48265

Редагування як вид професійної діяльності і складова редакційно-видавничого процесу

Лекция

Журналистика, издательское дело, полиграфия и СМИ

Редагування як вид професійної діяльності і складова редакційновидавничого процесу. План Предмет і завдання курсу Загальне редагування. Зміст поняття редагування.

Украинкский

2013-12-08

256 KB

60 чел.

26

Загальне редагування

Лекція №1

Тема.  Вступ.  Редагування як вид професійної діяльності і складова редакційно-видавничого процесу.

План

  1.  Предмет і завдання курсу «Загальне редагування».
  2.  Зміст поняття «редагування».
  3.  Об’єкт редагування.
  4.  Предмет редагування.
  5.   Мета й завдання редагування.
  6.  Методи й методики редагування.
  7.  Галузі редагування. Аспекти редагування.    

Література

  1.  Партико З.В. Загальне редагування: нормативні основи: Навчальний посібник. – Л.: Афіша, 2004. – 416 с.
  2.  Капелюшний А.О. Редагування в засобах масової інформації: Навчальний посібник. – Львів, 2005. – 304 с.
  3.  Карпенко В.О. Основи редакторської майстерності. Теорія, методика, практика: Підручник. – К.: Університет «Україна», 2007. – 431 с.        

Актуалізація опорних знань студентів. Репродуктивно-евристична бесіда

  1.  Що називається публікуванням?

Публікуванням називають доведення повідомлень через канали передачі інформації до наперед невизначеної кількості реципієнтів.

  1.  Назвіть етапи публікування.

                                                  Радіотелевізійний процес

Етап                   Етап

постановки       монтажу

Авторський       Редакційний                                                          Етап

етап                     етап                                                                       розповсюдження  

                                           конструю      поліграфічного

                                                       вання              відтворення

                                                                                               тиражування

               Видавничий процес       

  1.  Визначте призначення редакційного етапу.
  2.  Кожен видавець із запропонованого авторами потоку повідомлень обирає тільки ті, що ведуть його до поставленої мети з найменшими витратами;
  3.  В системі автор – повідомлення – канал передачі інформації – видання – реципієнт  між автором і реципієнтом у процесі передачі повідомлень є певні відмінності, які слід усувати;
  4.  Є потреба підвищувати ефективність авторських повідомлень.

Метою редакційного етапу є оптимізація циркулювання повідомлень у системі «автор - реципієнт».

  1.  Чи потрібен редакційний етап?
  2.  Хто керує редакційним етапом публікування? Хто такий редактор?

Редактор – фахівець із системи масової інформації, основним обов’язком якого є підготовка до поширення на масову аудиторію текстових, аудіо та відеоматеріалів, тобто їх редагування.

Розрізняють таких фахівців редакторської справи:

Літературний редактор – професіонал, який у штаті редакції періодичного видання чи журнально-книжкового видавництва опрацьовує будь-які тексти в літературно-мовному плані.

Редактор відділу (по-іншому – завідувач відділу) – це професійно підготовлена особа, яка очолює підрозділ періодичного видання (відділ) або видавництва (тематичну редакцію), організовує його роботу, відповідає за певний тематичний напрямок чи тематичний пласт у засобі масової інформації або видавництві.

Головний редактор (у газетах ще може бути шеф-редактор і просто редактор) – це керівник редакційного колективу, людина, яка очолює засіб масової інформації чи відповідає за творчі справи у книжковому видавництві.

  1.  Предмет і завдання курсу «Загальне редагування».

Едитологія (едит – виправляти, редагувати, логос - вчення )це прикладна суспільна інформологічна наука, яка досліджує методологічні засади готування в ЗМІ повідомлень (видавничого процесу).

В едитології слід виділити такі складові як теорія видавничої діяльності й теорія редагування.

Теорія редагування — це складова частина едитології, що досліджує методологічні засади безпосереднього готування повідомлень до публікування (редагування). Тобто, це система логічно опрацьованих знань про практику редагування правила внесення змін безпосередньо в саме повідомлення. Теорія редагування описує, зокрема у формі аксіом, законів, закономірностей, методів, методик, норм тощо, пояснює та прогнозує функціонування тих суб'єктів та об'єктів, що беруть участь у процесі редагування.

Теорію редагування можна поділити на:

- теорію загального нормативного редагування,

- теорію загального творчого редагування,

- теорію галузевого нормативного редагування,

- теорію галузевого творчого редагування.

Загальне (універсальне) редагування - такий вид редагування, що передбачає цілісну систему роботи редактора над оригіналом, яка забезпечує його довершеність за змістом, формою і зручністю для користування читачем (споживачем) (Тимошик).

Дуже влучно охарактеризував сутність загального редагування український письменник Михайло Яцків, згадуючи як редагував Іван Франко рукописи, прийняті до друку. Ось витяг із його книги "Муза на чорному коні": "Треба їх (рукописи) виправляти, скорочувати, зводити до одного правопису. Найбільша біда з поезіями: в тих, що мають деяку думку, немає форми, кульгає ритм і наголоси, а в тих, що читаються легко, важко дошукатися думки. Треба розв'язувати перевесла і в'язати снопи наново, треба перемолочувати їх. Остання фраза йде на початок, перша на кінець. Починається скучна важка робота: переписування чужих праць і надання їм "обличчя", "хребта і крові".

"Загальне редагування" це навчальна дисципліна, яка досліджує теорію загального нормативного редагування повідомлень.

 

Предметом вивчення є загальне нормативне редагування повідомлень.

Завдання курсу:

  1.  Ознайомлення студентів із змістом поняття редагування, об’єктом, предметом, методами і методиками редагування, його галузями і аспектами;
  2.  Визначення методологічних основ та нормативної бази редагування;
  3.  Формування умінь помічати та усувати різні види помилок у повідомленнях, дотримуватися лінгвістичних, психолінгвістичних, видавничих норм редагування у підготовці повідомлень до публікації.

Зв’язок курсу з іншими дисциплінами.  Для редактора курс є ніби підсумковим, таким, що синтезує знання з цілої низки інших курсів. Зокрема, дуже важливими для вмілого редакторського аналізу журналістських творів є "Теорія і практика журналістики", "Теорія літератури". Прямий зв'язок має літературне редагування з мовознавчими дисциплінами - "Українською мовою в ЗМІ", "Практичною стилістикою української мови", із психо- й соціолінгвістикою, а також із дициплінами, пов'язаними з аналізом тексту, - "Стилістикою тексту", "Текстознавством" тощо. Дуже важливо для редактора також засвоїти "Типологію помилок", "Девіатологію". Ще один комплекс дисциплін, дуже потрібний у діяльності редактора, - це "Психологія творчості" й "Психологія сприймання", "Соціальна психологія", "Риторика", "Іміджологія", "Паблік-рилейшнз", "Логіка". Відомості з історії журналістики допоможуть редакторові засвоїти досвід праці його попередників, уникати тих помилок, яких вони припускалися.

Діяльність редактора базується на всьому його досвіді й на всіх його знаннях (як зауважив С.Я.Маршак, "Редактор не має права бути початківцем"), і тому обізнаність з будь-якою галуззю науки, життя людини й суспільства придасться редакторові в його праці.

  1.  Зміст поняття «редагування».

Редагування - важливий етап праці над підготовкою рукопису до друку, взагалі підготовка тексту й нетекстового матеріалу до друку. Але й не тільки ця діяльність. Упродовж останнього часу сформовано різні підходи до предмета, змісту поняття наукової й навчальної дисципліни, курсу "Редагування".

У радянські часи цей курс називали "Літературне редагування", оскільки навчальні плани й програми надсилали з Москви, а там не могли дозволити, щоб до його складу входили теми, що порушують інші, крім літературного, аспекти редагування (політичний, науковий і літературний).

Досить поширеним є уявлення, що редагування - це виправляння помилок (фактичних, логічних, мовностилістичних): "перевірка й виправляння тексту під час підготовки до друку", або: "Редагування – дія за значенням редагувати. Редагувати: 1. Перевіряти і виправляти або відповідно оформляти певний текст. 2. Бути керівником якого-небудь видання".

Специфічним підходом до визначення предмета редагування відзначається один з найвідоміших сучасних дослідників теорії редагування А.Е.Мільчин.

Він зазначає: "Редагування –

1. Процес, головна мета якого - на основі аналізу призначеного до видання твору встановити міру його суспільної цінності й торговельних перспектив, тобто міру відповідності змісту й форми цього твору його громадському, соціально-функціональному призначенню та читацькій адресі, порівнюючи прогнозований уплив твору на читача загалом і в деталях з тим, якому йому, на погляд редактоpa, бути бажано, і властивості, які твір має, з тими, які можуть забезпечити йому успіх на книжковому ринку, а також допомогти авторові придатного до видання твору посилити його позитивні риси й усунути хиби, виявлені в процесі редакторського аналізу.

2. Керівництво підготовкою й випуском періодичного чи такого, що триває, видання".

Томас Фуллер "Наука найбільше збагатилася завдяки тим книгам, на яких утратили видавці".

В.С.Терехова: "редагування - це галузь суспільно-політичної та ідеологічної праці, яка включає всі аспекти роботи над рукописом, тобто це єдиний творчий процес, до якого входять оцінка теми, перевірка й виправлення викладу з погляду ідеологічного і фактичного (наукового, технічного, спеціального), перевірка та виправлення розробки теми і, нарешті, літературне опрацювання тексту"

М.М.Сікорський: редагування - це "суспільно-літературна й ідеологічна робота, пов'язана з діяльністю органів преси, радіомовлення і телебачення", а також "частина науково-літературної роботи, якою більшою чи меншою мірою сьогодні займається кожний науковий працівник".

В.В.Різун зауважує, що виокремлення трьох аспектів редагування - це значною мірою спадщина тоталітарної епохи "коли зі змісту поняття "літературний редактор" було вихолощено все, що зачіпало інтереси партії, а залишено лише право коригувати правопис та мову твору і тільки в тих межах, які не зачіпали ідеологічні устої тоталітарної держави. Так поступово поняття "літературний редактор" редукувалося до поняття "мовник", "коректор". Дослідник доходить висновку: "Предметом науки і курсу "Літературне редагування" є редакторська праця, спрямована на аналіз і підготовку журналістського матеріалу до друку, яку виконує літредактор". Зауважимо на цей раз занадто розширене трактування понять "літературний аспект редагування", "літературне редагування", адже ніщо не заважає тут замість "літературне редагування", "літредактор" уживати терміни "редагування", "редактор". І тоді збережеться повністю зміст усіх аспектів редагування - політичного, наукового, літературного. Тільки всі три види редагування виконуватиме одна людина - редактор.

  1.  Об’єкт редагування.

Основним об'єктом редагування виступає авторський оригінал. Він може містити текстову, а також ілюстраційиу, аудіо- чи відеочастини, які виступають рівноправними об'єктами редагування. Крім авторського оригіналу, у видавничому процесі в меншому обсязі, але завжди об'єктом редагування виступає також видавничий оригінал, конструкція видання і проект видання, коли перевіряють дотримання, наприклад, поліграфічних норм. Вкрай рідко об'єктом редагування може виступати і весь наклад видання.

  1.  Предмет редагування.

Більшість вважає дослідників що предметом редагування є приведення об'єкта редагування у відповідність із чинними нормами - нормативна концепція.

Тепер покажемо, що й деякі інші означення редагування цілком вкладаються в зафіксовану вище концепцію.

Так, існує низка означень редагування1, де вказують, що редагування — це перевірка (перегляд, іншими словами аналіз, контроль) і виправлення повідомлень під час їх готування до публікування. Як бачимо, в цих означеннях використовують поняття аналізу. Зробити такий аналіз можна лише за умови, коли порівнюють те, що є в повідомленні, з тим, що мало би бути в ньому в ідеалі. Очевидно, що при цьому мусять використовувати якісь критерії: взірці, шаблони, параметри і т. п., — які є нічим іншим як нормами. Отже, неявна присутність у цих означеннях поняття норми вказує на те, що вони повністю узгоджуються з нормативною концепцією редагування.

Існують ще й інші означення предмета редагування. Так, вказують, що редагування — це опрацювання повідомлень з позицій його сприйняття реципієнтами (інший варіант такого означення: редагування — трансформація повідомлення з рівня автора на рівень реципієнта). Проте при аналізі такого означення не важко встановити, що і в такій концепції для редагування використовують психологічні, психолінгвістичні й інформаційні норми сприйняття й опрацювання реципієнтами повідомлень. Отже, означення такого типу також укладаються в нормативну концепцію.

Слід обов'язково зупинитися і на належності до редагування операцій виправлення тексту, адже деякі дослідники зараховують до редагування лише операції його аналізу4. Такий підхід викликаний тим, що існують юридично визначені межі втручання редактора в повідомлення (детальніше див. розділ 10.1.3). Проте аналіз повідомлень лише задля самого аналізу не потрібен. Його проводять лише з єдиною метою: якщо в повідомленні є відхилення від норм їх слід виправити. І тут уже стає другорядним, хто робить ці виправлення чи сам редактор, чи автор на пропозицію редактора. Тому, вважаємо, винесення процедур виправлення за межі редагування не має вагомих підстав.

Крім того, вказують, що редагування це творчий процес. Визнаючи наявність у редагуванні незначної кількості таких процесів, ми зараховуємо їх до творчого редагування (див. вище розділ 1.6). Нормативне ж редагування, яке становить близько 80% усіх операцій, є нетворчим процесом, тобто таким, якому можна навчити шляхом засвоєння певної множини норм і процедур маніпулювання ними.

В літературі, зокрема західній, означення редагування часто взагалі відсутнє'. У кращому випадку, дають лише переліки процедур, які повинен виконувати редактор. До числа таких процедур, наприклад, належать: слідкування за дотриманням зрозумілості, стислості, логічності, впливовості; контроль за дотриманням орфографії, пунктуації; перевірка правильності імен, рубрик, цитат, математичних виразів; укладання біографічних довідок про авторів, редакційних приміток та анотацій; шрифтове розмічування тексту2. Очевидно, що такий суто прагматичний підхід забезпечує окреслення кола певних практичних навичок, однак не розв'язує питання про те, чим все ж таки є редагування.

Враховуючи сказане, в нашому посібнику будемо базуватися на нормативній концепції предмета редагування.

Отже, предмет редагування це приведення об'єкта редагування у відповідність із чинними у певний час у конкретному суспільстві нормами, а також його творча оптимізація, метою яких є отримання заданого соціального ефекту.

Таке означення предмета редагування є не лише узагальнюючим. Воно є надзвичайно продуктивним з позиції можливості автоматизації процесу редагування. Адже норма це те, що можна чітко й однозначно зафіксувати, закодувати й реалізувати у вигляді баз даних чи баз знань. Однак зробити це можна лише тоді, коли потрібні для редагування норми будуть достатньо вивчені.

  1.   Мета й завдання редагування.

Метою редагування є трансляція повідомлень для отримання заданого соціального ефекту. Ця трансляція полягає в тому, що редактор повинен повідомлення: а) "перекласти" з внутрішньої мови автора на зовнішню мову реципієнта; б) проконтролювати на основі нормативної бази; в) "прив'язати" до конкретних умов акту передачі (часу, місця, обставин тощо); г) оптимізувати за низкою параметрів. Трансляцію здійснюють, вносячи в повідомлення виправлення (реконструкції).

Редактор повинен досягати вказаної мети шляхом виконання низки завдань. До найважливіших із них належать таких десять.

Верифікація повідомлень. Редактор повинен, по-перше, встановити, в якому відношенні до дійсності перебуває інформація повідомлення, тобто, встановити його модальність, і, по-друге, перевірити істинність тих тверджень повідомлення, значеннями модальності яких є "реальність". Проте редактор ніколи не може перевіряти абсолютно всі подані автором твердження, інакше, контролюючи їх, він сам стане і їх дослідником, і описувачем, тобто автором повідомлення. Тому завдання редактора значно вужче перевірити істинність лише найважливіших тверджень повідомлення. Звичайно, коли редактор перевірить істинність й решти тверджень, це слід оцінювати тільки позитивно.

Адаптація повідомлень. Редактор повинен пристосувати мову (код) та інформацію повідомлення до мови й тезаурусу тої групи реципієнтів, для якої воно призначене.

Адвербіалізація повідомлень. Редактор повинен пристосувати інформацію повідомлення до того місця (локалізація), часу (темпоралізація) та ситуації (ситуатизація), в яких реципієнти сприйматимуть повідомлення.

Нормалізація повідомлень. Редактор повинен привести норми повідомлення, реалізовані автором, у відповідність до тих норм, якими користується реципієнт. Наприклад, це можуть бути лінгвістичні норми (орфографічні, орфоепічні, граматичні та пунктуаційні), норми інженерної графіки (для оформлення рисунків, креслень, схем) тощо.

Рецепціація повідомлень. Редактор повинен реалізувати у повідомленні лише механізми сприйняття інформації, відкинувши норми її породження.

Інтерпретація повідомлень. Редактор повинен дати коментарі до повідомлення, які пояснюють незрозумілі реципієнтові речення, пояснити відхилення від прийнятих норм тощо. Інтерпретацію здійснюють лише в тих випадках, коли редактор не має права вносити виправлення безпосередньо в сам текст. До числа таких текстів належать, для прикладу, тексти класиків, тексти деяких документів та ін.

Уніфікація /урізноманітнення повідомлень. Редактор повинен залежно від виду повідомлень: а) уніфіковано подавати однотипні елементи повідомлення для їх однозначної ідентифікації та полегшеного сприйняття реципієнтами; б) урізноманітнювати однотипні елементи повідомлення, щоби реципієнти отримували естетичне задоволення від "розшифровування" тексту. Як правило, уніфікацію проводять для понятійних повідомлень, а урізноманітнення для образних. Крайнім випадком уніфікації є стандартизація повідомлень. Вона полягає в тому, що редактор повинен подати певні елементи повідомлення (наприклад, бібліографічні описи, скорочення, одиниці вимірювання і т. п.) згідно зі стандартами.

Політизація / деполітизація повідомлень. Редактор повинен залежно від виду повідомлення або надати йому певного політичного забарвлення, або усунути політичне забарвлення відповідно до існуючих політичних норм ЗМІ. Найчастіше політизацію здійснюють для тих повідомлень, які публікують у виданнях, що є органами політичних партій чи належать до числа їх явних чи прихованих однодумців, а деполітизацію — для позапартійних видань.

Естетизація повідомлень. Редактор повинен привести повідомлення у відповідність із нормами прекрасного. Це важливо не тільки для художніх, а й для усіх інших без винятку видів літератури.

Етизація повідомлень. Редактор повинен узгодити повідомлення з етичними нормами (нормами моралі), наприклад нормами професійної етики журналістів.

Однак цей перелік завдань редагування не можна вважати вичерпним, оскільки на практиці виникають ситуації, коли під час редагування якихось конкретних повідомлень можуть виникати локальні задачі редагування. Крім того, під час опрацювання рукопису в кожному конкретному випадку редактор не обов'язково повинен дбати про досягнення абсолютно всіх цих завдань, а може виконувати лише кілька чи навіть якесь одне. Вибір потрібної множини завдань залежить від самого повідомлення і мети, яку ставить перед собою ЗМІ.

Вказаної на початку розділу мети редактори досягають шляхом мінімізації кількості відхилень у повідомленні при наперед заданих, по-перше, вимогах щодо його якості та, по-друге, фінансових обмеженнях на вартість опрацювання.

  1.  Методи й методики редагування.

Методи редагування. У редагуванні для опрацювання повідомлень використовують відповідні загальнонаукові методи. Перелічимо їх.

Методи аналізу. Використовують для виявлення відхилень у повідомленні; як синонім уживають терміни "контроль", "пошук відхилень (помилок)", "знаходження відхилень (помилок)" тощо. Здійснюють аналіз шляхом порівняння елемента тексту з конкретними нормами нормативної бази. Під час редагування цей метод уживають найчастіше.

Методи синтезу. Реалізують у вигляді виправлення (реконструкції) знайдених відхилень (помилок). Існує низка методів реконструкції, частина яких є творчими. Використання цих методів частково обмежують норми авторського права.

Алгоритмічні методи. Полягають у використанні наперед заданих послідовностей процедур, тобто операцій чи команд (наприклад, послідовність застосування окремих методів контролю). Під час редагування застосовують цілу гаму таких алгоритмів.

Методи соціологічних досліджень. Полягають у проведенні найрізноманітніших опитувань. Використовують, наприклад, для визначення ефективності редакційного етапу, в роботі з авторами тощо. Одним із них є метод експертних оцінок. Його постійно застосовують для виявлення відповідності елемента тексту зафіксованій нормі, при оцінці виконаного виправлення та ін.

Методи моделювання. Полягають у створенні копії досліджуваного об'єкта на іншому носії інформації. У ЗМІ моделі можуть бути теоретичні, кібернетичні й матеріальні. Кібернетичною моделлю є, наприклад, проект видання, отриманий у поліграфічній системі. Крім того, ці методи використовують під час редагування виробничої, зокрема інструктивної, літератури, для дослідження наслідків впливу відредагованого тексту на реципієнта тощо.

Методи інформаційного пошуку. Полягають у пошуку інформації, потрібної редакторові на різних етапах видавничого процесу для редагування повідомлення. Використовують, наприклад, для пошуку потрібних бібліографічних і фактографічних довідок, джерел отримання потрібної інформації — авторів, для пошуку можливих реципієнтів повідомлень, під час створення локальних пошукових систем для окремих, переважно науково-технічних, видань (різноманітних покажчиків) і т.п.

На основі цих загальнонаукових методів, наприклад шляхом їх комбінування, розробляють конкретні методи редагування текстів. Оскільки під час редагування ці методи використовують постійно, редактори повинні володіти ними досконало. Тим читачам, які володіють цими методами незадовільно, радимо звернутися до літератури.

При потребі всі перелічені методи адаптують до конкретних умов редагування повідомлень.

Методики редагування. Для різних видів літератури часто розробляють детальні інструкції, в яких описують, як на практиці слід застосовувати методи контролю, виправлення, пошуку, експертних оцінок, моделювання і т. п. Такі інструкції, адаптовані до конкретного виду літератури, називають методиками редагування.

  1.  Галузі редагування. Аспекти редагування.   

Згідно з загальноприйнятою класифікацією повідомлення ділять на три типи.

Образні (художні) повідомлення. У них як основний спосіб опису й пізнання дійсності використовують художні образи. Класичний приклад — художня література.

Понятійні (науково-технічні) повідомлення. Як основний спосіб опису і пізнання дійсності використовують поняття та їх лінгвістичні позначення — терміни. Типові приклади технічна, ділова та наукова література.

Образно-понятійні (публіцистичні) повідомлення. Як спосіб опису та пізнання дійсності використовують одночасно і художні образи, і поняття (терміни). Класичний приклад повідомлення для масової аудиторії, що їх публікують у газетах чи журналах, а також передають по радіо чи телебаченню.

Згідно зі сказаним можна виділити три галузі редагування:

редагування науково-технічних,

художніх  

публіцистичних текстів.

Проте такий поділ є надто грубим і враховує далеко не всі особливості процесу редагування.

Тому виділення галузей редагування роблять на основі поділу літератури за соціальним і функціональним призначенням та читацькою адресою (одночасно).

Згідно з цим поділом повідомлення можна класифікувати на такі види:

1) художні;

2) публіцистичні (друковані й радіо-телевізійні);

3) ділові (офіційні);

4) наукові;

5) популярні;

6) інформаційні;

7) виробничі (технічні);

8) навчальні;

9) довідкові;

10) рекламні;

11) дитячі.

На основі перелічених видів повідомлень виділяють окремі галузі редагування, а саме:

редагування художньої,

публіцистичної,

ділової,

наукової,

популярної,

інформаційної,

виробничої,

навчальної,

довідкової,

рекламної та

дитячої літератури.

Окремо слід наголосити, що редагування публіцистичних повідомлень (друкованих) суттєво відрізняється від редагування повідомлень для радіо й телебачення.

Тому редагування публіцистичної літератури слід поділити на дві підгалузі:

редагування повідомлень для друкованих і для електронних (радіо й телебачення) ЗМІ. Крім того, в наш час виникає зовсім нова підгалузь редагування повідомлень для комп'ютерної мережі Інтернет, яка одночасно включає особливості як друкованих, так й електронних ЗМІ.

Аспект редагування це редагування повідомлення на основі якогось одного чи одночасно кількох видів норм.

На американському континенті виділяють такі аспекти редагування:

смислове (перегляд тексту щодо ступеня організованості й послідовності),

політичне (слідкування за дотриманням у повідомленні видавничої політики),

профілактичне (виправлення грубих мовних та числових помилок до потрібного рівня якості),

мовне (виправлення граматичних, пунктуаційних і синтаксичних помилок),

об'єднувальне (зв'язування посилань у тексті з відповідними формулами, таблицями, примітками, додатками),

форматувальне (задания підпорядкованості для рубрик, шрифтів, оформлення сторінок),

стильове (задания підпорядкованості для символів, цитат, чисел),

роз'яснювальне (задания інструкцій для конструктора й художника),

координаційне (полягає в редакційній діяльності).

В Європі найчастіше виділяють такі аспекти редагування:

  •  літературне (здійснюють одночасно на основі кількох видів норм: композиційних, інформаційних, лінгвістичних, психолінгвістичних та логічних)3;
  •  технічне (виконують на основі поліграфічних норм4);
  •  політичне (використовують політичні норми);
  •  художнє (здійснюють на основі естетичних норм),
  •  наукове редагування, коли повідомлення контролюють на основі норм тої науки, фактичний матеріал якої описують у повідомленні. Як правило, науковим редагуванням займаються фахівці в тій чи іншій галузі знань (науковці), а не професійні редактори.

Лекція 2

Тема: Нормативна база редагування.

План

  1.  Поняття редакційної норми
  2.  Загальні норми редагування
  3.  Конкретні норми. Види норм, типи норм.
  4.  Об'єктивні та суб'єктивні норми
  5.  Загальні й галузеві норми

 

  1.  Поняття редакційної норми

Поняття норми. Будь-яке повідомлення можна передати безконечною кількістю способів. При цьому їх будують, використовуючи певні параметри, списки, шаблони, структури (моделі) та положення. Проте кожне суспільство накладає на повідомлення певні конвенційні обмеження (на мову, композицію, стиль і т. п.). Та й реципієнт сприймає його найефективніше тоді, коли воно має строго визначену одну чи кілька можливих варіантів форми, тобто особливості сприйняття реципієнта також накладають на повідомлення обмеження. Таким чином, внаслідок наявності перелічених обмежень з усієї безконечної множини варіантів залишають лише якусь мінімальну їх кількість. Ця мінімальна кількість повідомлень є оптимальною. Такі оптимальні варіанти повідомлень вважають нормативними і з них виділяють самі норми. Норма це параметр, список, шаблон, структура (модель) чи положення, які в оптимальних повідомленнях служать для вираження компонентів їх структури.

Структура норм.

Як і будь-які інші, норми редагування мають структуру, в яку входить:

 агент норми (той, хто встановив норму; наприклад, суспільство, Національна Академія Наук, Книжкова палата, Держстандарт, дослідники редагування тощо);

адресат норми (виконавець норми; наприклад, автор, редактор, конструктор, художник);

 зміст норми (дія, яку повинні або не повинні виконати; наприклад, повинні чи не повинні виправити текст);

 характер норми (норма зобов'язує, дозволяє, забороняє виконання певної дії; наприклад, норми зобов'язують подавати вихідні відомості, дозволяють поміщати в деяких виданнях покажчики, забороняють вживати деякі неевфонічні слова);

Крім норм, прийнятих суспільством за оптимальні, у нормативну базу можуть входити й неоптимальні індивідуальні норми. Прикладом може виступати норма однієї газети західного регіону України писати всі повідомлення галицькою говіркою.

  •  умови норми (обставини, за яких повинна або не повинна виконуватися певна дія; наприклад, умовою заміни прийменників у на в є лівосторонній та правосторонній контекст наявність голосних чи приголосних літер у сусідніх до прийменника словах);

санкції (можливі наслідки невиконання певної норми; наприклад, через неправильне визначення читацької адреси реципієнти можуть або не зрозуміти повідомлення, або воно може бути для них нецікавим).

2. Загальні норми редагування.

У літературі з редагування постулати явно не наводять, хоча під час опрацювання повідомлень ними завжди користуються. Думаємо, що їх фіксація дасть змогу краще усвідомити особливості редагування.

Повідомлення обов'язково повинно містити нову для реципієнта інформацію.

Повідомлення повинно мати визначену модальність.

Повідомлення повинно бути адаптоване до часу, місця і ситуації, в яких його сприйматиме реципієнт.

Автор повинен використовувати мову й значення слів, відомі реципієнтам.

Повідомлення повинно бути адаптоване до тезауруса реципієнта.

У повідомленні повинні бути реалізовані механізми тільки сприймання інформації реципієнтом.

У повідомленні повинні бути реалізовані засоби, що змушують реципієнта його сприймати.

Повідомлення повинно бути захищене від потрапляння у нього «шумів».

У повідомленні повинні бути дотримані норми, прийняті в конкретний час у конкретному суспільстві.

Крім цих постулатів, які безпосередньо випливають з аксіом редагування, до їх числа слід додати ще одну.

Будь-яку загальну (постулат) чи конкретну норму можна порушити, якщо це веде до поставленої мети.

3. Конкретні норми редагування

3.1. Види норм

Серед конкретних норм, які використовують для редагування повідомлень, за змістом виділяють такі їх види:

лінгвістичні (основна маса цих норм зафіксована в затверджених державою правилах орфографії та пунктуації; менша частина зафіксована в довідниках і підручниках з морфології, синтаксису та стилістики);

психолінгвістичні (поки що мало досліджені; окремі зафіксовані норми цього виду наводять лише в окремих монографіях);

логічні (зафіксовані у загальнодоступних підручниках з логіки; їх прикладне застосування в редагуванні описане в спеціальних монографіях і в окремих розділах підручників з редагування);

композиційні (нечисленні й поки що мало досліджені, проте, як правило, у всіх підручниках з редагування є окремі розділи, присвячені цій темі; єдина монографія, присвячена виключно цим нормам, базується, на нашу думку, на недостатньому кількісному матеріалі);

наукові (контроль за дотриманням цих норм не належить до прямих обов'язків редактора; відповідають за їх дотримання автор, рецензент і науковий редактор; проте, якщо редактор знає наукові норми і контролює їх, це завжди заохочують; такий редактор завжди є найбажанішим фахівцем для опрацювання понятійних повідомлень);

видавничі (найчастіше їх фіксують у загальнодержавних і галузевих стандартах, а також спеціальних довідниках; у різних країнах можуть суттєво відрізнятися);

юридичні (цих норм небагато; зафіксовані в конституціях та інших законодавчих актах кожної країни; недотримання юридичних норм на відміну від інших може спричинится до юридичної відповідальності автора чи редактора згідно з чинним законодавством);

політичні (в демократичних країнах ці норми використовують лише стосовно тих повідомлень, які публікують у виданнях політичних партій, наприклад, газетах; їх визначають програми політичних партій, що функціонують у державі);

поліграфічні (найчастіше зафіксовані в спеціальних інструкціях чи галузевих стандартах);

етичні (нечисленні; лише частково зафіксовані в законодавчих актах країн; часто зафіксовані в кодексах журналістської етики спілок журналістів різних країн);

естетичні (оскільки самі категорії прекрасного важко піддаються формалізації, то й норми для них нечисленні; їх можна варіювати в дуже широких межах).

Перелічені види норм є основними. Проте в редагуванні використовують також інші групи норм, не згадані тут (наприклад, теологічні норми якоїсь релігії). Тому поданий перелік не слід розглядати як вичерпний, тобто такий, який у майбутньому не можна доповнити ще якимись новими видами норм.

3.2. Типи норм

Як вказано в розділі 6.1, зафіксовані норми мають різне матеріальне втілення. Із 1 цієї точки зору за формою в порядку зростання складності можна поділити їх на і п'ять типів.

Параметри. Параметри можуть бути двох різновидів:

граничні значення (наприклад, дозволеність на сторінці не більше чотирьох переносів підряд, у рефераті — не більше  1000 знаків, а в анотації — не більше 600 знаків; наявність у бібліографічному описі не більше трьох прізвищ авторів)  

константи — літерні та цифрові (наприклад, прізвища  і дати народження й смерті історичних діячів).

Списки. Прикладами списків є найрізноманітніші словники, переліки скорочень, одиниць вимірювань тощо. Такі списки повинні мати свою видавничу специфіку. Так, орфографічний словник як редакційна норма повинен містити повну парадигму кожного слова (всі можливі його словоформи).

Шаблони, або зразки. Так, у випускових даних згідно з існуючими нормами повинно бути: а) прізвище автора; б) назва роботи; в) прізвище редактора; г) прізвище художнього редактора; г) прізвище технічного редактора; д) прізвище коректора; е) поліграфічні особливості видання (формат і тип паперу, шрифт, обсяг видання, наклад тощо); є) адреса видавництва; ж) адреса друкарні.

Структури, чи моделі. На відміну від шаблонів, які є статичними і, отже, відразу готовими для проведення контролю, структури є динамічними об'єктами. Це означає, що структур, як потрібного готового кінцевого продукту, до процесу контролю може й не бути (існують лише компоненти, з яких у процесі контролю їх утворюють). Такі структури утворюють за наперед визначеними правилами. Прикладом може служити структура видання або речення.

Приклад. Існує така структура: <головне речення>, <підрядне речення>. У цю структуру, як відомо зі синтаксичних норм більшості мов, можна робити підстановки за правилом: <підрядне_речення> ::= /<підрядне_речення_1>, <підрядне_речення_2>/. Така модель дає змогу правильно будувати й контролювати конкретні складнопідрядні речення в українській мові. Можуть бути й значно складніші синтаксичні структури, що відтворюють синтаксичну будову речення.

Положення. У формі положень найчастіше виступають правила, що стосуються семантики повідомлень і є складними, тобто можуть мати кілька умов. Прикладом таких положень можуть виступати логічні правила класифікації, означення, логічні закони, лінгвістичні правила для редагування значень слів тощо.

Зафіксовані й незафіксовані норми

Зафіксованими будемо називати норми редагування, записані у найрізноманітніших довідниках (див. посилання на них у примітках до розділу 6.3.1). Проте поряд із зафіксованими існує ціла низка незафіксованих, яких, тим не менше, строго дотримуютьсл у видавничій практиці.

Такі норми це так званий видавничий "фольклор", який редактори усно передають із покоління в покоління.

Прикладом незафіксованої норми може бути те, що в СРСР у літературі (книгах)  рекомендували висловлювати вдячність особам, які допомагали її створювати (матерям дружинам, секретарям, колегам-ученим і т. д.). Ще одним прикладом незафіксованої норми, яка існувала в СРСР, було положення про те, що будь-які важливі праці, в тому числі й наукові, варто починати з посилань на матеріали останнього партійного з'їзду чи на класиків марксизму-ленінізму.

Особливо характерна велика кількість незафіксованих норм для держав з тоталітарними режимами правління. Проте існують незафіксовані норми і в демократичних державах. Так, журналістові не рекомендують критикувати ЗМІ, кореспондентом якого він є .

Незафіксовані норми не мають юридичного статусу, проте їх завжди дотримуються. Звичайно, найкращою була б ситуація, якби всі незафіксовані норми можна було легалізувати як законодавчі акти. Але незафіксовані норми практично завжди суперечать юридичним і тому їх неможливо легалізувати. Отож, редакційний "фольклор" існуватиме вічно.

4. Об'єктивні та суб'єктивні норми

Зафіксовані норми переважно є об'єктивними. Це означає, що вони відтворюють явища, факти, зв'язки незалежно від мови реципієнтів, їх тезаурусів, а також часу, місця й ситуації сприйняття повідомлень.

Прикладом об'єктивно існуючої норми може служити така закономірність: близько 90% реципієнтів завжди сприймають іменник, що стоїть на початку речення, як такий, що має форму називного відмінка, навіть якщо автор вжив його в будь-якому непрямому відмінку (звичайно, йдеться про іменники, що в різних відмінках мають омонімічні форми).

Проте деякі теорії редагування чи окремі редактори можуть у своїй редакційній практиці використовувати й суб'єктивні норми редагування.

Приклад. На початку нашого століття рецензент "Календаря на 1910 рік" писав: "День 23 квітня, до якого приурочено святкування народин її Імператорської Величності Государині Імператриці Олександри Федорівни, помічений, як звичайний буденний день. Цифра 23 надрукована чорним шрифтом, а на відповідному листку не згадується про те... що цей день високоурочистий і неприсутственний. Якщо взяти до уваги, що в календарі старанно позначені дні народження й іменини "українських" письменників і діячів... то маються підстави бачити в допущеній у календарі крупній помилці злочинну неохайність, як результат неповаги до верховної влади.

Суб'єктивні норми часто базуються на індивідуальних значеннях слів, що їх редактори, як і всі носії мови, набувають у процесі її індивідуального засвоєння. Те саме стосується й уподобань у синонімічних рядах слів чи в паралельних синтаксичних конструкціях.

Приклад. Один редактор постійно виправляв у текстах слово хороший на його синоніми, аргументуючи тим, що це слово є росіянізмом. При тому редактор добре знав, що в усі словники української мови це слово включене як нормативне.

Приклад. Редактор може виправляти отже на отож, крім того на окрім того тощо, хоча навряд чи можна знайти якесь розумне обгрунтування таких виправлень (крім необхідності послідовного чергування різних форм у тексті та узгодження з ліво- та правостороннім контекстом).

Як правило, виправлення, здійснені на підставі суб'єктивних норм, редактори аргументують виразами: "Так краще!" або "А в роботі N написано саме так!" Це так звані "смакові" виправлення, яких слід обов'язково уникати, оскільки вони не базуються на наукових засадах.

Настроювані й ненастроювані норми

Серед зафіксованих об'єктивних норм можна виділити два їх різновиди: настроювані й ненастроювані.

До числа настроюваних належать норми, певним чином попередньо узгоджені з можливостями реципієнтів, для яких призначене повідомлення. Найчастіше до таких норм належать психолінгвістичні.

Приклад. Для реципієнтів різного ступеня кваліфікації повинна бути різною середня довжина речень чи надфразних єдностей. Так само повинна бути різною кількість нових слів у підручниках іноземної мови для учнів різних класів. Диференціюють за віком навіть і деякі пунктуаційні норми (так, у текстах для дітей до 10 років включно після рубрики ставлять крапку, а для дітей старшого віку й дорослих ні).

Звичайно, кожен редактор повинен настроїти норми вибраної нормативної бази ще до того, як почати редагувати текст. Настроювані норми становлять невелику, але важливу частину загального масиву норм.

Більша частина норм не вимагає настроювання на реципієнтів. Так, слово мама пишуть саме так, як вказано, незалежно від того, де, як і коли його вживатимуть.

5. Загальні й галузеві норми

Зафіксовані об'єктивні норми можна поділити також на загальні та галузеві.

До загальних норм належать ті, що їх використовують незалежно від виду й жанру літератури, наприклад, усі логічні норми.

Поряд із загальними нормами в редагуванні є й такі, що використовують лише в окремих видах літератури.

Приклад. Існують композиційні шаблони для статей енциклопедичних видань (біографічні статті, статті про країни тощо). Так само є спеціальні норми інженерної графіки для видань, у яких публікують технічні рисунки й креслення. Строго визначені шаблони на композицію є також для описів патентів і винаходів; існують спеціальні норми і для словникових видань.

Загальні норми вивчають у дисципліні "Загальне редагування", а галузеві в дисципліні "Галузеве редагування".

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

Лекція 3

Тема: «Помилки та їх види»

План

  1.  Поняття помилки з погляду редагування. Значущість помилок.
  2.  Вага помилок.
  3.  Загальна класифікація помилок.

  1.  Поняття помилки з погляду редагування. Значущість помилок.

У суспільстві передача повідомлень може відбуватися лише і тільки на основі угоди між авторами й реципієнтами повідомлень. Прикладом може виступати мова передачі повідомлень. Такі угоди, як правило, фіксують у вигляді норм, усних чи письмових. Через світоглядні, інтелектуальні та інші відмінності між автором і реципієнтом під час передачі повідомлень ) можуть виникати відхилення від цих норм. Так, автор може допустити відхилення від тієї мови, яку знає реципієнт (наприклад, може вжити кілька іншомовних, незрозумілих реципієнтові слів); у свідомості реципієнтів внаслідок набутого життєвого досвіду у процесі сприймання можуть виникнути відхилення від тих образів, які мав автор, генеруючи повідомлення; під час публікування через наявність «шумів могли бути допущені механічні відхилення» - спотворення оригіналу тощо.

У відхиленні виділяють чотири елементи:

1) помилковий компонент повідомлення, в якому є відхилення: кіпарис.

2) норма, яка є в нормативній базі і дає змогу відновити (реконструювати) неправильний компонент: кипарис

3) власне помилка: і(и) 

4) виправлений (реконструйований) на основі норм компонент: кипарис.

Неправильний компонент називають ще помилковим, тобто таким, у яком є помилка.

 Помилка це об'єктивне відхилення, яке є різницею між неправильним компонентом повідомлення та його нормативним (правильним) поданням.

Помилка це об'єктивне відхилення, яке доповнює правильний компонент повідомлення до неправильного (помилкового).

Запропонований спосіб означення терміна "помилка" не є єдино можливим. Власне кажучи, будь-який елемент тексту можна було б називати помилковим, якщо він не тотожний жодній з норм нормативної бази, і правильним, якщо цей елемент тотожний хоча б одній з них. Проте слід зазначити, що не кожен помилковий елемент дійсно є і помилковим, оскільки, по-перше, фіксація норм завжди відстає від динаміки функціонування самих елементів тексту (так, у момент своєї появи будь-який неологізм завжди відсутній в словнику). Те саме можна сказати і про правильні елементи тексту: існують помилки, наприклад семантичні, які перетворюють один елемент в інший (адресат - адресант), і тоді виявити помилку доволі важко. Крім того, трапляються випадки, коли неможливо вказати, який компонент є помилкою (наприклад, коли на сторінці є п’ять переносів, то кожен із них можна вважати помилковим).

Значущість помилок

Помилки можуть бути значущими (тобто істотними) чи незначущими (неістотними), їх значущість визначають залежно від того, наскільки вони впливають на процеси сприймання і розуміння: коли помилки лише незначно знижують швидкість сприймання, вони є незначущими; коли ведуть до неправильного, тобто нетотожного авторському, розуміння або роблять його неможливим узагалі, вони є значущими.

Приклад. У повідомленні в реченні Партизани не розпочали бойові дії автор через недогляд випадково пропустив частку не. Без сумніву, в реципієнта виникне суттєве відхилення від того образу, який хотів передати автор, а тому така помилка буде значущою.

Приклад. Автор, погано знаючи лінгвістичні норми, написав слово прикрасний (замість прекрасний). Очевидно, що реципієнт правильно розпізнає і сприйме це слово, відзначивши для себе наявність помилки (така помилка буде незначущою).

  1.  Вага помилок

Не менш важливим, ніж значущість, є поняття ваги помилки. При цьому слід розрізняти вагу помилки для автора, редактора й реципієнта.

Приклад. Згідно з переказом у час Другої світової війни редактор радянського видавництва готував до друку рукопис про Сталінградську битву. Переглядаючи сигнальний примірник, він не зауважив, що в слові Сталінград опущена літера р. Ця помилка мала для редактора чималу вагу: десять років концтабору (хоча могла "потягнути" і на розстріл).

Приклад. Розповідають, що якийсь правитель на прохання засудженого про помилування скерував до суду телеграфом таке повідомлення: Стратити не можна помилувати. Через помилку (відсутність у середині речення крапки чи коми) таке повідомлення можна тлумачити двояко. Тому для суддів (реципієнтів повідомлення) вага цієї помилки дорівнювала вазі життя ув'язненого.

Правда, вага помилок для реципієнтів буває, переважно, значно меншою. Помилка може викликати дитячі сльози (через нерозуміння тексту задачі у підручнику математики для початкової школи), зіпсувати настрій дорослим (через невірно вказаний у газеті час початку театрального спектаклю) тощо.

  1.  Загальна класифікація помилок

Помилки можна класифікувати за різними принципами. Їх загальна (груба) класифікація базується на відхиленнях від постулатів редагування, й детальна (видавнича) — враховує відхилення одночасно від видів і типів норм, а також структуру повідомлення.

Розглянемо загальну класифікацію помилок.

  1.  Інформаційні помилки

Серед інформаційних можна виділити помилки в контекстній, реципієнтській та суспільній інформації. Бувають також помилки, пов'язані з кількістю інформації в інформаційній одиниці повідомлення.

Приклад. 

Автор подає в повідомленні декілька разів одну й ту ж інформацію, виражену різними словами й у різному композиційному оформленні. Такі помилки часто трапляються в повідомленнях доволі великого обсягу, коли автори довго працюють над повідомленням і забувають, що вже писали про те саме на попередніх сторінках. У цьому випадку в повідомленні відсутня нова контекстна інформація.

Приклад. 

Автор повідомляє уже відому реципієнтові інформацію (публікує в газеті факти, які позавчора багаторазово передали по радіо чи телебаченні). Іншим варіантом такої помилки є випадок, коли, автор подає для реципієнтів надто багато нової інформації (наприклад, надто багато нових слів у підручнику іноземної мови). У цих випадках є помилки, пов'язані з кількістю нової реципієнтської інформації.

Приклад. 

Автор у повідомленні жанру, що обов'язково вимагає нової суспільної інформації (науковий вид літератури), або зовсім не подає її, або видає нову реципієнтську інформацію за нову суспільну, або пише про очевидні речі, про які з причин їх очевидності ніхто не писав, і видає це за нову суспільну інформацію, або кілька разів публікує наукову статтю, що містить одні й ті ж дані. Це помилки, пов'язані з кількістю нової суспільної інформації.

Приклад. 

У дитячому журналі для першокласників вживають слово наука. Очевидно, що реципієнти журналу не можуть сприйняти це слово через наявність у ньому дуже великої кількості інформації.

  1.  Модальні й фактичні помилки

Модальні помилки. Генеруючи текст, автори в переважній більшості випадків знають, у якому відношенні до дійсності перебуває їх повідомлення. Проте іноді, визначаючи таке відношення, і самі автори можуть помилятися, наприклад, коли видають наукову гіпотезу за фактичний стан речей (наприклад роботи про ефір в науковій літературі кінця XIX початку XX ст.). Трапляється й так, що деколи самі реципієнти помилково сприймають модальність повідомлення. Так, майже завжди як реакцію на першоквітневі рецепти на позбавлення від облисіння ЗМІ упродовж одного чи двох місяців отримують обурені листи реципієнтів про неефективність пропонованих засобів. В історії ЗМІ відомі також і такі випадки огріхів у неправильному поданні модальності, які призводили до важких, а навіть і летальних, наслідків.

Фактичні помилки. Окремим підвидом модальних помилок є фактичні. До їх числа належать такі твердження, модальністю яких є реальність, проте ці висловлюванняхибні.

Приклад. Рекорд світу в стрибках у довжину становить 7,25 м. (футбол)

Для більшості видів повідомлень фактичні помилки є найнебезпечнішими, особливо, коли повідомлення стосуються життя людей (припустімо, інструкції щодо експлуатації зброї).

Для повідомлень, що описують ірреальність, говорити про наявність у них фактичних помилокбезпідставно (наприклад, про існування казкового десятиголового змія). Проте існують, як відомо, й такі повідомлення, які описують псевдореальність (імовірну реальність), але стосовно яких уважають, ніби вони відтворюють реальність (це художня та частково публіцистична література). Тому реципієнти повинні знати, до яких тверджень у таких повідомленнях слід ставитися як до реальних.

Приклад. 

Роман І. Багряного "Тигролови" це псевдореальність. Проте, якби в цьому романі було написано, що головні герої ловили тигрів за допомогою гри на чарівній сопілці, то всі реципієнти сказали б, що це вигадка (хибне твердження). Але в казці, тобто в ірреальному повідомленні, таке твердження, звичайно, сприймуть як істинне.

  1.  Темпоральні, локальні й ситуативні помилки

Темпоральні помилки. Ці помилки виникають внаслідок відхилення часу, вказаного в повідомленні, від часу в світі, описуваному в повідомленні (реальному, псевдореальному чи ірреальному).

Приклад. Повідомлення починається з такого речення: Вчора у Братіславі відбулася зустріч офіційних делегацій... Очевидно, коли реципієнти отримають повідомлення лише наступного дня, то вони сприймуть інформацію помилково (у реципієнтів час буде зсунуто вперед на один день).

Локальні помилки. Виникають внаслідок відхилення місця, вказаного у повідомленні, від місця в світі, описуваному в повідомленні (реальному, псевдореальному чи ірреальному).

Приклад. 

Повідомлення починають з такого речення: 21 травня відбувся страйк шахтарів і залізничників у Донецьку та Луганську. Тут робітники вимагали... Очевидно, реципієнтові, буде не зрозумілим значення слова тут: у Луганську, у Донецьку чи і в Луганську, й Донецьку одночасно?

Приклад. 

Автор з міста N у своїй гуморесці в діалозі використовує фразу: Ти тільки-но з Михайлівської? Але в будь-якому іншому, крім N, місті України ця фраза буде незрозумілою для реципієнтів, якщо автор не допоможе поясненням у примітці (в місті N на Михайлівській вулиці розташована лазня).

Ситуативні помилки. Виникають внаслідок відхилення ситуації, вказаної в повідомленні, від ситуації в світі, описуваної в повідомленні (реальному, псевдореальному чи ірреальному). Можуть виникати також внаслідок відхилення ситуації, на яку під час сприйняття повідомлення реципієнтами розраховував автор, від ситуації, яка виникла у час його сприйняття насправді.

Приклад. 

Як відомо, Закон "Про мови в Українській РСР" державною затверджує українську. Проте частина населення України домагається надання статусу державної також російській. Один український політик, відвідавши Канаду, в найбільшій газеті штату Квебек опублікував статтю про безпідставність надання російській мові в Україні статусу державної. Позицію українського політика (загалом правильну для умов України) реципієнти штату сприйняли вкрай негативно, хоча українці Канади її підтримали. Справа, як виявилося, полягала в тому, що стаття була опублікована в штаті, де більшість населення становлять франкомовні канадці, які домагаються визнання державною мовою французької (поряд із англійською).

  1.  Семіотичні помилки

Кодувальні помилки.  Кодувальні помилки полягають у тому, що в коді знака (слова) є відхилення від норми. Тому кодувальними помилками є, наприклад, більша частина спотворень. Кодувальні помилки можуть бути й складнішими.

Приклад. У популярній книзі з географії для школярів повідомляють, що Найвищою вершиною світу є Еверест, а через кілька сторінок, — що це ... Джомолунгма. Звичайно, реципієнти сприйматимуть одне з цих тверджень як хибне, хоча, як відомо, обидва вони є істинними (Еверест і Джомолунгма — це синонімічні назви).

Відображувальні помилки. Ці помилки полягають у тому, що у реципієнта при сприйманні знака виникає інший відображений образ, ніж в автора повідомлення.

Приклад. Свого часу в Україні в електронних ЗМІ активно рекламували рибу тріску. Проте попит на неї не збільшувався, незважаючи на високі споживчі якості риби. Як виявилося, слово тріска в реципієнтів асоціювалося зі словом "тріски" (колоті шматочки дерева), в результаті чого в уяві виникав змішаний образ сухої, твердої й тонкої, а, значить, і несмачної риби. Єдиним виходом була зміна назви риби. Звичайно, що така відображувальна помилка могла виникнути тільки в україномовному середовищі.

Приклад. 

Повідомлення на телебаченні було присвячене рекламі мінеральної води з англійською назвою  Bluer Water, тобто  Блакитна вода. Повідомлення супроводжувалося усним відтворенням цієї чужомовної назви: блу_воте. У значної частини телеглядачів при цьому виникав украй негативний асоціативний образ (читачі можуть спрогнозувати його самостійно).

Значеннєві помилки. Ці помилки полягають у тому, що автори замість потрібних вживають слова з іншими значеннями.

Приклад. 

У повідомленні для радіослухачів керівник установи сказав, що їм для опалювання приміщень привезли топкі матеріали (дрова). Проте, як відомо, слово топкий означає "такий, що легко топиться"; керівник же мав на увазі інше топковий матеріал, тобто матеріал для топок (частини печі, в якій спалюють паливо).

Приклад. 

У публіцистичному повідомленні, яке розповсюджували у східних регіонах України, для ознайомлення населення з історією визвольних змагань вживали слово бандерівець. Як відомо, незалежно від змісту повідомлення в цих регіонах емоційне значення цього слова в середньому є негативним. У результаті, більшість реципієнтів негативно сприйняли повідомлення. (Маючи мету дати реципієнтам позитивний образ дійових осіб та знаючи такі особливості сприйняття в східних регіонах, редактор у такій ситуації повинен був замінити слово бандерівець на нейтральне — боєць чи партизан).

  1.  Тезаурусні помилки

Помилки стосовно тезауруса виникають у реципієнтів тоді, коли в повідомленні вживають знаки (слова), які відсутні в їх тезаурусі або не мають жодних зв'язків з іншими словами тезауруса. Такі помилки можна назвати ще релятивними (вони є помилками лише стосовно якоїсь певної групи реципієнтів).

Приклад. 

Для широкого загалу підготували популярну монографію про теорію музичної композиції, в якій більша частина вжитих спеціальних музичних термінів відсутня в тезаурусі реципієнтів (монографія повинна була б бути не популярною, а науковою і призначеною для спеціалістів-музикознавців).

Приклад. 

Для учнів основної школи підготували підручник з етики, в якому є певна кількість термінів, що відсутні в тезаурусі школярів і не пояснені в його тексті. Ця книга буде містити помилку для учнів основної школи, проте не міститиме її для студентів.

  1.  Сприйняттєві помилки

Сприйняттєві помилки виникають лише в момент первинного сприймання повідомлення. У процесі остаточного сприймання вони, як правило, зникають.

Приклад. 

У повідомленні вжито речення Лист матері надійшов учора. Перша модель передбачає, що на першому місці стоїть суб'єкт дії, а на другому.об'єкт, тобто: Лист матері надійшов [до мене] вчора. Друга модель передбачає, що на першому місці стоїть об'єкт, а на другому суб'єкт: Лист /від мене до] матері надійшов учора. Під час первинного сприймання близько 80% реципієнтів використовують першу модель сприйняття, хоча автор повідомлення міг ужити другу, в результаті чого й виникне сприйняттєва помилка.

  1.  Атенційні помилки

Атенційні помилки виникають внаслідок порушення в повідомленні контактної функції мови й переключення реципієнтами уваги на інші об'єкти.

Ці помилки пов'язані з волею реципієнта щодо сприйняття: автор намагається змусити реципієнтів сприймати повідомлення, а реципієнти або не почали його сприймати, або, розпочавши, припинили внаслідок переключення уваги. Наявність таких помилок особливо небезпечна для тих повідомлень, що розраховані на випадкове сприйняття (рекламні, агітаційні та пропагандистські).

Приклад. 

У рекламному повідомленні в газеті з кольоровим друком автори подали текст: Підприємство реалізує олію соняшникову розливну. Крупи різні. Ціни помірні ]далі адреса й телефони]. Текст надруковано чорними літерами на білому тлі, кегль 16, гарнітура Агіаl. Повідомлення має форму квадрата (близько 5 на 5 см) і обрамлене вузькою чорною рамкою. Довкола цього повідомлення подано кілька інших, оформлених приблизно в такому ж стилі.

Таке рекламне повідомлення, по-перше, приверне увагу дуже малої кількості реципієнтів, оскільки серед інших нічим не виділяється (традиційна рамка, однаковий кегль усіх слів, частовживана гарнітура), а, по-друге, навіть привернувши увагу, не втримає її надовго, оскільки сам текст не має внутрішньої інтриги, що могла б заволодіти увагою читачів.

  1.  Копіювальні помилки (спотворення)

Копіювальні помилки (спотворення) виникають тоді, коли повідомлення копіюють (наприклад, авторський оригінал передруковують у ЗМІ після редагування, проект видання передають каналами зв'язку із ЗМІ у друкарню тощо). Для пошуку й видалення з повідомлення спотворень у видавничій справі проводять коректуру.

Виділяють два типи спотворень: внутрілексемні та полілексемні. Внутрілексемне спотворення — це ланцюжок літер у межах слова в копії повідомлення від першої іх розбіжності стосовно оригіналу до найближчого збігання. Полілексемне спотворення — це ланцюжок літер у копії повідомлення (у межах усього повідомлення) стосовно його оригіналу від першої їх розбіжності до найближчого збігання.

Джерелом виникнення спотворень можуть бути інструментальні засоби або персонал. Практика показує, що інструментальні засоби набагато рідше є джерелом спотворень.

Спотворення різних типів знаків: залежить вид виду тексту (цифрові чи літерні). Наприклад  у художній літературі спотворення в літерах – 40,3%, у розділових знаках – 58,5%.

Основні види спотворень: пропуски 30-40%, вставки 25-35%, заміни 15-20%, перестановки 10-15%.

  1.  Нормативні помилки

Нормативні помилки виникають тоді, коли в повідомленні є відхилення від конкретних норм, встановлених суспільством.

Лекція 4 

ТЕМА: «ОСНОВНІ МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОЦЕДУРИ АНАЛІЗУ І ПРАВКИ»

План

  1.  Методологічні засади роботи редактора над текстом.
  2.  Загальна схема редакторської роботи над текстом.
  3.  Види читання: ознайомче, рецензентське і шліфувальне читання.
  4.  Правка як вид редакторської діяльності. Принципи правки

Література

  1.  Порпуліт О.О. Редакторський практикум: Навчальний посібник для студентів вищ. навч. закл. спец. «Видавнича справа і редагування». – Одеса, 2009. 240 с.

1. Методологічні засади роботи редактора над текстом

Схема масової комунікації в найзагальнішому вигляді налічує декілька елементів: автор - текст - читач (глядач, слухач). Спілкування автора й читача опосередковано текстом, розмежовано в часі, та якщо текст не відповідає загальноприйнятим вимогам, то спілкування ускладнюється. Для того, щоб звести до мінімуму можливі перешкоди в мовленнєвій комунікації, підвищити ефективність та переконливість тексту, існує інститут редагування.

Редактор виступає як професійний посередник між автором і читачем. Провідною метою редакторської роботи з авторським оригіналом є аналіз, оцінка й покращення тексту відповідно до мети комунікації, задуму автора, специфіки читацького сприймання. 

При підготовці матеріалу до друку редактор вирішує певні завдання:

  1.   оцінює рукопис з погляду відповідності певній комунікативній меті: наскільки авторський матеріал є цікавим, змістовним, здатним привернути увагу потенційного читача та задовольнити його інформаційні запити, що нового текст додає до розробки конкретної теми щодо близьких за тематикою текстів інших засобів масової інформації, чим вигідно відрізняється від них. Інакше кажучи, на першому етапі роботи з авторським оригіналом редактор вирішує питання про можливість публікування його в запропонованому вигляді;
  2.   з'ясовує змістові достоїнства й недоліки тексту, перевіряє точність і достовірність фактів, вносить необхідні уточнення і виправлення;
  3.   аналізує власне літературні властивості тексту, те, наскільки форма відповідає змісту й меті. Останнє передбачає аналіз логічних, композиційних, стилістичних, жанрових та інших його особливостей.

Загальна схема роботи редактора над текстом виглядає так.

На першому етапі відбувається знайомство з оригіналом і чітке визначення завдань редагування. При цьому редактор аналізує, наскільки автор дотримується заданих параметрів матеріалу: обсяг, жанр, тематика, формує уявлення про те, яким мав бути текст в ідеалі, виходячи з наданого автором варіанта. Потім редактор вирішує, чи повернути текст авторові на доопрацювання відповідно до зроблених зауважень і рекомендацій, чи взяти його в роботу, як і якою мірою правити. Сам процес редагування, останній етап роботи, як правило, найтриваліший. Для кожного тексту необхідна власна система редакторського втручання, яка залежить від того, наскільки якісно відпрацьовані автором зміст і стиль матеріалу.

До основних принципів роботи з текстом, які мають допомогти в набутті професійних навиків правки, Б. Максимов відносить:

  1.   знайомство з текстом загалом, формування чіткого уявлення про його зміст, мету, концепцію, композицію;
  2.   не почитати правку, не дочитавши авторський оригінал до кінця;
  3.   пам'ятати про те, що в будь-якій частині матеріалу можуть бути фактична неточність, недостовірна інформація, мовні огріхи. Подібна позиція - основа професійного критичного ставлення до тексту. В теорії редагування це називається настановою на можливу помилку;
  4.  правити тільки після того, як встановлена і сформульована причина незадоволеності текстом. Редактор, який недостатньо заглибився в текст, виправляючи лише інтуїтивно, сам вносить помилки до тексту. Він має довести, що вважає за недолік і чому. Редакторові-початківцю слід писати зауваження і, спираючись на них, формулювати пропозиції авторові;
  5.  не затримуватися на складних місцях, а повертатися до них після того, як правка всього тексту буде завершена. По-перше, рішення може підказати подальший виклад. По-друге, особливості творчого мислення полягають у тому, що думка має визріти. Людина продовжує пошук рішення підсвідомо. При цьому вона скоріше досягне мети, якщо не буде намагатися вирішити завдання тільки одним способом, а спробує й інші;
  6.  виправляючи помилку, пам'ятати, що фрагмент тексту, в якому вона була, - це елемент цілого. При правці обов'язково враховувати слід контекст;
  7.  вносити мінімум правок, намагаючись якомога менше віддалятися від авторського тексту, використовувати авторські мовленнєві засоби. Після визначення того, що слід зробити, аби усунути недолік, редактор з'ясовує як це зробити, орієнтуючись на те, щоб знайти варіант, застосування якого змінить авторський текст якомога менше. Якщо складність фрази - стиль автора, а не випадковість, то синтаксична правка, що робить речення простим, може внести розлад до тексту. Редакторові в пошуках форми виправлення завжди слід мислити в стилі кожного конкретного автора;
  8.  піддавати критиці, брати під сумнів власні пропозиції та виправлення. Редакторові не можна ні на хвилину забувати найважливіше професійне правило: критикувати треба не тільки авторський текст - критикувати слід самого себе, свою критику авторського тексту.  [14; с. 450].

2. Загальна схема редакторської роботи над текстом

Процес підготовки тексту складається, по суті, з двох операцій - професійного читання-аналізу авторського оригіналу та його правки.

Редакторський аналіз - це глибокий, всебічний критичний розбір рукопису, здійснюваний редактором для того, щоб:

  1.  обґрунтовано оцінити твір, визначити його придатність до видання;
    1.  допомогти авторові покращити текст;
    2.  встановити напрямок роботи редактора над авторським рукописом.

Складність цих завдань очевидна: редактор має лише текст, а відомості, які йому необхідно отримати, не лежать на поверхні авторського оригіналу. Більш того, дістати їх можна лише в тому випадку, якщо редактор зуміє організувати й зробити об'єктом свого дослідження не лише авторський рукопис, але й передбачувану взаємодію тексту з реципієнтами, яким цей твір потрібний; якщо редактор зуміє з'ясувати результати такого контакту, якщо редактор буде в змозі передбачити необхідну мету звернення читача до тексту та ін.

Структура редакторського аналізу тексту залежить від видових, жанрових особливостей авторського оригіналу, від виду видання. Тому виділяють такі загальні аспекти редакторського критичного розбору рукопису:

тематичний,

змістовний,

мовностилістичний,

іноді - композиційний та редакційно-технічний [13; с. 181].

Під час редакторського аналізу, як зазначає Н. Гараніна, вивчається тема, її розробка та літературна обробка авторського тексту. Редагування проводять виходячи з читацького призначення, виду літератури, жанру твору.

Оцінюючи  актуальність   теми,   редактор  досліджує   її пов'язаність з ідеєю, яку автор прагне донести до читача, й від проблеми, розглядуваної в тексті.

Аналізуючи розробку теми, редактор контролює відповідність авторського методу сучасним науковим концепціям дослідження подібних проблем, з'ясовує, як читач буде інтерпретувати твір і прогнозуючи тим самим соціальний і науковий ефект авторського оригіналу. Залежно від теми, ідеї, проблематики вивчається фактичний матеріал тексту: ступінь його повноти, новизни, переконливість обов'язково - достовірність наведених свідчень, точність цитування чужого твору, неспотвореність його осмислення.

У розгляді літературних властивостей авторського рукопису увага редактора зосереджена на композиції, логіці, стилі викладу. Композиція аналізується в єдності заголовку й змісту загалом – за умовно чи письмово складеним планом. Спираючись на логічні закони побудови тексту, редактор оцінює обґрунтованість композиційного членування, послідовність викладу матеріалу, логічність поєднання частин твору.  При опрацюванні літературних властивостей тексту редактор стежить за чіткістю вираження авторської думки, виявляє відхилення від законів та правил логічного мислення й встановлює їх характер. Словесні способи викладу матеріалу розбираються з погляду їх відповідності жанрові тексту, його темі, ідеї, а також нормам сучасної літературної мови й рекомендаціям практичної стилістики, при цьому не випускаються з виду індивідуальні особливості авторського стилю [1; с. 13-14].

3. Види редакторського читання: ознайомче, рецензентське і шліфувальне читання

Редактор читає текст декілька разів: після першого знайомства з авторським оригіналом направляє текст на рецензування або рецензує сам, читаючи вдруге; зазвичай авторові треба виправляти рукопис, враховуючи зауваження рецензента або редактора, після чого останньому необхідно оцінити, наскільки автор зміг виконати редакторські вимоги, тобто знову читати; якщо рукопис схвалено, читати його третій, а то й четвертий раз, щоб підготувати до видання.

Кожне читання переслідує свою мету, вирішує конкретні завдання, що дає підстави фахівцям із редагування виокремлювати три різновиди читання авторського рукопису: ознайомче, поглиблене (рецензентське), шліфувальне.

Редагування починається з першого читання тексту - читання ознайомчого.

Редактор повинен прочитати текст, щоб оцінити його як цілісність, тобто зробити висновок про те, чи відповідає зміст поставленому автором завданню, чи є в ньому щось нове й цікаве для потенційного читача, чи відповідає форма тексту його змісту і призначенню.

Найважливіший результат знайомства редактора з авторським оригіналом - планування стратегії дій: чи повернути авторові текст на доопрацювання, чи прийняти текст до публікування.

Основними функціями ознайомчого читання є:

  1.  загальнопізнавальне орієнтування в змісті та формі авторського твору, що дозволяє зрозуміти текст загалом і подалі при більш глибокому читанні усвідомлювати місце і роль кожної одиниці тексту в змісті всього твору;
  2.  конструювання загальної моделі читача, визначення цільового призначення твору;
  3.  формулювання найважливіших загальних особливостей твору й автора.

Рецензентське (поглиблене, або аналітичне) читання потребує спеціальних навичок:

  1.   скласти план тексту (провести структурно-логічний аналіз авторського рукопису). Настанова на укладання плану, смислове готування матеріалу, спочатку довільне, з часом може перетворитися в редакторський навик. Тобто редактор буде не просто читати текст, а обмірковувати його за смисловими частинами. Другий ланцюжок укладання плану - виділення смислових опорних пунктів (теза, імя, термін, цифра та ін., якими реципієнт немов би замінює зміст уривка). Читаючи текст одночасно з поділом його на групи, треба подумки виділяти в кожній групі опорний пункт, який би вбирав у себе для реципієнта зміст всього уривка. Третя ланка - зіставлення виділених смислових груп, виявлення супідрядності, залежності частин та ін.;
  2.   зіставити зміст тексту з відомостями, які вже має читач, тобто включення авторського рукопису в систему читацьких знань;
  3.   співвіднести різні частини тексту: ті, що читаєте, з тими, що прочитали, але не за структурою, а за змістом;
  4.   використовувати під час читання наочні уявлення та образи;
  5.   перекласти зміст тексту своєю мовою (зміст, який ви згортаєте при читанні у внутрішню мову, редактор вільно може розгорнути своїми словами в цілісний текст).

Схема рецензентського читання:

1 етап - орієнтовне читання першої найменшої рубрикаційної одиниці (наприклад, параграфа), для того щоб:

а) відновити в пам'яті зміст параграфа;

б) виділити основні структурно-логічні одиниці, з'ясувати
їхнє місце в параграфі;

в) встановити подумки зв'язки найменшої рубрикаційної
одиниці з іншими параграфами розділу, з розділом загалом, зі всім
авторським текстом для усвідомлення місця й ролі параграфа в
змісті розділу й тексту в цілому;

2 етап - поглиблене читання з аналізом і оцінкою першої в параграфі елементарної надфразної єдності:

а) аналітичне пізнання змісту та форми надфразної єдності - згортання до основної думки уривка;

б) аналіз і оцінка кожної складової частини надфразної
єдності (речення, фрази) за схемою:

поглиблене опанування змісту та форми фрази;

конкретизація цільового призначення фрази (яким мас бути вплив на читача);

конкретизація вимог до властивостей фрази (ідеологічних, політичних, спеціально-предметних, функціональних, логічних, мовностилістичних, графічних та ін.);

прогнозування розуміння фрази читачем;

зіставлення властивостей фрази з вимогами до них і висновок про відповідність чи розбіжність між наявними та ідеальними властивостями;

оцінка фрази - зіставлення прогнозованого впливу на читача з потрібним і висновок про ступінь відповідності між ними;

пошуки додаткових аргументів для спростування авторських заперечень щодо редакторської оцінки;

- заключна оцінка фрази;

в) аналіз і оцінка кожної надфразної єдності параграфа за тією ж схемою, що аналіз і оцінка першої фрази (див. Пункт 2.6);

  1.  етап - аналіз і оцінка всього першого параграфа загалом за наведеною вище схемою (див. Пункт 2.6) з доповненням, конкретизацією вимог до композиційних і рубрикаційних властивостей і зіставленням їх з вимогами до них;
  2.  етап - аналіз і оцінка наступних параграфів першого розділу за схемою, використаною нами при редагуванні першого параграфа;
  3.  етап - аналіз і оцінка першого розділу;
  4.  етап - аналіз і оцінка подальших розділів у такий же спосіб, як і першого розділу;
  5.  етап - аналіз і оцінка всього авторського рукопису загалом за схемою аналізу й оцінки інших одиниць тексту [6; с. 91-96].

Отже, основна мета рецензенгського читання - розгляд головних, принципових моментів авторського оригіналу, акцент на аналізі й оцінці великих структурних одиниць тексту.

Наступний, після поглибленого, аналітичного читання етап – правка, а потім редактор ще раз читає текст. Це вже контрольне, шліфувальне читання виправленого варіанта, його основна мета – оцінити, наскільки правка обґрунтована, правильна, наскільки редактору вдалося максимально покращити текст, усунувши недоліки, яких припустився автор, і підкресливши, акцентувавши сильні позиції рукопису.

При шліфувальному читанні акцент робиться на аналізі й оцінці елементарних, найдрібніших одиниць тексту. На цьому етапі підготовки тексту редактор аналізує власну роботу: звіряє фактичні відомості, стежить за уніфікованістю написання цифр, прізвищ, ініціалів. Редактор узгоджує з автором всі запропоновані зміни та в разі необхідності відшукує нові шляхи покращення тексту.

Спільна з автором праця в пошуку засобів удосконалення тексту пояснюється декількома причинами:

  1.  правка може непомітно змінити смисл твору в гірший бік;
  2.  правка може внести в авторський рукопис такі зміни, які потягнуть за собою нові стилістичні зв'язки між словами, словосполученнями, реченнями та ін.;
  3.  редакторська правка може бути правомірною або розцінена автором як порушення авторського права, у разі, якщо думка автора, з погляду редактора, неправильна, причому не через недоречне слововживання чи будову речення, фрази, а за своєю суттю то редакторська заміна її якою-небудь іншою, правильною думкою неприпустима; якщо позиція автора видається редакторові хибною;він має виступити з її критикою, аргументовано спростувати її, але не замінювати думок автора іншими.

Складність шліфувального читання полягає в тому, що редактор, так само як і автор, звикає до тексту, й вірогідність припуститися помилки, не помітити огріхи підвищується.

4. Правка як вид редакторської діяльності. Принципи правки

Правка - це зміна тексту з метою вдосконалення його форми і змісту. Її може проводити сам автор із врахуванням побажань редактора (це оптимальний, але, на жаль, не завжди можливий варіант) чи редактор. Редактор, правлячи текст, дивиться на нього перш за все очима автора, переймаючись його задумом, логікою баченням теми.

Редактор - не автор, а лише професійний помічник автора у створенні грамотного тексту. Редакторський варіант тексту має право на існування лише тоді, коли він краще авторського і це можна довести.

Починаючи правку, слід керуватися принципом розумного, достатнього мінімуму виправлень.

За ступенем редакторського втручання в текст і характером виправлень прийнято виділяти чотири види правки: вичитування, скорочення, оброблення, перероблення.

Правка-вичитування - останній етап роботи редактора; здійснюється безпосередньо перед публікуванням матеріалу.

Існують два типи правки-вичитування - коректорське вичитування й редакторське.

Під час коректорської правки-вичитування використовують два примірники тексту: робочий, який правлять, і оригінал, з яким порівнюють правку.

Мета такого вичитування - вивіряти з точністю до знаку оригінал і робочий текст, виправити друкарські помилки, звірити дати, назви, імена, перевірити, чи уніфіковано подані однотипні факти. Крім того, вивіряються заголовки, відповідність ілюстрацій і підписів до них, узгодженість того та іншого з основним текстом.

Актуальності під час редакторської правки-вичитування набуває правило уніфікації - одноманітне подання однорідних межах тексту відомостей (навіть, якщо допускається декілька варіантів оформлення,обирається один).

Мова йде про написанні в тексті імен, прізвищ по батькові людини, про оформлення дат, цифр, одиниць вимірювання. З метою дотримання правила уніфікації доречно власні назви, що часто повторюються протягом великого за обсягом тексту, виписувати на береги чи окремий аркуш паперу й потім звіряти в усіх елементах авторського оригіналу: і основному тексті, в підписах до ілюстрацій, в іменному покажчику в змісті видання та ін. Крім того, існує певний автоматизм сприйняття, пов'язаний з читанням, який провокує появу помилок. Так, у датах ми звертаємо увагу на останні цифри як найінформативніші пропускаємо ініціали, у словах домислюємо, а не дочитуємо закінчення, плутаємо схожі за написанням літери й цифри, забуваємо про заключні дужки й лапки.

Більш складного втручання в текст потребує правка скорочення - метод видалення з повідомлення окремих компонентів із метою зменшення його обсягу, іноді до наперед заданої величини.

У техніці скорочення виділяють два основних прийоми - скорочення частинами, коли з тексту усувають більш чи менш розгорнуті фрагменти, що являють собою єдине смислове ціле. Це може бути підтема - фрагмент тексту, присвячений певному аспекту теми, зайві подробиці, довгі ряди однорідних фактів, які щ поглиблюють розуміння авторського рукопису.

І другий - внутрішньотекстове скорочення, коли за рахунок перебудови синтаксичної форми, викреслення необов'язкових характеристик, деталей, зайвих слів обсяг тексту зменшується, а інформація зберігається повністю чи майже повністю.

Починати слід зі скорочення частинами й закінчувати внутрішньотекстовим, оскільки така послідовність відповідає загальному принципу редагування - спочатку вдоскона лити структуру, основу, ціле, а потім правити частини.

При правці-скороченні найпоширенішими є такі редакторські помилки: нестиковка фрагментів тексту, так звані «хвости» - залишені через неуважність згадки скорочених фактів.

Найпоширеніший і найрізноманітніший за кількістю операцій вид правки - правка-опрацювання. Вона використовується тоді, коли авторський варіант прийнятний за формою і змістом, але потребує різноманітних виправлень. Опрацюванням, як правило, послуговуються стосовно тих повідомлень, які мають порівняно велику кількість помилок.

При опрацюванні удосконалюється фактична, логічна основа тексту його композиція і мова й у такий спосіб уточнюється авторський задум. При правці-опрацюванні слід виправляти текст так, щоб не змінити думку автора, не послабити доказовість аргументації, зберегти індивідуальний стиль письменника й особливості викладу матеріалу.

Найбільш глибока перебудова форми тексту при збереженні й уточненні змісту відбувається при правці-переробленні. Вона необхідна, коли текст містить цікаву інформацію, але має неприпустиме в літературному аспекті оформлення. Завдяки використанню правки-перероблення вдається суттєво піднести науковий і мистецький рівень авторського повідомлення.

Виділення чотирьох видів правки значною мірою умовне, і в реальній роботі редактор поєднує різні прийоми. Його завдання - знайти раціональний, найвдаліший у кожному конкретному випадку шлях покращення авторського тексту.

Для виправлення помилок і технічних неточностей при наборі та верстці в редакторській практиці послуговуються коректурними знаками.

Коректурні знаки - це «спеціально утворена для видавничої справи і прийнята на державному рівні множина знаків, яку використовують для фіксації місця розташування помилок у повідомленні та задання методу їх виправлення» [9; с. 120]. Коректурні знаки поділяють на знаки для текстової частини (знаки заміни, вставлення, видалення, переставлення, виправлення пробільних елементів, виправлення шрифтових виділень, виправлення технічних дефектів набору, відміни зробленого виправлення - всього 8 груп знаків) і знаки для ілюстративної частини.

Методика роботи з коректурними знаками під час опрацювання повідомлення виглядає так:

застосовуючи коректурні знаки, не можна користуватися простим олівцем;

під час редагування авторського чи коректури видавничого оригіналу помилку виправляють за допомогою коректурних знаків, текст виправлення (заміни чи вставлення) пишуть згори над помилковим текстом, потім - коректурний знак повторюють на полях (лівому чи правому) навпроти рядка з помилкою;

текст виправлення пишуть на полі справа від коректурного знака;

всі знаки на полях повинні якнайближче повторюватися на рівні рядка, в якому зроблено помилку;

якщо в одному рядку є декілька виправлень, їх позначають різними знаками і на полі повторюють в тій самій послідовності;

один коректурний знак повинен стосуватися тільки одного виправлення;

додаткові вказівки (авторові, коректорові, конструкторові видання) слід давати на полях поряд із коректурними знаками, обвівши кружечком.

 



 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

39643. Преобразователь звуковой частоты 251 KB
  Мастер производственного участка обеспечивает работника нужным инвентарем и обеспечивает безопасные условия труда. Из этого следует что все ресурсы потребляются в производстве тремя способами: пропорционально произведенной продукции – сырье энергия заработная плата при сдельной системе оплаты труда и т.; равномерно в течение времени – амортизационные отчисления заработная плата при повременной системе оплаты труда и т.; ситуационно например по мере износа оборудования – материалы и заработная плата ремонтного персонала при...
39644. СИСТЕМЫ АВТОМАТИЧЕСКОГО УПРАВЛЕНИЯ ПОЛЕТОМ 425.42 KB
  ЛАБОРАТОРНАЯ РАБОТА №1 €œИзучение и исследование свойств самолета как объекта управления в продольном движении€. Цель работы Целью работы является изучение и исследование свойств самолета как объекта управления в продольном движении методом математического моделирования а также изучение характера возмущенного движения самолета на управляющие и возмущающие воздействия. Экспериментальное исследование свойств самолета в продольном движении. Исходным материалом для подготовки к лабораторной работе являются значения коэффициентов...
39646. Разработка системы моделирования движения «свободного самолета», с целью внедрения в учебный процесс программы, созданной на основе полученных результатов 6.79 MB
  Методика определения передаточных функций самолета 24 1. Техническое задание на разработку системы моделирования движения свободного самолета 26 2. Построение переходных процессов модели полного продольного движения самолета по приращению управляющих воздействий а так же по приращению импульсных управляющих воздействий. Построение переходных процессов модели короткопериодического движения самолета по приращению управляющих воздействий 36 2.
39648. Анализ деятельности Воложинского РАЙПО 93.71 KB
  16 Характеристика плана производства и реализации продукции на предприятии18 Характеристика плана по труду и заработной плате.23 Планирование себестоимости продукции. Для хранения товаров и продукции имеются 7 складов общей площадью 7133 м. Предметом деятельности являются: организация оптовой и розничной торговли общественного питания; закупка у граждан в том числе индивидуальных предпринимателей и юридических лиц сельскохозяйственных продукции и сырья изделий и продукции личных подсобных хозяйств...
39649. Себестоимость продукции и резервы её снижения 131.5 KB
  Себестоимость продукции и резервы её снижения. Получение наибольшего эффекта с наименьшими затратами экономия трудовых материальных и финансовых ресурсов зависят от того как решает предприятие вопросы снижения себестоимости продукции. Общественные издержки производства это совокупность живого и овеществленного труда находящая выражение в стоимости продукции. Издержки предприятия состоят из всей суммы расходов предприятия на производство продукции и ее реализацию.
39650. Защита фирменного наименования и коммерческого обозначения 205.5 KB
  Теоретические основы охраны фирменного наименования и коммерческого обозначения.5 Понятие сущность и принципы фирменного наименования. Защита фирменного наименования и коммерческого обозначения. Понятие и виды способов защиты фирменного наименования и коммерческого обозначения.
39651. Развитие российского патентного законодательства на современном этапе 57.43 KB
  Результат получился профессионально предсказуемым: наиболее профессионально разработаны самые общие вопросы и вопросы договорных отношений что наиболее близко юристам специализирующимся в области гражданского права. Иначе говоря в целом ни Роспатент ни Совет не обеспечили да и объективно не могли обеспечить комплексное совершенствование регулирования правоотношений в области интеллектуальной собственности включающей широкий круг отраслей права. Однако и при этой более правильной форме подготовки проекта реализация законодательного...