48394

Фінанси. Конспект лекцій

Конспект

Финансы и кредитные отношения

В загальному вигляді фінанси відображають відносини, які виникають між людьми, підприємствами, фірмами, банками, державними органами з приводу отримання, передавання один одному грошових коштів, взаємних платежів, боргових та інших зобовязань.

Украинкский

2013-12-09

1.67 MB

16 чел.

103

Конспект лекцій

з дисципліни:

«ФІНАНСИ»

Розробив викладач:

Сахно О.В.

 

Київ 2010

Зміст

№ п/п

Розділ, тема дисципліни

Сторінка

1

Тема 1. Предмет фінансової науки. Суть і функції фінансів України

3

2

Тема 2. Фінансова політика держави і фінансовий механізм

8

Фінансовий контроль

3

Тема 3. Сутність фінансового контролю

14

4

Тема 4. Види фінансового контролю

18

5

Тема 5. Фінансова система України

23

Страхування як особливий елемент фінансової системи:

6

Тема 6. Економічна необхідність, суть, роль і значення страхування

30

7

Тема 7. Поняття страхового ринку, його структура та розвиток в Україні

38

8

Тема 8. Фінанси суб’єктів господарювання

44

Система державних фінансів України:

9

Тема 9. Суть і зміст державних фінансів України

51

10

Тема 10. Бюджет і бюджетна система

56

11

Тема 11. Доходи і видатки державного бюджету

62

Податки та податкова система

12

Тема 12. Податкова система і податкова політика. Сутність і види податків

68

13

Тема 13. Загальнодержавні податки та збори

76

14

Тема 14. Місцеві податки та збори

80

15

Тема 15. Пенсійний фонд України

84

16

Тема 16. Місцеві фінанси

89

17

Тема 17. Державний кредит і державний борг

92

18

Тема 18. Фінансовий ринок

95

Міжнародні фінанси

19

Тема 19. Роль фінансів у розвитку міжнародних зв’язків

98

20

Тема 20. Валютна система України

102

21

Тема 21. Еволюція та сучасні риси фінансових систем країн з розвиненою ринковою економікою

22

Тема 22. Інтеграція України в європейський простір та до

Європейського Союзу

Тема 1. Предмет фінансової науки. Суть і функції фінансів України

План

  1.  Поняття» Фінанси». Виникнення і розвиток науки про фінанси.
  2.  Фінансові відносини. Фінансова діяльність. Суб’єкти та об’єкти фінансових відносин.
  3.  Фінансові ресурси та резерви.
  4.  Функції фінансів

  1.  Поняття» Фінанси». Виникнення і розвиток науки про фінанси

Термін „фінанси” походить від латин. „finance” – грошовий платіж. Вперше цей термін почали використовувати наприкінці ХІІІ ст. в Італії.

Виникненню фінансів сприяли такі обставини:

  1.  Центральній Європі в результаті перших буржуазних революцій хоча і збереглись монархічні режими, але влада монархів була значно обмежена, саме тому відбулося відчуження монарха від казни. Виник загальнодержавний фонд грошових засобів – бюджет, яким монарх не міг користуватись особисто;
  2.  Формування і використання бюджету прийняло системний характер.

Тобто виникли системи державних доходів та видатків з визначеним складом, структурою, і законодавчим закріпленням. Саме тоді було сформульовано основні напрями видатків: на військові цілі, управління, економіку, соціальні потреби.

  1.  Податки в грошовій формі набули переважного характеру, тоді як раніше доходи держави формувались головним чином за рахунок натуральних податків і трудових повинностей.

Одже, фінанси – продукт наявності держави і товарно – грошових відносин. В ХІХ ст. функції держави значно розширились і удосконалились, а товарно-грошові відносини зайняли головне місце в економічній системі. Фінанси стали універсальним і дуже активним елементом економічного життя.

Виникнення фінансів пов’язане з 2-ома суспільно-економічними передумовами:

  1.  Виникнення держави і розвиток державності
  2.  Розвиток ТГВ.

Виникнення держави призводить до об’єктивної необхідності розподілу і перерозподілу створеного суспільного продукту

В загальному вигляді фінанси відображають відносини, які виникають між людьми, підприємствами, фірмами, банками, державними органами з приводу отримання, передавання один одному грошових коштів, взаємних платежів, боргових та інших зобов’язань.

Фінанси охоплюють широкий спектр податкових платежів населення, позики, вклади в банки тимчасово вільних грошей. Через фінансові важелі держава надає населенню кредити, регулює індивідуальну трудову діяльність, здійснює управління соціально-економічними процесами.

 Фінанси – це система відносин з приводу розподілу й використання фондів грошових коштів (фінансових ресурсів).

 Фінанси –це система економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами щодо акумуляції (накопиченню) та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту (ВВП) і національного доходу.

Тільки виробництво ВВП створює стабільні фінансові передумови для процвітання нації.

Фінанси безпосередньо пов’язані з грошовими відносинами, але не тотожні їм.

До фінансів не належать гроші, що обслуговують особисте споживання та обмін (купівля товарів в роздріб, оплата комунальних послуг, особистих транспортних засобів, охорони здоров’я), а також гроші, отримані у вигляді заробітної плати, грошового переказу, спадщини тощо.

  1.  Фінансові відносини. Фінансова діяльність. Суб’єкти та об’єкти фінансових відносин

Функціонування фінансів пов’язане з такими поняттями, як фінансові відносини та фінансова діяльність .

Види фінансових відносин:

1. Між державою і юридичними особами держава через податки й платежі, відрахування вилучає частину ВВП до державного бюджету та спеціальних фондів. Зворотній напрямок: держава виділ з бюджету бюджетні асигнування, субсидії субвенції, дотації, бюджетне кредитування, основна частина виділяється бюджетним установам.

2. Держава і фізичні особи: населення сплачує податки встановлені законодавством, здійснюються відрахування в спеціальні фонди а також купівля державних цінних паперів. Держава надає фінансову допомогу малозабезпеченим громадянам та окремими категоріям населення.

3. Фін відносини між суб’єктами господарювання держави та недержавні форми власності: коли фінансуються витрати за рахунок об’єднання коштів декількох суб’єктів господарювання,при сплаті штрафних санкції, при орендних відносинах, при лізинг операціях , коли підприємець є власником цінних паперів, процеси реалізацій продукції, закупівлі ТМЦ і ін.

4. Фін. відносини між суб’єктами господарювання та їх працівниками, коли формується фонд з\п, виплачуються виплати.

5. Фінансові відносини між підприємством і АТ з приводу купівлі-продажу цінних паперів. При отриманні й поверненні кредиту  і сплати процентів на них.

6. Фінансові відносини виникають також між суб`єктами господарювання та страховими компаніями.

7. Також виникають відносини між суб’єктами  господарювання та іноземними суб’єктами господарювання з приводу реалізації продукції, робіт, послуг.

8. Фін. відносини між суб’єктами господарювання та населенням, інвестиційними фондами, компаніями.

Фінансова діяльність держави – це здійснення нею функцій щодо планомірного утворення, розподілу й використання грошових фондів (фінансових ресурсів) з метою реалізації завдань соціально-економічного розвитку, забезпечення обороноздатності й безпеки держави, а також використання фінансових ресурсів для діяльності державних органів.

На думку ряду інших авторів, фінансова діяльність держави – це організаційна діяльність уповноважених органів щодо утворення, перерозподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують безперервне функціонування держави та її адміністративно-територіальних утворень на кожному етапі суспільного розвитку.

Значення фінансової діяльності полягає у наступному:

1. Фінансова діяльність є важливою й необхідною складовою частиною механізму соціального управління. Це проявляється у тому, що накопичені фінансові ресурси спрямовуються в економіку, соціальну та інші сфери з урахуванням пріоритетності заходів, які фінансуються. Здійснення ефективної соціальної діяльності держави є необхідним фактором проведення справедливої соціальної політики.

2. За допомогою фінансової діяльності створюється матеріальна основа, яка необхідна для функціонування органів державної влади й управління, правоохоронних органів, забезпечення обороноздатності та безпеки держави.

3. Вплив на соціально-економічні процеси в державі та її адміністративно-територіальних утвореннях здійснюється не тільки у формі прямої фінансової підтримки, виділення коштів на певні програми, а й непрямими формами – надання податкових пільг, застосування понижених процентних ставок, надання безпроцентних кредитів, відстрочок та розстрочок за податковими платежами з метою стимулювання будь-якої діяльності, що визнана державою пріоритетною.

4. Фінансова діяльність впливає на розвиток відносин між державою та місцевими утвореннями. Важливою її стороною є розподіл фінансових ресурсів між державними та місцевими органами, що має певне значення для регулювання та координації виробництва та розвитку соціально-культурної сфери в межах як держави, так і її адміністративно-територіальних утворень.

5. Як складова частина механізму державного регулювання та управління соціально-економічними процесами фінансова діяльність містить широкі можливості на розвиток ринкових відносин.

До принципів фінансової діяльності можна віднести такі:

1. Принцип законності. Сутність цього принципу стосовно фінансової діяльності полягає в тому, що весь процес утворення, розподілу та використання фондів грошових коштів досить докладно регламентується нормами фінансового права, дотримання яких забезпечується можливістю застосування до правопорушника засобів державного примусу.

2. Принцип публічності фінансової діяльності. Цей принцип зумовлений публічною суттю самих державних фінансів, полягає в публічному характері фінансової діяльності, пронизує її та вибудовує інші принципи.

3. Принцип гласності. В процесі здійснення фінансової діяльності передбачається доведення до суспільства, в тому числі й за допомогою засобів масової інформації, змісту проектів правових актів, звітності, результатів ревізій та перевірок фінансової діяльності окремих суб’єктів тощо.

4. Принцип плановості. Кожна сфера фінансової діяльності базується на основі фінансово-планових актів, вимоги стосовно яких закріплено у нормативних актах.

5. Принцип розподілу функцій представницької та виконавчої влад. Цей розподіл здійснюється на підставі конституційного принципу розподілу влади взагалі (ст. 6 Конституції України).

6. Принцип пріоритетності представницьких органів влади перед виконавчими органами. Він є продовженням попереднього принципу і його зворотною стороною. Зазначені два принципи нерозривні і завжди проявляються одночасно.

7. Принцип пріоритетності публічних видатків по відношенню до доходів бюджету. Здійснення державою її функцій не може ставитись у прямо пропорційну залежність від розміру доходу державного бюджету. І тому визначаючи в пріоритетному порядку обсяг публічних видатків, вираховуються розміри державних доходів, необхідних для фінансової рівноваги.

8. Принцип обліку та контролю. Цей принцип передбачає наявність відповідного масиву нормативних актів, що встановлюють єдину методику бухгалтерського обліку, а також здійснення спеціально уповноваженими на це державними органами контролю за утворенням, розподілом та використанням фінансових ресурсів.

Характеристика фінансових відносин пов’язана з виділенням їх об’єктів та суб’єктів.

Об’єктами даних відносин є національне багацтва - вартість нагромаджених в країні матеріальних цінностей та залучених у виробництво природних ресурсів (основні засоби, матеріальні ресурси , страхові запаси, золотий запас, валютний запас, природні ресурси) і вироблений ВВП - додана вартість, вироблена у країні виробниками  товарів, робіт, послуг у поточному році (амортизація, заробітна плата, прибуток, позиковий процент).

Суб’єктами фінансових відносин виступають: держава, підприємці, робітники і службовці, населення.

Роль фінансів:

  1.  Забезпечують розподіл ВВП і фінансові потреби юридичних і фізичних осіб держави;
  2.  Забезпечують кругообіг фінансових ресурсів і тим самим безперервність відтворення виробництва;
  3.  Здійснюють перерозподіл первинних і вторинних доходів між галузями, регіонами, соціальними верствами населення;
  4.  Впливають на інтереси суб’єктів розподільчих відносин і регулюють різні напрями соціально – економічного розвитку;
  5.  Відіграють провідну роль у системі економічних методів керування економікою країни;
  6.  Утворюють систему економічних показників, які відіграють роль індикаторів стану і розвитку економічної та соціальної сфер суспільства.

  1.  Фінансові ресурси та резерви.

Фінансові ресурси властиві всім суб'єктам фінансових відносин. До фінансових ресурсів держави входять ресурси всіх секторів економіки:

·  державного сектору;

·  підприємств;

·  громадських організацій;

·  приватного сектору;

У кожному секторі економіки фінансові ресурси визначаються за рівнями управління. В державному секторі до складу фінансових ресурсів входять:

·  ресурси державного бюджету;

·  ресурси місцевих бюджетів;

·  ресурси державних фінансових інститутів;

·  ресурси місцевих об'єднань;

·  ресурси підприємства, організацій, установ.

Фінансові ресурси, на думку О.Д. Данілова та Д.М. Серебрянського, — це грошові фонди фінансової системи, які створюються в результаті економічної та фінансової діяльності в процесі створення та розподілу валового національного продукту за певний період і використовуються для забезпечення безперебійного функціонування та розвитку народного господарства.

Найзначніша частка фінансових ресурсів створюється за рахунок прибутку, відрахувань на соціальне страхування та інші соціальні потреби. Велику частку становлять непрямі податки. Крім цього частина фінансових ресурсів виражає перенесену вартість основних фондів (амортизаційні відрахування).

Одним з елементів фінансових ресурсів є фінансові резерви — це особлива група фондів грошових коштів, в яких нагромаджуються кошти, що на деякий час вилучаються з обороту, а використовуються у випадках збоїв у процесi суспільного виробництва.

Фiнансовi резерви створюються у грошовiй та натуральній формах i виступають необхiдною умовою стабiльного i збалансованого розвитку.

Фiнансовi резерви мають всi риси, якi притаманнi фондам грошових коштiв. В залежності від рівня, на якому проходить їх формування, вони подiляються на 2 групи:

1) централiзованi;

2) децентралiзованi.

Формування фінансових резервів може відбуватися наступними методами:

бюджетний — який передбачає створення у складi кожного бюджету резервiв, одним з видiв яких є оборотна касова готiвка;

галузевий — передбачає створення за рахунок вiдрахувань з прибутку пiдприємств фінансових резервiв на рівні певної галузі. Широко використовувався даний метод у командно-адміністративній системі господарювання, в ринковій економіці госпрозрахунковий — формування фiнансових резервiв пiдприємств, органiзацiй, установ;

страховий — утворення фондiв страхових органiзацiй.

Страхові (резервні) фонди призначені для фінансування робіт пов'язаних із ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій, в результаті яких порушуються нормальні умови життя і діяльності людей на певній території або окремо визначеному об'єкті. Надзвичайні ситуації спричинюються аваріями, катастрофами, стихійним лихом або іншими небезпечними подіями, які призводять до загибелі людей та значних матеріальних втрат.

Одним з видів бюджетних резервів є Резервний фонд Кабінету Міністрів України. Він формується з метою фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціальнокультурних та інших заходів, які не могли бути передбаченими під час затвердження Державного бюджету на відповідний рік. Цей фонд створюється в розмірі до двох відсотків обсягу видатків державного бюджету і входить до складу видатків Державного бюджету України.

Головними напрямками витрачання коштів цього фонду є:

— фінансування витрат, пов'язаних з надзвичайними ситуаціями;

— фінансування робіт по ліквідації наслідків стихійних явищ та аварій;

— непередбачені витрати, пов'язані з введенням законів;

— фінансування інших заходів, не передбачених і які не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету України, з визначенням при цьому розміру коштів, який не може перевищувати 20 відсотків загального обсягу резервного фонду.

Кошти резервного фонду можуть використовуватися лише в необхідних межах за цільовим призначенням на фінансування заходів, передбачуваних постановами Кабінету Міністрів України. Залишок невикористаних коштів резервного фонду в кінці року, в якому їх виділено, підлягає поверненню до Державного бюджету України.

  1.  Функції фінансів

Фінанси виконують ряд функцій: регулюючу, розподільчу та контрольну.

  1.  Регулююча функція фінансів базується на правовій регламентації грошових відносин у суспільстві. Для забезпечення регулюючої функції застосовується набір фінансових інструментів, передусім податків. З їхньою допомогою держава впливає на різні сторони фінансово-економічного розвитку.
  2.  Розподільча функція фінансів пов'язана передусім з розподілом та перерозподілом суспільного продукту й національного доходу для задоволення різних потреб народного господарства й населення.
  3.  Контрольну функцію фінанси виконують у процесі утворення й використання грошових ресурсів. Цей контроль має встановлюватися за пропорціями в розподілі й раціональним використанням матеріальних, трудових і фінансових ресурсів шляхом з'ясування відповідності розміру фондів наміченим цілям.
  4.  Названі функції взаємопов'язані між собою, їх виконання залежить від чітких дій державних фінансових структур, підприємств різних форм власності, стабільного функціонування економічного та правового механізмів.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Функції фінансів
  2.  Фінансові ресурси

Контрольні запитання:

  1.  Коли і де з’явився термін фінанси?
  2.  Що виступає основним об’єктом фінансових відносин?
  3.  Хто виступає су’єктами фінансових відносин?
  4.  Основні завдання фінансової діяльності?

Тема 2. Фінансова політика держави і фінансовий механізм

План

  1.  Фінансова політика, її зміст та завдання.
  2.  Фінансовий механізм і його складові елементи.
  3.  Фінансове планування: принципи, методи, завдання.
  4.  Управління фінансами в Україні

  1.  Фінансова політика, її зміст та завдання

Ринкова економіка - дуже тонкий і складніший механізм, ніж планово-директивна економіка. На стан ринкової економіки сильно впливає держава, яка залежно від особливостей своєї економічної бази розробляє фінансову політику.

Фінансова політика - це комплекс державних заходів, що забезпечують ефективне функціонування фінансів і фінансової системи.

Це, у свою чергу, стимулює розвиток матеріального виробництва і створює економічний грунт для здійснення державою покладених на неї функцій і завдань.

Фінансова політика охоплює широкий комплекс заходів:

- розробку загальної концепції фінансової політики, визначення її основних напрямів, цілей і головних завдань;

- створення адекватного фінансового механізму;

- управління фінансовою діяльністю держави та суб’єктів господарювання.

Фінансова політика є складовою частиною економічної політики держави. В ній конкретизуються головні напрями розвитку економіки; визначається загальний обсяг фінансових ресурсів, їхні джерела, шляхи використання; розробляються механізми регулювання і стимулювання соціально-економічних процесів фінансовими методами.

Головними цілями фінансової політики є мобілізація й ефективне використання фінансових ресурсів, регулювання економічних і соціальних процесів, стимулювання провідних напрямів розвитку продуктивних сил.

Завдання фінансової політики - це:

- забезпечення умов для формування максимально можливих фінансових ресурсів;

-встановлення раціонального, з погляду держави, механізму розподілу і використання фінансових ресурсів;

-організація регулювання і стимулювання економічних та соціальних процесів фінансовими методами;

- формування фінансового механізму і його розвиток відповідно до цілей і стратегій, що постійно змінюються;

- створення ефективної і максимально дієвої системи управління фінансами.

Виділяють три типи фінансової політики: класичний, регулюючий, планово-директивний.

Класичний тип фінансової політики був панівним до 20-х років XX століття. Біля її джерел стояли класики політичної економії Адам Сміт і Девід Рікардо.

Основа класичної фінансової політики - невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції, використання ринкового механізму як головного регулятора господарських процесів. Така політика привела до обмеження державних витрат і податків, забезпечення умов для формування і виконання збалансованого бюджету. Державні видатки виступали переважно у вигляді військових витрат, виплат відсотків за державним боргом, його погашенням. Система податків включала найпростіші й найефективніші з погляду стягування непрямі іі прямі податки. Управління фінансовою діяльністю в державі зосереджувалося в одному органі — Міністерстві фінансів (казначействі).

Перехід до регулюючої фінансової політики пов'язаний із загостренням економічних, політичних, соціальних проблем у 20-х роках XX століття. Вона дала змогу протягом 30-х-60-х років забезпечити стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості, достатнє фінансування соціальних видатків у більшості європейських держав.

В основу регулюючої фінансової політики покладена економічна теорія Дж. М. Кейнса (1883-1946) про необхідність втручання і регулювання державою циклічного розвитку економіки і соціальних відносин з метою забезпечення повної зайнятості населення. Основними важелями втручання держави в економіку стають державні видатки, що формують додатковий попит. В остаточному підсумку забезпечується пожвавлення підприємницької діяльності, створення нових робочих місць, зростання національного доходу і скорочення безробіття.

На відміну від класичної фінансової політики, головним механізмом податкового регулювання стає прибутковий податок. Він забезпечує вилучення через прогресивні ставки в суб'єктів господарювання доходів у вигляді заощаджень. Такий підхід дає змогу створити збалансованість державного бюджету при високому рівні доходів. Дефіцит бюджету використовується для регулювання економіки. Зростає роль ринку позикових капіталів як джерела доходів бюджету. Проводиться широкомасштабна політика дефіцитного фінансування, коли держава активно використовує середньо- і довгострокові позики.

Планово-директивна фінансова політика засвідчила свою високу ефективність у роки Другої світової війни, післявоєнної відбудови народного господарства. У цей період була потрібна максимальна концентрація фінансових ресурсів для фінансування надзвичайних витрат держави.

Планова система управління, заснована на державній формі власності, давала змогу здійснювати пряме директивне управління всією економікою, у тому числі й фінансами. Головна мста такої фінансової політики - досягнення максимальної концентрації фінансових ресурсів держави в руках центральних органів влади. Подальший перерозподіл здійснювався відповідно до основних напрямів державного плану. Характерним було непродуктивне використання коштів державного бюджету Значні ресурси йшли на фінансування оборонних галузей народного господарства, військові витрати. Мав місце залишковий принцип фінансування соціальної сфери. Держава цілком регулювала фінансову діяльність підприємств через вилучення чистого доходу за допомогою податку з обороту і наступних індивідуальних відрахувань від прибутку.

  1.  Фінансовий механізм і його складові елементи.

Фінанси як об'єктивна економічна категорія існують незалежно від волі людей і є інструментом впливу на виробничо-торговельний процес суб'єктів господарювання. Цей вплив здійснюється через фінансовий механізм.

Фінансовий механізм - це сукупність форм і методів, за допомогою яких забезпечується здійснення розподілу, перерозподілу, контролю фінансів; створення, мобілізація і використання децентралізованих і централізованих грошових доходів, фондів і резервів.

Фінансовий механізм - найважливіша частина господарського механізму. Він являє собою систему фінансових важелів, що забезпечують організацію, планування і стимулювання використання фінансових ресурсів.

До структури фінансового механізму входять п'ять взаємозалежних елементів:

  1.  фінансові методи;
  2.  фінансові важелі;
  3.  правове забезпечення;
  4.  нормативне забезпечення;
  5.  інформаційне забезпечення.

Фінансові методи - це способи впливу фінансових відносин на господарський процес. Цей вплив здійснюється через управління рухом фінансових ресурсів, порівняння витрат і результатів, матеріальне стимулювання і відповідальність за ефективне використання грошових фондів. Фінансові методи становлять основу фінансового механізму, до них відносять: планування і прогнозування, інвестування, кредитування і самокредитування, оподаткування, матеріальне стимулювання і відповідальність, страхування, заставні, трансфертні, трастові операції, оренду, лізинг, факторинг та ін. Дія фінансових методів виявляється в утворенні й використанні різних грошових фондів

Фінансовий важіль є прийомом дії фінансового методу. У фінансовому механізмі важливу роль відіграють такі фінансові важелі: прибуток, дохід, амортизаційні відрахування, фінансові санкції, ціни, орендна плата, дивіденди, відсоткові ставки за позиками, депозитами і облігаціями, інвестиції, валютні курси та ін.

Ефективність і дія фінансового механізму залежать від правового і нормативного забезпечення. До правового забезпечення входять законодавчі акти, постанови, накази та інші правові документ органів управління. Нормативне забезпечення функціонування фінансового механізму становлять інструкції, нормативи, норми, тарифні ставки, методичні вказівки і роз'яснення.

Інформаційне забезпечення складається з різного роду фінансово-економічної інформації. До такої інформації передусім відносять дані про. фінансовий стан суб'єктів господарювання, фінансові процеси на внутрішньому і міжнародному ринках. Наявність надійної ділової інформації дає можливість швидко приймати фінансові та комерційні рішення, які забезпечують максимізацію прибутку.

Виходячи з того, що держава через фінансовий механізм здійснює свою діяльність у галузі фінансів, можна виділити директивний фінансовий механізм і регулюючий.

  1.  Директивний фінансовий механізм розробляється для фінансових відносин,

у яких держава бере участь безпосередньо. До нього, як правило, входять податки, державний кредит, витрати бюджету, бюджетне фінансування, організація бюджетного устрою і бюджетного процесу, фінансове планування. У цьому разі держава детально розробляє обов'язкову для всіх учасників систему організації фінансових відносин.

  1.  Регулюючий фінансовий механізм розробляється для конкретного сегмента

фінансових відносин, який прямо не зачіпає інтересів держави. Такого роду фінансовий механізм характерний організації фінансових відносин на приватних підприємствах.

У цьому разі держава встановлює загальний порядок використання фінансових ресурсів, що залишаються на підприємстві після сплати податків і обов'язкових платежів, а підприємство самостійно розробляє форми, види грошових фондів і напрями їхнього використання.

  1.  Фінансове планування: етапи, принципи, методи, завдання.

Фінансове планування - процес розроблення системи фінансових планів з окремих аспектів фінансової діяльності, що забезпечують реалізацію фінансової стратегії підприємства в майбутньому періоді.

Принципи фінансового планування:

— наукова обґрунтованість, яка передбачає проведення розрахунків фінансових показників на основі певних методик, з врахуванням кращого досвіду; використання засобів обчислювальної техніки, економіко-математичних методів, які передбачають багатоваріантність розрахунків і вибір найоптимальнішого з них;

— єдність фінансових планів полягає в єдності фінансової політики, єдиному підході до розподілу валового національного доходу, єдиній методології розрахунку фінансових показників та ін.;

— безперервність, яка означає взаємозв'язок перспективних, поточних і оперативних фінансових планів;

— стабільність, тобто незмінність показників фінансових планів.

Завдання фінансового планування полягають у визначенні реальних джерел і обсягів доходів, оптимізації структури видатків на основі критерію вирішення завдань фінансової політики та збалансування доходів і видатків.

Першим за послідовністю і значущістю є визначення реальних обсягів доходів.

Другим важливим завданням фінансового планування є оптимізація витрат. 

Третім, інтегративним завданням є збалансування доходів і видатків.

Фінансовий план і за формою, і за змістом є балансом доходів та видатків, а отже, він не може бути незбалансованим. Це найскладніше завдання, яке може містити безліч варіантів його досягнення. За кожним варіантом стоїть особливий тип фінансової політики, яка має різні засади, ознаки і можливі наслідки. Тому процес збалансування фінансового плану — це постійний вибір різних варіантів з визначенням усіх можливих наслідків.

У кінцевому підсумку вибір оптимального варіанта забезпечує передумови для реалізації фінансової політики і робить фінансову діяльність усіх суб’єктів чітко організованою і скоординованою.

Всі види фінансового планування перебувають у взаємозв'язку і здійснюються у певній послідовності.

1 етап -- прогнозування фінансової діяльності, що визначає завдання поточного планування. Це найскладніший етап планування, що потребує високої кваліфікації фахівців. Під фінансовою стратегією підприємства слід розуміти формування системи довгострокових цілей фінансової діяльності і вибір найефективніших шляхів їхнього досягнення. Це генеральний план дій для забезпечення підприємства коштами. Він охоплює питання теорії і практики фінансів, їхнього планування, вирішує завдання, які забезпечують фінансову стійкість підприємства н ринкових умовах господарювання.

2 етап -  поточне планування фінансової діяльності, що полягає в розробці системи фінансових планів з окремих аспектів фінансової діяльності підприємства на майбутній рік із розбивкою за кварталами. Це планування допоможе визначити на майбутній період усі джерела фінансування, сформувати систему доходів і витрат, забезпечити постійну платоспроможність підприємства, визначити структуру його активів на кінець планового періоду.

3 етап — оперативне планування фінансової діяльності. Воно полягає в розробці системи бюджетів - короткострокових оперативних фінансових планів (до одного року), що відображають надходження і витрати коштів з окремих аспектів фінансової діяльності, окремих господарських операцій, інвестиційних проектів.

Методи фінансового планування

№ п/п

Методи

1.

Економічний аналіз

2.

Коефіцієнтів, нормативний, економіко - математичні методи

3.

Балансовий

Методи економічного аналізу вивчаються у відповідному навчальному курсі, а також економіко-математичні методи. Що ж стосується інших методів, то суть їх полягає у наступному.

Метод коефіцієнтів, або екстраполяції передбачає розповсюдження встановлених у минулому тенденцій на майбутній період або розповсюдження вибіркових даних на іншу частину сукупності досліджуваних об'єктів, які самі не були досліджені.

Цей метод використовується при індексації вартості основних фондів, дооцінці товарно-матеріальних цінностей в зв'язку з інфляцією, при плануванні прибутку, величини власних оборотних коштів та ін.

Нормативний метод є більш ефективним при умові що норми і нормативи відповідають наступним вимогам:

— вони мають бути науковообгрунтованими;

— прогресивними (тобто орієнтованими на кращий досвід);

— тривалої дії;

— стабільними.

Нормативи бувають двох видів:

1) нормативи, засновані на матеріальних нормах, що представляють грошовий вираз натуральних норм (при визначенні видатків бюджетних установ);

2) нормативи як самостійні розрахункові величини, які відображають процеси формування і розподілу доходів, відрахувань та ін. (податки, внески в цільові фонди, нормативи розподілу прибутку).

Балансовий метод у фінансовому плануванні передбачає відповідність видатків джерелам їхнього покриття, ув'язку всіх розділів фінансового плану, фінансових і виробничих показників, в результаті чого досягається збалансованість плану. В сучасних умовах цей метод набуває особливого значення тому що всі видатки підприємств залежать від зароблених коштів; підприємства стали повністю самостійними і повинні розраховувати тільки на власні поступлення, а не на допомогу держави чи міністерства.

Таким чином, фінансове планування охоплює весь комплекс заходів як із формування планових завдань, так і з втілення їх у життя.

Поряд із фінансовим плануванням важливу роль в управлінні фінансами відіграє фінансовий контроль і аудит.

  1.  Управління фінансами в Україні

Практичне використання фінансового механізму безпосередньо пов'язане з цілеспрямованою діяльністю держави щодо управління фінансами.

Управління містить у собі ряд функціональних елементів: прогнозування, планування, оперативне управління, регулювання і контроль. Усі ці елементи забезпечують проведення фінансової політики в поточній діяльності державних органів, юридичних осіб і громадян.

Об'єктами управління є:

- грошовий обіг як рух суспільних фондів у грошовій формі в процесі відтворення;

- кругообіг капіталу, що охоплює його авансування, використання у виробництві, реалізацію виготовленого товару і повернення капіталу до вихідної форми;

- фінансові ресурси і їхні джерела у вигляді грошових фондів, що використовуються для забезпечення безперебійного функціонування і розвитку виробництва, соціально-культурної сфери;

- фінансові відносини, які виникають між підприємствами і державними установами, а також відносини міме торговими, комерційними й іншими структурами.

Суб'єктом управління фінансами є перший керівник підприємства, планово-фінансова служба, фінансові менеджери. Управління фінансами на рівні держави здійснюється системами законодавчої і виконавчої влади. В Україні це Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів України. Безпосередньо оперативне управління фінансами покладене на Міністерство фінансів і підзвітні йому регіональні та місцеві органи. Найвищий орган законодавчої влади - Верховна Рада затверджує державний бюджет і регулює найважливіші відносини у фінансовій діяльності. Це здійснюється через прийняття законів із фінансових питань.

Кабінет Міністрів України формує і здійснює фінансову та грошово-кредитну політику, розробляє і подає Президенту України проект державного бюджету, організовує його виконання, приймає рішення про випуск державних внутрішніх позик, здійснює грошову емісію.

Міністерство фінансів бере участь у розробленні балансу фінансових ресурсів, організовує роботу зі складання проекту державного бюджету, контролює випуск і обіг цінних паперів, бере участь у роботі органів управління фондових бірж. У системі Міністерства фінансів функціонують державна контрольно-ревізійна служба і Державна податкова адміністрація України, їх очолюють голови, які затверджуються Кабінетом Міністрів України. Основне завдання контрольно-ревізійної служби - здійснення державного контролю за використанням коштів і матеріальних цінностей, їхнім збереженням, станом та достовірністю бухгалтерського обліку і звітності. Державна податкова адміністрація головним завданням вважає забезпечення відповідності законодавства про податки, повний облік усіх платників податків, здійснення контролю і забезпечення правильності розрахунку й сплати податків, контроль за законністю здійснення валютних операцій

Державне казначейство здійснює оперативне управління видатками державного бюджету. Казначейство також збирає, обробляє й аналізує інформацію про стан державних фінансів, надає найвищим законодавчим і виконавчим органам державної влади звітність про фінансові операції уряду і стан бюджетної системи.

Єдину грошово-кредитну політику і регулювання грошового обігу здійснює Національний банк України.

На підприємствах фінансами управляють безпосередньо фінансові служби.

Головне завдання працівників фінансових служб підприємства полягає у якнайповнішій практичній реалізації функцій фінансів.

Таким чином, до управління фінансами входить проведення загальної фінансової політики держави, здійснення функцій планування і координації фінансових ресурсів, розробка фінансового законодавства, розробка бюджету, збір податків, випуск позик, управління державним боргом.

У першу чергу комплексне управління фінансами здійснюється шляхом застосування механізму планування.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Управління фінансами в Україні

Контрольні запитання:

  1.  Що таке "фінансовий план"? Наведіть приклади фінансових планів.
  2.  На яких принципах засновується фінансове планування?
  3.  Які є етапи у складанні фінансового плану?
  4.  Дайте порівняльну характеристику методам фінансового планування та наведіть приклади їх застосування.
  5.  Назвіть особливості бюджету як фінансового плану та балансу фінансових ресурсів і витрат держави.
  6.  Шляхи вдосконалення фінансового планування в умовах реформування фінансового механізму.

Тема 3. Сутність фінансового контролю

План

  1.  Сутність фінансового контролю та його завдання
  2.  Класифікація фінансового контролю за типами, видами та формами
  3.  Виконавці фінансового контролю
  4.  Характерні ознаки та принципи фінансового контролю

  1.  Сутність фінансового контролю

В Україні фінансовий контроль здійснюється з боку Державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, Національного банку і фінансових органів, незалежних аудиторських структур тощо

Фінансовий контроль - частина загальнодержавного контролю. Йому властиві всі риси державного контролю, який одночасно може виступати однією з функцій управління та його стадією, елементом керівництва і засобом забезпечення законності. Значення фінансового контролю визначається характером фінансової діяльності держави.

Завдання фінансового контролю - 1) забезпечити своєчасне, найбільш ефективне, повне збирання грошових коштів, сприяти їх збільшенню, пошук нових джерел доходів; 2) перевірка фінансових планів підприємств, установ і організацій, планів виробництва, планів по собівартості, прибутку, платежах у бюджет тощо з метою раціонального використання коштів; 3) забезпечення виконання і додержання законів і фінансової дисципліни всіма державними, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами; 4) попередження та усунення порушень фінансової дисципліни.

Фінансова дисципліна - дотримання всіма фізичними і юридичними особами порядку ведення фінансового господарювання, дотримання встановлених правил, виконання фінансових зобов'язань.

Фінансовий контроль є завершальною стадією управління фінансами, наділеною специфікою вторинності, тобто перевірки вже наявного. Оскільки фінансовий контроль не є інструментом безпосередньої організації фінансової діяльності держави, а лише інструментом попередження, усунення порушень у цій діяльності та поліпшення її.

Об'єкт фінансового контролю не обмежено перевіркою тільки грошових фондів, насправді він містить у собі й матеріальні, природні, трудові та інші ресурси держави, тому що їх використання здійснюють у грошовій формі або опосередковано нею. Іншими словами, фінансовий контроль поширюється не тільки на безпосередньо фінансові, але й на пов'язані з ними господарські відносини. Безпосереднім предметом фінансового контролю виступають первинні документи, що містять відомості про фінансово-господарську діяльність контрольованого суб'єкта.

Фінансовий контроль є інструментом фінансового права, який складається із норм матеріальних та процесуальних, які регулюють суспільні відносини, які виникають з приводу встановлення відповідності фактичного стану завданому в галузі фінансової діяльності держави.

Таким чином, фінансовий контроль - це діяльність державних органів і недержавних організацій по забезпеченню законності, фінансової дисципліни і доцільності при мобілізації, розподілі, перерозподілі та використанні грошових коштів та зв' язаних з цим матеріальних цінностей.

  1.  Класифікація фінансового контролю за типами, видами та формами

Фінансовий контроль поділяється на два основних види:

1. Зовнішній, який спрямований в основному на перевірку відповідності напрямів фінансової діяльності й окремих фінансових операцій суб'єктів господарювання чинним правовим нормам. Його, як правило, здійснюють зовнішні органи.

2. Внутрішній, який являє собою процес перевірки виконання і забезпечення реалізації всіх управлінських рішень у сфері фінансової діяльності підприємства; попередження кризових ситуацій, що призводять до банкрутства. Організація внутрішнього фінансового контролю базується на побудові системи моніторингу фінансової діяльності. Система моніторингу — це розроблений на підприємстві механізм здійснення постійного спостереження за найважливішими поточними результатами фінансової діяльності в умовах постійно мінливої кон'юнктури фінансового ринку й економіки в цілому.

В залежності від суб'єктів, що здійснюють фінансовий контроль, розрізняють наступні його види.

Державний фінансовий контроль проводять державні органи влади і управління. Весь державний контроль поділяється на загальнодержавний і відомчий. Загальнодержавний контроль має надзвичайно велике значення, від його організації і дієвості багато в чому залежать шляхи економічного розвитку суспільного виробництва, рівень добробуту населення, масштаби тіньової економіки і економічних злочинів. Проводять загальнодержавний контроль Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Державна податкова служба, Державна контрольно-ревізійна служба, місцеві державні адміністрації, Державний митний комітет та ін.

Відомчий фінансовий контроль застосовується тільки по відношенню до підвідомчих підприємств та організацій і проводиться контрольно-ревізійними підрозділами міністерств і відомств. В останні роки у зв'язку з ліквідацією великої кількості міністерств, появою підприємств нових форм власності масштаби відомчого фінансового контролю значно скоротилися.

Громадський фінансовий контроль — здійснюють громадські організації (партії, рухи, профспілкові організації).

Аудит — новий вид фінансового контролю. Це незалежний зовнішній фінансовий контроль, заснований на комерційних засадах. Поява і розвиток аудиту в сучасних умовах переходу до ринку обумовлені наступним:

1) відмиранням неефективного відомчого контролю;

2) наявністю підприємств нових форм власності, для яких немає поняття "вищестояща організація", яка здійснює контроль за їхньою діяльністю;

3) неможливістю загальнодержавними органами фінансового контролю охопити регулярними і глибокими перевірками всі суб'єкти господарювання, що і покладається на аудиторські фірми.

В залежності від часу проведення виділяють наступні форми фінансового контролю:

— попередній, що проводиться до здійснення фінансових операцій;

— поточний, в процесі фінансових операцій (перерахування податків, зборів, утворення фондів грошових коштів, здійснення виплат та ін.);

— наступний, що проводиться по закінченні певних періодів, по підсумках місяця, кварталу, року.

Методи фінансового контролю, як конкретні прийоми його проведення, поділяються на документальні (ревізії і перевірки) і натуральні (інвентаризація, лабораторний аналіз, контрольний обмір, контрольний запуск сировини у виробництво тощо).

Ревізія — це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального викриття недостач, витрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань.

Перевірка — це обстеження і визначення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації або їх підрозділів.

Ревізії бувають:

— комплексні, що охоплюють всї сторони діяльності підприємства;

— часткові (охоплюють лише окремі сторони);

— тематичні (одночасно проводяться в однотипних установах по певному переліку питань);

— планові і позапланові;

— суцільні і вибіркові (в залежності від повноти залучення документів).

Рис. 1. Класифікація фінансового контролю

  1.  Виконавці фінансового контролю

Система державного фінансового контролю в Україні, яка створюється і вдосконалюється з урахуванням сучасних тенденцій економічного розвитку, сприяє поліпшенню керованості фінансової сфери, розвитку ринкових відносин і економічному зростанню. Система державного фінансового контролю складається з таких елементів: суб'єкт контролю (хто контролює); об'єкт контролю (кого контролюють); предмет контролю (що контролюють), принципи контролю; методи контролю; процес контролю; прийняття рішень за результатами контролю.

При створенні різних систем контролю визначальним критерієм є об'єкт контролю. Включення до системи контролю об'єкта означає, що система повинна бути унікальною і створюватися для кожного конкретного об'єкта контролю. Надзвичайно важливим є також чітке визначення ролі і місця суб'єкта контролю. Роль суб'єкта контролю визначається тим, що об'єкт управління, що не знаходиться під контролем суб'єкта; управління, стає некерованим і досягнення поставлених завдань практично стає неможливим. Суб'єкти контролю не є раз і назавжди даними, оскільки предмет їх діяльності — об'єкти контролю знаходяться в постійній динаміці.

Суб'єктами державного фінансового контролю є органи державної влади, яка відповідно до конституційних положень поділяється на законодавчу, виконавчу, судову. Визначне місце серед гілок влади як контролюючих суб'єктів належить законодавчій владі як ініціатору чи виконавцю державного фінансового контролю.

Суб'єктом фінансового контролю у сфері законодавчої влади є Верховна Рада України, яка виконує контрольні функції відповідно до конституційне визначених повноважень. Пріоритетною має стати роль Верховної Ради як ініціатора та безпосереднього виконавця тих контрольних функцій, делегування яких не є доцільним з огляду на можливість втрати контролю за певними частинами фінансової сфери.

Суб'єктами фінансового контролю, який безпосередньо здійснюється Верховною Радою і який відповідно до Конституції України називається парламентським, є:

- парламент у складі народних депутатів України;

- Голова Верховної Ради України та його заступники;

- голови та члени комітетів Верховної Ради України;

- голови та члени тимчасових спеціальних комісій;

- народні депутати України;

- уповноважений Верховної Ради з прав людини. Парламентським органом, мета діяльності якого полягає у здійсненні виключно фінансового контролю, є Рахункова палата.

  1.  Характерні ознаки та принципи фінансового контролю

Визначення поняття фінансового контролю змінювалося з розвитком суспільства. В більшості наукових джерел соціалістичного періоду фінансовий контроль визначався як одна із сфер, ланок, форм, галузей контролю за суспільним виробництвом і розподілом продукції. Е.О. Вознесенський визначав фінансовий контроль як одну із форм контролю рублем за всіма стадіями розширеного соціалістичного відтворення, важливу ланку державного контролю за виробництвом і розподілом суспільного продукту, використанням матеріальних і грошових засобів, що належать суспільству.

Характерним є також ототожнення фінансового контролю з контрольною функцією фінансів, як у працях, виданих за радянську добу, так і в працях, виданих в Україні. І.А. Бєлобжецький наголошував, що фінансовий контроль виступає як результат практичного використання державою контрольних функцій фінансів, тобто внутрішньо властивої їм риси - можливості служити засобом контролю за виробництвом, розподілом і використанням сукупного суспільного продукту і національного доходу, хоча і зазначав, що однозначно трактувати поняття "контрольна функція фінансів" і "фінансовий контроль" не можна. Але слід зазначити, що ряд авторів визнавали наявність не фінансового, а фінансово-господарського контролю, який на їх думку, досліджує фінансово-господарську діяльність підприємств у сфері виробництва, обміну й споживання суспільно-необхідного продукту.

Основними принципами державного фінансового контролю є:

  1.  законність;
  2.  повнота і суцільність перевірок;
  3.  відшкодування збитків;
  4.  відповідальність винних службових осіб за допущені порушення.

Основними принципами організації державного фінансового контролю є:

  1.  узгодженість та плановість дій суб'єктів державного фінансового контролю;
  2.  функціональна, організаційна, персональна та фінансова незалежність суб'єктів державного фінансового контролю від підконтрольних об'єктів;
  3.  неупередженість і об'єктивність у процесі здійснення державного фінансового контролю;
  4.  невтручання в оперативну фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання, за винятком випадків, передбачених цим Законом та фінансовим законодавством, в тому числі бюджетним;
  5.  відповідальність за достовірність результатів здійснення фінансового контролю;
  6.  системність, плановість і періодичність у контрольній діяльності суб'єктів державного фінансового контролю;
  7.  відкритість і прозорість фінансового контролю, за винятком необхідності дотримання режиму спеціальних обмежень, у тому числі, нерозголошення комерційної, державної та інших таємниць, відповідно до законодавства України;
  8.  дотримання норм професійної етики.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Характерні ознаки та принципи фінансового контролю

Контрольні запитання:

  1.  Що таке "фінансовий контроль" і які принципи його проведення?
  2.  Наведіть приклади практичної реалізації принципів фінансового контролю.
  3.  Дайте характеристику видам, формам і методам фінансового контролю.
  4.  Які передумови виникнення аудиту? Проблеми розвитку аудиту в Україні.
  5.  Які завдання стоять перед Державною податковою службою і Державною контрольно-ревізійною службою?

Тема 4. Види фінансового контролю

План

  1.  Державний фінансовий контроль
  2.  Аудиторський фінансовий контроль
  3.  Внутрішньогосподарський фінансовий контроль

  1.  Державний фінансовий контроль

Державний фінансовий контроль — комплекс цілеспрямованих заходів органів, їх підрозділів чи службових осіб, які здійснюють державний фінансовий контроль у межах повноважень, встановлених законодавством України, з метою упередження, виявлення та припинення фінансових правопорушень на підконтрольному об'єкті щодо його фінансово-господарської діяльності, а також забезпечення законності, фінансової дисципліни та ефективності формування і витрачання коштів, у тому числі бюджетних, та інших активів у процесі володіння, розпорядження, використання і відчуження державного майна, відшкодування збитків та встановлення міри відповідальності у разі порушення фінансового, у тому числі бюджетного, законодавства.

Суб'єкт державного фінансового контролю — орган, його підрозділ чи їх службові особи, які відповідно до законодавства уповноважені на здійснення державного фінансового контролю і прийняття управлінських рішень щодо притягнення до адміністративної та фінансової відповідальності порушників фінансового, у тому числі бюджетного, законодавства .

Метою державного фінансового контролю є виявлення відхилень від прийнятих норм та стандартів, порушень принципів законності, ефективності і економії витрачання матеріальних ресурсів на найбільш ранній стадії для того, щоб мати можливість вжити коригувальних заходів, а в окремих випадках — притягти винних до відповідальності, отримати компенсацію за заподіяну шкоду або здійснити заходи щодо запобігання або скорочення подібних порушень у майбутньому.

Основними принципами державного фінансового контролю є:

  1.  законність;
  2.  повнота і суцільність перевірок;
  3.  відшкодування збитків;
  4.  відповідальність винних службових осіб за допущені порушення.

Основними принципами організації державного фінансового контролю є:

  1.  узгодженість та плановість дій суб'єктів державного фінансового контролю;
  2.  функціональна, організаційна, персональна та фінансова незалежність суб'єктів державного фінансового контролю від підконтрольних об'єктів;
  3.  неупередженість і об'єктивність у процесі здійснення державного фінансового контролю;
  4.  невтручання в оперативну фінансово-господарську діяльність суб'єктів господарювання, за винятком випадків, передбачених цим Законом та фінансовим законодавством, в тому числі бюджетним;
  5.  відповідальність за достовірність результатів здійснення фінансового контролю;
  6.  системність, плановість і періодичність у контрольній діяльності суб'єктів державного фінансового контролю;
  7.  відкритість і прозорість фінансового контролю, за винятком необхідності дотримання режиму спеціальних обмежень, у тому числі, нерозголошення комерційної, державної та інших таємниць, відповідно до законодавства України;
  8.  дотримання норм професійної етики.

Основні завдання державного фінансового контролю полягають у забезпеченні:

  1.  контролю за законністю, доцільністю, повнотою, своєчасністю та цільовим призначенням і використанням державних фінансових ресурсів (у тому числі бюджетних дотацій, субвенцій, кредитів, тощо);
  2.  контролю за законністю та доцільністю надання державних фінансових і майнових гарантій, які забезпечують відповідну угоду;
  3.  виявлення резервів у формуванні державних фінансових ресурсів, розроблення пропозицій щодо скорочення нераціональних видатків, бюджетного дефіциту та дефіциту платіжного балансу;
  4.  контролю за схоронністю, правильністю збереження і обслуговування, за законністю і правильністю користування, доцільністю та ефективністю розпорядження матеріальними цінностями (ресурсами) держави, ефективністю використання паливно-енергетичних ресурсів, станом схоронності та дотриманням законності і раціональним використанням матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, тощо;
  5.  контролю за законністю, доцільністю та ефективністю використання і розпорядження державними майновими правами (правами власності на акції підприємств тощо);
  6.  оцінки ефективності організації і проведення перетворення форм власності (приватизації);
  7.  контролю за законністю, правильністю та ефективністю розпорядження нематеріальними об'єктами державної власності (які створюють фінансові ресурси);
  8.  контролю за станом та використанням державних запасів і резервів;
  9.  контролю за використанням планових завдань з надання державних послуг і дотримання нормативів фінансових витрат з надання цих послуг;
  10.  контролю за забезпеченням фінансової безпеки держави (у бюджетному процесі);
  11.  контролю за законністю і правильністю квотування та дотримання експортних квот;
  12.  контролю за забезпеченням конкурентних умов у всіх сегментах внутрішнього ринку (конкурентного середовища);
  13.  оцінки макроекономічної ситуації в країні та перспектив економічного зростання;
  14.  контролю за забезпеченням оптимізації цін у монопольних галузях економіки;
  15.  контролю за законністю і правильністю надання та використання податкових, митних та інших фінансових пільг і переваг, які надаються суб'єктам господарювання;
  16.  контролю за обігом державних коштів в кредитній системі;
  17.  контролю за організацією грошового обігу в цілому;
  18.  контролю за повнотою та своєчасністю виконання банківською системою відповідних операцій з перерахування бюджетних коштів;
  19.  перевірки дотримання головними розпорядниками, розпорядниками та отримувачами бюджетних коштів умов виділення, розподілу, отримання, використання і повернення державних коштів;
  20.  контролю за правильним та економічно обґрунтованим розподілом всіх видів платежів затвердженого бюджету, правильністю і обґрунтованістю розрахунків кошторису призначень;
  21.  контролю за повнотою, своєчасністю та цільовим призначенням виконання доходних і видаткових статей Державного і місцевих бюджетів, а також повноти і достовірності відповідної звітності;
  22.  виявлення резервів зростання доходів Державного бюджету, удосконалення бюджетного процесу в цілому;
  23.  контролю за доцільністю застосування державою зовнішніх і внутрішніх позик, їх цільовим призначенням і ефективністю використання;
  24.  контролю за станом, обслуговуванням та погашенням державного зовнішнього і внутрішнього боргу;
  25.  контролю за своєчасністю і повнотою розрахунків з виконання державних замовлень;
  26.  контролю за своєчасністю, повнотою та порядком погашення іноземними державами, їх юридичними особами, міжнародними організаціями та міждержавними утвореннями своїх заборгованостей перед Україною;
  27.  фінансової експертизи проектів міжнародних договорів України, нормативно-правових актів та інших документів, які стосуються державних коштів;
  28.  оцінки фінансового стану та ефективності систем управління і контролю в бюджетних установах, державних і казенних підприємствах, а також підприємств, де є частка державного майна;
  29.  контролю за діяльністю органів державної виконавчої влади, на які згідно з діючим законодавством покладені функції щодо розроблення і реалізації державної фінансової політики.

Предметом державного фінансового контролю є розпорядча та фінансово-господарська діяльність підконтрольних об'єктів у частині формування, володіння, використання та відчуження коштів та інших активів, що належать або мають належати державі, у тому числі за зобов'язаннями по податках, зборах (обов'язкових платежах) і відрахуваннях до бюджету та позабюджетних фондів.

  1.  Аудиторський фінансовий контроль

На відміну від державного фінансового контролю, який здійснюють від імені держави різні контролюючі органи, аудиторський контроль здійснюють незалежні організації на договірних засадах.

Аудит у сучасному розумінні існує понад 200 років. Зародився він разом з виникненням розмежування інтересів між найманими менеджерами і власниками підприємства. З появою акціонерних товариств, де найяскравіше виявляється розмежування інтересів управлінців і власників (акціонерів) і кредиторів, аудитори стали громадськими контролерами зовнішньої звітності правління товариства для забезпечення її достовірності.

У розвинених країнах аудит став провідною формою фінансового контролю. Виокремились два основних напрямки аудиторської діяльності — обов'язковий аудит (або за іншими визначеннями — аудит за законом) та ініціативний (або добровільний, чи "приватний").

Обов'язковий аудит здійснюється у випадках, передбачених законодавством, з метою захисту інтересів засновників (акціонерів, пайовиків) і держави від навмисного викривлення показників фінансової звітності службовцями фірм.

Перелік суб'єктів господарювання, для яких аудиторська перевірка є обов'язковою, визначається законодавчо-нормативними актами конкретної країни залежно від певних економічних критеріїв — виду власності, організаційно-правової форми діяльності, обсягів виробництва і реалізації продукції, чисельності працюючих тощо.

Ініціативний аудит здійснюється на замовлення зацікавленої сторони (власників суб'єкта господарювання, партнерів у компанії) за приватною угодою незалежно від того, чи передбачена аудиторська перевірка законом.

Аудит — це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти та відповідності чинному законодавству і встановленим нормативам. Аудиторський контроль забезпечує можливість отримання інформації про реальний фінансовий стан суб'єкта господарювання. Аудит ґрунтується на таких принципах, як незалежність, об'єктивність, компетентність і конфіденційність.

Незалежність аудитора базується на відсутності матеріальної зацікавленості в результатах діяльності суб'єкта господарювання, що перевіряється. Аудитор має виконувати роботу незалежно від волі замовника, спираючись тільки на законодавчо-нормативні акти.

Об'єктивність означає неупередженість аудитора при дослідженні питань, поставлених замовником; формулювання висновків лише на основі результатів дослідження, які мають бути підтверджені системою доказів (первинних документів, норм і нормативів, облікових регістрів, інвентаризаційних описів, актів).

Компетентність означає високу професійність при виконанні робіт, передбачених аудиторською угодою, досконале володіння методиками здійснення аудиту.

Конфіденційність передбачає збереження таємниці інформації, наданої замовником аудитору для дослідження, а також нерозголошення результатів дослідження без згоди на те замовника.

Аудиторський контроль здійснюють з використанням таких самих джерел інформації, методичних прийомів і контрольно-ревізійних процедур, що й інші види фінансового контролю (державний і внутрішньогосподарський).

Аудиторський контроль залежно від завдань замовника виконує функції запобіжного (попереднього), перманентного (поточного), ретроспективного (подальшого) і стратегічного фінансового контролю. 

  1.  Запобіжний аудит має запобігти виникненню порушень у фінансовій діяльності.
  2.  Перманентний аудит здійснюють безперервно під час фінансово-господарської діяльності підприємства з метою оперативного забезпечення менеджерів інформацією про відхилення від заданих показників.
  3.  Ретроспективний аудит здійснюють після виконання господарських операцій (здебільшого за минулий рік); результатом такого аудиту є висновок про достовірність річної фінансової звітності й відповідність її нормативним актам. Стратегічний аудит вирішує питання стратегії розвитку фірми на перспективу;
  4.  результатом такого аудиту є складання прогнозних форм фінансової звітності.

В Україні аудиторська діяльність регламентується Законом України "Про аудиторську діяльність", де визначено правові засади, порядок здійснення аудиторської діяльності, обов'язки, відповідальність аудиторів і аудиторських фірм, а також суб'єктів господарювання при виконанні аудиту, повноваження Аудиторської палати України і професійної громадської організації аудиторів — Спілки аудиторів України, встановлено випадки, коли здійснення аудиту обов'язкове.

Аудиторські послуги можуть надаватися у формі аудиторських перевірок (аудиту) і пов'язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності, економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності. Аудиторські фірми надають такі послуги:

• підтвердження достовірності й повноти річного балансу і звітності підприємств;

• аналіз фінансового стану підприємств різних форм власності;

• перевірка емітентів цінних паперів при реєстрації емісії в ДКЦПФР;

• написання аудиторського висновку при порушенні питання про визнання підприємства неплатоспроможним або банкрутом, при ліквідації підприємств усіх форм власності;

• консультації та експертизи;

• аналіз проектів господарської і фінансової діяльності.

Форма і зміст угоди про надання аудиторських послуг можуть різнитись, але в ній завжди зазначаються предмет і термін перевірки, обсяг аудиторських послуг, форма звіту або іншої інформації про результати роботи аудитора; зобов'язання зберігати конфіденційність інформації і нести відповідальність за її розголошення; вартість послуг і порядок розрахунків.

Після завершення перевірки аудитор робить аудиторський висновок з оцінкою стану обліку, достовірності звітності, ефективності системи внутрішньогосподарського контролю, а також інших аспектів діяльності суб'єкта господарювання.

  1.  Внутрішньогосподарський фінансовий контроль

Цей вид фінансового контролю здійснюють власники підприємств, організацій, установ згідно з чинним законодавством з метою запобігання та викриття перевитрат матеріальних і фінансових ресурсів, незаконного їх спрямування, використання та виявлення.

Згідно із Законом України "Про підприємства в Україні" [20] організація внутрішньогосподарського контролю покладається на керівника підприємства. За результатами контрольних перевірок керівництво підприємства приймає рішення щодо усунення причин, які негативно впливають на фінансово-господарську діяльність. У здійсненні внутрішньогосподарського контролю на підприємствах провідну роль відіграє бухгалтерська служба, зокрема головний бухгалтер. Згідно з нормативними документами головний бухгалтер підприємства разом з керівниками відповідних підрозділів і служб зобов'язаний контролювати:

• рух товарно-матеріальних цінностей;

• витрати коштів на оплату праці;

• додержання фінансової і платіжної дисципліни;

• законність списання нестач;

• здійснення інвентаризації;

• стягнення у встановлені терміни дебіторської заборгованості й погашення кредиторської.

Різновидом внутрішньогосподарського контролю є внутрішній аудит, який здійснює внутрішній аудитор або окремий підрозділ служби аудиту. Потреба у створенні внутрішньофірмової аудиторської служби часто виникає у власників (або центрального керівництва) підприємств, організацій, установ з розгалуженою організаційною структурою — мережею філіалів, представництв, інших територіально відокремлених підрозділів, дочірніх підприємств тощо. Внутрішній аудит є однією з функцій менеджменту підприємства. Під час його виконання особливу увагу приділяють функціонуванню систем обліку, їх відповідності встановленим нормативам, порівнянню витрат і результатів діяльності, розробці рекомендацій щодо забезпечення стабільності фінансового стану підприємства.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Значення державного фінансового контролю

Контрольні запитання:

  1.  За якими принципами треба здійснювати державний фінансовий контроль?
  2.  Які правові заходи необхідно вживати щодо зменшення втручання державних контролюючих органів у підприємницьку діяльність?
  3.  Хто здійснює незалежний (аудиторський) фінансовий контроль?
  4.  Основні завдання внутрішньогосподарського контролю.

Тема 5. Фінансова система України

План

  1.  Поняття фінансової системи
  2.  Фінансова система за внутрішньою будовою
  3.  Фінансова система за організаційною структурою

  1.  Поняття фінансової системи

Фінансова система притаманна кожній державі незалежно від рівня економічного розвитку. Типи фінансових систем наведені на рисунку 1.

Типи фінансової системи

За терто-ріальною ознакою

Національна (у межах певної країни)

Регіональна (у межах регіону чи групи країн)

Світова (система міжнародних фінансових відносин)

Ринкова фінансова система

За типами еконо-мічних систем країн

Фінансова система країн, що розвиваються

Фінансова система країн з перехідною економікою

Фінансова система країн з адміністративно-командною економікою

Рис. 1 Типи фінансової системи

Фіна́нсова систе́ма — це сукупність урегульованих фінансово-правовими нормами окремих ланок фінансових відносин і фінансових установ, за допомогою яких держава формує, розподіляє і використовує централізовані і децентралізовані грошові фонди. Фінансова система виникла разом з появою держави і нерозривно зв'язана з її функціонуванням. За допомогою фінансової системи держава нагромаджує та використовує кошти для утримання свого апарату, а також спрямовує їх на виконання своїх функцій.

Фінансова система охоплює грошові відносини між державою і підприємствами та організаціями, державою і населенням, між підприємствами і всередині них.

Фінансова система – сукупність відособлених, але взаємопов’язаних сфер та ланок фінансових відносин, які відображають специфічні форми та методи обміну, розподілу і перерозподілу ВВП, та система фінансових органів та інститутів.

Структура фінансової системи визначається такими принципами:

  1.  Єдність – ґрунтується на єдиній економічній та політичній основі суспільства, погоджених на засадах фінансової політики, що реалізується через фінансову систему;
  2.  Функціональне призначення – передбачає, що в кожній ланці фінансової системи вирішуються певні завдання специфічними методами, існують відповідні фонди грошових коштів і апарат управління.

Рис.2 Структура фінансової системи

  1.  Фінансова система за внутрішньою будовою

За внутрішньою будовою фінансова система являє собою сукупність відносно відособлених взаємозв’язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають специфічні форми й методи розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту (див.: Опарін В. М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 27—28).

Сфера характеризує узагальнену за певною ознакою сукупність фінансових відносин. В основу виділення сфер покладено рівень економічної системи:

  1.  рівень мікроекономіки — фінанси суб’єктів господарювання;
  2.  рівень макроекономіки — державні фінанси;
  3.  рівень світового господарства — міжнародні фінанси;
  4.  узагальнюючий рівень — фінансовий ринок.

Ланка – відособлена частина фінансових відносин (за ознакою специфічних форм та методів фінансових відносин або за ознакою наявності окремого фонду фінансових ресурсів).

Базовою ланкою фінансової системи є фінанси підприємницьких структур, до якої належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту - основного джерела фінансових ресурсів.  

Фінанси виробничої сфери залежно від форми власності поділяються на державні, акціонерні, колективні, індивідуальні, орендні, спільні тощо, а залежно від виду діяльності суб'єкта господарювання - на фінанси машинобудування, будівництва, сільського господарства, транспорту тощо.

Фінанси соціальної сфери, що поділяються на фінанси освіти, охорони здоров'я, культури, оборони та інших підрозділів, характеризуються особливостями створення та використання фондів і фінансових ресурсів, зокрема наявністю поряд з власними джерелами бюджетного фінансування.

Провідне місце належить підприємствам державної форми власності, хоча з розвитком ринкових відносин питома вага підприємств недержавної форми власності зростатиме. У процесі своєї діяльності підприємства вступають у взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання, з фізичними особами, з різними ланками фінансової системи. Фінанси підприємницьких структур пов'язані з розподільними і перерозподільними відносинами, які можна об'єднати у три групи: внутрішні, внутрішньокорпоративні й зовнішні.

Державні фінанси охоплюють: державний та місцеві бюджети; державні фонди цільового призначення; державний кредит; фінанси підприємств і організацій державної форми власності. У сфері державних фінансів грошові потоки відображають відносини перерозподілу ВВП. Переважно це зовнішні відносини. Провідне місце у державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об'єднуються в Україні у зведеному бюджеті держави.

Мобілізуючи доходи до бюджету, держава впливає на фінансові можливості господарських структур і громадян, використовуючи насамперед податковий механізм (за допомогою об'єктів оподаткування, ставок податків і пільг в оподаткуванні), а також створюючи сприятливий інвестиційний клімат для залучення зовнішніх джерел фінансування, зокрема, через надання привілеїв в імпорті, створення спеціальних економічних зон, технополісів тощо.

Державні фонди цільового призначення концентрують у своєму розпорядженні майже чверть усіх фінансових ресурсів держави. До них належать: Пенсійний фонд та інші соціальні фонди.

Така ланка фінансової системи, як державний кредит, покликана мобілізувати фінансові ресурси для фінансування витрат з бюджету, що не відшкодовуються його доходами. Кошти державного кредиту, як правило, спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту. Через державний кредит держава має змогу впливати на інфляційні процеси в бік їх зменшення.

Фінансовий ринок як сфера фінансової системи включає ринок грошей, кредитних ресурсів, цінних паперів і фінансових послуг. Ринок грошей, або валютний ринок, - це створення фондів фінансових ресурсів для здійснення зовнішньоторговельних операцій. Ринок кредитних ресурсів є формою залучення тимчасово вільних коштів на інвестиційні та інші потреби. Регулюється ринок кредитних ресурсів за допомогою облікової ставки Національного банку України. Ринок цінних паперів - це мобілізація коштів на потреби господарської діяльності через випуск і реалізацію цінних паперів, які є гарантом повернення вкладених коштів і одержання доходу. Операції з реалізації цінних паперів здійснюються на фондовому ринку. Ринок фінансових послуг в Україні тільки формується.

Важливу роль у фінансовій системі має відігравати така її сфера, як страхування. У ній формуються фонди фінансових ресурсів, основне призначення яких - покрити втрати економіки та окремих громадян, що виникли з непередбачених причин. Страхові фонди перебувають у розпорядженні страхових компаній і можуть бути використані також як інвестиційний та кредитний ресурси в економіці до настання страхового випадку.

Сфера міжнародних фінансів відображає перерозподільні відносини на світовому рівні. Міжнародні фінансові відносини характеризують грошові потоки між суб'єктами різних країн: між урядами, між підприємствами, громадянами й урядами. Міжнародні фінансові організації вступають у взаємовідносини з урядами окремих країн з метою формування бюджету чи інших фондів цих організацій. Отримані кошти використовуються на фінансування централізованих заходів, проектів і програм, на фінансову допомогу окремим країнам, на утримання апарату цих організацій.

Оскільки окремі складові фінансової системи мають конкретне функціональне призначення в обслуговуванні відтворювальних процесів в економіці, можна стверджувати, що кожна ланка фінансової системи є самостійним елементом, проте ця самостійність відносна в середині єдиного цілого. Наприклад, недоліки в організації фінансової діяльності підприємницьких структур, їх збитковість зменшують надходження до бюджетної системи, централізованих цільових фондів, страхових фондів. Це звужує фінансові можливості держави, зумовлюючи дефіцит бюджету. Наявність дефіциту бюджету може призвести до зростання інфляції або державного боргу, що негативно позначиться на діяльності всіх учасників фінансового ринку.

  1.  Фінансова система за організаційною структурою

Ефективне функціонування кожної із складових фінансової системи можливе за умов чіткого законодавчого урегулювання їх взаємодії. Загальне керівництво фінансовою діяльністю в Україні, як і в будь-якій іншій державі, здійснюють органи державної влади й управління.

За організаційною структурою фінансова система являє собою сукупність фінансових органів і інститутів , які здійснюють управління грошовими потоками. Управління фінансовими потоками забезпечується фінансовим апаратом.

Фінансовий апарат — це сукупність фінансових установ, на які покладено управління фінансовою системою держави. До організаційного складу фінансової системи України входять: Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба, Державне казначейство, Рахункова палата, Державна комісія з цінних паперів і Фондового ринку та ін.

Рис.3 Розподіл функцій в управлінні фінансами між органами державної влади й управління:

Верховна Рада України, як єдиний орган законодавчої влади, ухвалює закони, у тому числі з фінансових питань, затверджує Державний бюджет України та вносить зміни до нього; здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України; приймає рішення щодо звіту про його виконання; визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики.

Президент України, як глава держави, створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби; підписує закони, ухвалені Верховною Радою України; має право вето щодо цих законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

Кабінет Міністрів України, як вищий орган у системі органів виконавчої влади, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; організовує розроблення проекту закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, надає Верховній Раді України звіт про його виконання.

Провідну роль в управлінні фінансами виконує Міністерство фінансів. Саме на нього покладені завдання загального керівництва всією фінансовою системою. Міністерство фінансів України має розгалужену регіональну структуру, яка включає: Міністерство фінансів Республіки Крим, обласні та міські (м. Києва і Севастополя) фінансові управління, районні та міські (міст республіканського та обласного підпорядкування) фінансові відділи.

Основні функції Міністерства фінансів:

  1.  вироблення основ і напрямів фінансової політики держави та розроблення заходів щодо їх реалізації;
  2.  організація бюджетного процесу, складання проекту Державного бюджету та його виконання після затвердження Верховною Радою України;
  3.  організаційне регулювання фінансової діяльності суб’єктів господарювання через установлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності;
  4.  організація функціонування ринку цінних паперів;
  5.  здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту та управління державним боргом;
  6.  забезпечення фінансових відносин держави з іншими країнами, міжнародними організаціями і фінансовими інституціями;
  7.  організація і здійснення фінансового контролю в країні.

Удосконалення діяльності Міністерства фінансів України і перетворення його в координатора економічних реформ у країні передбачає значне розширення його функцій, зокрема таких як:

  1.  розроблення макроекономічної стратегії та макроекономічного прогнозування;
  2.  розроблення податкової та фіскальної політики;
  3.  забезпечення стабільності державних фінансів;
  4.  розроблення митної політики й організація митної справи;
  5.  організація і контроль за страховою діяльністю;
  6.  сприяння розвитку місцевого самоврядування і реформування міжбюджетних відносин та ін.

До складу Міністерства фінансів України входять два обособлені підрозділи: контрольно-ревізійна служба і державне казначейство.

Державна контрольно-ревізійна служба складається з Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь у Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) у районах, містах і районах у містах. Спеціалізується на здійсненні фінансового контролю.

Органи Державної контрольно-ревізійної служби виконують такі функції:

  1.  організовують роботу контрольно-ревізійних підрозділів на місцях щодо проведення ревізій і перевірок, узагальнюють наслідки ревізій і перевірок, у випадках, передбачених законодавством, повідомляють про них органам законодавчої та виконавчої влади;
  2.  проводять ревізії та перевірки фінансової діяльності, стану та збереження коштів та матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах та інших органах державної виконавчої влади, в державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджету та з державних валютних фондів;
  3.  проводять ревізії та перевірки правильності витрачання державних коштів на утримання місцевих органів державної виконавчої влади, установ і організацій та діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного бюджету;
  4.  контролюють повноту оприбуткування, правильність витрачання і збереження валютних коштів;
  5.  здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями та перевірками;
  6.  розробляють інструктивні та інші нормативні акти про проведення ревізій та перевірок;
  7.  здійснюють методичне керівництво і контроль за діяльністю підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів; узагальнюють досвід проведення ревізій та перевірок і поширюють його серед контрольно-ревізійних служб, розробляють пропозиції щодо удосконалення контролю.

З ініціативи державної контрольно-ревізійної служби ревізія або перевірка підприємства, установи, організації може проводитись не частіше ніж один раз на рік. Але за дорученням правоохоронних органів ревізія чи перевірка може бути проведена в будь-який час.

Державне казначейство створене з метою ефективного управління коштами Державного бюджету України, підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів фінансових ресурсів у Державному бюджеті. Основними завданнями Казначейства є:

  1.  організація виконання Державного бюджету України і здійснення контролю за ним;
  2.  управління наявними коштами Державного бюджету України, у тому числі в іноземній валюті, та коштами державних позабюджетних фондів у межах видатків, установлених на відповідний період;
  3.  фінансування видатків Державного бюджету України;
  4.  ведення обліку касового виконання Державного бюджету України, складання звітності про стан виконання Державного бюджету України;
  5.  управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом відповідно до чинного законодавства;
  6.  розподіл між Державним бюджетом України та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і обов’язкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України;
  7.  здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних позабюджетних фондів;
  8.  розроблення нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є обов’язковими для всіх підприємств, установ та організацій, що використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів.

Основне завдання Державної податкової адміністрації України полягає у реалізації податкової політики держави. На податкову адміністрацію покладені такі основні функції:

  1.  розроблення проектів податкового законодавства;
  2.  контроль за правильністю обчислення податків та інших обов’язкових платежів і своєчасністю їх сплати;
  3.  облік платників податків та надходжень платежів до бюджету;
  4.  накладення штрафних санкцій і адміністративних стягнень на порушників податкового законодавства;
  5.  проведення масово-роз’яснювальної роботи серед платників податків;
  6.  міжнародне співробітництво у сфері оподаткування.

Державна податкова адміністрація України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені регіональні державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, а також державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва і Севастополя), районах у містах, міжрайонні, об’єднані державні податкові інспекції, а також спеціалізовані державні податкові інспекції. Вищою ланкою ДПА є Головна державна податкова адміністрація. Вона розробляє проекти податкового законодавства і організовує податкову роботу та діяльність податкових органів у країні. Безпосередню податкову роботу ведуть податкові інспекції в районах і містах (без районного поділу). Вони здійснюють облік усіх платників, що перебувають на даній території і контролюють їх розрахунки з бюджетом.

Рахункова палата Верховної Ради створена з метою здійснення позавідомчого контролю за складанням і виконанням державного бюджету, вироблення й аналізу бюджетної політики держави, контролю у сфері державного кредиту і грошово-кредитної політики. Вона виступає в ролі експертного органу Верховної Ради України, готуючи відповідні висновки і рекомендації з питань фінансової діяльності органів управління. Рахункова палата може проводити також ревізійну роботу в різних ланках фінансової системи.

Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку. Основне завдання Національного банку — регулювання грошового обігу й організація ефективного функціонування кредитної системи. Національний банк проводить також значну роботу щодо обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, організовує касове виконання бюджету, проводить міжнародні розрахунки держави, здійснює валютне регулювання.

Міжбанківська валютна біржа проводить торги з купівлі-продажу іноземних валют. Ціни, які формуються на цій біржі, характеризують ринковий курс валют, тобто той, який складається під впливом попиту і пропонування, як на національну, так і на іноземні валюти. Вплив Національного банку на ринковий курс національної валюти здійснюється завдяки участі його у торгах через скупку тієї чи іншої валюти або валютні інтервенції.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку організовує функціонування ринку цінних паперів. Вона проводить реєстрацію випуску цінних паперів та регулює їх кругообіг. Забезпечує формування інфраструктури ринку, видає ліцензії фінансовим посередникам, які здійснюють операції з цінними паперами. Комісія здійснює контроль за діяльністю суб’єктів ринку цінних паперів — емітентів, інвесторів, фінансових посередників, фондових бірж — відповідно до чинного у цій сфері законодавства.

Фондова біржа проводить операції з цінними паперами. Основне її призначення — організація функціонування вторинного ринку. Однак, з одного боку, через неї може здійснюватись і первинне розміщення цінних паперів, а з іншого — і вторинний ринок може функціонувати поза біржею. У зв’язку з цим розрізняють біржовий і позабіржовий обіг цінних паперів.

Фінансові посередники на ринку цінних паперів виконують роль сполучної ланки між емітентами цінних паперів та інвесторами. З одного боку, за дорученням емітентів вони проводять випуск та розміщення цінних паперів на фінансовому ринку. З іншого боку, вони проводять операції з купівлі цінних паперів на підставі угод з інвесторами. Діяльність фінансових посередників засновується на їх інформованості та глибоких знаннях ринку цінних паперів.

Пенсійний фонд створений з метою акумуляції раціонального розміщення коштів, призначених для пенсійного забезпечення. Він виконує функції нарахування пенсій і проведення їх виплат. Пенсійний фонд, як орган управління, має відповідні повноваження з контролю за повнотою і своєчасністю сплати внесків підприємств до фонду.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Функції органів управління фінансовими потоками

Контрольні запитання:

  1.  Що таке "фінансова система" та як вона побудована в Україні?
  2.  Яка ланка займає центральне місце у фінансовій системі?
  3.  Наведіть приклади взаємозв'язку між окремими ланками фінансової системи.
  4.  Дайте коротку характеристику особливостей фінансових відносин, що виникають в ланках фінансової системи.
  5.  Які завдання стоять перед фінансовою системою України в умовах реформування економіки?

Тема 6. Економічна необхідність, суть, роль і значення страхування

План

  1.  Історія розвитку страхування
  2.  Економічна суть та організація страхування
  3.  Термінологія в страхуванні. Функції страхування
  4.  Класифікація страхування за видами та формами

 

  1.  Історія розвитку страхування

Виникнення страхових стосунків відноситься до глибокої старовини. Ще в античні часи існували подібні страховим суспільства, що надавали матеріальну підтримку своїм членам. Древні греки створювали особливі союзи для покриття збитків, що виникають при мореплаванні.

Середньовічне страхування спочатку мало такі самі риси, як і античне, тобто воно було багато в чому схожим за своїм характером до страхування у професійних колегіях та організаціях рабовласницького суспільства і пройшло у своєму розвитку такі самі стадії:

1) від взаємодопомоги взагалі, без диференціації за видами нещасних випадків, за формами і розмірами взаємної підтримки — до конкретизації і навіть спеціалізації взаємодопомоги, з уточненням кола страхових випадків, форм і розмірів страхових виплат;

2) від розподілу збитку — до системи періодичних, чітко визначених страхових внесків, до попереднього акумулювання страхового фонду.

У епоху великих географічних відкриттів виникали нові портові ринки і дороги просування товару. Відповідно, стали з'являтися і нові небезпеки і потреби в захисті майнових інтересів. Разом з ними розвивалася і вимагала вдосконалення ідея страхування. У 1706 р. було засновано перше суспільство по страхуванню життя. У XVIII—XIX ст утворюється досить широкий круг страхових рисок — починається страхування сільськогосподарських тварин, від крадіжок із зломом, боргів (прототип кредитного страхування). З розвитком економіки, розширенням діапазону майнових інтересів зростало число страхових організації, збільшувалися їх звороти і капітали, вкладення в інші галузі господарювання.

Найавторитетніше місце в історії страхових відносин посіла асоціація Ллойда. Історія корпорації Ллойда пов'язана з іменем Едварда Ллойда — власника кав'ярні, відкритої ним у 1688 р. поблизу лондонського порту. Цю кав'ярню відвідували моряки, купці" судновласники і суднобудівники не тому, щоб посмакувати стравами, а щоб обмінятися новинами, отримати інформацію про місцезнаходження тих чи інших торгових суден, про умови плавання, лоції окремих акваторій, про аварії суден, ринкову кон'юнктуру, про ціни на товари у портах світу. Едвард Ллойд почав фіксувати інформацію, а потім вивішувати на стінах своєї кав'ярні всі отримані ним відомості.

Кав'ярня Ллойда поступово перетворювалася на морський клуб, де укладали різноманітні торгові угоди, угоди взаємного страхування проходило фрахтування суден.

З роками стінні газети перетворилися на щоденний друкований орган "Ллойдс ліст".

13 грудня 1771 р. 79 купців уклали угоду щодо надання Ллойду організаційної форми. Корпорація Ллойда почала діяти як приватна організація, якою керував Комітет. Але ця організація поки що не мала юридичного статусу.

З 1871 р. ця організація після прийняття закону Парламентом Великобританії виступала як страхова корпорація, що займалася морським страхуванням. У 1911 р. Парламент дозволив корпорації Ллойда проводити всі види страхування.

На початку 90-х р. корпорація налічувала майже 23,5 тис. індивідуальних страховиків (близько 2180 іноземних членів), об'єднаних у 430 синдикатів.

Найдавнішим способом страхового захисту в Україні, як і в усьому світі, було взаємне страхування.

В Україну класичне страхування прийшло із Західної Європи ще в XVІI ст. З виникненням філій англійських страхових компаній.

У 1857 р. в Одесі було створено Російське товариство пароплавства і торгівлі, величина страхового капіталу якого становила один мільйон рублів. Цей фонд застосовували при страхуванні суден.

У містах діяли товариства взаємного страхування від вогню. Одне з таких товариств було утворено в Полтаві у 1863 р. Згодом такі самі товариства з'явилися в Києві, Одесі та Харкові. їхня діяльність обмежувалася територією відповідного міста. Ці товариства обслуговували ризики здебільшого великих домовласників, купців і фабрикантів.

У другій половині XIX ст. спектр страхових послуг був досить широким, але найпопулярнішим і надалі залишалося страхування від вогню. Страхові товариства приймали заяви на страхування будівель, тварин, меблів, вантажів. Набуло поширення страхування життя.

За прикладом Ліфляндського товариства у Києві було організовано товариство взаємного страхування землевласників. Його завдання — відшкодовувати збитки, завдані вогнем землевласникам Київської, Подільської та Волинської губерній.

У 1909 р. було затверджено статут Харківського Товариства страхування від вогню майна гірничих і гірничозаводських підприємств.

Цікавою є історія розвитку страхових відносин на землях Західної України, де почали свою діяльність перші національні страхові товариства "Дністер" та "Карпатія".

Коли на початку Першої світової війни Галичину зайняли російські війська, з боку окупаційної адміністрації надійшла вимога припинити господарську діяльність усіх центральних українських установ — як приватних, так і кооперативних. Військова жандармерія проводила обшуки в офісах українських товариств і, зокрема, конфіскувала кошти товариства "Дністер", що зробило неможливою його подальшу кредитно-страхову діяльність.

Наприкінці Першої світової війни в Україні почалася активна реорганізація кооперативного страхування. Було визнано, що багато приватних страхових організацій, які діяли на страховому ринку, дуже несолідно обслуговували кооперативи, зловживаючи їхньою довірою. Довоєнна система земського страхування була в стані занепаду, а тому виявилася дуже обмеженою у своїх фінансових можливостях.

Щоб ширше охопити справу кооперативного страхування, український "Коопцентр" за домовленістю з усіма центральними спілками створив статут загальноукраїнської страхової організації — Української кооперативної страхової спілки. Статут цієї організації обговорювали ще з осені 1918 р. За статутом, Українська кооперативна страхова спілка мала стати не звичайною асоціацією страхових організацій, а самостійно діючою страховою компанією.

Статутом були передбачені різноманітні галузі страхування:

— страхування від вогню рухомого та нерухомого майна кооперативів;

— страхування життя співробітників-членів кооперативів на випадок смерті чи втрати ними працездатності;

— страхування транспорту;

— страхування рухомого майна на випадок крадіжки зі зломом;

— страхування врожаю різних сільськогосподарських культур від граду;

— страхування тварин, а також інших видів майна, якщо у цьому є потреба.

Членами спілки могли стати різні кооперативи та їхні об'єднання. Обов'язкова кількість паїв для кожного члена мала дорівнювати сумі, що становила б не менш як половину його річної премії. Відповідальність членів становила подвійну суму від сплачених ними премій. Унесені паї давали право на дивіденди, які не могли перевищувати 8% від суми паю. Отже, як сфера діяльності спілки, так і умови участі в ній у фінансовому плані були досить привабливими й зацікавили навіть керівництво "Дністра" та "Карпатії".

  1.  Економічна суть і організація страхування

Страхування є економічною категорією і входить до складу фінансової системи держави. Як і фінансові відносини в цілому, страхування зумовлене рухом грошових коштів у процесі розподілу і перерозподілу грошових доходів і нагромаджень усіх суб’єктів виробництва й обміну. Разом з тим, для страхування властиві економічні відносини, змістом яких є перерозподіл доходів і коштів для нагромадження лише з метою відшкодування матеріальних чи інших втрат (здоров’я, працездатності тощо).

Страхува́ння — одна з форм охорони майнових й особистих інтересів застрахованих, які сплачують внески (премії) до страхових організацій і дістають відшкодування втрат, що виникають у наслідок стихійного лиха і нещасних випадків (страхування від недуг, пожеж, крадіжок, страхування життя та ін.). З іншого боку, страхування є формою ризик-менеджменту, що використовується для хеджування проти ризику фінансових втрат, та, в ідеалі, страхування може бути визначене як справедлива передача ризику потенційної втрати від однієї сторони до іншої за відповідну сплату.

Хеджува́ння, Хедж (англ. Hedging, англ. Hedge) — засіб зменшення ризику шляхом укладання протилежної угоди.

Як економічна категорія, страхування – це система економічних перерозподільних відносин, що охоплює:

  1.  Утворення за рахунок внесків фізичних та юридичних осіб спеціального фонду коштів;
  2.  Використання фонду для відшкодування майнових збитків внаслідок стихійних лих та інших випадкових явищ, а також для надання громадянам допомоги у різних ситуаціях в їх житті.

Офіційне визначення терміну страхування наведено В Законі України «Про страхування».

Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів(страхових внесків, страхових премій).

Виділяють такі специфічні ознаки страхування:

  1.  Наявність у страхових відносинах не менше двох сторін і збіг їх інтересів;
  2.  Страхування породжує грошові перерозподільчі відносини, специфікою яких є те, що вони виникають міжучасниками, котрі пов’язані солідарним розподілом величини збитку одного із них на всіх;
  3.  Страхування передбачає розподіл збитку від настання страхових подій як за територіальною (просторовою), так і за часовою ознаками;
  4.  Страхування передбачає поверненість страхових платежів, внесених до страхового фонду та цільове використання страхових резервів (фондів) винятково на покриття заздалегідь визначених збитків, які можуть трапитись в тих чи інших випадках.

Відносини страхування є досить різноманітними. Як правило, вони є дво- чи тристоронніми. Двосторонні відносини складаються між страховиком і страхувальником, який водночас є і застрахованим. Тристоронні відносини виникають між страховиком, страхувальником і застрахованим.

В окремих випадках у страхових відносинах може брати участь кілька страховиків. Це засновується на двох формах страхових відносин: співстрахування і перестрахування.

Рис. 1 Організація страхування

Якщо внаслідок нещасного випадку або стихійного лиха знищено матеріальні цінності, порушено нормальний виробничий процес, то, цілком зрозуміло, потрібні економічні, в тому числі й фінансові, заходи, які дали б змогу відновити зруйновані об'єкти, відшкодувати завдані збитки та створити умови для продовження нормальної господарської діяльності. Для цього треба залучити заздалегідь створені фонди матеріальних засобів і грошових коштів. У складі сукупного суспільного продукту будь-якого суспільства передбачається певна частина, яка служить резервом для відшкодування можливих збитків, завданих стихійним лихом або нещасним випадком. Такий спеціальний резерв називають страховим фондом.

Страховий фонд є економічною необхідністю й обов'язковим елементом суспільного відтворення у будь-якому суспільстві.

Страховий фонд створюється у формі резерву матеріальних і грошових засобів, для покриття збитків, що спричинені несприятливими чи ризиковими подіями. Чим більший потенціал суспільства, тим більшим має бути страховий фонд.

На сьогодні суспільна практика, залежно від суб’єктів власності, на ресурси, якими виступають держава, окремі суб’єкти господарювання та страховик, виробила три основні організаційні форми існування страхового фонду:

  1.  централізовані резерви держави утворюються за рахунок загальнодержавних

ресурсів. Основне призначення – відшкодування збитків і усунення наслідків стихійних лих і аварій, що спричинили великі розрухи і призвели до значних людських жертв. Резерви формуються в грошовій та натуральній формах.: натуральні постійно обновлювані запаси продукції, матеріалів, палива та інших матеріально-технічних ресурсів, які розміщенні на спеціальних базах. Вони є стратегічним запасом держави і підпорядковані Державному матеріальному резерву при Кабінеті Міністрів України; грошові – це централізовані державні фінансові ресурси, які формуються за рахунок коштів державного бюджету, а розпорядником цих коштів є Кабінет Міністрів України.

  1.  Фонди самострахування (нецентралізовані страхові фонди) – це організаційно

відокремлені фонди суб’єктів господарювання, які створюються в грошовій та натуральній формах. Основне призначення – оперативне подолання тимчасових ускладнень у процесі господарювання. З цією метою, згідно з чинним законодавством України, кожен суб’єкт господарювання створює резервний фонд за рахунок розподілюваного прибутку в розмірі 15-25% від статутного капіталу.

  1.  Фонд страховика – створюється за рахунок великої кількості його учасників як

юридичних, так і фізичних осіб, які виступають в ролі страхувальників. Фонд має лише грошову форму вираження. Витрачання коштів фонду відбуваються на конкретні цілі – відшкодування збитків та виплату страхових сум тим страхувальникам, які постраждали.

  1.  Принципи страхування. Термінологія в страхуванні. Функції страхування

Страхування ґрунтується на таких специфічних принципах:

Вільний вибір – стосується лише добровільних видів страхування. Страхувальникові надається можливість обирати будь-якого страховика, що має ліцензію на даний вид страхування. Водночас страховика ніхто не може змусити здійснювати той чи інший вид добровільного страхування.

Страховий ризик — це ймовірна подія або сукупність подій, на випадок яких здійснюється страхування.

Страховий (майновий) інтерес випливає з права власності або володіння тим чи іншим об’єктом.

Максимальна сумлінність. Надійне страхування можливе лише за умов високого довір’я між сторонами. Ні страхувальник, ні страховик не мають права приховувати один від одного ту чи іншу інформацію, що стосується об’єкта страхування.

Страхові відшкодування та виплати не повинні приносити страхувальникові прибутку. З метою уникнення спроб використання страхування у спекулятивних цілях страховики додержують принципу, згідно з яким матеріальний і фінансовий стан страхувальника після відшкодування завданих збитків має бути таким самим, як і до страхового випадку. Відхилення, як правило, бувають у бік заниження рівня відшкодування.

Суброгація — це передання страхувальником страховикові права на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої суми.

Контрибуція — це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з відшкодування збитків.

Співстрахування — страхування об’єкта за одним спільним договором кількома страховиками.

Перестрахування — страхування страховиком ризиків виконання всіх або частини своїх обов’язків перед страхувальником у іншого страховика.

Термінологія в страхуванні визначина Законом України «Про страхування»:

Страхувальник – фізична або юридична особа, що сплачує грошові внески і має право згідно із законом або на основі договору отримати грошову суму при настанні страхового випадку.

 Страховик – юридична особа – страхова компанія, яка діє на основі відповідної ліцензії, беручи на себе зобов’язання щодо створення колективного страхового фонду і виплати з нього страхового відшкодування.

 Застрахований – юридична чи фізична особа, якій належить страхове відшкодування при настанні страхового випадку.

Страховий ризик – певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання.

 Страховий випадок – подія, передбачувана договором страхування або законодавством, яка відбулась і з настанням якої у страховика виникає обов’язок здійснити виплату страхової суми страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

 Страхова сума – грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов’язаний провести виплату при настанні страхового випадку, а також сума, що виплачується за особистим страхуванням.

 Страхова виплата – грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку.

 Страхове відшкодування – грошова сума, яка виплачується страховиком за умовами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку.

 Страховий платіж – плата за страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести страховику згідно з договором.

 Страховий тариф – ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за визначений період страхування.

Франшиза - це передбачене умовами страхування звільнення страховика від відшкодування збитків, що не перевищують визначений розмір (частка участі страхувальника у покритті шкоди). Франшиза встановлюється у відсотках від страхової суми або у визначеній грошовій сумі і поділяється на два види: умова на та безумовна. При умовній франти зі не виплачується сума обчисленого страхового відшкодування в межах суми грошових коштів, які складають франшизу. При безумовній франти зі - із будь-якої суми страхового відшкодування франшиза віднімається.

Суб’єктами страхування виступають страховик, страхувальник та застрахований.

Об’єктом страхування є: життя, здоров’я, працездатність громадян – в особистому страхуванні, будівлі, споруди, транспортні засоби, домашнє майно та інші майнові цінності – в майновому страхуванні.

Найбільш повно суть страхування як економічної категорії проявляється в його функціях. Вони виражають суспільне призначення цієї категорії і є зовнішніми чинниками, що дозволяють виявити особливості цієї категорії та розкрити її зміст.

Функції страхування

Превентивна або попередження

Ощадна

Контрольна

Ризикова

Полягає у здійсненні заходів для запобігання, або мінімізації збитків у результаті настання несприятливих подій. Обладнання протипожежними засобами, придбання медикаментів – заходи страховика щодо попередження страхового випадку. З цією метою страховики самостійно, або разом з страхувальниками створюють превентивні фонди

Полягає у накопиченні коштів страховика його внесками і у випадку відсутності страхових подій полягає у поверненні заощаджених коштів страхувальнику. Перш за все, це стосується особистого страхування, і в першу чергу, страхування життя

Витікає із вказаних трьох попередніх і проявляється одночасно з ними в конкретних страхових відносинах. Відповідно до неї, здійснюється страховий контроль за правилами проведення страхових операцій

Полягає у передаванні страховику за певну плату матеріальної відповідальності за наслідки ризику, зумовленого страховими подіями. Завдяки цій функції реалізується об’єктивний характер економічної необхідності страхового захисту. Страхування, по суті, є своєрідним механізмом передачі ризику від страхувальників до страховиків за відповідну плату

  1.  Класифікація страхування

Багатогранність і різноманітність об’єктів страхування різних категорій страхувальників, а також широкий спектр страхових відносин передбачають необхідність класифікації страхування.

У страховій справі виділяють три сфери діяльності:

  1.  Співстрахування - означає, що об’єкт страхування може бути застрахований за одним договором кількома страховиками.
  2.  Перестрахування означає страхування одним страховиком ризику виконання всіх або частини своїх зобов’язань перед страхувальником у іншого страховика. При цьому страховик залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі взятих на себе зобов’язань, а перестраховик укладає договір перестрахування тільки із страховиком

Обов’язкове страхування – встановлює суспільство в особі держави. Воно означає обов’язковість внесення відповідним колом страхувальників фінансових страхових платежів і поширюється на випадки, коли відшкодування збитку зачіпає інтереси не тільки конкретної особи, але й суспільні інтереси. В Законі України „Про страхування” передбачено 34 види обов’язкового страхування.

Добровільне страхування – проводиться на основі договору між страховиком та страхувальником.

Обов’язкове і добровільне страхування ґрунтується на таких принципах. (рисунок 1)

Обовязкове

Добровільне

1. Встановлюється законом або витікає із міжнародних угод або норм

1. Встановлюється на договірній основі за згодою страховика і страхувальника

2. Суцільне охоплення об’єктів страхування, зазначених у законі

2. Вибіркове охоплення об’єктів

3. Безстроковість дій страховика

3. Термін страхування обмежується в часі згідно з договором

4. Автоматичність дії страховика

4. Тільки на основі заяви страхувальника (письмової чи усної)

5. Діє незалежно від сплати страхових платежів

5. Діє тільки при внесенні страхових платежів

6. Нормоване страхове забезпечення

6. Не нормоване страхове забезпечення, а за згодою сторін

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Функції страхування

Контрольні запитання:

  1.  Необхідність, суть страхування?
  2.  Які існують форми та види страхування?
  3.  Функції страхування та їх економічний зміст?
  4.  Класифікація страхування: галузі, підгалузі, види та форми страхування?

Класифікація страхування за економічними ознаками

За спеціалізацією страхувальника, або за сферами його діяльності

За об’єктами у страхуванні

За родом небезпеки страхових ризиків

За статусом страховика

За формами проведення

страхування життя

страхування ризикових видів страхування

галузі

підгалузі

види страхування

автотранспортне

морське

авіаційне

та інших заходів (комплексні)

комерційне

взаємне

державне страхування

юридичних осіб

фізичних осіб

обов’язкове

добровільне

ризиків

медичне

життя

здоров’я

працездатність

працевлаштування

на авто-транспор-ті

професіональної відпові-дальності

підприєм-ницьких

фінансо-вих

обов’язкове

добровільне

відпові-дальності

Юридич-них осіб

Фізичних осіб

майнове

особове

соціальне

Страхування

Тема 7. Поняття страхового ринку, його структура та розвиток в Україні

План

  1.  Розвиток та значення страхового ринку. Структура страхового ринку. Функції посередників страхового ринку
  2.  Класифікація страхового ринку
  3.  Державний нагляд за страховою діяльністю

  1.  Розвиток та економічне значення страхового ринку

В Україні часом створення страхового ринку вважають початок 90-х років XX ст. Саме тоді виникли перші приватні страхові компанії, які поклали край тотальній монополії Держстраху. Серед них: "Омета Інстер", "Ризик", "Скайд", "Саламандра", "Скайд-вест", "АСКО-Прометей" — філіал Російської акціонерної компанії, "Росток", "Славія" і т. д.

Перехід до ринкової економіки об'єктивно зумовлює зростання потреби у страховому захисті усіх суб'єктів ринку, а таку потребу, у свою чергу, може забезпечити ефективне функціонування страхового ринку.

Страховий ринок — це особлива сфера грошових відносин, де об'єктом купівлі-продажу виступає специфічна послуга — страховий захист — і на якому формуються попит і пропозиція на цю послугу. Об'єктивними умовами його існування є суспільна потреба у страхових послугах і наявність страховика, здатного її задовольнити. На ринку відбувається суспільне визнання страхової послуги, а його головною функцією є акумуляція та розподіл страхового фонду.

Страховий ринок ще визначають як інструмент розподілу страхового фонду для забезпечення страхового захисту фізичних та юридичних осіб.

Елементну структуру страхового ринку визначає характеристика його суб'єктів. До головних суб'єктів страхового ринку належать:

  1.  страховики;
  2.  страхувальники;
  3.  страхові посередники.

Головне місце серед них посідають страховики та страхувальники. Залежно від специфіки страхового ринку, виділяють ще й інших учасників страхових відносин: застраховані особи, об'єднання страховиків, перестраховики, товариства взаємного страхування, орган державного нагляду за страховою діяльністю, професійні оцінювачі ризиків (андеррайдери, сюрвейєри), професійні оцінювачі збитків (аварійні комісари, аджастери, диспашери ).

Рис. 1 Загальна структура страхового ринку України

Суб'єкти страхового ринку є самостійними у своїх рішеннях, між ними існує рівноправне партнерство, розвинена система горизонтальних і вертикальних зв'язків. На ринку забезпечується органічний зв'язок між цими суб'єктами шляхом спільного визнання потреби у страхових послугах, які пропонуються на ньому.

Згідно з нормами Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про страхування" (2001 р.), страховиками визнаються фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України "Про господарські товариства" з урахуванням особливостей страхового законодавства, а також отримали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше трьох. В окремих випадках страховиками визнаються державні організації, які створені і діють згідно з чинним страховим законодавством, а також товариства взаємного страхування.

Страхові агенти - громадяни або юридичні особи, які діють від імені і за дорученням страховика і виконують частину його діяльності (укладання договорів страхування, одержання страхових платежів, виконання робіт, які пов'язані з виплатою страхових сум та страхового відшкодування). Страховий агент є представником страховика і діє у його інтересах. Страховик, звичайно, наймає страхового агента на роботу нештатним працівником, який виконує роботу (послуги) за комісійну винагороду на основі укладеного з ним договору. Комісійна винагорода визначається у відсотках від суми зібраних страхових платежів по видам страхування.

Страховий брокер - громадянин або юридична особа, що зареєстрована в установленому порядку як суб'єкт підприємницької діяльності і здійснює посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені на підставі доручень страховика або страхувальника.

Аквізитор - це працівник страхової компанії, страховий агент, який здійснює діяльність по заключенню та поновленню страхових контрактів, договорів про страхування; агент транспортної компанії, який залучає нових вантажовідправників.

Компанії, що займаються перестрахуванням - це організації, які не виконують прямих страхових операцій, а приймають у перестрахування ризики інших страховиків і можуть передавати частину з них в ретроцесію.

Професійні оцінювачі ризиків і збитків є, як правило, уповноваженими особами страховика та виконують визначені функції.

Андерайтер має право від імені страховика брати на страхування запропоновані ризики, визначати тарифні ставки та умови договору страхування цих ризиків на основі норм страхового права та економічної доцільності.

Сюрвеєр — інспектор або агент страховика, який здійснює огляд майна, що приймається на страхування, його оцінку та визначає ймовірну ступінь настання страхового випадку.

Аварійний комісар встановлює причини, характер і розмір збитку в результаті страхового випадку, як правило, ДТП.

Аджастер представляє інтереси страховика у вирішенні та врегулюванні заявлених претензій страхувальника, пов'язаних зі страховим випадком.

Диспашер - спеціаліст у галузі морського права, який здійснює розрахунки при загальній аварії, розподіляючи збитки між судном, вантажем, фрахтом. Функції диспашера може виконувати аджастер.

Важливим суб'єктом страхового ринку є страхувальники. Ними визнають юридичних осіб і дієздатних громадян, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками згідно з законодавством України. Страхувальники мають певні права та обов'язки під час дії договору страхування, які слід з'ясувати.

Страховими посередниками можуть бути страхові або перестрахувальні брокери, страхові агенти. Водночас, незважаючи на те, що основною загальною функцією страхових агентів і страхових брокерів є сприяння продажу страхових послуг, їм притаманні свої, специфічні функції.

Страхувальники через мережу посередників можуть довідатися про ту чи іншу страхову компанію та скористатися її послугами. Посередники, як правило, оперативно реагують на зміни ринкової кон'юнктури страхових послуг, що дозволяє страховику пропонувати такі види страхування, які користуються найбільшим успіхом на ринку.

Таблиця 1

Функції посередників

Страховий агент

Страховий брокер

Від імені та за дорученням страховика укладає договори страхування та продає страхові поліси

Визначає об'єкт страхування та страхові ризики, які необхідно застрахувати клієнту

Оформляє страхову документацію

Проводить порівняльний аналіз послуг і фінансовий стан страховиків

Має право проводити страхові виплати

Підбирає клієнту кращого, на свою думку, страховика

Виконує представницькі функції

Оформляє договір страхування

Забезпечує своєчасне перерахування страхових внесків страховику

Здійснює контроль за своєчасним надходженням внесків

З метою створення відповідних умов і розвитку брокерської та агентської діяльності в Україні створено Асоціацію професійних страхових посередників.

Об'єкт страхового ринку страхові продукти — специфічні послуги (набір основних і допоміжних послуг), що надаються страхувальнику при виконанні договору страхування (пропонуються на страховому ринку). Ціна на них формується на основі конкуренції і відображається у страховому тарифі. Купівля-продаж оформляється страховим договором (страховим свідоцтвом або полісом).

Специфіку взаємовідносин суб'єктів на страховому ринку визначає рівень розвитку його інфраструктури, яка забезпечує можливість реалізації економічних інтересів страховиків і страхувальників, посилює захищеність усіх сфер економічного життя суспільства, допомагає інтегруватися у світовий економічний простір, сприяє координації усіх суб'єктів страхового ринку; активізує страхову діяльність. Основними її елементами є:

  1.  фінансово-кредитна система;
  2.  аудиторські служби;
  3.  страхова експертиза;
  4.  наукові дослідження;
  5.  інформаційні технології тощо.

  1.  Класифікація страхового ринку та організація страхової діяльності

Страховий ринок класифікують за інституціональною, територіальною та галузевою ознаками.

Основу інституціональної та територіальної структури страхового ринку складають страхові компанії, в основу класифікації яких покладено: характер власності страховиків; їх спеціалізацію; розмір статутного капіталу; територію обслуговування та інше.

Інституціональна структура базується на розмежуванні приватної, публічної і комбінованої форм власності. Згідно з таким підходом, розрізняють акціонерні, корпоративні, взаємні та державні страхові компанії. В Україні їх діяльність регламентується Законом України "Про господарські товариства" з урахуванням вимог Закону України "Про страхування".

За територіальною ознакою виділяють національний, регіональний та міжнародний страхові ринки.

За галузевою ознакою страховий ринок поділяють на ринок страхування життя та ринок загальних видів страхування.

Таким чином, страховий ринок є складною, багатофакторною, динамічною, відповідним чином структурованою, відкритою, мобільною, залежною від загальної економічної ситуації в країні та активності страховика системою.

За роки незалежності в Україні, в основному, створено законодавчу та нормативну базу страхування. Це дало можливість розбудувати страховий ринок на засадах конкуренції, що сприяє підвищенню якості надання страхових послуг.

З метою реалізації державної політики у сфері страхування через упровадження в Україні перевірених світовою практикою форм, видів страхування та здійснення відповідних заходів, урядом України було прийнято Програму розвитку страхового ринку України на 2001—2004 рр., затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 2 лютого 2001 р. № 98 (далі — Програма).

У Програмі враховано законодавче розмежування сфер діяльності страхування й загальнообов'язкового державного соціального страхування, передбачено шляхи реформування ринку страхування, визначено можливі напрями взаємодії та участі страховиків у обслуговуванні загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Організація діяльності страхової компанії, що базується на попередньому вивченні стану страхового ринку і перспектив попиту на страхові послуги, визначенні завдань поліпшення організації роботи з реалізації наявних у розпорядженні страховика послуг і на розробці нових видів страхових операцій називається страховим маркетингом.

Взаємовідносини між страховиком і страхувальником оформляються страховим договором. Для укладення договору страхування страхувальник подає страховику письмову заяву про свій намір укласти договір страхування. Факт укладення страхового договору посвідчується страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом ). Договір страхування стає чинним з моменту внесення страхового платежу, якщо інше не передбачено умовами страхування.

Максимальна кількість об'єктів, котрі можна застрахувати на договірних засадах, формує страхове поле. У страхуванні майна це може бути кількість підприємств, які знаходяться в певному регіоні, або кількість власників майна. В особистому страхуванні — це кількість населення, яке має самостійні доходи, або кількість працівників на цьому підприємстві чи в організації.

Правила страхування розробляються страховиком на кожний вид страхування і погоджуються з уповноваженим органом з нагляду за страховою діяльністю. Ці правила містять такі елементи: перелік об'єктів страхування, порядок визначення страхових сум, перелік страхових ризиків, термін і місце дії договору страхування, порядок його укладання, права й обов'язки сторін, дії страхувальника в разі настання страхового випадку та перелік Документів, що підтверджують ці випадки, порядок і умови сплати страхових сум, термін прийняття рішення про виплату або відмову щодо відшкодування, умови припинення дії договору і порядок вирішення суперечок.

  1.  Державний нагляд за страховою діяльністю

Страховий ринок як частина фінансової сфери є об'єктом державного регулювання і контролю. Державне регулювання спрямоване на забезпечення формування і розвитку ефективно функціонуючого ринку страхових послуг, створення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різноманітних організаційно-правових форм, недопущення на страховий ринок спекулятивних і фіктивних компаній, що можуть заподіяти шкоду як страховій справі, так і майновим інтересам страхувальників та дотримання вимог законодавства України про страхування.

Головна проблема державного регулювання страхової діяльності — забезпечити наявність у страховика достатнього обсягу коштів, за рахунок яких він був би здатний виконати свої зобов'язання перед страхувальниками за будь-яких обставин, тобто забезпечити платоспроможність кожного конкретного страховика.

Державне регулювання страхової діяльності здійснюється за допомогою проведення державою спеціальної податкової, тарифної і цінової політики, прийняття окремих законів і нормативних документів.

Система заходів державного регулювання містить:

Видачу ліцензій на проведення певних видів страхування

Здійснення контролю за їх діяльністю

Реєстрацію страхових компаній

Єдиний державний реєстр страховиків України — це система збору, обліку, нагромадження та зняття з реєстру даних, що стосуються ліцензування страхової діяльності і нагляду за страховою діяльністю страховиків. У Реєстр заносяться дані про страховиків, які одержали ліцензію на здійснення страхової діяльності. Ліцензія є обов'язковою. Вона видається на проведення конкретних видів страхування і перестрахування.

Основними функціями Уповноваженого органу у справах нагляду за страховою діяльністю є:

1) ведення єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків) та державного реєстру страхових та пере страхових брокерів;

2) видача ліцензій страховикам на здійснення страхової діяльності та проведення перевірок її відповідності виданій ліцензії;

3) видача свідоцтв про включення страхових та перестрахових брокерів до державного реєстру страхових та перестрахових брокерів та проведення перевірки додержання останніми законодавства про посередницьку діяльність їх звітності;

4) проведення перевірок щодо правильності застосування страховиками (перестраховиками) та страховими посередниками законодавства про страхову діяльність і достовірність її звітності;

5) розроблення нормативних та методичних документів з питань страхової діяльності, що віднесена до компетенції Уповноваженого органу;

6) узагальнення практики страхової діяльності і посередницької діяльності на страховому ринку, розробка і подання у встановленому порядку пропозицій щодо розвитку і вдосконалення законодавства України про страхову і посередницьку діяльність у страхуванні та перестрахуванні;

7) прийняття у межах своєї компетенції нормативно-правових актів з питань страхової і посередницької діяльності у страхуванні і перестрахуванні;

8) проведення аналізу додержання законодавства об'єднаннями страховиків і страхових посередників;

9) здійснення контролю за платоспроможністю страховиків відповідно до взятих ними страхових зобов'язань перед страхувальниками;

10) забезпечення проведення дослідницько-методологічної роботи з питань страхової і посередницької діяльності у страхуванні та перестрахуванні, підвищення ефективності державного нагляду за страховою діяльністю;

11) встановлення правил формування обліку і розміщення страхових резервів та показників звітності;

12) проведення і координація у визначеному законодавством порядку навчання, підготовки і перепідготовки кадрів та встановлення кваліфікаційних вимог до осіб, які проводять діяльність на страховому ринку, організація нарад, семінарів, конференцій з питань страхової діяльності;

13) участь у міжнародному співробітництві у сфері страхування і посередницької діяльності у страхуванні і перестрахуванні; вивчення, узагальнення, поширення світового досвіду; організація виконання міжнародних договорів України з цих питань;

14) здійснення організаційно-методичного забезпечення проведення актуарних розрахунків.

Уповноваженими орган може здійснювати й інші функції, необхідні для виконання покладених на нього завдань.

Порядок реєстрації та ліцензування визначений у Законі України "Про страхування" (від 4 жовтня 2001 р.) та в іншій нормативно-законодавчій базі зі страхування.

Від організації державного страхового нагляду, його функціонування залежить напрямок розвитку страхової діяльності, її спрямованість на вирішення економічних проблем у державі, адже страхові компанії, збираючи та накопичуючи значні грошові кошти, живлять своїми вкладеннями банківську систему, надають страховий захист великій кількості фізичних та юридичних осіб, мають можливість широкого та довготривалого використання страхових коштів і тим самим вирішувати інвестиційні потреби суб'єктів господарювання.

Виходячи з об’єктивної потреби державного регулювання страхування в Україні, держава розробляє напрями концепції формування страхового ринку, складові елементи механізму прямого та опосередкованого впливу держави на економічні та правові взаємовідносини між страховиками, страхувальниками, посередниками, фінансовими інституціями, державними органами.

Регулюючий вплив держави на страховий ринок здійснюється також через визначення порядку організації та механізму проведення обов'язкових видів страхування.

Важливим напрямом державного регулювання страхової діяльності є оподаткування. Склад податків, які сплачуються страховиками, визначається Законами України "Про систему оподаткування" і "Про оподаткування прибутку підприємств".

Формування, подальший розвиток і вдосконалення державної політики в галузі страхування мають здійснюватися згідно з сучасними потребами, з урахуванням наявних економічних можливостей і згідно з вимогами міжнародних спілок та угод, до яких наша країна приєдналася. Найважливіший напрям вдосконалення системи державного регулювання страхової діяльності пов'язаний з інтеграцією України до міжнародних організацій і спілок.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Функції посередників страхового ринку

Контрольні запитання:

  1.  Поняття страхового ринку та його структура.
  2.  Державний нагляд за страховою діяльністю в Україні.
  3.  Роль страхування в розвитку підприємництва та життєдіяльності людей

Тема 8. Фінанси суб’єктів господарювання

План

  1.  Поняття фінансів підприємств. Організація фінансових відносин підприємств
  2.  Методи організації фінансової діяльності підприємства
  3.  Фінансові ресурси підприємств
  4.  Організація фінансової діяльності підприємства

  1.  Поняття фінансів підприємств. Організація фінансових відносин підприємств

Фінанси підприємств як складова фінансової системи посідають визначне місце у структурі фінансових відносин суспільства. Вони функціонують у матеріальній і нематеріальній сферах виробництва де створюється валовий внутрішній продукт і національний дохід — основні джерела фінансових ресурсів.

На макроекономічному рівні фінанси підприємств забезпечують формування фінансових ресурсів країни через бюджет і позабюджетні фонди. Саме тому від стану фінансів підприємств залежить можливість задоволення суспільних потреб та фінансова стійкість країни.

Господарська діяльність переважної більшості підприємств має комерційний характер з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Некомерційне господарювання — самостійна систематична господарська діяльність, яку здійснюють суб'єкти господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медичні, наукові й інші організації невиробничої сфери економіки.

У процесі підприємницької діяльності виникають господарські відносини між підприємствами та їх контрагентами: постачальниками і покупцями, партнерами із суспільної діяльності, об'єднаннями й асоціаціями, фінансово-кредитною системою, в наслідок яких виникають фінансові відносини, пов'язані з організацією виробництва та реалізацією продукції, формуванням фінансових ресурсів, здійсненням інвестиційної діяльності, податкових платежів у бюджет і цільові фонди, внутрішньовиробничим розподілом доходів.

Отже, об'єктом фінансів підприємства є економічні відносини, пов'язані з рухом коштів, формуванням і використанням грошових фондів.

Суб'єктами таких відносин можуть бути підприємства й організації, банківські установи та страхові компанії, позабюджетні фонди, інвестиційні фонди, аудиторські організації й інші суб'єкти господарювання, котрі є юридичними особами.

Модель фінансової діяльності підприємства можна зобразити наступним чином:

Г – Т - …Виробництво … - Т' - Г',

де  Г – початкові авансові кошти у процес виробництва (статутний капітал, бюджетні асигнування, банківські кредити);

Т – витрати підприємства на оплату матеріальних і трудових ресурсів;

Т' – готова продукція;

Г' – Г + грошові нагромадження.

Грошові нагромадження = (непрямі податки + прибуток)

Матеріальною основою фінансово-економічних відносин вважаються гроші. Вони створюють умови для появи фінансів як самостійної сфери грошових відносин.

Фінанси підприємств — це економічні відносини, пов'язані з рухом грошових потоків, формуванням розподілом і використанням доходів та грошових фондів суб'єктів господарювання у процесі відтворення.

При функціонування підприємницьких структур встановлюються зовнішні та внутрішні економічні відносини.

Фінансові відносини підприємств залежно від економічної сутності групуються за такими основними напрямами:

1) відносини з іншими підприємствами й організаціями — найбільша за обсягом грошових платежів група. Це відносини між підприємствами, пов'язані з виконанням договірних зобов'язань (із постачальниками, покупцями, будівельниками, транспортниками та іншими підприємствами як всередині країни, так і за її межами). Фінансові відносини між підприємствами виникають у такому зв'язку: реалізація виробленої продукції; купівля-продаж товарно-матеріальних цінностей для господарської діяльності; сплата й отримання штрафів, пені й інших платежів; перерахування коштів у цільові фонди інших підприємств; розподіл прибутку від спільної діяльності. Ця група відіграє первинну роль, оскільки у сфері матеріального виробництва створюється національний дохід, підприємства одержують виручку від реалізації продукції та прибуток;

2) фінансові відносини всередині підприємства — відносини між окремими структурами, підрозділами підприємства (філіалами, цехами, відділами), а також відносини адміністрації з робітниками підприємства. Такі відносини виникають у зв'язку з формуванням статутного фонду, формуванням і розподілом прибутку, фондів спеціального призначення; оплатою праці робітників та службовців, виплатою премій і матеріальної допомоги;

3) фінансові відносини підприємств із вищими організаціями, всередині фінансово-промислових груп — виникають в умовах концентрації та монополізації виробництва. Вони пов'язані з формуванням і використанням централізованих грошових фондів з метою фінансування інвестицій, наукових і маркетингових досліджень, поповнення основних та оборотних коштів, фінансування імпортних операцій;

4) відносини з фінансово-кредитною системою. До них належать відносини з бюджетною системою (державним та місцевими бюджетами), позабюджетними фондами, кредитно-банківськими установами, страховими організаціями, фондовим ринком, різними фондами й інші відносини.

Виділяють такі ключові функції підприємств:

Оперативна – утворення грошових доходів та фондів у процесі господарської діяльності підприємства, обслуговування грішми всіх стадій циклу виробничої діяльності підприємства;

Розподільча – розподіл отриманих грошових коштів між окремими напрямками їх  використання, підтримання певних пропорцій у використанні грошових коштів;

Контрольна – фінансовий контроль за всіма аспектами фінансово – господарської діяльності підприємства шляхом оцінки ефективності її здійснення.

  1.  Методи організації фінансової діяльності підприємства

  1.  

Методи організації

фінансової діяльності

підприємств:

Комерційний розрахунок

  1.  Неприбуткова діяльність

  1.  Кошторисне фінансування

Комерційні підприємства здійснюють свою діяльність на засадах комерційного розрахунку.

Принципи комерційного розрахунку:

1. Господарська і юридична самостійність. Проявляється у можливості прийняття самостійних рішень з питань виробничої та господарської діяльності; наявність юридичної адреси, поточного рахунку в банку, самостійність балансу.

2. Самоокупність — покриття власними доходами витрат на просте відтворення.

3. Прибутковість — покриття витрат на просте відтворення і формування прибутку.

4. Самофінансування — покриття за рахунок отриманого прибутку витрат на просте відтворення, дебіторської заборгованості, кредитів і відсотків на них.

5. Фінансова відповідальність за результати діяльності, своєчасне виконання зобов'язань, сплату податків.

Неприбуткова діяльність підприємств зумовлена забезпеченням ними певних потреб суспільства (освіта, охорона здоров'я, культура, наука).

Принципи неприбуткової діяльності:

1. Господарська і юридична самостійність, що має певні обмеження:

— з боку замовників, які визначають характер і напрями діяльності;

— з боку держави, що регламентує рівень витрат.

2. Самоокупність;

3. Фінансова відповідальність.

Кошторисне фінансування пов'язане із покриттям видатків за рахунок державного чи місцевого бюджетів на основі складених кошторисів.

Принципи кошторисного фінансування:

1. Плановість — виділення коштів здійснюється згідно з плановими документами та кошторисом.

2. Цільовий характер — виділені кошти спрямовуються лише на цілі, передбачені кошторисами.

3. Виділення коштів залежно від характеру показників діяльності установи — фінансування здійснюється згідно з кошторисом, виходячи з фактичних оперативно-сітьових показників;

4. Підзвітність — звітність бюджетної установи керівним розпорядникам коштів.

  1.  Фінансові ресурси та резерви підприємств

Фінансова діяльність підприємства здійснюється за такою схемою:

Доходи

Фінансові результати

Витрати

Фінансові ресурси

Збільшення (зменшення) фінансових ресурсів

Основа нормального функціонування наявність достатнього об'єму фінансових ресурсів, що забезпечують можливість задоволення виникаючих потреб підприємства для поточної діяльності і розвитку.

Фінансові ресурси - грошові прибутки і надходження, що знаходяться в розпорядженні господарюючого суб'єкта і призначені для виконання фінансових зобов'язань, здійснення витрат по простому і розширеному відтворюванню і економічному стимулюванню на підприємстві. Класифікація ресурсів наведена в таблиці 1.

За рахунок фінансових ресурсів здійснюються витрати на виробництво і реалізацію товарів, робіт, послуг, а також інші витрати, пов'язані з діяльністю підприємства. Витрати — виражені в грошовій формі витрати матеріальних трудових, фінансових ресурсів на здійснення господарської діяльності.

На основі здійснених витрат у підприємства формуються доходи. Доходи виступають об'єктом розподільчих відносин. Вони поділяються на такі групи:

1) від виробничої діяльності;

2) від реалізації майна;

3) від фінансової діяльності;

4) від перерозподілу фінансових ресурсів через фінансову діяльність.

Таблиця 1

Класифікація фінансових ресурсів

1. За кругообігом

Початкові

Прирощені

2. За характером використання

Вкладені в основні засоби

Вкладені в оборотні засоби

3. За правом власності

Власні (статутний, пайовий капітал)

Позичені (банківські кредити)

Залучені (бюджетні асигнування, кредиторська заборгованість)

4. За джерелом формування

Внутрішні

Зовнішні

Після відшкодування понесених витрат, виплати заробітної плати, розрахунків із бюджетом, державними цільовими фондами і банками визначаються фінансові результати — прибуток чи збиток. Прибуток — це перевищення валових доходів над валовими витратами. Збиток — навпаки, перевищення витрат над доходами. Основним джерелом формування внутрішніх фінансових ресурсів підприємства є прибуток, який виступає основним критерієм ефективності здійснення виробничо-комерційної діяльності підприємства. Прибуток — це виражений у грошовій формі чистий дохід підприємства на вкладений капітал, відображає всі види прибутку від різних видів діяльності, отриманого підприємством в грошовій, матеріальній і нематеріальній формах протягом звітного періоду як на території України, так і за її межами.

Формування прибутку від операційної діяльності здійснюється за поданою схемою:

Доходи від операційної діяльності - Непрямі податки = Чистий операційний дохід - Операційні витрати = Валовий операційний прибуток - Податки, що сплачуються з прибутку = Чистий операційний прибуток

В результаті формується прибуток до розподілу (чистий), який використовується на формування різних фондів згідно з установчими документами підприємства. На підприємствах формуються такі фонди:

1) резервний фонд;

2) фонд розвитку виробництва;

3) фонд матеріального заохочення;

4) фонд соціального розвитку;

5) фонд фінансування капіталовкладень;

6) фонд виплати дивідендів.

Одним з елементів фінансових ресурсів є фінансові резерви — це особлива група фондів грошових коштів, в яких нагромаджуються кошти, що на деякий час вилучаються з обороту, а використовуються у випадках збоїв у процесі суспільного виробництва.

Фiнансовi резерви створюються у грошовій формi i виступають необхiдною умовою стабільного i збалансованого розвитку. Важливою є проблема наукового обґрунтування розмiрiв таких фондiв. Тому що необґрунтоване збільшення чи зменшення фiнансових резервiв веде за собою негативні наслiдки: значне відволікання коштів i сповільнення їх обороту або нестачу коштів при необхідності фінансування непередбачених потреб.

  1.  Фінансова діяльність підприємства

Фінансова діяльність — це система форм і методів, які використовуються для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей, тобто це практична фінансова робота, що забезпечує життєдіяльність підприємства, поліпшення її результатів.

Процес управління фінансовою діяльністю підприємства базується на певному механізмі, який включає елементи зовнішнього та внутрішнього регулювання.

Фінансовий механізм підприємства – система управління підприємством через фінансові важелі за допомогою фінансових методів.

Фінансові важелі – набір фінансових показників, через які керуюча сила може впливати на господарську діяльність підприємства.

Механізм управління фінансовою діяльністю підприємства

Внутрішнє регулювання

Зовнішнє регулювання

Внутрішнє регулювання окремих аспектів фінансової діяльності підприємства

Державне правове регулювання фінансової діяльності підприємства

Інформаційне забезпечення фінансової діяльності

Ринковий механізм регулювання фінансової діяльності підприємства

Система методів фінансового управління, що використовується на підприємстві

Система фінансових важелів

Фінансову діяльність підприємства спрямовано на вирішення таких основних завдань:

  1.  фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської діяльності;
  2.  пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності;
  3.  виконання фінансових зобов'язань перед суб'єктами господарювання, бюджетом, банками;
  4.  мобілізація фінансових ресурсів в обсязі, необхідному для фінансування виробничого й соціального розвитку, збільшення власного капіталу;
  5.  контроль за ефективним, цільовим розподілом та використанням фінансових ресурсів.

Фінансова робота підприємства здійснюється за такими основними напрямками:

  1.  фінансове прогнозування та планування;
  2.  аналіз та контроль виробничо-господарської діяльності;
  3.  оперативна, поточна фінансово-економічна робота.

Фінансове прогнозування та планування.

На цій стадії фінансової роботи визначається загальна потреба у грошових коштах для забезпечення нормальної виробничо-господарської діяльності та можливість одержання таких коштів.

На цій стадії складається фінансовий план підприємства. Мстою складання фінансового плану є визначення фінансових ресурсів, капіталу та резервів на підставі прогнозування величини фінансових показників: власних оборотних коштів, амортизаційних відрахувань, прибутку, суми податків.

Складають перспективні, поточні й оперативні плани. Поточний фінансовий план складається у формі балансу доходів та витрат, оперативний — у формі платіжного календаря.

Аналіз та контроль виробничо-господарської діяльності підприємства — це діагноз його фінансового стану, який допомагає виявити недоліки, виявити та мобілізувати внутрішньогосподарські резерви, збільшити доходи та прибутки, зменшити витрати виробництва, підвищити рентабельність, поліпшити фінансово-господарську діяльність у цілому.

Сутність фінансового контролю зводиться до процесу вивчення, порівняння, виявлення, фіксації проблем змісту і відображення в обліку господарських операцій та вжиття заходів для їх розв'язання, усунення порушень, попередження в подальшому. Треба відмітити, що фінансовий контроль необхідно розглядати як систему, якою є контролюючі суб'єкти, підконтрольні об'єкти та контрольні дії.

Можна виділити основні види, форми і методи фінансового контролю.

Види фінансового контролю:

Попередній — покликаний запобігати порушенням законів, нераціональному використанню бюджетних та інших коштів, перекрити шляхи іншим порушенням і крадіжкам.

Поточний — провадиться всіма фінансовими й господарськими органами у процесі використання підприємствами коштів; здійснюється через аналіз, перевірку та обстеження їхньої діяльності.

Наступний — виконується після надходження доходів чи проведених видатків. У процесі наступного контролю перевіряються: виконання бюджету за доходами і видатками; повнота своєчасного надходження доходів; законність проведення видатків; виявлення порушень фінансової дисципліни, перекручення звітності, зловживання. У результаті вживаються заходи щодо усунення порушень і притягнення винних до відповідальності.

Форми фінансового контролю

Ревізія — це форма документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку й звітності, а також, у разі виявлення, спосіб документального викриття нестач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань. За наслідками ревізії складається акт.

Перевірка — це обстеження й вивчення окремих ланок фінансово-господарської діяльності підприємств, організацій, установ. Наслідки перевірки оформляються довідкою чи доповідною запискою.

Методи фінансового контролю

Метод інвентаризації матеріальних цінностей і наявності грошових ресурсів — використовується для перевірки відповідності даних бухгалтерського обліку фактичній наявності грошових і матеріальних цінностей, і в разі виявлення розходжень вжиття заходів щодо ліквідації відхилень.

Метод зустрічних перевірок — потребує звірення записів у книгах і рахунках бухгалтерського обліку організації або установи, що перевіряються, з даними обліку організації або установи, які надають сировину, матеріали чи продукцію організації, що перевіряється.

Метод рахункової перевірки бухгалтерських звітів і балансів використовується для перевірки достовірності відображання у них звітних показників, виявлення й усунення приписок та інших помилок, недопущення незаконного або неправильного використання коштів; забезпечення виконання обов'язків перед бюджетом і зміцнення звітної дисципліни.

Поточна та оперативна робота на підприємстві спрямовується на практичне втілення фінансового забезпечення підприємницької діяльності, постійне підтримування платоспроможності на належному рівні.

її зміст полягає:

• в постійній роботі із споживачами стосовно розрахунків за реалізовану продукцію, роботи, послуги;

• у своєчасних розрахунках за поставлені товарно-матеріальні цінності та послуги з постачальниками;

• в забезпеченні своєчасної сплати податків, інших обов'язкових платежів у бюджет та цільові фонди;

• у своєчасному проведенні розрахунків по заробітній платі;

• у своєчасному погашенні банківських кредитів та сплаті відсотків.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Організація фінансової діяльності підприємств

Контрольні запитання:

  1.  Що означає термін «фінанси»?
  2.  Поясніть роль фінансів підприємств у структурі фінансових відносин суспільства,
  3.  Охарактеризуйте основні функції фінансів підприємства.
  4.  Охарактеризуйте поняття «грошові фонди» та «фінансові ресурси».
  5.  Визначте зміст фінансово роботи.

Тема 9. Суть і зміст державних фінансів України

План

  1.  Призначення і роль державних фінансів.
  2.  Правові і організаційні засади державних фінансів.
  3.  Державні доходи: методи їх формування. Держані видатки.
  4.  Становлення та розвиток державних фінансів в Україні.

  1.  Зміст державних фінансів. Призначення і роль державних фінансів

Головне призначення державних фінансів — за допомогою різних фінансових інституцій сприяти успішному економічному й соціальному розвитку держави, забезпеченню прав і свобод людини. Це досягається завдяки методам і формам мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та використання їх для розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населення, утримання армії, органів усіх ланок влади.

Державні фінанси ~ це регульовані у визначеному правовому полі потоки коштів, які циркулюють у національній економіці через створювану на макрорівні систему централізованих грошових фондів, забезпечують вплив держави на економічний та соціальний розвиток країни через взаємозв'язок державних фінансових ресурсів з формуванням, розподілом, перерозподілом ВВП, національного доходу і національного багатства.

За економічним змістом державні фінанси – сукупність розподільчо-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування та використання фінансових ресурсів держави, призначених для забезпечення виконання державою покладених на неї функцій і завдань.

Суб’єктами вказаних відносин виступають держава, з одного боку, та юридичні особи й домогосподарства – з іншого. При цьому останні можуть виступати як платниками податків і зборів до бюджетів різних рівнів, так і розпорядниками бюджетних коштів, отриманих згідно з бюджетними призначеннями.

За рівнем управління державні фінанси поділяються на загальнодержавні та місцеві.

Таблиця 1 Система державних фінансів

Рівні

Ланки

Загальнодержавні

фінанси

Державний бюджет

Цільові державні фонди

Державний кредит

Фінанси підприємств державного сектора

Місцеві

фінанси

Місцеві бюджети

Цільові фонди місцевого самоврядування

Комунальний

(муніципальний) кредит

Фінанси комунальних (муніципальних0 підприємств

Сутність державних фінансів виражається через функції, які вони виконують:

  1.  Формування централізованих фондів грошових коштів (знаходить своє відображення у державних доходах).
  2.  Використання державних доходів (має практичне втілення у державних видатках).
  3.  Контроль за розподілом фінансових ресурсів (фінансовий контроль).

  1.  Правові і організаційні засади державних фінансів.

Усі дії держави в фінансовій сфері мають ґрунтуватися на правових актах, які повинні виконувати такі основні функції:

1) визначати коло юридичних та фізичних осіб, на яких поширюється дія правових норм;

2) визначати права та обов'язки юридичних та фізичних осіб, щодо мобілізації та використання фондів фінансових ресурсів;

3) визначати відповідні дії по виконанню правових норм.

Фінансове право — це система фінансових правових норм та законів, що регламентують відносини щодо мобілізації, розподілу і використання коштів, зосереджених у суб'єктів господарювання з метою забезпечення виконання функцій держави, які визначаються Конституцією України.

Фінансовим правом регулюються:

> організаційно-майнові відносини, що виникають із владно-організаційної діяльності держави у процесі утворення і використання нею фондів коштів;

> відносини, що виникають у процесі фінансової діяльності держави (регулювання бюджетного процесу, системи державних доходів тощо);

> відносини, що виникають у процесі контролю щодо забезпеченості законності та дотримання фінансової дисципліни при мобілізації, розподілі і використанні коштів.

На основі Конституції приймається низка законів, які регулюють фінансові відносини:

  1.  Бюджетний Кодекс.
  2.  Закон "Про систему оподаткування".
  3.  Закон "Про місцеве самоврядування".
  4.  Закон "Про Державний бюджет України" на відповідний рік та інші.

Організаційну роботу по використанню чинного законодавства у сфері фінансів здійснюють фінансові органи, які очолює Міністерство фінансів.

Міністерство фінансів несе відповідальність за розробку і реалізацію фінансової політики держави.

Оперативне управління фінансами здійснюється через фінансовий апарат, склад і структура якого визначається відповідно до державного устрою країни.

Для оперативного керівництва створюється фінансова колегія.

Нормативно-правовими актами, що регулюють бюджетні відносини в Україні, є:

1) Конституція України;

2) цей Кодекс;

3) закон про Державний бюджет України;

4) інші закони, що регулюють бюджетні правовідносини,передбачені статтею 1 цього Кодексу;

5) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України,прийняті на підставі і на виконання цього Кодексу та інших законів України, передбачених пунктами 3 та 4 частини першої цієї статті;

6) нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, прийняті на підставі і на виконання цього Кодексу, інших законів України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, передбачених пунктами 3, 4 та 5 частини першої цієї статті;

7) рішення органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування,прийняті відповідно до цього Кодексу, нормативно-правових актів,передбачених пунктами 3, 4, 5 і 6 частини першої цієї статті.

  1.  Державні доходи: методи їх формування. Держані видатки

Державні доходи - це сукупність грошових коштів, що використовуються державою для виконання нею функцій та завдань, передбачених конституцією. Основним джерелом доходів держави є валовий внутрішній продукт (новостворена суспільна вартість), частину якого вона і використовує.

Залежно від порядку формування державних доходів їх поділяють на централізовані та децентралізовані. 

До централізованих доходів належать кошти, призначені на формування державного та місцевого бюджетів, державних цільових фондів.

Децентралізовані доходи - це, доходи державних підприємств, установ, організацій, що формуються переважно за рахунок їхнього прибутку і використовуються за місцем їх створення.

Залежно від методів акумулювання фінансових ресурсів можна виділити такі групи державних доходів:

  1.  податки, збори та інші обов'язкові платежі;
  2.  державні позики;
  3.  емісійний дохід.

Податки - це обов'язкові внески до бюджету відповідного рівня здійснюваного платником у порядку та на умовах, що визначаються законодавчими актами держави. Податки є основним джерелом доходів бюджету, а також однією із найважливіших форм регулювання ринкової економіки.

Державні позики - безпосередньо пов'язані з бюджетним дефіцитом, оскільки є джерелом його покриття. В окремих випадках за допомогою позик мобілізуються кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного боргу, який виникає внаслідок внутрішніх і зовнішніх запозичень, належать позики, що надаються під державні гарантії, та позики на поповнення валютних резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду.

Емісійний дохід - це дохід від емісії центральним банком держави в обіг додаткових паперових грошей, що призводить до їх наступного знецінення і скорочення реальних доходів населення. Надмірний випуск грошей в обіг є найгіршою формою позики, що призводить до зниження купівельної спроможності грошей. У результаті генерується інфляція - переповнення каналів грошового обігу паперовими грошима, збільшення грошової маси в обігу без відповідного товарного забезпечення, а відтак знецінення грошей і зростання цін.

Державні доходи можуть формуватись на поворотній і безповоротній основі. Доходи на поворотній основі - це державні позики. До безповоротних доходів відносять доходи держави і інші доходи, які надходять на основі чинного законодавства.

Джерела державних доходів можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми.

Внутрішніми джерелами є валовий внутрішній продукт, національний дохід і національне багатство своєї країни. Зовнішні джерела - це економічні ресурси інших країн.

Державні доходи у контексті поняття "доходи Державного бюджету України" класифікують таким чином:

  1.  податкові надходження;
  2.  неподаткові надходження;
  3.  доходи від операцій з капіталом;
  4.  офіційні трансферти; цільові фонди.

Більш предметно класифікацію доходів державного бюджету за методами залучення коштів в розрізі кожної складової буде розглянуто в подальшому.

Державні цільові фонди - це фонди фінансових ресурсів, які створюються і використовуються державою з метою фінансування визначених програм. Державні цільові фонди поділяються на бюджетні та позабюджетні. Бюджетні фонди - це фонди, які входять до складу державного бюджету. Позабюджетні державні цільові фонди - це фонди, які не включаються до складу державного бюджету, мають самостійні джерела формування та використовують фінансові ресурси, незалежно від розміру доходів та видатків державного бюджету.

Державні видатки - це обсяг коштів, що витрачається державою в процесі виконання ЇЇ функцій. Відповідно до рівня розміщення державних видатків їх поділяють на централізовані та децентралізовані. З урахуванням впливу державних видатків на процеси розширеного відтворення їх поділяють на поточні видатки та видатки розвитку.

Поточні видатки - це видатки бюджету на соціальний та економічний розвиток держави, фінансування заходів соціального захисту населення та інші видатки, які не передбачені у видатках розвитку. Поточні видатки забезпечують державне споживання (купівля товарів та послуг), передбачені законодавчо виплати населенню, перекази за кордон, державні субсидії, дотації, субвенції (трансферти) тощо.

Видатки розвитку - це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної перебудови національної економіки та інші видатки, пов'язані із розширеним відтворенням.

Державні видатки з позиції використання державних фінансів умовно можна поділити на дві категорії: державне фінансування та державне споживання.

Державне фінансування передбачає процес перерозподілу акумульованих у зведеному бюджеті коштів. Державні видатки у контексті державного фінансування здійснюють відшкодування з бюджету життєво необхідних суспільних витрат у вигляді відповідних послуг держави (наприклад, частина зібраних коштів від податкових надходжень, отриманих від фізичних осіб, використовується на фінансування освіти, науки, охорони здоров'я тощо). Для забезпечення ефективності такого фінансування передбачається використання програмно-цільового методу, який все ширше впроваджується.

Державне споживання - це використання коштів бюджету держави на утримання владних структур (апарату Кабінету Міністрів, Президента, Верховної ради України, правоохоронних органів, збройних сил тощо), які необхідні для управління країною, оборони та забезпечення в ній правопорядку.

За формами фінансування розрізняють такі державні видатки:

- державні інвестиції;

- державні трансферти (субсидії, субвенції, дотації);

- державні кредити;

- кошторисне фінансування.

Крім вищезазначених ознак класифікації державних видатків, їх можна поділити на такі види:

1. За фондами фінансових ресурсів:

- загальний фонд - видатки, пов'язані з фінансуванням діючої мережі установ, закладів, соціальних програм;

- спеціальний фонд — видатки, пов'язані з окремими заходами, програмами.

2. За роллю в розвитку національної економіки:

- розвиток виробництва - фінансування окремих програм промисловості, сільського господарства, транспорту, будівництва, зв'язку тощо;

розвиток сфери суспільних послуг - фінансування науки, культури, освіти, охорони здоров'я, соціального захисту населення.

3. За суспільним призначенням:

- економічний розвиток;

- соціально-культурні заходи;

- наука і освіта;

- обороноздатність країни;

- правоохоронна діяльність;

- управління;

- зовнішньоекономічна діяльність;

- обслуговування державного боргу.

4. За цільовим призначенням:

- заробітна плата бюджетним установам;

- нарахування на заробітну плату;

- господарські витрати;

- поточний та капітальний ремонт;

- дотації тощо.

Для підвищення ефективності використання бюджетних коштів законодавством передбачено здійснення визначених витрат бюджетними установами вище певних обсягів тільки через проведення тендерних процедур. Світова практика показує, що правильне застосування таких процедур дозволяє заощаджувати 10-15 % загального обсягу видаткової частини бюджету.

  1.  Становлення та розвиток державних фінансів в Україні.

На сьогодні державні фінанси України опосередковують майже 70% від усіх фінансових ресурсів і містять різні фінансові інституції, за допомогою яких держава здійснює свою фінансову діяльність. Державні фінанси охоплюють державний бюджет, централізовані та децентралізовані фонди цільового призначення, фінанси підприємств і організацій державної власності, державний кредит, державне страхування.

Усі ланки державних фінансів мають власну сферу функціонування, однак вони тісно пов'язані між собою. Основу державних фінансів становлять фінанси підприємств державної власності. Тут створюється понад 55% від валового внутрішнього продукту, який є головним об'єктом фінансових відносин. За умов розвитку ринкової економіки частка державного сектора зменшуватиметься, однак ще тривалий час цьому сектору належатиме визначальна роль у процесах розподілу й перерозподілу, що здійснюються за допомогою фінансів.

Правову основу державних фінансів становлять Конституція України, Закони України "Про бюджетну систему України", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про систему оподаткування в Україні" та інші законодавчі акти з питань оподаткування, витрачання бюджетних коштів тощо.

Бюджет і надалі є основним інструментом державного регулювання економічного й соціального розвитку. Так, держава мобілізує фінансові ресурси для своїх потреб у формі податків, зборів і платежів. Витрачає ці ресурси шляхом надання асигнувань на різні заходи загальнодержавного призначення, тобто оборону, забезпечення громадського порядку, утримання органів влади й управління, збереження довкілля, надання громадянам безплатних послуг у формі освіти, медичної допомоги, одержанні професії, а також грошових виплат громадянам у формі допомоги. Для потреб соціальної сфери створюється пенсійний фонд, фонд соціального страхування, фонд сприяння зайнятості населення і низка інших.

Безпосередньо у виробничій сфері створюються фонд капітальних вкладень в основні виробництва, фонди капітального ремонту, обігових коштів, оплати праці, соціального розвитку, матеріального заохочення тощо.

Держава через законодавство регулює порядок створення й використання всіх указаних фондів і тим самим створює фінансовий механізм управління в державі. Напрямки розвитку цього механізму визначаються фінансовою політикою держави.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Методи і джерела формування державних доходів

Контрольні запитання:

  1.  Фінансова політика в сфері державних фінансів на сучасному етапі
  2.  Світові теорії державних фінансів
  3.  Емісійні та позичкові джерела формування державних доходів

Тема 10. Бюджет і бюджетна система

План

  1.  Історія становлення та розвитку державного бюджету.
  2.  Функції державного бюджету. Бюджетна політика.
  3.  Бюджетна система та бюджетна класифікація
  4.  Сутність та складові бюджетного процесу. Розгляд та прийняття державного бюджету

  1.  Історія становлення та розвитку державного бюджету.

Державний бюджет України має тривалу історію, яка бере свій початок у

ХVI ст., коли Запорізьке козацтво набуло самостійної державності і була сформована загальновійськова казна. Після возз’єднання України з Росією, Україна отримує самостійність фінансового господарства, але на початку 20-х років ХVIІ ст. уряд Царської Росії починає стягувати значні суми у своє розпорядження. В 1918-22 рр. Центральна Рада і більшовицький уряд спробували оволодіти бюджетним процесом, але ці спроби не мали успіху. Після створення СРСР Конституцією передбачалося створення єдиного бюджету, до якого включались бюджети союзних республік. Як незалежна держава Україна склала проект державного бюджету тільки в 1992 р. До 2001 р. діяв Закон України „про бюджетну систему України”, а з 2001 р. діє Закон України „Бюджетний кодекс України”.

 Державний бюджет України – централізований фонд фінансових ресурсів держави, який використовується для виконання покладених на неї функцій, передбачених Конституцією України. В організаційному аспекті – це план утворення і використання фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні держави.

Бюджет держави можна розглядати з трьох позицій.

Система фінансових відносин між державою, з одного боку, та підприємствами та громадянами, з іншого, з приводу формування загальнодержавного фонду фінансових ресурсів і його використання на задоволення соціально-економічних потреб суспільства

За економічним змістом

За матеріальним змістом

За формою прояву

Загальнодержавний фінансовий фонд

Основний фінансовий план держави

Бюджет держави

Рис. 1  Суть бюджету держави як соціально-економічної категорії

За функціональною будовою бюджет містить дохідну і видаткову частини (рис 2)

        Джерела формування       Напрями використання

1

податкові надходження

Державний бюджет

1

економічна діяльність держави

2

неподаткові надходження

2

соціальна сфера і соціальний захист населення

3

доходи від операцій з капіталом

3

державне управління, правоохоронна діяльність

4

бюджетні трансфери

4

національна оборона

5

цільові бюджетні фонди

5

зовнішньоекономічна діяльність

обслуговування державного боргу

  1.  Функції державного бюджету. Бюджетна політика

Суть бюджету виражається через функції, які він виконує. Державний

бюджет як складова ланка фінансової системи виконує розподільчу і контрольну функції.

 Завдяки розподільчій функції держава концентрує грошові кошти і використовує їх з метою задоволення загальнодержавних потреб. Її зміст визначається перерозподілом фінансових ресурсів між різними підрозділами суспільного виробництва.

Особливості розподільчої функції бюджету:

  1.  Основним об’єктом розподілу виступає чистий дохід суспільства – національний дохід;
  2.  Одна й та ж частина національного доходу може багаторазово проходити через бюджетний розподільчий механізм (наприклад, прибуток, заробітна плата);
  3.  Багатоканальність грошових потоків.

Контрольна функція – дозволяє знати наскільки ефективно і

повнофінансові ресурси поступають у розпорядження держави, як фактично складаються пропорції з розпорядниками бюджетних коштів і наскільки ефективно вони використовуються. Суть функції полягає в тому, що бюджет об’єктивно, через формування і використання фонду грошових коштів держави відтворює економічні процеси, які відбуваються в структурних ланках економіки. Основу цієї функції складає рух бюджетних ресурсів.

В умовах сьогодення суттєво зростає роль бюджету як фінансового важеля. Бюджетна політика має забезпечувати вирішення таких важливих завдань:

  1.  Забезпечення фінансової стабілізації;
  2.  Стимулювання інвестиційної активності;
  3.  Скорочення непродуктивних виплат з бюджету;
  4.  Зміцнення дохідної частини бюджету за рахунок удосконалення системи оподаткування;
  5.  Створення системи фінансового контролю за ефективним використанням державних видатків;
  6.  Посилення контролю за величиною державного боргу.

Бюдже́тна полі́тика — це сукупність державних заходів спрямованих на зміцнення доходної частини державного бюджету, посилення соціальної направленості видатків бюджету, створення умов макроекономічної стабілізації.

Стратегічною ж метою бюджетної політики є створення державою необхідних економічних, правових та організаційних засад щодо підвищення ролі бюджету як інструменту формування і оптимального розподілу фінансових ресурсів між різними ланками бюджетної системи для ефективного її розвитку, спрямованого на економічне зростання та підвищення життєвого рівня населення. За цих умов активний вплив бюджетної системи на фінансові зв'язки і потоки між різними секторами економіки виступає необхідною умовою для забезпечення економічного росту.

Таким чином, бюджетна система повинна бути визначальною формою відносин, що реалізують фінансові інтереси і цілі держави. Звідси головним пріоритетним напрямком бюджетної політики України має стати фінансове оздоровлення підприємств реального сектора шляхом створення сприятливих макроекономічних умов і проведення зваженої податкової реформи

  1.  Бюджетна система та бюджетна класифікація

Бюджетна система – це сукупність державного бюджету і місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин держави і адміністративно-територіальних устроїв і регулюється нормами права.

Бюджетна система – це об’єднання всіх ланок бюджету на єдиних принципах.

Принципи побудови бюджетної системи України визначені Бюджетним Кодексом.

Єдність – забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдиним порядком виконання бюджетів та ведення бюджетного обліку та звітності.

Збалансованість – повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень бюджету за відповідний бюджетний період.

Самостійність – забезпечується закріпленням за місцевим самоврядуванням відповідних доходів; правом місцевих органів визначати напрями використання власних, закріплених, регульованих доходів; правом місцевих рад незалежно одна від одної розглядати та затверджувати місцеві бюджети.

Повнота – до складу бюджетів належать всі надходження та видатки, передбачені нормативно-правовими документами; у звіті про виконання бюджету відображаються кінцеві касові операції за розрахунками Державного казначейства.

Обґрунтованість – бюджет формується на основі реальних макропоказників економічного і соціального розвитку та розрахунків доходів та видатків за встановленими правилами й методиками.

Ефективність – досягнення усіма учасниками бюджетного процесу поставлених завдань при мінімальному залученні бюджетних коштів.

Субсидіарність – розподіл видатків між ланками бюджетної системи на засадах максимального наближення суспільних послуг до їх безпосередніх споживачів

Цільове використання коштів – бюджетні асигнування використовуються лише на цілі, визначені бюджетними призначеннями та закріплені бюджетним розписом.

Справедливість та неупередженість – бюджетна система будується на засадах справедливого та неупередженого розподілу суспільного багацтва між галузями соціальної сфери, громадянами країни, територіями.

Публічність і прозорість – прийняття через парламент Закону „Про державний бюджет”, затвердження звіту про його виконання; прийняття рішень місцевих органів влади щодо місцевих бюджетів; висвітлення в ЗМІ показників бюджетів і звітів про їх виконання.

Відповідальність – кожний учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

4. Бюджетна класифікація

 Бюджетна класифікація – групування доходів та видатків бюджету за однорідними ознаками з чіткою системою розміщення і присвоєння окремим підрозділам бюджету певних найменувань і порядкових номерів.

Бюджетна класифікація містить такі розділи:

  1.  Доходи бюджету;
  2.  Видатки бюджету;
  3.  Фінансування бюджету;
  4.  Державний борг.

Доходи бюджету класифікуються за восьмизначним кодом.

Таблиця 1

Кодування доходів бюджету

Порядковий номер цифр у коді

Значення коду

перша

група бюджетних надходжень

друга

підгрупа бюджетної класифікації

третя і четверта

розділ

п’ята і шоста

параграф конкретного розділу

сьома і восьма

вид бюджету

Функціональна класифікація видатків проводиться у розрізі державних функцій.

Таблиця 2

Кодування видатків бюджету

№ розділу бюдж.кла-сифікації

Найменування розділу

Державні послуги

1

Державне управління

2

Судова влада

3

Міжнародна діяльність

4

Фундаментальні дослідження

5

Національна оборона

6

Правоохоронна діяльність і забезпечення безпеки держави

Суспільні та соціальні послуги

7

Освіта

8

Охорона здоров’я

9

Соціальний захист і соціальне забезпечення

10

Житлово-комунальне господарство

11

Культура та мистецтво

12

Засоби масової інформації

13

Фізична культура і спорт

Державні послуги, пов’язані з економічною діяльністю

14

Промисловість та енергетика

15

Будівництво

16

с/г, рибальство, мисливство

17

Транспорт, шляхове господарство, зв’язок, телекомунікації і інформатика

18

Інші послуги, пов’язані з економічною діяльністю

19

Заходи пов’язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи соціальним захистом населення

20

Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека

21

Попередження та ліквідація надзвичайних ситуацій і наслідків стихійного лиха

22

Поповнення державних запасів і резервів

Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту або ж відображає напрями використання коштів, що утворились в наслідок перевищення доходів над витратами. Класифікація фінансування бюджету містить такі розділи:

  1.  Фінансування за типом кредитора;
  2.  Фінансування за типом боргового зобов’язання.

Класифікація державного боргу містить інформацію про всі непогашені

борги органів управління для вивчення їхнього впливу на стан економіки держави. Непогашений борг класифікується за типом кредитора і за типом боргового зобов’язання з розділом на зовнішній та внутрішній.

 Основне призначення бюджетної класифікації – забезпечення загальнодержавної порівняльності бюджетної інформації.

  1.  Сутність та складові бюджетного процесу. Розгляд та прийняття державного бюджету

Бюджетний процес – організація і порядок складання, розгляду, затвердження та виконання бюджету. Він складається з двох частин:

  1.  бюджетного планування;
  2.  виконання бюджету.

Бюджетне планування містить складання, розгляд, затвердження проекту бюджету.

Завдання бюджетного планування:

  1.  достовірне визначення обсягу та джерел формування доходів бюджету;
  2.  оптимальний розмір видатків за окремими групами і галузями;
  3.  збалансування бюджету.

Процедура бюджетного планування регламентується Бюджетним

Кодексом і містить низку стадій і етапів.

Таблиця 3

Послідовність бюджетного процесу в Україні

Найменування бюджетних процедур

Органи, що виконують відповідну бюджетну роботу

Граничні терміни виконання

1

2

3

  1.  Бюджетне планування:

1.1 Складання проекту бюджету:

  1.  розробка прогнозних макропоказників економічного та соціального розвитку

Мінфін, Мінстат, Мінекономіки

01.06

  1.  затвердження бюджетної резолюції

Верховна Рада

15.06

  1.  складання проектів Державного та зведеного бюджетів і подання на розгляд Кабінету Міністрів

Мінфін

15.08

  1.  розгляд проекту Державного бюджету, прийняття відповідної постанови, подання до Верховної Ради

Кабінет Міністрів

15.09

1.2 Розгляд та затвердження бюджету:

  1.  представлення Державного бюджету, його прийняття за основу або відхилення

Мінфін

протягом 5 днів з дня подання бюджету

  1.  розгляд проекту бюджету в комісіях, фракціях Верховної Ради

Верховна Рада

01.10(06.10)*

  1.  розгляд пропозицій щодо проекту бюджету, прийняття відповідних висновків

Комітет ВР з питань бюджету

15.10(20.10)*

  1.  прийняття бюджету у першому читанні

Верховна Рада

20.10(25.10)*

  1.  доопрацювання проекту бюджетного і його подання на повторне читання

Кабінет Міністрів

3.11(8.11)*

  1.  розгляд бюджету у другому читанні

Верховна Рада

20.11

  1.  доопрацювання проекту бюджету і його подання на третє читання

Комітет ВР з питань бюджету

25.11

  1.  розгляд бюджету у третьому читанні

Верховна Рада

1.12

  1.  затвердження Закону «Про Державний бюджет» і прийняття відповідної постанови

Верховна Рада

30.12

  1.  публікація Закону «Про державний бюджет» в урядовій пресі

Газета «Урядовий кур'єр»

протягом 7 днів з дня затвердження бюджету

2.  Виконання бюджету:

  1.  прийняття бюджетного розпису

Мінфін

протягом місяця з дня прийняття бюджету

  1.  формування доходів бюджету та здійснення видатків

Податкова служба, Мінфін і його структури

протягом року

3. Складання звіту про виконання бюджету та його затвердження:

  1.  складання звіту про виконання Державного бюджету та його подання до Верховної ради

Мінфін

01.05

  1.  розгляд поданого звіту Рахунковою палатою, розробка відповідних висновків

Рахункова палата Верховної Ради

протягом 2 тижнів з дня подання звіту

  1.  прийняття постанови щодо звіту про виконання бюджету

Верховна Рада

протягом 2 тижнів з дня отримання висновків Рахункової палати

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Розгляд та прийняття державного бюджету

Контрольні запитання:

  1.  Структура бюджетної системи і принципи побудови бюджетного устрою
  2.  Бюджетна класифікація
  3.  Бюджетний процес та його етапи

Тема 11. Доходи та видатки державного бюджету

План

  1.  Суть і склад доходів державного бюджету.
  2.  Суть і склад видатків державного бюджету.
  3.  Форми і методи державного фінансування.
  4.  Бюджетний дефіцит. Причини виникнення.

  1.  Суть і склад доходів державного бюджету.

Доходи бюджету — частинка централізованих ресурсів, що використовуються з метою виконання відповідних функцій держави.

В Україні, згідно з Бюджетним кодексом, доходи бюджету класифікуються за такими розділами:

1) податкові надходження;

2) неподаткові надходження;

3) доходи від операцій з капіталом;

4) офіційні трансферти.

1. Податкові надходження — це передбачені податковими законами України загальнодержавні та місцеві податки, збори й інші обов'язкові платежі.

2. Неподаткові надходження залежно від методів мобілізації об'єднуються у п'ять груп:

1) доходи від власності та підприємницької діяльності;

2) адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;

3) надходження від штрафів та фінансових санкцій;

4) інші неподаткові надходження;

5) власні надходження бюджетних установ.

До першої групи неподаткових надходжень належать надходження від перевищення валових доходів над видатками Національного банку України; надходження від грошово-речових лотерей; рентна плата за транспортування трубопровідним транспортом територією України природного газу, нафти, аміаку, за перебування Чорноморського флоту Росії на території України та ін.

До складу другої групи входять плата за утримання дітей у школах-інтернатах, державне мито, митні збори, плата за надання послуг службою дозвільної системи органів внутрішніх справ, плата за оренду майна, що перебуває в державній або комунальній власності.

Третя група неподаткових надходжень — надходження від штрафів, санкцій за порушення стандартів щодо якості продукції, за порушення правил пожежної безпеки та ін.

До четвертої групи належать надходження коштів від реалізації конфіскованого майна, суми кредиторської та депонентської заборгованості підприємств, у яких термін позовної давності минув, надходження коштів від реалізації надлишкового майна Збройних сил України.

До складу власних надходжень бюджетних установ входять доходи за підготовку, перепідготовку кадрів згідно з укладеними договорами; плата за медичні послуги, доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, цехів, підприємств, доходи від концертної діяльності, вхідна плата в музеї, на виставки, плата студентів за проживання у гуртожитку при вищих і середніх спеціальних навчальних закладах тощо.

3. Доходи від операції з капіталом. Ці доходи мобілізуються неподатковим методом і серед них вирізняють такі групи надходжень:

а) надходження від продажу основного капіталу (кошти від реалізації безгосподарного), майна, валютних цінностей, скарбів, надходження коштів від Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та ін.;

б) надходження від реалізації державних запасів товарів, до яких належать надходження від реалізації матеріальних цінностей державного резерву і озброєння матеріальних цінностей мобілізаційного резерву;

в) надходження від продажу землі та нематеріальних активів. Продаж земляних ділянок здійснюється згідно із Земельним кодексом України. Передбачається що, 10 % коштів від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення зараховується до державного бюджету, а 90 % — до відповідних бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

4. Офіційні трансферти — це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі. Трансферти від органів державного управління поділяються на: кошти, що надходять з інших бюджетів, дотації, субвенції.

  1.  Суть і склад видатків державного бюджету

Видатки бюджету — кошти, спрямовані на здійснення програм, передбачених відповідним бюджетом, за виключенням коштів на погашення основної суми боргу та повернення надмірно сплачених до бюджету сум.

Витрати бюджету — видатки бюджету та кошти, видані на погашення основної суми державного боргу.

Видатки Державного бюджету регламентуються відповідними законами та нормативними актами: Бюджетним кодексом України, Законом про Державний бюджет та іншими юридичними актами органів влади.

У видатковій частині Державного бюджету передбачено два фонди: загальний і спеціальний. Видатки спеціального фонду фінансують за рахунок цільових фондів, виділених на певну ціль. Видатки загального фонду фінансують за рахунок доходів загального фонду бюджету, вони не мають конкретних (закріплених) джерел фінансування.

Фінансування державних видатків — це планове, цільове та безповоротне надання коштів з метою забезпечення виконання загальнодержавних функцій (управління, оборона, безпека та ін.), утримання соціально-культурної сфери, забезпечення соціальних гарантій та обов'язків держави. Суб'єктами бюджетного фінансування є державні органи, підприємства, установи й організації державної та комунальної форм власності.

За бюджетною класифікацією видаткова частина бюджету має такі класифікації;

а) функціональну;

б) економічну;

в) відомчу;

г) програмну.

Функціональну структуру видатків побудовано згідно з основними функціями держави.

Відповідно до функцій держави у Бюджетному кодексі України передбачено, що з Державного бюджету України здійснюються видатки на:

1. Державне управління.

2. Міжнародну діяльність.

3. Фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресові.

4. Національну оборону.

5. Правоохоронну діяльність і забезпечення безпеки держави.

6. Освіту.

7. Охорону здоров'я.

8. Соціальний захист і соціальне забезпечення.

9. Житлово-комунальне господарство.

10. Культуру і мистецтво.

11. Засоби масової інформації.

12. Фізичну культуру і спорт.

13. Промисловість та енергетику.

14. Будівництво.

15. Сільське господарство, лісове господарство, рибальство і мисливство.

16. Транспорт, шляхове господарство, зв'язок, телекомунікації та інформатика.

17. Інші послуги, пов'язані з економічною діяльністю.

18. Заходи, пов'язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та соціальним захистом населення.

19. Охорону навколишнього природного середовища та ядерну безпеку.

20. Попередження та ліквідацію надзвичайних ситуацій і наслідків стихійного лиха.

21. Поповнення державних запасів і резервів.

22. Обслуговування державного боргу.

23. Державні цільові фонди (за винятком фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення).

24. Видатки не віднесені до основних груп (резервні фонди, бюджетні позики, проведення виборів та референдумів, кошти, що підлягають передачі до бюджетів інших рівнів).

Розподіл видатків за економічною характеристикою, з погляду впливу державних видатків на рух суспільного продукту і процес розширеного відтворення, ґрунтується на визначенні поточних видатків і капітальних видатків (видатків розвитку), а також кредитуванні за вирахуванням погашень, склад яких визначає Міністерство фінансів України.

Поточні витрати — це видатки бюджету на фінансування підприємств, установ, організацій і органів, визначені на початок бюджетного року, а також на фінансування з соціального захисту населення, а саме:

— державне споживання (купівля товарів та послуг);

— виплати (перекази) населенню (трансферти);

— перекази за кордон;

— державні субсидії.

Капітальні витрати — видатки бюджету на фінансування інвестиційної й інноваційної діяльності держави: капітальні вкладення (включаючи субсидії приватному секторові та перекази за кордон на капіталовкладення та ін.).

Державне споживання — це видатки на утримання державного апарату (управлінського, правоохоронного, судового, армії тощо). Формування доходів бюджету в цій частині є платою з боку суспільства державі за послуги, надані нею у сфері управління країною та забезпечення її обороноздатності та правопорядку.

  1.  Форми і методи державного фінансування

Бюджетне фінансування відображає процес перерозподілу доходів у суспільстві. Якщо видатки бюджету в частині державного споживання відшкодовуються суспільству у вигляді відповідних послуг із бюджету держави, то бюджетне фінансування або повернення суспільству, або суспільне споживання частини централізованого у бюджеті ВВП. Бюджетне фінансування видатків відображається у формуванні вторинних, а іноді й первинних доходів юридичних і фізичних осіб. Воно може мати прямий і непрямий (опосередкований) характер. Для прямого характеру властиве формування доходів конкретних отримувачів бюджетних асигнувань (розпорядників бюджетних коштів); опосередкований характер має споживачів суспільних благ, які забезпечуються за рахунок бюджету.

До принципів бюджетного фінансування належать:

— цільовий характер надання коштів;

— досягнення максимального ефекту за мінімуму витрат;

— безповоротність бюджетних асигнувань;

— безоплатність бюджетних асигнувань;

— надання коштів у міру виконання плану і з урахуванням раніше отриманих асигнувань.

Бюджетне фінансування здійснюється у таких формах: бюджетні інвестиції, державні трансферти, бюджетні кредити та кошторисне фінансування.

Бюджетні інвестиції здійснюються в різних формах. Головною формою є фінансування капітальних вкладень. Виділення коштів може мати форму проектного фінансування конкретного інвестиційного проекту. Бюджетні інвестиції також спрямовуються на придбання частки акцій акціонерних товариств.

Державні трансферти — цільове, безповоротне та безоплатне (нееквівалентне) виділення коштів із бюджету конкретним суб'єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій і дотацій. Субсидії виділяються юридичним і фізичним особам, вони мають форму фінансової допомоги або відшкодування втрат доходів (житлові субсидії в Україні малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг). У країнах із розвиненою ринковою економікою поширені субсидії виробникам сільськогосподарської продукції на відшкодування втрат доходів у зв'язку з підтриманням доступного рівня цін на продукти харчування. Субвенції та дотації надаються юридичним особам. Субвенції — різновид цільових субсидій, що передбачають спільну участь отримувача і бюджету в фінансуванні певних витрат. Державні дотації видають на покриття збитків підприємств, але у тому разі, якщо вони зумовлені незалежними від підприємств причинами.

Бюджетні кредити — це надання коштів з бюджету суб'єктам підприємницької діяльності на поворотній основі, що не властиво бюджетним відносинам. На відміну від банківських кредитів вони видаються на більших пільгових умовах та за нижчими відсотковими ставками.

Кошторисне фінансування передбачає виділення коштів із бюджету на основі спеціального планового документа — кошторису. Воно охоплює такі напрями видатків, як соціальна сфера, фундаментальні дослідження, оборона, управління. З погляду бюджетних установ таке фінансування є формою цільового, безповоротного і безоплатного фінансування. Працівники певних установ отримують на цій основі первинні доходи. З позицій споживачів суспільних послуг у соціальній сфері, це так звані безкоштовні послуги, що характеризують вторинні доходи користувачів цими послугами.

  1.  Бюджетний дефіцит. Причини виникнення

Урівноваженість доходів і видатків є найбільш природним і доцільним станом, що випливає зі схеми фінансової діяльності держави: доходи - видатки. При цьому фінансовий результат діяльності держави не визначається, адже, з одного боку, держава має збирати стільки доходів, скільки їй потрібно для забезпечення видатків бюджету, а з іншого — вона може профінансувати стільки видатків, скільки збирає доходів. У зв'язку з цим відхилення від такої врівноваженості є порушенням засад фінансової діяльності держави, тому є недоцільним.

Перевищення доходів над видатками — бюджетний профіцит — відображає стабільну фінансову ситуацію, хоча і не є метою діяльності держави; він може виявлятися в різних формах.

Розрізняють такі основні форми бюджетного профіциту:

1) існування бюджетного профіциту у вигляді своєрідних бюджетних резервів, що сформувалися внаслідок зміни економічної кон'юнктури на світовому рівні (наприклад, зміна цін на нафтопродукти) або в межах країни за рахунок її економічного зростання. Заплановане перевищення використовується на фінансування непередбачених видатків у поточному році, а фактично отримане за підсумками бюджетного року — переходить у доходи наступного року, за рахунок чого можуть або збільшуватися видатки, або зменшуватися доходи.

2) перевищення доходів над видатками, що виникає внаслідок надмірної дохідної бази окремих бюджетів порівняно з нормованими органами влади й управлінням вищого рівня видатками. В Україні таке перевищення має форму "бюджетного надлишку" і підлягає вилученню до бюджету вищого рівня;

3) бюджетний профіцит може бути результатом антициклічної політики держави внаслідок збалансування бюджету в межах не одного, а кількох років. В окремі роки встановленого періоду формуються бюджетні профіцити, а в окремі — дефіцити. Обсяги бюджетних дефіцитів і профіцитів при цьому збалансовані;

4) перевищення доходів над видатками може також сформуватися у зв'язку із розробкою та застосуванням податкової політики за методологією А. Лаффера, сутність якої полягає у збільшенні надходжень до бюджету в результаті уповільнення податкового тиску і зменшення податкових ставок.

Перевищення видатків над доходами, тобто бюджетний дефіцит — найскладніше явище. Насамперед, дефіцит зовсім не означає незбалансованості бюджету, оскільки це перевищення видатків тільки над постійними доходами бюджету. Крім того, дефіцит бюджету слід оцінювати з позицій як окремо держави, так і фінансової системи загалом. Для держави це завжди небажане і досить часто негативне явище. Інші суб'єкти фінансових відносин та сфер і ланок фінансової системи можуть оцінювати це явище по-різному.

Залежно від виду бюджетний дефіцит розглядається за формою вияву, причинами виникнення і напрямом дефіцитного фінансування.

1. За формою вияву вирізняють плановий, фактичний і прихований дефіцити.

Плановий дефіцит запланований та затверджений у законі про Державний бюджет України.

Фактичний — це реальне перевищення видатків над доходами бюджету, офіційно зафіксоване наприкінці бюджетного періоду.

Прихований дефіцит — занижена величина фактичного бюджетного дефіциту і державного боргу, що часто робиться цілеспрямовано і є результатом певних політичних ігор (наприклад, перед виборами, щоб підвищити заслуги певної партії та примусити виборців проголосувати за правлячу партію ще раз). Також цей дефіцит може бути наслідком "жорсткого" курсу уряду на щорічно збалансований бюджет. Прихованість дефіциту є ознакою непродуманості фінансової політики держави.

2. За причинами виникнення виокремлюють свідомий, вимушений, циклічний і структурний дефіцити.

Свідомий дефіцит виникає в умовах достатності ресурсів у суспільстві та досить високого рівня доходів юридичних і фізичних осіб. Він пов'язаний з політикою помірного оподаткування з метою зміцнення фінансової бази підприємницьких структур. За таких умов досить активна політика позикових фінансів.

Вимушений дефіцит пов'язаний з низьким рівнем виробленого ВВП, якщо процес оподаткування не може забезпечити бюджет держави достатніми доходами.

Циклічний дефіцит — дефіцит, який є результатом циклічного падіння виробництва (зменшення національного доходу й обсягу виробництва) унаслідок кон'юнктурних коливань.

Структурний дефіцит є результатом свідомої активної (дискреційної) політики держави, що передбачає маніпулювання податками й урядовими видатками з метою зміни реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією та прискоренням економічного зростання і запобігання спаду виробництва в країні.

3. За характером впливу на економіку вирізняють стійкий дефіцит бюджету (є у довгостроковому періоді), та тимчасовий (зумовлений касовими розривами у процесі виконання бюджету або подіями, які не можна передбачити і спрогнозувати).

4. За напрямами дефіцитного фінансування дефіцит може мати пасивний характер — спрямування залучених під його покриття коштів на поточні потреби, й активний — фінансування бюджетних інвестицій, насамперед, капітальних вкладень у високоефективні інвестиційні проекти.

Дефіцит державного бюджету — явище неоднозначне. Представники кейнсіанської школи стверджують, що поміркований бюджетний дефіцит — це благо, оскільки він дає можливість збільшити сукупний попит шляхом дефіцитного фінансування державних видатків.

Основними причинами виникнення бюджетного дефіциту є:

— зменшення приросту національного доходу внаслідок економічної кризи і спаду виробництва;

— збільшення державних видатків на фінансування неекономічних сфер діяльності, особливо на державне управління й економічно необґрунтовані соціальні програми;

— падіння доходів в умовах кризового стану економіки та зменшення надходжень до держбюджету;

— циклічні спади в економіці, особливо якщо вони глибокі й тривалі;

— неефективний механізм оподаткування суб'єктів господарювання, коли завищений податковий тиск зумовлює поступове зниження ділової активності та тінізацію економіки;

— не правильно визначені орієнтири та непослідовність фінансово-економічної політики;

— слабкий фінансовий контроль із боку держави за цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів;

— збереження ситуації, за якої найприбутковішими є вкладення капіталу у сфери нематеріального виробництва (торговельно-посередницьку та фінансово-кредитну);

— зростання внутрішнього й зовнішнього державного боргу;

— у короткостроковій перспективі — зменшення податків з метою підвищення ділової активності та стимулювання економіки (без відповідного коригування бюджетних витрат).

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Причини виникнення. Методи фінансування

Контрольні запитання:

  1.  У чому полягає сутність урівноваженості доходів та видатків?
  2.  Що означає поняття "бюджетний профіцит"?
  3.  Охарактеризуйте форми бюджетного профіциту.
  4.  Визначте сутність поняття "бюджетний дефіцит".
  5.  Які ви знаєте види бюджетного дефіциту?
  6.  Назвіть основні причини виникнення бюджетного дефіциту.

Тема 12. Податкова система і податкова політика. Сутність і види податків

План

  1.  Зародження та розвиток податків. Сутність податків.
  2.  Елементи системи оподаткування. Класифікація податків. Функції податків.
  3.  Податкова система України. Податкова служба і податкова робота.
  4.  Організація податкового менеджменту в Україні

  1.  Зародження та розвиток податків. Сутність податків

Система оподаткування, нехай спочатку й примітивна, з'явилася з виникненням найпростішої державної моделі. Багато грошей витекло з державних скарбниць, доки способи й види справляння податків не вдосконалилися настільки, що зробили їх одним з основних джерел доходу держави.

Перший етап: прямі податки

Першими джерелами податків були оподатковувані базові цінності: земля, худоба, раби. I самі податки були "прямими", справлялися безпосередньо з громадян, що одержують прибуток від майна.

Кожна з розвинутих на той час держав підходила до оподаткування по-своєму. У Стародавньому Єгипті основним доходом скарбниці була плата за користування землею, що належала фараонові. У Стародавній Греції першість належала податкові на прибуток. Гроші платників податків витрачалися на утримання найманих армій, зведення храмів i оборонних споруд, будівництво доріг, роздавання грошей біднякам та інші громадські потреби.

У воєнний час (який практично тривав постійно) громадяни Риму обкладалися податками відповідно до їх статку, для чого раз у п'ять років подавали обраним чиновникам-цензорам звіти про свій майновий i родинний стан (ці документи цілком можна розглядати як найпростіші зразки сучасних податкових декларацій).

Саме з часів Стародавнього Риму провадиться поділ податків на прямі й непрямі. До непрямих відносили податок з обороту (1%), податок при торгівлі рабами (4%), податок на звільнення рабів (5% їхньої ринкової вартості), а також податок зі спадщини (5%), яким обкладалися тільки громадяни міста Рима. Останній податок, до речі, мав цільове призначення - витрачався на пенсійне забезпечення професійних солдатів.

У Візантійській імперії справляли вже 21 різновид тільки прямих податків, а також усілякі непрямі й зовсім дивні. I цей податковий тягар призвів, як відомо, не до процвітання, а до ослаблення держави.

Отже, основні принципи оподаткування (зі своїми мінусами й плюсами) сформувалися ще за стародавніх часів

Другий етап: податки господарські

З розвитком поділу праці i розвитком міст податкова система істотно "збагатилася" порівняно зі зразково-показовою податковою системою Римської імперії. Держави наближалися до рубежу середньовіччя. На цьому етапі виникли податки на виробництво (або промислові податки), на всі види діяльності, крім сільськогосподарської (земельний податок справлявся окремо). У торгівлі поширилися митні збори й непрямі податки. Цей воістину "фіскальний розквіт" того часу характеризувався величезною кількістю узаконених поборів. Причому до податкової бази потрапив абсурдно широкий спектр об'єктів, аж до найбільш екзотичних та зовсім безглуздих: від штрафу за перевищення будинком установлених розмірів (знаменитий "податок на повітря") - до так званого "подимного податку". Йдеться про податок на нерухомість, первісно запроваджений в Англії. Його розмір спершу обчислювався залежно від кількості вогнищ, а згодом від - кількості вікон, або розраховувався за довжиною фасаду... До речі, усі ці прояви "податкових вакханалій", крім морального збитку, істотно вплинули на архітектуру Європи.

Загалом уся система викликала безліч дорікань у підданих i трималася лише на силі та підтримці з боку дворянства й духівництва завдяки звільненню їх від податків, що дало цілковите право середньовічному філософові й Божій людині Фомі Аквінському називати податки "узаконеною формою грабежу".

Тож i не дивно, що, як i багато сотень років тому у Візантії, розмаїття податків i свавілля влади при їх стягненні аж ніяк не вели до збільшення скарбниці, а, навпаки, стали істотним гальмом економічного зростання. Крім того, наслідком "узаконеного грабежу" були постійна напруженість усередині держав i непокора громадян.

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561 - 1626 рр.) у своїй знаменитій праці "Досліди або настанови моральні й політичні" писав: "Податки, стягнуті за згодою народу, не так послаблюють його мужність... Йдеться зараз не про гаманець, а про серце. Подать, стягнута за згодою народу або без неї, може бути однакова для гаманців, але не однакова її дія на дух народу"...

Одним з тих, хто все-таки спробував створити якусь подобу наукової теорії оподаткування, став видатний шотландський економіст i вчений ХVIII ст. Адам Сміт .Він стверджував, що податки для платника - ознака не рабства, а волі. Праця "Дослідження про природу i причину багатства народів", нарешті, визначила основні принципи оподаткування, які актуальні й дотепер. Як ось: принцип справедливості ("піддані держави повинні в міру можливості... брати участь в утриманні уряду, тобто відповідно до прибутків, якими вони користуються під заступництвом i захистом держави"); принцип визначеності ("податок, що його зобов'язується сплачувати кожна окрема особа, має бути точно визначеним, а не довільним. Термін сплати, спосіб платежу, сума платежу - усе це має бути ясним i зрозумілим для платника.... Невизначеність оподаткування розвиває нахабність i сприяє підкупності розряду людей, які й без того не користуються популярністю, навіть якщо вони не відзначаються нахабністю й підкупністю"; принцип зручності ("кожен податок має стягуватися в той час або в такий спосіб, у який чи який платникові мають бути зручніші для сплати його"); принцип економії ("кожен податок має бути так задумано й розроблено, щоб він брав i утримував з кишень народу якомога менше понад те, що він приносить державному казначейству... Нерозумний податок створює велику спокусу для контрабанди").

Ця воістину епохальна праця свідчила про перехід до третього етапу - наукового підходу до найважливішого державного питання.

Третій етап: те, чого ніколи не буває

Отже, у XVIII ст. Європа вже могла пишатися досить стрункою й раціональною системою справляння податків, як прямих, так i непрямих. З останніх особливу роль відігравав акциз. Процедура його сплати була простою й прозорою - зазвичай він стягувався безпосередньо біля міських воріт з усіх товарів, що ввозилися й вивозилися. Іноді податком обкладалося тільки те, що ввозилося в країну, тобто звільнялися від справляння акцизу товари, що йшли на експорт. Розміри акцизу коливалися зазвичай від 5 до 25%. Якогось наукового обґрунтування розмірів цієї ставки не було, i подібні "перегини на місцях" неабияк стримували розвиток торгівлі.

З прямих податків основна маса припадала на подушне й прибутковий (від них звільнялися дворянство й духівництво). Буржуазія й селянство віддавали державі у вигляді прямих податків 10-15% усіх своїх доходів.

Четвертий етап: оборот під прицілом

Четвертий етап у розвитку податків припав у Європі на XIX ст. i був пов'язаний з піднесенням виробництва й економіки. Держава змінила пріоритети: головним об'єктом оподаткування став оборот - перехід цінностей від одного суб'єкта до іншого. Відчутним виявився для громадян також податок на спадщину. Поширилися податки на операції та капітал - в основному на його приріст у вигляді відсотків за цінними паперами або вкладами, дивідендів за акціями, зростання вартості активів.

Унікальна в своєму роді фінансова система Радянської держави розвивалася зовсім в іншому руслі. На зміну податкам прийшли адміністративні методи вилучення прибутку підприємств i перерозподіл фінансових ресурсів через бюджет країни. Відрахування державі від прибутку підприємств становили від 66 до 93%. Більшість громадян сплачувала належні 13% прибуткового податку, які бухгалтерії автоматично вираховували з їхньої зарплати.

Повна централізація коштів i відсутність будь-якої самостійності підприємств стали головними причинами фінансової кризи, що вибухнула в країні на рубежі 80 - 90-х років ХХ ст. i закінчилася майже вимушеним переходом до ринкової економіки.

П'ятий етап: ера аудиторів

У цей час на Заході все відбувалося в свою чергу, відповідно до еволюційних законів. Там п'ятий етап світової історії оподаткування ознаменувався народженням ПДВ. Поширилися й цільові податки, збирання яких має на меті виробництво конкретних суспільних благ, таких як соціальне страхування, державне медичне обслуговування і пенсійне забезпечення, будівництво доріг тощо.

Розвиток податків на п'ятому етапі i доповнювався, i визначався розвитком економічної теорії. Економістів хвилювали не стільки питання збирання податків, скільки питання виробництва: що громадяни одержували в обмін на податки, яким чином найбільш ефективно організувати виробництво суспільних благ в обмін на податки. Ця теорія так званого суспільного сектора збагатила принципи оподаткування, сформульовані

Податки - невід’ємна частина фінансового господарства держави.

Це найважливіше джерело формування доходів держави, які в свою чергу використовуються на:

  1.  - соціальний захист населення;
  2.  - фінансування соціально-культурних закладів та установ освіти, культури, охорони здоров’я.
  3.  - фінансування науки;
  4.  - реставрація пам’яток архітектури;
  5.  - фінансування оборони, правоохоронної діяльності;
  6.  - утримання органів законодавчої, виконавчої і судової влади;
  7.  -заходи, пов’язані з ліквідацією наслідків чорнобильської катастрофи та соціальним захистом населення.

___________________________________________________________________

Податком є обов'язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу.

Збором (платою, внеском) є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

Сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому цим Кодексом порядку, становить податкову систему України.

  1.  Елементи системи оподаткування. Класифікація податків

Під час встановлення податку обов'язково визначаються такі елементи:

  1.  платники податку;
  2.  об'єкт оподаткування;
  3.  база оподаткування;
  4.  ставка податку;
  5.  порядок обчислення податку;
  6.  податковий період;
  7.  строк та порядок сплати податку;
  8.  строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку.

Під час встановлення податку можуть передбачатися податкові пільги та порядок їх застосування.

Будь-які питання щодо оподаткування регулюються Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів, що містять виключно положення щодо внесення змін до цього Кодексу та/або положення, які встановлюють відповідальність за порушення норм податкового законодавства.

Елементи податку, визначені в пункті 7.1 ПКУ, підстави для надання податкових пільг та порядок їх застосування визначаються виключно Кодексом.

Класифікація податків - групування податків, обумовлене методами їх стягнення, особливостями об'єкта оподаткування, характером ставок, податкових пільг тощо. Напр., податок: прямий, податок на дохід, податок регресивний, податок з обороту, податок цільовий тощо.

Найповніше сутність податків характеризують виконуванні ними функції.

Функціїї податків – забезпечення доходів держави без нанесення будь – яких збитків розвитку бізнесу в країні.

Фіскальна функція — є найважливішою, оскільки згідно з цією функцією податки виконують своє головне призначення — наповнення дохідної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства. Основна ознака цієї функції — її стабільність, що дозволяє формувати надходження податків до бюджету на постійній, стабільній засаді.

Регулююча функція — виявляється в наданні пільг з оподаткування окремим галузям та виробникам, враховуючи їхні перспективи, діяльність, рівень прибутковості та інше.

Розподільча функція — своєрідне відображення фіскальної функції — наповнити скарбницю держави, щоб потім розподілити одержані кошти. Ця функція дуже щільно переплітається з регулюючою; наприклад, через непрямі податки створюються умови для перерозподілу коштів одних платників іншим (акцизи).

Стимулююча функція — створює орієнтири для розвитку або згортання виробництва, діяльності. Як і регулююча, ця функція може бути пов'язана із застосуванням пільг, зміною об'єкта оподаткування, зменшенням бази оподаткування.

Контрольна функція — забезпечує нагляд та контроль за своєчасністю, повнотою сплати податків платниками в Україні.

Накопичувальна функція - узагальнення усіх функцій.

  1.  Податкова система України. Податкова служба і податкова робота

Правовий статус податкових органів України, їх функції та правові основи діяльності визначаються наявністю цих органів у системі органів державного управління. Таке місце серед органів державного управління визначає Закон України від 4 грудня 1990 року № 3509-ХІІ “Про державну податкову службу в Україні” (зі змінами та доповненнями).

Єдина, незалежна система органів державної податкової служби України складається з трьох ланок:

  1.  Державної податкової адміністрації України (центральний орган державного управління).
  2.  Державні податкові адміністрації в Автономній республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
  3.  Державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя) та районах у містах.

Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади, якому підпорядковані державні податкові адміністрації в Автономній республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідним державним податковим адміністраціям в Автономній республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі відповідно до діючого законодавства підпорядковані державні податкові інспекцій в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя) та районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції.

Кабінет міністрів України затверджує структуру Державної податкової адміністрації України.

Головними завданнями державної податкової служби України є методологічне забезпечення та контроль за дотриманням чинного законодавства, правильністю обчислення податків, зборів та обов’язкових платежів, повнотою та своєчасністю їх внесення до бюджету та державних цільових фондів, а також запобігання злочинам та іншим правопорушенням, їх розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративні правопорушення.

При виконанні своїх функціональних обов’язків органи державної податкової служби України координують свою діяльність з різними контролюючими органами – фінансовими органами, органами Державного казначейства України, органами служби безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, статистики, митного контролю, контрольно-ревізійною службою тощо.

Законом України “Про державну податкову службу України” органам державної податкової служби надані певні права.

  1.  Податкові органи можуть проводити в підприємствах, установах та організаціях будь-якої форми власності перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, показників реєстраторів розрахункових операцій, комп’ютерних систем та інших документів, які пов’язані з обчисленням і сплатою податків.
  2.  До підприємств, установ, організацій і громадян – порушників податкового законодавства щодо податків та інших платежів і внесків, за якими встановлено обов’язкове подання державним податковим інспекціям податкових декларацій та розрахунків, органи державної податкової служби мають право застосовувати фінансові санкції у відповідних розмірах передбачених діючим законодавством.
  3.  Для оперативного та кваліфікованого розгляду скарг платників податків в податковій службі створені апеляційні підрозділи, основним завданням яких є забезпечення захисту прав і законних інтересів платників податків і громадян при оскарженні ними рішень податкових органів.
  4.  Важливим напрямком роботи державної податкової служби є роз’яснення і пропаганда податкового законодавства через найдоступніші засоби масової інформації – радіо та телебачення та друковані видання.

  1.  Організація податкового менеджменту в Україні

Процес реформування економіки України вимагає перейти до раціонального управління податками через систему його функцій.

Менеджмент податків – це система принципів, методів, засобів і форм організації податкових платежів.

Функції менеджменту податків – це вияв сутності податкових платежів, специфічні способи вираження їх властивостей, реалізація суспільного призначення податків як економічної категорії.

Основними функціями менеджменту податків є податкове планування і прогнозування, податкове регулювання, податкове стимулювання і податковий контроль.

Податкове планування і прогнозування – це набір дій і рішень, що ведуть до розробки специфічних стратегій, призначених для забезпечення бюджетних завдань держави і податкових зобов’язань організації.

Податкове регулювання – це система економічних заходів оперативного втручання в хід виконання податкових зобов’язань.

Податкове стимулювання – це комплекс заходів і принципів, спрямованих на збільшення надходжень до бюджету і мінімізацію податкових зобов’язань.

Податковий контроль – це комплекс методів перевірки надходжень до бюджету та виконання податкових зобов’язань.

Основною функцією менеджера щодо управління податками – передбачати зміни податкової політики країни, законодавчої бази оподаткування і оцінювати їх з метою виявлення і використання легальних можливостей мінімізації податкових зобов’язань.

Рис. 1. Основні функції менеджменту податків

Згідно з Законом України «Про державну податкову службу в Україні» до системи органів ДПС належить ДПА України, ДПА в АР Крим і областях України, ДПА міст Києва та Севастополя, ДПІ в містах (крім Києва і Севастополя), в районах областей та містах. До органів системи ДПС України також належать спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями – податкова міліція.

Голова ДПА України призначається і звільняється Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України.

Заступники Голови ДПА України і голови АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя призначаються і звільняються Прем’єр-міністром України за поданням Голови ДПА України.

Начальники ДПІ у містах (крім Києва і Севастополя), районах областей і районах у містах Києва та Севастополя призначаються і звільняються Головою ДПА України за поданням обласних голів ДПА.

Посадовим особам органів ДПС України присвоюються спеціальні звання, зокрема: головний державний радник податкової служби, державний радник податкової служби 1-го рангу, державний радник податкової служби 2-го рангу, державний радник податкової служби 3-го рангу, радник податкової служби 1-го рангу, радник податкової служби 2-го рангу, радник податкової служби 3-го рангу, інспектор податкової служби 1-го рангу, інспектор податкової служби 2-го рангу, інспектор податкової служби 3-го рангу.

Посадові особи податкової міліції розподілені на чотири категорії: вищий начальницький склад, старший, середній і молодший начальницький склад.

Вищому начальницькому складу присвоюються звання генерал-полковника, генерал-лейтенанта і генерал-майора податкової міліції.

Старшому начальницькому складу присвоюються звання полковник, підполковник і майор податкової міліції.

Середньому начальницькому складу присвоюються звання капітана, старшого лейтенанта і лейтенанта податкової міліції.

Молодшому начальницькому складу присвоюються звання старшого прапорщика і прапорщика податкової міліції.

До структури ДПІ, наприклад, по районах у містах входять підрозділи: управління по стягненню податків з юридичних осіб, управління по стягненню податків з фізичних осіб, управління місцевих податків та інших платежів, відділ по роботі з платниками податків, управління документальних перевірок юридичних осіб, управління примусових стягнень податків, відділ податкової міліції, відділ валютного контролю, відділ обліку і звітності, відділ комп’ютеризації, відділ державного реєстру фізичних осіб, юридичний відділ, бухгалтерія, відділ кадрів і спецроботи, адміністративно-господарський відділ.

Рис. 2. Схема структури податкової служби в Україні

Податкова робота – це діяльність платників і податкової служби щодо внесення податків до бюджету і контролю за платежами.

Основними елементами податкової роботи є законодавча база, інструктивно-методичне забезпечення, облік платників і надходжень податків, порядок і форми розрахунків із бюджетом тощо.

Законодавча база – це сукупність юридичних норм, які встановлюють види податків, порядок їх стягнення.

Інструктивно-методичне забезпечення – це конкретизовані правила обчислення, нарахування і розрахунків податків.

Облік платників і надходжень податків – це комплекс заходів щодо визначення складу платників та їх економічних характеристик.

Порядок і форми розрахунків із бюджетом – це система методів і способів стягнення та перерахування податків.

Основними формами розрахунків із бюджетом є розрахунки за фактичними даними і авансовими платежами з наступними перерозрахунками.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Організація податкового менеджменту в Україні

Контрольні запитання:

  1.  Що таке менеджмент податків, які основні його функції?
  2.  Яка основна функція менеджера щодо управління податками в організації податкоплатника?
  3.  Що входить до органів системи управління ДПС України?
  4.  Ким призначаються або звільняються керівники управлінських структур різних рівнів ДПС України?
  5.  Які можуть бути присвоєні спеціальні звання посадовим особам органів ДПС і податкової міліції України?
  6.  З яких підрозділів складається ДПІ району в містах?

Тема 13. Загальнодержавні податки та збори

План

  1.  Система оподаткування в Україні.
  2.  Значення прямого оподаткування в формуванні бюджету.
  3.  Класифікація загальнодержавних податків та зборів.
  4.  Сучасні податкові системи зарубіжних країн

  1.  Система оподаткування в Україні

Податкова система в кожній країні є однією із стержневих  основ економічної системи. Важливим засобом державного регулювання розвитку економіки в умовах формування ринкових відносин є податки.

Проблема побудови ефективно податкової системи та своєчасного і повного справляння податків є однією з найбільш актуальних у процесі становлення в Україні ринкових відносин і закладення підвалин для економічного зростання та інтегрування української економіки у світовий ринок.

Діюча система оподаткування щорічно забезпечує від 60 до 80 % надходжень доходів до державного бюджету і повністю до бюджетів органів місцевого самоврядування

  1.  Сучасні податкові системи зарубіжних країн

Сутність податкових систем реалізується за принципом цілісності і ґрунтується на системному підході. Системний підхід означає реалізацію обох функцій податків.

3 позиції фіскальної— податкова система зобов'язана забезпечувати гарантоване і стабільне надходження прибутків у бюджет, з позиції регулюючої— забезпечити державі можливість впливу на всі сторони соціально-економічного розвитку суспільства. При цьому слід керуватися тим, що фіскальна функція буде реалізовуватися у всіх податках. Регулююча функція при подібних умовах може і не виявлятися.

Сучасним податковим системам властива значна частка податкових надходжень бюджетів у ВВП (податкового тягаря). У 1990-х pp. XX ст. вона становила: у США— 30 %, Японії 31, Великій Британії і Канаді — 37, Німеччині — 38, Італії — 40, Франції— 44, Бельгії— 46, Нідерландах і Норвегії— 48, Да-нії-- 52, Швеції— 61 %. У країнах з перехідною економікою, таких як Хорватія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща та Естонія, цей показник був вищий 37 %. На зламі XX—XXI століть податковий тягар став нижчий по всіх країнах приблизно на 10 %.

Відмінності в загальному рівні оподатковування різних країн показують існування зв'язку між часткою податкових надходжень у ВВП і моделлю ринкової економіки з властивими їй масштабами та формами державного регулювання. Так, найменші масштаби перерозподілу державою ВВП характерні для американського варіанта ліберальної ринкової економіки і японської моделі. У США це обумовлено використанням податкової політики як засобу державного регулювання економічних процесів і насамперед як засобу створення умов, сприятливих для діяльності промислових компаній, що вимагає низького рівня податкового преса в країні. У Японії невелика частка податків у ВВП є наслідком того, що податкова політика як метод державного регулювання відіграє другорядну роль. Провідна роль належить іншим методам — державному програмуванню, прямій державній підтримці певних галузей і підприємств (цільові субсидії і т. п.).

властивим їй державним втручанням насамперед не у виробництво, a у відносини розподілу, що обумовлює необхідність акумулювання в руках держави значної частини ВВП із її подальшим використанням на соціальні потреби.

Більшості країн, у тому числі із соціально орієнтованою ринковою економікою, властиве помірне оподатковування, яке оптимально поєднує дві мети: створення сприятливого податкового клімату для господарської діяльності (ця мета визначає верхню межу оподатковування) та ефективного вирішення соціальних проблем (ця мета визначає нижню межу оподатковування).

Важливою характеристикою сучасних податкових систем розвинутих країн є їхня структура. На практиці часто розрізняють прямі і непрямі (або податки на споживання). Хоча такий розподіл багато в чому носить умовний характер, передбачається, що прямі податки стягуються безпосередньо з одержувачів доходів — фізичних та юридичних осіб, непрямі — у процесі руху доходів чи обороту товарів і призначені для перекладання на кінцеві носії податкового тягаря.

Загальноприйнятий розподіл податків на прямі і непрямі має на увазі, з одного боку, обкладання доходів, а з іншого боку -видатків. У дійсності межа між ними умовна і залежить від можливостей перекладання цих податків. Так, прямий, за визначенням, податок на прибуток компаній за умови перекладання його в ціни стає непрямим, а непрямий, за визначенням, податок на додану вартість при неможливості включення його в ціну стає прямим податком. Умовна тільки класифікація податків на прямі та непрямі, а не сама система прямого і непрямого обкладання доходів, котра реальна і постійно діє на основі всієї сукупності податків. На практиці вичленовування прямого і непрямого обкладання не є можливим, тому для їхньої характеристики доводиться

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Сучасні податкові системи зарубіжних країн

Контрольні запитання:

  1.  Прямі податки та проблеми їх формування
  2.  Непрямі податки
  3.  Податкова політика зарубіжних країн

Тема 14. Інші податки та збори

План

  1.  Види місцевих податків та зборів.
  2.  Особливості сплати податків в Україні.
  3.  Особливості сплати податків в інших країнах світу

  1.  Види місцевих податків та зборів

Згідно Податкового кодексу України до місцевих податків належать:

- податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, (вводиться з 01.01.2012р.)

- єдиний податок.

До місцевих зборів належать:

- збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності,

- збір за місця для паркування транспортних засобів,

- туристичний збір.

Установлювати інші місцеві податки та збори не передбачені Податковим кодексом заборонено. Сільські, селищні і міські ради в обов’язковому порядку повинні до кінця 2010 року прийняти рішення про встановлення місцевих податків та зборів, визначити об’єкт оподаткування, розмір ставки, податковий період та інші обов’язкові елементи окреслені в статті 7 Податкового кодексу України. У разі не встановлення податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиного податку та збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності такі податки й збори платники сплачуватимуть за мінімальними ставками та без застосування коефіцієнтів.

Згідно з пп..12.3.3 Податкового кодексу України копію прийнятого рішення про встановлення місцевих податків та зборів надсилають у 10- денний термін із дня оприлюднення до місцевого органу державної податкової служби. Оприлюднення важливе тому, що за п. 12.5 Податкового кодексу воно є умовою визнання рішення нормативно-правовим актом із питань оподаткування місцевими податками та зборами.

У разі якщо сільська, селищна або міська рада не прийме рішення про встановлення відповідних місцевих податків та зборів, що є обов’язковим згідно з нормами цього Кодексу, такі податки та збори справляються виходячи з норм Кодексу із застосуванням мінімальної ставки місцевих податків та зборів.

  1.  Особливості сплати податків в Україні.

Рекомендувати при застосуванні окремих положень Податкового кодексу України врахувати наступне:

1) Щодо порядку застосування єдиного податку в умовах дії Податкового кодексу України.

Особливості оподаткування єдиного податку встановлено підрозділом 8 Розділу XX Податкового кодексу України.

На період з 1 січня 2011 року до внесення змін до розділу XIV Податкового кодексу України суб'єкти малого підприємництва застосовують Указ Президента України від З липня 1998 року № 727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» (з наступними змінами) з урахуванням, зокрема того, що єдиний податок сплачується на рахунок відповідного бюджету в розмірі частини єдиного податку, що підлягає перерахуванню до бюджетів відповідно до норм Указу Президента України від 3 липня 1998 року № 727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» (з наступними змінами). При цьому розподіл коштів єдиного податку або фіксованого податку на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та/або до Пенсійного фонду України Державним казначейством України не здійснюється.

Згідно Указу суб'єкти підприємницької діяльності - юридичні та фізичні особи сплачують єдиний податок щомісяця не пізніше 20 числа наступного місяця на окремий рахунок відділень Державного казначейства України. Відділення Державного казначейства України наступного дня після надходження коштів перераховують суми єдиного податку у таких розмірах:

від юридичних осіб:

до Державного бюджету України - 20 відсотків;

до місцевого бюджету - 23 відсотки;

до Пенсійного фонду України - 42 відсотки;

на обов'язкове соціальне страхування - 15 відсотків (у тому числі до Державного фонду сприяння зайнятості населення - 4 відсотки) для 2

відшкодування витрат, які здійснюються відповідно до законодавства у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, а також витрат, зумовлених народженням та похованням;

від фізичних осіб:

до місцевого бюджету - 43 відсотки;

до Пенсійного фонду України - 42 відсотки;

на обов'язкове соціальне страхування - 15 відсотків (у тому числі до Державного фонду сприяння зайнятості населення - 4 відсотки) для відшкодування витрат, які здійснюються відповідно до законодавства у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, а також витрат, зумовлених народженням та похованням.

  1.  Особливості сплати податків в інших країнах світу

У більшості країн світу перед платником податків не стоїть питання, платити чи не платити податки, їх необхідно сплачувати згідно з чинним законодавством. Тому основним у податковому менеджменті є оптимізація податкових платежів певного підприємства відповідно до обставин, що склалися, та умов діяльності.

У деяких країнах світу ставки податкових платежів досить високі (значно вищі за ті, що діють нині в Україні). У цьому разі підприємства, які існують в цих країнах, можуть ставити за мету реєстрацію у вільних економічних (або офшорних) зонах. Наприклад, якщо ставка оподаткування прибутку становить 45 %, то в офшорній зоні вона дорівнює лише 1-2 %. Держава створює такі умови оподаткування, що підприємства не зацікавлені у вивезенні свого капіталу з країни. Важливе місце в різних країнах світу посідає принцип рівності всіх платників податків, незважаючи на форми власності, відомчу підпорядкованість, підтримку тих чи інших політичних сил, партій та рухів, регіональну належність тощо. Це ж стосується і надання різних пільг.

Основна увага в побудові податкових систем у різних країнах світу приділяється розвитку підприємницької діяльності та залученню інвестиційних коштів як вітчизняними, так і іноземними особами. Для цього в державі створюються умови для стимулювання цих видів діяльності. У більшості країн значні пільги надаються підприємствам, що експортують свою продукцію (при цьому слід зазначити, що більшість країн укладають між собою угоди про уникнення подвійного оподаткування). Податкові системи розвинених країн світу надзвичайно гнучкі. Наприклад, у США та Великобританії платник податку може самостійно вибирати такий варіант оподаткування, приміром прибутковий податок з фізичних осіб, який для нього є найефективнішим. Це уможливлює зменшення кількості платників, які бажають перейти у тіньовий сектор економіки або ухиляються від сплати податків. Наявність різноманітних варіантів розрахунку та сплати податків, а також різні пільги щодо них дають можливість підприємству при плануванні своєї податкової політики розробляти кілька варіантів і визначити можливу економію. Крім того, розробка податкової політики впливає і на визначення напрямку подальшої діяльності підприємства.

Важливе значення для формування податкової системи країни має її ефективність. Податок не повинен суттєво впливати на прийняття економічних рішень, але якщо це відбувається, то вплив має бути мінімальним. Більшість податкових систем світу побудовані таким чином, що не дозволяють вільно трактувати різні положення, з одного боку, платниками податків, а з другого — податковими органами.

Тема 15. Соціально-економічна суть цільових державних фондів

План

  1.  Цільові державні фонди: суть і значення.
  2.  Необхідність функціонування цільових державних фондів.
  3.  Класифікація цільових державних фондів. Види цільових державних фондів

  1.  Цільові державні фонди: суть і значення

Державні фінанси - це регульовані у визначеному правовому полі потоки коштів, які циркулюють у національній економіці через створювану на макрорівні систему централізованих грошових фондів. До сфери державних фінансів відносять зокрема державні цільові фонди. їх головною особливістю є те, що вони мають чітко виражені джерела формування і чітко виражені напрями використання. Ці фонди формуються для соціальної підтримки малозабезпечених верств населення, для забезпечення необхідного рівня життя у випадку тимчасової втрати працездатності, випадку настання безробіття, для розв'язання пріоритетних завдань, які потребують особливої уваги з боку держави і стосуються забезпечення фінансовими ресурсами заходів щодо прискорення науково-технічного прогресу, впровадження інноваційних технологій, виробництва нових видів продукції тощо.

Цільові державні фонди – це сукупність фінансових ресурсів, які знаходяться у розпорядженні держави або місцевих органів управління, які мають цільове призначення.

Цільові фонди виступають одним із методів перерозподілу національного доходу і виконують два важливих завдання:

  1.  Забезпечують додатковими коштами пріоритетні сфери економіки;
  2.  Розширюють коло соціальних послуг населенню.

  1.  Необхідність функціонування цільових державних фондів

Необхідність функціонування цільових державних фондів обумовлюється такими причинами:

  1.  Бюджет, через незакріпленість більшої частини доходів, зумовлює дефіцитне фінансування окремих статей видатків.
  2.  Швидкі зміни в економічному житті зумовлюють необхідність прийняття оперативних рішень у сфері пререрозподілу фінансових ресурсів. Таку оперативність забезпечити через бюджет досить важко, оскільки останній приймається у формі Закону і підлягає парламентському контролю. Цільові фонди формуються виконавчими органами і є більш прийнятним для виконання вказаних завдань.
  3.  Наявність дефіциту бюджету. За умови активного сальдо кошти того чи іншого цільового фонду можуть використовуватися на фінансуванні бюджетного дефіциту.
  4.  Багатогранність форм власності й господарювання, що передбачає використання в

суспільстві не лише бюджетного механізму розподілу національного доходу, а й інших його форм.

Джерелами формування доходної частини державних цільових фондів є:

- обов'язкові відрахування юридичних і фізичних осіб;

- доходи від інвестування власних коштів;

- добровільні внески, спонсорська допомога;

- бюджетне фінансування.

За критерієм відносин із державним бюджетом державні цільові фонди поділяються на бюджетні й позабюджетні. Бюджетні - це фонди, які входять до складу державного бюджету, фінансування видатків яких здійснюється за рахунок коштів, як загального, так і спеціального фондів державного бюджету. До бюджетних фондів України відносяться: інноваційний фонд, фонд охорони навколишнього природного середовища, фонд сприяння молодіжному житловому будівництву, спеціальний фонд безпеки авіації, фонд соціального захисту інвалідів, державний спеціалізований фонд фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь України в міжнародних авіаційних організаціях, фонд розвитку виноградарства, садівництва і хмелярства тощо. Формування цільових фондів у структурі Державного бюджету України закріплено Бюджетним кодексом України. Передбачено, що Кабінет Міністрів України разом із проектом державного бюджету на наступний рік подає проекти кошторисів усіх державних цільових фондів, які утворюються за рахунок обов'язкових платежів (податків та зборів) виходячи з потреб конкретних галузей економіки та соціальної сфери.

Позабюджетні цільові фонди: пенсійний фонд, фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, фонд гарантування вкладів фізичних осіб, державний позабюджетний фонд приватизації тощо.

  1.  Класифікація цільових державних фондів. Види цільових державних фондів

Таблиця 1

Класифікація цільових державних фондів

Основні загальнодержавні цільові фонди України

Постійні

Тимчасові

  1.  Фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення
  2.  Інноваційний фонд
  3.  Фонд охорони праці
  4.  Фонд сприяння конверсії
  5.  Фонд охорони навколишнього природного середовища
  1.  Пенсійний фонд України
  2.  Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності
  3.  Фонд загальнообов’язкового соціального страхування на випадок безробіття
  4.  Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань

Державні цільові фонди поділяються на дві групи: 1) постійні фонди, створення яких пов'язане з виділенням окремих функцій держави. Це окремо створені спеціальні фонди для гарантованого забезпечення соціального страхування; 2) тимчасові фонди, що формуються з метою прискореного розв'язання актуальних проблем; створюються за конкретної потреби і після вирішення питання припиняють діяльність.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Види цільових державних фондів

Контрольні запитання:

  1.  Об’єктивні передумови функціонування цільових державних фондів
  2.  Види та порядок формування цільових державних фондів

Тема 16. Пенсійний фонд України

План

  1.  Історія створення. Завдання та правова основа діяльності Пенсійного фонду.
  2.  Джерела формування та напрями використання
  3.  Пенсійна реформа: основні завдання та цілі

  1.  Історія створення. Структура Пенсійного фонду.

Створення ефективної пенсійної системи дуже гостре й актуальне питання для будь-якого суспільства. Для України існуюча система пенсійного забезпечення була і залишається одним з найсерйозніших чинників напруженості в суспільстві. її необхідно реформувати, причому так, щоб забезпечити людям похилого віку гідне життя.

Саме поняття про пенсію виникло ще в Древньому Римі та в Древній Греції, де інститут держави був тоді найрозвинутішим. Свій правовий статус близький до сучасного розуміння пенсія знайшла в законодавстві Франції в 1790 році. Тут вперше сформульовані принципи пенсійного забезпечення, які не втратили своєї актуальності і сьогодні:

  1.  на державі лежить обов'язок виплачувати пенсію, нація зобов'язана сплачувати жертви, принесені громадянами заради суспільного блага;
  2.  усякий, хто служив батьківщині, захищав, просвіщав чи прославляв її, вправі жадати від нації вдячності і претендувати на винагороду, яка відповідає характеру і тривалості наданих ним послуг.

Взагалі вперше у світі проект Закону про обов'язкове пенсійне страхування за віком був внесений Томасом Пейном в 1772 р. в англійському парламенті, але прийнятий цей проект закону не був. Перші прийняті Закони про пенсійне забезпечення були в Німеччині, і заснували вперше в історії систему компенсацій втрати заробітної плати внаслідок зносу робочої сили в зв'язку із досягненням пенсійного віку. Перші пенсійні фонди в Росії були впроваджені у 1888 році, а у 1894 році імператором було затверджено "Положення про пенсійні каси службовців і робітників у приватних кредитних установах", в якому були викладені основні принципи пенсійного забезпечення в імперії.

В Україні з 1 січня 2004 року набрали чинності два закони, які забезпечують здійснення пенсійної реформи: Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та Закон України "Про недержавне пенсійне забезпечення". Разом ці закони охоплюють регулювання пенсійного забезпечення на трьох рівнях.

Основними завданнями Пенсійного фонду України є:

1. Забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів країни.

2. Збирання і акумуляція внесків, призначених для пенсійного забезпечення і виплати допомоги.

3. Розширене відтворення коштів Пенсійного фонду України на основі принципів самофінансування.

4. Участь у фінансуванні програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів та інших категорій населення та у страхуванні здоров'я пенсіонерів через страхові компанії.

5. Організація міжнародного співробітництва у сфері пенсійного забезпечення.

6. Контроль за своєчасним надходженням страхових внесків до цього фонду.

7. Контроль за правильним витрачанням коштів фонду.

8. Участь у підготовці пропозицій до державних програм соціального розвитку.

9. Участь у підготовці нормативних актів, спрямованих на удосконалення системи

Бюджет Пенсійного фонду затверджується Кабінетом Міністрів України. Тимчасово вільні засоби за відсутності заборгованості з виплати пенсій можуть бути використані фондом виключно на придбання державних цінних паперів. Кошти Пенсійного фонду зараховуються на єдиний рахунок Пенсійного фонду і зберігаються на окремих рахунках територіальних органів Пенсійного фонду в уповноваженому банку.

Величина ресурсів пенсійного забезпечення визначається такими причинами:

1. Демографічними:

- середня тривалість життя і її динаміка;

- кількість осіб пенсійного віку;

- чисельність працездатного населення.

2. Економічними:

- економічний стан країни в цілому;

- співвідношення рівнів заробітної плати і пенсій;

- надбавки за стаж, умови роботи тощо;

- наявність і частка осіб, що мають право на пільги при визначенні рівня пенсійного забезпечення.

  1.  Джерела формування та напрями використання

2. Пенсійний фонд України

Пенсійний фонд відображає страхування на випадок постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії.

Таблиця 1

Механізм формування та використання Пенсійного фонду України

  1.  виплата пенсій: за віком, за інвалідністю, при втраті годувальника, соціальних, інших видів
  2.  реалізація державних, регіональних, обласних програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів, дітей, інших категорій громадян, що потребують допомоги
  3.  утримання органів пенсійного фонду
  4.  організація і проведення масово-роз’яснювальної роботи

Джерела доходів

Напрями видатків

  1.  обов’язкові внески на пенсійне страхування підприємств і громадян
  2.  кошти, що надходять за регресивними вимогами
  3.  цільові надходження з бюджету на виплату пенсій військовослужбовцям, працівникам органів внутрішніх справ, інвалідам з дитинства
  4.  доходи від розміщення тимчасово вільних коштів Фонду
  5.  добровільні внески та пожертвування
  6.  інші надходження

Пенсійний фонд

Кошти Пенсійного фонду України використовуються на:

1. Виплату пенсій:

- за віком;

- за інвалідністю;

- за вислугу років;

- інших випадків.

2. Надання соціальних послуг відповідно до чинного законодавства.

3. Фінансування адміністративних виплат, пов'язаних із виконанням функцій, покладених на органи Пенсійного фонду.

4. Оплата послуг з виплати та доставки пенсій.

5. Формування резерву коштів Пенсійного фонду.

6. Реалізація державних, регіональних і обласних програм соціальної підтримки пенсіонерів, інвалідів, дітей та інших категорій громадян, що потребують допомоги.

  1.  Пенсійна реформа: основні завдання та цілі

Реформування пенсійного забезпечення здійснюється шляхом запровадження трирівневої системи:

1-й рівень — солідарна система пенсійних виплат (пенсії з поточних надходжень), вона є обов'язковою і передбачає поетапну опти-мізацію співвідношення між середньою пенсією і середньою заробітною платою з урахуванням тривалості страхового стажу, розміру заробітної плати і демографічних показників;

2-й рівень — система накопичувальних індивідуальних пенсійних рахунків у межах загальнообов'язкового державного пенсійного забезпечення, запровадження якої розпочинається в період піднесення економіки. Ця система передбачає акумулювання персоніфікованої частини внесків громадян на індивідуальних накопичувальних пенсійних рахунках і подальше інвестування цих коштів з метою одержання інвестиційного доходу. Після досягнення пенсійного віку громадянинові визначатиметься розмір додаткової пенсії, яка виплачуватиметься разом з пенсією, що фінансується солідарною системою;

3-й рівень — система недержавного пенсійного забезпечення, яка забезпечуватиме виплату додаткової пенсії за рахунок добровільних пенсійних внесків громадян. Основою цієї системи є недержавні пенсійні фонди (відкриті, корпоративні, професійні).

Недержавні пенсійні фонди поділяються на:

• відкриті - для всіх фізичних осіб;

• корпоративні - для фізичних осіб, які перебували або перебувають у трудових відносинах з роботодавцем (який сплачує внески до такого фонду);

• професійні.

Трирівнева пенсійна система дозволить розподілити між трьома її складовими ризики, пов’язані із змінами в демографічній ситуації ( до чого більш чутлива солідарна система) та з коливаннями в економіці і на ринку капіталів (що більше відчувається у накопичувальній системі). Такий розподіл ризиків дозволить зробити пенсійну систему більш фінансово збалансованою та стійкою, що застрахує працівників від зниження загального рівня доходів після виходу на пенсію і є принципово важливим та вигідним для них.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Пенсійна реформа: основні завдання та цілі

Контрольні запитання:

  1.  Порядок формування та використання солідарної частини ПФ
  2.  Порядок формування та використання накопичувальної частини ПФ
  3.  Система недержавного пенсійного забезпечення

Тема 17. Фонди соціального страхування у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю та на випадок безробіття

План

  1.  Формування та порядок використання коштів Фонду соціального страхування у зв’язку із втратою працездатності.
  2.  Механізм формування та використання Фонду загальнообов’язкового соціального страхування на випадок безробіття.
  3.  Фінансові аспекти соціального страхування

  1.  Формування та порядок використання коштів Фонду соціального страхування у зв’язку із втратою працездатності.

 Фонд соціального страхування з тимчасової непрацездатності характеризує страхування на випадок тимчасової непрацездатності. Формою страхового відшкодування виступають допомоги на період втрати працездатності та на відшкодування частини витрат на відновлення працездатності.

Таблиця 1

Механізм формування та використання Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати непрацездатності

Джерела доходів

Напрями видатків

  1.  внески підприємств у розмірі 2,9% від фактичних витрат на оплату праці
  2.  страхові платежі громадян у розмірах:
  3.  0,5% від сукупного оподатко-вуваного доходу, що не превищує прожитковий мінімум;
  4.  1% від оподатковуваного доходу, що не превищує прожитковий мінімум;
  5.  надходження плати за путівки на санаторно-курортне лікування, відпочинок і дієтичне харчування
  6.  надходження від комерційної діяльності підприємств і організацій профспілок
  1.  виплати допомог:
  2.  за тимчасовою непрацездатністю;
  3.  за вагітністю та пологами;
  4.  на дітей;
  5.  на поховання;
  6.  інші видатки
  7.  витрати на санаторно-курортне лікування і відпочинок, надання дієтичного харчування
  8.  утримання санаторіїв-профілакторіїв;
  9.  позашкільне обслуговування дітей;
  10.  витрати на забезпечення поточної діяльності Фонду та утримання органів управління

Кошти фонду соціального страхування з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, спрямовуються на:

- виплату застрахованим особам у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю і пологами, у разі народження дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на поховання;

- фінансування санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованих осіб і членів їх сімей;

- забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду, розвиток його матеріально-технічної бази.

  1.  Фонд загальнообов’язкового державного страхування на випадок безробіття

Фонд загальнообов’язкового соціального страхування на випадок безробіття забезпечує страхування на випадок втрати місця роботи. Формою страхового відшкодування виступають допомоги на безробіття, на перекваліфікацію, на працевлаштування.

Таблиця 2

Механізм формування та використання Фонду соціального страхування на випадок безробіття

Фонд загальнообов’язкового соціального страхування на випадок безробіття

Джерела доходів

Напрями видатків

  1.  внески підприємств у розмірі 1,9% від фактичних витрат на оплату праці
  2.  страхові платежі громадян у розмірі 0,6% від сукупного оподатковуваного доходу
  1.  виплата допомоги на безробіття
  2.  витрати на преркваліфікацію робітників і службовців
  3.  витрати на працевлаштування
  4.  витрати на утримання центрів зайнятості

  1.  Фінансові аспекти соціального страхування

У страхуванні особлива сфера — це соціальне страхування. Особлива тому, що мета його не локалізація ризику, а вкладення фінансових ресурсів для одержання певної вигоди чи послуги в майбутньому.

Із фінансового погляду — це вкладення ресурсів, їхнє накопичення, перетворення в капітал, одержання доходу й повернення вкладених коштів у майбутньому в обумовлений страховим договором термін. При цьому не відбувається перерозподілу фінансових ресурсів, вони надаються для тимчасового користування.

Загалом згідно зі страховою практикою соціальне страхування називається страхуванням капіталів і страхуванням рент. Соціальним воно називається тому, що безпосередньо пов'язане з життєвими інтересами громадян і впливає на його соціальні гарантії та рівень матеріального добробуту.

Пенсійне страхування — це основний вид страхування ренти. Його призначення — забезпечити стабільний рівень життя при досягненні пенсійного віку.

Медичне страхування. За своєю суттю це форма соціального захисту громадян, яка дає змогу одержувати повноцінну, своєчасну та якісну медичну допомогу. З погляду фінансової теорії тут йдеться про форму мобілізації фінансових ресурсі* та їхнє використання на потреби медичного обслуговування.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Фінансові аспекти соціального страхування

Контрольні запитання:

  1.  Джерела формування та використання Фонду соціального страхування на випадок безробіття
  2.  Джерела формування та використання Фонду соціального страхування з тимчасової непрацездатності

Тема 18. Місцеві фінанси

План

  1.  Суть та основи організації місцевих фінансів.
  2.  Інституційна структура місцевих фінансів.
  3.  Функції місцевих фінансів

1. Суть та основи організації місцевих фінансів

В основі визначення місцевих фінансів лежить чіткий розподіл повноважень між державною владою та місцевим самоврядуванням. Розподіл вказаних повноважень визначається теоріями місцевого самоврядування:

1. Теорія природних прав общини — існують природні права общини на зразок природних прав людини і громадянина. Община, як самоврядний територіальний колектив, є таким же утворенням, що й держава. Місцеве самоврядування має власну компетенцію, а держава може впливати на діяльність територіального колективу через законодавство.

2. Державна теорія місцевого самоврядування — органи місцевого самоврядування є органами державного управління, перебувають у структурі державної влади та підпорядковані їй. Функції та завдання місцевого самоврядування визначаються державною владою.

3. Теорія муніципального дуалізму — органи місцевого самоврядування мають власну компетенцію у сфері громадсько-господарських відносин. У сфері політичних відносин місцеві органи перебувають у структурі державної влади та є її представниками на місцевому рівні. Ця теорія набула особливої актуальності з підписанням у 1985 р. Європейської хартії про місцеве самоврядування. Характерна для України.

Отже, місцеві фінанси — система формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення місцевим органам влади виконання покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих державною владою.

В основі розмежування повноважень між державною та місцевою владою лежать принципи:

1) доцільність;

2) ефективність;

3) субсидіарність.

За чинним законодавством, до сфери компетенції місцевого самоврядування належать:

1) соціальне обслуговування;

2) початкова і середня освіта;

3) охорона здоров'я;

4) дорожнє господарство;

5) благоустрій;

6) житлово-комунальне господарство;

7) працевлаштування безробітних;

8) економічна інфраструктура;

9) екологічні проблеми;

10) організація землекористування.

Необхідність існування місцевих фінансів визначається певними причинами:

1) товарно-грошові відносини;

2) наявність територіальних колективів;

3) відокремлення функцій і завдань місцевого самоврядування.

2. Інституційна структура місцевих фінансів

Джерелами формування місцевих бюджетів виступають:

1. Власні доходи — надходження, що формуються на території, підзвітній місцевому органу влади згідно з його рішенням. Використовуються на фінансування власних повноважень місцевої влади.

2. Закріплені — податкові та інші надходження, що зараховуються до відповідного рівня бюджетної системи і використовуються на фінансування як власних, так і делегованих повноважень.

3. Регульовані податки — перерозподіляються між державним і місцевими бюджетами за встановленими нормативами.

Інституційна структура місцевих фінансів наведена на рис. 1.

Рис. 1. Інституційна структура місцевих фінансів

Склад доходів місцевих бюджетів наведено на рис. 2.

Рис. 2. Склад доходів місцевих бюджетів

Місцеве самоврядування може формувати єдиний позабюджетний фонд, кошти якого використовуються на виконання програм місцевого значення.

Джерела формування фонду:

1. Додаткові доходи, отримані внаслідок розв'язання соціально-економічних проблем.

2. Добровільні внески та пожертвування.

3. Доходи від місцевих позик, аукціонів, грошово-речових лотерей.

4. Доходи від розпродажу майна ліквідованих комунальних підприємств.

5. Орендна плата.

6. Штрафи та фінансові санкції.

7. Доходи від продажу населенню квартир і будинків.

8. Інші надходження.

Цільові фонди органів місцевого самоврядування формуються у складі спеціального фонду місцевих бюджетів — фонд фінансування дорожніх робіт, фонд охорони навколишнього природного середовища тощо.

В Україні система комунальних платежів одержавлена. Компетенція органів місцевого самоврядування обмежується функціями:

1) встановлення цін і тарифів на побутові, комунальні, транспортні послуги в порядку та розмірах, визначених законодавством;

2) погоджування вказаних питань з підприємствами та організаціями, що не належать до комунальної власності.

Як наслідок, комунальні платежі є незбалансованими з видатками, а комунальні підприємства — збитковими.

Комунальний кредит система відносин між органом місцевого самоврядування та юридичними і фізичними особами з приводу поворотного, строкового, платного отримання фінансових ресурсів для вирішення соціально-економічних програм місцевого значення. Форми комунального кредиту:

1) облігаційні позики;

2) безоблігаційні позики;

3) цільові кредити спеціалізованих комерційних банків.

3. Функції місцевих фінансів

Місцеві фінанси виконують низку функцій:

1. Розподіл і перерозподіл вартості ВВП. Об'єктом виступають муніципальні витрати у ВВП. При цьому органи місцевого самоврядування застосовують свої статутні права, політику цін і тарифів, податкове регулювання в межах визначеної державою компетенції.

2. Формування фіскальної політики на місцевому рівні. Повноваження місцевої влади зводяться до встановлення місцевих податків і зборів, визначених законодавством, а також надання пільг зі сплати податків у частині їх надходження до місцевих бюджетів.

3. Фінансування громадських послуг. Ця функція передбачає фінансування заходів, закріплених за місцевим самоврядуванням.

4. Забезпечення економічного зростання. Реалізується через систему капітальних витрат, операції на ринку позичкових капіталів, діяльність на ринку нерухомості та землі.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Функції місцевих фінансів

Контрольні запитання:

  1.  Роль місцевих фінансів у забезпеченні соціально-економічної політики адміністративно-територіальних одиниць
  2.  Неподаткові надходження місцевих бюджетів
  3.  Валютні фонди у формуванні місцевих фінансів

Тема 19. Державний кредит  і державний борг

План

  1.  Сутність державного кредиту. Ознаки кредиту. Форми державного кредиту
  2.  Класифікація державного кредиту.
  3.  Державний борг. Управління державним боргом.
  4.  

1 Суть, поняття та форми державного кредиту

Державний кредит – сукупність відносин, у яких держава виступає в ролі позичальника коштів, кредитора та гаранта. За допомогою державного кредиту залучаються вільні фінансові ресурси суб’єктів підприємницької діяльності та громадян, які використовуються для задоволення державних потреб.

 Причини існування державного боргу:

  1.  потреби у виконанні державою своїх функцій;
  2.  постійно зростаючі потреби держави;
  3.  бюджетний дефіцит.

Державний кредит має певні спільні риси з банківським кредитом:

  1.  поверхневість;
  2.  строковість;
  3.  платність.

Відмінність банківського та державного кредиту – перший призначений для задоволення виробничих потреб суб’єктів господарювання; другий – для задоволення потреб державних органів влади та управління.

 Форми державного кредиту:

  1.  державні позики;
  2.  використання частини вкладів населення в ощадних установах. Частина цих коштів може спрямуватися на придбання державних цінних паперів і таким чином належати до державного кредиту;
  3.  грошово-речові лотереї;
  4.  використання коштів державного позикового фонду. Це означає

заміщення грошових ресурсів кредитними.

2 Суть і класифікація державних позик

Класифікація державних позик:

  1.  За правовим оформленням:

На підставі угод. Угодами оформляються кредити від інших держав, міжнародних організацій і фінансових інститутів.

Цінними паперами. За їх допомогою мобілізуються кошти на фінансовому ринку. Види цінних паперів, якими оформляються позики:

  1.  Облігації (номінальна – зазначена сума боргу, курсова – ціна, за якою вона продається залежно від дохідності, надійності, ліквідності)
  2.  Казначейські зобов’язання. Казначейськими зобов’язаннями оформляються, як правило,короткострокові позики.
  3.  За місцем розміщення:

Внутрішні – на внутрішньому фінансовому ринку, тобто надаються юридичним особам фізичним особам, нерезидентам;

Зовнішні – надходять ззовні від урядів, юридичних осів, фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інститутів

  1.  За правом емісії:

Державні. Випускаються центральними органами управління, і надходження від них спрямовується до державного бюджету

Місцеві. Випускаються місцевими органами управління, і надходження від них спрямовується до місцевих бюджетів.

  1.  За характером використання цінних паперів:

Ринкові. Вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів.

Не ринкові. Власники не можуть продати такі цінні папери, крім того,вони не допускаються на ринок цінних паперів.

  1.  За забезпеченістю:

Заствні. Забезпечується державним майном чи конкретними доходами.

Беззаставні. Визначаються авторитетом держави

  1.  За терміном погашення:
  2.  короткострокові(до 1 року);
  3.  середньострокові(1-5 рр.);
  4.  довгострокові(більше 5рр.)
  5.  За виплатою доходу:

Відсоткові. Дохід встановлюється у вигляді позичкового відсотка.

Виграшні. Виплата доходу здійснюється на підставі проведених тиражів виграшів. Доходи отримають ті кредитори, чиї облігації виграли.

Дисконтні. Державні цінні папери купуються з певною знижкою, а погашаються за номінальною вартістю.

  1.  За характером погашення:

Одноразова виплата.

Виплата частинами:

  1.  рівними частинами;
  2.  наростаючими сумами;
  3.  сума щоразу зменшується.

9.За характером зобов’язань:

9.1 За правом довготермінового погашення

9.2 Без права довготермінового погашення.

Передумови випуску державних позик:

  1.  Наявність кредиторів, що мають тимчасово вільні кошти;
  2.  Довіра кредиторів до держави;
  3.  Зацікавленість кредиторів до надання позик державі;
  4.  Можливість держави своєчасно і повністю повернути борг і виплатити дохід.

Джерела погашення державних позик:

  1.  Доходи від інвестування позичених коштів у високоефективні проекти;
  2.  Додаткові надходження від податків;
  3.  Заощадження коштів завдяки зменшенню видатків;
  4.  Емісія грошей;
  5.  Рефінансовий борг – залучені від нових позик кошти.

3. Державний бог та способи коригування позикової політики

 Державний борг – сума заборгованості держави своїм кредиторам.

Розрізняють такі види боргу:

  1.  Поточний – сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році, а також сума відсотків з усіх випущених позик;
  2.  Капітальний – загальна сума заборгованості та відсотки, що мають бути сплачені за позики;
  3.  Внутрішній – заборгованість кредиторам держави в певній країн;
  4.  Зовнішній – заборгованість кредиторам за межами певної країни.

Управління державним боргом – це забезпечення платоспроможності,

тобто можливості погашення боргів.

Існують такі способи коригування позикової політики:

  1.  Конверсія – зміна дохідності позик. Проводиться внаслідок зміни на фінансовому ринку.
  2.  Консолідація – передавання зобов’язань за раніше випущеною позикою на нову позику з метою продовження терміну позики. Проводиться у формі обміну облігацій попередньої позики на нові.
  3.  Уніфікація – об’єднання кількох позик в одну.
  4.  Обмін за регресивним співвідношенням облігацій попередніх позик на нові. По суті, це часткова відмова держави від своїх боргів.
  5.  Відтермінування – перенесення термінів виплати заборгованості.
  6.  Анулювання – повна відмова держави від своєї заборгованості.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Управління державним боргом

Контрольні запитання:

  1.  Форми державного кредиту
  2.  Правове оформлення державних позик
  3.  Взаємозв’язок між державним та банківським кредитом

Тема 20. Фінансовий ринок

План

  1.  Суть, механізм функціонування фінансового ринку
  2.  Види цінних паперів та їх загальна характеристика
  3.  Фондова біржа
  4.  Ринок цінних паперів

  1.  Суть, механізм функціонування фінансового фінансового ринку

Мобілізація й перерозподіл фінансових ресурсів відбувається через

фінансовий ринок.

Фінансовий ринок – особлива форма організації руху грошових коштів в Економіці. Він містить:

ринок цінних паперів;

ринок кредитних ресурсів.

Об’єктивна передумова функціонування фінансового ринку – неспівпадіння потреби в фінансових ресурсах у того чи іншого суб’єкта ринку з їх наявністю. В одних власників коштів є надлишок коштів, в інших, навпаки, виникає потреба в інвестуванні. Призначення фінансового ринку полягає в акумулюванні тимчасово вільних коштів та їх ефективному використанні.

Функціональне призначення фінансового ринку – посередництво в русі грошових коштів від інвесторів до емітентів; від кредиторів до позичальників і назад.

Фінансовий ринок

Фондова біржа

Неорганізований ринок

Фінансові посередники

Банки, довірчі товариства, кредитні спілки, інвестиційні фонди та компанії, страхові організації

Суб’єкти економіки, що мають надлишок коштів

Суб’єкти економіки, що мають недостатньо коштів

підприємства

домогосподарства

держава

нерезиденти

підприємства

домогосподарства

держава

нерезиденти

кошти

          зобов’язання

Рис. 1 Механізм функціонування фінансового ринку

2. Види цінних паперів та їх загальна характеристика

Акумулювання тимчасово вільних фінансових ресурсів та їх інвестування здійснюється за допомогою цінних паперів.

 Цінні папери – документи, що свідчать про майнові права власника при його пред’явленні. Основні види цінних паперів наведені на рисунку 2.

Рисунок 2 Класифікація цінних паперів

Ф’ючерси

Опціони

Похідні

Акції

Пайові

Векселі

Казначейські зобов’язання

Ощадні

Облігації

Боргові

Цінні папери

 Акція – цінний папір, що засвідчує участь у статутному фонді акціонерного товариства; дає право на участь в управління товариством; право на отримання частини прибутку у вигляді дивіденду; право на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Основні види акцій:

  1.  іменні – на цінному папері вказується ім’я власника та його реквізити;
  2.  на пред’явника – вільно обертаються на фінансовому ринку;
  3.  привілейовані – дають переважне право на отримання фіксованого

дивіденду та частки майна при ліквідації акціонерного товариства. Такі акції не дають права на участь в управлінні товариством, а їх сумарна номінальна вартість не може преревищувати 10% від статутного капіталу;

  1.  прості (звичайні) – дивіденди виплачуються в розмірах, що

визначаються кінцевими результатами фінансово-господарської діяльності

товариства за рік. Власники простих акцій беруть участь в управлінні акціонерним товариством.

Облігація – цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу у передбачений термін з виплатою фіксованого відсотка.

Облігації можуть випускатись: державою; місцевими органами влади; підприємствами.

Облігації мають обмежений термін обігу і не дають права на участь в

управлінні товариством.

 Ощадний сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на отримання після закінчення встановленого терміну суми депозиту і відсотків на нього.

Види ощадних сертифікатів: іменні; на пред’явника; строкові; до запитання.

Казначейські зобов’язання – різновид боргових цінних паперів, що

розміщуються на добровільних засадах серед населення; засвідчує внесення його власником грошових коштів до бюджету; дає право на отримання фінансового доходу.

 Вексель поділяється на два вида:

  1.  простий – просте зобов’язання боржника сплатити власнику векселя у вказаний строк визначену суму;
  2.  переказний (тратта) – письмовий наказ векселедержателя (трасанта), адресований платнику (трасату) сплатити третій особі (ремітенту) певну суму грошей у певний термін.

  1.  Фондова біржа

Фондова біржа – ринок, який регулярно функціонує і на якому

здійснюється торгівля цінними паперами.

 Функції фондової біржі:

  1.  Посередницька – створення достатніх і всебічних умов для торгівлі

цінними паперами емітентам, інвесторам, фінансовим посередникам. Торгові угоди на біржі укладають брокери, які діють від імені своїх клієнтів. Дохід брокера формується у вигляді комісійних. Крім того, на фондових біржах діють ділери. Вони купують через брокерів цінні папери з метою подальшого перепродажу. Дохід дилера – різниця в цінах продажу і покупки.

  1.  Індикативна – оцінка вартості й привабливості цінних паперів. Така

оцінка проводиться через систему котирування.

  1.  Регулююча – організація торгівлі цінними паперами.

Види операцій на фондовій біржі:

  1.  Касові – купівля–продаж цінних паперів з негайною оплатою.
  2.  Строкові – укладання угоди відбувається на даний час, а її виконання

через заздалегідь передбачений відлік часу.

  1.  Арбітражні – різновид спекулятивних операцій, пов’язаних із

різницею в курсах цінних паперів на різних фондових біржах.

  1.  Ринок цінних паперів

Ринок цінних паперів, як і інші ринки, характеризується наявністю попиту, пропозиції і системою цін. Він тісно пов'язаний з іншими ринками: товарним, природних ресурсів, капіталу, грошовим тощо. Ринок цінних паперів є складовою частиною фінансового ринку і за умов розвинутої ринкової економіки виконує низку важливих макро- і мікроекономічних функцій.

За допомогою ринку цінних паперів реалізується принцип демократизму в управлінні економічними процесами на мікрорівні, коли рішення приймають шляхом голосування власників цінних паперів. При цьому регулюється сумарний купівельний попит, що забезпечує власникам цінних паперів додаткове надходження доходів.

Купівля цінних паперів — це, по суті, передача частини грошового капіталу в позику. Сам цінний папір має форму кредитного документа. Його володар набуває права на певний постійний дохід у вигляді процента або дивідендів з виданого в позику капіталу.

Попит на цінні папери формується інвесторами — власниками вільних грошових коштів, якими можуть бути організації та окремі громадяни. Пропозицію забезпечують акціонери товариства, які випускають акції з метою залучити кошти для фінансування своїх виробничих програм, а також держава за рахунок випуску облігацій. Курс облігацій стабільніший і залежить від співвідношення між процентом по цих облігаціях і середнім рівнем позичкового процента, від умов погашення позики та надійності позикодавця.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Ринок цінних паперів

Контрольні запитання:

  1.  Які функції виконують фінансові ринки?
  2.  Призначення первинного та вторинного ринку цінних паперів?
  3.  Функції фондової біржі?

Тема 21. Роль фінансів у розвитку міжнародних зв’язків

План

  1.  Сутність, функції та політика міжнародних фінансів
  2.  Суб'єкти та види зовнішньоекономічної діяльності.
  3.  Грошові потоки у сфері міжнародних фінансів
  4.  Інфраструктура міжнародних фінансів

  1.  Сутність, функції та політика міжнародних фінансів

Міжнародні фінанси — сукупність відносин, пов'язаних зі створенням і використанням грошових коштів, необхідних для здійснення зовнішньоекономічної діяльності державами, фірмами, іншими юридичними та фізичними особами*32.

Рух грошових потоків у світовому господарстві виконується за такими напрямами:

— взаємовідносини між суб'єктами господарювання різних країн;

— взаємовідносини держави з урядами інших країн та міжнародними організаціями;

— взаємовідносини держави та суб'єктів світових господарських зв'язків з міжнародними фінансовими інституціями.

Міжнародним фінансам характерні розподільна та контрольна функції.

Сутність розподільної функції полягає у тому, що за допомогою механізму міжнародних фінансів здійснюється грошовий розподіл і перерозподіл світового продукту.

Контрольна функція ґрунтується на тому, що міжнародні фінанси відображають рух суспільного продукту в грошовій, тобто універсальній (зіставлюваній) формі.

Міжнародна фінансова політика представлена сукупністю заходів і рекомендацій держави у галузі міжнародних фінансів. Юридично вона оформлюється в нормах і принципах міжнародного фінансового права.

Міжнародна фінансова політика є частиною економічної політики (вони взаємопов'язані). Успішна фінансова політика сприяє загальному розвитку національної економіки, і навпаки, прорахунки у міжнародних фінансах уповільнюють розвиток національної економіки.

Передумовами успішної міжнародної фінансової політики вважаються:

— належний рівень економічних знань і прогресивні погляди осіб, які ухвалюють рішення з питань міжнародних фінансів і впроваджують їх у життя;

— оперативний і гнучкий механізм розробки, прийняття і виконання фінансової політики;

— стабільний та сприятливий характер міжнародних економічних відносин;

— стабільний і передбачуваний стан внутрішньої фінансово-економічної політики.

Розрізняють такі форми реалізації міжнародної фінансової політики: планування, укладання міжнародних угод, видання нормативних актів, оперативне керівництво та контроль з боку компетентних державних органів. У міру зростання кризових явищ спостерігається посилення державного регулювання у всіх формах.

Міжнародна фінансова політика за характером заходів і рекомендацій, а також їх наслідків поділяється на довгострокову (структурну) та поточну.

  1.  Суб'єкти та види зовнішньоекономічної діяльності.

тами зовнішньоекономічної діяльності є:

суб'єкти господарювання;

підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб'єктів господарювання, що не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані в порядку, встановленому законом.

У зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь також зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Держава гарантує однаковий захист усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, належать:

1. експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

2. надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;

3. наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

4. міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;

5. кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;

6. спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

7. підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

8. та інші види зовнішньоекономічної діяльності, передбачені вищеназваним законом та не заборонені прямо і у виключній формі законами України.

  1.  Грошові потоки у сфері міжнародних фінансів

Міжнародні фінанси відображають світові інтеграційні процеси і кредитують проекти, потрібні світовій спільноті, навіть якщо вони стосуються проблем однієї країни. Наприклад, закриття Чорнобильської АЕС кредитується з фонду, який створюється за рахунок фінансів розвинених країн.

Грошові потоки в міжнародних фінансах рухаються між окремими міжнародними організаціями та урядами і між окремими підприємствами та міжнародними інститутами — МВФ, МБРР та ін. (рис. 1).

Рух міжнародних фінансових потоків відбувається за сферами міжнародних розрахунків — каналами міжнародних розрахунків, до яких належать:

• валютно-кредитне і розрахункове обслуговування торгівлі, включаючи торгівлю золотом;

• зарубіжні інвестиції в основний та оборотний капітал підприємств;

• операції з цінними паперами на світовому фондовому ринку;

• валютні операції на світовому валютному ринку;

• перерозподіл частини національного доходу окремих країн у вигляді членських внесків у капітал міжнародних фінансових організацій;

• надання фінансової допомоги окремим країнам, що передбачено державним бюджетом країни-донора та ін.

Рис. 1. Грошові потоки у сфері міжнародних фінансів

  1.  Інфраструктура міжнародних фінансів

Міжнародні фінансові потоки функціонують на світових ринках — територіальних утвореннях, де здійснюються міжнародні фінансові операції.

Існують такі види світових ринків: валютні, фінансові (грошові, фондові, кредитні), страхові, золота.

Світові фінансові ринки (де здійснюються міжнародні фінансові операції) виникли на базі тільки розвинених стабільних національних ринків з вигідним географічним положенням. Виходячи з необхідності одночасно дотримуватись обох умов не кожний національний фінансовий ринок може отримати статус світового. На окремих світових фінансових ринках історично склалися світові фінансові центри.

Інфраструктура міжнародних фінансів складається зі світових і регіональних фінансових організацій та інститутів.

До світових фінансових інститутів належать: • спеціалізовані міжнародні фінансові інститути ООН: МВФ, МБРР,СОТ;

• Банк міжнародних розрахунків — БМР (створений у 1930 р. п'ятьма європейськими країнами та Японією).

Міжнародні фінансові інститути ООН (узагальнена назва) — безпосередньо організації та міжнародні фінансові інститути окремо або разом — виконують такі функції:

• регулюють міжнародні фінансово-кредитні відносини за допомогою своїх величезних фінансових ресурсів (МВФ, МБРР та інші банки);

• організовують міжнародні форуми з метою розробки рекомендацій щодо міжнародної фінансової політики;

• забезпечують збирання та обробку інформації, науково-дослідну діяльність з фінансів та економіки загалом.

Міжнародний валютний фонд — це міжнародна організація, заснована в рамках ООН 27 грудня 1945 р. (практична діяльність розпочалася з 1 березня 1947 р.). До складу МВФ входять чотири постійних фонди з різними цілями та умовами кредитування. До функцій МВФ входить також створення тимчасових цільових фондів.

Група МБРР — це міжнародний фінансовий інститут, створений у рамках ООН 27 грудня 1945 р. (практична діяльність розпочалася з 25 червня 1946 р.).

До регіональних фінансових інститутів належать:

• Європейський банк реконструкції і розвитку економік пост-соціалістичних країн, засновниками якого є 40 країн Європи, Америки, Азії, Африки та Австралії. Створений 29 травня 1990 р. з метою фінансування перебудови;

фінансові організації ЄС — Європейський центральний банк (створений у 1998 р.), Європейський інвестиційний банк ( 1958 р.), Європейський фонд розвитку (1958 р.), Європейський фонд орієнтації й гарантування сільського господарства (1962р.), Європейський фонд регіонального розвитку (1975 р.) та ін.;

• Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), до якої входять 24 країни, яким належать до 75 % обсягу виробництва країн Заходу. Організація двічі на рік обговорює світові фінансові проблеми, а також сприяє розвитку молодих країн;
• фінансові інститути країн — колишніх членів РЕВ — Міжнародний банк економічного співробітництва (створений у 1963 р.), Міжнародний інвестиційний банк (створений у 1970 р.). Регіональними банками розвитку є Азіатський, Африканський, Міжамериканський.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Інфраструктура міжнародних фінансів

Контрольні запитання:

  1.  Міжнародні фінанси, їх розвиток та функції.
  2.  Міжнародні фінанси та їх складові. Світове фінансове середовище та його взаємозв'язок із світовим економічним середовищем.
  3.  Суб'єкти міжнародних фінансів та їх характеристика.
  4.  Міжнародне фінансове право.

Тема 22. Валютна система України

План

  1.  Валютні системи: поняття, структура, призначення.
  2.  Види валютних систем: національні, регіональні, світові.
  3.  Розвиток валютної системи України
  4.  Класифікація видів валютних курсів

  1.  Валютні системи: поняття, структура, призначення

Національна валютна система - форма організації валютних відносин країни, закріплена законодавством. Основою національної валютної системи виступає встановлена законом грошова одиниця даної держави. Гроші, використовувані в міжнародних економічних відносинах, стають валютою. Національна валютна система - складова частина грошової системи країни.

Основою валютної системи України виступає гривня.

Основним законодавчими актами в області валютних відносин України є Закони "Про національну валюту" "Про валютне регулювання й валютний контроль", а також інші закони й підзаконні акти. У Законах визначені основні поняття: національна й іноземна валюта й валютні цінності, капітальні операції, а також ключові поняття валютного законодавства - як "резидент" й "нерезидент", що мають різні режими валютного регулювання.

До валютних цінностей відносяться - іноземна валюта, куди включаються грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білети і монети, а також засоби на рахунках у банку в грошових одиницях іноземних держав і міжнародних грошових розрахункових одиницях.

Поняття валютні цінності включає іноземну валюту, цінні папери в іноземній валюті - платіжні документи, чеки, векселі, акредитиви й інші фондові цінності - акції, облігації та інші боргові зобов'язання, виражені в іноземній валюті. Валютні цінності включають також дорогоцінні метали - золото, срібло, платину, метали платинової групи в будь-якому виді, за винятком ювелірних й інших побутових виробів, а також лома таких виробів.

Резиденти - це фізичні особи, що мають постійне місце проживання в Україні, у тому числі тимчасово перебувають поза Україною; юридичні особи, створені у відповідності із законодавством України, з місцезнаходженням в Україні; підприємства й організації що не є юридичними особами, створені відповідно до  законодавства України, з місцезнаходженням в Україні; філії, що перебувають за межами України, і представництва вищевказаних резидентів; дипломатичні й інші офіційні представництва України, що знаходяться за її межами.

Нерезиденти - це фізичні особи, що мають постійне місце проживання за межами України, у тому числі тимчасово перебувають в Україні; юридичні особи, створені відповідно до законодавства іноземних держав, з місцезнаходженням за межами України; підприємства й організації, не є юридичними особами, створені відповідно до законодавства іноземних держав, з місцезнаходженням за межами України; філії, що перебувають в Україні, і представництва вищевказаних нерезидентів; що знаходяться в Україні іноземні дипломатичні й інші офіційні представництва, а також міжнародні організації, їхні філії й представництва.

  1.  Види валютних систем: національні, регіональні, світові

Елементи світової валютної системи з’явилися ще в часи Стародавньої Греції, де зародилися та почали розвиватися первісні форми вексельної і міняльної справи. Наступним етапом розвитку валютних відносин стали середньовічні «вексельні ярмарки», які проводилися в найвідоміших торговельних центрах Західної Європи, таких як Ліон, Антверпен та ін. У цей час також з’являються перші автоматичні клірингові палати в Німеччині, Великобританії і Нідерландах.

Таким чином, регламентація валютних відносин у світовому співтоваристві відбувалася в межах генезису світової валютної системи. Міжнародні валютні відносини були обумовлені процесом створення світового ринку, поглибленням міжнаціонального поділу праці та розвитком економічних відносин між різними державами.

Між валютними відносинами і процесом відтворення існують прямий та зворотний зв’язки. Так, об’єктивною підставою валютних відносин є процес суспільного відтворення, міжнародний обмін товарами, послугами та капіталами. Тому валютні відносини вторинні відносно процесу відтворення. Проте вони впливають на нього, зокрема валютні кризи негативно відбиваються на процесі відтворення. У свою чергу, стан валютних відносин залежить від рівня розвитку економіки, національної, світової і політичної ситуації. Отже, міжнародні валютні відносини опосередковують міжнародні економічні відносини і належать як до сфери матеріального виробництва, так і до сфери розподілу споживання та обміну.

Світова валютно-фінансова система — форма організації валютно-фінансових відносин, які обслуговують міжнародний рух капіталу і факторів виробництва або які функціонують самостійно, що закріплено в міжнародних угодах.

Валютна система — форма організації та регулювання валютних відносин, яка закріплена національним законодавством або міжнародними угодами.

Валютну систему можна розглядати з економічного та організаційно-правового погляду.

З економічного погляду валютна система — це сукупність валютно-економічних відносин, що історично склалися на основі інтернаціоналізації господарських зв’язків.

З організаційно-правового погляду — державно-правова форма організації валютних відносин країни, що склалася історично на основі інтернаціоналізації господарських зв’язків і закріплена національним законодавством з урахуванням норм міжнародного права.

Розрізняють національну, регіональну і світову валютні системи.

Раніше виникла національна валютна система.

Національна валютна система — сукупність валютно-економічних відносин, за допомогою яких здійснюється міжнародний платіжний обіг, утворюються і використовуються валютні ресурси країни.

Національна валютна система є органічною частиною світової системи грошових відносин окремих держав. Її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. На підставі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертації, котирування та регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу та кредитних ресурсів. До національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю та інші державні і приватно-комерційні інституції.

Міжнародна (регіональна) валютна система - це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн

Світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно–розрахунковий оборот у рамках світового господарства

Призначенням (функціями) будь-якої валютної системи є:

сприяння розвитку товарообмінних операцій 

встановлення правил та механізмів для забезпечення співвідношень між національними грошовими відносинами

здійснення платежів для покриття угод

забезпечення стійкої одиниці вартості і стандарту відкладених платежів.

  1.  Розвиток валютної системи України

Із запровадженням у грудні 1992 р. купона в обіг (не лише в готівковий, а й у безготівковий) почалося офіційне визначення його валютного курсу. Згідно з Декретом, прийнятим Кабінетом Міністрів України, було визначено ринковий режим встановлення валютного курсу українського карбованця. Цей режим містив такі положення:

1. Офіційний курс українського карбованця, використовуваний  суб'єктами  господарських  операцій  та банками для здійснення поточних операцій, встановлювався НБУ на підставі результатів торгів валютними цінностями на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ).

2. Для здійснення власних операцій з іноземною валютою НБУ було надано право встановлювати курс покупця і курс продавця, за якими установи банку могли купувати і продавати валютні цінності поза межами валютної біржі.

3. Було надано також право уповноваженим комерційним банкам встановлювати власні курси покупця і продавця іноземної валюти для забезпечення здійснення платежів торговельного і неторговельного характеру з відхиленням від офіційного курсу НБУ в межах 2,5 %.

4. Було визначено, що НБУ може встановлювати окремий курс українського карбованця для операцій, пов'язаних із рухом капіталу.

Не можна однозначно оцінювати і проведену 12 серпня 1993 р. НБУ на підставі рішень уряду фіксацію валютного курсу українського карбованця відносно долара, марки і рубля, а звідси — роздвоєння валютного ринку України. Внаслідок цього зросла незбалансованість останнього. Система фіксованого валютного курсу існувала в Україні більше року — до жовтня 1994 р.

Фіксація в Україні валютного курсу призвела до:

* зниження ефективності експорту з оплатою в іноземній валюті і збільшення частки бартерних операцій. Якщо в цілому за 1993 р. бартерні операції становили 23,2 % загального обсягу експорту, то у 1994 р. їх частка збільшилася до 50 %;

* зменшення надходжень валюти на внутрішній валютний ринок України;

* зростання зовнішнього боргу України;

* зниження обсягу виробництва на імпортозалежних підприємствах;

* «втечі» капіталу за кордон.

У відповідності з Указом Президента України «Про вдосконалення валютного регулювання» з 1 жовтня 1994 р. офіційний курс українського карбованця, який до цього визначався адміністративне, почав визначатись на підставі відновлених торгів на УМВБ. Водночас було розформовано тендерний комітет, який виконував продаж частини заробленої резидентами валюти за завищеним валютним курсом карбованця з метою оплати контрактів «критичного імпорту». З 17 листопада 1994 р. резиденти отримали доступ на біржу для закупівлі валюти з метою переказу за кордон прибутку, отриманого іноземними інвесторами від іноземних інвестицій в Україні, та здійснення проліцензованих Національним банком України валютних операцій, пов'язаних з рухом капіталу.

Важлива подія в сфері валютних відносин сталася 1 серпня 1995 р. Відповідно до Указу Президента України на території України припинено використання іноземної валюти як засобу платежу. Цим винятково важливим кроком започатковано реальне обмеження доларизації національної економіки та подальше зміцнення національної грошової одиниці.

  1.  Класифікація видів валютних курсів

В умовах функціонування ринкової економіки головним об'єктом валютного регулювання є валютний курс національної грошової одиниці. Його зміни істотно впливають на розвиток як внутрішньогосподарських процесів, так і зовнішньоекономічних позицій тієї чи іншої країни. Мається на увазі вплив валютного курсу на зовнішню торгівлю, рух довгострокових і короткострокових капіталів, на розміри заборгованості, платіжного балансу країни та ін.

Валютним курсом називається співвідношення обміну двох грошових одиниць, або ціна однієї валюти, виражена в іншій валюті.

Валютний курс — «ціна» грошової одиниці однієї країни, виражена в іноземних грошових одиницях чи міжнародних валютних одиницях (СДР, ЕКЮ, замінених ЄВРО з 1999 р.), коефіцієнт перерахунку однієї валюти в іншу, що визначається співвідношенням попиту та пропозиції на валютному ринку.

Функції валютного курсу:

  1.  Забезпечення взаємного обміну валютами під час торгівлі товарами, послугами та під час руху капіталів і кредитів.
  2.  Використовується для порівняння цін світових та національних ринків, а також вартісних показників різних країн, виражених у національних чи іноземних валютах.
  3.  Використовується для періодичної переоцінки рахунків компаній та банків в іноземній валюті.

Багатофакторність валютного курсу  відображає зв’язок валютного курсу з іншими економічними категоріями: вартістю, ціною, грошима, процентом, платіжним балансом і т. д. При цьому вони тісно переплітаються, а вирішальними стають певні фактори:

  1.  темп інфляції;
  2.  стан платіжного балансу;
  3.  різниця процентних ставок у різних країнах;
  4.  діяльність валютних ринків та спекулятивні валютні операції;
  5.  ступінь використання визначеної валюти на євроринку та в міжнародних розрахунках;
  6.  прискорення чи затримка міжнародних платежів;
  7.  ступінь довіри до валюти на національному та світових ринках;
  8.  валютна політика.

Є такі основні теорії регулювання валютного курсу: теорія паритету купівельної здатності, теорія регульованої валюти, теорія ключових валют, теорія фіксованих паритетів та курсів, теорія плаваючих валютних курсів, нормативна теорія валютного курсу. Загальними рисами цих теорій є заперечення теорії трудової вартості, вартісної основи валютного курсу, товарної природи грошей.

Теорії регулювання валютного курсу виконують дві функції: ідеологічну (спрямована на обґрунтування життєздатності ринкової економіки) і практичну (розроблення методів регулювання валютного курсу як складової валютної політики).

Різняться валютні курси за видами платіжних документів: курс телеграфного переказу, курс поштового переказу, курс чеків, курс векселів тощо.

Кроси-курси являють собою котирування двох іноземних валют, жодна з яких не є національною валютою учасника угоди, що встановлює курс. Наприклад, кросом-курсом вважатиметься курс японської єни до марки ФРН, установлений українським банком.

Звичайно під кросом-курсом розуміють також будь-який курс, виведений розрахунковим шляхом із курсів двох відповідних валют до третьої валюти. Наприклад, якщо відомі курси японської єни і марки ФРН до долара, то, поділивши ці курси, можна вивести крос-курс єни до марки.

Залежно від видів валютних операцій розрізняють курси поточні і термінові (спот і форвард). При укладенні поточних валютних операцій обмін валют провадиться негайно за поточним валютним курсом. При укладенні термінової валютної операції обмін валюти здійснюється по закінченні заздалегідь визначеного терміну за попередньо установленим форвардним курсом.

Форвардний курс визначають додаванням премії до поточного курсу або вирахуванням знижки з нього. Валюта котирується з премією або дисконтом на валютному ринку залежно від очікуваних перспектив динаміки її курсу і від рівня міжнародних процентних ставок у ній та в інших валютах. Якщо валюта котирується на термін зі знижкою, то її форвардний курс нижчий від поточного, і навпаки.

Завдання для самостійного опрацювання:

  1.  Класифікація видів валютних курсів

Контрольні запитання:

  1.  Валютне регулювання.
  2.  Поняття та види валютних ринків.
  3.  Валютні операції

 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

76662. Сүйінбай Аронұлы 896.04 KB
  Тарихи деректерде Қоқан хандығы шапқыншылығының әсерінен жан-жаққа бытырай көшіп, қиын-қыстау кезеңде (1840 – 1860) іргесі ыдыраған қазақ руларының басын біріктіруде Сүйінбай мен Сарыбай бидің ықпалы зор болғандығы айтылады.
76663. Методи вимірювання твердості матеріалів 162.5 KB
  Метод Брінелля — твердість визначається за діаметром відбитка, який залишає металева кулька, що втискується у поверхню. Твердість обчислюється як відношення зусилля, прикладеного до кульки, до площі відбитка (причому площа відбитка береться як площа частини сфери, а не як площа кола)...
76664. Повышение эффективности системы электроснабжения предприятия на основе внедрения усовершенствованных силовых трансформаторов и кабелей 821.69 KB
  Одним из определяющих условий снижения издержек на промышленных предприятиях и повышения экономической эффективности производства в целом является рациональное использование энергетических ресурсов.
76665. Особенности межгрупповых конфликтов 34.1 KB
  Я надеюсь рассмотренная мною тема а следовательно и накопленный опыт помогут мне и в дальнейшем преодолевать сложные ситуации в жизни сглаживать углы назревающих конфликтов. Это многообразие оснований форм уровней и мотивов конфликтов и обусловливает трудность определения...
76666. Спасательная техника (УДВ-15, УДВ-25, ВФС-2,5, ВФС-10) 791 KB
  Наличие в войсках ГО и формированиях МЧС России техники – условие необходимое, но не достаточное для выполнения поставленных задач. Среди ряда факторов, влияющих на готовность соединений и частей к действию, большое значение имеет техническое состояние техники.
76667. Функциональные особенности организма детей раннего и первого детства и их учет при организации двигательной активности 45.53 KB
  Определение содержания занятий с физического, умственного, нравственного, естетичного и трудового воспитания детей, конкретных знаний, умений и навыков, которые должны быть усвоены детьми на разных возрастных этапах, а также качества, которые необходимо в них воспитывать;
76668. Главные схемы ТЭЦ 43.62 KB
  Таким образом первой особенностью главной схемы ТЭЦ является наличие во многих случаях сборных шин генераторного напряжения к которым присоединяются генераторы ТЭЦ и кабельные линии 6 10 кВ питающие местный район электрической нагрузки.
76669. Станочный парк турбиностроительного предприятия 579.5 KB
  Производство турбин как область технологии машиностроения весьма специфична. Технология турбостроения, обладая признаками отраслевой технологической дисциплины, существенно отличается от технологии общего машиностроения и технологии изготовления тяжелых машин иного назначения.
76670. Выходные дни 32.61 KB
  Одним из главных способов достижения реализации является труд как неоплачиваемый так и оплачиваемый. Выбрав тему реферата Выходные дни мы более подробно познакомимся с особенностями и правилами регулирования отдыха работников.