома 1 по механизму образования: поверхностные следы это например различные повреждения на внутренней части замков – царапины соскобы краски объёмные следы несут больше криминалистически значимой информации 2 по механизму образования: следы удара или отжима Остаются когда воздействие орудия взлома на поверхность происходит под прямым углом. Обычно это объёмные следы. следы скольжения Образуются при скользящем движении орудия взлома под углом или параллельно следовоспринимающей поверхности следы...
29195. Следы зубов человека 52.5 KB
  Для правильной оценки следов зубов необходимо рассмотреть строение зубного аппарата. Каждый из зубов имеет различную форму коронки. Они различны – относятся к количеству размерам форме зубов и т.
29196. Криминалистическое значение следов транспортного средства 57.5 KB
  Количество осей можно установить: в процессе стояния транспортного средства по следам стояния при повороте автомобиля т. Ширина колеи – это важный признак габаритов транспортного средства. 4 база автомобиля – это расстояние между осями транспортного средства.
29197. Классификация следов транспортных средств 55.5 KB
  Следы может оставлять любая часть транспортного средства: как ходовая часть колёса так и выступающие части автомобиля. Следы транспортных средств в широком смысле этого слова – это 1 отделившиеся части транспортного средства деталь целиком либо её осколки обломки 2 пролившиеся жидкости тормозная жидкость масло топливо 3 части перевозимых грузов. Некоторые криминалисты к следам транспортных средств относят также следы водителя оставленные вблизи транспортного средства.
29198. Освидетельствование 27 KB
  Для обнаружения на теле человека особых примет следов преступления телесных повреждений выявления состояния опьянения или иных свойств и признаков имеющих значение для уголовного дела если для этого не требуется производство судебной экспертизы может быть произведено освидетельствование подозреваемого обвиняемого потерпевшего а также свидетеля с его согласия за исключением случаев когда освидетельствование необходимо для оценки достоверности его показаний. В случаях не терпящих отлагательства освидетельствование может быть...
29199. Очная ставка 32 KB
  Приступая к допросу на очной ставке следователь спрашивает ее участников знают ли они друг друга и каковы их взаимоотношения это играет существенную роль для оценки показаний полученных на очной ставке. Участники очной ставки с разрешения следователя могут задавать вопросы друг другу. Тактика очной ставки зависит от характера расследуемого дела процессуального положения и нравственнопсихологических свойств допрашиваемых их взаимоотношений и других факторов. Они могут быть результатом добросовестного заблуждения либо заведомой лжи...
29200. РАБОЧИЙ ЭТАП (исследовательский) осмотра места происшествия 29 KB
  ОБЩИЙ осмотр начинается с осмотра места происшествия в целях: ориентировки; решения вопроса об исходной точке и способе осмотра; выбора позиции для производства ориентирующей и обзорной фотосъемки и осуществления ее до внесения изменений в обстановку места происшествия. При ФРОНТАЛЬНОМ способе осмотр ведется в виде линейного осмотра площадей от одной их границы до другой. Осмотр открытой местности целесообразно вести от центра к периферии эксцентрическим методом так как иногда затруднительно в начале осмотра определить границы места...
29201. Допрос несовершеннолетних свидетелей и потерпевших 41 KB
  Специфика допроса несовершеннолетних обусловливается: меньшим чем у взрослых объемом знаний и жизненного опыта; слабой способностью к сосредоточенному вниманию; повышенной внушаемостью; меньшим развитием аналитических навыков при восприятии и оценке воспринятого; тенденцией к смешению реально воспринятого и воображаемого; эмоциональностью суждений и действий. При подготовке к допросу несовершеннолетнего следователь должен выполнить комплекс мероприятий направленных на обеспечение оптимальных условий производства допроса: 1 Решить...