48286

ІСТОРІЯ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Історія економіки та економічної думки. доцент кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії С. доцент кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії П.

Украинкский

2013-12-08

1.32 MB

68 чел.

Міністерство ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ України

ІСТОРІЯ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

Опорний конспект лекцій

Дніпропетровськ - 2012


МІНІСТЕРСТВО
ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Дніпропетровська державна фінансова академія

економічний факультет

КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

ІСТОРІЯ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

Опорний конспект лекцій

для студентів усіх форм навчання 

які навчаються за освітньо-кваліфікаційним рівнем «бакалавр»

за галуззю знань 0305 «Економіка та підприємництво»

Дніпропетровськ – 2012


ББК 65.02

УДК 330.101.54

Т 12

Табінський В.А., Козелецький П.С., Пампуха С.І.

Історія економіки та економічної думки. опорний конспект лекцій для студентів усіх форм навчання які навчаються за освітньо-кваліфікаційним рівнем «бакалавр» за галуззю знань 0305 «Економіка та підприємництво». - Дніпропетровськ, - Дніпропетровська державна фінансова академія, 2012. - 179 с.

Опорний конспект лекцій містить в собі лекції, які доповнюються науковими термінами і поняттями, питаннями для самостійної підготовки знань, списком рекомендованої літератури. У ньому комплексно розкриті: загальне та особливе в національній економічній системі, інституціональні чинники та їх вплив на специфіку економічного розвитку, функціональна роль держави в управлінні економікою та її інтеграція у світове господарство. Опорний конспект лекцій призначений допомогти студентам академії, слухачам і екстернам у засвоєнні програмного матеріалу дисципліни.

Автори-укладачі:

В.А.Табінський         -

к.е.н., доцент кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії

С.І. Пампуха              -

к.е.н., доцент кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії

П.С. Козелецький      -

ст. кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії

Рецензенти:

Н.І. Дучинська           -

д.е.н., зав. кафедри економічної теорії Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара

Т.В. Корягіна             -

к. держ. упр., доцент, завідувач кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії

Відповідальний за випуск:

Т.В. Корягіна             -

к. держ. упр., доцент, завідувач кафедри економічної теорії Дніпропетровської державної фінансової академії

Розглянуто та схвалено Вченою радою економічного факультету

Протокол №   від                     р.

 

Розглянуто та схвалено на засіданні кафедри економічної теорії

Протокол № 6 від 10.12.2012 р.


ЗМІСТ

Вступ

4

Тема 1. Предмет і метод історії економіки та економічної думки.

5

Тема 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій

14

Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VІІІ ст. до н.е. - V ст. н.е.

27

Тема 4. Господарство та економічна думка суспільства Європейської цивілізації в період середньовіччя (VV ст.)

37

Тема 5. Формування передумов ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації (ХVІ - перша половина ХVІІ)

50

Тема 6. Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина XVII - перша половина  XIX ст.)

62

Тема 7. Ринкове господарство країн Європейської цивілізації в період монополістичної конкуренції (друга половина XIX - початок XX ст.)

80

Тема 8. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина XIX - початок XX ст.

95

Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств Європейської цивілізації (перша половина XX ст.)

110

Тема 10. Розвиток національних економік країн Європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина XX ст.)

124

Тема 11. Світове господарство та основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець XX - початок XXI ст.)

135

Тема 12. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці

151

Тема 13. Формування засад ринкового господарства в Україні (90-ті роки XX ст.

164

Література

177


ВСТУП

Дисципліна «Історія економіки та економічної думки» є однією із базових навчальних дисциплін з економічної теорії і відіграє  важливе значення у фундаментальній підготовці фахівців з економічної діяльності. Мета дисципліни - це формування знань про історичний розвиток господарств та економічної думки країн Європейської цивілізації для розуміння генезису та закономірностей функціонування економічних систем.

У сучасній розгалуженій системі економічних наук історія економіки та економічної думки займає важливе самостійне місце і відіграє значну роль. Одна з основних функцій історії економіки та економічної думки - необхідність з'ясування наукового достоїнства різних шкіл та напрямів економічної науки, їх дійсного внеску до світової скарбниці економічного знання. Історія економіки та економічної думки допомагає виявити сучасний стан дослідження актуальних проблем економіки, сконцентрувати увагу на ще невирішених важливих питаннях економічної теорії і політики.

Велике пізнавально-виховне значення має історія економіки та економічної думки у системі економічної освіти, підготовці економістів нової незалежної держави, формуванні їхньої кваліфікації. Особливо зростає значення історико-економічних знань в сучасних умовах в Україні.

Історія економіки та економічної думки значно підвищує культуру економічного мислення, дає змогу розглядати проблеми у значно ширшому аспекті, вона вивчає історичний процес виникнення і розвитку основних систем економічних поглядів учених різних історичних періодів.

Аналіз виникнення і розвитку економічних учень охоплює весь історичний процес суспільного розвитку, всі історичні епохи, починаючи з рабовласницького суспільства. Підходи і трактування економічних явищ та процесів неоднозначні, а тому в економічній науці ми маємо справу з різними теоріями і школами. Проте це не означає існування різних економічних наук. Економічна наука єдина, а школи і напрями, як і в інших науках, - різноманітні.

Історія економіки та економічної думки відіграє фундаментальну роль у формуванні економіста-практика, дослідника і педагога, формує в них критичне мислення, об’ємне бачення соціально-економічних процесів і явищ.


Тема 1. Предмет і метод історії економіки та економічної думки

1. Об’єкт, предмет історії економіки та економічної думки.

2. Значення і функції історії економіки та економічної думки.

  1.  Етапи й напрями дослідження історії економіки та економічної думки.
  2.  Методи вивчення курсу.

1. Обєкт, предмет історії економіки та економічної думки

Історія економіки та економічної думки є нормативною дисципліною у системі загальноекономічної підготовки, однак вона представлена у новому форматі, оскільки об'єднує близькі та споріднені курси.

Ця наука вивчає еволюцію господарської діяльності, господарського буття людства від первісного суспільства до сучасності. Водночас вона прослідковує відображення господарського життя в давніх нормативних документах, різноманітних повчаннях, у поглядах та ідеях, наукових теоріях прогресивних мислителів і учених-економістів, творчість яких простежується від Стародавнього світу до сьогодення.

Ця дисципліна досліджує:

  •  основні явища та процеси матеріального виробництва і найбільш знакові зрушення у їх розвитку;
  •   виявляє вплив на ці процеси відомих державних діячів та мислителів того часу;
  •   діяльність економічних організацій та шкіл і вироблену на їх основі господарську політику провідних держав світу та України, яка здійснювала очевидний вплив на прогрес людської цивілізації.

Метою дисципліни є:

- поглиблення вивчення та творче осмислення змісту, передумов та закономірностей еволюції світової економічної науки як цілісної системи економічних поглядів та ідей.

Видатний дослідник історії економічного аналізу Й. Шумпетер виокремив чотири основні напрямки, за якими можна отримати користь від занять історією економічної науки:

а) поглиблення економічних знань, виходячи з того, що "стан будь-якої науки в певний момент у прихованому вигляді містить її історію і не може бути задовільно викладений, якщо цю приховану присутність не зробити відкритою";

б) знайомство з новими ідеями, усвідомлення того, "які ідеї в науці користуються успіхом і чому", розуміння причин, в силу яких "ми перебуваємо саме на нашій стадії розвитку і не просунулись далі";

в) знайомство з різноманітними методами та способами мислення, оскільки "навіть дуже замкнутий вчений обов'язково розкриває свій процес мислення";

г) розуміння еволюції економічних ідей, осмислення "процесу, в ході якого зусилля людей зрозуміти економічні явища в нескінченній послідовності породжують, удосконалюють і ліквідують аналітичні структури".

Зрозуміло, що стрижневим напрямом цієї науки є:

- узагальнення та виокремлення базових закономірностей економічного життя, які визначають суспільний прогрес, та особливостей їх прояву у ході загально-цивілізаційного розвитку і в провідних країнах зокрема.

Історія економіки та економічної думки тісно пов'язана з низкою інших наукових дисциплін — соціологією, народознавством, державознавством, політологією, історією економічних знань.

Економічне життя на певному етапі, коли утвердилося відокремлене домогосподарство великої сім'ї і поширилась взаємодія між господарськими одиницями та суспільством, було свідомо поставлене людьми у певні норми, правила та закони, котрі визначали порядок та умови взаємодії суб'єктів господарювання.

Через те, господарський розвиток можна простежити за економічними революціями, реформами, масштабними законодавчими новаціями та іншими подіями. Урахування ролі суспільної свідомості в історії розвитку господарської сфери передбачає пізнання людьми економічних процесів та відображення їх суті в економічних ідеях, думках, ученнях, теоріях.

 

З огляду на це історико-економічна наука повинна:

- аналізувати історичні форми господарств та способи їх взаємодії;

- простежувати і розглядати економічні думки, учення та теорії, які з різною глибиною та науковою довершеністю їх теоретично відображали;

- показувати витоки і головні етапи розвитку економічної думки, тим самим зводячи їх у форму структурованого хребта економічної теорії.


Предмет і об'єкт
історії економіки та економічної думки, як і будь-якої іншої науки, не тотожні:

- оскільки об'єктом науки є все, на що спрямоване відповідне дослідження;

- а предметом — окремі аспекти, властивості, відносини, які становлять об'єкт конкретного дослідження.

Щоб переконатися в правильності останнього твердження слід розглянути сутнісні аспекти поняття «історія». 

Історія це:

а) закономірний послідовний розвиток дійсності; зміни в дійсності, у процесі життя; процес розвитку в природі і суспільстві;

б) процес розвитку, зміна чого – не будь; події в процесі життя народу, його певної частини;

в) наука про загальний розвиток того чи іншого народу, країни або всього суспільства;

г) наука, що вивчає процес розвитку, послідовні зміни в природі та різних галузях виробництва, культури, науки та інше;

д) сукупність фактів і подій, які належать до минулого.

 

 Економіка – феномен динамічний і вона знаходиться в стані постійного подальшого розвитку. Це і є сутнісною складовою історії економіки як науки.

Як зазначалося вище, в якості сутнісної складової поняття «історія» виступає і сукупність фактів і подій, які належать до минулого. Осмислення їх в економічному аспекті виступає як основа для відповідних узагальнень та суджень стосовно того як розвивалася економіка на тому чи іншому історичному етапі в рамках певних економічних виробничих відносин.

Тому другою складовою історії економіки та економічної думки є економічна думка стосовно розвитку тих чи інших економічних процесів.

Якщо виходити із сутності поняття «думка», що це відображення об’єктивної дійсності в поняттях, судженнях, висновках на основі процесу мислення, то стає очевидним, що економічна думка є відображенням процесу історичного розвитку економіки в рамках певних економічних відносин.

В якості узагальнень по першому питанню зазначимо, що вище наведенні узагальнення і судження є достатньою підставою для розгляду процесу історичного розвитку економіки та економічної думки ва якості  ії предмета.

  


2. Значення і функції історії економіки та економічної думки

Значення історико-економічної науки полягає не тільки у тому, що вона виявляє внутрішній зв'язок між окремими етапами еволюції господарської системи, визначає причини формування якісно нових процесів у господарській сфері суспільства.

Успішне вирішення ученими такого важливого завдання дає можливість розкривати основні етапи еволюції економічної системи і завдяки цьому знайти ключ до розуміння її суті.

Найважливішими функціями дисципліни є:

освітньо-пізнавальна, акумулююча, пов'язана зі збором, вивченням та узагальненням економічних думок та ідей;

підготовча, зорієнтована на засвоєння змісту базових економічних категорій, шліфування понятійного апарату;

світоглядна, пов'язана зі збагаченням економічного світогляду, формуванням культури економічного мислення, таких його характеристик, як історизм, масштабність, свобода, реалізм, альтернативність тощо;

методологічна, пов'язана з фундаментальністю історії економічних учень, яка формує методологію економічних досліджень;

прогностична, заснована на розробці імовірнісних суджень про основні тенденції розвитку економічної науки в майбутньому.

Функції історії економіки та економічної думки зумовлені тим, що ця наука є синтезом двох дисциплін. Тому й завдання можна розділити на спільні та окремі.

До спільних завдань насамперед належать:

  •  показ нерозривного зв'язку історії економіки, історії економічної думки та економічної теорії як єдиної і взаємодоповнюючої історико-економічної науки;
  •  з'ясування суті, змісту та особливостей всіх явищ і процесів у господарській сфері та рівночасне вивчення основних тенденцій і чинників розвитку економічної думки;
  •   установлення логічних причинно-наслідкових зв'язків всіх явиш економічного життя відповідно до конкретних історичних періодів та виявлення наступності, взаємозалежності і відмінностей усіх наукових шкіл і течій, що виникали в науковій думці.

Специфічними для економічної історії є такі завдання:

  •  нагромадження інформації про господарське життя, її узагальнення та аналіз позитивного досвіду;
  •  виявлення цивілізаційних та національних особливостей у розвитку господарської сфери та виокремлення найоптимальніших загальних закономірностей і тенденцій, які можуть бути застосовані для економічного зростання України.


Своєю чергою окремими завданнями історії економічної думки є:

  •  розкриття змісту провідних економічних ідей, течій, теоретичних напрямків та шкіл на основі виявлення специфіки і особливостей їх методологічних принципів та теоретичних положень;
  •  показ процесу еволюції світової економічної теорії в єдності домінуючих наукових парадигм;
  •  визначення основних напрямів сучасної економічної думки та пошук теоретичних джерел її розвитку, особливостей методологічних підходів;
  •  формування у студентів здатності співставляти та аналізувати, засвоївши знання про структуру та методику сучасного теоретико-економічного дослідження.

Завдяки реалізації своїх функцій історико-економічна наука слугує не тільки теоретичною та інформаційною базою для інших споріднених дисциплін, вона дає студентам світоглядні основи, вміння аналізувати економічні процеси, виокремлювати позитивний досвід та ідеї.

3. Етапи й напрями дослідження історії економіки та економічної думки

Економічна історія та історія економічної думки мають давні традиції свого розвитку. В найдавніші часи вони з'являлись у формі переписів, повчань, літописних описів і містили загальну інформацію про кількість населення, придатного для війська, про майновий стан у державі тощо.

Економічна думка розвивалась переважно як складова загальносуспільного вчення про мистецтво державного управління, про норми функціонування влади та раціонального господарювання. Однак початком дослідження історії економіки та економічної думки треба вважати XVII - XVIII ст.

У самостійну науку економічна теорія виділилась завдяки «Трактату політичної економії» (1615 р.), написаному представником раннього меркантилізму А. Монкретьєном. Загалом ця праця дала можливість виділити етапи розвитку економічної теорії.

До питань аналізу економічних уявлень про минуле у своїх працях зверталися видатні дослідники свого часу:

- у XVII ст. — В. Петті;

- у XVIII ст. - А. Сміт, Ж. Б. Сей, Т. Мальтус, Д. Рікардо, Дж.'Р. Мак-Куллох

- у XIX ст. - К.Маркс, Дж. С. Міль, Дж. К. Інгрем.

Серед досліджень цих відомих постатей економічної науки варта уваги праця англійця Дж. Р. Мак-Куллоха «Історичнийв нарис виникнення науки політичної економії» (1826 р.), в якій розглядається роль вчення А. Сміта та його послідовників у розвитку класичної політекономії.

Критичному аналізу цієї науки присвячені дослідження ірландського вченого Дж. К. Інгрема «Історія політичної економії» (80-ті роки XIX ст.) та IV том «Капіталу» К. Маркса, вперше виданий під назвою «Теорія додаткової вартості».

Першим серед українських учених критичним аналізом докласичної та смітівської економічної теорії займався М. Балудянський (1769-1847) та дослідники, що працювали у другій половині XIX - на початку XX ст.: І. Вернадський (1821-1889), М. Бунге (1823-1895), М. Туган-Барановський (1869-1919).

Більшість зарубіжних та вітчизняних учених дотримуються такої періодизації розвитку історії економічних учень:

а) докласична економічна думка, яка охоплює економічні ідеї та погляди Стародавнього Сходу, епохи античності (осьового часу) та середньовіччя (зокрема меркантилізм);

б) класична політекономія (починаючи з фізіократів);

в) альтернативні класичні школі як напрями економічної думки (історична школа, марксистська економічна теорія, економічні концепції соціал-демократії);

г) неокласичний напрям економічної теорії (маржиналізм австрійської, лондонської, кембриджської та американської шкіл);

д) економічні теорії XX — поч. XXI ст. (інституціоналізм, кейнсіанство, економічні теорії неолібералізму та неоконсерватизму, неоінституціоналізм, неокейнсіанство).

Процес становлення економічної історії розпочався з кінця XVIII ст. Уже до середини XIX ст. вона сформувалась як самостійна дисципліна і розвивалась на межі трьох напрямків дослідження розвитку суспільства: історії, економічної теорії та конкретної економіки.

Найяскравішими представниками економічної історії, її основоположниками були:

- в Англії - Арнольд'Дж. Тойнбі (1852—1883);

- у Франції - Фюстель де Куланж Нума Дені (1830-1889), Марк Блок (1886-1944), Лабрус Ернест Каміль (1895-1972), Фернан Бро-дель (1902-1985);

- у Німеччині - Фрідріх Ліст (1789-1846), Карл Бюхер (1847-1930), Макс Вебер (1864-1920) та інші.

У своєму розвитку «Економічна історія» як наукова дисципліна пройшла п'ять етапів, які містили такі напрямки:

- період становлення — з XVII і до середини XIX ст.;

- традиційна економічна історія (історія народного господарства) — з середини XIX ст. до кінця 50-х років XX ст. — як самостійна наука;

- нова економічна історія (кліометрія, історична економетрика) - кінець 50-х — 60-ті ч роки XX ст.;

- вивчення довгострокових тенденцій розвитку економіки та економічного зростання — з кінця XIX ст. до 70-х років XX ст. Цей напрям функціонував як окремий в історіко-економічних дослідженнях паралельно до другого та третього етапів;

- історична економіка — з 70-х років XX ст. й до сьогодення — як синтез методів нової економічної історії та аналізу довгострокових тенденцій економічного розвитку.

Як спільна дисципліна історія економіки та економічних учень була введена в Україні для викладання студентам економічних спеціальностей у 2007 р. У контексті цієї дисципліни вивчають історію господарства та економічної думки України від найдавніших часів до сьогодення, що зумовлено необхідністю висвітлення і усвідомлення закономірностей і особливостей розвитку українських земель в умовах незалежної держави, яка стала рівноправним суб'єктом світової цивілізації.

  1.  Методи вивчення курсу

Методико-методологічні засади аналізу історії економіки та економічної думки вибудовуються на основі її завдань та місця в економічній теорії. Для теоретичної побудови історико-економічної науки використовуються провідні загальнонаукові та конкретно-історичні принципи і методи суспільних наук.

Основними методами економічного знання є:

- спостереження економічних явищ, аналіз даних економічної історії;

- економічний аналіз;

- статистичний аналіз;

- лабораторні та контрольовані експерименти.

Метод (від греч. - «шлях крізь») - систематизована сукупність кроків, які необхідно зробити, щоб виконати певну задачу або досягти певної мети, спосіб збагнення істини.

Слово метод зявилося в англійській мові в 1541 році з французького і латині.

В основі дослідження історії економіки та економічної думки лежить сукупність методів двох складових однієї історико-економічної дисципліни. Ці складові змінювались в міру зміни історичних умов, і це впливало на використовувані ними методи.

Методи історії економіки пройшли свою еволюцію протягом тих етапів розвитку, які пройшла сама історія економіки — від традиційної економічної історії через нову економічну історію та її кліометричні дослідження — до сучасної історії економіки.

1. Використовуваний метод системного аналізу передбачає розгляд кожного об'єкта як цілісного утворення, що має складну внутрішню структуру, елементи якої тісно взаємопов'язані. У функціонуванні системи вирішальне значення має головний зв'язок, що визначає напрям її розвитку. Невизначеність причинно-наслідкових зв'язків у точках біфуркації зумовлює необхідність розглядати взаємодію як основну форму зв'язків у межах системи.

2. Історико-генетичний метод передбачає поєднання історичного та теоретичного аспектів дослідження господарського життя. За допомогою виділення сутнісних сторін і тенденцій та знаходження залежностей між фактами і явищами здійснюється їх розгляд в історичному зв'язку.

Генетичний аналіз здійснюється з позицій цілісності господарства суспільства та на засадах адекватної наукової парадигми. Це дає змогу органічно поєднати дві сторони предмета історико-економічної науки — історизм фактів та їх відображення в ідеях і теоріях.  

3. У методиці традиційної економічної історії домінував метод індукції, статистичний метод та метод виявлення причинно-наслідкових зв'язків і відносин на рівні виробничих систем. В міру вдосконалення економічних відносин, відбувалося поглиблення історико-економічного аналізу, системності дослідження, рівня інтегрованості та причинно-наслідкового механізму розвитку господарських утворень, що проявилося у застосуванні методів дослідження нової економічної історії.

4. Серед них переважають широке використання статистичних методів дослідження за допомогою електронно-обчислювальних машин, застосування економічної теорії для вивчення історії економіки та пояснення минулого, застосування факторного аналізу і принципу «за інших незмінних обставин».

5. Із сучасних, суттєвих .тільки для історії економічної думки, методів дослідження можна виділити проблемно-тематичний підхід, який в поєднанні з історичним та логічним методами передбачає об'єктивне відображення теоретико-методологічної та концептуальної багатоманітності наукових традицій світової економічної думки.

6. Порівняльний метод розглядає зміст, структуру і методологію, позитивний та нормативний підходи різних наукових напрямів та шкіл і на цій основі виявляє критерії їх класифікації.


7. Аналітичний метод
дає змогу дослідити внутрішній зміст явищ та їх теоретичне відображення в багатоманітності наукових підходів.

8. Функціональний метод, дає змогу виявляти та досліджувати функціональні економічні залежності ринкових факторів, 'їх формалізацію та адекватну графічну і математичну інтерпретацію різними напрямами економічної теорії.

Принципи (методи)                                    історії економіки та економічної думки

Історичний підхід передбачає розгляд ідей, теорій у порядку їхнього виникнення та формування. Він дає змогу проаналізувати сукупність поглядів, ідей на певному етапі суспільного розвитку й дальшу еволюцію цих ідей. Він дає змогу проаналізувати сукупність поглядів, ідей на певному етапі суспільного розвитку й дальшу еволюцію цих ідей

Логічний метод ґрунтується на дослідженні еволюції концепцій чи теорій, без достатнього урахування їхнього зв’язку з іншими теоріями та з історичними умовами. Досліджуються теорії, концепції, логіка їхнього розвитку

Мотиваційний, або класовий, метод, коли аналіз економічної думки підпорядковується економічній мотивації. Визначаються класи, які ведуть боротьбу за відповідну частку кінцевого продукту, а відтак - класова позиція теоретиків, ідеологів того чи того класу

Територіальний метод, що передбачає дослідження історії економічної думки в певних країнах

Рис.1. Принципи (методи) та їх наукове застосування

Велике значення має цивілізаційний підхід. Згідно з ним людство розглядається як єдине ціле, що утворює світові цивілізації. Самобутність кожної цивілізації та особливості суспільств, що входять до неї, взаємодія між цивілізаціями та суспільствами є фундаментальною характеристикою їхнього історичного розвитку.

В історико - економічній, соціологічній зарубіжній та вітчизняній науковій літературі утвердилась думка про існування двох типів цивілізацій, які характеризують східну та західну гілки розвитку людства.

- До першої належать такі світові цивілізації, як єгипетська, китайська, індійська, арабо-мусульманська (близькосхідна).

- До другої — східноєвропейська (слов'янська), західноєвропейська, латиноамериканська.

Історичний розвиток кожного суспільства зумовлений особливостями цивілізації, до якої воно належить. Урахування ролі цивілізаційних факторів розвитку суспільства є однією з основоположних вимог системно-синергетичного підходу до його вивчення.

Тема 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій

1. Господарство первісного суспільства та його основні риси.

2. Еволюція первісного суспільства на етапі ранніх цивілізацій (країни Стародавнього Сходу).

3. Економічна думка на етапі ранніх цивілізацій (країни Стародавнього Сходу).

1. Господарство первісного суспільства та його основні риси

Первісна доба – найбільш тривалий період розвитку людини. Вона розпочинається з часу появи людства на Землі і завершується формуванням класового суспільства і виникненням держави (IV—III тис. до н. е.). Значна частина історії людства припадає на епоху первісного людського стада, коли людина ще практично ніяк не виділялась із тваринного світу. Завершується ця епоха виникненням людини сучасного типу (близько 100 тис. років тому).

Розвиток первісного суспільства поділяють на кілька етапів, але в цілому він має такі ознаки:

- низький темп розвитку продуктивних сил і повільне їх удосконалення;

- низький темп розвитку суспільства;

- колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва;

- рівномірний розподіл і соціальна рівність;

- відсутність приватної власності, експлуатації, класів і держави.

В історії відомо декілька варіантів періодизації первіснообщинного ладу. Найчастіше користуються археологічною схемою — періоди пов'язують з матеріалами, з яких виготовлялися знаряддя праці:

кам'яний вік: 50 млн. років тому — кінець III тис. до н. е.;

бронзовий вік: кінець III тис. — І тис. до н. е.;

залізний вік: І тис. до н. е.

Перші державні утворення з'являються вже на останніх двох етапах, тому хронологічно первісне суспільство збігається з кам'яним віком. У ньому можна виділити три періоди:

1) палеоліт (давній кам'яний вік): 5 млн. — 12 тис. років до н.е.;

2) мезоліт (середній кам'яний вік): 12—8 тис. років до н. е.;

3) неоліт (новий кам'яний вік): 8—3 тис. до н. е.


У різних частинах світу, в різних племен і народів поява певної форми праці і суспільного життя відбувається у різні періоди.  Їх об'єднує низка загальних рис:

- господарство привласнення (користування природними благами);

- колективна, общинна власність на засоби виробництва.

1. В епоху мезоліту закінчилося заселення Євразії. Люди проникали все далі на північ до берегів Балтики і Льодовитого океану. Зародилася піктографія. Люди навчилися фіксувати, зберігати                         і передавати інформацію.

2. У період мезоліту всередині рас виділилися гілки: європеоїдної - південна і північна, монголоїдної - азіатська й американська, негроїдної - африканська й австралійська. Почався процес формування народів. Відмінність у темпах і характері господарського розвитку окремих людських спільнот посилювалася.

3. Неоліт став періодом завершення переходу до вищих форм присвоювального господарства і переходу до відтворювального господарства, тобто базованого на виробництві матеріальних благ, необхідних для життя і діяльності людей. Структура присвоювального господарства відрізняється від структури відтворювального господарства.

В цю епоху відбуваються:  перший поділ праці – відокремлення землеробства і скотарства; другий поділ – відокремлення ремесла від землеробства.

Неоліт став періодом завершення переходу до вищих форм присвоювального господарства і переходу до відтворювального господарства, тобто базованого на виробництві матеріальних благ, необхідних для життя і діяльності людей. Структура привласнюючого господарства принципово відрізнялася від структури відтворювального господарства. Основними галузями економіки стали землеробство, скотарство і ремесла.

Прогресом у розвитку продуктивних сил став перехід до обробітку землі. Прийоми і техніка землеробства були дуже примітивні:

- земля скуповувалася дерев'яними палками і мотиками;

- жали серпами з кременевим лезом;

- зерна розтирались на кам’яній плиті або в зернотерці.

У період неоліту люди освоїли практично всі відомі в сучасний період сільськогосподарські культури.

В економічній історії роль первіснообщинної доби досить велика. Саме в цей період закладено основи докапіталістичних економічних структур, що визначали форми подальшого розвитку людства на тисячоліття вперед. Створені й передані наступним поколінням найважливіші галузі економіки.

До виникнення приватної власності, індивідуального господарства та розпаду роду привели:

  •  Зростання продуктивних сил.
  •  Поглиблення суспільного поділу праці.
  •  Розвиток товарного виробництва та обміну.

а) Виділення більш заможної верхівки, перетворення в рабів спочатку військовополонених, а потім і збіднілих соплемінників поступово розкладали громадське господарство та колективну власність.

б) Поява певних надлишків у процесі виробництва, в результаті війн та грабувань, виникнення майнової нерівності прискорили формування приватної власності, класового суспільства, утворення державності.

Головною господарською формою була громада. В процесі розкладу первісного ладу на зміну родовій та сімейній прийшла сусідська громада. В цьому процесі відбивався перехід від особистих (родових) відносин до майнових.

Залежно від природних особливостей того чи іншого племені, економічних умов, відносин із сусідніми народами тощо склалися громади «азіатського» та «античного» типу, які дали початок формуванню ранньо- рабовласницьких держав. У свою чергу, «германські» або «слов'янські» громади стали колискою ранньофеодальних держав Центральної та Східної Європи.

Основою виробничих відносин рабовласницького способу ведення господарства стає власність рабовласника на засоби виробництва та на раба. У виробництві діяв прямий позаекономічний примус.

Поступово вдосконалювалась агротехніка. IV тис. до н. е. в землеробстві з'явилися такі форми, як обробка постійних ділянок і перелогів неполивних (богарних) і навіть поливних (іригаційних) земель. У деяких регіонах (у Європі, Західній і Середній Азії) намітився перехід від ручного землеробства до орного.

Важливою галуззю господарства стало скотарство, хоча поширене воно було нерівномірно і сформувалось із мисливства.

Найдавнішим ремеслом було гончарство. Глиняний посуд дав людині змогу значно покращити приготування і збереження їжі.

2. Еволюція первісного суспільства на етапі ранніх цивілізацій (країни Стародавнього Сходу)

Історія рабовласницького способу ведення господарства, виникнення перших цивілізацій нараховує декілька тисячоліть і локально охоплює країни Стародавнього Сходу та античні держави. До речі, цей спосіб господарювання й донині існує в деяких племенах Південної Америки.

Найперші держави на землі з'являються в долинах великих рік Нілу, Тигру, Євфрату, там, де існувала можливість створення зрошувальних (іригаційних) систем, які стали основою поливного землеробства.

У долинах цих рік люди значно менше, ніж у інших місцях, залежали від природних умов, отримували стабільні врожаї. Будівництво іригаційних споруд вимагало спільної роботи багатьох людей, її чіткої організації і було однією з найважливіших функцій перших держав, початковою формою яких були так звані номи.

Ном являв собою землі декількох територіальних громад, адміністративним, релігійним, культурним центром яких було місто. Такі міста-держави вперше виникли наприкінці IV тис. до н. е. в Єгипті та Південній Месопотамії (між річками Тигр та Євфрат). З часом номи перетворилися в об'єднання якого-небудь річкового басейну або об'єднувалися під владою більш сильного ному, який збирав данину з більш слабких.

Країни Стародавнього Сходу, які створили передумови розвитку осьових цивілізацій, були розташовані у вигідних географічних та кліматичних умовах.

1) Стародавній Єгипет. Природні та кліматичні умови місцевості були надзвичайно придатні для аграрного виробництва. Довготривалий літній період у поєднанні з високою температурою та долинами родючих ґрунтів давав змогу отримувати, від землі високі врожаї, що створювали вагомий додатковий продукт навіть при низькому рівні агротехніки. Врожайність сільськогосподарських культур утричі перевершувала потреби сім'ї єгипетського селянина.

Для вдосконалення обробітку землі єгиптяни:

  •  винайшли соху;
  •  вони навчилися відливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд;
  •  найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства з будівництвом мережі каналів, дамб, гребель, яка перетворила.

Єгипет у могутню централізовану державу, квітучий оазис світу. Для будівництва й експлуатації зрошувальних систем всі общини (номи) річкової долини об'єднували свої зусилля, але з часом держава взяла під свій контроль функціонування системи. Згодом стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке лляне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю і будівельна справа, свідченням чого є єгипетські піраміди, інші архітектурні пам'ятки, які збереглися до наших днів.


Основною регулюючою господарською одиницею був царський
 двір, але валове виробництво продукції здійснювали сільські громади.

Організовуючи будівництво та обслуговування зрошувальних систем, влада поступово перетворила цю діяльність селян на державну трудову повинність. Рабів у Стародавньому Єгипті було мало, а їхня праця використовувалась переважно при царських дворах. Водночас усі масштабні суспільні роботи виконували сільські землероби, які фактично переставали бути вільними. Тому є всі підстави для висновку, що у III тисячолітті до н. е. в Єгипті функціонувала господарська модель тотальної підпорядкованості населення, внаслідок чого община з традиційним колективним землекористуванням була зруйнована на користь панування державного господарства.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні — землеробство, то між цими регіонами велася жвава торгівля. Згодом у торгівлю з Єгиптом були залучені сусідні держави та народи.

Єгипетські купці торгували зерном, золотом, сріблом, міддю, оловом, шкурами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували невільницькі ринки, де безперешкодно купували і продавали рабів.

2) Вавілонія

Найдавнішим і найбільш відомим державним утворенням на території Месопотамії у III «тисячолітті до нашої ери був Давній Шумер (Шумерське царство). Шумерам належить винахід клинопису, на основі якого розвинулась писемність, їхньою мовою записані Найдавніші документи і в розмовній практиці міських жителів вона теж була пануючою. Цивілізаційні ознаки Шумерського царства доповнюються високою концентрацією населення, особливо в містах, багатими релігійними і літературними традиціями, що мали значний вплив на інші давні цивілізації.

Тут було:

- добре розвинуте зрошувальне сільське господарство;

- до громадських робіт масово залучали сільське населення, діяльністю якого вміло керували і координували жреці та воїни;

- влада жреців ґрунтувалась на системі релігійних вірувань, ореолі божественності та знаннях, які дозволяли їм планувати прокладання каналів, вести розрахунки господарської діяльності.

Саме в Давньому Шумері були запроваджені бухгалтерський облік і статистична звітність, які теж вели жреці. Через високу суспільну значимість жреців центрами господарського життя були храми, навколо яких об'єднувалися міські громади. Міста у Шумерському царстві переважали, але особливої різниш між ними і селами не було, оскільки вони виникали на основі об'єднання сільських громад.


З писемних джерел
можна судити про існування своєрідної багатоукладної системи сільського господарства:

- землі, що належали Богові та оброблялися від його імені;

-  землі, що їх орендували окремі жителі впродовж року;

- землі, передані в постійне користування безкоштовно.

Найбільшу частку становили так звані «божі лани», які оброблялися землеробами добровільно, оскільки шумерська релігія вчила, що людина створена як раб богів, що зобов'язаний невпинно .і старанно працювати під страхом неминучого покарання — повені чи засухи та подальшої смерті. Дармова праця селян забезпечувала надлишки продуктів, які зберігалися в храмових коморах, а жреці розпоряджалися ними на власний розсуд, тому добре освоювали мистецтво управління храмовим господарством, до якого залучалася й певна частина жителів міст. Таким чином кількість жителів, звільнених від землеробських обов'язків, значно зростала, але вони утримувалась за рахунок тяжкої праці селян.

Освоюючи секрети управління господарською діяльністю та нові знання, шумери:

  •  винайшли іригацію;
  •   колісні транспортні засоби;
  •   судноплавство;
  •   металургію;
  •   текстильне та керамічне виробництво, гончарне коло та ін.

Іншими словами, вони створили технічні можливості та релігію як психологічний стимул для створення надлишкового продукту. Але наприкінці III тис. до н. е. в Шумерському царстві відбувається перехід від церковної системи управління господарством до світської — царської влади. Інститут царської влади у Шумері зміцнився за рахунок накладення військових функцій на релігійно-політичну систему, що вже існувала і добре утвердилась. Воїни як опора влади займають окреме, друге після жреців, місце в суспільстві.

Об'єднані навколо міст громади ведуть між собою війни за верховну владу, внаслідок чого у кінці III тис. до н. е. за рахунок завоювання інших міст утворюється Шумерсько-Аккадське царство зі столицею у Вавилоні.

3) Стародавня Індія

Історію економіки Індії слід розпочати від встановлення буддизму — першої на землі монорелігії, що безумовно позитивно вплинуло на господарський розвиток країни. У цей період тут значного поширення набули залізні знаряддя праці, які неабияк полегшили не лише землеробство, а й будівництво іригаційних споруд. Посилюється спеціалізація ремесла, що, у свою чергу, підштовхує внутрішню торгівлю.


- Пенджаб та Кашмір веде торгівлю вовною.

-  Гімалаї — золотом.

- Південні райони — перлами та іншими коштовностями.

Надзвичайного розвитку досягло бавовняне виробництво, крім бавовняних тканин, виробляли також вовняні та шовкові. Але все-таки виробництво зберігало натуральний характер, хоча Індія і була залучена в цей час у міжнародні торговельні зв'язки. Звідси вивозили прянощі, бавовняні та шовкові тканини, дорогоцінні метали, фарби. Статтею імпорту були коні та деякі інші товари.

З наведеного вище випливає, що економічний розвиток Індії мало чим відрізнявся від інших древніх держав східної цивілізації.

- Стародавня Індія мала добре розвинені землеробство, торгівлю та ремесла.

- Вагоме місце в господарській системі займала державна (царська) власність.

- Закони суворо охороняли її та регламентували всі сторони життя.

- Особливостями розвитку країни були строгий поділ суспільства на касти, заборона рабства для корінного населення — аріїв тощо.

4) Стародавній Китай

Економічний розвиток Китаю у VI-ІV ст. до Р. X. мав свої особливості:

  •  Ще у II тисячолітті до Р. X. тут сформувалася жорстка ієрархічна система поділу на соціальні верстви, які залежали від верховного володаря.
  •  Представники кожної з верств отримували матеріальні блага відповідно до ранту: розміри житла та якість його оздоблення, одяг, харчування, навіть умови поховання — все було різним, чітко регламентованим залежно від соціального стану.
  •  Надходження до державної скарбниці у вигляді результатів праці селян, ремісників і торговців перерозподілялися між представниками соціальних станів, що істотно гальмувало розвиток товарно-грошових відносин.

Значні позитивні зміни в економічному житті Китаю спостерігаються у VIII ст. до Р. X.:

- У цей період зростають роль міст і соціальна диференціація населення, посилюється роль торговельно-ремісничих верств, з'являються гроші.

- На селі поширюються орендні відносини та наймана праця, але громадські землі ще не втягуються у ринкові зв'язки.

- Китайські ремісники починають виробляти металеві, особливо залізні знаряддя праці, що істотно підвищує рівень виробництва, посилює суспільний поділ праці, веде до індивідуалізації ремісничого виробництва.

- Зростають спеціалізація та професіоналізм ремісників. Найчастіше вони вже відмовляються від реалізації власної продукції, а передають її професіональним торговцям.

Перший імператор Цинь Ши-хуанді, або Цинь Шихуан (259 - 210 рр. до Р. X.), провів низку реформ, зокрема відмовився від передачі землі в умовну власність, як це було раніше, і ліквідував привілеї аристократії (за наказом імператора 120 тис. аристократичних родин було переселено в столицю і відірвано від їхніх земельних володінь), чим досяг торжества в Китаї державної форми власності.

Проведення адміністративної реформи дало імператору можливість стати повновладним володарем країни. Відповідно до неї (реформи) всю імперію було поділено на 36 округів на чолі з губернаторами, округи поділялися на повіти з повітовим керівництвом, а вони, у свою чергу — на волості, кожна з яких складалася з десятків сільських громад. Вертикальне підпорядкування керівників адміністративних одиниць вдало забезпечувало повновладдя імператора.

Особиста власність в імперії не була заборонена, але їй відводилася другорядна роль. Найбагатші торговці ставали відкупниками, займалися видобутком руди, солі, виробництвом вина тощо, але ціни на такий важливий товар, як зерно, контролювалися державою. Почали створюватися державні ремісничі майстерні, зводитися Великий Китайський Мур, закладалися шляхи, що з'єднували провінції імперії з центром. Щоправда, зовнішньоекономічних зв'язків країна практично не налагоджувала.

Реформи Цинь Шихуана були дуже тісно пов'язані з поглядами авторів колективного трактату «Гуань-цзи» (IV—III ст. до н. е.), які виступали за непорушність станового поділу суспільства, стверджуючи, що без Богом обраних «шанованих» та вищих станів країна не мала б доходів, а також, що так бути не може, щоб «усі були шановані», адже тоді не було б кому працювати.

Серед заходів, спрямованих на стабілізацію натурально-господарських відносин, найважливішими вони вважали:

  •  державне регулювання цін на хліб;
  •   створення державних запасів хліба;
  •   реформування податкової системи (заміну прямих податків на залізо та сіль непрямими, що перекладало їх на товари, які вироблялися за їх допомогою) та ін.

Цікаво, що у трактаті поряд із золотом та перлами автори вважають багатством й інші матеріальні цінності.

Реформаторська діяльність Цинь Шихуана через жорсткі та силові методи її впровадження викликала невдоволення населення. Це призвело до зміни династії (спадкоємців першого імператора династію Цинь замінила династія Хань).

На межі І тисячоліття до н. е. та І тисячоліття ж е. у Китаї склався менталітет самодостатності у розвитку, самобутності та опертя на власні сили, що жодним чином не сприяло розвиткові зовнішньоекономічних зв'язків. Водночас завдяки проведенню доволі ефективних економічних реформ до кінця тисячоліття було нагромаджено досить вагомий потенціал економічного розвитку.

Великим реформатором доби Стародавнього Китаю був Ван Ман, який захопив трон у 9 р. після Р. X. Він закріпив у Китаї лише два види земельних володінь — державні та селянські за відсутності великої феодальної власності. Була також проголошена заборона рабства, але вона протрималася недовго. Надалі рабство зберігалося як залишок патріархальних відносин.

3. Економічна думка на етапі ранніх цивілізацій (країни Стародавнього Сходу)

Історія держав Стародавнього Сходу відображає початок цивілізації та становлення економіки як специфічної сфери людської діяльності. Відокремлення скотарства від землеробства, виділення ремесла із сільськогосподарського виробництва, розвиток обміну, виникнення торгівлі та грошей сприяли продукуванню надлишкового продукту, майновому розшаруванню населення. Охорона інтересів приватних власників, необхідність обслуговувань потужних іригаційних систем та захисту населення від зовнішньої небезпеки викликали потребу у сильній централізованій владі, суворій дисципліні, регламентації господарського життя.

Писемні джерела, які дають змогу аналізувати економічну думку Стародавнього Сходу, відображають специфіку азіатського способу виробництв:

провідну роль власності держави в національній економіці;

масштабні господарські функції держави;

активну участь держави в економічних процесах, регламентації господарського життя;

існування общинного землеволодіння при обмеженому використання праці рабів.

Характерними рисами економічної думки Стародавнього Сходу є глибокий символізм, апріорність, невіддільність від універсального міфологічного розуміння світу, схильність до повчань. 

Писемні джерела відображають повсякденну господарську практику (переписи населення, земельні кадастри, документі господарської звітності тощо), а також спроби її первісного осмислення (настанови, повчання, нормативні акти).


Із пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу, які дійшли до нас, найдавнішою вважається:

1. Стародавній Єгипет, XXII ст. до н.е. - «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара». В ньому мова йде про «правила» мистецтва державного керівництва господарювання. Речення Іпусера (початок XVIII ст. до н.е.) - дана критична оцінка стихійного, некерованого росту масштабів боргового рабства і лихварства, завдяки чому навіть «простолюдини» змогли стати багатими, а в країні розпочалася громадянська війна.

2. Вавилонське царство, яке було розташовано у межиріччі Тигра і Євфрата «Кодекс Хаммурапі» у XVIII ст. до н.е. 

Мудрість Хаммурапі (1792 — 1750 рр. до н.е.) в тому, що він перший із правителів стародавнього світу зрівняв силу царя з силою закону і визнав за підлеглими право самим турбуватися про своє життя. В його законах знайшли відображення розвиток товарно-грошових відносин, заходи, які сприяли розширенню торговельних угод.

Закріплені у кодексі правові норми жорстко регламентували натурально-господарські основи, пов'язавши їх не тільки з майновою відповідальністю. Царська влада турбувалася про захист інтересів общини і дрібних товаровиробників.

За зазіхання на особисту власність мірою покарання могло бути рабство чи смертна кара. Намагання звільнити чужого раба чи сприяння його втечі також каралося смертю. Крадіжка майна у мушкена (особа, близька до царя) каралася суворіше, ніж аналогічний злочин, але скоєний проти селянина.

Своєрідні вимоги держава узаконила у плані "зниження" тяжкості кабали і рабства за борги, а також лихварства. Раніше селяни платили податки здебільшого зерном, олією, шерстю. Хаммурапі почав стягати податки сріблом. Проте аж ніяк не всі селяни продавали продукти на ринку. Багато хто з них був змушений брати срібло в борг за додаткову плату, і ті, хто був не в змозі розплатитися з боргами, були вимушені продавати у рабство кого-небудь із родичів. Однак новий закон давав тепер можливість царським воїнам та іншим громадянам-вавилонянам не втрачати свої земельні наділи за борги. Тому, хто віддавав (чи продавав) за борги в рабство своїх дружину чи дітей, закон гарантував, що після трьох років рабства членів його сім'ї звільнять з одночасним анулюванням боргу. Масштаби лихварства були "впорядковані" так, що межа грошової позики не перебільшувала 20%, а натуральної позики — 35 % від первинної суми. Більше того, Хаммурапі декілька разів скасовував усі нагромаджені у країні борги.

3. Стародавній Кітай До числа пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу слід віднести розробки цілісних систем державного регулювання натурального господарства, оформлені у VI-III ст. до н.е. у Стародавньому Китаї. Центральною постаттю старокитайської економічної суспільної і філософської думки є Конфуцій.

 Конфуцій вважає:

- природно виправданим існування різних форм власності: великої спільноти (колективної власності селянських общин), особистого володіння родової аристократії і неродовитих рабовласників. Пов'язуючи всі існуючі протиріччя в імперії з особистою власністю, він все ж таки надає їй перевагу.

Соціально-економічна концепція конфуціанства. Держава, на думку Конфуція, повністю копіює сім'ю: керівник - це «батько народу», підлеглі - «його діти». Він виховує їх, піклується про те, щоб у них були одяг і їжа. В «сім'ї» в результаті вільних «дій» керівника більш рівномірний розподіл багатства, збалансованість доходів і витрат завдяки «власній» поміркованості.

Конфуцій твердить, що багатство правителя залежить від багатства народу. Таким чином, відповідно до вчення Конфуція, «у народу буде достаток», якщо уміло господарювати при регламентованих патріархальних відносинах.

Вчення Конфуція націлене на забезпечення стабільності нового рабовласницького ладу, зміцнення авторитету держави, широке використання з цією метою традиційних форм і обрядів. Він закликав до зміцнення влади верховного керівника Китаю.

«Гуань-Цзи» про  джерела багатства держави. В IV-III ст. до н.е. у Китаї набули широкого розповсюдження ідеї колективного економічного трактату «Гуань-Цзи». Наприклад, золото і перли не розглядаються в трактаті як виключне багатство, такими визнаються передусім матеріальні блага (товари).

Ідеї колективного економічного трактату «Гуань-Цзи»:

- золоту відводиться роль грошей (правда, таких, що забезпечують обмін, від якого все ж «вигоди у одних» бувають «більші, ніж у інших»);

- золото оголошується товаром, якщо ним вимірюються ресурси держави;

- праця проголошується джерелом багатства держави.

У трактаті Гуань-цзи":

- проголошується непорушність станового поділу суспільства, звертається увага на те, що "Закон — не знаряддя у руках правителя, а сила, яка стоїть над ним і покликана збагачувати народ, а не скарбницю";


- обґрунтовується необхідність стабілізації натурально-господарських відносин та захисту господарства від ринкової стихії, зазначається, що правитель повинен регламентувати працю землеробів, ремісників і торговців, тримати в своїх руках "можливості для регулювання хліба, грошей і металу";

- до важливих функцій держави зараховуються накопичення товарних запасів у період здешевлення продукції та їх реалізації у період подорожчання, надання землеробам державної допомоги, дешевих кредитів у неврожайні роки тощо;

- розглядаються питання грошового обігу, звертається увага на необхідність застосування нормованої емісії грошових знаків для того, щоб "гроші були дорогими, а товари — дешевими", проголошується недопустимість нееквівалентних відносин між покупцями і продавцями, за якої "вигоди для одних стають більшими за вигоди для інших";

- наголошується на необхідності чіткого обліку господарських явищ, застосування нормативів для організації натурального господарства, створення земельного кадастру з метою приведення оподаткування у відповідність до якості земельних ділянок, заміни прямих податків на залізо та сіль непрямими тощо.

Автори трактату «Гуань-Цзи» виявляли турботу про селян, пропонували обмежити їх обов'язкову трудову повинність, захистити їх від спекулянтів і лихварів. Турботу щодо поліпшення добробуту народу вони покладали на державу, якій належало активно втручатися в економічні справи.

4. Економічна думка Стародавньої Індії. Староіндійську економічну думку IV-III ст. до н.е. узагальнено у трактаті «Артхашастра», автором якого є Каутілья - радник царя Чандрагупти І (кінець V ст. до н.е.). Сама назва цього твору розкриває його зміст. Вона походить від слів «артха» (користь, вигода, прибуток) і «шастра» (наука, науковий твір, вчення).                    У творі особливо підкреслюється роль керівника держави (короля, царя) у розробці і реалізації «правильної» економічної політики. Державотворець мав регулювати ціни на товари, створюючи товарні фонди, і зберігати активним баланс державного бюджету - «збільшувати доходи і зменшувати витрати».

В «Артхашастрі» знаходить своє відображення такі судження:

- метою державного управління проголошується збільшення доходів скарбниці за рахунок прибутків царського господарства, різноманітних податкових зборів та платежів населення;

- податки розглядаються як основна стаття доходів державної скарбниці, природна плата цареві за охорону країни від внутрішніх та зовнішніх небезпек. З метою забезпечення податкових надходжень та поліпшення організації землекористування пропонується відбирати землю у недбайливих господарів і передавати її сумлінним землеробам;

- звертається увага на те, що багатство держави створюється всім населенням країни, тому правитель повинен піклуватись про задоволення загальнодержавних потреб, захищаючи не землю, а людей: "Сила держави — у людях. Безлюдні землі схожі на безплідну корову — що можна з неї видоїти?" 1 Найстрашнішими бідами, які можуть спіткати державу, Каутілья вважав голод та зловживання владою;

- виправдовується соціальна нерівність та поділ суспільства на рабів і вільних громадян — аріїв. Вказується, що для аріїв не має бути рабства. Якщо арії з якихось причин потрапляли у рабство, то необхідно було прикласти максимум зусиль для їх визволення. Про патріархальний характер рабства у Стародавній Індії свідчать викладені у трактаті положення про те, що раби мають право на володіння власністю, отримання спадку, самовикуп за рахунок власного майна тощо;

- містяться цінні відомості про права та взаємовідносини каст у Стародавній Індії. Засвідчуючи привілейоване положення брахманів та кшатріїв, трактат покладає обов'язок дотримання та охорони кастового ладу на царя. "Закон для брахмана, — зазначається в Артхашастрі, — навчання, жертвопринесення для себе і для інших, роздавання дарів та їх отримання. Закон для кшатрія — навчання, жертвопринесення, роздавання дарів, добування засобів до життя військовою службою і охорона живих істот. Закон для вайшя — навчання, жертвопринесення, роздавання дарів, землеробство, тваринництво та торгівля. Закон для шудри — покірність, ведення господарства у два рази народжених (вищих каст), ремесло та акторство";

- знайшло відображення розуміння відмінності між вартістю і ціною товару. На думку Каутільї, величина вартості речі визначається кількістю днів праці. Однак ціна товару може перевищувати вартість в результаті конкуренції між покупцями. Гроші розглядаються як необхідний засіб існування, складова майна. Зазначається, що лихварство є "віддачею у зростання предметів скарбниці" і таким чином зменшенням її. Саме тому за лихварство пропонується стягувати штраф "у розмірі подвійного результату";

-  торгівля розглядається як джерело надходжень до скарбниці. На думку Каутільї, регламентація торговельної діяльності, встановлення норми торговельного прибутку, оподаткування торговельних операцій, підтримка стабільного рівня товарних запасів, вплив на товарооборот залежно від сезонних коливань товарних цін з метою недопущення їх зловмисного використання є важливими функціями держави;

- наголошується на тому, що спонукальним мотивом торговельної діяльності є прибуток. Водночас Каутілья застерігає від отримання такого прибутку, який, хоч і був би значним, завдавав шкоди підданим. Незаконний прибуток, отриманий шляхом обману покупців, продажу недоброякісних товарів карався штрафом у розмірі восьмикратної вартості товарів; значна увага приділяється регулюванню процесів розподілу торговельного прибутку між купцями і державою. Зазначається, що прибуток включається у ціну товару як частина витрат і його норма заздалегідь фіксується: для місцевих товарів — у розмірі 5 % встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10 %;

- детально розглядаються питання встановлення митних зборів та податкових платежів. Податки диференціюються для нових і старих товарів з урахуванням місця, виду, існуючих звичаїв тощо.

-  визнається необхідність регулювання внутрішньої та зовнішньої торгівлі. З метою недопущення банкрутства торговця цар міг видати указ і про заборону продажу аналогічних товарів, поки купець не розпродасть свої. Водночас цінові угоди між торговцями строго карались. В обов'язки збирача податків включалась реєстрація іноземних купців, облік імпортованих товарів, стягнення митних зборів тощо. Заборонявся ввіз певних видів товарів. Водночас регламентувались заходи зі стимулювання імпорту насіння рідкісних рослин та деяких інших товарів шляхом звільнення від оподаткування, і надання пільг іноземним купцям тощо. Вважалося, що заради майбутньої І вигоди держава повинна стимулювати вивіз вироблених у країні товарів незважаючи на тимчасову збитковість.

Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VIII ст. до н.е. - V ст. н. е.)

1. Господарський розвиток періоду формування світових цивілізацій.

2.Причини занепаду та загибелі рабовласницької держави. Зародження феодальних відносин.

3. Економічна думка періоду формування світових цивілізацій.

1. Господарський розвиток періоду формування світових цивілізацій

а). Становлення античної економіки відбувалося в масштабах невеликих полісів (міст-держав), ремісничого типу, які поповнювали нестачу в території та робочій силі у воєнних походах. У південній частині Балканського півострова і на прилеглих островах на рубежі III-II тис. до н.е. виникла давньогрецька цивілізація.

Етапи розвитку економічної історії в Стародавній Греції

Періоди розвитку економічної історії Стародавньої Греції

Крито-мікенський (XXX-XII ст.

до н.е.)

Гомерівський

(XI-IX ст.

до н.е.)

Архаїчний (VII-VII ст.

до н.е.)

Класичний (V-IV ст. до н.е.)

І-й період розвитку - основою господарського життя було палацове господарство, близьке до аналогічних структур країн Сходу.

Палаци виникли на рубежі III-II тис. до н.е. одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й общинні. Населення, що займалося землеробством, було обкладено натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Всі надходження худоби, масла, зерна, вина фіксувалися на глиняних табличках і здавалися до палацових комор, де нагромаджувались величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечувалися ремісники, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж. Палац був одночасно адміністративним і релігійним центром, головною житницею, майстернею і торговельним центром. У більш розвинених суспільствах приблизно таку ж роль відігравали міста.

ІІ-й період розвитку - Стародавньої Греції (XI-IX ст. до н.е.) - гомерівський - характеризувався відсталим натуральним господарством. Худоба вважалася мірилом багатства, інших грошей гомерівське суспільство не знало. Для нього характерна вражаюча бідність матеріальної культури. До кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ великих полісів-общин, які об'єднували селян-землеробів, не підтримували зовнішніх зв'язків, верхівка суспільства не була різко виділена.

ІІІ-й період розвитку - (VIII-VI ст. до н.е. - архаїчний) характеризується значними змінами у господарському житті, що привели до створення нової економічної системи.

Вдосконалення сільськогосподарського виробництва йшло шляхом інтенсифікації - селяни перейшли до вирощування більш прибуткових культур - винограду і маслин. Головним осередком сільського господарства були дрібне селянське господарство                          і більший фільварок родової знаті, який оброблявся збіднілими родичами. Землі здавалися в оренду, за яку аристократи вилучали 1/2 урожаю.

Набуло значного розвитку ремесло, що зосереджувалось у містах, чітко сформувалися його галузі: металургія, металообробка, кораблебудування. Гончарне виробництво мало масовий, серійний характер. Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної і Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін.

В епоху Великої колонізації як гроші використовувалися металеві зливки, бруски, і тільки на межі VII—VI ст. до н. е. починають карбувати монети.


Причини колонізації:

- по-перше, нестача землі внаслідок збільшення населення і концентрації землі в руках знаті;

- по-друге, необхідність нових джерел сировини, пошук ринків збуту для продукції сільського господарства і ремесла, потреба в металах, відсутніх у самій Греції, намагання греків контролювати торговельні шляхи;

- по-третє, політична боротьба, що спонукала тих, хто зазнав поразки, шукати щастя в колоніях.

Виділяють три напрями колонізації:

І-й - західний, найбільш потужний. Сицилія й Італія були так густо заселені колоністами, що стали називатися Великою Грецією.

ІІ-й - північно-східний - на узбережжя Чорного моря.

ІІІ-й - південний і південно-східний - найбільш слабкий, оскільки тут греки натрапили на потужний опір фінікійських купців. Усього було створено декілька сотень колоній з населенням чисельністю 1,5-2 млн. осіб.

Наслідки колонізації:

- пригасила соціальні конфлікти;

- сприяла розвитку ремесел, торгівлі, поширенню досягнень еллінської культури;

- відкрила нові можливості людини, звільняючи особистість з-під контролю роду.

В архаїчний період відбувалося формування античних полісів — міст-держав..В основі поліса лежить антична форма власності, що становила собою єдність державної і приватної форм власності. Поліс як колектив громадян мав право верховної власності на землю,  і тільки його громадяни могли бути власниками землі.

Головним економічним принципом поліса була ідея автаркії (самозабезпечення), яка виступала економічною основою свободи. Утвердилась і полісна система цінностей: ідея переваг землеробської праці над усіма іншими, засудження прагнення до прибутку і т. ін.

Види полісів:

1) аграрний - абсолютне переважання сільського господарства, слабкий розвиток торгівлі, ремесла, товарно-грошових відносин, велика частка праці залежних робітників, з олігархічним ладом (Спарта, міста Фессалії, Беотії);

2) торговельно-ремісничий - велика частка ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, втілення рабської праці у виробництво, демократичний лад (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи).

В архаїчний період (VIII—VI ст. до н. е.) відбувся розклад родового ладу і встановилися нові форми соціально-економічної організації, хоча цей процес у різних частинах Еллади проходив по-різному.

Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—VI ст. до н. е.) стало панування полісів і поширення в торговельно-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність типу ілотії.

Афіни були більш розвинені в економічному відношенні. Закони Дракона (621 р. до н.е.) оформили право приватної власності:

  •  головним виробничим осередком стала велика земельна ділянка (3-5 га), власником якої був громадянин поліса;
  •  землю обробляли члени сім'ї цього громадянина.                                       Їм допомагали 1-2 раби;
  •  у більших полісах використовувалась праця 15-25 рабів;
  •  господарства мали, як правило, багатогалузевий характер.

б). З часом Афіни поступаються Давньому Римові. Земля та землеробство в Римі та Італії з самого початку відігравали визначальну роль. Саме тому землеволодіння стає основою економічного життя Давнього Риму.

- Поряд з дрібною власністю з'являються великі господарства, що використовують працю рабів. Головною сільськогосподарською культурою стає пшениця. Але розвиток ремесел в Давньому Римі відбувається повільно, адже ремеслом у кожному домі займалися раби, крім того, держава, яка орієнтувалася на земельних власників, не сприяла їх розвитку.

Рабів постачали нескінченні завойовницькі війни. До того ж за їх рахунок римська громада значно розширила свої земельні володіння, внаслідок чого з'явилися нові форми економічної діяльності. Значна частина завойованих та конфіскованих земель була малородючою і як для уряду, так і для селян-колоністів була мало привабливою. Саме через це було відкрито широкий простір для приватного підприємництва: бажаючим надавали можливість розробляти пустки за умови щорічно вносити до казни десятину з посіву, п'яту частину з насаджень та збір з кожної голови худоби, яка виганялася на пасовища. Наслідком цього стає зростання великого землеволодіння, збільшення кількості безземельних, що складали армію наймитів, нарешті, поширення використання праці рабів.

- Основним типом рабовласницького господарства стала вілла (площею 25 - 100 га), де працювало декілька десятків рабів. Господарство її було багатогалузевим, інтенсивним. Вілли розташовувалися поблизу міст, куди збувалася частина врожаю. Як форма організації господарства вілла мала ряд переваг перед дрібним селянським господарством: тут застосовувалася кооперація праці, вона була краще організована, використовувалися різноманітні знаряддя та застосовувалися передові на той час агрономічні методи.

- У II ст. до н. е. в Римі виникають латифундії - великі, головним чином, скотарські господарства римської верхівки, засновані на використанні рабської праці. Разом із тим ішов процес скуповування дрібних володінь та перетворення їх у великі господарства з цілісною економічною організацією.

- В цей період у Римі отримало значний розвиток грошове господарство: існувала велика кількість банків, які виконували найрізноманітніші посередницькі функції в різних грошових розрахунках; розвивалася і зовнішня торгівля. Поступово населення охопило бажання до набуття багатства, справою честі вважалося акуратно вести свої грошові справи, примножувати, а не витрачати отриманий спадок.

2.Причини занепаду та загибелі рабовласницької держави. Зародження феодальних відносин.

-  Хоча наприкінці І тис. до н. е. Рим і перетворився у велику світову державу, він уже схилявся до занепаду, адже з розвитком великого землеволодіння, де використовувалася праця рабів, у корені був зруйнований фактор, на який здавна спиралася держава - господарство дрібних землевласників.

- У всіх галузях діяльності застосовувалася праця рабів, які займалися ремеслом, керували підприємствами своїх панів та банківськими операціями, навчали дітей тощо. Кількість їх була величезна, а життя надзвичайно важким, що призводило до постійних повстань та виступів (як, наприклад, повстання під керівництвом Спартака у 73 - 71 рр. до н. е.).

 - Проте загроза державі була не з боку бунтівників-рабів, а через падіння класу дрібних власників, яке відбувалося паралельно з посиленням рабства.

- Характерною рисою розвитку сільського господарства на початку І тисячоліття стало подальше розповсюдження латифундій, які засновувалися, як вже згадувалося, на примусовій праці рабів. Ефективність господарства латифундій можна було забезпечити лише за умов над експлуатації та жорстокого примусу до праці (під загрозою здоров'ю та навіть життю), а це, у свою чергу, вимагало низьких цін на рабів, що дозволяло би легко замінити вибулого раба на іншого. Але з припиненням великих переможних війн різко скорочується надходження рабів, а ціни на них різко зростають. Рабовласники змушені турбуватися про природне відтворення рабів, змінюючи умови їх життя. Рабам почали надавати ділянки землі, житло, худобу, знаряддя праці (так званий пекулій). Пекуліум не був власністю раба, у будь-який час він міг бути відібраний паном, але породжував деяку матеріальну зацікавленість раба в результатах праці і нерідко ставав матеріальною основою існування його сім'ї.

- Той факт, що праця рабів була малоефективною, не залишився поза увагою сучасників. Так, Луцій Колумела (1 ст. н. е.) зазначав, що раби погано дбають про врожай та погано випасають худобу, віддають її для роботи в інші руки. Вихід із становища, що склалося, він бачив у використанні праці колонів, якими ставали вільновідпущеники та раби, які отримали пекуліум. Проте колонами могли стати й особи вільного походження, перш за все орендарі, і навіть дрібні землевласники, які, рятуючись від пограбувань та утисків, вступали під патронат магнатів, перетворюючись на колонів. Праця рабів поступово витісняється зі сфери виробництва.

- Таким чином, відбувається поступова феодалізація відносин у Римській державі. В 338 р. відбувається юридичне покріпачення колонів: їм забороняється залишати маєтки. Колонат став важливою складовою частиною феодального устрою, що формувався в Римській імперії.

Остаточне падіння рабовласницької системи в Європі пов'язують із падінням Римської держави, яке було прискорене вторгненнями варварів. У V ст. їх набіги набули загрожуючого характеру. В 410 р. Рим був взятий та пограбований вестготами, а в 455 — вандалами. В 476 р. було скинуто останнього римського імператора — Ромула Августа. Римська держава перестала існувати, а на її руїнах у Західній Європі виникли нові ранньофеодальні держави.

3. Економічна думка періоду формування світових цивілізацій

Економічна наука має глибокі історичні корені. Зачатки знань про те, як улаштоване господарське життя людей з'явилися ще в Стародавньому Світі з появою перших державних утворень і становленням державних форм управління економікою.

1. Економічні вчення Стародавньої Греції. Вагомий внесок у розвиток і нагромадження відомостей про виробничу діяльність зробили мислителі античного (класичного) рабства. Найвідомішими представниками цього періоду є грецькі філософи Ксенофонт, Платон і Аристотель. Саме завдяки їм почали вживати термін «економіка» (або «ойкономія»), що у буквальному перекладі означає «наука про ведення домашнього господарства».

- Ксенофонт (430-354 рр. до н.е.) - автор трактату «Домострой» - один із перших в історії економічної думки звернувся до всебічного вивчення проблем поділу праці в суспільстві. Не заперечуючи «старе» положення про поділ праці на розумову і фізичну (залежно від «природного» поділу людей на вільних і рабів) він глибоко аргументував досить нову для того часу тезу про те, що «найбільш проста робота» може виконуватися більш продуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений, як правило, розмірами ринку. Тобто Ксенофонт першим указав на взаємозв'язок між поділом праці і ринком.

У своїх творах Ксенофонт: 

- Наголошував на природності поділу праці на фізичну та розумову. Він кваліфікував фізичну працю як огидне заняття, придатне лише для рабів, утверджуючи, що вільні еліни повинні займатись філософією, законотворчістю та господарським управлінням. Вбачаючи у рабстві природне та правомірне явище, мислитель закликав поводитись з рабами як із тваринами, знаряддями праці. Водночас Ксенофонт вважав, що підвищити продуктивність рабської праці можна не лише шляхом покарання, але і шляхом застосування матеріального та морального заохочення рабів для того, щоб вони "завжди з охотою продовжували залишатися рабами".

- Захищав натуральне господарство, кваліфікуючи сільське господарство як найважливішу галузь економіки та джерело добробуту народу. Землеробство мислитель трактував як "матір та годувальницю всіх мистецтв", найдостойніший вид занять, який тренує громадян фізично, штовхає їх на шлях взаємодопомоги, вчить справедливості, оскільки дає більше тому, хто сумлінно трудиться. "Коли землеробство процвітає, — писав Ксенофонт, — процвітають і інші мистецтва. Якщо землеробство занепадає, то разом з ним гинуть і всі інші галузі промислової діяльності на морі та на суші".

- Був прихильником раціонального ведення господарства, стверджуючи, що єдиний шлях до збагачення — "жити так, щоб залишався надлишок", який забезпечує прибутковість натурального господарства. На думку давньогрецького філософа, хороший господар повинен тримати запаси на цілий рік, молоти зерно на ручних млинах, випікати вдома хліб, виготовляти одяг тощо.

- Зневажливо ставився до ремесла, заняття яким вважав недостойним вільних людей. Водночас Ксенофонт не засуджував організації ремісничих майстерень на основі рабської праці, вбачаючи в них джерело збагачення рабовласників.

- Визнавав гроші як необхідний засіб обігу та концентровану форму багатства. Однак він засуджував їх обіг як торговельного і лихварського капіталу. Торгівлю мислитель вважав заняттям, недостойним вільного грека. Водночас він схвально ставився до торгівлі хлібом, яку здійснювали земельні аристократи, та до дрібної торгівлі з обслуговування сільського господарства.

- Першим із давньогрецьких мислителів звернув увагу на значення поділу праці для поліпшення якості продукції та збільшення виробництва споживних благ. Стверджуючи, що спеціалізація призводить до поліпшення навичок ремісників, він зазначав, що той, "хто проводить час за такою обмеженою роботою, в змозі виконувати її якнайкраще". Виявив взаємозумовленість розвитку поділу праці та ринку, здійснив першу спробу дослідження процесів ціноутворення. Коливання цін мислитель узалежнював від зміни пропозиції товарів.

- Першим в економічній науці звернув увагу на дві характеристики товару — споживну вартість та мінову вартість. Пов'язуючи цінність з корисністю матеріальних та нематеріальних благ ("Цінність є те, від чого » можна отримувати користь"), Ксенофонт водночас трактував цінність блага 3 для власника як здатність обмінюватись на інше благо ("Для того, хто не вміє користуватись флейтою, якщо він її продасть — вона цінність; якщо не продасть, а лише володітиме нею — не цінність").

- Платон (справжнє ім'я Аристокл, 428-347 рр. до н.е.).  Зміст одного з таких проектів виклав Платон у своїй відомій праці «Держава». В його проекті «ідеальної держави»:

  •  ні філософи, ні армія, які становили найвищу частину суспільства, навіть думати не могли про заняття, пов'язані з фізичною працею;
  •  вони також мали бути не обтяженими ніякою власністю, оскільки саме вона е джерелом протиріч і розбіжностей у державі - їх матеріальне забезпечення за принципом «кожному порівну» має взяти на себе держава;
  •  всі господарські турботи, у тому числі й ті, що пов'язані з володінням і розпорядженням особистою власністю, за умовами проекту, мали покладатися на так звану чернь - третій стан суспільства (ремісники, землероби, дрібні торговці, вільні);
  •  раби ж - власність вільних громадян або живе знаряддя праці, а тому не віднесені автором «Держави» до жодного стану суспільства.

Другий проект, запропонований Платоном у праці «Закон»: 

  •  на відміну від попереднього твору, тут Платон протиставляє ідеальному типу «негативний» тип суспільного устрою;
  •  головним двигуном поведінки людей в ньому виступають матеріальні турботи і стимули. Усі громадяни зможуть в ідеальній державі одержувати дім і земельний наділ. Причому останній мав наділятись з наданням права володіння і користування, хоч і з можливістю передачі у спадок одному з дітей на тих самих умовах.
  •  цінність загального майна громадян не повинна різнитися більш ніж у чотири рази.

- Аристотель (384-322 рр. до н. е.). У своїх творах, особливо у «Нікомаховій етиці» (названій так потомками по імені сина філософа), «Політиці» (трактаті про устрій держави) та інших йому вдалося розробити найоригінальніший на той час проект ідеальної держави.

При порівнянні його з проектами попередників - Ксенофонта, Платона можна побачити багато схожого.

По-перше, Аристотель підтримує ідею щодо необхідності поділу суспільства на вільних і рабів, а відповідно до цього, працю - на розумову і фізичну, виходячи із «закону природи».

По-друге, поділяє погляди щодо негативного ставлення до ремесла і його малої значущості для суспільства. За Аристотелем ремісник, що займається дрібним промислом, знаходиться у стані невизначеного обмеженого рабства.

У своїх працях вчений:

Виступив з критикою проекту "ідеальної держави" Платона і запропонував свою (оригінальну на ті часи) теорію рабовласницької держави. Вихідною у його теоретичній побудові була концепція "золотої середини", згідно з якою будь-яка доброчинність є середнім між протилежними вадами (наприклад, бережливість як доброчесність є середнім між марнотратством і скупістю). Відтак виявляючи суть держави у прагненні до загального добробуту, Аристотель виступив проти надмірного багатства та крайніх злиднів, поклавши в основу середній стан: "У кожній державі ми зустрічаємо три класи: дуже заможні, вкрай незаможні і треті, що стоять посередині між тими та іншими. Так як загальновизнано, що помірність і середина —найкраще між двома крайнощами, то, вочевидь, і середній достаток із усіх благ краще всього".

Ідеал мислителя — натуральне рабовласницьке господарство з дрібною торгівлею, без купців та лихварів.

Усе населення держави Аристотель поділив на 5 верств:

землеробів та скотарів, зайнятих у провідній галузі економіки;

ремісників, які перебувають у стані "дещо обмеженого рабства";

торговців, зайнятих купівлею та продажем товарів;

найманих робітників;

воїнів.

Раби, на думку мислителя, не включаються у громадську спільноту, оскільки є предметом володіння, який дає дохід власнику і є основою багатства.

Виходячи з дії загального природного закону панування та підпорядкування як необхідної передумови "взаємного самозбереження", пояснював поділ суспільства на вільних та рабів виключно "законами природи". Він стверджував, що "...вже від самого народження деякі істоти мають відмінності: одні призначені для панування, інші — для покори", "...у фізичному відношенні вільні люди відрізняються від рабів; в останніх бо тіло велике за розміром, придатне для виконання необхідних робіт, пов'язаних з фізичною силою, вільні люди тримаються пряміше і не здатні до таких робіт", отже "одним за природою належить панувати, іншим — коритися".

Оригінальність побудови проекту Аристотеля в тому, що всі види господарської діяльності людей, - чи то вільні громадяни, що виконують керувально-контролюючі функції, чи землероби, ремісники, торговці, - розглядаються ним з точки зору експлуатації нижнього стану і належать або до природної сфери - економіки, або до неприродної - хрематистики. Він перший в історії економічної думки намагається проникнути у сутність економічних явищ.

Хрематистику мислитель порівнює з «мистецтвом наживати багатство» за допомогою великих торговельних угод для перепродажу і лихварських угод. Її мета безмежна, бо головне в цій сфері - «володіння грішми».

Про «незавершеність» аристотелевої концепції про економіку   і хрематистику свідчить також двояка характеристика обміну.

Мова йде про те, що:

  •  в одному випадку обмін розцінюється ним як акт задоволення потреб і дозволяє трактувати споживну вартість товару як категорію сфери економіки;
  •  в іншому випадку – навпаки - обмін символізує акт наживи, дає підставу вважати мінову вартість категорією сфери хрематистики.

З позиції цієї ж концепції, Аристотель демонструє:

  •  своє неприйняття великої торгівлі і позикових операцій, тенденційно аналізуючи етапи еволюції форм торгівлі і грошового обігу;
  •  такі ранні форми торгівлі, як прямий товарообмін і товарообмін через гроші, він відносить до сфери економіки, а рух торговельного капіталу, тобто, коли товарообмін здійснюється з прирощуванням первинного авансування на ці цілі грошей, - до сфери хрематистики;
  •  аналогічно трактує Аристотель форми грошового обігу, відносячи функції грошей щодо відображення міри вартості і засобу обігу до сфери економіки, а їх застосування як засобу нагромадження, як лихварського капіталу - до сфери хрематистики.

2.  Економічна думка Стародавнього Риму.

Розробку проблем латифундійського господарства У І ст. до н.е. продовжив римський вчений Варрон. Його погляди викладені у трактаті «Про сільське господарство».

У своїх працях Варрон відтворив:

  •  з одного боку, більш розвинені форми рабовласництва, вищий ступінь розвитку великої рабовласницької економіки;
  •  з іншого - нові явища соціально-економічної обстановки, пов'язані із поглибленням протиріч, які все більше пронизували економіку Римської рабовласницької держави.

У своєму трактаті Варрон висловлює серйозне занепокоєння долею рабовласницьких господарств. Він ставить за провину рабовласникам те, що вони відійшли від справ, живуть у містах, переклавши обов'язки організації виробництва на латифундіях на управляючих.

Автор шукає шляхи зміцнення економіки не лише у розвитку землеробства, але і тваринництва, у застосуванні агрономічних наук, зростанні інтенсивності виробництва, удосконаленні методів експлуатації рабів, у використанні матеріальної заінтересованості та ін. 

Його турбота пов'язана не тільки із збереженням натурального характеру рабовласницьких латифундій, але й із підвищенням їх прибутковості, зростанням ефективності виробництва.

Варрон надавав великого значення спілкуванню з рабами, формам їх експлуатації. Рабів він відносив до одного з трьох видів сільськогосподарських знарядь - такого, що розмовляє. Два інші види знарядь, за його класифікацією, це інвентар і ті, що відтворюють нечленороздільні звуки (робочі тварини).

- Реформаторські ідеї Колумелли і братів Гракхів.

Кризу рабовласництва відобразив у своєму творі «Про сільське господарство» Колумелла. 

Колумелла писав про вкрай низьку продуктивність рабовласницької праці, про те, що раби завдають полям значних збитків, погано ставляться до праці, до утримання тварин, інвентар, крадуть, обманюють землевласників і т. д.

Одна із сторінок історії економічних вчень Стародавнього Риму пов'язана із гракхівським аграрним рухом, який виражав інтереси безземельного і малоземельного селянства у боротьбі проти латифундій.

Його очолювали брати Тіберій (163-132 рр. до н.е.) і Гай (153-121 рр. до н.е.) Гракхи. Вимагаючи обмеження великого землеволодіння і наділення землею безземельних і малоземельних селян, вони прагнули здійснити таку реформу в рамках рабовласницького ладу і таким шляхом зміцнити його.

Тема 4. Господарство та економічна думка суспільства європейської цивілізації в період середньовіччя (V–XV ст.)

1. Господарство суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя.

2. Економічна думка Сходу в період середньовіччя.

3. Економічні ідеї західно європейських мислителів у добу середньовіччя.

4. Економічна думка України в період середньовіччя.

1. Господарство суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя

Хронологічні межі епохи середньовіччя охоплюють період з V до середини XVII ст., який у європейських народів був пов'язаний із зародженням, пануванням та розкладом феодалізму.

Сучасна історична наука трактує феодалізм як соціально-економічну систему, яка існувала у Західній та Центральній Європі у період середньовіччя, хоча її окремі риси були притаманні й іншим регіонам світу в різні епохи.

Особливості середньовічного періоду еволюції людського суспільства пов'язані:

- з домінуванням натурального господарства, визначальним впливом на життя суспільства традицій та звичаїв;

- пануванням великого феодального землеволодіння, дрібним селянським землекористуванням;

- позаекономічним примусом безпосередніх виробників;

- широким розвитком відносин корпоративного типу (общин, ремісничих цехів, купецьких гільдій тощо);

- формуванням європейських народностей та утворенням централізованих держав;

- політичною роздробленістю та ієрархічною структурою влади;

- пануванням богословного, теологічного світогляду, за якого найвищим джерелом істини визнавалось Священне писання;

- зростанням влади та економічної могутності церкви.

Епоха середньовіччя охоплює період з V по XVIІ ст.

Характерними ознаками господарського устрою цього періоду є яскраво виражений натуральний характер, панування феодальних ієрархічних відносин, зорієнтованих на традиції та відтворення існуючого ладу у поєднанні з елементами ринкової та командної систем.

Домінуючою сферою господарського життя було сільське господарство. Організація ремесла і торгівлі мала строго регламентований характер. Купецькі гільдії впорядковували торговельні відносини, а строгі цехові статути визначали технологію, інструменти та тривалість ремісничого виробництва.

Соціальну структуру суспільства складали селяни, які перебували у залежності від землевласників і були платниками основної маси феодальних повинностей; власники землі, феодали, які були звільнені від податків, але зобов'язані нести військову повинність, здійснювати судочинство і підтримувати наявний порядок. Частка інших верств населення (служителів церкви, торговців та ремісників, слуг тощо) була незначною.


Середньовіччя
- це тривалий період у розвитку суспільства, який має характерні, особливі форми соціального, політичного та культурного життя. В цю історичну епоху людство пішло значно далі шляхом розвитку матеріальної та духовної культури.

Феодальне суспільство як у Західній так і у Східній Європі, а також і в інших країнах інших континентів пройшло в своєму розвитку три основні стадії:

- раннього періоду;

- розвинутого;

- пізнього феодалізму.

Етапи феодалізму в цілому для країн Західної Європи визначаються з V до середини XVII ст., від падіння Західної Римської імперії до англійської буржуазної революції.

Тривалість доби раннього феодалізму:

  •  з V до Х ст. включно;
  •  розквіту феодалізму - з XI по XV ст.;
  •  завершальна стадія, розклад феодального суспільства - з XV ст. до середини XVII ст.

На першому етапі найбільш важливим процесом у соціально-економічній сфері було становлення феодальних відносин, стрижнем яких є формування феодальної власності на землю. Цей процес відбувався двома шляхами.

Перший шлях - через селянську громаду. Наділ землі, яким володіла селянська родина, переходив у спадок від батька до сина (а з VI ст. - і до дочки) і був їх власністю. Так поступово формувався аллод - земельна власність, що вільно відчужується.

Аллод прискорив майнове розшарування серед вільних селян: землі почали концентруватися в руках громадської верхівки, яка вже виступає як частина класу феодалів. Таким чином, це був шлях формування вотчинно-аллоідальної форми феодальної власності на землю, особливо характерної для германських племен.

Другий шлях - формування феодальної земельної власності  і отже, усієї феодальної системи - практика земельних пожалувань королем або іншими великими землевласниками-феодалами своїм наближеним. Спочатку ділянка землі (бенефіций) надавався васалу лише за умови несення служби та на час його служби, а сеньйор зберігав верховне право на бенефіций. Поступово права васалів на землі, що були пожалувані, розширювалися, адже сини багатьох васалів продовжували служити сеньйору свого батька. Крім того, важливими були й чисто психологічні причини: характер стосунків, що склались між васалом та сеньйором. Відданість цінилась дорого, і бенефіций все частіше ставав майже повною власністю васала, переходячи від батька до сина. Земля, яка передавалася у спадок, отримала назву ленд або феод, а її власник - феодал, звідки і назва суспільно-економічної системи - феодальна.

Визначення форм феодального землеволодіння, що сформувалися в Західній Європі:

  •  Аллод - повністю незалежне спадкове землеволодіння; земля, що вільно відчужується.
  •  Бенефіций - умовна, неспадкова форма землеволодіння, що передбачає несення певної служби, найчастіше військової:
  •  Феод - умовна, спадкова форма землеволодіння, що передбачає прийняття васальної присяги сюзерену - феодалу, який надав землю. Присяга зобов'язувала васала воювати під командою сюзерена та за необхідності викупати останнього з полону.

Господарство феодала носило багатогалузевий характер, що пояснюється необхідністю в умовах панування натуральних відносин забезпечувати всі потреби феодала.

Орні землі феодального маєтку ділились на дві частини:

- панські (домен);

- селянські.

Період раннього середньовіччя характеризувався досить низьким рівнем розвитку продуктивних сил, що визначало форми особистої та поземельної залежності селянина від феодала.

Основною формою взаємин феодала та селянина була феодальна рента, яка виступала в трьох видах:

  •  у вигляді відробіткової ренти;
  •  продуктової ренти;
  •  грошової ренти. 

З розвитком ринку, в період трансформації феодальних відносин у капіталістичні відносини починає переважати рента грошова. Процес переходу до грошової ренти від двох перших форм рентних відносин називається комутацією ренти. При цьому феодальна залежність селян звичайно зменшувалась або зовсім знищувалась. Подібного типу господарства переважали у більшості країн Західної Європи.

В IX-Х ст. посилюється суспільний поділ праці, що сприяло нагромадженню виробничого досвіду та вдосконаленню продукції, яка вироблялася. У великих маєтках з'являються спеціалісти як сільськогосподарського виробництва і професіонали-ремісники.

Середньовічне місто виникає як осередок ремісників та торгових людей. У Західній Європі феодальні міста перш за все з'явилися в Італії та Франції: Венеція, Генуя, Марсель, Піза тощо. Міста виникали на землях короля або великих феодалів і були їм досить вигідними, адже вони приносили значні доходи у вигляді податків від ремесла та торгівлі. Одночасно власність феодала на землю, де виникає місто, означала певну досить істотну залежність від феодала.


У період розквіту феодалізму
населення міст усе більше обтяжує їх підлегле становище щодо сеньйора (феодала), який володіє міською землею та регламентує життя міщан. Це приводить у XII-XIII ст. до так званих комунальних революцій - від відкритих збройних виступів до викупу мешканцями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші.

  •  Банки нагромаджували значні суми, які потім давали у позику під великий відсоток.
  •  Лихварський капітал в основному кредитував престижні видатки феодалів (купівля предметів розкоші) та воєнні видатки держави.
  •  Багаті банківські контори створювали власні торговельні та промислові підприємства, а великі купці спрямовували вільний капітал у кредитно-лихварську сферу.

Так виникали торговельно-банкірсько-лихварські фірми, які відіграли важливу економічну та політичну роль у феодальній Європі.

Формування централізованих пізньофеодальних монархій у XV ст. створило необхідні передумови для уніфікації грошових систем в рамках окремих держав, що сприятливо вплинуло на розвиток грошово-кредитних відносин у Західній Європі.

Францію часто називають класичною країною феодалізму, і це визначення стосується не лише економіки, але і її державного устрою. Саме тут досягла закінченого виразу притаманна феодалізму ієрархія у вигляді васалітету, економічний зміст якого полягає у перерозподілі феодальної ренти між пануючими верствами населення.

Феодальна ієрархія:

  •  очолювалася держава королем;
  •  королівськими васалами були найбільші феодали - герцоги, графи;
  •  їхніми васалами, у свою чергу, вважалися середні та дрібні феодали - лицарі;
  •  васал підпорядковувався лише своєму сюзерену, за його наказом і за свій рахунок збирав ополчення, яке й охороняло володіння сюзерена від зовнішніх ворогів, а також було апаратом позаекономічного примусу селянства.

Проте ця система нерідко порушувалася, в результаті чого територія Франції ставала театром руйнівних внутрішніх та зовнішніх війн.

До XIV ст. вже виділяються головні зони сільськогосподарської спеціалізації:

- Північна та Центральна Франція - основна житниця.

- Південна - база виноробства тощо.

-. Економічна думка Сходу в період середньовіччя.

Економічна думка країн Сходу у середні віки успадкувала основні ідеї мислителів стародавнього світу щодо питань управління країною, оподаткування населення, збагачення держави, організації сільського господарства як пріоритетної галузі економіки. її характерною рисою була натурально-господарська орієнтація, алегоричність та невіддільність від символічного характеру східної культури.

а) Економічна думка середньовічної Індії відобразила жорстку станову ієрархію суспільства та специфіку індійської землеробської общини як саморегульованого соціально-економічного організму. Економічні ідеї не виділялись із комплексу релігійно-політичних учень і відігравали незначну роль у морально-етичних міркуваннях.

1. Джерелами, які дають уявлення про економічну думку середньовічної Індії, є дхармашастри (трактати про доброчесність), коментарі та нібандхи (скорочені виклади) дхармашастр, адміністративно-податкові інструкції та трактати про політику. Економічні ідеї, викладені у цих творах, спрямовані на стабілізацію існуючого устрою, забезпечення добробуту та процвітання панівних верств, збагачення держави. Значна увага приділялась питанням розподілу доходів, оподаткування, ціноутворення тощо.

2. У середньовічний період проблеми будівництва та обслуговування іригаційних систем поступалися місцем питанням залучення та збереження сільськогосподарського населення. Значна увага приділялась питанням розвитку міст та торгівлі з метою поповнення доходів державної скарбниці. Обґрунтовувалась необхідність централізованого регулювання ціноутворення на основі концентрації державних запасів продукції у столиці та головних містах.

3. Основним джерелом процвітання країни проголошувався розвиток землеробства як головного виду занять, запоруки достойного правління і суспільного порядку. Торгівля і ремесло розглядалися як другорядні види занять, ставилось завдання зменшити кількість ремісників та торгівців на основі активного залучення їх до сільськогосподарської праці. Особливо засуджувалось та адміністративно обмежувалось заняття великою торгівлею та лихварством.

б) Економічна думка середньовічного Китаю Значне місце в економічній думці середньовічного Китаю посідає принцип рівноваги, згідно з яким правитель повинен був контролювати ринкове ціноутворення, послаблюючи сезонні коливання цін та сприяючи їх встановленню на «справедливому» рівні за рахунок формування та накопичення централізованих запасів продукції. З метою вирішення фінансових проблем держави обґрунтовувалась ідея зменшення споживчих витрат при дотриманні рівня добробуту підданих відповідно до їх соціального статусу.

в) Багато важливих економічних ідей міститься у творах видатного мислителя арабського Сходу Ібн Хальдуна (Абу Заїд Абдар-Рахмана ібн Мухаммеда аль-Хадрамі, 1332—1406 рр.). Основна його праця «Кітак аль-Ібар» («Книга повчальних прикладів з історії арабів, персів, берберів і народів, що жили з ними на землі») свідчить про різносторонність наукових інтересів ученого та геніальність висновків, які набагато випередили свій час.

У своїх працях Ібн Хальдун висунув концепцію «соціальної фізики», в основі якої лежить визнання Закономірного прогресу людського суспільства, зумовленого економічними чинниками. Мислитель наголошував на тому, що в основі суспільного життя лежить необхідність об'єднання людей для сумісного задоволення потреб. Рушійну силу поступального розвитку людства він вбачав у матеріальному виробництві, праці як основних джерелах багатства та доходів.

Зазначивши, що «...умови, в яких живуть покоління, відрізняються залежно від того, як люди добувають засоби для існування», Ібн Хальдун висунув власну періодизацію суспільного прогресу.

На думку мислителя, людство у своєму розвитку пройшло три етапи:

  •  стан дикості, характерний для початкового періоду розвитку людського суспільства;
  •  стан примітивності, пов'язаний із заняттям землеробством та скотарством;

- стан цивілізації, зумовлений розвитком ремесел, торгівлі та науки, і утворенням та зростанням могутності міст.

Основою суспільного порядку проголосив приватну власність як вічний та незмінний дар природи. На думку арабського мислителя, навіть при збільшенні індивідуального достатку ніколи не зникне становий поділ суспільства за майновою ознакою та принципом «верховенства».

Висловив цікаві ідеї про товар, його властивості, ціноутворення та роль ринку. Аналізуючи  просте товарне виробництво, Ібн Хальдун узалежнював ціни від факторів попиту та пропозиції:

  •  кількості товарів, що пропонуються на ринку;
  •   демографічної ситуації в країні;
  •   природних чинників;
  •   розміру державних податків та зборів тощо.

Вказав на трудове походження вартості, виходячи з того, що більша частина нагромадженого та безпосередньо корисного для людини рівноцінна вартості людської праці.

Важливу роль відводив грошам, стверджуючи, що золото і срібло є мірою вартості «усього того, що люди створюють своєю, працею», «предметом зберігання», «основою доходів, накопичень і скарбів».

Великого значення надавав торгівлі, розглядаючи її поряд із землеробством та ремісництвом як природний спосіб добування необхідних засобів для життя, прагнення людини до отримання доходу (торговельного прибутку) за рахунок дешевої купівлі та дорожчого продажу.

Водночас він виступав проти надмірної дорожнечі, засуджуючи спекулятивні наміри купців, особливо спекуляцію хлібом, яка погіршує становище бідних верств населення. Відстоюючи низькі ціни на хліб, Ібн Хальдун зазначав, що «в силу особливого значення цього товару, необхідно віддати перевагу його важливості для прожитку над вигодами купців».

3. Економічні ідеї західноєвропейських мислителів у добу середньовіччя

Економічна думка середньовічної Європи розвивалась на ґрунті феодальних відносин під всебічним та всеохоплюючим впливом християнства. Розвиток середньовічного суспільства країн Західної Європи умовно можна поділити на три періоди, які відображають еволюцію економічного, соціального та політичного устрою та визначають своєрідність економічних поглядів та ідей.

1. Найбільш типовою є «Салічеська Правда» — зведення законів салічних (північних) франків, складене на початку VI ст. за розпорядженням франкського короля Хлодвіга, яке доповнювалось протягом чотирьох наступних століть його послідовниками.

«Салічеська Правда»:

- дає уявлення про соціально-економічний устрій Франкського королівства: панування натурального господарства, достатньо міцних общинних порядків, пріоритетність права общинної власності на сільськогосподарські угіддя. Сільська община, до складу якої входили вільні сім'ї, визнавалася законною формою землеволодіння. Захищався суверенітет общини, зазіхання на її майно, проголошувалась рівність усіх вільних франків перед законом. Водночас общинні принципи організації суспільного життя поєднувалися з визнанням рабства, колонату, великого землеволодіння. Раби кваліфікувалися як панське майно, їх вбивство передбачало відповідну компенсацію власнику;

- відображає процеси розкладу родового устрою і початку диференціації суспільства на основі розвитку приватного землеволодіння та відособлення окремих домогосподарств. Поняття приватної власності у «Салічеській правді» немає, проте фіксується зародження земельного аллоду у вигляді обмеженого права успадкування земельного наділу та нерухомості в межах великої сім'ї прямими спадкоємцями померлого по чоловічій лінії. Важливим джерелом історії економічної думки раннього середньовіччя є капітулярії — інструкції з управління феодальним маєтком. Так, виданий на початку IX ст. королем франків Карлом Великим (742—814) «Капітулярій про вілли» (Закон про маєтки) відобразив економічні погляди та економічну політику середньовічного суспільства щодо організації та управління феодальним маєтком;

- визнає монопольне право феодалів на земельну власність. У капітулярії навіть не згадується про общинне землеволодіння, виходячи з того, що володар маєтку є єдиним власником землі. Приписується, що кожен селянин повинен мати свого пана (сеньйора). Відтак королівська влада сприяла узаконенню майнової нерівності та феодальної залежності;

- проголошує натуральне феодальне господарство ідеальною формою організації економічного життя. У капітулярії зазначається, що у феодальному помісті має вироблятись усе необхідне для життя та господарювання. Управителі маєтків повинні були мати в своєму розпорядженні «хороших майстрів, а саме: ковалів, срібних та золотих справ майстрів, чоботарів, токарів, теслярів, зброярів, риболовів, птахоловів, миловарів, пивоварів... пекарів... людей, що добре вміють плести тенета для полювання і сітки для рибальства ...також інших службовців, перераховувати яких було б занадто довго...»;

- як виключення допускає продаж надлишків продукції та купівля того, що не виробляється у маєтках власними силами. «Після того, як все буде розподілено, використано на насіння та іншим шляхом витрачено, все, що залишається від цього із усього продукту... зберігати до нашого (королівського) розпорядження, — зазначається у «Капітулярії про вілли», — ...або продавати, або залишати у запасі»;

- чітко окреслює правила поведінки та обов'язки суб'єктів господарювання. У капітулярії зазначається, що завданням феодального помістя є виробництво і постачання всього необхідного для королівського двору, чітка фіксація усіх доходів та витрат, а також надлишків, які утворюються. Селянам приписуються численні феодальні повинності, водночас звертається увага на недопущення їх розорення тощо.

Економічні погляди ранніх і пізніх каноністів. 

Економічні погляди раннього християнства знайшли яскраве відображення у працях відомого релігійного мислителя, єпископа у північноафриканських володіннях Римської імперії Аврелія Августина Блаженного (354— 430 рр.).

Августин Блаженний (Святий Августин) був блискучим знавцем античної культури. Однак на відміну від мислителів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, він пропагував необхідність трудового життя для всіх, вважаючи фізичну працю такою ж почесною, як і розумова. На думку мислителя, вид праці не має впливати на становище людини у суспільстві.

У творі «Про працю монахів» Августин Блаженний зазначав, що «Обов'язок годуватися фізичною працею — непорушна апостольська заповідь». Особливу повагу Августин Блаженний висловлював до землеробської праці як «найчистішої із мистецтв». Чистою та достойною єпископ вважав також працю ремісників. Водночас він різко виступав проти заняття торгівлею та лихварством, наголошуючи на гріховності нетрудового накопичення золота та срібла. У своїх творах Августин Блаженний засуджував егоїстичні прагнення до накопичення багатства та спроби панувати над людьми. Він негативно ставився до рабства, вказував на насильницький характер рабовласницької держави, називаючи її «великою розбійницькою організацією».

Особливістю економічної думки раннього канонізму було:

  •  в період зародження середньовіччя засуджувався торговельний прибуток і лихварський процент, які розглядалися як результат нечесного обміну і присвоєння чужої праці, тобто як гріх;
  •  нерідкими були вимоги заборонення великої торгівлі і лихварства;
  •  еквівалентним і пропорційним обмін вважався лише за умови встановлення «справедливих цін», тобто таких, які дорівнюють затратам праці, і навчали, що «недотримання пропорційності потягне за собою розпад суспільства».

Найбільш значущим автором західноєвропейської  економічної думки Середньовіччя називають, як правило, домініканського італійця, монаха Фому Аквінського (Аквіната) (1225-1274 рр.).

Фома Аквінський став гідним продовжувачем і опонентом одного із засновників школи раннього канонізму Августина Блаженного, (св. Августин 359-480 рр.), котрий в кін. IV - поч.V ст., будучи єпископом у володіннях Римської імперії в Північній Африці, заклав догматичні безальтернативні принципи релігійно-етичних норм. Ці принципи залишалися майже незмінними аж до періоду так званого пізнього Середньовіччя, яке досягло свого розквіту в рамках школи пізніх каноністів у XIII-XIV ст.

Економічні ідеї в працях Фоми Аквінського.  Зміна поглядів каноністів на деякі економічні проблеми, актуальні для країн Західної Європи періоду Середньовіччя, найбільш яскраво простежується   у працях Фоми Аквінського.

У своїх творах Фома Аквінський:

- Людське суспільство Фома Аквінський змальовував у вигляді піраміди, у якій різні професії розміщені на неоднаковій відстані від Бога. «Як у бджілодні збирають мед, інші будують із воску чарунки, — писав італійський монах, — а королева зовсім не бере участі у матеріальних трудах, так і у людей: одні повинні обробляти землю, інші — будувати будинки, а частина людей, вільних від мирських турбот, повинна присвятити себе духовній праці в ім'я спасіння інших». Виходячи з природного походження станового поділу суспільства Фома Аквінський засуджував будь-яке прагнення тинятися вище свого стану як гріховне.

- Схвально ставився до праці, вважаючи її відповідно до традицій християнства благородним заняттям, необхідним для підтримки життя, запобігання бездіяльності, зміцнення моралі тощо. Водночас, як і мислителі античності, Аквінат ставив розумову працю вище фізичної, кваліфікуючи останню як заняття рабів.

- Розглядав приватну власність як законний інститут людського суспільства, засуджуючи вимоги «єретиків» про передачу майна від багатих до бідних відповідно до вчення раннього християнства. Наголошуючи на законності існування приватної власності як основи встановленого Богом порядку, який дає змогу людям жити відповідно до певної станової ієрархії, Фома Аквінський звертав увагу на те, що «подібно до того, як людина від природи гола, а одяг є результат її власного винаходу, так і право природної власності дано не природою, а людським розумом...».

Так, у трактаті «Сума теології», на відміну від ранніх каноністів, які поділяючи працю на розумову і фізичну, виходили з божого призначення, але не відділяли їх одну від одної, враховуючи їх вплив на переваги людини і зв'язок із соціальним станом, Фома Аквінський «уточнює» цей «доказ» на користь станового поділу суспільства.

Він пише: «Поділ людей за різними професіями зумовлений, по-перше, божою милістю, яка розподілила людей на стани... По-друге, природними причинами, які визначили те, що різні люди схильні до різних професій».

Багатство розглядалося ранніми каноністами ще від часів Августина:

- як сукупність матеріальних благ, тобто в натуральній формі;

- воно має бути створено тільки докладеною для цього працею, всі інші засоби вважалися грішними; 

-  безмежне нагромадження золота і срібла, які вважалися за своєю природою «штучним багатством», не могло відповідати моральним, та й не тільки цим, нормам суспільства.

-  «справедливі ціни» можуть бути джерелом росту особистої власності і створення «поміркованого» багатства, що не є гріхом;

- обмін у Стародавньому Світі і Середньовіччі сприймався дослідниками як акт волевиявлення людей, результат якого був пропорційним і еквівалентним;

- автор «Суми теології» звертає увагу на численні приклади, де обмін перетворюється в суб'єктивний процес, що забезпечує рівень здобутої корисності при нееквівалентному обміні речей. Іншими словами, умови обміну лише тоді порушуються, коли речі «дають користь одному за рахунок іншого»;

- «Справедлива ціна» - це категорія, яка в економічному вченні каноністів замінялась категоріями «вартість», «ринкова ціна». Вона встановлювалася феодальною знаттю і закріплювалась на визначеній території. Її рівень ранні каноністи «пояснювали», як правило, збільшенням трудових і матеріальних витрат у процесі товарного виробництва.

Однак визначення «справедливої ціни» як витрат Фома Аквінський вважає недостатньо вичерпним для характеристики даного терміна. На його думку, необхідно визнати, що «продавець має право продавати речі дорожче, ніж вони коштують самі по собі» і при цьому річ «не буде коштувати дорожче, ніж коштує власнику», в іншому випадку продавець зазнає збитків, бо не отримає винагороду, яка відповідає його соціальному стану, втратить певну кількість грошей як винагороду за те, що втрачає дану річ.

Гроші Фома Аквінський розглядає подібно вченим Стародавнього Світу і періоду раннього канонізму:

  •  причиною їх появи стало волевиявлення людей мати «найвірнішу міру» в «торгівлі й обороті»;
  •  автор «Суми теології» визнає, що хоч монети і мають «внутрішню цінність», держава все ж має право допускати певні відхилення дійсної вартості монети від її «внутрішньої цінності»;
  •  торговельний прибуток і лихварський процент засуджувались каноністами як неугодні Богові справи;
  •  прибуток і процент на позику можуть присвоюватися відповідно торговцем (купцем) і лихварем, якщо при цьому очевидно, що вони здійснюють цілком благопристойне діяння.

Іншими словами, необхідно, щоб такого роду прибутки були не самоціллю, а заслуженою платою і нагородою за те, що у торгівлі і позикових операціях мають місце праця, транспортні та інших матеріальні витрати і навіть ризик.

 

4. Економічна думка в Україні часів середньовіччя

Економічна думка в Україні періоду середньовіччя сягає своїм корінням історії Київської Русі та і започаткування державності східних слов'ян.

Важливе місце серед першоджерел, які уможливлюють дослідження розвитку економічних ідей на /теренах Київської Русі, належить «Руській правді» - першому давньоруському зведенню законів. Це своєрідний кодекс феодального права, спрямований на регламентацію станових взаємин, майнових відносин, захист прав власності феодальної знаті на землю і залежних селян, отримання грошових і  натуральних виплат тощо.


Кодекс правових норм «Руська правда»:

- Дає уявлення про господарське життя, власність, економічні відносини, організацію великого княже-боярського володіння, майновий та соціальний статус окремих категорій населення. Згідно з Руською правдою давньоруське суспільство складалося із бояр та вунів (чиновників), військових, придворних, купців, землевласників, «людей» (вільних общинників), смердів (напіввільних селян), холопів (рабів), закупів (боржників), рядовичів (найманих робітників), ізгоїв (позбавлених свого соціального статусу) та ін. Регламентує права феодалів на земельну власність, визначає становище залежних селян та інших груп населення.

- Охороняє право приватної власності, упорядковує систему майнових відносин, визначає відповідальність за підпали, порушення меж земельних наділів, крадіжку хліба, худоби, іншого майна.

- Визначає міру покарань, систему штрафів за порушення встановлених норм: «За голову боярина ...чи громадян відомих — 80 гривень; за князівського отрока, кухаря, купця, за усяку людину руську — 40 гривень. За раба нема провини: але хто вбив його, повинен платити господарю урок: за ремісника — 12 гривень, за холопа — 5, за порушення межі — 12 гривень, за вбивство феодала — 80 гривень, вільної особи — 40 гривень, холопа — 5 гривень».

- Регламентує торговельні операції, правила укладання торговельних угод, захищаючи інтереси як купців, так і споживачів. Ряд статей «Руської правди» засвідчують розвиток торгівлі (як внутрішньої, так і зовнішньої) у натуральному в своїй основі давньоруському господарстві. Йдеться також про формування у давньоруській державі купецьких товариств «на вірі», в яких торговельні угоди укладаються без свідків, на основі взаємної довіри та відповідальності партнерів.

- Обмежує лихварські операції, упорядковує систему боргових зобов'язань, надання позик як у натуральній, так і в грошовій формах. Складовою кодексу юридичних норм є статут Володимира Мономаха, спрямований на захист купців та міських жителів від свавілля лихварів. Володимир Мономах обмежив довільне стягнення позики, встановивши, що лихвар має право отримувати проценти лише три рази, після чого він втрачав сам капітал. Позики під 20 % річних дозволялося брати без обмежень строку.

- Визначає права громадян, пов'язані з успадкуванням. Князь позбавлявся права успадковувати майно бояр і дружинників. Якщо останні не мали синів, то власниками майна ставали їхні доньки.

Визначною пам'яткою дослідження економічної думки староруської держави є літописне зведення «Повість врем'яних літ» монументальний історико-літературний твір, який увібрав у себе не лише досвід староруської писемності, але і досягнення європейської думки середньовіччя, традиції візантійської культури тощо. Створена на початку XII ст. ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором «Повість врем'яних літ» вперше пов'язала історію Київської Русі з всесвітньою історією.

У творі йдеться про активні зовнішньоторговельні зв'язки Київської Русі з іншими державами, поповнення доходів казни за рахунок надходження з господарств данини, зборів з населення, штрафів, торговельного мита та військової здобичі. «Повість врем'яних літ» засвідчує розвиток суспільного поділу праці у давньоруській державі, зміцнення ремесел та товарного виробництва, поширення товарно-грошових відносин тощо.

Тема 5. Формування передумов ринкової економіки в країнах європейської цивілізацї (XVI - перша половина XVII ст.)

1. Формування передумов ринкової економіки в країнах європейської цивілізауії (XVI - перша половина XVII ст.).

2. Історико-економічні передумови виникнення та теоретико-методологічні особливості меркантилізму.

3. Основні етапи меркантилістської доктрини.

1. Формування передумов ринкової економіки в країнах європейської цивілізації (XVI - перша половина XVII ст.)

У XVI-XVIII ст. в країнах Західної Європи поступово створюються умови для переходу від феодального до індустріального суспільства, що було пов'язано:

  •  з розвитком товарно-грошових відносин в містах;
  •  початком руйнування натурального феодального господарства;
  •  зростанням обсягів торгівлі;
  •  виникають перші великі капітали, розвивається лихварство.

Вирішальна роль у процесі розкладу феодального господарства та переходу до індустріального суспільства належить розвитку науки, техніки, сільськогосподарського виробництва, які створили передумови для здійснення Великих географічних відкриттів кінця XV - початку XVIII ст.

На кінець XV ст. в країнах Західної Європи було багато зроблено для розвитку промислового виробництва:

- Удосконалюється водяне колесо, яке використовувалося як двигун.

- Попит на метал сприяв удосконаленню доменної печі, що дало можливість одержувати більш якісний метал.

- У металообробці почали застосовувати молоти для ковки металу та прості види шліфувальних та токарних верстатів.


- У гірничій справі впроваджуються насоси для відкачування води з шахт та різні підйомні механізми, що позитивно вплинуло на видобуток руди та вугілля.

- В ткацькому виробництві було вдосконалено ткацький верстат, з'явилася в'язальна машина, що дало можливість збільшити виробництво тканин.

- Відбулися суттєві зрушення у суднобудуванні. В кінці XV ст. було побудовано новий тип морського судна - каравелу. Такі судна мали велику кількість вітрил, могли брати на борт багато-численну команду та значний запас провіанту, розрахований на довгий час плавання в океані.

Досягнення західноєвропейських країн у кінці XV - на початку XVI ст. у промисловості й сільському господарстві дали можливість значно збільшити обсяги виробництва товарів та товарообіг. Однак для зростаючого товарообігу в Західній Європі вже не вистачало золота та срібла як засобу обертання і платні, з якого карбувалися гроші, адже паперових грошей європейці ще не знали.

Вагому роль в організації перших морських експедицій відіграв політичний фактор. Саме в кінці XV ст. в Західній Європі утворюються перші централізовані монархії - Іспанія і Португалія, які ліквідували феодальну роздрібненість.

Головними причинами організації європейцями морських експедицій у кінці XV ст. були:

- пошук морських шляхів на Схід, щоб звільнитися від залежності Туреччини та арабів;

- необхідність одержання дорогоцінних металів золота та срібла, нестача якого стримувала розвиток торгівлі та збагачення феодалів І купців;

- збільшення надходження різних прянощів, які користувалися великим попитом.

Морські експедиції, які здійснили європейці з кінця XV до початку XVIII ст. увійшли в історію як Великі географічні відкриття і мали для економіки країн Західної Європи дуже велике значення.

Серед них найважливіші були такі:

1488 р. Португальські мореплавники Кан та Діаш обстежили узбережжя західної та південної Африки.

1492 р. X. Колумб, вважаючи, що Індія знаходиться на заході Атлантичного узбережжя, відкрив Америку, Кубу, острови Гаїті.

1497-1499 рр. Васко де Гама відкрив морський шлях з Західної Європи навколо південної Африки в Індію.

1498 р. Англійський капітан Кабот відкриває Ньюфаундленд.

1499 р. Португальці відкривають Бразилію.

1513-1525 рр. Іспанські завойовники перейшли Панамський перешийок і досягли Тихого океану. Кортес завойовує Мексику.

1506 р. Португальці відкривають острів Мадагаскар.

1519-1522 рр. Магеллан здійснює вперше навколосвітню подорож, відкриває багато нових земель, зокрема острови сучасної Індонезії.

1531-1532 рр. Ф. Писарро завойовує території Південної Америки.

1606-1644 рр. - голландські мореплавники відкривають новий континент Австралію та Нову Зеландію.

Головна мета морських експедицій полягала в тому, щоб якомога скоріше досягти країн Сходу та оволодіти їх багатствами.

Відкриття європейськими країнами великої кількості нових земель мало для них суттєві наслідки, позитивно вплинуло на їхній економічний розвиток.

Найвагомішим наслідком Великих географічних відкриттів було:

  •  створення колоніальної системи;
  •  першими колоніальними державами стають Іспанія і Португалія. Ці держави, захопивши величезні землі, грабували їх та населення, здійснюючи нееквівалентний обмін. Не відставали від Іспанії і Португалії у пограбуванні колоній Голландія, Англія та Франція. В XVI-XVIII ст. Англія і Голландія широко розгорнули работоргівлю. Африканських негрів перепродували для роботи на плантаціях в Америці. Работоргівля приносила прибутки, які досягали 1000 %;
  •  великі географічні відкриття привели до утворення світового ринку та встановлення стабільних економічних зв'язків між Західною Європою та знов відкритими землями, що сприяло розвитку торгівлі, мореплавства, промисловості. На кінець XVII ст. знання європейців про земну поверхню набагато збільшилось. Колонії почали широко використовуватися для господарської діяльності, сприяли розширенню зовнішньої торгівлі;
  •  створюються умови для міжнародного поділу праці, світового господарства та світового ринку. Розвитку світової торгівлі сприяло також знайомство європейців з новими культурами: тютюном, какао, кавою, картоплею, маїсом, томатами та ін., які дістали в Європі широкого вжитку. Все це привело не тільки до розширення асортименту різних товарів, але до значного збільшення обсягів торгівлі. Так, тільки ввіз прянощів у Європу в XVI ст. перевищував обсяги венеціанської та генуезької торгівлі більш як у 30 разів;
  •  утворюються торговельні компанії, які активно включилися                  у боротьбу за нові ринки. Серед них найбільшими були англійська та голландська Ост-Індська компанії, які активно проводили нееквівалентну торгівлю з колоніями, одержуючи величезні прибутки.

Однак головною причиною «революції цін» було не так значне збільшення кількості золота та срібла, як стрімке падіння їх вартості. Це було пов'язано з тим, що золото та срібло видобувалося дешевою працею рабів, а то й просто грабунками туземного населення, тоді як умови виробництва товарів у країнах Західної Європи залишалися в основному без змін.

За таких умов в XVI ст. еквівалентом тієї ж кількості товару стала більша кількість золота та срібла, ніж раніше, що й призвело до різкого зростання цін, особливо на предмети першої необхідності.

«Революція цін» призвела до збагачення мануфактуристів та падіння реальної заробітної платні найманих робітників, оскільки зростали ціни на продукти харчування та предмети широко вжитку. Так, в Англії ціни на товари підвищились на 155 %, а заробітна плата робітників - тільки на 30 %.

Унаслідок «революції цін» відбувається швидке розорення класу феодалів та падіння заробітної платні найманих робітників, одночасно з цим зростають прибутки мануфактуристів та купецтва.

В цілому «революція цін» прискорила процес падіння феодальної системи, прискорила формування капіталістичного господарства, призвела до накопичення великих сум грошей у руках незначної кількості людей.

У класичному вигляді процес первісного нагромадження капіталу відбувався в Англії:

  •  Ще в XIII-XIV ст. Англія вивозила сиру вовну на переробку за кордон, зокрема до Голландії.
  •  У XV ст. в Англії починають будуватися мануфактури для виробництва сукна з власної сировини, попит на яку з кожним роком зростав. У XVI ст. виготовленням вовняних тканин займалося близько половини робочого населення Англії, а на початок XVII ст.   90 % англійського експорту складала продукція суконного виробництва.

Отже, внаслідок проведення процесу обгороджування насильницьким шляхом, мануфактури в Англії одержали сировину та дешеву робочу силу, що сприяло їх розвитку та забезпечувало їх власникам накопичення капіталів.

Другою стороною первісного нагромадження капіталу було накопичення значних сум грошей у руках окремих людей. Тут для Англії були характерні такі джерела, як:

  •  використання державних боргів та високих відсотків від них;
  •  здійснення політики протекціонізму, що давало можливість державі встановлювати високі митні тарифи, які захищали від конкуренції власного виробника.

Позитивно на процес нагромадження капіталу вплинув і політичний фактор - буржуазна революція (1640-1649 рр.), яка привела до політичної влади буржуазію.


Що до Голландії, то процес первісного нагромадження капіталу тут почався раніше, ніж в Англії. Ще наприкінці XIV ст. у Голландії сталося руйнування феодальних відносин на селі й утворення фермерських господарств, і як наслідок - виникнення значної кількості вільної робочої сили.

Буржуазна революція в Голландії в другій половині XVI ст. прискорила процес первісного нагромадження капіталу, який відбувався за рахунок таких джерел, як: розвиток фінансових операцій; сільського господарства; грабування колоній та нееквівалентного обміну товарами з ними; прибутків від торгівлі.

Розвиток мануфактурного виробництва викликав погіршання умов праці робітників, збільшення тривалості робочого дня, застосування жіночої та дитячої праці, зниження реальної заробітної платні, що сприяло загостренню соціальних протиріч.

Значний внесок у розвиток мануфактурного виробництва зробили перші буржуазні революції:

  •  у Нідерландах (1566-1609 рр.);
  •  в Англії (1640-1649 рр.);
  •  Франції (1789-1794 рр.;
  •  США (1775-1783 рр.).

Ці революції створили умови для приходу до політичної влади буржуазії, яка прийняла закони, спрямовані на подальший розвиток мануфактурного виробництва, розширення торгівлі, фінансової справи, на ліквідацію феодальних пережитків, що гальмували економічний розвиток країн.

Головний підсумок буржуазних революцій полягає в остаточній перемозі над феодалізмом і встановленням буржуазно-демократичного устрою.

2. Історико-економічні передумови виникнення та теоретико-методологічні особливості меркантилізму

Тривалий період панування меркантилізму  віддзеркалив основні тенденції розвитку економічної думки та економічну політику більшості європейських країн XV—XVIII століття.

Меркантилізм походить від лат. merkari торгувати, mercantile перекладається з англійської та французької як торговий.

Головні передумови генезису меркантилізму:

- поступове витіснення натурального господарства товарним, виробництвом, розвиток товарообігу, поглиблення товарно-грошових відносин і розширення торговельних зв'язків; інтенсивний розвиток міжнародної торгівлі, виникнення світового ринку, започатковане великими географічними відкриттями XV—XVI ст.;

-  ліквідація політичної роздробленості у західноєвропейських країнах, бурхливий процес становлення централізованих національних держав, їх утвердження у системі світогосподарських зв'язків, утворення перших колоніальних імперій Нового світу;

-  поглиблення суспільного поділу праці, виникнення мануфактурного виробництва, створення великих підприємств, зорієнтованих на зростаючий ринковий попит та задоволення експортних потреб;

-  розширення сфери діяльності та кардинальна зміна ролі торговельного капіталу, безпосередня участь купців у національній промисловості, поява перших монополістичних об'єднань торговців;

- розвиток наукового знання, започаткований першою науковою революцією XVI—XVII ст.; посилення прикладного значення наукової діяльності;

-  ліквідація ідеологічної монополії релігійного мислення.

Економічні ідеї меркантилізму відобразили історичні реалії епохи розвитку та занепаду середньовічного феодалізму в Європі (ХУ-ХІУ ст.), первісного нагромадження капіталу, формування передумов переходу від простого товарного виробництва до приватнопідприємницького ринкового господарства, утвердження та зміцнення європейських держав, найсильніші з яких ^захоплювали колонії та вели боротьбу за поділ сфер впливу.

В економічній літературі меркантилізм розглядається:

- Як економічна політика феодально-абсолютистських держав епохи первісного нагромадження капіталу, яка відображала інтереси торговельного капіталу і сприяла переходу від простого до розвинутого (приватнопідприємницького) товарного виробництва.

Характерною ознакою економічної політики меркантилізму був яскраво виражений протекціонізм (від лат. ргоІес1:іо — заступництво, захист), спрямований:

- на перевищення експорту товарів над їх імпортом з метою нагромадження багатства в країні, збільшення внутрішніх витрат як стимулу зростання виробництва та зайнятості населення;

- підтримку експансії торговельного капіталу, заохочення створення монопольних торговельних об'єднань;

- захист та заохочення розвитку національної промисловості, нарощування виробництва товарів на експорт, надання пільг та субсидій експортерам (привілеїв, монопольних прав, експортних премій, субсидій тощо);

- обмеження імпорту готової продукції, особливо предметів розкоші шляхом встановлення високих ввізних митних зборів, квот, тарифів;

- заборону або обмеження вивезення сировини та заохочення і ввезення з метою підтримки на низькому рівні експортних цін на готову продукцію;

- удосконалення флоту, розвиток мореплавства з метою загарбання колоній та поширення колоніальної торгівлі тощо.


Теоретико-методологічні особливості меркантилізму:

- відсутність системного аналізу усіх сфер економіки, емпіричне дослідження економічних явищ на основі визнання пріоритетної ролі сфери обігу, зокрема зовнішньої торгівлі;

- трактування грошей як найвищої і абсолютної форми багатства, ототожнення грошей із золотом та сріблом;

- аналіз зовнішньої торгівлі як джерела багатства, обґрунтування доктрини активного торговельного балансу, мета якої — "багато продавати — мало купувати";

- пошук шляхів збагачення нації на основі нееквівалентності зовнішньоторговельного обміну та антагонізму економічних інтересів конкуруючих на світовому ринку держав. На світову торгівлю дивились як на боротьбу між державами щодо того, якій з них вдасться забрати собі найбільшу частку з існуючого у світі золота та срібла. У цьому змаганні жодна нація не може що-небудь придбати, не примусивши інші нації втратити або, в крайньому разі, не перешкодивши їм придбати стільки ж. Нації стояли одна навпроти іншої як скнари, обхопивши двома руками дорогий їм грошовий мішок і з заздрістю і підозрілістю озиралися на своїх сусідів.

- вмотивування процесу становлення національних держав, необхідності сильної централізованої влади та активної діяльності уряду з накопичення багатства країни у грошовій формі;

- трактування сфери виробництва (сільськогосподарського та мануфактурного господарства) як переду мови успішного розвитку торгівлі, джерела постачання товарів, необхідних для продажу;

- обґрунтування необхідності забезпечення високої зайнятості населення на основі переконання, що імпортні товари (сировина, напівфабрикати) є капіталомісткими, а експорт готових виробів передбачає інтенсивне використання праці;

- започаткування позитивного знання, створення умов для переходу від сприйняття економічних явищ на рівні здорового глузду до їх наукового осмислення та аналізу.

3. Основні етапи меркантилістської доктрини

Великі географічні відкриття і пов'язаний з ними нечуваний розвиток міжнародної торгівлі привели до витіснення натуральної форми господарства товарною формою. Економічна сила не тільки окремих господарських одиниць, а й цілих держав починає вимірюватися безпосередньо їхніми грошовими ресурсами.

На основі цих нових економічних процесів і явищ формується вчення меркантилізму:

1) гроші розглядаються як абсолютна форма багатства;

2) об'єктом дослідження є виключно сфера обігу;

3) джерело багатства (в грошовій формі) - це зовнішня торгівля та видобування благородних металів.

У своєму розвитку меркантилізм пройшов два історичні етапи:

-  ранній меркантилізм, якому відповідає теорія грошового балансу та утвердження монетарної системи (14 - 15 ст.);

- пізній меркантилізм, якому відповідає теорія торговельного балансу та утвердження мануфактурної системи (16-17 ст.).

Ранній меркантилізм (монетарна система) виник до початку епохи великих географічних ( відкриттів і був актуальним до середини XVI ст.

Найбільш відомими представниками раннього меркантилізму були англієць В. Стаффорд (1554-1612), італійці Г. Скаруффі (1519—1584), Б. Даванцаті (1529—1606) та ін.

Центральним пунктом економічного учення ранніх меркантилістів була доктрина активного грошового балансу, спрямована на обґрунтування політики накопичення золота та срібла у національних масштабах шляхом жорсткої регламентації грошового обігу та зовнішньої торгівлі. Відповідно до цього ставилось завдання збільшення (за можливості) видобутку золота та срібла, а також заохочення припливу грошей із-за кордону при одночасному утриманні та збереженні їх всередині країни.

Згідно з доктриною активного грошового балансу (монетарною системою):

- категорично заборонялося вивезення золота та срібла за межі країни;

- стимулювалося вивезення товарів за кордон та продаж їх за максимально високими цінами;

- всебічно обмежувався імпорт шляхом запровадження високих митних зборів на товари, що ввозяться;

- діяльність іноземних купців підлягала строгому контролю.

Стаффорд Уїльям (1554-1612) - англійський економіст, представник раннього меркантилізму.

Передбачуваний автор памфлету «Короткий виклад деяких звичних скарг різних наших співвітчизників» (опублікований в 1581 р. під ініціалами W.S.).

На думку автора памфлету, в якому полемізують лицар, купець, ремісник, фермер і богослов, багатство країни визначається активним грошовим балансом.

Економічні погляди Стаффорда:

  •  рішення багатьох економічних проблем бачив в забороні вивозу благородних металів;
  •  у регламентації торгівлі з метою обмеження імпорту (особливо мануфактурних виробів і предметів розкоші);
  •  у заохоченні господарської діяльності, пов'язаної з притокою в країну грошей;
  •  відстоював розвиток вітчизняної промисловості;
  •  був супротивником орієнтації і на сільськогосподарське виробництво, вважаючи, що вивіз готових промислових виробів (наприклад, сукно) в порівнянні з вивозом сировини (наприклад, шерсть) більшою мірою сприяє зростанню зайнятості і збільшенню багатства країни;
  •  засуджував псування монети, що приносить вигоду державі, але що має своїм результатом підвищення цін і погіршення матеріального положення народу;
  •  виступав проти номіналізму, доводячи, що держава не може на свій розсуд визначати вартість монети;
  •  прихильник металевої теорії грошей, ототожнював гроші з благородними металами.

Гаспар Скаруффі (1519-1584), будучи професійним банкіром, написав у 1582 році «Роздуми про монету і справжню пропорційність між золотом і сріблом», де розвивав ідеї, близькі до монетаризму.

Скаруффі запропонував:

1. Проект скликання загальноєвропейської конференції під керівництвом папи або імператора з метою налагодити грошовий обіг у міжнародному масштабі.

2. У різних країнах, а іноді й у різних регіонах в межах країни, існували різні грошові системи, що звичайно ускладнювало розрахунки і перекази грошей з одного місця в друге.

3. Запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову систему, визнати золото та срібло валютними металами, прирівняти одну вагову частину золота до 12 вагових частин срібла.

4. На відміну від інших монетаристів рекомендував ліквідувати національні бар'єри, що обмежують обіг; золото і срібло трактував як звичайні товари.

Ранній меркантилізм існував в Європі до великих географічних відкриттів (Південна і Північна Америка). В цей час заборона вільного вивозу золота й срібла за продані товари стала гальмом дальшого розвитку міжнародної торгівлі.

Однак впровадження рекомендацій раннього меркантилізму в практику ряду європейських країн не дало очікуваного результату.

У середині XVI ст. економічний розвиток європейських держав зазнав суттєвих змін:

- великі географічні відкриття, приплив золота і срібла з Америки призвели до "революції цін", ліквідації "грошового голоду" і бурхливого розвитку торгівлі;

- поступово з'явилося усвідомлення необхідності більш гнучкої та конструктивної економічної політики держави та зміщення акцентів у розумінні способів накопичення грошового багатства зі сфери грошового у сферу товарного обігу.

Відтак концепції грошового балансу була протиставлена доктрина торговельного балансу, висунута пізніми меркантилістами.

Пізній меркантилізм (мануфактурна система) виник у другій половині XVI ст., досягнувши розквіту в XVII ст.

Його найбільш відомими представниками були англієць Т. Мен (1571 —1641), французи Ж.Б. Кольбер (1619—1683), А. Монкретьєн (1575—1621), італієць А. Серра (XVI—XVII ст.) та ін. Для пізніх меркантилістів основним джерелом збагачення нації була зовнішня торгівля, у ході якої необхідно було забезпечити перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, що ввозяться.

Пізній меркантилізм  - базувався на теорії «торгового балансу», згідно з якою держава тим багатіша, чим більше надлишок вивезених товарів над ввезеними.

В свою чергу перевага експорту над імпортом (активний торговий баланс) веде до припливу золота й срібла з-за кордону (активний грошовий баланс).

Для цього використовувалися:

  •  стимулювання виробництва товарів на вивіз;
  •  сприяння посередницькій діяльності купців своєї країни за кордоном - перепродаж там іноземних товарів;
  •  заборона ввезення предметів розкоші;
  •  «протекціонізм» у торгівлі, а саме заохочування до експорту місцевих товарів, і разом з тим високе мито щодо імпорту;
  •  гроші - не тільки засіб нагромадження, а й засіб обігу.

Найбільш стисло і точно суть меркантилізму викладена в книзі Т. Мена «Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої зовнішньої торгівлі як принцип нашого багатства» (1664 р.):

1. Істинний меркантиліст Т. Мен бачив багатство переважно  в його грошовому виразі - у золоті і сріблі. На його поглядах позначилась належність до багатого купецтва. Як окремий торговець пускає в обіг гроші, щоб вилучити їх з прибутком, так країна має збагачуватися шляхом торгівлі, забезпечуючи перевищення вивезення товарів над їх ввезенням. Розвиток виробництва він розглядав як засіб розширення торгівлі.

2. Т. Мен, хоч і визнавав, що приплив дорогоцінних металів підвищить внутрішні ціни, все ж наполягав саме на цьому положенні. Він був переконаний, що товар потрібно «продавати якомога дешевше, аби лише не втратити збуту...». Що ж до збільшення ввезення у країну товарів за готівку, то вигоду Т. Мен вбачав у тому, що досягнуте збільшення товарів врешті-решт після вивезення цих товарів знову за кордон перетвориться у ввезення значно більшої кількості грошей.

3. Т. Мен, як і інші меркантилісти, був далекий від намагання створити певну «систему» економічних поглядів. Однак економічні думки мають свою логіку, і Т. Мен, відображаючи реальність, змушений був оперувати такими теоретичними термінами, як товар, гроші, прибуток, капітал тощо. І намагався при цьому встановити причинний зв'язок між ними.

Теоретичні основи меркантилізму у Франції були закладені у «Трактаті політичної економії» (1615), автором якого був відомий Антуан Монкретьєн. Саме він вперше ввів у соціально-економічну літературу термін «політична економія».

Автор «Трактату політичної економії» передбачав:

  •  найбільш корисним станом вважав купців, а торгівлю характеризував як мету ремесла;
  •  активне втручання держави в економіку розглядав як найважливіший фактор нагромадження, зміцнення і розвитку господарства країни;
  •  рекомендував розвивати мануфактури, створювати ремісничі школи, підвищувати якість виробів і розширювати торгівлю товарами національного виробництва, витісняючи з французького ринку іноземних купців.

Програма А. Монкретьєна передбачала розширення зовнішньої експансії Франції. Вона частково відображала монетаризм, а також ідею активного торговельного балансу.

Антоніо Серра (XVI-XVII ст.), відомий автор «Стислого трактату про причини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають копалень».

Економічні погляди Антоніо Серра:

1. Відкидає концепцію монетаризму і дотримується теорії «торгового балансу».

2. Засуджує заборону вивозу грошей і регламенти їх обігу, втручання держави в економічне життя. Як приклад наводив Венецію, яка має достатньо грошей завдяки тому, що розвиває свою промисловість, веде широку торгівлю.

3. Наявність грошей у державі, що не має копалень, ставиться у залежність від розвитку ремесла, працелюбства та винахідливості населення, розмаху торгівлі, політики уряду.

4. Підкреслював важливість для «держави мати удосталь золото і срібло як для народів, так і для государів».

5. Розглядав засоби, які можуть привести до достатку дорогоцінних металів.

6. Засоби ділив на два роди: природні і штучні.

7. Під природним засобом розуміється наявність в державі золотих і срібних копалень.

8. Штучні засоби ділив їх на специфічні і звичні.

9. Специфічними засобами є ті, які властиві певній державі. Вони можуть доставити державі достаток золота і срібла, по-перше, в результаті вивозу надлишку продуктів сільського господарства, вироблюваних в країні, над кількістю необхідним для задоволення її потреб. Цей засіб називаються специфічними виходячи з тих міркувань, що не всяка держава володіє цим надлишком. Іншим специфічним засобом є місцеположення країни.

10. Звичні засоби, тобто засоби, застосовні до будь-якої країни в цілях забезпечення її достатком дорогоцінних металів підрозділяє на чотири головні групи:

а) кількість ремесел;

б) характер населення;

в) розміри торгівлі;

г) політика правителів.

11. Підкреслював, що ремесла є головним у ряді засобів, що приводять до достатку грошей в державі і місті, якщо вони виробляють товари в об'ємі, що перевищує внутрішні потреби.

12. Віддавав перевагу ремеслам перед землеробством. Ремеслам треба надавати усіляке сприяння і заступництво.

13. Важливе місце в числі звичних засобів, необхідних для достатку грошей в країні відводить політиці правителя. Указує на всю складність дії політичного чинника як засобу, що забезпечує достаток грошових скарбів в країні.

14. Правителю доводиться проявляти велику пильність, обачність, він повинен володіти даром передбачення, оцінювати можливі наслідки політики, що проводиться їм.

15. Надає політичному чиннику виняткове значення в справі збільшенні кількості грошей в країні, що, є заставою збагачення і благоденствування держави.

Меркантилізм як течія економічної думки ще не є економічною наукою. Його, доктрина зводиться до практичних рекомендацій щодо накопичення приватного і національного багатства.

Проте хоча меркантилісти були скоріше політиками, ніж теоретиками, їх заслуга у виникненні класичної політекономії неабияка:

  •  по-перше, перед наукою було поставлене питання про джерело багатства;
  •  по-друге, накопичено багато фактичного матеріалу щодо виникнення капіталістичного господарювання.

 ■

■•.'''

Пізні меркантилісти відстоювали:

  •  політику протекціонізму, спрямовану на досягнення активного торговельного балансу і захоплення зовнішніх ринків;
  •   обґрунтовували необхідність не адміністративних, а економічних заходів реалізації цієї мети:
  •  державної підтримки вітчизняного виробництва, заохочення створення мануфактур, торговельних компаній, акціонерних товариств, регулювання експортно-імпортних операцій через систему митних заходів, встановлення заохочувальних премій вітчизняним товаровиробникам тощо.

Слід зазначити, що ототожнюючи багатство з грошима, пізній меркантилізм (на відміну від раннього) вбачав головну функцію грошей не у накопиченні скарбів, а у постійному їх русі, обігу. По суті гроші трактувались як капітал, висувалась вимога всілякого прискорення їх руху у сфері зовнішньоторговельного обміну з тим, щоб вони приносили нові, більші гроші.

Тема 6. Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина XVII – перша половина     XIX ст.)

1. Ринкове господарство в період становлення національних держав.

2. Економічна думка в період становлення національних держав.

1. Ринкове господарство в період становлення національних держав

З середини XVII ст. мануфактура стає панівною формою виробництва:

  •  охопила більшу кількість випуску різних видів товарів та поглиблюючи міжнародний поділ праці;
  •  галузевий склад мануфактур у значній мірі визначався природно-географічними умовами та історичним розвитком тієї чи іншої країни;
  •  в Англії в основному переважали суконні, металургійні, металообробні та суднобудівельні мануфактури;
  •  у Німеччині - гірничі, металообробні та будівельні;
  •  у Голландії - текстильні та суднобудівельні.

Наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. в країнах Західної Європи та США сільське господарство ще було провідною галуззю економіки, тут було зайнято майже 90 % населення.

Під впливом розвитку мануфактурного виробництва, росту міст, торгівлі, відкриття великої кількості нових земель, зростання потреб у сировині та продуктах харчування в сільському господарстві відбуваються суттєві зрушення.

1. В Англії внаслідок політики обгороджування в другій половині XVIII ст. селянство як клас майже зникає і його замінюють підприємці-фермери та вільнонаймані сільськогосподарські робітники:

  •  фермерські господарства вели інтенсивне господарство;
  •  
    в сільському господарстві застосовували нові культури та машини;
  •  аграрний переворот в Англії поклав початок розвитку капіталістичного фермерства та експлуатації найманих робітників;
  •  впроваджувались більш досконалі знаряддя праці, машин для обробітку землі;
  •  розширення внутрішнього ринку країни;
  •  забезпеченню промисловості, що швидко розвивалася, дешевою робочою силою та мануфактур сировиною.

Кардинальні зміни у сільському господарстві сприяли виникненню системи постачання продуктами харчування великих міст, позитивно впливали на створення умов для промислового перевороту в Англії, розширювали внутрішній ринок.

2. У Франції внаслідок ліквідації феодальних пережитків після Великої французької буржуазної революції 1789-1794 рр. земля поміщиків була поділена між селянами і перейшла в їх приватну власність:

  •  селяни одержали невеликі наділи землі, які до того ж постійно ділилися;
  •  в основному наділи селян були за розміром 2-3 га.;
  •  таке господарство було парцелярним (від слова «парцелла» - частка), тобто малоземельним.
  •  на невеличкому земельному наділі селяни не могли запровадити нові прийоми агротехніки, машини;
  •  французьке сільське господарство було малопродуктивним, з низькими врожаями, ледь забезпечувало власні потреби селян у продуктах харчування;
  •  дрібноселянське землеробство Франції гальмувало розвиток промисловості країни, звужувало внутрішній ринок, що негативно впливало на переважну частину населення країни.

Наприкінці XVIII ст. Англія своєю економічною політикою все більше намагалася перетворити північноамериканські колонії на важливий аграрно-сировинний придаток, у той час як економіка американських колоній стала вже могутнім конкурентом для самої Англії. Ці протиріччя привели до війни за незалежність північноамериканських колоній (1775-1783 рр.) та відокремлення їх від Англії.

Війна за незалежність привела до утворення в 1776 р. нової держави - США і носила характер буржуазної революції, у ході якої були ліквідовані феодальні пережитки: земля англійських феодалів-лендлордів була забрана державою та розпродана. Ліквідація феодальних пережитків створила сприятливі умови для розвитку американського, фермерського шляху в сільському господарстві в США, яке дало могутній поштовх для розвитку економіки нової країни. Виникли також умови для поступової ліквідації великих плантацій у сільському господарстві на Півдні США.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві наприкінці XVIII ст. в країнах Західної Європи та США відзначався:

  •  своєю строкатістю, але послідовно простежувалася тенденція двох шляхів розвитку капіталізму в сільському господарстві: пруського та американського;
  •   як показав час, американський шлях набув поширення і розвитку в країнах Західної Європи та США завдяки своїй ефективності та економічній зацікавленості виробника, який працював на себе на своїй землі й прагнув краще працювати, щоб одержати більший прибуток;
  •  поряд з суттєвими зрушеннями, які мали місце в сільському господарстві в країнах Західної Європи і США наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. відбулися кардинальні зміни в промисловості.

Промисловий переворот був справжньою революцією у виробництві, він сприяв процесу індустріалізації країн Західного світу, мав важливі соціально-економічні наслідки.

Першою країною, де відбувся промисловий переворот, була Англія. Тут склалися сприятливі передумови для його здійснення:

  •  у XVIII ст. Англія створює величезну колоніальну імперію, яка стає могутнім джерелом одержання великих коштів для розвитку промисловості та ринком збуту промислових товарів;
  •  створення європейськими державами масових армій та великих флотів сприяло виробництву англійською промисловістю стандартизованих виробів, сукна, взуття, зброї;
  •  великий попит був також на бавовняні тканини, які мали низькі ціни внаслідок дешевої сировини, що завозилася з колоній.

Промисловий переворот в Англії почався з бавовняної промисловості в кінці XVIII ст. Бавовняні тканини мали на світовому ринку великий попит та низькі ціни, а англійські колонії постачали для їх виробництва дешеву сировину. Мануфактури з їх ручною працею не встигали за попитом на бавовняні тканини, через що постало питання задовольнити попит на тканини шляхом застосування машин.

У 20-х роках XIX ст. промисловий переворот в Англії завершився:

1. Замість мануфактури провідним підприємством стала фабрика, яка використовувала для виробництва різних товарів систему машин та паровий двигун, застосування якого стало масовим.

2. Промисловий переворот сприяв випереджаючому розвитку металургійної, вугільної, машинобудівної промисловості, викликав розорення ремісників, які не витримували конкуренції з великим фабричним виробництвом.

3. Швидко зростали промислові центри та міське населення, більше половини населення країни працювало в промисловості.

Не зважаючи на суттєві зрушення в промисловості, Франція внаслідок промислового перевороту не стала індустріальною, а перетворилася в аграрно-індустріальну країну.

Головними причинами цього є:

  •  був вузький внутрішній ринок з низькою купівельною спроможністю основної частки населення - малоземельного селянства;
  •  значна перевага грошового лихварського капіталу над промисловим;
  •  наявність великого прошарку рантьє, які жили на прибутки не від промисловості, а від цінних паперів;
  •  недостатній розвиток власної машинобудівної бази;
  •  нестача сировини, зокрема бавовни, а також залізної руди, вугілля.

2. Економічна думка в період становлення національних держав

а). Історичні передумови виникнення  та етапи розвитку класичної політичної економії.

Класична політична економія як перша наукова школа в історії економічної думки прийшла на зміну меркантилізму в період стрімкого проникнення мануфактурного капіталу у сферу виробництва найбільш розвинутих європейських країн. 

Подальшому розвитку капіталізму та переміщенню інтересів підприємців зі сфери обігу в сферу виробництва сприяли:

  •  завершення епохи первісного нагромадження капіталу;
  •   буржуазні революції та прихід буржуазії до влади;
  •  бурхливий розвиток підприємництва та ринкова лібералізація економічної політики.

 

Становлення ринкової економіки та поступова реалізація закладеного в ній потенціалу саморегулювання викликали необхідність переоцінки учення меркантилістів щодо шляхів примноження національного багатства та досягнення узгодженої взаємодії економічних суб'єктів, активізувавши розробку наукової теорії ринкового господарювання.

Теоретико-методологічні підходи до дослідження економічних процесів та явищ і категоріальний апарат, започатковані в цей період, заклали підвалини світової економічної науки. Саме тому школа, яка стала фундатором нової традиції економічної думки, отримала назву "класичної".

За загальноприйнятою оцінкою, класична політична економія була започаткована у кінці XVII — на початку XVIII ст. В. Петті в Англії та П. Буагільбером у Франції. Водночас хронологічні межі завершення класичного напряму економічної думки визначаються дослідниками по-різному.

Історично в економічній літературі сформувалось кілька підходів до трактування цього питання.

Перший підхід був започаткований К. Марксом і набув широкого розвитку в марксистській літературі. Саме К. Маркс першим вжив термін "класична політична економія", зарахувавши до класиків економістів від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. де Сісмонді у Франції.

Згідно з марксистською думкою, класичний період завершився у першій третині XIX ст., а його визначальною рисою було дослідження "внутрішніх залежностей буржуазних відносин виробництва"!, що сприяло виявленню антагоністичних суперечностей капіталізму та підводило до концепції безкласового комуністичного майбутнього.

Другий підхід набув найбільшого поширення у науковому світі. На думку прихильників цього підходу, класична політична економія еволюціонувала у першій половині XIX ст., знайшовши відображення у працях Ж.Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та Ф. Бастіа та ін., а її завершителем став видатний вчений другої половини XIX ст. Дж.С. Мілль.

Третій підхід характеризує позицію, яку займав у трактуванні цього питання відомий англійський економіст початку XX ст. Дж. М. Кейнс та його прихильники.

Слід зауважити, що відмінності у визначенні хронологічних меж класичної школи відображають:

- різні методологічні підходи до періодизації історії економічних учень;

- складність та неоднозначність самої класичної політекономії, яка увібрала в себе різні ідейні традиції;

-  багатогранність переходів від однієї наукової традиції до іншої тощо.

У полеміці з меркантилістами в межах класичної школи були започатковані теорія обміну, спрямована на розвиток ідей ринкового саморегулювання (лінія Сея) та теорія виробництва, спрямована на пошук істинної природи багатства (лінія Рікардо).

Основні етапи еволюції класичної політичної економії:

  1.  й етап (кінець XVII — середина XVIII ст.) започаткування класичної політичної економії як альтернативи меркантилізму у працях В. Петті (Англія), П. Буагільбера (Франція), представників школи фізіократів на чолі з Ф. Кене (Франція).
  2.  й етап (друга половина XVIII ст.) формування ідейно-теоретичних та методологічних засад класичної політичної економії, становлення економічної теорії як науки у працях А. Сміта (Англія).
  3.  й етап (перша половина XIX ст.) розвиток та переосмислення ідей А. Сміта його послідовниками в Англії (Д. Рікардо, Т. Мальтус, В.Н. Сені-op), Франції (Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа), США (Г.Ч. Кері), збагачення економічної науки новими теоретичними здобутками.
  4.  й етап (друга половина XIX ст.) завершення класичної політичної економії у працях Дж.С. Мілля (Англія).

Яскравим представником економічної науки цього періоду став англійський дослідник, родоначальник класичної школи політичної економії та засновник економічної статистики Вільям Петті (1623—1687).

Основні економічні ідеї вченого знайшли відображення у таких його працях, як "Трактат про податки і збори" (1662), "Слово мудрим" (1664), "Політична анатомія Ірландії" (1672), "Політична арифметика" (1676), "Різне про гроші" (1682) та ін. Ці твори засвідчили еволюцію економічних поглядів англійського дослідника, який поступово долав догми меркантилізму.

Видатний англійський дослідник: 

- Перейшов від емпіричного опису економіки до виявлення причинних залежностей її функціонування, застосування методу наукової абстракції. Одним із перших В. Петті висловив ідею про необхідність пізнання об'єктивних економічних законів, які він порівнював із законами природи. При цьому вчений різко виступав проти державної регламентації господарського життя, яка, на його думку, суперечить законам природного порядку.

Виокремив категорії національного доходу і національного багатства, здійснив спробу їх грошової оцінки. На відміну від меркантилістів, до складу національного багатства Англії вчений включав матеріальні цінності, а також трудові навички і кваліфікацію робітників (людський капітал у сучасному трактуванні).

- Заклав основи трудової теорії вартості. Здійснивши спробу виявити сутність еквівалентного обміну товарів на основі затрат праці, видатний англійський дослідник вимірював останню робочим часом, витраченим на виробництво товару, а величину вартості він узалежнював від продуктивності праці.

б).Фізіократія - французький варіант класичної плітичної економії. 

Теоретико-методологічні особливості становлення та розвитку класичної! політичної економії у Франції знайшли відображення у працях групи французьких учених другої половини XVIII ст., які утворили першу наукову школу економічної думки — школу фізіократів (буквально — природовладдя, від гр. physis — природа, kratoa — влада).

Засновником нової наукової школи був відомий французький економіст XVIII ст. Франсуа Кене (1694—1774).

Його економічні погляди знайшли відображення у славнозвісній "Економічній таблиці", яка вийшла друком у  1758 р., а також у працях "Загальні принципи економічної політики держави" (1760), "Про торгівлю" (1760), "Аналіз економічної таблиці" (1766), "Діалог про ремісничу працю" (1766), "Зауваження стосовно грошового процента" (1766) та ін. 

У своїх творах вчений:

- Проголосив ідею "природного порядку" як "першого прояву фізичної необхідності, яку неможливо ігнорувати"

- На думку вченого, "природний порядок" визначає розвиток суспільства за об'єктивними законами, подібними до тих, які діють у природі.

- Ф. Кене зазначав, що ці закони мають божественне походження, "найбільш вигідні для людського роду і з точністю визначають природне право усіх людей, є вічними, незмінними і безумовно найкращими законами, які тільки можуть існувати".

Разом з тим «Економічна таблиця» втілила в собі всі основні положення вчення фізіократів:

1) суспільство поділяється на три класи (земельних власників, фермерів і «некорисних»);

2) чистий продукт (додаткова вартість) виробляється тільки у сільському господарстві;

3) для промисловості характерно лише додавання вартостей;

4) обмін еквівалентів у торгівлі є результатом вільної конкуренції;

5) капітал фермерів поділяється на первісні і щорічні аванси. Кене показав різницю вартісної і натуральної форми сукупного суспільного продукту, розмежував категорії капіталу і доходу.

Найважливіші ідеї вчення фізіократів:

1. Джерелом багатства нації вони вважали не зовнішню торгівлю, а сільське господарство. Спростовуючи погляди меркантилістів на роль держави у забезпеченні активного торговельного балансу, Ф. Кене та його однодумці виступили з ідеєю еквівалентного обміну та обґрунтували концепцію економічного лібералізму.

2. Фізіократи вважали, що економічні закони мають природний характер, божественне походження і є зрозумілими для усіх. Основу природного порядку вони вбачали в економічній свободі та недоторканності приватної власності. У зв'язку з цим французькі дослідники стверджували, що будь-яке втручання у природний хід речей порушує "природний порядок", завдаючи шкоди суспільному відтворенню.

3. Концепція "чистого продукту". Під чистим продуктом фізіократи розуміли отриманий у землеробстві надлишок продукції, що перевищує витрати виробництва. Цей надлишок вважався унікальним даром природи, створеним землею завдяки природній родючій силі. На думку французьких дослідників, отримати цей дар можна лише у сільському господарстві.


Всі інші галузі, на думку фізіократів, були корисними, але не продуктивними, оскільки в них відбувався не приріст чистого продукту, а лише зміна його форми або просторове переміщення. Єдиною формою чистого продукту проголошувалась рента.

4. Основою "природного порядку" Ф. Кене вважав економічну свободу, недоторканність приватних інтересів та права власності. Водночас він стверджував, що "природний порядок" і закладені в його основу природні закони в реальному житті реалізуються через "позитивні закони" — "вихідні правила, встановлені суверенною владою для закріплення порядку управління, для забезпечення захисту суспільства і постійного дотримання природних законів".

5. Вважав продуктивною лише землеробську працю, здатну створити "чистий продукт". Учений виходив з того, що лише у сільському господарстві створюється "чистий продукт" — "багатство, яке формує дохід нації і є продуктом, який залишається після сплати усіх видатків з доходу, що отримується із земельних володінь".

6. Своє розуміння продуктивної і непродуктивної праці Ф. Кене виводив із поняття "чистого продукту". Продуктивною він вважав лише працю, яка створює "чистий продукт", зазначаючи, що всі інші види людської діяльності є корисними, однак "безплідними" та непродуктивними.

7. Вчений виокремив три види витрат:

- продуктивні (сільськогосподарські витрати на виробництво зерна, тварин, сировини тощо);

- безплідні (витрати, пов'язані з промисловою або торговельною діяльністю);

- витрати доходу (витрати власників, які отримали дохід від продажу "чистого продукту", виробленого землеробами за попередній рік.

Ці витрати розподіляються між продуктивними (хліб, м'ясо тощо) і непродуктивними (одяг, меблі тощо) витратами).

8. Дав визначення капіталу, започаткував поділ капіталу на основний та оборотний. Розглядаючи капітал в уречевленій формі, Ф. Кене писав про те, що останній — це не гроші, а ті засоби виробництва, за допомогою яких створюється "чистий продукт".

Гроші учений аналізував як засіб полегшення обміну товарів. Він дотримувався думки, що накопичення грошей утворює "безплідне багатство", оскільки їх вилучення з обігу перешкоджає нормальному кругообігу товарів та доходів.

Ф. Кене вперше в економічній науці виокремив два види витратразові та поточні:

- "щорічні аванси", або щорічні витрати (на насіння, засоби існування робітників тощо);


- "первинні аванси", або разові витрати (на сільськогосподарський інвентар, будівлі, худобу тощо).

9. Здійснив геніальну спробу проаналізувати процес відтворення та обігу всього суспільного продукту з метою виявлення головних народногосподарських пропорцій економічного розвитку. Принагідно зазначимо, що саме Ф. Кене вперше в історії економічної науки впровадив у науковий вжиток термін "відтворення суспільного продукту", розмежував його вартісну і натуральну форми, відокремивши поняття "капіталу" та "доходу". Економічна таблиця Ф. Кене втілила в собі основні положення учення фізіократів і стала першою моделлю процесу суспільного відтворення.

Учений показав, що основу економічного життя суспільства становить постійне відновлення кругообігу сукупного суспільного продукту, який виробляється, розподіляється і обмінюється між класами таким чином, що створюються передумови для продовження їх діяльності знову і знову.

Ідеї Ф. Кене набули подальшого розвитку у працях його послідовників. Серед них слід особливо виділити Анна Робера Жака Тюрго (1727—1781)

Свої економічні ідеї вчений виклав у лаконічній роботі "Роздуми про створення і розподіл багатства" (1766), представленій у вигляді 100 коротких тез, у творі "Цінність та гроші" (1769) та ін.

У цих працях А. Тюрго:

- Проголосив землеробство істинним джерелом "чистого продукту", зазначивши, що праця у сільському господарстві "є єдиною працею, яка виробляє понад те, що йде на її оплату".

- Засудив політику протекціонізму, відстоюючи принципи свободи економічної діяльності.

- Виклав учення про цінність, пов'язуючи останню зі здатністю речей задовольняти людські потреби. Виходячи із взаємовигідності обміну, який забезпечує спільномірність потреб, А. Тюрго стверджував, що цінність є "вираженням міри оцінки, яку людина дає різним предметам своїх бажань".

- Відмовившись від трудової теорії вартості та пошуку абсолютної міри цінності, вчений розглядав "природну ціну" як відносну величину, яка не має внутрішньої субстанції і визначається на основі суб'єктивних оцінок продавців і покупців.

- Трактуючи обмін як взаємовигідний процес, учений зазначав, що мінові пропорції виявляються у процесі торгу через зіставлення інтенсивностей потреб учасників обміну. Здійснив першу в історії економічної думки спробу сформулювати закон спадної родючості ґрунтів, згідно з яким кожне додаткове вкладення капіталу (праці) у землю пов'язане зі зниженням віддачі.

- Поглибив започатковане фізіократами трактування класової структури суспільства. А. Тюрго вперше в історії економічної думки поділив виробників (землеробів, промисловців) на підприємців, які здійснюють аванси, і найманих робітників, які отримують заробітну плату. Розглядаючи ощадливість як основу нагромадження капіталів, учений писав про те, що поділ суспільства на підприємців та найманих робітників розвинувся поступово як результат бережливості одних та марнотратства інших.

Тюрго і його модель суспільства:

1. Праця землероба - єдина праця, яка дає більше того, що становить оплату праці, тому вона - єдине джерело всякого багатства.

2. А. Тюрго відносив заробітну плату до елементів, що лежать в основі запропонованого ним поняття про «загальну економічну рівновагу». Остання, за його словами, встановлюється співвідношенням «між цінністю всіх виробів землі, споживанням різного роду товарів, різними видами виробів, кількістю зайнятих у їх виробництві людей та ціною їх заробітної плати».

3. У суспільстві він виділяє три класи:

- виробників (люди, зайняті у сільськогосподарському виробництві);

- некорисний (оплачуваний - люди, зайняті у промисловості та інших галузях матеріального виробництва та у сфері послуг);

- власників землі.

4. Гроші А. Тюрго розглядає по суті як специфічний товар у товарному світі, маючи на увазі, що «особливо золото та срібло більш ніж будь-який інший метал, придатні служити монетою», тому що вони за самою природою речей стали монетою та, до того ж, загальною монетою, незалежно ані від якої угоди, ані від якого закону.

5. Серйозну увагу А. Тюрго приділяє дослідженню природи походження позикового (грошового) процента.

Висновок. Той, хто позичає не завдає ніякого збитку тому, хто бере позику, оскільки цей останній пристає на умови і не має ніяких прав на позичену суму.

6. Прибуток, який можна отримати, маючи гроші, є безперечно, одним із найбільш впливових чинників, що схиляють тих, хто бере позику під проценти - це одне з джерел, яке дає змогу виплачувати цей процент.

7. У зв'язку з вивченням механізму формування цін на ринку А. Тюрго виділяє ціни поточні та основні:

- перші установлюються співвідношенням попиту та пропозиції.

- другі - у застосуванні до товару це є те, чого дана річ коштує робітнику, це той мінімум, нижче якого вона (ціна) не може опуститися.

8. А. Тюрго намагався тлумачити проблему нагромадження капіталу. Він уперше вказав на різницю між грошима і капіталом. У нього намітилось розуміння виділення прибутку як особливого виду доходу. Розглядаючи питання заробітної плати, А. Тюрго пов'язував її зміну із конкуренцією між робочими на ринку праці. Він вважав, що це забезпечить зведення заробітної плати до мінімуму засобів існування.

Значний вплив на подальшу еволюцію економічної думки справили сформульовані у рамках фізіократизму положення стосовно:

- природної закономірності суспільного життя, розвитку економіки за об'єктивними законами;

- необхідності переміщення дослідження природи багатства зі сфери обігу у сферу виробництва;

-  розмежування продуктивної та непродуктивної праці;

- дослідження капіталу, його структури та ролі у суспільному виробництві та відтворенні; аналізу кругообігу суспільного продукту, виявлення головних передумов та пропорцій суспільного відтворення;

- необхідності утвердження принципів економічного лібералізму та фритредерства.

Ідеї фізіократів знайшли продовження у теорії загальної ринкової рівноваги, макроекономіці, дослідженнях міжгалузевого балансу, теорії граничної корисності та інших напрямках економічної науки XIX та XX століть.

в). Економічна теорія А.Сміта та Д.Рікардо

Адам Сміт (1723-1790), Англія. Є одним з перших класиків політекономії. Був викладачем Едінбурзьського університету, потім працював на митниці. Увійшов до історії своєю працею «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776).

Методологія.

Виділяє закономірні, корінні і визначаючі процеси в економіці, не бере до уваги випадкові, поверхневі явища (екзотеричний метод) і, одночасно, використовує каталогізацію і зведення до систематизуючого визначення явищ в тому вигляді, в якому вони виявляються в реальній дійсності (екзотеричний метод).

Метод Сміта має двоїстий характер: 

- намагався проникнути в суть економічних явищ і категорій;

- змальовує їх зовнішній вигляд.   

Теорія відтворення.

Річний продукт країни на протязі одного року, називають валовим доходом. Коли з цього продукту відняти споживацький запас (чистий продукт) залишиться величина авансованого на виробництво капіталу. Оскільки річний продукт країни складається з доходів (заробітна плата, прибуток, рента), то чистий продукт і авансований капітал також формується з цих доходів. З процесу відтворення у А. Сміта вилучено основний капітал, і ця помилка отримала в теорії назву «догма Сміта».   

Теорія вартості:

1. Визначає вартість як витрати праці на виробництво товару, які в середньому необхідні для даного стану виробництва. Вважає, що складна і кваліфікована робота створює в одиницю часу більшу вартість, ніж проста і некваліфікована.

2. Розрізняє природну ціну товару, під якою розуміє грошовий вираз вартості, і ринкову, яке може значно відхилятися від природної.

3. Визначає вартість як суму доходів: «...заробітна плата, прибуток, рента є трьома першоджерелами доходу, рівно як і всякої мінової вартості».

Доходи:

Заробітну плату, прибуток, ренту: називає первинними доходами, а відсоток, як вторинний дохід.

1. Заробітна плата - вартість засобів існування, необхідних для життя робітника і виховання дітей, які замінять його на ринку праці. Заробітна платня - ціна праці робітника.

2. Прибуток - різниця між доданою працею вартістю і заробітною платнею. Прибуток - природна винагорода підприємця, залишок після виплати ренти і заробітної платні.

3. Рента - нетрудовий дохід, надлишок вартості над заробітною платнею робітників і прибутком фермера. Рента - природна винагорода послуг землі.  

5. Відсоток - частина прибутку промисловця. Відсоток - природна винагорода грошового капіталу.

Виходячи з цього:

  •  зарплата - плата за працю (мінімум засобів існування);
  •  прибуток - плата за користування капіталом;
  •  рента - плата за користування землею.

За Смітом, це є характерним для усіх галузей економіки, в яких використовуються приватна земля і капітал.

Теорія капіталу. Адам Сміт визначає капітал як:

а) вартість, яка дає приріст завдяки експлуатації найманої праці;

б) запаси, призначені для подальшого виробництва.

Зводить в науковий оборот терміни «основний» і «оборотний» капітал, даючи їм таке визначення:

а) основний капітал - частина капіталу, який приносить прибуток «без переходу від одного власника до іншого, або без подальшого обігу» і включає:

- машини і інші засоби виробництва;

- будівлі, призначені для торговельно-промислових цілей;

- заходи щодо поліпшення землі трудові навики і здібності;

б) оборотний капітал - та частина капіталу, яка «постійно йде від власника в одній формі і повертається до нього в іншій».

Включає:

- гроші;

- запаси продовольчих продуктів;

- сировина, матеріали, напівфабрикати;

- готові, але ще не реалізовані товари.

Завдяки Сміту вперше проведена різниця між валовим і чистим доходом суспільства:

  •  валовий доход - сукупний суспільний продукт у вартісній формі (разом з повторним рахунком сировини);
  •  чистий національний доход - фонд споживання як такий, або разом з нагромаджуваною частиною доходу.

Теорія абсолютних переваг в зовнішній торгівлі.

Якщо чужа країна може поставляти товар за дешевшою ціною, чим можна його виготовити краще купувати цей товар за деяку частину власної промислової праці, витраченої в тої області, в якій є переваги.

Теорія відносних переваг в зовнішній торгівлі.

Теорію абсолютних переваг А. Сміта вважає одиничним випадком. Доводить, що торгівля між двома країнами вигідна і тоді, коли одна із них виробляє товари при вищих витратах, ніж інша.

Теорія соціально-економічного пристрою суспільства.

В основі аналітичної моделі "економічної людини", запровадженої А. Смітом, лежать припущення, що індивід як суб'єкт економічних відносин є:

- незалежним, здатним приймати самостійні рішення;

- егоїстичним, таким, що прагне максимізувати власну вигоду;

- раціональним, здатним порівнювати вигоди і втрати та оцінювати наслідки своїх дій; поінформованим про свої потреби і можливості їх задоволення.

Кожна людина прагне реалізувати свій егоїстичний інтерес - прагнення до поліпшення свого матеріального положення і в процесі своєї діяльності він не думає про суспільну корисність. Людина «невидимою рукою» прямує до мети, яка не входила в її наміри - створює корисність для всього суспільства. Під «невидимою рукою» А. Сміт розуміє стихійну дію економічних законів, які ми сьогодні називаємо законами попиту, пропозиції і конкуренції. Умови, при яких найефективніше діє принцип «невидимої руки», А. Сміт називає «природним порядком» (повна економічно свобода), а державі відводить роль забезпечення безпеки і правопорядку.

Давід Рікардо (1772-1823), Англія. Біржовик, одна з найкрупніших фігур Лондонського фінансового миру. З 1819 року член Британського парламенту.

В своїх працях зробив ті висновки, якими власне і завершується класична політекономія. Власну систему економічних поглядів базував виключно на трудовій теорії вартості, яку виклав в своїй основній праці «Початок політекономії та оподаткування» (1817).

Методологія:

1. Предметом політичної економії вважає «закони, які управляють розподілом».

2. Відкидає емпіричну сторону (екзотеричний метод) методології А. Сміта і зосереджується на вивченні внутрішніх, сутнісних характеристик економічних явищ.

3. Впроваджує застосування методу сходження від абстрактного до конкретного.

Теорія вартості:

1. Визначає вартість як витрати праці за гірших умов виробництва.

2. Виводить закон, згідно якому вартість прямо пропорційна витратам робочого часу і обернено пропорційна продуктивності праці.

3. Робить акцент на включенні у вартість товару перенесеної вартості використаних засобів виробництва.

Розвиває, в основному, езотеричні погляди на доходи і визначає такі їх види:

  •  Заробітна плата - вартість засобів існування робітника і його сім'ї. Розділяє заробітну плату на номінальну і реальну.
  •  Прибуток - надлишок вартості над заробітною платою.
  •  Рента - надлишок вартості над заробітною платою і прибутком.

Земля як економічний ресурс носить обмежений характер, то доводиться обробляти також і середні і гірші ділянки землі.

Теорія капіталу:

1. Визначає капітал як запаси, призначені для подальшого виробництва.

2. Розділяє капітал на основний і оборотний, використовуючи як критерій розподілу час обігу.

Теорія відтворення.

Виробництво, породжувати доходи, автоматично створює платоспроможний попит, який забезпечує повну реалізацію товарів і послуг.

«Продукти завжди купуються за продукти і послуги, гроші служать лише мірою, за допомогою якої здійснюється цей обмін. Який-небудь окремий товар може бути вироблений в надлишку і ринок буде до такого ступеня переповнений, що не буде навіть відшкодований капітал, витрачений на цей товар. Але це не може відбутися одночасно зі всіма товарами».

г). Економічні учення Т. Мальтуса, Жан Батиста Сея, Дж. Мілля, Г.Ч. Кері

Жан Батист Сей (1767-1832), Париж - представник французької класичної школи політекономії.

У 1803 р. опублікував «Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким утворюються, розподіляються і споживаються багатства», де висловив гіпотезу, що перевиробництво товарів і економічні кризи неможливі. Виробництво приносить доходи, на які купуються товари відповідної вартості. Сукупний попит в економіці завжди рівний сукупній пропозиції (Закон Сея).

Економічні погляди Сея.

1. Вважав, що в процесі виробництва створюються не матеріальні блага, але послуги, і навпаки.

2. Відносини між робітником і капіталістом розглядаються як обмін послугами;

3. Виділив три чинники виробництва: працю, капітал і землю («Теорія трьох чинників»).

4. Особливу увагу надавав підприємствам, які комбінують виробничі послуги з метою задоволення споживацького попиту, за участю підприємства здійснюється розподіл благ в суспільстві. вважав, що зайве виробництво неможливе і є лише слідством браку товарів-компліметів (благ, які використовуються разом з даним).

5. Сформулював чотири основні закони ринку:

а) чим більше ринок, тим більше екстенсивним є виробництво і тим більше прибутковим він є для виробника, оскільки ціна зростає із зростанням пропозиції;

б) кожен виробник зацікавлений в успіху іншого, оскільки успіх однієї галузі сприяє успіху інших, стимулюючи загальний розвиток;

в) імпорт сприяє розвитку обміну, оскільки іноземні товари можна придбати лише після реалізації своїх;

г) ті шари суспільства, які нічого не виробляють, не примножують багатство економіки, але розоряють його.

Основні роботи Сея

- «Скорочене вчення про державне господарство або Дружні розмови, в яких пояснюється, яким чином багатство виробляється, ділиться і споживається в суспільстві».

- «Початкові підстави політичної економії, або Дружні бесіди про виробництво, розділення і споживання багатств в суспільстві».

- «Катехізис політичної економії, або Коротке вчення про складання, розподіл і споживання багатства в суспільстві».

- «Міркування про політичну економію».

- «Про торговий баланс».

- «Про Англію. Міркування про державне господарство».

Томас Роберт Мальтус (1766-1834) - англійський священик              і учений, демограф і економіст, автор теорії, згідно якої неконтрольоване зростання народонаселення повинне привести до голоду на Землі.  

У 1798 році він опублікував свою книгу Essay on the Principle of Population («Досвід про закон народонаселення»).

Методологія.

Проводячи дослідження, зводить економічні закономірності до природної основи. Першочерговість впливу на економіку природних чинників пояснює обмеженістю ресурсів і межами удосконалення самої людини.

Теорія вартості і доходів.

Вартість розглядає як суму витрат виробництва і прибутку на авансований капітал.

Прибуток є надлишком над працею, витраченому на виробництво товару.

Теорія народонаселення.  

За статистичними даними встановив, що населення збільшується удвічі приблизно кожні 25 років. Будує припущення, які за умов необмеженості ресурсів для забезпечення свого життя чисельність населення могла б збільшуватися в геометричній прогресії.

Порівнює таку можливу тенденцію розвитку народонаселення з наявними ресурсами і приходить до висновку, що:

а) площа землі, придатної для сільського господарства, обмежена;

б) різні ділянки мають неоднакову родючість і у міру розширення посівних площ в обіг притягуються всі гірші землі;

в) врожайність сільськогосподарських культур залежить не тільки від роботи, але і від природної родючості землі, тому збільшення витрат праці для обробки деякої ділянки землі не приведе до збільшення врожайності в тій же пропорції.

Кількість продуктів, які людина може одержати від землі збільшується лише в арифметичній професії. Звідси - людство стоїть на порозі вимирання, проте, існують чинники виходу з такої ситуації.

Ці чинники об'єднує в дві групи:

1. Природні: війни, епідемії, убогість як боже покарання за гріховність;

2. Суспільні: статева стриманість, пізні браки і відмова від браку, вдівство.

Теорія відтворення.

Сукупні доходи суспільства повинні дорівнювати сумі витрат чинників виробництва. Поки інвестиції покривають відмінність між доходами і витратами реалізація продукту повна. Якщо заощадження не інвестуються, то споживання знижується, що супроводжується зниженням попиту, цін. прибутків і як наслідок тимчасовою зупинкою виробництва. Остання матиме місце до тих пір, поки у виробників не з'явиться стимул у вигляді зростання прибутку. Це можливо лише за рахунок зростання «ефективного попиту», під яким Т. Мальтус розуміє такий рівень попиту, який викличе тривалу пропозицію з достатнім прибутком.

Стверджує, що реальний попит в суспільстві формують робітники, підприємці і невиробничий клас, а його відставання від ефективної, пов'язує з тим, що:

а) у робітників заробітна платня завжди менше маси випущеного продукту;

б) підприємці повинні накопичувати частину доходу для подальшого інвестування.

Отже, потрібно нарощувати витрати невиробничого класу (землевласники, церковні служителі, урядовці), які створять необхідну величину «ефективного попиту».

Ідеї Мальтуса були частково використані Карлом Хаусхофером в його роботах по геополітиці і теорії «життєвого простору».

Одним з перших представників нової течії політекономії в Англії був Джеймс Мілль  (1773-1836).

Дж. С. Мілль уславив своє ім'я твором «Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування в соціальній філософії» (1848 р.).

Дж. Ст. Мілля справедливо вважають «класиком англійської політичної економії». Однак і сама назва головного його твору і його зміст свідчать про тісне поєднання економічної теорії з соціальними, філософськими та історичними проблемами.

Твір Дж. Мілля обсягом майже у півтори тисячі сторінок складається з п'яти книжок, які послідовно носять назви:

- книга 1 «Виробництво»; книга 2 - «Розподіл»; книга 3 - «Обмін»; книга 4 - «Вплив суспільного розвитку на виробництво і розподіл»; книга 5 - «Про вплив уряду».

В перших трьох книгах Мілль дав чіткий і систематизований виклад основних елементів класичної політичної економії і заклав традицію методологічного підходу до розгляду економічних відносин як системи «виробництво - розподіл - обмін». Перші три книги «Основ» дійсно являються «підсумком, завершенням і найкращим викладом доктрин класичної школи в найбільш точній формі».

Однак четверта і п'ята книги «Основ» Дж. Мілля присвячені принципово новому напряму соціально-економічної науки - соціальному реформізму.

Теорія продуктивної праці:

  •  новизна позиції лише в тому, що продуктивною пропонується визнати працю, спрямовану на охорону власності і на отримання кваліфікації, яка дозволяє збільшувати нагромадження;
  •  доходи від продуктивної праці споживаються у продуктивній формі, якщо це споживання «підтримує і збільшує продуктивні сили суспільства»;
  •  будь-які доходи від непродуктивної праці - це тільки простий перерозподіл доходу, створеного продуктивною працею;
  •  споживання заробітної плати працюючих, продуктивне, якщо воно дає мінімум засобів, необхідних для підтримки працюючого і його сім'ї, і непродуктивне - в тій частині, в якій воно забезпечує «предметами розкоші».


Доктрина соціальних реформ Дж. С. Мілля
своїм виникненням «зобов'язана» його припущенням про те, що неможливо змінити лише закони виробництва, а не закони розподілу.

Через це відчувається тенденційність основних положень запропонованих ним реформ, які можна звести до трьох позицій:

1) знищення найманої праці за допомогою кооперативної виробничої асоціації;

2) соціалізація земельної ренти за допомогою земельного податку;

3) обмеження нерівності багатства за допомогою обмеження права успадкування.

Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза Кері (1793-1879), у працях якого капіталізм розглянуто як економічний устрій, що керується об'єктивними економічними законами і не потребує втручання держави.

Основні праці Кері опубліковано протягом 1835-1859 рр. Перу Г. Ч. Кері належать 13 книжок і близько трьох тисяч памфлетних матеріалів, а також безліч газетних статей.

Найвідомішими його працями є:

1. «Нариси про норму заробітної плати» (1835) у трьох томах.

2. Тритомник «Принципи політичної економії» (1837-1840).

3. «Минуле сучасне, майбутнє» (1843).

4. «Гармонія інтересів» (1850).

5. «Основи соціальної науки» (1858-1859).

6. «Принципи соціальної науки» (1865) та інші, що демонструють охоплення ним усіх суспільних процесів.

Теорія «гармонії інтересів». Сприйнявши елементи теорії витрат виробництва й ренти від Рікардо, Кері критикує його за те, що в основі всіх ідей Рікардо лежить вартість як результат економічного протистояння, конкуренції суб'єктів. На його думку, саме на підвалинах класичної теорії (згідно з якою економіка є зіткненням інтересів, а суспільством керують об'єктивні закони, визначаючи долю всіх верств та класів, здійснюючи природний відбір) базуються неправильні висновки про те, що виживання людини в економічному просторі є її приватною справою.

Теорія Кері базується на думці, що суспільний поділ праці потребує якнайтіснішого єднання всіх членів суспільства і не індивідуальний, а саме загальносуспільний інтерес має стати визначальним.

Кері належить пріоритет відкриття так званого закону зростання частки робітників у національному продукті, відповідно до якого зростання продуктивності праці призводить до знецінення колишніх зусиль, оскільки сила природного опору зменшується, а нові, асоційовані зусилля (мається на увазі зростання суспільного характеру праці) посилюють свій вплив.


Тема 7. Ринкове господарство країн європейської цивілізації в період монополістичної конкуренції (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

1. Економічні умови періоду виникнення монополістичної конкуренції.

2. Історичні умови зародження і розвитку марксистської політичної економії.

3. Економічні вчення періоду монополістичної конкуренції.

1. Економічні умови періоду виникнення монополістичної конкуренції

На рубежі XIX-XX ст. головною тенденцією розвитку економіки став перехід від капіталізму, що ґрунтувався на вільній конкуренції окремих самостійних державних і приватних підприємств, до капіталізму, який базується на різних формах монополій або олігополій.

В історію кінець XIX - початок XX ст. увійшов як період другої технологічної революції (перша - промисловий переворот), яка продовжувалась до Першої світової війни (1914-1918).

В цей період відбулися такі події:

  •  впровадження у виробництво електродвигунів;
  •  було створено турбогенератор;
  •  виникли нові галузі промисловості - електрохімія, електрометалургія, електричний транспорт;
  •  з'явились двигуни внутрішнього згоранн;
  •  було побудовано перший автомобіль;
  •  однією із провідних галузей стала електротехніка;
  •  винайшли лампу розжарювання;
  •  набула широкого розвитку техніка засобів зв'язку;
  •  почалось використання телефонного зв'язку;
  •  поширювалось використання радіо;
  •  дістали розвиток електричне зварювання, кування і виплавка металів;
  •  з'явився новий вид транспорту – автомобільний;
  •  автомобілебудування зумовили широке будівництво шосейних доріг;
  •  значного розвитку набуває хімічна промисловість;
  •  почалось виробництво штучних (анілінових) барвників;
  •  почала широко застосовуватись хімія синтетичних волокон - пластмас, ізоляційних матеріалів штучного волокна, штучного каучуку;
  •  було отримано карболіт та інші пластичні маси;
  •  було розроблено нові ефективні технології отримання сірчаної кислоти та соди;
  •  
    запропоновано методи виготовлення аміаку - основи для азотних сполучень, необхідних у виробництві фарбників, мінеральних добрив і вибухових речовин;
  •  у сільському господарстві почали широко застосовувати мінеральні добрива;
  •  почали застосовувати крекінг-процес - метод розкладення нафти при високих тисках і температурах;
  •  відкрито метод виробництва рідкого пального з твердого палива;
  •  у текстильній промисловості появився автоматичний ткацький верстат.

Результати технологічної революції:

1. Промисловий переворот XVIII-XIX ст. привів до становлення машинної індустрії, зміни соціальної структури суспільства: утворення двох нових класів - буржуазії і найманих робітників, утвердження панування буржуазії.

2. Друга технологічна революція привела до появи багатьох нових галузей промислового виробництва, яких раніше не знала історія: електротехнічної, хімічної, нафтопереробної, машинобудівної та ін.

3. Відбувалася диверсифікація не тільки галузей, а й підга-лузей (машинобудування - виробництво локомотивів, автомобілів, літаків, кораблів (річкових і морських), трамваїв та ін.).

4. Зміни технології виробництва, застосування нових матеріалів і швидке зростання нових галузей і машинобудування привели до зміни структури чорної металургії - значно зріс попит на сталь.

5. Друга НТР змінила світову галузеву структуру промисловості. На перший план вийшли галузі важкої індустрії, значно випередивши за темпами зростання легку промисловість.

6. У результаті другої технологічної революції замість індивідуальної приватної форми власності основною стає акціонерна, у сільському господарстві - фермерська (два варіанти господарювання - американський і прусський.

2. Історичні умови зародження і розвитку марксистської політичної економії

I. Марксизм виник у 40-х рр. XIX ст. як напрям класичної політекономії, що претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу.

Джерелами марксизму були німецька класична філософія (Гегель, Фейєрбах), французький утопічний соціалізм (Оуен, Фур'є, Сен-Сімон), англійська класична політекономія (Сміт, Рікардо).

Історичні умови виникнення марксизму:

  •  крах феодалізму і бурхливий розвиток капіталізму в країнах Західної Європи і Північної Америки, зміна суспільно-економічних формацій;
  •  гігантський розвиток продуктивних сил, промисловий переворот в Англії, а згодом в США, Франції, Німеччині і Росії;
  •  зміна класової структури суспільства, поява на політичній арені двох нових провідних класів - буржуазії і робітників;
  •  остаточне формування класичних наукових шкіл німецької філософії (Гегель, Фейербах), англійської політекономії (Сміт, Рікардо), французького утопічного соціалізму (Сен-Сімон, Фур'є).

Карл Маркс (1818-1883), німецький юрист, активний учасник революційного руху.

Основний науковий твір К. Маркса - «Капітал» I том (1867 р.)                 II том (1885 р.), III том (1894 р.), IV том - оформлення і видання                   Ф. Енгельса.

Методологія К. Маркса:

- використовує розроблену методологію матеріалістичної діалектики і відкриває тот факт, що в основі суспільного життя лежить матеріальне виробництво.

- доводить, що суспільстві розвивається унаслідок своїх внутрішніх суперечностей, основним з яких є конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами.

Теорія вартості.

1. Відкриває подвійний характер праці і його двояку роль в створенні вартості.

2. Визначає ціну товару як грошовий вираз вартості.

Теорія доданої вартості.

1. Робітник продає на ринку не працю, а робочу силу - сукупність фізичних і інтелектуальних сил, які використовуються у виробництві товару. Робоча сила є специфічним товаром, який має споживацьку вартість (здібність до продуктивної праці) і мінову вартість (сумі життєвих коштів, необхідних для змісту робітника і його сім'ї).

2. Підприємець купує робочу силу ради споживацької вартості і повністю оплачує не вартість. Але робітник працює значно більше часу, чим необхідно для створення вартості його робочої сили. Весь результат роботи за рамками необхідного робочого часу для створення вартості робочої сили складає додану вартість.

3. Розрізняє абсолютну і відносну форми доданої вартості.

4. Доходи.

Заробітна плата – грошовий вираз вартості товару «робоча сила».

Прибуток – форма доданої вартості, яка виступає в трьох функціональних видах:

- промисловий прибуток;

- торговий прибуток;

- ссудний відсоток.

Рента – форма доданої вартості в землеволодінні. Виступає у виді:

а) абсолютної ренти (зв’язаної з наявністю монополії приватної власності на землю);

б) диференційної ренти (зв’язаної з різною якістю і продуктивністю земльних ділянок).

Теорія капіталу.

1. Капітал - це вартість, яка створює додану вартість. Самозростаюча вартість виступає в трьох функціональних формах:

а) промисловий,

б) торговий,

в) позиковий.

2. Розділяє капітал на:

а) основний - та частина капіталу, яка постійно знаходиться у виробництві і переносить свою вартість на створений продукт по частинах;

б) оборотний - та частина капіталу, яка використовується у виробництві раз і повністю переносить свою вартість на створений продукт;

в) постійний - та частина капіталу, який витрачається на покупку засобів виробництва;

г) змінний - та частина капіталу, яка витрачається на робочу силу.

3. Виводить залежність між постійним і змінним капіталом і називає її органічною будовою капіталу.

Відтворення.

В суспільстві весь обсяг виробленої продукції в матеріальному виробництві називают сукупним суспільним продуктом і вважають, що його формує два підрозділи - виробництво засобів виробництва (І) і виробництво предметів споживання (ІІ). Для безперервного процесу відтворення в суспільстві повинні виконуватися наступні умови:

а) для простого відтворення:

І(v+m) = IIc

I(v+m) + II(v+m) = II(c+v+m)

I(c+v+m) = Ic + IIc;

б) для розширеного відтворення:

I (v+m) >IIc

I(v+m) + II(v+m) > II(c+v+m)

I(c+v+m) > Ic + IIc.


Але в реальному житті ці пропорції можуть суттєво порушуватися. Бажання підприємців отримувати усе більші прибутки приводить до масового оновлення капіталу, до розширеного відтворення виробництва. За рахунок введення в дію нових машин і обладнання зростає органічна будова капіталу (с/
v). Виробництво зростає більш швидкими темпами, має попит населення. Звідси, виникають кризи перевиробництва.

Теорія соціально-економічного устрою суспільства.

1. Анатомія суспільства складається з базису (виробничих відносин, які відображають той або інший стан виробничих сил) і надбудови (політики, права, культури, релігії).

2. Розвиток суспільстві приводить до суперечності між досягнутим рівнем продуктивних сил і характером виробничих відносин, унаслідок дозволу якого змінюється і надбудова суспільства.

3. Кожен спосіб виробництва змінюється через загострення його розбіжностей, які неможливо дозволити, не змінивши в цілому сам економічний і суспільний пристрій.

4. Процеси зміни способів виробництва відбуваються еволюційно, коли сторіччями визріває конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами.

Отже, Маркс:

- Заклав основи дослідження співвідношення між споживанням і накопиченням, які займають центральне місце в сучасній економічній теорії;

- Створив своєю теорією відтворення основу концепції загальної ринкової рівноваги;

- Показав обмежену роль чинника статичної ринкової рівноваги порівняно з технічною, виробничою структурою, як випереджаючим елементом розвитку.

3. Економічні вчення періоду монополістичної конкуренції

а). Маржиналізм: його виникнення та сутність в економічних поглядах. 

Важливим етапом розвитку економічної науки наприкінці XIX ст. стало відкриття маржинального аналізу та започаткування неокласичної теорії як однієї з магістральний течій сучасної економічної думки.

Об'єктивна зумовленість появи маржиналізму була пов'язана з новими історичними реаліями розвитку капіталізму в 60—70-ті pp. XIX ст.:

- глибокими якісними змінами у характері, структурі виробництва та методах управління економікою, які відбувалися під впливом науково-технічного прогресу;

- інтенсивним розвитком ринкових відносин, ускладненням господарських зв'язків та ринкової кон'юнктури;

- переходом економіки у монополістичну стадію розвитку, модифікацією моделі ринкової конкуренції;

-  якісними зрушеннями у структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача на зміну ринку виробника;

- зростаючою індивідуалізацією господарського життя, формуванням принципово нового типу економічної поведінки та взаємозв'язків між економічними агентами;

- актуалізацією потреб у рекомендаціях щодо раціонального господарювання на мікрорівні на основі вивчення конкретних проблем ринкової економіки (взаємодії ціни, попиту, пропозиції, оптимальної комбінації факторів виробництва в межах окремих підприємств тощо).

Маржинальній революції сприяли також якісні зміни у розвитку наукового знання, які відбулися у другій половині XIX ст. і були пов'язані:

-  з кризовим станом класичної політичної економії, заснованої на витратній концепції вартості та ідеї безмежних можливостей розширення виробництва;

- прогресом точних наук, математичних дисциплін на основі розвитку диференціального числення та функціонального аналізу;

-  еволюцією гуманітарних дисциплін (філософії, психології, соціології) у напрямку подолання кризи позитивізму та формування нових парадигм.

б). Австрійська школа граничної корисності. 

Протистояння трудовій теорії вартості Маркса потребувало теоретичного вчення, яке було б більш вагомим, ніж навколонауковий емпіризм нової історичної школи. На виконання цього соціального замовлення і з'явилася австрійська школа, яка заснувала так званий «неокласичний» напрям у політичній економії.

Передвісником граничного аналізу та деяких інших важливих теоретико-методологічних положень маржиналізму був німецький поміщик Иоган Генріх фонТюнен (1783—1850), який успішно застосовував свої знання з математики та економічної теорії для узагальнення власного господарського досвіду.

Серед творчого доробку Й. Тюнена чільне місце належить побудованій вченим економіко-математичній моделі державного господарства, яка стала першою спробою опису економічних зв'язків та залежностей мовою математики, з використанням диференціального числення.

Економіко-математична модель И. Тюнена заснована на ряді спрощень:

- ізольована держава має територію у вигляді кола, у центрі якого знаходиться єдине Місто;

- навколо Міста концентричними колами розташовані ферми;

- земля на території держави має однакову родючість і придатна для будь-якої галузі сільськогосподарського виробництва;

- весь ринок збуту зосереджений у Місті, де здійснюється обмін сільськогосподарської продукції на промислову;

- зовнішньої торгівлі немає, держава ізольована від решти країн світу;

- єдиним видом транспорту є гужовий (віз з кіньми), оскільки в державі немає судноплавних річок та каналів.

Маржиналізм, відомий під назвою теорія граничної корисності та граничної продуктивності перетворився на самостійну течію буржуазної політекономії в другій половині XIX ст

«Батьком» цього напряму економічної теорії вважають Германа Генріха Госсена (1810—1858), ідеї якого стали важливою складовою теорії граничного аналізу, лягли в основу теорії поведінки споживача, пошуку оптимуму за обмежених ресурсів. У 1854 році він сформулював основні тези вчення «граничної корисності», а саме:

- цінність усякої речі визначається ставленням до неї людини;  

- головне завдання економічної науки - це дослідження і з'ясування ставлення людини до речей, вивчення потреб людини і можливостей їх вдоволення;

- об'єкт дослідження - індивідуальна людська психологія.

Головна праця вченого "Еволюція законів людської взаємодії" (1854) започаткувала нетрадиційний підхід в економічних дослідженнях, пов'язаний з переміщенням проблеми оптимізації у центр теорії цінності. Спираючись на ідеї утилітаризму та розумного егоїзму, Госсен вважав основою економічної поведінки психологічну оцінку та вибір благ індивідами. Відтак вчений пропонував перейменувати політичну економію в учення про задоволення. У сучасній економічній літературі головні теоретичні висновки вченого отримали назву першого і другого законів Гессена.

Перший закон Госсена (закон насичення потреб або принцип спадної граничної корисності) розкриває залежність, згідно з якою "Величина (інтенсивність) задоволення буде послідовно зменшуватися, якщо ми будемо безперервно задовольняти свою потребу в тому самому задоволенні до того часу, поки не досягнемо пересичення" 1. Важливо зазначити, що вчений вперше показав, що задоволення потреб має поступовий характер. Він зобразив принцип спадної граничної корисності за допомогою кривої, показавши її відмінність від кривої попиту.


Другий закон Госсена
(закон вирівнювання граничних корисностей, або закон) рівномірного задоволення потреб) наголошує на тому, що оптимальна структура споживання досягається за умов рівності граничних корисностей благ, які споживаються.

Австрійська школа маржиналізму отримала назву "суб'єктивно-психологічної", оскільки в основу теоретичних досліджень її представників були покладені суб'єктивні фактори: індивідуальні оцінки корисності, зіставлення вигод і втрат, очікування тощо.

Засновником нової школи став відомий австрійський вчений К. Менгер (1840—1921), один з першовідкривачів теорії граничної корисності, яка знайшла продовження у суб'єктивних теоріях витрат виробництва, капіталу та процента, започаткованих його учнями Ф. Візером (1851 — 1926) та Е. Бем-Баверком (1851 — 1919).

Визначивши у якості основи економічної діяльності психологію суб'єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності та економічну поведінку, представники австрійської школи побудували систему економічних категорій, засновану на суб'єктивній оцінці корисності благ як визначального чинника ціни товарів споживчого і виробничого призначення.

Австрійська школа аналізує людську діяльність у світі невизначеності. Вона досліджує людину, суб'єктивний і непередбачуваний вибір якої чинить опір будь-яким спробам загнати себе в рамки механістичної науки.

Строгий методологічний індивідуалізм. Пояснюючи економічні явища як рівнодію індивідуальних переваг і рішень, представники австрійської школи виступали проти будь-якого агрегування. Вони були переконані, що складні суспільні явища можуть бути адекватно пояснені як логічні наслідки дій, суб'єктивного сприйняття і психологічних настанов окремих індивідів.

Менгер описував ринкову економіку в категоріях строгих законів. Прикладами подібних законів він вважав закон спадної граничної корисності (з якого виводився закон попиту), рікардівський закон ренти та ін.

Стверджуючи, що причиною обміну є відмінність суб'єктивної цінності одних і тих самих благ для різних індивідів, К. Менгер зазначав, що обмін триватиме до тих пір, поки не зрівняються відносні цінності обмінюваних благ для обох контрагентів.

Обґрунтовуючи продуктивність економічних мінових операцій, вчений наголошував на тому, що обмін змінює граничну цінність благ шляхом збільшення або зменшення їх запасу.

Критикуючи теорію заробітної плати класиків, згідно з якою ціна простої праці тяжіє до мінімуму засобів існування робітника та його сім'ї, К. Менгер трактував останню як рентний дохід, який визначається перевагами високої кваліфікації або таланту.

Організаційному оформленню австрійської школи маржиналізму значною мірою сприяв учень К. Менгера барон Фрідріх фон Візер (1851—1926), професор Празького (1884—1902) та Віденського (1903—1922) університетів, автор праць "Походження і основні закони господарської цінності" (1884), "Природна цінність" (1889), "Теорія суспільного господарства" (1914) та ін.

Абсолютизуючи психологічні засади економіки, Ф. фон Візер трактував політичну економію як розділ прикладної психології, покликаний пояснювати економічні явища за допомогою аналізу мотивів економічної діяльності. Він чітко сформулював ідеї австрійської школи, впровадивши в науковий вжиток терміни "гранична корисність", "приписування", "закони Госсена", "граничний продукт" тощо.

Видатним теоретиком «маржиналізму» вважають Євгена Бем - Баверка (1851-1914), професора Віденського університету. Його основні праці - «Основи теорії цінності господарських благ» (1886), «Капітал і прибуток» (1889). Назва «маржиналізм» походить від французького слова «marginal» - крайній, граничний.

Основні теоретичні здобутки вченого:

Розгорнутий виклад теорії цінності, заснованої на ідеї граничної корисності.

Обґрунтовуючи суб'єктивно-психологічний підхід до визначення цінності, Е. Бем-Баверк виокремив три види корисності:

- просту (абстрактну) корисність, яка не є цікавою для політичної економії, оскільки визначається фізико-хімічним складом речі й характеризує "здатність речі давати якийсь об'єктивний результат (наприклад, здатність хліба наситити людину)";

- кваліфіковану (конкретну) корисність — "те значення, яке має матеріальне благо або комплекс матеріальних благ з погляду добробуту суб'єкта". На думку вченого, саме конкретна корисність як основа цінності повинна бути предметом дослідження економічної науки. Розвиваючи цю тезу, Е. Бем-Баверк звертав увагу на те, що "для утворення цінності необхідно, щоб з корисністю поєдналась рідкісність, — не абсолютна, а лише відносна, тобто у порівнянні з розмірами наявної потреби у речах цього роду";

- субституційну корисність — гранична корисність того блага, від якого людина вимушена відмовитись, щоб придбати певну річ. Наводячи приклад із загубленим пальто, вчений стверджував, що гранична корисність останнього визначається граничною корисністю тих товарів, якими людина вимушена пожертвувати, щоб придбати нове пальто.

Розкриваючи взаємозв'язок граничної корисності та механізму ринкового ціноутворення, Е. Бем-Баверк виокремив:

- суб'єктивну (індивідуальну) цінність, засновану на особистих оцінках товарів окремими суб'єктами господарювання (покупцями і продавцями);

- об'єктивну (ринкову) цінність — мінові пропорції, які формуються на ринку під впливом конкуренції.

Порушуючи питання про походження капіталу, вчений дійшов висновку, що останній є одночасним результатом заощадження і виробництва. Він стверджував, що для формування капіталу необхідно "із повсякденного споживання зекономити необхідні продуктивні сили," які "є об'єктом безпосереднього нагромадження".

Трактуючи капітал як "проміжний продукт природи і праці", вчений розмежував:

- приватний (дохідний) капітал — сукупність засобів, призначених для придбання благ;

- суспільний (виробничий) капітал — сукупність проміжних продуктів, призначених для виробничого використання.

Важливо зазначити, що наблизивши економічну науку до потреб господарської практики, представники австрійської школи розширили межі економічних досліджень, започаткувавши:

-  поглиблене дослідження економічних проблем на мікрорівні;

- граничний аналіз як універсальний метод дослідження динамічних і нестійких взаємозв'язків;

- системний підхід до вивчення споживчих вартостей на основі розмежування благ вищого та нижчого порядків;

-  концепцію альтернативних витрат та теорію приписування;

- теорії невизначеності, очікувань, лагові концепції, засновані на врахуванні фактора часу в економічних дослідженнях;

-  дисконтування як процедуру зведення оцінки майбутніх благ до теперішніх цінностей;

- дослідження взаємозв'язку корисності та ціни, закономірностей формування споживчого попиту, взаємозв'язку попиту та пропозиції у ціноутворенні, оптимізаційних моделей господарської діяльності тощо.

в) Кембріджська та Американська школа маржиналізму

Формування неокласичної економічної теорії розпочалося на другому етапі маржинальної революції, що знайшло відображення у творах представників кембриджської та американської шкіл. На противагу класичній політичній економії, спрямованій на аналіз глобальних динамічних процесів та закономірностей розвитку ринкової економіки, неокласики прагнули сформулювати закономірності оптимального господарювання та визначити принципи рівноваги на мікрорівні за умов вільної конкуренції.

Керуючись маржиналістськими принципами економічного аналізу, представники неокласичного напряму намагались дослідити так звані "природні" закони, які визначають цінність (ціну) товарів споживчого та виробничого призначення, а також розподіл доходів у суспільстві. Термін "неокласична теорія" першим запровадив у науковий вжиток видатний американський економіст Т. Веблен, який звертав увагу на те, що представники нового напряму економічної думки не вийшли за межі утилітаризму та гедоністської психології висновку, що і класична школа, а саме, що абсолютна свобода конкуренції реалізує максимум задоволення для кожної приватної особи, і в цьому пункті вона відновлює... велику класичну традицію.

Обґрунтовуючи внутрішню стійкість капіталістичної економіки, заснованої на дії конкурентних сил, неокласики висунули теорію загальної економічної рівноваги. Вони стверджували, що механізм вільної конкуренції та ринкового ціноутворення забезпечує "алокаційну ефективність" (повне використання економічних ресурсів) і "справедливу" винагороду факторів виробництва. Водночас у рамках неокласичної теорії було започатковане дослідження нових явищ, породжених "провалами ринку" (екстерналій або зовнішніх ефектів, монополій, виробництва суспільних благ тощо), які викликають необхідність державного втручання в економічне життя.

Характерні риси методології неокласиків:

1. Функціональний аналіз, відмова від казуального (причинно-наслідко-вого) методу класичної школи та гіпертрофованого суб'єктивізму представників австрійського маржиналізму.

2. Мікроекономічний підхід, дослідження ринкової рівноваги на основі аналізу поведінки окремих економічних суб'єктів; трактування макрорівно-ваги як результату взаємодій мікроодиниць.

3. Аналіз статичних рівноважних господарських систем, заснованих на досконалій конкуренції; абстрагування від суперечностей виробництва та споживання, проблем реалізації та економічних криз.

4. Широке застосування математики та економічних моделей не лише як ілюстративного матеріалу, але і як важливого інструменту теоретичного аналізу.

5. Синтетичний підхід, спрямований на поєднання протилежний наукових підходів, традицій, методів та прийомів наукових досліджень.

Особливе місце у системі неокласичних концепцій посідають теоретичні розробки кембриджської школи, заснованої видатним англійським економістом А. Маршаллом (1842—1924) та його послідовниками А. Пігу (1877— 1959) та Ф. Еджуортом (1845—1926).

Економічна теорія А. Маршалла

Відомий англійський економіст, професор Кембріджського університету Альфред Маршалл (1842-1924) був першим, хто зайнявся мікроекономічним аналізом. Він розробив основи економічної політики монополістичної фірми. Основні праці Маршалла «Принципи економіки» (1890) та «Промисловість і торгівля» (1922). 


Альфред Маршалл представник Кембріджської школи.

Розмірковуючи над сутністю категорії "капітал", вчений виокремив дві її найважливіші складові: "здатність виробляти і здатність нагромаджувати".

У цьому контексті на особливу увагу заслуговує думка А. Маршалла про те, що здібності людини як засоби виробництва так само важливі, як і будь-який інший вид капіталу. Вчений прийшов до висновку, що мотиви, які "змушують людину акумулювати капітал у голові свого сина в процесі навчання" аналогічні мотивам, які "керують нею при нагромадженні матеріального капіталу для сина".

Розуміння ролі та значення "людського капіталу" дало змогу А. Маршаллу відмовитись від рікардівського трактування динаміки економічного зростання, яке базувалось на неухильному падінні граничної продуктивності капіталу.

Він також звертав увагу на те, що "у переважній більшості галузей технічні знання і навички стають з кожним днем усе менш суттєвими порівняно з такими якостями, як здатність правильно приймати рішення, оперативність, винахідливість, обережність і наполегливість у досягненні мети".

Рушійною силою розвитку суспільства вчений вважав економічну свободу та конкуренцію. Він звертав увагу на те, що "...самостійність і звичка кожного самому обирати свій власний шлях, віра у власні сили; обачливість і разом з тим швидкість у виборі рішень та суджень; звичка передбачити майбутнє і визначити курс дій з урахуванням далеких цілей" є факторами, які спонукають людей як до конкуренції, так і до співробітництва.

Розроблені А. Маршаллом математичні і графічні методи аналізу в економічній теорії відрізнялись такою переконливістю, виразністю і науковою точністю і вийшли так далеко за межі "чистих ідей" його попередників, що ми цілком виправдано можемо вважати його засновником сучасної графічної економічної науки.

А. Маршалл:

  1.  розмежував індивідуальний та ринковий попит, зазначивши, що останній "є сумою попитів усіх окремих осіб" за кожного із можливих рівнів цін;
  2.  сформулював закон попиту, згідно з яким "...кількість товару, на який формується попит, зростає за зниження ціни і скорочується за підвищення;

3) дав графічну інтерпретацію закону попиту, довівши, що "крива попиту характеризується одним загальним правилом, яке проголошує, що по всій своїй довжині вона має від'ємний нахил".

Багато уваги приділив Маршалл питанням ціноутворення.

Ціна, є обмінною пропорцією, за якою товари і гроші взаємно обмінюються. 

Існують декілька різновидів цін, серед них:

- ціна покупця - визначена корисністю товару, це торішня межа ціни; 

- ціна продавця - визначена витратами на виробництво товару, це долішня межа ціни; 

- ринкова ціна - знаходиться поміж значеннями цін покупця й продавця, визначена пропозицією й попитом.

Так, за Маршаллом, заробітна плата є винагородою робітникові за те, що він жертвує своєю працею. Прибуток капіталіста складається з двох частин:

1) підприємницький доход, - винагорода капіталістові за нагляд за виробництвом;

2) процент - винагорода капіталістові за очікування результатів (або за ризик).

Американська школа неоклассики

Вагомий внесок у формування неокласичного напряму економічної думки здійснив видатний вчений, засновник американської школи маржиналізму Джон Бейте Кларк(1847 – 1933), автор праць "Філософія багатства" ( 1886),: "Розподіл багатства" (1899), "Проблеми монополії" (1901), "Сутність економічної теорії"(1907) та ін.

Політекономія, за Кларком, складається з двох частин:

1) економічна статика - це наука рівноваги в економіці, тобто коли змін в господарстві немає. Саме в цьому стані можливе вивчення економічних законів. Але це уявна модель.

2) економічна динаміка - це наука про відхилення економіки від стану, рівноваги, а також про перехід від одного стану до іншого. Предметом вивчення є міжгалузеві диспропорції, невідповідність пропозиції й попиту.

Заглиблення у маржиналістські ідеї та неординарність аналізу дали змогу американському досліднику сформулювати ряді нових ідей, які лягли в основу неокласичної економічної теорії:

- Застосовуючи маржинальной аналіз не до приросту благ, а до приросту її окремих корисних якостей, Дж.Б. Кларк обґрунтував ідею, згідно з якою ціна товару вимірюється сумою граничних корисностей усіх його властивостей, кожна з яких стосується окремого класу споживачів (закон Кларка).

- Дж.Б. Кларк одним із перших розмежував капітал і капітальні блага. Стверджуючи, що у виробництві завжди задіяні чотири фактори, кожен з яких має специфічну продуктивність і робить свій внесок у цінність продукту, вчений був переконаний, що власнику відповідного фактора має належати його специфічний внесок: капіталу — процент, капітальним благам — рента, підприємницькій діяльності — прибуток, а праці — заробітна плата.

Закон спадної продуктивності.

Спираючись на концепцію спадної граничної корисності, ідеї Т. Мальтуса щодо спадної родючості ґрунтів та здійснене И. фон Тюненом дослідження спадної продуктивності праці та капіталу, Дж.Б. Кларк обґрунтував закон граничної продуктивності факторів виробництва. 

Згідно з цим законом за умов вільної конкуренції та мобільності суб'єктів господарювання послідовне збільшення будь-якого виробничого фактора при незмінній величині інших призводить до зменшення приросту продукції.

Іншими словами, гранична продуктивність змінного фактора постійно скорочується.

Згідно із законом спадної продуктивності Кларк пояснює також порядок створення доходів:

  •  праця одержує зарплату, яка визначена «граничною продуктивністю», а якщо кількість робітників зростає, продуктивність праці знижується, як наслідок, зарплата зменшується;
  •  капітал отримує прибуток, також визначений його «граничною продуктивністю», а якщо кількість капіталу зростає, робітники не встигають увесь капітал застосувати, віддача на одиницю капіталу знижується, прибуток зменшується;
  •  земля отримує ренту, що визначена її «граничною продуктивністю», тобто якщо кількість оброблюваної землі зростає, робітники не в змозі її усю обробити, віддача на одиницю площі земельної ділянки знижується, рента зменшується;
  •  отже, усе цілком природно, ніякої експлуатації немає.

Вбачаючи своє завдання у тому, щоб "показати, що розподіл суспільного доходу управляється природним законом, і що цей закон, якщо він діє без перешкод, дає кожному фактору виробництва ту суму багатства, яку цей фактор створює", вчений стверджував, що:

  1.  процеси виробництва і розподілу мають єдину основу — граничну продуктивність факторів;
  2.  участь кожного виробничого фактора у створенні цінності продукту визначається його граничною продуктивністю;

3) граничний продукт як критерій оцінки внеску кожного фактора у створення цінності продукту є приростом продукції, одержаним у результаті збільшення певного виду фактора на одиницю при незмінній величині інших;

4) граничний продукт визначає справедливий рівень цін факторів виробництва і справедливий рівень доходів їх власників.

г) Шведська (стокгольмська) школа. Її засновником був Кнут Вікссель (1852-1926), праці якого заклали основи багатьох нових напрямів у західній економічний думці, зокрема вчення про «недосконалу конкуренцію», теорії кредитно-грошового регулювання циклу, теорії ціни та ін.

Найбільш відомі у науковому світі дослідження Віксселя «Цінність, капітал і рента» (1893) та «Проценти на капітал і ціна товарів» (1898).

Головна проблема, на якій зосереджував свою увагу Вікссель, - це проблема динаміки цін.

У неокласичній теорії трактування ціни, стверджував він, подавалося з двох протилежних позицій:

  •  з одного боку - як суб'єктивно-психологічне пояснення ціни одного товару в маржиналістському розумінні;
  •  з іншого - як об'єктивне трактування загального руху цін у дусі кількісної теорії грошей.

Густав Кассель (1866-1945) - шведський економіст, праця якого «Природа і необхідність процента» (1903) була визнана важливою віхою в розвитку теорії процента й грошей. Інша книга Касселя - «Теорія соціальної економіки» охоплює низку проблем, найважливішою з яких є торговельно-промисловий цикл. У першому виданні автор чітко розмежовує ранні (до 1870 р.) торговельні кризи і сучасні економічні цикли періоду 1870- 1914 рр.  А вже в 1931 р. він стверджував, що не можна впевнено сказати, яку саме роль відіграють цикли в економічному житті.

д) Математична школа в політичній економії. Математичні концепції політекономії беруть початок у працях Курно і спираються, переважно, на теорії суб'єктивної корисності та продуктивності факторів виробництва.

Самостійність і конструктивність математичного методу полягає в тім, що це не тільки метод описування, а й метод дослідження, причому не лише кількісного, а і якісного.

Поряд з Курно перші спроби застосування математики в економіці зробили італієць Дж. Сева, швейцарець Д. Бернуллі, француз Ф. де Форбонна, німець  Й. фон Тюнен.

Леон Вальрас (1834-1910, Швейцарія), запропонував модель «рівноваги народного господарства», згідно з якою рівність попиту й пропозиції по кожному товару повинна забезпечуватися за допомогою врівноважених цін. 

Окремим випадком стану рівноваги є рівновага у виробництві, яка, за Вальрасом, є рівна прибутковість грошової одиниці, вкладеної у виробництво «граничної одиниці» кожного товару.

Леон Вальрас:

1. Створив першу математичну модель загальної ринкової рівноваги. Передумови моделі:

2. Вільна конкуренція.

3. Вільна, досконала інформація.

4. Миттєве пристосування цін до змін в ринковому середовищі.

5. Жорстка технологія і технічний зв'язок між витратами чинників і випуском продукції.


Всі економічні суб'єкти діляться на дві групи:

а) власники виробничих послуг - продають чинники виробництва і купують споживацькі товари;

б) підприємці - продають товари і купують чинники виробництва.

Економічні погляди Вильфредо Парето:

1. Запропонував модель «рівноваги доходів», згідно з якою рівновага - це такий стан економіки, що не дає можливості жодному учаснику обміну поліпшити свою функцію корисності без того, щоб одночасно з цим не погіршилися функції корисності інших учасників обміну. А тому будь-які спроби соціалістів вчинити перерозподіл доходів приречені на поразку.

2. Зовнішньо моделі Вальраса і Парето мають витончений математичний вигляд і водночас з цим вони теоретично-абстрактні. Головним їх недоліком є те, що ці моделі мають статичний характер. Тобто величини, що в них розглядаються, прийняті як незмінні, постійні за часом.

3. Жодна економіка не є незмінною системою. І в кожній економіці час від часу відбуваються якісні зрушення виробничих сил, економічні кризи, опосередкований вплив інвестицій в одній галузі на розвиток інших галузей економіки, та багато ще чогось динамічного. 

4. І насамперед це моделі, що засновані на принципі «акселерації» - від латинського слова «ассеіего» - прискорювати. Такі моделі припускають, що у певний момент часу, незадовго до початку економічної кризи, необхідно прискорити розвиток занепалих галузей шляхом інвестування в ці галузі.

Разом з тим, до певних досягнень математичної школи можна віднести:

- винайдення деяких пропорцій між відтворенням та розширенням основного капіталу;

- відображення впливу інвестування на розвиток й зміїну                      у міжгалузевих пропорціях.

Тема 8. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина XIX – початок XX ст.)

1. Господарство України у першій половині XIX ст. та теоретичне обґрунтування необхідності його реформування.

2. Вплив реформі 1848 і 1861 років на здійснення промислового перевороту і поступову індустріалізацію економіки України.

3. Основні напрямки економічної думки в Україні у другій половині XIX — на пан. XX ст.


1. Господарство України у першій половині XIX. ст. та теоретичне обґрунтування необхідності його реформування

Кінець XVIII ст. для України ознаменувався тим, що після чергового поділу Польщі українські землі були розподілені між Російською та Австро-Угорською імперіями. Більша частина території України опинилась під Росією, і у першій половині ХІХ ст. там завершився процес адміністративно-територіального поділу земель.

Вони були поділені на такі частини:

  •  Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії),
  •  Правобережжя (Київська, Подільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губернія та Новоросія (південна, або степова частина), Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії).
  •  Східна Галичина, Закарпаття та Буковина входили до Австрійської імперії.

Управління господарським життям повністю здійснювали губернатори, призначувані Москвою. Схожа система управління, хоч і значно ліберальніша, існувала і в підавстрійській Україні.

1. Провідну роль в економічному житті України у першій половині XIX ст. продовжувало відігравати сільське господарство. Хліборобство розвивалось переважно екстенсивним шляхом, за рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель.

У Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорномор'ї панщина, кріпосне право та інші форми експлуатації селянства гальмували розвиток промисловості, сільського господарства та внутрішнього ринку. На Лівобережжі та Слобожанщині існували здебільшого дрібні і середні поміщицькі господарства з переважанням землеробства, які використовували працю кріпаків, що було поганою підставою для розвитку капіталізму. На Правобережжі і, особливо, в Степовій Україні високу ефективність демонструють великі магнатські маєтки, які спеціалізуються на вирощуванні зернових, буряків та інших технічних культур. Для цього регіону, характерний також розвиток тваринництва, особливо конярства та вівчарства на основі селекційної роботи, що дало підстави для експорту худоби, зерна та інших продуктів сільського господарства.

2. До реформ 1848 і 1861 рр. тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і становлення нових, капіталістичних відносин. Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювалися зв'язки із зовнішнім ринком — усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію. Поміщики дедалі більше втягувалися в товарно-грошові відносини: вони збільшують посівні площі, знеземлюють селян, розширюють урочну систему, купують свій, досконаліший сільськогосподарський реманент. Деякі поміщики намагалися раціоналізувати своє господарство: переймали досвід передових господарств, запровадили досягнення агрономії і агротехніки, переходили до багатопілля, застосовували найману робочу силу, розширювали посіви технічних культур: конопель, тютюну, льону. З 20-х років XIX ст. починають культивувати посіви цукрових буряків. Це було дуже вигідно: десятина землі, засіяна цукровими буряками, давала прибуток у чотири рази більший, ніж десятина пшениці.

3. Однак внаслідок екстенсивного розвитку, нещадної експлуатації кріпаків поміщицькі й селянські господарства починають занепадати. Таким чином, з 30-х років XIX ст. кріпосницьке сільське господарство опинилося в стані кризи. Про це свідчило те, що натуральне господарство починає зникати через підпорядкування вимогам ринку. 90 відсотків товарного хліба давали поміщицькі господарства і 10 відсотків — селянські. Поміщики в гонитві за прибутками вимагали, щоб, крім панщини, селяни сплачували чинш, і в такий спосіб примушували селян продавати частину своєї продукції.

4. Розвиток промисловості в Україні першої половини XIX ст. проходив в умовах технічного перевороту, який розпочався в 30-40-х рр. і завершився в 60-70-х рр. Наслідком перевороту стало утвердження фабрично-заводського виробництва. В середині XIX ст. воно перемогло в суконній, тютюновій, паперовій та інших галузях.

Разом з тим, на Східній Україні мануфактурні підприємства існували до початку XIX ст. і умовно поділялися на 3 типи:

- мануфактури, засновані на примусовій праці (вотчинні й більшість казенних);

- посесійні мануфактури, на яких поряд із працею приписних ї посесійних селян використовувалася праця вільнонайманих робітників;

- мануфактури, засновані на вільнонайманій праці (купецькі й селянські).

Вотчинні мануфактури у великій кількості почали виникати наприкінці XVIII ст. і масово на початку XIX ст. На першому місці стояло ґуральництво, але до 20-х років XIX ст. великих ґуралень було небагато. З 20-х років з'являлися великі парові ґуральні. У зв'язку з цим за 40 років загальна кількість ґуралень зменшилася більш як удвічі, а обсяг продукції зріс більш як утричі

У 30-40-х роках XIX ст. відбувається занепад вотчинної та посесійної мануфактур і швидке зростання купецької і селянської. У 1860 р. у Східній Україні було 2147 промислових підприємств (без ґуралень), серед них купецьких — 94,2 %.

Але і в цей час ще залишалися мануфактури з виробництва сукна, які підтримувала держава. Вони одержували безпроцентні кредити, субсидії, були захищені митними тарифами. Проте і в суконну промисловість поступово проникає купецький капітал, і вже в 1860 р. купецькі суконні підприємства давали 53 % продукції.

Промисловий переворот в Україні зумовив розвиток машинобудування.

Як і в Росії, він розпочався з 30-х років XIX ст., хоча й мав свої особливості. Так, якщо в Росії він розпочався у бавовняному виробництві, то в Україні — у горілчаній і цукровій галузях промисловості. Відмінність полягала також і в тому, що в Росії промисловий переворот охопив спочатку купецьку мануфактуру, а в Україні — поміщицьку.

4. В період реформи в Україні розвивається військова промисловість, оскільки імперія постійно вела війни. Одним з найбільших заводів цієї галузі був завод «Арсенал» у Києві; дещо меншими були пороховий завод у Чернігівській губернії, Луганський чавунно-ливарний завод, канатний завод та корабельня в Миколаєві.

Однак, незважаючи на певні зрушення, промисловий переворот в Україні відбувався повільно. Його гальмувала існуюча феодально-кріпосницька система. Повільно йшло нагромадження капіталу, тому що робітниками на підприємствах були в більшості кріпаки, відпущені на чинш. Підприємець мусив платити робітнику не тільки суму прожиткового мінімуму, але й суму, що йшла на чинш. Кріпосне право звужувало ринок робочої сили, оскільки 59,7 % усього селянства становили селяни-кріпаки. Ця ж обставина звужувала і внутрішній ринок. А оскільки сільське господарство знаходилось у стані кризи, не досить широким був ринок сировини для промисловості.

5. На західноукраїнських землях, що належали Австро-Угорщині, половина земель була власністю поміщиків, близько 4 % — держави, а решта (близько 48 %) перебувала у користуванні селян.

а). У сільському господарстві переважали продовольче хліборобство і вирощування технічних культур, поступово розширювалось скотарство. Втягнення поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини призводило до посилення експлуатації селянства.

б). Розвиток промисловості на цих землях у першій половині XIX ст. відбувався досить повільно. Тут розвивалися традиційні галузі, відомі ще з давнини: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Дуже розповсюджене було виробництво полотна. Засновувались суконні мануфактури, папірні, гути, керамічні й залізоробні підприємства, ливарні заводи. Але з початком промислового перевороту в інших провінціях Австрії галицьке ремесла і мануфактури занепали. Винятком було тільки ґуральництво, основною сировиною для якого стала картопля. Це було одним з найважливіших джерел доходу. В 1841 р. в Галичині було 203'горілчаних заводи. Успішно розвивалася на Прикарпатті сірчана промисловість.

в). Традиційною галуззю для економіки Галичини було скотарство, особливо розвинуте на Прикарпатті. Торговці — переважно поляки, євреї — закуповували живу худобу і здійснювали експорт м'яса та шкур у Західну Європу. Разом з тим, виготовлення шкіри-сирцю було добре налагоджене на заводах у Львові, Станіславові, Стрию, Болехові.

г). Причиною економічної відсталості Галичини було кріпацтво. Воно зумовило вузькість внутрішнього ринку, що стримувало розвиток місцевої промисловості. Разом з тим, економічну відсталість Галичини зумовлювала особливість галицького торговельного капіталу, оскільки купці займалися лихварством і не вкладали капітали в промисловість. Існували й інші причини: незручні шляхи транспортування товарів на Захід (через Карпати), митна політика австрійського уряду тощо.

д). У Закарпатській Україні в першій половині ХІХ ст. був відсталий аграрний сектор, однак тут також відбувалася товаризація поміщицького господарства, і поширювалися площі, зайняті здебільшого пшеницею, виноградниками. Поміщики поліпшували породи великої рогатої худоби, вирощували свиней. Більше уваги почали звертати на переробку сільськогосподарської продукції в маєтках; в окремих із них засновуються лісопильні й підприємства гірничодобувної промисловості, впроваджуються машини і застосовується наймана праця.

Селянські господарства були переважно малоземельними (не більш ніж 2 га)\ Крім того, на початку XIX ст. основна маса селянства була покріпачена: поміщикам і монастирям належало 94,15% всіх селян. Основною формою експлуатації була панщина, норми якої весь час зростали. До того ж селяни віддавали поміщикам дев'яту частину від урожаю зернових і виноградників, від худоби і бджіл; сплачували різні податки і відбували державні повинності.

2. Вплив реформі 1848 і 1861 років на здійснення промислового перевороту і поступову індустріалізацію економіки України

Реформи 1848 р. в Австро-Угорщині та 1861 р. у Росії мали багато спільного. Як прогресивний крок у суспільному розвиткові вони в цілому створили умови для генезису підприємницьких відносин, здійснення промислового перевороту та підвищення ефективності аграрної галузі, істотної розбудови залізничної мережі та розширення ринків збуту для капіталістичного виробництва. Разом з тим, методи запровадження зазначених реформ в економічне життя обох країн зумовлювали довготривале існування пережитків патріархального ладу. Останні суттєво гальмували господарську ініціативу селянства та утруднювали процес капіталістичної перебудови сільськогосподарського виробництва.

1. Першим кроком у ліквідації кріпосництва на українських землях було підписання 7 вересня 1848 р. закону про скасування кріпосного права в Австрії. Згідно з цим законом селян оголошено вільними громадянами держави, поміщики втрачали владу над селянами.


2. Ліквідація феодальних повинностей селян Північної Буковини розпочалась спеціальним актом 1 липня 1848 р. Вартість селянських повинностей була визначена в 4умлн. золотих гульденів. Реформу було проведено таким чином, що приблизно 72% селянських дворів землю або зовсім не одержали, або одержали таку кількість, що прожити з неї було неможливо, і селяни перетворювались на наймитів з наділом та без наділу.

3. Певні відмінності мала селянська реформа в Закарпатті, зокрема закон про скасування панщини було видано угорським сеймом 18 березня 1848 р. Від панщини не були звільнені селяни-орендарі, двораки і наймити поміщицьких маєтків. Крім того, селянство було позбавлено значної частини земель; у деяких місцевостях 70-80 % селян одержали менш ніж половину того наділу, що мали до реформи. Поміщики одержали компенсацію в 4,4 мли. форинтів, яку селяни сплачували у формі додаткового податку.

З цього можна зробити висновок, що аграрна реформа 1848 р. в Західній Україні не тільки не знищила поміщицького землеволодіння, а й розширила його за рахунок сервітутних земель, які мали велике господарське значення для селян цього краю. За викуп землі селяни мали сплачувати протягом декількох десятиліть. Безземельні й малоземельні селяни землі не одержали. Поміщики втратили владу над селянами, але мали можливість їх закабалити, надаючи їм землю в орендну. Вони одержали компенсацію за втрачені феодальні повинності й тепер щорічно отримували платежі, сплату яких гарантував уряд.

Отже, селянська реформа 1848 р. мала грабіжницький характер: селяни втратили сервітутні землі, багато з них.отримали зменшені наділи орної землі, вони мусили сплачувати величезний індемнізаційний борг. Усе це гальмувало розвиток капіталізму в сільському господарстві Західної України і в економіці загалом. Але разом з цим реформа й полегшила подальший розвиток капіталізму.

4. У Східній Україні цю реформу було проведено в 1861 р. Реформа була підготовлена за весь час економічного розвитку Росії, який витягував її на шлях капіталізму, а кріпацтво перетворилося на гальмо для розвитку промисловості й сільського господарства. Вона готувалася майже 5 років, і весь час точилась боротьба між окремими групами поміщиків про умови звільнення селян, з одного боку, а з другого її підганяли хвилі селянських заворушень. Більшість поміщиків України була прихильниками звільнення селян або без землі, або з невеликими клаптиками землі та з умовою обов'язкового викупу землі й особи селянина. Нарешті, 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав маніфест і «Положення про селян, звільнених з кріпосної залежності», де було викладено основні умови скасування кріпацтва.

5. На підставі «Загального положення» селянин ставав вільною людиною й одержував певні громадянські права: він міг займатися торгівлею та промисловістю, володіти рухомим і нерухомим майном, укладати договори, виступати позивачем і свідком у суді, переходити в інші стани, вступати в навчальні заклади, брати участь в органах самоврядування та ін. Проте воля, яку здобули селяни, була обмеженою. Було збережено сільську общину, всі члени якої були пов'язані круговою порукою — відповідальність усіх за своєчасні платежі податків і викупних платежів за землю, відбування повинностей, вихід з общини. Поміщики втручалися в господарське життя сільських общин: без згоди поміщика не можна було міняти сівозміни, розорювати нові землі тощо.

6. При наділенні формальними правами селяни й далі фактично залишалися нижчим станом. Вони сплачували подушний податок, відбували рекрутчину, їх могли піддавати фізичним покаранням. Крім того, до укладення викупних угод з поміщиками селяни запишалися тимчасово зобов'язаними, змушені були відбувати повинності, платити оброк або відбувати панщину і підлягали вотчинній владі поміщика. Після укладення викупної угоди селянин переходив на викуп, тимчасовозобов'язане становище припинялося. 9 років після реформи селянин не мав права відмовитися від землі й виходити зі складу сільської общини.

Отже, під час проведення реформи селяни були пограбовані і поміщиками, і державою. Проте реформа мала велике значення для економічного розвитку України. Вона знищила перепони для розвитку капіталізму, який почав швидко прогресувати. Реформа 1861 р. втягнула селянство в товарно-грошові відносини, примусила їх підвищувати товарність своїх господарств у зв'язку з необхідністю сплати викупних платежів.

Реформа також змусила поміщиків перейти на нові форми господарювання:

- поміщики мусили перейти від використання праці кріпаків до вільнонайманої праці;

- придбати власний інвентар, робочу худобу;

- остаточно відмовитись від натурального характеру свого господарства і перетворити його в торгове, підприємницьке.

7. Отже, розвиток капіталізму сприяв зростанню продуктивних сил, продуктивності праці в сільському господарстві. Однак процес перетворення феодального землеволодіння в буржуазне відбувався в Україні специфічно, двома шляхами: американським і прусським одночасно. Для північних губерній характерною була система відробітку, тобто прусський шлях розвитку аграрного сектора господарства. Для центральних і східних районів України було властиве поєднання капіталістичного фермерства з напівфеодальними системами ведення господарства. У південних українських4 губерніях сільське господарство розвивалося переважно на підприємницьких капіталістичних засадах, хоча були й відробітки. Тобто абсолютно чистих форм економічної організації господарства в пореформену добу не існувало. Поєднувалися риси як панщинної, тобто відробіткової, напівфеодальної, так і капіталістичної систем. їх тісне переплетення було характерною особливістю економічного розвитку сільського господарства в пореформений час.

Таким чином, з огляду на основні риси модернізації господарства України після 1861 р., можна говорити про наздоганяючу модель економіки. її характерними ознаками були:

а) втілення в життя прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції «знизу», а силовій модернізації — «революції згори»;

б) вибіркове, а не системне, запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;

в) пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформації структури економіки;

г) збереження протягом тривалого часу багатоукладності, паралельного існування нового та попередніх устроїв;

д) порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціальної напруженості в суспільстві.

Усі зазначені риси знайшли відображення в українській моделі економіки, включаючи розвиток її аграрної сфери та промислового виробництва. Тобто реформа, незважаючи на її обмеженість і непослідовність, відкрила можливості для подальшої модернізації українського суспільства (шляхом «наздоганяючого» розвитку) та поступового формування ринкових відносин.

8. Розвиток промисловості капіталістичним шляхом, порівняно з аграрним сектором економіки, відбувався набагато інтенсивніше. Протягом 60—80-х рр. XIX ст. промисловий переворот загалом завершився. В Україні промисловість формувалася як система взаємопов'язаних і взаємозалежних галузей харчової промисловості, важкої індустрії, передусім металургійної, вугільної, залізорудної та залізничного транспорту. Знаменною особливістю модернізації стало те, що фабрика остаточно витіснила мануфактуру. Якщо в 1860 р. налічувалося 2330 фабрик і заводів, то у 1869 р. — 3712 промислових підприємств.

Таким чином, скасування кріпосного права в імперії Романових прискорило розвиток промисловості України, незважаючи на її колоніальне становище та збереження середньовічних устоїв у суспільстві. У провідних галузях виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний переворот.

Промислове піднесення 60-х - поч. 70-х років XIX ст. закінчилося економічною кризою 1873-1874 рр. Після незначного піднесення в 1875-1880 рр. криза знову охопила економіку України в 1881-1883 рр. З кінця 80-х років XIX ст. почалось нове промислове піднесення, яке тривало протягом усього останнього десятиріччя XIX ст.

9. Для Західної України на межі ХІХ-ХХ ст. був характерний недостатній розвиток капіталізму у сільському господарстві, а зубожіння селян постійно зростало. Із галузей промисловості розвивались тільки соле- та нафтодобувна, зростала лісозаготівля. Наслідком цих процесів було аграрне перенаселення, що характеризувалось надлишком робочих рук.

10. Незважаючи на залишки кріпосництва, наприкінці XIX ст. в Україні почалась індустріалізація. Найшвидше розвивалась важка індустрія, яка перевершувала легку за темпами зростання вдвічі. Для металургійної промисловості переломними стали 80—90-ті роки. У той час на території Катеринославської та Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів. У 1885 р. було розпочато будівництво потужного чавуноливарного підприємства поблизу Катеринослава, а вже до 1888 року діяло дві потужні доменні печі. Поблизу с. Кам'янське (нині Дніпродзержинськ) у 1889 р. став до ладу металургійний завод з двома домнами. 1892 року було введено в експлуатацію Гранцівський, в 1894 р. - Дружківський, в 1896 р. — Донецько-Юрїівський, а в 1897 р. Нікополь-Маріупольський металургійні заводи. На цих заводах працювало від 2 до 6 тис. чоловік на кожному, що свідчить про їх потужність.

11. Наростаючі темпи індустріалізації України на межі XIX—XX ст. були б неможливі без розвитку залізничного транспорту. Якщо з 1881 р. по 1890 р. в Україні було введено вдію 1093 км. залізниць, то у 1890-1895 pp. — ще 1141 км. Значну частину залізниць будували із залученням акціонерного капіталу.

12. Другим стимулюючим фактором, який був тісно пов'язаний з наростаючими темпами індустріалізації, став іноземний капітал, який при надвисоких прибутках майже повністю переливався за кордон. Іноземний капітал ринув із Франції, Бельгії, Англії, США, і вже на початку XX ст. у вугільній промисловості України іноземцям належало 63 % основного капіталу, в металургії — 90 %. Капіталізація української промисловості здійснювалась також значною мірою завдяки акціонуванню, яке сягнуло піку в 1910-1913 p.p. Акціонерні компанії були єдиною формою організації фінансового та монополістичного капіталу і способом проникнення іноземного капіталу в українську промисловість. На кінець 90-х років XX ст. в Україні діяло біля 20 великих акціонерних товариств зі значною часткою іноземного капіталу.

13. Концентрація виробництва мала теж певні соціальні наслідки — різко стало зростати населення окремих міст, збільшилась кількість великих промислово розвинутих районів. На кінець XIX ст. найбільшими містами в Україні були: Одеса (403,8 тис. жителів), Київ (247,7), Харків (173,9), Катеринослав (112,8 тис. жителів). У цих містах було сконцентровано 35 % міського населення.

Загалом на межі ХІХ-ХХ ст. Україна в складі Російської імперії за темпами індустріалізації зайняла одне з перших місць, випереджаючи інші регіони імперії за виплавкою чавуну, видобутком вугілля, виробництвом цукру. Українська промисловість перед першою світовою війною становила 24,3 % від загальноімперської, даючи понад 70 % продукції всієї видобувної промисловості Росії в цілому.

Отже, індустрія України розвивалась однобічно, у першу чергу із максимальним використанням природних ресурсів. Місцеві підприємства не задовольняли навіть найелементарніших потреб у товарах народного вжитку. Незважаючи на швидкі темпи розвитку окремих галузей промисловості, Україна, як і Російська імперія загалом, залишалась в техніко-економічному відношенні досить відсталою у порівнянні з4 провідними країнами Європи.

3. Основні напрямки економічної думки в Україні у другій половині XIX — на поч. XX ст.

Економічна думка в Україні у другій половині XIX ст. була орієнтована на аналіз тих позитивних змін, що відбувались у пореформеній економіці, водночас вона переживала певний занепад, пов'язаний із процесом становлення, вибору оптимального напряму, що відповідав би українській специфіці, і тому відзначалася великою різноманітністю напрямів, течій'та ідей.

На початку розглядуваного періоду, в 60-70-х роках XIX ст. в Україні економічна думка розвивалась під вплкзом двох різноспрямованих факторів:

а) скасування кріпосного права і створених на основі цього умовах та особливостях промислового перевороту;

б) теоретичних дискусій провідних європейських економічних шкіл, особливий вплив серед яких мала марксистська.

«Кирило-Мефодіївське товариство» (1846-1847) – проголошувало:

- необхідність знищення кріпосництва та царизму;

- об'єднання слов'янських народів на демократичній основі.

У товаристві утворилося два напрями:

- революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Савич та інші);

- ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський,               М. Костомаров та інші).

Ті, хто стояв на ліберальних позиціях, заперечували революційну боротьбу і виступали за еволюційний шлях розвитку. В.Н. Карабін,  А.О. Скальковський, Д.П. Журавський, Д.М. Струков ін. 

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, яка гуртується у так званих громадах - своєрідній організаційній формі руху.

Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України. Київська громада розкололась на «Стару громаду» і «Молоду громаду». 

Активними діячами «Старої громади» в Києві були                              В.Б. Антонович, М.П. Драгоманов, П.П. Чубинський,                                     К.М. Михальчук, П.І.Житецький. В.Л. Беренштам, М.В. Лисенко,       О.О. Русов, М.П. Старицький, П.А. Косач, В.А. Рубінштейн.

Економічні ідеї революційного народництва:

- вірили в самобутній характер економічного розвитку країни;

- ідеалізували селянство;

- вважали селянство рушійною силою революції.

Водночас українські учені-економісти зробили значний внесок у розвиток сучаснице їм теорій та концепцій, а також вписали власні сторінки у книгу світової економічної думки.

1. Відомим ученим, професором Київського університету і прихильником класичної школи був Микола Бунге (1823-1895), .відомий за такими працями: «Гармонія господарських відносин» (1860), «Основи політичної економії» (1870), «Нариси політико-економічної літератури» (1895). Говорячи про капітал, він називав його самостійною продуктивною силою. Крім капіталу, він виділяв ще дві продуктивні сили — природу і працю, які забезпечують людські потреби. М. Бунге виступав за вільне суперництво; під ним він розумів співвідношення попиту і пропозиції, завдяки якому встановлюється ціна товару. Перед економічною теорією він ставив завдання вивчати послідовний ряд господарських явищ, починаючи з потреб і закінчуючи їх задоволенням. Виступаючи проти марксизму, він доводив, що економіст у своїх дослідженнях повинен керуватися не догмами, а аналізом життя.

На думку М. Бунге, політична економія має розглядати такі категорії: 

1) потреби;

2) засоби для задоволення потреб;

3) виробництво і продуктивні сили;

4) розподіл та поєднання занять і праці;

5) обмін, цінність і ціну;

6) доходи;

7) власність і споживання.

2. Іншим послідовником класичної школи був Микола Зібер (1844-1888), автор помітних у тодішній світовій економічній літературі праць: «Основи політичної економії» (1873), «Девід Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях» (1885) та ін.


Професор Київського університету М. Зібер стояв на позиції трудової теорії вартості, довівши, що праця є єдиним елементом споживної та мінової вартості:

- На його думку, метод економічної теорії має бути науковим, що вимагає дотримання відповідних правил і принципів. М. Зібер розглядав теорію вартості та грошей, поняття капіталу, досліджував процес його виникнення та збереження, причини прибутку з капіталу і вартість робочої сили, постійний і змінний капітал тощо. Не сприймаючи ідеології класової боротьби і диктатури пролетаріату, але будучи популяризатором марксизму, він розділяв лише окремі його положення, зокрема, трудову теорію вартості, грошей, капіталу.

- Особливе місце у творчому доробку ученого займає праця «Нариси первісної економічної культури» (1881), присвячена дослідженню закономірностей розвитку світової економіки. М. Зібер спростував концепцію російської моделі общинного соціалізму, проти якої виступали українські та європейські учені. Він підтвердив наявність загальних тенденцій капіталістичного розвитку в економіці Росії, визначив її національні форми й особливості нагромадження капіталу. Наприклад, казнокрадство він зарахував до таких джерел зростання капіталу, що його можна по праву назвати виключно російською «спеціальністю». Водночас з історії українського народу він відзначив таку цікаву рису, як зв'язок економічних прав особистості з характером праці, її розподілом, господарськими обов'язками в сім'ї.

- Загалом М. Зібер здійснив помітний вплив на розвиток української економічної думки, персоніфікований такими знаними особистостями, як І. Франко, М. Драгоманов, О. Терлецький, С. Подолинський та ін. Ці прогресивні українські мислителі належали до громадянського та народницького напрямів суспільно-політичних рухів, але були добре обізнані із працями класиків політичної економії та абстрагували їх вчення до тогочасного господарського життя в Україні.

3. На межі двох століть найпомітнішою постаттю -суспільно-політичного життя в Україні був Іван Франко (1856—1916). Будучи людиною універсальних здібностей, він ґрунтовно ознайомився з політичною економією, вважаючи її найважливішою з усіх наук, оскільки вона вивчає причини багатства і злиднів, поділ праці та її плоди. Як і М. Зібер, він був прихильником трудової теорії вартості, доводячи, що без праці немає вартості. Він був ознайомлений з течіями тогочасної європейської економічної думки і позитивно сприймав більшість із них. І. Франко не був економістом-теоретиком, а переважно популяризував економічну теорію, зокрема, у 70-х роках марксизм, переклавши українською мовою 24-й розділ І тому «Капіталу» К. Маркса та окремі розділи книги Ф. Енгельса «Анти-Дюрінг». У статі «Про працю» він досить явно показав себе прихильником теорії доданої вартості та критиком капіталістичного способу привласнення. Написавши дохідливою мовою, підручник «Основи суспільної економії», І. Франко популяризував у робітничих гуртках з марксистських позицій поняття «товар», «гроші», «капітал», «рента», «експлуатація» та ін. Заробітну плату він розглядав з погляду так званого «залізного закону заробітної плати» ф. Лассаля.

У низці статей І. Франко аналізував становище селян Галичини, тяжкі умови праці і життя робітників нафтових копалень. Категорично не сприймав Великий Каменяр марксистських висновків про необхідність і неминучість пролетарської революції та подальшої диктатури пролетаріату. З 90-х років ХІХ ст. він гостро критикував марксизм як «релігію, що ґрунтується на догмах ненависті і класової боротьби». Основою народного поступу він вважав «працю на рідному ґрунті» і національне визволення України з-під колоніального ярма.

4. Послідовником ідей кирило-мефодіївців, особливо федералістського устрою слов'янської держави, прихильником ідеї дрібновласницького соціалізму французького економіста П. Ж. Прудона був відомий учений Михайло Драгоманов (1841-1895). Економічні погляди українського мислителя зосереджувались насамперед на проблемі розвитку пореформених аграрних відносин. Реформу 1861 р. він вважав антинародною і такою, що обділила селян землею й відібрала більшу частину тієї, на якій вони господарювали. На його думку, ринкове господарство є прогресивним, але воно несе надмірну диференціацію населення, експлуатацію трудящих, кризи, безробіття тощо. Вихід з негараздів капіталізму він бачив у просвітницькій діяльності серед робітників, у знищенні приватної власності і побудові соціалізму у формі «громадянства», під яким розумів таку форму організації господарства, коли промислові засоби виробництва та результати праці будуть належати робітничим громадам, а земля і продукти праці на ній належатимуть сільським громадам. Разом з тим він був переконаним опонентом марксистської теорії класової боротьби, революції та диктатури пролетаріату.

5. Представником громадянського руху і засновником школи фізичної економії був доктор медицини Сергій Подолинський (1850-1891). Він, як і М. Драгоманов, трактував марксистську ідею соціалізму з позицій громадянства, тобто як «громадянство» з рисами анархізму і федералізму, що існуватиме на основі общинного землеволодіння. Свої праці, викладені з позицій марксизму, він базував на аналізі господарства України. У роботі «Ремесла та фабрики на Україні» (1880) він доводить, що капіталізму промисловості України, як і в інших країнах, проходить через стадії ремесла, мануфактури та фабрики; обґрунтовує наявність суттєвих переваг капіталізму над феодалізмом, його скороминущість і заміну соціалізмом. С. Подолинський вважав, що соціалізм створить набагато кращі можливості для розвитку продуктивних сил і більше відповідатиме загальнолюдським моральним принципам.


6. Світову славу і визнання заслужив найвідоміший український економіст, автор новаторських теорій синтезу граничної цінності з трудовою теорією вартості, теорій розподілу, кооперації, кон'юнктури, теорії грошей, інвестиційної теорії економічних циклів
Михайло Туган-Барановський (1865-1919).

У 1894 року він опублікував працю «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя», яку захистив як магістерську дисертацію у Московському університеті. Це дослідження (доповнене й перероблене) було згодом видано майже всіма європейськими і навіть японською мовами.

М. Туган-Барановський, проаналізувавши розвиток теорії граничної корисності від її витоків до більш пізніх учень у своїй праці «Вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності» (1890), дійшов висновку про доцільність використання в економічних дослідженнях теорії корисності.

Економічні погляди М. Туган-Барановського розкриті в наступних теоріях:

1. Теорема цінності. Обмеженість моністичного пояснення цінності й ціни відзначав і М. Туган-Барановський, розпочавши розробку власної теорії цінності. Він вводить у науковий обіг нові за змістом поняття - «вартість» і «трудова вартість». Перша на відміну від поняття «цінність» («суб'єктивна» з точки зору окремої особи та «об'єктивна» - з точки зору суспільства, або ціна) є господарська витрата, яка здійснюється «заради здобування предмета» і включає витрату засобів виробництва та праці, друга - «трудова вартість» - є частиною цієї витрати, а саме - витратами праці.

2. Він сформулював закон («теорему цінності»), згідно з яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям. При всій умовності цього закону (що, до речі, визнавав і сам учений, розглядаючи його як певний ідеал, тяжіння до якого є необхідною умовою реалізації принципу господарського розрахунку) сама ідея про необхідність дослідження категорії цінності з точки зору «об'єктивних» і «суб'єктивних» факторів була надзвичайно плідною, підносила його праці в цій галузі на рівень найновіших на той час здобутків світової економічної думки.     

3. Теорія ринків та криз. Глибокий критичний перегляд                                       М. Туганом-Барановським теорії ринків та криз, які існували на той час, приводить до висновку про суперечність пояснення кризи невідповідністю між виробництвом і споживанням, «недоспоживанням» народних мас, яке, нібито, стоїть на заваді розширеного відтворення. Ця теорія, на думку вченого, ніяк не пояснює капіталістичного циклу.

4. Підвалини інвестиційної теорії циклів. Заперечуючи висновки марксової теорії відтворення та  криз, учений дійшов висновку, що рушійною силою еволюції капіталістичної системи господарювання є інновації, насамперед в галузях, що виробляють засоби виробництва. На відміну від моделей неокласиків, у яких приймалося, що механізм практично одразу врівноважує попит і пропозицію на всіх ринках, М. Туган-Барановський виходить із вторинності у практичному житті процесу коригування цін відносно так званого кількісного реагування. Він ураховував можливість не тільки витрачання коштів на купівлю товарів або інвестування у виробничий процес, а й їх заощадження. Саме диспропорція між рухом заощаджень та інвестицій, насамперед у галузях, що виробляють засоби виробництва, на думку вченого, становить основну причину циклічних коливань.

5. Виходячи із своєї теорії розподілу, М. Туган-Барановський чітко визначає два основні фактори, від яких залежить заробітна плата:

- зростання продуктивності суспільної праці (фактор економічний) та соціальна сила робітничого класу (фактор соціальний);

- вчений розглядає як основний перший з них.

6. Розглядав ренту як результат природних стійких відмінностей у продуктивності праці у різних пунктах виробництва і визначав її як «нетрудовий доход, що випливає з користування стійкими корисними властивостями землі».

Він розрізняв три джерела виникнення земельної ренти:

1) відмінність земельних ділянок за місцем їх розташування;

2) дія закону спадної продуктивності землеробської праці або спадної продуктивності наступних витрат у землеробстві;

3) відмінність земельних ділянок за родючістю.

7. Іншим визначальним українським представником маржиналізму, зокрема його математичного напряму був учений зі світовим ім'ям Євген Слуцький (1880-1948).

Є. Слуцький став фундатором маржиналістської математичної теорії споживання. Розпочалося дослідження цієї проблеми з публікації у 1915 р. в італійському часописі «Giornalle deqli economist revista di statistical», № 1 його статті «До теорії збалансованого бюджету споживача». Сама ідея та методологія цієї статті започаткували якісно новий етап у розвитку теорії попиту, визначили принципово нові підходи до проблеми взаємозв'язку ціни, попиту та функції корисності. Застосувавши складний математичний апарат, учений виявив умови, за яких функція корисності досягає свого максимуму, та запропонував способи обчислення її параметрів. Він запропонував математичні методи, які дають змогу досліджувати величини функції корисності та функції попиту залежно від руху цін і зміни доходів споживача.

Саме Є. Слуцький першим увів в аналіз поняття рівноважного стану бюджету споживача, а також його стійкість. Рівновага споживацького бюджету існує тоді, коли корисність благ, яка йому відповідає, має однакову або найбільшу величину серед усіх найближчих до нього станів. Стан рівноваги бюджету є стійким, якщо будь-яке відхилення від нього зменшує корисність набору благ, і нестійким — коли ця корисність збільшується.

Складові теорії збалансованого бюджету споживача: 

1. Корисність будь-якого поєднання благ, на його думку, е величина, що має властивість набувати тим більшого значення, чим більшою мірою це поєднання виявляється кращим для певного індивіда.

2. Під переважаючою комбінацією благ розуміють таку, коли індивід переходить від поєднання А до поєднання В.

3. Якщо такий перехід не здійснюється, то блага А і В мають однакову величину корисності.

4. Стан рівноваги бюджету індивіда може наставати тоді, коли корисність бюджету споживача має однакову або найбільшу величину серед усіх найближчих до нього станів. Таке становище можна назвати станом рівноваги. Воно буде стійким за умови, що всяке відхилення від нього зменшуватиме корисність, і нестійким - у протилежному випадку.

Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств європейської цивілізації (перша половина ХХ ст.)

1.Господарство провідних країн світу в роки першої світової війни та в період подолання її економічних наслідків.

2. Криза основ державно-монополістичного капіталізму у 1929—1933рр. та господарський розвиток у післякризовий період.

3. Економічні дослідження періоду державно-монополістичного капіталізму і його затяжної кризи.

1. Господарство провідних країн світу в роки першої світової війни та в період подолання її економічних наслідків

Початок XX століття для світового господарства, яке перебувало на стадії становлення, характеризувався періодичними кризами, перманентними війнами, поглибленням монополізації виробництва, його модернізацією і мілітаризацією. В господарсько-політичне життя на цьому етапі стрімко ввійшли дві молоді країни — США та Німеччина, які обігнали європейські колоніальні імперії і прагнули розширення ринків збуту та сировини.

Масове виготовлення нових видів зброї вимагало свого застосування, а пропаговані і заохочувані політиками агресивні націоналістичні ідеї — своєї реалізації.

а). Агресивна природа імперіалізму проявилась зі всіма особливостями у роки першої світової війни, розв'язаної двома агресивними військово-політичними блоками — Троїстим союзом та Антантою. Головною причиною розв'язання війни було прагнення монополій різних країн, і передусім Німеччини, здійснити розподіл (економічний, територіальний) світових сфер впливу. «Світова політика» Німеччини була німецьким варіантом" «загального» імперіалізму, і її сутність полягала в тому, щоб підняти німецьку імперію з рівня континентальної держави до рівня світової1 наддержави.

б). Важливою причиною виникнення 1-ої світової війни було намагання великих держав закріпити за собою слаборозвинуті країни як ринки збуту надлишків товарів, об'єкти вкладення капіталів, оскільки на той час вже був сформований певний етап світового ринку. Світогосподарські зв'язки були присутні в економіках багатьох країн, що свідчило про активний процес взаємопроникнення, інтеграції. Насильницький розрив зв'язків у ході війни був зумовлений прагненням окремих держав перерозподілити сфери економічного впливу у світі, підкорити своїм національним інтересам економіку інших країн, котрі потрапили в колоніальну і напівколоніальну залежність до великих держав.

в). Ще напередодні першої світової війни в багатьох країнах стали проявлятись тенденції до посилення ролі держави в господарському житті, що значно поглибило процес формування системи регульованого капіталізму та поступового формування державно-монополістичного капіталізму.

- Зміни в господарській діяльності економічних суб'єктів під впливом державно-монополістичного способу регулювання економічних процесів призводять до такого ж способу координації дій влади в ринковій системі капіталістичних країн. У країнах, що брали участь у Першій світовій війні, виникають військові концерни (наприклад, англійський військовий концерн «Віккерс», військові картелі в Німеччині, військово-промисловий концерн «Коміте-де-форж», хімічний концерн «Кульман» у Франції) та інші державно-монополістичні форми господарювання.

- Введення жорсткої державної регламентації господарських відносин для мобілізації економічних ресурсів на виконання військово-політичних завдань за екстремальних умов постійного скорочення господарського потенціалу внаслідок збільшення відновлюваних втрат було єдино можливою умовою продовження війни. Тому в 20-х рр. XX ст. практично в усіх країнах склалася етатистська система господарських відносин.

- Управління економікою з боку держави набуло форм контролю й розподілу стратегічних ресурсів, продовольства, засобів транспорту і робочої сили.

г). Найбільш досконало розподільчо-контролююча роль держави проявилася у США, де в 1917—1918 рр. створюється низка комітетів, відповідальних за розміщення державних замовлень та розподіл робочої сили, палива, сировини, транспортних засобів. Діяльність цих нових державних інститутів координувала військово-промислова рада. Аналогічна централізація була характерною і для Німеччини («військово-сировинні союзи»), Англії (міністерство військового постачання).

д). Загалом у Першій світовій війні брали участь близько 40 країн, на території яких мешкало 2/3 населення планети. Мілітаризація економік забезпечила виготовлення 28 млн. гвинтівок, майже 1 млн. кулеметів, 9200 танків. Безпосередні втрати країн, що воювали, становили 208 млрд. дол. Внаслідок війни було знищено третину матеріальних цінностей людства. Загальна кількість загиблих сягнула 10 мли., а 20 млн. людей було покалічено.

е). Внаслідок Першої світової війни найбільше постраждала економіка, Німеччини. У 1917 р. обсяг промислового виробництва, як і в сільському господарстві, порівняно з 1913 р., скоротився вдвічі. Мілітаризація охопила майже 75 % економіки і набрана критичних меж. Але найбільш відчутними були людські втрати країни: 2,7 млн. загинуло і 4,8 млн. стали каліками. Національне багатство зменшилось майже наполовину, а державний борг зріс у 32 рази (з 5 до 160 млрд. марок).

Була підірвана й фінансова система, адже лише прямі воєнні видатки становили І50 млрд. золотих марок.

- Надзвичайно сильно постраждала від війни Франція. Вона втратила загиблими і,3 мли. чол., 750 тис чол. залишилися інвалідами.

- Що ж до США, то Перша світова війна стимулювала їх економічний розвиток і призвела до перенесення центру господарського виробництва з Європи у цю країну.

До початку 20-х років США давали майже половину світового видобутку вугілля, близько 3/5 світового виробництва чавуну та сталі, 2/3 світового видобутку нафти, 85 % світового випуску автомобілів. Змінюється й фінансовий статус США: вони перетворюються на основного кредитора європейських держав, а Нью-Йорк стає світовим фінансовим центром.

Таким чином, найважливішим підсумком розвитку США в 1914-1919 pp. було подальше збільшення їх економічної потужності, посилення їх позицій у світовій економіці, закріплення за ними становища наймогутнішої держави світу.

Період між 1919-1939 pp. можна назвати найбільш нестабільним періодом світової історії як з погляду економічного, так і соціально-політичного становища.

Умовно цей період можна поділити на чотири етапи:

- 1919-1921 pp. — повоєнний кризовий стан;

- 1922-1928 pp. — відносно стабільний економічний розвиток;

- 1929-1933 pp. — світова економічна криза;

- 1934-1939 рр. — етап поступової ліквідації наслідків економічної кризи та передвоєнної економічної кон'юнктури.

Перший етап визначається вкрай нестабільними показниками економічного стану країн, які ще більше погіршилися навесні 1920 p., внаслідок повоєнної кризи, що три: вала аж до 1922 р. й охопила всі країни, а особливо Великобританію, США та Японію. Причина кризи полягала в якісних змінах, що відбулися в економіці цих країн під впливом науково-технічної революції кінця XIX — початку XX ст. та тривалої війни, в яку було втягнуто більшість країн світу.

Версальсько-Вашингтонська система повоєнного світу, яка, на думку її творців, повинна була визначити шляхи економічного та політичного розвитку європейських країн, не зменшила суперечності між ними.

Німеччина втратила також усі свої колонії загальною площею З мли. км. з населенням 13 млн. чол., які були переділені між державами - переможцями.

Отже, умови Версальської угоди об'єктивно звужували сировинну базу Німеччини та погіршували умови розвитку галузей важкої індустрії взагалі. Адже положення щодо демілітаризації не лише позбавляло Німеччину сучасної армії, флоту, повітряних сил, але й (і це найважливіше) вимагало різкого скорочення обсягів виробництва в галузях важкої індустрії, яка традиційно була спрямована на військово-промисловий потенціал і майже повністю залежала від державних військових замовлень.

Надзвичайно важка ситуація в економіці Німеччини:

  •  зниження обсягів промислового виробництва у повоєнні роки;
  •   демілітаризація;
  •   зростаюче безробіття, що супроводжувалися інфляційними явищами, які набирали обертів. Дійшло до того, що заробітна плата виплачувалася двічі на день: удень і ввечері, щоб люди могли якось використати зароблені гроші та встигнути хоч що-небудь купити до нового підвищення цін, яке досягало в 1923 р. 50 % на день.

Проте найважливішу роль у відбудові німецької промисловості й народного господарства загалом відіграв гак званий план Дауеса. В серпні 1924 р. на Лондонській конференції країн-переможниць була прийнята програма послаблення умов сплати репарацій, розроблена міжнародним комітетом експертів на чолі з чиказьким банкіром            Ч. Дауесом:

  •  Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13 % перевищила його.
  •  Наприкінці 1928 р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачатися планом Дауеса. В червні 1929 р. цей план замінено новим — планом Юнга.

План Юнга визначав остаточну суму репарацій — 113,9 млрд. марок та граничний термін її сплати — 57 років, по 2 млрд. марок на рік. Крім того, змінювався й порядок вилучення репарацій: скасовувався репараційний податок, єдиним джерелом платежів ставали державний бюджет та прибутки залізниць; відмінявся контроль над німецькою економікою. Проте розгортання світової економічної кризи 1929-933 рр. фактично відмінило новий репараційний план. Улітку 1931 р. за пропозицією американського президента Г. Гувера проголошується мораторій на щорічну сплату репарацій, а в 1932 р. переглядається й сума (її встановлюють у 3 млрд. марок і надають відстрочку у виплаті — 15 років).

Другий етап характеризується досить стійкими темпами економічного розвитку в провідних країнах світу, що дало змогу їм не лише «вилікувати» воєнні рани, але й зробити значний крок на шляху структурної модернізації виробництва.

а). При цьому найвищі показники економічного зростання притаманні США, в історію економіки країни цей період входить під назвою «проспериті», тобто період процвітання. І хоча США, як і всі країни, що воювали в Першій світовій війні, переживали повоєнну кризу на попередньому етапі, викликану, перш за все, необхідністю конверсії та переведенням економіки країни на «мирні рейки», але вже у 1923 р. індекс промислового виробництва у Сполучених Штатах на 42 % перевищував довоєнний рівень.

б). Значно повільніше розвивалася економіка Великобританії, яка тільки наприкінці 20-х років досягла передвоєнного рівня розвитку. Традиційні галузі, такі як вугільно-добувна, металургійна, текстильна, суднобудівна переживали спад. Однак держава підтримувала нові галузі — авіаційну, автомобілебудівну, електротехнічну, вкладаючи в них значні інвестиції, але вони давали всього 10% обсягу промислового виробництва країни. Гальмувала розвиток економіки Великобританії значна залежність від імпорту сільськогосподарської продукції та промислової сировини.

в). Економіка Франції вступила у стадію економічного піднесення вже у 1924 р., оскільки промислове виробництво перевищило довоєнне, а його щорічний приріст до 1932 р. становив у середньому 5 %, що було найвищим показником серед розвинутих європейських країн.

2. Криза основ державно-монополістичного капіталізму у 1929—1933рр. та господарський розвиток у післякризовий період

Період стабілізації економічного розвитку наприкінці двадцятих років несподівано виявив диспропорції між темпами зростання виробництва і прибутків підприємств на користь другого. На додачу до цього слабкий розвиток виробництва не супроводжувався відповідним зростанням заробітної плати і зниженням цін на товари народного споживання. Доходи населення знижувались надзвичайно швидко, а ціни, у свою чергу, постійно зростали. Разом з тим загрозливими темпами відбувалося скорочення виробництва.

1. Світову економіку у 1929-1933 рр. охопила економічна криза, яка була найбільшою в історії індустріального суспільства у XX ст. Першою ознакою економічної кризи вважають різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 р. Криза охопила насамперед економіку США, зокрема важку індустрію, випуск автомобілів знизився на 80 %. Все промислове виробництво, національний дохід, роздрібна торгівля знизилися вдвічі, імпорт та експорт — па 75 %. За роки Великої депресії збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Криза боляче вдарила і по аграрному сектору: збір пшениці впав на 36 %, кукурудзи — на 45 %. Збанкрутували майже 1 млн. фермерських господарств. Різко зменшилась заробітна плата, а за рівнем економічного розвитку країну було відкинуто до рівня 1911 р.

2. Не менш складно криза проходила в Німеччині, викликавши надзвичайно гостру реакцію та підготувавши ґрунт для приходу до влади фашистів. До середини 1932 р. (пік кризи) промислове виробництво в Німеччині скоротилося більше ніж на 40 %, причому в суднобудуванні — у 5 разів. Залишилась без роботи майже половина всіх найманих робітників, майже вдвічі скоротилися ремісниче виробництво та дрібна торгівля. Світовий характер кризи потягнув за собою скорочення кредитування промисловості міжнародними фондами, що також погіршило становище в країні.

3. В Англії та Франції криза розпочалася дещо пізніше, та й рівень падіння обсягів виробництва був не таким сильним: у Франції — на  30,9 %, в Англії — на 16,2 %. Але особливо складного та затяжного характеру криза набрала в країнах, економічно та політично залежних від світових економічних лідерів.

4. Боротьба з кризою, пошуки нових методів та форм протидії їй визначили генеральну лінію політики урядів усіх країн. Спочатку антикризова політика ґрунтувалася на вже відомих методах. Але досить швидко стало очевидним, що доктрина «невтручання» держави в економічне життя, заснована на концепції ринкового саморегулювання, не дає бажаних наслідків. З початком 30-х років головним напрямком економічної політики стає посилення державного втручання в економічне життя в поєднанні з посиленням регулювання соціальних відносин. Проте в різних країнах державне регулювання визначалося особливостями економічного розвитку, рівнем та специфікою соціально--економічних і політичних відносин. При цьому можна виділити два основних варіанти цього процесу, найяскравіше виражені в антикризовій політиці «Нового курсу» президента Ф. Д. Рузвельта в США та в системі заходів, спрямованих на оздоровлення економіки у фашистській Німеччині.

Теоретичною базою реформ президента Ф. Д. Рузвельта стало вчення англійця Дж. М. Кейнса про необхідність втручання держави в економіку з метою стимулювання інвестицій та пом'якшення криз. 

Конгрес надав надзвичайні повноваження президенту Ф. Д. Рузвельту в проведенні реформ:

  •  Першою кроком нової адміністрації було проголошення надзвичайного стану та закриття всіх банків на «банківські канікули», коли було ухвалено Надзвичайний закон про банки.

Закон передбачав такі заходи: надання Федеральною резервною системою позик банкам, наділення міністра фінансів правом попереджати масове вилучення вкладів, відкриття після «канікул» лише тих банків, які будуть визнані здоровими.

- Серед законів, ухвалених у перший період президентства Ф. Д. Рузвельта, найважливішими слід вважати Закон про відбудову національної промисловості (МІРА) та Закон про регулювання сільського господарства (ААА), ухвалені в першій половині 1933 р.

- Було створено Адміністрацію Громадських Робіт, яка забезпечила роботою більше ніж 4 млн. чол., ухвалений Закон про Федеральну надзвичайну допомогу, за яким штатам надавались великі дотації на реалізацію приграм допомоги.

5. На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з наслідками Великої депресії не пішла шляхом порятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

  •  виправлення дисбалансу бюджету;

- поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.

6. Не зважаючи на побічні наслідки, економічна криза 1930-х років дала змогу суттєво поліпшити загальний стан народного господарства Франції. Реформування економіки зазнавало сильного впливу теорії кейнсіанства. Фінансову підтримку з боку держави мали підприємства «захищеного сектору», насамперед військово-промисловий комплекс, які безпосередньо залежали від державних замовлень і підтримувалися податковими і митними пільгами. Суттєво впливала держава й на сільське господарство. Щоб утримувати стабільний рівень цін на сільськогосподарську продукцію, селянам виплачували державні премії за скорочення посівних площ і знищення частини зібраного врожаю, держава реалізовувала соціальну програму, спрямовану на зниження рівня безробіття, організацію громадських робіт. Ця політика передусім стосувалася державного сектора і певним чином забезпечувала вихід, економіки з кризи із найменшими втратами.

7. Нацистська партія у Німеччині під час виборів до рейхстагу висунула певну програму економічних перетворень, яка повинна була забезпечити вихід Німеччини з великої депресії.

Передбачалося реалізувати такі заходи:


- одержавлення всієї грошової та кредитної системи та створення державної системи безготівкових розрахунків;

- одержавлення всіх усуспільнених трестів та участь держави у прибутках підприємств;

- створення здорової середньої верстви підприємців;

- проведення земельної реформи та ухвалення закону про безоплатне відчуження землі на громадські цілі, відміна земельної ренти та спекуляції землею;

- організація громадських робіт.

Проте економічна програма, з якою нацисти прийшли до влади, дещо відрізнялася  від практичних дій. Так, коли постало завдання проведення банківської реформи, усі заклики щодо знищення процентної кабали були забуті.

Вершиною німецької економіки стала Національна економічна палата, яка координувала та скеровувала діяльність національних груп індустрії, що формувалися як за територіальним, так і за функціональним принципом.

Міжвоєнний період в економічному розвитку європейських країн і США та особливо Велика депресія показали нездатність ринкової економіки здійснювати саморегулюючі заходи і врівноважувати попит і пропозицію на всіх можливих ринках. Навіть за умови раціональної поведінки індивідуальних економічних агентів сукупний результат не завжди є оптимальним, оскільки макросистема розвивається4за власними законами, що не регулюються теорією загальної рівноваги.

3. Економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільств европейської цивілізації (перша половина ХХ ст.)

Кейнсіанство — один з провідних напрямів економічної науки XX ст. і сучасності. Свою назву він отримав за прізвищем видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883—1946) - засновника макроекономічної теорії та принципів державного регулювання ринкової економіки.

1. Теоретична система Кейнса знаменувала наукову революцію в економічній теорії XX ст., докорінно змінивши траєкторію її попереднього розвитку.

Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) - професор політекономії Кембріджського університету.

Вихід у світ книги Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936) найбільш важлива подія в історії економічної думки Заходу міжвоєнних років.

Характерні особливості методології і теоретична модель Дж. М. Кейнса:


1. Історичні умови:

1. Ускладнення структури виробництва і ринку.

2. Функціонування недосконалих форм конкурентної боротьби і втрата ринковим механізмом автоматичного саморегулювання.

3. Світова криза перевиробництва і затяжний характер депресії 1929-1933 рр.

4. Масове безробіття.

Новаторство економічної теорії Кейнса обумовлено, передусім, новітністю його методології дослідження. Особливості методології кейнсіанства викладені нижче.

По-перше, це визначання нового предмета дослідження — макроекономіки, вивчення її як цілісної економічної системи, що підпорядкована власним законам функціонування і розвитку.

Не заперечуючи мікроекономічний аналіз А. Маршалла, коли в центрі уваги знаходилась поведінка індивіда, економічного суб'єкта, споживача або підприємця, Дж. М. Кейнс вже на початку книги "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" зазначив його обмеженість. Предметом дослідження ученого вперше стала макроекономічна система в цілому, з властивими їй функціональними залежностями та економічними закономірностями, а не механічна сума мікроодиниць, згідно з поглядами неокласиків.

По-друге, відповідно до нового предмета дослідження                  Дж. М. Кейнс розробив основи нового методу дослідження — макроекономінного, який передбачав вивчення законів макросистеми як органічної цілісності. На противагу неокласикам, Кейнс виходив з того, що умови процвітання окремих фірм не ідентичні умовам процвітання економіки в цілому. А тому макроекономічний метод дослідження був орієнтований на пріоритетний аналіз макроекономічних залежностей та процесів, факторів економічної стабільності та циклічності. Таким чином, учений започаткував макроекономічну теорію, що стала самостійним напрямом економічної теорії.

По-третє, методологічним нововведенням є також розробка  Дж. М. Кейнсом і введення в науковий вжиток нового категоріального апарату макроекономічного аналізу, який базувався на сукупних (агрегованих) величинах. До основних категорій кейнсіанської теорії належать національний дохід, ефективний та недостатній попит, споживання, заощадження та інвестиції в масштабі економіки, рівень загальної зайнятості, повна зайнятість, вимушене безробіття, перевага ліквідності, мультиплікатор тощо. Вони і в сучасних умовах є базовими не тільки для кейнсіанського напряму, але й для всієї макроекономічної теорії. Для теорії Дж. М. Кейнса також характерна зміна акцентів у використанні традиційних економічних категорій та їх переосмислення на основі нових теоретичних підходів.


По-четверте
, кейнсіанська "Загальна теорія" ґрунтується на розроблених власне Кейнсом на противагу неокласичній ортодоксії принципово нових методологічних засадах макроекономічного аналізу ринку. Зокрема, методології кейнсіанського аналізу властивий кардинальний відхід від традиційної класично-неокласичної доктрини загальної ринкової рівноваги — закону Сея, фокусування, на противагу ортодоксальній неокласичній теорії, основної уваги на вивченні факторів макроекономічної нерівно-ваги та економічної невизначеності.

Методологічною основою аналізу природи і причин ринкової циклічності стало переміщення акценту з довготривалих інтервалів часу на дослідження переважно короткострокових ринкових коливань. На цій основі центральною проблемою дослідження ринку в кейнсіанській теорії став не рівень пропозиції (неокласика), а стан та рівень сукупного ринкового попиту, його структура та фактори динаміки.

По-п'яте, Дж. М. Кейнс зробив значний внесок у подальший розвиток економічних методів теоретичного дослідження. Його теорії властиве відновлення каузального методу пізнання економічних законів, привнесення його в площину макроекономічного аналізу. Якщо неокласики використовували головним чином функціональний аналіз, зосереджуючись на дослідженні зв'язків взаємодії, взаємовпливу факторів, то Кейнсу притаманне повернення до використання причинно-наслідкового методу аналізу. Він фіксує визначальні, активні фактори (схильність до споживання, гранична ефективність капіталу, норма процента) і їх вплив на змінні, залежні величини (зайнятість, національний дохід). Це означало піднесення причинно-наслідкового методу на якісно новий рівень макроекономічного аналізу.

По-шосте, важливою особливістю кейнсіанської методології, що обумовила нову загальну спрямованість всієї кейнсіанської доктрини, є реалізація в ній передусім практичної, прагматичної функції економічної теорії, тобто безпосереднє підпорядкування теоретичного аналізу виробленню ефективної економічної політики. Кейнсом було здійснено теоретичне обґрунтування необхідності регулювальних функцій держави для досягнення макроекономічної рівноваги та повної зайнятості. Але домінування прагматизму не заперечує реалізації Кейнсом пізнавальної функції, особливо в галузі дослідження макроекономічних закономірностей ринкової економіки, про що свідчить започаткування ним нового наукового напряму — кейнсіанства.

Дж. М. Кейнс вводить у науковий обіг поняття ефективного попиту, розкриваючи його значення як провідного елемента своєї загальної теорії. Теорія ефективного попиту є ключовою в інтерпретації Дж. М. Кейнсом природи і причин циклічності та безробіття.

Дж. М. Кейнс вважав, що рівень сукупного попиту та його співвідношення з пропозицією визначають стан макроекономічної системи. Причини циклічного спаду економіки він пояснював недостатністю сукупного попиту, тобто його нижчим рівнем порівняно із сукупною пропозицією. Подолання нерівноваги та надвиробництва Кейнс пов'язував з досягненням ефективного попиту.

Ефективний попит, за Дж. М. Кейнсом, — це такий рівень сукупного попиту, який забезпечує макроекономічну рівновагу за відповідного рівня зайнятості.

Сукупний споживчий попит. Аналіз сукупного споживчого попиту Дж. М. Кейнс здійснив на основі розкриття взаємозв'язку між доходом, споживанням та заощадженням.

Мультиплікатор інвестицій. Наступний етап теоретичного аналізу — встановлення Дж. М. Кейнсом зв'язку між споживанням, інвестиціями і національним доходом, який він здійснив на основі концепції мультиплікатора. Кількісна залежність між інвестиціями та національним доходом визначена мультиплікаційним ефектом, чи ефектом мультиплікатора.

Мультиплікатор Кейнсаце коефіцієнт мультиплікації, що фіксує пряму пропорційну залежність між приростом інвестицій та приростом національного доходу.

Він показує, у скільки разів отриманий приріст національного доходу більший за початковий приріст інвестицій, що обумовив це зростання. Іншими словами, мультиплікатор кількісно визначає множинний вплив змін в інвестиційній активності на відповідні зміни національного доходу, а як наслідок — зайнятості та споживання.

Механізм мультиплікаційного ефекту полягає  в тому, що приріст інвестицій в будь-якій галузі викличе відповідне розширення виробництва та збільшення зайнятості у цій галузі.

Зростання зайнятості означатиме збільшення доходів індивідів, зайнятих у інвестиційному секторі. Частина цих доходів піде на споживання, а інша — на заощадження. Придбання предметів споживання створить нові доходи виробників споживчих благ. Ті, у свою чергу, реалізуючі власні доходи, створять нові доходи інших товаровиробників. Іншими словами, інвестиції перетворюються на доходи, отримані доходи перетворюються на ринкові витрати, які у свою чергу обумовлюють довготривалий процес утворення нових доходів у тих осіб, що втягнуті у ринкові взаємовідносини.

Резюмуючи розроблену Дж. М. Кейнсом макроекономічну модель та практичну програму управління сукупним попитом, треба визнати, що це була реальна наукова кейнсіанська революція, яка відбулася як в економічній теорії, так і в економічній політиці. її основний зміст можна сформулювати так:

- започаткування нового розділу економічної теорії— макроекономіки, винесення на перший план проблеми факторів, що визначають споживання та інвестиції як основні компоненти національного доходу;


- розробка нового методологічного та теоретичного інструментарію для аналізу нових складних проблем і суперечностей ринкової економіки;

-  актуалізація в макроекономічній теорії проблеми ефективного попиту, тобто проблеми реалізації; надання першочергової уваги вивченню засобів запобігання чи пом'якшення циклічності, досягнення стійкого економічного зростання тощо;

-  теоретичний аналіз підпорядковується практичній меті — виробленню ефективної економічної політики державного регулювання ринкової економіки для компенсації її недоліків.

2. Домінування кейнсіанських ідей у міжвоєнний і післявоєнний період пояснюється реалістичністю розробленої цим напрямом макроекономічної теорії, а також кейнсіанської програми державного регулювання економіки. Саме тому переважно на кейнсіанських ідеях державного регулювання ринку базувалась макроекономічна політика урядів провідних країн світу з 50-х до середини 70-х рр. XX ст. Кейнсіанська теоретична модель поступово увійшла практично в усі підручники з економіки, започаткувавши новий підрозділ економічної теорії — макроекономіку. Цей період отримав назву "доба кейнсіанства".

3. Однією з головних особливостей неокейнсіанства стала глибока критична переробка та вдосконалення теорії статичної ринкової рівноваги Кейнса з метою її пристосування до більш повного врахування факторів економічної динаміки та дослідження динамічних станів економіки. Результатом теоретичних пошуків стала розробка неокейнсіанської теорії макроекономінної динаміки. її становлення пов'язано з іменами таких видатних послідовників Дж.М. Кейнса, як Р. Харрод, Є. Домар, Е. Хансен, Дж.В. Робінсон та ін.

Визначальне наукове і практичне значення в галузі економічної динаміки і теорії економічного зростання мали дослідження неокейнсіанців Р. Харрода та Є. Домара. Рой Форбс Харрод (1900—1978), видатний англійський економіст, професор Оксфордського університету, один з найвидатніших продовжувачів кейнсіанських ідей, вважається батьком теорії економічного зростання. Саме йому належить пріоритет у розробці проблем економічного зростання та його математичного моделювання.

Розвиток цих думок було докладно викладено у фундаментальній монографії Р. Харрода "До теорії економічної динаміки" (1948). У цій праці Р. Харрод визначає основні риси моделі економічної динаміки, тобто умови підтримання стійких темпів економічного зростання при повній зайнятості як людських, так і матеріальних ресурсів. Він будує агрегативну модель економічного зростання, де темп росту залежить від частки нагромадження в національному доході чи величини капіталовкладень та від рівня капіталомісткості виробництва.


Р. Харрод
досить критично підійшов до відповіді на питання про саморегулювання економіки і зробив висновок, що розвинута ринкова економіка автоматично не може досягати стійкої рівноваги. Він чітко вказує, що гарантований темп зростання національного доходу відхиляється від природного, і він не бачить тих сил, які б автоматично повернули економіку на шлях збалансованого розвитку. Єдина надія на державне регулювання економіки.

Одночасно с Р Хорродом висунув концепцію економічного зростання у праці «Очерки теорії економічного зростання», він висунув тезу про двоякість функції інвестицій.  Модель Є. Домара дещо відрізняється від моделі Р. Харрода. В її основу покладені не рівність заощаджень інвестиціям, а рівність грошового доходу (попиту) виробничим потужностям (пропозиції). Під виробничими потужностями Є. Домар розумів потенційно можливе виробництво продукції в умовах повної зайнятості. Тобто, якщо модель Харрода будувалася на акселераторі, то модель Домара — на мультиплікаторі. В моделі Є. Домара динамічна рівновага досягається за умови, що попит і пропозиція мають зростати так, щоб приріст попиту дорівнював приросту пропозиції. При цьому динамічна рівновага може бути забезпечена лише певним темпом росту інвестицій. Зростання капіталовкладень — це стратегічний фактор збалансованості економічного зростання. Відмінність моделі Домара полягала і в тому, що в ній передбачалася повна зайнятість, тоді як    Р. Харрод виходив з того, що динамічна рівновага може не збігатися з повною зайнятістю.

Прихильники лівого кейнсіанства, апелюючи до теоретичної спадщини Д. Рікардо, очолили на цій теоретичній основі "антимаржиналістську революцію".

Дж. Робинсон (1903-1983), англійський економіст, представниця кембриджської школи в політичній економії. Як і Чемберлен, Дж. Робинсон у своїй роботі «Економічна теорія недосконалої конкуренції»,  досліджувала ті ж проблеми: зрушення в механізмі ринкової конкуренції, проблеми монополізації ринку, механізм монополістичного ціноутворення.

Економічні погляди Дж. Робинсон:

1. Вирішальною умовою монопольного володіння продуктом вважав диференціацію продукту, тобто такі зміни, які не можуть бути повністю компенсовані товарами-субстітутами. Проте диференціація продукту не є, єдиною умовою монополії. Значна увага в своєму дослідженні вона присвятила питанню поведінки крупних компаній, що втілюють високий рівень концентрації виробництва.

2. Монополія є явищем не тільки ринку, але і концентрованого виробництва. Концентрацію ж виробництва вона пов'язувала з економією фірми на масштабах, оскільки частка постійних витрат, що доводяться на одиницю продукції із зростанням об'ємів виробництва знижується.

3. Особливу увагу приділила такій характерній межі ринкової поведінки крупних компаній, як маневрування цінами. Ключовим питанням в її дослідженнях стало дослідження можливостей використовування ціни як інструменту дії на попит і регулювання збуту.

4. Ввела в економічну теорію поняття «дискримінація в цінах», що означало сегментацію ринку монополією на основі обліку різної еластичності попиту за ціною у різних категорій споживачів, маневрування цінами для різних груп, на різних географічних ринках.

Теоретична спадщина Й. Шумпетера надзвичайно широка та різноманітна. Історії й методології економічного аналізу присвячено такі його праці, як:

«Теорія економічного розвитку» (1912).

Методологія і концепція суспільного розвитку в тлумаченні                     Й. Шумпетера:

1. Вважав, що його теорія економічного розвитку краще пояснює закони, динаміку розвитку товарно-капіталістичного господарства, ніж аналітичний апарат Маршалла.

2. Проводив чітку відмінність між статичною рівновагою системи і її динамічним розвитком, який перетворює структуру, взаємозв'язки між «новим» і «старим» виробництвом. Початкове положення економічної системи - чиста рівновага. Але потім на якомусь етапі відбувається втілення інновацій. «Звичайний» кругообіг порушується діями підприємця-новатора. Для здійснення інновацій беруться кредити у «старих» фірм і компаній. Інвестиції прямують в нові галузі, поступово привертаючи в процес «нову хвилю» учасників.

3. Накопичення не є стійким, безперервним процесом. Воно обумовлене технічними новинками, освоєнням нових інвестиційних проектів. Зростання національного продукту відбувається у вигляді стрибків і ривків.

4. Економічна динаміка, по Шумпетеру, базується на розповсюдженні нововведень в різних формах. Це виробництво нових товарів, застосування нових технологій і нової техніки, ефективніше використовування вже відомих матеріалів, освоєння нових ринків збуту, перехід до раціональніших форм організації і методів управління, проведення реорганізації або підрив монопольного положення інших підприємств.

5. Джерелом розвитку служать внутрішні процеси, нові комбінації виробничих чинників на основі інновацій.


Тема 10. Розвиток національних економік країн європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина ХХ ст.)

1. Особливості і тенденції повоєнного розвитку провідних національних економічних систем та моделювання їх варіантів.

2. Економічне зростання і кризи 50-80-хрр., як характерні ознаки кінця епохи індустріалізації.

3. Теоретичне обґрунтування проблем переходу до постіндустріального суспільства в неокласиці та неоінституціоналізмі.

1. Особливості і тенденції повоєнного розвитку провідних національних економічних систем та моделювання їх варіантів

Зміст системи заходів повоєнного відродження національних економік:

1. В повоєнний період економічне становище більшості країн'було катастрофічним, але особливо це було очевидним у Західній Європі. Надзвичайно негативним фактором став підрив національних валют. Для нормалізації валютно-фінансової ситуації в червні 1944 року у Бреттон-Вудсі була проведена конференція представників 44 країн, яка прийняла рішення про створення Міжнародного Валютного Фонду (МВФ). Конференція виробила основні правила міжнародних валютних відносин, серед яких можна виділити: надання долару США нарівні з золотом функції резервної валюти; заборона зміни ціни золота; введення твердого і контрольного курсу валюти.

2. Крім МВФ було створено Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який мав виконувати роль міжнародного кредитного центру. Обидві міжнародні фінансово-валютні організації перебували під повним контролем банкірів США, які у перші повоєнні роки здійснювали швидку перебудову економіки відповідно до своїх інтересів та потреб мирного часу.

5 червня 1947 р. держсекретар США Дж. Маршалл, виступивши в Гарварді, представив зміст програми, спрямованої на відбудову та розвиток Європи.

Програма була розрахована на чотири роки і передбачала розв'язання таких завдань:

- модернізація інфраструктури;

-  збільшення обсягів виробництва (зокрема в енергетиці та металургії);

- більш рівномірне розміщення важкої індустрії (зконцентрованої традиційно в зоні Руру);

- раціоналізація виробництва сільського господарства та легкої промисловості;

-  забезпечення грошової та фінансової стабілізації.

3. З мстою реалізації плану в квітні 1948 р. було створено Європейську організацію економічного співробітництва, до складу якої увійшло 16 країн, яка й координувала заходи щодо реалізації плану.

План Маршалла здійснювався з квітня 1948 року по грудень 1951 року. Загальний контроль за його виконанням здійснювала Адміністрація економічного співробітництва, яку очолювали відомі американські фінансисти і політичні діячі. Допомога надавалася з федерального бюджету США у вигляді безоплатних субсидій і позик.

Але треба пам'ятати, що умови для країн-учасниць цього плану були досить жорсткими: відмова від націоналізації промисловості та надання повної свободи приватному підприємництву, що супроводжувалося помітним гальмуванням тих галузей західноєвропейської індустрії, які були конкурентами США, зниження тарифів на імпорт американських товарів, обмеження торгівлі з соціалістичними країнами тощо.

Національні програми та моделі економічного відродження та повоєнного розвитку провідних держав:

1. США:

- після війни швидко та ефективно переорієнтувати свою економіку на випуск мирної продукції;

- зростання приватного споживання;

- прискорений розвиток, обумовлений урядовою політикою, спрямованою на розширення експорту;

- забезпечення більшої зайнятості населення.

Досить важливим фактором, який зумовив уповільнення темпів економічного зростання в економіці США, став розпад колоніальної системи, що супроводжувався утворенням нових незалежних країн, деякі з котрих стали досить містким ринком для американських капіталів. Але відтік капіталів з країни, як відомо, негативно відбивається на стані її економіки. Ще один фактор, що негативно впливав на економіку США в повоєнний період — це утворення двох нових промислових центрів у світовій економіці — країн Західної Європи та Японії.

2. Німеччина:

Оздоровлення економіки Німеччини, як майбутнього осередку європейського відродження, вимагало рішучих заходів.

Першим кроком у реалізації програми була грошова реформа, яка стала важливою передумовою загальної реформи економічного механізму.

- грошова реформа, яка стала важливою передумовою загальної реформи економічного механізму.

- наявність матеріальної бази, що збереглася від попереднього періоду;

- порівняно дешева робоча сила;


- тривало відкладений та незадоволений попит населення, який активно впливає на виробництво;

- стабілізація фінансової та грошово-кредитної системи стали необхідною передумовою успіху.

Істотну роль в успіху перетворень та виходу з кризи відіграла зовнішня підтримка (економічна допомога за планом Маршалла, а також постачання палива, продовольства, насіння та добрив по інших каналах). У німецьку економіку передавалися американський транспорт та інша власність американської армії. З коштів Фонду європейської програми відбудови надавалися на пільгових умовах кредити. Досить важливим фактором було й те, що держава різко обмежила видатки на оборону та підтримку безпеки, що уряд міцно тримав у руках важелі управління, своєчасно корегуючи економічний курс. Держава підтримувала ті галузі, які були в найскрутнішому становищі: вугільну промисловість, металургію, електроенергетику. Особливо заохочувався та підтримувався дрібний і середній бізнес, підприємництво у виробничій сфері, надавались податкові пільги інвесторам.

3. Франція:

Франція у післявоєнні роки стала батьківщиною капіталістичного планування та програмування. У 1946 р. в країні створюється Генеральний комісаріат з планування, який розробляє індикативні (необов'язкові) плани господарського розвитку галузей господарства. Завданням цих планів на післявоєнний період було єдине — модернізація національного сектора економіки та відбудова господарства впродовж 1947—1953 рр.

Основними елементами «планової» економіки Франції Генеральний комісаріат визначив:

- розподілі кредитів;

- податкових заохоченнях;

- державних інвестиціях з метою прискорення виконання планів;

- створений спеціальний фонд (Фонд соціально-економічного розвитку) дозволяв здійснювати інвестування в державний та приватний сектори економіки.

4. Великобританія:

Повоєнна перебудова в Англії та Франції відбувалася переважно в межах плану Маршалла, однак вона мала свої певні особливості.

У рамках заходів цих реформ здійснювалась підтримка повної зайнятості населення через часткову націоналізацію таких базових галузей, як енергетика, транспорт, кам'яновугільна, сталеплавильна промисловість та інфраструктура. У другій половині 40-х років держава перебрала під свій контроль загалом більше 20 % британської промисловості: авіаційні компанії, аеропорти, автомобільні шляхи та Англійський банк.

Стратегічним напрямом економічної політики лейбористів було:


- підтримка повної зайнятості;

- провадиться часткова націоналізація базових галузей - енергетики, транспорту, кам'яновугільної та сталеплавильної промисловості, а також інфраструктури;

- підтримки фунта стерлінгів;

- було проголошено політику економії, під якою передбачалося заморожування заробітної плати та доходів;

- обмеження споживання;

- високі прямі податки.

2. Економічне зростання і кризи 50-80-хрр., як характерні ознаки кінця епохи індустріалізації

Ситуація в економіці США різко загострилася з початком енергетичної кризи., яка потягла за собою кризу світового капіталістичного господарства 1973-1975 рр..

Можна виділити три особливості прояву кризи 1973-1975 рр.:

  •  по-перше, згортання виробництва супроводжувалося ростом цін та неконтрольованою інфляцією;
  •  по-друге, ріст безробіття і збільшення резервної армії праці не призвели до падіння рівня заробітної плати;
  •  по-третє, циклічна криза виробництва переплелася зі структурним, сировинним та валютно-фінансовим дисбалансом.

1. Особливо слід виділити тяжкий характер протікання структурної кризи. Падіння промислового виробництва охопило практично всі галузі промисловості, у тому числі і такі нові, як електронна, аерокосмічна та ін. У 1974-і975 рр. серед банкрутів опинилися не тільки дрібні та середні фірми, але й великі залізничні та торговельні компанії, банківські корпорації.

2. Зростання цін на нафту лише впродовж 1974 р. викликало 10 %-и стрибок цін майже на всі промислові товари.

3. Починаючи з 1970-х рр. для багатьох країн постійними стали зростаючі інфляційні процеси, дефіцит державного бюджету, безробіття.

4. Також криза виявила залежність країни від імпорту та зовнішньоторговельної економічної кон'юнктури в цілому. За роки кризи загострилось суперництво розвинутих капіталістичних країн на світовому ринку, а ФРН та Японія потіснили США на світовому ринку по ряду найважливіших галузей. Зростання світових цін на нафту спричинило утворення величезного дефіциту торгового балансу, його у свою чергу сприяло подальшому послабленню позицій доллара на світових валютних ринках.

5. Криза середини 70-х рр. XX ст. завдала значних втрат не лише американській., а й усій світовій економіці, призвівши до значної її розбалансованості. У зв'язку з цим можна вказати на два фактори.


По-перше, це новий виток наукового прогресу, який в середині XX ст. переріс в науково-технічну, а потім і в технолого-інформаційну революцію. Вона означала перехід до принципово пової техніки та технології на основі досягнень науки й охопила всі галузі виробництва і сфери обслуговування.

6. З середи її и 1970—початку 1980-х рр. темпи економічного зростання вповільнились, почала знову наростати інфляція, яка «перетворилась в чудовисько, що нагадувало багатоголову гідру: замість однієї відрубаної голови кожного разу виростали дві нові». Все це загострило конкурентну боротьбу. Виявилося, що попередня модель державного регулювання економіки, що опиралася на теоретико-методологічні засади кейнсіанства, зовсім не відповідала потребам часу і сформованим господарським відносинам, оскільки будь-яка економічна система має межі для свого екстенсивного росту.

7. Основними завданнями в економіці стали капіталістична раціоналізація виробництва на базі нової техніки та технології, а також посилення експлуатації найманої прані, як результат — підвищення ефективності виробництва. Це також пов'язано зі скороченням соціальних державних програм, зменшенням втручання держави в економік) шляхом здійснення приватизації та роздержавлення.

8. Економіку США у період президентства Р. Рейгана (1981 — 1988) охопила глибока криза, яка тривала від початку 80-х років.

Були започатковані наступні заходи: 

  •  скорочення податків на корпорації та доходи громадян;
  •   скорочення урядових витрат шляхом зменшення соціальних програм;
  •   дерегулюваиня підприємницької діяльності;
  •   проведення жорсткої кредитно-грошової політики, спрямованої на подолання інфляції.

- У межах політики «рейганоміки» було знято обмеження на ведення інвестиційного бізнесу комерційними банками США, які діяли від 1930-х рр. і суттєво обмежували конкуренцію на фінансовому ринку.

- Реальні заходи адміністрації Р. Рейгана, спрямовані на зміну поведінки суб'єктів господарювання, мали переважно частковий успіх, але не змогли вирішити проблем розвитку економіки загалом. Вже наприкінці 80-х років почався економічний спад, дефіцит державного бюджету зріс до 290 млрд. дол., а державний борг — до 4 млрд. дол.

- Певне зростання почалось на початку 1990-х років, за часів президентства Б. Клінтона. Одним із перших заходів нової адміністрації президента було усестороннє стимулювання інвестиційного капіталу з метою оздоровлення економіки. Серед інших напрямків економічної політики можна виділити розв'язання довгострокових завдань, активне застосування фінансових заходів, що перекреслювало попередні монетарні заходи, державне регулювання і підтримка НДДКР, розвиток державної інфраструктури, розширення умов для діяльності малого бізнесу, посилення ролі держави у вирішенні найбільш нагальних економічних проблем.

9. До приватизації цілеспрямовано і системно вперше вдався консервативний уряд М. Тетчер у Великобританії. Згодом вона стала набирати загальносвітових масштабів і на кінець 80-х рр. понад 80 країн світу прийняли програми скорочення державного сектору. Ця політика ввійшла в історію США як «рейганоміка», а у Великобританії як «тетчеризм». Вона не означала поразку держави, а мова йшла лише про перегляд функцій держави, про розподіл сфер між державним та приватним секторами в економіці та про зменшення сфери впливу на економіку.

Досить схожою до «рейганоміки» за основними елементами була політика уряду Великобританії, економіку якої з 70-х років охоплювали циклічні кризи. Ця економічна політика відома під назвою «тетчерпзм».

Стрижнями програми М.Тетчер були:

  •  денаціоналізація і приватизація;
  •   перегулювання;
  •   дебюрократизація, які означали підтримку індивідуальної підприємницької ініціативи.

Уряд зініціював скорочення витрат держбюджету та оподаткування., відмову в субсидіях підприємствам, що стали банкрутами, обмеження авторитету профспілок.

Гаслом програми було: «політика рівних можливостей для всіх». її ідеологічною основою стало повернення до «вікторіанських цінностей»: повага до сім'ї, релігії, закону і порядку, ощадливість, самостійність, акуратність та працьовитість.

- Складовими деталями монетарної політики М.Тетчер було послаблення податкового контролю за функціонуванням ринку, підвищення ролі кредитно-грошових інститутів; радика