48368

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА. СТИЛІ МОВИ

Конспект

Иностранные языки, филология и лингвистика

Виникнення української мови. Мова як соціальне явище: а соціальна сутність мови; б варіювання мови в суспільстві; в взаємодія мов в багатоетнічному суспільстві; г мова і культура. Загальна структура мови.

Украинкский

2013-12-09

742 KB

6 чел.

ЛЕКЦІЯ 1

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА. СТИЛІ МОВИ

ПЛАН

1. Виникнення української мови.

2. Мова як соціальне явище:

а) соціальна сутність мови;

б) варіювання мови в суспільстві;

в) взаємодія мов в багатоетнічному суспільстві;

г) мова і культура.

3. Загальна структура мови.

4. Стилі сучасної української мови.

5. Особливості офіційно-ділового стилю.

«Людина та людство існують у світі для

того, щоб співпрацювати з еволюцією».

Микола Рерих

Виникнення української мови. Мова — одна з найбільших загадок людського буття. Чому люди, на відміну від останніх видів живих істот, що мешкають на Землі, здатні спілкуватися за допомогою мови? Як з'явилася мова? Еволюціоністи впродовж багатьох років намагаються відповісти на ці питання, але доки так і не знайшли прийнятні відповіді, хоча і висунули незліченну безліч теорій; деякі їх цих теорій ми розглянемо...   Одні еволюціоністи стверджують, що мова виникла із звуків і жестів приматів; інші вважають, що люди «винайшли» мову завдяки своєму розуму і здібності до звуконаслідування. Інші ж вважають, що люди на певному етапі еволюції якимсь чином «відкрили» для себе спілкування за допомогою мови. Проте всі ці концепції розбиваються об власні недоліки. Прибічники теорії еволюції і понині не знайшли прийнятну відповідь на питання про появу мовної комунікації. Єдина логічна модель виникнення мови — креативна модель, згідно якої мова була створена Богом.

Людська мова: чи виникла  вона еволюційним шляхом з простих звуків, що видаються тваринами, або була дана людині Богом? Учені, лінгвісти і філософи ламають голови над питанням походження мови з тих самих пір, як Дарвін висунув свою теорію еволюції. Але жодна з безлічі пропонованих ними теорій появи мови не в змозі задовільно пояснити таке унікальне явище, як людську мову.

Еволюціоністам ніяк не вдається знайти прийнятне пояснення надзвичайної різноманітності мов і їх складності. Всі згодні з тим, що мова —  головна ознака, що відрізняє людей від інших біологічних видів. Наші діти опановують навики усної мови, ледве досягнувши чотирилітнього віку; якщо дитина в чотири роки не уміє говорити, то це — наслідок природженої або придбаної патології. В цілому ж дар мови властивий всім людям — і нікому з інших живих істот, що населяють Землю. Чому лише людство володіє здібністю до мовної комунікації і як ми знайшли цю здатність?

Мова як соціальне явище.  Мова виникає, розвивається й існує як колективне надбання. Її основне призначення полягає в тому, щоб обслуговувати потреби людського суспільства і перш за все забезпечити спілкування між членами великого або малого соціального колективу, а також функціонування колективної пам’яті цього співтовариства.  Поняття суспільства відноситься до одного з важко визначених. Суспільство — це не просто безліч людських індивідів, а система всіляких стосунків між людьми, що належать до тих або інших соціальних, професійних, статевих і вікових, етнічних, етнографічних, конфесійних груп, до того етносоціокультурного середовища, де кожен індивід займає своє певне місце і через це виступає носієм певного суспільного статусу, соціальних функцій і ролей, як особа. Індивід як член суспільства може бути ідентифікований на основі великої кількості стосунків, які його пов'язують з іншими індивідами. Особливості мовної поведінки індивіда та його поведінки взагалі виявляються значною мірою обумовлені надособистісними чинниками.  Проблема взаємин мови та суспільства включає багато аспектів, серед них і такі, які входять в групи проблем.

Соціальна суть мови: функції мови в суспільстві; основні напрями соціальної еволюції мов; історія мови й історія народу, що говорить на ній.  

Варіювання мови в суспільстві: функціональні варіанти (форми існування) мови (літературна мова та його книжно-письмова і усно-розмовна різновиди, просторіччя); мова і територіальна диференціація суспільства (територіальні діалекти); мова і соціальна диференціація суспільства (соціальні діалекти); мова і соціальна роль тих, хто говорить.  

Взаємодія мов в багатоетнічному суспільстві: мови і етноси; мовні ситуації; національно-мовна політика; мовні контакти; багатомовність у соціологічному аспекті; мова і етнічна самосвідомість.  

Мова і культура: мова як продукт культури і як інструмент культури; культурна стратифікація суспільства і мова; взаємодія етнокультур і міжкультурна комунікація.

Соціальна сутність мови. Мова – це складна і багатознакова система, яка формувалась, розвивалась і вдосконалювалась впродовж століть. Вона є одним із найважливіших показників національної самобутності народу.

У її надрах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом з тим мова – це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою та поступу народу в загальносвітовому житті.

Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.

Мова – явище суспільне. Вона виникає, розвивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв'язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення суспільства, що не вберегло свою мову.

Мова – не тільки витвір історії суспільства, але й активний чинник цієї історії: не тільки об'єкт, а й суб'єкт історії.

Формою існування мови, свідченням її життєздатності є мовлення, тобто використання цієї мови людьми в комунікативних актах у всіх сферах громадського та особистого життя.

Перестаючи бути засобом спілкування, мова стає мертвою.

Функції мови. Жодне суспільство, на якому б рівні воно не перебувало, не може існувати без мови. Це стосується всіх народів, усіх верств і прошарків суспільства й кожної окремої людини.

Оскільки мова – явище суспільне, то не лише загибель суспільства призводить до зникнення мови, а й умирання мови спричиняє зникнення нації, котра не вберегла свою, дану Богом, мову. Мертвою стає мова, якою перестають спілкуватися в усіх сферах. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує цілу низку функцій, життєво важливих, як для цього суспільства, так і для самої мови.

Комунікативна функція – найважливіша, бо мова є найважливішим засобом спілкування і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві. У цій ролі вона має універсальний характер: забезпечення безпосередньо та віддалено в просторі й часі спілкування людей

Пізнавальна функція – мова як знаряддя пізнання, усвідомлення та вивчення світу.

Номінативна функція – як спосіб називання всіх предметів, дій, ознак, явищ, відношень та ін.

Експресивна функція – як універсальний засіб вираження внутрішнього світу людини.

Гносеологічна функція – як своєрідний засіб пізнання навколишнього світу.

Мислетворча функція – як засіб формування та формулювання людиною думки.

Акумулятивна функція – як засіб нагромадження, засвоєння та передачі інформації від покоління до покоління.

Емотивна функція – як засіб вираження почуттів, емоцій, суб’єктивної оцінки подій та вчинків людей.

Фатична функція – як засіб засвоєння та використання типових мовних формул ввічливості (вітання, прощання і таке ін.) для комфортності спілкування.

Ідентифікаційна функція – як засіб ототожнення у часовому та просторовому вимірах у межах певної спільноти.

Естетична функція – як знаряддя створення культурних цінностей.

Культуроносна функція – мова як носій культури нації.

Волюнтативна функція – як засіб вираження волевиявлення людини.

Магічна функція (магічно-містична, або міфологічна) – як засіб створення окремих словесних формул, здатних впливати на події, долю та здоров’я людини

Основні напрями соціальної еволюції мов. Доктор філологічних наук, проф. Мечковська Н.Б. це питання розглядає в навчальному посібнику «Соціальна лінгвістика» (стор. 184-186).  Давайте, розглянемо точку зору Мечковської Н.Б. з цієї проблеми.   

Мовні зміни є процесом безперервного вдосконалення мови як засобу спілкування і пізнання. Прогрес мови обумовлений поступальною ходою суспільства, розвитком його матеріальної та духовної культури. Іншими словами, еволюційні процеси в мові являють собою «самонастройку» мови у відповідь на зміни у зовнішньому світі, тобто форму зв'язку мови і позамовної реальності. Вдосконалення складно-динамічних систем, до яких належить мова полягає в поглибленні адаптації системи до середовища, що досягається ускладненням її будови (структури).

Закономірністю розвитку мови є формування вторинної системи плану вираження – письма, що приводить до різкого збільшення комунікативних можливостей мови й істотно міняє характер використання мови в суспільстві. Формується новий тип мови - письмова мова, з властивими їй особливостями породження і сприйняття тексту, високою інформативною ємкістю та значно більшим вираженням інформації. Стає можливим «мовчазне» спілкування, при якому комуніканти розділені в просторі та часі. Зростає жанрова різноманітність мови. Традиції письмової мови (конкретної мови) багато в чому визначають характер його стилістичної диференціації. При цьому історія писемності в різних соціумах полягає в розширенні функцій і сфер використання письма, в подоланні винятковості письмової мови, типової для ранніх етапів її існування.  

Історія взаємин мови і суспільства характеризується зростанням ролі мови в житті суспільства. Це обумовлено деякими загальними тенденціями розвитку людського суспільства, такими, як інтелектуалізація виробництва, ускладнення соціальної організації суспільства, подовження термінів навчання, розвиток каналів комунікації, поглиблення особистісної своєрідності кожної людини. В результаті розширюються сфери використання і об’єм функцій мови. Подовжується «мовне існування» кожної людини: зростають ті щоденні години, в які людина говорить, слухає, читає, пише, роздумує. По мірі зростання ролі мови в житті людей розширюються можливості соціуму регулювати мовні аспекти комунікації.  Зростання ролі мови в житті суспільства є окремим випадком деяких загальніших закономірностей в еволюції систем.  

Сучасна наука визнає вирішальну роль кодових зв'язків при переході від неживих систем до живих і в процесі подальшої біологічної еволюції.  У людському суспільстві ми знаходимо подальший розвиток еволюційних тенденцій до посилення кодової взаємодії системи і зовнішнього середовища. Роль комунікативних систем в суспільстві аналогічна функціям нервової системи в організмі: все це засоби зв'язку із зовнішнім середовищем і саморегуляції. Тому рівень розвитку комунікативних систем і каналів зв'язку, інтенсивність інформаційних процесів можна розглядати як міру соціальної організації суспільства. Природно, що суспільному прогресу відповідає зростання ролі найважливішого засобу спілкування - мови.

Історія мови. Висвітлюючи це питання, я звернусь до публічної лекції доктора філологічних наук Олега Мудрака. Що таке мова ви знаєте ще з шкільної лави. Мов на Землі, говорить О.Мудрак, дуже і дуже багато. Багато, але обмежена кількість. За останніми підрахунками, десь близько семи тисяч. Але реально їх може бути менше. Справа в тому, що до кінця не визначені риси та ознаки мови, і тому часто під мовою розуміють діалекти або записану мову окремого дикунського селища називають мовою цього селища і далі її не досліджують, тобто під різними назвами може фігурувати одна і таж мова.

Мова – це відносно замкнута система, і вона підкорена своїм суворим правилам. Зі школи ми знаємо, що мова – це найважливіший засіб спілкування людей між собою. За допомогою мови люди спілкуються між собою, передають свої думки, почуття та бажання. Так думає Сергій Тишковець, автор електронного довідника української мови. Він вважає, що всього в світі налічують понад 2500 мов, які належать різним націям, народностям і племенам (за іншими даними - до 5000; точну цифру встановити важко, тому що відмінності між різними мовами і діалектами досить умовні). Його довідник можна легко знайти в Інтернеті, і далі ми розглянемо матеріал за цим автором.

Усі мови світу класифікуються за двома ознаками: походженням (генеалогією) і типом, тобто будовою цієї мови (типологією).

Генеалогія (від гр. genealogia – родовід) – історична дисципліна, яка вивчає походження та родинні зв'язки історичних осіб, родів, фамілій, а також деяких наукових дисциплін.

Згідно з генеалогічною класифікацією, мови світу об'єднуються у сім'ї мов: індоєвропейську, китайсько-тибетську, алтайську, афразійську та ін.

Найбільш вивченою є індоєвропейська сім'я, до якої входять слов'янська, романська, германська, балтійська, кельтська, індійська та ін. групи мов.

Слов'янська група мов складається із трьох підгруп: східнослов'янської, західнослов'янської і південнослов'янської.

Українська мова спільно з російською і білоруською мовами складає східнослов'янську підгрупу слов'янської групи мов.

 Усі слов'янські мови мають одне джерело: праслов'янську, або спільнослов'янську основу.

З перетворенням і формуванням слов'янських племен в окремі народності в загальних рисах сформувалися і всі слов'янські мови, внаслідок чого виникли нові спільні мови. Так, предком східнослов'янських мов можна вважати давньоруську мову, яка склалася в V- IХ ст. в Київській Русі та проіснувала до ХIV ст.

Давній період української мови породив багатющий український фольклор: історичний, обрядовий, календарний, соціальний, господарський, побутовий.

Основоположником нової української мови є видатний український поет Тарас Шевченко, який синтезував усе найкраще з книжних традицій, з усної творчості і мовлення українців Наддніпрянщини, виробив і закріпив фонетичні, морфологічні і синтаксичні норми.

Після Т.Шевченка українською мовою майстерно користувалися, постійно її збагачуючи, такі талановиті письменники і діячі культури ХIХ- ХХ ст., як Л.Глібов, Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, М.Драгоманов, М.Коцюбинський.

У розвиток сучасної української мови вагомий внесок внесли українські письменники В.Сосюра, П.Тичина, М.Рильський та ін.

Варіювання мови в суспільстві. За лексичним розмаїттям, виразовими й словотворчими можливостями українська мова є однією з найбагатших, а за звуковими властивостями –  однією з наймилозвучніших мов світу. Українська мова в широкому значенні –  це мова в її історичному розвитку з урахуванням зрушень, зумовлених історичними, соціальними, суспільними процесами, закономірностями її розвитку, у вузькому значенні –  це мова в її сучасному стані.

Сучасна українська мова –  це сукупність усіх слів, усіх граматичних форм, усіх особливостей вимови людей, що розмовляють українською як рідною. Сюди входять діалекти, жаргони, літературна мова, тобто все, що перебуває в мовному спілкуванні.

Літературна мова. Якубовська Марія Степанівна – кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства Української академії друкарства, відмінник народної освіти України, автор посібника «Українська мова професійного спрямування» вважає, літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнолюдської мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.

А Середницька Анна Ярославівна і Куньч Зоряна Йосипівна – кандидати філологічних наук, доценти кафедри української мови Національного університету «Львівська політехніка» у своєму посібнику «Українська мова за професійним спрямуванням» пишуть, що літературна мова – це унормована, удосконалена в процесі історичного розвитку частина загальнонародної мови, яку вживають у державних установах, освітніх закладах, ЗМІ, художній літературі.

Обидва визначення вірні, ви повинні одне з них знати, або знайти ще якесь визначення будь-якого науковця української словесності.

Територіальні діалекти. Діалект, або наріччя –  група говірок, пов’язаних між собою рядом спільних явищ, невідомих іншим говіркам.

Сучасна українська мова має три такі наріччя:

Північне наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей.

Південно-західне наріччя поширене на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомирської області, західної частини Черкаської та пів­нічної частини Миколаївської областей.

Південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, південно-східні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать говори Середньої Наддніпрянщини, що є основою літературної мови.

Діалектизми сьогодні повинні мати місце лише в художній та історичній літературі, де вони відбивають епоху або місцевість. Сучасна освічена людина повинна уникати діалектів, слідуючи правильній літературній вимові.

Взаємодія мов в багатоетнічному суспільстві. Мови та етноси. Етнос (грец. ethnos) дослівно перекладається з давньогрецької мови як «негрек», «чужинець», «ідоловірець». Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем’я, рід, іноземне плем’я і т. ін. З V ст. до н.е. його використовували у значенні  «плем’я негрецького походження», «народ негрецького походження». Себе греки позначали словом «демос» (народ) і відрізняли від негреків тим, що останніх іменували «етносом». У такому значенні римляни ввели слово «етнос» у латинську мову. У зв’язку з його латинізацією з’явився прикметник «етнічний» (ethnicos), що вживався у значенні «нехристиянський», «язичницький». Нині термін «етнос» став науковим поняттям, є еквівалентом давньогрецького слова «демос» (народ) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Щоб підкреслити саме таке його значення, інколи поєднують обидва слова у словосполученні «етноси-народи». Нині поняття «етнос» вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй.

Етнічне буття людини прив’язане до певної місцевості з її географічними особливостями, що позначається на особливостях побуту і культурі, на характері людей, традиціях, звичаях, спільній історичній долі та інших об'єднавчих факторах, що далеко виходять за межі географічного середови­ща. Етнос характеризується і певною спільністю психічних рис індивідів, що входять до його складу, які формуються під впливом природно-кліматичних умов. Проте етнос, будучи за своїм походженням пов’язаним із природою та тривалою генетичною еволюцією, свої головні характеристики отримує в соціально-культурному оформленні, і вони передаються від покоління до покоління через історичну пам’ять, через засвоєння культурних надбань, традицій тощо. Етнос як такий є не суто природним утворенням, а його історичною асиміляцією в культурі, що здійснюється багатьма поколіннями людей.

Етнічні ознаки – це самосвідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єдиної історії, традицій.

Отже, етнос – це група людей, яка історично склалася на певній території і характеризується спільністю мови, культури, побуту, звичаїв, традицій, способу життя та особливостями психічного складу.

Мовні ситуації. Лариса Терентіївна Масенко – український соціолінгвіст, професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук, професор. Вона досліджує мовну ситуацію в Україні. За її визначенням, мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях. На її думку, нинішню мовну ситуацію України характеризує конфлікт між двома літературними мовами – українською та російською. Обговорювати цю проблему можна дуже довго, бо виникла вона не сьогодні, маю багатовікову історію, і тому ця тема виноситься для самостійного дослідження і висунення альтернативних пропозицій вирішення цієї проблеми.

Національно-мовна політика. Політика сучасних держав у галузі мови, пише І.Ющук, спрямована на утвердження й розвиток насамперед державної мови як запоруки загальнонаціональної єдності й поступального розвитку всього суспільства. Це спостерігається на прикладі найбільш розвинених держав.

У стаття 10. Конституції України записано:

Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава  забезпечує  всебічний  розвиток  і    функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В  Україні  гарантується  вільний  розвиток,  використання  і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією  України та визначається законом.

У статті 53 Конституції України, де йдеться про освіту зазначено: «Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».

Мовні контакти. Мовний контакт, міжмовний контакт – це взаємодія двох чи декількох мов, що чинить вплив на фонетичну і граматичну структуру та словниковий запас однієї або декількох з цих мов. Дослідженню мовних контактів присвячений розділ мовознавства контактна лінгвістика.

Мовний контакт, необхідний для досягнення комунікації (спілкування), реалізується спеціальними мовними засобами, скерованими на зав'язування, підтримання, припинення комунікації тощо.

Мовні контакти виникають внаслідок відповідних соціальних умов, коли представники різних етнічних чи мовних груп змушені вступати в інтенсивні комунікативні контакти з господарських, політичних, релігійних чи інших причин.

Мовні контакти закріплюються через постійно повторювальні діалоги, постійне спілкування носіїв різних мов між собою, за якого використовуються обидві мови або одночасно обома мовцями, або окремо кожним з мовців. Тут вирізняють або активне володіння обома мовами (двомовність), або пасивне розуміння чужої мови.

Мовні контакти можна легко простежити, аналізуючи лексику нашої мови. За походженням не однорідна. Окремі слова і цілі групи слів в українській мові виникли в різні епохи і з різних джерел. Отже, з погляду походження лексика сучасної української мови поділяється на кілька груп.

1. Спільнослов'янська лексика. Це найдавніший шар словникового складу української мови, успадкований через давньоруську з мови праслов'янської, що існувала до V-VI ст. н.е., а потім, розпадаючись, стала тим джерелом, а основі якого виникли і розвивалися всі інші слов'янські мови. Закономірно, що слова спільнослов'янського походження з часом зазнали певних фонетичних та морфологічних змін і вимовляються тепер відповідно до норм сучасної мови.

До спільнослов'янського лексичного фонду відносяться слова, поширені в усіх або в більшості слов'янських мов. Мати, син, дочка, батько, сестра, баба, жінка, орати, сіяти, кувати, шити, меч, граблі, вовк, коза, бик, кінь, свиня, ніс, зуб, око, борода, воля, гнів, гріх та інші.

2.Східнослов'янська лексика - та частина українського словникового запасу, яку наша мова успадкувала разом із спільнослов'янською лексикою з мови давньоруської - спільного джерела сучасних української, російської та білоруської мов. Східнослов'янська лексика, точніше, слова цієї групи виникли лише в діалектах східнослов'янської давньоруської мови в епоху її окремішнього існування й розвитку і поширені переважно в сучасних східнослов'янських мовах: білка, кішка, селезень, собака, коровай, пряник, коржик, гречка, осока, урожай, полова, мельник, селянин та інші.

3. До власне української лексики належать слова, які виникли на українському мовному ґрунті, тобто в період становлення і подальшого розвитку мови української народності (приблизно з XIV ст.): багаття, бавитись, будинок, вареник, гай, карбованець, кисень, паляниця, освіта, мрія, літак...

Досить значну за обсягом, стилістичними функціями і за семантичними ознаками лексичну групу становлять старослов'янізми, тобто слова, засвоєні із спорідненої старослов'янської мови, яка з ІХ ст. виконувала роль єдиної міжнародної літературної мови слов'янства. У Х ст. старослов'янська мова разом із впровадженням християнства стала поширюватись і на території Української Русі.

Засвоєння старослов'янізмів почалося ще в давньоруський період, але й пізніше тривалий час старослов'янська мова не втрачала свого значення: уста, супостат, істина, небеса, Бог, хрест, золото, вождь, святиня, собор, союз, соратник.

Засвоєння українською мовою російської лексики стало активним після возз'єднання України з Росією (друга половина XVII ст.). Частина русизмів у різні часи засвоюється шляхом безпосередніх усно-розмовних контактів: начальник, завод, чин, подвиг, хазати, а з XVIII ст. російська мова стала основним посередником у засвоєнні українською мовою іншомовної лексики західноєвропейського походження: акт, адвокат, боцман, генерал, дивізія, комісія.

До XVII ст. Білорусія і більша частина України були у складі Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої, і саме тоді формувалася по суті єдина українсько-білоруська літературно-писемна мова із спільною значною частиною лексичного фонду: бадьорий, бурчати, в'ятір, гудити, дьоготь, ківш, кажан...

Лексичними запозиченнями з інших слов'янських мов у українській вважаються такі: з польської - брама, бавитись, барвінок, вдячність, досконало, жупан, склеп, полька, панство.., з чеської - влада, наглість, табір та ін.

Найдавнішими запозиченнями слід вважати слова з грецької та латинської мов.

Слова грецької мови: ботаніка, геологія, математика, психологія, азот, хлор, атмосфера, граматика, драма, діалог, демократія тощо.

Латинські слова: інфекція, ангіна, вена, делегат, арматура, мотор...

Інтенсивне проникнення слів з німецької мови відбувалося у XVII-XVIII ст.: орден, солдат, швабра, паштет, фарш, футляр, шахта, вексель, бухгалтер...

Французькі запозичення входять в українську мову головним чином через російську мову з другої половини XVIII ст. і особливо в ХІХ ст.: політика, кур'єр, балет, режисер, роль, романс, абажур, магазин, пальто, люстра...

Запозичення з англійської мови припадають на середину ХІХ і початок ХХ ст.: док, шхуна, мічман, футбол, хокей, старт, фініш, трамвай, кекс, ром, пунш.

З голландської мови: матрос, гавань, шлюпка, каюта...

З італійської: адажіо, бас, віолончель, опера...

З тюркських мов: кайдани, тютюн, бугай, базар, чабан тощо.

Протягом багатьох століть здійснювались контакти між східнослов'янськими мовами, тому найбільше слів українського походження проникало в російську та білоруську мови. В російських пам'ятках XIV-XV ст. дослідники знаходять слова брунатний, гай, тиждень... Українська мова в XVI-XVII ст. була посередницею і одним із джерел збагачення російської мови іншомовною лексикою: автор, гімн, натура, крохмаль, метафора, фантазія, фігура, фортуна... Про тісні контакти української та білоруської мов свідчить значний прошарок у них спільної лексики: бачити, ганок, ґудзик, помилка, хата, клуня...

Запозичення з української мови зустрічаються в польській, чеській, словацькій, угорській, молдавській, румунській, литовській, французькій мовах та інших. Але вони майже не досліджені.

Інтернаціоналізми - це слова, що вживаються в багатьох мовах і мають спільне значення: комунізм, біологія, фізика, трактор, інженер, аспект, радіо, телевізор, супутник, концерт, архітектура, соло, соната, лектор, студент, університет, суботник тощо.

Лексика української мови в процесі свого історичного розвитку постійно змінюється, збагачується і вдосконалюється, причому лексичні зміни в інших структурних ярусах мови (у фонетиці, морфології) не такі інтенсивні і помітні.

Розвиток лексики визначається, з одного боку, дією внутрішньомовних факторів, а з другого - він залежить безпосередньо і від позамовної дійсності. Зміни словникового складу значно більше, ніж зміни в інших ярусах мови, пов'язані з виробничою діяльністю людини, з економічним, політичним і соціальним життям суспільства.

Отже, на сучасному етапі, в умовах інтенсивних процесів світової глобалізації і, як наслідок, розширення мовних контактів та посилення впливу світових мов дослідження запозичень в українській мові є особливо актуальним.

Мова і культура. Культура мови.  Культура мовлення – це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних правил й орієнтуватися також і на позамовні чинники, досліджуючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників провідними є суспільна царина й мета спілкування в реальних ситуаціях.

Оскільки мова є універсальний засіб спілкування, нагромаджування й передавання інформації, навчання, виховання та формування внутрішнього світу, вона немислима без належної культури мовлення.

Отже, культура мовлення – це сукупність таких якостей, які найліпше впливають на адресата з урахуванням реальної ситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, змістовність, чистота мови, багатство й розмаїтість, виразність, доречність і доцільність, правильність. А тепер детальніше про ці комунікативні ознаки.

Точність. Залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Виражаючи власні думки, слід добирати слова, які найбільш відповідають висловлюваному змісту.

Змістовність. Передбачає глибоке осмислення теми та головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми; різнобічне та повне розкриття теми.

Чистота. Повна відповідність нормам літературної мови. Для чистоти мовлення важлива правильна літературна вимова, вживання слів, що відповідають літературній нормі.

Багатство. Передбачає використання різноманітних засобів вираження думок у межах відповідного стилю, уникнення невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень.

Виразність. Для досягнення виразності слід виділяти найважливіші місця свого висловлювання і виражати власне ставлення до предмета мовлення.

Доречність і доцільність. Залежить від того, наскільки повно й глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата.

Правильність. Дотримання літературних норм, що існують у мовній системі.

Норма (літературна норма) – прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполучення, речення (фрази) тощо.

Мовні норми:

фонетичні – правила вимовляння звуків і ставлення наголосу (вивчаються в фонетиці і орфоепії);

лексико-фразеологічні – норми вживання слів і фразеологізмів у властивих їм значеннях (вивчаються в лексиці і фразеології);

слово-складальні – правила складання слів і способів їх творення (вивчаються в словотворенні);

морфологічні – норми вживання слів у випадку їх видозмінювання (відмінювання іменних частин мови, займенника, дієприкметника і дієслова - вивчаються в морфології);

синтаксичні – правила побудування так званих синтаксичних конструкцій - словосполучень і речень (вивчаються в синтаксисі);

стилістичні – норми використання різними мовними стилями властивих їм мовних засобів (вивчаються в стилістиці).

Словники у професійній діяльності.

Лексикографія –  розробляє теорію і практику укладання словників; сукупність словників певної мови і наукових праць з цієї галузі  .

Словник – упорядкований в алфавітному чи тематичному порядку список лексикографічно опрацьованих слів.

Мовний етикет – вираження доброзичливого ставлення до людей, що нас оточують.

Автор «Маленького принца», відомий французький письменник і льотчик та й просто вихована та інтелігентна людина Антуан де Сент-Екзюпері слушно помітив, що найбільша розкіш – це розкіш людського спілкування.

Від уміння спілкуватися залежить дуже багато в нашому житті. Спілкування є містком до набуття справжніх друзів, отримання бажаного, роботи, кар’єри, досягнення мети. Зрештою від вміння спілкуватися залежить те, чи будеш ти взагалі цікавим для людей, а значить чи зможеш ти завоювати їх повагу та авторитет. Тому слушно вказують, що спілкування – це ціле мистецтво.

Спілкування починається із звертання. Дуже неприємно, коли незнайома людина звертається до нас на «ти». Це не тільки свідчить про її невихованість, а й викликає в нас самих відразу зневагу до цієї людини, небажання з нею спілкуватися.

На «ти» звертаються, як правило, один до одного родичі, друзі, колеги, приятелі, діти. Перш, ніж перейти у спілкуванні на «ти» слід поцікавитися, що це за людина і чи цей «місток» буде на вашу користь. Пропозиція перейти на «ти» повинна виходити від більш літньої, поважної людини, чи особи, що займає вище службове становище. Молодші можуть попросити звертатися до них на «ти», хоча самі продовжують звертатися на «ви». Жінкам дозволено відмовитися від переходу на «ти» з чоловіком, без будь-якого пояснення причин.

Мистецтво спілкування полягає також і у загальній інтелігентності, освіченості, а звідси – вибору та підтримання теми розмови та правильного тону бесіди. Не слід кричати, тріскотіти, зловживати увагою іншої чемної людини. А інколи ще більшим мистецтвом, ніж мистецтво спілкування, є мистецтво в слушним момент помовчати.

Загальна структура мови. Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.

Фонетика – це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос, інтонація. Фонетику мови людина повинна засвоїти на сто відсотків. Засвоєння це починається в ранньому віці: мелодику мовлення та деякі інші інтонаційні елементи людина засвоює ще в стані ембріона, звукоутворення формується в основному до двох років. Більше того: навіть перший крик немовляти має національно-мовний характер. Фонетичні навички реалізуються автоматично, а тому опанування фонетикою іншої мови чи повернення до рідної вимагає певних зусиль.

Лексика – це сукупність слів мови. Ця сукупність внутрішньо організована, упорядкована: слова об'єднуються в класи (частини мови), словотвірні гнізда, стилеві шари, синонімічні ряди, антонімічні пари і т. ін.

Словниковий склад – найбільш мінливий, нестійкий компонент мови. Він безпосередньо відображає життя народу і чутливо реагує на будь-які зміни в ньому.

Словниковий склад – найбільш відкрита мовна підсистема, сюди легко проникають слова з інших мов. Саме тут найвиразніше відчувається чужомовна експансія, яка призводить до «розмивання» мови. Чужі слова тягнуть за собою чужі звуки, чужі словотвірні елементи, навіть граматичні форми.

Піклування про мову, її захищеність слід починати саме із захисту словника.

Вважається нормальним, коли мовець володіє одним відсотком словника мови.

Душею мови, її «алгеброю» є граматика. На відміну від словника, граматика характеризується більшою непроникливістю для чужомовних впливів. Однак порушення граматичної будови більш боляче відбивається на мові, ніж проникнення в мову чужих слів.

Граматичний стрій мови достатньо опанувати на п’ятдесят-дев’яносто відсотків, щоб бути зрозумілим. Граматикою рідної мови, ясна річ, треба оволодівати досконало.

Мова – головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, у члена певного суспільства. Мова бере участь у творенні людини.

Мова – це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.

Стилі сучасної української мови. Сучасна українська літературна мова поєднує системи писемного і усного літературного мовлення. Функціональна розгалуженість мови породжує стилі літературної мови.

Стиль (від лат. stylus) - це система мовних елементів, способів відбору і уживання їх, об'єднаних певним функціональним призначенням.

За традиційною класифікацією виділяється п¢ять стилів: розмовний, офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній. Проте політичні і духовно-культурні процеси останнього десятиріччя в Україні стали поштовхом до відокремлення в сучасній українській літературній мові ще одного стилю – конфесійного. На сьогодні питання про назву стилю, що обслуговує сферу релігії, залишається дискусійним. Пропонуються такі назви: церковний, сакральний, богословський, релігійний, стиль церковної мови.

Сучасний стиль, що обслуговує сферу релігії, пережив багатовікову історію становлення. У його розвитку виділяються два тривалі періоди: дохристиянський (язичницький) і християнський. В ньому є багатство і своєрідність лексичної системи, різноманітної за походженням, і граматичної системи.

Розрізняють книжні і уснорозмовні стилі літературної мови.

До книжних стилів сучасної української літературної мови належать такі:

1)  публіцистичний;

2)  науковий;

3)  стиль художньої літератури (художній);

4)  офіційно-діловий.

публіцистичний стиль - це функціональний різновид літературної мови, який використовується в періодичних виданнях, засобах масової інформації. Основна його риса - популярний виклад фактів, подій, агітаційно-пропагандистська спрямованість і націленість на досягнення результативного впливу. Це зумовлює доступність, яскравість и чіткість викладу, полемічність, образність, експресивність. Це сприяє широкому використанню на основі загальновживаної лексики слів суспільно-політичного звучання, термінів, емоційно забарвлених слів, фразеологізмів. З синтаксичних засобів типовими є використання імперативних (наказового способу) форм дієслів, спонукальних і риторично-питальних речень, уведення звертань, модальних слів і часток, перифраз, цитат.

Науковий стиль - це функціональний стиль літературної мови, який обслуговує сферу науки для передачі наукової інформації аргументовано і доказово, що зумовлює широке використання науково-термінологічної лексики, слів з абстрактним значенням, іншомовних слів; речень, ускладнених дієприкметниковими та дієприслівниковими зворотами, вставними словами, словосполученнями і сполученнями слів, складних синтаксичних конструкцій. У науковому стилі використовуються схеми, діаграми, карти, таблиці. Скільки існує галузей науки, стільки є і підстилів наукового стилю: медичний, фізичний, філологічний, історичний, зоологічний та ін.

стиль художньої літератури - це функціональний стиль літературної мови, який характеризується емоційністю, експресивністю, естетичної мотивованістю мовних засобів, образністю.

Стиль художньої літератури виділяється за естетичною функцією, яка накладається на комунікативну функцію. Художній стиль обслуговує усі жанри художньої літератури: епос, лірику, драму та ін.

Специфіка художнього мовлення полягає в тому, що в мові художньої літератури беруть участь елементи усіх стилів, в тому числі і уснорозмовного, а також ті, що не належать до літературної мови. Включаючись до індивідуально-образної системи художнього мовлення, усі засоби взаємодіють для вираження естетичного змісту твору через систему художніх образів.

На лексичному рівні у художньому стилі використовуються синоніми, антоніми, порівняння, слова з переносним значенням, емоційно забарвлені слова, фразеологізми, прислів'я, фольклорні джерела.

Офіційно-діловий стиль - це функціональний стиль літературної мови, який обслуговує сферу ділових стосунків (місцевого, галузевого, державного діловодства) та юридично-правових, виробничо-економічних, дипломатичних стосунків в офіційному спілкуванні.

Офіційно-ділові папери (протокол, акт, заява, закон, указ, договір, комюніке, нота) відзначаються чітким і лаконічним викладом змісту, дотриманням логічних законів, стандартизацією.

Лексичні засоби офіційно-ділового стилю обмежені, щоб уникнути неконкретності міркування. У синтаксичному оформленні тексту ділових паперів поширені інфінітивні конструкції, складні речення із підрядними реченнями умови, причини, наслідку.

Розмовний стиль - це стиль літературної мови, який вживається при спілкуванні з дотриманням орфоепічних норм - правильної літературної вимови звуків, наголосу в слові, інтонаційного оформлення речення - та правильним вживанням лексики.

Різновидом розмовного стилю є ораторський, особливість якого монологічне мовлення із застосуванням прийомів ораторського мистецтва. Оратор повинен бути добре обізнаним, знати предмет розмови, психологію і рівень підготовки аудиторії, уміти переконати і нав'язати свою волю, досягати поставленої мети.

Крім функціональних стилів сучасної української літературної мови виділяють експресивно-стилістичні різновиди мовлення:

  •   урочистий;
  •   офіційній;
  •  фамільярний;
  •  інтимно-ласкавий;
  •  жартівливий;
  •  іронічний.

Розрізняють також високий стиль та знижений.

Особливості офіційно-ділового стилю

Діловий стиль задовольняє потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, діяльності, ділових стосунків між державами, організаціями, членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування.

Соціальна функція писемного ділового мовлення  дуже важлива: воно обслуговує суспільні відносини людей, служить для зв'язку органів влади з населенням, взаємозв'язків у політичній, економічній, соціальній і культурній сферах.

В межах офіційно-ділового стилю виділяються підстилі планово-звітної, розпорядчої і директивної документації, облікової та ділового листування. Кожен з них має свої особливості, які не можна не ураховувати при укладенні ділових паперів.

Мова службових документів має деякі загальні особливості, які визначають офіційно-діловій стиль сучасної літературної мови.

 офіційно-діловий стиль ґрунтується на дотриманні законів логіки (тотожності, суперечності, вилученого третього, достатнього заснування). Дотримання логічних законів дозволяє уникнути невизначеності, неконкретності міркування, суперечності та помилковості, скласти текст службового документу аргументовано, лаконічно.

 Нормою ділового етикету є нейтральний тон висловлення, в першу чергу повинні вживатися засоби логічної, а не емоційної оцінки ситуацій та фактів, тому в офіційно-діловому стилі не вживається емоційно забарвлена лексика, суфікси суб'єктивної оцінки, вигуки та ін.

 офіційно-діловій стиль відзначається високим рівнем стандартизації та уніфікації. Формалізовані типи текстів - трафарети, анкети, таблиці - є головними засобами уніфікації службових документів, важливої з психологічної точки зору, бо такий текст сприймається в 10 разів інтенсивніше; з правової точки зору, бо текст набуває "узаконеного виду"; з технічної точки зору, бо все ширше вживається машинна обробка інформації.

уніфікація текстів службових документів здійснюється на основі інструктивних матеріалів.

Процес стандартизації ділової мови охоплює всі рівні мови - і лексику, і морфологію, і синтаксис. Ділова мова має багато термінів, формул, оборотів, конструкцій, що підвищує інформативність документів. Стандартизацію ділової мови не можна сприймати як недолік літературної мови, бо в офіційно-діловому стилі вживання "канцеляристів" та мовних штампів доречне, але в інших стилях мови це неможливо.

Виділяються також лексико-граматичні особливості офіційно-ділового стилю мови.

офіційно-діловий стиль висовує суворі вимоги до лексики: 

 широке, тематично зумовлене використання термінології (юридичної, економічної, термінів діловодства);

 широке використання скорочених слів;

відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічної лексики;

   відсутність фразеологізмів;

 недоречність вживання "високих" та емоційно-забарвлених слів;

 –  обмеженість вживання іншомовних слів;

 вживання обмежених лексичних зв'язків (службовий лист складається, а не пишеться; догана оголошується);

 мінімальне використання вигуків, часток, слів з суфіксами суб'єктивної оцінки. 

Морфологічні особливості офіційно-ділового стилю мови:

 вживання віддієслівних іменників;

 вживання іменників чоловічого роду при позначенні посади, професії;

 переважне вживання відносних прикметників;

 ступінь більшого чи меншого вияву якості передається переважно аналітичною формою (більш високий);

 кількісні числівники без вказівки на одиницю виміру відтворюються словами, а якщо число супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами (7 годин);

 широке вживання дробових числівників;

  вживання займенника першої особи однини та множини обмежене;

 найпоширенішою дієслівною формою в ділових паперах є дієслово теперішнього часу у першій або третій особі множини та однини (ми вимагаємо, дирекція звертається);

 широке вживання дієприкметників і дієприслівників;

 мінімальне вживання прислівників;

 відсутність вигуків.

Синтаксис офіційно-ділового стилю мови характеризується такими особливостями:

 вимога дотримання прямого порядку слів;

 переважне використання розповідних речень, питальні та окличні речення зустрічаються досить рідко;

 активне вживання безособових речень (звертаємо Вашу увагу...);

 активне вживання пасивних конструкцій (комісією встановлено...);

  використання речень з однорідними членами;

  переважне вживання складнопідрядних речень;

 переважне вживання інфінітивних конструкцій;

 вживання дієприкметникових та дієприслівникових зворотів;

 переважне вживання непрямої мови.

Перелічені особливості офіційно-ділового стилю є об'єктивним фактом мови і їх застосування в текстах службових документів цілком закономірне і закріплене традиціями вживання.

Запитання і завдання для самоперевірки

1.   Місце української мови серед мов світу?

2.   Хто є засновником української літературної мови?

3.   Історія діалектичного мовлення?

4.   Які існують погляди на проблему походження і формування української мови?

5.   Що таке літературна мова, її функціональне визнання?

6.   Яка основна ознака літературної мови?

7.  Які основні групи діалектів виділяють у сучасній українській мові?

8.  Які кількісні зміни зазнав алфавіт? 

9.   Яке порядкове місце м¢якого знака в алфавіті?

10. Яке правило переносу части слова?

11. Як змінився правопис складних слів?

12. Які зміни в правопису іншомовних слів?

13. Які зміни в морфології та словотворенні?

14. Які книжні стилі сучасної української мови ви знаєте?

15. Що таке усно-розмовний стиль? 

16. Назвіть загальні особливості офіційно-ділового стилю.

17. Назвіть лексичні особливості офіційно-ділового стилю.  

18. Назвіть морфологічні особливості офіційно-ділового стилю мови.

19. Назвіть синтаксичні особливості офіційно-ділового стилю мови

ЛЕКЦІЯ  2

СЛОВОТВОРЧІ ТА МОРФОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ

ПЛАН

1.  Морфемна структура слова.

2.  Способи словотвору.

3.  Морфологічні засоби .

Морфемна структура слова. Кожна одиниця мови має свою структуру. Структура слова є системою взаємопов'язаних і співвідносних елементів значення і вираження.

Слово як морфологічна одиниця являє собою єдність взаємопов'язаних і співвідносних морфем, які утворюють його.

Морфема (від грец. morphё - вигляд, форма) - це найменша неподільна значуща частина слова. Морфема виступає як носій певного лексичного чи граматичного значення і регулярно відтворюється у процесі мовлення відповідно до моделей, властивих певній мові.

За значенням і функцією в структурі слова морфеми поділяються на кореневі і службові.

Корінь - це основна морфема, що виражає загальне лексичне значення слова. Корінь є носієм лексичного значення слова, що відображає елемент об'єктивної дійсності, а тому є обов'язковою частиною кожного слова. Як поняттєва морфема корінь об'єднує усі споріднені слова: весна, провесна, весняний, по-весняному, навесні.

Значення кореня видозмінюють і конкретизують словотворчі морфеми - суфікси і префікси, які завжди пов’язані з коренем і без нього вживатися не можуть. Корінь не має чітко закріпленого за ним місця у слові. З кореня може починатися слово (міст-о), він може стояти після префікса чи двох префіксів (на-род, воз-з’-єдн-а-ти) або поєднуватися з іншим коренем у складному слові (криг-о-лом).

Префікс – це морфема, що стоїть перед коренем і служить для утворення нових слів чи інших граматичних форм. Словотворчий префікс змінює лексичне значення слова: глина – суглинок, шити – вишити. Формотворчий префікс служить для утворення нових форм слів: кращий – найкращий, робити – зробити.

Суфікс – це морфема, яка стоїть після кореня і служить для утворення нових слів чи інших граматичних форм: щедрий – щедрість, стукати – стукнути.

Закінчення, або флексія – це змінна морфема, яка знаходиться в кінці слова та служить для зв’язку слів у реченні, не змінюючи їх лексичне значення.

Частина слова без закінчення називається основою. Основа слова може складатися з одного кореня (вод-а, сестр-а),  з кореня та префікса (приклад), з кореня та суфікса (садок), з кореня, префікса, суфікса (заземлений). Основа слова, до якої входять корінь і інші морфеми, називається похідною. Непохідна основа – це основа, яка збігається з коренем. Якщо слово вживається без закінчення (хліб, захід, батьків), то воно становить чисту основу. У складних словах основи називаються складними (давньоруський). Основа, від якої утворюється нове слово, називається твірною. Нерідко буває так, що новоутворене слово стає твірною основою для наступного нового слова (вік ® вічний ® вічність).

Способи словотвору. Словотвір, або дериватологія (від лат. Derivacio – відхилення, утворення) – це розділ мовознавства, який вивчає лексичні одиниці за структурою і способом творення їх.

Лексичне і граматичне значення слова належать до лексичного і граматичного рівнів мови. Словотвір має міжрівневий характер.

Словотвір тісно зв’язаний, насамперед, з лексикологією, зв’язок цей прямий і безпосередній: саме лексичні одиниці мови з точки зору їх морфемного складу, структури і способів словотворення і є конкретним предметом словотвору. Одні слова, що виражають застарілі поняття, відмирають, а інші слова на означення нових понять нашої дійсності з’являються.

Словотвір тісно зв’язаний і з граматикою, бо нові слова оформлюються за граматичними законами даної мови, кожна частина мови має власні засоби словотворення. Зв’язок словотворення з формотворенням (частиною граматики) виявляється в тому, що творення нових слів часто здійснюється тими ж засобами (префіксами, суфіксами), що і творення нових форм:

робити – робота (нове слово);

зелений – зеленіший (нова форма).

Українська мова, як одна з найрозвинутіших мов світу, має досконалу систему засобів словотвору, і це дає їй можливість розвиватися разом з наукою, культурою, виробництвом, бо цей розвиток супроводжується появою великої кількості нових слів.

Залежно від матеріальних засобів вираження розрізняють морфологічні і неморфологічні способи словотвору.

До морфологічних способів словотвору належать усі способи творення простих слів за допомогою афіксальних морфем, а також творення складних і складноскорочених слів: 

префіксальний; 

суфіксальний;                                           

суфіксально-префіксальний; 

безафіксний;   

спосіб основоскладання;   

префіксальний спосіб – це утворення нового слова за допомогою префікса: читати – прочитати, мліти – зомліти.

Префіксація є активним способом дієслівного словотвору, менш поширена вона в інших частинах мови – іменниках, прикметниках, прислівниках.

Суфіксальний спосіб – це утворення нового слова за допомогою суфікса: вода – водяний, крига – крижина.

Суфіксація – найпоширеніший спосіб творення слів у сучасній український мові, цим способом творяться іменники, прикметники, дієслова, прислівники. Кожна з цих частин мови має свою систему суфіксальних морфем. При додаванні суфіксальної морфеми часто спостерігаються звукові зміни: чергування голосних або приголосних у корені (село – сільський), накладання морфем (Одеса – одеський) тощо.

Суфіксально-префіксальний спосіб – це утворення нового слова за допомогою префікса та суфікса: ліс – пролісок.

Суфіксально-префіксальний спосіб більшою мірою наближений до суфіксації, ніж до префіксації, оскільки префікси залишаються нейтральними до нового слова, в той час як суфікси, тісно пов’язані з словотвірною основою і флексією, зумовлюють граматичне оформлення похідного слова.

Суфіксально-префіксальний спосіб широко використовується при творенні іменників, прикметників, дієслів, прислівників.

Безафіксний спосіб – це утворення нового слова від твірної основи без допомоги префікса та суфікса: бігти – біг.

Складання – це творення складних слів поєднанням двох або більше основ, слів, скорочених (усічених) основ. Типи складання:

  -  основоскладання (світогляд);

  -  словоскладання (салон-перукарня);

 -  абревіація (вуз, профком, СНУ).

Складання є продуктивним способом творення іменників і прикметників, менше використовується в дієсловах та прислівниках. Способом абревіації утворюються тільки іменники.

До неморфологічних способів словотвору належать такі способи:

- лексико-семантичний;

- лексико-синтаксичний;

  -  морфолого-синтаксичний.

Лексико-семантичний спосіб – це утворення нового слова через набуття ним нового значення: супутник – людина, супутник – літальний апарат.

Словотвірне значення цих похідних слів виражається в контексті через співвідношення омонімії. Лексико-семантичним способом утворюються переважно іменники.

Лексико-синтаксичний спосіб – це утворення нового слова через злиття словосполучення: нісенітниця (ні се ні те).

Лексико-синтаксичним способом утворюються іменники, числівники, прислівники.

Морфолого-синтаксичний спосіб – це утворення нового слова шляхом переходу однієї частини мови в іншу (вчений – іменник, вчений секретар – прикметник): перехід прикметників і дієприкметників у іменники (субстантивація), перехід дієприкметників у прикметники (ад’єктивація), перехід іменників і прикметників у прикметники (прономіналізація); перехід інших частин мови у прислівники (адвербіалізація) тощо.

Перехід слова з однієї частини мови до іншої називається конверсією.

При морфолого-синтаксичному словотворі похідне слово нічим не відрізняється зовні від мотивуючого, але дістає нове значення.

Морфолого-синтаксичним способом утворюються прислівники, займенники, іменники.

Перераховані способи словотвору обслуговують усі стилі сучасної української літературної мови. Можна сказати, що для офіційно-ділового стилю мови продуктивними з’являються морфологічні способи словотворення, а неморфологічними способами твориться порівняно невелика кількість похідних слів, тому, звичайно, ці способи словотворення малопродуктивні.

Особливості вживання іменників у діловому мовленні. Викликають труднощі в діловому стилі не тільки пошуки потрібного слова, а й вибір граматичної форми.

При виборі роду іменників бажано орієнтуватися на такі правила:  

  •  офіційними, основними назвами посад, професій, звань служать
  •  іменники чоловічого роду: секретар, директор, професор. У ділових офіційних документах вони вживаються незалежно від статі особи, позначуваної цим іменником (зарахувати тов. Іванову О.П. на посаду викладача);
  •  текст набуває офіційного характеру, якщо слова, залежні від найменування посади, узгоджуються з цим найменуванням у формі чоловічого роду, і в тих випадках, коли мова йде про жінок (головний технолог дозволив). Проте якщо в документі вказується прізвище жінки, яка займає названу посаду, то підпорядковані слова (це, звичайно, дієслова) узгоджуються з прізвищем і вживаються у формі жіночого роду (головний технолог Іванова О.П. дозволила);
  •  не вживаються в офіційних ділових паперах найменування осіб за ознакою місця проживання або місця роботи: сельчани, заводчани. Ці слова є розмовними варіантами офіційних найменувань (мешканець села, заводські робітники).

У ділових паперах зустрічаються випадки необґрунтованого вибору числа іменників.

Однина іменника може вживатися на позначення не одного, а багатьох предметів (зібрано цукрового буряка на площі). У цих випадках однина служить засобом узагальнення, вона вказує на цілісність, нерозчленованість ряду однорідних предметів. Якщо ж якась невизначена кількість однорідних предметів є внутрішньо розчленованою (такою, що її можна рахувати або якось вимірювати), тоді слід використовувати форми множини (... партію дитячих трикотажних костюмів надіслано...).

Поява форм множини в абстрактних іменниках можлива лише у професійних жаргонах (рухи поїздів відбуваються), а не в літературній мові (рух поїздів).

Деякі речовинні іменники (масло, сіль, вино) набувають невластивих видів, сортів, типів речовин (мінеральні солі, сухі вина). Таке вживання форм множини в ділових документах не вважається порушенням норм літературної мови.

При відмінюванні іменників найбільше помилок випадає на форми давального відмінка однини іменників чоловічого й середнього родів.

Іменники чоловічого роду у давальному відмінку однини мають паралельні закінчення: -ові (-еві, -єві) і -у (-ю). У діловому стилі виразно переважає закінчення -у (-ю): директору, документу (хоч цілком можлива й така форма: директорові, документові). Перевага віддається закінченням  (-ю), -і, оскільки вони, як правило, вживаються в усіх стилях, крім розмовного та художнього.

Проте бувають випадки, коли й у діловому стилі слід писати закінчення –ові(-ві, -єві). Це трапляється тоді, коли виникає небезпека появи двозначності в тексті документа, бо іменники - назви збірні, абстрактні, узагальнюючі - мають однакові закінчення в родовому і давальному відмінках:

Щоб уникнути цього, закінчення давального відмінка -ові (-еві, єві) у тексті документа стає обов'язковим.

Збіг форм родового і давального відмінків можливий і в іменниках жіночого роду. Тож слід так будувати речення, щоб уникнути двозначності.

Знижує загальну грамотність ділових паперів також неправильне вживання інших відмінкових закінчень.

Багато помилок припадає на закінчення родового відмінка однини іменників чоловічого роду, де одні з них мають закінчення -а (-я): абзаца, документа, а інші - -у (-ю): протоколу, факту; до того ж багатозначний іменник може мати дві різні форми в родовому відмінку: нема аркуша паперу - ділового папера. Закінчення родового відмінка фіксують, як правило, усі словники, тому це легко встановити.

У родовому відмінку множини іменників жіночого роду мають закінчення -ей: доповідей, галузей, статей.

 Особливості вживання прикметників у діловому мовленні. У діловому стилі переважають відносні прикметники (якісних значно менше). Проте оскільки якісні прикметники все ж вживаються, то доводиться утворювати від них ступені порівняння (тобто форму для вияву більшої чи меншої міри якості). В українській мові ці форми можуть бути однослівними, синтетичними (високий, вищий, найвищий) і двослівними, аналітичними (високий, більш високий, найбільш високий).

У діловому стилі ступінь більшого чи меншого вияву якості передається, звичайно, аналітичною формою (за допомогою прислівників більш, менш, далеко, надто, дуже та ін.), оскільки утворення таких форм практично можливе від усіх якісних прикметників; ці форми вільно відмінюються й широко вживаються в ролі означень; вони сприймаються як стилістично нейтральні, в той же час як однослівні форми мають чітке розмовне забарвлення.

При вживанні ступенів порівняння треба враховувати смислову відмінність між прислівниками. Так, дуже і самий вказує на абсолютний ступінь вияву ознаки; найбільш - вказує на відносний ступінь вияву ознаки (менш - більш - найбільш).

Зв'язок числівників з іменниками. Числівники граматично пов'язуються з іменниками. Вони або керують іменниками, або узгоджуються з ними.

  •  Числівник один узгоджується з іменниками у роді, числі і відмінку: (один день, одна година, одне (одно) слово).
  •  Числівник два вживається у двох родових формах: одна й та ж форма для чоловічого і середнього роду - два (горобці, вікна), інша - для жіночого роду - дві (вільхи, картоплини).
  •  Числівники два, три, чотири, вступаючи у граматичні зв'язки з іменниками, вимагають від них форми називного відмінка множини: два явори, три калини, чотири яблуні. Означення при іменниках може бути у формі називного або родового відмінка множини: два старі (старих) дуби, три червоні (червоних) жоржини, чотири високі (високих) груші.

Примітка: Числівники два, три, чотири не сполучаються з іменниками, які не підлягають лічбі (честь, бензин, кисень, праця), а також з іменниками IV відміни. Для їх переліку вживаються збірні числівники (двоє пташенят, троє кошенят, четверо ластів'ят).

1. Числівники від п'яти і далі вживаються з іменниками у формі родового відмінка множини: п'ять сторінок, дев'ять задач, десять днів, п'ятнадцять років, сто сорок шість центнерів, тисяча двісті кілометрів.

Примітки: 1. Іменники, що мають більш чітко (сотня, десяток, дюжина, копа, пара) чи менш чітко (сила, маса, юрба, табун, череда та ін.) виражене числове значення, сполучаються з іменниками у родовому відмінку множини (сотня козаків, десяток яблук, дюжина ложок, копа снопів, пара черевиків, сила людей) маса неприємностей, табун коней, череда овець тощо)

2. Іменники з числовим значенням (половина, третина, чверть) пов'язуються з іменниками у родовому відмінку обох чисел: половина відра, третина склянки, чверть бочки; половина відер, третина склянок, чверть бочок.

2. При неозначено-кількісних та збірних числівниках іменники вживаються у родовому відмінку множини: кілька діб, декілька годин, п'ятеро хлопців, шестеро дівчат.

3. При дробових числівниках іменники мають форму родового відмінка однини, а слово частина часто випускається: п'ять сьомих, одна ціла і три восьмих, дві третіх розчину.

4. Числівники півтора, півтори сполучаються з іменниками у родовому відмінку однини: півтора метра, півтори години.

5. Порядкові числівники узгоджуються з іменниками в роді, числі і відмінку: сьомий день, сьома година, сьоме число, сьомого дня, до сьомої години, сьомого числа, сьомі дні, сьомі години, сьомі числа. Ці числівники змінюються так, як прикметники.

 Особливості вживання числівників у діловому мовленні. У ділових паперах доводиться мати справу з великою кількістю числових назв. Нагадуємо основні правила їх запису.

1. Простий кількісний числівник, який називає однозначне число (без вказівки на одиницю виміру) в запису відтворюється словом, а не цифрою (наприклад, дефектних виробів ...повинно бути не більше двох). Так само пишуться однозначні числівники, якими позначаються часові межі (наприклад, випробування повинні тривати три - п'ять місяців). Якщо однозначне слово супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами (наприклад, 7 центнерів сіна).

2. Складні і складені числівники, звичайно, записуються цифрами, крім тих випадків, коли ними починається речення (порівняйте: Було забраковано 28 виробів з цієї партії. Двадцять вісім виробів з цієї партії було забраковано.). Цілі числа, які виражаються кількома знаками, прийнято записувати, розбиваючи їх на класи з допомогою пропусків (наприклад, 735 000 крб.) 

3. Запис порядкових числівників відрізняється від запису кількісних. Якщо запис ведеться арабськими цифрами, то порядковий числівник вводиться в текст з відмінковим закінченням (наприклад, по 3-му класу точності). При перерахуванні кількох порядкових числівників відмінкове закінчення ставиться лише один раз (наприклад, вироби 1, 2, 3-го сортів).

4. Деякі порядкові числівники для розрізнення позначаються в документах за допомогою римських цифр, проте вже без відмінкових значень ( наприклад, подекуди записують порядкові номери місяців, кварталів).

5. Складні слова, перша частина яких - цифрове позначення, можуть писатися комбіновано: 100-процентний, 50-кілометровий, дозволяється другу частину таких назв скорочувати, якщо це одиниця виміру: 50-км.

6. Окремі види інформації передаються у вигляді змішаного запису, який складається з цифр і слів (наприклад, 275 000, а можна 275 тис.). Словесно-цифровий запис не лише дає можливість скорочувати написання великих і малих чисел, а й значно полегшує сприймання.

7. У діловому стилі приблизна кількість слів відтворюється обмеженим числом зворотів (понад, до, зверх, більш, менше).

8. Широко вживаються в діловому стилі дробові числівники.

9. Наявність чи відсутність іменника при числовій назві залежить від тексту документа (від його конкретного змісту).

Особливості вживання займенників у діловому мовленні. Переважна більшість документів пишеться від імені установи, підприємства, організації (тобто від першої особи множини). Проте займенник ми в цій ситуації, як правило, пропускається; ділові листи, наприклад, часто починаються дієсловом у першій особі множини (наприклад, просимо..., повідомляємо...). Паралельною до щойно розглянутої є форма третьої особи однини (наприклад, дирекція просить..., завод повідомляє). Хоча реальний діяч тут "я", проте виклад, як правило, ведеться від третьої особи. Мовець майже усунений від участі у мовленні, ніяк себе не проявляє, що й надає викладові нейтрального або офіційного характеру.

Займенник Вам у конструкціях типу надсилаємо Вам для ознайомлення опускається, що й створює загальне враження об'єктивності викладу, типової для ділового стилю.

Проте наявність чи відсутність займенника Вам, Вас, Вами змінює спрямування й тональність висловлення. Так, звороти типу пропоную з'явитись, прошу уточнити виражають більш категоричну й безапеляційну вимогу, ніж ці самі звороти з особовим займенником Вам, Вас, Вами; порівняйте пропоную Вам з'явитись, прошу Вас уточнити. Введення особового займенника пом'якшує категоричність вимоги.

Вживання займенника першої особи однини я також обминається; розпорядження й накази розпочинаються дієсловом у першій особі однини (наприклад, пропоную..., наказую...). Ця займенникова форма можлива лише в особистих паперах і в деяких видах документів (автобіографія, доручення).

У діловому стилі авторське ми застосовується в тих випадках, коли є потреба пом'якшити категоричність тону (наприклад, ми приходимо до таких висновків). 

Займенник свій часто буває зайвим у діловому документі, він дублює вже наявне в тексті слово.

Прикметник окремий іноді вживається замість неозначеного займенника деякий (окремі підприємства, окремі товариші). Не слід забувати, що основне значення прикметника окремий - це "незалежний"; бувають випадки, коли це значення виходить на перший план, тоді текст документу стає двозначним, наприклад, тов. ... виконував окремі завдання (незалежні від завдань, що їх одержала група, деякі завдання, з тих, що одержала група?). Такої двозначності слід уникати.

Особливості вживання дієслів у діловому мовленні. Найпоширенішою дієслівною формою в ділових паперах є дієслово теперішнього часу із значенням позачасовості, яке стоїть у першій або третій особі множини ( ми вимагаємо, дирекція звертається).

Теперішній час вживається ще на позначення майбутнього, коли підкреслюється обов'язковість (нарада розпочинається о 10 годині).

Недоконаний вид у ділових паперах, як правило, позначається складеними формами (будуть здійснюватися, буде розпочинатися).

Доконаний вид у ділових текстах ширше, ніж у будь-яких інших, твориться за рахунок префіксації (актувати - заактувати, проектувати - запроектувати). Таке широке вживання префіксованих дієслів у діловому стилі не повинне розглядатися як порушення норм літературної мови.

Наказовий спосіб в українській літературній мові виражається цілим рядом форм: власне наказовими формами, формами дійсного способу із значенням наказовості й відповідною інтонацією (ідемо! пішов!), інфінітивом (встати!), лексичними засобами (проїзд заборонено).

Цілком очевидно, що ступінь категоричності висловлюваної вимоги при використанні цих засобів змінюється в дуже широких межах: від ввічливої поради, побажання до категоричного наказу; вибір способу оформлення наказу залежить насамперед від стилю, призначення тексту, а також від норм мовного етикету.

У ділових документах форми власне наказового способу (іди - ідіть, роби - робіть) використовуються лише в усному мовленні; в писемній формі переважає інфінітив та описові лексичні засоби. Інфінітив, вживаний у наказах та розпорядженнях, надає висловленню категоричного характеру. Інфінітив мусить мати лише закінчення -ти (здійснювати, виконувати, відповідати); закінчення -ть вживається лише у розмовній мові; для ділових текстів воно неприйнятне.

Менш категоричні безособові форми; вони мають характер ствердження фактів і застосовуються в різних інструкціях, статутах (забороняється, заборонено).

Дієприкметник - це форма дієслова, що виражає ознаку предмета за дією.

За будовою, граматичними ознаками і синтаксичною функцією дієприкметники близькі до прикметників.

Як прикметники дієприкметники змінюються за родами, числами і відмінками (залитий сонцем двір, залитого сонцем двору, залиті сонцем двори, залите сонцем приміщення).

Дієслівною ознакою дієприкметників є те, що вони можуть керувати іменником (двір, залитий сонцем), мати при собі залежні слова (одержаний давно), мають такі граматичні категорії, як час, стан, вид.

За відношенням до часу дієприкметники бувають теперішнього (згасаючий) і минулого (згаслий) часів.

За відношенням до стану вони поділяються на активні (процвітаючий) та пасивні (скошений).

Дієприкметники зберігають вид дієслова, від якого утворені.

У реченні дієприкметники виконують функцію означення або іменного складного присудка.

Активні дієприкметники виражають ознаку предмета за його ж дією. Вони мають форму теперішнього (заростаючий ставок) і минулого часу (зарослий ставок).

Пасивні дієприкметники виражають ознаку предмета за дією, яка зумовлена дією іншого предмета (написаний вірш).

  Деякі дієприкметники, втративши дієслівні ознаки виду і часу, перейшли у прикметники. Вони виражають постійну ознаку, не мають при собі залежних слів, а, навпаки, самі залежать від іменника.

У прикметниках дієприкметникового походження може змінюватися наголос, наприклад: ва'рений, пе'чений (дієпр.), і варе'ний, пече'ний (прикм.).

Дієприкметник із залежними словами називається дієприкметниковим зворотом, який на письмі виділяється комами залежно від місця знаходження.

В офіційно-діловому стилі мови часто вживають дієприкметникові звороти з метою економності вислову і точності відтворення думки.

 Дієприслівник - це незмінювана форма дієслова, яка пояснює в реченні дієслово, вказуючи на додаткову дію.

Дієприслівник має ознаки дієслова і прислівника.

Ознаки дієслова, які має дієприслівник:

  •  близьке лексичне значення (йти - йдучи);  
  •  твориться від дієслівних основ (йти - йдучи);
  •  зберігає вид дієслова, від якого утворений (виступати - виступаючи, виступити - виступивши);
  •  керує іменником або займенником (працюючи з дітьми, з ним).

Ознаки прислівника, які має дієприслівник:

  •  не змінюється;
  •  у реченні є обставиною.

 

Творення дієприслівників

Недоконаний вид

Доконаний вид

Від основ тепер. часу за допомогою суфіксів

-учи-, -ючи-, (І дієв.)

-ачи-, -ячи- (ІІ дієв.)

бредуть - бредучи, лежать - лежачи 

Від основи інфінітива за допомогою суфікса

-ши, -вши, 

принести - принісши, сховати - сховавши 

 

Дієприслівники мають форму недоконаного або доконаного виду. Дієприслівники недоконаного виду означають, що додаткова дія не закінчена і відбувається одночасно з головною. Наприклад: Дивлячись на високі Карпати, Марко мріяв про рідні Альпи.

Дієприслівники доконаного виду означають, що додаткова дія відбувається раніше головної, вираженої дієсловом. Наприклад: Прочитавши документ, ми почали активно його обговорювати.

Дієприслівники з пояснюючими словами називаються дієприслівниковим зворотом, який на письмі виділяється комами, незалежно від місця знаходження.

В офіційно-діловому стилі мови часто вживають дієприслівникові звороти з метою економічності вислову і точності відтворення думки.

Прислівник. Прислівником називається самостійна незмінна частина мови, яка виражає ознаку дії чи стану або ступінь і міру вияву іншої ознаки та обставини.

Прислівники мають такі особливості:

 вони не змінюються;

 мають тільки їм властиві словотворчі суфікси -о, -е, -у, -ому, -єму (тепло, добре, по-моєму);

 мають лексичне і словотворче співвіднесення з усіма частинами мови, від яких походять (іменниками, прикметниками, числівниками, займенниками, дієсловами);

 у реченні виконують функцію обставин.

За значенням і синтаксичною роллю в реченні прислівники поділяються на три розряди: означальні, обставинні, безособово-предикативні.

Означальні прислівники поділяються на такі групи: якісно-означальні, способу або образу дії, кількісно-означальні.

Якісно-означальні прислівники дають якісну характеристику дії або стану, відповідаючи на питання як? Вони утворюються від основ якісних прикметників за допомогою суфіксів або .

Прислівники на , -е, утворені від якісних прикметників, можуть мати вищий і найвищий ступені порівняння.

Форма вищого ступеня порівняння утворюється за допомогою суфіксів -ше та -іше (швидко-швидше, тепло-тепліше), а також за допомогою інших основ (добре-краще).

Найвищий ступінь порівняння твориться за допомогою префікса най- та вищого ступеня порівняння прислівників (глибше-найглибше).

Прислівники способу або образу дії вказують на спосіб дії і відповідають на питання яким способом? (гуртом, по-нашому).

Кількісно-означальні прислівники виражають ступінь інтенсивності дії або міру чи ступінь вияву якісної ознаки і відповідають на питання: скільки?, наскільки? якою мірою? як багато? (двічі, дуже, надзвичайно).

Обставинні прислівники виражають різні обставини, за яких відбувається дія, їх поділяють на такі групи: прислівники часу, місця, причини, мети.

Прислівники часу характеризують дію за часовими відношеннями і відповідають на питання: коли? відколи? як довго? доки? (тепер, колись, віддавна, завжди).

Прислівники місця характеризують дію за просторовим відношеннями і відповідають на питання: де? куди? звідки? (вниз, здалеку, праворуч).

Прислівники причини виражають причину дії і відповідають на питання: чому? через що? з якої причини? (зопалу, згарячу).

Прислівники мети виражають мету дії і відповідають на питання: для чого? на що? з якою метою? (умисне, напоказ, наперекір).

Безособово-предикативні прислівники (їх ще називають словами категорії стану) виражають стан природи (тихо, ясно, темно, холодно), психічний або фізичний стан людини (легко, радісно, весело, душно), зумовленість, необхідність, доцільність дії в оцінці людини (необхідно виконати, потрібно сказати).

Прислівники різноманітні за своїм походженням і будовою. Це пояснюється тим, що вони сформувалися на основі інших частин мови: прикметників та іменників (помалу, бігом), числівників (вдвоє), займенників (нікуди), дієслів (пошепки).

Прислівники утворюються зо допомогою:

  •  префіксів (вгорі, вранці);
  •  суфіксів (високо);
  •  префіксів та суфіксів (по-українськи);
  •  злиття основ (ліворуч);
  •  повторення слів (далеко-далеко, як-не-як),
  •  переходу у прислівники інших частин мови (часом).

В офіційно-діловому стилі переважають якісно-означальні прислівники, а також досить широко вживаються обставинні прислівники.

Особливості вживання службових частин мови у діловому мовленні.

При складанні службових документів особливо важливо стежити за правильністю вживання прийменників.

У діловому стилі є ряд особливо часто повторюваних усталених словосполучень дієслівного типу, де вибір прийменників неможливий. Так, лише таке вживання прийменників можливе:

витрати на...;

відрахування на ...;

винагорода за ...;

покладається на ...

Можливість вибору прийменника використовується для підкреслення певного відтінку думки. Наприклад, напрям усередину чогось, перебування всередині чогось - при називанні транспортних засобів - позначається іменником в (у): їхати у вагоні, зайти в каюту; вид транспортного засобу позначається прийменником на або без прийменника: на літаку, літаком.

Деякі з паралельних конструкцій набувають специфічного значення саме в ділових текстах, наприклад:

за звітний період - за увесь час, взятий разом, як одне ціле;

у звітний період - протягом певного часу, за який звітуються.

Правильно вибрані прийменники створюють не тільки відтінки у значенні, але й надають тексту певного стилістичного забарвлення. Наприклад, прийменники по лінії, з боку, в напрямку, з метою широко використовуються в діловому стилі і мають канцелярське, офіційне, беземоційне забарвлення.

У переважній більшості випадків вибір прийменника визначається мовною традицією, а також зумовлений конкретним текстом (лексико-граматичними зв'язками окремих слів, які сполучаються).

Прийменник проти у діловому стилі має значення "порівнюючи з чимось" (збільшити обсяг виробництва у 2 рази проти минулого року). Якщо у реченні один із порівнюваних компонентів стоїть у вищому ступені, тоді прийменник проти не вживається.

Прийменник завдяки (він вживається з давальним відмінком: завдяки зусиллям колективу) має відтінок значення вдячності; тому коли йдеться про причини, що заважають чомусь, він замінюється прийменником через.

Прийменники в - на розрізняються не лише за змістовими відтінками, а й за традицією вживання.

Вчитися в школі, в інституті, в університеті;

вчитися на курсах, на відділені;

працювати в школі, в колгоспі;

працювати на заводі, на складі.

Прийменник всупереч вживається лише з давальним відмінком іменних частин мови, вживання цього прийменника з родовим відмінком іменних частин мови є незнанням граматичних норм.

Відсутність прийменника інколи створює двозначність, наприклад: лист організації - від організації? до організації?

Повторювані прийменники можуть пропускатися при однорідних іменниках, якщо останні мають однакову форму, близькі за змістом і не поширені означеннями. Проте повторювання прийменника обов'язкове, якщо однорідні слова з'єднуються неоднаковими прийменниками, якщо однорідні слова пов'язуються повторюваними або парними сполучниками.

В українській літературній мові існують усталені прийменникові конструкції ділового стилю, наприклад:

за наказом, згідно з наказом, відповідно до наказу;

поставити за приклад (не в приклад);

ввести до складу (не в склад);

за вказівкою (не по вказівці);

за всіма правилами (не по всіх правилах);

з ініціативи (не по ініціативі);

промова в питанні (не промова по питанню);

по закону, за законом, згідно з законом;

одержувати за рахунком, одержувати згідно з рахунком;

з нашої ініціативи, за нашою ініціативою;

заходи щодо, для, до.

Важкими для перекладу є, зокрема, російські конструкції з прийменником по, які в українській мові перекладаються цілим рядом прийменникових та безприйменникових конструкцій, наприклад:

конструкція з прийменником по: кампанія по виборах, черговий по вокзалу;

конструкція з прийменником за: за дорученням, за пропозицією, за освітою;

конструкція з прийменником з: з багатьох причин, дослідження з фізики, матеріали з питань економіки;

конструкція з прийменником на: називати на ім'я, на мою адресу, на вимогу;

конструкція з прийменником у(в): викликати у службових справах, в усіх напрямках;

конструкція з прийменником для: комісія для складання резолюції; 

конструкція з прийменником через: через помилку, через непорозуміння;

конструкція без прийменника (з орудним відмінком іменника):повідомити телефоном, старий віком.

 При виборі прийменника треба бути уважним, а у складних випадках

звертатися до словника.

Вигук. Вигуки - це слова, що служать для вираження різних почуттів, не називаючи їх.

Вигуки не належать ні до повнозначних, ні до службових слів, бо вони не називають предметів, ознак чи дій і не виконують службових функцій, а лише виражають почуття.

За значенням вигуки поділяються на емоційні та волевиявлення.

Емоційні вигуки виражають різні почуття і переживання: задоволення, захоплення, радість, схвалення, скорботу, жаль, горе, переляк, незадоволення (ой! ах! жах! фу!). Вигуки волевиявлення виражають заклик до дії, наказ, сигнал, спонукання до мовчання, волевиявлення, згоди (годі! цить! на-на!).

До вигуків відносять також слова, словосполучення і речення, що виражають привітання, подяку, прощання, побачення, пробачення, лайку (Добрий день! Дякую! На добраніч!).

За походженням вигуки поділяються на непохідні (о, ой, ого), похідні, що утворилися з повнозначних частин мови (Лишенько моє! Прощавай!).

Близькими до вигуків є звуконаслідувальні слова, які не виражають почуттів і волевиявлення, а відтворюють звуки живої і неживої природі (гав-гав, хлюп-хлюп).

В офіційно-діловому стилі мови вживаються вигуки, що виражають етикет - вітання, подяку, побажання, вибачення, наприклад: добрий день, спасибі

Запитання і завдання для самоперевірки

  1.  Що таке морфема слова?  Що таке корінь слова?
  2.  На які морфеми (частини) поділяється слово? Дайте їм визначення, наведіть приклади.
  3.  Що таке основа слова?
  4.  Які способи словотворення належать до морфологічних? Дайте їм визначення, наведіть приклади.
  5.  Які способи словотворення належать на неморфологічних? Дайте їм визначення, наведіть приклади.
  6.  Що таке конверсія?
  7.  Які способи словотвору продуктивні для офіційно-ділового стилю мови?
  8.  З яких частин складається граматика?
  9.  За якими ознаками визначаються частини мови? 
  10.  Які частини мови називаються повнозначними і чому? Наведіть приклади.
  11.  Яка частина мови називається іменником?
  12.  Як визначається рід іменника?
  13.  Які іменники вживаються тільки у однині?  
  14.  Які іменники вживаються тільки у множині?
  15.  Назвіть особливості відмінювання іменників І відміни.
  16.  Назвіть особливості відмінювання іменників ІІ відміни.
  17.  Назвіть особливості відмінювання іменників ІІІ відміни.
  18.  Назвіть особливості відмінювання іменників ІV відміни.
  19.  Які іменники не відмінюються?
  20.  Яка частина мови називається прикметником?
  21.  Які прикметники називаються якісними?
  22.  Які прикметники називаються відносними?
  23.  Які ступені порівняння ви знаєте? Як вони творяться?
  24.  Як прикметники змінюються за відмінками?
  25.  Яка частина мови називається числівником?
  26.  Як відмінюються числівники?
  27.  Як числівники пов'язуються з іменниками?
  28.  Яка частина мови називається займенником?
  29.  Назвіть розряди займенників за значенням.
  30.  Як групуються займенники за особливостями відмінювання?
  31.  Яка частина мови називається дієсловом?
  32.  Що таке інфінітив?
  33.  Назвіть види дієслів.
  34.  Які способи дієслів Ви знаєте?
  35.  Які часи дієслів Ви знаєте?

ЛЕКЦІЯ 3

СИНТАКСИЧНІ ЗАСОБИ ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ

ПЛАН

1. Словосполучення, сполучення слів.

2. Поняття про речення.
3.
Просте речення.
4.
Складне речення.
5.
Складносурядне речення.
6.
Складнопідрядне речення.
7.
Безсполучникове речення.
8.
Складні синтаксичні конструкції.
9.
Синтаксичні особливості офіційно-ділового стилю мови.

Словосполучення, сполучення слів. Синтаксис - це розділ граматики, який вивчає будову та значення словосполучень, сполучення слів, речень.

Синтаксичними одиницями є словосполучення, сполучення слів, речення.

Словосполучення - це смислово-граматичне об'єднання двох або більше повнозначних слів на основі підрядного синтаксичного зв'язку (службовий документ, скласти листа).

До складу словосполучення завжди входять головне і залежне слово. Головним є слово, від якого ставиться питання, а залежне відповідає на питання ( ніч (яка?) зоряна).

Сполучення не ототожнюються ні з словом, ні з реченням.

Словосполучення відрізняється від слова тим, що воно, по-перше, складається з двох або більше самостійних повнозначних слів (службовий документ), по-друге, на відміну від слова, словосполучення називає не тільки предмет або ознаку, або дію, а й ознаку предмета (голубе небо), чи ознаку дії (креслити охайно).

Словосполучення відрізняється від речення тим, що не є одиницею спілкування, не має інтонаційного оформлення. Словосполучення виступають складовими частинами речень, їх будівельним матеріалом.

У словосполученні залежне слово з головним може з'єднуватися безпосередньо (літний місяць) і за допомогою прийменників (стаття з журналу).

Залежно від того, якою частиною мови є головне слово, розрізняються такі типи словосполучень:

  •   іменникові (сторінка з книжки, чашка молока);
  •  прикметникові (білий від снігу);
  •  числівникові (два кроки);
  •  займенникові (ми з вами);
  •  дієслівні (читати книгу);
  •  прислівникові (добре вдома).

Словосполучення виявляють різний ступінь семантичної єдності, тому розрізняють синтаксично вільні і синтаксично нечленовані (невільні) словосполучення. Синтаксично вільні словосполучення характеризуються тим, що кожен їх компонент виступає як окремий член речення. Синтаксично нечленовані словосполучення становлять собою граматичну єдність, яка виконує роль одного члена речення (четверо дітей).

Не кожне поєднання двох і більше слів називається словосполученням. Не є словосполученнями фразеологізми (кліпати очима), поєднання іменника або займенника з прийменником (перед інститутом) дієслова з частками (давай поїдемо), складені форми слів (буду працювати, більш знайомий), граматична основа речення - підмет і присудок.

Поєднання слів за допомогою сполучників сурядності називається сполученням слів.

Головні і залежні слова у словосполученні завжди перебувають у підрядному зв'язку. Розрізняють три основні способи підрядного зв'язку: узгодження, керування, прилягання.

Узгодженням називається такий спосіб підрядного зв'язку між словами, коли залежне слово вживається у тих граматичних категоріях, що й головне (інформаційний лист). Узгодження буває повним (торговельний контракт) і неповним (тканина в горох).

Керуванням називається такий спосіб підрядного зв'язку між словами, при якому залежне слово ставиться у певному відмінку (складати іспити). Якщо залежне слово вживається без прийменника, то таке керування називається безпосереднім (читати лекцію), а якщо з прийменником - посереднім (писати без помилок).

За силою підрядного зв'язку розрізняють керування сильне, коли головним словом є перехідне дієслово, а залежним словом виступає іменник у формі знахідного відмінка без прийменника (не писати віршів, випити молока), слабке, коли головним словом виступає дієслово або інша частина мови, а залежне слово може стояти у формі будь-якого непрямого відмінка з прийменником чи без нього (малювати на папері, яблука на столі).

Приляганням називається такий спосіб підрядного зв'язку, при якому залежне незмінюване слово пов'язується з головним тільки за змістом (розмовляти тихо, читати швидко, відповідає думаючи). Залежним словом буває прислівник, інфінітив, дієприслівник.

Поняття про речення. Основною синтаксичною одиницею є речення. Речення передає ті думки та враження, які відчуває людина в процесі спілкування. Формування речення як комунікативної одиниці зумовлюється взаємодією трьох чинників: особливостями мовних форм, форм мислення та навколишньої дійсності. Залежно від того, який з цих чинників береться за основу, всі різноманітні варіанти опису речення можна робити з точки зору структурного, логічного та семантичного підходу.

При структурному підході речення розглядається як мовна одиниця певної конструкції безвідносно до явищ навколишньої дійсності.

При логічному підході речення зіставляється з формою думки. У навколишній дійсності людська свідомість виділяє предмети та їх можливі ознаки, дії, стани, відношення.

При семантичному підході структуру речення зіставляють із структурою відрізка дійсності, про яку йдеться у кожному конкретному реченні, бо семантика є виразником відношення мовної форми до позамовних чинників.

Ці підходи взаємопов'язані і доповнюють один одного. Будь-який зміст виражається відмінностями мовних форм, тому не можна пояснити особливості синтаксичних явищ без аналізу їх формальної сторони. З іншого боку, мовні форми неможливо вивчити без урахування форм мислення і факторів позамовної дійсності.

Головною одиницею синтаксису є просте речення, решта ж одиниць виділяється у межах простого речення (словосполучення, сполучення слів) або утворюються їх поєднанням (складне речення).

Речення - це мінімальна комунікативна одиниця, яка складається із слова чи кількох слів, об'єднаних за граматичними законами, і характеризується відносною смисловою та інтонаційною завершеністю.

Ознаки речення:

  •  самостійність функціонування;
  •  предикативність;
  •  інтонаційна завершеність;
  •  граматична єдність;
  •  завершеність висловлення.

Кожне речення має граматичну основу, яка виражається головними членами речення - підметом та присудком, іноді одним головним членом речення - підметом або присудком.

В реченні може бути і підрядний, і сурядний зв'язок. Сурядний зв'язок існує між однорідними членами речення та між частинами складносурядного речення.

Порядок розташування слів у реченні  вільний, бо за членами речення не закріплені якісь постійні місця. Проте це не означає, що взагалі в ньому відсутні будь-які правила словопорядку. Розрізняють прямий, або звичайний, порядок слів  і зворотний, або інверсійний, порядок слів. При прямому порядку слів підмет стоїть перед присудком, узгоджене означення - перед означуваним словом, додаток вживається після того слова, яке ним керує, обставини можуть займати різні місця в реченні.

Висока гора спускалась покатом. (Н. Лев.)

При зворотному (інверсованому) порядку слів присудок стоїть перед підметом, узгоджене означення - після означуваного слова, а додаток - перед присудком.

Уже вишневі зацвіли сади – і сніг пахучий падає на воду.

 Залежно від мети висловлювання всі речення поділяються на розповідні, питальні та спонукальні.

Розповідними називаються речення, в яких про когось або щось розповідається, щось заперечується, якими здійснюються описи. (Любив дід гарну бесіду й добре слово (Довж.)

Питальними називаються речення, які містять у собі запитання (Чому той край так дивно звався? (Кост).

Спонукальними називаються речення, в яких виражається спонукання до дії (наказ, вимога, заклик, побажання, порада, дозвіл, тощо) (Прилітайте, сизокрилі мої голуб'ята, із-за Дніпра широкого у степ погуляти (Шевч.).

Розповідні, питальні, спонукальні речення можуть бути окличними (Де ж той світ і де ж та правда?! (Шевч.).

Залежно від відповідності зміста речення дійсності поділяють речення на стверджувальні і заперечні.

Стверджувальні речення - це речення, у яких підтверджується зв'язок між предметами та їх ознаками у реальній дійсності. Наприклад, Був чудовий серпневий ранок (Коц.).

Заперечні речення - це речення, в яких зв'язок між предметами та їх ознаками у реальній дійсності заперечується. Наприклад, Земля не може жити без сонця, а людина - без щастя (Ст.).

Показником стверджувального або заперечного речення на граматичному рівні є наявність або відсутність заперечної частки не.  

 Просте речення. Класифікація простих речень здійснюється за такими показниками:

      за наявністю - відсутністю головних членів речення та можливістю членування речення (двоскладні, односкладні, нечленовані);

    за наявністю - відсутністю другорядних членів речення (поширені, непоширені);

      за наявністю - відсутністю обов'язкових членів речення (повні, неповні).

Просте речення має один граматичний центр, який може бути представлений двома головними членами речення - підметом і присудком (двоскладне речення) або одним головним членом речення (односкладне), чи нерозкладним граматичним центром (нечленоване).

Двоскладним називається речення, граматичний центр якого представлений двома головними членами - підметом і присудком: Реве та стогне Дніпр широкий (Шевч.).

Двоскладні речення є основною синтаксичною одиницею в український мові, вони характеризуються значним діапазоном виражальних можливостей, різноманітністю конструкцій, широким використанням лексики.

Предикативну основу двоскладного речення складають підмет і присудок.

Підмет - це граматично незалежний головний член двоскладного речення, що означає предмет, про який говориться в реченні.

За способом вираження підмет може бути простим і складеним. Простий підмет виражається

  •  іменником (Хлопець ріже очерет);
  •  прикметником (Майбутнє дітей було для неї цілим світом.);
  •  займенником (Ми знову пройдем дальні далі.);
  •  числівником (Двоє вийшли останніми.);
  •  інфінітивом (Вмерти на полі - то не слава...).

Складений підмет виражається словосполученнями, вжитими в значенні іменника: числівник та іменник; іменник та слова багато, мало, кілька; іменник або займенник у називному відмінку та іменник в орудному відмінку, власна назва, назва твору. Наприклад, Батько з сином ціле літо працювали на комбайні (Гол.). Дві хмароньки пливли кудись (Ол.). 

Присудок - це головний член двоскладного речення, що виражає ознаку підмета. Присудок є носієм головної властивості речення - предикативності, він надає підмету модальної характеристики.

За характером морфологічного вираження присудки поділяються на дієслівні та іменні, за будовою - на прості, складені.

Прості присудки виражаються дієсловами будь-якого способу, часу і особи, наприклад: Я намалюю тебе серед березового гаю (Цюпа).

Складені присудки бувають дієслівними та іменними.

Дієслівний складений присудок виражається сполученням інфінітива з особовими формами дієслів, наприклад: Я не можу мовчати (Симон.)

Іменний складений присудок складається з дієслова - зв'язки та іменної частини, яка може виражатися іменником, прикметником, займенником, числівником, дієприкметником, займенником, числівником, дієприкметником, наприклад: Дід Захарко був коваль (Довж.). 

Непоширених речень у мові небагато. Більше речень поширених, тобто тих. граматичну основу яких поширюють другорядні члени - означення, додатки, обставини. Найчастіше другорядні члени речення пояснюють головні і залежать від них, але вони можуть пояснювати і другорядні члени речення і залежати також від них. Другорядні члени речення розширюють, доповнюють повідомлення, які закладені в головних членах.

Означення - другорядний член речення, який називає ознаку предмета і залежить від члена речення, вираженого іменником, наприклад:

На  сизих  луках  скошено отаву (Рил.).

Означення відповідають на питання який?, чий?, котрий?, скільки?, найчастіше виражаються прикметниками, займенниками, числівниками та іменниками.

Означення можуть виражати:

а) ознаки предметів (Білі хмари і срібні ріки);

б) незалежність (Твоя краса в моїх очах);

в) порядок предметів при лічбі ( Друга дівчина привіталася);

г) кількісні ознаки (За день вони побували у трьох селах).

За особливостями підрядного зв'язку між означеннями і означуваними словами розрізняють означення узгоджені та неузгоджені.

Узгодженим називається означення, пов'язане з означуваним словом зв'язком повного узгодження. Ці означення виражаються прикметниками, дієприкметниками, займенниками, числівниками, дієприкметниковими зворотами. Наприклад: У всякого своя доля і свій шлях широкий (Шевч.). 

Неузгодженим називається означення, яке пов'язане з означуваним словом способом керування або прилягання. Ці означення виражаються іменниками в непрямих відмінках; неозначеною формою дієслова; прислівником та дієприслівником; сполученнями слів.

Одним із різновидів означень є прикладка.

Прикладка - це різновид означення, що виражається іменником і дає предметові другу назву. Наприклад: зимонько - снігуронько. Прикладка вказує на професію, рід занять, вік, національність, виступає власною назвою міст, сіл, рік, озер. Прикладка буває непоширеною (виражена однім словом) і поширеною (виражена сполученням слів). Наприклад: Я хочу на озеро Світязь, в туман таємничих лісів (Кост).

До означуваного слова прикладка може приєднуватися дефісом, якщо

  •  означуване слово і прикладка є загальними назвами: (зимонько - снігуронько); 
  •  означуване слово стоїть після прикладки (Сірко-собака);
  •  прикладка входить до складу терміна (драма-феєрія).

Якщо прикладка поширена і стоїть у кінці речення, перед нею ставиться тире (Знайшов собі він дівчиноньку - нову весну знайшов (Рил.).

Прикладки, що означають назви газет, журналів, підприємств тощо, пишуться в лапках з великої літери, якщо перед ними немає слів імені, пам'яті (журнал "Українська культура", газета "Українське слово", педагогічний інститут імені Т.Г.Шевченка, вечір пам'яті Л. Українки).

Додаток - другорядний член речення, який означає предмет і відповідає на питання непрямих відмінків, наприклад: Польова повитиця розтулила свої білі делікатні квіточки (Коц.). 

Додатки можуть бути виражені:

а) іменниками (Молоденькі сади ми посадим на кручі (Мал.); 

б) займенниками (Він годивсь на все (Довж.).;

в) іменниками прикметникового та дієприкметникового походження (Янек напівмріяв про своє майбутнє (Тул.);

г) числівником, часто у сполученні з іменником (До двох яблук додати шість яблук);

ґ) неозначеною формою дієслова (Вона порадила відпочити);

д) вигуком, службовим словом (Проспіва, протягне "Ох!", молока хильне за двох (С. Олійник).

У реченні додаток найчастіше залежить від дієслова - присудка, але може залежати й від члена речення, вираженого іменником, прикметником, дієприкметником (Батьки задоволені успіхами своїх дітей).

Розрізняють додаток прямий і непрямий.

Прямим називається додаток, який залежить від перехідного дієслова і стоїть у знахідному відмінку без прийменника (Мов сизая голубонька, село облетіла (Шевч.). Прямий додаток може бути виражений і родовим відмінком іменника без прийменника, якщо при перехідному дієслові є заперечна частка не (Не сіяти квітів), якщо дія, що виражена перехідним дієсловом, переходить на частину предмета (Везе Марко Катерині сукна дорогого (Шевч.).

Непрямим називається додаток, який виражений непрямими відмінками іменника і знахідним відмінком з прийменником (Як же вірять в весну ці обмерзлі гілки на деревах (Сос.)

Обставина - другорядний член групи присудка, який означає характеристику дії чи ознаки з погляду якості, кількості, різних умов їх вияву. Наприклад, Легко і швидко йшла Меланія через подвір¢я (Гонч.).

Обставини відносяться переважно до дієслова - присудка і виражаються прислівниковим зворотом, іменниками в непрямих відмінках, інфінітивом, синтаксичним або лексичним словосполученням.

За значеннями обставини поділяються на такі групи і відповідають на такі питання:

обставини способу дії (як? яким способом?) вказують на характеристику способу дії, наприклад:

Стоять спокійно дерева безлисті (Пилип.);

обставини міри і ступеня (як? у якій міри? наскільки?) указують на кількісний чи якісний ступінь дії, стану, ознаки, наприклад:

До болю, до смертельного жалю понад Дніпром сріблисті верболази (Рил.);

обставини місця (де? куди? звідки?) означають місце реалізації, напрям та шлях руху, наприклад:

Далеко внизу вгадувалася Десна (Мушк.);

  •  обставини часу (коли? як довго? з якого часу? до якого часу?) дають часову характеристику дії чи стану, наприклад: Навесні пташки повертались до рідного лісу (Ів.);
  •  обставини причини (чому? з якої причини?) вказують на причину  виникнення, тривалості, завершення дії чи ознаки, наприклад: Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити (Вас.);
  •  обставини мети (з якою метою? для чого? нащо?) вказують на мету дії чи стану, наприклад: Година для праці настала (Л.У.);
  •  обставини умови (при якій умові? в якому випадку?) означають умови, при яких може відбуватися дія чи тривати стан, наприклад: Та при такій погоді треба ще подумати про купівлю (Ст.);
  •  обставини допустовості (незважаючи на що?) вказують на умови чи факт дійсності, всупереч яким відбувається дія або триває стан, наприклад: Незважаючи на травень, душно було, як у літку (Коц.).

Речення з одним головним членом, що є виразником предикативності називаються односкладними. Залежно від способу морфологічного вираження головного члена односкладні речення поділяються на дієслівні та іменні.

До дієслівних односкладних речень належать таки речення:

  •  означено-особові, головний член яких виражається формою дієслова 1-ої або 2-ої особи теперішнього чи майбутнього часу, наприклад: Люблю мандрувати по рідній країні!.. (Мур.); 
  •  неозначено-особові, головний член яких виражається дієсловом у формі 3-ої особи множини теперішнього чи майбутнього часу або у формі множини минулого часу і означає дію, яка здійснюється невизначеним суб'єктом, наприклад: Повільно йшли мовчазні по перону (Симон.); 
  •  узагальнено-особові, головний член яких виражається дієсловом 2-ої особи однини і означає дію, що відбувається без активної участі особи, наприклад: І світає й не світає (Тич.); 
  •  інфінітивні, головний член яких виражається інфінітивом, незалежним від інших членів речення, наприклад: Мечем до нього прорубати путь! (Баж.). 

Номінативним (називним) називається односкладне речення, що означає предмети та явища без вказівки на дію, головний член якого виражається іменником, наприклад: Темна ніч. Шляхи. Діброва. (Мал.)

Номінативні речення стверджують наявність або існування предмета чи явища, названого головним членом, тому вони можуть бути лише стверджувальними. За значенням номінативні речення поділяються на буттєві та вказівні.

Буттєві речення виражають наявність названого предмета чи явища, наприклад: Пісок. Вечірні хмари сиві (Рил.)

Вказівні речення містять вказівку на названий предмет чи явище, наприклад: Ось і місток (Мур.).

Однорідними називаються такі члени речення, які перебувають в однакових синтаксичних відношеннях з одним членом речення, виконують однакову синтаксичну функцію і поєднуються між собою сурядним зв'язком. Однорідні члени речення мають такі диференційні ознаки:

  •   займають позицію одного члена речення;
  •  пов'язані між собою сурядним зв'язком;
  •   відносяться до одного із членів речення;
  •  часто мають однакові морфологічні форми і виражають однотипні поняття.

Однорідними можуть бути як головні, так і другорядні члени речення, наприклад: Луги і степи цвіли весною (Ол.). Мене везуть у царство трав, річок, лісів (Довж.). 

Основними засобами вираження однорідності є інтонація та сполучники сурядності. Способи поєднання однорідних членів можуть бути різні:

  •  інтонація;
  •   сполучники сурядності;
  •   інтонація  і сполучники сурядності.

Поняття про складне речення. Складне речення - це речення, що складається з двох і більше предикативних одиниць, які становлять семантичну, структурну і інтонаційну єдність.

Складне речення характеризується такими ознаками:

  •  поліпредикативність;
  •  особлива структурна схема;
  •  семантична і інтонаційна цілісність, завершеність.

Поліпредикативність складного речення полягає в тому, що воно складається з двох чи кількох предикативних одиниць, тобто простих речень, поєднаних в єдине ціле. Наприклад: Що для безсмертя народилось, від зброї смертних не помре (Рил.).

Особлива структурна схема складного речення проявляється в тому, що воно в порівнянні з простим має своєрідну структурну організацію, воно будується не із слів і словосполучень, а із простих речень, розташованих у складі складного речення за певною схемою.

Семантична і інтонаційна цілісність, завершеність виявляється у тому, що частини складного речення на відміну від простих речень не є самостійними і не мають семантичної і інтонаційної завершеності, а своїм змістом та інтонаційно зливаються в одне ціле. Предикативні частини, що входять до складного речення, набувають повного семантичного оформлення лише у складі всього речення.

Основними засобами поєднання предикативних частин (простих речень) в єдине структурне ціле є інтонація і сполучникові засоби (сполучники і сполучні слова), співвідношення видо-часових і способових форм дієслів - присудків у різних предикативних частинах складного речення, лексичні елементи, порядок розміщення самих предикативних частин.

Інтонація є універсальним засобом зв'язку предикативних одиниць (простих речень) в єдине ціле, чим є складне речення. Будь-яке складне речення характеризується інтонаційною завершеністю, має інтонацію кінця, у зв'язку з чим саме інтонація виступає як засіб поєднання предикативних частин (простих речень) складного речення в одне ціле. Інтонація кінця зосереджена на кінцевій предикативній частині складного речення. Водночас інтонація служить засобом вираження семантичних відношень між частинами складного речення. Інтонація може бути різних типів: перелічення, протиставлення, зіставлення, зумовленості, з'ясувальності.

Інтонація характерна для всіх типів складних речень, хоч особливо велика її роль як засобу поєднання предикативних частин у безсполучникових речень, в яких частини об'єднуються і одне ціле лише за допомогою інтонації.

Важливим засобом поєднання предикативних  одиниць (простих речень) у межах складного речення є сполучні засоби (сполучники, сполучні слова, співвідносні (вказівні) слова).

Сполучники служать засобом поєднання предикативних частин складного речення(простих речень) в одне ціле, а також передають синтаксичні відношення між частинами складного речення. Розрізняють сполучники сурядності і сполучники підрядності. Сполучники сурядності поєднують в одне ціле частини складних речень, виражають єднальні, зіставно-протиставні і розділові відношення в складному реченні. Сполучники підрядності поєднують в одне ціле частини складних речень, виражають часові, умовні, причинові, наслідкові, порівняльні відношення. Сполучні слова пов'язують між собою в одне ціле частини складнопідрядних речень, виявляють синтаксичні відношення між частинами, з'являються одночасно і членами підрядної частини речення. У ролі сполучних слів виступають відносні займенники у різних відмінкових формах (хто, що, який, котрий, чий) і прислівники займенникового походження (як, де коли, куди та ін.).

Сполучники і сполучні слова, приєднуючи підрядну частину до головної, знаходяться у складі підрядної частини речення.

Видо-часові і способові форми дієслів - присудків різних частин складного речення скоординовані і знаходяться у певній залежності. Якщо в одній із частин порушити це співвідношення, то така конструкція або набуде іншого значення, або ж як складне речення стане неможливою.

Лексичні елементи, зокрема займенники, прислівники, спільні другорядні члени речення, нерідко визначають характер синтаксичних відношень і тісніше поєднують в одне ціле предикативні частини складного речення.

Порядок розміщення предикативних частин у складному реченні може бути відносно вільний, при якому частини речення можуть змінювати своє місце, і фіксований, незмінний, при якому кожна частина займає певне, властиве їй місце (наприклад, у з'ясувальних складнопідрядних реченнях).

Залежно від структури складних речень, від засобів поєднання предикативних частин в одне ціле усі складні речення поділяються на дві основні групи:

1)     сполучникові складні речення, предикативні частини якого поєднуються за допомогою сполучних засобів та інтонації;

2)     безсполучникові складні речення, предикативні частини якого поєднуються за допомогою тільки інтонації.

Сполучникові складні речення залежно від того, за допомогою яких сполучників поєднуються їхні предикативні частини, поділяються на дві структурно-семантичні групи:

1)     складносурядні речення, предикативні частини якого поєднуються в одне ціле за допомогою сполучників сурядності та інтонації;

2)     складнопідрядні речення, предикативні частини якого поєднуються в одне ціле за допомогою сполучників підрядності, сполучних слів, інтонації.

Семантична відмінність поміж складносурядними і складнопідрядними реченнями полягає в тому, що виражаючи різні граматичні значення, сполучники підрядності і сполучні слова вказують одночасно і на залежність однієї частини речення від іншої, в той час, як сполучники сурядності вказують на відсутність залежності однієї частини речення від іншої.

Складносурядне речення. Складносурядними називаються складні речення, частини яких незалежні одна від іншої і граматично поєднуються сурядними сполучниками. Наприклад: Стиха долітають звуки піаніно, а думки своє снуюють (Івг.).

Рівнозначність частин є однією з найхарактерніших ознак складносурядних речень, де кожна частина зберігає значення окремого повідомлення і відносну синтаксичну незалежність, а також відносну самостійність.

Другою характерною ознакою речень цього типу є те, що їх частини поєднуються між собою сполучниками сурядності, які завжди знаходяться тільки між цими частинами, не належать жодній з них, а складносурядному реченню в цілому.

Цим складносурядні речення суттєво відрізняються від складнопідрядних, в яких сполучник та сполучне слово належать підрядній частині.

Однією із структурних ознак складносурядного речення є й те, що ніколи одна з його частин не може знаходитися у середині іншої, чим також ці речення істотно відрізняються від складнопідрядних.

Найважливішими засобами поєднання частин складносурядного речення є сполучники сурядності та інтонація, а також співвідношення видових, часових, способових форм дієслів, зв'язок між частинами речення може також здійснюватися за допомогою займенників, спільних членів речення, порядку частин речення.

Інтонація складається із мелодики звучання, інтенсивності, темпу мовлення, пауз. Вона може бути перелічувальною, протиставно-зіставною, градаційною, розділовою. Проте пов'язати окремі різновиди інтонацій з конкретними типами складносурядних речень не можна, бо те ж саме речення може інтонуватися по-різному.

Дуже важливою є роль сполучників сурядності в організації складносурядних речень, серед них, як відомо, виділяють єднальні (приєднувальні і пояснювально-приєднувальні), протиставні, розділові. Класифікація сполучників лежить і  в основі класифікації складносурядних речень, бо сполучники є не тільки засобом виявлення взаємовідношень між частинами цих речень.

У кожному складносурядному реченні виступає щонайменше два засоби взаємозв'язку між предикативними частинами - сполучники сурядності та інтонація, які є найголовнішими. Що ж до інших засобів, то їх може і не бути.

Залежно від сполучників, за допомогою яких поєднуються між собою частини складносурядних речень, розрізняють такі їх типи:

  •   складносурядні речення з єднальними сполучниками і(й), та, та й, ні ... ні, як ...так (наприклад: Вже червоніють помідори, і ходить осінь по траві (Рил.);
  •  складносурядні речення з приєднувальними сполучниками та й, ще й, також, причому, притому (наприклад: Вона настирливо з тобою говорила, та й їй далась нелегко та розмова (Л.У.);
  •   складносурядні речення з пояснювально-приєднувальними сполучниками тобто, себто, а саме, як то, (наприклад: Ця баба з ґанжою, як-то бувають з ґанжою коні або корови(Н.-Лев.);
  •  складносурядні речення із зіставно-протиставними сполучниками а, але, та (але), проте, однак, зате, так, не тільки ... а й, не лише ... але й, (наприклад: Самій те трудно збитися з путі, та трудно з неї збитися в гурті(Л.У.);
  •  складносурядні речення з розділовими сполучниками або, чи, а чи, чи ...чи, то ... то, чи то ... чи то, не то ... не то (наприклад: То Катря усе хвалить, то Катря усе ганить (М.В.).

Складнопідрядне речення. Складнопідрядними називаються складні речення, частини яких залежні одна від одної і граматично поєднуються підрядними сполучниками. Наприклад: Я знову згадав ті хвилини, що душу п'янили мою (Сос.).

Частини складнопідрядних речень нерівноправні: одна з них підлягає, підпорядковується іншій частині, перебуває в певній залежності від неї. Залежна частина складнопідрядного речення називається підрядною, а та частина, від якої залежить підрядна частина, називається головною.

Основними засобами зв'язку між частинами складнопідрядного речення є:

  •  інтонація, яка об'єднує частини речення в одне інтонаційно завершене ціле;
  •  сполучники підрядності, які належать до підрядної частини і поєднують її з головною частиною;
  •  сполучні слова, які пов'язують підрядну частину з головною, а також є членами речення підрядної частини;
  •  співвідносні, або вказівні слова, які належать до складу головної частини, однак не виражають самого значення;
  •  розміщення частин складнопідрядного речення;
  •  співвідношення видо-часових і способових форм дієслів.

Підрядна частина речення може стояти перед, після і всередині головної частини. Наприклад: Куди голка, туди й нитка (Н. тв.); Я люблю тишу, коли море зітхає у тьмі (Сос.); А там, де мене чекають, рипає хвіртка тоскно (Драч.).

За значенням і будовою складнопідрядні речення поділяються на такі види:

  •   складнопідрядні речення з підрядними означальними;
  •   складнопідрядні речення з підрядними з'ясувальними;
  •   складнопідрядні речення з підрядними обставинними.

Підрядні означальні речення виконують функцію розгорнутого означення до якогось члена головного речення, вираженого іменником, відповідають на питання який? (у різних відмінках і родах) і приєднуються до головного речення за допомогою сполучних слів який, що, де, куди, звідки, коли та сполучників що, щоб, наче, неначе, ніби, як. Наприклад: Та не злічить віків, що встигли вже пройти (Филип.).

Близькими до означальних є підрядні речення займенниково-означальні, які пояснюють член головного речення, виражений займенниками той, такий, все, кожний, вжитими у значенні іменника. Наприклад: Все, що гарне у природі, розцвітає в ці деньки (Рил.).

Підрядні з'ясувальні речення відповідають на питання всіх відмінків і відносяться до дієслів у головному речені, які означають мовлення, мислення, почуття, приєднуються до головного речення за допомогою сполучників що, як, щоб, ніби, мов, наче та сполучних слів хто, який, чий, котрий, де, куди, коли, як. Наприклад: Щасливий, хто сни має милі (Л.Укр.).

Підрядні обставинні речення відповідають на питання обставин і поділяються на підрядні речення способу дії, ступеня, порівняльні, місця, часу, причини, мети, умовні і допустові, наслідкові.

Підрядні речення способу дії і ступеня вказують на спосіб дії або ступінь вияву ознаки, названої в головному реченні, вони відповідають на питання як? яким способом? у якій мірі? наскільки? і приєднуються сполучниками як, що, щоб, ніби, мов. Наприклад: А сонечко встане, як перше вставало (Шевч.).

Підрядні речення порівняльні відносяться до всього головного речення і пояснюють його зміст, вони відповідають на питання як? як саме? подібно до чого? і приєднуються до головного сполучниками як, мов, наче, немовби. Наприклад: Плив журавлиний караван, неначе кликав у дорогу (Сос.).

Підрядні речення місця вказують на місце або напрям дії, про яку йде мова в головному реченні, і залежать від усього головного речення, вони відповідають на питання де? куди? звідки?, приєднуються до головної частини речення сполучними словами де, куди, звідки. Наприклад: Тепер я скрізь, де світло і любов (Филип.).

Підрядні речення часу вказують на час дії, про яку йде мова в головному реченні, пояснюють головне речення в цілому, вони відповідають на питання коли? відколи? доки? з якого часу? до якого часу?, приєднуються сполучниками і сполучними словами коли, поки, доки, ледве, скоро, як, як тільки. Наприклад: Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди (Шевч.).

Підрядні речення причини вказують на причину, якою зумовлена дія головного речення, й залежать від усієї головної частини, вони відповідають на питання чому? через що? з якої причини?  і приєднуються до головної частини сполучниками бо, тому що, від того що, через те що, завдяки тому що, у зв'язку з тим що, оскільки. Наприклад: Я вірю в ті чари, бо серцем я їх почуваю (Л.Укр.).

Підрядні речення мети вказують на мету того, про що йде мова в головному реченні. Вони залежать від усієї головної частини, відповідають на питання для чого? з якою метою? нащо?  і приєднуються за допомогою сполучників щоб, для того, щоб, з тим щоб, аби. Наприклад: Я сказав для того, щоб тільки не йти з ним (Л.У.).

Підрядні речення умовні вказують на умову, за якої відбувається чи може відбуватися те, про що йде мова в головній частині, відповідають на питання за якої умови?, приєднуються за допомогою сполучників якщо, коли, коли б, як. Наприклад: Якщо сьогодні я прийду до неї, вона мене в Олександрію візьме (Л.У.).

Підрядні речення допустові вказують на те, що могло б перешкодити дії у головній частині. Вони відповідають на питання незважаючи на що?, приєднуються до головної частини сполучниками хоч (хоча), дарма що, як не, куди не, незважаючи на те що. Наприклад: Хоч не рідний син Ярема, а щира дитина  (Шевч.).

Підрядні речення наслідкові вказують на наслідок того, про що йде мова в головній частині. Вони пояснюють головну частину в цілому, не відповідають на якесь питання і приєднуються сполучником так що. Наприклад: На дні тієї щілини був мочар, росла осока та очерет, так що ніяк не можна було туди прокласти шлях (Н.-Лев.).

Будь-яка підрядна частина складнопідрядного речення від головної відокремлюється комою або комами, якщо знаходиться в середині головної частини.

Складнопідрядні речення з кількома підрядними - це такі речення, до складу яких входять два або більше підрядних речень. Наприклад: Коли людині є що сказати, вона виллє з глибини власної душі все те, що має, на папір або полотно (І.Цюпа).

Складнопідрядні речення з кількома підрядними поділяються на три види:

  •  складнопідрядні речення з однорідною підрядністю;
  •  складнопідрядні речення з неоднорідною підрядністю;
  •  складнопідрядні речення з послідовною підрядністю.

Однорідною підрядністю називається така підрядність, при якій однакові за значенням підрядні частини відносяться до одного й того ж члена головної частини чи до всієї головної частини. Наприклад: Розкажи, як за горою сонечко сідає, як у Дніпра веселочка воду позичає (Шевч.).

Неоднорідною називається така підрядність, при якій кілька однакових за значенням підрядних частин відносяться до різних членів головної частини. Наприклад: Сизий бузок, котрим обсаджені були стежки, переліз на їх гладеньке місце і вільно ріс там, де ходили людські ноги (Мирн.).

Неоднорідною називається також така підрядність, при якій кілька різних за значенням підрядних частин по-різному відносяться до головної частини: одна з частин пояснює один з членів головної частини, а друга - головну частину в цілому. Наприклад: Якби не жовте листя в садках, то можна було б подумати, що надворі не бабине літо, а справжнє літо (Н.-Лев.).

Послідовною підрядністю називається така підрядність, при якій перша підрядна частина залежить від головної, друга - від першої підрядної частини, третя - від другої і т.д. Наприклад: Діти не знали, скільки минуло часу відтоді, як вони полізли в підземний хід (Донч.).

Безсполучникове складне речення. Поряд із складними реченнями, в граматичній організації яких найважливішу роль відіграють сполучники, у мові широко представлені також складні речення, частини яких поєднуються між собою без використання сполучників і сполучних слів, а за допомогою інтонації та інших засобів.

Безсполучникові речення - це складні речення, частини яких об'єднуються в одне синтаксичне і семантичне ціле за допомогою інтонації, без сполучників. Наприклад: Вірю: з каменю б'є джерело (Мал.).

Основними засобами зв'язку між частинами безсполучникового речення є:

  •  інтонація, яка об'єднує частини речення в одне інтонаційно завершене ціле;  
  •  співвідношення видо-часових форм дієслів-присудків;
  •  семантичний зв'язок;
  •  порядок розташування частин;
  •  паралелізм синтаксичної структури поєднуваних частин;
  •  спільні для частин речення члени.

Залежно від характеру інтонації, за допомогою якої поєднуються в одне синтаксичне і семантичне ціле частини, безсполучникові складні речення поділяються на такі типи:

  •  перелічувальні;
  •  протиставні;  
  •  зумовлені;
  •  пояснювальні.

За характером смислових зв'язків між частинами розрізняють безсполучникові речення з однорідними частинами, які не підпорядковані одна одній (Осінній вечір морозом дихав, у небі місяць немов п'ятак... (Симон.);а також з неоднорідними частинами, одна з яких пояснює іншу (Защебетав соловейко - пішла луна гаєм (Шевч).

Між частинами безсполучникових речень ставляться такі розділові знаки: кома, крапка з комою, тире, двокрапка.

1.     Кома ставиться у тому випадку, коли частини безсполучникових речень виражають одночасність або послідовність подій чи явищ. Наприклад: Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні (Сос.).

2.     Крапка з комою ставиться тоді, коли частини безсполучникового речення не тісно пов'язані за змістом і коли в середині речення уже є розділові знаки. Наприклад: Десь весело дзюрчить струмок, у скісному промінні сонця грає роєм мушва, - якесь шамотіння, якісь вечірні лісові звуки долітають до чуткого вуха 

3.     Тире ставиться:

- при порівнянні, зіставленні чи протиставленні першої і другої частин безсполучникового складного речення. Наприклад: Зайця ноги носять - вовка зуби годують  (Н. тв.).

- якщо друга частина виражає наслідок. Наприклад: Пильно подивилась - сльози покотились (Шевч.).

- якщо в першій частині виражається час або умова. Наприклад: Була б охота - знайдеться робота (Н. тв.).

- якщо передається швидка зміна дій, явищ. Наприклад: Погасив світло знов - ось тобі й ніч (Гуц).

4.     Двокрапка ставиться між частинами безсполучникового складного речення , якщо друга частина розкриває чи доповнює зміст першої або вказує на причину того, про що говориться в першій частині. Наприклад: Оксані радість: мати одрізала з полотна хустину (Гол).  

Складні синтаксичні конструкції. Серед складних синтаксичних конструкцій, що складаються з кількох предикативних частин, визначено такі типи:

  •  безсполучникові багатокомпонентні речення;
  •  складносурядні багатокомпонентні речення;
  •  складнопідрядні багатокомпонентні речення;
  •   складні багатокомпонентні речення змішаного типу;

періоди;

  •  конструкції з чужим мовленням.

У сучасній українській літературній мові поширені складні речення з однорідною і неоднорідною безсполучниковістю. Наприклад: Послався зелений барвінок, червоніє зірка, повився горобиний горошок, вовча ступа попустила широке листя, розкинувся до землі синій ряст, розрослася зелена рута (М.В.).

У мові досить широко представлені складносурядні багатокомпонентні речення, предикативні частини яких поєднуються в одне ціле за допомогою єднальних, приєднувальних, розділових  сполучників. Наприклад: Тяжких дерев  стривожені ряди загомоніли раптом, затремтіли, і довгі трави стебла похилили, і покотилася недобра вість, і змовкло все (Рил.).

Серед складнопідрядних багатокомпонентних речень розрізняють конструкції з послідовною підрядністю, конструкції з супідрядністю, конструкції з послідовною підрядністю і супідрядністю, такі речення мають декілька підрядних частин. Наприклад: Лише той гідний світлого майбутнього, хто свято шанує минуле, пишається героїчною історією свого народу і все робить для того, щоб сучасне було не менш славне, щоб уписалося воно золотими сторінками на скрижалях історії (Цюпа.).

В одному складному реченні, до якого входить кілька предикативних частин, можуть поєднуватися різні типи зв'язку: безсполучниковий зв'язок, сполучники сурядності, сполучники підрядності. Виділяють такі типи складних багатокомпонентних речень змішаного типу:

  •  речення з сурядністю і підрядністю;
  •  речення з сурядністю і безсполучниковим зв'язком;
  •  речення з підрядністю і безсполучниковим зв'язком;
  •  речення з сурядністю, підрядністю і безсполучниковим зв'язком.

Наприклад: І день іде, і ніч іде, і дивуєшся чому не йде Апостол правди і науки (Т.Ш.).

Складні багатокомпонентні речення змішаного типу властиві переважно мові художньої літератури та публіцистичному і науковому стилям мови.

Період - це розгорнутий вислів, що як своїм змістом, так і інтонаційно чітко розпадається на дві взаємно врівноважені частини і характеризується єдністю змісту і інтонації. За своїм складом це багаточленне складне речення, з інтонаційного погляду період характеризується ритмічною завершеністю інтонації. Перша частина періоду, що містить у собі основу вислову і характеризується наростанням інтонації, називається підвищенням, а друга, заключна - зниженням. У великих за обсягом періодах підвищення і зниження за допомогою невеликих пауз можуть розпадатися на дрібніші частини - члени періоду. Наприклад: Чи тільки терни на шляху знайду, чи до мети я повної дійду, чи без пори кінчу той шлях тернистий, - бажаю так скінчити я свій шлях, як починала: з співом на устах  (Л.У.).

До складних синтаксичних конструкцій тісно прилягають і конструкції з чужим мовленням, під яким розуміють різні способи передачі мовлення чи думок якоїсь особи, що включаються в авторську розповідь.

Форми і засоби передачі чужого мовлення залежать від ситуації спілкування, мети, призначення повідомлення.

Залежно від лексико-синтаксичних засобів і способів передачі чужого мовлення розрізняють такі форми:

  •  форми прямої передачі (пряма мова);
  •  форми непрямої передачі (непряма мова);
  •  невласне пряма мова;
  •  діалогічне мовлення;
  •  цитація.

Пряма мова - це точно відтворений чужий вислів із збереженням його лексичних. синтаксичних і інтонаційних особливостей. Вона, як правило, супроводжується словами автора, з яких стає відомо, кому належить пряма мова, за яких обставин і в який спосіб вона була висловлена. Наприклад: Промовила конвалія: "Прощай, гаю милий!" 

Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, в середині її або після неї.

Слова автора при прямій мові є синтаксичним центром, що організовує конструкцію з чужим мовленням, вони є засобом введення в розповідь чужого мовлення. Пряма мова і слова автора завжди виступають як окремі речення, зв'язки прямої мови зі словами автора на письмі регламентуються пунктуаційними правилами, а в усному мовлені - інтонацією.

Непряма мова - це чуже мовлення, введене автором розповіді в текст у формі з'ясувальної підрядної частини складнопідрядного речення. Вона не є самостійною синтаксичною одиницею, а разом із словами автора становить складнопідрядне з'ясувальне речення, в якому головна частина - це слова автора, а підрядна - непряма мова. При цьому способі передачі чужого мовлення синтаксичним центром, що організує конструкцію з чужим мовленням, виявляються слова автора, які виступають у ролі головної частини складнопідрядного речення. Наприклад: Мати через пліт запитала сина, куди він збирався (Ст.).

Невласне пряма, або вільна непряма мова є особливим стилістичним прийомом, за допомогою якого автор глибоко розкриває внутрішні почуття героїв, їхні думки, переживання, прагнення. Вона становить суміш непрямої мови з елементами прямої, зберігаючи при цьому певною мірою порядок слів, інтонацію, дослівні вислови, емоційність мови персонажів. Це так зване внутрішнє мовлення, яке передається шляхом ніби перевтілення у свого героя. Наприклад: Кайдашиха обтерла білою хусткою сап'янці і гордовито дивилася навкруги: дивіться, мов люди добрі, яка панія їде до вас у гості (Н.-Лев.).

Діалог - це дослівно відтворена розмова двох чи кількох осіб. Чуже мовлення, передане у формі діалога, може супроводжуватись і словами автора, але це буває далеко не завжди: нерідко діалогічне мовлення виступає без супроводу слів автора. Та й пунктуаційно діалог оформляється своєрідно: перед кожною репликою ставиться тире, а слова кожної особи пишуться з нового рядка. Наприклад:

  •  Миколка, це ти?
  •  Я ... - та скривився, скривився.
  •  Як це ти, що це?... (Тесл.)

У наукових та публіцистичних працях з метою підтвердження висловленої думки чи її пояснення використовуються цитати. Цитата - це особливий різновид чужого мовлення, який являє собою дослівно переданий уривок з якогось твору. Цитати можуть наводитися як у супроводі слів автора, так  і без них.

Синтаксична будова цитат буває різною. Одні з них являють собою просте чи складне речення, інші мають у своєму складі кілька речень, а деякі - лише частину речення. Наприклад: "Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова як із уст сії слабосилої, хворої дівчини" (Фр.). Після наведення цитати вказується на її джерело (автор, назва праці, місце видання, видавництво, рік видання, сторінки).

Синтаксичні особливості офіційно-ділового стилю мови. Офіційно-діловий стиль, обслуговуючи сферу ділових, юридично-правових, виробничо-економічних та дипломатичних стосунків, має характерні синтаксичні особливості:

1. Діловий папір має, як правило, розповідний характер, тому питальні та окличні речення зустрічаються в документах досить рідко.

2. Загальний зміст речення передає прямий порядок слів, який полягає в тому, що підмет ставиться перед присудком, узгоджене означення - перед означуваним словом, незгоджене - одразу ж після нього, вставні слова, які пояснюють окремі поняття чи систематизують виклад, переважно ставляться на початку речення. Наприклад: Службові документи розрізняють за найменуванням, походженням, місцем виникнення, призначенням.

3. Використання непрямого порядку слів у ділових паперах виправдане лише в тому випадку, коли логічний наголос падає на присудок (тоді присудок ставиться перед підметом).

4. Присудок ставиться переважно у формі теперішнього часу зі значенням позачасовості, постійності. Великого поширення набули пасивні конструкції, в яких вибір присудка часто буває досить обмеженим у зв'язку з лексичним значенням підмета. Наприклад: вимоги до якості задовольняються. Такі речення утворюються за певними моделями, доцільність яких перевірена тривалою практикою.

5. Одним з характерних проявів ділового стилю є нанизування відмінків, тобто розміщення кількох слів підряд в одному відмінку, найчастіше в родовому або орудному. Наприклад: Господарські об'єднання можуть самостійно розв'язувати важливі питання науки, техніки, управління.

6. Довжина і складність будови простого речення збільшується також за рахунок віддієслівних іменників і тих зворотів, яких ці іменники вимагають після себе.

7. Синтаксис ділової документації характеризується вживанням інфінітивних конструкцій у реченнях резолютивного змісту. У розпорядчій документації рекомендується вживати дієслова інфінітивної форми (затвердити, попередити). Наказові форми дієслова (наказую, пропоную) вживаються лише в першій особі однини.

З метою економічності вислову і точності відтворення думки в службових документах часто вживаються дієприкметникові і дієприслівникові звороти.

Особливістю офіційно-ділового стилю є переважне вживання непрямої мови. До прямої мови в офіційно-діловому стилі мови звертаються тільки в тих випадках, коли дослівна передача тексту необхідна (цитування документів, актів).

В офіційно-діловому стилі мови активно вживаються безособові речення (Звертаємо Вашу увагу), речення з однорідними членами, а також активно вживаються пасивні конструкції (комісією встановлено...).

Просте речення не завжди може відобразити складність взаємозв'язків між фактами, їх послідовність, тому в офіційно-діловому стилі мови активно вживаються складні речення, частіше складнопідрядні.

Розташування простих речень у межах складного речення в ділових текстах таке: означальні підрядні речення звичайно ставляться поряд з тим іменником, до якого вони належать; обставинне підрядне речення розміщується перед головним, або одразу за ним, залежно від призначення. Якщо треба наголосити обставини реалізації дії, тоді підрядне речення ставиться попереду, а якщо ж підрядне речення лише пояснює, посилює головну думку, то його можна ставити і після головного.

Тенденція до стислості при викладі фактів впливає на будову складного речення та на кількість слів у ньому.

 

Запитання і завдання для самоперевірки

1.     Що таке словосполучення?

2.     Чим словосполучення відрізняється від речення?

3.     Які типи словосполучень Ви знаєте?

4.     Що таке речення?

5.     Назвіть ознаки речення.

6.     За якими показниками здійснюється класифікація простих речень?

7.     Які  речення називають двоскладними?

8.     Які головні члени речення Ви знаєте?

9.     Що таке означення? Які є означення? 

10. Що таке прикладка? Як вона приєднується до означуваного слова?

11. Що таке додаток? Які додатки Ви знаєте?

12. Що таке обставина? На які групи поділяються обставини за значенням?

13. Які речення називаються односкладними? Назвіть типи односкладних речень.

14. Що називається номінативним реченням?

15. Які члени речення називаються однорідними? 

16. Яке  речення називається  складним? Назвіть його ознаки.

17. Назвіть засоби поєднання простих речень у складне, охарактеризуйте ці засоби.

18. У чому полягає відмінність між складносурядними та складнопідрядними реченнями? 

19. Які  речення називаються  складносурядними? Назвіть їх ознаки.  

20. Назвіть типи складносурядних речень. Дайте їм характеристику.

21. Які  речення називаються  складнопідрядними?

22. Назвіть типи складнопідрядних речень. Дайте їм характеристику.  

23. Що називається однорідною, неоднорідною та  послідовною підрядністю?

24. Дайте характеристику безсполучниковому  реченню, які засоби зв¢язку між його частинами? 

25. Назвіть типи безсполучникових речень. 

26. Які є типи складних синтаксичних конструкцій?

27. Що таке конструкції з чужим мовленням? Назвіть їх форми.

ЛЕКЦІЯ 4

ОСОБЛИВОСТІ ПИСЕМНОГО І УСНОГО ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ. КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ ТА ВИМОГИ

ДО ЇХ СТВОРЕННЯ

ПЛАН

1. Соціальна функція писемного і усного ділового мовлення.

2. Монологічне і діалогічне ділове мовлення.

3. Особливості писемного й усного ділового мовлення.

4. Справочинство і його складові частини.

5. Визначення документу. Роль документу у діловій сфері.

6. Класифікація та сучасні вимоги до мови документів.

7. Документи з низьким і високим рівнем стандартизації.

8. Реквізити управлінських документів.

Соціальна функція писемного і усного  ділового мовлення. Офіційно-діловий стиль сучасної української літературної мови обслуговує сферу ділових (місцевого, галузевого, державного справочинства) та юридично-правових, виробничо-економічних і дипломатичних стосунків. Цей стиль задовольняє потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, діяльності, ділових стосунків між державами, організаціями, а також між членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування.

Соціальна функція писемного ділового мовлення дуже важлива: ділове мовлення обслуговує суспільні відносини людей, служить для зв'язку органів влади з населенням, для взаємозв'язків у політичній, економічній, соціальній і культурній сферах.

Монологічне і діалогічне ділове мовлення. Усне ділове мовлення за характером розрізняють монологічне і діалогічне і поділяють на публічне и приватне залежно від обставин, за яких відбувається спілкування.

За допомогою усного мовлення спілкування відбувається безпосередньо.

Переконливе, пристрасне слово – це важливий засіб організації стосунків між людьми у діловій сфері. Публічні виступи залучають до активного громадського життя, допомагають виявити творчу ініціативу, виховують високу культуру і національну самосвідомість.

Кожен промовець - неповторна індивідуальність, яка виробляється протягом життя в результаті тривалої роботи над собою, над своєю мовою.

Індивідуальний стиль - поняття складне. Насамперед, на стиль людини значний відбиток накладає її світогляд, який визначає і підхід до тлумачення фактів, і вибір слова, і образні засоби.

В індивідуальному стилі проявляється і характер людини, і уміння знайти контакт із слухачами. Індивідуальний стиль публічного виступу з'являється тоді, коли треба постійно виступати перед аудиторією, та в процесі наполегливої праці над собою.

Отже, успіх публічного виступу значною мірою залежить від наявності або відсутності індивідуального стилю мови.

Особливості писемного й  усного ділового мовлення. Найважливіші особливості усного ділового мовлення: 

1. Усне ділове мовлення – це слухове сприймання певної інформації.

2. Усне мовлення є первинним.

3. Усному мовленню важлива спонтанність.

4. При усному мовленні відбувається безпосередній контакт з визначеною аудиторією.

5. Для усного мовлення характерна посилена інформативність, насиченість різноманітними прикладами, фактами, аргументами.

6. За характером спілкування усне ділове мовлення діалогічне і монологічне.

7. В усному мовленні широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, міміка.

8. Синтаксична будова усної мови характеризується тим, що в ній здебільшого вживаються прості і складносурядні речення.

Особливості писемного й усного ділового мовлення. Розглянемо найважливіші особливості писемного ділового мовлення:

1. Писемне мовлення є вторинним стосовно до усного, бо виникло пізніше.

2. Писемне мовлення - це мовлення, що фіксується графічними, матеріальними знаками й сприймається зором. Ці графічні знаки неоднорідні: є літери української абетки, цифри, різні наукові символи, умовні позначки, графіки, малюнки.

3. Писемна форма дає можливість фіксувати висловлене, забезпечувати збереження і відтворення мовлення у просторі і часі.

4. Писемна мова, як правило, монологічна.

5. Користуючись писемною формою мовлення, людина має можливість виправляти текст, повертаючись до написаного, редагувати його.

6. У зв'язку з тим, що в писемному мовленні відсутні такі важливі елементи усного мовлення, як інтонація, жест, міміка, важливу роль у писемних текстах грають засоби специфічних суб'єктивно-емоційних оцінок.

7. Писемному мовленні характерні традиційність, консерватизм і нормативність мови, необхідність суворо дотримуватися правил побудови ділового папера (формуляр документу, спосіб викладу, формалізовані типи текстів).

8. При писемному мовленні відбувається односторонній і опосередкований контакт з невизначеною аудиторією.

9. У писемній формі особливо чітко проявляється диференціація текстів за сферами спілкування. Так, деякі тексти взагалі існують лише в писемній формі (якщо резолюції, накази, акти можуть бути хоч прочитані перед аудиторією, то накладні, квитанції, розписки відомі лише в писемній формі і призначені виключно для сприймання їх зором, а не на слух).

10. У писемному мовленні наявна ще така його особливість, як здатність бути відтвореним в усному мовленні.

11. Значну роль в житті суспільства відіграє і така особливість писемної форми мовлення, як потенційно необмежена кількість відтворення і дублювання в тотожній писемній формі певного документу, що необмежено збільшує можливості його впливу.

Справочинство і його складові частини. Справочинство - це діяльність, яка охоплює питання створення та використання документів, системи документації, організації роботи з документами. Метою справочинства є оволодіння засобами утворення службового документу, сучасна організація роботи з документами, створення різноманітних систем документації.

Складові частини справочинства:

     документування;

     система документації;

     організація роботи з документами.

Документування - сукупність дій, здійснюваних органами управління по створенню та використанню документів.

Система документації - сукупність документів, пов'язаних між собою, що взаємодіють та створюють цілісні утворення із певними специфічними рисами.

Організація роботи з документами - науково впорядкований комплекс основних положень, норм, правил і рекомендацій, які визначають і регламентують процеси справочинства, починаючи з моменту створення документу і до здачі його до архіву.

У справочинстві важливо знати його складові частини, класифікацію документів за різними ознаками, загальні та граматичні особливості офіційно-ділового стилю мови, сучасні вимоги до утворення та оформлення службових документів, номенклатуру справ, автоматизовану систему організації роботи з документами, різні системи документації.

Уміння складати службові документи з урахуванням сучасних вимог до мови та стилю, володіння лексичними та граматичними нормами сучасної української літературної мови і засобами обробки документів дають можливість правильно вживати документи в діловій сфері.

Визначення документу. Ділова сфера - одна з основних життєво необхідних галузей діяльності людства.

Саме за допомогою ділових паперів встановлюються офіційні, службові, ділові, партнерські контакти між закладами, підприємствами, установами, державами, а також налагоджуються приватні стосунки між людьми.

Основним елементом ділової сфери з'являється документ як засіб фіксації на спеціальному матеріалі певної інформації. Документи широко використовуються у повсякденній діяльності як джерела та носії інформації, вони сприяють удосконаленню внутрішньої організації будь-якого підприємства, закладу чи установи, є підставою для прийняття рішень, узагальнень, довідково-пошукової роботи.

Документи є засобом засвідчення, доведення певних фактів до людей і, отже, мають велике правове значення.

Документ має бути достовірним, переконливим, належним чином відредагованим і оформленим, повинен містити конкретні і змістові пропозиції та вказівки. Тому документ слід правильно складати як за змістом, так і за формою. Тож необхідно розрізняти різноманітні системи документації та засоби щодо організації роботи з документами, що з'являються складовими частинами справочинства.

Документ - основний вид ділової мови. Слово "документ" пішло від лат. "documentum", що означає "доказ, свідоцтво".

Документ - це засіб фіксації певним чином на спеціальному матеріалі інформації об'єктивної дійсності, що має правове значення.

Класифікація документів за різними ознаками. Відповідно до певних вимог виділяють за різними ознаками різноманітні групи документів:  

КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ

Ознаки класифікації

Групи документів

За способом фіксації (відбиття) інформації

письмові ,графічні, фото-, фоно-, кінодокументи

За стадіями творення

оригінали, копії (три різновиди копій: відпуск,

витяг, дублікат)

За найменуванням

положення, накази, укази, інструкції, звіти, плани, листи, баланси та інші

За формою

стандартні, індивідуальні

За ступенем складності

складні, прості (односкладні)

За походженням

внутрішні, зовнішні

За терміном виконання

термінові, дуже термінові, нетермінові (у межах строків, установлених керівництвом)

За ступенем гласності

звичайні, секретні, цілком секретні, для службового користування (ДСК)

За юридичною силою

справжні (дійсні і недійсні), підроблені

За технікою відтворення

рукописні, відтворені механічним способом

За терміном зберігання

постійного зберігання, тимчасового зберігання (до 10 років), тривалого зберігання (понад 10 років)

За джерелом виникнення

первинні, вторинні

За напрямом

вхідні, вихідні

За спеціалізацією

управлінські (організаційно-розпорядчі, довідково-інформаційні, документи з кадрових питань, особисті офіційні документи), спеціальні (фінансові, комерційні та інші)

 

У сучасному суспільстві діють уніфіковані системи документацій, серед яких найбільш поширеними є управлінські документи, що відіграють провідну роль в управлінській діяльності будь-якої галузі.

Порядок створення, оформлення та застосування документів регламентується нормативними актами, єдиною державною системою діловодства, що надає документам правового характеру. Відмітна особливість управлінських документів полягає у тому, що вони створюються і використовуються в різних органах управління: в Кабінеті міністрів, міністерствах, відомствах, установах, навчальних закладах, лікарнях, на підприємствах та ін. Ці документи регламентують процеси діяльності, встановлюють, припиняють, змінюють різні правові відносини.

Сучасні вимоги до документів. Значна частина управлінських функцій не тільки здійснюється за допомогою документів, а і знаходить в них своє відображення. Тому документи мають бути повноцінним джерелом інформації, бездоганно відредагованими і якісними.

Вимоги до документів:

  •  документ повинен видаватися повноважним органом або особою у відповідності з її компетенцією;
  •  документ повинен бути достовірним і мати юридичну силу, не повинен суперечити чинному законодавству;
  •  документ повинен бути складений за встановленою формою;

   -    документ має бути бездоганно відредагований і оформлений.

Зовнішній вигляд документа є незаперечним свідченням стилю роботи управління, дисципліни і особистої культури працівників.

 Документування з низьким і високим рівнем стандартизації.  Документи можуть бути з високим рівнем стандартизації і з низьким. У документах з низьким рівнем стандартизації виділяють такі види текстів за способом викладу інформації: повідомлення, опис, роздум, міркування. Текст таких документів не може бути узагальненим і залежить кожного разу від конкретного змісту того, що викладається, від ситуації, від певних обставин ділового спілкування.

У документах з високим рівнем стандартизації може бути передбаченим не лише формуляр, а навіть мовні звороти, які вписуються в незаповнені місця бланків.

Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.

Формуляр документу - це сукупність розміщених у встановленій послідовності реквізитів документа. Кількість реквізитів різна і визначається документом, його видом, змістом.  

Реквізити управлінських документів.

До реквізитів управлінських документів належать:

  •  державний герб;
  •  емблема організації;
  •  зображення нагород;
  •  код організації за класифікатором підприємств та організацій;  

-    код документа за класифікатором управлінської документації;

-    найменування міністерства чи управління;

  •  найменування організації;
  •  найменування структурного підрозділу;
  •  індекс підприємства зв'язку, поштова і телеграфна адреса, номер телетайпа, номер телефону, номер рахунку в банку;
  •  назва виду документа;
  •   дата;
  •  індекс;
  •   посилання на індекс і дату вхідного документа;
  •  місце складання або видання;
  •   гриф обмеження доступу до документу;
  •   адресат;
  •   гриф погодження;
  •  резолюція;  заголовок до тексту;
  •   відмітка про контроль;
  •   текст;
  •   відмітка про наявність додатка;
  •   підпис;
  •  візи;
  •   печатка;
  •   відмітка про завірення копії;
  •   прізвище виконавця і номер його телефону;
  •  відмітка про виконання документа і направлення його до справи;
  •  відмітка про перенесення даних на машинний носій;  
  •  відмітка про надходження.

Згідно з основними положеннями ЄДСД складання і оформлення документів передбачає обов'язкове додержання таких вимог: зазначення установи - автора (як правило наводиться у бланку документа); найменування виду документу (на листах найменування не вказується); складання заголовка документа; адресування і датування документа, проставлення відміток про погодження тексту; засвідчення документа (підписання, затвердження, проставлення печатки); проставлення відміток про проходження і виконання документа.

Для уніфікованих форм документів застосовують папір стандартного розміру, а також встановлені такі розміри полів: ліве - 20 мм; верхнє - не менш як 10 мм; праве і нижнє - не менш як 8 мм.

Установлено два види бланків: бланк для листів та загальний бланк для інших видів управлінських документів. При створенні бланків на двох мовах реквізити мають бути продубльованими.

Текст у службових документах формату А4 друкують через півтора міжрядкових інтервали, на бланках формату А5 - через один міжрядковий інтервал.

При друкуванні документів використовують вісім стандартних положень табулятора:

0 - від межі лівого поля друкують реквізити "Заголовок до тексту", "Текст", "Відмітка про наявність додатка", "Прізвище виконавця і номер його телефону", "Відмітка про виконання документа", гриф "Погоджено", завірчий напис "Вірно", а також слова "СЛУХАЛИ", "ВИСТУПИЛИ", "УХВАЛИЛИ", "ВИРІШИЛИ", "НАКАЗУЮ", "ПРОПОНУЮ";

1 - абзаци після п'яти друкованих знаків від межі лівого поля;

2 - таблиці і трафаретні тексти (від 16 знаків);

3 - від 24 знаків -"-"-;

4 - реквізит "Адресат" (після 32 знаків);

5 - гриф "Затвердження" та гриф "Обмеження доступу до документа" (40 друкованих знаків);

6 - розшифровка підпису в документах (48 друкованих знаків);

7 - коди (56 друкованих знаків).

Крапка в кінці заголовка не ставиться.

Нумерується тільки друга сторінка документа. Номер ставиться посередині верхнього поля документа арабськими цифрами без слова "сторінка" і без розділових знаків.

Вимоги до мови документів. Складання документів - складний процес, і велике значення тут має мова документів, яка виконує активну роль. Розглянемо деякі принципи, яких слід дотримуватися при підготовці тексту документів.

Об'єктивність змісту документа проявляється у формах вираження в ньому громадських інтересів. Ці форми повинні відповідати нормам адміністративного права. Службові папери оформлюються переважно від імені юридичної особи - установи або її структурного підрозділу; тому особистий погляд в оцінці фактів та подій повинен бути зведений до мінімуму. Повна об'єктивність досягається високим ступенем безособовості, відсутністю будь-яких суб'єктивних оцінок у викладі, доборі лексики, синтаксичній будові.

Повнота інформації полягає у тому, що всі необхідні для правильного розуміння документа складники думки мають у тексті своє словесне вираження, ніщо не пропущено і нічого не треба домислювати. Повним можна назвати документ, зміст якого вичерпує всі обставини, пов'язані з вирішенням питання, що розглядається.

Уніфікація текстів службових документів досягається за допомогою формалізованих типів текстів. Сучасний службовий документ - це, перш за все, письмовий текст, зафіксований засобами графіки. За способом синтаксичної організації мови і графічного оформлення виділяють такі формалізовані типи текстів:

  •  традиційний лінійний запис складної мови - засіб фіксації на спеціальному матеріалі певної інформації;
  •  трафарет - традиційний лінійній запис, але з пропусками, які заповнюються змінною інформацією. Постійна інформація і змінна інформація складають одне речення. Текст трафарету розташований горизонтально;
  •  анкета - перелік питань, підготовлених раніше. Текст анкети розташовується вертикально, її зміст дрібніший, ніж зміст трафарету. В анкеті питання і відповідь - два самостійних речення;
  •  таблиця - це сукупність даних, які подані у цифровій та словесній формі і представлені у графах вертикальної та горизонтальної площини.

Формалізовані типи текстів є головними засобами уніфікації текстів, яка здійснюється на основі інструктивних матеріалів. Уніфікація текстів документів важлива:

  •  з психологічної точки зору, бо уніфікований текст сприймається у 10 разів інтенсивніше, ніж звичайний;
  •  з правової точки зору, бо текст приймає "узаконений вигляд";

-  з технічної точки зору, бо все ширше вживається машинна обробка інформації.

Стандартизація мови службових документів дає можливість скоротити кількість зайвої інформації за рахунок термінів, формул, оборотів, конструкцій, що здатні точно відобразити певну ситуацію і підвищити інформативність документів.

Лаконічність викладу досягається попереднім обдумуванням змісту документа, складанням його плану, добором аргументів. Лаконічним вважається такий документ, в якому немає зайвих слів, повторень, розтягненої і багатослівної аргументації. Лаконізм досягається за рахунок правильного добору і розміщення аргументів, а також за рахунок правильного компонування документа.

Закони логіки важливі при складанні тексту службового документа, бо кожне висловлювання, кожна фраза, кожний текст повинні будуватися на основі послідовного і аргументованого мислення.

Закон тотожності. Згідно з цим законом предмет думки в межах одного міркування, одного доказу, однієї теорії має бути незмінним. Знання цього закону має важливе практичне значення, бо треба бути упевненим в тому, що всі, хто знайомиться з документами, вкладають в слова однаковий зміст. Дотримування цього закону дозволяє уникнути невизначеності, неконкретності міркування.

Закон суперечності. Згідно з цим законом не може бути дійсним два висловлення, одне з яких щось стверджує про предмет, а інше заперечує те ж  саме в тому ж предметі в той же час.

Закон вилученого третього. Якщо маємо дві суперечні одна одній думки, то одна з них обов'язково дійсна, а друга помилкова, і між ними не може бути середнього, тобто третьої думки, яка могла бути дійсною в той же час.

Закон достатнього заснування. Щоб визнати міркування про предмет дійсним, треба мати достатні докази і аргументи. Ще М.Ломоносов підкреслював, що нічого не відбувається без достатнього заснування. Цей закон вимагає переконливого підтвердження дійсності думок.

Знання законів логіки робить документ логічно послідовним, аргументованим і ефективним.

Переконливість викладу забезпечується обґрунтуванням висловленої в документах думки, точністю в доборі фактів і цифрових даних. Переконливим робить документ і вміння розмістити доказовий матеріал, і відображення лише важливих аргументів.

Запитання і завдання для самоперевірки

  1.  В яких сферах нашого життя вживається офіційно-діловий стиль?
  2.  В чому є соціальна функція писемного ділового мовлення?  
  3.  Які види усного ділового мовлення Ви знаєте?
  4.  Назвіть особливості усного ділового мовлення.
  5.  Назвіть особливості писемного ділового мовлення.
  6.  Яку роль відіграє документ у діловій сфері?
  7.  За якими ознаками розрізняють документи?  
  8.  Назвіть сучасні вимоги до документів. 
  9.  В чому особливості документів з низьким і  високим рівнем стандартизації?
  10.  Що називається реквізитами документа? 
  11.   Що називається формуляром документа? 
  12.  Які реквізити обов'язкові для документів? 
  13.  Назвіть вимоги до документів, виготовлених машинописним способом.
  14.  У чому проявляється об¢єктивність змісту документа? 
  15.   У чому полягає повнота інформації документа? 
  16.   Як досягається уніфікація тексту документа? 
  17.  Чому важлива уніфікація текстів документів? 
  18.  Яке призначення має стандартизація мови? 
  19.  Назвіть закони логіки, за якими утворюються документи. 

ЛЕКЦІЯ 5

ДОКУМЕНТУВАННЯ

В УПРАВЛІНСЬКІЙ ТА ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

ПЛАН

  1.  Організаційно-розпорядчі документи.
  2.   Довідково-інформаційні документи.
  3.  Документування з кадрових питань.
  4.   Особисті офіційні документи.  
  5.  Документи з господарсько-претензійної діяльності.
  6.  Система обліково-фінансової документації.
  7.   Документи в банківській діяльності.
  8.   Документація в рекламній та видавничої діяльності

Організаційно-розпорядчі документи. Кожен вид документа має свої особливості. Однак усі документи в управлінській діяльності за функціональним призначенням можна поділити на такі групи:

  •  організаційно-розпорядчі;
  •  довідково-інформаційні;
  •  документи з кадрових питань;
  •  особисті офіційні документи.

Організаційно-розпорядчі документи - це документи, що закріплюють функцію, обов'язки та права органів управління протягом тривалого терміну і за допомогою яких здійснюється розпорядча діяльність, оперативне керівництво в певній установі.

Усі організації і підприємства у своїй діяльності поряд з актами органів державної влади керуються положеннями, статутами, правилами та інструкціями, постановами, розпорядженнями, наказами, вказівками.

Кожен з цих документів має свої реквізити і властиву тільки їм структуру тексту. Розглянемо утворення деяких документів.

Положення - це правовий акт, що визначає основні правила організації та діяльності державних органів, структурних підрозділів органу, а також установ, організацій і підприємств (філій), що їм підпорядковуються.

  Група

Як  розробляється

Як затверджується

Типові

Для системи установ і підприємств

Вищим органом управління

Індивідуальні

На основі типового положення

Керівником підприємства (організації, закладу)

 

Реквізити: герб, назва відомства, організації, структурного підрозділу; гриф затвердження, назва виду документа, положення; місце видання; дата; індекс; заголовок до тексту; текст; підпис; відмітка про погодження

Структура тексту:

1.     Загальні положення.

2.     Основні завдання.

3.     Функції.

4.     Права та обов'язки.

5.     Керівництво.

6.     Взаємовідносини, зв'язок.

7.     Майно і кошти.

8.     Контроль, перевірка та ревізування діяльності.

9.     Реорганізація та ліквідація.

  Інструкція - правовий акт, який створюється органами державного управління для встановлення правил, що регулюють організаційні, науково-технічні, технологічні, фінансові та інші спеціальні сторони діяльності та відносин установ, закладів, підприємств, службових осіб.

Групи:

1)  посадова;

2)  з техніки безпеки;

3)  з експлуатації різного обладнання та ін.

Інструкція затверджується вищими органами або керівниками організацій (чи їх наказом із зазначенням номера та дати видання). На інструкції може бути відмітка про те, що вона є додатком до розпорядчого документа. При затвердженні інструкції розпорядчим документом у ньому встановлюється термін введення інструкції, зазначаються відповідальні виконавці.

Реквізити: назва виду документа (інструкція); гриф затвердження; заголовок (сюди іноді входить назва документа); дата; індекс; місце видання; текст; підпис; види погодження.

Текст викладається у вказівно-наказовому стилі із формулюваннями типу «повинен», «слід», «необхідно», «не дозволено». Текст документа має бути стислий, точний, зрозумілий, оскільки він призначений для постійного користування. Зміст викладається від 2-ї, 3-ї особи, рідше - у безособовій формі.

Широко використовуються посадові інструкції - це документи, що визначають організаційно-правове становище працівника у структурному підрозділі, що забезпечує умови для його ефективної праці.

Структура тексту:

1.     Загальні положення (основні завдання працівника; порядок займання посади; професійні вимоги; кому підпорядковується; основні документи, якими треба керуватися).

2.     Функції (предмет, зміст, перелік видів робіт).

3.     Права.

4.     Посадові обов'язки.

5.     Відповідальність.

6.     Взаємини (зв'язки за посадою).

  Постанова - це правовий акт, що приймається вищими та деякими центральними органами управління з метою розв'язання найбільш важливих і принципових завдань, що стоять перед цими органами, та встановлення стабільних норм і правил поведінки.

Постанови приймаються Президією Верховної Ради України, Кабінетом міністрів України та іншими органами управління.

Текст складається із двох частин: констатаційної і розпорядчої. Перша містить вступ, оцінку становища або посилання на розпорядчий документ вищої установи. У другій частині наводяться запропоновані постановою заходи, визначається виконавець (виконавці) та термін виконання. Підписують її дві особи: голова колегіального органу й керуючий справами (секретар).

Реквізити:

Герб України; назва установи, що підготувала постанову; назва виду документа (постанова); дата; місце видання; заголовок (стислий виклад змісту постанови); підписи.

Текст постанови .

1.     Констатаційна частина.

2.     Розпорядча частина.

ПОСТАНОВИВ ( або ПОСТАНОВЛЯЄ):

1.     ____________

2.     ____________

3.     ____________

Керівник структурного підрозділу

(підпис)  Розшифрування підпису

Секретар  (підпис)  Розшифрування підпису

 

Розпорядження - правовий акт управління державного органу, що видається у рамках наданої посадовій особі, державному органу компетенції, і є обов'язковим для громадян та організацій, котрим адресовано розпорядження.

Групи:

1)  Загальні.

2)  Часткові.

Розпорядження видають Кабінет міністрів України, місцеві ради, представники Президента України на місцях, а також керівники колегіальних органів державного управління, адміністрація підприємства, закладу в межах наданих законом прав для розв'язання оперативних питань.

Реквізити: Герб України; назва органу управління, що видає розпорядження; назва виду документа (розпорядження); заголовок; дата або дата й номер; місце видання; текст розпорядження; підпис відповідальної особи. ]

Структура тексту:

1.     Констатаційна частина.

2.     Розпорядча частина.

ЗОБОВ'ЯЗУЮ (або ПРОПОНУЮ, ДОРУЧАЮ, ВИМАГАЮ і т. ін.):

1.     ____________

2.     ____________

3.     ____________

Керівник   (підпис) Розшифрування підпису

Довідково-інформаційні документи. Довідково-інформаційні документи - це документи, які містять інформацію про фактичний стан справ в установі і є підставою для прийняття розпорядчих документів. Інформація, що міститься в них, може спонукати до дії або бути лише доведена до відома.

Акт - документ правової чинності, складений однією або кількома особами, що підтверджує будь-які встановлені факти або події.

Акти складають після ухвал, при передаванні товарно-грошових цінностей однією особою іншій після прийняття завершених будівельних об'єктів, при проведенні випробувань нової техніки, при нещасних випадках, при зміні керівництва та інших подіях.

За необхідності акт затверджується вищою організацією або керівником підприємства.

Акт оформляється комісією, що її створює, та затверджується відповідним наказом керівника підприємства.

Група

Зміст

Законодавчі

Рішення щодо законів, указів, постанов

Адміністративні

Підтвердження фактів, подій, вчинків, пов'язаних з діяльністю установ, підприємств, організацій, окремих осіб

 

Реквізити:

1)        автор документа (назва відомства, організації);

2)        дата, номер, місце складання;

3)        гриф затвердження;

4)        заголовок;

5)        підстава (наказ керівника організації);

6)        склад комісії;

7)        присутні;

8)        текст;

9)        відомості про кількість примірників акту, їх місцезнаходження;

10)   перелік додатків до акту;

11)   підписи членів комісії та присутніх (у разі необхідності).

  Структура тексту:

1)        вступ (підстави для складання акту, перераховані члени комісії, їх завдання);

2)        констатаційна (суть і характер проведеної роботи, установлені факти, пропозиції, висновки).

Акт складають у трьох примірниках:

1-й направляють до вищої організації;

2-й - керівникові організації;

3-й - до справи.

  Доповідь - документ, у якому викладаються певні питання, даються висновки, пропозиції. Призначена для усного (публічного) прочитання та обговорення.

  Групи:

1)        звітні (узагальнення стану справ, ходу роботи за певний час);

2)        поточні (інформація про хід роботи);

3)        на політичні, наукові теми тощо.

  Структура тексту:

1)        вступ, зазначаються підстави, причини, що зумовили появу документа;

2)        описова частина, де аналізується справжній стан справ, наводяться аргументи, даються посилання тощо;

3)        підсумкова частина містить висновки, пропозиції.

Документи з кадрових питань. Документи з кадрових питань - це документи, що містять інформацію про особовий склад організації, зафіксовану в заявах про прийняття (звільнення, переведення) на роботу, наказах про особовий склад, автобіографіях, характеристиках, контрактах з найму.

Автобіографія - це документ, у якому особа, яка складає його, подає опис свого життя та діяльності.

Основна вимога до такого - досягти вичерпності потрібних відомостей і лаконізму викладу.

Кожне нове повідомлення починається з абзацу.

Реквізити:

   прізвище, ім'я, по батькові у називному відмінку;

   дата, місце народження;

   відомості про навчання;

   відомості про трудову діяльність;

   відомості про громадську роботу;

   короткі відомості про склад сім'ї;

   дата і підпис автора.

 Заява - це документ, який містить прохання або пропозицію однієї чи кількох осіб, адресовану установі або посадовій особі,

Заяви з кадрових питань складаються з таких реквізитів:

1.    Адреса (назва організації або службової особи).

2.    Відомості про заявника (прізвище, ім'я, по батькові; адреса, іноді - посада).

3.    Назва виду документа (заява).

4.    Текст.

5.    Перелік додатків із зазначенням кількості сторінок.

6.    Підпис автора.

7.    Дата заяви.

Якщо заява адресується до тієї ж організації, де працює автор, не треба зазначати адресу, паспортні дані, а достатньо назвати посаду та місце роботи (структурний підрозділ).

Текст заяви має таку структуру:

1.    Прохання (висновок).

2.    Обґрунтування прохання (докази) - для заяв про звільнення, переведення.

Характеристика - документ, у якому дається оцінка ділових та моральних якостей працівника.

Характеристика пред'являється при вступі до вузів і технікумів, при висуванні на виборні посади, тощо.

Реквізити:

1.   Назва виду документа (характеристика).

2.   Анкетні дані (прізвище, ім'я, по батькові, посада / вчений ступінь і звання, якщо вони є, рік народження, національність, освіта) - праворуч у стовпчик.

3.   Текст (розглядається ставлення до роботи, підвищення професійного та наукового рівня, стосунки у трудовому колективі; згадуються урядові нагороди, заохочення).

4.   Висновки (зазначається призначення характеристики).

5.   Дата складання.

6.   Підпис відповідальної службової особи, печатка організації, що видала характеристику.

Текст викладається від третьої особи. Документ видається на руки працівникові або надсилається до установи, підприємства, що його вимагали.

Особисті офіційні документи. Особисті офіційні документи - це документи, за допомогою яких громадяни висловлюють свої пропозиції, прохання, скарги, передають повноваження іншій особі, закріплюють свої права перед державою, установами, іншими особами. Доручення - це документ, за яким організація чи окрема особа надає право іншій особі від її імені здійснювати якісь дії.

  Група

Призначення

1) Офіційні:

На виконання

а) разові:

одноразової дії (найчастіше це отримання товарно-матеріальних цінностей)

б) спеціальні:

надає повноваження службовій особі на здійснення однотипних вчинків: на представництво в органах суду, на здійснення транспортних,

  

господарських і банківських операцій у межах певного періоду часу 

в) загальні 

надає право здійснення операцій, пов'язаних з управлінням майном

2. Особисті

надання повноважень однієї особи іншій (право на одержання заробітної плати, поштового переказу і т. ін.)

  Офіційні доручення оформляє установа, організація, підприємство.

Реквізити:

1.     Назва підприємства (організації), яка видає доручення (позначена на бланку або на проставленому штампі зліва вгорі аркуша).

2.     Назва виду документа (доручення).

3.     Номер, дата, місце видачі.

4.     Посада, прізвище, ім'я, по батькові особи, якій видається доручення.

5.     Назва підприємства (організації), від якої повинні бути одержані товарно-матеріальні цінності.

6.     Номер і дата видачі супровідного документа (наряду, рознарядки тощо).

7.     Термін дії доручення.

8.     Зразок підпису особи, якій видано доручення.

9.     Назва документа, що посвідчує особу, якій видано доручення одержувача цінностей (паспорт, посвідчення).

10. Підписи службових осіб, які видали доручення.

11. Печатка підприємства (організації), що видала доручення.

 Розписка - це документ, який підтверджує передачу й одержання документів, грошей, товарів та ін., завірений підписом одержувача. Має довільну форму.

Реквізити:

назва виду документа (розписка); посада, прізвище, ім'я та по батькові того, хто дає розписку; кому дається розписка; у чому конкретно дано розписку (обов'язково слід вказати точне найменування матеріальних цінностей, предметів, інструментів); на підставі якого розпорядження чи документа одержано цінності; дата й підпис одержувача цінностей.

Текст розписки розпочинається словами: Видана мною, інженером... Ця розписка видана... Я, учитель середньої школи № 2... 

Дата пишеться за таким зразком: 11 березня 1996 року.

Грошові суми пишуться цифрами, а в дужках - словами: в сумі 500 (шістсот) грн.

Зразки утворення і оформлення управлінських документів подані у книзі А.С. Головача "Зразки оформлення документів" (Головач А.С. "Зразки оформлення документів". - Донецьк: Сталкер, 1997) і у довіднику-практикуму з ділових паперів ("Універсальний довідник-практикум з ділових паперів. - К.: Довіра, 1997).

Документи з господарської діяльності. Обов'язковою умовою здійснення діяльності у кожній галузі господарства є документування. Жодна операція не може бути проведена без підтвердження її відповідними документами.

Спеціалізоване документування:  

  •  документування господарської діяльності;
  •   документування наукової діяльності;
  •   документування посередницької діяльності;
  •  документування господарсько-претензійної діяльності;
  •  документування облікової діяльності;
  •  документування фінансової діяльності;
  •  документування банківської діяльності;
  •   документування податкової діяльності;
  •  документування зовнішньоекономічної діяльності;
  •   документування рекламної діяльності;
  •   документування видавничої діяльності;
  •   документування дипломатичної діяльності.

Документи з господарської діяльності використовуються у діяльності державних та недержавних підприємств, організацій, що їм наданий статус юридичної особи. 

Типові формуляри-зразки документів можна використати для встановлення різноманітних стійких зв'язків між зацікавленими сторонами (зокрема виробництво, постачання, надання послуг тощо), для визначення одноразових обов'язків, а також вони можуть служити гарантом у господарській діяльності підприємств.

Господарська діяльність ґрунтується на договірних зобов'язаннях та передбачає в умовах цих договорів шляхи розв'язання певних суперечок, пов'язаних чи з термінами виконання робіт, чи з постачанням продукції, чи з порушенням розрахункових відносин і т. ін.

Договір - це угода двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. 

Договір може бути укладений між окремими громадянами, між громадянами й організаціями та між організаціями. 

Документи з наукової діяльності використовуються для укладання, оформлення і проведення робіт, спрямованих на створення (передання) науково-технічної продукції, при розробці комплексних науково-технічних проектів, що характеризуються великою кількістю учасників, різноманітністю робіт, що проводяться у його рамках. 

Документи з посередницької діяльності регламентують надання різних посередницьких послуг, залучення до виконання робіт на договірній відплатній основі окремих фахівців і тимчасових колективів, а також ведення спільної діяльності. 

Документи з господарсько-претензійної діяльності. Документи з господарсько-претензійної діяльності - це протокол розбіжностей, договір постачання, комерційні акти, претензійні листи, позовні заяви. 

Протоколи розбіжностей складають у випадках виникнення суперечки з тексту договору і доданої до нього специфікації. Часто виникають суперечки, пов'язані з термінами відвантаження або постачання продукції, сумою договору, формами розрахунків між сторонами тощо. 

Проект договору постачання складає, як правило, постачальник і надсилає його покупцеві. Покупець зобов'язаний у 10-денний термін підписати його, скріпити печаткою і повернути постачальникові. Якщо покупець не згоден з будь-яким пунктом або кількома пунктами договору, він також зобов'язаний у 10-денний термін скласти протокол розбіжностей і у двох примірниках надіслати його разом із підписаними договорами та специфікацією на адресу постачальника. 

Комерційні акти складають представники транспортних організацій з метою посвідчення обставин, які можуть бути підставою для встановлення вини за порушення договору перевезення вантажів і покладання матеріальної відповідальності на працівників транспорту (як правило, залізниць), відправників і одержувачів вантажів. Відсутність комерційного акта позбавляє одержувача вантажу можливості пізніше виставити претензію працівникам транспорту. 

Комерційні акти складають за встановленою формою і вони містять такі обов'язкові реквізити

1)        назва документа; 

2)        номер, дата і місце складання; 

3)        швидкість перевезення вантажів; 

4)        номер і дата накладної; 

5)        назва пунктів відправлення і призначення; 

6)        назва відправника і одержувача; 

7)        відомості про засоби транспорту та відповідні відмітки в накладній; 

8)        результати перевірки вантажу; 

9)        опис ушкодження і стан вантажів із виділенням нестач або надлишків; 

10)   висновки експертизи; 

11)   додаткові відомості та відмітки; 

12)   підписи осіб, що склали комерційний акт. 

Претензійні листи - листи, що оформляють обгрунтування вимог однієї організації до іншої, що стосуються порушення договірних зобов'язань. 

Такі листи є засобом урегулювання розбіжностей на добровільних засадах і є обов'язковою попередньою стадією перед позиванням через суд або арбітраж. 

Претензії подають у певні терміни залежно від їх виду.

Форма претензійних листів відповідає вимогам до листів як таких, однак їх зміст визначається видом претензії. Документи оформляються на бланку організації.

Претензійний лист містить такі реквізити

  •  адреса організації (підприємства), куди передасться претензія (праворуч вгорі); 
  •  адреса організації (підприємства), що подає претензію (якщо лист

оформляється не на бланку), сума претензії цифрами (зліва вгорі);  

  •   текст; 
  •   банківські реквізити заявника;  
  •  додатки із зазначенням кількості аркушів; 
  •  підписи директора та головного бухгалтера організації (підприємства), скріплені печаткою, якщо лист оформляється не на бланкові. 

Позовна заява - документ, який передається до арбітражу або суду з проханням про стягнення з відповідача примусовим порядком претензійних сум або будь-якого майна. 

До арбітражу або суду позивач подає документи, що підтверджують факт вживання ним заходів із урегулювання розбіжностей на добровільних засадах. Для вчинення позову потрібні документи, що його обґрунтовують: договори, акти, транспортні документи, рознарядки, розрахунки, свої і листи-відповіді, телеграми тощо. Копії позовних документів позивач повинен відправити відповідачеві, а поштова квитанція як доказ відсилання цих документів поштою додається до позовної заяви.

Система обліково-фінансової документації. Система обліково-фінансової документації покликана забезпечити: 

  •  повну схоронність грошей та ін. цінностей;
  •  точне виконання фінансових, банківських та ін. операцій;
  •  своєчасне відображення виробничих операцій;
  •  запобігання фінансових порушень і зловживань;
  •  можливість документального обґрунтування відповідальності службових осіб; 
  •  складання бухгалтерської та ін. звітності; 
  •  право здійснення грошово-розрахункових операцій у фінансових і банківських установах. 

Фінансово-розрахункова документація відзначається високим рівнем стандартизації. 

Акт - документ, складений однією або кількома особами, що підтверджує будь-які установлені факти або події. 

Акт складають після (а) ухвал; (б) при переданні товарно-грошових цінностей однією особою іншій; (в) після приймання завершених об'єктів будівництва; (г) при проведенні випробувань нової техніки; (ґ) при нещасних випадках та ін. подіях. 

Акт затверджується вищою установою або керівником підприємства. Акт оформляється комісією, створеною керівником підприємства. 

Реквізити

1)        автор документа (назва відомства й організації); 

2)        дата, номер і місце складання; 

3)        гриф затвердження; 

4)        Заголовок; 

5)        підстава (наказ керівника організації); 

6)        склад комісії;

7)        присутні;

8)        текст (констатаційна частина);

9)        відомості про кількість примірників акта, їх місцезнаходження;

10)   перелік додатків до акту;

11)   підписи членів комісії та присутніх (у разі необхідності).

Текст акта складається із двох частин. У першій зазначають підстави для складання його, вказують членів комісії та її завдання. У другій описують суть і характер проведеної роботи, установлені факти, а також дають пропозиції та роблять висновки. 

Акцепт - це згода платника на оплату грошових і товарних документів. 

Ця форма застосовується при розрахунках за товари, послуги і виконані роботи. При акцептній формі розрахунків оплата установою банку платіжних документів постачальника може виконуватися лише за згодою (акцептом) платника. 

Акцепт платіжних вимог може бути позитивним або негативним, попереднім або наступним, повним або частковим. 

Платник має право відмовитися від акцепту повністю або частково у випадках, передбачених чинним законодавством, особливими умовами постачання або договором. 

Установа банку може приймати якісні обґрунтовані відмови від акцепту. Якщо відмова від акцепту не обґрунтована або мотив суперечить нормативним актам, банк повертає такі відмови платникові. 

Відмову від акцепту на оплату платіжної вимоги платник оформляє листом або телеграмою. 

Лист-відмова доцільний тоді, коли покупець і постачальник знаходяться в одному населеному пункті й обслуговуються однією банківською установою, а також, коли поштовий пробіг між банками покупця й постачальника не перевищує трьох днів. 

Відомість - це різновид документа, який найчастіше використовується в бухгалтерській справі, у системі банку та ін. 

Відомості бувають платіжні, накопичувальні, на виплату пенсій, заробітної плати тощо. 

Гарантійний лист укладають з метою підтвердження фінансово-розрахункових зобов'язань. 

Як правило, гарантуватися може оплата праці за виконану роботу, за проживання співробітників протягом навчання (роботи) в іншому місті, погашення кредиту тощо. 

Заява-зобов'язання - документ, що є різновидом термінового зобов'язання, яке оформляється з метою отримання кредиту за спеціальними позиковими рахунками. 

Такі позики (кредити) банку підприємствам, організаціям використовуються для оплати вартості товарів, відвантажених на адресу споживачів, сезонні витрати, за надані послуги тощо. 

Заява має такі реквізити

  •  назва установи банку, до якої звертаються із метою кредитування певних операцій (у правому куті); 
  •  назва підприємства, що дає зобов'язання перед банком (у правому куті); 

  назва виду документа; 

  •   текст; 
  •  підписи керівника й головного бухгалтера підприємства, скріплені гербовою печаткою; 
  •  дата складання заяви-зобов'язання. 

Текст заяви-зобов'язання складається від першої особи множини із формулюваннями типу «просимо надати», «просимо прийняти» і т. ін. Він складається з 4-х частин. У першій висловлюється прохання щодо кредитування, зазначається спрямування позичених коштів. У другій - прохання щодо приймання фінансово-розрахункових документів. У третій банкові надається право вести перерахунки із розрахункового рахунка підприємства на підставі платіжних документів. Четверта частина - зобов'язання про дотримання фінансової дисципліни. 

Квитанція - документ, що видається установам (організаціям, підприємствам) на підтвердження одержання певних матеріальних цінностей і грошових коштів. 

Квитанція, як правило, складається з трафаретної частини й тексту. У тексті вказують: 

  •  від кого прийнято (назва установи або приватної особи); 
  •  за що прийнято;  
  •  яка сума; 
  •  на підставі якого документа (назва, дата видання, номер); 
  •   коли прийнято (дата, місяць, рік); 
  •  штамп касира про одержання грошей; 
  •  підпис касира. 

Накладна - обліково-фінансовий документ про приймання, відправлення чи видачу матеріальних цінностей. 

Накладна є трафаретизованим документом, що містить такі реквізити

  •  назва підприємства (організації), що видає накладну (вгорі зліва); 
  •  гриф затвердження керівником підприємства (організації) (вгорі праворуч) - підпис, печатка; 
  •  назва виду документа, номер; 
  •  мета приймання, відправлення, видачі матеріальних цінностей; 
  •  дата; 
  •  кому й від кого передані матеріальні цінності; 
  •  трафаретизований текст (таблиця із даними); 
  •  підпис матеріально відповідальної особи, що проводила передачу матеріальних цінностей (відправника); 
  •  підпис матеріально відповідальної особи, що прийняла матеріальні цінності (одержувача).

Документи в банківській діяльності. Документи в банківській діяльності застосовуються в практичній діяльності комерційних банків для регулювання відносин щодо здійснення кредитно-розрахункового обслуговування, залучення внесків, надання кредитів з оренди, у тому числі лізингу.

За наказом Міністерства фінансів України затверджено певні форми звітності підприємств та окремих громадян про сплачені податки.

У порядку фінансової звітності підприємств до установ Державної податкової адміністрації подають інформацію про «Баланс підприємства»; «Розрахунок відрахувань у Фонд Чорнобиля (з фонду оплати праці)»; «Декларацію з податку на добавлену вартість»; «Декларацію про прибуток підприємства»; Звіт про фінансові результати та їх використання; «Розрахунок земельного податку».

Громадяни України звітують перед установами Державної податкової адміністрації шляхом заповнення форми № 1, що є «Декларацією про доходи, одержані з 1 січня по ЗІ грудня 199__ року або за інший період звітного року», а також формуляра «Декларація про доходи, отримані від заняття підприємницькою діяльністю за 19__ рік». Документі є типовими формами-бланками фінансової звітності. 

Документи з зовнішньоекономічної діяльності. Зовнішньоекономічні угоди (договори, контракти) вважають укладеними, якщо вони оформлені письмово й підписані певними особами, на те уповноваженими. 

На практиці зовнішньоекономічні угоди здійснюються у формі договорів.

Щодо зовнішньоекономічних операцій купівлі-продажу договір прийнято означати терміном контракт.

Інші торговельні угоди (перевезення, страхування, доручення й т. ін.) - договори.

Іноді договори називають угодами (аянтська угода) або протоколами (додатковий протокол до раніше укладеного контракту). 

Усі ці терміни є юридично рівнозначними.  

При укладанні й виконанні комерційної угоди складають комерційні листи, що відтворюють двосторонній обмін документацією в процесі дії контракту (договору). 

Під час проведення зустрічей використовують записи бесід учасників договірних сторін, що також є документом про факти діяльності сторін.

 Документація в рекламній та видавничої діяльності. Основними документами, що складаються для організації реклами, є договір на рекламні послуги, угода про ціну на рекламні послуги, угода про розподіл прибутку від рекламної діяльності. Договір на рекламу продукції (послуги).

Основні реквізити документа: 

  •  назва виду документа;
  •  місце, дата складання; 
  •  назви сторін, їх представників; 
  •  текст; 
  •   юридичні адреси сторін; 
  •   підписи представників сторін, печатки. 

Документація видавничої діяльності

Автор - фізична особа, творчою працею якої створено твір; первинний суб'єкт, якому належить авторське право. 

Авторське право виникає у зв'язку із створенням, використанням і охороною творів літератури, науки, мистецтва. 

Автор, перш за все, захищає своє право на авторство, укладаючи видавничий договір. Автор також може захистити (поновити) своє авторство (співавторство) згідно із законом «Про авторське право і суміжні права» в суді, подавши позовну заяву

Дипломатичні документи - дна із форм дипломатичної діяльності держави по здійсненню цілей і завдань зовнішньої політики. 

Складання дипломатичних документів є однією із важливих і такою, що набуває дедалі більшої ваги, галузей дипломатичної роботи. 

Дипломатична документація держав досить різноманітна. Значну її частину становлять документи, що мають виключно внутрішньо відомчий характер. Інша категорія дипломатичних документів - це ті документи, за допомогою яких здійснюються письмові офіційні зносини між державами і які висловлюють позицію держави з того чи іншого питання міжнародного життя. Частина таких документів через певні конкретні обставини носить конфіденційний характер (у практиці зустрічаються навіть «усні послання» та «усні заяви», текст яких зачитується, але не передається адресатові офіційно). 

Більшість дипломатичних документів не публікується внаслідок малого значення питань, що в них розглядаються (наприклад, ноти з проханням про видачу віз). 

Але значна частка дипломатичних документів, особливо якщо вони стосуються важливих питань міжнародного життя, оприлюднюється. 

Іншими формами дипломатичної діяльності держави (окрім дипломатичного листування) є: 

  •  участь у міжнародних конгресах, конференціях чи нарадах;  
  •  підготовка та укладання міжнародних договорів та угод, багатосторонніх чи двосторонніх, що регламентують найрізноманітніші питання міждержавних відносин; 
  •  повсякденне представництво держави за кордоном, здійснюване її посольствами та місіями, і ведення ними політичних та ін. переговорів з дипломатичним відомством країни перебування; 
  •  участь представників держави в діяльності міжнародних організацій, загальнополітичних та регіональних; 
  •  висвітлення в пресі позиції уряду з тих чи інших зовнішньополітичних питань, публікація офіційної інформації, офіційне видання міжнародних актів і документів. 

Одна із найважливіших особливостей дипломатичних документів полягає в тому, що вони призначені для сприймання не лише вітчизняного читача, а й зарубіжного, який може дотримуватися інших поглядів на міжнародні справи, звик до інших понять, іншої політичної мови й термінології. 

Більшість текстів документів має таку структуру:  протокольна формула;  смислове ядро; аргументаційна частина; викладення факту (фактів). 

Запитання і завдання для самоперевірки

  1.  На які групи поділяються управлінські документи? 
  2.  Дайте характеристику організаційно-розпорядчим документам.
  3.  Дайте характеристику довідково-інформаційним документам.
  4.  Дайте характеристику документам з кадрових питань. приклади.
  5.  Дайте характеристику особистим офіційним документам.
  6.  Що є обов'язковою умовою діяльності установи?   
  7.    Назвіть види спеціалізованого документування.    
  8.   Що ви ?знаєте про використання документів з господарської діяльності
  9.   Яка роль системи обліково-фінансової документації?   
  10.  Де застосовуються документи з банківській діяльності?  
  11.  Які документи складаються для організації реклами?

ЛЕКЦІЯ 6

УСНЕ ДІЛОВЕ МОВЛЕННЯ ТА

КУЛЬТУРА ДІЛОВОГО МОВЛЕННЯ

ПЛАН

1. Види усного ділового мовлення.
2.
Інтонація.
3.
Невербальні засоби спілкування
4.
Техніка мовлення та дикція.
5.
Жанри публічного виступу.
6.
Вимоги до мови документів.
7.
Основні риси культури мови.
8.
Норми сучасної української літературної мови

Види усного ділового мовлення. Усне ділове мовлення за характером розрізняють монологічне і діалогічне і поділяють на публічне и приватне залежно від обставин, за яких відбувається спілкування. 

За допомогою усного мовлення спілкування відбувається безпосередньо.

Переконливе, пристрасне слово - це важливий засіб організації стосунків між людьми у діловій сфері. Публічні виступи залучають до активного громадського життя, допомагають виявити творчу ініціативу, виховують високу культуру і національну самосвідомість.

Кожен промовець - неповторна індивідуальність, яка виробляється протягом життя в результаті тривалої роботи над собою, над своєю мовою. 

Індивідуальний стиль - поняття складне. Насамперед, на стиль людини значний відбиток накладає її світогляд, який визначає і підхід до тлумачення фактів, і вибір слова, і образні засоби.

В індивідуальному стилі проявляється і характер людини, і уміння знайти контакт із слухачами. Індивідуальний стиль публічного виступу з'являється тоді, коли треба постійно виступати перед аудиторією, та в процесі наполегливої праці над собою.

Отже, успіх публічного виступу значною мірою залежить від наявності або відсутності індивідуального стилю мови.

Та навіть добре вироблений індивідуальний стиль не може замінити ретельної підготовки до кожного виступу. 

Підготовка до виступу має такі стадії: 

  •  обміркування теми; 
  •   робота над літературою з даної теми; 
  •  робота з енциклопедичними та термінологічними словниками, які дають змогу перевірити точність вживання терміну, поновити в пам'яті якісь події, факти;
  •  робота із тлумачним словником, словником іншомовних слів, словником наголосів, орфоепічним словником;
  •  складання плану виступу;
  •  складання тез виступу;
  •  складання конспекту виступу;
  •  писемне складання повного тексту виступу.

Метод викладу матеріалу може бути дедуктивним (від загального до часткового) або індуктивним (від часткового до загального). Перевага дедуктивного методу полягає в тому, що вже на початку виступу формулюється головна думка, а потім вона вже аргументується. Якщо тема виступу складна, обсяг матеріалу великий, то доцільно використовувати індуктивний метод, поступово підводячи слухачів до головної думки виступу.

При підготовці до публічного виступу важливо ще й знати тип своєї пам'яті, бо наявність міцної, натренованої пам'яті визначає загальний рівень людини та її здатності до роботи. Слухова пам'ять вимагає прослухувати матеріал, зорова пам'ять - уважного читання, підкреслень у тексті , поміток, моторна пам'ять - виписування того, що треба запам'ятати.

Як і для писемного, так і для усного ділового мовлення важливо доречно вживати різноманітні види текстів за способом викладу інформації: повідомлення, опис, роздум, міркування.

Композиція публічного виступу має такі ж логічні елементи, як і письмовий текст: звернення, вступ, мотивація, інформація, доказ, висновки, заключна частина. Залежно від змісту виступу застосовується прямий або зворотний порядок розташування логічних елементів. При прямому викладі спочатку викладаються обставини та причини, які викликали появу документу чи виступу, а в кінці визначається мета. При зворотному викладі мета викладається на початку, а потім подаються пояснення, наводяться факти.

При публічному виступі контакт із слухачами залежить значною мірою від того, яке враження справить  промовець при появі, як він звернеться до аудиторії, як почне свій виступ, наскільки володіє матеріалом, чи має внутрішнє захоплення. Тон, жести, міміка, інтонація, манери, одяг, мова - усе промовляє до слухачів, посилюючи вплив від сказаного, або, навпаки, послаблюючи його.  

В усному мовленні широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, міміка.

Інтонація. Інтонація виконує в мові не лише смислорозрізнювальну функцію, а і художньо-естетичну, бо у текст за допомогою інтонації вносяться різні смислові емоційні відтінки, виявляючи той душевний стан, у якому перебуває промовець. Завдання інтонації - різними засобами відтворювати почуття, настрої і наміри людей. Разом з мімікою і жестикуляцією, а також засобами милозвучності інтонація до невпізнання змінює написаний текст при його усному виголошенні. "На слухача впливають, - писав К.С. Станіславський, - не тільки думки, уявлення, образи, пов'язані із словами, а і звукове забарвлення слів - інтонація і красномовне мовчання, яке договорює недоказане словами. Інтонація і пауза самі по собі, без слів, мають силу емоційного впливу на слухачів".

Вимоги до інтонації при виступі: 

  •  постійне поєднання правильно дібраних засобів інтонування з наголошенням;
  •  використання при інтонуванні фрази всіх трьох типів наголосу: словесного; логічного, за яким виділяються слова, важливі у смисловому плані; емфатичного (виразного), який підкреслює емоційне значення слова;
  •  правдивість та природність (промовець, який володіє секретами інтонування, легко переходить від однієї тональності до іншої, тонко відтворюючи цими переходами різні настрої).

Характер інтонації визначається автором, і при всій різноманітності інтонацій їх можна поєднати в найбільш характерні для української мови типи. Для цього потрібно знайти в реченні центр (основне ударне слово), передцентрову частину, і постцентрову, які і складуть інтонаційну конструкцію (ІК). В українській мові виділяють сім типів інтонаційних конструкцій ІК. Розглянемо їх.

ІК - 1 виражає завершеність думки у різновідному реченні. У центрі і постцентровій частинах відбувається спокійне пониження тону нижче середнього.

ІК - 2  вживається в питальних реченнях з питальними словами. Передцентрова частина вимовляється середнім тоном, постцентрова - тоном нижче середнього, а центр - рівним тоном з посиленим словесним наголосом.

ІК - 3  вживається в питальному реченні без питальних слів. Передцентрова частина вимовляється середнім тоном, постцентрова - тоном нижче середнього, а при вимові центральної частини тон різко підвищується.

ІК - 4  вживається при визначенні питання з відтінком вимоги: на центрі тон знижується, передцентрова частина вимовляється середнім тоном, а постцентрова високим тоном.

ІК - 5  вживається в експресивних реченнях, різновідних та питальних, має два центри; у першому йде підвищення тону, у другому - зниження, між центрами тон вище середнього, а у постцентровій частині - нижче середнього. 

ІК - 6  вживається у реченнях з високим ступенем дії, стану, тоді на центрі тон підвищується, і його високий рівень зберігається до кінця конструкції.

ІК - 7  вживається у реченнях, коли на центрі тон різко підвищується і закінчується змичкою голосових зв'язок, а постцентрова частина вимовляється середнім тоном.

Фраза з однаковою синтаксичною будовою і лексичним складом завдяки інтонації передає багато різноманітних відтінків думки. А якщо врахувати, що речення можна вимовити з різною емоційною забарвленістю (жалкуючи, співчуваючи, захоплюючись), то кількість варіантів вимовлення збільшується. 

Інтонація - складне явище, вона має такі компоненти: тон голосу, сила і інтенсивність голосу, тембр, темп.

Тон голосу - це висота голосних і дзвінких приголосних звуків. В результаті коливання голосових зв'язок виникає основний тон звуку, найважливіший компонент мовної інтонації. Підраховано, що чоловіки говорять на частоті 85- 200 Гц, а жінки - 160-340 Гц, це середній тон мови.

За допомогою зміни тону утворюється мелодійний малюнок мови. Дуже низький або дуже високий тон не прикрашає мову, тому слід визначити діапазон свого голосу і намагатися зробити його тональність різноманітною.

Інтенсивність звучання голосу залежить від напруги і амплітуди коливання голосових зв'язок. Розрізняють такі рівні інтенсивності звучання голосу: низький, середній, високий. Взаємодія тону і інтенсивності посилює голосність мови.

Темп мови - це швидкість вимови мовних елементів. Нормальний темп мови людини - близько 120 слів за хвилину. Темп мови може змінюватися, це залежить від змісту промови, емоційного стану, життєвої ситуації. Почуття захопленості, радості, гніву прискорює темп мови, а інертність, байдужість, пригніченість уповільнюють його.

Темп мови має велике значення для успіху виступу. І швидка мова, і повільна негативно впливають на аудиторію, послаблюють увагу, стомлюють слухачів. Під час виступу важливо змінювати темп мови: висновки, докази, визначення промовляти повільно, а деякі частини виступу залежно від змісту - швидко. 

Тембр голосу - це додаткове, артикуляційно-акустичне забарвлення голосу, його колорит. 

При вимові відбувається напруженість органів мови, при якому утворюються основний тон и обертони, тобто додаткові тони, що надають основному тону особливий відтінок, особливу забарвленість, тому тембр називають барвою голосу. 

За тембром голосу установлюють його тип: бас, баритон, тенор, сопрано, колоратурне сопрано та ін. 

Тип голосу може бути загальним, але у кожної людини свій тембр голосу, який може змінюватися залежно від емоційного стану. Тому тембром називають також специфічну забарвленість мови, яка надає їй ті чи інші експресивно-емоційні відтінки. 

При визначенні особливостей тембру використовують різноманітні прикметники: 

  •  голос світлий, тусклий, блискучий;
  •  голос глухий, дзвінкий, крикливий;
  •  голос м'який, твердий, важкий, легкий, сухий;
  •  голос оксамитний, золотий, срібний;
  •  голос добрий, сердитий, різкий, веселий, сумний, похмурий, і т. ін. 

Під час публічного виступу важливо не тільки говорити, а і бути почутим, тому уміння користуватися своїми голосовими даними - запорука успіху. Правильне, красиве звучання голосу підкреслює чіткість побудови виступу, ясність викладу, яскравість слова. Дуже важливо вміти, залишаючись у межах певного вимовного тону, непомітно переходити з одного голосового регістру на інший, змінювати темп и силу вимови відповідно до логічного та емоційного змісту тієї чи іншої частини виступу. 

Роль паузи у публічний промові дуже важлива. На початку промови пауза потрібна і для промовця, щоб зібратися з думками, і для аудиторії, щоб настроїтися на слухання; в процесі промови пауза вживається для відмежування частин промови, для переходу від однієї думки до іншої. 

Пауза - це тимчасова зупинка звучання, під час якої мовні органи не артикулюють і яка розриває мову. Пауза - це мовчання. Але і мовчання може бути виразним і значним. Навіть наука така є - паузологія. Перший паузолог США професор О'Коннор вважає, що паузи можуть сказати про людину не менше, ніж слова, бо у розмові на них приходиться близько 40-50% часу.

Кожен текст поділяється на мовні такти. Паузи, що відокремлюють один мовний такт від іншого, називаються інтонаційно-логічними

У публічному виступі виділяють ще і психологічну паузу. 

Логічна пауза служить розуму, а психологічна - почуттям. "Психологічна пауза не підкоряється ніяким законам, а їй підкоряються всі без винятку закони мови", - писав К.С. Станіславський. 

Пауза хезитації - пауза міркування. У непідготовленому усному мовленні, яке виникає в процесі народження думки, вживається пауза хезітації.

Інтонаційно-синтаксична пауза відповідає розділовим знакам у тексті. Найкоротша пауза вживається на місці коми, а найдовша пауза - на місце крапки. 

Пауза, викликана тією чи іншою ситуацією, називається ситуативною

Фізіологічна пауза - пауза, що визивається фізіологічним станом промовця.

Невербальні засоби спілкування. Ефективність спілкування визначається не тільки ступенем розуміння слів співрозмовника, але і умінням правильно оцінити поведінку учасників спілкування, їх міміку, жести, рухи, позу, направленість погляду, тобто зрозуміти мову невербального (вербальний - словесний, усний) спілкування. Ця мова дозволяє точніше виразити свої почуття, показує, наскільки людина володіє собою. 

Головним показником почуттів промовця є вираз обличчя. Міміка дозволяє краще зрозуміти людину, розібратися, що вона відчуває. Почуття радості і щастя, здивування і гніву, болю і суму відбиваються на обличчі за допомогою міміки, яку важливо розуміти, бо очі і вираз обличчя є не менше красномовними, ніж слова. Треба вивчити своє обличчя, зрозуміти, що відбувається з ним, щоб міміка була виразною, доречною, емоційною. 

Ми навіть не уявляємо, скільки різноманітних жестів використовує людина при спілкуванні, як часто вона супроводжує ними свою мову. Видатний оратор давнини Демосфен на питання, що потрібно для успіху оратору, відповів так: "Жести, жести и жести!". Жести роблять мову емоційною, уточнюють думку, посилюють значення слів, але користуватися ними слід обережно. Механічні жести відвертають увагу від мови, не дають змоги зосередитися, свідчать про невпевненість в собі. 

Залежно від призначення жести поділяють на ритмічні, емоційні, вказівні, символічні, зображальні. 

Ритмічні жести зв'язані з ритмікою мови, вони підкреслюють логічний наголос, уповільнення та прискорення мови, місце пауз.

Хвилювання, радість, захоплення, смуток, сум, розгубленість - все це проявляється не тільки в словах і інтонації, а і в жестах. Жести, що передають різноманітні відтінки почуттів, називаються емоційними. Деякі з них закріплені в стійких сполученнях, оскільки такі жести загальноприйняті. Наприклад: бити себе в груди, стукнути кулаком по столу, повернутися спиною, вказати на двері

Вказівні жести вживаються в тих випадках, коли є предмет, на який можна вказати. Вживання того чи іншого вказівного жесту залежить від ситуації. Жести, які показують предмет замість тлумачення слів, називають зображальними.

Ці жести з'являються у таких випадках: 

  •  якщо не вистачає слів, щоб передати уявлення про предмет;
  •  якщо тільки слів недостатньо з якихось причин (підвищена емоційність, нервозність, невпевненість);
  •  якщо необхідно посилити враження, вплив на аудиторію.

Однак, користуючись зображальними жестами, важливо мати почуття міри і не підмінювати ними слова.

Під час усного мовлення часто вживаються жести-символи, або символічні жести. Найбільш частий жест - поклон як символ подяки за теплий прийом, жест привітання - піднята рука, ознака біди - обхвачена руками голова. Кожний символічний жест має певне значення, буває характерним для типової ситуації. 

Жест категоричності - енергійна відмашка правою рукою супроводжує такі слова: ніхто не знає

Жест інтенсивності - рука стискується в кулак, супроводжує такі слова: яка активність, які ми сильні

Жест відмови, заперечення - відштовхуючий рух рукою, супроводжує такі слова: ні, ні, ніколи

Жест протиставлення - рука виконує рух у повітрі "там" і "тут", супроводжує такі слова: великі і маленькі

Жест роз'єднання - долоні розкриті в різні сторони: це треба розрізняти

Жест об'єднання - долоні рук поєднуються: треба поєднати зусилля

Національний характер жестів пов'язаний з культурними та етнічними традиціями кожного народу. Так українці на знак згоди хитають головою вперед-назад, а болгари - вліво-вправо. Різними жестами прощаються українці і французи.

Жести, як і слова, бувають експресивними, надають мові різноманітних відтінків: урочистості і піднесення, зниженості і фамільярності. Кожен жест повинен бути доречним, важливо не вживати жест заради жесту, бо це не прикрашає мову. Слід ураховувати, що жестикуляція обумовлена і характером людини. Деякі люди від природи емоційні, вони не можуть обійтися без жестів, а спокійній, стриманій людині жести невластиві. 

Кращим жестом вважається той, якого не помічають, який органічно поєднується із словом і підсилює його вплив. 

Техніка мовлення. Для публічного виступу характерні словесна імпровізація і деякі мовні особливості (свобода у виборі лексики, використання простих речень, повтори и т.п.), а також сприймання інформації на слух. Тому техніка мовлення має велике значення, і, в першу чергу, треба звернути увагу на дихання, яке обслуговує мову. Його називають фонаційним. Фонаційне дихання характеризують: 

  •  активність, яка пов'язана з тим, що дихання служить енергетичною базою нашої мови; 
  •  організований видих, струю повітря треба "фокусувати";
  •  розподіл видиху - це уміння ділити весь обсяг повітря на порції.
  •  Ритм фонаційного дихання відрізняється від звичного, при добре тренованому диханні видох легко розподілити на 25-30 порцій, і кожна з них буде повною, а кожне слово - повнозвучним. Такий розподіл повітря при видиху необхідно свідомо тренувати. При цьому немає необхідності збільшувати обсяг повітря, яке вдихаємо, а важливіше навчитися розподіляти запас повітря на рівні порції за активністю видиху;
  •  добір дихання у процесі мови. При усному мовленні треба навчитися швидко, енергійно, а головне, непомітно для слухачів підхоплювати нову порцію повітря, поповнювати його запас. Це досягається постійним тренуванням дихання, виконанням спеціального комплексу гімнастики для нього, підготовленої з урахуванням особливостей мовного (фонаційного) дихання. Після обробки вправ підготовчого періоду можна приступати до спеціальних вправ, що розвивають активність мовного дихання, регулюють його під час публічного виступу.

Окрім тренування, необхідно дотримувати і деяких гігієнічних правил:

  •  не слід читати чи промовляти у непровітреному приміщенні;
  •  дихання залежить і від розміру приміщення, його акустики: сила звука залежить від якості дихання, яка зумовлена активною роботою реберних, діафрагмових і голосових м'язів;
  •  оскільки надлишок повітря утруднює утворення звуку, не слід набирати в легені надто багато повітря;
  •  поза мусить бути вільною, грудна клітка не стиснута, голова піднята;
  •  не можна надмірно посилювати голос - напружувати голосові зв'язки, бо це вимагає напруження і від дихального апарату, що призведе до розладу всього апарату мовлення; 
  •  не слід без належної паузи переходити від афективного до врівноваженого мовлення - у стані афекту дихання не може бути правильним. 

Отже, при вимові треба слідкувати за тим, щоб кожний наголошений голосний звук отримував однакову кількість повітря, щоб між словами і в паузах не відбувалася втрата повітря, не треба поспішати, слід економити повітря так, щоб і останнє слово було повнозвучним, як і перше. 

Відпрацювавши і закріпивши навички фонаційного дихання, можна переходити до наступного етапу техніки мовлення - виховання мовного голосу.

Утворення голосу - складний багатофункціональний процес. Він відбувається в організмі людини автоматично, у спеціальних нервових центрах, які знаходяться у корі головного мозку. 

В повсякденному житті наш голосовий апарат легко переносить навантаження, що виникають за різних обставин. Але коли людині доводиться говорити перед аудиторією тривалий час, переконувати інших людей, то в цих умовах звичних прийомів для утворення голосу вже недостатньо. Публічна мова ставить перед голосовим апаратом складні завдання, невміле користування ним в умовах підвищеного навантаження приводить до захворювання. 

Добре поставлений голос дає змогу передати у слові різні смислові відтінки, допомагає аудиторії сприймати думку, створити певний емоційний настрій. Навпаки, тусклий і нерозвинений голос негативно впливає на аудиторію. 

Від чого ж залежить нормальне звучання голосу, уміння поставити його? Якими знаннями щодо професійних якостей мовного голосу повинна володіти людина? 

Виділяють такі основні якості професійного мовного голосу: 

  •  достатня сила звуку, який повинен бути почутий в різній аудиторі, навіть без технічних засобів посилення. Це називається динамічним діапазоном голосу; 
  •  посил звуку, тобто здатність його досягати кожного слухача; 
  •  звуковисотний діапазон, який дозволяє передавати думку в усій її різноманітності відтінків і в різних інтонаційно-мелодійних видах усної мови; 
  •  тембр голосу. Від того, наскільки виразний голос у своєму тембральному забарвленні, залежить сприйняття слухачами змісту виступу; 
  •   політність звуку, його здатність виділятися на фоні інших звуків, не змішуватися з ними, не губитися серед них; 
  •  витривалість голосу, яка дозволяє не губити основні ознаки звучання при довгому інтенсивному виступі, витримувати значні голосові навантаження.

Для того, щоб мати ці необхідні голосові якості, треба багато і довго працювати над своїм голосом. Для правильного поставлення голосу треба оволодіти деякими методичними навичками: 

  •  навичка контролю за активним змішаним діафрагмально-реберним диханням, що забезпечує нормальний процесс утворення голосу;
  •  контроль за свободою фонаційних шляхів, зняття напруги з м'яз гортані; 
  •  уміння фокусувати звук;
  •  навичка розвитку звуковисотного діапазону, що включає звуковий монотон; 
  •   навички мови на змішаному регістрі ("міксті");
  •  навички рівного, злітного звучання при активному посилі звуку.

Крім спеціального тренування, необхідно слідкувати за своєю повсякденною мовою, не говорити при розслабленому диханні, не напружувати м'язи, не говорити на одній ноті, добиватися рівного злитного звучання.

Дикція. Вимова при публічному виступі повинна бути бездоганною, без фізичних та мовних вад, з дотриманням усіх норм сучасної української літературної мови: орфоепічної, орфографічної, лексичної, граматичної, стилістичної, пунктуаційної. 

Правильна і чітка вимова звуків, яка відповідає фонетичній нормі української літературної мови, називається дикцією. 

Чітка артикуляція звуків мови залежить від ступеню тренувованості активних мовних органів - губ і язика. Тому праця над чіткою дикцією завжди починається з м'язового тренування - артикуляційної гімнастики, яка дозволяє свідомо управляти потрібними м'язами.

Після тренування активних органів мови за допомогою артикуляційної гімнастики слід починати працювати над правильною вимовою голосних і приголосних звуків. Для цього існують спеціальні вправи, які треба виконувати регулярно. 

Враження недбалої мови створюють нечіткі закінчення слів, особливо, якщо вони закінчуються приголосним звуком. Такі закінчення необхідно спеціально тренувати для чіткого вимовлення. 

Для роботи над чіткою вимовою звуків використовують чистомовки і скоромовки, диктування тексту, запис вправ на магнітофоні.

Активність, хороший енергійний темп мови вимагають абсолютного володіння дикцією, технічної майстерності, які дозволяють зробити публічний виступ зрозумілим.

Жанри публічного виступу. В усі часи людство обережно і уважно ставилося до формування інтелекту і душі людини, розвитку її творчих здібностей. 

Наш час - час активних і ділових людей. В країні створені умови для розвитку творчої ініціативи, ділових пропозицій. Все це вимагає розвитку комунікативних можливостей сучасної людини. 

Важливим засобом комунікації є слово. "Словом можна убити - і оживити, поранити - і вилікувати, посіяти збентеженість і безнадію - і сповнити високих прагнень", - писав В.О. Сухомлинський.

Яскраве і пристрасне слово в усі часи, як свідчить історія розвитку суспільства, мало великий вплив на людей, їх погляди і переконання, справи і вчинки, тому так важливе підвищення риторичної культури людей, особливо тих, хто активно спілкується, користуючись засобами усного переконуючого слова.

Спілкування - складний процес, досконалий і загадковий, на який впливає загальна культура людини. За різних ознак виділяють побутове і ділове спілкування і розрізняють такі їх види: 

  •  контактне і дистантне (за станом комунікантів у просторі і часу); 
  •  безпосереднє і опосередковане (за наявністю або відсутністю опосередкованого "апарату"); 
  •  усне і писемне (з точки зору форми мови); 
  •  діалогічне і монологічне; 
  •  міжособисте і публічне (з точки зору кількості учасників). 

Кожна людина може оволодіти умінням говорити перед аудиторією переконливо і з натхненням, тобто оволодіти мистецтвом публічного виступу, яке ще називають ораторським мистецтвом або риторикою, або красномовством.

Красномовство - це високий ступінь майстерності публічного виступу, якісна характеристика мови, віртуозне володіння живим словом, це мистецтво побудови і публічної промови виступу.

М.М. Сперанський у праці "Правила найвищого красномовства" радив: "Хто має справу з людьми, той повинен мислити добре, але говорити ще краще".  

Жанри публічного мовлення впливають на побудову промови і її мовні особливості. 

Залежно від змісту, призначення, способу проголошення і обставин спілкування виділяють такі жанри публічного мовлення (або жанри красномовства): 

  •  соціально-політичний; 
  •  академічний; 
  •  лекційно-пропагандистський; 
  •  судовий; 
  •  соціально-побутовий; 
  •  дипломатичний; 
  •  військовий; 
  •  торговельний; 
  •  церковно-богословський. 

До соціально-політичного красномовства відносять соціально-політичну доповідь, політико-економічну, звітну доповідь, політогляд, агітаційну, мітингову, парламентську промову. 

До академічного красномовства відносять вузівську лекцію, наукову доповідь, науковий огляд, наукове повідомлення, реферат, бесіду. 

До лекційно-пропагандистського красномовства відносять науково-теоретичну, науково-популярну, науково-методичну лекцію, кінолекцію, лекцію-концерт, лекцію-екскурсію, лекцію-інформацію, бесіду, репортаж, спогади, інструктаж, цикли лекцій. 

До судового красномовства відносять прокурорську або звинувачувальну промову, адвокатську або захисну промову, самозахисну промову, промову громадського обвинувача, промову громадського захисника, судову промову. 

До соціально-побутового красномовства належить ювілейна, застільна промова (тост), ритуальна, усне побутове оповідання.

До дипломатичного красномовства належить промова на міжнародній конференції, в процесі дипломатичного акту.

До військового красномовства належить промова-наказ, інструктивна промова, військово-політична доповідь, надихаюча промова, заклик.

До торговельного красномовства належить рекламна промова.

До церковно-богословського красномовства належить церковна проповідь, духовна бесіда, промова на соборі, ритуальна промова.

Жанри публічного мовлення розрізняються на основі ораторського монологу і ораторського діалогу.

Основні форми ораторського монологу вже були розглянуті. Ораторський діалог дедалі набуває все більшого значення у сучасному житті. Форми реалізації діалогу: спір, дискусія, диспут, бесіда, ділова нарада, інтерв'ю, прес-конференція, ділова гра "круглий стіл", вечір запитань і відповідей. Для ораторського діалогу притаманна полемічність розмови, зіставлення, протиставлення різних точок зору, великі пристрасті, емоції. Діалог має такі аспекти:

  •  логічний (суттєва форма мислення);
  •  соціальний і соціологічний (між різними соціальними групами);
  •  лінгвістичний (роль слова у діалогічному спілкуванні, структура, функції мови);
  •   психологічний (аналіз душевного стану співрозмовників);
  •  історичний (осмислення яскравих взірців);
  •  аксіологічний (розкриття його цінності);
  •  педагогічній (вчити вести творчий діалог, формувати почуття поваги до співрозмовника);
  •  ідейно-політичний (з'ясування політичних моментів у різних формах діалогу).

Діалог - це велике надбання людства, не лише витвір людини, а і певною мірою творець особистості. 

Серед усіх жанрів красномовства існує і епідейктичне або похвальне, урочисте красномовство, яке досягло значного розквіту ще в античні часи і має свої традиції і сьогодні. Це красномовство мало непросту історію, свої злети (ораторська творчість Горгія, Ісократа, Демосфена, Цицерона, відомих перлинами похвали, уславлення богів, героїв та їхніх подвигів) і падіння ("орнаментальна", "декоративна" риторика софістів). Як сказав Гомер, "з язика таких ораторів лилися слова, солодші від меду".

Усі жанрі красномовства реалізуються у таких видах публічного мовлення, як доповідь, промова, лекція, огляд, бесіда. 

Доповідь - документ для публічного прочитання і обговорення, у якому викладаються певні питання, пропозиції, даються висновки.

Промова - агітаційний виступ на мітингах або зборах, присвячений темі, важливій для слухачів. 

Лекція - викладення загальних проблем з елементами академічного характеру. 

Огляд - публічний виступ інформаційного характеру з певної проблеми. 

Бесіда - публічний виступ з елементами діалогу, в якому викладаються основні положення якоїсь проблеми з відповідями на питання.

Вимоги до мови документів. Складання документів - складний процес, і велике значення тут має мова документів, яка виконує активну роль. Розглянемо деякі принципи, яких слід дотримуватися при підготовці тексту документів.

Об'єктивність змісту документа проявляється у формах вираження в ньому громадських інтересів. Ці форми повинні відповідати нормам адміністративного права. Службові папери оформлюються переважно від імені юридичної особи - установи або її структурного підрозділу; тому особистий погляд в оцінці фактів та подій повинен бути зведений до мінімуму. Повна об'єктивність досягається високим ступенем безособовості, відсутністю будь-яких суб'єктивних оцінок у викладі, доборі лексики, синтаксичній будові. 

Повнота інформації полягає у тому, що всі необхідні для правильного розуміння документа складники думки мають у тексті своє словесне вираження, ніщо не пропущено і нічого не треба домислювати. Повним можна назвати документ, зміст якого вичерпує всі обставини, пов'язані з вирішенням питання, що розглядається.

Уніфікація текстів службових документів досягається за допомогою формалізованих типів текстів. Сучасний службовий документ - це, перш за все, письмовий текст, зафіксований засобами графіки. За способом синтаксичної організації мови і графічного оформлення виділяють такі формалізовані типи текстів:

  •  традиційний лінійний запис складної мови - засіб фіксації на спеціальному матеріалі певної інформації;
  •  трафарет - традиційний лінійній запис, але з пропусками, які заповнюються змінною інформацією. Постійна інформація і змінна інформація складають одне речення. Текст трафарету розташований горизонтально;
  •  анкета - перелік питань, підготовлених раніше. Текст анкети розташовується вертикально, її зміст дрібніший, ніж зміст трафарету. В анкеті питання і відповідь - два самостійних речення;
  •  таблиця - це сукупність даних, які подані у цифровій та словесній формі і представлені у графах вертикальної та горизонтальної площини.

Формалізовані типи текстів є головними засобами уніфікації текстів, яка здійснюється на основі інструктивних матеріалів. Уніфікація текстів документів важлива:

  •  з психологічної точки зору, бо уніфікований текст сприймається у 10 разів інтенсивніше, ніж звичайний;
  •   з правової точки зору, бо текст приймає "узаконений вигляд";
  •  з технічної точки зору, бо все ширше вживається машинна обробка інформації.

Стандартизація мови службових документів дає можливість скоротити кількість зайвої інформації за рахунок термінів, формул, оборотів, конструкцій, що здатні точно відобразити певну ситуацію і підвищити інформативність документів.

Лаконічність викладу досягається попереднім обдумуванням змісту документа, складанням його плану, добором аргументів. Лаконічним вважається такий документ, в якому немає зайвих слів, повторень, розтягненої і багатослівної аргументації. Лаконізм досягається за рахунок правильного добору і розміщення аргументів, а також за рахунок правильного компонування документа.

Закони логіки важливі при складанні тексту службового документа, бо кожне висловлювання, кожна фраза, кожний текст повинні будуватися на основі послідовного і аргументованого мислення.

Закон тотожності. Згідно з цим законом предмет думки в межах одного міркування, одного доказу, однієї теорії має бути незмінним. Знання цього закону має важливе практичне значення, бо треба бути упевненим в тому, що всі, хто знайомиться з документами, вкладають в слова однаковий зміст. Дотримування цього закону дозволяє уникнути невизначеності, неконкретності міркування.

Закон суперечності. Згідно з цим законом не може бути дійсним два висловлення, одне з яких щось стверджує про предмет, а інше заперечує те ж  саме в тому ж предметі в той же час.

Закон вилученого третього. Якщо маємо дві суперечні одна одній думки, то одна з них обов'язково дійсна, а друга помилкова, і між ними не може бути середнього, тобто третьої думки, яка могла бути дійсною в той же час.

Закон достатнього заснування. Щоб визнати міркування про предмет дійсним, треба мати достатні докази і аргументи. Ще М.Ломоносов підкреслював, що нічого не відбувається без достатнього заснування. Цей закон вимагає переконливого підтвердження дійсності думок.

Знання законів логіки робить документ логічно послідовним, аргументованим і ефективним.

Переконливість викладу забезпечується обґрунтуванням висловленої в документах думки, точністю в доборі фактів і цифрових даних. Переконливим робить документ і вміння розмістити доказовий матеріал, і відображення лише важливих аргументів.

Основні риси культури мови. Культура мови тісно пов'язана з особливостями розвитку і функціонування мови, а також з мовною діяльністю. Мовна культура не обмежується тільки правильністю мови, вона надає можливість знаходити при спілкуванні нові мовні форми, регулює вживання мовних засобів, допомагає оволодіти нормами літературної мови.

До основних рис культури мови належать:

  •   багатство і різноманітність словника;
  •  чистота мови;
  •  ясність та зрозумілість;
  •  точність;
  •   правильність мови.

Багатство і різноманітність мови визначається перш за все багатством її словникового складу, який зафіксований у словниках.

Людині необхідно мати достатній запас слів, щоб висловити свої думки чітко і ясно. Важливо постійно піклуватися про розширення цього запасу, намагатися використовувати багатство рідної мови, постійно працювати із словниками. М. Рильський радив:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля.

Тож запашна, співуча, чарівна, сповнена музики і квіткових пахощів українська мова у словниках зберігає своє багатство і для теперішніх, і для прийдешніх поколінь.

Близько 135000 слів зафіксовано у "Словнику української мови" (в 11 томах), що виходив у 1970-1980 рр. Людина не може знати всі слова словника, але більшість дорослих людей розуміють близько 35000 слів, а користуються у своїй мові значно меншою частиною слів. Активний словниковий запас освіченої людини складає, за одними даними, 3500 слів, за іншими - 7000-9000 слів, або 11000-13000 слів.

Лексичне багатство мови створюється явищами багатозначності, синонімії, омонімії, антонімії, паронімії. Джерелом виразності мови є фразеологізми і прислів'я.

При підготовці тексту документа важливо використовувати лексичне багатство і різноманітність мови, добирати те єдине слово, яке якнайточніше передаватиме потрібний відтінок думки.

Чистота мови - це відсутність в ній зайвих слів, слів-паразитів. Звичайно, в мові зайвих слів не буває, такими вони стають при недоречному їх вживанні. Зайві слова не несуть ніякого змістового навантаження, не володіють інформативністю, відвертаючи увагу від змісту тексту. З'являються вони під час хвилювання при публічному виступі як невміння добирати потрібні слова для усного або писемного оформлення думки, як бідність індивідуального словника.

Ясність та зрозумілість мови залежить від правильного використовування лексичного складу мови, термінів, слів іншомовного походження, від правильного тлумачення значення слова. Застосування кожного слова в тексті документа повинне бути обов'язково мотивованим. Немотивований добір слова часто є результатом квапливості, намагання похапцем укласти документ, не завдаючи собі зайвого клопоту пошуками потрібного слова.

Точність мови визначається умінням чітко і ясно мислити, знанням предмета мови і її законів. Точність мови найчастіше пов'язується з точністю слововживання, правильним вживанням багатозначних слів, синонімів, антонімів, омонімів, паронімів. Для точного вживання слова важлива сфера його вживання, емоційна забарвленість, стилістична характеристика, граматична оформленість. Висока мовна культура і почуття мови не дозволять порушити її точність, бо слово - єдиний засіб спілкування людей, і щоб це спілкування було можливим, треба дбайливо і обережно ставитися до слова, піклуватися про культуру мови.

Правильність мови - це дотримання норм сучасної української літературної мови.

Норми сучасної української літературної мови. Національна українська мова складається із літературної мови і діалектів.

Розрізняють три основних групи діалектів:

  •  північна група;
  •  південно-західна;
  •  південно-східна.

Діалекти мають фонетичні, лексичні, орфоепічні і граматичні особливості, характерні тільки для певного діалекту. Одні і ті ж слова у різних діалектах можуть вимовлятися по-різному, мати різне значення, і носії діалектів ніколи не дійдуть згоди, бо немає мовної норми в діалектах. Наявність мовних норм і відрізняє літературну мову від діалектів і є основною ознакою літературної мови.

Норма - прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання та написання слова. Характерні особливості норми літературної мови:

  •  відносна усталеність;
  •   розповсюдженість;
  •  загальновживаність;
  •  загальнообов'язковість;
  •  відповідність вживанню, традиціям і можливостям мовної системи.

Норми допомагають літературній мові зберігати цілісність і зрозумілість, вони захищають літературну мову від діалектної, жаргонізмів, просторіччя.

Літературна норма залежить від умов, за якими здійснюється мова. Мовні засоби, доречні в одній ситуації (побутове спілкування), можуть статися недоладними в іншій (офіційно-ділове спілкування).

У мові, усній і писемній, важливо дотримуватися норм літературної мови. 

Орфоепічні норми регулюють вимову звуків та наголошення слів.

Наприклад, повістка - повістці [сц], до'говір, ма'ркетинг, по'зика, вимо'ва

Лексичні норми регулюють вживання слів у властивих їм значеннях. 

Наприклад, неправильно "моя автобіографія", треба "автобіографія". 

Стилістичні норми регулюють вживання слів залежно від стилю.

Наприклад, у побутовому спілкуванні недоречне вживання речення "Ти з якого питання плачеш?", треба спитати "Ти чому плачеш?"

Орфографічні норми регулюють правильність написання слів.

Наприклад, півяблука, пів-Європи, Аргентина, брошура.

Граматичні норми регулюють правильне використання морфологічних форм частин мови і синтаксичних конструкцій.

Наприклад, правильно вживати "один євро, традиційний запис, гострий біль, згідно з наказом, по містах і селах, на адресу".

Пунктуаційні норми регулюють вживання розділових знаків.

Наприклад: Логічні елементи змісту службового листа такі: вступ, докази, висновки і заключення.

Норми літературної мови закріплюють традиції і культурні здобутки минулого, регулюють використання правил.

Дотримання літературних норм обов'язкове, бо мова - це візитна картка людини, проява її культури і освіченості. Сократ писав: "Скажи мені що-небудь, щоб я тебе побачив".

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Назвіть види усного ділового мовлення.   

2. Які стадії підготовки до виступу ви знаєте?   

3. Назвіть типи пам'яті.   

4. З чого складається композиція публічного виступу?   

5. Які функції виконує інтонація при публічному виступі? 

6. Від чого залежить інтенсивність звучання?   

7. Яка роль паузи у публічний промові? 

8. Яке призначення має міміка?

9. Які типи жестів ви знаєте?

10. Наведіть приклади національних жестів.

11. Що характеризує фонаційне дихання?

12. Яких правил гігієни треба дотримувати при диханні? 

13. Які основні якості професійно поставленого голосу?

14. Що означає поняття «дикція»?

15. Назвіть види спілкування.

16. Що таке красномовство? 

17. Які жанри публічного виступу ви знаєте? 

ЛІТЕРАТУРА

1. Антоненко-Давидович Б.С. Як ми говоримо.-К.: Либідь, 1991.

2. Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови. Навчальний посібник.-К.: „АТРЕК”, 1999.

3. Волкотруб Г.Й. Практична стилістика сучасної української мови. – К.: ТОВ „ЛТД”, 1998.

4. Глущик С.В. та ін. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник.-К.: АСК, 1998.

5. Головач А.С. Зразки оформлення документів: Для підприємств і громадян.-Донецьк.: Сталкер. 1997.

6. Головащук С.І. Українське літературне слововживання: Словник-довідник.-К.: Вища шк., 1995.

7. Гринчишин Д.Г. та ін. Словник-довідник з культури української мови. – Л.: Фенікс, 1996.

8. Гринчишин Д.Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови.-К.: Рад.шк., 1986.

9. Зубков М.Г. Мова ділових паперів.-Х.: Фоліо, Майдан, 1999.

10. Івченко А. Тлумачний словник української мови.-Х: Фоліо, 2001.

11. Коваль А.П. Культура ділового мовлення.-К.: Вища шк., 1974.

12. Козачук Г.О. Українська мова. Практикум..-К.: Вища шк., 1991.

13. Кочан І.М., Токарська А.С. Культура рідної мови.-Л.: Світ. 1996.

14. Кочерган М. Словник українських міжмовних омонімів. К.: Академія, 1997.

15.Культура української мови: Довідник/За ред. В.М. Русанівського.-К.: Либідь 1990.

16. Новий російсько-український словник-довідник/ Укладачі: С.Я.Єрмоленко, В.І.Єрмоленко,К.В. Ленець, Л.О. Пустовіт.-К.: Довіра, 1996.

17. Пазяк О.М., КисільГ.Г. Українська мова і культура мовлення.-К.: Вища шк., 1995.

18. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика.-К.:Либідь, 1992.

19. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови.-К.: Либідь, 1992.

20. Пустовіт Л.О. та ін. Словник іншомовних слів.-К.: Довіра, 2000.

21. Російсько-український словник наукової термінології: Суспільні науки.-К.: Наукова думка, 1994.

22. Тараненко О.О., Брицин В.М. російсько-український словник: сфера ділового спілкування.-К.: Український науково-виробничий центр „Рідна мова”, 1996.

ЗМІСТ

МОДУЛЬ I................................................................................................................

Сучасна українська літературна мова. Стилі мови....……………………...3

2

МОДУЛЬ II……………………………………………………………………..

Словотворчі та морфологічні засоби ділового мовлення…………………24

2

Синтаксичні засоби ділового мовлення……………………………………..41

3

МОДУЛЬ III....…………………………………………………………………….

Особливості писемного й усного мовлення. Класифікація документів та вимоги до їх створення………………………………………………………..64

Документування в управлінській та господарській діяльності................75

7

МОДУЛЬ IV...........................................................................................................

Усне ділове мовлення та культура ділового мовлення...............................92

 

Література……………………………………………………………………...110

1

PAGE  3


Розмовне мовлення

Книжне мовлення

Художній

Науковий

Публіцистичний

Офіційно-

діловий

Конфесійний

Побутовий

Ораторський

Світський

Усна

народна творчість

СТИЛІ МОВИ І МОВЛЕННЯ


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

46863. Менеджмент в книжном деле 34 KB
  Функциональные области внутренней среды издательства: кадровая – обеспечение человеческими ресурсами подготовка оплата условия найма. Важную роль в успешном функционировании внутренней среды издательства играет информация объективно отражающая развитие производственного процесса. Функциональные области внешней среды: социальная – рост населения развитие культуры образования и т. Компоненты внешней среды прямого воздействий макросреды: акционеры конкуренты поставщики потребители местные органы правительственные органы.
46866. Учебная деятельность как ведущая деятельность в младшем школьном возрасте 34 KB
  Учебная деятельность как ведущая деятельность в младшем школьном возрасте. Учебная деятельность – это деятельность непосредственно направленная на усвоение знаний и умений выработанных человечеством. Учебная деятельность является ведущей деятельностью в младшем школьном возрасте она опосредует всю систему отношений ребенка с обществом в ней формируются не только отдельные психические качества но и личность младшего школьника в целом. Предметом изменений в учебной деятельности становится сам ребенок сам субъект осуществляющий эту...
46869. Слово категории состояния 30 KB
  В некоторых учебниках слова категории состояния рассматриваются как особая группа наречий наречия состояния. Слова категории состояния можно выделить по следующим признакам: 1 общее грамматическое значение состояние; 2 морфемные признаки: большинство слов категории состояния имеет суффикс о; 3 синтаксическая функция: сказуемое в безличном предложении. По своим морфологическим признакам слова категории состояния сближаются с наречиями например: Мне плохо слово категории состояния.