48298

Економіка підприємства

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Інноваційноінвестиційна діяльність підприємства. Витрати підприємства. Результативність діяльності підприємства. Антикризова діяльність підприємства.

Украинкский

2013-12-08

1.43 MB

4 чел.

ЗМІСТ

    Передмова.................................................................................................................3

    Тематичний план дисципліни.................................................................................4

    Тема 1. Підприємство в сучасній системі господарювання.................................5

    Тема 2. Трудові ресурси.........................................................................................24

    Тема 3. Капітал, виробничі фонди та нематеріальні ресурси.............................45

    Тема 4. Інноваційно-інвестиційна діяльність підприємства...............................78

    Тема 5. Система планування  на підприємстві.....................................................92

    Тема 6. Організація виробництва та його обслуговування...............................103

    Тема 7. Продукція: сутність, різновиди та  конкурентоспроможність............117

    Тема 8. Витрати підприємства.............................................................................130

    Тема 9. Результативність діяльності підприємства...........................................146

    Тема 10. Антикризова діяльність підприємства.................................................160

    Список рекомендованої літератури.....................................................................175

Передмова

   Ринкові умови господарювання обумовлюють суттєві зміни в діяльності підприємств. Ефективність їх роботи буде залежати від того, наскільки правильно фахівці підприємства зможуть спрогнозувати розвиток фірми в перспективі, забезпечити конкурентоспроможність продукції, врахувати негативні фактори і передбачити шляхи ефективних дій. Це визначає значення вивчення дисципліни „Економіка підприємства” при підготовці спеціалістів для народного господарства України, особливо за спеціальності „Фінанси”.    

    Даний конспект лекцій має на меті допомогти студентам денного і заочного відділення освітньо-кваліфікаційного рівня молодший спеціаліст придбати необхідні  теоретичні знання з дисципліни „Економіка підприємства” і самостійно опрацьовувати матеріал дисципліни. Конспект  складений у відповідності з навчальною програмою дисципліни і розрахований на студентів всіх форм навчання економічних спеціальностей  освітньо-кваліфікаційного рівня молодший спеціаліст.                        

    Конспект  складається з вступу та 12 лекцій по основних темах дисципліни.. До кожної теми конспекту лекцій наведений список літератури, яку можна використовувати при самостійному вивченні тем дисципліни. Загальний список література наведений в кінці конспекту.

    

    

Тематичний план ДИСЦИПЛІНИ

дисипліни „ЕКОНоміка підприємства”

з/п

Назва тем

Кількість годин

Всього годин

Ауди-торно

У т.ч.

Самост.

робота

лекції

практич,

семінар.

1

Підприємство в сучасній системі господарювання

8

4

4

-

4

2

Трудові ресурси

16

12

6

6

4

3

Капітал, виробничі фонди та нематеріальні ресурси

18

16

6

10

2

4

Інноваційно-інвестиційна діяльність підприємства

8

4

2

2

4

5

Система планування  на підприємстві

10

6

4

2

4

6

Організація виробництва та його обслуговування

10

6

4

2

4

7

Продукція: сутність, різновиди та  конкурентоспроможність

10

6

2

4

4

8

Витрати підприємства

14

10

4

6

4

9

Результативність діяльності підприємства

8

6

2

4

2

10

Антикризова діяльність підприємства

6

2

2

-

4

       Всього

108

72

36

36

36

                                                                   

Тема 1. Підприємство в сучасній системі господарювання

План

  1.  Визначення, цілі та ознаки підприємства.
  2.  Головні напрями діяльності підприємства.
  3.  Правові основи функціонування підприємств.
  4.  Класифікація підприємств за певними ознаками.
  5.  Добровільні об'єднання підприємств: поняття та основні організаційно-правові форми.
  6.  Поняття та необхідність управління підприємством.
  7.  Основні функції та методи управління.
  8.  Виробнича структура підприємства та чинники, що її  визначають.
  9.  Організаційна структура управління підприємством та її основні типи.

Зміст лекції з теми № 1

    1. Визначення, цілі та ознаки підприємства

    Будь-яке суспільство для забезпечення нормального (достатньо комфортного) рівня своєї життєдіяльності здійснює безліч видів конкретної праці. З цією метою люди створюють певні організації (трудові колективи), які спільно виконують ту чи ту місію (реалізують програму або мету) і діють на засаді певних правил і процедур. Проте мета й характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою їх можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується бюджетним фінансуванням держави. Організації з підприємницьким характером діяльності називають підприємствами.

    Підприємство -- це організаційно відокремлена та економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).

    Згідно з Господарським кодексом України, підприємство — самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних і особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності.

    Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву -- завод, фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє тощо; може включати кілька виробничих одиниць: заводів або фабрик (комбінат, виробниче об'єднання). У більшості країн з розвинутою ринковою економікою такі виробничі одиниці називають фірмами. Під словом «фірма» розуміють підприємства, що здійснюють господарську діяльність у галузях промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, торгівлі тощо з метою одержання кінцевого фінансового результату -- прибутку.

Підприємство є самостійним суб'єктом, що господарює відповідно до засновницьких документів, має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою отримання прибутку або доходу, виступає від власного імені, має завершену систему обліку та самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках, круглу печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. За зобов'язаннями підприємство несе повну відповідальність усім своїм майном.

    Підприємства мають такі ознаки:

    — виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого господарства);

    — організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);

    — фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначити напрями економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрями розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та обліку).

    Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення та функціонування підприємства. Генеральну (головну) мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, у світовій економіці заведено називати місією. Здебільшого місією сучасного підприємства (фірми) вважають виробництво продукції (послуг) для задоволення потреб ринку та одержання максимально можливого прибутку.

     На основі загальної місії підприємства формулюються і встановлюються загальнофірмові цілі, які мають відповідати певним вимогам:

    по-перше, цілі підприємства мають бути конкретними й піддаватися вимірюванню. Формулювання цілей у конкретних формах створює вихідну базу відліку для наступних правильних господарських та соціальних рішень;

    по-друге, цілі підприємства мають бути орієнтованими в часі, тобто мати конкретні горизонти прогнозування. Цілі звичайно встановлюються на тривалі або короткі проміжки часу;

    по-третє, цілі підприємства мають бути досяжними і забезпечувати підвищення ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково цілі спричинюють негативні наслідки, зокрема блокування прагнення працівників ефективно господарювати, зменшення рівня їхньої мотивації, погіршання показників інноваційної, виробничої та соціальної діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його продукції на ринку;

   по-четверте, з огляду на динаміку ефективності виробництва множинні цілі підприємства повинні бути взаємно підтримуючи ми, тобто дії і рішення, що необхідні для досягнення однієї мети, не можуть перешкоджати реалізації інших цілей.

    У кінцевому підсумку цілі підприємства мають бути чітко сформульовані для кожного виду його діяльності, що є важливим для суб'єкта господарювання, котрий прагне спостерігати й вимірювати результати цієї діяльності.

    

  1.  Головні напрями діяльності підприємства

    У практиці господарювання кожне підприємство, що є складною виробничо-економічною системою, здійснює багато конкретних видів діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об'єднати в окремі головні напрямки.

   Відповідно до логіки й послідовності стадій відтворювального процесу визначальним напрямком діяльності кожного підприємства за умов ринкових відносин є вивчення ринку товарів, або ситуаційний аналіз. Такий аналіз повинен передбачати комплексне дослідження ринку, рівня конкурентоспроможності й цін на продукцію, інших вимог покупців товару, методів формування попиту та каналів товарообігу, зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства. Результати вивчення ринку товарів служать вихідною базою для обґрунтування конкретних шляхів удосконалення і розвитку інноваційної діяльності підприємства (фірми) на перспективний період.

    Інноваційна діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну і конструкторську підготовку виробництва, запровадження технічних, організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій тощо.    

   Наступним найбільш складним за обсягом і вирішенням організаційно-технічних завдань напрямком є виробнича діяльність підприємства (фірми), її організація та оперативне регулювання в просторі й часі. З усієї сукупності постійно здійснюваних заходів, що з них складається виробнича діяльність, найважливішими треба вважати: обґрунтування обсягу виготовлення продукції певної номенклатури та асортименту відповідно до потреб ринку; формування маркетингових програм для окремих ринків і кожного виду продукції, їхню оптимізацію відносно виробничих можливостей підприємства; збалансування виробничої потужності та програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік прогнозного періоду; забезпечення виробництва необхідними матеріально-технічними ресурсами; розробку й дотримання узгоджених у часі оперативно-календарних графіків випуску продукції.

     Ефективність інноваційно-виробничих процесів, постійно здійснюваних на кожному підприємстві, визначається рівнем його (її) комерційної діяльності, значущість якої за умов ринку істотно зростає. Необхідною умовою досягнення бажаного успіху комерційної діяльності є дійова реклама і безпосередня організація збуту своєї продукції, розвиток системи товарних бірж, належне стимулювання покупців.

    Іще одним важливим напрямком діяльності підприємства, який завершує послідовний цикл відтворювального процесу, слід вважати післяпродажний сервіс. Він охоплює пусконалагоджувальні роботи у сфері експлуатації (використання) куплених на ринку товарів, їхнє гарантійне технічне обслуговування протягом певного терміну, забезпечення необхідними запасними частинами і проведення ремонтів під час нормативного строку служби тощо. Він є важливим джерелом інформації для продуцентів про надійність і довговічність виготовлених технічних засобів, а також про потрібні експлуатаційні витрати. Ця інформація використовується продуцентами для вдосконалення продукції, оптимізації строків оновлення її номенклатури та асортименту.

     До інтегрованого напрямку, що охоплює багато конкретних видів, належить економічна діяльність підприємства. Зокрема вона включає: стратегічне та поточне планування, облік і звітність, ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпечення виробництва, зовнішньоекономічну та фінансову діяльність тощо. Цей напрямок є визначальним для оцінки й регулювання всіх елементів системи господарювання на підприємстві. Зміст окремих видів економічної діяльності підприємства детальніше буде висвітлено у відповідних розділах цього підручника.

    Непересічне значення має соціальна діяльність, оскільки вона істотно впливає на ефективність усіх інших напрямків і конкретних видів діяльності (інноваційної, виробничої, комерційної, економічної), результативність яких безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки й компетентності всіх категорій працівників, дійовості застосовуваного мотиваційного механізму, постійно підтримуваних на належному рівні умов праці та життя трудового колективу.

  1.  Правові основи функціонування підприємств

Створення та функціонування підприємств в Україні регулюється господарським, податковим, інвестиційним, митним, валютним та іншими законодавствами, що регламентує окремі особливості, сторони та види діяльності підприємств в Україні.

    Господарське законодавство регулює правові, економічні та соціальні принципи здійснення підприємницької діяльності на території України. Законодавство встановлює гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки; визначає види та організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації та ліквідації; організаційний механізм здійснення підприємницької діяльності; встановлює державний контроль у сфері ліцензування та відповідальність суб'єктів господарювання й органів ліцензування за порушення законодавства тощо. З 1 січня 2004 року набув чинності Господарський кодекс України, у зв'язку з чим втрачають силу Закони України "Про підприємства в Україні" та "Про підприємництво".

    Податкове законодавство визначає чинну в країні податкову систему, тобто сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів різних рівнів, а також до державних цільових фондів, що стягуються у встановленому відповідними законами держави порядку; встановлює об'єкти оподаткування та методики їх визначення, джерела сплати податків; регулює розміри ставок податків; визначає терміни сплати податків та порядок надання податкових пільг; регламентує застосування штрафних санкцій за порушення податкового законодавства суб'єктами господарювання (Закони України "Про систему оподаткування", "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про податок на додану вартість", "Про плату за землю" та інші).

    Інвестиційне законодавство регулює інвестиційні процеси в країні, надає державні гарантії вітчизняним та іноземним інвесторам, визначає засади функціонування біржового та позабіржового ринків цінних паперів в Україні, встановлює правила здійснення операцій з цінними паперами та забезпечує контроль за діяльністю емітентів, інвесторів та професійних учасників фондового ринку - інвестиційних фондів, інвестиційних компаній, страхових компаній тощо (Закони України "Про інвестиційну діяльність", "Про цінні папери та фондову біржу", "Про державне регулювання ринку цінних паперів", "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та інші).

Митне законодавство регулює порядок здійснення операцій з експорту та імпорту сировини, продукції, послуг; визначає ставки мит на ввезення (вивезення) сировини та продукції, встановлює пільгові ставки мит на певні групи товарів, регламентує процедуру перетинання кордону країни та оформлення вантажів, забезпечує контроль за сплатою мит і митних зборів тощо (Митний кодекс України, Закон України "Про єдиний митний тариф" та інші).

Валютне законодавство регламентує порядок здійснення операцій з іноземною валютою, процедуру видачі Національним банком України дозволу комерційним банкам на здійснення таких операцій, відкриття валютних рахунків суб'єктами господарської діяльності тощо (Закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" та інші).

Таким чином, правове середовище функціонування підприємства є достатньо складним. Ступінь впливу його елементів визначається, насамперед, організаційно-правовою формою підприємства, галузевою належністю, видами діяльності, залежністю від іноземних постачальників або споживачів, обсягом товарообігу тощо.

    Певні види діяльності підприємства можуть виконувати лише на підставі отриманої ліцензії -- дозволу, який надається на певний термін державними органами на здійснення окремих видів суспільно корисної діяльності, у тому числі зовнішньоекономічної. Перелік таких видів діяльності визначений Законом України "Про порядок ліцензування окремих видів господарської діяльності".

    Будь-яке підприємство може бути створене:

    1. за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу шляхом заснування нового підприємства;

    2. шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого підприємства з додержанням вимог законодавства;

    3. шляхом    примусового    поділу    (виділення)    діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.

    Підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи від дня його державної реєстрації. Державна реєстрація підприємств здійснюється  згідно з Господарським кодексом України.

    Для державної реєстрації до державної адміністрації місцевої влади підприємством подаються документи згідно з переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України, серед яких -- заява та установчі документи. До установчих документів чинне законодавство відносить: статут - рішення власника про створення підприємства, якщо ж таких власників два і більше, таким рішенням виступає установчий договір. Для акціонерних товариств до складу установчих документів належить ще й протокол установчих зборів.

   Установчі документи залежно від організаційно-правової форми підприємства відрізняються за складом і змістом.

    Приватні підприємства створюються і діють лише на основі статуту, деякі види господарських товариств (акціонерні, товариства з обмеженою, додатковою відповідальністю) створюються і діють на підставі статуту та засновницького договору. Повні та командитні товариства створюються і діють виключно на основі засновницького договору.

   Статут підприємства являє собою правовий акт, що регулює нарівні з нормами чинного законодавства правову основу його діяльності. У статуті визначаються: власник, найменування та місцезнаходження підприємства, мета і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного фонду (капіталу), порядок розподілу прибутків та збитків, органи управління, їх компетенція та порядок формування, умови реорганізації та ліквідації підприємства, інші положення, що не суперечать законодавству.

    Засновницький договір являє собою громадянсько-правовий акт, яким засновники юридично закріплюють свій намір створити підприємство з тією або іншою назвою. В засновницькому договорі, зокрема, обов'язково мають бути відомості про організаційно-правову форму, найменування та місцезнаходження майбутнього підприємства (юридична адреса), про розміри часток у статутному фонді (капіталі) кожного із засновників підприємства, положення про порядок внесення засновниками підприємства майна до статутного фонду (капіталу) підприємства. Крім того, встановлюється порядок розподілу прибутків та збитків, управління діяльністю підприємством, процедура вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності підприємства, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

    Державна реєстрація здійснюється за певну плату. Дані про державну реєстрацію підприємства повідомляються Міністерству економіки та Державному комітету статистики. Підприємству присвоюють ідентифікаційний код і заносять до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ).

    4. Класифікація підприємств за певними ознаками

Для забезпечення ефективного господарювання та кваліфікованого управління підприємства класифікують за певними ознаками.

За метою та характером діяльності всі підприємства поділяються на:

    -- комерційні підприємства, діяльність яких спрямована на отримання прибутку. До цієї групи належить переважна більшість суб'єктів господарювання;

    --  некомерційні організації, що не ставлять за мету отримання прибутку.      До них належать благодійні фонди, суспільні, наукові та інші організації невиробничої сфери господарства країни.

    За формою власності розрізняють:

    -- приватні підприємства, що засновані на власності фізичної особи з правом найму робочої сили. До таких відносять також індивідуальні та сімейні підприємства, які базуються тільки на особистій праці;

    -- колективні підприємства, що засновані на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, а також іншого статутного товариства або громадської організації;

    -- комунальні підприємства, що засновані на власності певної територіальної громади;

     --  державні підприємства, що засновані на державній власності. До таких належать також і казенні підприємства (це підприємства, які за чинним законодавством не підлягають приватизації);

    -- підприємства, засновані на змішаній формі власності. До них належать підприємства, створені на базі об'єднання майна різних форм власності.

    За правовим статусом і формою господарювання розрізняють:

     -- одноосібні підприємства, які є власністю однієї особи або родини. За своїми зобов'язаннями вони несуть відповідальність усім майном (капіталом) власника;

   -- кооперативні підприємства. Вони являють собою добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. При цьому кожен член кооперативу особисто бере участь у спільній діяльності, яка передбачає використання власного або орендованого майна;

    -- орендні підприємства, підприємницька діяльність яких пов'язана з тимчасовим (на договірній основі) володінням та користуванням необхідним для цього майном;

    -- господарські товариства, які створюються на принципах угоди між юридичними особами або громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

     До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства і командитні товариства .

     Акціонерним товариством  визнається таке, статутний фонд (капітал) якого розподілений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості. Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд (капітал) акціонерного товариства, який за чинним в Україні законодавством не може бути меншим за суму, еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам на момент створення акціонерного товариства.

    Розрізняють публічні акціонерні товариства, акції яких можуть розповсюджуватись шляхом відкритої передплати та купівлі-продажу на біржах, і приватні акціонерні товариства, акції яких розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватись шляхом передплати, купуватись і продаватись на біржі.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд (капітал), поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства несуть відповідальність тільки в межах їх внесків до статутного фонду (капіталу).

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд (капітал) якого розподілений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до внеску кожного з учасників.

Мінімальний розмір статутного капіталу товариств з обмеженою та додатковою відповідальністю, згідно з чинним в Україні законодавством, становить 100 мінімальних заробітних плат, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення товариства.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому нарівні з учасниками (учасником), які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за його зобов'язаннями усім своїм майном, є учасники (учасник), відповідальність яких обмежується тільки їхніми внесками у майно товариства.

За ознакою національної належності капіталу розрізняють такі підприємства:

    -- національні, капітал яких повністю належить суб'єктам господарювання своєї країни;

    --  іноземні, якщо сто відсотків капіталу підприємства є власністю суб'єктів господарювання іноземних країн;

    -- змішані або спільні підприємства, що створені як вітчизняними, так і іноземними суб'єктами господарювання для здійснення спільної діяльності.

    За способом утворення (заснування) та формування статутного фонду (капіталу) розрізняють унітарні та корпоративні підприємства.

     Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд (капітал), не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними підприємствами є державні та комунальні підприємства, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

     Корпоративне підприємство утворюється, зазвичай, двома та більше засновниками за їхнім спільним рішенням (договором). Воно діє на основі об'єднання майна та (або) підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, засновані на приватній власності двох або більше осіб.

     За галузево-функціональним видом діяльності розрізняють промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні, торговельні, виробничо-торговельні, лізингові, фінансово-кредитні, страхові та інші підприємства.

    За міжгалузевою структурою підприємства поділяють на:

    -- вузькоспеціалізовані підприємства, що виготовляють обмежений асортимент продукції масового або багатосерійного виробництва, наприклад виробництво сталепрокату, виробництво зерна тощо;

    -- багатопрофільні підприємства, що випускають продукцію широкого асортименту та різноманітного призначення. Найчастіше вони зустрічаються у промисловості та сільському господарстві;

    --  комбіновані, на яких один вид сировини або продукції перетворюється паралельно або послідовно у другий, а далі – у третій вид. Наприклад, у текстильній промисловості на комбінованих підприємствах із сировини виготовляють волокно, з волокна - пряжу, а з пряжі - полотно.

    Залежно від технологічної (територіальної) цілісності і ступіню підпорядкування:

    — головні (материнські);

    — дочірні;

  •  філії.

   Особливостями  діяльності материнських (головних) підприємств або фірм є те, що вони контролюють інші фірми. В залежності від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу та ступеня підпорядкованості підприємства, які знаходяться у сфері впливу головної фірми, їх поділяють на дочірні і асоційовані філії.

    Дочірнє підприємство (компанія) — юридично самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їхнім акцій.

    Асоційоване підприємство є самостійним; воно не знаходиться під контролем фірми, яка володіє його акціями. На відміну від дочірніх і асоційованих підприємств, філія не користується юридичною і господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву.

    5. Добровільні об’єднання підприємств

    Підприємства (організації, фірми) мають право на добровільних засадах об'єднувати свою науково-технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить чинному антимонопольному законодавству.

    Як свідчить світовий і вітчизняний досвід господарювання за умов ринкової економіки, підприємства та інші первинні суб'єкти господарювання можуть створювати різні за принципами й цілями добровільні об'єднання:

     --  асоціації -- найпростіша форма договірного об'єднання підприємств (фірм, компаній, організацій з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь-якого з її учасників (членів);

     -- корпорації -- договірні об'єднання суб'єктів господарювання на засаді інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень для централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

    --  консорціуми -- тимчасові статутні об'єднання промислового й банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад здійснення спільного великого господарського проекту). Учасниками консорціуму можуть бути державні та приватні фірми, а також окремі держави (наприклад Міжнародний консорціум супутникового зв'язку);

    -- концерни -- форма статутних об'єднань підприємств, що характеризується єдністю власності й контролю; об'єднання від бувається найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує підприємства різних галузей економіки (промисловість, транспорт, торгівля, наукові організації, банки, страхова справа). Після створення концерну суб'єкти господарювання втрачають свою самостійність, підпорядковуючись потужним фінансовим структурам. За сучасних умов значно розширюється мережа міжнародних концернів;

    --  картелі -- договірне об'єднання підприємств (фірм) переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності - регулювання збуту виготовленої продукції;

   --  синдикати -- організаційна форма існування різновиду картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об'єднання. Так само може здійснюватись закупівля сировини для всіх учасників синдикату. Така форма об'єднання підприємств є характерною для галузей з масовим виробництвом однорідної продукції;

    --  трести -- монополістичне об'єднання підприємств, що раніше належали різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну й господарську самостійність, оскільки інтегруються всі напрямки їхньої діяльності;

    --  холдинги (холдингові компанії) -- специфічна організаційна форма об'єднання капіталів: інтегроване товариство, що безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є учасниками концерну або іншого добровільного об'єднання. Завдяки цьому холдингова компанія здійснює контроль за діяльністю таких підприємств. Об'єднувані у холдингу суб'єкти мають юридичну й господарську самостійність. Проте право вирішення основних питань їхньої діяльності належить холдинговій компанії.

    -- промислово-фінансові групи -- об'єднання юридичне та економічно самостійних підприємств (фірм) різних галузей народного господарства. На відміну від концерну на чолі фінансових груп стають один або кілька банків, які розпоряджаються капіталом підприємств (фірм, компаній), що входять до складу фінансової групи, координують усі сфери їхньої діяльності.

    Нині основними формами добровільних об'єднань підприємств (фірм, організацій) дедалі більше стають концерни, корпорації та фінансові (промислово-фінансові) групи.

     6. Поняття та необхідність управління підприємством

    Згідно з основними положеннями теорії систем будь-який об'єкт, явище чи процес (включаючи підприємство) можна розглядати як систему. Під системою розуміють сукупність взаємозв'язаних в одне ціле елементів. Елемент системи -- це частина цілого, яка в процесі аналізу не підлягає поділу на складові. Отже, будь-яка система:

    по-перше, складається з двох або більшої кількості елементів;

    по-друге, кожний елемент системи має властиві лише йому якості;

    по-третє, між елементами системи існують зв'язки, за допомогою яких вони впливають один на одного;

    по-четверте, система не може існувати поза часом і простором. Система має часову сутність (її склад може бути визначений у кожний даний момент), а також свої межі та навколишнє середовище.

    Перша особливість підприємства як системи полягає в тім, що підприємство -- це відкрита система, яка може існувати лише за умови активної взаємодії з навколишнім середовищем. Воно вибирає із проміжного та загального зовнішнього середовища основні фактори виробництва і, перетворюючи їх на продукцію (товари, послуги, інформацію) та відходи, передає знов у зовнішнє середовище. Умовою життєздатності системи є корисний (вигідний) обмін між «входом» і «виходом».

    Інша особливість підприємства як системи: воно є штучною системою, створеною людиною заради її власних інтересів, передовсім спільної праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є поділ праці.

    Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Перша -- це поділ праці через поділ трудових операцій на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів підприємства, які виконують певні частини загального трансформаційного процесу. Оскільки роботу на підприємстві поділено між підрозділами та окремими виконавцями, хтось має координувати їхні дії, щоб досягти загальної мети діяльності.

    Тому об'єктивно виникає потреба у відокремленні управлінської праці від виконавчої. Отже, необхідність управління зв'язана з процесами поділу праці на підприємстві.

     Управління, яке (в широкому розумінні) є діяльністю, спрямованою на координацію роботи інших людей (трудових колективів), також є складною системою. Диференціація та координація управлінської праці, формування рівнів управління здійснюються за допомогою вертикального поділу праці.

    Принципи управління – це правила, отправні положення, якими повинні керуватися люди і органи, здійснюючи управлінську діяльність.

    В управлінні сучасною економікою зазвичай керуються такими принципами:

1. Чіткий розподіл праці.

2. Додержання дисципліни і порядку.

3. Повноваження і відповідальність.

4. Використання мотивації високопродуктивної праці.

5. Забезпечення рівної справедливості для всіх працівників.

6. Впевненість у постійній і стабільності роботи.

7. Дотримання взаємовідносин із співробітниками згідно з ієрархічним ланцюгом.

8. Заохочення ініціативи.

    7. Основні функції та методи управління

    Функції управління -- об'єктивно зумовлені загальні напрями або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці.

    У структурі системи управління підприємством керуючий елемент виконує цілком конкретні функції:

    По-перше, він визначає мету функціонування. Оскільки тієї самої мети можна досягти різними способами, керуючий елемент мусить вибрати один із них. Відтак керуючий елемент виконує функцію планування -- процесу визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загального результату.

     По-друге, кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого носія, тобто виконуватися певним елементом даної системи. Отже, реалізація трансформаційного процесу передбачає також визначення того, хто саме має виконувати ту чи ту конкретну операцію і як виконавці мають взаємодіяти між собою. Ці процеси характеризують сутність організації як функції управління. Організація -- це процес формування структури системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальності між працівниками фірми для досягнення загальної мети її діяльності.

    По-третє, виконувач у системі займає підпорядковане становище. У перебігу трансформаційного процесу він може відмовитись виконувати свої обов'язки, визначені планом. Тому для досягнення поставленої мети керівник будь-якого рівня має не тільки спланувати та організувати роботу, а й примусити людей виконувати її. Для цього потрібно створити умови, за яких виконавці відчували б, що вони можуть задовольнити свої потреби тільки тоді, коли буде забезпечено досягнення цілей підприємства. Це означає, що керуючий елемент має виконувати належним чином функцію мотивації. Мотивація -- це, власне, причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети.

    По-четверте, для того, щоб запобігти появі зовнішніх перешкод і можливих відхилень від очікуваних результатів діяльності системи, керуючий елемент повинен встановлювати параметри діяльності ефектора, вимірювати досягнуті результати роботи, порівнювати їх із запланованим обсягом, за необхідності -- коригувати діяльність, накопичувати досвід для вдосконалення планування. Саме цим пояснюється необхідність виконання керуючим елементом контролюючих функцій.

    Ці основні функції тісно зв'язані між собою в єдиному процесі управління. Незадовільне планування чи недосконала організація, так само як і слабка мотивація праці або поганий контроль, негативно впливають на результати діяльності фірми в цілому.

    Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління.

    Методи управління -- це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організації).

    Управління підприємством спрямоване на людей, коло їхніх інтересів, передовсім матеріальних. Тому основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої чи іншої діяльності. За своїм змістом мотиви діяльності можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. Відповідно до цього розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління діяльністю підприємств.

    Усі названі методи управління діяльністю підприємств органічно взаємозв'язані й використовуються не ізольовано, а комплексно. Проте провідними треба вважати саме економічні методи. Організаційні методи створюють передумови для використання економічних методів.

    Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та економічні й утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління діяльністю підприємства, будь-якого суб'єкта підприємницької чи іншої діяльності.

    Економічні методи управління -- це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах (будь-якій іншій діяльності) через використання товарно-грошових відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації.

    Перший аспект характеризує процес управління, зорієнтований на використання створеного на загальнодержавному рівні економічного сегмента зовнішнього середовища. Суть цього аспекту:

    --  формування системи оподаткування суб'єктів господарювання;

    -- визначення дійової амортизаційної політики, яка сприяла б оновленню (відтворенню) матеріальних і нематеріальних активів підприємства;

    --  встановлення державою мінімального рівня заробітної плати та пенсій.

    Другий аспект економічних методів управління зв'язано з управлінським процесом, орієнтованим на використання різноманітних економічних важелів, таких як фінансування, кредитування, ціноутворення, штрафні санкції тощо.

    Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Адже рівень сучасного виробництва, зростання загальноосвітнього і професійно-кваліфікаційного рівня працівників зумовлюють суттєві зміни в системі ціннісних орієнтацій та структурі мотивації трудової діяльності людей. Традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають свій пріоритетний стимулюючий вплив.

    Практична реалізація соціально-психологічних методів управління здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціального орієнтування та регулювання, групової динаміки, розв'язання конфліктних ситуацій, гуманізації праці тощо.

    Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового характеру, їхнє існування й практичне застосування зумовлене заінтересованістю людей у спільній організації праці. Організаційні методи управління -- це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Усі організаційні методи управління поділяють на регламентні й розпорядчі.

    Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень і відповідальності певним категоріям працівників фірми, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи управління охоплюють поточну (оперативну) організаційну роботу і базуються, як правило, на наказах керівників підприємств (організацій). Вони передбачають визначення конкретних завдань для виконавців, розподіл цих завдань між ними, контроль виконання, проведення нарад з питань поточної діяльності фірми (підприємства, організації).

    Професійно вміле застосування економічних, соціально-психологічних та організаційних методів управління здебільшого забезпечує достатньо ефективне господарювання.

    8. Виробнича структура підприємства та чинники, що її визначають

    

    Під структурою будь-якого підприємства заведено розуміти його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів і систему зв'язків, підпорядкованості та взаємодії між ними.

   Основу діяльності кожного підприємства становлять виробничі процеси, що виконуються у відповідних підрозділах. Саме склад цих підрозділів і характеризує виробничу структуру підприємства.

    Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох чинників. Головними з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження підприємства.

    Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особливості продукції, що виробляється, безпосередньо зумовлюють хід виробничого процесу і склад відповідних підрозділів. Так, конструкція виробу передбачає певні технологічні процеси його виготовлення, певну їхню послідовність та трудомісткість. Отже, вона визначатиме й перелік виробничих підрозділів, що здійснюють ці технологічні процеси. Складна технологія, таким чином, збільшує кількість підрозділів, які її реалізують, та передбачає більш розгалужену систему зв'язків між ними.

    Суттєво впливає на виробничу структуру рівень спеціалізації. Із розвитком і поглибленням спеціалізації зменшується кількість виробничих підрозділів підприємства, спрощується його структура. Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складніша його структура.

     Виробнича структура підприємства залежить і від місця його знаходження. Наприклад, підприємства розміщені у віддалених від промислових центрів регіонах, як правило, більш універсальні та автономні. Для таких підприємств характерна розвинута виробнича структура.

    Існує кілька принципів класифікації виробничих структур.

    1. Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої структури, розрізняють цехову безцехову, корпусну та комбінатську виробничі структури.

    За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех, тобто адміністративне відокремлена частина підприємства, що в ній виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні.

    Основні цехи виготовляють продукцію, призначену для реалізації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та спеціалізацію підприємства.

    Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що використовується для забезпечення власних потреб усередині самого підприємства.

   Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які забезпечують необхідні умови для нормального перебігу основних і допоміжних виробничих процесів.

    Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та виготовленням продукції з відходів основного виробництва.

    У структурі деяких підприємств існують експериментальні (дослідні) цехи, які займаються підготовкою та випробуванням нових виробів, розробкою нових технологій, проведенням різноманітних експериментальних робіт.

    На невеликих підприємствах з відносно простими виробничими процесами застосовується безцехова виробнича структура. Основою її побудови є виробнича дільниця, як найбільший структурний підрозділ такого підприємства. Виробнича дільниця — це сукупність територіальне відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція.

    На великих підприємствах кілька однотипних цехів можуть бути об'єднані в корпус. У цьому разі корпус стає основним структурним підрозділом підприємства. Така виробнича структура дістала назву корпусної.

    На підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси виробництва, характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини (металургійна, хімічна, текстильна промисловість) використовується комбінатська виробнича структура, її основу становлять підрозділи, які виготовляють завершену частку готового виробу (чавун, сталь, прокат).

    2. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну, предметну та змішану виробничі структури.

    Ознакою технологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу (ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного підприємства). Технологічна структура використовується переважно на підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва з різноманітною та нестійкою номенклатурою продукції.

    Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних процесів та операцій (цех кузовів, задніх мостів, двигунів на автомобільному заводі). Предметну структуру виробництва поширено на підприємствах великосерійного й масового виробництва з обмеженою номенклатурою та значними обсягами продукції. Проте на практиці є дуже мало підприємств, де всі цехи спеціалізовано тільки технологічно або тільки предметне.

    Переважна більшість підприємств використовує змішану виробничу структуру, коли частину цехів спеціалізовано технологічно, а решту — предметно.

   3. Залежно від наявності основних і допоміжних процесів розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурами виробництва.

    Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою — лише частину.  

    Підприємства зі спеціалізованою структурою поділяють на:

    - підприємства механоскладального типу, які отримують заготівки від інших підприємств;

    - підприємства складального типу, які випускають продукцію з деталей, вузлів та агрегатів, що виготовляються на інших підприємствах;

   - підприємства заготовочного типу, що спеціалізуються на виробництві заготівок;

   -  підприємства, спеціалізовані на виробництві окремих деталей.

     9. Організаційна структура управління підприємством та її основні типи

    Згідно з виробничою структурою підприємства формуються конкретні органи управління ним. Водночас поділ праці у сфері управління зумовлює групування однорідних за функціями робіт і зосередження таких робіт у підрозділах апарату управління.

    Це означає, що управлінський персонал підприємства поділяється на лінійний та функціональний (штабний, апаратний).

    Лінійний персонал забезпечує безпосереднє керівництво виробництвом (діяльністю фірми). Функціональний же персонал допомагає лінійним керівникам виконувати функції управління своїми підрозділами (службами, відділами). При цьому між лінійними керівниками та посадовими особами апарату управління виникають певні організаційні відносини. Сукупність лінійних та апаратних органів управління і відносини між ними утворюють систему управління фірмою.

     Організаційна структура управління будь-яким суб'єктом господарювання -- це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію та підпорядкованість її елементів.

    В організаційній структурі управління тим чи тим суб'єктом господарювання кожний її елемент (виробничий або управлінський підрозділ) має певне місце й відповідні зв'язки з іншими елементами. Зв'язки названих елементів системи управління поділяються на лінійні, функціональні та міжфункціональні.

    Лінійні зв'язки виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління (директор - начальник цеху - майстер). Ці зв'язки з'являються там, де одного керівника підпорядковано іншому.

    Функціональні зв'язки характеризують взаємодію керівників, які виконують певні функції на різних рівнях управління, але між ними не існує адміністративного підпорядкування (начальник цеху - начальник планово-економічного відділу).

     Міжфункціональні зв'язки мають місце між підрозділами того самого рівня управління (начальник цеху - начальник цеху, начальник служби маркетингу - начальник конструкторського відділу). Характер зв'язків визначає відповідний тип організаційної структури управління суб'єктом господарювання.

     У практиці господарювання можуть застосовуватися кілька типів організаційних структур залежно від масштабів діяльності, виробничо-технологічних особливостей, стратегічних і поточних завдань діяльності підприємства (фірми).

     1. Лінійна організаційна структура управління -- це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії. За такої організаційної структури управління кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі адміністративні та спеціальні функції у відповідному структурному підрозділі. Перевагами організаційної структури управління лінійного типу є: чіткість взаємовідносин, однозначність команд, оперативність підготовки та реалізації управлінських рішень, надійний контроль. Але керівник при цьому має бути висококваліфікованим універсалом, здатним вирішувати будь-які стратегічні й поточні питання діяльності підпорядкованих йому підрозділів (ланок).

     2. Основою функціональної організаційної структури управління є поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. Відтак кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціональних відділів. Така організаційна структура управління забезпечує компетентне керівництво стосовно кожної управлінської функції. Проте цей тип оргструктури має певні недоліки: можлива суперечливість розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінських служб, гальмування оперативності роботи органів управління.

    3. Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі. Вона дає змогу організувати управління за лінійною схемою (директор - начальник цеху - майстер), а функціональні відділи апарату управління підприємства лише допомагають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання. При цьому лінійних керівників не підпорядковано керівникам функціональних відділів апарату управління.

    Така структура управління завдяки своїй ієрархічності забезпечує швидку реалізацію управлінських рішень, сприяє спеціалізації і підвищенню ефективності роботи функціональних служб, уможливлює необхідний маневр ресурсами. Вона є найдоцільнішою за масового виробництва зі сталим асортиментом продукції та незначними еволюційними змінами технології її виготовлення. Проте за умов частих технологічних змін, оновлення номенклатури продукції використання цієї оргструктури уповільнює терміни підготовки і прийняття управлінських рішень, не забезпечує належної злагодженості в роботі функціональних відділів (підрозділів).

    4. Дивізіональна організаційна структура управління  базується на поглибленні поділу управлінської праці. За її застосування відбуваються процеси децентралізації оперативних функцій управління, здійснюваних виробничими структурними ланками, і централізації загальнокорпоративних (стратегічні рішення, маркетингові дослідження, фінансова діяльність тощо) функцій, які зосереджуються у вищих ланках адміністрації інтегрованих підприємницьких структур.

     Отже, за дивізіональної структури кожний виробничий підрозділ корпорації (концерну) має власну достатньо розгалужену структуру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. Лише стратегічні функції управління централізовано на корпоративному рівні. За дивізіональної структури управління групування видів діяльності суб'єкта господарювання здійснюється із застосуванням принципу поділу праці за цілями. Це означає, що навколо певного виробництва формується автономна організаційна спільність. При цьому можливі три способи групування виробничих підрозділів:

продуктовий (виготовлення певного продукту);

за групами споживачів (задоволення потреб певної групи споживачів);

за місцем знаходження (розміщення в певному географічному районі).

    Перевагами дивізіональної організаційної структури управління є: гнучке реагування на зміни в зовнішньому середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та поліпшення їхньої якості. Але водночас вона потребує збільшення чисельності апарату управління і витрат на його утримання.

    5. За матричної організаційної структури управління поряд із лінійними керівниками підприємства й раціональним апаратом управління виокремлюють (формують) ще й тимчасові предметно-спеціалізовані ланки -- проектні групи.

    Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних функціональних відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних підрозділів.

    Керівник проекту виконує роль лінійного керівника щодо спеціалістів проектної групи. Одночасно він є функціональним керівником щодо виробничих підрозділів підприємства, котрі забезпечують реалізацію проекту.

    Головна особливість матричних організаційних структур -- це їхня винятково висока гнучкість та орієнтація на нововведення. Проте матричні структури управління мають і певні недоліки: збільшення чисельності управлінського персоналу, зростання кількості інформаційних зв'язків між працівниками підрозділів, можливі конфліктні ситуації між ними.

    Використання матричної організаційної структури управління є виправданим на підприємствах, що об'єднують велику кількість виробництв із коротким життєвим циклом продукції, і здебільшого тільки за умови високодинамічного ринкового середовища.

    Множинна організаційна структура управління використовується сучасними компаніями, які включають ряд підприємств. В її основі лежить поєднання різних організаційних структур управління. Таке багатоструктурне рішення буде все більше використовуватися у мвйбутньому.

    Вдосконалення управління підприємством повинно здійснюватисьза такими основними напрямами:

  •  вдосконалення структури управління підприємством;
  •  покращення управління виробничими ресурсами;
  •  вдосконалення управління науково-технічним прогресом та якістю продукції;
  •  поліпшення системи планування як основної ланки управління підприємством.

Рекомендована література

  1.  Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України – 2003, №18-22.
  2.  Закон України “Про господарські товариства„ від 19.09.1991. №1576 – ХІІ (з подальшими змінами і доповненнями) // Нове законодавство України. Випуск 3. – К., 1993.
  3.  Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навч.посібник.-- К.:Атіка, 2002, с.5 – 32.
  4.  Бондар Н.М. Економіка підприємства: Навч. Посібник – К.: В-во А.С.К.        2004, с. 26 – 55.
  5.  Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного.--Вид. 3-тє перероб. та доп. – К.: КНЕУ, 2006, с.7 – 28, 58 – 72.
  6.  Економіка підприємства: теорія і практикум (За редакцією доц.. Міщенко Н.Г., доц.. Ященко О.І.): Навчальний посібник. Львів: „Магнолія 2006”, 2008, с.7 – 91.
  7.  Ковальчук І.В. Економіка підприємства: Навч. посіб. – К.: Знання, 2008.  – (Вища освіта ХХІ століття), с. 26 – 120.

Тема 2. Трудові ресурси

План

  1.  Поняття і класифікація персоналу підприємства
  2.  Структура персоналу.
  3.  Методичні основи визначення чисельності окремих категорій персоналу.
  4.  Кадрова політика підприємства.
  5.  Система управління персоналом сучасного підприємства.
  6.  Продуктивність праці як економічна категорія. Показники рівня  та   методи її вимірювання.
  7.  Планування продуктивності праці на підприємстві.
  8.  Класифікація чинників та резервів зростання продуктивності праці.
  9.  Сутність, види і структура заробітної плати.
  10.   Основні функції заробітної плати.
  11.   Механізм державного регулювання оплати праці та соціального захисту.
  12.   Тарифна система оплати праці та її елементи.
  13.   Форми і системи заробітної плати.
  14.   Колективні форми організації та оплати праці.
  15.   Безтарифна система організації оплати праці.

Зміст лекції з теми № 2

  1.  Поняття і класифікація персоналу підприємства

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, тобто їхня майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує безпосередня залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємств та організацій даної країни..

Персонал підприємства формується та змінюється під впливом внутрішніх (характер продукції, технології та організації виробництва) і зовнішніх (демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства, характер ринку праці тощо) факторів. Вплив останніх конкретизується в таких параметрах макроекономічного характеру: кількість активного (працездатного) населення, загальноосвітній його рівень, пропонування робочої сили, рівень зайнятості, потенційний резерв робочої сили. У свою чергу, ці характеристики зумовлюють кількісні та якісні параметри трудових ресурсів.

Трудові ресурси -- це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності. Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які вже працюють) та потенційні (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної праці).

Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни - персонал, кадри, трудовий колектив.

Персонал підприємства - це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору (контракту).

З огляду на те, що багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їхньому призначенню, усіх працівників підрозділяють на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокрема у промисловості до першої групи - промислово-виробничого персоналу - відносять працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, .охорони - тобто, всіх зайнятих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв'язані безпосередньо з процесами промислового виробництва: житлово-комунальне господарство, дитячі садки та ясла, амбулаторії, навчальні заклади тощо.

    Такий розподіл персоналу підприємства на дві групи необхідний для розрахунків заробітної плати, узгодження трудових показників з вимірниками результатів виробничої діяльності (для визначення продуктивності праці береться, як правило, чисельність тільки промислово-виробничого персоналу). Водночас поширення процесів інтеграції промислових систем з банківськими, комерційними та іншими господарськими структурами робить таке групування персоналу все умовнішим.

    Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники - це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.

Спеціалісти - це працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо.

Службовці - це працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема - діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо.

Робітники - це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до складу робітників включають двірників, прибиральниць, охоронців, кур'єрів, гардеробників.

В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основних - тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних - тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва. Поступово, з розвитком виробництва, його механізації та автоматизації чіткі межі між основними та допоміжними робітниками зникають, а роль останніх (зокрема наладчиків, механіків) зростає.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за професіями та спеціальностями.

    Професія - це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

    Спеціальність - це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Відповідно до цих визначень, наприклад, професія токаря охоплює спеціальності токаря-карусельника, токаря-револьверника, токаря-розточувальника тощо.

Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки діяльності, характеру продукції чи послуг, що надаються, від рівня технічного розвитку. Кожна галузь має властиві лише їй професії та спеціальності. Водночас існують загальні (наскрізні) професії робітників та службовців. Так, наприклад, у харчовій промисловості налічується 850 професій та спеціальностей, а з них тільки близько половини є специфічними для цієї галузі.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності.

    Кваліфікація - це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи тій посаді. Вирізняють спеціалістів найвищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною освітою та певним практичним досвідом), спеціалістів-практиків (працівники, що займають відповідні посади, наприклад, інженерні та економічні, але не мають спеціальної освіти).

 

  1.  Структура персоналу

 

За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані. Вони виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову професійну підготовку

Ці класифікаційні ознаки персоналу підприємства поряд з іншими (стать, вік, ступінь механізації праці, стаж) служать основою для розрахунків різних видів структур. Для ефективного управління важлива не проста констатація чисельності (або її динаміки) окремих категорій працівників, а вивчення співвідношення між ними. Це дає змогу не тільки виявити вплив фактора персоналу на кінцеві результати діяльності підприємства, а й встановити найсуттєвіші структурні зміни, їхні рушійні сили, тенденції і на цій підставі формувати реальну стратегію щодо розвитку трудових ресурсів. На формування різних видів структур персоналу та трудових ресурсів в Україні (як на макро-, так і на мікрорівні) у найближчі роки впливатимуть такі фактори та загальні тенденції:

    - Інтенсивний перерозподіл працівників із промисловості та сільського господарства в інформаційну сферу та у сферу праці з обслуговування населення.

    - Включення до складу трудових ресурсів працівників з більш високим освітнім рівнем, ніж у тих, що вибувають за межі працездатного віку.

    - Підвищення частки допоміжної розумової праці (нині вона в кілька разів менша, ніж у розвинутих країнах з ринковою економікою).

    - Зростання попиту на кваліфіковану робочу силу (операторів, наладчиків, програмістів-експлуатаційників), що може значною мірою задовольнятись за рахунок безробітних з категорій керівників та спеціалістів.

    - Уповільнення темпів зниження частки мало- та некваліфікованної праці у зв'язку з різким скороченням за останні п'ять років технічного переозброєння діючих підприємств.

  1.  Методичні основи визначення чисельності окремих категорій персоналу.

    Управління трудовими ресурсами, забезпечення їхнього ефективного використання потребує обов'язкового формування системи оцінки трудового потенціалу підприємства.

    Передовсім слід розрізняти явочну, облікову та середньооблікову чисельність працівників підприємства.

    Явочна чисельність включає всіх працівників, що повинні  з'явитися на роботу для забезпечення нормального функціонування виробництва.

Облікова чисельність включає всіх постійних, тимчасових і сезонних працівників, котрих прийнято на роботу терміном на один і більше днів незалежно від того, перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, відрядженнях, на лікарняному листку тощо.

Середньооблікова чисельність працівників за певний період визначається як сума середньомісячної чисельності, поділена на кількість місяців у розрахунковому періоді. Середньомісячна чисельність працівників визначають сумуванням облікової чисельності за всі дні місяця і діленням на число календарних днів у місяці.

Різниця між обліковою та явочною чисельністю характеризує резерв (в основному робітників), що має використовуватись для заміни тих, хто не виходять на роботу з поважних причин.

    Планування трудових ресурсів на діючому підприємстві починається з оцінки їхньої наявності. Останнє передбачає інвентаризацію робочих місць, виявлення кількості тих, хто працює на кожній операції, що забезпечує реалізацію кінцевої мети (створення продукції, надання послуг). Аналіз і дальші розрахунки проводяться за категоріями працівників (робітники, керівники, спеціалісти, службовці), а для кожної з них - за професіями, спеціальностями, розрядами. Щодо працівників розумової праці, то в цьому разі можна використати систему інвентаризації трудових навичок або спеціальностей, тобто реєстрацію професійних навичок службовців із зазначенням кількості працівників, які володіють ними.

    Розрахунки чисельності спираються не лише на кількісну та якісну оцінку самих трудових ресурсів, а й на можливий рівень їхнього використання та на аналіз факторів, які впливають на цей рівень, -- технічних, організаційних, соціально-економічних.

Визначення планової чисельності персоналу залежить від специфіки підприємства, особливостей його функціонування. Зокрема:

    - розрахунки за обсягом будуть різними для підприємств масового та серійного виробництва у порівнянні з підприємствами одиничного й дослідного виробництва;

   - підприємство, яке докорінно диверсифікує свою діяльність, натрапить на значно більші проблеми в розрахунках ніж підприємство, що тільки збільшує обсяги виробництва чи надання послуг;

    - підприємству, виробництво на якому має ритмічний характер протягом усього року, незнані проблеми виробництва сезонного характеру, у тім числі щодо розрахунків чисельності персоналу.

    За умови значних організаційних змін (наприклад, створення нового підприємства) оцінка майбутніх потреб у трудових ресурсах є досить складним завданням. У цьому разі використовують типові структури, моделі, аналоги.

    За визначення чисельності на перспективний період необхідно враховувати фактори зовнішнього середовища, а саме:

    -  ринкову кон'юнктуру, зв'язану з тим чи тим видом діяльності;

    - циклічність розвитку економіки, передбачення можливого загального економічного спаду;

    -  регіональні особливості ринку праці (переміщення виробничих потужностей в регіони з нижчою вартістю праці);

    - державні (урядові) програми, замовлення, контракти (згідно з останніми підприємство зобов'язане створювати нові робочі місця);

    -  юридичні аспекти (закони, договори з профспілками і т. ін.), що регулюють трудові відносини, захищають інтереси окремих категорій населення та працівників;

    - можливості використання тимчасового наймання працівників, надомної праці.

    Техніка розрахунків планової чисельності окремих категорій працівників визначається конкретною специфікою їхньої професійної діяльності та галузевими особливостями функціонування того чи того підприємства.

    Але в будь-якому разі вона має базуватись на врахуванні можливої економії затрат праці за факторами.

    Передовсім для виявлення загальної (здогадної) чисельності промислово-виробничого персоналу на плановий період використовується метод коректування базової чисельності:

Чпл = , чол.,

    де Чпл - чисельність промислово-виробничого персоналу, що необхідна для забезпечення планового обсягу виробництва, осіб;

Чб - базова (очікувана) чисельність, осіб;

V - плановий темп зростання обсягу виробництва продукції,

Ч - сумарна зміна чисельності за пофакторним розрахунком можливого зростання продуктивності праці, осіб.

     Точнішим є метод розрахунку планової чисельності на підставі повної трудомісткості виготовлення продукції:

                                                          Чпл = , чол.,

     де t - повна трудомісткість виробничої програми планового року (включає технологічну трудомісткість, трудомісткість обслуговування та управління виробництвом), нормо-годин;

Тpп - розрахунковий ефективний (корисний) фонд  робочого часу одного працівника, годин;

Квн - очікуваний коефіцієнт виконання норм.

    Для визначення ефективного (корисного) фонду робочого часу одного працівника складають баланс робочого часу, в якому обчислюють три види робочого часу:

    1. календарний – кількість днів протягом планового року;

    2. номінальний – календарна кількість днів у плановому році з відрахуванням вихідних і святкових днів;

    3. ефективний (корисний) – це фонд робочого часу, який залишається після відрахування з номінального фонду цілоденних втрат робочого часу, пов’язаних із плановими черговими та додатковими відпустками, неявками з причини хвороби та з дозволу адміністрації, відпустками у зв’язку з вагітністю та родами, виконанням службових і державних обовязків, прогулів, цілодобових простоїв, страйків, а також внутрішньозмінних втрат робочого часу.

     Чисельність робітників, що зайняті на роботах, які нормуються(Чплрн), розраховується за формулою:

Чплрн =  , чол.,

    де tі - планова трудомісткість одиниці i-го виду-виробу, нормо-годин;

mi - кількість виробів /-го виду, одиниць;

n - кількість видів виготовлюваних одиниць.

    Чисельність основних робітників, зайнятих на ненормованих роботах (Чплос), -- контроль технологічного процесу, управління апаратами, машинами та іншим устаткуванням, розраховується за нормами обслуговування, а саме:

                                                      Чплос =  , чол.,

    де mo - кількість об’єктів, що обслуговуються (агрегатів і т. ін.);

Пзм – кількість змін роботи на добу;

Кro – коефіцієнт переводу явочної чисельності в облікову, який розраховується за формулою Кro = , де f - плановий процент невиходів робітників на роботу;

Ноб -- норма обслуговування одного агрегату (машини) - кількість об'єктів на одного робітника.

    Чисельність робітників (в основному допоміжних), для яких неможливо встановити норми обслуговування та розрахувати трудомісткість робіт (Чпл ), визначається за формулою:

                                                      Чпл = Прм  Пзм  Кro ,чол.,

    де Прм -- кількість робочих місць.

    Чисельність працівників управління спеціалістів, службовців розраховується за кожною функцією методом прямого нормування, якщо дані щодо трудомісткості є достатньо вірогідними.

    За встановлення чисельності управлінського персоналу керуються типовими штатними розкладами (схемами, моделями), виробленими наукою управління та практикою у тій чи тій сфері діяльності.

    Додаткова потреба персоналу на перспективний (плановий) період заявляється на підставі порівняння його фактичної наявності та потреби на плановий період за окремими професіями та кваліфікаціями.

    Вона розраховується як очікуваний приріст з урахуванням компенсації зменшення (вихід на пенсію, призов до армії та ін.), заміни практиків спеціалістами тощо.

    Визначена планової чисельності працівників – це важливий етап планової роботи на підприємстві. Показники цього плану будуть використовуватися при розробці плану зростання продуктивності праці, плану витрат підприємства, плану соціального розвитку підприємства.

  1.  Кадрова політика підприємства

    Кадрова політика – це сукупність соціально-правових, організаційно-економічних і психологічних заходів з формування, використання і відтворення трудового потенціалу. Сучасна кадрова політика підприємства має бути спрямована на ринкові умови господарювання. Головна її мета полягає в забезпеченні нині і в майбутньому кожного робочого місця, кожної посади персоналом відповідних професій та спеціальностей і належної кваліфікації.

    Досягнення кінцевої мети кадрової політики суб'єктом господарювання має передбачати виконання таких основних функцій:

    -- розробка і корекція стратегії формування та використання трудового потенціалу відповідно до змін в умовах господарювання;

    -- набір і формування необхідних категорій персоналу (відбір, професійна орієнтація, наймання, адаптація);

    -- підготовка персоналу до відповідної професійної діяльності (виробничо-технічне учнівство, загальна професійна підготовка, підвищення кваліфікації, просування на службі);

    -- оцінка персоналу (контроль відповідності персоналу конкретним потребам виробництва чи іншої сфери діяльності, аналіз ділових якостей працівників, висунення на певну посаду, службове

переміщення);

    -- мотивація дотримання належного режиму трудової діяльності та високої продуктивності праці;

    -- постійний моніторинг безпеки праці (виробничо-господарської діяльності);

    -- забезпечення соціальної захищеності персоналу підприємства (фірми, корпорації);

    -- реалізація постійних контактів між керівництвом (керівниками всіх рівнів) і представниками трудових колективів (профспілками).

Ці та деякі інші функції реалізуються службами персоналу (відділами кадрів) у тісній співпраці як з генеральною дирекцією (наприклад питання загальної стратегії або висування на посади), так і з відповідними структурними підрозділами підприємства, які так чи так беруть участь у розробці та реалізації кадрової політики.

   

  1.  Система управління персоналом сучасного підприємства

    Під системою управління розуміють багатовекторну діяльність відповідних відділів (служб) підприємства, галузевих органів та органів центральної виконавчої влади.

    Основними підсистемами управління персоналом підприємства є:

    1. Умови праці: виконання умов психофізіології, ергономіки та технічної естетики праці; охорона праці і техніка безпеки; охорона довкілля.

    2. Трудові відносини: аналіз і регулювання групових та особистих взаємовідносин; відносин керівництва; управління конфліктними ситуаціями; соціально-психологічна діагностика; взаємодія керівників із профспілками.

   3. Оформлення та облік кадрів: оформлення та облік приймання, звільнення і переведення; інформаційне забезпечення; професійна орієнтація; забезпечення зайнятості.

  4. Маркетинг, прогнозування і планування персоналу: розробка стратегії управління персоналом; аналіз ринку праці; прогнозування потреби; зв'язок із зовнішніми джерелами забезпечення; оцінка персоналу.

   5. Розвиток трудового потенціалу: техніко-економічне забезпечення; підвищення кваліфікації; робота з кадровим резервом; планування ділової кар'єри; адаптація нових працівників.

    6. Стимулювання праці: нормування й тарифікація праці; розробка системи оплати та морального заохочення праці; застосування форм участі в прибутку та капіталі; управління трудовою мотивацією.

    7. Надання юридичних послуг: вирішення правових питань трудових відносин; правове регулювання господарської діяльності; узгодження розпорядчих документів з управління персоналом.

    8. Створення необхідної соціальної інфраструктури: організація громадського харчування; управління житлово-побутовим обслуговуванням; забезпечення належних умов охорони здоров'я та відпочинку тощо.

    9. Вибір і застосування організаційних структур управління: аналіз існуючої і проектування найбільш придатної для даного підприємства оргструктури управління; розробка штатного розпису.

   6. Продуктивність праці як економічна категорія. Показники рівня  та   методи її вимірювання.

    Під продуктивністю праці як економічною категорією заведено розуміти ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ. Підвищення продуктивності праці характеризує економію сукупної (живої, уречевленої і майбутньої) праці. Конкретно воно полягає в тім, що частка живої праці зменшується, а уречевленої збільшується, проте збільшується в такий спосіб, що загальна величина трудомісткості товарів зменшується.

    Рівень продуктивності праці характеризується показниками виробітку та трудомісткості продукції.

    Виробіток – це кількість продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляє один працівник за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік).

    Трудомісткість – це показник обернений до виробітку, що відображає витрати робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції (виконання роботи чи послуги).

   Якщо показники виробітку мають більш узагальнюючий, універсальний характер, то показники трудомісткості можна розраховувати за окремими видами продукції (послуг) та використовувати для розрахунків потрібної кількості робітників, виявлення конкретних резервів підвищення продуктивності праці. Достовірність розрахунків зростає за визначення повної трудомісткості (технологічної, обслуговування та управління виробництвом).

   Для кількісної оцінки виробітку застосовуються натуральні, вартісні та трудові показники.

    Натуральні показники виміру виробітку найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію. Використання так званих умовно-натуральних вимірювачів (наприклад, умовна консервна банка) дозволяє розширити можливість застосування цих показників.

    Трудові показники потребують добре налагодженої роботи з технічного нормування та обліку праці. Переважно їх використовують на робочих місцях, дільницях, цехах, що випускають різнорідну продукцію, та за наявності значних обсягів незавершеного виробництва, яке неможливо виміряти в натуральних та грошових одиницях.

     Найуніверсальнішими, а тому й найпоширенішими, є вартісні показники виробітку. Вони можуть застосовуватись для визначення рівня та динаміки продуктивності праці на підприємствах з різноманітною продукцією, що випускається, і послугами, що надаються.

    Для забезпечення точності вимірювання продуктивності праці (особливо її динаміки) за вартісними показниками слід ураховувати вплив на її рівень передовсім цінового фактора.

    7. Планування продуктивності праці на підприємстві.

    Планування продуктивності праці здійснюється методом прямого рахунку та пофакторним методом.

    Метод прямого рахунку передбачає визначення планового рівня продуктивності праці (Ппл) за формулою:

                                                                         Q

Ппл = ----------- ,

        Чсер.

    де  Q -- обсяг випуску продукції у вартісному виразі або в натуральних одиницях;

Чсер.– середньоспискова  планова чисельність промислово-виробничого персоналу (ПВП),чол.

     Пофакторний метод передбачає розрахунок приросту продуктивності праці через економію чисельності працівників під впливом різних факторів.

     Розрахунок планового рівня продуктивності праці здійснюється в декілька етапів.

     1..Розраховується вихідна чисельність промислово-виробничого персоналу в розрахунковому періоді (Чвих), тобто умовна чисельність, що була б необхідною для забезпечення планового (розрахункового) обсягу виробництва за збереження базового рівня виробітку продукції на одного працівника; Визначення вихідної чисельності промислово-виробничого персоналу в плановому періоді здійснюється за формулою:

Чб  *  Ко

Чвих  = ----------- ,  чол.

100%

   

   де Чб – чисельність працюючих у базовому періоді, чол.

Ко – темпи росту обсягу виробництва у плановому періоді, %.

    2. Визначається зміна (зменшення «-», зростання «+») вихідної чисельності працівників під впливом окремих чинників продуктивності праці, а також сумарна зміна чисельності (Езаг).

Ці факори згруповані так:

2.1.Підвищення технічного рівня виробництва

Економія робочої сили під впливом цього фактора (Етех.) обчислюється за формулою:

( t1 -- t2 ) * Qпл

    Е тех. =   ----------------------  * Кч.,   чол.

Фкор *  Квн.

    де  t1, t2  -- трудомісткість виготовленняодиниці виробу відповідно до і після впровадження технічного заходу, н-год.;

Qпл.-- плановий обсяг випуску продукції, натур.один.;

Фкор – корисний річний фонд робочого часу одного працівника в плановому році, год.;

Квн -- коефіцієнт виконання норм;

Кч – коефіцієнт часу, який визначається шляхом ділення кількості місяців дії заходу в плановому році на 12.

   2.2. Структурні зрушення у виробництві

   Економія робочої сили під впливом цього фактора (Естр) обчислюється за формулою

                                    

( Тб – Тпл) * Qпл

Естр = ------------------------,  чол.

Фкор * Квн

    де  Тб, Тпл  -- трудомісткість виготовлення продукції вартістю в 1 грн. у базовому та плановому періодах відповідно , н-год.;

Qпл.-- плановий обсяг випуску продукції у вартісному виразі, грн.;

Фкор – корисний річний фонд робочого часу одного працівника в плановому році, год.;

Квн -- коефіцієнт виконання норм;

    2.3. Вдосконалення управління, організації виробництва і праці

    Економія робочої сили під впливом цього фактора (Ероб) обчислюється за формулою

                                                   

Дпл – Дб

                      Ероб =  ----------------  * Ч вих  * Проб.,  чол.

Дб

    де Дб, Дпл – число робочих днів, відпрацьованих у середньому одним робітником, відповідно, в базовому і плановому періодах;

Чвих – вихідна чисельність ПВП, скоректована з врахуванням структурних зрушень у виробництві, чол.;

Проб – питома вага робітників у базовій чисельності ПВП, %.

    2.4. Зміна обсягу виробництва

    Економія робочої сили під впливом цього фактора (Евир.) обчислюється за формулою:

Евир = Чб ум.-пост ( Q -- Чум.-пост) / 100,  чол.

   де Чб ум.-пост – базова чисельність умовно-постійного персоналу ( ПВП мінус основні робітники), чол.;

Q – приріст обсягу виробництва, %;

Чум.-пост – приріст чисельності умовно-постійного персоналу, %  

    За неможливості зробити розрахунки за конкретними формулами (особливо це стосується виявлення впливу економічних та соціальних факторів), економія чисельності та відповідне зростання продуктивності праці визначаються на підставі експертних оцінок, ситуаційного аналізу, зіставлення з аналогами тощо.

     3. Визначається планової чисельності працюючих  за формулою

                      

Чпл = Чвиз – Е заг,  чол.

де Езаг – загальна величина зменшення чисельності  ПВП, чол.

   4.Розраховується загальний приріст продуктивності праці у розрахунковому періоді  відносно базового періоду ( Впл ) за формулою:

                                                             Езаг   * 100 %

                                          Впл  = ------------------------- , %

                                                             Чвих -- Езаг

    Розрахунок можливого приросту обсягу випуску продукції завдяки підвищенню продуктивності праці (Qпл)  здійснюється за формулою:

                                                                       Ч

                                            Qпл = 100 -- ------- * 100,  %

                                                                      Q

де Ч – приріст чисельності ПВП, %;

    Процес праці на підприємстві відбувається в просторі і часі. Регламентація праці в часі здійснюється на основі врахування норм праці (норм виробітку, норм часу, норм чисельності, норм обслуговування).

    Норма часу в умовах серійного і масового виробництва виступає як норма штучного часу ( Тшт ) і визначається за формулою

Тшт  = Топер + Тобсл + Твідп , н-год.,

   де Топер – оперативний час, н-год.;

Тобсл – час на обслуговування робочого місця, н-год.;

Твідп – час на відпочинок і особисті потреби, н-год.

Топер =  Тосн + Т доп, н-год.,

    де Тосн – основний час на один виріб, н-год.;

Тдоп – допоміжний час на один виріб, н-год.

                             

Тобсл = Т тех.об + Т орг.об, н-год.,

    де Ттех.об.-- час на технічне обслуговування робочого місця, н-год.;

Торг.об – час на організаційне обслуговування робочого місця, н-год.

    Норма часу в умовах дрібносерійного і одиничного виробництва виступає як норма штучно-калькуляційного часу ( Тшт-к ) і  визначається за формулою:

                                                                      Тпз

                                         Тшт-к = Тшт  + ------- , н-год.,

                                                                       п

де Тпз – підготовчо-заключний час на партію деталей, н-год.;

    п – кількість деталей в партії, шт.

    Норма виробітку ( Нвир ) – це кількість продукції, яка має бути вироблена за одиницю часу:

1

Нвир =  ------- ,  шт .

Тшт

    Змінна норма виробітку ( Н вир.зм ) обчислюється за формулою:

Тзм

Нвир.зм  = -------- ,  шт / зм,

Тшт

  де Тзм – тривалість робочої зміни, год.

    8. Класифікація чинників та резервів зростання продуктивності праці.

    Цілеспрямоване управління продуктивністю праці, розробка конкретних програм ефективнішого використання трудового потенціалу підприємства (організації) потребують класифікації чинників її динаміки. З огляду на можливості впливу на діяльність підприємства (організації) всі чинники зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі групи — зовнішні та внутрішні.

    До групи зовнішніх чинників належать ті, що об'єктивно перебувають поза контролем окремого підприємства (тобто чинники загальнодержавні та загальноекономічні — законодавство, політика і стратегія, ринкова інфраструктура; макроструктурні зрушення в суспільстві; природні ресурси), а до внутрішніх — ті, на які підприємство може безпосередньо впливати (характер продукції, технологія та обладнання, матеріали, енергія; персонал, організація виробництва й праці, система мотивації тощо). Проте зовнішні чинники теж мають для підприємства неабиякий господарський інтерес. Урахувавши їх, можна ґрунтовніше мотивувати відповідні управлінські рішення, які дають змогу виробити стратегію щодо продуктивності праці на тривалий період.

    Окрім наведеної глобальної (системної) класифікації, у практиці господарювання для аналітичних цілей та укрупнених розрахунків можуть використовуватися й інші інтегровані групування факторів зростання продуктивності праці на підприємствах. За одним з можливих таких групувань усі чинники, що істотно впливають на продуктивність праці, можна об'єднати в такі групи:

   -- матеріально-технічні (удосконалення техніки й технології, застосування нових видів сировини та матеріалів тощо);

    -- організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, удосконалення системи управління, організації праці тощо);

   -- економічні (удосконалення методів планування, систем оплати праці, участі працівників у прибутках тощо);

   -- соціальні (створення належного морально-психологічного клімату, нематеріальне заохочення, поліпшення системи підготовки та перепідготовки персоналу тощо);

   -- природні умови та географічне розміщення підприємств (цю групу факторів виділяють та аналізують переважно на підприємствах добувних та деяких переробних галузей промисловості).

    9. Сутність, види і структура заробітної плати

    Ефективність функціонування та соціальний розвиток тих чи тих суб'єктів господарювання (трудових колективів) забезпечується передусім формуванням належних індивідуальних і колективних матеріальних стимулів, провідною формою реалізації яких є оплата праці різних категорій персоналу, і

    Заробітна плата -- це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, що його за трудовим договором власник або вповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

    Заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, інших заохочувальних і компенсаційних витрат. Розміри оплати найманого працівника залежать від результатів його праці з урахуванням наслідків господарської діяльності підприємства.

    Основна заробітна плата працівника – це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки).     

    Додаткова заробітна плата – це винагорода працю понад встановлені норми, за трудові досягнення і винахідливість, а також за особливі умови праці.

   До інших заохочувальних та компенсаційних виплат відносять винагороди за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами та положеннями, компенсаційні та інші грошові  й матеріальні виплати, які не передбачені чинним законодавством або встановлені понад розміри, дозволені останнім.

    За розрахунками середньої структури середньомісячного заробітку персоналу на виробничих підприємствах України протягом кількох останніх років, основна заробітна плата й додаткова оплата праці становлять відповідно 70—80 і 20—30% від загальної величини цього заробітку.

    10. Основні функції заробітної плати.

    Дійовість оплати праці визначається тим, наскільки повно вона виконує свої основні функції — відтворювальну, стимулюючу, регулюючу й соціальну.

    Реалізація відтворювальної функції заробітної плати передбачає встановлення норм оплати праці на такому рівні, який забезпечує нормальне відтворення робочої сили відповідної кваліфікації та водночас дає змогу застосовувати обґрунтовані норми праці, що гарантують власнику отримання необхідного результату господарської діяльності.

    Функція стимулювання зводиться до того, що можливий рівень оплати праці має спонукати кожного працівника до найефективніших дій на своєму робочому місці. Регулююча функція оплати праці реалізує загальновживаний принцип диференціації рівня заробітку за фахом і кваліфікацією відповідної категорії персоналу, важливістю та складністю трудових завдань.

     Соціальну функцію заробітної плати спрямовано на забезпечення однакової оплати за однакову роботу; вона має поєднувати державне й договірне її регулювання, а також реалізовувати принцип соціальної справедливості щодо одержання власного доходу.

11. Механізм державного регулювання оплати праці та соціального захисту.

    Повна та ефективна реалізація  головних функцій оплати праці можлива за умови формування й послідовного здійснення науково обґрунтованої її політики як на макрорівні (держава, галузь, регіон), так і на мікрорівні (підприємство, організація, їхні підрозділи).

    Державна політика оплати праці практично реалізується через механізм її регулювання. Останній є складовою частиною загального механізму реалізації соціально-економічної політики держави.    

    Політика оплати праці підприємств, організацій та інших первинних суб'єктів господарювання формується й реалізується в межах чинного законодавства, передусім Закону України «Про оплату праці» (1995 р.).

    К сфері державного регулювання оплати належить.

    1. Встановлення мінімальної заробітної плати

    2. Встановлення державних норм та гарантій щодо оплати праці (за роботу в понадурочний та нічний час, святкові та вихідні дні, за час виконання державних обов'язків тощо)

    3. Встановлення умов визначення частини доходу, що спрямовується на оплату праці.

    4. Встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці.

    5. Встановлення умов та розмірів оплати в бюджетних установах та організаціях.

    6. Регулювання величини витрат на оплату праці працівників підприємств-монополістів.

    7. Встановлення рівня оподаткування доходів підприємств та працівників

    Конкретна реалізація політики заробітної плати здійснюється на підставі договірного регулювання оплати праці найманих працівників підприємств, тобто на підставі укладання системи тарифних угод на трьох рівнях:

    --  міжгалузевому (генеральна тарифна угода);

    -- галузевому (галузева тарифна угода) або комунальному (регіональна тарифна угода);

    -- виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору).

   Тарифна угода -- це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці та соціальних гарантій.

    Предметом тарифної угоди як складової частини колективного договору на виробничому рівні є:

    --  форми й системи оплати праці, що застосовуються для різних категорій та груп працівників;

    -- мінімальна тарифна ставка, диференційована за видами (типами) виробництв у межах рівнів, передбачених генеральною тарифною угодою для відповідних видів (типів) виробництв галузі (підгалузі);

    -- розміри тарифних ставок за розрядами робіт і посадових окладів відповідних категорій працівників;

    -- види й розміри доплат, надбавок, премій та інших заохочувальних і компенсаційних виплат та умови їхнього надання;

    -- умови оплати праці за роботу в надурочний час, за простої, які мали місце не з вини працівника, за виготовлення продукції, що виявилася бракованою не з вини працівника, тощо.

 

  1.  Тарифна система оплати праці та її елементи.

    Основним організаційно-правовим інструментом обґрунтування диференціації заробітної плати працівників різних суб'єктів господарювання (діяльності) є тарифно-посадова система, основні елементи якої такі: тарифно-кваліфікаційні довідники; кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців; тарифні сітки, тарифні ставки; схеми посадових окладів.

    Тарифно-кваліфікаційні довідники у вигляді Єдиного тарифно-кваліфікаційного довідника робіт і професій робітників (ЄТКД) — це збірник нормативних актів, що містить кваліфікаційні характеристики робіт і професій, згруповані за виробництвами та видами робіт. ЄТКД призначено для тарифікації робіт, надання кваліфікаційних розрядів робітникам, а також для формування навчальних програм підготовки їх підвищення кваліфікації робітників.

     Кваліфікаційні довідники посад керівників, спеціалістів і службовців є нормативними документами, в яких подаються загальногалузеві кваліфікаційні характеристики цих категорій працівників. У них зазначаються посадові обов'язки, вимоги до знань і стажу роботи за спеціальністю, рівня та профілю підготовки керівників, спеціалістів і службовців.

    Тарифна сітка встановлює відповідні співвідношення в оплаті праці працівників різної кваліфікації. Вона є, власне, переліком тарифних розрядів і відповідних тарифних коефіцієнтів.

    Тарифний коефіцієнт першого розряду завжди дорівнює одиниці. За першим розрядом тарифікуються прості роботи, виконання яких не потребує професійної підготовки. Коефіцієнти наступних розрядів характеризують ступінь складності праці робітників, що мають такі розряди.

    Важливим елементом тарифної системи є тарифна ставка

    Тарифна ставка – це розмір оплати праці за одиницю відпрацьованого часу. Її абсолютна величина визначається згідно зі встановленим державою мінімальним розміром заробітної плати, тобто таким, що нижче за нього вже не можна платити працівникові за виконану норму робочого часу. До цього необхідно додати, що у мінімальну заробітну плату не включають доплати, надбавки та компенсаційні виплати. Відтак розмір оплати праці не може бути нижчим від встановленої державою мінімальної заробітної плати навіть за невиконання норм виробітку чи виготовлення бракованої продукції з вини працівника.

    З допомогою схем посадових окладів здійснюється тарифне регулювання заробітної плати керівників, спеціалістів і службовців. Схеми посадових окладів містять перелік посад усіх найменувань і розмірів місячних окладів щодо кожної посади („вилки окладів”).

    13.  Форми і системи оплати праці

    Основними вимірниками результатів (затрат) праці є кількість виготовленої продукції (обсяг наданих послуг) належної якості або витрачений робочий час, тобто кількість днів (годин), протягом яких працівник фактично був зайнятий (працював) на підприємстві (в організації). Такому поділу вимірників затрат праці відповідають дві форми заробітної плати, що базуються на тарифній системі, відрядна та погодинна.

    За відрядної форми оплата праці проводиться за нормами й розцінками, установленими на підставі розряду працівника. Кваліфікаційний (тарифний) розряд працівника передбачає виконання роботи відповідної складності..

    Основними умовами застосування відрядної оплати праці є наявність кількісних показників роботи, що безпосередньо залежать від конкретного працівника і піддаються точному обліку, а також необхідність стимулювання зростання випуску продукції та існування реальних можливостей підвищення виробітку на конкретному робочому місці. Використання цієї форми оплати праці потребує встановлення обґрунтованих норм виробітку, чіткого обліку їхнього виконання і, що особливо важливо, воно не повинно призводити до погіршання якості продукції, порушень технологічних режимів, техніки безпеки, а також до перевитрачання сировини, матеріалів, енергії.

    За погодинної форми заробітної плати оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками з урахуванням відпрацьованого часу та рівня кваліфікації, що визначається тарифним розрядом.

    Погодинна форма заробітної плати застосовується тоді, коли недоцільно нормувати роботи (наприклад, операції контролю за якістю продукції) або вони взагалі не піддаються нормуванню, оскільки зміст і послідовність виробничих операцій часто змінюються) (роботи з ремонту та налагодження устаткування, обслуговування внутрішньозаводського транспорту, дослідно-експериментальні роботи тощо).

    Сучасна техніка пред'являє підвищені вимоги до точності та чистоти обробки, якості продукції. Саме погодинна, а не відрядна оплата праці значно більше сприяє дотриманню цих вимог. Погодинна оплата праці керівників, спеціалістів і службовців здійснюється, як правило, за місячними посадовими окладами (ставками).

    Кожна з названих форм заробітної плати охоплює кілька систем оплати праці для різних організаційно-технологічних умов виробництва

    Відрядна форма оплати праці має такі системи: пряму відрядну, відрядно-преміальну, відрядно-прогресивну, непряму відрядну, акордну.

    За прямої відрядної системи заробіток працівника (Звід) розраховується множенням кількості одиниць виробленої продукції (Q) та розцінки за одиницю продукції (Рвід):

Звід = Q * Рвід , грн.

    Розцінка визначається діленням погодинної тарифної ставки на норму виробітку або множенням погодинної тарифної ставки на норму часу (в годинах) на виготовлення одиниці продукції.

     За непрямої відрядної системи заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від результатів праці працівників, що їх він обслуговує. Вона застосовується для оплати тих категорій допоміжних робітників (наладчиків, ремонтників, кранівників), праця яких не піддається нормуванню та обліку, але значною мірою визначає рівень виробітку основних робітників. Заробіток робітника (Знепр.від) за цієї системи розраховується за формулою:

Знепр.від.= Ст * tф * К вн., грн.

    де Ст-- погодинна тарифна ставка, грн;

tф -- фактично відпрацьована кількість годин цим робітником, год;

Квн -- коефіцієнт виконання норм виробітку робітниками, що обслуговуються.

    Відрядно-прогресивна оплата праці передбачає оплату робіт, виконаних у межах встановленої норми  за звичайними відрядними розцінками , а робіт, виконаних понаднормативний (базовий) рівень -- за підвищеними розцінками  залежно від ступеня виконання завдання. Отже, заробіток (Звід.прогр) у цій системі визначається за формулою

З від.прогр = Рвід * Qпл + Рпідв * Qпонад пл,  грн.

    де Qпл, Qпонад пл  –  кількість продукції, виготовленої в межах встановлених норм та понад встановлену норму, нат.од.;

Рпідв – відрядна розцінка за одиницю продукції, виготовленої понад встановлену норму, грн.

    Застосування цієї системи обмежується, як правило, дільницями, що стримують роботу всього підприємства, за браком у них стимулюючих факторів підвищення якості продукції або послуг.

     Відмінність акордної системи полягає в тім, що працівникові або групі працівників розцінки встановлюються не за окремі операції, а за весь комплекс робіт із визначенням кінцевого строку його виконання. Ця система заохочує до скорочення строків виконання робіт і тому використовується передовсім для усування наслідків аварій, за термінових ремонтів, будівельних робіт тощо. Треба враховувати необхідність суворого контролю якості, додержання правил безпеки праці за застосування цієї системи оплати.

    Почасова оплата праці робітників здійснюється за годинними (денними) тарифними ставками із застосуванням нормованих завдань або за місячними окладами. Почасова оплата праці керівників, спеціалістів і службовців, як уже було сказано, проводиться, як правило, за місячними посадовими окладами (ставками).

    За простої почасової оплати заробіток працівника (Зпог) розраховується множенням годинної тарифної ставки відповідного розряду (С) на кількість відпрацьованих годин

Зпог = Ст  *  tф,  грн.

    Через недостатній позитивний вплив на кількість і якість праці робітника цю систему застосовують досить рідко.

    У почасово-преміальній системі певною мірою усунуто цей недолік. За цієї системи окрім тарифного заробітку працівник одержує премію (П) за досягнення певних кількісних або якісних показників. Загальний заробіток (Зпог-пр) визначається за формулою:

Зпог-пр = Зпог + П,  грн.

    За ринкових умов господарювання чинне законодавство України забезпечує повну самостійність підприємств та інших суб'єктів бізнесової діяльності щодо питань організації оплати праці всіх категорій персоналу. Засновники (керівники) державних підприємств та установ організацій) мають право самостійно вибрати форми й системи оплати праці, установити працівникам конкретні розміри тарифних ставок, відрядних розцінок, посадових окладів, премій, винагород, надбавок і доплат, керуючись єдиною тарифною сіткою, а також умовами, передбаченими колективним договором. Що стосується підприємств інших форм власності, то вони можуть: використовувати традиційну тарифну систему; застосовувати тарифні ставки та оклади тільки як орієнтири; запроваджувати власну, індивідуально розроблену модель оплати праці.

    Об'єктивний процес становлення й поширення в усіх галузях народного господарства України умов праці, адаптованих до сучасних вимог науково-технічного та організаційного прогресу й ринкових взаємовідносин між суб'єктами господарювання, зумовлює тенденцію поступового збільшення частки погодинної оплати праці загальному фонді заробітної плати підприємства. Започатковано процес удосконалення форм і систем оплати праці, створення нових моделей заробітної плати. Характерним у цьому процесі є намагання позбутися негативних і поєднати позитивні елементи погодинної та відрядної форм оплати праці. Зокрема, це стосується поширення моделей безтарифної системи оплати, що базується на частковому розподілі зароблених коштів, призначених для винагородження працівників за певними критеріями, як-от: 1) кваліфікація та діловитість працівника; 2) коефіцієнт трудової участі як узагальнююча оцінка реального внеску кожного працівника в результати колективної праці; 3) міра виконання нормованих завдань; 4) кількість відпрацьованих годин.

14. Колективні форми організації та оплати праці.

    З метою ефективного використання робочої сили на засаді активізації творчого потенціалу працівників усіх категорій широкого розвитку набувають колективні форми організації та оплати праці, використання колективних розцінок заохочує працівників до суміщення професій, взаємозаміни та взаємодопомоги в процесі праці, практично ліквідує поділ робіт на «вигідні» та «невигідні» і, що дуже важливо, значно більше орієнтує на досягнення позитивних кінцевих результатів діяльності підприємства.

    Заробітна плата за цією системою нараховується усій бригаді відповідно до її фактичного виробітку і установлених розцінок, а розподіляється вона між окремими членами бригади залежно від відпрацьованого кожним робітником часу і його тарифного розряду.

    Розцінки розраховуються за кількома методами.

    У випадках обслуговування бригадами постійного складу складних агрегатів відрядна розцінка визначається поділом суми тарифних ставок усіх членів бригади на бригадну норму виробітку.

    При проведенні складних робіт: складання виробів, монтажі, ремонті, обслуговуванні агрегатів, технологічних ліній і т. д. розцінки розраховуються, виходячи з нормативної трудомісткості, тарифних ставок і розрядів, що встановлюються для окремих елементів монтажних робіт.

    Крім означеного, колективна (бригадна) система оплати праці використовується в тому порядку, коли характер обладнання чи специфіка технології потребують зусиль групи працівників різної кваліфікації.

    При використанні цієї системи спочатку розраховують заробіток усієї бригади як при прямій відрядній системі, використовуючи бригадний розцінок. Потім цей заробіток розподіляють між членами бригади одним із таких методів.

    1. Метод годинно-коефіцієнтів. Використовується тоді, коли всі члени бригади працюють в однакових умовах.

    2. Метод коефіцієнта виконання норм. Використовується у випадку, коли члени бригади працюють в різних умовах.

15. Безтарифна система організації оплати праці

    В умовах ринкової економіки значна кількість підприємств перейшла на безтарифну систему оплати праці. В її основі закладений принцип часткового розподілу зароблених колективом коштів між робітниками згідно з їхньою кваліфікацією та якістю праці.

    Однією з основних особливостей цієї форми оплати праці є встановлення співвідношень в оплаті праці працівників різних категорій у вигляді „вилок” з широким діапазоном, які дають змогу скорочувати кількість потрібних преміальних положень, що ускладнюють розрахунки., й, одночасно, забезпечити індивідуальний підхід до стимулювання ефективної праці кожного працівника.

    Розрив між співвідношеннями в оплаті праці кваліфікаційних груп працівників має бути достатнім для стимулювання праці різної складності, водночас не допускається необґрунтована диференціація в оплаті праці.

    Конкретну величину коефіцієнта, що характеризує співвідношення в оплаті праці кваліфікаційних груп персоналу для кожного окремого працівника можуть встановлювати трудові колективи або їхні керівники.

   

Рекомендована література

  1.  Закон України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. № 108 / 95- ВР // Голос України, 1995 -- № 95.

    2. Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навч.посібник.-- К.: Атіка, 2002. -- С. 67 –99, 265 – 295.

    3. Бондар Н.М. Економіка підприємства: Навч. посібник – К.: В-во А.С.К., 2004. -- С. 153 – 243.

    4. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного.-- Вид.

3-тє, без змін. – К.: КНЕУ, 2006, -- С. 74 – 99, 369 -- 402.

    5. Економіка підприємства: Навч. посіб. / А.В. Шегда, Т.М. Литвиненко, М.П.

Нахаба та ін.; За ред. А.В. Шегди. – 2-ге вид., стер., - К.: Знання – Прес, 2002. -- С. 172 – 241.

  1.  Ковальчук І.В. Економіка підприємства: Навч. посіб. – К.: Знання, 2008.  –

(Вища освіта ХХІ століття), с. 250 – 271, 590 -- 626.

  1.  Тарасюк Г.М., Шваб Л.І. Планування діяльності підприємств. Навч.посіб.—К.: „Каравела”, 2003. -- С. 126 – 151.

Тема 3. Капітал, виробничі фонди та нематеріальні ресурси

План

  1.  Поняття капіталу підприємства. Виробничі фонди підприємства та їх склад.
  2.  Поняття та класифікація основних фондів.
  3.  Оцінка основних фондів
  4.  Характеристика процесу відтворення основних фондів. Фізичне та економічне спрацювання основних фондів.  
  5.  Сутність процесу амортизації основних фондів. Методи амортизації основних фондів.
  6.  Поняття та види виробничої потужності підприємства.
  7.  Методичні основи визначення виробничої потужності підприємства.
  8.  Показники і шляхи підвищення ефективності використання основних фондів та виробничих потужностей підприємства.
  9.  Сутнісна характеристика та елементна структура оборотних коштів.
  10.  Нормування оборотних коштів.
  11.  Основні показники та шляхи підвищення ефективності використання оборотних коштів підприємства.      
  12.  Поняття і склад нематеріальних ресурсів підприємства.
  13.  Нематеріальні активи підприємства.
  14.  Оцінка вартості та амортизація нематеріальних активів.

Зміст лекції з теми № 3

  1.  Поняття капіталу підприємства. Виробничі фонди підприємства та їх склад.

     Під капіталом підприємства слід розуміти суму коштів, необхідну для започаткування та здійснення діяльності. Капітал функціонує у формах промислового, торговельного і позичкового капіталів. Власник капіталу, купуючи на ринку товари – робочу силу й засоби виробництва, поєднує їх у процесі праці й після реалізації створеної продукції одержує більшу вартість, ніж була ним авансована.

    Залежно від об’єкта вкладення капіталу він поділяється на постійний та змінний. Постійний капітал витрачається на придбання засобів праці. Змінний капітал призначений для придбання предметів праці, наймання робочої сили і формування фінансових коштів.

    Залежно від терміну і способів обороту капіталу він поділяється на основний та оборотний.

    Основний капітал – це кошти, вкладені в засоби праці та інші необоротні активи.

    Оборотний капітал – це кошти, вкладені в предмети праці та інші оборотні активи.

    За джерелами формування капітал поділяється на власний та позичковий.

    До власного капіталу входять: статутний капітал, пайовий капітал, додатково вкладений капітал, іншій додатковий капітал, резервний капітал, нерозподілений прибуток, неоплачений капітал, вилучений капітал.

    Засоби виробництва за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фонди підприємства, усю сукупність яких поділяють на основні та оборотні.

    Проте засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома обставинами. По-перше, елементи засобів виробництва стають виробничими фондами лише з моменту їхнього безпосереднього використання у виробничому процесі. По-друге, виробничі фонди на відміну від засобів виробництва є виключно вартісною економічною категорією. Це означає, що до виробничих фондів відносять не всі елементи засобів виробництва взагалі, а ті з них, які мають вартість.

    Складовим частинам виробничих фондів властиві певні характерні ознаки, за якими можна розрізняти основні та оборотні фонди й обґрунтовано тлумачити сутність та значення цих економічних категорій для відтворювальних процесів.

    Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий часу своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється, (на платні послуги) частинами еміру спрацювання.

    Оборотні фонди — частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції, що виробляється (на вартість платних послуг).

    Економічна сутність і матеріально-речовий зміст основних та оборотних фондів служать визначальними характеристиками щодо окреслення їхнього значення у здійсненні відтворювальних процесів, функціонуванні та розвитку будь-якого виробництва. Уся сукупність наявних виробничих фондів становить найбільшу за питомою вагою частину (близько 60 відсотків) національного багатства країни. Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку. Зростання й удосконалення засобів праці забезпечують безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці виробничого персоналу. Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною основних фондів, становлять матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію продукції, що виготовляється (сировина, конструкційні матеріали), створюють матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування (паливо, енергія), збереження і транспортування сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали — мастила, фарби тощо; тара).

  1.  Поняття та класифікація основних фондів.

Основні фонди підприємства – це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється частинами  в міру спрацювання. 

Необхідною умовою правильного обліку й планування відтворення основних фондів підприємств є їхня класифікація. Найбільше економічне значення має видова класифікація, згідно з якою всі основні фонди за ознакою подібності їхнього функціонального призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види

За видами основні фонди підприємств усіх галузей господарства класифікуються так:

  1.  будівлі - виробничі корпуси та будинки, в яких розміщені різні цехи, лабораторії, склади, адміністративно-господарські підрозділи та служби;
  2.  споруди - шахти, нафтові та газові свердловини, водонапірні башти, мости, естакади, під'їзні дороги тощо. Ця група основних фондів створює умови, необхідні для виробництва шляхом виконання тих чи інших функцій, не пов'язаних зі зміною предметів праці;
  3.  передавальні пристрої - лінії електропередачі, тепло мережі, трубопроводи для передачі між об'єктами води, пари, газу, повітря, кислоти тощо;
  4.  машини та обладнання. їх поділяють на:

     а) робочі машини та обладнання - машини, апарати, обладнання, за допомогою яких здійснюється механічний, термічний або хімічний вплив на предмети праці з метою зміни їх складу, форми та стану. До цієї самої групи засобів належать також машини й обладнання, призначені для пересування предметів праці під час виробничого процесу (мостові та металургійні крани, конвеєри);

     б) силові машини та обладнання - машини-генератори, що виробляють теплову та електричну енергію, машини-двигуни, що перетворюють різного роду енергію на механічну (атомні реактори, турбіни, електродвигуни, парові двигуни тощо);

     в) вимірювальні, регулювальні прилади, пристосування та лабораторне обладнання - прилади та пристрої, що при значені для вимірювання товщини, діаметра, площі, ваги, часу, тиску, швидкості, частоти обертання, потужності, напруження тощо, а також прилади для випробування матеріалів, виконання експериментів, аналізів та досліджень;

     г) обчислювальна  техніка --  електронно-обчислювальні, управляючі, аналогові та інші машини, прилади, які призначені   для   прискорення   та   автоматизації   процесів, пов'язаних з вирішенням математичних завдань (обчислювальних, логічних) за заданою програмою й отриманням необхідної інформації;

    д) інші машини та обладнання, що не входять до вказаних підгруп (обладнання автоматичних телефонних станцій, установки промислового телебачення тощо);

  1.  транспортні засоби - рухомий склад залізничного, автомобільного та інших видів транспорту для транспортування пасажирів, матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів (електровози, морські та річкові судна, автомобілі, магістральні газо- та нафтопроводи);
  2.  інструмент - різні інструменти, призначені для обробки сировини, матеріалів, напівфабрикатів (електродрилі, фарбопульти тощо), різні пристосування для пересування матеріалів під час їх обробки;
  3.  виробничий інвентар та прилади - предмети виробничого призначення, які забезпечують виконання виробничих операцій (робочі столи, верстаки тощо), а також засоби для зберігання у виробничих приміщеннях рідин, сипучих матеріалів (чани, бочки тощо);
  4.  господарський інвентар - конторський та господарський інвентар (канцелярські столи, друкувальні машинки, оргтехніка тощо);

    9) робочі та продуктивні тварини (коні, воли тощо);

  1.  багаторічні насадження - плодово-ягідні, декоративні та інші насадження;
  2.  капітальні витрати з поліпшення земель - витрати підприємства на меліорацію та зрошення земель;

   12) інші основні виробничі фонди - бібліотечні фонди, капітальні витрати на орендовані основні засоби та інші, які не ввійшли до попередніх груп.

У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів до оборотних фондів відносять інструменти та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 1000 одиниць національних грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг та взуття незалежно від строку використання й вартості.

    За використанням основні фонди поділяють на:

  1.  діючі -- всі основні фонди, що використовуються у господарській діяльності;
  2.  недіючі -- ті основні фонди, що не використовуються у даний період часу у зв'язку з тимчасовою консервацією підприємств або окремих цехів;

  3) запасні -- різне устаткування, яке знаходиться у резерві та призначене для

заміни об'єктів основних фондів, що вибули або ремонтуються.    

     Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, неабияке значення має поділ таких на дві частини: активну, яка безпосередньо бере участь у виробничому процесі і завдяки цьому забезпечує належний обсяг та якість продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу виробництва. До активної частини основних фондів відносять переважно робочі машини й устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди - гірничі виробки шахт, газові й нафтові свердловини. активну частину, до якої належать ті основні виробничі фонди, що безпосередньо беруть участь у виробничому процесі, Наприклад, обладнання, машини, транспортні засоби; пасивну частину, що включає ті основні виробничі фонди, які забезпечують здійснення виробничої діяльності, але не беруть у ній безпосередньої участі. Так, до неї належать будівлі, споруди, передавальні пристрої тощо.

Прогресивність змін у структурі основних виробничих фондів підприємства виражається у збільшенні частки їхньої активної частини. Чим вона більша, тим більші можливості підприємства нарощувати обсяги виробництва.

    За належністю основні фонди підприємства поділяють на:

  1.  власні, які повністю належать підприємству;
  2.  орендовані, які є власністю інших підприємств і використовуються на даному підприємстві відповідно до договору оренди.

Співвідношення різних груп (або видів) основних фондів підприємства у їх загальній вартості характеризує виробничу структуру основних фондів.

Серед основних факторів, що впливають на виробничу структуру основних фондів підприємства, можна визначити такі:

-  виробничо-технологічні особливості галузі;

  -  темпи науково-технічного прогресу;

  -  ступінь розвитку різних форм суспільної організації виробництва;

  - технічний рівень виробництва на підприємстві;

  -  відтворювальна   структура   капітальних   вкладень   у  створення нових основних фондів;

  -  територіальне розміщення підприємства;

  -  інші.

    Видова структура основних фондів підприємства суттєво відрізняється у різних галузях господарства. Так, в електроенергетиці більшу частку основних фондів становлять передавальні пристрої (32%) та силові машини й обладнання (33%); у паливній промисловості більше половини вартості основних фондів припадає на споруди (58%); у галузях машинобудування більше 45% займають машини та обладнання; у легкій промисловості на будівлі припадає 42% вартості фондів, у тому числі у швейній - 60%.

3. Оцінка основних фондів

    Облік основних фондів здійснюється в натуральній і вартісній формах.

Натуральні показники (площа, об’єм, кількість одиниць обладнання тощо) використовуються при визначенні виробничої потужності, розробці балансів обладнання і т.д.

Оцінка основних фондів підприємства є грошовим вираженням їхньої вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їхньої динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємства за певний період. Залежно від стану основних фондів та часу визначення їхньої вартісної оцінки розрізняють вартість:

-  первісну;

-  відновлену;

- залишкову;

- справедливу;

    -  переоцінену;

- ліквідаційну;

- яка амортизується;

- середньорічну.

    Первісна вартість основних фондів -- це фактична їхня вартість на момент уведення в дію чи придбання. Наприклад, нове виробниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його будівництва; первісна вартість будь-якого виробничого устаткування, крім оптової ціни, включає витрати на його транспортування й установку на місці використання.

Відновлена вартість основних фондів -- це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. Зі зміною умов виробництва й цін на ті самі елементи засобів праці між первісною (початковою) та відновленою вартістю основних фондів виникає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку й поточного регулювання процесу відтворення основних фондів, правильного розрахунку певних економічних показників діяльності підприємства. Тому для забезпечення порівнянності вартісної оцінки основних фондів періодично проводиться їхня переоцінка за відновленою вартістю. Здійснювати дооцінку (уцінку) залишкової вартості об'єкта основних фондів підприємствам дозволяється тільки у тому разі, коли на дату складання балансу залишкова вартість об'єкта більш як на 10% відрізняється від його справедливої вартості.

    Повна (первісна й відновлена) вартість основних фондів -- це вартість у новому, не зношеному стані.

Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість, іще не перенесену на вартість виготовленої продукції (виконаної роботи, наданої послуги). Вона є розрахунковою величиною і визначається як різниця між повною первісною (відновленою) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання основних фондів. Залишкова вартість ще називається балансовою вартістю основних фондів.

На практиці часто фактичний рівень фізичного спрацювання та морального зносу об'єкта не збігається з показниками зносу згідно з економічними розрахунками, і його залишкова ціна не відображає його справжньої споживчої вартості. Тому виникає потреба у достовірній оцінці об'єкта з урахуванням його фактичних споживчих властивостей, тобто у визначенні його справедливої вартості.

    Справедлива вартість об'єкта основних фондів -- це ринкова вартість об'єкта, визначена шляхом експертної оцінки, яку зазвичай здійснюють професійні оцінювачі. Вона визначається як сума грошових коштів, за якою об'єкт основних засобів може бути обміняний або отриманий в операції між незалежними, поінформованими та зацікавленими сторонами.

    Під час ліквідації об'єкта основних фондів після закінчення терміну його експлуатації зазвичай залишаються певні матеріальні цінності: агрегати, запасні частини, метал, гума тощо. Сума коштів або вартість інших цінностей, яку підприємство очікує отримати при ліквідації об'єкта основних фондів після закінчення терміну його використання (експлуатації), за вирахуванням витрат, пов'язаних з його ліквідацією, називається ліквідаційною вартістю об'єкта основних фондів.

    Для забезпечення нормального відтворення основних фондів підприємству достатньо відшкодувати у вигляді амортизаційних відрахувань лише різницю між початковою (або переоціненою) та ліквідаційною вартістю об'єкта. Ця різниця становить вартість об'єкта основних фондів, що амортизується.

     Середньорічна вартість кожного виду основних фондів визначається додаванням до вартості на початок розрахункового року різниці між середньорічними величинами введення в дію нових і вибуття діючих елементів засобів пражці. Середньорічне введення (вибуття) визначають за результатом множення абсолютного його розміру та коефіцієнта функціонування протягом розрахункового року засобів праці, що будуть уведені в дію і виведені з дії, тобто відношення кількості місяців експлуатації до числа 12.

  1.  Характеристика процесу відтворення основних фондів. Фізичне та економічне спрацювання основних фондів.  

    Просте й розширене відтворення основних виробничих фондів відбувається в безперервному процесі здійснення різних його взаємозв'язаних форм -- ремонту, модернізації та заміни окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих цехів, виробництв і підприємств у цілому, а також спорудження нових аналогічних виробничих об'єктів. Необхідною передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів є постійний облік ступеня спрацювання (старіння) та амортизації основних фондів.

    Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального) і економічного спрацювання, а також техніко-економічного старіння. Під фізичним (матеріальним) спрацьовуванням основних виробничих фондів розуміють явище поступової втрати ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до зменшення їхньої реальної вартості - економічного спрацьовування. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їхня надійність та довговічність, спосіб використання (екстенсивне чи інтенсивне), особливості технологічних процесів, якість технічного догляду й ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників, інші організаційно-технічні фактори.

    Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, устаткування) можна поділити умовно на дві частини: ту, що періодично усувають проведенням ремонтів, і ту, що її в такий спосіб усунути неможливо. З часом спрацювання поступово збільшується і врешті решт стає таким, що унеможливлює дальше використання засобу праці у виробництві, тобто настає момент повного фізичного спрацювання, коли треба замінити такий засіб праці на новий аналогічного призначення. У зв'язку з цим розрізняють усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації (через зіставлення фактичної та нормативної величин з урахуванням ліквідаційної вартості); 2) за даними обстежень технічного стану. Відносну величину економічного спрацювань окремої фізичної одиниці або певної сукупності основних фондів визначають як відношення накопиченої суми спрацювання, тобто їхньої вартості, вже перенесеної на вартість продукції, до загальної балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів -- це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується поступовою втратою засобами праці своєї споживної вартості внаслідок .удосконалення існуючих та створення нових засобів виробництва, запровадження принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється з допомогою цих засобів виробництва. Старіння властиве передовсім знаряддям праці та транспортним засобам і зв'язане з реальними економічними збитками для підприємств, що експлуатують застарілу техніку.

    Ступінь техніко-економічного старіння того чи того засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта (відносного показника) Ктес, що його розраховують за формулою:

                                                         Ктес = 1 - ,

    де В0, В1 -- повна вартість (ціна) застосовуваного й нового засобів праці;

П0, П1 -- відповідно продуктивність тих самих засобів праці або витрати на їхнє експлуатаційне обслуговування (інший пріоритетний техніко-експлуатаційний показник). Про загальний рівень техніко-економічного старіння може дати певне уявлення також питома вага знарядь праці, що експлуатуються понад 10, 15 або 20 років.

    Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення. Між окремими видами спрацювання й старіння засобів праці та формами їхнього відшкодування існує певний взаємозв'язок.

  1.  Сутність процесу амортизації основних фондів. Методи амортизації основних фондів.

    Безперервний процес виробництва потребує постійного відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої вартості, яке здійснюється через амортизаційні відрахування (амортизацію).

    Амортизація основних фондів -- це процес перенесення авансованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою її повного відшкодування.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство робить амортизаційні відрахування, тобто встановлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів фізичного спрацювання й техніко-економічного старіння. Ці відрахування включають до собівартості продукції, реалізують під час продажу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що служить відновленню основних фондів.

За встановлення норм амортизаційних відрахувань слід виходити з економічно доцільних середніх строків функціонування засобів праці, необхідності забезпечення повного відшкодування вартості основних фондів і врахування техніко-економічного їхнього старіння. Найбільш складним є правильне визначення тривалості амортизаційного періоду (доцільного строку використання) конкретних видів засобів праці. Звичайно його встановлюють з урахуванням багатьох факторів, зокрема загальної фізичної довговічності та економічності капітального ремонту засобів праці, умов їхньої експлуатації, строків настання техніко-економічного старіння, можливих темпів оновлення тощо.

    Для здійснення економічно вигідного процесу нарахування амортизації важливо правильно вибрати метод амортизації.

    Згідно з П(С)БО 7 “Основні кошти” підприємство може використовувати наступні методи амортизації:

  1.  Прямолінійний (рівномірний)

Річна сума амортизаційних відрахувань розраховується за формулою:

                                                       А = АС / п, грн.,

    де А – річна сума амортизаційних відрахувань, грн.;

АС - це амортизаційна вартість основних фондів, грн.;

n - корисний термін використання основних фондів на підприємстві, рік;

   Амортизаційна вартість основних фондів визначається за формулою

АС = Вп – Вл, грн.,

   де Вл – ліквідаційна вартість основних фондів, грн.

Вn – первісна вартість основних фондів, грн.

  1.  Метод зменшення залишкової вартості

Норма амортизаційних відрахувань цім методом визначається за формулою

Нам = (1 --  ,

   де  Нам -- річна норма амортизації, %;

                                                     А = Вз Нам, грн..

 

де Вз -- залишкова вартість основних фондів, грн.

  1.  Метод прискореного зменшення залишкової вартості

    Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості основних фондів на початок звітного року та річної норма амортизації, яка використовується при прямолінійному методі амортизації, і подвоюється.

    Норма амортизаційних відрахувань визначається за формулою

Нам = 100% / n, %

         

    При нарахуванні амортизації за допомогою цього методу ліквідаційна вартість не враховується.

  1.  Кумулятивний метод

А = АС Ккум, грн.,

    де Ккум. -- кумулятивний коефіцієнт

Ккум = ,

   де nзал -- кількість років залишившихся до кінця корисного терміну використання основних фондів на підприємстві, рік;

п – сума років строку служби об’єкта основних фондів.

  1.  Виробничий метод.

А = Qфакт Сам ,

   де Сам – виробнича ставка амортизації, грн./од.;

Qфакт – фактичний обсяг виробництва продукції у звітному періоді, натур.од..

Сам = АС / Qзаг ,

   де Qзаг – загальний обсяг продукції, який підприємство очікує виробити із використанням об’єкта основних фондів, натур. од.;

    

    6. Поняття та види виробничої потужності підприємства

    Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску -- продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних послуг) заздалегідь визначених номенклатури, асортименту та якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та організації виробництва.

    Одиниці виміру виробничої потужності підприємств застосовуються різні залежно від характеру виробництва та галузевої підпорядкованості. Загальне правило такс: виробнича потужність визначається в тих самих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що надаються). Здебільшого це натуральні або умовно натуральні вимірники за видами продукції (послуг).

    Для багатономенклатурних виробництв потужність може визначатися також вартісним показником усього обсягу продукції (послуг). У паспорті такого підприємства потужність позначають двома вимірниками: у чисельнику - натуральні показники за видами продукції; у знаменнику - загальний вартісний (грошовий) показник.

    На підприємствах окремих галузей (наприклад цукрової та молочної промисловості) виробнича потужність характеризується кількістю сировини, що переробляється за добу.

    Наука та практика господарювання виокремлюють три види потужності підприємства: проектну, поточну (фактично досягнуту), резервну. Проектною є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконструкції (розширення) діючого або будівництва нового підприємства: вона вважається оптимальною, оскільки склад і структура устаткування відповідають структурі трудомісткості запроектованої номенклатури продукції, і має бути досягнута протягом нормативного терміну її освоєння. Поточна (фактично досягнута) виробнича потужність визначається періодично у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства. Резервна потужність повинна формуватись і постійно Існувати в певних галузях національної економіки: електроенергетиці і газовій промисловості - для покриття так званих пікових навантажень в електро- та газових мережах, надійного забезпечення енергоресурсами споживачів на період виконання ремонтно-аварійних робіт; харчовій індустрії - для переробки істотно збільшеного обсягу сільськогосподарської сировини, що швидко псується, у високоврожайні роки; на транспорті - для перевезення збільшеної кількості пасажирів у літні місяці; в машинобудуванні та інших галузях - для підготовки виробництва та освоєння випуску нових видів устаткування (агрегатів, приладів) і конструкційних матеріалів тощо.

    Величина виробничої потужності підприємства формується під впливом багатьох чинників. Головними з них є:

--  номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовляється;

--  кількість встановленого устаткування, розміри і склад виробничих площ;

     -- можливий фонд часу роботи устаткування;

    --  прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й використання

устаткування, зняття продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничого циклу та трудомісткості продукції, що виробляється (послуг, що надаються).

7. Методичні основи визначення виробничої потужності підприємства.

    Виробничі потужності підприємств обчислюються за відповідними галузевими основними положеннями, що відображають особливості конкретних галузей. Проте існують спільні для більшості галузей економіки методичні принципи розрахунку виробничих потужностей діючих підприємств.

    Виробничу потужність підприємства визначають за всією номенклатурою профільної продукції. При цьому проводять можливе звуження номенклатури, об'єднуючи окремі ви роби в групи за конструктивно-технологічною єдністю з визначенням для кожної з них базового представника. Решту виробів даної групи приводять до характеристик цього представника за допомогою розрахункового коефіцієнта трудомісткості.

    Якщо підприємство випускає кілька видів різної продукції, то виробнича потужність визначається окремо для кожного виду виробів. Наприклад, на металургійних підприємствах (комбінатах) обчислюють окремо потужність доменного, сталеплавильного і прокатного виробництва.

    За розрахунків потужності багатономенклатурних виробництв у грошовому виразі обов'язково додається виробнича програма підприємства, стосовно якої визначено потужність.

    Виробнича потужність підприємства встановлюється, виходячи з потужності провідних цехів (дільниць, технологічних ліній, агрегатів) основного виробництва з урахуванням заходів для ліквідації вузьких місць і можливого внутрішньовиробничого кооперування.

    До провідних належать ті виробничі підрозділи підприємства, які виконують головні технологічні процеси (операції) і мають вирішальне значення для забезпечення випуску профільних видів продукції. Наприклад, для підприємств чорної металургії провідними виробництвами заведено вважати доменні, сталеплавильні та прокатні цехи; машинобудування та металообробки - механічні, складальні, ливарні й ковальсько-пресові цехи; цементної промисловості - печі з виробництва клінкеру; текстильної індустрії - прядильне і ткацьке виробництво.

    За наявності кількох провідних підрозділів підприємства виробнича його потужність обчислюється за тими з них, які виконують найбільш трудомісткий обсяг робіт.

   У розрахунки виробничої потужності підприємства включають: а) усе діюче і недіюче внаслідок несправності, ремонту та модернізації устаткування основних виробничих цехів; б) устаткування, що перебуває на складі і має бути введене в експлуатацію в основних цехах протягом розрахункового періоду; в) понаднормативне резервне устаткування; г) понаднормативне устаткування допоміжних цехів, якщо воно аналогічне технологічному устаткуванню основних цехів.

    Виробничу потужність підприємства треба обчислювати за технічними або проектними (не завищеними) нормами продуктивності устаткування, використання виробничих площ і трудомісткості виробів, нормами виходу продукції з урахуванням застосування прогресивної технології та досконалої організації виробництва. За браком таких норм можна використовувати власні розрахункові технічні норми, які враховують прогресивні досягнення значної кількості (20 - 25%) робітників однакових професій і ланок виробництва.

    Для розрахунків виробничої потужності підприємства береться максимально можливий річний фонд часу (кількість годин) роботи устаткування. На підприємствах з безперервним процесом виробництва таким максимально можливим фондом часу роботи устаткування є календарний фонд (8760 годин на рік) за мінусом часу, необхідного для проведення ремонтів і технологічних зупинок устаткування.

    Для підприємств з дискретним процесом виробництва фонд часу роботи устаткування визначають, виходячи з фактичного режиму роботи основних цехів і встановленої тривалості змін у годинах з відрахуванням часу на проведення ремонтів устаткування, вихідних і святкових днів. У сезонних виробництвах фонд часу роботи устаткування регламентується встановленим режимом роботи підприємства (за технічним проектом) з урахуванням забезпечення оптимальної кількості діб роботи окремих технологічних цехів (ліній).

    У найзагальнішому вигляді виробничу потужність провідного цеху (дільниці) з виготовлення однорідної продукції (переробки сировини, виконання інших виробничих операцій) можна визначити за однією з таких формул:

Пi = n * Вi * Фкор ,     

                                  або  Пi = Фкор *  n / ti  ,

    де Пi -- потужність і-го виробничого підрозділу підприємства. у відповідних одиницях виміру і-ої продукції;

Вi -- продуктивність устаткування у відповідних одиницях виміру і-ої продукції за годину;

Фкор -- річний фонд часу роботи устаткування, год.;

n -- середньорічна кількість фізичних одиниць устаткування;

ti -- трудомісткість виготовлення одиниці продукції (переробки сировини, час надання послуги в  годинах).

    Розраховується також технологічна спроможність (потужність) решти виробничих ланок підприємства (поряд з провідними цехами чи дільницями).

    Такі розрахунки необхідні для виявлення невідповідності між потенційними можливостями з випуску продукції (надання послуг) окремих виробничих підрозділів і забезпечення узгодженої технологічної пропорційності між взаємозв'язаними виробничими ланками. Ступінь відповідності потужностей різних структурних підрозділів підприємства визначають через розрахунок і порівняння коефіцієнтів суміжності, що характеризують співвідношення потужностей провідного підрозділу та решти виробничих ланок.

    Визначення виробничої потужності підприємства завершується складанням балансу, що відбиває зміни її величини протягом розрахункового періоду і характеризує вихідну потужність вих.). Для цього використовується формула:

Пвих = Пвх + Потз + Пр  Пна - Пв                          

    де Пвх -- вхідна потужність підприємства (виробнича потужність на початок року);

Потз -- збільшення потужності протягом розрахункового періоду внаслідок здійснення поточних організаційно-технічних заходів;

Пр -- нарощування виробничої потужності завдяки реконструкції або розширенню підприємства;

Пна -- збільшення (+) або зменшення (-) виробничої потужності, спричинене змінами в номенклатурі та асортименті продукції, що виготовляється;

Пв -- зменшення виробничої потужності внаслідок її вибуття, тобто виведення з експлуатації певної кількості фізично спрацьованого та технічно застарілого устаткування.

    Визначення й регулювання резервної виробничої потужності підприємства здійснюється з допомогою розрахунків необхідної кількості резервних агрегатів (груп устаткування) та обґрунтування розмірів експернментально-дослідних виробництв. Зазвичай величина резервних потужностей для покриття пікових навантажень не перевищує 10 - 15%, а для підготовки та освоєння виробництва нових виробів – 3 - 5% загальної потужності. При цьому треба враховувати, що резерв виробничої потужності передбачається, головне, для підприємств, що вже досягли рівня використання поточної потужності не нижче за 95% і випускають понад 25% нової продукції.

    Середньорічна виробнича потужність визначається за формулою:

Псер.річ. = Пвх + Пввод. * t1 / 12 -- Пви6. * t2 / 12,

    де Пввод - виробничі потужності, що вводяться у дію протягом року;

ВПви6 -- виробничі потужності, що вибувають протягом року з експлуатації;

t1 -- кількість повних місяців до кінця року, коли  введені потужності будуть діяти;

t2 -- кількість повних місяців до кінця року, коли вибуваючи потужності не будуть

діяти. 

    Обсяг випуску продукції з діючих потужностей (Q) розраховується за формулою:

Q. = Псер.річн. * Квикор.,

 

    де Квикор -- коефіцієнт використання виробничої потужності.

    8. Показники і шляхи підвищення ефективності використання основних фондів та виробничих потужностей підприємства.

    Система показників, яка може вичерпно характеризувати ефективність основних фондів, охоплює два блоки: перший -- показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; другий -- показники рівня використання основних фондів у цілому та окремих їхніх видів. Необхідність виокремлення в самостійну групу показників відтворення засобів праці, які характеризують процес їхнього руху, технічний стан та структуру, зумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно й безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання застосовуваних у виробництві машин, устаткування та інших знарядь праці.

Чинна система показників ефективності відтворення основних фондів в Україні потребує вдосконалення щодо методики обчислення деяких з них та повноти охоплення окремих сторін відтворення засобів праці. Так, наприклад, коефіцієнт оновлення визначається відношенням абсолютної суми введення основних фондів до їхньої наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття - відношенням обсягу вибуття основних фондів до їхньої наявності на початок року, що унеможливлює порівнювання цих відносних показників. Тому визначення коефіцієнтів відтворення основних фондів за середньорічною їхньою вартістю треба вважати методологічно більш правильним.

Необхідно також розрізняти дві форми оновлення основних фондів -- екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення характеризує темпи збільшення обсягу експлуатованих основних фондів. Інтенсивне оновлення передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними. Проте процес виведення з експлуатації застарілих і спрацьованих основних фондів не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих засобів праці. Реальний господарський оборот охоплює не лише введення в дію нових і виведення з експлуатації спрацьованих фондів, а й передачу певної їхньої частини з балансу одного підприємства на баланс іншого.

Поряд з цим у систему показників ефективності відтворення основних фондів доцільно включити два нові: коефіцієнт інтенсивного оновлення (співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний період); коефіцієнт оптимальності вибуття основних фондів (відношення фактичного коефіцієнта вибуття до нормативного).

Показники, що характеризують рівень ефективності використання основних фондів, об'єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення й охоплення елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них є зрозумілою вже із самої назви:

1. Фондовіддача, що характеризує, яка частка обсягу випущеної продукції припадає на 1 грн. середньорічної вартості основних фондів, і визначається за формулою

Фв = Q / Всер.річ , грн.,

   де Q – річний обсяг випуску продукції ( вартість товарної або реарізованої продукції), грн.;

Вср.річ – середньорічна вартість основних фондів, грн.

    2. Фондомісткість, що характеризує, яка частина середньорічної вартості основних фондів припадає на 1 грн. випущеної підриємством продукції, і визначається за формулою

Фемк = Вср.річ / Q., грн.,

     3. Фондорентабельність, що характеризує, яка частка прибутку підприємства припадає на 1 грн. середньорічної вартості основних фондів. Обчислюється за формулою

Френт = П / Вср.річ, грн.,

де П – прибуток, отриманий підприємством за рік, грн.

     4. Фондоозброєність, що характеризує, яка частка вартості оснорних фондів припадає на одного працівника промислово-виробничого персоналу підприємства. Обчислюється за формулою

Фозб = Вср.річ / Чсер.сп ,грн..

    де Чсер.сп -- промислово-виробничого персоналу підприємства, чол.

    Пояснень потребують лише деякі, а саме:

    -- коефіцієнт змінності роботи устаткування – відношення загальної кількості відпрацьованих машинозмін за добу до кількості одиниць встановленого устаткування;

    -- напруженість використання устаткування (виробничих площ) — випуск продукції в розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі);

    --  коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування -- відношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до технічної (паспортної) продуктивності відповідного устаткування.

       З-поміж показників використання устаткування та виробничих площ найбільш відомим і широко застосовуваним на практиці є коефіцієнт змінності роботи устаткування. Проте використовуваний на підприємствах спосіб його розрахунку не можна визнати досконалим, оскільки він не враховує внутрізмінних втрат робочого часу. У зв'язку з цим коефіцієнт змінності методологічно правильніше буде обчислювати, виходячи з коефіцієнта використання календарного фонду часу і максимальної змінності роботи устаткування, яка дорівнює трьом за восьмигодинної тривалості зміни. Отже, за коефіцієнта використання календарного фонду часу, наприклад, 0,6 коефіцієнт змінності роботи устаткування дорівнюватиме 1,8 (3,0 х 0,6).

    Рівень використання виробничої потужності визначається за допомогою коефіцієнта використання виробничої потужності, який обчислюється за формулою:

Квикор = Q / Псер.річн

    Головною ознакою підвищення рівня ефективного використання основних фондів і виробничої потужності того чи того підприємства є зростання обсягу виробництва продукції. Кількість же виробленої продукції за наявного розміру виробничого апарату залежить, з одного боку, від фонду часу продуктивної роботи машин та устаткування протягом доби, місяця або року, тобто від їхнього екстенсивного завантаження, а з іншого - від ступеня використання знарядь праці за одиницю часу (інтенсивного навантаження). Отже, усю сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо ліпшого використання основних фондів підприємства можна умовно поділити на дві групи: 1) збільшення екстенсивного завантаження; 2) підвищення інтенсивного навантаження.

Однак треба наголосити на двох важливих обставинах.

По-перше, якщо екстенсивне завантаження машин та устаткування обмежується тільки календарним фондом часу, то можливості підвищення інтенсивного навантаження устаткування, його продуктивності практично не є такими обмеженими.

    По-друге, здійснення заходів екстенсивного напрямку, як правило, не потребує капітальних витрат, а підвищення рівня інтенсивного використання виробничого апарату зв'язане зі значними інвестиціями; проте останні порівняно швидко окупаються за рахунок одержаного внаслідок інтенсифікації додаткового економічного ефекту.

    Великим резервом збільшення продуктивної роботи виробничого устаткування є максимально можливе скорочення його простоїв. На підприємствах з дискретним виробництвом кількість не використовуваного протягом доби устаткування нерідко досягає 15 - 20% загального його парку, а внутрішньозмінні простої становлять 10 - 15% робочого часу. Це спричиняється: неузгодженістю пропускної спроможності окремих цехів і дільниць; незадовільною організацією технічно-профілактичного обслуговування та ремонту устаткування; браком робітників тих чи тих професій; перебоями в забезпеченні робочих місць матеріалами, електроенергією, комплектуючими виробами, оснащенням, пристроями, підйомно-транспортними засобами тощо.

    Для підприємств ряду галузей індустрії, і передовсім машинобудування, надзвичайної гостроти набула проблема підвищення коефіцієнта змінності роботи виробничого устаткування. В Україні цей показник нині є невиправдано низьким і свідчить про наявність достатньо великих резервів ліпшого використання знарядь праці. Якщо довести реальну змінність роботи металообробного устаткування до раціонального рівня (1,7 - 1,8), то можна буде збільшити випуск машинобудівної продукції більше ніж на 30%.

Значному поліпшенню екстенсивного завантаження засобів праці сприяє зниження частки недіючого устаткування, яка на промислових підприємствах України є дуже значною (кілька десятків тисяч одиниць), а також виведення з експлуатації зайвого й неефективно використовуваного устаткування та організація завдяки цьому повноцінної двозмінної роботи.

Вирішальне значення для підвищення рівня інтенсивного використання основних фондів має своєчасна заміна та модернізація фізично спрацьованого й технічно застарілого устаткування. Для підтримування порівняно високого технічного рівня виробництва на підприємствах треба щорічно замінювати 4 - 6% і модернізувати 6 - 8% діючого парку машин, устаткування та інших видів знарядь праці.

До важливих факторів, що зумовлюють зростання продуктивності устаткування за одиницю часу, належать також запровадження нових технологій, інтенсифікація виробничих процесів. Підприємствам різних галузей властиві специфічні способи інтенсифікації технологій виготовлення продукції, виконання робіт або надання виробничих послуг (застосування, наприклад, киснево-конвертерного методу виправлення сталі в чорній металургії; використання різних каталізаторів, високих температур і тиску -- у хімічній промисловості; обробка металу тиском, точні методи литва -- у машинобудуванні тощо).

Значного підвищення інтенсивного навантаження устаткування на підприємствах можна досягти завдяки застосуванню прогресивних форм і методів організації виробництва (концентрації, спеціалізації, кооперування та комбінування; гнучких, потокових і роторно-конвеєрних ліній), що уможливлюють використання високопродуктивного автоматизованого устаткування.

За умов ринкової економіки процес господарювання в цілому має передбачати достатні економічні стимули для забезпечення ефективного використання основних фондів, усього майна підприємств. Це реалізація програми роздержавлення та приватизації власності; широке акціонування підприємств, система їхнього оподаткування; побудова механізму: оплати праці залежно від кінцевих результатів виробництва; більш: гнучка амортизаційна та інвестиційна політика; державна підтримка великих інвестиційних проектів, підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності тощо. Потрібно стабілізувати й поступово нарощувати обсяги виробництва конкурентоспроможної продукції, яка користується попитом на вітчизняному та світовому ринках.

    9. Поняття і склад нематеріальних ресурсів підприємства 

    Нематеріальні ресурси — це складова частина потенціалу підприємства, здатна забезпечувати економічну користь протягом відносно тривалого періоду. Відмітними рисами цих ресурсів є брак матеріальної основи здобування доходів та невизначеність розмірів майбутнього прибутку від їхнього використання.

    Поняття «нематеріальні ресурси» використовується для характеристики сукупності об'єктів інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність у широкому розумінні — це юридична категорія, яка застосовується для:

    - визначення результатів творчої праці людини (творів науки, техніки, мистецтва та інших видів діяльності);

    - позначення належності таких результатів творчої праці відповідним суб'єктам творчої діяльності;

    - закріплення за цими суб'єктами особистих немайнових і майнових прав, пов'язаних із розробкою та використанням створених ними інтелектуальних продуктів.

    У складі об’єктів інтелектуальної власності виокремлюють:

     1. об’єкти  промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки та знаки обслуговування, фірмове найменування, зазначення походження товарів);

   2. об'єкти, що охороняються авторськими та суміжними

правами;

    3. інші (нетрадиційні) об'єкти інтелектуальної власності.

    З-поміж об'єктів промислової власності центральне місце належить винаходам.
    Винахід — це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології. Об'єктами винаходу можуть бути продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин) і спосіб.

    До способів належать процеси виконання дій над матеріальним об'єктом (об'єктами) за допомогою інших матеріальних об'єктів. Спосіб характеризується наявністю дій або сукупності дій, порядком їхнього виконання в часі.

   Корисна модель — це результат творчої діяльності людини, об'єктом якої може бути конструктивне вирішення пристрою або його складових частин.

Корисні моделі відрізняються від інших об'єктів промислової власності тим, що їхнім предметом є тільки конструктивне вирішення пристрою (просторова композиція, взаємне розташування елементів пристрою, його форма). Це означає, що речовини, штами мікроорганізмів, культури клітин рослин і тварин, а також способи не можуть бути визнані корисними моделями. За законами України корисна модель відповідає умовам патентоспроможності, якщо вона є новою (не є частиною рівня техніки) і промислово придатною (тобто придатною для відтворення промисловими засобами).

    Промисловим зразком називається результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. Об'єктом такої діяльності може бути форма, малюнок, кольори або їхнє поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для  задоволення естетичних та ергономічних потреб.

    Товарними знаками вважаються оригінальні позначення (ім'я, термін, малюнок або їх сполучення), які мають правовий захист та призначені для виділення даного товару серед інших подібних товарів. Товарний знак при цьому виконує дві функції: рекламування товару та гарантування його якості.

    Фірмове найменування – це стале позначення підприємства або окремої особи, від імені якої здійснюються виробнича або інша діяльність.

    До об’єктів, що охороняються авторським правом, належать як оприлюднені, так і неоприлюднені твори в галузі науки, літератури і мистецтва незалежно від їхнього призначення, жанру, достоїнства, обсягу, мети (освіта, інформація, пропаганда, розваги тощо), котрі існують у таких об'єктивних формах:

    -  письмовій (рукопис, машинопис, нотний запис тощо);

    -  усній (оприлюднені виступи, лекції, промови, проповіді тощо);

    - образотворчій (ілюстрації, картини, схеми, кіно-, відео-, фотокадри тощо);

   -  об'ємно-просторовій (скульптури, моделі, архітектурні форми тощо);

   -  в інших формах.

    Авторське право не поширюється на:

    1. офіційні документи (закони, укази, постанови, судові рішення, інструкції тощо);

2. державні символи та знаки (прапори, герби, ордени, грошові знаки);

    3. твори народної творчості;

    4. повідомлення про новини дня, поточні події, що мають характер звичайної пресінформації;

5. ідеї, процедури, процеси, концепції, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, раціоналізаторські пропозиції;

6. твори, термін дії авторського права на які закінчився.

    Авторським правом захищаються також комп’ютерні програми, бази даних, мікросхеми.

    Під комп'ютерною програмою розуміють об'єктивну форму подання сукупності даних та команд, призначених для забезпечення функціонування електронних обчислювальних машин. Конкретно — це набір інструкцій у вигляді слів, цифр, символів чи в будь якому іншому вигляді, виражених у формі, яку читає машина і які приводять її у дію для досягнення певної мети або результату. Поняття «комп'ютерна програма» охоплює операційні системи і прикладні програми, виражені у вихідному або об'єктному коді, включаючи підготовчі матеріали та аудіовізуальні відображення, одержані внаслідок розробки комп'ютерної програми.

    Базою даних називається сукупність даних, матеріалів або творів, систематизованих у формі, яку читає машина.

    Бази даних охороняються незалежно від того, чи є відомості, які вони містять, об'єктами авторського права. Але авторське право на базу даних визнається тоді, коли кожний із творів, включених до складу цієї бази даних, є об'єктом авторського права.

    Топологією інтегральної мікросхеми називається зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розташування сукупності елементів інтегральної мікросхеми та зв'язків між ними.

    Умовою правової охорони топологій інтегральних мікросхем є їхня оригінальність, тобто випадок, коли сукупність їхніх елементів не є загальновідомою розробникам та виробникам інтегральних мікросхем на дату створення цих конкретних схем, або коли сукупність загальновідомих елементів у цілому задовольняє умову оригінальності.

     Суміжні права — це права, які примикають (прилягають) до авторського права, є похідними від нього. Суміжні права належать до нематеріальних об'єктів і поділяються на три види:

    1. права виконавців;

    2. права виробників фонограм;

    3. права організацій мовлення.

      Результати творчої діяльності людини, які не належать до об'єктів промислової власності та об'єктів, що охороняються авторським та суміжними правами, утворюють групу так званих нетрадиційних об'єктів інтелектуальної власності. Це раціоналізаторська пропозиція, „ноу-хау”, комерційна таємниця.

     Раціоналізаторська пропозиція — це технічне вирішення, яке є новим і корисним для підприємства, до якого воно подано. Раціоналізаторськими вважаються пропозиції щодо вдосконалення використовуваної техніки (машин, агрегатів, пристроїв), продукції, що виготовляється, способів контролю, спостереження й дослідження, техніки безпеки, а також пропозиції, які сприяють підвищенню продуктивності праці, ефективнішому використанню енергії, обладнання, матеріалів.

    За своєю сутністю раціоналізаторські пропозиції, як і винаходи, є технічними рішеннями, але відрізняються від останніх мірою новизни. Раціоналізаторська пропозиція має, сказати б, «місцеву» новизну, є новою щодо техніки і технології, яка використовується на даному підприємстві, незалежно від того, чи відоме це технічне рішення ще деінде, чи ні.

    Термін «ноу-хау» походить від англійського виразу «знати як зробити». До «ноу-хау» належать також не запатентовані з різних причин винаходи. Об'єктами «ноу-хау» можуть бути різноманітні посібники (порадники), специфікації, формули, рецепти, знання й досвід у сфері маркетингу, оформленні упаковки продукції тощо. Важливою ознакою «ноу-хау» є конфіденційний характер тих знань та досвіду, на здобування яких підприємство, як правило, витрачає значні кошти та час.

     Комерційна таємниця — це відомості, безпосередньо пов'язані з діяльністю підприємства, які не є державними таємницями і розголошення яких може завдати шкоди інтересам підприємства. У загальному розумінні комерційну таємницю становить сукупність виробничо-господарської, фінансово-економічної та науково-технічної інформації про діяльність підприємства, розголошення котрої може призвести до економічних збитків.

    10. Нематеріальні активи підприємства

    Нематеріальні ресурси, як і решта ресурсів, що застосовуються в діяльності підприємства, мають бути створені або придбані підприємством. Водночас нематеріальні ресурси відрізняються від матеріальних певними характеристиками, пов'язаними з їхньою природою і способами практичного використання. Наприклад, нові знання як результат творчої діяльності людини, по суті, є суспільним благом і ними може користуватися не лише якийсь один суб'єкт господарювання, а й решта. Виникає небезпека імітації, копіювання та використання цих знань безкоштовно. За таких обставин ніхто не наважиться вкладати кошти першим у створення нових знань. Тому й виникає необхідність захистити права власності автора. Отже, доступ до таких знань захищено правами, що самі по собі і є нематеріальними активами.

    Якщо йдеться про нематеріальні активи рідкісні за своєю природою, то вони утворюються не в результаті вкладення коштів, а завдяки привласненню рідкісності (наприклад, права на користування природними ресурсами). Але і в цьому разі доступ до обмежених дефіцитних ресурсів також захищено відповідними правами.

    Нематеріальні активи — це категорія, яка виникає внаслідок володіння правами на об'єкти інтелектуальної власності або на обмежені ресурси та їхнього використання в господарській діяльності з отриманням доходу.

    До складу нематеріальних активів включають:

      1.   права, що з'являються внаслідок володіння підприємством:

    -  патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

    - свідоцтвами на знаки для товарів і послуг, найменування місця походження товару, фірмове найменування;

    2. права, що виникають унаслідок володіння підприємством об'єктами авторського права (твори науки, літератури, мистецтва, комп'ютерні програми, бази даних, топології інтегральних мікросхем) та суміжних прав (права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення);

    3. права на використання створених на підприємстві нетрадиційних об'єктів інтелектуальної власності (раціоналізаторських пропозицій, «ноу-хау», комерційних таємниць тощо);

    4. права на користування земельними ділянками та природними ресурсами;

    5. монопольні права та привілеї на використання рідкісних ресурсів, включаючи ліцензії на здійснення певних видів діяльності;

    6. організаційні витрати на створення підприємства;

    7. права, що з'являються внаслідок укладених підприємством з іншими організаціями ліцензійних угод на використання об'єктів інтелектуальної власності.

    Принцип юридичного захисту об'єктів інтелектуальної власності досить простий: забороняється використання нематеріальних активів без дозволу їхнього власника, або їхня підробка. Проте форми правового захисту дуже різняться між собою залежно від типу активів.

    Право власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки засвідчується патентами. Патентом називається виданий державним органом (патентним відомством) охоронний документ, який підтверджує право його власника на відповідний об'єкт промислової власності.

    Реалізація права власності на нематеріальні ресурси можлива або через їхнє використання самим власником, або наданням з його дозволу такого права іншій заінтересованій стороні. Така передача права використання здійснюється у формі ліцензійної угоди.

    Ліцензією називається дозвіл використовувати технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду.

    Ліцензійна угода — це договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, «ноу-хау», товарні знаки тощо.

    Передача права власності може бути застережена різними умовами щодо терміну та обсягу використання, повноти інформації, котра передається, тощо. Відповідно до цього існують кілька видів ліцензій.

    Залежно від підстави видачі дозволу використовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на добровільні та примусові. За добровільною ліцензією ліцензіар передає дозвіл використати об'єкт права ліцензіату на підставі договору, в якому регламентуються обов'язки кожної сторони, обсяг користування, строк, розміри і порядок виплати винагороди. Примусова ліцензія видається на підставі рішення компетентного державного органу проти волі патентовласника. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. На практиці примусові ліцензії видають дуже рідко.

    Залежно від обсягу прав на використання розрізняють звичайні, виключні й повні ліцензії. Звичайна ліцензія залишає ліцензіарові право особистої експлуатації технічного рішення і можливість укладати аналогічні ліцензійні угоди з іншими ліцензіатами. Виключна ліцензія передає ліцензіатові права виключного користування об'єктом ліцензії, але зберігає за ліцензіаром право користування технічним рішенням. Повна ліцензія передбачає перехід до ліцензіата всіх прав, які випливають з патенту. Унаслідок такої угоди ліцензіар сам позбавляється права користування об'єктом ліцензії протягом зазначеного в договорі періоду.

    Залежно від характеру об'єкта, який передається за договором, ліцензії поділяються на патентні та безпатентні. Об'єктом патентної ліцензії є технічне досягнення, захищене патентом. Умови ліцензійної угоди відносно обсягу прав і строку дії в цьому разі визначаються правилами, які регулюють експлуатацію патенту. Нині все більшого поширення набувають безпатентні ліцензії, об'єктом яких є не захищені патентами технічні досягнення, «ноу-хау», виробничий досвід тощо.

    Ліцензійні угоди можуть передбачати комплексну передачу кількох патентів та пов'язаних з ними «ноу-хау». Така угода включає, як правило, надання ліцензіаром інженерно-консультаційних послуг щодо організації ліцензійного виробництва, а також супровідні поставки сировини, обладнання, комплектуючих. Нині до ліцензійної угоди все частіше включають зобов'язання ліцензіара надавати ліцензіату інформацію щодо вдосконалення ліцензійної технології протягом терміну дії угоди.

    За використання об'єкта ліцензійної угоди ліцензіат сплачує ліцензіару певну винагороду. На практиці використовують кілька видів розрахунків за ліцензії. Найбільш поширено періодичні відрахування протягом дії ліцензійної угоди та одноразові виплати. Періодичні відрахування (роялті) встановлюються у вигляді фінансових ставок до обсягу чистого продажу, до собівартості виробництва або в розрахунку на одиницю ліцензійної продукції. Одноразова винагорода за право користування об'єктом ліцензійної угоди називається пашуальною виплатою. Пашуальний платіж є, по суті, фактичною ціною ліцензії.

    11. Оцінка вартості та амортизація нематеріальних активів

    Оцінка вартості нематеріальних необхідна за таких обставин:

    1. приватизація або відчуження нематеріальних активів державою;

    2.  включення об'єктів інтелектуальної власності до статутного фонду;

    3. визначення майнових частин у статутному фонді за злиття або поділу організацій;

    4. оцінка та переоцінка нематеріальних активів з метою повного обліку всіх активів підприємства;

    5. розв'язання питань щодо купівлі (продажу) прав на об'єкти інтелектуальної власності;

   6. здійснення фінансової звітності підприємств;

   7. оцінка застави під отримуваний кредит;

    8. визначення збитків від порушення прав на об'єкти інтелектуальної власності;

   9.  організація франчайзингу тощо.

    Складність вартісної оцінки нематеріальних активів зумовлено:

    - різноманітністю об'єктів інтелектуальної власності, кожний з яких за законом має бути оригінальним;

   -  різними способами їхньої появи на підприємстві;

   -  різними формами їхнього практичного використання на підприємстві;

   -  імовірнісним характером отриманих результатів вартісної оцінки.

    Використовувані на практиці підходи до оцінки вартості нематеріальних активів орієнтовано переважно на міжнародні стандарти оцінки майна (МСО). Ці стандарти були розроблені Міжнародним комітетом зі стандартів оцінки майна (ТІАVSС) і набрали чинності з 1994 р.

    В міжнародній практиці існує кілька методів оцінки нематеріальних активів підприємства:

    1. за собівартістю. Власні нематеріальні активи, що створені самим підприємством, оцінюють, як правило, за їх собівартістю. Для цього всі витрати, що пов'язані зі створенням нематеріальних активів, окрема за видами збирають на окремому субрахунку бухгалтерського обліку, де і відбивається його собівартість.

    2. за покупною вартістю, якщо нематеріальні активи купують в процесі діяльності підприємства.

   3. за ринковою вартістю , якщо підприємство приймає рішення продати будь-які свої нематеріальні активи або вкласти їх в статутний фонд іншого підприємства.

   Нематеріальні активи підприємства також підлягають амортизації . Норма зносу визначається самим підприємством в залежності від строку використання того чи іншого виду нематеріальних активів. Стосовно нематеріальних активів, щодо яких неможливо визначити період корисного використання, норма зносу визначається у рахунку на 10 років, тобто 10%.

  

  1.  Сутнісна характеристика та елементна структура оборотних коштів.

    Необхідною умовою здійснення підприємством господарської діяльності є наявність у нього оборотних коштів. Вони забезпечують безперервність відтворювального процесу на підприємстві, що відбувається як у сфері виробництва, так і у сфері обігу.

Оборотні засоби підприємства постійно перебувають у русі і, змінюючи свою форму, проходять три стадії кругообігу.

    На першій стадії кругообігу під час придбання предметів праці (сировини, матеріалів, палива тощо) оборотні засоби з грошової форми переходять у товарну.

    На другій стадії предмети праці за участю засобів праці та робочої сили перетворюються у незавершену виробництвом продукцію, тобто відбувається їх виробниче споживання. Виробнича стадія кругообігу завершується випуском готової продукції, й оборотні засоби знову набувають товарної форми.     

    На третій стадії кругообігу підприємство реалізує готову продукцію й оборотні засоби знову змінюють товарну форму на грошову. Кругообіг вважається закінченим, коли грошові кошти за реалізовану продукцію надійдуть на розрахунковий рахунок підприємства. Грошова форма, якої набувають оборотні засоби на третій стадії їх кругообігу, одночасно є їх початковою стадією обороту.

    Перша і третя стадії кругообігу оборотних засобів виробничого підприємства відбуваються у сфері обігу, друга -- у сфері виробництва.

    Оскільки оборотні засоби підприємства функціонують як у сфері виробництва, так і у сфері обігу, то їх поділяють на оборотні виробничі фонди та фонди обігу.

    Оборотні виробничі фонди -- це частина виробничих фондів підприємства, яка повністю споживається під час одного виробничого циклу, змінюючи свою натуральну форму, розміри та властивості, і переносить свою вартість на вартість виготовлюваної продукції відразу в повному обсязі.

    До оборотних виробничих фондів підприємства належать виробничі запаси та незавершене виробництво та витрати майбутніх періодів.

    Виробничі запаси включають сировину, основні та допоміжні матеріали, комплектуючі матеріали, куплені напівфабрикати, паливо, запасні частини, тару та інші матеріальні цінності, призначені для виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, обслуговування виробництва й адміністративних потреб. Виробничі запаси становлять більшу частину оборотних фондів виробничого підприємства.

    Незавершене виробництво -- це предмети праці, обробка або переробка яких на підприємстві ще не завершена. Вони знаходяться безпосередньо на робочих місцях у виробничих цехах або в процесі транспортування від одного виробничого підрозділу до іншого. Вироби, обробка яких повністю закінчена у даному виробничому підрозділі, але вони ще потребують подальшої обробки в інших виробничих цехах, називаються напівфабрикатами власного виготовлення.

    Витрати майбутніх періодів не є речовим елементом оборотних фондів, це грошові витрати, здійснені в даному періоді, але які будуть віднесені на собівартість продукції частинами в наступних періодах.

    Співвідношення окремих елементів оборотних фондів підприємства характеризує їх виробничо-технологічну структуру.

    Виробничо-технологічна структура оборотних фондів підприємств різних галузей має певні особливості. На її формування впливають такі фактори, як тип виробництва, особливості продукції та технології її виготовлення, умови забезпечення матеріальними ресурсами тощо. Так, частка виробничих запасів найбільша на підприємствах легкої промисловості та електроенергетики (до 80%), незавершеного виробництва - у машинобудуванні (до 40%), тоді як на транспорті незавершене виробництво взагалі відсутнє.

   Фондами обігу називаються оборотні засоби, що функціонують у сфері обігу.

   До фондів обігу належать товари, готова продукція, грошові кошти в касі та на рахунках у банках, а також  кошти підприємства в незавершених розрахунках та дебіторська заборгованість.

   Товари -- це матеріальні цінності, що придбані та зберігаються підприємством для їх подальшого перепродажу.

   Готова продукція -- це вироби підприємства, обробка яких закінчена і вони пройшли випробування, відповідають технічним умовам і стандартам та укомплектовані згідно з договорами із покупцями та замовниками. Поки виготовлена підприємством продукція не оплачена, вона належить підприємству.

   Грошові кошти підприємства -- це частина оборотних засобів підприємства, що не бере безпосередньої участі у виробничому процесі, але використовується ним для створення необхідних йому матеріальних ресурсів: матеріалів, сировини, запасних частин тощо. Грошові кошти знаходяться в касі підприємства, на поточних та інших рахунках у банках і можуть бути використані для поточних операцій. Підприємство може мати грошові кошти не лише в національній, айв іноземній валюті.

   До коштів підприємства в розрахунках належить заборгованість покупців або замовників перед підприємством за відвантажену їм продукцію, виконані роботи або надані підприємством послуги.

   За принципами організації розрізняють нормовані та ненормовані оборотні засоби.

   До нормованих оборотних засобів відносять виробничі запаси, незавершене виробництво та готову продукцію. їх граничний розмір визначається за допомогою нормування. Нормування оборотних засобів -- це встановлення економічно обґрунтованих (планових) норм запасу та нормативів за окремими елементами оборотних засобів. Воно є необхідним для забезпечення нормальної діяльності підприємства.

    До ненормованих оборотних засобів підприємства відносять грошові кошти та кошти в розрахунках.

    За джерелами утворення оборотні засоби поділяють на власні, прирівняні до власних і залучені.

    До власних джерел утворення оборотних засобів належать статутний та резервний капітал, прибуток підприємства.

    До джерел, прирівняних до власних, належать резерви наступних витрат і платежів, кошти цільового фінансування, а також залучені в оборот стійкі пасиви (заборгованість по заробітній платі, внесках на соціальне страхування тощо).

    До залучених джерел утворення оборотних засобів підприємства належать кредити банків, якими покривається нестача власних джерел формування оборотних засобів (як правило, це короткострокові кредити).

   

  1.  Нормування оборотних коштів

    Визначення оптимальних, економічно обґрунтованих розмірів оборотних засобів підприємства здійснюється за допомогою нормування їх окремих елементів, тобто, інакше кажучи, обчислення нормативу оборотних засобів.

    Норматив оборотних засобів -- це їхній мінімальний плановий розмір у вартісному вираженні, необхідний для забезпечення нормальної роботи підприємства.

    Найпоширенішими є такі методи нормування оборотних засобів:

    -- аналітичний, що передбачає ґрунтовний аналіз наявних нормованих оборотних засобів підприємства та подальше коригування потреби в їх обсягах залежно від умов виробництва;

    -- коефіцієнтний, що базується на уточненні фактичних обсягів нормованих оборотних засобів на величину коефіцієнта, який враховує зміни умов виробництва й обчислюється на основі динаміки випуску продукції підприємства впродовж кількох останніх років;

    -- метод прямого розрахунку, що полягає в обчисленні нормативів за кожним нормованим елементом оборотних засобів підприємства: виробничими запасами, незавершеним виробництвом, залишками готової продукції на складах. Цей метод є найточнішим, оскільки дає змогу точно здійснити нормування оборотних засобів, враховуючи специфіку виробництва та умови роботи підприємства.

Розглянемо особливості визначення нормативів оборотних засобів за окремими елементами нормованих оборотних коштів.

    Економічно обґрунтовані обсяги оборотних засобів, що спрямовуються на формування виробничих запасів, відіграють важливу роль у забезпеченні ритмічності виробництва та своєчасному виконанні договірних зобов'язань підприємства. При цьому вони дають змогу не лише запобігти появі можливих зривів виробництва продукції через несвоєчасну поставку постачальником сировини, а й уникнути зайвих витрат грошових коштів через утримання надлишкових запасів матеріальних ресурсів (наприклад, витрат на утримання складів більшої площі, додаткову охорону тощо).

    Мінімальний розмір виробничих запасів у грошовому вираженні, необхідний для забезпечення нормального функціонування підприємства, називається нормативом оборотних засобів у виробничих запасах.

    Норматив оборотних коштів у виробничих запасах (НОКвз) обчислюється за формулою

                                               НОКвз =  Всер.д * Ц * Нвз , грн.,

    де  Всер.д -- середньодобові планові витрати певного віщу матеріальних ресурсів (у натуральних вимірниках);        

Ц -- ціна одиниці матеріальних ресурсів, грн;

Нвз -- норма запасу матеріальних ресурсів, дні.  

   Середньодобові планові витрати матеріальних ресурсів визначаються так:

Взаг

  Всер.д = --------, натур. од.,

Т

                                                                

    де Взаг -- річні витрати матеріалів у плановому періоді (у натуральних вимірниках);

Т -- кількість календарних днів у плановому періоді.

     Норма запасів матеріальних ресурсів -- це мінімально необхідна кількість днів, на яку треба передбачити запас матеріалів для забезпечення нормального функціонування підприємства.

    Норма запасу певного виду матеріальних ресурсів (Нвз) включає транспортний (Зтр), підготовчий (Зпідг), технологічний (Зтехн), середній поточний (Зпот) та страховий запаси (Зстр), обчислені у днях:

Нвз = Зтр + Зпід + Зтехн  + Зпот сер + Зстр,  дн.,

    Транспортний запас створюється на період між моментом переказування коштів підприємства постачальнику за матеріальні ресурси та часом їх отримання на підприємстві.

    Наприклад, 1 березня підприємство переказало кошти постачальнику сировини. Протягом одного банківського дня ці кошти надійшли на рахунок постачальника; 2 березня постачальник почав комплектування партій замовлених матеріальних ресурсів. Відвантаження відбулось 4 березня; 5 березня матеріальні ресурси надійшли на підприємство. Таким чином, на період очікування ресурсів від постачальника слід зробити транспортний запас, якого вистачить на 4 дні нормальної роботи підприємства.

    Підготовчий запас створюється на період, необхідний для комплектації, лабораторного аналізу, приймання, підготовки матеріалів до виробничого споживання (вимірювання щільності, сортування тощо). Його обчислюють з урахуванням специфіки конкретного підприємства та технологічних особливостей обробки сировини. Для більшості видів матеріалів норма підготовчого запасу  встановлюється у розмірі 1- 3 дні.

    Технологічний запас (спеціальний підготовчий запас) створюється у випадках, коли матеріальні ресурси, що надходять на підприємство, не відповідають вимогам технологічного процесу і до видачі у виробництво потребують попередньої обробки (наприклад, сушіння, розкрою тощо). Його розмір, так само, як і розмір підготовчого запасу, визначається конкретними умовами технологічного процесу виготовлення продукції на підприємстві.

    Поточний запас забезпечує роботу підприємства у період між двома черговими поставками матеріальних ресурсів на підприємство. Норму середнього поточного запасу певного виду матеріальних ресурсів у відносному виразі (Зпот сер) можна обчислити за формулою:

Зпот сер = і / 2 ,

   

    де  і -- інтервал між двома черговими поставками матеріальних ресурсів на підприємство, дні;

    Інтервал поставки   розраховується декількома методами:

                                           і =  360 /   п          або             і = Пср / Всер.д

                                       

     де n -- кількість поставок;

Пср -- середня партія поставок (транзитна норма відвантаження), натур.од.

Всер.д -- середньодобові планові витрати матеріалів на підприємстві (у натуральних вимірниках). 

    Різновидом поточного запасу є сезонний запас, який формується в умовах сезонного використання, сезонного транспортування або сезонної заготівлі сировини.

    Страховий запас складається на випадок порушення постачальником запланованого режиму поставок матеріальних ресурсів на підприємство. Як правило, він приймається в розмірі, що не перевищує половини поточного запасу. Величина страхового запасу (Зстр) обчислюється за формулою:

                                                            Зстр  =  0,5 Зпот сер

    В деяких випадках норма страхового запасу визначається за формулою:

                                                  Зстр  =  t1+ t2 + t3, дн.,

де t1 -- період часу на відвантаження  матеріалу постачальником, дні;

t2 -- період часу на транспортування матеріалу, дні;

t3 - період часу на приймання, складування матеріалу тощо, дні.

    Однією з умов забезпечення безперебійної та ритмічної роботи підприємства є наявність певної кількості напівфабрикатів на кожному робочому місці та в процесі їх переміщення на випадок аварій, інших непередбачуваних обставин.

    У масовому виробництві на величину незавершеного виробництва впливають такі фактори: кількість робочих місць; кількість виробів, що одночасно знаходяться на одному робочому місці; спосіб передачі деталей (комплектуючих) з однієї дільниці на іншу; план виробництва та собівартість одиниці продукції .

    Норматив оборотних засобів у незавершеному виробництві (Ннвв) обчислюється за формулою:

                                           Ннвв = Qсер.д * Твц  * Кнвв, грн.,

де  Qсер.д -- середньоденний випуск товарної продукції за її собівартістю, грн.;

Твц -- тривалість виробничого циклу, дні;

Кнвв -- коефіцієнт наростання витрат у незавершеному виробництві.

    На тривалість виробничого циклу впливають галузеві особливості технологічного процесу виготовлення продукції.

    Коефіцієнт наростання витрат являє собою відношення середньої собівартості виробів, що знаходяться у незавершеному виробництві, до собівартості готових виробів.

    При рівномірному наростанні витрат величину коефіцієнта можна обчислити за формулами:      

 

См + 0,5 (С – См)

                                    Кнзв  =  -----------------------------

С

                                                             

                                                              Споч + 0,5С

                    або                Кнзв  =  ----------------------- ,

                                   Споч + С

  де См -- вартість матеріальних витрат у собівартості виробу, грн.;

С -- собівартість виготовлення виробу, грн.;

Споч -- одноразові витрати на початку виробничого циклу виготовлення продукції, грн.

    Частка готової продукції у складі запасів виробничого підприємства посідає друге місце. Тому оптимізація її залишків, що перебувають на складі підприємства, має особливу практичну значимість.

    Збільшення залишків готової продукції на складах спричиняє уповільнення оборотності інвестованих в оборотні засоби коштів, оскільки вони не можуть бути використані для більш прибуткових вкладень, що скорочує рівень доходності підприємства.

    Для оптимізації величини залишків готової продукції на складі необхідно обґрунтувати норму їх запасу в днях. Норма запасу готової продукції на складі -- це кількість днів, необхідних для підготовки продукції до її реалізації (комплектування, пакування, відвантажування покупцям, виписка та передача у банк необхідних платіжних документів).

    Норматив оборотних засобів у залишках готової продукції (Нгп) визначається як добуток одноденного випуску продукції за собівартістю на норму їхнього запасу на складі в днях:

                         

                                                Нгп  = Qсер.д * Дгп , грн.,

    де Qсер.д -- одноденний випуск продукції підприємства за собівартістю, грн.;

Дгп -- норма запасу готової продукції на складі, дні.

    Загальна сума нормативів оборотних засобів, обчислених за окремими елементами (виробничими запасами, незавершеним виробництвом та готовою продукцією) становить сукупний норматив оборотних засобів підприємства

    

  1.  Основні показники та шляхи підвищення ефективності використання оборотних коштів підприємства.

   Основною характеристикою ефективності використання оборотних засобів є швидкість їх обертання, або, інакше кажучи, оборотність. Саме від оборотності залежить величина необхідних підприємству грошових коштів для забезпечення безперервності процесу виробництва та реалізації продукції.

    Для оцінки ефективності використання оборотних засобів застосовують такі показники оборотності.

    1. Коефіцієнт оборотності (Коб) характеризує кількість оборотів оборотних засобів за певний період, як правило, за рік. Обчислюється за формулою

РП

    Коб.= -------------, оборотів,

Зсер

     де  РП -- річний обсяг реалізованої продукції, грн.;

Зсер -- середньорічна вартість залишків оборотних коштів підприємства, грн.

   Вартість середньомісячного залишку оборотних коштів обчислюється за формулою

                                                             Зп + Зк

                                           Зсер.м = ------------- ,   грн.,

                                                                  2

де Зп, Зк відповідно залишок оборотних коштів на початок і кінець місяця, грн.

       Середньорічна вартість залишку оборотних коштів визначається за формулою:

                                             

                                                       0,5З1 + 32+ ... + 0,53n

                                    Зсер.м   =   , грн.,  

                                                                    n – 1

 

    де З1, 32,..., 3n – величина оборотних коштів на початок кожного місяця (кварталу) розрахункового періоду, грн.;

  1.  Коефіцієнт завантаження (Кзав) є величиною, оберненою до коефіцієнта оборотності. Він показує, скільки оборотних засобів припадає на одну грошову одиницю реалізованої продукції, і визначається за формулою:

 Кзав  =  Зсер.р /  РП ,           грн.

  1.  Тривалість обороту (Тоб) характеризує тривалість одного обороту оборотних засобів підприємства в днях і обчислюється за формулами:

                    

Тоб  =  Т /  Коб    або   Тоб  =   Зсер.р * Т / РП,    дні

                                                                  

   Сума вивільнених в результаті прискорення оборотності оборотних коштів можна обчислити за формулою:

                                                РПфакт

   ∑Вок = ------------ * (Тоб факт – Тоб план), грн.,

                                                     Т

    Основні шляхи прискорення оборотності оборотних коштів:

    -- оптимізація запасів ресурсів і незавершеного виробництва;

    -- скорочення тривалості виробничого циклу;

    -- поліпшення організації матеріально-технічного забезпечення виробництва та збуту продукції;

    -- прискорення реалізації продукції;

    -- застосування прогресивних форм розрахунків та ін.

Рекомендована література

    1. Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навч.посібник.-- К.: Атіка, 2002. -- С. 100 --182.

    2. Бондар Н.М. Економіка підприємства: Навч. посібник – К.: В-во А.С.К., 2004. -- С. 56 – 98, 114 -- 152.

    3. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного.-- Вид.

3-тє, без змін. – К.: КНЕУ, 2006. -- С. 100 – 156.

    4. Економіка підприємства: Навч. посіб. / А.В. Шегда, Т.М. Литвиненко, М.П.

Нахаба та ін.; За ред. А.В. Шегди. – 2-ге вид., стер.-- К.: Знання-Прес, 2002. -- С. 128 – 171.

    5. Економіка підприємства: теорія і практикум (За редакцією Міщенко Н. Г., Ященко О. І): Навчальний посібник. – Львів: „Магнолія 2006”, 2008. -- С. 223 -- 288.

6. Ковальчук І.В. Економіка підприємства: Навч. посіб. – К.: Знання, 2008.  –

(Вища освіта ХХІ століття), с. 121 – 247, 272 -- 310.

    7. Положение (стандарт) бухгалтерского учета 7 «Основные средства» / «Энциклопедия бухгалтера. Национальные положения (стандарты) бухгалтерского учета. Т.1. – Киев: ПП «НВФ «Образование». – С. 215 – 226.

    8. Тарасюк Г.М., Шваб Л.І. Планування діяльності підприємств. Навч.посіб.—К.: „Каравела”, 2003. -- С. 100 – 107, 220 – 228.

Тема 4. Інноваційно-інвестиційна діяльність підприємства

План

  1.  Сутність і значення інвестиційної діяльності підприємства, її суб’єкти і об’єкти.
  2.  Поняття і класифікація інвестицій.
  3.  Виробничі інвестиції, їх склад та структура.
  4.  Основні показники оцінки та шляхи підвищення ефективності виробничих інвестицій.
  5.  Поняття, значення і класифікація інноваційних процесів.
  6.  Науково-технічний прогрес, його сутність, значення і основні напрями.
  7.  Фінансові інвестиції, їх види та роль у становленні та розвитку ринкових умов господарювання.

Зміст лекції з теми № 4

  1.  Поняття, значення і класифікація інноваційних процесів.

    Інноваційні процеси — це сукупність прогресивних, якісно нових змін, які безперервно виникають у часі й просторі.

    Слід розрізняти поняття "новини" і "нововведення". Новини виникають як результат інноваційних процесів, як втілення творчої думки людини у певну економіко-виробничу проблему, а впровадження новин у господарську практику — це нововведення..

    Оцінювання, прийняття і реалізація нових рішень у галузях техніки, технології, організаційних форм та методів господарювання становлять суть інноваційних процесів. Інноваційні процеси починаються в певних галузях науки, а завершуються у виробництві.

    За сферою застосування інноваційні процеси поділяють на такі  види:

    -- технічні новини і нововведення — нові вироби, технології, засоби виробництва;

    -- організаційні інновації— нові методи і форми організації всіх видів діяльності підприємства, форми суспільного виробництва ;

    --  економічні інновації — удосконалені методи господарського управління підприємством (прогнозування, планування, фінансування, ціноутворення, мотивація та оплата праці) ;

    --  соціальні інновації — форми активізації людського фактора в діяльності підприємства (професійна підготовка і підвищення кваліфікації персоналу, стимулювання творчої активності, підтримування високого рівня безпеки праці, охорона здоров'я людей, охорона довкілля, створення комфортних умов життя) ;

    -- юридичні нововведення — регулювання всіх видів діяльності підприємства на основі нових і змінених законів, а також нормативно-правових документів.

   За масштабністю і силою впливу інновації поділяють на локальні й глобальні.

   Локальні новини сприяють еволюційним перетворенням у діяльності підприємства і неістотно впливають на ефективність його функціонування та розвитку. Глобальні новини здебільшого революційні, тобто принципово нові, що кардинально підвищують організаційно-технічний рівень виробництва, забезпечують суттєві позитивні зрушення в економічних і соціальних процесах.

  1.  Науково-технічний прогрес, його сутність, значення і основні напрями

    Потенційні можливості розвитку і ефективність виробництва визначаються перш за все науково-технічним прогресом, його темпами і сольно-економічними результатами.

    Науково-технічний прогрес (НТП), в буквальному розумінні означає безперервний взаємообумовлений процес розвитку науки і техніки; у широкому суттєво-змістовному значенні -- це постійний процес створення нових і удосконалення застосовуваних технології, засобів виробництва і кінцевої продукції з використанням досягнень науки.

     НТП слід розглядати як систему, що охоплює три взаємопов'язані стадії:  науку, техніку, виробництво.

     Особливості сучасного НТП:

    --  перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства;

    -- скорочення проміжку від наукового відкриття до його практичної реалізації;

--  випереджаючий розвиток науки;

--  розширення меж охоплення сучасного НТП і масштабність цього процесу.

    Будь-яка держава з метою забезпечення високого рівня економіки і подолання відставання власного розвитку від розвитку інших країн повинна здійснювати єдину державну науково-технічну політику — цілеспрямовані заходи забезпечення комплексного розвитку науки і техніки, упровадження ефективних результатів у практику виробництва. Отже, держава на кожному етапі розвитку визначає основні напрями НТП і забезпечує умови для їх здійснення.

    Загальні напрями НТП:

   -- створення нових і вдосконалення існуючих технологій, засобів праці та кінцевої продукції ;

   --  створення нових і поліпшення якості застосовуваних матеріалів ;

   --  автоматизація виробництва.

    Пріоритетні напрями сучасного НТП розглянемо детальніше.

    1. Електронізація народного господарства. Електронізація -- це забезпечення сфер виробництва і суспільного життя високоефективними засобами обчислювальної техніки, новими поколіннями супутникових систем зв'язку тощо.

   2. Комплексна автоматизація всіх галузей народного господарства. Автоматизація -- це впровадження у виробничі процеси гнучких автоматизованих виробничих систем, промислових роботів, багатоопераційних верстатів з ЧПУ, систем автоматизованого проектування, автоматизованих систем управління.

  3. Створення і використання нових матеріалів. Такі матеріали мають нові властивості, які широко застосовують у певних галузях  і промисловості: надпровідність, радіаційна стійкість, стійкість до зношення, надчисті матеріали із заданими властивостями.

   4. Освоєння принципово нових технологій -- мембранної, лазерної, плазмової, вакуумної, детонаційної.

   5. Прискорений розвиток біотехнологїі. Біотехнологія базується на промисловому застосуванні створених живих систем, насамперед мікроорганізмів. Біотехнологія сприяє створенню безвідходних технологій, нарощуванню обсягів виробництва сировини і продовольчих ресурсів.

     НТП тісно пов’язаний з організаційним прогресом. Організаційний прогрес полягає в удосконаленні існуючих та застосуванні нових методів і форм організації виробництва й праці. Якщо НТП створює можливості для інноваційної діяльності, то організаційний прогрес їх реалізує. Порівняно з НТП організаційний прогрес значно дешевший. Іноді він обмежується адміністративними заходами. 

    Сучасні тенденції організаційного прогресу:

    -- прискорення темпів розвитку окремих суспільних форм організації виробництва (деконцентрації, кооперування, конверсії, диверсифікації) і посилення їх взаємозв'язків;

   -- посилення безперервності та гнучкості виробництва на підприємствах багатьох галузей завдяки широкому застосуванню автоматизації, робототехнічних систем, гнучких виробничих систем, що сприяє мінімізації витрат часу й підвищенню продуктивності праці.

    3. Сутність і значення інвестиційної діяльності підприємства, її суб’єкти і об’єкти.

    Інвестиційна діяльність — це сукупність практичних дій інвесторів та учасників щодо здійснення інвестицій для одержання доходу чи прибутку.

    Основною метою здійснення інвестиційної діяльності є забезпечення ефективного здійснення інвестиційної стратегії підприємства, яка досягається шляхом реалізації таких завдань:

    — досягнення високих темпів економічного розвитку підприємства;

    — максимізація доходів (прибутків) від інвестиційної діяльності;

    — мінімізація інвестиційних ризиків;

    — забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності підприємства.

    До об’єктів інвестиційної діяльності можна віднести:

    — будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства;

    — цінні папери;

    — цільові грошові вклади;

    — науково-технічна продукція;

    — інтелектуальні цінності;

     — інші об’єкти власності та майнові права.

     Суб’єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних країн, а також держави.

    Інвестори — суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування.

    Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

     Процес управління інвестиційною діяльністю підприємства охоплює реалізацію таких завдань:

    -- дослідження зовнішнього інвестиційного середовища і прогнозування майбутньої кон'юнктури інвестиційного ринку;

   --  розробку стратегічних напрямів інвестиційної діяльності підприємства;

   -- пошук і оцінювання інвестиційної привабливості окремих проектів, а також відбір найефективніших;

   --  розробку стратегії формування інвестиційних ресурсів підприємства;

   -- оцінювання інвестиційних якостей окремих фінансових інструментів і відбір найефективніших і них;

   -- формування інвестиційного портфелю і його оцінювання за показниками прибутковості, ліквідності та ризику;

    -- поточне планування і оперативне управління реалізацією окремих інвестиційних проектів;

    -- організацію моніторингу реалізації окремих інвестиційних програм і проектів ;

    -- підготовку рішень про своєчасний вихід і неефективних інвестиційних проектів.

     4. Поняття, склад і структура інвестицій

    Забезпечення стабільності функціонування підприємства, підвищення конкурентоспроможності його продукції, зміцнення позиції на ринку значною мірою визначаються ефективністю здійснюваних ним інвестицій.

    Інвестиції -- це види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

    З метою обліку, аналізу, планування і контролю використання інвестиції класифікують за певними ознаками.

   Залежно від об'єкта вкладання коштів розрізняють інвестиції реальні й фінансові.

   Реальні інвестиції -- це вкладення капіталу в різні сфери діяльності й галузі народного господарства з метою відтворення реальних матеріальних і нематеріальних активів підприємства. Такі інвестиції часто називають виробничими інвестиціями, або капітальними вкладеннями.

   Фінансові інвестиції -- це вкладення капіталу для придбання цінних паперів, що випускаються підприємствами або державними й місцевими органами влади з метою отримання прибутку у вигляді дивідендів або процентів.

    За характером участі в інвестуванні розрізняють інвестиції прямі й непрямі.

    Прями інвестиції -- це вкладення коштів в певні об'єкти інвестування безпосередньо інвестором без залучення фінансових посередників (інвестиційних компаній і фондів).

    Непрямі інвестиції— це вкладення індивідуальними інвесторами коштів в об'єкти інвестування із залученням фінансових посередників. У цьому разі фінансові посередники шляхом випуску і розміщення власних цінних паперів об'єднують кошти індивідуальних інвесторів, які в подальшому використовують для здійснення масштабних інвестицій. Отриманий від цих інвестицій дохід посередники розподіляють між індивідуальними інвесторами пропорційно до вкладених ними коштів.

    За термінами інвестування розрізняють коротко- та довгострокові інвестиції.

    За формою власності інвестиційних ресурсів розрізняють інвестиції приватні, державні, іноземні та спільні.

    Приватними називають інвестиції, які здійснюють громадяни та підприємства недержавної форми власності.

    Державними називають інвестиції, які здійснює держава в особі уряду і державних підприємств.

    Іноземними інвестиціями називають усі види цінностей, які вкладають іноземні інвестори в об'єкти інвестування на території України.

    Спільні інвестиції здійснюють інвестиційні фонди і компанії. Джерелом спільних інвестицій є кошти індивідуальних інвесторів, які придбали інвестиційні сертифікати, випущені інвестиційними фондами та компаніями.

    За регіональною ознакою розрізняють інвестиції внутрішні та зовнішні.

    Внутрішні інвестиції -- це вкладення інвесторами капіталу всередині країни, зовнішні -- за її межами.

    Формування інвестиційних ресурсів підприємство здійснює за рахунок як власних, так і залучених коштів.

   До власних джерел фінансування капітальних вкладень підприємства належать внески засновників підприємства ; акумульовані амортизаційні відрахування; кошти створених на підприємстві фінансових резервів і фондів; кошти, отримані від реалізації непотрібного майна; доходи, отримані від продажу цінних паперів, придбаних на фінансовому ринку; доходи, отримані від здачі майна в оренду, тощо. До залучених джерел фінансування капіталовкладень підприємства належать кошти, отримані від розміщення на фінансовому ринку власних цінних паперів (акції, облігації), довготермінові кредити банків, інвестиції іноземних партнерів у створення спільних підприємств.

    Користування зовнішніми джерелами довготермінового фінансування потребує від підприємства певних витрат. Так. випуск і продаж цінних паперів підприємства потребує витрат на їх випуск і оплату послуг фінансових посередників за їх розміщення на фінансовому ринку, у подальшому -- виплату дивідендів акціонерам і процентів власникам облігацій.

   Залучення банківських позик пов'язане з необхідністю повернення основних сум боргу з виплатою процентів за користування кредитом.

   Для державних підприємств джерелами фінансування капіталовкладень можуть бути також кошти державного і місцевого бюджетів, державних позабюджетних благодійних фондів.

   Формування структури джерел фінансування капіталовкладень залежить від дії багатьох факторів, таких як діюча система оподаткування підприємств; темпи зростання обсягів реалізації продукції підприємства, їх стабільність; структура активів підприємства; стан ринку капіталів; кредитна політика національного банку країни та ін.

    Вибір оптимальної структури джерел фінансування інвестицій має дуже важливе значення, оскільки дає змогу підприємству мінімізувати витрати на залучення капіталу, знизити ризик втрати платоспроможності й запобігти банкрутству.

    5. Виробничі інвестиції, їх склад та структура

    Інвестиції, які забезпечують підприємству зміцнення і розвиток його матеріально-технічної бази, упровадження нових технологій виробництва, зростання потужностей,  називають виробничими або капітальними вкладеннями.

    Під капітальними вкладеннями розуміється сукупність одноразових витрат, що спрямовуються на просте і розширене відтворення основних фондів та об'єктів соціальної інфраструктури підприємства. До капіталовкладень входять витрати на будівництво, реконструкцію, розширення, технічне переозброєння і підтримку потужностей діючих підприємств, а також на придбання обладнання, транспортних засобів та інших об'єктів основних засобів виробничого і невиробничого призначення.

    З метою планування, обліку і контролю капітальні вкладення класифікують за такими ознаками: відтворювальною, технологічною структурою, призначенням, галузевою належністю, способом виконання робіт, джерелами фінансування, формами власності.

    Відтворювальна структура капітальних вкладень відображує співвідношення довготермінових витрат підприємства на нове будівництво, розширення, реконструкцію, технічне переозброєння і підтримку потужностей діючих підприємств.

    До нового будівництва належить спорудження на нових майданчиках об'єктів основного, допоміжного і невиробничого призначення новостворюваних підприємств, а також філіалів і окремих виробництв, які здійснюються з метою створення нової виробничої потужності і які після введення в експлуатацію перебуватимуть на самостійному балансі.

    Розширення діючих підприємств передбачає будівництво додаткових виробництв на діючому підприємстві, а також будівництво нових і розширення існуючих окремих виробничих цехів та об'єктів основних фондів на території діючих підприємств і прилеглих до них площах. Розширенням є також будівництво філій і виробництв, які після введення в експлуатацію не перебуватимуть на самостійному балансі.

    Під реконструкцією діючих підприємств розуміють перебудову існуючих цехів і об'єктів основних фондів, що пов'язано з удосконаленням виробництва і підвищенням його техніко-економічного рівня на основі досягнень науки і техніки.

    Технічне переозброєння діючих підприємств -- це комплекс заходів з підвищення техніко-економічного рівня окремих виробництв, цехів і дільниць на основі впровадження передової техніки та технології, механізації та автоматизації виробництва, модернізації і заміни застарілого й фізично зношеного устаткування на нове, більш продуктивніше.

    Підтримання потужностей діючого підприємства передбачає виконання робіт, пов'язаних з відновленням основних фондів, що вибувають у процесі виробничої діяльності.

    За технологічною структурою капіталовкладення поділяють на витрати, пов'язані з будівельними, монтажними роботами, придбанням усіх видів устаткування, інструменту та інвентарю, іншими капітальними роботами та послугами.

    До будівельних належать роботи, пов'язані із спорудженням, перебудовою, розширенням і відновленням існуючих будівель та споруд або їх окремих частин і роботи з монтажу збірних залізобетонних, металевих, дерев'яних та інших будівельних конструкцій, що входять до складу будівель і споруд, а також спеціальні (електромонтажні, сантехнічні, меліоративні тощо) та інші роботи, пов'язані з будівництвом будівель і споруд.

    Монтажними називають роботи, пов'язані із збиранням і встановленням технологічного, енергетичного, підйомно-транспортного та іншого устаткування, що може експлуатуватись лише після його встановлення на фундамент.

    До витрат на обладнання, інструмент, інвентар входить вартість технологічного, енергетичного, підйомно-транспортного та інших видів устаткування (верстатів, пресів, двигунів, генераторів, насосів тощо), транспортних засобів, технологічно пов'язаних з процесом виробництва (борошно- та панелевозів, електрокарів тощо), обладнання для лабораторій, майстерень, дослідницьких установок тощо, виробничого інструменту та інвентарю, у тому числі малоцінного і швидкозношуваного, яке включається до кошторисів на будівництво як перший комплект для підприємств і об'єктів, що будуються.

    До інших капітальних робіт і витрат включають проектно-вишукувальні роботи, що здійснюються за рахунок капіталовкладень, а також витрати на утримання дирекції підприємств, що будуються, витрати, пов'язані з формуванням штату працівників, інші роботи і витрати, передбачені в кошторисі будівництва.

    За призначенням капітальні вкладення розподіляються на такі, що спрямовані для виробничого і невиробничого використання.

    До капіталовкладень виробничого призначення включають вкладення капіталу в об'єкти, які після завершення їх будівництва функціонуватимуть у сфері матеріального та нематеріального виробництва: промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті, зв'язку тощо.

    До капіталовкладень невиробничого призначення належать вкладення капіталу в об'єкти житлового та комунального господарства, установи охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення, освіти тощо.

    За галузевою належністю капіталовкладення поділяють на такі, що здійснюються у промисловості, сільському господарстві, транспорті, будівництві та інших галузях народного господарства.

    За способом здійснення будівельно-монтажних робіт капіталовкладення поділяють на такі, що виконуються підрядним і господарським способами.

    Підрядний спосіб ведення будівельно-монтажних робіт передбачає їх виконання постійно діючими спеціалізованими підрядними будівельно-монтажними організаціями. Підприємства, для яких створюються основні фонди і які здійснюють для цього певні вкладення капіталу, називаються забудовниками.

    При господарському способі будівництво здійснює безпосередньо підприємство-забудовник. При цьому роботи на об'єкті будівництва підприємство виконує власними силами і засобами поряд з основною виробничою діяльністю.

    При будь-якому способі виконання будівельно-монтажних робіт визначають кошторисну вартість будівництва згідно з встановленими цінами, тарифами і розцінками на будівельно-монтажні роботи, яка й є вартістю на спорудження об'єкта.

    За формою власності розрізняють державні та приватні капітальні вкладення. Державні капіталовкладення здійснюються за рахунок державних коштів і призначені для виконання державних програм розвитку окремих галузей і підприємств. Приватні капіталовкладення фінансуються за рахунок як власних коштів підприємств, організацій, так і з залученням зовнішніх джерел (позики, кредити). Мета здійснення приватних капіталовкладень полягає у зміцненні підприємствами власної позиції на ринку.

  1.  Основні показники оцінки та шляхи підвищення ефективності виробничих інвестицій.   

    Офіційна методика оцінки економічної ефективності виробничих інвестицій (капітальних вкладень) передбачає визначення їх загальної (абсолютної) та порівняльної економічної ефективності.

    Абсолютна ефективність капітальних вкладень показує загальну величину їх віддачі та обчислюється зіставленням величини економічного ефекту з величиною самих затрат. Абсолютну ефективність інвестицій можна оцінити за допомогою показників:

    1. Коефіцієнт економічної ефективності капітальних затрат (Ер):

   П                      П

Ер =  -----  , або Ер =  ----- ,

                             КВ               КВ

   де  П -- приріст прибутку підприємства у випадку вкладення капіталу у реконструкцію, модернізацію, технічне переоснащення, грн.;

П -- загальна сума прибутку для новостворюваних об'єктів, грн.;

КВ - загальна сума виробничих інвестицій (капіталовкладень), грн.

    2. Строк окупності капіталовкладень Ток, який є оберненим показником до Ер:

                                         КВ                           КВ

                             Ток  =  ------ ,  або   Ток  =   ------ , років.

                   П                     П   

    Розрахунковий коефіцієнт економічної ефективності капіталовкладень Ер повинен порівнюватись з нормативним коефіцієнтом Ен, який встановлюється Міністерством економіки України на певний період. Якщо Ер > Ен, то вкладення капіталу вважають доцільним.

    Розрахунки порівняльної ефективності капітальних вкладень здійснюють тоді, коли треба вибрати кращий із можливих проектів інвестування виробництва.

    Показником порівняльної ефективності капітальних вкладень є мінімум приведених витрат (Вприв):

Вприв = Сі + Ен  * КВі, грн.,

    де Сі -- собівартість річного випуску продукції по і-му варіанту капіталовкладень, грн.;

КВі -- капіталовкладення по і-му варіанту, грн.;

    Приведені витрати можуть визначатись і в розрахунку на одиницю продукції.

    Той проект вважається найкращим з економічної точки зору, при якому сума приведених витрат є мінімальною.

    Сучасна практика оцінювання ефективності реальних інвестицій використовує певні базові принципи й методичні підходи.

    При оцінюванні ефективності капіталовкладень слід ураховувати основні базові принципи. Розглянемо їх.

    1. Оцінювати ефективність проектів інвестування капіталу потрібно на основі порівняння обсягу інвестованих коштів, з одного боку, і сум та термінів повернення інвестованого капіталу -- з іншого.

   2. При визначенні необхідного обсягу інвестиційних витрат слід ураховувати як основні, так і супутні витрати капіталу. Це пояснюється тим, що при інвестуванні крім основних затрат, передбачених проектом, підприємство часто несе й супутні витрати, спричинені реалізацією цього проекту. Тому їх так само необхідно враховувати при оцінюванні ефективності здійснення капіталовкладень.

    3. Повернення інвестованого капіталу оцінюється на основі показника грошового потоку від інвестицій.

    Під грошовими потоками від інвестицій (ГП) розуміються отримані від їх реалізації чистий прибуток і суми амортизаційних відрахувань:

ГП = П + А, грн.,

    де П -- річний прибуток, отриманий у результаті реалізації інвестицій, грн.;

А --  річна сума амортизаційних відрахувань, грн..

    4. Приведення майбутніх грошових потоків від інвестицій до їхньої теперішньої вартості (дисконтування). Оскільки грошові кошти під впливом фактору часу знецінюються, вартість теперішніх грошей (тобто їх купівельна спроможність) перевищує вартість грошей, що будуть отримані в майбутньому. Такий вплив часу на вартість грошей ураховується шляхом дисконтування майбутніх грошових коштів. Дисконтування передбачає коригування майбутніх потоків грошей на коефіцієнт, який відповідає певній дисконтній ставці, що враховує ризик і непевність, пов'язані з фактором часу. В умовах очікування постійного річного темпу інфляції застосовують  постійну  річну  ставку дисконту  і  теперішню вартість отриманих у майбутньому грошових потоків обчислюють за формулою;

, грн.,

    де ТВ -- теперішня вартість майбутніх грошових потоків від інвестиційного проекту, грн.;

 t -- період, років;  t

ГПt -- грошовий потік, очікуваний у t-му році від реалізації проекту, грн.;

r -- річна ставка інфляції (у вигляді десяткового дробу);

 --  коефіцієнт коригування майбутніх сум грошових потоків.

   5. Диференційований вибір дисконтної ставки. Ставки для дисконтування грошових потоків від реалізації різних проектів вибирають диференційовано з урахуванням таких факторів, як очікуваний темп інфляції, премії за ризик, імовірність низького рівня платоспроможності, тривалість періоду інвестування тощо.

   Виходячи з наведених принципів розраховують основні характеристики інвестиційних проектів — чисту теперішню вартість, індекс прибутковості, термін окупності, внутрішню ставку дохідності.

   Чиста теперішня вартість (ЧТВ) характеризує загальний абсолютний ефект від реалізації інвестицій і обчислюється як різниця між теперішньою вартістю майбутніх грошових потоків, отриманих протягом періоду експлуатації об'єкта інвестування, і сумою початкових інвестицій:

ЧТВ = ТВ - ПІ, грн.,

   де ТВ -- теперішня вартість грошових потоків проекту,грн.;

ПІ -- початкові інвестиції,грн..

    Якщо чиста теперішня вартість проекту перевищує нуль, проект має бути схвалений як прибутковий, якщо ж вона має від'ємне значення або дорівнює нулю, то проект слід відхилити, оскільки його реалізація призведе до збитків або не принесе підприємству додаткового доходу на вкладений капітал.

    Інша характеристика інвестиційного проекту -- індекс прибутковості (Іп) -- загалом дуже близький до чистої теперішньої вартості. Індекс прибутковості порівнює теперішню вартість майбутніх грошових потоків з початковими інвестиціями:

Іп = ТВ : ПІ.

    Проект, який має індекс прибутковості більший за одиницю, схвалюється як прибутковий, а якщо цей індекс менший за одиницю — відхиляють.

    Період окупності (Ток) інвестицій характеризує кількість років, за які будуть відшкодовані початкові інвестиції. Період окупності визначається як відношення початкових інвестицій до середньорічної величини дисконтованих грошовихпотоків:

  ПІ

Ток = ------------, рік,

  ГПдиск

де ГПдиск -- середньорічна величина дисконтованих грошових потоків, грн.

    Середньорічну величину дисконтованих грошових потоків визначають так:

    ТВ

ГПдиск = -------- , грн.,

   Тексп

    де ТВ -- теперішня вартість грошових потоків від проекту, грн.;  

Тексп  -- кількість років експлуатації об'єкта інвестування, протягом яких очікується надходження грошових потоків.

    Внутрішня ставка доходу (ВСД) характеризує рівень прибутковості здійснених інвестицій, що дорівнює дисконтній ставці, за якої чиста теперішня вартість проекту дорівнює нулю. Це можна записати у вигляді

,

    де ГП --  річні грошові потоки, грн.;

d -- дисконтна ставка (внутрішня ставка доходу);

n -- кількість років надходження грошових потоків.

   З метою схвалення рішення про прийнятність проекту внутрішню ставку доходу порівнюють з необхідною ставкою дохідності діяльності підприємства, яку визначають виходячи з вартості залучення капіталу і ступеня ризику проекту. Якщо значення внутрішньої ставки доходу перевищує необхідну ставку, то проект вважають прибутковим.

  1.  Фінансові інвестиції, їх види та роль у становленні та розвитку ринкових умов господарювання.

   Фінансові інвестиції підприємства нерозривно пов'язані з функціонуванням фінансового ринку, основне завдання якого -- акумулювання та ефективне розміщення заощаджень у галузях економіки.

   До основних напрямків фінансових інвестицій підприємства належать вкладення коштів:                                                 

  --  у статутні капітали спільних підприємств;

  --  у цінні папери ринку капіталів;

  --  на грошовому ринку.

   Вкладення коштів у статутні капітали спільних підприємств дає змогу підприємству зміцнити господарські зв'язки з постачальниками сировини і матеріалів (при участі в їх статутному капіталі), розвинути власну виробничу інфраструктуру, розширити збут продукції, проникнути на інші регіональні ринки тощо.

    Вкладення капіталу підприємства в цінні напери ринку капіталів -- найпоширеніші у практиці фінансових інвестицій.

    Цінні папери ринку капіталів розподіляють за групами:

    корпоративні — підтверджують право власності держателя цінних паперів (прості, або звичайні, та привілейовані акції) ;

    боргові — підтверджують право кредитора на отримання від боржника певної суми боргу (довготермінові векселі, облігації) ;

    похідні — інші інструменти фінансового ринку (опціони, ф'ючерси, конвертовані облігації і конвертовані привілейовані акції).

   Вкладення коштів підприємства на грошовому ринку має місце при  їх  розміщенні на банківських депозитних рахунках. Мета такого розміщення тимчасово вільних коштів підприємства -- отримання додаткового прибутку, який у подальшому може спрямовуватись для інвестиційних потреб.

   Оцінювання ефективності здійснення фінансових інвестицій базується на тих же принципах, що й оцінювання ефективності реальних інвестицій. Однак при цьому необхідно враховувати певні відмінності.

    1. У грошових потоках від фінансових інвестицій відсутні амортизаційні відрахування. Тому в основі обчислення грошових потоків від таких інвестицій розглядаються суми періодично сплачуваних по них процентів (для внесків до статутних капіталів інших підприємств; для вкладів на депозитних рахунках у банках; для облігацій та інших боргових цінних паперів) і дивідендів (за приданими акціями інших підприємств).

    2. Фінансові активи (цінні папери) можуть бути продані на ринку за ціною, що склалась на них на момент продажу. Отже, до грошових потоків від фінансових інвестицій повинна включатись також вартість їх можливої реалізації після завершення терміну володіння інвесторами ними. Для боргових цінних паперів ця вартість фіксована (вона є основною сумою боргу), а для корпоративних — вартість реалізації визначають за їх поточною курсовою ціною.

    3. Норма прибутку від таких інвестицій визначається рівнем ризику фінансового інструменту. Інвестиціям у фінансові активи з незначним рівнем ризику властива невисока норма прибутку. До таких активів належать цінні папери, які випускає держава (облігації, державні казначейські зобов'язання тощо). їх вважають надійними цінними паперами. Інвесторів, які схиляються переважно до таких інвестицій, називають консервативними. Цінні папери, що приносять більшу норму прибутку, мають вищий ступінь ризику. Якщо інвестор формує свій портфель інвестицій переважно з таких фінансових інструментів, його вважається агресивним.  Ефективність вкладення коштів у фінансовий актив можна оцінити, визначивши його реальну вартість.

    Оцінюючи реальну вартість різних фінансових інструментів, необхідно враховувати особливості формування їх грошових потоків.

    Облігація -- це борговий цінний папір, який підтверджує право його власника на отримання через певний проміжок часу суми основного боргу, наданого особі, що випустила цю облігацію (емітенту), і доходів від неї у вигляді процентів. Характеристиками облігації є її номінальна вартість (визначає або основну суму боргу, або вартість, за якою вона гаситься); річна процентна або дисконтна ставка з облігації; проценти, що нараховуються за нею; очікувана норма прибутковості за облігацією; кількість періодів виплат процентів до терміну її погашення.

    Акція -- це цінний папір, що засвідчує право її власника на частину майна акціонерного товариства і надає йому право на отримання частини прибутку у вигляді дивідендів.

    Реальну оцінку акцій визначають з урахуванням їх виду. Розрізняють акції привілейовані та звичайні (прості).

    За привілейованими акціями сплачують фіксовані дивіденди. За ними не існує терміну погашення.

    Визначаючи реальну вартість звичайних (простих) акцій, слід ураховувати, що дивіденди на такі акції не гарантуються. Дивідендна політика кожного акціонерного товариства залежить від розміру його прибутків, стратегічних цілей розвитку. Дивіденди, які сплачуються за певний рік, можуть бути вищі або нижчі від дивідендів, сплачених за попередній період. Крім того, за окремі роки дивіденди взагалі можуть не виплачуватись.

    На ціну звичайних акцій здебільшого впливають три фактори: річні дивіденди, темпи приросту дивідендів і ставка дисконту.

    У разі нерівномірного зростання дивідендів за акціями для визначення їх реальної вартості необхідно розрахувати майбутні дивіденди окремо за кожний період, а потім за допомогою дисконтної ставки визначити їх реальні вартості та додати отримані результати.

    Дохід від здійснених вкладень капіталу як у цінні папери, так і в інші фінансові інструменти визначають як різницю між реальною вартістю фінансового активу і початковими інвестиціями в такі активи. Якщо реальна вартість перевищує початкові інвестиції, підприємство отримає прибуток, що означає ефективність вкладення його коштів. Ефективність (або дохідність) інвестицій визначатиметься діленням отриманого від здійснених інвестицій доходу на величину інвестованих коштів.

Рекомендована література

1. Закон України „Про інвестиційну діяльність” № 1560-ХІІ від 18.09.1991 (з подальшими змінами і доповненнями) // ВВР. – 1991. -- №47, ст. 646.

    2. Закон України «Про інноваційну діяльність» 22940/2002 // Міністерство юстиції України.  Офіційний вісник України. Щотижневий збірник актів законодавства.  Закони України та інші акти Верховної Ради України. -  Київ,  2002. – №31. – С.145 – 157.

     3. Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» від 16 січня 2003 року № 433 – IV.  Україна. Закони. Нове законодавство України / Уклад. Ю.П. Єлісовенко. – К.: Махаон, 2003.  – С. 342 – 345.

    4. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 12 «Фінансові інвестиції» / «Енциклопедія бухгалтера. Національні положення (стандарти) бухгалтерського обліку. Т.1. – Київ: ПП «НВФ «Освіта». – С. 258 – 265.

    5. Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навч.посібник.-- К.: Атіка, 2002. -- С. 213 -- 237.

    6. Бондар Н.М. Економіка підприємства: Навч. посібник – К.: В-во А.С.К., 2004. -- С. 289 – 333.

    7. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного.-- Вид.

3-тє, без змін. – К.: КНЕУ, 2006. -- С. С.157 – 225.

    8. Економіка підприємства: теорія і практикум (За редакцією Міщенко Н. Г., Ященко О. І): Навчальний посібник. – Львів: „Магнолія 2006”, 2008. -- С. 289 -- 336.

    

Тема 5. Система планування  на підприємстві

План

  1.  Необхідність і сутність державного регулювання економіки в умовах ринку. Основні економічні функції держави.
  2.  Значення, сутність та принципи планування.
  3.  Види планування.
  4.  Методи планування.
  5.  Стратегія розвитку підприємства.  
  6.  Середньо- та короткострокові плани.
  7.  Система оперативно-виробничого планування на підприємстві.
  8.  Бізнес-план: його значення і зміст.

Зміст лекції з теми № 5

  1.  Необхідність і сутність державного регулювання економіки в умовах ринку. Основні економічні функції держави.

    Будь-яка держава виконує функцію регулювання економіки, тобто втручається у процеси формування стратегії і тактики розвитку як народного господарства загалом, так і окремих підприємств.

    Мета державного регулювання економіки — досягти найефективнішого економічного, соціального, наукового й культурного розвитку країни. Таке регулювання може здійснюватись як економічними, так і адміністративними методами. Держава завжди повинна дотримуватися певного правила: так впливати на підприємницьку діяльність та економіку країни, щоб не зруйнувати ринкові основи господарювання і не допустити кризових явищ.

    Основні принципи державного регулювання:

    - мінімальне втручання державних органів в економічні процеси ;

    - вплив владних структур на розвиток соціально-економічних процесів за допомогою встановлених державою економічних регуляторів і нормативів.

    Основні  економічні функції держави:

    - забезпечення сприятливої правової бази та суспільної атмосфери (правову основу регулювання становлять законодавчі та нормативні акти, що визначають порядок формування і функціонування елементів ринкової економіки) ;

    - визначення глобальної стратегії розвитку країни (стратегічні напрями розвитку економіки повинні визначатись у процесі макроекономічного планування, яке є центральною ланкою державного регулювання) ;

    - узгодження і стимулювання пріоритетних напрямів інноваційних процесів та інвестиційної діяльності {економічний розвиток кожної країни є результатом її науково-технічного прогресу) ;

    - перерозподіл ресурсів, стабілізація економіки та соціальний захист населення (з метою сприяння збалансованому і стабільному розвитку народної о господарства та нормальному життєзабезпеченню всіх верста суспільства і сфер його діяльності: мінімальний розмір заробітної плати, пенсії, допомога багатодітним сім'ям, непрацюючим тощо) ;

   - регулювання процесів охорони і відтворення навколишнього природного середовища (гарантування екологічної безпеки, охорона та ефективне використання довкілля на основі різноманіття форм власності й прав користування природними ресурсами ; створення умов для спілкування людини з навколишнім середовищем ; розробка заходів для ощадливого використання і відтворення природних ресурсів).

    Держава використовує для впливу на економіку прямі та непрямі методи.

    Прямі методи впливу ще називають адміністративними, а непрямі – економічними.

    Прямі методи державного впливу на економіку базуються на владно-розпорядчих відносинах і проявляються у формі адміністративного впливу на поведінку, функціонування і результативність економічних суб’єктів, обмежуючи певною мірою їх економічну свободу.

    До прямих методів належать:

    - дозволи на здійснення ліцензійних видів діяльності; реєстрацію та ін.;

   - регламентація діяльності економічних суб’єктів і запровадження законів, інструкцій, нормативів тощо;

    - заборона здійснювати певні види економічної діяльності, а також дій чи бездіяльності;

    - різноманітні форми цільового фінансування;

    - прямий вплив на експорт: зняття мита, пільги на кредитування експорту та ін.;

    - державне замовлення.

    Адміністративні методи включають засоби заборони, засоби дозволу та засоби примусу.

    Непрямі методи -- це система правових і економічних інструментів, за допомогою яких держава впливає на поведінку економічних суб’єктів, не обмежуючи їх економічної свободи.

    До економічних методів, що використовуються державою для регулювання економіки, належать податки, перерозподіл доходів і ресурсів, ціноутворення, державна підприємницька діяльність, кредитно-фінансові механізми тощо.

    2. Значення, сутність та принципи планування

    Найважливішою функцією управління підприємством є планування його діяльності. Планування є, процесом визначення цілей, що їх підприємство передбачає досягти за певний період, а також способів досягнення таких цілей.

    Планування об'єднує структурні підрозділи підприємства спільною метою, надає всім процесам однонапрямленості і скоординованості, що дає змогу найбільш повно й ефективно використовувати наявні ресурси, комплексно, якісно та своєчасно вирішувати різноманітні завдання управління.

    За нових умов господарювання й переходу до ринкового регулювання підприємство самостійно здійснює весь комплекс планової роботи. Надання самостійності підприємству означає не тільки відмову від повної регламентації «зверху» всієї його діяльності і надання підприємству широких прав щодо визначення та реалізації виробничої програми, шляхів розвитку виробництва, мотивації праці, а й усвідомлення важливості безперервного вивчення ринку та готовності нести відповідальність за кінцеві результати господарювання. Усе це має відбитися в планах діяльності підприємства. Відкрита система підприємства як його нова якість за ринкових умов і пряма залежність від взаємодії попиту та пропонування зумовлюють необхідність створення системи планування та управління підприємством, здатної швидко й ефективно реагувати на ринкові потреби.

     Поряд із загальними принципами управління та планування (оскільки останнє є функцією першого) існують і специфічні принципи планування, а саме: цільова напрямленість (цілепокладання), системність, безперервність, збалансованість, оптимальність використання ресурсів, адекватність об'єкта та предмета планування.

    Найважливішим принципом планування є вибір та обґрунтування цілей (цілепокладання), кінцевої мети, результатів діяльності підприємства. Чітко визначені кінцеві цілі є вихідним пунктом планування.

    Ефективність і реальність планів значною мірою залежить від ступеня реалізації принципу системності. Цей принцип передбачає, щоб планування охоплювало всі сфери діяльності підприємства, усі тенденції, зміни та зворотні зв'язки в його системі. Системний підхід треба використовувати для обґрунтування й розв'язування планових завдань на будь-якому рівні управління. За допомогою системного аналізу можна відповісти на такі важливі питання, як: визначення цілей та їхньої субординації, можливість знайдення альтернативних шляхів та способів досягнення цілей, що різняться за складністю, термінами реалізації, соціальними наслідками тощо.

    Важливою проблемою та вагомою передумовою реалістичності планування е забезпечення його безперервності. Принцип безперервності означає:

- підтримування безперервної планової перспективи, формування й періодичну зміну горизонту планування, що залежить від загальних соціально-політичних та економічних передумов, темпів науково-технічного прогресу в галузі, тривалості впливу управлінських рішень, вірогідності передбачення майбутнього;

- взаємопогодження довго-, середньо- та короткострокових планів:

- своєчасне коригування перспективних і поточних планів, виходячи із одержаних сигналів щодо зовнішніх (регіон, економіка в цілому) та внутрішніх (усередині самого підприємства) змій умов господарювання.

    Однією із найважливіших вимог до планових рішень є забезпечення оптимальності використання застосовуваних ресурсів. Використання ресурсів підприємства має орієнтуватись на потреби, умови та кон'юнктуру ринку, інтенсифікацію виробництва, запровадження досягнень науково-технічного прогресу, максимально повну реалізацію наявних резервів як суто виробничих, так і організаційних тощо.

    Важливою якісною характеристикою плану є його збалансованість, тобто необхідна та достатня кількісна відповідність між взаємозв'язаними розділами й показниками плану. Збалансованість - це визначальна умова обґрунтованості планів, реальності їхнього виконання. Головним її проявом є. відповідність між потребами в ресурсах та наявністю таких.

    За ринкових умов, коли постійно змінюється зовнішнє й внутрішнє середовище діяльності підприємства, украй важливо створити передумови для адекватної динамічної збалансованості, та мобільності виробництва. Навіть ідеально збалансований за його складання план не гарантує, що в процесі виконання не виникне диспропорцій під впливом різноманітних чинників. Принцип збалансованості потребує також планування ресурсного забезпечення можливості швидкої та адекватної реакції на зміни в умовах господарювання.

Принцип адекватності системи планування щодо об'єкта та умов його діяльності виходить із того, що, оскільки ринкове середовище зумовлює постійну зміну номенклатури продукції підприємства, його виробничої та організаційної структури, технологію факторів виробництва, остільки методи планування, показники та розділи планів, організація самого процесу їхньої розробки підлягають постійному перегляду, а за необхідності -- застосуванню поліпшених або принципово нових методів та процедур планування.

    3.  Види планування.

    Залежно від тривалості планового періоду планування поділяється на перспективне й поточне.

    Перспективне планування на підприємстві охоплює довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Залежно від горизонту планування перспективний план розробляється із різним ступенем деталізації.

 Довгостроковий план виражає переважно стратегію розвитку підприємства, у ньому використано рішення, що стосуються сфер діяльності та вибору її напрямків. Він має більш концептуальний характер, а необхідний цифровий матеріал використовується лише для обґрунтування названих рішень. Найважливішими складовими середньострокового плану є детальна хронологізація проектів, повна номенклатура продукції, що виготовляється, конкретніші інвестиційні та фінансові показники.

    Середньостроковий план - це, власне, деталізований стратегічний план на перші роки діяльності підприємства. Межа між довгостроковим і середньостроковим планами є дуже умовною і неоднозначною. Тривалість планового періоду залежить від ступеня визначеності умов діяльності підприємства, його галузевої належності, загальної економічної ситуації в країні,                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

вірогідності первинної інформації, якості її аналітичної обробки тощо.

       Поточне планування полягає в розробці планів на всіх рівнях управління підприємством та за всіма напрямками його діяльності на більш короткі періоди (квартал, місяць). Різновидом поточного планування є оперативно-календарне планування, тобто календарне погодження виробничого процесу між структурними підрозділами з урахуванням послідовності та параметрів технологічного процесу. Групування планів на довго-, серєдньо- та короткотермінові певною мірою умовне. Вони різняться лише терміном одержання кінцевого результату. Поряд з цим кожний вид планування мас характерні відмінності. Розглядувані плани різняться за такими позиціями:

  -  точністю встановлення інтервалу планування ;

  -  ступенем інтеграції і диференціації, а також кількістю показників планування;

  -  ступенем точності розрахунків витрат і результатів виробництва ;

   - порядком розподілу обов’язків між виконавцями плану.

    Процес планування безперервний. Цілі та завдання встановлюють до початку реалізації плану, а потім лише коригують їх, уточнюють і розроблюють оперативні плани.

    Приклади трансформування показників планування в різнотермінових планах наведені в таблице 1.     

  1.  Методи планування

    Планування діяльності підприємства здійснюється за допомогою різних методів. Вибираючи ці методи, необхідно виходити з певних вимог до них. Методи планування мають: по-перше, бути адекватними зовнішнім умовам господарювання, особливостям різних етапів процесу становлення та розвитку ринкових відносин; по-друге, якнайповніше враховувати профіль діяльності об'єкта планування та різноманітні засоби досягнення основної підприємницької мети - збільшення прибутку; по-третє, відповідати видовим ознакам плану, що розробляється.

   Залежно від вихідної позиції для розробки плану розрізняють ресурсний та цільовий методи.

    Ресурсний метод планування, виділений за ознакою «Вихідна позиція для розробки плану», із урахуванням ринкових умов господарювання та наявних ресурсів може застосовуватись за монопольного становища підприємства або за слабкої конкуренції. З посиленням конкурентної боротьби вихідною позицією, початковим моментом планування стають потреби ринку, попит на продукцію (послуги). Підприємство самостійно виконує цілепокладання, визначає мету (цілі) діяльності і для її (їх) досягнення формує відповідні плани.

    Залежно від позиції підприємства на ринку застосовуються й різні принципи визначення кінцевого та проміжних значень планових показників. За монопольного становища, браку загрози з боку конкурентів підприємство може сподіватися, що розвиток у майбутньому відбуватиметься зі збереженням тих самих тенденцій. Відтак проміжні та кінцеві (на кінець планового періоду) значення планових показників визначають методом екстраполяції - на підставі динаміки цих показників у минулому, припускаючи, що темпи і пропорції, досягнуті на момент розробки плану,

буде збережено в майбутньому.

    Принципово протилежним є інтерполятившй метод, за яким підприємство встановлює ціль для досягнення її в майбутньому і на цій підставі визначає тривалість планового періоду та проміжні планові показники. Тобто на протилежність поступальному рухові за екстраполяції інтерполятивний метод передбачає зворотний рух -- від встановленої мети та відповідного кінцевого значення планових показників до обчислення проміжних їхніх величин.

    Для визначення ступеня обґрунтованості показників важливим е виокремлення методів планування за способом розрахунку планових завдань.

    Дослідно-статистичний (середніх показників) метод передбачає для встановлення планових показників використання фактичних статистичних даних за попередні роки, середніх величин. Більш обґрунтованим є факторний метод планування, згідно з яким планові значення показників визначають на підставі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників. Факторні розрахунки (за окремими факторами) застосовуються передовсім за планування ефективності виробництва (визначення можливих темпів зростання продуктивності праці, зниження собівартості продукції тощо).      

    Найбільш точним є нормативний метод планування, суть якого полягає в тім, що планові показники розраховуються на підставі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їхніх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у плановому періоді. Зрозуміло, що застосування цього методу на підприємстві потребує створення відповідної нормативної бази.

    Ув'язування потреб із необхідними ресурсами для їхнього задоволення найліпше забезпечується за допомогою балансового методу. Його суть полягає в розробці спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких із різним ступенем деталізації показують всі напрямки витрачання ресурсів згідно з потребами, а в другій - джерела надходження цих ресурсів. Під час опрацювання балансу треба домогтися рівності між цими двома його частинами. Баланси на підприємстві розробляються для різних видів ресурсів (матеріальні, трудові, фінансові). Матричний метод планування є дальшим розвитком балансового методу і полягає в побудові моделей взаємозв'язків між виробничими підрозділами та показниками.

    За сучасних умов господарювання на підприємствах треба розробляти не один, а кілька варіантів плану. Показники окремих розділів (найбільш важливих) мають бути оптимізовані за допомогою економіко-математичного моделювання.

    На зміну традиційному ручному методу планування із застосуванням найпростіших обчислювальних засобів прийшли сучасніші - механізовані й автоматизовані з використанням настільних електронних обчислювачів, персональних комп'ютерів та складних електронно-обчислювальних машин (комплексів). Форма подання планових показників (у вигляді таблиць, рисунків, схем, сітьових графіків тощо) відбиває культуру планової діяльності підприємства.

    5. Стратегія розвитку підприємства.

    Стратегія -- це генеральна комплексна програма дій, яка визначає пріоритетні для підприємства проблеми, його місію, головні цілі та розподіл ресурсів для їхнього досягнення. Вона формулює цілі та способи їхнього досягнення так, щоб указати підприємству певний (такий, що об'єднує всі його підрозділи) напрямок розвитку. За своїм змістом стратегія є довгостроковим плановим документом, результатом стратегічного планування.

    Стратегічне планування - процес здійснення сукупності систематизованих та взаємоузгоджених робіт із визначення довгострокових (на певний період) цілей та напрямків діяльності підприємства.

    Першим, найбільш суттєвим і визначальним рішенням за стратегічного планування є вибір цілей. Основну ціль підприємства заведено називати місією. Вибір місії підприємства здійснюється з урахуванням дії чинників зовнішнього середовища.

    Виходячи із загальної місії підприємства формулюють його інші стратегічні цілі. Реальність та ефективність стратегії підприємства буде забезпечено, якщо стратегічні цілі будуть: конкретними та вимірюваними; чітко зорієнтованими у часі (коли і якої цілі треба досягнути); досяжними, збалансованими, ресурсне забезпеченими; однонапрямленими та такими, що взаємно підтримують одна одну. При цьому бажано встановлювати цілі для кожного напрямку діяльності підприємства.

    Після визначення місії та цілей починається діагностичний етап стратегічного планування. Першим важливим кроком є вивчення зовнішнього середовища. Аналіз зовнішнього середовища -- це безперервний процес спостереження, вивчення та контролю дії зовнішніх щодо підприємства чинників із тим, щоб своєчасно та вичерпно визначити можливості й загрози для підприємства, тобто позитивну й негативну дію зовнішніх чинників -- політичних, економічних, науково-технічних, соціальних, міжнародних тощо.

     Для розробки та здійснення стратегії велике значення має аналіз ринкових чинників, які через свою постійну й високу мінливість можуть безпосередньо вплинути на успіх або крах підприємства. Ідеться передовсім про мікроекономічний аналіз попиту, пропонування та рівня конкуренції.

    Для кожної стадії життєвого циклу продукції визначаються пріоритетні стратегічні напрямки та дії. Зокрема, на стадії зростання таким напрямком є маркетингова діяльність (наступальна реклама та активне товаропросування; поліпшення розподілу товару, ціноутворення, адекватне реакції попиту, тощо).

    У стадії зрілості на перший план висуваються показники ефективності виробництва та комерційної діяльності (оптимальне використання виробничого потенціалу, стандартизація комерційних процедур, поступове зменшення витрат на дослідницькі роботи.. З метою якнайповнішого врахування дії зовнішніх факторів будується матриця, причому одним із показників, що її утворюють, є характеристика конкурентної позиції даного виробу.

    Базова стратегія як генеральний напрямок є стрижнем стратегічного плану підприємства. Згідно з циклом розвитку підприємства можна вибрати одну з таких базових стратегій:

    -  стратегію зростання, що відбиває намір підприємства збільшувати обсяги продажу, прибутку, капіталовкладень тощо;

    - стратегію стабілізації - у разі діяльності підприємства за відчутної нестабільності обсягів продажу та прибутку;

    - стратегію виживання - суто оборонну стратегію, що застосовується за глибокої кризи підприємства.

    У рамках відповідної базової стратегії можна вибрати один з кількох напрямків дій, які заведено називати стратегічними альтернативами.

    Реалізація базової та альтернативних стратегій забезпечується наступною їхньою конкретизацією та розробкою функціональних і ресурсних субстратегій.

    Кожна субстратегія, як правило, містить:

    1. цілі, умови та основні напрямки діяльності в тій чи тій сфері, кінцеві результати за  функціональними стратегіями або вплив на ці результати, що його забезпечує втілення в життя ресурсних стратегій;

    2. порядок і послідовність (у просторі і часі) вирішення якісних та кількісних зав дань довгострокових планів; низка заходів, адекватних призначенню субстратегії, що забезпечить досягнення встановленої мети.

    6.  Середньо- та короткострокові плани

    Складання середньо- та короткострокових планів належить до тактичного планування діяльності будь-якого підприємства. Тактичне планування за певними ознаками істотно відрізняється від розробки й практичного здійснення стратегії. Існують три аспекти цієї різниці.

    Перший — часовий: що віддаленіші наслідки має план, що важче від нього відмовитись, то більш стратегічним він є. Це означає, що стратегічне планування зв'язане з рішеннями, наслідки яких даватимуться взнаки протягом тривалого періоду і які буде складно виправити. Тактичні плани лише конкретизують та доповнюють стратегічні.

    Другий — за охопленням сфер впливу, стратегічне планування справляє ширший і глибший вплив на діяльність підприємства, а тактичне має вузьке спрямування.

    Третій — сутнісно-змістовий: якщо стратегічні плани окреслюють місію та підпорядковані цій місії цілі діяльності підприємства, а також принципово важливі загальні засоби досягнення таких, то тактичні мають чітко визначити всю сукупність конкретних практичних засобів, необхідних для здійснення намічених цілей.

    Отже, завжди існує певна відносність, умовність у розподілі часових горизонтів планування (і відповідно планових документів стратегічного значення й тактичного забезпечення) на довго-, середньо- та короткострокові плани. Але тривала практика планової роботи визначила період в один рік як найбільш прийнятний для розробки тактичних короткострокових планів. Середньострокові плани розробляються на період у кілька років для конкретизації, деталізації завдань довгострокового стратегічного плану. Можна стверджувати, що середньосписковий план -- це кількісно визначена на певний період стратегія підприємства за всіма або за найважливішими субстратегіями.

    Середньо- і короткострокові плани взаємопов’язані: вони складаються за єдиною методологією та мають однакову структуру. Основними розділами цих планів є:

  1.  Маркетингова діяльність.
  2.  Виробнича діяльність.
  3.  Науково-дослідні, конструкторсько-технологічні та експериментальні роботи.
  4.  Праця, кадри, соціальний розвиток колективу.
  5.  Капітальні вкладення та капітальне будівництво.
  6.  Матеріально-технічне забезпечення.
  7.  Організація виробництва, праці та управління.
  8.  Природоохоронна діяльність.
  9.  Зовнішньоекономічна діяльність.
  10.  Витрати, прибуток і рентабельність.
  11.  Фінансова діяльність.

    Змістова характеристика тактичних планів передбачає також виокремлювання за певними ознаками показників, що за ними встановлюються планові завдання, визначається ступінь їхнього виконання, оцінюється діяльність підприємства взагалі.

    За економічним змістом показники поділяють на натуральні та вартісні. Натуральні показники необхідні для матеріально-речового виразу та обґрунтування плану: кількість продукції, що виробляється, необхідні матеріали, устаткування та ін. Вартісні показники використовуються для характеристики загальних обсягів виробництва, темпів його розвитку, розмірів витрат, доходів тощо. Між натуральними та вартісними показниками існує тісний зв'язок та взаємозалежність. Вартісні показники розраховуються на підставі натуральних, але водночас, виходячи з узагальненої вартісної оцінки витрат та результатів, стимулюють раціональне використання ресурсів, зростання ефективності виробництва.

    За економічним призначенням показники поділяють на кількісні та якісні. Перші характеризують абсолютні обсяги виробництва та ресурсів, що споживаються: обсяг продукції, матеріалів, виробничі фонди, кількість працівників тощо. Другі показують ефективність використання виробничих ресурсів і всього процесу виробництва: продуктивність праці, матеріаломісткість продукції, фондовіддача, собівартість продукції тощо.

    Розрізняють також абсолютні й відносні показники. Перші характеризують те чи те явище абсолютно, без порівнювання з іншими показниками. Зробити таке порівняння дають змогу відносні показники. Наприклад, кількість працівників, як абсолютний показник дає інформацію про ступінь використання фактора живої праці, але якщо цей показник співвіднести з обсягом виробництва чи порівняти обсяг виробництва з кількістю працівників, то матимемо відносний показник трудомісткості одиниці продукції (продуктивності праці одного працівника).

 7. Система оперативно-виробничого планування на підприємстві.

    Оперативне планування є, з одного боку, завершальною ланкою в системі планування діяльності підприємства, а з іншого - засобом виконання довго-, середньо- та короткострокових планів, основним важелем поточного управління виробництвом.

    У процесі оперативного планування здійснюється детальна розробка планів підприємства та його підрозділів - окремих виробництв, цехів, виробничих дільниць, бригад, навіть робочих місць - на короткі проміжки часу (місяць, декаду, робочий тиждень, добу, зміну). При цьому розробка планів органічно поєднується з вирішенням питань організації їхнього виконання та поточного регулювання виробництва.

    Оперативне планування поєднує два напрямки роботи. Перший напрямок, у рамках якого розробляються оперативні плани та графіки виготовлення й випуску продукції, називається календарним плануванням.

    Другий напрямок включає роботи, що необхідні для безперервного оперативного обліку, контролю та регулювання виконання оперативних планів і ходу виробництва. Цей напрямок дістав назву диспетчеризації.

    У процесі оперативного планування треба розв'язувати такі головні завдання:

    - забезпечення виконання плану виробничої діяльності (випуск планової продукції в заплановані строки) за ритмічної роботи всіх підрозділів підприємства;

    -  установлення оптимального режиму роботи підприємства, що сприятиме найбільш ефективному й повному використанню устаткування та робочої сили;

    - максимальне скорочення тривалості виробничого циклу та обсягів незавершеного виробництва.

    Оперативне планування здійснюється в масштабі всього підприємства як цехове (міжцехове), а для окремих цехів -- у розрізі дільниць і робочих місць (внутрішньоцехове).

    Міжцехове оперативне планування має на меті забезпечити скоординовану діяльність і необхідні виробничі пропорції між цехами підприємства згідно з послідовністю технологічних процесів (заготівельних, обробних, складальних) та з урахуванням цехових функцій -- основні, допоміжні, обслуговуючі, побічні. Але головним завданням міжцехового оперативного планування має бути погодження номенклатури заготовок, деталей, вузлів та строків їхнього пересування між цехами (виробництвами).

    Внутрішньоцехове оперативне планування включає розробку календарних планів виробництва для дільниць та контроль їхнього виконання, розподіл робіт за дільницями, доведення до робочих місць, оперативне регулювання виробничих процесів.

    Розробку та реалізацію оперативного плану здійснює диспетчерська служба (виробничо-диспетчерський відділ) підприємства. На неї (нього) покладено завдання: забезпечити виконання графіків виробництва в усіх підрозділах; контролювати ритмічне й достатнє завантаження всіх робочих місць; запобігати простоям або принаймні своєчасно їх виявляти та швидко усувати; використовувати технологічні та страхові запаси в разі виникнення перебоїв у виробництві.

   8. Бізнес-план: його значення і зміст.

    Бізнес-план підприємства — це письмовий документ, де викладено суть, напрями і способи реалізації підприємницької ідеї, охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційні та фінансові аспекти майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним. Цей план є підставою для подальшої підприємницької діяльності, необхідною передумовою залучення інвестицій, інноваційно-інвестиційних проектів тощо.

    Бізнес-план розробляється з метою:

    1.техніко-економічного обґрунтування доцільності створення і функціонування підприємства;

    2.  залучення зовнішніх інвесторів;

    3. для обґрунтування пропозицій щодо доцільності приватизації підприємства.

    Бізнес-план розробляється на тривалий період, найчастіше на 3-5 років, хоча часові рамки бізнес-планування можуть бути значно ширшими.

    Структура бізнес-плану, кількість форм та їх зміст не регламентуються.

    Основними відмінностями між традиційним поточним планом і бізнес-планом є:

  1.  поточний план розробляється в одному варіанті, а бізнес-план – у декількох;
  2.  поточний план розробляється лише на рік, а бізнес-план – на декілька років;
  3.  поточний план розробляється для внутрішнього використання, а бізнес-план.

для предявлення також зовнішнім інвесторам.

До типових розділів бізнес-плану належать такі:

    - резюме — короткий огляд бізнес-плану, його ключових аспектів, повідомлення про наміри;

    - галузь, підприємство та його продукція — поточна ситуація і тенденції розвитку галузі; опис продукції; стратегія підприємства; права власності;

    - дослідження ринку — характеристика ринку продукту; цільовий ринок бізнесу: місцезнаходження підприємства; оцінка впливу зовнішніх чинників;

     -  маркетинг-план -- стратегія маркетингу; очікувані обсяги продажу продукції;

     -  виробничий план — основні виробничі операції; машини і устаткування; приміщення; сировина , матеріали та комплектуючі;

    -  організаційний план — форма організації бізнесу; потреба в персоналі; власники і менеджери бізнесу; організація управління; кадрова політика;

    -  оцінка ризиків — типи можливих ризиків; способи реагування на загрози для бізнесу;

    - фінансовий план — прибуток і збитки; план руху готівки; плановий фінансовий баланс; фінансові коефіцієнти.

Рекомендована література

   1. Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України – 2003.--

№ 18 – 22.

   2. Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навч.посібник.-- К.:Атіка, 2002. -- С. 33 -- 66.

   3. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного.-- Вид.

3-те, без змін – К.: КНЕУ, 2006. -- С. 293 – 324.

   4. Економіка підприємства: Навч. посіб. / За ред. А.В.Шегди. – 2-ге вид., стер. --  К.: Знання-Прес, 2002. -- С.103 – 127, 302 – 322.

   5. Економіка підприємства: теорія і практикум (За редакцією Міщенко Н. Г., Ященко О. І): Навчальний посібник. – Львів: „Магнолія 2006”, 2008. -- С. 126 -- 147.

   6. Тарасюк Г.М., Шваб Л.І. Планування діяльності підприємств. Навч. посіб.—К.: „Каравела”, 2003. -- С. 7—43, 61 – 86.

   7. Ковальчук І.В. Економіка підприємства: Навч. посіб. – К.: Знання, 2008.  –

(Вища освіта ХХІ століття), с. 542 – 589, 627 -- 650.

Тема 6. Організація виробництва та його обслуговування

План

  1.  Поняття та основні елементи виробничого процесу.
  2.  Загальні принципи організації виробничого процесу.
  3.  Організаційні типи виробництва та їх порівняльна характеристика.
  4.  Визначення і структура виробничого циклу і методика обчислення тривалості виробничого циклу.
  5.  Економічне значення і напрями скорочення тривалості виробничого циклу.
  6.  Методи організації виробництва. Ознаки та сфери застосування непотокового виробництва.
  7.  Загальна характеристика потокового виробництва. Основні параметри потокових ліній.
  8.  Поняття, значення та види інфраструктури підприємства.
  9.  Система технічного обслуговування виробництва та її основні функції.

Зміст лекції з теми № 6

  1.  Поняття та основні елементи виробничого процесу.

    Виробничий процес — це сукупність взаємопов'язаних дій людей, засобів праці та природи, що потрібні для виготовлення продукції. 

     Основними елементами виробничого процесу є процес праці як свідома діяльність людини, предмети та засоби праці. Це ресурсні складові виробничого процесу, які потребують певної витрати коштів.

   Головною складового виробничого процесу є технологічний процес — сукупність дій зі зміни та визначення стану предмета праці.

     Сукупність засобів праці становить техніко-технологічну базу (ТТБ) виробничої сфери підприємства. Ця база виробництва має технічну та технологічну складові.

    До технічної складової належать:

    --  енергетична база виробництва ;

    --  виробничі машини і устаткування ;

    --  транспорт, переміщувальні пристрої ;

-- інформаційно-обчислювальна техніка і засоби зв'язку.

    До технологічної складової належать:

    -- технології з переробки ресурсів і одержання готової продукції (видобутку, обробки, переміщення, складування, контролю тощо) ;

    -- технологічна документація загального і спеціального призначення.

    Загальну сукупність виробничих процесів, які відбуваються на підприємствах, поділяють на групи за певними ознаками: призначенням, перебігом у часі, ступенем автоматизації.

      1. За призначенням виробничі процеси поділяють на основні, допоміжні та обслуговуючі.

     Основні процесії — це процеси безпосереднього виготовлення основної продукції підприємства, яка визначає його виробничий профіль, спеціалізацію і поступає на ринок як товар для продажу.

Основні процесії в низці виробництв поділяються на стадії: заготівельну, обробну, випускну (складальну). Разом вони утворюють основне виробництво.

 До допоміжних належать процеси виготовлення продукції, яка використовується на самому підприємстві для забезпечення нормального перебігу основних процесів. Допоміжні процеси групуються за їхнім призначенням, утворюючи такі допоміжні виробництва, як ремонтне, інструментальне, енергетичне та ін.

    Обслуговуючі процеси забезпечують нормальні умови здійснення основних і допоміжних. До них належать складські, транспортні процеси.

    2. За перебігом у часі розрізняють дискретні та безперервні виробничі процеси.

 Дискретним процесам притаманна циклічність, зв'язана з виготовленням виробів певної форми, які обчислюються в штуках (машини, прилади, одяг тощо).    

 Безперервні процеси властиві виробництву продукції, яка не має сталого об'єму й форми (сипкі, рідкі, газоподібні речовини), тому їхній перебіг не потребує технологічної циклічності.

    3. За ступенем автоматизації виробничі процеси бувають ручні, механізовані, автоматизовані та автоматичні. 

    Ручні процеси здійснюються безпосередньо робітником, фізична сила якого є основним джерелом енергії. Механізовані процеси виконуються робітником за допомогою машин. Робітник керує машинами, а безпосередньо виконує тільки допоміжні операції. Автоматизовані процеси виконуються машинами під наглядом робітника. За останнім можуть залишатися деякі допоміжні операції. Автоматичні процеси здійснюються машинами без участі робітника за попередньо розробленою програмою.

 Основною структурною одиницею виробничого процесу є операція.

 Операція — це закінчена частина виробничого процесу, яка виконується на одному робочому місці, над тим самим предметом праці без переналагоджування устаткування. З усіх операцій спеціально виділяють технологічні, сукупність яких утворює технологічний процес.

  2. Загальні принципи організації виробничого процесу.

     Система раціональної організації виробництва будується на певних принципах, яких слід дотримуватись при проектуванні: спеціалізації, пропорційності, паралельності, прямоточності, безперервності, ритмічності, автоматичності, гнучкості та гомеостатичності.

     Принцип спеціалізації передбачає обмеження різноманітності елементів виробничого процесу. Підвищуючи однорідність виробництва, спеціалізація сприяє спрощенню його організації.

     Принцип пропорційності потребує, щоб у системі взаємопов'язаних підрозділів підприємства була узгоджена пропускна спроможність. Пропорційність досягається тоді, коли сукупна продуктивність технологічно взаємопов'язаних ланок виробництва пропорційна обсягу виконуваних робіт, тобто

,

    де п — кількість технологічно взаємопов'язаних підрозділів ; V— обсяги виконуваних робіт ; р — продуктивність окремих робочих місць ; М — кількість робочих місць у підрозділах.

     Принцип паралельності передбачає одночасне виконання окремих операцій і процесів. Цей принцип особливо важливий при виготовленні виробів, що складаються з великої кількості деталей. Послідовне їх виробництво зайняло б набагато більше часу.

     Принцип прямоточності означає, що предмети праці при обробці повинні мати найкоротші маршрути на всіх стадіях і операціях виробничого процесу без зустрічних переміщень.

     Принцип безперервності потребує, щоб перерви між суміжними технологічними операціями були мінімальними або ліквідовані. Безперервність виробничого процесу повинна також доповнюватися безперервністю роботи устаткування.

     Принцип автоматичності передбачає економічно обґрунтоване вивільнення людини від безпосередньої участі в роботі у важких або шкідливих умовах.

    Принцип гнучкості означає забезпечення оперативної адаптації організаційно-технічних умов виробничого процесу, пов'язаних з переходом на виготовлення іншої продукції. Гнучкість досягається універсальністю знарядь праці, засобів автоматизації, упровадженням верстатів з ЧПУ, гнучких виробничих систем.

     Принцип гомеостатичності потребує, щоб виробнича система була здатна стабільно виконувати свої функції в межах допустимих відхилень і протистояти дисфункціональним впливам. Для цього на підприємствах створюють технічні й організаційні механізми саморегулювання і стабілізації.

    3. Основні типи організації виробництва та їх порівняльна характеристика

    Особливості діяльності підприємства залежать від типу виробництва.

    Тип виробництва — це класифікаційна категорія виробництва, яка враховує такі його властивості, як широта номенклатури, регулярність, стабільність і обсяг випуску продукції. Є три типи виробництва: одиничне, серійне й масове.

    Розрізняють три типи виробництва: одиничне, серійне і масове.

    Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою продукції і малим обсягом випуску однакових виробів. Серійне виробництво має обмежену номенклатуру продукції, виготовлення окремих виробів періодично повторюється певними партіями (серіями) і загальний обсяг випуску може бути великий. Масове виробництво характеризується вузькістю номенклатури продукції, великим обсягом безперервного і тривалого виготовлення окремих виробів. Окремо вирізняється дослідне виробництво — виготовлення зразків або партій виробів для дослідних робіт, випробувань, доопрацювання конструкцій тощо. На їх основі розроблюють конструкторську та технологічну документацію для серійного або масового виробництва.

    За ознаками типу виробництва можна характеризувати виробничі підрозділи: від робочого місця до підприємства взагалі. При цьому важливою кількісною характеристикою є рівень спеціалізації робочих місць, який обчислюється за допомогою коефіцієнта закріплення операцій.

     Коефіцієнт закріплення операцій характеризує середню кількість операцій, що припадає на одне робоче місце:

,

    де п — кількість предметів, які обробляються на певній групі робочих місць за місяць ;

— кількість операцій, які проходить i-й предмет при обробці на певній групі робочих місць ;

М — кількість робочих місць, для яких обчислюється .

    Знаючи коефіцієнт закріплення операцій, можна визначити тип виробництва.

     Робочі місця одиничного виробництва характеризуються виконанням різноманітних операцій над різними деталями в межах технологічних можливостей устаткування. Останнє є універсальним, розміщується однотипними технологічними групами. Через частоту зміну предметів праці багато часу витрачається на пере налагоджування устаткування.

    Виконання різноманітних операцій за умов недостатньо опрацьованих унаслідок частої зміни об’єктів виробництва технологічних процесів потребує висококваліфікованих робітників-універсалів. Орієнтовано для одиничного виробництва k> 40.

    На робочих місцях серійного виробництва виконуються операції над обмеженою номенклатурою деталей, які обробляються періодично партіями, застосовується універсальне та спеціальне устаткування, що розміщується як технологічними групами, так і за предметним принципом. Кваліфікація робітників у цілому може бути  середньо, за винятком тих висококваліфікованих спеціалістів, які працюватимуть на машинах з ЧПК та на гнучких автоматизованих лініях.

    Залежно від широти номенклатури, величини партій, періодичності їхньої обробки серійне виробництво поділяється на дрібносерійне, середньо серійне і велико серійне. Робочі місця дрібносерійного виробництва за своїми характеристиками близькі до робочих місць одиничного виробництва з дещо меншою кількістю операцій, які на них виконуються, оскільки предмети обробляються малими партіями. Коефіцієнт закріплення операцій орієнтовно в межах 20 < k  40. Для робочих місць середньосерійного виробництва характерне ще більше обмеження кількості виконуваних операцій, оскільки партії виробів стабільно повторюються. Устаткування має більш високий рівень спеціалізації, 10 < k  20. На робочих місцях великосерійного виробництва предмети обробляються великими партіями, устаткування спеціалізоване, 1 < k  10.

    Робочі місця масового виробництва характеризуються постійним виконанням однієї операції над одним предметом праці, тобто k = 1. Устаткування є вузько спеціалізованим, застосовується спеціальне оснащення. Принцип розміщення устаткування — предметний. Виконання елементарних операцій на потокових лініях не потребує високої кваліфікації робітників, але на автоматизованих системах їхня кваліфікація має бути на рівні техніка чи навіть інженера.

    Практично немає підприємств з однорідним типом виробництва. Тому тип виробництва дільниці, цеху, підприємства визначається типом виробництва, що переважає на робочих місцях.

 Підприємства одиничного виробництва виготовляють продукцію в одиничних екземплярах, що не повторюються взагалі або повторюються нерегулярно. На дільницях і в цехах переважають одиничні процеси, але є робочі місця та цілі підрозділи із серійним виробництвом уніфікованих деталей і вузлів для різних виробів (шестерні, валики, кріпильні деталі, ручки, контрольні прилади тощо). До підприємств одиничного виробництва належать заводи важкого, енергетичного машинобудування, суднобудування та ін.

    Підприємства серійного виробництва випускають серії виробів обмеженої номенклатури, які періодично повторюються. Серія — це певна кількість виробів одного типорозміру, що виготовляється за незмінною технічною документацією. На серійних підприємствах робочі місця переважно серійного типу виробництва. Водночас можуть використовуватися і процеси масового виробництва уніфікованих деталей на потокових лініях. Типовими прикладами підприємств серійного виробництва є верстатобудівні, літакобудівні заводи, підприємства з виробництва сільськогосподарської техніки, електровозів тощо.

      Підприємства масового виробництва безперервно випускають один або кілька виробів протягом тривалого часу за умов високої внутрішньозаводської спеціалізації. На робочих місцях переважають масові процеси, проте в окремих випадках за низької трудомісткості операцій використовуються серійні типи виробництва, наприклад на заготівельних процесах. До таких підприємств належать автомобільні, тракторні заводи, підприємства з виготовлення годинників, телерадіоапаратури та ін.

      Тип виробництва істотно впливає на його організаційно-технічну побудову й ефективність. Від типу виробництва залежить виробнича структура підприємства і його підрозділів, вибір технологічних процесів, устаткування й оснащення, методів організації виробництва та управління. Найбільш ефективним є масове виробництво, де легко застосовувати високопродуктивне спеціальне устаткування й максимально реалізувати принципи раціональної організації виробничого процесу. Технічно та організаційно складним і найменш ефективним є одиничне виробництво. Тому важливою передумовою підвищення ефективності виробництва є збільшення його серійності,  перехід (за можливості) від одиничного до серійного, а від серійного до масового виробництва.

4. Визначення, структура і методика обчислення тривалості виробничого циклу.

   Організація виробничого процесу в часі характеризується способами поєднання операцій технологічного процесу, структурою та тривалістю виробничого циклу.

   Виробничий цикл — це інтервал від початку до закінчення процесу виготовлення продукції, тобто час, протягом якого запущені у виробництво предмети праці перетворюються на готову продукцію.

    Він обчислюється для одного виробу або для певної кількості виробів, що виготовляються одночасно.

    Виробничий цикл складається з власне виробничого часу і перерв. Час виробництва особливих пояснень не потребує. Час перерв включає перерви в робочий час, тобто тоді, коли підприємство працює, і неробочий час, який визначається режимом роботи (вихідні, святкові дні, перерви між робочими змінами).

   Перерви в робочий час поділяються на перерви партіонності та чекання. Перерви партіонності виникають тоді, коли предмети праці обробляються партіями. Партія предметів — це певна кількість однакових предметів, які обробляються на кожній операції безперервно з одноразовою витратою підготовчо-завершального часу. Предмети партії обробляються не одночасно, а по одному або кілька одразу. Кожний предмет праці чекає спочатку своєї черги на обробку, а потім — кінця обробки всієї партії. Перерви партіонності обчислюються не окремо, а разом із тривалістю технологічних операцій, утворюючи технологічний цикл. Перерви чекання виникають унаслідок несинхронності операцій виробничого процесу: предмети праці нема де обробляти, бо робочі місця зайнято іншими операціями. Перерви чекання виникають також тоді, коли деталі, що входять до одного комплекту, виготовляються в різний час.

   Конкретна структура виробничого циклу залежить від особливостей продукції, технологічних процесів її виготовлення, типу виробництва та деяких інших факторів.

    Виробничий цикл можна обчислювати як для окремих предметів (деталей, вузлів, виробів), так і для цілих партій. Визначення циклу здійснюється за складовими його елементами. Для виробів із тривалим циклом величина останнього обчислюється в календарних днях, у цьому разі враховуються всі перерви. Короткі цикли (до 5 днів) обчислюються в робочих днях без урахування вихідних.

   Основною складовою виробничого циклу є тривалість технологічних операцій, яка становить технологічний цикл. Технологічний цикл обробки партії. предметів на одній операції дорівнює

Тm = n * ,                                                                 

    де Тm — технологічний цикл в одиницях часу, як правило, хвилинах;

п — кількість предметів у партії;

t — тривалість обробки одного предмета; хв.

М — кількість робочих місць, на яких виконується операція.

 Технологічний цикл партії предметів, які обробляються на кількох операціях, залежить також від того, як поєднується виконання операцій над предметами партії. Розрізняють три основних способи поєднання операцій технологічного циклу: послідовне, паралельне і послідовно-паралельне.

    Послідовне поєднання операцій полягає в тому, що наступна технологічна операція починається тільки після завершення обробки всіх предметів партії на попередній операції. У цьому разі тривалість технологічного циклу розраховують так:

. хв.,

    Послідовне поєднання дуже просте й полегшує оперативне планування, але йому властивий тривалий цикл, бо кожний предмет перебуває поза обробкою в очікуванні обробки всієї партії. Такий спосіб поєднання технологічних операцій застосовується в одиничному і серійному виробництвах.

    Для паралельного поєднання технологічних операцій характерно, що предмети після завершення однієї операції одразу передаються на наступну. У такий спосіб предмети однієї партії виготовляються паралельно на всіх технологічних операціях. Малогабаритні не трудомісткі предмети іноді передаються не поштучно, а так званими транспортними партіями розміром . При поштучному передаванні предметів  = 1. У цьому разі технологічний цикл обчислюється за формулою :

.

    Отже, при паралельному поєднанні технологічних операцій технологічний цикл дорівнює тривалості обробки партії предметів на найдовшій за часом операції і транспортній партії на решті операцій. У цьому разі технологічний цикл істотно скорочується порівняно з послідовним поєднанням операцій. Таке поєднання технологічних операцій застосовується у масовому і великосерійному виробництві.

    Послідовно-паралельне поєднання технологічних операцій є комбінацією двох попередніх. При такому поєднанні технологічний цикл триваліший за цикл при паралельному поєднанні й менший від циклу при послідовному поєднанні технологічних операцій. Цей метод поєднання операцій застосовується при обробці предметів великими партіями, що відповідає умовам великосерійного виробництва.

  1.  Економічне значення і напрями скорочення тривалості виробничого циклу

Виробничий цикл с важливим показником рівня організації виробничого процесу, що істотно впливає на його ефективність. Скорочення виробничого циклу зменшує незавершене виробництво і відповідно оборотні кошти підприємства. У наслідок зменшення незавершеного виробництва економиться площа, зайнята зберіганням предметів праці, а це забезпечує економію витрат.

    Крім того, скорочення виробничого циклу збільшує виробничу потужність відповідних підрозділів і підприємства взагалі.

   У практиці промислових підприємств виробничий цикл скорочується одночасно за трьома напрямами:

   — зменшується час трудових процесів;

  — скорочується час природних процесів;

  — цілком ліквідуються або зводяться до мінімуму перерви усіх видів.

  Скорочення часу трудових процесів у частині операційних циклів досягається шляхом удосконалення технологічних процесів, а також підвищення технологічності конструкції виробу.

   Під удосконаленням технологічних процесів розуміють їх комплексну механізацію й автоматизацію, впровадження швидкісних режимів (наприклад, швидкісного і силового різання, швидкісного нагрівання під кування і штампування).

    Підвищення технологічності конструкцій виробів полягає у максимальному наближенні останніх до вимог технологічного процесу. Зокрема, раціональне розчленовування конструкції виробу на вузли і дрібні складальні одиниці є важливою умовою для рівнобіжного їх складання, а отже, і для скорочення тривалості виробничого циклу складальних робіт.

    Тривалість транспортних операцій може бути значно зменшено в результаті перепланування устаткування на основі принципу прямоточності, механізації й автоматизації підйому і переміщення продукції за допомогою різних підйомно-транспортних засобів.

   Скорочення часу контрольних операцій досягається шляхом їх механізації й автоматизації, впровадження передових методів контролю, поєднання часу виконання технологічних і контрольних операцій. Час підготовчо-заключної роботи, час налагодження устаткування, що також входять до структури циклу, також підлягає зменшенню. Налагодження устаткування, як правило, необхідно виконувати в неробочі зміни, в обідні й інші перерви.

    Тривалість природних процесів зменшується за рахунок заміни їх відповідними технологічними операціями. Наприклад, природне сушіння деяких пофарбованих деталей може бути замінено індукційним сушінням у полі струмів високої частоти зі значним (у 5—7 разів) прискоренням процесу.

   Час міжопераційних перерв може бути значно зменшено у результаті переходу від послідовного до послідовно-паралельного і далі до паралельного виду рухів предметів праці. Його також може бути скорочено за рахунок організації цехів і ділянок на основі предметної спеціалізації. Забезпечуючи територіальне зближення різних стадій виробництва, предметна форма побудови цехів і ділянок дозволяє значно спростити внутрішньозаводські і внутрішньоцехові маршрути руху і тим самим зменшити час, затрачуваний на міжцехові і внутрішньоцехові передачі. Нарешті, величину міжзмінних перерв може бути знижено навіть у рамках прийнятого режиму роботи підприємства, цеху, ділянки. Наприклад, організація цілодобової (тризмінної) роботи з випуску ведучих деталей та виробів, що мають тривалий цикл оброблення і визначають тривалість циклу виробу.

     6. Методи організації виробництва. Ознаки та сфери застосування непотокового виробництва.

Виробничий процес здійснюється в часі і просторі. Просторова організація виробничого процесу передбачає розміщення робочих місць і їхніх груп (дільниць, цехів) на території підприємства та забезпечення пересування предметів праці по операціях за найкоротшими маршрутами. Поєднання цих двох аспектів побудови виробничого процесу здійснюється застосуванням відповідного методу організації виробництва. Є два методи організації виробництва: непотоковий і потоковий.

 Непотокове виробництво має такі ознаки: на робочих місцях оброблюються різні за конструкцією і технологією виготовлення предмети праці, бо кількість кожного з них невелика і недостатня для нормального завантаження устаткування, робочі місця розташовуються однотипними групами без певного зв'язку з послідовністю виконання операцій, предмети праці переміщуються при обробці складними маршрутами, внаслідок чого виникають тривалі перерви між технологічними операціями. Застосовується цей метод переважно в одиничному і дрібносерійному виробництві.

     Устаткування в непотоковому виробництві є переважно універсальним, а робітники — універсалами високої кваліфікації.

 Для непотокових методів характерне послідовне (рідко — послідовно-паралельне) поєднання операцій, що поряд зі складними маршрутами обробки збільшує тривалість виробничого циклу Проте непотокове виробництво має свою сферу застосування, воно широко використовується в промислових дискретних процесах. За невеликих обсягів виготовлення окремих виробів непотоковий метод забезпечує ліпше використання устаткування, більш повне його завантаження в часі та за потужністю, оскільки обробку предметів можна розподіляти між верстатами групи з урахуванням їхніх параметрів.

  1.  Загальна характеристика потокового виробництва. Основні параметри потокових ліній.

    Потокове виробництво є високоефективним методом організації виробничого процесу. Робота на потоковій лінії характеризується високим ступенем раціональності й має такі ознаки:

--  за групою робочих місць закріплюється обробка або складання предметів одного найменування або обмеженої кількості подібних предметів ;

    -- робочі місця розташовуються послідовно за перебігом технологічного процесу;

    -- предмети праці передаються з операції на операцію поштучно або невеликими транспортними партіями згідно з ритмом роботи, що забезпечує виконання принципів паралельності й безперервності процесу.

     Потоковий метод організації виробництва застосовується у масовому та великосерійному виробництвах. Потокове виробництво має багато переваг: високий рівень продуктивності праці, механізації, спеціалізації й чітку організацію. Як наслідок скорочується тривалість виробничого циклу і незавершеного виробництва, збільшується коефіцієнт використання виробничих потужностей і зменшуються витрати на виробництво.

    Разом з тим потоковий метод організації виробництва має й недоліки. Для працівників — це примітивізація та монотонність їх праці, що суперечить загальній тенденції підвищення освітнього і кваліфікаційного рівня працівників. Крім того, одноманітність роботи на потокових лініях не дає можливості працівникам реалізувати індивідуальні можливості. Для підприємства вузька спеціалізація робочих місць може спричинитися до ускладнень при переході на випуск іншої продукції.

   Попри все потокове виробництво як високоефективне широко застосовується у різних галузях промисловості; воно використовує новітні наукові досягнення і має певні тенденції для розвитку.

    Основними з них є такі:

    -  автоматизація потокового виробництва ;

-  підвищення гнучкості технологічних систем І схем, застосування верстатів з ЧПУ ;

-  упровадження багатофункціональних роботів-маніпуляторів ;

      -  створення гнучких автоматизованих систем.

     Перед запровадженням потокового виробництва розраховують параметри потокових ліній і спеціальних допоміжних засобів — конвеєрів.

    Такт потокової лінії   (r) -- це інтервал часу, за який з лінії сходять вироби, що пересуваються один за одним:

                                                                     Фд

   r  =   -------,  хв.,

   Q

    де Фд — дійсний фонд часу роботи лінії за розрахунковий період, хв ;

Q — обсяг виробництва продукції за розрахунковий період у натуральному виразі..

     Якщо предмети праці передаються з одного робочого місця на інше не поштучно, а транспортними партіями (п > 1), то вони сходять з потокової лінії за інтервал часу, який називається ритмом потокової лінії:

Рп = Тп  * п., хв.

    Обернена величина до такту потокової лінії називається темпом потокової лінії і обчислюється за формулою

                                                               Q

   Тп    =   -------,  натур. од..,

                                                                   Фд

    Темп потокової лінії виражає кількість продукції, яка зійде з потокової лінії (конвеєра) за годину її роботи.

    Кількість робочих місць для  і-ї операції (Мі) визначається за формулою:

                                                                        tі

                                                      Мі  =  ---------

                                                                      Тп

    де tі — тривалість обробки одного предмета на i-й операції, хв.

    8. Поняття, значення та види інфраструктури підприємства

    Результативність господарської діяльності підприємства визначається рівнем організації не тільки основних виробничих процесів. За умов постійного вдосконалення технічної бази виробництва все більшого значення набувають проблеми раціональної організації допоміжних та обслуговуючих процесів, тобто розвитку інфраструктури підприємства.

    Інфраструктура — це сукупність складових частин будь-якого об'єкта, що мають підпорядкований (допоміжний) характер і забезпечують умови для нормальної роботи об'єкта в цілому.

    Інфраструктура підприємства — це комплекс цехів, господарств і служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства в цілому. Інфраструктура — це своєрідний «тил виробництва», без якого неможлива його нормальна робота. Розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури підприємства.

  До виробничої інфраструктури підприємства належать підрозділи, які не беруть безпосередньої участі у створенні профільної продукції, але своєю діяльністю створюють умови, необхідні для роботи основних виробничих цехів. Соціальна інфраструктура забезпечує задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства.

  Виробнича інфраструктура суттєво впливає на економіку підприємства. За сучасних умов господарювання у сфері технічного обслуговування виробництва на різногалузевих підприємствах працює 45—50% загальної кількості персоналу. Це зумовлено не тільки великими обсягами робіт із обслуговування основного виробництва: багато допоміжних та обслуговуючих операцій мають такий характер, що їх дуже складно механізувати.

  Зростання ролі та значення виробничої інфраструктури пояснюється тим, що:

    1. підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів збільшує обсяги і складність робіт із ремонту й налагоджування устаткування, потребує розширення номенклатури інструменту, оснастки та пристосувань;

    2. перехід до нових технологій та інтенсифікація технологічних режимів роботи устаткування підвищують вимоги до якості та збільшують потребу в різних видах енергії;

  1.  ускладнення виробничих процесів і поглиблення внутрішньовиробничих

зв'язків між підрозділами збільшують обсяги робіт із транспортування вантажів;

  1.  навантаження на комунікаційні мережі та природоохоронні споруди

постійно зростають.

    До складу виробничої інфраструктури підприємства входять:

  1.  допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства підприємства,

    2.  допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах,

    3. магістральні об'єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та обробки
інформації,

    4. природоохоронні споруди тощо.

     Для досягнення високих виробничо-господарських результатів важливо створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат у трудовому колективі й соціальну мотивацію праці, тобто сформувати активно функціонуючу соціальну інфраструктуру.

     Забезпечення соціальних потреб трудових колективів здійснюється сукупністю певних підрозділів соціальної інфраструктури підприємства, до складу яких можуть входити:

     І. їдальні, кафе, буфети;

    2. лікарні, поліклініки, медпункти;

    3.  власні житлові будинки, заклади побутового обслуговування;

    4. школи, професійно-технічні училища, факультети та курси підвищення кваліфікації;

    5. дитячі дошкільні заклади, бібліотеки, клуби (палаци культури);

    6. бази та будинки відпочинку, спортивні споруди тощо.

     Утримання всієї можливої (необхідної) сукупності об'єктів соціальної інфраструктури кожним підприємством потребує чималих коштів. За умов кризового стану і зв'язаної з цим обмеженості фінансових ресурсів багато які підприємства змушені передати створені раніше окремі об'єкти соціальної інфраструктури в підпорядкування місцевих органів влади — районних, міських та обласних держадміністрацій. Проте й нині існують і навіть створюються нові заклади освіти, охорони здоров'я та відпочинку галузевого підпорядкування.

    У цілому успішне господарювання в ринкових умовах неможливе без збалансованого розвитку як основного виробництва, так і виробничої та соціальної інфраструктур підприємства.

    9. Система технічного обслуговування виробництва та її основні функції

    Необхідними умовами нормального перебігу виробничих процесів на підприємстві є: постійне підтримування в робочому стані машин та устаткування, інших засобів праці; своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами, інструментом, енергією; виконання транспортних операцій та інших зв'язаних з ними робіт. Усе це має здійснювати ефективно діюча система технічного обслуговування виробництва.

     У межах системи технічного обслуговування виробництва виконуються такі функції:

    -- ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування, догляд за ним і налагоджування;

    -- забезпечення робочих місць інструментом і пристосуваннями як власного виробництва, так і придбаними (купленими) у спеціалізованих виробників;

    - - переміщення вантажів, виконання вантажно-розвантажувальних робіт;

    -- забезпечення підрозділів підприємства електричною й тепловою енергією, паром, газом, стиснутим повітрям тощо;

    -- своєчасне забезпечення виробничих цехів (дільниць, окремих виробництв) сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом;

    -- складування та зберігання завезених (придбаних) матеріальних ресурсів, а також напівфабрикатів, окремих складальних одиниць, готових виробів.

     До системи технічного обслуговування виробництва входять відповідні структурні підрозділи підприємства, що здійснюють перелічені функції:

    1. Ремонтне господарство (відділ головного механіка, ремонтно-механічний цех, ремонтно-будівельний цех, цехові ремонтні бригади).

    Ремонт -- це процес підтримання устаткування у робочому стані та відновлення його початкової дієспроможності, яка була втрачена в результаті виробничого використання. Підрозділи, що входять до складу ремонтного господарства, здійснюють технічне обслуговування та ремонт основних засобів, монтаж та ведення в дію нового устаткування, виготовлення запасних частин, стандартного обладнання та модернізацію діючого.

 Ремонтне господарство може бути організовано за централізованої і за децентралізованої форми; також є змішана форма організації ремонту.

  За централізованої форми весь ремонтний персонал підприємства підпорядковано головному механіку. Децентралізована форма, навпаки, передбачає, що всі види ремонтних робіт виконуються персоналом цехових ремонтних баз, що їх підпорядковано начальникам цехів. Змішана форма організації ремонту поєднує в собі централізацію і децентралізацію; технічне обслуговування та поточний ремонт здійснює ремонтний персонал виробничих цехів, а капітальний ремонт, модернізацію, виготовлення запасних частин і нестандартного устаткування — персонал ремонтно-механічного цеху.

    2. Інструментальне господарство – це сукупність загальнозаводських та цехових підрозділів, що зайняті придбанням, проектуванням, виготовленням, відновленням та ремонтом технологічної оснастки, її обліком, зберіганням та видачею на робочі місця. (інструментальний відділ, інструментальний цех, центральний інструментальний склад, цехові інструментально-роздавальні комори).

 З. Транспортне господарство. – це комплекс підрозділів підприємства, що займаються вантажне-розвантажувальними роботами та переміщенням вантажів (транспортно-технологічний відділ, транспортний цех).

    На підприємствах з великими обсягами перевезень вантажів організовуються спеціалізовані цехи залізничного, автомобільного та інших видів транспорту. На середніх і невеликих підприємствах створюється єдиний транспортний цех.

 Уся сукупність транспортних операцій на підприємстві здійснюється за допомогою трьох взаємозв'язаних видів транспорту. Зовнішній транспорт забезпечує зв'язок підприємства з приймальними пунктами транспорту загального користування (залізничними станціями, водними та аеропортами), а також зі складами місцевих контрагентів. Міжцеховий транспорт використовується для перевезень вантажів на території підприємства (між цехами, службами, складами). Внутрішньоцеховий транспорт виконує транспортні операції в межах окремого цеху. Він, у свою чергу, поділяється на загальноцеховий (перевезення вантажів між цеховими складами, дільницями, технологічними лініями) і міжопераційний (зв'язок між окремими робочими місцями).

  1.  Енергетичне господарство (відділ головного енергетика, господарства:

елекросилове, теплосилове, пічне, енергоремонтне)

    Удосконалення технічної бази виробництва, підвищення потужності сучасних машин та агрегатів, інтенсифікація їх використання закономірно збільшують споживання енергії на підприємствах. Питома вага витрат на енергію в структурі собівартості продукції підвищується. При цьому, як відомо, енергія не може накопичуватися, процес її виробництва співпадає з процесом споживання. Тому будь-які порушення в енергопостачанні приводять до значних збитків. Все це постійно підвищує значення чіткого функціонування енергетичного господарства підприємства.

  1.  Складське господарство.

  Досвід господарювання підтверджує доцільність створення трьох видів складів на підприємствах:

    -- матеріальних (підпорядкованих відділу матеріально-технічного постачання) -- для зберігання запасів сировини, матеріалів, палива, комплектувальних виробів та інших матеріальних цінностей, що надходять на підприємство ззовні;

    --  виробничих -- для зберігання напівфабрикатів власного виготовлення; до них включають також центральний інструментальний склад, цехові інструментально-роздавальні комори, склади запасних частин та устаткування;

    --  збутових -- для зберігання готової продукції та відходів виробництва, що підлягають реалізації; їх підпорядковано відділу збуту підприємства.

     Організація складського господарства передбачає приймання, розміщення, зберігання, підготовку до виробничого використання, видачу та облік руху матеріальних ресурсів.

Рекомендована література

    1. Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навч.посібник.-- К.: Атіка, 2002. -- С. 238 -- 264.

    2. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного.-- Вид. 3-тє, без змін. – К.: КНЕУ, 2006. -- С. 246 – 292.

   3. Економіка підприємства: Навч. посіб. / А.В. Шегда, Т.М. Литвиненко, М.П.

Нахаба та ін.; За ред. А.В. Шегди. – 2-ге вид., стер., - К.: Знання-Прес, 2002. -- С. 242 -- 263.

    4. Економіка підприємства: теорія і практикум (За редакцією Міщенко Н. Г., Ященко О. І): Навчальний посібник. – Львів: „Магнолія 2006”, 2008. -- С. 358 -- 417.

    5. Тарасюк Г.М., Шваб Л.І. Планування діяльності підприємства. Навч. посіб.—К.: „Каравела”, 2003. -- С. 88 – 99, 152 -- 165.

    6. Методичні вказівки щодо самостійної роботи з дисципліни „Економіка підприємства.”

Тема 7. Продукція: сутність, різновиди та  конкурентоспроможність

План

  1.  Продукція як результат діяльності виробничих систем. Класифікація продукції. Вимірники і показники обсягу продукції, сфера їх застосування.
  2.  Поняття якості продукції, необхідність та значення її підвищення. Показники та методи оцінки якості продукції.
  3.  Конкурентоспроможність продукції: сутнісна характеристика, чинники забезпечення та методика оцінки її рівня.
  4.  Шляхи підвищення якості та конкурентоспроможності продукції на підприємстві.
  5.  Значення та зміст виробничої програми підприємства.
  6.  Натуральні і вартісні показники виробничої програми.
  7.  Матеріально-технічне забезпечення виробництва та його організація на підприємстві.
  8.  Обчислення потреби підприємства в матеріальних ресурсах

Зміст лекцій з теми № 7

  1.  Продукція як результат діяльності виробничих систем. Класифікація продукції. Вимірники і показники обсягу продукції, сфера їх застосування.

    У  процесі виробництва людина взаємодіє з певними засобами виробництва і створює конкретні матеріальні  блага. Отже, останні є продуктами праці, тобто споживною вартістю, речовиною природи, пристосованою людиною за допомогою знарядь праці до своїх потреб. Результат праці здебільшого матеріалізується у вигляді конкретного продукту (продукції, виробу).      Продукція, що виготовляється, протягом певного  часу перебуває на різних стадіях технологічного процесу і з огляду на це називається незавершеним виробництвом, напівфабрикатом чи готовим для споживання продуктом (виробом).

 Ясна річ, що в промисловому виробництві результатом (продуктом) праці є продукція, на підприємствах транспорту -- відповідний обсяг виконаної роботи (перевезених вантажів або пасажирів на ту чи ту відстань), а в установах зв'язку та банках -- надані юридичним і фізичним особам послуги. Іноді продукт праці є водночас і виробленою продукцією, і виконаною роботою, і наданою послугою (наприклад, полагоджені годинник, телевізор, холодильник, взуття тощо).

    Продукт праці, що існує в готовій для споживання формі, може стати сировиною для виробництва іншого продукту (наприклад, виноград -- для виготовлення виноградного соку. вина). Чи стане конкретна споживна вартість засобом виробництва або кінцевим предметом споживання, цілком залежить від її функції та місця в процесі праці. Предмети праці, що підлягають обробці в процесі виробництва і змінюють свою форму, перетворюються на продукти праці, котрі розподіляються на засоби виробництва та предмети споживання; стосовно суспільного виробництва в цілому вони називаються продукцією відповідно І та II підрозділів, а у промисловості — продукцією груп «А» і «Б».

    Засоби виробництва, у свою чергу, поділяються на засоби праці та предмети праці, а предмети споживання — на продовольчі і непродовольчі товари. Такий поділ продукції класифікує її за ознакою економічного призначення. Зрештою для загальної характеристики продукції (роботи, послуг) практичне значення має застосування системи вимірників її (їхнього) обсягу.

    За умов товарного виробництва та ринкової економіки виготовлена продукція, виконана робота -- або надана послуга є товаром, котрий має не лише споживну вартість, а й вартість (мінову вартість). Для постійного й повного задоволення потреб ринку планування та облік товарів, що їх виготовляють на продаж, здійснюється в натуральних (фізичних) і вартісних (грошових) вимірниках. Важливо зважити на те, що міру задоволення потреб ринку можна охарактеризувати, виходячи насамперед із показників обсягу товарів певної номенклатури та асортименту в натуральному вигляді.

    Номенклатура продукції -- це перелік найменувань виробів, завдання з випуску яких передбачено планом виробництва продукції.

   Асортимент -- це сукупність різновидів продукції кожного найменування, що різняться за відповідними техніко-економічними показниками (за типорозмірами, потужністю, продуктивністю, дизайном тощо). Номенклатура і товарний асортимент включають стару продукцію, попит на яку зберігається, а також нову продукцію, дослідні зразки принципово нових виробів.

 Вимірниками обсягу продукції в натуральному виразі є конкретні фізичні одиниці -- штуки, тонни, метри тощо. У практиці планування та обліку обсягу продукції іноді використовують умовно-натуральні (наприклад, умовні банки консервів, умовні листи шиферу, штуки цегли) і подвійні натуральні показники (наприклад, виробництво сталевих труб може вимірюватися тоннами та метрами, тканин — погонними і квадратними метрами).

    Вартісні показники розраховуються на підставі натуральних, але водночас, виходячи з узагальненої вартісної оцінки витрат та результатів, стимулюють раціональне використання ресурсів, зростання ефективності виробництва.

     2. Поняття якості продукції, необхідність та значення її підвищення. Показники та методи оцінки якості продукції.

    Під якістю продукції розуміють сукупність властивостей, що зумовлюють придатність продукції задовольняти певні потреби споживачів відповідно до її призначення.

    Якість продукції пов'язана із споживною вартістю товару, але ці поняття не тотожні. Споживна вартість характеризує задоволення певної потреби споживачів, корисність речі, а якість -- міру задоволення цієї потреби, яка виявляється у споживанні.

    Слід розрізняти поняття якості продукції та поняття її технічного рівня. Поняття технічного рівня виробів за змістом вужче від якості, оскільки охоплює сукупність лише техніко-експлуатаційних характеристик. Показники технічного рівня встановлюються при проектуванні нових знарядь праці (транспортних засобів, машин, приладів).

    Необхідність поліпшення якості продукції в сучасних умовах диктується такими обставинами, як:

     -- потреби науково-технічного прогресу (сучасні технології вимагають кращих якісних характеристик сировини, матеріалів, обладнання тощо);

    -- зміна споживчих запитів населення (при кількісному насиченні ринку зростають вимоги до якісних характеристик товарів);

    -- нестача або обмеженість природних ресурсів (використання високоякісних: сировини, матеріалів, машин рівноцінне їх збереженню, економії суспільної праці);

    -- підвищення значення матеріального стимулювання в ринкових умовах (кожна людина, яка краще працює, може придбати за свою платню більш високоякісний товар);

    -- розвиток зовнішньої торгівлі (вихід і опанування зовнішнього ринку можливі лише за умови виробництва високоякісної конкурентоспроможної продукції).

    Значення підвищення якості продукції полягає в тому, що недостатній рівень якості має негативні економічні, соціальні та екологічні наслідки.

    Економічні наслідки полягають у втратах матеріальних і трудових ресурсів, затрачених на виготовлення, транспортування і збереження недоброякісної продукції; додаткові витрати на ремонт техніки; втрати у виробничій інфраструктурі (дороги, сховища, комунікації) тощо.

    Соціальні наслідки проявляються у зниженні темпів росту добробуту населення, падінні престижу вітчизняних товарів, зменшенні прибутків підприємств та ін.

    Екологічні наслідки -- це додаткові втрати на очищення земельних ресурсів, водного і повітряного басейнів, на оздоровлення населення, втрати продуктивності сільськогосподарського виробництва через складну екологічну ситуацію і т. ін.

    Оцінка якості передбачає визначення її абсолютного, відносного, перспективного і оптимального рівнів.

    Абсолютний рівень якості визначають шляхом обчислення певних показників без їх порівняння з відповідними показниками аналогічних виробів. Встановлення відносного рівня якості полягає у зіставленні абсолютних показників якості продукції з відповідними показниками аналогічних кращих зразків. Пріоритетні напрями розвитку науки і техніки повинні відображатись у перспективному рівні якості продукції. Оптимальний рівень якості відповідає мінімальній величині загальних суспільних витрат на виробництво і експлуатацію продукції.

    Залежно від кількості властивостей, які характеризуються, показники якості поділяються на:

--  одиничні, що характеризують окремі властивості виробу;

--  комплексні, за допомогою яких вимірюється група властивостей виробу;

    -- узагальнюючі, які характеризують якість усієї сукупності продукції підприємства.

    Одиничні показники умовно поділяються на такі групи:

-- Показники призначення (характеризують пристосованість виробів до використання та сфера використання).

-- Показники надійності і довговічності (відображають властивість виробу виконувати свої функції протягом певного часу зі збереженням експлуатаційних характеристик; властивість виробу зберігати свою роботоздатність тривалий час).

-- Показники технологічності (характеризують ефективність конструкцій машин та технологій їх виготовлення).

-- Ергономічні показники (враховують комплекс гігієнічних, антропометричних, фізіологічних властивостей людини, вимоги техніки безпеки).

-- Естетичні показники (характеризують виразність, відповідність стилю і моді, оригінальність, гармонійність).

-- Показники стандартизації та уніфікації, що відбивають ступінь використання у виробі стандартизованих та уніфікованих деталей та вузлів.

-- Економічні показники (відображають затрати на розробку, виготовлення й експлуатацію виробу).

-- Патентно-правові, які відображають ступінь використання нових винаходів при проектуванні виробів.

    Комплексні показники характеризують кілька властивостей продукції. Згідно з цими показниками продукцію поділяють на сорти, марки, класи.

    У процесі господарської діяльності важливо не тільки правильно оцінити якість окремих виробів, але й визначити загальний рівень якості продукції підприємства. Для цього використовується система загальних показників, основними з яких є:

    --  коефіцієнт оновлення асортименту;

--  частка сертифікованої продукції;

--  частка продукції, призначеної для експорту;

-- обсяг товарів, реалізованих за зниженими цінами під час сезонного розпродажу;

--  коефіцієнт сортності;

--  питома вага браку в загальному випуску товарної продукції.

    Методи оцінки якості продукції поділяються залежно від способу одержання інформації на: об'єктивний (вимірювальний і реєстраційний), органолептичний і розрахунковий.

    Вимірювальний метод -- передбачає використання при оцінці якості продукції технічних засобів контролю.

    Реєстраційний метод ґрунтується на спостереженні і підрахунку кількості предметів, випадків.

    Органолептичний метод передбачає аналіз сприймань органами чуття людини споживчих властивостей товару.

    Розрахунковий метод використовується при визначенні показників якості новостворених виробів; різновидом цього методу є комплексний метод, який полягає у визначенні інтегрованого показника якості продукції шляхом порівняння корисного ефекту від використання виробу і загальних витрат на його створення і споживання.

    Залежно від джерел інформації методи оцінки якості поділяються на :

    -- традиційний (оцінка якості продукції у спеціалізованих підрозділах);

    -- експертний ( використовується для оцінки естетичних показників якості);

    -- соціальний (ґрунтується на визначенні якості продукції на основі вивчення думки споживачів про неї).

    3. Конкурентоспроможність продукції: сутнісна характеристика, чинники забезпечення та методика оцінки її рівня.

    Конкурентоспроможність -- це характеристика товару, що відображає її відмінність від товару-конкурента як за ступенем задоволення конкретної потреби, так і за витратами на його забезпечення.

    Основними чинниками забезпечення конкурентоспроможності продукції є: продукт, його ціна, канали збуту, система маркетингу, рівень кадрового потенціалу та управлінських структур.

    Перший чинник відображає рівень якості продукції, її стиль, унікальність, гарантії та рівень обслуговування, зручність у використанні;

    Другий чинник -- рівень ціни порівняно з іншими конкурентами, систему знижок, форми оплати та можливість відстрочки у платежах тощо;

    Третій чинник -- канали збуту -- характеризує форми збуту, стан ринку, систему транспортування та складування;

    Четвертий чинник відображає ефективність діяльності маркетингових служб, дієвість реклами, використання систем просування товару на ринок тощо;

    П'ятий чинник -- кваліфікаційний рівень персоналу підприємства, ефективність використання кадрового потенціалу, прогресивність управлінської структури та її мобільність тощо.

    Методика оцінки рівня конкурентоспроможності товару як інтегрального результату дії широкого спектру чинників передбачає проведення розрахунків у декілька етапів:

    1. Аналіз ринку і вимог споживачів з метою визначення номенклатури параметрів (нормативних, технічних, економічних), вибір найбільш конкурентоспроможного товару-зразка для порівняння.

    2. Обчислення одиничних показників за окремими параметрами та визначення сукупності параметрів двох товарів для порівняння.

    3. Розрахунок групових показників на основі одиничних, що у кількісному виразі відображають відмінність між характеристиками аналізованої продукції та потребами споживачів окремої групи параметрів.

   4. Визначення інтегрального показника з усіх груп параметрів в цілому, який вказує на рівень конкурентоспроможності аналізованого виробу.

    Еталон для порівняння має належати до однієї групи товарів з аналізованим виробом, мати визначені умови використання і функціональне призначення, бути характерним для вибраного ринку і мати максимальну кількість переваг для покупців. Товар-еталон повинен повністю відповідати нормативним вимогам майбутнього ринку.

    Розрахунок нормативних параметрів для оцінки конкурентоспроможності забезпечується за допомогою альтернативного методу, і застосовуваний показник має лише два значення:

    1 - якщо товар відповідає нормі;

    0 - якщо не відповідає.

       4. Шляхи підвищення якості та конкурентоспроможності продукції на підприємстві

    

    Можливі шляхи підвищення якості та конкурентоспроможності продукції поділяються на:

    -- виробничо-технічні (вдосконалення проектування, використання найсучасніших техніки і технології, вхідний контроль якості сировини, матеріалів і комплектуючих, поліпшення стандартизації);

    -- організаційні (вдосконалення організації виробництва і праці, методів технічного контролю, підвищення кваліфікації кадрів, дотримання технологічної і виробничої дисципліни, забезпечення загальної культури виробництва);

    -- економічні (система прогнозування і планування якості, встановлення прийнятних для виробника і споживача цін, економічне стимулювання виробництва високоякісної продукції);

    -- соціальні (правильна кадрова політика, створення належних умов праці і відпочинку, мотивація праці, активізація людського чинника).

    Умови ринку вимагають комплексного використання перелічених можливостей забезпечення виробництва якісної конкурентоспроможної продукції.

    Ефективним засобом управління якістю і конкурентоспроможністю є стандартизація, яка включає комплекс норм, правил і вимог до якості продукції.

    Процес стандартизації продукції регулюється сукупністю нормативно-технічної документації. Це:

   -- міжнародні стандарти ISO серії 9000;

   -- державні стандарти України (ДСТУ);

   -- стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок;

   -- технічні умови (ТУ);

   -- стандарти підприємств.

    Стандарт на продукцію є основним нормативно-технічним документом, в якому показники якості встановлюються, виходячи із новітніх досягнень науки, техніки і попиту споживачів.

    Стандартизація продукції охоплює:

-- встановлення вимог до якості продукції, сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих;

--  встановлення норм, правил в галузі проектування;

-- формування єдиної системи показників якості продукції, методів її контролю, випробувань, єдиних термінів і позначень;

--  створення єдиних систем класифікації і кодування продукції тощо.

    Сертифікація продукції -- один із важливих елементів системи управління якістю, який передбачає оцінку відповідності продукції певним вимогам та видачу певного документа-сертифіката.

    Сертифікат -- це документ, що засвідчує високий рівень якості продукції та її відповідність вимогам міжнародних стандартів ISO серії 9000. В Україні існує обов'язкова і добровільна сертифікація.

    Обов'язкова сертифікація здійснюється в межах державної системи управління господарськими суб'єктами, охоплює перевірку та випробування продукції, державний нагляд за сертифікованими виробами.

    Добровільна сертифікація може проводитись на відповідність вимогам, які не є обов'язковими, за ініціативою суб'єкта господарювання на договірних засадах.

    Згідно з вимогами чинного вітчизняного законодавства сертифікація продукції в Україні здійснюється в рамках державної системи сертифікації -- УкрСЕПРО.

    Сертифікацію здійснюють державні випробувальні центри з найважливіших видів продукції. На сертифіковану продукцію видається сертифікат відповідності, який містить спеціальний знак відповідності.

    Аналогічним знаком позначається і сама продукція; він інформує споживачів про те, що продукція є сертифікованою за системою УкрСЕПРО.

5. Значення та зміст виробничої програми підприємства.

    Виробництво і реалізація продукції для забезпечення потреб ринку є метою діяльності підприємств (звичайно, при одержанні певної величини прибутку). Тому планування виробництва і реалізації продукції є основним розділом тактичного або перспективного плану підприємства.

    Виробнича програма підприємства (план виробництва і реалізації продукції) -- це система адресних завдань з виробництва і доставки продукції споживачам у розгорнутій номенклатурі, асортименті, відповідної якості і у встановлені терміни згідно з договорами поставок.

    Для того, щоб правильно сформувати виробничу програму підприємства, у його бізнес-плані необхідно представити таку важливу інформацію, як характеристика пропонованої продукції, оцінка можливих ринків збуту та конкурентів.

    Формування виробничої програми в ринкових умовах має певні особливості, які полягають у тому, що:

    -- плани виробництва і реалізації продукції орієнтуються на ринкові потреби конкретних споживачів, на своєчасне і якісне виконання договірних зобов'язань;

    -- в основі виробничої програми лежить договір на поставку певної продукції, при цьому підприємство самостійно вибирає постачальників, споживачів, встановлює ціни та ін.

    -- планування виробничої програми повинно бути гнучким, у поточних і оперативних планах повинні коригуватись показники плану виробництва і реалізації продукції з врахуванням змін у поставках сировини, фінансових можливостях покупців;

   -- пріоритетними у  виробничій  програмі  підприємства стають натуральні показники і показники якості продукції, саме вони відображають ступінь задоволення ринкових потреб з кількісного і якісного боку;

   -- виробнича програма підприємства повинна формуватись із врахуванням можливостей підприємства, його забезпечення різними видами ресурсів та виробничими потужностями;

    --  плани виробництва і реалізації продукції повинні бути багатоваріантними і забезпечувати вибір оптимального плану, реалізація якого дасть можливість одержати високий прибуток.

    Формування виробничої програми підприємства базується на таких елементах:

     1. Ринковий попит. На основі вивчення, аналізу і перспектив розвитку ринкового попиту підприємством укладаються зі споживачами-покупцями (торговельними підприємствами, гуртовими посередниками, біржами) угоди на постачання певних видів продукції.    

    2. Державні контракти. Вони є засобом забезпечення потреб споживачів, що фінансуються за рахунок Державного бюджету, та поновлення державного резерву.

   3. Державні замовлення. Вони є засобом стимулювання збільшення виробництва у пріоритетних галузях, впровадження нових технологій, випуску дефіцитних видів продукції, державної підтримки важливих наукових досліджень. Держава може надавати пільги підприємствам-виробникам, але не забезпечує їх фінансовими ресурсами.

   4. Портфель замовлень на продукцію інших споживачів формується на основі контрактів між підприємствами-виробниками і підприємствами-споживачами та відображає його постійні прямі господарські зв'язки. Такі контракти періодично переглядаються та поновлюються.

    5. Власні потреби підприємства. Частина продукції підприємства може споживатися безпосередньо ним самим. Тому виробнича програма повинна враховувати цю кількість. Вона визначається на основі балансів матеріальних ресурсів, які відображають потребу у них та джерела її покриття.

    6. Натуральні і вартісні показники виробничої програми

    В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка включає натуральні і вартісні показники.

    Натуральними показниками виробничої програми є обсяг продукції в натуральних одиницях з номенклатури і асортименту.

    Номенклатура -- це перелік назв окремих видів продукції, а асортимент -- це різновидність виробів у межах даної номенклатури. Звичайно натуральні показники представляються у фізичних одиницях виміру (штуки, тонни, метри тощо).

    Номенклатура виробів підприємства може бути централізованою і децентралізованою. Централізована номенклатура формується шляхом укладання державних контрактів і державних замовлень. Децентралізована номенклатура формується підприємством самостійно на основі вивчення ринкового попиту на свою продукцію та встановлення прямих контактів із споживачами шляхом укладання договорів поставок.

    Обсяг виробництва продукції в натуральних вимірниках встановлюють на основі обсягу поставок:

                                                Q = Ппр – Зп + Зк, натур.од.,

    де  Q -- обсяг виробництва продукції, натур. од.;

Ппр -- обсяг поставок продукції, натур. од.;

Зп, Зк -- запаси продукції на складі, відповідно, на початок і на кінець планового року, натур. од..

    При аналізі виконання підприємством плану з номенклатури і асортименту дається кількісна оцінка виконанню плану шляхом обчислення фактичного випуску продукції в межах встановленого плану і порівняння його з плановими показниками.

    Значення натуральних показників виробничої програми в умовах ринку зростає, оскільки саме вони дають можливість оцінити ступінь задоволення потреб споживачів у певних товарах і врахувати якісні характеристики товарів.

    Основними вартісними показниками виробничої програми є обсяги товарної, валової, реалізованої, чистої, валового і внутрізаводського обороту, обсяг незавершеного виробництва.

 Товарна продукція є практично скрізь застосовуваним вартісним показником, що дає змогу підсумовувати виготовлення різних видів продукції і завдяки цьому визначати загальний обсяг виробництва на тому чи тому підприємстві, а також обчислювати низку макроекономічних та узагальнюючих похідних показників розвитку народного господарства. Це, власне, загальна вартість усіх видів готової продукції, напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру, призначених для реалізації різним споживачам. В обсяг товарної продукції включають готову продукцію, послуги, роботи, напівфабрикати і запчастини на сторону, тару, що не входить в гуртову ціну виробу. Обсяг товарної продукції (ТП) визначають за формулою:

ТП = ГП + Р + НФ ,  грн.,

 

    де ГП -- вартість готової продукції, виробленої для реалізації на сторону, грн.;

Р --  вартість робіт і послуг, виконаних на сторону, грн.;

НФ -- вартість напівфабрикатів на сторону, грн.

    У валову продукцію (ВП) включають всю продукцію у вартісному виразі, призначену для реалізації, незалежно від ступеню її готовності і визначають за

формулою

ВП = ТП ± З нзв. ±. Знф, грн.,

    де ± 3 нзв -- зростання чи зменшення залишків незавершеного виробництва, грн.;

±3нф-- зростання чи зменшення залишків напівфабрикатів свого виробництва, грн.    

   Причому динамика залишків незавершенного виробництва враховується лише на тих підприємствах машинобудування та металообробки, де тривалість виробничого циклу для переважної більшості видів продукції перевищує два місяці

    Валовий оборот (ВО) -- це обсяг продукції підприємства, незалежно від ступеня її готовності і незалежно від того де вона буде використана; чи в межах підприємства, чи поза ним. Цей показник визначається за формулою

ВО = ВП + ВЗО,  грн.,

    де ВЗО -- внутрішньозаводський оборот (кількість продукції підприємства, яка використовується всередині нього для подальшої переробки), грн.. 

  Проте міру задоволення ринкового попиту на ту чи ту продукцію відбиває не обсяг її виробництва в натуральному й вартісному виразі, а обсяг реалізованих (проданих) виробів. Плановий (очікуваний) показник реалізованої продукції визначають виходячи з передбаченого виробничою програмою підприємства на відповідний рік обсягу товарної продукції, з урахуванням зміни залишків, нереалізованих на початок і кінець розрахункового періоду, а фактичний -- після оплати споживачем (замовником) вартості продукції та надходження відповідних грошових сум на банківський рахунок постачальника.

    Реалізована продукція (РП) -- це продукція, відвантажена споживачеві і за яку надійшли кошти на розрахунковий рахунок підприємства, або мають надійти у певний  період. Їі обсяг визначається за формулою

РП = ТП + Зп -- Зк, грн.,   

    де Зп, Зк -- залишки готової продукції на складі і товарів відвантажених, але ще не оплачених покупцем відповідно на початок і на кінець планового періоду, грн.

    З метою більш повної характеристики динаміки виробництва продукції та показників його ефективності (передовсім продуктивності праці) за складання виробничої програми підприємства роблять також розрахунки чистої продукції. За вихідну базу для її обчислення беруть обсяг товарної продукції, з вартості якої виключають матеріальні витрати й суму амортизаційних відрахувань, тобто вартість так званої уречевленої праці, елімінуючи вплив останньої на величину загальної вартості продукції, що її виробляє підприємство. За економічним змістом показник чистої продукції відбиває наново створену на підприємстві вартість і завдяки цьому характеризує результати використання саме власного трудового потенціалу. Відтак показник чистої продукції доцільно застосовувати для об'єктивної оцінки рівня ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства і визначається за формулою

ЧП = ТП -- (МВ + А), грн.,

    де МВ -- вартість матеріальних витрат на виробництво продукції, грн,;

   А – сума амортизаційних відрахувань за відповідний період, грн.

    7. Матеріально-технічне забезпечення виробництва та його організація на підприємстві.

     У своїй діяльності підприємство використовує різноманітні матеріально-технічні ресурси (сировину, матеріали, паливо, енергію, комплектуючі вироби тощо). Вони в процесі виробництва перетворюються на продукцію (послуги) і підлягають постійному поповненню. Для цього організується матеріально-технічне забезпечення, яке включає: визначення потреби в матеріально-технічних ресурсах, пошук і купівлю ресурсів, організацію доставки, зберігання й видачі окремим споживачам на підприємстві. Постачання матеріально-технічних ресурсів має бути своєчасним, комплектним і з мінімальними витратами. Виконує цю роботу відділ матеріально-технічного постачання.

    Матеріально-технічні ресурси підприємство купує на ринку, де продавцями і постачальниками є безпосередньо підприємства-виробники або організації-посередники. За прямими зв'язками поставляються передусім ті матеріально-технічні ресурси, які потрібні постійно та у великій кількості, а також вироби за індивідуальними замовленнями й складне устаткування. Проте вся номенклатура матеріально-технічних ресурсів, потрібних у виробництві, яка сягає іноді десятків тисяч найменувань і типорозмірів, не може поставлятися за прямими зв'язками. Ті ресурси, які потрібні в невеликій кількості, періодично або нерегулярно, економніше буває купувати в посередників -- оптових фірм і магазинів. Вони комплектують певний асортимент товарів для продажу і територіальне розміщуються неподалік від підприємств та організацій споживачів.

 Нерегулярна або періодична купівля матеріально-технічних ресурсів, передовсім з однорідними стандартизованими властивостями, може здійснюватися на товарних біржах, де концентрується інформація про продаж продукції та рівень поточних цін.

 Коло основних постачальників підприємства є досить стабільним, особливо за умов масового та серійного виробництва, коли існує постійна потреба у великій кількості тих самих матеріалів. Але періодично виникають нові завдання, які потребують нових матеріально-технічних ресурсів і нових постачальників (освоєння нової продукції, заміна та вдосконалення технологічних систем, нове будівництво тощо). Проте і без цього може виявитися потреба замінити окремих постачальників, розширити їхнє коло. Тому важливою є проблема вибору постачальників.

 Вибираючи постачальників матеріально-технічних ресурсів, слід ураховувати низку чинників, у тім числі: відповідність виробничої  потужності постачальників потребі підприємства в матеріалах, якість і ціну останніх, репутацію постачальника, його територіальну віддаленість та оперативність поставок, швидкість реакції на потреби покупця, умови розрахунків, можливість надання кредиту тощо. Ці характеристики постачальників ретельно аналізуються й вибирається той партнер, який забезпечує найліпші умови постачання за мінімальних витрат.

 Між постачальником і споживачем матеріально-технічних ресурсів укладається договір, що регламентує всі умови постачання: кількість, якість, ціну товарів, термін доставки, форму розрахунків, відповідальність за порушення договору. Матеріально-технічні ресурси поступають на склад підприємства, з якого далі подаються в цехи й на робочі місця.

 Залежно від типу виробництва застосовуються різні системи лімітування та забезпечення цехів матеріалами. На підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва поширено децентралізовану (пасивну) систему постачання цехів. Склад видає матеріали на підставі разових вимог цехів, які самостійно їх одержують і транспортують. За умов масового та великосерійного виробництва зі стабільною номенклатурою продукції й ритмічним споживанням матеріалів застосовується централізована (активна) система забезпечення робочих місць. Склад доставляє матеріали в цех безпосередньо на робочі місця в потрібній кількості й у належний час згідно з календарним графіком у межах встановленого ліміту. Централізована система дає змогу ефективніше використовувати складські приміщення, транспортні засоби, успішніше механізувати та автоматизувати транспортно-складські операції.

 Вищої форми набуває централізоване постачання матеріалів у цехи й на робочі місця за інтегрованої системи виробництва й постачання «точно за часом» (японський варіант «канбан»), коли всі процеси та їхнє забезпечення здійснюються згідно з чітким календарним графіком. В єдиний графік роботи включаються також і постачальники, які забезпечують виробничий процес часто прямо «з коліс», зводячи запаси матеріалів масового споживання до мінімуму.

 8. Обчислення потреби підприємства в матеріальних ресурсах

   Потреба в матеріально-технічних ресурсах визначається по-різному, залежно від їхнього призначення. Кількість технічних засобів, тобто машин та устаткування, обчислюється епізодично за проектування виробничих систем.    Розрахунки потреби в матеріалах є регулярними і здійснюються на єдиній методичній основі. Кількість матеріалів певного різновиду, яка потрібна підприємству в розрахунковому періоді в натуральному вимірі (Пз) і яку слід закупити, обчислюється за формулою

Пз  =  Пзаг + Зк – Зп , натур.од.,

де Пзаг – загальна потреба в матеріалах у розрахунковому періоді, натур.од.;

Зп, Зк -- перехідний запас матеріалів відповідно на початок і кінець розрахункового періоду

    Матеріали витрачаються на такі потреби: основне виробництво, виготовлення технологічного оснащення, ремонтно-експлуатаційні роботи, заходи з підвищення технічного рівня виробництва, капітальне будівництво власними силами. Витрати матеріалів обчислюються множенням обсягу продукції (робіт) на норму витрати матеріалу. Цей засадний принцип конкретизується відповідно до того чи того об'єкта нормування.

    Розрахунок потреби в матеріалах є найбільшим відповідальним в укладанні плану матеріально-технічного забезпечення.

    Загальна потреба в матеріалах визначається за формулою

Пзаг = Пвир + Прем  ± Пнзв + Пзап.,  натур.од.,

    де Пвир -- потреба в матеріалі на основне виробництво, натур.од.;

Прем -- потреба в матеріалі на ремонтно-експлуатаційні потреби, натур.од.;

Пнзв -- потреба в матеріалі на змінення обсягів незавершеного виробництва, натур.од.;

Пзап -- потреба в матеріалі на створення виробничого запасу, натур.од.

    Є декілька методів визначення потреби в матеріалах на основне виробництво:

     1. Метод прямого рахунку. Потреба в матеріалах (Пвир) цим методом визначається за формулою

                                                                                    n

Пвирі = ∑ Нві * Qі ,  натур.од.,

                                                                                   і=1

    де Нві -- норма витрат матеріалу на виробництво і-го виробу;

Qі – обсяг випуску продукції і-го найменування, натур.од.;

n -- кількість найменувань продукції, що виготовляється.

    2. Метод розрахунку на основі нормативних термінів зношення. Потреба в матеріалах цим методом визначається за формулою:

        К   

                Пвир = -------- ,  натур.од.,

       Тз

    де  К -- кількість матеріалів(виробів, деталей) в експлуатації, натур.од.;

Тз -- нормативний термін зношення, рік.

    3. Метод рахунку на основі даних рецептурного складу виробляємо продукції.

Розрахунок потреби в матеріалах цим методом здійснюється в три етапи.

    I етап:  визначається кількість готової продукції (Пгот):

                                                                                                           n

                   Пгот = ∑ mі * Qі ,   т,    

                                                                           і=1

    де mі -- вага одного і-го виробу, кг;

Qі --  обсяг виробництва і-го виробу, натур.од.

    II етап: визначається кількість матеріалів, яка має бути відпущена в виробництво з урахуванням технологічних втрат  (Пвід)

                                                       

Пгот

                                                    Пвід = ---------- , т,

Квих

    де Квих -- коефіцієнт виходу готової  продукції.

    ІІІ етап:  визначається потреба у кожному матеріалі (Пмат):

Пмат = Пвід * Кмат , т,

    де Кмат -- питома вага кожного матеріалу в загальному складі суміші.

    4. Статистичний метод (індексний). Він використовується, якщо потребу в

матеріалі неможливо визначити методом прямого розрахунку. Потреба в матеріалах цим методом визначається за формулою

                               Пмат = Пфакт * Івир * Інв., натур.од..

    де Пмат -- фактичні витрати  матеріалу у попередньому періоді, натур. од.;

Івир -- індекс змінення виробничої програми;

Інв – індекс змінення норми витрат.

  1.  Інші методи.

    Потреба в матеріалах на зміну обсягів незавершеного виробництва визначається за допомогою формули:

                                                     n

                                      ±Пнзв= ∑ (Дкі --Дні) Нві., натур.од.

                                                    і=1

    де Дні, Дкі – кількість виробів у незавершеному виробництві відповідно на початок і кінець планового періоду, натур.од..

    Потреба в матеріалі на створення виробничого запасу визначається за формулою:

                                           Пзап = Рсер * Нз, натур.од.,

    де Рсер – середньоденні витрати матеріалу, натур.од.;

Нз -- норма виробничого запасу матеріалу, днів.

Рекомендована література

  1.  Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навч.посібник.-- К.:Атіка, 2002, С. 48 -- 66, 238 – 264.

2. Бондар Н.М. Економіка підприємства: Навч. Посібник – К.: В-во А.С.К., 2004, С. 153-160, 173-199.

3. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного.-- Вид.

3-тє перероб. та доп. – К.: КНЕУ, 2006, С. 326 – 368.

    4. Економіка підприємства: теорія і практикум (За редакцією доц. Міценко Н. Г., доц. Ященко О.І.): Навчальний посібник. – Львів:«Магнолія 2006», 2008.– С. 91 -- 125

    5. Тарасюк Г.М., Шваб Л.І. Планування діяльності підприємств. Навч.посіб.—К.: „Каравела”, 2003, с. 61 – 72, 87 – 109.

  1.  Ковальчук І.В. Економіка підприємства: Навч. посіб. – К.: Знання, 2008. (Вища освіта ХХІ століття), с. 367 – 414.

Тема 8. Витрати підприємства

План

  1.  Поняття та загальна характеристика витрат підприємства.
  2.  Класифікація витрат підприємства.
  3.  Склад операційних витрат підприємства.
  4.  Планування витрат підприємства.
  5.  Калькулювання і його місце в системі економічних розрахунків.
  6.  Шляхи зниження поточних витрат підприємства.
  7.  Поняття, роль і функції ціни в ринковій системі господарювання.
  8.  Види цін  і сфери їх застосування.
  9.  Структура ціни та види її структурної побудови.
  10.   Методи ринкового ціноутворення.

Зміст лекцій з теми № 8

    1. Поняття та загальна характеристика витрат підприємства.

    Витрати утворюються в процесі формування та використання ресурсів для досягнення певної мети. Вони мають різне спрямування, але найбільш загальним і принциповим є поділ їх на інвестиційні та поточні (операційні) витрати, зв'язані з безпосереднім виконанням підприємством своєї основної функції -- виготовлення продукції (надання послуг).

    Витрати підприємства можна класифікувати за видами діяльності згідно з П(С)БО №16 "Витрати" на такі групи:

    1. Витрати від звичайної діяльності.

    2. Витрати від надзвичайної діяльності.

     Витрати від звичайної діяльності поділяються на операційні витрати та витрати від іншої діяльності (інвестиційні та фінансові).

    Витрати мають натуральну та грошову форми. Планування й облік витрат факторів виробництва в натуральній формі (кількість, маса, об'єм, довжина тощо) мають важливе значення для організації діяльності підприємства. Проте для оцінювання результатів цієї діяльності вирішальною є грошова оцінка витрат, оскільки вона виражає вартість продукції (послуг).

    Собівартість продукції -- це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання всіх ресурсів підприємства, а отже, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Що ліпше працює підприємство (інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше вдосконалює техніку, технологію та організацію виробництва), то нижчою є собівартість продукції. Тому собівартість є одним із важливих показників ефективності виробництва.         

     Собівартість продукції має тісний зв'язок з її ціною. Це виявляється в тім, що собівартість є базою ціни товару і водночас обмежником для виробництва (ніхто не випускатиме продукції, ринкова ціна якої є нижчою за її собівартість).

    Для обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включають. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості й прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються в собівартість, є питанням їхнього розподілу між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розподілу полягає в тім, що через собівартість мають відшкодовуватися ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили та природних ресурсів.

    Заведено розрізняти витрати загальні (сукупні) та витрати на одиницю продукції. Загальні витрати — це витрати на весь обсяг продукції за певний період, їхня сума залежить від тривалості періоду й кількості виготовленої продукції. Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. В одиничному виробництві витрати на виріб формуються як індивідуальні.

  1.  Класифікація витрат підприємства

    За планування, обліку та аналізу витрати класифікуються за певними ознаками. Основними з них є ступінь однорідності витрат, спосіб обчислення для окремих різновидів продукції, зв'язок з обсягом виробництва .

    За ступенем однорі