48404

Предмет фінансової науки. Фінансові категорії

Конспект

Финансы и кредитные отношения

Тут зосереджувалася основна маса доходів у бюджеті централізувалося більше 50 валового внутрішнього продукту і до 75 національного доходу а без асигнувань з бюджету практично неможливим було функціонування значної частини підприємств установ соціальнокультурної сфери будівництво житла існування житловокомунального Господарства тощо. Значення державного бюджету обумовлено не лише обсягом коштів зосереджених у ньому а й найбільш розвиненою системою взаємозв’язків з усіма іншими ланками та сферами. до Європейської хартії про місцеве...

Украинкский

2013-12-09

1.04 MB

22 чел.

Тема 1. Предмет фінансової науки. Фінансові категорії

Лекція 1. Предмет фінансової науки. Фінансові категорії

1. Предмет фінансової науки.

2. Сутність фінансів.

3. Необхідність та характерні особливості фінансів.

1. Предмет фінансової науки.

Розробка наукових підходів до трактування сутності фінансів є однією з найскладніших проблем фінансової науки і практики, оскільки сутність глибоко захована за зовнішніми формами її вияву, за допомогою яких різноманітні фінансові явища проявляються у розвитку соціально-економічних процесів.

Наукове обґрунтування сутності фінансів можна осягнути методом наукової абстракції, а саме шляхом відкидання часткових ознак, характерних для кожного окремо взятого фінансового явища, і визначення узагальнених характерних для фінансів властивостей, які у сукупності становлять предмет фінансової науки. У цілому фінанси асоціюються з процесами розподілу певної вартості, який здійснюється у різних формах (розподіл доходів, сплата податків тощо) та обов’язково супроводжується рухом грошових коштів. У процесі такого розподілу спостерігається виокремлення різних за обсягом і цільовим характером частин вартості в одного власника, або передача частини вартості у грошовій формі одним власником іншому. Спільною для таких фінансових операцій є їхня основа — суспільні відносини, які за своїм характером в економічній науці називаються виробничими, або економічними, відносинами.

Економічні відносини спостерігаються на різних стадіях відтворювального процесу, у всіх сферах суспільного життя, на різних рівнях господарювання та управління тощо. Дослідження особливостей цих відносин дає змогу глибоко розкрити властивості, специфічні ознаки різних об’єктів та суб’єктів власності, з’ясувати соціально-економічну природу різних економічних категорій у певних соціально-економічних системах. Особливостями економічних відносин є їхній розподільний характер (вони пов’язані з розподілом та перерозподілом вартості валового внутрішнього продукту) та вартісне вираження (ці відносини завжди грошові, оскільки їх носієм є гроші).

Отже, за допомогою економічних відносин забезпечується розподіл валового внутрішнього продукту. При цьому однорідні економічні відносини представлені в узагальнюючому абстрактному вигляді, утворюють економічні категорії, такі як гроші, фінанси,* кредит, ціна, зарплата тощо. Всі ці категорії є теоретичним відображенням, абстракцією суспільних відносин. Вони відображають реально існуючі у суспільстві економічні відносини, що мають об’єктивний характер та соціальне суспільне призначення.

Маючи багато спільних ознак, економічні категорії відрізняються суспільним призначенням. На відміну від грошей, кредиту, зарплати, цін, основною метою фінансових відносин є формування та використання фондів грошових коштів для забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства.

У цілому фінансові відносини є такою формою суспільних відносин, яка виникає на основі руху вартості у її грошовому вираженні, безпосередньо пов’язана з існуванням грошей. Розподіл валового внутрішнього продукту за допомогою фінансових відносин здійснюється виключно у грошовій формі, внаслідок чого формуються та використовуються різноманітні цільові грошові фонди усіма суб’єктами цих відносин. Отже, однією з найважливіших ознак фінансів як об’єктивної економічної категорії є грошовий характер фінансових відносин, а гроші — необхідною умовою існування фінансів.

Виникнення фінансів було можливе на порівняно високій стадії розвитку суспільства, яка характеризується широким застосуванням державою грошей і відносно відокремленим існуванням вартості у її грошовій формі. У фінансах використовується лише властивість грошей — бути вищою формою вартості. На відміну від грошей, де субстанція не уособлена, фінанси як об’єктивна економічна категорія завжди пов’язані з відносинами володіння вартістю різними конкретними суб’єктами. Економічною основою функціонування фінансових відносин є не гроші самі собою, а рух вартості у її грошовій формі. Фінанси виконують роль інструменту розподілу, який дає можливість визначити частку кожного суб’єкта у виробленому валовому внутрішньому продукті.

Отже, предмет фінансової науки становить сукупність фінансових відно :ин, що виникають на різних етапах розподілу і перерозподілу валового внут пшнього продукту, різних рівнях економічної системи, між різними 'уб'єктами відносин та економічною основою яких є рух вартості у іг гроновій формі.

У фінансовій науці розрізняють три характерні риси фінансових відносин:

фінансові відносини — це розподільні відносини, які виникають у від- творювальному циклі на стадії розподілу, безпосередньо пов’язані з розподілом і перерозподілом валового внутрішнього продукту та за допомогою розподілу впливають на всі інші стадії відтворювального циклу (виробництво, обмін, споживання);фінансові відносини — це грошові відносини, носієм яких є гроші;

кінцева мета фінансових відносин — формування і використання централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів усіх суб’єктів для забезпечення відповідного рівня соціально-економічного розвитку суспільства та задоволення економічних інтересів членів суспільства.

Розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту передбачає розмаїття грошових відносин, зокрема:

  1. внутрішньогосподарські відносини між окремими підрозділами суб’єктів господарювання;
  2. міжгосподарські відносини між різними суб’єктами господарювання;
  3. внутрішньогалузеві відносини між суб’єктами господарювання окремих галузей та галузевими органами управління;
  4. між суб’єктами господарювання та робітниками і службовцями;
  5. між суб’єктами господарювання та акціонерами, учасниками, співвласниками та іншими фізичними особами;
  6. між суб’єктами господарювання і державою;
  7. між суб’єктами господарювання та фінансово-кредитними установами;
  8. між суб’єктами господарювання та їхніми об’єднаннями;
  9. міжгалузеві відносини;
  10. міжтериторіальні відносини;
  11. відносини між державою і населенням;
  12. відносини між державою, галузевими органами управління та органами місцевого самоврядування;
  13. відносини між державою та іншими державами, міждержавними об’єднаннями, міжнародними організаціями, іноземними юридичними і фізичними особами.

Сукупність цих грошових відносин становить зміст фінансів як об’єктивної економічної категорії.

Дослідження предмета фінансової науки базується на підходах та методологічних принципах, які охоплюють весь хід пізнання фінансових явищ, процесів, механізмів та структур. Пояснення фактів, процесів фінансової діяльності, виявлення сутнісних аспектів фінансових явищ і процесів, розкриття закономірностей і тенденцій у відносинах людини з природою, державою, між людьми у процесі трудової діяльності завжди спиралось на філософські категорії і принципи.

Філософія є методологічною основою дослідження фінансових явищ і процесів (а також їх глибинного пізнання), виявлення фінансових проблем, особливостей виникнення, тенденцій розвитку, функціонування, їх рушійних сил та загроз.

Як ключовий підхід у розумінні предмета фінансової науки використовується антропологічний, згідно з яким визначальними у детермінації соціально- економічної, фінансової діяльності є людина, її потреби та інтереси. В основі аналізу фінансових відносин лежить фундаментальне положення, що основний суб’єкт діяльності, рушійну силу суспільного життя становить особистість. За допомогою філософсько-соціологічної інтерпретації фінансової поведінки індивіда як платника податків, інвестора, власника, працівника, споживача суспільних благ, громадянина обґрунтовуються морально-етичні аспекти, орієнтири, деформації, проблеми та визначаються шляхи їх вирішення.

Антропологічний підхід дослідження предмета фінансової науки забезпечує розкриття сутності поняття соціально орієнтованої економіки внаслідок дослідження соціальних змін у суспільстві, специфіки діяльності політичних і управлінських структур, виявлення характеру соціально-політичних перетворень, соціального, економічного осмислення постановки та реалізації завдання духовно-морального оздоровлення суспільства — виробленні, реалізації національної ідеї.

Фінансова наука — система знань про фінансові явища і процеси, з виявленими достовірними передумовами виникнення, механізмами та принципами функціонування, доказовими, обґрунтованими положеннями та висновками про їх вплив на людину, господарство, суспільство, цивілізацію, оцінкою здобутків, вигод, втрат.

Ускладнення та урізноманітнення фінансових явищ та процесів на різних рівнях та у сфері людської діяльності зумовили необхідність поглибленого їх вивчення. Така соціалізація фінансової науки, потреба у пізнанні глибинного змісту фінансових процесів, що відбуваються у житті індивідів, діяльності організацій, регіонів, держав, міжнародної спільноти, формування, розподілу та використання фінансових ресурсів, капіталу, грошових та фінансових потоків спричинили концентрацію уваги дослідників на явищах та процесах у суспільстві.

Складність проблем, продиктованих вимогою часу у пізнанні особливостей фінансових відносин у сучасний період стало першопричиною посиленої уваги науковців до дослідження як економічних, так і позаекономічних аспектів фінансової політики, фінансового менеджменту, бюджетного менеджменту, податкового менеджменту, фіскального адміністрування, корпоративного управління.

Предмет фінансової науки потрапляє у сферу наукових досліджень представників інших наук та наукових напрямів. Процес інтеграції наук викликав небувалий інтерес до використання математичних методів та економіко-мате- матичного прогнозування і моделювання для дослідження фінансових явищ і процесів. Філософське осмислення фінансів, фінансової політики, управління фінансами, вивчення психологічних, соціологічних, правових аспектів збагатили світову фінансову науку.

Фінанси віддзеркалюють складну ієрархічну структуру із субординацією, взаємозалежністю категорій і понять, що їх виражають. Обслуговуючи відносини власності, систему економічних зв’язків як способу господарювання з характерними для нього відносинами, методами та формами впливу на виробництво, розподіл, обмін і споживання, фінанси є чинником і результатом економічних процесів як на національному (макро-, мікро-, субмікрорівні), так і на міжнародному рівнях.

2. Сутність фінансів.

Теоретичне осмислення сутності фінансів є складним та відповідальним творчим процесом, оскільки лише на основі пізнання глибинних основ явища або процесу можна виявити чинники, що впливають на нього, дослідити при- чинно-наслідкові зв’язки та використовувати здобуті знання у практичній діяльності.

Для отримання найбільш повної системи знань про предмет фінансової науки, що дасть підстави стверджувати про максимально можливе пізнання його сутності, слід використовувати відомі науковому пізнанню підходи та методи.

Філософський підхід до пояснення сутності фінансів як суспільного явища озброює дослідників методологією пізнання. З філософських позицій, кате горій, поняття є абстракцією, продуктом розумової діяльності людини, результатом руху думки від конкретного до абстрактного, теоретичним виразом реальних відносин.

Формулюючи концептуальні підходи до трактування фінансів, використаємо такі філософські категорії як “сутність” і “явище”, “зміст” і “форма”, прослідкуємо, яким чином вони дають можливість пізнати особливості фінансів, зрозуміти їхнє призначення як об’єктивної економічної категорії та інструменту регулювання соціально-економічного розвитку суспільства.

За сутністю фінанси є об’єктивною економічною категорією. Вони відображають сукупність економічних відносин, пов’язану із розподілом та перерозподілом ВВП, а в окремих випадках й національного багатства країни з метою формування фінансових ресурсів та створення фондів грошових коштів і їхнього використання для забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства.

Процес розподілу й перерозподілу ВВП за допомогою фінансів супроводжується рухом грошових коштів, що набувають особливих різноманітних форм у вигляді доходів, нагромаджень, відрахувань, надходжень, що у сукупності становлять фінансові ресурси суспільства, які є матеріальними носіями фінансових відносин. Використання цих ресурсів здійснюється через фонди грошових коштів, які мають цільове призначення. Аналіз фінансових ресурсів, що використовуються у фондовій формі, як матеріальних носіїв фінансових відносин, дає можливість виокремити фінанси із загальної сукупності економічних категорій і виділити таку специфічну ознаку фінансів — фінансові відносини завжди пов’язані з формуванням фінансових ресурсів, утворенням і використанням грошових фондів цільового призначення.

Глибоке пізнання сутності фінансів дає можливість сформувати оптимальну теоретичну модель розподілу ВВП, яка б створювала рівні можливості у реальному задоволенні економічних інтересів усіх учасників розподільного процесу. За допомогою такої теоретичної моделі, законів та інших нормативних актів суспільство може розробляти практичну модель, максимально наближену до теоретичної. Якщо теоретична модель динамічна, то вона змінюється з урахуванням певного рівня соціально-економічного розвитку суспільства та завдань, які стоять перед ним на перспективу. Порівняння цих двох моделей дає можливість без особливих зусиль виявити “вузькі місця”, проблеми та розробляти реальні дієві шляхи їхнього подолання. Отже, розуміння сутності фінансів суб’єктами розподілу є необхідною запорукою вирішення усіх питань фінансової практики.

Протилежною категорією сутності фінансів є їхнє явище. За явищем фінанси як об’єктивна економічна категорія за умови прийняття законодавчих та нормативних актів набувають матеріального вираження у русі розподіленої вартості як за допомогою конкретних видів доходів, надходжень, нагромаджень, відрахувань, видатків, витрат тощо, так і за допомогою руху фінансових ресурсів у загальному. Зважаючи на неперервність відтворювальних та розподільних процесів, рух фінансових ресурсів, який називають грошовими потоками, в усіх суб’єктів розподілу теж є неперервним.

Отже, фінанси як явище відображають грошові потоки суб’єктів розподільних відносин, які характеризуються обсягами (наповненістю), спрямованістю і часом. У фінансовій теорії та практиці розрізняють вхідні, внутрішні та вихідні потоки. Множинність грошових потоків, розмежованих за часовими інтервалами, різноспрямованих і відмінних за видами грошових фондів (фінансових ресурсів) та обсягами, забезпечує належний рівень соціально-економічного розвитку країни та суб’єктів господарювання, реалізацію визначених цілей і завдань.

Важливою умовою успішного господарювання є синхронізація грошових потоків — узгодженість у часі вхідних та вихідних грошових потоків, що забезпечує виконання зобов’язань кожного суб’єкта розподільних відносин, необхідну платоспроможність.

На мікрорівні відбуваються рух капіталу (фінансового, фізичного та людського), рух ресурсів (фінансових, матеріальних, трудових), здійснюються товарні та грошові потоки. На макрорівні рух фінансових ресурсів та грошові потоки ізольовані від руху матеріальних ресурсів та товарних потоків.

Між сутністю фінансів та їхнім явищем послідковується тісний взаємозв’язок та суперечності, обумовлені законом єдності і боротьби протилежностей. Основні суперечності полягають у невідповідності якісної характеристики фінансів, визначеної теоретичною моделлю, та практичної реалізації цієї моделі за допомогою грошових потоків.

Наступними філософськими категоріями, які дають можливість сформувати концептуальні підходи до трактування фінансів, є зміст і форма.

За змістом фінанси відображають кінцеву мету розподільних і пере- розподільних процесів — формування і використання фондів грошових коштів. Отже, грошові фонди є матеріальним змістом фінансів. Саме ці фонди є тією специфічною ознакою, яка відрізняє фінанси від усіх інших економічних категорій. У фінансовій науці виділяють такі основні ознаки, характерні для фондів грошових коштів:

  1. наявність грошових фондів у суб’єктів розподільних відносин, які здійснюють свою діяльність в умовах суспільної власності (формування фондів грошових коштів для індивідуального споживання неможливе);
  2. законодавче та нормативно-правове забезпечення процесів формування і використання грошових фондів;
  3. односторонній рух грошових коштів у процесі формування і використання грошових фондів (немає еквівалентного обміну);
  4. цільовий характер коштів кожного грошового фонду;
  5. динамічність кожного фонду (кошти грошових фондів не нагромаджуються, а використовуються у міру надходження);
  6. мобільність (кошти грошових фондів використовуються насамперед на найнеобхідніші потреби);
  7. можливість поступової мобілізації та використання одних і тих самих коштів одним грошовим фондом декілька разів, або декількома грошовими фондами у процесі кругообігу цих коштів.

Фонди грошових коштів поділяються на централізовані і децентралізовані. До централізованих грошових фондів належать фонди, які держава створює у централізованому порядку і використовує їхні кошти для виконання своїх функцій (зокрема, державний і місцеві бюджети, пенсійний фонд, державні цільові фонди соціального страхування). Децентралізованими вважаються грошові фонди суб’єктів господарювання усіх форм власності та рівнів підпорядкування (зокрема, фонди в основних засобах, оборотні фонди, фонди обігу, фонди заробітної плати, резервні фонди, інвестиційно-інноваційні фонди, фонфонди матеріального заохочення, фонди соціально-культурного призначення, доброчинні фонди тощо). В умовах ієрархічної системи управління (державна та комунальна форма власності) та громадських об’єднань суб’єктів господарювання із сукупності децентралізованих грошових фондів виділяють умовно- централізовані, які формують та використовують органи управління вищого рівня або керівництво громадських об’єднань.

Протилежною категорією змісту є форма фінансів. В економічній науці розрізняють такі форми фінансів як доходи, надходження, нагромадження, відрахування, видатки, витрати, тобто елементи, які характеризують рух фондів грошових коштів. Ці форми є матеріальним вираженням фінансових відносин.

Між формою і змістом простежуються тісний взаємозв’язок та суперечності, визначені особливостями дії закону єдності і боротьби протилежностей. Одночасно зміст і форма фінансів обумовлені їхніми сутністю та явищем. Діалектичний взаємозв’язок та відмінності між цими категоріями дають можливість глибоко пізнати теоретичні і практичні засади фінансів суспільства, досягнути єдності теорії і практики, забезпечити ефективне використання фінансів у забезпеченні належного рівня соціально-економічного розвитку суспільства та задоволенні економічних інтересів усіх його членів.

Фінанси виступають основним важелем, за допомогою якого здійснюються регулятивні азимути економічних факторів. Саме фінанси свідчать про успіхи чи недоліки трансформації економічних процесів. Тому розроблення ефективних методів фінансової політики, їх реалізація на практиці змушують кардинально змінювати сталі погляди на фінанси та визначати їх фундаментальність у контексті стратегічних завдань економічної розбудови держави.

Визначальною складовою економіки будь-якої країни є її фінансово-кредитна сфера, завдяки якій реалізуються інтереси кожної людини, кожного суб'єкта господарювання та держави загалом. Більше того, саме через фінансову сферу діють економічні стимули. Потреби людини — стимул економічної діяльності, що забезпечує участь людини в господарських зв’язках. Оскільки економічний інтерес — форма усвідомлення потреб, то інтереси трактуються також як причини, іцо спонукають до економічної діяльності.

Як складне суспільне явище фінанси наділені різними багатоплановими сутнісними ознаками і формами прояву. Одна із найбільш наочних — грошова форма. Саме гроші є квінтесенцією форм розподілу вартості створеного валового продукту, падають фінансам кількісного визначення та якісної суті. Проте не вся маса грошей є фінансами. Відмінність полягає, насамперед, в об’єктивній історичній потребі виникнення цієї категорії у розвитку суспільства. Якщо гроші є продуктом розвитку суспільного поділу праці й товарних відносин, то фінанси — продукт розвитку держави.На рівні держави фінанси забезпечують належний рівень виконання нею своїх конституційних функцій, що супроводжується зростанням обсягів державних видатків. З удосконаленням системи державного устрою різко збільшувались видатки на оборону, захист певних інтересів, соціальну сферу, охорону навколишнього середовища, а також на економіку тощо.

Значні розміри державних видатків зумовили збільшення дохідної частини бюджетів різних рівнів. Основним джерелом поповнення таких коштів стали податки — фінансова клітина, що виникла задовго до появи таких фінансових категорій, як бюджет, державний кредит, державний борг та ін.На основі податку розвивається вся складна структура фінансів, особливо державних. Саме фінанси зумовлюють рух частин чистого доходу в грошовій формі, для якої характерний нееквівалентний обмін. У сфері фінансів дія закону вартості обмежується законодавчо встановленими нормами розподілу чистого доходу, що випливає із суспільних потреб. Перерозподільні важелі чистого доходу за допомогою фінансів значно оперативніші, не піддаються впливові закону вартості, а тому мають значно ширші можливості. Крім того, фінанси забезпечують узгоджену взаємодію нееквівалентного перерозподілу із системою економічного стимулювання.

Враховуючи те, що фінанси є вагомою інституційною складовою економічної інфраструктури суспільства, а їх ознаки (грошова форма, розподільний і перерозподільний статус) властиві всім сферам і ланкам господарського процесу, фінанси ототожнюють із грошовими потоками, що опосередковують рух валового внутрішнього продукту на всіх стадіях відтворювального циклу: виробництва, розподілу, обміну та споживання. Фінанси — не лише невід’ємна зв’язкова ланка між створенням і використанням валового внутрішнього продукту, а також головний важіль конституційного впливу держави на розподіл та перерозподіл валового внутрішнього продукту. Тому об’єктивно фінанси — епіцентр економічної, соціальної та міжнародної політики держави. Отже, чітко простежується фінансове наповнення базису структури відтворюваль- них процесів та їх надбудови — ланок управління фінансовою системою. Водночас господарські суб’єкти, формуючи грошові ресурси, перебувають у певних відносинах з контрагентами відтворювального процесу. Залежно від їхньої ролі в суспільному відтворенні (чи вони безпосередні учасники виробництва, чи лише здійснюють регулювання розподільними важелями) визначають належність або до базисних структур, або до надбудовчого каркаса.

Отже, фінанси виражають відповідні грані відтворювального процесу, кожна з яких формується у процесі взаємодії окремих елементів.

Основними елементами фінансових відносин у техніко-економічних зв’язках відтворювального процесу є забезпечення грошовими коштами, поглиблення спеціалізації, кооперації, комбінування виробництва, його концентрація та автоматизація.

Організаційно-економічні відносини відтворювального процесу потребують забезпечення грошовими коштами процесу взаємодії маркетингової та управлінської діяльності як на мікро-, так і на макрорівні.

При аналізі функціонування фінансів щодо економічної природи власності слід вказати на обов’язкове забезпечення грошовими коштами різних галузей суспільного відтворення та об’єктів привласнення.

У сфері міжнародних фінансів, крім національних суб’єктів (держави, підприємств, громадян), виділяють наднаціональні суб’єкти міжнародні організації та міжнародні фінансові інституції. На основі такого умовного поділу окремі автори звужено трактують міжнародні фінанси, вважаючи, що вони відображають тільки діяльність міжнародних організацій і фінансових інститутів.

Теорія та набутий досвід підтверджують, що під час трансформаційних процесів фінанси реструктуризуються не тільки за простором їх функціонування, а й за походженням суб’єктів, які умовно можна поділити на національно-державні та міжнародні. Так, націонал ьно-державні, як правило, циркулюють у межах території однієї держави без залучення іноземних суб’єктів, на основі національного законодавства, і є тільки внутрішньонаціональними.

Міжнародні фінанси включають міждержавні та транснаціональні кредитно-фінансові відносини, для яких характерний іноземний елемент. До того ж міжнародні фінанси є не лише результатам відносин держав як цілісних блоків. Вони передбачають співробітництво з метою раціонального розміщення внутрішніх сил для вироблення раціональних зовнішньоекономічних і політичних рішень.

Отже, фінансові відносини реалізуються у двох діалектичних формах: на- ціонально-державні й міжнародні фінанси. Хоча національно-державна форма є первинною щодо міжнародної, останню можна розглядати як вищу, досконалішу та краще системно структуровану. Проте це твердження є доволі дискусійним. Опосередкованість усіх економічних, культурних, спортивних та інших відносин у світових господарських процесах зумовлює об’єктивне існування фінансів, особливістю котрих, як економічної категорії, є грошова форма. Зростання зовнішньоекономічних зв’язків будь-якої країни, як засвідчує практика, базується на її належності до певного регіонального економічного угрупування. Досвід західноєвропейської інтеграції, створення Європейського Союзу, впровадження євро вказують на те, що основи цих процесів закладено на мікрорівні у вигляді взаємовигідного співробітництва конкретних компаній, банків, фінансово-промислових груп, їхніх спільних інвестиційних проектів, спільних підприємств тощо. Активізація Європейського Союзу та налагодження світових взаємозв’язків, спрямованих на вирішення глобальних проблем людства, зумовлює формування принципово нової структури економічних, культурних, політичних та інших відносин, однак цьому перешкоджатиме функціонування традиційної структури фінансів.

Фінанси як вартісний результат господарської діяльності є в цілому узагальненим інтегрованим вираженням вартості. Розвиток інформаційних технологій, використання електронних носіїв економічних операцій дають змогу більше і ґрунтовніше здійснювати фінансове оцінювання, повніше використовуючи при цьому математичний апарат. Відображаючи результати ринкової конкуренції, фінанси дедалі більше сприяють вирішенню людських проблем, об’єднують різні економічні інтереси, що потребує регулювання, тобто втручання держави через фінансові агрегати в економічні процеси.

Фінанси виражають складну ієрархічну структуру, цілісність якої визначає субординацію окремих фінансових відносин і категорій, котрі її відображають. Обслуговуючи насамперед систему економічних зв’язків щодо способу господарювання із властивими йому відносинами, формами й методами впливу на процес виробництва, розподіл і споживання, фінанси в ринкових відносинах є основою господарського механізму, що зумовлює економічні процеси як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Отже, вітчизняна наука розглядає фінанси як економічну категорію, яка відображає створення та використання грошових фондів у процесі розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту. Фінанси пронизують всю економіку, а вказані їхні характерні ознаки притаманні всім сферам та ланкам фінансової системи.

3. Необхідність та характерні особливості фінансів.

Фінанси як об’єктивне явище тісно пов’язані з життєдіяльністю людини, умовами господарювання та розвитком суспільства загалом.

Задоволення різноманітних потреб суспільства у межах національної держави є надзвичайно важливим завданням, яке значною мірою реалізується за допомогою фінансів як вартісного інструменту розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту.

Необхідність існування фінансів як історичної та економічної категорії зумовлена низкою факторів, головні з яких такі: наявність товарного виробництва і розвиток товарно-грошових відносин, виникнення та функціонування держави, дія об’єктивних економічних законів розвитку суспільства.

Виникнення фінансів більшість дослідників пов’язують з появою держави і виконанням нею відповідних функцій. Розвиток товарного виробництва та товарно-грошових відносин зумовив ускладнення господарських зв’язків між суб’єктами господарювання, виникнення та функціонування системи ринків, зростання конкурентної боротьби в різних формах як за ринки збуту, так і за інвестиційні ресурси, передові технології, інформацію, знання, досвід. Поява грошей як вартісного еквівалента спричинила зміни у формуванні та використанні ресурсів державної скарбниці з натурально-речової на грошову. Зміна суспільно-політичних устроїв, економічних систем суттєво впливала на функції держави, частку державного сектору, державне управління, а отже, і на фінанси загалом. Неврахування чи ігнорування дії об’єктивних економічних законів розвитку суспільства також негативно впливають на фінансову діяльність учасників суспільного життя не тільки у поточному періоді, а й можуть мати катастрофічні за своїм рівнем наслідки у майбутньому. Об’єктивною реальністю сучасного етапу розвитку людської цивілізації стали міжнародне співробітництво, інтеграція та глобалізація, що змінюють світ, звичні уявлення, руйнують стереотипи мислення, активізують конкурентну боротьбу. Особливо витончених форм конкуренція набуває на міжнародному фінансовому ринку, де з кожним роком зростають обсяги спекулятивних фінансових операцій.

Розглядаючи сутність фінансів, слід виділити їхні характерні ознаки, водночас пам’ятаючи про спільні риси, притаманні більшості економічних категорій. Зокрема, фінанси є продуктом еволюції суспільних відносин, а однією з передумов їх виникнення і розвитку є наявність інституту держави. Отже, фінанси — історична категорія. Фінанси також є об’єктивно існуючою категорією, оскільки впливають на виробництво, розподіл, обмін та споживання і саме тому мають об’єктивний характер та належать до базисних категорій.

Як і будь-якій економічній категорії, фінансам притаманні певні особливості, зокрема:

— фінанси — грошова категорія, адже вони завжди мають грошову форму вираження. Реальний рух грошей є обов’язковою умовою виникнення та існування фінансів, проте не всі грошові відносини можна вважати фінансовими, хоча всі фінансові відносини є грошовими. Грошові відносини за своїм змістом і складом значно ширші фінансових. Наприклад, грошовий обіг, реалізація товарів через торговельну мережу, кредит, ціноутворення опираються на використання грошей як загального еквівалента, проте не виражають фінансових відносин;

— фінанси — розподільна категорія, оскільки саме за допомогою фінансів здійснюється розподіл та перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту. Тобто за допомогою фінансів відбувається виокремлення у складі виручки від реалізації коштів для відшкодування матеріальних витрат, фонду оплати праці, амортизаційних відрахувань тощо. Через податки та обов’язкові збори у розпорядження держави вилучається частина доходів суб’єктів господарювання і населення;

        — фінанси — ресурсоутворююча категорія, тому що фінансові відносини завжди пов’язані з формуванням та використанням фінансових ресурсів, тобто грошових коштів, які утворюються в процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту. Фонди фінансових ресурсів створюються на підприємствах, у галузевих органах управління, а також на загальнодержавному рівні і використовуються за цільовим призначенням (фонд виплати дивідендів, фонд матеріального заохочення, резервний фонд, державні цільові фонди).

Лекція 2.Функції та роль фінансів

  1. Функції фінансів.
  2. Фінансова система.
  3. Роль фінансів у суспільному відтворювальному процесі.
  4. Система фінансових категорій, їх взаємозв`язок.

  1.  Функції фінансів.

Функції економічної категорії є її внутрішніми властивостями, які виявляються у процесі практичної діяльності.

Переважна більшість вітчизняних науковців і практиків визнають, що фінансам притаманні дві основні функції: розподільна і контрольна.

Розподільна функція є головною і виявляється в процесі розподілу валового внутрішнього продукту у вигляді утворення фондів грошових коштів та використання їх за цільовим призначенням.

У процесах вартісного розподілу валового внутрішнього продукту можуть брати участь різні вартісні інструменти, зокрема фінанси, кредит, ціни і тарифи, заробітна плата, кожен з яких має свої особливості та власну історію. Фінанси як інструмент вартісного розподілу виокремлюється серед інших масштабністю, всеохоиним характером та можливостями активного впливу на всі складові суспільного життя. І генезис та еволюція вартісного розподілу за допомогою фінансів супроводжувались зміною форм вартісного розподілу, пріоритетів у формуванні та використанні фінансових ресурсів, інвестування капіталу, наповненості та спрямованості грошових і фінансових потоків. Це у свою чергу суттєво виливало на історію розвитку людської цивілізації, зростання могутності чи занепад держав, створення, розподіл і споживання благ, розвиток виробництв, творчі та інтелектуальні здобутки тощо. Фінанси як інструмент вартісного розподілу використовуються на всіх стадіях суспільного відтворення: виробництві, розподілі, обміні та споживанні. На вартісний розподіл за допомогою фінансів суттєво впливає розмежування економічної власності.

Об'єкти розподілу за допомогою фінансів такі:

  1. валовий внутрішній продукт, тобто вартість кінцевих продуктів (благ), вироблених суспільством за певний період часу (переважно рік);
  2. національне багатство, тобто сукупність створених та нагромаджених благ, якими володіє суспільство, а також природні ресурси, залучені в економічний оборот. Національне багатство залучається у розподільні відносини лише у виняткових випадках (війни, катастрофи, стихійні лиха тощо);
  3. зовнішні надходження у вигляді фінансової допомоги, зовнішніх державних позик, іноземних інвестицій, а також інших міждержавних трансфер тів від зарубіжних країн, міжнародних фінансових інституцій та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Суб'єктами розподілу є:

  1. держава:
  2. юридичні особи (суб’єкти господарювання різних форм власності, рівня підпорядкування та місця знаходження);
  3. домогосподарства та фізичні особи;
  4. міжнародні організації;
  5. інші держави.

Оскільки об’єкт фінансових відносин — обмежена величина, а суб’єкти розподілу доволі численні, то таким відносинам, звичайно, притаманний доволі суперечливий характер, оскільки кожен суб’єкт прагне отримати від розподілу якомога більше вигід, проте зробити це можна лише за рахунок інших суб’єктів, які мають такі самі інтереси. Звідси випливає необхідність збалансування інтересів усіх суб’єктів фінансових відносин, якого можна досягти насамперед шляхом встановлення оптимальних пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту. На жаль, науково встановлених показників оптимальних пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту на практиці немає, тому для оцінки ситуації використовують два основних макроекономіч- них показники: рівень ВВП на одну особу та темпи зростання ВВП.

Обсяг ВВП на одну особу є одним із основних критеріїв суспільного добробуту. Світовий банк поділяє країни за цим показником на чотири групи:

  1. І група: країни з низьким рівнем доходів (менше 735 дол. США на одну людину);
  2. II група: країни з рівнем доходів, нижчим від середнього (736—2935 дол. США);
  3. III група: країни з рівнем доходів, вищим від середнього (2936 9075 дол. США);
  4. IV група: країни з високим рівнем доходів (більше 9076 дол. США).

Розмір ВВП на одну особу серед держав світу дуже коливається. У високорозвинених країнах він становить від 25 до 40 тис. дол. США, а в окремих (в основному в Скандинавських країнах та Японії) перевищує цю суму. За підсумками 2006 р. перші місця рейтингу за рівнем життя населення зайняли Люксембург (більше 50 тис. дол. США), Бермуди, Ліхтенштейн, Норвегія. Лідерами також є США, Китай, Японія, Німеччина, Велика Британія, Індія. У найменш розвинених країнах цей показник становить близько 100 дол. США. В Україні ВВП на одну особу у 2006 р. становив 1950 дол. США, що на 10 % більше, ніж у 2005 р. За цим показником Україна посіла 131 -ше місце серед 183 країн світу.Динаміку фінансових відносин характеризують темпи зростання ВВП: чим вони вищі, тим більше задовольняються потреби суб’єктів фінансових відносин у доходах. Загальновідомо, що навіть незначне сповільнення темпів зростання доходів (незалежно від того, яким є абсолютний розмір цих доходів) сприймається суспільством досить негативно, а постійне зростання доходів створює сприятливий суспільно-політичний клімат у державі.

Механізм реалізації розподільної функції фінансів включає декілька етапів: первинний розподіл, перерозподіл, вторинний розподіл.

Первиннии розподіл — розподіл доданої вартості і формування первинних доходів суб’єктів, які беруть участь у створенні ВВП. Первинними доходами на цьому етапі є такі:

  1. у фізичних осіб — заробітна плата;
  2. у юридичних осіб — прибуток;
  3. у держави — прибуток державного сектору економіки, надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки.

Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем централізації їх можна поділити на загальнодержавні (державний бюджет і державні цільові фонди), регіональні (місцеві бюджети), відомчі (фонди, створювані міністерствами і відомствами) та корпоративні (централізація частини доходів структурних підрозділів корпоративних об’єднань).

Вторинний розподіл є завершальною стадією реалізації розподільної функції фінансів і передбачає використання загальнодержавних фондів на розвиток пріоритетних галузей економіки, соціально-культурні заходи, соціальний захист, оборону, управління тощо. Кінцевим результатом перерозподільного циклу є те, що одна частина перерозподілених грошових ресурсів через механізм бюджетного фінансування знову переходить у сферу матеріального виробництва, щоб почати новий цикл первинного розподілу з подальшим перерозподілом, а інша частина — у сферу споживання (освіта, наука, культура, охорона здоров’я, державне управління, оборона тощо).Отже, фінанси, беручи активну участь у розподілі і перерозподілі створеної вартості, сприяють трансформації пропорцій, які виникають під час її первинного розподілу, в пропорції кінцевого використання.

Окрім того, що фінансам внутрішньо притаманна властивість активної участі у процесах вартісного розподілу як одного із найактивніших його вартісних інструментів, такою самою рівноцінною за своєю значимістю є і контрольна функція фінансів.

Всі ресурси вичерпні, кількісно обмежені, а отже, дефіцитні (що ІІОВНОЮ мірою стосується фінансових ресурсів та капіталу), тому нагальною є потреба контролювати їхній рух, грошові та фінансові потоки, за всіма видами діяльності, на різних рівнях, за різними сферами та ланками фінансових систем національних держав та світової фінансової системи. Реалізація контрольної функції фінансів має забезпечити раціональне, цільове та ефективне використання всіх видів ресурсів, у тому числі фінансових, ефективне управління грошовими та фінансовими потоками, забезпечення фінансової рівноваги, тобто синхронізації у часі вхідних та вихідних грошових потоків (доходів та зобов’язань).

Контрольна функція фінансів зумовлюється об’єктивно притаманною їм здатністю кількісно відображати рух фінансових ресурсів (який відбувається у фондовій та нефондовій формах) і забезпечувати контроль за дотриманням пропорцій у розподілі валового внутрішнього продукту, правильністю формування, розподілу та використання фінансових ресурсів держави і суб’єктів господарювання. Контрольна функція фінансів на практиці реалізується а діяльності осіб, які про водять фінансовий контроль. В Україні до органів, що здійснюють фінансовий контроль, належать: Міністерство фінансів, Державне казначейство, Державна контрольно-ревізійна служба, Державна податкова служба, Державний митний комітет. Пенсійний фонд, Фонди загальнодержавного обов’язкового соціального страхування, Рахункова палата Верховної Ради України та ін. Саме завдяки контрольній функції фінансів суспільство контролює повноту і своєчасність забезпечення фінансовими ресурсами різних суб’єктів фінансових відносин.

Деякі вчені стверджують, що фінансам притаманні й інші функції: регулююча, стимулююча, відтворювальна, стабілізаційна тощо. Проте без применшення значення таких підходів можна стверджувати, що фінанси відіграють важливу роль у процесі суспільного відтворення саме завдяки розподільній функції.

Отже, надзвичайно важливе значення фінансів у житті суспільства зумовлене тим, що вони: забезпечують розподіл валового внутрішнього продукту та фінансові потреби юридичних та фізичних осіб і держави; здійснюють перерозподіл фінансових ресурсів між галузями економіки, регіонами, соціальними верствами населення, юридичними і фізичними особами; забезпечують кругообіг фінансових ресурсів і безперервність відтворювального процесу; а також здійснюють контроль за процесами формування і використання фінансових ресурсів як на рівні держави, так і на рівні суб’єктів господарювання.

  1.  Фінансова система.

Ефективність організації фінансів та прагматизм реалізації фінансових відносин і фінансової політики у державі залежать насамперед від оптимальної побудови та дієздатності фінансової системи.

Термін “система” (з грец. — “поєднання”, “утворення”) найчастіше трактується як сукупність визначених елементів, між якими є закономірний зв’язок чи взаємодія.

Групування окремих суб’єктів фінансових відносин у загальну фінансову систему держави може здійснюватися за багатьма ознаками, що зумовлює дис- кусійність самого поняття фінансової системи та проблеми її структурування. Теоретично та методологічно сутність фінансової системи можна розглядати як за внутрішньою будовою, так і за організаційно-інституційною структурою. Обидва підходи відображені у науковій фінансовій літературі.

За організаційно-інституційною структурою фінансова система — сукупність фінансових органів та інституцій, які здійснюють управління грошовими потоками та фондами грошових коштів. При цьому у фінансовій системі держави виділяють систему органів управління фінансами (Міністерство фінансів, Державна податкова служба, Рахункова палата Верховної Ради України, Державне казначейство. Контрольно-ревізійна служба), а також фінансових інститутів, задіяних у розподільних процесах (Національний банк У країни, банківські та небанківські фінансові установи, фондові і валютні біржі, страхові компанії, інвестиційні фонди тощо).

При вивченні внутрішної (змістової) сутності фінансової системи у вітчизняній фінансовій науці соціально-економічна природа фінансів розглядається як досить складне суспільне явище, що охоплює широкий спектр розподільних відносин, які ззовні відображаються у різноманітних грошових потоках. За єдиної сутності цих відносин вони мають конкретні форми вияву, характерні ознаки, а також певні особливості щодо організації фінансової діяльності, формування і використання фінансових ресурсів, які зосереджені у розпорядженні держави, підприємницьких структур, певних фінансових інституцій для фінансового забезпечення їх діяльності.

За внутрішньою будовою фінансова система — сукупність відокремлених, але взаємопов’язаних сфер (узагальнена за певною ознакою складова) та ланок (відособлена складова) фінансових відносин, які мають певні особливості в мобілізації та використанні фінансових ресурсів, а також відповідний апарат управління та нормативно-правове забезпечення.

Найчастіше фінансову систему структурують відповідно до форм власності (рис. 1.1), основних суб’єктів фінансових відносин (рис. 1.2) та рівнів економічної системи (рис. 1.3)

Рис. 1.1. Структуризація фінансової системи відповідно до форм власності

Рис. 1.2. Структуризація фінансової системи відповідно до суб’єктів фінансових відносин

Світове господарство

Макрорівень

Фінансовий ринок

Мікрорівень

Субмікрорівень

Рис. 1.3. Структуризація фінансової системи за рівнями економічної системи

У складі фінансової системи України виділяють такі основні сфери фінансових відносин: фінанси держави (у тому числі за рівнями органів державної влади й управління — державні і місцеві фінанси), фінанси суб'єктів господа рюванняУ фінанси домогосподарства фінансовий ринок і міжнародні фінанси (рис. 1.4). Кожна з цих сфер фінансових відносин характеризується специфічними рисами і має певне функціональне призначення. сфера, за допомогою якої здійснюється вплив держави на екс ю- мічний і соціальний розвиток країни. Державні фінанси відображають розгалужену систему фінансових відносин на різних рівнях адміністративного поділу між державою, юридичними та фізичними особами з приводу формування і використання фінансових ресурсів та доходів держави, а також щодо управління і розпорядження державною власністю. За своєю структурою це дуже складна і багатофункціональна сфера фінансової системи, основними ланками якої є державний і місцеві бюджети, державні цільові фонди, державний і комунальний кредит, фінанси державного і комунального секторів економіки.

Рис. 1.4. Структура фінапсової системи України

У сфері державних фінансів провідне місце належить бюджетам різних рівнів, сукупність яких утворює бюджетну систему. В умовах командно- адміністративної системи господарювання державний бюджет був не просто основною ланкою фінансової системи, що забезпечувала ресурсами функціонування і розвиток економіки, а домінуючою структурою, без якої не могли належним чином функціонувати інші ланки фінансової системи. Тут зосереджувалася основна маса доходів (у бюджеті централізувалося більше 50 % валового внутрішнього продукту і до 75 % національного доходу), а без асигнувань з бюджету практично неможливим було функціонування значної частини підприємств, установ соціально-культурної сфери, будівництво житла, існування житлово-комунального Господарства тощо.

З переходом до ринкових умов господарювання державний бюджет і надалі продовжує залишатися центральною ланкою фінансової системи України. Значення державного бюджету обумовлено не лише обсягом коштів, зосереджених у ньому, а й найбільш розвиненою системою взаємозв’язків з усіма іншими ланками та сферами. Як один із найважливіших інститутів економічного суверенітету держави державний бюджет:

  1. забезпечує акумулювання коштів (головним чином через податкові і неподаткові надходження), необхідних для фінансування потреб держави та проведення державної внутрішньої і зовнішньої політики;
  2. є невід’ємним атрибутом ринкових відносин і водночас важливим інструментом реалізації державної політики;
  3. виступає важелем активного впливу на економічні, соціальні, національні, регіональні процеси у суспільстві.

З приєднанням України у листопаді 1996 р. до Європейської хартії про місцеве самоврядування відбулося реформування бюджетної системи в Україні, що передбачало не лише зміну ролі і місця місцевих бюджетів у фінансовій системі держави, а й удосконалення організаційної вертикальної побудови бюджету за рівнями влади, зміцнення джерел фінансового забезпечення реалізації прав місцевих органів влади і управління. Водночас власна дохідна база місцевих бюджетів в Україні поки залишається вкрай низькою. Упродовж останніх років виявляється суперечлива тенденція відставання процесів формування доходів місцевих бюджетів України від темпів розширення завдань та обов’язків місцевих органів влади. Внаслідок цього розмір податкових та інших надходжень на місцевому рівні дуже часто не відповідає розміру локальних бюджетних витрат. Великомасштабним став прихований дефіцит місцевих бюджетів. Постійно зростає дотаційна залежність місцевих бюджетів від державного бюджету. За цих умов фінансові проблеми місцевих органів влади набули політичної гостроти. Часто вони є причиною ускладнення відносин між “центром” і регіонами, а також між окремими регіонами. Хронічна нестача фінансових ресурсів і нестабільність доходних джерел місцевих бюджетів стали загальнодержавною проблемою, що потребує невідкладного вирішення у контексті забезпечення політичної та економічної стабільності, демократизації суспільного життя та побудови соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Самостійною ланкою фінансової системи України і важливим елементом державних фінансів є державні цільові фонди. Державні цільові фонди — фонди грошових коштів, які формуються у процесі розподілу і перерозподілу ВВП за рахунок сплати фізичними та юридичними особами обов’язкових внесків та інших надходжень. Кошти державних цільових фондів використовуються на фінансування державних економічних та соціальних програм і перебувають у розпорядженні центральних та місцевих органів влади. На сучасному етані роль державних цільових фондів в Україні є значною — їх бюджети становлять близько однієї чверті обсягу фінансових ресурсів, якими розпоряджається держава.

Існування державних цільових фондів пов’язане з необхідністю задоволення певних економічних та соціальних потреб, які мають особливо важливе значення. Відокремлення державних цільових фондів (повне відокремлення від бюджету або виокремлення державного цільового фонду у складі бюджету) та чітке визначення джерел їх формування і напрямів використання акумульованих ними фінансових ресурсів сприяє підвищенню рівня задоволення суспільних потреб та ефективності контролю за цільовим використанням коштів. В Україні найбільші державні цільові фонди мають переважно соціальну спрямованість: Пенсійний фонд України; Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням; Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності Одним із напрямів розвитку та реструктуризації державних фінансів у період ринкової трансформації економіки і формування фінансової системи став розвиток державного кредиту як суспільної позикової системи і невід’ємної сфери фінансової діяльності держави. Державний кредит відіграє важливу роль у функціонуванні фінансової системи: використання державних позик пов’язано з регулюванням фінансових процесів, у тому числі з певними завданнями податкового регулювання економіки і державного впливу на стан фінансового ринку.

Державний кредит — рух позикового капіталу у формі кредитних угод, що здійснюється за участю держави щодо передачі фінансових ресурсів у борг з розрахунком на певну вигоду. При цьому держава традиційно виступає у ролі позичальника коштів, рідше — кредитора або гаранта. Основною формою державного кредиту є державні позики. За правом емісії розрізняють державні і місцеві позики. Зокрема, державні позики випускаються центральними органами управління, а надходження від них спрямовуються у центральний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети. У розвинутих країнах місцеві позики є важливою складовою фінансів місцевого самоврядування, оскільки дають можливість мобілізувати тимчасово вільні грошові кошти для потреб регіонального розвитку. Натомість в Україні місцеві позики не набули поширення, однак у перспективі можуть стати важливим фінансовим інструментом забезпечення формування інвестиційної складової місцевих бюджетів.

Фінанси державного сектору економіки відображають грошові відносини, пов’язані з діяльністю держави як суб’єкта господарювання. У зв’язку з роздержавленням і приватизацією державний сектор економіки в Україні останніми роками значно скорочується. При цьому державні підприємства переходять на ті самі принципи організації фінансів, іцо й акціонерні та приватні. Як наслідок, істотно скорочується фінансова діяльність держави в реальному секторі економіки, відбувається чітке розмежування державного фінансового господарства і фінансів державного сектору економіки.

Фінанси комунального сектору економіки відображають грошові відносини, пов’язані з діяльністю місцевих органів влади як суб’єкта господарювання. Комунальний сектор економіки пов’язаний з комунальною власністю, яка є власністю відповідної територіальної громади, тобто спільності громадян жителів міста, села, селища або їх об’єднань.

Підприємства комунального господарства в основному функціонують у таких сферах, як житлове господарство, транспорт (автобусні парки, трамвайні та тролейбусні депо, метрополітен), комунальна енергетика (електричні, газові та теплові мережі), комунальне обслуговування (готелі), міські шляхи тощо.

Чільне місце у фінансовій системі держави відведено фінансам суб'єктів господарювання, які відображають економічні відносини, що пов’язані з рухом грошових потоків і виникають у процесі формування, розподілу та використання фінансових ресурсів і доходів на мікрорівні.

Фінансова діяльність суб’єктів господарювання може бути організована за такими трьома методами:

  1. комерційний розрахунок;
  2. неприбуткова діяльність;
  3. кошторисне фінансування.

Відмінність між окремими методами полягає у схемі організації фінансової діяльності, тобто у встановленні взаємозалежності між фінансовими ресурсами, джерелами їх формування, доходами, витратами і фінансовими результатами. Відповідно до зазначеного до складу фінансів суб’єктів господарювання належать такі ланки: фінанси комерційних підприємств і організацій, фінанси некомерційних установ і організацій.

Фінанси комерційних підприємств (суб’єктів підприємницької діяльності) є вихідною ланкою фінансової системи, оскільки саме тут створюється більша частка ВВІІ. Від стану фінансів комерційних підприємств багато в чому залежить загальне фінансове становище в країні, адже комерційні підприємства є основним платником податків до бюджету, а також внесків у державні цільові фонди. Особливістю фінансів комерційних підприємств є те, що в умовах ринкових відносин ці підприємства діють на засадах комерційного розрахунку, який передбачає отримання прибутку, відшкодування за рахунок власних коштів всіх затрат на основну діяльність, а також на її розширення та розвиток. Для таких підприємств прибуток є головним джерелом виробничого і соціального розвитку. Комерційний розрахунок є раціональним і високоефективним методом фінансової діяльності. Він спонукає підприємство до пошуку достатніх і дешевих фінансових ресурсів, раціонального їх розміщення, мінімізації витрат і максимізації доходів та прибутку. Визначальну роль у формуванні фінансових ресурсів відіграють власні кошти підприємства, які покривають значну частину витрат, а також є фінансовим забезпеченням отриманих кредитів. Бюджетні асигнування і надходження з цільових фондів виконують допоміжну роль, а збалансування потреб у фінансових ресурсах здійснюється за допомогою кредиту. Саме в умовах ринку комерційні підприємства отримали реальну фінансову незалежність, стали вільними від дріб’язкової опіки з боку держави, але водночас підвищилася їх відповідальність за економічні та фінансові результати діяльності.

Некомерційними вважаються установи, які надають послуги або виконують роботи безкоштовно чи за символічну плату, що не відшкодовує їхніх затрат. Тобто головна мета функціонування неприбуткових установ і організацій забезпечити певні потреби суспільства, а не отримати прибуток. Виділення неприбуткової діяльності цілком логічне в умовах ринкової економіки, тому що завжди є певні сфери, які або не можуть бути прибутковими і тому не цікавлять підприємницькі структури, або повинні бути доступними широким верствам населення.

До некомерційних установ і організацій належать:

  1. бюджетні установи та організації, головним джерелом фінансування видатків яких є бюджетні кошти (лікарні, школи, дитячі садки, музеї, бібліотеки тощо);
  2. добровільні громадські формування (громадські організації, політичні партії, благодійні фонди), які об’єднують громадян на основі єдності інтересів та уподобань для спільної реалізації своїх прав і свобод, сприяння здійсненню доброчинної благодійницької діяльності. Головним джерелом доходів громадських організацій є вступні і членські внески, добровільні і спонсорські пожертвування.

У соціально орієнтованій ринковій економіці (шляхом розвитку якої йде Україна) однією із важливих сфер фінансової системи держави є фінанси до- могосподарств, що відображають рівень життя та фінансового забезпечення населення. Отже, стан розвитку та організації фінансів домогосподарств вказує на ефективність функціонування фінансової системи в цілому. На жаль, фінанси домогосподарств в Україні ще не мають належним чином організованих та юридично забезпечених засад функціонування. Саме людина як найвища цінність є фундаментальною опорою і носієм загальносуспільних інтересів та важливим суб’єктом фінансових відносин. Громадяни є платниками податків і, водночас, отримувачами суспільних благ, наданих державою; саме вони в умовах демократії через своє право голосувати можуть впливати на суспільне життя — визначати ефективність прийнятих рішень у сфері політики та економіки, через суспільний вибір приймати рішення щодо кількісних і якісних параметрів державних видатків і доходів. Не менш важливо враховувати людський фактор і в контексті реалізації принципу солідарності та забезпечення суспільного добробуту.

Основним джерелом формування доходів населення в Україні є заробітна плата працюючих членів сім’ї, яка становить близько 40 % доходів домогосподарств. Все ще велике значення у бюджетах сімей відіграють натуральні надходження від особистого підсобного господарства. Натомість не виконують належної ролі ринкові складові — доходи від підприємницької діяльності та від операцій з цінними паперами і нерухомістю.

Переважну частку витрат домогосподарств в Україні становлять витрати на харчування, одяг і речі повсякденного вжитку, на оплату комунальних послуг. Така структура витрат бюджетів сімей свідчить про низький рівень життя населення. Обмеженість фінансових ресурсів домогосподарств не дає можливості реалізувати соціально-культурні потреби кожної людини, одержати якісне медичне обслуговування тощо.

В умовах розвиненої ринкової економіки важливу роль у фінансовій та економічній системі держави відіграють фінансові ринки і фінансове посередництво. Фінансовий ринок як забезпечуюча сфера фінансової системи має винятково важливе значення для ефективного розвитку економіки.

Фінансовий ринок — механізм перерозподілу фінансових активів між окремими суб’єктами підприємницької діяльності, державою і населенням, а також міжнародними фінансовими інститутами. Фінансовий ринок через посередників, фірми та інституції, що надають фінансові послуги, реалізує фінансові рішення домогосподарств, приватних компаній та урядових організацій.

Тривалий час вітчизняні вчені не виділяли у складі фінансової системи таких складових, як фінансовий ринок і фінансове посередництво, мотивуючи це тим, що порівняно невисокий розвиток фінансових посередників та проблеми становлення і функціонування фінансового ринку в Україні не дають підстав для виділення відповідних секторів у складі фінансової системи України. Однак такий підхід був виправданим лише на початкових етапах ринкових трансформацій української економіки. У результаті реформування банківської системи і переведення банків на ринкові засади діяльності, формування конкурентного середовища, становлення та функціонування ринку цінних паперів на основі відкриття фондових бірж, створення акціонерних товариств, інституційних інвесторів, відповідної інфраструктури ринку було створено організаційні і правові засади функціонування фінансового ринку в Україні. Це дає підстави для виокремлення цієї дуже складної структури (як за змістовим наповненням — грошовими потоками, так і за організаційною будовою — сукупністю різноманітних інституцій) як невід’ємного компонента і забезпечуючої сфери фінансової системи.

Трансформаційні перетворення в Україні торкнулися не лише формування ринкової економіки і демократичних форм державності, а й відкритого суспільства. Однією з основних складових фінансової стратегії України є поглиблення її інтеграції в міжнародний фінансовий простір. Необхідність цього визначається об’єктивними закономірностями розвитку сучасної світової економіки.

Міжнародні фінанси є інтегрованою сферою фінансової системи України. Процеси регіоналізації та глобалізації з різною інтенсивністю впливають на національні фінансові системи держав, різних за рівнем соціально-економічного розвитку, суспільного добробуту та зайнятості, за політичним та економічним устроєм. У свою чергу економічний та фінансовий потенціали національних держав впливають на світове господарство.

Світове господарство — складна, структурована, ієрархічна система, іцо включає систему ринків (інформаційний, товарний, фінансовий, робочої сили), систему міжнародних відносин, інтернаціоналізацію господарського механізму та міжнародну конкуренцію.

Злам тисячоліть ознаменував початок нової геоекономічної епохи. У світовому господарстві та міжнародних фінансах відбуваються новітні процеси формування та функціонування принципово нової фінансової архітектури глобальної економіки (геофінансів), яка розчленовується на самостійні національні фінансові системи, незважаючи на державні кордони, нарощує концентрацію власності, збільшує обсяги транснаціональних фінансових потоків, зміцнює конкурентну позицію транснаціональних корпорацій та посилює вплив на національні фінансові системи міжнародних фінансових інститутів.

Світове господарство прийшли тривалий шлях розвитку: від обміну товарів та переказу грошових коштів до нинішньої чіткої системи міжнародних виробничих зв’язків, системи ринків, насамперед потужного міжнародного фінансового ринку, масштабних фінансових та грошових потоків, формування транснаціональної економічної власності, зростання мобільності чинників виробництва.

Поєднання міжнародного фінансового та інформаційного ринків стало передумовою формування єдиного глобального фінансового простору, змінило відносну цінність ресурсів, надавши пріоритет фінансам та інформації, вплинуло на структуру розподілу власності, співвідношення державного та корпоративного управління, суспільного та індивідуального вибору.

В умовах глобалізацїї подальший розвиток фінансової системи України можливий тільки на основі інтеграційних процесів. За роки незалежності у сфері інтеграції України в міжнародну фінансову систему зроблено чимало. Взаємодія українських громадян, приватних підприємців, фірм, корпорацій, державних закладів з іншими країнами набула бурхливого розвитку, що зумовило потребу в активізації міжнародних валютно-фінансових відносин. Україна стала членом головних міжнародних фінансових інституцій — Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку, інтегрувалася у міжнародну платіжну систему. Створено дієву систему валютного регулювання з використанням ринкових механізмів курсоутворення. Важливим напрямом інтеграційних процесів став вихід на світові фінансові ринки.

Ефективна участь України у світових економічних процесах вимагає посилення відкритості національної економіки. До цього, зокрема, спонукають вступ України до СОТ, розширення ЄС, інтеграційні процеси на пострадянському просторі, динаміка кон’юнктури світових ринків та посилення конкурентного тиску на традиційних ринках українського експорту.

Все це доводить, що концепція реформування фінансової системи держави без урахування впливу міжнародних фінансів в умовах глобалізації є необгрунтованою і неповною.

Трансформаційні процеси в Україні вимагають чіткої координації дій в усіх сферах та ланках фінансової системи, що є концептуальною основою нової моделі економічного і соціального розвитку держави. Ця модель має поєднати постійне підвищення добробуту нації і кожного громадянина та становлення в Україні конкурентоспроможної національної економіки, яка була б органічно включена в глобальні економічні процеси і посіла в них гідне місце.

Отже, фінансова система — не просто набір окремих взаємопов’язаних елементів, а надзвичайно складна за внутрішньою будовою фінансова архітектура, від ефективності побудови якої залежить можливість збалансування інтересів і суперечностей, узгодження прагматизму фінансової політики з раціональністю економіки.

  1.  Роль фінансів у суспільному відтворювальному процесі.

Суспільство не може існувати без постійного відтворення їжі, одягу, житла, соціальної сфери. Із збільшенням чисельності населення планети, урбанізацією, загостренням протиріч усередині окремих держав і між ними, з розвитком прогресу, науки, удосконалюванням техніки та технологій і проявом багатьох інших факторів відтворення середовища існування стає неодмінною умовою виживання людства.

Світовий поділ праці зумовлює нерівномірний розподіл високотех- нологічних виробництв, концентрацію фінансового капіталу в най- багатіших країнах. Бідніші країни займаються видобутком сировини і виробництвом сільськогосподарської продукції. Однак у будь-якому випадку зміст відтворювального процесу не змінюється, а змінюється місце концентрації додаткового продукту. Через фінансовий, банківський і ціновий механізми основна частка прибутку осідає в найбільш розвиненіших країнах, що дає змогу їм і далі здійснювати розподіл на свою користь.

Процес відтворення складається з чотирьох стадій:

  1. виробництво;
  2. обмін;
  3. розподіл;
  4. споживання.

Ці стадії обов’язкові для відтворення, процес якого буде призупинений за відсутності хоча б однієї з них. Кожна стадія відтворення обслуговується однією або кількома економічними категоріями. Участь категорій у відтворювальному процесі може бути прямою й опосередкованою. Так, поряд із такою категорією, як товар, ціна є центральною складовою в обслуговуванні стадії обміну. Але вплив ціни безпосередньо виявляється на стадії споживання, хоча цю стадію відтворення обслуговують інші економічні категорії.

З огляду на суспільне призначення фінансів (формування і використання фондів, що забезпечують виконання державою своїх функцій), роль фінансів є найвагомішою на стадії розподілу. На цій стадії відтворюваль- ного процесу активніше виявляються усі суспільні інтереси, а отже, і протиріччя суспільства.

Справді, саме на цій стадії створений суспільством продукт поділяється спершу на частку споживання і нагромадження, а потім кожна з цих частин підлягає подальшому розподілу.

Стадії обміну та споживання можливі тільки після здійснення стадії розподілу. Кожен учасник відтворювального процесу поділяє свою частину доходу на фонд споживання і фонд нагромадження. Але ще до настання цієї стадії до розподільного процесу втручається держава, вилучаючи з індивідуальних і колективних доходів свою частку, використовуючи такі інструменти, як податки, позики, страхові платежі.

Чим ширше коло функцій держави, тим па більшу суму доходів членів суспільства вона претендує. Отже, змінюються і пропорції споживання. Якщо держава відшкодовує частину витрат на освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення, то це позначається й на ціні робочої сили, а отже — на рівні оплати праці.

Тут важливо зрозуміти тенденцію — чим вища частка суспільних фондів споживання, тим нижча частка особистих фондів споживання.

У теорії фінансів не припиняються суперечки щодо порівняльної ефективності державної участі у відтворювальному процесі. Для кожної держави в кожний конкретний момент часу необхідно виробити конкретні рекомендації. Але непорушним правилом повинне бути розуміння, що чим багатше населення країни (не окремі особистості, а широкі прошарки), тим багатша й сама держава. Високий рівень доходу створює високий споживчий попит, що оздоровлює економіку. Відповідно зростає податкова база і збільшується частка нагромаджень. Нагромадження є основою позичкового капіталу, що, своєю чергою, сприяє розширеному відтворенню й технічному прогресу.

У країнах, уряди яких обмежують через податки особисті доходи громадян, економіка не має бази для зростання. Через короткий час такі країни потрапляють у залежність від багатших країн, тому що звуження внутрішніх джерел доходів відшкодовується зовнішніми запозиченнями. Джерелом погашення зовнішніх боргів є тільки податки й державне майно.

Необхідно усвідомити, що відтворювальний процес — це саморегулююча система. У цю систему вносить зміни не тільки держава шляхом перерозподілу доходів, тут позначаються й міжнародний поділ праці, політичні та релігійні протиріччя, міждержавні інтереси і низка інших факторів. У сучасному світі важко передбачити тенденції впливу на відтворювальний процес. Але якщо виключити світові катаклізми, то на ці процеси впливає тільки економічна політика держави. Зміна економічних відносин в Україні, коли складний господарський механізм плановорегульованої економіки одразу був переведений на ринкові засади, спричинила порушення господарських зв’язків, втрату ринків збуту майже в усіх галузях господарської діяльності.

Відмовившись від господарсько-оргапізуючої функції, держава не зменшила свої власні витрати, а в багатьох випадках ще й збільшила свої потреби. За цих умов механізм розподілу і перерозподілу доходів суспільства суперечить механізму відтворювального процесу, що стало ще однією причиною загального економічного спаду в країні. Це й зрозуміло, адже при зниженні частки реальних доходів суб’єктів відтворювального процесу звужується сфера обміну та споживання. Тоді й процес виробництва не може відновлюватися в колишніх обсягах.

Насправді розглянуті процеси набагато складніші. Крім негативного впливу високого податкового порогу, негативно вплинула на відтворювальний процес і політика Національного банку України, коли ставки банківського відсотка в період галопуючої інфляції досягай астрономічного рівня - 200%. При світовому рівні рентабельності нижче 10% на капітал українським виробник, навіть без урахування податків, повинен був забезпечити рентабельність виробництва па рівні 210%.

Можна навести багато прикладів цілеспрямованих заходів, у тому числі і з боку держави, що призвели до розбалаисування відтворювальної системи в Україні. Усі вони відбивають роль держави в розподільному процесі, здійснювану через фінанси та інші механізми.

Якщо порушуються збалансовані межі втручання держави в розподільний процес, порушується увесь відтворювальний процес. Усе це можна назвати структурною перебудовою економіки або створенням ринку праці. Але держава має брати на себе значні додаткові зобов’язання щодо підтримки бідних верств населення, щоб уникнути соціального вибуху, то і свідчить про порушення нормальних відтворювальних процесів.

Проте, завдання фінансової науки полягає не в критиці економічної політики держави, а в рекомендаціях з удосконалення сфери фінансів.

  1.  Система фінансових категорій, їх взаємозв`язок.

Фінансові категорії пов'язані з функціями фінансів. Фінансові категорії є основними в системі пізнання фінансових відносин у їхньому нерозривному зв'язку з економічним розвитком суб'єктів ведення господарства й держави. Їх потрібно використати з метою збільшення економічної ефективності ведення господарства. Фінансові категорії відображають явища економічного життя й закономірності фінансових процесів. Фінансові категорії варто розглядати як інструменти, за допомогою яких створюються, розподіляються й використаються фонди фінансових ресурсів для задоволення потреб розвитку суб'єктів ведення господарства й держави. Фінансові ресурси утворяться в процесі матеріального виробництва, за рахунок створення нової вартості, у результаті чого виникає валовий внутрішній продукт.

Фінансові ресурси залежно від  рівня, на якому відбувається їхнє формування й використання розділяють на:

  1.  централізовані - утворюються на рівні держави, окремих адміністративно-територіальних одиниць, галузевих об'єднань;
  2.  децентралізовані - створюються окремими суб'єктами підприємництва.

Основним джерелом формування фінансових ресурсів є ВВП. По методах мобілізації розрізняють:

        Склад державних (централізованих) фінансових ресурсів:

  1.  Податкові надходження
  2.  Позичкові засоби (державний кредит)
  3.  Надходження від державного майна.
  4.  Склад  децентралізованих фінансових ресурсів:
  5.  Власний капітал
  6.  Притягнутий капітал
  7.  Позичковий капітал

Важливою фінансовою категорією є фінанси підприємницьких структур. Це різноманітні фонди фінансових ресурсів, які створюються й використаються для виробництва й реалізації продукції, робіт і послуг у різних галузях економіки. Принципи процесів організації й функціонування фінансів підприємницьких структур:

  1.  комерційний розрахунок;
  2.  господарська й фінансова незалежність;
  3.  фінансова відповідальність;
  4.  матеріальна зацікавленість і т.п..

Собственный капитал - это главный финансовый ресурс предприятия, основа его деятельности.

Власний капітал - це головний фінансовий ресурс підприємства, основа його діяльності.

Власний капітал підприємства - це фінансові ресурси, притягнуті в розпорядження від власників або акціонерів без обмежень у часі (на постійній основі), призначені для забезпечення розвитку підприємства й збереження його економічної стабільності. Власний капітал підприємства складається зі статутного капіталу, додаткового й резервного капіталу, нерозподіленого прибутку. Для більшості підприємств основним компонентом власного капіталу є статутний капітал.

Величину власного капіталу підприємства можна визначити тільки за допомогою розрахунку на основі даних балансу як різниці між загальною сумою активів і сумою зовнішніх зобов'язань підприємства (позичковим капіталом).

Позичковий капітал - це частина активів підприємства, профінансована кредиторами всіх видів.

Формування основних засобів й оборотного капіталу - об'єктивна передумова для початку підприємницької діяльності. Підприємство використає власний і позичковий капітали на формування основних засобів й оборотного капіталу, що перебувають у процесі безперервного руху, приймаючи різні форми залежно від  стадії кругообігу.

Основні засоби - це матеріальні активи, очікуваний строк використання яких становить понад один рік, або їх застосовують у процесі виробничого циклу, що триває більше одного року.

Основні виробничі засоби є частиною основних засобів, які беруть участь у процесі виробництва тривалий час, зберігаючи при цьому натуральну форму.

Сполучення основних виробничих засобів, оборотних коштів і праці, спрямовані на створення й реалізацію продукції - основа діяльності підприємницьких структур,

У процесі виробництва вартість основних фондів розподіляється в такий спосіб: одна її частка, що рівняється зношуванню, переноситься на готову продукцію, інша - відображає залишкову вартість наявних основних фондів. Залишкову вартість основних засобів визначають шляхом відрахування з початкової вартості основних засобів суми зношування. Сума нарахованої амортизації визначається як вартість фізичного зношування основних засобів з початку їхнього використання.

Амортизація - це систематичний розподіл вартості основних засобів протягом  строку їхньої експлуатації. Зношена частка вартості основних засобів, перенесена на готову продукцію, у міру реалізації останньої поступово накопичується в грошовій формі в амортизаційному фонді, що використається з метою відтворення основних засобів.

Сума амортизаційних відрахувань залежить від:

  1.  балансової вартості основних засобів;
  2.  структури основних виробничих засобів;
  3.  норм і методів нарахування амортизації.

Оборотні кошти (капітал) - засобу, авансовані в оборотні виробничі фонди (виробничі запаси сировини, матеріали, паливо, тару, залишки незавершеного виробництва й витрати майбутніх періодів) і фонди обігу (готова продукція й засоби в розрахунках). Оборотні фонди споживаються в одному виробничому циклі, їхня вартість переноситься на вартість виготовленої продукції. Для забезпечення безперервного процесу виробництва, реалізації продукції й одержання прибутку, підприємству необхідно мати одночасно й оборотні виробничі фонди, і фонди обігу.

Собівартість - важлива фінансова категорія, без якої неможливо підрахувати фінансовий результат виробничо-господарської діяльності підприємства. Собівартість продукції - це грошове вираження безпосередніх витрат підприємства, пов'язаних з виробництвом і реалізацією продукції. До складу собівартості входять матеріальні витрати, витрати на оплату праці, відрахування в централізовані цільові фонди, амортизація основних засобів і нематеріальних активів і т.п.

Ціна продукції (робіт, послуг) і обсяг чистого доходу у вигляді прибутку визначаються на основі собівартості продукції.

Основа складових грошових заощаджень підприємств - це виторг від реалізації продукції. Це сума засобів, які одержали на поточний рахунок у банку підприємства або в касі, від продажу продукції й надання послуг. Виторг від реалізації - фінансова категорія, що відображає фінансові відносини між постачальниками й споживачами товару.

Внутрівиробниче відшкодування витрат, формування прибутку, своєчасність і повнота оплачених податків, погашення банківських кредитів здійснюється під час первинного розподілу виторгу від реалізації продукції, виконаних робіт і наданих послуг. Податок на додану вартість, податок на прибуток, платежі до цільових централізованих фондів є головними відрахуваннями підприємства в бюджет.

Перевага виторгу від реалізації продукції (виконаних робіт, наданих послуг) над витратами - обов'язкова умова для одержання прибутку.

Одна з основних фінансових категорій, що виражає грошову вартість реалізованого чистого доходу і є основною формою грошових заощаджень суб'єктів ведення господарства - це прибуток. Прибуток характеризує фінансовий результат підприємницької діяльності підприємства. Показник, що повніше всього відображає ефективність виробництва, обсяг й якість реалізованої продукції, рівень її собівартості. Прибуток - джерело фінансування різних по економічному змісті потреб (сплата податків, формування фінансових ресурсів підприємств). Формування в значному обсязі бюджетних засобів держави, фінансування наступного розвитку підприємств, матеріальне заохочення й соціальні виплати працівникам і т.п. здійснюється за рахунок прибутку. Поняття рентабельності характеризує співвідношення прибутку з авансованою вартістю, поточними витратами, обсягом реалізації продукції й т.п. На відміну від прибутку підприємства, що має позитивний результат підприємницької діяльності, рентабельність визначає ефективність цієї діяльності.

У ринковій економіці є система показників рентабельності (рентабельність продукції, рентабельність продажів, рентабельність активів, рентабельність інвестицій, рентабельність власного капіталу й ін.) У процесі аналізу фінансово господарської діяльності, прийняття управлінських рішень, рішень потенційних інвесторів про участь у фінансуванні інвестиційних проектів використаються показники рентабельності Вони є одним з індикаторів прибутковості й конкурентноздатності підприємства.

Центральною ланкою фінансової системи, через яку здійснюється вплив фінансів на економічний і соціальний розвиток країни, є фінансова категорія державних фінансів. Державні фінанси - складена сфера фінансової системи, що забезпечує фінансування загальнодержавних програм.

Державні фінанси - сукупність економічних відносин щодо розподілу й перерозподілу ВВП і НД, що виникають під час формування й використання централізованих фондів коштів , призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених: на неї функцій. Суб'єктами зазначених фінансових відносин виступають держава з однієї сторони й фізичні і юридичні особи з іншої сторони.

Об'єктивні передумови функціонування державних фінансів визначаються необхідністю фінансування загальнодержавних потреб:

  1.  Структурна перебудова економіки.
  2.  Охорона навколишнього природного середовища і ядерна безпека.
  3.  Національна оборона й правоохоронна діяльність.
  4.  Фундаментальні наукові дослідження.
  5.  Утворення й підготовка кадрів.
  6.  Охорона здоров'я.
  7.  Соціальний захист і соціальне забезпечення населення.
  8.  Інші суспільні потреби.

Наявність державних фінансів об'єктивно визначено потребою розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту між верствами населення, підприємницькими структурами й окремими територіями. Частина його в грошовій формі попадає в державний бюджет - централізований фонд фінансових ресурсів держави, що використається з метою виконання покладених на нього функцій; він перебуває в розпорядженні центральних органів влади й застосовується для фінансування загальнодержавних заходів.

Державний бюджет є частиною бюджетної системи України, до складу якої входять, крім державного бюджету, також і місцеві бюджети.

Місцевими бюджетами зізнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування вважають бюджети територіальних суспільств сіл, селищ, міст й їхніх об'єднань.

Зведений бюджет - це сума показників всіх видів бюджетів, які належать до бюджетної системи держави. Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим і зведені бюджети областей і міст Києва й Севастополя.

Сукупність заходів держави щодо організації й використання фінансів з метою забезпечення економічного й соціального розвитку формує бюджетну політику держави. Доходи бюджету - сума засобів, мобілізованих державою для забезпечення своєї діяльності. У процесі утворення доходів бюджету відбувається оперативне виключення в інтересах держави частини валового внутрішнього продукту, на підставі чого виникає фінансова взаємодія держави з підприємствами й населенням.

Дохідна частина бюджету повинна придбати стабільність і забезпечити обов'язковість і рівномірність у сплаті податків всіма юридичними й фізичними особами, неприпустимість будь-яких проявів дискримінаційного відношення до окремих платників. Для цього створена податкова система. Система оподатковування складається із сукупності податків і зборів у бюджети й державні цільові фонди, які стягуються відповідно до діючого законодавства України.

Доходи державного бюджету - здійснювані на підставі правових норм обов'язкові й добровільні надходження в бюджет, які використаються державою для виконання своїх функцій. Розрізняють два види бюджетних надходжень:

  1.  загальні - формують загальний фонд бюджету й не мають цільового використання;
  2.  спеціальні - зараховуються в спеціальний фонд бюджету й використаються на передбачені законодавством заходу.

Податки (збори, обов'язкові платежі) - обов'язкові внески в бюджет відповідного рівня або державний цільовий фонд, що здійснюються платниками в порядку й на умовах, визначаються чинним законодавством України.

Податкові платежі - обов'язкові збори, які стягуються із платників за умови конкретного еквівалентного обміну між державою й платником (плата за воду, землю).

В Україні розрізняють загальнодержавні податки й збори, місцеві податки й збори. Найважливішими прямьми податками в податковій системі України є податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, непрямими податками є податок на додану вартість, акцизний збір, митні збори.

Витрати бюджету - це сума засобів, витрачених державою з метою забезпечення своїх функцій.

Витрати бюджету - законодавчо певні норми й напрямки використання бюджетних засобів. Соціально- економічна сутність бюджетних асигнувань визначається:

  1.  природою й функціями держави;
  2.  рівнем розвитку держави;
  3.  формою надання бюджетних трансфертів;
  4.  розгалуженістю зв'язків державного бюджету з національною економікою.

Сума перевищення витрат над доходами утворить дефіцит державного бюджету. Щоб покрити дефіцит державного бюджету, використають державний кредит. У цьому випадку держава є позичальником, а населення й підприємницькі структури, тобто  фізичні і юридичні особи, - кредиторами.

Причини виникнення бюджетного дефіциту:

  1.  спад і скорочення обсягів виробництва;
  2.  зниження ефективності функціонування окремих секторів економіки;
  3.  несвоєчасне проведення структурних змін в економіці;
  4.  наявність тіньового сектора економіки;
  5.  завищені державні витрати по окремих статтях витрат;
  6.  низька податкова дисципліна.

Кредит - це фінансові відносини, які виникають між економічними суб'єктами у зв'язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних засобів (вартості) на принципах зворотності, платності й терміновості. Призначення кредиту як фінансової категорії полягає в задоволенні тимчасових потреб у додаткових засобах одних економічних суб'єктів і сприяння вигідному розміщенню вільних засобів для інших.

Державний кредит - це сукупність економічних відносин між державою в особі її органів влади й керування, які можуть бути як позичальником, кредитором або гарантом, з одного боку, і фізичними і юридичними особами - з інший, щодо формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів.

Як фінансова категорія державний кредит - форма вторинного перерозподілу валового внутрішнього продукту; його джерелом є вільні засоби населення, підприємств й організацій. Державний кредит має строк повернення й ціну у вигляді відсотка. Джерело його повернення - доходи бюджету.

У випадку міждержавного кредиту, якщо одні держави виступають кредиторами, а інших - позичальниками, то величин)' отриманих зовнішніх позичок і нарахованих відсотків включають у державний борг.

Зовнішні позички надаються за рахунок бюджетних засобів або спеціальних урядових фондів. У сучасних умовах кредиторами держави можуть бути міжнародні фінансові інститути (Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції й розвитку й т.п. ).

Державний кредит визначає поява державного боргу. Державний борг як фінансова категорія - це сума непогашених боргових зобов'язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), включаючи гарантії, видані по кредитах іноземним позичальникам, місцевим органам влади, государственным. підприємствам. Величина боргу визначає стан економіки й фінансів держави, ефективність функціонування її урядових структур. Державний борг має економічно обґрунтовані межі й гарантується всім майном, що перебуває в загальнодержавній власності.

Причини існування державного кредиту:

  1.  потреби у виконанні державою своїх функцій;
  2.  постійно зростаючі потреби держави;
  3.  бюджетний дефіцит.

У сучасній фінансовій науці, крім державних фінансів, фінансів на рівні підприємств, виділяють фінансову категорію - фінанси домашніх господарств.

Фінанси домашніх господарств (домогосподарства), як і фінанси суспільства в цілому - економічні відносинами щодо формування й використання фондів коштів  з метою забезпечення матеріальних і соціальних умов життя членів домогосподарства і їхніх відтворень.

Під сутністю поняття домашнього господарства розуміють господарство, що веде одне або трохи особи, які проживають разом і мають загальний бюджет. Домогосподарство поєднує всіх найманих робітників, власників більших і дрібних капіталів, землі, цінних паперів, які зайняті й не зайняті в суспільному виробництві.

Державні цільові фонди є самостійною ланкою фінансової системи. Державні цільові фонди як фінансова категорія - фонди фінансових ресурсів, створені державою з метою задоволення соціальних й економічних потреб населення, витрат на розширене виробництво, розвитку науково-технічного потенціалу держави й т.п. Для надання соціальних гарантій населенню у випадку досягнення непрацездатного віку, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника, роботи й ін. в Україні створені наступні цільові фонди: Пенсійний: фонд України, Фонд соціального страхування, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України по тимчасовій втраті працездатності, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві й професійних захворюваннях.

Страхування є складової категорії фінансів - сукупність економічних відносин, які виникають щодо формування страхового фонду і його використання для відшкодування можливого збитку, нанесеного фізичній й юридичній особам у результаті непередбачених несприятливих подій.

Фінансові категорії відображають різноманітні функції фінансів і фінансової системи.

Лекція 3.Поняття фінансової інфраструктури

  1. Сутність, призначення і роль фінансової інфраструктури.
  2. Складові фінансової інфраструктури.
  3. Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури.

  1.  Сутність, призначення і роль фінансової інфраструктури.

Фінансова інфраструктура відображає взаємозв’язок і взаємозалежність між економікою та фінансами. Така забезпечувальна сутність і роль фінансів характеризують їх як елемент економічної інфраструктури, що являє собою комплекс галузей, установ та механізмів, що забезпечують функціонування економіки.

Поняття «фінансова інфраструктура» є відносно новим і поки що широко не вживається. Варто зазначити, що фінансова наука і практика постійно розвиваються. З’являються нові явища та поглиблюються знання про вже відомі, що потребує розширення понятійного апарату. Введення кожної нової дефініції — це завжди певний крок уперед, який розширює сферу фінансової науки, сприяючи її розвитку та поглибленню. Зокрема, термін «фінансова інфраструктура» збагачує теорію тим, що дозволяє охарактеризувати специфічний — забезпечувальний зріз фінансів як суспільного явища, У цьому контексті фінансова інфраструктура є найбільш широким поняттям. Споріднені з ним поняття, що використовуються нині, не дають можливості повноцінно охопити усі аспекти цієї сторони функціонування фінансів.

Фінансова інфраструктура це особлива субстанція. Вона тісно пов’язана із сутнісним наповненням фінансів. Але в той же час, це самостійне явище, яке має специфічне призначення. Розглянемо його взаємозв’язок з деякими фінансовими дефініціями.

Поняття фінансового сектора теж є досить розповсюдженим. У системі національних рахунків прийнято виділяти п’ять секторів: нефінансові корпорації; фінансові корпорації; сектор загального державного управління; сектор домашніх господарств; сектор некомерційних організацій. Фінансові корпорації формують фінансовий сектор економіки. До нього належать ті фінансові інституції, що здійснюють свою діяльність на комерційних засадах і приймають безпосередню участь у процесах суспільного виробництва, продукуючи додану вартість. У цьому контексті фінансовий сектор належить до економічної системи і може розглядатися як явище певного мірою ширше за фінанси, оскільки його представляють виробники послуг. Водночас, оскільки ці послуги носять фінансовий характер, то є всі підстави розглядати його і як складову фінансової системи.

Таким чином, фінансовий сектор має дуалістичний характер. З одного боку, вігі є складовою економічної системи. Його роль постійно зростає, оскільки саме він у першу чергу забезпечує потреби розвитку економіки. З іншого боку, фінансовий сектор за предметом діяльності його інституцій є гіілпдовою фінансової системи. За спрямуванням діяльності ці інституції, ін-зумоішо, є іифраструктурною складовою і економічної (поряд з іншими іифриструктурними галузями), і фінансової інфраструктури. Водночас, фінансова інфраструктура не обмежується інституціями фінансового сектору і розглядається ширше.

Фінансова інфраструктура також тісно пов’язана із фінансовим ринком, який є однією з найважливіших складових економіки та фінансів, маючи, як і фінансовий сектор, дуалістичний характер. Він в однаковій мірі є як складовою ринкової економіки (поряд з ринками товарів, послуг, праці тощо), так і фінансової системи. Інституції, які відносяться до фінансового сектора економіки, функціонують саме у його сфері. Але крім того до його організаційної структури відносяться також організатори торгівлі, неінституційні посередники (брокерські і дилерські контори), обслуговуючі організації (реєстратори й зберігані цінних паперів, депозитарії) та інші. Отже, і за своїм змістовим наповненням, і за організаційною будовою, фінансовий ринок є ширшим за фінансовий сектор. При цьому всі інституції та організації фінансового ринку входять до фінансової інфраструктури, забезпечуючи переміщеная фінансових ресурсів у часі й просторі чи сприяючи цим процесам.

Водночас, характеризуючи взаємозв’язок фінансового ринку з фінансовою інфраструктурою, необхідно зазначити, що діяльність його інституцій, як зазначалося вище, не завжди спрямована на забезпечення потреб економіки, хоча саме у цьому полягає їх суспільне призначення. Концентруючи у себе певні обсяги фінансових ресурсів, вони можуть спрямовувати їх у реальний сектор економіки, а можуть використовувати їх у власних цілях при здійсненні спекулятивних операцій. Тобто, хоча інституції фінансового ринку за своїм призначенням безпосередньо відносяться до фінансової інфраструктури, окремі їх операції не мають відносно економіки забезпечувального характеру.

Ринок фінансових послуг за своєю суттю найповніше серед розглянутих понять пов’язаний із фінансовою інфраструктурою. На відміну від попередніх дефініцій, які мають переважно наукове визначення, це поняття зафіксовано у законодавчому акті — Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Згідно з ним фінансовою послугою вважається «операція з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів». Ринки фінансових послуг визначаються як сфера діяльності їх учасників з метою надання та споживання певних видів фінансових послуг (банківських, страхових, інвестиційних, операцій з цінними паперами та інших, що забезпечують обіг фінансових активів). З цих визначень витікає, що ринок фінансових послуг тісно взаємозв’язаний із фінансовим ринком та страхуванням, тобто, фінансові установи (термін закону), що на ньому працюють — банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії — є надавачами відповідних послуг. Водночас, фінансовий ринок певного мірою є явищем ширшим за ринок фінансових послуг, оскільки певна його частина у сегменті ринку цінних паперів функціонує на основі прямих взаємозв’язків двох суб’єктів — емітента та інвестора. По суті вказаним законом до фінансових послуг віднесено тільки посередництво у русі фінансових ресурсів на фінансовому ринку та страхування. Але у тих же сферах страхування і кредитування можливі, наприклад, брокерські послуги. Подібні послуги фінансового характеру законом не розглядаються, але цілком очевидно, що за своїм змістом вони відносяться і до ринку фінансових послуг, і до фінансової інфраструктури.

Загалом необхідно зауважити, що поняття «фінансова послуга» є досить складним і багатоаспектним. По-перше, слід розрізняти фінансові послуги та послуги у сфері фінансової діяльності. Якщо фінансові послуги за своїм змістом відображають фінансові операції (тобто процеси мобілізації І й розміщення ресурсів та їх руху), то послуги у сфері фінансової діяльносте) ті безпосередньо з ними не пов’язані, але сприяють їм. Такими послугами сз~> є фінансовий консалтинг, аудиторські перевірки, інформаційні та рєйтин- гові послуги, фінансова аналітика тощо. Організації, що надають подібні послуги, за характером діяльності не є фінансовими. Але при цьому вони С відіграють надзвичайно важливу роль у функціонуванні фінансової системи і фінансовій діяльності окремих суб’єктів. По-друге, як відзначено вище, саме розуміння послуги у сфері операцій з фінансовими активами досить складне. У сучасному світі рух ресурсів може опосередковуватися багатьма суб’єктами і їх усіх можна розглядати як надавачів фінансових послуг, тобто можуть існувати прямі послуги і свого роду послуги на послуги (наприклад, діяльність страхових і кредитних брокерів). Крім того виникає питання, а хто кому власне надає послугу, наприклад, банк клієнту, приймаючи кошти на депозитний вклад, чи клієнт банку, надаючи йому ресурси? Відповідь на це питання слід шукати у меті функціонування окремих суб’єктів, тобто саме банк створений з метою надання банківських послуг.

Таким чином, як бачимо, всі вказані поняття є різними за змістом та наповненням. Відповідно, необгрунтовано, наприклад, визначати ринок фінансових послуг як складову фінансового ринку, чи як однозначні поняття. Кожна з них характеризує певне поле фінансових відносин та різноманітних видів діяльності у фінансовій сфері, маючи специфічні взаємозв’язки з фінансовою інфраструктурою. Остання ж характеризується як сукупність таких складових, що забезпечують функціонування фінансової системи та реалізацію на цій основі суспільного призначення фінансів.

Виходячи із сутності та функцій фінансів їх, безумовно, можна і необхідно розглядати як окрему складову економічної інфраструктури. Адже головне суспільне призначення фінансів полягає насамперед у створенні, спільно з іншими складовими економічної інфраструктури, належних передумов для відтворювального процесу, який є основою життєдіяльності суспільства. Чи можливе, наприклад, виробництво та споживання товарів і послуг без такої складової економічної інфраструктури, як транспортна індустрія? Безумовно, ні, бо саме вона забезпечує рух товарів до споживача, або споживача до товарів і послуг (недаремно у багатьох країнах світу шлях до прискореного економічного розвитку починався саме із розбудови дорожньої інфраструктури, стратегії й тактики розвитку якої у чітко визначеному й заверніеному вигляді в Україні, на жаль, до цього часу немає). Точно так в умовах ринкової економіки суспільне відтворення неможливе без фінансів, які на основі руху грошей опосередковують процеси виробництва, розподілу, обміну й споживання.

Надійне функціонування фінансової інфраструктури засновується на узгодженості трьох передумов. По-перше, на розробці і запровадженні механізмів правового забезпечення (законодавча база). По-друге, на формуванні розгалуженої мережі різноманітних установ та інституцій (організаційна фінансова інфраструктура). По-третє, на ефективному використанні відповідного інструментарію, за допомогою якого забезпечується реалізація функцій фінансів (інструментальне наповнення). Тільки на основі такого системного підходу можливе отримання відповідних результатів та досягнення намічених цілей. Неналежний рівень дієвості, чи тим більше, відсутність якоїсь із складових, суттєво знижує ефективність функціонування фінансової інфраструктури. Законодавча база та інструментальне наповнення складають свого роду оболонку фінансової інфраструктури, а сукупність установ та інституцій — її серцевину, тобто власне саму інфраструктуру.

Законодавча база фінансової інфраструктури являє собою сукупність законів, що регулюють функціонування фінансових інститутів та інституцій. Без відповідного законодавчого забезпечення вона повноцінно не може виконувати покладені на неї функції. Важливим чинником є також якісний рівень фінансового законодавства. Невідпрацьованість законодавчих актів, нечіткість окремих норм законів, неузгодженість окремих положень в різних законах вкрай негативно позначаються на фінансовій практиці. Не менш важливе значення має також рівень забезпечення виконання положень діючого законодавства, у т.ч. й фінансового. Нинішні проблеми України не стільки у недосконалості законодавчої бази, скільки у забезпеченні їх виконання, а ще більше у тому, що вони досить часто не визнаються громадянами як справедливі. Хоча законодавча база не є безпосередньою складовою фінансової інфраструктури, без неї неможливе формування, розвиток та дієспроможність даного суспільного явища.

Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури відображає механізм її функціонування. Воно являє собою сукупність фінансових інструментів, що використовуються суб’єктами організаційної інфраструктури у їх діяльності. Оскільки напрями та сфери діяльності окремих суб’єктів, їх завдання, повноваження і функції суттєво різняться, то мають місце й відмінності у використовуваних інструментах. При цьому, як відмічалося раніше, фінансові інструменти, забезпечуючи функціонування фінансів, можуть використовуватися й у фінансовій політиці для досягнення певного впливу одних суб’єктів на інших. Сучасна фінансова теорія та практика характеризуються динамічними змінами, які у першу чергу пов’язані з розвитком фінансового інструментарію — на ринку виграє насамперед той, хто може запропонувати щось нове на будь-які запити.

  1.  Складові фінансової інфраструктури.

Організаційна фінансова інфраструктура є досить розгалуженим і складним суспільним явищем, яке включає різні за змістом діяльності та призначенням установи й інституції, які забезпечують функціонування фінансів. Організаційна фінансова інфраструктура включає три складові: управлінську, інституційну та обслутовуючу інфраструктуру.

Управлінська фінансова інфраструктура являє собою сукупністю фінансових органів, на які покладені функції оперативного управління в сфері державних фінансів та регулятивної діяльності щодо інституцій фінансового та страхового ринків і ринку фінансових послуг, а також фінансові служби галузевих міністерств і відомств, підприємств, організацій та установ. За своїм складом крім фінансових органів включає фінансові служби суб’єктів господарювання та управлінських структур. Сукупність фінансових органів держави залежить від двох чинників: варіанту структурної будови державних фінансів (концентрація усіх коштів в бюджеті, чи формування бюджету та цільових фондів) та системи управління ними ишд’.ипія усіх повноважень міністерству фінансів, чи утворення спеціалізо- шіинх фінансових органів).

Загалом підходи до формування управлінської фінансової інфраструктури в різних країнах досить уніфіковані, хоча можуть використовуватися різноманітні варіанти як складу фінансових органів, так і їх взаємодії. Наприклад, в Україні до складу фінансових органів включаються: Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державне казначейство, Державна контрольно-ревізійна служба, Рахункова палата, Пенсійний фонд, дирекції фондів соціального страхування (на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві та на випадок тимчасової втрати працездатності), Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг. Подібні чи ідентичні їм управлінські структури створені практично у кожній країні.

Склад і взаємопідпорядкованість органів управлінської фінансової інфраструктури може змінюватися залежно від потреб розвитку економіки та фінансової системи. Наразі в Україні створено систему, що охоплює сукупність незалежних один від одного органів. Водночас вносяться пропозиції щодо переведення Державної податкової адміністрації, Державного казначейства і Державної контрольно-ревізійної служби у підпорядкування Міністерству фінансів, які, безумовно, мають певний сенс, оскільки таке об’єднання сприяло б більшій узгодженості їх діяльності. Однак є певні переваги й у самостійності кожного органу, адже це формує систему стримувань і противаг, яка відіграє важливу роль у демократичному суспільстві. Не менш актуальним є питання об’єднання керівних органів Пенсійного фонду та фондів соціального страхування в одну управлінську структуру, оскільки це дозволило б ефективніше використовувати кошти даних фондів, а також суттєво скоротити їх адміністративні видатки. Певна логіка є також у пропозиціях щодо створення єдиного державного регулятора діяльності усіх інституцій фінансового ринку на основі об’єднання відповідних функцій Національного банку України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку і Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг.

Основною проблемою управлінської фінансової інфраструктури є відсутність прямої зацікавленості політиків та державних службовців у забезпеченні належної ефективності в управлінні державними коштами. Хоча сучасна теорія та практика розробили різноманітні сучасні технології, наприклад, програмно-цільове бюджетування, бюджетний аудит тощо, їх використання матиме належний ефект тільки за умови створення системи відповідних стимулів і санкцій, налагодженого механізму громадського контролю. Це, у свою чергу, можливе лише за умови дотримання принципу транспарентності (прозорості) процесів формування і використання коштів бюджету і фондів цільового призначення. Інституційна фінансова інфраструктураііе сукупність фінансових інституцій, які функціонують на фінансовому ринку та ринку фінансових послуг, виконуючи функції щодо мобілізації, переміщення та інвестування ресурсів. Саме ці інституції, як було показано раніше, формують фінансовий сектор економіки. На відміну від суб’єктів управлінської інфраструктури вони мають пряму й безпосередню зацікавленість у забезпеченні раціонального й ефективного використання фінансових ресурсів. Але тут є інша проблема — узгодження власних інтересів фінансових інституцій з інтересами власників цих ресурсів. Хоча значною мірою вони співпадають (кожний суб’єкт хоче отримати якомога більший прибуток), усе ж суперечності можуть виникати. Враховуючи таку специфіку фінансових інституцій, їх діяльність в обов’язковому порядку регулюється державою в особі вказаних вище регуляторних органів та центрального банку.

Основне завдання формування інституційної фінансової інфраструктури — створення належних умов для забезпечення різноманітних потреб громадян, підприємств і держави у фінансових послугах. Відповідно чисельність суб’єктів цієї інфраструктури регулюється ринковими механізмами, і не може ні обмежуватися, ні штучно формуватися державними органами. Як і в усій ринковій економіці тут має місце жорстка конкуренція за ресурси та ринки їх інвестування. Ця конкуренція може підштовхувати окремі інституції до надмірно ризикових дій, які можуть у кінцевому підсумку призвести їх до банкрутства, а в окремих випадках і спровокувати фінансову кризу. Таким чином, інституційна фінансова інфраструктура це і потужне джерело фінансової енергії, і потенційний генератор криз. Саме це пояснює її надзвичайно важливу роль в економіці та фінансах. Охарактеризуємо основних суб’єктів інституційної інфраструктури.

Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку. Саме він здійснює емісію грошей, які є інструментом фінансових відносин, та регулює грошовий обіг у країні. Важливе завдання Національного банку — організація ефективного функціонування кредитної системи. Він проводить реєстрацію комерційних банків і видає ліцензії на окремі види банківських операцій (наприклад, валютні операції). Національний банк здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків за допомогою встановлення економічних нормативів і розмірів обов’язкових резервів. Важлива його функція в банківській системі — забезпечення проведення міжбанківських розрахунків та кредитування комерційних банків, тобто він є банком банків.

Національний банк проводить значну роботу з обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, проводить міжнародні розрахунки держави. Національний банк здійснює валютне регулювання та визначає офіційні курси валют. Комерційні бант наразі є провідними фінансовими інституціями і виконують такі основні функції: акумуляція тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб; проведення безготівкових розрахунків; касове обслуговування готівкового обігу; кредитування; агентські та інші послуги клієнтам банку. В умовах ринкової економіки комерційні банки являють собою серцевину фінансової системи, виконуючи роль кровоносної мережі в економіці. Концентруючи значну масу фінансових ресурсів і спрямовуючи кредитні потоки, вони відіграють провідну роль у розвитку кожної країни. Тому економічна та фінансова міць кожної країни визначається насамперед потенціалом її банківської системи.

Розрізняють два типи комерційних банків: універсальні й спеціалізовані. Універсальні здійснюють усі види банківських операцій. Спеціалізовані банки проводять тільки окремі види операцій або обслуговують певні галузі. Більшість банків в Україні є універсальними. До спеціалізованих відносяться ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші види банків.

Небанківські кредитні установи (так звані «парабанки») також функціонують на кредитному ринку, але на відміну від комерційних банків можуть здійснювати обмежене коло операцій. Основним їх видом є кредитні спілки, які формують свої ресурси на основі пайових та інших внесків членів цих спілок, а також здійснюють мобілізацію коштів на депозитні вклади. Основний напрям їх діяльності — кредитування юридичних і фізичних осіб. У цій сфері функціонують також ломбарди, які надають кредити фізичним особам під заставу майна.

Важливу роль на ринку фінансових послуг відіграють фінансові компанії — лізингові, факторингові, з фінансування будівництва житла. Вони спеціалізуються на наданні окремих видів фінансових послуг. Лізингові компанії функціонують у галузі фінансового лізингу — надання майна в оренду з умовою переходу його у власність лізингоодержувача після погашення фінансових зобов’язань (при операційному лізингу майно повертається лізиигодавцю). Факторингові компанії функціонують у борговій сфері і займаються операціями з купівлі за відповідну плату боргів окремих суб’єктів. Водночас, оскільки лізингові та факторингові операції можуть розглядатися як своєрідні форми кредитування, їх можуть надавати й універсальні фінансові інституції — комерційні (кіпки.

Страхові компанії формують колективні страхові фонди на засадах відповідальності, приймаючи на себе відповідні ризики. Вони укладають угоди страхування з юридичними та фізичними особами, приймають страхові внески (премії) й виплачують страхове відшкодування. Крім того вони є одними з провідних суб’єктів фінансового ринку, інвестуючи тимчасово вільні кошти та страхові резерви, а також надаючи кре- пптп споїм клієнта (в межах передбачених законодавством даної країни).

Вони розробляють форми, види й умови страхування, установлюють розміри страхових тарифів.

Недержавні пенсійні фонди функціонують в сфері соціального страхування і спільно з державним Пенсійним фондом формують систему пенсійного забезпечення. Недержавне пенсійне страхування є добровільним, доповнюючи обов ’язкове державне, і здійснюється у накопичувальній формі (розмір пенсії прямо залежить від накопиченої на персональному рахунку суми внесків). Недержавні пенсійні фонди є одними з найважливіших інвесторів, маючи у своєму розпорядженні так звані «довгі гроші», які можуть вкладатися у довготривалі проекти, сприяючи розвитку економіки.

Інститути спільного інвестування виступають фінансовими посередниками на ринку цінних паперів, мобілізуючи кошти розрізнених інвесторів та вкладаючи їх у відповідні інвестиції. В Україні вони можуть створюватися у формі пайових (відкритих, інтервальних, закритих дивер- сифікованих і недиверсифікованих, венчурних) та корпоративних (закритих недиверсифікованих і венчурних) інвестиційних фондів. Пайовий інвестиційний фонд формується шляхом випуску інвестиційних сертифікатів і являє собою кошти, що належать інвесторам на правах спільної власності. Він створюється кампанією з управління активами і не є юридичною особою. Корпоративний інвестиційний фонд, навпаки, є юридичною особою у формі відкритого акціонерного товариства. Він формується на основі випуску простих іменних акцій.

Залежно від порядку здійснення діяльності виділяється три типи інвестиційних фондів — відкриті, іитервальні і закриті. Відкриті фонди у будь- який час на вимогу інвестора мають здійснювати викуп цінних паперів, емітованих ними чи компанією з управління активами. Інтервальні фонди зобов’язані проводити викуп емітованих цінних паперів протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік. Закриті фонди не приймають на себе зобов’язання щодо викупу емітованих цінних паперів до моменту їх ліквідації чи закриття. З цінних паперів інвестиційних фондів відкритого та інтервального типу дивіденди не нараховуються.

За терміном функціонування розрізняють строкові та безстрокові інвестиційні фонди. Строкові фонди утворюються на певний період, по закінченні якого вони ліквідуються чи реорганізуються. При цьому фонди закритого типу можуть бути лише строковими. Безстрокові фонди створюються на иевизначений термін.

За якістю інвестиційного портфеля розрізняють диверсифіковані і не- диверсифіковані інвестиційні фонди. Диверсифіковані характеризуються досить високою якістю своїх активів (відповідно до встановлених законодавством вимог). Фонди, що не відповідають встановленим вимогам, вважаються недиверсифікованими, а недиверсифіковані фонди закритого типу, які здійснюють виключно приватне розміщення цінних паперів власного випуску та в активах яких більше ніж 50% складають цінні папери, що не допущені до торгів на фондовій біржі чи в торговельно- інформаційній системі вважаються венчурними.

Компанії з управління активами забезпечують розміщення коштів недержавних пенсійних фондів та інститутів спільного інвестування. Одна компанія може одночасно здійснювати управління активами декількох суб’єктів, але при цьому загальна величина активів, що перебувають в управлінні, не може перевищувати встановлених законодавством обмежень. З метою недопущення надмірно ризикових операцій встановлюються відповідні обмеження щодо обсягів та напрямів розміщення активів. Компанія з управління активами несе майнову відповідальність за збитки, які вона може завдати своїми діями (чи бездіяльністю) згідно з чинним законодавством та умовами укладених угод.

Обслуговуюча фінансова інфраструктура включає тих суб’єктів, які виконують функції організаційних посередників на фінансовому ринку (біржі, торгівці цінними паперами) та допоміжні функції на ринку цінних паперів (реєстратори, депозитарії, клірингові центри та ін.), а також тих, які не будучи фінансовими за змістом своєї діяльності, надають послуги різним суб’єктам у сфері фінансової діяльності (аудиторські та консалтингові фірми, інформаційні, рейтингові та аналітичні агенції, ріелтерські контори, бюро кредитних історій тощо). Основне призначення цієї складової полягає у створенні належних передумов для функціонування основних суб’єктів інфраструктури. Але хоча вони виконують допоміжні функції, без них сучасну фінансову інфраструктуру навіть неможливо уявити.

Фондова біржа являє собою організаційно оформлений, регулярно функціонуючий торговельний майданчик, на якому відбуваються операції купівлі-продажу цінних паперів та інших фінансових інструментів. Як суб’єкт фінансової інфраструктури вона виступає основним організатором торгівлі. Головне її призначення — організація функціонування вторинного ринку. Але, з одного боку, через неї може здійснюватись і первинне розміщення цінних паперів, а з іншого боку, і вторинний ринок може функціонувати поза біржею. У зв’язку з цим розрізняють біржовий і почабіржовий обіг цінних паперів.

Оскільки фондова біржа є центром торгівлі цінними паперами, то за підсумками торгівлі на ній здійснюється їх котирування. З одного боку, на цій основі утворюється механізм незалежної й досить об’єктивної оцінки діяльності акціонерних товариств та інших емітентів. З іншого боку, фон- допі індекси є важливим макроекономічиим індикатором ділової активності і п ситуації в економіці як окремої країни, так і світової економіки у ці- ному.

Функції організатора торгівлі в сучасних умовах виконують також інформаційні системи, що працюють в електронному режимі.

Валютна біржа є формою організованої торгівлі іноземною валютою, на відміну від неорганізованого (міжбагосівсьхого) ринку.

Торгівці цінними паперами є професійними учасниками фондового ринку. Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами включає брокерську і дилерську діяльність, андєррайтинг та діяльність з управління цінними паперами. Брокерська діяльність полягає в укладанні торговцем угод щодо цінних паперів від свого імені (чи від імені іншої особи) за дорученням і за рахунок іншої особи. При цьому торговець може виступати поручителем або гарантом виконання зобов’язань перед третіми особами за договорами, що укладаються від імені клієнта. Дилерська діяльність — це укладання торговцем угод від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу цінних паперів. Андєррайтинг являє собою розміщення цінних паперів торговцем за дорученням, від імені та за рахунок емітента. При цьому торговець може брати на себе зобов’язання щодо гарантування продажу усього чи часткового обсягу емісії цінних паперів, а якщо продаж не здійснено у визначених в угоді обсягах — викуповувати нереалізовані цінні папери за фіксованою в угоді ціною. Діяльність з управління цінними паперами провадиться торговцем від свого імені за винагороду протягом визначеного строку з переданими йому в управління цінними паперами або грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери.

Реєстратор — це юридична особа, яка спеціалізується на наданні послуг з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, випущених у документарній формі. Крім спеціалізованих реєстраторів реєстроутриму- вачами можуть бути безпосередньо емітенти цінних паперів (при чисельності власників іменних цінних паперів не більше 150 осіб), зберігачі активів інститутів спільного інвестування та компанії з управління активами інвестиційного фонду відкритого типу. Налагоджена та захищена реєстраторська діяльність є запорукою гарантування прав інвесторів, що вкрай важливо для ефективного функціонування ринку цінних паперів.

Депозитарії здійснюють зберігання цінних паперів, що існують у бездокументарній формі, а також обслуговування обігу цінних паперів у бездокументарній та документарній (з цінних паперів, що депоновані в цьому депозитарії) формах. Депозитарні установи здійснюють такі види операцій: адміністративні — відкриття і закриття рахунків, внесення змін до анкети рахунку, зміну способу зберігання (відокремлений чи колективний); облікові — зарахування, списання, переказ, переміщення цінних паперів; інформаційні — видача виписок і довідок з рахунку у цінних паперах.

Повноцінне функціонування фінансового ринку та фінансової системи у цілому можливе тільки за умови наявності повної й достовірної інформації щодо діяльності окремих суб’єктів. В системі інформаційного забезпечення фінансової діяльності важливу роль відіграють суб’єкти, що спеціалізуються на відповідних функціях. Аудиторські фірми, здійснюючи незалежний контроль, засвідчують правильність ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності. Вони мають надати підтвердження зацікавленим особам (інвесторам, органам державного регулювання, фінансовим інституціям, партнерам), що оприлюднені звіти тих суб’єктів, які мають розкривати інформацію про свою діяльність, відображають реальний стан їх справ. Без такої впевненості у фінансових взаємовідносинах завжди буде присутня невизначеність. Інформаційні агеїщії збирають, систематизують і розповсюджують через різноманітні канали (друковані засоби та електронні мережі) інформацію щодо стану економіки та фінансів окремих країн і суб’єктів. В умовах інформаційного суспільства доступ до неї гарантується усім зацікавленим юридичним та фізичним особам, а приховування інформації розглядається як порушення принципу рівних прав і рівних можливостей.

Рейтингові агенції провадять оцінку та порівняльну характеристику окремих фінансових інституцій та інструментів, тобто дають можливість зорієнтуватися у безмежному просторі фінансової інформації і прийняти вірне інвестиційне рішення. Важливе значення в оцінці поточної ситуації та прогнозуванні тенденцій розвитку економіки та фінансової системи відіграє фінансова аналітика, яка може представлятися як у публічній формі (статті та огляди у засобах масової інформації), так і виконуватися па замовлення окремих суб’єктів.

Окремі суб’єкти обслуговуючої інфраструктури можуть надавати послуги з організації фінансової діяльності. Консалтингові фірми надають консультативну допомогу певним суб’єктам стосовно різних сторін їх діяльності (оптимізація оподаткування, визначення способу і джерел фінансування, розробка й супроводження інвестиційних проектів, оптимізація інвестиційного портфеля тощо). Безумовно, кожний суб’єкт може й самостійно вирішувати подібні завдання, але іноді краще довірити справу професіоналам. Ріелтерські контори здійснюють незалежну оцінку майна чи нематеріальних активів, наприклад, при наданні їх у заставу під отримані кредити. Бюро кредитних історій з метою виявлення й попередження недобросовісних дій та шахрайства у сфері кредитування накопичує інформацію про позичальників, фіксуючи їх порушення та заборгованість.

Таким чином, як бачимо, усі суб’єкти й управлінської, й інсти- туційпої, й обслуговуючої фінансової інфраструктури відіграють дуже пітливу роль у забезпеченні надійного та ефективного функціонування фінансової системи. Відсутність окремих суб’єктів чи неналежне виконання ними відповідних функцій негативно позначається та дієздатності цієї системи та економіки.

  1.  Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури.

Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури складається із двох частин: фінансові інструменти управлінської та інституційної інфраструктури та інструментарій обслуговуючої інфраструктури. Фінансові інструменти являють собою відображення фінансових відносин, тобто їх характерною ознакою є забезпечення руху грошових потоків. Інструментарій обслуговуючої інфраструктури пов’язаний з організаційним та інформаційним забезпеченням фінансових відносин. Його призначення, враховуючи важливість інформації у стабільному і врівноваженому розвитку економіки та фінансової системи, полягає у створенні належних умов для використання фінансових інструментів.

Термін «фінансові інструменти» наразі досить широко вживається в теорії та на практиці у двох контекстах. По-перше, у якості інструментів здійснення фінансової політики держави, за допомогою яких відбувається вплив на темпи і пропорції соціально-економічного розвитку країни. їх сукупність, що включає засоби фіскальної та монетарної політики, формує механізм макроекономічного регулювання. По-друге, як інструменти фондового ринку — види цінних паперів, що обертаються на ньому. Обидва ці підходи відображають дещо звужений підхід, коли тільки окремі явища характеризуються як інструменти. У зв’язку з цим виникають окремі питання. Скажімо, чому державні трансферти, наприклад, дотації чи субсидії визнаються як інструменти фінансової політики, а страхові виплати ні? Чому корпоративні облігації всіма економістами прийнято визнавати фінансовими інструментами, а банківські кредити не завжди? З метою усунення цих неузгодженостей у контексті функціонування фінансової інфраструктури дефініція «фінансові інструменти» має вживатися у широкому розумінні як форма прояву змісту самих фінансів. Це конкретні форми фінансових відносин (компоненти фінансової системи), що відображаються у русі грошових потоків і охоплюють усю сукупність фінансів.

Сукупність використовуваних фінансових інструментів залежно від способу їх регламентування поділяється на дві групи: встановлені на законодавчій основі та визначені на підставі угод між двома суб’єктами. До першої групи відносяться інструменти фіскальної політики, що використовуються у сфері державних фінансів (податки і збори, внески і відрахування, державні позики, кошторисне фінансування, державні інвестиції й трансферти, державні пенсії та допомоги) та монетарної політики (регулювання грошової маси, девальвація, ревальвація). Державні фінансові органи та центральний банк використовують ці інструменти, засновуючись на нормах і положеннях діючого законодавства. Безумовно, маючи повноваження законодавчої ініціативи, вони можуть певного мірою впливати на нього при розробці тих чи інших законопроектів.-Але після їх прийняття вони, як і усі інші суб’єкти мають дотримуватися норм законів. У цьому контексті варто підмітити, що інструменти фіскальної політики, з одного боку, не мають належної мобільності при їх використанні. Але, з іншого боку, це забезпечує певну стабільність у функціонуванні фінансової системи, дозволяючи суб’єктам господарювання та домогосподарствам чітко організовувати й планувати свою діяльність. Інструменти монетарної політики більш мобільні, що визначається незалежністю центрального банку.

Другу групу складають інструменти ринкового типу, які встановлюються на підставі угоди між двома суб’єктами: страхові внески і виплати, недержавні пенсії та допомоги, банківські депозити і кредити, лізинг і факторинг, цінні папери (акції, облігації, векселі, деривативи та ін.). Фінансове законодавство стосовно їх використання визначає тільки загальні засади, а конкретні умови встановлюються угодою між двома суб’єктами. Ця угода, у свою чергу, відображає як узгодження інтересів двох сторін, так і ситуацію на відповідному ринку, тобто ринкові інструменти є досить мобільними й дієвими.

Використання фінансових інструментів пов’язане із відповідними важелями, що визначають характер їх дії. У першу чергу це ті нормативи і ставки, що визначають їх обсяги, а також умови проведення тих чи інших фінансових операцій. За допомогою важелів встановлюється характер дії окремих інструментів.

Фінансові інструменти використовуються у двох напрямах: забезпечувальному та регулюючому. Забезпечувальне полягає у тому, що за їх допомогою реалізується суспільне призначення фінансів, що полягає, як відмічалося раніше, саме у грошовому забезпеченні потреб окремих суб’єктів. Без відповідного інструментарію суб’єкти інституційної інфраструктури не в змозі виконувати покладені на них функції. Суть регулюючого характеризується тим, що відображаючи через рух грошових потоків взаємозв’язок двох суб’єктів, вони виступають засобами їх взаємного впливу один на одного. Фінансовий інструментарій є досить стабільним, окремі види фінансових інструментів використовуються з давніх давен, наприклад, податки і кредит. Водночас розвиток фінансової теорії та практики супроводжується появою все нових і нових інструментів — лізинг, похідні цінні папери та інші. Важелі, за допомогою яких приводяться у дію відповідні інструменти (ставки і нормативи, порядок і умови), є більш мобільними. Найпершою реакцією па зміну ситуації у фінансовій системі та економіці є їх коригування — зміна ставок оподаткування, процентних ставок за кредитами і депозитами, умов кредитування, випуску цінних паперів, здійснення валютних операцій тощо. Охарактеризуємо у такому контексті інструментарій фінансової інфраструктури.

Інструментарій фіскальної політики. Серед засобів фіскальної політики основним, найбільш універсальним та дієвим фінансовим інструментом виступають податки. Це пояснюється тим, що на відміну від решти інструментів, вони носять практично всеосяжний характер — зачіпають майже усіх юридичних осіб та практично все дієздатне населення. Податки встановлюють рівень державної централізації ВВП, який на даний час коливається в різних країнах в межах 30-50%, та пропорції розподілу й перерозподілу доходів юридичних і фізичних осіб. В сучасних умовах податки виступають основним методом формування доходів держави. Так, їх питома вага в доходах бюджету сягає 90-95%. Це надійні, стабільні й регулярні надходження, що обумовило їх широке застосування.

Не менш важливим є регулюючий аспект використання податків державою. Встановлюючи форми й рівень оподаткування доходів юридичних і фізичних осіб, держава формує певну систему економічних інтересів у суспільстві. За їх допомогою можна стимулювати одних суб’єктів (чи певні сфери діяльності) й стримувати інших. Вони визначають рівень чистих доходів підприємств та громадян і, відповідно, рівень споживання. Таким чином, за допомогою даного інструменту держава може надійно і цілеспрямовано впливати на вирішення перш за все основної проблеми регулювання суспільного виробництва — встановлення рівноваги між сукупним попитом і пропозицією. В умовах надмірного пожвавлення виробництва і зростання пропозиції держава, може стримувати цей процес збільшенням рівня оподаткування юридичних осіб. Навпаки, вирішення завдання стимулювання попиту, а відтак і виробництва, засновується на зниженні рівня оподаткування, насамперед, фізичних осіб.

Варто зауважити, що податки це надзвичайно потужний та дієвий інструмент фінансового впливу, а тому його використання має бути вкрай обережним. Так, один з найвідоміших економістів сучасності П. Самуєль- соі-і вказує, що «фіскальна політика являється дуже сильною зброєю. ... Це подібна атомній бомбі, надто потужна зброя, щоб дозволити окремим особам і урядам грати з нею»3.

Враховуючи таку важливу забезпечувальну та регулюючу роль податків, держава змушена постійно вирішувати непросту дилему їх використання. Досліджуючи світовий досвід фіскального регулювання ринкової економіки, В. М. Суторміна, В. М. Федосов і В. Л. Андрущєнко відмічають, що «відбувається безупинне створення податкової системи як прагматичного компромісу між дійовим заохоченням приватної господарчої ініціативи і достатнім фіскальним забезпеченням державної діяльності».

Використовуючи податки як досить надійні, ефективні й цілеспрямовані фінансові інструментами, держава, водночас, не може ігнорувати певну непередбачуваність їх дії. Це пов’язано з тим, що вони відображають дуже складну й багатомірну гаму різнонаправлених інтересів, а тому абсолютно повно і точно передбачити наслідки їх впливу неможливо. Однак це зовсім не означає, що ці наслідки, по-перше, абсолютно непередбачувані, а, по-друге, що їх можна ігнорувати. Такі прогнози і розрахунки при встановленні певних податків та механізму їх справляння вкрай необхідні для того, щоб уникнути негативних наслідків.

Водночас, використання податків як інструментів фіскальної політики має суттєві обмеження. Оскільки вони є вкрай важливими елементами розподільних відносин у суспільстві, то встановлюються виключно на законодавчій основі. Цс обумовлює складності у їх використанні для вирішення нагальних поточних проблем. Відповідно, податки є переважно інструментами реалізації стратегічних, а не тактичних завдань. Крім того слід враховувати, що суперечності між законодавчою та виконавчою гілками влади (як це має місце в нашій державі) можуть надовго затягнути прийняття окремих податкових законів. Так, наприклад, в Україні до цього часу не прийнято закон про податок на нерухоме майно, який передбачено Законом «Про систему оподаткування», більше десяти років йде безрезультативне обговорення різних варіантів проектів Податкового кодексу.

Дія податків як фінансових інструментів засновується на використанні таких важелів як ставки оподаткування, пільги та санкції, порядок обчислення і сплати. Рівень податкових ставок має урівноважувати інтереси держави і платників податків. їх використання як важелів податкового регулювання засновується на двох протилежних принципах податкової політики: стабільності і гнучкості. Принцип стабільності важливий не тільки з огляду на забезпечення надійної основи для стягнення податків. Важливо також виявити регулюючу дію кожного податку та його ставки. Принцип гнучкості вимагає можливості вносити зміни у ставки відповідно до ситуації, що склалась. Однак, для того, щоб вносити зміни в ставки, треба бути впевненим, що на основі діючих досягти необхідних результатів неможливо.

Політика пільг теж є досить складною. Дієвість пільги визначається насамперед її кількісними параметрами та значенням для платника. Пільги можуть мати різні прояви. По-перше, за характером дії вони можуть відігравати урівноважувальну чи стимулювальну роль. Пільги урівноважувальної дії встановлюються для тих платників, які внаслідок використання єдиних для всіх ставок і порядку оподаткування опиняються в гірших умовах. Мета пільги — вирівняти чистий прибуток (доходи) різних платників (звісна річ, якщо диференціація доходів визначається об'єктивними, незалежними від зусиль платників, чинниками). Стимулювальні пільги навпаки, мають на меті збільшення чистих доходів платників, з метою стимулювання їх діяльності. По-друге, за об'єктом встановлення пільги поділяються на ті, що встановлюються по відношенню до окремих платників (у т.ч. персонально) і до окремих елементів об'єкту оподаткування. По- третє, за терміном дії виділяються постійні і тимчасові пільги. Тобто, пільги — дуже важливий важіль податкового впливу, який багато в чому визначає роль і місце податків в системі фінансового регулювання.

Порядок обчислення і сплати, хоча і відображає начебто технічну сторону оподаткування, теж має важливе значення як для забезпечувальної, так і регулюючої дії податків. Насамперед це стосується визначення об’єкта оподаткування. Отримати певну величину надходжень від того чи іншого податку можна як за рахунок розширеного об’єкта оподаткування й знижених ставок, так і більш високих ставок при звуженому об’єкті оподаткування. В Україні в останні роки практикували зниження податкових ставок при одночасному розширенні об’єкта оподаткування. Визначати такі дії як загальне зниження податкового навантаження можна лише за умови, що зменшення надходжень від зниження ставок перевищує їх збільшення за рахунок розширення об’єкта оподаткування. Подібна політика швидше характеризує переміщення податкового навантаження від одних платників до інших.

Збори за своєю сутністю і призначенням аналогічні податкам. Відмінності між цими платежами на користь держави полягають у механізмах їх справляння. Податки — це обов’язкові платежі нецільового, безоплатного (нееквівалентного) характеру, що мають регулярний характер (визначені терміни сплати) і вносяться самим платником до бюджету. Збори ж є, як правило, незначними за розміром платежами, що збираються уповноваженими особами в час та за місцем виникнення податкового зобов’язання (наприклад, ринковий збір), а окремі їх види можуть мати цільове призначення. Оскільки збори не дають відчутних надходжень, то їх забезпечувальна роль другорядна, а регулювальне значення мало помітне. Відносно зборів використовуються ті ж важелі, що й до податків.

Внески і відрахування мають таке ж призначення, що й податки та збори — формування доходів держави. Але вони призначені під певні видатки (що визначається у їх найменуванні), тобто вони є платежами цільового призначення. Внески надходять до державних цільових фондів і використовують виключно за встановленим призначенням, тобто виступають по суті цільовими податками. Відрахування мають цільове призначення за своїм змістом, але оскільки вони надходять до бюджету, то їх цільове використання не гарантується.

Основною формою цільових платежів є внески до державних фондів соціального страхування . У фінансовій статистиці вони відносяться до складу податкової системи і враховуються при визначенні загального рівня податкового навантаження (відношення податкових надходжень до ВВП). У цих внесках превалюючим є їх чітко визначене забезпечувальне призначення — фінансування конкретних видатків. Саме за тим, наскільки повно реалізується це призначення, оцінюють дієспроможність внесків. Хоча механізм їх дії у цілому аналогічний податкам, що спрямовуються до бюджету, їх регулювальні властивості виражені не так чітко, як у податків. Але вони можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на економічні процеси. Якщо питома вага внесків у податковому навантаженні досить вагома, то й їх негативний вплив буде дуже відчутним, про що свідчать проблеми у нашій країні, пов’язані з ухиленням від сплати внесків до Пенсійного фонду і фондів соціального страхування (виплата заробітної плати окремими суб’єктами здійснюється неофіційно — в конвертах — з метою приховування реальних розмірів фонду заробітної плати і зменшення суми внесків). Позитивний вплив має місце при накопичувальній системі пенсійного страхування, коли сума майбутньої пенсії прямо залежить від накопичених на персональних рахунках найманих працівників коштів, що стимулює їх до продуктивної діяльності і підвищує фінансову відповідальність за власне пенсійне забезпечення.

Державні позики використовуються як джерело покриття бюджетного дефіциту та фінансування цільових інвестиційних проектів. їх забезпечувальна роль у формуванні бюджету обмежується можливостями держави у погашенні державного боргу, а тому відповідно лімітується. Так, згідно з Маастрихтською згодою країни ЄС мають дотримуватися обмежень стосовно бюджетного дефіциту на рівні 2-3% від ВВП, а державного боргу — 60% до ВВП. Бюджетним кодексом України стосовно державного боргу встановлено таке ж обмеження — 60% до ВВП. Фінансування цільових інвестиційних проектів за рахунок державних позик досить поширене у світовій практиці, але поки що практично не використовується в Україні.

Важелями впливу в системі державних запозичень є процентні ставки, а також умови випуску і погашення. Хоча регулювальні властивості державних позик відчутно слабші, ніж у податків і платежів податкового характеру, вони є далеко не другорядними. Так, процентна ставка за державними облігаціями відіграє роль своєрідного орієнтира на ринку цінних паперів та фінансового ринку в цілому (на світових фінансових ринках такою точкою відліку є цінні папери державного казначейства США, які вважаються без- ризиковими). Змінюючи рівень дохідності за своїми цінними паперами, держава може відповідно впливати на процеси ціноутворення на фінансові ресурси та активність фінансового ринку. Встановлюючи рівень дохідності, відповідні умови випуску та погашення цінних паперів, держава може заохочувати своїх позичальників до надання їй позик. Але, заохочуючи своє запозичення високими процентними ставками, держава повинна враховувати, що тим самим вона звужує потенціал приватних інвестицій. Тобто, встановлений рівень дохідності державних цінних паперів має бути обґрунтований з усіх сторін можливого як позитивного, так і негативного впливу.

Надійність державних позик, як фінансового інструмента не досить висока. Неможливо точно спрогнозувати, чи вдасться державі залучити достатні кошти і чи дозволить це відрегулювати дефіцит бюджету та грошовий обіг. Тому досягти цілеспрямованого впливу та передбачуваності їх дії досить важко — вони можуть сприяти вирішенню поточних проблем, але спровокувати значні проблеми у віддаленій перспективі. У цьому контексті важливе значення мають характер та напрями використання коштів, отриманих від державних позик — вони можуть бути ефективними в основному при спрямуванні на видатки розвитку.

Державні субсидії (субвенції, дотації) відображають зворотній податкам рух грошових потоків і на відміну від них мають селективний характер— їх отримують не всі, а тільки окремі юридичні та фізичні особи. Державне субсидіювання має за мету фінансову підтримку з боку держави тим, хто внаслідок певних об'єктивних обставин не отримує достатніх власних доходів. Визначення отримувачів і рівня субсидій завжди носить певного мірою як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. Забезпечувальна роль субсидій, субвенцій і дотацій залежить від фінансових можливостей держави та їх питомої ваги у доходах отримувачів. Для малозабезпечених громадян — отримувачів субсидій, як правило, їх роль досить відчутна, навіть при відносно незначних розмірах, а тому держава завжди намагається надавати таку допомогу. Загалом, державні субсидії досить керований інструмент, який забезпечує достатню цілеспрямованість і передбачуваність фінансового впливу.

Державне субсидіювання має пряму і непряму форми. Пряма існує у вигляді державних трансфертів — виділення окремим суб’єктам певної суми коштів з державного бюджету на неповоротній безоплатній основі. Непряма полягає у встановленні громадянам різних пільг — повне чи часткове звільнення від плати за певні товари і послуги. Але при цьому така форма доповнюється прямими трансфертами виробникам цих товарів і послуг, що втрачають частину доходів унаслідок подібної цінової і тарифної політики держави.

Механізм прямого й непрямого субсидіювання у регулювальному контексті відчутно поступається оподаткуванню, оскільки податки — це вилучення зароблених юридичними і фізичними особами доходів, тоді як державні субсидії характеризують систему безповоротного та безоплатного фінансування. Різні види субсидіювання мають відмінні регулювальні властивості. Найменш дієвими є державні дотації, які виділяються на покриття збитків окремих підприємств, що викликані певною політикою держави у сфері ціноутворення (наприклад, обмеження тарифів на житлово- комунальні послуги). Державні субсидії, що являють собою фінансову допомогу окремим юридичним і фізичним особам, теж не надто дієвий засіб впливу. Вони можуть бути цільовими (на конкретні цілі) та не передбачати цільового використання. Безумовно, більш ефективними є цільові субсидії, оскільки, забезпечуючи конкретні потреби, впливають на поведінку отримувача. Державні субвенції є своєрідними цільовими субсидіями, що, як правило, надаються на умовах спільного фінансування — воли виділяються за умови, що їх отримувач забезпечить певну частку фінансування тих чи інших витрат власними коштами. Тобто, передумовою отримання субвенції є мобілізація власних можливостей. Важелями, які регулюють державні субсидії, є критерії та умови їх надання, які дозволяють урізноманітнювати напрями і характер впливу субсидіювання та досягати їх належної ефективності. У суспільстві постійно ведуться дискусії з приводу державної фінансової підтримки окремих суб’єктів. По-перше, кому їх надавати — виробникам певних товарів і послуг (за таких умов дотується практично все населення), чи окремим категоріям споживачів? По-друге, якщо окремим категоріям споживачів, то за якими крітеріями їх визначати? Так, в Україні домінує два підходи. Перший  - за особливі заслуги  чи певний статус, наприклад, пільги інвалідам та учасникам Великої Вітчизняної війни. Другий, принцип малозабезпеченості. Однак серед малозабезпечених можуть бути такі, що з об’єктивних причин не можуть отримувати достатні доходи, а можуть бути й ті, хто просто не хоче працювати. Невірно визначені критерії породжують невдоволення у  суспільстві та замість того, щоб згладжувати суперечності між окремими верствами населення загострювати їх.

Державні песнії і допомоги виплачуються з державних пенсійного та фондів соціального страхування. їх забезпечувальний потенціал залежить від рівня оподаткування в частині внесків до цих фондів, які були охарактеризовані вище , та встановленої системи пенсійного й соціального страхування. Пенсійне забечпечення існує у державній та недержавній, обов’язковій чи добровільній формах на основі солідарної та накопичувальної систем. Дсржавнс пенсійне страхування є обов’язковим і може здійснюватися на солідарній чи накопичувальній основі, тоді як недержавне, як правило, здійснюється у добровільній формі і є накопичувальним.

Солідарна система полягає у тому, що суспільство несе спільну відповідальність за пенсійне забезпечення непрацездатних громадян. Кошти, що концентруються у державному пенсійному фонді, є суспільною власністю, навіть якщо персоніфікований облік внесків по кожному найманому працівнику. Розмір призначених пенсій прямо не залежить від суми сплаченних внесків, хоча й пов’язується із заробітною платою, трудовим стажем та іншими  показниками трудової діяльності. При солідарній системі бюджет фонду формується і використовується щорічно за схемою: нинішнє покоління працюючих утримує нинішніх пенсіонерів. Відповідно, рівень внесків визначається співвідношенням між загальною сумою пенмійних виплат і фондом заробітної плати (в Україні, де використовується солідарна система, наразі розмір внесків роботодавців та найманих працівників складає в середньому 33 %). Тому рівень пенсійного забезпечення визначається рішерінями владних структур і залежить від співвідношення чисельності працюючих та пенсіонерів, а також від нинішнього стану економіки.

При накопичувальній системі розмір пенсії визначається сумою внесків, накопичених на персональних рахунках, які є власністю даної особи. За такого підходу фактично кожний громадянин визначає свій рівень майбутнього пенсійного забезпечення, обираючи відповідну схему сплати внесків та отримання пенсії. Розмір внесків при цій системі залежить: від співвідношення між потенційним часом перебування на пенсії та трудовим стажем; від розміру пенсії, яку отримуватиме пенсіонер (на рівні прожиткового мінімуму чи отримуваного доходу); від величини доходів, які будуть отримані від інвестування тимчасово вільних на період їх накопичення коштів. Скажімо, якщо громадянин бажає отримувати в майбутньому пенсію на рівні його нинішніх доходів від роботи за найманням, а співвідношення між імовірним часом перебування на пенсії та трудовим стажем складає 1 : 3, то на його рахунок ним та роботодавцем має сплачуватися 33,3% від його заробітної плати, а з урахуванням того, що за рахунок доходів від інвестування кошти на персональних рахунках у середньому подвоюються, розмір внесків може бути зменшений удвічі; тобто складати близько 17%. Якщо при цьому врахувати певні ризики, що мають бути забезпечені у період пенсійного страхування, то отримуємо 18-20%, тобто той тариф, іцо на даний час використовується у більшості розвинених країн світу.

Порівняння двох охарактеризованих систем засвідчує значну перевагу накопичувального пенсійного страхування. У забезпечувальному контексті воно, з одного боку, є набагато дешевшим, а з іншого, формує дієспро- можну систему пенсійного забезпечення громадян, за умов якої відпадає потреба у соціальному захисті пенсіонерів через охарактеризовану перед цим систему державного субсидіювання. У регулювальному контексті накопичувальна система формує відповідну систему інтересів у суспільстві, заставляючи кожного громадянина піклуватися про свою фінансово забезпечену старість. Натомість солідарна система веде до викривлення суспільної моралі. Як, наприклад, в Україні не намагаються боротися із неофіційною виплатою заробітної плати у конвертах поки що добитися відчутних зрушень не вдається.

Система соціального страхування в різних країнах суттєво різниться за своїми напрямами. В Україні вона наразі охоплює три фонди: на випадок безробіття; від нещасних випадків на виробництві; на випадок тимчасової страти працездатності та пологів. Законодавством передбачалося створення також фонду обов’язкового медичного страхування, але до реалізації цього завдання так і не наблизилися. У забезпечувальному контексті ці фонди відіграють важливу роль, формуючи систему страхового захисту ніл нкігіапіїх подій. Регулювальна роль даних фондів і виплат теж може бу- іи індчуі мою. Наприклад, виплати на народження дитини можуть позитивнії шііішшти на вирішення демографічних проблем.

Н;іжелями впливу в системі пенсійного та соціального страхування є поря док та умови призначення і виплати пенсій — пенсійний вік, трудовий стаж,  від яких залежить розмір пенсії, пільги для певних категорій працівників тощо. Встановлюючи певні правила, держава може заохочуй,і ги перетік робочої сили у певні галузі економіки, сфери діяльності.

Враховуючи важливість пенсійного забезпечення для громадян, ці важелі впливу є досить потужними засобами фінансового нпшжу на суспільство.

Державні інвестиції спрямовуються на фінансування конкретних ін- інч пщійгшх проектів за рахунок бюджету чи цільових державних запозик і державні видатки носять, як правило, вибірковий характер — вони примішуються туди, куди залучити приватні інвестиції вкрай складно.

При цьому державні інвестиції є досить надійним, цілеспрямованим та передбачуваним інструментом фінансового впливу. Вони засновуються на чітких і наперед визначених критеріях відбору інвестиційних проектів, умовах і порядку проведення тендерів з вибору виконавців.

Основною проблемою державного інвестування є забезпечення ефек- ішіпості використання коштів. Як відзначає Ш. Бланкарт, держава має проводити закупівлі товарів, робіт та послуг на максимально вигідних умовах, оскільки це відображає прагнення всіх платників податків до економного витрачання державних коштів. Проте на практиці не рідким буває і марнотратство, і надання привілеїв певним групам інтересів, і корупція. При цьому недостатньо обмежуватись зобов’язанням державних службових парламентаріїв і членів уряду дотримуватись максимально вигідних умон необхідне запровадження правил, які б обмежували свободу їхніх дні, спрямованих на задоволення власних інтересів.

Нажслями впливу в системі державних інвестицій виступають критерії оцінки інвестиційних проектів, умови проведення тендерів та порядок фінансування. Змінюючи їх держава змінює напрями спрямування коштів, н відтак і свого впливу на соціально-економічний розвиток. При цьому, оскільки завдання і сфери державного інвестування відрізняються від принц ї ї и їх інвестицій, то вони й засновуються на дещо інших критеріях. Голошиїм п ссред них є вплив на економічну динаміку та вирішення окремих соціальних завдань, наприклад, створення додаткових робочих місць.

Інструментарій монетарної політики. В основі монетарної (грошово-кредитної) політики держави лежить дуже важливий і дієвий інструмент — регулювання грошової маси. Здійснюючи емісію (чи вилучення грошей з обігу) та використовуючи засоби монетарної політики, вона впливає на наповнення економіки та фінансової системи платіжними засобами, врівноважує попит і пропозицію на них й тим самим стимулює чи/ стримує виробництво в залежності від фази економічного циклу. Але на відміну від інструментів фіскальної політики, дія яких може спрямовуватися на вирішення конкретних завдань, вплив інструментів монетарної політики має досить узагальнюючий характер. Однак натомість засоби монетарної політики є досить мобільними, що пов’язано з особливим статусом центрального банку, який, як правило, самостійно приймає потрібні рішення. Як відмічають П. Самуельсон та В. Нордгауз, «монетарну політику можна швидко змінити», тоді як «впровадження податкових пропозицій звичайно потребує тривалого часу». Монетарна політика піддається координації з іншими фінансовими інструментами. При цьому може бути прорахований кореляційний зв’язок дії інших інструментів залежно від грошової емісії, та вплив інших інструментів на стан грошового ринку. Досить надійно і своєчасно можуть бути оцінені наслідки певної грошово-кредитної політики держави, що забезпечує надійність інструменту.

Таким чином можна зазначити, іцо в регулюванні обсягів грошової маси домінує забезпечувальний аспект, тоді як регулювальні властивості цього інструменту несуттєві. Однак він проявляється по іншому, ніж у інструментів фіскальної політики, де переважає націленість на максимізацію доходів та обсягів фінансування. Грошей в обороті має бути рівно стільки, скільки необхідно. На функціонуванні економіки однаково негативно впливає як нестача платіжних засобів та фінансових ресурсів, так і їх надлишок. Нестача грошей в обігу обумовлює дороговизну ресурсів, а їх надлишок провокує інфляційні процеси, які теж негативно позначаються мак- роекономічній стабільності та діяльності економічних агентів.

Важелі монетарної політики, що використовуються державою з метою регулювання грошової маси, досить різняться за можливостями використання та ефективністю впливу. В сучасних умовах в розвинених країнах найважливішим інструментом монетарної політики є операції на відкритому ринку — взаємовідносини центрального банку з комерційними з приводу торгівлі державними цінними паперами. Купуючи їх у комерційних банків, центральний банк по суті збільшує обсяги грошової маси і, відповідно, ресурсів, що можуть бути спрямовані у реальний сектор економіки, а продаючи, навпаки, скорочує грошову масу. Однак, очевидно, що можливості використання цього важеля залежать від розвиненості та стабільності ринку державних цінних паперів. В Україні поки що цей важіль не використовується, ін'м.іп.кн ринок державних цінних паперів фактично тільки формується. Дру- і им їм значенням важелем монетарної політики є вплив на обсяги грошової мін и через облікову ставку. За допомогою цього важеля можна заохочувати іпііочичеппя комерційних банків у центрального, знижуючи цю ставку, чи пітиаки. Але це важіль непрямої дії. Третім важелем впливу на грошову масу норми формування резервів, які встановлюються центральним банком дня комерційних. Цей засіб дозволяє досить швидко впливати на пропозицію грошей, але на практиці використовується досить рідко.

Монетарна політика має на меті не тільки достатнє забезпечення економічної та фінансової системи платіжними засобами, але і забезпечення грошової одиниці. Водночас за певних умов і з метою досягнення відповідних результатів держава може бути зацікавлена чи у зниженні курсу національної валюти (девальвація), чи, навпаки, у підвищенні Цн’іишьвація). Так, девальвація буде сприяти розвиткові виробництв, які працюють переважно на експорт, адже при цьому доходи відповідних підприємств у національній валюті зростатимуть. Навпаки, за ревальвації виграють ті, хто використовує у виробництві імпортну сировину та комплектуючі, чи узагалі спеціалізується на імпорті. Таким чином, даний фінансовий інструмент може досить ефективно використовуватись в регу- іікжпнні зовнішньоторговельних відносин.

Стабільність в економіці та зовнішній торгівлі забезпечується на ос- іюні стабільності та керованості валютного курсу. В основі стабільного ва- іжптюго курсу лежить динамічний розвиток економіки, адже курс націо- ншімюї грошової одиниці є віддзеркаленням стану економіки та фінансів дініої країни. В системі фінансових важелів, що дозволяють впливати на т,от нровідна роль належить валютним інтервенціям центрального банку. М системі валютного регулювання така участь центрального банку є надійним, ефективним та цілеспрямованим засобом впливу на валютний курс. Існує повна передбачуваність його дії та можливість точної і своєчасної оцінки наслідків. Більш того, тільки цей важіль забезпечує найвищу точність, та своєчасність оцінки результату впливу — щоденно встановлюється курс національної валюти. Водночас необхідно враховувати, що вплив іш иалкшшй курс може здійснюватись й іншими засобами, які відносяться до сфери регуляторної політики (валютні обмеження, обов’язковий продаж чистий чи повної суми валютної виручки тощо).

Можливості координації валютних інтервенцій з іншими фінансовими Інструментами обмежені, оскільки рішення про їх здійснення повинні прийматись у дуже стислі терміни. Використання даного інструменту обмежене наявними валютними резервами. Тому він повинен використовуватись н разі крайньої потреби, інакше резерви будуть вичерпані, а відтак, і буде можливості у проведенні валютних інтервенцій (чи доведеться ин'ртапіеь за допомогою до Міжнародного Валютного Фонду).

Ринковий інструментарій. Ринкові інструменти фінансової інфраструктури пов’язані з функціонуванням фінансового ринку і діють через механізми ринкового ціноутворення на фінансові ресурси. Вони включають кредитні та депозитні операції комерційних банків, лізинг і факторинг, вкладення в цінні папери, страхові внески та страхове відшкодування. Через процентну і дивідендну політику, умови залучення депозитів та надання кредитів, правила, тарифи та умови страхування фінансові інституції й емітенти впливають на економічні процеси і рух капіталів. При цьому вони, з одного боку, керуються власними інтересами й ситуацією, що складається в економіці та на фінансовому ринку, а з іншого, знаходяться під певним впливом засобів державної монетарної та фіскальної політики. Тобто у вказаних ринкових фінансових інструментах проявляється інтегрована дія як ринкового саморегулювання, так і державного впливу на грошовий ринок засобами монетарної політики.

Головним елементом в сукупності ринкового інструментарію фінансової інфраструктури є кредитування. Це одна з основних форм фінансового забезпечення потреб суб’єктів господарювання, домогосподарств і держави, тобто забезпечувальна роль кредитів є досить чітко вираженою. У сучасному світі потужність економіки та фінансової системи кожної країни вимірюється насамперед потенціалом її банківської системи. Надання кредитів засновується на обопільній узгодженості інтересів двох сторін — кредитної установи та позичальника. При цьому обидві сторони керуються необхідністю забезпечення високої ефективності використання наданих кредитів. У цьому контексті дієвість кредитування набагато вища ніж охарактеризованих вище форм державного фінансового забезпечення (кошторисного фінансування, субсидіювання, державних інвестицій). Державні структури теж можуть використовувати цей інструмент при наданні кредитів з бюджету та з державних банків. В основному ж держава може впливати на кредитний ринок за допомогою важелів монетарної політики центрального банку. При необхідності активізації кредитного ринку і здешевлення кредитів обсяги грошової маси збільшуються і навпаки.

Регулювальні властивості кредитування теж досить високі. При цьому кредити, як фінансовий інструмент, мають високу надійність, ефективність та цілеспрямованість, звісна річ при дотриманні встановлених принципів кредитування (строковості, поворотності, платності, забезпеченості), які є основними важелями впливу. Необхідність дотримання цих принципів передбачає селективний відбір кредитними установами суб’єктів та об’єктів кредитування, що і визначає його регулятивну дію: кредити видаються тим, хто може вчасно їх повернути, сплатити встановлені відсотки та має надійне забезпечення отриманих кредитів у вигляді застави, гарантій та поручительств. У свою чергу це можливе за умови високої ефективності діяльності позичальників.

Можливим важелем впливу в механізмах кредитування є процентна і пшкл Іі основі її встановлення лежить урівноваженість попиту та пропозиції на гроші. Позичальникам з хорошою кредитною історією банки можуть кредити на пільгових умовах за зниженими процентними ставками. В деяких випадках держава для підтримки окремих галузей може запроваджувати понижені процентні ставки з компенсацією банкам різниці між і цім и і ринковими ставками. Крім того з метою стимулювання розвитку економіки на основі розширення обсягів її кредитування держава засобами мине гарної політики, які розглядалися вище, може збільшувати обсяги і ротової маси.

Депозити виступають тим ринковим інструментом, який спрямований внесок ресурсів у кредитну систему. За своєю спрямованістю вони подібні до податків та інших платежів, які надходять у бюджет держави чи фонди цільового призначення, але докорінно відрізняються від них за своєю сутністю. Якщо податки та подібні їм платежі мають обов’язковий, неповоротний та безоплатний характер, то залучення депозитних вкладів в установи комерційних банків засновується на протилежних засадах. Відні нидію, кредитні установи мають зацікавити юридичних та фізичних осіб, шос шечуючи їм отримання доходів та надаючи належні гарантії Еіа основі ефектнішого використання залучених від них ресурсів. З цією метою вони використовують такі важелі як процентні ставки та відповідні умови за депозитами. При цьому між кредитними установами ведеться конкурентна Строп.ба за ресурси. Кожний банк чи кредитна спілка пропонують вигідні відсої ки та умови, все нові і нові продукти, але при цьому мають урівно- шіжуїтти депозитну політику з кредитною.

Депозити як фінансові інструменти мають значне забезпечувальне та реї у тональне значення. Забезпечувальне полягає у тому, що вони є одним і ключових методів формування ресурсів комерційних банків, а відтак і запозичення потреб економіки у кредитах. Це пояснює, чому в будь-якій крупній проблемі залучення ресурсів у кредитну систему приділяється така увага і формуються резервні фонди на повернення депозитів при виникненні проблем у окремих банків. Регулювальне значення полягає у тому, що кредитні установи та державні регуляторні органи завжди намагаються гі воріті такі умови, щоб заощадження знаходилися в банківській системі ції н інших інституціях фінансового ринку, а не залишалися на руках у населення, Кошти, які мобілізовані вказаними інституціями, працюють на  розвиток країни та приносять дохід їх власникам, тоді як поза ними вони залишаються звичайними залишками грошей.

Своєрідіним різновидом кредитних операцій є лізинг та факторинг. Лізінг це фінансовий інструмент, що поєднує у собі як відносини креди- іуииппм у грошовій та натуральній формах, так і оренди. Розрізняють фінансовий та оперативний лізинг. При фінансовому об’єкт лізингу, що належить до основних фондів, передається у плаше користування лізинго- одержувачу на термін, що на 1-2 роки менший за очікуваний строк його експлуатації. При цьому він зараховується на баларіс лізингоодержувача, а після закінчення строку угоди переходить у його власність, або викуповується ним за залишковою вартістю. Витрата на утримання об’єкта лізингу несе, як правило, лізингоодержувач. При оперативрюму лізингу відповідний об’єкт передається в оренду на термін, що не менший за строк його повної амортизації. Майно залишається на балансі лізингодавця, який несе всі витрати, що пов’язані з його експлуатацією (якщо інше не передбачерю угодою). Після закінчення терміну угоди вона може бути або подовжена, або об’єкт лізингу повертається лізингодавцю.

Факторинг являє собою насамперед операції з купівлі боргів, а також послуги з управління дебіторською заборгованістю. Широке розповсюдження комерційного кредиту (купівля-продаж товарів і послуг з відстрочкою платежу, що оформлюється векселем), а також утворення часового лагу між рухом товарів (робіт, послуг) та грошових потоків, обумовили зростання обсягів кредиторської та дебіторської заборгованості. Якщо підприємство у певний період має потребу у коштах, але не отримало їх унаслідок виникнення дебіторської заборгованості, воно може продати цю заборгованість комерційному банку чи факторинговій компанії з певним дисконтом, чи отримати кредит під неї.

У лізингу та факторингу переважає забезпечувальне призначення — вони дозволяють вирішувати проблеми з нестачею коштів. Регулювальні властивості цих фінансових інструментів несуттєві. Важелями впливу виступають умови здійснення лізингових та факторингових операцій та відсотки (дисконт), що сплачуються за надані послуги.

Цінні папери в сучасних умовах є широко розповсюдженими та сучасними видами фінансових інструментів. В них досить тісно поєднуються як забезпечувальні, так і регулювальні властивості. Забезпечувальна роль полягає у тому, що за їх допомогою суб’єкти підприємництва (фінансового і нефінансового секторів) та держава можуть мобілізувати значні обсяги ресурсів для своєї діяльності. Регулювальна роль відображається як у взаємному впливі один на одного двох основних суб’єктів — емітента, що випустив в обіг даний цінний папір, та інвестора, що його придбав, так і у впливі на них різноманітних посередників, які входять до інституційної та обслуговуючої фінансової інфраструктури, і органів державного регулю- варіня.

Водночас, поряд із вкрай важливими для економіки і фінансової системи властивостями, цінним паперам притаманні і досить відчутні негативні якості, які відсутні у інших фінансових інструментів, на які покладаються забезпечувальріі функції. Це пов’язано з тим, що у структурі ринку цінних паперів виділяється два сегменти — первинний та вторинний ринки. На первинному відбуваються  процеси купівлі-продажу випущенних в обіг цінних паперів, а на вторинному їх перепродажі. Відповідно, первинний характеризує залучення ресурсів, тобто реалізацію основної забезпечувальної ролі фінансів, а вторинний торгівлю фінансовими активами. Призначення вторинного ринку полягає у забезпеченні ліквідності цінних папері її можливості при виникненні потреби продати їх та отримати відповідні грошові кошти.

Однак на практиці вторинний ринок функціонує переважно у спекулянті юму режимі — купівлі цінних паперів з мстою їх перепродажі у майбутньому за більш високими цінами. У таких операціях відсутнє забезпечувані,не призначення фінансових інструментів, оскільки емітент не отримує від шіх додаткових ресурсів. При цьому реальні обсяги ресурсів залишаються незмінними — зростає, чи знижується тільки ринкова вартість активів. Саме тут відбувається відрив фінансів від реальної економіки, саме тут їх суспільне призначення, саме тут відбувається формування так званих «мильних бульбашок» — відрив ринкових цін на фінансові інструменти від їх реальної вартості, і саме на цій основі зароджуються загрози фінансовій стабільності і формується підґрунтя фінансових криз. І саме тому ринок цінних паперів має знаходитися під надійним контролем як з боку органів державного регулювання, так і усього суспільства.

Ринок цінних паперів охоплює досить широке коло фінансових ін- е ірументів. За їх змістовним наповненням розрізняють пайові (акції, інвестиційні сертифікати) та боргові (облігації, ощадні сертифікати, векселі) цінні напери. Пайові характеризують відносини співволодіння, надають права участі в управлінні та отриманні доходу у вигляді дивідендів, а бортні відображають відносини запозичення коштів одним суб’єктом (емітентом) у іншого (інвестора) і надаючи право на отримання доходу у вигляді відсотків чи дисконту, не дають ні прав володіння власністю, пі прав в управлінні нею.

Важелями впливу при використанні цінних паперів виступають дивідендна і процентна політика, умови випуску та погашення цінних паперів. За допомогою дивідендної політики можна впливати на поведінку як нинішніх, пік і потенційних інвесторів, заохочуючи або стримуючи їх активність. Рішення про виплату дивідендів та їх розмір, чи про капіталізацію прибутку приймають загальні збори акціонерів. Таким чином дивіденди не є гаранто- ішппм доходом інвестора, відповідно, він має обирати куди вкладати свої пініті, щоб мати належний рівень доходу, а акціонерне товариство має працювати так, щоб забезпечувати доходи своїм акціонерам. Навпаки, боргові цінні папери дають фіксований та гарантований дохід, а процентна політика мит врівноважити баланс співвідношення між ризиком, пов’язаним, з інвес- і уиініпмм коштів у них, та їх дохідністю. Умови випуску і погашення порядок проведення емісії цінних паперів та їх обертання на ринку, права та зобов’язання сторін, можливості і порядок переходу прав власності, гарантії й порядок отримання доходів, терміни і порядок викупу чи погашення та інше. Ці умови створюють відповідну систему інтересів, на які орієнтуються емітент, інвестор та фінансові посередники. Страхові внески і страхове відшкодування є основними інструментами у страхуванні. Страхові внески (премії) — це платежі, що надходять страховій компанії за відповідною угодою щодо страхового захисту майнових чи інших інтересів, а страхове відшкодування — це виплати страхової компанії застрахованій (чи постраждалій) особі на покриття збитків, що виникли унаслідок певного страхового випадку. У страхових відносинах переважає забезпечувальне призначення: страхові платежі мають забезпечити формування страхового фонду, достатнього для покриття потенційних збитків, а страхове відшкодування фінансово забезпечити заподіяні збитки. Відповідно, від налагодженості механізмів страхування та надійності страхових компаній залежить нормальне безперебійне функціонування економіки та повноцінна життєдіяльність людини. Регулювальні властивості у страхуванні виражені не настільки очевидно, як у деяких інших фінансових інструментів (наприклад, податків чи кредитів), але є досить вагомими і потенційно достатньо дієспроможними. Наприклад, в багатьох розвинених країнах тарифи автострахування побудовані таким чином, що вигідніше купити новий автомобіль, ніж сплачувати страхові внески за автомобіль, що перебуває в експлуатації більше 5-10 років. А це, у свою чергу, сприяння і безпеці руху, і розвитку автомобілебудівної та взаємозв’язаних з нею галузей.

Важелями впливу в системі страхування є страхові тарифи, умови і порядок сплати страхових внесків та виплати страхового відшкодування. Законодавство регламентує їх, як і у кредитних відносинах, тільки у загальному вигляді, а конкретні параметри встановлюються страховими компаніями та узгоджуються з клієнтами у страховій угоді. При цьому кожна страхова компанія керується як власними інтересами, так і ситуацією на ринку страхових послуг. Конкуренція обумовлює боротьбу за клієнта за рахунок більш вигідних тарифів та умов, сприяючи розвитку даної ланки фінансової системи і посиленню страхового захисту.

Інструментарій обслуговуючої фінансової інфраструктури являє собою сукупність засобів організаційного та інформаційного характеру, що використовуються її суб’єктами з метою забезпечення належного функціонування фінансових ринків. Регламентування діяльності суб’єктів інституційної фінансової інфраструктури є одним із напрямів державного регулювання їх діяльності, а інформаційне забезпечення однією з головних передумов формування ефективного фінансового ринку, коли усім його суб’єктам доступна повна й достовірна інформація, що дає змогу приймати вірні рішення.

Головною складовою інструментарію обслуговуючої фінансової інфраструктури є інструменти організаційно оформленого ринку цінних папері и — фондових бірж та торговельно-інформаційних систем. Насамперед, це лістинг — сукупність процедур щодо включення цінних паперів до реестру організатора торгівлі та здійснення контролю за відповідністю цих і піших паперів та їх емітентів умовам і вимогам, що встановлені правилами даного організатора торгівлі. Перебування цінного паперу у лістингу шенідчує його досить високі якісні характеристики. Інформація щодо ліспи нових цінних паперів подається у біржовому реєстрі. Правила торгівлі иепіновлюються з метою визначення стандартизованих процедур проведення торгівлі цінними паперами: визначення порядку подачі заявок на участь у торгівлі; порядку проведення торгів; технології торгівлі, зокрема приведення аукціонів; порядок укладання біржових угод та виконання біржових контрактів тощо. Котирування являє собою установлення курсу цінних паперів та інших фінансових активів, що відбувається при проведенні торгівлі ними. Узагальнюючим видом котирувань є фондові індекси, пні відображають середньозважені курси акцій групи провідних корпорації), акції яких котируються даним організатором торгівлі. Котирування цінних паперів та фондові індекси дозволяють виявити тенденції, які відображають не тільки діяльність окремих емітентів, а й розвиток ситуації в енопоміці та фінансовій системі у цілому.

Інформаційна підтримка прийняття рішень на фінансових ринках забезпечується через потужні інформаційні мережі. На даний час у світі ек лалася розвинена транснаціональна індустрія інформаційних та рейтин- і оиих послуг, що базується на усесвітньо інтегрованих інформаційних мережах, за допомогою яких в будь-якій країні світу можна проаналізувати етап фінансових ринків і розробити прогноз щодо майбутніх тенденцій динаміки ситуації на них та в економіці. Інформаційні збірники та огляди публікуються міжнародними фінансовими інституціями — Міжнародним валютним фондом ти Світовим банком. В кожній країні є також власні джерела інформації.

На приклад, в Україні щомісячно видається «Бюлетень Національного банку України», в якому представлені показники діяльності банківської системи.

Важливою складовою інформаційної підтримки на фінансових ринках , що визначають надійність, прибутковість, ліквідність, платоспроможність тощо окремих фінансових інституцій та інструментів. Ви- икіченпя рейтингів проводиться спеціалізованими організаціями — рейти- нговими агенціями. Використовуються різні варіанти побудови рейтингів. Наприклад, найбільш надійним відносно виплати доходу та погашення цінним паперам присвоюється символ ААА чи А+, а ненадійні класифікуються символами С і В.

До системи інформаційної підтримки також належать аналітичні огляди, що публікуються у спеціалізованих та загальних виданнях. В них всебічно аналізується інформація, що характеризує стан, проблеми та перспективи розвитку фінансових ринків. Водночас, якщо інформаційні збірники та рейтинги носять офіційний характер, то аналітичні публікації завжди певною мірою є суб’єктивним баченням та прогнозом окремих осіб чи установ. Користуючись ними, завжди необхідно мати і власну інтерпретацію ситуації.

Тема 2. Генезіс і еволюція фінансів

Лекція 1. Генезіс фінансів

  1. Фінанси як економічна категорія.
  2. Історичний характер фінансів.

  1.  Фінанси як економічна категорія. Історичний характер фінансів.

Фінанси — важлива, складна та багатогранна економічна категорія. Поняття “фінанси” походить від лат. (фінанзіа — “платіж”). Вперше цей термін був застосований в Італії у XIII ст., зокрема у Флоренції, Венеції, Генуї, де були добре розвинені торгівля, грошові розрахунки та банківська справа. Цим поняттям позначалися платежі та внески, що здійснювалися на користь держави. Надалі поняття набуло поширення в інших країнах і використовувалося у зв’язку з системою грошових відносин між державою і населенням з приводу формування централізованого фонду грошових коштів. Як об’єктивна економічна категорія фінанси — абстракція, що виявляється у грошових відносинах, тобто матеріальною основою існування фінансів є грошові кошти. Фінанси виражають економічні відносини, оскільки пов’язані з рухом грошової форми вартості. Це означає, що фінанси базуються на економічних відносинах, відносинах власності як первинних. Суспільне відтворення передбачає наявність таких стадій, як виробництво, розподіл, обмін і споживання. Фінанси виражають не всі економічні відносини, а лише ті, що виникають на стадії розподілу. Кожний суб’єкт ділить дохід на дві частини: споживання і нагромадження. У розподільному процесі бере участь держава, яка централізує частину коштів через податки, обов’язкові платежі, позики, а потім їх перерозподіляє між територіями, галузями, сферами діяльності, підприємствами, фізичними особами. Підприємства, отримавши дохід від своєї діяльності, сплачують податки в бюджети, обов’язкові внески у позабюджетні фонди. З особистих доходів громадяни оплачують різні послуги, сплачують податки, погашають позички банків. У суспільстві перерозподільні відносини відбуваються непреривно.

На першій стадії розподілу суспільного продукту виділяється вартість використаних засобів виробництва у вигляді амортизаційних відрахувань, придбання нових матеріалів, палива, електроенергії. Відшкодування цих витрат є необхідною умовою виробництва і фінанси тут мають лише опосередкований вплив. На другій стадії розподілу національний дохід поділяється на фонд нагромадження і фонд споживання, співвідношення між якими залежить від суспільного устрою, економічного розвитку, стратегії уряду тощо. Вкладення коштів у розширене відтворення може відбуватися за рахунок коштів бюджетів, кредитів банку, приватних доходів, іноземних інвестицій. Частково кошти нагромаджуються у резервних і страхових фондах з метою фінансування непередбачених витрат. Фонд споживання складається із суспільних фондів споживання і фонду особистого споживання, співвідношення між якими залежить від соціальної політики країни. Фінанси обслуговують процес формування і використання суспільних фондів споживання, які в основному проходять через бюджетні видатки на утримання установ соціального забезпечення, здійснення соціального захисту населення, надання безплатних послуг соціальної сфери. Особисте споживання включає отримання таких доходів: заробітна плата, соціальні допомоги, дивіденди, відсотки за депозитними вкладами тощо. У ринковій економіці переважне обсяг фонду особистого споживання, тому що це дає стимули до активної трудової діяльності, посилює відповідальність особи за свій матеріальний добробут. Однак держава повинна здійснювати регулюючий вплив на ринок праці з метою створення нових робочих місць, використовуючи для цього кошти бюджетів та відповідних соціальних позабюджетних фондів. Частина доходів громадян може бути інвестована в акції, облігації, що сприятиме розвитку підприємницької діяльності та слугуватиме джерелом додаткових надходжень у вигляді дивідендів і відсотків.

Основні пропорції між складовими національного доходу у процесі його розподілу й перерозподілу встановлюються законодавчою і виконавчою владою з урахуванням дії економічних законів, суспільного устрою, стану економіки, соціальної ситуації, національних особливостей тощо. Так, надмірне зростання обсягу фонду споживання спричинює зростання інфляції, обезцінення грошей, падіння реального рівня життя населення, внаслідок чого держава має збільшувати обсяги соціальних виплат, заробітної плати працівникам бюджетних установ, що ускладнює збалансування бюджетів. Зростання видатків зумовлює збільшення і податкових надходжень. Якщо держава буде стягувати у вигляді податків більше 30 % національного доходу, то не залишить суб’єктам господарювання коштів, необхідних для модернізації та розширення виробництва.

Отже, фінанси як економічна категорія виражають розподільні відносини, що виникають з приводу розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту та національного доходу у грошовому вираженні.

Фінансові відносини супроводжуються рухом грошових коштів у процесі розподілу й обміну. На стадії розподілу відбувається односторонній рух грошової форми вартості, а під час обміну — двосторонній рух вартостей, коли вартість у грошовій формі обмінюється на товарну.

Матеріальними носіями фінансових відносин виступають фінансові ресурси, які формуються у суб’єктів господарювання, держави, домогосподарств за рахунок грошових доходів і надходжень, а використовуються на розширене відтворення, соціальні та інші суспільні потреби.

У розподілі валового внутрішнього продукту використовуються не лише фінанси, а й інші економічні категорії — ціна, заробітна плата, кредит. Всі ці важелі застосовуються по-різному, кожний з них має свої особливості, однак ефективність суспільного розвитку залежить від їхнього узгодженого функціонування. Так, ціна є грошовим вираженням вартості будь-якого товару, виступає вихідним інструментом розподілу вартості валового внутрішнього продукту і створює умови для його подальшого перерозподілу. В умовах вільного ціноутворення держава закладає в ціни податки та обов’язкові платежі в бюджети, внески в соціальні позабюджетні фонди, через норми амортизації регулює суму відрахувань. Введення нових податків або зміна порядку сплати чинних може привести до зменшення чи збільшення ціни. З метою регулювання виробництва або споживання окремих товарів, послуг уряд застосовує фінансові важелі: дотації, субсидії, субвенції за рахунок бюджетних коштів. За реалізації товару на його ціну впливає співвідношення попиту і пропозиції, що відображається на фінансових результатах суб’єкта господарювання, доходах бюджету і фінансовій безпеці держави.

Дія фінансів як розподільної категорії ширша, тому що вони охоплюють не тільки первинний розподіл вартості валового внутрішнього продукту, а й перерозподіл через бюджети, позабюджетні фонди, фінансовий ринок, централізовані фонди і резерви міністерств. Заробітна плата є важливою складовою фонду споживання. Вона підлягає державному регулюванню шляхом встановлення розміру мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму, посадових окладів, надбавок і доплат працівникам державних організацій та установ. Податки з доходів фізичних осіб вилучають частину заробітної плати в бюджети на суспільні потреби та здійснюють перерозподіл доходів окремих громадян. Формування фонду заробітної плати залежить від певних виробничих та фінансових показників. Фактичні витрати на оплату праці є об’єктом оподаткування та нарахування обов’язкових внесків у соціальні позабюджетні фонди. Отже, заробітна плата пов’язана з розподілом частини вартості валового внутрішнього продукту і тісно взаємодіє з фінансами.  Кредит здійснює перерозподіл вільних грошових коштів. За нестачі власних фінансових ресурсів суб’єкт (підприємство, організація, держава) залучає кредитні ресурси, а за надлишку — тимчасово розміщує в кредитній установі. Кредиту притаманні такі ознаки: платність, строковість, повернення, двосторонній рух вартості. Діяльність кредитних установ проводиться на засадах комерційного розрахунку. Кредит сприяє переміщенню коштів між суб’єктами розподілу, тісно взаємодіючи з фінансами.

Отже, фінанси виявляють свої особливості й переваги у розподільних процесах разом із ціною, заробітною платою та кредитом і тільки їх комплексне використання може забезпечити ефективне господарювання суб’єкта.

  1.  Історичний характер фінансів.

Виникнення фінансів пов’язане з існуванням держави і товарно-грошових відносин. Держава для виконання покладених на неї функцій потребувала певних грошових коштів, які могла отримати в результаті розподілу суспільного продукту.

Фінанси як об’єктивна економічна категорія виражають економічні відносини з приводу розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту. Суть фінансів незмінна, однак форми їх використання постійно вдосконалюються. З розвитком товарно-грошових відносин і посиленням ролі держави застосовуються все більш досконалі форми фінансів, що дають змогу забезпечити учасників розподільного процесу достатнім обсягом фінансових ресурсів.

Зародкові форми фінансів виникли в період розпаду первісного ладу у вигляді натуральних податків, зборів, повинностей на користь князя, імператора, короля. Податки з часом почали сплачувати в грошовому вираженні. Отже, вони виступають найпростішою первинною формою фінансових відносин між громадами і владою у процесі утворення централізованого фонду грошових коштів. З розвитком держави сформувалися державні доходи і державні видатки, які склали більш загальну фінансову категорію — державний бюджет, і доповнилися категоріями позабюджетні фонди, державний кредит. Розвиток суспільного відтворення викликав необхідність включення до складу фінансових категорій фінансів підприємств, організацій, а це в свою чергу вимагало перерозподілу фінансових ресурсів і сприяло виникненню фінансових ринків, міжнародних фінансів.

Історичний характер фінансів виявляється не тільки у створенні нових форм фінансових відносин із розвитком суспільства, а й в еволюції кожної форми зокрема.

В окремих країнах розвиток фінансів має свої особливості залежно від економічної політики, ролі та функцій держави, пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту, економічного та соціального стану, національних традицій тощо.

Розглянемо важливу первинну форму фінансів — еволюцію податку. У Київській Русі, першому державному утворенні предків сучасних українців, виникли зародкові форми фінансів, необхідні для утримання верховної князівської та помісної влади. Система оподаткування була примітивною і здебільшого представлена даниною, що сплачувалася як у натуральному (хутром, шкірою, медом, зерном, худобою), так і в грошовому вираженні. Спочатку данина виступала у формі воєнної контрибуції, тобто характер мав риси фінансового насилля і застосовувався до підкорених і поневолених народів.

З часом данина набула форм прямого державного податку з переорієнтацією державного скарбу на внутрішні джерела доходів. Одиницею оподаткування були “плуг”, “рало”, “дим”, що вказувало на основних платників землеробів. З кінця XI ст. об’єктом обкладання стає кожне господарство (дим, соха). (Соха означала розмір земельного наділу, до якого приписувалися селяни. Господарства. включені в соху, несли колективну відповідальність за сплату податків.)

Важливим видом доходів було мито, що пов’язано зі значним розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Для цього історичного етапу розвитку нашої країни характерна заміна прямих податків натуральними повинностями на будівництві доріг, мостів, фортець, що свідчило про нерозвинутість товарно-грошових відносин.

Подальший розвиток податків характеризувався такими особливостями:

  1. збільшення кількості податків та багаторазовість їх стягнення (наприклад мита);
  2. запровадження різних об’єктів оподаткування на окремих територіях (поголовщина, воловщина, подимщина);
  3. встановлення диференційованих ставок податків залежно від платника (привілейовані особи платили менше);
  4. наявність доменів як важливого джерела доходів держави, альтернативи оподаткування.

Домени були доходом від державної власності та експлуатації земель, лісів, надр, ведення торгівлі, рибної ловлі, тобто вони надходили від усіх ресурсів, що знаходилися у власності короля, правителя.

Система, у якій формування доходів держави відбувається за рахунок доходів від власності короля (держави), отримала назву доменіального устрою. Крім доменів, королі збирали з населення добровільні тимчасові збори — субсидії, які поступово трансформувалися в примусові збори (податки).

Доменіальний устрій був необхідним і важливим в умовах недостатньо розвинутих грошових відносин та державного управління. З часом він занепав у результаті продажу державної власності через династичне дроблення чи марнотратство, а також під тиском буржуазії, яка вимагала переведення державної (королівської) власності у приватну. Поступове зменшення державної (королівської) власності привело до скорочення доходів від експлуатації доменів, а тому королі компенсували нестачу коштів у державній скарбниці введенням спеціальних зборів (плата за проїзд мостами, річками), монопольних цін на продукцію та торгівлю, яку вони монополізували. Якщо раніше король продавав продукцію з власного господарства на загальних підставах, отримуючи лише середній прибуток, подібно до будь-якого іншого підприємця, зайнятого цією діяльністю, то монополізація діяльності в руках держави давала можливість формувати додаткові монопольні прибутки.

Методи формування доходів державної казни, що базувалися на особливих привілеях і правах держави, отримали назву регалій. Держава мала виключне право на експлуатацію землі, надр, повітря, виробництво окремих товарів, що давало їй право на отримання доходів від цього. Найбільш поширеними були такі регалії: судова, митна, лісова, монетна, мисливська, річкова, морська, поштова, телеграфна, гірнича, винна, тютюнова та ін. Регаліям властиві риси податків (мають примусовий характер) і зборів (збираються за певну послугу, іноді мають цільове призначення). Однак за своєю економічною природою регалії — державні монополії на ведення певної діяльності або торгівлі окремими видами товарів. їх існування стає можливим лише завдяки застосуванню державного примусу щодо обмеження конкуренції та прав власності. У подальшому багато видів регалій трансформувалися у непряме оподаткування (акцизи на сіль, сірники, тютюн, цукор тощо).

Характеристика доходів січового скарбу свідчить, що на Запоріжжі, як і в Європі в той час, стягувалися домени — доходи від промислової експлуатації загальновійськових земель і сільськогосподарських угідь. З розвитком грошових відносин домени поступово перейшли у регалії як форму отримання доходу з тих типів господарської діяльності держави, які мають монопольне становище і не допускають приватної конкуренції. Кіш як центральний уряд Запорізької Січі мав монопольне пряно щорічно розподіляти між куренями найприбутковіші угіддя. Однак була незначна конкуренція між січовим, курінним та приватними господарствами. Кіш і курені могли отримати середній дохід від промислів, який мала і будь-яка приватна особа. Регалії використовувалися як особлива форма отримання кошем доходів і майже не відрізнялися від доменів, але були вже перехідним елементом до податків.

З поступовим розвитком капіталістичного способу виробництва такі форми доходів держави, як домени і регалії, стали перешкоджати конкуренції й розвитку приватного підприємництва. Відбувся перехід до податків — основного джерела державних доходів.

На етапі доменіального устрою державна влада вдавалася до добровільних зборів, дарів, пожертв, що мали назву субсидій. Щорічно король скликав представників основних верств населення з метою погодження розмірів субсидій. Після схвалення субсидій суспільні стани самі розкладали загальну суму платежу між окремими територіями, містами та особами переважно відповідно до майнового достатку або просто поголовно (прообраз подушного і майнового податків). Первинними формами оподаткування були саме майнове і подушне, оскільки вони не потребували додаткових витрат на адміністрування.

На початковому етапі розвитку сфери оподаткування існувало багато пільг, які встановлювалися для найбільш впливових осіб (духовенство, дворянство).

У Запорізькій Січі застосовувалися податкові пільги у вигляді повного або часткового звільнення від сплати податків за особливі заслуги в козацькій службі, у зв’язку зі старістю або через низькі доходи. Однак ці пільги в основному надавалися козакам, у той час як більшість податків покладалася на не козаків, а на посполитих та населення, що проживало у паланках. Такий стан вказує на суспільну не універсальність оподаткування в Січі.

У податковій системі XVII— XVIII ст. регалії змінюються непрямими податками, переважно на товари широкого вжитку, які сплачували всі соціальні групи населення без урахування податкового імунітету. У Російській імперії непрямі податки займали більше половини доходів державного бюджету і включали акцизи на сіль, цукор, тютюн, сірники, гас та багато інших товарів. Політика уряду полягала в тому, що на дешеві товари встановлювалися вищі ставки акцизу, ніж на дорогі.

Із розвитком капіталістичного господарства вдосконалюються інші форми оподаткування. На початку XX ст. у Росії нарешті був запроваджений подохідний податок замість подушного. У цьому самому столітті продовжуються кардинальні зміни у податкових системах всіх країн щодо зміни ставок податків, їх диференціації залежно від доходів, застосовуються неоподаткований мінімум, окремі пільги тощо.

Так, із приходом до влади більшовиків у Росії податкова система розвивалася за такими напрямами: широке застосування одноразових надзвичайних революційних податків (контрибуцій), перебудова системи непрямих податків шляхом підвищення ставок і запровадження нових, організація строгого обліку і контролю за стягненням прямих податків. Податкова політика була спрямована на досягнення централізації грошових коштів, встановлення нових принципів розподілу національного доходу, економічну боротьбу з приватними підприємцями. До 1929 р. налічувалося 86 платежів у бюджет, що ускладнювало їх стягнення. Податкова реформа 1930—1931 рр. запровадила двоканальну систему платежів у бюджет і дала змогу вдало поєднати прямі та непрямі податки: для державних підприємств — податок з обороту і відрахування від прибутку, для кооперативних організацій — податок з обороту і подохідний податок. Нова система платежів у бюджет дала стійкий дохід державі у формі податку з обороту, в якому було уніфіковано 53 платежі, стимули підприємствам у розвитку госпрозрахунку, а також можливості проведення ефективного фінансового контролю. Податок з обороту зберігся майже на 60 років, маючи на це реальні підстави: адміністративне управління і тверді ціни.

У роки Другої світової війни уряд активно залучав податки з метою поповнення доходів державного бюджету. Так, на початку війни до подохідного і сільськогосподарського податків була встановлена 100-відсоткова надбавка, яку з січня 1942 р. замінили військовим податком, що мав подушний характер. Були введені податок з холостяків, одиноких і малосімейних громадян СРСР, податок з видовищ, збільшені ставки інших податків. Крім податків, основними формами залучення коштів населення були добровільні внески і пожертвування у фонди оборони та армії, використання коштів за ненадані відпустки, вклади в ощадкаси, військові позики. Податки з населення виконали своє фіскальне призначення і дали близько ЗО % від усіх надходжень у державний бюджет.

Соціалістичний спосіб виробництва і розподілу національного фонду, всезагальність державної форми власності, адміністративно-командне управління не давали реальних підстав для економічного зростання і забезпечення добробуту населення. Влада з певною періодичністю проводила економічні реформи, які стосувалися і внесення змін у систему оподаткування. Так, рішеннями господарської реформи 1965 р. були запроваджені нові прямі податки з юридичних осіб у бюджет: плата за фонди (прообраз податку на нерухомість), фіксовані (рентні) платежі, вільний залишок прибутку. У 70-ті роки розпочалися економічні експерименти, які змінили механізм розподілу прибутку і платежі в бюджет. Однак поверхові зміни і доповнення проблему наповнення дохідної частини бюджетів вирішували частково та не могли зрушити основи соціалістичного ладу. З проголошенням незалежності України розпочалося реформування її податкової системи. Так, податок з обороту було скасовано, а в умовах розвитку ринкових відносин та вільного ціноутворення запроваджено податок на додану вартість і акцизний збір. З прямих податків найбільше значення мають податок з прибутку підприємств і податок з доходів фізичних осіб. В Україні сформована податкова система, яка відповідає сучасному етапу суспільного розвитку, а механізм нарахування і сплати окремих податків потребує подальшого удосконалення.

Податки разом з іншими надходженнями формують державні доходи, які мають бути достатніми, щоб забезпечити виконання державою своїх повноважень, тобто відповідати державним видаткам. Ці фінансові категорії утворюють категорію бюджету, що пройшла складний та тривалий процес становлення і розвитку. Термін “бюджет” поширився в офіційних документах на початку XIX ст. і використовувався у значенні законодавчого акта, офіційного звіту.

Розглянемо еволюцію бюджету залежно від історичних етапів розвитку суспільства.

Державні доходи Київської Русі зосереджувалися у скарбниці київського князя і складалися з данини, судових зборів, мита, прибутків з княжих маєтностей, воєнної здобичі та дарунків князям. Існувала система доходів і видатків окремих князівств, які входили до складу Русі.

Види податків, їх розміри та порядок сплати встановлював князь. Приватні доходи князя не були відокремлені від державних, а також не було контролю за їх використанням.

Державні видатки відповідали історичним умовам та соціально-економічному устрою країни і спрямовувалися на утримання княжого двору, дружини, апарату управління, будівництво мостів, доріг, церков тощо. Кожен князь проводив свою фінансову політику, яку закріплював у певних нормативних документах. Так, Ярослав Мудрий видав збірник законів “Руська правда”, у якому регламентувалися і фінансові питання. Для збирання данини, мита і контролю за виконанням повинностей князь призначав особливих чиновників митників, вирників, метальників, мостників, городників. На території українських земель у XV—XVI ст. було запроваджено адміністративне та фінансове право тих держав, до складу яких вони входили, а саме: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої і Росії. Державні доходи включали податки, натуральні платежі та повинності. Всі податки надходили до державної скарбниці, а їх обліком займався скарбник. Видатки спрямовувалися на утримання княжого двору, уряду й армії, ведення війн, спорудження замків і оборонних укріплень, викуп із татарського полону.

Особливістю фінансових відносин на місцевому рівні у XIV XV ст. було їх формування під впливом Магдебурзького права, однак воно обмежувалося литовськими князями і польськими королями.

Державні фінанси Запорізької Січі були сформовані під впливом законодавства Литви і Польщі та пристосовані до конкретних умов і часу. Скарб був сховищем грошей і  цінностей, архівом, складом військових клейнодів і оздоб, арсеналом бойових припасів і зброї. Шафар як державний казначей приймав доходи, видавав гроші й речі, вів облік коштів та інших цінностей. До фінансової старшини ще входили два підшафарія і кантаржі (хранитель мір і ваг).

До державних доходів січового скарбу належать кошові домени і регалії, мито, внутрішні податки, грошове і матеріальне забезпечення з боку Польщі, Росії та Гетьманщини, військова здобич та ін. Державні видатки здійснювалися за такими напрямами:

  1. внутрішні (утримання церков, адміністрації, забезпечення козацької служби, поточне утримання січового господарства);
  2. зовнішні (утримання війська інших держав під час бойових дій, дари іноземним правителям та ін.)

В управлінні Запорізької Січі й Гетьманщини найбільшими повноваженнями володів гетьман, який очолював виконавчу та військову владу, мав право вводити податки і розподіляти кошти державної скарбниці, конфіскувати і дарувати маєтки. Для здійснення своїх повноважень він видавав універсали.

У розвитку державних фінансів України виділяють два періоди Гетьманщини. У перший за гетьманства Б. Хмельницького (1648—1657 рр.) державні доходи формувалися за польським зразком. Державні витрати у шість разів перевищували доходи. У другий період, що почався з моменту укладання Андрусівського миру (1667 р.), державні доходи включали натуральні й грошові податки, основу яких становили податки на споживання і промисли.

Спочатку приватні гетьманські та державні доходи були з’єднані. З розвитком господарства відбувалося реформування державного скарбу і відокремлення особистих гетьманських доходів. Вперше цю реформу було проведено за гетьмана І. Брюховецького. Пізніше такий принцип організації державних фінансів був продовжений П. Орликом, Д. Апостолом та К. Розумовським.

У 1710 р. були проголошені “Пакти й Конституція прав і вольностей Запорізького Війська”, у яких сформульовані такі напрями організації бюджетних відносин: чітка і зрозуміла структура управління бюджетними коштами; компетентність, порядність і добровільна згода на виконання роботи підскарбіїв; боротьба з корупцією за організації функціонування урядового апарату; розмежування доходів урядовців та військового скарбу; чіткі ставки податків, контроль за ухиленням від сплати зборів; підзвітність за використані кошти.

Удосконаленням скарбового діловодства займались гетьмани Д. Апостол і К. Розумовський. Д. Апостол встановив точний бюджет, який у 1731 р. досяг 144 тис. крб на рік.

У Росії регулярне складання державного бюджету почалося з 1803 р. На початку XIX ст. стан державних фінансів був нестабільним. Державні видатки щорічно в середньому на третину перевищували державні доходи. Джерелом покриття бюджетного дефіциту були емісія грошей та позики державних кредитних установ.

Бюджетне право Росії базувалося на двох основних принципах — секретність і безконтрольність, що породжувало неефективне використання державних коштів. До 1862 р. державний бюджет не публікувався і затверджувався царем у секретному порядку.

У зв’язку з наявними проблемами у державних фінансах М.М. Сперанському доручили скласти розпис на 1810 р. і розробити основи бюджетного законодавства. У роботі “План фінансів” він запропоновував реформувати податкову систему, відмовитися від непродуктивних видатків бюджету та дефіциту. М.М. Сперанський вважав за необхідним запровадити принцип гласності у бюджетному процесі, надати бюджету силу закону, встановити відповідність між державними доходами і видатками, заборонити грошову емісію. Основну при чину кризи державних фінансів Росії він бачив у перевищенні видатків над доходами бюджету.

У 1862 р. уряд провів фінансову реформу, згідно з якою запроваджувалися принципи єдності і гласності бюджету, система державного контролю, заміна винних відкупів акцизом на вино. Ця реформа мала непослідовний, компромісний характер і не змогла забезпечити зміцнення державних фінансів, як того вимагали нові капіталістичні умови господарювання.

Бюджет Росії у другій половині XIX ст. характеризувався постійним зростанням абсолютних розмірів, що відповідало світовим тенденціям, однак таке зростання було формальним.

Особливою рисою державних фінансів цього періоду була наявність двох бюджетів: звичайного і надзвичайного. Останній формувався за рахунок коштів, отриманих за позиками і використовувався на військові цілі, будівництво залізниць, надкошторисні витрати відомств. Бюджет з 1862 по 1897 р. виконувався з дефіцитом, який покривався з надзвичайного бюджету.

Характеристика державного бюджету Росії у другій половині XIX ст. свідчить про те, що запровадження бюджетної єдності не було повністю реалізовано. Уряд використовував надзвичайний бюджет для приховування реального фінансового стану в країні. Надлишок коштів, які залишалися по надзвичайному бюджету, спрямовували на покриття дефіциту звичайного бюджету. Із бюджетних залишків була створена вільна готівка казначейства, за рахунок якої фінансувалися надзвичайні видатки. Дійсним джерелом нагромадження вільної готівки були державні позички.

На початку XX ст. державні фінанси Росії характеризувалися особливою нестійкістю. Державні видатки зростали, а доходи не наповнювалися в планових обсягах.

У 1917 р. до влади прийшли більшовики з новою фінансовою і бюджетною політикою. Перший бюджет був затверджений у березні 1918 р. з великим бюджетним дефіцитом, що покривався за рахунок емісії грошей.

У період іноземної інтервенції та громадянської війни державний бюджет з грошового був перетворений на матеріальний. До цього призвели натуралізація господарських зв’язків та система централізованого розподілу продуктів. З відновленням грошових відносин він повернув своє призначення.

Бюджетна система СРСР пройшла кілька етапів реформування. У 1921 р. із загальнодержавного бюджету були виділені місцеві бюджети. Зі створенням Союзу РСР у грудні 1922 р. вона була представлена союзним бюджетом і державними бюджетами союзних республік, у складі яких рахувались місцеві бюджети. У 1924 р. сформувалась система місцевих бюджетів, до яких належали: регулюючі (губернські, обласні, республіканські, окружні); міські, низові (волосні, районні, сільські). У СРСР мала місце значна централізація коштів у союзному бюджеті, обсяг якого у 1924—1925 рр. становив 78,1 % від загального обсягу державного бюджету.

Доходи і видатки державного бюджету неперервно зростали. Бюджетний дефіцит офіційно мав місце у 1941—1943 рр. Однак наявність у дохідній частині державного бюджету такого джерела, як державні позики, свідчить про традиційне джерело покриття розриву між доходами і видатками бюджету.

Державний бюджет незалежної України займає основну частку у зведеному бюджеті. Бюджетні відносини регулюються Бюджетним кодексом У країни, прийнятим у 2002 р. Склад бюджетної системи з часу його введення в дію був змінений, і до місцевих бюджетів віднесено бюджет Автономної Республіки Крим.

До особливостей слід віднести виділення з 2000 р. у складі доходів і видатків бюджетів загального і спеціального фондів. Починаючи з 1 січня 2000 р. всі позабюджетні кошти установ і організацій, що утримуються за рахунок бюджетів, включаються до спеціального фонду відповідного бюджету.

У бюджетному процесі важливе значення має бюджетне вирівнювання. До р. використовувався метод розщеплення податків між державним і місцевими бюджетами з метою збалансування їх доходів і видатків. З 1997—1998 закладено розподіл податків між бюджетами. До державного бюджету надходять непрямі податки, які дають стійкі, значні надходження. Місцеві бюджети не мають достатніх власних доходів і отримують значні суми між- бюджетних трансфертів, що послаблюють самостійність органів місцевого самоврядування. Державний бюджет є дефіцитним, на його покриття спрямовуються внутрішні й зовнішні запозичення.

Дослідження еволюції державних фінансів показало, що кошти на забезпечення виконання державою своїх повноважень в основному зосереджувалися у бюджетах. Позабюджетні фонди почали формуватися у XIX ст. у Франції, Японії, Великій Британії, Німеччині, що було пов’язано із розширенням сфери підприємницької діяльності держави. Наявність спеціальних (позабюджетних) фондів давала можливість уряду здійснювати видатки, які не затверджувалися парламентом. У XX ст. у зв’язку з подальшим зростанням ролі держави збільшилася кількість і обсяги спеціальних фондів.

У другій половині цього століття у Великій Британії обсяг спеціальних фондів становив третю частину державного бюджету, а у Франції валові витрати за спеціальними фондами у своєму обсязі дорівнювали видаткам державного бюджету. У США було 60 спеціальних фондів, у Японії — ЗО—46, у Великій Британії — 80. За рахунок коштів спеціальних фондів фінансувалися військові видатки, зовнішньоекономічна діяльність, соціальні потреби, заходи із регулювання економічних процесів.

До спеціальних фондів належали різні автономні та приєднані бюджети, позабюджетні фонди, спеціальні кошториси та рахунки. Так, у Великій Британії існував фонд головного казначея, який створювався із залишків фондів міністерств для підтримання рівноваги у всіх фондах. У Японії формувався спеціальний фонд, через який відбувався перерозподіл податкових надходжень між місцевими бюджетами.

Після Другої світової війни у Франції був сформований фонд модернізації, який після об’єднання у 1955 р. з іншими фондами трансформувався у фонд економічного і соціального розвитку. Цей фонд поповнювався за рахунок позичок та бюджетних коштів, а використовувався на фінансування інвестиційних програм. Кошти надавалися у формі кредитів тим підприємствам, які проводили інвестиції згідно з державними програмами розвитку. Велике значення для фінансування капітальних вкладень мав спеціальний кон’юнктурний фонд, який поповнювався в умовах економічного піднесення, а використовувався при спаді виробництва.

Різноманітні економічні фонди діяли у Японії: інвестиційний бюджет або програма державних інвестицій і позик, спеціальні рахунки (автономні бюджети центрального уряду та місцевої влади). Інвестиційний бюджет формувався за рахунок коштів ощадних, страхових, пенсійних, довірчих фондів і використовувався для фінансування державного сектору економіки у формі безповоротних субсидій і пільгових кредитів.

Кожна країна створювала позабюджетні фонди, виходячи з конкретних со- ціально-економічних процесів, які відбувалися на певному історичному етапі розвитку суспільства, з урахуванням національних особливостей.

В Україні, яка входила до складу Російської імперії, а потім Радянського Союзу, мала місце значна централізація фінансових ресурсів у бюджетах, у зв’язку з чим практика створення позабюджетних фондів не була поширеною. З проголошенням незалежності відбулося становлення позабюджетних фондів, розвиток яких триває до цього часу. Особливі ознаки державних цільових фондів: збереження фондів соціального спрямування, що функціонують на страхових засадах; надмірна залежність цільових фондів від доходів державного бюджету, яка виявляється у включенні фондів до складу бюджету або встановленні значних розмірів дотації з бюджету до цільових фондів; високий ступінь централізації коштів позабюджетних фондів на загальнодержавному рівні із наступним перерозподілом.

Формування державних фінансів, поряд із державним бюджетом та позабюджетними фондами, передбачало становлення державного кредиту, який дас змогу залучати додаткові фінансові ресурси на державні програми.

На ранніх етапах розвитку державності в Київській Русі кредитні відносини мали примітивний характер: кредити надавалися державою купцям з метою надходження додаткових доходів до княжої скарбниці. Державний кредит існував на Січі: кіш як центральний уряд позичав кошти купцям із січового скарбу.

У XIX ст. ситуація змінилася у зв’язку зі зростанням потреби уряду в грошових коштах. Російська імперія робила постійні зовнішні запозичення для покриття бюджетного дефіциту. Державний борг збільшувався не тільки в абсолютних обсягах, а й відносно розміру бюджету. Якщо на початку XIX ст. сума державного боргу дорівнювала майже чотирьом річним бюджетам Росії, то напередодні селянської реформи 1861 р. державний борг перевищував щорічний державний бюджет вже приблизно у вісім разів. З середини 80-х років XIX ст. Росія за величиною державного боргу займала третє місце після Франції та Великої Британії, а за виплатою відсотків за борги — друге.

На початку XX ст. у Росії розвивалися різні форми місцевого кредиту: облігаційні й безоблігаційні позики, кредити державного, земельних, комерційних і громадських банків, емісійний курс міських позик був нижчий від курсу державних позик внаслідок низки несприятливих чинників (незручної системи тиражів, роздрібненості позик, нестійкості курсу).

Міські облігації не входили до складу боргу Росії, оскільки не гарантувалися державою, яка тільки контролювала емісію муніципальних облігацій, приймала їх для оплати за казенними підрядами, а також видавала грошові позики через Держбанк під заставу цих цінних паперів. На розсуд уряду була представлена можливість конвертації муніципальних позик у державні, що збільшувало видатки державного бюджету. З початком Першої світової війни розвиток муніципального кредиту перервався. Для фінансування військових потреб Росія залучала державні позики. Політику царського уряду продовжив Тимчасовий, який за час свого існування отримав чотири позики від США.

Анулювання державних позик, отриманих царським урядом, було одним із фінансових рішень більшовиків у 1918 р., що дало їм можливість стримати збільшення видатків державного бюджету. Державний кредит СРСР офіційно був запроваджений з 1922 р. й активно використовувався як форма мобілізації додаткових грошових коштів на загальнодержавні програми і для збалансування доходів і видатків державного бюджету, оскільки бюджетний дефіцит законодавчо не був визнаний. В Україні державний кредит набув подальшого розвитку і використовувався з метою покриття дефіциту державного бюджету.

На певних історичних етапах розвитку суспільства під фінансами розуміли форми і методи залучення державою грошових коштів на фінансування соціальних та економічних програм. У кінці XIX ст. фінанси визначали як відносини, що виникають у процесі утворення централізованих грошових коштів і призначені на суспільні потреби. З розвитком товарно-грошових відносин до фінансів, крім державних, стали відносити фінанси суб’єктів господарювання, фінансовий ринок, міжнародні фінанси. Ринкова економіка, наявність різних форм власності, інтеграційні процеси вимагають залучення нових форм і методів перерозподілу валового внутрішнього продукту для забезпечення всіх суб’єктів фінансовими ресурсами, достатніми для ефективної діяльності.

Так, у Радянському Союзі фінанси підприємств характеризувалися такими ознаками: суворе регулювання фінансових відносин із затвердженням виробничих і фінансових показників; лише фондова форма формування і використання грошових коштів; значна участь держави через бюджети у фінансуванні капітальних вкладень, приросту нормативу власних оборотних коштів, покриття планових збитків; значний перерозподіл коштів у межах об’єднання. галузі, держави. Соціалістичний спосіб виробництва і розподілу національного доходу в Союзі РСР виявився неефективним і криза в економіці, фінансах, політиці призвела до його руйнування.

З проголошенням переходу до ринкової економіки в Україні відбувається застосування нових більш досконалих форм фінансових відносин, які відповідають суспільному розвитку.

Тема 3.Становлення й розвиток фінансової науки

Лекція 1. Становлення й розвиток фінансової науки

1.Історичні передумови виникнення фінансової науки та її роль у суспільстві.

2. Сутність та структура фінансової науки.

3. Зміст системи фінансових наукових знань та інструментарій фінансової науки.

1.Історичні передумови виникнення фінансової науки та її роль у суспільстві.

Фінансова наука є невід’ємною складовою науки як системи знань. Під наукою розуміють різні поняття, у неї вкладають відповідний зміст. Враховуючи багатоаспектність та розмаїття підходів до трактування науки, її розглядають як одну з форм суспільної свідомості, систему знань, сферу людської діяльності, окрему галузь наукового знання, мистецтво і творчу діяльність. Термін “наука” використовувався давньогрецькими мислителями Платоном і Арістотелем, вживався Архімедом та іншими відомими філософами. До початку другого тисячоліття економічні погляди (включаючи й фінанси) викладалися у філософії. У XV ст. з остаточним відокремленням політичної економії від філософії фінансова наука розглядалася як складова економічної науки, що продовжувалося до XVIII ст.

Термін “фінанси”, що у перекладі з латинської мови означає “платіж”, використовувався з метою розкриття механізму мобілізації матеріальних і фінансових ресурсів для потреб утримання монархів, державних структур та оборони країни. Для цього безконтрольно вводилися податки, різні збори і платежі. З розвитком торгівлі термін “фінанси” використовували для позначення платежів (внесків), які здійснювалися на користь держави.

Безпосередньо у науковий обіг термін “фінанси” ввів французький вчений і політик Жан Боден у 1577 р. у праці “Шість книг про республіку” для виділення сукупності ресурсів, необхідних для задоволення потреб держави. У XVI—XVII ст. відбулося відокремлення державної казни від казни сімей монархів, внаслідок чого виникли поняття “державні фінанси”, “державний бюджет”, “державний кредит”. Платники податків почали офіційно визнавати право держави на оподаткування замість надання платникам певних суспільних послуг. Фінансові потоки стали прозорими, змінилося бачення сутності фінансів. У XVIII ст. з розвитком державного господарства та демократичних засад з'явилося фінансове право. У 1784 р. Жак Неккер (міністр фінансів Франції) представив королю звіт про фінансовий стан нації. Таким чином вперше було оприлюднено офіційний документ, що містив дані за декілька років про доходи і видатки Франції. Цей період характеризувався виділенням фінансової науки як самостійної галузі наукових знань.

XIX ст. характеризується розвитком капіталізму, поглибленням розуміння і трактування фінансів, розширенням сфера фінансових відносин. Фінанси використовуються як вагомий чинник політичного і соціально-економічного життя суспільства.

Із розвитком товарно-грошових відносин розширилися і вдосконалилися функції держави, відбулися глобалізаційні процеси, об’єднання економічних систем, створення потужних міждержавних фінансових структур, змінилося місце фінансових у сфері економічних відносин, їхня роль у внутрішньому житті країни та на світовому рівні.

Найвищого рівня розвитку досягли фінанси у XXI ст. З посиленням глобалізацінних процесів фінансові відносини вийшли далеко за межі окремих держав, стали домінуючими у світовій економіці і політиці.

Сьогодні фінансова наука є рушійною силою у розвитку фінансових відносин. З її допомогою моделюються фінансові стосунки національного і міжнародного масштабу, приймаються доленосні політичні та економічні рішення. Фінансова наука як самостійна галузь наукових знань тісно пов’язана з усіма економічними науками. Вона використовує спільну інформаційну базу, користується спільними принципами, методами і прийомами, має спільний об’єкт — суспільство. Результати фінансових наукових досліджень тісно пов’язані з результатами досліджень інших галузей економічних наук і спрямовані на удосконалення суспільних відносин, підвищення ефективності функціонування економіки і соціальної сфери, зміцнення економічної могутності держави. Фінансова наука розглядається як вчення про сутність і роль фінансів у суспільстві, закономірності їх виникнення та розвитку на різних історичних етапах розвитку суспільно-економічних формацій.

Сутність фінансів, їхній зміст та форма, принципи організації фінансових відносин, характер їх використання, закономірності розвитку обумовлені характером та функціями держави. Відповідно фінансова наука включає вчення про фінанси рабовласницького, феодального, капіталістичного суспільства, сучасних модифікацій суспільного розвитку. Вона виявляє загальні риси фінансів усіх формацій, розкриває відмінності, особливості функціонування у різних державах, які знаходяться на одному або різних рівнях соціально-економічного розвитку. Розглядаючи фінанси як особливу сферу економічних відносин і як складову всієї системи цих відносин, фінансова наука доводить підпорядкування фінансів закономірностям розвитку суспільства, розкриває їх особливості, характерні для відповідного рівня соціально-економічного розвитку, виявляє зворотний вплив фінансів на економіку, роль фінансів у становленні і розвитку відповідного суспільного і політичного устрою.

Фінансова наука вивчає діяльність держави, підприємницьких структур, організацій, установ, громадян, пов’язаних зі створенням і використанням фондів грошових коштів і фінансових ресурсів у конкретних історичних умовах, а також закони й закономірності фінансових явищ і процесів у їхній взаємодії та взаємозв’язку. Зважаючи на обмеження фінансових ресурсів у суспільстві, фінансова наука має дати відповідь на питання, як і в яких формах доцільно створювати та використовувати грошові фонди з метою оптимального вирішення загальнодержавних потреб, потреб суб’єктів господарювання і населення з урахуванням закономірностей всіх фінансових явищ, їхньої об’єктивної необхідності, а також різних суспільних інтересів. Фінансова наука — суспільно-економічна наука, що вивчає сукупність фінансових явищ, пов’язаних з розподілом і перерозподілом ВВП. Це потребує використання певного методологічного підходу. Одним з найважливіших завдань фінансової науки є теоретичне обґрунтування моделі розподільчих процесів, яка дала б можливість гармонізувати інтереси всіх суб’єктів фінансових відносин.

Загальна мета фінансової науки пізнання дії об’єктивних економічних законів і закономірностей розвитку суспільства у сфері фінансів, передання результатів наукових досліджень для практичної реалізації. Об’єктивними законами у фінансовій сфері є найстійкіші сутнісні, причинно-наслідкові зв’язки та взаємозалежності фінансових явищ і процесів. Наприклад, ставки податків впливають на розвиток виробництва. Однак відповідь на питання, у яких випадках вони впливають негативно, а в яких набувають лише фіскального характеру і не шкодять виробничій діяльності, має дати лише фінансова наука.

2. Сутність та структура фінансової науки.

У суспільно-історичних реаліях фінансова наука постає у трьох виявах:

  1. як певна сукупність знань, відомостей, інформації про фінанси;
  2. діяльність, пов’язана з продукуванням знань про фінанси;
  3. сукупність колективів, інститутів, установ і підрозділів, які забезпечують здійснення фінансової наукової діяльності.

Розглядаючи фінансову науку як сукупність знань, відомостей, інформації про фінанси, до її складу включають гіпотези, теорії, закони, тенденції, принципи, постулати, методи, категорії, поняття, наукові проблеми, наукові факти, завдання тощо.

Характеризуючи фінансову науку як діяльність, пов’язану з продукуванням знань про фінанси, до її складу відносять суб’єкти (вчені-фінансисти, спеціалісти), цілі (дослідження теоретичних і практичних засад функціонування фінансів у суспільстві), функції (опис, пояснення, прогноз), засоби (інформація, обладнання, устаткування), методи (правила, прийоми, понятійний апарат. теорії, концепції тощо), форми (теоретизування, експериментування тощо), об’єкти (грошові фонди, фінансові ресурси, грошові доходи і нагромадження, видатки, витрати), результати фінансової наукової діяльності (сукупність наукових знань і наукові прогнози).

Розглядаючи фінансову науку як сукупність колективів, інститутів і підрозділів, які забезпечують здійснення фінансової наукової діяльності, розуміють ті суб’єкти, які безпосередньо виконують наукові дослідження. В Україні такими суб’єктами є наукові підрозділи Національної академії України, Науково-дослідний фінансовий інститут при Міністерстві фінансів України, науково-дослідні установи і підрозділи міністерств, відомств, вищих навчальних закладів тощо, фінансова наукова робота яких є функціональним завданням, а для їхніх працівників — професійною діяльністю.

Таким чином, фінансова наука — спеціалізована галузь наукових знань, наукова діяльність, спрямована на вивчення фінансів у теоретичному і практичному аспектах, а також форм організації і функціонування їхніх окремих інститутів.

Структура фінансової науки:

  1. історико-теоретичні науки (історія фінансів, теорія фінансів тощо); науки управлінського циклу (управління фінансами, фінансовий менеджмент тощо);
  2. прикладні науки (бюджетна система, податкова система, казначейська система, фінанси підприємств, фінансовий ринок, місцеві фінанси, фінансовий контроль тощо).

Особливість фінансової науки — її теоретико-прикладний характер. Вона покликана формулювати теоретичні концепції і моделі фінансів, обґрунтовувати відповідні фінансові явища, обслуговувати практичні потреби регулювання суспільних відносин, сприяти удосконаленню фінансового законодавства і фінансової практики. Тому фінансові наукові знання відрізняються конкретністю, точністю, виражаються у логічно пов’язаних, формалізованих поняттях, категоріях, наукових конструкціях.

Суб’єкти фінансової науки — вчені, наукові працівники, науково-педагогічні працівники, наукові установи, наукові організації, вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації, громадські організації у сфері фінансової наукової діяльності. Об’єкт фінансової науки, як й інших економічних наук, — суспільство. Під час визначення об’єкта пізнання необхідно враховувати те, що будь-яке фінансове явище, процес або відношення об’єктивної фінансової реальності може бути об’єктом дослідження. Отже, об'єкт дослідження фінансової науки це процес або явище фінансової теорії і практики, що породжує проблемну ситуацію і обране для вивчення. Безпосередніми об’єктами фінансової науки можуть бути:

  1. фонди грошових коштів (централізовані — державні і місцеві бюджети. Пенсійний фонд України, державні соціальні фонди, державні резерви, державний кредит; децентралізовані — фонди і резерви міністерств, відомств, центральних установ, відділів та управлінь місцевих державних адміністрацій, виконавчих комітетів місцевих рад, підприємств, організацій та установ усіх форм власності);
  2. капітал та фінансові ресурси суспільства, держави, суб’єктів господарювання, адміністративно-територіальних формувань;
  3. грошові доходи і нагромадження (виручка від реалізації продукції, надання послуг, грошові надходження від інших видів діяльності, прибуток, амортизація тощо);
  4. конкретні види податків, обов’язкових зборів, неподаткових надходжень до бюджетів;
  5. всі види видатків, витрат;
  6. всі види фінансових планів та їхні показники тощо.

Таким чином, усе те, на що спрямована діяльність дослідника і що протистоїть йому як об’єктивна фінансова реальність, є об’єктом фінансового дослідження.

Предмет фінансового дослідження — теоретичне відтворення об’єктивної фінансової дійсності, тих суттєвих зв’язків та відношень, які підлягають безпосередньому вивченню у процесі фінансового наукового дослідження і є головними, визначальними для конкретного дослідження. При визначенні предмета фінансової науки в об’єкті пізнання виділяється певна його частина, яка входить у предмет науки не цілком, а лише тією її стороною, що визначається особливостями фінансової науки, тоді як всі інші сторони розглядаються як другорядні. Якщо об’єкт науки відображає реальне фінансове явище, яке має конкретне матеріальне вираження (обсяг, вартість, ціну тощо), то предмет науки — це філософська абстракція, яка відображає окремі сторони та особливості об'єкта, котрі реально помітити неможливо.

Предмет фінансової науки:

  1. сутність фінансів (розподільні, або економічні, або грошові відносини, пов’язані з розподілом і перерозподілом ВВП, частини національного багатства з метою формування та використання фондів грошових коштів і фінансових ресурсів держави та суб’єктів господарювання);
  2. специфічні для фінансової науки принципи, закони і закономірності;
  3. особливі форми прояву та механізми дії цих принципів, законів і закономірностей;
  4. фінансова техніка;
  5. фінансова практика.

Об’єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і часткове. В об’єкті виділяється та його частина, яка є предметом дослідження і на яку спрямовується основна увага науковця. Саме предмет дослідження визначає його тематику і напрям.

Фінансові явища і процеси наука досліджує на різних рівнях, зокрема на міжнародному (глобальному рівні), загальнодержавному (макрорівні), регіональному (рівні адміністративно-територіальних утворень), на рівні окремих суб’єктів господарювання (мікрорівні). На глобальному і макрорівнях досліджуються, як правило, макроекономічні, інтегральні показники, у той час на мікрорівні — децентралізовані фінансові ресурси і чинники, котрі впливають на їхнє формування і використання.

У результаті досліджень встановлюються закономірності явищ і процесів, пов’язані з формуванням доходів та їх використанням, а також параметри, що забезпечують найефективніше функціонування фінансів та їхній вплив на соціально-економічні процеси.

Суспільне призначення, місце та роль фінансової науки у суспільстві найбільш повно розкриваються через функції. Функції фінансової науки дають можливість простежити шляхи розвитку системи знань про фінанси, їх вплив на систему суспільних зв’язків, наукове і практичне значення результатів фінансових наукових досліджень, завдання, які стоять перед фінансовою наукою. У результаті ознайомлення з функціями фінансової науки стає зрозумілим її суспільне призначення та практична цінність, визначаються основні напрями її впливу на соціально-економічні процеси. Фінансова наука виконує як загальнонаукові, так і конкретно-наукові функції.

Загальнонаукові функції:

  1. гносеологічна (пізнавальна) забезпечує суспільство необхідними знаннями про фінанси для правильного вирішення проблем, зокрема теоретичне відображення фінансів на рівні загальних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування, констатацію існуючого стану функціонування та розвитку фінансів;
  2. функція соціальної пам'яті — накопичення, збереження, трансляція досвіду функціонування фінансів у попередньому історичному періоді;
  3. інтерпретаційна забезпечує пояснення сутності фінансів та фінансових явищ, висвітлення їхнього причинного зв’язку, структурної організації, суспільного призначення;
  4. прогностична відображає здатність фінансової науки на підставі виявлених закономірностей та тенденцій розвитку фінансів і фінансової системи, шляхом висунення гіпотез, прогнозів, аналізу різних варіантів та альтернатив, визначити перспективи їхнього розвитку;
  5.  евристична за своїм характером подібна до пізнавальної, але, на відміну від неї, означає не теоретичне опанування дійсності та поширення, систематизацію існуючих фінансових знань, а виявлення нових, раніше невідомих властивостей фінансів та фінансових явищ; нормативна встановлює, організовує та регулює відносини між науковими структурами за допомогою відповідних норм, правил етики;
  6.  комунікативна забезпечує взаємозв’язок та взаємодію всіх видів фінансової науки, удосконалення фінансових знань, використання фінансовою наукою наукових знань
  7.  інших галузей науки, запобігання дублюванню наукових досліджень та прогалин у фінансових знаннях, подолання неконструктивних та необґрунтованих дискусій; реалізується за допомогою наукової мови як зрозумілого та важливого засобу спілкування;
  8.  прикладна сприяє вирішенню практичних завдань соціально-економічних перетворень і реалізується через розробку практичних заходів вирішення проблемних фінансових питань, проектів нормативно-правових актів з фінансів, концепцій реформування державних фінансових інститутів тощо;
  9.  аксіологічна (ціннісна) формує у суспільстві ціннісні орієнтації, які спрямовують результати фінансових наукових досліджень на благо людей;
  10.  креативна (творча) реалізується за допомогою створення потужного, інтелектуального потенціалу людства із числа вчених-фінансистів;
  11.  ідеологічна відображає роль фінансової науки у формуванні суспільної ідеології, зокрема окремі фінансові явища та ідеї є складовими суспільної ідеології, закріплюють загальнолюдські цінності та ідеали, відображають інтереси та волю певних соціальних груп населення, використовуються для складання партійних програм, визначення основних засад внутрішньої та зовнішньої політики тощо;
  12.  виховна конкретизує роль науки у фінансовій освіті, фінансовому вихованні різних верств населення, формування у членів суспільства певних фінансових орієнтирів і фінансової грамотності.

Спеціальні функції фінансової науки розкривають особливості, зумовлені спрямованістю науки на дослідження фінансів як особливого суспільного явища, що має власну природу та тенденції розвитку. Такими функціями є:

  1.  фінансово-орієнтуюча відображає роль фінансів у визначенні орієнтирів, цінностей, ідей та принципів, шляхів удосконалення фінансових відносин та фінансового законодавства, фінансового регулювання, фінансового забезпечення, створення надійного фінансового механізму тощо;
  2.  інструментальна визначає значення фінансової науки як інструменту суспільства і держави щодо наукового забезпечення фінансової практики;
  3.  критично-експертна полягає у критичному осмисленні теоретичних положень фінансової науки, фінансової практики, стану фінансового законодавства, організації та діяльності фінансового апарату суспільства, їх відповідність загальноприйнятим нормам і демократичним принципам, а також у проведенні наукової експертизи різних фінансових проектів, нормативно-правових актів з фінансів, фінансової практики.

3. Зміст системи фінансових наукових знань та інструментарій фінансової науки.

Фінансова наука — дуже розгалужена і диференційована система наукових знань, видів і форм наукової діяльності. Кожна її структурна частина зумовлена потребами пізнавальної і практичної фінансової діяльності та відображає багатоаспектне і багатоцільове призначення фінансів як науки.

У цілому зміст фінансової науки складають такі блоки наукових фінансових знань:

  1.  фундаментальні теоретичні й історичні основи фінансів;
  2.  методологія фінансів (парадигми, методи побудови наукових знань, теоретичних та емпіричних досліджень);
  3.  системи наукових фінансових знань галузевого і проблемного характеру; системи фінансових наукових знань прикладного характеру, що відображають порядок, форми, методи, прийоми, засоби різноманітних видів фінансової діяльності.

Зміст системи наукових фінансових знань складають теорії, фінансова наука, фінансова думка, вчення, доктрини, концепції, наукові закони, судження, умовиводи, постулати та аксіоми, проблеми, гіпотези, наукові парадигми, методи, поняття та категорії, наукові факти, наукові результати.

Галузеві та прикладні системи фінансових наукових знань, які допускають емпіричну перевірку за допомогою фактів, як правило, мають містити такі елементи: вихідні принципи або аксіоми, на підставі яких базуються висновки для прояснення або попередження специфічних фінансових явищ; сукупність логічних правил, що вводяться для оперування поняттями, термінами у межах цих систем знань; спосіб побудови логічних висновків, які дають можливість передбачити специфічні фінансові факти тощо.

Охарактеризуємо складові системи наукових фінансових знань.

Теорія — система ідей, поглядів, положень, тверджень, логічних принципів, висунутих гіпотез, сформованих наукових концепцій та прийнятих постулатів, за допомогою яких узагальнюється досвід, отримуються достовірні знання, відображається закономірний розвиток природи, суспільства, мислення. Теорії спрямовані на тлумачення та пояснення будь-якого явища, включаючи фінансове. Це форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення щодо закономірностей та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності. Теорія — система достовірних знань про діяльність, яка описує, пояснює, передбачає явища конкретної предметної галузі.

Під фінансовою теорією розуміють об'єднаний єдиною внутрішньою пізнавальною логікою, взаємопов'язаний у його частинах, закінчений на певний момент комплекс пояснень фактів і осмислень фінансової дійсності. Фінансова теорія вирізняється різносторонністю поглядів. Часто певні фінансові теорії є відірваними від реальної практики, а тому лише в ідеалізованому варіанті відображають фінансову практику.

Фінансова наука — впорядкований процес одержання знань, їхньої організації та систематизації у світлі певної парадигми, а також сума знань про явища міжнародних, державних та приватних фінансів і достовірно встановлені закономірності їх функціонування. На відміну від теорії, фінансова наука характеризується доказовістю і достовірністю щодо змісту, систематизованістю щодо форми, обґрунтованістю положень і висновків.

Фінансова думка — інтелектуальний процес у будь-якій стадії пізнання фінансових явищ та з будь-яким результатом — від гіпотези до достовірного знання. Фінансова думка однаково працює на фінансову теорію і фінансову науку. Фінансова думка відображає сукупність наукових тем, порушених проблем, відкритих істин та способів їхнього доведення.

Під вченням про фінанси розуміють сукупність теоретичних положень щодо фінансів, систему поглядів мислення на фінанси.

Фінансову доктрину трактують як систематизоване вчення про фінанси, цілісну концепцію, сукупність принципів. На відміну від майже тотожних понять вчення, концепція, теорія, частіше використовується для позначення фінансових поглядів з відтінком схоластичності та догматизму, тобто впливу суб'єктивного чинника на трактування об’єктивних понять.

Фінансова концепція — пешшй спосіб розуміння, тлумачення, інтерпретації фінансових положень, ідей, явищ, процесів, головний погляд на них, сукупність ідей їх системного висвітлення. Отже, під концепцією розуміють систему доказів певного положення або систему поглядів на те чи інше фінансове явище. Концепція може базуватися на загальноприйнятих теоріях певної наукової школи або бути й авторською і розкривати власні теоретичні міркування дослідника. В обох випадках викладені положення мають бути логічно обґрунтованими, а не штучним набором окремих різнопланових тверджень. З огляду на це концептуальність — це визначення змісту, сутності, смислу того, про що йде мова.

Наукові закони — внутрішні суттєві зв’язки фінансових ідей, явищ, що зумовлюють їхній закономірний розвиток. Закони характеризуються загальністю, необхідністю і повторювальністю за певних умов. Наукові закони у фінансовій сфері відтворюють істотні, необхідні зв’язки фінансових явищ і процесів у їхній суспільній обумовленості. Ці закони відрізняються за часом дії (постійні і тимчасові); за ступенем спільності (загальні і специфічні), за способом прояву (динамічні і статичні або схоластичні), за формою обумовлення (причинні і функціональні), за формою зв’язків між суспільними і правовими явищами (наукові закони, що відображають незмінність цих зв’язків чи тенденцій розвитку, або встановлюють функціональну залежність чи фіксують причинний зв’язок).

Для доведення закону наука використовує судження. Судження — думка, у якій за допомогою зв’язку фінансових явищ, понятьчи процесів стверджуєть-ся або заперечується що-небудь. Судження про предмет, явище або процес можна отримати або безпосередньо за допомогою спостереження, або опосередковано за допомогою умовиводу.

Умови трактують як розумову операцію, за допомогою якої з певної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов’язане з вихідним.

Постулати та аксіоми — вихідні, незалежні, несуперечливі і повні твердження або положення наукових теорій, які за аксіоматичної або дедуктивної побудови теорій сприймаються як істинні і з яких виводяться, за прийнятими у них правилами виводу, всі інші положення (основні абстракції). Отже, хоча правильність постулатів теоретично чи практично не доведена, вони приймаються науковою теорією як істинні.

Гіпотеза — наукове припущення або допущення, висунуте для пояснення фінансових явищ, процесів або їхніх причин, які зумовлюють певний наслідок. Іншими словами, гіпотеза — таке наукове припущення, істинність якого не доведена і потребує експериментальної перевірки. Доведена гіпотеза стає істиною.

Наукові проблеми виникають тоді, коли визрівають необхідні для цього умови. Наукова проблема як суб’єктивне уявлення об’єктивної дійсності є видом знання, яке виявляє межі незнання. Якщо проблема сформульована і поставлена правильно, то окреслені й сфери можливих наукових відповідей, варіанти и потенційного вирішення.

Наукова парадигма становить теоретико-методологічну основу фінансової науки і наукових досліджень. Парадигма — той чи інший приклад або показовий випадок концепцій чи теоретичного підходу. Під парадигмою розуміють:

  1.  визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають модель постановки проблем та їх вирішення науковому співтовариству;
  2.  одну або декілька фундаментальних теорій, котрі користуються загальним визнанням і впродовж певного часу спрямовують наукові дослідження;
  3.  панівний для певного історичного періоду в науковому співтоваристві усталений взірець, еталон мислення або постановки та вирішення проблеми, який уможливлює достовірність результатів наукового пошуку;
  4.  систему ідей і уявлень, здатних розв’язати суперечності, що виникли в науці, дати пояснення накопиченому емпіричному матеріалу і відкрити шлях до подальшого поглиблення знань.

Метод — спосіб відображення і відтворення у мисленні досліджуваного предмета. Уміле застосування методів є важливою передумовою одержання нових істинних наукових знань. Головні елементи методу: принципи, правила, прийоми, способи і засоби. Наукові методи поділяються на: загальні методи вищого (філософського) рівня, загальнонаукові методи, конкретно наукові методи, спеціальні методи.

Поняття та категорії, якими оперує фінансова наука, є логічним вираженням знань про її об’єкт, предмет і мету. Фінансове наукове поняття — думка, відображена в узагальненій формі. Під цими поняттями розуміють змістовні, необхідні ознаки фінансових явищ і процесів, предметні уявлення, що відтворюють у мисленні об’єктивну суть таких явищ і процесів, існують у ній, виражають специфічну фінансову визначеність цих процесів і явищ. Якщо поняття увійшло до наукового обігу, його виражають одним словом або використовують сукупність слів, які називають термінами. Фінансова наука має власну термінологію, котра виділяє її з сукупності інших наук, наприклад фонди грошових коштів, фінансові ресурси, фінансове планування, фінансове регулювання, фінансові резерви, фінансовий механізм, фінансовий контроль, грошові доходи, грошові нагромадження, видатки, бюджетне фінансування, кошторисне фінансування, бюджетне інвестування, міжбюджетні трансферти тощо. Окремі терміни, які є граничними за рівнем узагальнення і відображають об’єктивні фундаментальні абстрактні найсуттєвіші поняття фінансової теорії, називають фінансовими категоріями. До категорій фінансової науки належать бюджет, фінанси підприємств, податки, державний кредит, прибуток, основні фонди, оборотні кошти та ін.

Поняття та категорії, з одного боку, завершують процес наукового дослідження, закріплюють його результати, а з іншого — є інструментом наукових досліджень. Сукупність основних понять і категорій фінансової науки складають її понятійний аппарат, який окремо не є ні теорією, ні практикою. Об’єктивна істина досягається тільки тоді, коли фінансовий понятійний апарат представлений у системі, тобто с взаємозалежним і формулює наукову систему знань (фінансову теорію, концепцію тощо).

Науковий факт (науковий результат) — нове знання, здобуте у процесі фінансових наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформації. Під науковим фактом розуміють відображену у висловлюванні об’єктивну реальність. Результат фінансової науки має багатовимірну (у гносеологічному значенні) структуру, у якій можна виділити чотири складові: об’єктивну (реальні фінансові явища, процеси, події, які є похідною основою для фіксації пізнавального результату, що називається фактом); інформаційну (інформаційні посередники, які забезпечують передачу фінансової інформації від джерела до адресата — засобу фіксації факту); практичну (зумовленість факту наявними якісними і кількісними можливостями спостереження, вимірювання та експерименту); когнітивну детермінацію факту (залежність способів фіксації та інтерпретації фактів від системи похідних абстракцій фінансової теорії, теоретичних схем, психологічних установлень).

Таким чином, серед сукупності системи фінансових наукових знань цент ральне місце відводиться фінансовій теорії, яка не безпосередньо, а ідеалізовано відображає дійсність. Фінансову теорію розглядають як сукупність узагальнюючих положень, що утворюють фінансову науку або її розділ. Вона є формою синтетичного знання, у межах якої окремі поняття, гіпотези, закони та всі інші складові системи фінансових наукових знань втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи. Отже, за своєю побудовою фінансова теорія є внутрішньо диференційованою, але цілісною системою знань, яку характеризують логічна залежність одних елементів від інших, можливість виведення змісту теорії сукупністю тверджень та понять за певними логіко-методологічними принципами і правилами.

Фінансовій теорії як найвищій формі вираження наукових знань властиві відповідні функції, основні з яких — пояснювальна, передбачувальна, синтезуюча, методологічна, практична.

Пояснювальна функція полягає у розкритті закономірностей розвитку об'єктів фінансової теорії, науковому обґрунтуванні цих закономірностей. Пояснення може здійснюватися багатьма методами, зокрема за допомогою суджень, що містяться у структурі фінансової теорії. Це може стосуватися вихідних і похідних положень, поданих як поняттєво-категорійний апарат фінансової теорії. У процесі реалізації пояснювальної функції розкриття змісту фінансової теорії як сукупності взаємопов’язаних і взаємозалежних складових дає можливість наукового передбачення.

Суть передбачу вальної функції виявляється у тому, що фінансова теорія дає змогу визначити тенденції розвитку фінансових явищ і процесів, передбачити майбутні події. Передбачувальна функція тісно пов’язана з пояснювальною, оскільки кожне пояснення містить у собі передбачення, а передбачення неможливе без пояснення. Використання на практиці цієї функції дає можливість оптимізувати фінансові плани та прогнози, розробляти і коригувати стратегічні і тактичні засади фінансової політики.

Синтезуюча функція розкриває закономірні зв’язки між окремими частинами та елементами теоретичної системи, що дає змогу визначити принципово нові інтеграційні якості, властиві фінансовій теорії як цілісній системі на противагу окремим частинам та елементам або простій їхній сукупності. Одночасно систематизація знань у фінансовій теорії забезпечує принципове їх спрощення, усуває розрізненість (наприклад, теорія фінансів — теорія державних фінансів — теорія бюджету держави та ін.).

Зміст методологічної функції полягає у тому, що за певних умов фінансова теорія після відповідних змін перетворюється на метод пізнання, а окремі методи фінансового наукового дослідження набувають якостей фінансової теорії, теоретичного значення.

Практична функція свідчить про орієнтацію фінансової теорії на практику, оскільки розроблення теорії не є самоціллю фінансової науки. Сама по собі теорія не мала б великого значення, якби не була потужним засобом розвитку наукових знань, а також науковою, методологічною основою фінансової практичної діяльності. З цього приводу поширеними є вислови, що найважливішим критерієм теорії є практика і немає нічого практичнішого, ніж хороша теорія.

Інструментарій фінансової науки визначається її методологією як вченням про принципи, форми і способи наукового пізнання. У науковій літературі розглядають багато концептуальних підходів до змісту методології, її трактування, які у цілому зводяться до того, що поняття методологія має два найважливіших значення: по-перше, це сукупність засобів, методів, прийомів, які застосовують у певній науці; по-друге, це галузь знань, яка вивчає засоби, принципи організації пізнавальної і практично-перетворюючої діяльності людини.

За основу будемо брати визначення, згідно з яким методологія система наукових принципів, на основі яких базується фінансове дослідження, здійснюється вибір мети, змісту, сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження, котрі забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про фінансові процеси та явища.

Методологія фінансової науки виконує такі функції:

  1.  визначає способи здобуття фінансових наукових знань, які відображають динамічні фінансові процеси та явища;
  2.  спрямовує, передбачає особливий шлях, завдяки якому досягається мета фінансового дослідження;
  3.  забезпечує всебічність отримання інформації щодо фінансових процесів і явищ, що досліджуються;
  4.  допомагає введенню нової інформації до фонду теорії фінансової науки;
  5.  забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у фінансовій науці;
  6.  створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фактах, і логіко аналітичний інструмент фінансового наукового піанапня.

Методологія фінансової науки як вчення про систему наукових принципів, форм і способів наукової діяльності має чотирирівневу структуру. Перший і другий рівні — фундаментальні і загальнонаукові принципи, а третій і четвертий — конкретно-наукові і спеціальні методи і техніки.

Найвищим рівнем методології фінансової науки, який визначає загальну стратегію принципів пізнання, особливостей фінансових явищ, процесів, сфер діяльності, є філософська або фундаментальна методологія, до якої належать діалектичні, гносеологічні та логічні методи.

Сутність діалектичного методу полягає у використанні фінансовою наукою категорій та законів діалектики. Під категоріями розуміють найбільш загальні та важливі поняття будь-якої науки (сфери знання); вони фіксують якісні характеристики предмета пізнання, а тому у певній сфері знання не можна правильно міркувати, не вживаючи категорії.

Виявляючи три сфери проявів буття, філософська наука сформувала три розділи його категоріальних визначень:

  1.  сфера буття (буття та якість): входять категорії буття і ніщо, кількість і якість; існує перехід однієї категорії в іншу; діє діалектичний закон переходу кількісних змін у якісні;
  2.  сфера сутності (буття як відношення): входять категорії сутність та явище, необхідність та випадковість, можливість і дійсність, форма та зміст, причина та наслідки; діє закон єдності і боротьби протилежностей;
  3.  сфера поняття (буття як поняття): входять категорії одиничного, особливого, всезагяльного; діє закон заперечення заперечення.

Діалектичний метод характеризується:

  1.  орієнтацією процесу дослідження щодо пізнавальних завдань та можливостей. Вказує, що саме слід виявляти у пізнаванні фінансових явищ і процесів та на які результати можна сподіватися;
  2.  можливістю використовувати не всі, а лише частину діалектичної логіки;
  3.  виконанням упорядкування, систематизації здобутих знань. Вказує, наприклад, відмінності сутності та явища, змісту і форми і надає вказівки щодо їхнього розпізнання.

Використовуючи категорії сутності і явища у фінансовій науці, досліджуючи категорію фінансів, можна зробити висновок, що сутність фінансів є скритою від нас і характеризується розподільчими відносинами, які бачити не можливо. Ця сутність виявляється за допомогою категорії явища, що вказує на видимі ознаки цих відносин: формування, розподіл доходів, грошових нагромаджень, прибутку, грошових фондів; оподаткування, фінансування, дотування, субсидіювання тощо, які реалізуються за допомогою відповідних грошових потоків. Використовуючи категорію змісту як сукупності певних елементів можна зробити висновок, що змістом фінансів є грошові фонди і фінансові ресурси, а за категорією форми як способу зв'язку між окремими елементами форма фінансів реалізується за допомогою фінансових планів.

За допомогою діалектичного методу можна обґрунтувати причинно-наслідкові зв'язки фінансових процесів і явищ, процеси диференціації та інтеграції, постійну суперечність між сутністю і явищем, формою і змістом, можливістю і дійсністю, об’єктивно оцінити фінансову дійсність, обґрунтувати перспективи розвитку фінансових відносин і можливі наслідки прийняття певних фінансових рішень.

Загальнонаукова методологія передбачає використання таких принципів: історичний, порівняльний, логічний, герменевтичний, термінологічний, системний, синергетичний, діяльнісний, інформаційний, поведінковий (біхевіо- ристський), гуманістичний, культурологічний, аксіологічний (ціннісний), пізнавальний (когнітивний), кібернетичний, інституціональний, структурний, функціональний, комплексний, системно-функціональний, функціонально-структурний та інші.

Загальні методи фінансового наукового дослідження об'єднуються у три групи:

  1.  методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент, метод опису, експертних оцінок);
  2.  методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення, моделювання, аналогія та інші);
  3.  методи, що використовуються на теоретичному рівні (сходження від конкретного до абстрактного і навпаки, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний та інші).

До конкретно наукових і спеціальних методів належать: теоретико-сне ціальний; конкретно-соціологічний; економіко-математичний; статистичні; власні спеціальні методи, які розроблені і використовуються тільки у певному дослідженні; спеціальні методи інших наук, які використовуються у фінансових дослідженнях.

Лекція 2. Розвиток теорії фінансів

  1. Розвиток фінансової науки у XVXIX ст.
  2. Попередники англійської класичної політекономії.
  3. Фінансові концепції англійської класичної політекономіі. Адам Сміт і Давід Рікардо.
  4. Фінансові теорії історичної школи Німеччини.

  1.  Розвиток фінансової науки у XVXIX ст.

До XV ст. фінансової науки як окремої галузі наукових знань не існувало, хоча окремі її аспекти розглядались філософією, зокрема представниками античної науки Арістотелем, Платоном, Ксенофонтом, Ціцероном та іншими. Практичні питання фінансів за часів рабовласницького ладу вирішувалися державною елітою у контексті задоволення державних потреб. Поширеними на той час були натуральні повинності, податки і збори у грошовій формі. Ставлення до податків більшості членів суспільства було негативним, хоча у Флоренції і Венеції можна було спостеріг ати успішну організацію практичних фінансів.

XIV ст. пов’язане з появою великих монархій, необхідністю утримання великих армій, розширенням сфери і функцій правлячих структур, що зумовило зростання потреби у великих обсягах коштів. Вирішення цих завдань було можливим за умови пошуку додаткових джерел доходів. Саме на цей час припадає розквіт фінансової науки, налагодження її зв’язку із фінансовою практикою.

У 1577 р. французький науковець Ж. Боден опублікував працю “Фінансові нерви держави”, яку вважають початком публічної фінансової науки. З того часу фінансова наука набула нової якості. З’являються цікаві наукові праці з фінансів таких італійських вчених, як Дж. Баторо, Н. Макіавеллі, Ф. Петрар- ки та ін. Хоча опубліковані праці характеризувалися практичним спрямуванням, однак для фінансової науки вони мали дуже велике значення.

У XVII ст. були опубліковані наукові праці з проблем оподаткування англійськими вченими Т. Гоббсом, Дж. Локком, Т. Меном. Більшість вчених того часу підтримували ідеї непрямого оподаткування, рекомендували спростити чинну і побудувати нову систему оподаткування на раціональних засадах. У цей час В. Петті опублікував працю “Трактат про податки і збори”, яка за своїм змістом розкривала засади політичної економії, що стало підставою для присвоєння автору звання першого професійного економіста. Заслугою В. Петті є наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці, методи їхнього використання, про ціну речей, яка визначається кількістю затраченого на її виробництво часу. Він підкреслював, що праця — це батько багатства, а земля — його мати. Наукові здобутки В. Петті суттєво вплинули на розвиток економічної науки загалом і фінансової зокрема.

У XVII—XVIII ст. вагомий внесок у розвиток фінансової науки зробили німецькі вчені — представники німецької школи камералістики Л. фон Се- кондорф. Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони акцентували увагу на системі управління фінансами, взаємозв’язку фінансів з економікою, залежності добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

У 1746 р. була опублікована основна праця Ф. Юсті “Система фінансового господарства”, у якій вперше викладено основи фінансової науки. Його погляди на фінанси і фінансову науку мали істотний вплив на розвиток фінансової теорії і практики у багатьох країнах.

З працями Ф. Юсті, Ж. Неккера (“Про стан фінансів нації”) пов’язується створення нової самостійної галузі економічної науки — фінансової, яка виділилася із політичної економії. Вони дали поштовх до розширення сфери фінансових наукових досліджень.

Пожвавленню фінансової науки сприяли ідеї Великої французької революції. Завдяки новим поглядам Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта світ змінив своє ставлення до питань державотворення, економіки, фінансів, політики.

На той період припадає опублікування праць у галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Д. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. їхні ідеї про справедливе оподаткування, джерела доходів, розмір участі кожного, зокрема, у витратах держави підтримувалися прихильниками у багатьох країнах Європи. Важливим теоретичним висновком фізіократів у фінансовій теорії є те, що лише земля дає чистий дохід, тому держава може одержувати його частину у формі плати за землю. Таке твердження було помилковим, оскільки чистий дохід створюється найманою працею.

Позитивними результатами фінансових наукових досліджень фізіократів, зокрема Ф. Кене, є розроблення економічної таблиці, у якій чітко проглядається схема взаємозв’язку фінансів, їхні ролі у процесі суспільного відтворення. Проте найбільшою заслугою фізіократів є те, що вони, критикуючи тодішню фінансову систему, вплинули позитивно на розвиток класичної школи політичної економії.

Відповідний внесок у розвиток фінансової науки зробили класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо. Вони розробили положення, які безпосередньо стосуються сутності фінансів держави, показали, що держава зобов’язана захищати свої кордони, приватну власність і вільну конкуренцію, а фінанси є необхідною матеріальною базою для утримання державного апарату і відображають непродуктивне використання коштів.

Позитивним у роботах А. Сміта є обґрунтування поділу витрат на загальнодержавні і місцеві, а також формулювання принципів оподаткування, наприклад таких: податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів; податки повинні бути визначені завчасно; податок повинен сплачуватися у зручний для платника час; стягнення податків повинно бути дешевим. Ці положення є актуальними і сьогодні. Цікавими з позиції практичних фінансів є погляди А. Сміта про обмеження підприємницької діяльності держави, що відповідало інтересам капіталістів, які бажали монополізувати своє місце в економіці.

Праці А. Сміта "Дослідження про багатство народів” та Д. Рікадо “Початок політичної економії і оподаткування” сприяли формуванню нових підходів до фінансової теорії і практики, використовувалися у процесі прийняття важливих державних рішень у галузі фінансів.

Друга половина XIX ст. характеризується політичними та економічними перетвореннями радикального характеру: у більшості європейських країн монархічні режими були змінені демократичними органами влади; відбулися революційні зміни в економіці; започаткувався розвиток правових основ державного управління, включаючи фінансове право.

Досягла великих успіхів і фінансова наука. Розширилися обсяги безпосередніх наукових досліджень у фінансовій галузі, почали формуватися центри фінансової науки у великих європейських університетах, створювалися кафедри фінансів, на яких працювали провідні вчені-фінансисти, розпочалася підготовка фінансових кадрів.

Німецьким вченим К.Г. Рау був опублікований перший підручник з фінансів “Основні начала фінансової науки”, який майже півстоліття перевидавався і був основним не тільки у Німеччині, а й у всіх європейських країнах. Зміст цього підручника був класичним: вступ, державні доходи, державні видатки, державний кредит, бюджет, організація управління фінансами.

До відомих фінансистів XIX ст. належать: Ж. Сісмонді (швейцарець), Е. Сакс (австрієць), Ф. Нітті (італієць), Е. Селігман (американець) та ін.

У Росії термін “фінанси” з'явився наприкінці XVIII ст. внаслідок запозичення з французької літератури. До цього використовувався термін “казна”.

Наукові і практичні фінансові проблеми розглядалися у працях І. Посошко- ва (“Книга о скудности и багатстве”, XVIII ст.), О. Радищева (“Записки о податях”, XVIII ст.), М. Тургенєва (“Досвід теорії податків, XIX ст.), І. Горлова, Д. Толстого, М. Орлова, Н. Мордвінова, І. Янджула, Л. Хомського, М. Капусті- на та ін.

Значний внесок у розвиток фінансової науки, у тому числі світової, зробив російський фінансист І. Озеров, підручник “Основи фінансової науки” якого і нині є суттєвим науковим доробком із детальним висвітленням фундаментальних положень фінансової теорії і практики.

Серед видатних українських представників фінансової науки чільне місце займає І. Франко, який присвятив фінансовим проблемам більше 40 праць. Актуальність багатьох порушених І. Франком фінансових проблем не викликає сумнівів і сьогодні. Досить цікавою є його праця “Сила податкова Галичини”, у якій досліджується податкова система Австро-Угорської імперії.

Вагомий внесок у розвиток фінансової науки в Україні зробив М. Туган*Ба- рановський, який виступав проти запровадження прогресивного оподаткування, досліджував фінансові можливості держави, підприємців, працівників.

  1.  Попередники англійської класичної політекономії.

Концепції державних фінансів є невід’ємною частиною будь-якої фундаментальної економічної доктрини, що визначається політичними, економічними і соціальними умовами. Для розуміння фінансової теорії і і'исунаппя її практичного значення необхідно визначити основні теоретичні положення тієї школи економічної думки, до якої вона належить.

Па думку російського економіста Г. Г. Фетісова, центральне економічні1 питання, яке хвилювало людство впродовж його цивілізованої історії, цс питання про причини «бідності й багатства» народів, про рушійні і 111111 господарського розвитку. Цієї самої точки зору дотримуються амери- іііиісі.кі економісти 3. Боді та Р. Мертон, вважаючи, що теорія заснована на дпн грипі, згідно з якою головна функція фінансової системи полягає в за- цитшеппі потреб людей. Суб’єкти економічної діяльності будь-якого виду (нк компанії, так і органи державної влади всіх рівнів) існують для того, шиї) сприяти цій основній функції.

Меркантилізм (іт. тегсапіе — купець), як економічна теорія розвива- гп.оі м Члхідній Європі у XV — на початку XVIII ст. з виникненням і зміцненням історично першої форми капіталу — торговельного. Розвитку теорії меркантилізму сприяла церковна Реформація XV 1-Х VII ст. Від піїїипицмсої церкви відокремлюється протестантизм. Його ідеологи — німецький пас тор М. Лютер (1483-1546), швейцарський Ж. Кальвін (1509— і 'Ні-1) обгрунтували протестантську доктрину підприємництва як богоугодну справу (па противагу католицькій, згідно з якою накопичення багатшії! було гріхом), християнин не повинен прагнути до накопичення гро- іііі-іі і маііпа. Багатство може бути тільки в руках церкви, монарха або вищої аристократії. Економічні ідеї зростання багатства для накопичення міні і ііду отримали ідейну підтримку нової церкви.

Основною проблемою меркантилістської теорії було визначення методів збагачення нації з метою економічного розвитку. Меркантилісти ввели в науковий обіг макроекономічну категорію «національне багатство» як загальне благо, необхідне для держави. Предметом теоретичного дослідження стала сфера обігу (передусім зовнішня, а також внутрішня торгівля і грошовий оборот), методами дослідження — описовий, історичний і порівняльний. Ранній меркантилізм в економічній літературі називають також монетаризмом. На думку його представників, джерелом зростання національного багатства було накопичення грошей у вигляді дорогоцінних металів, а самі гроші розглядалися як активний фактор економіки.

У працях раннього меркантиліста Ж. Бодена (1530-1596) обґрунтовується положення про те, що ціна товарів визначається попитом і пропозицією. В економічній літературі його називають автором першої версії кількісної теорії грошей. Пізніше меркантилісти виступили з критикою монетаристської теорії і практики і ввели поняття «капітал». Основою зростання національного багатства вони вважали зовнішню торгівлю із переважанням експорту над імпортом, а для досягнення цієї мети, на їхню думку, необхідно було розвивати експортні галузі економіки.

Представник англійського меркантилізму Томас Мен (1571-1641) стверджував, що багатство Англії — в зовнішній торгівлі, а баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства. Успіхи накопичення багатства він пов’язував із розвитком промисловості, тобто з економічним розвитком.

Найвідомішим представником меркантилізму у Франції був Антуан Монкретьєн (1575-1621). У 1615 р. вийшов у світ його «Трактат з політичної економії», присвячений царюючим монархам: юному королю Людови- ку ХНІ (1610-1643) і регентші, королеві-матері Марії Медичі (1573-1642). Трактат був написаний у вірнопідданській і шанобливій манері. Автор не міг тоді передбачити, що дав назву.новій галузі науки, яка швидко розвивається. На думку А. Монкретьєна, політична економія є мистецтвом керування господарством у своїй державі, забезпечення, насамперед, приватного інтересу перед державним, управління розвитком суспільної допомоги приватній справі як основи ведення ефективної економічної діяльності. А. Монкретьєн поставив питання про справедливість оподаткування. Він вважав дуже важливим показувати свої доходи в декларації, віддаючи їх частину державі в формі податків. Декларації допоможуть ліквідувати хабарництво офіцерів, чиновників і збирачів податків. При цьому, головна мета государя — справедливість. Таким чином, фактично було висунуто вимогу забезпечення прозорості державних податків, їхніх джерел і способів справляння.

Політика меркантилізму зміцнила економіку ряду європейських держав у формі абсолютних монархій. Могутніми державами стали Австрія і Пруссія під час правління Фрідріха Великого (1740-1786). Теоретичні ідеї меркантилізму широко використовувалися в державній політиці Франції. 1 !рп Людовику XIV (1638-1715) політику розвитку промисловості проводим генеральний контролер фінансів Ж.Б. Кольбер (1661-1683), відомий в Іс горії здійсненням широких реформ державних доходів.

По-перше, система оподаткування, яка у Франції характеризувалася (ігшіччю податків і складністю їх справляння, була суттєво спрощена з менші забезпечення контролю над державними доходами. Тягар податків був покнадепий на селян. Сільське господарство розглядалося як головне джерг по поповнення державних доходів, зростання яких привело до його розорення і викликало селянські повстання.

По-друге, внутрішні митні збори, що справлялися з будь-яких товарів, ті всіх ринках й істотно утрудняли торгівлю, були скасовані. Це сприяло розвитку внутрішнього торговельного обороту.

По-третє, була введена єдина французька митна система. Для захисту національної промисловості проводилася протекціоністська митна політика.

По-четверте, створювалася інфраструктура, необхідна для розвитку ипутріїинього ринку: будувалися дороги, споруджувалися річкові й морські пишні, порти. Особлива увага приділялася розвитку військово-морських і и п для здійснення колоніальної політики і захисту торговельних шляхів по заморських територій.

По-п ’яте, заохочувалося створення приватної і великої державної мануфактури для виробництва предметів розкоші, що вирізнялися високою яи ц-по, нишуканістю і високим художнім смаком. Франція в цій галузі не мала конкурентів.

Як теорія, так і економічна, фінансова політика меркантилізму була суперечлива. З одного боку, пізній меркантилізм виражав інтереси буржуазії, яка народжувалася (як промислової, так і торговельної). Це характеристик) його як прогресивне економічне вчення, що розкривало реальний гти 11 економіки. Введення категорії «капітал» і обґрунтування необхідності ІІшії накопичення відповідало вимогам розвитку промисловості. З іншого Гшку, її умовах абсолютних монархій державна підтримка розвитку ману- фпкіури була спрямована не стільки на промисловий розвиток, скільки на зміціїепнм феодально-абсолютистських держав, забезпечення їхніх непро- дук гпічпїх витрат. У XVII ст. ідеї меркантилізму піддалися критиці економістів іншого покоління, які виросли в роки буржуазних революцій, успад- купини від неї дух свободи і прогресу. Школа фізіократів (від давньогрец. рііузіз — природа і кгаіоз — влада, влада природи) як західноєвропейська течія економічної думки виникла н середині XVIII ст. Найбільш відомими представниками цього напряму (іуііп французькі дослідники та громадські діячі Франсуа Кене (1694-1774) і Ліні І'обер Жак Тюрго (1727-1781). Фізіократи пішли далі, порівняно з меркантилістами, у визначенні предмету і методу дослідження. Предметом дослідження у фізіократів було виробництво. Проте воно обмежене землеробством. Ф. Кене здійснив прорив у методі дослідження. У своїй «Економічній таблиці» він застосував новий, раніше не відомий метод — побудову економіко-математичних моделей. Фізіократи виступили з критикою теоретичних положень, а також* економічної і фінансової політики меркантилізму, що проводилася у Франції і призвела до погіршення стану економіки загалом і розорення сільського господарства. На підставі теорії природного порядку вони стверджували, що багатство створюється тільки в сільському господарстві. Концепція національного багатства, вираженого в грошах, піддалася гострій критиці. На думку фізіократів, багатство є продуктами землі і частково продуктами промисловості, але тією мірою, якою вони вже є результатом переробки того, що дала земля. Так само, як і меркантилісти, фізіократи підтримували протекціонізм для стимулювання розвитку власної промисловості і торгівлі.

Ф. Кене, власне, визнавав три функції грошей: міра вартості, засіб обігу і засіб платежу. Водночас, він стверджував, що бути багатством нації гроші не можуть. У категоріях, які вирізняє для свого економічного аналізу Ф. Кене, на наш погляд, є вихідна категорія — «чистий продукт», під яким він розумів різницю між ціною і витратами, що використовуються на культурний обробіток землі. Чистий продукт привласнюється землевласником у вигляді ренти. На його думку, чистий продукт належить не лише власникові землі, а й державі. З цього положення він робить висновок, що податок повинен справлятися безпосередньо з ренти, яку привласнює власник землі.

Найбільшим економічним винаходом Ф. Кене є його «Економічна таб-лиця». Відомий російський економіст, академік В. С. Немчинов назвав «Економічну таблицю» Ф. Кене геніальним злетом людської думки, першим дослідом макроєкономічного аналізу, в якому центральне місце посідає поняття про національний продукт. «Економічна таблиця» є абстрактною сіткою товарних і грошових потоків, фактично, це перша економічна модель, в якій розвиток виробництва і обміну може відбуватися безперебійно лише за умови дотримання певних пропорцій. Пізніше К. Маркс на основі моделі Ф. Кене створив схему розширеного відтворення. Фізіократи висунули ідею економічної рівноваги, яку далі розвивають неокласики в XX ст.

Ф. Кене у своїх працях розглядав проблеми оподаткування, однозначно виступаючи проти податків на землевласників. Найсуттєвіше і найнепорушніше правило, яким повинне керуватися управління економікою, вважав він, полягає в тому, щоб не робити замах за допомогою податків на забезпеченість і успіхи землеробства. Він захищає новий клас, що з’явився у сільському господарстві, — фермерів. На його думку, прибутки фермерів і заробітки людей, які працюють на фермах, слід відрізняти від доході» землевласників. Фермери поліпшують землю, її обробіток потребує великих витрат і чим вони більші, тим родючішою стає земля і тим більше вони дають заробітків сільськогосподарським робітникам, прибутків — фермерам і доходів — землевласникові. З цього положення він робить висновок, що не можна обкладати прибуток фермерів, оскільки це означало б руйну- іііішія джерела щорічного відтворення багатства країни. Він переконаний, що багатство землероба повинне бути під охороною держави, оскільки воно початок усіх багатств. На його думку, найважливішим завданням міністерства фінансів є таке керівництво землеробством, яке забезпечувало б йому стійкий розвиток, створювало основу для економічного зростання. І Іодагки повинні справлятися з ренти землевласників, а також купців і ремісників як «безплідних класів».

Ф. Кене зазначає, що для держави згубні не самі податки, а спосіб їх справляння. Він критикує відкупну систему збору податків: безліч людей зайнятих збором податків — саме по собі означає втрату для держави. Усіх цих людей оплачує нація, однак вони не створюють ніякого багатства. (>собливо не бажані, на думку Кене, непрямі податки, які викликають надмірні витрати, пов’язані з їх збором. Непрямі податки, що накладаються на сільськогосподарські продукти, підвищують ціну товарів, утрудняють торсі мит, що завдає прямого збитку споживанню, пригнічує продаж, при цьому збирачі податків наживають собі колосальні статки.

І Іри визначенні методів формування державних доходів він пропонує уникати позик, доводить їх непродуктивний характер, вважаючи, що джерело для задоволення надзвичайних потреб держави слід бачити лише в процвітанні народу, а не в кредиті фінансистів, оскільки грошові накопичення є таємним багатством, що не знає ні государя, ні вітчизни. Позики породжують «всепожираючі борги», а за панування ліквідних паперів, їх дисконт збільшує грошові накопичення фінансистів. Як наслідок відбувається відвернення грошей від землеробства, село позбавляється коштів, які Йому необхідні для поліпшення культури земель.

Зршувачем фізіократичної теорії став Анн Р. Ж. Тюрго. Його думки і мисновки були більш зрілі, ніж у попередників. Він рішучіше, ніж Ф. Кене, захищав свободу підприємця: не тільки сільськогосподарського фермера, а й промисловця. На його думку, свобода торгівлі і цілковите звільнення від усякого роду мита були б найнадійнішим засобом для того, щоб підпитії всі галузі національної промисловості до найбільшої висоти, якої попи тільки здатні досягти. Фізіократи «останньої хвилі» в кінці XVII і на поча тку XVIII ст. рішуче вимагали обмежити державне втручання, що призводить до скорочення багатства нації. Зміни в технологічному устрої пот- рсоумалп інших підходів до управління економікою і фінансами.

Анн Р. Ж. Тюрго був генеральним контролером у правлінні Людовика XV. Він проводив економічну і фінансову політику, яка сприяла буржуазному розвитку Франції і, передусім, ринкового господарства. По-перше, він відновив раніше знищений ринок зерна для заохочення сільського господарства і розвинених у ньому ринкових відносин. По-друге, скасував цехи і гільдії, що перешкоджали вільному розвитку промисловості і торгівлі. По-третє, скасував натуральну дорожню повинність. По-четверте, обґрунтував у своїх працях неможливість і шкідливість для економічного розвитку збільшення податків і необхідність скорочення державних витрат, особливо на утримання королівського двору. По-п ’яте, увів грошовий поземельний податок і поширив його на дворянство. Останнє нововведення, що зачіпало інтереси феодальної аристократії, йому не пробачили, і він був змушений подати у відставку.

Відставка А. Тюрго істотно ослабила вплив фізіократів. На цей період припадає розпад школи фізіократів. Вони не виправдали ні сподівань дворянства щодо захисту їхньої власності, ні прагнень буржуазії, що народжувалася, до розвитку внутрішнього ринку. Можна погодитися з точкою зору відомого російського дослідника економічної думки А. В. Анікіна, який вважає, що буржуазна сутність фізіократичної теорії ховалася під феодальною оболонкою. І саме в цьому полягає одна з її специфічних рис. Водночас, варто зазначити, що дослідження внутрішнього ринку у фізіократів підготувало певний ґрунт для появи і розвитку англійської класичної політекономії. А. Сміт був знайомий із Ф. Кене і А. Р. Ж. Тюрго. Перебуваючи в Парижі у 1766 р., він відвідував зібрання економістів (так вони називали себе), що проводилися під керівництвом Ф. Кене. Згодом, А. Сміт написав, що присвятив би свою роботу «Багатство народів» Ф. Кене, якби останній був живий.

Вільям Петтіпредтеча англійської класичної політекономії пише свої праці в період первісного нагромадження капіталу і формування буржуазного суспільства в Англії. Як і фізіократи, він також критикував меркантилізм і доводив, що джерелом багатства є не торгівля (для Англії— переважно зовнішня), а сфера матеріального виробництва. Багатством є не гроші, а продукти праці. Предметом дослідження у В. Петті є промисловий капітал, необхідність його накопичення і державна політика сприяння його зростанню. У своїй праці «Політична арифметика» він застосовує економіко-статистичний метод дослідження, який дозволив йому дати в кількісній формі оцінку економічного становища Англії в 60-70-х роках XVII ст.

Усі теоретичні дослідження В. Петті були направлені на пошук шляхів для розвитку ринкових відносин. У своїх працях «Трактат про податки і збори» (1662), (Слово мудрим) (1664), «Політична арифметика» (1676) В. Петті викладає широку програглу економічної і фінансової політики держави, спрямовану на стимулювання розвитку промисловості. Він називає основну мету — прискорення нагромадження капіталу.

Держава, на його думку, повинна активно сприяти цьому пппгтесу. Він вимагає проведення найсуворішої економії при витрачанні державних кошми, здешевлення державного аппарату, скасування дорогих і зайвих державних посад, збільшення кількості зайнятих у сфері матеріального  виробництва. Проте запропоновані ним програми розвитку відкидалися, оскільки всі вони були сміливо направлені на розвиток капіталістичного господарства, ринкових відносин на шкоду феодальним.

У працях В. Петті ми знаходимо теоретичні положення, які згодом ро- ичіпає класична політична економія.

По-перше, визначення економічних законів як масових процесів, що повторюються, в економіці.

По-друге, дослідження економічних відносин у процесі виробництва.

По-третє, спроби визначення закону ціноутворення. В економічній літературі висловлюється думка, що Петті, власне, сформулював закон вартості, доводячи при цьому, що він діє украй складно, лише як загальна тенденція. В. Петті робить перші кроки на шляху аналізу праці, що створює вартість.

По-четверте, розглядає ренту як чистий дохід з землі, як загальну форму додаткової вартості, тобто він продовжив розвиток ідей фізіократів.

По-п ’яте, розглядав гроші не як багатство нації, а як особливий товар, які їй протистоїть іншим товарам.

Новаторська суть В. Петті як видатного теоретика виявилася дуже яскраво в дослідженні податків. У літературі його називають першим англій- сі,ним науковим дослідником податків. У праці «Трактат про податки і іЬорн» В. Петті як ідеолог промислової буржуазії виступає проти податків і їм капітал та їх перекладення на ренту землевласника. Він зазначає, що оподаткування капіталу скорочує можливості його накопичення і стримує розширення виробництва. На його думку, якщо кошти капіталіста скорочуються і потім «передаються людям, які нічого не роблять, то багатство суеііі-ііі.сі ва зменшується».

Парто зазначити, що при дослідженні впливу податків на виробництво і не тільки звертає увагу на негативний бік справи, а й виявляє певні явища. На його думку, багатство країни зростає тоді, коли податок змушує виробляти товари, що раніше імпортувалися. Крім того, податки сприяють скороченню «надмірного виробництва». До нього належить виробництво товарів для паразитичного споживання духовенства, дворянства. Скорочспня такого споживання, вважає В. Петті, дозволить використо- нуніпті отримані кошти на поліпшення потрібного виробництва. Як зазначав американський історик економічної думки Дж. Белл, в податках И. Петті бачив засіб збагачення й удосконалення держави: зібрані гроші могли бути спрямовані на стимулювання торгівлі і промисловості, а отже, ііп економічне зростання країни. В. Петті неодноразово наголошував на необхідності державної підтримки економіки. У другій половині XVII ст., зазначав він, економічні сили промислової буржуазії ще слабкі. Але до початку XVIII ст. вони настільки зміцніють, що державна підтримка їм лише шкодитиме. Але ці ідеї розвиватиме вже інша школа — англійська класична політекономія.

В. Петті показує вплив податків на грошовий обіг. У своєму аналізі він виходить з кількісної теорії меркантилістів. На його думку, якщо в країні багато грошей, то для неї і для її короля було б вигідно і де не завдало б шкоди приватним особам, якби весь надлишок перебував у королівських скринях. Далі він зазначає, що коли обсяг вилучених коштів буде таким, що грошей стане менше, ніж потрібно для ведення торгівлі, то наслідки цього можуть негативно відбитися на виробництві. Скорочення виробництва може спричинити зменшення кількості жителів, зниження їх старанності і творчості. В. Петті наводить абстрактний підрахунок: 100 ф. ст. проходять через 100 рук у вигляді заробітної плати і дають поштовх до виробництва товарів на 10 тис. ф. ст. Ці самі руки залишаться незайнятими, порожніми, якщо не буде постійного стимулу до їх використання.

На думку В. Петті, в Англії спостерігається нерівномірність у розподілі податків. Цей процес відбивається в тому, що: виплачувані грошима податки становлять незначну частку всього багатства королівства; тягар податків визначається результатами минулого року та ігноруються нинішні результати; будинки, що належать церкві і дворянам, податками не обкладаються; існує удавана (несправжня) турбота про бідних. З цього робиться висновок, що четверта частина всього населення сплачує в 4 рази більше того, що вона повинна була б платити.

В. Петті розглядає можливості введення непрямих податків. Ідея розвитку непрямого оподаткування в Англії виникла у В. Петті не випадково. Новий клас найманих робітників не мав ні землі, ні будинків, його доходи— заробітна плата — були надто низькими для введення будь-якого прямого податку. Проте, з погляду представника буржуазного класу, необхідно було знайти такі податки, які платила б наймана робоча сила. В. Петті звернувся до голландської системи акцизів. Він вважав, що кращий спосіб обкладання податком споживчих продуктів полягає у введенні специфічних акцизів, тобто в оподаткуванні кожного споживчого товару окремо, на відміну від універсального акцизу, яким оподатковують товарообіг у роздрібній або оптовій торгівлі. На його думку, треба обкладати кінцевий продукт, а не сировину: не слід оподатковувати зерно до того, як воно перетвориться на хліб, а вовна — у сукно.

Аналізуючи податкову систему Голландії, країни, яка в ті часи випереджала Англію в промисловому розвитку, В. Петті дійшов висновку, що можна оподатковувати не дохід платника податків, а його споживання. Крім того, непрямі податки мали масовий характер, майже покладалися на представників усіх верств, але перекладені в товарні ціни вони погіршуванії матеріальне становище передусім отримувачів низьких доходів. На думку І. Петті, податки повинні покладатися на все населення, кожен повинен (ірити участь у фінансуванні державних видатків відповідно до того, що він перо собі і насправді споживає. Таким чином, акцизи були саме тими податками, яких так не вистачало в Англії з погляду представника нової проми- і пової буржуазії.

У 1676 р. у книзі «Політична арифметика» В. Петті вводить в економічний аналіз кількісний метод. Як зазначено в «Трактаті про податки і июри», перше, що необхідно зробити — це підрахувати. «Політична арифметика» була деяким прообразом статистики, а її автор поставив питання про необхідність створення державної статистичної служби. В. Петті першим розрахував національне багатство і національний дохід Англії. Таким чином, були визначені потенційні джерела державних доходів.

За підрахунками В. Петті, у 1664 р. національне багатство Англії становило 250 млн ф. ст., із них 144 млн ф. ст. — земля. Національний дохід оув оцінений у 40 млн ф. ст. Державні доходи становили 1 млн ф. ст., у тому числі 700 тис. — податки, державні витрати — 1 мдн ф. ст., у тому чис- ііі 550 тис. — військові. За всієї умовності підрахунку (порівняно з сьогоднішніми статистичними методами) головних економічних показників, можемо визначити частку національного доходу, що використовувалася на державні потреби; у 1664 р. вона дорівнювала 2,5%, при цьому понад половину коштів становили військові витрати. Характерною рисою підрахунку національного багатства було введення до нього не тільки вартості ма іеріальпого багатства на суму 250 млн ф. ст, а й грошової оцінки населення: 26 млн людей оцінювалися сумою 417 млц ф. ст.

Для В. Петті такий підхід не був дивним, оскільки населення він ввалиш багатством: чим більша кількість населення, тим заможгііша країна, мана чисельність населення — справжнє джерело бідності. При розрахунку і ротової оцінки населення (417 млн ф. ст.) В. Петті враховував трудові навички, досвід, справність, здатність оволодівати новими машинами. Таким чішом, ще в XVII ст. він визначив важливість людського фактора в економічному розвитку країни. У своїх працях В. Петті обгрунтовує ідею, яка в XIX і XX ст. розвиватиметься іншими школами: про необхідність підвищення якості людської праці, інвестицій у людину, у людський капітал. Він наголошує на необхідності значного розширення народної освіти, виявлення і навчання за рахунок держави осіб, здібних до науки, яка є найважливішим чинником розвитку виробництва. В. Петті робив спроби розрахунку кваліфікованих спеціалістів: зокрема, скільки має бути лікарів і адвокатів, скільки студентів потрібно приймати щороку в університети.

Показово, що В. Петті відзначав деякі вигоди від податків з погляду «політичної арифметики»: митні збори дають можливість вести облік у зовнішній торгівлі і складати торговельний баланс країни; простий і загальний подушний податок допомагає вести облік населення; обкладенім будинків за кількістю димарів (реальний податок за зовнішніми ознаками) добре відбиває поліпшення і руйнування житлового майна; акцизи показують внутрішні витрати на споживання і дають загальні відомості про надмірності; поземельний податок робить платежі за податками пропорційними всій вартості, а не річній ренті; податки на рухоме майно вносять певну ясність про це майно. Таким чином, у В. Петті викладені всеосяжні проблеми оподаткування в період первісного накопичення капіталу.

  1.  Фінансові концепції англійської класичної політекономіі. Адам Сміт і Давід Рікардо.

У період первісного нагромадження капіталу в ХІУ-ХУІІІ ст. відбулися якісні і кількісні зміни в розвитку Англії. Завершився аграрний переворот, унаслідок чого земля опинилася в руках великих землевласників, відбулося масове розорення селянства. Промислова революція призвела до переходу від мануфактури до фабричної промисловості, створила умови для поглиблення поділу праці, формування ринків землі, праці, товарів, послуг, капіталу. Унаслідок цих змін зміцнюються засади ринкової економіки і формується промисловий капіталізм.

На тлі глибоких змін в соціально-економічному і політичному житті суспільства розвивається англійська класична політекономія. Засновниками класичної економічної теорії є А. Сміт (1723-1790) і Д. Рікардо (1772— 1823). Відома праця А. Сміта «Багатство народів» була написана в 1776 р. напередодні промислової революції. Д. Рікардо, фактично, став завершувачем англійської класичної політекономії. Свою не менш відому книгу «Начала політичної економії і податкового обкладення» Д. Рікардо закінчив у 1817 р., коли промисловий капіталізм в Англії перетворився на домінуючу економічну силу. Теоретичні положення англійської класичної школи відбивали, з одного боку, збільшений рівень розвитку ринкових відносин, з другого — нову розстановку політичних сил.

Невід’ємною частиною фундаментальної класичної теорії є фінансові концепції. У працях А. Сміта і Д. Рікардо були розвинуті фінансові положення попередників, закладені засади теорії державних фінансів і розкриті причини взаємозв’язку їх розвитку з економічною системою. Фінансові концепції класичної теорії були тією домінантою, на яку спиралося вирішення основних проблем первісного накопичення капіталу, а потім і конкурентної ринкової економіки. На підставі класичної фінансової концепції розроблялися основні принципи фінансової політики того історичного періоду. Класична політекономія здійснила переворот в основних концепціях економічної науки і обгрунтувала основні постулати, необхідні для розвитку ринкової економіки.

Головною сферою багатства суспільства, його джерелом було проголошено виробництво, а не обмін, як було у їхніх попередників — меркантилістів. Тому предметом дослідження класичної політекономії є сфера виробництва і внутрішні соціально-економічні відносини, що виникають у ній. Д. Рікардо у визначенні предмета йде ще далі. На його думку, продукт землі — все що виходить з її поверхні через поєднане застосування праці, машин і капіталу — ділиться між трьома класами суспільства, а саме: власниками землі, грошей або капіталу, необхідного для її обробки, і робітниками, працею яких вона обробляється. Визначити закони, які управляють цим розподілом, — головне завдання політичної економії.

У класичній політекономії з’являється новий підхід до методу дослідження. А. Сміт використовував у своїх дослідженнях абстрактний, історичний і описовий методи. Д. Рікардо суттєво ускладнює метод. Метод Рікардо, як зазначав К. Маркс, полягає в тому, що Рікардо виходить з визначення розміру вартості товару робочим часом. Потім він досліджує, чи суперечать інші економічні відносини (інші економічні категорії) цьому визначенню вартості, або якою мірою вони модифікують його. Д. Рікардо застосовує свій метод до податків. У класиків через весь аналіз економічного розвитку проходить основна фундаментальна ідея захисту капіталу, створення умов для його накопичення, сприяння індустріальному розвитку, яке необхідне для примноження багатства нації. Назвемо основні напрями в класичній фінансовій теорії.

Державні видатки як непродуктивні витрати суспільства. В основу класичного підходу до вивчення проблем державних видатків покладена концепція про продуктивну і непродуктивну працю. А. Сміт уперше в економічній теорії розробив трудову теорію вартості, згідно з якою праця є єдиним і загальним її мірилом. Він розділив працю на продуктивну, яка обмінюється на капітал, і непродуктивну, яка обмінюється на дохід. На підставі цього поділу класична політекономія розкрила суть державних видатків і державних доходів. Обмін продуктивної праці на капітал, перетворював його на самозростаючу вартість, обмін непродуктивної праці на дохід призводив до розтрати створеного раніше капіталу. Весь або майже весь державний дохід в більшості країн витрачається на утримання непродуктивних елементів, — зазначає А. Сміт. — До останніх належать ті, хто становить численний і блискучий двір, величезну церковну організацію, великі флоти і армії, які в мирний час нічого не виробляють, а під час війни не придбавають нічого, що могло б покрити пидатки на їх утримання хоча б під час воєнних дій. Ці елементи, оскільки вони самі нічого не виробляють, утримуються за рахунок продукту   раці інших людей. А. Сміт підтримує гасло промислової буржуазії «Дешевий уряд», тобто необхідність скорочення державних видатків та їх обмеження політичними функціями держави. Проводиться ідея про те, що «держава є лише поліцейським і нічним сторожем». Проте він наголошував на необхідності державних видатків на установи для освіти юнацтва, на будівництво доріг, мостів та інших споруд інфраструктури, тобто була закладена теорія «колективних споживачів», яка згодом розвивалася багатьма школами. У центр економічної «світобудови» була поставлена вільна особистість підприємця, який веде господарство з метою збільшення свого багатства, а всі вільні особистості разом створюють багатство нації. Тому видатки на економічні цілі, державне підприємництво розглядалися як небажані.

Мінімальні податки та їх раціоналізація. На думку А. Сміта, політична економія, що розглядається як галузь знання, необхідна державному діячеві або законодавцеві, ставить перед собою два завдання: по-перше, забезпечити народу багатий дохід, тобто необхідні засоби існування, по- друге, забезпечити державу доходом, достатнім для суспільних потреб. Він робить висновок, що вона у підсумку ставить собі за мету збагачення як народу, так і государя. Суспільні потреби повинні зводитися до мінімуму, оскільки вони фінансуються через податки, що негативно впливають на розвиток промислового виробництва в Англії.

Основоположники класичної політекономії розрізнили при розподілі національного продукту три класи і відповідні їм доходи: праця винагороджується заробітною платою, капітал — прибутком, власник землі — рентою. Доходи цих трьох класів вони називають первинними доходами — джерелами будь-яких інших доходів, так само як і будь-якої мінової вартості. Проблеми розподілу національного продукту праці розглядаються у А. Сміта і Д. Рікардо в контексті соціально-економічних відносин. Д. Рікардо першим з економістів показав економічні суперечності, що виникають між класами суспільства. Класична політекономія розкрила суть вторинного розподілу національного доходу, що відбувається у сфері державних фінансів. Податки, що стягуються з первинних доходів, перетворюються на вторинні доходи осіб, зайнятих у державному апараті, армії, поліції і т.п., тобто мають фіскальне походження.

Утверджується принцип невтручання держави в розвиток ринкових відносин. В умовах «вільної торгівлі» і «вільної конкуренції» економіку регулює «невидима рука ринку». Класична політекономія підтримала гасло «Ьаіззег Іаіге, Іаіззег раззег» (не заважайте, дайте можливість діяти), що виник в епоху фізіократів. Ця фраза, що набула найбільшого поширення в ХУІІ-ХУІІІ ст., приписується французькому купцеві Ф. Лежандру, яку він кинув в 1670 р. на прийомі у міністра фінансів Франції Ж. Кольбера (1619— 1683) в епоху Людовика XIV.

Класики англійської політекономії багато уваги приділяли питанням раціоналізації оподаткування. А. Сміт сформулював чотири принципи раціональної організації податків. По-перше — всі піддані держави мусять і їлатити податки відповідно до своїх здібностей і сил. По-друге — розмір податку і терміни його виплати мають бути заздалегідь і точно визначені. По-третє — кожен податок має справлятися у той час або у той спосіб, який зручніший платникові. І, нарешті, по-четверте, — організація справляння податків повинна забезпечувати мінімальні витрати на їх збирання.

Принципи організації податків і податкової політики, обґрунтовані Л. Смітом, були спрямовані своїм політичним вістрям проти феодалів. Історично вони були пов’язані з тим, що промислова буржуазія вимагала перег- пяду старої феодальної фіскальної системи, яка відповідала інтересам земельної аристократії. А. Сміт запропонував нові принципи для створення податкової системи, яка відповідала б інтересам буржуазії. Перший принцип був направлений проти податкових привілеїв дворянства і духовенства, другий і третій — проти свавілля в обкладенні, характерного для абсолютних монархій. Своїм четвертим принципом А. Сміт зазначає необхідність ощадливості. Він був спрямований проти домінуючої тоді відкупної системи справляння податків. Загалом ці принципи визначалися головними цілями капіталістичного підприємництва того періоду — усунення феодальних принципів організації оподаткування, що забезпечувало б стимулювання накопичення капіталу для прискорення економічного розвитку.

Д. Рікардо у книзі «Начала політичної економії і податкового обкладення» 12 із 32 розділів присвячує аналізу податків: методам їх справляння, пнливу на розподіл національного доходу і розвиток промислового виробництва. Як наслідок він доходить таких висновків: по-перше, податки чанждн, зрештою, виплачуються або з капіталу, або з доходу країни; по- псі податки (за винятком ренти) перекладаються на капітал і утруднюють і'юго накопичення, «усякий податок поганий»; по-третє, податки скорочують споживання загалом і за окремими товарними групами, що утруднює товарообмін, тобто розвиток ринкових відносин.

Що стосується першого висновку, то капітал може, на думку Д. І’ікардо, збільшуватися завдяки зростанню виробництва або внаслідок скорочення непродуктивного державного споживання. Якщо урядове споживання зростає внаслідок введення нових податків і покривається зростанням виробництва або скороченням споживання населення, то, як стверджує Д- Рікардо, національний капітал не скорочується. Але якщо иііробництво скорочується або ж невиробничі виграти зростають чи діють оішдиа чинники одночасно, податки зменшують капітал, оскільки виплачуються із фонду, призначеного для виробничого споживання. Обсягом ці.ого фонду регулюється продуктивна діяльність країни, тому відбувається скорочення накопичення капіталу. Д. Рікардо особливо зазначає, що коли податки виплачуються з доходів, то вони також зменшують накопичення або ж змушують населення скорочувати споживання.

Д. Рікардо доходить висновку, що таких податків, які не мали б тенденції зменшити силу накопичення, немає. Велике зло податкового обкладення полягає не стільки в тому, що воно падає на ті чи інші об’єкти, скільки в його впливі, узятому загалом. Він аналізує податкову систему Англії, починаючи від податків на хліб до податків на користь бідних. Д. Рікардо виступав проти податків, які впливають на підвищення цін споживчих продовольчих товарів, передусім хліба. Ціна хліба регулюється витратами його виробництва. Збільшення цих витрат спричиняє зростання цін. До них він відносив також виплачувані податки: поземельний, десятину, а також податок на отриманий продукт землі. На його думку, підвищення ціни хліба є для землероба єдиним способом отримати середній прибуток після сплати податків. Фактичним платником податків, як зазначає Д. Рікардо, є споживачі хліба. Оскільки ціна на хліб значною мірою формує «кошик», тобто набір товарів, необхідних для підтримки життя і здатності до праці робітника і його сім’ї, то податки підвищують заробітну плату і в такий спосіб скорочують прибуток, утруднюючи накопичення капіталу.

У працях класиків піддався критиці податок на заробітну плату. А. Сміт вважав його безглуздим і руйнівним. На думку Д. Рікардо, податок на заробітну плату призводить до її підвищення і, отже, знижує норму прибутку на капітал, звідси висновок: податок на заробітну плату — це податок на капітал. Але тут класики суперечать самі собі: адже саме вони довели, що праця є товаром, а заробітна плата є ціною праці, яка визначається попитом на працю, а не податковою політикою. Тому податки на заробітну плату не можуть перекладатися иа прибуток.

Класики політекономії були противниками непрямих податків. За часів А. Сміта головними непрямими податками в Англії були податки на чотири предмети споживання: сіль, шкіру, мило і свічки. їх оподаткування, на його думку, відповідно підвищувало ціну праці. Тому непрямі податки (як і податки на заробітну плату) розглядалися як одна з причин зростання витрат виробництва. На думку класиків, в результаті цього порушувалося основне правило підприємця — ощадливість, раціональне господарювання, необхідне для зростання норми прибутку і можливості накопичення. Проте не було заперечень проти непрямих податків на предмети розкоші, що відповідало ідеології протестантства. Податок на розкіш, зазначає Д. Рікардо, виплачує лише споживач, він ие підвищує заробітну плату і не знижує прибуток.

Д. Рікардо був активним критиком «хлібних законів», які відповідали інтересам лендлордів — власників землі. Згідно з хлібними законами, прийнятими парламентом Англії в 1815 р., ввезення хліба обкладалося високими митними зборами — специфічною формою непрямих податків.

Як наслідок зростала ціна не лише на хліб, а й на інші продовольчі товари. Це було причиною зміни розподілу національного продукту: зростала рента, оскільки власники землі мали можливість реалізовувати свої продукти за вищими цінами. Високе імпортне мито давало можливість піднімати ціни на хліб, що вироблявся в Англії. Тому неминуче знижувалися як заробітна плата, так і прибуток. Як член парламенту Англії, Д. Рікардо активно боровся за відміну хлібних законів, доводячи їх шкоду для розпитку промисловості і торгівлі Англії. Таким чином, на питання «Так хто ж, врешті-решт, повинен платити податки?» англійська класична фінансова наука дала відповідь — землевласник зі своєї ренти. Вилучення частини ренти на покриття державних видатків скоротить особисте спожи- пагшя власника землі і жодна галузь праці від цього не постраждає. Д. Рікардо зазначає, що податок на ренту впливає лише на ренту; він цілком падає на землевласників і не може бути перекладений на будь-який клас споживачів.

Державний борг у класичній політекономії розглядається як явище, яке «пригнічує і, зрештою, може розорити великі нації Європи»; при цьому і оголошується на зростанні боргів. Класики підкреслювали надзвичайний характер державних боргів, пов’язаних з браком звичайних державних доходів, — податків. Наголошувалося також, що випуск позик викликаний необхідністю фінансування військових видатків. Потреба уряду в позиках породжувала бажання громадян дати йому в борг, тобто необхідність дер- жаіших боргів одночасно створювала державних кредиторів. Купець або грошова людина, підкреслює А. Сміт, наживає гроші, позичаючи уряду; при цьому вони не тільки не зменшують, а, навпаки, збільшують свій тор- і онельпий капітал.

Суперечність і діалектика державних позик полягала в тому, що, з одного боку, вони були джерелом первісного йагромадження капіталу, а з іншого підривали його процес і основи. Капітал, наданий першим кредитором держані, — це певна частина річного продукту, який не відповідає іміс і у функції капіталу. Перший державний кредитор вкладав свої грошові кошти н державні цінні папери, відволікаючи їх від вкладень у продуктивну працю, отже, допомагав у такий спосіб державі використовувати ці кошти для непродуктивних цілей. В обмін на наданий капітал, зазначав А. Сміт, кредитори отримували щорічну ренту з державних коштів переважно іиділпої вартості. Ця рента, без сумніву, відшкодувала їхній капітал і дозволяла вести торгівлю і операції в колишніх або в ширших розмірах.

Па думку А. Сміта, процент на капітал виплачуваний на вкладення в урядові цінні папери, за своєю суттю є рентою. Гроші платників податків переходили до кредиторів, збільшуючи у такий спосіб його капітал. Держанні позики за своєю суттю є антициповаиими податками. Перший кредитор після відновлення свого власного капіталу діставав можливість по зичати капітал у банків або продати ренту, збільшуючи власний капітал. Але цей новий капітал, позичений або куплений у третіх осіб, існував у країні раніше і направлявся на утримання продуктивної праці. Водночас, коли він перейшов в руки першого кредитора, то новим капіталом він був лише для нього, а не для країни. Фактично він був капіталом, відвернутим від одного використання для того, щоб бути оберненим па інше, зазначає А. Сміт. Якби позики уряду не було б, то в країні були б два капітани, замість одного, які були б спрямовані на продуктивне споживання.

Країна, що накопичила величезний борг, перебуває у надзвичайно не- природньому становищі, зазначає і Д. Рікардо. Вона вчинила б розсудливо, якби відкупилася від нього, пожертвувавши часткою майна, необхідного для викупу її боргу. Те, що розумно з боку окремої особи, розумно також і з боку нації. Державні позики підривають процес накопичення промислового капіталу — такий головний висновок класиків. Суми, що надаються в позику уряду, відвернуті від продуктивної праці і витрачаються на утримання непродуктивної праці.

Основний і оборотний капітал. Класики англійської політекономії досліджували не лише макроекономічні відносини. У їхніх працях закладені теоретичні засади дослідження економічних і фінансових відносин на мікрорівні. Розвиток промислового виробництва в Англії того періоду базувався на використанні машин, механізмів. Необхідно було досліджувати проблему структури використовуваного капіталу. Так з’явилася ідея про розподіл капіталу на оборотний, тобто короткостроковий капітал, вкладений у сировину, матеріали, оборотність якого здійснювалася в межах року, і основний капітал, тобто довгостроковий капітал, вкладений у будівлі, машини, устаткування, з тривалішою оборотністю — до 10-20 і більше років. Вкладення в основний капітал вимагали значно більших сум, ніж в оборотний, а тривалість його обороту поставила питання визначення термінів його окупності й ефективності.

Д. Рікардо першим з економістів розкрив найважливішу теоретичну і практичну особливість вкладень в основний капітал. Машини, устаткування переносять свою вартість на новий продукт поступово. Правильне визначення цієї «поступовості», тобто термінів і сум повного перенесення вартості на продукт, обумовлюють як товарні ціни, так і ефективність капітальних вкладень. На вартість товарів, зазначає Д. Рікардо, впливає не лише праця, застосована безпосередньо до них, а й праця, витрачена на знаряддя, інструменти і будівлі, що сприяють цій праці. Надалі виникли наукові школи, що вивчають довгострокові інвестиції як у реальні, так і фінансові активи.

  1.  Фінансові теорії історичної школи Німеччини.

Фрідріх Ліспізасновник історичної школи Німеччини. Історична школа Німеччини формувалася у складних економічних і політичних умовах. Тоді, коли Англія перетворювалася па промислову майстерню світу, І Іімеччина була відсталою аграрною країною із дрібними середніми і ремісничими підприємствами. Перехід до індустріального розвитку починається лише з 1830-1840 рр. Проблеми формування ринкових відносин, розвиток внутрішніх ринків збуту, прориву на зовнішні ринки набували для Німеччини життєво важливого значення. Політично Німеччина тривалий час була роздробленою. Лише у 1871 р. після перемоги у фрапко-прусській нійиі уряд Отто фон Бісмарка (1815-1898) об’єднав 25 розрізнених німецьких держав в єдину Німецьку імперію на чолі з королем Вільгельмом І.

Засновником історичної школи Німеччини був Фрідріх Ліст (1789— 1846). У 1841 р. він опублікував свою основну працю «Національна система політичної економії: міжнародна торгівля, торговельна політика і німецький митний союз», в якій були викладені основні економічні концепції розвитку Німеччини. Її головна ідея полягала в тому, що нація є особливим суб’єктом економічної діяльності. Як було зазначено вище, А. Сміт у центр «Іжопомічної світобудови» ставив вільну особистість підприємця. Уся система у Ф. Ліста була протиставлена англійській класичній теорії, яка, на мого думку, мала суттєві логічні провали і фундаментальні теоретичні недоліки: «химеричний космополітизм», ігнорування специфічних націоналі.них інтересів; «мертвий матеріалізм», увага лише до мінових вартостей та ігнорування продуктивних сил; «дезорганізуючий індивідуалізм», здатний стати па заваді індустріальному піднесенню нації.

На думку Ф. Ліста, життя нації безперервне і нескінченне. Через це національне багатство полягає не в кількості «мінових цінностей, а в мірі розпитку продуктивних сил. Тому предметом дослідження у Ф. Ліста є продуктивні їм ті і. Ф. Ліст і всі його послідовники широко використовували історичний метод дослідження економічних явищ і процесів. Слід звернути пеоЦіпіву увагу па зміст предмета дослідження. До продуктивних сил Ф Ліст одним із перших відносить розумовий капітал «живущого человече- егва». Попередник англійської класичної політекономії В. Петті визначив вар тісну оцінку цього «людства» на прикладі Англії. Фактично обидва мислі тіолі (зауважимо — з протилежних шкіл) передбачили сучасну концепцію інвестицій у людський капітал. Ф. Ліст вважав, що сучасний стан народів є результатом великої кількості всіляких відкриттів, винаходів, поліпшень, удосконалень, що накопичилася, і зусиль усіх поколінь, що жили раніше.

На його думку, збільшення продуктивних сил відбувається через інвестиції, спрямовані на виховання майбутніх поколінь. Ф. Ліст гостро критикував ідею «вільної торгівлі». Англійському фритредерству (вільна торгівля) він протиставляє протекціонізм, який був життєво необхідний для розвитку національної промисловості Німеччини у тих складних історичних умовах. З його точки зору, політика протекціонізму має не лише економічне, а й суто моральне значення. Вона є засобом виховання нації, пояснюючи її основну мету — створення індустріальної Німеччини. Ф. Ліст обґрунтував необхідність швидкого економічного зростання (недарма Ф. Ліста називають «теоретиком розвитку»), прориву на зовнішні ринки, визначив політику «наздоганяючого розвитку». Він вводить в науковий обіг такі категорії, як незалежність і національна могутність. Ф. Ліст і всі наступні представники історичної школи шукали «особливі шляхи» розвитку, які підходять для німецької нації, відзначаючи її особливий характер, її «духовні засади». Вони стверджували, що розвиток національного господарства в Німеччині проходитиме по особливому шляху.

До 70-х років XIX ст. формується «нова хвиля» історичної школи — так звана нова історична школа. Її найбільшими представниками є Адольф Ватер (1835-1917), Густав фон Шмоллер (1838-1917), Макс Вебер (1864- 1920) та ін. Фінансова концепція цієї школи, підтримуючи ідеї Ф. Ліста, доводила необхідність державного втручання, розвиток й ускладнення економічних функцій держави. Проблему нагромадження капіталу, що визначає економічний розвиток, на думку ідеологів історичної школи, найкраще може вирішити лише держава, зосереджуючи певну частку річного доходу в державному бюджеті й інвестуючи в ті галузі господарства, які визначають економічне зростання країни. Державні субсидії та інша підтримка експорту товарів, послуг і капіталу — необхідний елемент державної фінансової політики. Г. Шмоллер зазначав, що йдеться не про просте виправдання державного втручання, а про те, що воно є єдиною умовою ефективного управління економікою.

Фінансова теорія Адольфа Вагнера. А. Вагнер є видатним представником фінансового напряму нової історичної школи (одним з ідеологів ка- тедер-соціалізму), яка набула помітного розвитку останньої чверті XIX ст. А. Вагнер залишив велику спадщину у фінансовій теорії, особливо у сфері державних фінансів. На його думку, фінанси як наука досліджують проблеми: організації ефективного і незалежного фінансового контролю; нагляду за принципами економії; встановлення належного балансу між державними потребами і національним продуктом оподаткування тощо. А. Вагнер увів у науковий обіг категорію «фінансова економіка», під якою він розуміє державний бюджет. На його думку, виконавським і адміністративним органом фінансової економіки є уряд, який є самостійною одиницею. А. Вагнер зазначає особливу роль держави для життя нації. Він стверджує, що держава і фінансова (фіскальна) економіка — це єдине економічне ціле, тому можна і треба говорити про перекачування коштів із матеріальної сфери в нематеріальну, остання є необхідною для всього економічного життя суспільства, для всіх приватних підприємств. На його думку, державу і фіскальну економіку в економічному сенсі необхідно розглядати як економіку споживання, що стоїть над виробництвом.

А. Вагнер відомий відкриттям закону «розширення обсягу державної діяльності». Мовою державних фінансів він означає не що інше, як збільшення державних видатків, темпи зростання яких випереджають темпи зростання національного продукту. Зростання виробництва національного доходу на душу населення як результат індустріального розвитку Німеччини означало збільшення державних видатків. На думку А. Вагнера, це збільшення зумовлюють такі чинники: розширення суто адміністративних і превентивних функцій держави у міру розподілу праці, обумовленого індустріалізацією; зростання державних соціальних видатків, передусім на освіту, необхідність яких випливала безпосередньо з розвитку продуктивних сил; зростання державних інвестицій, викликане технологічними змінами в галузях, де приватні інвестиції небажані через низьку ефективність. Для прикладу він найчастіше посилався на залізниці. Усе це підтверджує Ного основну концепцію, що держава з її системою фінансів, яка швидко розширюється, є найважливішою складовою економічної системи.

Значне місце в дослідженнях А. Вагнера посідають проблеми оподаткування. Згідно з його «принципом державної економіки», податки є динамічною ланкою між державним сектором, індивідуальним платником податків і оподаткуванням в цілому як життєво важливим суспільним інститутом. Він називає цей принцип відтворенням оподаткування. З економічного погляду метою податку є його відтворення і формування такого обсягу надходжень, яке потрібне для життєдіяльності держави. А. Вагнер вводить поняття «податковий потенціал», на підставі якого створюється система взаємовідносин: податок — адміністрація — податковий потенціал. Усі елементи йдуть один за одним і якщо одна зі складових системи зникає, то чи нею підуть усі інші й система зруйнується. Так само як і А. Сміт, А. Витер свої принципи оподаткування і практичні аксіоми податкової політики. Нін розрізнив дев’ять принципів, об’єднаних в чотири групи.

І. Фінансові принципи

  1. Відповідність отримуваному доходу.
  2. Гнучкість (рухливість) оподаткування.

II. Економічні принципи

  1. Вибір правильних джерел оподаткування, зокрема проведення спеціального дослідження стосовно питання: що оподатковувати — особисті доходи чи капітал і чи можна (а відповідно і в який спосіб) врахувати інтереси як особи, так і національної економіки.
  2. Вибір виду податків з урахуванням їх ефективності і впливу різних податків на їх платників. Всебічне дослідження проблеми перекладення податку.

Ш. Принцип справедливості

  1. Універсальність.
  2. Рівність в оподаткуванні.

IV. Принципи ефективності податкової системи

  1. Визначальний чинник податків.
  2. Зручність у справлянні податків.
  3. Спроба забезпечення найнижчих витрат щодо справляння податків.

У своїх принципах А. Вагнер розрізняє «принцип справедливості», що випливав з соціально-економічної концепції нової історичної школи, яка наголошувала на необхідності проведення соціальних реформ, зростання державних соціальних видатків. На думку А. Вагнера й інших представників нової історичної школи, за допомогою державних фінансів можна досягти певної соціальної справедливості.

А. Вагнер розрізняє дві функції податків: суто фіскальну і соціального добробуту. На його думку, за допомогою першої, забезпечується необхідними коштами фінансування публічних послуг, тому вона вимагає розподілу податків пропорційно доходам платників податків. Друга, є коригуванням першої функції. На думку А. Вагнера, для фінансування особливої групи послуг, а саме соціальних, необхідно вводити прогресивне оподаткування доходів. Оподаткування у такий спосіб стає регулюючим інструментом при розподілі національного доходу і багатства, вагомим важелем самого процесу розподілу відповідно до принципів вільної конкуренції. Необхідно зазначити, що А. Вагнер відкидає всю полеміку з цього питання і заявляє, що друге регулююче призначення податків пов’язано також із використанням особистих доходів і багатства. Таким чином А. Вагнер розмежував фіскальні, економічні, соціальні і політичні принципи оподаткування, трансформовані потім у системі шведського економіста К. Вікселя (1851-1926).

Цей підхід взяли на озброєння теоретики соціал-демократичних партій Європи. А. Вагнер дійшов до важливого теоретичного висновку, що державні фінанси неминуче пов’язані з рухом доходів і добробутом громадян. Формування системи соціального страхування в Німеччині в кінці XIX ст., підвищення ролі держави в її фінансуванні відбувалося за безпосередньої участі А. Вагнера, який був радником канцлера Отто фон Бісма- рка. Таким чином, проблеми державних фінансів і особливо оподаткування за А. Вагнером були «вписані» в проблеми соціально-економічного розвитку, а фінансова наука — в політичну економію.

Карп Дітцель про державний борг. Історична школа Німеччини сформувала оригінальну концепцію до теорії державного кредиту. Карл Дітцель (1829-1884) у 1855 р. зазначав у своїй праці «Система державних позик», що народ тим заможніший, а народне господарство тим процвітаюче і прогресуюче, чим більшу частку державних витрат поглинають процент- пі платежі. На його думку, державний кредит: по-перше, підносить держану на вищу стадію господарського розвитку; по-друге, створює для держаки «невичерпний і незмінний фонд», з якого нація щодня і щогодини отримує вигоди; по-третє, за рахунок кредиту («невичерпного фонду») нація задовольняє свої потреби; по-четверте, державні позики надаються кредиторами з вільних надлишків капіталу, при цьому жодним чином не відволікаються капітальні вкладення в будь-яке підприємництво. Приватний господарський лад не страждає від державного кредиту.

Зазначений підхід до аналізу державного кредиту не був випадковим і ішзначався такими причинами. Перша — полягала в швидкому зростанні державних боргів у країнах Західної Європи. На початку 60-х років XIX ст. щорічні витрати на виплату процентних платежів і управління державним портом становили до всієї суми урядових видатків у Франції — 27,9%, Британії — 40,0%, Італії — 36,0%, Австрії — 41,7%. Виникла потреба в дослідженні категорії «державний борг» і в певному значенні у виправданні його зростання. Друга причина полягала в тому, що на зміну класичній концепції використання державного боргу для переміщення капіталів виникала нова капіталотворча теорія — про створення нового капіталу за допомогою державного кредиту.

Як зазначав ще в XIX ст. український економіст М. Алексєєнко (1847- IУ17), кращі сили економістів відгукнулися на концепцію К. Дітцеля. На думку А. Вагнера, війни, які вели майже всі країни Західної Європи в XIX і-1]', за свої територіальні надбання, за ринки збуту і джерела сировини, фінансувалися державними позиками, що сприяло перетворенню матеріальних капіталів країни на нематеріальні. Німецький економіст Лоренц фон ІПтейп (1815-1890) підійшов до проблеми з погляду капіталотворення. Він диноди», що погашення державного боргу (який, за К. Дітцелем, був зай- ннм), «доріншоє утворенню нового капіталу із зайнятого» (тобто вкладеного), ’) погляду марксистської теорії державний кредит є однією із форм капіталу, а процент за кредит — частка позичкового кіпіталу та додатковій вартості.

Одним із представників історичної школи є Г. Ф. Кнапп (1842-1926), відомий теоретик у сфері грошей. Г. Ф. Кнапп у 1895 р. опублікував свою нрацю «Державна теорія грошей». У ній він намагався довести, що паперові гроші кращі за металеві, оскільки їх цінність визначається такою могутнього політичною силою, як держава. На його думку, держава може проводити грошову політику, виходячи з реальних -економічних потреб держави. У Г. Ф. Кнаппа було багато послідовників, але ще більше супро- пшників, які вважали, що його теорія суперечить об’єктивному характеру економічних законів.

Таким чином, історична школа Німеччини створила досить цілісну теорію державних фінансів відповідно до умов «наздоганяючого розвитку», коли країна проводить політику стимулювання економічного розвитку в умовах слабкості національного капіталу і необхідності за допомогою держави концентрувати фінансові зусилля для руху вперед. Проте є певна небезпека захоплення суто націоналістичною ідеєю економічного розвитку. Один з останніх представників історичної школи Вернер Зомбарт (1863-1941) проявив у своїх працях агресивні, націоналістичні, антисемітські погляди. У своїй останній праці «Німецький соціалізм» він писав, що економічні інститути, кредит, виробничі потужності і транспорт повинні бути поставлені на службу воєнним вимогам. На його думку, німецький націонал-соціалізм має історично-реалістичний характер і відбиває прагнення Німеччини до величі. Як пише американський дослідник історії економічної думки Б. С^лігмен, хоча сам В. Зомбарт міг і не бути членом на- ціенал'соціалістичної партії, він належав до послідовників нацистів. Міфологія, що міститься в останній його книзі, у поєднанні з руйнівною силою «Третього рейху» принесла такі плоди, як крематорії Треблінки і Майданека.

Лекція 3.Розвиток фінансової науки

  1. З історії Української фінансової думки.
  2. Світова фінансова наука у XX ст.
  3. Розвиток фінансової науки у сучасний період.

  1.  З історії Української фінансової думки.

Фінансові відносини і фінансова думка виникають із зародженням держави. І Гсрша держава українського народу — Київська Русь, стольним градом якої був Київ - «матір городов руських», — виникла більше тисячі років тому.

Протягом багатьох століть становлення та розвиток української фінансової думки здійснювалися у загальноцивілізаційному річищі світової та західноєвропейської економічної думки. Певний виняток становив радянський період ЗО—80-х рр. XX ст., коли розвиток економічної та фінансової науки в Україні насильно стримувався жорсткими політичними, ідеологічними та іншими засобами. Проте і на цьому етапі розвиток фінансової думки відбувався, по-перше, у специфічних формах, які вміщувалися у межі логіки та суті загальних моделей розвитку економічної науки, по-друге, фінансову думку достойно представляли учені української діаспори.

Як справедливо стверджує відомий український вчений, зарубіжний' член НАН України професор І.-С. Коропецький навіть в несприятливих для розвитку економічної науки умовах українські економісти спромоглися певною мірою зберегти своє національне обличчя. Крім праць з економічної теорії, вони писали також на прикладні теми, аналізуючи економічні, соціальні, фінансові відносини в Україні. Водночас українські економісти майже не торкалися питання про майбутнє общини — цієї типово російської сільськогосподарської інституції, тобто питання, яке полонило уми російських економістів на ранній стадії індустріалізації2.

У ХІХ-ХХ ст. яскравими представниками фінансової науки як самостійної галузі економічного знання та фінансової практики були видатні українські вчені М. М. Алексєєнко, А. Я. Антонович, О. М. Анциферов, М. А. Балудянський, М. X. Бунге, К. Г. Воблий, Є. О. Гловінський, С. І. Іло- вайський, П. Л. Кованько, О. М. Миклашевський, П. П. Мігулін, 1.1. Пат- лаєвський, Г. Д. Сидоренко, М. М. Соболєв, І. Т. Тарасов, Г. І. Тіктін, М. І. Туган-Барановський, М. М. Цитович, 1.1. Янжул, М. П. Яснопольсь- кий і Л. М. Яснопольський та ін.

Розвиток фінансової науки в Україні, починаючи з другої половини ст. зосереджувався, як вже зазначалося, переважно в університетах, які створили необхідні умови для формування наукової спільноти і організованої системи досліджень. Групування українських вчених-фінансистів кінця XIX — першої половини XX ст. за провідними навчальними закладами наведений на рис. 3.1.

Розвиток фінансової науки в Імператорському університеті св. Володимира (Київський національний університет імені Тараса Шевченка) бере свій початок від заснування кафедри політичної економії та статистики (1842 р.). Кафедра фінансів, грошового обігу та кредиту була заснована лише у 1992 р. Першим завідувачем кафедри був доктор екон. наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України А. С. Гальчинський, а з 1993 року по вересень 2003 року кафедру очолював доктор екон. наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України О. Д. Василик. З жовтня 2003 року кафедру фінансів, грошового обігу та кредиту очолює доктор екон. наук, професор І. Лютий, Желєзнов, М. Малік, Г. Сидоренко, Г. Цехановецький, М. Цитович, В. Шелудько, М. Яснопольський, Л. Яснопольський та інші.

 

Рис. 3.1. Осередки фінансової науки в Україні (кінець XIX — перша половина XX ст.)

Помітним кроком у розвитку фінансової науки України стало заснування у 1906 р. Київських вищих комерційних приватних курсів (у 1908 р. — Київський комерційний інститут, нині — Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана). Представниками фінансової науки з початку заснування університету були В. Власенко, К. Воблий, М. Довнар-Запольський, П. Кованько, М. Мітіліно, Л. Яснопольський та інші.

У 50-60-ті роки минулого століття сформувалася потужна фінансово- кредитна наукова школа, засновниками якої є такі відомі вчені: В. Власенко, П. Рубановський, С. Огородник, М. Берков, С. Горохов, В. Суторміна, В.Федоренко та І. Галь.

Друга половина 1980-х років позначена досить позитивним явищем у розвитку фінансової науки у Київському національному економічному університеті: з фінансово-кредитної наукової школи під впливом поглиблення наукової спеціалізації виокремилися дві дещо самостійні наукові школи. Першу — з фінансів — очолює В. Федосов, і до неї, поряд із уже зазначеними С. Огородником і В. Суторміного, входять С. Осадець, М. Білик, О. Тєрещенко, а також професори А. Поддєрьогін, В. Опарін, О. Романенко. Основними напрямками наукових досліджень цієї наукової школи є: стан і розвиток бюджетної політики України; податкова політика і податкова система України; формування фінансового ринку в Україні; фінанси підприємств і економічний розвиток; розвиток фінансового менеджменту в трансформаційній економіці; формування страхового ринку в Україні. Друга наукова школа має назву грошово-кредитної. Її очолюють відомі вчені М. Савлук і А. Мороз, а входять до неї доктори наук А. Пересада, А. Герасимович, М. Алексієнко, Л. Примостка, професори М. Пуховкіна, І. Шамо- ва, І. Лазепко та М. Мирун. Основними напрямками досліджень цієї наукової школи є: стан і розвиток банківської системи України; грошово-кредитне регулювання економічного розвитку; банківські інвестиції та економічний розвиток; формування ринку іпотечного кредитування; шляхи стабілізації національної валюти; антиінфляційна політика в Україні.

Осередком фінансової науки на Лівобережній Україні довгий час залишався Харківський університет (нині — Харківський національний університет імені В. Н. Каразіиа). До кагорти вчених, що розвивали фінансову науку належать М. Алексєєнко, О. Анциферов, П. Мигулін, І. Миклашев- ський, М. Соболєв, Т. Степанов, М. Туган-Барановський, Г. Цехановецький, Л. Яснопольський та інші вчені. В 1893 році він був заснований з ініціативи Харківського купецького товариства як Харківське комерційне училище Імператора Олександра III (нині — Харківський національний економічний університет). В навчальному закладі викладали О. Анциферов, І. Трахтенберг, М. Соболєв, П. Фомін та іи.

Отже, осередками розвитку фінансової науки в Україні як на початку XX ст., так і на початку XXI ст. були вищі навчальні заклади, які динамічно розвиваються і сьогодні.

Структурування праць українських вчених-фінансистів кінця XIX — першої половини XX ст. вважаємо за доцільне провести у розрізі таких складових: історія фінансів, теорія фінансів, державні фінанси, гроші та кредит (рис. 3.2).

Слід визначити, що найбільша частина праць українських вчених- фінансистів була присвячена історії та теорії фінансів, питанням грошей та грошового обігу, а також державним фінансам. Менше досліджували міжнародні фінанси, банківську діяльність. Питанням страхування присвячена лише одна фундаментальна праця — «Основи економії страхування» (К. Воблий, 1915 р.).

Сто років тому академік 1.1. Янжул (1846-1914) писав, оцінюючи стан фінансової науки в Російській імперії: «Майже до останнього часу вона показувала малу кількість оригінальних праць, особливо з теорії, і в більшості творів повторяла лише іноземні зразки у формі перекладів чи компіляцій. Винятки досить рідкі». І далі: «Нечисленні російські праці фінансового змісту, що вийшли в світ за першу половину XIX ст. і скільки-небудь заслуговують на увагу, або трактують переважно практичні питання..., або спрямовані па теми історичного змісту. Взагалі, історія фінансів у нас розроблена набагато повніше і краще, ніж теорія». Як доказ 1.1. Янжул наводив оригінальні праці десяти вітчизняних авторів у галузі історії фінансів.

У перші роки радянської влади професор Київського комерційного інституту М. 1. Мітіліно наголошував на особливому значенні ісгорико- фіпапажнх досліджень: «Щоб розуміти сучасне, треба знати минуле. Щоб розуміти сучасну організацію господарства публічних об’єднань, треба знати гой шлях історичного розвитку, що пройшли вони. Через те й повинна бути особлива галузь фінансової науки — історія фінансового господарства».

Звичайно, йдеться не про те, що в минулому, як у розкритій книзі, можна відшукати прямі відповіді на сьогоднішні питання. У минулому створюються передумови майбутнього, закладаються його генетичні основи та з’являються проблеми, які не тільки дають про себе знати в сучасності, а й можуть дещо пояснити в ній. Для прикладу наведемо оцінку фінансової політики одного з міністрів фінансів царської Росії 80-х років XIX ст. І. А. Вишнеградського з книги відомого історика російських фінансів, автора першого університетського курсу з цієї проблеми В. Т. Судейкіна: «Чбільшсння виробничої та купівельної сили народу в розрахунок не було прийняте. Між тим, фінансова наука, а також уся історія економічного життя Росії доводять, що у відсутності споживача лежить вузол питання».

Актуальність цього положення для сучасності не погребує доказів, хоч воно було висловлене понад сто років тому. Одне з важливих і складних питань дослідження будь-якої економічної науки — періодизація історії її розвитку. Зрозуміло, що існує множинність можливих різних підходів до вирішення цього питання. Один із них обґрунтований основоположниками марксизму.

Критеріями періодизації світової історії економічної думки тут є зміна суспільно-економічних формацій, поява нових класових напрямів думки, а всередині них — зміна теорій та шкіл. При такому підході абсолютизується класова боротьба в суспільстві, залежно від якої виокремлюються ті чи інші етапи в розвитку фінансової думки, аналізується її зміст.

Така однобічність потребує розробки інших підходів. З точки зору автора статті, плідною є ідея «вписати» розвиток фінансової думки в Україні в три геополітично-цивілізовані цикли, запропоновані професором Львівського університету С. М. Злупком. Перший цикл охоплює період від найдавніших часів до зруйнування давньоукраїнської держави — Київської Русі татаро-монголами. Другий можна датувати серединою ХІУ-ХУІІ ст., третій — це час із середини XVII ст. до 199 Гр. З проголошенням України незалежною державою започатковано четвертий геополітично-цивілізо- ваний цикл розвитку її економіки, що має Грунтуватися на досвіді трьох попередніх. Оскільки всі цикли досить тривалі за часом, то в межах кожного з них необхідно додатково виокремити певні етапи розвитку, що дасть можливість глибше розкрити історію фінансової думки.

У літературі давно існує теза про тісний зв’язок фінансової науки та політичної економії (економічної теорії). «Взагалі фінансова наука складалася під сильним впливом напрямів, які мали місце в політичній економії, — писав І. X. Озеров. — Щодо методу фінансової науки, то до неї застосовані і дедукція, і індукція. На її методологію чинять вплив течії політичної економії: так, дедуктивний метод, застосований Д. Рікардо до останньої, був перенесений ним і в фінансову науку, а історична школа, що виступила з індукцією, намагалась розповсюдити її й на вивчення фінансів».

На основі різних спрямувань виникали самостійні фінансові школи, представниками яких були провідні прихильники того чи іншого напряму в політичній економії. Звідси випливає наукова традиція розглядати історичний розвиток фінансової науки в нерозривному зв’язку з основними спрямуваннями економічної теорії. Зрозуміло, що такий принцип підходу до висвітлення історії фінансової науки взагалі належить і до аналізу української фінансової думки. Проблема полягає у тому, щоб виявити школи та течії економічної теорії, їх специфіку щодо України, а потім зіставити їх з відповідними школами фінансової науки.

На початку XX ст. відомий український історик-економіст, професор Харківського університету В. Ф. Левитський (1854-1939) розрізнив п’ять основних економічних шкіл: 1) класичну; 2) історичну; 3) наукового соціалізму; 4) соціальних політиків; 5) економістів-методологів. «Вивчення історії політичної економії показує нам, — вважав учений, — що все надбання сучасної політичної економії складається з елементів знань, внесених у науку окремими економічними школами».

На відміну від провідних країн Заходу, для України, як і для Росії, ще в останній третині XIX ст. головною була проблема капіталістичного розвитку в умовах напівкріпацької самодержавної імперії. Це значною мірою пояснює той факт, що економічна (а також і фінансова) думка в Україні продовжувала розвиватися переважно на базі класичної школи та її пізніших відгалужень. Вона була представлена великим загоном учених, насамперед — викладачами Київського, Харківського, Новоросійського університетів та інших вищих навчальних закладів (М. X. Бунге, М. І. Зібер, А. Я. Антонович, Г. М. Цехановецький, К. К. Гаттенбергер, М. Коссовсь- кий, М. М. Вольський та багато ін.). Вони продовжували традиції, закладені в середині XIX ст. Д. П. Журавським, Т. Ф. Степановим, І. В. Вер- надським та іншими українськими представниками класичної політичної економії. Як і на Заході, в Україні фінансова думка була теоретизована саме класичною економічною теорією.

Історико-фінансова наука має три етапи: зародження, становлення і подальшого розвитку, який супроводжується змінами поглядів, концепцій, теорій. Переважну частину проблем перших двох етапів можна успішно вирішити за аналогією з подібними проблемами розвитку інших економічних наук.

Вирішального значення набуває факт дещо пізнього усамостійнення фінансів і їх історії як науки та взаємозв’язок із суміжними дисциплінами, що формувалися майже одночасно. Наприкінці XIX ст. 1.1. Янжул писав: «Фінансова наука до цього часу в багатьох країнах ще не виділена на ступінь самостійної галузі знань і трактується як частина науки про народне господарство або політичної економії».

Зародження перших теоретичних розробок у Західній Європі в XV- XVI ст. започаткувало фінансову науку як самостійну галузь науки взагалі. Та історія фінансової думки сягає сивої давнини, коли ця категорія протягом багатьох століть ще не набула самостійної форми. Тому перед дослідниками перших двох етапів розвитку фінансової думки постає завдання виділити у спільних для всіх наук джерелах матеріали та аспекти, що стосуються саме фінансових питань. Різноманітні пам’ятки першого геополі- тично-цивілізованого періоду розвитку України стосуються не лише історії, філософії, управління тощо, а й- першого та другого етапів розвитку української фінансової думки.

У цьому періоді вона має яскраво виражений прикладний, практичний характер. У середньовіччі вона існує на рівні мистецтва (тобто сформульованих правил, настанов, гюрад тощо, з господарювання), загальних положень про фінансову мораль. Яскраве уявлення про неї дає визначна пам’ятка української думки ХІ-ХІІІ ст. «Руська Правда».

Формування фінансової науки та її подальший розвиток в Україні припадають на другий геополітично-цивілізований цикл. У цей період виникає вища школа (заснування Києво-Могилянської академії, Львівського університету, Острозької академії, братських шкіл), де розвивалася фінансова думка. За своїм змістом вона найтісніше пов’язана з меркантилізмом як теоретичним уявленням і економічною політикою епохи первісного нагромадження капіталу.

Історія фінансів та фінансової думки як особливої сфери дослідження виникла набагато пізніше, порівнянно з фінансовою теорією. Вона припадає на першу половину XIX ст., хоча певні екскурси в історію фінансів інколи трапляються й раніше. У другій половині XIX ст. і особливо на початку XX ст. відбувався досить інтенсивний розвиток історико-фінансової науки як особливої галузі суспільного знання. В Україні він проходив одночасно з подібним процесом у країнах Західної Європи. При цьому українська фінансова думка, формально не відокремившись від російської, перебувала під значним впливом західноєвропейської.

У Російській імперії перші твори в галузі історії політичної економії та фінансів належать нашому видатному співвітчизникові професору Михайлові Андрійовичу Балудянському (1769-1847). Уродженець Закарпаття, перший ректор Петербурзького університету (1819-1821) М. А. Балудян- ський протягом тривалого часу вдало поєднував академічну та державну діяльність. У 1806-1808 рр. вчений опублікував у «Статистическом журнале», що його видавав академік К. Герман, нариси історії економічних вчень (меркантилістів, фізіократів, А. Сміта), які високо оцінені і тодішніми, і сучасними науковцями. Серед інших численних творів Балудянсько- го — як невеликі спеціальні доповіді та записки, так і солідні багатотомні праці, що подавалися до офіційних установ із метою консультації. Однак усе це здобутки творчості вченого, а не канцеляриста, як було зазвичай. Тому, за словами професора Харківського університету А. М. Фатєєва, «Балудянський відкриває шлях запрошення теоретиків-спеціалістів до управління та законодавства».

Архівні матеріали та дослідження Х1Х-ХХ ст. свідчать про вирішальну роль М. А. Балудянського в розробці планів реформування фінансів 1810 р. (відомий як «План фінансів на 1810 рік» М. М. Сперанського), організації фінансів (1812-1816), реформи державних селян П. Д. Кисельова (1838-1841), грошової реформи Є. Канкріна (1839-1843). Зокрема, професор А. М. Фатєєв, розкриваючи історію розробки плану реформи російських фінансів 1810 р., пише: «Після перегляду записка Балудянського послужила реформатору (М. М. Сперанському — Авт.) теоретичною, вченою канвою, по якій ним був вишитий візерунок докорінного перетворювального плану російських фінансів».

В економічній літературі давно визнано, що деякі твори М. А. Балудянського мають значну історико-теоретичну цінність. Так, у процесі підготовки записки про реформу фінансів Російської імперії учений написав великий твір, присвячений історії фінансів держави за 1700-1812 рр., з додатком таблиць доходів і видатків. М. А. Балудянський так писав міністру фінансів Гур’єву про свою діяльність: «Можу позитивно сказати, що протягом трьох років день і ніч весь час мій був присвячений виконанню такої роботи. Здобутком зазначених праць моїх була, по-перше, записка, піднесена Вами імператору в 1814 році, з викладом нового фінансового плану, який цілком удостоївся найвищого схвалення. Після того я подав Вам проекти утворення кредитних установ, банків... Не говорячи вже про згадані глибокі та досить складні праці, які я виконав за бажанням Вашим і за довірою Вашою до мене, підготував чимало різних проектів з предмета обігу паперових грошей в прикордонних місцях імперії, з податків, позик і взагалі питань, які зобов’язували уряд до їх вирішення».

У нарисі історії економічних вчень, вміщеному в першому томі підручника з політичної економії (1844), професор Харківського університету Т. Ф. Степанов (1795-1847) дуже високо оцінив праці М. І. Тургенєва «Опьіт теории налогов» та М. Ф. Орлова «Государственньй кредит». Правильність цієї оцінки згодом (друга половина XIX ст.) була підтверджена зарубіжними авторами історіографічних нарисів світової фінансової науки (Л. Косса, Д. Інгрем та ін.).

У 1852 р. вийшла праця «Теория кредита» видатного українського вченого та державного діяча, професора Київського університету Миколи Христіаповича Бунге (1823-1895). У ній поряд з оригінальною розробкою теорії кредиту поданий всебічний аналіз історії та окремих видів кредитних відносин, запровадження яких мало важливе значення для розвитку ринкової економіки в країні. М. І. Туган-Барановський вважав: «Головна заслуга Бунге як ученого - розробка теорії кредиту та грошового обігу».

Наприкінці XIX — початку XX ст. з’явилися праці, присвячені реформаторській діяльності М. X. Бунге в царині фінансів. Серед них — монографії В. Т. Судейкіна, П. Л. Кованька, М. І. Туган-Барановського, статті в «Знциклопедическом словаре» Ф. А. Брокгауза та І. А. Єфрона. До речі, працю П. Л. Кованька юридичний факультет Київського університету нагородив золотою медаллю та премією імені М. X. Бунге. У подальшому предметом спеціального дослідження стала реформаторська діяльність С.Ю. Вітте (праці П. П. Мігуліна та ін.).

У цих дослідженнях, зокрема, виявлений корінний перелом у поглядах вітчизняних учених і діячів на митну політику та роль держави в економічному житті. З другої половини 60-х років XIX ст. пануючі раніше ідеї вільної торгівлі та вільного підприємництва, в яких вбачали запоруку суспільного добробуту й економічного зростання, поступилися місцем ідеям захисту протекціоністської політики та необхідності активної ролі держави в економіці.

Загальна оцінка реформаторської діяльності трьох названих міністрів фінансів царської Росії зводилася до констатації її спадкоємності та до того, що фінансова система Росії була приведена у відповідність до нової реальності, яку започаткувала ліквідація кріпацтва та інші реформи після 1861 р.

У роки останньої третини XIX та в першому двадцятиріччі XX ст. зроблені серйозні спроби проаналізувати в історичному аспекті митну та податкову політику російського уряду (К. Ладиженський, П. І. Фомін, М. М. Соболєв та ін.), формування фінансово-кредитної системи, розвитку сільськогосподарського кредиту тощо. Цінними є історичні огляди розвитку різних галузей народного господарства країни, в яких учені (В. М. Ландо, М. Ю. Цехановський, С. Франкфурт та ін.) розглядали місце, роль, проблеми тієї чи іншої галузі в економічному та фінансовому житті України.

У виданні товариства ім. О. Чупрова «Вопросьі финансовой реформи России» (1915) комісія українських учених з реформи фінансової системи (В. Я. Желєзнов, М. М. Соболєв, С. Б. Веселовський, І. Поплавський) обгрунтовує необхідність перебудови російської фінансової системи, спираючись не лише на теоретичний, а й на історичний аналіз, узагальнення досвіду Російської імперії та деяких зарубіжних країн. Комісія дійшла висновку про необхідність реформування російських фінансів відповідно до загальних тенденцій еволюції фінансів тогочасних зарубіжних держав в умовах їх поступової демократизації. Неважко помітити хронологічну та тематичну «розкиданість» наукових досліджень учених, яка зумовлена, насамперед, їх власними науковими інтересами і запитами практики. Принципово важливим є те, що ці дослідження сформували кістяк історико-фінансової науки в Україні.

Таким чином, в умовах третього геополітично-циаілізованого циклу в Україні тривав розвиток теорії та історії фінансів, хоча протягом тривалого часу країна була позбавлена державності. Осередками наукових досліджень у галузі фінансів стали, насамперед, університети (Львівський, Харківський, Київський, Одеський, Чернівецький). Академік  Янжул зазначав, що в роки останньої третини XIX ст. в основу багатьох праць вітчизняних учених з історії російських фінансів, на відміну від попередніх періодів, покладені першоджерела й архівні матеріали. Він також звернув увагу на оригінальні праці багатьох вітчизняних економістів з теорії фінансів: «Праці В. П. Безобразова про актові податки та класифікацію державних доході®, 1.1. Кауфмана про кредит і банки, М. X. Бунге з питань про кредит, професорів М. М. Цитовича і В. О. Лебедєва про місцеві витрати та податки, М. М. Алексєенка й А. О. Ісаєва про кредит і податки, І. X.Озерова про подоходні податки та деякі інші є більш-менш цінними внесками до загальної теорії фінансової науки». Янжул зазначив, що наприкінці XIX ст. була нарешті заповнена значна прогалина у вітчизняній фінансовій літературі — з’явилися підручники з цієї науки. Серед них належне місце зайняв і «Курс финансового права» (Одеса, 1885) профессора Патлаєвського з біографічним нарисом автора, написаним його учнем В. Н. Палаузовим. В інших джерелах поряд із названими російськими та українськими вченими слід назвати також праці професорів-фінансистів Харківського університету П. П. Мігуліна, О. М. Анциферова, М. М. Соболева, Київського університету — батька та сина М. П. і Л. М. Яснопольських, Київського комерційного інституту — М. І. Мітіліно, П. Л. Кованька, Новоросійського університету — 1.1. Патлаєвського та ін. Зокрема, П. П. Мігулін є автором грунтовних історико-критичних досліджень з питань державного та іпотечного кредиту, банкової політики, розвитку фінансів царської Росії протягом трьохсот років. Історико-фінансові дослідження українських учених свідчать про їхній значний внесок у розвиток фінансової науки кінця XIX — початку XX ст.

 Рис. 3.2. Основні представники фінансової науки України та їх наукові інтереси (кінець ХІХ-гіерша половина XX ст.)

Тема 4. Фінансове право і фінансова політика

Лекція 1. Фінансова політика

  1. Сутність, типи та напрямки фінансової політики.
  2. Складові фінансової політики держави.
  3. Забезпечення реалізації фінансової політики.

  1.  Сутність, типи та напрямки фінансової політики.

Фінансова політика відображає суб’єктивну сторону функціонування фінансів. Власне фінанси і фінансова система є об’єктивними явищами. І іони існують незалежно від волі окремих суб’єктів фінансових відносин і ші алом відображають об’єктивні закономірності розвитку. Але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоч і підпорядковані цим об’єктивним закономірностям, не спрацьовують самі по собі, їх організовують конкретні суб’єкти, які торуються багатьма чинниками політичного, економічного і гуманітарного мірлктеру, поєднуючи при цьому як загальні суспільні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетенням різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади і управління, різних верств населення, підприємців, с поживачів, інвесторів і тому подібного.

Іч цієї точки зору, фінансова політика — це цілеспрямована діяльність держави та інших суб’єктів господарювання у сфері формування, розподілу та використання фінансових ресурсів задля досягнення поставленої мети.

Залежно від рівня реалізації розрізняють:

  1. Фінансову політику держави (макрорівень).
  2. Фінансову політику суб ’єктів господарювання (мікрорівень).
  3. Фінансову політику міжнародних організацій та фінансових інституцій (міжнародний рівень).

Основна мета фінансової політики — створення раціональної системи управління фінансовими ресурсами, спрямованої на забезпечення стратегічних і тактичних завдань діяльності.

Зміст фінансової політики багатогранний і може бути представлений як єдність трьох складових частин:

  1. вироблення науково обгрунтованих концепцій розвитку фінансів;
  2. визначення основних напрямків використання фінансів на перспективу і поточний період;
  3. здійснення практичних дій, направлених на досягнення поставле- ; ної мети.

Пріоритетне значення має розробка і реалізація фінансової політики держави.

Державна фінансова політика — це сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного й соціального розвитку країни.

Фінансова політика є складовим елементом економічної політики держави, в якій визначаються:

  1. основні напрями розвитку народного господарства країни;
  2. загальний обсяг фінансових ресурсів держави;
  3. джерела утворення фінансових ресурсів і напрямки їх використання;
  4. створення ефективної системи управління фінансами;
  5. опрацювання досконалого механізму регулювання та стимулювання економічно-соціальних процесів у державі за допомогою фінансових інструментів.

Головна мета фінансової політики держави полягає у підвищенні рівня суспільного добробуту шляхом оптимального розподілу ВВП між галузями національної економіки, соціальними групами населення та окремими територіями.

Сутність фінансової політики держави виявляється у поєднанні конкретних цілей та відповідних засобів, за допомогою яких вирішуються поставлені завдання. Цілі фінансової політики зумовлені потребами економічного розвитку і досягненням високого рівня індивідуального й суспільного добробуту. Основний вектор фінансової політики — забезпечення економічного зростання в країні через механізми фінансового впливу на попит і пропозицію, споживання, заощадження та інвестиції. Фінансова політика неодмінно має конкретне спрямування, а її реалізація завжди пов’язана зі знаходженням компромісу, між певними потребами і реальними можливостями.

Значення фінансової політики виявляється в тому, що правильно обрана фінансова політика:

  1. стимулює зростання виробництва, раціональне розміщення продуктивних сил по території країни;
  2. підвищує зацікавленість регіонів в розвитку господарства, використанні місцевих ресурсів;
  3. сприяє зміцненню і розвитку економічних зв’язків зі всіма країнами світу;
  4. призводить до підвищення матеріального і культурного рівня населення.

Для держав із ринковою економікою діють загальні принципи фінансової політики, на основі яких вона ґрунтується. До них належать:

Постійне сприяння розвитку виробництва, підтриманім підприємницької активності й підвищення рівня зайнятості населення. Цього можна досягти за рахунок залучення вітчизняних та іноземних інвестицій в економіку, надання пільгового оподаткування підприємствам, удосконаленням податкової політики держави.

Мобілізація й використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій населення, розмір яких визначає розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через державний бюджет.

Вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів і заборону технологій, що загрожують здоров’ю людини. За допомогою таких фінансових інструментів, як податки, штрафні санкції, дотації держава вимагає від виробничих структур відшкодування витрат на відновлення природного середовища.

Залежно від тривалості періоду і характеру вирішуваних завдань, фінансова політика поділяється на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія — довготривалий курс фінансової політики, що розрахований на перспективу і передбачає рішення великомасштабних завдань, визначених економічного і соціальною стратегією, і стосується важніших великих змін фінансового механізму, пропорцій розподілу фінансових ресурсів. Спрямованість фінансовій стратегії визначається конкретними шиданнями розвитку суспільства на певному історичному етапі розвитку. В умовах економічної кризи головним завданням є фінансове забезпечення шіфоекономічної стабілізації, в умовах економічного розвитку — досягнення оптимальних темпів зростання ВВП. Водночас, за будь-яких умов основою фінансової стратегії є надійне забезпечення потреб економіки фінансовими ресурсами і створення достатніх стимулів для ефективної діяльності суб'єктів господарювання. Фінансова стратегія зорієнтована на певну моделі. фінансових відносин у суспільстві.

Фінансова тактика спрямована на вирішення завдань конкретного пішу розвитку суспільства шляхом зміни способів організації фінансових відносин, перегрупування фінансових ресурсів. Фінансова тактика перед- Ґш'їмг вирішення завдань поточного періоду (в межах року і менше), відрі- иіистьея гнучкістю, рухливістю. Типовий приклад вирішення тактичних ішідіпп. бюджет країни, що приймається на черговий рік.

Фінансова тактика здійснюється через переорієнтацію фінансових ресурсів і змін в організації фінансової діяльності. Фінансова тактика мобільніша, оскільки полягає в своєчасному реагуванні на економічні проблеми і диспропорції, її головне завдання — досягнення стратегічних цілей розвитку.

Фінансова стратегія і фінансова тактика тісно взаємозв’язані. Стратегія визначає суть і напрями тактики. Своєю чергою, тактичні можливості обмежують вибір стратегії, адже безглуздо визначати стратегічні цілі і завдання, ДЛЯ вирішення ЯКИХ недостатньо належних тактичних засобів. Водночас, слід зазначити те, що тільки фінансова політика, яка грунтується на поєднанні і взаємоузгодженості стратегії і тактики, їх єдності і підпорядкованості, може бути успішного. Фінансова політика, яка не має стратегічних орієнтирів, а полягає лише у вирішенні тактичних завдань, має обмежений характер і, зазвичай, малоефективна.

Фінансова політика реалізується за двома напрямками: регламентація фінансових відносин у суспільстві і здійснення поточної фінансової діяльності. Регламентація фінансових відносин характеризує стратегію фінансової політики, а поточна фінансова діяльність — її тактику. Базовим елементом є регламентація фінансових відносин, яка може здійснюватися державою в законодавчій і адміністративній формах.

Законодавча регламентація полягає в ухваленні відповідних законодавчих актів, які встановлюють суб’єктів фінансових відносин, їх права і зобов’язання, порядок і методи здійснення фінансової діяльності, і тому подібне. Адміністративна регламентація передбачає надання прав регуляції фінансових відносин органам державного управління. Головною формою вироблення фінансової політики є законодавча регламентація фінансових відносин, оскільки воно ставить фінансову діяльність на стабільну правову основу, яка робить стійкою і фінансову політику.

Залежно від міри законодавчої або адміністративної регламентації фінансових відносин, яка характеризується тією частиною доходу, який розподіляється і споживається відповідно до чинного законодавства або адміністративних рішень, розрізняють три типи фінансової політики:

  1. політика жорсткої регламентації;
  2. політика помірної регламентації;
  3. політика мінімальних обмежень.

Жорстка регламентація полягає в тому, що переважна частина фінансових відносин регулюється державою. Права підприємств і громадян у здійсненні фінансових операцій визначаються не стільки їх інтересами, скільки правилами, встановленими законами або адміністративними рішеннями. Така політика проводиться в умовах або адміністративної економіки і відповідні' їй фінансовій моделі, або в умовах обмеженості фінансових ресурсів. Подібна фінансова політика малоефективна, оскільки знижує стимули до продуктивної діяльності, адже фінансовим продуктом діяльності — доходом — більше розпоряджається держава, ніж його власники — юридичні і фізичні особи. Така політика, зазвичай, передбачає достатньо ішеокий рівень бюджетної централізації ВВП.

Помірна регламентація здійснюється в законодавчій формі і охоплює обмежену частину фінансових відносин — взаємини з державою, окремі елементи взаємин на кредитному, фондовому, валютному і страховому ринках. Помірна регламентація повинна зрівноважити інтереси держави і суспільства в цілому і інтереси окремих юридичних і фізичних осіб. Вона забезпечує юридичним і фізичним особам достатні стимули для продуктивної діяльності і в той же час дає можливість державі впливати на соціально- економічний розвиток суспільства.

Політика мінімальних обмежень спрямована на формування максимальної зацікавленості суб’єктів підприємницької діяльності і громадян в ефективному господарюванні. В такому випадку переважно регламентуються тільки взаємини з державою, які до того ж зводяться до мінімуму.

І Іереважна частина фінансових відносин за таких умов регламентується на договірних принципах між окремими суб’єктами.

Поточна фінансова діяльність держави відображає тактику реалізації фінансової політики. Її основним знаряддям є бюджет. Його структуриза- ція за джерелами формування доходів і напрямками фінансування витрат, їм рівнями адміністративно-територіального поділу характеризує ту або пішу фінансову політику.

Залежно від завдань, па рішення яких спрямована фінансова політика, «она поділяється па такі види:

  1. політика стабілізації;
  2. політика економічного зростання;
  3. політика обмеження ділової активності.

Політика стабілізації направлена на підтримку макроекономічної рі- тюиаги на основі постійних обсягів виробництва при стабільності цін. її реалізація ґрунтується на забезпеченні стабільних об’ємів фінансових ресурсі» при постійних пропорціях розподілу і перерозподілу отриманих до

Існують два різновиди цієї політики, які достатньо істотно відрізня- іінься один від одного. Перший — це політика стабілізації після економічної о спаду, яка має стимулюючий характер. Другий — політика стабілізації н період економічного піднесення, яка має обмежувальний напрямок.

Політика економічного зростання направлена на досягнення необхідного для країни рівня щорічного збільшення об’ємів ВВП з урахуванням її потенціалу. Вона націлена на розширенім обсягу фінансових ресурсів (її і забезпечення їх доступності як за цінами, так і за умовами залучення.  Фінансова політика економічного зростання може здійснюватися у три основні способи — через зростання державних витрат, зниження рішіи оподаткування і проведення політики «дешевих грошей».

Політика обмеження ділової активності використовується для регуляції економічного циклу з метою запобігання кризі перевиробництва або недопущення виснаження економіки в результаті надмірних темпів економічного зростання. Вона здійснюється в такі самі способи, як і при політиці економічного зростання, тільки у зворотному напрямку — скорочення державних витрат, підвищення рівня оподаткування, встановлення високих процентних ставок за кредитами.

За характером реалізації фінансова політика поділяється на дискреційну і недискреційну.

Дискреційна політика передбачає здійснення державою певних заходів, направлених на реалізацію фінансової стратегії і тактики. Конкретні заходи, стимулюючі або стримуючі, застосовуються відповідно до ситуації, яка складається на певний час в економіці і фінансах.

Недискреційна політика полягає у використанні певних фінансових інструментів — «вмонтованих стабілізаторів», які автоматично регулюють ситуацію в економіці.

Функції «вмонтованих стабілізаторів» виконують, насамперед, податки, а також соціальні державні виплати, різні субсидії. Водночас, повної збалансованості за допомогою вмонтованих стабілізаторів досягти важко. Тому у фінансовій практиці використовуються одночасно і «вмонтовані стабілізатори», і засоби дискреційної політики.

  1.  Складові фінансової політики держави.

Основні складові фінансової політики держави такі:

Бюджетна політика — діяльність державних органів влади і управління стосовно формування, виконання та регулювання державного бюджету країни з метою забезпечення соціально-економічного розвитку та стратегічних пріоритетів держави. Бюджетна політика виражається у формах і методах мобілізації бюджетних ресурсів та використанні їх на різні потреби держави (включно з податками і податковими пільгами, санкціями, бюджетними стимулами у вигляді дотацій та субвенцій), визначенні джерел фінансування бюджетного дефіциту, принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи тощо.

Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави. Формуючи свою податкову політику, держава шляхом збільшення або скорочення частки податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, територій, груп населення сприяє зростанню або спаду господарської активності, створенню сприятливої кон юнктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, реалізації збалансованої соціальної політики.

Грошово-кредитна політика — комплекс дій і заходів держави у сфері грошового та кредитного ринків, наприклад, регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці, забезпечення своєчасних розрахунки) шляхом регламентації функціонування банківської системи та стабільності грошового обігу через управління емісією, розширення безготівкових форм розрахунків банківських установ із фізичними особами у різних сфе- рих їх обслуговування тощо. Основні складові грошово-кредитної політики: емісійна, цінова, валютна та безпосередньо кредитна політики. Грошо- ію-кредитна політика забезпечує економіку повноцінною та стабільною національною валютою, регулює грошовий обіг відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання за низького рівня інфляції і безробіття та сприяє залученню кредитних інституцій до фінан- еуікшня інвестиційних проектів.

Завдяки митній політиці держава захищає свої інтереси у сфері розширення чи скорочення експорту або імпорту, застосовуючи систему митних платежів або певний митний режим. Митна політика може реалізовуватися у формі протекціонізму (політики, спрямованої на захист та стимулювання розвитку вітчизняної економіки) і вільної торгівлі (політики, спрямованої на скасування обмежень у сфері зовнішньоекономічної діяльності) з використанням тарифних інструментів регулювання.

Боргова політика передбачає систему дій та заходів щодо уникнен- іні і нрегулювання боргових проблем держави, забезпечення чи відновлення її платоспроможності та отримання максимального ефекту від фінансування за рахунок запозичених коштів. Боргова політика визначає межі та умочи державного запозичення, співвідношення між його формами, кредиторами, а також порядок і механізм погашення боргу.

Головне завдання інвестиційної політики полягає у створенні при- шіішивого інвестиційного середовища для пожвавлення інвестиційної діяльності та нарощування обсягів інвестицій у національну економіку. У випадку активної інвестиційної політики держава широко застосовує усі можливі прямі методи регулювання, і доволі часто сама стає безпосереднім іннсотором. За реалізації пасивної інвестиційної політики максимальна сіюбода і самостійність суб’єктів господарювання під час формування власної іпксстиційної політики лімітується державою через податкову, амор- тіі'іпціішу, грошово-кредитну політику, систему пільг та санкцій, які мають Оу ін адекватними інвестиційній політиці.

Крім перерахованих вище самостійних складових, фінансова політика поєднує певні напрями державної діяльності у галузі страхування, соціальній сфері, сфері фінансового ринку та ін.

Фінансова політика у сфері фінансового ринку відображається у прийнятті законодавчих та нормативно-правових актів щодо фінансових питань діяльності учасників ринку, регулюванні випуску та обігу фінансових активів, створенні системи захисту прав інвесторів і здійсненні фінансового контролю за дотриманням цих прав емітентами фінансових активів і особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку.

Фінансова політика держави в галузі страхування полягає у законодавчому та нормативно-правовому регулюванні страхової діяльності, залученні страхового ринку до вирішення важливих фінансових питань соціального страхування, створенні цільових резервів для компенсації неспроможності окремих страхових компаній виконати зобов’язання за договорами страхування життя, здійсненні державного нагляду за фінансовою діяльністю страховиків.

Фінансова політика у соціальній сфері визначається державним нормативно-правовим регулюванням соціального страхування, встановленням та затвердженням розмірів страхових внесків, видів та розмірів соціальних виплат, обов’язкових вимог щодо створення страхових резервів, здійсненням фінансового контролю за дотриманням законодавства та нагляду за діяльністю державних цільових фондів.

  1.  Забезпечення реалізації фінансової політики.

Процес формування і реалізації фінансової політики охоплює декілька етапів:

  1. Вироблення цілей, постановка завдань.
  2. Вибір типу фінансової політики.
  3. Вибір напрямків реалізації (монетарна чи фіскальна) та розмежування завдань між ними.
  4. Вибір інструментів реалізації.
  5. Координація дії окремих інструментів.
  6. Здійснення конкретних заходів.
  7. Контроль за ходом реалізації.

Дієздатність фінансової політики залежить від ефективності діяльності держави на кожному етапі і правильності ухвалених рішень. Її формування починається з чіткого визначення цілей і постановки обґрунтованих завдань. Виходячи з цього здійснюється вибір типу фінансової політики ~™ жорстка або помірна регламентація, або політика мінімальних обмежень; дискреційна або вбудованих стабілізаторів. На цій основі обираються напрями реалізації (вирішується, які завдання забезпечуються засобами монетарної, а які — фіскальної політики) і інструменти реалізації та способи забезпечення скоординовапоеті їх дії. На основі сформованої політики здійснюються конкретні заходи у сфері фінансів. При цьому дуже важливо забезпечити дієвість фінансових інструментів, адже результативність фінансової політики залежить як від її обґрунтованості, так і від того, як реалізуються механізми її здійснення. Тому украй важливим є контроль за ходом реалізації виробленої фінансової політики. Фінансові відносини і фінансова діяльність настільки складні і багатогранні, що будь-які зміни в економічному середовищі можуть або змінити дію фінансових інструментів, або спрямувати її в інший бік. Це, своєю чергою, може призвести до зовсім інших результатів, порівнянно з тими, які очікувалися від цієї фінансової політики.

Свою фінансову політику держава реалізує за допомогою фінансового механізму, склад і структура якого визначаються рівнем розвитку економіки, відносинами власності, історичними та національними особливостями окремої країни.

Для нормального функціонування фінансового механізму необхідним е його відповідне нормативно-правове забезпечення, представлене, передусім, Конституцією України, численними законами, а також підзаконними нормативно-правовими актами. Закони приймаються Верховною Радою України, є обов’язковими до виконання і мають вишу юридичну силу стосовно інших нормативних актів. Велике значення в регламентації фінансових відносин в Україні відіграють такі закони: «Про власність», «Про систему оподаткування», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про цінні напери і фондовий ринок», Господарський кодекс України, Бюджетний кодекс України тощо.

Підзаконні нормативно-правові акти приймаються компетентними .державними органами на підставі чинних законів. До таких документів належать: укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів, інструкції, накази міністерств, міжнародні договори, укладені і ратифіковані Верховною Радою України тощо.

Ефективність функціонування фінансового механізму залежить також під якості його інформаційного забезпечення. Вичерпна, достовірна, своєчасна і зрозуміла інформація є запорукою прийняття оптимальних фінансових рішень, спрямованих на забезпечення економічного розвитку і соціальних потреб громадян. Інформаційне забезпечення складається з різних нидів економічної, фінансової та іншої інформації.

До джерел фінансової інформації належать показники, що характеризують макроекономічний розвиток країни, окремих галузей, кон’юнктуру фондового і грошового ринків, повідомлення про фінансову діяльність  конкурентів, фінансова звітність суб’єктів господарювання

Забезпечення реалізації фінансової політики через фінансовий механізм полягає у створенні відповідної системи фінансових органів та інституцій, визначенні їх функцій і повноважень з метою забезпечення повноти здійснення фінансової політики та досягнення координації дій усіх суб’єктів. Кожен із фінансових органів та інституцій має власну сферу діяльності і несе відповідальність за реалізацію фінансової політики в певному напрямку, наділений функціями і повноваженнями, які необхідні для реалізації тієї або іншої політики

Сукупність фінансових органів та інституцій, з виділенням їх повноважень і функцій, які здійснюють управління фінансами, висвітлена в т. 2. Стратегічне управління в Україні (управління фінансами на тривалу перспективу) здійснюють найвищі органи державної влади і управління: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, апарат Президента.

Оперативне управління фінансами здійснює безпосередньо фінансовий апарат, який складається з фінансових органів управління (Рахункової палати Верховної Ради України, Міністерства фінансів, Державного казначейства, Державної контрольно-ревізійної служби, Державної податкової служби, Пенсійного фонду; Фондів соціального страхування тощо) і фінансових інститутів (Національний банк України, банки і небанківські кредитні установи, страхові компанії, фондові біржі, інститути спільного інвестування тощо).

Координуючими центрами в цій системі є міністерство фінансів і центральний банк. Міністерство фінансів розробляє принципи фінансової політики країни загалом і реалізує та координує фіскальну політику. Воно складає проект Державного бюджету і забезпечує його виконання. Склад і структура витрат бюджету відображають зміст і напрями фінансової політики на поточний рік. Водночас бюджет як фінансовий план складається на основі бюджетної резолюції, яка розробляється найвищим органом законодавчої влади, який і затверджує бюджет. Тому фіскальна політика держави є відображенням загальних дій законодавчої і виконавчої гілок влади. Законодавча влада визначає принципи цієї політики, а виконавча, передусім, в особі Міністерства фінансів забезпечує її реалізацію.

Центральний банк розробляє принципи монетарної політики і забезпечує її втілення. На відміну від Міністерства фінансів, яке входить до складу уряду, Центральний банк в більшості країн світу діє як самостійна і незалежна фінансова інституція. Особливості статусів двох провідних фінансових структур — Міністерства фінансів і Центрального банку — безпосередньо відображаються в реалізації фінансової політики і забезпеченні взаємозв’язку її фіскальної та монетарної складових. З одного боку, відсутність єдиного підпорядкування і чітко визначеного співвідношення функцій може обумовлювати різновекторність монетарної і фіскальної політики. Але, з іншого боку, в цьому полягає властива демократичному суспільству система противаг, яка сприяє збалансованості фінансової політики загалом. Водночас, це вимагає обов’язкової координації дій Міністерства фінансів Центрального банку. І фіскальна, і монетарна політика повинні бути спрямовані на вирішення основних завдань соціально-економічного розвитку.

Нині фінансово-економічна ситуація в Україні є складною, неоднозначною й суперечливою. Об’єктивні економічні реалії сьогодення висунули в центр фінансової політики питання про вихід із системної фінансово-економічної кризи і поступовий перехід до розширеного відтворення, тобто про економічне зростання, яке можливе лише за наявності економічної, грошової й соціальної стабілізації.

Для виходу з фінансової кризи держава повинна запроваджувати фінансову політику, спрямовану на:

  1. створення сприятливих умов для залучення іноземного капіталу в національну економіку;
  2. забезпечення прискореного розвитку пріоритетних галузей економіки шляхом субсидування та зниження податкового тиску;
  3. активізацію роботи з подолання кризи неплатежів;
  4. сприяння підвищенню кредитної спроможності та стійкості банків;
  5. легалізацію тіньових капіталів і повернення іноземних кредитів.

Лекція 2. Фінансовий механізм і фінансове право

  1.  Фінансова політика субїєктів гсподарювання.
  2.  Фінансовий механізм та його роль у реалізації фінансової політики
  3.  Поняття та система державного права.

  1.  Фінансова політика субїєктів господарювання.

Крім держави, будь-який інший суб’єкт господарювання (підприємст- іці, установа, організація) також розробляє і здійснює свою фінансову полі- і шсу, дотримуючись вимог чинного законодавства.

Фінансова політика підприємства є цілеспрямованим використанням фінансів для досягнення довгострокових і короткострокових завдань, ви- чіш’існих засновницькими документами (статутом) підприємства.

Фінансову політику підприємства визначають засновники, власники, проводить фінансове керівництво, виконують фінансові служби, виробничі структури, підрозділи і окремі працівники. Фінансова політика знаходить сііог відображення в балансі підприємства.

Реалізація фінансової політики поєднує стратегічні і тактичні фінансові рішення, які можна розділити на дві групи:

  1. інвестиційні рішення;
  2. рішення фінансування.

Інвестиційні рішення пов’язані з освітою і використанням активів (майна) організації і дають відповідь на питання: «Куди вкласти?».

Рішення фінансування пов’язані з освітою і використанням пасивів і дають відповідь на питання: «Де узяти кошти?».

Два типи фінансових рішень взаємозв’язані і взаїмопереплетені. Для організації пріоритетними є рішення інвестування, оскільки їх мета — отримання доходу від ефективного вкладення капіталу.

Рис. 4.2. Структура фінансової політики підприємства

Стрижневою метою розробки фінансової політики організації є створення раціональної системи управління фінансовими ресурсами, спрямованої на забезпечення стратегічних і тактичних завдань її діяльності. Ці завдання індивідуальні для кожного суб’єкта господарювання (наприклад, досягнення оптимальної фінансової стійкості і платоспроможності, рентабельності активів і власного капіталу та ін). Ці аспекти діяльності піддаються управлінню за допомогою фінансового, податкового і управлінського обліку і аналізу.

У сучасних умовах для багатьох організацій характерна оперативна форма управління фінансами, тобто управлінські рішенім є реакцією на поточні проблеми. Така форма управління фінансами часто викликає суперечності між інтересами організації та її партнерів. Тому актуальна проблема переходу до управління фінансами на основі аналізу фінансового стану, постановки стратегічних цілей діяльності організації, адекватних ринковим умовам, і пошуку шляхів їх досягнення в межах прийнятої фінансової політики.

Фінансова політика є цілеспрямованим використанням фінансів для досягнення довгострокових і короткострокових завдань, визначених установчими документами (статутом) організації. Наприклад, посилення позицій на ринку товарів (послуг), досягнення прийнятного обсягу продажу, прибутку, прибутковості (рентабельності) активів і власного капіталу, збереження платоспроможності і ліквідності балансу.

Більшість організацій, що довгий час працювали в умовах нестабільного економічного середовища, високої інфляції, непередбачуваиої податкової і грошово-кредитної політики держави, як і раніше вирішують поточні фінансові проблеми, реагуючи на макроекономічні установки державних владних структур. Така політика в управлінні фінансами породжує ряд суперечностей між інтересами господарюючих суб’єктів і фіскальними інтересами держави, ціною зовнішніх запозичень і рентабельністю виробництва, прибутковістю власного капіталу і фондового ринку, інтересами пиробництва і фінансової служби.

Зміст фінансової політики багатогранний і складається з таких ланок:

  1. Розробки оптимальної концепції управління фінансовими ресурсами організації, що забезпечує поєднання високої прибутковості і захисту під підприємницького ризику.
  2. Визначення основних напрямків використання фінансових ресурсів на поточний період (місяць, квартал) і на перспективу (рік і триваліший період). При цьому враховують перспективи розвитку виробничої і комерційної діяльності, стан макроекономічної кон’юнктури (оподаткування, облікова ставка банківського відсотка, тарифи внесків до державних позабюджетних фондів, норми амортизаційних відрахувань по основних засобах і нематеріальних активах та ін.).
  3. Здійснення практичних дій, направлених на досягнення поставленої мети (фінансовий аналіз і контроль, вибір способів фінансування підприємства, оцінка реальних інвестиційних проектів і т.п.

Єдність трьох стрижневих ланок визначає зміст фінансової політики, стратегічними завданнями якої є:

  1. максимізація прибутку;
  2. оптимізація структури капіталу і забезпечення фінансової стійкості організації;
  3. досягнення фінансової прозорості організації для власників (акціонерів, засновників), інвесторів і кредиторів;
  4. використання ринкових механізмів залучення капіталу за допомогою емісії корпоративних цінних паперів;
  5. розробка ефективного механізму управління фінансами (фінансового менеджменту) на основі діагностики фінансового стану, бю- джетування і прогнозування руху капіталу, доходів і витрат з урахуванням постановки стратегічних цілей і пошуку шляхів їх досягнення.

При розробці ефективної системи управління фінансами постійно витікають проблеми гармонізації різних інтересів організації (власників і управлінського персоналу), наявність достатнього обсягу грошових ресурсів для розширення виробництва і збереження високої платоспроможності.

Метою фінансової політики є оптимізація рішень фінансування і інвестування.

Основними завданнями конструктивної фінансової політики є:

  1. забезпечення джерел фінансування виробництва;
  2. недопущення збитків і збільшення маси прибутку;
  3. вибір напрямків і оптимізація структури виробництва з метою підвищення її ефективності;
  4. мінімізація фінансових ризиків.

Пріоритетним завданням оперативного управління фінансами організації є забезпечення її ліквідності і фінансової стійкості.

Фінансова політика організації — складова частина її економічної політики. Вона відображає сукупність заходів щодо організації і використання фінансів для здійснення своїх функцій і завдань, якісно певного напрямку розвитку, що стосується сфер, засобів і форм її діяльності, системи взаємин усередині організації, а також позицій організації в зовнішньому середовищі.

Об’єкт фінансової політики — господарська система і її діяльність у взаємозв’язку з фінансовим станом і фінансовими результатами, грошовий обіг.господарюючого суб’єкта, що є потоком грошових надходжень і виплат. Кожному напрямку витрачання грошових фондів повинні відповідати певні джерела: на підприємстві до джерел належать власний капітал і пасиви, які інвестуються у виробництво і набувають форми активів.

У діючій організації неможливо визначити початкову і кінцеву точки грошового обороту. Обсяг грошових коштів, яким розпоряджається організація, змінюється в часі і залежить від характеру виробничого процесу, обсягу продажу, погашення дебіторської заборгованості та ін. Розмір запасів сировини, незавершеного виробництва, готової продукції на складі, дебіторській заборгованості і належний оплаті комерційний кредит також коливаються залежно від реалізації, виробничого процесу і фінансової політики організації щодо кредиторської і дебіторської заборгованості, формування запасів.

Предмет фінансової політики — внутрішньофірмові і міжгосподарські фінансові процеси, відносини і операції, у т.ч. виробничі процеси, створюючі фінансові потоки і такі що визначають фінансовий стан і фінансові результати, розрахункові відносини, інвестиції, питання придбання і випуску цінних паперів і т.п.

Суб’єкти фінансової політики — засновники організації і керівництво (працедавці), фінансові служби, які розробляють і реалізують стратегію і тактику фінансового менеджменту в цілях підвищення ліквідності і платоспроможності підприємства за допомогою отримання і ефективного використання прибутку.

Фінансова політика полягає в постановці цілей і завдань фінансового управління, а також у визначенні і використанні методів і засобів їх реалізації, в постійному контролі, аналізі і оцінці відповідності процесів, що відбуваються, наміченим цілям.

Фінансова політика виявляється в системі форм і методів мобілізації і оптимального розподілу фінансових ресурсів, визначає вибір і розробку фінансових механізмів, способи і критерії оцінки ефективності і доцільності формування, напрямку і використання фінансових ресурсів в управлінні.

Організація фінансової політики будується на певних принципах:

Принцип самоокупності і самофінансування. Самоокупність припускає, що засоби, що забезпечують функціонування організації, повинні окупитися, тобто принести дохід, який відповідає мінімально можливому рівню рентабельності. Самофінансування означає повну окупність витрат па виробництво і реалізацію продукції, інвестування в розвиток виробництва за рахунок власних грошових коштів і, за необхідності, за рахунок банківських і комерційних кредитів.

Принцип самоврядування або господарської самостійності полягає в:

  1. самостійному визначенні перспектив розвитку організації (передусім, на основі попиту на вироблювану продукцію, виконувані роботи або послуги, що надаються);
  2. самостійному плануванні своєї діяльності;
  3. забезпеченні виробничого і соціального розвитку фірми.

Принцип матеріальної відповідальності означає наявність певної системи відповідальності організації за ведення і результати господарської діяльності. Фінансові методи реалізації цього принципу різні для окремих організацій, їх керівників і працівників залежно від організаційно-правової форми.

Принцип зацікавленості в результатах діяльності. Об’єктивна необхідність цього принципу визначається основною метою підприємницької діяльності — систематичним отриманням прибутку.

Принцип здійснення контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства. Як відомо, фінанси підприємства виконують контрольну функцію, оскільки вона об’єктивна, то на ній грунтується суб’єктивна діяльність — фінансовий контроль.

Розрізняють декілька видів контролю залежно від суб’єктів, що здійснюють його:

  1. загальнодержавний (позавідомчий) контроль здійснюють органи державної влади і управління;
  2. відомчий контроль здійснюють контрольно-ревізійні відділи міністерств, відомств;
  3. незалежний фінансовий контроль здійснюють аудиторські фірми.

Принцип формування фінансових резервів, пов’язаний з необхідністю забезпечення безперервності підприємницької діяльності з врахуванням високого рівня ризику внаслідок коливань ринкової кон’юнктури.

За напрямками здійснення фінансова політика організації поділяється па внутрішню і зовнішню. Внутрішня фінансова політика спрямована на фінансові відносини, процеси і явища, що відбуваються всередині організації.

Зовнішня фінансова політика спрямована на діяльність організації в зовнішньому середовищі: на фінансових ринках, у кредитних відносинах і т.гг,

Виходячи з тривалості періоду' і характеру вирішуваних завдань, фінансову політику поділяють на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія — довготривалий курс фінансової політики, що розрахований на перспективу і припускає рішення великомасштабних завдань розвитку організації. Фінансові рішення і заходи, розраховані на період більше 12 місяців або на період, що перевищує операційний цикл, належать до довгострокової фінансової політики.

До найважливіших елементів фінансової стратегії належать:

  1. вироблення кредитної стратегії;
  2. управління основним капіталом, у т.ч. і амортизаційна політика;
  3. цінова стратегія;
  4. вибір дивідендної та інвестиційної стратегії.

Фінансова тактика спрямована на вирішення локальних завдань конкретного етапу розвитку організації шляхом своєчасної зміни фінансових зв’язків, перерозподілу грошових ресурсів між видами витрат і структурними підрозділами (філіалами).

Фінансові рішення і заходи, розраховані на період менший 12 місяців або на період тривалості операційного циклу, якщо він перевищує 12 місяців, належать до короткострокової фінансової політики.

Тактичними завданнями, досягнення яких повинне забезпечувати управління фінансами, є:

  1. розробка цінової політики;
  2. управління поточними витратами;
  3. управління оборотними активами і кредиторською заборгованістю;
  4. управління фінансуванням поточної діяльності;
  5. організація поточного фінансового планування.

Метою вибору фінансової тактики є визначення оптимального розміру оборотних активів і джерел їх фінансування, як власних, так і залучених.

Якщо фінансова політика націлена на розвиток, вдосконалення фінансових відносин або на позитивний результат для відповідного об’єкта фінансових відносин, її слід вважати конструктивною. У випадку, якщо особисті, групові і інші інтереси за певних умов приносять збиток, перешкоджаюп, розвитку об’єкта, то така фінансова політика вважається деструктивною.

Фінансова політика може бути протизаконною (кримінальною), якщо в ній допускаються відхилення від чинного законодавства. Не кожна деструктивна фінансова політика є протизаконною, оскільки суб’єкти по тільки конструктивної, але і деструктивної політики прагнуть діяти в межах закону.

  1.  Фінансовий механізм та його роль у реалізації фінансової політики

Свою фінансову політику держава реалізує за допомогою фінансового механізму, склад і структура якого визначаються рівнем розвитку економіки, відносинами власності, історичними та національними особливостями окремої країни.

Фінансовий механізм у широкому розумінні комплекс фінансових методів і важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

За допомогою конкретних фінансових форм і методів здійснюються розподільні та перерозподільні відносини, утворюються доходи суб’єктів економічної діяльності і відповідні фонди грошових коштів. При цьому функціонування фінансового механізму Грунтується на організаційно-правових положеннях та фінансовій інформації, які забезпечують практичне використання фінансів для досягнення визначених цілей і завдань.

Фінансовий механізм у вузькому розумінні — сукупність конкретних фінансових методів та важелів впливу на формування і використання фінансових ресурсів з метою забезпечення функціонування й розвитку державних структур, суб’єктів господарювання і населення.

До складу фінансового механізму входять такі основні елементи (рис. 4.1):

  1.  фінансові методи;
  2.  фінансові важелі;
  3.  фінансові інструменти;
  4.  нормативно-правове, інформаційне та організаційне забезпечення.

Рис. 4.1. Склад фінансового механізму

Фінансові методи є способом впливу фінансових відносин на господарський процес. У господарській практиці широко застосовують такі фінансові методи: фінансове планування, оперативне управління, фінансовий контроль, фінансове забезпечення і фінансове регулювання.

Процес розподілу і перерозподілу виробленого у суспільстві валового внутрішнього продукту, утворення і використання грошових фондів починається, в першу черіу, із застосування такого фінансового методу, як фінансове планування. Фінансове планування — діяльність зі складання планів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів на рівні окремих суб’єктів господарювання, їх об’єднань, галузевих структур, територіально-адміністративних одиниць та країни в цілому, спрямована па досягнення поставлених цілей і вирішення певних завдань. У процесі фінансового планування кожен суб’єкт господарювання оцінює свій фінансовий стан, виявляє резерви збільшення фінансових ресурсів та напрями їх ефективного використання. За допомогою фінансового планування здійснюється економічне обґрунтування фінансових рішень та вибір їх альтернативних варіантів.

Основні завдання фінансового планування визначаються фінансовою політикою.  Серед них можна виокремити такі:

  1.  втілення розроблених стратегічних завдань у конкретні фінансові показники;
  2.  забезпечення відтворювального процесу необхідними джерелами фінансування;
  3.  виявлення внутрішніх резервів збільшення доходів і їх мобілізація;
  4.  обґрунтування найбільш вигідних напрямів інвестиційної політики;
  5.  контроль за оптимальним формуванням та ефективним використанням фінансових ресурсів тощо. Об'єктом фінансового планування є фінансова діяльність держави, суб’єктів господарювання та інших учасників суспільного життя. Суб’єктами фінансового планування є окремі підприємства, установи, організації, відомства, фінансові органи, органи державного управління на місцевому рівні та ін.

Фінансове планування ґрунтується на таких принципах:

  1.  наукової обґрунтованості, згідно з яким розрахунок планових показників має базуватися на основі певних методик з урахуванням передового досвіду, використанням засобів обчислювальної техніки, економіко-математичних методів, які передбачають багатоваріантність розрахунків і вибір найоити- мальнішого з них;
  2.  комплексності, який полягає у єдності фінансової політики, єдиній методології фінансових розрахунків;
  3.  безперервності, який передбачає взаємозв’язок перспективних, поточних та оперативних фінансових планів;
  4.  стабільності, що означає незмінність показників фінансових планів;
  5.  оптимальності, який потребує найбільш раціонального використання усіх фінансових ресурсів.

Результатом фінансового планування є розрахунок фінансових показників, які відображають формування, розподіл і використання фінансових ресурсів та втілюються у спеціальному документі фінансовому плані. Особливість фінансового плану — він складається лише у грошовій формі. Фінансове планування включає:

  1.  фінансове прогнозування (перспективне планування) — дослідження та розроблення на довгострокову перспективу ймовірних шляхів розвитку фінансів суб’єктів господарювання і держави, які забезпечують їхнє стабільне фінансове положення у майбутньому (перспективні фінансові плани складають на період, більший одного року);
  2.  поточне фінансове планування — процес визначення майбутніх доходів та напрямів використання фінансових ресурсів суб’єктів економічної діяльності, що має на меті реалізацію їх фінансової стратегії у більш короткостроковому періоді (поточні фінансові плани складають на один рік);
  3.  оперативне фінансове планування — процес синхронізації у часі грошових надходжень і витрат з метою реалізації поточних фінансових планів і конкретизації їх показників (оперативні фінансові плани складають на строк до одного року: квартал, місяць).

При визначенні фінансових показників використовують такі методи планування (рис. 4.2).

Рис. 4.2. Етапи і методи фінансового планування

Метод коефіцієнтів передбачає поширення встановлених раніше тенденцій на майбутній період або перенесення вибіркових даних на іншу частину сукупності досліджуваних об’єктів. Цей метод надзвичайно простий у застосуванні, але має і суттєвий недолік: разом з коефіцієнтом на наступний період механічно переносяться всі негативні явища, які мали місце у попередньому періоді. Внутрішні резерви, як правило, не вишукуються. Метод коефіцієнтів використовують при індексації основних засобів, дооцінці товарно-матеріальних цінностей у зв’язку з інфляцією, плануванні прибутку, величині власних оборотних активів тощо.

Нормативний метод передбачає розрахунок фінансових показників на основі встановлених норм і нормативів (нормативи утворення фондів грошових коштів, норми амортизаційних відрахувань, нормативи розподілу прибутку, норми витрат у бюджетних установах тощо). Цей метод є більш ефективним за умови, що норми і нормативи відповідають таким вимогам: є науково обґрунтованими, прогресивними (тобто орієнтованими на кращий досвід) і стабільними.

Балансовий метод передбачає відповідність видатків джерелам їхнього покриття та узгодженість усіх розділів фінансового плану, в результаті чого досягається збалансованість плану.

Метод математичного моделювання дає змогу з певною ймовірністю визначити динаміку показників залежно від зміни факторів, які впливають на розвиток фінансових процесів у майбутньому.

Розрахунково-аналітичний метод передбачає розрахунок планових показників шляхом корегування фінансових показників базового періоду на ймовірні зміни в плановому періоді та визначення впливу різних факторів на ці показники.

Фінансові плани складають, як правило, усі суб’єкти господарювання. При цьому форма фінансового плану, склад його показників відображають спе цифіку відповідної ланки фінансової системи, до якої належить суб’єкт господарювання. При виконанні фінансових планів виникає потреба в оперативному управ лінні як діяльності, пов’язаній із необхідністю втручання в розподільчі процеси з метою ліквідації диспропорцій, подолання недоліків, своєчасного перерозподілу коштів, забезпечення досягнення запланованих результатів.

Об’єктами фінансового управління є фінансові відносини, централізовані і децентралізовані фінансові ресурси усіх ланок фінансової системи; найважливіші об’єкти управління — фінанси підприємств, організацій і установ, фінанси домогосподарств, загальнодержавні фінанси.

Суб’єктами фінансового управління є держава в особі законодавчих і виконавчих органів (у тому числі фінансових), а також фінансові служби підприємств, організацій і установ.

Сукупність усіх організаційних структур, які здійснюють управління фінансами, утворює фінансовий апарат. Тобто управління фінансами — система методів і форм організації фінансових відносин, які застосовує фінансовий апарат для ефективного формування, розподілу і використання фінансових ресурсів суб’єктів економічної діяльності з метою досягнення поставлених цілей та запланованих результатів.

Стратегічне управління в Україні (управління фінансами на трипалу перспективу) здійснюють найвищі органи державної влади і управління: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, апарат Президента.

Оперативне управління фінансами здійснює безпосередньо фінансовий апарат, який включає фінансові органи управління (Рахункову палату Верховної Ради України, Міністерство фінансів. Державне казначейство, Державну контрольно-ревізійну службу, Державну податкову службу, Пенсійний фонд. Фонди соціального страхування тощо) і фінансові інститути (Національний банк України, банки і небанківські кредитні установи, страхові компанії, фондові біржі, інститути спільного інвестування тощо).

Під час складання й виконання фінансових планів, а також по закінченні певних періодів проводиться фінансовий контроль, спрямований на перевірку правильності вартісного розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту та цільового витрачання коштів із відповідних фондів, порівняння фінансових результатів від використання фінансових ресурсів з плановими та виявлення резервів їх збільшення. Іншими словами, фінансовий контроль — цілеспрямована діяльність уповноважених органів щодо забезпечення законності і доцільності виконання фінансових операцій та реалізації на цій основі завдань фінансової політики.

Основна мета фінансового контролю:

  1.  дотримання чинного фінансово-господарського законодавства у процесі здійснення фінансової діяльності та окремих фінансових операцій;
  2.  реалізація стратегії фінансування, тобто передбачення змін умов фінансової діяльності і своєчасне пристосування до них.

Фінансовий контроль може проводитися як на рівні держави (макрорівень), так і на рівні суб’єктів господарювання (мікрорівень).

На макрорівні об’єктом фінансового контролю є фінансово-господарські операції, пов’язані з формуванням і використанням державних фінансових ресурсів на соціально-економічний розвиток, суб’єктами — державні органи влади і управління в особі постійних комісій Верховної Ради України, Національного банку України, органи податкової та контрольно-ревізійної служб, аудиторські фірми тощо.

Фінансовий контроль держави спрямований на раціональне використання бюджетних коштів, дотримання фінансової дисципліни в державних господарських структурах, повне та своєчасне виконання фінансових зобов’язань юридичними і фізичними особами перед бюджетом.

На мікрорівні об’єктом фінансового контролю є фінансово-господарська діяльність підприємств, організацій і установ. Суб’єктами — фінансові менеджери, керівники підприємств, засновники, незалежні аудиторські організації тощо.

Основні принципи фінансового контролю такі:

  1.  незалежність (не враховуються матеріальна чи моральна зацікавленість перевіряючого);
  2.  гласність (результати перевірок публікуються для широкого загалу);
  3.  превентивність (попереджувальний характер фінансового контролю);
  4.  дієвість (за результатами контрольної перевірки завжди вживаються певні заходи);
  5.  регулярність (контроль проводиться з иевною періодичністю); об’єктивність (контроль проводиться згідно з вимогами чинного законодавства);
  6.  всеохопний характер (якщо можливо, фінансовий контроль має охоплювати всі сторони фінансово-господарської діяльності).

Фінансовий контроль класифікується за певними ознаками (рис. 4.3).

Залежно від суб’єктів, що здійснюють фінансовий контроль, виділяють такі види.

Державний фінансовий контроль призначений для реалізації фінансової політики держави (розроблення, затвердження і виконання бюджетів всіх рівнів, контроль за фінансовою діяльністю державних підприємств, установ і організацій, виконанням фінансових зобов’язань перед державою суб’єктів господарювання недержавної форми власності, організацією грошових розрахунків та веденням фінансового обліку і звітності тощо). Його проводять органи державної влади і управління.

Державний фінансовий контроль поділяють на загальнодержавний і відомчий. Загальнодержавний фінансовий контроль здійснюють Міністерство фінансів України, Державна податкова служба. Державна контрольно-ревізійна служба. Державний митний комітет та інші структури. Відомчий фінансовий контроль проводиться підрозділами міністерств і відомств, державних комітетів та інших органів і застосовується тільки до підвідомчих підприємств та організацій. Останніми роками у зв’язку з ліквідацією окремих міністерств, виникненням та розвитком нових форм власності, масштаби відомчого фінансового контролю значно скоротилися.

Рис. 4.3. Класифікація фінансового контролю за певними ознаками

Громадський фінансовий контроль полягає у виявленні і попередженні різних порушень у фінансовій діяльності підприємств, організацій та установ з ініціативи органів місцевого самоврядування або окремих груп громадян. Його здійснюють: громадські організації (партії, рухи, профспілки, що стежать за виконанням умов трудового договору), засоби масової інформації, окремі фахівці (фізичні особи) на основі добровільності та без жодних матеріальних і фінансових відшкодувань.

Внутрішньогосподарський фінансовий контроль спрямований на перевірку своєчасності зарахування коштів на рахунки в банківських установах, правильності складання і ведення фінансової звітності тощо. Такий вид контролю здійснюють структурні підрозділи підприємств — бухгалтерія, фінансовий відділ, служба фінансового менеджера.

Аудит. — незалежний зовнішній фінансовий контроль, що здійснюється на комерційних засадах. В Україні аудит як вид фінансового контролю функціо нує з квітня 1993 р., коли був прийнятий Закон України “Про аудиторську діяльність”, іцо визначив правові засади здійснення аудиторської діяльності і був спрямований на створення системи незалежного фінансового контролю з метою захисту інтересів власника.

Закон визначає аудит як перевірку публічної бухгалтерської звітності, обліку та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноті і відповідності чинному законодавству.

Аудит здійснюється незалежними особами — аудиторами або аудиторськими фірмами. Аудиторські перевірки можуть проводитися з ініціативи керівництва або власників суб’єкта господарювання.

Крім проведення контрольної роботи, аудиторські послуги можуть надаватися у вигляді консультацій з питань організації бухгалтерського обліку та проведення ефективної фінансово-господарської діяльності. Аудиторські фірми — комерційні організації, і тому всі свої послуги надають за плату, розмір якої обумовлюється в договорі між замовником і аудитором.

Залежно від часу проведення виділяють такі форми фінансового контролю.

Попередній фінансовий контроль проводиться до здійснення фінансової діяльності з метою недопущення незаконних фінансових операцій. Наприклад, бухгалтерія підприємства перед тим, як виписати документи на використання коштів, перевіряє доцільність витрат, їх відповідність потребам згідно з нормами тощо. На макрорівні прикладом такого контролю є процес складання і затвердження бюджетів усіх рівнів.

Поточний фінансовий контроль застосовують у ході проведення фінансових операцій (наприклад, перерахування податків, здійснення виплат). Здійснюється бухгалтерськими службами підприємств з метою забезпечення режиму економії у використанні ресурсів та мобілізації внутрішніх резервів.

Наступний фінансовий контроль проводять після закінчення певного періоду (за підсумками місяця, кварталу, року) підчас розгляду бухгалтерської і статистичної звітності шляхом аналізу та ревізії. Така форма контролю спрямована на узагальнення підсумків виконання фінансових операцій і розроблення фінансової стратегії на майбутнє.

Залежно від мети та завдань фінансового контролю виділяють такі його форми.

Моніторинг — система заходів, які здійснюються суб’єктами фінансового контролю, що пов’язана зі спостереженням за фінансовими явищами і процесами і використовується для прийняття оперативних рішень.

Внутрішній аудит — форма контролю, що забезпечує функціонально незалежну оцінку діяльності органів державного сектору і дає впевненість центральним фінансовим органам виконавчої влади, керівництву органів державного сектору в тому, що система державного управління функціонує у спосіб, який максимально знижує ризик шахрайства, марнотратства, допущення помилок чи нерентабельності.

Інспектування — подальший контроль за дотриманням законодавства органами державного сектору лри використанні і розпорядженні фінансовими та матеріальними ресурсами, формуванні бюджетних зобов’язань, веденні бухгалтерського обліку і складанні фінансової звітності, що здійснюється у формі ревізій і перевірок.

Відмінністю інспектування від внутрішнього аудиту є його фіскальна спрямованість.

Методами фінансового контролю є конкретні прийоми проведення фінансового контролю. їх поділяють на:

  1.  натуральні, коли перевіряється наявність товарно-матеріальних цінностей та їх відповідність документам (інвентаризація, лабораторний аналіз, кон трольний замір, контрольний запуск сировини у виробництво, перевірка фактично виконаних робіт тощо);
  2.  документальні, коли контроль здійснюється за наявними документами (ревізії, перевірки).

Перевірка — обстеження окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємств або їх підрозділів на основі документації та видаткових документів і визначення можливості виправлення виявлених порушень. Наслідки перевірки оформляються довідкою або доповідною запискою.

Ревізія — метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи чи організації на предмет дотримання законодавства з фінансових питань, достовірності обліку і звітності, а тякпж спосіб документального викриття недостач, витрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань. Ревізії проводять державні та недержавні органи фінансового контролю. За результатами ревізії складається акт, який є підставою для вжиття заходів щодо виправлення порушень, відшкодування збитків тощо. Ревізії бувають: плановими і позаплановими; повними і частковими (залежно від повноти охоплення ревізією фінансово-господарської діяльності підприємства); суцільними, вибірковими і комбінованими (залежно від обсягу аналізованих даних та повноти залучення документів); комплексними і тематичними (залежно від організації проведення); документальними (контроль здійснюється на підставі документів) та фактичними (перевіряється наявність товарно-матеріальних цінностей).

Кожна перевірка і ревізія мають бути ретельно підготовленими. Для цього вивчаються відповідні закони, постанови, інструкції; проводиться ознайомлення з матеріалами попередніх ревізій і перевірок; вивчаються особливості основної діяльності тощо. За результатами підготовчої роботи складається програма ревізії і на її основі розробляється робочий план.

Проведення ревізії здійснюється в такій послідовності: представлення повноважень; проведення організаційних зборів з відповідальними працівниками підприємства; проведення інвентаризації (встановлення відповідності матеріальних цінностей і грошових коштів їх документам); особисте ознайомлення з ревізованим об’єктом; попередній аналіз господарської діяльності; безпосередньо документальна ревізія чи перевірка; систематизація матеріалів ревізії чи перевірки; складання акта чи довідки; реалізація матеріалів ревізії чи перевірки; перевірка усунення виявлених недоліків.

ІІри цьому важливо зазначити, що завдання ревізії та перевірки схожі із завданнями аудиту, а саме: визначення достовірності інформації, що перевіряється, та відповідність чинному законодавству здійснених фінансово-господарських операцій. Водночас між ними є і суттєві відмінності:

  1.  аудиторська діяльність спрямована на захист інтересів клієнтів, а ревізійна діяльність насамперед захищає інтереси держави;
  2.  зв’язки між організацією, що проводить перевірку, і об’єктом контролю при аудиті — горизонтальні і здійснюються на добровільній основі, а при ревізії —вертикальні, тобто здійснюються в порядку адміністративного призначення;
  3.  - аудиторські послуги оплачує клієнт або за його згодою орган, який потребує аудиторського висновку; ревізії оплачуються вищестоящим органом або державою;
  4.  і аудитор, і ревізор можуть проводити перевірки вибірковим методом, але за умови виявлення порушень аудитор мас право обмежитись вибірковою перевіркою і надати можливість клієнту самому виправити помилки за весь період, а ревізор повинен провести суцільну перевірку за весь період для визначення розміру шкоди і встановлення винних;
  5.  ефективність аудиту визначається клієнтом як співвідношення затрат на проведення аудиту і результатів аудиторської перевірки; ефективність ревізії визначається відповідним контролюючим органом, що кількісно відображається розмірами донарахованих у бюджет податків та інших надходжень;
  6.  результати аудиторської перевірки відображаються в аудиторському висновку і рекомендаціях для клієнта; за результатами ревізії складається акт, що містить організаційні висновки, обов’язкові вказівки, виконання яких пізніше контролюється;
  7.  аудитори зобов’язані забезпечити конфіденційність отриманої інформації і результатів аудиту; ревізори мають право їх висвітлити перед громадськістю.

Фінансове забезпечення і фінансове регулювання є узагальнюючими методами фінансового механізму, оскільки включають окремі часткові методи фінансового впливу на соціально-економічний розвиток суспільства. Ці два методи тісно взаємопов’язані між собою і взаємодоповнюють один одного. Зокрема, встановлення системи фінансового забезпечення потребує відповідного фінансового регулювання.

Фінансове забезпечення — формування цільових грошових фондів суб’єктів господарювання у достатньому розмірі та їх ефективне використання.

Основні елементи фінансового забезпечення суб’єктів господарської діяльності:

  1.  самофінансування (відшкодування витрат на основну діяльність та її розвиток за рахунок власних джерел);
  2.  кредитування (надання коштів на принципах поворотності, платності, строковості і забезпеченості);
  3.  бюджетне фінансування (надання коштів з бюджету на безповоротних засадах);
  4.  оренда (передавання майна у користування на певний строк і за певну плату);
  5.  інвестування (вкладання коштів у певні об’єкти з метою отримання прибутку або соціального ефекту).

Фінансове регулювання — метод фінансового впливу, пов’язаний із регулюванням економічних процесів. Фінансове регулювання здійснюється через систему норм і нормативів, лімітів та фінансових резервів.

Основні елементи фінансового регулювання:

  1.  оподаткування (вилучення частини доходів підприємств і населення до бюджету та державних цільових фондів);
  2.  бюджетні трансферти (виділення коштів з бюджету на безоплатних і безповоротних засадах: дотації, субвенції, субсидії).

Фінансові важелі та інструменти прийоми дії фінансових методів, конкретні форми розподілу і перерозподілу ВВІІ. До фінансових важелів належать: доходи, нагромадження, податки та обов’язкові платежі, неподаткові надходження, міжбюджетні трасферти, витрати, видатки, фінансові резерви, фінансові стимули, фінансові санкції. Фінансовими інструментами є: ставки податків і обов’язкових платежів, податкові пільги, норми амортизації, норми видатків у бюджетних установах, фінансові нормативи, відсотки за користування кредитом, ставки орендної плати, штрафи, пеня, ліміти, ставки заробітної плати, пенсій, стипендій тощо.

Для зацікавлення суб’єктів господарювання в досягненні кращих результатів використовують фінансові стимули:

  1.  заохочувальні фонди підприємств, які утворюються з прибутку і є головним джерелом коштів для матеріального стимулювання працівників, задоволення соціальних потреб та виробничого розвитку;
  2.  бюджетне фінансування ефективних напрямів розвитку економіки (у тому числі дотації підприємствам, діяльність яких має важливе значення для держави; використання державного замовлення; бюджетні кредити; фінансування за рахунок державних коштів державних програм, підготовки і підвищення кваліфікації кадрів, науково-дослідних робіт, природоохоронних заходів тощо);
  3.  спеціальні фінансові пільги (повне або часткове звільнення від сплати податків, застосування диференційованих ставок оподаткування, виключення певних сум з оподатковуваних доходів, надання права на проведення прискореної амортизації).

Серед фінансових важелів вагоме місце займають також фінансові санкції як особливі форми організації фінансових відносин, що мають посилити матеріальну відповідальність суб’єктів господарювання за виконання взятих зобов’язань. До фінансових санкцій належать: санкції за порушення податкового законодавства, санкції за нецільове використання бюджетних коштів, зменшення або призупинення бюджетного фінансування, скасування наданих раніше пільг тощо. В умовах ринку роль фінансових санкцій значно зростає. Найбільш поширеними є штраф і пеня. Штраф — це міра матеріального впливу на винних у порушенні законодавства, угод або діючих правил. Накладається, як правило, у твердій грошовій сумі. Пеня застосовується за несвоєчасного виконання грошових зобов’язань і нараховується за кожен день прострочення. Розмір пені встановлюється у відсотках від суми простроченого платежу.

Для нормального функціонування фінансового механізму необхідним є його відповідне нормативно-правове забезпечення, представлене передусім Конституцією України, численними законами, а також підзаконними нормативно-правовими актами. Закони приймаються Верховною Радою України, є обов’язковими до виконання і мають вишу юридичну силу стосовно інших нормативних актів. Велике значення в регламентації фінансових відносин в Україні відіграють такі закони: “Про власність”, “Про систему оподаткування”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про цінні папери і фондову біржу”, Господарський кодекс України, Бюджетний кодекс України тощо.

Підзаконні нормативно-правові акти приймаються компетентними державними органами на підставі чинних законів. До таких документів належать: укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів, інструкції, накази міністерств, міжнародні договори, укладені і ратифіковані Верховною Радою України тощо.

Ефективність функціонування фінансового механізму залежить також від якості його інформаційного забезпечення. Вичерпна, достовірна, своєчасна і зрозуміла інформація є запорукою прийняття оптимальних фінансових рішень, спрямованих на забезпечення економічного розвитку і соціальних потреб громадян. Інформаційне забезпечення складається з різних видів економічної, фінансової та іншої інформації.

До джерел фінансової інформації належать показники, що характеризують макроекономічний розвиток країни, окремих галузей, кон’юнктуру фондового і грошового ринків, повідомлення про фінансову діяльність контрагентів і конкурентів, фінансова звітність суб’єктів господарювання тощо.

Організаційне забезпечення реалізації фінансової політики через фінансовий механізм полягає у створенні відповідної системи фінансових органів та інституцій, визначенні їх функцій і повноважень з метою забезпечення повноти здійснення фінансової політики та досягнення координації дій усіх суб’єктів. Кожен з фінансових органів та інституцій має власну сферу діяльності і несе відповідальність за реалізацію фінансової політики в певному напрямі.

У сучасних умовах реформування економіки України відбувається вдосконалення фінансового механізму. Найважливішими проблемами, які вирішуються при цьому, є такі:

  1.  забезпечення раціональних пропорцій розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту;
  2.  забезпечення необхідних темпів економічного зростання;
  3.  науково обґрунтоване фінансове планування і прогнозування обсягів централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів, їх розподілу і використання;
  4.  підвищення результативності фінансового контролю;
  5.  вдосконалення механізму дії фінансових важелів, стимулів і санкцій;
  6.  адекватне нормативно-правове, інформаційне і організаційне забезпечення функціонування усього фінансового механізму.

Стан фінансового механізму та ступінь його довершеності залежать від удосконалення господарського механізму в цілому та окремих його елементів зокрема (механізму ціноутворення, механізму економічного стимулювання, кредитного механізму тощо).

3.Поняття та система державного права.

Забезпечення цілеспрямованого функціонування фінансового механізму і відповідно реалізації фінансової політики здійснюється за допомогою норм фінансового ггрявя.

Фінансова діяльність держави як діяльність уповноважених органів щодо утворення, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів потребує врегулювання прав, обов’язків та відповідальності суб’єктів, які беруть участь у такій діяльності. У цьому і полягає основне призначення фінансового права: за допомогою його норм формується правове поле для здійснення фінансової діяльності та реалізації фінансової політики.

Фінансове право — самостійна галузь публічного права, яка містить сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, котрі виникають у процесі створення, розподілу і використання фондів грошових коштів держави та органів місцевого самоврядування, необхідних для реалізації їхніх завдань та функцій.

Норми фінансового права регулюють відносини, що виникають під час: становлення і функціонування бюджетної, податкової і грошово-кредитної систем; складання, розгляду, затвердження та виконання бюджетів; розподілу доходів і видатків між ланками бюджетної системи; збирання податків та обов’язкових платежів з підприємств і організацій різних форм власності, а також населення; державного фінансування та кредитування; державного обов’язкового майнового й особистого страхування, державних позик та організації ощадної справи; регулювання грошово-кредитної та валютної систем. Врегульовуючи ці відносини, норми фінансового права закріплюють права та обов’язки державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та громадян.

Для фінансового права властивою є різноманітність та складність об’єкта правового регулювання, що зумовлено багатовекторністю і динамічністю самої фінансової системи, її зв’язками з усіма структурами суспільного виробництва.

Предметом фінансового права є сукупність суспільних відносин, що виникають, змінюються та припиняються у сфері фінансової діяльності держави та її місцевих утворень. У цих відносинах завжди виявляється владно-організуюча роль держави у розподілі валового внутрішнього продукту і національного доходу, тому вони мають владно-майновий (владно-грошовий) характер.

Важливими ознаками предмета фінансового права є такі:

  1.  організаційний характер, тобто ці відносини існують у сфері публічної фінансової діяльності з метою утворення необхідних суспільству грошових фондів;
  2.  владний характер, тобто у цих відносинах беруть участь уповноважені державою органи, наділені відповідними владними повноваженнями (фінансовою компетенцією) стосовно інших суб’єктів відносин;
  3.  грошовий характер, тобто об’єктом відносин є гроші або грошові зобов’язання, пов’язані з утворенням і використанням фондів грошових коштів.

Метод фінансово-правового регулювання — сукупність засобів виливу з боку держави на учасників фінансово-правових відносин. Основним методом фінансового права є метод владних приписів, який за своєю структурою є органічно цілісною системою безперервного впливу на учасників фінансово-правових відносин з метою реалізації ними своїх функцій.

Метод владних приписів характерний для публічних галузей права — конституційного, адміністративного, кримінального. Однак у кожній галузі він застосовується залежно від предмета правового регулювання. Оскільки фінансове право пов’язане з фінансовою діяльністю держави, метод владних приписів становить органічну систему, що уособлює цілісність юридичних фактів, з якими пов’язані виникнення, зміна та припинення фінансових правовідносин, юридичний статус їхніх суб’єктів, розподіл прав та обов’язків між ними, встановлення санкцій за порушення приписів фінансових правових норм та порядок їх застосування.

Беручи до уваги специфічний зміст фінансової діяльності, метод владних приписів виявляється у змісті конкретних фінансових правовідносин та у складі їх учасників. Владні приписи стосуються забезпечення фінансової діяльності держави: визначення розміру та порядку справляння податків, інших обов’язкових платежів до бюджетів різних рівнів; визначення повноважень розпорядників бюджетних коштів; встановлення порядку розподілу компетенції між учасниками бюджетних відносин; здійснення бюджетних трансфертів; порядку використання фінансових ресурсів, у тому числі шляхом кошторисно-бюджетного фінансування; правового забезпечення державного боргу; здійснення грошово-кредитної діяльності тощо.

Крім методу владних приписів, для фінансового права характерні метод субординації, метод погодження, метод рекомендації, які все більшого поширення набувають у сучасних умовах, що зумовлено ускладненням суспільних взаємозв’язків, зростанням рівня самостійності суб’єктів фінансових відносин. Але найчастіше ці методи застосовуються не самостійно, а в поєднанні з основним методом фінансово- правового регулювання — методом владних приписів — і доповнюють його.

Суб’єктами фінансового права виступають юридичні або фізичні особи, поведінка яких регулюється нормами фінансового права за наявності у них ознак правоздатності та дієздатності. Суб’єктами фінансового права є держава, адміністративно-територіальні утворення, юридичні особи (підприємства, установи, організації усіх форм власності, громадські організації), тобто колективні суб’єкти, та громадяни (індивідуальні суб’єкти). Держава як суб’єкт фінансового права виступає в особі уповноваженого органу державної влади або місцевого самоврядування. Це можуть бути органи загальної компетенції (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України) або органи спеціальної компетенції у сфері фінансової діяльності (Державне казначейство, Державна податкова служба, Національний банк тощо).

Фінансове право, як зазначалося вище, складається з великої кількості фінансово-правових норм, сукупність яких виражається складною цілісною системою. Під системою фінансового права мається на увазі об’єктивно зумовлена внутрішня його побудова, об’єднання і розміщення фінансово правових норм у певному взаємозв’язку і послідовності. Є також визначення системи фінансового права як сукупності, взаємозв’язку і взаємодії всіх фінансово-правових інститутів.

Аналогічно до інших галузей права, фінансове право поділяється на два великих блоки фінансово-правових норм — Загальну та Особливу частини. Така побудова системи фінансового права дає можливість здійснювати дослідження загальних і спеціальних питань теорії цієї галузі права, полегшує користування відповідним законодавством, сприяє вирішенню актуальних завдань систематизації фінансового законодавства.

До Загальної частини фінансового права входять фінансово-правові норми, що закріплюють:

  1.  загальні принципи, правові форми та методи фінансової діяльності держави і місцевих утворень (адміністративно-територіальних одиниць);
  2.  систему державних органів, що здійснюють фінансову діяльність; їх ієрархію, компетенцію, правозий статус, завдання і функції, форми і методи роботи;
  3.  основні риси фінансово-правового становища інших суб’єктів, з якими ці органи вступають у фінансово-правові відносини;
  4.  зміст, форми і методи фінансового контролю.

Норми Загальної частини фінансового права конкретизуються у фінансово- правових нормах Особливої частини, яка складається з розділів (підгалузей) і фінансово-правових інститутів. Розділи об’єднують фінансово-правові норми, які регулюють суспільні відносини у сфері державного і місцевих бюджетів, позабюджетних цільових фондів, фінансів державних підприємств, загальнодержавних і місцевих податків та інших обов’язкових платежів, державних видатків, державного та місцевого кредиту; обов’язкового державного страхування, грошового обігу; валютного регулювання та контролю.

Джерелами фінансового права є правові акти державних органів законодавчої, виконавчої влади та місцевого самоврядування, в яких містяться норми фінансового права. Головне джерело фінансового права — Конституція України, в якій закріплено основи правової організації фінансової діяльності держави, и суб’єктний склад у цілому і за окремими напрямами зокрема. Найбільшу увагу конституційне законодавство приділило бюджетній діяльності, що пояснюється вагомим значенням бюджету як центральної ланки фінансової системи.

На сьогодні є підстави говорити про наявність в Україні сформованого фінансового права. Підтвердженням цієї тези слугує нормотворча діяльність Верховної Ради України, зокрема прийняття Господарського та Бюджетного кодексів, законів у сфері грошово-кредитної системи, закріплення на рівні законів компетенції спеціальних фінансових органів, розгляд проекту Податкового кодексу тощо. Таким чином, фінансове право не лише відображає суспільні відносини, а й регулює та активно впливає на них.

Зовнішньою формою фінансового права, що відображає його внутрішню структуру, є фінансове законодавство, тобто система усіх упорядкованих відповідним чином нормативно-правових актів, що регулюють фінансові відносини в державі.

Фінансове законодавство охоплює усі сфери і ланки фінансової системи й усі форми і методи фінансової діяльності, які підлягають правовій регламентації. Загалом його можна поділити на дві частини: законодавчі акти, що безпосередньо регулюють фінансові відносини, та закони з інших сфер діяльності, в яких виділено фінансові засади їх функціонування.

Фінансові закони можуть мати характер прямої дії або доповнюватися інструкціями. У першому випадку їхні положення є безпосередньою основою для здійснення фінансових операцій. Такий підхід потребує досить глибокої деталізації законів з урахуванням усіх особливостей фінансової діяльності різних суб’єктів. У другому випадку закон визначає тільки загальний порядок фінансових відносин, а його деталізація здійснюється у відповідних інструкціях, які є лише доповненням до закону і не суперечать йому.

В Україні пряму дію має переважна більшість фінансових законів. Водночас абсолютно всі деталі фінансової діяльності передбачити неможливо та й не завжди доцільно, тому закони досить часто доповнюються різного роду інструкціями та положеннями. Наприклад, закон про банки і банківську діяльність відображає лише загальні засади функціонування банківських установ. Конкретні види банківських операцій можуть регламентуватися відповідними інструкціями з кредитування, безготівкових розрахунків, касових операцій тощо. При використанні законів непрямої дії важливо, щоб інструкції не тільки не суперечили законам, а й не коригували їхню дію, адже це може призвести до викривлення фінансової політики.

Дієвість фінансового законодавства, його відповідність конкретним умовам і завданням значною мірою залежить від узгодженості дій законодавчої та виконавчої гілок влади. Саме на основі детального узгодження ними законопроектів можливе формування дієздатної системи фінансового права.

Таким чином, виступаючи інструментом законодавчого оформлення та практичної реалізації фінансової політики, фінансове право здійснює активний, але опосередкований (через фінансову політику та фінансовий механізм) вплив на соціально-економічний розвиток держави та суспільства в цілому.

Тема 5. Податки. Податкова система

Лекція 1. Сутність податків та їх роль в економічній системі

  1. Економічна сутність і роль податків у формуванні державних фінансів.
  2. Функції податків та їх види.

  1.  Економічна сутність і роль податків у формуванні державних фінансів.

Для існування держави необхідні величезні фінансові ресурси, які акумулюються у бюджетних і позабюджетних державних централізованих фондах, переважно завдяки функціонуванню податкової системи. Економічні відносини, пов’язані з податками, тією чи іншою мірою зачіпають усе населення країни, тому основні теоретичні і практичні аспекти побудови податкової системи цікавлять не тільки спеціалістів (економістів, юристів, керівників усіх рівнів, підприємців), але й звичайних громадян. Система оподаткування в Україні почала формуватися з 1991 р., незважаючи на незмінність основних ринципів і підходів до побудови цієї системи, викладених в Законі України «Про систему оподаткування», вона, однак, постійно змінюється: вносяться доповнення, уточнення, поправки. Правові норми, які регулюють відносини, пов’язані зі збиранням, розподілом і використанням податкових надходжень в Україні, відображають усі зміни державної фінансової політики, направлені на подолання кризи і створення ефективної ринкової економіки.

В основі вивчення податкової системи, механізмів оподатковування — повне і точне розуміння податкової термінології і понять, що розкривають суть оподатковування. Розглянемо основні елементи, що характеризують податкову систему і податковий механізм.

Податки — обов’язкові платежі юридичних і фізичних осіб у бюджет. Вони виникли разом із виникненням держави. За економічним змістом — це фінансові відносини між державою і платниками податків з приводу примусового відчуження частини новоствореної вартості з метою утворення централізованих фондів грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій.

Податкова система країни — сукупність встановлених у законодавчому порядку податків, що сплачуються до бюджетів різних рівнів, а також принципів, форм і методів їх встановлення, зміни, відміни, нарахування, сплати і стягнення, у т. ч. організація податкового контролю.

Структура податків — співвідношення між різними видами податків і зборів, що визначаються податковою політикою держави та утворюють податкову систему.

Об’єкти оподаткування — доходи, прибуток, додана вартість, майно, використання природних ресурсів, певні юридичні дії (наприклад, нотаріальні, передавання прав власності на майно) та ін.

База оподатковування — вартісне, фізичне або інше характерне вираження об’єкта оподаткування.

Суб’єктами оподатковування є платники податків і державні податкові органи.

Платники податків — юридичні і фізичні особи, які, відповідно до чинного законодавства, зобов’язані платити податки і збори (обов’язкові платежі).  Державні податкові органи — служби, створені державою для контролю за повнотою і своєчасністю сплати платниками встановлених законодавством податків.

Носій податку — це особа (юридична чи фізична), що фактично несе податковий тягар. Платник податку не є його носієм, якщо перекладає податок на іншого.

Джерело сплати податків — кошти платника; доходи, отримані в різних формах (виручка від реалізації продукції, прибуток підприємства, заробітна плата тощо). Іноді джерело може збігатися з об’єктом (наприклад, за податком на прибуток підприємств).

Одиниця оподатковування — одиниця виміру бази оподатковування (наприклад, грошова одиниця для податку з доходів фізичних осіб, одиниця виміру площі — гектар, м2 для земельного податку, одиниця виміру об’єму двигуна — куб. см для податку з власників транспортних засобів).

Податкова ставка — це розмір податку в абсолютному (грошовому) чи відносному (процентному) вираженні, що встановлюється на одиницю оподатковування. Розрізняють номінальну й ефективну податкові ставки.

Номінальна ставка — встановлений законом розмір податку, що підлягає сплаті з кожної одиниці оподатковування.

Ефективна ставка — співвідношення суми сплаченого податку до фактичної суми доходів; характеризує фактичний рівень оподатковування.

Податкова пільга — повне чи часткове звільнення від сплати податку; закріплюється законодавчо в різних формах: шляхом встановлення неоподатковуваного мінімуму об’єкта податку, зниження податкових ставок, вирахування з податкового окладу (податковий кредит), повернення раніше сплачених податків та інше. Подвійне оподатковування — обкладання одного і того самого об’єкта податком одного виду два (чи більш) рази протягом одного звітного періоду. Може виявлятися в таких формах:

  1. один і той самий об’єкт обкладається податком одного виду різними рівнями державної влади однієї країни (наприклад, на рівні федерації загалом, суб’єктів федерації, органів місцевого самоврядування);
  2. один і той самий об’єкт обкладається податком одного виду владою різних держав;
  3. обкладається прибуток юридичних осіб, а потім цей самий прибуток обкладається як податок на дивіденди, що були виплачені акціонерам цих підприємств.

Податкова реформа — сукупність змін податкового законодавства, що стосуються структури податків, об’єктів оподатковування, податкових ставок і пільг із метою оптимізації оподатковування, досягнення балансу інтересів розвитку економіки і соціальної справедливості.

Податкова політика — складова частина економічної політики держави, яка базується на сукупності юридичних законодавчих актів, що встановлюють

Лібералізація системи оподатковування — зменшення регулюючої ролі податків, створення однакових умов для всіх платників податків; досягається зазвичай шляхом зниження податкових ставок з одного боку, і розширення бази оподатковування (зменшення чи ліквідації податкових пільг, збільшення кількості об’єктів оподатковування), — з іншого.

Податкове право — сукупність правових норм, за допомогою яких держава регулює відносини, що виникають при справлянні податків. Це відносини між державою і податковими органами; між податковими органами і платниками; між державою, податковими органами і фінансово- кредитними установами з приводу акумуляції податкових платежів. Податкове право є частиною фінансового права.

Податкове зобов’язання — зобов’язання платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів відповідну суму коштів у порядку та у строки, визначені законодавством.

Податковий кредит — це сума, на яку платник має право зменшити податкове зобов’язання звітного періоду згідно з нормами, передбаченими податковим законодавством (наприклад, виключити із суми нарахованого усередині країни податку на прибуток суму податку на прибуток, сплаченого за кордоном; зменшити податкове зобов’язання по податку на додану вартість (ПДВ), на суму ПДВ, сплаченого платником цього податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів, робіт, послуг та ін.).

Податкові канікули — визначений період, протягом якого платнику надається пільга у вигляді звільнення від сплати податку.

Із самого початку податки у всіх держава^ заи{5бваджувалися з метою виконання фіскальної функції, тобто забезпечення держави джерелами коштів для фінансування державних витрат. Потім держави тією чи іншою мірою почали використовувати податкові ставки і податкові пільги з метою регулювання соціально-економічних процесів, і податки стали виконувати регулюючу функцію — здійснювати вплив на відтворення (стимулювати чи стримувати його темпи, збільшувати чи зменшувати нагромадження капіталу і платоспроможний попит населення) і сприяти розв’язанню різних соціальних задач (захист низькооплачуваних осіб, перерозподіл доходів для забезпечення соціально незахищених верств населення, здійсненню ефективної демографічної політики). Оскільки регулююча функція податків спрямована на економічні і соціальні процеси, її можна поділити на економічну, стимулюючу, соціальну і т.п.

Питання про те, наскільки ефективно держава може використовувати регулюючу функцію податків було і залишається одним із центральних питань теорії оподатковування. Історія розвитку теорій податків — це історія боротьби двох основних напрямів в економічній теорії: монетаризму і кейнсіанства.

Прихильники монетарних методів, до яких належали й основоположники класичної політекономії і теорії податків Адам Сміт і Давид Рікардо, вважали, що податки, переважно, повинні виконувати фіскальну функцію і бути нейтральними стосовно економічних процесів. Кейнсіанці обстоювали необхідність посилення державного регулювання економіки за допомогою фінансових регуляторів, у тому числі податків.

На різних етапах економічного розвитку при проведенні податкових реформ пріоритетними ставали то монетарні, то кейнсіанські підходи до удосконалення оподатковування.

На сьогодні, мабуть, ніхто не заперечує необхідності використання податків як фінансових регуляторів; йде пошук інтеграції неокласичних (монетаристських) і кейнсіанських моделей, створення нової теорії податків, яка б увібрала в себе позитивні елементи різних напрямів фінансової науки, розроблених у минулому.

Історія розвитку оподаткування свідчить, що податки можуть бути не тільки джерелом поповнення бюджетів, але й інструментом регулювання тих чи інших соціально-економічних процесів. Наприклад, уряди країн можуть використовувати податкову систему для перерозподілу доходів між членами суспільства, стимулювати деякі види діяльності.

2.Функції податків та їх види.

Для вивчення природи податку важлива роль відводиться дослідженню конкретних функцій цієї категорії, без визначення яких неможливе розкриття суспільного призначення податків.

Функції податку - вияв сутності податку в дії, спосіб вираження його властивостей.

Виходячи із сутності податку як категорійного поняття та враховуючи, що податки виступають необхідним елементом централізації частини вартості національного продукту в бюджеті для державних суспільних благ і засобом перерозподілу цієї вартості, можна визначити дві функції цієї категорії: фіскальну і розподільно-регулюючу, які мають об’єктивний характер та існують з моменту виникнення податків. Конкретні вияви їх рис пов’язані з умовами суспільного розвитку.

Спочатку податки у всіх державах вводились з метою виконання фіскальної функції, тобто забезпечення держави джерелами грошових коштів для фінансування державних витрат. Пізніше держави більшою або меншою мірою почали використовувати податкові ставки і податкові пільги з метою регулювання соціально-економічних процесів, і податки стали виконувати регулюючу функцію, тобто впливати на відновлення (стимулювати чи стримувати його темпи, збільшувати чи зменшувати нагромадження капіталу і платоспроможний попит населення) і сприяти вирішенню різноманітних соціальних завдань (таких як захист низькооплачуваних осіб, перерозподіл доходів для забезпечення соціально незахищених верств населення, здійснення ефективної демографічної політики). Зміст фіскальної функції полягає в тому, що за допомогою податків формуються фінансові ресурси держави. Фіскальна функція забезпечує об’єктивні умови для утворення матеріальної основи функціонування суспільства. За її допомогою реалізується велика частина суспільного призначення податків, виявляються конкретні форми утворення грошових фондів держави, які забезпечують виконання покладених на неї функцій. Податки виступають основним (найважливішим) джерелом доходів бюджетів різних рівнів. Об’єктивне існування податків як основного джерела доходів передбачає:

  1.  надходження їх рівномірно в календарному розрізі (рівнонапру- женість);
  2.  стабільність надходження;
  3.  рівномірне надходження за всіма територіальними рівнями.

Розподільно-регулююча функція полягає в тому, що за допомогою податків відбувається перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту між державою та її суб’єктами і через елементи податку (об’єкт, суб’єкт оподаткування, ставка податку, податкові пільги та ін.) держава має змогу регулювати вартісні пропорції такого розподілу. Змінюючи пропорції функціонування ресурсів в економіці, оподаткування суттєво впливає на процес виробництва, нагромадження капіталу, інвестування, платоспроможний попит і пропозицію. Завдяки податкам держава отримує можливість регулювати різні аспекти соціально-економічного життя на макрорівні, впливати на конкретну поведінку платника податків на мікрорівні. Так, маніпулюючи пропорціями та режимами вилучення в суб’єктів господарювання або домогосподарств частки їх доходів, податок може відповідно змінювати напрями їхньої діяльності.

Варто зазначити, що специфічне суспільне призначення податків виражається не в існуванні кожної функції окремо, а лише в їх єдності.

Соціально-економічний характер податку виявляється в одночасному існуванні податку як фіскального інструменту формування дохідної частини бюджету та як інструменту економічного регулювання вартісних пропорцій розподілу ВВП та національного продукту. У цьому і виявляється природа податку.

Труднощі пізнання природи податку пояснюються тим, що податок — одночасно економічне, господарське і політичне явище. Російський економіст М.М. Алексєєнко в XIX ст. визначив цю особливість податку: “3 одного боку податок — один із елементів розподілу та перерозподілу. З другого боку, запровадження, справляння та використання податків є однією із функцій держави”.

Теоретично економічна природа податку полягає у визначенні призначення податку, об’єкта оподаткування і джерела сплати, а також визначення того впливу, який чинить податок у кінцевому підсумку на суб’єктів оподаткування і на всю економіку як одне ціле. Тому основне завдання пізнання природи податків — прослідкувати еволюцію уявлень про природу податку під впливом учення про державу.

Для пізнання природи податку необхідно чітко визначити основні елементи, які характеризують внутрішній зміст цього категорійного поняття. До основних елементів податку належать:

  1.  суб'єкт податку — учасник процесу справляння податку (платник, держава, державні органи);
  2.  об'єкт оподаткування — явище, предмет чи процес, внаслідок наявності яких сплачується податок;
  3.  предмет оподаткування — різновид предметів матеріального світу, з якими законодавство позв’язує виникнення податкового обов’язку;
  4.  ставка податку — законодавчо встановлений розмір податку або збору, виходячи з об’єкта або одиниці оподаткування.

Іншими елементами податку, які конкретизують зміст основних елементів або мають самостійне значення, є:

  1.  джерело сплати — фонд, явище чи предмет, з якого сплачується податок;
  2.  база оподаткування — законодавчо закріплена частина доходів чи майна платника податків (за вирахуванням пільг), яка враховується підчас розрахунку суми податку. Податкова база — кількісний вимір об’єкта оподаткування;
  3.  одиниця оподаткування — частина об’єкта оподаткування, стосовно якої відбувається встановлення нормативів і ставок обкладення, тобто та одиниця, яка покладається в основу виміру об’єкта оподаткування. Вона залежить від об’єкта оподаткування, виражається в грошовій або натуральній формі і має переважно розрахунковий характер;
  4.  податкові пільги — законодавчо встановлені винятки з загальних правил оподаткування, які надають платникові можливість зменшити суму податку (збору), що підлягає сплаті, або звільняють його від виконання окремих обов’язків та правил, пов’язаних з оподаткуванням;
  5.  порядок сплати податку — методи, строки та засоби сплати податку в державі, які залежать від принципів побудови податкової системи;
  6.  податковий звіт — документ, що подається до податкової інспекції зі звітними даними про розрахунки з бюджетом;
  7.  податковий період — строк, протягом якого завершується процес формування податкової бази, остаточно визначається розмір податкового зобов’язання;
  8.  звітний період — строк складання та надання органу Державної податкової служби податкової звітності.

Таким чином, в елементах податку конкретно виражаються вимоги, що лежать в основі побудови податкової системи держави. Законодавчі акти про кожен податок і збір мають містити вичерпну інформацію, яка б дала змогу конкретно встановити всі елементи податку чи збору.

Для з’ясування місця та ролі кожного податку в суспільному виробництві важливою є класифікація, яка здатна сприяти досконалому відображенню специфічних особливостей окремих груп податків.

Податки можна класифікувати за певними ознаками . Основними з них є такі.

За економічним змістом об'єкта оподаткування:

  1.  податки на доходи та прибутки — обов’язкові платежі, які справляються з чистого доходу з фізичних і юридичних осіб в момент його отримання. Безпосередніми об’єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток чи валовий дохід підприємства;
  2.  податки на споживання — обов’язкові платежі, які справляються в процесі споживання товарів, робіт та послуг, причому їх сплата залежить не від результатів фінансово-господарської діяльності, а від розміру споживання. Вони справляються у вигляді непрямих податків;
  3.  майнові податки — обов’язкові платежі, які справляються внаслідок наявності конкретного виду майна, що знаходиться в приватній, колективній та державних формах власності (податок на нерухоме майно, податок з власників транспортних засобів);
  4.  ресурсні платежі або платежі рентного характеру — обов’язкові збори, які справляються в процесі використання ресурсних платежів, які знаходяться в державній формі власності.

За формою оподаткування:

  1.  прямі податки — обов’язкові платежі, які напряму сплачуються платником до бюджету держави залежно від розміру об’єкта оподаткування. Причому сплата такого податку призводить до вартісного зменшення об’єкта оподаткування (податок з прибутку підприємств, податок на доходи фізичних осіб, податок на нерухоме майно, плата за землю, податок з власників транспортних засобів);
  2.  непрямі податки — обов’язкові платежі, які сплачуються платниками опосередковано через цінові механізми, причому сума податку не зменшує об’єкта оподаткування, а збільшує ціну товару (ПДВ, акцизний збір, мито).

За рівнем державних структур, що впроваджують податки:

  1.  загальнодержавні податки — обов’язкові платежі, які встановлюються найвищими органами влади в державі і є обов’язковими до сплати за єдиними ставками на всій території України. Ці податки можуть формувати дохідну частину як державного, так і місцевих бюджетів;
  2.  місцеві податки та збори — обов’язкові платежі, які встановлюються місцевими органами влади і є обов’язковими до сплати за встановленими ставками тільки на певній території. Місцеві податки та збори надходять виключно до місцевих бюджетів.

За способом встановлення податкових зобов'язань:

  1.  розкладні (розкладкові) податки — обов’язкові платежі, які визначаються як розподілення загальної суми на певну кількість платників (подушні податки). Такі податки широко використовувались на ранній стадії розвитку оподаткування. їх розмір визначали, виходячи з потреби здійснити конкретні витрати: викупити короля з полону, побудувати захисну стіну тощо. Суми витрат розподілялись між платниками — на кожного платника припадала конкретна сума податку. Нині розкладні податки використовуються рідко, в основному в місцевому оподаткуванні;
  2.  окладні (квотарні, пайові, кількісні) податки — обов’язкові платежі, які справляються за певними ставками від чітко визначеного об’єкта оподаткування. На відміну від розкладних, виходять не з потреби покриття витрат, а з можливості платника заплатити податок. Такі податки безпосередньо чи непрямо враховують майновий стан платника податку.

За повнотою прав використання податкових надходжень:

  1.  закріплені — обов’язкові платежі, які на тривалий період повністю чи частково закріплені як дохідне джерело конкретного бюджету (бюджетів);
  2.   регулюючі — обов’язкові платежі, які можуть надходити до різних бюджетів.

Таким чином, еволюція податкових відносин відображається в існуванні різноманітних форм і видів податків, які залежать від особливостей побудови і функціонування податкової системи держави.

Лекція 2. Податкова система та податкова політика

1.Податкова політика і податкова система України.

2.Організація податкової роботи та діяльність державної податкової служби.

1.Податкова політика і податкова система України.

Історія розвитку оподаткування свідчить, що податки можуть бути не тільки джерелом поповнення бюджетів, а й інструментом регулювання тих чи інших соціально-економічних процесів. Свідоме використання податків для досягнення відповідних цілей проходить у рамках податкової політики, яку проводить держава.

Податкова політика — діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави.

Формуючи податкову політику, держава шляхом збільшення або зменшення державного обсягу податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, територій, груп населення може сприяти зростанню чи спаданню господарської активності, створенню сприятливої кон’юнктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, реалізації збалансованої соціальної політики. Використовуючи податкові пільги, держава регулює пропорції в економічній структурі виробництва й обміну, пропорції у розвитку продуктивних сил. Організація оподаткування здійснює значний вплив на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу і технічного оновлення виробничого потенціалу держави.

Податкова політика має бути спрямована на вирішення поставлених перед суспільством завдань, серед яких виділяють довгострокові і короткострокові. Перед керівництвом розвинутих країн стоять такі довгострокові цілі: економі чиє зростання, максимальний рівень зайнятості і благополуччя населення. Короткостроковими цілями стосовно податкової політики можуть бути поповнення державного бюджету, його збалансованість на певному рівні щодо внутрішнього валового продукту, стимулювання інвестиційної діяльності.

Напрями проведення податкової політики концентруються на основі виваженого, науково обґрунтованого підходу, найтісніше пов’язаного з особливостями сучасного перехідного стану економічного розвитку. Без визначення довгострокової орієнтації податкової політики стає зрозумілою і безперспективність подальшої стратегії податкових реформувань з метою реалізації виключно фіскальної політики уряду України.

Першочерговим слід вважати максимізацію функції соціального добробуту шляхом створення таких умов фінансово-господарської діяльності, які б стали каталізатором довгострокового зростання національного виробництва з одночасним збереженням помірних темпів інфляції та поступового покращання стану платіжного балансу. По суті, на противагу іншим, в основі нашої концепції лежить стратегія органічного поєднання невіддільних одне від одного завдань: зростання добробуту громадян та стійкого інноваційного зростання економіки.

Податкова політика є однією з найважливіших основ макроекономічної політики будь-якої країни, оскільки має здатність впливати на сукупний попит. Рішення уряду підвищити процентні ставки призводить до скорочення витрат приватного сектору на інвестиції. Падіння рівня інвестиційних витрат призводить до того, що податкова політика може скоротити норму накопичення. Таким чином, відбувається ефект заміщення, який має місце в тому випадку, коли виникає бюджетний дефіцит і уряд змушений збільшувати борги для покриття своїх видатків. Збільшення державних видатків підвищує сукупний попит і приводить до того, що набирає силу тенденція до збільшення виробництва, що підвищує відсоткову ставку на ринках активів і тим самим пом’якшує вплив податкової політики на виробництво. Найбільш ефективна податкова політика за стабільного обмінного курсу і стійкого руху капіталів.

Тобто надзвичайно важливою умовою ефективності податкової політики є її стабільність і передбачуваність, що, з одного боку, викликає в усіх суб’єктів господарювання стабільний інтерес до перспективної фінансової політики, а з іншого — забезпечує високий рівень роботи податкової служби на основі нор- мативно-правових актів із питань оподаткування, які розробляються, та освоєння механізмів стягнення того чи іншого податку.

Проблема формування ефективної податкової політики — одна з найактуальніших у період становлення в Україні ринкових відносин та інтегрування української економіки у міжнародний ринок. Її розв’язання має здійснюватися шляхом вивчення, аналізу і творчого осмислення як наявної в країні законодавчої бази, так і здобутого у світі досвіду у сфері оподаткування, у напрямі запровадження такої податкової політики, яка б гарантувала або хоча б не гальмувала розвиток економіки.

Векторами макроекономічної ефективності податкової політики є:

  1.  можливість податкової політики збільшити джерела доходів бюджету;
  2.  здатність податкової політики визначати прийнятну податкову базу;
  3.  спрямованість політики податків на мінімізацію витрат на їх сплату.

Таким чином, податкова політика як складова економічної політики базується на діяльності держави у сфері запровадження, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів до централізованих фондів грошових ресурсів держави. Кожна конкретна податкова система, тобто сукупність податків, зборів (обов’язкових платежів) у взаємозв’язку і взаємодії з платниками й органами контролю, є відображенням податкової політики, що проводиться державою, і критерієм її ефективності.

Податкова політика, яка проводиться у державі і формується відповідними державними структурами, на практиці виявляється у податковій системі країни.

При визначенні податкової системи важливо розмежувати два підходи до її розуміння. По-перше, податкова система — це сукупність податків і податно вих платежів, які законодавчо закріплені в державі. По-друге, податкова система включає механізми нарахування, сплати податків та організації контролю і відповідальності за порушення податкового законодавства .Отже, податкова система — сукупність податків і зборів, механізмів і способів їх розрахунку та сплати, а також суб’єктів податкової роботи, які забезпечують адміністрування і надходження податків і зборів до бюджету та інших державних цільових фондів.

Зміст і структура податкової системи визначаються податковою політикою, що є виключним правом держави, яка проводить її самостійно, відповідно до завдань соціально-економічного розвитку. Через основні складові податкової системи — податки, пільги і фінансові санкції, принципи, форми і методи оподаткування, обов’язки і відповідальність — держава ставить єдині вимоги до ефективного господарювання в державі.

Важливою складовою податкової системи є принципи її побудови, які розробляються на основі загальних принципів оподаткування, вироблених фіскальною теорією і практикою.

Суттєві умови оподаткування, що характеризують податкову систему держави в цілому:

  1.  порядок встановлення і введення в дію податків і зборів;
  2.  види податків і зборів;
  3.  права та обов’язки платників податків;
  4.  порядок розподілу податків між бюджетами різних рівнів; відповідальність учасників податкових відносин.

Податкові системи не однакові в різних країнах. Кожна з них має свої особливості, оскільки створювались і розвивались вони у різні історичні періоди в різних економічних умовах. Але є загальні показники, які характеризують податкові системи. Найбільш узагальнюючим з них є податковий тиск — відношення загальної суми податкових зборів до сукупного національного продукту; тобто податковий тиск показує, яка частина виробленого суспільством продукту перерозподіляється за допомогою бюджетних механізмів.

Відомий американський економіст Р. Масгрейв сформулював основні вимоги до функціонування податкової системи:

  1.  розподіл податкового тиску має бути рівномірним;
  2.  тиск на економічні рішення зробити мінімальним;
  3.  якщо податкова політика має на меті стимулювання інвестицій, звести до мінімуму можливе порушення рівноваги між соціальною справедливістю та економічною ефективністю;
  4.  сприяти стабілізації економіки та економічному зростанню;
  5.  оподаткування має бути зрозумілим для платника податків, а управління ним — справедливим і таким, що Грунтується на законах;
  6.  затрати на управління податковою системою повинні бути мінімальними.

Науковий підхід до побудови раціональної податкової системи передбачає, по-перше, системність, по-друге, встановлення основобудовної бази цієї системи і, по-третє, формування правової бази.

Потреба системності полягає в тому, що всі податки мають бути взаємопов’язані й органічно доповнювати один одного, не суперечити системі оподаткування в цілому і окремим її елементам.

Основоположною базою побудови податкової системи є обсяг бюджетних видатків. Податки — не самоціль, а засіб для виконання державою своїх функцій, і з цих позицій вони походять від державних видатків.

Податкова система — продукт податкового законодавства. Вона створюється в результаті прийняття низки законодавчих актів, які затверджують відповідні принципові положення, види податків, порядок нарахування й утримання кожного з них, обов’язки для всіх суб’єктів оподаткування.

Світова фінансова наука сформувала принципи, які визначають науковий підхід до характеристики внутрішньої сутності і суспільного призначення податкової системи.

Принцип вигоди та адміністративної зручності. Цей принцип наголошує на тому, що втрати добробуту в результаті сплати податків мають бути співмірними для платників з тими вигодами, котрі вони отримують за рахунок фінансованих з податкових надходжень потреб і суспільних благ. Суть адміністративної зручності полягає в тому, що податкова система має бути максимально зручною для платників і для державних структур з погляду змісту податкової роботи і податкового законодавства, механізму збирання податків та контролю над податковими процесами. Причому на організацію справляння податків необхідно витрачати якомога меншу суму податкових надходжень.

Принцип платоспроможності. Цей принцип декларує, що тягар оподаткування має розподілятись відповідно до платоспроможності платника податків (розміру доходу, обсягу споживання, вартості майна тощо). З принципом платоспроможності пов’язані питання горизонтальної і вертикальної рівності в оподаткуванні. Горизонтальна рівність передбачає, що платники податків з однаковою платоспроможністю і податковою базою за доходом чи майном сплачують одинакові суми податків протягом певного періоду. Вертикальна рівність досягається в тому випадку, коли платники податків з різною платоспроможністю сплачують різні за величиною суми податків, що диференціюються відповідно до певних етичних принципів соціальної справедливості.

Принцип визначальної бази. В основу побудови певної податкової системи мас бути покладена соціально-економічна доктрина держави. Економічна доктрина держави молсе базуватись на одному з напрямів економічної думки класичному і неокласичному, кейнсіанському і посткейнсіанському, марксистському і немарксистському. Кожний напрям економічної теорії передбачає свою модель економічної, фінансової і податкової політики. Проте суть не стільки в положеннях самої теорії, скільки в її наявності. Визначивши свою економічну доктрину на основі того чи іншого напряму теорії, держава розробляє стратегію і тактику досягнення поставленої мети.

Виходячи з вибраної соціально-економічної доктрини держави, в країні має формуватись середній рівень оподаткування, тобто та частина валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через бюджет за допомогою податків та податкових платежів шляхом побудови конкретної податкової системи.

Проявом соціально-економічної доктрини держави на практиці виступає прогнозована величина видатків бюджетів. Якраз ця прогнозована (але в жодному разі не занланована) величина і виступає визначальною базою для встановлення норми оподаткування в державі.

Основною складовою податкової системи є система оподаткування — сукупність встановлених чинним законодавством держави податків і зборів, а також механізмів і способів їх розрахунку і сплати до бюджету та інших державних цільових фондів.

Вітчизняна система оподаткування має досить складну структуру, яка включає різні види податків. Різноманітність форм податків пов’язана з бажанням врахувати розбіжності в платоспроможності платників податків, зробити оподаткування в цілому психологічно легшим, відобразити різноманітність форм доходів, вплинути на споживання і нагромадження.

Принципи оподаткування, які вперше були сформульовані А. Смітом у праці “Дослідження природи і причин багатства народів” і з якими пізніше, як правило, погоджувались вчені, зводяться до чотирьох понять: загальність, справедливість, визначеність, зручність. Ці загальні принципи оподаткування поступово розширювалися під впливом соціально-економічних і політичних перетворень у світі.

Принципи побудови та призначення системи оподаткування України визначені Законом “Про систему оподаткування” від 25 червня 1991 р. XI 1251:

  1. стимулювання науково технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок висо котехнологічної продукції;
  2.  стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності — введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва;
  3.  обов'язковість — впровадження норм щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), визначених на основі достовірних даних про об’єкти оподаткування за звітний період; встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;
  4.  рівнозначність і пропорційність — справляння податків з юридичних осіб, що здійснюється у відповідній частці від отриманого прибутку; забезпечення сплати рівних податків і зборів (обов’язкових платежів) на рівні прибутки і пропорційно більших податків і зборів (обов’язкових платежів) — на більші доходи;
  5.  рівність, недопущення будь яких виявів податкової дискримінації — за безпечення однакового підходу до суб’єктів господарювання за визначення обов’язків щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів);
  6.  соціальна справедливість — забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обґрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи;
  7.  стабільність — забезпечення незмінності податків і зборів (обов’язкових платежів), їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;
  8.  економічна обґрунтованість — встановлення податків і зборів (обов’язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;
  9.  рівномірність сплати — встановлення строків сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;
  10.  компетенція — встановлення і скасування податків і зборів (обов’язкових платежів), а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними та міськими радами;
  11.  єдиний підхід — забезпечення єдиного підходу до розроблення податкових законів з обов’язковим визначенням платника податку і збору (обов’язкового платежу), об’єкта оподаткування, джерела сплати, податкового періоду, ставок податку і збору (обов’язкового платежу), підстав для надання податкових пільг;
  12.  доступність — забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків і зборів (обов’язкових платежів).

Таким чином, система оподаткування буде ефективною тоді, коли в державі будуть дотримуватися всі принципи оподаткування і коли вона буде зручною як для того, хто сплачує податки, так і для того, хто здійснює контрольні функції.

  1.  Організація податкової роботи та діяльність державної податкової служби.

Податкова робота — це діяльність держави, її органів, платників податків у процесі правового регламентування, нарахування, сплати та зарахування податків і податкових платежів, а також контролю за своєчасністю та повнотою їх надходження до бюджету.

Суб’єктами податкової роботи в Україні є:

  1.  Верховна Рада України — приймає закони загальної та спеціальної дії в сфері оподаткування;
  2.  органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів, Державне казначейство, Міністерство економіки) — забезпечують дію механізмів справляння податків і податкових платежів;
  3.  органи податкової служби — здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, розробляють нормативно-правову базу дії законів про оподаткування, здійснюють облік платників і податкових надходжень, здійснюють нарахування та стягнення окремих податків, проводять роз’яснення податкового законодавства, притягують до відповідальності його порушників;
  4.  платники податків — нараховують і сплачують податки та податкові платежі, подають податкову звітність, несуть відповідальність за порушення податкового законодавства.

Податкова робота містить такі основні елементи:

  1.  встановлення правової бази (законодавчої бази та інструктивно-методичного забезпечення);
  2.  нарахування та обчислення податків і податкових платежів, їх облік;
  3.  визначення способів утримання та стягнення податків (з джерела сплати, за платіжним повідомленням, за податковою декларацією);
  4.  розрахунки із бюджетом — визначення форм (авансові платежі, платежі за фактом) і способів (готівкові, безготівкові).

Основою податкової роботи є правове регламентування порядку встановлення і справляння податків і зборів. Функцію прийняття законодавчих актів у податковій сфері здійснюють вищі органи державної влади. Підготовкою законопроектів з питань оподаткування в Україні займаються Кабінет Міністрів України та Державна податкова адміністрація України, приймає закони Верховна Рада України.

Правовою базою щодо оподаткування є законодавчі акти загальної і спеціальної дії.

Основними законами загальної дії є закони України “Про систему оподаткування” та “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”.

Закон України “Про систему оподаткування” визначає принципи системи оподаткування, порядок встановлення податків і зборів, компетенцію органів державної влади щодо оподаткування в державі, права і обов’язки платників податків тощо. Будь-які податки і збори, не передбачені цим законом, не можуть бути обов’язковими до сплати на території України. Зміни та доповнення до цього закону вносяться не пізніше ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з початку нового бюджетного року.

Закон України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” визначає цілісну систему процедур, пов’язаних із забезпеченням боргових зобов’язань платників податків перед державою, регулює відносини між платниками податків, контролюючими органами та органами стягнення. Закон визначає порядок подання податкових декларацій, узгодження податкового зобов’язання, порядок адміністративного оскарження парахованих контролюючим органом податків, зборів і обов’язкових платежів, установлює норми, пов’язані з нарахуванням пені та штрафних санкцій, визначає механізм стягнення податкового боргу для юридичних та фізичних осіб, надання відстрочок у сплаті податкового боргу, порядок списання безнадійного боргу тощо.

Законодавчі акти спеціальної дії здійснюють правове регулювання окремих податків, зборів і податкових платежів. У них регламентується порядок нарахування і сплати конкретних податків, зборів і податкових платежів за елементами справляння. Наприклад, Закони України “Про податок на додану вартість", “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про податок з доходів фізичних осіб”. Декрет Кабінету Міністрів України “Про акцизний збір” тощо.

На основі прийнятих законів органи виконавчої влади розробляють інструктивно-методичну базу, яка забезпечує виконання законодавчих актів загальної та спеціальної дії у сфері оподаткування.

Контролюючий орган — державний орган, який у межах своєї компетенції, визначеної законодавством, здійснює контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування податків, зборів, інших обов’язкових платежів та погашенням податкових зобов'язань чи податкового боргу.

Контролюючими органами є:

  1.  митні органи — стосовно ввізного та вивізного мита, акцизного збору, податку на додану вартість, інших податків і зборів (обов’язкових платежів), які відповідно до законів справляються при ввезенні (пересиланні) товарів і предметів на митну територію України або вивезенні (пересиланні) товарів і предметів з митної території України;
  2.  установи Пенсійного фонду України — стосовно внесків до Пенсійного фонду України;
  3.  установи Фондів соціального страхування України — стосовно внесків до Фондів соціального страхування України;
  4.  податкові органи — стосовно податків і зборів (обов’язкових платежів), які справляються до бюджетів та державних цільових фондів, крім зазначених вище.

Перераховані органи є суб’єктами податкового контролю. Інші державні органи не мають права проводити перевірки своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), у тому числі за запитами правоохоронних органів.

Державна податкова служба (ДПС) — сукупність державних органів, які здійснюють адміністрування податків і податкових платежів, а також організовують і контролюють їх надходження до бюджету та державних цільових фондів .

Основним законодавчим актом, що регулює функціонування ДПС України, є Закон України “Про державну податкову службу в Україні” від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ зі змінами і доповненнями.

Державна податкова адміністрація України (ДПА України) є центральним органом виконавчої влади, займає рівень міністерства в ієрархії державної влади. Її очолює голова ДПА України, якого призначає на посаду і звільняє Президент України за поданням Прем’єр-міністра України. Заступники голови ДПА України призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням голови ДПА України. Кількість заступників голови ДПА України визначається Кабінетом Міністрів України.

Основні функції ДПА України:

  1.  розробка нормативно-методичного забезпечення механізму дії законів про окремі податки; координування діяльності всієї податкової служби;
  2.  роз’яснення окремих норм законодавчих актів про податки, інші платежі;
  3.  затвердження методик розрахунку податку та податкових платежів, а також форм податкової звітності;
  4.  контроль за діяльністю низових рівнів податкової служби;
  5.  кадрова політика;
  6.  прогноз, аналіз надходження податків, інших платежів, джерел податкових надходжень, розроблення пропозицій щодо їх збільшення та зменшення втрат бюджету;
  7.  внесення в установленому порядку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства, розроблення проектів міжнародних договорів стосовно оподаткування;
  8.  розроблення основних напрямів, форм і методів проведення перевірок додержання податкового та валютного законодавства;
  9.  інші функції згідно із Законом України “Про державну податкову службу Україні”.

Основним призначенням ДПА в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі є інформаційний і правовий зв’язок між низовою ланкою і ДПА України. Очолюють їх голови, які призначаються на посаду і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням голови ДПА України.

Основні функції ДПА в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі такі:

  1.  роз’яснення правової бази щодо оподаткування;
  2.  контроль за діяльністю низової ланки;
  3.  здійснення перевірок та переперевірок діяльності окремих платників;
  4.  кадрова політика;
  5.  інші функції згідно із Законом України “Про державну податкову службу в Україні”.

Первинна ланка ДПС України — Державна податкова іпспекція (ДПІ) —безпосередньо виконує податкову роботу. ДПІ очолюють начальники, які призначаються на посаду і звільняються з посади головою ДПА України за поданням голів відповідних державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Основні функції ДПІ:

  1.  контроль за дотриманням податкового законодавства;
  2.  облік платників податків і податкових платежів, їх реєстрація;
  3.  облік податкових надходжень до бюджету, цільових бюджетних та позабюджетних фондів;
  4.  роз’яснення правової бази щодо оподаткування і робота з платниками податків;
  5.  прийняття та опрацювання податкової звітності;
  6.  притягнення до адміністративної відповідальності порушників податкового законодавства;
  7.  ведення перевірки фактів приховування і заниження сум податків, інших платежів;
  8.  контроль за законністю валютних операцій;
  9.  проведення роботи, пов’язаної з виявленням, обліком, оцінкою та реалізацією безхазяйного майна, майна, що перейшло за правом успадкування до держави, скарбів і конфіскованого майна;
  10.  кадрова політика тощо.

У складі органів державної податкової служби діють відповідні спеціальні підрозділи з боротьби із податковими правопорушеннями — податкова міліція.

Основна стратегічна функція Державної податкової служби — контроль за правильністю і своєчасністю надходження податкових коштів, боротьба з порушниками податкового законодавства.

Тактику боротьби з порушниками податкового законодавства диктує сама природа фіскальних порушень. Це заходи етично-виховного, профілактичного, контрольного і карально-репресивного характеру. Вистежуючи податкових зловмисників, які ухиляються від сплати податків, представники податкової служби змушені реагувати на мотиви їхньої поведінки та зміст їхніх дій. Узагальнюючи цю проблему, необхідно зазначити, що такий аспект включає два основні напрями роботи податкової служби: контрольний та соціально-психологічний. Головне у цій справі — організаційний потенціал, компетентність і професіоналізм представників податкових органів.

Лекція 3. Функціональне призначення та характеристика елементів основних податків і зборів в Україні

  1. Особливості сплати зборів на державне пенсійне і загальнообов’язкове соціальне страхування.
  2. Податкова підтримка суб’єктів малого підприємництва в Україні.

  1.  Особливості сплати зборів на державне пенсійне і загальнообов’язкове соціальне страхування.

Закон України «Про систему оподаткування» визначив участь суб’єктів господарювання у формуванні державних цільових фондів. Ця участь здійснюється у формі обов’язкових внесків (відрахувань), порядок обчислення яких визначено окремими нормативними документами.

Відрахування в цільові державні фонди становлять значні за обсягом суми коштів, що суттєво впливає на фінансово-господарську діяльність підприємств. Цей вплив виявляється в такий спосіб.

По-перше, через формування валових витрат, які виключаються із суми скоригованого валового доходу. Таким способом відрахування в цільові державні фонди зменшують оподаткований прибуток, а отже, і суму податку на прибуток.

По-друге, через формування поточних витрат доцільності. Названі відрахування збільшують собівартість, що може призвести до скорочення прибутку від реалізації продукції (робіт, послуг) або до підвищення їх ціни.

Можливість підприємств впливати на формування абсолютної суми відрахувань у цільові фонди є обмеженою. Це пояснюється тим, що нормативи відрахувань визначаються законодавчо. Кількість суб’єктів господарювання, які користуються пільгами щодо таких внесків, обмежена. Можливість впливати на суму внесків з боку суб’єктів господарювання пов’язана з формуванням показників, стосовно до яких установлено нормативи відрахувань.

З часу ухвалення Закону «Про систему оподаткування» відбулися зміни щодо формування цільових державних фондів. Так, було скасовано відрахування підприємств у фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, в інноваційний фонд, на будівництво й утримання автомобільних доріг.

Схему участі підприємств у формуванні цільових державних фондів пенсійного і соціального страхування показано на рис. 5.13.

Законом України від 09.07.2003 № 1058-ІУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», який набув чинності з 1 січня 2004 р., в Україні започатковано пенсійну реформу. Принциповою різницею нової пенсійної системи є перехід від пенсійного забезпечення до системи пенсійного страхування, у підґрунті якої — залежність матеріального забезпечення в старості від трудової участі громадян та соціального внеску до системи пенсійного страхування.

Нова система пенсійного страхування складається з трьох рівнів:

  1. солідарна система пенсійного страхування, яка ґрунтується на субсидуванні та проведенні пенсійних виплат за рахунок коштів Пенсійного фонду;
  2. накопичувальна система, заснована на принципі накопичення коштів застрахованих осіб у спеціальному Накопичувальному фонді;
  3. система недержавного пенсійного забезпечення, яка базується на засадах добровільної участі громадян, працедавців та їх об’єднань у формуванні пенсійних нагромаджень. Розмір страхових внесків, у тому числі розмір частини внесків, що спрямовуються до Накопичувального фонду, відповідно для страхувальників і застрахованих осіб щороку встановлює Верховна Рада України під час затвердження Державного бюджету на наступний рік.

Серед цільових відрахувань, що їх здійснюють суб’єкти господарювання, особливе місце належить внескам (зборам) на загальнообов’язкове державне пенсійне і соціальне страхування.

2006 року в основному залишаються чинними ухвалені раніше законодавчі і нормативні документи, які визначають умови і нормативи здійснення відрахувань на формування державних фондів пенсійного і соціального страхування.

Внески на обов ’язковв державне пенсійне страхування Страхові внески здійснюють:

  1. суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форми власності, їх об’єднання, бюджетні, громадські установи й оргаорганізації, фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, що використовують працю найманих працівників;
  2. філії, відділення й інші відособлені підрозділи платників збору, зазначених вище, що не мають статусу юридичної особи та розміщені на іншій території;
  3. фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих працівників, адвокати, приватні нотаріуси;
  4. фізичні особи, що працюють за трудовим договором (контрактом), виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами.

Крім того, зберігаються збори (страхові внески) з окремих господарських операцій, які здійснюють:

  1. юридичні та фізичні особи за операціями з купівлі-продажу безготівкової валюти;
  2. суб’єкти підприємницької діяльності, які торгують ювелірними виробами із золота (крім обручок), платини і коштовних каменів;
  3. юридичні та фізичні особи за реалізації легкових автомобілів, крім легкових автомобілів, якими забезпечуються інваліди, та автомобілів, що переходять у власність спадкоємцям;
  4. підприємства, організації, установи незалежно від форми власності, які придбавають нерухоме майно, крім державних підприємств, організацій, установ, які придбавають нерухоме майно за рахунок бюджетних коштів;
  5. підприємства, організації, установи, які користуються послугами стільникового рухомого зв’язку.

Є певні особливості визначення об’єкта для обчислення суми внесків у окремих суб’єктів підприємницької діяльності.

Так, суб’єкти підприємницької діяльності (юридичні і фізичні особи), які використовують працю найманих працівників, для визначення суми внесків беруть фактичні витрати на виплату основної й додаткової заробітної плати, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, у тому числі в натуральній формі, а також винагороди, що виплачуються за угодами цивільно-правового характеру.

Платники внесків, які мають найманих працівників, але не здійснюють витрат на оплату їхньої праці, для визначення суми внеску розрахунково визначають спеціальний показник: добуток мінімального розміру заробітної плати на кількість працівників яким, здійснюється нарахування заробітної плати.

Не беруть у розрахунок для обчислення внесків витрати на виплату доходів у вигляді дивідендів, відсотків, інші витрати, що не враховуються в обчисленні середньомісячної зарплати з метою призначення пенсій.

Фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, що не використовують найманої праці, для обчислення внесків беруть суму власного оподатковуваного доходу (прибутку).

Суб’єкти підприємницької діяльності — платники внеску зобов’язані зареєструватися в органах Пенсійного фонду України. Слід звернути увагу, що інформацію про таку реєстрацію вимагають комерційні банки в разі відкриття банківських рахунків.

Ставки внесків встановлено і диференційовано за категоріями платників. Для суб’єктів підприємницької діяльності — юридичних і фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників, було затверджено ставку 32 % від об’єкта оподаткування. 2005 р. ця ставка дорівнювала 32,3 %, 2006 р. знижена до 31,8 %

На підприємствах, де працюють інваліди, ставку внесків диференційовано. На заробітну плату та інші виплати інвалідам, що є об’єктом оподаткування, внески нараховуються у розмірі 4 %. Для інших працівників використовується ставка 31,8 %.

Слід звернути увагу на визначення джерела нарахування внеску на обов’язкове державне пенсійне страхування. Як відомо, оплата праці найманих працівників суб’єктами підприємницької діяльності включається в собівартість продукції (основна й додаткова заробітна плата, інші види заохочень на підставі тарифних ставок).

Відповідно, і сума внеску, нарахована на оплату праці, що віднесена на собівартість, також відноситься на собівартість.

Отже, обсяг витрат на оплату праці і сума внеску впливають на формування собівартості, а значить, і на прибуток суб’єктів господарювання.

Із суми сукупного оподатковуваного доходу фізичних осіб, які працюють за трудовими договорами (контрактами), виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами, внески на обов’язкове державне пенсійне страхування здійснюються в таких розмірах. Якщо сукупний місячний дохід перевищує 150 грн — 2%. Якщо він менше 150 грн — 1 %. Цей внесок здійснюється за рахунок нарахованого доходу (заробітної плати). Відповідальними за утримання вказаних коштів є суб’єкти підприємницької діяльності (юридичні й фізичні особи), що використовують працю найманих працівників.

Внески на державне обов’язкове пенсійне страхування сплачуються одночасно з отриманням коштів в установах банків на оплату праці.

На рис. 5.14 наведено інформацію стосовно до платників внесків, зборів на обов’язкове державне пенсійне страхування, об’єктів для обчислення та розміру ставок внесків, збору згідно з чинним законодавством.  Забороняється використання коштів Пенсійного фонду України не за цільовим призначенням, у тім числі на кредитні, депозитні операції, надання позичок. Тимчасово вільні кошти фонду, за браком заборгованості у виплаті пенсій, можуть бути використані Пенсійним фондом на придбання державних цінних паперів.

Внески на обов’язкове державне соціальне страхування. Порядок здійснення і розмір внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування визначені чинними законодавчими актами.

Внески на загальнообов’язкове державне соціальне страхування включають:

  1. внески на соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності;
  2. внески на соціальне страхування на випадок безробіття.

Внески на соціальне страхування у зв ’язку з тимчасовою втратою працездатності до Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності підприємства здійснюють у такому порядку:

  1. від суми фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, включаючи витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати, інші заохочувальні виплати, у тому числі в натуральній формі, які оподатковуються податком на доходи фізичних осіб у розмірі 2,9 %;
  2. від суми оплати праці, що включає основну і додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, та які підлягають оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб, — у таких розмірах:

-—0,5 % — якщо сукупний місячний дохід не перевищує 150 грн;

—1,0 % — якщо сукупний місячний дохід перевищує 150 грн.

Внески на соціальне страхування на випадок безробіття до Фонду загальнообов’язкового соціального страхування України на випадок безробіття підприємства здійснюють у такому порядку:

  1. від фактичних витрат на оплату праці найманих працівників (виплата основної і додаткової заробітної плати, інші заохочувальні і компенсаційні виплати), які оподатковуються податком на доходи фізичних осіб — 1,3 %;
  2. від суми оплати праці (основна і додаткова заробітна плата, інші заохочувальні і компенсаційні виплати), яка оподатковується прибутковим податком з громадян, — 0,5 %.

Джерело, за рахунок якого підприємства здійснюють відрахування на обов’язкове державне соціальне страхування, аналогічне тому, що стосується відрахувань на обов’язкове державне пенсійне страхування. Отже, механізм впливу цих відрахувань на фінансово-господарську діяльність підприємств також є аналогічним.

Страхові внески не можуть зараховуватися до Державного бюджету України, бюджетів інших рівнів, не підлягають вилученню з Пенсійного фонду і не можуть використовуватися на цілі, не передбачені законом

Щороку в законодавчому порядку встановлюється максимальне обмеження для нарахування внесків на обов’язкове пенсійне і соціальне страхування суб’єктами підприємництва. 2006 року величина максимального обмеження становить 10 розмірів прожиткового мінімуму, визначеного для працездатної особи.

На суму оплати праці кожного працівника підприємства, яка перевищує 10 розмірів прожиткового мінімуму, нарахування до фондів пенсійного і соціального страхування суб’єктами підприємництва не здійснюється.

  1.  Податкова підтримка суб’єктів малого підприємництва в Україні.

За умов ринкової економіки важлива роль належить малому бізнесу. Його підтримка, у тім числі через систему оподатковування, є одним зі способів подолання економічної кризи в економіці.

На перших етапах становлення системи оподатковування в Україні малому підприємництву надавались певні пільги. Це стосувалося переважно оподатковування прибутку малих підприємств. Згодом податкові пільги для малого підприємництва практично було ліквідовано, що негативно вплинуло на його розвиток.

Правові засади державної підтримки суб’єктів малого підприємництва в Україні було започатковано 2000 року згідно з Законом України від 19.10.2000 № 2063-ПІ «Про державну підтримку малого підприємництва». На підставі положень цього Закону було розрозроблено Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва (Закон України від 21.12.2000 №2157-111).

З метою реалізації державної політики з підтримки малого підприємництва, підвищення його ролі в розвитку національної економіки з 1 січня 1999 р. внесено зміни в оподатковування суб’єктів малого підприємництва (згідно з Указом Президента України від З липня 1998 року «Про спрощену систему оподаткування обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» з додатковими змінами відповідно до Указу Президента від 28 червня 1999 р. та постанови Кабінету Міністрів України від 16 березня 2000 р.).

Спрощену систему оподатковування (установлення єдиного податку) запроваджено для таких суб’єктів малого підприємництва:

  1. юридичних осіб— суб’єктів підприємницької діяльності будь- якої організаційно-правової форми та форми власності, якщо в них за рік середньооблікова чисельність працівників не перевищує 50 осіб, а обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за календарний рік — 1 млн гривень;
  2. фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, якщо кількість осіб, які перебувають у трудових відносинах з такою особою, включаючи членів її сім’ї, за календарний рік не перевищує 10 осіб, і обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) — 500 тис. грн.

Середньооблікова чисельність працівників суб’єктів малого підприємництва визначається за методикою, затвердженою органами статистики, з урахуванням усіх працівників, у тому числі тих, хто працює за договорами та за сумісництвом.

Об’єктом оподаткування суб’єктів малого підприємництва є виручка від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), яка визначається за касовим методом, тобто суми, фактично отримані суб’єктом підприємницької діяльності на свій поточний рахунок або в касу за здійснення операцій з продажу товарів (робіт, послуг) без урахування акцизного збору, а також виручка від реалізації основних фондів.

У разі продажу основних фондів виручкою від реалізації вважається різниця між сумою, отриманою від реалізації основних фондів, та їх залишковою вартістю на момент продажу.

Суб’єкти підприємницької діяльності — юридичні особи, які перейшли на спрощену систему оподатковування за єдиним податком, не мають права застосовувати іншого способу розрахунку за відвантажену продукцію, крім готівкового та безготівкового грошового розрахунку.

Єдиний податок фактично є аналогом податку з реалізації. При цьому витрати платника єдиного податку, пов’язані із здійсненням його господарської діяльності, не враховуються під час обчислення суми єдиного податку, а отже сума податкових зобов’язань не залежить від суми отриманого ним прибутку.

Уведення спрощеної системи оподаткування змінює мотивацію підприємства щодо обчислення об’єкта оподаткування. На відміну від підприємств, що працюють за зальною системою оподаткування та сплачують податок на прибуток і перед якими стоїть завдання збільшення валових витрат, а отже і собівартості продукції, перед малими підприємствами стоїть мета зменшення витрат, собівартості продукції, тобто зростання прибутку.

Суб’єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, звільняється від сплати таких податків і зборів (обов’язкових платежів):

  1. податку на додану вартість, крім випадку, коли юридична особа вибрала спосіб оподатковування єдиним податком за ставкою 6 %;
  2. податку на прибуток;
  3. податку на доходи фізичних осіб (для фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності);
  4. плати (податку) за землю;
  5. збору за спеціальне використання природних ресурсів;
  6. внесків на обов’язкове державне пенсійне страхування;
  7. внесків на обов’язкове державне соціальне страхування;
  8. комунального податку;
  9. податку на промисел;
  10. збору за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг;
  11. внесків до Фонду соціального захисту інвалідів;
  12. плати за патенти згідно із Законом «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності».

Для переходу на спрощену систему оподатковування суб’єкт малого підприємництва має подати письмову заяву в орган державної податкової служби за місцем державної реєстрації не пізніше ніж за 15 днів до початку наступного звітного (податкового) періоду (кварталу), за умови сплати всіх установлених податків та зборів за попередній звітний (податковий) період.

Суб’єкти підприємницької діяльності— фізичні особи мають право вибирати спосіб оподаткування доходів, одержуючи свідоцтво про сплату єдиного податку.

Ставки єдиного податку для фізичних осіб установлюють місцеві ради за місцем державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності з урахуванням виду діяльності. Ставка податку не може становити менше 20 та більше 200 гривень за календарний місяць.

Коли фізична особа—суб’єкт підприємницької діяльності здійснює кілька видів її, для яких встановлено різні ставки єдиного податку, вона отримує одне свідоцтво і сплачує один податок, що не перевищує максимальної ставки. Для платника єдиного податку (фізичної особи), який провадить підприємницьку діяльність з використанням найманої праці або коли участь у підприємницькій діяльності беруть члени його сім’ї, ставка єдиного податку збільшується на 50 % за кожну особу.

Суб’єкт підприємницької діяльності — фізична особа, яка сплачує єдиний податок, звільняється від зборів до державних цільових фондів