48261

Літературознавство як наука

Конспект

Литература и библиотековедение

Автор будьякого художнього твору завжди репрезентує певний культурний прошарок своєї доби спостерігаючи яку беручи участь в її житті він водночас представляє певний ідеологічний або політичний напрям. Щоб розібратися в задумі письменника в політичній спрямованості його твору чи творчості треба знати основні факти біографії митця його зв'язки з іншими людьми участь у політичному і громадському житті. Вужчим за науковим обсягом вважаються так звані допоміжні галузі літературознавства – бібліографія археологія текстологія методика...

Украинкский

2013-12-08

224 KB

5 чел.

Лекція №1. Тема: Літературознавство як наука

Зміст

  1.  Літературознавство й мовознавство.
  2.  Літературознавство та історія.
  3.  Літературознавство та його основні галузі.
  4.  Шляхи розвитку теоретико-літературної думки.

1. Літературознавство й мовознавство

Літературознавство — одна з двох найголовніших філологічних дисциплін. Інша філологічна наука — це мовознавство, або лінгвістика.

Обидві дисципліни об'єднує спільна спрямованість на вивчення слова. Однак завдання в них специфічні. Якщо лінгвісти  досліджують мову, її функції, універсальні характеристики, структуру та історичний розвиток, то літературознавство вивчає художню літературу різних народів, виявляє закономірності її розвитку.

Вивчаючи літературу того чи іншого народу, вчені не можуть обійтися без знання мов та їхньої історії. Тут літераторам активно допомагають лінгвісти. Адже на певних етапах розвитку людства література існувала лише в усній формі, а згодом, із закономірним поступом суспільства, народ створював власну писемність, шо давало розпиватися літературі на основі певної системи літер, об'єднаних в алфавіт, чи умовних позначок, шр синтезують цілі поняття або уявлення й називаються ієрогліфами. Слово література походить від лат.  буква. М. Грушевський зазначав, шо цей термін уперше вжив Цицерон «у значенні літературної, властиво граматичної освіти, знання». Пізніше, на думку цього вченого, термін набрав «значення суми писаних пам'яток: всього написаного, шо дісталося від певного часу чи певного народу, чи певної категорії словесної творчості («література математична», «література драматична» і т. д.)».

До відкриття книгодрукування німецьким винахідником Йоганном Гутенбергом (1440 р.), запровадження книгодрукування в Україні Іваном Федоровим література існувала в манускриптах (лат. тапиз — рука, $сгіЬо — пишу), або рукописах. Переписування книг було справою надзвичайно тривалою й дорогою. Твори існували в обмеженій кількості примірників, часто переписаних з інших джерел. Нерідко зв'язок текстів з оригіналом був досить умовним, кожен із переписувачів вільно поводився з твором, правлячи Його, розширюючи або скорочуючи. Автор на списках не вказувався, його ім'я поступово втрачалося. Внаслідок цього авторство через багато віків установити практично неможливо. Прикладів таких творів української літератури є чимало («Слово о полку Ігоревім», «Слово о погибелі Руської землі»).

Усе це значно ускладнює наукове вивчення давніх книг. І тут на допомогу знавцеві літератури приходить мовознавець, даючи певні знання з історії мов, якими написані книги, розкодовуючи знакові системи минулого. Особливо плідною є взаємодія літературознавців і лінгвістів при вивченні класичної літератури доби античності. Адже грецька і латинська мови набагато століть раніше, ніж українська чи інші новоєвропейські мови, досягти досконалості в розвитку лексичної, граматичної та синтаксичної систем, і цими мовами виникли могутні античні літератури, відлуння яких відчувається досі практично в усіх сучасних літературах і мовах. Чимала частина української лексики містить запозичення з грецької чи латинської мов. Такою є, наприклад, велика кількість літературознавчих і мовознавчих термінів (строфа — від грец. — поворот, зміна; комедія — від грец. — весела процесія у супроводі музики, співів і танків; версифікація — від лат. — вірш; абревіатура — від лат. — скорочую тощо).

Вивчаючи сучасні літератури, треба також спиратися на дані мовознавчої науки. Адже й у новоєвропейських мовах відбуваються еволюційні зміни в лексиці, граматиці і синтаксисі. Окремі слова застарівають і переходять до архаїзмів чи історизмів, з'являються нові слова — неологізми чи нові значення або відтінки значень відомих слів; поступово змінюється граматичний і синтаксичний лад. І письменники постійно використовують місцеві та соціальні діалекти, шо істотно відрізняються від літературної мови повного народу.

Творчий процес — справа надзвичайно складна. Бувають випадки, коли над окремим твором письменник працює тривалий час, постійно вносячи поправки й доповнення, в тому числі й лексичного, морфологічного чи синтаксичного плану, інколи створюючи нову редакцію тексту.

Відомо, наприклад, шо повість Петра Панча «Голубі ешелони» має три редакції, суттєвою правкою позначені романи Олеся Гончара. Є різночитання, пов'язані з втручанням цензури, наприклад у віршах В. Симоненка. Все це вимагає співпраці літературознавців і лінгвістів.

2. Літературознавство та історія

Твори художньої літератури — це завжди частина культурної спадщини певного народу. Написані в конкретно-нторичних умовах доби, вони є частиною історичної нам'яті даного народу. Наука про літературу не може приховувати міцний взаємозв'язок художньої творчості з розвитком окремого народу. В такому розумінні літературознавство постає як історична наукова дисципліна, то допомагає історії вивчати суспільне буття певного народу.

Час написання художніх творів завжди залишає в них свій відбиток. Так, у «Слові о полку Ігоревім» знайшли відображення складні суспільні процеси, шо простежувалися в Київській Русі другої половини XII ст., які пізніше призвели до загибелі цієї держави. Поезії II. Тичини «Одчиняйте двері...», «Золотий гомін» несуть у собі суперечливі й трагічні реалії національної революції 1917— 1920 років. У романах Юрія Анлруховича «Московіада», «Перверсія», «Рекреації» віддзеркалено чимало моментів її дійсності кінця 80-х — початку 90-х років, характерних для пострадянського простору.

Без урахування особливостей соціального чи культурного буття народу, без володіння безліччю фактів, документів, свідчень певної доби, за якої написані дані твори, без спроб зрозуміти специфіку цієї доби літературознавцю неможливо з наукових позицій вивчити літературний процес. Саме тому науковець, який досліджує художню літературу, змушений постійно звертатися до даних історичної науки. Саме в ній він отримує хронологічні відомості, які накладає на факти та явища літературного процесу, встановлюючи зовнішні та внутрішні зв'язки. Допущені помилки в послідовності окремих літературних явищ можуть призвести до неправильного розуміння ходу творчого розвитку в цілому. Вилучення окремих історичних фактів чи літературних явищ, наприклад замовчування доробку окремих письменників (В. Винниченка чи Юрія Клена) або деяких творів відомих авторів (роману «Собор» О. Гончара чи драматичної поеми «Бояриня» Лесі Українки) за радянської доби також свідчать про антиісторизм в осмисленні літератури, спотворюють бачення літературного процесу XX століття.

Автор будь-якого художнього твору завжди репрезентує певний культурний прошарок своєї доби, спостерігаючи яку, беручи участь в її житті, він водночас представляє певний ідеологічний або політичний напрям. Свої світоглядні позиції, історичне бачення шляхів розвитку свого народу, власний суспільний ідеал письменник прямо чи опосередковано передає в художньому творі. Щоб розібратися в задумі письменника, в політичній спрямованості його твору чи творчості, треба знати основні факти біографії митця, його зв'язки з іншими людьми, участь у політичному і громадському житті. Тут знову літературознавцеві можуть допомогти історія, різноманітні історичні джерела: архівні документи, листи, фотографії, мемуари тощо.

Як й історики, літературознавці повинні вмітл працювати з архівами, знаходити в них необхідні матеріали, аналізувати їх і коментувати. Словом, літературознавець та історик мають працювати поряд, допомагаючи один одному в наукових пошуках.

3. Літературознавство – наука про худ. літературу, особливості її історичного розвитку та природу художнього літературного зображення дісності.

Літературознавство (наука про художню літературу і особливості розвитку літературного процесу) являє собою розгалужену мережу наукових дисциплін, кожна з яких охоплює (аналізує) певну грань словесної творчості.

Літературна критика, наприклад, займається тільки сучасним літературним процесом, історія літератури – минулим його, а теорія – специфікою літературної творчості як такої. Вужчим за науковим обсягом вважаються так звані допоміжні галузі літературознавствабібліографія, археологія, текстологія, методика викладання літератури, а в рамках літературної теорії виділяється така специфічна галузь, як поетика, котру цікавить тайна структури літературного твору, тип художнього мислення письменника, стиль літературного твору, стиль епохи тощо. Все це разом називається літературознавством, і завдання курсу полягає в осмисленні його як системи, як філософії духовної діяльності людини, що втілена в художньому слові.

Отже, предметом літературознавства є сукупність критичних спостережень, історико-літературних констатацій та теоретичних узагальнень, які складають основу відповідних галузей науки про літературу. Метод літературознавства визначається способом думання вченого, який осмислює конкретний літературний матеріал. За своїм характером цей спосіб може бути ідеологічно заангажованим (як свого часу у вчених-класицистів чи у представників померлого вже радянського літературознавства), шовіністично забарвленим (як у різний час у радянських чи польських учених, котрі відмовляли українській та білоруській літературі в самобутності і вважали їх частиною своєї) чи естетично й морально звуженим (коли свідомо вилучаються з наукових спостережень «невигідні» літературні явища або узагальнення  робляться на основі поодиноких, часткових фактів)  і через те – ущербним, неповноцінним. Справді науковим слід вважати такий спосіб мислення, який спирається на об’єктивні закони розвитку людського буття і функціонування в ньому творчого, аналітичного начала.

Всі ми читаємо твори художньої літератури. Одними захоплюємось більше, іншими менше і складаємо про них певні судження, виходячи із своїх естетичних смаків і уподобань. Поки ці судження спираються на особисті враження від прочитаного твору, вони не мають наукового значення. Далі ми звертаємось до критичних статей та книг про літературу, намагаючись таким чином науково осмислити те, що зв'язане з нашими враженнями й думками про даний художній твір.

    Літературний критик, висловлюючи судження про твори, прагне викласти свої думки так, щоб вони сприймались як науково обґрунтовані. Літературний критик не просто ділиться своїми враженнями від того чи іншого твору або групи творів, а піддає їх аналізові, зіставляє з іншими, з'ясовує їх значення для суспільства і для розвитку літератури зокрема.

   Літературна критика як складова частина літературного процесу має своїм завданням оцінити художні твори з точки зору значення їх для сучасності. Оцінка критиків призначається як для читачів, так і для письменників: першим вона допомагає виробити певні погляди на літературні явища, другим — глибше усвідомити вимоги суспільства до їх творчості. Критика відіграє важливу роль у розвитку літератури: вона формує теоретичну, естетичну думку епохи, має великий вплив на виховання естетичних смаків.

Історія літератури починається з намагання усвідомити розвиток літератури того чи іншого народу. Початкові кроки в цьому напрямі становлять списки творів із загальними їх оцінками, біографічними відомостями про авторів. Далі йдуть спроби глибше зрозуміти й вивчити закономірності розвитку літератури певного народу. На основі цих спроб виростає історія літератури як наука. Межі її надзвичайно широкі: вона включає численні історії національних літератур, звичайно, в їх взаємних зв’язках і взаємовпливах; вона досліджує як загальні закономірності літературного процесу, так і роль окремих творів та творчості окремих письменників у цьому процесі. Історія літератури кожного народу має свої неповторні шляхи розвитку, зумовлені особливостями його історичного розвитку.

Теорія літератури зароджується із спроб установити певні принципи для суджень про художні твори. Шукаючи цих принципів, треба було з’ясувати питання про суть літератури та її специфіку, про відношення її до дійсності та значення для суспільства, про сутність і властивості художнього твору, відповіді на ці питання й поклали початок теорії літератури. Ця літературознавча наука вивчає загальні закономірності відображення дійсності в художній літературі, розвиток різних способів відображення життя, втілення їх у різних родах та видах художніх творів, а також накреслює  принципи й шляхи аналізу творів літератури.

Проблеми, що їх вивчає теорія літератури, не можна розв'язати лише на матеріалах літератури якогось одного народу. Вони стосуються літератури як мистецтва взагалі, як одного з видів людської свідомості. Вивчення цих проблем зв'язане з використанням художніх творів і матеріалів літературного розвитку різних епох і різних народів. Ми, зрозуміло, найчастіше звертатимемось до фактів з літератури української. Проте загальні положення теорії літератури потрібні як основа для наукового вивчення й розуміння літератур різних народів і часів.

Теорія літератури, історія літератури й літературна критика — це три основні галузі літературознавчої науки. 

Вони тісно між собою пов’язані: кожна з них використовує надбання двох інших, а також порушує в більшій чи меншій мірі належні їм питання. У галузі теорії літератури спираються на ті відомості про художні твори, про творчість письменників, про літературні напрями і т. д., які дають історико-літературні та критичні праці. А певні теоретичні питання доводиться значною мірою розглядати в історико-літературному плані. Історик літератури на кожному кроці виходить з тих загальних положень та принципів, які розробляються теорією літератури, а також використовує все, що сказала критика про певний твір, про письменника, про літературу того чи іншого часу. Як багато, наприклад, і досі дають історикам літератури критичні праці Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, Франка. І, нарешті, критик повинен бути озброєний знаннями з теорії й історії літератури, щоб його оцінка сучасних творів спиралась на глибокий їх аналіз, а визначення місця певних творів і творчості письменників у літературному процесі — на історико-літературний грунт. Разом з тим у працях видатних критиків (Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, Франка та ін.) часто розробляються і важливі теоретичні питання.

Крім цих  трьох основних галузей літературознавства, є ще допоміжні - текстологія, історіографія та бібліографія.

Завданням текстології насамперед є встановлення справжнього авторського тексту літературних творів. Щодо видань українських письменників, упорядкованих самими авторам, цього робити не доводиться. Але чимало творів ранніх авторів було спотворено царською цензурою або видавцями, деякі твори взагалі в свій час не друкувались і залишились у різних списках. Отже, встановлення справжнього тексту, який передає авторський задум, вимагає чимало текстологічної роботи. Особливо велика й складна текстологічна робота проводиться над пам'ятками давньої літератури, що збереглись, як правило, в пізніших копіях (часом кількох і відмінних одна від одної) з поправками, дописками, помилками. В таких випадках завданням текстологічного аналізу є відновити первісний текст, очистити його від пізніших нашарувань. Текстологічна робота дуже важлива як для видання літературних творів, так і для вивчення творчого процесу автора (якщо порівнюється кілька редакцій певного твору).

Історіографія літературознавства вивчає розвиток науки про літературу в історичному плані. Матеріали, які характеризують історичний розвиток теорії літератури, історії літератури й літературної критики взагалі, а також розвиток наукової думки по окремих проблемах літературознавства, конче потрібні для наукових досліджень.

Бібліографія художньої літератури й літературознавства займається реєстрацією книг, творів, статей, що стосуються цих галузей мистецтва й науки, а також визначенням важливості кожної праці. Списки творів та їх видань, покажчики книг і статей про творчість письменників, з окремих питань і галузей літературознавства, про літературу того чи іншого народу складаються в певній системі, в певному порядку, щоб допомогти читачеві зорієнтуватися. Часто ці списки й покажчики супроводжуються короткими анотаціями до названих творів, праць, видань, що полегшує вибір потрібної літератури. Всяка наукова робота починається з бібліографічних розшуків, які є передумовою опрацювання питання.

Отже, літературознавство становить цілий комплекс дисциплін, кожна з яких має свій предмет дослідження і, свої специфічні завдання, а всі разом вивчають літературу та її розвиток.


Лекція № 2. Тема: ПРЕДМЕТ І СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

Зміст:

  1.  Визначення художньої літератури, її предмет.
  2.  Специфіка художньої літератури.
  3.  Естетичне значення художньої літератури.

Визначень художньої літератури, її суті існує дуже багато. Понад дві тисячі років з цього приводу точаться суперечки, борються різні погляди, різні точки зору — ідеалістична й матеріалістична. Основою матеріалістичного розуміння літератури є визнання того, що вона, як і інші види мистецтва, відображає дійсність, життя. Ідеалісти ж заперечують зв'язок мистецтва з дійсністю, з матеріальним світом. Не спиняючись докладно на різних тлумаченнях цієї проблеми, розглянемо на деяких прикладах лише основні напрями.

У давній Греції виробився погляд, що мистецтво становить наслідування дійсності (mimesis — наслідування). І вже тоді ця теорія сприймалась і трактувалась по-різному. Наприклад, Платон вважав, що мистецтво, яке становить наслідування дійсності, ніякої цінності не має, бо сам матеріальний світ—це лише відбиття ідей, тіні ідей. Отже, коли люди в творах мистецтва ці тіні змальовують, то вони дають лише тіні тіней, які ніякого пізнавального значення не мають. Цінний, мовляв, тільки світ ідей, зразків досконалості. Разом з тим Платон вважав, що існують три абсолютні цінності: істина, добро й краса. Цінними, на його думку, є ті твори мистецтва, в яких відображена абсолютна краса. Абсолютна краса в розумінні Платона — це не предмет якоїсь надзвичайної, неземної краси і не те, що можна сприйняти людськими органами чуття. Це — надчуттєва форма, яку можна збагнути лише розумом. Ця ідеалістична теорія мала великий вплив на наступні покоління, з неї багато черпають і ідеалісти нових часів.

Інакше трактував суть мистецтва Арістотель, який теж виходив з теорії наслідування. На його думку, поезія (так він називав літературу; це поняття для нього було ширшим, ніж для нас) і мистецтво взагалі є наслідуванням дійсності, але це не просто копіювання окремих речей і випадків. У художньому творі поет не описує якийсь окремий випадок, а відтворює те, що може відбутися в житті або доконче відбувається в певних умовах. Поет, змальовуючи людське життя, людські характери, показує, як можуть діяти в силу необхідності. Поезія, таким чином, розкриває закономірності життя, дає розуміння істини. І в цьому, на думку Аристотеля, полягає пізнавальне значення поезії.

За вченням Аристотеля, художній твір дає насолоду людям. Джерело цієї насолоди – насамперед у пізнанні. Саме пізнання дає людям задоволення, насолоду. Крім того, насолода від художніх творів повʼязана з тим, що краса мистецтва поєднана з добром, що мистецький ідеал є і етичним, моральним ідеалом. Мистецтво очищає наші почуття, звільняє людину від влади пристрастей, від страждань. Тому воно має виховне значення і цим цінне для суспільства.

Ми визначаємо художню літературу так: «Література — вид мистецтва, який дає відображення дійсності в художніх образах, сворених засобами мови».

У цьому визначенні, на противагу різним тлумаченням суті літератури, підкреслюється, що література зображує дійсність. Дійсність — багатогранна, широка, вона охоплює не тільки життя людей, а й природу з усіма її процесами і явищами, що в ній відбуваються. Проте в літературі насамперед зображується людина, людське життя в усіх його проявах: у відношенні людини до суспільства, до інших людей, в інтимних почуттях і переживаннях, в її зв'язках і стосунках з природою і т. д. , хоч, як відомо, життя природи теж знаходить своє відображення в літературі.

У повістях, романах, оповіданнях, поемах часто знаходимо пейзажі. Деякі художні твори, наприклад пейзажна лірика, цілком присвячені змалюванню картин природи. Але, як показує історія літератур усіх народів, і тоді, коли письменники описують природу, в центрі їх уваги лишається людина, ставлення її до явищ природи, почуття, які викликає природа. Часто в художніх творах природа змальовується як фон, на якому відбуваються дії людей, іноді ж для того, щоб показати, глибше відтінити їх переживання, почуття, причому картини природи можуть відповідати настроям людини і можуть бути контрастними до її переживань. Характерно й дуже важливо, що письменники, малюючи картини природи, часто виявляють цим свою любов до батьківщини, до її природи.

Думки, почуття, переживання можна зрозуміти лише в зв’язку з тими суспільними умовами, в яких живе дана людина, бо це є думки й почуття людини своєї епохи, свого народу., а не абстрактної людської істоти, що живе поза часом і простором.Це стосується й інтимних почуттів, і переживань людини в зв’язку з явищами природи. І ті, і другі мають різний характер, різні відтінки і по-різному виявляються у людей різних суспільно-історичних епох, народів, класів.

Дійсність, людське життя є не лише предметом відображення в літературі, цю дійсність вивчають різні галузі суспільних і природничих наук - історія, етика, психологія, етнографія, анатомія, фізіологія і т. д.

Може здатись, що наука й мистецтво мають той самий предмет зображення  і лише по-різному його відображають. Деякі дослідники так і вважають. Проте це не так. Художня література своїми творами охоплює багато таких ділянок, які є предметом вивчення тієї чи іншої науки. Але тоді як певна наука має своїм предметом якийсь один вид людської діяльності, одну сторону життя людини (наприклад, психологія - психічні процеси, етика — питання моралі, поведінки людини, фізіологія — функції організму), художня література виводить людину цілісно, в сукупності різних видів діяльності, переживань, відносин з іншими людьми, в стосунках з природою тощо. Це, звичайно, не означає, що в якомусь одному творі літератури розкриваються всі сторони життя тих персонажів, які в ньому виведені. Але це означає, що предметом художнього зображення в літературі є не якийсь окремий вид діяльності людини, а її життєва діяльність у різноманітності проявів і сторін, у цілісних життєвих актах, складних відносинах і переживаннях.

Специфіка мистецтва полягає в тому, що воно змальовує життя в образах. Образ людини ( персонаж ) — це художнє конкретно-чуттєве змалювання людської особи. Образ предмета, явища — це художнє конкретно-чуттєве змалювання предмета, явища природи.

Образ художнього твору не фотографія, не копія дійсності, а певне узагальнення. В конкретно-чуттєвій формі образів митець намагається розкрити якісь закономірності життя, пояснити якісь його явища.

Згадаймо для прикладу образ Чіпки з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Ми знаємо, як письменник створив цей образ. У нарисі «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» Панас Мирний розповідає про розбійника Гнидку, який діяв у Зінківському повіті і був засуджений на каторгу, і ставить питання: „Як такий мирний пахарський побит... викинув з себе такого злющого зарізяку?». І письменник робить висновок: «Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виродок свого побиту, пригніченого усяким панством». Внаслідок такої роботи поступово виникає образ Чіпки. Чіпка – це не фотографія Гнидки, про якого письменник чув. Письменник використав не тільки те, що чув про Гнидку, а взяв багато інших фактів, які йому доводилося спостерігати, чимало домислив і створив художній образ. Змалювавши докладно життя Чіпки, умови, в яких він ріс, оточення, в якому він діяв, письменник у цьому образі розкрив деякі закономірності протесту селян проти панського свавілля. Протестують кращі люди з селянства. Чіпка — це не звичайна, середня людина, яка мириться із знущанням, а людина обдарована, пристрасна. Мирний показує, що протест Чіпки неминуче набирає зрештою антигромадських форм і цього не виправдує, але вважає, що в розбишацтві Чіпки винні умови життя, винний той гніт, якого зазнає селянство з боку «усякого панства».

Отже, ми бачимо, що в основі художнього образу лежить дійсність. Художні образи й картини життя творяться письменниками ца основі конкретно-чуттєвого сприймання дійсності. Але ці образи й картини не є простим відтворенням якогось одного факту чи явища, а містять у собі узагальнення, відбивають розуміння письменниками закономірностей життя, взаємовідносин між людьми, зумовленості їх поведінки, зв'язків між фактами та явищами і т. д.



Лекція № 3-4.

Тема: ПРИНЦИПИ АНАЛІЗУ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ.

Зміст

  1.  Для чого потрібний аналіз творів літератури.
  2.  Принцип єдності змісту і форми.
  3.  Принцип історизму.

Читаючи твори художньої літератури, ми складаємо про кожний з них свою думку. Проте ці судження ще не становлять аналізу. Аналіз (чи, як іноді кажуть, розбір) художнього твору — це розгляд його складових елементів, визначення теми та ідеї твору, проблем, які поставив письменник, способу втілення й розв'язання їх в образах, засобів змалювання образів і картин дійсності. Аналізують, умовно виділяючи складові елементи твору, розглядаючи їх особливості.

Але цей розгляд, по-перше, проводиться не як ізольоване дослідження кожного елемента, а в зв'язку його з цілим і з іншими елементами. По-друге, аналітичний розгляд художнього твору поєднується з синтезом (розглядом цілого в поєднанні його складових елементів), як і в процесі пізнання взагалі. Аналіз художнього твору завершується синтетичними висновками, в яких твір розглядається як ціле, в сукупності результатів аналізу його складових частин.

Зразки аналізу художніх творів у ширшому чи вужчому обсязі ми зустрічаємо в критичних статтях, наукових дослідженнях, шкільних і вузівських підручниках. Правда, не раз лунали голоси, що аналізом художніх творів нема потреби займатися, бо це, мовляв, означає розрізати їх, так би мовити, ножем анатома і нищити емоційний вплив їх на читача. Проте це непорозуміння. Поки йдеться про сприймання художнього твору, про емоційний вплив його на нас, можна обійтися без аналізу. Але коли стоїть питання про вивчення художнього твору, про з'ясування того, як художній твір відбиває дійсність, як він зв'язаний з іншими творами даного письменника, про місце його в розвитку літератури, то виникає потреба в його аналізі.

Без аналізу художніх творів не може бути й критики. Аналіз творів є також неодмінною складовою частиною і історико-літературних праць. Історико-літературні і теоретичні узагальнення будуються на основі дослідження окремих літературних фактів.

Аналіз художнього твору не тільки дає систему знань, наукові відомості про твір письменника, літературний процес, а й поглиблює естетичне сприймання його. Аналіз може допомогти краще відчути й зрозуміти красу і неповторність окремих сторін чи елементів художнього твору. Він розвиває художні смаки і є важливим чинником ідейного й естетичного виховання. Літературний твір – явище мистецтва, і аналіз його включає питання художньої майстерності.

Досліджуючи художній твір, ми розглядаємо його зміст і форму. Це потрібно для його всебічного вивчення й розуміння, хоч в самому творі зміст не існує поза формою і нема форми без змісту.

Що таке зміст художнього твору і що таке його форма?

Досить часто змістом художнього твору називають те, що відображено в ньому, тобто те коло явищ дійсності, яке змальовано в творі. При цьому звичайно зазначають, що це коло явищ пройшло крізь свідомість автора, дістало його оцінку, забарвлене його почуттями. Проте це визначення не зовсім вірне, бо в ньому не цілком розмежовані предмет зображення і зміст твору. Загальне визнання здобула думка, що предметом мистецтва є явища дійсності, яка існує поза творами мистецтва, але предмет художнього зображення ще не становить змісту художнього твору. В окремому творі літератури ми бачимо відображеною певну частину дійсності, певні її явища. Скажімо, в романі О. Гончара «Прапороносці» змальовано деякі події Великої Вітчизняної війни, боротьбу Радянської Армії проти німецьких загарбників у Румунії, Угорщині, Чехословаччині. Роман «Прапороносці» не фотографічно відтворює і подає історичний опис подій, а змальовує картини цих подій.

Відображення дійсності в художньому творі вибіркове. З величезної кількості подій, епізодів письменник вибирає те, що, відповідно до задуму, йому здається найважливішим, потрібним для розкриття задуму. Письменник, крім того, намагається проникнути в суть подій, явищ, осмислити їх зв'язки й закономірності і в змальованих картинах та образах розкрити ці закономірності, — він осмислює явища дійсності. Нарешті, письменник дає змальованим картинам і образам свої оцінки. Дійсність як предмет зображення відтворюється не через безпосереднє змалювання того, що сприйняв письменник, а внаслідок великої і складної роботи його свідомості. Відображення дійсності в художньому творі усвідомлене і оцінене автором.

Явища дійсності — це предмет зображення, їх ми сприймаємо з самої дійсності. Ті явища, які відображено в творі, часом справді мали місце в житті в такому вигляді, як тут їх представлено автором, але найчастіше митці доповнюють певні свої спостереження багатьма іншими, творять за допомогою художнього вимислу узагальнені картини дійсності. Не можна забувати, що деякі створені митцями картини життя інколи неправдиво відтворюють дійсність, що є твори з фантастичними пригодами, що письменники часом вдаються до умовних образів тощо. Отже, змістом художнього твору є те, що ми сприймаємо з самого твору, а не з дійсності.

Неточним є також поширене визнання змісту художнього твору як відображення дійсності, що включає в себе усвідомлення і оцінку її, і т. д. Термін «відображення» може означати як саму дію відображення, так і її наслідок. Коли йдеться про зміст художнього твору, то тут ми маємо справу з наслідком відображення, але ж наведене визначення само по собі на це не вказує.

Явища дійсності, які існують незалежно від свідомості митця, безумовно, є основою змісту художніх творів. Але в творах даються не безпосередньо ці явища, а їх відображення, яке пройшло через свідомість митця і становить, таким чином, суб'єктивний образ цих явищ.

Оскільки письменник, змальовуючи життя, дає відповідним явищам певні оцінки, то й ці оцінки теж входять у зміст твору, є його складовою частиною. Але обмежитись у визначенні змісту твору лише цими оцінками, як роблять деякі дослідники, теж не можна. Це значило б звести зміст твору лише до тих ідей, які втілено в змальованих образах і картинах, і ігнорувати життєву основу цих образів і картин, вбачати в змісті твору його суб'єктивну сторону і ігнорувати його об'єктивну основу. Але ж мистецтво є відображенням дійсності, художнім освоєнням світу. .Сукупність оцінок, які письменник дає зображеним явищам дійсності, правильно називають ідейним змістом твору, але ототожнювати поняття ідейного змісту і змісту твору взагалі не слід: перше є лише частиною другого.

Зміст завжди виражається в певній формі. Література змальовує дійсність у формі образів, створених засобами мови. Проте називати формою літературного твору лише його образи, а мову, композицію, засоби віршування (якщо твір віршовий) — засобами творення образів, як це роблять деякі теоретики,— значить не до кінця з'ясувати роль різних складових елементів твору у вираженні його змісту. Якщо мову твору .можна вважати засобом (чи формою) творення образів, то композицію, жанр скоріше слід розглядати як форми організації змісту. В поняття форми літературного твору слід включати всю сукупність способів і засобів вираження змісту твору. Елементами форми в такому разі вважаємо і образи, і композицію, і мову, і жанр твору. Всі ці елементи форми виконують кожний свою специфічну функцію у вираженні змісту твору І становлять у поєднанні своєрідне художнє ціле.

Зміст і форма в усіх предметах і явищах перебувають поміж собою в єдності, адже це дві невіддільні одна від одної сторони предмета чи явища. Єдність їх діалектична, і тому неминуче відбувається перехід змісту в форму і навпаки. Наприклад, образи художнього твору є формою змалювання дійсності, але щодо засобів їх творення вони стають змістом. Образи роману „Прапороносці” ( Воронцов, Брянський, Хаєцький, Черниш та ін. ), описи боїв, ліричні відступи є формою втілення авторського задуму, формою змалювання певних подій Великої Вітчизняної війни. Разом з тим вони несуть у собі зміст твору, є відображенням дійсності і виявляють авторські оцінки. У відношенні до мовного оформлення, до побудови сюжету вони є змістом. Вони зумовлені авторським задумом, але вони в свою чергу зумовлюють і відповідні прийоми композиції твору, і мовне оформлення епізодів, картин.

Визначальним у єдності змісту й форми взагалі і в мистецтві вважаємо зміст. Ідеалістичні школи, навпаки, або віддають перевагу формі над змістом, або відривають форму від змісту, надають їй самодостатнього значення, проголошуючи, що твір мистецтва - це чиста форма.

Художній твір повинен становити ідейно-естетичну цілість. Тільки в цьому разі він буде художнім. У визначних художніх творах завжди ми бачимо повну відповідність заду   ле, не можна залишити поза увагою і його мову, композицію, систему віршування. Звичайно, наївними і вульгарними були спроби пояснювати кожне слово твору, кожний художній елемент (наприклад, асонанси й алітерації, віршовий розмір, рими й способи римування тощо) у зв'язку з основною ідеєю твору. Проте не слід через це впадати в протилежну крайність і забувати, .що в справжньому художньому творі кожний елемент, кожне слово чимось зумовлене, обов'язково виконує ту чи іншу функцію. У всякому разі в літературному творі як єдиному цілому не може бути нічого випадкового, художньо невиправданого.

Отже, принцип єдності змісту й форми стосується не тільки аналізу теми, ідеї, задуму письменника і образів, а і всіх інших складових елементів твору. Вивчаючи художній твір, ми мусимо з'ясовувати і те, чим зумовлений і яку функцію в ньому виконують і жанр твору, і загальний характер розповіді чи опису, і окремі діалоги, і окремі образні вислови, і загальна побудова твору, і окремі елементи композиції, і особливості віршування. І в усьому цьому теж має місце єдність змісту й форми, хоч трапляються випадки суперечності між змістом і формою. Так, прекрасна поема Блока «Дванадцять» закінчується словами:

...Так идут державним шагом —

Позади — голодный пес,

Впереди — с кровавым флагом,

И за вьюгой невидим,

И от пули невредим,

Нежной поступью надвьюжной,

Снежной россыпью жемчужной,

В белом венчике из роз —

Впереди — Исус Христос.

Цей релігійний образ взагалі характерний для поезії Блока. Не дивно, що поет і в даному разі не відмовився від нього. Але це привело до суперечності форми й змісту. Образ Христа не відбиває дійсності, не показує, що вело червоногвардійців на боротьбу.

Отже, суперечності між змістом і формою знижують художню цінність твору.

Але доводиться зустрічатися з випадками, коли невідповідність змістові має своє спеціальне естетичне завдання, коли вона створена навмисне. Наприклад, в українських народних думах і історичних піснях часто використовуються розгорнені заперечні порівняння, які є одним із засобів надання стилеві величності, поважності:

Ой то не пили пилили, ой то не тумани уставали,

Ой то три брати з землі турецької,

З віри бусурменської,

З тяжкої неволі утікали.


Лекція № 5.

Тема: ТЕМА ТА ІДЕЯ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

Зміст:

  1.  Поняття про ідейно-тематичну основу твору.
  2.  Значення теми художнього твору.
  3.  Ідейний зміст. Основна ідея твору.
  4.  Тема та ідея твору і світогляд письменника.

Поняття про ідейно-тематичну скільки глибоко письменник проник у життя, якої ваги процеси та явища відобразив, які закономірності життя допоміг читачам зрозуміти. Так ми підходимо до з'ясування ідейно-тематичної основи твору.

Що ж означають поняття «тема» та «ідея» художнього твору? Щодо поняття «тема» одностайності нема. Здебільшого тему літературного твору визначають як коло життєвих явищ, які вибрав письменник для зображення, або як сторону людського життя, змалюванню якої присвячено твір. Інколи ж темою твору назирнуть ту життєву проблему, яка поставлена в ньому і яка організує його в єдине ціле. Обидва визначення вказують на певні важливі сторони поняття, але і те, і друге неповне.

Визначаючи тему художнього твору, вказуємо, які явища дійсності в ньому відображено, тобто про що написаний твір. Разом з тим маємо на увазі, що письменник дає не фотографію, а вибирає, про що йому писати, осмислює і оцінює явища дійсності, які він відображає. Митець ставить певне питання, на яке намагається дати відповідь своїм твором.

Так, Коцюбинський у першій частині «Fata morgana», змальовуючи життя героїв, ставить питання про потяг селян до кращого життя і показує різні шляхи, якими селяни прагнуть здійснити свої мрії. Перший шлях відображений в образі Маланки. В цьому образі втілено одвічне прагнення селян одержати землю й, господарюючи на своєму полі, домогтися щасливого життя. Другий шлях відображений в образі Андрія. Андрій вже розчарувався в землі, і його прагнення до кращого життя зв'язане з роботою на фабриці. Але, крім Андрія і Маланки, автор виводить і передову молодь — Прокопа Кандзюбу, Гафійку — і показує, що на них впливає Марко Гуща, робітник, що це молодь, яка прагне до боротьби, бо розуміє, що кращого життя без боротьби здобути не можна. Вже в першій частині повісті письменник показує, що мрії селян про землю виявились марними, «Fata morgana», що землі царська влада селянам не наділить. Звідси випливає висновок, що, очевидно, без боротьби кращого життя не буде.

Але ще в більшій мірі говорить про необхідність боротьби друга частина твору. Не випадково Коцюбинський мав написати ще третю частину — «Село в роки втихомирення”. Очевидно, письменник мав на увазі показати, що Марко Гуща ще повернеться і знову разом з Гафійкою організовуватиме передову частину села на боротьбу.

Отже, твір не просто змальовує життя, а ставить певні важливі проблеми.

Тема літературного твору, як бачимо, вказує і на те, про що твір написано, і на те, які проблеми ставить при цьому письменник. Тому визначити її можна так: тема — це зображені в творі явища і поставлені в цьому зображенні проблеми.

Але в художньому творі при зображенні явищ життя не тільки ставляться питання, а й дається певне розуміння цих життєвих явищ. Життя змальовується так, що поведінка персонажів, їх взаємовідносини, розвиток дії, словесне оформлення твору викликають певне ставлення до цих явищ, подій і людей, спрямовують на відповідну їх оцінку. Оцінку зображених життєвих явищ і подій, яка підноситься в образах і картинах твору, називаємо ідеєю твору.

Тема і ідея в своїй єдності становлять ідейно-тематичну основу твору. Розрізняють їх при аналізі умовно, а в творі ні і характеризують насамперед його зміст.

Ідейно-тематична основа твору здебільшого складна: адже складна сама дійсність. Письменники змальовують навіть окремі життєві явища в цілості, в зв'язках з іншими явищами. Тому звичайно при аналізі доводиться визначати не тільки основну тему твору, а й побічні (додаткові), які стосуються більших чи менших його частин, деяких епізодів чи якоїсь їх сукупності, групи персонажів або й окремих образів, тобто доводиться визначати тематику твору. Поняття тематики ширше за поняття теми твору. Наприклад, у трилогії „Прапороносці» Гончара зображено певну частину подій Великої Вітчизняної війни, а саме: героїчні бої на території Румунії, Угорщини, Чехословаччини в 1944 — 1945 рр., бойові дії, які привели фашистські полчища до поразки. Основну тему трилогії і можна визначити як зображення героїчного походу Радянської Армії в 1944—45 рр. в загарбані німецькими фашистами Румунію, Угорщину, Чехословаччину і визвольної місії нашої армії у Великій Вітчизняній війні. Але тематика трилогії включає, крім цієї основної, ще ряд ширших і вужчих тем. Отже, тематика трилогії широка й складна, оскільки вона відбиває широчінь і складність явищ життя.

Але термін „тема” в літературознавстві має ще й інше значення: його вживають і для визначення тієї сфери життя, з якої письменник взяв певні явища для зображення в творі. Ми говоримо про селянську тему, про тему праці, батьківщини, про тему кохання і т. п. Термін «тема» в широкому значенні потрібний літературознавству для характеристики літературного процесу. За допомогою цього терміну ми насамперед указуємо, які саме теми розробляються в літературі того чи іншого періоду.

Звичайно кожний історичний період висуває на перший план ряд тем, які приваблюють до себе багатьох письменників. На найактуальніші з них з'являється багато творів, які, проте, один одного не повторюють; дійсність різноманітна, багатогранна, і різні письменники спиняють свою увагу на різних фактах, явищах, по-своєму підходять до них. Наприклад, події громадянської війни відображено в творах О. Толстого, М. Шолохова, О. Фадєєва, І. Корнійчука, В. Сосюри, П. Тичини та ін. Названі й інші письменники розкривають цю тему на різних життєвих фактах і подіях, підходять до неї з різних сторін, вносять до неї свої думки, почуття — й переживання.

Розгляд теми художнього твору є необхідним моментом в його аналізі. Щоб установити, як у творі змальовано дійсність — повнокровно чи схематично, вірно невірно, в характерних рисах чи у випадкових проявах і т. д.,— треба насамперед визначити, яке коло життєвих явищ змальовано, які проблеми поставлено. Визначаючи тему твору, ми встановлюємо, з сукупністю яких явищ життя зв'язаний даний твір і по відношенню до яких явищ його потрібно вивчати. При цьому ми насамперед спиняємось на питанні про актуальність теми, про її суспільне значення в зв'язку з епохою, в яку був написаний твір. Звичайно актуальними є твори, написані на теми сучасності. Читачів насамперед цікавлять і хвилюють ті твори, в яких відображено їх епоху. Вимога сучасної теми є одна з основних, яку ставить суспільство і  критика до письменників

Це, проте, не означає відмови від тем минулого, зокрема від зображення важливих історичних подій і діячів. Видатні митці вміють бути сучасними й тоді, коли пишуть про минуле: вони спиняють свою увагу на таких явищах і подіях минулого, які становлять великий інтерес і для багатьох наступних поколінь, вони підносять при цьому такі питання і такі погляди на історичне минуле, які важливі для сучасників ( „Гайдамаки” Шевченка, „Захар Беркут” Франка, „Данило Галицький” Бажана. ). Визначні художні твори відображають такі події і явища дійсності, які мають важливе значення в житті народу.

Письменник не тільки відображає життя, а й пояснює його і дає оцінку змальованим явищам. Розкрити ідейний зміст твору — значить показати, яке розуміння певних явищ і сторін життя дається в ньому і як письменник оцінює зображене.

Не можна забувати, що в художньому творі дано лише те, що письменник вважає важливим, істотним у зображених явищах життя, те, в чому розкривається розуміння ним певних сторін дійсності. Коли письменник накреслює коло явищ для змалювання в творі, він виходить з тих чи інших позицій. В його свідомості зароджуються ідейні проблеми, які мають бути розв'язані в творі.

Лекція № 6.

Тема: ЛІТЕРАТУРНИЙ ОБРАЗ

Зміст:

  1.  Поняття „образ”, „характер”, „тип”.
  2.  Проблема типовості в художній літературі.
  3.  Засоби творення образів. Прийоми типізації.
  4.  Художній образ як втілення ідеї.

Аналіз образів — центральне питання вивчення творів літератури. Образом називають конкретно-чуттєве художнє змалювання людської особи (образи-персонажі), предмета (образи-речі), явища природи (образи-пейзажі). На відміну від науки, яка відображає дійсність у формі законів, логічних понять, мистецтво становить відображення життя в конкретно-чуттєвій формі, у формі художніх образів, картин людського життя, картин природи.

Проте не всяке конкретне відображення дійсності є художнім образом. Наприклад, звичайна фотографія людини чи предмета — теж конкретне відображення дійсності, але це не художній образ. Фотографія — це копія окремого явища, вона не становить узагальнення, не розкриває ніяких закономірностей і не є твором мистецтва. Навіть більше, не всяке зображення загального становить твір мистецтва. Наприклад, у підручнику анатомії знаходимо малюнок людини. Цей малюнок є зображенням загального, як, скажімо, і портрет людини на вивісці в перукарні чи зображення фруктів, овочів на вивісці в продуктовій крамниці, але ці зображення не можна назвати творами мистецтва. А ось картину митця, на якій змальовано натюрморт, ті самі фрукти й овочі, вважаємо твором мистецтва. Чому? Малюнок у підручнику, на вивісці становить собою ілюстрацію, а натюрморт дає образ, художнє зображення дійсності з певних естетичних позицій. Неодмінними ознаками художнього образу є: а) те, що він дає художнє пізнання життя, і б) те, що він справляє емоційний вплив на людей.

Оскільки література — це людинознавство, найбільше місце в творах літератури займають образи людей (образи-персонажі). Художні образи людей в літературному творі розкриваються в життєвих ситуаціях і картинах, у дії. В літературному творі постає перед нами кусок життя, але не будь-який, не випадковий, а творчо осмислений. У ньому письменний відбив певні істотні сторони життя, певні важливі його закономірності. Це й є творче відображення дійсності.

Творче відображення дійсності становлять і змальовані в художніх творах пейзажі і картини обстановки, в якій відбувається дія. Згадаймо для прикладу пейзаж, яким закінчується перша частина повісті «Fata morgana» М. Коцюбинського:

Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі» і т. д.

Опис осінньої негоди дано в загальних рисах без докладної деталізації. Тут вказано лише ті ознаки явища, які зв'язані з дальшим описом повернення додому заробітчан, похилених, мокрих, нещасних, і з настроєм Андрія й Маланки. І ті, й другі охоплені сумом, безнадією, не бачать просвітку в майбутньому. Творче змалювання письменником картини осені полягає у виділенні тих рис, які відповідають людським настроям і переживанням, і у відтворенні відповідно до цих настроїв.

Те саме можна сказати і про змалювання речей, деталей у художніх творах. Великий реаліст Бальзак так охарактеризував суть творчого відображення деталей: „Завдання мистецтва не в тому, щоб копіювати природу, а – щоб її виражати... Інакше скульптор виконав би свою роботу, знявши гіпсову форму з жінки. Що ж! Спробуй, зніми гіпсову форму з руки своєї коханої і поклади її перед собою, - ти побачиш жахливий труп без найменшої подібності, і тобі доведеться шукати різець і митця, які, не даючи точної копії, передадуть рух життя. Нам потрібно схоплювати розум, смисл, образ речей і істот».

Отже, літературний образ — це творче відображення дійсності, в якому є художнє узагальнення.

Художнє узагальнення відмінне від наукового, воно має свою специфіку. Наукове узагальнення полягає у виведенні понять, у відкиданні окремих особливостей або конкретних ознак. Наприклад, історик, вивчаючи Коліївщину, приходить до висновку, що основною рушійною силою цього повстання було бідняцьке селянство. Це є загальний логічний, науковий висновок. Шевченко ж в поемі „Гайдамаки”, описуючи Коліївщину як митець, дає конкретно-чуттєві образи учасників повстання, малює картини його. Центральним образом поеми він виводить наймита Ярему, особу не історичну, месника за кривди, особисті й людські. Поет показує, як виросла ненависть Яреми до панів, непримиренність у боротьбі і заперечує погляди польських шляхетських письменників, які змальовували гайдамаків розбійниками, грабіжниками. Цей герой у Шевченка — втілення народного гніву проти гнобителів; він мстить за кривду, яку йому заподіяли пани, і за кривди, яких вони завдали іншим. Багато уваги приділено в поемі змалюванню мас, характеристиці Коліївщини як масового народного руху. У зв'язках з масами зображено й історичних осіб, керівників повстання Залізняка й Гонту. Читаючи поему «Гайдамаки», ми бачимо, що провідну роль у повстанні відігравало найбідніше, найбільш гноблене селянство, - про це нам говорить образ Яреми, але говорить живою картиною історії свого життя.

Отже, письменник на відміну від ученого дає узагальнення явищ дійсності, не відкидаючи певних конкретних їх ознак, а в конкретно-чуттєвій формі окремої події, явища, образу. Змальовані письменником катини дійсності, художній образ розраховані на чуттєве сприймання, від якого вже читач має прийти до певного загального висновку.

Образ у художньому творі змальовується багатог ставлення до інших людей, до життя. На підставі їх можна зробити висновок про поведінку людини не тільки в тих життєвих обставинах, в яких вона виступає в творі, а і в інших.

Образ художнього твору ширший за характер. Образ включає ряд рис, які стосуються не тільки характеру. Візьмімо образ Давида Мотузки з роману «Бур'ян» Головка. Характер Давида Мотузки включає риси, які визначають його поведінку: любов до батьківщини, непримиренність у боротьбі з ворогами, прямоту, чесність, сильну волю, принциповість і т. п. А образ включає й риси зовнішності (смуглявий, з темними очима і т. д.), які не визначають його поведінки. Образ дає людину не тільки в істотних її рисах.

Найголовнішим в образах те, що за їх допомогою письменник розкриває ті чи-інші закономірності життя. Це розкриття життєвих закономірностей найповніше виявляється в типових образах. Що ж таке тип? Тип — це образ, який становить собою узагальнення. В образі однієї людини, в індивідуальному характері письменник дає узагальнення рис, характерних для певної групи людей. Створені письменником типові образи показують глибину проникнення його в життя. Саме в типових образах найбільшою мірою виявляється сила художніх узагальнень.

Поняття типового введено в літературу і літературознавство вже давно. Теоретично питання типовості вже розробляв Бєлінський. Він, наприклад, зазначав: «У типі виявляється торжество органічного злиття двох крайностей—загального й окремого. Типова особа є представником цілого роду осіб, загальним іменем багатьох предметів, що виражається, проте, власним ім'ям».

Розглядаючи повість Квітки «Маруся» в зіставленні з повістями Гоголя, зокрема з повістю «Ніс», Бєлінський підкреслював, що герой останньої майор Ковальов—це, власне, майори Ковальови, це ціла група відповідних людей; на підставі цього образу можна судити про життя багатьох інших подібних людей. Отже, давно наука спостерегла, що типовий образ становить таке художнє узагальнення, яке дає можливість пізнати життя певної групи людей. У типовому образі спостерігається єдність загального й поодинокого, окремого.

Не менш важливим є питання про типовість тих персонажів, у поведінці й долі яких є щось надзвичайне, що в житті трапляється не часто. Такими, наприклад, є образи Павла Корчагіна («Як гартувалась сталь» М. Островського), Мересьєва («Повість про справжню людину» Б. Полевого). Деякі критики заперечували типовість подібних образів; це, мовляв, виняткові характери, наділені рисами, не властивими масам; у них, мовляв, не відбивається правда життя мас. Таке протиставлення цих героїв масам не можна вважати правомірним. У цих образах втілені кращі властивості народу; їх героїзм має коріння в житті мас. Надзвичайні вчинки цих героїв зумовлені високими моральними рисами мас, характерними рисами народу.

Лекція № 7-8.

Тема: КОМПОЗИЦІЯ І СЮЖЕТ ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ

Зміст:

  1.  Поняття про композицію літературного твору.
  2.  Групування персонажів.
  3.  Сюжет твору.
  4.  Позасюжетні елементи літературного твору.

Письменник намагається так подати картини життя, щоб читачі їх сприйняли, як живі, вважали події і вчинки персонажів закономірними. І він малює їх у зв'язку, зображуючи факти, події, поведінку людей в життєвих суперечностях. При життєвості зображення твір сприймається як закінчене ціле, повнокровне; певна ділянка життя постає перед читачем в усій повноті, і разом з тим у творі немає нічого зайвого. І особливо важливо, щоб твір, як явище мистецтва художній план твору, співвідношення всіх його складових частин, зв'язок картин, епізодів, пейзажів і т. д., взаємозв'язок усієї сукупності образів відповідно до ідейного змісту.

Будуючи літературний твір, письменникові завжди доводиться розв'язувати чимало важливих питань: які епізоди дібрати, які картини з життя людей або природи змалювати, як їх зв'язати в єдине художнє ціле, як розкрити образи в їх взаєминах, у зумовленості вчинків, як найемоційніше подати читачеві той кусок життя, що відображено в творі, і т. д. Розв'язання цих питань залежить під сукупності чинників, які характеризують творче обличчя письменника, від ідейно-тематичного задуму, творчої манери даного автора, його майстерності та ін.

Обумовленість композиції літературного твору ідейно-тематичним задумом, зокрема тими проблемами, які ставить і прагне розв'язати письменник, ясно розкривається хоч би на такому прикладі. Панас Мирний, ознайомившись з історією розбійника Гнидки, задумав «розгадати його чудовну появу», з'ясувати і собі, і читачам, чим викликаються явища протесту селян проти панів, поміщиків, земських діячів, представників царської влади. Письменник побачив у діях Гнидки протест, хай в антигромадській формі, але протест, соціальне зумовлений. І у нього виник задум — пояснити це в художньому творі.

Спочатку Мирний написав повість під назвою „Чіпка”, яка стала першим варіантом майбутнього роману. Повість становила собою історію життя Чіпки, показувала оточення, в якому він народився і виріс, розкривала формування його характеру, розповідала, як його скривдили, незаконно відібравши землю і залишивши без засобів до існування. Все і штовхнуло Чіпку на шлях крадіжок і т. д. Проте факти соціальної боротьби в повісті були мало розкриті, широкої картини селянського життя вони ще не давали. Чіпка ще не став шукачем правди. Все це з'явилося згодом при ускладненні й поглибленні первісного задуму, в результаті спільної роботи над твором братів Рудченків. Новий задум не міг вкластися в рамки повісті і попередньої композиції. З'явилась потреба в новій композиції, і твір переріс у роман в такій формі, в якій ми його знаємо зараз.

Звичайно, розв'язуючи питання про зумовленість подій, вчинків, характерів, письменник спирається на реальні зв'язки, які він спостерігає між явищами дійсності. Але мотивування подій і поведінки персонажів основане на тому, як автор розуміє явища дійсності.

Мотивування поведінки персонажів — одне з найважливіших питань, яке доводиться розв'язувати письменникові, коли він визначає композицію твору. Тут значну роль відіграє художній вимисел. Адже справа не в точній передачі того чи іншого життєвого факту, який може бути й випадковим, нехарактерним, а в розкритті закономірностей життя.

Питання композиції зв'язані також з літературними традиціями і з жанровою належністю творів. Літературні традиції, що складаються з розвитком літературних напрямів звичайно включають і питання композиції. Так, у літературі класицизму виробились певні вимоги щодо будови героїчних поем, од, драматичних творів, які не тільки застосовувались у художній практиці, а й були оформлені в багатьох теоретичних працях ( згадаймо, наприклад, вимоги щодо зачину поем, так званого ліричного безпорядку в одах, трьох єдностей у драматичних творах тощо).

Для багатьох романтичних творів першої половини XIX ст. характерне розгортання дії на фоні грізної бурхливої природи. Картини буремної ночі бачимо, наприклад, у баладах В. Жуковського («Громобій», «Уллін і його дочка», «Людмила»), у творах Рилєєва («Смерть Єрмака»), А. Міцкевича («Світезянка», «Тукай»), Л. Боровиковського («Молодиця»), А. Метлинського («Смерть бандуриста») та ін. Таким же пейзажем починається і Шевченкова „Причинна».

Композиція літературного твору великою мірою зумовлюється особливостями жанру. Жанри теж мають свій розвиток, свої традиції й особливості, зокрема в будові творів.

Якщо епічні й драматичні твори взагалі мають сюжетну будову, то ліричні, як правило, сюжету не мають. Взагалі композиція ліричних творів надзвичайно різноманітна й своєрідна. Але й сюжетні твори різних жанрів мають свої особливості щодо композиції. Для прикладу згадаймо деякі твори, які тематично мають багато спільного, а жанри їх різні. Так, «Прометей» А. Малишка — поема, „Комсомолець» В. Сосюри — балада. Обидва твори оспівують героїзм комсомольців, які жертвують собою для врятування радянських людей, але побудовані вони по-різному.

Питання композиції дуже важливі і для характеристики майстерності письменника. У побудові художнього твору чи не найбільше виявляється та властивість людини,  а саме: людині властиво виробляти відповідно до мірки кожного виду й творити, таким чином, за законами краси. В застосуванні до творів літератури й мистецтва це насамперед стосується композиції.

Про майстерність композиції писали ще Арістотель, Горацій, про це пишуть і зараз теоретики й письменники. Взагалі виробились певні вимоги щодо побудови художніх творів, зокрема щодо композиції. У свій час теоретики класицизму встановили тверді правила, як будувати твори різних жанрів. Але всі спроби встановити якісь вічні закони для творів певних жанрів виявились неспроможними, бо ті чи інші канони, правила — історично минущі, і коли можна про них говорити, то лише відповідно до її х естетичних вимог, які висувалися в певний час,

Давно визнано, що літературний твір становить собою єдине ціле і що побудова його повинна відзначатися єдністю, завершеністю.

Майстерність побудови художнього твору полягає насамперед у тому, що ідейний задум його гармонійно втілений у композиції і таким чином, композиція його є глибоко змістовною, художньо виправданою, бо вона зумовлюється змістом. Гармонійність побудови художнього твору вбачають зокрема, в стрункості й чіткості плану. Ось чому письменники, особливо автори великих творів, велику увагу приділяють загальному плану твору, визначенню частин, подій, зв’язкові між ними. Пушкін, наприклад, завжди складав плани своїх творів, надавав їм великого значення і дбав про те, щоб ці плани становили єдине ціле, викінчене.

Струнко побудований план роману Мирного „Повія». Роман поділяється на чотири частини, кожна частина — на розділи; зв'язок між частинами й розділами становить струнку цілісність і завершеність. Дуже чіткий план роману «Прапороносці” Гончара.

Стрункість і довершеність композиції полягає і в тому, що в творі немає зайвих сцен і епізодів. Великі митці завжди викидають сцени, які їм здаються зайвими. Автографи Коцюбинського, наприклад, свідчать, що письменник дуже вимогливо підходив до того, наскільки потрібна та чи інша сцена, той чи інший епізод у творі. В цих автографах є чимало викреслених епізодів.

Композиція кожного літературного твору має свої особливості, зумовлені своєрідністю його змісту і принципів відображення життя автором. Аналізуючи окремий художній твір, ми вивчаємо його композицію теж в її індивідуальній своєрідності. Здебільшого вивчення композиції передбачає розгляд таких основних питань: групування персонажів, особливості сюжету, роль поза сюжетних елементів.

У більшості художніх творів виступає чимало персонажів, принаймні кілька, а є твори, в яких дійових осіб дуже багато. Наприклад, у романі Л. Толстого «Війна і мир» виведено понад п'ятсот персонажів. Користуючись відповідними критеріями, всіх дійових осіб твору можна поділити на певні групи. Показуючи взаємовідносини між ними, письменник тим самим характеризує ті суперечності між людьми, які існують у дійсності.

У характері взаємовідносин зображених у творі груп або окремих людей великою мірою розкривається розуміння й оцінка письменником відповідних явищ життя, а також проблем, які він ставить. Ось чому вивчення групування персонажів у творі має велике значення для розуміння його ідейного змісту. Разом з тим воно характеризує і художню майстерність письменника, показує, наскільки природно й правдиво окреслено в творі взаємозв'язки між дійовими особами, в якій мірі місце, відведене окремим персонажам або групам їх, відповідає задумові, в якій мірі воно художньо виправдане.

Лекція № 9-12

Тема: МОВА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

Зміст:

  1.  Мова як засіб художнього відображення дійсності.
  2.  Мова автора і мова персонажів.
  3.  Літературна мова і мова художньої літератури.
  4.  Лексика художнього твору:

а) Добір слів;

б) Діалектизми;

в) Професіоналізми, жаргонізми, вульгаризми.

г) Варваризми і макаронічна мова.

д) Архаїзми і слов’янізми.

е) Неологізми.

5.   Тропи:

а) Значення тропа;

б) Порівняння;

в) Метафора та її види;

г) Символ;

д) Оксюморон;

е) Метонімія та її види;

є) Перифраз;

ж) Гіпербола й літота;

з) Іронія і сарказм;

і) Епітет.

6.   Поетичний синтаксис.

7.   Деякі питання звукової організації поетичної мови ( фоніки ).

Письменник змальовує життя у формі картин і образів, які повинні дати конкретно-чуттєве відтворення дійсності і мати естетичне значення. Як же досягти цього, як за допомогою мови — слів та їх сполучень — досягти конкретно-чуттєвого зображення дійсності і викликати естетичні почуття? Адже, читаючи художній твір, ми сприймаємо не картини дійсності, а букви, слова, сполучення слів, художній текст. І вже через цей художній текст перед нами постають картини дійсності, виникають певні уявлення. Мова людська, як ми знаємо, є засобом зносин між людьми, засобом спілкування і засобом оформлення наших думок і почуттів.

У мові народу є багато слів, які зберігають, своє конкретно-чуттєве значення і легко викликають відповідні уявлення. Такі, наприклад, назви рослин: смілка (на стеблі її виступає речовина, подібна до смоли), нечуй-вітер (дуже низенька рослина, яка, мовляв, не чує вітру), сон-трава (квіти з похиленими голівками, ніби сплять), горицвіт (квіти червоного кольору), деякі назви кольорів: рожевий (колір квітів рожі), вишневий, рос. оранжевий (від франц. оrange — апельсин), польськ.  niebieski  (небєскі) — блакитний; або такі слова, як сутінки, покрівля. Слово сутінки зберігає в собі ознаку того, що вже темніє і предмети подібні на тіні.

Але ж письменник пише не окремими словами, а вживає сполучення слів, речення. І от, вживаючи певне слово в поєднанні з іншими в контексті, письменник за допомогою цього сполучення легко може йти від загальних понять до конкретних уявлень. Контекст усуває полісемію. Наприклад, слово сад не може викликати в нас конкретного уявлення, воно багатозначне. Читаючи ж у Шевченковому вірші сполучення слів «Садок вишневий коло хати...”, ми обов'язково уявимо собі певні предмети. Сполучення слів вносить конкретизацію: говориться не взагалі про сад, а про садок вишневий і вказується, де він знаходиться (коло хати). Таким чином, сполучення слів викликає у нас певне конкретно-чуттєве уявлення.

Крім того, для мови художніх творів властиве вживання слів не тільки в прямому значенні, а і в переносному, до того ж досить широке. Це явище має місце і в розмовній мові, і в творах публіцистичних, зустрічається воно і в наукових працях, але там воно не є специфічною ознакою. Для мови художніх творів це — ознака специфічна. Письменники користуються переносними (або, як ще кажуть, образними) висловами, щоб викликати певні асоціації, збудити саме ті, а не інші конкретні уявлення. Наприклад, Шевченко пише:

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила...

Тут слова встала весна, землю сонну розбудила вжиті в переносному розумінні, і вони змальовують початок весни як пробудження природи; земля, наче жива істота, встає після зимового сну. Асоціації, які тут збуджує поет, не випливають з безпосереднього розкриття змісту поняття «весна». Це — асоціації додаткові, які розкривають деякі ознаки весни, зближуючи їх з діями живих істот, що оживлює картину природи, відтворює її в розвитку і в конкретних проявах.

Таким чином, у мові художніх творів комунікативна функція поєднується з естетичною. Комунікативна функція діє тут, як взагалі в усякій мові. Слова і сполучення їх є засобом передачі думок, але разом з тим у мові художніх творів вони повинні викликати конкретно-чуттєві уявлення і збуджувати естетичні почуття. Це є обов'язковою функцією мови художніх творів.

Звичайно, аналіз мови є складовою частиною вивчення художнього твору взагалі і його треба робити в зв'язку з ідейним змістом, образами, певними елементами композиції, а не відірвано від них. Як і на інших етапах вивчення твору, ми тут повинні виходити з принципу єдності змісту й форми. Мова — це форма літературного твору, але форма змістовна.

Мові художніх творів властива виразність, експресивність. Не може бути художнього твору, позбавленого емоцій. Виразність, експресія мови завжди зв'язані з особою того, хто говорить чи пише, з його емоціями, з його ставленням до предмета, про який говориться.

У творах літератури нам доводиться розрізняти мову автора й мову персонажів (до того ж мова кожної дійової особи своєрідна). Мова автора і мова дійових осіб відмінні, бо вони виконують у творі неоднакову роль.

Мова автора — це мова розповіді й опису, прямої характеристики, авторських відступів і ліричного героя. В її особливостях, інтонаціях, у тому чи іншому її емоційному забарвленні виразно виступає образ автора, виявляється його ставлення до дійсності. Розглянемо для прикладу деякі місця з роману О. Гончара „Прапороносці”. Ось опис вечора, коли між боями настає затишшя:

Вечори в роті, якщо вона не йшла рити траншеї або тягати шпали для перекрить, проходили в довгих задушевних розмовах. З завмиранням серця пускались тоді бійці в чарівні плавання по океанах далекого, інтимного, мирного... 

Повний місяць у небі, сторожка тиша на землі...

В ці місячні вечори бійці вилазять із своїх нір і збираються в траві за брустверами ходів сполучень. З тилу до самої вогневої підходить степ, і бійці лежать біля нього, як на березі великого пахучого моря. Високе небо незнайомого півдня, терпкий аромат близького поля діють на бійців, мов якийсь чарівний трунок: зникають денні сварки, вгамовуються пристрасті, всі стають ближчі між собою, одвертіші, мирніші, тихіші (А. Ю.).

Тут в епічно змальовану картинку вриваються ліричні нотки. Характеристика «задушевних розмов» бійців як «чарівних плавань по океанах далекого, інтимного, мирного» дає ліричне розкриття мрій наших бійців на війні про мирне життя , показує, що за це мирне життя боролись наші воїни, визволяючи нашу країну і народи Європи від фашистських загарбників. Автор не безсторонньо це все описує: мрії бійців — це і його мрії, він разом з героями свого роману виступає як борець за мир, за встановлення мирного життя.

Індивідуальний стиль письменника — явище взагалі складне і виявляється в особливостях манери автора, в особливостях використання ним лексики народної мови, в своєрідності образних висловів, синтаксичної будови речень. Вивчаючи мову автора, ми звертаємо увагу на всі елементи його індивідуального стилю. Мову автора ми вивчаємо в цілому, в зв’язку всіх її складових елементів. Всі вони в творі становлять єдине ціле, що виходить із задуму автора, відбиває його творчу своєрідність.

Важливо також з’ясувати зв’язок мови автора з мовою певного часу, з мовою інших письменників, представників певного літературного напряму ( класицизму, сентименталізму, романтизму, реалізму ). Адже мова письменника зумовлена і розвитком літературної мови, і особливостями. мови, і особливостями стилів, характерних для літературних напрямів, для тих чи інших літературних шкіл.

Мова персонажів у творі в більшій чи меншій мірі відмінна від мови самого автора. Адже мова персонажів є важливим засобом їх характеристики, засобом типізації й індивідуалізації. За допомогою мови персонажі спілкуються, висловлюють свої думки, переживання, почуття, прагнення. Мові людей різного віку, вдачі, становища, професії, епохи, різних місцевостей властиві певні особливості. Вони виявляються і в складі лексики, і в фразеологічних зворотах, і в характері інтонації, і у вимові звуків, слів і т. д. Над мовною характеристикою персонажів особливо багато доводиться працювати драматургам.

У п'єсі кожний персонаж відзначається своєю особливою мовою. Скажімо, в «Наталці Полтавці» мова Наталки й Петра має багато спільного з мовою пісень, в яких вони висловлюють свої почуття; мова возного — це канцелярський жаргон, який характеризує його як чиновника. Навіть для висловлення䯔йдая, зокрема в піднесеному тоні і лексиці, виявляється його прагнення мислити в космічних масштабах, прагнення до всесвітньої революції. Мові Оксани і Стрижня властива стриманість, чіткість, що передає їх певні вольові якості. Мова боцмана Кобзи має елементи, які розкривають його націоналізм і дворушницьку поведінку.

Індивідуалізація мови стосується не тільки п'єс, а й епічних творів. Наприклад, у «Fata morgana» Маланка і Підпара говорять народною мовою, але мова кожного з них має свої відмінності.

Крім діалогів, особливості мови персонажів виявляються і у внутрішніх монологах, в яких автор передає роздуми дійових осіб, часом у непрямій мові, коли говорить від себе про ту чи іншу дійову особу; такі приклади часто можна знайти в творах Коцюбинського, Гончара.

Аналізуючи художній твір, ми звертаємо увагу і на те, в якій мірі кожний персонаж постає перед нами з особливостями своєї лексики (загальнонародними словами, діалектизмами, професіоналізмами, варваризмами і т. д.), характерними фразеологічними зворотами, улюбленими слівцями, висловами, приказками, інтонаціями і т. п.

3. Літературна мова і мова художньої літератури.

Мова письменника своїм джерелом має ті мовні надбання, які народ створив протягом багатьох віків свого існування. Мова народу вабить письменника своєю силою й красою. З любов'ю відзивався про „миле рідне слово» Шевченко. Мирний вважав, що рідна мова — це „жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, дослід, почування». Рильський у вірші, прочитаному на IV з'їзді письменників України, так характеризує скарби рідної мови:

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих —рідна мова,

Весняних пахощі листків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

(«Рідна мова»).

З багатющої скарбниці народної мови письменники щедро черпають слова і фразеологічні звороти. Але мова нашого народу розвивається, і в цьому розвиткові важливу роль відіграє мова художньої літератури: вона є головним чинником в оформленні і створенні національної літературної мови. Літературна мова народу насамперед базується на мові письменників, Літературна мова українського народу — це насамперед мова Шевченка і його наступників – Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Франка, Коцюбинського, Лесі Українки, Тичини, Рильського, Малишка, Гончара.

Але мова літературна і мова художньої літератури не тотожні. Літературна мова — це не тільки та мова, якою пишуть письменники художні твори, а й мова публіцистики, преси, науки, школи; це мова, норми якої зафіксовано в граматиках і словниках. Всі ми відзначаємо, що певні слова належать до літературної мови, інші не належать, а властиві діалектам.

Мова художньої літератури базується на нормах літературної мови, і письменники в основному виходять з норм літературної мови. Але мова художньої літератури не обмежується тим запасом слів, висловів і граматичних форм, які встановлені як норми літературної мови. У мові художніх творів трапляються відступи від цих норм, і такі відступи виправдані, якщо вони зумовлені художніми завданнями.

Взагалі ж письменники дбають про чистоту мови., про додержання норм, прийнятих у літературній мові.

4. Лексика художнього твору та її особливості. 

Кожне слово художнього твору в тій чи іншій мірі відображає дійсність, розкриває задум письменника. При цьому слово не тільки вказує на предмет, явище, ознаку, дію, а й має емоційне забарвлення. Письменник добирає такі слова, які і зображують предмети, явища і т. д., і передають його ставлення до зображеного.

Вивчаючи лексику художнього твору, ми і зосереджуємо свою увагу на тому, що робить вияв думок та почуттів своєрідним, що зумовлює збудження відповідних уявлень і емоцій.

Слід пам'ятати, що естетична функція слова виявляється лише в контексті. Те саме слово може по-різному змальовувати предмет і мати різне емоційне забарвлення залежно від контексту.

Народна мова — це невичерпна скарбниця слів для передачі різноманітних думок і почуттів. Вона має для означення багатьох понять не одне слово, а кілька, які вносять певні відтінки в розуміння речі або явища. І дуже важливо вибрати те слово, яке має потрібний відтінок, тобто з синонімів, що означають дане поняття, взяти той, який не тільки змальовує дане явище, а й має потрібне емоційне забарвлення. Наприклад, Шевченко у вірші «Сон» («На панщині пшеницю жала») розповідає про кріпачку, що працює, на панському полі:

...не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана-сина годувать.

Пішла й пошкандибала – синоніми. Але слово пішла не передає ніяких відтінків дії, а слово пошкандибала показує, що кріпачка була втомлена і тому їй важко було йти, вона ледве ноги волочила, проте материнська любов сильніша за втому. Крім того, це слово має і своє емоційне забарвлення.

Багато синонімів в «Енеїді» Котляревського.

Також смислових і емоційних відтінків надають словам і висловам різні засоби словотворення та словосполучення. По-різному звучать слова, створені від одного кореня, але за допомогою різних суфіксів, як-от: дівчина —дівчинонька — дівонька — дівиця — дівуля - дівчище—дівчисько. Наприклад: «Дівчинонька по гриби ходила”, „Дівчино-рибчино, здорова була», «В тій світлиці дівонька русу косу чесала». І зовсім інакше звучить «дівуля» чи «пустотливе дівчисько” і т. п. Вживання слів, створених за допомогою зменшувальних і збільшувальних, пестливих і зневажливих суфіксів, надає висловам різних змістових і емоційних відтінків.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Андрусів С. М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.– Тернопіль-Львів, 2001.– 340 с.

2. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької.– Львів, 1996.

3. Барт Р. Две критики // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика.– М.: Прогрес, Универс, 1994.– С. 262–268.

4. Бахтин М. М. Из записей 1970–1971 годов // Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества.– М.: Искусство, 1986.– С. 355–380 с.

5. Башляр Г. Предисловие к книге „Воздух и сны" // Вопросы философии.– 1987.– No 5.– С. 109–112.

6. Башляр Г. Предисловие к книге „Поэтика пространства" // Вопросы философии.– 1987.– No 5.– С. 113–121.

7. Бгабга Г. Націєрозповідність (передмова до книги „Нація і розповідь") // Антологія світової літературно-критичної думки...– С. 559–561.

8. Бердяєв Н. Національність і людство // Сучасність.– 1993.– No 1.– С. 154–157.

9. Введение в литературоведение / Под. ред. Г. Н. Поспелова.– М., 1983.

10. Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины / Под. ред. Л. В. Чернец.– М., 2000.

11. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник.– К., 2001.

12. Гачев Г. Национальные образы мира // Вопросы литературы.– 1987.– No 10.– С. 156–192.

13. Гейзінга Й. Homo Ludens.– К.: Основи, 1994.– 250 с.

14. Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення (поч. XX ст.) // Слово і час.– 1993.– No 1.– С. 55–67.

15. Домбровський В. Українська стилістика й ритміка. Українська поетика.– Мюнхен, 1993.

16. Дюрінг С. Література – двійник націоналізму? // Антологія світової літературно-критичної думки...– С. 565–566.

17. Задорожна С. В., Бернадська Н. І. Українська література (запитання і відповіді).– К.: Феміна, 1996.– 232 с.

18. Зубрицька М. Психоаналіз та теорія архетипів // Антологія світової літературно-критичної думки...– С. 83–84.

19. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм.– Дрогобич: ВФ „Відродження", 1992.– 176 с.

20. Іванишин В. Непрочитаний Шевченко.– Дрогобич: ВФ „Відродження", 2001.– 32 с.

21. Іванишин П. Вульгарний „неоміфологізм": від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка.– Дрогобич: ВФ „Відродження", 2001.– 174 с.

22. Іванишин П. Постмодернізм і національно-духовна ідентифікація // Українські проблеми.– 1999.– No 1–2.– С. 123–130.

23. Іванишин П. Теоретичні аспекти національно-духовної ідентифікації // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ.– Дрогобич, 1998.– Вип. 2.– С. 152–162.

24. Іванишин П. Філософія творчості О. Ольжича // Українські проблеми.– 1998.– No 1.– С. 141–143.

25. Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігійна поезія // Слово і час.– 1992.– No 10.– С. 33–45.

26. Качуровський І. Нарис компаративної метрики.– Мюнхен, 1985.

27. Качуровський І. Строфіка.– Мюнхен, 1967.

28. Качуровський І. Фоніка.– Мюнхен: УВУ, 1984.– 208 с.

29. Квіт С. Основи герменевтики.– К., 1998.– 66 с.

30. Краснова Л. До проблеми аналізу та інтерпретації художнього твору.– Дрогобич, 1997.– 148 с.

31. Ласло-Куцюк М. Питання української поетики. Спеціальний курс.– Бухарест: Мультиплікаційний центр Бухарестського університету, 1974.– 207 с.

32. Левчук Л. Західноєвропейська естетика ХХ століття: Навчальний посібник.– К.: Либідь, 1997.– 224 с.

33. Лесин В. М., Пулинець О. С. Словник літературознавчих термінів.– К.: Радянська школа, 1971.– 486 с.

34. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін.– К.: ВЦ „Академія", 1997.– 752 с.

35. Лотман Ю. Анализ поэтического текста. Структура стиха.– Ленинград: Просвещение, 1972.– 271 с.

36. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури.– К., 1992.– 64 с.

37. Марко В. Основи аналізу літературного твору // Дивослово.– 1999.– No 10.– С. 38–41.

38. Масловська Т. Соціальна заангажованість літератури // Слово і час.– 1998.– No 9–10.– С. 33–44.

39. Михайлин І. Методологічні пошуки в українській критиці та історії літератури ХІХ ст. // Літературознавство: Матеріали ІІІ конгресу Міжнародної асоціації україністів.– К.: АТ „ОБЕРЕГИ", 1996.– С. 51–59.

40. Мукаржовский Я. Поэтическое произведение как комплекс ценностей // Мукаржовский Я. Структуральная поэтика.– М.: Школа „Языки русской к-ры", 1996.– С. 282–289.

41. Мукгерджі А. П. Чий постколоніалізм і чий постмодернізм? // Антологія світової літературно-критичної думки...– С. 562–564.

42. Наєнко М. К. Історія українського літературознавства.– К.: ВЦ „Академія", 2001.– 360 с.

43. Некрасов С. Н. Принцип деконструкции и эволюция постструктурализма // Философские науки.– 1989.– No 2.– С. 55–63.

44. Одуев С. Ф. Герменевтика и описательная психология в „философии жизни" Вильгельма Дильтея // Герменевтика: история и современность.– М.: Мысль, 1985.– С. 97–120.

45. Ольжич О. Українська культура // Ольжич О. Незнаному Воякові: Заповідане живим.– К., 1994.– С. 204–226.

46. Ортега и Гассет Х. Эссе на эстетические темы в форме предисловия // Вопросы философии.– 1994.– No 11.– С. 145–154.

47. П'янов В. Слово про Расула Гамзатова // Гамзатов Р. Високі зорі: Вірші й поема.– К.: Дніпро, 1968.– С. 3–16.

48. Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія // Антологія світової літературно-критичної думки...– С. 531–535.

49. Радевич-Винницький Я. Нариси з лінгвонаціології // Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації.– Дрогобич: ВФ „Відродження", 1997.– С. 7–289.

50. Рикер П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике.– М.: Медиум, 1995.– 416 с.

51. Сеник Л. Національна ідентичність української літератури в умовах тоталітаризму: 30-ті роки і пізніше (проблема літературної опозиції) // Літературознавство: Матеріали ІІІ конгресу Міжнародної асоціації україністів.– К., 1996.– С. 44–51.

52. Сміт Е. Д. Національна ідентичність.– К.: Основи, 1994.– 224 с.

53. Тарасенко Н. Д. Деякі питання поетики.– К., 1959.

54. Теоретическая поэтика: понятия и определения: Хрестоматия для студентов.– М., 2001.

55. Тимофеев Л. И. Основы теории литературы.– М., 1966.

56. Ткаченко А. О. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства): підручник для гуманітаріїв.– К.: Правда Ярославичів, 1997.– 448 с.

57. Фізер І. Онто-екзистенціяльна функція літератури // Українські проблеми.– 1995.– No 1.– С. 67–70.

58. Фізер І. Психолінгвістична концепція Олександра Потебні // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької.– Львів: Літопис, 1996.– С. 23–24.

59. Франко І. Краса і секрети творчості.– К., 1980.

60. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т.– К.: Наукова думка, 1986.– Т.45.– С. 276–285.

61. Фролова К. П. Цікаве літературознавство.– К., 1987.

62. Фромм Э. Психоанализ и религия // Сумерки богов / Сост. и общ. ред. А. А. Яковлева.– М.: Политиздат, 1989.– С. 143–222.

63. Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы ХІX–ХХ вв. Трактаты, статьи, эссе.– М.: Изд. Москов. у-та, 1987.– С. 264–312.

64. Шпет Г. Г. Герменевтика и ее проблемы // Контекст-1989–90.– М.: Наука, 1989–1990.– С. 231–268; С. 219–259.

65. Элиот Т. С. Социальное назначение поэзии // Элиот Т. С. Назначение поэзии. Статьи о литературе.– К.: AirLand, 1996.– С. 180–193.

66. Юнг К. Г. Об отношении аналитической психологии к поэзии // Юнг К. Г. Сознание и бессознательное: Сборник.– СПб: Университетская книга, 1997.– С. 313–336.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

9639. Понятие коммерческой информации и источники её получения 25.5 KB
  Понятие коммерческой информации и источники её получения Информация (лат. - information) - сообщение о чем-либо. Коммерческая информация - это сведения о сложившейся ситуации на рынке различных товаров и услуг. Сюда относят количестве...
9640. Коммерческая тайна и ее содержание 41 KB
  Коммерческая тайна и ее содержание Что такое коммерческая тайна? Видимо, всем известно понятие государственной (военной) тайны. Во всем мире под государственной тайной понимают сведения, относящиеся к внешней политике, обороне, национальной безопасн...
9641. Обеспечение защиты коммерческой тайны 28 KB
  Обеспечение защиты коммерческой тайны Хорошая идея ценнее кошелька, набитого золотом, а украсть ее легче. Поэтому в современном мире промышленный шпионаж приобретает поистине гигантский размах. По оценкам экспертов, ежегодный урон американского бизн...
9642. Роль товарных знаков в коммерческой работе 46.5 KB
  Роль товарных знаков в коммерческой работе Выпуская товар на рынок, фирма должна позаботиться о его узнаваемости потребителями, т. е. фирма должна оформить индивидуальное рыночное лицо товара. Это является своеобразным символом рекламы...
9643. Сущность расчётов в коммерческой деятельности 25.5 KB
  Сущность расчётов в коммерческой деятельности В сфере обращения деньги выступают в двух формах: наличных или безналичных денег, в связи с чем денежные расчеты осуществляются предприятиями и физическими лицами либо наличными деньгами, либо в виде без...
9644. Наличная форма расчетов 32.5 KB
  Наличная форма расчетов Поступление денег в кассу предприятия и выдачу из кассы оформляют приходными и расходными кассовыми ордерами. В кассе можно хранить небольшие денежные суммы в пределах установленного банком лимита для оплаты мелких хозяйствен...
9645. Безналичная форма расчетов 52.5 KB
  Безналичная форма расчетов Важнейшей задачей организации денежного оборота страны является широкое развитие безналичных расчетов и ограничение сферы применения наличных денег. Замещение налично-денежных платежей безналичными перечислениями сокращает...
9646. Порядок открытия счетов в банке 25.5 KB
  Порядок открытия счетов в банке Каждая организация вправе открывать в любом банке расчетные и другие счета для хранения свободных денежных средств и осуществления всех видов расчетных, кредитных и кассовых операций. Организациям, имеющим отдельные н...
9647. Расчеты в иностранной валюте 34.5 KB
  Расчеты в иностранной валюте Предприятия на основании специального разрешения Банка России могут осуществлять расчеты в иностранной валюте. В этих целях на предприятиях создается специальная касса. С кассиром по валюте заключают договор о полной инд...