48407

Теоретичні та методологічні засади комунікації і комунікаційних процесів

Конспект

Иностранные языки, филология и лингвистика

Теоретичні та методологічні засади комунікації і комунікаційних процесів Теорія комунікації як наукова дисципліна Основні визначення теорії комунікації. Предмет теорії комунікації. Закони теорії комунікації.

Украинкский

2013-12-09

467.76 KB

69 чел.

Модуль 1. Теоретичні та методологічні засади

комунікації і комунікаційних процесів

Тема 1. Теорія комунікації як наукова дисципліна

Основні визначення теорії комунікації. Предмет теорії комунікації. Закони теорії комунікації.. Методи теорії комунікації. Функції теорії комунікації..

Базові терміни: «комунікація», «спілкування», «теорія комунікації», «інтеракція», «перцепція», «закони комунікації», «методи комунікації», «функції комунікації»

  1.  Сутність комунікації як об’єкта наукового вивчення

1.1.1. Основні визначення комунікації

Існування людини зумовлюється не просто природним її середовищем, а насамперед соціокультурними умовами життєдіяльності, що вимагають комунікації, спілкування, певних способів співжиття з іншими людьми, прилучення до історичного досвіду, розуміння та осмислення природного та соціального оточення, стосунків між людьми у процесі спілкування. Без спілкування, обміну інформацією між індивідами не можливі інтелектуальна еволюція людства, розвиток виробництва, спадкоємність суспільних відносин, збагачення соціальної пам'яті, нові досягнення матеріального і духовного життя.

Комунікація є необхідною передумовою життєдіяльності людини і однієї з фундаментальних основ існування суспільства. Комунікація, певним чином, це процеси соціальної взаємодії, взяті в їх знаковому аспекті.

Сучасні дослідники соціогенезу доводять, що соціальна комунікація - це глибинний базис матеріального виробництва та необхідний фактор прогресу будь-якого виду суспільного устрою.

Комунікативний процес є необхідною передумовою становлення, розвитку та функціонування всіх соціальних систем, тому що саме він забезпечує зв'язок між людьми, робить можливим зв'язок між різними поколіннями, та соціально-культурними системами, накопичення і передачу соціального досвіду, організацію спільної діяльності, трансляцію культури.

Аналізуючи соціальну комунікацію, можемо визначити такі основні тези:

в процесі антропогенезу комунікаційна діяльність була вирішальною передумовою і живильним ґрунтом для утворення людської свідомості і мови;

• комунікація — спосіб формування людської особистості, оскільки тільки в процесі взаємодії з іншими людьми відбувається соціалізація індивіда і розвиток його здібностей;

• комунікаційна потреба — органічна (абсолютна) духовна потреба людини; ізоляція від суспільства приводить до невиліковних психічних травм;

• комунікація — чинник і умова існування будь-яких людських спільнот — від малих соціальних груп до націй і держав;

• комунікаційна діяльність — джерело, засіб підтримки і використання соціальної пам'яті, що акумулює культурний і історичний досвід соціальних суб'єктів.

Процес комунікації можна визначити як технологію безперервної взаємодії людини з оточуючим її світом, як послідовність і особливості її поведінки, дій і станів при передачі, обміні, отриманні і збереженні інформації.

Поняття комунікації є багатоаспектним, і в ньому можливо виділити такі основні значення:

  1.  універсальне (гранично широке), при якому комунікація розглядається як спосіб зв'язку будь-яких об'єктів матеріального і духовного світу;
  2.  технічне, відповідне уявленню про комунікацію як про спосіб сполучення, зв'язки одного місця з іншим, засобах передачі інформації і інших матеріальних і ідеальних об'єктів з одного місця в інше;
  3.  соціальне, що використовується для позначення і характеристики різноманітних зв'язків і відносин, що виникають в людському суспільстві.

Термін "комунікація" з'являється в сучасній літературі  на початку XX століття.

По К. Бергу2, слову commuпіcatio, щонайменше, 2000 років і спочатку воно означало приблизно «радитися зі слухачем». За століття свого існування це слово використалося в багатьох сферах людської діяльності. Поступово викристалізовувалося його основне значення, яке можна було б описати як «щось, призначене для  з'єднання». Так, у німецькій архітектурній  термінології поняття «Communication» означали «двері для сполучення» й «коридор», а в професійній мові армії — «траншеї», «сполучний хід». Подібні значення розвив цей термін й у українській мові: напр. «фронтові комунікації», «перерізувати комунікації» в армійській мові або «підземні комунікації» в мові будівництва й архітектури. Ми, зі своєї сторони, уточнили б наведене вище основне значення слова «комунікація» як «з'єднання, по якому щось переміщається, транспортується або доставляється».

Ще в 1977 р. К. Мертен нарахував 160 дефініцій комунікації, розподіливши їх на 9 основних груп, причому перше місце по багатьом параметрам зайняв тип «трансмісія» - іншими словами, тут також проглядається явна кореляція з тільки що згаданим основним значенням слова «комунікація». Було б виправданим використати його в якості вихідного й для термінологічної дефініції комунікації, придатної в тому числі й для суспільних наук.

В цілому, комунікація включає два взаємозалежні аспекти: комунікація як структура, як традиції, що склалися, норми і стереотипи комунікативної дії, тобто як елемент культури, і комунікація як динамічний процес.

Найзагальніше визначення комунікації формулюється таким чином: «Це обмін інформацією між складними динамічними системами і їх частинами, які можуть приймати інформацію, накопичувати та перетворювати її. (А. Урсул)»3.

Поширеним запереченням проти даного визначення є твердження про його граничну широту, про те, що воно припускає можливим говорити про феномен комунікації стосовно будь-яких класів об'єктів, що володіють властивостями складності і мінливості. Тобто мається на увазі, що комунікація має місце не тільки між людьми, але взагалі у всій живій і неживій природі.

Найпоширенішим в сучасній науковій парадигмі є підхід до комунікації як до процесу обміну інформацією. З цієї точки зору комунікація - тип взаємодії між людьми, що припускає інформаційний обмін.

Вказаний вище аспект дослідження комунікації не вичерпує все розмаїття її проблематики. Тут виникає два важливі питання. По-перше, наголошується неможливість зведення комунікативного процесу до чисто інформаційного обміну і підкреслюється необхідність інших трактувань досліджуваного нами феномена. По-друге, указується термінологічна спільність понять «комунікація», «спілкування», «мовна діяльність», унаслідок чого в психологічних і соціально-філософських дослідженнях часто відбувається редукція даних понять один до одного і потрібен більш детальний аналіз специфіки їх співвідношення.

Щодо першого питання існує декілька позицій критичного аналізу інформаційного розуміння комунікації. При цьому підкреслюється, що отримання нової інформації може виявитися результатом чисто машинної (комп'ютерної) обробки якихось початкових даних і, отже, не мати до живого людського спілкування ніякого відношення. У свою чергу обмін інформацією не завжди може кваліфікуватися як вищий рівень міжособового спілкування, якщо він не зачіпає глибоко внутрішніх сторін душевної індивідуальності комунікантів.

Це приводить багато дослідників до висновку про те, що не тільки спілкування в цілому не вичерпується комунікацією, але і вона у свою чергу не може бути зведеною тільки до інформаційного процесу. У зв'язку з цим робляться спроби більш широкого розгляду комунікації. Даний феномен трактується в цьому випадку як глибинний психологічний зв'язок суб'єктів спілкування, що полягає в передачі елементів унікальності в психічному стані і структурі особового потенціалу комунікантів. Розуміння комунікації як багатогранного процесу духовно-психологічного зв'язку між людьми виявляє обмеженість її трактування як чисто інформаційного процесу.

З тим, що в процесі спілкування або комунікації народжується нова інформація, безумовно, можна погодитися. Інша справа, що це також вторинний процес, якій обов'язково повинне передувати повідомлення первинної інформації.

Хоча інформація в розглянутих підходах і трактується по-різному, все-таки саме вона утворить базову, вихідну категорію, від якої відштовхуються автори. У той же час існують моделі комунікації — і досить впливові, у тому числі й теорії міжкультурної комунікації, у яких інформація відходить на задній план, заміняючись аспектом взаємин між комунікантами (соціально - інтерреляційний підхід). Одна з найбільш відомих моделей цього роду - концепція американського вченого П. Вацлавика, уперше опублікована ще в 1967 р. На його думку, поряд зі змістом. «... кожне повідомлення має й інший аспект, що набагато менш помітний, але настільки ж важливий - а саме вказівка на те, як, на погляд відправника повідомлення, воно повинне було бути зрозуміле його одержувачем. Воно (повідомлення) визначає, таким чином, якими відправник бачить взаємини між собою й одержувачем й є в цьому змісті вираженням його особистої позиції стосовно іншого. У кожному акті комунікації ми знаходимо тим самим аспект змісту й аспект взаємин між комунікантами» 4

Особливо гостро в сучасній науці стоїть проблема співвідношення понять «комунікація» і «спілкування».

В цілому можна виділити декілька точок зору на співвідношення понять «спілкування» і «комунікація», основними з них є такі:

1. Комунікація як спілкування

Ряд вітчизняних дослідників дотримується тих же позицій, що і зарубіжні колеги, ототожнюючи процес комунікації зі спілкуванням в цілому. Як основний аргумент цієї точки зору висувається етимологічна і семантична тотожність даних понять. При цьому підкреслюється соціальне значення комунікації: «Комунікація (спілкування) є не стільки процес зовнішньої взаємодії ізольованих осіб, скільки спосіб внутрішньої організації і внутрішньої еволюції суспільства як цілого, це процес, за допомогою якого тільки і може здійснюватися розвиток суспільства»5.

Проте такий підхід страждає від ряду недоліків, серед яких особливо виділяється фіксація лише одного напряму потоку інформації - від комуніканта до реципієнта і розглядається лише формальна сторона комунікації: - як інформація передається, тоді як в реальних умовах людського спілкування інформація ще і формується, уточнюється, розвивається. У результаті багато вітчизняних вчених приходять до висновку, що спілкування як комунікативний процес може розглядатися лише в тій мірі, в якій воно характеризує психологічний контакт, зв'язок, повідомлення індивідів, які перебувають у безпосередній взаємодії.

2. Комунікація як компонент спілкування

Для вітчизняної наукової парадигми характерна точка зору, згідно якої комунікація не тотожна процесу спілкування, а є його частиною, необхідною для його існування складовою.

Розглядаючи комунікацію під цим кутом, необхідно відзначити, що суть її зводиться, перш за все, до інформаційного обміну між учасниками взаємодії. Разом з комунікацією в даному випадку звичайно виділяють ще два компоненти спілкування: інтеракцію як взаємодію учасників і перцепцію як сприйняття і взаєморозуміння партнерів по спілкуванню.

В рамках даного підходу особливого значення набуває аналіз відмінностей спілкування і комунікації. Вітчизняні філософи і психологи виділяють наступні відмінні ознаки комунікації:

По-перше, в умовах комунікативної діяльності одержувач інформації є об'єктом, оскільки відправник дивиться на нього як на пасивний (в інформаційному значенні) приймач. В даній ситуації активність приймача або направлена на підвищення «коефіцієнта корисної дії» самого способу засвоєння інформації, або виявляється «шумом», спотворенням передаваного повідомлення. Для спілкування ж характерний зворотний процес: відправник інформації бачить в її одержувачі суб'єкта, а не об'єкт, бо в цьому випадку він виходить з того, що дана інформація адресується індивідуально своєрідній, активній, унікальній системі, яка повинна nepepобити одержувану інформацію, стаючи партнером її відправника в їх загальній справі - спільному виробленню результативної інформації. Іншими словами, в спілкуванні немає відправника і одержувача повідомлень - є співбесідники, співучасники загальної справи. Виходячи з цього, М.С. Каган6 робить висновок про монологічність комунікації і діалогічність спілкування.

По-друге, спілкування має і практичний, матеріальний, і духовний, інформаційний, і практично-духовний характер, тоді як комунікація є чисто інформаційним процесом - передачею тих або інших повідомлень.

По-третє, комунікація є однонаправленим процесом: інформація рухається тільки в одну сторону і її кількість зменшується в ході руху від відправника до одержувача, тоді як спілкування припускає циркуляцію інформації між партнерами, оскільки обидва вони рівно активні і тому інформація не зменшується, а збільшується, розширяється в процесі її циркуляції.

По-четверте, результатом спілкування є не просто обмін інформацією, а вироблення певної нової інформації, спільної для людей, що спілкуються, а також задоволення потреби людини у контакті з іншими людьми. При комунікації ж, як правило, зберігається відособленість її учасників, а результатом є безпосереднє засвоєння отриманої інформації, досягнення взаєморозуміння і дії один на одного партнерів по комунікації.

Одночасно виділяються і деякі загальні ознаки комунікації і спілкування, серед яких слід зазначити співвіднесення з процесами обміну і передачі інформації, зв'язок з мовою як засобом спілкування і зв'язок з соціомовною поведінкою комунікантів.

3. Комунікація як більш загальне поняття по відношенню до спілкування

Даний підхід виходить з положення, що спілкування не вичерпує
всі інформаційні процеси в суспільстві. Останні охоплюють весь суспільний організм, пронизують всі соціальні підсистеми. Спілкування в даному контексті співвідноситься лише зі специфічними міжособовими і міжгруповими процесами обміну інформацією, направленими на встановлення і підтримку взаємозв'язку і взаємодії між ними. Під комунікацією ж при цьому розуміється не тільки міжособовий інформаційний обмін, але і всякий зв'язок, у тому числі шляхи сполучення, обмін інформацією між технічними пристроями  та  ін.

В рамках даного підходу особливу точку зору сформулював А.В. Соколов.7 Його позиція полягає в тому, що спілкування - одна з форм комунікаційної діяльності. Основу для виділення цих форм складають цільові установки партнерів по комунікації, відповідно до яких виникають три варіанти відносин учасників комунікації:

  1.  суб'єкт-суб'єктні відносини у вигляді діалогу рівноправних партнерів.  Така форма комунікації і є власне спілкування;
  2.  суб'єктно-об'єктне відношення, властиве комунікаційній діяльності у формі управління, коли комунікант розглядає реципієнта як об'єкт комунікативної дії, як засіб досягнення своєї мети;
  3.  об'єкт-суб'єктні відносини, властиві комунікативній діяльності у формі наслідування, коли реципієнт цілеспрямовано вибирає комуніканта як зразок для наслідування, а останній може навіть не усвідомлювати своєї участі в комунікаційному акті.

Можливо виділити наступне соціально-філософське визначення феномена комунікації: комунікація - один з компонентів процесу спілкування, соціально обумовлений тип міжсуб'єктної взаємодії, суть якого зводиться до обміну інформацією з метою досягнення взаєморозуміння комунікантів.8

З метою звуження наочної області при вивченні феномена комунікації визначення останньої, як правило, конкретизують, підкреслюючи, що «комунікація — тип взаємодії між людьми, що припускає інформаційний обмін»9; «соціальне об'єднання індивідів за допомогою мови або знаків, встановлення загальнозначущих наборів правил для різної цілеспрямованої діяльності»10.

Підходу, при якому комунікація розглядається в основному під кутом зору взаємин між комунікантами, близьке трактування, яке можна назвати інтеракціоністським.. Воно була представлене, зокрема, у радянській психолінгвістиці, напр. думка А. А. Леонтъева: «Не передача інформації, а взаємодія з іншими людьми як внутрішній механізм життя колективу є для нас вирішальною»

Характерним дня психолінгвістики в СРСР було, крім того, тлумачення комунікації (спілкування) як особливої мовної діяльності. Його основою послужили дослідження в області загальної теорії діяльності, здійснені в ранній радянській психології  (Л. Виготський. Л. Лурія, АН. Леонтьев).

Теорія будь-якої науки містить три аспекти:

  1.  онтологічний (пов'язаний з сутнісною природою об'єкту, що вивчається);
  2.   гносеологічний (пов'язаний з процесом пізнання об'єкту і вичленує предмету дослідження);
  3.   методологічний (пов'язаний з обґрунтовуванням підходу або принципів наукового аналізу).

Окремі дослідники11 при дослідженні предмета теорії комунікації виділяють також  аксіологічний аспект комунікації. В цілому такий багатоаспектний підхід з урахуванням вимог сучасної науки представляється доцільним, оскільки він дозволяє глибше проникнути в суть предмету дослідження, встановити багатопланові зв'язки між його істотними характеристиками і виявити їх причинно-наслідкові відносини, додавши теорії пояснювальну силу.

Онтологічний аспект комунікації пов'язаний, передусім, з природою її першої складової - соціальними структурами суспільства. Саме в рамках соціальних співтовариств різного типу вдається спостерігати соціальну диференціацію поведінки людей і їх мовної діяльності.

Біологічні витоки соціальної поведінки людей вивчаються соціобіологією. До біологічних основ початкових форм соціальної поведінки людини відносяться сімейно-споріднені відносини, статево віковий розподіл праці, соціальна нерівність і ін. Але абсолютно очевидно, що стосовно людського суспільства не можна обмежити онтологію соціальної поведінки біологічними чинниками. Натуралістичне трактування людських суспільств не об’єктивне, тому що вона не бере до уваги інших чинників, що визначають соціальну структуралізацію суспільства. Порівнюючи соціальні та природні чинники формування людського суспільства, можливо відзначити, що:

а) соціальні структури, на відміну від природних структур, не існують незалежно від видів діяльності, що направляються ними; б) соціальні структури, на відміну від природних структур, не існують незалежно від усвідомлення діяльності як такої в процесі їх становлення; в) соціальні структури на відміну від природних структур можуть бути лише відносно стійкими.

Аналізуючи онтологічний аспект комунікації, можливо підкреслити, що в цілому основна проблема комунікації полягає в успішному здійсненні обміну інформацією, передачі повідомлень.

Проте як тільки ми намагаємося помислити, яким чином вказаний обмін, або передача інформації стає можливою, як стикаємося з проблемами, які представляються тим більше нерозв'язними, чим глибше ми замислюємося над ними.

Ситуація з проблемою комунікації як такою нагадує труднощі, які можуть виникати в зв'язку з кожним конкретним актом спілкування. Чим глибше ми замислюємося над значеннями використовуваних нами слів і виразів, тим менш ми розуміємо один одного.  Тому, задаючись   питанням   про   те,   як   відбувається  передача інформації, ми виявляємося не в змозі помислити даний процес. Як правило, один співрозмовник чудово розуміє іншого до тих пір, поки не заглиблюється в значення слів своєї мови. Варто зануритися в прояснення значень слів і виразів, що вживаються, як несподівано відкривається, що значення ці для людини і для її співрозмовника можуть бути різними.

Спроба відповісти на питання. яким чином можлива комунікація, що розуміється як передача інформації від одного суб'єкта до іншого, стикається з рядом труднощів.

Перша з них пов'язана зі знаково-символічною формою вираження передаваних відомостей. Проблема, що виникає в цій області, виражається елементарною констатацією: значення слів відмінне від предметів реального світу. Ця обставина, як відомо, послужила основою лінгвістичної теорії Ф. Де Соссюра з її початковою тезою про довільність знака по відношенню до означуваного: «Зв'язок, що поєднує поняття з його змістом, є довільним, або, інакше кажучи, оскільки під знаком ми розуміємо ціле, що випливає з асоціації між поняттям та його реальним втіленням, ми можемо сказати простіше: мовний знак є довільним».12 Строго кажучи, людина може бути упевненою лише в тому змісті, який хотіла б передати співрозмовнику, але не до тому, що саме цей зміст вона передає в реальності.

З цієї проблеми виникає друга проблема: як зміст свідомості одного індивіда може стати зрозумілим для іншого індивіда? Вирішення цієї проблеми стає можливим через перехід від суб’єктивного досвіду окремого індивіда до певних об’єктивних істин, які досягаються шляхом використання понять, що мають всезагальний зміст.

Аксіологічний аспект комунікації базується на тезі, що сам акт спілкування може виступати в якості найвищої цінності. Найбільш загальним втіленням цієї позиції слугує афоризм Б. Паскаля: «Одинока людина є чимось недосконалим; щоб отримати щастя, їй необхідний хтось інший»13

Отже, ціннісний аспект комунікації полягає, передусім, в тому, що вона може розумітись як вище благо, тобто як те, завдяки чому взагалі існує що б то не було. Комунікація отримує статус вищої цінності внаслідок того, що вона мислиться як спосіб буття світу в цілому. З найбільшою визначеністю ця думка була виражена М. Бахтіним: «Все - засіб, діалог - мета. Один голос нічого не кінчає і ніщо не дозволяє. Два голоси – мінімум життя, мінімум буття»14.

Гносеологічний аспект комунікації пов'язується з такими поняттями як пізнання, розуміння, знання, інформація. Гносеологія  - теорія пізнання, яка стосовно об'єкту, що вивчається, включає наукове аргументування тієї або іншої гіпотези, містить систему доказів на користь гіпотези, що висувається, критерії істинності висновків і спостережень і кінець кінцем дозволяє обґрунтувати предмет дослідження і сформулювати проблематику наукової дисципліни, яка вивчає даний предмет.

Звичайно пізнання визначається як процес отримання і оновлення знання, яке у свою чергу є результатом цього пізнавального процесу.

Гносеологічний аспект теорії соціальної комунікації складний і суперечливий через складність самого об'єкту вивчення і множинності інтерпретацій його як предмету дослідження. В гносеологічний аспект теорії входить цілий ряд проблемних питань. Означимо основні з них.

1. Взаємодія комунікації і соціальних структур. Одні учені вважають, що між способом комунікації ("кодом") і класовою структурою суспільства існують однозначні зв'язки - гіпотеза англійського соціального психолога Б.Бернстайна. Інші (Д.Вундерліх,) критикують цю точку зору і переконливо показують відсутність прямого зв'язку між "комунікативними кодами" і класовою структурою суспільства. Справа в тому, що в деяких суспільствах для ефективного здійснення комунікації важливою є взаємодія мовних характеристик не тільки з соціальними структурами первинного і вторинного рівнів, але і з природними структурами, що склалися на основі ознак віку, статі. Крім того, слід враховувати, що соціальні структури не автономні в регламентації "комунікативного коду". Вони не можуть існувати незалежно від ідей, від розуміння соціальних цінностей, які склалися в даному суспільстві. Усвідомлення "престижності" того або іншого коду призводить до того, що деякі індивіди можуть змінити свій звичний комунікаційний код залежно від соціальних умов спілкування.

2. Визначення функцій комунікації. Прийнято вважати, що основними функціями комунікації є взаємодія людей з метою повідомлення і обміну інформацією і дія на індивіда або суспільство в цілому відповідно до певної мети - установкою. Це положення є більшою мірою аксіомою, здобутою в ході численних емпіричних спостережень і прикладних досліджень, ніж результатом теоретичного обґрунтовування. Механізм взаємодії і особливо дії знаходиться поки в стадії розробки. Саме тому для теорії соціальної комунікації особливого значення набуває попереднє дослідження і виявлення її часткових функцій з урахуванням різнорідності комунікативних засобів і способів комунікації.

3. Обґрунтовування одиниць комунікації. Це - питання першорядної ваги, від рішення якого залежать як розуміння істотних характеристик соціальної комунікації, так і методи дослідження фактологічного матеріалу. В найзагальнішому гносеологічному значенні одиниця пізнання розуміється як регулярно відтворювана єдність форми і змісту. В соціолінгвістиці такими одиницями є слово і навіть його частини - фонеми і морфеми, що передають інформацію про соціолінгвістичні особливості мови людей. В соціокомунікації до одиниць пред'являються особливі вимоги, пов'язані з їх комунікативною функцією. До комунікативних одиниць відноситься така єдність форми і змісту, яка не просто представляє інформацію, а повідомляє її.  Це значить, що інформація має бути ціленаправленою, тобто адресованою певному одержувачу і, що дуже важливо, передає особисте відношення комуніканта до переданої інформації. З другого боку, соціальна інформація ніби протистоїть їм як змістовна категорія, обумовлена так званими фоновими знаннями комунікантів - знаннями навколишньої дійсності, соціальних цінностей суспільства, культури і т.п.

Соціальний статус комунікації є багатовимірним. Як відзначав німецький соціальний філософ Ю.Хабермас, в ньому об'єднуються нормативні, драматургічні і комунікативні дії. Нормативні дії орієнтовані на співтовариство людей, драматургічні (мовний етикет) - на учасників взаємодії, комунікативні - на учасників спілкування як вербального, так і невербального . Соціальний статус - це ніби фокус, в якому перетинаються і заломлюються різноманітні соціальні ознаки людини. Задача полягає в тому, щоб, незважаючи на багатовимірність соціального статусу, відрекомендувати його як цілісну категорію соціальної комунікації. В зв'язку з цим заслуговує уваги обґрунтовування соціолінгвістичного статусу людини як особистості в так званому типологічному плані - виділяється система статусних постійних ознак (констант), визначаються необхідні і випадкові, первинні і вторинні, явні і опосередковані ознаки статусу, їх варіативність, нейтралізація і посилення. Перелік показників статусу групується по трьох параметрах – прагматичному, когнітивному і комунікативному.

До прагматичних чинників відносяться: вмотивованість комунікації, тобто її мета і задум, становище комунікантів в соціальній ієрархії суспільства, їх соціальні ролі в конкретній комунікативній ситуації, соціальна оцінка інформації і адресата.

До комунікативних чинників відносяться: соціальні норми мовної поведінки, мовного етикету - дистанція, поза, орієнтація на співбесідника і т.п., типи комунікативних ситуацій, пов'язаних з різними сферами діяльності, умови міжособової, внутрішньо групової і масової комунікацій, диференціація комунікативних засобів залежно від стратифікаційної і ситуативної варіативності комунікації.

До когнітивних (лат. "знання, пізнання") чинників відносяться: об'єм фонових знань комунікантів - реалій навколишнього світу і суспільства, соціальних цінностей, самооцінка свого становища в суспільстві, рівень володіння комунікативними засобами для адекватної передачі і сприйняття інформації, здатність правильно інтерпретувати взаємозв'язок соціальних і комунікативних характеристик комунікантів.

В узагальненому вигляді можна сказати, що соціальний статус індивіда як комуніканта визначається його становищем в соціальній ієрархії суспільства, соціальною роллю в комунікативній ситуації і рівнем мовної і комунікативної компетентності.

Методологічний аспект комунікації характеризується такими особливостями.

Методологія - система наукових принципів, на основі яких будується дослідження і визначається вибір способів наукового пізнання - методів і прийомів дослідження.

Методологія комунікації знаходиться у процесі становлення. Вона складається з теорії соціального пізнання, системи методів соціального пізнання і аналізу комунікативних систем, що актуалізуються в суспільстві. Якщо перші дві складові ґрунтуються на загальнотеоретичних загальнотеоретичних принципах соціології, то третя складова формується в рамках різних теорій і напрямів.

Для теорії комунікації безпосередній інтерес представляють такі напрями, як біхевіоризм, символічні інтеракціонізм, феноменалізм, а також функціональний (структурно-функціональний) аналіз15.

В контексті біхевіоризму основою комунікації признається не мова як система, що актуалізує в мові свою комунікативну функцію, а безпосередні мовні сигнали. Вважається, що в умовах дії зовнішнього середовища індивідуум може пристосуватися до правил соціальної комунікації.

Символічний інтеракціонізм є теоретико-методологічним напрямом в соціології і соціальній психології, в якому головна увага надається символічному змісту соціальних взаємодій. Дослідження соціальної взаємодії на рівні мікропроцесів дозволили виявити динаміку розвитку особистості, її соціалізацію, встановити зв'язок соціальних символів з соціальними ролями комунікантів і соціальними нормами комунікації, показати взаємозв'язок між комунікативними засобами (словами, жестами і ін.) і типовими символічними структурами.

Феноменологічний  напрям достатньо тісно пов'язаний з попереднім напрямом.

Досліджуючи проблеми мовної соціалізації, смислової диференціації і комунікації, обумовленої немовними чинниками, феноменологічний напрям трактує комунікацію як результат взаємного розуміння людей. Безумовно, без взаєморозуміння комунікація не реалізується, але це не єдина, хоча і важлива, умова передачі і сприйняття інформації. При цьому необхідно уточнити, які компоненти взаєморозуміння є істотними для результативної комунікації.

Структурний функціоналізм (структурно-функціональний аналіз) є одним із способів системного аналізу досліджуваного явища. Для процесу комунікації виділяються такі функціональні вимоги: знання і ухвалення установки комунікації як початкової даності в певній комунікативній ситуації, цілеспрямованість комунікативного акту з метою дії, інтеграція різних комунікативних засобів для вираження соціально значущої інформації і, нарешті, самоконтроль для підтримки соціальної норми комунікації, прийнятої в даному суспільстві.

Враховуючи розмаїття підходів до вивчення теорії комунікації, питання визначення предмету теорії комунікації є дискусійним. В цілому можливо визначити, що предметом теорії комунікації є інформаційний обмін між системами різного типу (біологічними, соціальними, технічними), а також закони комунікації різних видів, універсальні засоби та механізми інформаційного обміну в суспільстві, що забезпечують існування та розвиток загальнолюдських відносин.

1.1. 2. Закони комунікації

Теорія комунікації як наукова дисципліна, має свої закони функціонування та розвитку. Специфіка законів, формульованих теорією комунікації, багато в чому визначається її предметом і характеризується специфікою інформаційних зв'язків, що склалися, в природі і суспільстві. Сутність її можливо визначити в наступних тезах:

а) закони комунікації носять об'єктивний характер. Об'єктивність законів комунікації обумовлена тим, що вони розкривають рух об'єктивно існуючих комунікаційних потреб, інтересів і дій людей;

б) ці закони виражають загальний характер інформаційного обміну як атрибутивної властивості живої матерії і разом з тим відображають взаємозв'язки в суспільстві в цілому і його окремих частинах;

в) закони комунікації можуть бути динамічними, якщо вони виражають зміст природних комунікативних процесів, або статичними (властивими для соціальної комунікації);

г) закони комунікації діють в    сукупності    з іншими  соціальними  і природними  законами - економічними, психологічними, політичними, технічними ін.

Враховуючи вищенаведене, можливо виділити наступні закони комунікації16:

  1.  будь-яка комунікація є взаємодією, що характеризується обміном різного роду інформацією, отже, має бути не менше двох сторін - учасників комунікаційної взаємодії;
  2.  будь-яка комунікація як інформаційна взаємодія заснована на принципі зворотного зв'язку, який виступає необхідною умовою здійснення комунікативного акту;
  3.  будь-яка комунікація має знаковий характер, адже не існує комунікації без певної системи знаків (як опредмеченої інформації, що використовується при спілкуванні між людьми або обміні інформацією між тваринами або машинами);
  4.  для здійснення комунікації необхідна наявність хоча б, однієї загальної для комуніканта і реципієнта основи у вигляді системи знаків або правил прийому і передачі, кодування та декодування інформації;
  5.  кількість переданої інформації обернено пропорційна до частоти переданих сигналів: чим більш рідкісним сигнал (знак), тим він є більш інформативним.

Сутність останнього закону полягає в тому, що однотипна інформація, що передається занадто часто, не сприймається реципієнтом на рівні свідомості, хоча залишається на підсвідомому рівні (наприклад, різні види реклами).

1.2. Методи теорії комунікації

Кінцевий результат дослідження будь-яких явищ і процесів дійсності значною мірою залежить від того, як здійснюється даний процес, які способи, прийоми, засоби при цьому застосовуються. Теорія комунікації спирається на відповідну методологію.

Метод  в науці - це сукупність прийомів, вживаних дослідником для отримання певного результату.

Методологія - вчення про систему наукових принципів, форм, способів дослідницької діяльності - має трьохрівневу структуру. Звичайно розрізняють фундаментальні, загальнонаукові принципи, що становлять власне методологію, частково-наукові принципи, що лежать в основі теорії тієї або іншої дисципліни, наукової галузі, і систему конкретних, методів, що використовуються для вирішення спеціальних дослідницьких задач.

Фундаментальні принципи мають загальнонауковий характер, оскільки засновані на узагальнюючих, філософських положеннях, що відображають найістотніші властивості об'єктивної дійсності і свідомості з урахуванням наявного досвіду, здобутого в процесі пізнавальної діяльності людини.

 Діалектика як метод пізнання природи, суспільства і мислення пройшла довгий шлях від наївного навчання старогрецького філософа Геракліта до протиборчих теорій ідеалістичної і матеріалістичної діалектики Г.Ф.Гегеля і матеріалістичної діалектики К.Маркса і Ф.Енгельса. Діалектика, що розглядається в єдності з логікою і теорією пізнання, є фундаментальним науковим принципом дослідження багатопланової і суперечливої дійсності у всіх її проявах. Діалектичний підхід до дослідження процесу комунікації дозволяє обґрунтувати взаємодію соціальних і комунікативних чинників як причинно-наслідкові відносини, що відображають реальну дійсність.

Історичний принцип лежить в основі теорії пізнання суспільства як цілісності і розвивається в конкретних історичних умовах соціальної системи. Разом з розвитком суспільства йде процес розвитку і видозміни комунікативних засобів, що обслуговують дане суспільство. Для історичного розвитку соціальних явищ і комунікативних систем характерна певна циклічність, що реалізовується по спіралі. . Знання цих циклів має пояснювальну силу при обґрунтовуванні і прогнозуванні нових тенденцій.

До числа загальнонаукових методів, частіше всього що використовуються в дослідженні комунікаційних процесів, можуть бути віднесений: моделювання, системний підхід, порівняння.

При дослідженнях комунікативних процесів широко застосовується метод моделювання. Моделювання - вивчення об'єкту (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі), яка заміняє оригінал з певних сторін, які цікавлять пізнання і підлягають вивченню, непрямий, опосередкований метод наукового дослідження. Це соціологічні, психологічні, семіотичні, технічні моделі, моделі пропагандистської, іміджевої, масової комунікації та ін.

Системний підхід займає одне з провідних місць в дослідженні теорії комунікації. При системному підході об’єкт розглядається як сукупність елементів, що знаходиться у відносинах і зв'язках один з одним і з середовищем, створюючи певну цілісність, єдність. Системний характер комунікації дозволяє встановити багаторівневу ієрархію комунікативних систем, виявити соціокультурну диференціацію і варіативність комунікативних засобів.

Метод порівняння є пізнавальною операцією, заснованою на ідеї про схожість або відмінність об'єктів, за його допомогою виявляються якісні та кількісні характеристики об'єктів. Головна умова використання даного методу полягає в наявності загальної істотної ознаки, за якою порівнюються об'єкти, що вивчаються. Ці ознаки можуть носити формальний, змістовний або функціональний характер.

На основі порівняльно-історичного методу можна виявити і порівняти рівні і визначити тенденції розвитку явища, що вивчається, зміни, що відбулися. Він корисний при дослідженні соціальної комунікації як явища, що розвивається, оскільки дозволяє виділити основні етапи в її розвитку, відобразити еволюцію форм і засобів комунікації, а також об'єм циркулюючої в соціальному середовищі інформації.

Частково-наукові методи визначаються особливостями тієї або іншої наукової області як в плані предмету дослідження, так і ступені його теоретичної розробленості. У свою чергу, ці принципи складають основу методологічної бази дослідження тобто теорію методу. Чим глибше ця теорія відображає реальну сутність об'єктів, їх взаємозв'язок і функції, тим краще. Серед частково-наукових методів в комунікативних технологіях використовуються методи соціологічних досліджень. Вони використовуються для вивчення соціально-культурної специфіки інформаційних процесів, аналізу впливу засобів масової комунікації на суспільну свідомість, дослідження процесів взаємодії ЗМІ з суспільними структурами.

Системний характер комунікації, функціональна обумовленість комунікативних засобів дозволяють широко використовувати структурний і функціональний методи. З їх допомогою встановлюється рівнева ієрархія комунікативних систем, виявляються соціальна диференціація і варіативність комунікативних засобів. Ці методи дають можливість встановити стратифікацію суспільства як масової аудиторії.

Значною евристичною силою володіє порівняльний метод. Зіставлення як однорідних, так і різнорідних комунікативних систем дозволяє виявити ступінь їх комунікативної цінності, знайти нові властивості комунікативних засобів і тенденції їх видозміни. Найголовніше умовою при цьому є обґрунтовування бази для порівняння - загальної ознаки (формального, змістовного або функціонального). Так, наприклад, виділення специфічних особливостей різних рівнів комунікації можливо лише на основі загальних функціональних властивостей і ступеня узагальненості змістовної ознаки комунікативних засобів. Встановлення соціально обумовленої варіативності комунікативних засобів можливо в результаті зіставлення на основі їх нормативного інваріанта.

При дослідженні тексту як матеріального носія інформації в комунікативних технологіях використовується герменевтичний метод.

Для вивчення діяльності засобів масової інформації використовують контент-аналіз. Головним об'єктом контент-аналізу є тексти, фонограми, аудіо - і відеозаписи, що містять друкарську або радіотелевізійну інформацію. Крім того, аналізуються опитування громадської думки з метою визначення ефективності діяльності різних інформаційних засобів.

Розрізняють змістовний і структурний контент-аналіз. Змістовний контент-аналіз зосереджує увагу на змісті повідомлення. При структурному контент-аналізі дослідника цікавить не зміст повідомлення, а спосіб подачі повідомлення; наприклад, як часто освітлюється та або інша подія в конкретному джерелі, скільки друкарського простору йому відводиться і т.д.

Конкретні методи дослідження складають третій рівень методології, що розуміється в широкому значенні. Вони визначаються характером фактичного матеріалу, умовами і метою дослідження.

Конкретні методи визначаються метою дослідження і характером комунікації як з погляду її рівневої стратифікації (семіотичний, лінгвістичний; металінгвістичний, паралінгвістичний і синтетичний рівні), типової характеристики (міжособова, внутрішньо групова і масова комунікація), видової системності (природні, штучні і змішані системи) і способи її реалізації (усна і письмова форми мовної діяльності, різні канали сприйняття інформації). Вибір методів, послідовність і техніка їх застосування, - методика визначається також об'ємом, характером фактичного матеріалу і умовами проведення дослідження.

Поетапність дослідження соціальної комунікації припускає вибір методів відповідно до конкретної задачі даного етапу. На етапі збору фактичного матеріалу і його первинної систематизації використовуються методи опитування (способи анкетування, інтерв'ювання) і метод експертних оцінок, а також - лабораторні експерименти (спостереження за усними і письмовими джерелами інформації, тестування) і польові експерименти, що допускають як відчужене або приховане спостереження, так і включене спостереження - співучасть в мовній діяльності.

Незважаючи на різноманітність, методи є не хаотичною сукупністю, а впорядкованою системою, в якій визначається їх місце відповідно до конкретного етапу дослідження, використання технічних прийомів і проведення операцій з фактичним матеріалом в заданій послідовності. Систему правил використовування методів, прийомів і операцій називають іноді методикою дослідження. В одній і тій же науковій області може бути дещо конкуруючих методик, які постійно удосконалюються в ході експериментальної роботи.

Кожний метод, як правило, застосовується не ізольовано, а в поєднанні з іншими методами, тому кінцевий результат наукової діяльності багато в чому визначається тим, наскільки уміло і ефективно використовується евристичний потенціал кожної із сторін того або іншого методу і всіх методів в їх взаємозв'язку.

1.3. Функції комунікації

Головним і єдиним суб'єктом комунікації є людина, яка для забезпечення своєї життєдіяльності вступає у взаємозв'язок з іншими людьми. Але в ході різних видів діяльності людини складається потреба в пошуку досконаліших і ефективних форм спілкування, що породжує різні ролі і призначення тих або інших форм спілкування. Іншими словами, залежно від різноманітних причин різні форми спілкування надають відповідного значення в життєдіяльності людей, тобто функцію. Функціональний аналіз комунікації дає можливість виявити ту соціальну роль, яку вона виконує в суспільстві, і допомагає більш точно зрозуміти її сутність.

Зміст теорії комунікації розкривається через її функції. До числа найважливіших функцій теорії комунікації можуть бути віднесені наступні:

  1.  Пізнавальна функція, завдання якої полягає у накопиченні отриманого дослідницького матеріалу і його систематизації. Пізнавальна функція теорії комунікації направлена на розробку основних концептуальних парадигм, що пояснюють механізми комунікації, інформаційного обміну, взаємодії.
  2.  Методологічна функція теорії комунікації полягає у розробленні ефективного способу пізнання комунікативної реальності. Враховуючи те, що комунікативна теорія виступає теоретико-методологічною  основою для  більш приватних комунікативних дисциплін, сутність методологічної функції полягає також у виробленні основних принципів пізнання для всього комплексу комунікативних досліджень в рамках наук комунікативного циклу.
  3.  Прогностична функція теорії комунікації передбачає визначення найближчих і віддалених перспектив розвитку комунікації; завчасне проведення наукових експертиз технічних систем комунікації, з метою визначення їх майбутньої ефективності; моделювання комунікативних процесів в суспільстві з метою визначення їх вірогідних наслідків і результатів.
  4.  Практична функція теорії комунікації формує шляхи оптимізації процесу комунікації з погляду вибору каналу, об'єму і швидкості передачі інформації та вироблення рекомендацій для досягнення стратегії ефективної комунікації.

В науковій літературі не існує однозначного рішення питання про функції комунікації. Аналізуючи феномен комунікації з функціональної точки зору, всі комунікативні функції можна розділити на три великі групи17:

1. Інформаційні функції: до них відноситься, перш за все, функція повідомлення, суть якої — в передачі інформації про кого-небудь або про що-небудь, повідомлення про властивості, дії або місцезнаходження кого-небудь або чого-небудь. До інформаційних функцій комунікації можна віднести також метамовну, когнітивну (пізнавальну), номінативную і діакритичну функції.

Метамовна функція дозволяє з'ясувати значення слова за допомогою опису його змісту, не знаючи самого слова.

Когнітивна функція комунікації реалізується в двох аспектах: 1) участь в процесах сприйняття і формування уявлень, понять, думок, висновків; 2) участь в зберіганні і передачі від покоління до покоління суспільно-історичного досвіду людей.

Номінативна функція пов'язана з вживанням мови з метою найменування певних конкретних об'єктів: географічних пунктів, підприємств, магазинів, промислових виробів і т.д. Діакритична функції полягає у можливості вживання мови для корекції або доповнення тієї або іншої немовної ситуації.

2. Прагматичні функції включають:

  1.  Фатичну функцію (встановлення і підтримання можливості комунікативного контакту): служить для встановлення контакту з партнером по комунікації, актуалізується усно і письмово за допомогою стереотипних вербальних і невербальних засобів.
  2.  Функцію самопрезентації, що виявляється в створенні оточуючим свого образу, який може відповідати або не відповідати наявному соціальному статусу і комунікативній ролі.
  3.  Регулюючу функцію: дана функція актуалізується експлицитно, найчастіше в офіційних ситуаціях і стереотипних вербальних висловлюваннях. Дана функція відрізняється двонаправленністю (на партнера і на себе — саморегуляція) і динамізмом, який пояснюється варіативностью ситуативних і інформаційних умов.

- Спонукальну функцію, яка детермінована комунікативною
установкою - спонукати адресата виконати яку-небудь дію, - і актуалізується  в  повсякденно-побутовій   сфері  за допомогою експлицитных засобів (переконання, нав’язування, наказ, прохання), вибраних залежно від статусно-ролевих відносин комунікантів. В рамках спонукальної функції можна виділити три види часткових комунікативних функцій. Це: активаційна функція - функція спонукання до дії в деякому заданому комунікантом напрямі, інтердиктивна функція - функція заборони тих або інших форм діяльності і дестабілізуюча функція комунікації, що служить безпосереднім виразом соціальної неоднорідності і соціальних суперечностей.

- Волюнтативну функцію: завжди носить безпосередній характер, оскільки припускає відповідну дію зі сторони індивіда, що має більш високий статус або роль. Звичайно актуалізується в директивах (розпорядженнях, наказах і т.п.). Характерна особливість цієї функції - обмеженість вибору стереотипних вербальних висловів, яка компенсується невербальними засобами.

- Апелятивну функцію / функцію звернення: з одного боку, дана функція розглядається як аналог фатичної функції і має на меті різні способи звернення до комунікативних партнерів з різними соціальними статусами.

  1.  Ритуальну (магічну) функцію, як правило, пов'язують з особливим  видом комунікативної взаємодії і дії в ритуалах, офіційних церемоніях, обрядах. Вона виражається за допомогою постійного набору вербальних і невербальних засобів, має яскраво виражену соціальну орієнтацію і національну специфіку
  2.  Перформативну функцію: пов'язана з ритуальною, оскільки обидві пов'язані зі стереотипними ситуаціями і установками комунікації. Специфіка перформанса в тому, що інформація передається про дії, що відбуваються: вислови еквівалентні діям.

3. Емоційно-експресивні функції: пов'язані з комунікантом і виражають його відношення до мовної ситуації. Один і той же зміст може мати множинний інтонаційно-емоційний відтінок.

Американський дослідник Р.Якобсон18 виводить функції комунікації із особливостей комунікативного процесу. Він наголошує на таких шести можливих функціях комунікації:

  1.  Емотивна (при спиранні на адресанта) - це всі варіанти вираження свого "Я".
  2.  Референтна (денотативна) - при підкресленні контексту. Йдеться про той об'єкт, про який ми говоримо.
  3.  Конативна (при спиранні на адресата) - це може бути наказ, клична форма; сюди ж віднесемо ефективність того чи іншого повідомлення.
  4.  Поетична (при спиранні на повідомлення) - це той випадок, коли важить: форма спершу, а зміст - потім.
  5.  Металінгвістична (при спиранні на код) - це вихід за межі бесіди при користуванні знайомими словами, коли ми запитуємо: "А що значить це слово?". Потім, відповідаючи, ми теж говоримо не так, як завжди, бо, описуючи, ми вводимо його в словник.
  6.  Фатична (при спиранні на контакт) - це функція підтримання контакту, коли важливо не те, що саме ти говориш, а те, щоби контакт не перервався. Сюди належать такі "жанри", як розмови про погоду, розмови за святковим столом. Тут головне - не нова інформація, а наявність контакту, тобто соціальність співрозмовників.

Окремого розгляду вимагають функції масової комунікації, що певним чином співвідносяться із загальними функціями комунікації, але мають свої особливості.

В 1948 р. Г. Лассуелл виділив три функції масової комунікації19:

  1.  інформаційну функцію - аналіз навколишнього світу;
  2.  соціальну функцію - кореляція з соціальними структурами суспільства, що можна тлумачити як дія на суспільство і його пізнання через зворотний зв'язок;
  3.  пізнавально-культурологічну функцію - передача культурної спадщини.

Пізніше К.Райт добавив ще розважальну функцію, , а Мак-Квейл - мобілізуючу, маючи на увазі специфічні задачі масової комунікації по час різних політичних і релігійних кампаній

У вітчизняній психолінгвістиці20 виділяються чотири функції масової комунікації: 1) оптимізація діяльності суспільства за рахунок орієнтації на соціальне спілкування, що дозволяє змінити колективну діяльність; 2) функція контакту, що має місце в процесі спілкування в соціальній групі навіть тоді, коли ця група не з'єднана загальною метою, мотивами і засобами діяльності; 3) функція соціального контролю через використання соціальних норм, етичних і естетичних вимог; 4) функція соціалізації особи, тобто виховна функція, - виховання в особі тих рис, які бажані з погляду суспільства.

Комунікація є складним багатокомпонентним процесом. Основними його компонентами є:

  1.  Суб'єкти комунікаційного процесу - відправник і одержувач повідомлення (комунікант і реципієнт);
  2.  Засоби комунікації – код, що використовується для передачі інформації в знаковій формі (слова, картини, графіки і т.п.), а також канали, по яких передається повідомлення (лист, телефон, радіо, телеграф і т.п.);
  3.  Предмет комунікації - явище або подія, яке відображає повідомлення (стаття, радіопередача, телевізійний сюжет і т.п.)
  4.  Ефекти комунікації – наслідки комунікації, виражені в зміні внутрішнього стану суб'єктів комунікаційного процесу, в їх взаємостосунках або в їх діях.

При вивченні впливу на сприйняття інформації інтелектуального рівня аудиторії з'ясували, що для аудиторії з високим рівнем освіти більш важливим є двостороннє повідомлення. Таке повідомлення є текстом, який, окрім аргументів комуніканта, містить аргументи протилежної сторони. Це пояснюється тим, що такій аудиторії необхідно порівнювати протилежні погляди та самостійно їх оцінювати. Для аудиторії з низьким освітнім рівнем рекомендується використовувати одностороннє повідомлення, що містить тільки аргументи комуніканта. В цій ситуації одностороннє повідомлення буде ефективним тоді, коли аудиторія згодна з комунікантом, коли вона не піддалася дії аргументів супротивника.

В сучасній літературі присутні два основні підходу в дослідженні комунікації: механістичний і діяльнісний.

При механістичному підході під комунікацією розуміється однонаправлений процес передачі і прийому інформації.

Діяльнісний підхід має на увазі розуміння комунікації як процесу спілкування, обміну думками, знаннями, відчуттями, схемами поведінки, а також як спільної діяльності учасників комунікації (комунікантів), в ході якої виробляється загальний погляд на речі і дії з ними.

І якщо в першому випадку контекст зовнішнього середовища розглядається як «шум», то для другого підходу характерний розгляд комунікації як процесу, що протікає в певному фізичному і соціальному контексті.

Отже, комунікація - це складний процес, кожна модель може взяти з нього якісь свої особливості. Дж.Фіске взагалі поділяє всі теорії (моделі) комунікації на два класи:

  1.  комунікація як передача повідомлень, завданням є якомога точніше передати сигнал від джерела до одержувача. Відповідно роль цього адресата є досить пасивною, він може отримати лише те, що передав йому адресант – фізична модель
  2.  комунікація як виробництво та обмін значеннями. Тут вивчаються тексти та культури. Повідомлення у цьому випадку буде не просто передаватися в незмінному вигляді, а радше породжуватиметься з отриманого самим адресатом досить активно – гуманітарна модель21

В комунікативному процесі комунікант звичайно прагне досягти своєї мети, тобто того результату, заради якого комунікант вступає в процес комунікації з реципієнтом. Предмет комунікації - це та частина внутрішнього або зовнішнього світу реципієнта, на яку комунікант безпосередньо впливає. Якщо за формою прояву (слова, жести, поза і інші невербальні аспекти) комунікація відноситься до фізичного, матеріального світу, за змістом (значення слова) до соціального, то по предмету дії комунікація завжди відноситься до духовно-психологічного.

Частіше всього в комунікації духовно-психологічна сфера людини використовується як посередник для зміни її пізнавального, емоційного, поведінкового та інших аспектів діяльності. Це означає, що однієї і тієї ж комунікативної мети можна досягти, впливаючи на різні духовно-психологічні сторони і особливості людини як предмету комунікації, а одні і ті ж комунікативні дії на різних людей приводять до абсолютно протилежних результатів.

Комунікативна дія на людину повинна бути індивідуальною та адекватною тій частині її духовно-психологічного світу, через яку комунікант прагне досягнути своєї мети. Ігнорування індивідуальних духовно-психологічних особливостей конкретної людини як суб’єкта комунікативного процесу приводить комуніканта до неадекватної постановки комунікативної мети і порушення процесу комунікації.

Висновки

Комунікація є необхідною передумовою життєдіяльності людини і однієї з фундаментальних основ існування суспільства.

Комунікативний процес є необхідною передумовою становлення, розвитку та функціонування всіх соціальних систем, тому що саме він забезпечує зв'язок між людьми, робить можливим зв'язок між різними поколіннями, та соціально-культурними системами, накопичення і передачу соціального досвіду, організацію спільної діяльності, трансляцію культури.

Процес комунікації - це технологія безперервної взаємодії людини з оточуючим її світом, послідовність і особливості її поведінки, дій і станів при передачі, обміні, отриманні і збереженні інформації.

Комунікація – це не просто інформаційний процес, це багатогранний процес духовно-психологічного зв'язку між людьми.

В теорії комунікації можливо виділити наступні аспекти:

  1.  онтологічний (пов'язаний з сутнісною природою об'єкту, що вивчається); гносеологічний (пов'язаний з процесом пізнання об'єкту і вичленує предмету дослідження);
  2.  методологічний (пов'язаний з обґрунтовуванням підходу або принципів наукового аналізу)
  3.  аксіологічний (пов'язаний з ціннісними характеристикими процесу комунікації).

Комунікативні функції можна розділити на три великі групи:

  1.  інформаційні функції (метамовна, когнітивна, номінативна);
  2.  прагматичні функції (фатична, функція самопрезентації, регулююча спонукальна, волюнтативна, апелятивна, ритуальна, перформативна);
  3.  емоційно-експресивні функції.

Предмет комунікації - це та частина внутрішнього або зовнішнього світу реципієнта, на яку комунікант безпосередньо впливає. Якщо за формою прояву (слова, жести, поза і інші невербальні аспекти) комунікація відноситься до фізичного, матеріального світу, за змістом (значення слова) до соціального, то по предмету дії комунікація завжди відноситься до духовно-психологічного.

В комунікації духовно-психологічна сфера людини використовується як посередник для зміни її пізнавального, емоційного, поведінкового та інших аспектів діяльності.

Питання для самоконтролю:

  1.  Дайте визначення комунікації.
  2.  Які основні аспекти можливо виділити в понятті «комунікація»?
  3.  В чому полягає соціально – інтерреляційний підхід до вивчення комунікації?
  4.  Як співвідносяться поняття «комунікація» та «спілкування»?
  5.  Поясність сутнісний зміст онтологічного аспекту комунікації.
  6.  На чому базується аксіологічний аспект комунікації?
  7.  З якими основними поняттями пов'язаний гносеологічний аспект комунікації?
  8.  Яке значення має соціальний статус учасників комунікативного процесу?
  9.  В чому полягає методологічний аспект комунікації?
  10.  Назвіть основні закони комунікації.
  11.  Які методи використовуються для вивчення комунікативних процесів?
  12.  Назвіть основні функції комунікації.
  13.  Що складає предмет теорії комунікації?

Тема 2. Основні етапи розвитку теорії комунікації

Проблема комунікації в античній культурі. Комунікативна проблематика в християнській і новоєвропейській культурі. Теорії комунікації в класичний та посткласичний період. Сучасні концепції комунікації: математична теорія комунікації, теорія міжкультурного змісту комунікації, теорія соціального обміну. Лінгвістичні підходи в комунікації. Теорії масової комунікації.

Базові терміни: «риторика», «етика», «гомілетика», «герменевтика»,

«семіотика», «семантика», «соціолінгвістика»

2.1. Ґенеза комунікативної теорії в історичному контексті.

Історія наукового пізнання комунікації починається з античності. Комунікація стала ще до нашої ери предметом вивчення двох якнайдавніших наукових дисциплін - лінгвістики і логіки, яка підрозділялася на риторику і діалектику.

В 5 ст. до н.е. центральною проблемою філософського аналізу стає проблема людини. В античній філософії цей період був пов'язаний з активною діяльністю софістів і Сократа. Звернення до проблеми людини, людського буття виводило на перший план питання міжособових відносин, які стали предметом риторики і етики. Софістами називали себе перші грецькі вчителі, які учили мистецтву переконувати, красиво говорити, правильно аргументувати свої думки, а головне — мистецтву спростовувати думки протилежної сторони. Саме завдяки діяльності софістів виникла риторика як мистецтво мови. Античні мислителі поряд з розумом-логосом почали вшановувати мову-логос. Стимулом для цього слугувало те, що політичне життя греків стало широко використовувати риторику, красномовство і, як наслідок, особливим довір'ям народних зборів користувалися оратори, що володіють силою усного слова. Регулятором суспільного життя служив номос - закон у вигляді письмового тексту. Софісти поставили в центр уваги комунікативну проблематику і охарактеризували її основні аспекти: зв'язок з іншими людьми характеризувався як дія на них; наголошувалася причинна обумовленість комунікативного контакту; його співвіднесена з потребами суспільства. Вказувалося також, що комунікативний контакт не є абсолютним соціальним благо для обох сторін, він може бути небезпечний для однієї з них або руйнівний соціально.

Давньогрецький філософ Сократ, який заклав основи моральної філософії, звернув увагу на іншу функцію комунікації, яка для софістів не здавалася істотною. Він побачив в комунікації могутній засіб самопізнання індивіда. В своїх дискусіях виробив так званий сократичний метод діалектики як способу міркування. Суть його полягає в тому, що в діалозі зі співрозмовником, у формі питань і відповідей, необхідно розкрити суперечності в поглядах опонента через зіткнення різних точок зору на обговорюваний предмет з метою досягнення істини. Складовою частиною його діалектики є метод мейєвтики  - мистецтво, що допомагає знанню, яке, по Сократу, вже є в розумі людини, виявитися в ході діалогу.

Учень Сократа Платон протиставляє етику риториці. Він вказує, що риторика (як мистецтво афінських політиків і їх вчителів) є всього лише догоджання, лестощі, підлабузництво, фальсифікація істини. Претендуючи на те, щоб переконувати всіх у всьому, не маючи ані найменшого уявлення про істинне, подібно мистецтву, що створює фантазії, риторика створює суєтні запевнення і ілюзорні вірування. Ритор - це той, хто, будучи нетямущим, має звичай показувати себе публічно більш переконаним, ніж дійсно досвідчений, граючи на відчуттях і пристрастях натовпу. У Платона ідеї Сократа трансформовані в уявлення про інтракомунікації - душа людину питає сама себе, відповідаючи, стверджуючи і заперечуючи ті чи інші суб’єктивні істини.

Особливий внесок в сучасне розуміння комунікації вніс Аристотель. З одного боку, їм були розроблені основи логіки і діалектики, що підводило конкретну науково-філософську базу під безпосередній процес практичної комунікації. З другого боку, в своїй філософії Аристотель зачіпає і саму проблему комунікації, передусім, аналізуючи мову і її елементи в риторичному аспекті.

Аристотель узагальнив і розвинув античну діалектику, підкреслюючи позитивні сторони описуваного їм діалектичного мистецтва. Воно корисне для троякого роду речей: для вправи, для спілкування, для філософського пізнання.

Перша функція здійснюється при вправі розумових здібностей,
а саме в тренуванні розуму, в суперечці з іншими людьми або самим собою.

Друга функція діалектики обумовлена наочністю і очевидністю думок, з аналізу яких починається міркування. Хоча своєю кінцевою задачею діалектик має пізнання сутності речі, він судить про речі, відштовхуючись від загальноприйнятих думок. Завдяки цьому діалектика зручна для комунікації з найширшою аудиторією. Третя функція діалектики полягає в тому, що її головною задачею є пізнання сутності явищ.

Розвиваючи теорію аргументування, Аристотель розрізняв три способи переконання, що «доставляються мовою»: одні з них знаходяться залежно від характеру комуніканта, інші - від того або іншого настрою слухача» треті - від самої мови. До першого способу, по Аристотелю, слід вдаватися, коли промову виголошується так, що вселяє довір'я до людини, що її вимовляє: з дійсної або уявної чесності оратора і з інших його позитивних якостей слухаючий повинен винести і відчуття справедливості самої мови. Другий спосіб пов'язаний з тим, щоб викликати позитивні емоції у слухачів. Останній же спосіб є найбільш дієвим, коли у розпорядженні оратора є вагомі доводи на користь висловленої думки або коли оратор може створити ілюзію незаперечності своїх доводів.

Аристотель, як і його вчитель Платон, був твердо переконаний, що досліджувати істину, культивувати знання - це задача філософії, а задача риторики - переконувати або, точніше, з'ясовувати засоби і методи ефективного переконання. Згідно його поглядів, риторика – це не просто «методологія переконання», але мистецтво аналізу і визначення процесів, що ведуть до завоювання розуму. Аристотель вважається творцем логіки – мистецтва правильного мислення.

Таким чином, можна погодитися з думкою дослідників, які вважають, що Аристотель розробив першу модель комунікації, розглядаючи лінійний ланцюг «оратор — мова — аудиторія» як основні елементи акту комунікації. Згідно з  Аристотелем, мова складається з трьох елементів: з самого оратора, з предмету, про який він говорить, і з особи, до якої він звертається. Причому слухачу Аристотель відводить провідне місце, підкреслюючи, що «грунт для ведення доказу створює не той, хто доводить, а той, хто підтримує міркування: заперечуючи проти міркувань, він підтримує міркування».

В період еллінізму, коли почалося культурне освоєння значних територій Єгипту, Близького і Середнього Сходу, турбота про збереження мови - логосу зробилася особливо насущною, адже мова гарантувала виживання грецької культури в іноземному оточенні.

Цицерон, римський оратор і державний діяч, теоретик риторики, класик латинської художньої і філософської прози, він створив не тільки латинську літературну мову, але і латинську філософську термінологію, яка увійшла до середньовічної латино мовної культури, а через неї і в нові національні європейські мови, витіснивши у ряді випадків одвічну грецьку термінологію.

Теоретична база, створена античними мислителями, стала основою, на якій будувалися подальші дослідження в галузі теорії комунікації. Антична лінгвофілософська думка в ранньосередньовічний період отримала своє продовження в християнських філософсько-богословських пошуках «Батьків церкви» - представників ранньої, середньої і пізньою патристики (2-8 ст.: Ориген, Климент Олександрійській, Василь Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісській, Псевдо-Діонісий Ареопагит, Августин Блаженний, Боецій, Іоанн Дамаскін, які представляли як східну, так і західну гілки християнства).

В епоху Середньовіччя християнська церква не забула уроків античного красномовства. В програму підготовки священнослужителів включалися риторика, граматика і діалектика, які утворювали "тривіум" - три перших і основних предмету вивчення. Середньовічні схоласти відродили старогрецьку герменевтику - науку про розуміння і тлумачення поетичних (Гомер) і священних (Біблія) текстів. Християнські філософи і теологи раннього Середньовіччя залишили свої міркування по ряду загальних проблем мовної діяльності і мови як її знаряддя. В цей період функції мови визначаються через її призначення відкривати іншій людині свої думки, учити інших і відображати щось в своїй пам'яті. Мова виступає засобом об'єктивізації, дискретного уявлення і пізнання світу. В означену епоху авторитет ораторського мистецтва залишався досить високим: на зміну античній риториці, що базувалась на  цивільному та судовому красномовстві, приходить гомілетика - мистецтво проголошення церковної проповіді, підтримуване несхитним авторитетом церкви.

Починаючи з епохи Відродження церковна проблематика відходить на задній план і гомілетика як засіб комунікації втрачає свою актуальність, але враховуючи відродження в філософії того періоду цінності життя окремої особистості, відбувається встановлення нових комунікативних зв’язків в суспільстві. Відродження приносить нове розуміння людського спілкування, засноване на гуманістичному світобаченні. В центрі уваги нової секуляризованої культури стає не Бог, а Людина. В цей період відбувається перехід від ортодоксальної латини як засобу наукової та релігійної комунікації до живих національних мов.

Новий виток досліджень феномена комунікації здійснюється в кінці XVIII – на початку XIX століття, що було пов'язано з розвитком суспільних і гуманітарних наук, і зокрема зі становленням мовознавства як самостійної науки. В цей період відбувається народження в Європі суспільних і гуманітарних наук, але серед них не числилися дисципліни, що вивчали закономірності комунікації як такої. Теоретики педагогіки (Я.А. Коменський, І.Г. Песталоцци, Ж.-Ж. Руссо) вважали за краще розвивати природні здібності дітей, а не обтяжувати їх пам'ять культурною спадщиною предків. Мовознавство, що знайшло науковий статус на початку XIX в. завдяки працям В. Гумбольдта, А. Шлегеля, Я. Грімма, зосередилося на описі, граматичному аналізі різних мов, зовсім не усвідомлювало себе соціально-комунікаційною наукою. Але в той же час в західноєвропейській філософії починає розроблятися категоріальний апарат, принципово важливий для побудови теорії комунікації. Йдеться про категорії «суб'єкт» і «об'єкт», де під «суб'єктом» розумілася людина в його активно-пізнавальному ) відношенні до навколишнього об'єктивного світу — «об'єкту». Так, на філософське осмислення комунікації зробили значний вплив ідеї В. Гумбольдта, який висунув тричленну схему «індивід - народ - людство», стверджуючи, що в осягненні світу через мову індивідуальна суб'єктивність знімається в колективній суб'єктивності даного мовного співтовариства, а національна суб'єктивність - в суб'єктивності всього людства, об'єднуваного на культурно-етичній і соціальній основі. Їм запропонована ідея мовної діяльності і розуміння мови як зв'язкової ланки між соціумом і людиною, як «діяльності людського духу, в якій здійснюється сплав поняття зі звуком, перетворення звуку в живий вираз думки, а не як мертвого продукту цієї діяльності ».

Проте, варто відзначити, що більшість німецьких філософів була схильна трактувати людське спілкування в категоріях суб’єкт - об’єктного, а не суб’єкт - суб’єктного зв'язку, і вийти за його рамки вони не змогли. В їх теоретичних дослідженнях, особливо у Й.Г. Фіхте людське індивідуальне «Я» було настільки абсолютизовано, що інше «Я» (теж суб'єкт) по суті виявлялося позбавленим своїй суб’єктності і ставало об'єктом серед об'єктів. Таким чином, замість принципу діалогу міжособової комунікації восторжествував принцип її монологічності.

Тема комунікації стає однією з головних у філософії XX століття. Теоретичним чинником, що визначив обличчя сучасних досліджень комунікації, став поворот філософської і наукової рефлексії до дійсності мови. Дослідження мовних і знакових структур, що розвернулися з початку XX століття в роботах філософів і логіків (Б. Рассел, Л. Витгенштейн і ін.), лінгвістів (Ф. Соссюр і ін.) і семіотиків (Ч. Морріс і ін.) радикально змінили розуміння комунікації і підходи до її вивчення і організації. Так, наприклад, Вітгенштейн розглядає комунікацію як комплекс мовних ігор, що мають свої семантико-прагматичні правила і принципові обмеження. Мова перестає розглядатися лише як засіб комунікації, сама комунікація занурюється в структури мови, стає простором, в якому розгортаються ті або інші мовні форми.

В лінгвістичному контексті на розвиток уявлень про комунікацію значний вплив здійснив також Ф. де Соссюр. В своїй праці «Курс загальної лінгвістики» він розглядає три найважливіші поняття: мовна діяльність, мова і мовна діяльність.

Згідно з Соссюром, до мовної діяльності відносяться будь-які явища, що традиційно розглядаються лінгвістикою: акустичні, понятійні, індивідуальні, соціальні і т.д. Мова - частина мовної діяльності, соціальний продукт, що забезпечує реалізацію здатності до мовної діяльності кожного носія мови.

Після першої світової війни відбулася наукова революція в мовознавстві: ідеї Ф. де Соссюра лягли в основу структурної (прикладної, математичної) лінгвістики. Нового змісту набули ідеї американського філософа-прагматика Ч. Пірса: в Австрії і Англії почала розвиватися аналітична філософія, що спробувала, правда безуспішно, зрозуміти і упорядкувати стихію усної комунікації. 

За твердженням Пірса, будь-яка думка - це знак, що бере участь у природі мови, яку мислити без знаків неможливо, а знак є замінником об'єкту в якомусь аспекті. Комунікація також має знакову природу і неможлива без знаків. В будь-якій комунікативній ситуації можна виділити три частини: знак (перший термін) у функції об'єкту (другий термін) і у відношенні до інтерпретатора (третій термін). Тріадична природа знака дозволила Пірсу розробити його семіотичну класифікацію22.

 Ідеї Пірса мали своїх послідовників і отримали подальший розвиток у філософії XX в.

В соціальній психології, що зародилася в Німеччині (В. Вундт, Х. Штейнталь) і Франції (Р. Тард, Р. Лебон) і що отримала розвиток в США в 1920-1930-е рр., комунікаційна проблематика зайняла центральне місце.

Габріель Тард (1843-1904) першим проголосив про можливість наукового вивчення комунікаційних процесів і присвятив себе цьому вивченню. Тард пояснював походження суспільства розвитком соціально-комунікаційної діяльності у формі наслідування. Мова, релігія, ремесло, держава - це продукти творчості індивідів-новаторів; інші люди стали наслідувати цим новаторам і таким чином затвердилися названі соціальні інститути. За словами Тарда, "Суспільство - це наслідування, а наслідування - свого роду гіпнотизм".

В рамках філософії діалогу цікаві погляди М. Бубера. Він виділяє три сфери, в яких будується світ відносин: 1) життя з природою, де відношення не досягає рівня мови; 2) життя з людьми, де відношення є відкритим і оформленим в мові. 3) життя з духовними сутностями, де відношення не володіє мовою, проте породжує її.

За М. Бубером, діалог не обмежується спілкуванням людей один з одним, він є відношенням людей одне до одного, що виражається в їх спілкуванні. Звідси випливає, що, навіть якщо можна обійтися без слів, без повідомлення, одне повинне у будь-якому випадку має бути присутнім в діалозі - взаємна спрямованість внутрішньої дії. Дві людини, що беруть участь в діалозі, очевидно, повинні бути зверненими один до одного.

До поглядів М. Бубера близька теорія К. Ясперса про екзистенціальну комунікацію», під якою філософ розуміє відношення, що виникає «між двома індивідами, які пов'язані один з одним, але повинні зберігати свої відмінності, які йдуть один одному назустріч з відокремленості, але знають про цю відокремленість лише постільки, оскільки вони вступають в спілкування».

Спочатку проблема можливості комунікації ставилася Ясперсом в особистому плані, а потім він починає розглядати її як глобальну, загальнолюдську задачу. При цьому умовою екзистенціальної комунікації є, по Ясперсу, загальна доля двох або декількох людей, пов'язаних конечністю їх буття, а умовою загальнолюдської комунікації - загальна доля всього людства - «осьовий час» як основа загально історичного буття. Тому особливе значення у Ясперса набуває проблема взаєморозуміння, відвертості, діалогу різних культур, народів і релігій.

Представники Празької лінгвістичної школи (В. Матезіус, P.O. Якобсон та ін.) розрізняли мовну діяльність як внутрішню і реалізовану, та інтелектуалізовану і афектну; розмежовували дві соціальні функції мовної діяльності - як функцію засобу спілкування і функцію поетичну; вказували на важливість дослідження взаємовідносин між учасниками діалогу.

Двадцяте століття відзначено бурхливим розвитком досліджень комунікативної проблематики в рамках соціальної філософії, психології, соціології, лінгвістики і інших областях науково-гуманітарного знання. Можна виділити наступні основні напрями в дослідженні комунікації:

1. Символічний інтеракціонізм: припускає взаємозв'язок між комунікативними засобами і типовими символічними структурами, яка забезпечує взаєморозуміння комунікантів; головна увага надається символічному змісту соціальної взаємодії. В рамках цього напряму встановлений зв'язок соціальних символів з соціальними ролями комунікантів і соціальними нормами комунікації. Основоположниками американської соціальної психології вважаються Джордж Мід (1886-1931) і Герберт Блумер 1900-1987). Вони досліджували комунікативні аспекти взаємодії за допомогою символів. Символами вважалися вербальні (словесні) і невербальні дії, що володіють певним значенням. Завдяки взаємодії за допомогою символів (символьної інтеракції) люди передають один одному знання, духовні цінності, зразки поведінки, а також управляють діями один одного. Мислення також розумілося як операція символами. Люди живуть в світі символів, постійно творять символи і обмінюються ними з іншими людьми. Пропонувалася таким чином комунікаційна модель суспільного життя, де комунікація (символьна інтеракція) ставала головним дійовим чинником.

Представники символічного інтеракціонізму вважають, що і результаті міжособової комунікації упорядковується, формується соціальна структура, а процес розвинута комунікативних форм є соціальним розвитком. В основі інтеракціоністського підходу лежить переконання, що людська природа і соціальний порядок є продуктами комунікації. Це означає, що особа розглядається як така, що формується в процесі повсякденної взаємодії з оточуючими.

З погляду інтеракціоністів, вивчення комунікації може бути розділено на три області: синтаксис, семантику і прагматику. Проектуючи ці
три області на структуру людської комунікації, можна сказати, що
перша з них має відношення до проблем передачі інформації і знаходиться у сфері теорії інформації. Її цікавлять такі проблеми як кодування, канали, об'єм, надмірність та інші характеристики мови. Значення - це те, що знаходиться в центрі уваги семантики. Нарешті, комунікація впливає на поведінку, і це - прагматичний аспект. З точки зору прагматики, вся поведінка, а не тільки мова є комунікацією, а вся комунікація - навіть характеристики самого контексту - впливають на поведінку. Виходячи з цього положення інтеракціоністи роблять висновок; людина не може не вступати в комунікацію. Активність або пасивність, слова або мовчання - все це передає інформацію: впливає на інших людей, які, у свою чергу, не можуть не відповісти на цю комунікацію і, отже, самі в неї вступають.

Раніше американців про вирішальну роль комунікації для розвитку суспільства писав великий соціолог XX ст. П.А. Сорокін (1889-1968): "Взаємодія людей по своїй природі є перш за все є взаємодією психічною, - обмін відчуттями, ідеями, вольовими імпульсами". Подібний обмін (кажучи сучасною мовою, це і є смислова комунікація) зумовлює динаміку людського суспільства, - стверджував П.А. Сорокін ("Система соціології". Т. 1. "Соціальна аналітика. Л., 1920. З. 16).

  1.  Феноменологічний напрям виходить з того, що основою і умовою комунікації є взаєморозуміння комунікантів.
  2.  Структурний функціоналізм (К.. Леві-Стросс, Ж. Лакан, М. Фуко,
    Р. Барт, Ж.. Дерріда та ін.)- припускає, що структури, що об'єктивно виділяються, у тому числі мовні, і комунікативні функції
    знаходяться у відносинах суперечливої взаємообумовленості. В рамках
    даного напряму виділяють чотири основні функціональні вимоги до соціальної комунікації: знання і ухвалення установки комунікації як початкової даності в певній комунікативній ситуації, цілеспрямованість комунікативного акту з метою дії, інтеграція різних комунікативних засобів для виразу соціально значущої інформації і, нарешті, самоконтроль для підтримки соціальної норми комунікації, прийнятої в даному суспільстві.
  3.  Соціальний конструктивізм (П. Бергер, Т. Лукман) пов'язаний з дослідженням соціальних чинників, що сприяють виробленню соціального знання, а отже, і оціночних категорій комунікації, підкреслює значущість мови у формуванні «системи реальності».
  4.  Етнологія комунікації: займається вивченням зв'язків соціокультурного знання з мовними одиницями, виділяючи соціологічні домінанти
    комунікації і аналізуючи етнологічні чинники, що детермінують
    соціальну диференціацію в комунікації.

6. Діалектика: спирається на положення про цілісність комунікативного акту, не зважаючи на суперечності в таких категоріях комунікації, як
соціальний статус і комунікативні ролі, комунікативні засоби і
їх функції, стратифікаційна диференціація і ситуативна варіативність.

7. Неомарксизм стверджує відчуження соціальних структур суспільства і змістовних (наочно-речовинних) характеристик комунікативних засобів; при вивченні комунікації як соціально обумовленої діяльності віддає пріоритет фактологічному аналізу

8. Теорія мовних (комунікативних) актів бере початок з ідей австрійського філософа і логіка Л. Витгенштейна про множинність функцій
мови і її взаємодію з життям. Основи теорії були розроблені
англійським філософом Дж. Остіном в середині 50-х років XX століття і отримали подальший розвиток а зарубіжній і вітчизняній науці.

Теорія мовних актів постулювала як основні одиниці людської комунікації не окремі слова або речення, а багатопланові за структурою мовні дії, що виступають як носії певних комунікативних завдань і направлені на досягнення певних ефектів. Розроблена типологія мовних актів дає можливість виявити соціальні чинники, що обумовлюють побудову висловів, в яких реалізується установка того, хто говорить.

9. Біхевіорізм: вважає основою комунікації не мову як систему
актуалізації в мовній діяльності комунікативної функції, а безпосередні мовні
 сигнали. В умовах зовнішніх дій індивідуум може пристосуватися до правил соціальної комунікації.

10. «Критичний аналіз дискурсу»: базується на критичній лінгвістиці, що сформувалася і Англії і 70-80 рр. XX ст., трактує мову як один з видів «соціальної практики» (Р. Фаулер, Т. Хрінниця). Згідно цієї теорії тексти є результатом діяльності комунікантів в певній соціальній ситуації; відносини комунікантів відображають різні моделі соціальних відносин людей; комунікативні засоби на будь-якому рівні функціонування соціально детерміновані, тому співвіднесення форми і змісту є завжди вмотивованим.

11. Персоналізм: розглядає комунікацію як внутрішню метафізичну здатність особи відкривати в собі почуття іншого. Спілкування розглядається як акт взаєморозуміння, інтимних контактів і усвідомленої духовної спільності. Особа існує тільки в своєму устремлінні до «іншого», пізнає себе тільки через «іншого» і знаходить себе тільки в «іншому». Первинний досвід особи - це досвід «іншої особи». «Ти», а в ньому і «Ми» передують «Я» або, щонайменше завжди супроводжують «Я». Особистість по своїй суті є комунікабельною, комунікація є визначеністю буття. Коли комунікація послаблює свою напруженість або приймає збочені форми, людина втрачає своє глибинне «Я».

12. Екзистенціалізм: комунікація не тільки не зводиться до взаємодії, але і є його протилежністю - взаємне самовираження комунікантів, що припускає внутрішню боротьбу за збереження іманентної самостійності особистості. Взаєморозуміння є лише ілюзією і не є істинною метою комунікації. Це свого роду «приманка», що дає можливість комунікантам вступити в спілкування.

13. Постнекласичний підхід зводить природу соціального до суб'-
єктно - суб'єктних відносин, тобто до принципу інтерсуб'єктивності. В даному випадку має місце аналіз соціуму як комунікативної системи, а комунікації постають засобом самовідтворювання суспільства. Комунікація описується як активне середовище, що самоорганізовується. Найпростіші соціальні системи - «інтеракції» - утворюються за допомогою узгодження дій і переживань
 суб'єктів комунікації. Суспільство в цілому охоплює всі дії, досяжні для співвідношення учасників процесу комунікації. По Н. Луману, комунікація розуміється як синтез інформації, повідомлення і розуміння відбувається лише в процесі здійснення цього синтезу.

Про значення комунікації для розвитку людства замислювалися на початку XX в. не тільки соціологи, але і практики документознавства. Найяскравіша фігура серед теоретиків документознавства - Поль Отле (1868-1944) - бельгійський учений, що став «батьком документалістики». Під документом П. Отле розумів «все, що графічними знаками зображає певний факт або ідею», тобто будь-які зображення і твори писемності або друку. В Європі і США в післявоєнні роки сталі розповсюджуватися служби документації, що займалися обслуговуванням бізнесу, медицини, політики, виробництва, тобто спеціальною комунікаційною діяльністю, яка вийшла за межі традиційної бібліотечно-бібліографічної сфери.23 

В 1930-ті рр. у зв'язку з розповсюдженням кіно, радіомовлення, масових ілюстрованих видань, коміксів і дешевих "покет-бук", філософів-культурологів зацікавив феномен масової культури, що свідчив про спрощення духовних потреб населення. Досвід маніпулювання масовою свідомістю в тоталітарних державах показав могутність і небезпеку засобів масової комунікації, які можуть впливати на людські маси, немов шприц, що робить підшкірне вливання мільйонам людей одночасно.

Після другої світової війни розвинуті країни зіткнулися з інформаційною кризою, викликаною суперечністю між накопиченими людством знаннями і можливостями їх сприйняття окремою людиною. Задля вирішення цієї проблеми почали створюватися інформаційні служби, інформаційні системи, інформаційні мережі, що використовували потенціал обчислювальної техніки і систем зв'язку. Ці засоби потребували наукового обґрунтовування, яке стала розробляти інформаційна наука (Information Science), названа в 1966 р. в нашій країні інформатикою. Задача інформатики полягала у вдосконаленні лише наукової комунікації, решта комунікаційних систем (у тому числі масова, економічна, політична, естетична і ін.) залишалася осторонь.

Тим часом значущість масової комунікації не тільки не зменшувалася, а навпаки, завдяки телебаченню і персональним комп'ютерам, зростала. Завдяки новим інформаційним технологіям виникли нові можливості впливати на громадську думку. Служби паблік рилейшенз і команди іміджмейкерів стали користуватися підвищеним попитом.

Ретроспективно оцінюючи досягнення XX в. в області вивчення соціальної комунікації, можна констатувати, що комунікаційна проблематика стала складовою частиною фундаментальних суспільних наук - соціології, психології, соціальної психології, культурології, соціальної філософії, а також освоєна різними прикладними дисциплінами, від документалістики і журналістики до теорії реклами і паблік рилейшенз.

2.2. Науки, що вивчають комунікацію

Науки, які займаються комунікацією як своїм об'єктом, можливо розділити на такі п'ять підходів:

  1.  традиційний;
  2.  загальнотеоретичний;
  3.  прикладний;
  4.  філологічний;
  5.  психологічний;
  6.  соціологічний.

 Окремо варто виділити систему документознавчих наук, що вивчають проблеми документно-інформаційної комунікації, про що детально буде йти мова в четвертому модулі означеного посібника.

2.2.1. Традиційний підхід

Філософія – форма суспільної свідомості, що формує уявлення про загальні принципи буття та пізнання, про відношення людини до світу, про загальні закони природи, суспільства та мислення. Філософія бачить в комунікації одну з атрибутивних властивостей матерії, обумовлених матеріальною єдністю світу і, отже, взаємозв'язком, взаємозалежністю явищ і процесів дійсності. Комунікація по-різному виявляється на різних рівнях організації матерії: від універсальної здатності віддзеркалення як властивості явищ живої і неживої природи до найскладнішого і багатогранного світу людського спілкування.

В античній філософії акцентується увага на діалозі як основі виникнення філософського світорозуміння. (у софістів, Сократа, Платона). А будь-який діалог — це ще і боротьба думок та уявлень. Не випадково в рамках філософії зароджуються науки, що безпосередньо пов’язані з комунікативною проблематикою, такі, як: герменевтика, риторика, логіка, культурологія, політологія.

У екзистенціалізмі конкретне "Я" живе серед інших людей, існує в їх очах, у комунікації з іншими. Проте тут не може бути дійсного контакту між людьми, буттям і небуттям. Людина оточена порожнечею, вона одинока в своїх почуттях, вона є одинокою в натовпі.

У філософії були поставлені і такі ключові для теорії комунікації проблеми, як проблема розуміння і проблема інтерпретації.

Герменевтика – мистецтво і теорія трактування текстів; наука, яка вивчає розуміння тексту, займається пошуком його правильної інтерпретації, доводить, що саме хотів своїм текстом сказати автор.

Термін "герменевтика" походить від імені легендарного Гермеса, бога ремесла і торгівлі, якого старогрецька міфологія малювала посланцем олімпійських богів, що передавав їх веління і послання людям. В обов'язку Гермеса входило тлумачення і пояснення передаваного тексту, йому приписувався винахід листа. В Стародавній Греції герменевтика була мистецтвом тлумачення (інтерпретації) іносказань, символів, творів стародавніх поетів.. Звідси поняття лат. - hermeneuo - роз'яснення, яке дало назву мистецтву і теорії витлумачення незрозумілого, пояснення смислу "чужої" мови, розкриття змісту знаків і символів. В давньогрецькій філософії герменевтика сприймалась як мистецтво трактування багатозначних символів, у неоплатоніків – як інтерпретація творів давніх поетів, передусім, Гомера. У християнській теології герменевтика мала своє значення як мистецтво трактування біблійних текстів. Особливе значення пошуку істинного значення  священних текстів надавали протестанти, які на цьому ґрунті непримиренно ворогували з католиками, що вважали неможливим правильне розуміння Священного писання у відриві від церковної традиції.

В епоху Відродження, що дала початок класичній філології, герменевтика виступала як мистецтво перекладу пам’яток античної культури.

 Понятійний зміст герменевтики стає особливо важливим, коли з'являється письмовий текст, що розділив автора та читача у просторі та часі. При усному мовленні і той, хто говорить, і той, хто слухає, перебувають у тому самому часі й просторі. Письмовий текст має одні координати часу й простору для автора й зовсім інші - для читача. Розширення сфери соціалізації людини ставить необхідною потребою розуміння інших мов, а з виникненням письма - витлумачення і розуміння письмових джерел, які, відособлюючись від авторів, що їх створили, матеріалізуються в рукописах, книгах, письмових текстах, постають основою для розуміння людьми цілого світу. Звідси виникає проблема різних інтерпретацій одного тексту.

Загальнофілософська проблема герменевтики була поставлена в ранньому романтизмі Ф.Шлегелем і розроблена Ф.Шлейєрмахером. Основою розуміння, за Шлейєрмахером, виступають подібність і відмінність між автором і читачем, між двома співбесідниками як різними людськими індивідуальними цінностями, констатація в самому розумінні двох моментів: спільності, близькості за духом і думками двох осіб, що розмовляють, і відомої відмінності, чужорідності між ними. Звідси, основними принципами, що визначають розуміння, є принцип чужорідності та спорідненості, а його середовищем — мова, оскільки розуміння проходить в процесі мовного спілкування, є перевернутим актом мовлення, діалогом між тим, хто говорить, і тим, хто слухає, пише, читає, автором та інтерпретатором. Під час цього діалогу здійснюється раціональна реконструкція тексту або мови, розкривається дійсний смисл, вкладений в них, і тим самим досягається розуміння.

З розвитком суспільної практики і наукового пізнання змінювався характер герменевтичної традиції, методів, прийомів, цілей та завдань герменевтики. Пройшовши тривалий шлях свого розвитку, об'єднуючи і синтезуючи різні концепції, вона перетворилась у спеціальну філософську течію, яка все більше втручається в теоретичну та ідеологічну діяльність різних культурних і філософських об'єднань, претендуючи на універсальність свого положення. Герменевтика виступає як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, тобто головне завдання інтерпретації літературного тексту полягає в тому, щоб думкою перенестися в епоху, до якої належить його автор, спробувати думати поняттями та уявленнями тієї епохи, бо тільки в такий спосіб забезпечується історична об'єктивність розуміння.

Як метод історичної інтерпретації герменевтика розроблялась В.Дільтеєм, який визначив, що суть історичного пізнання полягає в тому, що воно немов би дається дослідникові готовим у своєму значенні до процесу пізнання, де свідомість поступається місцем життю. Для її опису слід використовувати не нав'язані їй зовні понятійні форми (формальні категорії), а структурні форми життя, виведені з нього реальні категорії. Для того,  щоб зрозуміти хід думок автора, індивід повинен уявити себе в його уявному світі, через інтерпретацію, що включає уявлення і переживання, зрозуміти життя іншого так, як він розуміє самого себе, з допомогою розуму здолати культурну і часову дистанцію, віддаленість себе від об'єкта, подумки спробувати доторкнутися до конкретної історичної події, викладеної автором.

М.Хайдеггер орієнтував герменевтику на розуміння сутності мови. Мова як історичний горизонт розуміння визначає долю буття; не ми використовуємо мову, швидше, мова використовує нас.  Мова – це «дім буття», а герменевтика стає «звершенням буття».

Х-Г.Гадамер, учень Хайдеггера, сприймає герменевтику не тільки як метод гуманітарних наук, але як вчення про буття. Герменевтика для Гадамера є передусім практика, яка реалізується як діяльність з осмислення деяких текстів. Саме розуміння характеризується Гадамером як "досвід", бо дійсність не тільки пізнається теоретично, а й випробовується людиною життєво-практично. Носієм розуміння, за Гадамером, є мова, яка визначається як гра, що може існувати незалежно від зміни гравців. Весь історичний процес є своєрідною грою в стихії мови і, власне, саме герменевтика є найбільш адекватним засобом для осягнення сенсу цієї мовної гри.

Гомілетикачастина богослов’я,  що викладає основні принципи церковного проповідництва. Термін «гомілетика» виник у 18 столітті, в буквальному перекладі з грецької означає «розмовляти». Терміном «гомілетика» в ранньохристиянську епоху називали особливий вид проповідей, що включали пояснення Святого Письма. Цей вид проповідей був встановлений Оригеном і доведений до досконалості Василем Великим, Іоанном Златоустом Та Августином Блаженним.

Новий поштовх для свого розвитку гомілетика отримала у 19 столітті завдяки діяльності Ф.Шлейєрмахера. Проповідь для нього є одним з способів вираження релігійного почуття як безпосереднього переживання божества душею людини, що має на меті пояснення та укріплення в слухачах властивого їм релігійного почуття. Ідеальною метою гомілетики є визначення сутності, мети, походження та характеру церковного проповідництва, його джерел та засобів.

Гомілетика об'єднує в собі теологію і комунікацію, до неї можна віднести всі питання релігійної комунікації: як будувати проповідь, як обрати тему для неї, а також загальні питання пасторської комунікації.

Риторика - це мистецтво правильного мовлення, наука про те, як впливати на людей своєю мовою. Вона завжди входила до шкільної та університетської науки, але й завжди перебувала за межами колишнього СРСР. Вона зовсім зникла у нас. Схожа ситуація мала місце у середні віки, якщо порівнювати їх з античністю. Коли за часів античності треба було сперечатися з опонентом, шукати аргументи, то у часи середньовіччя достатньо було знайти відповідну "святу" цитату, а вона вже сама повинна була дійти до кожного.

Риторика має такі три головні частини:

  1.  інвенція (або пошук аргументів),
  2.  диспозиція (або порядок розташування аргументів),

елокуція (або словесна орнаментація, сюди відносилися фігури мовлення).

Логіка –1) здатність правильно (тобто логічно) думати; 2) наука про загально значимі форми думки, необхідні для раціонального пізнання і будь-якій галузі знань.

Логіка як наука є лише вченням про мислення в поняттях, але не про пізнання завдяки поняттям; вона слугує підвищенню формальної точності свідомості та об’єктивності змісту мислення і пізнання. Поняття «логіка» вперше використали в своїх творах стоїки, хоча засновником західноєвропейської логіки (як науки) вважається Аристотель.

Сучасна логіка розпадається на декілька основних напрямів, і є невід’ємною складовою раціонального спілкування.

Політологія – галузь наукового знання, що вивчає політику, політичні відносини, політичні системи.  З 1960-х рр. після публікації праці К. Дойча «Нерви управління. Моделі політичної комунікації і контролю» (1963) комунікативна проблематика стає предметом дослідження політології. Виник цілий науковий напрям (комунікативно-кібернетичний), що вивчає політичні процеси з погляду інформаційного обміну між суб'єктами політики. Новий напрям в політології виник і розвивалося під впливом успіхів в кібернетиці, а саму політичну систему Дойч уподібнював кібернетичній системі. Він вважав, що його підхід формує об'єктивний критерій порівняння функціонування різних політичних систем. Швидкий, без втрат і спотворень інформаційний обмін усередині системи, між системою і її середовищем є ознака ефективної політичної системи, адекватної потребам сучасного суспільства. Навпаки, якщо інформаційні потоки мають однонаправлений характер, комунікаційні канали володіють негативною пропускною спроможністю, інформація спотворюється - система потребує реформування.

Культурологія - В культурології комунікативна проблематика виявилася головним чином при вивченні проблем трансляції культурних цінностей або безпосередньо в спілкуванні людей, або через механізми опредмечування та розпредмечування - від людини до людини, від покоління до покоління і між представниками різних культур.

2.2.2. Загальнотеоретичний підхід

Теорія комунікації об'єднує в собі теоретичні концепції, що базуються на розгляді загальних питань комунікації, це погляд на комунікацію, так би мовити, згори, а не з погляду конкретної дисципліни. Загальні закони людської комунікації знаходять своє місце саме тут.

Теорія аргументації - окремий підхід, що досить сильно базується на логіці, її фундатори, а це - сучасні голландські вчені з Амстердамського університету, вважають, що логіка є занадто абстрактною для описання реальної комунікації, але водночас лінгвістика є занадто деталізованою. Тому вони вирішили створити нову науку. Аргументація при цьому визначається як соціальна, інтелектуальна й вербальна активність, що служить тому, аби довести або спростувати думку, що складається з низки висловлювань і спрямована на отримання схвалення від аудиторії.

Той, хто говорить, намагається знайти підтримку від аудиторії. Але це є можливим лише тоді, коли і він, і аудиторія використовують однакові критерії стосовно аргументів. Сам аргумент визначається як висловлювання, що висувається на доказ або спростування думки.

Головні аспекти аргументації: фактуальний (інформація про факти, що використовуються в якості аргументів), риторичний (форми і стилі мовного та емоційного впливу), аксіологічний (ціннісний підбір аргументів), етичний (моральна дозволеність аргументів), логічний (послідовність і зв’язність аргументів, їх організація в дедуктивний висновок).

Семіотика - наука, що досліджує властивості знакових систем і відповідно знаків (природних і штучних мов). Об'єктом вивчення семіотики знакова система - сукупність знаків, організована певним чином. Семіотика займається знаковим аспектом комунікації, розуміючи знак як вільне поєднання значення і форми.

Семіотичний підхід до вивчення знакових систем вперше з’явився в логіко-математичних працях Лейбница (кінець ХУІІ ст.). Але основні принципи семіотики були сформульовані в 1860-е рр. американським філософом Ч.С. Пірсом, йому ж належить і сам термін «семіотика». В XX ст. семіотика прийняла лінгвістичний ухил під впливом ідей засновника структурної лінгвістики Ф. де Соссюра. Основні принципи семіотики розвивались в працях Ч.Морріса, Р.Карнапа, А.Тарського, Р Монтегю та ін.

Для семіотичного підходу характерним є виділення трьох основних рівнів дослідження знакових систем, що відповідають трьом аспектам семіотичної проблематики: синтактика, яка присвячена вивченню синтаксиса знакових систем, тобто внутрішні властивості систем знаків (інакше, правила побудови знаків в рамках знакової системи); 2) семантику, що вивчає знакові системи як засоби вираження змісту – основним її предметом є інтерпретація знаків та їх сполучень; 3) прагматику, що вивчає відношення між знаковими системами і тими, хто їх сприймає, інтерпретує, використовує.

Теорія міжнародних комунікацій. Міжнародні комунікації проходять у специфічній сфері, де відбувається зіткнення кількох автономних соціальних, комунікативних, семіотичних систем. Різні культури накладають свої норми на форми спілкування у міжнародній сфері. Як визначають американські дослідники, міжнародні комунікації проходять у сфері, де немає загальної для всіх влади, авторитету, уряду. Тому й виникає ця нова проблематика, що реалізується у таких різновидах діяльності, як переговори, переклад, менеджмент конфліктних ситуацій.

Враховуючи бурхливий розвиток засобів масової інформації в другій половині ХХ століття, особливої уваги заслуговують теорії масових комунікацій. Масова комунікаціясистематичне розповсюдження повідомлень (через друк, радіо, телебачення, кіно, Інтернет) серед численно великих аудиторій з метою утвердження духовних цінностей та здійснення ідеологічного, політичного, економічного чи організаційного впливу на оцінки, думки та поведінку людей.

Теорія масових комунікацій розглядає особливості спілкування з масовою аудиторією. Матеріальною передумовою виникнення теорій масових комунікацій стало створення технічних засобів, здатних здійснити швидку передачу і масове тиражування великих об’ємів інформації. Теорії масових комунікацій вивчають структуру, закономірності та ефективність діяльності систем масової комунікації, функціонування її окремих складових, їх взаємодія, вплив на соціальні, політичні, економічні та культурні явища.

Початок досліджень масової комунікації пов'язують з ім'ям німецького соціолога М. Вебера. В 1910 р. він методологічно обґрунтував необхідність вивчення преси в соціологічному аспекті, переконливо показавши орієнтацію періодичної преси на різні соціальні структури і її вплив на формування людини як члена соціуму. Він також сформулював соціальні вимоги, які пред'являються до журналіста, обґрунтував метод аналізу преси.

Англійські соціологи Г. Мердок і П. Голдінг є авторами політико-економічної теорії, в якій найбільш послідовно використовуються постулати марксизму, на перше місце висувається роль економічних чинників, що визначають функції ЗМІ.

Представники політико-соціологічного напряму (Дж. Томпсон, Р. Шаттенберг, Р. Голдман) розглядають ЗМІ як інструмент підтримки існуючого в суспільстві соціального порядку і соціальної ієрархії, підкреслюючи їх використання владними структурами в своїх інтересах.

Економіко-соціологічна традиція вивчення масової комунікації (Ж. Веделл, Д. Маккуейл, Д. Келлнер, Т. Вестергаард, До. Шродер) в процесі реалізації соціокультурних функцій (інформування аудиторії про події на локальному, національному і світовому рівнях, розваги, виховання і освіта) виділяє мету, пов'язану з формуванням споживацької поведінки, стереотипів сприйняття економічної реальності і способу життя, а також розглядає процеси виробництва, розподілу і споживання продуктів ЗМІ (інформації, розваги і соціокультурних зразків) в суспільстві як нематеріальних суспільних або приватних благ. В цьому контексті ЗМІ є «четвертою владою» в тому значенні, що не залежать від традиційних трьох, не зливаються з ними, але володіють власною «владою» над розумом людей.

Теорія «інформаційного суспільства» розроблялась американським соціологом Д. Беллом, який відзначав, що ЗМІ є могутнім стимулом для споживання інформації і її оцінки, вони також стимулюють комунікативні технології. Зміни в суспільстві, «революційні потенції» закладені не в змісті інформації, а в способах і засобах її передачі і подальшого її застосування.

Серед найбільш поширених сучасних теорій масових комунікацій американський дослідник Р.Харріс24 виділяє теорію соціального навчання, теорію культивування, теорію соціалізації, теорію використання та задоволення.

 Теорія соціального навчання виникла в надрах біхевіористської психології і розроблявся в 60 – ті роки ХХ ст. А.Бандурою. Суть цієї теорії полягає в тому, що людина засвоює моделі поведінки, імітуючи поведінку оточуючих. Роль засобів масової інформації набувають значення, коли приклади, що демонструються в них, стають джерелами навчання. Щоб соціальне навчання мало місце, увага людини має бути захоплена певним прикладом в ЗМІ. Потім вона має запам’ятати певну модель і «програти» її в своїй пам’яті. Людина має володіти когнітивними властивостями, моторними навичками і мотивацією, необхідною для здійснення певних дій. Мотивація спирається на внутрішнє та зовнішнє підкріплення (у вигляді заохочення оточуючих), що підштовхує людину до здійснення цих дій.

Теорія культивування була розроблена Дж.Гербнером в рамках Проекту дослідження культурних ознак, що здійснювався в Пенсільванському університеті. Одним з основних положень цієї теорії є уніфікація, направлення різних поглядів людей на соціальну реальність в єдине русло. Ця уніфікація здійснюється шляхом процесу конструювання, коли глядачі дізнаються про «факти» реального світу, спостерігаючи світ, створений на телеекрані. Дія масової комунікації в цих роботах розглядається не з погляду безпосереднього впливу на поведінку і установки людини, але швидше відносно того, як вона формує у неї сприйняття соціальної реальності. До числа ефектів відносяться: ефект утиліти - задоволення від отримання інформації, необхідної для вирішення життєвих, практичних задач (наприклад, реклама товарів і послуг, прогноз погоди, програми телепередач і т.п.); емоційний ефект - задоволення від емоційної розрядки, компенсація емоційної недостатності; ефект задоволення пізнавального інтересу, який виникає у тому випадку, коли реципієнт, отримавши нову інформацію, суб'єктивно відчуває себе добре інформованим; ефект посилення позиції - задоволення від інформації, підтверджуючої думки, думки, погляди людини з якогось питання, у тому числі і дискусійному; престижний ефект - задоволення від інформації, що затверджує цінності і позиції соціальної групи, до якої належить або прагне належати людина; естетичний ефект - задоволення від сприйняття прекрасного, естетичного збагачення; ефект комфорту - задоволення від зняття напруги.

Відбитки, що залишаються в пам’яті після перегляду телепередач, зберігаються автоматично. Коли цей штучно сконструйований світ і реальний світ співвідносяться між собою, має місце явище резонансу і ефект культивування стає більш помітним. Оточуючий світ в уяві активних телеглядачів нагадує світ телепередач.

Теорії соціалізації акцентують увагу на тому, як ЗМІ, завдяки своєму позитивному впливу, стають джерелом наших знань про світ і нашої ролі в ньому. В епоху соціалізації діти соціалізуються і починають виконувати дорослі ролі набагато раніше, ніж це було кілька століть назад. Телебачення – це вікно, через яке діти дізнаються про світ дорослих, що вже не є для них таємницею. Завдяки ЗМІ стираються дихотомії «дитина» - «дорослий», «маскулінний» - «фемінний» та ін. ЗМІ є також важливим джерелом національної та культурної соціалізації, стираючи межу між окремими соціокультурними системами. Розглядаючи широкий спектр наслідків впливу ЗМІ, теорії соціалізації допомагають зрозуміти, наскільки комплексним є вплив мас-медіа.

Теорія використання та задоволення  надає велике значення активній ролі аудиторії в прийнятті рішень і визначенні своєї мети при використанні інтелектуальної продукції, створеної засобами ЗМІ. Характер впливу ЗМІ частково залежить від того, як людина їх використовує і яке задоволення від цього він отримує. Наприклад, перегляд новин викликає абсолютно різні враження у людини, яка сприймає перегляд як розвагу, та у людини, яка хоче отримати від перегляду корисну інформацію.

2.2.3. Прикладний підхід

Психоаналіз метод психотерапії та психологічне вчення, що ставить у центр уваги несвідомі психічні процеси та мотивації.

Психоаналіз (і психотерапія), що виникли з теорії 3.Фрейда, розглядають комунікативні процеси як такі, що дають можливість зазирнути у несвідоме, в ту частину нашої психіки, яка закрита від нашого погляду індивідуальною цензурою. Такі «заховані» проблеми, згідно з З.Фрейдом, викликали істерію, й за допомоги психотерапії він намагався вийти на те, що саме спричинило це порушення психіки. З точки зору психоаналізу кожне психічне явище має бути досліджене в трьох аспектах: динамічному (як результат взаємодії різних психічних сил), енергетичному (розприділення пов’язаної і вільної енергії, що використовується в тому чи іншому процесі), та структурному.

К.Г.Юнг уже більше акцентував не індивідуальне підсвідоме, а колективне, маючи на увазі колективні символи, які подекуди виявляються у міфах, казках. 3.Фрейд теж мав змогу виходити на підсвідоме, спираючись і на літературний матеріал. У повсякденному житті він бачив прояви несвідомого в таких мовленнєвих актах, як анекдоти, мовні помилки тощо. Саме вони допомагають винести на поверхню те, що заховане у глибині.

Комунікація ділова – вид спілкування, метою якого є організація і оптимізація виробничої, наукової, комерційної чи іншої діяльності. Завданням цього виду комунікації є визначення ефективності проведення ділових переговорів, нарад, бесід, визначення впливу промовця на аудиторію, характеристика засобів обробки інформації в діловій сфері, раціональний пошук рішення ділових комунікативних проблем.

Теорія перформансу25. Перформанс, як визначає його, наприклад, Р.Шехнер, - це діяльність, якою займаються індивід чи група у присутності іншого індивіда чи групи. Це досить загальне визначення, але реально сюди відносять абсолютно всі різновиди видовищ: від театру, цирку до масового дійства типу першотравневої демонстрації. Перформанс активно спирається на аудиторію, яку розподіляють на два типи: інтегровану та випадкову. Інтегрованою є така аудиторія, яка невіддільна від цього перформансу. Це можуть бути, наприклад, рідні під час такого перформансу, як весілля. Загалом інтегрована аудиторія входить у перформанс як частина ритуалу, випадкова ж аудиторія просто приходить подивитися. Інтегрована аудиторія часто наперед знає, що саме відбудеться, тому її сприйняття не таке активне, як у аудиторії випадкової, яка навіть платить гроші, щоб подивитися.

2.2.4. Філологічний підхід26

Лінгвістика (мовознавство) вивчає форми, в які саме оформлюється комунікація. Традиційний підхід лінгвістики: від форм до значень, які несуть ці форми. Нові комунікаційні граматики, що вже почали з'являтися, особливо це стосується англійської мови, побудовані за зворотним принципом: від значення до форми.

Семантика - це наука, що вивчає значення мовних одиниць. Без формалізації семантики неможливе будь-яке комп'ютерне моделювання людського мислення і спілкування, тому семантика бурхливо розвивалася в останні десятиріччя, поступово переходячи в такі науки, як комп'ютерна лінгвістика, когнітивна лінгвістика, штучний інтелект.

Соціолінгвістика займається співвідношенням соціальних і мовних структур, тому багато досліджень у цій галузі присвячені якраз проблемам комунікації. Більшість конкретних соціолінгвістичних проблем збігаються з проблемами теорії комунікації, тільки їх розв'язують на рівні мовного матеріалу.

Психолінгвістика. Психолінгвістика займається еквівалентами мовних процесів у психіці.

Паралінгвістика займається процесами, які супроводжують мовну комунікацію. Інформацію слухачеві несуть також тембр голосу, жіночий/ чоловічий /дитячий голос, поза промовця, відстань спілкування тощо. Це все об'єднується терміном "невербальна комунікація". Ситуація ускладнюється ще й тим, що кожна культура має свої закони невербальної комунікації. Наприклад, для нашої культури характерним є те, що промовець намагається дивитися прямо в очі, коли він їх відводить, ми вважаємо, що він бреше. Східні культури дозволяють дивитися вбік при розмові.

2.2.5. Психологічний підхід

Психологіянаука про закономірності, механізми та факти психічного життя людини та тварин. Одним з найважливіших комунікативних аспектів психології  є вивчення здатності людини відображати світ, пізнавати його і регулювати свою взаємодію з природним та соціальним середовищем. При цьому загальна психологія надає велику увагу таким факторам, що мають безпосереднє відношення до процесу комунікації, тобто способам вербальної комунікації, а також різним видам невербальної комунікації і особливостям їх сприйняття, обумовленим психологічними особливостями особистості.

В межах соціальної психології досліджуються проблеми психології міжособової взаємодії (способи спілкування, міжособове сприйняття і розуміння), психології малих груп (взаємодія індивіда і малої групи, внутрішньо групові відносини, конфлікти), психології міжгрупових відносин і т.п.

2.2.6. Соціологічний підхід

Соціологіянаука про суспільство як цілісну систему та про окремі соціальні інститути, процеси та групи, що розглядають їх зв’язки з суспільством в цілому. Соціологія, вивчаючи структуру суспільства і динаміку суспільного розвитку, велике значення приділяє проблемам комунікації, оскільки у фокусі її уваги опиняються проблеми зв'язків і відносин різних соціальних суб'єктів - окремих осіб, малих і великих соціальних груп - класових, національних, етнічних, демографічних і ін. В теоретичних пошуках Н. Лумана, Ю. Хабермаса комунікативна теорія стає основною категорією, предметом соціологічного дослідження.

Висновки

В античній філософії період зародження досліджень в галузі теорії комунікації був пов'язаний з активною діяльністю софістів і Сократа. Звернення до проблеми людини, людського буття виводило на перший план питання міжособових відносин, які стали предметом риторики і етики. Аристотель вважається творцем логіки – мистецтва правильного мислення.

Середньовічні схоласти відродили старогрецьку герменевтику - науку про розуміння і тлумачення поетичних (Гомер) і священних (Біблія) текстів.

Постнекласичний підхід зводить природу соціального до суб'-
єктно - суб'єктних відносин, тобто до принципу інтерсуб'єктивності. В даному випадку має місце аналіз соціуму як комунікативної системи, а комунікації постають засобом самовідтворювання суспільства.

Питання для самоконтролю:

  1.  Коли виникає риторика?
  2.  В чому полягає сутність сократичного методу діалектики?
  3.  Які основні проблеми комунікації сформувала епоха античності?
  4.  Як змінилися акценти в дослідженні проблеми комунікації в епоху Відродження, порівняно з Середньовіччям?
  5.  Як позначилась суб’єкт - об’єктна парадигма німецької класичної філософії на розвитку комунікативної теорії ХІХ ст.?
  6.  Які основні напрями розвитку комунікативної теорії в ХХ ст.?
  7.  Які існують підходи до класифікації наук, що досліджують проблеми комунікації?
  8.  Які проблеми вирішує філософська герменевтика в системі комунікативної теорії?
  9.  Яка наука досліджує знакові аспекти комунікації і в чому полягає її зміст?

Тема 3.  Класифікація комунікації

Види комунікативної діяльності: за масштабністю процесу комунікації, за характером адресності, за способом встановлення контакту, з урахуванням тимчасового чинника, з урахуванням тимчасового чинника, за формою передачі інформації, за каналом передачі і сприйняття інформації, залежно від просторово-часового середовища, за цільовим призначенням, за ініціативністю комунікантів, за ступенем організованості, залежно від знакових систем, за  спрямованістю (орієнтацією повідомлення), за каналом передачі інформації.

Рівні комунікації: семіотичний, синтетичний, лінгвістичний, паралінгвістичний і металінгвістичний.

Види комунікативних систем: Природні комунікативні системи, Штучні комунікативні системи

Базові терміни: «масова комунікація», «групова комунікація», «міжособова комунікація», «аутокомунікація», «персональна комунікація», «над персональна комунікація», «пряма комунікація», «опосередкована комунікація», «усна комунікація», «письмова комунікація», «друкована комунікація», «вербальна комунікація», «невербальна комунікація»

3.1. Види комунікативної діяльності

Можна виділити наступні критерії диференціації комунікативної діяльності:

За масштабністю процесу комунікації і масовості осіб, що залучених до нього, розрізняють:

  1.  Масову (на рівні соціальної системи) комунікацію: вона є взаємодією соціальних суб'єктів за допомогою розповсюдження інформації за допомогою спеціальних засобів (друк, радіо, телебачення) на великі анонімні і розосереджені аудиторії людей.
  2.  Групову комунікацію: середнього рівня (обмежену в масштабах
    соціальних груп і організацій - внутрішньоорганізаційні комунікації), локальну (в мікрогрупах. типу асоціацій, професійних
    колективів), міжгрупову (між різними групами або самостійними підгрупами великої групи), внутрішньогрупову (взаємодія не виходить за рамки якої-небудь групи: сім'ї, малої групи).
  3.  Міжособову (інтерперсональну) комунікацію: здійснюється
    між двома людьми шляхом безпосередніх контактів і характеризується наступними специфічними особливостями: 1) невідворотність міжособистісної комунікації пояснюється умовами людського буття - людина як соціальний феномен не змогла б існувати без спілкування, яке є його найважливішою потребою; 2) безповоротність міжособової комунікації розуміється як неможливість знищити сказане; 3) поетапність міжособової комунікації спостерігається в розвитку міжособових відносин (встановлення, підтримка, підйом, спад, припинення і можливість відновлення); 4) багатоканальність міжособової комунікації припускає можливість одночасного використання декількох каналів передачі і сприйняття інформації. При міжособовій комунікації в малих групах можна говорити ще про дві її характеристики:
    5) чинник однорідності / неоднорідності мови при міжособовій комунікації в групі визначається згуртованістю, тривалістю і регулярністю контактів; 6) переважання оцінних і характеризуючих слів, оскільки в малій групі, де люди поєднані загальним досвідом і інтересом, не так важливо назва предмету, про який йде мова, скільки його властивості, характеристика і оцінка, тобто нова інформація.
  4.  Внутрішньоособову комунікацію (аутокомунікацію). Як правило, виділяють два розуміння аутокомунікації. Аутокомунікація (лат. auto - сам, і communicatio - розмова, «спілкування, розмова з самим собою») - одна з основних культурних моделей комунікації, в якій повідомлення передається по каналу «Я — Я», тобто сам відправник є також і адресатом повідомлення», «тип інформаційного процесу в культурі, організований як така передача повідомлення, початковою умовою якої є ситуація співволодіння адресата і адресанта.

На відміну від комунікації, яка реалізує себе в структурі «Він -Я», аутокомунікація актуалізується в структурі «Я - Я». Можливість передачі інформації забезпечується в першому випадку - зміною суб'єкта, в другому - зміною інформації за рахунок ситуативного привнесення додаткового або нового коду, що задає «зміну контексту», причому ця якісна трансформація інформації приводить і до трансформації її носія.

Аутокомунікація постає у формах щоденників, автобіографій, прочитання власних текстів і т.д. Вона характеризуються редукцією як знакової (спрощення, скорочення, перетворення слів в позначення слів), так і граматичної форми (незакінчені речення, ритмічне повторення фраз).

За характером адресності  виділяють персональну та над персональну комунікацію.

В персональній комунікації адресатом повідомлення виступає конкретна (для відправника) особа або група осіб. В над персональній — повідомлення адресується анонімній (для автора) аудиторії, чисельність якої вирахувати практично неможливо. З цих двох різновидів комунікації персональна комунікація генетично передує над персональній.

Порівнюючи найрізноманітніші варіанти над персональних комунікативних  повідомлень (роман, сонет, науковий трактат, філософське    есе, журнальний (нарис, підручник і т. д.)  і персонально комунікативних повідомлень (приватний або діловий лист, телеграма, наказ по установі, протокол засідання і т. д.), бачимо, що кардинальна відмінність між ними пролягає в характері їх адресності. Інтенційно задана аудиторія для повідомлення першого типу є двоступеневою: одна ступінь — це кожний конкретний читач, що декодує і сприймає повідомлення в рамках свого особистого потенціалу. Інша ступінь — це узагальнений адресат, який володіє довго тривалістю життя, рівного життю самого твору, тобто така спільність людей, яка, хоча н складається з окремих осіб, все ж таки як єдине ціле набуває характеру надособистісного, надперсонального (народ, наука і т. п).

За способом встановлення контакту виділяють:

  1.  пряму, безпосередню, комунікацію: актуалізується у формі бесіди або публічного виступу перед аудиторією, припускає безпосередню емоційну дію, обмін смисловою і оціночною інформацією, використання вербальних і невербальних засобів.
  2.  непряму, опосередковану комунікацію: взаємодія здійснюється через посередника або за допомогою різних засобів комунікації (засоби масової інформації і реклами) і технічних засобів (гучномовець, телефон, радіо, відео зв’язок і т.д,)

З урахуванням тимчасового чинника - тривалості комунікативного процесу розрізняють тимчасову і постійну комунікацію, обумовлену частим спілкуванням в малих групах.

З урахуванням структурних зв’язків комунікації підрозділяються на:

  1.  горизонтальні;  здійснюються між членами  групи,  мають рівний ранг, а також між рівнозначними групами; реалізуються, як правило, спонтанно, але можуть бути і атрибутом алгоритму управління.
  2.  вертикальні; низхідні (комунікативний потік переміщається від вищого рівня організації до більш низького) і висхідні (інформація переміщається у зворотному напрямі і використовується для зворотного зв'язку підлеглих з керівництвом)

За формою передачі інформації виділяється усна,  письмова і друкована  комунікація.

Усна комунікація дає можливість швидкого реагування обох сторін, передає всі нюанси розмови. Письмової комунікації від людини вимагають, наприклад, державні установи. Ми розписуємося, пишемо, підписуємося, таким чином фіксуючи, що саме ми написали топ чи інший документ. А як було в минулому, коли не було писемності? Тоді роль усного слова була набагато сильнішою, слово було вагомішим. Важко уявити обставини, за яких людина мала змогу його порушити. Друковану комунікацію, на додаток до писемної, запропонував відокремлювати представник Празької лінгвістичної школи Й.Вахек.

До усної комунікації звертались у минулому представники владних структур, щоб не залишалося можливих матеріальних свідків подій.

Письмова комунікація охоплює образотворчу, нотну, картографічну, передачу інформації умовними математичними, фізичними, хімічними знаками. Крім того, письмова комунікація не укладається цілком у документальну. І не тільки тому, що документи можуть бути неписьмовими, але й тому, що письмова комунікація може бути недокументальною. Наприклад, письмові записи, зроблені на дошці крейдою, стираються після використання. Таку ж роль виконують записи на екрані комп'ютера, що не зберігаються в його постійній (довгостроковій) пам'яті.

Особливість письмової комунікації, на відміну від усної, полягає в просторово-часовому розузгодженні комунікативних дій суб'єкта і об'єкта, тобто буквений код дозволяє розширити комунікацію у просторі та часі. В результаті подібного розузгодження письмова комунікація завжди має відстрочену реалізацію, оскільки комунікативний акт не може повністю реалізуватися до тих пір, поки в ньому не будуть задіяні всі три основні ланки ланцюжка «відправник — повідомлення — реципієнт». В комунікативному акті, що базується на письмовому повідомленні, перемикання фінальної ланки, тобто поява одержувача, може, по-перше, здійснюватися в довільні терміни, детерміновані першими двома ланками тільки в значенні передування-проходження, і, по-друге, це підключення може здійснюватися нескінченним числом одержувачів, породжувати при цьому нескінченну кількість різночасних комунікативних актів, ідентичних в своїй початковій і серединній частині (відправник-повідомлення) і нескінченно змінних в своїй фінальній частині (одержувач).

Порівнюючи усну та письмову чи друковану комунікацію, можливо виділити наступні особливості: 1) відсутність спільної для всіх мовців життєвої ситуації і спільного їхнього життєвого досвіду, що значно полегшує взаємне розуміння в розмовному мовленні; 2) відсутність допомоги з боку жестів, міміки, інтонації (остання, між іншим, є і тут, але в цілком особливому, не звуковому, а лише мисленнєвому, і до то ж, схематично-стандартному, вкрай зубожілому вигляді); 3) максимально збагачений словник, і притому збагачений переважно за рахунок абстрактних уявлень; 4) максимально ускладнений синтаксис.

Електронна комунікація припускає використання електронно-обчислювальної техніки і сучасних засобів зв'язку, що перетворять повідомлення в машиночитну форму. Але для комуніканта і реципієнта ці повідомлення, як і раніше, існують або у вербальній, або в невербальній формі; у формі писемного, візуального (зображувального) або - рідше - аудіального повідомлення. При цьому запис повідомлення іноді можна оформити як документ, тобто зберегти в незмінній формі або в пам'яті комп'ютера або на окремому машиночитному носії.

За каналом передачі і сприйняття інформації  виділяється:

  1.  аудитивна комунікація: вона припускає вербальне повідомлення, сприймане адресатом на слух - по аудіальному сенсорному каналу;
  2.  візуальна комунікація: припускає передачу інформації за допомогою різних невербальних засобів (міміка, пантоміміка, зміна іміджу та ін. візуальні дії). Для візуальної комунікації характерна довготривалість повідомлень, однозначність і схильність контролю, збіг формування повідомлень з граматикою;
  3.  аудитивно-візуальна комунікація: припускає одночасне задіювання в комунікативному акті обох вказаних сенсорних систем, що найбільш відповідає реальності людської комунікації.
  4.  тактильна комунікація: актуальна для людей з ослабленим зором або в нестандартних умовах комунікації.

Залежно від просторово-часового середовища є чотири види комунікації (за А.В. Соколовим27):

  1.  матеріальна (транспортна, енергетична, міграція населення, епідемії і ін.);
  2.  генетична {біологічна, видова);
  3.  психічна (внутрішньо особова);
  4.  соціальна (суспільна).

Останні три типи є смисловими, тобто в якості передаваного повідомлення виступає не задана у відчуттях річ або її властивість, а значення, що умоглядно осягається. При цьому дотримується наступний закон комунікації: повідомлення смислових комунікацій завжди мають ідеальний (духовне) зміст і, як правило, але не завжди, - матеріальну, фізично сприйману форму.

За цільовим призначенням, вмотивованості комунікативних одиниць і техніці актуалізації розрізняють:

  1.  природну комунікацію: заснована на актуалізації природної мови і використовує його комунікативні засоби - складу, словосполучення, жести, міміку, рухи тіла. Вона характеризується багатофункціональністю, соціальною диференціацією, високим ступенем варіативності, динамікою розвитку;
  2.  штучну комунікацію: будується на основі функціонального
    аналога природної мови, використовує сконструйовані або запозичені з різних областей знань символи, формули, графи, знаки для позначення зв'язків і відносин елементів;
  3.  змішану комунікацію: використовує елементи природної мови
    штучно створені елементи і зв'язки між ними

 За ініціативністю комунікантів комунікації діляться на активні і пасивні. Якщо реципієнт комунікації не реагує на послання, відіграє   пасивну   роль,   то   комунікація   в цілому   є   пасивною. Комунікація активна, якщо всі учасники комунікативного процесу ініціюють послання і відразу ж реагують на отриману інформацію.

За ступенем організованості комунікації підрозділяються на випадкові (стихійні, незаплановані) і невипадкові (організовані).

Залежно від знакових систем комунікації, що використовуються, підрозділяються на:

  1.  вербальні
  2.  невербальні

Комунікація може бути вербальною або невербальною. Вербальна комунікація - це наше звичне використання мови. Вербальна комунікація має більш системний, більш структурований характер. Не такою чіткою є невербальна комунікація, але й вона несе в собі достатньо інформації.

Вербальні комунікації здійснюються за допомогою знакових систем, символів, головною серед яких є мова, виражається в обміні думками, інформацією, емоційними переживаннями співрозмовників.

Вербальна комунікація відбувається переважно у формі діалогу або монологу. Діалогом називається форма спілкування, що складається з обміну висловами двох взаємодіючих сторін і що характеризується, по А.А - Леонтьеву28, порівняно швидким обміном мовою, коли кожний компонент обміну є реплікою і одна репліка обумовлена іншою, обмін відбувається без певного попереднього обдумування; не заданістю компонентів; стислістю реплік; ситуативністю і реактивним характером - відповідь співрозмовника у великому числі випадків є перефразовуванням, а то і повторення питання або зауваження; можливістю не доказування, неповного вислову, непотрібністю мобілізації всіх тих слів, які повинні були б бути мобілізований для виявлення такого ж мислимого комплексу в умовах монологічного мовлення. Комунікативний акт в діалозі починається проголошенням (в різноманітній формі) намірів повідомити слухачеві нову інформацію чи прямо спонукати його до дії, а завершується згодою того, до кого звертаються, на певну дію, або констатацією того, що зрозумів передану інформацію, або вказівкою, що він байдужий і перериває діалог, відмовою зрозуміти чи виконати запропоноване. Репліки слухача в діалозі відображають його ставлення до ініціатора розмови і можуть бути сигналами розуміння (нерозуміння) недостатності (надлишку) інформації. Реакція мовця на репліку, відповідне пояснення чи доповнення покращують спілкування. Не виключена, зрозуміло, й відмова у вимогах репліки, що може призвести до розриву діалогу одним із співрозмовників.

Монолог є мовною формою спілкування, розрахованою на пасивне і опосередковане сприйняття, оскільки вимовляється однією людиною при зверненні до іншого або багатьом людям. Основними ознаками монологу є велика протяжність реплік, композиційна складність, прагнення вийти за тематичні рамки спілкування; односторонній характер вислову; наявність заданості, попереднього обдумування і ін. Якщо діалог як форма комунікативного акту заснований на постійному виявленні адресантом і переважно адресатом і знятті ними інформаційного розриву і нерозуміння, то в монолозі час від часу виникає необхідність підтримувати згасаючий комунікативний акт, моделюючи його хід, виявляючи суперечність поміж мовцем та слухачем і знімаючи її.

До  основних   форм   і   способів  невербальної   комунікації відноситься кінесика (сукупність жестів, поз, рухів тіла.) Одиниці кінесики називають кінемами. Іноді виділяють окремо мімічні втілення комунікації - вираз обличчя, погляд і ін., але частіше їх розглядають у складі кінесичних засобів, оскільки вони, як і жести, відрізняються динамічністю. Також до невербальної комунікації відносяться: такесика (рукостискання, поцілунки, прогладжування, поплескування і інші дотики до тіла партнера по комунікації); сенсорика (сукупність чуттєвих асоціацій, що ґрунтуються на інформації від органів чуття); проксеміка (способи використання простору в процесі комунікації); хронеміка (способи використання часу в процесі комунікації); окулістика (використовування руху очей, або контакт очей, або візуальний контакт в процесі комунікації). Невербальна комунікація виконує функції доповнення або заміщення мови, репрезентації емоційних станів комунікантів.

  В основі невербальних засобів комунікації два витоки - біологічний і соціальний - природжений і придбаний в ході життєвого досвіду людини як члена соціуму. Встановлено, що міміка при виразі емоцій у людини і приматів, деякі жести, рухи тіла і пози є природженими і служать сигналами для отримання у відповідь реакції. В основі цього висновку лежать відомі праці Ч. Дарвіна, експерименти із сліпими і глухими дітьми, у яких не було можливості імітувати мімісту при виразі задоволення або незадоволення. Іншим доказом біологічної природи деяких компонентів невербальних засобів комунікації є те, що вони погано піддаються свідомому контролю - збліднення або почервоніння особи, розширення зіниць, викривлення губ, частота моргання і ін. Успадковані людиною сигнали емоцій в результаті його пізнавальної діяльності отримали могутній стимул для подальшого розвитку не тільки за формою, але і за функціями.

На основі ознак навмисності - ненавмисності розрізняють три типи невербальних засобів: 1) поведінкові знаки, які обумовлені фізіологічними реакціями людини на той або інший стимул, наприклад, шепіт від хвилювання, тремтіння від холоду або страху і т.п.; 2) ненавмисні знаки, вживання яких обумовлено звичками людини - наприклад, терти перенісся, смикати себе за вухо без жодної потреби (такі знаки іноді називають самоадапторами); 3) власне комунікативні знаки - сигнали, які передають інформацію про об'єкт, подію або стан.

Для правильного трактування невербальної комунікації керівник повинен враховувати такі чинники:

  1.  Конгруентність (лат. congruentiaвідповідність, узгодженість) слів та невербальних сигналів. Якщо слова і жести не конгруентні, то люди більше довіряють невербальній комунікації, ніж вербальній.
  2.  Контекст, у якому існують невербальні сигнали. Слід пам'ятати про те, що один і той самий жест може мати різне тлумачення. Наприклад, схрещені на грудях руки можуть означати небажання обговорювати проблему на переговорах і стан відчуття холоду, якщо людина у такій позі стоїть на зупинці автобуса.
  3.  Сукупність невербальних сигналів. Оскільки жести, як і слова, можуть мати кілька значень, потрібно робити висновок, спираючись не на один невербальний сигнал, а на їх сукупність.
  4.  Індивідуальні, психофізіологічні властивості людини. Йдеться про стан здоров'я людини й те, як він впливає на користування невербальними сигналами.
  5.  Соціальний статус людини в суспільстві, ролі, які вона грає. Роль може бути обрана для маскування.
  6.  Національні та регіональні особливості невербальної комунікації.
  7.  Власний стан і досвід не варто приписувати невербальним сигналам, що йдуть від співрозмовника

Людина краще керує вербальною інформацією, часто залишаючи поза увагою комунікацію невербальну. У процесі комунікації за допомогою невербальної інформації можна дізнатися, що намагається приховати співрозмовник, що його найбільше турбує.

За  спрямованістю (орієнтацією повідомлення) можна виділити;

  1.  особово-орієнтовану комунікацію: припускає передачу повідомлення строго певним одиничним приймачам інформації, виступає в двох варіантах. Це, по-перше, диктальне спілкування, пов'язане з тією або іншою наочною взаємодією, по-друге, модальне спілкування, пов'язане з особовими, психологічними взаємостосунками людей.
  2.  соціально-орієнтовану комунікацію: сигнали направлені безлічі систем одночасно; її суб'єкт ніби подвоєний: з одного боку, безпосередньо здійснює комунікацію одна людина, з іншою - по суті суб'єктом такого спілкування завжди є колектив, або суспільство в цілому, оскільки комунікант завжди репрезентує думки, переконання, інформацію того або іншого сукупного суб'єкта.

За каналом передачі інформації комунікація може бути документальна та недокументальна.

У недокументній комунікації інформація (повідомлення) передається в незакріпленій на речовинному носії формі – в усному мовленні, радіо - чи телевізійній передачі.

У людському суспільстві спочатку виникли недокументальні комунікації. У них для передачі інформації використовувались жести, знаки, звуки. Відомо, що інформація в процесі комунікації передається словами лише на 7%, за характером звучання та інтонацією – на 38%, останні 55% інформації передається невербальними засобами -  жестами рук та ніг, мімікою обличчя, зовнішнім виглядом і оточенням.

Усне мовлення в ряді відносин багатше письмової. Відомо, що є 50 способів сказати "так" і 50 способів сказати "ні", і тільки один спосіб написати це. Оперативність (моментальність), вибірковість, адресність і забезпечення швидкого зворотного зв'язку - основні переваги цього виду комунікацій. Недокументні комунікації широко використаються й у наші дні. При цьому створена й постійно вдосконалюється техніка передачі інформації з телефону, радіо, телебачення. Зокрема, радіо в порівнянні з друком має свої переваги. Унікальність радіо - у його загальнодоступності. Люди слухають радіо, займаючись іншими справами. Вони користуються радіо, щоб довідатися новини, послухати музику, розважитися й відчути себе причетними до життя навколишнього світу. Синтезуючи звук і зображення, телебачення забезпечує більш широкі комунікативні можливості. Для глядача, що спостерігає пряму трансляцію з місця події, телебачення здатне створити "ефект присутності" більший, ніж радіо або книга

Однак недокументні комунікації мають істотний недолік - інформація не може зберігатися й використовуватися в незмінному вигляді в майбутньому. Цей недолік практично відсутній у виниклих пізніше документних комунікаціях, що зберігають і передають у просторі й у часі документну (фіксовану) інформацію.

Поняття "недокументальна комунікація" багато в чому умовно, оскільки усне мовлення теж має свій матеріальний носій - повітря. У безповітряному просторі звук не буде почутий. Слухач, глядач одержує по радіо й телебаченню нефіксовану для реципієнта інформацію.

Передана по радіо й телебаченню інформація фіксована у своїй основі. Вона йде від аудіовізуальних, електронних документів. Біологічне існування людини протікає в повітряному й електромагнітному середовищах, які й служать носіями переданих зорових (візуальних) і звукових (аудіальних) повідомлень. У  усному мовленні голосовий апарат людини створює звукові коливання, які поширюються на деяку відстань. У міру просування вони загасають. Тому мова мовця людини чутна в обмеженому просторі досить нетривалий час, обмеженою швидкістю поширення звукових хвиль, часом, протягом  якого повітря здатне зберігати змінену структуру. Таким чином, повітряне середовище не той носій інформації, на якому можна закріпити яким-небудь способом інформацію.

Носієм візуальної інформації є електромагнітні коливання в певному діапазоні - світлові хвилі, які, відбиваючись від поверхні предметів, змінюють свою довжину, а отже, і сприйманий колірний спектр. З одержуваних у результаті колірних комбінацій тонів і півтонів органами зори відтворюються образи предметів. Час існування зорових образів ще більш нетривалий, тому що електромагнітні коливання поширюються з більшою швидкістю, ніж звукові. Просторовий діапазон візуальної інформації трохи ширше.

Недоліки нефіксованого способу передачі інформації, складність, й неможливість зберігання й передачі її в просторі й часі поставили людство перед необхідністю документування, тобто  фіксування інформації на матеріальних носіях, що мають іншу природу й здатних зберігати інформацію більш тривалий час.29

Комунікація може бути формальною або неформальною. До першої належать офіційні ситуації, які набагато сильніше контролюються тими, хто бере в них участь. Неформальні ситуації відображають невимушений характер розмови. З іншого боку, у цьому випадку ми користуємося не заздалегідь підготовленими текстами, а самі їх породжуємо. І той, і другий варіант є досить поширеними у людському спілкуванні.

Це все різновиди комунікації в межах однієї мови та однієї культури, але оскільки в світі існує близько 3500 мов, то, спілкуючись навіть англійською, латиноамериканець та європеєць можуть відчути конфліктність своєї поведінки, бо вони звикли розмовляти на різній відстані один від одного. Тому тут ми можемо виділити такі різновиди комунікації, як міжнародна та міжкультурна, оволодіння якими теж вимагає особливих навичок.

В сучасних дослідженнях теорії комунікації30 залежно від способу подачі інформації виділяють такі види комунікації, як символічна, мільтон - комунікація, мета-комунікація.  Символічна комунікація - це передача наявної інформації за допомогою символів, образів, метафор, притч і прислів'їв. Символічна комунікація дозволяє, минувши обмежену самосвідомість людини, звернутися безпосередньо до її свідомості. Мільтон-комунікація - це передача інформації в узагальнених поняттях, у вербальній формі, і є, як правило, результатом спостереження, аналізу, оцінки або висновків.  Мільтон-комунікація здійснюється людиною на основі узагальнення, переробки та аналізу свого або чужого досвіду і знань.  Мета-комунікація – це комунікація,  яка  характеризується  конкретним зверненням до людини і вказівкою того, що треба зробити, або відтворенням деталей конкретного, власного, суб'єктивного досвіду і стану людини.

3.2. Рівні комунікації.

 

Комунікативні засоби реалізують функції комунікації по-різному: знаки - через інтеграцію (інформаційних ознак), образи - через синтез ознак (в типовому або генералізованому вигляді), слова і словосполучення - через диференціацію, жести - через конкретизацію, терміни - через спеціалізацію. Таке рівневе представлення комунікативних засобів обумовлено їх властивістю передавати інформацію за різним ступенем узагальненості. Ця властивість є істотною і невід'ємною характеристикою комунікації взагалі і соціальної комунікації, зокрема. Тому вона розглядається як соціальна характеристика комунікації. На відміну від рівневої організації мови, побудованої на принципі строгої ієрархії мовних одиниць (фонем, морфем, лексем і ін.), комунікативні рівні не припускають послідовного включення один в одного і вільно взаємодіють.

Однорідні комунікативні засоби утворюють свої комунікативні системи і є предметом дослідження різних наук. Знаки вивчаються семіотикою, образи - мистецтвознавством і літературознавством, слова і словосполучення - лінгвістикою, жести, міміка і інші невербальні засоби - паралінгвістикою, терміни - металінгвістикою. З метою термінологічної спадкоємності рівні комунікативних систем можна визначити як семіотичний, лінгвістичний, паралінгвістичний і металінгвістичний. Пояснення вимагає термін "синтетичний". Образ в образотворчому, музичному, художньо-літературному мистецтвах створюється з сукупності різнорідних комунікативних і художніх засобів і є по своїй природі ніби синтезованим складним знаком; недаремно деякі види мистецтва, наприклад, кіно, театр, іноді називають синтетичними.

3.2.1. Семіотичний рівень

Ідея про необхідність виділення теорії знаків була вперше виказана англійським філософом Дж. Локком в 1690 р. Термін "семіотика" він запозичив у грецьких стоїків, які ґрунтувалися на традиції грецької медицини, що трактувала діагноз і прогноз як знакові процеси (нежить є знак простудного захворювання). Дотепер в медицині семіотикою називається один з розділів діагностики, в якому вивчаються ознаки та симптоми хвороб.

Історичні корені семіотики йдуть в глибину століть, але лише в XIX в. вона одержує первинне теоретичне обґрунтування. Ф. де Соссюр - швейцарський мовознавець, котрий першим привернув увагу до знакової суті мови. Йому належить ідея створення семіотики - науку про знакові системи, до яких мас належати й мовознавство як наука про мовні знаки. Ф. де Соссюр підкреслив дві головні риси знака:

1) зв'язок між формою та змістом у знака має умовний характер;

2) форма знака будується лінійно, тобто ми маємо вимовити слово за

іншим словом, або звук після іншого звуку, а не одночасно. Цей лінійний

характер мови, мабуть, пов'язаний із суто біологічними обмеженнями,

в яких функціонує наш звуковий апарат.

Умовний характер зв'язку між формою та змістом послідовники Ф. де Соссюра критикували за те, що все ж таки для носія якоїсь конкретної, наприклад, української мови слово "стіл" краще відповідає об'єктові, ніж, наприклад, слово "table". Але ця критика не зовсім справедлива, бо ми починаємо брати до уваги міжмовні приклади, а Ф. де Соссюр перебував у цьому випадку в межах однієї мови.

Ф. де Соссюр підкреслював природний характер цього зв'язку, коли казав про те, що знак неможливо розірвати, як неможливо відділити лицьовий бік паперу від його зворотного боку.

Він вважав, що ця наука повинна вивчати життя знаків усередині життя суспільства і, підкреслюючи важливість вивчення мовних знаків і їх соціальної обумовленості, вважав, що лінгвістика повинна стати частиною семіології.

Американський логік Чарльз Пірс, на відміну від мовознавчого підходу Ф. де Соссюра, вже логіку вважав іншою назвою для семіотики, розуміючи під ними формальне вивчення знаків. Ч.С. Пірс обґрунтував ряд ключових семіотичних понять - знак, його властивості і значення, відносини знаків і їх класифікація і визначив семіотику як вчення про природу і різновиди знакових процесів.

Ч.Пірс запропонував розглядати знакові відношення у вигляді трикутника з вершинами "Знак", "Об'єкт ", "Інтерпретант". Знак він вважав замінником "Об'єкта", проте лише в якомусь одному аспекті, а не за всіма параметрами.

Узятий сам по собі знак він називає: 1) Qualisign (знак-якість), яким, наприклад, є відчуття кольору; 2) Signsign — міг би бути будь-яким об'єктом; 3) Legisign — знак, що посилає до будь-якого закону або конвенції (договору).

Знаки, згідно з Ч.Пірсом, поділяються на три різновиди: "Ікони". "Індекси" та "Символи". Знак, узятий у відношенні до власного предмету, може бути представлений як: 1) образ (Icon — малюнок, діаграма); 2) індекс (Index — сигнал, градуйована шкала); 3) символ (Symbol — в тому значенні, в якому їм можуть бути книга, пам'ятник, прапор і т.п.).

  1.  Для знаків-ікон характерним є певна схожість з об'єктом (наприклад, малюнок). І фотографія теж не є самим об'єктом, а його зображенням, що було зорганізовано фотографом.
  2.  Знаки-індекси характеризуються фактичною суміжністю знака та об'єкта. Ч.Пірс писав, що вони обов'язково повинні мати якісь загальні характеристики з об'єктом. Прикладами цього типу знака можуть бути дим над лісом як знак вогнища, дірка в стелі як знак пострілу, сліди на піску як знак того, що тут пройшла людина. Як бачимо, з погляду семіотики перед нами, так би мовити, найменш цікавий знак, бо він є часткою самого об'єкта, або реальним результатом його дії.
  3.  Третій різновид - знак-символ - характеризується тим, що немає ніякого зв'язку між знаком та об'єктом, прикладом чого можуть бути слова природних мов.

Існуючі типології знаків побудовані на різних основах відповідно до розуміння загальної теорії знака. Порівнюючи ці типи, Пірс відзначає, що найпростішим знаком є іконічний; сам по собі він не може передавати інформацію і належить минулому досвіду. Індекс по своїй природі більш складений, він існує в справжньому досвіді і здатний передавати інформацію. Але ні іконічні знаки, ні індекси не можуть стверджувати що-небудь.

Свою концепцію Пірс називав «фаллібельною» (від англ. fallible - схильний до помилок, ненадійний), підкреслюючи її гіпотетичний характер. Не тільки людське мислення складається із знаків, але і сама людина може розумітись як знак. Мислення носить мовний характер, а мова  це сукупність знаків. Тому не можна мислити без знаків, в основі людського пізнання і розуміння також лежить знак-мова, що є публічною за своєю природою і виступає як засіб спілкування.

Лише символи завдяки своєму загальному значенню, яке пов'язане з формою лише умовно, за угодою, здатні утворити думку і, отже, можуть впливати на думки і поведінку партнера, передбачаючи таким чином майбутнє (дію, реакцію і т.п.). Це твердження надзвичайно важливо, тому що дозволяє виділити той тип знака, який виконує прагматичну функцію - найважливішу функцію соціальної комунікації. Через узагальненість свого значення знак актуалізує зміст тільки в співвіднесенні з подібними собі елементами і в тому випадку, якщо він представляє соціально встановлену (прийняту, зрозумілу в даному колективі) інтерпретацію змісту. Отже, знак має велике значення для реалізації мети комунікації. Незнання соціально обумовленого значення ритуальних знаків, прийнятого в даному суспільстві, помилкова інтерпретація символічного значення кольору або предмету, типового для даної культури, - все це не тільки утрудняє комунікацію, але може послужити причиною відчуження або навіть конфлікту.

Якщо Пірс вважається родоначальником семіотики як вчення про сутність і основні види знаків, у тому числі і в математичній логіці, а Соссюр - засновником змістовної, гуманітарної семіології (в даний час терміни синонімічні), то честь засновника семіотики як міждисциплінарної сфери належить американському філософу Ч. Морісу. Віддаючи належне своїм попередникам, зокрема Пірсу, він дав розгорнене обґрунтування семіотики як загальної теорії знаків у всіх них формах і проявах: як у людини, так і у тварин, як в нормі, так і в патології, як в мові, так і зовні нього, як в індивіді, так і в суспільстві.

Подальша реалізація принципів семіотичного підходу до вивчення різнорідних знакових систем показала, що семіотика, спираючись на конкретні дані багатьох наук, є не стільки міждисциплінарною, скільки інтеграційною сферою. Вона виходить з поняття знака взагалі, відволікаючись від його конкретних ознак - не підсумовує їх, а узагальнює. Це дає можливість виробити загальні принципи в процесах визначення знака, істотні закономірності у відносинах знаків, такі важливі для подальшого розвитку різних наук.

Теоретичною розробкою проблеми соціальної обумовленості знака спеціально займалася Празька лінгвістична школа. Її представники розглядають знак як соціальну сутність, що служить посередником між членами даного співтовариства і забезпечує розуміння тільки на основі всієї системи значимостей, прийнятих даним співтовариством.

За характером співвіднесеності знаків в семіотиці прийнято розрізняти три аспекти: синтактику - відносини між знаками в мовному ланцюзі - у вислові або в дискурсі; семантику - відносини між знаками (як форми) і об'єктом дійсності, що позначається, і прагматику - відносини між знаком і комунікантом.

При когнітивному підході до цих аспектів вони одержують більш глибоку змістовну інтерпретацію.

Синтактика дає уявлення про принципи побудови вислову на основі правил співвіднесеності знаків, абстрагуючись від їх індивідуальних властивостей. Вивчення цих правил дало плідні результати, особливо у формалізованих комунікативних системах логіки і математики. Це дозволило перетворювати одну пропозицію в іншу, розмежувати логічні і описові знаки, визначити синонімічні знаки, виділити деякі види виразу модальності (необхідності, можливості, неможливості і т.п.). В природній вербальній мові, що досліджується на семіотичному рівні, синтактика спирається на загальні правила співвіднесеної словесних знаків в мовному ланцюзі - у вислові і дискурсі.

Семантика пов'язана з вивченням істинності вислову. Наскільки передана інформація є істинною, визначається не тільки зв'язками зовнішнього світу і внутрішнього світу людини, але і ступенем вмотивованості знака.

Прагматика пов'язана з вивченням оцінок і думок комунікантів, адекватної інтерпретації ними мови, установок комуніканта, умов використання знаків в типовій ситуації. Тут теж діють свої правила - прагматичні. Іконічні знаки здатні лише орієнтувати адресата на певне "очікування" і інтерпретуються відповідно. Зображення об'єкту дозволяє чекати лише інформацію про цей об'єкт. Згідно прагматичним правилам слід вживати тільки ті поєднання і перетворення знаків, які зрозумілі і прийняті в даній соціальній групі. Знаки по своїй природі соціальні, що виявляється в тотожній інтерпретації їх комунікантом та реципієнтом. Проте питання про те, наскільки знак тотожний реальній речі в свідомості комуніканта, якою мірою знак управляє поведінкою комуніканта і впливає на реципієнта, залишається відкритим.

Таким чином, соціальна комунікація безпосередньо пов'язана з прагматичним аспектом семіотики. Про це свідчить той факт, що саме в прагматику було обґрунтовано поняття "комунікативний знак". Не дивлячись на вивчення функціонування мовних знаків в соціальному контексті, залишається неясним, як видозмінюються прагматичні правила знака в комунікативній функції - в співвіднесеній з іншими знаками, з типовою комунікативною ситуацією і з самими комунікантами.

В руслі закономірностей і характеристик знаків і їх відносин, виявлених на семіотичному рівні, роль соціальних чинників в комунікації отримує теоретичне осмислення, визначаючи тотожність інтерпретації комунікативних знаків як необхідної умови адекватного сприйняття інформації. На основі типових позицій знаків встановлюється системне зіставлення соціально значущих ознак суб'єктів і об'єктів, наголошується їх стійкість і разом з тим динаміка розвитку в рамках типових моделей людської поведінки, наголошується видозміна оцінки соціальних ознак, що відображає еволюцію суспільства. Нарешті, можливість моделювання комунікативних ситуацій дозволяє проводити порівняльний аналіз комунікативних систем різних рівнів і різних ареалів, а структура семіотики дає підставу для аналогічного аналізу комунікативних одиниць.

3.2.2. Лінгвістичний (мовний) і металінгвістичний (метамовний) рівні

На відміну від семіотичного рівня комунікативні засоби лінгвістичного рівня - словесні знаки - мають вербальну природу. Слово є основною одиницею мови, оскільки співвідноситься з його трьома основними функціями: репрезентативною - представляє реалії навколишнього світу, експресивною - виражає емоційно-оцінне відношення до реалій - суб'єктам і об'єктам і комунікативною - повідомляє інформацію. Саме в комунікативній функції слово виступає як комунікативний засіб, актуалізуючи три приватні функції: номінативно-диференціюючу - називаючи об'єкт, слово відрізняє його від інших об'єктів завдяки своїй мовній формі (стіл - стілець) або смисловим розрізняльним ознакам (красивий - добрий - прекрасний); емотивно - експресивну - слово одночасно виражає оцінку об'єкта за допомогою емотивних компонентів - інтонації, логічного наголосу, паузи і т.п.; і прагматичну - слово впливає на адресата відповідно до комунікативної установки.

Для соціальної комунікації безпосередній інтерес представляють способи актуалізації саме комунікативної функції слова. Цією проблемою займаються лінгвістика, психолінгвістика і соціолінгвістика. Слово в цих дисциплінах досліджується як мовна одиниця в комунікативній функції. При соціокомунікативному підході увага зосереджується на вербальних засобах (у тому числі і на слові) як на комунікативних одиницях.

Вербальна природа мовної системи обумовлена тривалим процесом становлення людської мови. Тому дослідження мовного рівня комунікації припускає аналіз взаємодії мови і мислення, мови і суспільства, мови (системи мови) і мови. Тільки через мову мовна система і її вербальні одиниці виконують своє комунікативне призначення. Комунікація реалізується в конкретних комунікативних ситуаціях згідно нормам мовної діяльності, яка складається з мотивованих мовних дій комунікантів. Ці дії отримали назву "мовних актів". Проблеми мовної діяльності сходять до філософських і лінгвістичних концепцій В. Гумбольдта, С.О. Карцевського, Л.П. Якубинского і ін. Але цілісна теорія мовних актів сформувалася в рамках лінгвістичної філософії під впливом ідей австрійського філософа і логіка Л. Вітгенштейна про множинність призначень мови. Основи теорії були закладені англійським філософом Дж. Остіном в 1955 р., і надалі розроблялися філософами, логіками, лінгвістами і психолінгвістами. (зокрема у вітчизняній науці означену проблему досліджували М.М. Бахтін, Н.Д. Арутюнова, А.А. Леонтьев та ін.)

3.2.3. Паралінгвістичний рівень

Основою даного рівня є невербальні засоби комунікації - жести, міміка, рухи тіла, а також властивості голосу, тон, паузи, які прийнято називати паралінгвістичними засобами комунікації, на відміну від лінгвістичних - словесних знаків. Паравербальні комунікації здійснюються за допомогою звукових сигналів, які супроводжують усну мову, привносячи в неї додаткові значення.

Термін «паралінгвістика» має вузьке і широке тлумачення. У вузькому значенні він позначає лише засоби комунікації - тон мови, гучність, темп, паузи, а також такі якісні ознаки голосу, як тембр, висота, діапазон, нарешті, особливості вимови індивіда, які можуть бути обумовлені діалектною специфікою або індивідуальними особливостями - хрипкістю голосу, нашіптуванням, прицмокуванням і т.п. (Не слід змішувати з інтонацією, наголосом і іншими лінгвістичними категоріями). До паравербальних засобів комунікації також відносяться артикуляція, швидкість, ритмічність мови, паузи, інтонація, зітхання, стогони, покашлювання і ін. Даний вид комунікації базується на використанні механізму асоціацій і покликаний викликати у партнера відповідні емоції, відчуття, переживання, необхідні для досягнення певної мети і намірів комуніканта.

При широкому розумінні в паралінгвістику включаються і графічні засоби письмової форми комунікації - графи, схеми, плакати, види шрифтів і т.п. Неоднозначність розуміння паралінгвістики пояснюється складним і різночасним процесом її становлення як спеціальної області знання.

3.3. Види комунікативних систем31

Специфіка комунікативних систем визначається трьома критеріями: 1) цільовим призначенням системи (яка інформація повідомляється), 2) вибором комунікативних засобів, 3) каналами передачі і сприйняття інформації (аудитивним, візуальним, аудитивно - візуальним, тактильним) і способами обміну інформацією (природними і штучними). В узагальненій формі можна сказати, що комунікативні системи розрізняються за цільовим призначенням, вмотивованості комунікативних одиниць і технікою актуалізації.

На основі цих критеріїв розрізняють природні і штучні комунікативні системи. До природних систем відносяться ті, в яких використовуються комунікативні засоби природної мови, словосполучення, жести, міміка, рухи тіла. Вони мають національну специфіку. До штучних систем відносяться ті, в яких використовуються сконструйовані (часто на базі вербальної мови) або запозичені з різних областей знань символи, формули, графи, знаки для позначення зв'язків і відносин елементів. Штучні системи орієнтовані на задачі спілкування на міжнародному рівні, тому національна специфіка для них не характерна.

Природні комунікативні системи характеризуються багатофункціональністю, соціальною диференціацією, високим ступенем варіативності, динамікою розвитку і представляють різні рівні комунікації. Однією з сильних сторін природних вербальних комунікативних систем є їх широкий комунікативний діапазон - деякі мови містять більше півмільйона лексичних одиниць і функціонують у всіх сферах спілкування. Будучи неоднорідними за своїми функціонально-стилістичними властивостями, вони вивчаються комунікативною лінгвістикою і стилістикою. Безпосереднім предметом вивчення соціолінгвістики і соціокомунікації є їх соціальна диференціація. Невербальні засоби комунікації і їх функціонування вивчаються спеціальною

дисципліною - паралінгвістикою .

Штучні комунікативні системи підрозділяються на апріорні, апостеріорні і змішані. Апріорні системи створюються як незалежні, без опори на природну мову. Наприклад, такими є системи, засновані на логічній класифікації понять так званої філософської мови. Комунікативними засобами служать символи; до символічних систем відносяться так звані мови математики - мова диференціального і інтегрального числення, мова математичної логіки і ін. Використання буквеної нотації і символів математичних операцій в Європі відноситься до XVI в., дещо пізніше складається символічна мова хімії, елементи символічних мов лінгвістики створюються лише в 30-40 роках XX ст. Крім буквених символів, використовувалися звукові символи і жести. Так наприклад, в музичній мові (1817-66 роках у Франції) була використана нотна азбука з відповідними звуками, цифрами, варіантами колірного спектру. На основі жестів створювалися так звані мовчазні мови, які обслуговують або релігійні общини (звичайно чернечі), що дали обітницю мовчання, або вузькі професійні групи, зацікавлені в збереженні "таємного коду" комунікації.

Апостеріорні системи створюються на базі природних мов, з яких запозичили комунікативні засоби і структуру. Лексичні одиниці - слова і їх складові - суфікси, префікси, закінчення, орієнтовані на інтернаціональну лексику досить широкого ареалу, наприклад, європейського, структура заснована на базі спрощеної граматики тієї або іншої природної мови.

До змішаного виду комунікативних систем відносяться такі, в яких використовуються елементи природної мови і штучно створені елементи і зв'язки між ними. В змішаному вигляді досить чітко розрізняються неспеціалізовані і спеціалізовані комунікативні системи. До неспеціалізованих мов, які були реалізовані в практичній комунікації як засіб міжнародного спілкування, відноситься волапюк (видозмінено від англ. World – світ і speak - розмовляти.) Він був створений в 1879 р. И.М. Шлейером в Німеччині. Хоча у складі слів волапюка були використані корені латини і найпоширеніших європейських мов, вони були такі видозмінені, що "взнати" їх неможливо навіть поліглоту.32

Досвід показав, що змішаний вид комунікативних систем не ефективний для неспеціалізованої мети спілкування, але може служити основою для створення спеціалізованих комунікативних систем. Настання епохи науково-технічної революції послужило могутнім стимулом для конструювання численних комунікативних систем, орієнтованих на рішення спеціальних задач. Всі ці системи використовують принцип змішаних штучно-природних мов, тобто разом з символами, формулами включають і слова природної мови. Ці системи розрізняються не тільки по набору елементів і їх структуризації, але також по своїх специфічних задачах і способах функціонування, по наявності/відсутності зворотного зв'язку, ступеню зв'язаності з природною мовою і іншим характеристикам. Звичайно їх розглядають в двох групах як мови програмування через інформаційні мови.

Мови програмування складні по своїй структурі, але по своїх функціях близькі до природних мов. Крім репрезентативної функції, вони виконують власне комунікативну функцію (повідомляють інформацію) і навіть пізнавальну, виступаючи як засіб символічного представлення алгоритмів у вигляді послідовних складних дій. В даний час відомо більше 600 мов програмування. Їх відмінною властивістю є здатність до саморозвитку за рахунок розширення своїх функцій. Комунікативна функція різних варіантів мов програмування спочатку зводилася до того, що вони служили лише засобом представлення (запису) якої-небудь спеціальної інформації - програми, даної у вигляді послідовності окремих команд, які повинен виконувати користувач. В подальших варіантах мова в комунікативній функції служить засобом символічного представлення алгоритмів у вигляді послідовності складних дій. Розробка програм із зворотним зв'язком дозволяє здійснити комунікацію на рівні людина машина людина, реалізовуючи функції ситуативної оцінки, самонавчання і корекції.

Інформаційні мови є ще одним засобом комунікації між людиною і машиною. Вони призначені для представлення інформації, яка вводиться, зберігається і обробляється в ЕОМ. Комунікативні системи, побудовані на базі інформаційних мов, носять характер автоматизованих систем, які виконують певні інформаційні задачі - накопичення, зберігання і пошук документів, збір і обробка масової техніко-економічної інформації у сфері управління, формулювання запитів і результатів обробки даних у формі документів. Ці "машинні документи" широко використовуються в управлінській діяльності разом з традиційними документами, складеними вручну.

Висновки

Можливо виділити наступні критерії диференціації комунікативної діяльності:

За масштабністю процесу комунікації і масовості осіб, що залучених до нього, розрізняють: масову, групову, міжособову, ауто комунікацію.

За характером адресності  виділяють персональну та над персональну комунікацію.

За способом встановлення контакту виділяють пряму та непряму комунікацію.

З урахуванням тимчасового чинника - тривалості комунікативного процесу розрізняють тимчасову і постійну комунікацію.

З урахуванням структурних зв’язків комунікації підрозділяються на вертикальні та горизонтальні.

За формою передачі інформації виділяється усна,  письмова і друкована  комунікація.

За каналом передачі і сприйняття інформації  виділяється: адитивна, візуальна, аудитивно - візуальна, тактильна комунікація.

Залежно від просторово-часового середовища є чотири види комунікації (за А.В. Соколовим): матеріальна, генетична, психічна, соціальна.

За цільовим призначенням, вмотивованості комунікативних одиниць і техніці актуалізації розрізняють: природну, штучну та змішану комунікацію.

За ініціативністю комунікантів комунікації діляться на активні і пасивні.

За ступенем організованості комунікації підрозділяються на випадкові (стихійні, незаплановані) і невипадкові (організовані).

Залежно від знакових систем комунікації, що використовуються, підрозділяються на вербальні та невербальні.

За  спрямованістю (орієнтацією повідомлення) можна виділити: особово-орієнтовану комунікацію, соціально-орієнтовану комунікацію

За каналом передачі інформації комунікація може бути документальна та недокументальна.

Питання для самоконтролю:

  1.  Які існують класифікації комунікації?
  2.  Як розділяють комунікацію за кількістю учасників?
  3.  В чому полягає особливість ауто комунікації?
  4.  Які характерні риси над персональної комунікації?
  5.  Який існує поділ комунікації за змістом?
  6.  В чому полягає зміст гуманітарної моделі комунікації?
  7.  Як поділяється комунікація за каналом передачі і сприйняття інформації?
  8.  Яка специфіка поділу комунікації залежно від просторово-часового середовища?
  9.  В чому полягає особливість  семіотичного рівня комунікації?
  10.  Які характерні риси лінгвістичного рівня комунікації?
  11.  Які основні засоби включає пара лінгвістичний рівень комунікації?
  12.  Назвіть основні види комунікативних систем.

Модуль 2 . Комунікативний процес

  1.  Тема 4.  Основні складові комунікативного
  2.  процесу

Комунікативна стратегія та комунікативний процес. Мовні характеристики комунікативного процесу.

Поняття дискурсу в комунікаційному процесі. Теле- і радіодискурс. Газетний дискурс. Театральний дискурс. Кінодискурс. Літературний дискурс. Дискурс у сфері "паблік рілейшнз" Рекламний дискурс. Політичний дискурс. Тоталітарний дискурс. Неофіційний (поза цензурний) дискурс. Релігійний дискурс. Неправдивий дискурс. Ритуальний дискурс. Лайливий дискурс. Фольклорний дискурс. Міфологічний дискурс

Процеси кодування та декодування інформації. Сутність повідомлення в комунікаційному процесі. Види каналів комунікації. Реципієнт в процесі комунікації; різновиди реципієнтів. Зворотний зв’язок в комунікативному процесі.

Базові терміни: «комунікативна стратегія», «комунікативний процес»,

«мовленнєва комунікація», «комунікативний акт», «комунікант»,

«реципієнт», «повідомлення», «код», «знак»

  1.   4.1. Мовні характеристики комунікативного процесу

В комунікативній онтології основною метою людського спілкування є обмін повідомленнями, тобто природне людське спілкування є обмін смисловою інформацією. Тобто завдяки передачі і перетворенню інформації комуніканти впливають один на одного.

Комунікативна стратегія – ефективні шляхи досягнення комунікативних цілей. Останні можна розділити на два головні класи:

  1.  стратегії подання інформації, тобто найбільш вигідні для промовця варіанти подання інформації;
  2.  стратегії отримання інформації, тобто шляхи, контексти, за якими можна отримати від співрозмовника необхідну інформацію.

На рівні людського спілкування засобами комунікації стають різноманітні соціально-вироблені і зафіксовані в певній культурі (субкультурі) знакові системи; найважливішою з них є мова – усна чи письмова.

Мовленнєва комунікація – це процес спілкування шляхом мови, який має свої внутрішні закони і базується на певній системі усталених культурних норм.

Мовленнєву діяльність людини насамперед звернено до інших людей, які цю мову розуміють. Засобами мовлення передається важлива для нас інформація, якої ми самі не могли б отримати або отримали з величезними зусиллями.

Мовне спілкування – процес встановлення і підтримки цілеспрямованого, прямого або опосередкованого контакту між людьми за допомогою мови. Мовний акт – елементарна одиниця мовного спілкування.  Мовний акт – це цілеспрямована мовна поведінка, що здійснюється відповідно до правил мовної поведінки, прийнятих в даному суспільстві. Це – одиниця нормативної соціомовної поведінки в рамках певної комунікативної ситуації, наприклад: іспит, прийом у лікаря, репортаж, інтерв’ю і т.п. Для мовного акту характерні навмисність (інтенційність), цілеспрямованість і конфенційність . Інтенційність – це конкретна комунікативна установка мовного акту; цілеспрямованість – це прагнення впливати на адресата за допомогою експресивних засобів передачі і оцінки інформації; конвенційність – це відповідність соціомовним нормам, прийнятим в даному суспільстві. Всі ці характеристики соціально обумовлені, оскільки безпосередньо пов’язані з соціальним статусом комунікантів і їх комунікативними ролями, з відношенням комуніканта до інформації і партнера. Мовний акт завжди співвіднесений з особою комуніканта, соціальний статус якого вільно або мимовільно враховується при передачі і сприйнятті інформації.

Якщо основними структурними одиницями мови вважаються слова і речення, то в мовному спілкуванні це – вислови. Констатуючою особливістю вислову є його зверненість,  адресність. Спеціалізоване вживання мови в процесі комунікативної взаємодії між людьми називається мовною діяльністю.

Мова – це система знаків і символів. Мовлення – це процес користування мовою. Таким чином, мовлення є реалізацією мови, яке знаходить себе тільки через мову. Людське мовлення виникає у відповідь на необхідність вступити в спілкування з ким-небудь або повідомити що-небудь. Більш точно мовлення можна визначити як використовування мови в комунікативних цілях.

Мовна комунікація – інформативна і комунікативна сторони мовної діяльності.

Мовна поведінка – використання мови людьми в пропонованих обставинах, в різноманітті реальних життєвих ситуацій; сукупність мовних вчинків.

Передавання будь-якої інформації можливе лише при наявності знаків, точніше – знакових систем. Загальна класифікація знакових систем передання інформації людиною поділяється на вербальну (у ролі знакової системи використовується мова та мовлення) і невербальну (використовуються різні не мовленнєві знакові системи). 

Вербальне мовне повідомлення виступає єдністю двох його видів – вербального інформування та вербального впливу. Для підсилення дієвості вербальних компонентів діалогічного повідомлення можуть здійснюватись немовні дії, що несуть відкритий чи кодований зміст.  Динамічна комунікативна позиція людини як комуніканта – це прояв її комунікативної реакції у вербальній та невербальній поведінці, репліках, позі, рухах очей, рук, тіла і т.п. Комунікативною стає будь-яка поведінка людини за наявності явного або уявного нею реципієнта, здатного сприйняти і наділяти значенням кожний аспект, кожну реакцію з вербальної або невербальної поведінки людини як комуніканта.

Відомо, що основу вербальної знакової системи складає «мова» і «мовлення». Мова — це певна існуюча знакова система, що використовується в певному соціумі, в певному часі і в певному просторі і опосередковує (передусім інтелектуальну) діяльність, а також засіб спілкування, що реалізується в мовленні. Мовлення, на відміну від мови, розглядається представниками різних наук як діяльність, спілкування між людьми. Можливо виділити три основні функції мовлення33:

  1.  між індивідуальна (найбільш досконалий, ємний, точний і швидкодіючий засіб спілкування між людьми);
  2.  внутрішньо індивідуальна (можливість довільно регулювати і контролювати психічні процеси);
  3.  загальнолюдська (канал зв’язку для отримання інформації із скарбниці соціально-історичного досвіду).

У першому випадку це усне мовлення (монологи, діалоги); у другому — внутрішнє мовлення; в третьому — письмове. Представимо найбільш загальну характеристику видів мовлення:

Зовнішнє мовлення — це практично здійснюваний обмін думками між людьми.

Усне мовлення – це спілкування між людьми шляхом вимови слів уголос, з одного боку, і сприймання їх людьми па слух, з іншого.

Діалог  -  це розмова, бесіда вголос двох або декількох людей.

Монологічне мовлення має місце в тому випадку, коли один говорить, а інші його слухають.

Внутрішнє мовлення — це мовлення, що не виконує функцію спілкування, а лише обслуговує процес мислення.

Письмове мовлення – мовлення шляхом письмових знаків.

Мовна поведінка є основною складовою комунікативного акту. Комунікативний акт – це зовнішні, можливі для спостереження дії, жести, репліки та інші атрибути динамічної комунікативної позиції людини, що мають в очах спостерігача або реципієнта конкретний сенс або значення.

Комунікативний акт отримує своє комунікативне значення тільки тоді, коли комунікант отримує достовірний зворотний зв’язок про ухвалення реципієнтом його повідомлення. Комунікативний акт включає мету, функцію і структуру.

Мета – це той результат, заради якого комунікант здійснює комунікативний акт. Саме цільова спрямованість комунікативного акту визначає, чи слід реципієнту і як вступати в комунікацію або не вступати.

Функція – це ті усвідомлювані або неусвідомлювані потреби, які людина як комунікант прагне задовольнити, вступаючи в процес комунікації.

Структура – це нерозривна єдність, цілісність всіх аспектів комунікативного акту.

Кожний комунікативний акт, незалежно від волі і свідомості конкретної людини як суб’єкта комунікативного процесу, містить в собі наступні аспекти:

  1.  інформаційний, який включає пряме значення вислову і його підтекст, тобто можливе переносне значення;
  2.  емоційний, який виражає емоційний стан комуніканта і його відношення до теми,  співрозмовника,  обставин;
  3.  поведінковий,  тобто  спосіб здійснення комунікації:  вербальний,  за допомогою мови, і невербальний, за допомогою міміки, жестів, інтонації і т.п.

Комунікативний акт як елемент комунікативної поведінки людини характеризується:

  1.  адекватністю, тобто відповідністю поставленої в процесі комунікації мети обставинам і індивідуальним особливостям   реципієнта;
  2.  опредмеченістю, тобто проявом в зовнішньому плані, у вербальній і невербальній поведінці людини її комунікативної позиції;
  3.  вибірковістю, оскільки одиничний, здійснений конкретний комунікативний акт завжди є вибір з безлічі можливих альтернатив поведінки людини як комуніканта.

4.2. Поняття дискурсу в комунікативному процесі

Комунікативна сфера є соціально обумовленою галуззю комунікативної діяльності людини, що має свої функції, що визначаються комунікативними потребами - необхідністю повідомити або отримати певну інформацію. За своєю природою комунікативні сфери тісно пов'язані з суспільною діяльністю людей, в основі якій лежать духовні зв'язки і виробнича діяльність різноманітного характеру. Комунікативна сфера інтегрує цілий ряд соціально значущих характеристик комунікації, таких як смислова інформація, соціальний статус комунікантів, їх комунікативні ролі і ступінь вмотивованості в обміні інформацією. Вона прогнозує способи вираження соціальної диференціації і варіативності комунікації.

Комунікативна сфера актуалізується в складній комунікативній одиниці - дискурсі. В процесі комунікації мовні акти реалізуються не тільки в одиничних висловах, але і в цілій серії висловів, поєднаних темою і ситуацією спілкування. Послідовність мовних актів складає зв'язну мову - так званий дискурс. Дискурс - це, фактично, "творений в мові зв'язний текст", але такий, що розглядається в плані події, це - текст, в якому актуалізуються не тільки власне мовні чинники - правила сполучуваності слів і послідовності висловів, їх оформлення інтонації, види реакції на питання і т.п., але і немовні (екстралінгвістичні чинники) - пізнавальні, етнографічні, соціокультурні, психологічні та ін.

Дискурс задає ті семіотичні характеристики мовлення, які допомагають формувати тексти. Текст і дискурс англійські дослідники Р.Ходж і Г.Кресс розглядають як такі, що доповнюють один одного, акцентуючи при цьому або соціальний, або мовний рівень. Але це не означає, що текст є асоціальним, а дискурс лише соціальним, - в них поєднується й те, й інше, але йдеться про переважання того чи іншого погляду. Голландський дослідник Т. Ван Дейк розглядає дискурс як складне комунікативне явище, що включає соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу виробництва й сприйняття текстів. Усі ці чинники накладають відповідні обмеження на структурні характеристики текстів. Т. Ван Дейк ще називає дискурс складною комунікативною подією.

Реально текст і дискурс ми можемо розглядати як відповідники на іншому рівні - до речення й висловлювання. Речення - звичний нам елемент структури. Висловлювання об'єднує як саме речення, так і соціальний контекст його використання. На вищому рівні ті самі відношення повторюються у тексті й дискурсі.

В дискурсі актуалізуються невербальні засоби, правила мовного етикету. Недаремно говорять, що дискурс - це мова, "занурена в життя". Тому дискурс є об'єктом вивчення в лінгвістиці, паралінгвістиці, психології, соціології, етнографії, літературознавстві, стилістиці, а також в прикладній лінгвістиці. У дослідженні різних аспектів використання дискурсу зацікавлені такі науки, як риторика (наука про успішну мовну комунікацію), реклама, "паблік рілейшнз" (наука про спілкування з суспільством різних соціальних інституцій), політична семантика (наука про значення слів у політичному дискурсі), теорія переговорів, теорія аргументації, пропаганда та деякі інші.

Теорію комунікації дискурс цікавить, передусім як мовний твір, в рамках якого здійснюється передача, сприйняття і обмін інформацією, а також реалізується комунікативна взаємодія індивідів як членів певного соціуму.

Для дискурсу характерні наступні властивості:

  1.  тематична зв'язність - зміст мовного фрагмента (монологічного або діалогічного) концентрує комунікативну ситуацію навколо певної теми (погода, театральні новини, хвороби, мода і т.п.);
  2.  ситуативна обумовленість - мовні дії актуалізуються в конкретній комунікативній ситуації, характерній для тієї або іншої комунікативної сфери (повсякденної, ділової, професійної і ін.);
  3.  динамічність - видозміна теми навіть в умовах однієї і тієї ж комунікативної ситуації; зміна теми може бути спонтанною або поступовою, логічно обґрунтованою або необґрунтованою; динамічність може виявлятися і в зміні загальної тональності дискурсу;
  4.  соціальна орієнтація - в мовних фрагментах актуалізуються найважливіші категорії соціальної комунікації - соціальний статус, комунікативні ролі, комунікативна установка, ціннісна орієнтація комунікантів;
  5.  неоднорідна структурованість - виявляється по багатьох параметрах функціонального і когнітивного аспектів комунікації завдяки тому, що в дискурсі актуалізуються як мовні, так і немовні чинники;
  6.  недискретність - невизначеність меж дискурсу як цілісного мовного твору; на відміну від вислову, дискурс не володіє вираженою цілісністю, закінченістю. Втім, в змістовному плані ознаками цілісності дискурсу можуть служити комунікативна ситуація і тематична зв'язність.

Підходи до моделювання дискурсу пов'язані головним чином з узагальненим уявленням його концептуальної організації - його когнітивним аспектом, з метою з'ясування, як в ньому представлені наші знання про навколишній світ, як організовується наша поведінка в певних ситуаціях (в процесі праці, ритуалу або під час відпочинку і т.п.), як створюється соціальна орієнтація комунікантів, нарешті - яка роль цих концептуальних компонентів дискурсу в адекватній інтерпретації інформації і поведінці людей.

Дискурс як одиниця являє собою поєднання мовних і соціальних вимог. Це вже не суто лінгвістична, а соціолінгвістична структура. Дискурс має відповідати нормам мовної ситуації, комунікативної ситуації та соціальної ситуації.

В соціокомунікативному плані значний інтерес представляють функціональні характеристики дискурсу. На цій основі виділяються такі види дискурсу, як повсякденно-побутовий, науковий, ораторський, газетно-публіцистичний і ін. Ознаками таких дискурсів є не тільки особливості побудови, але також вибір слів за їх функціонально-стилістичними характеристиками: для наукового дискурсу характерні терміни, інші слова, для повсякденно-побутового - розмовна лексика, для ділового - неминучі канцеляризми, для ораторського потрібні специфічні мовні звороти та т.д.

Композиція наукового дискурсу (введення, виклад основних тез, послідовність аргументування, висновок) визначається його типологією - оповідний, описовий, пояснювальний, аргументативний та ін.

В комунікативному плані змістовною є класифікація головних комунікативних дискурсів, наведена Почепцовим Г.Г.34. Він виділяє такі основні комунікативні дискурси:

  1.  Теле- і радіо дискурс
  2.  Газетний дискурс
  3.  Театральний дискурс
  4.  Кінодискурс
  5.  Літературний дискурс
  6.  Дискурс у сфері "паблік рілейшнз"
  7.  Рекламний дискурс
  8.  Політичний дискурс
  9.  Тоталітарний дискурс
  10.  Неофіційний (поза цензурний) дискурс
  11.  Релігійний дискурс
  12.  Неправдивий дискурс
  13.  Ритуальний дискурс
  14.  Лайливий дискурс
  15.  Етикетний дискурс
  16.  Фольклорний дискурс
  17.  Міфологічний дискурс

Зупинимось на найбільш цікавих (з нашої точки зору) з них.

Теле- і радіо дискурс.  Масова комунікація намагається спиратися на звичні для сприйняття норми спілкування. Тому в ідеалі у випадку теле- і радіодискурсів перед нами має бути розмовний тип мовлення, який характеризується невимушеністю, непідготовленістю, неофіційним характером. Завдяки цьому створюється відчуття спілкування з живою людиною. Це досить важко для журналіста, бо він при цьому спілкується з уявним, а не реальним співрозмовником. Але оскільки передачі готуються, сценарії пишуться, в мові журналіста починають переважати писемні конструкції - довжина речення збільшується, з'являється велика кількість складних речень.

Дискурс будується по-різному, коли перед нами один диктор і коли починають розмовляти кілька промовців. На жаль в останньому випадку досить часто на екрані галаслива метушня, а не естетичне видовище. Автори передачі забувають, що вони мають не автоматично відтворити розмову, а створити її телевізійний чи радіоеквівалент, тобто побудувати знаковий образ цього мовлення. Теледискурс, незважаючи на те, що перед нами на телеекрані проходять, як здається, фрагменти реальної дійсності, теж є знаковим, тобто символічним відтворенням ситуації. І символізація будується на тому, що на екран потрапляє весь потік дійсності, цю тему відбирають з багатьох, процес відбору стосується й вирішення саме цієї теми. Наприклад, знакова ситуація "армія" продемонструє нам на екрані не вояка з недопалком, а радше солдата з автоматом та ще й з броні танка. У знаковій ситуації "завод" ми побачимо людей біля верстатів, а не тих, хто тиняється без роботи. Хоча дійсності є й ті, й інші варіанти, телебачення, як правило, робить відбір на користь знакової (символічної) ситуації, яка відповідає необхідному іміджу.

На відміну від звичайного спілкування, промовець не може вказати на якісь об'єкти з оточення слухача й тим скоротити свою мову, бо вони знаходяться в різних точках простору часу. Слухач не може коригувати почуте, не може перепитати промовця, бо вони розірвані у часі й просторі так, що екран перебирає на себе лише функції промовця, залишаючи глядачу лише функції слухача. У звичайній комунікації ми маємо можливість бути одночасно і промовцем, і слухачем.

На відміну від газетного чи літературного дискурсу слухач має прилаштовуватися до тієї швидкості подачі інформації, яка йому задається. Читаючи газету, приміром, ми самі обираємо, як нам читати. Газетний дискурс дає нам можливість одразу обрати текст, який нас цікавить. У теле- чи радіодискурсі такий вибір пов'язаний з різними часовим координатами, програма там розташована у часі, а не у просторі, як у випадку газети або часопису.

Є ще одна невідповідність теле- і радіодискурсу з погляд звичайної комунікації. Йде розмова між офіційною "людиною у краватці" та неофіційною "людиною у капцях". До того ж, слухаючи радіо, "людина у капцях" встигає робити ще якусь роботу й може відволікатися. Це важче зробити у випадку теледискурсу, але теж є можливим. Отже, всі ці "офіційні цифри", про які розповідає "людина у краватці", не завжди знаходять відгук у душі "людини у капцях", тому вони обов'язково мають змінити свій вигляд.

Теле- і радіодискурс, на відміну від друкованого слова, не дає можливості повернутися назад, на сторінку, яку ти пропустив. Тому рівень дублювання інформації має тут бути більшим.

Оскільки телебачення поєднує слово й зображення, це має відчутно впливати на тип телевізійною мовлення. На жаль, теле- і радіодискурси на сьогодні майже не відрізняються. Це знову пов'язане з попередньою підготовкою писемного варіанту виступу.

Теле- і радіодискурс мають істотне майбутнє, оскільки вони являють собою полегшений варіант сприйняття інформації, якщо порівняти їх з газетою, де навіть виникає проблема особливої підготовки: людину треба навчити читати.

Теле- і радіодискурс вдалося технічно наблизити до друкованого слова стосовно збереження у пам'яті завдяки створенню магнітофонів і програвачів.

Газетний дискурс характеризується розривом у просторі й часі автора та читача. Тому, на відміну від звичайної комунікації, газетний текст стає розлогішим, він має викласти все до кінця, не спираючись на можливі запитання читача бо їх фізично не може бути. Газетний дискурс є публічним, тому відповідність нормі його є дуже великою. Й тут, на відміну від теле- чи радіодискурсу, непідготовленість, невимушеність або неофіційність мовлення є можливою лише як виняток. Газетний текст перебуває в стихії писемної мови, й це відбирає в мовному арсеналі відповідні писемні конструкції. Це дискурс, де велика увага приділяється не лише змісту, а й формі його викладу. Все де відбувається тому, що є можливості розтягнути в часі процес підготовки мовлення, ще раз прочитати написане, виправити, використати словники, як результат, у випадку газетного (як і взагалі друкованого) слова маємо розширений словниковий запас. У побутовому спілкуванні цього бути не може. Там діє протилежна тенденція на скорочення мовного запасу. В газеті ми маємо понад 20 тисяч слів, у побутовому спілкуванні - 2-3 тис. слів.

Для газетного дискурсу характерна колективна праця - стаття автора весь час коригується у питаннях як змісту, так і форми, тому, як правило, в результаті індивідуальні особливості мови автора нівелюються. Й газетна мова стає суворішою, ніж, приміром, мова художньої літератури.

Газетний дискурс базується на двох головних моделях подачі змісту: фактична модель, де головним стає виклад факту й лише факту, і модель авторська, де факт служить лише приводом для викладу авторського погляду на подію. Західна масова комунікація на перше місце ставить фактичну модель, вітчизняна - авторську.

Дослідження газетної мови показали деяку невідповідність між словами автора та знанням цих слів читачами, котрі практично не можуть правильно визначити велику кількість, приміром, слів іноземного походження, які дуже активно використовуються в газетному дискурсі. Звідси може випливати те, що читач частково не розуміє мови газетного викладу, тому вона потребує принципового спрощення.

Велика невідповідність існує також між інтересами читача та інтересами тих соціальних інституцій, Які стоять за газетою. Офіційні матеріали, які цікавлять інституції суспільства, можуть не викликати інтерес у читачів, котрих, приміром, може зацікавити спортивна або гумористична сторінка. Тому читачі реально не читають великої кількості газетних матеріалів, відмовляючись звертатися до них після прочитання заголовку.

Газетний дискурс, як і інші засоби масової комунікації, - це небезпечний механізм, який дозволяє маніпулювати людською свідомістю. Наприклад, дослідники виокремили таке явище, як "спіраль мовчання". Вона має місце, коли масова комунікація надає слово вузькому колу людей, видаючи їх за більшість населення. Відповідно всі інші, відчуваючи тиск мас-медіа, вважають свою думку неправильною й стають ще мовчазнішими.

Газетний дискурс несе в собі цікавий кумулятивний ефект, бо сприйняття цього дискурсу відбувається одночасно у великій кількості але в різних місцях. Читач газети (або глядач телебачення, або слухач радіо) психологічно відчуває таке одночасне "паралельне" сприйняття інформації. Тому держава, особливо тоталітарна, намагається взяти під суворий контроль масову комунікацію.

Газета знаходиться під тиском зменшення часового розриву між ситуацією дійсності, написанням інформації та її сприйняттям читачем. Такий нульовий проміжок часу досягнуто сьогодні лише в прямому ефірі радіо- й теледискурсів. Тому щоденна й тижнева газети починають мати справу з різною інформацією. Часопис узагалі віддає перевагу аналітичним матеріалам. Є ще оди 11 цікавий результат, до якого привела щоденна подача інформації. Коли її не було, коли газети на початку свого створення виходили вкрай рідко, вони були заповнені розповідями очевидців про міфічні ситуації типу існування єдинорогів. Щоденне подання інформації зробило зміну моделі світу поступовою. Таку зміну, як нам здасться, вже набагато важче змістифікувати, для цього потрібна довга й доволі копітка робота. До того ж збільшення кількості матеріалів створило потребу в інформації з багатьох джерел. Таким чином, категорія часу поступово привела до зміни змісту газетного дискурсу. Така "мозаїчна" подача інформації, яка характерна для масової комунікації, має й негативний відтінок. Єдина модель світу розпорошилася на десятки й сотні окремих автономних картинок, і читачеві тепер важче самому об'єднати їх в єдине бачення світу. Тому він має покладатися не тільки на факти, але й на інтерпретації, що їх надає йому масова комунікація. А це знову може призводити до маніпуляції людською свідомістю. Приміром, для М.Горького друкувався свій примірник газети "Правда". У ньому розповіді про розстріли замінювалися інформацією про лови крабів. І те, й інше з погляду відповідності дійсності було правдою: були і розстріли, були і краби. Тому коли газета робить відбір фактів для своїх шпальт, вона творить символічну (знакову) картинку дійсності. Кожен окремий факт може відповідати дійсності, а загалом газетні шпальти відтворюватимуть фальшивий образ цієї дійсності.

Газетна сторінка є поєднанням вербальної (тобто словесної) та візуальної подачі інформації. Це поєднання сприяє гармонізації сприйняття, бо слово й зображення обробляються різними півкулями головного мозку людини. Не слід ухилятися, як це є сьогодні, ні в той, ні в іншій бік. До речі, цікаве спостереження висловив філософ Павло Флоренський, котрий вважав, що католицтво є більш візуальною комунікацією, протестантизм - більш слуховою, а у православ'ї він побачив гармонійне поєднання обох начал.

Через свою писемну орієнтацію та можливість більш довготривалого використання газетний дискурс є більш офіційним для урядів і парламентів, натомість для телебачення та радіо залишається роль дискусійної трибуни. Отже, газетний дискурс стає у цьому шерегу підсумовуючим, вирішальним. Умовні знаки запитання або окличні знаки більше властиві теледискурсу. Це пов'язано ще і з тим, що телебачення надає можливість одразу відповісти на виступ. Газета може надати для цього лише наступне число. Отже, газета являє собою більш офіційний дискурс, це призводить до більш прискіпливого ставлення до неї як з боку автора, так і з боку читача, причому в особі й того й іншого часто може виступати влада. У крайніх випадках тексти газет стають суворішими й не можуть допустити на свої сторінки дискусійні, з погляду влади, питання. Тому ця проблема знімається існуванням газет різних поглядів. Такий полі інформативний потік надає можливість уникнути єдиного, тоталітарного погляду на світ. А читач може сам обирати свій тип дискурсу, свою газету.

Театральний дискурс зацікавлює глядача тим, що театральні знаки підкреслено символічні. Театр завжди мав класичний і модерновий варіанти, саме останній завжди підкреслено уводив нову знакову дійсність - згадаймо театри Леся Курбаса або Театр на Таганці Юрія Любимова. Ця нова знакова дійсність, як правило, важко сприймається традиційними колами, тому театр завжди знаходиться під реальним чи умовним наглядом влади.

Театральна комунікація одразу порушує всі закони комунікації звичайної. Актори роблять вигляд, що не бачать глядачів, хоча одночасно говорять, лише повернувшись до них обличчям. А глядачі дивляться на сцену крізь умовну "четверту стіну". Вона прозора лише для акторів, їхні дії й голоси проходять крізь неї. Водночас вона є непрозорою для глядачів, для них існує заборона на втручання в дію - лише схвальні оплески або обурення можуть припинити на деякий час дію вистави. Глядачі сидять у темряві, актори діють у світлі. Театральний дискурс, розрахований на дітей, або якийсь авангардний театр, може спиратися на дії глядача, але цей виняток якраз і стверджує правило, що забороняє перехрещуватися світам актора та глядача. До речі, коли вистава будується з розрахунку на реакцію глядачів, акторам слід передбачати п'ять-шість можливих варіантів цієї реакції й готувати відповідні варіанти продовження дії.

У театральному дискурсі задіяні кілька знакових систем. Адже декорації, одяг, освітлення - це все окремі системи. Можна навести такі два приклади, що ілюструють саме символічний характер елементів сцени. Коли художник виставив на тину на сцені безліч горщиків, режисер слушно зауважив: один горщик - це знак села, багато горщиків - просто село. Або такий приклад, коли на сцені за текстом п'єси мав з'явитися собака, режисер спробував використати живого, справжнього пса. В результаті вся дія була зупинена, глядачі не могли відвести від пса очі, бо в знакову структуру ввійшла незнакова істота. Отже, театр зацікавлений не в справжніх, а у знакових ситуаціях. Тому, наприклад, літературний текст не може автоматично стати театральним, до театрального дискурсу може потрапити лише те, що йому притаманне.

Театральний дискурс є нащадком ритуального дискурсу, тому й сьогодні глядач виконує певні правила: він має бути гарно зодягненим, верхній одяг залишити в гардеробі (таких вимог немає в кінотеатрі).

Г.Шпет писав, що у випадку літератури образ героя створюється поступово, іноді ми приходимо до нього лише наприкінці тексту, натомість актор має дати такий образ одразу. Актор не є імітатором. Він умовно відображає дійову особу. На сцені перед нами не самі дії, а лише знаки дій. "Сценічна дія має вестися не так, як відбувається справжня дія, а так, як би вона мала відбуватися"'. Театральний дискурс - принципово символічний. Додаткові символічні системи, що мають місце на сцені, - це рух, жест, одяг, декорація.

Елементи театрального дискурсу зустрічаються і в нашому звичайному житті. В минулому їх було набагато більше, бо людина виконувала велику кількість обрядів. У цьому випадку вона була одночасно і дійовою особою, і глядачем. Поступово для неї залишилася тільки функція глядача.

Кінодискурс теж став масовою формою комунікації у XX сторіччі. Кіно розповідь має дуже багато спільного із звичайним мовним спілкуванням. І туї, і там ми маємо знаки. І в звичайній мові, і в мові кіно важливу роль відіграє синтагматика (тобто лінійне розміщення знаків, коли один йде лише після іншого, а не всі разом). Але є й суттєві відмінності, пов'язані з тим, що тепер ми маємо справу з мовою мистецтва. Знаки кінодискурсу стають знайомими для нас лише під час кінодискурсу. Тобто знаки мови ми знаємо до того, як почуємо якесь висловлювання, натомість знаки кіно треба створювати під час дискурсу. Звідси випливає проблема творчого характеру кіно - треба створити не лише текст, як ми маємо у випадку літератури, а й саму мову. В звичайній комунікації ми йдемо від мови до тексту, а в кіно - від тексту до мови. Як зазначав П.Пазоліні, діяльність письменника - суто художня творчість, натомість діяльність режисера інша - спочатку лінгвістична творчість, а вже потім художня. Відповідно творчою стає й поведінка глядача, він сам намагається віднайти, що хотіли сказати йому режисер та актори.

Кінодискурс дає можливість побачити інтереси суспільства, простежити зміни у ментальності людей у різні періоди. Хоча глядачі не мають можливості втручатися в кінодію, а можуть бути лише пасивними учасниками, кінодискурс вважається психологічно вірогідним інструментом, який розкриває, до чого саме тяжіє глядач у той чи інший період. Завдяки своїй масовості кіно досить сильно залежить від фінансової підтримки конкретної людини, тому режисер весь час намагається знаходити відповідні теми, які діставатимуть відгук у душі глядача. Є цікаві дослідження німецького кіно періоду тоталітаризму, виконані саме у цьому аспекті. Згадаймо також тоталітарне кіно СРСР, де настирливо створювався оптимістичний імідж країни.

Кінодискурс збагатив людську ментальність новим типом семіотичної одиниці, яка будувалася за законами невідповідності (монтажу). Коли перед очима проходять два кадри, глядач автоматично намагається віднайти між ними зв'язок, хоче реально його може й не бути. Кадри, розташовані поруч, психологічно розглядаються як причина та наслідок. Цс й є монтаж: зближення кадрів, які у дійсності могли й не бути зближеними. Монтаж збагатив кінодискурс, і вже звідти він став використовуватися в інших мистецтвах, наприклад, у літературі.

Поява звукового кіно збагатила кінодискурс, хоча спочатку звук увіходив дуже важко. Наприклад, коли Й.Сталін побачив фільм з закадровим голосом, він суворо запитав, що це за містичний голос. І після того багато років було заборонено використовувати голос такого оповідача, котрого не було на екрані.

Кіно знає лише теперішній час. Як і театр. Завдяки цьому відбувається поєднання глядача з тим, що діється. Всі додаткові обмеження у випадку кіно намагаються допомогти цьому злиттю глядача та кіно ситуації: це й відсутність світла в залі, це й заборона рухатись і розмовляти для глядачів. Психологія глядача роздвоюється: він знаходиться і в кіно ситуації, і в залі Дітям важче вийти з цього стану й тому вони ще довго розповідають про кіно.

Літературний дискурс є одним з найстаріших, людство вже й забуло, коли вигадало його. Особливість літературного дискурсу полягає в тому, що коли звичайна комунікація стежить спочатку за змістом, а вже потім за формою викладу, то літературна комунікація, навпаки, найважливішим вважає форму, а вже потім зміст. Тому тут виникає такий тип дискурсу, як поетичний, де особлива увага прикута до форми; виникає проблема повторення форми. Й поезія є одним з найдавніших людських витворів. Ритмічна будова полегшувала сприйняття тексту, а також допомагала зберігати такі тексти в пам'яті. Адже раніше, коли ще не була винайдена писемність, усе важливе, що належало людству, слід було зберігати в голові. Поетичний текст легше відтворювався, тому багато своєї інформації людство зберегло саме у поетичній формі.

Літературний текст побудований так, щоб порушити закон автоматизму звичайного спілкування. Літературний текст повинен систематизувати наше сприйняття, зупинити його, зосередити на знайомому так, щоб зробити його новим і незнайомим. Звичайне спілкування повністю автоматизоване. Л.Толстой писав у своєму щоденнику, що не пам'ятав одного дня, чи змітав він сьогодні пил чи ні. Коли не пам'ятав, то він і не жив у той час. Це автоматичні дії. Формальна школа в літературознавстві, яка виникла у двадцяті роки, займалася пошуками засобів деавтоматизації.

Художній текст стає деавтоматизованим ще й завдяки тому, що він є принципово багатозначним. Кожен, хто його читає, може знайти свій зміст. Не такою є, приміром, інструкція щодо користування праскою. Всі прочитають у ній теж саме. У ній багатозначність не потрібна. Немає її й у текстах міжнародних договорів. А от художній текст, аби досягти деавтоматизації, принципово будується як багатозначна структура. Тому ми можемо перечитувати його багато разів.

Текст - замкнена структура. Він чітко відокремлений від не тексту. Тому текстом є елементарне "Не висовуватися" на вікні тролейбуса. Єдине, що там не визначене, - хто є автором. Усі сучасні літературні тексти обов'язково мають посилання на свого автора. Це теж здобуток сучасної цивілізації. У минулому тексти функціонували як анонімні. Автор був нецікавий для читача. Поступово автор був допущений до людської уваги. Й сьогодні наш інтерес до тексту визначений як самим текстом, так і прізвищем автора. Літературний дискурс сьогодні є дуже індивідуальним, це авторське сприйняття світу, й тому роль автора стала набагато суттєвішою, ніж це було в минулому. Тоді текст більше відтворював колективні уявлення, ніж індивідуальні.

Літературний дискурс може підпорядкувати собі читача настільки, що останній може стати послідовником книжкових ідей і людей. Згадаймо, приміром, Дон Кіхота. Ця магія друкованого слова часто вводить в оману як окремих осіб, так і цілком країни. Так було зроблено з ученням деяких філософів, коли за сприйняття чи не сприйняття їхнього слова людей страчували. Книжки спалювали. Тоталітарне суспільство контролювало художнє слово, як і масову комунікацію. Жоден рядок, навіть у книжці для дітей, не може побачити світ без того, щоб його не прочитав цензор.

Літературний дискурс теж є мистецьким, тому навіть пасивне сприйняття цього тексту подекуди теж стає творчістю. Читач проймається вигаданою дійсністю, інколи він знає її та її героїв краще, ніж біографії своїх рідних. Це все тому, що ці ситуації символічно влучно відображають нашу дійсність, вони є не дзеркальним її відбитком, а знаковим відтворенням. І саме це приваблює до них читачів.

Неофіційний (поза цензурний) дискурс найбільш властивий для тоталітарних політичних систем. Важливими типами текстів, що реалізуються у сфері неофіційного дискурсу, є чутки та анекдоти. За своїм розповсюдженням вони також є масовою комунікацією, але такою, що не контролюється владою. Тому саме тут можна дослідити реальні, а не удавані або позірні уявлення людей, їхні оцінки явищ тоталітарного світу.

Найцікавішою є само циркуляція цих текстів - ніхто їх спеціально не розповсюджує, водночас вони охоплюють масові верстви населення. Чутками стає те, що не може потрапити на газетну сторінку в зв'язку з цензурою. Навіть коли чутки виявляються неправдивими, вони відображають колективні уявлення людей, що мають своє коріння у підсвідомості.

Якщо офіційні тексти можуть мати своїх авторів, то чутки принципово анонімні. Ми маємо розмову немовби з собою. Якщо щоденник - це розмова індивідуальної свідомості, то чутки - це розмова колективної свідомості з колективної свідомості.

Жартівливе визначення реклами каже, що реклама - це мистецтво казати речі, приємні для вас. Чутки - теж бажана й очікувана інформація. Як і анекдоти, вони підкреслюють ті особливості дійсності, про які мовчать офіційні канали інформації. Але заради того, щоб ці тексти мали само циркуляцію, вони мають прийняти влучну й дотепну форму. Сама їхня форма є додатковим засобом, який полегшує їхню передачу від однієї людини до іншої. Анекдот виступає як клітинка художньої розповіді, наближаючись за своїми семантичними особливостями до новели.

Чутки та анекдоти психологічно важко втримати в собі. Вони завжди розповідають про те, про що мовчить масова комунікація.

Ритуальний дискурс принципово повернений у минуле. Він має повторити все те, що вже було, не дозволяючи вводити щось нове. В історії людства були періоди, коли повторення вважалося кращим зразком, але поступово роль автора зростала, й сьогодні текст має бути не таким, як інші.

Не слід вважати ритуальний дискурс нецікавим, оскільки в ньому немає новизни. І автор, і слухач знаходять позитивні емоції саме в тому, що ритуал не був порушений.

Прикладом ритуального дискурсу можуть бути урочисті збори. Ритуальний дискурс несе в собі не інформацію як таку, а підтвердження приєднання тих, хто виконує ритуал, до цієї інформації, важливість її для суспільства. Доволі часто ритуальний дискурс зустрічається в розмові дорослого та дитини, коли дитина, приміром, полюбляє слухати ту саму казку.

Міфологічний дискурс відображає становлення світу, як і звідки він виникає. Цей дискурс відповідав на найперші запитання людини. Й сьогодні ми можемо дешифрувати деякі з цих запитань і відповідей. Наприклад, коли Іван оженився на жабі, ця міфологічна схема відображає правило брати жінок з іншою роду. К.Юнг вважав, що міфи відображають психічні явища, які відносяться до перших людей. Міф, як пише К.Леві-Строс, не вдається згубити ніяким поганим перекладом. Це тому, що головне у ньому не стиль, не синтаксис, а сама історія. Міф - це мова найвищого рівня, й тому там можна знайти одиниці, які відповідають побудові, аналогічній мовній структурі. Повтор, потроєння, які настільки характерні для міфу, й вирізняють його головну структуру.

Ми не розглянули такі дискурси, як святковий, невербальний, міжкультурний, візуальний, ієрархічний, іронічний та багато інших. Але вже зараз ми можемо побачити головне у цьому напрямку. Дискурси задають відповідні обмеження на структуру тексту. Якщо наявний дискурс, де слухач не має можливості брати участь у діалозі, впливати на мовну ситуацію, одразу виростає довжина речень, частішими стають складні речення. Звичайна буденна розмова, де слухач одночасно перетворюється на промовця, навпаки, дає такі можливості. Офіційна масова комунікація (теле-, радіо-, газетний дискурс) завжди доповнюється неофіційною поза цензурною. Вони збігаються за своїми об'єктами (тобто за тим, про що вони кажуть), але оцінки можуть нести зовсім протилежні (порівняйте, наприклад, Л.Брежнєва в офіційному каналі та Л.Брежнєва в анекдоті того самого періоду). Якщо офіційна інформація позитивна, то неофіційна -негативна, й навпаки (наприклад, якщо Захід був "загниваючим" в офіційних каналах, то він був позитивним у неофіційних). Етикетний і лайливий дискурси теж є комплементарними, теж доповнюють один одного: в одному концентрується позитивна інформація, а в іншому - негативна. Фольклорний дискурс протистоїть театральному в тому, що дозволяє кожному бути актором, натомість театр віддає нам, глядачам, лише пасивні функції. Отже, вся дискурсивна система - це певний набір протиставлених характеристик. Різновиди масової комунікації (радіо, телебачення, газета) протистоять літературі, театру, кіно як такі, що більш чітко відповідають реальності. Саме тому вчорашня газета нікого не цікавить, чого не можна сказати про вчорашній роман. Дискурс - це мовна дійсність, яку покладено на соціальні координати. Саме така мовна дійсність є реальною, й саме з такою. Дискурс - це мовна дійсність, яку покладено на соціальні координати. Саме така мовна дійсність є реальною, й саме з такою мовною дійсністю ми зустрічаємося.

4.3. Основні складові комунікативного процесу

4.3.1. Основні аспекти комунікативного процесу

Під комунікативним процесом розуміють поєднання комунікативної стратегії та комунікативного дискурсу.

Комунікацію можна розглядати як форму діяльності, здійснювану людьми, яка виявляється в обміні інформацією, взаємовпливі і взаєморозумінні партнерів. Вона характеризує спілкування як двосторонню діяльність людей, що припускає взаємозв'язок між ними, співпереживання і обмін емоціями. Комунікація може вирішувати різні задачі: обмін інформацією, вираження відношення людей один до одного, взаємний вплив, співчуття і взаємне розуміння. Така багатофункціональність комунікації дозволяє виділити наступні аспекти комунікації в комунікативному процесі:

  1.  інтерактивний, де спілкування аналізується як взаємодія індивідів в процесі їх кооперації;
  2.  гносеологічний, коли людина виступає як суб'єкт і об'єкт соціокультурного пізнання;
  3.  аксіологічний, який припускає вивчення комунікації як
    процесу обміну цінностями;
  4.  нормативний, що виявляє місце і роль комунікації в процесі нормативного регулювання поведінки індивідів, а також процес передачі і закріплення стереотипів поведінки;
  5.  семіотичний, в якому спілкування виступає як специфічна знакова система і як посередник у функціонуванні різних знакових систем;
  6.  практичний, де процес спілкування розглядається як обмін результатами діяльності, здібностями, уміннями і навиками.

Вступаючи в спілкування, тобто взаємодіючи один з одним, люди звичайно переслідують конкретну мету. До основної мети комунікації звичайно відносяться:

  1.  обмін і передача інформації;
  2.  формування умінь і навиків для успішної соціокультурної діяльності;
  3.  формування відношення до себе, до інших людей, до суспільства в цілому;
  4.  обмін діяльністю, інноваційними прийомами, засобами, технологіями;
  5.  зміна мотивації поведінки; обмін емоціями.

Елементарні складники комунікативного процесу: автор (комунікант), адресат (реципієнт), повідомлення, код, знак,  канал, зворотний зв'язок, фільтри.

Автор (комунікант) є початком, звідки виникає повідомлення. В якості джерела повідомлення (комуніканта) можуть виступати окремі індивіди, групи людей, суспільні інститути. Комунікант є ініціатором комунікативного процесу, який починається тільки тоді, коли у нього виникає потреба в створенні і передачі певного повідомлення.

Комунікант спирається на існуючі в конкретному суспільстві стратегії подання інформації. Він може реалізувати свою комунікацію у вигляді конкретного матеріального результату. Комунікант вкладає своє повідомлення у відповідні форми, які є доступними для його аудиторії та відповідним чином кодує своє повідомлення.

Комунікант - це та функціональна позиція, з якої починається комунікація. Е.Гоффман запропонував розрізняти три різновиди комунікантів:

  1.  аніматор, тобто той, хто озвучує створений кимсь текст повідомлення (наприклад, диктор телебачення);
  2.  автор, тобто той, хто обирає, що саме сказати, якими словами це зробити (наприклад, журналіст, що підготував для диктора повідомлення)
  3.  принципіал, тобто той, чиї позиції викладені у цьому тексті, той, хто відповідає за написані журналістом слова (наприклад, політик, чиї ідеї описав журналіст та озвучив диктор).

Цей поділ є досить умовним, адже коли людина говорить не те, що насправді думає, то вона є автором, але не є принципалом, бо це не її думки.

Повідомлення. Це елементарна комунікативна дія. Повідомлення - це осмислена і відповідним чином закодована (за допомогою мови або інших знакових систем) інформація. Повідомленням є інформація в початковому вигляді, яку один партнер має намір передати іншому, глибинний рівень породження повідомлення, на якому існує лише смутний проект майбутнього вислову. Подальший вербальний і невербальний розвиток ситуації залежить від почутого повідомлення.

Як правило, повідомленням виступають висловлювання і тексти. Але в невербальній комунікації в якості повідомлення можуть виступати певні знаки чи фізичні предмети, що несуть відповідне смислове навантаження (червона троянда на мові квітів – символ кохання).

Мета повідомлення може обмежуватися: завданням викликати в адресата певну думку і дії, що випливають з   неї. Вона може складатися з передачі   адресатові теоретичних положень і фактичного матеріалу,  необхідних  для прийняття рішень. Якщо першому випадку активно використовують експресивно-оціночні засоби, прийоми зацікавлення і т.п., то в другому  "працює", перш за все, зміст   повідомлення,   оскільки   зацікавленість    заздалегідь   дана адресатові в його свідомості.

Метод впливу на адресата в залежності від очікуваного процесу сприймання повідомлення може бути або переважено раціональний, орієнтований на думаючого і критично сприймаючого текст читача (слухача), або емоційно-повчальний, орієнтований на беззастережну довіру до автора, підкорення читача (слухача) його почуттям.

У свідомості кожного із учасників комунікативного акту знаходить вияв і суперечність між структурою повідомлення включаючи його розміри і кількість логічних зв'язків у ньому  (тобто  його  складність),  і  можливостями  авторської  творчості   і читацького  пізнання.

Важлива проблема, пов'язана із суперечністю повідомлення і інформаційної  ситуації, в якій вона передається   —   співвідношення  знань  (тезаурусів) відправника і одержувача повідомлень, усвідомлених і  неусвідомлених інформаційних потреб читача, його способу мислення Тут діють дві взаємно суперечливі вимоги — щоб знання (тезаурус) реципієнта були не менші, ніж автора, тому що без цього не можливе розуміння; і щоб тезаурус реципієнта був меншим за тезаурус комуніканта, адже інакше немає потреби в передачі інформації.  Ця суперечність усувається відповідними коментарями, наявними в повідомленні

Предмет повідомлення - не просто відображений в ньому фрагмент дійсності. Це також той аспект, в котрому цей фрагмент розглядають. Одна справа тільки викликати відповідне ставлення до нього, інша — створити про нього загальне обґрунтоване уявлення, третя — глибоко розібратися в ньому, четверта - дати інструкції до конкретних дій.

Повідомлення може бути одностороннім (коли виражається тільки одна точка зору) або двостороннім (коли в повідомлення представлені протилежні позиції). 

Одностороннє повідомлення найбільш ефективно для тих, хто вже і так був згоден з висловленою думкою. Але одностороннє повідомлення примушує інформовану аудиторію задуматися про контраргументи і вважати комуніканта упередженим.

Повідомлення, що розглядає контраргументи, сильніше діє на тих, хто не мав конкретної позиції. Варто зазначити, що дія двостороннього повідомлення сильніше і довше зберігається в пам'яті. Інформація, що поступила першою, є переконливішою, а остання інформація краще запам'ятовується.

Контекст.

Повідомлення - це не ізольована комунікативна дія, воно відбувається у контексті. Роль контексту настільки велика, що він, наприклад, у низці випадків може змінити зміст повідомлення на зовсім протилежний (наприклад, іронічний дискурс).

Для того, щоб передати іншому повідомлення, людина повинна заздалегідь поклопотатися про наявність або формування загального соціального досвіду. Спільність комунікантів може бути різної властивості: спільність мови, на якій вони говорять; спільність соціального жаргону або професійної мови, за допомогою якої краще досягається взаєморозуміння; спільність статі, сімейного стану тощо. Чим більше загальний досвід,  більше загальних соціальних зв'язків, тим більш точним буде послане повідомлення.

Звернення до контексту вирішує дві основні задачі в процесі комунікації:

  1.  для спостерігача пояснює, що відбувається між людьми, хто яку роль грає;
  2.  для учасника комунікації дає можливість сформувати власне відношення до того, що відбувається, вибрати способи поведінки, якнайкращі в даній ситуації.

Знання контексту комунікації також необхідне для нормального спілкування між людьми. Розглянути поведінку людини в певному контексті означає помістити його в такі рамки, в яких воно набуває більш менш однозначного значення. Відсутність таких рамок збиває людину з толку, не дає йому зорієнтуватися в комунікативній ситуації.

Кодування. Процес комунікації легше всього представити в його найпростішій формі, тобто як повідомлення і передачу певних даних. Але будь-яка інформація передається за допомогою тієї або іншої системи знаків. Перш ніж передати ідею, відправник повинен за допомогою символів закодувати її, використавши для цього слова, інтонацію і жести (мова тіла). Для цього необхідний відправник, одержувач, інстанція посередництва. Відправник зашифровує свою інформацію за допомогою коду або знакової системи. Взаєморозуміння між партнерами по комунікації в цьому випадку може бути досягнутим тільки тоді, коли між ними наперед був встановлений зміст і значення кодів і знаків, що використовуються. Успіх комунікації досягається лише в тому випадку, якщо учасники комунікації володіють загальною можливістю інтерпретації певного знака. Ці процеси є найважливішими елементами комунікативного акту. Оскільки людина не володіє телепатією і не здатна передати електричні імпульси безпосередньо з свого мозку в мозок партнера, то виникає необхідність зашифрувати свої думки, щоб потім передати їх вербально або невербально.

Кодування початкового повідомлення означає переклад його в набір знаків, або сигналів, які імовірно можуть бути зрозумілі іншому партнеру. Для цього людина використовує символи, які можуть бути письмовими, вербальними, невербальними, математичними, музичними і т.д. Вибір способу кодування багато в чому залежить від комуніканта. Набір таких символів є повідомленням.

Код - це система відповідностей між формою і значенням, які використовуються при кодуванні повідомлення автором і декодуванні його адресатом. Попереднє знання коду необхідне для цих процесів. Наприклад, без знання французької мови ми не зрозуміємо повідомлення на ній.

Знак – це матеріальний предмет (явище чи подія), що виступає в якості представника певного іншого предмета чи явища і використовується для отримання, зберігання, переробки та передачі повідомлень.

Розрізняють мовні (ті, що входять в систему певної мови) та немовні знаки. Мовні знаки не функціонують незалежно один від одного, а утворюють систему, правила якої визначають закономірності їх побудови, осмислення та використання. Знаки, що входять до складу мови як засобу комунікації, називаються знаками спілкування. Знаки спілкування поділяються на знаки природних мов і знаки штучних знакових систем. Знаки природних мов поділяються на звукові знаки та знаки рукописні, друкарські та ін. Немовні знаки відіграють в комунікації допоміжну роль.

Знак - це елементарна одиниця коду, відповідність одного значення одній формі. Але знак знаходиться в динаміці, тому одна форма, наприклад, намагається захопити додаткові значення, так виникає багатозначність - риса, що є характерною для багатьох мов.

Після передачі повідомлення автором адресат декодує його. Декодування це процес отримання і інтерпретації повідомлень, одержуваних людиною ззовні, тобто переклад символів відправника в думці одержувача. Якщо символи, вибрані автором, мають точно таке ж значення для адресата, останній знатиме, що саме мав на увазі автор, коли формулювалася його ідея. Якщо реакції на ідею не вимагається, процес обміну інформації на цьому повинен завершитися. Проте, по ряду причин одержувач може додати дещо інші, ніж в голові відправника, значення повідомленню. 

Розуміння повідомлення полягає в тлумаченні адресатом отриманого повідомлення. У разі значної схожості образів у партнерів розшифрована інформація буде близька до тієї, яка складала задум повідомлення, - послання буде правильне. Якщо ж образи у партнерів сильно відрізняються, розуміння не буде.

Оскільки без комунікації неможливе існування людини, то вона є безперервним процесом. Адже відносини між людьми, так само як і події, що відбуваються навкруги нас, не мають ні початку, ні кінця, ні строгої послідовності подій. Вони динамічні, весь час міняються і продовжуються.

Природне включення процесу комунікації в реальне життя служить підставою для того, щоб кодування і декодування повідомлень відбувалося одночасно. Не можна просто закодувати послання і потім чекати, щоб декодувати відповідь на нього. Інформація, яку ми декодуємо, робить вплив на ту, що ми кодуємо, а остання у свою чергу впливає на те, як ми декодуємо вхідні імпульси.

При цьому значення послання, кодованого однією людиною, ніколи не буде повністю ідентичним посланню іншої людини. Це пов'язано з тим, що, хоча повідомлення і можуть бути переданими від однієї людини до іншої, значення так передаватися не можуть. Значення визначаються не тільки повідомленням, але і індивідуальним способом його сприйняття. Тому кінцевим результатом будь-якого спілкування буде різниця між значеннями, яких дотримуються співрозмовники.

Способи кодування і декодування повідомлень формуються під впливом досвіду людини, яка розуміється не тільки як індивідуальний досвід, але і як досвід групи, до якої належить людина, а також досвід тієї культури, представником якої являється ця людина.

Реципієнт (аудиторія). Повідомлення завжди зорієнтоване на відповідного адресата. Аудиторія – елемент комунікативного процесу, що є тим суб'єктом (окремого індивіда, групу, суспільство і т.д.), кому направлене повідомлення. Аудиторія - соціальна спільність, яка утворюється на основі взаємодії з комунікантом і є його метою.

Комунікація - це завжди розмова з кимсь. У випадку масової комунікації автор орієнтується на відповідні інтереси масової аудиторії. У випадку щоденникових записів автор має за адресата самого себе, тільки в іншій координаті часу й простору.

При вивченні впливу на сприйняття інформації інтелектуального рівня аудиторії з'ясували, що для аудиторії з високим рівнем освіти важливим є двостороннє повідомлення. Таке повідомлення є текстом, який окрім аргументів комуніканта містить аргументи протилежної сторони. Це пояснюється тим, що такій аудиторії необхідно зіставляти погляди і самостійно їх оцінювати. Для аудиторії ж з низьким освітнім рівнем рекомендується використовувати одностороннє повідомлення, що містить тільки аргументи комуніканта. Одностороннє повідомлення є ефективним тоді, коли аудиторія згодна з комунікантом, коли вона не піддалася дії аргументів супротивника.

Канал. 

Дослідження західними ученими різних видів комунікації дозволяють зробити висновок, що успіх або невдача комунікації залежить у тому числі і від засобів і способів передачі інформації. У зв'язку з цим важливе значення для процесу комунікації набуває питання про канали комунікації. Автор обирає відповідний канал комунікації серед тих, на які він має вихід, щоб найкраще виконати своє комунікативне завдання. Канал — цей засіб, за допомогою якого повідомлення передається від джерела до одержувача. Канал передачі інформації - це матеріальний носій для знаків, в які втілилося повідомлення (в мовній комунікації це — усне або письмове мовлення).

Природні комунікаційні канали — це канали, що використовують природно властиві людині засоби для передачі смислових повідомлень у фізичному просторі. Таких каналів два: невербальний (несловесний) і вербальний (словесний).

Невербальний канал — якнайдавніший з комунікаційних каналів, що виник в ході біологічної еволюції задовго до появи людини. Він є наслідком зоокомунікації, властивої вищим тваринам. Зміст зоокомунікації, — демонстрація емоційних станів, що переживаються живою істотою — гнів, біль, страх і т.д. Тваринами використовуються звукові сигнали, пози, рухи, жести, Невербальний канал активно використовується в процесі мікрокомунікації між людьми, і ми спеціально розглянемо його особливості.

Вербальний канал доступний тільки роду людському, що володіє мовною здатністю, здатністю користуватися природною мовою. Мовна здатність — відмінна ознака людської спільноти.

В процесі реального спілкування люди використовують для передачі повідомлень частіше за все саме мову. Мова як засіб комунікації є самим диференційованим і найпродуктивнішим інструментом людського взаєморозуміння. Це не просто засіб виразу думок і відчуттів. В процесі оволодіння мовою ми також опановуємо і культурою, яка у свою чергу обумовлює наше сприйняття, розумовий процес і поведінку. А оскільки культура може зрозуміти як комунікація, мова є комунікативним процесом в чистому вигляді в кожному відомому нам суспільстві.

Базовими каналами з фізичного боку є: вокальний (слуховий), візуальний (зоровий), тактильний, нюховий, смаковий, які, в свою чергу, урізноманітнено величезною кількістю форм реалізації.

Вокальний (слуховий) канал призначений для передачі інформації за допомогою мови. Вокальна комунікація є інструментом швидкого реагування. Усна комунікація дозволяла передавати великі масиви інформації у дописемний період без витрачання додаткових ресурсів.

До негативних характеристик цієї комунікації слід віднести те, що вона не передасться на великій відстані без використання технічних засобів. Негативною рисою вокальної комунікації такої є її нетривалість у часі. Усна передача є нечіткою, вона може нести помилки, особливо коли якийсь наказ передається на велику кількість населення. Незважаючи на всі ці можливі негативні риси, усна комунікація виявилася найбільш економною, найбільш поширеною серед людей. Вона не є штучною, на відміну від усіх інших, психологічно людина відчуває її природний та глибоко індивідуальний характер.

Візуальний (зоровий) канал, якщо врахувати обсяг інформації, яку постійно отримує людина, є головним. Писемність дозволяє не прив'язувати до однієї координати часу й простору автора та адресата та сприяє точності комунікаційної передачі. Суттєвим недоліком писемності є необхідність додаткового навчання для оволодіння нею.

Тактильний канал використовується у шрифті Бройля, яким друкуються книжки для сліпих. Тактильну інформацію використовують як додаткову при перевірці достовірності грошових знаків. Тактильна інформація є дуже важливою при міжособовому невербальному спілкуванні.

Нюховий канал людство не використовує достатньою мірою, хоча запахи залишаються в людській пам'яті досить довго. Кожне комунікативне середовище має свої запахи. Набагато приємніше спілкуватись в парку, ніж біля швидкісної автостради. Пахощі свіжоспеченого хліба серед голодної аудиторії зводять нанівець будь-яку комунікацію. Парфуми партнера по спілкуванню завжди певним чином доповнюють його комунікативний образ.

Смаковий канал, як правило, використовується як доповнення до основних комунікативних каналів. Хоча за смаковими вподобаннями партнера по спілкуванню можливо досить точно визначити його психологічний образ.

Канал, обраний комунікантом, має бути сумісним з типом символів, використаних для кодування. До деяких загальновідомих каналів відносяться: мова і письмовий зв’язок, а також електронні засоби зв'язку, включаючи комп'ютерні мережі, електронну пошту, відео стрічки і відео конференції. Якщо канал непридатний для фізичного втілення символів, передача неможлива. Якщо канал не повністю відповідає ідеї, що зародилася на першому етапі, обмін інформацією буде менш ефективний.

Усна комунікація використовує, як правило, одночасно і в нерозривній єдності природні невербальні і вербальні канали; її емоційно-естетична дія може бути посиленою за рахунок використання таких художніх каналів, як музика, танець, поезія, риторика. До усної комунікації відносяться подорожі з пізнавальною метою — експедиції, туризм.

Документна комунікація застосовує штучно створені документи, спочатку — іконічні і символьні, а згодом писемність, друк і різні технічні засоби для передачі значень але часі і просторі.

Електронна комунікація заснована на космічному радіозв'язку, мікроелектронній і комп'ютерній техніці, оптичних пристроях запису.

Вибір засобу повідомлення не повинен обмежуватися єдиним каналом. Часто бажано використовувати два або більше число засобів комунікацій в поєднанні. Процес ускладнюється, оскільки відправнику доводиться встановлювати послідовність використання цих засобів і визначати тимчасові інтервали в послідовності передачі інформації.

Невміння вибрати відповідний канал для комунікації та закодувати інформацію за допомогою відповідних символів призводить до того, що навіть найкраща в теоретичному плані ідея не знаходить свого практичного збуту.

Зворотний зв'язок - це зворотна реакція на повідомлення з боку адресата, що повертається до автора. Зворотний зв'язок характеризує комунікацію як двосторонній процес, який дозволяє обом учасникам комунікативного процесу корегувати свої цілі і свою поведінку по відношенню один до одного. За наявності зворотного зв'язку відправник і одержувач міняються комунікативними ролями. Початковий одержувач стає відправником і проходить через всі етапи процесу обміну інформацією для передачі свого відгуку початковому відправнику, який тепер грає роль одержувача.

Завдяки зворотному зв’язку комунікант дізнається наскільки досягнутий бажаний результат комунікації (позитивний зворотній зв’язок) чи повідомлення викликало не ту реакцію, на яку розраховувало джерело.

Зворотний зв'язок помітно підвищує шанси на ефективний обмін інформацією, дозволяючи учасника комунікативного процесу пригнічувати шум. На мові теорії передачі інформації шумом називають те, що спотворює вихідні значення. Джерела шуму, які можуть створювати перешкоди на шляху обміну інформацією, варіюють від мови (у вербальному або невербальному оформленні) до відмінностей в сприйнятті, через які може змінюватися значення в процесах кодування і декодування.

Фільтри. Автор ніколи не говорить усе. Навіть фізично в конкретну одиницю часу може потрапити тільки одне повідомлення. Отже, існує ситуація відбору. Відбір може орієнтуватися на термінові інтереси співрозмовників, він спирається на питання цензури (юридичної чи психологічної). Відповідні фільтри (типу фільтру недовіри) оцінюють повідомлення з боку адресата.

До суперечностей комунікативного акту належать:

  1.  власне мовленнєві: внутрішнє мовлення комуніканта - внутрішнє мовлення реципієнта.
  2.  психологічні: інтерес комуніканта - інтерес читача, стереотип комуніканта - стереотип реципієнта;
  3.  інформаційні:   тезаурус   комуніканта  -   тезаурус   реципієнта, знання комуніканта - знання реципієнта;
  4.  логічні: спосіб мислення комуніканта - спосіб мислення реципієнта.

При розгляді структури комунікації варто більше уваги приділити безпосередній підготовці комунікативного акту.

  1.  Докомунікативний етап: заснований на системі мотивів — позамовних чинників, що створюють мотивацію мовної дії - і полягає в аналізі проблемної ситуація і формуванні наочної задачі, що стоїть перед ініціатором взаємодії.
  2.  Аналіз майбутньої комунікативної ситуації, до складу якої входять
    комунікативне середовище і партнер по спілкуванню. На даному етапі мотивація комунікантів і їх первинне орієнтування в умовах задачі породжують комунікативну інтенцію.
    35

3.Формулювання комунікативної задачі. Па цьому етапі постає питання:
чого треба добитися від партнера по спілкуванню, щоб отримати бажаний

вихід з проблемної ситуації. В процесі формування комунікативної задачі доводиться знову збирати відомості про комунікативну ситуацію; це також дозволяє уточнити задачу, якщо ситуація змінилася, тобто відбувається вторинне орієнтування в умовах задачі.

4. Побудова плану рішення комунікативної задачі: вибираються конкретні стратегії здійснення впливу, відбувається уявне «програвання» його реалізації, щоб уявити собі можливі повороти подій і свої відповіді на них..

5.Реалізація плану; припускає два незалежних процеси
- семантичну реалізацію (перехід від значень, закріплених в суб'єктивному коді до значень «зовнішніх слів» реальної мови - «переклад» з суб'єктивного коду значень на об'єктивний код значень, опосередкування мовної інтенції «значеннями зовнішніх слів») і граматичну («перетворення граматики думки в граматику слів») реалізацію.

6. Звукове здійснення вислову: Ініціатор спілкування вступає в реальний контакт з своїм партнером. За допомогою зворотного зв'язку спостережуваний результат стає частиною нової комунікативної ситуації і регулює подальші дії учасників спілкування.

За допомогою мови здійснюються кодування і декодування інформації: комунікант в процесі мови кодує, а реципієнт в процесі слухання декодує інформацію. Оскільки комунікант спочатку має певний задум, а потім втілює його в систему знаків, то для нього значення інформації передує процесу кодування. Реципієнт же, навпаки, розкриває значення повідомлення, що приймається, одночасно з декодуванням. Тут особливо важливу роль грає спільна діяльність; зовні її розкриття значення повідомлення практично неможливе, оскільки її усвідомлення включено в сам процес декодування.

Комунікативний акт передбачає наявність аналітичних та синтезуючих пізнавальних дій комуніканта та реципієнта, причому комунікант моделює процес розуміння у реципієнта, реципієнт же моделює вже препарований для нього комунікантом процес його власного зображення дійсності.

4.3.2. Сутність комуніканта в комунікативному процесі

На ефективність сприйняття інформації аудиторією впливають культурний, освітній, соціальний рівні комуніканта. Важливими чинниками успішної комунікації можуть бути знання аудиторії, уміння спілкуватися з нею на рівних, тобто рівність психологічних позицій комуніканта і реципієнта. В 80-х рр. ХХ в. Дж.Голдхаберг створив харизматичну модель комунікації. Дж. Голдхаберг виділив три типи харизматичної особи:

  1.  Герой – особа, що ідеалізується, виглядає “як ми хочемо”, говорить те, “що ми хочемо”.
  2.  Антигерой – “проста людина”, один з нас. Виглядає “як ми все”, говорить те ж, “що і ми”. Ми з ним відчуваємо себе безпечно. Ми йому довіряємо.
  3.  Містична особа – чужа нам (не “як ми”), незвичайна, непередбачувана.

В процесі комунікації важливу роль відіграє соціальний статус індивіда. В соціокомунікативному аспекті найістотнішими параметрами вимірювання соціального статусу є прагматичний, комунікативний і когнітивний.

В прагматичному параметрі соціального статусу індивіда важливими є не тільки його соціально-економічне становище, але також і його спосіб життя, суспільна діяльність, відношення до соціальних цінностей і партнерів.

Визначаючим в комунікативному параметрі статусу є комунікативний код, тобто система нормативних вербальних невербальних засобів, що належить даному статусу та використовується з урахуванням характеру ситуації і типу комунікативної сфери. Найбільш показовими в плані вираження є фонетичні, морфологічні і лексико-фразеологічні особливості вербальних засобів і окремі компоненти невербальної комунікації, що актуалізуються в словах, висловах і дискурсах, та визначаються соціокультурним рівнем суспільства і ступенем його соціальної диференціації.

Когнітивний параметр статусу характеризує індивіда з погляду його комунікативної компетентності, що забезпечує адекватне в соціальному плані спілкування. Будучи по своїй природі психолінгвістичною категорією, комунікативна компетентність зазвичай не включається у визначення соціального статусу; і розглядається як компонент освітнього цензу індивіда. Комунікативна компетентність обумовлена цілим рядом когнітивних чинників - фоновими знаннями - знаннями про навколишній світ, у тому числі і про соціальну структуру суспільства, соціальні цінності, знаннями нормативного вживання комунікативних систем різних рівнів і здатністю адекватної інтерпретації інформації. Оскільки комунікативна компетентність актуалізується в конкретних соціальних умовах комунікації (комунікативна сфера, ситуація, статус комунікантів і їх комунікативні ролі і т.п.), вона є соціально обумовленою. Комунікативна компетентність входить в структуру соціального статусу як важливий компонент, разом з такими складовими, як спосіб життя, освітні і професійні характеристики комуніканта. До певної міри вона пов'язана і з такими ознаками соціального статусу, як соціально-економічне становище та демографічні особливості.

Мовна компетенція розуміється як природжене знання, що властиве ідеальному комунікантові; таке знання дозволяє йому створювати і розпізнавати граматично правильні мовні звороти на його мові. Комунікативна компетенція, що будується на понятті мовної компетенції, може розглядатися як природжене знання, що дозволяє носію мови створювати і розуміти вислови в певному контексті. Таке знання торкається рівня дискурсу, в якому мова діє як відкрита система в постійній взаємодії зі своїм оточенням.

Найістотнішими когнітивними характеристиками комунікативної компетентності як компоненти соціального статусу є: 1) здатність до узагальнення і систематизації багатовимірного сприйняття оточуючого, обумовлена соціальним досвідом і об'єктивними можливостями індивіда; 2) здатність до адекватної оцінки "статусу мови" - його "соціальної престижності" і відповідності конкретним соціальним умовам комунікації, що може зажадати певну адаптацію до партнера і самокорекції; 3) здатність до інтерпретуючої діяльності - розумінню смислової і оціночної інформації в конкретній соціальній ситуації.

Людська поведінка (вербальна і невербальна) залежить від тієї ролі, яку в конкретну мить виконує людина. Порушення рольової поведінки - це порушення норм суспільства. Батько, чоловік, водій, пасажир - такі, наприклад, ролі може грати людина, відповідно до кожної з них вона «програє» той чи інший комунікативний арсенал. Комунікативні ролі грають істотну роль в комунікації, оскільки багато в чому визначають спосіб використання комунікативних засобів і вибір їх варіантів. При дослідженні комунікативних ролей необхідно враховувати, що між роллю і статусом існує двосторонній зв'язок. З одного боку, соціальний статус певною мірою обумовлює ролеві відносини комунікантів: знаючи соціальний статус комунікантів, ми можемо з певною часткою вірогідності прогнозувати їх ролеві функції і способи їх вираження. З другого боку, на основі комунікативних ролей можна судити про соціальний статус комунікантів.

Процес комунікації в цілому вимагає від комуніканта уміння диференціювати по поведінці і зовнішньому вигляду реципієнта ступінь досягнення поставленої ним в процесі комунікації мети. Формальним критерієм завершеності комунікативного акту є факт ухвалення реципієнтом отриманого від комуніканта повідомлення, тобто наявність достовірного зворотного зв'язку від реципієнта, та фізичне ухвалення ним повідомлення комуніканта.

Для успішної комунікації важливу роль відіграють також особисті якості комуніканта ;

  1.  знання психології іншої людини - перш за все її ціннісних орієнтацій, які знаходять вираження в її ідеалах, потребах і інтересах, в рівні її прагнень;
  2.  сформована у особистості спрямованість на людину; спостережливість по відношенню до оточуючих нас людей; достатньо великий об'єм уваги, уміння її розподіляти,  потенційна направленість на інших людей;
  3.  здатність аналізувати вчинки людини і бачити за ними мотиви,
    які керують нею, визначати її поведінку в різних ситуаціях;
  4.  інтуїція - розуміння особливостей, що характеризують особу іншої людини шляхом безпосереднього їх аналізу, без обґрунтовування за допомогою доказів;
  5.  уява: виявляється в умінні ставити себе на місце іншого, можливість поглянути на ситуацію «чужими очима»;
  6.  розвинена емоційна сфера, яка, перш за все, виявляється
    в тому, чи уміє людина співпереживати іншим людям;
  7.  уміння вибирати по відношенню до іншої людини найбільш відповідний спосіб поведінки,;
  8.  знання людей і самого себе, уміння на основі цього знання свідомо
    управляти своєю поведінкою в різних ситуаціях спілкування.

Фрейзер Зейтель називає такі помилки в комунікації 36:

  1.  погане слухання — слухання повинне бути активним;
  2.  відсутність орієнтації на слухача;
  3.  невірні невербальні сигнали – ситуація, коли вербальна та невербальна інформація, що надходять від комуніканта, не співпадають;
  4.  невміння писати так, щоб бути зрозумілим;
  5.  незнання аудиторії - повідомлення має спиратися на інтереси, характеристики, потреби конкретної аудиторії;
  6.  ігнорування того факту, що комунікація є двостороннім процесом - процес видачі інформації ще не є комунікацією, велику роль грає зворотний зв'язок;
  7.  відсутність елементарних правил ввічливості - агресивного і грубого комуніканта сприйматимуть зовсім по-іншому, ніж ввічливого і зацікавленого в аудиторії.

Умови актуалізації соціальної інформації визначаються трьома показниками: 1) статусно-ролевими відносинами відправника і одержувача інформації, що позначається термінами "особистий" - індивід, що представляє свої інтереси, і "суспільний" - соціальний інститут, група, асоціація і т.д., що представляють загальні інтереси; 2) спрямованість інформації; 3) способи, канали її передачі і сприйняття. Можливі наступні чотири варіанти:

1. Суспільний відправник - суспільний одержувач. Це найпоширеніший спосіб передачі інформації у сфері суспільних відносин, що припускає соціальну інтеграцію. Наприклад, заклик до суспільства про захист природи.

2. Особистий відправник - суспільний одержувач. Це може бути приватне звернення до суспільства або окремих соціальних груп з пропозицією про поліпшення екологічної ситуації.

3. Особистий відправник - особистий одержувач. Тут реалізуються два види комунікації - міжособові і міжгрупові. Роль засобів масової інформації при цьому обмежена.

4. Суспільний відправник - особистий одержувач. В даному випадку передається різноманітна інформація ділового, пізнавально-розважального і іншого характеру відповідно до інтересу і замовлення споживача.

Для того, щоб інформація, яка передається комунікантом в процесі усного мовлення, стала максимально доступною для реципієнта, можливо виділити такі основні правила спілкування:

Бути у спілкуванні ввічливим і доброзичливим. Уміти відчувати співрозмовника, його становище, душевний стан. Ставитися до нього позитивно, інформувати й переконувати, а не ображати чи принижувати, шукати те, що об'єднує з ним, а не роз’єднує.

Не припускатися типових помилок у сприйнятті реципієнта. На ефективність мовлення суттєво впливають помилки, що мають типовий характер, оскільки вони трапляються ледь не в кожного промовця. Але вчитися не конче лише на власних помилках. Знання типових помилок у спілкуванні може допомогти мовцеві краще зрозуміти своїх співрозмовників і, відповідно, вносити корективи у власну мовленнєву поведінку. До найпоширеніших помилок належать:

  1.  Помилка нерівності – надмірна оцінка якостей співрозмовника, якщо в чомусь одному він досяг помітних успіхів, перевершив комуніканта. «Ефект переваги»тисне на комуніканта, сковує його, позбавляє впевненості, і все це негативно відображається на його мовленні.
  2.  Помилка «естетичної виразності» – завищена позитивна оцінка всіх сторін особи, яка зовнішньо приваблива для комуніканта Цей «ефект привабливості» теж виявляє вплив на мовленнєву поведінку комуніканта, що схильний оцінювати і розумові та морально-вольові якості співрозмовника за його фізичними даними.
  3.  Необ'єктивне оцінювання співрозмовника залежно від того, як він ставиться (позитивно, негативно, індиферентно) до комуніканта. Ця помилка спричиняє неадекватне ставлення до комунікативного партнера, відображається на мовленнєвій стратегії і тактиці комуніканта. Так, за негативного ставлення до партнера комунікант розмовляє з ним неохоче, інтонації його мовлення холодні, вираз обличчя суворий, на кожний доказ співрозмовника комунікант намагається знайти контраргумент та ін.
  4.  Помилка впливу стереотипу – це необ'єктивне ставлення до співрозмовника як до представника певного соціального, етнічного, регіонального середовища.
  5.  Помилка генералізації – це безпідставне узагальнення окремих випадків, вчинків тощо.

Бути уважним до реципієнта, налаштованим на нього. Слідкувати за реакцією реципієнта на мовлення, апелювати до нього, давати йому можливість вставляти свої репліки; коригувати або й міняти тему розмови, якщо вона не до душі реципієнтові.

Брати до уваги статусні і рольові ознаки реципієнта. Прикрою помилкою або й виявом недостатньої культури спілкування є не звертати уваги на вік, стать, професію, рівень освіченості, посаду, національність, віровизнання та інші прикмети співрозмовника, які визначають його соціально-мовленнєвий статус, а також його соціально-мовленнєву роль, у якій він «виступає» в конкретному комунікативному акті (супутник, покупець, ситуативний партнер і т.п.). Не можна на ту саму тему говорити однаково з пенсіонером і підлітком, з фахівцем і необізнаною людиною, християнином і кришнаїтом тощо. Важливо це брати до уваги і тоді, коли реципієнтом є аудиторія, в якій можуть бути різні за статусом люди. За адресацію мовлення не варто забувати і в писемних жанрах мовлення.

Зберігати дистанцію за несиметричності статусів і ролей комунікантів. Якщо соціально-мовленнєві статуси і ролі реципієнта й комуніканта, а також третьої особи (осіб) неоднакові, несиметричні, то це дуже важливий чинник, який потрібно брати до уваги у комунікативній поведінці. Недотримання статусної і рольової дистанції між співрозмовниками здебільшого спричиняється до порушення норм мовленнєвого етикету, культури мовлення.

Брати до уваги можливості сприйняття мовлення реципієнтом. Недоречно, наприклад, у розмові з тими, хто недостатньо володіє мовою (малі діти, малоосвічені люди, іноземці) вживати невідому їм лексику і фраземіку, слова в переносному значенні, складні синтаксичні конструкції, говорити у пришвидшеному темпі, притишено і т.п.

Не перетворювати діалог на монолог. Доросла людина в змозі втримувати без перерви увагу щонайбільше 20 хвилин. А багато людей неспроможні й на такий відрізок часу. Здебільшого перша «криза уваги» настає на 15-20-ій хвилині, друга – на 30-35-ій. Це треба пам'ятати всім охочим до слова: лекторам, «штатним промовцям», просто балакунам. А головне – не забувати, що співрозмовник – це теж учасник спілкування, який має що сказати і переважно хоче це зробити.

Дотримуватися стильової тональності мовлення. Слід добирати мовний матеріал і будувати текст, не виходячи за межі стилю, який відповідає типові комунікативної ситуації й характерові його складових. Змішування мовного матеріалу з різних стилів доречне хіба що як засіб створення сатиричного чи комічного ефекту в художніх творах, анекдотах, пародіях тощо.

Дотримуватися фізичних параметрів мовлення. В усному мовленні потрібно пам'ятати про «пороги сприйняття»: надто швидке або надміру тихе вимовляння звуків не дозволяє реципієнтові (аудиторії) розпізнавати і «розшифровувати» слова, а з ними - висловлювання (речення) і цілий текст. Модуляція сили, висоти, тембру, темпу, тривалості пауз має бути спрямована на максимально ефективне сприйняття мовлення реципієнтом (аудиторією), але вона не повинна відвертати увагу від того, що говориться, вимушуючи реципієнта (аудиторію) аналізувати зовнішню – звукову – сторону мовлення.

Е. П. Беттінхауз формує такі основні поради для комуніканта37:

Дослідження по довір'ю до джерела інформації показують, що джерело дійсно грає величезну роль по ступеню впливі будь-якого переконливого повідомлення. Але дослідження також підказують, що немає єдиної характеристики комуніканта, яку можна б було назвати  універсальною. Довір'я до джерела є крихким чинником, важливим в багатьох комунікативних ситуаціях, але достатньо важким для визначення, які саме характеристики комуніканта несуть дійсну відповідальність за створення довір'я.

Неможливо дати переконливому комуніканту пораду, як стати харизматичним лідером. Але представляється можливим дати деякі пропозиції про шляхи, використовуючи які комунікант може усилити свою ефективність в переконливій комунікативній ситуації:

1. Були досліджені як зміни довір'я до джерела, так і характеристики комуніканта, що володіє високим рівнем довір'я. Комунікант може збільшити ступінь довір'я до себе за допомогою того, як саме його представляють слухачам. Чи була в його житті діяльність, яка допоможе підкреслити його кваліфікацію? Чи брав участь він в процесах ухвалення рішень, заснованих на довір'ї до нього? Навіть представлення комуніканта, як такого, що неодноразово виступав перед багатьма групами, може допомогти в поліпшенні сприйняття аудиторією. Природно, що уявлення, яким би гучним воно ні було, не зможе подолати невдалий виступ. Але воно може істотно поліпшити якісний виступ.

2. Більшість переконливих комунікативних ситуацій проходить в умовах, коли комунікант наперед відомий своїй аудиторії. Перед тим, як слухач почне слухати, читач - читати, глядач - дивитися, вони вже мають певні думки про джерело. Це значить, що зовсім не моментальне розкриття джерела у момент передачі повідомлення є вирішальним чинником, а ціла серія вражень, починаючи з тим часом, коли одержувач вперше дізнався про джерело. Індивід, який хоче бути переконливим, повинен діяти відповідно навіть під час своєї щоденної роботи, а не тільки у момент даної комунікативної ситуації. Ці умови можуть бути згаданими під час представлення доповідача, але вони виявляються задіяними задовго до того, як наступить конкретна комунікативна ситуація.

3. Статус виступаючого також має відношення до переконання. Одержувач же може асоціювати джерело лише з однією організацією, не маючи уявлення про статус виступаючого в іншій організації (Наприклад, реклама ліків по телебаченню здійснюється, як правило, лікарями, або акторами, що їх зможуть успішно зіграти, щоб викликати довіру у споживачів).

4. Для побудови переконання орієнтація на думку лідерів є важливою із двох причин. По-перше, переконливий комунікант, спілкуючись з великою групою, зробить свою задачу більш легкою, якщо концентруватиметься на думці, що превалює у лідерів даної групи. Можна узяти повідомлення комуніканта, який слабкіше впливає на один соціальний зріз, і зробити це повідомлення особливим для членів групи. Якщо можна переконати в правильності певної позиції лідерів думки, то багато інших члени групи також будуть упевнені в її вірності.

Інша причина, що показує важливість концепції лідерів думки полягає в тому, що сам переконливий комунікант часто служитиме лідером думки для групи. Його шанси на це зростають, коли він сам демонструє характеристики лідера думки. Лідер думки повинен одержувати інформацію і потім просувати її у вигляді відносин і уявлень іншим членам групи.

5. Групи з вільним членством, до яких належить одержувач інформації, можуть також вказувати на типи уявлень, які має даний індивід. Якщо джерело може припустити, що є певна близькість усередині груп, одержувач швидше за все теж зробить висновок про близькість уявлень. Наприклад, доповідач, що почав свій виступ перед групою профспілкових активістів із слів “Я походжу з сім'ї, яка активно була залучена в профспілкову роботу”, має великі шанси бути прийнятим аудиторією, ніж виступаючий, який почне свій виступ перед тією ж групою із слів “ Я наймав робітників з профспілки довгі роки, тому я розумію ваші проблеми”.

6. Комунікант може заздалегідь поцікавитися, які уявлення в даній області найбільш ймовірно мають члени його аудиторії і вмонтувати в свою мову твердження, які указуватимуть на його підтримку цих уявлень. Вік, стать, раса, соціальний статус і інші характеристики вказують на тип уявлень, які група швидше за все повинна мати, навіть якщо вони не мають конкретної точки зору з даного питання. Комунікант, задачею якого є зміна набору відносин, зробить це легше, якщо зможе довести аудиторії, що він погоджується і з деякими іншими уявленнями, що є у даної групи.

7. Щоб підтримати своє повідомлення, комунікант може скористатися допомогою авторитетів, що мають великий ступінь довір'я. Такі визнані всіма особи, як президент, члени уряду, відомі учені, депутати, державні діячі, артисти мають достатньо високий рівень довір'я у середнього громадянина. Комунікант, який зможе пов'язати вище перераховані авторитети з своїм власним повідомленням, зможе значно поліпшити свої позиції.

8. За ситуації, коли комунікант передає своє повідомлення безлічі одержувачів, він повинен адаптувати його до найчисленнішої групи в аудиторії. Це особливо важливо за ситуації, коли у виступаючого немає можливості ретельно досліджувати, які уявлення має конкретний одержувач.

Висновки

Комунікативна стратегія – ефективні шляхи досягнення комунікативних цілей.

Мовленнєва комунікація – це процес спілкування шляхом мови, який має свої внутрішні закони і базується на певній системі усталених культурних норм.

Мовне спілкування – процес встановлення і підтримки цілеспрямованого, прямого або опосередкованого контакту між людьми за допомогою мови.

Мовний акт – це цілеспрямована мовна поведінка, що здійснюється відповідно до правил мовної поведінки, прийнятих в даному суспільстві.

Спеціалізоване вживання мови в процесі комунікативної взаємодії між людьми називається мовною діяльністю.

Мовна поведінка – використання мови людьми в пропонованих обставинах, в різноманітті реальних життєвих ситуацій; сукупність мовних вчинків.

Комунікативний акт – це зовнішні, можливі для спостереження дії, жести, репліки та інші атрибути динамічної комунікативної позиції людини, що мають в очах спостерігача або реципієнта конкретний сенс або значення.

Дискурс – це текст, в якому актуалізуються не тільки власне мовні чинники - правила сполучуваності слів і послідовності висловів, їх оформлення інтонації, види реакції на питання і т.п., але і немовні (екстралінгвістичні чинники).

Елементарні складники комунікативного процесу: автор (комунікант), адресат (реципієнт), повідомлення, код, знак,  канал, зворотний зв'язок, фільтри.

Питання для самоконтролю:

  1.  Дайте визначення комунікативної стратегії.
  2.  Які характерні риси мовленнєвої комунікації?
  3.  Які особливості мовної поведінки?
  4.  Назвіть основні складові комунікативного акту
  5.  Які основні аспекти комунікативного акту?
  6.  Дайте визначення дискурсу в комунікативному процесі.
  7.  Назвіть характерні властивості, притаманні дискурсу.
  8.  Як можливо класифікувати основні комунікативні дискурси?
  9.  Дайте визначення комунікативного процесу.
  10.  Назвіть елементарні складники комунікативного процесу.
  11.  Назвіть основні канали передачі інформації.
  12.  Які основні етапи комунікативного процесу визначають формальну ефективність комунікативної дії на людину як суб’єкта комунікативного процесу?

Тема 5. Структурні моделі комунікації

Модель Лассуела. Модель Якобсона. Модель Шеннона – Вівера. Модель М.де Флера. Модель Ньюкома. Модель Лотмана. Знакові моделі комунікації.

Базові терміни:  «комунікант», «реципієнт», «контекст», «контакт»,« повідомлення»,«код»,шум»

5.1. Модель Шеннона-Вівера

Найбільше розповсюдження в комунікативній теорії отримала лінійна модель К.Шеннона, розроблена в рамках теорії інформації в 1949 р. з метою вимірювання кількості інформації в сигналах телекомунікації.. Згодом ця модель була поширена В. Вівером з процесів інформаційного обміну між різними системами зв'язку на всі види комунікацій, у тому числі і на міжособову. У зв'язку з цим в сучасній філософії вказана модель, як правило, носить ім'я математичної моделі комунікації Шеннона-Вівера.

Вона мала такий вигляд:

                                           

Джерело інформації

Передавач

Сигнал

канал

джерело шуму

Приймач

отримувач

повідомлення

Рис. 2 Модель комунікації К.Шеннона-В.Вівера

К. Шеннон відштовхувався від «універсальної системи комунікації», в якій фігурували джерело інформації і передавач, місце призначення інформації і приймач, канал зв'язку і джерело шуму (перешкоди).

Дана теорія розглядає сигнали в тому вигляді, в якому вони передаються по дротах або випромінюються в ефір, і абсолютно абстрагується від всіх питань «значення» передаваних сигналів. Людина входить в ці системи зв'язку (телефонні, телеграфні і ін.) як їх частина і лише як «джерело» або «одержувач» інформації. В комунікації, опосередкованій технічними засобами, представленій на схемі, виникають «шуми», що характеризуються як будь-які перешкоди, що відрізняються від початкового сигналу чи повідомлення. Математична теорія комунікації була попередньо розроблена з метою відділити шуми від корисної інформації, що передається джерелом. За Шенноном, подолання шумів може бути досягненим завдяки використання надлишкових сигналів. Надлишковість в техніці комунікації досягається двома шляхами: або повторенням одного й того ж сигналу, або його дублюванням  з використанням інших каналів зв’язку.

Означена математична теорія абстрагується від змісту переданої інформації, акцентуючи увагу на її кількості: чим більше інформації про даний об’єкт є в наявності, тим краща можливість його якісної характеристики. В той же час занадто великий об’єм інформації призводить до інформаційної невизначеності – виникає «інформаційний шум».

Дана модель може бути поширеною на однонаправлений комунікативний акт, коли один комунікант передає окреме повідомлення єдиному слухаючому. Головна межа математичної теорії комунікації Шеннона - Вівера, таким чином, - представлення процесу комунікації як трансляції деякої інформації від одного ізольованого індивіда до іншого.

В ідеальній системі, з досконалим відправником, каналом і одержувачем не буде шуму, тобто повідомлення прибуде до одержувача повністю незміненим. Проте насправді це практично неможливо, звідси - необхідність введення в модель поняття репертуару - сукупності комунікативних умінь (навиків) комунікантів в ситуації обміну інформацією. В ідеальній мовній події комунікант і реципієнт володітимуть загальним репертуаром, але в реальній ситуації так будуть не може. Ефективність передачі інформації залежить від ступеня збігу індивідуальних репертуарів, що відображено в переглянутій моделі теорії інформації.

Модель комунікації Шеннона - Вівера ефективна для характеристики технічних параметрів комунікації, але має певні обмеження:

  1.  Ця модель певним чином є механістичною, адже відображає переважно технічні способи комунікації, людина в ній виступає лише як джерело та отримувач інформації;
  2.  Вона абстрагується від змісту інформації, акцентуючи увагу тільки на її кількісних характеристиках;
  3.  В цій моделі відсутній зворотний зв'язок.

5.2. Модель Лассуела

В 1948 р. американським політологом Р. Лассуеллом була розроблена модель комунікативного акту. В цій моделі комунікація представлена як однонаправлений, лінійний процес: 

1. Хто? (передає повідомлення) - комунікант  

2. Що? (передається) - повідомлення

3. Як? (здійснюється передача) - канал

4. Кому? (направлено повідомлення) - аудиторія

5. З яким ефектом? – ефективність

Таким чином, в процесі комунікації обов'язковими є соціальний, інформаційний, технічний і психологічний компоненти.

Згодом ця модель була вдосконалена за рахунок введення зворотного зв'язку. В результаті процес комунікації придбав вигляд замкнутого ланцюга, в якому всі компоненти взаємопов'язані. Надалі в модель були введені додаткові компоненти - джерела інформації, умови протікання комунікації, соціальний склад аудиторії, мова як засіб комунікації.

Створення інформації безпосередньо взаємопов'язане з процесом сприйняття і засвоєння даної інформації індивідами. У свою чергу цей процес є пізнавальним, і в реальності сама соціальна інформація не може існувати без окремих людей і цілих соціальних груп, які виступають як її матеріальні носії. Створення і перетворення інформації потрібно розглядати як єдиний процес, направлений на сприйняття, засвоєння, віддзеркалення даної інформації, а надалі - на її розповсюдження і подальше використання.

Відповідно до означеної структури Лассуел виділяє наступні напрями дослідження комунікації, кожен з яких дає відповідь на відповідне питання:

  1.  аналіз управління процесами комунікації;
  2.  аналіз змісту переданих повідомлень;
  3.  аналіз засобів і каналів передачі інформації;
  4.  аналіз аудиторії;
  5.  аналіз результатів комунікаційного впливу.

Охарактеризувавши модель Лассуелла як дещо спрощену, деякі дослідники стали розвивати її далі. Р.Бреддок додав до неї ще два елементи комунікативного акту: умови, в яких протікає комунікація, і мета, з якою здійснюється процес комунікації . «Формула Лассуелла» відображає характерну особливість ранніх моделей комунікації - вона припускає, що комунікант  завжди прагне вплинути на реципієнта, і, отже, комунікація повинна трактуватися як процес переконання. Це припущення орієнтує застосування означеної моделі комунікації передусім в області аналізу політичної пропаганди.

5.3.Модель Ньюкома

Лінійність математичної моделі комунікації багато в чому долається в подальших наукових розробках. Найбільш поширена нелінійна модель комунікації Т.Ньюкома, створена ним у 1953 р. Вона має вид рівностороннього трикутника, вершини якого складають: комунікант, реципієнт і соціальна ситуація., про яку йдеться. Взаємодія комуніканта з реципієнтом здійснюється з урахуванням соціальної ситуації. Якщо комуніканти зорієнтовані один до одного позитивно, вони прагнутимуть збігу поглядів на ситуацію. При негативному відношенні один до одного відношення до ситуації не співпадатиме.

Всі незбалансовані варіанти прагнутимуть вирівнювання, й на цьому будуватиметься комунікація. Т.Ньюком заклав у свою модель лише один аспект - позитив/негатив - і відразу модель комунікації стала набагато складнішою. Реально ми використовуємо набагато більше можливих розбіжностей у повсякденному спілкуванні. Отже, варіантів має бути набагато більше.

5.4. Циркулярна модель комунікації

 В 1954 році У. Шрамм у книзі «Процес і результати масових комунікацій» дав своє пояснення теорії комунікації: «Коли ми спілкуємося, ми намагаємося встановити «спільність» з ким-небудь». Уся комунікація, за Шреммом, залучає хоча б три елементи: джерело, повідомлення, отримувач. Джерело кодує повідомлення, передає його, а отримувач декодує його. Кодування і декодування створюють особливі «зони досвіду» відправника і отримувача. Якщо декодування узгоджується з кодуванням, то у такому разі встановлюється спільність з ким-небудь. А в тих випадках, коли можуть траплятися перешкоди в процесі, джерело прагнутиме кодувати повідомлення у знаках (символах), які б зробили його «легким» з точки зору досягнення місця призначення.

У. Шрамм стверджував, що було б помилкою думати про комунікацію як про лінійний процес, оскільки, мовляв, ми постійно отримуємо і декодуємо певні знаки з довколишнього середовища, інтерпретуємо ці знаки і кодуємо їх як результат. Він додає в своїй моделі ще один елемент — зворотний зв'язок, що показує, як повідомлення були інтерпретовані :

Рання модель комунікації У. Шрамма (1954)

Представлена модель демонструє, що при обміні повідомленнями комунікант і реципієнт обмінюються ролями, в результаті чого комунікація отримує вигляд діалогу.

Пізніше У. Шрамм (1971), коментуючи своє раннє висловлювання, визнав, що людська комунікація - значно складніше явище. Комунікація тепер сприймалася як суспільні взаємини. Ця теорія відома як Циркулярна теорія комунікації. Комунікація, на думку У. Шрамма, виглядає як магічна куля, яка "переміщала ідеї або почуття, знання або мотивації від однієї думки до іншої. Вчений визнав, що аудиторії не є пасивними і беззахисними. Він радив думати про комунікаційний процес як про дві окремі дії: одна здійснюється комунікатором (відправником), друга - отримувачем.

У. Шрамм дав нове визначення комунікації, назвавши її розподілом орієнтації у напрямку набору інформаційних знаків. Інформацію в обігу було визначено як будь-який зміст, що зменшує невизначеність або альтернативну кількість можливостей в ситуації. Тепер вчений стверджував, що вся комунікація (міжперсональна або неперсональна) залучає три елементи і два види дії. Елементи — відправник, повідомлення, отримувач. Він помітив, що повідомлення існує як знак або набір знаків, у якого нема свого власного значення, окрім лише того, яке отримувач читає в ньому на рівні своєї культури й освіченості.

Перша дія комунікаційного процесу - конструювання відправником знаків, які могли б викликати бажані відповіді. Друга дія здійснюється отримувачем. Він вибирає серед доступних йому знаків, інтерпретує їх і чинить з ними далі так, як йому заманеться.

Ці дії окремо мотивовані, але здійснюються разом - єдиним набором знаків. У. Шрамм робить висновок, що немає значення іншого в повідомленні, ніж те, яке люди в нього вкладають. Тому вивчення комунікації є вивченням людей у взаємодії. У. Шрамм згодом запропонував нову модель комунікації. Особа А кодує повідомлення і передає його особі Б. Особа Б здійснює дію. Особа Б кодує відповідь, передає таке повідомлення особі А, яка також взаємодіє з повідомленням. А і Б функціонують всередині певної сфери обмежень відносин, яку У. Шрамм визначив як резерв практичного досвіду. Там, де люди спілкуються ефективно, такі сфери частково перекривають одна одну. Фінальний елемент в оновленій моделі визначено як «суспільна ситуація і відносини». Вчений стверджує, що вся комунікація функціонує всередині більш широкого простору суспільних відносин, який він визначає чотирма елементами: фізичні/просторові взаємини між відправником і отримувачем; ситуаційний контекст; рольові очікування і суспільні норми.

Рис. 4. Переглянута модель комунікації У. Шрамма (1971)

5.5.Модель Якобсона

Ще одну групу комунікативних моделей представляють семіотичні теорії. До самим відомих з них відносяться концепції Романа Якобсона та Юрія Лотмана.

Роман Якобсон як дослідник починав у Росії, потім емігрував до Чехословаччини й згодом - до США. У 1960 p. Р.Якобсон в своїй роботі «Лінгвістика і поетика» представив мовну комунікацію у вигляді наступних шести найважливіших чинників комунікації:

Адресант                            Контекст                                          Адресат

(комунікант)                           Повідомлення                                (реципієнт)

                                            Контакт

                                           Код

Рис. 1 Чинники комунікації (модель Якобсона)

Кожному з означених чинників відповідає особлива функція мови:

\. Емотивна (експресивна) функція пов'язана з комунікантом і має на меті вираження його відношення до того, що він говорить.

2.Конативна функція відображає орієнтацію на адресата.

  1.  Фатична функція зорієнтована па контакт, для неї важлива не передача інформації, а підтримка контакту.
  2.  Метамовна функція пов'язана з кодом: не знаючи слова, ми можемо запитати про його значення і отримати відповідь. Відповідь може бути надана описово
    за допомогою інших слів, а може і просто за допомогою вказівки на предмет.
  3.  Поетична функція направлена на повідомлення. Це центральна функція для словесного мистецтва, для якого характерною є більша увага до форми, ніж до змісту повідомлення.

6. Референтна ( когнітивна) функція зорієнтована на контекст і є відсиланням на об'єкт, про який йдеться а повідомленні.

В ідеальній ситуації комунікації спрацьовують усі шість чинників. Реальна комунікація може виносити на перше місце якийсь один з них, водночас не втрачаючи решту.

В повідомленні певної інформації, полягає комунікативна функція мови. Це основна функція більшості комунікативних актів. З контекстом, закладеним в повідомленні, пов'язана друга найважливіша функція мови - пізнавальна.

З адресантом (відправником повідомлення) і адресатом (одержувачем повідомлення) пов'язані такі функції як регулятивна або спонукальна, тобто функція регуляції поведінки адресата з боку відправника повідомлення; експресивна або емотивна функція, що полягає у вираженні суб'єктивно-психологічного стану комуніканта.  

Якщо мета конкретного комунікативного акту полягає в тому, щоб налагодити або зміцнити контакт між його учасниками, то мова виступає у фатичній функції. Код в мовній комунікації - це та мова або його варіант (діалект, сленг, стиль), який використовують учасники даного комунікативного акту. Якщо вислів направлений на те, щоб пояснити характер використання коду (мови), то має місце метамовна функція. Повідомлення розуміється як процес і результат породження мови, тобто текст. Спрямованість на повідомлення як таке, зосередження уваги на повідомленні заради нього самого - це поетична, або естетична функція мови.

5.6. Модель Лотмана

Ю. Лотман - активний послідовник формальної школи 30-х p., з якої він запозичив ідею "деавтоматизації" як характерну для літературної мови, на відміну від побутового спілкування, яке є автоматичним. Ю.Лотман був незадоволений моделлю Р.Якобсона, оскільки вона не дозволяє під час передачі повідомлення виникати будь-чому новому. Ю. Лотман вважав дуже абстрактною модель комунікації, в запропонованому Р. Якобсоном, підкреслюючи, що насправді у комуніканта і реципієнта не може бути абсолютно однакових кодів. При повній подібності комуніканта і реципієнта зникає потреба в комунікації взагалі: їм не буде про що говорити. Єдине, що залишається - це передача команд. Тобто для комунікації спочатку потрібна нееквівалентність комуніканта і реципієнта.

Про саму комунікацію Ю. Лотман говорить як про переклад тексту з мови мого «я» на мову твого «ти», детермінованому взаємним перетином комунікативних кодів учасників інформаційної взаємодії. Ю. Лотман виділяє дві комунікативні моделі «Я - Він» і «Я - Я». Останній випадок він називає аутокомуникацією» коли повідомлення набуває нового значення за рахунок перекодування. При цьому передачу повідомлення самому собі Ю. Лотман визначав як перебудову власної особи.

Культура постає у Лотмана як генератор кодів; культура зацікавлена в безлічі кодів і не може бути культури, побудованої на одному коді. Всі явища культури пояснюються ним як різного роду комунікативні механізми, тобто як різного роду мови. В такому розумінні криються основи аналізу культури як комунікативного механізму.

З означеного можливо сформулювати наступні тези:

  1.  культура породжує нові повідомлення за допомогою нових мов;
  2.  культура зорієнтована щонайменше на дві мови, наприклад, зображальну та словесну;
  3.  комунікація - це переклад з мови мого "Я" на мову твого "Ти", тобто коди учасників не є тотожними, а лише перехрещуються;
  4.  жодна "монологічна" структура не може виробити принципово нового повідомлення, бо не є мислячою, якою може бути лише діалогічна (двомовна) структура як мінімум;
  5.  пам'ять культури є механізмом активного моделювання нового, що повернуте у минуле.

В одній із своїх останніх праць Лотман підкреслював ще один з аспектів подібного підходу. Йдеться про категорію авторитетності, яку він вважав за досить важливу для російської культури. Він писав: "Центр уваги переноситься з того, "що" сказане, на те, "ким" це сказане, а також від кого цей останній отримав повноваження на подібне висловлювання".

Відповідно Ю.М.Лотман надає особливої ваги саме художньому тексту практично в усіх своїх працях. Він доходить висновку, що художній текст цікавий своєю непередбачуваністю. Саме тому ми використовуємо ці типи текстів багато разів. Тексти звичайні не здатні на повторне функціонування. Тому Ю.М.Лотман вважає, що мистецтво розширює простір непередбачуваного, це простір свободи.

5.7. Модель знака

Р.Якобсон і Ю.М.Лотман закладали в свої моделі поняття "Мови" або "Коду", для яких суттєвим елементом є знак. Даючи свободу на цьому рівні, Ю.М.Лотман відповідно отримував більш творчий процес комунікації. Тому нам слід уважніше придивитися до поняття знака. Знак - це об'єднання в одній одиниці елементів змісту та форми. Слово "стіл", наприклад, з одного боку має чотири літери, а з іншого - за ним стоїть досить складна інформація про конкретний об'єкт. Отримавши в свої руки знак, людство відразу виграло. Адже тепер, щоб передати інформаційно насичене повідомлення, я можу користуватися інформаційно ненасиченою формою. Тобто, передаючи форму, я водночас передаю й зміст. Фізичні процеси передають лише форму повідомлення. Тобто знак - це енергетична, інформаційна й ще будь-яка перемога людства.

Роман Якобсон запропонував також свій аналіз знаків, вважаючи, що для зорових знаків важливіше просторове вимірювання, а для слухових - тимчасове, В системах аудіальних знаків як структурний чинник ніколи не виступає простір, але завжди час - в двох іпостасях - послідовності і одночасності; структуризація візуальних знаків обов'язково пов'язана з простором і може або абстрагуватися від часу, як, наприклад, в живописі і скульптурі, або привносити часовий чинник, як, наприклад, в кіно.

Р.Якобсон підкреслив, що такий чіткий поділ на три типи знаків є умовним. Кожний окремий знак несе в собі відразу характеристики кількох типів. Він наводив такі приклади.

Знак-ікона може мати символізацію. У стародавньому живопису Єгипту фараон зображався великим, а всі інші - маленькими. Або в деяких середньовічних школах живопису злодій і добра людина зображалися по-іншому: анфас або профіль. Знак-індекс теж може мати символізацію: у деяких африканських племен вказування на людину пальцем є прокльоном. Чи не з цим пов'язана заборона робити те саме й у нашій культурі? Ми тільки забули про це й забороняємо дитині чинити таке словами "це неввічливо".

Висновки

Математична модель комунікації Шеннона-Вівера розглядає сигнали в тому вигляді, в якому вони передаються по дротах або випромінюються в ефір, і абсолютно абстрагується від всіх питань «значення» передаваних сигналів. Людина входить в ці системи зв'язку (телефонні, телеграфні і ін.) як їх частина і лише як «джерело» або «одержувач» інформації. Головна мета математичної теорії комунікації Шеннона - Вівера - представлення процесу комунікації як трансляції деякої інформації від одного ізольованого індивіда до іншого.

В моделі Р. Лассуела комунікація представлена як однонаправлений, лінійний процес, основними складовими якого є комунікант, повідомлення, канал, аудиторія, ефективність, зворотний зв'язок. Надалі в модель були введені додаткові компоненти - джерела інформації, умови протікання комунікації, соціальний склад аудиторії, мова як засіб комунікації.

Нелінійна модель комунікації Т.Ньюкома має вид рівностороннього трикутника, вершини якого складають: комунікант, реципієнт і соціальна ситуація., про яку йдеться. Взаємодія комуніканта з реципієнтом здійснюється з урахуванням соціальної ситуації.

Циркулярна модель комунікації У.Шрамма демонструє, що при обміні повідомленнями комунікант і реципієнт обмінюються ролями, в результаті чого комунікація отримує вигляд діалогу. Вчений стверджував, що вся комунікація функціонує всередині більш широкого простору суспільних відносин, який він визначає чотирма елементами: фізичні/просторові взаємини між відправником і отримувачем; ситуаційний контекст; рольові очікування і суспільні норми.

Р.Якобсон в своїй роботі «Лінгвістика і поетика» представив мовну комунікацію у вигляді наступних шести найважливіших чинників комунікації:  комунікант, контекст, реципієнт, повідомлення, контакт, код. Кожному з означених чинників відповідає особлива функція мови: емотивна, конативна, фатична, метамовна, поетична, референтна.

Ю. Лотман про комунікацію говорить як про переклад тексту з мови мого «я» на мову твого «ти», детермінованому взаємним перетином комунікативних кодів учасників інформаційної взаємодії. Ю. Лотман виділяє дві комунікативні моделі «Я - Він» і «Я - Я». Останній випадок він називає аутокомуникацією», коли повідомлення набуває нового значення за рахунок перекодування. При цьому передачу повідомлення самому собі Ю. Лотман визначав як перебудову власної особи.

Питання для самоконтролю:

  1.  Назвіть основні чинники комунікації в моделі Р.Якобсона
  2.  На яких функціях комунікації наголошує Р.Якобсон і в чому їх зміст?
  3.  Які особливості побудови математичної теорії комунікації К.Шеннона - В.Вівера?
  4.  Чому математичну теорію комунікації К.Шеннона - В.Вівера вважають механістичною?
  5.  Які специфічні риси має модель комунікативного акту Р.Лассуела?
  6.  Як взаємодіють комунікант, реципієнт та об’єкт в комунікативній моделі Т.Ньюкома?
  7.  Які особливості передачі повідомлення в комунікативній теорії Ю.М.Лотмана?
  8.  Які різновиди знаків виділяє Ч.Пірс?

Тема 6. Комунікаційні бар’єри та способи їх

подолання

Поняття бар’єру в комунікаційному процесі та причини їх виникнення.

Основні види комунікаційних бар’єрів. Класифікація мовних комунікативних бар’єрів.

Проблема розуміння в комунікативному процесі.

Базові терміни: «бар’єр», «шум»

6.1.  Поняття комунікаційних бар’єрів та їх види

Жоден з видів комунікації не обходиться без бар'єрів, що перешкоджають руху значень. 

Комунікаційні бар'єри - це перешкоди, що виникають в ході передачі і сприйняття повідомлень. Можливі комунікаційні бар'єри:

  1.  технічні;
  2.  мовні  (пов’язані з відсутністю знання мови, здатності розпізнавати знаки, слова і терміни спеціальних мов; уміння відновлювати значення знака в певному контексті);
  3.  соціальні (пов'язані з належністю комуніканта та реципієнта до різних соціальних груп);
  4.  психологічні.

Розглянемо більш детально окремі з них.

Технічний бар'єр виникає у вигляді шумів і перешкод в штучних комунікаційних каналах. Шуми мають природне походження, а перешкоди створюються умисно. Через дію шумів і перешкод зменшується помітність корисних сигналів і виникає актуальна задача розпізнавання сигналів на шумовому фоні. Ця задача актуальна для радіозв'язку, дротяного зв'язку, відео-звукозапису, комп'ютерної техніки (пригадаємо комп'ютерні віруси, засмічення простору Інтернет) і остаточне рішення її навряд чи можливо, оскільки всяке нове покоління техніки страждає своїми «хворобами», невідомими раніше.

Мовний бар'єр виникає при невідповідності мов, кодових систем, тезаурусів комуніканта і реципієнта. Це ситуація «Вавилонського стовпотворіння», коли люди говорять на різних мовах і не можуть зрозуміти один одного.

В даний час налічується декілька тисяч стихійно виниклих мов, говору і діалектів. Головна шкода, що наноситься міжмовним бар'єром, полягає не в тому, що чужоземці, стикаючись один з одним, не можуть пояснитися на побутові, торгові або військові теми. Тут усна різномовність долається за рахунок невербального або іконічного каналу (якщо немає перекладача). Головна біда полягає в тому, що через функцію соціалізації і світоглядну функцію природна мова накладає відбиток своєрідності на національну культуру, суспільну свідомість, індивідуальний світогляд. Міжмовні бар'єри розділяють рід людський на чужі і ворогуючі один з одним етноси, народи, нації. Ваблячий ідеал між людської гармонії і миру виявляється не досяжним; різномовне людство не може бути єдиним людством.

В теорії комунікації існує наступна класифікація мовних комунікативних бар’єрів:

  1.  фонетичний – невиразна вимова, наявність акценту, використання великої кількості незрозумілих термінів і т.п.;
  2.  семантичний - розбіжність в системах значення слів;
  3.  стилістичний – невідповідності стилю мови комуніканта ситуації спілкування;
  4.  логічний – складна, незрозуміла логіка суджень.

 Психологічний бар'єр виникає унаслідок спотворень в перцепції, що неминуче супроводжує комунікацію. Перцепція є пізнанням (сприйняття) комунікантом і реципієнтом один одного. Це пізнання використовує етичні і естетичні критерії, ситуаційні розрахунки, звичні симпатії і антипатії. В результаті в свідомості людей, що спілкуються, формується образ (імідж) партнера, який може бути привабливим або відштовхуючим, байдужим або хвилюючим і т.д. Велике значення має комунікаційна ситуація: чи є люди рівноправними співробітниками, що роблять загальну справу, або вони знаходяться у відносинах начальник — підлеглий і ін. Крім того, в свідомості і комуніканта, і реципієнта завжди присутній їх власний імідж, тобто уявлення про себе самого   

Зворотній зв'язок робить повідомлення більш точним та підвищує упевненість в правильності інтерпретації повідомлень.

В електронній комунікації психологічні бар’єри пов’язані з негативними наслідками постійного спілкування з телевізійною та комп’ютерною технікою для нормального розвитку людської психіки. Зокрема, виникають такі негативні наслідки:

ослаблення уваги, оскільки телеперегляд не вимагає тієї зосередженості, якої вимагають інші способи сприйняття інформації, наприклад, читання; не можна читати і розмовляти, читати і мити посуд, а телеперегляд можна поєднувати з різними іншими заняттями, що не займають візуальний канал;

• зниження інтелектуальної сприйнятливості внаслідок полегшеного доступу до аудіовізуальних повідомлень;

• мозаїчність індивідуальної пам'яті складається у телеглядачів через калейдоскопічну подачу зображень в  пропонованих їм повідомленнях.

В документальній комунікації психологічний бар'єр виникає унаслідок нерозуміння реципієнтом їх значення. Нерозуміння може розповсюджуватися на всі типи документів: нерозуміння задуму художника зустрічається так же часто, як нерозуміння задуму письменника. В результаті виникає псевдокомунікація - механічне повторення тексту.

Соціальний бар'єр виникає між людьми, що розмовляють на одній і тій же природній мові, але належать до різних соціальних груп. Ускладнено взаєморозуміння різних поколінь (суперечки «батьків» і «дітей»), представників різних класів і станів, що мають інтереси антагоністів, жителів міста і села, чоловіків і жінок, людей з різним освітнім цензом і т.д. Сутність соціального бар'єру не тільки в різних стилях мови, що відрізняють одну соціальну групу від іншої, а у відмінності ціннісних орієнтацій, особистого психофізіологічного і життєвого досвіду, змісту групової пам'яті.

В документальній комунікації соціальні бар’єри пов’язані з цензурою.

В своєму загальному значенні цензура розуміється як контроль і обмеження розповсюдження по комунікаційних каналах певних  знань (фактів, концепцій), стимулів (закликів, вольових дій), емоційних настроїв (обурення, схвалення, скорбота і ін.). В Стародавньому Римі цензори стежили за дотриманням моралі. Цензурою іменується також офіційно встановлена служба, що має повноваження заперечувати будь-які повідомлення, небажані для влади. Цензурний контроль охоплює не тільки твори писемності і друку або інші документи, але і театральні постановки, художні виставки, наукові збори, публічні виступи і т.д.

Розрізняються такі види цензури:

• цензура заборонна або попередня, коли для обнародування потрібен попередній дозвіл цензурного відомства; що викликають підозри твори або зовсім забороняються до публікації, або засекречуються;

• цензура каральна, коли після виходу у світ неугодного властям твору його видавець і автор піддаються передбаченим законом санкціям: конфіскація тиражу, штраф, закриття неблагонадійного журналу або газети і т.п.

Різновидами каральної цензури з погляду вживаних методів є бібліоцид і спецхран. Бібліоцид — повне знищення тиражу твору друку, спалювання рукописної книги і т.п. Спецхран — це «тюремне ув'язнення», коли доступ до книг читаючої публіки обмежений або зовсім виключений.38

6.2. Проблема розуміння в комунікативному процесі

Основні етапи комунікативного процесу, які визначають формальну ефективність комунікативної дії на людину як суб’єкта комунікативного процесу, є такими. Перший етап - усвідомлення. На цьому етапі відбувається усвідомлення, кодування комунікантом в знакову (словесну) форму наявної аналогової, образної, емоційної початкової ідеї — інформації. Слід пам'ятати, що при кодуванні аналогова ідея, що існує як процес, як безперервне явище, перетворюється в дискретне явище. У разі, коли інформація для передачі вже існує, зафіксована в знаковій або образній формі, людина на цьому етапі здійснює її пошук в своїй пам'яті на основі минулого, первинного її сприйняття. Залежно від того, яка пам'ять актуалізується: оперативна, короткочасна або довготривала, включаються і психофізіологічні механізми пошуку.

Другий етап - невербальна поведінка. На цьому етапі відбувається опредмечування комунікантом процесу пошуку інформації або кодування початкової, аналогової ідеї в зовнішній невербальній (інтонація, жести, міміка, поза і т.п.) дії.

Третій етап — вербалізація. Процес вербалізації є процес перетворення наявної аналогової інформації (ідеї, образу) в знак, в слово.  

Четвертий етап — сприйняття повідомлення і зовнішнє середовище. Процес проходження повідомлення в конкретному зовнішньому середовищі в значній мірі визначає можливості і особливості його сприйняття.

До зовнішнього середовища відносяться такі чинники, як наявність різних перешкод (шум, світло і т.п.), фізична відстань між людьми, посадова або психологічна дистанція між ними, спосіб передачі повідомлення – безпосередній чи опосередкований і т.д.

П'ятий етап — сприйняття повідомлення. Сприйняття реципієнтом повідомлення від можна умовно розділити на дві частини: сприйняття вербального і сприйняття невербального змісту повідомлення. В ідеалі, в процесі комунікації вербальна і невербальна інформація мають співпадати, не створюючи комунікативного дисбалансу.

Шостий етап — осмислення повідомлення. Осмислення, усвідомлення реципієнтом отриманого від комуніканта повідомлення включає:

  1.  вибіркове сприйняття суб'єктивно значущої інформації;
  2.  декодування, тобто перетворення отриманої інформації у власну, суб'єктивну аналогову ідею, стан або образ;
  3.  усвідомлення інформації та включення її в свій особистий досвід життя.

Партнери по спілкуванню для досягнення комунікаційної мети повинні володіти культурою мовленнєвого спілкування, яка передбачає культуру слухання та культуру мовлення.

Культура слухання. Вона є не просто мовчанням, це активна діяльність, своєрідна робота. Розрізняють рефлексивне (передбачає регулярне використання зворотного зв'язку, щоб досягти більшої ясності й точності в розумінні співрозмовника) і нерефлексивне (уважне, з мінімальним мовним втручанням) слухання.

Серед реакцій найчастіше виявляються оцінка, рідше - тлумачення, зовсім рідко - уточнення, підтримка та розуміння. Щоб процес слухання був ефективним, відповідав високому рівню культури спілкування, психологи радять оцінні судження і тлумачення (інтерпретація) звести до мінімуму або не користуватися ними взагалі.

З-поміж видів реакції людини під час слухання виокремлюють:

  1.  з'ясування (полягає у зверненні до співрозмовника за уточненнями та формулюванні йому запитань, на які не можна відповісти одним словом «так» чи «ні»);
  2.  перефразування (формулювання думки співрозмовника своїми словами з метою з'ясування її точності для розуміння);
  3.  відображення почуттів (акцент не на змістовому аспекті повідомлення співрозмовника, а на його емоційних реакціях);
  4.  резюмування (відповіді-уточнення дають змогу узагальнити думки й почуття відправника інформації).

Культура мовлення передбачає особливе використання лексики, володіння граматикою, використання асоціацій при повідомленні інформації, вміння «поставити» голос (йдеться про його тембр) та обрати темп мовлення, певне ставлення до співрозмовника тощо

Єдиний спосіб оволодіти значеннями, зашифрованими в повідомленні  -  їх розуміння. Розуміння присутнє в двох розумових процесах: в пізнанні і в комунікації. Коли йдеться про розуміння причинно-наслідкового зв'язку, мотивів поведінки людини, особливостей ситуації, що склалася, має місце пізнавальне розуміння. Коли ж йдеться про розуміння повідомлення, мається на увазі комунікаційне розуміння. Пізнавальне розуміння - предмет вивчення гносеології (теорії пізнання), а комунікаційне розуміння з часів античності вивчається герменевтикою.

Комунікаційне розуміння може мати три форми:

• реципієнт одержує нове для нього знання; комунікаційне розуміння зливається з пізнавальним і має місце комунікаційне пізнання;

• реципієнт, що отримав повідомлення, не осягає його глибинне значення, обмежуючись  комунікаційним сприйняттям (наприклад, текст байки зрозумів, а мораль її зрозуміти не вдалося);

• реципієнт запам'ятовує, повторює, переписує окремі слова або фрази, не розуміючи навіть поверхневого значення повідомлення; тоді має місце псевдо комунікація, оскільки немає руху значень, а є лише рух матеріальної оболонки знаків.

Комунікаційне пізнання є творчим пізнавальним актом, тому що реципієнт не тільки усвідомлює поверхневе і глибинне значення повідомлення, але і оцінює їх з погляду етики і прагматичної користі.

Пропонуються різні критерії розпізнавання рівня розуміння. Американські прагматики вважають критерієм поведінку людини: якщо одна людина попросила іншого вимкнути світло, то неважливі пізнавально-комунікаційні операції в головах співбесідників, важливо, чи буде вимкнене світло. Якщо так, то має місце комунікаційне пізнання.

Інші учені вважають, що повідомлення зрозуміло правильно, якщо реципієнт може стати автором розумних ствердних висловів з приводу його змісту, тобто обговорювати розкриття теми, ідейно-художні достоїнства, стиль викладу, корисність повідомлення і т.д.

Треті відкидають такі спрощені критерії, вважаючи, що вони не годяться для оцінки адекватного розуміння художнього, релігійного, наукового твору. А. Франс помітив: «Розуміти досконалий витвір мистецтва, значить, загалом, наново створювати його в своєму внутрішньому світі». Річ у тому, що глибоке розуміння включає співпереживання, тобто потрібне не тільки взнати знаки і з'ясувати поверхневе і глибинне значення повідомлення, але також відкрити і пережити той емоційний стан, який володів автором в процесі творчості.39

В цілому, комунікація ефективна в тій мірі, наскільки аналогова інформація (ідея, стан, образ) комуніканта тотожна сформованої в процесі спілкування аналоговій інформації (ідеї, стану, образу) реципієнта. Хоча абсолютного розуміння, через наявність суб'єктивних і об'єктивних перешкод, не існує. Комунікація вважається ефективною в тому випадку, коли комунікантом отримано від реципієнта підтвердження про ухвалення ним повідомлення. Комунікативний акт є незавершеним, якщо немає зворотного зв'язку, що підтверджує отримання реципієнтом повідомлення. Наслідки негативного впливу комунікаційних бар’єрів допомагає долати зворотній зв'язок.

Висновки

Комунікаційні бар'єри - це перешкоди, що виникають в ході передачі і сприйняття повідомлень. Можливі комунікаційні бар'єри: технічні, мовні, соціальні, психологічні.

Технічний бар'єр виникає у вигляді шумів і перешкод в штучних комунікаційних каналах.

Мовний бар'єр виникає при невідповідності мов, кодових систем, тезаурусів комуніканта і реципієнта.

Психологічний бар'єр виникає унаслідок спотворень в перцепції, що неминуче супроводжує комунікацію. В документальній комунікації психологічний бар'єр виникає унаслідок нерозуміння реципієнтом значення знакової системи документа.

Соціальний бар'єр виникає між людьми, що розмовляють на одній і тій же природній мові, але належать до різних соціальних груп. Сутність соціального бар'єру не тільки в різних стилях мови, що відрізняють одну соціальну групу від іншої, а у відмінності ціннісних орієнтацій, особистого психофізіологічного і життєвого досвіду, змісту групової пам'яті.

Основні етапи комунікативного процесу, які визначають формальну ефективність комунікативної дії на людину як суб’єкта комунікативного процесу, є такими: усвідомлення, невербальна поведінка, вербалізація, проходження повідомлення,  сприйняття повідомлення, осмислення повідомлення.

Питання для самоконтролю:

  1.  Дайте визначення комунікаційного бар’єру.
  2.  Які основні риси технічних бар’єрів комунікації?
  3.  Які особливості мовних бар’єрів комунікації?
  4.  В яких ситуаціях виникає соціальний бар’єр в процесі комунікації?
  5.  Назвіть найбільш характерні риси психологічних бар’єрів комунікації.
  6.  Як може впливати цензура на комунікаційний процес?
  7.  Які основні етапи процесу фіксації отриманого повідомлення?
  8.  Які складові включає етап осмислення повідомлення?
  9.  Які форми може мати комунікаційне розуміння?

Види комунікації

7.Міжособова комунікація

Поняття міжособової комунікації. Аксіоми міжособової комунікації. Ситуативні та психологічні чинники міжособової комунікації. Комунікативні стилі. Особливості мови в особистісно орієнтованому спілкуванні. Функції невербальної комунікації в міжособовому спілкуванні. Характерні риси обміну інформацією в комунікативному процесі. Почуття та емоції як комунікативна дія.

Базові терміни: «міжособовий контакт», «міжособова взаємодія», «міжособові відносини», «міжособове спілкування», «міжособова комунікація», «комунікативна  компетентність», «комунікативний стиль»

7.1. Дослідження міжособової комунікації в історичному контексті

Буття людини як окремого індивіда неможливе без взаємодії з іншими, тобто без чужого «Ти» неможливо пізнати власне «Я». Вперше питання міжособової взаємодії було поставлено як об’єкт аналізу в середньовічній філософії. Християнське поняття любові акцентує увагу на комунікативному поєднанні з іншими людьми, на міжлюдській солідарності та єдності.

В теоріях епохи Нового часу заперечується рівнозначність індивідів в процесі комунікації. Суб’єктно - об’єктні відносини принципово виключають рівноправність сторін, адже розум направлений на пізнання речі, об’єкта, чужого світу, залежного від активної суб’єктивності. Окреме «Я» виступає як самодостатній світ.

Німецька класична філософія не подолала позиції самодостатності окремого індивіда. Подібні ідеї проповідували також німецькі романтики та представники філософії життя. А.Шопенгауер вважав, що наша особистість є найпершою передумовою щастя. Життєві орієнтації людини виростають з її суб’єктивності, з глибин її існування, зі світу бажань та пристрастей. Індивід завжди до чогось прагне, реалізує власні бажання та душевні пориви. В самому собі індивід черпає духовне та життєве багатство. Людина може знаходитись в гармонії тільки сама з собою, але з іншими такої гармонії досягнути неможливо.

Л. Фейэрбах інакше характеризував означену проблему. Сутність людини, з його точки зору, проявляється у взаємовідносинах «Я» - «Ти». Лише через взаємодію з іншим людина може усвідомити свою власну сутність.

Новий зміст в осмислення взаємовідносин «Я» - «Ти» був привнесений на початку ХХ століття. Ця проблема стала однією з центральних в творах М. Бахтіна, Г.Марселя, Л.Франка, М.Бубера.

Видатний російський філософ М.Бахтін в своїх творах ставить питання про те, що станеться з особистістю, яка себе штучно ізолює від суспільства. Людину лякає власна одинокість, вона шукає спілкування з іншими, і навіть спілкуючись сама з собою, людина формує діалог, адже шукає в собі інше «Я». Людина ніколи не зможе знайти всієї повноти буття тільки в собі самій, їй необхідно відчути сторонній голос як особливу точку зору на світ і на саму себе, як буття іншої людини.

Пізнати іншу людину, а через спілкування з нею і весь навколишній світ та й саму себе людина може завдяки міжособовій комунікації.

7.2. Основні поняття міжособової комунікації

Базовими поняттями, що використовуються в теорії міжособового спілкування, є такі, як «міжособовий контакт», «міжособова взаємодія», «міжособові відносини», «міжособове спілкування», «міжособова комунікація». Кожне з них фіксує різноманітність цілей та задач, які стоять перед людьми в процесі спілкування.

Поняття «міжособовий контакт» вказує на саму можливість спілкування, оскільки означає те, що люди знаходяться в межах доступності для сприйняття один одним, при цьому фізично і психологічно направлені один на одного.

Поняття «міжособової взаємодії» підкреслює активність спілкування, дозволяючи більш пильно досліджувати форми і види індивідуальних дій, що призводять до взаємних змін поведінки, діяльності, відносин і установок.

Поняття «міжособові відносини» акцентує увагу на емоційно-тілесному аспекті взаємодії, виключає тимчасові параметри спілкування, оскільки тільки за умови постійного міжособового зв'язку шляхом безперервного обміну особистісно-значущою інформацією виникає взаємна емоційна залежність людей, що вступили в контакт, їх взаємна відповідальність за збереження відносин, що склалися.

Поняття «міжособове спілкування» означає взаєморозуміння і узгодження дій між людьми, вироблення ними єдиної стратегії взаємодії, те загальне, що було сформоване індивідами, що вступили в контакт.

Поняття «міжособова комунікація» означає процес обміну повідомленнями і їх інтерпретацію між двома або декількома індивідами, що вступили в контакт один з одним.

Особливістю міжособової комунікації є те, що в її процесі має місце обмін повідомленнями між невеликим числом людей; це безпосередня взаємодія, коли її учасники знаходяться в просторовій близькості, мають нагоду легко здійснювати зворотний зв'язок; кожний з її учасників визнає незамінність, унікальність свого партнера, бере до уваги особливості його емоційного стану, самооцінки, особових характеристик і у свою чергу розраховує на зустрічну увагу.

Теорія міжособової комунікації виходить з того, що міжособова поведінка індивідів в процесі комунікації відрізняється від їх поведінки поза ситуацією взаємодії. Основною одиницею аналізу є взаємозв'язок, взаємодія суб’єктів, що вступили в процес спілкування. Кожний з його учасників істотним чином впливає на поведінку іншого, між їх висловами і вчинками виникає причинна залежність. Обмінюючись повідомленнями, вони пристосовують їх до конкретної ситуації спілкування, зміст отриманої інформації значною мірою переробляється залежно ві ситуації та навколишнього оточення.

Міжособову комунікацію можна вважати ефективною, якщо мета, що була поставлена субєктами комунікації, досягається найбільшою мірою.

Аналіз міжособової комунікації - це аналіз того, за яких умов і за допомогою яких засобів уявлення, ідеї, знання, настрій, тобто суб'єктивний досвід одного суб'єкта може бути повідомлений іншому і максимально точно ним інтерпретований.

7.3. Стратегія та тактика міжособової комунікації

Ефективна міжособова комунікація постає як система конкретних дій, умінь та навичок, які не є природженими, їм слід вчитися, відпрацьовувати і тренувати. Мистецтво міжособової комунікації прямо пов'язано з тим, наскільки людина виявляється здатною помітити, сприйняти і розвинути ці дії.

Комунікативні дії - це дії, орієнтовані на смислове сприйняття їх іншими людьми, це зв'язок, в ході якого відбувається обмін повідомленнями (або інформацією).

В міжособовій комунікації окремі дослідники виділяють такі рівні спілкування: конвенціональний, примітивний, маніпулятивний, стандартизований, ігровий, діловий, духовний.

Кожен із них можливо розглянути у контексті чотирьох фаз поведінки комуніканта стосовно реципієнта:

1) спрямованість (взаємоспрямованість);

2) психічне відображення (взємовідображення);

3) інформування (взаємоінформування);

4) відключення (взаємовідключення), якщо спонукальні мотиви до взаємодії з партнером зникли, або повернення до другої фази, якщо вони збереглися

Особливістю конвенціонального (лат. conventio — договір) рівня спілкування є те, що людина може відчути потребу в спілкуванні і мати установку на зовнішню комунікацію, яка посилюється наявністю реального партнера, або такої потреби не відчувати, однак спілкуватися з людиною, що до неї звернулася. Індивід заздалегідь приймає умову бути то слухачем, то промовцем, адже, спонукуючи когось до розмови, необхідно забезпечити йому рівноправні можливості у спілкуванні. При цьому важливо визначити взаємні рольові очікування партнерів, які кожен з них має право підтвердити або не підтвердити.

Людина, яка опускається до примітивного рівня спілкування, прирівнює співрозмовника до предмета, його роль для неї не важлива. Спілкування на такому рівні здійснюється за шаблоном сприймання, що дає змогу описати даний «предмет» за розміром, віком тощо. Ці зовнішні ознаки є суттєвими для визначення позиції суб'єкта під час розмови. Як правило, примітивний рівень спілкування викликає неприйняття партнера і закінчується конфліктом.

Особа, яка обирає маніпулятивний рівень спілкування, своїм ставленням до партнера поводиться на примітивному рівні, а за виконавськими можливостями наближається до конвенціонального рівня спілкування. Для маніпулятора партнер є суперником у грі, яку потрібно виграти.

Для стандартизованого рівня спілкування властивий обмін інформацією за певними стандартами, а не за взаємним вловлюванням партнерами актуальних ролей один одного. Йдеться про «контакт масок»: «маска нуля» (я вас не чіпаю ви мене не чіпайте), «маска тигра» (маска агресивності), «маска зайця» (для уникнення гніву або насміхання над іншими) тощо.

Ігровий рівень спілкування, маючи властиві конвенціональному рівню повноту і людяність, перевершує його глибиною змісту і багатством відтінків. На цей рівень виходять лише з тими людьми, яких хоча б трохи знають і між якими утвердилося якщо не взаємне, то не затьмарене розчаруваннями почуття. У фазі спрямованості на партнера заздалегідь виявляється живий, пройнятий симпатією інтерес до особистісних якостей співрозмовника. У фазі відображення партнера відбувається загострене сприймання його психологічних ролей. У фазі інформування партнера суб'єкт намагається бути цікавим співрозмовнику, а тому мимовільно «грає» (радісно сприймає його судження, не руйнує контакту — такою є конгруенція) або йде на конфронтацію з партнером, примушує розізлитися, здивуватися тощо. На фазі взаємовідключення партнери розуміють один одного без слів. Отже, у спілкуванні на ігровому рівні партнери «відображаються один в одному», в контакті між ними виникає «другий план» те, що відчувають, але не називають словами.40

Діловий рівень спілкування передбачає не прості ділові контакти, а певний рід занять. Особливості ділового спілкування чітко виражені при аналізі фаз контакту. Першу фазу (спрямованість на партнера) характеризує те, що партнер викликає у співрозмовника особливий інтерес як учасник спільної діяльності, як людина, котра може допомогти. Друга фаза (взаємо-відображення) засвідчує взаємну чуттєвість партнерів, загострене сприймання ними розумової і ділової активності, неабиякі старання у розв'язанні загальної проблеми. За таких умов люди перестають думати про свій вигляд та індивідуальні ролі, головною вважаючи справу. Це є важливим і на фазі взаємоінформування. Для четвертої фази характерна зовнішня стриманість, за якою відчувається внутрішня теплота. Спілкування на діловому рівні дає не тільки явні «плоди» спільної діяльності, а й стійкі відчуття довіри, взаємної прив'язаності.

Духовний рівень спілкування вважають вищим рівнем людських взаємин. Співрозмовники сприймають один одного як носія духовного начала, яке пробуджує піднесені почуття: від дружби до можливості наблизитися до найвищих цінностей людства. При цьому духовність забезпечується не відбором тем для розмови, а глибиною діалогічного взаємопроникнення людей, тобто бесіда на буденну тему може бути більш духовною, аніж розмова про високе.

Для оцінки рівня формування необхідних для ефективної комунікації умінь і навичок, використовується поняття комунікативної компетентності, яка складається з наступних моментів:

  1.  здатності людини прогнозувати комунікативну ситуацію, в якій здійснюється процес спілкування;
  2.  комунікативної виконавської майстерності, тобто уміння знайти адекватну темі спілкування комунікативну структуру і реалізувати комунікативний задум;
  3.  здатності розбиратися у власному комунікативному потенціалі та потенціалі партнера;
  4.  навичок саморегуляції в спілкуванні.

Найбільш розповсюдженими різновидами побудови комунікативних діалогів в міжособовій взаємодії  є: човникова, гірляндна, луковична, архітектонічна, драматична.41

Човникова композиція  - це діалог рівноправних партнерів по типу питання-відповідь, коли ініціатор адресує питання, а отримувач відповідає.

Естафетна (гірляндна) композиція зумовлює послідовність мовлення, коли думки викладаються з достатнім поповненням
у порядку, який уклали самі учасники чи організатори діалогу, присутні у гірляндній композиції.

Луковична композиція здійснюється за допомогою включення в діалог уривки інших, раніше проведених діалогів, в тому числі діалоги з фольклору й літератури.

Архітектонічна композиція - діалог розгортається за сценарієм, розробленим заздалегідь, спрямованим на досягнення певних цілей автора.

Драматична композиція - діалог, який заснований на
розкритті переважно міжособистісних відносин, емоцій, волі
та характерів партнерів, вирішення колізій і конфліктів у власній сфері.

Американському психологу П. Вацлавику належить заслуга опису деяких властивостей комунікації, що мають велике прикладне значення в контексті міжособової взаємодії і названих ним аксіомами людської комунікації.

Аксіома 1. Неможливість відсутності комунікації.

Будь-яка поведінка людини в ситуації взаємодії володіє інформаційною цінністю, тобто є комунікацією. Активність або пасивність, слова або мовчання - все це передає інформацію: впливає на інших людей, які у свою чергу не можуть не відповісти на цю комунікацію і, отже, самі в неї вступають. Якщо люди просто не розмовляють один з одним або не звертають один на одного уваги, вони все одно передають інформацію на невербальному рівні, тобто процес комунікації є незворотнім. Але така комунікація, швидше, є пасивною, ніж активною, тобто в певних життєвих ситуаціях людина прагне залишатись пасивним спостерігачем, аніж активним учасником комунікативної ситуації. Наприклад, ситуація, коли на вулиці двоє старих знайомих занадто бурхливо з’ясовують свої стосунки. Перехожі намагаються не втручатись, але в той же час вони виступають пасивними учасниками комунікативної події.

Існують деякі стратегії відходу від активної комунікації, яку нав’язує інший учасник комунікативної події:

  1.  пряма демонстрація небажання спілкуватися;
  2.  стратегія якнайменшого опору, коли один з партнерів неохоче піддакує іншому або зі всім погоджується;
  3.  дискваліфікація комунікації, коли один з партнерів діє так, що зводить нанівець як власні повідомлення, так і повідомлення іншої людини. До цієї техніки відноситься широкий спектр комунікаційних феноменів: суперечливі вислови, непослідовність, зміна теми і т.д.;
  4.  прийнятна для співбесідника  вказівка причин, по яких в даний момент спілкування є небажаним: людина може прикинутися сплячим, глухим, що свідчить про виправдано неможливу комунікацію.

Аксіома 2. Будь-яка комунікація має рівень змісту і рівень відношення.

В процесі комунікації не тільки передається інформація, але одночасно детермінується характер відносин між суб’єктами комунікації. Рівень змісту - це та інформація, яка передається в повідомленні, при цьому неважливо, дана інформація є істинною чи хибною. На рівні відносин передається те, як це повідомлення повинне бути сприйнято. Відношення може бути виражено як мовними прийомами, так і невербально, за допомогою крику, усмішки або інших способів. Характер відносин можна ясно зрозуміти з контексту, в якому відбувається комунікація. Адже інтонація, якою при вербальному спілкуванні передається повідомлення, може повністю спотворити закладений в ньому зміст.

Аксіома 3. Пунктуація послідовності подій.

Люди організовують свою взаємодію, спираючись на власне уявлення про важливе і неважливе, про причини і наслідки вчинків. Ці смислові домінанти організовують поведінкові події, роблячи істотний вплив на взаємодію, що відбувається (подібно тому, як знаки пунктуації задають значення реченню).

Незгода щодо пунктуації послідовності подій лежить в основі виникнення нескінченних проблем у взаємостосунках. Ми не можемо бути упевненими ні в тому, що інший суб’єкт комунікації володіє тим же об'ємом інформації, ні в тому, що він зробить такі ж висновки з цієї інформації. Рішення питання про те, що є важливим, а що ні, абсолютно по-різному відбувається у різних людей. У всіх випадках комунікаційної організації, що сприймається по-різному її учасниками, звичайно можна спостерігати конфлікт щодо того, що є причиною, а що наслідком певної комунікативної  події.

Аксіома 4. Симетрична та комплементарна взаємодія.

Відносини між людьми базуються або на рівності, або на відмінності. В першому випадку партнери прагнуть скопіювати поведінку один одного, тому їх відносини можна назвати симетричними. В другому випадку поведінка одного партнера доповнює поведінку іншого, такий тип взаємодії називається комплементарним. Симетричні відносини, таким чином, характеризуються рівністю і мінімізацією відмінностей, тоді як особливістю комплементарного взаємодії є доведення відмінностей до максимуму.

Аксіома 5. Комунікація може бути спонтанною та передбачуваною, ефективною та неефективною.

Не можна що комунікація відбулась, коли спілкування між учасниками комунікативного процесу є довільним, усвідомленим та успішним, тобто коли досягається взаєморозуміння. Комунікація вважається такою, що відбулася, навіть за відсутності консенсусу між його учасниками.

Аксіома 6. Комунікація незворотна.

Як стверджує народне прислів’я, «Слово – не горобець, вилетіло – не спіймаєш», тобто повернути назад процес комунікації у часово-просторових відношеннях неможливо.

Характеризуючи позиції суб’єктів комунікативного процесу, виділяють вертикальні і горизонтальні просторові характеристики міжособової взаємодії. Вертикальна складова знаходить своє вираження в уявленнях про взаємне розташування партнерів по спілкуванню: позиція зверху, позиція поряд, позиція знизу, відокремлена від партнера позиція.

Позиція зверху має вигляд повчання, осуду, поради, зауваження, звернення на «ти», зарозумілі інтонації, поплескування по плечу, подача руки долонею вниз, погляди зверху вниз та ін.

Позиція знизу демонструє залежність, вимагає захисту, позбавлена ініціативи, влади. Вона проявляється як прохання, вибачення, виправдання, винуваті або запобігливі інтонації, нахили корпусу, опускання голови і інші форми демонстрації залежності і підкорення.

Позиція рівності сторін передбачає відповідні вербальні і невербальні форми поведінки: спокійний погляд в очі співрозмовнику, відкритий вираз відчуттів і бажань, обґрунтовані вислови і готовність вислухати критичні зауваження на свою адресу з подальшим їх обговоренням і т.д.

Вмілий комунікант використовує різний репертуар позицій в залежності від комунікативної ситуації.

В процесі міжособистісної комунікації учасниками комунікативного процесу використовуються різні комунікативні стилі. Поняття комунікативного стилю позначає звичні, стійкі способи поведінки, властиві даній людині, які вона використовує при встановленні відносин і взаємодії з іншими людьми.

В даному визначенні звертається увага на індивідуальні відмінності в поведінці людей; вказується на стійкість даного способу поведінки; акцент робиться на зовнішні форми поведінки, на те, що можна спостерігати - бачити і чути.

Більшість дослідників стилів діяльності і спілкування розділяє наступні методологічні установки:

  1.  стиль є проявом цілісності індивідуальності;
  2.  стиль пов'язаний з певною спрямованістю і системою цінностей особистості;
  3.  стиль виконує компенсаторну функцію, допомагаючи індивідуальності найбільш ефективно пристосуватися до вимог середовища.

Розуміння власного комунікативного стилю і уміння розпізнавати стиль партнера по комунікації - важливі характеристики комунікативної компетентності.

Для досягнення своєї мети в міжособовій взаємодії кожен учасник вибирає для себе певну стратегію. Виділяють такі основні стратегії міжособової взаємодії:

1. Домінування. Відношення до іншого як до засобу досягнення своєї мети, ігнорування його інтересів і намірів, прагнення володіти, розпоряджатися, отримати необмежену односторонню перевагу. Стереотипне уявлення про інший, відкритий імперативний вплив: від насильства, придушення, панування до навіювання, наказу з використанням грубого простого примусу.

2. Маніпуляція. Виникає на тому етапі, коли переграти суперника відкрито вже не вдається, а повністю підкорити немає можливості. При цьому зберігається тенденція ігнорування його інтересів і намірів. Найчастіші способи дії — провокація, обман, інтрига, натяк.

3. Суперництво. Партнер представляється небезпечним і не передбачуваним, з ним необхідно рахуватись, але основна задача — переграти його. Якщо маніпуляція будується на маскуванні як мети діяльності, так і самого факту дії, то суперництво допускає визнання факту дії, але мета залишається прихованою. Інтереси іншого враховуються в тій мірі, в якій це диктується задачами боротьби з ним.

4. Партнерство. Відношення до іншого, як до рівного, з ким треба рахуватися. Відносини рівноправні, але обережні, засновані на узгодженні інтересів і намірів. Способи дії будуються на договорі, який служить, і засобом об'єднання, і засобом тиску.

5. Співдружність. Відношення до іншого, як до самоцінності. Прагнення до об'єднання в спільній діяльності для досягнення спільної мети. Основний інструмент дії не договір, а узгодженість (консенсус).

Метою комуніканта в процесі комунікації є зміна ціннісних установок і поведінки реципієнта. Якщо вдається змінити поведінку об'єкту комунікації, то дії комуніканта розглядаються як вплив. Вплив можна здійснювати трьома способами: примушуючи; маніпулюючи свідомістю реципієнта; привертаючи його до співпраці.

Під маніпуляцією свідомістю розуміють дії комуніканта, направлені на зміну психологічних установок, ціннісних орієнтацій, поведінки індивідів і цілих аудиторій незалежно від їх бажання. Серед причин маніпуляції в філософській, психологічній та соціологічній думці виділяють: конфлікт людини з самим собою (А.Маслоу); недовір'я по відношенню до інших людей (Е.Фромм); відчуття абсолютної безпорадності (екзистенціалізм); боязнь тісних міжособових контактів (Е.Берн); некритичне прагнення діставати схвалення всіх і кожного; прагнення до символічного оволодіння партнером по спілкуванню (З.Фрейд); реалізацію компенсаторного прагнення до влади (А.Адлер).

Мета маніпуляції – контроль над аудиторією, її керованість. Для досягнення мети використовуються різні маніпулятивні технології: цілеспрямоване спотворення інформації (вмовчування, селекція, “перекручування”, спотворення інформації). Дані технології застосовуються в таких видах маніпулятивного впливу, як:

  1.  Маніпуляція образами – оскільки образи володіють сильною психологічною дією, їх широко застосовують в комунікативній практиці, особливо в рекламі.
  2.  Конвенціональна маніпуляція – спирається не на особисті психологічні установки, а на соціальні схеми: правила, норми, традиції, прийняті в суспільстві, сім'ї.
  3.  Операційно-наочна маніпуляція – заснована на таких психічних особливостях особи, як сила звички, інерція, логіка виконання дії.
  4.  Маніпуляція особою адресата – прагнення перекласти відповідальність за яку-небудь дію на адресата, тоді як у виграші залишається маніпулятор.
  5.  Маніпуляція духовністю – маніпуляція вищими рівнями психіки (значенням життя, духовними цінностями, почуттям обов'язку).

Мовна поведінка в особово орієнтованому спілкуванні, тобто при взаємодії невеликого числа осіб, що знаходяться поряд і добре знайомі один одному, має певні особливості.

Фатична мова – мова, що забезпечує саму потребу в комунікації, тобто комунікація заради самої комунікації, без передачі важливої інформації.

Інформативна мова обслуговує спілкування, метою якого є обмін інформацією, з'ясування істини, ухвалення рішення.

Інформативна мовна поведінка в повсякденній міжособовій взаємодії звичайно здійснюється в жанрі побутової розмови. Комунікантів мало цікавить контактна сторона спілкування, інформація для них набагато важливіше. Як правило, такі розмови відбуваються в ситуації, що не сприяє тривалому обговоренню, часто «на бігу», автоматично. Вступити в побутову розмову можуть і добре знайомі, близькі люди, і абсолютно незнайомі. Ступінь близькості комунікантів не має вирішального значення.

Висновки

Особливістю міжособової комунікації є те, що в її процесі має місце обмін повідомленнями між невеликим числом людей; це безпосередня взаємодія, коли її учасники знаходяться в просторовій близькості, мають нагоду легко здійснювати зворотний зв'язок; кожний з її учасників визнає незамінність, унікальність свого партнера, бере до уваги особливості його емоційного стану, самооцінки, особових характеристик і у свою чергу розраховує на зустрічну увагу.

Поняття «міжособовий контакт» вказує на саму можливість спілкування, оскільки означає те, що люди знаходяться в межах доступності для сприйняття один одним, при цьому фізично і психологічно направлені один на одного.

Поняття «міжособової взаємодії» підкреслює активність спілкування, дозволяючи більш пильно досліджувати форми і види індивідуальних дій, що призводять до взаємних змін поведінки, діяльності, відносин і установок.

Поняття «міжособові відносини» акцентує увагу на емоційно-тілесному аспекті взаємодії, виключає тимчасові параметри спілкування, оскільки тільки за умови постійного міжособового зв'язку шляхом безперервного обміну особистісно-значущою інформацією виникає взаємна емоційна залежність людей, що вступили в контакт.

Поняття «міжособове спілкування» означає взаєморозуміння і узгодження дій між людьми, вироблення ними єдиної стратегії взаємодії, те загальне, що було сформоване індивідами, що вступили в контакт.

Поняття «міжособова комунікація» означає процес обміну повідомленнями і їх інтерпретацію між двома або декількома індивідами, що вступили в контакт один з одним.

Поняття комунікативного стилю позначає звичні, стійкі способи поведінки, властиві даній людині, які вона використовує при встановленні відносин і взаємодії з іншими людьми.

Міжособову комунікацію можна вважати ефективною, якщо мета, що була поставлена суб’єктами комунікації, досягається найбільшою мірою.

Питання для самоконтролю:

  1.  Коли вперше в науковій думці постало питання міжособової взаємодії як об’єкт аналізу?
  2.  Який зміст поняття «міжособовий контакт»?
  3.  Дайте визначення міжособової комунікації.
  4.  Що включає в себе аналіз міжособової комунікації?
  5.  Дайте визначення поняття комунікативні дії.
  6.  Назвіть основні складові комунікативної компетентності.
  7.  Охарактеризуйте основні аксіоми людської комунікації.
  8.  Назвіть основні стратегії відходу від активної комунікації.
  9.  В чому особливість вертикальних просторових характеристик міжособової взаємодії?
  10.  Які основні характеристики комунікативного стилю?

8. Групова комунікація

Поняття малої групи в комунікативному процесі та її основні риси. Комунікативна структура малої групи. Стратегія та тактика комунікативної поведінки в малій групі. Сутність гри в комунікативному процесі.

Комунікація як функція управління організацією. Структура комунікації в організації. Критерії оцінки комунікативної структури організації. Комунікація як елемент управлінської діяльності. Особливості внутрішніх комунікацій в організаціях. Види комунікацій в організаціях..

Базові терміни: «мала група», «комунікативна гра», «вертикальна комунікація», «горизонтальна комунікація», «безпосередня комунікація», «опосередкована  комунікація», «формальна комунікація», «неформальна комунікація»

  1.  8.1.Комунікація в малих групах

8.1.1. Класифікація малих груп в контексті їх комунікативної спрямованості

Однією з найпоширеніших є класифікація видів комунікації на підставі рівня або контексту, в якому вона здійснюється. По цьому критерію виділяють наступні види комунікації: міжособову, групову і масову. Явище групової комунікації виникає перш за все при безпосередньому спілкуванні людей в конкретних групах.

В контексті групової комунікації можливо виділити комунікацію в малих групах та комунікацію в організаціях.

Людина пов'язана з малими групами з самого початку свого життя, адже через них значною мірою отримує інформацію про зовнішній світ і надалі організовує свою діяльність.

Для групової комунікації характерні такі особливості: сукупність позицій членів групи щодо отримання і зберігання значущої для групи інформації; груповий вплив і ступінь ідентифікації людини з групою; пошук і вироблення загального групового рішення.

Мала група - нечисленна по складу сукупність людей, члени якої знаходяться в безпосередньому особистому спілкуванні, з'єднані загальною соціальною діяльністю, що є основою для виникнення емоційних відносин, групових норм і групових процесів.

Для малої групи характерні такі основні риси:

  1.  контактність - можливість кожного члена групи регулярно спілкуватися один з одним, сприймати і оцінювати один одного, обмінюватися інформацією;
  2.  цілісність - соціальна і психологічна спільність індивідів, що входять до групи, що дозволяє сприймати їх як єдине ціле;
  3.  стабільність складу, обумовлена перш за все індивідуальною неповторністю і незмінністю учасників;
  4.  стійкість взаємодії, що забезпечується взаємним позитивним підкріпленням активності, направленої на успіх групи в цілому.
  5.  наявність внутрішньої структури, що включає систему неформальних ролей і статусів, норми і правила поведінки, а також механізм соціального контролю;
  6.  задоволення особистих запитів через належність до групи. Мала група, на відміну від великої задовольняє найбільшу кількість життєво важливих потреб людини. Якщо задоволення, що отримує індивід в конкретній малій групі, стає нижчим певного рівня, індивід покидає її.

Найбільш поширеним є визнання малої групи з кількістю 2 – 20 її членів.

За ступенем емоційного залучення малі групи поділяють на первинні та вторинні. Первинні групи - особливий різновид малих груп, зв'язки в яких спираються на безпосередні особисті контакти, на емоційне залучення її членів в справи групи, що забезпечує високий ступінь ідентифікації членів з групою. Типовим прикладом первинної групи є сім'я.

Вторинні малі групи - спільності, в яких безпосередніх контактів менше ніж в первинних, а для спілкування між членами групи використовуються різні «посередники», наприклад у вигляді засобів зв'язку.

За діяльнісною ознакою малі групи поділяються на формальні та неформальні. Формальні малі групи - це групи, членство і взаємостосунки в яких визначаються формальними розпорядженнями і домовленостями, заданими ззовні. Відповідно у формальній групі строго розподілені статуси і ролі, перш за все по відношенню до структури влади.

Неформальні малі групи - об'єднання людей, що виникають на основі внутрішніх потреб індивідів в спілкуванні, розумінні, симпатії, належності до даної групи. Такі групи виникають стихійно, статуси та ролі окремих членів групи формально не закріплені, відсутня задана по вертикалі система взаємовідносин.

По тривалості існування виділяються стабільні та тимчасові малі групи.

Стабільними називаються малі групи, відносна стабільність існування яких визначається їх призначенням і довготривалою метою функціонування. Тимчасовим називають об'єднання індивідів, існування якого обмежено за часом.

8.1.2. Комунікативна структура малої групи

Комунікація в малій групі виконує наступні функції: інформативну, формування  злагоди між членами групи,   забезпечення  узгоджених дій, формування особливої культури групи.

В комунікативній структурі групи враховуються інформаційні потоки (канали розповсюдження інформації в групі) і об'єм інформації, яким володіє кожний учасник групи. В цій структурі особливе значення мають:

  1.  становище, яке обіймає індивід в системі комунікації (доступ до отримання і передачі інформації, циркулюючої в групі, об'єм інформації, важливої для здійснення життєдіяльності групи);
  2.  спрямованість і інтенсивність комунікацій в групі.

Найкраще функціонує група, в якій структура комунікацій відповідає структурі поставленої задачі, тобто коли комунікативна мережа, що реально склалася, є найбільш оптимальною для досягнення поставленої мети. Подібна оптимізація природним чином відбувається в процесі розвитку групи.

В малій групі різна інформація розповсюджується різними способами, по різних комунікативних мережах, які можуть бути централізованими та децентралізованими.

В централізованих комунікативних мережах переважно одна людина поширює навкруги себе важливу для групи інформацію (фронтально, радіально або ієрархічно). Це сприяє підвищенню керованості групи і більш швидкому рішенню простих задач. Доцільно передавати по централізованих комунікативних мережах інформацію у випадках, коли треба довести одну і ту ж, без спотворень, інформацію до всіх членів групи, коли необхідно стимулювати розвиток лідерства, організаційно згуртувати групу.

Комунікативна структура групи - це сукупність позицій членів групи в системах інформаційних потоків, що пов’язують членів групи між собою і із зовнішнім середовищем, і концентрації у них того або іншого об'єму групової інформації.

Види централізованих комунікативних структур в малих групах:

фронтальна - учасники не вступають в контакт, але знаходяться в полі зору один одного. Цей факт багато в чому допомагає їм, оскільки дозволяє побачити реакції і поведінку інших учасників взаємодії;

радіальна - вся інформація передається членам групи тільки через центральну особу. Відсутність єдності місця і часу передачі інформації утрудняє зворотний зв'язок з партнерами, яких не можна побачити і почути, зате дає можливість відносно незалежно формувати власну позицію;

ієрархічна - структура з двома і більш рівнями супідрядності членів групи, причому частина з них може бачити один одного в процесі спільної діяльності, а частина - ні. Можливості спілкування при цьому обмежені, і комунікації можуть здійснюватися в основному між членами групи, що займають сусідні рівні ієрархії. Як випливає з схеми, у індивіда, що займає верхній ступінь в ієрархії супідрядності, є безпосередній помічник, якому, у свою чергу, підпорядковується решта учасників.

В цілому в груповій комунікативній системі можемо виділити такі психологічні ролі її учасників:

  1.  сторож,  тобто людина, що здійснює контроль об'єму (своєрідний фільтр) передаваної інформації від одного елемента до іншого в комунікативній мережі.
  2.  диспетчер або інформаційний лідер, тобто людина, що розподіляє інформацію по мережі;
  3.  зв’язківець, тобто людина, що пов’язує в комунікативному процесі одну малу групу з іншою, один підрозділ з іншим. Вони створюють комунікативну цілісність організації;
  4.  лідер думок  - людина, що робить помітний вплив на поведінку і формування відносин членів групи;
  5.  космополіт - людина, що здійснює комунікативний зв'язок групи із зовнішнім середовищем.

Ступінь володіння інформацією - важливий показник становищ члена групи в її ієрархії. З одного боку, доступ до отримання, зберігання і розподілу інформації забезпечує людині в групі особливу роль, особливі групові привілеї. У ряді випадків людину, що є інформаційним центром групи, називають інформаційним лідером. З другого боку, інформація звичайно адресується саме високо статусним членам групи, тобто чим вище статус індивіда, тим більшим об'ємом інформації він володіє. Характер інформації, що повідомляється, також залежить від групової позиції людини: чим вище його статус, тим більше доброзичливий характер додається передаваній інформації.

Таким чином, члени малої групи володіють загальним лексичним досвідом; загальні слова і побудови висловів виступають своєрідними символами як приналежності індивіда до даної соціальної групи, так і властивій даній групі соціальної диференціації. Звідси однією з додаткових переваг членства в групі є легкість комунікації з собі подібними (жаргони, локальний гумор і т.п.).

В яку б групу не потрапила людина, він перш за все повинен навчитися внутрішній мові нової групи. Причому новачку потрібно засвоїти не тільки прийняті категорії і їх символи, але також невисловлені передумови щодо того, як ці одиниці взаємозв'язані. Навчаючись мислити конвенційними термінами, людина стає учасником символічного оточення даної групи. Вона орієнтується в часі і просторі за допомогою координат, що використовуються групою; вона думає в тих же виразах, які використовує в розмові з іншими і які інші використовують в розмові з нею. Це дозволяє порівнювати свій досвід з чужим, уточнювати значення, які неадекватні, і одержувати інструкції щодо того, що неясно.

Норми і правила, тобто граматика внутрішньо групового спілкування, включають прийняті моделі поведінки, допустиму комунікативну тактику.

Комунікація - перш за все спосіб діяльності, який полегшує взаємне пристосування поведінки людей. Отже, суть комунікативної діяльності полягає не стільки у виразі попередніх думок і відчуттів, скільки у встановленні такої кооперації, коли поведінка кожного змінюється і до певної міри регулюється фактом участі інших індивідів.

Основною потенційною перевагою групи при ухваленні рішень виступають індивідуальні відмінності членів групи, але вони можуть стати баластом, якщо групові процеси не дозволять їх використовувати. Першою умовою, необхідною для того, щоб різні думки були почуті і взяті до уваги в процесі ухвалення рішень, є організація групи на принципах співпраці. Іншими словами, в якийсь момент часу загальна мета повинна стати більш важливою, ніж індивідуальна мета.

8.1.3. Комунікативна гра в діяльності малої групи

Одним з основних аспектів формування ефективного комунікативного процесу в групі є використання ігрових відносин. Гра – непродуктивна діяльність, яка здійснюється не заради практичної мети, а слугує для розваги і забави. Гра властива як для дітей, так і для дорослих. Філософському поняттю гри присвячені дослідження голландського ученого Й.Хейзинга.42 

Й.Хейзинга виділяє основні риси гри: гра дає волю; гра не задача, не борг, не закон. За наказом грати не можна, тільки добровільно. Гра дає перерву в повсякденності, з її утилітаризмом, з її монотонністю, з її твердою детермінацією способу життя. Гра це неординарність. Гра дає вихід в інший стан душі. Підкоряючи лише правилам гри, людина вільна від усіляких, меркантильних і інших умовностей. Гра дає порядок. Система правил у грі абсолютна і безсумнівна. Неможливо порушувати правила і бути в грі.

Привабливість гри настільки великий і ігровий контакт людей один з одним настільки повний і глибокий, що ігрові співдружності виявляють здатність зберігатися і після закінчення гри, поза її рамками. Гра дає елемент невизначеності, що збуджує, активізує розум, набудовує на пошук оптимальних рішень.

Гра дає поняття про самообмеження і самопожертву на користь колективу, оскільки тільки „зіграний” колектив доможеться успіху і досконалості в грі. Гра дає компенсацію, нейтралізацію недоліків дійсності. Протиставляє світу реальності ілюзорний гармонічний світ – антипод.

      Гра дає розвиток психологічної пластичності. Гра далеко не одне тільки змагання, але і театральне мистецтво, здатність вживатися в образ і довести його до кінця.

Гра дає радість спілкування з однодумцями. Гра дає уміння орієнтуватися в реальних життєвих ситуаціях, програючи їх неодноразово і як би у своєму вигаданому світі.

Всяка гра доцільна, але мета, що її переслідують учасники гри, може бути різною. Залежно від мети ігри діляться на чотири типи:

Гра-маскарад, що полягає в тому, щоб приховати справжні наміри, дійсний стан граючого суб'єкта, його особу. Метою гри в цьому випадку є маніпулювання партнером, глядачами, публікою, управління ними бажаним чином.

Гра-ілюзія — інший приклад односторонньої гри, але тільки ігри суб'єкта з самим собою, самоманіпулювання. Мета полягає у відході у віртуальні фантастичні світи у пошуках психічного розвантаження, переживань гедонізму, у втечі від буднів. Гра-ілюзія мабуть лежить в основі фольклорної творчості, читання запоєм літератури, і в основі комп'ютерних ігор, що захоплюють казковою фантастичністю своїх віртуальних світів.

Гра-розгадка полягає в пізнанні, розкритті, викритті дійсної, але прихованої, замаскованої сутності людини, події, загадкового об'єкту. Тут можливі три випадки, які є різними варіантами об’єкт – суб’єктних відносин: об'єкт умисно залучається до гри самим суб'єктом з метою розпізнавання його сутності; об'єкт спеціально пропонується тому, що розгадує, суб'єкту (реципієнту), щоб він проявив свою здогадливість, ерудицію, інтуїцію, наприклад шаради, загадкові малюнки і т. п.; суб'єкт використовує об'єкт для наслідування йому.

Гра-змагання є двосторонньою грою, суб’єкт - суб’єктним діалогом, суть якого полягає в боротьбі з метою добитися перемоги, довести свою перевагу. Сюди можна віднести азартні ігри, ігри шансу, лотереї і т. п., є «грою з долею».

Привабливість ігрової діяльності полягає в непередбаченості кінцевого результату, в тому творчому внеску, який повинен внести суб'єкт, щоб зняти цю невизначеність. Як вже наголошувалося, всяка гра є діяльність творча, але лише фігурально можна сказати, що всяка творчість є гра фізичних і духовних сил людини-творця. Творчість розповсюджується не тільки на гру, але і на неігрову трудову і духовну діяльність. Наприклад, технічні винаходи і законотворчість диктуються об'єктивними обставинами, а не безкорисливим жаданням самовираження.

Гарантом ефективної комунікації в групі виступають між групові норми. Найбільша готовність до ухвалення групових норм виявляється в згуртованих і гармонійних групах. В таких групах учасники спілкуються між собою інтенсивніше, ніж в менш згуртованих, вони більше відкриті для взаємних впливів, більш активні в дискусіях, легше переносять прояви ворожості. Виробляє активне відношення до життя і цілеспрямованість у виконанні поставленої мети.

Цікавою є концепція Б. Берна. Він описує життєві ігри людей, використовуючи позиції, які кожен виявляє в певних ситуаціях, - Батька, Дитини та Дорослого. На думку Е. Берна, доцільно виокремити шість рівнів спілкування:

1) "нуль спілкування" або "замкнення на себе";

2)  ритуали (норми спілкування);

3)  розваги;

4) ігри (людина думає одне, а демонструє інше для того, щоб завести другого в пастку);

5) близькість;

6) ділове спілкування.

На кожному з цих рівнів людина використовує різні способи і засоби спілкування, тому що його мета щоразу змінюється. Існують різні підходи до класифікації рівнів спілкування. Проте аналіз свідчить, що всі вони, як правило, складаються у тій чи іншій формі такі основні рівні:

маніпулювання (від грубої поведінки з людиною до такої поведінки, де зовнішні прояви мають іноді навіть приємний характер);

конкуренція, суперництво (від спілкування, коли "людина людині - вовк", до такого, коли чесне суперництво сприяє просуванню по службі.

Процес гри включає такі основні етапи: а) обмін інформацією між командами; б) координація конструктивної пошукової роботи; в) відстеження основних етапів руху до загальної мети; г) стимулювання творчого процесу шляхом порівняння ступеня просунення команд (загострення конфронтації); д) синтезування ідей і рішень; е) колективну рефлексію етапів і загальних підсумків гри й ін.

Для ефективної роботи групі потрібен певний баланс позитивних способів поведінки, пов'язаних як з наданням підтримки, так і з рішенням задач, що стоять перед нею. Коли група працює над досягненням мети, кожен учасник групи може узяти на себе функцію надання підтримки, щоб розрядити напруженість, і навпаки, коли група розважається, будь-хто може нагадати про справу. Чим більшу гнучкість проявлять члени групи, відіграючи кожний свою роль, тим більше група досягне успіху в досягненні кінцевої мети. Як правило, одні члени групи беруть на себе виконання тієї або іншої ролі, важливої для вирішення задач, що стоять перед групою, а інші беруть на себе відповідальність за підтримку гармонійних взаємовідносин.

Негативною стороною надмірно згуртованої групи виступає можливе зниження загального рівня критичності, наївний оптимізм в ухваленні рішень, відсутність нових оригінальних ідей та рішень.

  1.  8.2.Комунікація в організаціях

8.2.1. Структурні особливості комунікації в організаціях

Групова комунікація, що нараховує більш як 20 постійних учасників, найбільше поширена в організаціях, і є невід’ємною складовою формування виробничих відносин. Найзагальнішими характеристиками організаційної групи з точки зору її комунікативної спрямованості є:

1. Спрямованість групи. Охоплює соціальну цінність прийнятих групою цілей, мотивів діяльності, ціннісних орієнтацій і групових норм.

2. Організованість групи. Виявом її є здатність групи до самоврядування та Інтегративність як міра злитості, єдності, спільності осіб у групі між собою на противагу роз'єднаності.

3. Мікроклімат, тобто психологічний клімат групи. Визначає самопочуття кожної особистості, її задоволеність групою, комфортність перебування в ній, коли кожний прагне бути серед інших людей, належати до групи, відчувати позитивні зустрічні емоції.

4. Референтність - ступінь прийняття індивідами групових еталонів і лідерство - ступінь провідного впливу окремих осіб групи на групу загалом у розв'язанні важливих для неї завдань.

5. Інтелектуальна активність і комунікабельність. Вони виражають характер міжособистісного сприйняття, утвердження взаєморозуміння, здатність знаходити спільну мову.

6. Емоційна комунікабельність. Свідченням її є міжособистісні емоційні зв'язки, задоволення соціальної потреби в емоційно насичених контактах.

7. Вольова комунікабельність. Це - здатність групи протистояти впливам інших груп, обставин, стійкість до стресу, надійність в екстремальних ситуаціях, спрямованість і наполегливість у конкурентних умовах.

Для нормальної, ефективної організації праці управління спільною координованою діяльністю велике значення має комунікативна структура, комунікативний зв'язок у соціальній групі, установі, фірмі. Цю структуру можна представити як мережу каналів, якими у групі відбувається обмін інформацією й думками. Комунікативні мережі, що існують в великій групі, можливо оцінити за наступними критеріями:

  1.  Надійність, тобто  вірогідність проходження і отримання інформації кожним елементом у разі розриву ланцюга.
  2.  Швидкість пропуску інформації, тобто час проходження інформації по всьому ланцюгу від комуніканта до кінцевого споживача.
  3.  Коефіцієнт спотворення і втрат інформації в ланцюзі (проблема зіпсованого телефону).
  4.  Характер зв'язку елементів: детермінований, вірогідність, випадковий і т.п.

В цілому можна виділити наступні аспекти структури комунікації в організації.

Вертикальна і горизонтальна комунікація. Вертикальні взаємовідносини включають як комунікацію керівника з підлеглим (нисхідна комунікація), так і спілкування підлеглого з керівником (висхідна комунікація). Горизонтальні комунікації відображають особливості відносин підлеглих між собою в процесі комунікації. За дефіциту в організації інформації працівники психологічно почувають себе непевно і навіть принижено. Тому необхідно прагнути, щоб два потоки інформації були урівноважені, не створювали напруги у відносинах, а сприяли успішному розв'язанню спільних завдань. Важливими при цьому є комунікативні мережі, що підрозділяються на централізовані й децентралізовані. В одних моделях уся комунікація замикається на керівнику чи лідерові групи, в інших - більш-менш рівномірно розподіляється між працівниками організації. Централізовані мережі більшою мірою, ніж децентралізовані, сприяють вирішенню відносно простих завдань, але стають на заваді ефективному розв'язанню складних проблем, а також зменшують задоволеність учасників взаємодії роботою, знижують групову згуртованість, хоча і сприяють розвитку лідерства.

Безпосередня і опосередкована комунікація. Безпосередня комунікація припускає спілкування персоналу організації в режимі актуального часу і взаємодії. Опосередкована комунікація характеризується спілкуванням учасників комунікативного процесу через матеріального посередника, через наказ або  розпорядження;   факс,   телефон  або дискету; лист або відеокасету.

Формальна і неформальна комунікація. Формальні (посадові) взаємовідносини персоналу в організації визначаються посадовими інструкціями і функціональними обов'язками, контрактами. Вони встановлені адміністрацією відповідно до посадової організаційної структури і пов'язують людей по вертикалі та горизонталі всередині трудового осередку. Неформальні взаємовідносини складаються на основі особистих симпатій; загальних інтересів і смаків людей, та, як правило, виходять за рамки організації. Вони виходять за межі організації й не збігаються з офіційно встановленими. Інформація неформальних потоків може випереджувати формальну, іноді вона буває недостатньо достовірною. В організаціях (групах), що функціонують нормально, завжди існує баланс формальних і неформальних інформаційних потоків із превалюванням то одного, то іншого.Формальні потоки ніколи не задовольняють потреби учасників трудового процесу, тому що соціальні контакти не обмежуються лише офіційними межами.

Керована і некерована комунікація. Керованою комунікацією можна назвати взаємодію між людьми, зафіксованою в їх посадових інструкціях, опосередковану технологічними і виробничими процесами, яка наперед спланована, організована, піддається контролю і обліку. Некерована комунікація виникає на основі функціонування організації як відкритої системи і внаслідок потреби людей в спілкуванні.

Комунікація, опосередкована технічними (ПК, факс, дискета і ін.) або нормативними (наказ, інструкція і т.п.) засобами, характеризується мінімальними спотвореннями в процесі її доставки споживачу, тоді як міжособова, безпосередня комунікація відрізняється непостійністю, залежністю від психологічного стані її учасників.

Процес обміну інформацією в організації в цілому відповідає загальній комунікативній структурі:

  1.  кожний учасник комунікативного процесу є активним суб'єктом, а також передбачає активність свого партнера, що сприяє обміну інформацією;
  2.  за допомогою системи знаків партнери можуть впливати один на одного. Такий комунікативний вплив є психологічним впливом одного індивіда на іншого з метою змінити його поведінку;
  3.  вплив можливий лише тоді, коли відправник і одержувач інформації володіють єдиною або подібною системою кодування (переведення інформації в комунікаційні символи) та декодування (перетворення повідомлення у форму, що має смисл) знаків, тобто розмовляють однією мовою. У людей, які спілкуються, має бути однакове розуміння не лише значень (відображення найсуттєвіших сторін предметів та явищ), а й смислу (суб'єктивний зміст, якого набуває слово в конкретному контексті) слів.

Комунікант (відправник інформації) тільки тоді зрозуміє, що його повідомлення засвоєне реципієнтом (одержувачем), коли відбудеться зміна ролей, тобто коли реципієнт перетвориться на комунікатора та своїм висловлюванням дасть зрозуміти, як він розкрив сутність повідомленої інформації. Йдеться про зворотний зв'язок, наявний тоді, коли одержувач демонструє реакцію на повідомлення.

За характером впливу інформацію, що циркульє в процесі комунікацій в організаціях поділяють на спонукальну (висловлена у наказі, інструкції, пораді, проханні) та констатуючу (подана у формі повідомлення, передбачає зміну поведінки не безпосередньо, а опосередковано і поступово). За спрямованістю інформації виокремлюють аксіальну (спрямовує свої сигнали до конкретного одержувача повідомлення) і ретиальну (має своїм адресатом багатьох реципієнтів).

Комунікативний вплив у сфері ділових відносин можна класифікувати за різними ознаками. В організаційному аспекті форми та види передавання інформації в управлінській діяльності можуть бути такими: індивідуальні й групові бесіди, наради, виступи перед аудиторією, робота з листами, розмови по телефону, збори, мітинги, дискусії тощо.

За кількістю, характером і ступенем залучення учасників ділового спілкування до процесу взаємодії розрізняють монолог, діалог, полілог (кількість учасників більша двох); з погляду особливостей психічного відображення - інтелектуальну, емоційну, образну, асоціативну комунікативну взаємодію; за статусом комунікантів - функціонально-рольове (керівник-підлеглий) або неформальне спілкування; з погляду інтересів сторін - суперництво, співробітництво, компроміс, уникнення, пристосування; за змістовим зв'язком із завданнями спільної управлінської діяльності - спілкування, що безпосередньо пов'язане або не пов'язане із розв'язанням завдань; за результативністю і досягнутим ефектом - необхідне (міжособистісні контакти та інформація, без яких спільна діяльність практично неможлива), бажане (інформація та контакти, що сприяють успішнішому розв'язанню завдань), нейтральне (контакти та інформація, що не заважають, але й не сприяють розв'язанню управлінських завдань), небажане (інформація та контакти, що ускладнюють досягнення завдань спільної діяльності) спілкування; за наявністю чи перевагою конкретних комунікативних засобів - мовне, немовне та комбіноване спілкування.

У кожній організації виокремлюють також структури впливу, очікувань і симпатій, що формують відповідне комунікативне середовище.

Структура впливу. Формується вона на основі взаємодій двох категорій осіб однієї групи - тих, що заявляють про свої бажання, і тих, хто ті бажання виконує.

Структура очікування. Виникає завдяки консенсусу однієї частини групи (одноголосне прийняття рішення, збіг думок) відносно того, якої поведінки варто очікувати від конкретних осіб, що входять до групи, у конкретних ситуаціях.

Структура симпатій. Характеризується тим, що співробітники ставляться один до одного з різною мірою симпатії, антипатії чи байдуже.

Урахування керівником усіх наявних структур в організації сприятиме її злагодженому функціонуванню.

Втрати і спотворення інформації в групових комунікативних мережах відбуваються унаслідок наступних чинників:

  1.  Свідоме або несвідоме спотворення інформації людиною  залежно від її суб'єктивної значущості і оцінки.
  2.  Соціально-демографічні особливості персоналу організації (стать, вік, освіта, стаж роботи і т.п.).
  3.  Особливості культури, традиції і соціально-психологічний клімат в колективі.  
  4.  Наявність посадових, функціональних і інших «фільтрів», тобто комусь чогось не слід знати за посадовими інструкціями.
  5.  Невідповідність структури організації структурі ефективної комунікації.
  6.  Комунікативна некомпетентність управлінського персоналу.
  7.  Відсутність засобів управління і контролю за якістю і кількістю формальної комунікації персоналу в організації.

Діагностика комунікативної структури організації в цілому включає її оцінку за наступними критеріями:

  1.  Чутливість   -   здатність комунікативної структури організації сприймати сигнали про щонайменші зміни в зовнішньому або внутрішньому середовищі.
  2.  Оперативність  -  час реагування комунікативної структури організації на отриманий сигнал.
  3.  Централізованість - розташування більшості комунікативних елементів  в життєвому просторі організації.
  4.  Життєздатність - здатність комунікативної структури реалізувати цільову, стратегічну функцію організації за відсутності частини її зв'язків і елементів.
  5.  Гнучкість - здатність комунікативної структури організації  змінюватися під впливом внутрішнього або зовнішнього середовища.
  6.  Цілісність - кількість реальних комунікацій в організації по відношенню до максимально можливого.

8.2.2. Аксіоми комунікацій в організаціях

В груповому комунікативному процесі можливо виділити аксіоми комунікації, що забезпечують його ефективність43:

Аксіома 1.  Про  взаємозалежність

Групове спілкування відноситься до розряду таких комунікативних взаємодій, при яких кожна з взаємодіючих сторін, партнерів по діалогу, є залежною в своїх інтересах та психологічних станах і відносинах від дій протилежної сторони й володіє свободою в комунікативній поведінці і висловленні своєї власної думки з обговорюваних питань.

Аксіома 2.  Про змістовну конструктивність

Завжди існує область перетину інтересів, психологічних станів і відносин партнерів по діалогу, хоч би і дуже обмежена.

Аксіома 3.  Про емоційну конструктивність

Для кожної людини існує свій індивідуальний рівень емоційної напруги комунікативної взаємодії, при якій він максимально працездатний і ефективний, тобто здатний максимально повно використовувати свої фізичні, психологічні, комунікативні і інтелектуальні ресурси для досягнення поставленої мети.

Аксіома 4.  Про завершеність комунікативного акту

Комунікативний акт є завершеним за наявності достовірного зворотного зв'язку від реципієнта про ухвалення їм повідомлення комуніканта.

Аксіома 5. Про довір'я

У людини як реципієнта виникає тим більше довір'я до комуніканта, чим більш відкритою і зрозумілою є його комунікативна поведінка і переслідувана ним мета.

Аксіома 6.  Про ефективність комунікації

Людина тим швидше і охочіше погодиться із співрозмовником, з його рішенням або пропозицією, чим очевидніше для нього буде зв'язок цих пропозицій або рішень з його суб'єктивною метою.

Аксіома 7.  Про інтегральність

Людина бере (сприймає і реагує) участь в комунікації як цілісний суб'єкт, тобто в будь-якій комунікативній взаємодії завжди присутні як вербальні, так і невербальні аспекти його поведінки.

Аксіома 8. Про санкції

У кожної зі сторін, що беруть участь в комунікативному процесі, завжди існує можливість припинити актуальну взаємодію, діалог з мінімальними втратами, тобто з результатом, що не кращий за початковий.

Аксіома 9.  Про безперервність комунікації

Комунікативна взаємодія має лише один початок, що полягає в її первинній, очній або заочній актуальній взаємодії, контакті.

Аксіома 10. Про нестійкість комунікації

Постійне прагнення одній із сторін вирішувати питання, виходячи тільки з власних інтересів, тобто за межами діапазону суб'єктивної мети співрозмовника, веде до зменшення зацікавленості останнього продовжувати цю взаємодію і робить комунікативну взаємодію з його сторони нестійкою і ненадійною.

Аксіома 11. Про зворотний зв'язок

Реципієнт, що не дає в процесі комунікативної взаємодії актуального зворотного зв'язку про хід діалогу і поведінку комуніканта, позбавляє його тим самим можливості скорегувати свою мету і поведінку і побудувати конструктивний діалог з урахуванням індивідуальної психології, інтересів і мети самого реципієнта.

Аксіома 12.  Про  недоторканність

В рамках своїх комунікативних інтересів кожна людина має діапазон суб'єктивної прийнятності та взаємодії з даним співбесідником, по даній темі, в даних обставинах, вихід за межі яких без його добровільної згоди сприймається ним як загроза своїм інтересам.

Висновки

Мала група - нечисленна по складу сукупність людей, члени якої знаходяться в безпосередньому особистому спілкуванні, з'єднані загальною соціальною діяльністю, що є основою для виникнення емоційних відносин, групових норм і групових процесів.

Комунікація в малій групі виконує наступні функції: інформативну, формування  злагоди між членами групи,   забезпечення  узгоджених дій, формування особливої культури групи.

Комунікативна структура групи - це сукупність позицій членів групи в системах інформаційних потоків, що пов’язують членів групи між собою і із зовнішнім середовищем, і концентрації у них того або іншого об'єму групової інформації. Ступінь володіння інформацією - важливий показник становищ члена групи в її ієрархії. Доступ до отримання, зберігання і розподілу інформації забезпечує людині в групі особливу роль, особливі групові привілеї.

Суть комунікативної діяльності в групі полягає не стільки у виразі попередніх думок і відчуттів, скільки у встановленні такої кооперації, коли поведінка кожного змінюється і до певної міри регулюється фактом участі інших індивідів.

Гарантом ефективної комунікації в групі виступають міжгрупові норми. Для ефективної роботи групі потрібен певний баланс позитивних способів поведінки, пов'язаних як з наданням підтримки, так і з рішенням задач, що стоять перед нею.

Питання для самоконтролю:

  1.  Дайте визначення малої групи.
  2.  Назвіть характерні риси малої групи.
  3.  Який існує поділ малих груп за ступенем емоційного залучення?
  4.  Як поділяються малі групи за діяльнісною ознакою?
  5.  Охарактеризуйте поділ малих груп за тривалістю існування.
  6.  Які особливості передачі інформації централізованими комунікативними мережами?
  7.  Які існують види централізованих комунікативних структур в малих групах?
  8.  Охарактеризуйте основні психологічні ролі учасників малої комунікативної групи.
  9.  Назвіть основні критерії оцінки ефективності діяльності великої групи.
  10.  Які чинники впливають на втрату чи спотворення інформації при спілкуванні у великій групі?
  11.  За якими критеріями здійснюється діагностика комунікативної структури організації?

9 . Масова комунікація

Поняття масової комунікації та її основні складові. Характерні риси масової комунікації. Функції масової комунікації.

Поняття міжкультурної комунікації. Рівні міжкультурної комунікації. Форми міжкультурної комунікації. Лінгвістичні аспекти міжкультурної комунікації.

Базові терміни: «масова комунікація», «засоби масової комунікації», «спіндоктор», «медіократ», «масова інформація», «міжкультурна комунікація»

  1.  Сутність масової комунікації та її основні складові

9.1.1. Основні поняття масової комунікації

Масова комунікація - процес розповсюдження інформації (знань, духовних цінностей, моральних і правових норм і т.п.) за допомогою технічних засобів (преса, радіо, телебачення і ін.) на чисельно великі, розосереджені аудиторії.

Засоби масової комунікації — це спеціальні канали і передавачі, завдяки яким відбувається розповсюдження інформаційних повідомлень на великі території.

Масова комунікація характеризується:

  1.  наявністю технічних засобів, що забезпечують її регулярність;
  2.  соціальною   значущістю   інформації,   що сприяє   підвищенню вмотивованості масової комунікації;
  3.  масовістю аудиторії;
  4.  багатоканальністю і можливістю вибору комунікативних засобів, що забезпечують варіативність і нормативність масової комунікації.

Масова комунікація виконує роль регулятора динамічних процесів соціальної психіки; роль інтегратора масових настроїв; каналу циркуляції психоформуючої інформації. Завдяки цьому органи масової комунікації є могутнім засобом дії і на особу, і на соціальну групу.

Унаслідок особливої важливості масової інформації для суспільства її виробництвом і розповсюдженням професіонально займаються колективи і групи людей - комуніканти. В їх задачу входить підготовка інформаційних повідомлень, які повинні бути доступними і зрозумілими для потенційних споживачів, що знаходяться в різних регіонах країни, континенту або всієї планети. В ситуації масової комунікації професійні комуніканти часто виступають споживачами своєї ж інформації, наприклад, в ролі телеглядачів.

При дослідженні інституційної природи соціальних груп професійних комунікантів виділяються дві основні групи: «редакції» і «видавці».

«Редакції» - це безпосередні творці і передавачі текстів. Самі «редакції» підрозділяються на журналістів і піарменів (хто збирає інформацію, створює первинний текст і виступає перед аудиторією), «техніків» (хто забезпечує матеріалізацію тексту, його розмноження, зберігання і передачу; в цю групу включають дикторів, операторів, працівників друкарні, інженерів, програмістів, дизайнерів, оформлювачів і ін.)

«Видавці» - це власники, акціонери, менеджери, політичні консультанти і представники служб дослідження громадської думки, які роблять величезний вплив на інформаційну політику СМК.

«Видавці» підрозділяються на медіократів і спіндокторів. Медіократи - це власники ЗМІ, а спіндоктори - це, як правило, не власники ЗМІ, а ті люди, які через особистий авторитет, владу, знайомства з журналістами і знання інформаційної інфраструктури мають нагоду впливати на підготовку інформаційних повідомлень, їх відбір і способи висвітлення. Разом з журналістами спіндоктори створюють або перетворюють тексти репортажів.

Діяльність спіндоктора підрозділяється на наступні етапи:

  1.  відбір події (вибір тієї події, яка буде найбільш актуальною для ЗМІ)
  2.  підготовка очікування події (напрям активності журналістів в певне русло)
  3.  проведення самої події
  4.  освітлення події в ЗМІ
  5.  коментарі до події
  6.  згадка події в списку однорідних подій (знаходження історичних аналогів і формулювання їх оцінки)
  7.  посилання на подію як підтвердження певної тенденції
  8.  відстеження резонансних явищ в громадській думці, що стосуються даної події, з метою «підготовки нових подій.

Найважливішою суспільно значущою функцією «видавців» є контроль за створенням і перетворенням соціальної інформації. Медіократи здійснюють контроль за інформаційною політикою, використовуючи перш за все адміністративні ресурси. Розглядаючи механізм контролю за ЗМІ на практиці, правомірно виділити дві його основні моделі:

  1.  «тоталітарну», яка накладає повну заборону на освітлення певних подій;
  2.  «демократичну», яка передбачає освітлення «небажаної події» в інформаційному потоці разом з іншими повідомленнями. При такій комбінації ретушується значущість «небажаної події».

Комуніканти в процесі створення і перетворення соціальної інформації є єдиною інституційно оформленою організацію. Основною ознакою професійного комуніканта в масових комунікаціях є можливість дії на широкі аудиторії з певною наперед запланованою метою (формування певних поглядів, мобілізація на конкретні дії, соціалізації молоді і ін.).

 Масова інформація - це соціальна інформація, передавана широким аудиторіям, розосередженим в часі і просторі за допомогою штучних каналів.

Мета масової інформації визначається через суб'єкта, що використовує дану інформацію (соціальне становище індивіда або соціальної групи, їх індивідуальні особливості впливають на цільове використання доступної для них інформації); через призму наймасовішої інформації; через задачі, які передбачається вирішити з її допомогою.

 Кількісна характеристика масової інформації - міра її споживання і засвоєння, залежно від часу, який відводиться індивідом або групою на контакти зі ЗМІ, а також від індивідуальних особливостей реальних споживачів.

Якість масової інформації визначається її адресатом. Наприклад, причиною «дефіциту інформації» може бути її низька якість і при збільшенні її об'єму дефіцит не усувається. Кількісна і якісна характеристики масової інформації визначають її цінність.

 Потреба в масовій інформації - стан, обумовлений недоліком певних відомостей і знань, необхідних для задоволення вимог індивіда і соціальної групи для нормальної життєдіяльності. Для задоволення біологічних, психологічних і етичних потреб людини масова інформація може бути окресленою в трьох «станах»: як матеріал для створення нової інформації (використання раніше накопичених знань); як орієнтир для економічної, політичної і культурної діяльності; як механізм управління і контролю за соціальною реальністю.

Сучасна система ЗМІ підрозділяється на три види: засоби масової інформації (ЗМІ); телекомунікацію; інформатику.

Засоби масової інформації - це організаційно-технічні комплекси, що дозволяють здійснювати швидку передачу, масове тиражування великих об'ємів словесної, образної і музичної інформації.

Структура сучасної системи ЗМІ виглядає таким чином: преса (газети, журнали, тижневики і ін.); аудіовізуальні ЗМІ (радіо, телебачення, документальні фільми, телетексти і ін.); інформаційні служби (телеграфні агентства, рекламні бюро, PR-агентства, професійні журналістські клуби і асоціації).

Преса - це масові періодичні друкарські видання. Вона дає споживачу інформації можливість контролювати динаміку освітлюваних подій, обставини і напрями їх розвитку. Основне місце в системі періодичних видань займають газети.

Радіо - це масове аудіальне ЗМІ. Воно виступає одним з найважливіших засобів соціального контролю (зокрема, державного), завдяки якому можна управляти свідомістю і поведінкою одночасно великого числа людей.

Телебачення - це аудіовізуальне ЗМІ, яке, синтезуючи звук і зображення, забезпечує більш широкі комунікативні можливості.

Інформаційні служби - це організації, що збирають і пересилають новини. Кореспонденти інформаційних служб збирають відомості, які потім перепродуються газетам, журналам, державним органам, телекомпаніям, комерційним і іншим структурам.

PR-фірми - це організації, що розробляють і пропонують керівництву комерційних, політичних, суспільних і інших структур ключову концепцію їх політики або окремі рекомендації у сфері зв'язків з громадськістю.

Телекомунікація - це технічні служби, що забезпечують передачу і прийом повідомлень. Фахівці по телекомунікації в основному працюють з кодами, сигналами, шумами. Традиція пошуку в області кодування інформації, економії і надійності її передачі йде за часів посольств і секретних служб, що використали шифровку і кодування для написання секретних листів.

Інформатика - це система засобів обробки даних за допомогою обчислювальних машин.

Інтернет - відносно новий інформаційний засіб, поступово що знаходить риси ЗМІ. Це гігантська мережа комп'ютерів, розміщена по всьому світу, що створює новий інформаційний простір.

 Розвиток WWW (World Wide Web) — відносно новий засіб Інтернету. Це гіпертекстова інформаційна система з елементами мультимедіа. Гіпертекст - це набір текстових, звукових і відео документів, матеріалів, зв'язаних взаємними посиланнями і переходами, у тому числі і на віддалених комп'ютерах. На серверах WWW розміщується все більше і більше інформації організацій і компаній різних країн.

З метою якісного поліпшення процесу інформаційно-споживацької діяльності сучасними ЗМІ встановлюється зворотний зв'язок з аудиторіями - епістолярний (поштою), миттєвий («гаряча лінія», «гарячий телефон», інтерактивний опит по телефонній або комп'ютерній мережі), анкетування аудиторії, конференції (обговорення продукції ЗМІ), консультації, здійснюється оцінка діяльності даного ЗМІ (вивчення рецензій, відгуків і оглядів джерела масової інформації, рейтингові дослідження («виміри» за допомогою соціологічних досліджень щоденної динаміки реальної аудиторії видань і програм).

Зміст масової комунікації робить значний вплив на аудиторію в найрізноманітніших формах. Це може бути навчання, переконання, навіювання і т.п.

9.1.2. Функціональна спрямованість масової комунікації

Аналізуючи функціональну спрямованість масової інформації, дослідники виділяють:

  1.  інформаційну функцію;
  2.  пізнавально-культурологічну функцію;
  3.  функцію спадкоємності культур;
  4.  розважальну функцію;
  5.  мобілізуючу функцію;
  6.  регулюючу функцію;
  7.  функцію соціального контролю.

Інформаційна функція полягає в наданні масовому читачу, слухачу і глядачу актуальної інформації про самі різні сфери діяльності — ділової, науково-технічної, політичної, юридичної, медичної і т.п.

Мобілізуюча функція звертає увагу на специфічні задачі, які виконує масова комунікація під час різних масових кампаній.

Регулююча функція має широкий діапазон дії на масову аудиторію, зокрема, варто виділити аспекти формування суспільної свідомості групи і особи, формування громадської думки і створення соціальних стереотипів та ін.

Функція соціального контролю акцентує увагу на впливі мас-медіа на громадську думку та встановлення контролю над масовою свідомістю.

Культурологічна функція включає ознайомлення з досягненнями культури і мистецтва і сприяє усвідомленню суспільством необхідності спадкоємності культури, збереження культурних традицій. За допомогою ЗМІ люди ознайомляться з особливостями різних культур і субкультур.

Одним з основних показників масової комунікації є її ефективність впливу на конкретного індивіда та соціальну спільність в цілому. Ефективність масової комунікації визначається відношенням досягнутого результату і заздалегідь наміченої мети.

Основною метою масової комунікації є: можливість впливу на суспільні процеси, формування громадської думки, відповідних поглядів на соціальну дійсність, на оцінку виникаючих в суспільстві проблем і способів їх вирішення, інформування, соціалізація молоді, мобілізація аудиторії на певні дії, участь в соціальному саморегулюванні та ін.

Можна виділити дві основні групи критеріїв ефективності діяльності ЗМІ:

  1.  критерії і духовного плану, зміни свідомості людини, що відображають (знання, пізнавальна активність, переконання, соціально-психологічний стан людей, спрямованість їх цінностей, ідеалів, орієнтації, установок і ін.);
  2.  критерії практичного плану, що свідчать про зміну поведінки, діяльності, участі, способу життя, ступені активності окремих людей, колективів, соціальних груп.

Одним із загальновизнаних критеріїв ефективності масової комунікації є чисельність її учасників, що охоплені інформаційною дією.

Масова комунікація – це могутній засіб дії на суспільство з метою оптимізації його діяльності, соціалізації індивіда і інтеграції суспільства.

9.2. Міжкультурна комунікація

9.2.1. Поняття міжкультурної комунікації та її зміст

Прагнення зрозуміти чужі культури або їх представників, розібратися в культурних відмінностях і схожості існує стільки часу, скільки існує культурна і етнічна різноманітність людства. Таким же давнім, як і бажання осягнути інші культури, є прагнення не брати до уваги інші культури або ж розглядати їх як негідні, оцінюючи при цьому носіїв цих культур як людей другого сорту, вважаючи їх варварами, у яких немає ні культури, ні особистих якостей і взагалі яких би то ні було людських достоїнств. Такого роду полярне відношення до інших культур існувало протязі всієї людської історії. В трансформованому вигляді ця дилема зберігається і сьогодні і виражається в тому, що саме поняття міжкультурної комунікації викликає безліч суперечок і дискусій в науковій літературі і серед фахівців-практиків.

Міжкультурна комунікація характеризується тим, що при зустрічі представників різних культур кожний з них діє відповідно до своїх культурних норм.

Життєдіяльність і відносини людей визначаються існуючими в тій або іншій культурі нормами, які регулюють широкі області людського мислення і поведінки і роблять великий вплив на характер сприйняття, оцінки і міжособові відносини. Освіта і виховання, історична пам'ять, традиції і звичаї, правила, диктовані суспільством, сама мова, на якій спілкуються люди, виробляють систему орієнтації, що допомагає їм по-своєму справлятися з різними життєвими ситуаціями і проблемами.

При всіх своїх відмінностях субкультури мають одну і ту ж основу картини світу, цінностей, норм і зразків поведінки, які вказують на їх належність до певної культури. Ця основа виникає з соціально-культурного досвіду, що визначає, що в даній конкретній ситуації вважається необхідним, нормальним, розумним і прийнятним. Відступи, що виходять за допустимі рамки, частіше за все відкидаються в межах культури.

Комплексність міжкультурної комунікації незабаром показала методологічну недостатність чисто лінгвістичного аналізу, зажадала міждисциплінарний підхід, при якому могли бути використаний методи етнології, герменевтики, когнітивної психології і інших суміжних наук.

Кінцевим суб'єктом міжкультурного спілкування виступає сама людина. Саме люди вступають в безпосередню взаємодію один з одним. В той же час, добровільно чи ні, ці люди входять до складу тих або інших суспільних груп, що володіють своїми культурними особливостями. Поведінка кожної людини визначається системою суспільних відносин і культурою, в які вона включена. Кожний учасник культурного контакту має свій в розпорядженні свою власну систему правил, але ці правила обумовлені його соціокультурною приналежністю. Відмінності в цих правилах можуть розглядатися як відмінності вербальних і невербальних кодів в специфічному контексті міжкультурної комунікації. Тому в безпосередньому спілкуванні представники різних культур повинні долати не тільки мовні бар'єри, але і бар'єри, що носять немовний характер і що відображають етнонаціональну і соціокультурну специфіку сприйняття навколишнього світу, національні особливості мислення, специфічні мімічні і пантомімічні коди, що використовуються носіями різних лінгвокультурних спільностей.

На процес комунікації і інтерпретації повідомлень в міжособовому спілкуванні крім культурних відмінностей впливають вік, стать, професія, соціальний статус комуніканта. Вони також накладають відбиток на характер кожного конкретного акту комунікації і рівень взаєморозуміння його учасників.

Більшість фахівців вважає, що говорити про міжкультурну комунікацію можна лише в тому випадку, якщо люди представляють різні культури і усвідомлюють все, що не належить до їх культури, як чуже. Відносини є міжкультурними, якщо їх учасники не вдаються до власних традицій, звичаїв, уявлень і способів поведінки, а ознайомляться з чужими правилами і нормами повсякденного спілкування. При цьому постійно виявляються як характерні, так і незнайомі властивості, як тотожність, так і інакомислення, як звичне, так і нове у відносинах, уявленнях і відчуттях, що виникають у людей.

Міжкультурна комунікація має такі основні риси: для міжкультурної комунікації необхідна приналежність відправника і одержувача повідомлення до різних культур. Для неї також необхідне усвідомлення учасниками комунікації культурних відмінностей один одного. За своєю сутністю міжкультурна комунікація — це завжди між персональна комунікація в спеціальному контексті, коли один учасник знаходить культурну відмінність іншого.

Міжкультурна комунікація ґрунтується на процесі символічної взаємодії між індивідуумами і групами, культурні відмінності яких можна розпізнати. Сприйняття і відношення до цих відмінностей впливають на вигляд, форму і результат контакту. Кожний учасник культурного контакту має в своєму розпорядженні свою власну систему правил, що функціонують так, щоб відіслані і отримані послання могли бути закодованими і розкодованими. Ознаки міжкультурних відмінностей можуть бути інтерпретований як відмінності вербальних і невербальних кодів в специфічному контексті комунікації. На процес інтерпретації, крім культурних відмінностей, впливають вік, стать, професія, соціальний статус комуніканта. Тому ступінь міжкультурності кожного конкретного акту комунікації залежить від толерантності, заповзятливості, особистого досвіду його учасників.

В міжкультурній комунікації виділяють сфери макрокультури і мікрокультури.

В сучасній історичній ситуації очевидним є факт, що на нашій планеті існують величезні території, структурно і органічно поєднані в одну соціальну систему зі своїми культурними традиціями. Наприклад, можна говорити про американську культуру, латиноамериканську культуру, африканську культуру, європейську культуру, азіатську культуру і т.д. Частіше за все ці типи культури виділяються за континентальною ознакою і через свою масштабність отримали назву макрокультур. Цілком природно, що усередині цих макрокультур виявляється значне число субкультурних відмінностей, але виявляються також і риси схожості, які і дозволяють говорити про наявність такого роду макрокультур, а населення відповідних регіонів вважати представниками однієї культури. Між макрокультурами існують глобальні відмінності, які відображаються на їх комунікації один з одним. В цьому випадку міжкультурна комунікація проходить незалежно від статусу її учасників, в горизонтальній площині.

В той же час, багато людей входять до складу тих або інших суспільних груп, що володіють своїми культурними особливостями. Із структурної точки зору — це мікрокультури (субкультури) у складі макрокультури. Кожна мікрокультура має одночасно схожість і відмінність зі своєю материнською культурою, що забезпечує їх представникам подібність сприйняття світу. Материнська культура відрізняється від мікрокультури різною етнічною, релігійною приналежністю, географічним розташуванням, економічним станом, статевовіковими характеристиками, сімейним станом і соціальним статусом їх членів. Іншими словами, субкультурами називаються культури різних соціальних груп і шарів усередині одного суспільства. Тому зв'язок між субкультурами протікає усередині цього суспільства і є вертикальним.

Усередині кожної сфери міжкультурна комунікація відбувається на різних рівнях. Можна поділити декілька типів міжкультурної комунікації на мікрорівні.

  1.  Міжетнічна комунікація — це спілкування між представниками різних народів (етнічних груп). Частіше всього суспільство складається з різних за чисельністю етнічних груп, які створюють свої субкультури. Свою культурну спадщину етнічні групи передають від покоління до
    покоління і завдяки цьому вони зберігають свою ідентичність
    серед домінуючої культури. Спільне існування в рамках одного суспільства природно призводить до взаємного спілкування цих етнічних груп і обміну культурними досягненнями.
  2.  Контркультурна комунікація — відбувається між передставниками материнської культури і дочірньої субкультури і
    виражається в незгоді дочірньої субкультури з цінностями і
    ідеалами материнської. Характерною особливістю цього рівня
    комунікації є відмова субкультурних груп від цінностей
    домінуючої культури і висунення своїх власних норм
    і правил, що протиставляють їх цінностям більшості.
  3.  Комунікація серед соціальних класів і груп — базується на відмінностях між соціальними групами і класами того або іншого суспільства. В світі немає жодного соціально однорідного суспільства. Всі відмінності між людьми виникають в результаті їх походження, освіти, професії, соціального статусуі т.д. В усіх країнах світу відстань між елітою і більшістю населення, між багатими і бідними є досить великою. Вона виражається в протилежних поглядах, звичаях, традиціях та ін. Не зважаючи на те що всі ці люди належать до однієї культури, подібні відмінності ділять їх на субкультури і відображаються на комунікації між ними.
  4.  Регіональна комунікація — виникає між жителями різних областей (місцевостей), поведінка яких в однаковій ситуації може значно відрізнятися.

Загальною характерною межею всіх рівнів і видів міжкультурної комунікації є неусвідомленість культурних відмінностей її учасниками.

Форми і результати процесу комунікації в значній мірі визначаються характеристиками осіб, що беруть в них участь. У свою чергу ці характеристики цілком визначаються нормами і цінностями тієї культури, представником якої є людина. Адже всі особисті характеристики є результатом соціалізації. Від цього залежить спосіб мислення, самовідчуття, способу вираження емоцій, звичок. Відповідно до норм і цінностями культури людина діє, грає певні соціальні ролі і виявляється здатною більшою або меншою мірою до спілкування з іншими людьми.

Оцінюючи характеристики особистості і їх вплив на процеси комунікації, в першу чергу слід виділити формально-особистісні ознаки: стать, вік і сімейний стан. Але специфіка комунікації також пов'язана і з професійною приналежністю людини. Адже в будь-якій культурі поведінка жінок відрізняється від чоловічої поведінки, те ж відноситься і до поведінки дорослих і дітей. Є свої правила комунікації в жіночій і чоловічій групах, у дітей і у дорослих. По-різному спілкуються в різних культурах чоловіки з жінками, діти з дорослими людьми. Так, азіатські жінки традиційно не дивляться в очі чоловікам, особливо незнайомим. А в західно-європейських культурах, навпаки, нормальна комунікація як серед чоловіків, так і серед жінок, вимагає постійного зорового контакту.

Діти між собою практично в будь-яких культурах спілкуються достатньо вільно, але, контактуючи з дорослими, вони повинні виказувати більшу пошану. Так, українські діти розмовляють один з одним на «ти», але з дорослими (якщо це не батьки) — на «ви».

Свої правила спілкування існують усередині сім'ї, професійних груп. Вони також варіюються від культури до культури.

На підставі сказаного міжкультурну комунікацію слід розглядати як сукупність різноманітних форм відносин спілкування між індивідами і групами, що належать до різних культур.

9.2.2.Завдання теорії міжкультурної комунікації

Серед завдань, що стоять перед теорією міжкультурної комунікації, особливо потрібно виділити завдання інтеграції наукового знання. Як виявляється з вищевикладеного (і буде ще показано нижче), теорія міжкультурної комунікації черпає свої знання з багатьох наукових джерел. Тому, завдання об'єднання в більш-менш строгу теорію різнорідних і часто суперечливих положень, спостережень і думок про особливості різних культур і цивілізацій, про спілкування й взаємодію їхніх представників є сама по собі дуже непростою.

З іншого боку, теорія міжкультурної комунікації виступає в ролі основної науки для цілого спектра наукових напрямків: міжкультурної педагогіки, міжкультурного менеджменту, теорії перекладу, методики викладання іноземних мов і т.д. Звідси випливає завдання координації зусиль і згаданих дисциплін, а також узагальнення отриманих у них результатів.

З утилітарної точки зору, ключовим завданням теорії міжкультурної комунікації варто визнати вивчення передумов й умов для успішного функціонування міжкультурної комунікації, що забезпечує міжкультурний обмін і міжкультурну кооперацію, а також розробку відповідних практичних рекомендацій.

На відміну від загальної теорії міжкультурної комунікації, наукові висновки якої, як було показано вище, повинні бути застосовними універсально, завдання спеціальної теорії міжкультурної комунікації бачаться, насамперед, у контрастивному зіставленні, як правило, двох конкретних культур (німецька - англійська, російська - польська, польська - німецьку й т.д.). Це зіставлення відбувається з метою виявлення культурних факторів, що сприяють міжкультурній комунікації (загальні коріння й подібність традицій, приклади успішного співробітництва й взаємного впливу в минулому, наявність спільних інтересів).

Етнічний рівень міжкультурної взаємодії спостерігається між локальними етносами, етномовними, історико-етнографічними (по спільності духовної культури), етноконфесійними і іншими спільностями.

У взаємодії культур на етнічному рівні виразно виявляються дві тенденції. Взаємне засвоєння елементів культури, з одного боку, сприяє інтеграційним процесам, взаємному культурному обміну і збагаченню, а з іншою - супроводжується посиленням етнічної самосвідомості, прагненням до закріплення етнічної специфіки.

Кожний етнос сприймає буття інших етнічних груп як зовнішнє явище і відрізняє його і за характером життєдіяльності, і через відмінність культури. Відношення до нього може викликати інтерес або, навпаки, неприйняття. Можливо взаємне або одностороннє проникнення в результаті використовування яких-небудь елементів культури, але без втрати взаємної роздільності. Завдяки культурним контактам формуються елементи міжетнічної культури, на основі якої відбувається спілкування різних етнічних груп.

Національний рівень міжкультурної комунікації можливий за наявності національної єдності. Національна єдність виникає як на моноетнічній, так і на політичній основі через загальну господарську діяльність і державно-політичне об'єднання. Це доповнюється і формуванням відповідної культури. Національна культура представляє сукупність традицій, норм, цінностей і правил поведінки, загальних для представників однієї нації, держави.

Оскільки нація охоплює державно-організоване суспільство, а для суспільства характерні стратифікація і соціальна структура, то поняття національної культури охоплює субкультури соціальних груп, яких може не бути у етнічної культури. Етнічні культури можуть входити до складу національної, як і культури представників інших націй

Більшість національних культур поліетнічні, але, на відміну від етнічних культур, національні об'єднують людей, що живуть на великих територіях і не обов'язково зв'язаних кровноспорідненими відносинами. Це обумовлює різновиди міжкультурної комунікації на національному рівні: комунікації між субкультурами усередині єдиної національної культури і комунікації між власне національними культурами.

Міжкультурні контакти є важливим компонентом спілкування між народами.

Для міжкультурних контактів характерними є такі основні стратегії:

  1.  асиміляція - ситуація міжкультурного спілкування, при якому людина повністю приймає норми і цінності іншої культури, відмовляючись при цьому від своїх норм і цінностей;
  2.  сепарація - заперечення чужої культури при збереженні ідентифікації з своєю культурою;
  3.  маргіналізація - це одночасно втрата ідентичності з власною культурою і  відсутність ідентичності з  культурою більшості;
  4.  інтеграція - ідентифікація як зі старою, так і з новою культурою.

Таким чином, культури при взаємодії не тільки доповнюють одна одну, але і вступають у складні відносини, знаходячи при цьому свою самобутність і специфіку. Тому реальна взаємодія культур знаходить як позитивні (збагачення культур), так і негативні (їх придушення, збіднення) наслідки.

Культурна експансія є розширенням сфери впливу домінуючої (національної) культури за первинні межі або державні межі, це процес переважно однонаправленої міжкультурної комунікації, коли одна культура нав’язує свої культурні цінності іншій.

Культурна дифузія як форма міжкультурної комунікації є взаємним проникненням (запозичення) культурних рис і комплексів з одного суспільства в інше при їх зіткненні (культурному контакті). Її механізмами служать міграція, туризм, діяльність місіонерів, війни, торгівля, торгові виставки і ярмарки, наукові конференції, обмін студентами і фахівцями і т.д. В результаті культурної дифузії народи запозичають один в одного тільки найцінніше, що допомагає рухатися по сходинках соціального прогресу.

Культурний конфлікт як форма міжкультурної комунікації передбачає зіткнення суб'єктів культури - носіїв різних культурних цінностей і норм. Причиною культурних конфліктів служать культурні відмінності між народами або усередині окремого суспільства, які можуть приймати форму суперечності або навіть відкритого зіткнення. Подолати культурний конфлікт можливо завдяки вивченню мови, релігійних переконань та культурних особливостей представників іншої нації – учасників комунікативного процесу.

9.2.3. Функції міжкультурної комунікації

Функції міжкультурної комунікації44 у житті людства досить численні й різноманітні. Хронологічно першою (і, імовірно, дотепер найважливішої) є функція забезпечення міжкультурного обміну. Обмінюватися можуть як матеріальні, так й ідеальні цінності.

Наступною за важливістю функцією міжкультурної комунікації є забезпечення кооперації між різними етносами, націями, державами й т.д. Ця функція є, мабуть, не менш древньою, чим самі культури, і перші міжплемінні кооперації могли стосуватися розділу мисливських угідь, організації спільної оборони або, навпаки, спільного набігу. З тих пор і кількість, і якість завдань, вирішення яких вимагає міжкультурної кооперації, незмірно виросло - не випадково останнім часом як самостійна область міжкультурної комунікації оформляється транскультурна комунікація.

Однієї з найбільш важливих сфер міжнародної кооперації нині є допомога країнам, що розвиваються, якій поки, однак, належної уваги в теорії міжкультурної комунікації не приділялося.

Бурхливий ріст туризму в останні десятиліття нагадує про ще одну значну функцію міжкультурної комунікації, а саме функцію розваги, що, втім, також можна вважати однією з форм міжкультурного обміну.

Обмін, кооперація й розвага становлять функції міжкультурної комунікації у глобальному змісті - тобто тут у якості фігурантів міжкультурної взаємодії можуть, у принципі, розглядатися й самі культури. Одночасно існує ряд функцій міжкультурної комунікації, які характерні для міжособистісного рівня комунікації.

Віддавна відома освітня функція міжкультурної комунікації - як з педагогічної, так і із професійної точки зору - згадаємо про традиції мандрівок у середньовічних ремісників або т.зв. освітніх подорожей у дворянства й буржуазії в XV111-X1X ст. У рамках цієї функції можна виділити (на правах підвиду) функцію виклику (провокації) і пов'язану з нею функцію самоствердження {