48381

Кримінальне право. Курс лекцій

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Курс лекцій містить зміст лекційного курсу, завдання до самостійного вивчення теоретичного матеріалу курсу, що вивчається в позааудиторний час, список рекомендованої літератури і ресурсів Інтернет, ілюстративний матеріал до лекцій

Украинкский

2013-12-09

546.71 KB

48 чел.

Севастопольський інститут банківської справи

Української академії банківської справи Національного банку України

Кафедра правознавства

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри

кандидат юридичних наук, доцент   

________________ А.Л. Чернявський

01.09.2011

КУРС ЛЕКЦІЙ

з дисципліни «Кримінальне право»

напрямів підготовки 6.030401 «Правознавство»

Укладач: кандидат юридичних наук, доцент                                                                    _____________ Ю.Б. Оболенський

   01.09.2011

Розглянуто та схвалено на засіданні кафедри, протокол від 01.09.2011 № 1

Севастополь – 2011



ПЕРЕДМОВА

Курс  лекцій розроблений відповідно до вимог робочої навчальної програми з дисципліни «Кримінальне право» нормативної компоненти освітньо-професійної програми підготовки за напрямом 6.030401 «Правознавство», розробленої відповідно до державних стандартів вищої освіти у галузі знань 0304 «Право», втілює передбачені зазначеними стандартами освітньо-кваліфікаційні характеристики (ОКХ) і входить до нормативної частини освітньо-професійної програми (ОПП).

Курс лекцій містить зміст лекційного курсу, завдання до самостійного вивчення теоретичного матеріалу курсу, що вивчається в позааудиторний час, список рекомендованої літератури і ресурсів Інтернет, ілюстративний матеріал до лекцій.


ЗМІСТ

ВСТУП  3

ЛЕКЦІЯ 1. Поняття, завдання та система кримінального права України…….3

ЛЕКЦІЯ 2. Принципи кримінального права України……………………….. 3

ЛЕКЦІЯ 3.  Закон про кримінальну відповідальність…………………………. 3

ЛЕКЦІЯ 4. Поняття злочину, його ознаки та класифікація 3

ЛЕКЦІЯ 5. Кримінальна відповідальність та її підстави 3

ЛЕКЦІЯ 6. Склад злочину 3

ЛЕКЦІЯ 7. Об’єкт злочину  3

ЛЕКЦІЯ 8. Об’єктивна сторона злочину  3

ЛЕКЦІЯ 9. Суб’єкт злочину  3

ЛЕКУЦЯ 10. Суб’єктивна  сторона злочину…….……………………..………

ЛЕКУЦЯ 11. Стадії вчинення злочину…..……………………………………..

ЛЕКУЦЯ 12. Співучасть у злочині..…………………………………………….

ЛЕКУЦЯ 13. Повторність, сукупність та рецидив злочинів……..……………

ЛЕКУЦЯ 14. Обставини, що виключають злочинність діяння.………………

ЛЕКУЦЯ 15. Звільнення від кримінальної відповідальності…………………

ЛЕКУЦЯ 16. Покарання та його види………………………………………….

ЛЕКУЦЯ 17. Призначення покарання………………………………………….

ЛЕКУЦЯ 18. Звільнення від покарання та його відбування…………………

ЛЕКУЦЯ 19. Судимість…………………………………………………………

ЛЕКУЦЯ 20. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування………………………………………………………………………………..

ЛЕКУЦЯ 21. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх…………………………………………………………………………….



ВСТУП

Навчальна дисципліна «Кримінальне право» належить до нормативної компоненти освітньо-професійної програми підготовки бакалаврів за напрямами 6.030401 «Правознавство» і складається із Загальної та Особливої частин. Загальна частина передбачає вивчення теоретичних підвалин кримінального права, його основних принципів та інститутів, зокрема, підстав кримінальної відповідальності та загальних ознак складу злочину, системи кримінальних покарань та можливості їх заміни іншими заходами примусового впливу, умов звільнення від кримінальної відповідальності, питання погашення та зняття судимості та інше.

Метою вивчення дисципліни є розкриття значення кримінального права у забезпеченні законності і правопорядку, охороні інтересів особи, суспільства та держави; осмислення студентами положень кримінально правової науки та практики; засвоєнні студентами фахових знань щодо кваліфікації злочинів та захисту від суспільно-небезпечних посягань.

Основними завданнями вивчення дисципліни є формування у курсантів стійкої системи знань чинного кримінального законодавства та відношення до кримінального закону як основи для кримінального судочинства і попередження злочинів; набуття вмінь правильно тлумачити і обгрунтовано застосовувати кримінально правові норми, самостійно поглиблювати свої знання відстоюючи власну правову позицію.

Зміст дисципліни розкривається в наступних темах, наведених у змісту.

Поточний контроль знань та одержаних навиків здійснюється при тестуванні, оцінці виконання практичних завдань та захисту курсової роботи, оцінці виконання домашніх завдань обов’язкового та вибіркового характеру.

Підсумковий контроль знань здійснюється у вигляді підсумкового екзамену і полягає в оцінюванні засвоєння студентами програмного матеріалу, набуття ними вміння та практичних навичок в даній предметній галузі, здатності опрацювання та письмового викладу конкретних питань дисципліни та проведення розрахунків за тематикою курсу. 

На вивчення дисципліни навчальним планом передбачено 108 годин, з них 36 відведено на лекційні заняття, 32 на практичні заняття. На самостійне вивчення відводиться 40 годин.

Послідовність вивчення розділів дисципліни задається тематикою лекцій та завдань для самостійної роботи, що доводяться на кожній лекції. Перелік рекомендованої літератури, на яку дається посилання під час вивчення дисципліни, подано у кінці кожної лекції.

ТЕМА №1: Поняття, система і задачі кримінального права.  

                           Наука   кримінального права

Навчальні питання:

  1.    Поняття, завдання та джерела кримінального права України.
  2.   Завдання, функції, предмет і метод кримінально-правового регулювання кримінального права.
  3.   Система кримінального права.
  4.   Принципи кримінального права.

ВСТУП

Зростання злочинності в Україні, особливо організованої, насильницької та корисливої, що спостерігається в останні роки, викликано переломним періодом розвитку України і деякими іншими негативними чинниками. Це ставить перед державою серйозні завдання боротьби з таким явищем. Необхідно добиватися припинення зростання злочинності, а потім й її істотного скорочення. З цією метою вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи.

Юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне законодавство. Щоб це законодавство було досить ефективним, необхідно правильно його застосовувати. Однак для цього слід ґрунтовно вивчати це законодавство, з тим щоб добре знати і застосовувати в практичній діяльності його норми.

Питання 1. Поняття, завдання та система кримінального права України.

Кримінальне право виникає разом з виникненням права в цілому на відповідному етапі розвитку суспільства. Його основним завданням є боротьба з вчинками членів суспільства, які суперечать загальноприйнятим нормам та стандартам, визнаним у конкретній спільності людей на відповідному етапі соціального розвитку.

Кримінальному праву як галузі системи права в цілому притаманні ті самі ознаки, яким характеризуються інші галузі системи права і право в цілому як елемент культури суспільства. Разом із тим воно має і власну, специфічну насиченість, яка визначається характером завдань, що стоять перед цією галуззю права.

Кримінальне право належить до публічних галузей системи права.

Як самостійна галузь права в системі права кримінальне право починає виділятись у Європі у XII ст. Саме в цей період у Болонському університеті вивчаються римське та канонічне кримінальне право.

У Росії виділення кримінального права в самостійну галузь проходить у XVIII ст. і пов'язано з виданням „Військових артикулів” Петра І.

Назва галузі походить від латинського crimen – злочин.

  Поняття „ кримінальне право", зазвичай, в теорії розглядається в чотирьох його значеннях:

1)  кримінальне право як галузь законодавства, що виявляється в єдиному законодавчому акті - КК України;

2) кримінальне право як галузь юридичної науки;

3)  кримінальне право як галузь права;

4) кримінальне право як навчальна дисципліна.

Кримінальне право як галузь законодавства – це сукупність кримінально-правових норм, сформульованих і прийнятих, зазвичай, парламентом України як законів, які визначають підстави та принципи кримінальної відповідальності, а також те, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання слід застосовувати до осіб, що їх вчинили. Основні ознаки кримінального права як галузі законодавства є такі:

•  його норми встановлює лише вищий орган законодавчої влади парламент України;

• воно набуває прояву в законах;

• метод реалізації кримінального закону є специфічним, притаманним лише цьому законові - це покарання особи за порушення кримінально-правової заборони.

Предмет кримінального права як галузі законодавства це відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення.

Наведене вище дозволяє сформулювати загальне визначення кримінального права України як галузі вітчизняного законодавства.

Кримінальне право - це система взаємопов 'язаних і побудованих на певних принципах юридичних норм, які: мають форму кримінальних законів; прийняті для правового забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності та інших законодавчо визначених суспільних відносин і цінностей; визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили; регулюють суспільні відносини, які виникають у зв’язку із вчиненням злочину3.

Систему кримінального права складають певним чином упорядковані кримінально-правові норми. У ст. З КК закріплене положення, що законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України.

Кримінальне право як наука - це певна система поглядів, ідей, концепцій щодо теорії кримінального закону, практики його застосування та шляхів реформування, ґенези кримінального права.

Наука кримінального права - це фундаментальна наука. Вона є науковим підґрунтям для інших наук кримінального циклу - кримінології, судової психології, судової психіатрії, судової медицини, статистики, криміналістики та ін. Водночас, вона використовує дані цих прикладних наук. Так, кримінологія - це юридична наука, що вивчає причини злочинності, особу злочинця, розробляє спеціальні заходи щодо попередження злочинів. Поняття, вироблені в науці кримінального права (злочин, форми вини, вік відповідальності за певні види злочинів та ін.), широко використовуються в кримінології. Кримінологічні ж дані про динаміку, структуру, стан, коефіцієнти злочинності тощо запозичує кримінальне право.

Основні завдання науки кримінального права:

1) розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права;

2) вироблення рекомендацій щодо вдосконалення КК і практики його застосування;

3) подальше вивчення всіх інститутів кримінального права з метою визначити їхню ефективність;

4) зміцнення тісних зв'язків з правотворчими та практичними органами;

5)  подальше вдосконалення всієї науково-педагогічної діяльності для підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців;

6) вивчення кримінального законодавства та практики його застосування в країнах близького й далекого зарубіжжя.

Сьогодні важливим завданням науки кримінального права є підготовка змістовних коментарів до КК.

Наука кримінального права та відповідна юридична дисципліна (курс кримінального права) мають власну систему. Система курсу Загальної частини визначається системою Загальної частини КК. Та система курсу (науки) Загальної частини кримінального права охоплює більш широке коло питань. До неї належить вступний розділ курсу, в якому розглядаються поняття кримінального права, предмет його регулювання, з'ясовуються його завдання, місце в системі права. У цьому курсі

також висвітлюються питання історії кримінального права України та його окремих інститутів.

Кримінальне право як галузь права - це сукупність кримінально-правових норм, які визначають злочинність і караність діяння. 

Кримінальне право як галузь права (М. Коржанський) - це сукупність суспільних відносин, які дозволяють і забезпечують особі суспільну можливість жити, володіти, користуватися найціннішими благами суспільного життя та забороняють решті членів суспільства шкодити й руйнувати ці можливості.

Кримінальне право як самостійна, окрема галузь права має низку ознак як загальних для всіх галузей права, так і специфічних тільки для неї. Виходячи з цього, кримінальне право:

1) являє собою систему (сукупність) юридичних норм (правил поведінки), встановлених у суспільстві.

Норми кримінального права - це узагальнені правила, що охоплюють безліч відповідних життєвих ситуацій, індивідуальних випадків.

Так, норми про відповідальність за умисне вбивство передбачають всі можливі в реальному житті конкретні випадки вбивств, як би вони одне від одного не відрізнялися. Норми кримінального права загальної дії, крім того, є загальнообов'язковими до виконання, маючи тим самим ознаку загальнообов'язкової нормативності. Ці норми здебільшого виступають як норми-заборони. Вони забороняють певні вчинки людей, а саме злочинні дії або злочинну бездіяльність, під загрозою застосування за їх вчинення особливих примусових заходів - кримінального покарання;

2) його норми (правила поведінки) встановлюються лише вищими органами законодавчої влади і закріплюються у відповідних законах. Це так зване позитивне право, або чинне право. Саме тому кримінальне Право має формальну визначеність - воно точно фіксує в законах у гранично формалізованому вигляді в письмовій формі ознаки злочинів і покарань за них, тобто вимоги, що ставляться до поведінки людей, межі та умови їх вчинків, наслідки протизаконних дій або бездіяльності. Слід спеціально відмітити, що формальна визначеність кримінального права - це не тільки гарантія законності та однаковості застосування його норм, а й одне з невід'ємних прав людини. Визначеність правових приписів, фіксуючи межу між злочинною і незлочинною поведінкою, чітко визначає тим самим можливість людини здійснювати свої права і свободи відповідно до закону, чітко уявляти, що дозволено, а що заборонено кримінальним законом.

Відповідно до Конституції України кримінальні закони видаються лише Верховною Радою України. Ніякі інші державні органи або посадові особи (навіть Президент України) не правомочні видавати норми кримінального права. За цією ознакою кримінальне право відрізняється від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права можуть встановлюватися урядом, норми адміністративного права - навіть органами влади на місцях). Отже, кримінальне право знаходить свій вираз тільки в законах. Відтак, основним джерелом кримінального права є кримінальний закон;

3) має свій предмет і метод правового регулювання. Норми кримінального права встановлюють, які суспільне небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що вчинили ці злочини (ч. 2 ст. 1 Кримінального кодексу України). Злочин і покарання - це ті суспільні явища, що визначаються нормами кримінального права. Саме відносини, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину і застосуванням за це певних покарань, і становлять предмет кримінального права. Оскільки злочини мають підвищену суспільну небезпечність для суспільних відносин, що склалися в Україні, і правопорядку, держава застосовує за їх вчинення й найбільш гострі примусові заходи - кримінальні покарання. Застосування покарання - це метод правового регулювання відносин, що виникають у зв'язку із вчиненням злочину.

У покаранні, що призначається судом від імені держави за вчинений злочин як санкція за порушення кримінально-правової заборони, передбачена в законі, проявляється і така властивість кримінального права, як його державна забезпеченість.

Отже, можна відзначити, що кримінальне право як система норм (законів) має такі ознаки: загальнообов'язкову нормативність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання. Ці ознаки, притаманні праву взагалі, стосовно кримінального права виступають дуже чітко і своєрідно, відображуючи особливості цієї галузі права. Таким чином, кримінальне право як галузь права - це система, сукупність юридичних норм (а по суті-законів), прийнятих Верховною Радою України, що встановлюють, які суспільна небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.

2. У цьому визначенні містяться основні ознаки кримінального права, що відрізняють його від інших галузей права. Звичайно, кримінальне право передбачає підстави, умови кримінальної відповідальності, випадки звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, звільнення від відбування вже призначеного покарання, погашення і зняття судимості. Однак усі ці норми і відносини, що ними врегульовані, підкоряються загальним, вихідним інститутам кримінального права - злочину і покаранню, визначаються ними. Значення цих понять, їх ключова роль настільки великі, що навіть найменування цієї галузі права в багатьох мовах, у тому числі українській, пов'язується з ними. Кримінальне право походить від латинського терміна - злочин. В українській мові іноді цю галузь права називають "карне право" - слово "кара" - це покарання. Також й відповідний кодекс називають Кримінальним кодексом (Кодексом про злочини) чи Карним кодексом (Кодексом про покарання).

Кримінальне право як навчальна дисципліна - це систематизована у певному порядку (у теми, модулі) сукупність знань про теоретичні засади кримінального закону та його історичні витоки, про чинний КК України та слідчо-судову практику його застосування, про закордонне кримінальне законодавство.

Окремо необхідно наголосити про джерела кримінального права

Джерела кримінального права — це система внутрішніх національних кримінальних законів і міжнародних правових актів, що містять норми кримінального права.

Джерелом, що містить норми прямої дії, є Конституція України. Всі кримінально-правові норми повинні їй відповідати. Якщо ж кримінально-правова норма суперечить Конституції, то вона не має юридичної сили. Відповідно до ст. 8 Конституції України в такому випадку норма Конституції повинна застосовуватися як норма прямої дії. Застосовується конституційна норма і тоді, коли яке-небудь положення, не врегульоване кримінальним законом, але передбачено Конституцією України.

Основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року і набрав чинності з 01.09.01. В Україні тільки закон про кримінальну відповідальність має значення нормативно-правового акту, який визначає, яке суспільно небезпечне діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення. Норми інших галузей законодавства можуть містити принципові положення або окремі визначення, що мають безпосереднє значення для формування норми закону про кримінальну відповідальність, але такі положення або визначення можуть бути тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність.

Таким чином, джерелами кримінального права виступають:

1. Конституція України як концептуальна база всього законодавства України, в т.ч. і кримінального законодавства.

2. Кримінальний Кодекс України — основний систематизований законодавчий акт, який об'єднує всю сукупність кримінально-правових норм.

  1.  Укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори, що містять кримінально-правові норми, які імплементовані4 в національне кримінальне законодавство.
  2.  Рішення Конституційного Суду України у випадку визнання ним неконституційності кримінально-правових законів (ст. 152 Конституції України.)

Питання 2. Завдання, функції, предмет і метод кримінально-правового регулювання кримінального права

Кримінальне право виконує певні завдання, здійснює свої функції.

Загальне завдання кримінального права – попередження злочинів шляхом загальної та особливої превенції.

Завдання кримінального права полягає в охороні найважливіших суспільних відносин від крайніх форм їх порушення. Виходячи зі специфіки завдань специфічним є і метод, за допомогою якого ця охорона здійснюється, що вже зазначалось раніше.

Визначення кола суспільних відносин, які приймаються під кримінальну правову охорону, є виключною прерогативою вищого органу державної влади України. У загальних рисах воно визначено в ст. Кримінального кодексу України, яка так і названа «Завдання кримінального кодексу України»:

«1. Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам».

Слід зазначити, що перелік завдань, визначених у чинному КК України, порівняно з визначеними КК України 1960 р. суттєво змінився. Це зумовлено відомими змінами в соціально-політичній ситуації в нашій країні за цей час, прийняттям Конституції України 1996 p., яка по суті є програмою побудови правової країни. Це в цілому визначило і підходи до побудови переліку об'єктів кримінально-правової охорони, коли на першому місці перебуває людина, ЇЇ особисті, майнові та немайнові права, так як це зафіксовано в Основному Законі України, де затверджено, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. ... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. 3).

Серед завдань, що вирішуються Кримінальним законом України, поруч із традиційними з'явились і нові - охорона довкілля.

Раніше визначені завдання одержали подальшу конкретизацію. Це стосується чіткого формулювання завдань охорони конституційного устрою України, громадського порядку та громадської безпеки від злочинних посягань.

Як вже зазначалось, охоронне завдання КК реалізується через регулювання кримінальних правовідносин методом притягнення до кримінальної відповідальності.

Однак зведення охоронної функції лише до регуляції кримінальних правовідносин було б обмеженим поглядом на питання. Наявність загальної заборони скоєння діянь, визначених у кримінальному кодексі, під страхом застосування покарання, має на меті недопущення вчинення цих діянь схильними до вчинення таких дій особами (загальна превенція). Одночасно застосування покарання має на меті і недопущення вчинення повторних злочинів особою, до якої покарання застосовується (спеціальна превенція). У зв'язку з цим КК України 2001 р. серед завдань, які він покликаний вирішувати, вперше зазначає «запобігання злочинам».

Одночасно новий кримінальний кодекс вперше визначив і шлях, за допомогою якого вирішуються завдання, що стоять перед Кримінальним кодексом:

«2. Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили», (ст. 1 ч. 2 КК)

Як зазначалось, не можна відкидати і чисто регулююче призначення деяких кримінально-правових норм. Наприклад, норми, які визначають види обставин, що виключають кримінальну відповідальність, несуть виключно регуляторне навантаження. На жаль, перелік таких кримінально-правових норм у чинному законодавстві обмежений у порівнянні з напрацюваннями кримінально-правової науки і надалі, сподіваємось, буде розширюватись.

Необхідно зауважити, що завдання кримінального закону може виконуватись виключно при вчасному та законному його застосуванні. Незастосування закону у випадках, коли він повинен бути застосований, незаконне застосування кримінального закону не тільки не служить вирішенню завдань, що стоять перед ним, а, навпаки, призводить до протилежних наслідків.

Серед завдань, що стоять перед кримінальним законом, як вже зазначалось, є і загальна превенція. Тривалий час ЇЇ пов'язували з вимогою повного викорінення злочинності в країні. Слід зауважити, що сама така постановка питання є абсурдною, науково безграмотною. Злочинність не може бути викоренена, оскільки вона є соціальним явищем, притаманним суспільному життю людей. Заклики до повної ліквідації злочинності можуть виходити лише від наївних або від безграмотних людей. Відома теза В. І. Леніна про відмирання злочинності на шляху побудови комунізму - це утопічна мрія, яка не має під собою жодного наукового фундаменту. Як справедливо зазначає М. Й. Коржанський, успіхи в боротьбі із злочинністю, які об'єктивно були притаманні диктаторським режимам Сталіна, Гітлера, Пол Пота та ін., були обумовлені виключно жорстокістю, людиноненависницькою суттю самих цих режимів, супроводжувались мільйонними невинними жертвами.

Злочин - категорія, притаманна суспільству з перших хвилин його існування. М. С. Таганцев писав з цього приводу: «С непокорством Зиждителю мира, с вредоносным посягательством на интересы ближних встречаемся мы на первых же страницах священных преданий веры, и о тех же проявлениях зла и порока говорит нам ежедневная хроника текущей жизни. Оканчиваются кровавые войны, замиряются народы, но нет конца борьбы человечества с этим мелким, но непобедимым врагом, и не предвидится то время, когда карающая государственная власть перекует свои мечи в плуги и успокоится в мире».

Тому кримінальне право, реалізуючи завдання загальної превенції, може лише впливати на рівень злочинності, зменшуючи в тій чи іншій мірі кількість злочинів.

Таким чином, можна констатувати, що основною функцією кримінального права як галузі права – є функція охоронна, оскільки воно охороняє властивими йому заходами ті суспільні відносини, що регулюються іншими галузями права. Ці галузі права, регулюючи певні суспільні відносини, сприяють їх розвиткові і реалізації. Кримінальне ж право охороняє ці відносини від злочинних посягань. Так, норми цивільного права регулюють відносини, що складаються у сфері власності. В кримінальному ж праві внаслідок його охоронної функції встановлюються каральні санкції за злочини проти власності. Наприклад, у розділі VI Особливої частини КК передбачено кримінальну відповідальність за крадіжку, грабіж, розбій, шахрайство, вимагання, знищення і пошкодження майна та інші злочини проти власності. Або ще. У Конституції України та у Законі про вибори в органи влади визначено порядок таких виборів, права виборців, регламент діяльності окружних і дільничних виборчих комісій та ін. У КК з метою охорони цих відносин встановлено покарання за такі злочини, як перешкоджання здійсненню виборчого права, порушення таємниці голосування та ін. (розділ V Особливої частини).

Загальним чином охоронна функція кримінального права виражена в ст. 1 КК, де сказано, що Кримінальний кодекс має своїм завданням охорону від злочинних посягань найбільш важливих соціальних цінностей: прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Охоронна функція знаходить своє втілення в кримінальній політиці, тобто діяльності органів держави в боротьбі зі злочинністю, реалізації завдань кримінального права. Тут слід виділити два основних напрямки: з одного боку, посилення боротьби, застосування суворих заходів відповідальності до організаторів і активних учасників організованих злочинних груп, осіб, що вчиняють тяжкі і особливо тяжкі злочини, рецидивістів, а з іншого - застосування покарань більш м'яких, не пов'язаних з позбавленням волі, або навіть звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості.

Проте не можна вважати, що кримінальне право обмежується здійсненням лише своєї основної, охоронної функції. Йому властива й функція регулятивна, яка проявляється, принаймні, в такому:

1) норми кримінального права, забороняючи вчинювати суспільне небезпечні дії (бездіяльність), у той же час вимагають певної правомірної поведінки. Кримінальний закон, який набрав чинності, вже самим фактом свого існування впливає на поведінку людей. Для більшості громадян вимоги кримінального закону цілком відповідають їх уявленням про належну, правомірну поведінку. Частина громадян виконує заборони кримінального закону, боячись відповідальності і покарання. Тим самим здійснюється регулятивна функція кримінально-правових норм, попередження злочинів;

2) виконуючи функцію охорони існуючих у державі суспільних відносин (основ національної безпеки, особи, власності, суспільства і держави) від злочинних посягань, норми кримінального права опосередковано регулюють ці відносини. Так, захищаючи відносини власності нормами, зосередженими в розділі VI Особливої частини КК, кримінальне право сприяє їх правомірному існуванню і розвиткові;

3) деякі норми кримінального права прямо належать до регулятивних. Це, наприклад, норма про необхідну оборону, що виключає відповідальність при правомірному захисті від злочинного посягання (ст. 36), або норми про звільнення від кримінальної відповідальності (розділ IX Загальної частини), норми про погашення і зняття судимості (статті 89-91), про завдання шкоди злочинцю при його затриманні (ст. 38), про крайню необхідність (ст. 39) тощо.

Водночас кримінальний закон набуває прояву й у забороні вчинення злочинного діяння, тобто відіграє попереджувальну функцію, (профілактична функція). Яка  може полягати у загальній превенції, тобто впливі шляхом кримінально-правової заборони на громадян під загрозою покарання не вчинювати злочин, та у особистій (спеціальній) превенції ─  застосуванні з метою попередження вчинення засудженим нового злочину кримінального покарання та інших примусових заходів.

Закон про кримінальну відповідальність виконує також виховну функцію. Наприклад, звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру на підставі ч. 1 ст. 105 КК можливе при вчиненні ним злочину невеликої чи середньої тяжкості за умови, що його щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка свідчать про те, що на момент постановлення вироку він не потребує застосування покарання.

Якщо образно уявити сукупність суспільних відносин, які підлягають охороні кримінально-правовими засобами як величезний склад, то кримінальне право, на думку М. Ковальова, відіграватиме роль сторожа (вартового), готового відбити будь-яке вторгнення на охоронюваний об'єкт. Сторож (вартовий) - досить примітивна модель однієї з основних функцій кримінального права, хоча вона досить точно відображає її суть.

Природно, що зазначені функції нерівнозначні з погляду умовно очікуваного соціального результату їхньої реалізації. Одна з них (регулятивна) вирішує, насамперед, тактичні завдання, інша (охоронна) розрахована на далеку перспективу. Однак, Діючи разом, взаємопов'язано, вони становлять суть механізму кримінально-правового регулювання.

Виходячи із загальнотеоретичного постулату, утворення окремих галузей права можна пояснити й обґрунтувати, насамперед, специфікою предмета регулювання.

Предметом правового регулювання кримінального права як галузі законодавства є відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення.

Розкриваючи сутність предмета кримінально-правового регулювання, можна виділити дві основні сфери людського буття, в яких активно функціонують норми кримінального права:

1)  сфера правомірної поведінки громадян при заподіянні шкоди за наявності обставин, які виключають злочинність діяння (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання особи, що вчинила злочин та ін.);

2) злочинна поведінка.

Єднальним компонентом цих сфер є кримінально-правове (аномальне) відношення, що свідчить про наявність соціального конфлікту, породженого злочинним актом однієї зі сторін цих відносин. Власне ці відносини і є предметом кримінально-правового регулювання, тому що тільки наявність цього виду відносин між людьми знімає запобіжник регулятивного механізму, що завжди перебуває у стані підвищеної готовності. Зі зникненням цього відношення, регулятивна функція поступається місцем функції охоронній, котра (на відміну від регулятивної функції) не зупиняється. Вона діє безперервно від моменту вступу в чинність відповідного кримінального закону й до його повного скасування.

Метод правового регулювання - це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються й охороняються відносини між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами й державою.

Метод регламентування кримінально-правових відносин примусовий і застосовується, зазвичай, лише до особи, що вчинила злочин через покарання. Кримінально-правовий метод застосовується тільки, якщо: 

1) учинене діяння є суспільно небезпечним і, відповідно до закону, містить склад конкретного злочину;

2) особа, що вчинила це діяння, була у стані осудності, досягла на час його вчинення встановленого законом віку та підлягає покаранню. У деяких випадках, передбачених законом (статті 75, 47), суд може відстрочити виконання призначеного кримінального покарання чи не застосовувати таке покарання взагалі.

Методи науки - це ті способи, прийоми, за допомогою яких пізнаються явища об'єктивної дійсності, що складають предмет конкретної науки. Існують різноманітні методи, якими користується наука кримінального права. Серед них можна виділити основні та допоміжні. Однак усі вони тісно пов'язані між собою, доповнюють один одного.

До основних методів науки кримінального права (як, певно, й усієї юриспруденції) належать: філософський, або діалектичний, метод пізнання; юридичний, або догматичний, метод; соціологічний метод; метод системного аналізу; метод порівняльного правознавства, або компаративістський; історичний (генетичний) метод дослідження.

Питання 3. Система кримінального права.

Основні тези визначення системи кримінального права можна звести до наступного:

1. Кримінальне право як сукупність юридичних норм становить собою їх цілісну систему, окремі структурні утворення якої (підсистеми) найтіснішим чином пов'язані між собою. Норми кримінального права не можуть знаходитися в якомусь невизначеному порядку, тому що це може привести до грубих порушень законності, прав громадян. У зв'язку з цим вони піддаються законодавцем певній систематизації. Всі норми кримінального права поділяються на дві частини - Загальну і Особливу. Такий поділ виник у XVIII ст. До цього часу існували відокремлені закони, які передбачали відповідальність за окремі злочини (види злочинів). Однак розвиток науки кримінального права привів до виділення відповідних інститутів, які мали значення для всіх видів злочинів (стадії скоєння злочину, співучасть у злочині, обставини, що виключають кримінальну відповідальність, та ін.). Таким чином, виник поділ на Загальну та Особливу частини. Слід зауважити, що, не зважаючи на відповідну стабільність, Загальна частина кримінального права перебуває в постійному розвитку, збагачуючись на базі теоретичних розробок науковців-криміналістів.

В Загальну частину (статті 1-108) включені норми загального характеру, ті, що визначають завдання, принципи та основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності, чинність кримінального закону в просторі і часі, поняття злочину і його види, осудність і неосудність, форми вини, співучасть, покарання і його види, порядок застосування окремих видів покарання, правила їх призначення, регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, погашенням і зняттям судимості, особливості відповідальності неповнолітніх.

Система Загальної частини КК складається з 15 розділів:

І. Загальні положення.

II. Закон про кримінальну відповідальність.

III. Злочин, його види та стадії.

IV. Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину).

V. Вина та її форми.

VI. Співучасть у злочині.

VII. Повторність, сукупність та рецидив злочинів.

VIII. Обставини, що виключають злочинність діяння.

IX. Звільнення від кримінальної відповідальності.

X. Покарання та його види.

XI. Призначення покарання.

XII. Звільнення від покарання та його відбування.

XIII. Судимість.

XIV. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування.

XV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Ця система охоплює всі інститути кримінального права, що складають Загальну частину КК.

Особлива частина кримінального права(статті 109-447, зосередженні у 20 розділах) містить норми, що описують конкретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, в яких вони можуть бути призначені за вчинення даних злочинів. Це злочини проти основ національної безпеки України, проти особи, її конституційних прав і свобод, проти власності, злочини у сфері господарської діяльності, у сфері охорони довкілля, проти громадської безпеки, безпеки виробництва і транспорту, проти здоров'я населення, громадського порядку і моральності, авторитету органів державної влади і органів місцевого самоврядування, у сфері службової діяльності, проти правосуддя, порядку несення військової служби, проти миру і міжнародного правопорядку та ін.

Ці норми і зосереджені в Особливій частині КК.

2. Норми Загальної і Особливої частин кримінального права як певні підсистеми законодавства знаходяться в тісному, нерозривному взаємозв'язку. Насамперед норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної частини. Тому розкриття дійсного змісту норм Особливої частини неможливо без звернення до частини Загальної. Разом з тим всі інститути Загальної частини мають у своїй основі узагальнення тих ознак, що властиві всім злочинам, передбаченим в Особливій частині. Так само неможливо застосування окремих видів покарання за злочини, передбачені в Особливій частині, без урахування положень, закріплених в частині Загальній, щодо мети, видів, меж і порядку призначення всіх покарань. Сама ж система покарань, визначена в Загальній частині, знаходить свій прояв і практичне застосування тільки шляхом призначення конкретних покарань, передбачених за окремі злочини в частині Особливій. Нерозривний взаємозв'язок норм Загальної і Особливої частин кримінального права проявляється і в тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідальності і покарання, застосовуються одночасно норми цих частин. Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню підлягають норма Загальної частини, що регулює відповідальність за замах, і норма Особливої частини, в якій передбачений злочин, на здійснення якого вчинював замах винний.

Єдність Загальної і Особливої частин кримінального права забезпечує внутрішню узгодженість його інститутів та норм і в кінцевому результаті визначає ефективність їх застосування.

Система курсу кримінального права не збігається із системою Кримінального кодексу. Вона є деталізованою в порівняні з КК і включає вивчення тем наближено до правових інститутів, а не розділів КК.

Питання 4. Принципи кримінального права.

Кримінальному праву як галузі права притаманні певні принципи, характерні для кримінального права цивілізованих країн. Принципи кримінального права - це основні, провідні засади, які закріплені в нормах права і визначають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовну діяльність. Ці принципи мають важливе значення у здійсненні кримінальної політики держави.

Розгляд принципів кримінального права в сучасній науці кримінального права різними авторами здійснюється по-різному. Саме кримінальне законодавство України, на відміну від кримінально-процесуального, не містить їх визначення.

Всі принципи, які лежать в основі чинного кримінального права, можуть бути поділені на:

  1.  конституційні (загальноправові);
  2.  галузеві (спеціальні).

До перших належать ті, що закріплені в Конституції України, а саме:

  1.  принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6);
  2.  принцип верховенства права (ст. 8);
  3.  принцип справедливості права (ст. 19);
  4.  принцип рівності громадян перед законом (ст. 24);
  5.  принцип забезпечення гідності особи (ст. 28);
  6.  принцип законності (ст.ст. 29,61,62,124);
  7.  принцип гуманізму.

Загальноправові принципи притаманні фактично всім галузям законодавства, оскільки Конституція України є витоком для всіх галузей системи права.

Галузевими (спеціальними) є ті принципи, які визначають структуру, методи реалізації саме кримінального права в світлі завдань, які стоять перед ним.

Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим галузям права. Це, зокрема: законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, принципи справедливості, гуманізму та демократизму.

•  Принцип законності випливає з положень Загальної декларації прав людини: ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та покараний інакше, ніж за вироком суду й відповідно до закону. Крім того, принцип законності виявляється в тому, що особа може бути засуджена тільки за вчинене нею діяння, що містить склад злочину, передбачений КК.

•  Принцип рівності громадян перед кримінальним законом. Злочинець підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану та посади, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до громадських об'єднань, а також інших обставин.

Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, виявляється в кримінальному праві в різних формах участі представників громадських об'єднань і приватних осіб у призначенні покарання, його виконанні й, зокрема, у звільненні від кримінальної відповідальності (передача на поруки), звільненні від покарання.

• Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (не тільки злочинця, а насамперед, потерпілого). Зокрема, він виражається в тому, що покарання, що передбачає істотне обмеження правового статусу засудженого, переслідує одну мету - захистити інтереси інших, законослухняних громадян, від злочинних посягань.

Принцип невідворотності кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню в кримінально-правовому порядку. Під останнім варто розуміти й своєчасне притягнення злочинця до відповідальності, й те, що перед кримінальним законом ніхто не повинен мати привілеїв. Зневіра людей у справедливість спричиняє факти нерозкриття злочинів. За даними МВС України, у 2003 р. не розкрито: умисних вбивств - 280, умисних тяжких тілесних ушкоджень - 916, крадіжок державного чи колективного майна - 21 000, крадіжок приватного майна - 89 500, зокрема й із квартир -29 700, грабежів - 18 300, розбійних нападів - 887 тощо.

•  Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, застосовувані до злочинця, повинні відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, а також особі злочинця.

До спеціальних принципів кримінального права належать:

  1.  принцип нормативного визначення кола злочинних діянь. Цей принцип має чи не основоположне значення, оскільки визначає і систему кримінального законодавства, і обсяги кримінального регулювання, і межі кримінальної репресії, і підстави кримінальної відповідальності. Він практично скасував притаманний десятиріччями радянському кримінальному праву принцип аналогії кримінального закону, за допомогою” якого тисячі людей були репресовані в часи тоталітаризму. Принцип походить від латинського nullum crimen, sine lege — немає злочину без вказівки на те в законі. Це один із найважливіших загальних принципів кримінального права. Його визначено в статтях 1, 2, 3 та 11 КК України. Реалізація цього принципу не залишає місця для аналогії кримінального закону, що, до речі, прямо заборонено в ч. 4 ст. З КК.
  2.  принцип відповідальності за власні діяння передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності виключно за діяння, які вчинені безпосередньо винним. Це випливає із змісту ч. 1 ст. 2 КК України, яка встановлює: „Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом”5. Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за злочин, учинений іншою особою. Цей принцип безпосередньо випливає зі змісту ч. 2 ст. 2 КК „Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”6.
  3.  Принцип винної відповідальності - кримінальна відповідальність настає тільки за наявності вини, тобто лише якщо особа ставиться до злочину та до його наслідків навмисно чи необережно (ст. 23). Невинно спричинена шкода (казус), незалежно від її тяжкості, злочином не визнається та за неї не може передбачатися кримінальна відповідальність.
  4.  принцип сукупності відповідальності знаходить свій прояв у притягнені до відповідальності за всі злочинні діяння, які вчинені особою і за які до цього вона до відповідальності не притягалась.
  5.  принцип відповідності покарання тяжкості злочину — ідеалізований принцип кримінального законодавства, який полягає в необхідності співвідношення злочину і призначеного за нього покарання. Цей принцип зафіксовано в ст. 65 ч. 1 п. 3 КК, яка визначає необхідність призначення покарання із врахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину7;
  6.  принцип економії кримінальної репресії визначає співвідношення кола діянь, які визнані в суспільстві злочинами загальному рівню економічного та культурного розвитку суспільства.

Слід зауважити, що наведене коло принципів кримінального права – це один з поглядів на це питання. В науці кримінального права висловлювалися й інші думки з цього приводу.

Так наприклад у спеціальній літературі зазначені принципи:

•  Принцип суб'єктивної осудності. Кримінальна відповідальність ґрунтується лише на суб'єктивній осудності. Об'єктивна осудність відхиляється, оскільки вона не бере до уваги, не припускає участі в діях свідомості та волі особи.

Окрім вини як підґрунтя суб'єктивної сторони злочину, кримінальна відповідальність вимагає, щоб винна особа усвідомлювала всі ознаки складу злочину. Найбільш переконливо принцип суб'єктивної осудності діє при ексцесі виконавця. Співучасники не підлягають відповідальності за ті дії виконавця, що не охоплювалися їхнім умислом.

Принцип повної відповідальності. Повнота осудності означає вимогу поставити в провину особі все скоєне нею, незалежно від того, якою кількістю кримінально-правових норм цього передбачено. Ніяких обмежень така вимога не має, незалежно від того, створює все вчинене реальну чи ідеальну сукупність злочинів. У рішеннях вищих судових органів будь-яка неповнота осудності визнається безумовною підставою для повернення кримінальної справи на додаткове досудове слідство.

•  Принцип переваги пом'якшуючих відповідальність обставин. При конкуренції обтяжуючих і пом'якшуючих відповідальність обставин перевагу мають пом'якшуючі обставини вчинення злочину.

Так, наприклад, при вчиненні навмисного вбивства вагітної жінки з особливою жорстокістю (обтяжуючі обставини - пункти 2 і 4 ч. 2 ст. 115), але в стані фізіологічного афекту (пом'якшуюча обставина ст 116), скоєне кваліфікується лише за ст. 116 КК.

Принцип більшої караності групового злочину. За невеликим винятком, усі чи переважна більшість правових норм про відповідальність за навмисні злочини містять кваліфікуючі ознаки - вчинення його групою осіб або організованою групою. Крім того, п. 2 ст 67 КК визнає вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою обставиною, що обтяжує відповідальність винної особи.

Принцип більшої караності групового злочину ґрунтується на особливостях спільної злочинної діяльності, що забезпечує порівняно більшу ефективність і прихованість даної діяльності, меншу ймовірність для злочинців бути викритими та покараними.

Можна дійти такого висновку - чим більша ця злочинна група та чим міцніше вона організована, тим більшої кари вона заслуговує.

Принцип повної компенсації заподіяної злочином шкоди є частковою реалізацією нової концепції кримінального закону - концепції захисту, заміни каральної функції кримінального закону функцією захисту, функцією поновлення порушених прав та інтересів особи.

Кара за злочин може й має бути засобом захисту, а не покарання (ст. 50). Карати - щоб захистити, а не карати - щоб покарати. Принцип повної компенсації заподіяної злочином шкоди відповідає законодавству правового суспільства. Можна погодитися з професором М. Коржанським, що норма, в якій містився б цей принцип, могла б мати таку редакцію: "Незалежно від міри та виду призначеного судом покарання, особа, що заподіяла злочином шкоду, зобов'язана відшкодувати заподіяну цим злочином шкоду в повному обсязі, а також всі витрати на проведення дізнання, слідства та суду". Злочинність завдає суспільству великої шкоди. За даними МВС України у 2003 р., матеріальні збитки від злочинів за порушеними кримінальними справами складають 1 млрд. 552 млн. грн., зокрема у сфері економіки - 988 млн. грн. Від насильницьких злочинів потерпіло 351 900 осіб; кожна третя з них - жінка (113 700), Серед потерпілих було 8 600 неповнолітніх, 41 600 - пенсіонерів.

До найважливіших принципів кримінального права, серед інших, належать: відповідальність лише за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин; відповідальність лише за наявності вини; особистий характер відповідальності; індивідуалізація кримінальної відповідальності та покарання. Розглянемо ці принципи.

Відповідальність особи за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин. Цей принцип прийнято виражати - немає злочину без вказівки на це в законі. Тільки кримінальний закон визначає, яке суспільно небезпечне діяння є злочином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність і покарання можуть мати місце лише за те конкретно вчинене особою діяння, що зазначене як злочин в Особливій частині КК. У ч. 1 ст. 2 встановлено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кримінальним законом. Тому якщо яке-небудь діяння прямо в КК не передбачено як злочин, його вчинення ні за яких умов не може тягти за собою кримінальну відповідальність і покарання. Застосування кримінального закону за аналогією заборонено (ч. 4 ст. 3).

Керуючись положеннями Конституції України, КК закріплює принцип відповідальності особи лише за наявності її вини. Основний Закон в ст. 62 проголошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Стаття 23 КК передбачає поняття вини та її форм - умислу і необережності, а в статтях 24 і 25 чітко визначені ці форми вини, без наявності яких неможлива кримінальна відповідальність. Тому, які б тяжкі наслідки не були заподіяні в результаті діяння особи, якщо не встановлено, що вона діяла винною (тобто умисно чи з необережності), кримінальна відповідальність виключається. Кримінальне право України виключає так зване об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за наслідки, що настали, без наявності вини.

Особистий характер відповідальності як принцип кримінального права полягає в тому, що тільки особа, яка вчинила злочин, може нести за нього кримінальну відповідальність і підлягати покаранню. Якої б тяжкості злочин не був вчинений, ніякі інші особи (в тому числі родичі) не можуть бути притягнуті до відповідальності, крім особи, винної в його вчиненні. Особистий (персональний) характер відповідальності випливає з багатьох норм КК. Так, у ст. 18 прямо зазначається, що суб'єктом злочину, тобто особою, яка може нести кримінальну відповідальність, є лише фізична особа, яка обов'язково є осудною і досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. Особистий характер відповідальності полягає також у тому, що саме покарання носить персональний, особистий характер і може застосовуватися лише до конкретної особи, яка визнана судом винною у вчиненні злочину.

Принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначення покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані, виходячи із конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного. Чим більш тяжкий злочин вчинено, чим більш суспільне небезпечним є винний, тим більш сувора кримінальна відповідальність настає, тим більш суворим є призначене покарання. І навпаки, при вчиненні злочинів, що не є тяжкими, коли особа вина якого не вимагає суворого покарання, кримінальна відповідальність пом'якшується, призначається менш суворе покарання, а іноді на підставі розглядуваного принципу особа звільняється від кримінальної відповідальності або покарання. У КК цей принцип закріплений у багатьох нормах. Так, у статтях Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за окремі злочини, виділені злочини з обтяжуючими і пом'якшуючими ознаками, встановлені досить широкі межі санкцій. Це дає можливість суду враховувати ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, особу винного, пом'якшуючі та обтяжуючі обставини при призначенні покарання.

Особлива важливість принципів кримінального права робить доцільним їх законодавче визначення в одній із перших статей кримінального закону.

ВИСНОВОК

Кримінальне право займає осбливе місце в правовій системі України. Це обумовлено його предметом і методом правового регулювання. В той же час, кримінальне право має певний зв'язок з іншими галузями законодавства, оскільки охороняє від злочинних посягань суспільні відносини і цінності, що регулюються цими галузями законодавства (наприклад, трудовим, цивільним), і які можуть охоронятися також певними галузями права від незлочинних на них посягань (наприклад, адміністративним).

Предметом кримінального права є відносини, які виникають у результаті вчинення злочину і застосування відповідного покарання за його вчинення.

Специфічні, притаманні лише кримінальному праву відносини між особою, яка вчинила злочин проти особистих благ людини, приватних чи публічних прав тощо, і державою, яка охороняє такі блага й інші суспільні цінності, регламентується специфічним, притаманним лише кримінальному праву методом – застосуванням з боку держави до особи злочинця санкції кримінально-правової норми, тобто покарання.

Метод правового регулювання – це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються та охороняються стосунки між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами і державою.

Метод регламентування кримінально-правових відносин примусовий і застосовується лише до особи, яка вчинила злочин, як правило, шляхом покарання.

Єдність Загальної і Особливої частин кримінального права забезпечує внутрішню узгодженість його інститутів та норм і в кінцевому результаті визначає ефективність їх застосування.

Тема № 3: ЗАКОН ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.

Навчальні питання:

1. Поняття закону про кримінальну відповідальність.

2. Структура кримінального закону та статей Особливої частини Кримінального кодексу.

3. Тлумачення кримінального закону

ВСТУП

Відповідно до ч. 1 ст. 3 КК «Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права».

Це означає, що, по-перше, злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК. По-друге, оскільки норми чинного КК ґрунтуються на нормах Конституції України, то й закони про кримінальну відповідальність, схвалені Верховною Радою України після прийняття діючого КК, повинні відповідати її положенням. По-третє, презюмується, що норми нового КК у повній мірі відповідають загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Закон про кримінальну відповідальність складається із Загальної та Особливої частин, кожна з яких, у свою чергу, складається із розділів, а розділи – із статей.

При застосування кримінального закону виникає необхідність у його тлумаченні, тобто у з'ясуванні волі законодавця, усвідомленні змісту закону, у точному поясненні термінів, що вживаються у ньому. Тлумачення закону полягає у знаходженні належного правового рішення для конкретного випадку.

Питання 1.  Поняття закону про кримінальну відповідальність.

У юриспруденції та судово-слідчій практиці термін "законодавство" застосовується в широкому значенні - сукупність законів й інших нормативно-правових актів, які забезпечують правове регулювання суспільних відносин на території держави, та у вузькому значенні - лише як сукупність законів, прийнятих парламентом або референдумом.

1. Кримінальне право України знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему — Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. КК складається із кримінальних законів, що діють в рамках Кодексу як єдина нормативна система з моменту набрання ним чинності. Кожний із кримінальних законів містить певне положення кримінального права, викладене у вигляді норми. Кримінальний закон е свого роду продукт законодавчої діяльності, в якому за допомогою законодавчого веління відображені об'єктивні закономірності розвитку кримінального права. У КК 2001 р. кримінальний закон позначений як «закон про кримінальну відповідальність» (розділ П Загальної частини). Кримінальний закон і закон про кримінальну відповідальність — тотожні поняття, однак через те, що останнє закріплене в КК, ним потрібно користуватися для характеристики чинного кримінального законодавства України.

Кримінальний закон, або закон про кримінальну відповідальність, має відносну самостійність, оскільки його розуміння і застосування можливі тільки у взаємопоєднанні з іншими законами, включеними до Кримінального кодексу. Згідно з ч. 2 ст. З КК закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Вони застосовуються як складова частина КК.

2. Слід зазначити, що поняття «кримінальний закон», яким широко користується теорія кримінального права при характеристиці тих чи інших нормативних положень кримінального кодексу, с дещо умовним, оскільки на відміну від КК або окремо прийнятого Верховною Радою України закону про кримінальну відповідальність не мас всіх атрибутів закону як нормативно-правового акта. Закон в буквальному розумінні - це юридичне цілісний і структурно завершений нормативно-правовий акт, який приймається Верховною Радою України відповідно до її конституційних повноважень.8 Таку ж частку умовності має і поняття «закон про кримінальну відповідальність», коли за його допомогою характеризуються нормативні положення кримінального кодексу.

Кримінальний кодекс і окремі закони України про кримінальну відповідальність приймаються Верховного Радою України. Останні являють собою одну або декілька кримінально-правових норм, оформлених в статтю чи низку статей КК. Усі закони про кримінальну відповідальність зведені до Кримінального кодексу, де кримінально-правові норми розташовані в певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний номер. Оскільки законодавство України про кримінальну відповідальність — це Кримінальний кодекс, то кримінально-правові норми, які можуть бути ухвалені окремим законом, повинні бути позначені відповідним номером статті КК. Кримінально-правові норми, що приймаються в доповнення до КК, можуть не тільки міститися в самостійному законі, а й входити як окреме нормативне положення в закон України, яким охоплюється більш широке коло питань, що потребують нормативного регулювання і охорони. Окремі кримінально-правові норми можуть міститися в чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі норми також повинні бути включені в КК з відповідною нумерацією.

3. Закон про кримінальну відповідальність на відміну від законів інших галузей законодавства має певні специфічні риси, Цей закон є основним джерелом кримінального права. Згідно з ч. З ст. З КК злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. Вироки, ухвали і постанови судів не визнаються джерелами норми кримінального права. Вони мають обов'язкову силу тільки лише щодо конкретної кримінальної справи. Так само роз'яснення Пленуму Верховного Суду України не створюють норм кримінального права. Вони лише розкривають смисл, дійсний зміст кримінально-правової норми, націлюють судову практику на правильне її застосування. Не створюють норм кримінального права і акти офіційного тлумачення, що даються Конституційним Судом України. Незважаючи па загальну обов'язковість, акти Конституційного Суду приймаються з метою точного визначення смислу юридичної норми, а також правильного і єдиного ЇЇ застосування до правових ситуацій, що виникають.

Тільки закон про кримінальну відповідальність має значення правового акта, котрий визначає, яке діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення. У нормах інших галузей законодавства можуть міститися принципові положення або окремі визначення (наприклад, визначення контрабанди в ст. 100 Митного кодексу України), що мають безпосереднє значення для формування норми кримінального права. Однак такі положення або визначення можуть служити тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність.

Згідно з ч. 1 ст. З КК законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. із ст. 8 Конституції випливає, що закони, в тому числі кримінальні, повинні відповідати Конституції України.

КК і окремі закони про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України, що випливає із ст. 85 Конституції України. Відповідно до Закону України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнські і місцеві референдуми» прийняття законів можливо також шляхом всенародного голосування (референдумом). Незалежно від процедури прийняття закон про кримінальну відповідальність — завжди письмовий документ, який опублікований в установленому законодавством України порядку і має вищу юридичну силу.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що закон про кримінальну відповідальність — це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, відзначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулюють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину. Закон про кримінальну відповідальність має відповідати Конституції України і загальновизнаним принципалі та нормам міжнародного права.

4. Всі кримінальні закони України, як вже відмічалося, сконцентровані в КК, Новий КК прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. і набрав чинності з 1 вересня 2001 р. До набрання ним чинності діяв КК, прийнятий 28 грудня 1960 р. За більш ніж сорокарічний період цей КК зазнав істотних змін. До нього було включено понад 100 нових статей, значна його частина піддана різним корегуванням і доповненням. Особливо інтенсивно доповнювався і змінювався цей КК в останні роки, що зумовлено головним чином радикальними перетвореннями в житті суспільства. Однак це не привело КК в повну відповідність з реаліями, що склалися. Виходячи з цього, Верховна Рада України прийняла в 1992 р. рішення підготувати проект нового КК України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України була створена робоча група з провідних вчених і практиків України. До грудня 1993 р. був підготовлений перший варіант проекту КК. У подальшому проект КК неодноразово обговорювався на конференціях і семінарах юристів, у пресі, на телебаченні. На проект постійно надходили пропозиції від наукових і навчальних юридичних установ України, правоохоронних і правозастосовних органів України, окремих юристів. Проект пройшов термінологічні експертизи Інституту української мови НАН України. В 1996 р. у Києві він був обговорений на робочій нараді експертів Ради Європи, де одержав позитивну оцінку. В зв'язку з прийняттям Конституції України, а також необхідністю врахування зауважень і пропозицій, що надходили від практичних працівників, проект КК був обговорений з представниками Верховного Суду України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України, СПУ, Міністерства внутрішніх справ України, а у 1997 р. повторно вивчений експертами Ради Європи. На нараді, яка відбулася в Гаазі (Нідерланди), проект був обговорений з представниками Нідерландів, Італії, Швеції, Португалії та інших країн. Потім, за участю тих же експертів і представників судів і правоохоронних органів України, проект був обговорений на науково-практичних конференціях і семінарах, що відбулися в Харкові. Все це дозволило розробникам проекту надати в 1998 р. до Верховної Ради України досить обґрунтований, такий, що відповідає сучасному рівню юридичної науки і вимогам часу, проект нового КК України.

У період становлення незалежності України було прийнято декілька законів тимчасової дії, що містили кримінально-правові норми, які не були включені до Кримінального кодексу 1960 р., наприклад, Указ Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 р. «Про відповідальність за виготовлення з метою збуту або збут підроблених купонів багаторазового використання». Зараз немає умов, на які були розраховані ці закони, і тому дія їх припинена.

При першому читанні проекту КК, що відбулося 8 вересня 1998 р., Верховна Рада розглянула також альтернативний проект КК, представлений народним депутатом України М. Н. Пилипчуком. Значною перевагою голосів був прийнятий проект, розроблений робочою групою Кабінету Міністрів України. Потім проект був прийнятий у другому читанні і остаточно — 5 квітня 2001 р.

Кримінальний кодекс України - це прийнятий, зазвичай, ВР України закон, який містить систему взаємопов'язаних і взаємозумовлених юридичних норм, що розкривають загальні поняття та принципи кримінального права України, умови й підстави притягнення до кримінальної відповідальності та звільнення від неї і визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання слід застосовувати до осіб, котрі їх вчинили.

Характерна особливість законодавства про кримінальну відповідальність є те, що воно фактично складається з одного закону - КК. Що і записано у ч. 1 ст. 3 КК – «законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який базується на Конституції України і загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права».

Це означає, що:

По-перше, злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом.

По-друге, закон про кримінальну відповідальність повинен відповідати положенням Конституції України.

По-третє, норми Кримінального кодексу в повній мірі відповідають загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

По-четверте, джерелами кримінального права є чинний кримінальний кодекс, міжнародні правові акти та Конституція України.

Ще можна навести одне визначення Закону про кримінальну відповідальність це нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України, який містить взаємопов’язані юридичні норми, одні з яких, ґрунтуються на Конституції України та загально визнаних принципах і нормах міжнародного права, закріплюють підстави та принципи кримінальної відповідальності, містять загальні положення кримінального законодавства, інші – визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і встановлюють, які покарання можуть бути застосовані до осіб, що вчинили їх, або ж називають підстави та умови звільнення їх від кримінальної відповідальності9.

Таким чином, під законом про кримінальну відповідальність слід розуміти як окремі кримінальні закони, що включають одну або кілька статей, так і весь Кримінальний кодекс у цілому, де усі статті розташовані за визначеною системою.

Окремі кримінальні закони, як і КК у цілому, приймаються вищим органом державної влади – Верховною Радою України, або шляхом проведення всеукраїнського референдуму. Оскільки усі кримінально-правові норми об’єднані в Кримінальному кодексі, то усі знову прийняті норми включаються до Кримінального кодексу та визначаються відповідним номером статі КК.

Характерні риси кримінального закону полягають у тому, що він:

базується на Конституції України та загально визначених нормах міжнародного права;

приймається Верховною Радою України (парламентом) – єдиним органом законодавчої влади в Україні;

регламентує підставу й принципи кримінальної відповідальності та звільнення від кримінальної відповідальності;

містить юридичні норми, які визначають принципи та загальні положення кримінального права;

визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та яке покарання чи інші заходи кримінально-правового характеру призначаються за вчинення цих злочинів;

є певним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених за вчинення злочину, а також на інших громадян.

Таким чином, Основними ознаками закону про кримінальну відповідальність є: загальнообов'язковість, формальна визначеність, прийняття його тільки парламентом України й тільки цей закон визначає злочинність і караність діяння.

Основним призначенням закону про кримінальну відповідальність є забезпечення правовими засобами охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру й безпеки людства, а також запобігання злочинам. 

При цьому, звичайно, кримінальне законодавство ґрунтується на загальних принципах і конкретних положеннях норм Конституції, що є основою всього національного законодавства, і жоден нормативно-правовий акт не може їй суперечити. Так, КК дослівно відтворює низку положень Конституції. Водночас суттєве значення для законодавства про кримінальну відповідальність мають загальновизнані принципи та норми міжнародного права. Це зумовлено визнанням Україною пріоритету загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права, а також її прагненням долучитися до системи правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету. Після набрання чинності КК України закони України, що регулюють питання, пов'язані з кримінальною відповідальністю, не можуть застосовуватись як самостійні нормативно-правові акти.

Питання 2.  Структура кримінального закону та статей Особливої частини Кримінального кодексу.

1. Закони про кримінальну відповідальність систематизовані і поділяються в КК на Загальну і Особливу частини.

У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, а також визначають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та підстав їх застосування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів,

Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільно небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.

Загальна і Особлива частини КК пов'язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітно при застосуванні окремих статей КК. Не можна застосувати кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини.

Загальна і Особлива частини КК поділяються на розділи, а останні, у свою чергу, — на окремі статті.

Загальна частина чинного КК складається із 15 розділів: «Загальні положення», «Закон про кримінальну відповідальність», «Злочин, його види та стадії», «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)», «Вина та її форми», «Співучасть у злочині», «Повторність, сукупність та рецидив злочинів», «Обставини, що виключають злочинність діяння», «Звільнення від кримінальної відповідальності», «Покарання та його види», «Призначення покарання», «Звільнення від покарання та його відбування», «Судимість», «Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування», «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх».

Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих по групах споріднених суспільних відносин, на які посягають відповідні злочини. Наприклад, статті КК, норми яких передбачають відповідальність за злочини, що посягають на основні цінності української державності, проголошені в статтях 1 і 2 Конституції України, поміщені в розділі 1 «Злочини проти основ національної безпеки України». Статті, норми яких охороняють людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, розташовані в розділі II «Злочини проти життя та здоров'я особи», розділі III «Злочини проти волі, честі та гідності особи» і розділі IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи». Статті КК, норми яких охороняють основні права і свободи людини, об'єднані в розділі V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина». Поділ Особливої частини КК на 20 розділів робить її більш зручною для застосування, оскільки надає слідчому, прокурору, судді, адвокату орієнтир в розміщенні тих чи інших статей у КК. Та й для громадян України дуже важливо просто знайти в КК ту чи іншу статтю про відповідальність за окремий злочин.

Фактори, що зумовлюють єдність Загальної та Особливої частин сучасного кримінального права України:

1) норми Загальної та Особливої частин кримінального права виражені в одному й тому ж кримінальному законі - КК України;

2) Загальна й Особлива частини мають єдине завдання -опір злочинності; у них відображена воля одного й того ж законодавця - вищого органу державної влади України;

3)  Загальна й Особлива частини виражають єдину кримінально-правову політику держави в боротьбі зі злочинністю.

Основні напрямки цієї політики:

- посилення відповідальності за тяжкі та особливо тяжкі злочини, застосування суворих заходів упливу до осіб, які вперто не бажають стати на шлях виправлення;

-  пом'якшення чи повне усунення відповідальності за діяння, що не становлять великої суспільної небезпеки, широке застосування покарань, не пов'язаних із позбавленням волі за необережні злочини, до осіб, які вперше та випадково порушили кримінальний закон, учинили малозначні злочини;

4) в основу як Загальної, так і Особливої частин покладені одні й ті ж принципи (персональної відповідальності, індивідуалізації відповідальності та покарання, економії кари та ін.);

5)  норми й Загальної, й Особливої частин застосовуються лише взаємопов'язано. Жодна норма Загальної частини не може бути усвідомлена та застосована, якщо не конкретизувати її зміст щодо певних видів злочинів положеннями Особливої частини. І навпаки, жодна норма Особливої частини не може бути застосована у відриві від положень, які містяться в нормах Загальної частини кримінального права;

6) структурні елементи кримінально-правової норми виражені і в Загальній, і в Особливій частинах;

7)  зміна змісту норм Загальної частини тягне за собою відповідні зміни в нормах Особливої частини (наприклад, при зміні тривалості виправних робіт, скасування смертної кари).

Відмінність між Загальною та Особливою частинами сучасного кримінального права України полягає:

1)  у змісті норм: регламентовані положення Загальної частини спільні (загальні) для всіх або більшості злочинів; в Особливій частині -специфічні (особливі) для деяких видів злочинів;

2) у структурі норм: норми Загальної частини, зазвичай, складаються з гіпотези та диспозиції, норми Особливої частини-із диспозиції та санкції (крім норм-дефініцій ("роз'яснювальних") і норм про умови звільнення від кримінальної відповідальності за деякі злочини ("заохочувальних");

3) в умовах подолання прогалин: при застосуванні норм Загальної частини допускається аналогія, в Особливій же частині кримінального права вона повністю виключається.

2. Статті КК пронумеровані арабськими цифрами і мають заголовки, що виражають сутність кримінально-правових норм, які в них містяться. При включенні в КК нової статті вона буде поміщена у відповідний розділ Загальної або Особливої частини. Нова стаття повинна вміщуватися, як правило, вслід за статтею, що є найбільш близькою до неї за змістом. Новій статті мають бути надані номер попередньої статті і додатковий цифровий індекс — 1,2,3 і т. д. Наприклад, у 1977 р. до Загальної частини КК 1960р. було включено статтю «Відстрочка виконання вироку», її було поміщено вслід за ст. 46 «Відстрочка виконання вироку військовослужбовцеві або військовозобов'язаному у воєнний час». Статті був наданий номер 461. У 1994р. було прийнято статтю «Відстрочення відбування покарання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років». Ця стаття була поміщена вслід за ст. 46і КК 1960 р. під номером 462.

Виключення тієї чи іншої статті із КК також не змінює порядку нумерації статей в КК. Так, у КК 1960 р. зберігається номер етапі 27 з поміткою «Виключена». Ця стаття встановлювала покарання у виді заслання, яке було скасоване Верховною Радою України 6 березня 1992р.

Багато статей КК поділяються на частини, які виділені в окремий абзац. Абзаци забезпечені цифровими позначеннями. Наприклад, стаття 1 КК «Завдання Кримінального кодексу України» має дві частини — 1 і 2; стаття 135 «Залишення в небезпеці» складається із трьох частин — 1,2 і 3. Перед кожною із цих частин стоїть відповідне цифрове позначення.

Зміст окремих частин у статтях, що належать до Загальної частини, характеризується великою різноманітністю. Найчастіше в них розвивається відповідна норма, визначаються особливості її застосування за якихось умов або встановлюються випадки незастосування цієї норми чи виключення її із дії. Наприклад, у ч. 1 ст. 55 вказано строк, на який може бути призначене покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, і зазначено, до яких видів покарань воно належить; у ч. 2 вказані випадки, коли може бути призначене таке покарання як додаткове, якщо воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК; у ч. З встановлено порядок обчислення строків виконання цього покарання як додаткового.

В Особливій частині КК в окремих частинах її статей встановлюється, за загальним правилом, відповідальність за один і той же злочин при наявності особливостей, що відображують тяжкість діяння, ознаки суб'єкта, інші обставини, які впливають на міру покарання. Наприклад, у ч. 1 ст. 190 передбачена відповідальність за заволодіння чужим майном шляхом шахрайства, сформульовані основні ознаки цього злочину; частини 2, 3 і 4 вказують на кваліфікуючі ознаки, встановлення яких посилює (обтяжує) кримінальну відповідальність за цей злочин.

Деякі статті Особливої частини містять положення, якими обмежується їх дія (наприклад, ч. 4 ст. 331 КК), або передбачаються умови і порядок звільнення від кримінальної відповідальності винного у вчиненні зазначеного в статті злочину (наприклад, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258). Цими положеннями регулюється застосування норм про кримінальну відповідальність за окремі види злочинів.

У деяких випадках статті або частини статей КК поділяються на пункти, що мають цифрове позначення. Наприклад, норма ст. 89 «Строки погашення судимості» поділена на 9 пунктів. Частина 1 ст. 49 «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності» поділяється на пункти 1, 2, 3, 4 і 5. Частина 2 ст. 115 «Умисне вбивство» містить 14 пунктів, які також позначені цифрами.

Окремі статті КК забезпечені примітками, в яких роз'яснюються поняття і терміни, застосовані в цій або в деяких інших статтях. Так, в п. 1 примітки до ст. 185 КК «Крадіжка» сформульовано поняття повторності вчинення злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189-191 КК; в абзацах 2, 3 і 4 вказано на те, який злочин проти власності визнається вчиненим у значних, великих або особливо великих розмірах.

3. У зв'язку з тим, що абсолютна більшість норм Особливої частини встановлює кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, їх структура характеризується однорідністю складових елементів; у них чітко визначені диспозиція і санкція. Виняток становлять кілька статей, в нормах яких або в примітках до них наведені поняття злочинів певного виду, позначені суб'єкти їх вчинення, сформульовані деякі інші нормативні положення (наприклад, ст. 401 дає поняття військового злочину; визначення службової особи міститься у пунктах 1 і 2 примітки до ст. 364).

Диспозицією називається частина норми Особливої частини, в якій визначається злочинне діяння. 

За технікою побудови і способом опису ознак конкретного виду злочину в чинному кримінальному законодавстві України розрізняють диспозиції чотирьох видів:

- просту,

- описову,

- бланкетну,

- відсилочну.

Зустрічаються також змішані диспозиції.

Проста диспозиція називає злочинне діяння без розкриття його ознак.

Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція у ст. 369 «Давання хабара». Проста диспозиція використовується законодавцем у тих випадках, коли зміст суспільне небезпечного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без опису його ознак у законі. Ознаки злочину, які наводяться в простій диспозиції., розкриваються в слідчо-судовій практиці і теоретичній літературі.

Описовою називається диспозиція, де описуються найбільш істотні ознаки діяння. 

Так, у ст. 185 «Крадіжка» наводиться визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна. Точно визначаючи ознаки злочину, описова диспозиція у зв'язку з цим має перевагу перед простою диспозицією.

Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встановлення змісту ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відповідальність (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). 

Наприклад, бланкетними є диспозиції у ст. 271 «Порушення вимог законодавства про охорону праці», ст. 286 «Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами». Таким чином, бланкетна диспозиція використовується, коли треба встановити кримінальну відповідальність за порушення правил, що містять у собі різноманітні вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах. Ці акти можуть бути видані до набрання чинності закону про кримінальну відповідальність, що містить бланкетну диспозицію, одночасно з ним і після його видання; вони можуть змінюватися, але кримінально-правова норма, що має бланкетну диспозицію, залишається при цьому без змін. Установи і організації, що приймають і затверджують такі нормативні акти, досить різноманітні. Мають вони відмінності і за сферою їх застосування. Ці нормативні акти, як вже відмічалося, не є джерелами норми кримінального права. Відповідно до закону про кримінальну відповідальність (його соціального призначення) вони виконують підпорядковану роль. Вимоги, заборони, що в них сформульовані, сприяють встановленню ознак злочину, в першу чергу суспільно небезпечного і протиправного діяння (дії або бездіяльності). Слід зазначити, що в КК 2001 р. кількість кримінально-правових норм, які мають бланкетну диспозицію, помітно збільшилася. Особливо це характерно для норм розділу VII «Злочини у сфері господарської діяльності».

Відсилочною зветься диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової норми або її окремого положення, які містяться в іншій статті або іншій частині цієї ж статті КК, де називається відповідний злочин або описуються його ознаки. 

Наприклад, ст. 122 «Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження» відсилає до ст. 121 «Умисне тяжке тілесне ушкодження», вказуючи, що спричинення тілесних ушкоджень середньої тяжкості може мати місце при відсутності ознак тяжкого тілесного ушкодження. Частіше за все відсилочні диспозиції застосовуються при опису другої і подальшої частини відповідної статті, для уникнення повторного опису діяння, яке наведене в частині першій. Для цього у відповідній частині використовуються слова: «те саме діяння», «діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті» і т. под. Досить часто відсилання до іншої або до інших статей використовуються при опису кваліфікуючих ознак. Так, у ч. 2 ст. 309 «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мсти збуту» вказано на вчинення тих самих дій особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 307, 308,310 і 317 КК і пов'язаних зі злочинним обігом цих засобів або речовин.

У КК зустрічаються норми, диспозиції яких мають змішаний (комбінований) характер. У одній своїй частині це прості або описові диспозиції, в іншій — бланкетні або відсилочні. Наприклад, такою є диспозиція у ст. 231, яка передбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності.

3. За вчинений злочин у законі залежно від його суспільної небезпечності встановлено санкцію.

Санкція — це частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в диспозиції. За видом і розміром покарання, що міститься в санкції, можна встановити, чи є злочин, наприклад, тяжким чи середньої або навіть невеликої тяжкості.

У КК застосовуються відносно-визначені та альтернативні санкції. Відносно-визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його нижчу та вищу межі.

Розрізняють два види відносно-визначених санкцій:

а) з нижчою (мінімумом) і вищою (максимумом) межами покарання (на строк «від» і «до»). У цьому разі в законі передбачені нижча та вища межі певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років;

б) з максимумом покарання (на строк «до»). У цьому разі визначається тільки вища межа покарання, більше за яку суд не може призначити покарання. Такі санкції передбачені, наприклад, у ч. 1 ст. 153,ч. 1 і ч. 2 ст. 266, ч. 2 ст. 323, ст. 355, ст. 395. Нижчою межею санкції тут є нижча межа, встановлена в нормі Загальної частини КК дня даного виду покарання. Наприклад, у ст. 57 встановлена нижча межа для виправних робіт — шість місяців, у ст. 60 для арешту — один місяць, у статтях 61 і 63 для обмеження і позбавлення волі — один рік. Тому за злочин, передбачений, наприклад, у ч. 1 ст. 153, суд може призначити міру покарання у виді позбавлення волі на строк від одного року до п'яти років; за ст. 355 — обмеження волі на строк від одного року до трьох років; за ст. 395 — арешту на строк від одного до шести місяців.

Поряд з основним покаранням відносно-визначена санкція може містити вказівку на одне або декілька додаткових покарань певного виду, котрі можуть бути призначені судом як додаток до основного. Додаткове покарання може бути абсолютно-визначеним (наприклад, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу) або відносно-визначеним (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного року до трьох років),

Додаткові покарання в санкціях вказуються або як обов'язкові для застосування (наприклад, ч. 2 ст. 142), або як факультативні (наприклад, ч. 2 ст. 144). У останньому випадку суд залежно від обставин справи вирішує питання про застосування або незастосування цього покарання,

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або декілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне. У КК 2001 р. значна частина санкцій є альтернативними.

Прикладом може служити санкція, наведена у ст. 145. Вона надає можливість суду призначити один із таких видів покарання: штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот годин, або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років.

Альтернативні санкції мають різновиди:

а) в санкції вказані відносно-визначений і абсолютно-визначений види покарання (наприклад, санкція у ст. 112 — «карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі»);

б) в санкції вказані два або більше відносно-визначених видів покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 129 — «карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років», санкція у ч. 1 ст. 130 — «карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років»).

Як і відносно-визначені, альтернативні санкції можуть містити вказівку на можливість застосування до одного із основних покарань додаткового покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 131 — «карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той же строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років»).

Таким чином, можна констатувати, що статті Загальної частини КК містять норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, ознаки суб’єкта злочину, зміст вини, поняття співучасті, види множині злочинів. Загальна частина складається з 15 розділів, кожен з яких має відповідну назву.

Більшість статей Особливої частини КК складається з одної або декількох частин, кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою, що містить самостійний склад злочину. Особлива частина складається із 20 розділів. Назва кожного з яких відображає певну групу розташованих у ньому злочинів.

Загальна і Особлива частини КК органічно взаємопов’язані та взаємообумовлені і складають собою єдину систему кримінально-правових норм.

Норми Особливої частини закону про кримінальну відповідальність діляться на диспозицію та санкцію.

Питання 3.  Тлумачення кримінального закону.

Тлумачення закону полягає у з'ясуванні її і всебічному розкритті його змісту з метою його точного застосування. 

Тлумачення не може бути довільним, таким, що виходить за межі волі законодавця, вираженої в тексті закону.

Тлумачення закону поділяється на види залежно від суб'єкта тлумачення, прийомів (засобів) та обсягу тлумачення. В теорії кримінального права існують й інші критерії класифікації тлумачень кримінального закону.

Існує декілька видів тлумачення:

  1. за суб’єктом тлумачення;
  2. за способом тлумачення;
  3. за обсягом тлумачення.

1. Залежно від суб'єкта, який роз'яснює закон, розрізняють легальне (або офіційне), судове і наукове (або доктринальне) тлумачення.

Легальним (офіційним) зветься тлумачення, що здійснюється органом державної влади, уповноваженим на те законом. 

Згідно з п. 2 ст. 150 Конституції України правом офіційного тлумачення законів, в тому числі кримінальних, наділений Конституційний Суд України. Це тлумачення — вид правової діяльності високого юридичного рівня, оскільки акти конституційного тлумачення законів мають силу останніх. У цьому тлумаченні можливі елементи розвитку закону, але суворо в межах норми права, що тлумачиться. Положення, що наводяться в акті легального тлумачення, є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Судове тлумачення — це найбільш поширене і частіше за все застосовуване тлумачення. Воно має два різновиди:

а) казуальне тлумачення, що дається судами при розгляді конкретної кримінальної справи. Цей вигляд тлумачення здійснює суд будь-якої інстанції. Таке тлумачення є обов'язковим тільки по тій справі, у зв'язку з якою воно проводилося. Оскільки судове тлумачення може виходити від вищих судових органів, то одночасно воно може бути взірцем правильного застосування закону для нижчих судів при розгляді аналогічних справ;

б) правозастосовне тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України з найбільш складних питань застосування КК. Внаслідок вивчення і узагальнення судової практики, а також у відповідь на запити судових органів і прокуратури Пленум Верховного Суду України має право давати роз'яснення про правильність застосування того чи іншого закону при здійсненні правосуддя. Такі роз'яснення впливають на практику судів при розгляді ними конкретних кримінальних справ. Ними широко користуються інші суб'єкти застосування норм кримінального права. Прикладом такого роз'яснення може бути тлумачення, яке здійснив Пленум Верховного Суду України з питання щодо поняття попереднього зговору групи осіб при одержанні хабара. В постанові від 7 жовтня 1994 р. № 12 «Про судову практику у справах про хабарництво» Пленум пояснив: «Хабар слід вважати одержаним за попереднім зговором групою осіб, якщо у вчиненні злочину брали участь як співвиконавці дві чи більше службові особи, які домовилися про спільне одержання хабара, як до, так і після отримання пропозиції про дачу хабара, але до її одержання». Однак такі роз'яснення не можуть підміняти закон, звужувати або розширювати його зміст. Пленум Верховного Суду України — не законодавчий орган. Він тільки дає на підставі закону рекомендації, які повинні ґрунтуватися на законі, виходити з його змісту, а іноді усувати виявлені практикою непорозуміння, різночитання чинного законодавства.

Наукове (доктринальне) тлумачення — це тлумачення закону, що дасться науковими і навчальними юридичними установами, окремими вченими і практиками в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях, науково-практичних коментарях, експертних висновках.

Це тлумачення не має обов'язкової сили, але відіграє помітну роль у розвитку науки кримінального права, враховується при підготовці нових законів про кримінальну відповідальність, допомагає практиці в правильному застосуванні таких законів.

До прийняття КУ1996 р. парламент нашої держави мав право тлумачити чинні закони та певні їхні положення. Таке тлумачення мало назву - автентичне. Тепер ВР при прийнятті законів за необхідності дає визначення певних понять і термінів у примітці до закону (деяких його частин). У зв'язку з цим автентичне тлумачення, під яким прийнято розуміти роз'яснення закону власне законодавцем (ВР України), не застосовується.

2. Прийоми (засоби) тлумачення законів про кримінальну відповідальність можуть бути різними. Серед них потрібно виділити: граматичне, систематичне та історичне тлумачення.

Граматичне (або філологічне) тлумачення полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми шляхом етимологічного або синтаксичного аналізу її тексту, а також з'ясування значення і змісту слів, термінів, понять, застосованих в законі про кримінальну відповідальність. 

Так, із змісту ст. 208 «Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків» видно, що для притягнення до відповідальності за цією статтею досить встановити в діях особи незаконне, на порушення порядку, встановленого законом, відкриття або використання за межами України валютних рахунків. Для відповідальності за цією статтею досить встановити одну із зазначених у ній дій, оскільки між поняттями «відкриття» і «використання» стоїть роз'єднувальний союз «або».

Систематичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону, його окремих положень шляхом зіставлення з іншими положеннями цього ж або іншого закону.

Найчастіше зіставляються положення різних норм КК. Наприклад, поняття «службова особа», використане в ст. 238, з'ясовується шляхом звернення до п. 1 примітки до ст. 364, де дається визначення службової особи. Нерідко норма КК, що тлумачиться, зіставляється з нормами кримінально-процесуального, адміністративного, цивільного, трудового законодавства. Так, для тлумачення змісту ст. 371, в якій використані поняття «затримання», «привід», «арешт», потрібно звернутися до відповідних статей КПК.

Історичне тлумачення закону полягає у з'ясуванні умов, причин, соціальних чинників, що обумовили його прийняття, зверненні до аналогічних кримінальних законів, що були чинними раніше. 

Іноді для розкриття змісту закону знайомляться з його проектом, пояснювальними записками, матеріалами обговорення проекту, думками окремих вчених, які брали участь у розробці закону. Цей прийом тлумачення застосовується, як правило, науковцями при дослідженні кримінального законодавства. Історичне тлумачення дає можливість більш точно з'ясувати ті завдання, які ставив законодавець, приймаючи КК або окремі норми, що входять в нього.

3. Тлумачення за обсягом (результатом) може бути буквальним, обмежувальним та поширювальним.

Буквальним (або адекватним) називається тлумачення, згідно з яким дійсний зміст кримінально-правової норми точно (буквально) відповідає її текстуальному вираженню (тексту, букві). 

Таке тлумачення має місце у випадках, коли зміст норми закону або якоїсь її частини збігається з її словесним викладенням. Наприклад, диспозиція ч. 1 ст. 114 «Шпигунство» дає точне уявлення про предмет злочину та суб'єкта шпигунства — це іноземець або особа без громадянства. Жодна з цих ознак не може бути витлумачена більш широко або вузько від буквального змісту. Як правило, буквально тлумачаться санкції норм Особливої частини КК.

Обмежувальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення більш вузьке за словесне вираження.

Обмежувальне тлумачення дає підставу застосовувати закон до більш вузького кола випадків, ніж це виходить з його тексту. Наприклад, у ст. 304 встановлена відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність. За текстом ст. 22 кримінальна відповідальність за цей злочин може мати місце, якщо особа досягла шістнадцятирічного віку. Хоч ніяких винятків з цього положення немовби і немає, однак очевидно, що у ст. 304 маються на увазі випадки втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність дорослими, тобто особами, що досягли вісімнадцятирічного віку.

Поширювальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення ширше за текстуальне словесне вираження. 

Поширювальне тлумачення надає кримінально-правовій нормі більш широкого змісту і дозволяє застосовувати її до більш широкого кола випадків, ніж це буквально вказано в самому тексті статті КК. Наприклад, у ч. 1 ст. 213 вказано на операції з брухтом кольорових і чорних металів, здійснювані без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством. У цьому разі поняття «законодавство» охоплює не тільки закони в буквальному значенні, а й підзаконні (нормативно-правові) акти, якими регулюються порядок та умови державної реєстрації або одержання відповідного дозволу (ліцензії).

Обмежувальне і поширювальне тлумачення не «звужують» і не «розширюють» зміст закону, а лише виявляють його дійсний смисл, який може бути або більш вузьким, або більш широким порівняно з текстом цього закону, його буквальним вираженням.

Поширювальне тлумачення закону слід відрізняти від зовні схожого на нього застосування закону за аналогією.

Під аналогією закону розуміють застосування до суспільне небезпечного діяння, що прямо не передбачене законом в момент його вчинення, статті КК, яка встановлює кримінальну відповідальність за найбільш схожий за важливістю і характером злочин. 

До 1958 р. аналогія закону допускалася кримінальним законодавством (ч. З ст. З Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 р., ч. 2 ст. 7 КК Української РСР 1927 р.). На відміну від аналогії закону поширювальне тлумачення засноване на існуванні в КК кримінально-правових норм, де ознаки злочину описані або загальним чином, або не досить чітко, або суперечливо. Тлумачення цих ознак, встановлення їх змісту відповідають дійсному смислу конкретної норми, тобто законодавець «мав на увазі» саме такий ЇЇ зміст. Отже, поширювальне тлумачення нічого до закону не додає, а лише більш точно розкриває його зміст. Аналогія ж має місце тоді, коли дане діяння як злочинне в законі не передбачене, коли в законі є прогалина. КК України 2001 р. у ч. 4 ст. З прямо заборонив застосування закону за аналогією. Кримінальна відповідальність за КК можлива тільки за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого статтею Особливої частини, де дається вичерпний перелік злочинів. Неможливо застосування за аналогією і статей Загальної частини КК, що практика іноді використовувала при дії КК 1960.

Підводячи підсумок, можна зазначити, що залежно від критерію, покладеного в основу поділу тлумачення на види, наука кримінального права розрізняє тлумачення закону за суб’єктом, за обсягом та за способом (прийомом). За суб’єктом розрізняють тлумачення: автентичне; легальне; судове; доктринальне. За обсягом тлумачення може бути буквальним, обмежувальним і поширювальним.

Теорія кримінального права знає чотири способи тлумачення кримінального закону: граматичне, логічне, систематичне та історичне.

Література:

  1.  Конституція України // Відомості Верховної Ради України. 1996. №30. Ст. 141.
  2.  Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додатковий протокол 1978 року до Конвенції // Офіційний вісник України. 1998. № 13. С. 346-360.
  3.  Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. // Голос України. 2001. 10 січня.
  4.  Воробей П.А. Загальне поняття кримінально-правового ставлення в вину // Право України. 1999. № 6. С. 113-115.
  5.  Кісілюк Є. Кримінальне законодавство доби Центральної Ради // Підприємництво, господарство і право. 2001. № 5. С. 101-103.
  6.  Яценко С.С. Ніякого покарання без закону (ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основних свобод): аспекти реалізації // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 5. – С. 79- 88.

Тема № 4: Поняття та ознаки злочину, його види.

Навчальні питання:

  1.  Поняття злочину та його ознаки.
  2.  Малозначне діяння, яке формально містить ознаки злочину.
  3.  Відмінність злочину від інших правопорушень.
  4.  Класифікація злочинів.

ВСТУП

Поняття злочину є центральним у будь-якій правовій системі. Проте у кримінальних законах ряду країн визначення поняття злочину або зовсім не даються, або є формальними. Формальне визначення поняття злочину дається, зокрема, у КК Іспанії, ФРН, Швеції, США. Формальними, як правило, є доктринальні визначення поняття злочину у зарубіжній теорії права. Злочином визнається діяння, заборонене законом під загрозою покарання.

На відміну від багатьох інших країн, в Україні поняття злочину не лише має значне теоретичне обґрунтування, а й отримало своє законодавче закріплення і містить у собі необхідну і достатню кількість ознак, які дають можливість відмежувати злочин від інших правопорушень та від правомірної поведінки.

Питання 1. Поняття злочину та його ознаки.

Поняття злочину є одним з центральних у кримінальному праві. Всі інші його інститути так чи інакше обертаються довкола нього, розкриваючи зміст окремих елементів, що характеризують його, окремих сторін тощо.

Злочин виникає з появою держави, з початком правової регламентації суспільного життя. У майбутньому з часом, з розвитком суспільства він стає особливим явищем, яке об'єднує найнебезпечніші діяння. При цьому „злочин” є категорією достатньо динамічною — навіть в одному і тому самому суспільстві, протягом невеликого проміжку часу підходи до розуміння злочинного і незлочинного можуть суттєво змінюватись.

Злочин — категорія не тільки правова, а й соціальна. Вона відображає негативну оцінку особи та її поведінки з боку суспільства, яка базується на:

  1.  правовій оцінці поведінки та особи, яка дається обвинувальним вироком суду;
  2.  осудом особи та її поведінки, яка формується в індивідуальній та груповій правосвідомості.

Розуміння поняття злочину протягом історії людства відбувалось поступово.

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості — той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості — прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається великого значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, — можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення — відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінальне каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину (злочин — суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу — воно дозволяє відповісти не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.

Для того щоб конкретне діяння було визнано злочинним, воно повинно містити повний комплекс відповідних ознак, які відрізняють його від інших (можливо, навіть надзвичайно подібних) діянь.

Ознака — це відповідна характеристика явища, яка притаманна тільки цьому явищу і відрізняє його від йому подібних.

КК чітко називає ознаки, які притаманні поняттю „злочин”. У зв'язку з цим спроби деяких вчених розширено тлумачити коло цих ознак є юридичне некоректними.

Чинне кримінальне законодавство визначає його наступним чином:

Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК «злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

Наведене поняття злочину є формально-матеріальним. Із нього випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов'язкові ознаки:

1) це діяння вчинене суб'єктом злочину;

2) воно є винним;

3) вказане діяння є суспільно небезпечним;

4) відповідне діяння передбачене чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов'язковою ознакою поняття злочину є також

5) кримінальна караність.

Відсутність хоча б однієї із цих ознак вказує на відсутність злочину.

Перше, що підкреслюється в визначенні злочину, це характеристика його як діяння: дії чи бездіяльності.

Що стосується діяння, то у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11 КК,- це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Відтак, для будь-якого діяння характерною є наявність об'єктивних і суб'єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими чи іншими органами людського організму (або утримання від таких рухів). До суб'єктивних належать інтелектуальна та вольова ознаки, а також умотивованість та цілеспрямованість.

Той факт, що злочином є лише діяння, означає, що злочином не можуть бути визнані самі по собі:

а) будь-які почуття, думки, побажання або ідеологічні, політичні, релігійні чи інші переконання особи, навіть і виявлені (наприклад, викладені в особистому щоденнику);

б) вимова, написання чи висловлення іншим способом думки або побажання, якщо таким висловленням не здійснюється посягання на національну безпеку, територіальну цілісність, громадський порядок, здоров'я населення, репутацію або права інших людей, таємницю конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість правосуддя (див. ст. 34 Конституції України);

в) належність особи до тієї чи іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої подібної групи, навіть і незареєстрованої органами влади в установленому порядку;

г) суб'єктивні якості особи (скажімо, погані риси характеру), наявність у неї судимості у минулому, наявність родинних чи інших зв'язків з особою, яка вчинила злочин, тощо.

Дія, з кримінально-правової точки зору, це вид людської поведінки, яка порушує кримінально-правову заборону, припис утримуватись від вчинення відповідних визначених Кримінальним кодексом актів поведінки.

Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Тому дія — це активна форма вчинення злочину (наприклад, ст. 147 КК „Захоплення заручників”, ст. 310 КК „Посів або вирощування снотворного маку чи конопель”, ст. 368 КК „Одержання хабара” та ін.).

Бездіяльність — пасивний з точки зору кримінального закону вид злочинної поведінки.

Вона полягає в невчиненні особою активних дій, які вона повинна була і могла вчинити у відповідній ситуації.

Тому бездіяльність - пасивна форма скоєння злочину, (наприклад, ст. 212 КК „Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів”, ст. 220 КК „Приховування стійкої фінансової неспроможності”, ст. 389 КК „Ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі” та ін.)

Бездіяльність — це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Злочином визнається діяння, вчинене суб'єктом злочину, тобто фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 18 КК).

Не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене, наприклад, твариною, неосудною особою, а також особою, яка на момент його вчинення не досягла встановленого ст. 22 КК віку.

В науці кримінального права виділяють наступні ознаки злочину:

  1.  суспільна небезпечність;
  2.  винність;
  3.  протиправність;
  4.  караність.

ОЗНАКИ ЗЛОЧИНУ

Суспільна небезпечність

Винність

Протиправність

Караність

Схема № 1.Ознаки злочину.

Суспільна небезпечність є загальновизнаною ознакою злочину, її прийнято називати матеріальною його ознакою.

Суспільна небезпечність це властивість, притаманна злочину, яка полягає в тому, що він (злочин) спричиняє тяжку шкоду існуючому в суспільстві правопорядку або ставить правопорядок під загрозу заподіяння такої шкоди.

Суспільна небезпечність не залежить від позиції законодавця. Це є об'єктивна характеристика, притаманна відповідній поведінці, скерованій на відповідні суспільні відносини. Суспільна небезпечність не є статичною характеристикою. Залежно від етапу розвитку суспільства вона може або збільшуватись або, навпаки, зменшуватись і навіть взагалі зникати (див. наприклад, декриміналізацію діянь у зв'язку з прийняттям нового КК України 2001 р.).

Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об'єктивну його особливу шкідливість, яка розкривається у ч. 2 ст. 11 КК через:

1) узагальнене формулювання об'єктів кримінально-правової охорони, якими визнаються:

а) особа (фізична чи юридична);

б) суспільство;

в) держава, а з урахуванням змісту ст. 1 КК - також і

г) людство;

2) два різновиди наслідків посягання:

а) реальне заподіяння істотної шкоди;

б) створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.

Не є злочином діяння, яке:

а) посягає на об'єкти, що не охороняються КК (особисті відносини між подружжям, благочинність тощо);

б) із необхідністю не заподіює істотної шкоди об'єктам кримінально-правової охорони або принаймні не створює реальної загрози її заподіяння;

в) заподіює шкоду об'єктам кримінально-правової охорони або створює реальну загрозу заподіяння їм шкоди, але ця шкода не є істотною.

Визнання матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди істотною, яка заподіяна чи могла бути заподіяна тим чи іншим діянням, часто здійснюється в законі на підставі заздалегідь визначених критеріїв (кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо), а нематеріальної (політичної, організаційної, моральної тощо) - як правило, у межах судової дискреції10 без урахування вказаних критеріїв.

Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у випадках, коли мова йде про матеріальну шкоду, визначається за тими самими критеріями, за якими визначається сама фактично заподіяна матеріальна шкода.

Що ж стосується створення реальної загрози заподіяння нематеріальної шкоди, то у багатьох випадках така загроза сама по собі є істотною шкодою.

З огляду на те, що наявність істотної шкоди є обов'язковою властивістю будь-якого злочину, застосування в окремих нормах Особливої частини КК таких формулювань, як, наприклад: «якщо це спричинило істотну шкоду здоров'ю потерпілого» (ч. 1 ст. 137), «якщо це заподіяло істотну шкоду» (ч. 1 ст. 244, ст. 246, ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 423 та ін.), у т. ч. для характеристики кваліфікуючих ознак (наприклад, ч. 2 ст. 361, ч. 2 ст. 410), слід розглядати скоріше за все як уточнюючі характеристики певних суспільно небезпечних наслідків, а також спосіб акцентування того факту, що суспільно небезпечним наслідком відповідних діянь є реальне заподіяння істотної шкоди, а не створення загрози її заподіяння.

Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Застосування ознаки «винність» у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у КК діє принцип суб'єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за відсутністю вини, тобто за відсутністю психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином:

а) рефлекторні, імпульсні, інстинктивні або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи;

б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили;

в) діяння, можливість настання суспільно небезпечних наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

Відповідно до ст. 23 КК України: „ Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності ”.

Вина є внутрішньою суб'єктивною характеристикою злочину. Саме через вину реалізується демократичний підхід до змісту кримінальної відповідальності, яка передбачає можливість її настання лише у випадках наявності суб'єктивних підстав.

Злочином може бути лише діяння, яке вчинене умисно або з необережності.

Невинне діяння (casus) не може тягнути кримінальну відповідальність.

Більш детально зміст, характеристики та інші питання цієї ознаки злочину будуть розглянуті далі при вивченні питання про суб'єктивну сторону складу злочину.

Вимога ст. 11 КК про те, що відповідне діяння повинно бути передбачене (тобто його вчинення заборонене) чинним КК, відображає кримінальну протиправність злочину.

Ця вимога ґрунтується на відомому правовому принципі Nullum crimen, nulla poena sine lege (Немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного закону), безпосередньо випливає з положення п. 22 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України, і уточнює вказане положення.

Протиправність злочину — це юридична характеристика діяння. Зміст цієї ознаки полягає в тому, що злочином визнається тільки суспільне небезпечне діяння, яке передбачене як таке чинним Кримінальним кодексом.

Відповідно до ст. 92 п. 22 Конституції України злочинність діяння визначається виключно Законами України.

Відтак, не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, для якого характерна фактична суспільна небезпека, на що навіть може існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачене чинним КК. Наприклад, за КК (див. ст. 440) не є злочином виробництво зброї масового знищення, щодо виробництва якої ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або, якщо такі заборони і містяться, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України.

КК встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака кримінальної протиправності заперечує можливість застосування норм КК за аналогією. Наприклад, особа не може нести відповідальність за шпигунство на шкоду інтересам іншої держави, крім України, за ухилення від сплати аліментів на утримання інших осіб, крім власних дітей і батьків, за інші діяння, які прямо не передбачені КК як злочини.

КК України 2001 року пішов у цьому напрямку набагато далі, ніж попередній кримінальний закон, який чітко не фіксував неможливість визнання злочином діянь, які не передбачені Кримінальним Кодексом. Він закріпив заборону застосування аналогії кримінального закону, що прямо не було зафіксовано в попередніх редакціях КК України.

Визначаючи зміст кримінальної протиправності, слід наголосити, що він не обмежується виключно диспозицією норми особливої частин и Кримінального кодексу, а є синтетичним поняттям. З одного боку, він є нормативною реалізацією, відтворенням суспільної небезпеки, яка притаманна конкретному діянню. З другого, — кримінальна протиправність об'єднує положення як Загальної так і Особливої частин Кримінального Кодексу.

Кримінальна караність є обов'язковою ознакою злочину, оскільки всі статті Особливої частини КК (крім ст. 401) поряд із диспозицією містять санкцію. Караність як ознаку злочину слід розуміти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення забороненого КК діяння. Той факт, що особа, яка вчинила злочин, відповідно до КК може бути звільнена не тільки від покарання, а й від кримінальної відповідальності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Адже кримінальна караність є обов'язковим компонентом кримінальної протиправності, а посткримінальна поведінка особи і посткримінальна оцінка судом її особистості і вчиненого нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у незлочин.

Під караністю розуміють погрозу застосування покарання за злочин, що міститься в кримінальних санкціях.

Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності і протиправності діяння. Діяння тому і є кримінально караним, що воно суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

ВИСНОВОК:

Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК «злочином є передбачене цим кодексом суспільно небезпечне винне діяння, вчинене суб’єктом злочину».

Наведене поняття злочину є формально – матеріальним і містить вказівку на такі обов’язкові ознаки злочину:

а) злочином є лише діяння;

б) це діяння вчинене суб’єктом злочину;

в) воно є винним;

г) вказане діяння є суспільно небезпечним;

д) відповідне діяння передбачене чинним КК;

ж) кримінальна караність.

Питання 2. Малозначне діяння, яке формально містить ознаки злочину.

Повсякденне життя створює ситуації, коли ті чи інші діяння зовні повністю підпадають під ознаки, які з точки зору ч. 1 ст. 11 КК України не можуть розглядатись інакше, як злочин. Однак ні в кого реально „не підніметься рука” притягнути особу, яка вчинила таке діяння, до кримінальної відповідальності у зв'язку з практично відсутньою суспільною небезпекою.

„Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі”. (ч. 2 ст. 11 КК).

Звичайно, за таких обставин ставити питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності є юридичним нонсенсом. У таких випадках кримінальна справа підлягає закриттю на підставах п. 2 ст. 6 КПК України — за відсутністю в діях особи складу злочину.

1. Частина 2 ст. 11 КК вказує: «Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».

2. Згідно з цим визначенням, першою обов'язковою умовою застосування ч. 2 ст. 11 є наявність у вчиненому діянні формально ознак діяння, передбаченого КК, тобто всіх тих юридичних об'єктивних і суб'єктивних ознак, що у відповідній статті Особливої частини КК характеризують певний злочин. Тим самим у вчиненому діянні знаходить своє відображення кримінальна протиправність як формальна ознака злочину, передбаченого законом. Якщо хоча б одна ознака, передбачена в статті Особливої частини, відсутня у вчиненому діянні, то ч. 2 ст. 11 не може бути застосована. Так, якщо при зловживанні владою або службовим становищем (ч. 1 ст. 364) відсутня істотна шкода охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, і воно не було спрямоване на заподіяння такої шкоди, то таке зловживання службовим становищем не підпадає під ч. 2 ст. 11: у ньому немає однієї з обов'язкових ознак цього складу злочину. Таке діяння за своєю юридичною природою і характером протиправності не належить до злочинів, а є службовим проступком.

Однак вчинене діяння відповідно до ч. 2 ст. 11 КК лише формально містить в собі ознаки діяння, передбаченого в КК, тобто внаслідок всіх конкретних обставин воно не відповідає матеріальній ознаці злочину — його суспільній небезпечності. Відбувається розбіжність між законодавчою оцінкою типової суспільної небезпечності певного виду злочинної поведінки і небезпечністю конкретного випадку такої поведінки. Діяння, передбачене ч. 2 ст. 11, не містить тієї суспільної небезпеки, яка є типовою для злочину, а тому визнається малозначним: не заподіює шкоди охоронюваним законом суспільним відносинам або заподіює їм явно, очевидно незначну шкоду. У цьому і виражається друга обов'язкова умова застосування ч. 2 ст. 11 — малозначність діяння.

Третьою правовою умовою застосування цієї норми слід вважати суб'єктивну характеристику малозначного діяння, яке суб’єктивно не повинно бути спрямоване на заподіяння значної, істотної шкоди.

Тільки сукупність цих умов — формальної протиправності і малозначності — дає можливість визнати діяння малозначним, тобто таким, що не є злочином. Так, правильно було визнано малозначним придбання і збереження особою трьох бойових патронів до пістолета Макарова, хоча ст. 263 формально передбачає відповідальність за такий злочин, як незаконне зберігання, придбання боєприпасів до вогнепальної зброї.

Значення ч. 2 ст. 11 для поняття злочину полягає в тому, що вона конкретизує таку ознаку поняття злочину, як його суспільна небезпечність, тим самим підкреслюючи його матеріальну сутність.

ВИСНОВОК: Значення ч. 2 ст. 11 для поняття злочину полягає в тому, що вона конкретизує таку ознаку поняття злочину, як його суспільна небезпечність, тим самим підкреслюючи його матеріальну сутність.

Питання 3. Відмінність злочину від інших правопорушень.

Злочин — не єдиний вид правопорушення. Тому виникає питання про місце злочину в системі правопорушень, відмежування його від інших правопорушень: адміністративних, дисциплінарних, цивільно-правових. Питання це не лише теоретичне: той або інший вид правопорушень тягне за собою різну за суворістю відповідальність, різні обмеження для особи, яка його вчинила. Тому правильне визначення виду правопорушення має велике практичне значення не лише для охорони суспільних відносин, але й для захисту прав осіб, що їх вчинили.

Аналіз поняття злочину показує, що саме його суспільна небезпечність, її ступінь розкривають сутність злочину як виду правопорушення. Тому в кримінальному праві обґрунтовано визнається, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, що має бути покладений в основу відмежування злочину від інших правопорушень. Однак щодо питання, яким чином вона виконує цю розмежувальну функцію, серед науковців немає єдності.

Існують два різних підходи до вирішення цього питання. Одні юристи, відмежовуючи злочин від інших правопорушень, вважають, що лише злочин має суспільну небезпечність, що це специфічна соціальна властивість лише злочину. Інші правопорушення не є суспільно небезпечними: їм притаманна лише така властивість, як суспільна шкідливість. Тобто відповідно до такої точки зору має місце якісна різниця в соціальній природі злочину й інших правопорушень: злочин за своєю природою — це суспільно небезпечне діяння, а іншим правопорушенням така соціальна властивість не притаманна, вони є лише суспільно шкідливими, тобто здатні заподіювати шкоду окремим державним, суспільним, особистим інтересам. Таким чином, відповідно до цієї точки зору, злочин та інші правопорушення — якісно самостійні види правопорушень не лише за правовою природою, ознакою протиправності, але й за їх соціальним змістом — матеріальною ознакою.

Інша точка зору виходить з єдності соціальної природи всіх правопорушень — їх суспільної небезпечності. Тому відмінність між злочином та іншими правопорушеннями визначають за ступенем суспільної небезпечності. Специфіка злочину виявляється саме в підвищеному ступені суспільної небезпечності: він завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. А тому відмінність злочину від інших правопорушень відрізняється кількісною, а не якісною характеристикою.

Така точка зору є більш обґрунтованою, оскільки будь-яке правопорушення заподіює шкоду (чи містить у собі загрозу заподіяння шкоди) певним суспільним відносинам, що й визначає його соціальну і правову природу як правопорушення. Але ступінь суспільної небезпечності різних видів правопорушень різна, а злочини в системі правопорушень — найбільш небезпечні. Це обумовлено і важливістю об'єкта, посягання на який визнається злочином, і характером і тяжкістю шкоди, способом вчинення діяння, формою і ступенем вини, мотивами і метою, а також всіма іншими об'єктивними і суб'єктивними його ознаками. Такий висновок підтверджується порівняльним аналізом злочинів та інших правопорушень, зокрема найбільш близьких до злочинів адміністративних деліктів.

Відповідно до ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення «адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачена адміністративна відповідальність». Частина 2 ст. 9 КпАП передбачає, що «адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності». Виходячи з цього, можна виділити такі ознаки адміністративного правопорушення:

1) протиправність — правопорушення прямо передбачено в Кодексі України про адміністративні правопорушення;

2) винність — воно повинно бути вчинене умисно або з необережності;

3) правопорушення посягає на охоронювані законом об'єкти;

4) адміністративна караність — адміністративними правопорушеннями можуть бути визнані тільки такі діяння, за які передбачені заходи адміністративного стягнення. Заходами адміністративного стягнення є; попередження, штраф, сплатне вилучення предмета, що є знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, грошей, отриманих внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, позбавлення спеціального права, наданого даному громадянину (права керувати транспортними засобами, права полювання), виправні роботи, адміністративний арешт.

Порівняння понять адміністративного правопорушення і злочину дозволяє визначити їхні спільні ознаки. Багато спільного й в характері заходів впливу (штраф, позбавлення спеціального права, виправні роботи — передбачені в ст. 24 КпАП як заходи адміністративного стягнення, а в ст. 51 КК — як види кримінального покарання). Однак порівняння близьких за характером діянь адміністративних правопорушень і злочинів чітко показує їх відмінність у ступені суспільної небезпечності, а відповідно, і різний ступінь суворості однойменних заходів впливу.

Насамперед наголосимо на тій обставині, що особлива важливість ряду об'єктів, наприклад, основ національної безпеки України, життя, здоров'я людини, виключає визнання посягань на них адміністративними правопорушеннями. Тому державна зрада, вбивство, тяжке тілесне ушкодження можуть вважатися лише злочинами. Посягання ж на інші об'єкти, наприклад, власність, громадський порядок, господарську діяльність, можуть бути як злочинами, так і адміністративними правопорушеннями. Однак у цих випадках їх правову природу визначають тяжкість шкоди, небезпечність способів, форма і ступінь вини, мотиви, мета, повторність та інші ознаки. Так, наприклад, ст. 164 КпАП передбачає відповідальність за «заняття господарською діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), якщо його отримання передбачене законом», а стаття 202 КК визнає це діяння злочином, якщо воно було пов'язане з отриманням особою доходу у великих розмірах. Порушення вимог законодавства про працю передбачене в ч. 1 ст. 41 КпАП як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке правопорушення було грубим, то воно є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність на підставі ст. 172 КК.

Аналіз поняття злочину показує, що саме суспільна небезпечність є тим критерієм, який відрізняє злочин від інших правопорушень.

Відмінність злочину від правопорушень

Важливістю об’єкта посягання

Формою і ступенем вини

Характером і тяжкістю шкоди

Мотивами і метою

Способом вчинення діяння

Схема № 2. Відмінність злочину від інших правопорушень.

Суспільну небезпечність утворює ряд факторів:

  1.  характеристика (з точки зору важливості) об'єкта злочину;
  2.  характер та розмір заподіяної шкоди;
  3.  характеристика об'єктивної сторони діяння — спосіб вчинення злочину, спосіб, знаряддя та засоби, з допомогою яких його вчинено, час, місце, обстановка, стан його скоєння;
  4.  форми та ступінь вини особи, яка вчинила злочин;
  5.  мотиви злочинної діяльності та мета, досягнення якої переслідувалось винним.

ВИСНОВОК:

Правильне вирішення питання про розмежування злочинів та інших правопорушень має важливе значення для дотримання як загальних, так і галузевих принципів кримінального.

Критеріями відмежування злочинів віл інших правопорушень є: 1) суспільна небезпека; 2) суб’єкт правопорушення; 3) винність; 4) кримінальна протиправність; 5) кримінальна караність.

Питання 4. Класифікація злочинів.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію.

Можна виділити такі основні види злочинів:

- за ознаками та видами об'єкта злочину (щонайменше 20 видів за розділами Особливої частини КК: злочини проти життя та здоров'я особи, злочини проти власності й ін.);

- за наявністю чи відсутністю предмета злочину (предметні (ст. 185) та безпредметні (ст. 296);

- за формами вини (умисні, необережні та злочини з подвійною формою вини); за мотивами вчинення (з корисливих мотивів, хуліганських, з інших особистих мотивів та ін.);

- за суб'єктом (злочини із загальним суб'єктом і спеціальним); за ступенем тяжкості наслідків та ін.

Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно пов'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох зарубіжних країн класифікують злочини залежно від їхньої тяжкості.

Саме така класифікація міститься в ч. 1 ст. 12 КК, в основу якої покладено ступінь суспільної небезпечності, що виражається в санкціях статей. У КК 1960 р. не було чітко визначеної системи класифікації злочинів, що створювало певні труднощі на практиці.

Кримінальні кодекси багатьох держав, прийняті в останні роки, тією чи іншою мірою передбачають спеціальні норми щодо класифікації злочинів залежно від їх тяжкості (ступеня суспільної небезпечності). Це, наприклад, КК Росії, Латвії, Іспанії.

Класифікація злочинівце розподіл передбачених особливою частиною Кримінального кодексу норм па окремі групи за певними критеріями.

Критерії для здійснення класифікації обираються різноманітні.

Найбільш поширені такі:

  1.  за ступенем суспільної небезпечності (ступенем тяжкості);
  2.  за об'єктом злочинного посягання;
  3.  за формою вини;
  4.  за мотивом вчинення злочину;
  5.  за моментом закінчення злочину.

За ступенем тяжкості (суспільної небезпечності) злочини поділяють на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі (ст. 12 КК).

ВИДИ ЗЛОЧИНІВ

Невеликої тяжкості

Тяжкі

Середньої тяжкості

Особливо тяжкі

Схема № 3.  Класифікація злочинів за ступенем суспільної небезпеки.

Злочином невеликої тяжкості визнається злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

Особливо тяжким злочином визнається злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі.

Слід зауважити, що запроваджена новим кримінальним кодексом класифікація злочинів дозволила впорядкувати питання застосування норм та інститутів кримінального права (наприклад, інститут умовно-дострокового звільнення від відбування покарання — ст. 81 КК, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким — ст. 83 КК та ін.)

За об'єктом посягання злочини поділяють за ознаками родового об'єкта посягання на:

  1.  злочини проти основ національної безпеки України;
  2.  злочини проти життя та здоров'я особи;
  3.  злочини проти волі, честі та гідності особи;
  4.  злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи;
  5.  злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина;
  6.  злочини проти власності та ін.

За формою вини злочини поділяються на такі:

  1.  умисні злочини (крадіжка, розкрадання, заняття проституцією, бандитизм та ін.);
  2.  необережні злочини (вбивство через необережність, службова недбалість, необережне знищення або пошкодження військового майна та ін.)

Деякі злочини можуть вчинятись як умисно, так і необережно.

За мотивом скоєння злочину:

  1.  корисливі (розбій, одержання хабара, втеча з місця позбавлення волі або з-під варти та ін.);
  2.  із хуліганських мотивів (вбивство з хуліганських мотивів, хуліганство);
  3.  вчинене з мотивів помсти (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК, ст. ст. 348, 352 КК та ін.)

За моментом закінчення злочину:

  1.  матеріальні — момент закінчення яких співвідноситься з моментом настання шкідливих наслідків (вбивство — ст.115 КК, крадіжка — ст. 185 КК, умисне знищення або пошкодження майна — ст. 194 КК та ін.);
  2.  формальні — момент закінчення яких співвіднесено із вчиненням діянь, що утворює об'єктивну сторону складу злочину (розбій — ст. 187 КК, порушення обов'язків щодо охорони майна — ст. 197 КК, порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю — ст. 202 КК та ін.);
  3.  усічені — момент закінчення яких віднесено на ранню стадію розвитку злочинної діяльності (готування, або навіть виявлення умислу: бандитизм — ст. 257 КК, погроза знищення майна — ст. 195 КК та ін.)

Можливі й інші класифікації злочинів залежно від обраного критерію класифікації.

ВИСНОВОК:

Класифікація злочинів передбачає поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію.

Ст. 12 КК таким критерієм карегорізації злочинів називає ступінь їх тяжкості.

Залежно від ступеня тяжкості закон поділяє злочини на чотири категорії: злочини невеликої тяжкості; злочини середньої тяжкості; тяжкі злочини; особливо тяжкі злочини.

За родовим об’єктом посягання можна виділити двадцять видів злочинів – відповідно до назв розділів Особливої частини КК.

За характером суспільно небезпечних наслідків можна виділити злочини з наслідками: а) матеріального характеру (злочини, наслідком яких є майнова чи фізична шкода); б) нематеріального характеру (наслідки полягають у психологічній шкоді).

Форма вини є критерієм поділу усіх злочинів на: а) умисні злочини; б) необережні злочину; в) злочини, які можуть бути вчинені як умисно, так і через необережність; г) злочини з так званою змішаною формою вини.

Суб'єкт злочину може бути критерієм поділу злочинів на: а) злочини із загальним суб’єктом; б) злочини із спеціальним суб’єктом.

Література:

  1.  Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності: Постанова Пленуму Верховного суду України від 25 грудня 1992р.
  2.  Санталов А.И. Теоретические вопросы уголовной ответственности - Л., 1982.
  3.  Сахаров А. Преступления и преступность.// Сов. юстиция. – 1985 – № 11.
  4.  Чубарев В.Л. Тяжесть преступного деяния. – К.: Вища школа, 1992. – 171 с.
  5.  Яковлев А.М. Принцип социальной справедливости и основания уголовной ответственности. // Сов. государство и право. – 1983 – №3.

Тема № 5: Кримінальна відповідальність і її підстави

Навчальні питання:

  1.  Поняття та зміст кримінальної відповідальності.
  2.  Підстави кримінальної відповідальності.
  3.  Форми кримінальної відповідальності.

ВСТУП

У кримінальному законі поняття «кримінальна відповідальність» не розкривається, хоча і вживається досить широко. Тільки в Загальній частині КК ці слова вжито в назвах двадцяти статей.

У теорії кримінального права це поняття трактується по-різному. У загальному вигляді позиції криміналістів щодо змісту кримінальної відповідальності можна представити так:

а) як обов’язок особи не вчиняти злочинів;

б) як обов’язок особи відповідати згідно закону за вчинений злочин;

в) як реальний процес такої відповідальності.

Кожна з окреслених точок зору так чи інакше відображає зміст кримінальної відповідальності.

Питання 1. Поняття та зміст кримінальної відповідальності.

Наявність відповідальності базується на суб'єктивній можливості кожної особи обрати лінію власної поведінки в об'єктивно визначених межах (свобода волі), приймати рішення, базуючись на власній системі цінностей, поглядів та установок. Етимологічне розуміння терміна «відповідальність» означає покладений на когось обов'язок відповідати за вчинки, бути відповідальним за щось. Тобто кримінальна відповідальність, як різновид юридичної відповідальності, означає, що особа має бути відповідальною за свою поведінку, яка зумовлена вимогами кримінального закону. Отже, кримінально-правові норми зобов'язують особу поводити себе певним чином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність - це обов'язок особи, покладений на неї кримінальним законом, не вчиняти злочинів.

Така позиція повною мірою узгоджується з філософсько-соціологічним розумінням поняття відповідальності як такого, що відображає об'єктивний, історично конкретний характер взаємовідносин між особою, колективом, державою з точки зору усвідомленого здійснення взаємних вимог, що пред'являються до них. Вона грунтується і на положеннях кримінального закону. Так, вживання в КК терміна «Закон про кримінальну відповідальність» свідчить про те, що кримінальна відповідальність встановлюється (породжується) саме законом (нормами КК).

Відповідальність — категорія адресна, її несе той, хто зобов'язаний її нести або в зв'язку з покладенням обов'язку, або в зв'язку з прийняттям обов'язку відповідати.

Відповідальність є примусовим заходом. Однак ступінь примусу різниться залежно від виду відповідальності.

Через те, що існують різноманітні механізми регулювання суспільних відносин, існують і різноманітні види відповідальності: моральна; громадська; юридична.

Юридична відповідальність – це особливий вид правовідносин, що полягає у застосуванні порядку до правопорушника у встановленому процесуальному передбачених санкцією юридичної норми засобів державного примусу, виражених у формі позбавлень особистого, організаційного або майнового характеру.

Юридична відповідальність, у свою чергу, поділяється на види, які відомі з курсу теорії держави та права, залежно від виду правопорушення розрізняються такі види юридичної відповідальності:

1) кримінальна – настає за вчинення злочину;

2) адміністративна – настає за вчинення адміністративного проступку;

3) цивільно-правова – настає за вчинення цивільно-правового проступку;

4) дисциплінарна – настає за вчинення дисциплінарного проступку;

5) матеріальна – настає за вчинення дисциплінарного проступку, пов’язаного із заподіянням шкоди працівником роботодавцю.

Однак, в науці кримінального права немає єдиного розуміння кримінальної відповідальності одні автори ототожнюють її з кримінальним покаранням; інші характеризують кримінальну відповідальність як певного роду обов’язок особи, що вчинила злочин; треті розглядають її як конкретні кримінально-правові відносини; четверті розуміють кримінальну відповідальність як реалізацію санкції кримінально-правової норми; п’яті вважають кримінальну відповідальність осудом винного обвинувальним вироком суду за вчинений злочин із призначенням покарання або без нього тощо11.

Фріс В.П. розглядає кримінальну відповідальність як „покладений на особу державою або суспільством, чи прийнятий особою на себе самостійно обов'язок при порушенні кримінально-правових норм дати відповідь за свою поведінку компетентним органам і прийняти примусові заходи (покарання), адекватні ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину”12.

Одеські науковці визначають кримінальну відповідальність в своєму підручнику як, ту яка „представляет собой обязанность лица, совершившего преступление, претерпеть определенные лишения личного или имущественного характера за совершенное преступление”13.

Коли ми визначаємо кримінальну відповідальність, необхідно виходити з того, що вона є одним із видів юридичної відповідальності. І хоча остання у правознавстві розуміється по-різному, проте у вузькому, спеціально правовому значенні вона тлумачиться як відповідальність ретроспективна, тобто як відповідна реакція держави на вчинене в минулому правопорушення. З цього погляду юридичну відповідальність можна визначити як вид і міру зазнавання особою, що вчинила правопорушення, певних обмежень прав і свобод людини, передбачених законом.

Таким чином, поняття кримінальної відповідальності відповідає родовим ознакам відповідальності юридичної і водночас характеризується своїми видовими, відмінними ознаками.

Ними є такі:

  1.  кримінальна відповідальність становить собою реальну взаємодію спеціальних органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину, внаслідок чого ця особа зазнає певних обмежень;
  2.  кримінальна відповідальність — це вид державного примусу, що знаходить своє вираження насамперед в осуді злочинця і його діяння обвинувальним вироком суду, а також у покладанні на винного додаткових позбавлень і обмежень;
  3.  вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, штраф) або іншого характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади), визначені тільки в кримінальному законі, перш за все у санкції статті КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
  4.  зазнавання таких обмежень завжди носить вимушений, а не добровільний характер, оскільки їх застосування є обов'язком спеціально уповноважених органів держави;
  5.  кримінальна відповідальність можлива лише за вчинення злочину, що виступає як підстава такої відповідальності.

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність маємо можливість визначити як – вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду; а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Зміст кримінальної відповідальності визначається обсягом повноважень та обов'язків, які мають учасники кримінально-правових правовідносин.

Якщо розглянути їх обсяг стосовно кожного з учасників, то він може бути визначений в наступних межах: 

а) для державних правоохоронних органів він визначається наявністю в них таких правових обов'язків:

  1.  порушити кримінальну справу та притягнути особу в якості обвинуваченого;
  2.  здійснити передбачені чинним кримінально-процесуальним законом заходи по збиранню та фіксації доказів, які підтверджують або спростовують вину особи у скоєнні злочину;
  3.  застосовувати заходи для забезпечення реалізації кримінальної відповідальності.
  4.  скласти обвинувальний висновок та передати справу до суду для вирішення питання про вину особи та призначення покарання;
  5.  за наявності визначених законом обставин вирішити питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності;
  6.  об'єктивно та неупереджено перевірити зібрані досудовим слідством докази вини особи в інкримінованому злочині;
  7.  з'ясувати наявність обставин, які пом'якшують або обтяжують відповідальність;
  8.  постановити вирок, виходячи із доведеності вини особи у вчиненні злочину з урахуванням характеристик, що визначають суспільну небезпечність діяння та особи, яка його вчинила;
  9.  за наявності визначених законом обставин вирішити питання про звільнення від покарання або про звільнення від відбування покарання з випробуванням;
  10.  забезпечити безумовну реалізацію вироку та досягнення мети кримінального покарання;
  11.  за наявності визначених законом підстав прийняти рішення про дострокове звільнення від покарання, його заміну більш м'яким, про зняття судимості.

б) особа, яка вчинила злочин, зобов'язана:

  1.  звітуватись перед правоохоронними органами про вчинене діяння;
  2.  при визнанні винною у встановленому порядку отримати передбачене кримінальним законом покарання, прийняти його та відбути.

в) особа, яка вчинила злочин, має право:

  1.  на застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність саме за той злочин, який нею було скоєно;
  2.  на призначення покарання, адекватного ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину та особи винного.

Ознаки кримінальної відповідальності

реальна взаємодія спеціальних органів держави і особи, визнаної винною у вчиненні злочину

певний вид державного примусу

вид і міра обмежень визначені тільки в кримінальному законі

вимушений характер застосованих обмежень

можливе настання лише за вчинення злочину

Схема № 1. Ознаки кримінальної відповідальності.

Види кримінальної відповідальності та її етапи

Серед завдань КК (ст. 1 КК) названо і запобігання злочинам, яке здійснюється шляхом визначення кола злочинів та покарань за них. Метою покарання (ст. 50 КК) також визначено запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. Таким чином, закон вимагає від особи бажаної, правомірної поведінки. Невчинення особою злочинів (правомірна поведінка) говорить про реалізацію положень кримінального закону у відповідності до його вимог. Така поведінка особи отримала назву позитивної кримінальної відповідальності.

Порушення кримінально-правових заборон накладає на суб'єкта обов'язок піддатися дії кримінально-правових заходів та реально перетерпіти передбачені в законі міри впливу. Обов'язок суб'єкта бути відповідальним за вчинений ним злочин і перетерпіти передбачені законом міри — це негативна або ретроспективна (відповідальність за минулу негативну поведінку) кримінальна відповідальність.

Негативна (ретроспективна) кримінальна відповідальність характеризується:

  1.  а) наявністю кримінально-правових заборон;
  2.  б) вчиненням діяння, передбаченого КК, що містить склад злочину;
  3.  в) реальним перетерпінням заходів, передбачених КК (об'єктивні ознаки),
  4.  та г) обов'язком особи, яка вчинила діяння, передбачене КК, що містить склад злочину, піддатися заходам кримінально-правового характеру (суб'єктивна ознака).

Початком реалізації негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-процесуальних відносин є передбачені законом дії відповідної службової особи чи органу щодо суб'єкта злочину, наслідками яких передбачаються його певні, визначені законом, обов'язки і права. Це наступний етап реалізації негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-процесуальних відносин. Він, зокрема, охоплює собою затримання особи в процесуальному порядку, обрання запобіжного заходу, пред'явлення обвинувачення, винесення вироку й набрання ним законної сили.

Завершується реалізація негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-процесуальних відносин засудженням особи і набранням законної сили обвинувальним вироком суду.

Після вступу обвинувального вироку з призначенням покарання в законну силу кримінальна відповідальність реалізується в рамках кримінально-виконавчих відносин, тобто під час відбування покарання. Це наступний етап реалізації негативної кримінальної відповідальності. Зазначимо, що на цьому етапі кримінально-правові відносини продовжують своє «життя». Це пов'язано з наявністю в особи судимості. А судимість накладає на особу певні кримінально-правові й загальноправові наслідки. Відбування покарання завершує реалізацію негативної кримінальної відповідальності в рамках кримінально-виконавчих відносин.

Після того, як особа відбула покарання, негативна кримінальна відповідальність реалізується в рамках кримінально-правових відносин за умови, що особа перебуває в стані судимості. І тільки її погашенням чи зняттям негативна кримінальна відповідальність завершується в повному обсязі, вичерпує себе.

Отже, негативна кримінальна відповідальність виникає із вчиненням особою передбаченого КК діяння, яке містить ознаки складу злочину, і завершується погашенням судимості.1

1 Щодо початкового моменту виникнення негативної кримінальної відповідальності в літературних джерелах висловлені й інші погляди. Відзначають, наприклад, що негативна кримінальна відповідальність настає з моменту вступу в силу обвинувального вироку суду.

Видається, що початковий момент виникнення негативної кримінальної відповідальності не пов'язаний із вступом у силу обвинувального вироку суду. Взагалі, негативна кримінальна відповідальність не виникає внаслідок констатації її у вироку чи в іншому процесуальному документі. Вона є результатом неправомірної поведінки особи, яка вчинила передбачене Кримінальним кодексом діяння, що містить склад злочину.

Рішення Конституційного Суду України в справі конституційного подання Міністерства внутрішніх справ України у світлі офіційного тлумачення положень ч. З ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 р. № 9 рп/99 про те, що кримінальна відповідальність настає з моменту вступу в силу обвинувального вироку суду, стосується не стільки моменту виникнення кримінальної відповідальності, скільки офіційної її констатації у вироку (офіційного підтвердження обов'язку винної особи піддатися кримінальній відповідальності) і початку її фактичної реалізації, тобто моменту, з якого починається фактичне перетерпіння винною особою заходів, зазначених у законі про кримінальну відповідальність, або з моменту, коли початі (застосовані) до цього заходи (наприклад, запобіжний захід у виді взяття під варту) були цілком законними.

Такий висновок повною мірою узгоджується з положеннями закону про кримінальну відповідальність. Так, у ч. 1 ст. 2 КК зазначено, що підставою кримінальної відповідальності є здійснення особою суспільно небезпечного Діяння, що містить склад злочину. І тому логічними і законними є дії працівників правоохоронних органів щодо порушення кримінальної справи, атриманні особи, що вчинила злочин, іт. п.

Графічно реалізація негативної кримінальної відповідальності виглядає так:

Етап вчинення злочину

Реалізується в рамках кримінально-правових відносин

Етап процесуальних дій щодо суб'єкта злочину

Реалізується в рамках:

а) кримінально-правових відносин;

б) кримінально-процесуальних відносин

Етап відбування покарання

Реалізується в рамках:

а) кримінально-правових відносин;

б) кримінально-виконавчих відносин

Етап судимості

Реалізується в рамках кримінально-правових відносин

Схема № 1. Реалізація негативної кримінальної відповідальності

ВИСНОВОК:

З урахуванням викладеного кримінальна відповідальність — це вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також передбачених КК обмежень особистого, майнового або іншого характеру, що визначаються обвинувальним вироком суду і покладаються на винного спеціальними органами держави.

Серед завдань КК (ст. 1 КК) названо і запобігання злочинам, яке здійснюється шляхом визначення кола злочинів та покарань за них. Метою покарання (ст. 50 КК) також визначено запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами.

Питання 2. Підстава кримінальної відповідальності.

Підставою кримінальної відповідальності с наявність у вчиненому діянні складу злочину, передбаченого відповідною нормою Особливої частини Кримінального кодексу. Це знайшло свій вираз у ч. 1 ст. 2 КК України яка закріпила, що „Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину”.

Даний вид відповідальності суттєво різниться від інших видів юридичної відповідальності.

Кримінальна відповідальність настає в зв'язку з юридичним фактом, яким є вчинення злочину. Це пов'язано з виникненням з цього моменту специфічних кримінальних правовідносин, суб'єктами яких є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а іншого, держава в особі органів, на які покладений обов'язок здійснювати боротьбу із злочинністю.

Кримінальні правовідносини знаходять свою реалізацію в кримінальному процесі.

Вона здійснюється в такій послідовності:

  1.  порушення кримінальної справи;
  2.  притягнення особи як обвинуваченого;
  3.  складання обвинувального висновку і направлення справи до суду;
  4.  постановляння обвинувального вироку з призначенням покарання та вступ його в законну силу;
  5.  виконання покарання;
  6.  наслідки відбування покарання — судимість;
  7.  погашення чи зняття судимості.

У цьому положенні закону міститься відповідь на питання, за що і на якій підставі особа підлягає кримінальній відповідальності. Очевидно, що вона підлягає кримінальній відповідальності за вчинення такого суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки певного складу злочину, передбаченого Кримінальним кодексом.

Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є

вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України.

В межах єдиної підстави кримінальної відповідальності можна виділити її фактичну і юридичну сторони.

Фактична сторона — це вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечного діяння, а юридична — це передбаченість такого діяння в КК.

Підставою кримінальної відповідальності є встановлення судом повної відповідності фактичної і юридичної сторін вчиненого. Відсутність такої відповідності свідчить і про відсутність підстави кримінальної відповідальності, тобто складу злочину.

Частина 3 ст. 2 КК передбачає, що ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Як відзначалося, кримінальна відповідальність — це реакція держави на вчинений особою злочин.

Така реакція знаходить своє вираження у певному правозастосовному акті органу держави — обвинувальному вироку суду.

В зв'язку з цим розрізняють матеріальну і процесуальну підстави кримінальної відповідальності.

Матеріальною підставою визнається злочин, а процесуальною — обвинувальний вирок суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Моментом настання кримінальної відповідальності є момент вступу вироку в законну силу обвинувального вироку суду.

Цей висновок базується на ст. 62 Конституції України яка визнає, що „Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”.

Існує і рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. в справі про депутатську недоторканність, в якому, зокрема, визначено, що „1.1. Кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду”14.

Таким чином, обов'язок підкоритись кримінальному покаранню виникає лише після визнання особи винною вироком суду, який набрав законної сили. Ніхто не може бути визнаний злочинцем до того, як це визнає суд своїм обвинувальним вироком.

Підстава кримінальної відповідальності

юридична сторона

фактична сторона

матеріальна

підстава

процесуальна

підстава

Схема № 2. Підстава кримінальної відповідальності.

ВИСНОВОК:

Серед підстав кримінальної відповідальності виділяють правову та фактичну.

Правовою підставою кримінальної відповідальності КК визначає наявність у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні складу злочину, передбаченому КК.

Фактичною підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою діяння, передбаченого в КК, що містить склад злочину.

Особа не підлягає відповідальності, коли діяння вчинене нею за обставин, що виключають його злочинність.

Питання 3. Форми кримінальної відповідальності.

Кримінальна відповідальність реалізується у формах, визначених чинним Кримінальним кодексом.

Основною формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням засудженому відповідного виду та строку покарання, яке особою реально відбувається (наприклад, відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк)

Другою за поширеністю формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням відповідного виду та строку покарання з одночасним застосуванням звільнення від реального його відбування.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування з випробуванням.

Третю форму становлять випадки засудження винного без призначення покарання і звільненням від покарання на підставі ст. 74 ч. 4 КК у зв'язку із втратою особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки або у зв'язку із зміною обстановки, що призвело до втрати діянням суспільно-небезпечного характеру.

ВИСНОВОК:

Кримінальна відповідальність реалізується у формах, визначених чинним Кримінальним кодексом.

Основною формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням засудженому відповідного виду та строку покарання, яке особою реально відбувається. Як свідчить статистика, суди України виносять вироки до реального відбування покарання у 46,4% випадків.

Другою за поширеністю формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням відповідного виду та строку покарання з одночасним застосуванням звільнення від реального його відбування. Ця форма становить 52,9% у загальній масі випадків притягнення до кримінальної відповідальності.

Третю форму становлять випадки засудження винного без призначення покарання і звільненням від покарання на підставі ст. 74 ч. 4 КК у зв'язку із втратою особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки або у зв'язку із зміною обстановки, що привело до втрати діянням суспільно небезпечного характеру. На жаль, кількість цих випадків настільки незначна, що навіть не виділяється у судовій статистиці на загальнодержавному рівні.

Література:

  1.  Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканість) від 27 жовтня 1999 р. // Офіційний вісник України. — 1999. — №44. — Ст. 2193.
  2.  Багрий-Шахматов Л.В. Социально-правовые проблемы уголовной ответственности и форм ее реализации: Общая часть: Курс лекций. — Одесса: АТ “Бахва”, 1998. – 192 с.
  3.  Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. — М., — 2001. – 203 с.
  4.  Лесниевская-Костарева Т.А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика. — М., — Норма. — 1998. — 287с.
  5.  Юриста О. Динаміка правоохоронних відносин // Право України. — 2001. — № 2. — С. 31—34.

Лекція № 6: Склад злочину

Навчальні питання:

  1.  Поняття та значення складу злочину.
  2.  Елементи та ознаки складу злочину.
  3.  Види складів злочину.
  4.  Кваліфікація злочинів.

ВСТУП

Чинний КК не містить загального поняття складу злочину. Склад злочину – це своєрідна юридична абстракція, що встановлена наукою кримінального права. Її формулювання базується на законодавчому визначенні підстави кримінальної відповідальності (ч.1 ст. 2 КК), матеріально-формальному понятті злочину (ст. 11 КК) та теоретичному узагальненні ознак складів злочинів, що передбачені норами Особливої частини КК.

Тому тільки сукупність вказаних у законі ознак, суттєвих для визначення суспільної небезпеки та характеру  певного виду злочину, утворює склад злочину, факт встановлення якого і є підставою для кримінальної відповідальності та кваліфікації злочину за певною статтею КК.

Перше  питання. Поняття та значення складу злочину

Історія розвитку кримінально-правової науки свідчить про те, що спочатку поняття «склад злочину» (corpus delicti - лат.) мало не матеріальне, а виключно процесуальне значення. Під ним розумілися лише сліди, що їх залишає злочинне діяння в матеріальному світі: мрець, знаряддя вбивства, знаряддя та засоби вчинення інших злочинів тощо. За таких обставин встановлення складу злочину надавало можливість переконатися в наявності події злочину та являло собою першу стадію процесу. Другою стадією був так званий спеціальний розшук злочинця. В англійському праві термін «corpus delicti» і досі має процесуальний, доказувальний відтінок і служить об'єктивним свідченням вчинення злочину.

Наукова розробка інституту складу злочину обумовила те, що поняття «склад злочину» міцно завоювало позиції у матеріальному праві - передусім кримінальному праві Німеччини, де до середини XIX століття склалося відносно стале вчення про склад злочину.

Завдяки дослідженням німецького вченого Белінга під складом злочину, у вузькому значенні слова, почали розуміти опис у законі індивідуальних ознак злочину, що характеризують притаманний для даного злочину зміст і за якими він відрізняється від інших злочинів.

Відомий російський вчений-юрист М. С. Таганцев визначив склад злочину як сукупність своєрідних рис або ознак, на підставі яких злочинне діяння входить до групи юридичних відносин як кримінально карана неправда15.

У сучасному вітчизняному кримінальному праві найбільшого поширення набуло поняття складу злочину, сформульоване А. Н. Трайніним, який визначив склад злочину як сукупність встановлених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин16.

З огляду на це, можна дійти висновку, що злочин являє собою конкретний акт поведінки особи, а склад злочину - юридичну абстракцію, його законодавчу модель, без якої конкретне діяння неможливо визнати злочинним.

Поняття злочину необхідно відрізняти від поняття складу злочину. Вони співвідносяться між собою як антисуспільне явище, котре вносить певні деструктивні зміни в суспільні відносини (злочин), та юридична конструкція, яка встановлює відповідальність за злочин і закріплює її на рівні норм Особливої частини КК.  

Склад злочину – це одне з стержневих понять кримінального права України, оскільки в межах вчення про склад злочину розвиваються всі основні інститути кримінального права. Він має велике значення для вирішення питань злочинності або не злочинності діяння, правильної кваліфікації вчиненого, криміналізації (декриміналізації) суспільно небезпечних діянь.

Згідно статті 2 Кримінального кодексу України “підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим кодексом”. Про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності чітко говориться в кримінально-процесуальному законодавстві. Так, відповідно до його норм кримінальна справа не може бути порушеною, а порушена підлягає припиненню за відсутністю в діянні складу злочину. Там же встановлено, що найважливіше питання, яке зобов'язаний з'ясувати суд при винесенні вироку – чи містить дане діяння склад злочину. Але в тому випадку, коли буде встановлено, що в діянні підсудного немає складу злочину, суд виносить виправдувальний вирок. Цим визначаються величезна роль і значення складу злочину в кримінальному праві України.

Під складом злочину в теорії кримінального права розуміють сукупність закріплених у кримінальному законі юридичних (об’єктивних та суб’єктивних) ознак, що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне.

В теорії кримінального права існує нагальна необхідність розмежування термінів склад злочину, поняття злочину, конкретний злочин, диспозиція норми, диспозиція статті та інших - котрими оперує кримінальне право.

Як законодавче так і доктринальне визначення поняття злочину розкриває переважно соціально-політичну характеристику діяння та дозволяє лише відмежувати злочинне діяння від інших правопорушень і діянь, що не є злочинами. Ознаки злочину, передбачені його законодавчим та доктринальним визначенням не дозволяють відмежовувати один злочин від іншого. Так наприклад вбивство буде так само відповідати ознакам суспільної небезпечності, протиправності, винності та вчинення діяння суб’єктом злочину17 як і незаконне заволодіння транспортним засобом. Для того щоб відмежовувати один злочин від іншого існує поняття складу злочину.

Склад злочину представляє собою нормативну модель або шаблон, котрий містить повний набір юридично значимих ознак злочину окремого виду (наприклад вбивства). Така модель дозволяє виявити серед великої кількості ознак фактично вчиненого діяння ознаки злочину певного виду і прийти до висновку що особою вчинений саме цей злочин (вбивство, крадіжка, грабіж чи ін.).

Таким чином і визначення злочину і склад злочину це дві окремі сукупності ознак котрі хоча багато в чому і співпадають але взагалі з різних боків характеризують одне і те ж саме явище – фактично вчинене діяння (конкретний злочин).

Склад злочину не можна ототожнювати із конкретним злочином, оскільки об’єм ознак злочину та складу злочину є різним. З одного боку конкретний злочин має набагато більше ознак ніж склад злочину, а з іншого боку склад злочину містить ознаки не одного конкретного злочину, а усіх злочинів даного виду.

У процесі застосування кримінального законодавства юристам доводиться мати справу з одного боку з обставинами фактично вчиненого діяння (конкретного злочину), а з іншого із кримінально-правовою нормою, закріпленою у статтях Кримінального кодексу, котра визнає злочином подібні діяння. Склад злочину у даному випадку не ототожнюється ні з фактично вчиненим діянням (це вже доводилось вище) ні з кримінально-правовою нормою. Кримінально-правова норма на відміну від складу злочину містить не лише ознаки злочину (у диспозиції) а й встановлює санкцію за його вчинення, а також передбачає умови її застосування (у гіпотезі). Крім того, ствердження, що диспозиція кримінально-правової норми містить ознаки злочину є досить умовним, оскільки змістом будь-якої кримінально-правової норми є не ознаки складу злочину, а вимога про не вчинення негативного діяння. 

З’ясуємо чи не співпадає склад злочину із диспозицією статті Особливої частини Кримінального кодексу. Найбільш суттєві та специфічні ознаки складу злочину дійсно описані у тексті диспозиції статті (частини статті) Особливої частини Кримінального кодексу. Але це далеко не всі ознаки; інші – описуються у статтях Загальної частини Кримінального кодексу, оскільки притаманні всім злочинам чи багатьом з них. Так у ст.ст. 19, 20, 22 Кримінального кодексу закріплюється вимоги до суб’єкта злочину (фізична, осудна особа, яка досягла визначеного в законі віку), у ст.ст. 24, 25 розкривається зміст умислу та необережності. Певні ознаки складу злочину з’ясовуються в результаті тлумачення кримінального закону. Таким чином поняття складу злочину не співпадає ні з кримінально-правовою нормою ні з текстом статті Особливої частини Кримінального кодексу.

Важливо зазначити і те, що склад злочину — це реально існуюча система ознак, а не плід людської фантазії або просто вигадка А якщо це об'єктивна реальність, то п можна пізнати і використати в практичній діяльності

Звичайно, коли ми говоримо, що всі ознаки будь-якого складу включені в той чи інший кримінальний закон, то при цьому враховується, що ці ознаки зовні не завжди очевидні, бо вони певною мірою формалізовані і у самому тексті закону можуть зазначатися як безпосередньо, так і через систему юридичних понять і категорій.

Так, у ст 185 КК досить докладно закріплені ознаки складу крадіжки, як таємного викрадення чужого майна Тут зазначений предмет посягання (чуже майно), описаний характер дії (таємне викрадення), але в той же час нічого не говориться про суб'єкта злочину, форму вини й інші ознаки цього складу Усі ці ознаки мають загальний характер і тому закріплені в нормах Загальної частини, до яких і потрібно звертатися Наприклад, зі змісту статей 18, 19 і 22 випливає, що суб'єктом крадіжки може бути лише осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося чотирнадцять років Порівняльний же аналіз статей 24 і 185 показує, що крадіжка як діяння, свідоме і спрямоване на отримання наживи, може буги вчинена лише з прямим умислом Визнаючи місце розташування ст 185 у системі Особливої частини (глава VI «Злочини проти власності»), слід зробити висновок, що об'єктом крадіжки є відносини власності.

Таким чином, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності встановлення його ознак у конкретному суспільна небезпечному діянні особи означає, що є все необхідне для кримінальної відповідальності

Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, тому що основним завданням слідства саме і є встановлення об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину

Важливе значення складу злочину виявляється і в тому, що він дозволяє провести, по-перше, чітке розмежування між злочином і провиною, тобто незлочинним суспільне небезпечним діянням, по-друге, відмежувати один злочин від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу, зловживання владою або службовим становищем від перевищення влади або службових повноважень)

У законодавчій практиці за допомогою складу здійснюється криміналізація (декриміналізація) суспільне небезпечних діянь Тому склад злочину, як і вчення про нього, утворює той інструмент, за допомогою якого законодавець і здійснює кримінальну політику в галузі криміналізації діянь

ВИСНОВОК:

Викладене дозволяє зробити такі важливі висновки

1)  склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільно небезпечне діяння як злочинне;

2) тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак;

3)  перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним;

4)  тільки у складі злочину визначається характер та обсяг відповідальності за вчинений злочин.

Друге питання. Елементи та ознаки складу злочину

Як уже зазначалось, склад злочину утворює лише певна кількість ознак, що встановлюється тільки кримінальним законом.

Сам термін «склад» передбачає наявність якоїсь єдності, чогось цілого, що утворюється з певних складових частин.

Наука в багатьох випадках при дослідженні якогось складного явища вдається спочатку до його розподілу на складові, які дослідити простіше, а згодом, складаючи вже досліджені складові до одного цілого, формує уявлення стосовно явища в цілому.

Кримінально-правова наука, досліджуючи інститут складу злочину, вдалася саме до такого прийому, що дало можливість отримати позитивні результати.

Виходячи із законодавчих положень, наука кримінального права визначила, що склад злочину утворюють чотири елементи: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Саме по змісту ознак, що утворюють ці елементи й у цілому склади можна відрізняти один злочин від іншого (крадіжку від грабіжу, вбивство від хуліганства та ін.) Ознаки, що характеризують об’єкт і об’єктивну сторону прийнято називати об’єктивними, а суб’єкт і суб’єктивну сторону – суб’єктивними ознаками злочину.

Кожен з елементів складу злочину характеризують певні ознаки. Так, до ознак об'єкта злочину, крім суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, віднесено предмет злочину. Об'єктивну сторону характеризують: дія (бездіяльність), злочинні наслідки, причиновий зв'язок між дією (бездіяльністю) та наслідками, що настали, час, місце, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину. Суб'єкт злочину: осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність, посадове становище, відношення до військової служби тощо. Суб'єктивну сторону: вина, мотив, мета та емоційний стан.

Об'єкт злочину – це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди.

Під об’єктом розуміють ті інтереси (блага), яким заподіюється чи може бути заподіяна шкода в результаті злочинного замаху і які охороняються кримінальним законом від цих зазіхань. Інші науковці під об’єктом злочину розуміють певні суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, існують, також, інші погляди на об’єкт злочину. Кожна з цих позицій має багато переваг та недоліків та до цього часу не була повністю спростованою. Об'єкт, як правило, не вказується законодавцем у диспозиції кримінально-правової норми. Він визначається або по розташуванню даної норми в системі інших норм кримінального права, або шляхом логічного аналізу змісту самої норми чи назви статті Особливої частини Кримінального кодексу, де закріплена ця норма.

Об'єктивна сторона злочину – зовнішня сторона злочину (або зовнішній акт поведінки), що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину. 

Названий акт поведінки заподіює чи створює погрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину.

Обов'язковими (необхідними) ознаками об'єктивної сторони як елемента складу злочину є діяння (дію чи бездіяльність), суспільне небезпечні наслідки і причинний зв'язок Тому у злочинах з так званим матеріальним складом має бути встановлений причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і суспільне небезпечним наслідком, що настав.

Суб'єкт злочину це фізична, осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального Кодексу України може наставати кримінальна відповідальність (ст. 18 КК).

Тому юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації і тд ) не можуть бути суб'єктами злочинів Неприпустимою є колективна відповідальність за вчинені окремими особами злочини.

Відповідно до ст 19 КК суб'єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення передбаченого кодексом діяння, могла усвідомлювати свої ди (бездіяльність) і керувати ними Тому особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічною захворювання, і тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (ч 2 ст 19), не підлягає кримінальній відповідальності.

У частині 1 ст 22 КК встановлюється, що кримінальна відповідальність за загальним правилом настає з шістнадцяти років, а за окремі злочини, вичерпний перелік яких передбачений у ч 2 ст 22 (наприклад, вбивство розбій, зґвалтування), відповідальність встановлюється з чотирнадцяти років.

Суб'єктивна сторона злочину – внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчинюється, і до його наслідків.

Суб’єктивна сторона є внутрішньою (на відміну від об'єктивної сторони) характеристикою змісту злочину. Вона містить внутрішні психічні процеси котрі характеризують свідомість та волю особи в момент вчинення злочину.

Суб’єктивну сторону злочину характеризують такі ознаки як: вина, що проявляється в особливому психічному відношенні суб'єкта до вчиненого ним забороненого кримінальним законом діяння і його наслідкам у формі умислу чи необережності, а також мотив та мета злочину.

Будь-який з вказаних елементів представляє собою складну систему ознак, тому в рамках цього розділу була лише у загальних рисах зазначена їх суть.

З цих ознак, що наповнюють правовий зміст елементів складу злочину, обов'язковими, тобто необхідними, є ознаки складу злочину, що притаманні всім злочинам без винятку. Відсутність таких ознак свідчить про відсутність певного елементу складу злочину і, відповідно, самого складу злочину. До таких обов'язкових ознак складу злочину відносяться:

а) суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом;

б) злочинна дія (бездіяльність);

в) ознаки загального суб'єкта (фізична особа, осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність);

г) вина (умисел або необережність).

Таким чином, в межах загального поняття складу злочину всі ознаки, що характеризують елементи складу, поділяються на дві групи: уже розглянуті нами необхідні (обов'язкові) ознаки, і другу групу складають факультативні (необов'язкові) ознаки.

Обов’язковими називають ознаки притаманні складам усіх злочинів без винятку. 

Вони вивчаються теорією кримінального права при вивченні загального поняття складу злочину. Вчення про загальне поняття складу злочину базується на теоретичному узагальненні усіх типізованих ознак, що належать всій сукупності складів конкретних злочинів. Практичне призначення загального складу злочину полягає у пізнанні, конструюванні та класифікації конкретних складів. До обов’язкових ознак загального складу злочину відносять наступні: для об’єкта злочину – соціальні інтереси чи блага (суспільні відносини), що охороняються кримінальним законом; для об'єктивної сторони – діяння (дія чи бездіяльність); для суб’єкта – фізична особа, осудність, вік; для суб'єктивної сторони – вина. Ці ознаки є обов’язковими для всіх без виключення складів злочину. Конкретний склад злочину, як правило містить інші крім названих ознаки, котрі для нього є обов’язковими, але стосовно загального поняття складу злочину вважатимуться факультативними.

Факультативними називають ті ознаки, котрі є обов'язковими для одних складів і необов'язковими для інших. 

До таких ознак відносять час, місце, обстановку та спосіб вчинення злочину, мотив та мету, ознаки, що характеризують спеціального суб’єкта злочину і т. ін. Наприклад для розбою, така ознака цього складу як мета (заволодіння чужим майном) є обов’язковою, а для умисного пошкодження чужого майна мета не впливає на наявність чи відсутність цього складу злочину, і тому є факультативною ознакою. Таким чином, факультативні ознаки у випадках, коли вони передбачені законодавцем як складові частини конкретного складу злочину – вважаються обов’язковими ознаками цього складу. У всіх інших випадках факультативні ознаки знаходяться за межами конкретного складу злочину та враховуються судом при призначенні покарання винному як обставини що обтяжують або пом’якшують відповідальність.

ВИСНОВОК:

Виходячи із законодавчих положень, наукою кримінального права визначено, що склад злочину утворюють чотири елементи: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона.

Кожен з елементів складу злочину характеризують певні ознаки. Так, до ознак об’єкта злочину, крім суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, відноситься предмет злочину. Об’єктивну сторону характеризують: дія чи бездіяльність, суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя та засоби вчинення злочину. Суб’єкт злочину: осудність, вік, з якого настає кримінальна відповідальність, посадове становище. Суб’єктивну сторону: вина, мотив, мета, емоційний стан.

Третє питання. Види складів злочину

Виділення окремих видів складів злочинів (їх класифікація) має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх істотних ознак, а в кінцевому підсумку — для точної кваліфікації злочину.

Склади можна класифікувати за різними критеріями: за ступенем суспільної небезпечності; за структурою, тобто за способом описування ознак складу в законі; за особливістю законодавчого конструювання.

Класифікація складів злочинів має велике значення для пізнання окремих складів злочину та для правильної кваліфікації злочинів.

Найчастіше склади злочину класифікують:

  1.  за ступенем суспільної небезпеки:
  2.  основний (простий)
  3.  кваліфікований (з обтяжуючими, кваліфікуючими ознаками);
  4.  склад з особливо обтяжуючими (особливо кваліфікуючими) ознаками;
  5.  пом’якшуючими ознаками (так званий привілейований склад).
  6.  за способом описання ознак складу в законі:
  7.  прості;
  8.  складні.
  9.  за особливостями законодавчого конструювання:
  10.  матеріальні;
  11.  формальні;
  12.  усічені.

За ступенем суспільної небезпеки. 

Основним (простим) визнається склад злочину, що містить сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, що завжди мають місце при вчиненні цього виду злочину, однак не передбачає додаткових ознак, що підвищують чи знижують рівень суспільної небезпеки вчиненого. 

Так у ч.1 ст.186 Кримінального кодексу дається визначення грабежу, як відкритого викрадення чужого майна і не передбачено обставин що обтяжують або пом’якшують відповідальність.

Кваліфікованим визнається склад злочину, котрий містить обтяжуючі вину обставини (кваліфікуючі ознаки), наявність яких тягне підвищене покарання у порівнянні зі злочином, що утворює основний склад.

Так у ч.2 ст.186 Кримінального кодексу передбачається підвищена відповідальність за кваліфікований грабіж (поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя та здоров’я потерпілого або вчинений повторно чи за попередньою змовою групою осіб і т.д.). У даному випадку такі ознаки як насильство, повторність, попередня змова групи осіб виступають кваліфікуючими обставинами. Також, наприклад, склад злочину, що описаний у ч. 2 ст. 115 КК (умисне вбивство при обтяжуючих обставинах), ч. 2 ст. 186 КК (грабіж, вчинений повторно).

Іноді законодавець, враховуючи особливу ступінь тяжкості вчиненого злочину виділяє різновиди кваліфікованого складу у вигляді складів злочину із особливо обтяжуючими (кваліфікуючими) обставинами, тобто такими, які надають злочину особливої суспільної небезпечності (наприклад, ч. 3, 4 та 5 ст. 186 Кримінального кодексу).

Особливо кваліфікованим є склад злочину з особливо кваліфікуючими обставинами (ознаками). У такому складі міститься вказівка на обставини, що додають злочинові особливої суспільної небезпеки. Такими є, наприклад, склади злочинів, що описані у частинах 3, 4, 5 ст. 185 КК (крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище або що завдала значної шкоди потерпілому, вчинена у великих розмірах, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою).

Склад злочину з пом'якшуючими обставинами (інколи його ще називають привілейованим) - це склад злочину з обставинами (ознаками), що значною мірою знижують суспільну небезпеку даного виду злочину. До таких складів злочинів належать, зокрема, склади злочинів, описані у статтях 116-118 КК: умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини, умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

За способом опису.

Простий склад злочину характеризується однією формою вини, містить опис одного діяння, що посягає на один об’єкт.

Наприклад: крадіжка (ст.185 КК), умисне вбивство (ст.115 КК), давання хабара (ст.369 КК).

Складним вважають склад злочину із кількома об’єктами або яким передбачено дві чи більше дії або дві різні форми вини. 

Складний склад злочину характеризується наявністю:

а) двох і більше безпосередніх об'єктів (наприклад, склад розбійного нападу - ст. 187 КК),

б) двох форм вини - складної (змішаної) (наприклад, склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке потягло за собою смерть потерпілого - ч. 2 ст. 121 КК),

в) двох або більше дій, що утворюють об'єктивну сторону складу злочину (наприклад, ст. 357 КК - викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем, хуліганство, пов’язане з опором представникові влади або представникові громадськості (ч.3 ст.296 КК)..).

До числа складних належать також склади злочинів, об'єктивна сторона яких характеризується різними способами вчинення злочину або настанням різних наслідків.

До складних, також належать альтернативні склади злочину, об’єктивна сторона яких описує не одну злочинну дію чи спосіб дії, або не один злочинний наслідок, а кілька варіантів, наявність хоча б одного з яких є підставою для вирішення питання про кримінальну відповідальність. Так, державна зрада в ст 111 визначена як злочин, що може бути вчинений шляхом переходу на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або іх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України Як видно, кожна з названих дій утворює об'єктивну сторону зазначеного злочину У той же час склад злочину зазначений у ч 1 ст 277, передбачає відповідальність за умисне руйнування або пошкодження транспортних засобів за умови настання будь-якого з зазначених у даній статті наслідків аварії поїзда, судна, порушення нормальної роботи транспорту, створення небезпеки для життя людей, настання інших тяжких наслідків

За особливостями конструкції.

Залежно від конструкції об'єктивної сторони розрізняють злочини з матеріальним, формальним та усіченим складом.

У матеріальних складах момент закінчення злочину законодавець пов'язує з настанням злочинних наслідків (злочинного результату). 

Тому обов'язковою ознакою об'єктивної сторони у таких складах злочину виступають суспільно небезпечні наслідки. У випадках коли діяння, спрямоване на досягнення злочинного результату, обов'язкового для даного складу, не призвело до його настання, закінченого злочину не буде. Винний у такому випадку буде нести відповідальність за замах на відповідний злочин. Наприклад умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст.122 КК).

Формальними визнаються склади, у яких для наявності закінченого злочину потрібно лише вчинити діяння, зазначене в законі. 

Безумовно, що і в злочинах з формальним складом має місце настання певних наслідків, але вони не віднесені законом до числа ознак злочину і перебувають немовби за межами складу злочину. Настання таких наслідків не впливає на кваліфікацію злочину і може враховуватись лише при призначенні покарання. До злочинів із формальним складом віднесені одержання хабара (ст. 368 КК), дезертирство (ст. 408 КК), хуліганство (ст. 296 КК) та інші.

Різновидом злочинів із формальним складом визнаються так звані усічені склади злочинів, які у зв'язку з їх підвищеною суспільною небезпекою визнаються закінченими на більш ранніх стадіях вчинення злочину: готуванні або замаху. Момент закінчення злочину у таких складах переноситься на стадію попередньої злочинної діяльності. Так, розбій (ст. 187 КК) вважається закінченим із моменту нападу, а не з моменту заволодіння майном, а бандитизм (ст. 257 КК) - з моменту організації банди. Іншими словами, закон конструює ці злочини таким чином, що вони вважаються закінченими з моменту вчинення діяння, яке за своїм змістом є попередньою злочинною діяльністю.

У кримінально-правовій літературі йдеться ще й про формально-матеріальні18 склади злочинів. До цих складів С. Д. Шапченко відносить злочини, момент закінчення яких пов'язаний як з часом вчинення діяння, так і з часом настання передбачених у відповідній нормі наслідків. Типовим прикладом, на його думку, є особливо кваліфікований склад зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК). Вважаючи зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього одним юридичним складом злочину, Шапченко С. Д. робить висновок, що це і є формально-матеріальний склад злочину: якщо в специфічну конструкцію особливо кваліфікованого складу зґвалтування входять особливо тяжкі наслідки, він розглядається як матеріальний; якщо ж ця конструкція особливо тяжких наслідків не містить - зґвалтування малолітньої чи малолітнього - цей склад розглядається як формальний.

До цього ж виду складів злочину віднесено й такі злочини, що вважаються закінченими як з моменту настання злочинного наслідку, так і з моменту вчинення замаху на його досягнення (наприклад, посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя,- ст. 379 КК).

ВИСНОВОК:

Побудова складів злочинів підпорядкована певним закономірностям, які залежать від розташування елементів і ознак складу злочину між собою. Виходячи з цих закономірностей, прийнято виділяти види складів злочинів.

За ступенем суспільної небезпеки розрізняють: основний, кваліфікований, особливо кваліфікований та склади злочинів із пом’якшуючими обставинами.

Залежно від способу описання злочину в законі розрізняють простий і складний склади злочинів.

Залежно від конструкції об’єктивної сторони розрізняють злочини з матеріальним, формальним та усіченим складом.

Четверте питання. Кваліфікація злочинів

Кваліфікація злочину є центральним питанням вирішення будь-якої кримінальної справи. Відповіді на питання, який саме злочин вчинено, хто його вчинив, винний він у цьому чи невинний, якого заслуговує покарання, можна одержати тільки в результаті правильної кваліфікації.

Кримінально-правова наука розробила поняття кваліфікації злочинів після Другої світової війни. В 1947 році А. А. Герцензон визначив кваліфікацію як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом19.

Свого подальшого розвитку поняття кваліфікації набуло в наукових працях таких учених-правознавців, як В. М. Кудрявцев, Б. А. Курінов, С А. Тарарухін, В. О. Навроцький, які розглядають кваліфікацію не тільки як процес встановлення точної відповідності між ознаками діяння й ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом, а ще і як юридичне закріплення в офіційному документі результату встановленої чи невстановленої відповідності.

Сучасна кримінально-правова доктрина України дає декілька визначень поняттю “кваліфікація злочинів”. Найбільш вживаним є таке визначення: кваліфікація злочинів – це встановлення і юридичне закріплення точної відповідності між ознаками діяння, вчиненого суб’єктом, й ознаками складу злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність.

У широкому розумінні кваліфікація злочинів – це:

1) “результат кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, попереднього розслідування, прокуратури та суду внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначена норма(и) кримінального закону, яка(і) передбачає(ють) відповідальність за скоєне, встановлена відповідність між юридично-значущими ознаками посягання і ознаками злочину, передбаченими законом і процесуально закріплений висновок про наявність такої відповідності” (професор В. Навроцький)20;

2) “кримінально-правова оцінка вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки”  (професор М. Коржанський)21.

Поняття кваліфікації злочину розглядається і як процес встановлення ознак того чи іншого злочину в діях особи і як результат цієї діяльності слідчих та судових органів – офіціальне закріплення у відповідному юридичному акті (обвинувальному висновку, судовому вироку) виявленої відповідності ознак вчиненого діяння кримінально-правовій нормі. В літературі наголошується на невід’ємному зв’язку та єдності цих аспектів.22 

Кваліфікація являє собою певний розумово-логічний процес, що здійснюється за законами формальної логіки з використанням таких прийомів і методів, як індукція й дедукція, аналіз і синтез, сходження від абстрактного до конкретного.

Через кваліфікацію дається правильна юридична й соціально-політична характеристика вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Необхідною умовою правильної кваліфікації є точне й достовірне встановлення усіх фактичних обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, а також глибоке знання чинного кримінального законодавства. Тобто, глибоке дослідження факту вчиненого діяння має поєднуватися з глибоким знанням закону.

Кваліфікація - це не тільки встановлення фактичних даних про подію злочину, а й відшукання логічного зв'язку між подією злочину і конкретним складом злочину.

Кожен злочин має безліч ознак, але далеко не всі вони враховуються при кваліфікації: необхідно відібрати лише ті юридично значущі об'єктивні й суб'єктивні ознаки, що входять до складу конкретно вчиненого діяння. І якщо їх сукупність відповідатиме сукупності передбачених законом ознак, то це свідчить про наявність у діях винної особи складу певного злочину, а відсутність хоча б однієї з необхідних ознак - про відсутність у діях особи конкретного складу злочину.

Кваліфікація - це, насамперед, певний розумовий процес, що виражається в послідовному встановленні точної відповідності усіх ознак конкретного суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом.

При цьому встановлення складу злочину як підстави кримінальної відповідальності є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації.

Процес реалізації кваліфікації проходить ряд етапів, на кожному з яких здійснюється повний цикл пізнання, наслідки якого відображаються в певних процесуальних документах: постановах слідчого та прокурора, ухвалах та вироках суду.

Спрощено кваліфікацію злочину можна описати наступним чином. Наприклад в суді розглядається кримінальна справа по обвинуваченню гр. Іванова у вчиненні крадіжки. Показання свідків та інші матеріали справи детально описують місце, час, спосіб вчинення злочину, прикмети злочинця, особу обвинуваченого та безліч інших ознак вчиненого особою діяння. Із невичерпної кількості цих ознак конкретного діяння для кваліфікації мають значення лише ті юридично значимі об’єктивні та суб’єктивні ознаки, котрі характеризують вчинене як конкретний злочин, передбачений Кримінальним кодексом (наприклад як вчинення гр. Івановим крадіжки, поєднаної із проникненням у житло, передбаченої ч.3 статті 185 Кримінального кодексу). Частина ознак, необхідних для кваліфікації вчиненого, охоплюється поняттям складу злочину. Причому склад утворює лише вся сукупність передбачених законом ознак. Тому відсутність хоча б однієї з необхідних ознак свідчить про відсутність у діях особи складу конкретного злочину. Інші з наведених у прикладі ознаки будуть мати доказове значення, враховуватись при призначенні покарання та інакше впливати на вирішення кримінальної справи або взагалі не будуть використані судом.

Оскільки будь-який злочин проявляється у єдності об’єктивного та суб’єктивного, процес кваліфікації полягає у послідовному встановленні точної відповідності об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторін фактично вчиненого діяння складу злочину, закріпленому кримінальним законом.

В літературі виділяють наступні передумовами вірної кваліфікації:

  1. точне і повне встановлення фактичних обставин справи;
  2. глибоко професійне їхнє вивчення;
  3. визначення приблизного кола норм, під дію яких може підпадати вчинене діяння;
  4. порівняння ознак злочинів, названих у диспозиціях виділених для аналізу статей КК, з ознаками вчиненого діяння;
  5. розмежування суміжних складів злочинів;
  6. побудова висновку і закріплення в процесуальному документі остаточної кваліфікації, що полягає:

а) у вказівці відповідної статті чи пункту, частини статті Особливої частини КК, що передбачає кримінальну відповідальність за даний вид злочину;

б) у вказівці (у разі потреби) статті Загальної частини КК, що встановлює відповідальність за незакінчену злочинну діяльність, співучасть, множинність злочинів тощо23.

Залежно від того, хто здійснює кваліфікацію, розрізняють офіційну й неофіційну кваліфікацію.

Офіційна (легальна) кваліфікація - це кваліфікація, що здійснюється у кримінальних справах уповноваженими на те державою особами (працівниками органів дізнання, слідчими, прокурорами та суддями). Наслідки такої кваліфікації закріплюються в процесуальних документах (постановах, ухвалах, вироках) і мають обов'язковий характер (є юридично значущими).

Неофіційна кваліфікація — це відповідна правова оцінка, що дається окремими громадянами, науковцями у наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у виступах на наукових конференціях тощо. Така кваліфікація не має обов'язкового характеру (не є юридично значущою), вона відображає лише позицію автора, але може враховуватись суб'єктами офіційної кваліфікації.

У процесуальних документах, що складаються за результатами офіційної кваліфікації, висновки останньої закріплюються за допомогою так званої формули кваліфікації.

Формула кваліфікації являє собою скорочену умовну вказівку на статті, частини й пункти статей Загальної та Особливої частин КК, якими передбачена відповідальність за вчинене діяння.

Фактично, це сукупність цифрових та буквених позначень, що вказують на кримінально-правові норми, які підлягають застосуванню.

У правозастосовній діяльності правильна кваліфікація виступає необхідною умовою дотримання законності, забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, відправлення справедливого правосуддя у кримінальних справах.

ВИСНОВОК:

Кваліфікація це, насамперед, певний розумовий процес, що виражається в послідовному встановленні точної відповідності усіх ознак конкретного суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом.

При цьому встановлення складу злочину, як підстави кримінальної відповідальності, є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації.

Залежно від того, хто здійснює кваліфікацію, розрізняють офіційну й неофіційну кваліфікацію.

Література:

  1.  Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. — 2-е изд., перераб. и дополн. — М.: Юрист, 1999. — С. 57-125.
  2.  Навроцький В.О. Проблеми кваліфікації злочинів: Конспект лекцій. — Львів: ЛДУ, 1993. — 82 с.
  3.  Навроцький В.О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. — К.: Атіка, 1999. — 418 с.
  4.  Соловій Я. Щодо визначення меж кримінальної відповідальності // Право України. — 1995. — № 12. — С. 52—54.
  5.  Токарська А. Культура ділового мовлення юристів: стан і проблеми // Право України. — 1999. — № 11. — С. 58—60.
  6.  Юриста О. Динаміка правоохоронних відносин // Право України. — 2001. — № 2. — С. 31—34.


Лекція № 7. Об’єкт злочину

Навчальні питання:

  1.  Поняття та значення об’єкта злочину.
  2.  Структура суспільних відносин та визначення механізму спричинення шкоди об’єкту злочину.
  3.  Класифікація об'єктів злочину.
  4.  Предмет злочину.

ВСТУП

Кожен злочин завжди посягає на певний об’єкт, спричиняє йому шкоду або створює загрозу заподіяння такої шкоди. Будучи одним із чотирьох елементів складу злочину, об’єкт злочину дає можливість визначити суспільно-політичну сутність злочину, з’ясувати його суспільно небезпечні наслідки. Чим більш важливим є об’єкт, тим більш небезпечним є злочин, а  отже, тим більш пріоритетною повинна бути кримінально-правова охорона даного об’єкта.

Завдяки об’єкту як суспільним відносинам визначається небезпека протиправної поведінки особи, відокремлюється її соціальний зміст – суспільна небезпека.

Перше питання. Поняття і значення об'єкта злочину

Одним із самих спірних питань існуючих у вітчизняній кримінально-правовій доктрині є вчення про об'єкт злочину. Однак проблема об'єкта злочину ще до кінця не вирішена. Протягом тривалого часу відомі вітчизняні й іноземні вчені підходили до вирішення цієї проблеми з різних позицій. Перші дослідники об'єктом злочину визнавали суб'єктивні права особи (A. Feuerbach), норми права в їх реальному бутті (М. С. Таганцев), цінності, як умови здорового існування суспільства (К. Binding), охоронювані нормами права життєві інтереси (F. Liszt), правові блага (Н. Welzel) тощо24.

Учення про об'єкт злочину в науці кримінального права України є одним із основних.

У науці кримінального права не викликає сумніву, що об'єктом злочину є те, на що посягає особа, яка скоює злочин, і чому заподіюється чи може бути заподіяна шкода.

Однак, питання про те, що саме входить у зміст об'єкта злочину, викликає безліч спорів.

Законодавчий перелік об'єктів кримінально-правового захисту дається в ч. 1 ст. 1 КК України, - це:

  1.  права і свободи людини і громадянина,
  2.  власність,
  3.  громадський порядок та громадська безпека,
  4.  довкілля,
  5.  конституційний устрій України,
  6.  мир і безпека людства.

Крім цього, перелік об'єктів злочинів міститься в назвах усіх розділів Особливої частини КК, а також диспозиціях окремих норм (наприклад: ч. 1 ст. 111 КК України „Державна зрада”).

Визнання суспільних відносин об'єктом злочинних посягань донедавна вважалося в нашій науці єдиною і одностайною точкою зору.

Однак у даний час питання про даний елемент складу злочину носить дискусійний характер. Певна кількість дослідників відмовилися від позиції визнання суспільних відносин об'єктом злочину. Але й у нових поглядах на питання про об'єкт злочину немає єдності думок.

Одні автори розуміють під зазначеним елементом складу злочину правові блага, цінності (П.С. Матишевський, П.П. Андрушко, С.Д. Шапченко), другі - людину, інші - сферу життєдіяльності людини (В.П. Ємельянов) і навіть соціальну оболонку (В.М. Трубніков). Існує і „примирлива” позиція ряду дослідників, що хоча і визнають об'єктом злочину суспільні відносини, але вважають, що в ряді випадків дана теорія “не спрацьовує” і не є універсальної, тому поряд із суспільними відносинами об'єктом злочину необхідно визнавати блага, інтереси охоронювані кримінальним законом (П.Л. Фріс).

У даному випадку протиріччя виникають у зв'язку з різним розумінням самих суспільних відносин, а також їхньої структури.

Так, А.В. Наумов вважає, що „у багатьох випадках трактування об'єкта злочину як визначених суспільних відносин цілком справедливе, наприклад, у випадках визнання об'єктом злочинів відносин власності при крадіжці, грабежі й інших розкраданнях майна. Однак у ряді інших випадків теорія об'єкта злочину як суспільних відносин „не спрацьовує”25. Особливо це відноситься до злочинів проти особистості, у першу чергу до убивства.

На думку Наумова, розуміння людини як сукупності суспільних відносин явно принижує абсолютну цінність людини як біологічної істоти, життя взагалі як біологічного явища, тобто людина із самостійної абсолютної цінності перетворюється в носія суспільних відносин (трудових, обороних, службових, сімейних, власності і т.д.). У зв'язку з цим теорія об'єкта злочину як суспільних відносин, охоронюваних кримінальним законом, не може бути визнана загальною універсальною теорією. І тому, Наумов пропонує повернутися до теорії об'єкта як правового блага, створеної ще наприкінці минулого століття в рамках класичної і соціологічної шкіл кримінального права. Об'єктом злочину може бути визнано лише те, що терпить шкоду у результаті злочину. Таким чином, об'єктом злочину варто визнати ті блага (інтереси), на котрі посягає злочинне діяння, і які охороняються кримінальним законом.
Якоюсь мірою, визнаючи правильність точки зору на поняття об'єкта, як правового блага В.П. Ємельянов у той же час визнає, що дана теорія не може претендувати на абсолютну універсальність, у яку беззастережно „вписуються” усі без винятку охоронювані кримінальним правом об'єкти, тому що саме поняття „благо” теж далеко не безмежне.
Відповідно до думки В.П. Ємельянова винна особа, що робить злочин безпосередньо посягає на людину або на ті чи інші різновиди, аспекти, прояви життя, діяльності людини, колективів, суспільства, їхньої безпеки, умови існування і функціонування, тобто на охоронювані кримінальним законом конкретні сфери життєдіяльності людей, котрі і виступають в якості безпосередніх об'єктів злочинів як реальних явищ дійсності. Об'єктами злочинного посягання можуть бути життя, здоров'я, достоїнство особистості, природне середовище, суспільні і державні встановлення, їхня діяльність, умови функціонування і т.і., узагалі ж, все що існує в реальній дійсності, конкретно відчутне і чому може бути заподіяний реальний збиток, що піддається достовірному визначенню й оцінці, і що узято під охорону кримінального закону, незалежно від того, яким до цього є відношення тих чи інших прошарків населення. Таке розуміння об'єкта неодноразово виражалося автором у відповідних його публікаціях.

Трохи інакше розглядає об'єкт злочину В.М. Трубніков, пропонуючи суспільні відносини назвати „соціальною оболонкою” і представити їх у виді первинного об'єкта злочинних посягань, а реальні об'єкти у вигляді вторинних об'єктів, що знаходяться усередині соціальної оболонки26.

Однак, чи можна включити, хоча б теоретично, всі об'єкти злочинних посягань у категорію „соціальна оболонка”. В.М. Трубніков представив усередині соціальної оболонки особистість, людину, однак навряд чи можливо, на думку ряду вчених, представити усередині соціальної оболонки такі реально існуючі і життєві реалії, що знаходяться під охороною кримінального закону, як природне середовище, повітряний простір, море, повітря, земля, надра і т.і., що існували задовго до виникнення всякого роду соціальних оболонок і у випадку глобальних катаклізмів в одну мить узагалі можуть знищити всякий соціум.
У підручнику Кримінального права за редакцією П.С. Матишевського, П.П. Андрушко, С.Д. Шапченка об'єкт визначається як цінності, що охороняються кримінальним законом, і на який спрямоване злочинне діяння, що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди цим цінностям27. При цьому цінності мають наступну структуру: суб'єкти як учасники суспільних відносин, блага, що задовольняють потребам людей, їх інтересам і цілям, і предмети, як речі матеріального світу на котрі впливає суб'єкт злочину. Також про соціально значимі цінності, інтереси, блага як об'єкти злочину говориться й у курсі кримінального права за редакцією Н.Ф. Кузнєцовой і І.М. Тяжкової28. Відповідно до іншої точки зору об'єктом злочину є той, проти кого воно скоюється, тобто окремі особи чи невизначене коло осіб, матеріальні чи нематеріальні цінності, яки будучи поставленими під кримінально-правову охорону, піддаються злочинному впливу, у результаті чого цим особам заподіюється шкода чи створюється загроза заподіяння шкоди29.
В усіх вказаних вище точках зору, на наш погляд, ігноруються суспільні відносини як об'єктивно існуюча категорія, а також не повною мірою враховується структура суспільних відносин.
Крім того, основним аргументом заперечення суспільних відносин об'єктом злочину є, затвердженням деяких учених, те, що суспільні відносини – це визначена форма абстракції. Вони самі по собі не існують, їм не може бути заподіяний фізичний, майновий чи інший збиток. Об'єктом злочину, на їхню думку, повинні визнаватися не якісь абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські, суспільні чи державні цінності. Однак суспільні відносини це не абстракція, вони існують реально, у дійсності. Їхня об'єктивність відображається в тім, що вони існують поза залежністю від бажання людей і не можуть бути усунуті. Суспільні відносини невіддільні від діяльності людини, вони встановлюються людьми в процесі їхньої діяльності, тому вони і не можуть існувати або змінюватися поза діяльністю людини. Але у свою чергу, діяльність людини не може обійтися без суспільних відносин, неминуче включаючись в систему цих відносин. Суспільні відносини функціонують як нормативно регульована система. Суспільство визначає межі людської діяльності в інтересах усього суспільства і виробляє загальнообов'язкові правила поведінки. Злочин соціальне явище, тому і шкоду воно може заподіяти соціальному явищу – об'єкту, а саме суспільним відносинам. Поводження людей у суспільстві дійсно визначається, насамперед, їхньою орієнтацією на визначені цінності, тобто людська діяльність здійснюється через систему цінностей. Адже цінності, блага це здатність того чи іншого суспільного предмета, явища задовольняти потреби, бажання, інтереси. Але цінності лише тоді стають соціально значимими, а люди суб'єктами суспільних відносин, коли вони вступають у конкретні зв'язки між собою з приводу цих цінностей. Цінності самі по собі, до того, поки вони не вступили в сферу відносин людей, байдужні для суспільства, а тому і не охороняються (наприклад, заподіяння шкоди при випробуваннях ядерної зброї). Лише після того, як суб'єкти вступають у соціальні відносини з приводу цих цінностей (предмета суспільних відносин), вони стають суспільно значимими, оскільки, впливаючи на них, змінюються відносини між людьми. Тому не сама ізольована цінність чи благо охороняється кримінальним законом, а цінність, як предмет суспільних відносин. Тому і посягання на цінність є посяганням на суспільні відносини.
Суспільні відносини реальні, а не матеріальні. По цим же міркуванням не можна визнати людину об'єктом злочину. Будь-який злочин заподіює шкоду людині, суспільству, державі, але лише через вивчення суспільних відносин, у тому числі суб'єктів цих відносин ми можемо установити межі чинності кримінального закону, а також об'єкт злочину (наприклад, у деяких випадках не є злочином здійснення вбивства при захисті від протиправного посягання). Крім того, визнаючи цінності, блага об'єктом злочину, тим самим нівелюється поняття предмета злочину, він зливається з цінностями, що, на думку деяких авторів, є об'єктом злочину.

Але більшість вітчизняних науковців вважають, що об’єкт злочину це суспільні відносини, на які посягає злочин, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність.

Цієї точки зору дотримуються науковці з Одеського Національного університету ім.. І.І. Мечнікова, Національної академії внутрішніх справ України, Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого.

Об'єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. В науці кримінального права найбільш визнаною є точка зору, згідно з якою об'єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини. Висновок про те, що об'єктом злочину є суспільні відносини, ґрунтується і на чинному законодавстві (див., наприклад, статті 1, 293 і 296 КК). Однак у статтях КК найчастіше містяться вказівки не на сам об'єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних законом суспільних відносин (наприклад, статті 185-190, 115-119) або на різні правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини (наприклад, статті 208, 214 та ін.).

Об'єктом злочинів є не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Тому не тільки безпосереднім і родовим, але й загальним об'єктом усіх злочинів є не вся сукупність суспільних відносин, а тільки ті із соціальне схвалених відносин, які законодавець поставив під охорону кримінального законодавства. Природно, що при цьому йдеться тільки про найважливіші, найзначущі для інтересів суспільства і держави суспільні відносини, яким злочинні посягання можуть завдати значної шкоди.

У свою чергу, загальним об'єктом злочину є не постійна система суспільних відносин (раз і назавжди дана), а рухлива (змінювана), що залежить від закону про кримінальну відповідальність (наприклад, у зв'язку з криміналізацією чи декриміналізацією суспільне небезпечних діянь змінюється і вся система суспільних відносин, яка створює загальний об'єкт кримінально-правової охорони).

Отже, об'єктом будь-якого злочину, зрештою, завжди є об'єктивні відносини між людьми, які існують у суспільстві і охороняються законом про кримінальну відповідальність. Ці відносини досить різноманітні (економічні, соціальні, політичні й ін.) і регулюються в суспільстві різними соціальними нормами (нормами права, моралі, звичаями).

Об'єкт злочину має важливе теоретичне і практичне значення й в основних рисах зводиться до наступного.

Значення об’єкту злочину:

1. Об'єкт злочинуелемент кожного злочинного діяння, тобто будь-який злочин є таким тільки тоді, коли суспільним відносинам охоронюваним кримінальним правом заподіюється чи може бути заподіяна істотна шкода.

Це знаходить підтвердження в такій законодавчо закріпленій ознаці злочину, як суспільна небезпека.

2. Об'єкт злочину обов'язкова ознака складу злочину. 

Юридичне значення об'єкта, насамперед, визначається тим, що він є обов'язковим елементом будь-якого складу злочину.

Не може бути жодного конкретного складу злочину (вбивство, крадіжка, державна зрада й ін.) без безпосереднього об'єкта посягання.

3. Об'єкт злочину має принципове значення для кодификації кримінального законодавства. 

За ознакою родового об'єкта злочину будується Особлива частина Кримінального кодексу України.

Безумовно, це найбільш логічний і практично значимий критерій класифікації і систематизації кримінально-правових норм, рубрикації розділів КК. У новому КК України змінена ієрархія цінностей об'єктів кримінально-правової охорони. У КК України 1960 р. (ст.1 і 7) у главу кута ставилися державні інтереси і вже потім інтереси особистості і суспільні інтереси. І хоча Конституція України, а також ч.1 ст.1 КК України найвищою цінністю визнала права і свободи людини, все-таки Особлива частина КК України починається з розділу про злочини проти національної безпеки і лише 2 розділ говорить про злочини проти життя і здоров'я людини.

4. Правильне встановлення об'єкта злочину дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень і аморальних провин. Крім того, при явній малозначності реальної чи можливої шкоди яким-небудь суспільним відносинам, навіть охоронюваним кримінальним правом, не може йти мова про злочин (ч. 2 ст. 11 КК — малозначне діяння), тому що об'єкт не перетерпає тієї шкоди, що передбачається від злочину.

5. Об'єкт злочину дозволяє визначити характер і ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння, тобто, яким саме суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним правом, і в якому ступені (наскільки серйозно) заподіяна чи могла бути заподіяна шкода.

6. Об'єкт злочину має важливе значення для правильної кваліфікації діяння й відмежування одного злочину від іншого. 

Наприклад, головним чином по об'єкту посягання можна розмежувати між собою такі злочини, як вбивство в зв'язку зі здійсненням потерпілим службового чи громадського обов'язку, посягання на життя судді, посягання на життя співробітника правоохоронного органа і терористичний акт (п. 8 ч. 2 ст. 115, ст. 379, 348 і 258 КК); диверсія і терористичний акт (ст.ст. 113 і 285 КК). Неприйняття до уваги специфіки об'єкта посягання, неправильне його встановлення приводять на практиці до судових помилок.

Так, наприклад, Печерським районним судом м. Києва 19 січня 1999 р. О. був засуджений по ч. 2 ст. 206 КК України за злісне хуліганство. Злочин був скоєний при наступних обставинах. 10 лютого 1996 р. у 10-й годин 30 хвилин, гр. О. грубо порушуючи громадський порядок, виявляючи явну неповагу до суспільства й особливу зухвалість, руками сильно штовхнув Я., від чого остання впала, ударилася головою і при цьому одержала легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров'я. Зазначені дії О. зробив у зв'язку з тим, що Я. і Т. прийшли до нього додому, щоб підписати лист на підтримку референдуму. Коли Я. і Т. спробували повернути передплатний лист, що забрав О., останній кілька разів вдарив обох ціпком по руках і спині, заподіявши їм фізичний біль.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив питання про перекваліфікацію дій засудженого на ч. 1 ст. 106 і ч. 1 ст. 107 КК України в зв'язку з неправильною кваліфікацією дій засудженого.

Судова колегія по кримінальних справах Верховного Суду України 10 серпня 1999 р. протест задовольнила по наступним підставам. З матеріалів справи видно, що дії О. були викликані саме його незгодою з проведенням референдуму, тобто були скоєні на ґрунті особистих неприязних стосунків між ним і потерпілими, а не з хуліганських мотивів, як зазначено у вироку. У справі відсутні дані про порушення їм суспільного порядку. Під час виникнення конфлікту на місці події, крім його учасників нікого не було, а тому не можна вважати, що в даному випадку був порушений громадський порядок.

Таким чином, намір О. був спрямований не на порушення громадського порядку, а на заподіяння шкоди здоров'ю на ґрунті особистих неприязних стосунків. При таких обставинах дії засудженого підлягають перекваліфікації на ч. 1 ст. 106 і ч. 1 ст. 107 КК України як навмисне заподіяння легких тілесних ушкоджень, в наслідок яких настав короткочасний розлад здоров'я гр. Я, а Т. – побої.

Як видно з приведеної ілюстрації, через неправильне встановлення об'єкта посягання злочин проти здоров`я був помилково кваліфікований як злочин проти громадського порядку.

визначає характер суспільної небезпеки злочину

ЗНАЧЕННЯ ОБ’ЄКТА

системоутворюючий критерій класифікації злочинів

є елементом складу злочину та підстави кримінальної відповідальності

розмежовує злочини між собою

та відмежовує

їх від правопорушень

Схема №1. Значення об’єкту злочину

Наявна рівнобіжність тлумачення поняття об'єкта злочину в кримінально-правовій науці як в нашій країні, так і за її межами.

Досить сказати, що цій проблемі в науці зарубіжних країн приділяється мало уваги. Цьому сприяє те, що в Загальних частинах кримінальних кодексів низки країн або в розділах, які містять загальні положення кримінального законодавства, відсутні вказівки на об'єкт злочину (Японія, Австралія).

Загальні частини кримінальних кодексів низки країн містять норми, що вказують на об'єкт злочину. Наприклад, ст. 1 КК Франції визначає об'єкт злочину як "діяння, яке закони карають болісним або ганебним покаранням". Як бачимо, об'єктом злочину закон зарубіжних країн називає власне злочин, а в деяких випадках правові норми.

Зарубіжне кримінальне право в більшій частині не придає настільки важливого значення поняттю об'єкта злочину, як це характерно для вітчизняного кримінального права.

Пов'язано це почасти і з тим, що більшості зарубіжних кримінальних кодексів притаманне формальне визначення злочину (діяння, передбачене кримінальним законом під погрозою покарання). У більшості кодексів взагалі відсутнє поняття злочинного діяння, теорія ж у їхніх випадках спирається в основному знов-таки на формальний критерій — "діяння, що порушує кримінальний закон". Лише невелика частина зарубіжних теоретиків кримінального права (наприклад, так званий реалістичний напрямок в англо-американській юридичній літературі) згадує в якості одного з ознак злочину "кримінально-карану шкоду", розглядаючи її, як несприятливі наслідки злочинного діяння у виді втрати суспільних цінностей. При цьому під останніми розуміються: справедливість і правопорядок; життя, воля, честь гроші; загальна безпека; соціальні, сімейні і релігійні формування; загальна мораль; соціальні ресурси; загальний прогрес; особисте життя і т.і. В зарубіжному кримінальному праві не прийнято також використовувати об'єкт злочину як важливий критерій класифікації і кодификації кримінально-правових норм (так, наприклад, федеральний КК США 1948 р. являє собою викладене за абеткою збірник норм, що містяться у федеральних кримінальних законах)30.

ВИСНОВОК:

Отже, об’єктом злочину є суспільні відносини між людьми, що існують у суспільстві та охороняються нормами кримінального законодавства. Зрозуміло,що при цьому йдеться тільки про найважливіші  для інтересів суспільства і держави відносини, яким злочинні посягання завдають або можуть завдавати значної шкоди.

Вчення про об’єкт злочину є одним із ключових у кримінально-правовій науці.

Друге питання. Структура суспільних відносин і визначення механізму заподіяння шкоди об'єкту злочину

У роботах по філософії і праву є різні визначення поняття суспільних відносин, але незважаючи на їхнє різноманіття, всі автори обґрунтовано виходять з того, що суспільні відносини – це визначені зв'язки між суб'єктами відносин, що складаються в процесі їхньої матеріальної і духовної діяльності.31 Систему суспільних відносин утворюють різні суспільні відносини: економічні, політичні, ідеологічні й ін. Однак кримінальним правом охороняється не вся сукупність цих відносин, а тільки деякі з них, поставлені законодавцем під охорону кримінального закону. Тому об'єктом усіх злочинів є не вся система суспільних відносин, а тільки ті з них, що поставлені під охорону кримінального законодавства. У свою чергу загальний об'єкт злочину – не постійна система суспільних відносин, а система мінлива, залежна від кримінального закону.

Щоб з'ясувати сутність об'єкта злочину і механізм злочинного посягання на нього, важливо визначити структуру суспільних відносин і взаємодію, систему зв'язків між різними елементами його складових частин.

У результаті досліджень А.В. Дроздова найбільш широке поширення у філософській і правовій літературі з 60-х років одержала концепція тричленної структури суспільних відносин.

Структурними елементами суспільних відносин є:

1) суб'єкти (носії) відносини;

2) предмет, із приводу якого існують відносини;

3) соціальний зв'язок (суспільно значима діяльність) як зміст відносин.

При цьому важливо відзначити, що структура будь-яких суспільних відносин завжди незмінна.

Суспільні відносини складаються самі по собі в процесі існування суспільства будь-якої соціально-економічної формації. Вони не створюються законом, хоча закон, у тому числі кримінальний, може сприяти і сприяє їхньому утворенню, розвитку і зміцненню відповідно до інтересів особистості, суспільства і держави. Суспільні відносини існують об'єктивно. Також необхідно відзначити, що структура суспільних відносин являє собою не просту суму складових його частин, а цілісну систему утворюючих його елементів, відповідним чином взаємозалежних і взаємодіючих один з одним, будь-який з її елементів будучи витягнутим з даної системи, сам по собі не може досить точно відображати сутність цього відношення. Більш того, соціальна сутність кожного елемента суспільних відносин не може збігатися із самим відношенням не тільки за обсягом, але і за змістом. Тільки суспільні відносини, як цілісна система, а не які-небудь його складові частини можуть бути визнані об'єктом злочину.

Розглянемо кожний з елементів суспільних відносин:

Суб'єкти суспільних відносин.

До складу будь-яких суспільних відносин входять його суб'єкти (учасники відносин). Безсуб'єктних відносин у реальній дійсності не існує. Якщо немає учасників відношення, то немає і самого відношення, що являє собою визначений соціальний зв'язок між його учасниками. Як суб'єкт суспільних відносин можуть виступати фізичні і юридичні особи, колективи, об'єднання, а також сама держава.

Суспільні відносини завжди виступають як визначені зв'язки між людьми в процесі їхнього матеріального і духовного життя, тобто між суб'єктами цих відносин. З'ясування учасників суспільних відносин, а також соціальних функцій самих суб'єктів у цих відносинах дозволяє правильно визначити саму сутність і обсяг тих суспільних відносин, що поставлені під охорону кримінального закону.

Що дозволяє встановити механізм заподіяння шкоди об’єкту?

Визначення суб'єктного складу охоронюваних суспільних відносин і їхніх соціальних функцій дозволяє також установити механізм заподіяння шкоди об'єкту. В одних випадках шкода об'єкту заподіюється шляхом безпосереднього впливу на самого суб'єкта суспільних відносин (наприклад, вбивство, тілесне ушкодження, зґвалтування), в інших – таку шкоду заподіює сам суб'єкт, що є безпосереднім учасником охоронюваних суспільних відносин, шляхом виключення себе з цього корисного й охоронюваного кримінальним законом відношення. Винний не виконує, або неналежно виконує покладені на нього обов'язку, тим самим і розриває цей соціальний зв'язок (наприклад, ухилення від призову на строкову військову службу, ухилення від призову за мобілізацією, недбалість). Тут злочин скоюється як би „зсередини”. Такий механізм заподіяння шкоди можливий тільки зі спеціальним суб'єктом.

Таким чином, правильне встановлення суб'єктного складу і соціальної ролі особистості в ньому сприяє встановленню кола тих відносин, що охороняються конкретною кримінально-правовою нормою, а також з'ясуванню їхнього змісту.

Предмет суспільних відносин.

Предметом суспільних відносин, що виступає об'єктом злочину, справедливо називається все те, із приводу чого чи в зв'язку з чим існує саме це відношення.

Предметом відносин завжди є все те, що входить у коло людських потреб, що й обумовлює виникнення і функціонування самих відносин. Тому предметом суспільних відносин можуть виступати, насамперед, фізичні тіла, речі (природні об'єкти, різні товари чи предмети, які не мають ознак товару), а також сама людина.

Такі відносини прийнято називати речовими чи матеріальними. Однак існують і нематеріальні відносини. Тут функції предмета виконують інші соціальні цінності (наприклад, духовні блага, діяльність яких-небудь установ).

Всі суспільні відносини, що є об'єктом злочину, у залежності від особливостей їхнього предмета необхідно підрозділяти на:

  1.  матеріальні;
  2.  нематеріальні.

До матеріальних треба віднести ті з них, у яких предметом виступає та чи інша матеріальна річ (наприклад, майно в злочинах проти власності).

У нематеріальних відносинах функції предмета виконують вже інші соціальні цінності ( наприклад, державна влада або духовні блага).

Правильне визначення предмета охоронюваних суспільних відносин сприяє встановленню механізму заподіяння шкоди об'єкту злочину, а також точному визначенню шкоди, що заподіяна.

Так у матеріальних відносинах шкода може бути заподіяна шляхом знищення, пошкодження (ст. 194 КК - знищення чи пошкодження чужого майна), видозміни, вилучення (крадіжка, грабіж) чи заміни предмета об'єкта злочину. Аналогічний механізм заподіяння шкоди і при злочинному впливі на предмет у нематеріальних відносинах. Тут ті соціальні цінності, що виступають предметами суспільних відносин, також можуть знищуватися, чи ушкоджуватися, видозмінюватися (наприклад, коли порушується порядок функціонування якого-небудь соціального встановлення).

Таким чином, точне встановлення предмета відносин і «механізму» злочинного впливу на нього сприяє з'ясуванню характеру і розміру заподіяної шкоди в результаті скоєння злочину.

При здійсненні одних злочинів завжди відбувається посягання на предмет суспільних відносин і йому заподіюється та чи інша шкода або він вилучається із суспільних відносин (в основному це відбувається в матеріальних відносинах); в інших випадках предмет суспільних відносин не піддається безпосередньому злочинному впливу, а шкода об'єкту заподіюється шляхом безпосереднього посягання на суб'єктів відносин або на сам соціальний зв'язок. Так більшість злочинів проти особистості відбуваються шляхом посягання і заподіяння шкоди суб'єктам охоронюваних суспільних відносин. У той же час, такі, наприклад, злочини, як незаконна підприємницька діяльність, заподіяння майнової шкоди шляхом обману чи зловживання довірою заподіюють шкоду об'єкту за допомогою посягання на соціальний зв'язок, а такі злочини, як крадіжка, грабіж, шахрайство посягають на предмет охоронюваних суспільних відносин.

Соціальний зв'язок між учасниками суспільних відносин.

Під соціальним зв'язком найчастіше розуміють визначену взаємодія, взаємозв'язок суб'єктів. При з'ясуванні об'єкта злочину необхідно визначити той соціальний зв'язок, ту діяльність людей, що поставлена під охорону кримінального закону. Це у свою чергу дає можливість розкрити і зміст порушеного відношення. Важлива ознака соціального зв'язку – обов'язок визначеної поведінки взаємозалежних, взаємодіючих суб'єктів відносин.

Тому обов'язок визначеної поведінки в суспільно корисних соціальних зв'язках „закріплюється в соціальній нормі, що являє собою веління, вироблене масовим, багаторазово повтореним відношенням і, що закріплюється у виді правила”32.

Соціальний зв'язок як елемент суспільних відносин завжди знаходиться у взаємозалежності з іншими структурними елементами суспільних відносин, виникає й існує в зв'язку з тими чи іншими предметами суспільних відносин. Соціальний зв'язок завжди носить предметний характер. Безпредметного соціального зв'язку бути не може. Соціальний зв'язок, як і суспільні відносини в цілому, завжди носить об'єктивний характер. Об'єктивність соціального зв'язку свідчить про те, що вона існує в реальному житті незалежно від поводження окремих індивідів.

Соціальний зв'язок у багатьох випадках виступає як предмет злочинного впливу. Тоді безпосередньому впливу піддаються не суб'єкти і предмет відносини, а взаємозв'язок між суб'єктами охоронюваного відношення.

Наприклад, при здійсненні такого злочину, як заняття незаконною підприємницькою діяльністю, шкода об'єкту заподіюється не шляхом посягання на предмети і суб'єктів відношення, а шляхом порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю.

Соціальний зв'язок є предметом злочинного впливу і при здійсненні таких злочинів, як заподіяння майнового збитку шляхом обману чи зловживання довірою, приховування злочину, ухилення від призову за мобілізацією. Шкода заподіюється шляхом, як розриву (знищення) соціального зв'язку, так і його зміни. У даних злочинах особа, що є суб'єктом відносин, діє як би «зсередини» на шкоду схваленого соціального зв'язку, розриваючи його в конкретній ситуації, тим самим заподіюючи шкоду самому відношенню. Трохи інший «механізм» заподіяння шкоди об'єкту в тих випадках, коли посягання на соціальний зв'язок здійснює особа, що не є учасником охоронюваних суспільних відносин. Тут злочин відбувається як би ззовні. Наслідки ж такого діяння точно такі ж.

ВИСНОВОК:

Суспільні відносини складаються самі по собі в процесі існування суспільства будь-якої соціально-економічної формації. Вони не створюються законом, хоча закон, у тому числі кримінальний, може сприяти і сприяє їхньому утворенню, розвитку і зміцненню відповідно до інтересів особистості, суспільства і держави. Суспільні відносини існують об'єктивно.

Об'єктом усіх злочинів є не вся система суспільних відносин, а тільки ті з них, що поставлені під охорону кримінального законодавства.

При розгляді структури суспільних відносин був встановлений і розглянутий «механізм» заподіяння шкоди суспільним відносинам. Як було сказано, суспільні відносини це взаємозалежна і неподільна система, що складається з трьох елементів. Посягання ж заподіює шкоду суспільним відносинам шляхом впливу на один чи кілька елементів суспільних відносин, тим самим, заподіюючи їм збиток. Але тому що елементи суспільних відносин знаходяться в тісній взаємодії і являють собою єдину систему, тому і шкода заподіяна одному з елементів, заподіює шкоду і самим суспільним відносинам. Тому, не можна заперечувати правильність сформульованого А.А. Піонтковським положення, що при здійсненні злочину винний впливає безпосередньо не на суспільні відносини в цілому, а насамперед на його окремі структурні елементи.

Третє питання. Класифікація об'єктів злочину.

Суспільні відносини, на які посягають злочини і які є об'єктами таких злочинів, дуже різноманітні. Тому з'ясування усіх видів об'єктів та їх наукова класифікація є необхідними, адже вони сприяють більш повному розкриттю сутності, а також соціально-правової значущості об'єктів, дають змогу визначити їхній вплив на розвиток кримінального законодавства і вдосконалення практики його застосування.

Вітчизняне кримінальне право класифікує об'єкти злочину, умовно кажучи, «по вертикалі» і «по горизонталі».

ЗАГАЛЬНИЙ

РОДОВИЙ

БЕЗПОСЕРЕДНІЙ

основний

додатковий

обов’язковий

факультативний

По вертикалі.

Перша класифікація традиційно виділяє загальний, родовий і безпосередній об'єкти злочину. Вони співвідносяться між собою подібно філософським категоріям „загальне”, „особливе”, і „одиничне” („окреме”).

Загальний об’єкт – це сукупність усіх суспільних відносин, охоронюваних кримінальним правом від злочинних посягань.

Загальний об'єкт злочину, як відзначалося, в узагальненому виді представлений у ст.1 КК України – це права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, мир і безпека людства.

Загальний об'єкт – це ціле, на яку-небудь частину якого посягає кожен злочин. Загальний об'єкт злочину дає цілісне представлення про ті блага, інтереси, цінності, що сучасне суспільство і держава вважають настільки соціально значимими, що передбачають кримінальну відповідальність у випадку заподіяння чи можливості заподіяння їм істотної шкоди.

Таким чином, загальний об'єкт охоплює різноманітні суспільні відносини, які значною мірою різняться між собою за своєю соціальною значущістю, сферою дії тощо. Загальний об'єкт злочину має важливе значення для визначення природи і сутності злочинів, ступеня їх суспільної небезпечності, відмежування від незлочинних діянь та ін.

Родовий об'єкт — це об'єкт, що охоплює визначене коло тотожних чи однорідних по своїй соціально-політичній чи економічній сутності суспільних відносин, що у силу цього повинні охоронятися єдиним комплексом взаємозалежних кримінально правових норм.

Представлення про родові об'єкти злочинів дає рубрикація Особливої частини КК по розділах, оскільки саме родовий об'єкт злочину покладений в основу кодифікації і класифікації норм Особливої частини. Цим у першу чергу визначається його принципова значимість.

До родових об'єктів злочинів відносяться, наприклад, життя, здоров'я, власність, громадська безпека, національна безпека, інтереси правосуддя, інтереси і порядок військової служби й ін.

Родовий об'єкт злочину має значення для кваліфікації злочинів — він дозволяє визначити, якій саме групі, сфері однорідних інтересів заподіяна чи може бути заподіяна шкода в результаті здійснення злочинного діяння (так, наприклад, здійсненням вибуху може супроводжуватися і диверсія, і тероризм, і вбивство загально небезпечним способом, і навіть розбійний напад).

Необхідно визначити, на що власне кажучи, на яку сферу соціальних інтересів спрямоване зазіхання. 

Родовий об'єкт злочинів найчастіше вказується в назвах розділів КК. Наприклад, розділ VI має назву "Злочини проти власності"; розділ II -"Злочини проти життя та здоров'я особи".

Деколи родовий об'єкт описано в нормі кримінального закону. Наприклад, у ст. 401 КК України родовий об'єкт вказано при описанні поняття військового злочину.

Таким чином, родовий об'єкт являє собою менш високий (усереднений) рівень узагальненості суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом. Причому, як це випливає зі сформульованого поняття, групування суспільних відносин здійснюється не довільно, а на підставі об'єктивно існуючих критеріїв, які обумовлюють їх тотожність або однорідність. Такими критеріями є різні елементи суспільних відносин, які охороняються, їх соціальне призначення в них (суб'єкти або предмети відносин, зміст і особливість соціального зв'язку). Основою ж такої класифікації суспільних відносин справедливо визнається та чи інша сфера державного або громадського життя. Тому родовими об'єктами слід визнавати відносини власності, систему господарювання, відносини, що забезпечують належний суспільний порядок і моральність та ін.

Значення родового об'єкта злочину полягає насамперед у тому, що він дає можливість провести класифікацію всіх злочинів і кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за їх вчинення.

Безпосередній об'єкт злочину має найбільше істотне значення для правотворчої і правозастосовчій діяльності. 

Під ним варто розуміти ті конкретні суспільні відносини, що поставлені законодавцем під охорону визначеного кримінального закону і яким заподіюється шкода злочином.

Безпосереднім об'єктом злочину також як і загальним, і родовим є суспільні відносини, а не які-небудь блага, цінності, у тому числі і сама людина. Безпосередній об'єкт злочину має важливе практичне значення для кваліфікації діяння. Правильне його встановлення є іноді вирішальним фактором при розмежуванні одного злочину від іншого (як, наприклад, у приведеній раніше ілюстрації із судової практики, при відмежуванні злочину проти здоров`я — заподіяння шкоди здоров'ю від злочину проти громадського порядку — хуліганства).

В даний час усе більше учених висловлюється в підтримку чотирьохчленної класифікації об'єкта злочину. На думку деяких вчених, між родовим і безпосереднім об'єктом слід виділяти ще й видовий об'єкт (груповий) (суспільні відносини одного виду), тобто об'єкт певного окремого виду злочину - крадіжки, вбивства, хуліганства тощо.

Так, М. Коржанський вважає, що всі об'єкти необхідно розділити на чотири групи: загальний, родовий, видовий, безпосередній. Відповідно до таких поглядів, під родовим об'єктом слід розуміти окрему групу однорідних суспільних відносин, які складають певну галузь суспільного життя (власність, особа).

Оскільки стаття КК передбачає (описує) не конкретний злочин, а його вид, то пропонується визнавати об'єктом цього виду злочину не безпосередній (конкретний), а видовий об'єкт, тобто об'єкт певного виду. Безпосередній об'єкт у такому разі є лише частковим випадком прояву, буття видового (окремого) виду суспільних відносин33.

Груповим об'єктом варто визнати менш високий рівень, у порівнянні з родовим об'єктом, узагальнення групи однорідних чи тотожних суспільних відносин охоронюваних єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм, але в його рамках. Відповідно до думки проф. А.І. Рарога, груповим об'єктом злочину визнається відносно вузьке коло охоронюваних законом суспільних відносин одного виду. 

Крім того груповий об'єкт співвідноситься з родовим як частина з цілим, чи по-іншому, як вид з родом. Так, у розділі V КК України родовим об'єктом варто визнати особисті права і свободи людини і громадянина, а груповим уже більш конкретну групу прав – трудові, виборчі.

Видовий об'єкт - це суспільні відносини одного виду (життя, приватна, державна власність).

У теорії кримінального права широко відома також і класифікація безпосередніх об'єктів злочинів «за горизонталлю». Сутність цієї класифікації полягає в тому, що на рівні безпосереднього об'єкта виокремлюють основний (головний) і додатковий об'єкти. Необхідність такої класифікації виникає тоді, коли один і той же злочин одночасно завдає шкоди кільком суспільним відносинам. Наприклад, при розбої — ст. 187, — страждає власність і життя або здоров'я людини; при перевищенні влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством над особою — ч. 2 ст. 365, — об'єктами виступають відносини власності і особа потерпілого.

Такі злочини мають кілька безпосередніх об'єктів, з яких законодавець, як правило, вирізняє один, найбільш важливий, що зрештою і визначає суспільну небезпечність цього злочину, структуру відповідного складу і його місце в системі Особливої частини КК. Такий об'єкт традиційно називають основним безпосереднім об'єктом. Цей об'єкт завжди входить до складу родового об'єкта злочину. Тому з'ясування цього об'єкта дає змогу правильно визначити місце тієї чи іншої кримінально-правової норми в системі Особливої частини КК34.

З іншого боку, встановлення цього об'єкта в конкретно вчиненому злочині дозволяє визначити ту кримінально-правову норму, за якою повинне кваліфікуватися скоєне суспільне небезпечне діяння. Тому цей об'єкт є визначальним як при виборі місця для тієї чи іншої норми в системі Особливої частини, так і для кваліфікації вчиненого «багатооб'єктного» (назвемо його так умовно) злочину.

Необхідно також зазначити, що основним безпосереднім об'єктом є ті суспільні відносини, які насамперед і головним чином прагнув поставити під охорону законодавець, приймаючи закон про кримінальну відповідальність. Звідси випливає, що основний безпосередній об'єкт відображає й основний зміст того чи іншого злочину, його антисоціальну спрямованість. Він більшою мірою, ніж інші об'єкти, визначає ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину і тяжкість наслідків, що настали або могли настати.

Додатковим безпосереднім об'єктом є тільки ті суспільні відносини, яким поряд із основним об'єктом завдається або виникає загроза заподіяння шкоди. Таким об'єктом можуть бути лише відносини, поставлені законодавцем під охорону закону, або, іншими словами, відносини, визначені як такий об'єкт самим законодавцем.

Додатковий безпосередній об'єкт може бути двох видів: обов'язковий (необхідний) і необов'язковий (факультативний).

Додатковий обов'язковий об'єкт — це такий об'єкт, що в даному складі злочину страждає завжди, у будь-якому випадку вчинення певного злочину. Цьому об'єкту, як і основному, завжди заподіюється шкода внаслідок вчинення злочину. Так, у складі розбою основним безпосереднім об'єктом є власність, а додатковим — життя або здоров'я людини.

Додатковий факультативний об'єкт — це такий об'єкт, який при скоєнні певного злочину може існувати поряд з основним, а може бути відсутнім (наприклад, відносини власності і здоров'я громадян при хуліганстві). Встановлення того, що внаслідок певного злочинного посягання заподіяно шкоди також і факультативному об'єкту, за всіх інших рівних умов, є свідченням більшої суспільної небезпеки скоєного діяння і повинне враховуватися при визначенні міри покарання винному.

Додатковий об'єкт, так само як і основний безпосередній об'єкт, має важливе значення для визначення соціальної сутності вчиненого злочину, для встановлення тяжкості наслідків, що настали чи могли настати. Ця властивість додаткового об'єкта часто використовується законодавцем для виокремлення кваліфікованих складів, наприклад, вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи (ч. З ст. 189), або для утворення самостійних складів злочинів (наприклад, бандитизм — ст. 257).

ВИСНОВОК:

Проведення обґрунтованої класифікації об’єктів кримінально-правової охорони допомагає більш точному розкриттю ролі та значення кожного з них, визначенню місця конкретного об'єкта в загальній системі суспільних відносин, а також з’ясуванню суспільної небезпеки злочинного посягання.

Четверте питання. Предмет злочину.

Поряд із предметом суспільних відносин необхідно виділяти і предмет злочину як самостійну ознаку складу злочину. У кримінально-правовій літературі існує велика кількість думок щодо визначення власне предмета злочину.

Від об'єкта злочину слід відрізняти предмет злочину. Якщо об'єкт завжди виступає в якості суспільних відносин, завжди є обов'язковим (необхідним) елементом кожного складу злочину, то предмет - це речі (фізичні утворення) матеріального світу, з приводу яких чи у зв'язку з якими вчиняється злочин; це - факультативний елемент складу, який виявляється не в усіх злочинах. Наприклад, при крадіжці об'єктом злочину є право власності, а предметом - майно, речі та інші цінності; при порушенні порядку здійснення операцій з металобрухтом об'єктом злочину є встановлений порядок здійснення операцій з металобрухтом, а предметом металобрухт; при незаконному носінні зброї об'єктом злочину виступає громадська безпека, а предметом - зброя. Однак предмет відсутній у таких, наприклад, злочинах, як умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК), розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК), ухилення від призову за мобілізацією (ст. 336 КК).

Якщо злочин має свій предмет, його називають предметним злочином. Оскільки предметом злочину може виступати, як правило, певна річ, то він є речовою (матеріальною) ознакою злочину. В законі ознаки предмета злочину описуються по-різному:

а) предмет може чітко зазначатися в самому законі (наприклад, у ст. 245 КК міститься вказівка на такий предмет, як лісові масиви або зелені насадження);

б) предмет може безпосередньо випливати з диспозиції кримінально-правової норми (наприклад, за статтями 368-370 КК предметами хабарництва можуть бути як будь-які матеріальні цінності - гроші, продукти, предмети побутової техніки та інші речі, так і майнові блага);

в) предмет може визначатися різними нормативними актами, якщо певна диспозиція має бланкетний характер (наприклад, перелік наркотичних засобів, про які йдеться у ст. 305 КК, встановлюється не безпосередньо у КК, а в іншому нормативно-правовому акті).

Кримінально-правове значення предмета злочину проявляється у таких аспектах:

1) включення предмета злочину в комплекс ознак конкретного складу злочину забезпечує повноту його конструювання, що сприяє успішному вирішенню завдань кваліфікації;

2) предмет злочину може виступати критерієм розмежування суміжних злочинних діянь.

Наприклад, предметом шахрайства (ст. 190 КК) є майно, яке на момент вчинення злочину перебувало у власності держави, колективу або приватних осіб, а предметом заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК) є майно, яке лише повинно було перейти у цю власність від інших суб'єктів;

3) предмет посягання може бути також одним із критеріїв розмежування злочинного та незлочинного діянь.

Наприклад, за предметом розрізняють кримінально карану контрабанду (ст. 201 КК) і контрабанду як адміністративне правопорушення;

4) ті чи інші ознаки предмета посягання можуть бути пом'якшуючими або обтяжуючими обставинами злочину.

Наприклад, викрадення офіційного документа утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 357 КК, а викрадення особливо важливих документів кваліфікується за ч. 2 ст. 357 КК) тощо.

Предмет злочину необхідно відрізняти від знарядь і засобів вчинення злочину.

Якщо предмет злочину - це те, посягаючи на що особа заподіює шкоду об'єкту злочину, то знаряддя та засоби - це ті предмети, які використовуються нею для виконання об'єктивної сторони складу злочину.

Так, при квартирній крадіжці можуть бути використані такі знаряддя злочину, як відмичка, ключі, лом, а також засоби злочину - автомобіль, на якому можна вивести викрадене майно. Предметом же крадіжки можуть бути різні чужі речі та майно (одяг, їжа, побутова техніка та ін.). Іноді предмет, знаряддя та засоби можуть переходити, так би мовити, «одне в інше». Наприклад, зброя при її викраденні є предметом злочину, а при вбивстві за допомогою цієї зброї - знаряддям вчинення злочину; документ при його підробленні є предметом злочину, а при використанні його для заволодіння чужим майном шляхом обману - засобом вчинення шахрайства.

Відмінності об'єкта від предмета злочину: об'єкт - обов'язковий елемент складу злочину, а предмет - факультативна ознака об'єкта злочину; об'єктові злочин завдає шкоди, а предметові - ні; об'єкт - це тільки суспільні відносини, а предмет - річ матеріального світу.

Предмет злочину відрізняється від предмета злочинного впливу та предмета суспільних відносин.

Предмет злочину - факультативна ознака об'єкта злочину, а предмет злочинного впливу та предмет суспільних відносин - це одні з елементів суспільних відносин; предмет злочину - це річ матеріального світу, а предмет злочинного впливу та предмет суспільних відносин можуть бути не тільки річчю, а й соціальною цінністю. Іноді вони можуть збігатися (майно при крадіжці). 

Предметом злочину варто вважати будь-які речі матеріального світу, з визначеними властивостями яких кримінальний закон пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину.

Предмет злочину існує поряд з об'єктом, є самостійною, факультативною ознакою складу злочину. Кожний з цих предметів має різне правове призначення.

З цього випливає, що до предмета злочину необхідно відносити тільки визначені речі, а не будь-які інші цінності.

Законодавець найчастіше вказує саме на визначені речі, а точніше, їхні ознаки, властивості при описі того чи іншого злочину. Законодавець різним способом описує ознаки предмета злочину в Кримінальному кодексі. Обрання того чи іншого способу опису багато в чому залежить від характеру злочину, а також від індивідуальних властивостей самого предмета. Так, у законі може бути зазначено лише на визначений вид предметів, і тим самим будь-який предмет даного виду має однакове значення для кримінальної відповідальності. Так предметом хабарництва можуть бути будь-як матеріальні цінності, а також майнові блага. У цих і інших випадках немає необхідності давати в КК вичерпний перелік можливих предметів злочину. Іноді законодавець у самому законі безпосередньо вказує зразковий чи вичерпний перелік предметів злочину, прагне з максимальною точністю обрисувати його в диспозиції кримінально-правової норми.

Предмет відносин – це структурний елемент суспільних відносин.

Предмет злочинного впливу – це елемент охоронюваного кримінальним правом суспільного відношення (суб'єкти суспільних відносин, предмет суспільних відносин чи соціальний зв'язок), що у першу чергу піддається безпосередньому злочинному впливу. 

Установлення предмета злочинного впливу необхідно для з'ясування «механізму» заподіяння шкоди самому об'єкту.

Визначення предмета злочину має важливе практичне значення для відмежування його від засобів і знарядь скоєння злочину. Одна й та ж річ може бути як предметом, так і знаряддям злочину (ніж, різноманітні інструменти тощо).

Якщо предмет злочину - це те, посягаючи на що особа заподіює шкоду об'єкту злочину, то знаряддя та засоби - це ті предмети, які використовуються нею для виконання об'єктивної сторони складу злочину.

Так, при квартирній крадіжці можуть бути використані такі знаряддя злочину, як відмичка, ключі, лом, а також засоби злочину - автомобіль, на якому можна вивести викрадене майно. Предметом же крадіжки можуть бути різні чужі речі та майно (одяг, їжа, побутова техніка та ін.). Іноді предмет, знаряддя та засоби можуть переходити, так би мовити, «одне в інше». Наприклад, зброя при її викраденні є предметом злочину, а при вбивстві за допомогою цієї зброї - знаряддям вчинення злочину; документ при його підробленні є предметом злочину, а при використанні його для заволодіння чужим майном шляхом обману - засобом вчинення шахрайства.

ВИСНОВОК:

Предмет злочину – це речі матеріального світу, з приводу яких чи у зв’язку з якими вчиняється злочин; це - факультативний елемент складу, який виявляється не в усіх злочинах.

Якщо злочин має свій предмет, то його називають предметним злочином. Оскільки предметом  злочину можуть виступати, як правило, певна річ, то він є речовою ознакою злочину.

Література:

  1.  Курс уголовного права. Общая часть. Т.1. Учебник для вузов. Под редакцией Н.Ф. Кузнецовой и И.М. Тяжковой. М., 1999. – 592 с.
  2.  Уголовное право: Часть общая. Часть Особенная. Учебник. Под редакцией Л.Д.Гаухмана, Л.М.Колодкина, С.В.Максимова. М., 1999. -
  3.  Российское уголовное право. Т.1. Общая часть. Под редакцией проф. А.И. Рарога. М., 2001.
  4.  С.Б. Гавриш. Теоретические предпосылки исследования объекта преступлений // Право и политика. - № 11. - 2000.С. 4-15
  5.  Трубников В.М. Новый взгляд на объект преступления // Право и безпека. 2002. № 1. - с. 81-87.
  6.  Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование. СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. –291 с.
  7.  Вісник Верховного Суду України, 2000 р.

Тема №8: Об’єктивна сторона злочину

Навчальні питання:

  1.  Поняття, ознаки та кримінально-правове значення об’єктивної сторони складу злочину.
  2.  Суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність) як обов’язкова ознака об’єктивної сторони.
  3.  Факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину.

3.1. Суспільно небезпечні наслідки злочину.

3.2. Причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками.

3.3. Місце, час, обстановка, спосіб та засоби вчинення злочину.

ВСТУП

Кримінальне законодавство України встановлює кримінальну відповідальність тільки за конкретні суспільне небезпечні винні діяння (дію або бездіяльність), передбачені законом як злочин (ч. 1 ст. 2, ч, 1 ст. 11 КК). Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин являє собою єдність його зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) властивостей і ознак. Зовнішня сторона злочину утворює його об'єктивну сторону, а внутрішня — його суб'єктивну сторону.

Визнаючи нерозривний зв'язок об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину, наука кримінального права в той же час вивчає їх окремо, що необхідно для їх більш глибокого розуміння. Такий підхід дозволяє глибше пізнати об'єктивну і суб'єктивну сторони злочину, що складають у реальній дійсності єдиний і неподільний акт злочинної поведінки.

Перше питання. Поняття, ознаки та кримінально-правове значення об’єктивної сторони складу злочину.

При виявленні злочину ми насамперед стикаємося з його об'єктивними ознаками, конкретним актом поведінки суб'єкта у виді дії чи бездіяльності, що завжди здійснюється у певній об'єктивній обстановці, у певному місці і в певний час. Цей акт поведінки завжди відбувається відповідним способом, наприклад, крадіжка з об’єктивної сторони виражається в таємному викраденні чужого майна (ст. 185), грабіж — у відкритому викраденні такого майна (ст. 186) Злочин завжди тягне за собою певні суспільне небезпечні наслідки, тому що в результаті його вчинення завдається істотна шкода суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом (наприклад, вбивство своїм наслідком має смерть людини — статті 115—119, крадіжка, грабіж, шахрайство — статті 185, 186, 190 — заподіюють майнову шкоду власнику) Причому діяння (дія чи бездіяльність) перебуває у причинному зв'язку із суспільне небезпечними наслідками Ці ознаки притаманні будь-якому злочину як явищу реальної дійсності Без цих ознак злочину бути не може Вони мають місце завжди, у всіх випадках, коли вчиняється злочин.

Объект - объективная сторона (последствия): взаимообусловленность. 

Объективная сторона преступления – это внешняя, физическая (в отличие от внутренней, психической) сторона процесса общественно опасного посягательства.

Викладене дозволяє зробити висновок, що, об’єктивна сторона складу злочину – це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обставиною, способом, а також засобами вчинення злочину.

Об’єктивна сторона – обов’язків елемент кожного конкретного складу злочину. Вона є характеристикою зовнішніх ознак злочинного діяння. Об’єктивна сторона характеризує особливість злочину як зовнішнього акту суспільної поведінки винного і ті умови, за яких скоюється цей злочин, тобто місце, час, спосіб, обставини, з якими пов’язане злочинне посягання.

Об’єктивна сторона полягає у виясненні того, як і за яких умов скоюється злочин.

Наприклад, крадіжка з об’єктивної сторони полягає у таємному викраденні чужого майна (ст. 185 КК), грабіж – у відкритому викраденні чужого майна ( ст. 186 КК), зґвалтування – у статевих зносинах із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосуванням або з використанням безпорадного стану потерпілої особи (ст. 152 КК), об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 379 КК, полягає у вбивстві або замаху на вбивство судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких родичів у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя.

Кримінальне право України передбачає відповідальність лише за вчинення суспільно небезпечного діяння, тобто дії чи без дії, які посягають на права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля, конституційний устрій України. Із змісту ст.ст. 1, 2 та 11 КК України випливає, що за хід думок, настрій, тобто голий умисел кримінальна відповідальність не настає.

Усі ознаки об’єктивної сторони складу злочину з погляду їх описування у диспозиціях статей Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов’язкові (необхідні) і факультативні.

Ознаки об’єктивної сторони:

  1.  обов’язкові (необхідні);
  2.  факультативні.

До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності.

Суспільно небезпечна дія або бездіяльність – найважливіша, основна і обов’язкова ознака об’єктивної сторони будь-якого складу злочину. Відсутність цієї ознаки виключає склад злочину.

Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов'язковим у кожній кримінальній справі.

До факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб та засоби вчинення злочину.

Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказуються у законі як ознаки конкретного складу злочину. Так, диспозиції складів зґвалтування (ст. 152), хуліганства (ст. 296), одержання та давання хабара (ст.ст. 368, 369) та інші не містять вказівок на конкретні суспільно не безпечні наслідки, які необхідно було б встановлювати при вирішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності. Але слід зазначити, що суспільно небезпечні наслідки злочину і причинний зв’язок у так званих матеріальних складах злочину виступають як обов’язкові ознаки. Так само далеко не завжди в статтях Особливої частини КК вказано на спосіб, місце, час, обстановку, знаряддя чи засоби вчинення злочину. Отже, зазначені ознаки об’єктивної сторони складу злочину є не обов’язковими, а факультативними.

Однак якщо факультативні ознаки (суспільно небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя і засоби вчинення злочину) прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу злочину і їх встановлення у такому випадку є обов’язковим.

Форми закріплення ознак об’єктивної сторони в диспозиціях Особливої частини КК України:

а) вказується лише суспільно небезпечна дія чи бездіяльність;

Наприклад, у статтях КК України, які передбачають відповідальність за шпигунство (ст. 114), залишення в небезпеці (ч. 1, ч. 2 ст. 135), створення злочинної організації (ст. 255), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304). Причому за такий засіб можуть бути описані як диспозиції статей у формальних, так і матеріальних складах. Наприклад, крадіжка (ст. 185) або грабіж (ст. 186 КК).

б) йдеться про суспільно небезпечні наслідки;

Наприклад, це такі, які передбачають відповідальність за вбивство через необережність (ст. 119), умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст.ст. 121, 122). У цих випадках вчинення суспільно небезпечного діяння, яке призвело до вказаних наслідків, є зрозумілим саме по собі.

в) вказуються як на дії чи без дії, так і на суспільно небезпечні наслідки.

Це ч. 3 ст. 135 КК, яка передбачає відповідальність за залишення в небезпеці, якщо воно спричинило смерть особи або інші тяжкі наслідки; ч. 1 ст. 194 КК, яка передбачає відповідальність за умисне знищення чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах; ч. 1 ст. 365 КК – перевищення влади або службових повноважень, якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб та деякі інші.

Значення об’єктивної сторони складу злочину:

  1.  об’єктивна сторона є обов’язковим елементом складу злочину і тому входить до юридичної підстави кримінальної відповідальності;

Таким чином, особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише тоді, коли у вчиненому нею діянні встановлені всі ознаки складу злочину.

  1.  ознаки об’єктивної сторони багато в чому визначають суспільну небезпечність злочину і тому об’єктивні ознаки діяння враховуються передусім при рішенні питання про криміналізацію тих чи інших, тобто визнанні їх злочинними і караними самим законодавцем;
  2.  об’єктивна сторона має важливе значення для правильної кваліфікації злочину;

Так за об’єктивними ознаками суспільно небезпечного діяння, за характером поведінки особи можна встановити інші елементи й ознаки складу злочину: об’єкт, якому заподіюється шкода, відповідну форму вини, мотив, мету злочину, які не завжди вказуються в диспозиціях статей Особливої частини КК, і, таким чином, правильно кваліфікувати вчинене.

  1.  об’єктивна сторона має значення для розмежування злочинів, а також відмежування злочинних діянь від незлочинних;
  2.  врахування ознак об’єктивної сторони складу злочину дозволяє в кожному конкретному випадку правильно визначити ступінь тяжкості вчиненого злочину і відповідно до цього призначити покарання, що відповідає вчиненому (ст. 65).

ВИСНОВОК:

Об’єктивна сторона є важливим показником ступеню суспільної небезпеки злочинного діяння, визначає характер заподіяної шкоди об’єкту кримінально-правової охорони.

Важливість об’єктивної сторони полягає і в тому, що вона дає можливість відмежовувати один злочин від іншого.

Друге питання. Суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність) як обов’язкова ознака об’єктивної сторони.

Поведение человека во внешнем мире проявляется в виде деяния. Никто не подлежит наказанию за свои мысли без их воплощения в жизнь.

Остальные признаки объективной стороны ничто другое как дальнейшая конкретизация определенных свойств деяния.

Деяние как признак объективной стороны содержит ответ на вопрос: «Что вредное делается объекту, находящемуся под охраной уголовного закона?»

Термін «діяння» вживається в КК, теорії і судовій практиці в подвійному значенні:

а) у статті 11 за допомогою цього терміна визначається поняття злочину, що, таким чином, охоплює всі ознаки, властиві злочину, тобто вживається як синонім терміна «злочин»,

б) термін «діяння» застосовується тільки для характеристики однієї з ознак об'єктивної сторони, тобто дії або бездіяльності.

При аналізі цієї ознаки складу злочину має йтися саме про друге значення терміна «діяння».

Діяння є обов'язковою ознакою кожного складу злочину Стаття 2 встановлює, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кодексом Формами вираження такого діяння згідно зі ст 11 є дія або бездіяльність.

Поняття «діяння» визначається такою сукупністю ознак діяння повинне бути:

- суспільно небезпечним

- протиправним,

- конкретним

-  свідомим

-  вольовим актом поведінки людини.

Суспільна небезпечність як ознака діяння полягає в тому, що діяння, яке визнається злочином, спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або створює реальну загрозу заподіяння такої шкоди.

Протиправність як ознака діяння згідно зі ст. 11 означає, що злочином визнається тільки те діяння, що передбачене кримінальним законом. Тому для наявності об'єктивної сторони злочину необхідно, щоб діяння (дія або бездіяльність) було зазначено в диспозиції конкретної статті Особливої частини КК, тобто заборонено кримінальним законом під загрозою покарання.

Діяння завжди має конкретний характер. Воно являє собою конкретний акт поведінки людини, що відбувається у певній обстановці, місці і часі і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності.

Діяння це свідомий акт поведінки людини, який завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відображенням у свідомості людини об'єктивного світу. Тому не є діянням у кримінально-правовому значенні такі рухи тіла, що не контролюються свідомістю, навіть якби наслідки таких рухів були б суспільне небезпечними.

Суспільна небезпечне діяння, як ознака об'єктивної сторони складу злочину, має бути вольовим, тобто проявом волі особи. Діяння, в якому немає прояву волі, вчинене, наприклад, внаслідок нездоланної сили, фізичного примуса тощо, не може утворити об'єктивну сторону складу злочину.

Деяние предполагает две формы преступного поведения – активную (действие) и пассивную (бездействие). Большинство преступлений совершается путем действия.

За своїми об’єктивними властивостями будь-який злочин є суспільно небезпечне діяння, тобто дія чи бездіяльність.

Переважна більшість злочинів скоюються шляхом дії.

Наприклад, бандитизм (ст. 257 КК ), зґвалтування (ст. 152 КК ), хуліганство (ст.296 КК) тощо.

Деякі злочини скоюються шляхом бездіяльності.

Наприклад, залишення в небезпеці (ст.135 КК), ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК) та ін.

Об’єктивна сторона певних складів злочину може скоюватись як шляхом дії, так – і бездіяльності.

До таких злочинів належать:

  1.  розголошення державної таємниці (ст.328 КК),
  2.  порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами (ст.286 КК) та ін.

Дія – це активний, вольовий, свідомий акт зовнішньої поведінки суб’єкта, який відображається у скоєнні суспільно небезпечного посягання, визначеного кримінальним законом.

Така дія, безумовно, є не тільки суспільно небезпечною, а й протиправною, оскільки її здійснення карається кримінально-правовою нормою, тобто конкретною статтею Особливої частини Кримінального кодексу України.

Бездіяльність – це суспільно небезпечна пасивна поведінка особи (суб’єкта), тобто невиконання дій, які особа повинна була і могла вчинити, чи не попередила настання суспільно небезпечних наслідків, які була зобов’язана і могла попередити.

У кримінальному праві бездіяльність може бути злочинною тільки тоді, коли на особу покладено обов’язок у певній ситуації діяти певним способом.

Так мати повинна годувати свою новонароджену дитину, лікар зобов’язаний лікувати хворого, працівники міліції – припиняти злочинні дії. Бездіяльність у всіх цих випадках, якщо особа мала реальну можливість діяти відповідно до своїх обов’язків, і утворює форму злочинної поведінки людини.

Таким чином, кримінальна відповідальність за злочинну бездіяльність настає лише за таких умов:

а) на особу був покладений спеціальний обов'язок вчинити активні дії, якими було б відвернене настання суспільне небезпечного наслідку,

б) у особи була реальна можливість у даній конкретній ситуації вчинити відповідні активні дії і запобігти заподіянню суспільне небезпечних наслідків

Дія чи бездіяльність є вчинком, який виражає волю особи. Саме вольова дія (бездіяльність) людини завжди свідчить про наявність певних цілей у її свідомості, які і визначають напрям її волі, яка втілюється в тому чи іншому вчинкові. Тобто можна стверджувати, злочинна поведінка, як і всяка діяльність людини, - це завжди єдність психічного і фізичного. А через це рефлекторні і імпульсні рухи людини, які не усвідомлюються, не спрямовуються її волею, не розцінюються як прояв злочинної поведінки, якщо цими рухами навіть завдано шкоди.

Наприклад, під час різкої зупинки тролейбусу гр. К. для збереження рівноваги рефлекторно замахнув рукою і, падаючи, потягнув за собою іншого громадянина, який через це отримав травму, тому відповідальність гр. К. виключається через відсутність кримінально-правової дії і вини.

Злочинне діяння, як зазначалось, є вольовою поведінкою, здійснюваною під контролем свідомості, тому діяння особи, не здатної усвідомити суспільну небезпечність скоєного і проявити свою волю не є злочином. Через це діяння неосудної особи чи малолітньої не розцінюється як злочин, навіть якщо цими діяннями і завдано істотної шкоди.

Трапляються ситуації, коли у вчинених особою дії або бездіяльності н воля не виявляється, а тому психофізична єдність діяння відсутня. У таких випадках через наявність певних обставин вчинене діяння (дія чи бездіяльність), в якому відсутній прояв волі самого діяча, втрачає свій кримінально-правовий характер. Отже, тут відсутнє і саме діяння (дія чи бездіяльність) як ознака об'єктивної сторони злочину До таких обставин належать:

1) непереборна сила,

2) непереборний фізичний примус (насильство),

3) психічний примус, що відповідає вимогам крайньої необхідності

Під непереборною силою слід розуміти таку дію сил природи, механізмів, устаткувань, людей, звірів, інших об’єктивних факторів, через які особа позбавляється можливості діяти як належить у відповідності зі своєю волею і свідомістю (хвороба, стихійне лихо тощо).

Наприклад, немає складу відхилення від призову на строкову військову службу, якщо призовник не з’явився у зазначений термін на призовний пункт внаслідок тяжкої хвороби або через порушення нормального руху транспорту.

Фізичний примус – це, так би мовити, один із різновидів непереборної сили. Під фізичним примусом розуміють фізичну дію на особу. Це можуть бути: побої, зв’язування, тортури, мордування, позбавлення волі й подібні дії, мета яких – примусити особу скоїти злочин.

Немає складу злочину, який передбачає відповідальність за порушення обов’язків щодо охорони майна, якщо сторож комори був побитий і зав’язаний злочинцями, тому й не чинив їм опору. Немає складу пошкодження чужого майна в діях особи, яку навмисно штовхнули, щоб вона, падаючи, пошкодила це майно. У кожному конкретному випадку, коли йдеться про фізичний примус, необхідно встановити, що такий примус за деяких конкретних обставин справді був непереборним.

Так, якщо особа, яка охороняла об’єкт, була зв’язана злочинцями і на цьому об’єкті вчинено диверсію, то охоронець не може бути притягнутий до відповідальності, бо він був примушений до невиконання професійного обов’язку. Треба уяснити. Що для того, аби фізичний примус виключав кримінальну відповідальність, необхідно, щоб скоєне особою в результаті фізичного примусу не було виразом волі цієї особи. Через це, якщо, наприклад, особа скоїла якесь діяння під впливом побоїв, то це не може звільнити її від кримінальної відповідальності. Ця обставина розцінюється судом як така, що пом’якшує покарання, згідно з п. 6 ч. 1 ст. 66 КК України.

Дещо інакше вирішується питання при психічному примусі, в результаті якого особа може скоїти злочинне діяння. Вчинення злочинного діяння під впливом психічного примусу, який виражається в погрозі вбивством, завданні тілесних ушкоджень, знищенні майна, шантажі й подібних діях не виключає, як правило, відповідальності особи, що вчинила злочинні дії під впливом цього примусу, оскільки тут є реальна можливість не виконувати дії, до яких примушують. Так, якщо службова особа під загрозою видає явно неправдивий документ, то вона не звільняється від кримінальної відповідальності за службове підроблення (ст. 366 КК), бо у неї була можливість утриматися від вчинення злочину. Однак споєння злочину під загрозою буде розцінено судом як пом’якшуюча обставина.

Кримінальна відповідальність за дію чи бездіяльність, вчинені під впливом психічного примусу, може бути виключена лише тоді, коли буде визнано, що їх вчинено в стані крайньої необхідності, з метою захисту більш важливих інтересів (ст. 39, ч. 2 ст. 40 КК). Наприклад касир не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за розтрату грошей, коли він їх віддав під загрозою негайної смерті. Шофер, який доставив злочинців, що погрожували йому негайною смертю, до місця вчинення розбійного нападу, також не буде притягнутий до кримінальної відповідальності.

ВИСНОВОК:

Суспільно небезпечне діяння є обов’язковою, стержньовою ознакою по відношенню до інших ознак об’єктивної сторони. Без суспільно небезпечного діяння нема злочину.

Поняття «діяння» містить у собі дві форми поведінки особи, що вчиняє злочин, - дію та бездіяльність.

Переважна більшість злочинів вчиняється дією.

Третє питання. Факультативні ознаки об’єктивної сторони складу злочину.

         Суспільно небезпечні наслідки.

Найважливіша соціальна властивість злочину — його суспільна небезпечність полягає в тому, що діяння (дія або бездіяльність) посягає на суспільні відносини, охоронювані кримінальним законом, викликає в них певні негативні зміни (шкода, збиток).

Суспільне небезпечні наслідки, залежно від характеру і обсягу шкоди, заподіяної діянням об'єкту, можуть бути поділені на наслідки у вигляді реальної шкоди і наслідки у виді створення загрози (небезпеки) заподіяння шкоди.

Суспільна небезпечність заключається у завданні чи можливості завдання істотної шкоди об’єктам, який охороняються законом. Саме характер і розмір шкоди в першу чергу визначають ступінь суспільної небезпеки злочину. Шкода, яка завдається чи може бути завдана злочином, у кримінальному праві називається злочинним чи суспільно небезпечним наслідком.

Таким чином, суспільно небезпечні наслідки або злочинні насліди можна визначити як шкоду (збиток), що заподіюється злочинним діянням суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або як реальну небезпеку (загрозу) заподіяння такої шкоди.

Злочин тому і є суспільно небезпечним діянням, що він неминуче завдає ті чи інші шкідливі наслідки. Але, як зазначалося, при конструюванні складів злочину наслідкам відводиться не одне і те саме місце. В одних випадках наслідки включаються до необхідних елементів складу, в інших – опиняються за його межами.

Наслідки злочину можуть бути поділені на дві великі групи:

  1.  наслідки матеріального характеру;
  2.  наслідки нематеріального характеру.

До матеріальних наслідків належать два різновиди наслідків.

Перш за все це наслідки фізичного характеру.

Наприклад, до такого виду наслідків можна віднести тілесні ушкодження різної ступені тяжкості (статті 121-125), смерть людини при вбивстві (статті 115-119).

По-друге, до матеріальних наслідків відноситься майнова шкода.

Наприклад, у злочинах проти власності, у деяких господарчих злочинах.

Причому наслідки майнового характеру можуть виражатися у:

  1.  позитивній шкоді;
  2.  в упущеній вигоді (неодержані доходи).

Позитивна майнова шкода полягає у тому, що майно, яке перебувало у власності чи володінні потерпілого, протиправно вилучається чи знищується або ж пошкоджується, наприклад при вчиненні крадіжки або грабежу (статті 185, 186), умисному чи необережному знищенні або пошкодженні чужого майна (статті 194, 196).

У разі упущеної вигоди потерпілий не отримує тієї майнової вигоди, яку він мав право отримати за законом, угодою на іншій правовій підставі. Наприклад, цей різновид майнової шкоди має місце при заподіянні майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192), ухиленні від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212).

Нематеріальними наслідками є негативні зміни в об’єкті посягання, які поєднанні з порушенням інтересів учасників суспільних відносин та мають нематеріальний характер.

Це може бути шкода політичним інтересам (злочини проти основ національної безпеки України), соціальним (злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина, організаційним (злочини у сфері службової діяльності, злочини проти правосуддя та деякі інші).

У теорії кримінального права виділяють ще декілька критеріїв класифікації суспільно небезпечних наслідків. 

Так, залежно від виду безпосереднього об’єкта наслідки можуть бути поділені на основні і додаткові. У той же час додаткові наслідки можуть бути вказані як обов’язкові, тобто такі, які мають місце завжди, у всіх випадках при вчиненні злочину, наприклад, фізична шкода при кваліфікованому грабежі (ч. 2 ст. 186), та як факультативні, що можуть мати місце, але можуть бути і відсутніми при вчиненні злочину, наприклад, шкода особі чи власності при вчиненні хуліганства.

Залежно від законодавчого прийому опису злочинних наслідків у складі злочину, можна виділити вказівку на один (єдиний) наслідок, що має кримінально-правове значення (наприклад, при конструюванні складу крадіжки (ст. 185), умисного вбивства (ст. 115), та вказівку на два і більше можливих (альтернативних) наслідків, що виступають обов’язковою ознакою складу злочину (наприклад, у кваліфікованому складі умисного пошкодження або знищення майна (ст. 194).

Залежно від конкретизації злочинних наслідків у диспозиції статті Особливої частини КК, можна виділити конкретно визначені наслідки, наприклад, смерть потерпілого при умисному вбивстві (ст. 115), та наслідки, для визначення яких застосовуються оціночні терміни і поняття, з’ясування обсягу і змісту яких вимагає уточнення і конкретизації по кожній справі (наприклад, указівка на „тяжкі наслідки”, „особливо тяжкі наслідки”, „великий збиток” тощо).

Залежно від впливу на кваліфікацію злочину є наслідки, які виступають необхідною ознакою основного (простого) складу закінченого злочину, наприклад, шкода у великих розмірах при умисному знищенні або пошкодженні чужого майна (ч. 1 ст. 194), та наслідки, які виступають кваліфікуючою обставиною, наприклад, майнова шкода в особливо великих розмірах, загибель людей чи інші тяжкі наслідки при тому ж умисному знищенні або пошкодженні чужого майна (ч. 2 ст. 194).

Крім того, деякі норми кримінального закону можуть вказувати на наслідки, як обов’язкову ознаку об’єктивної сторони злочину, тобто злочинність і караність діяння обов’язково пов’язані із настанням суспільно небезпечних наслідків (ч. 1 ст. 364). В інших нормах об’єктивна сторона злочину може передбачати як фактичне настання наслідків, так і можливість їх настання (ч. 1 ст. 274).

Залежно від того, чи включено суспільно небезпечні наслідки в диспозицію статті Особливої частини КК як обов’язкову ознаку складу злочину чи ні, всі злочини поділяються на дві групи:

  1.  злочини з матеріальним складом
  2.  злочини з формальним складом.

Злочини з матеріальним складом – це такі злочини, в яких суспільно небезпечні наслідки передбачаються як обов’язкова ознака об’єктивної сторони злочину.

Тобто це такі злочини, для встановлення об’єктивної сторони складу яких необхідно встановити не тільки суспільно небезпечні наслідки, але й відповідно суспільно небезпечні наслідки та причинний зв’язок. Наслідками в злочинах з матеріальним складом, як правило, є шкода майнового або фізичного характеру. До таких злочинів належать, наприклад, крадіжка, грабіж, вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень тощо. Ці злочини вважаються закінченими з моменту настання зазначених у законі суспільно небезпечних наслідків. Так, вбивство вважається закінченим злочином, коли настала смерть потерпілого, крадіжка – з моменту заволодіння чужим майном з метою використання його у своїх цілях.

Злочини з формальними складами – це такі злочини, в яких сам факт вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом, утворює закінчений злочин.

Тобто настання суспільно небезпечних наслідків у таких злочинах виходить за рамки їх складу та не є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цих складів злочину. Наприклад, погроза вбивством, зґвалтування, давання та одержання хабара. Якщо при вчиненні злочину з формальним складом фактично настали які-небудь наслідки, що перебувають за межами складу, вони не впливають на вирішені питання про встановлення підстави кримінальної відповідальності і враховуються лише при призначенні покарання.

ВИСНОВОК:

Будь-який злочин тягне за собою суспільно небезпечні наслідки, які виражаються у спричиненні шкоди об’єкту кримінально-правової охорони.

Шкода може бути: а) фізичною; б) майновою; в) моральною; г) політичною.

Шкідливі наслідки настають як від злочинів, що вчиняються шляхом активних дій, так і злочинів, які з об’єктивної сторони характеризуються бездіяльністю.

Причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками.

Теорія і практика кримінального права виходять з основного принципу, відповідно до якого суспільне небезпечні наслідки можуть бути поставлені у вину особі лише за умови, що вони перебували в причинному зв'язку з його дією або бездіяльністю. Встановити причинний зв'язок між дією і суспільне небезпечними наслідками — означає дати відповідь на питання: чиє діяння викликало цей наслідок і кому цей наслідок може бути поставлений в вину. Потрібно, таким чином, констатувати, що в об'єктивній дійсності шкідливий наслідок, що настав, викликаний діями даної особи, а не діями третіх осіб чи яких-небудь інших зовнішніх сил.

У матеріальних складах злочинів обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є не тільки саме діяння і вказані в законі злочинні наслідки, а й причинний зв’язок між ними. Проте в чинному кримінальному законодавстві немає норм, які прямо і безпосередньо вирішували б питання причинного зв’язку. Ці питання вирішуються наукою кримінального права та судовою практикою.

Встановити причинний зв’язок – це означає, що необхідно встановити об’єктивний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і настанням суспільно небезпечного наслідку, при якому діяння є безпосередньою причиною наслідку, що настав. Отже, як причина розцінюється суспільно небезпечна дія чи бездіяльність, а як наслідок – суспільно небезпечний результат, викликаний цим діянням. Оскільки причинний зв’язок – обов’язкова ознака об'єктивної сторони, то в даному разі наявність причинного зв’язку виступає як необхідність.

З філософських положень випливає, що під причинним зв'язком у кримінальному праві слід розуміти об'єктивно існуючий зв'язок між діянням — дією або бездіяльністю (причиною) — і суспільна небезпечними наслідками (наслідком), коли дія або бездіяльність викликає (породжує) настання суспільне небезпечного наслідку.

Причинний зв’язком це – об’єктивно існуючий зв’язок між діянням (дією або бездіяльністю) тобто причиною і суспільно небезпечними наслідками, коли дія або бездіяльність викликає (породжує) настання суспільно небезпечного наслідку.

В одних випадках причинний зв’язок між злочинними діяннями і наслідками очевидний і не викликає сумнівів (постріл – і миттєва смерть, заволодіння майном – майнова шкода). Коли між діянням і суспільно небезпечними наслідками є значний проміжок часу і за цей період мало місце якесь втручання інших осіб чи сил природи, потрібний глибокий аналіз з усіх обставин справи.

Наприклад, водій, порушивши правила безпеки руху, збив потерпілого. Скориставшись тим, що це сталося вночі, водій втік, свідомо залишивши потерпілого в зимову морозну ніс без допомоги. В результаті дорожньо-транспортної події потерпілому були завдані середньої тяжкості тілесні ушкодження. Але він рухатися самостійно не міг, знепритомнів і, як встановила експертиза, смерть його настала від переохолодження організму.

Проаналізуємо дану ситуацію. Основне питання, на яке слід дати при цьому відповідь, це: чи були дії водія в причинному зв’язку зі смертю потерпілого, або, інакше кажучи, чи стали його дії безпосередньою причиною смерті. Як ми зазначали, через порушення правил дорожнього руху водій збив потерпілого, завдавши йому середньої тяжкості тілесні ушкодження, тобто скоїв злочин, передбачений ч. 1 ст. 286 КК. Безумовно, що, збивши морозної ночі на безлюдній вулиці людину, водій своїми діями поставив потерпілого в небезпечне для життя становище і повинен був, згідно з кримінальним законом (ст. 135 КК), попіклуватися про надання йому допомоги. Оскільки він цього не зробив, залишивши непритомну людину напризволяще, яка й померла від переохолодження організму, то ми кажемо, що між діянням (збив потерпілого, втік з місця події – це злочинні дії, не надав допомогу – злочинна бездіяльність) водія і смертю потерпілого причинний зв’язок очевидний. А отже, водій буде відповідати як згідно з ч. 1 ст. 286 КК, так і за настання смерті потерпілого згідно з ч. 3 ст. 135 КК.

При вирішенні питання про наявність чи відсутність причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечним наслідком по-перше необхідно встановити, чи скоєно при цьому суспільно небезпечне діяння, що містить ознаки відповідного складу злочину.

Цю обставину необхідно в першу чергу враховувати в тих випадках, коли ознакою об'єктивної сторони складу злочину є порушення визначених правил та інструкцій. Наприклад, якщо в результаті наїзду водія настала смерть пішохода, то не можна відразу ж вирішити питання про наявність причинного зв'язку між діями водія (наїздом) та наслідком, що настав, (смерть потерпілого). Необхідно з'ясувати, чи порушив шофер якісь спеціальні правила (правила безпеки руху та експлуатації транспортних засобів), тому що смерть пішохода могла настати і не через порушення цих правил. В усіх таких випадках порушення відповідних правил входить до об'єктивної сторони злочинного діяння, і при відсутності такого порушення відповідний склад злочину також відсутній.

По-друге, суспільно небезпечна поведінка особи може бути визнаною причиною настання злочинного наслідку тільки тоді, коли вона у часі передувала фактові настання цього наслідку. Якщо діяння було вчинено після настання наслідків, то ніякої мови про причинний зв’язок не може бути.

Причина завжди передує наслідкові. Наприклад, потерпілий йшов по вулиці, раптово у нього стався інфаркт міокарду і мертвий впав на проїжджу частину вулиці. Водій автомобіля, який рухався у напрямку руху потерпілого, загальмував, але гальмовий шлях автомобіля був більший, ніж відстань до лежачого на проїжджій частині пішохода. Автомобіль, переїхавши пішохода, зупинився. Результати судово-медичної експертизи засвідчили, що смерть його настала від інфаркту міокарда, а наїзд стався після смерті. Тобто причинного зв’язку між наїздом автомобіля на пішохода і його смертю не існує.

Проте для вирішення питання про наявність причинного зв'язку між двома явищами недостатньо встановити лише їх зовнішню послідовність. Необхідно, щоб одне з них певним чином вплинуло на настання іншого.

У процесі встановлення причинного зв'язку необхідно з'ясувати, що суспільно небезпечне діяння, яке ставиться у провину особі як причина настання злочинного результату, було необхідною умовою, без якої цей наслідок не міг настати. Разом з тим слід зауважити, що зазначена обставина (як і встановлення зовнішньої послідовності подій діяння та наслідку) є лише необхідним етапом встановлення причинного зв'язку в процесі діяльності слідчого або суду при розслідуванні і судовому розгляді кримінальної справи.

У судовій практиці мав місце випадок, коли водій у порушення правил дорожнього руху посадив вантажників до кузову самоскида. У процесі руху один з них вистрибнув з машини, потрапив під колесо і був роздавлений на смерть. Суд правильно визнав відсутність причинного зв'язку між фактом порушення водієм правил руху на автотранспорті і настанням смерті потерпілого, хоча ці порушення і були необхідною умовою настання злочинного результату (якби водій не порушив зазначених правил, смерть потерпілого не настала б).

Причиною подія є лише тоді, коли встановлено, що відповідний наслідок викликаний саме цим, а не іншим явищем. Останнє ж вирішується на підставі визначення того, чи є зв'язок між розглянутими подіями необхідним чи випадковим.

Необхідним зв'язок є в тому випадку, коли він обумовлений внутрішнім розвитком цього діяння, властивими йому особливостями і тією конкретною ситуацією, у якій він відбувається.

Випадковим зв'язок буде визнаний тоді, коли наслідки не є результатом внутрішнього розвитку певного діяння, а викликаються іншими причинами та обставинами.

 Злочинний результат у цих випадках настає тому, що до відповідного діяння приєднуються якісь побічні обставини.

Наприклад, одна особа заподіяла іншому легку шкоду здоров'ю (див. 125 КК). У нанесену ранку потрапили інфекційні бактерії, хвороба була запущена, і потерпілий помер. У цьому випадку необхідний причинний зв'язок існує лише між діями особи і заподіянням легкої шкоди здоров'ю потерпілого. Із настанням смерті потерпілого його дії не мають причинного зв’язку, тому що цей наслідок не випливає з внутрішньою необхідністю з поведінки особи, яка спричинила легку шкоду здоров'ю потерпілого, а викликаний приєднанням до нормального ходу розвитку причинного зв'язку побічних обставин. Смерть потерпілого наступила не через заподіяння легкої шкоди здоров'ю, а через влучення в ранку хвороботворних бактерій. У зв'язку з цим у розглянутому випадку особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за заподіяння легкої шкоди здоров'ю.

У теорії кримінального права виділять наступні різновиди необхідного причинного зв’язку:

1) безпосередній (прямий) причинний зв’язок (наприклад, настання смерті внаслідок ножового поранення);

2) опосередкований необхідний причинний зв’язок, коли суб’єкт злочину для заподіяння суспільно небезпечних наслідків застосовує різні механізми, пристосування, поводження тварин, інші засоби вчинення злочину чи використовує поведінку інших осіб, котрі виступають як своєрідний „засіб” вчинення злочину, наприклад, неосудні особи, які не досягли віку кримінальної відповідальності, перебували у стані крайньої необхідності, виконували наказ чи розпорядження або діяли у силу фактичної помилки;

3) необхідний причинний зв’язок при співучасті, коли дії співучасників (організатора, підбурювача, посібника) перебувають у причинному зв’язку зі злочином, вчиненим виконавцем;

4) необхідний причинний зв’язок за наявності особливих умов на боці потерпілого. Ці умови виступають каталізаторами (прискорювачами) настання наслідків (наприклад, стан сп’яніння, хвороба потерпілого тощо). Дійсно, іноді результат буває викликаний винятковими особливостями чи властивостями потерпілого або предмета посягання, або специфічними особливостями обстановки вчиненого суспільно небезпечного діяння. Але якщо результат наступив саме в цих специфічних умовах, то слід визнати наявність необхідного причинного зв'язку. Наприклад, внаслідок нанесення відносно легкого удару рукою по голові наступила смерть потерпілого, тому що незадовго до цього він переніс хворобу мозку. Якщо причинність тлумачити із суб'єктивістських (ідеалістичних) позицій, то слід було б визнати, що причинний зв'язок тут відсутній. Саме на таких позиціях стоять представники поширеної в зарубіжному кримінальному праві адекватної теорії причинності. Ця теорія вважає причиною настання злочинного результату тільки такі дії, що взагалі, а не тільки в даному конкретному випадку здатні спричинити настання даних злочинних наслідків. Настання ж смерті від легкого удару не є типовим, смертельний результат не відповідає легкому удару, не адекватний йому. Прихильники теорії адекватної причинності таким чином заперечують об'єктивний характер причинного зв'язку і замінюють його суб'єктивним уявленням про типовість чи нетиповість результату, що наступив, вчиненим особою діям.

Встановлення причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечним наслідком ще не є достатньою підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Обов’язково потрібно встановити, що особа передбачала чи могла передбачити розвиток цього причинного зв’язку, тобто необхідно довести суб’єктивну сторону злочину – вину особи у формі умислу чи необережності щодо наслідку, який настав.

ВИСНОВОК:

Причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком – обов’язкова ознака об’єктивної сторони в злочинах із матеріальним складом. Якщо в цих злочинах відсутній такий зв’язок, кримінальна відповідальність за настання суспільно небезпечного наслідку виключається.

У кримінальному праві як причина виступає  факт, тобто вчинення суспільно небезпечного діяння людиною, іншими словами, скоєння злочину, а в якості наслідку – результат – суспільно небезпечна шкода.  

Місце, час, обстановка, спосіб та засоби вчинення злочину.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя і засоби вчинення злочину.

Як вже зазначалося, вказані ознаки називаються факультативними через те, що включаються не до усіх складів злочинів. Дійсно, є чимало складів злочинів, коли ці обставини не впливають на юридичну кваліфікацію вчиненого діяння. Але якщо такі ознаки прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу злочину і їх встановлення у такому випадку є обов’язковим.

Місце вчинення злочину – це певна територія або інше місце, де вчинюється суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки.

Так, ст. 392 КК встановлює відповідальність за дії, що дезорганізують роботу виправних установ, тобто місцем злочину є місце позбавлення волі. Ч.1 ст. 248 КК передбачає кримінальне покарання за незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду. У деяких випадках місце вчинення злочину виступає як кваліфікуюча ознака. Це, наприклад, розбій, вчинений щодо населення в районі воєнних дій (ч. 2 ст. 433 КК).

Час вчинення злочину – це певний проміжок часу, протягом якого вчинюється суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки.

Наприклад, такі злочини, як перешкоджання здійсненню виборчого права (ст.157), неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158), порушення таємниці голосування (ст. 159) можуть бути вчинені під час проведення виборів, а також під час підведення їх результатів.

Обстановка вчинення злочину – це конкретні об’єктивні умови, в яких вчиняється злочин.

Так, ст.342 встановлює відповідальність за опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві під час виконання ними службових обов’язків, ч. 3 ст. 411 – за умисне знищення або пошкодження військового майна. Обстановка вчинення злочину іноді істотно підвищує ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння і виступає як кваліфікуюча ознака (наприклад, військовий злочин у бойовій обстановці). В інших випадках вона створює привілейований склад злочину. Це вбивство або нанесення тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони (статті 118, 124), де обстановка – посягання з боку того, хто посягає, - визначає необхідність захисту від суспільно небезпечного посягання.

Під способом вчинення злочину розуміють ті прийоми та методи, що використовував злочинець для скоєння злочину.

 Спосіб вчинення злочину як ознака об'єктивної сторони злочину має відрізнятися з точки зору криміналістики і від поняття способу злочину, тому що для неї важливо зафіксувати сліди злочину і злочинця, а для цього необхідно досліджувати не тільки те, як виконавець вчинив злочин, але і як він його приховував або намагався приховати.

Необхідно сказати, що спосіб, тобто обраний метод чи прийом, характерний для умисних злочинів. При необережному злочині спосіб сам "приходить у руки" винному, оскільки він його не вибирає, не шукає і не оцінює. Тому можна сказати, що в необережних діяннях спосіб як визначений юридичний феномен відсутній.

Слід відзначити, що спосіб виступає як обов’язкова ознака об'єктивної сторони складу злочину у випадках, коли він:

1) прямо зазначений у законі, наприклад, насильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або погроза застосування такого насильства в складі розбою (ст. 187), обман чи зловживання довірою в складі шахрайства (ст. 190);

2) однозначно випливає із змісту закону, про що свідчить характер дії, опис якої містить диспозиція статті. Так способом погрози вчинити вбивство є психічне насильство (ст. 129), способом завідомо неправдивого показання (ст. 384) – обман.

Засоби вчинення злочину – це предмети матеріального світу, що застосовуються злочинцем при вчиненні суспільно небезпечного діяння.

Засоби вчинення злочину можна поділити на знаряддя та інші засоби.

Знаряддя – це предмети, використовуючи які особа вчиняє фізичний вплив на матеріальні об’єкти (вогнепальна і холодна зброя, вибухові пристрої, інструменти, транспортні засоби).

Інші засоби мають допоміжний характер та забезпечують успішне здійснення посягання на об’єкт кримінально-правової охорони (підроблені документи, формений одяг тощо).

ВИСНОВОК:

Спосіб, час, місце, знаряддя, засоби й обстановка вчинення злочину є факультативними ознаками  об’єктивної сторони. Вони складають умови скоєння злочину.

Названі ознаки називаються факультативними, тому що вони законом можуть передбачатися як ознака об’єктивної сторони складу злочину, а можуть  і не передбачатися в кримінально-правових нормах.

Література:

  1.  Конституція України, 1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30.
  2.  Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР). 2001. № 25-26.
  3.  Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 2-ге вид., переробл. та доповн. / Відп. ред.. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – 968 с. – (Нормативні документи та коментарі).
  4.  Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001;
  5.  Кримінальне право України. Загальна частина / Під ред. Я.Ю. Кондрат’єва. Атака, Київ, 2002.
  6.  Бондаренко Н.А., Мирошниченко Н.А., Терентьєв В.И. Уголовное право Украины. Общая часть. Конспект лекций. – Одесса, ЧП „Ризографика”, 2001, 83 с.

Тема № 9: Суб'єкт злочину

Навчальні питання:

  1.  Поняття та ознаки суб'єкта злочину.
  2.  Поняття неосудності та її критерії, обмежена осудність.
  3.  Вік і його вплив на кримінальну відповідальність.
  4.  Спеціальний суб'єкт злочину.

ВСТУП

Суб’єкт злочину в кримінальному законодавстві – це один з обов’язкових елементів складу злочину. У кримінально-правовій теорії суб’єктом злочину визначається особа, яка володіє сукупністю ознак, що дають підстави для її притягнення до кримінальної відповідальності. КК 1960 р. не передбачав законодавчого визначення цього елемента складу злочину. КК 2001 р. не лише визначив поняття суб’єкта злочину, але й передбачив у Загальній частині окремий розділ IV.

Перше питання. Поняття та ознаки суб'єкта злочину.

Питання про суб'єкта злочину, по суті справи, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає і з назви розділу IV Загальної частини КК «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)»

Частина 1 ст 18 визначає, що «суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність» Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками:

  1.  це особа фізична,
  2.  осудна,
  3.  яка досягла певного віку

Суб'єкт злочину – фізична, осудна особа, що досягла до моменту вчинення злочину віку кримінальної відповідальності.

Суб'єкт злочину – це джерело суспільно небезпечного впливу на суспільні відносини. Поняття суб'єкта злочину тісно пов’язано з особою злочинця, але поняття «суб’єкт злочину» охоплює тільки вік особи та її осудність.

Факультативна ознака: т.з. спеціальний субъект.  

На даний час суб’єктом злочину вважається людина - фізична особа. Однак у ряді країн, протягом багатьох століть, це питання вирішується і вирішувалося неоднозначно, тому що суб’єктом злочину поряд з фізичними особами визнавалися юридичні особи, а також предмети, тварини, комахи.

У древніх Афінах, наприклад, суд розбирав справи про смертельні випадки, які були заподіяні предметами, після чого особливі жреці викидали ці предмети за межі поліса. В Англії майже до середини ХІХ в. існувало положення, яким передбачалося, що предмет, що заподіяв смерть, конфісковувався на користь короля.

У середні століття феодальне кримінальне право суб’єктом злочину часто визнавало тварин. У світських судах ХІ і ХV сторіч, писав відомий російський юрист Н.С. Таганцев, нерідко зустрічалися випадки, коли переслідували тварин, що заподіяли смерть людині, особливо биків – за лють і свиней, які загризли дітей. Цих тварин страчували, як правило, через повішення. В історії канонічного кримінального права зустрічаються процеси проти комах і тварин, що винищували посіви, плодові дерева, виноградники і т.п. Останні подібні процеси відбулися у Франції. У 1710 р. судили пацюків і мишей за нанесення значного збитку хлібним полям, а в 1740 р. – корову. Кримінальна відповідальність тварин, комах і речей була не стільки відповідальністю за винне діяння, скільки покаранням за небезпечні і шкідливі дії, незалежно від кого чи чого вони виходили. Злякане населення в зв’язку з заподіяною шкодою або погрозою заподіяння шкоди зверталося до духівництва, або влаштовувало самосуди проти «правопорушників».

Таким чином, визнання суб'єктами злочинів предметів, тварин, комах у рабовласницькому і феодальному кримінальному праві визначається пануванням містичних поглядів на злочин як на діяння, що ображає бога й охоронюваний їм світ на підставі принципу: відповідальність настає в будь-якому випадку і для всякого, хто спричинив шкоду.

Потрібно відзначити, що кримінальна відповідальність юридичних осіб також була відома феодальному праву, і зокрема кримінальному праву не тільки англо-саксонських країн (Англії, США й ін.), але і державам європейського континенту.

Так, наприклад, у французькому ордонансі 1670 р. спеціальна стаття передбачала відповідальність і покарання за злочини, зроблені громадами і корпораціями, тобто юридичними особами.

Кримінальна відповідальність юридичних осіб у закордонному кримінальному праві існує і в даний час.

Так, по англійському кримінальному законодавству допускається застосування до юридичних осіб штрафів як міри кримінального покарання, але до них не можуть застосовуватися кримінальні покарання, що призначаються фізичній особі за вчинений злочин. Помітимо, однак, що кримінальна відповідальність юридичних осіб не виключає відповідальності конкретних громадян за ті ж дії.

Кримінальне право в США формувалося і довгий час розвивалося на основі системи англійського загального права. У сучасному кримінальному праві США питання притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб регламентовані як у федеральному кримінальному законодавстві, так і в кримінальних законах штатів.

Так, у ст. 2.07. Кримінального кодексу США (1962 р.) передбачається відповідальність корпорацій, некорпорованих об'єднань і осіб, що діють чи зобов'язаних діяти в їхніх інтересах. У ч. 1 даної статті говориться, що корпорація може бути засуджена за здійснення посягання, що є порушенням і складається в невиконанні покладеної законом на корпорацію спеціального обов'язку робити позитивні дії. Кримінальне законодавство деяких штатів, і зокрема КК штату Огайо, передбачає кримінальну відповідальність організації, під якою розуміється корпорація, створена з метою одержання прибутку або без такої, товариство з обмеженою відповідальністю, спільне ризиковане підприємство, неінкорпорована асоціація і т.д.

На кримінальну відповідальність корпорацій вказує також КК штату Нью-Йорк.

Основним покаранням, загальним для юридичних осіб як на рівні штатів, так і на федеральному, є, як правило, штраф. Так, КК штату Огайо присвячений визначенню розмірів штрафів, що накладаються на організації за здійснення фелоній (злочинів) різних класів, а також місдимінорів (кримінальних злочинців). Однак кримінальне покарання, що накладається на юридичну особу у вигляді штрафу за різні злочини, не виключає можливість застосування до нього цивільних санкцій. Отже, по кримінальному законодавству США караними вважаються не тільки фізичні, але і юридичні особи, відповідальність яких найчастіше використовується в інтересах держави.

У кримінальному законодавстві Франції – батьківщини так званої континентальної системи права, що зберегла багато рис середньовічного французького права, так само як і в кримінальному законодавстві Англії і США, юридична особа визнається суб’єктом злочину. Кримінальна відповідальність юридичних осіб не виключає відповідальності конкретних громадян за винні дії, що пов'язані з порушенням діючого кримінального законодавства.

Проект КК Франції 1989 р. допускав кримінальну відповідальність юридичних осіб, і дане положення знайшло своє законодавче закріплення в новому КК Франції 1992 р., що прийшов на зміну КК 1810 р., прийнятому в період правління Наполеона Бонапарта. Робота над новим КК Франції велася з 1974 р. У ст. 121-2 даного кодексу вказано, що, за винятком держави, юридичні особи несуть кримінальну відповідальність. При цьому кримінальна відповідальність юридичних осіб не виключає кримінальної відповідальності фізичних осіб, що зробили ті ж дії. Система кримінальних покарань, які можуть бути застосовані до юридичних осіб, досить розроблена. Так, наприклад, ст. 131-39 КК Франції містить перелік видів покарань, що застосовуються до юридичних осіб: ліквідація юридичної особи; заборона – остаточна або на деякий термін професійної чи суспільної діяльності; конфіскація предмета, використаного для здійснення злочину; афішування прийнятої судової постанови; закриття – остаточне чи на термін відповідних підприємств і закладів, і ін. Найчастіше за вчинені злочини до юридичних осіб застосовується кримінальне покарання у вигляді штрафу, що передбачений у ст. 131-37 даного КК. При цьому ст. 131-38 передбачає максимальний розмір штрафу для юридичних осіб, він дорівнює п'ятикратному розміру штрафу, передбаченому законом для фізичних осіб.

Діюче кримінальне законодавство ФРН базується на Німецькому кримінальному кодексі 1871 р., у редакції від 2 січня 1975 р. і також передбачає кримінальну відповідальність юридичних осіб. Правда, ці питання, у порівнянні з кримінальними кодексами США і Франції, менш пророблені; мабуть, позначається відсутність повної кодификації кримінального законодавства ФРН і суперечливість численних кримінальних законів, що діють паралельно з КК. Наприклад, § 75 КК ФРН передбачає особливі розпорядження для органів і їхніх представників, що вчинили дії, що тягнуть застосування норм, встановлених КК.

Японське кримінальне законодавство, а точніше, КК Японії 1907 р. зі змінами, що вносилися в 1921 р., 1941, 1947, 1953, 1954, 1958, 1960, 1964, 1968 і 1980 р., не передбачає відповідальності юридичних осіб.

По швейцарському кримінальному праву суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа. Однак деякі спеціальні закони як фіскального, так і господарського права встановлюють кримінальну відповідальність юридичних осіб за злочинні діяння їхніх органів.

У кримінальному законодавстві Румунії малася спеціальна постанова, у якій були передбачені кримінально-правові санкції у відношенні юридичної особи з наступною ліквідацією її майна. Що ж стосується кримінального законодавства інших колишніх соціалістичних країн – Польщі, Болгарії, Угорщини, Югославії та ін., – то відповідно до принципу особистої відповідальності, суб'єктом злочину в даних державах визнавалася тільки фізична особа, що вчинила суспільно небезпечне діяння, у зв'язку з чим виключалася кримінальна відповідальність юридичних осіб (установ, підприємств, організацій і т.п.). Аналогічно вирішувалося питання про суб'єкта злочину в республіках СРСР, а нині – у кримінальному законодавстві України і країн ближнього зарубіжжя (СНД).

Хоча проблема визнання суб'єктом злочину юридичних осіб у кримінальному законодавстві багатьох держав залишається відкритою, переважна більшість закордонних юристів схиляються до того, що кримінальну відповідальність за злочинні діяння може нести тільки осудна фізична особа – людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т ін ). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальній відповідальності підлягає не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це передбачено багатьма статтями КК, зокрема статтями 172, 223, 271 та ін.. Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно передбачення в новому КК кримінальної відповідальності юридичних осіб, не дістали підтримки законодавця

Ознаки суб'єкта злочину:

  1.  Фізична особа – КК України відповідальність юридичних осіб не передбачена, хоча в деяких країнах вона існує.
  2.  Осудність – здатність особи усвідомлювати свої дії, їх суспільне значення і керувати ними, а також здатність відповідати за вчинені дії.
  3.  Вік – особа повинна досягти передбаченого в законі віку (ст.22 КК України).

ВИСНОВОК:

Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці,з якого відповідно до КК може настати кримінальна відповідальність. Це законодавче визначення дає можливість виділити три обов’язкові групи ознак, що характеризують суб’єкта злочину. Він повинний бути: 1) фізичною особою; 2) осудним; 3) досягти віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Друге питання. Поняття неосудності та її критерії, обмежена осудність.

Як зазначено в ч 1 ст 18, обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. У частині 1 ст 19 вказано, що «осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними»

Отже, осудність — це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Чинне кримінальне законодавства виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності. Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільне небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільне небезпечних наслідків) Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації.

У ч.2 ст.19 надається поняття неосудності: “Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру”.

Таким чином, у зв’язку з вчиненням злочину виникає питання щодо осудності особи, коли необхідно з’ясувати, могла особа правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчинюваної дії, її суспільно небезпечні наслідки та керувати своїми діями (бездіяльністю).

На практиці питання про встановлення осудності виникає тільки тоді, коли є сумніви щодо психічної повноцінності особи, що вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, іншими словами, у разі присутності у особи психічних розладів.

Відповідно до цього, поняття «осудності» та «неосудності» знаходяться на межі двох наук: кримінального права та психіатрії. У кримінальному праві поняття «осудності» особи пов’язано з поняттям кримінальної відповідальності. Не дивлячись на те що особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного діяння, до неї, на підставі ч. 2 ст. 19, можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94 КК. Тому неосудність особи стає центральним питанням в вирішенні важливих проблем кримінального права.

Так, вирішення співвідношення осудності та неосудності дуже важливо для вирішення спірного питання про зменшену (обмежену) осудність, яка може бути констатована у осіб, які мають аномалії психіки.

Поняття «осудність» та «неосудність» також пов’язано судово-психіатричною експертизою, із задачами і компетенцією експерта-психіатра, слідчого та суду під час розслідування та розгляду справ та вирішення питання про кримінальну відповідальність цієї категорії осіб. Особливе значення встановлення осудності особи обумовлено тим, що осудність є передумовою вини, а без доказу вини не може бути кримінальної відповідальності і покарання.

Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності.

Взагалі осудність — це нормальний стан психічно здорової людини. Існує презумпція психічного здоров'я: кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах і в порядку, передбачених законом.

Закон вказує на два критерії, сукупність яких дає підстави для визнання особи неосудною. Як і при визнанні особи осудною ними є медичний (біологічний) і юридичний (психологічний) критерії.

Медичний (біологічний) критерій неосудності має на увазі наявність у особи всіх можливих психічних захворювань, що істотно впливають на свідомість і волю людини.

У частині 2 ст. 19 КК України визначено чотири види психічних захворювань:

а) хронічна психічна хвороба;

б) тимчасовий розлад психічної діяльності;

в) недоумство;

г) інший хворобливий стан психіки.

Хронічна психічна хвороба — це захворювання, що мають тенденції до прогресування, у тому числі і ті з них, що протікають приступообразно, але під час ослаблення зберігають ознаки повільного плину чи процесу дефекту психічних функцій. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін.

Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів. Це захворювання раптово виникає (часто як наслідок тяжких душевних травм) і за сприятливих обставин раптово минає. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, патологічне сп’яніння, алкогольні психози, біла гарячка та ін.

Недоумство (олігофренія) — найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини.

Існують три форми слабоумства:

  1.  ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку),
  2.  імбецильність (менш глибокий),
  3.  дебільність (найлегша форма).

Таким чином, ці захворювання різняться між собою різною тяжкістю вираження хвороби.

Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівняні до них.

Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільне небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із зазначених захворювань.

Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності.

Юридичний критерій неосудності включає відсутність у особи здатності усвідомлювати свої дії (інтелектуальна ознака) чи керувати ними (вольова ознака).

Важливість врахування обох критеріїв при визначенні осудності особи, що вчинила злочин, є безапеляційним. Про це свідчить чимала кількість реальних кримінальних справ.

Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи під час вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто критерію медичного.

У частині 2 ст.19 КК України юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками:

  1.  інтелектуального - особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність);
  2.  вольового - особа не могла керувати ними.

Під «своїми діями» (бездіяльністю) мають на увазі не будь-яку поведінку психічно хворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певною статтею КК.

Інтелектуальна ознака критерію неосудності знаходить свій вияв:

- по-перше, в тому, що особа вчинивши те чи інше діяння, небезпечне для суспільства, “не усвідомлювала фактичну сторону, своїх дій або не могла розуміти їх суспільний зміст” (не розуміє, що скоює вбивство, підпалює будинок і т. ін.), а тому не може розуміти і його суспільну небезпечність.

Так, душевнохвора мати під час купання своєї малолітньої дитини вводила їй в тіло звичайні швейні голки, думаючи, що таким чином вона вилікує її від тяжкої недуги. Зрештою це призвело до смерті дитини, а в її тілі було знайдено понад сорок голок.

- По-друге, інтелектуальна ознака знаходить свій вияв ще і в тому, що особа не здатна усвідомлювати того, що її дія має суспільно небезпечний характер. У ряді випадків це не виключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки.

Так, хворий, який страждає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де розважалася молодь. Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак внаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності.

Вольова ознака критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, коли вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю).

Відомо, що вольова сфера людини завжди органічно пов'язана зі сферою свідомості.

Однак можливі й інші ситуації, коли особа усвідомлює фактичну сторону свого діяння, може усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій та їх наслідків, проте не може керувати своєю поведінкою.

Такий стан спостерігається в піроманів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції та ін. Ці хворі можуть цілком зберігати здатність усвідомлювати фактичну сторону діяння, що вчиняється, і навіть розуміти його суспільну небезпечність, однак вони втрачають здатність керувати своїми вчинками.

Піроман, наприклад, під час підпалу житлового будинку розуміє фактичну сторону своєї поведінки, правильно оцінює суспільну небезпечність діяння і його наслідків, однак він не може керувати своїми діями. Також не може утримати себе і клептоман, коли трапляється нагода, від спокуси вчинити крадіжку чужого майна.

Зазначені особливості інтелектуальної і вольової ознак зумовили те, що в кримінальному законі (ч.2 ст.19 КК України) вони розділені між собою сполучником «або». У такий спосіб законодавець підкреслив не тільки їх відносну самостійність, але, головне, він закріпив їх рівне значення при визначенні неосудності особи. З іншого боку, нездатність усвідомлювати характер своїх дій завжди свідчить про втрату здатності керувати ними.

Отже, юридичний критерій містить у собі ознаки, що визначають тяжкість захворювання, глибину враження психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчинюваного діяння, його наслідки і керувати своїми вчинками. Це свідчить про нерозривний зв'язок медичного і юридичного критеріїв, що й обумовило необхідність у ч. 2 ст. 19 КК України закріпити змішану формулу неосудності.

У літературі зазначається, що юридичний критерій неосудності відіграє подвійну роль:

1) визначає справжній зміст неосудності, бо тільки він дозволяє визначити, чи усвідомлювала особа в момент вчинення суспільне небезпечного діяння свої дії (бездіяльність) і чи могла вона в цей момент керувати ними;

2) встановлює межі дії медичних критеріїв і таким чином проводить межу між осудністю і неосудністю.

Якщо звернутися до законодавства інших країн, то можна побачити, що критерії осудності та їх використання мають трохи інше трактування. А саме, наприклад, у Франції неосудність визначається медичним критерієм (“наявність психічного чи нервово-психічного розладу”) і психологічним критерієм (“відсутність здатності усвідомлювати чи контролювати свої дії”), тобто включає вольовий критерій (ст. 122).

У Кримінальному кодексі ФРН § 20 визначається, що “безвинно діє той, хто при здійсненні діяння, унаслідок хворобливого психічного розладу, глибокого розладу свідомості, чи слабоумства іншого важкого психічного відхилення не здатний усвідомлювати протиправність чи діяння діяти зі свідомістю його протиправності”. Таким чином, неосудна особа не визнається винною і не карається, хоча вольовий критерій (здатність контролювати свої дії) може і не виповнюватися в конкретному випадку.

Таким чином, неосудність, так само, як і осудність, юридичне поняття.

У зв'язку з цим висновок про осудність чи неосудність особи по конкретній справі робить суд (а в процесі попереднього розслідування орган дізнання, слідчий чи прокурор), спираючись на результати судово-психіатричної експертизи. Згідно з кримінально-процесуальним законодавством для визначення психічного стану підозрюваного чи обвинуваченого за наявності у справі даних, що викликають сумніви стосовно їх осудності, обов'язково призначається експертиза. Однак цей висновок, як і будь-який висновок експерта взагалі, не є обов'язковим для органів попереднього розслідування, прокурора і суду, а підлягає оцінці. Вони можуть не погодитися з-висновком судово-психіатричної експертизи, але така незгода має бути вмотивована у відповідному процесуальному документі.

Розглядаючи питання про обмежену осудність треба звернути увагу на те, що законодавчому закріпленню інституту обмеженої осудності передували тривалі спори: дослідники не були одностайні у своїх поглядах на включення останнього до кримінального законодавства України. В неї були свої супротивники, як підкреслює Д. Бараненко, вони використовували такі аргументи:

  1.  важко відшукати будь-яку конкретну міру для визначення критеріїв цього поняття, межі обмеженої осудності на цей час занадто слабко окреслені;
  2.  обліку наявності психічних недоліків достатньо як обставини, що пом'якшує відповідальність;
  3.  наявність категорії обмеженої осудності може призвести до помилок та зловживань; наслідком визнання обмеженої осудності буде зниження покарання злісним злочинцям, які заслуговують на найсуворіше покарання;
  4.  особа, визнана обмежено осудною, може бути поставлена у кращі порівняно зі здоровими злочинцями умови відбуття покарання;
  5.  визнання обмеженої осудності неприйнятне тому, що її можна перенести на будь-яку, навіть здорову людину; обмежена осудність може призвести до механічного тлумачення хворобливих розладів психіки;
  6.  такої осудності не може бути, тому що немає підвищеної осудності для осіб, які особливо добре орієнтуються; обмежена осудність зв'яже руки суду. Звертаючись до законодавчого закріплення “обмеженої осудності” ми бачимо, що ч. 1 ст. 20 КК України передбачає, що підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через психічний розлад повною мірою не здатна була усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними.

Зі змісту закону, посилаючись на В.Я. Тація, можна зробити такі висновки:

1) обмежена осудність пов'язана з наявністю в суб'єкта певного психічного розладу, психічної аномалії;

2) внаслідок цього психічного стану особа не повною мірою здатна усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого діяння. Однак, на відміну від неосудної особи, здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними не виключається;

3) обмежена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта, а отже, не виключає і кримінальної відповідальності за вчинене.

Значення обмеженої осудності, як вказано в ч. 2 ст. 20 КК України, полягає в тому, що вона враховується судом при призначенні покарання і є підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Адже ця стаття кримінального кодексу ще не має довершеного вигляду, наукові розробки ще тривають.

Тому, інститут обмеженої осудності є новелою українського кримінального законодавства.

Обмежена, осудність — це психопатологічний стан людини, за якого вона під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та/або керувати ними. Обмежена осудність не виключає кримінальної відповідальності.

Обмежена осудність, так само як осудність та неосудність, характеризується двома критеріями — медичним (біологічним) і юридичним (психологічним), сукупність яких і дає підстави для визнання особи обмежено осудною.

Медичний критерій обмеженої осудності вказує на наявність у винного певного психічного розладу: різного роду психопатії, невротичні розлади, розлади особистості, залишкові явища черепно-мозкових травм, розумова відсталість.

Юридичний критерій обмеженої осудності складається із двох ознак — інтелектуальної (нездатність особи повною мірою усвідомлювати свої дії чи бездіяльність) та (або) вольової ознаки (нездатність особи повною мірою керувати ними). Наявність такого психопатологічного стану, як обмежена осудність, безумовно, значно ослаблює здатність особи до розуміння характеру вчинюваного нею діяння і контролю за своєю поведінкою.

На відміну від неосудної особи, здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними не виключається. Обмежена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта, а отже, не виключає і кримінальної відповідальності за вчинене.

Особа визнається судом обмежено осудною з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи. Відповідно до ч. 2 ст. 20 визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання. Очевидно, це означає, що вчинення злочину у стані обмеженої осудності може пом'якшити покарання.

ВИСНОВОК:

Стан неосудності є протилежним стану осудності. Кримінально-правове поняття  «неосудність» вказує на неможливість покладання на неосудного вини і, отже, притягнення його до кримінальної відповідальності.

Законодавча формула неосудності складається з трьох критеріїв: юридичного, психологічного, медичного.

Вчинення злочину обмежено осудною треба визнавати вчиненим при пом’якшуючих покарання обставинах, хоча з тексту закону це не випливає.

Третє питання. Вік і його вплив на кримінальну відповідальність.

Ознакою суб'єкта злочину, що визначає адекватність його поведінки, є вік особи.

Згідно з ч 1 ст 18 суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

Скоєння суспільне небезпечного діяння особою, яка не досягла на час вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність.

Наприклад, кримінальна відповідальність малолітніх, не розуміючих, що може відбутися від їхніх дій, була б безглуздою жорстокістю. Тому встановлення вікових меж відповідальності за свою поведінку припускає, що по досягненні визначеного віку неповнолітні вже розуміють, що добре і що погано, що робити не можна, у яких випадках їхні дії можуть заподіяти шкоду.

В основі визначення віку, як правило, лежить рівень свідомості неповнолітнього, тобто здатність даної особи практично усвідомлювати що відбувається в об'єктивному світі і відповідно до цього осмислено і цілеспрямовано робити ті чи інші дії, а також вчинки.

Отже, С какого возраста нужно устанавливать уголовную ответственность?

Внедрение возрастных пределов уголовной ответственности обусловлено существующими в конкретном обществе представлениями о получении большинством его членов способности осознавать общественный характер своих действий и/или их последствий (в том числе их общественную опасность) с момента достижения определенного возраста.

Під віком людини розуміють певний період її розвитку, якісно своєрідний ступінь формування її особистості.

Подходы к установлению минимального возрастного предела являются разнообразными:

10 лет – Австралия;

11 лет – Турция;

12 лет – Израиль, Нидерланды, Сан-Марино;

13 лет – Узбекистан, Эстония, Франция;

14 лет – Южная Корея, Болгария, Таджикистан, Молдова, Казахстан, Беларусь, Армения, ФРГ, Азербайджан, Литва, Латвия, Киргизия, Грузия, Таиланд, Аргентина;

15 лет – Дания, штат Техас, Швеция, Польша, 

16 - 17 років (США, Англія, Данія, Бельгія і ін.).

18 лет – Испания.

!!! Лицо считается достигшим возраста уголовной ответственности, начиная с нуля часов суток, следующих за днем рождения.

!!! Из-за отсутствия документов, которые бы подтверждали возраст лица необходимо проведение судебно-медицинской экспертизы. Если эксперт устанавливает возраст несовершеннолетнего лица, то при определении его года рождения, например, «обвиняемый родился в 1994 году», днем рождения будет считаться последний день в этом году – 31 декабря 1994 года. Если же судебно-медицинская экспертиза определила возраст несовершеннолетнего лишь минимальным и максимальным количеством лет, например, возраст несовершеннолетнего 14 – 15 лет, то днем его рождения также будет последние сутки более раннего года рождения.

Кримінальна відповідальність у віці 7 років допускається в Єгипті, Лівані, Іракові і ряді інших держав.

Встановлення однакового віку (14-16 років), з настанням якого особа, що вчинила злочин, визнавалася суб'єктом злочину, у кримінальних кодексах країн СНД пояснюється їхнім прийняттям у 1960-1961 р. у період активної систематизації і кодификації кримінального законодавства в СРСР. Так, у ч. 1 ст. 22 КК України передбачається настання загальної кримінальної відповідальності у віці 16 років, а у ч. 2 за злочини, що представляють підвищену суспільну небезпеку – з 14 років.

В основу зниження віку кримінальної відповідальності, як відзначає В.Я. Таций, покладені такі критерії:

- рівень розумового розвитку, свідомості людини, що свідчать про можливість вже в 14 років усвідомлювати суспільну небезпеку і протиправність злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 22 КК;

- значна поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

- значна суспільна небезпека (вага) більшості з цих злочинів.

Однак тут виникають деякі проблеми, оскільки кожна людина унікальна у своєму розвитку. Зупинитися саме на цьому віці вирішили тільки через гуманність, по-гарному, треба було б знизити вік кримінальної відповідальності на кілька років, оскільки в нас у країні спостерігається зріст «малолітньої злочинності», а ефективних заходів застосувати не можна - закон не дозволяє. Значення має і 18-річний вік: повна кримінальна відповідальність настає саме з цього віку, оскільки ряд злочинів може бути вчинений тільки особами які досягли цього віку: військові злочини; злочину проти правосуддя, вчинені суддями і прокурорами; залучення неповнолітніх у злочинну діяльність.

Обмеження мінімального віку кримінальної відповідальності (14—16 роками) пов'язано з тим, що саме у цьому віці відбувається " становлення підлітка як особистості, перехід від дитячого стану до дорослого. У цьому віці неповнолітні вже можуть розуміти й оцінювати свої вчинки, хоча психіка їх ще не зовсім сформована. Вони не завжди критично ставляться до своїх дій, схильні до наслідування, можуть вчинити правопорушення із помилкових уявлень про товариство, нерідко неспроможні протистояти негативному впливові їх оточення. Підліткам притаманні бурхлива енергія, емоційність, імпульсивність, сприйнятливість. Вони, як правило, довірливі, люблять фантазувати. У цьому віці проявляється інтерес до пригод, подорожей, виникають різні захоплення, прагнення продемонструвати свою самостійність тощо. Враховуючи все це, КК передбачає певні особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (розділ XV Загальної частини КК).

Таким чином, встановлення загального віку кримінальної відповідальності з 16 років, а за окремі злочини — з 14 років, обумовлено тим, що з досягненням цього віку особа повною мірою здатна оцінювати свою поведінку, у т.ч. злочинну.

Оскільки вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, має правове значення, органи досудового слідства і суди повинні вживати заходів щодо встановлення віку неповнолітнього дати його народження. У разі притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності його вік встановлюють відповідно до документів про народження (число, місяць, рік народження). Особа вважається такою, що досягла певного віку, не в день народження, а починаючи з 0 годин наступної доби. При цьому враховуються місце народження особи і місце вчинення злочину, якщо вони знаходяться в різних часових поясах. За відсутності документів про народження вік особи встановлюється на підставі висновку, судово-медичної експертизи. При цьому днем народження особи є останній день названого експертом року, а при визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років слід виходити із пропонованого експертами мінімального віку цієї особи.

Хоча за загальним правилом кримінальна відповідальність настає при досягненні особою 16 років, суб'єктами окремих злочинів (більшість військових злочинів, втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність тощо) можуть бути лише особи, яким виповнилося 18 років. Суб'єктом злочинів проти правосуддя, що вчиняються, наприклад, суддями, може бути лише особа, яка досягла 25-річного віку.

Вчинення злочину неповнолітнім визнається обставиною, яка пом'якшує покарання (п. З ч. 1 ст. 66).

Кримінальне законодавство України не визначає максимального віку кримінальної відповідальності, тобто будь-яка людина похилого віку у разі вчинення нею злочину визнається суб'єктом злочину

Говорячи про верхню границю віку кримінальної відповідальності, потрібно відзначити, що довічне позбавлення волі не призначається особам, у віці до 18 років і що досягли 65-річного віку на момент винесення вироку. Виправні роботи й обмеження волі не призначаються жінкам та чоловікам, що досягли пенсійного віку.

ВИСНОВОК:

Важливою і невід'ємною ознакою суб'єкта злочину є вік осудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Зазначимо, що як теорія кримінального права, так і кримінальне законодавство різних правових систем, пов'язують із віком суб'єкта злочину настання кримінальної відповідальності. Приміром, згідно ст. 18 КК, кримінальній відповідальності підлягає особа, що вчинила злочин після досягнення встановленого законом віку (14 чи 16 років).

Кримінальний закон не містить спеціальної норми, що визначає поняття віку, він тільки вказує на вікові межі настання кримінальної відповідальності.

Отже, виходячи з вимоги кримінального закону, випливає положення про те, що особа, яка не досягла встановленого законом віку, та вчинила злочинне діяння, не може бути притягнута до кримінальної відповідальності і, таким чином, не є суб'єктом злочину.

Будучи однією з основ проблеми суб'єкта злочину, вік кримінальної відповідальності як у нашій державі, так і в багатьох країнах світу досить динамічний. Ця обставина, як видається, пояснюється, передовсім, волею законодавця, який виходить із відповідних історичних умов розвитку суспільства і кримінальної політики держави по боротьбі зі злочинністю на відповідних етапах його розвитку. При цьому, встановлюючи вік кримінальної відповідальності, законодавець враховує дані медицини, психології, педагогіки та інших наук, а також виходить з типових для більшості підлітків умов їхнього розвитку і формування на різних стадіях життєвого шляху.

Четверте питання. Спеціальний суб'єкт злочину.

Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

Таким чином, спеціальний суб'єкт — це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.

Ця особа, може вчинити такі дії, до яких звичайні люди не мають доступу. Звичайні люди, що не володіють спеціальними якостями (ознаками), не можуть бути суб'єктом злочину. Наприклад, суб'єктом державної зради не може бути іноземець.

Різні категорії осіб, що є спеціальними суб'єктами, можна класифікувати на визначені групи в залежності від спеціальних ознак, що визначають суб'єкта конкретних видів злочинів:

  1.  громадянство визначає відповідальність за державну зраду (ст.111) і шпигунство (ст.114);
  2.  посадове положення визначає суб'єктів значного числа злочинів, таких, як злочини у сфері службової діяльності (Розділ XVII), ряд злочинів проти правосуддя;
  3.  професійна діяльність є необхідною ознакою суб'єкта таких злочинів, як ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст.139);
  4.  військова служба визначає коло суб'єктів злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини) (Розділ XIX);
  5.  особливе відношення до потерпілого характеризує суб'єктів таких злочинів, як залишення в небезпеці (ст.135), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304);
  6.  особливий правовий статус характерний для визнання суб'єктом засуджених, що втекли з місця позбавлення волі або з-під варти, чи дії, що дезорганізують роботу виправних установ (ст. 393, 392);
  7.  особливий стан визначає суб'єкта таких злочинів, як зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст.130) чи зараження венеричною хворобою (ст.133).

У передбачених законом випадках спеціальні ознаки суб'єкта можуть впливати на характер кримінальної відповідальності і кваліфікацію злочину.

ВИСНОВОК:

Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа (ч. 2 ст. 18 КК).

Ознаки спеціального суб'єкта завжди доповнюють обов'язкові ознаки загального суб'єкта. Такими ознаками, наприклад, є ознаки громадянства для суб'єкта державної зради (ст. 111 КК); ознаки службової особи для суб'єкта одержання хабара (ст. 368 КК).

Ці додаткові ознаки можуть прямо вказуватися в тексті диспозиції конкретної статті або безпосередньо випливати з тексту відповідної кримінально-правової норми. Наприклад, у ч. 1 ст. 371 КК, яка передбачає відповідальність за завідомо незаконне затримання або незаконний привід, не зазначено, хто є суб'єктом цього злочину. Однак зі змісту цієї статті можна встановити, що ним можуть бути працівники правоохоронних органів, які наділені правом затримувати осіб чи здійснювати їх привід.

У деяких випадках, ознаки спеціального суб'єкта можуть бути вказані тільки в частині статті КК, що передбачає кваліфікуючі ознаки злочину. Так, за ч. З ст. 206 КК склад протидії законній господарської діяльності може бути кваліфікованим, коли це діяння вчинюється службовою особою з використання службового становища, тобто спеціальним суб'єктом.

Ознаки спеціального суб'єкта, доповнюючи ознаки загального суб'єкта злочину, звужують коло осіб, які можуть підлягати кримінальній відповідальності.

Література:

  1.  Конституція України, 1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30.
  2.  Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР). 2001. № 25-26.
  3.  Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001;
  4.  Кримінальне право України. Загальна частина / Під ред. Я.Ю. Кондрат’єва. Атака, Київ, 2002.
  5.  Бондаренко Н.А., Мирошниченко Н.А., Терентьєв В.И. Уголовное право Украины. Общая часть. Конспект лекций. – Одесса, ЧП „Ризографика”, 2001, 83 с.

Тем № 10: Суб’єктивна сторона складу злочину

Навчальні питання:

  1.  Поняття суб'єктивної сторони складу злочину.
  2.  Вина як головна ознака суб'єктивної сторони злочину. Форми та види вини.
  3.  Мотив та мета складу злочину: поняття, види, значення.
  4.  Помилка в кримінальному праві: поняття, види, особливості кримінальної відповідальності.

ВСТУП

Суб’єктивна сторона злочину являє собою психологічний зміст злочину, його внутрішню сторону. Вона нерозривно пов’язана з іншими елементами складу злочину, оскільки в психіці суб’єкта знаходять відображення усі об’єктивні якості злочинного діяння.  

  1.  Поняття суб'єктивної сторони складу злочину.

Суб'єктивна сторона - чи не найскладніший для дослідження та кримінально-правового аналізу елемент складу злочину. При цьому її значення важко переоцінити. Конституція України в ст. 62 встановила, що «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Щоб здійснити це, слід поринути у внутрішній світ особи - визначити систему ЇЇ ціннісних орієнтирів, мотивацію вчинків, емоційний стан тощо. Це переслідує мету здійснення глибинного аналізу суб'єктивної сторони злочину, встановлення наявності вини, її форми та виду.

Концепція вітчизняного кримінального права передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності лише за вчинене суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність).

Лише на підставі аналізу взаємозв'язку внутрішнього ставлення особи до вчиненого діяння із зовнішнім його проявом можна зробити висновок про наявність вини особи.

Кримінальне право приділяє проблемі вини особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушення законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного.

Г. С Фільдштейн, висловлюючи думки з цього приводу, наголошував, що «учение о виновности и его большая или меньшая глубина есть как бы барометр уголовного права».

Недостатня увага до аналізу суб'єктивної сторони складу злочину автоматично призводить до помилкового визначення виду та форми вини, що становить від 20 до 50% всіх суддівських ПОМИЛОК.

Перші, звичайно досить обмежені спроби диференціації злочинів залежно від форми вини зустрічаються ще в «Руській правді», яка розрізняла вбивство умисне - вбивство при вчиненні розбою, яке вважалось чи не найтяжчим злочином (ст. 3), від убивства випадкового, «в ссоре или на пиру» (ст. б).

Все більшого значення при визначенні кримінальної відповідальності набувають питання визначення форми вини при вчиненні злочину в епоху «Судебников» (XV-XVI ст.).

«Соборное Уложение» царя Олексія Михайловича 1649 р. вже детально відрізняє вину умисну і вину необережну, пов'язуючи з наявністю тої чи іншої її форми у діях винного кримінальну відповідальність.

«Артикул воинский» Петра І визначав такі форми вини - умисну «в сердцах, в намерении» (арт. 24, арт. 144 та ін.) і необережну «без упрямства, злости и умыслу» (арт. 28 та ін.).

Подальше кримінальне законодавство Російської імперії продовжувало диференційований підхід до оцінки суспільної небезпечності залежно від форми вини, яка характеризувала суб'єктивну сторону складу вчиненого злочину.

У ч. 2 ст. 2 КК України закріплено один із найважливіших принципів кримінального права - можливість відповідальності лише за наявності вини: "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду". Чітке законодавче формулювання цього принципу є важливою гарантією дотримання законності в діяльності правоохоронних органів.

Суб'єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину. Інакше кажучи, це психічна діяльність особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), передбаченого діючим КК, що виражає його відношення до злочину та його наслідків.

До обов'язкових ознак суб'єктивної сторони належать: вина у формі умислу чи необережності;

  1.  до факультативних: мотив злочину, мета злочину, емоційний стан.

Вина - це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння, а в злочинах із матеріальним складом -і до його наслідків у формі умислу чи необережності (ст. 23).

Мотив злочину - усвідомлене спонукання особи, що викликало в неї рішучість вчинити злочин; інтегральне психічне утворення, що спонукає особу до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою. Мотиви злочину можна поділити на три види (А. Савченко):

1) суспільно-негативні;

2) суспільно-нейтральні;

3) суспільно-позитивні.

Мета злочину - уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагне особа.

Умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання (ч. 1 ст. 24).

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки й хоча не бажала, та свідомо припускала їх настання (ч. 2 ст. 24).

Умисел у формальному складі злочину, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння та бажала вчинити його.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, та легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25).

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була й могла їх передбачити (ч. З ст. 25).

Практичне значення суб'єктивної сторони злочину:

  1.  вона є елементом складу злочину та входить до підстави кримінальної відповідальності;
  2.  ознаки суб'єктивної сторони визначають суспільну небезпечність злочину;
  3.  від визначення її ознак залежить правильна кваліфікація злочину;
  4.  вона допомагає розмежувати злочини, а також відмежувати злочинні діяння від незлочинних;
  5.  впливає на призначення покарання.

Значення суб'єктивної сторони:

а) вона впливає на кваліфікацію злочину;

б) дає можливість відмежувати один злочин від іншого;

в) дає можливість відмежувати злочинне від незлочинного;

г)

д) впливає на рішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

ВИСНОВОК:

Повне і всебічне встановлення ознак, що характеризують суб’єктивну сторону злочину є необхідною умовою правильної кваліфікації злочину, визначає ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила, впливає на застосування покарання.

  1.  Вина як головна ознака суб'єктивної сторони злочину. Форми та види вини.

Кримінальне право України заперечує об'єктивне ставлення в вину, тобто відповідальність за наслідки, що настали в результаті будь-якого діяння, без встановлення вини. Згідно з КК кримінальна відповідальність особи ґрунтується на суб'єктивному ставленні ввину — умові правильної соціально-політичної оцінки людської поведінки взагалі і злочинної зокрема.

Вина — це обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину, яка визначає його психологічний зміст і є необхідною умовою кримінальної відповідальності.

Поняття вини характеризується змістом, сутністю, формою і ступенем вини.

Вина – психічне відношення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), передбаченого діючим КК, і його наслідків, виражене у формі умислу чи необережності (ст.23 КК).

Часто в теорії кримінального права ставиться питання про співвідношення вини і суб'єктивної сторони, вини і винності. Необхідно відзначити, що ці поняття ототожнювати не можна. Не можна ставити знак рівності між виною і суб'єктивною стороною злочину. Вина ознака суб'єктивної сторони, а значить є її невід'ємною складовою, тобто її характеристикою. З цього випливає, що суб'єктивна сторона більш широке поняття. Даний висновок підтверджує і той факт, що поряд із виною суб'єктивну сторону характеризують мотив і мета, а також емоції особи. Ці ознаки (вина, мотив і мета) тільки в їхній сукупності дають відповідь про наявність чи відсутність в діянні особи суб'єктивної сторони складу злочину.

Складніше обстоїть питання з розмежуванням понять вини і винності. Ці поняття тісно взаємозалежні, але значення їх розкривається в різних площинах. Вина - ознака суб'єктивної сторони складу злочину. Винність – ознака злочину поряд із суспільною небезпекою, протиправністю і караністю. Коли особа скоює суспільно небезпечне діяння, передбачене КК, то говорять, що вона винна в здійсненні злочину. Установлення ж наявності вини ще не дає достатніх підстав вважати особу, винною у вчиненні злочину, а дозволяє тільки зробити висновок, у залежності від конструкції суб'єктивної сторони злочину, про її наявність чи відсутність. На додаток до вищевикладеного можна додати і те, що винність особи в здійсненні злочину означає, що вона діяла в даній ситуації при наявності вини, умислу чи необережності.

З викладеного випливає, що винність більш широке поняття, чим вина. Можна умовно говорити, що винність – це наявність у поводженні людини складу злочину, чого не можна сказати при встановленні вини.

У визначенні вини міститься вказівка на форми вини і на те, що вони виявляються в чиненому особою діянні. У теорії кримінального права формула вини була дана задовго до прийняття нового КК України.

Елементи вини:

  1.  зміст вини,
  2.  сутність вини,
  3.  форми вини,
  4.  ступінь вини.

Зміст вини – це є відображення в психіці (свідомості) особи об'єктивних ознак вчиненого діяння, тобто фактичних ознак, що характеризують об'єкт і об'єктивну сторону.

Зміст вини обумовлений сукупністю свідомості (інтелектуальний момент), волі (вольовий момент) та їх співвідношенням.

При вчиненні злочину свідомістю особи охоплюються фактичні обставини, які характеризують об'єкт злочину, ознаки предмета, спеціального суб'єкта, об'єктивну сторону характер вчинюваних дій (бездіяльності), а в матеріальних складах і суспільне небезпечні наслідки (можливість їх настання). Стосовно різних обставин інтелектуальне ставлення суб'єкта може бути різним. Одні обставини можуть бути ним усвідомлені більш повно, інші — приблизно; одні відображаються у свідомості правильно, адекватно, інші — помилково.

Таким чином, зміст вини визначається змістом об'єктивних ознак конкретного складу. Немає злочинів однакових по змісту вини.

У правозастосовній практиці вимагається встановлювати конкретні ознаки умислу та необережності і, як правило, йдеться про зміст конкретної форми вини, а не вини взагалі.

Сутність вини визначає соціальну природу вини і полягає в негативному ставленні особи до тих інтересів, цінностей, благ (суспільних відносин), що охороняються КК.

Сутність вини визначає соціальну природу вини, оскільки вина проявляється в злочинному діянні.

Отже, соціальна сутність вини складається в негативному відношенні особи до суспільних відносин, тим цінностям, благам, що охороняються нормами права. При необережності ж сутність провини складається в зневажливому відношенні до цих благ.

Форма вини — це описане у КК (ст. 24 і 25) поєднання певних ознак (елементів) свідомості і волі особи, яка вчиняє суспільне небезпечне діяння.

Форми вини – умисел і необережність.

Якщо зміст визначається конкретними обставинами кожного злочину, то форми це узагальнені поняття, які у цілому характеризують відношення особи до злочину (безвідносно до конкретного діяння). Через це форми вини і вивчаються в Загальній частині кримінального права.

У кожному конкретному випадку вимагається встановити саме ту форму вини, яка передбачена кримінально-правовою нормою. Відповідно до КК вина це завжди умисел або необережність. Умисел може бути прямим або непрямим (сг. 24), а необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість (ст. 25).

Поділ вини на форми має велике практичне значення. Зокрема форма вини:

а) визначає ступінь суспільної небезпеки діяння і дає змогу відмежувати злочинне діяння від незлочинного;

б) визначає кваліфікацію злочину;

в) завжди враховується при індивідуалізації покарання і визначенні умов його відбування;

г) враховується в інших випадках реалізації кримінальної відповідальності і покарання (зокрема для визначення умов кримінальної відповідальності за попередню і спільну злочинну діяльність, при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання).

Ступінь вини – це категорія кількісна. Вона визначає вагу скоєного злочинного діяння.

Ступінь вини означає кількісну характеристику вини, відображає тяжкість провини особи перед суспільством, є сукупністю форми і змісту вини з урахуванням всіх особливостей психічного ставлення особи до обставин злочину. 

Це поняття широко використовується в теорії кримінального права і судовій практиці. Як оціночна категорія ступінь вини визначається об'єктивними обставинами злочину, характером суспільне небезпечного діяння, особливостями психічного ставлення до дії (бездіяльності), мотивом і метою злочину, обставинами, що характеризують особу винного, причинами та умовами, які вплинули на формування умислу чи обумовили зміст необережності, тощо.

Хоча закон про кримінальну відповідальність прямо про ступінь вини нічого не говорить, вона впливає на юридичну оцінку вчиненого. Наприклад, навмисна вина більш небезпечна, за загальним правилом, чим вина необережна. Умисел, що раптово виник, у принципі, завжди менш небезпечний, чим умисел заздалегідь обміркований (навмисний) і т.д. Ступінь вини головним чином впливає на визначення ступеня суспільної небезпеки злочину й особистості винного, а також на призначення покарання.

Значення вини:

  1.  Вина особи в злочині обов'язково повинна бути встановлена, причому, вина – це об'єктивне явище, поза свідомістю судді і слідчого, психічне відношення особи до вчиненого.

Вину треба установити, виходячи з об'єктивних обставин справи. Вина входить у зміст предмета доказування по кожній справі. Наше право виходить з того, що вина - це прояв психічної діяльності особи при вчиненні злочину. Вітчизняним кримінальним правом відкидається так названа "оціночна концепція вини", відповідно до якої виною вважається не дійсний, умисел чи необережність, а той докір, та оцінка, що дає суддя поведінці особи. Ця теорія дає в руки судді широкі можливості визнавати наявність вини, виходячи зі своєї правосвідомості, розсуду, у той час як він повинний спиратися на закон.

  1.  Вітчизняне право виходить із принципу суб'єктивного ставлення в вину, тобто відповідальності за скоєне діяння і його наслідки лише при наявності вини.

Воно виключає об'єктивне ставлення в вину, тобто відповідальність за наслідки безвинно. Така теорія далека від цивілізованої системи права. Однак порушення цього принципу іноді зустрічаються в практиці, коли, лише виходячи з тяжкості наслідків, і, не установивши меж вини, особу притягають до кримінальної відповідальності.

  1.  Відсутність вини означає відсутність суб'єктивної сторони і, отже, складу злочину, кримінальної відповідальності і покарання.

Немає вини – немає і цього ланцюжка, він переривається.

  1.  Вина має велике значення для правильної кваліфікації злочину і для визначення міри покарання за вчинене.

Форми вини.

У діючому праві передбачені дві форми вини: умисел і необережність. Ці форми відображають саме ті психічні процеси, що роблять діяння злочинним.

У нашому праві поняття умислу та необережності (їхніх видів) закріплені в законі (КК), що виключає різні підходи до рішення даного питання. Кожна форма вини містить у собі ознаки, що характеризують свідомість (інтелект) особи і його волю. Тому перші з цих ознак називаються інтелектуальними ознаками (моментами, елементами), а другі – вольовими ознаками. Різне співвідношення інтелектуальної і вольової ознак психічної діяльності особи і дає можливість конструювати різні форми вини і їхні види.

Умисел і його види (ст. 24 КК).

Злочин визнається скоєним умисно, якщо особа, яка його що вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер вчиненого їм діяння ( дії чи бездіяльності), передбачала суспільно небезпечні наслідки та бажала чи свідомо допускала настання цих наслідків. (ч.1 ст. 24 КК.)

З цього формулювання видно, що закон знає два види умислу:

  1.  умисел прямий
  2.  непрямий (евентуальний).

Прямий умисел має місце там, де особа усвідомлює суспільно небезпечний характер вчиненого їм діяння, передбачає можливість чи неминучість настання суспільно небезпечних наслідків цього діяння і бажає настання цих наслідків.

Непрямий умисел має місце там, де особа усвідомлює суспільно небезпечний характер вчиненого їм діяння, передбачає тільки можливість настання суспільно небезпечних наслідків цього діяння, не бажає цих наслідків, хоч свідомо допускає їхнє настання.

Дані формулювання в більшій мері відповідають поглядам на цю проблему, що склалася в теорії кримінального права. Розходження між ними і формулюваннями, закріпленими в ч.ч. 2 і 3 ст. 24 КК лежить у більш точному розкритті характеру передбачення настання суспільно небезпечних наслідків.

Переважна більшість умисних злочинів вчиняється лише з прямим умислом. Але є і такі, котрі можуть скоюватися не тільки з прямим, але і з непрямим умислом (наприклад, убивство, тяжке тілесне ушкодження й ін.).

Якщо звернутися до визначення прямого умислу, то можна побачити, що воно сконструйоване стосовно матеріальних складів злочину. А як же бути зі складами формальними? Адже там закон не вимагає настання наслідку і, стало бути, певного (психічного) відношення до них.

У злочинах з формальним складом умисел визначається лише відносно до суспільно небезпечного діяння, тому що наслідки лежать за рамками складу злочину. Прямий умисел в злочинах з формальним складом складається з усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру скоюваного їм діяння й у бажанні вчинити це діяння. Тому злочини з формальним складом можуть скоюватися лише з прямим умислом, тому що всі інші форми вини обов'язково передбачають відношення до наслідків і, стало бути, неможливі у формальних складах. Відсутність прямого умислу наявність формального складу цілком виключає.

Умисел складається з інтелектуальної і вольової ознак (моментів). Інтелектуальний момент прямого умислу полягає:

а) в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру вчиненого їм діяння;

б) у передбаченні можливості чи неминучості настання суспільно небезпечних наслідків цього діяння.

Усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого діяння означає:

  1.  особа усвідомлює фактичні ознаки вчиненого діяння, а значить і його соціальну небезпеку; це значить, що усвідомлюються фактичні ознаки, що характеризують об'єкт і предмет злочину, діяння, а в залежності від виду складу і наслідки, причинний зв'язок між діянням і наслідком, спосіб, знаряддя, засоби здійснення злочину, місце, обстановку, час, тобто всі ознаки об'єктивної сторони. А при бездіяльності особа усвідомлює, що на неї лежить обов'язок діяти певним чином, та усвідомлює також, що вона може діяти;
  2.  лише при усвідомленні фактичних ознак особа розуміє суспільну небезпеку вчиненого діяння, тобто, що дане діяння заподіює чи створює реальну загрозу заподіяння шкоди цінностям, благам, охоронюваним законом про кримінальну відповідальність.

Чи потрібно для наявності умислу усвідомлення протиправності діяння? Переважна більшість злочинів - це злочини "звичайного розуміння", тобто їх злочинність (протиправність) розуміє кожен. Таким чином, у переважній більшості випадків (убивство, зґвалтування, крадіжка) усвідомлення суспільної небезпеки означає й усвідомлення протиправності. Однак це не означає, що не може бути випадків, коли не усвідомлюється ознака протиправності, наприклад, у злочинах, що близько стоять до адміністративних деліктів.

Усвідомлення соціальної небезпеки діяння означає, що особа, скоюючи злочин, розуміє неминучість його негативної оцінки з боку суспільства і держави, а значить розуміє можливість настання для себе несприятливих кримінально-правових наслідків.

Передбачення особою суспільно небезпечних наслідків свого діяння містить у собі уявлення про майбутнє. Особа представляє для себе, що відбудеться від вчинених нею дій, які наслідки можуть мати місце. Що ж собою представляє передбачення при прямому умислі:

  1.  це передбачення самих наслідків. Особа передбачає ці наслідки в тих загальних рисах, у яких вони змальовані у відповідній диспозиції статті Особливої частини КК;
  2.  особа передбачає розвиток причинного зв'язку між діянням і наслідком у загальних родових рисах.

Передбачення при умислі є конкретним, носить визначений конкретизований характер. Це значить, що особа передбачає, що саме від його дії чи бездіяльності (від його діяння) у даній ситуації, обстановці наступить чи може наступити суспільно небезпечний наслідок.

Передбачення при прямому умислі містить у собі як передбачення неминучості наслідків свого діяння, так і передбачення можливості настання наслідків. Так, стріляючи в жертву в упор, особа передбачає неминучість смерті потерпілого, стріляючи ж на великій відстані – лише можливість такого наслідку.

Вольова ознака (момент) прямого умислу визначається в законі словами – особа бажає настання суспільно небезпечних наслідків. Що значить бажати наслідку – це значить хотіти їхнього настання, прагнути до їхнього настання. Причому, бажання може означати:

а) прагнення досягти мети свого вчинку (особа з помсти убиває потерпілого – смерть потерпілого – це той наслідок, до якого особа прагне);

б) але бажання може означати і прагнення до кількох цілей, коли в особи маються і цілі проміжні (при розбої особа нападає на потерпілого і заподіює йому поранення з метою заволодіння майном, отже, заподіяння поранення – проміжна мета).

Таким чином, бажання є і там, де особа досягає своєї кінцевої мети через мету проміжну (найближчу).

Таким чином, прямий умисел, з точки вольового моменту (бажання настання певних наслідків), означає або прагнення до визначеної мети, або прагнення до кінцевої мети шляхом досягнення мети проміжної.

Непрямий (евентуальний) умисел.

Непрямий умисел має місце там, де особа усвідомлює суспільно небезпечний характер вчиненого їм діяння, передбачає тільки можливість настання суспільно небезпечних наслідків цього діяння, не бажає настання цих наслідків, однак свідомо їх допускає (свідомо допускає їхнє настання).

Інтелектуальна ознака складається з двох елементів:

а) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер вчиненого діяння;

б) передбачає можливість настання наслідків цього діяння.

Перший елемент інтелектуальної ознаки при непрямому намірі той же, що і при умислі прямому (вони збігаються). Другий елемент інтелектуальної ознаки – передбачення наслідків тотожно з передбаченням при прямому умислі за одним виключенням.

При непрямому умислі передбачення складається лише в передбаченні можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Якщо особа передбачає неминучість настання наслідків – це вже тільки прямої умисел. Однак і прямий, і непрямий умисел можуть тут збігатися – в обох випадках може мати місце передбачення лише можливості настання наслідків свого діяння.

Тому головна відмінність цих видів наміру друг від друга у вольовій ознаці (моменті).

Вольова ознака непрямого умислу виключає бажання настання наслідків, а характеризується їхнім свідомим допущенням.

Що значить свідомо допускати наслідки, який механізм вини при непрямому умислі?

Наслідки при непрямому умислі завжди виступають як побічний результат діяння винного, тому що його прагнення завжди спрямоване на досягнення інших результатів. Наслідки при непрямому умислі виступають як побічний результат. Мета дії може означати прагнення як до злочинних, так і до незлочинних результатів, наприклад, особа, бажаючи показати своє молодецтво, вчиняє безладну стрілянину в місці великого скупчення людей, і куля на кінці льоту убиває кого-небудь із присутніх.

Тому свідоме допущення наслідків передбачає:

а) даний наслідок виступає як побічний результат поведінки суб'єкта;

б) особа при цьому прагне до досягнення якихось інших наслідків, до інших бажаних цілей – вони можуть бути злочинними і незлочинними;

в) свідоме допущення означає або надію "на либонь" або байдуже відношення до злочинних наслідків.

Відмінність непрямого умислу від прямого.

Цю відмінність варто проводити як по інтелектуальному, так і по вольовому моментах, а саме:

а) по характеру передбачення: при непрямому умислу особа передбачає лише можливість настання наслідків свого діяння, а при прямому – як можливість, так і неминучість наслідків вчиненого їм діяння. Дуже часто на практиці виникають ситуації, коли особа передбачає неминучість настання наслідків свого діяння, а вольовий момент чітко не вдається установити (наприклад, нанесення в бійці глибокого ножового поранення в груди, від чого потерпілий помер). Коли особа передбачає неминучість наслідків, варто вважати, що має місце прямий умисел. Передбачення неминучості наслідків означає наявність прямого умислу;

б) по вольовій ознаці: при прямому умислі особа бажає настання наслідків, а при непрямому умислі, навпаки, не бажає, а настання наслідків нею лише свідомо допускається, вони виступають як можливий побічний результат діяння винного.

Спеціальні види умислу.

У теорії кримінального права розрізняють так названі спеціальні види умислу. Крім прямого і непрямого, передбачених безпосередньо в законі, теорія і практика знає інші види умислу, що впливають на кваліфікацію злочину й індивідуалізацію покарання.

Спеціальні види умислу розрізняються за критеріями:

а) за часом виникнення і формування:

  1.  заздалегідь обміркований;
  2.  раптово виниклий умисли:
  3.  афектований умисел

б) у залежності від ступеня передбачення суспільно небезпечних наслідків:

  1.  конкретизований (визначений):
  2.  простий
  3.  альтернативний
  4.  неконкретизований (невизначений).

При заздалегідь обміркованому умислі між виникненням умислу вчинити злочин і його реалізацію є певний, іноді дуже тривалий період часу.

Даний вид умислу варто сприймати в сукупності з іншими обставинами справи: характером і ступенем суспільної небезпеки злочину, що готується, способом здійснення, засобами і знаряддями вчинення злочину, прийомами, що застосовуються особою для подальшого приховування злочину, і т.п. Тривалий період підготовки злочину може в одних випадках свідчити про великий ступінь його суспільної небезпеки (наприклад, при підготовці терористичного акта, створенні банди і т.д.), а в інших – про сумніви особи, що готує, наприклад, убивство людини з ревнощів, а в іншій ситуації з почуття жалості до потерпілого і т.п. Лише всебічна оцінка всіх обставин у справі дозволить суду правильно визначити значення такого умислу.

Заздалегідь обміркований умисел, у принципі, може бути як прямим, так і непрямим. Перший зустрічається частіше, тому що тривала підготовка звичайно свідчить про те, що особа не тільки поставила певну мету, але і бажає настання наслідків.

Раптово виниклий умисел характерний для тих випадків, коли між виникненням і реалізацією наміру на здійснення злочину практично немає розриву чи в часі цей розрив украй незначний.

Даний вид умислу притаманний неврастенікам, особам зі схильністю до істеричних реакцій, неповнолітнім, особливо з такими аномаліями в психіці, як невротія. Він притаманний також рецидивістам, у яких виробився в процесі багаторазового здійснення злочинів і відбування покарання в місцях позбавлення волі стійкий стереотип поводження – прагнення вчиняти тотожні або однорідні злочини (квартирні і кишенькові крадіжки, шахрайство при азартних іграх і т.п.) аби тільки вдало складалися для цього обставини. Раптово виниклий умисел характерний також для осіб з низьким загальноосвітнім і культурним рівнем, у яких у конфліктних ситуаціях "кулак випереджає думку". Сюди відносяться всі різновиди хуліганів, а також убивць, здатних позбавити життя людину, яка не дала їм закурити чи зробила зауваження.

Різновидом раптово виниклого умислу є афектований умисел, до ознак якого відносяться раптовість виникнення, короткочасність протікання.

На відміну від інших видів цей умисел виникає як реакція на неправомірність поводження потерпілого у відношенні винного чи його близьких. Раптово виникаюче сильне щиросердечне хвилювання служить спонукальним мотивом до злочинного акта. Афектований умисел оцінюється законодавцем як обставина, що істотно впливає на зниження суспільної небезпеки злочину і, відповідно, на зниження покарання.

Конкретизований – це такий вид умислу, при якому особа чітко і ясно представляє наслідки свого діяння. Цей вид умислу підрозділяється у свою чергу на простий і альтернативний.

При простому конкретизованому умислі винний передбачає, що в результаті вчиненого їм діяння наступить один конкретний (певний) наслідок – наприклад, смерть жертви від сильного удару сокирою по голові.

При альтернативному конкретизованому умислі особа передбачає, що в результаті скоєного їм діяння може наступити або один або інший цілком визначений наслідок. Кожен з них йому однаково бажаний.

Наприклад, вдаряючи обухом сокири по голові потерпілого, винний передбачає, що від цього удару може наступити смерть чи тяжкі тілесні ушкодження. Кожен з цих наслідків злочинцю однаково бажаний, тому що здатен задовольнити почуття помсти, що є спонукальним мотивом даної дії. Злочини, скоєні з альтернативним умислом, варто кваліфікувати в залежності від наслідків, що фактично наступили.

Неконкретизований умисел необхідно встановлювати й аналізувати по тим кримінальним справам, де винний, задовольняючи почуття помсти, ненависті, ревнощів шляхом здійснення протиправних дій, взагалі передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, але не представляє, у чому вони конкретно проявляться.

Свідомість винного в цьому випадку охоплює комплекс наслідків від найважчого до незначного, кожен з який йому однаково бажаний. Разом з тим у нього немає прямого умислу на досягнення якого-небудь конкретного наслідку. Даний вид умислу найчастіше зустрічається в злочинах проти життя і здоров'я і дає значний відсоток помилок при кваліфікації злочинів.

Варто мати на увазі, що при неконкретизованому (невизначеному) умислі винний відповідає за наслідок своєї дії, що фактично наступили, але при обов'язковій умові, що він цей наслідок усвідомлював, бажав або свідомо допускав.

Необережність та її види (ст. 25 КК).

Злочин визнається вчиненим з необережності, якщо особа його що вчинила передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків вчиненого їм діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або хоч і не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але повинна була і могла їх передбачати.

Необережних злочинів скоюється менше, однак вони займають велику питому вагу в сфері, де діяльність людини з'єднана з різними технічними засобами, механізмами . У принципі, вони в порівнянні з навмисними злочинами менш небезпечні.

Види необережності:

  1.  Злочинна самовпевненість (ч. 2 ст. 25 КК).
  2.  Злочинна недбалість (ч.3 ст. 25 КК).

Злочинна самовпевненість має місце там, де особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків вчиненого їм діяння, але легковажно розраховує на їх відвернення. Ознаки: інтелектуальні та вольові.

Злочинна недбалість має місце там, де особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків вчиненого їм діяння, хоча повинна була і могла їх передбачати.

Злочинна самовпевненість містить у собі дві ознаки (моменти) – інтелектуальний і вольовий.

Інтелектуальна ознака виражена в законі в словах: особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (крім цього, у теорії карного права враховується той факт, що при самовпевненості особа усвідомлює суспільно небезпечний характер діяння, але це усвідомлення нейтралізується розрахунком особи на конкретні обставини, що не допустять настання шкідливих наслідків). Вольова ознака – особа легковажно розраховувала на їх відвернення (на відвернення наслідків).

Інтелектуальна ознака пр