48264

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ЕПІЗООТОЛОГІЇ

Конспект

Медицина и ветеринария

Епізоотологія наука яка вивчає об'єктивні закономірності процесів виникнення розвитку поширення і згасання інфекційних хвороб тварин та на основі пізнання загальних закономірностей а також сучасних даних суміжних наук розробляє раціональні заходи профілактики і ліквідації епізоотій. Назва науки Епізоотологія як вчення про заразні захворювання сільськогосподарських і диких тварин птахів риб бджіл складається з трьох грецьких слів: ері на zoon тварина і logos вчення. Тобто мова йде про значне ураження тварин...

Украинкский

2013-12-08

4.42 MB

49 чел.

                     ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ЕПІЗООТОЛОГІЇ

Предмет епізоотології.  

Епізоотологія — наука, яка вивчає об'єктивні закономірності процесів виникнення, розвитку, поширення і згасання інфекційних хвороб тварин та на основі пізнання загальних закономірностей, а також сучасних даних суміжних наук розробляє раціональні заходи профілактики і ліквідації епізоотій.

Назва науки «Епізоотологія», як вчення про заразні захворювання сільськогосподарських і диких тварин, птахів, риб, бджіл, складається з трьох грецьких слів: ері — на, zoon — тварина, і logos — вчення. Тобто, мова йде про значне ураження тварин інфекційною хворобою на певній території й у визначений час.

На сьогодні визначено понад 500 інфекційних хвороб тварин, серед яких близько 30 зоонозів, на які хворіють як тварини, так і люди. Саме тому аналогічним поняттю «Епізоотологія» є термін «Епідеміологія», що визначає науку про заразні захворювання людей (demos — народ). Близькими за своїм граматичним складом і смисловим значенням є слова: «епізоотія» і «епідемія», які визначають собою заразно поширення будь-якого захворювання серед тварин або людей.

За змістом визначення епізоотологію як навчальну дисципліну поділяють на загальну та спеціальну.

Загальна епізоотологія у значній мірі є теоретичною дисципліною і вивчає загальні закономірності виникнення, розвитку, поширення і згасання епізоотій. Основою її є вчення про епізоотичний процес як загальну закономірність перебігу інфекційної хвороби. Поряд з цим в однаковій мірі завданням загальної епізоотології є розробка загальних профілактичних заходів для боротьби з епізоотіями.

Курс загальної епізоотології складається з вступу та шести розділів. У вступі подаються загальні поняття про предмет і завдання епізоотології як біологічної й прикладної науки; у першому розділі дається поняття про інфекцію та умови її виникнення, форми прояву, значення природної резистентності в розвитку інфекції та імунітету; в другому — викладено вчення про епізоотичний процес і його рушійні сили, вплив навколишнього середовища на виникнення, розвиток і згасання епізоотій; у третьому — методи епізоотології та епізоотологічного обстеження господарства; у четвертому — подано номенклатуру та класифікацію інфекційних хвороб; у п'ятому — описуються загальні профілактичні та специфічні протиепізоотичні заходи, питання лікування тварин при інфекційних захворюваннях; шостий розділ присвячений дезинфекції, дезинсекції і дератизації у тваринництві та птахівництві, протиепізоотичним заходам щодо захисту великих господарств із промисловою технологією.

Спеціальна епізоотологія вивчає епізоотологію і особливості прояву окремих інфекційних захворювань, у ній описано ступінь їх поширення і шкоду, яку вони завдають економіці та санітарному стану країни. На основі результатів власних досліджень і досягнень інших наук у спеціальній епізоотології наведено найбільш ефективні методи діагностики, профілактики та заходи боротьби з конкретними інфекційними хворобами тварин.

Програма курсу спеціальної епізоотології включає також вивчення патогенезу, клінічних ознак, патологоанатомічних змін, діагностики й лікування захворювань. Розглядаються питання імунітету та особливості використання біологічних препаратів, проведення вакцинацій, дезинфекції, дезинсекції, дератизації та інших заходів профілактики й викорінення окремих хвороб.

Таким чином, загальна й спеціальна епізоотологія є комплексною дисципліною теоретичного та прикладного характеру, що вивчає не лише загальну об'єктивну закономірність епізоотичного процесу, а й пізнає наявність у природі загальних і специфічних законів існування інфекційних захворювань залежно від характеру патогенного мікроорганізму, видової й міжвидової структури сприйнятливих тварин, системи ведення тваринництва, рівня розвитку народного господарства, матеріальної бази і ветеринарно-санітарної культури обслуговування тваринництва.

 Основними завданнями епізоотології є: 

вивчення суті загальної закономірності епізоотичного процесу (причини виникнення, різного прояву, поширення;

згасання й зникнення інфекційних хвороб), а також впливу рівних умов навколишнього середовища на інтенсивність цього процесу;

розробка і вдосконалення методів профілактики та ліквідації інфекційних хвороб тварин і здійснення активного втручання людини в об'єктивні закономірності епізоотичного процесу;

ветеринарно-санітарне забезпечення благополуччя тваринництва та ліквідація зоонозних захворювань тварин (антропозоонозних та   зооантропонозних);

охорона країни від занесення (завезення) інфекційних захворювань, у тому числі і зоонозів;

надання допомоги іншим країнам у ліквідації інфекційних захворювань.

Епізоотологія, як і інші науки, тісно повязана з багатьма суміжними з нею науками й широко користується їх даними та методами. Насамперед, це мікробіологія і вірусологія, що запозичують відомості про біологію збудників захворювань, розробляють методи їх лабораторної діагностики. Ветеринарна імунологія сприяє застосуванню нових методів специфічної профілактики та лікування інфекційних захворювань. Зоогігієна, годівля, фізіологія встановлюють фізіологічні нормативи утримання, годівлі, розведення й використання тварин, дотримання яких має велике значення для профілактики захворювань і здійснення оздоровчих заходів.

При вивченні закономірностей перебігу та розвитку, епізоотичного процесу епізоотологія постійно використовує дані ветеринарної статистики, що їх падають організація та економіка ветеринарної справи.

Велике значення для епізоотології мають такі клінічні науки, як клінічна діагностика, патологічна анатомія, терапія і паразитологія. Воші дають змогу вивчати клінічні симптоми та патологоанатомічні зміни при окремих захворюваннях, ставити правильно діагноз і здійснювати лікування. Знання  біохімії та патологічної фізіології дають змогу правильно визначити патогенез захворювання і ступінь стійкості організму проти інфекції.

Знання з паразитології допомагають епізоотологу розібратися у складних біоценозах, обґрунтувати диференціальний діагноз і визначити механізм передачі збудників ряду інфекційних хвороб (комах, кліщів тощо).

Багато спільного в методах вивчення й розробці заходів щодо профілактики й викорінення захворювань у епізоотології є з порідненою їй методичною наукою — епідеміологією, особливо стосовно спільних для тварин і людей хвороб (туберкульоз, бруцельоз та ін.).

Коротка історія розвитку епізоотології та її досягнення. Епізоотологія як наука виникла в результаті практичної діяльності людини. Люди віками нагромаджували й передавали з покоління у покоління дані спостережень щодо заразних захворювань тварин як причину великих страждань цілих поселень і народів. Стародавні народи світу виникнення заразних хвороб пов'язували з дією богів та злих духів. Наприклад, у вавілонян та стародавніх євреїв існувала думка, що заразні хвороби є божою карою за гріхи людей. У стародавніх слов'ян був язичеський бог Волос — покровитель стад, що примушувало їх звертатися із жертвоприношеннями й молитвами для захисту худоби від злих духів.

Зміни соціально-економічних формацій вплинули на світогляд людського суспільства. Уявлення про причину заразних хвороб, як про живе начало (contagium vioum), вперше виникло у період розвитку культури Стародавньої Греції  

Епізоотологія, як і інші науки, тісно пов'язана з багатьма і Риму та знайшло своє відображення у працях Гіппократа (460- 327 pp. до нашої ери), Лукреція, Цельса (І століття до нашої ери). Гіпократ став основоположником міазматичної теорії виникнення заразних хвороб. У трактаті про епідемії, повітря, воду та грунт, природу людини він пояснює причину виникнення епідемій особливими властивостями видихуваного повітря, що містить міазми. Забруднюючи зовнішнє середовище, останні зумовлюють виникнення поширених захворювань у тварин і людини. Багато понять і термінів того часу знайшли своє визначення і дійшли до наших днів. У боротьбі з епідеміями та епізоотіями уже в стародавні часи ураховували заразність хворого, постінфекційний імунітет та рекомендували ізоляцію хворих, дезинфекцію, знезаражування вогнем, спалювання предметів і трупів.

Ідеї Гіпокрита знайшли визнання в епоху Відродження і розвитку капіталізму, які сприяли розвитку природничих наук, фізики, хімії. Саме в епоху Відродження італійський вчений Джіроламо Фракастро (1478—1553 pp.) узагальнив існуючі в науці погляди на етіологію інфекційних хвороб і дійшов висновку, що їх викликають зародки (семінарії), які здатні розмножуватися. Згідно з теорією Фракастро саме це було причиною контагіозності інфекційних хвороб. Припущення дослідника XVI століття знайшли підтвердження у другій половині XIX і на початку XX століть (внаслідок класичних досліджень по відкриттю патогенних мікроорганізмів Л. Пастером, Р. Кохом, І. Мечни-ковим   і  Д.   Івановським.

З іменем великого французького вченого Луї Пастера (1822—1895), а саме з 1861 р. започаткована історія розвитку наук мікробіології, епідеміології і епізоотології, який пояснив причини шиття і бродіння дією мікроорганізмів. Саме він розробив принципи атенуації мікробів і способи специфічної профілактики інфекційних хвороб тварин і людей, запропонувавши вакцини проти холери курей, сибірки, бешихи свиней та сказу

Дослідженнями німецького вченого Роберта Коха (1843—1910) був відкритий збудник туберкульозу (1882) і живильні середовища для його штучного вирощування. У ті ж роки геніальним нашим співвітчизником І. І. Мечниковим (1845—1916) вперше була розроблена фагоцитарна теорія імунітету (1893), а      німецьким вченим П. Ерліхом (1854 — 1915))—гуморальна теорія імунітету. Обом вченим у 1908 р. була присуджена Нобелівська премія.

З відкриттям у 1892 р. Д. І. Івановським (1864— 1920) вірусу розпочалася нова історична епоха в виділенні збудників багатьох інфекційних хвороб людини і тварин.

Саме завдяки фундаментальним відкриттям названих учених став можливим розвиток нової науки — імунології. Були відкриті антитіла й антитоксини (Беринг, Кітазото, 1890), бактеріолізини (Пфейфер, 1893), аглютиніни (Дурхем, Грубер, 1896), преципітини (Краус, 1897), гемолізини (Борде, 1898), опсоніни (Райт,1903 ). Вони заклали основу серодіагностики інфекційних хвороб. Була розроблена чутлива й точна реакція зв'язування комплементу (  Борде і Жангу, 1901; Васерман, 1906). Дослідниками відкритий новий феномен імунітету — інфекційна алергія. Це стало можливим після одержання Р. Кохом (1890) туберкуліну для діагностики туберкульозу тварин, Х. Гельманом і О. Кальнінгом –малеїну для діагностики сапу у коней, Ріше - у 1902 р. - феномену анафілаксії. У Росії вперше ветеринарні дисципліни і вчення про заразні хвороби були внесені до навчальних планів при  університетах.

Друга половина XIX століття ознаменувалася розширенням і відкриттям мережі вищих і середніх навчальних закладів по підготовці ветеринарних спеціалістів. Були відкриті Юр'євський, Харківський, Казанський і Варшавський ветеринарні інститути, що сприяло розвитку наукових досліджень у галузі епізоотології, випуску підручників і створенню монографій по окремих захворюваннях. Перший підручник з епізоотології був написаний в 1836 р. професором Медико-хірургічної академії П. І. Лукіним «Эпизоотологические болезни  или скотские падежи». У 1846 р. надрукована книга академіка В. І. Всеволодова «Опыт учення о повальних и заразительных болезнях животных». Пізніше з позицій наукової оцінки явища епізоотії вийшли книги професорів А. А. Раєвського «Руководство к изучению инфекционных болезней домашних животных», X. Г. Бунге «О чуме рогатого скота», Я. К. Кайданова «О сибирской язве», академіка В. І. Всеволодова «Об эпизоотическом воспалении легких крупного рогатого скота», магістра ветеринарних наук. В. Ф. Нагорського «Опыт эпизоотологии как учения о причинах и процессе массового развития заразних болезней домашних животных».

Вітчизняними вченими епізоотологами та мікробіологами кінця XIX і на початку XX століть були створені власні наукові школи і розроблені цінні наукові відкриття у справі вивчення епізоотології і удосконалення заходів боротьби  з сибіркою, сапом, туберкульозом, чумою і заразним запаленням легень великої рогатої худоби, бешихою свиней та іншими хворобами (Брауель Ф. А., Рович І. І., Ценковський Л. С, Золотовський А. Л., Земмер Є. М., Гельман X. І., Тучинович-Вижнікевич В. І., Тартаковський МГ).

У цей період зусилля вчених-епізоотологів    були спрямовані на зміцнення і організацію у країні ветеринарної  справи,  зокрема створено «Устав ветеринарной  полиции  или правила  для  предупреждения и прекращения повальных     заразительных болезней   домашних   животных», видані спеціальні інструкції по боротьбі із сибіркою, чумою   рогатої худоби, сапом та іншими      захворюваннями, «Закон     к      пресечению скотских   падежей»,   «Закон об обязательной изоляции    больннх    животных с признаками заразних болезней».     Створений у 1868 р. Ветеринарний комітет при Медичному департаменті в 1901 р. було реорганізовано в самостійне Ветеринарне управління при Міністерстві внутрішніх справ. Плідна робота вчених-епізоотологів і рядових ветеринарних лікарів дали можливість до початку XX століття ліквідувати в Європейській частині Росії чуму великої рогатої худоби і значно знизити поширення сибірки. Однак перша світова війна, а потім і громадянська значно ускладнили   епізоотичну   ситуацію у країні. Знову швидкого поширення набули чума та заразне запалення легень рогатої худоби, ящур, сап коней, короста і заразні хвороби свиней. В основу заходів було покладено Положення про те, що «епізоотія — ворог економічний, соціальний і політичний». Радою Народних Комісарів опубліковано ряд декретів щодо забезпечення якнайшвидшої ліквідації епізоотій, ветеринарного забезпечення і розвитку ветеринарної науки, а саме: «О мобилизации ветеринарного  персонала на борьбу с эпизоотиями», «О мерах  обеспечения РСФСР прививочными материалами», «О мерах прекращения и предупреждения чумы рогатого скота в пределах РСФСР”, постанова уряду про заходи боротьби з сапом коней та ін.

У  1923 р. ВЦВК затвердив перший Ветеринарний статут, який визначив завдання ветеринарної служби і регламентував права та обов'язки ветеринарних спеціалістів. Було відкрито ряд наукових і навчальних закладів, у тому числі в 1918 р.— Державний інститут експериментальної ветеринарії, в 1922 р.— Український інститут експериментальної ветеринарії, Київський ветеринарний інститут та ін.  .

У цей період плідно працювали відомі академіки С. М. Вишелєський (1874—1958), К. І. Скрябін (1878—1972), професори М. А. Міхін (1872— 1946), М. С. Ганнушкін (1893—1969), О. Л. Скоморохов (1890—1969) й інші,      які     узагальнили практичний досвід протиепізоотичної роботи та сформували принципи й заходи боротьби з заразними хворобами: плановість і профілактична спрямованість, комплексність заходів і виявлення провідної ланки в епізоотичному ланцюгу. Наукові праці цих вчених, а також роботи всесвітньо відомих епідеміологів, зокрема академіків Д. К. Заболотного, Л. В. Громашевського, відіграли позитивну роль у вивченні природи епізоотій та боротьби з ними.

Саме цими і сучасними ученими розроблені більш досконалі заходи щодо профілактики та боротьби із багатьма інфекційними захворюваннями й створені нові та ефективніші біопрепарати. Академіком С. М. Вишелєським були проведені дослідження і дані рекомендації стосовно боротьби з сапом та енцефаломієлітом коней, професорами П. М. Андрєєвим, М. А. Міхіним, І. І. Кулеском, В. Т. Котовим, П. С. Соломкіним, Т. П. Слабоспицьким, академіком Я. Р. Коваленком - щодо хвороб свиней, поросят і телят, Я. Є. Коляковим та І. В. Піддубським - інфекційної анемії коней, професорами П. П. Вишневським, І. І. Лукашовим, академіком М. К. Юсковцєм - туберкульозу, академіком  М. В. Лихачовим - віспи овець і сказу, професорами Л. Д. Ніколаєвським, М. Н. Гінзбургом, С. Г. Колесовим - сибірки, С. Я. Любашенком - лептоспірозу, І.О. Бакуловим - лістеріозу, П. М. Базилевим і С. Я. Арзіані, чуми рогатої худоби, Г, О. Волковою, Г. О. Кудрявцевим, Ф. Д. Лукашенком і P. C. Полковниковою - хвороб овець і кіз, П. В. Сизовим, В. М. Сюриним, М. Т. Прокоф'євою - птиці, М. В. Рево, B. В. Нікольським - імунології, академіком А. X. Саркисовим - дерматомікозів.

За створення оригінальних біологічних високоефективних препаратів велика група вчених-епізоотологів удостоєна Державних премій: М. В. Лихачов,                А.А.Волкова, C.Я.Любашенко,К.П.Чепуров, І.І. Кулеско, А.X. Саркисов та ін.

Організаційне зміцнення, державної ветеринарної служби, плановість у проведенні протиепізоотичних заходів і плодотворна наукова робота дали змогу за короткий час дибитися значних успіхів у справі профілактики та ліквідації багатьох епізоотій. На території країни ліквідовані чума великої рогатої худоби (1928), заразне запалення легень рогатої худоби (1939), сап коней (1941).

Тваринництво України звільнене від бруцельозу, миту та епізоотичного лімфангоїту коней. Різко зменшилася кількість епізоотичних вогнищ щодо сибірки, емфізематозного карбункула, інфекційного енцефаломієліту та інфекційної анемії коней, віспи й анаеробної інфекції у овець, трихофітії і мікроспорії молодняка сільськогосподарських тварин. Значних успіхів досягнуто у справі профілактики і боротьби з такими захворюваннями, як чума і вісподифтерит птиці. Там, де добре поставлена і організована протиепізоотична робота, гострих інфекційних хвороб не виявляють.

Надалі цьому буде сприяти прийнятий Верховною Радою  України , Закон «Про ветеринарну медицину»  (1992).

Методи епізоотології. Епізоотологія, як наука про суть епізоотичного процесу при конкретних інфекційних хворобах, у своїх теоретичних узагальненнях і практичних висновках при проведенні протиепізоотичних заходів спирається на загальний закон матеріалістичної біології про єдність організму та умов зовнішнього середовища і має свої власні методи дослідження. Це насамперед комплексний метод епізоотологічного дослідження, що дає змогу правильно діагнозувати інфекційні хвороби, виявити особливості епізоотичного процесу при кожній з них, а також визначити ефективність профілактичних і оздоровчих заходів. Зокрема, велике значення він має в прогнозуванні епізоотій, своєчасній організації профілактичних заходів.

Комплексний епізоотологічний метод передбачає: епізоотологічне обстеження господарств і спостереження за ними; порівняльно-історичний і порівняльно-географічний описи епізоотичного процесу; епізоотологічний експеримент; статистичні дослідження  і  епізоотологічний  аналіз.

Епізоотологічне обстеження є основним методом епізоотології, який спрямований на виявлення різноманітних умов і факторів, характерних для конкретного неблагополучного пункту чи зони (господарства, району), особливостей виникнення, поширення і ліквідації у ньому заразної хвороби. Це досить складний метод дослідження, оскільки епізоотолог, спостерігаючи складні явища захворювання серед тварин, не завжди має змогу відтворити їх експериментально. Саме тому епізоотолог повинен добре володіти своїм основним науковим методом з тим, щоб при обстеженні господарства і спостереженні за тваринами не упустити й не проглядіти суттєвих ознак перебігу епізоотичного процесу. Для цього при епізоотичному обстеженні необхідно застосовувати різноманітні методи інших наук, зокрема, клінічний, патологоанатомічний, мікробіологічний, вірусологічний, серологічний, алергічний, ентомологічний, паразитологічний та ін. Згаданими методами користуються для встановлення діагнозу захворювань, виявлення тварин з латентним перебігом інфекції і збудників захворювань у навколишньому середовищі і продуктах тваринного походження та для находження заходів і методів специфічної профілактики й лікування.

Порівняльно-історичний і порівняльно-географічний прийоми комплексного методу полягають у зборі даних про перебіг епізоотій у різні історичні періоди даної місцевості, визначенні кількості та характеру епізоотичних вогнищ, даних про наявність сприйнятливих тварин, хворих, загиблих, з'ясуванні шляхів передачі й навіть, встановленні джерел зараження. Для науки дані цих двох методів дають змогу встановити зв'язок попередніх епізоотичних вогнищ інфекційної хвороби з сучасною ситуацією, виявити стаціонарність і періодичність епізоотій в окремій місцевості та в певні роки, а також залежність епізоотичної обстановки від природно-географічних і соціально-економічних умов на конкретних територіях.

На основі порівняльно-історичного і географічного опису можна судити про еволюцію заразних хвороб.

Епізоотологічний експеримент як метод дослідження дає змогу моделювати природний перебіг інфекційного та епізоотичного процесів конкретної хвороби для пізнання їх закономірностей і оцінки ефективності протиепізоотичних заходів.

Вперше цей метод групового зараження лабораторних тварин (мишей) тифозною культурою запропонували Флекснер і Топлей. Вони встановили, що епізоотія може бути тривалою за умови підсадки в неблагополучну групу свіжих мишей. При відсутності підсадки епізоотія затухає, проте у мишей, які вижили, розвивається тривале бактеріоносійство. Смертність мишей в період розвитку епізоотії знижувалася при розподілі їх на невеликі групи. В період епізоотії спостерігалася активізація вірулентності умовно патогенних мікроорганізмів. Однак одержані цінні результати на лабораторних тваринах не завжди можна прирівнювати до сільськогосподарських тварин, умови утримання і використання яких дуже різняться.

Епізоотолог, застосовуючи метод епізоотологічного експерименту, навіть у виробничих умовах може поставити біопробу, підтвердити епізоотію, встановити джерело збудника інфекції, механізм його передачі від хворої тварини .
до умовно здорової, патогенез, імуногенез, вплив різних
умов навколишнього середовища на стійкість мікро- та- макроорганізму, перевірити ефективність профілактичних і лікувальних заходів. .    
'

Матеріали епізоотологічного обстеження, спостережень і експериментів, матеріали порівняльно-історичного й порівняльно-географічного опису, а також дані інших наук зводять у певні таблиці, схеми, діаграми й піддають статистичній обробці та епізоотологічному аналізу. Завдяки наявності статистичних методів можна переводити абсолютно кількісні показники в так звані відносні інтенсивні й екстенсивні або ж епізоотологічні категорії: захворюваність, смертність, летальність, або смертельність, індекс контагіозності, сезонність епізоотій, ефективність заходів .

Захворюваність визначають відношенням кількості хворих до загальної кількості тварин у стаді. Виражають цей показник у процентах або з розрахунку на 1000 чи 10000 голів залежно від прийнятого методу обстеження.

Смертність визначають відношенням кількості загиблих тварин до загального поголів'я у стаді, гурті. Виражають її у процентах або з розрахунку на 1000 чи 10000 голів.

Летальність, або смертність, визначають відношенням кількості загиблих тварин до захворілих у процентах. Цей показник визначає тяжкість перебігу епізоотії.

Ступінь поширення і зональність епізоотій визначають за кількістю неблагополучних пунктів або епізоотичних вогнищ у межах різних географічних зон; сезонність — ступенем уражуваності тварин у різні сезони року; ефективність заходів — показником зниження захворюваності й інтенсивності поширення епізоотії у межах неблагополучних пунктів, районів, областей, з наступним аналізом ефективності показників продуктивності тваринництва в оздоровлених господарствах.

Перелічені показники дають змогу з'ясувати розміри економічних збитків від епізоотії на основі обліку втрат, пов'язаних із захворюваністю, летальністю, вимушеним забоєм тварин та зниженням продуктивності перехворілих, витратами на лікування та проведення протиепізоотичних заходів.

ЕПІЗООТОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВЧЕННЯ ПРО ІНФЕКЦІЮ ТА                              ІМУНІТЕТ

Інфекція і форми її прояву. В епізоотології питання інфекції і всю різноманітність складних реакцій, що виникають в організмі тварини під впливом збудників інфекційних хвороб, слід розглядати з позицій інтересів лікаря-епі-зоотолога. Причиною виникнення і розвитку інфекції є здатність патогенного збудника (бактерій, грибів, рикетсій, хламідій, мікоплазм, вірусів) проникати й паразитувати в організмі сприйнятливої тварини та дією продуктів своєї життєдіяльності спричиняти різноманітні патологічні зміни і функціональні порушення.

Поняття інфекція (лат. infectio — заражаю) походить від латинського слова inficio, — що означає зараження, тобто мікроб «влізає» в організм тварини або людини. По суті, це інфікування організму, стан зараження, зумовлений взаємодією організму тварини та патогенного мікроба. Інакше, інфекція — це складний біологічний процес взаємодії між мікро- і макроорганізмом, який відбувається при певних умовах зовнішнього середовища, яким вважається сам організм тварини. Реакції макрооганізму виявляються у біохімічних, морфологічних і функціональних змінах, в імунологічній відповіді й спрямовані на збереження постійності гомеостазу організму.

Динаміку реакцій взаємодії між мікро- і макроорганізмами називають інфекційним процесом. З одного боку, для його виникнення необхідні проникнення, розмноження і поширення збудника хвороби в організмі, а з другого— реакція макроорганізму на його дію. Відповідні реакції макроорганізму в свою чергу умовно поділяють на дві групи (фази): інфекційно-патологічну та захисну — імунологічну. Саме тому інфекційний процес є патогенетичною суттю інфекційної хвороби.

Патогенна дія збудника інфекції у кількісному і якісному відношеннях може бути неоднаковою. У конкретних умовах вона виявляється в одних випадках у формі інфекційної хвороби, в інших — без виражених клінічних ознак, а в третіх — лише змінами, які можна виявити за допомогою мікробіологічних, біохімічних та імунологічних методів дослідження. Перебіг інфекції залежить від кількості, вірулентності та токсикогенності збудника інфекції, умов внутрішнього середовища, що визначає резистентність організму тварини й характер взаємодії мікро- і макроорганізму.

За характером взаємодії збудника хвороби й організму тварини розрізняють три форми інфекції.

Найбільш вираженою є інфекційна хвороба, що характеризується клінічними ознаками прояву інфекційного процесу (лихоманка, пронос), функціональними і морфологічними порушеннями в органах і тканинах. Нерідко інфекційна хвороба може перебігати без клінічних ознак, атипово, приховано (бруцельоз, туберкульоз, інфекційна анемія коней та ін.). У таких випадках за допомогою бактеріологічного й імунологічного досліджень вдається виявити наявність характерного для хвороби інфекційного процесу.

До другої форми прояву інфекції належить мікробоносійство, яке не пов'язане з попереднім перехворюваиням тварини. При цьому наявність збудника інфекції в органах і тканинах клінічно здорової тварини не призводить до патологічного стану й не супроводжується імунологічною перебудовою організму. Мікробоносійство супроводжується рівновагою між мікро- і макроорганізмом і підтримується природними факторами резистентності. Цю форму інфекції встановлюють мікробіологічним дослідженням. Мікробоносійство досить часто реєструють серед здорових тварин як сприйнятливого, так і несприйнятливого виду (збудники пастерельозу, клостридіозів, бешихи свиней, мікоплазмозу та ін.).

У природі існують й інші види мікробоносійства. Наприклад, у перехворілих тварин і реконвалесцентів. Однак їх необхідно диференціювати від самостійної форми інфекції, якою є мікробоносійство у здорових тварин.

До третьої форми інфекції відносять імунізуючу субінфекцію. При ній занесені в організм тварини мікроорганізми викликають лише специфічну перебудову та імунітет, а самі збудники при цьому гинуть. В організмі не виникають функціональні порушення і він не стає джерелом збудника інфекції. Імунізуюча субінфекція, як і мікробоносійство, значно поширена в природі (при лептоспірозі, емкарі та ін.), маловивчена і її важко контролювати при проведенні про-тиепізоотичних заходів.

Диференційований підхід до різних форм інфекції дає змогу правильно діагностувати інфекційні хвороби і максимально виявляти заражених тварин у неблагополучному стаді.

Значення мікроорганізму в розвитку інфекції. Якщо розглядати інфекцію як складний патофізіологічний процес, що розвивається внаслідок взаємодії мікро- і макроорганізму, то мікроорганізми є її основними рушійними силами. Однак еволюційно форми взаємовідносин мікробів із тваринним організмом склались досить різноманітно і визначаються поняттями мутуалізм, коменсалізм і паразитизм.

Мутуалізм забезпечує взаємовигідне співіснування мікро- і макроорганізму. Мікроби-мутуалісти в більшості є представниками нормальної мікрофлори тварин і приносять їм лише користь. Молочнокислі бактерії (лакто-, біфідо-бактерії та Ін.); кишкова й сінна палички виступають антагоністами шильної і патогенної мікрофлори, синтезують корисні ферменти, амінокислоти й навіть вітаміни (В, С, К і ,Е). В результаті нормальна мікрофлора організму тварин являє собою основний фактор їх природного захисту.

При коменсалізмі ряд мікроорганізмів, що знаходяться на шкірі (стафілококи, стрептококи, гриби, актиноміцети та ін.), у кишечнику (ешеріхії, сельмонели, ентерококи та ін.) і верхніх дихальних шляхах (пастерели, пневмококи, стрептококи, мікоплазми) живуть за рахунок здорового організму, і не викликають захворювання. Однак при зниженні резистентності організму тварини більшість із них. проявляють патогенну дію і призводять до захворювання чи навіть загибелі тварини.

При паразитизмі мікроби-паразити (бактерії, гриби, мікоплазми, хламідії, рикетсії і віруси)  не лише  живуть за рахунок організму тварини, розмножуються в ньому, а й викликають місцеві та загальні морфологічні й функціональні порушення, тяжкі захворювання.

Паразитизм мікробів виник і розвивається у ході еволюції і можливо внаслідок серії випадкових мутацій вільноживучих сапрофітів під впливом навколишнього середовища, подальшого відбору мутантів, їх здатності розмножуватися у живому організмі. Еволюція цього процесу позначилася на основних властивостях існуючих збудників інфекційних хвороб, визначила їх епізоотологічні властивості, які необхідно враховувати у практичній роботі.

У природі значно поширені мікроби з властивостями розмножуватися і виживати як у навколишньому середовищі, так і в організмі тварин, викликаючи їх захворювання. Це анаероби, ешеріхії, сальмонели, стрепто- і стафілококи, їх називають факультативними паразитами. Друга група мікробів (збудники лептоспірозу, лістеріозу, бешихи, туляремії тощо) — типові паразити, які живуть, розмножуються і зберігаються в організмі тварин, людини, проте не втратили зв'язок з навколишнім середовищем, живими організмами, у яких деякий час можуть перебувати. Більшість збудників інфекційних хвороб належить до цієї групи (паратрофи). їх порівняно легко можна культивувати на звичайних живильних середовищах.

У ході еволюції з'явилася третя група мікроорганізмів — гетеротрофи, що живуть і розмножуються у живих організмах й втратили властивість до сапрофітного життя. До . таких облігатних паразитів належать віруси, рикетсії, хламідії і мікоплазми. Ці мікроорганізми досить вимогливі до живильних середовищ і систем культивування у лабораторних умовах, проте малостійкі в навколишньому середовищі. Таким чином, інфекційні хвороби можуть бути викликані як облігатними, так і факультативними мікробами-паразитами. Слід також ураховувати, що в деяких випадках сапрофіти навколишнього середовища можуть бути причиною захворювання тварин чи людини. Так, збудник ботулізму, як сапрофіт, розмножується і зберігається в зовнішньому середовищі в кормах, ґрунті продукує токсин, який при потраплянні в організм тварини спричиняє тяжке захворювання. Те ж саме характерне й для багатьох грибів — збудників мікотоксикозів. Нерідко в умовах господарств з промисловою  технологією  внаслідок складних  взаємовідносин між асоціацією мікробів та інтенсивно використовуваними тваринами окремі мікроорганізми, які вважалися раніше  непатогенними,  виявляють  патогенні  властивості. Наприклад,; вульгарний протей, як представник сапрофітів, нерідко при масовому розмноженні в кишечнику молодих , тварин здатний виявляти патогенну дію, викликати діарею і навіть загибель тварини.

Здебільшого виникнення інфекційної хвороби залежить від патогенних властивостей мікроба. Патогенність є якісною характеристикою мікробного виду й визначається його генотипом. Саме тому патогенність мікроба контролюється генами, що відповідають за синтез різних продуктів метаболізму та морфологічних структур мікроба і відіграють роль факторів патогенності.  Кожний вид патогенних мікробів характеризується певним набором факторів патогенності, що визначають специфічність його патогенної дії та інфекційного процесу. Специфічність інфекції виявляється в особливостях проникнення, поширення і локалізації збудника, характеру ураження органів і тканин, клінічних ознак хвороби, виникнення імунітету, виділення мікробів із організму тварини. Через це кожний вид патогенних мікробів викликає лише одну, визначену інфекційну хворобу. Зазначені особливості враховуються спеціалістом при постановці діагнозу, лікуванні й розробці методів профілактики хвороби.

Слід розрізняти, що у кожного збудника інфекції є свій спектр патогенності, під яким розуміють сукупність сприйнятливих видів тварин. З урахуванням спектра патогенності більшість збудників інфекційних хвороб відносять до облігатно патогенних мікробів, і здатність викликати інфекційний процес є їх постійною видовою ознакою, закріпленою у процесі еволюції, наприклад, збудники ящура, хвороби Ауєскі, сибірки, віспи та ін. Проте існують і факультативно патогенні мікроби, які спричиняють інфекційний процес лише при ослабленні резистентності організму господаря.

Крім того, можливість прояву патогенності у мікробів , одного виду, але урізних штамів і серотипів може суттєво різнитися. Так, одні штамп збудника туляремії можуть викликати загибель мишей у дозі 5—6 мікробних клітин, а інші в дозах сотень і навіть тисяч клітин. Ступінь  (міру) патогенності називають вірулентністю. Це не загальновидова властивість,  а  індивідуальна  особливість конкретного, генетично однорідного штаму мікроба. Вірулентність вимірюється умовно прийнятими одиницями — мінімально смертельною  (DLM)  та інфікуючою  (DIM) дозами. Вони відповідають найменшій кількості мікробів, які при визначеному способі зараження сприйнятливих тварин стандартної маси та віку викликають загибель (захворювання при DIM) у 95—100 % випадків. Для визначення вірулентності використовують також 50 %-ну летальну (LD50)  та інфікуючу (ІD50) дози, які відповідають кількості мікробів, що спричиняють загибель або захворювання 50 %  тварин у досліді.

Вірулентність мікроба не є стабільною ознакою і може змінюватися залежно від різних умов (при природній циркуляції у стаді, штучного пасажування, віку культури, складу живильного середовища і т. п.). Саме тому при визначенні вірулентності необхідно ураховувати й дотримувати стандартних умов дослідження (постановки досліду).

Серед багатьох факторів вірулентності патогенних мікроорганізмів слід також виділяти й розглядати в сукупності дві основні й суттєві ознаки: інвазивність (агресивність) і токсигенність. Інвазивність (агресивність) — це здатність мікроба в природних умовах зараження проникати через шкірні покриви та слизові оболонки всередину тканин і органів, розмножуватися у них, а також протистояти захисним силам макроорганізму. Ця властивість зумовлена морфологічними та біохімічними особливостями збудника, а саме здатністю утворювати капсулу, продукувати полісахариди, М-протеїни, ензими (гіалуронідазу, фібрінолізин, колагеназу та ін.) й агресини, здатні пригнічувати захисні реакції організму тварини.    

Патогенні мікроби повинні також володіти токсигенністю, тобто здатністю продукувати отруйні продукти — токсини. Серед токсинів розрізняють екзо- і ендотоксини. Екзотоксини є продуктами метаболізму мікробів, частіше грампозитивиих. Це білки з порівняно високою молекулярною масою, які можна відокремити від бактерії фільтрацією культури, а потім осадженням, електродіалізом чи ультрафільтрацією. Як і вірулентність самого мікроба, отруйні властивості токсину визначають за мінімальною летальною дозою (DLM).

Екзотоксини мають високу токсичність. Так, 1 мг азоту кристалічного стовбнячного токсину можна вбити 75 млн мишей. Їх дія високоспецифічна і настає через певний інкубаційний період. Наприклад, токсин ботулізму діє на закінчення рушійних нервів; стовбняка уражує рушійні нейрони спинного мозку; екзотоксини стафілококів і стрептококів є лейкотоксини і гемолізини. Екзотоксини, як білки, малостійкі проти високих температур, дії світла, вільного кислороду, кислот і лугів. Більшість з них, за винятком ботулізму та стафілококового, розпадаються під впливом травних ферментів. Надзвичайно важливим моментом є втрата токсичності при обробці їх, формаліном і збереження при цьому антигенності. Препарати з таких токсинів називаються анатоксинами й їх використовують для специфічної профілактики відповідних інфекційних хвороб (клостридіозів, стовбняка та ін.).

Ендотоксини є частиною клітинної структури звільняються лише при загибелі й розпаді бактеріальної клітини. Для їх одержання застосовують різні методи: розтирання, заморожування і відтаювання, тритичне екзотоксинами вони менш отруйні. Незалежно від мікроба-продуцента їх дія на організм неспецифічна і спричиняє більш або менш однотипну картину патологічного процесу. У тварин після введення смертельної дози ендотоксину розвивається майже без інкубаційного періоду слабкість, задуха, діарея, гіпертермія і загибель настає протягом кількох годин. Ендотоксини є складними глюцидо-ліпідо-поліпептидними комплексами. Вони термостабільні й більшість з них не вдається перевести в анатоксини. Найбільш вивчені ендотоксини грамнегативних мікробів (гаптени), які в основному й утворюють цей вид токсинів.

Між істинними екзотоксинами та ендотоксинами є перехідні токсичні продукти. Крім того, в організмі під впливом ферментів збудника хвороби (аміни) можуть утворюватися токсичні продукти внаслідок розщеплення деяких субстратів самого макроорганізму.

Патогенна дія вірусів в організмі тварин зумовлена їх репродукцією у клітинах, що призводить до загибелі останніх, або втрати функції. Здатність викликати інфекційний процес пов'язана з дією його нуклеїнової кислоти. Цим віруси відрізняються за фактором патогенності (вірулентності) від бактерій. При продуктивному типі взаємодії - вірусу з клітиною утворюється велика кількість вірусних частинок із подальшою загибеллю клітини. Можливий і зворотний процес -загибель вірусу і виживання клітини. В деяких випадках взаємодія з вірусом може призвести до трансформації клітини і набуття нею здатності до безперервного росту й поділу (вірусу лейкозу, хвороби Марека та ін.).

ВИДИ ІНФЕКЦІЇ ЗАЛЕЖНО ВІД ШЛЯХІВ ПРОНИКНЕННЯ Й ПОШИРЕННЯ МІКРОБА В ОРГАНІЗМІ. РОЗВИТОК І ПЕРЕБІГ ІНФЕКЦІЙНОЇ ХВОРОБИ

В основному інфекція виникає як наслідок проникнення патогенного мікроба в макроорганізм, його розмноження, специфічної дії  і  відповідної реакції організму тварини. При цьому важливе значення мають шляхи його проникнення й поширення. Місце проникнення патогенного мікроба в організм тварини називають воротами інфекції. Ними можуть бути шкіра, кон'юнктива, слизові оболонки дихальних шляхів,  травного тракту, сечостатевий  апарат та  ін.

Еволюційно для кожного виду збудника інфекційної хвороби розроблений свій шлях і ворота проникнення-в макроорганізм. Переважно вони неспецифічні і тому їх необхідно знати при проведенні профілактичної роботи. Наприклад, вірус сказу проникає через травмовані шкіру й слизові оболонки; збудник інфекційної анемії коней через шкіру при укусах жалючими комахами; епізоотичному лімфангоїті криптокок проникає через травмовану шкіру. В інших випадках — при туберкульозі, ящурі, сибірці — зараження відбувається аліментарно, респіраторно та через шкіру.

У більшості випадків збудник інфекції потрапляє в організм із навколишнього середовища й викликає інфекційний процес. Таку інфекцію називають екзогенною. Відомо також, що при зниженні природної стійкості організму умовно патогенні мікроби посилюють вірулентність і можуть бути причиною ендогенної інфекції, або аутоінфекції. До розвитку аутоінфекції можуть призводити виснаження організму, порушення обміну речовин, авітамінози, тривала інтоксикація у випадку інтенсивної паразитарної інвазії, надмірна іонізуюча радіація тощо. Ендогенна інфекція часто виникає у молодняка тварин при колібактеріозі, сальмонельозі, пастерельозі, бешисі свиней, миті коней та ін. Якщо не вдається встановити шлях проникнення збудника в організм, то таку інфекцію називають  криптогенною. Інфекція, що виникла природно, без втручання людини, є  спонтанною, а відновлену штучно — експериментальна.

У кожному окремому випадку характер і ступінь патологічних змін та функціональних порушень в організмі тварин залежать від вірулентності й токсичності збудника, умов зовнішнього середовища. Інфекційне захворювання в одних випадках перебігає типово, з характерними для нього ознаками, а в інших - приховано, безсимптомно, тобто має місце латентна інфекція..

Інфекція, що розвинулася внаслідок проникнення і дії одного збудника, називається простою. Коли в організм проникає кілька збудішків і виникають відповідні патологічні порушення, такий стан називають змішаною інфекцією (туберкульоз і бруцельоз, лептоспіроз і сальмонельоз). Від змішаної інфекції слід відрізняти вторинну, або секундарну, при якій через знижену резистентність організму до основної хвороби приєднується збудник іншої хвороби. Наприклад, чума і сальмонельоз свиней, чума і пастерельоз.

Повторне зараження тварини одним і тим же збудником після повного клінічного видужання і звільнення від нього організму має назву реінфекції (дизентерія, туберкульоз). Повторне зараження одним і тим же збудником, що виникло до закінчення первинної інфекції, називають суперінфекціею.

Інколи хвороба перебігає в'яло, без чітко виражених клінічних ознак, проте при ослабленні організму вона загострюється і перебігає у важкій формі. Такий повторний загострений прояв хвороби називають рецидивом, а проміжок між рецидивами - ремісіями. Рецидиви характерні для хвороб із хронічним перебігом (інфекційна анемія коней, сап, туберкульоз, бруцельоз).

Збудники інфекційних хвороб із проникненням в організм сприйнятливих тварин через шкіру, слизові оболонки травного тракту, дихальних і сечостатевих шляхів залишаються і розмножуються у них, викликаючи місцеву, або вогнищеву інфекцію (стрепто-, пневмо-, стафілококи, трихофітони), або ж розносять по всьому організму і викликають генералізовану  інфекцію.  Однак при деяких  інфекційних хворобах патогенну дію на організм у місці проникнення і розмноження збудника (стовбняк, інфекційні ентероксемії) справляють його екзотоксини. Такий стан називають токсикоінфекцією. Проникнення мікробів із первинного вогнища інфекції у кров'яне русло, а потім транспортування кров'ю і лімфою в різні органи та тканини, де вони розмножуються, називають бактеріемією  (туберкульоз, бруцельоз) або вірусемією (чума свиней, псевдочума птиці). У випадках, коли  мікроби  розмножуються у крові і інфекційний процес супроводжується обсіменінням мікробами усього організму,  інфекцію   називають   септицемією   (пастерельоз, бешиха, сибірка та ін.). У деяких випадках мікроби, поширюючись лімфогенним   і  гематогенним  шляхами,  можуть потрапляти у внутрішні органи й розмножуватися у них не дифузно, а окремими вогнищами, утворюючи нагромадження гною. Таке утворення множинних вогнищ (метастазів) називають піємією (мит, пієбактеріоз). Поєднання сепсису і піємії  зумовлює  змішану  форму  інфекції — септикопіємію. Із проникненням в організм тварини збудник інфекції та його токсини порушують рефлекторно - регуляторну функцію центральної нервової системи з наступним розвитком симптомокомплексу     функціональних   порушень,   специфічних для конкретних захворювань. Інфекційні хвороби порівняно з незаразними мають ряд суттєвих відмінностей, а саме: специфічність, контагіозність, стадійність перебігу і формування постінфекційного імунітету. Кожну інфекційну хворобу викликає певний патогенний вид мікроба, а інколи в патогенезі може брати участь декілька видів мікробів.

Здатність інфекційних хвороб до поширення, що зумовлене передачею збудника від хворих тварин здоровим при безпосередньому контакті або за допомогою інфікованих об'єктів зовнішнього середовища, називають контагіозністю (заразністю). Найбільш контагіозними є гостро перебігаючі інфекційні хвороби, які швидко і широко розповсюджуються серед тварин неблагополучного гурту (ящур, віспа овець, грип коней та ін.). Крім того, кожна інфекційна хвороба розвивається стадійно і має в своєму перебігу кілька періодів. Перший — прихований, або інкубаційний, другий — період передвісників, або продромальний, третій — період розвитку хвороби і четвертий — період згасання. Кінцем захворювання може бути видужання, смерть тварини або захворювання набуває тривалого перебігу і переходить у хронічну форму. В інкубаційному періоді ознак хвороби немає.

Інкубаційним періодом називають проміжок часу від моменту проникнення і розмноження збудника в організмі і до виникнення перших ознак захворювання, а при летально перебігаючих інфекціях (туберкульоз, бруцельоз) до появи позитивних імунобіологічних реакцій на алерген. Тривалість інкубаційного періоду при різних захворюваннях може коливатися від кількох годин і днів (ботулізм, ящур, сибірка, грип) до кількох тижнів (бруцельоз, туберкульоз) і місяців (сказ). Знання тривалості інкубаційного періоду в практиці боротьби з інфекційними хворобами має істотне значення, бо, виходячи з тривалості інкубаційного періоду, при багатьох захворюваннях встановлюють строк карантину.

Коливання тривалості інкубаційного періоду навіть при одному тому ж захворюванні залежить від вірулентності та токсигенності збудника та ступеня стійкості організму, який у свою чергу піддається значним коливанням залежно від умов зовнішнього середовища. Деякий вплив на тривалість інкубаційного періоду може мати кількість збудника та місце проникнення його в організм сприятливої до інфекції тварини.

Інкубаційний період поступово змінюється продромальним, або періодом передвісників. Продромальний період короткий (до 1—2 діб) і характеризується появою ряду загальних для більшості захворювань клінічних ознак: підвищення температури тіла, погіршення апетиту та пригнічення. Продромальний період непомітно переходить у період повного розвитку хвороби, коли з'являються типові для захворювання клінічні ознаки. Тривалість його залежить від особливостей тієї чи іншої інфекції й резистентності організму.

Період згасання захворювання має також різну тривалість і здебільшого характеризується поступовим відновленням функціональних розладів окремих органів і систем, зникненням клінічних ознак хвороби. При видужанні тварин організм, як правило, звільняється від мікробів-збудників, проте в деяких випадках вони можуть зберігатися в організмі, інколи тривалий час. Такий стан називають         м і кробоносійством     реконвалесцентами.

При несприятливому кінці перебігу хвороби смерть може настати раптово ( брадзот, сибірка) або ж через тривалий період виснаження тварини. У випадках видужання старий якісний стан організму переходить у нову, вищу якість, що визначається набуттям імунітету.

Інфекційні хвороби можуть перебігати й  блискавично (кілька годин), коли навіть типові ознаки не встигають повністю проявитися, гостро (кілька днів із характерними ознаками), підгостро (до 2—3 тижнів), хронічно (місяці, роки) і безсимптомно (приховано, латентно). Крім того, розрізняють ще типовий і атиповий перебіг хвороби. Останній характеризується звичайно доброякісністю перебігу і неповним розвитком клінічних ознак, характерних для того чи іншого захворювання. Якщо інфекційний процес швидко завершується видужанням тварини, то перебіг хвороби називають  доброякісним.   При зниженні природної резистентності   організму  й   присутності   високовірулентного збудника захворювання нерідко набуває  злоякісного характеру і закінчується летально (ящур у телят і поросят). У практичних умовах важливо звертати увагу на форми прояву інфекційної хвороби залежно від локалізації патологічного  процесу.   Наприклад,   при   сибірці   розрізняють септичну, кишкову, шкірну, карбункульозну, ангінозну і легеневу  форми;  при   колібактеріозі — септичну,  ентеротоксемічну та кишкову. Такий поділ відображає локалізацію і інтенсивність патологічного процесу, його перебіг і тривалість. А це дає можливість правильно діагностувати інфекційні   хвороби,  своєчасно   виявляти  та   ізолювати   хворих тварин, з урахуванням патогенезу проводити раціональні лікувально-профілактичні  заходи  і  способи  оздоровлення неблагополучних стад.

 ВЧЕННЯ ПРО ПРИРОДНУ РЕЗИСТЕНТНІСТЬ, ІМУНОЛОГІЧНУ РЕАКТИВНІСТЬ ТА ІМУНІТЕТ

Визначний вітчизняний імунолог академік П. Ф. Здродовський (1961) писав, що для розуміння умов виникнення розвитку інфекційних захворювань ще недостатньо знати   мікробіологічну   суть   явища,   необхідно   обов'язково 'ясувати ступінь сприйнятливості самого організму, тобто його стійкості проти інфекції. Розрізняють природну  (неспецифічну)   резистентність   і   набуту  стійкість  організму проти інфекції, яка в кожному окремому випадку визначається ступенем його реактивності й характером обміну речовин у зв'язку і залежно від зовнішнього середовища. Під природною   (неспецифічною)   резистентністю  розуміють  відносний  рівень  природженої  стійкості  організму незалежно від його виду проти різних патогенних факторів: механічних, фізичних, хімічних, біологічних, у тому числі до бактерій, вірусів, рикетсій, грибів та їх токсинів. Резистентність може бути властива   всьому   організму   або його окремим системам, тканинам чи органам. Вона пов'язана з .анатомо-фізіологічними та генетичними особливостями організму, з його механічними, гуморальними й клітинними неспецифічними факторами захисту, з запаленням, із нормальними антитілами, а також значно залежить від повноцінної годівлі, утримання, догляду тварин та ін. Названий перелік факторів свідчить про численні механізми неспецифічної резистентності.

Шкіра і слизові оболонки за своєю будовою є бар'єром для більшості збудників. Лише порушення цілісності зовнішніх покривів відкриває ворота мікроорганізмам. Проте вони наділені й іншими факторами захисту.    .

Слизові оболонки. Їх захисними засобами є слиз і миготливий епітелій на слизових оболонках верхніх дихальних шляхах та бронхах, що механічно видаляють бактерії. Лізоцим, інгібан та інші білкові субстрати діють бактерицидно на гемолітичні стрептококи, стафілококи, пневмококи, пастерели і інші бактерії.

Слина також за рахунок лізоциму, інгібину та перекису водню (продукують деякі бактерії) інактивує багатьох умовно патогенних та патогенних збудників.

Носовий секрет за рахунок лізоциму, інгібину та антитіл діє бактерицидно на ряд вірусів і бактерій. Найбільше лізоциму та, можливо, й інших інгібіторів міститься у сльозах.

Шкіра виділяє жирні кислоти, що бактерицидно впливають на ешеріхії, сальмонели, стрептококи.

Шлунковий сік, травні ферменти здатні вбирати збудників бруцельозу, дизентерії, паратифу і стримувати ріст мікобактерій туберкульозу. В дванадцятипалій і порожній кишках лізоцим та ацидофільна мікрофлора не допускають нагромадження і розвитку ряду патогенних бактерій. Нормальна мікрофлора організму тварин є антагоністом по відношенню до багатьох патогенних збудників. Наприклад, білий стафілокок шкіри є антагоністом збудника сибірки; молочнокислі бактерії кишечника і кишкова паличка — антагоністи   сальмонел,   шигел,   холерних   вібріонів; ацидофільні бактерії вагіни подібно до муцинів подавлюють ріст багатьох патогенних бактерій.

Гуморальні фактори крові. Добре відомо, що постійними гуморальними факторами захисту організму від мікробів є   комплемент,   лізоцим,   нормальні   антитіла   та ряд інших білкових інгібіторів. Комплемент,   або   алексин   (грец. аlехо — захищаю), є складовою білковою речовиною сироватки свіжої крові, лабільний до світла, кислот, лугів, нагрівання, розпадається через півгодини при +56 °С. До його складу входять близько восьми компонентів - С1, С2, С3 і т..д., які діють бактерицидно на деякі сапрофіти.   Комплемент  бере  активну участь  у  спеціальних захисних сироваткових реакціях організму: бактеріолітичних, гемолітичних, бактерицидних. Він сприяє фагоцитозу, проте сам є неспецифічним.

Система  пропердину   (лат. pro і perdere — підготовляти,   руйнувати)   складається   із   ß-глобуліну,   іонів магнію   (Mg++)  і третього компонента комплементу  (С3). Ця бактерицидна система—досить сильний механізм природної резистентності організму проти деяких патогенних , мікроорганізмів. Алексин руйнується при 50 °С через 30 хв. Сам пропердін не є бактерицидним, проте в системі з магнієм і комплементом вбиває багатьох бактерій, інактивує деякі віруси, лізує аномальні еритроцити, інактивує один вид  найпростіших.   За  даними  Л.  Пиллемера,  першовідкривача системи пропердину, найбільше його міститься в організмі    щурів  (25—50 од.), менше — морських   свинок (1—2 од.), навіть людини (5—8 од). Можливо, саме тому щурі дуже стійкі, а морські свинки найбільш чутливі до різних патогенних мікробів.

Сироватки крові тварин містять ß-лізини, близькі до глобулінів, руйнуються при 70 °С і інактивують збудників сибірки, стовбняка, газової інфекції та ін. Вони потребують  комплемент.

Із лейкоцитів крові виділені лейкини, що проявляють бактерицидну дію щодо грампозитивних бактерій. Вони руйнуються при 75—80 °С. Крім лейкинів, із полінук-леарів виділена білкова речовина, яка інактивує грамнегативні бактерії. Еритрин виділений із еритроцитів і є бактерицидною речовиною стосовно грампозитивних бактерій.

Лі з о ц и м — термостабільний, руйнується лише при 100 °С, викликає гідроліз клітинних оболонок грампозитивних бактерій і проявляє бактерицидну дію щодо багатьох коків.

Нормальні антитіла, поділяють на антимікробні й антитоксичні. Традиційно їх відносять до гуморальних факторів природної резистентності, проте точно встановлено, що вони започатковані в онтогенезі, специфічні і є в основному макромолекулярними (М) глобулінами.

Ліпіди сироватки крові здатні вбивати збудників хламідіозу, енцефалітів та ін.

Х-лізини сироваток крові здатні розчиняти ряд грамнегативних і грампозитивних мікроорганізмів у період гарячки хворих. Руйнуються вони при 70—100 °С і не потребують введення комплементу. З кров'яних пластинок виділені плакини, бактерицидні проти збудника сибірки.

Бактерицидні властивості мають також екстракти із печінки; селезінки, лімфатичних вузлів, легень, нирок. У нирках, селезінці, вилочковій залозі знаходяться речовини, що мають назву спермину і спермидину. Під впливом фермента сперминоксидази вони здатні вбивати туберкульозні бактерії. Його багато в нирках морських свинок і вони ніколи не уражуються туберкульозом. В нирках кроля цей фермент відсутній і туберкульозний процес у них локалізується досить часто. Цікаво, що знаходячись в органах, сперминоксидаза відсутня в сироватці крові морських свинок, кролів і людини.

З сироватки молока рогатої худоби виділений білок лактенін, який вбиває стрептококів групи А. Із сечі, вмісту кишечника та молочка риб виділений антибіотик екмолін.

Клітинна захисна система. Це насамперед явище фагоцитозу і роль фагоцитів у природному й набутому захисті організму від інфекції. Заслуга в доведенні клітинного захисту організму належить нашому співвітчизнику І. І. Мечникову. Вчений виділив дві групи фагоцитуючих клітин — мікрофаги (нейтрофіли та еозинофіли) і макрофаги. На думку І, І. Мечникова, макрофаги створюють природну резистентність організму.

В 1973 р. спеціалістами ВОЗ запропоновано всі активнчі клітини віднести до системи мононуклеарних фагоцитів (СМФ) замість застарілого поняття система клітин РЕС. До системи мононуклеарних фагоцитів належать: клітини-попередники (кістковий мозок) >промоноцити (кістковий мозок) > моноцити (кров) > макрофаги. До макрофагів відносять: гістіоцити (сполучна тканина), купферовські клітини (печінка), альвеолярні макрофаги (легені), вільні та фіксовані макрофаги (селезінка, лімфатичні вузли), макрофаги кісткового мозку, плевральні і перитонеальні макрофаги (серозні порожнини), остеопласти (кісткова тканина), мікрогліальні клітини (нервова, тканина). Усім цим клітинам .характерні сильний фагоцитоз і піноцитоз, здатність стійко кріпитися до поверхні скла. Живуть макрофаги довго, діляться рідко і за походженням є, як зазначалося, моноцитами.

Розрізняють два види фагоцитозу: імунний   (професіональний)   і   факультативний   (непрофесіональний).   Імунні фагоцити на своїй поверхні мають рецептори для імуноглобулінів і комплементу. Це сприяє прикріпленню часточок, на яких адсорбовані антитіла і комплемент (часточки можуть  прикріплюватися і  без  комплементу).  Факультативні  моноцити та  макрофаги не мають   рецепторів для імуноглобулінів і   комплементу.   Фагоцитарна   активність у них  низька.  Такою  функцією  не професіональних фагоцитів наділені фібробласти, ретикулярні й   ендотеліальні клітини.

При з'ясуванні механізму фагоцитозу І. І. Мечников виділив три стадії фагоцитарного процесу: рух фагоцитів (рухомих) до об'єкта, захоплення його і перетравлення. Вважають, що рух фагоцитів відбувається на поверхні ниток фібрину, волокон тканин, оболонок органів. Це явище одержало назву позитивного хемотаксису. Рухомі форми фагоцитів (особливо нейтрофіли та еозинофіли крові) одержують подразнення дифузійними токами різних речовин від об'єкта фагоцитозу, що й стимулює їх рух. Переміщення фагоцитів залежить від оптимальної температури (35— 40 °С), реакції середовища та іонів деяких металів.

Рух забезпечується постійним зниженням поверхневого натягу стінки фагоцита, яка звернена до об'єкта, а також зворотніми фізико-хімічними змінами їх екто- і ендоплазм за принципом гель ←→ золь. Контакт фагоцита з бактерією або клітиною супроводжується прилипанням їх до стінки фагоцита, потім зануренням у його цитоплазму, змертвінням і переварюванням. Загибель бактерій у фагоцитах відбувається у лізосомах під впливом ферментів (налічується понад 80), здатних гідролізувати білки, вуглеводи, ліпіди,  нуклеїнові  кислоти.  Під їх впливом бактерії перетравлюються, що одержало назву завершеного фагоцитозу. На жаль,  можливий і  незавершений фагоцитоз, коли мікроорганізми  не  інактивуються  і  не  перетравлюються. Більше того, бактерії можуть не тільки зберігатися, а й розмножуватися у фагоцитах. Останні, переміщуючись від вогнища інфекції   (негативний хемотаксис), сприяють поширенню збудників в організмі. Незавершений фагоцитоз  спостерігають при поглинанні збудників туберкульозу, бруцельозу, туляремії і деяких інших вірулентних і токсигенних  бактерій.  Описаний  і третій  варіант  фагоцитованих  мікроорганізмів — їх видалення за межі фагоцита  (стафілококів).

В імунному організмі фагоцитоз бактерій відбувається активніше, чому сприяють антитіла і комплемент. Антитіла опсонизують і склеюють бактерії, посилюють протеоліз антигену. Подібними властивостями наділені імунні глобуліни, проте альбуміни сироватки крові перешкоджають фагоцитозу.

Явище фагоцитозу контролюється нервовою системою. Доведені рефлекторне посилення фагоцитозу і регуляція його за допомогою медіаторів. Так, симпатин і адреналін , посилюють фагоцитоз, а гістамін активізує фагоцитарну  діяльність клітин. Ацетилхолін, що продукується закінченнями парасимпатичної нервової системи, навпаки, пригнічує активність фагоцитів.

Захисна роль лімфатичних вузлів. Відомо, що в лімфатичних вузлах затримуються різні збудники, білки та токсини з великою молекулярною масою. Досить ґрунтовне вивчення цього питання належить В. М. Берману і його учням. Ними встановлено, що лімфатичні вузли, ендотелій судин і ретикулярні клітини нормальних тварин затримують ряд збудників в імунному організмі. Тут вони фагоцитуються, а в випадках запалення гинуть. Лімфатичні вузли фіксують збудників ешеріхіозу, сальмонельозу, стрептококозу, бруцельозу, туберкульозу, і тим самим припиняють проникнення їх в організм. Ця реакція є специфічною, а в імунному організмі вона посилюється інактивуючою дією тут же вироблених антитіл.

Запальний процес. Захисна функція запалення була встановлена багатьма дослідниками, розпочинаючи з робіт І. І. Мечникова, Запалення кваліфікується як стереотипна захисна реакція організму проти різних шкідливих агентів: фізичних, хімічних, біологічних. Якщо ці агенти надзвичайно сильні, або дія їх є тривалою, то запальна реакція може стати надмірною і набути для організму негативного значення. При інфекційних процесах запалення стає особливо благотворним із моменту утворення антитіл та активного фагоцитозу. До цього захисна роль виражена менш чітко, запалення може навіть сприяти розмноженню бактерій. Вважають, що запалення зумовлюють біохімічні фактори, які супроводжують місцеві морфологічні та функціональні зміни, а потім гуморальні й рефлекторні реакції з боку видалених від вогнища систем і органів.  Запальний процес розпочинається з місцевого мікро- і макронекрозу або подразнення тканин. Травмовані тучні клітини, мастоцити або базоцити виділяють гістамін, гепарин, гіалуронову кислоту, а тромбоцити і ентєрохрома-фінові тканини продукують серотонін. Під їх впливом у вогнищі запалення змінюється концентрація водневих іонів і іонів калію, нагромаджується молочна кислота, підвищується концентрація білкових фракцій, з'являються лейкоцити і нерідко еритроцити. Білки в вогнищі запалення розпадаються до поліпептидів, амінокислот та інших продуктів, у результаті чого утворюються біологічно активні речовини: лейкотоксин, ексудин, некрозини, пірексин, лейкопенія, брадикинін, гістони та ін. Лейкоцити при розпаді звільняють лізоцим, фагоцитний, С-реактивний протеїн. Еритроцити виділяють еритрин та інші бактерицидні речовини.

В набряковій рідині, лімфі і сироватці крові знайдений також глобулін — фактор проникнення із властивостями ферменту протеази. Він підвищує проникність стінки капілярів і в багато разів активніший серотоніну. В крові і запальному ексудаті морських свинок знайдено другий протеолітичний фермент із властивостями фібринолізину — плазмін. При проникненні в організм слабовірулентних збудників і при їх незначній кількості запалення може призвести до загибелі бактерій. У центрі запального вогнища, де утворюються і нагромаджуються бактерицидні й бактеріостатичні продукти тканинного розпаду та метаболізму (основні пептиди, лізоцим, фагоцитний, жирні кислоти, вуглекислота), настає затримка розмноження і знешкодження бактерій. Навколо центру запалення, де переважають ексудативні явища, збудники можуть розмножуватися. Проте таке становище існує до моменту утворення антитіл, тобто на початку запалення. Потім антитіла легко проникають в ексудативну зону, знешкоджують бактерії, нейтралізують їх токсини і полегшують фагоцитоз мікро- і макрофагам. Із зникненням джерела запалення ліквідується й саме запалення.

Стійкість організму тварин проти інфекції. Природна стійкість (резистентність) організму проти тієї чи іншої інфекції є спадковою видовою ознакою, набутою у процесі еволюції й характерною окремим видам тварин. Так, велика рогата худоба несприйнятлива до сапу, а коні — до чуми рогатої худоби. Відомо, що септичні процеси, що викликаються гноєтворними мікроорганізмами, у великої рогатої худоби і свиней перебігають доброякісніше порівняно з кіньми.

Природна резистентність визначається особливостями обміну речовин у різних видів тварин, наявність яких не створює Сприятливих умов для життєдіяльності деяких збудників інфекції. Проте природна видова стійкість неабсолютна. Змінюючи природні умови зовнішнього середовища за допомогою зниження температури, вдається заразити сибіркою курей. Аналогічні результати можна одержати і в досліді з токсином стовбняка у жаби. Остання стає чутливою до нього, будучи вміщена в термостат із високою температурою.

Набута стійкість не є спадковою і розвивається протягом життя тварини за рахунок природного зараження і перехворювання або її створюють штучно шляхом щеплень. У першому випадку розвивається природний, а в другому — штучний імунітет. Подібна стійкість також відносна і може бути порушена при введенні в організм тварини великих доз вірулентного збудника або при несприятливих змінах умов зовнішнього середовища.

Показники природної резистентності тварин можуть бути різними і залежати від внутрішніх причин (порода, спадковість, вік, стать тварин) і зовнішніх (годівля, утримання, клімат, особливості експлуатації, коливання температури та ін.). Наприклад, порода алжирських овець більш стійка проти сибірки, а коні монгольської породи відносно стійкі проти сапу. Вік тварини також позначається на ступені стійкості проти захворювання. Так, молоді нестатевозрілі тварини стійкіші проти бруцельозу порівняно з дорослими й проявляють підвищену сприйнятливість до інфекційних ентероколітів та пневмоній, що викликаються умовно патогенними бактеріями, які живуть у кишечнику і дихальних шляхах тварин. Вік тварини може позначатися і на тяжкості перебігу інфекції. Відомо, що летальність від хвороби Ауєскі у поросят-сисунів може досягнути 80—90 %, тоді як у дорослих свиней здебільшого закінчується видужанням.

Стійкість тварин різної статі проти захворювання зумовлюється анатомо-морфологічною будовою й особливостями обміну. Епізоотологічні спостереження свідчать, що свині в період поросності стійкі проти чуми. Характерне також масове поширення сальмонельозноїінфекції серед самок при паратифозному аборті у коней і овець.

Із зовнішніх причин особливо різко позначаються на природній резистентності тварин проти інфекції умови утримання і недостатня або неповноцінна годівля. Наприклад, нестача в кормовому раціоні повноцінного білка з набором амінокислот (метіонін, цистин, лізин та ін.), а також відсутність необхідної кількості мікроелементів та вітамінів завжди негативно позначаються на стійкості організму проти інфекції.

Порушення мінерального обміну на основі тривалого згодовування великій рогатій худобі кислих кормів при відсутності в раціоні сіна і концкормів негативно позначається на стійкості організму проти туберкульозу, паратуберкульозу. Згодовування тваринам концкормів при нестачі в раціонах соковитих і об'ємистих кормів також негативно впливає на їх резистентність.

Тривале стійлове утримання у вогких, темних, без достатньої вентиляції приміщеннях, відсутність моціону, різкі коливання температури при цілорічному пасовищному утриманні та недостатній годівлі знижують природну стійкість організму і створюють сприятливі умови для розвитку таких захворювань, як пастерельоз, стригучий лишай, мит, контагіозна плевропневмонія коней та ін. На природній резистентності організму також негативно позначаються тривалі перегони і транспортування тварин, які можуть призводити до загострення латентної інфекції і розвитку клінічно вираженого захворювання.

До причин зниження стійкості організму тварин, особливо молодняка, слід віднести й інтенсивну інвазію, міграцію личинок паразитів із порушенням цілісності, слизових оболонок та капілярів. Слід зазначити також зниження стійкості у тварин, яких завозять в інші кліматичні зони, в період їх акліматизації. Нерідко спостерігалися випадки захворювання на некробактеріоз у сименталів, завезених у гірські райони, герефордів, привезених з Аргентини і поставлених в умови тривалого стійлового утримання.

Імунологічна реактивність і імунітет. Під імунологічною реактивністю слід розуміти здатність організму проявляти захисну імунологічну функцію по відношенню до збудників інфекційних хвороб і забезпечувати специфічну відповідь на антигенну дію. Вчення про імунологічну реактивність тваринного організму склалося на основі чисельних робіт І. І. Мечникова, І. П. Павлова, П. Ф. Здродовського,  Я. Є. Колякова та інших, які дали визначення складного процесу взаємодії між мікро- і макроорганізмами з урахуванням дії навколишнього середовища. Поняття про реактивність цілісного організму значно розширилося, особливо з працями Г. Сельє про генералізований загальний синдром адаптації.

Поняття про імунологічну реактивність організму тісно пов'язане з поняттям імунітет. Якщо резистентність визначає природну стійкість організму проти захворювань, то імунітет (лат. immunitas — звільнення від чого-небудь) — несприйнятливість організму до дії хвороботворних агентів, продуктів їх життєдіяльності, а також чужорідних речовин. У широкому розумінні імунітет — це система захисних реакцій організму проти факторів зовнішнього середовища (у тому числі й мікробних), що порушують функціональну цілісність організму.

Вчення про імунітет виникло в результаті спостережень за епізоотіями і епідеміями. По мірі нагромадження знань про імунітет виникали нові шляхи і напрями досліджень, пов'язаних в основному з вивченням факторів і механізмів імунітету. Початок цьому поклав І. І. Мечников, який вперше пояснив імунітет захисною дією фагоцитів і створив фагоцитарну теорію імунітету (1887). Пізніше (1901) П.Ерліх сформував його гуморальну теорію. Завдяки класичним працям І. П. Павлова (1938), Г. Сельє (1942), Ф. Бернета (1959), П. Ф. Здродовського (1961), Р. В. Петрова (1976) та інших замість розрізнених понять про окремі фактори імунітету було сформульовано вчення про імунореактивність цілісного організму, про підпорядкування імунологічних явищ основним закономірностям за-гальнофізіологічного порядку.

У генетичному аспекті імунітет розглядають як здатність організму відрізняти чужорідний матеріал (чужий білок) від «свого», що життєво важливо. Надходження у внутрішнє середовище організму речовин з ознаками чужорідної інформації (макромолекул білків, полісахаридів) загрожує порушенням структурного та хімічного його складу. Проте кількісна й якісна стабільність внутрішнього середовища, що зветься гомеостазом, забезпечується процесами саморегулювання в усіх живих системах. Імунітет  одним із проявів гомеостазу і тому характерний всьому : людині, тварині, рослині й навіть бактеріям.

У створенні імунітету бере участь весь організм як цілісна система, усі захисні механізми якого взаємно пов'язані в цих функціях. Поряд із факторами специфічного захисту діють  численні  неспецифічні  фактори   (шкірні  й  слизові  бар'єри,  бактерицидність секретів,  лізоцим,  комплемент та інші захисні засоби).

При надходженні в організм чужорідних антигенів першими вступають у захист неспецифічні фактори. Збудника інфекції захвачують макрофаги й обробляють своїми неспецифічними ферментами. Підготовлений на першому етапі антиген передається із макрофагів в імунокомпетентні клітини (лімфоцити), які після серії мітозів можуть перетворюватися в антитілопродукуючі (плазматичні) клітини. Таким чином, функція вироблення антитіл є прямим продовженням і розвитком фагоцитозу. В цьому процесі знаходять своє відображення єдність і протиріччя механізмів специфічної і неспецифічної імунореактивності. З одного боку, спочатку відбувається неспецифічна підготовка антигену для специфічної стимуляції імунної системи, з другого — можлива активізація синтезованими антитілами (опсонінами) важливого фактора неспецифічної резистентності — фагоцитозу. Вважається визнаним, що «стереотипні» фактори захисту організму від різних екзогенних патогенів є первинним у філогенезі, характеризуються більш раннім дозріванням в онтогенезі і становлять суть перших фаз імунної відповіді, необхідних для повноцінного специфічного імуногенезу.

У відповідь на проникнення в організм збудника виникає набутий імунітет гуморального (утворення антитіл) або клітинного (утворення специфічно реагуючих лімфоцитів) типу. Проти інфекційних хвороб створюється протиінфекційний імунітет. Останній спостерігається у тому випадку, якщо індукуючі імунітет антигени представлені живими мікробами (бактерії, віруси, протозоа) або їх вакцинними формами (атенуйовані чи вбиті, інактивовані мікроорганізми,  токсоїди).

Види імунітету та їх взаємозв'язок.

Залежно від походження розрізняють спадковий (вроджений, видовий, природний) і набутий імунітети, а за спрямованістю дії (механізму) - антибактеріальний, антитоксичний та антивірусний. 

Спадковим імунітетом називають таку несприйнятливість, яка генетично характерна тваринам даного виду і передається за спадковістю. Прикладом такого імунітету є _ несприйнятливість одного виду тварин до патогенних мікробів, які викликають захворювання у другого виду (коні не хворіють ящуром, велика рогата худоба — сапом). Спадковий імунітет хоч і є найбільш удосконаленою і стійкою формою несприйнятливості, проте і він не абсолютний.  Вплив зовнішніх факторів на організм тварини (переохолодження, перегрівання, голодування, токсикоз та ін.) можуть порушити і цей імунітет. Наприклад, птиця стає сприйнятливою до збудника сибірки, якщо їй ввести велику дозу алкоголю. Вважалось, що до сапрофітних мікробів у всіх видів тварин є абсолютний спадковий імунітет. Проте при введенні в організм тварини сапрофітів у великих дозах можна викликати патологічні процеси. Так, у свиней і птиці при ін'єкції кислотостійких сапрофітів розвивається захворювання .подібне до туберкульозу, з утворенням туберкулоподібних горбиків із казеозним розпадом.

Механізми і фактори спадкового імунітету вивчені ще недостатньо. Проте відомо, що вони неспецифічні і проявляються однотипно на будь-який вид мікроба, що проник в організм. Доведено безсумнівно значення у спадковості генотипу і природної резистентності організму. Наприклад, встановлено, що генетично чиста лінія мишей (РРчі) має 100 %-ну резистентність проти вірусу жовтої гарячки, а друга лінія з іншим генотипом — у 100 % випадків сприйнятлива до того ж збудника.

Набутим імунітетом називають таку несприйнятливість до захворювання, яка формується в процесі індивідуального розвитку -організму протягом його життя. Суттєвою особливістю набутого імунітету є специфічна дія захисних факторів проти збудника інфекції. Наприклад, сироватка свині після перехворювання бешихою затримує розвиток і ріст лише еризипельозного мікроба.

Набутий імунітет може бути результатом перенесеного захворювання і тоді він називається природно набутим, або постінфекційним. Якщо в організм систематично потрапляє збудник у дозі, меншій тієї, яка може викликати клінічне захворювання, то відбувається непомітна імунізація по типу імунізуючої субінфекції. Наприклад, велика рогата худоба старше чотирьох років з цієї причини не захворює на емфізематозний карбункул у неблагополучній місцевості. Якщо імунітет виникає після введення в організм живих чи вбитих мікробів (вакцин), то його називають штучно набутим, або поствакцинальним. Постінфекційний імунітет зберігається тривалий час (інколи пожиттєво), тоді як поствакцинальний зберігається порівняно короткий час. Наприклад, при чумі свиней — рік, бешисі — 6 міс.

Розрізняють активно і пасивно набутий імунітет. Активно набутим імунітетом називають несприйнятливість, яка виникає після перенесеного захворювання або після штучного введення в організм речовин антигенної природи. В зв'язку з цим імунітет буває постінфекційним і поствакцинальним. В обох випадках в організмі утворюються  антитіла  проти  збудника  або його  продуктів метаболізму, а також виникають і диференціюються імунокомпетентні клітини Т- і В-лімфоцити. Активний імунітет може бути напруженим і тривалим, інколи на все життя   (мит коней, чума собак, віспа людини та ін.). Проте перехворювання  далеко   не  завжди  забезпечує тривалу несприйнятливість.  Імунітет може вироблятися не тільки після чітко вираженого,  а й після атипового, стертого і легкого перебігу хвороби. Врешті, в період епізоотії і епідемії певні групи тварин і людей стають імунними в результаті приховано  перебігаючої  інфекції   (чума  свиней, перипневмонія великої рогатої худоби, тощо). Незалежно від перебігу і завершення інфекційної хвороби механізми імуногенезу і патогенезу тісно взаємопов'язані.

Якщо в організмі зберігається збудник інфекції, то утворюється інфекційний, або нестерильний імунітет, а якщо збудник знешкоджується, то неінфекційний, стерильний імунітет. При інфекційному (несте-рильному) імунітеті зі зникненням збудника інфекції із організму припиняється стан імунітету. Така стійкість до повторного зараження відмічена при ряді інфекцій і інвазій: туберкульоз, бруцельоз, інфекційна анемія коней, нуталіоз та ін.

Стерильний імунітет являє собою несприйнятливість організму до захворювання при повному зникненні збудника. Проте слід знати, що не завжди із зникненням клінічного прояву хвороби зникає і збудник інфекції. Частіше він ще певний час перебуває в організмі.

Становлення активного імунітету можливе не тільки під впливом збудників, а й їх антигенних компонентів, що проникають у кров. В. І. Йофе (1968) описав наявність в крові стрептококового антигену при скарлатині, ревматизмі; бруцельозного — при бруцельозі у людей.

Активний імунітет прийнято також класифікувати за характером дії захисних механізмів організму на мікроби, або їх продукти. Розрізняють антибактеріальний і антивірусний імунітет, при яких відбувається знезараження патогенної дії мікроба (бактерії, віруси, мікоплазми, рикетсії, патогенні гриби), а також антитоксин н и й, коли бактерії залишаються в організмі, проте  настає ефективна нейтралізація вироблюваних ними токсинів. Антитоксичний імунітет найбільш чітко виражений при стовбняку, дифтерії, ботулізмі.

Антибактеріальний імунітет спрямований на захист організму від патогенної бактерії, запобігає поширенню і розмноженню у ньому збудника. При даному імунітеті взаємодіють фактори неспецифічної резистентності, а також специфічні, гуморальні та клітинні. Неспецифічні механізми за типом своєї дії на певні види патогенних бактерій досить сильні. Наприклад, комплемент і лізоцим. Антитіла і клітинні механізми захисту після контакту з патогеном являються лише через певний латентний період.

При бактеріальних інфекціях ряд дослідників виділяють три стадії імунологічної реактивності організму: перша — неспецифічна, спрямована не на антиген бактерії, а на саму бактеріальну клітину (шкірні, слизові бар'єри, фагоцитоз, запальна реакція і ін.); друга — специфічна, яка забезпечує гуморальний і клітинний захист (утворення Т-і В-системи лімфоцитів, а також імуноглобулінів відповідних класів); третя визначається феноменами підвищеної чутливості, що забезпечує появу в організмі специфічних антитіл. Останнє свідчить про повну імунологічну перебудову організму і в більшості випадків про формування стійкого імунітету.

Своєрідність протибактеріального імунітету перш за все пов'язана з тим, що патогенні бактерії, на відміну від вірусів і рикетсій, у переважній більшості є позаклітинними паразитами. Клітинна стінка у багатьох із них має ряд активних токсичних субстанцій (полісахариди, капсули пневмокока, М-протеїн стрептокока, О-антигени сальмонел та ін.) і нетоксичних компонентів (капсульна субстанція антракса, гіалуронова кислота стрептокока групи А та ін.), які подавляють захисні механізми організму. До того ж серед бактеріальних інфекцій є немало пов'язаних з тривалою персистенцією мікроба-збудника при відсутності достатньо чітких імунологічних критеріїв його присутності (правець, бешиха свиней, бруцельоз та ін.).

Таким чином, антибактеріальним називають імунітет, при якому захисні реакції організму діють безпосередньо на мікроб, вбиваючи або затримуючи його розмноження. При антитоксичному імунітеті захисна дія спрямована на знезараження токсичних продуктів мікроба. Антивірусний імунітет і його особливості тісно пов'язані з тим, що віруси як внутріклітинні Парікигпі репродукуються в цитоплазмі і ядрі ураженої клітини і, як правило, стійкі проти фагоцитозу. Подібна стійкість виробилася у процесі еволюції як здатність не тільки переборювати різиосторонній вплив клітинного метаболізму, але й знаходити в клітині необхідні й достатні умови для подальшого розвитку. Поряд із цим фагоцитарні механізми захисту, незважаючи на відсутність прояву класичного фагоцитозу, при вірусних інфекціях відіграють важливу роль. Вони реалізуються не шляхом безпосереднього фагоцитозу віріонів, а інфікованих ними чутливих клітин, еритроцитів, тромбоцитів тощо. Проте сам механізм і загальні закономірності імунітету при вірусних хворобах за своєю біологічною суттю не відрізняються від захисних функцій при бактеріальних хворобах. При потраплянні  в  організм  вірус порушує гомеостаз,  викликає відповідну  реакцію   імунної  системи , (Т-   і   В-лімфоцити, плазматичні  клітини,   макрофаги та  ін.),  спрямовану  на нейтралізацію і виведення із організму чужорідного агента. При спадковому   (видовому)   противірусному імунітеті несприйнятливість зумовлюється відсутністю у клітин рецепторів, необхідних для адсорбції вірусів, а тому вірус не проникає в клітину. Несприйнятливість до вірусів зумовлюється рядом неспецифічних факторів, так званих інгібіторів, які блокують процес адсорбції вірусів на клітині і навіть здатні руйнувати його. До них належать полісахариди, ліпіди, А- і В-інгібітори, котрих знаходять у різних органах і тканинах, секретах та екскретах. За механізмом дії вони схожі з дією антитіл.

Температурний фактор, а також здатність організму виділяти віруси з сечовиною — важливі механізми противірусного імунітету.

Суттєве значення в противірусному імунітеті має феномен інтерференції вірусів, коли один вірус придушує репродукцію другого (блокування між вірусами герпесу і віспи). При змішаному зараженні один вірус блокує у клітині розвиток другого і тим самим оберігає тварину від тяжкого захворювання. Проте інтерферують між собою певні віруси (віруси грипу і енцефаломієліту коней, віруси вісповакцини та ящура). Інтерференція залежить від кількісних співвідношень вірусів, часу їх введення. Вона може бути відтворена не лише живими, а й убитими вірусами. При інтерференції вірусів порушується метаболізм клітин. Один вірус суттєвим чином змінює процеси синтезу нуклеїнових кислот і позбавляє другий вірус відповідних умов для його репродукції.

При вивченні феномену інтерференції Айзек і Линдеман (1957) відкрили досить сильний фактор захисту сприйнятливих клітин — білок з низькою щільністю, названий Інтерфероном. Проте віруси можуть викликати й зворотне явище — феномен екзальтації (стимуляції) їх репродукції і тим самим посилювати свою вірулентність. У відповідь на вірусну інфекцію або ж імунізацію вірусними вакцинами імунна система організму відповідає Виробленням- антитіл, яким характерна специфічність до |іі;ших вірусних компонентів і належать вони до різних класів імуноглобулінів. Розрізняють п'ять класів імуно-глобулінів: IgG, IgM, IgA, IgD i IgE. З ними пов'язані гуморальні й секреторні антитіла, основна функція яких по-лягає у специфічному зв'язку з антигеном. Проте віруснейтралізуючі, комплементзв'язуючі, антигемаглютиніни та  інші види антитіл в організмі діють на вірус лише поза клітиною і не впливають на нього, коли він у клітині. Надзвичайно велике значення антитіл у діагностиці вірусних хвороб.

В противовірусному імунітеті велику роль, відіграють ті антитіла, які здатні нейтралізувати вірус і тим самим сприяти його фагоцитозу. В інших випадках при проникненні вірусу в фагоцитуючу клітину він не гине. Саме тому по відношенні до вірусів фагоцитоз менш ефективний, ніж до бактерій. На вірусні антигени мікрофагальна реакція, як правило, не розвивається, а макрофагальна слабо виражена. В розвитку імунітету значне місце належить гено- і фенотиповій реактивності клітин, а також імунологічно трансформованій чутливості їх до повторної антигенної дії.

Зазначене вище свідчить, що захисні функції організму при вірусних хворобах досить різнбманітні. Для кожної вірусної хвороби є своя специфіка і характерні особливості з проявом тих чи інших факторів захисту.

Пасивним, або сироватковим імунітетом називають таку несприйнятливість організму до захворювання, яка виникає після введення у сприйнятливий організм готових захисних факторів — антитіл. Специфічні антибактеріальні, антитоксичні чи антивірусні сироватки готують на біофабриках гіперімунізацією відібраних для цього тварин-продуцентів. Пасивний імунітет при окремих інфекціях можна створювати і за допомогою сироваток крові тварин-реконвалесцентів, що перенесли цю інфекцію (ящур, парагрип -3 телят).

Пасивний імунітет може бути і природно набутим, коли новонароджений молодняк одержує антитіла з молозивом матері. Це так званий колостральний або лактоген-ний імунітет. У птиці пасивні антитіла в організм курчат надходять із жовтком яєць. Пасивний материнський імунітет відіграє провідну роль у захисті новонароджених від інфекційних захворювань.

Пасивно набутий імунітет, на відміну від активного, виникає зразу ж після введення сироватки чи гамма-глобуліну, проте зберігається недовго — в середньому 15— 20 днів. Материнський імунітет більш продовжений — у середньому 30 днів.

На всі органи й тканини в однаковій мірі чутливі до дії різних видів патогенних мікробів і по-різному беруть участь у формуванні імунітету. Доведено, що поряд із загальним імунітетом, який пов'язаний із захисною системою усього організму, існує відносно автономний — місцевий імунітет, або несприйнятливість окремих органів і тканин. За даними О. М. Безредка, такий імунітет формується без участі сироваткових антитіл. Так, в імунітеті слизових оболонок велике значення мають секреторні антитіла, особливо імуноглобуліни класу А.

 Наведені види імунітету за своєю природою, походженням і механізмом дії хоч і є автономними, самостійними, проте за біологічною суттю вони єдині й взаємодіють між собою. Наприклад,- антибактеріальний і антитоксичний, гуморальний і клінічний. Це витікає із біологічної природи цього явища, спрямованого на підтримання постійності внутрішнього середовища тваринного організму і її відновлення на випадок порушень при потраплянні в організм збудників інфекцій чи антигенів.

Антигени і їх імуногенність. Імунний стан організму в значній мірі залежить від антигенних властивостей збудника інфекції.

Антигенами (від грецьк. anti — проти, genes — рід) називають чужорідні для організму складні органічні речовини (білки, нуклеопротеїди, полісахариди і ін.), які при введенні в організм викликають утворення антитіл і зміну імунологічної реактивності.

Антигенами є не тільки інфекційні агенти, продукти їх життєдіяльності, вакцини, а й просто чужорідні для даного організму речовини  (білок яйця, сироватка крові і т. п.). У функціональному відношенні антигени мають дві властивості: антигенність, тобто здатність індукувати антитіла, і можливість вступати з останніми в специфічні взаємозв'язки, що проявляється у вигляді реакцій імунітету. Антигени, яким характерні ці функції, називають   повноцінним и.  Інші ж антигени можуть мати лише одну із цих функцій. Вони самостійно не стимулюють утворення антитіл, а здатні проявити подібну дію лише при введенні їх в організм у комплексі з іншими компонентами. Так, ліпіди не утворюють антитіл, проте в суміші з білком здатні індукувати утворення антитіл. Такі антигени називають неповноцінними, або гаптенами.

Напівгаптени — це прості хімічні речовини   (йод, бром), здатні специфічно змінювати антиген (білок) і відповідно специфічно реагувати з даним антигенним комплексом.

Антигенні властивості різних сполук визначаються: гетерогенністю, або чужорідністю, речовин для організму даного виду (чим дальше стоять організми в еволюційному ряді, тим взаємно вираженіші антигенні властивості їх тканин); макромолекулярністю — величина молекул і відносна молекулярна маса речовини повинні бути не нижче 10000 (чим вона крупніша, тим вища її антигенність); колоїдним станом і розчинністю — антигени повинні мати колоїдний стан або бути розчинними (кристалічні, денатуровані нерозчинні речовини не є антигенами).

Ні один із перерахованих факторів не є абсолютно необхідним для утворення антитіл, хоч кожний із них посилює  антигенність введеної  речовини. Абсолютно необхідною умовою  прояву  антигенності до  введених  речовин  є імунореактивність  тваринного  організму,  тобто  реципієнта. Саме тому в імунології введено поняття імуноген о с т і,   яке нерідко вживають  як синонім  антигенності. Проте між ними  є суттєві  відмінності. Антигенність—це властивість самої речовини, яку вводять в організм, тоді як імуногенність залежить також від імунореактивності організму, якому вводять антиген. В нереактивному організмі антигенна сполука не проявляє імуногенності. Таким чином, імуногенність — це інтегрована функція антигену, що вводять; індукувати  синтез  антитіл  в  організмі  залежно від його імунореактивності, що слід ураховувати при проведенні щеплень тварин та епізоотологічних дослідженнях.

 Алергія і анафілаксія. Нерідко на попереднє введення антигену  (сироватка крові, бактерії і ін.)  спостерігається не імунізація організму, а навпаки, настає його специфічна сенсибілізація, що при повторному введенні препарату викликає різке підвищення чутливості організму, тобто розвиток алергії: Термін  алергія   (від грецького allos — другий, ergen — дія) був запропонований Пірке (1906) на ос-' нові  вивчення  патологічної  реакції  людини  на  повторне - введення чужорідної імунної сироватки. Нині відомо багато     алергічних   реакцій   на   повторне введення антигену (алергену), які тяжко перебігають і нерідко з летальним кіпцем. Висока специфічність алергічних реакцій, утворення імунних комплексів аитиген-антитіло, явище клітинного імунітету при деяких формах алергії схожі і в більшості ідентичні   імунологічним   процесам   специфічної   захисної функції при підвищенні стійкості проти збудників інфекції або чужорідних речовин. Розрізняють дві групи алергічних реакцій: гіперчутливість    негайного    і   сповільненого   типів (скорочено ГНТ і ГСТ). Реакція негайного типу виникає після повторного введення антигену в сенсибілізований організм через декілька хвилин   (до 20—30), а гіперчутливість сповільненого, типу проявляється після декількох годин, інколи і днів. Обидва типи алергії різняться не тільки швидкістю клінічного проявлення, а й механізмами їх генезу. Для ГНТ характерні: знаходження у сенсибілізованому організмі циркулюючих в крові антитіл, можливість пасивної передачі цього стану нормальному організму за допомогою сироватки, розвиток цих реакцій тільки в тканинах,  багатих   кровоносними   судинами.  Вважають,  що ГНТ зумовлена антитілами і в основі її генезу лежить реакція алерген-антитіло.

ГСТ характеризується відсутністю циркулюючих в крові   антитіл,   неможливістю   перенесення   цього    стану   за допомогою сироватки, можливістю пасивної передачі чутливості нормальному організму за допомогою сенсибілізованих лімфоцитів або одержаних із них факторів перенесення  (лімфокини). Таким чином, ГСТ, що визначають постановкою шкірних проб з відповідним антигеном  (алергеном), пов'язана з механізмами клітинного імунітету. Для виникнення ГСТ, як показує широкий досвід алергічної діагностики  багатьох  хронічних  інфекційних  хвороб,  необхідний тривалий контакт організму з антигеном інфекційного агента. Визнано, що ГСТ більш чутлива і специфічна, ніж реакція негайного типу. До алергічних реакцій гіпер-чутливості негайного типу відносять анафілаксію, сироваткову хворобу, феномен Артюса, різні атипічні захворювання людини  (сінна гарячка, астма, кропивниця, харчові та медикаментозні алергії, алергічні дерматити та ін.). Найбільш виразно і важко перебігає анафілаксія  (ана — проти,  філаксія — захист),  що визначає стан  підвищеної, чутливості сенсибілізованої тварини до повторного парентерального введення чужорідного білка (Ріше, 1898). Найбільш чітким проявом анафілаксії є  анафілактичний шок   з ознаками  різкого дихання, розладу серцевої діяльності, зниження кров'яного тиску та температури тіла, різкого неспокою, частої дефекації і сечовиділення. У чутливих тварин анафілактичний шок часто закінчується смертельно. Так, серед великої рогатої худоби смертельні випадки спостерігали після реін'єкції протисибіркової сироватки  коней.  Шляхом   реін'єкції  малеїну у вену вдавалось викликати    анафілактичний    шок    у    коней-малеїнщиків (Коляков Я. б., Рожнов М В.). Описана масова анафілактична реакція серед свиней на повторне введення протибешихової сироватки коней. Через 10—15 хв після ін'єкції у свиней з'явилася кропивниця, м'язове скорочення, пінисті витікання із ротової порожнини, різке прискорення дихання.

Феномен анафілаксії відрізняється вираженою специфічністю, що досягається введенням повноцінного антигену , (анафілактогену). Поряд із цим анафілактичний стан можна викликати штучно введенням тваринам сироватки сенсибілізованого організму, тобто пасивно передавати антитіла класу Є.

Після перенесеного шоку у тварин настає десенсибілізація. Такий стан називають антианафілаксі є ю.  О. М. Безредка встановив, що коли за ½ —1 год до ін'єкції повної дози антигену тварині ввести несмертельну його дозу, то можна запобігти виникненню у сенсибілізованому організмі анафілактичного шоку. Відкриття О. М. Безредка має велике практичне значення при використанні в практиці генерогенних імуносироваток.

Поряд із загальною анафілактичною реакцією (системна анафілаксія), можливий прояв і місцевої   анафілакс і ї  (гіпермія, набряк). Це явище пов'язане з тим, що введений в шкіру антиген викликає швидке підвищення проникності шкірних капілярів у результаті з'єднання антигену з фіксованими на ендотелії судин шкіри антитілами, а також і з циркулюючими в кровообігу. Цей ефект відомий як феномен Шульца-Дейля.

Місцева анафілаксія розвивається після не менше дворазового підшкірного чи внутрішньошкірного введення антигену у вигляді місцевої запальної реакції, яка може бути настільки сильною, що призводить до некрозу тканин (феномен Артюса). Вперше М. Артюс (1903) відмітив, що при багаторазовій підшкірній ін'єкції сироватки коней у кролів, починаючи з 4-го її введення, у місці введення зростає ущільненість і геморагічність інфільтратів з подальшою не-кротизацією запального вогнища. Реакція Артюса тим сильніше проявляється клінічно, чим вищий рівень анафілактичних антитіл циркулює в крові. Часто названий феномен спостерігають у сироватковому виробництві при гіперімунізації тварин-продуцентів у відповідь на внутрішньоклітинну і підшкірну реінокуляцію чергової дози антигену.

В основі феномена Артюса лежить сенсибілізація усього організму, а запальний процес обмежується місцем прояву імунного комплексу (антиген-антитіло), який особливо чітко проявляється у формі васкулітів, утворення внутрішньо-судинних тромбів, інфільтратів. За патогенезом реакції до феномена Артюса близько знаходиться сироваткова хвороба тварин, що розвивається через 8—12 днів після введення великої дози сироватки. У патогенезі цієї хвороби певну роль відіграє біологічно активна речовина, названа а н а-філатоксином. Останній утворюється у крові організму після зв'язування комплементу з комплексом антиген-антитіло. За Гербертом, анафілатоксин руйнує тучні клітини і викликає ряд ознак токсинемії при сироватковій, хворобі як анафілактичному явищі.

Реакції гіперчутливості сповільненого типу (ГСТ) відрізняються від реакцій негайного типу тим, що у сенсибілізованого організму імунна відповідь на, допустиму дозу антигену настає повільно, через декілька годин або днів. На відміну від ГНТ, ГСТ є реакціями клітинного порядку і можуть бути перенесені інтактному організму Т-лімфоцитами від сенсибілізованої тварини. ГСТ розглядають як проявлення клітинного імунітету . Сповільненість реакції пояснюють тим, що для нагромадження лімфоцитів у зоні дії антигену необхідний більш тривалий період порівняно з циркулюючими сироватковими білками — антитілами, що визначають ефект при ГНТ.

Найбільше вивчені алергічні реакції ГСТ при діагностиці ряду інфекційних хвороб методом шкірних проб із специфічними антигенами (алергенами). Класичним прикладом цього типу реакцій визнана туберкулінова проба, запропонована вперше Р. Кохом (1890). До реакцій туберкулінового типу відносять аналогічні проявлення ГСТ при сапі, бруцельозі, туляремії, антрак'сі, стафілококозах, віспі, токсоплазмозі, бластимікозі, лейшманіозі, ехінококозі та інших хворобах. Ці реакції здійснюють введенням антигену (алергену) внутрїшньошкірно або підшкірно. Спеціальні діагностичні препарати виготовляють із убитих мікроорганізмів — фільтратів бульйонних культур, очищених білків-антигенів (туберкулін, малеїн, бруцелізат та ін.).

При внутрішньошкірному введенні алергену у тварин розвивається обмежений запальний набряк. Очну пробу здійснюють при діагностиці сапу у коней, туберкульозу у великої рогатої худоби внесенням алергену в кон'юнкти-вальний мішок. Штучно викликаний кон'юнктивіт характеризується гіперемією кон'юнктиви, її набряканням і виді-. ленням слизово-гнійного секрету у вигляді шнурка.

Практика засвідчила, що для діагностики туберкульозу великої рогатої худоби, свиней і курей найбільш чутливою є внутрішньошкірна проба. В діагностиці сапу, незважаючи на високу чутливість підшкірної, внутрішньошкірної і інтерпальпебральної проб, із урахуванням їх трудомісткості для масових досліджень коней прийнята очна проба (офтальмореакція). Позашкірне введення алергенів, особливо внутрішньовенне, призводить до тяжких наслідків. Нерідко
у коней-малеїнщиків наставала загибель від анафілактичного шоку. Р. Кох відмічав високу чутливість ураженого туберкульозом організму до туберкуліну. Туберкулін нешкідливий для здорових морських свинок та інших тварин, проте хворі туберкульозом при внутрішньочеревному введенні туберкуліну гинули через кілька годин. На розтині спостерігали геморагічне  запалення  в  усіх туберкульозних  вогнищах.

Запальні місця навколо сапних горбиків знаходили у вбитих після малеїнізації сапних коней. Таким чином, із місцевими запальними процесами доводиться рахуватися при шкірній аплікації алергенів, при позашкірному застосуванні їх проявляються загальні й системні реакції сповільненої підвищеної чутливості, що супроводжується вогнищевими ураженнями.

Алергічні реакції називають специфічними, якщо вони викликаються тими ж збудниками інфекції (антигенами та речовинами), якими був сенсибілізований організм тварини. Якщо ж сенсибілізація одним антигеном робить організм чутливим до другого антигену, то таку реакцію називають неспецифічною алергією. Остання нерідко виникає до близькоспоріднених в антигенному відношенні збудників інфекції. Наприклад, тварини, які сенсибілізовані кислотостійкими сапрофітними бактеріями, реагують на бичачий туберкулін, а хвора велика рогата худоба паратуберкульозом — на пташиний туберкулін. Такий вид неспецифічної сенсибілізації називають паралергією. Можливі специфічні алергічні реакції й іншого походження: при аутоалергізації організму продуктами розпаду тканин; неправильному підборі доз вакцини та виборі (інтервалів між введеннями біопрепаратів; розвитку специфічного патологічного стану при деяких хворобах (лейкоз, актиномікоз, ехінококоз, диктіокаульоз та ін); порушеннях білкового, вітамінного й мінерального обмінів. Ці реакції називають псевдоалергічними.

Стан неспецифічної алергії використовують при постановці діагнозу на паратуберкульоз. При інших інфекційних хворобах, при яких рекомендована алергічна діагностика (туберкульоз, сап, бруцельоз, інфекційний епідидиміт баранів), пара- і гетероалергічні реакції можуть створювати псині труднощі при постановці діагнозу.

Таким чином, імунологія у ветеринарній медицині має не тільки теоритичні а й практичні аспекти. В епізоотології реакції імунітету широко застосовують для діагностики інфекційних хвороб, аналізу антигенної структури мікроорганізмів. В основу практичного застосування імунних реакцій покладений принцип специфічної взаємодії антигену з антитілами. На основі цього принципу по одному відомому компоненту можна судити про природу іншого; таким способом збудника невідомої інфекційної хвороби визначають за відомим антитілом і навпаки.

Реакції імунітету дають можливість визначити стан і динаміку імунореактивності брганізму тварини, особливості формування імунітету і міру його вираження в процесі інфекції і вакцинації. Вивчення імунологічних закономірностей дає змогу вдосконалювати серологічну та алергічну діагностику інфекційних хвороб, розробляти засоби специфічної профілактики і терапії (вакцини, сироватки та.ін.)., а також розробляти раціональні схеми їх застосування.

В сучасних умовах з метою вирішення практичних завдань в епізоотології найчастіше застосовують реакцію аглютинації — РА; реакцію непрямої гемаглютинації-— РНГА; реакцію гальмування гемадсорбції — РГГА; реакцію преципітації — РП; реакцію дифузної преципітації — РДП; реакцію нейтралізації — РН; реакцію зв'язування компоненту — РЗК; реакцію імунофлуоресценції — РІФ; алергічні реакції — ГНТ, ГСТ та ін. Розроблені й інші специфічні імунні реакції.

             ЕПІЗООТИЧНИЙ ПРОЦЕС І ЙОГО РУШІЙНІ СИЛИ

                    ПОНЯТТЯ ПРО ЕПІЗООТИЧНИЙ ПРОЦЕС

При визначенні предмета епізоотологія ми відмічали, що вона є наукою про епізоотичний процес і зосереджує увагу на вивченні основних причин і умов виникнення, поширення і згасання інфекційних хвороб тварин та на цій основі розробляє ефективні заходи профілактики і боротьби з ними. Основою загальної епізоотології є вчення про епізоотичний процес.

Виникнення і поширення інфекційних хвороб тварин залежить від ряду причин. Природно, що все починається із дії патогенного збудника інфекції, який зумовлює розвиток інфекційного процесу в організмі конкретного індивідууму з подальшим виділенням його в навколишнє середовище і зараженням сприйнятливої тварини. Саме тому між інфекційним і епізоотичним процесами існує тісний взаємозв'язок. Джерело збудника інфекції (хвора тварина чи мікробоносій) є активним ланцюгом епізоотичного процесу.

В основі інфекційного, а відповідно й епізоотичного процесу лежить біологічний паразитизм — взаємодія патогенного збудника інфекції з організмом хазяїна. Обом процесам характерна біологічна суть і обидва вони перебігають під впливом ряду як природних, так і соціально-економічних (господарських) факторів.

Для епізоотичного процесу характерна безперервність, що забезпечує існування заразних (інфекційних) хвороб і збереження патогенних мікробів як біологічних видів. У процесі еволюції ці мікроби пристосувалися до паразитування в організмі певних тварин (а при багатьох інфекціях і в організмі людини) й одночасного умов зовнішнього середовища при постійному переміщенні із одного організму в інший. При порушенні безперервної передачі збудника не може бути епізоотичного процесу.

Епізоотичний процес при різних інфекційних хворобах відрізняється за своїм характером. Так, безперервну передачу збудника не завжди можна спостерігати з достатньою наглядністю. Між  наступними   випадками   захворювання  можуть пройти не лише дні, а й місяці і навіть роки (сибірка). Незважаючи на це будь-який випадок інфекційної хвороби є ланцюгом безперервного епізоотичного процесу.

Якщо порівнювати визначення епідемічного процесу (Жданов В. М., 1961; Громашевський Л. В., 1965, і ін.), а також визначення епізоотичного процесу (Вишелєський С. М, Ганнушкін М. С, 1969; Лукашов І. І., 1969; Бакулов І. О., 1979, та ін.), то можна переконатися у тому, що всі вітчизняні дослідники вважали біологічну основу й безперервність як невід'ємні характеристики епізоотичного та епідеміологічного процесів. Переважна більшість з них характеризує епізоотичний і епідеміологічний процеси як ланцюг послідовних випадків прояву інфекційної хвороби. Названі процеси аналогічні за своєю суттю: у їх основі лежить паразитизм патогенних форм мікроорганізмів. Обидва вони виникають і розвиваються при послідовній взаємодії трьох обов'язкових елементів: джерела збудника інфекції, механізму передачі збудника і сприйнятливих тварин (людей). Усі три елементи перебувають у взаємному зв'язку та русі й змінюються під впливом зовнішнього середовища (рис. 10).

У виникненні та розвитку епізоотичного процесу існує не тільки проста послідовність явищ, а й причинна зумовленість та внутрішній закономірний зв'язок між ними.

Господарсько-економічна та соціальна діяльність людини значно вплинула і на епізоотичний процес, його інтенсивність, поширення інфекційних хвороб серед домашніх тварин, успіх проведення протиепізоотичних заходів і ін. Не являють винятку й хвороби диких тварин, поширення яких здавалось би залежить лише від природних умов. Чим ширша й інтенсивніше господарсько-економічна діяльність людини, тим більший вплив вона здійснює на навколишнє середовище і на епізоотичний процес, виникнення і перебіг окремих епізоотій.

Слід зазначити, що при зооантропонозах існує тісний зв'язок епізоотичного та епідемічного процесів. Наприклад, бруцельоз у людей підтримується епізоотичним процесом цієї хвороби у сільськогосподарських тварин. В інших випадках, при туберкульозі, відмічається перехресна взаємодія епідемічного та епізоотичного процесів.

Таким чином, епізоотичний процес або епізоотія (в широкому розумінні) є безперервний ланцюг послідовних заражень і захворювання великої кількості тварин інфекційною хворобою, що відбувається на певній території (акваторії) і перебігає у визначений період часу. Інакше епізоотичний процес є складним непреривним процесом виникнення і поширення заразних хвороб, пов'язаний з ланцюговою передачею їх збудників від заражених тварин до сприйнятливих здорових.

Безперервність   ланцюга  послідовних заражень є обов`язковою умовою існування заразних хвороб і відповідно збереження біологічних видів їx збудників, які еволюційно пристосувалися до паразитування в організмі певних тварин. Біологічний паразитизм лежить в основі епізоотичного процесу і останній можна розглядати як процес взаємодії популяції патогенного паразита з популяцією його господаря у конкретних умовах зовнішнього середовища (рис. 11).

Безперервність епізоотичного процесу пов'язана з контагіозністю (заразністю) інфекційних хвороб, їх здатністю поширюватися внаслідок передачі збудників від заражених тварин здоровим. У цьому розумінні неконтагіозних інфекційних хвороб не існує. Проте для здійснення передачі збудника деяких хвороб (наприклад, стовбняка) необхідні особливі умови. Але навіть і в подібних випадках, незважаючи на розрив у часі і складний характер передачі, загальні закономірності епізоотичного процесу зберігаються.

Як зазначено вище, епізоотичний процес виникає і розвивається при наявності джерела збудника інфекції, ефективного механізму передачі збудника і сприйнятливих тварин. Наявність цих основних елементів і є складовою епізоотичного   ланцюга.

                                      ДЖЕРЕЛО ЗБУДНИКА ІНФЕКЦІЇ

Однією з основних умов для виникнення і поширення інфекційної хвороби є наявність джерела збудника інфекції. Відомо, що природним середовищем перебування патогенних мікробів та вірусів є організм сприйнятливих тварин і людини. Тут збудник інфекції знаходить сприятливі умови для свого існування і прояву патогенної дії. Тривалість перебування патогенних мікробів в організмі сприйнятливих тварин і людей залежить від біологічних властивостей збудника, реактивності організму й особливостей патогенезу хвороби.

Зовнішні умови оточення й об'єкти неживої природи, куди збудники інфекції потрапляють з виділеннями хворих тварин, не є сприятливим середовищем для їх існування і розмноження. Вони можуть бути лише фактором передачі збудника інфекції. Тільки окремі збудники інфекційних хвороб здатні при певних умовах розмножуватися у навколишньому середовищі. Зокрема, спори сибірки здатні розмножуватися в грунті влітку при наявності вологи. Проте при вегетації у грунті збудник сибірки, як правило, втрачає свою вірулентність і лише в організмі сприйнятливої тварини нагромаджується у великій кількості з високою вірулентністю. Це зумовлює можливість наступних заражень тварин. Майже всі хворі тварини, яким вчасно не надано лікувальної допомоги, гинуть, а виділений у зовнішнє середовище (грунт) мікроорганізм переходить в споровий стан і роками зберігається в грунті. Останній є лише фактором передачі збудника інфекції.

Інколи при особливо сприятливих умовах (низькі показники рН і вплив холоду) у поверхневих шарах силосу можуть розмножуватися лістерії. Проте і в цьому випадку силос є лише фактором передачі збудника інфекції, а джерело — хвора тварина або лістеріоносій. Аналогічно сальмонели здатні розмножуватися у молоці, якщо воно зберігається при достатньо високій температурі. В результаті випоювання такого молока у телят проявляється сальмонельоз. Сам факт розмноження сальмонел у молоці є випадковим, пов'язаним з обставинами і його не слід розглядати як «джерело інфекції», а лише фактор передачі.     

Як виняток, окремо слід також виділити збудників патогенних грибів, здатних не лише тривалий час зберігатися на різних предметах навколишнього середовища, а й розмножуватися у кормах (солома, сіно, зерно), нагромаджувати токсин. Поїдання такого корму тваринами призводить до захворювання стахіботріотоксикозом, аспергільозом, фузаріотоксикозом та ін. Проте і в даному випадку зустріч патогенного гриба з організмом тварини не є закономірністю, а випадковістю і не обов'язковою умовою збереження виду збудника. Швидше навпаки, організм тварини стає біологічним гальмом для мікроба. Те ж саме можна сказати про збудника ботулізму, який викликає загибель тварини лише при поїданні токсичного корму. В той же час встановлено носійство збудника ботулізму в кишечнику здорових тварин. Можна передбачити, що ця форма взаємодії макро- і мікроорганізму є основою для збереження виду мікроба, а клінічне проявлення хвороби та загибель тварини при ботулізмі є випадковістю і не зумовлена біологічною необхідністю.

Наведені приклади свідчать, що збудники ряду захворювань, викликаних патогенними грибами і їх токсинами, в основному розмножуються і нагромаджуються у навколишньому середовищі. В цьому їх характерна особливість і відмінність від збудників інших інфекційних хвороб, які, за незначним винятком, у природних умовах не можуть розмножуватися поза організмом тварини (віруси, хламідії, мікоплазми повністю позбавлені цієї можливості).

Таким чином, під джерелом збудника інфекції слід розуміти заражений організм тварини чи людини при різних формах прояву інфекційного процесу. Такий організм служить для збудників інфекційних захворювань природним середовищем перебування і розмноження, нагромадження і виділення у навколишнє середовище. Наявність джерела збудника інфекції — одна з обов'язкових умов виникнення і поширення більшості інфекційних хвороб.

Найінтенсивнішим джерелом збудника інфекції є клінічно хворі тварини і люди. Вони виділяють патогенних збудників у зовнішнє середовище різними шляхами: з секретами й екскрементами, з кров'ю, харкотинням, із шкірними кірочками, з виділеннями з очей, носа і сечостатевих органів. Шляхи виділення, тривалість й інтенсивність його коливаються у значних межах залежно від перебігу, особливостей патогенезу і стадії розвитку різних захворювань. Так, у випадках гострого перебігу хвороби, що розвивається за типом віремії або септицемії, збудник виділяється дуже інтенсивно й різними шляхами. Прикладом таких захворювань можуть бути більшість інфекційних хвороб, які викликають віруси, і ряд захворювань, що спричиняються мікробами (сибірка, пастерельоз та ін.).

При хронічному перебігу хвороби, з вибірною локалізацією збудника в окремих органах, виділення його менш інтенсивне, але може бути більш тривалим, часто збігається з черговим загостренням процесу й обмежується одним або кількома шляхами. Так, при туберкульозі виділення бактерій спостерігається з харкотинням і молоком; при сапі — з витіканням із носа і виділеннями з шкірних виразок; при кампілобактеріозі — з спермою і виділеннями, з матки та піхви. Є також захворювання, при яких збудник виділяється одним шляхом. Наприклад, сказ, при якому вірус виділяють хворі тварини тільки з слиною.

Крім сільськогосподарських тварин, неабияке значення як джерело інфекції в епізоотології окремих хвороб мають дикі тварини. Так, відомі випадки занесення ящура та чуми великої рогатої худоби дикими жуйними (лосі, сайгаки), сказу — лисицями, вовками, енотовидними собаками. Не виняток, що в окремих випадках джерелом інфекції для тварин можуть бути хворі люди (бруцельоз, туберкульоз та ін.).

Скупчення збудника в організмі й виділення його в зовнішнє середовище найбільш інтенсивні у продромальному періоді і в період розвитку хвороби. Захворіла тварина в цей час являє собою велику небезпеку як джерело інфекції. При окремих інфекційних захворюваннях (сказ, чума свиней, ящур та ін.) виділення збудників інфекції спостерігається і в інкубаційному періоді.

З точки зору можливості занесення і поширення інфекційних хвороб слід мати на увазі, що клінічний прояв захворювання при багатьох інфекціях може бути виражений не дуже чітко (атиповий перебіг) або клінічних ознак може й зовсім не бути (безсимптомний перебіг). Тому хворі тварини з атиповим або безсимптомним захворюванням є небезпечним джерелом інфекції, бо можуть залишатися непоміченими, вчасно не ізольованими і тим самим сприятимуть дальшому поширенню хвороби (туберкульоз, бруцельоз, інфекційна анемія коней і ін.). При названих інфекційних хворобах кількість латентно перехворілих тварин значно перебільшує явно хворих, що визначає епізоотологічні особливості цих захворювань.

Крім хворої тварини, джерелом збудника інфекції можуть бути перехворілі тварини (реконвалесценти), які певний період продовжують виділяти збудників у навколишнє середовище. Таких тварин називають бактеріоносіями або вірусоносіями. За допомогою мікробіологічних і вірусологічних методів дослідження визначають, що носійство може бути короткочасним або стати тривалим, хронічним. Наприклад, у перехворілих на сальмонельоз або пастерельоз тварин носійство буває більш короткочасним і триває протягом кількох тижнів або місяців. У дорослих свиней-реконвалесцентів після перехворювання на хворобу Ауєскі вірусоносійство триває до 6— 12 міс. При бруцельозі великої рогатої худоби бруцелн в організмі окремих перехворілих тварин залишаються життєздатними і виділяються з молоком протягом 6—7 років. У коней, які перехводіли на інфекційну анемію латентно, вірусоносійство може тривати до 12—14 років.

На жаль, мікробоносійство у вогнищах інфекційних захворювань не обмежується тільки тваринами-реконвалесцентами. Воно може спостерігатися і у здорових тварин, які спілкувалися з хворими. Такі тварини нерідко є джерелом занесення і поширення захворювань у благополучні господарства. Можливі також випадки спонтанного виникнення інфекційних захворювань внаслідок розвитку аутоінфекцій у здорових носіїв при умові зниження фізіологічної стійкості їх організму. Особливо часто носійство у здорових тварин спостерігається при сальмонельозах, пастерельозах, бешисі свиней, миті коней та ін.

Відомо немало інфекційних хвороб, збудники яких можуть паразитувати не лише в організмі основних сприйнятливих тварин, а й різних видів домашніх і диких тварин і навіть людини. Сукупність різних представників тваринного світу, які є природними хазяїнами тих чи інших патогенних мікроорганізмів і забезпечують розмноження та Існування їх в природі, називають резервуаром збудника інфекції.

При ряді інфекційних захворювань резервуаром збудника інфекції є різні види як домашніх, так і диких тварин, особливо гризуни, кліщі, жалючі комахи. Наприклад, щурі та миші можуть бути активними носіями збудників понад 1|5 інфекційних захворювань у домашніх тварин і близько 20 — у людей. Серед них збудники сказу, лептоспірозу, лістеріозу, хвороби Ауєскі, туляремії, сальмонельозу та ін. Нерідко дикі свині стають резервуаром вірусу класичної чуми свиней. Із секретами та екскретами патогенні мікроби забруднюють корм, приміщення, воду й водойми, грунт і знову відповідними шляхами заражують домашніх тварин та людей.

Однак слід розуміти, що резервуаром збудника інфекції Може бути лише сукупність живих істот. Грунт, корм, воду, які деякі дослідники відносять до категорії резервуарів, правильніше віднести до факторів передачі збудника інфекції. Необхідно звернути увагу на зв'язок і різницю понять «резервуар» і «джерело» збудника інфекції. Кожна тварина в даній сукупності може бути джерелом збудника інфекції, проте лише їх сукупність є резервуаром збудника.

Таким чином, джерело збудника інфекції обов'язковий первинний елемент, що забезпечує можливість виникнення І поширення інфекційної хвороби та розвиток епізоотичного процесу. Своєчасне виявлення і ліквідація джерела збудника інфекції -один із найважливіших протиепізоотичних заходів.

МЕХАНІЗМ ПЕРЕДАЧІ ЗБУДНИКА ІНФЕКЦІЇ

Для виникнення і розвитку епізоотичного процесу, крім джерела збудника інфекції і сприйнятливих тварин, необхідний третій зв'язуючий ланцюг — механізм передачі збудника, який забезпечує його збереження у навколишньому середовищі. При кожній інфекційній хворобі локалізація патогенного збудника інфекції в організмі, шляхи  його виділення й механізм передачі є закономірним, специфічним і взаємозумовленим процесом. Саме при цих умовах, коли буде реалізований механізм передачі, виникає і набуває поширення епізоотія.

Механізмом передачі збудника інфекції називають еволюційно укладену біологічну пристосованість кожного виду патогенних мікробів до визначених шляхів переміщення від джерел збудника до здорових сприйнятливих тварин, що забезпечує нові випадки зараження і непреривність епізоотичного процесу. Саме в результаті тривалої еволюції і паразитичної природи збудників інфекції відпрацювався і склався їх механізм передачі. Відомо, що патогенний мікроб знаходить в організмі сприйнятливої тварини всі умови для свого існування. Проте для збереження його як виду необхідна постійна зміна «хазяїна», оскільки внаслідок розвитку інфекційного процесу в організмі тварини відбувається імунологічна перебудова і створюються несприятливі умови для подальшої життєдіяльності мікроба. Наприклад, при сальмонельозі збудник до двох років'може знаходитися в організмі тварини, однак і в цьому випадку його перебування в макроорганізмі обмежене. Необхідна біологічна зміна «хазяїна», що відбувається при ефективному механізмі передачі сприйнятливим тваринам — телятам раннього віку й розвитку епізоотичного процесу.

Механізм передачі збудника інфекції є складним процесом і складається із трьох фаз (етапів):

  1.  виділення патогенного мікроба із організму хворої тварини в навколишнє середовище;
  2.   перебування збудника в більшості випадків у зовнішньому середовищі;
  3.   проникнення мікроба в організм нової тварини.

При абсолютній більшості інфекційних захворювань механізм передачі збудника перебігає по названому трифазному типу. Характер передачі зумовлений локалізацією збудника в зараженому організмі і шляхами його виділення, а проникнення в новий організм — воротами інфекції. В процесі тривалої еволюції механізм передачі збудника став специфічним Для кожної хвороби.

Існують монотропні патогенні мікроорганізми, які паразитують в одній тканині чи організмі. Наприклад, збудник паратуберкульозу локалізується в підслизовій оболонці кишечника. Поряд із цим відомі політропні і пантропні збудники, які паразитують в багатьох чи всіх тканинах і органах (збудники туберкульозу, чуми свиней, ящура та ін.). Проте при здійсненні заходів боротьби з інфекційними хворобами має значення не локалізація мікроба в організмі взагалі, а лише та локалізація, при якій стає можливою передача збудника від зараженої тварини здоровій. Наприклад, при ящурі первинна локалізація вірусу в афтах слизової оболонки ротової порожнини зумовлює швидке поширення хвороби, а подальша вторинна локалізація у слизовій стравоходу практично не відіграє ніякої ролі в підтриманні епізоотичного процесу. При лістеріозі локалізація збудника в кишечнику, органах розмноження, вим'ї забезпечує виділення мікробів із організму і можливість зараження здорових тварин, а локалізація у головному мозку при нервовій формі прояву хвороби створює свого роду гальмо для дальшого поширення збудника.  Незважаючи на велику кількість патогенних мікробів, їх біологічних властивостей, значення навколишнього середовища в передачі і поширенні збудника тієї чи іншої інфекційної хвороби, в епізоотичному процесі розрізняють такі типи механізму передачі збудників інфекції:

  •  фекально-оральний,
  •  повітряно-краплинний,
  •  трансмісивний
  •  контактний.

На думку академіка Л. В. Громашевського, такий поділ відповідає чотирьом анатомо-фізіологічним системам організму та місцю локалізації збудників. На наш погляд, в умовах промислового птахівництва слід виділити п'ятий тип механізму передачі — трансоваріальний, тобто передача збудника через яйце.

В механізмі передачі інфекції фаза виділення збудника із організму тварини чи людини може бути пов'язана як з фізіологічними процесами (дихання, слиновиділення, дефекація, сечовиділення, десквамація епітелію), так і з патологічними явищами (кашель, витікання із носової порожнини, блювання, діарея, аборт і т. п.). При трансмісивних інфекціях виведення збудника із зараженого організму відбувається при акті кровоссання гематофагами.

Проникнення патогенного мікроба в сприйнятливий організм   може   здійснюватися двома   основними   шляхами:

  •  проникненням мікробів у порожнину   органів, які   мають зв'язок із зовнішнім середовищем;
  •   занесенням в організм через шкіру та слизові оболонки з порушенням або без порушення їх цілісності.

При інфекційних хворобах тварин реалізуються усі п'ять названих вище способів передачі патогенних мікроорганізмів. В одних випадках передача збудника обмежена прямим контактом хворої тварини із здоровою. Прикладом такого захворювання може бути сказ, коли хвороба передається тільки при укусі, оскільки вірус знаходиться у слині і швидко гине в зовнішньому середовищі. В інших випадках передача збудника інфекції складна і здійснюється живими перенощиками — комахами, кліщами або гризунами, в організмі яких збудник перебуває протягом короткого часу (сибірка, емфізематозний карбункул) або ж зберігається протягом багатьох місяців (рикетсіози, енцефаломієліт коней, віспадифтерит птиці, інфекційна катаральна гарячка овець та ін.).

Більшість заразних захворювань поряд з прямим контактом (укус, облизування, парування, ссання маток та ін.) передається також і за допомогою різних об'єктів зовнішнього середовища, забруднених виділеннями хворих. Останній шлях передачі збудників інфекційних захворювань дуже поширений і може здійснюватися через корм, воду, повітря, грунт, трупи, різні речі догляду, транспортні засоби і тару для перевезення тварин, продуктів тваринництва та тваринної сировини (рис. 12). Весь комплекс факторів, що беруть участь jr передачі збудника в конкретних умовах, називають шляхами передачі збудника інфекції. Розглянемо детальніше шляхи передачі збудників інфекції.

Контактний шлях передачі збудника та зараження здорових тварин відбувається при прямому (безпосередньому) - і непрямому (посередньому) контакті хворої тварини із здоровою. Воротами інфекції є шкіра та видимі слизові оболонки очей, респіраторної, травної і сечостатевої систем. Шляхом прямого контакту відбувається передача збудника кампілобактеріозу (у період парування), віспи, ящура, трихофітії та ін. При цьому значення і вплив факторів зовнішнього середовища обмежуються, а їх функцію виконують інфіковані виділення і патологічний матеріал джерела збудника інфекції. При непрямому контакті збудник передається через предмети догляду, збрую, тару, приміщення і т. п., забруднені виділеннями хворих і носіїв (трихофітія, мікроспорія, сальмонельоз). Годівниці, водопійні відра та соски для випоювання телят мають істотне значення у передачі туберкульозу, бруцельозу, паратуберкульозу та інших інфекційних хвороб молодняка. В епізоотології ящура, чуми свиней відомі чисельні фактори занесення і поширення хвороби з ящиками, мішковиною, кормом та автотранспортом далеко за межі неблагополучних господарств і населених пунктів.

Повітряний шлях передачі патогенних мікроорганізмів здійснюється через повітря у вигляді аерозолю рідких і твердих частинок. Інфекційні хвороби, що виникають при передачі збудника через повітря, називають респіраторними або аерогенними. Відомо, що при хворобах, які супроводжуються ураженням органів дихання, при кашлі, пирханні і чиханні відбувається значне виділення збудника з найдрібнішими крапельками слизу і мокроти, котрі потім з потоками видихуваного повітря можуть переміщатися на відстань до 10 м і більше. Крім крапельної інфекції можливе також переміщення збудників у повітрі разом з часточками пилу (пилова інфекція). Такий шлях передачі патогенних мікроорганізмів типовий при туберкульозі, контагіозній плевропневмонії великої рогатої худоби, віспі овець, грипу коней, пастерельозі птиці, орнітозі, парагрипі-3 телят, інфекційному рінотрахеїті і інших респіраторних хворобах (рис. 13). Повітряно-крапельний і пиловий спосіб зараження тварин та птиці особливо проявляється в умовах тривалого стійлового і скученого утримання. Цьому сприяють низька температура, висока вологість повітря, недостатня вентиляція і освітленість приміщення, нагромадження у повітрі аміаку та мікробів. У вологому повітрі пташника, контамінованого збудником псевдочуми і з поганою вентиляцією загибель птиці досягає 100 %.

Кормовий і водний шляхи передачі збудника інфекції спостерігають при більшості інфекційних хвороб, які прийнято називати аліментарними інфекціями. Зараження тварин через корм і воду може відбутися як при пасовищному, так і стійловому утриманні, коли тварини користуються загальними годівницями, водопійними коритами, відрами і створюються особливо сприятливі умови для перезараження.

Патогенні мікроби потрапляють у корм і воду з виділеннями (секрети, екскрети) від хворих і тварин-носіїв, що знаходяться у приміщеннях. Сіно, солома і зерно можуть забруднюватися також виділеннями хворих і носіїв (у тому числі й від гризунів) при заготівлі, переробці й зберіганні. Особливе значення корму і води в передачі та поширенні туберкульозу серед тварин і птиці. Не раз спостерігалися випадки занесення на благополучні свиноферми хвороби Ауєскї з комбікормами, забрудненими трупами гризунів, які загинули від зазначеного захворювання.

В епізоотології чуми свиней велику роль у передачі і поширенні збудників хвороби відіграють не знешкоджені відходи м'ясокомбінатів і громадських їдалень. Аналогічне значення у поширенні ящура і туберкульозу має не знешкоджене збиране молоко, яке надходить для годівлі тварин із молокозаводів.

У передачі і поширенні збудників інфекційних хвороб через воду велику небезпеку являють мілкі озера, річки, непроточні стави та калюжі, забруднені виділеннями хворих, побутовими водами та відходами підприємств по переробці продуктів тваринництва. Забруднені водойми можуть призвести до спалаху лептоспірозу, паратуберкульозу, сибірки та емфізематозного карбункула, особливо в пасовищний період утримання тварин.

Спори збудників найбільш типових групових інфекцій — сибірки, емфізематозного карбункула, брадзоту, інфекційної ентеротоксемії овець — потрапляють у землю і воду з виділеннями хворих або із трупів і роками зберігаються у них. В таких випадках особливий інтерес являють шляхи передачі збудників інфекції, які живуть і розмножуються у водоймах і верхніх шарах грунту, багатих на органічні речовини. Результати експериментальних досліджень

А. М. Миротворського та А. А. Владимирова показали, що. в грунті за сприятливих умов спостерігаються проростання спор і розмноження збудника хвороби.

Проте значення грунту в передачі та поширенні інфекційних захворювань відносно невелике і обмежується головним чином групою інфекцій, що викликаються спороутво-рюючими або кислотостійкими мікробами (сибірка, туберкульоз, паратуберкульоз, емфізематозний карбункул, стовбняк, газовий набряк тощо).

Велику небезпеку в передачі й поширенні збудників інфекції являють    трупи    тварин,    тваринна    сировина    і   продукти   тваринництва. Особливо велику небезпеку являють трупи тварин, які загинули від захворювання на сибірку, емфізематозний карбункул, бешиху свиней, туберкульоз, сальмонельоз, чуму птиці та ін.  Слід також мати на увазі, що трупи диких гризунів (щурів, мишей, полівок), які забруднюють скотні   двори,   склади комбікормів, пасовища, водопої, також нерідко стають причиною виникнення епізоотій хвороби Ауєскі, туляремії, лептоспірозу тощо.

Крім трупів, значну роль у передачі й поширенні збудників багатьох хвороб серед свійських тварин та людей відіграють   тваринна   сировина   (шкури,   овчина,     щетина, шерсть, роги, копита, волосся)   і продукти   тваринництва, одержані і незнезаражені від вимушено забитих або загиблих від заразних хвороб тварин. Описані випадки зараження людей сибіркою, віспою, стригучим лишаєм і ін.

Серйозну небезпеку щодо передачі і поширення інфекційних захворювань являють також продукти тваринництва та м'ясо, молоко збиране й незбиране, одержані від хворих і не знешкоджені. Саме ці продукти, боєнські та кухонні відходи часто бувають причиною поширення чуми  свиней, чуми птиці, хвороби Ауєскі, сальмонельозу, туберкульозу, ящуру, бруцельозу та інших хвороб. У птахівництві механізм передачі збудника інфекції часто ув'язують з яйцем, тушками битої птиці, контамінованими пухом і пером. Описані також епідемії орнітозу серед працівників, які обробляють забиту птицю та проводять лабораторні дослідження. Слід також звернути увагу на ярмарки, базари, перегони й транспортування тварин, бази заготівлі худоби і підприємства по переробці тваринної сировини, які при недотриманні вимог петеринарно-санітарного нагляду можуть сприяти поширенню захворювань.

Трансмісивний шлях передачі збудника інфекції живими перенощиками має велике значення у поширенні ряду інфекційних хвороб: інфекційна анемія коней, інфекційний енцефаломієліт, туляремія, африканська чума коней та ін. В одних випадках жалючі комахи (ґедзі, комарі, мухи) і кліщі, блохи, гризуни переносять збудника інфекції чисто механічно, зберігаючи його на поверхні тіла або в травному каналі. В інших випадках патогенні мікроби здатні розмножуватися в організмі комах, кліщів, гризунів і навіть, передаватися із покоління у покоління трансоваріальним шляхом. Хвороби, збудники яких передаються тільки трансмісивним шляхом, називаються трансмісивними. Трансмісивний шлях передачі збудників інфекції здійснюється живими перенощиками: ґедзі, мухи-жигалки, кліщі, клопи, блохи, які живляться кров'ю теплокровних тварин і здатні передавати збудників сибірки, туляремії, інфекційного енцефаломієліту коней, інфекційної анемії коней тощо. Власне, інфекційні хвороби, збудники яких передаються тільки трансмісивним шляхом, називаються о б л і г а тно-трансмісивними (чума коней, інфекційний енцефаломієліт), а коли хвороби передаються трансмісивним і іншими шляхами -факультативно-трансмісивними (сибірка, африканська чума свиней і ін.; рис. 14). Механізм трансмісивної передачі збудників інфекції може бути найрізноманітнішим залежно від видових особливостей перенощика і збудника інфекції. Особливо виділяють чисто механічне перенесення збудника та біологічне входження перенощика в епізоотичний процес. Практичні спостереження й експерименти показують, що миші та щури часто є природними носіями лептоспірозу, туляремії, лістеріозу, хвороби Ауєскі, сальмонельозу та інших, створюючи своєрідні резервуари інфекції. Проживаючи у приміщеннях для тварин, гризуни на поверхні свого тіла або в кишечнику можуть переносити збудників чуми й бешихи свиней, туберкульозу, бруцельозу, пастерельозу та багатьох інших захворювань тварин і птиці.

В перенесенні й поширенні інфекційних хвороб певне значення мають свійські та дикі тварини, птахи. Відомі випадки занесення вірусу ящура у благополучні господарства кіньми, лосями, сайгаками, які стикалися з хворими на ящур тваринами.

Добре також відома роль м'ясоїдних і хижих птахів у занесенні й поширенні сибірки та емфізематозного карбункула. Ці тварини здатні не тільки - переносити згаданих збудників захворювань на поверхні свого тіла, а й виділяти їх спори з фекаліями після поїдання трупів тварин.

Механічними перенощиками збудників багатьох інфекційних захворювань часто бувають люди, які працюють у тваринництві або на підприємствах по переробці продуктів тваринництва і не дотримують вимог санітарного нагляду. Нерідко при хворобах, спільних для тварин і людини (антропозоонози), людина може бути не тільки механічним перенощиком, а й бути хворою, джерелом інфекції. Відомі випадки появи туберкульозу й бруцельозу у благополучних стадах, причиною виникнення яких були хворі люди.

Слід також розрізняти горизонтальний і вертикальний шляхи поширення збудників інфекції. Механізм передачі збудника інфекції, що пов'язаний із виходом збудника з джерела інфекції в навколишнє середовище, називається горизонтальним. При такому механізмі основне спрямування епізоотичного процесу визначається активністю і взаємодією інфекційних факторів зовнішнього середовища, які беруть участь у передачі збудника інфекції. Горизонтальний шлях поширення збудників характерний абсолютній більшості інфекційних захворювань.

Поряд із виділенням збудника безпосередньо в навколишнє середовище існує передача його від батьків потомству через яйцеклітину, її генетичний апарат, а також через плаценту, кров і з молоком матері. Такий шлях передачі назипають вертикальним. Вертикальна передача в основному властива вірусним інфекціям (лейкоз великої рогатої худоби, саркома кішок та ін.). При деяких захворюваннях з горизонтальною передачею збудника в певних умовах набирає епізоотологічного значення і вертикальний шлях його передачі через плаценту (наприклад, при інфекційному ринотрахеїті, чумі свиней, хворобі Ауєскі) і з молоком матері. Вертикальна передача виявлена також при захворюванні курей пулорозом — тифом, мікоплазмозом, коли збудник передається через яйце.

Отже, шлях і засоби передачі збудників інфекції дуже різноманітні. Для правильної організації протиепізоотичних заходів важливо виявити не лише джерело збудника інфекції, а й механізм передачі його і своєчасно знешкоджувати об'єкти зовнішнього середовища, забруднені виділеннями хворих тварин, адже в епізоотичному процесі механізм передачі збудника інфекції є другою його рушійною силою.  

  

                

  

СПРИЙНЯТЛИВІ ТВАРИНИ ЯК РУШІЙНА СИЛА В           ЕПІЗООТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ

Для виникнення і розвитку епізоотичного процесу потрібна наявність не лише джерела збудника інфекції, механізму передачі, а й сприйнятливих тварин. Саме вони визначають характер поширення та перебіг хвороби. Сприйнятливість тварин є однією з важливих епізоотологічних категорій. З позиції епізоотології слід відрізняти сприйнятливість до інфекційних захворювань окремої тварини (індивідууму) від сприйнятливості групи тварин, стада чи популяції.

Сприйнятливість окремої тварини є вираженням реактивності організму, здатність його відповідати на проникнення, поширення і життєздатність патогенних мікробів комплексом захисно-пристосувальних реакцій, розвитком інфекційного процесу. Ця еволюційна особливість у принципі характерна певному виду тварин в цілому і передається за спадковістю. Можна навести ряд прикладів вибіркової видової сприйнятливості тварин: сап уражує однокопитних, проте ним не хворіють парнокопитні; ящуром, на відміну, хворіють парнокопитні і не хворіють однокопитні. Є хвороби, до яких сприйнятливі всі тварини певного виду. Наприклад, до ящура або чуми великої рогатої худоби практично сприйнятливі 100% тварин, які раніше не хворіли і не вакциновані. Проте відомі й такі хвороби, до яких сприйнятливі не всі тварини одного виду. Так, при сальмонельозі неблагополучне стадо ніколи не буде уражене повністю, незважаючи на явну можливість поголовного зараження. Виникнення миту, як правило, також не супроводжується 100 %-ним ураженням коней неблагополучного табуна. Це явище пов'язане з неоднорідністю даної сукупності тварин, з різним ступенем їх сприйнятливості. Ступінь сприйнятливості тварин і одночасно ступінь заразності хвороби умовно позначають індексом контагіозності. Він показує середнє число захворілих із кожних 100 тварин неблагополучного стада, які мали контакт або тим чи іншим шляхом контактували з хворими. При ящурі, сибірці, чумі великої рогатої худоби індекс контагіозності може наближатися до 100, тоді як при лістеріозі він коливається від 20 до 60; при інфекційному ринотрахеїті в межах від 5 до 100, а при вірусній діареї великої рогатої худоби — від 10 до 100. Індекс контагіозності як епізоотологічний показник інфекційної хвороби визначений для  кожної нозологічної одиниці.

Як правило, на сприйнятливість тварин до захворювань впливають:

  •  їх вік,
  •  стать,
  •  порода,
  •   фізіологічний стан,
  •  характер годівлі,
  •   надмірна експлуатація,
  •   вплив неблагополучних факторів зовнішнього середовища (перегрівання, або переохолодження, нагромадження в повітрі аміаку, умовно патогенної і непатогенної мікрофлори тощо),
  •  наявність інвазійних хвороб.
  •  

Приклади негативного впливу названих факторів   на стійкість   організму   проти   інфекції   наведені у відповідних розділах.

Поряд з неспецифічною резистентністю велике значення має стан специфічної несприйнятливості тварин до дії патогенних мікробів і їх токсинів, тобто імунітет. Останній виникає в результаті попереднього перехворювання або штучної імунізації. Співвідношення у стаді сприйнятливих та імунних тварин до конкретного збудника - інфекції називають імунологічною структурою стада. Виясняють імунологічну структуру за допомогою серологічних і алергічних досліджень. Одержані дані необхідні при аналізі епізоотичної ситуації і плануванні, здійсненні протиепізоотичних заходів.

Саме лікар-епізоотолог повинен ураховувати наявність стадного імунітету та імунологічну структуру стада, а в разі їх зниження застосовувати засоби специфічної профілактики (щеплення), забезпечити виконання ветеринарно-санітарних правил, господарських заходів, спрямованих на поліпшення умов годівлі, утримання і використання тварин.

ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ ЕПІЗООТИЧНОГО ПРОЦЕСУ І              СТАДІЙНІСТЬ ЕПІЗООТІЙ.

Епізоотичний процес, або епізоотія у широкому розумінні цього питання, є складним біологічним процесом, виникнення і розвиток якого визначається зв'язком і взаємодією між джерелом інфекції, об'єктами передачі її і сприйнятливим поголів'ям.

Як відомо, перебіг і розвиток інфекційної хвороби при ураженні окремої тварини характеризується певним патогенезом, клінічними ознаками і патологоанатомічними змінами, типовими для захворювання. Перебіг же і розвиток епізоотії, що розвивається серед маси тварин,  є більш складним явищем і визначається рядом біологічних, природно-географічних і соціально-економічних факторів.

До біологічних факторів, пов'язаних з особливостями мікро- та макроорганізму, відносять:

Вірулентність збудника інфекції. Чим вона вища, тим важче перебігає хвороба, значно більше нагромаджується збудника в організмі хворих і більше інфікування зовнішнього середовища. Отже, значно легше здійснюється зараження хворих тварин і, як правило, збільшується вірогідність значного поширення хвороби. Проте є й інша думка, що найбільше поширюються ті хвороби, які викликають збудники середнього ступеня вірулентності (Ендрюс К., 1969). У такому випадку хвора тварина живе довше, створюючи більші можливості для зараження здорових сприйнятливих тварин.

З вірулентністю збудника пов'язана і контагіозність хвороби, яка також відіграє роль у проявленні епізоотичного процесу.

Ступінь сприйнятливості (чутливості) тварин. Чим вища чутливість, тим інтенсивніше перебігає епізоотичний процес. У даному випадку потрібно мати на увазі як специфічну, так і неспецифічну стійкість. Розглядаючи специфічну стійкість, можна відмітити високу й недостатньо високу напруженість специфічного імунітету, особливо при завершенні строку імунітету.

Велике значення має і неспецифічна стійкість, природна резистентність організму. Зниження її у зв'язку з порушенням годівлі і умов утримання сприяє різкому підвищенню чутливості тварин до інфекційних хвороб.

Переважна форма прояву інфекційної хвороби позначається і на інтенсивності епізоотичного процесу. Септицемічний перебіг завжди зумовлює великі можливості поширення захворювання, ніж вогнищеве ураження окремих органів. Має значення і який орган уражений, оскільки механізм передачі збудника інфекції безпосередньо пов'язаний із локалізацією збудника в організмі. Ураження органів, які природно пов'язані з зовнішнім середовищем, створює найбільш сприятливі умови для подальшого поширення хвороби.  Наприклад, при лістеріозі у випадку  ураження головного мозку можливість поширення хвороби менша, ніж при ураженні органів розмноження, що часто супроводжується абортами і виділенням збудника в навколишнє середовище.

Із природно-географічних факторів, які безпосередньо впливають на інтенсивність прояву епізоотичного процесу, наприклад при трансмісивних хворобах, визначальними будуть наявність і щільність гематофагів — перенощиків збудника. При цьому поширенню хвороби сприяє масовий переліт у літній період року, наявність природних резервуарів збудника хвороби — гризунів та інших дрібних теплокровних, диких м'ясоїдних тварин і щільність їх популяцій.

До    соціально-економічних (господарських)   факторів, які впливають на інтенсивність епізоотичного процесу, відносить:    щільність      розміщення      сприйнятливих  тварин, чим вона вища, тим більше можливостей для інтенсивного прояву епізоотичного процесу. Значення цього, фактора особливо зростає в умовах промислового тваринництва.  При екстенсивному веденні     тваринництва щільність поголів'я, як правило, невисока, що, природно, гальмує розвиток епізоотичного процесу.

Господарські зв'язки між окремими тваринницькими об'єктами також відіграють певну роль у прояві епізоотичного процесу. Чим вони тісніші, тим вірогідніше занесення збудника інфекції із неблагополучного господарства і розвиток більш інтенсивного епізоотичного процесу.

Зоогігієнічний стан і ветеринарне обслуговування господарства суттєво впливають на розвиток епізоотії. Порушення санітарно-гігієнічних норм годівлі та утримання тварин призводить до зниження резистентності їх організму й швидкого поширення хвороби. Якщо, не забезпечене відповідне ветеринарне обслуговування, то діагноз ставлять із запізненням, а протиепізоотичні заходи проводять несвоєчасно й неповноцінно. Все зазначене призводить до інтенсивного проявлення епізоотичного процесу.

Немає сумніву, що форма прояву епізоотичного процесу залежить і від особливостей самої інфекційної хвороби. Є хвороби, які в будь-яких умовах значно поширюються. Наприклад, ящур, а також везикулярна хвороба свиней, африканська чума свиней в умовах країн Європи. І, навпаки, значна частина хвороб незалежно від умов зовнішнього середовища проявляється поодинокими випадками або незначними спалахами. Наприклад, ботулізм, правець, злоякісна катаральна гарячка великої рогатої худоби ти ін.

Слід також пам'ятати, що епізоотичний процес, особливо в формі епізоотії, як і всі явища у природі та суспільстві, перебуває в русі, розвитку і змінюється. Епізоотія існує і розвивається при наявності необхідних умов і згасає, коли умови змінюються або їх немає. Згасання епізоотії, як правило, відбувається у міру збільшення імунних тварин в стаді внаслідок природного їх перехворювання.

Отже, залежно від зазначених умов зовнішнього середовища, біологічних властивостей збудника та інтенсивності поширення інфекційних захворювань розрізняють форми прояву епізоотичного процесу у вигляді спорадичних випадків,    ензоотії,    епізоотії    і    панзоотії.

С п о р а д і я, або спорадичний випадок захворювання (від грецьк. Sporadikos - поодинокий, розсіяний, випадковий, окремий) є найнижчим ступенем інтенсивності епізоотичного процесу, коли на певній території є поодинокі випадки захворювання і між ними важко або неможливо встановити епізоотичний зв'язок. Тобто, вони виникають незалежно один від іншого й не зв'язані з одним і тим же джерелом збудника інфекції.

Ензоотія (від грецького en — в, zoon— тварина) є такою формою прояву епізоотичного процесу, коли спалах інфекційної хвороби обмежується конкретною територією (господарством), у якій із-за певних умов постійно існують джерело збудника інфекції, фактори передачі і сприйнятливі тварини. Як правило, збудник захворювання не має тенденції поширюватися за межі неблагополучного господарства, населеного пункту тощо. Саме тому ензоотію трактують як категорію географічної приреченості, вводячи термін «стаціонарність» і «ензоотичність».

Терміни «стаціонарність» і «ензоотичність» близькі між собою і означають поширення хвороби в певній місцевості, господарстві, неблагополучному пункті. З епізоотологічної точки зору, стаціонарно неблагополучним можна визнати такий пункт (господарство), коли випадки інфекційної хвороби повторюються протягом кількох років.

Слід розрізняти істинну і так звану статистичну ензоотію. Істинна ензоотія пов'язана_ з природними умовами місцевості, на якій мешкають дикі тварини, як резервуар збудника інфекції, є специфічні перенощики збудника хвороби. В цьому розумінні істинна ензоотія збігається з поняттям природної вогнищевості.

Статистична ензоотія характерна для ряду хвороб, які мають місцеве поширення і пов'язані з господарською діяльністю людини. Насамперед статистична ензоотія характерна для ешеріхіозу, сальмонельозу, стрептококозу телят, поросят і молодняка інших видів тварин. У деяких господарствах ці хвороби багаторазово повторюються і, як правило, це відбувається в результаті незадовільних умов утримання і недоброякісної годівлі тварин..

Епізоотія (від грецьк. ері — на і zoon — тварина) є середнім ступенем інтенсивності (напруженості) епізоотичного процесу і характеризується досить значним поширенням інфекційної хвороби та збудника за межі неблагополучного пункту, швидким охопленням господарств, районів, областей.

Епізоотії властиве швидке поширення випадків захворювань і масовість, що визначається тривалістю інкубаційного періоду. та територіальною близькістю тварин, що призводить до передачі збудника від одного джерела інфекції. Між окремими випадками хвороби чітко простежується епізоотологічний зв'язок. Наприклад, ящур, чума свиней, чума великої рогатої худоби, пастерельоз, нью-каслська хвороба.

Панзоотія (від грецькі pan — все і zoon — тварина) — це найвищий ступінь інтенсивності (напруженості) 'епізоотичного процесу, коли інфекційна хвороба надзвичайно поширюється з охватом території кількох країн і навіть континентів. Для панзоотії характерне різке збільшення захворюваності тварин та швидке територіальне поширення. До таких хвороб відносять ящур, везикулярну екзантему свиней, африканську чуму свиней, чуму великої рогатої худоби.

Слід враховувати, що епізоотичному чи панзоотичному поширенню захворювань сприяє поява нових типів збудника, його стійкість у зовнішньому середовищі, множинність шляхів поширення та передачі його, відсутність активних біологічних препаратів і запізніла імунізація тварин.

Епізоотичний процес має певну закономірність у розвитку і перебігу стадій, що різняться між собою. Найбільш наглядно ця закономірність простежується на прикладі епізоотії. Розрізняють шість стадій у динаміці епізоотій (рис. 15): міжепізоотичну, передепізоотичну, розвитку епізоотії, максимального піднесення, згасання епізоотії, постепізотичну.

М і ж епізоотична стадія (стадія затишшя) , це проміжок часу між двома епізоотичними спалахами; захворювання. Ця стадія характеризується поодинокими випадками прояву хвороби, які підтримують епізоотичний процес, проте не доводять до різкого підвищення захворюванності і значного поширення хвороби. У цей період переважає мікробоносійство та безсимптомна інфекція, в більшості тварин зберігається імунітет, проте кількість сприйнятливих тварин поступово наростає.

У передепізоотичній стадії створюються реальні умови для виникнення і розвитку епізоотії внаслідок втрати тваринами імунітету, народження неімунного молодняка, введення сприйнятливих тварин. Для цієї стадії характерне збільшення кількості захворілих тварин, які стають джерелом збудника інфекції, і перші випадки типового клінічного прояву хвороби. Тим самим створюються сприятливі умови передачі збудника інфекції і дальшого поширення захворювання.

Передепізоотична стадія змінюється стадією розвитку епізоотії і характеризується сприятливими умовами для дальшого поширення хвороби й перевагою типових клінічних форм, гострим і зверхгострим їх перебігом. Збільшується кількість захворілих тварин, відбувається дальше нагромадження збудника інфекції у зовнішньому середовищі і посилення його вірулентності. Проте в той же час зростає поголів'я імунних тварин, що створює основу для затухання епізоотії.

Стадія максимального піднесення епізоотії є кульмінаційною і для неї характерні найбільша кількість захворілих тварин із вираженими клінічними ознаками хвороби, нагромадження джерел інфекції і значне поширення збудника захворювання у зовнішньому середовищі. В цій стадії внаслідок природного перехворювання наростає кількість імунних тварин, а напруженість епізоотії поступово знижується.

Стадія максимального піднесення змінюється стадією згасання   епізоотії. У цій стадії зменшується кількість нових випадків захворювання тварин, зростає число імунних до даної хвороби, порушуються механізм передачі збудника інфекції. У цей період переважають випадки з хронічним або атиповим перебігом захворювання й епізоотія поступово затухає. У випадках надходження у вогнище епізоотії (неізольоване стадо)  свіжого, неімунного поголів'я захворюваність знову зростає, зумовлюючи наростання нової хвилі епізоотії. При цьому хворіють ті тварини, в яких недостатній імунітет.

Постепізоотична стадія характеризується тим, що хвороба не поширюється, кількість тварин із високим ступенем напруженого імунітету досягає максимального значення. Захворювання знижується до поодиноких випадків, що характерні для даної місцевості і періоду року. В цей час переважають безсимптомна інфекція   і   мікробоносійство.

Така динаміка епізоотії у певній мірі є ідеальною і ха рактерна для ізольованого стада тварин. В практиці ідеальні співвідношення в розвитку і перебігу стадій епізоотії спостерігається далеко не завжди. Розмежування названих стадій умовне, інколи вони тривають багато місяців (бруцельоз, туберкульоз). Крім згаданої закономірності існують періодичні коливання інтенсивності поширення окремих епізоотій через тривалі проміжки часу, обчислювані роками. Це явище дістало назву періодичності е п і з о о т і й. Періодичні коливання з проміжком 3—5 років відмічені при епізоотіях ящура, хвороби Ауєскі та ін. Проте з проведенням штучної імунізації сприйнятливого . поголів'я, вдосконаленням вакцинних препаратів ця закономірність прояву періодичності епізоотій порушена. Введення у практику щорічної вакцинації тварин у неблагополучних господарствах призупиняє стадійний розвиток епізоотій і припиняє подальше поширення інфекційних хвороб.

ЕПІЗООТИЧНЕ ВОГНИЩЕ ТА ПРИРОДНА ВОГНИЩЕВІСТЬ     ІНФЕКЦІЙНИХ   ЗАХВОРЮВАНЬ

Місце взаємодії усіх трьох ланок епізоотичного ланцюга визначають такою епізоотичною категорією, як епізоотичне вогнище. Слово «вогнище» на російській «очаг» походить від турецького слова «осак»— вогник. У переносному значенні це місце, звідки будь що поширюється. В даному випадку йдеться про первинну ділянку епізоотичного процесу. Необхідно розрізняти поняття   «епізоотичне   вогнище» як категорію, характерну епізоотичному процесу, і поняття «вогнище інфекції», як категорію інфекційного процесу. Необхідно також ураховувати, що поняття «епізоотичне вогнище» однаково відноситься до всіх інфекційних хвороб, які поширюються епізоотично (ящур, хвороба Ньюкасла та ін.) і проявляються спорадично (правець, ЗКІ великої рогатої худоби та ін.). Воно походить не від поняття «епізоотія», а показує суть епізоотичного процесу, оскільки епізоотичне вогнище — обов'язкова складова частина і елементарна одиниця епізоотичного процесу будь-якої інфекційної хвороби.

Кожне вогнище будь-якої інфекційної хвороби тварин, що виникає у будь-якому господарстві і на будь-якій території, повинне розцінюватися як епізоотичне вогнище.

Таким чином, епізоотичне вогнище — це місце перебування джерела або джерел збудника інфекції (тварини, людина, забруднені збудниками предмети) у тих межах, в яких при даній ситуації можлива передача збудника сприйнятливим тваринам, тобто приміщення (конюшні, кошари, свинарники, пташники та ін.) і територія, пасовища, ділянки навколо тваринницьких приміщень, тварини, які там знаходяться, у яких виявлена дана інфекція в тій чи іншій формі.

Епізоотичне вогнище аналогічне поняттю про епідеміологічне вогнище і його не можна змішувати з вогнищем інфекції — що відноситься до організму, в якому з морфологічним місцевим виявленням інфекційного процесу і перебуванням у ньому збудника (вогнища в легенях, селезінці, лімфатичних вузлах і таке інше).

Епізоотичним вогнищем можуть бути ділянки лісу, луків і інші угіддя (стосовно до диких тварин, у даному випадку гризунів), тобто місця мешкання цих тварин, де виявлені хворі або носії інфекції. Це — первинний елемент (ланка) епізоотичного процесу (ланцюга): споруда, подвір'я, ферма, господарство, пасовище, водойма, створюючі потенційну небезпеку подальшого поширення хвороби.

Епізоотичне вогнище може бути різним за розмірами і кількістю хворих та сприйнятливих тварин. Наприклад, одне подвір'я (якщо це стосується хворих індивідуального сектора) з одним або кількома тваринами, або велика тваринницька ферма чи певна ділянка пасовища природного ландшафту.

Його межі визначаються особливостями кожної інфекційної хвороби і залежать від конкретних умов, в яких вона виникла й поширюється. При стійловому утриманні тварин поширення часто обмежується тими приміщеннями, де виявлені перші захворілі тварини  (Ауєскі, мит), якщо передача відбувається через воду, ці межі ширші.

Для хвороб з трансмісивним механізмом передачі збудника характерні значні розміри пасовищних вогнищ (ІНАН, ІЕМ; африканська чума коней, піроплазмідози).

При сибірці епізоотичним вогнищем може бути пасовище, де закопаний труп і його поширення із зібраним сіном, а якщо промивні води спускають у річку, то далеко вниз за течією.

Таким чином, все залежить від соціально-побутових і природних обставин, способу ведення господарства.

Епізоотичне вогнище може зберігатися і є небезпечним навіть видалення (знищення, знезараження) джерела інфекції, якщо збудник залишався у зовнішньому середовищі (сибірка, емкар, стригучий лишай), або в організмі членистоногих (рикетсіози), оскільки обов'язковими елементами епізоотичного вогнища є джерело збудника інфекції і фактори передачі збудника сприйнятливим тваринам.

Епізоотичне вогнище відображає найважливіші особливості епізоотичного процесу, характерного тій чи іншій інфекційній хворобі. Для вивчення причин виникнення епізоотичних вогнищ і умов, що впливають на поширення інфекції, застосовують метод епізоотологічного дослідження, метою якого є: встановлення джерела збудника інфекції; виявлення шляхів поширення заразного начала; оцінка умов, що сприяють поширенню захворювання; проведення обліку сприйнятливого поголів'я тварин; виявлення хворих, підозрілих у захворюванні і підозрілих в зараженні тварин.

Якщо будуть відомі рушійні сили епізоотичного процесу, які проявляються у конкретних умовах — будуть розроблені термінові й ефективні заходи щодо профілактики та ліквідації хвороби, швидкій локалізації епізоотичного вогнища і запобігання новим захворюванням.

Виникнення епізоотичного вогнища може бути пов'язане як із спалахом, так і з окремими випадками інфекційної хвороби.

Випадок інфекційної хвороби — це захворювання однієї тварини; спалах — одночасне (або майже одночасне) виникнення декількох випадків будь-якої інфекційної хвороби в господарстві, пункті. Отже, випадок і спалах — кількісні характеристики виявлення епізоотичного процесу, в епізоотичному вогнищі.

В офіційній ветеринарній статистиці нашої країни вданий час використовують такі одиниці обліку, як кількість захворілих і тих, які загинули, та наявність неблагополучних пунктів. Природно, що   кількість   захворілих   тварин рівнозначна випадкам хвороби. Щодо неблагополучного пункту, то ця одиниця обліку з епізоотичної точки зору неповністю придатна для характеристики поширення інфекційної хвороби.

Неблагополучний пункт (пункт від латинського punlctum — точка) —населений пункт або окремий тваринницький об'єкт (комплекс, ферма), на території якого виявлене епізоотичне вогнище.

Неблагополучний пункт головним чином є адміністративно-територіальною або господарською одиницею, де існують певні органи (місцеві Ради), дирекції держгоспів, правління колгоспів і т. п., зобов'язані виконувати вимоги" Статуту ветеринарної медицини України стосовно проведення карантинних і ветеринарно-санітарних, а також організаційно-господарських заходів.

Таким чином, неблагополучним пунктом можуть бути місто, селище, хутір, держгосп, колгосп, тваринницький комплекс, відділення або ферма, бригада і т. д. Межі неблагополучного пункту залежать від ізольованості окремих його- частин, а також від характеру інфекційної хвороби, що виникла.

Пункт оголошують неблагополучним на підставі рішення державної адміністрації району (міста) за повідомленням головного лікаря ветеринарної медицини району (міста). В кожному конкретному випадку визначають межі неблагополучного пункту. Наприклад, у великому селі на відстані 3—5 км можуть бути кілька тваринницьких ферм, розміщених у різних місцях. Якщо на одній із них виникне вогнище ящура, неблагополучним буде оголошений весь населений пункт. Однак при спалаху сибірки можуть оголосити неблагополучним тільки конкретний тваринницький об'єкт.

Неблагополучними щодо інфекційних хвороб можуть бути оголошені господарство, район, область.

При деяких хворобах, передбачених Статутом ветеринарної медицини України, неблагополучний пункт терміново карантинують. У неблагополучному пункті проводять поголовне або вибіркове обстеження тварин, розподіляють їх на групи (одну, дві, три), проводять охоронні і лікувальні заходи, дезинфекцію. Вводять обмеження, що забороняють доступ людей (за винятком обслуговуючого, персоналу) у неблагополучний пункт, вивезення із господарства тварин, одержаної тваринницької продукції і сировини, а також проводять інші заходи.

Пункт вважається неблагополучним до повної ліквідації інфекційної хвороби. Після спалахів сибірки, емкару він є стаціонарно неблагополучним і знаходиться на постійному обліку Відповідно до інструкцій, наприклад, про заходи проти сибірки, до стаціонарно неблагополучних щодо сибірки пунктів відносять окремі населені пункти, ділянки пасовищ і вигонів, де реєструвалися випадки захворювання тварин сибіркою незалежно від строку давності.

Неблагополучний пункт, як одиниця обліку, має суттєві недоліки: не приймається до уваги величина населеного пункту, виникають труднощі при обліку спалахів хвороби серед диких тварин. Як відомо, адміністративні межі не є рамками, які перешкоджають поширенню інфекційної хвороби. Господарства, які межують з неблагополучним пунктом/ або мають з ним тісний господарський зв'язок, вважаються загрожуючими по занесенню інфекції.

Загрожуюча    зона - територія навколо епізоотичного вогнища, неблагополучного господарства, пункту, - в межах якого можливе поширення хвороби через наявність територіального або господарського зв'язку  (географічний стан, загальні шляхи, річки і т. д.). При ящурі, чумі свиней, чумі великої рогатої   худоби , та інших особливо поширюваних хворобах   загрожуючою зоною може бути район, область, тобто значна територія, до якої належить велика кількість господарств.

Таким чином, поняття загрожуюча зона є ширшим за поняття загрозливе господарство.

Статутом ветеринарної медицини України встановлений перелік заразних хвороб, при виникненні яких встановлкі-ють загрозливу зону навколо об'єкта (території), каран-тинованого за даною хворобою. Це ящур, чума великої рогатої худоби, чума свиней (класична), н'юкаслська хвороба, сибірка.

На території загрожуючої зони в зв'язку з небезпекою занесення збудника інфекції проводять профілактичні заходи: обмежують зв'язок із неблагополучними населеними пунктами; поліпшують годівлю, утримання і догляд тварин та ветеринарно-санітарний етап приміщень, пасовищ, водойм, скотомогильників і ін.; забороняють будь-яке переміщення у межах загрозливої зони до зняття обмежень; встановлюють суворий контроль за торгівлею продуктами тваринництва на базарах; проводять профілактичну вакцинацію; все населення загрозливої зони повідомляють про небезпечність і про заходи щодо профілактики, які необхідно виконувати.

Види епізоотичних вогнищ.

Як уже зазначалося, епізоотичні вогнища розрізняються за кількістю хворих і сприйнятливих тварин. Ступінь активності епізоотичного вогнища і тривалість збереження у ньому збудника інфекції неоднакові. За потенційною небезпечністю їх поділяють на  поодинокі або прості — один хворий або носій, множинні    або    складні — кілька хворих  (носіїв).

За епізоотичним характером інфекційної ■ хвороби розрізняють: власне епізоот и ч н е  вогнище — коли хвороба має тенденцію до поширення за межі території вогнища (досить швидко — особливо при гостроперебігаючих заразних хворобах, які характеризуються високою контагіозністю — ящур, чума великої рогатої худоби, свиней, ньюкаслська хвороба та ін.);

ензоотичне вогнище — інфекційна хвороба поширюється в межах вогнища звичайно без тенденції вийти за межі, що пов'язане з місцевими умовами: особливо при маловірулентних збудниках, де відіграють роль умови утримання тварин (хвороби молодняка) або де зберігається збудник і немає необхідних факторів його передачі. Сибірка тепер в епізоотичних вогнищах (немає безладного викидання трупів, мало комах, перегонів тварин, щорічна імунізація) — ензоотія, а раніше була епізоотією.

За часом появи розрізняють такі вогнища:

свіже — це виникле вогнище будь-якої заразної хвороби внаслідок занесення у стадо тим чи іншим шляхом збудника. Характеризується наростанням кількості нових випадків виділення хворих тварин;

затухаюче — у якому випадків виділення хворих тварин стає все менше, тобто воно характеризується різким зниженням захворюваності в неблагополучному стаді (господарстві), частіше після проведення протиепізоотичних заходів, або природного вимирання збудника через відсутність перенощика та сприйнятливих тварин;

стаціонарне - проявляється повторним виникненням через різні проміжки часу будь-якої інфекційної хвороби в оздоровлюваній групі (стаді) тварин. Стаціонарність  епізоотичного вогнища зумовлюється наявністю невиявлених хворих тварин, реконвалесцентів, здорових мікробоносіїв, тривалого збереження збудника в різних об'єктах зовнішнього середовища або поширенням інфекційної хвороби серед мишоподібних гризунів або інших видів диких тварин.

Факторами, що постійно сприяють виникненню захворювання, є, наприклад, наявність на пасовищах скотомогильників або кліщів-перенощиків гемоспоридіозу. Схоже становище тимчасово створюється в будь-якому епізоотичному вогнищі, якщо вже знешкоджені джерела збудника інфекції, але ще залишилося інфіковане зовнішнє середовище.

Розрізняють також природне вогнище — це певна природна територія (біотоп) географічного ландшафту, на якій серед постійно мешкаючих тут диких тварин (переважно гризунів) спостерігається поширення інфекційної хвороби за допомогою різноманітних контактів, у тому числі при участі кровосисних членистоногих, кліщів, комарів і інших перенощиків (природні вогнища туляремії, лептоспірозу).

Вчення про природну вогнищевість інфекційних хвороб. Природна вогнищевість інфекційних хвороб виражається у тривалому існуванні на певних територіях епізоотичних вогнищ, що еволюційно виникли незалежно від людини і її господарської діяльності.

На таких ділянках географічних ландшафтів (у їх біотопах) історично склалося співтовариство тваринних і рослинних організмів (біоценози), до яких належать збудники тих чи інших хвороб і сприйнятливих до них диких хребетних, кровосисни-х комах, кліщів, здатних сприймати, зберігати і передавати збудників хвороб від хворої тварини або мікробоносія (донора) здоровим сприйнятливим тваринам (реципієнтам).

Харчові зв'язки співчленів біоценозу при сприятливих умовах зовнішнього середовища забезпечують необмежено довгу, циркуляцію збудника і відповідну стійкість епізоотичного вогнища. При господарському освоєнні територій, для яких специфічні ці вогнища, в епізоотичний ланцюг можуть втягуватися домашні тварини.

В природних вогнищах зооантропозоонозів виникає реальна небезпека зараження і захворювання людей.

Кажучи про істотні особливості виникнення та існування природних вогнищ хвороб, академік Є. Н. Павловський відмічав їх незалежність від людини до того часу, поки зусилля не спрямовуються (прямо або посередньо) на територіальне обмеження чи повну їх ліквідацію. І. Г. Галузо (1976) також вважав основним принципом природної вогнищевості біологічну властивість її збудників циркулювати в природі, незалежно від наявності або відсутності людини. Поняття «циркуляція збудника» включає як зміну хребетних і безхребетних тварин-хазяїв, так і пристосування до середовища мешкання.

Таким чином, поняття «природне вогнище» характеризує біоценотичні відносини між патогенним паразитом, тваринами-донорами, живими паразитичними перенощиками та тваринами реципієнтами у відповідних ландшафтних умовах.

Науково правдиві дані про можливості передачі людям деяких хвороб дикими тваринами були одержані на початку XX століття. У 1899 р. відомий український епідеміолог Д. К. Заболотний висловив припущення, що дикі гризуни різних видів є природним середовищем, у якому зберігається збудник зооантропонозної чуми — небезпечної заразної хвороби людей.

В 1911 р. це припущення вдалося підтвердити виділенням Pasteurella pestis від спійманого в Забайкаллі хворого тарбагана. В 1912 р. І. А. Демінський виділив аналогічного збудника від хазяїна. Заразившись під час роботи чумою, він помер.

Заслуга в створенні вчення про природну вогнищевість трансмісивних інфекцій і паразитарних хвороб належить Є. Н. Павловському (1884—1965). Він припустив, що переносити цих збудників від тварини до тварини і передавати їх людині можуть кровосисні членистоногі.

Теорія природної вогнищевості хвороб формувалася в безпосередньому зв'язку з розпочатими в роки перших п'ятирічок грандіозними роботами по освоєнню, нових територій — пошуками корисних копалин, будівництвом населених пунктів, доріг, обводнення пустель. У колективах першопрохідників стали виникати хвороби, про які раніше не знали. Для їх вивчення організовували спеціальні експедиції в неблагополучні райони країни. В їх організації і роботі брав активну участь Є. Н. Павловський, який зібрав багато матеріалів по хворобах людей, пов'язаних із зараженням природних умов.

Велике значення мав запропонований ним метод комплексних зоолого-паразитологічпих досліджень з урахуванням екологічних умон, що дало змогу виянити біоценотичні зв'язки диких хребетних тварин і їх ектопаразитів. Ці зв'язки багато в чому визначали можливості і шляхи циркуляції збудників хвороб у природних вогнищах.

Вже в 1926 р. встановили зв'язок туляремії серед населення районів дельти Волги з зараженістю диких гризунів. У 1936 р. доведено носійство кліщами Ornithodos спірохет— збудників кліщового сипного тифу, а в 1938— 1939 pp. від диких гризунів і іксодових кліщів виділені патогенні рикетсії — збудники кліщового сипного тифу.

В 1937—1940 pp. Є. Н. Павловським та іншими було вирішене питання про природу тяжкої нейроінфекції у людей, які працювали у тайзі в Хабаровському краї. В циркуляції цієї вірусної хвороби, названої кліщовим енцефалітом, брали участь іксодові кліщі і їх живителі — мешкаючі в тайзі ссавці і птахи. У цей же час з'ясована природа іншої нової хвороби — японського енцефаліту. Таким шляхом вдалося довести, що існують еволюційно утворені природні епізоотичні вогнища. Це явище й одержало назву природної вогнищевості трансмісивних хвороб. Вчення про природну вогнищевість швидко одержало світове значення. Це одне з найбільших досягнень біологічної науки, важливий вклад у теорію і практику епідеміології і епізоотології. Кількість хвороб, для яких характерна природна вогнищевість, постійно зростає. До групи природновогнищевих зооантропозоонозів, наприклад, входять:

рикетсіози (кліщовий сипний тиф, Ку-гарячка, щурячий сипний тиф, віспоподібний рикетсіоз, марсельський сипний тиф);

вірози (омська геморагічна гарячка кліщовий і японський ЕМ, сказ, ІЕМ, орнітоз, ящур);         

бактеріози (зооантропозоонозна чума — чума верблюдів, туляремія, лептоспіроз, кліщовий зворотний тиф, псевдотуберкульоз, лістеріоз, еризипілоїд, сальмонельози);

протозоонози (лейшманіози, токсоплазмоз);

багато гельмінтозів (опісторхоз, ехінококоз, альвеококоз, трихінельоз).

Виявилася, що до циркуляції і резервації збудників природновогнищевих хвороб у природних біоценозах причетні понад 550 видів хребетних тварин, у тому числі більше 200 видів ссавців (особливо велике значення мають гризуни) і понад 250 видів птахів, а також сотні видів кровосисних членистоногих.

Структура природного вогнища інфекційної хвороби. Окремим природним вогнищем В. В. Кучерук (1972) пропонує називати найменшу територію, у межах якої збудник відповідної хвороби циркулює без занесення ззовні невизначено тривалий час.

Виділяють три основні частини природних епізоотичних вогнищ.

1. Ділянки відносно стійкого   благополуччя  (найбільш
сприятливі для підтримання безперервності епізоотичного  процесу).

  2.     Ділянки тимчасового винесення збудника.

  1.    Постійно благополучні ділянки (непридатні для меш
    кання тварин-хазяїв і перенощиків збудника хвороби).

З ділянок стійкого збереження («ядра» вогнища) збудник у період підйому епізоотії проникає на ту чи іншу частину території ділянок винесення. Таким чином постійно відбувається пульсація меж кожного окремого природного вогнища.

«Ядра» вогнища називають також елементарними природними вогнищами, мікровогнищами. П. О. Петрищева (1972) характеризує їх як ділянки території, на яких розміщуються стійкі природні біоценози з циркуляцією збудника хвороби. Ліквідація «ядра» вогнища вимагає менше затрат, але забезпечує максимальний ефект. П. О. Петрищева наводить такий приклад. У степах із безстічними озерами в період засухи гризуни, підтримуючі безперервність епізоотичного процесу в природних вогнищах туляремії і лептоспірозу, концентруються лише навколо озер, що збереглися. Знищення гризунів на цих ділянках (обмежених) будуть означати ліквідацію вогнищ зазначених хвороб на даній території. Природні вогнища хвороб, які еволюційно сформувалися і існують незалежно від людини, називаються аутохтомними. На інтенсивно освоєних територіях їх кількість різко скоротилася. Тепер у таких місцях переважають антропоургічні вогнища, утворені в результаті господарської діяльності людей. У цих вогнищах в природний ланцюг циркуляції збудника включились домашні тварини. Зміни складу біоценозів в антропогенних ландшафтах призвели до зникнення деяких видів збудників хвороб. Окремі з них пристосувалися до більш широкого кола хазяїв і завдяки цьому значно розширили свій ареал. Інколи домашні тварини самі є джерелом збудників хвороби для диких тварин, що призводить до утворення нових природних вогнищ (чума м'ясоїдних, трихінельоз). Дикі тварини багатьох видів (насамперед дрібні ссавці, птахи, членистоногі) пристосувалися до мешкання поблизу людини, стали синантропами. В результаті природні вогнища хвороб почали виникати в межах населених пунктів. Такі вогнища називають синантропними, «дочірніми». І. Г. Галузо (1971) пропонував також виділяти «водні» і «грунтові» природні вогнища, в яких збудники циркулюють в основному в гідробіоценозах і в ґрунтових біоценозах. Загальновідоме тривале збереження у грунті збудників сибірки і клостридіозів тварин. Виділяють і дифузні природні вогнища. В цих випадках збудники циркулюють серед тварин багатьох видів на значній території (лістеріоз, сальмонельози).

Встановлено також, що природні вогнища можуть переміщатися при міграції тварин, які є основними поширювачами і резервуарами збудників хвороби. Можливе переміщення вогнищ сказу, поширюваного вовками, лисицями, песцями, єнотоподібними собаками. Рухливі й вогнища орнітозу, оскільки носіями збудника цієї хвороби є дикі птахи, а в населених пунктах — птахи-синантропи, такі як голуби, горобці. Переміщення вогнищ лістеріозу мають сезонний характер. В холодну пору року дикі гризуни — лістеріоносії мігрують з природних вогнищ до тваринницьких об'єктів, приміщень, де зберігаються корми. Саме в цей період у природний ланцюг циркуляції збудника частіше включаються домашні тварини, в першу чергу дрібна рогата худоба. Характерний тісний зв'язок природних вогнищ багатьох хвороб з певними ландшафтами, з комплексом умов, типових для даної місцевості. Такий зв'язок був встановлений вже в перші роки вивчення природної вогнищевості. Луговим ландшафтам, наприклад, найбільш характерні вогнища лептоспірозу, лісовим — кліщового енцефаліту, степовим — кліщових рикетсіозів, пустельним вогнища лейшманіозу та кліщового зворотного тифу. Вказана закономірність залежить від комплексу умов, необхідних для мешкання тварин-хазяїв і перенощиків, до яких адаптувалися і без яких не можуть існувати у вогнищі збудники будь-якої хвороби. Кожен вид тварин в свою чергу зв'язаний з певними біотопами, ландшафтами. Епізоотичне і епідемічне значення даного явища надзвичайно велике. Оцінюючи його, Л. В. Грамашевський відзначав, що географічне поширення ряду хвороб тварин, у тому числі багатьох зооантропозоонозів, пов'язане з історичним перебуванням джерел і специфічних перенощиків збудників на певній території. Відповідно до цього тільки в межах цієї території може здійснюватися механізм передачі, здатний виконати зараження тварин і людини. Виходячи з цього, Л. В. Грамашевський характеризує природну вогнищевість інфекційних хвороб як природну ендемічність (ензоотичність). Щоб орієнтуватися у ступені і характері потенційної небезпеки освоюваних територій, завчасно планувати профілактичні заходи, необхідно враховувати зв'язок природних вогнищ окремих хвороб з певними ландшафтами. Така тактика повністю виправдала себе при освоєнні цілинних земель. За повідомленням П. О. Петрищевої  (1972), природні вогнища хвороб нерівномірно розміщені навіть у межах однієї і тієї ж ландшафтно-кліматичної зони, що визначається рельєфом місцевості. Біоценози найбільш складні на ділянках із порізаним рельєфом, навкруги озер та річок. Це пов'язане з характером рослинності, достатком джерел корму, наявністю природних пристанищ для тварин, а також із мікрокліматом.

На ділянках вологих грунтів із достатньою кількістю рослинності, де звичайно велика щільність мишоподібних гризунів, можуть одночасно локалізуватися вогнища туляремії, лептоспірозу, Ку-гарячки. Такі вогнища називають зіставленими. Чим різноманітніший видовий склад хазяїв і перенощиків збудника, тим ширший їх ареал і більша чисельність, тим ширше територіальне поширення хвороби й інтенсивніший епізоотичний процес. Найбільшу потенційну небезпеку становлять території, де межують різні ландшафти, де в змішаних біоценозах у зв'язку з стійкою і високою чисельністю диких хребетних та можливістю обміну ектопаразитами часто постійно підтримуються вогнища кількох хвороб, характерних обом суміжним ландшафтам. У тварин, які мешкають на таких територіях, нерідко виявляють змішані інфекції.

Характер і значення зв'язків між домашніми і дикими тваринами. Не всі природновогнищеві хвороби небезпечні для людини. Прикладом можуть бути: чума м'ясоїдних, класична й африканська чума свиней (типові зоонози), спірохетоз птиці, а також чисельні гемоспорідіози тварин. Тому розробка програми природної вогнищевбсті стосовно до хвороб домашніх тварин безсумнівно має самостійне значення. Людина, навіть захворівши внаслідок зараження на території природних вогнищ аптропозоопозів, залишається біологічним кінцем для збудника хвороби. Домашні тварини, навпаки, можуть втягуватися у ланцюг циркуляції  збудника в природі й підтримувати існування природних вогнищ. Ця відмінність має принципове значення. Щоб визначити специфіку і значення зв'язків між домашніми та дикими тваринами, встановимо суттєвість деяких понять. Тварин -мешканців природних біотопів -називають дикоживучими. Середовище мешкання домашніх тварин називається антропогенним. До цього середовища (до культурних ландшафтів і навіть до житла людини) адаптувалося багато диких тварин. їх називають синантропами. Типові синантропи — миші, щурі, птиця деяких видів, членистоногі багатьох видів.

Виділяється також категорія напівсинантропів — тварин, які можуть мешкати як у природних біотопах, так і в антропогенному середовищі.

Прямі й посередні зв'язки домашніх тварин із дикими досить широкі. На пасовищах, трасах по перегону худоби до водопоїв на домашню худобу нападають ті самі кровосисні комахи, які паразитують на диких тваринах.

Тут же через різні об'єкти зовнішнього середовища (насамперед,воду й корм) можуть здійснюватися посередні контакти з дикими гризунами, комахоїдними, а іноді й з копитними, м'ясоїдними. Можливий і безпосередній контакт із цими тваринами. Не можна назвати великою рідкістю випадки нападання диких тварин на домашню худобу. Не виняток прямі контакти сільськогосподарських тварин з лосями, дикими свиньми, сайгаками, диких оленів із домашніми в тундрах. В теплу пору року нападання кровосисних комах і кліщів можливе навіть при цілодобовому стійловому утриманні тварин. Взимку зв'язуючою ланкою можуть бути синантропні гризуни, які з початком холодів пересиляються з полів на територію населеного пункту тваринницьких господарств, зерносховищ, складів фуражу. Інтенсивність епізоотичного процесу в природних вогнищах і ступінь небезпеки зараження домашніх тварин залежать від щільності популяції і міграційної активності диких тварин, чисельності та активності членистоногих пе-ренощиків збудників хвороб. Оскільки ці показники неоднакові в різні роки й сезони, відмічають періодичні та сезонні підйоми захворюваності, що особливо характерне саме для природновогнищевих хвороб.

Дикі тварини значно частіше являють небезпеку для домашніх тварин у даний час, ніж домашні для диких, оскільки поширення інфекційних і інвазійних хвороб серед дикої фауни поки що контролюється тільки природним шляхом. Особливо часті у диких тварин латентні, приховані форми інфекції і інвазії.  Серед диких тварин значно поширені ехінококоз, альвеококоз (висока інвазійність білого песця на півночі Європейської частини). Гризуни і птахи також відіграють важливу роль як джерела збудника бешихи свиней. Доведене значення гризунів як резервантів і поширювачів лістеріозу. Але необхідно зазначити, що спільність багатьох ектопаразитів і контакти іншого характеру роблять цілком реальним взаємний обмін збудниками хвороб. М. М. Ременцова (1975) встановила, що хворі бруцельозом сільськогосподарські тварини при певних умовах стають джерелами збудників цієї інфекції для диких тварин багатьох видів.

За повідомленнями І. Ф. Пустового (1976), в Казахстані і Таджикистані від диких птахів багатьох видів виділені мікобактерії туберкульозу пташиного, бичачого і людського видів.

Всі ці дані дають змогу зробити висновок, що необхідно розширяти вивчення заразних хвороб диких тварин, уточнюючи як шляхи передачі збудника домашнім тваринам, так і можливість іррадіації хвороб із антропогенного середовища. Вчення про природну вогнищевість дало змогу встановити об'єктивні закономірності епізоотичного процесу при багатьох хворобах тварин та встановити зв'язок вогнищ цих хвороб із певними ландшафтами, визначити міжвидові взаємовідносини і шляхи циркуляції збудників захворювань у відповідних природних біоценозах, а також умови зараження домашніх тварин.

Виявилося принципово можливим запобігати поширенню цих хвороб, своєчасно виявляти, локалізувати, а потім і ліквідувати їх вогнища. Але потрібно ще багато зробити. Необхідно розширити вивчення хвороб диких тварин. Вони можуть бути резервуарами інфекційних і інвазійних хвороб, небезпечних не тільки для домашніх тварин, а й для людини. Орієнтирами для цих досліджень можуть бути спостереження мисливців і зоологів, які вивчають мисливсько-промислових тварин, гризунів, членистоногих.

Дуже важливим завданням є встановлення умов циркуляції збудника з урахуванням структури біоценозів природних епізоотичних вогнищ. Необхідно вивчити всі можливі шляхи обміну паразитами між домашніми і дикими тваринами, в першу чергу синантропами і напівсинантропами, які можуть заносити збудників хвороб із природних епізоотичних вогнищ в антропогенне середовище. Слід враховувати, що ці питання зберігають актуальність і в умовах промислового тваринництва. Потрібно також вивчити патогенез хвороб, загальних для диких і домашніх тварин, встановити можливості зміни патогенності збудників при пасажуванні через організм диких або домашніх тварин, які заразилися від диких. Для вирішення усіх згаданих питань бажана організація комплексних досліджень з участю епізоотологів, бактеріологів, вірусологів, зоологів різних спеціальностей. Важлива роль у цій справі належить виробничим лабораторіям ветеринарної медицини, які повинні значно розширяти масштаби досліджень патологічного матеріалу від і диких тварин.

У даний час, коли реалізується грандіозна програма
 розвитку східних і північних районів держави, зросло значення ветеринарної розвідки зон новобудов. Господарська
 діяльність людини на освоюваних територіях змінює умови мешкання диких тварин, носіїв і перенощиків збудників
різних хвороб, порушує еволюційно складені шляхи циркуляції збудників. Розвиток промислових комплексів закономірно супроводжується сільськогосподарським освоєнням нових територій. Передбачається розвиток тваринництва і будівництво великих ферм, ввезення сільськогосподарських тварин з інших районів, освоєння нових масивів під пасовища, сіножаті і т. д.

У таких умовах необхідні попередні дослідження  (виявлення і вивчення природних вогнищ хвороб, які дадуть змогу вчасно організувати профілактичні заходи, основані на науковому прогнозі епізоотичної ситуації).  Будь-яке  епізоотичне  вогнище   вважається   ліквідованим, якщо збудник інфекції знищений (ізоляція, забій), коли всі тварини, яких утримують з хворими, не є мікробоносіями, коли проведені відповідні   ветеринарно-санітарні заходи, у тому числі дезинфекція, дезинсекція, дератизація, коли мине максимальний строк інкубації при даній хворобі.

ОСНОВИ ЕПІЗООТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Завдання епізоотологічного обстеження.

 Епізоотологічне обстеження являє собою сукупність прийомів і способів, що використовують для вивчення різних аспектів епізоотичного процесу, тобто закономірностей виникнення, поширення і особливостей прояву інфекційних хвороб тварин у різноманітних умовах і на різних територіях, а також для оцінки ефективності здійснюваних профілактичних і оздоровчих заходів. Одержані в процесі дослідження дані систематизують, піддають логічному осмисленню, тобто проводять епізоотологічний аналіз, і на цій основі  розробляють конкретні рекомендації по дальшому вдосконаленню протиепізоотичних заходів, спрямованих на зниження захворюваності або ліквідацію відповідної хвороби.

Епізоотологічне обстеження є однією з важливих сторін діяльності лікаря ветеринарної медицини. Його проводять як із практичною, так і науковою метою. Масштаби дослідження, у тому числі й розміри територій, що підлягають вивченню, можуть значно варіювати — від одного епізоотичного вогнища, неблагополучного пункту до епізоотичного стану району, області, республіки, держави. Інколи окремі питання розглядаються в глобальному масштабі. Відповідно до спрямованості дослідження, його завдання можуть бути різними, а саме:

епізоотологічне обстеження епізоотичного вогнища, неблагополучного пункту, господарства;

вивчення епізоотологічної (епізоотичної) ситуації у районі, області, державі;

визначення особливостей прояву епізоотичного процесу окремих захворювань (сезонність, періодичність та ін.) залежно від конкретних умов і характеру ведення тваринництва;

визначення ефективності засобів боротьби з певною хворобою;    

з'ясування закономірностей географічного поширення, особливостей прояву окремих інфекційних хвороб, вивчення їх сучасного нозоареалу і зв'язків із факторами зовнішнього середовища та особливостями ведення тваринництва;

пошук причин нерівномірного поширення хвороби на певній території;

збір даних для епізоотологічного прогнозування;

визначення епізоотичної ситуації і поширення інфекційних хвороб тварин у зарубіжних країнах.

Глибина епізоотологічного обстеження, повнота відповіді на поставлені запитання визначаються кваліфікацією спеціаліста, який проводить обстеження, а також наявністю необхідних вихідних матеріалів. При епізоотологічному обстеженні неблагополучного пункту частину даних збирають безпосереднім обстеженням господарства, яке вивчають, використовують дані «Журналу про реєстрацію хворих тварин» (форма 1), «Журналу для запису протиепізоотичних заходів» (форма 2). «Журналу для запису епізоотичного стану району» (форма 3), а також акти, звіти й інші матеріали, що відображають результати проведених раніше обстежень.

При вивченні епізоотичної обстановки в районі, області, державі дані одержують із матеріалів офіційної статистики, регламентованої відповідною інструкцією по ветеринарному обліку і ветеринарній звітності.

Визначення епізоотичної обстановки в районі проводять  на рівні окремих господарств, в області використовують дані районів. Відомості про поголів'я тварин, характер ведення тваринництва, господарські зв'язки, переміщення тварин, дані про природно-кліматичні особливості одержують на місцях у відповідних установах (табл. 1). З цією ж метою використовують довідники, статистичні повідомлення, огляди.

У процесі епізоотологічного обстеження використовують різні прийоми і способи, в тому числі й епізоотологічні методи:

порівняльно-історичний і порівняльно-географічний опис (картографування), власне епізоотологічне обстеження,

епізоотологічний експеримент.

При необхідності проводять математичну обробку даних. Раціональним є використання кожного із названих прийомів і способів залежно від конкретних завдань і масштабів дослідження.

Порівняльно-історичним описом користуються для аналізу показників епізоотичного процесу в історичному аспекті (по даних за ряд років). При цьому застосовують такі прийоми, як опис, складання хронологічних таблиць, графіків; вираховують і логічно осмислюють показники епізоотичного процесу за багаторічними даними з урахуванням кількості неблагополучних пунктів, захворюваності, смертності, летальності, коефіцієнта вогнищево-сті, структури захворювання та ін. Цей метод дає можливість вияснити причини виникнення окремих хвороб, динаміку їх поширення у часі, виявити залежність від характеру і системи ведення тваринництва, визначити сезонність проявлення епізоотій, їх періодичність і оцінити ефективність методів протиепізоотичної роботи.

 П о р і в н я л ь н о-ге о г р а ф іч н ий спосіб дає змогу провести аналіз характеру та інтенсивності географічного поширення у різних адміністративно-територіальних одиницях (район, область) і природних зонах території, яку вивчають. При порівняльно-географічному описуванні широко користуються картографуванням.  Ветеринарно-географічні карти (епізоотична карта району, області, нозогеографічні карти та ін.) є універсальною просторовою моделлю епізоотологічних явищ. Вони дають можливість розкрити закономірності географічного поширення хвороб, визначити їх сучасний нозоареал, пристосованість до певних природних ландшафтів, а при проведенні порівняльного картографічного аналізу карт поширення хвороби з картами природних факторів (ґрунтовими, кліматичними, фауністичними, біогеохімічними і т. п.) виявити природно-географічні фактори, що сприяють виникненню і поширенню окремих хвороб серед тварин. Епізоотологічне обстеження, як правило, проводять безпосередньо в епізоотичному вогнищі, неблагополучному пункті, інколи в масштабі району, області. Обов'язково проводять обстеження свіжих епізоотичних вогнищ з метою вивчення різних аспектів епізоотичного процесу і умов, в яких він розвивається, уточнення діагнозу, визначення  шляхів занесення  збудника, прогнозування подальшого розвитку епізоотії, розробки календарного плану комплексу заходів, спрямованих на ізоляцію вогнища і ліквідацію хвороби. Обстеження можна проводити і в затухаючому епізоотичному вогнищі з метою визначення повноти та ефективності проведення протиепізоотичних заходів перед оголошенням господарства благополучним і визначення строку зняття обмежуючих заходів або карантину. Епізоотологічне обстеження проводять і в благополучному щодо інфекційних захворювань господарстві з метою контролю повноти проведених профілактичних заходів, стосовно збереження стійкого протиепізоотичного благополуччя. Його як правило, проводять комісійно, і результати обстеження оформляють актом.

 

 ЕПІЗООТОЛОГІЧНЕ ОБСТЕЖЕННЯ ГОСПОДАРСТВА. СКЛАДАННЯ АКТУ

Проводячи обстеження, спеціалісти звертають увагу на такі основні питання: 1.

  •  загальну характеристику тваринницького господарства;
    •   дані про тварин;
    •  стан тваринницьких  приміщень;
    •   умови утримання і годівлі тварин;
    •  наявність кровосисних комах, гризунів, кліщів;
    •   стан пасовищ; водопій тварин;
    •   порядок комплектування господарства тваринами;
    •   епізоотичний та ветеринарно-санітарний стан господарства;
    •   благополуччя щодо інфекційних захворювань тварин сусідніх господарств і населених пунктів;
    •   епізоотичний та ветеринарно-санітарний стан різних ветеринарнарних об'єктів, розміщених навколо тваринницького господарства;
    •   можливий контакт тварин з дикими тваринами та ін.

Результати епізоотологічного обстеження тваринницького господарства оформляють відповідним актом у трьох примірниках. З них один залишається у господарстві, а інші зберігаються у справах ветеринарної установки, представник якої проводив епізоотологічне обстеження:

При обстеженні необхідно:

  1.  Дати загальну характеристику господарства та вказати його напрям і основні виробничі показники.
  2.  Зазначити кількість тварин за видами, віком, статтю, вгодованістю, породністю; характер використання. Вказати доморощені чи куплені тварини, якщо куплені, які саме та де й коли;  благополуччя господарства щодо інфекційних захворювань.
  3.  Відомості про тваринницькі приміщення та їх стан, систему вентиляції, та її ефективність, освітлення приміщень, площу і об'єм приміщень на одну голову по видах та вікових групах тварин. Дати характеристику підлогам, годівницям, проходам. Забезпечення тварин підстилкою та її якість.
  4.  Відомості про утримання різних видів і вікових груп тварин з докладним аналізом прогресивних методів їх утримання.
  5.  Наявність в тваринницьких приміщеннях аміаку, обсіменіння мікроорганізмами   (кількість   в   1  м3   повітря), кровосисних комах, кліщів, гризунів.
  6.  Питання годівлі тварин. Раціон. Повноцінність кормів (білкове співвідношення, наявність вітамінів, мінеральних речовин). Спосіб підготовки і згодовування кормів, їхякість.
  7.  Водопій тварин.   Вказати   джерела   водопостачання (водопровід, колодязь, став, річка та ін.), способи напування тварин, якість води. Благополучність їх в епізоотичному відношенні.

8. Характеристика пасовищ  (луки, заплавні луки, рівнина, гори, ліс, чагарник тощо). Віддаленість пасовищ від населених пунктів, проїзних доріг. Використання пасовищ у минулому і тепер, особливо для санітарних груп тварин. Благополучність їх з епізоотологічного погляду, можливість контакту з дикими тваринами.

9. Порядок   комплектування   господарства    тваринами, зв'язок з іншими господарствами.

  1.  Дати відомості про епізоотичний стан тваринницького господарства в минулому і тепер. Зазначити, чи спостерігалися раніше випадки інфекційних захворювань тварин і птиці, коли і які саме, ступінь їх поширення по окремих видах і вікових групах тварин за останні роки (3—5).Які інфекційні захворювання тварин і птиці є тепер, ступінь їх поширення   в господарстві   (динаміка),   джерелаінфекції. Ким та яким методом поставлено діагноз. Заходи,
    проведені  в  господарстві,  щодо  ліквідації  захворювання (карантинування,  ізоляція,  лікування,   щеплення,   дезинфекція, тощо) та їх,ефективність.
  2.  Зазначити про благополучність   щодо   інфекційних захворювань сусідніх господарств і населених пунктів.
  3.  Дати епізоотологічну та .ветеринарно-санітарну характеристику розміщених навколо тваринницького   господарства біотермічних ям, скотомогильників, утилізаційних пунктів,   скотозабійних   пунктів,   боєнь,    м'ясокомбінатів, складів  зберігання та підприємств по   обробці   сировини
    тваринного походження.
  4.  Ветеринарно-санітарний стан   господарства. Зазначити, як часто проводять механічне очищення тваринницьких приміщень та їх якість. Проведення різних видів дезинфекції,  коли,  якими дезинфекційними   розчинами,   їх
    концентрація та витрачання на 1 м
    2 знезаражуваної площі.

Загальні висновки. На основі фактичних матеріалів епізоотологічного обстеження тваринницького rocnof дарства, викладених в акті, роблять висновки про виникнення і поширення того чи іншого інфекційного захворювання тварин (птиці) та його епізоотичний і ветеринарно-санітарний стан; відповідність умов утримання і годівлі тварин сучасним вимогам.

Рекомендації. Виходячи з конкретної епізоотологічної ситуації, що склалася в господарстві, розробляють план ветеринарних заходів, спрямованих иа оздоровлення тваринницького господарства. План складають відповідно до інструкції, затвердженої Головним управлінням ветеринарної медицини МСГП України. При цьому ураховують передовий досвід ветеринарної практики та найновіші досягнення науки в цій галузі.

МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ ЕПІЗООТИЧНОЇ

ОБСТАНОВКИ В РАЙОНІ, ОБЛАСТІ, РЕСПУБЛІЦІ, ДЕРЖАВІ

 

Епізоотичну обстановку (ситуацію) в районі, області, республіці та державі характеризує сукупність інфекційних хвороб, зареєстрованих на вказаних територіях за певний період часу або станом на день оцінки. Для її оцінки на основі кількості неблагополучних пунктів по різних захворюваннях і місць їх розміщення, кількості захворілих і загиблих тварин різних видів визначають нозологічний профіль (структуру) інфекційних хвороб і питому вагу кожної з -них у загальній захворюваності тварин усіма інфекційними хворобами, а також складають епізоотичну карту.

Нозологічний профіль (нозологічна структура) захворювань являє собою перелік інфекційних хвороб тварин, зареєстрованих в господарстві, на території району, області, республіки, держави за певний період часу. Його відображають у вигляді аналітичної таблиці (табл. 2), в якій наводять перелік хвороб, дані про кількість неблагополучних пунктів, захворілих і тих, які загинули тварин в абсолютних числах, питому вагу кожної хвороби.

Питому вагу (частку) окремої хвороби в загальній захворюваності тварин усіма інфекційними хворобами визначають за кількістю неблагополучних пунктів і кількості захворілих тварин шляхом множення кількості неблагополучних пунктів (або захворілих тварин) по окремій хворобі ра 100 з наступним діленням на загальну кількість неблагополучних пунктів (або захворілих тварин) по всіх урахованих хворобах (%). Для цього використовують формулу:

Ув= (АХ100):Б=%,

де Ув — питома вага (частка) хвороби в загальній захворюваності; А — кількість неблагополучних пунктів (або захворілих тварин) по окремій хворобі; Б — загальна кількість неблагополучних пунктів  (захворілих тварин) по всіх хворобах.

   Картографічний   аналіз. Виясняють розміщення неблагополучних пунктів шляхом складання епізоотичної карти території, яку вивчають. Для позначення на ній хвороб використовують спеціальні знаки.

На основі логічного аналізу даних таблиці 2 і епізоотичної карти з урахуванням особливостей ведення тваринництва, природних і господарських факторів формулюють відповідні висновки щодо епізоотичної обстановки території в цілому і окремих її зон, розробляють конкретні рекомендації по дальшому, вдосконаленню протиепізоотичних заходів. Після цього при необхідності проводять поглиблене вивчення епізоотичного стану території по окремих хво-робах методом аналізу та систематизації таких показників: широти поширення хвороби шляхом обліку кількості неблагополучних пунктів по даній хворобі і картографічного аналізу їх територіального розміщення; коефіцієнта вог-нищевості; ураження окремих видів тварин (структура захворюваності); індексу захворювання і картограми захворювання; смертності та летальності (смертельності); сезонної динаміки захворювання тварин; аналізу впливу щеплення на рівень захворювання тварин; впливу природно-географічних, господарсько-організаційних і ветеринарно-санітарних факторів на інтенсивність епізоотичного процесу та територіальне поширення хвороби; епізоотологічного районування території. Розробляють рекомендації щодо поліпшення протиепізоотичної роботи.

При оцінці напруженості епізоотичного процесу користуються порівняльними показниками. Абсолютні числа для цієї мети малопридатні, а тому використовують відносні показники (індекс захворюваності, летальність, коефіцієнт вогнищевості та ін.).

Широту поширення хвороби (поширеність) в районі, області, республіці, державі визначають шляхом обліку і систематизації зареєстрованих на даній території неблагополучних пунктів, картографічного аналізу їх територіального розміщення і визначення показника неблагополуччя.

Розподіл кількості неблагополучних пунктів по роках і адміністративно-територіальних одиницях проводять складанням аналітичної таблиці (табл. 3).

За даними наведеної таблиці складають карту територіального розміщення неблагополучних пунктів, визначають нозоареал хвороби, тобто територію; у межах якої реєстрували хворобу. Ареал захворювання може бути суцільним, коли неблагополучні пункти розміщені більш, або менш рівномірно по всій території, або роз'єднано, якщо вони розміщені тільки в окремих районах, зонах, тобто територіально приурочені до певних ділянок місцевості. Останнє більш характерне природновогнищевим хворобам.

При складанні карти місця перебування хвороби відмічають крапками, кожну із яких ставлять на місці населеного пункту, де її зареєстрували. Якщо на карті виявиться багато крапок і вони щільно розміщені, то можна збільшити «масу» крапки, вказавши, що вона означає не один, а два чи три випадки виникнення хвороби. Коли ж неблагополучні пункти розміщуються тільки в певних ділянках території, то їх викреслюють суцільною або пунктирною лінією, або ж заштриховують.

Широту поширення хвороби визначають також шляхом обчислення показника неблагополуччя (частки неблагополучних пунктів), процентного відношення неблагополучних населених пунктів до загальної кількості їх у районі, області, республіці, державі.

Показник неблагополуччя визначають за даними на кінець, який аналізують за формулою: Н== (ЧнпХ100) : Окп=100 %, де Н — показник неблагополуччя, частка неблагополучних пунктів, %; Чнп — кількість неблагополучних населених пунктів незалежно від кількості повторюваних у них спалахів хвороби; Окп — загальна кількість населених пунктів у районі, області, республіці, державі.

Одержані таким чином дані вносять у форму (табл. 4).

Для виявлення ступеня неблагополуччя (напруженості епізоотичної ситуації) можна визначити індекс епізоотичності, який являє собою відношення кількості років, протягом яких на даній території реєстрували спалахи хвороби, до кількості спостережуваних років.

Коефіцієнт    вогнищевості    показує,    скільки
хворих тварин припадає на один неблагополучний пункт.
Його визначають шляхом ділення захворілих   тварин   на
кількість неблагополучних пунктів в районі, області,   республіці за кожний рік окремо (по видах тварин; табл. 5).
Коефіцієнт вогнищевості показує характер прояву (ін
тенсивність) епізоотичного процесу в динаміці в різних ра
йонах області (спорадичні випадки, незначні спалахи хвроби, епізоотія). Він є також критерієм оцінки ефективно
сті   проведених   протиепізоотичних   заходів.   Підвищення
коефіцієнта вогнищевості свідчить про активізацію епізо
отичного процесу.

Структура захворюваності (ураженість окремих видів тварин). її визначають у тих випадках, коли хворіє кілька видів тварин, з метою вияснення, які види тварин більш сприйнятливі і частіше хворіють даною хворобою (за кількістю неблагополучних пунктів, захворілих і загиблих тварин). Дані можуть бути представлені у вигляді сектерної діаграми і в аналітичній таблиці (табл. 6). Із таблиці видно, що найбільша кількість неблагополучних пунктів і загиблих тварин по даній хворобі припадає на велику рогату худобу, значно менші ці показники у свиней, а захворюваність дрібної рогатої худоби в даному випадку може бути оцінена як незначна.

Аналогічним чином можна визначити вікову структуру і   захворюваності тварин   в епізоотичному   вогнищі  (районі, області, республіці, державі).

Захворюваність — це відношення кіль

кості захворілих тварин до загального поголів'я

сприйнятливих у тій чи іншій групі.

Для порівняльної оцінки інтенсивності

епізоотичного процесу (рівня захворюваності)

в різних господарствах (районах,

областях) території більш зручнозахворюваність

визначити до середньорічного поголів'я

сприйнятливих тварин. Середньорічне поголів'я

це напівсума кількості певного виду тварин на

початок і кінець року.

Захворюваність прийнято виражати

з розрахунку на 100, 1000 або 10000 тварин.

її визначають за формулою:

де Із — індекс захворюваності; 3 — кількість захворілих тварин за рік; Сп — середньорічне поголів'я тварин.

Показники захворюваності за ряд років зводять у таблицю (табл. 7) і піддають математичній обробці і логічному аналізу. Для порівняльного аналізу інтенсивності епізоотичного процесу в різних районах, областях складають картограму захворюваності (по середніх показниках за ряд років). Способом картограм користуються для відображення на ветеринарно-географічних картах тільки відносних показників епізоотичного процесу (захворюваність, смертність, летальність, поширеність). При складанні картограм різну ступінь вираженості показника відображають 'на карті шляхом штриховки різної щільності окремих адміністративно-територіальних одиниць (районів, областей). Штриховку посилюють у міру збільшення ступеня вираженості ознаки.

Смертність являє собою відношення кількості загиблих від даної хвороби до сприйнятливих тварин у тій чи іншій групі. Одержані дані по смертності зводять у таблицю і аналізують.

Летальність (смертельність) — відношення кількості загиблих тварин від даної хвороби до захворілих, виражене в процентах. Вона характеризує тяжкість епізоотії. Летальність визначають за формулою

де Л — летальність, %; П — кількість загиблих тварин; З — кількість захворілих тварин.

Показники летальності за ряд років зводять у таблицю так само, як показники захворюваності і піддають логічному аналізу.

Наведені вище відносні показники захворюваності, смертності і летальності (смертельності) відносяться до інтенсивних показників епізоотичного процесу. Поряд із ними для характеристики напруженості епізоотичного процесу застосовують також екстенсивні показники, їх ще називають показниками розподілу або дольового визначення частини в цілому. По цих показниках судять про  питому вагу якої-небудь частини явищ в їх загальній сукупності. При цьому вся сукупність незалежно від її величини прирівнюється до 100. Вирахування частки, як правило, проводиться в процентах.

Наприклад, у загальній захворюваності лістеріозом в колишньому СРСР за останні 20 років 71,38 % випадків припадає на дрібну рогату худобу, 27,33 — на свиней і лише 1,29 % —на велику рогату худобу. Результати можуть бути представлені графічно у вигляді секторної діаграми.

Для правильної оцінки інтенсивності епізоотичного процесу, особливо при довготривалих інфекціях, слід також враховувати не лише хворих тварин, а й мікробоносіїв. Це має велике значення для правильної оцінки епізоотичної ситуації.

Міжнародні організації рекомендують використовувати при цьому такі показники, як превалентність та інцидентність.

 Превалентність (від лат. praevalere — перевищує, має перевагу) — це число хворих і мікробоносіїв (джерел збудника інфекції) на 100, 1000, 10000 або 1000000 тварин без будь-якої різниці нововиявлених і старих випадків інфекції. Превалентність визначається на даний момент (крапка, пункт превалентності) або за певний період (період превалентності) і служить показником ураженості тип тварин (розповсюдженості хвороби). Превалентність вираховують відношенням числа хворих (носіїв) на даний момент, або за певний період, до числа тварин, серед яких виявлено захворювання в той же самий момент, і множене на 100 (1000, 10000, 100000).

На відміну під превалентности, інцидентність (від лат.incidens  -випадковий конфлікт) являє собою число нових випадків захворювання і мікробоносійства за певний період на 100, 1000, 10000 або 100000 тварин. Інцидентність є показник частоти захворювань і носійства, що визначається  числом  нових випадків   захворювання   (носійства)   за певний період до чисельності тварин за той же період множене на 100 (1000,10000, 100000).

Сезонність проявлення епізоотичного процесу є елементом короткотермінового прогнозування епізоотій. її враховують при плануванні і проведенні протиепізоотичних заходів, особливо при визначенні оптимальних термінів масової профілактичної імунізації тварин проти тієї чи іншої хвороби. Практичну цінність являє собою вивчення сезонності захворювань по окремих природних зонах, так як сезонні коливання в захворюваності тварин у різних зонах можуть не збігатися в часі, оскільки природно-географічні і господарсько географічні фактори по-різному проявляються в різних природних зонах країни (рис. 16).

Сезонність визначають відношенням числа захворілих тварин, виявлених у кожному місяці, до загальної кількості захворівших даною хворобою тварин за рік (ряд років) і вираженим у процентах. При хворобах, спільних декільком видам тварин, сезонність визначають стосовно окремих видів. Для цього кількість захворілих тварин по місяцях за ряд років зводять в аналітичну таблицю (табл. 8).

Проценти до загального числа за 5 років вираховують за формулою:

де С — показник сезонності; Зм число захворілих тварин за місяць; Ок —загальне число захворілих тварин за взяті роки. Вирахувані проценти використовують для складання графіка сезонності.

 

 Оцінка впливу вакцинації (щеплення) на рівень захворюваності тварин. Одним із методів оцінки ефективності проведених специфічних протиепізоотичних заходів є аналіз залежності між рівнем профілактичного щеплення тварин проти тієї чи іншої хвороби і захворюванням. Цей аналіз може бути проведений складанням аналітичної таблиці (табл. 9) і побудовою графіка зв'язку, а також вирахуванням коефіцієнта кореляції.

Математичне опрацювання кількісних показників (константний метод). Для математичного опрацювання кількісних показників епізоотичного процесу беруть складені вище аналітичні таблиці (див. таблицю 9) і визначають лише величини середньої арифметичної (М) та її помилки (т).

Середню арифметичну визначають за формулою:

де Ev — сума показників (варіант —v) варіаційного ряду (наприклад, процента щеплених тварин по роках; див. таблицю 9); n — загальне число варіант.

Помилку   середньої   арифметичної    (m)    вираховують константним методом за формулою:

                           

де К - константа, яку визначають за таблицею 10 у ряду, рівному загальній кількості варіант (v), що беруть участь у вибірці; Σ -знак суми; а — величина визначення варіант   під  величини  середньої  арифметичної   (v — М).

Наприклад, необхідно визначити величину середньої ірифмстпчиої (М) і величину її помилки (m) показників рівня щеплення за таблицею 9. У ряду 10 варіант (v) — показники щеплення за 1981 — 1990 pp., отже, n=10.

2. Визначити відхилення кожної варіанти (показника рівня щеплення за кожний рік) від величини середньої арифметичної. Для цього показники щеплення розміщують у вигляді таблиці 11 (ряд 1) і визначають величину відхилення (а), яка формує ряд 2. Для цього від кожної варіанти віднімають середню арифметичну (v—М). Потім показники відхилень кожної варіанти сумують без урахування знаків (+, -) і одержану суму (Σа) множать на константу, що відповідає числу варіант (10) і яка в даному випадку дорівнює 0,0418 (див. таблицю 10). Таким чином одержують величину помилки середньої арифметичної (m). Визначивши величину константи (К=0,0418) і суму відхилень варіант від середньої арифметичної (Σа = 63,3), вираховують помилку середньої арифметичної mа=0,0418x63,3=2,6459.Отже, М±m=66,9±2,65.

Помилка середньої арифметичної (m) дає можливість визначити, в яких межах знаходиться середня величина. Вибіркові статистичні величини правильно відображають властивості генеральної сукупності, якщо середня (М) перепитує свою помилку (m) не менше ніж у 3 рази.

Більш точно критерій достовірності середньої (t) для одного варіаційного ряду визначають за формулою: t= — М/m, а при виявленні достовірності подібності або різниці між виборочними двох варіаційних рядів — за формулою:

Після цього по таблиці Стьюдента (табл. 12) відшукують показники рівнів значення (Р).

Наприклад, для середньої М=66,9, знайденої вище по 10 варіантах (n=10), і для помилки m=2,65, знаходимо t=66.9 : 2,65 = 25,2.

Із таблиці Стьюдента (рядок для числа ступенів вільності, рівного n—1 = 9) видно, що знайдене нами значення t = 25,2 значно перевищує табличне навіть для рівня значимості 0,001 (t—0,001 = 5,587). Це свідчить, що середня М достовірно представляє генеральну сукупність при рівні значення Р<0,001.

Методика визначення коефіцієнта рангової кореляції. Коефіцієнт рангової кореляції дозволяє зробити визначення зв'язку між двома взаємодіючими явищами. Ця величина може змінюватися в межах від — 1 до +1. Його зміна в межах від 0 до +1 вказує на прямий (позитивний) кореляційний зв'язок між явищами, тобто такий зв'язок, коли збільшення однієї ознаки (явища) відповідає збільшенню другої ознаки. Зміна значення коефіцієнта кореляції в межах від 0 до —1 вказує на тісний зворотний (від'ємний) зв'язок між явищами, тобто коли збільшення однієї ознаки відповідає зменшенню другої. Вважають, що величина коефіцієнта до 0,50 свідчить про слабкий зв'язок між явищами, від 0,50 до 0,80 — середній, а більше 0,80 — сильний ступінь зв'язку.

Коефіцієнт рангової кореляції (г — ранг) визначають по формулі:

Наприклад, визначити коефіцієнт рангової кореляції між рівнем вакцинації і захворюваністю за даними таблиці 9. Для цього показники рівня   вакцинації   позначають буквою X, а показники захворюваності буквою Y і складають таблицю 13.

Кожному показнику вакцинації і захворюваності за певний рік присвоюють порядковий номер в залежності від абсолютної величини показника. При цьому порядковий номер 1 присвоюють самому великому показнику і т. д., самий малий показник одержує самий великий порядковий номер. Якщо декілька показників мають однакову величину, то їм однаковий порядковий номер присвоювати не можна, а дають наступний порядковий номер за визначенням дослідника. Порядкові номери показників вписують у відповідні рядки таблиці — в графу 4 номера показників вакцинації і графу 5 номера показників захворюваності. Потім визначають різницю (Д) між величинами порядкового номера показника щеплення (X) і захворюваності (Y) по кожному рядку (XY) і вписують їх у графу 6. Показники різниць порядкових номерів (графа 6) підносять в квадрат (Д2) і вписують в графу 7. Знаходять суму квадратів різниці порядкових номерів  (графа 7)  шляхом їх складання (Σ2д2)._

Дані, наведені в таблиці 13, проставляють у формулу і одержують значення г-ранг. 

 (щеплення) тварин і їх захворюваністю спостерігається зворотна кореляційна залежність сильного ступеня, тобто із збільшенням кількості щеплених тварин відбувається значне зниження захворюваності, імунізація досить ефективна.

Епізоотологічні дослідження, наведені вище, являють собою методику вивчення, епізоотичного процесу — складного комплексного явища з біологічною основою, що розвивається під впливом природних і соціально-економічних факторів.

Складність предмета епізоотологія потребує необхідності використовувати для його вивчення, крім оригінальних методів, ряд прийомів, способів із мікробіології, вірусології, імунології, мікології та інших наук. Саме сума знань дає можливість лікарю ветеринарної медицини сформувати уявлення про епізоотичну ситуацію, передбачити шляхи і тенденцію дальшого розвитку епізоотії, скласти епізоотологічний прогноз і на цій основі підвищити ефективність профілактичних і протиепізоотичних заходів.

                 ЕВОЛЮЦІЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ ТВАРИН

                         ЕВОЛЮЦІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ ТВАРИН

В епізоотології все більшого значення набирає вчення про еволюцію інфекційних хвороб. Еволюційний підхід при вивченні хвороб обумовлений тенденцією збудників до мінливості і змінами в характері взаємовідношення між мікро-і макроорганізмами, визначенні впливу цих змін на якісну і кількісну характеристику епізоотичного процесу. В умовах науково-технічної революції в тваринництві важливим також є визначення ролі біологічних, природних і соціально-економічних (господарських) факторів в еволюції інфекційних хвороб тварин.

Поняття еволюція (від лат. evolutio — розвернути, розвинути) в широкому розумінні слова означає уявлення про зміни в суспільстві і природі, їх спрямованості, порядку, закономірностях. Сучасний стан будь-якої системи розглядається як результат тривалих змін її попереднього становища. В живій природі еволюція визначається мінливістю, спадковістю і природним відбором організмів. Все це супроводжується пристосуванням організмів до умов їх проживання, появою і вимиранням окремих видів. У результаті еволюційного процесу відбуваються зміни біогео-ценозів, інфекційних хвороб тварин, що супроводжується змінами епізоотологічних особливостей цих хвороб.

Історія вивчення більшості інфекційних хвороб тварин свідчить про зміни перебігу і прояву епізоотичного процесу в залежності від змін природно-господарських умов. Наприклад, переведення на круглорічне утримання свиней у приміщеннях (без випасу і навіть без вигулу) промислових комплексів призводить до того, що така раніше широко розповсюджена хвороба, як бешиха свиней, стала рідкістю і проявляється спорадичними випадками. Таким же чином впливає на епізоотичний процес масове щеплення тварин проти сибірки осушення боліт і пов'язане з цим різке зниження чисельності кровосисних комах і прояву інфекційної анемії коней, зменшення чисельності гризунів і спорадичні прояви хвороби Ауєскі, лептоспірозу та ін.

На жаль, є приклади і зворотної дії. Так, концентрація тварин у комплексах на обмеженій площі, різкі зміни в технології їх вирощування стають причиною в активізації епізоотичного процесу при кишечних і респіраторних хворобах тварин.

Таким чином, будь-яка інфекційна хвороба з перебігом часу може змінюватися, якщо відбуваються зміни в економічній (господарській) діяльності товариства, що супроводжується змінами характеру ведення тваринництва і умов проживання диких тварин. Це стимулює або пригнічує безпосередні рушійні сили епізоотичного процесу.

В різні історичні періоди саме поняття «Еволюція інфекційних хвороб» включає в себе якісні і кількісні зміни в прояві хвороби на рівні організму і популяційному рівні. Саме тому аналіз суті еволюції інфекційних хвороб необхідно вести як із позицій змін взаємодії мікро- і макроорганізму, тобто змін у системі господар — паразит на рівні організму, так і з позицій змін епізоотичного процесу —на популяційному рівні взаємодії мікробного виду і сприйнятливого виду тварин.

Основою такого аналізу є загальнобіологічний принцип розвитку живих організмів, тобто їх еволюції, який зводиться до специфічної здатності тварин до пристосування (адаптації). У зв'язку з цим поняття еволюції інфекційних хвороб також можливе лише з позицій пристосувального процесу патогенного мікроба до тваринного організму і навпаки.

По сучасних уявленнях, будь-яка інфекційна хвороба тварини є результатом попередніх, нерідко довготривалих, двох суперечливих процесів: еволюції збудників інфекції і еволюції імунологічної реактивності тварин. Природно, що така еволюція в кінцевому результаті призводить до взаємної адаптації. Тому сучасні форми будь-якої інфекційної хвороби є конкретним відображенням двостороннього адаптіогенезу між існуючими мікро- і макроорганізмами.

У світлі таких уявлень питання про еволюцію конкретної хвороби повинно вирішуватись з врахуванням особливостей збудника інфекції і специфіки імунологічної реактивності організму тварини. Проте для того щоб збудник у природі зберігся як вид, він повинен вижити в боротьбі з макроорганізмом, переміщатися від однієї тварини до іншої. При цьому мікроорганізм повинен пристосуватися до впливу різноманітних умов зовнішнього середовища, зберегти свою життєздатність поза макроорганізмом.

Згідно з загальноприйнятою концепцією, паразитизм, як і інші форми симбіозу, виник і розвивається в процесі еволюції, при цьому збудники інфекційних хвороб виникли від вільно живучих сапрофітів. Еволюцію цього процесу схематично можна уявити у вигляді переходу прототрофного способу живлення мікроорганізму до метатрофного і потім — до гетеротрофного, тобто до здатності жити і розмножуватися за рахунок поживних речовин організму тварини.

По своїх паразитичних можливостях, набутих у результаті еволюції, збудників інфекційних хвороб можна розділити на три групи: метаболічні паразити, які здатні розмножуватися на безклітинних субстратах і потребують факторів живлення,— це бактерії, гельмінти і ін.; енергетичні паразити, що використовують, крім харчових факторів, клітинні ферменти енергетичного обміну і здатні розмножуватись тільки всередині клітини,— це рикетсії, хламідії; генетичні паразити, які потребують харчових, енергетичних і генетичних факторів,— це облігатні внутрішньоклітинні паразити. Дана група включає всі віруси, які є найбільш досконалими представниками паразитичного світу.

Поряд із еволюційним шляхом виникнення збудників інфекційних хвороб в епізоотології не виключається і набуття мікроорганізмами, особливо симбіонтами, паразитичних властивостей у результаті різних змін їх генотипу. Більше того, більшість сучасних дослідників вважає, що паразитизм (а відповідно і збудники інфекцій) імовірно виникає в результаті серій випадкових мутацій і наступного відбору мутантів, здатних розмножуватися в живому організмі і реалізувати механізм своєї передачі здоровим тваринам. Процес еволюції збудників інфекційних хвороб продовжується і на сьогодні. Прикладом можуть бути зміни, які спостерігаються при циркуляції і розповсюдженні збудників лептоспірозу, сальмонельозу, ящура, грипу, колібактеріозу, везикулярної хвороби з різними антигенними характеристиками і неоднаковою вірулентністю. Наочним прикладом може бути еволюція африканської чуми свиней. Аборигенні дикі свині за тривалий строк взаємодії з вірусом добре адаптувалися до нього і клінічна картина у них не проявляється. Виділити вірус вдається лише в моменти різкого зниження резистентності організму тварин (в період поросності). В той же час завезені в неблагополучні райони свині культурних порід поголовно гинули від африканської чуми. Тяжкі епізоотії з 100 %-ю смертністю свиней спостерігалися при занесенні вірусу в країни Європи. Проте збудник хвороби в останні два десятиріччя значно знизив свою вірулентність і в Іспанії, Португалії падіж свиней зменшився, стали спостерігати підгострий і хронічний перебіг хвороби. Аналогічний приклад із вірусом міксоматозу кролів в умовах Австралії.

Особливого значення набувають еволюційні зміни у збудників колібактеріозу, сальмонельозу, пастерельозу стосовно антибіотиків і інших лікарських речовин. Набута стійкість до антибіотиків через плазміди, названі R-факторами, може бути передана іншим мікроорганізмам за допомогою кон'юнгації або трансдукції.

В умовах промислового тваринництва не меншого значення набрала проблема еволюції імунореактивності тваринного організму. В результаті багаторічної селекційної роботи з тваринами виведені породи, лінії і родини з високою продуктивністю, проте з ослабленою природною резистентністю. Такі тварини при інтенсивній експлуатації в умовах промислових господарств стають настільки сприйнятливими до ряду мікроорганізмів і їх асоціацій, що навіть класичні сапрофіти (вульгарний протей, синьогнійиа паличка та ін.) стають для них патогенними. Таким чином, в сучасній епізоотології появились нові проблеми, пов'язані з еволюцією імунореактивності тваринного організму і особливостями прояву інфекційних хвороб в умовах промислових господарств. Саме підвищення імунореактивності організму тварин на рівні фенотипу, популяції і генотипу повинно стати одним із завдань сучасного тваринництва і ветеринарної медицини.

На   думку   багатьох   дослідників   (Ніколь   Ш.,   Башенін В. А. та ін.), поява нових інфекційних хвороб характеризується гострим перебігом із тяжким клінічним перебігом. Проте з часом в силу взаємного пристосування мікро-до макроорганізму і в зворотному напрямку перебіг інфекційної хвороби поступово набуває хронічного характеру, затухає з сприятливим кінцем. На жаль, розвиток такої еволюції потребує тривалого періоду, і в боротьбі з інфекційними хворобами необхідні постійні активні дії ветеринарних спеціалістів.

У розвитку сучасних інфекційних хвороб можна виділити три варіанти стану їх еволюції:

  1.  Одноплощинний розвиток без вираженої тенденції до еволюції клінічного прояву інфекційної хвороби; збудники цієї групи хвороб, як правило, стійкі в зовнішньому середовищі (сибірка, емфізематозний карбункул, стовбняк);
  2.  Регресивний  розвиток із  вираженою тенденцією до хронічного перебігу і безсимптомного прояву; сюди входять хвороби з хронічним і летальним перебігом  інфекції  (туберкульоз, бруцельоз і ін.), а також трансмісивний і природновогнищеві хвороби (рикетсіози, інфекційна анемія ко
    ней і ін.).
  3.  Прогресивний розвиток із вираженою тенденцією до гострого перебігу і високої контагіозності. Збудники цієї групи хвороб мають короткий цикл розвитку, для їх існування необхідна постійна наявність сприйнятливих тварин.
    Наприклад, ньюкаслська хвороба, чума свиней, ящур.

Проте аналіз еволюції інфекційних хвороб на рівні організму не дозволяє в повній мірі розкрити суть цього явища, тому що будь-яка інфекційна хвороба в гфироді може існувати тільки у вигляді епізоотичного процесу, який представляє собою не що інше, як спосіб збереження специфічного паразитизму і який спричинюється конкретним патогенним мікроорганізмом.

В епізоотичному процесі еволюція збудника інфекції і еволюція імунореактивності тваринного організму, що представляють собою взаємну адаптацію, реалізується на популяційних взаємовідносинах між мікробним і тваринним видами. Це значить, що еволюцію інфекційної хвороби також необхідно розглядати, як зміну способу збереження в природі конкретного виду збудника інфекції з позицій вирішення основного внутрішнього протиріччя епізоотичного процесу. Зміна взаємодії трьох безпосередніх рушійних сил епізоотичного процесу неминуче веде до трьох: еволюційно-генетичних зрушень:

1. До зміни генотипу тварин із наступною селекцією і формуванням популяцій з певною стійкістю до збудників конкретних хвороб. Отже, третя біологічна рушійна сила епізоотичного процесу в порівняльно - історичному аспекті має тенденцію еволюціонувати в бік зниження активності;

  1.  До зміни генотипу збудника і виникнення його нових
    популяцій, здатних переборювати захисні механізми сприйнятливих тварин або викликати захворювання тварин нових видів. Такими генетичними   властивостями володіють збудники тих інфекційних хвороб, котрі віднесені в групу хвороб із прогресивним станом еволюції і зовні характеризуються напруженим епізоотичним процесом. Наприклад,
    ящур, везикулярна хвороба свиней та ін.
  2.  До зміни генетичних властивостей збудника із селекцією слабовірулентиих популяцій (штамів) збудника. Така
    еволюція збудника поряд з іншими факторами призводить
    до збільшення числа атипових інфекцій, їх латентних форм
    із хронічним перебігом, а також до досконалості механізму
    передачі збудника, аж до включення вертикального механізму (наприклад, хвороба Ауєскі, інфекційний ринотрахеїт,
    класична чума свиней, лептоспіроз). Природно, що це призводить до суттєвих змін характерних рис джерела збудника інфекції і механізму його передачі, які зовні проявляються затуханням епізоотичного процесу.

Латентні інфекції, що являються формою «мирного співіснування» в системі господар — паразит, фактично не усувають протиріч між збудником інфекції і організмом тварини (порушується життєдіяльність клітин, пошкоджується хромосомний апарат, розвивається аутоалергія і т. п.). Саме тому природну еволюцію інфекційних хвороб, спрямовану в бік збільшення латентних форм інфекції, не можна рахувати безневинною для організму тварин.

Якщо па першому етапі і настає рівновага у взаємовідносинах між мікро- і макроорганізмами, проте вона є тимчасовою, нестійкою і неминуче змінюється виникненням нових, ще більш складних протиріч епізоотичного процесу. Наприклад, поява у промислових господарствах ряду інфекційних хвороб Із респіраторним і аліментарним синдромами.

Необхідно також враховувати, що еволюція інфекційних хвороб здійснюється в нерозривному зв'язку з змінами природно-географічних і соціально-економічних умов, що виникають під впливом діяльності суспільства. З одного боку проводяться комплексні заходи, які корінним чином змінюють імунологічну структуру популяції (стадо, групи) тварин. Найбільш важливі із них — селекційна робота, різноманітні антистресові впливи, а також можливі зоотехнічні і ветеринарні втручання, особливо система годівлі, розміщення і експлуатація тварин, імунізація і широке застосування біологічно активних преміксів, антибіотиків. Соціально-економічні заходи домінують і, по суті, визначають еволюцію активності третьої біологічної рушійної сили епізоотичного процесу— організму тварин.

З іншого боку, господарсько-економічні перетворення в тваринництві призводять до порушень популяційно-біологічних і біоценологічних закономірностей взаємодії тварин із середовищем їх перебування. В результаті цього значно змінюється активність механізму передачі збудника, виникають зовсім інші шляхи розповсюдження збудників, що визначає іншу тенденцію розвитку епізоотичного процесу. Інтенсивне тваринництво з концентрацією тварин у великих промислових комплексах, як правило, сприяє активізації механізму передачі і проникненню збудника в популяції (стада, групи) тварин, які раніше не стикалися з ним. Інтенсивна циркуляція мікроорганізму у стаді, відселекціоно-ваному тільки за продуктивними якостями, сприяє появленню або посиленню паразитичних властивостей збудників, внаслідок чого окремі мікроорганізми нормальної мікрофлори (ешеріхії, вульгарний протей, синьогнійна паличка) набувають патогенності. У силу цих особливостей в промисловому тваринництві в епізотичному процесі нерідко бере участь не один біологічний агент, а декілька. Саме тому вивчення мікробіозу і асоціативного етіологічного фактора сучасних хвороб тварин у господарствах промислового типу є однією із актуальних проблем епізоотології.

НОМЕНКЛАТУРА І КЛАСИФІКАЦІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ  ХВОРОБ ТВАРИН

Правильна номенклатура і класифікація інфекційних хвороб має значення не тільки для вивчення їх, але й необхідна для розробки та узагальнення протиепізоотичних заходів. На сьогодні це важливо в зв'язку з входженням України в склад Міжнародного епізоотичного бюро (МЕБ).

Номенклатура інфекційних хвороб. Будь-яка інфекційна хвороба тварин є еволюційно сформована нозологічна одиниця (грецьке nosos — хвороба), специфічність якої визначається патогенним збудником. Саме тому для визначення кожної вперше відкритої інфекційної хвороби необхідно переконливо доказати її основну визначальну особливість - специфічність. На такій методологічній основі і повинна розроблятися і вдосконалюватися номенклатура інфекційних хвороб.

Ветеринарним законодавством передбачено три переліки інфекційних хвороб, по яких звіт повинен представлятися щомісячно (по видах тварин і категоріях збудників — вірусні і бактеріальні), щоквартально (вірусні і бактеріальні)  і один раз у півріччя (вірусні і бактеріальні хвороби риб).

Згідно з Ветеринарним законодавством, обов'язковому ветеринарному обліку підлягають такі інфекційні хвороби:

  1.  Хвороби коней: ботріомікоз, ботулізм, бруцельоз, ринопневмонія, грип, інфекційна анемія, інфекційний енцефаломієліт, лептоспіроз, мит, некробактеріоз, сальмонельозний аборт,  сап,  сибірка,  стахіботріотоксикоз,  сказ,  стовбняк,
    трихофітія,  мікроспорія, туберкульоз,  чума,  епізоотичний лімфангоїт.
  2.  Хвороби великої рогатої худоби:   актиномікоз, бруцельоз, вібріоз, вірусна діарея, віспа, диплококова інфекція,злоякісна   катаральна   гарячка,   інфекційний   ринотрахеїт, лейкоз,  лептоспіроз,  лістеріоз,  некробактеріоз,  парагрип,
    паратуберкульозний   ентерит,  пастерельоз,  перипневмонія (ПВЛ),сальмонельоз, сказ, сибірка, трихофітія, туберкульоз, туляремія, хвороба Ауєскі, чума, емфізематозний карбункул, ящур.
  3.  Хвороби дрібної рогатої худоби: брадзот, бруцельоз,вібріоз, віспа овець, дизентерія, диплококова інфекція, злоякісний набряк, інфекційна агалактія кіз і овець, інфекційний  епідидиміт,  інфекційний   мастит,   інфекційна   плевро
    пневмонія кіз,   колібактеріоз,   контагіозний   пустульозний дерматит, копитна гниль, лептоспіроз, лістеріоз, некробактеріоз, паратуберкульоз, пастерельоз, сказ,   сальмонельоз,сибірка, стовбняк, туберкульоз, ензоотичний аборт, ентеро
    токсемія, хвороба Ауєскі, ящур.
  4.  Хвороби свиней: бруцельоз, віспа, вірусний гастроентерит, везикулярна хвороба, грип, дизентерія, диплококова інфекція, злоякісний набряк, інфекційний атрофічний риніт,колібактеріоз,  лептоспіроз,  лістеріоз,  некробактеріоз,  па
    стерельоз, сказ, сальмонельоз, рожа, хвороба Ауєскі, чума,
    ензоотична пневмонія,
     ящур.
  5.  Хвороби птиці:  аспергільоз, вірусний гепатит, віспа каченят, грип, інфекційний   бронхіт, інфекційний ларинготрахеїт, інфекційний синусит, колібактеріоз, лейкоз, нью-каслська хвороба, орнітоз, пастерельоз, пулороз (тиф), респіраторний мікоплазмоз, сальмонельоз, туберкульоз, хворо
    ба Марека.
  6.  Хвороби хутрових звірів: алеутська хвороба, ботулізм,бруцельоз, вірусний гепатит, колібактеріоз, лептоспіроз, лістеріоз,  мікроспорія, пастерельоз,  сальмонельоз, туберкульоз, туляремія, сказ, хвороба Ауєскі, чума, ензоотичний енцефаломієліт.
  7.  Хвороби  верблюдів:  бруцельоз,  віспа,  паратуберкульозний ентерит, сказ, сибірка, туберкульоз, чума, ящур.
  8.   Хвороби оленів: бруцельоз, некробактеріоз, сказ, сибірка, туберкульоз, ящур.
  9.  Хвороби кролів: пастерельоз, інфекційний риніт, геморагічна септицемія, лістеріоз, міксоматоз, стрептококоз.
  10.  Хвороби собак: бруцельоз, туберкульоз, сказ, чума.
  11.  Хвороби кішок: мікроспорія, сказ.
  12.  Хвороби риб: бранхіомікоз, дерматомікоз, інфекційна анемія лососевих, краснуха коропів, віспа коропів, фурункульоз, сапролегніоз.
  13.  Хвороби бджіл: американський гнилець, європейський гнилець, аскосфероз.

Приведена номенклатура інфекційних хвороб склалась історично, без будь-якої систематизації і в ній можна виявити ряд недоліків. В одних випадках назва хвороби — за родовим визначенням її збудника (пастерельоз, лептоспіроз), в інших — видова назва (туберкульоз), в третіх — характерні клінічні і патологічні ознаки хвороби (атрофічний риніт, паратуберкульозний ентерит, дизентерія), в четвертих — за історичним визначенням (сибірка, сап, брадзот).

Крім того, приведений перелік не в повній мірі відображає сучасні знання про ряд інфекційних хвороб. Так, у переліку хвороб великої рогатої худоби названі Інфекційний вагініт і інфекційний ринотрахеїт, що на сьогодні є проявом однієї і тієї ж хвороби — інфекційного ринотрахеїту. В прийнятій нозологічній структурі не виділені мікоплазми, рикетсіози, хламідіози, мікози, мікотоксикози та ін. Такий стан номенклатури інфекційних хвороб вносить певні труднощі в їх вивчення і головне — ускладнює протиепізоотичну роботу. Це потребує науково обгрунтованої систематизації назв хвороб, номенклатури, нозологічної структури і класифікації інфекційних хвороб.

Класифікація інфекційних хвороб. Номенклатура і класифікація є різні поняття. Якщо, номенклатура (від латин, nomenclatura — перелік)—перелік назв, термінів, що використовуються в тій чи іншій галузі науки, техніки, то класифікація (від латин, clatesis — розряд, клас і facio роблю, розкладаю) — це вже система знань в певній області або діяльності людини, яка часто представлена у вигляді різних по формі схем (таблиць) і використовується як засіб для встановлення зв'язків між цими поняттями або кланами об'єктів, а також для точної орієнтації в різноманітті гонять чи відповідних об'єктів. Таким чином, якщо номенклатура просто перелік термінів, то класифікація — це науково обгрунтоване групування понять, термінів і т. п.

Загальну класифікацію усіх існуючих хвороб людини і тварин можна представити так, як показано на схемі (рис. 17). Всі хвороби можна розділити на заразні і незаразні, а заразні на інвазійні і інфекційні. Інфекційні хвороби, які є предметом нашої уваги, можуть бути антропонозами (властиві тільки людині), зооантропонозами (загальні людині і тваринам) і зоонозами (властиві тільки тваринам). Хвороби тварин можна розділити на ктенонози, теріонози і ктенотеріонози, про що буде мова в подальшому викладенні матеріалу.

В міжнародному масштабі номенклатуру і класифікацію інфекційних хвороб постійно ретельно вивчають, вдосконалюють і переглядають. В медичній практиці з 1970 р. введена класифікація хвороб людини па основі Міжнародної статистичної класифікації захворювань. Щодо інфекційних хвороб, то класифікація побудована по змішаному принципу: по етіологічних ознаках, а також по анатомофізіологічних — ураження органів і систем органів.

Спеціалісти ветеринарної медицини поки що не мають подібної Міжнародної номенклатури і класифікації всіх відомих хвороб тварин. Розроблені лише номенклатура і класифікація інфекційних і деяких інвазійних хвороб, прийняті Міжнародним епізоотичним бюро (32 генеральна сесія Комітету МЕБ, 1964). Згідно з цією номенклатурою, всі інфекційні хвороби діляться на три гр"упи: група А, група В ї група С.

В групу А входять хвороби, при виникненні яких обов'язкове негайне повідомлення до Міжнародного епізоотичного бюро. До них належать особливо небезпечні хвороби тварин, в тому числі:

Ящур

Чума великої рогатої худоби

Контагіозна плевропневмонія великої рогатої худоби

Вузликовий висип (бугорчатка) великої рогатої худоби

Сибірка

Віспа овець

Інфекційна катаральна лихоманка   (синій язик)   овець

Африканська чума коней

Сап

Парувальна хвороба

Класична чума свиней

Африканська чума свиней

Інфекційний енцефаломієліт свиней

Везикулярна хвороба свиней

Грип (класична чума) свиней

Ньюкаслська хвороба (псевдочума) птиці

Сказ

Групу В становлять хвороби, про наявність яких повідомляють Міжнародне епізоотичне бюро в річних інформаціях. Сюди відносять хворобу Ауєскі, лейкоз великої рогатої худоби, Ку-лихоманку, лихоманку долини Ріфт, бруцельоз великої рогатої худоби і птиці, паратуберкульозний ентерит, лептоспіроз, інфекційний мастит, вібріоз, інфекційну плевропневмонію кіз і овець, інфекційну агалактію кіз і овець, серцеву водянку (гідроперикардит), контагіозний пустульозний дерматит (ектима), інфекційний везикулярний стоматит і ін.

До групи С віднесені всі інші інфекційні та інвазійні хвороби, які описують в бюлетенях різних країн. У числі таких хвороб ефемерна лихоманка, ботулізм, емфізематозний карбункул, лістеріоз, пастерельоз, стовбняк, актиномікоз, шотландський енцефаліт, хвороба Найробі, скрейт, віспа кіз, брадзот, інфекційна ентеротоксемія овець, рииопневмонія коней і ін.

Укладачі названої класифікації відмічають, що взяті хвороби перелічені по мірі можливості в порядку їх епізоотологічного і економічного значення. Крім того, хвороби розподілені по зоологічних видах або групах у такій послідовності: хвороби великих жуйних, хвороби дрібних жуйних, хвороби коней, хвороби свиней, хвороби птиці, хвороби плотоядних. Недоліком цієї системи Міжнародної номенклатури і класифікації хвороб є те, що вона охоплює лише заразні хвороби, тобто не є всеоб'ємною. Розподіл деяких хвороб по групах в середині цієї класифікації досить умовний і навіть спірний. Крім того, облік хвороб у різних країнах ведеться по-різному і тому одні країни подають дані про кількість вогнищ, (спалахів хвороби), другі — про число хворих (випадків хвороби). Ця обставина затруднює узагальнення і аналіз статистичних даних. Друга система обліку і класифікації інфекційних і інвазійних хвороб тварин представлена в щорічних виданнях ФАО (Продовольча І сільськогосподарська організація), ВОЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я) і МЕБ. Хвороби ссавців і птиці викладені в восьми таблицях, хвороби бджіл і риб — в двох таблицях. Проте дана система охоплює далеко не всі хвороби тварин.

За рішенням Міжнародного епізоотичного бюро, з 1984 р. всі інфекційні хвороби поділені на дві групи: А і В. До групи А ввійшли 16 найбільш небезпечних швидкорозповсюджуваних хвороб (15 вірусних і 1 мікоплазмозна), а до групи В — 81 інфекційна хвороба. Правильна класифікація інфекційних захворювань має значення не тільки для вивчення їх, але необхідна для розробки та узагальнення протиепізоотичних заходів. У період розвитку мікробіології було зроблено спробу покласти в основу класифікації етіологічну ознаку. Інфекційні хвороби поділялися на групи: кокові, бактеріальні, бацилярні та ін. Проте класифікація за етіологічною ознакою не змогла задовольнити ні епізоотологів, ні клініцистів, бо в одну і ту ж групу часто об'єднували захворювання різні щодо епізоотологічних даних, патогенезу, перебігу і клініки.

У класичній монографії з інфекційних захворювань свійських тварин Ф. Гутира та І. Марек (1961) інфекції залежно від перебігу і локалізації поділили на п'ять груп. Захворювання, що викликаються найпростішими, виділені в окрему групу. Недосконалість прийнятої авторами класифікації добре помітна. Наприклад, у першу групу об'єднані такі різні щодо етіології, перебігу й епізоотологічних даних за хворювання, як сибірка, чума свиней і хвороби молодняка. В епідеміології найбільш визнана класифікація інфеційних захворювань людини була запропонована Л. В. Громашевським (1965). Автор виділив: кишкові іи фекції, інфекції дихальних шляхів, кров'яні інфекції та інфекції зовнішніх покривів. Проте запропонована класифікація, незважаючи на її простоту, також має окремі недоліки. Не можна вважати правильним поділ інфекції за ознакою локалізації, оскільки будь-яке інфекційне захворювання уражує не окремі органи, а весь організм. Немає також достатніх підстав розглядати туберкульоз як інфекцію тільки дихальних шляхів, а сибірку відносити до групи інфекційних захворювань зовнішніх покривів. М. С. Ганнушкін (1961) запропонував епізоотологічну класифікацію, де інфекції поділено на групи залежно від передачі, шляхів заглиблення й локалізації. Недоліком класифікації є громіздкість її — п'ять груп і одинадцять підгруп. Не можна вважати також правильним об'єднання в одну підгрупу таких інфекцій, як сап, мит, паратуберкульоз, лептоспіроз і колібактеріоз молодняка. Ні локалізація збудників, ні шляхи її виділення при сапі і миті нічого спільного не мають з цими ж показниками при паратуберкульозі і колібактеріозі. Так, саме невдале об'єднання в одну підгрупу туберкульозу, чуми собак і віспи овець та кіз. Класифікація, подана у програмі курсу епізоотології для ветеринарних вищих учбових закладів, основана на поділі інфекцій залежно від виду уражуваних тварин і складається з 9 груп: 1) хвороби спільні для всіх або кількох видів тварин; 2) хвороби жуйних; 3) хвороби свиней; 4) хвороби коней; 5) хвороби молодняка; 6) хвороби птиці; 7) хвороби собак і хутрових звірів; 8) хвороби бджіл; 9) хвороби риб.

Наведена класифікація також не позбавлена недоліків, проте вона не громіздка, зручна для викладу і засвоєння предмету епізоотології і грунтується на специфічній для епізоотології ознаці — видовій сприйнятливості тварин до інфекції. В 1971 р. І. О. Бакулов і М. Г. Таршис запропонували нову епізоотологічну класифікацію інфекційних хвороб, яка побудована на трьох принципах:

  1.  Відповідності локалізації збудника інфекції в організмі і механізму його передачі. По способу передачі збудника інфекції всі хвороби розділені на чотири групи: аліментарні, що передаються через шлунково-кишковий тракт; респіраторні — шлях занесення через дихальні органи; трансмісивні—через жалячих комах, кліщів; занесення збудника через зовнішні покриви. Такий шлях відповідає чотирьом анатомо-фізіологічиим системам тваринного організму— травлення, дихання, кровообігу і зовнішніх покривів. Існує ще один шлях передачі збудника інфекції — внутріутробний, а для птиці — трансоваріальний (через яйце).

На аліментарний шлях передачі збудника приходиться 42 % інфекційних хвороб,- а факторами передачі в більшості є корм і вода. В цю групу входять 24 бактеріальних і 15 вірусних хвороби, одна мікоплазмозна і одна грибкова хвороби. До цієї групи відносять сибірку, емфізематозний карбункул, ботулізм, бруцельоз, брадзот, інфекційну ентеротоксемію, бешиху свиней, паратуберкульоз, класичну і африканську чуму свиней, збудники яких досить стійкі в зовнішньому середовищі. Сприйнятливість до даних захворювань у тварин висока.

Складність механізму передачі збудника інфекції при аліментарному зараженні потребує здійснення комплексу протиепізоотичних заходів, до яких входять: ізоляція хворих, введення індивідуальної годівлі і випоювання, імунізація тварин, дезинфекція і інші ветеринарно-санітарні заходи.

На дихальний шлях передачі збудника припадає 22, % інфекційних хвороб тварин. Ця група хвороб представлена 2 бактеріальними, 12 вірусними, 3 мікоплазмозними, 1 хламідіозною і 4 хворобами грибкового походження. В господарствах промислового типу краплинний шлях передачі інфекції залишається головним, а в окремих випадках і єдиним. Простий механізм передачі збудника (через повітря) зумовлює його своєрідну біологічну природу. Він нестійкий у зовнішньому середовищі, трудно культивується на живильних середовищах. Виняток становить збудник туберкульозу, збудники мікозів і мікотоксикозів, механізм передачі яких складний, а вони самі здатні тривалий час зберігатися в навколишньому середовищі. Третю групу становлять трансмісивні хвороби, всього 13 %. Із них 10 вірусних, 1 бактеріальна (туляремія) і 2 рикетсіозпі. Механізм передачі збудника цих хвороб складний і здійснюється за допомогою членистоногих (комах, кліщів, тощо), оскільки збудник локалізується в крові. Для трансмісивних хвороб характерна епзоотичність, що пов'язано з ареалом перенощиків і природію-географічними умовами. В окремих випадках сама назва хвороб підкреслює обмеженість їх розповсюдження (лихоманка долини Ріфт, хвороба Найробі та ін.). Суттєвою особливістю цих хвороб є також сезонність прояву, що знову ж таки пов'язується з активністю перенощиків хвороби в певні періоди року.

Загальна профілактика трансмісивних хвороб і заходи боротьби з ними зводяться до захисту тварин від нападу кровосисних членистоногих, дезинсекції, дезакаризації, знезараження джерела збудника інфекції (резервуару), проведення заходів у природних вогнищах, імунізації тварин  і інших ветеринарно-санітарних   заходів, що   передбачені відповідними настановами.

Четверту групу хвороб, що передаються через зовнішні покриви, становлять 23 % класифікованих захворювань, в тому числі 6 бактеріальних, 9 вірусних, 1 рикетсіозна і 7 хвороб, що викликаються грибами. В порівнянні з іншими групами в цій групі переважають грибкові захворювання (дерматомікози). Механізм передачі і фактори передачі збудників хвороб неоднорідні, що потребує диференційного підходу і в проведенні протиепізоотичних заходів.

2. Розподіл хвороб по джерелу збудника інфекції. Всі
хвороби зведені в три групи: 1)
ктенонози — хвороби,
джерелом збудника яких є виключно свійські (сільськогосподарські) тварини;  2)
теріонози — хвороби, джерелом збудника яких є тільки дикі тварини;                 3) ктенотеріонози — хвороби, джерелом збудника яких можуть бути свійські і дикі тварини. Такий поділ хвороб має велике епізоотологічне значення, оскільки сприяє раціональній організації протиепізоотичних заходів, правильно націлює на пошук збудника і спосіб знезараження джерела збудника інфекції.

3. Розподіл інфекційних хвороб по категоріях збудників. По етіології всі хвороби розділені на бактеріози,вірози,   мікоплазмози,  рикетсіози,   хламідіози, мікози і мікотоксикози. Такий підхід є важливим при класифікації інфекційних хвороб, тому що він підкреслює природу збудника і є критерієм визначення самостійності хвороби (нозоодиниці). З визначенням збудника інфекції визначається і механізм  його передачі   (аліментарний, повітряний, трансмісивний, контактний і ін.).

Проведена авторами класифікаційна робота дозволила звести в одну таблицю 100 інфекційних хвороб, 12 видів сільськогосподарських, свійських і промислових тварин. Проте з кожним роком зростає рівень пізнання інфекційних хвороб і характерних особливостей епізоотичного процесу, тому жодна класифікація не притендує на абсолютну точність.

                     ПРОФІЛАКТИКА ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

Профілактика в ветеринарній медицині (від грецького prophylaktikos — запобіжний) —заходи, спрямовані на запобігання виникненню і поширенню хвороб тварин. В Українській державі профілактика являє собою систему державних і суспільних заходів, які проводять з метою запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб тварин, у тому числі риби, бджіл і хутрових звірів, а також охорону здоров'я людей від хвороб, спільних для людини й тварини.

Розрізняють заходи загальної і специфічної профілактики.

ЗАГАЛЬНА ПРОФІЛАКТИКА

Заходи загальної профілактики спрямовані не проти якоїсь однієї інфекції, а є дійсними проти занесення або виникнення будь-якого захворювання. В основі загальної профілактики лежить виконання санітарно-гігієнічних і організаційно-господарських заходів, які є постійно діючими і їх проводять повсюди.

До заходів загальної профілактики належать:

  •  охорона  кордонів держави  від занесення  інфекційних захворювань з іноземних держав;
  •  запобігання поширенню інфекційних захворювань всередині країни;
  •  нагляд за пересуванням тварин при заготівлі, зберіганні та перевезенні сировини тваринного походження автомобілями, залізничним, водним та повітряним транспортом;
  •   нагляд служби ветеринарної медицини за ринками, виставками, заготівельними базами та іншими пунктами тимчасової концентрації тварин;
  •  нагляд служби ветеринарної медицини на м'ясокомбінатах, бойнях та забійних майданчиках;
  •  нагляд ветеринарної медицини на підприємствах по переробці сировини тваринного походження (складах, базах заготівельних організацій, шкіряних заводах, вовномийках, утильзаводах);
  •  своєчасне й правильне прибираний, знезараження й утилізація трупів та гною, виробничих і біологічних відходів; організація заходів боротьби з комахами, кліщами і гризунами— перенощиками різних захворювань тварин;
  •  регулярна очистка і дезинфекція приміщень, інвентаря і територій;
  •  профілактичне карантинування тварин, що надходять у господарство або державу;
  •  проведення заходів, спрямованих на поліпшення умов догляду, утримання, годівлі та на раціональну експлуатацію тварин; плановий контроль за здоров'ям тварин, своєчасне виділення, ізоляція і лікування хворих;
  •  підтримання у належному санітарному стані пасовищ, скотопрогонних трас та місць напування тварин;
  •  функціонування тваринницьких господарств (ферм) як підприємств закритого типу;
  •  захист тваринницьких господарств від занесення збудників інфекційних захворювань із неблагополучних пунктів, а також організація профілактичних заходів у конкретних господарствах і населених пунктах;
  •  пропаганда знань ветеринарної медицини серед населення;
  •  забезпечення обслуговуючого персоналу ферм спеціальним одягом, взуттям і предметами особистої гігієни;
  •  будівництво тваринницьких приміщень, що відповідають нормам технологічного проектування і ветеринарно-санітарним вимогам.

Характер дії загальних профілактичних заходів універсальний. Протиепізотичне значення їх зводиться не лише до профілактики, а в разі появи інфекційного захворювання вони автоматично запобігають його подальшому поширенню, стримують розвиток епізоотії.

Охорона кордонів держави від занесення інфекційних захворювань з іноземних держав. Для охорони кордонів держави від занесення збудників інфекційних захворювань існують прикордонні контрольні пункти ветеринарної медицини, які виконують ветеринарно-санітарний нагляд за імпортними та експортними тваринами, продуктами та сировиною тваринного походження, кормами. Ввозити у країну дозволяється лише здорових тварин при наявності сертифікатів ветеринарної медицини, виданих лікарями державної служби. Завезених тварин карантинують протягом 12 міс і утримують в умовах, що усувають їх контакт із місцевими тваринами.

Місцеві органи прикордонних районів визначають порядок утримання і руху тварин, одержання і використання сільськогосподарських продуктів, заготівлі кормів. Тварини в господарствах та населених пунктах прикордонної зони підлягають обліку й нагляду службою ветеринарної медицини.

При загрозі занесення особливо небезпечних захворювань забороняється випасати тварин поблизу кордону, припиняється рух і провезення через кордон тварин, продуктів і сировини тваринного походження.

У даний час при значно збільшених економічних зв'язках між Україною та іншими державами, в умовах значного розвитку руху населення між державами охорона кордонів держави від занесення збудників хвороб тварин набула особливого значення.

Нагляд за пересуванням тварин при заготівлі, зберіганні та перевезенні сировини тваринного походження автомобільним, залізничним, водним та повітряним транспортом. Тварини, продукти та сировина тваринного походження, передбачені для перевезення, повинні надходити з благополучної щодо інфекційних захворювань місцевості, підприємств і баз, що підтверджено свідоцтвом ветеринарної медицини. До перевезення допускають лише здорових тварин із благополучних господарств і доброякісні в санітарному відношенні продукти тваринництва. Для цього перед відправленням відібране поголів'я піддають ретельному огляду й необхідним діагностичним дослідженням.

Перевезення тварин, неблагополучних щодо інфекційних захворювань, не допускається, за винятком випадків, передбачених спеціальними інструкціями (вивезення на санітарні бойні, м'ясокомбінати і т. п.).

Транспортування тварин відбувається таким чином, щоб не допустити в дорозі прямого чи непрямого контакту їх із місцевими тваринами.

При переганянні худоби на сезонні пасовища гурти супроводжують працівники ветеринарної медицини. Худоба яку переганяють, у дорозі, і в місцях відпочинку, напування і годівлі не повинна контактувати з худобою місцевого населення. Місця стоянок, напування і годівлі худоби після відходу чергової партії тварин потрібно очищати від гною, а в разі потреби — й дезинфікувати. При виявленні серед такої худоби інфекційних захворювань вживають заходів щодо їх ліквідації залежно від епізоотичної обстановки, що склалася.

Після прибуття худоби па місце призначення тварин обов'язково піддшоть оглядові лікарем ветеринарної медицини та профілактичному карантинуванню.

Для забезпечення нагляду за транспортуванням худоби, тваринної сировини та продуктів тваринництва залізницями при державній адміністрації залізниці «Укрзалізниця» є спеціальна служба державної ветеринарної медицини на залізницях. Вона забезпечує ветеринарне благополуччя при перевезеннях залізницями худоби, птиці, м'яса та сировини тваринного походження; запобігає захворюванням та падежу тварин і птиці при перевезеннях залізницею.

Служба державної ветеринарної медицини на залізницях здійснює контроль і нагляд за перевезенням худоби та тваринної сировини через мережу транспортних ветеринарно-санітарних дільниць. Для обслуговування за дільницею закріплюють певні відрізки залізниці з розташованими на них станціями.

Порядок ветеринарного нагляду персоналу полягає у наступному:

  1.  вивченні ветеринарно-санітарного стану смуги залізниці у зоні обслуговування дільниці з прилеглими до неї під'їзними шляхами, приміщеннями для утримання тварин і птиці та складами для зберігання тваринницької сировини;
  2.  ветеринарному огляді тварин, птиці, м'яса та сирих тваринних продуктів при навантажуванні, вивантаженні та в транзиті, а також перевірці ветеринарних документів  та транспортованих тварин, м'ясо і тваринні продукти;
  3.  контроль за ветеринарно-санітарним станом фуражних баз, пунктів напування і своєчасною годівлею та напуванням тварин у дорозі;
  4.  нагляді за ветеринарно-санітарним станом і профілактичним очищенням, промиванням і дезинфекцією вагонів, платформ та інших споруд, пристосованих для перевезення тварин;
  5.  нагляді і контролі за виконанням місцевими органами залізничної служби і вантажовідправниками правил та інструкцій стосовно перевезення тварин, птиці, м'яса та сирих тваринних продуктів;
  6.  своєчасному   повідомленні   транспортних   дільниць
    станцій відправлення, призначення і шляху проходження,
    а також ветеринарної служби районів про випадки виявлення заразних хвороб серед транспортованих тварин і птиці. Нарешті, спеціалісти транспортної ветеринарно-санітарної дільниці вживають невідкладних заходів по ліквідації інфекційних захворювань у разі появи їх серед транспортованих тварин і птиці.

Начальникам транспортної ветеринарної служби при управлінні залізниці підпорядковані також дезинфекційно-промивні станції і пункти, які є на великих вузлових залізничних станціях і місцях вивантаження великих партій худоби та сировини тваринного походження. Завданням дезинфекційно-промивних станцій є очищення, миття і дезинфекція вагонів, платформ і різної тари, призначених для перевезення худоби та тваринної сировини.

Ветеринарно-санітарний нагляд за ринками, виставками, заготівельними базами та іншими пунктами тимчасової концентрації тварин. Для профілактики заразних захворювань велике значення має організація ветеринарного нагляду в місцях скупчення тварин, де в разі порушення санітарних вимог можуть виникнути сприятливі умови для поширення захворювань.

Ветеринарно-санітарний нагляд у місцях концентрації тварин здійснюють з метою запобігання занесенню і поширенню інфекційних захворювань серед тварин, що надійшли з різних місць. Таких тварин поголовно оглядають. Благополуччя щодо інфекційних хвороб місцевості (господарства), з яких прибули тварини, повинне бути підтверджене відповідними документами ветеринарної медицини.

Виставки та виводки тварин можуть бути організовані лише в районах і населених пунктах, які не менше року благополучні стосовно інфекційних захворювань. До відправлення і після прибуття на виставку тварин утримують в ізольованих умовах і під постійним ветеринарним наглядом із одночасним проведенням спеціальних досліджень. Після профілактичного карантинування їх переводять у павільони виставки. Утримання, догляд, годівля і напування тварин протягом усього перебування їх на виставці повинні бути строго індивідуальними. Поряд з торгівлею худобою на ринках і ярмарках провадиться широка торгівля сирими тваринницькими продуктами (м'ясом, молоком, забитою птицею), які в разі одержання їх від хворих тварин можуть сприяти занесенню і поширенню інфекційних захворювань. Останнє особливо стосується індивідуальних господарств, де ветеринарний нагляд не завжди може бути забезпечений повністю.

Щоб запобігти можливому поширенню інфекційних захворювань шляхом торгівлі, тварини та сирі продукти тваринного походження, згідно з Ветеринарним статутом, підлягають обов'язковому ветеринарно-санітарному огляду.

Важливе профілактичне значення має також ветеринарний нагляд за вивезенням тварин і продуктів безпосередньо у господарствах, звідки їх вивозять. Особи, які продають на ринках і базарах тварин, птицю або м'ясо, повинні мати довідки про благополучність господарства та населеного пункту щодо інфекційних захворювань, видані ветеринарним спеціалістом, який обслуговує господарство або населений пункт. При вивезенні худоби або м'ясних туш за межі району власники повинні одержати ветеринарні свідоцтва.

На ринках і базарах для здійснення ветеринарного нагляду відводяться спеціальні місця для торгівлі, де перевіряють ветеринарні документи на вивезення і продаж тварин. Нагляд за продажем і санітарною благополучністю м'яса та молочних продуктів здійснюють спеціальну ветеринарні м'ясоконтрольні та молочноконтрольні станції. Вивезення і продаж на ринках та базарах м'яса, молока, яєць дозволяється лише з благополучних на заразні захворювання господарств.

Місця стоянок тварин і продажу продуктів наприкінці базарного дня піддаються механічній очистці та профілактичній дезинфекції. Залишки корму та гній прибирають, спалюють або вивозять і знезаражують. При виявленні на ринках тварин із населених пунктів, неблагополучних щодо заразних захворювань (ящур, чума свиней, птиці та ін.) їх негайно виводять з території ринку і зобов'язують власника повернутися до свого місця проживання. При виявленні явно хворих тварин, їх, залежно від характеру захворювання, направляють у місцеву ветеринарну лікарню або на забій. Недоброякісні стосовно ветеринарно-санітарного нагляду продукти або вивезені з неблагополучних по захворюванню господарств, підлягають вилученню, знешкодженню або знищенню.

Ветеринарно-санітарний нагляд на м'ясокомбінатах, бойнях та забійних майданчиках. Ветеринарний нагляд у м'ясній промисловості має два основних завдання: забезпечити випуск доброякісної у санітарному відношенні продукції, запобігти зараженню людей при вживанні цієї продукції у їжу; не допустити можливого занесення інфекційних захворювань у тваринницькі господарства із цих підприємств.

З цією метою перед забоєм тварин оглядають і міряють температуру тіла. Тварин із підвищеною температурою тіла не забивають, а ізолюють і досліджують для уточнення діагнозу. При встановленні інфекційних захворювань служба ветеринарної медицини підприємства повідомляє про це відповідним органам, звідки прибули тварини, і спеціалістів місцевої державної служби ветеринарної медицини.

При виникненні захворювань, небезпечних для людини, ставлять до відома медичну службу.

Не підлягають забою тварини, хворі або підозрілі у захворюванні сибіркою, емфізематозним карбункулом, чумою великої рогатої худоби, сказом, сапом, злоякісним набряком, епізоотичним лімфангоїтом, туляремією, ботулізмом, ентеротоксемією і брадзотом овець.

У випадку виникнення інших інфекційних захворювань забій здійснюють на санітарній бойні або в загальному цеху після забою здорової худоби з подальшим ретельним очищенням і дезинфекцією приміщень, обладнання і інвентаря, а також санітарною обробкою спецодягу і взуття.

Ветеринарно-санітарний нагляд на підприємствах по переробці сировини тваринного походження, складах, базах, заготівельних організаціях, шкіряних заводах, шерстомийках, утильзаводах. Ветеринарно-санітарне обслуговування підприємств по заготівлі, збереженню та переробці сировини тваринного походження спрямоване на запобігання поширенню заразних хвороб серед тварин та охорону здоров'я людей, які працюють на них або користуються продуктами цього виробництва. Тому всю сировину тваринного походження (шкури, овчини, вовна, щетина, кишки, роги і т. п.) перевіряють спеціалісти ветеринарної медицини, а при необхідності проводять і лабораторні дослідження. Завданням нагляду є виявлення і знищення або знезаражування тваринної сировини, одержаної від тварин, хворих на інфекційні хвороби.

Всі підприємства, що займаються заготівлею, переробкою, транспортуванням і зберіганням тваринної сировини, а також ветеринарні спеціалісти, які обслуговують їх, повинні бути зареєстровані у головного ветеринарного лікаря району або міста. Заготівлі тваринної сировини допускаються лише в місцевостях, благополучних по заразних захворюваннях, з дозволу й відома ветеринарного нагляду.

При появі в населеному пункті або районі окремих епізоотій ветеринарний нагляд у випадках, передбачених спеціальними інструкціями, припиняє заготівлю і вивезення сировини на весь період, необхідний для ліквідації захворювання. Так, у пунктах, оголошених неблагополучними на сибірку, чуму рогатої худоби, ящур, емфізематозний карбункул та віспу, забороняються заготівля і вивезення всіх видів сировини тваринного походження; при інфекційній анемії коней, сапі, інфекційному енцефаломієліті коней — заготівля і вивезення сировини, одержаної від коней, ослів і мулів; при чумі і бешисі свиней — заготівля і вивезення усієї сировини, одержаної від свиней; при брадзоті овець — сировини, одержаної від овець; при туляремії і чумі гризунів забороняється вивезення шкурок гризунів; при чумі птиці — пуху і пір'я.

Перевозити сировину ґрунтовими дорогами, особливо на далекі відстані, необхідно за певним маршрутом, затвердженим наглядом. У дорозі не можна допускати стоянки транспорту, який перевозить сировину, у місцях скупчення тварин, поблизу водойм і на скотопрогінних трасах.

Своєчасне і правильне прибирання, знешкодження й утилізація трупів та гною, виробничих і біологічних відходів. Своєчасне й правильне прибирання та знешкодження трупів тварин і птиці має велике гігієнічне та санітарно-профілактичне значення. Неприбрані трупи забруднюють грунт, пасовища, воду й повітря. Трупи тварин, які загинули від заразних хвороб, часто є причиною поширення інфекції серед тварин і людей. Тому відповідно до санітарних і гігієнічних вимог кожний труп загиблої тварини або птиці повинен бути негайно прибраний, утилізований або знешкоджений. Перевозять трупи разом з підстилкою, гноєм і залишками корму у спеціально виділених і пристосованих возах або автомобілях із непроникним, оббитим бляхою, дном і кришкою. До трупа не можна допускати тварин і птицю, а влітку— комах. Після кожного перевезення трупа транспорт старанно очищають і дезинфікують. Знешкоджують трупи кількома способами: утилізацією їх на утильзаводах або утильустановках; спалюванням; знешкодженням у біотермічних ямах; закопуванням у землю на скотомогильниках.

Найбільш раціональним способом з урахуванням санітарно-гігієнічних вимог та витрат є знешкодження й утилізація трупів на утильзаводах, оскільки при цьому досягають повного знешкодження трупів й одержують ряд продуктів: м'ясне та кісткове борошно, технічні жири, клей, добрива та ін. До утильзаводів ставляться такі вимоги: одержувана продукція повинна бути стерильною; працюючим на заводі людям повинна бути гарантована відсутність зараження; самі заводи не повинні бути фактором поширення інфекційних захворювань; повне використання сировини.

Утильзаводи — це спеціалізовані підприємства, де в автоклавах при високій температурі та тиску знешкоджуються цілі трупи тварин, які загинули від різноманітних інфекційних і неінфекційних захворювань. Територія утильзаводу повинна бути огороджена парканом висотою не менше 2 м; виробничі приміщення — розділені на два ізольовані сектори. В першому секторі (підготовче відділення) приймають сировину і здійснюють первинну обробку (розтин трупів, зняття шкури і т. п.); в другому (салотопне відділення)— термічна обробка, дезинфекція і консервування шкіряної сировини. Типовим проектом передбачено двоповерхове приміщення. Перший сектор розміщують на другому поверсі, другий — на першому. Підготовлена сировина через люки, що герметично закриваються, надходить з другого поверху в котли другого сектора. Шкури, хвости й гриви опускають через закриту трубу з другого поверху в чани з дезинфекційним розчином, розміщеним на першому поверсі. Утилізацію трупів проводять в автоклавах при тиску не менше 4 атм. протягом не менше 4 год. Потім шквару перевантажують у спеціальний пристрій для проціджування, віджимають, подрібнюють, цідять через сито й упаковують у мішки. Технічний жир з-під преса збирають у відстійник і розливають у бочки. Продукцію зберігають в окремих приміщеннях.

Територія утильзаводу повинна бути заасфальтована, підлога в усіх виробничих приміщеннях — водонепроникна й мати уклін до сточних жолобів. Стіни та стеля мають бути рівними, гладенькими, без щілин, з облицюванням, що дає змогу їх дезинфікувати. Необхідна безперебійна робота вентиляції. Обслуговуючий персонал заходить через санпропускник. Стічні води знешкоджують хлорним вапном.

Усі трупи тварин, що надходять на утильзавод, биркують і реєструють у прошнурованому журналі із зазначенням виду тварин, місця, звідки доставлений труп, діагнозу, патологоанатомічних змін, результатів лабораторного дослідження.

У невеликих містах і сільських місцевостях утилізацію трупів провадять в утилізаційних установках, де знешкодження здійснюють проварюванням трупів шматками не більше 5 кг або частин їх у відкритих котлах протягом 7 год безперервного кипіння. Утильустановки не можна будувати у межах населених пунктів, на берегах річок, ставків та інших водойм, поблизу місць відпочинку й прогулянок, лікувально-санітарних закладів, скотопрогінних трактів і місць випасання худоби.

Спалювання трупів — найрадикальніший метод їх знешкодження, але з економічного погляду невигідний, оскільки при цьому втрачається сировина й потрібно багато пального. Тому спалюють лише трупи тварин, які загинули від особливо небезпечних інфекцій (сибірка, чума верблюдів та ін.), а також у місцевостях із кам'янистим грунтом. Спалюють трупи в печах або ямах: у печах —трупи дрібних тварин — птиці, кролів та ін. Для спалювання трупів у ямах застосовують кілька способів. Місце для цього вибирають найбезпечніше з пожежного погляду, далеко від будівель і скирт соломи. Однак спалювання трупів на вогнищі малоефективне, оскільки труп повністю не знищується, а лише частково звуглюється. Для спалювання трупа в ямі викопують канаву завдовжки 2,5 м, завширшки 1,5 м і завглибшки 70 см. У яму до верху накладають сухі дрова з розрахунком, щоб забезпечити до них достатній доступ кисню, необхідного для згорання дров і трупа. Замість дров можна використовувати кам'яне вугілля, торф або нафту. Зверху ями в поперечному напрямі кладуть товсті колоди-перекладки або куски старих рейок, на які кладуть труп, після чого дрова запалюють з підвітряного боку. Залишки кісток трупа і попіл після спалювання закопують в тій же ямі. Спалювання трупа описаним способом триває довго і потребує великої кількості горючого матеріалу. Кращим і швидким способом є спалювання трупів у хрестоподібних ямах. В цьому разі викопують дві канави, що перетинають одна одну. Розмір кожної канави завдовжки 2,6 м, завширшки — 0,6 і завглибшки — 0,5 м. В яму кладуть дрова і обливають їх нафтою або гасом. Труп кладуть на перекладину з грубих колод або рейок й обкладають його зверху і з боків дровами. Вогнище запалюють з підвітряного боку. У хрестоподібно викопаній ямі створюється сильна тяга, що сприяє швидкому і повнішому згоранню трупа.

Біотермічні ями. Чеський інженер Беккарі запропонував використовувати біотермічні ями для знезараження міського сміття. Біотермічні ями для знищення трупів вперше були обладнані в Україні, у Пирятинському районі, звідки й дістали назву пирятинських ям. Біотермічні ями необхідно розміщувати у місцях із низьким рівнем ґрунтових вод і не ближче 1 км від населених пунктів. Це глибока квадратна або кругла яма з водонепроникними стінками та дном. Завдяки вільному доступу кисню у біотермічний ямі трупи швидко гниють, тліють і розпадаються. У трупах під впливом термофільних бактерій розвивається висока температура (65—70°С), яка згубно діє на вегетативні та спорові форми патогенних мікроорганізмів.

Біотермічні ями будують розміром 3 м у діаметрі і 9— 10 — у глибину. Стіни ями роблять із вологонепроникного матеріалу (цегла, бетонні круги і т. п.). Зверху яма повинна закриватися щільно припасованою подвійною кришкою і мати витяжну трубу. Ділянку розміром 200 м2, на якій обладнано біотермічну яму, огороджують глухим парканом висотою 2 м. Над ямою будують навіс, роблять бетонний майданчик для розтину трупів.

Завантаження ями трупами не повинно перевищувати рівня 1,5 м від поверхні землі. Після цього яму залишають закритою на 4—5 міс. За цей час трупи повністю розкладаються.

Закопування трупів у землю. Це примітивний і нераціональний спосіб знищення трупів, а також небезпечний із санітарного погляду. Трупи тварин на скотомогильнику закопують у ями глибиною 2 м із розрахунком, щоб рівень ґрунтових вод був не ближче 1 м до дна ями. Відповідно до існуючого Статуту ветеринарної медицини України дозволяється закопувати трупи у землю на існуючих скотомогильниках із дотриманням усіх ветеринарно-санітарних вимог. Відкривати нові скотомогильники забороняється.

Прибирання і знешкодження гною. Прибирання і знешкодження гною має велике ветеринарно-санітарне та профілактичне значення. Гній від хворих тварин може містити збудників багатьох інфекційних захворювань, а тому при несвоєчасному прибиранні й знешкодженні може сприяти поширенню інфекційних захворювань. Щоб не допустити цього та зберегти гній як цінне органічне добриво, його слід щоденно прибирати й складати в бурти, де відбувається його біотермічне знешкодження. Біотермічне знешкодження гною грунтується на створенні високої температури, яка згубно впливає на збудників інфекційних хвороб тварин. Високу температуру створюють термофільні мікроорганізми, що розмножуються у штабелях гною при певних умовах. Біотермічному знезараженню піддають гній при захворюваннях, спричинених неспороутворюючими мікроорганізмами, вірусами. Гній піддають біотермічному знезараженню у гноєсховищах. Гноєсховище влаштовують за рельєфом нижче тваринницького двору, у бік напрямку переважаючих вітрів, за межами огородження ферми. Гноєсховище огороджують парканом. Навколо гноєсховища роблять асфальтобетонну відмостку шириною 1 м або водовідвідну канаву. Дно сховища і під'їзні шляхи до нього мають тверде покриття, розраховане на рух автотранспорту та гусеничних тракторів. Гноєсховища бувають наземні, напівзаглиблені, заглиблені відкритого та закритого типу. Гноєсховище може бути розміщене біля ферми та в полі. Перед укладанням гною у штабель на дно гноєсховища розстилають шар соломи, торфу або неінфікованого гною товщиною 30—40 см. Гній укладають у штабелі рихло, висотою близько 2 м, шириною до 2,5 м, довжина довільна, кут нахилу бокових сторін 70°. Штабель гною з усіх боків обкладають позараженим гноєм, торфом або соломою шаром 10 см і зверху закривають землею товщиною 10 см. Землю можна замінити торфом.

Строк витримування у гноєсховищі в теплу пору року 1 міс, у холодну — 2 міс.

Гній від хворих і підозрілих у захворюванні сибіркою, емфізематозним карбункулом, сапом, інфекційною анемією, сказом, енцефаломієлітом, епізоотичним лімфангітом, брадзотом, чумою великої рогатої худоби спочатку зволожують дезрозчином, а потім спалюють.

Страхування тварин. Спеціалісти ветеринарної медицини повинні брати участь в обов'язковому страхуванні тварин, яке слід розглядати як загальнопрофілактичний захід, оскільки ним передбачені періодичні обстеження застрахованого поголів'я. Сільськогосподарські підриємства, згідно з умовами страхування, зобов'язані дотримуватися технологічних норм утримання та використання тварин, сприяти запобіганню захворюваності та загибелі тварин.

Органи державного страхування за допомогою працівників ветеринарної медицини виявляють випадки інфекційних захворювань тварин, виплачують господарствам і власникам страхові суми за загиблих тварин, допомагаючи організації і проведенню заходів, спрямованих на ліквідацію епізоотій. Стартові суми виплачуються за загиблих або вимушено забитих тварин на підставі актів із висновком лікаря ветеринарної медицини про причину загибелі або вимушеного забою тварин. Таким чином, участь працівників ветеринарної медицини у страхових операціях сприяє виявленню нових вогнищ інфекційних захворювань і створює сприятливі умови для їх профілактики та ліквідації.

Пропаганда ветеринарно-санітарних знань. Успіх заходів щодо профілактики й боротьби з інфекційними захворюваннями тварин значно залежить від рівня загальної культури населення та від свідомого ставлення його до заходів, які проводять спеціалісти ветеринарної медицини. Основним завданням пропаганди ветеринарно-санітарних знань є доведення до свідомості населення значення здійснюваних профілактичних і оздоровчих заходів. Особливо велике значення пропаганда ветеринарно-санітарних знань має для раннього виявлення захворілих тварин і своєчасного-проведення елементарних профілактичних і санітарних заходів.

Популяризація    епізоотологічних    знань    здійснюється шляхом:

а) проведення доповідей, виступів, бесід на теми ветеринарної медицини;

б) систематичного   читання   популярних   лекцій   населенню;

в) створення спеціальних кутків по ветеринарній медицині на виставках, у клубах і т. ін.;

г) організації   короткочасних   курсів і   семінарів   для бригадирів, пастухів, доярок, скотарів, санітарів та інших працівників тваринництва;

д) систематичного висвітлення питань із ветеринарної медицини у  стінних газетах, місцевій пресі, показ кінофільмів, видання плакатів, брошур і листівок.

При проведенні пропаганди необхідно також приділяти увагу роз'яснювальній роботі про заходи особистої профілактики при догляді за тваринами, хворими на інфекційні захворювання, спільні для людини і тварин (туберкульоз, бруцельоз, сибірка, сказ, лістеріоз, дерматомікози та ін.).

Профілактику зооантропонозів в однаковій мірі проводять спеціалісти ветеринарної медицини і медичної служби.

                СПЕЦИФІЧНА ПРОФІЛАКТИКА

Специфічна профілактика — це спеціальна система заходів, спрямованих на запобігання появі певної (конкретної) інфекційної хвороби. Характер специфічних профілактичних заходів визначається особливостями інфекційного захворювання, епізоотичною ситуацією господарства і навколишньої території.

До специфічної профілактики відносять:

а) проведення  спеціальних діагностичних досліджень (туберкулінізація, малеїнізація, серологічна діагностика на бруцельоз та ін.), превентивна ізоляція, вимушене карантинування і спостереження з метою уточнення діагнозу;

б) здійснення лікувально-профілактичних заходів спеціального призначення (премікси і аерозолі при профілактиці респіраторних і аліментарних інфекцій);

в) імунопрофілактика шляхом застосування різних специфічних засобів — вакцин, сироваток, імуноглобулінів та ін. її проводять відповідно до планів протиепізоотичної роботи в благополучних господарствах, поголів'я яких необхідно захищати від конкретної інфекційної хвороби.

Зусиллями багатьох видатних вчених (Бернет Ф., Гельман X., Дженер Е., Кох P., Мечников І., Медавар П., Пастер Л. та ін.) створені теоретичні і практичні передумови виробництва та використання біопрепаратів — специфічних засобів впливу па організм людини і тварини (чи визначення їх стану), особливо при інфекційних захворюваннях.

Ветеринарні біопрепарати (від грец. bios — життя і препарат, лат. praeparatus — виготовлений) — засоби, які використовують для лікування та діагностики інфекційних хвороб, а також для підвищення продуктивності тварин, їх виготовляють із мікроорганізмів і продуктів їх життєдіяльності, а також із органів і тканин тварин. Кількість біопрепаратів постійно зростає, тому спеціалісту потрібно добре знати походження кожного препарату і механізм його дії на організм, щоб не ускладнити перебігу інфекційного процесу, не порушити реактивності організму.

Головною спрямованою дією біопрепаратів на організм є вплив на імунну систему. Використовуючи біологічні засоби, ми або коректуємо реактивність організму відповідно до інфекційного агента або визначаємо його стан на даній стадії епізоотичного процесу.

Біопрепарати. Ветеринарні біопрепарати готують на біо-фабриках, біокомбінатах, в багатьох науково-дослідних інститутах і госпрозрахункових лабораторіях за єдиними методиками. Виготовлення і використання біопрепаратів потребує постійного державного контролю.

Основні цехи біофабрик: вакцинні, сироваткові, діагностичних препаратів, біостимуляторів, лікувальних препаратів, утилізації і очищення відходів.

Основні приміщення: стерильні кімнати, апаратні, термостатні, рефрижераторні, бактеріологічні й вірусологічні лабораторії, приміщення для продуцентів, науково-контрольна лабораторія, карантинник, віварій. Технологія виробництва деяких біопрепаратів є комерційною або технологічною таємницею.

Класифікація біопрепаратів. У практиці ветеринарної медицини біопрепарати використовують з профілактичною, лікувальною, стимулюючою і діагностичною метою. Більшість з них використовують з різною метою (див. схему). До кожної групи належать препарати з різними властивостями, що необхідно ураховувати при здійсненні протиепізоотичних заходів.

Вакцини. Вакцини — це специфічні антигени, виготовлені із мікроорганізмів чи продуктів їх життєдіяльності, які використовують для активної імунізації тварин з метою профілактики або лікування інфекційних захворювань.

Слово «вакцина» походить від назви збудника віспи корів (вірусвакцина), який англійський лікар Е. Дженер у 1796 р. вперше використав для імунізації людей проти віспи. Великий вклад у вчення про вакцини та профілактичні щеплення вніс французький вчений Луї Пастер (1822— 1895 pp.). Своїми працями він перевів специфічну профілактику інфекційних захворювань із сфери емпіричних дослідів на наукову основу і розширив її, розробив методи аттенуації (послаблення) збудників сибірки, бешихи свиней, пастерельозу курей, сказу і використання їх як вакцинного матеріалу.

Видатний російський вчений М. Ф. Гамалея у 1883 р. вперше провів досліди по виготовленню вакцин із убитих збудників інфекційних захворювань. Французький бактеріолог Г. Рамон у 1923 р. вперше одержав анатоксин. У травні 1980 р. кілька науково-дослідних інститутів Франції за допомогою нових біотехнологічних методів одержали генетично сконструйовані клітини бактерій і мишей, які мали властивість синтезувати білок вірусу гепатиту, що викликав у щеплених тварин несприйнятливість до вірусу. До вакцини нині ставляться такі вимоги.

  1.  Вони повинні створювати високий рівень несприятливості на достатньо тривалий період.
  2.  Бути економічними й простими у виготовленні.
  3.  Містити мінімальну кількість баластних речовин

  1.  Бути достатньо імуногенними без прояву клінічних
    та інших побічних іреакцій у щеплених тварин.
  2.  У вакцинах не повинно міститися будь-яких біологічних контамінантів (бактерій, мікоплазм, вірусів, токсинів), непередбачених технологією.

Залежно від кількості антигенів, що містяться у вакцині, розрізняють: моновакцини (проти бешихи свиней, віспи овець); дивакцини (проти ентеротоксемії і брадзоту овець); полівакцини, до складу яких входять кілька антигенів збудників різних захворювань. Частіше їх називають асоційованими, а імунізацію ними тварин комплексним щепленням. Так щеплюють свиней проти сальмонельозу, пастерельозу, бешихи і хвороби Ауєскі. Готують такі вакцини на біофабриках чи безпосередньо перед використанням, змішуючи моновакцини. Полівалентні вакцини проти одного захворювання можуть мати антигени кількох серологічних типів збудника (проти лептоспірозу, колібактеріозу, паратифу).

Нині використовують такі типи вакцин: живі; живі ослаблені; вбиті (інактивовані); анатоксини; хімічні; генно-інженерні.

Живі (неослаблені) вакцини. Ці вакцини були першими, які використовували з метою профілактики інфекційних захворювань у тварин (віспа, перипневмонія великої рогатої худоби), хоч їх збудники ще не були відкриті. При цьому використовували вірулентні штами, які вводили несприятливому до них виду (наприклад, збудником віспи корів щепили овець), або ж в.водили його у кінчик хвоста (в так звану «заборонену ділянку»), звідки він поширювався по організму.

На початку XX століття широко використовували симультанне щеплення проти чуми. При цьому в одне місце тіла тварини вводили специфічну антисироватку, а в інше — вірулентний збудник чуми. Використовували її у неблагополучних господарствах. Щеплення живими вакцинами із вірулентних штамів збудника створює найбільш напружений імунітет, але це завжди загрожує розвитком інфекційної хвороби.

Тому в даний час імунізацію неослабленими штамами застосовують лише для профілактики віспи у вигляді віспяного детриту великої рогатої худоби і голубиного штаму віспи птахів. Для одержання вірусної лімфи, в якій знаходиться природний вірус віспи великої рогатої худоби, використовують телят. Відібраних клінічно здорових тварин фіксують, голять шкіру черева. На шкірі роблять надрізи або 100—120 проколів, через які вносять маточну вакцину. Протягом 4—5 днів на їх місці розвиваються міхурці, з яких видавлюють лімфу. Лімфу заливають 80 %-ним гліцерином, витримують при кімнатній температурі й проводять ліофілізацію. Вірус вакцини проти віспи птахів одержують вирощуванням голубиного штаму на хоріоалантоїсній оболонці ембріонів курей. Одержану масу також висушують ліофільно.

Ліофілізація (сублімаційне висушування, ліофільне висушування). Це висушування в умовах глибокого вакууму з попереднім заморожуванням біопрепаратів. Заморожування здійснюють після розфасування вакцин в ампули при температурі — 40—50 °С, щоб уникнути фази кристалізації. Після цього відбуваються сублімація (лід перетворюється в пару) при тиску 2х10-4 мм рт. ст. і досушування при температурі +20 °С. При висушуванні використовують різні захисні середовища — сахарозу, желатину, нативну сировину, знежирене молоко. Залишкова вологість становить 1—3 %.

Ліофілізація дає змогу значно збільшити термін придатності препарату, краще зберегти його властивості, на нього менше впливає температурний режим зберігання, значно підвищується концентрація активної речовини, що дає змогу зменшити дозу ін'єкції. Зменшується кількість тари для транспортування.

Живі аттенуйовані вакцини. їх виготовляють із аттенуйоваиих слабовірулентних штамів бактерій або вірусів, які не здатні викликати захворювання, але їх залишкова вірулентність дає змогу розмножуватися в організмі щепленої тварини, тому виникає доброякісний інфекційний процес, в результаті якого в   організмі   виробляються специфічні антитіла.

Аттенуйовані штами одержують підбором спонтанних мутантів або ж штучним послабленням вірулентності мікроорганізмів при пасажах на інших видах тварин чи курячих ембріонах, вирощуванні на нехарактерних для мікроорганізму живильних середовищах, при дії фізичних (температура, ультрафіолетове, рентгенівське та гамма-опромінення) і хімічних факторів. Одержані мутанти повинні стійко передавати свої властивості за спадковістю. Наприклад, вакцина СТІ проти сибірки виготовлена із варіанта вірулентного штаму, який втратив властивість утворювати захисну капсулу в організмі (Гінсбург Н. Н., 1924), що призвело до різкого зниження вірулентності цього препарату. Завдяки залишковій вірулентності, властивості розмножуватися в організмі, живі вакцини мають виражену імуногенність, імунітет розвивається протягом кількох днів, має високе напруження і на тривалий період; вакцину вводять одноразово, в невеликій кількості.

Недоліки живих вакцин:

внаслідок залишкової вірулентності можливі ускладнення в ослаблених тварин;

робота з живими вакцинами потребує великої обережності, щоб не допустити поширення вакцинного штаму в зоівнішньоіму середовищі;

за один-два дні і протягом тижня після вакцинації не можна давати тваринам лікарських речовин, які діяли б на вакцинний штам;

при розчиненні і використанні вакцини слід обережно використовувати дезречовини.

Контролюють живі вакцини на: стерильність (вірусні), чистоту й типовість росту (бактеріальні вакцини) і висівом на живильні середовища; нешкідливість — введенням лабораторним тваринам; активність (імуногенність) — вакцинацією тварин з наступним їх зараженням польовим штамом.

Інактивовані (вбиті) вакцини. Ці вакцини готують або із цілих вірулентних мікроорганізмів, вбитих фізичним чи хімічним методами, або із токсичних продуктів, інактивованих до стану анатоксинів.

Інактивують мікроорганізми формаліном, який додають у кількості 0,2—0,5 % для бактеріальних вакцин і 0,05— 0,1 %—для вірусних; хінозолом 0,01 %-ним, фенолом до 0,5 %; аніліновими фарбами (кристалвіолет) — 0,05 %-ним; високою температурою.

Вбиті вакцини нешкідливі для тваринного організму, цроте імуногенність їх порівняно із живими значно нижча, а тривалість імунітету .значно коротша. Для підвищення імуногенності вбиті вакцини вводять в організм тварини в більшій кількості, ніж живі, ослаблені, кілька разів (два, три), з інтервалом у 7—14 днів.

Для підвищення імуногенної активності бактеріальних і вірусних вакцин і зменшення кратності вакцинації використовують різні ад'юванти. Вперше їх використав французький вчений Рамон в 1925 ,р. Це хімічні речовини, що впливають на імунологічні реакції за рахунок швидких морфологічних і біохімічних змін в імунізованому організмі. Із неорганічних речовин найчастіше використовують гідрат окису алюмінію, фосфат кальцію, алюмокалієвий галун; із  органічних — мінеральні масла, мурамілпептид, сапонін, гліцерин, агар, желатину, скипидар.

Для отримання діагностичних сироваток широко використовується ад'ювант Фрейнда — суміш мінерального масла, ланоліну, емульгатора, іводи та домішок вбитих мікобактерій туберкульозу.

При використанні ад'ювантів відбувається:

а) депонування антигену за рахунок утворення запальної гранульоми чи фіброзної капсули, де вакцина зберігається близько 7—8 тижнів, поступове розсмоктування антигену із депо створює умови   для   його   дії   за принципом
сумації подразнення, що аналогічно   багаторазовому   введенню антигену з короткими інтервалами;

б) стимуляція фагоцитозу, що пояснюється створенням стійких фізико-хімічних зв'язків між частинками антигену на молекулах    ад'юванту  (корпускулювання). При цьому збільшуються   розмір   і   маса    окремих   частинок    (1,8— мкм). Частинки таких розмірів легше і швидше фагоцитуються макрофагами;

в) посилення розмноження лімфоцитів у зв'язку з виникненням в організмі асептичного запалення.

Вбиті вірусвакцини виготовляють із тканин і органів заражених тварин, тканин, курячих ембріонів або лабораторних тварин, заражених відповідним вірусом. Тканини гомогенізують, розбавляють буферним розчином і обробляють формаліном, фенолом, кристалвіолетом. Вірусну біомасу одержують також па перещепленій культурі тканини.

Анатоксини. Токсини — отруйні речовини тваринного, рослинного та мікробного походження є не що інше, як низько- і високомолекулярні білки. Різниця між мінеральними отрутами і токсинами та, що останні — імуногенні.

Анатоксини — нешкідливі деривати токсинів, які втратили токсичність під впливом фізичної чи хімічної дії, зберігаючи при цьому антигенні та імуногенні властивості.

Проблему знезараження токсинів із збереженням їх їмуногенності розв'язав Рамон із 1923 р. Діючи на дифтерійний токсин формаліном в умовах тривалого витримування його в термостаті при температурі 39—40 °С, він одержав препарат із зовсім новими властивостями. Пізніше за таким методом були виготовлені стовбнячний анатоксин, ботуліновий, стафілококовий, газової гангрени, брадзоту і ентеротоксемії овець та ін.

Механізм утворення анатоксинів до цього часу не встановлений, тому що не вивчена будова самих токсинів. Вважають, що формалін з'єднується із вільними аміногрупами білків, поліпептидів і амінокислот, які зумовлюють отруйні властивості токсинів. Зв'язок утворюється швидко у нейтральному чи слаболужному середовищі при температурі 30-40 °С.

 Анатоксин характеризується:

нешкідливістю (для перевірки вводять двом морським свинкам, протягом місяця у них не повинно бути ознак інтоксикації);

стабільністю (витримують високу температуру заморожування, відтавання);

необоротністю (ніякі хімічні, фізичні, біологічні впливи не можуть повернути початкову токсичність);

активністю (визначається імуногенністю на лабораторних тваринах), наприклад, імунізована стовбнячним анатоксином морська свинка повинна протистояти 200 смертельним дозам стовбнячного токсину.

Хімічні вакцини. їх готують із мікробних клітин видїленням основних антигенів методами екстрагування, кислотного гідролізу чи ферментативного перетравлення з подальшим осадженням антигену.

Специфічні властивості молекули антигену виражаються його антигенними детермінантами, які складаються із 11—20 амінокислотних залишків. Зазначений метод одержання хімічних вакцин грунтується на синтезі кілець амінокислот, які аналогічні таким в антигенних детермінантах. Однак такі препарати мають низьку імуногенність, яку підсилюють приєднанням олігопептидних ланцюжків до поліелектіролітів (полівінілпіридину та ін.), які можуть виконувати роль Т-лімфоцитів при розвитку імунологічної відповіді на вакцину в організмі (Петров Р. В., Хаїтов P. ЛІ, 1988).

Генноінженерні вакцини. Використання нових біотехно-логічних підходів із застосуванням генної інженерії, відкриває широкі перспективи для створення принципово нових вакцин. Генна інженерія являє собою систему експериментальних прийомів, які дають змогу лабораторним шляхом створювати штучні генетичні структури у вигляді так званих рекомбінатних (гібридних) молекул ДНК. Більшість розроблених чи створених генноінженерних вакцин є противірусними (ящур, сказ, грип).

Проблема їх одержання зводиться до синтезу імунологічно активних вірусних білків у двох,системах: суспензії мікроорганізмів або культурах тваринних клітин; безпосередньо в імунізованому організмі.

У більшості вірусів утворення віруснейтралізуючих антитил індукує лише білок оболонки. Ген-вірус, який кодує білок, вводить у геном клітини реципієнту (бактерії кишкової палички, дріжджі, клітини-ссавців). Це дуже складна й трудомістка процедура. В бактерії гени вірусу звичайно входять за допомогою бактеріальних плазмід. Потім розмножують клітину-реципієнт. При цьому, крім своїх білків, клітина також синтезує і вірусний білок. Його використовують як імуногенний препарат. Крім цілих вірусних білків, таким же методом одержують короткі амінокислотні ланцюжки цих білків, що мають властивості антигенних детермінант.

Щоб синтезувати вірусний білок безпосередньо в імунізованому організмі, проводять заміну частини генома вірусу вісповакцини на ген вірусного білка. Одержаний генетичний гібрид зберігає властивості розмножуватися в організмі тварин і культурі клітин. Він вважається авірулентним і ефективним проти того вірусу, ген якого введений у ДНК вірусу вісповакцини.

Так само можуть бути використані й бактеріальні клітини. За допомогою цього методу виготовлено вакцини цроти сказу та везикулярного стоматиту.

Генноінженерні вакцини повинні відповідати стандарту за чистотою, нешкідливістю для тварин і ефективністю. Чистоту генотипним аналізом, аналіз РНК, послідовності амінокислот визначають білковим аналізом та іншими складними методами.

Сироватки лікувально-профілактичні. Берінг і Кітазато (1890), Ру і Віланд (1893) встановили, що сироватка крові піддослідних тварин, імунізованих стовбнячним токсином (ослабленим трихлористим йодом), має властивість нейтралізувати цей токсин. Одержана сироватка мала лікувальний ефект при введенні в організм хворої на стовбняк тварини.

Це наукове відкриття і лежить в основі виготовлення лікувально-профілактичних сироваток. їх одержують із сироватки крові тварин, гіперімунізованих бактеріальними або ж вірусними антигенами (живими чи вбитими мікроорганізмами, анатоксинами, чужорідним тваринам білками). До них належать сироватки реконвалесцентів (тварин, перехворілих на інфекційні захворювання) та гіперімунні сироватки, що містять високоспецифічні антитіла до антигенів.

Гіперімунні сироватки готують шляхом гіперімунізації тварин — багаторазовим введенням тваринам антигену з нарощуванням кількості для максимального імунізаторного подразнення, яке проявляється нагромадженням у крові значної кількості антитіл.

Усі лікувально-профілактичні сироватки, що використовують у ветеринарній медицині, можна розподілити на антибактеріальні, антивірусні, антитоксичні.

В усіх випадках єдиним способом їх одержання є імунізація тварин.  Антибактеріальні сироватки мають більш виражений лікувально-профілактичний ефект, ніж антивірус, що пов'язане з внутрішньоклітинним типом паразитування вірусів, де вони стають недосяжними для антитіл. Після введення в організм реципієнта дія сироватки розпочинається через 2—4 год і продовжується 8—15 днів. При подальшому введенні сироватки тривалість дії скорочується, особливо якщо антисироватка одержана на гетерологічних видах тварин. Це зумовлене появою у реципієнта антитіл на чужорідний білок, що може проявлятися патологічною імунною реакцією (сироваткова хвороба).

Основні вимоги до імунних сироваток: високий титр специфічних антитіл, що визначає їх активність; максимальне очищення одержаних сироваток від баластних речовин.Високої активності сироватки досягають застосуванням високоімуногенних і очищених антигенів для імунізації тварин, розробленням найбільш ефективних схем і методів імунізації, підбором відповідних продуцентів.

Антигени повинні мати високу імуногенну активність при невисокій їх токсичності. Антигенна активність підвищується при більшому вмісті їх на одиницю об'єму препарату, або ж маси тварин. Але підвищення відбувається до відповідного рівня, який різний для різних антигенів і продуцентів. При надмірно високій дозі антигену може виникати так званий «імуногенний параліч», коли організм стає ареактивним до будь-якої більшої дози антигену.

Вимоги до тварин — продуцентів сироваток: достатньо велика маса (коні, воли), давати активні сироватки; бути зручними для догляду. Для одержання лікувально-профілактичних сироваток гіперімунізують дорослих коней, волів, ослів, овець. Використання коней для одержання антисироваток зумовлене тим, що їх організм має унікальну властивість — відповідати на гіперімунізацію різними антигенами, утворенням великої кількості антитіл. Від коней при кожному кровопусканні можна взяти велику кількість сироватки, що економічно вигідно. 

Тварин на біофабрики беруть із явно благополучних господарств. Надалі їх витримують на карантині протягом 90 днів і досліджують на різні хвороби (туберкульоз, сап, бруцельоз та ін.). Тварин повноцінно годують, добре доглядають, кожний день випускають на вигульні майданчики на 3—6 год, чистять. Після закінчення терміну використання туші продуцентів утілізують. Особливе місце займає протиящурний імунолактон. Він являє собою спеціально висушений компонент сироватки молока корів із вмістом антитіл проти серотипу вірусу ящура, який використовують для внутрішньовим'яної імунізації. На вигляд це білий чи жовтий порошок. Внутрішньо-вим'яна імунізація грунтується на тому, що при внутріш-ньоцистернальному введенні антигену він у дисперсному стані проникає у паренхіму вим'я, регіонарні лимфовузли та селезінку і втягує їх клітини в імунологічну відповідь. Більша частина специфічних антитіл утворюється у паренхімі імунної чверті молочної залози, в секреті молока, де титр антитіл вищий у шість разів, ніж не імунізованої.

Протиящурний імунолактон використовують із профілактичною і лікувальною метою у неблагополучних щодо ящура господарствах для молодняка (телят, поросят, ягнят). Розчиняють препарат дистильованою водою у співвідношенні: на одну частину препарату — дві частини розчинника. Вводять підшкірно в дозі 0,1—0,4 г сухої речовини на 1 кг маси тіла.

Гамма-глобуліни. У 1937 р. відомий хімік А. Тизеліус встановив, що білки сироватки мають неоднакову рухливість в електричному полі. Альбуміни рухаються швидше (молекулярна маса не більше 75 тис. м. о.), а глобуліни повільніше (150—190 тис. м. о.) і розділяються при цьому на три фракції. А. Тизеліус визначив їх як альфа, бета і гамма. Він же встановив, що імунні антитіла (імуноглобу-ліни) зв'язані з найбільш рухомою фракцією — гамма-гло-буліном. У подальшому було встановлено, що і в фракції бета-глобуліну є імуноглобуліни, хоч і значно менше. Фракція гамма-глобуліну містить також незначну кількість імунореактивних білків. Визначення цього явища дало змогу замінити иативиу сироватку фракціями гамма-або ж гамма- і бета-глобуліпів, зменшивши таким чином введення в організм баластних речовин.

Вміст гамма-глобуліиів у крові великої рогатої худоби — 20—30 %, овець —10—15, коней — 27,5 %; від загальної кількості білків сироватки. Набагато збільшується вміст гамма-глобуліну при щепленнях і після перенесення інфекційних хвороб (однак буває і навпаки) в основному за рахунок специфічних антитіл.

Існують такі способи одержання гамма-глобуліну: висолювання розчинами нейтральних солей (сірчанокислим амонієм); спиртово-хлороформний, за допомогою хроматографії (високоефективний), електрофорезу.

На виробництві для виготовлення гамма-глобуліну най-ціирше використовують спиртовий і полїетиленгліколевий методи. Принцип їх дії полягає у преципітації етиловим спиртом або паліетиленгліколем молекул білка, у зв'язку з чим зменшується їх розчинність і вони випадають в осад. Які білки будуть осідати, залежить від іонної сили розчину, рН і температури, регулюванням яких досягається максимальний вихід гамма-глобулінів.

Першим етапом одержання специфічних гамма-глобулінів (проти сибірки, ящура, хвороби Ауєскі) є гіперімунізація тварин-продуцентів тим же методом, що і для одержання лікувально-профілактичних сироваток. Порядок кровопускання, обробки крові приблизно такий же. Потім із плазми одержують гамма-глобуліни.

Знаходить широке використання неспецифічний (нормальний) глобулін. Його виготовляють із сироватки рекон-валесцентів другого типу. Він містить комплекс гамма- і бета-глобулінів. Препарат підвищує природну стійкість організму, ліквідує імунодефіцит, а також стимулює ріст і розвиток тварин. Впровадив їх у ветеринарну практику в нашій державі академік В. П. Урбан. Одержані на біофабриках гамма-глобуліни перевіряють на стерильність, активність і нешкідливість.

Перспективним напрямом вважається використання моноклональних антитіл. Це не що інше як імуноглобуліни, синтезовані одним клоном клітин. Метод був розроблений в 1975 р. (Келер Г. і Мільштейн К.) і оснований на використанні клітинних гібридів: гібридом від злиття лімфоцитів імунізованих тварин з культивованими в живильному середовищі пухлинними клітинами мієлом. Гібридомна клітина від лімфоцита одержує можливість синтезувати відповідне антитіло, а від мієломної клітини — невпинно розмножуватися, чого не може лімфоцит. Клон гібридної клітини можна розмножити в необмеженій кількості.

Переваги моноклональних антитіл такі:

  1.  їх можна одержати в необмежених кількостях і  в
    чистому вигляді.
  2.  Моноклональні антитіла взаємодіють лише з одним
    антигеном,  тому  вважаються ідеальним  діагностичним  і
    лікувально-профілактичним засобом.
  3.  Специфічні моноклональні  антитіла  можна одержу
    вати  за  допомогою  клонування,  навіть  якщо  імунізацію
    проводили недостатньо очищеним антигеном.

Недоліком вважається трудність одержання і висока вартість таких препаратів.

Бактеріофаги. В 1898 р. М. Ф. Гамалея спостерігав саморозчинення культури сибірки, що послужило поштовхом до вивчення бактеріофагів.

Бактеріофаг(пожирач бактерій, мікробіофаг, бактеріальний вірус)-специфічний антиген, що має властивість розчиняти мікробні клітини завдяки властивостям вірусів. Це паразитуючий у бактеріях вірус, який проникнувши в них, перебудовує їх метаболізм на синтез фага. В одній клітині утворюється до 50 млн вірусних частинок, які виходять із бактерій й уражують сусідні клітини. У деяких випадках нуклеїнова кислота фага після проникнення в бактерію включається в її геном і передається за спадковістю із збереженням можливості активізації фага. Це явище називається лізогенією і може завдавати великих збитків при виробництві бактеріальних вакцин.

Фаги — це частинки в більшості булавоподібної форми, які складаються із круглої головки діаметром 60— 95 нм і прямих чи вигнутих хвостових відростків довжиною 100—200 нм. Деякі фаги мають вигляд багатогранних тілець без хвостового відростка. Фагова частинка складається із зовнішньої білкової оболонки і внутрішнього наповнення, яким є довга нитка ДИК або РНК. Фаги мають антигенні властивості і видову специфічність.

Бактеріофаги можна використовувати з лікувальною, профілактичною і діагностичною метою. Фаготерапію і фагопрофілактику проводять (у комплексі з іншими методами) при сальмонельозі та колібактеріозі телят, поросят, пулорозі птиці. Для фагодіагностики використовують явище паразитування фага лише на певному виді бактерії чи навіть серотипі. Ідентифікують за допомогою фагів лише чисті культури бактерій, виділені бактеріологічними методами.

Антивірус. Антивірус — бактеріальний препарат, фільтрат культури мікробів, що має властивості затримувати розмноження мікроба, із якого одержано антивірус — розчинна, термостабільна, истоксична речовина. Використовують антивірус при миті коней, нскробактеріозі.

Інтерферон. В 1957 р. англійські вчені Айзекс і Ліндеман встановили, що при вірусних інфекціях у клітинах утворюється особлива речовина — інтерферон. Його дія спрямована на забезпечення гомеостазу організму через широкі контрольно-регулюючі функції. Самі найважливіші функції: противірусна, протипухлинна та імунорегулююча. Інтерферон є глікопротеїдом, який виробляють клітини хребетних від риб до людини.

Молекулярна маса інтерферонів 20000—30000 м. о., а специфічна активність близька 109 ОД на 1 мг речовини. Існує три види інтерферону: альфа, бета і гамма (імунний). Синтезується він у відповідь на дію природних (віруси, ендотоксини, внутріклітинні паразити) і синтетичних (високо- і низькомолекулярні) індукторів. Ними можуть бути також РНК, у тому числі синтетичні. Найактивнішими продуцентами інтерферону вважаються лімфоцити та макрофаги, а індукторами серед вірусів — вірус хвороби Ньюкасла, віруси Сендай, чуми свиней. У даний час інтерферон одержують двома методами:

1. Виділення із крові і розмноження в живильному середовищі лейкоцитів, фібробластів, клітин селезінки, які оброблені індукторами протягом 20 год. При цьому активізуються гени, що кодують інтерферон. Потім індуктор забирають і вносять свіже живильне середовище Ігла. У це середовище клітини виділяють інтерферон. Одержану суспензію центрифугують для відокремлення клітин і фільтрують. Перевіряють на стерильність, активність, нешкідливість. Активність одержаного лейкоцитарного та фібробластного інтерферону близько  1000 ОД/мл.

2. Ширше використання при одержанні інтерферону має метод генної інженерії. Називають його реафероном (рекомбінатним інтерфероном). Суть цього методу полягає у тому, що за допомогою плазмідного вектора ділянка генома лімфоцита, який відповідає за синтез інтерферону, переноситься у геном кишкової палички. Після цього на простих живильних середовищах культивують інтерферону 1 млн ОД/мл.

Будучи важливим неспецифічним фактором організму, інтерферон синтезується майже зразу після потрапляння вірусу в організм. Індукований вірусом інтерферон течією крові і лімфи розноситься по організму, діє на неуражені вірусом його клітини. Вважають, що в них утворюється противірусний білок, який потім пригнічує синтез вірусних інформаційних РНК у клітинах. При цьому інтерферони нетоксичнї, не порушують функції клітин, але пригнічують розмноження клітин, що швидко діляться, включаючи пухлинні.

Таким чином, власний інтерферон організму запобігає зараженню клітин і має більш виражену противірусну профілактичну дію.

Однак природно створений інтерферон не завжди запобігає розвитку інфекційного процесу. Тому використовують готовий препарат (екзогенний інтерферон) або ж індуктор власного (ендогенний) інтерферону.

Використання інтерферону має багато переваг:

а) широкий спектр дії, що особливо важливо при тера
пії вірусних пневмоентеритів молодняка;

б) дія його грунтується на активізації природних механізмів захисту організму на ранніх стадіях інфекційного процесу;

в)  дія настає зразу ж після введення препарату.

Недоліками інтерферону є:

а) короткий період зберігання в організмі (до 12 год);

б) необхідність парентерального введення;

в) через  2—3 дні  після  застосування  спостерігається
пригнічення захисних функцій імунної системи, що може
проявлятися швидким розмноженням в організмі непатогенної   мікрофлори   (синьогнійної  палички),   некрозами і смертю тварин;

г) видова специфічність для тварин;

д) можливість виникнення алергічних реакцій при по
дальшому введенні;

ж)  складність виробництва.

Рекомендовані дози: з метою профілактики—100— 1000 ОД/кг, для лікування —200—500 ОД/кг, 1— 2 рази на добу. Індуктори інтерферону (віруси, тілорон, штучні РНК) вивчаються. їх вводять парентерально 1—2 рази протягом тижня.

Біостимулятори. Це фармакологічні речовини, що активізують функції організму в цілому або окремі його системи. Використовують для підвищення резистентності організму тварин і стимуляції росту та відгодівлі тварин.

За походженням розрізняють рослинні (антибіотики та препарати за Філатовим), тваринні й штучні (вітаміни) групи препаратів.

Із препаратів тваринного походження широко використовують антисептик-стимулятор Дорогова (АСД), що є продуктом сухої перегонки тканин тваринного походження. Після перегонки одержують фракцію 2 (АСД-2), розчинну у воді, і фракцію З (АСД-3), нерозчинну у воді. Використовують також препарати із тканин організму (кров, молоко) за Філатовим, гормони. Вивчають препарати із імунних тканин (тимуса і фабрицієвої бурси) для лікування набутих імунодефіцитів. Для цієї мети використовують також неспецифічний глобулін і інтерферон, які стимулюють функції імунної системи.

Діагностичні препарати. Діагностичні біопрепарати використовують для виявлення інфікованих тварин і птиці з тим, щоб якомога раніше їх ізолювати із гурту, і таким чином не допустити поширення інфекційної хвороби. Основною умовою діагностичних досліджень є повне охоплення ними сприйнятливого до даного захворювання поголів'я тварин і птиці господарства чи населеного пункту в зумовлені планом терміни. До діагностичних біопрепаратів, які використовують безпосередньо в господарствах, відносять алергени, деякі .антигени і препарати для лабораторної діагностики хвороби.

Сироватки діагностичні. У практиці ветеринарної медицини у наш час використовують великий асортимент специфічних діагностичних сироваток, які застосовують для ідентифікації збудників інфекційних захворювань і визначення їх типу та варіанта. Виробництво діагностичних сироваток принципово не відрізняється від виробництва лікувально-профілактичних. Крім того, нині виробляють діагностичні гамма-глобуліни.

Основні вимоги до таких препаратів — щоб вони були високоспецифічними та чутливими, чого досягають за рахунок високої концентрації антитіл. Має значення також і підбір реципієнта. Як реципієнтів частіше використовують кролів, морських свинок, півнів, рідше — коней, ослів. Сироватка кролів цінна тим, що в ній мало видоспецифічних нормальних антитіл, які ускладнюють проведення серологічних досліджень (дають неспецифічні реакції). Цих тварин використовують при виготовленні бруцельозних, сальмонельозних, колібактеріозних, лептоепірозних, лістеріозних сироваток, а також препаратів для діагностики вірусної діареї, аденовірусної інфекції, респіраторно-синтиціальної інфекції. Від морських свинок одержують сироватки для типізації вірусу ящура й комплемент (натив-на сироватка морських свинок). Коней використовують для одержання сироватки для діагностики сибірки, сапу, інфекційного ринотрахеїту, парагрипу-3, інфекційної анемії коней і нормальної негативної сироватки.

Для імунізації готують ретельно очищені антигени (культури збудників сибірки, трьох видів бруцел, екстракт палички сапу та ін.)..Дози їх значно менші, ніж для одержання лікувально-профілактичних сироваток. Від малих продуцентів кров беруть методом знекровлення. Одержану сироватку консервують фенолом, хінозолом. Для підвищення специфічності сироватки адсорбують антитіла, які можуть сполучатися з іншими антигенами, присутність антитіл проти яких небажана.

Перевіряють препарати на стерильність, активність (титр) і специфічність. Для діагностики використовують аглютинуючі, преципітуючі, гемолітичні, флуоресціюючі (молекули антитіла, одержані з флуоресціюючим барвником) сироватки та комплемент. Вводити їх тваринам з лікувальною або профілактичною метою забороняється.

Антигени. Використовують у серологічних реакціях для виявлення специфічних антитіл.

Для реакції аглютинації використовують лише корпускулярні антигени (суспензію мікробних клітин або вкритих відповідним антигеном еритроцитів); для реакції преципітації у РЗК — дрібнодисперсні віруси або розчинні антигени (антиген сибірки). Перевіряють антигени на стерильність і активність.

Бруцельозний антиген для реакції аглютинації одержують розбавленням стерильним фенолізованим (0,5 %-ним) фізрозчином бактеріальної маси бруцел різних штамів до концентрації 10 млрд мікробних тіл в 1 мл. Після розфасування препарат прогрівають при 70 °С одну годину. Бруцельозний антиген для РЗК являє собою і стандартний антиген сибірки. Бруцельозний антиген для кільцевої реакції з молоком є суспензією вбитих бруцел із слабовірулент-ного штаму 19, забарвленою в синій колір гематоксиліном. Пулорозпий антиген для кровокраплинної реакції принципово не відрізняється від цього препарату, а еритроцитарний антиген для діагностики пулорозу є 20 %-ною суспензією формалінізованих еритроцитів барана, оброблених екстрактом збудника пулорозу. Ящурні антигени готують із тушок хворих на ящур кроленят або заражених культур клітин тканин. Вірусвмісну суспензію інактивують гекса-метафосфатом натрію.

Алергени. Вперше запропонували використовувати алергени для діагностики інфекційних хвороб Р. Кох в 1890 р. (туберкулін), О. М. Кальнінг і X. І. Гельман в 1892 р. (малеїн).

Алергенами в широкому розумінні цього слова можуть бути найрізноманітніші речовини — від високомолекулярних до простих, і навіть елементи (йод). Однак алергени, які використовують для діагностики інфекційних захворювань, є продуктами переробки відповідних збудників у так звані неповні антигени. Вони можуть викликати алергічну реакцію при потраплянні в сенсибілізований (контамінований) збудником організм. Так алергени сполучаються із вже виробленими антитілами або ж сенсибілізованими клітинами. Однак самі вони майже не індукують їх появлення на відміну від повних антигенів. Ефективні для виявлення у латентному періоді хвороби.

У практиці ветеринарної медицини  використовують алергени для діагностики туберкульозу — альттуберкуліни і туберкуліни (ППД для ссавців і птиці, комплексний алерген із атипових мікобактерій (КАМ); бруцельозу — бруцелін колишнього ВІЕВ, бруцелізат ВІЕМ; сапу — малеїн; паратуберкульозу— альттуберкулін або туберкулін (ППД), для птиці — параалергічна реакція). Всі вони є продуктами життєдіяльності відповідних мікробів або їх переробки різними методами (гідролізом, екстракцією та ін.). Вводять алергени в досліджуваний організм внутрішньошкірно, на слизову ока, рідше підшкірно й дуже рідко внутрішньовенно.

Це стерильні, випарені до 1/10 початкового об'єму фільтрати бульйонної культури збудників туберкульозу, яка являє собою прозору сиропоподібну рідину темно-коричневого кольору, що містить не тільки специфічні активні речовини, але й баластні і гліцерин. Виготовляють альттуберкулін для ссавців із бичачого, а для птиці — із п'яти штамів пташиного типу мікобактерій туберкульозу. Вирощують культуру на МПБ з додаванням 4 % гліцерину протягом 5—60 днів до концентрації мікробних тіл 0,25 г/100 мл живильного середовища. Потім стерилізують при температурі 120 °С 30 хв і випарюють у вакуумі при температурі 60 °С до 1/10 початкового об'єму. Після відстоювання відокремлюють бактеріальну масу, надосадову рідину фільтрують через бактеріальні фільтри з подальшою стерилізацією і розфасуванням.

Туберкулін ППД (протеїн пурифієд дериват), на відміну від альттуберкуліну, являє собою осаджені й очищені білки фільтрату культури мікобактерій бичачого або пташиного типів, або вирощених на штучному безбілковому середовищі. Для виділення специфічних білків фільтрат осаджують, центрифугують, проводять діаліз  і ліофілізацію.

В 1952 р. введена міжнародна одиниця — Т. О. ППД. Одна туберкулінова одиниця ППД для ссавців повинна містити 0,000028 мг, для птиці — 0,0000726 мг сухого специфічного білка. При кон'юнктивальній туберкулінізації на кон'юнктиву наносять 0,15—0,25 мл туберкуліну ППД. Розчиняють його стерильним фізрозчином із вмістом 1 % гліцерину і 0,5 % фенолу. Контролюють туберкулін на стерильність, нешкідливість, активність. З цією метою 20—ЗО головам великої рогатої худоби чи курей, хворим на туберкульоз, одночасно вводять перевірений еталонний туберкулін і зіставляють результати, а також специфічність, для чого препарат вводять здоровій худобі.

Комплексний алерген із негативних мікобактерій (КАМ) являє собою суміш алергенів, виготовлених за типом туберкулінів ППД із штамів атипових мікобактерій фотохромогенної, нефотохромогенної і швидко зростаючих груп. Метою його використання є визначення характеру сенсибілізації організму, оскільки непатогенні атипові мікобактерії можуть індукувати у тварин параалергічну реакцію на туберкулін.

Малеїн являє собою фільтрат вбитої нагріванням бульйонної культури збудника сапу. Для його одержання використовують ;;високовірулентну типову культуру збудника, яку вирощують на гліцериновому МПБ 4 міс, Культуру стерилізють, відстоюють протягом 2 міс для екстрагування, освітлення і розфасовують. Контроль проводять за тими показниками, що й при контролі туберкуліну.

Бруцелін — це специфічні речовини, виділені із бруцел. Запропонований А. Н. Касьяновим, Е. С. Орловим у 1968 р.

Бактеріальні препарати. Із живих бактеріальних препаратів широко використовують пропіоново-ацидофільні та ацидофільні культури, бактерін — СЛ. Дію такої групи препаратів вперше обгрунтував І. І. Мечников в 1909 р. Вона грунтується па заселенні шлунково-кишкового тракту тварин корисною мікрофлорою, що антагоністично діє на інші бактерії. Це запобігає заселенню його патогенними бактеріями і виникненню дисбактеріозу. Крім того, організм одержує вітаміни, поліпшується перетравлення кормів і моторика шлунково-кишкового тракту.

У господарствах бактеріальні препарати готують безпосередньо перед використанням. Для цього бактеріальну масу вносять у кип'яче незбиране молоко і ставлять у тепле місце. Після нагромадження достатньої кількості бактерій молоко перетворюється у кисле. Такі препарати застосовують із профілактичною і лікувальною метою. Можна використовувати суспензію препарату в перевареній воді. Із вбитих бактеріальних препаратів використовують коліпротектант, що являє собою екстракт із кишкової палички. Застосовують його для профілактики та лікування колібактеріозу телят і поросят. (Препарат вводять перорально перед першим випоюванням молозива, а потім через 3—5 днів із кожною порцією корму.

Механізм дії коліпротектанту полягає у виробленні специфічних захисних антитіл па слизових оболонках шлунково-кишкового тракту й прикріпленні частинок препарату до поверхні клітин так званої «кишкової кайми», що запобігає подальшому прикріпленню сюди патогенних штамів кишкової палички.

Використання біопрепаратів. Використання біопрепаратів, особливо вакцин,— дуже відповідальна робота ветеринарної медицини. Використовувати можна лише біопрепарати, що виготовлені на біофабриках (біокомбінатах) і ті, що піддаються державному контролю. Допускається використання біопрепаратів, виготовлених науково-дослідними установами, лабораторіями, при умові наявності настанови щодо їх застосування, яка затверджена Головним управлінням ветеринарної медицини. Проводити щеплення дозволяється лише лікарям ветеринарної медицини або фельдшерам із закінченою середньою спеціальною освітою. У деяких випадках лікар ветеринарної медицини може дозволити проводити щеплення іншим ветеринарним працівникам, які мають достатні практичні навики або ж студентам ветеринарних інститутів (технікумів) після відповідного інструктажу і під його контролем.

Одним із важливих принципів використання біопрепаратів вважається їх застосування у плановому порядку в комплексі протиепізоотичних заходів. Проте перебільшувати роль біопрепаратів не потрібно, тому що першочергове значення у профілактиці та ліквідації інфекційних захворювань мають організаційно-господарські і ветеринарно-санітарні задоди.

Ефективність біологічних препаратів залежить від їх якості, умов зберігання і транспортування, способу й своєчасного використання, а також від епізоотичної обстановки і організаційної роботи з ними.

Оцінка і вибракування біопрепаратів. Біопрепарати випускають відповідних кондицій і макроскопічного вигладу, які обов'язково описані в інструкції по їх використанню. Усі флакони та ампули з біопрепаратами повинні бути закупорені, опечатані й забезпечені етикетками відповідного зразка. Перед відправленням їх має ретельно обстежити персонал, який відповідає за їх випуск і зберігання.

Біопрепарати вибраковують при:

а) відсутності  на  флаконах етикеток,  штампу або  ж
відміток держконтролю чи одного із підписів;

б) порушенні упаковки (сургучу);

в) просочуванні  препарату через   трубку або при наявності тріщин флакона;

г) промерзанні чи зберіганні з недотриманням належних умов;

д) наявності сторонніх домішок, грибків, грудочок, плівок,  гнильного  запаху,  підвищеного тиску у флаконах і змін кольору, який характерний певному біопрепарату;

є) виникнення у оброблених тварин ускладнень.

Вибракування великої кількості біопрепаратів проводять комісійно з обов'язковою участю спеціалістів ветеринарної медицини. Знищують вибракувані біопрепарати автоклавуванням чи кип'ятінням протягом 45—60 хв. На знищені препарати складають акт, у якому вказують назву біопрепарату, його серію, дату виготовлення, причину вибракування і метод знищення.

Збереження і транспортування біопрепаратів. . Зберігати та транспортувати біопрепарати потрібно в умовах, що не впливають на їх макроскопічний вигляд і специфічні властивості протягом терміну придатності, встановленого для препарату.

На якість біопрепарату негативно впливають перемерзання, висока температура, надмірна вологість, прямі сонячні промені. Сховища для біопрепаратів повинні бути сухими, темними й прохолодними. Температуру у них слід підтримувати у межах від +2 °С до +12 °С, для нестійких препаратів — від +2 °С до +8 °С і навіть мінус І96°С. У аптеках ветеринарної медицини біопрепарати зберігають у підвалах, холодильниках і посудинах Дюара.

Кожний вид біопрепаратів (вакцини, сироватки, діагностичні біопрепарати) потрібно зберігати окремо. Забороняється зберігати разом із біопрепаратами живі культури мікроорганізмів, а також вибракувані біопрепарати. Біопрепарати слід зберігати під замком в опечатаному вигляді. Ключ і печатка знаходяться у посадової особи, яка відповідає за зберігання препаратів.

Перед транспортуванням препаратів необхідно вивчити режимні умови їх перевезення та упакування. Біопрепарати, які відпускають із складів, ретельно упаковують у щільні ящики. Кожний флакон або ампулу обгортають папером чи ватою. Ампули вкладають у спеціальні коробки, В ящики або коробки обов'язково повинна бути вкладена відповідна інструкція стосовно використання препарату. На ящиках роблять попереджувальні написи «Обережно, скло!», «Біопрепарати». При упаковуванні рідких біопрепаратів роблять напис «Берегти від перегрівання і заморожування!», а сухих (ліофілізованих) —«Берегти від перегрівання!». Інколи пишуть: «Терміново! Для боротьби з епізоотіями!». Великі партії біопрепаратів перевозять у вагонах-рефрижераторах. При транспортуванні невеликих партій використовують закриті автомобілі, взимку препарати утеплюють. Про заходи безпеки при перевезенні інструктують водія і супроводжуючого.

В період використання рідкий і розбавлений біопрепарат утримують в захищеному від сонячних променів у прохолодному місці й не переохолоджують у холодну пору року. Флакони із імульсвакциною у цей період року необхідно підігрівати на водяній бані (відро із соломою до половини об'єму наповнене теплою водою) до температури не вище 37 °С. Більшість сухих вірус-вакцин придатні до використання протягом 4 год після розбавлення, а деякі — 1 год (проти хвороби Марека).

Організація і проведення обробок тварин біопрепаратами.

Перед використанням біопрепаратів необхідно дуже ретельно встановити наявність показників і з'ясувати епізоотичну ситуацію. Залежно від неї визначають категорію пункту:

а) неблагополучний;

б) стаціонарно-неблагополучний;

в) загрозливий;

г) благополучний.
Розрізняють щеплення:

профілактичні, з метою запобігання виникненню хвороби у господарстві, а також при переганянні та перевезенні худоби;

вимушені — під час спалаху хвороби. При цьому стадо розділяють на групи: хворі тварини і підозрілі в захворюванні; їх лікують специфічними сироватками, глобулінами, вакциною (при стригучому лишаї і т. д.), якщо це дозволяється інструкціями; підозрілі у зараженні тварини або ж умовно здорові підлягають активній імунізації.

Якщо підозрілих у зараженні тварин небагато,. їх можна також імунізувати пасивно. Дозволяється комплексна вакцинація свиней проти бешихи, пастерельозу, хвороби Ауєскі та паратифу, для чого використовують лише живі вакцини.

Масові щеплення тварин проводять весною перед вигоном їх у літні табори або на пасовища та восени перед переведенням худоби на зимовостійлове утримання, а на підприємствах промислового типу — згідно з технологічними картами обробок. При цьому необхідно:

  •  уточнити поголів'я, яке підлягає щепленням;
  •  встановити, хто проводить щеплення;
  •  провести клінічний огляд і термометрію тварин;
  •  виділити тварин із протипоказаннями щодо щеплень (ослаблені, виснажені, великий строк вагітності чи післяродовий період, підвищення температури тіла);
  •  встановити місце та час проведення обробок;
  •  скласти списки тварин, які підлягають обробці й фактично оброблені;
  •  перевірити та підготувати ібіопрепарати, інструменти, засоби дезинфекції і стерилізації (ножиці, пінцети, термометри і т. д.), засоби особистого захисту й гігієни (халати, чоботи, мило, рушник, фартухи, нарукавники, шапочки);
  •  поліпшити умови годівлі й утримання тварин, що дає змогу запобігти ускладненням та зниженню продуктивності стада;
  •  підготовити запаси препаратів для лікування ускладнень;
  •  заборонити масову даванку антибіотиків, особливо якщо використовують антибактеріальні живі вакцини.

Після обробки' складають акт, де зазначають: місце проведення, дату й вид обробки; вид тварин, вік; назву біопрепарату і його повну характеристику (згідно з етикеткою); дозу та метод щеплення; спосіб знезараження залишків препарату; кому доручено спостерігати за обробленими тваринами й на який термін (згідно з інструкцією).

Ветеринарне спостереження за обробленими тваринами включає повний клінічний огляд, оцінку з'їденого корму, продуктивності, вибіркову термометрію.

Забій тварин проводять не раніше, як через два тижні після вакцинації.

Способи введення біопрепаратів.

 1. Ін'єкційний метод — введення препаратів внутрішньовенно, внутрішньосинусно, внутрішньом'язово, підшкірно, у черевну порожнину та ін.

  1.  Скарифікаційно-нашкірний — втирання  препарату  в слизові оболонки губ, ясен і шкіру.
  2.  Інсталяційний — краплинне    введення   препарату   вприродні порожнини тварин (коц'юнктивальний, клоачний,назальний).
  3.  Дисперсійний — розпилення рідких   і   порошкоподібних препаратів у приміщенні, де утримують тварин  (птицю).
  4.  Аліментарний — використання препаратів із кормом або водою.

6. Комбінований—одночасне,  але роздільне   використання двох або більше методів.

Місця ін'єкцій біопрепаратів: підшкірно — в ділянці шиї; за лопаткою, в кінчик хвоста, за вухом; внутрішньо-шкірно— у ділянці шиї, лопатки, підхвостової складки, в основу вуха, борідку, мочку, сережку, внутрішню поверхню стегна; внутрішньом'язово — в ділянку крупа, стегна, шиї, підгруддя (коні), у грудний м'яз, гомілку (птиця); внутрішньовенно — у яремну, вушну, підкрилову вени; в черевну порожнину.

Ускладнення після використання біопрепаратів можуть бути зумовлені порушенням режиму використання і утримання щеплених тварин (недостатня годівля, перевтома при роботі, перегрівання, переохолодження та ін.), наявністю в щепленому стаді інкубатиків, використання біопрепаратів із підвищеною активністю. Вони можуть проявлятися у вигляді короткочасного нездужання, втрати апетиту, відставання   від гурту,   в  місцевих   реакціях,   підвищеиням температури тіла, шоком і загибеллю щеплених тварин.

Для запобігання ускладненням вакцинованих тварин оберігають від переохолодження, протягів, дощу, снігу, скупченого утримання, перегрівання, особливо на сонці при далеких переганяннях і транспортуванні. Вакцинованих тварин необхідно утримувати окремо від невакцинованих.

Якщо після щеплень у тварин чи птиці настали тяжкі ускладнення, їх ізолюють і якнайшвидше лікують специфічними препаратами та симптоматично. Про випадок ускладнень повідомляють вищу інстанцію ветеринарної медицини, УНДКІ біопрепаратів і на біофабрику, де виготовлено препарат. У повідомленні зазначають серію, дати виготовлення препарату й проведення щеплень, вид і кількість імунізованих тварин, характер ускладнень і прізвище спеціаліста ветеринарної медицини. Разом із цим у зазначений інститут надсилають два флакони або 4—5 ампул з біопрепаратом тієї серії, що використовували в господарстві. Тому необхідно завжди залишати невелику частину препарату для спецзбереження, особливо в аптеці районного підприємства ветеринарної медицини.

СИСТЕМА ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЗАХОДІВ У ТВАРИННИЦЬКИХ ГОСПОДАРСТВАХ, БЛАГОПОЛУЧНИХ ЩОДО ІНФЕКЦІЙНИХ

ХВОРОБ

Запобігання інфекційним захворюванням у благополучних господарствах грунтується на системі загальних і спеціальних заходів, спрямованих на захист господарств від занесення збудників інфекції зовні і їх поширення всередині господарства, а також на підвищення природної і специфічної стійкості тварин.

Комплекс загальнопрофілактичних заходів для окремих тваринницьких  господарств  передбачений  Статутом  ветеринарної медицини України, згідно з яким керівники сільськогосподарських підприємств    зобов'язані   дотримувати зоогігієнічні та ветеринарно-санітарні вимоги при будівництві   тваринницьких   господарств.   Керівники господарств повинні забезпечити повноцінну годівлю, правильне використання і технологічні вимоги стосовно догляду й утримання тварин та птиці. У разі захворювання або раптового падежу тварин керівники господарств повинні негайно повідомити фахівця ветеринарної медицини. До прибуття спеціаліста  ветеринарної медицини хворих тварин слід ізолювати, не допускати до продажу і вживання у їжу м'яса вимушено забитих тварин, а також продуктів, одержаних від хворих.

Щоб запобігти занесенню інфекційних захворювань поголів'ям, яке придбали для поповнення стада, спеціалісти ветеринарної медицини повинні перевірити ветеринарні документи, що свідчать про благополучність на заразні захворювання місць заготівлі або закупівлі тварин і птиці. Крім того, згідно з Статутом ветеринарної медицини, керівники господарств зобов'язані утримувати ізольовано протягом 30 днів (профілактичний карантин) усіх новоприбуваючих у господарство тварин і птицю. Для профілактичного карантинування, залежно від кількості поголів'я, яке надійшло, за погодженням із ветеринарним наглядом, виділяють окреме приміщення або ферму. В період перебування у профілактичному карантині тварин піддають клінічному дослідженню і в разі потреби здійснюють діагностичні дослідження на наявність латентних інфекцій. На час профілактичного карантину для ізольованого поголів'я виділяють персонал, пасовище і водопій.

До заходів охорони господарства від занесення інфекційних захворювань належить також ветеринарний нагляд за завезенням кормів, які повинні надходити із завідомо благополучних щодо інфекційних захворювань господарств. Особливу обережність потрібно проявляти при завезенні кормів тваринного походження (м'ясо-кісткове борошно) і відходи харчової промисловості (збиране молоко, відходи їдалень, маслозаводів та боєнь).

Склади кормів повинні бути захищені від доступу гризунів-перенощиків і носіїв збудників багатьох інфекційних захворювань, планомірна боротьба з якими — один із важливих загальиопрофілактичних заходів.

Істотне значення для запобігання занесенню інфекційних захворювань має обмеження доступу на територію тваринницьких ферм сторонніх осіб, забезпечення доглядаючого персоналу спецодягом і постійний контроль за дотриманням індивідуальних санітарних норм при догляді й використанні тварин. При вході у приміщення для тварин і птиці повинні бути встановлені дезбар'єри.

Не можна допускати на територію тваринницьких ферм і приміщень тварин і птицю, які належать колгоспникам, робітникам і службовцям держгоспів. Худоба і птиця, які належать колгоспникам, робітникам і службовцям, а також продаж і купівля їх повинні знаходитися під постій-шим ветеринарним наглядом. Для худоби колгоспників необхідно виділити окремі пасовища і водопої.Важливим профілактичним заходом є наявність у господарстві ізолятора, родильного відділення і профілакторію, гноєсховища, забійного майданчика, складу для зберігання тваринної сировини, біотермічної йми та транспорту для перевезення трупів. Згадані санітарні вузли повинні бути передбачені при проектуванні і будівництві тваринницьких приміщень як такі, що мають велике значення для профілактики.

Систему загальних і специфічних профілактичних заходів всередині благополучного господарства можна об'єднати у три взаємопов'язані напрямки:

1. Селекційно-генетичний — реалізується підбором тварин і виведенням родин, ліній і порід тварин, стійких проти стресів і певних збудників інфекцій. Вибір порід тварин залежно від природно-кліматичних особливостей і виробничої технології господарства, цілеспрямований відбір та вирощування молодняка з урахуванням здоров'я і продуктивності, створення стад тварин, вільних від патогенної мікрофлори — найбільш перспективний напрям профілактики інфекційних хвороб. Йому в даний час приділяють велику увагу.

2. Підвищення загальної імунореактивності та природної
резистентності тварин з одночасною санацією зовнішнього
середовища.  
Це  надто  важливий  профілактичний  захід, який грунтується на ветеринарно-санітарній культурі ведення тваринництва, яка в свою чергу визначається: наявністю міцної кормової бази, повноцінною і раціональною годівлею, гігієною згодовування кормів, із введенням лікувально-профілактичних преміксів у передстресовий і стресовий періоди; виконанням санітарно-технічних операцій по прибиранню та знешкодженню гною, трупів і біологічних відходів, дезинфекцією, дезинсекцією, дератизацією приміщень на території ферм, а також зоогігієнічними умовами утримання тварин, що прийнято, називати ветеринар-ио-санітарним станом господарства; плановим ветеринарним контролем (диспансеризацією) за станом здоров'я тварин, імунологічною структурою стада, санітарною якістю кормів і зоогігієнічними параметрами приміщень; рівнем продуктивності тварин і їх однорідністю (стандартністю); наявністю кваліфікованих спеціалістів ветеринарної медицини і умовами для виконання ветеринарних обробок (карантинна ферма, ізолятори, об'єкти ветеринарної медицини, спецавтомобілі та механізми, медикаменти, спецодяг  т. ін.); станом ветеринарно-просвітницької роботи.

3. Специфічна  імунопрофілактика — досить  поширений захід, особливо у господарствах, надійно незахищених від занесення збудників зовні, при недостатній ізоляції від інших господарств, ферм і населених пунктів, а також розміщених у загрозливій зоні.

З урахуванням основних профілактичних напрямів, стану ветеринарно-санітарної культури тваринництва і конкретної епізоотичної ситуації у кожному тваринницькому господарстві повинна бути розроблена система профілактичних заходів, спрямована на надійний захист його від занесення збудників інфекційних хвороб і недопущення їх поширення. Відповідно до закону України «Про ветеринарну медицину» з метою запобігання заразним хворобам керівники сільськогосподарських та інших підприємств, установ і організацій зобов'язані:

а) забезпечити охорону тваринницьких ферм від занесення збудників заразних хвороб тварин; не допускати ввозу і вивезення тварин, їх переміщення всередині господарства без дозволу спеціалістів ветеринарної медицини; не
допускати  безнаглядного утримання тварин на території ферм і населених пунктів, а також завезення на ферми ізгодовування  кормів,  не перевірених у ветеринарно-санітарному відношенні; збудувати й обладнати приміщеннядля  роботи  ветеринарних спеціалістів;  обмежити допускна ферми сторонніх осіб; забезпечити безумовне виконання правил по профілактичному карантинуванню тварин;

б) утримувати  у  відповідному  ветеринарно-санітарному стані тваринницькі ферми, пасовища, водойми, приміщення для тварин і збереження кормів, продуктів і сировини тваринного походження, а також приміщення побутового призначення для працівників ферм; забезпечувати за вказівками ветеринарних спеціалістів своєчасне прибирання і знешкодження трупів, гною і своєчасну дезинфекцію, дезинсекцію і дератизацію;

в) дотримуватися зоогігієнічних та  ветеринарно-санітарних норм і вимог при будівництві тваринницьких приміщень, кормоцехів і фуражних складів, ветеринарних об'єктів, заготівельних баз, забійних пунктів, переробних підприємств і т. п.;

г) забезпечити виконання ветеринарно-санітарних правил при розміщенні, годівлі й використанні тварин, а при захворюванні тварин   своєчасно  вживати  заходів  до постановки  діагнозу,   надання  їм  лікувальної  допомоги та
ліквідації захворювання; забезпечити безумовне виконан
ня правил щодо ізоляції і карантинування тварин;

д) за вимогою ветеринарних спеціалістів представляти тварин для  огляду,  діагностичних досліджень,  профілактичних   щеплень   і   лікувально-профілактичних   обробок, а також створювати працівникам ветеринарної медицини необхідні умови для проведення ветеринарних заходів; негайно сповіщати установи ветеринарної медицини, які обслуговують господарство, про всі випадки раптової загибелі або одночасного захворювання кількох тварин і до прибуття спеціаліста вжити заходів щодо недопущення можливого занесення збудника захворювання за межі тваринницької ферми.

Важливе профілактичне значення в господарстві в теплу пору року має організація пасовищного або табірного утримання. Перед виганянням худоби на пасовище необхідно провести ветеринарно-санітарне та зоогігієнічне обстеження пасовищ та водопоїв і усунути виявлені недоліки. В період пасовищного та табірного утримання тварин потрібно оберігати від жалючих комах і кліщів, обробляючи поверхні тіла інсектицидними препаратами, застосовуючи обкурювання та ін. У період літнього табірного утримання територію скотних дворів необхідно очистити від гною; у приміщеннях для худоби провести механічну очистку підлоги, стін і годівниць з наступною дезинфекцією їх. Проведення профілактичної дезинфекції і санітарного ремонту приміщень влітку — обов'язковий захід.  Необхідно профілактувати інфекційні захворювання у тварин, які знаходяться в особистому користуванні громадян. Спеціалісти ветеринарної медицини стежать за придбанням цих тварин, перевіряють наявність документів про благополуччя місцевості, звідки вони привезені, досліджують на бруцельоз, туберкульоз, проводять профілактичні щеплення. Необхідно особливо ретельно стежити за станом здоров'я тварин, які знаходяться у власності працівників ферм. У випадку захворювання цих тварин заразними хворобами їх власників не слід допускати до роботи на фермі. Слід ураховувати й контролювати численність і активність гризунів, комах та кліщів, як можливих резервантів і перенощиків збудників заразних хвороб, своєчасно проводити дератизацію і дезинсекцію. Необхідно систематично контролювати ветерииарно-санітарний стан пасовищ, скотопрогінних трас, вододжерел, стежити за проведенням меліоративних і земляних робіт. Спеціалісти ветеринарної медицини в обслуговуваних ними господарствах і населених пунктах здійснюють ветеринарно-епізоотологічний контроль за виконанням правил загальної профілактики та одночасно проводять спеціальні профілактичні заходи, що забезпечують благополуччя тварин по інфекційних хворобах.

Тому одним із головних завдань служби ветеринарної медицини є організація і проведення у господарствах протиепізоотичної роботи, спрямованої на запобігання виникненню заразних хвороб, а при появі — на їх ліквідацію.

ОЗДОРОВЧІ ЗАХОДИ ПО ЛІКВІДАЦІЇ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

ОСНОВНІ НАПРЯМИ БОРОТЬБИ З ІНФЕКЦІЙНИМИ ХВОРОБАМИ

Серед домашніх (сільськогосподарських) тварин, птиці, хутрових звірів, риб, бджіл та інших відомо близько 500 інфекційних хвороб, що характеризуються своїми особливостями перебігу і прояву епізоотичного процесу. Протиепізоотичні заходи при їх використанні слід проводити своєчасно, комплексно і з урахуванням основних законів їх розвитку. Саме виходячи з основної закономірності: інфекційним хворобам тварин властивий епізоотичний процес, розрізняють такі закони (Бакулов І. О., 1979):

  1.  Джерелом збудника інфекції для тварин може бути організм зараженої домашньої і дикої тварини (хворої чи мікробоносія), рідше людини.
  2.  Локалізація збудника інфекції в організмі тварини, основні шляхи виділення в зовнішнє середовище і механізм його передачі від однієї тварини до іншої (або людини)   еволюційно   закріплені   і   відповідають  один  одному.
    Закономірна зміна цих взаємозумошіених явищ забезпечує
    збереження збудника в природі як виду, а разом з тим і безперервність  епізоотичного  процесу  будь-якої  інфекційної хвороби.

  1.  Епізоотичний процес виникає і розвивається тільки при взаємодії джерела збудника інфекції, механізму його передачі і сприйнятливих до даного збудника тварин.
  2.  Природні   і економічні   (господарські)    фактори зумовлюють кількісні і якісні, зміни епізоотичного процесу,діючи на його безпосередні рушійні сили  (джерело збудника інфекції, механізм передачі, сприйнятливі   тварини),
    і тому є
     вторинними, або посередніми, рушійними силами
    епізоотичного процесу.

Епізоотологія будь- якої інфекційної хвороби з перебігом часу може змінюватись, якщо відбувається зміна в економічній (господарській) діяльності суспільства, що супроводжується змінами характеру ведення тваринництва і умов перебування диких тварин, стимулює або пригнічує безпосередні рушійні сили епізоотичного процесу.

  1.  Природні вогнища інфекційних хвороб виникають і
    тривало існують незалежно від людини та домашніх тва
    рин на територіях, де збудник інфекції циркулює серед по
    стійно мешкаючих там диких тварин. Зараження сприйнят
    ливих домашніх тварин  (або людини)  відбувається в ре
    зультаті перебування на території природного вогнища в
    період активності останнього.
  2.  Протиепізоотичні заходи повинні бути комплексними
    й спрямованими на всі ланки епізоотичного ланцюга: лікві
    дацію  (ізоляція, знезараження)  джерела збудника інфек
    ції;  розрив  механізму передачі   збудника;   створення несприйнятливості тварин до інфекційних хвороб.

У кожному випадку виділяють основні заходи, що залежить від особливостей хвороби і епізоотичної ситуації.

Виходячи з 7-го закону, заходи по викоріненню епізоотії в епізоотичному вогнищі (неблагополучному пункті, господарстві) повинні забезпечити ліквідацію збудника, розрив механізму передачі його до сприйнятливих тварин і створення сприйнятливих умов зовнішнього середовища для підвищення природної стійкості поголів'я. Для цього ветеринарним спеціалістам слід чітко вияснити епізоотичну ситуацію у неблагополучному господарстві, природному вогнищі шляхом проведення епізоотологічного обстеження. При вивченні епізоотичного вогнища необхідно вирішити такі основні завдання:

а) поставити достовірний діагноз на інфекційну хворобу, виявити джерела збудника інфекції, що стало причиною виникнення епізоотичного вогнища;

б) встановити  шляхи  занесення  збудника   інфекції  в обстежуване вогнище, а також фактори й шляхи передачізбудника в середині епізоотичного вогнища;

в) визначити межу епізоотичного вогнища і можливість шляхів розповсюдження збудника інфекції за її межі;

г) вивчити і оцінити епізоотичну ситуацію (обстановку)з урахуванням кількісних   і якісних показників   розвиткуепізоотичного процесу, всіх природних і господарсько-економічних факторів, що сприяють або гальмують розповсюдження інфекційної хвороби;

д) критично оцінити   правильність проведених   протиепізоотичних   заходів і при необхідності   розробити   нові,більш ефективні;

 

     


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

16474. Органи виконавчої влади в Україні 419.5 KB
  У брошурі висвітлюються питання змісту, організації та правового регулювання виконавчої влади в Україні. Розглядаються побудова та функціонування системи органів виконавчої влади, характеризуються правовий статус і структура її окремих ланок, а також ключові напрями здійснення адміністративної реформи
16475. Административная ответственность: Учебник 1.39 MB
  Агапов А.Б. Административная ответственность: Учебник. М.: Статут 2000. 251с. ISBN 5835400373 В учебнике рассмотрены все основные проблемы общеобязательного курса Административная ответственность. В Общей части анализируются базовые институты административной ответ
16476. Антропный принцип: истоки и следствия в Европейской научной рациональности 283.5 KB
  Антропный принцип: истоки и следствия в Европейской научной рациональности А. Н. Павленко Формулировка Б. Картером в 1973 г. антропного космологического принципа АКП первоначально в качестве объяснения совпадения Больших чисел 1040 1080 как и всякое крупное достижение...
16477. Антропный космологический принцип и христианский антропоцентризм 83 KB
  Антропный космологический принцип и христианский антропоцентризм. В.И. Гоманьков И само создание мира его сохранение и управление возвещает величие Божества.Преп. Иоанн Дамаскин ЭВОЛЮЦИЯ ВСЕЛЕННОЙ Замечательным достижением космологии и физики XX века являет
16478. Антропный принцип Вселенной 98.5 KB
  Антропный принцип 1. Сильный и слабый антропный принцип. Под антропностью Вселенной подразумевается её весьма деликатная конструкция допускающая и может быть предполагающая возможность возникновения в ней жизни и человека. Физические науки достигли весьма выс...
16479. Место человека в космосе. Антропный принцип 124.5 KB
  Вячеслав Вс. Иванов Место человека в космосе. Антропный принцип Основные параметры Вселенной после Большого Взрыва сделавшие возможной эволюцию по направлению к Человеку. Роль Наблюдателя и Космос как Наблюдаемое. Степень реальности окружающего ...
16480. Учение Церкви о человеке 324 KB
  Учение Церкви о человеке Проблема человека никогда не теряла важности для религиозного и философского сознания однако отнюдь не всегда этому сознанию удавалось найти верный подход к проблеме. Долгое время в европейской мысли господствовали ...
16481. АПОЛОГЕТИКА Краткий конспект лекций 376.06 KB
  АПОЛОГЕТИКА Краткий конспект лекций Свящ. Кирилл Копейкин В курсе подробно рассматриваются традиционный для апологетики вопрос о предназначении человека и его месте во Вселенной. В исторической перспективе прослеживаются предпосылки возникновения об
16482. В Защиту Веры 186 KB
  В Защиту Веры Часть 2 Прот. И. Морев Содержание: Истинная вера одна. Язычество. Буддизм. Еврейство. Христианство. Католичество. Протестантство. Сектантство. Старообрядчество. Православная вера. Русская Православная Церковь. Православная Русь. Заключение. ...