48410

Психологія особистості

Конспект

Психология и эзотерика

Індивід (від лат. individuum – неподільне) – це одиничний представник людського роду, носій сукупності морфологічних, фізіологічних та психічних ознак, що відрізняють його від представників інших видів живих створінь. Індивідом є кожна людина. Індивідні властивості притаманні їй від народження (за винятком випадків вродженої патології). В процесі онтогенічного розвитку індивід стає особистістю, індивідуальністю, свідомим суб’єктом своєї поведінки та діяльності.

Украинкский

2013-12-15

191.5 KB

14 чел.

Тематика лекцій

ТЕМА 1. Предмет і проблеми психології особистості

  1.  Міждисциплінарний статус проблеми. Багатогранність феноменології.
  2.  Співвідношення понять "індивід", "особистість", "індивідуальність".
  3.  Основні історичні періоди у вивчені особистості.
  4.  Проблема і розуміння особистості в сучасній психології (А. В. Петровський, В. А. Петровський, В. І. Слободчиков, О. Г. Асмолов, В. Ф. Моргун, М. С. Каган).

Література: 1, 3, 7, 8, 11, 12.

  1.  Асмолов А.Г. Психология личности. – М.: МГУ, 1990.
  2.  Активность и жизненная позиция личности./ Под. ред. К.А. Абульхановой – М., 1988.
  3.  Бодалёв А.А. Психология о личности. – М., 1988.
  4.  Василюк В.Ф. Психология переживаний. – М., 1984.
  5.  Психология личности в трудах отечественных психологов. – М., 2000.
  6.  Психология личности. Словарь-справочник / Под ред. П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К., 2001.

  1.  Міждисциплінарний статус проблеми. Багатогранність феноменології.

  1.  Співвідношення понять "індивід", "особистість", "індивідуальність".

Індивід (від лат. individuum – неподільне) – це одиничний представник людського роду, носій сукупності морфологічних, фізіологічних та психічних ознак, що відрізняють його від представників інших видів живих створінь.  Індивідом є кожна людина.  Індивідні властивості притаманні їй від народження (за винятком випадків вродженої патології).  В процесі онтогенічного розвитку індивід стає особистістю, індивідуальністю, свідомим суб’єктом своєї поведінки та діяльності.  

Суб’єкт (від лат. subjektum – той, що лежить в основі) – це категорія психології та філософії, що позначає протистояння людини і світу та виокремлює в їх взаємодії регулююче, управляюче, авторське начало саме людини.  Поняття „суб’єкт” підкреслює здатність людини ініціювати та здійснювати практичну діяльність, спілкування, поведінку, пізнання, споглядання та інші види специфічної людської активності.  Перетворення індивіда в суб’єкт відбувається в процесі спільної діяльності людей в контексті людської культури. В онтогенезі відбувається формування внутрішнього суб’єктивного світу людини, основу якого складає „ядро суб’єктності” , що визначає весь процес становлення.  Ядро суб’єктності поступово розвивається із відчуття „самості”, а потім перетворюється у постійне почуття ідентичності і в подальшому закріплюється в динамічному Ego людини (за Райкрофтом).  

Особистість – це свідомо діяльний індивід, включений у суспільні відносини, який виконує певні соціальні ролі і займає певну життєву позицію.  Слід особливо підкреслити, що свідомість і діяльність – це дві фундаментальні характеристики особистості.  Особистість формується з усвідомленням себе, з опанування соціальних ролей.  Особистість – це соціальна характеристика, яка набувається в процесі виховання та навчання.  Особистість – це людна в системі психологічних характеристик, які соціально обумовлені, проявляються в суспільних зв’язках і відношеннях, являються стійкими, визначають моральні вчинки людини і є важливими для інших.  Особистість розглядають різні науки:  

  •  філософія (родова сутність, духовне життя);
  •  соціологія (особистість як представник групи);
  •  політологія;
  •  юридичні науки (права і обов’язки перед суспільством);
  •  культурологія;
  •  етнологія тощо.

Наука, що вивчає особистість – психологія особистості – пов’язана також з вивченням мотивації людини, особливостями характеру, здібностями, установками, когнітивною підструктурою, проблемами самосвідомості, мовними особливостями.  

Індивідуальність – це індивід як суб’єкт свого життєвого шляху, унікальна, автентична особистість, що реалізує себе у життєтворчості.  Іншими словами, індивідуальність – це сукупність своєрідних, неповторних, унікальних особливостей (як біологічних, так і психологічних). Людина як індивідуальність розкривається у автентичному, авторському «прочитанні» соціальних норм життя, у виробленні власного, сугубо індивідуального (унікального, неповторного) способу життя, свого світогляду, власного (не „загального”) обличчя, у слідуванні голосу власної совісті.  Прояви індивідуальності – когнітивні, емоційно-вольові характеристики, інтелект, здібності, творчість, зверхнормативна активність, вчинок.  Показниками зрілої індивідуальності виступають потреби у вільному самовираженні та само актуалізації за будь-яких умов (Лютер: «На тому стою і не можу інакше»).  Особливістю індивідуальності є її здатність зберігатися і саморозвиватися автономно від зовнішніх впливів, всередині «замкнутого контуру» суб’єкта психічної активності.   

  1.  Основні історичні періоди у вивчені особистості.

І період – філософсько-літературний (Монтень, Ларошфуко та ін.).

ІІ період – психологічний.

ІІІ період – експериментальний (приблизно з початку ХХ ст.).

  1.  Поглядина особистість у працях класиків вітчизняної психології

Різні погляди на визначення особистості:

Рубінштейн: Особистість – це система внутрішніх умов, через які заломлюються всі зовнішні  впливи.

Психічні процеси проходять на фоні психічних станів і перетворюються у психічні властивості.

Структура особистості:

що людина є?

що людина може?

що людина хоче?

як людина до себе ставиться?

Леонтьєв: „Личность, сознание,  деятельность”, 1971.

Внутрішнє проявляється через зовнішнє.

Індивідами народжуються, особистостями стають.  

Особистість розвивається через діяльність.

Особлива значення для розвитку особистості має мотивація (реальні мотиви і „ті, про які знають”)

Ананьєв: „Человек как предмет познания”.

Поняття: Індивідуальність – найвищий ступінь розвитку особистості.  Структура особистості(соціальні ролі, установки, мотивації) будується на соматичній структурі.  Структура особистості будується на двох принципах:  координаційному та субординаційному (воля, характер управляють соматикою).

М’ясищев: Ставлення – це система вибіркових, свідомих, індивідуальних зв’язків людини з різними сторонами дійсності (це потенціал, що виявляється у свідомій, активній вибірковості переживань).  На основі ставлень формується позиція людини, тобто, інтеграція домінуючих вибіркових ставлень в якомусь суттєвому для людини питанні.  

Розвиток особистості – це процес утворення зв’язків з дійсністю, які збагачуються, поглиблюються (пов’язано з установками).  

Слободчиков: Свідоме ставлення до соціальної ролі.  Особистість робить свідомий вибір, здійснює вчинки, які зміцнюють її життя, і несе відповідальність за них.   

Титаренко: Особистість – це самовизначена цілісність, що складається із відношень до навколишнього світу, інших людей і самої себе;  це вища інстанція, що координує всю психічну діяльність, поведінкову активність людини;  це соціальне „обличчя” людини, „Я” для інших.  

 

  1.  Проблема і розуміння особистості в сучасній психології (А. В. Петровський, В. А. Петровський, В. І. Слободчиков, О. Г. Асмолов, В. Ф. Моргун, М. С. Каган).

Логіка побудови поняття особистості за О.Г. Асмоловим:

  •  Особистість ≠ індивід – це особлива якість, що набувається індивідом у суспільстві, в сукупності відносин, у які індивід залучається, і які є суспільними за своєю природою.  
  •  Асмолов виділяє три орієнтири, що визначають логіку побудови поняття „особистість”:
    •  розведення понять „індивід” та „особистість”;  погляд на проблему співвідношення соціального і біологічного в особистості має дуалістичну природу (тобто, вони не є антагоністичними);  Асмолов вважає, що індивід не породжує особистість, не є її основою чи детермінантою, а є передумовою її виникнення та необхідною умовою її існування.  
    •  виділення предметної діяльності як системоутворюючої основи особистості;  саме перетворюючись у діяльності, властивості індивіда роблять свій внесок у розвиток особистості;
    •  нова схема детермінації розвитку особистості – на зміну двохфакторним концепціям (середовище та спадковість або „воно” і „зверх-Я”) приходить нова схема, у якій виділяються три моменти:
      •  властивості індивіда як органічні передумови розвитку особистості;
      •  суспільство як джерело розвитку особистості;
      •  протиріччя у системі предметної діяльності як рушійна сила розвитку особистості.

„Реальність суб’єктивного духу” у поглядах В.І. Слободчікова:

  •  Сьогодні психологія людини починає активно освоювати спадщину світової філософії, духовного досвіду сповідників віри, подвижників духу;  психологи розширюють досвід роботи із суб’єктивним світом людини, його свідомістю.  Поява другого полюса людської предметності – духовності – відкриває перед психологією перспективу стати справжнім лідером, а багато в чому – і законодавцем в системі наук про людину.
  •  Дух є те, що пов’язує певного індивіда, суб’єкта психічної діяльності, особистість людини з усім людським родом у всій розгортці його культурного та історичного буття.  Духовність надає смислу життю окремої людини, у ній людина шукає і знаходить відповіді на питання: для чого вона живе, яке її призначення в житті, що є добро і зло тощо.
  •  Людини дані від Бога певний спосіб тілесного існування, особлива форма душевного (психічного) життя та інтегруючий людську реальність принцип духовного буття.
  •  У найвищому ступені духовність виявляє себе і стає способом життя людини тільки тоді, коли людина вступає в особисті відносини з богом  -- основою всього буття людини та всього Універсуму.
  •  Особистість є те, що складає єдність нашого духовного життя.  Лише у понятті „особистість” виражається цілісність, єдність духовної сторони з психофізіологічним життям.

Особистість як універсальна істота у поглядах В.Ф. Моргуна:

  •  Людина як особистість – це більш високий рівень по відношенню до людини-індивіда; це визначається соціальною сутністю особистості, що привласнюється нею в ході життя.  Таке присвоєння не є пасивним споживанням, а активним процесом, розвинуті формі якого дозволяють особистості не тільки засвоїти досвід, що накопичений людством, але й вийти за його меже і тим самим збагатити його.  
  •  Отже, особистість, на думку Моргуна – це людина, що активно засвоює та збагачує свою соціальну сутність, а також творчо перетворює себе та навколишній світ.
  •  Дитина є індивід (організм), що несе у собі тільки потенціал для того, щоб стати особистістю.  І тільки інші люди через діяльність, що пов’язує дитину з ними, створюють другий елемент системи, який і визначає розвиток індивіда в особистість.
  •  Людина відноситься до самої себе як до істоти універсальної і тому вільної.  Суттєвою потребою, що визначає становлення індивіда як особистості, є потреба людини у самовдосконаленні, тобто, потреба в універсальності (на думку Моргуна).


Тема 2. Методологія дослідження особистості 

План:

  1.  Методологічні принципи психології особистості.
  2.  Класифікація методів дослідження. Дослідження і оцінка особистості (за Х’єлом і Зіглером).
  3.  Характеристика методів пояснювальної психології. (Спостереження, опитування,  експеримент, методи оцінки, тести).
  4.  Методи описової психології, їх характеристика.
  5.  Методи практичної психології особистості  (психодіагностика, психокорекція особистості, психологічне консультування, психотерапія, тренінг якостей особистості, тренінг особистісного росту).

Література: 1, 10, 12.

  1.  Асмолов А.Г. Психология личности. – М.: МГУ, 1990.
  2.  Копець Л.В.Психологія особистості-К.,2007. – 460с.
  3.  Психология личности. Тексты – М., 1982.
  4.  Психология личности. Словарь-справочник / Под ред. П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К., 2001.
  5.  Слободчиков В.И., Исаев В.И. Психология человека. – М., 1995.
  6.  Хьелл,Л., Зиглер Д. Теория личности. – СПб., 1999, 2001. 606с.
  7.  Фридман Л.М., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. – М., 1991.

  1.  Методологічні принципи психології особистості.

До методологічних принципів та підходів психології особистості відносяться:

  •  системно-структурний підхід;
  •  співвідношення біологічного та соціального;
  •  генетичний (розвитку);
  •  принцип суєктності;
  •  співвідношення особистості із світом;
  •  ставленнєвий.

  1.  Класифікація методів дослідження. Дослідження і оцінка особистості (за Х’єлом і Зіглером).

(ВСТАВИТИ)

  1.  Характеристика методів пояснювальної психології. (Спостереження, опитування, експеримент, методи оцінки, тести).

1. Спостереження.

Це метод тривалого, планомірного, цілеспрямованого опису психічних особливостей людини, що проявляються у її діяльності та поведінці, на основі їх безпосереднього сприймання.  Спостерігаються зовнішні прояви. Слабкі сторони:

1. Дослідник займає пасивну позицію.

2. Майже неможливий кількісний аналіз.

3. Обмеженість.

4. Вимагає витрат і часу.

Варіант – самоспостереження.

Види спостереження:

1. Стандартизоване і вільне

2. Включене і стороннє

2. Експеримент.

Це вивчення психічного явища, умови виявлення і розвитку якого створюються штучно, спеціально.  Йому передує вироблення гіпотези, визначаються задум і мета експерименту.

Лабораторний експеримент – здійснюється у спеціально створених умовах, з використанням спеціальних приладів.  Наприклад:  вивчення умовних рефлексів дитини, змін дихання, пульсу залежно від емоцій, розв”язання експериментальних задач тощо.  Створює найкращі умови для контролю та оцінки, але застосовується рідко.  Це – різновид моделювання.  В Україні – у НДІ ХВАУ (Перепелиця, Скрипченко та ін.)

Природний експеримент (родоначальник – Лазурський)– здійснюється в природних для людини умовах ігрової, учбової, трудової та ін видів діяльності.  Його широко застосовують для дослідження вікових, індивідуальних особливостей розвитку сприймань, мислення, пам’яті, уяви, здібностей тощо.  З цією метою досліджуваним пропонується виконати різні види завдань, а за процесом та результатами роблять висновки.  Обстежуваний не знає, що він є об’єктом експерименту.  Отже, відвертаються негативна емоційність, напруження, негативні реакції досліджуваних, не відвертається їхня увага.

В залежності від ступеня втручання в протікання психічних явищ експеримент поділяють на:

Констатуючий, що в процесі природної, але спеціально організованої діяльності виявляє певні психічні особливості і дає попередній матеріал про рівень розвитку відповідної якості.

Формуючий, що передбачає цілеспрямовану дію на учня з метою формування у нього певних якостей.

3. Інтерв’ю – метод, при якому одна людина намагається одержати певну інформацію від іншої людини, групи осіб за умов особистої мовленнєвої взаємодії.

Буває стандартизоване, нестандартизоване, напівстандартизоване.

4. Бесіда – отримання психологічної інформації шляхом розмов з людиною на різні теми.  Часто використовується при дослідженні темпераменту, умов розвитку характеру тощо.  Умови: чітка мета, планування, відповідність рівню розвитку досліджуваних, невимушеність, доброзичливість тощо.

5. Анкета – метод збору статистичного матеріалу шляхом прямого опитування піддослідних.

Головні особливості:

  •  уникати навіювання;
  •  закриті й відкриті питання;
  •  чіткість питань.

Контроль надійності – повторне опитування, перевірка іншими методами.  

Анкетний метод застосовується тільки у комбінації з іншими методами.

6. Тести – системи завдань, які дають можливість вимірювати рівень розвитку певної якості (властивості) особистості.  Наприклад:

  •  тести досягнень;
  •  тести інтелекту;
  •  тести креативності;
  •  тести особистісні;
  •  тести проективні.

7. Соціометрія – використовується для визначення зв”язків і відносин людей у групах.

Будується соціограма – графічне вираження обробки результатів (визначаються „зірки”, „парії”, стилі лідерства, міра організованості групи в цілому тощо).

8. Референтометрія – спрямована на визначення референтності кожного з членів групи.  Спочатку визначаються позиції всіх членів групи, а потім співвідношення кожного з найбільш популярними або навпаки.

9. Аналіз продуктів діяльності.

  1.  Методи описової психології, їх характеристика

Методи описової психології:

  1.  Лонгітюдний (довготривалий).
  2.  Інтуїція, тобто, знання, що виникає без усвідомлення шляхів та умов його отримання, „безпосереднє споглядання”.  Інтуїція частіше спрацьовує, коли в людини є багатий досвід.
  3.  Інтерпретація внутрішнього світу іншої людини (за аналогією).
  4.  Герменевтика (мистецтво трактування).
  5.  Інтроспекція (самоспостереження).
  6.  Самозвіт (листи, щоденники, автобіографії).
  7.  Включене спостереження (дослідник-учасник).
  8.  Емпатійне слухання (співпереживання).
  9.  Ідентифікація (ототожнення, „перевтілення”);  це більш раціональний метод.
  10.  Діалогічна бесіда (актині обидві сторони).  
  11.  Біографічний метод (вивчення психології людини в контексті її історії, опису її біографії);  реконструкція життєвого шляху людини і т.д. (див. „Лонгітюдний”).

  1.  Методи практичної психології особистості  (психодіагностика, психокорекція особистості, психологічне консультування, психотерапія, тренінг якостей особистості, тренінг особистісного росту). Їх характеристика і співвідношення.

Психодіагностика – це виявлення та виміри індивідуально-психологічних особливостей особистості.  

Метою психокорекції є оптимізація, виправлення і приведення до норми певних психічних функцій людини, відхилень від оптимального рівня його індивідуально-психологічних особливостей та здібностей.  Психологічна корекція справляє вплив не лише на особистість, але й на її оточення, організацію життєдіяльності.  Психокорекція може здійснюватися як у індивідуальному, так і у груповому режимі. Психокорекція, на відміну від психотерапії, не має своїх спеціальних методів, а користується, при необхідності, методами психотерапії, педагогіки, медицини.

Під консультативною роботою розуміється надання людині інформації про її психічний стан, причини і механізми появи психічних феноменів чи психопатологічних симптомів і синдромів, а також активний цілеспрямований вплив на індивіда з метою гармонізації його психічного життя, адаптації до соціального оточення, блокуванню психопатологічної симптоматики та реконструкції особистості для формування фрустраційної толерантності, стресостійкості і неврозостійкості.

Основною метою консультативної роботи є формування особистісної позиції, специфічного світогляду, відношення до життя, до принципових і непринципових сторін людського існування, формування ієрархії цінностей.  У відповідності з метою формулюються і основні завдання терапевтичних та коригуючих методів:

  •  вироблення та оволодіння навичками оптимальної для індивіда та ефективної для збереження психічного здоров’я діяльності, що сприяє особистісному зростанню та адаптації людини в суспільстві;
  •  зняття психопатологічної симптоматики, завдяки чому людина може досягти внутрішньої і зовнішньої гармонії.

Принципи консультативної роботи:

  1.  „Не зашкодь” або принцип не нанесення шкоди клієнту

2.  Принцип компетентності психолога:

3.  Принцип неупередженості психолога:

4.  Принцип конфіденційної діяльності психолога:

5.  Принцип обізнаної згоди (між психологом, замовником і клієнтом).

Індивідуальна психотерапія – це діалог між психотерапевтом і клієнтом з метою психологічної допомоги останньому.  Мета психотерапії – сприяння у становленні повноцінної особистості, здатної займати активну і творчу позицію відносно себе та своєї життєдіяльності, справлятися із травматичними ситуаціями та переживаннями, приймати рішення і продуктивно, нешаблонно діяти у відповідних соціально-культурних умовах, із баченням перспективи і почуттям людської гідності.

Три фази психотерапії:

  •  перша фаза – встановлення контакту між психологом і клієнтом;
  •  друга фаза – робота над вирішенням проблеми;
  •  третя фаза – клієнт готується вийти із особистих емоційних взаємин із психологом і втілювати знайдені рішення у життя.

Характеристика сучасних напрямів у психотерапії (додатково):

  1.  Раціональна психотерапія (правильне, логічне мислення).
    1.  Логотерапія (повернення людині втраченого смислу життя).
      1.  Психологія самореалізації (вироблення стратегії максимального використання у житті особистісного потенціалу людини).
        1.  Позитивна психотерапія (принцип гармонії особистості, транскультурний підхід до оцінки розладу).
          1.  Когнітивна терапія (раціоналізація, вироблення життєвої стратегії „здорового глузду”).
          2.  Раціонально-емотивна психотерапія (позбутися від зайвих вимог до оточення і до самого себе).
          3.  Психотерапія „здоровим глуздом” (поєднання елементів раціональної психотерапії та вироблення здатності до передбачень).

Тренінг – це один із методів психотерапевтичної та психокорегуючої роботи.  Це спеціальний тренувальний режим, тренування.

Тренінг особистісного зростання – це вид тренінгу, направлений на розвиток здібності адекватного і повного пізнання себе і розкриття потенційних можливостей для розвитку своєї особистості.  У ході занять учасники тренінгу отримують інформацію про те, як вони виглядають в очах інших людей і як сприймаються їх дії та вчинки.  Отримані дані спонукають людину до самовдосконалення.  Тренінг якостей особистості може проводитися із залученням інших методик (наприклад, тестування).


Тема 3. Системно-структурний підхід до особистості

План:

  1.  Поняття про системно-структурний підхід.
  2.  Співвідношення біологічного і соціального в структурі особистості (за В.Богословським, С.Рубінштейном).
  3.  Структура індивідуальності і особистості (за Голубєвою, Л.Фрідманом).
  4.  Погляди на структуру особистості у працях А.В.Петровського, Г.С.Костюка.
  5.  Динамічна функціональна структура (за К.К.Платоновим).
  6.  Стратегії дослідження організації особистості (за О.Асмоловим).
  7.  Концепція багатомірної структури особистості та її розвитку (В.Ф.Моргун).

Література: 1, 7, 8, 11.

  1.  Асмолов А.Г. Психология личности. – М.: МГУ, 1990.
  2.  Копець Л.В.Психологія особистості. – К., 2007. – 460с.
  3.  Ліфарєва Н.В. Психологія особистості. – К.,2003. – 240с.
  4.  Маклаков А.Г.Общая психология. – СПб. – 592с.
  5.  Фридман К.   Психологический справочник учителя. – М., 1991.
  6.  Богословский В. В. Общая психология. – М., 1980 (М., 1995).
  7.  Семиченко В.А. Психология личности. – К., 2001.

  1.  Поняття про системно-структурний підхід

Особистість слід розглядати як складну систему, у якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми.

(ВСТАВИТИ)

  1.  Співвідношення біологічного і соціального в структурі особистості.

У даній схемі природне і соціальне, організм і особистість складають єдність.  Кожний із компонентів – мотивація, темперамент, здібності та характер мають подвійний характер.  Соціальний полюс компонента обумовлюється спрямованістю особистості (світоглядом).  А біологічний – загальною конституцією.  Наприклад, компонент мотивації у соціальному полі виражений інтересами, схильностями, а і біологічному – потребами.

Крім того, всі компоненти структури об’єднані низкою системотворчих ознак: емоційністю, активністю, саморегуляцією (волею) і спонуканнями.

Голубєва зауважує, що виключення будь-якої з під структур і навіть однієї будь-якої системотворчої ознаки порушує стійкі взаємозв’язки у цілісній структурі.

  •  У праці Рубінштейна „Основи загальної психології” особистість виступає як триєдність:
    •  що людина хоче (направленість як мотиваційно-потребнісна сфера);
    •  що людина може (здібності, обдарованість);
    •  що людина є (характер).

  1.  Структури індивідуальності і особистості (за Голубєвою, Л. Фрідманом).

(ВСТАВИТИ СХЕМУ за Голубєвою і Л. Фрідманом)

У даній схемі природне і соціальне, організм і особистість складають єдність.  Кожний із компонентів – мотивація, темперамент, здібності та характер мають подвійний характер.  Соціальний полюс компонента обумовлюється спрямованістю особистості (світоглядом). А біологічний – загальною конституцією.  Наприклад, компонент мотивації у соціальному полі виражений інтересами, схильностями, а і біологічному – потребами.

Крім того, всі компоненти структури об’єднані низкою системотворчих ознак: емоційністю, активністю, саморегуляцією (волею) і спонуканнями.

Голубєва зауважує, що виключення будь-якої з під структур і навіть однієї будь-якої системотворчої ознаки порушує стійкі взаємозв’язки у цілісній структурі.  

Концепція особистості Л.М. Фрідмана:

  •  Особистість є поняття соціальне, воно виражає все, що є в людині надприродного, історичного.  Особистість не вроджена, вона виникає в результаті культурного і соціального розвитку.
  •  Бути особистістю – це означає здійснювати вибори, що виникають в силу внутрішньої необхідності, оцінювати наслідки прийнятого рішення і тримати за них відповідь перед собою і перед суспільством, у якому живеш.
  •  Особистість – це соціалізований індивід, що розглядається з боку його найбільш суттєвих соціально значимих властивостей.  
  •  Особистість є така цілеспрямована частка особистості, що самоорганізується;  головною функцією особистості є здійснення індивідуального способу суспільного буття.  Функції регулятора поведінки особистості виконують її світогляд, спрямованість, характер, здібності.

  1.  Погляди на структуру особистості у працях А.В.Петровського, Г.С.Костюка.

Концепція персоналізації А.В. Петровського:

  •  У структурі особистості можна вирізнити три складові:
    •  внутрішньоіндивідна (інтеріндивідна) підсистема, яка представлена темпераментом, характером, здібностями людини, всіма характеристиками її індивідуальності;
    •  інтеріндивідна підсистема, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове – в конкретній формі проявів особистості;
    •  надіндивідна (метаіндивідна) підсистема, в якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв’язки „тут і тепер” з іншими індивідами; цей вимір особистості характеризується „внесками”, що їх робить особистість в інших людей.  
  •  Петровський виділяє поняття безсобистістності та квазіособистістності.
  •  Єдиний ефективний засіб бути особистістю – це діяльність.  
  •  Персоналізація – це втілення особистісних внесків у інших людей.  Для того, щоб одна людина в психологічному плані ідеально ввійшла в іншу, вона повинна вміти щось важливе зробити чи сказати для неї.  Засобами персоналізації є думки, знання, художні образи, виготовлені предмети, розв’язані завдання тощо.
  •  Потреба людини бути особистістю – це потреба в персоналізації.

Концепція особистості Г.С.Костюка:

  •  Індивід стає суспільною істотою, особистістю в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей і здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції.  
  •  Об’єктивна соціальна сутність особистості завжди реалізується суб’єктивними психічними засобами.  У свою чергу, психічна діяльність здійснюється нейрофізіологічними механізмами.  Тобто, особливості нейродинаміки (біологічне) відіграють суттєву роль у становленні особистості, але, в той же час, особистість може їх певною мірою контролювати і компенсувати їхні недоліки (наприклад, стримувати імпульсивність свого темпераменту тощо).
  •  Необхідно долати абсолютне протиставлення соціального і біологічного.
  •  Найбільш продуктивним є підхід до проблеми структури особистості, який спирається на аналіз її діяльності.  
  •  Структуру особистості утворюють різні психічні властивості:
    •  передусім – свідомість і самосвідомість;  індивід стає особистістю, оскільки він усвідомлює навколишнє буття і себе самого, своє ставлення до нього, свої функції та обов’язки;  формою існування свідомості є насамперед знання;
    •  важлива підсистема – спрямованість діяльності особистості, що визначається її потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями, цілями та установками, моральними та іншими почуттями.
    •  підсистема вмінь, здібностей, вольових якостей;
    •  підсистема психофізіологічних властивостей.
  •  Як система, що сама себе регулює, особистість характеризується єдністю протилежних тенденцій і процесів: інтеріоризації – екстеріоризації, диференціації – інтеграції тощо; важливою є роль суперечностей у формуванні особистості.
  •  Особистість – це стійка та динамічна система, і це дає їй змогу бути незалежною від безпосередніх впливів ззовні, змінювати середовище відповідно до своїх намірів і планів, створювати умови для власного розвитку.

  1.  Динамічна функціональна структура (за К.К.Платоновим).

Можна виділити принаймні три етапи (напрями) формування базових засад для побудови цілісної системно-структурної схеми особистості:

Структура особистості за Платоновим:

Структура особистості в розумінні Платонова являє собою співвідношення біологічного і соціального на рівні чотирьох підструктур:

Підструктура

Якості

Співвідношення біологічного і соціального

Підструктура спрямованості

Переконання, світогляд, особистісні смисли, інтереси

Соціальний рівень

Підструктура досвіду

Уміння, знання, навички, звички

Соціально-біологічний рівень

Підструктура психічних процесів

Особливості пізнавальних процесів (уваги, пам’яті, мислення, відчуття, сприйняття, емоцій)

Біосоціальний рівень

Підструктура конститу-ціональних властивостей

Темперамент, тип нервової системи; статеві, вікові та конституціональні влістивості

Біологічний рівень

Крім того, вчений розглядав і другий ряд – підструктури здібностей і характеру.  Із застосуванням принципу „накладання” одного ряду під структур на другий був зроблений крок до системної побудови двовимірної психологічної структури особистості.

2. У 30-50 рр. синтез двох вимірів особистості здійснив німецький психолог Лерш. Він запропонував поєднати соціально-психологічно-індивідуальний і діяльнісний плани особистості у вигляді двовимірної горизонтально-вертикальної схеми.  Цей варіант підтримали Костюк і Пелех.

3. Сучасними дослідниками до системно-структурної схеми особистості додається ще третій параметр – генетично-віковий.

  1.  Стратегії дослідження організації особистості (за О.Асмоловим).

(ВСТАВИТИ)

  1.  Концепція багатомірної структури особистості та її розвитку (В.Ф.Моргун). Потенціал особистості (за М.С.Каган).

Особистість як універсальна істота у поглядах В.Ф. Моргуна:

  •  Людина як особистість – це більш високий рівень по відношенню до людини-індивіда; це визначається соціальною сутністю особистості, що привласнюється нею в ході життя.  Таке присвоєння не є пасивним споживанням, а активним процесом, розвинуті формі якого дозволяють особистості не тільки засвоїти досвід, що накопичений людством, але й вийти за його межі і тим самим збагатити його.  
  •  Отже, особистість, на думку Моргуна – це людина, що активно засвоює та збагачує свою соціальну сутність, а також творчо перетворює себе та навколишній світ.
  •  Дитина є індивід (організм), що несе у собі тільки потенціал для того, щоб стати особистістю.  І тільки інші люди через діяльність, що пов’язує дитину з ними, створюють другий елемент системи, який і визначає розвиток індивіда в особистість.
  •  Людина відноситься до самої себе як до істоти універсальної і тому вільної.  Суттєвою потребою, що визначає становлення індивіда як особистості, є потреба людини у самовдосконаленні, тобто, потреба в універсальності (на думку Моргуна).

В.Ф.Моргун у своїй концепції багатомірного розвитку особистості пропонує п’ять «вимірів» структури особистості:

- просторово-часові орієнтації – орієнтація на минуле («мемуарист»), теперішнє («кон’юктурник») та майбутнє («прогнозист);

- потребово-вольові естетичні переживання – «песиміст», «врівноважений», «оптиміст»;

- змістовні спрямованості особистості – «діловий», «екстраверт» (зовнішньо орієнтований, «колективіст»), «гравець», «інтроверт» (внутрішньо орієнтований);

- рівні засвоєння особистості діяльності – «учень», «виконавець», «допитливий», «творець»;

- домінуючі форми реалізації  діяльності - «перетворювач», «споглядач», «оратор», «мислитель».

Згідно Кагану, особистість отримує свою структуру з видової будови людської діяльності і характеризується за п’ятьма потенціалами пізнавальним, ціннісним, творчим (продуктивним), комунікативним, художнім (естетичним).


Тема 4. Типологічний підхід до особистості

План:

  1.  Критерії (ознаки) класифікації типів особистості.
  2.  Типологія особистості Лазурського.
  3.  Емоційно-почуттєві типи особистості (за В.В.Богословським, Василюком).
  4.  Ціннісні типології особистості. Типи спрямованості особистості.
  5.  Соціально-особистісні типології особистості (за Юнгом).
  6.  Типи саморегуляції і самоорганізації особистості.

Література: 4, 6, 7, 8, 9- 11.

  1.  Абульханова К.А. Психология и сознание личности. – М.- Воронеж, 1999.
  2.  Березина Т. Многомерная психика. Внутренний мир личности. – М…ю 2001.
  3.  Бодалёв А.А. Психология о личности. – М., 1988.
  4.  Василюк В.Ф. Психология переживаний. – М., 1984.
  5.  Елисеев О.П. Практикум по психологии личности. – СПб. 2000.
  6.  Основи практичної психології / За ред. Панка, Титаренко. – К., 1999.
  7.   Психология личности. Тексты – М., 1982.
  8.  Психология личности в трудах отечественных психологов. – М., 2000.

  1.  Критерії  (ознаки) класифікації типів особистості.

Типологічний підхід до особистості передбачає класифікацію людей на групи на основі суттєвих ознак (гр. typos – “відбиток, форма, зразок”).  Виділяються наступні способи типології:

  •  за однією ознакою;
  •  за кількома ознаками;
  •  за співвідношенням ознак, тобто, за „прототипом”.

Особливості:

  •  нестрогість критеріїв, змішання властивостей різних типів;
  •  найбільш однозначні характеристики хворих; тому типології найточніше описують тільки яскравих представників типу, тому чим далі людина від захворювання, тим більш багатомірна та спонтанна вона у своїх проявах.  

  1.  Типологія особистості Лазурського.

В основі типології О.Ф. Лазурського лежить принцип активного пристосування особистості до навколишнього середовища, яке містить не тільки речі, природу, людей, а й ідеї, духовні блага, естетичні, моральні та релігійні цінності.  Характери диференціюються за двома запропонованими чинниками:

  •  за психічним рівнем;
  •  за психічним змістом.

Люди, що відповідають нижньому психічному рівню, характеризуються як недостатньо пристосовані. Люди з середнім психічним рівнем – пристосовані. Люди вищого психічного рівня володіють всіма даними для пристосування до оточуючого середовища, але життя таких людей ускладнюється тим, що вони вже не можуть обмежуватися тільки пристосуванням до середовища, але прагнуть самі переробити це середовище, перевтілити відповідно до власних потягів і потреб. Тут зустрічається яскраво виражений процес творчості у будь-якій галузі суспільного життя.

Лазурський виділяє чисті, комбіновані, спотворені та перехідні типи особистостей різних рівнів.

Чисті типи:

Нижчий рівень:

  1.  Розсудливі.
  2.  Афективні (рухливі, чутливі, мрійники).
  3.  Активні (енергійні нижчого порядку, покірно-діяльні, уперті).

Середній рівень:

  1.  Непрактичні, теоретики-ідеалісти (вчені, художники, релігійні споглядачі).
  2.  Практики-реалісти (людинолюбці або альтруїсти, громадські працівники, представники влади, господарі).

Вищий рівень: типи-ідеали цього рівня за своїм змістом відповідають таким психосоціальним комплексам рис:

  1.  Альтруїзм.
  2.  Знання (індуктивні, дедуктивні).
  3.  Краса.
  4.  Релігія.
  5.  Суспільство.
  6.  Зовнішня діяльність, ініціатива.
  7.  Система, організація.
  8.  Влада, боротьба.

Приклади комбінованих типів:  релігійно-адміністративні, художньо-практичні.

Приклади спотворених типів: ґвалтівники, розважливі егоїсти, лицеміри, афективні невдахи.

  1.  Емоційно-почуттєві типи особистості (за В.В.Богословським, Василюком).

На думку В.В. Богословського, якщо емоційні, почуттєві риси покласти в основу характеристики людей, то можна виділити наступні типи (або натури):

  •  емоційні (їм властиві поривчастість, імпульсивність, часто афект; вони роздумують не стільки про зміст об’єкту, скільки аналізують свої переживання; для них характерна виняткова вразливість);
  •  сентиментальні (їм властиві схильність до споглядання; світ ними сприймається через призму власних переживань; для них характерні чуттєвість і пасивність; світ їхніх переживань замкнений, вони спрямовані на себе самого);
  •  пристрасні (це натури виключно дієві, стрімкі, віддані улюбленій справі; у них багате, емоційно насичене життя, завжди є предмет пристрасті;їм властиві бурхлива енергія, глибокі почуття);
  •  холодні або люди холодного розрахунку (не можна сказати, що вони не чуттєві, нічого не переживають; просто почуття виявляються у них в мінімальному ступені, що практично не впливає на їх поведінку, вчинки, дії; вони живуть аргументами розуму; для них характерні діловитість, знижена емоційність, слабка вразливість).

Богословський виділяє також чотири додаткових типи:

  •  добродушні;
  •  альтруїсти;
  •  егоїсти;
  •  гордовиті.

Переживання – це форма вияву ставлення особистості до об’єкта, ситуації, інших людей, самої себе, до того, що її оточує.  Це факт внутрішнього досвіду особистості.  Переживання завжди суб’єктивні, інтимні.  На відміну від речей, явищ, предметів, вони не існують поза психікою людини.  

Переживання (за Василюком) мають двоякий характер: у переживаннях поєднуються реальне і ідеальне.  Василюк, аналізуючи переживання, показав, що воно виконує захисну і компенсаторну функції, протікає за принципом захисного механізму і має на меті:

  •  задоволення, реалізацію мотиву тут-і-тепер;
  •  впорядкування внутрішнього світу;
  •  самоактуалізацію.  

За Василюком, типи переживань визначаються типологією життєвого світу особистості – створеного особистістю специфічного власного світу, що є певним співвідношенням між світом зовнішнім та світом внутрішнім.  Типологія Василюка ґрунтується на тому, що зовнішній світ може бути легким і важким, а внутрішній – простим і складним.  Відповідно, існують такі типи життєвого світу та пов’язані з ним переживання:

  •  легкий зовні і простий всередині світ (наприклад, у материнському лоні) – гедоністичне переживання (прагнення до задоволення потреб тут і зараз – основна установка; перешкоди на цьому шляху викликають основний тип переживань, які відповідають процесам психологічного захисту);
  •  важкий зовні і простий всередині світ (усі випадки, що передбачають домінуюче положення та силу якоїсь однієї потреби) – реалістичне переживання (основою всіх процесів переживання, що властиві даному типові, є терпіння; головний принцип – принцип реальності;  він полягає в тому, що реальність „невблаганна” і боротьба з нею марна);
  •  легкий зовні і складний всередині світ (внутрішній конфлікт чи фрустрація) – ціннісне переживання (переживання, що здійснюється за рахунок ціннісно-мотиваційних перебудов;  для цього дуже важлива така риса, як життєва мудрість);
  •  важкий зовні і складний всередині світ (ситуація – криза, тобто, поворотна точка життєвого шляху особистості) – творче переживання (мова йде про самобудову, самотворення, відродження попередньої, докризової картини світу, або створення нової).

  1.  Ціннісні типології особистості. Типи спрямованості особистості.

Ціннісні орієнтації – це спрямованість інтересів та потреб особистості на певну ієрархію життєвих цінностей, схильність надавати перевагу тим чи іншим цінностям у різних життєвих ситуаціях, спосіб диференціації особистістю об’єктів і явищ за їх особистісним значенням.  Ціннісні орієнтації є достатньо стійкою системою, що включає в себе переконання, схильності, особистісні смисли, моральні принципи.

Ціннісні орієнтації формуються у процесі соціалізації.  Розвиненість ціннісних орієнтацій – показник зрілості особистості та її сформованості.  Нерозвиненість – ознака інфантилізму.  

Едуард Шпрангер виділив шість основних ідеальних типів індивідуальності відповідно до розрізнень людей в їх ціннісній орієнтації.

Ціннісні орієнтації, за Е.Шпрангером, є універсаліями людської природи, тобто не залежать від місця і часу, не враховують конкретно-історичні і соціальні умови, тобто мають абстрактно-метафізичну природу.  Виділяються:

  •  теоретична людина (професійні вчені);
  •  економічна людина (“робляча”, але не діяльна);
  •  естетична людина (люди, що творять самі себе);
  •  соціальна людина (альтруїсти);
  •  політична людина (активний тип – ватажок, пасивний – фанатик);
  •  релігійна людина (містики та релігійні натури).

Зустрічаються також активні-пасивні, фізичні-духовні, позитивні-негативні та змішані варіанти вже названих типів.

Виділяють три типи орієнтованої на себе (егоцентричний), на справу (діловий) та інших людей (альтруїстичний).

  1.  Соціально-особистісні (СО) типології особистості (за Юнгом).

Основними ознаками класифікації є психологічні, особистісні характеристики, які відносяться до ставлень особистості з іншими людьми.

Топологія Юнга – одна із найбільш важливих СО типологій. Він описує дві основні установки особистості – екстравертовану (енергія спрямована до зовнішнього світу) і інтравертовану (енергія спрямована на внутрішній світ). Та виділяє чотири основні психічні функції: мислення, емоції, відчуття (сприйняття) та інтуїцію. Якщо у суб’єкта домінує одна з цих функцій, то з’являється відповідний тип: мислительний, емоційний, сенсорний та інтуїтивний. Зокрема:

  •  мислительний тип особистості більш схильний до аналізу інформації, приховування своїх емоцій та почуття, вимогливий до свого партнера.
    •  емоційний тип особистості впливає на партнера своїми емоціями і сам легко піддається своєму впливу. Він більш схильний іти на компроміси, але вразливий, і може скористуватися цим засобом впливу на партнера;
      •  сенсорний тип особистості - швидко орієнтується в ситуації спілкування, впевнений в собі, реалістичний, укладає угоди, які обіцяють практичні результати;
      •  інтуїтивний тип особистості – довго розмірковує при прийнятті рішень, схильний до коливань, сумнівів, виявляє стурбованість про майбутню реалізацію угоди.

Кожний із цих типів може бути інтровертований чи екстровертований. Тоді виникає 8 типів.

  1.  Типи саморегуляції і самоорганізації особистості.

За типами саморегуляції можна виділити (В.І.Ковальов):

- некерований (буденно ситуативний тип);

- функціонально-дійовий (прагматичний) – коли людина намагається жорстко контролювати свої дій та інших;

- рефлексивно-споглядальний – коли людина здатна контролювати потік своїх думок, переживань, але не зовсім керує своїми практичними діями;

- творчо вибудовуючий тип – має гармонійну саморегуляцію як внутрішню (своїх думок, пререживань, емоцій), так і зовнішню (своєї поведінки, дільності дій), тобто поєднує переваги саморегуляції як внутрішньо психічної, так зовнішньо поведінковий.


Тема 5. Мотиваційно-смислова сфера особистості

План:

  1.  Поняття про потреби,  мотивацію та мотиваційну сферу.
  2.  Свідомі і несвідомі мотиви, їх характеристика.
  3.  Ієрархія потреб (за Маслоу).
  4.  Спрямованість особистості, її характеристика (Ломов).
  5.  Світогляд і переконання особистості.
  6.   Смислова сфера особистості (за Братусем).

Література: 1, 2, 3-7, 9-11.

  1.  Асмолов А.Г. Психология личности. – М.: МГУ, 1990.
    1.  Батаршев А.В. Психология индивидуальных различий. От темперамента – к характеру и типологии личности-М.,2000-264с.
      1.  Активность и жизненная позиция личности./ Под. ред. К.А. Абульхановой – М., 1988.
        1.  Абульханова К.А. Психология и сознание личности. – М.- Воронеж, 1999.
          1.  Абульханова К.А. Стратегия жизни. – М., 1991.
          2.  Березина Т. Многомерная психика. Внутренний мир личности. – М…ю 2001.
          3.  Елисеев О.П. Практикум по психологии личности. – СПб. 2000.
          4.  Основи практичної психології / За ред. Панка, Титаренко. – К., 1999.
          5.  Психология личности. Тексты – М., 1982.
          6.  Психология личности в трудах отечественных психологов. – М., 2000.

  1.  Поняття про потреби,  мотивацію та мотиваційну сферу.

Мотивація – це система мотивів особистості, що спонукає до активної діяльності для досягнення значимих цілей.  Основу мотиваційної сфери особистості становлять потреби – суттєві динамічні психічні сили, що проявляються як стани внутрішньої напруги та спонукають людину до цілеспрямованої активності для задоволення життєво важливих функцій самозбереження, біологічного та особистісного саморозвитку.  Отже, потреби формують мотивацію, а мотивація формує діяльність.

Мотив – це спонукання до діяльності, пов'язаний із задоволенням потреб суб’єкта. під мотивом також часто розуміють причину, яка лежить в основі вибору дій та вчинків, сукупність зовнішніх та внутрішніх умов, що викликають активність суб’єкта.

Будь-яка форма поведінки може бути пояснення як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. В першому випадку виступають психологічні властивості суб’єкта поведінки, а в другому – зовнішні умови та обставини. Тоді в першому випадку говорять про мотиви, потреби, цілі, бажання, інтереси тощо, а в другому – про стимули, що виходять із ситуації, яка склалась. Іноді психологічні фактори, що йдуть із внутр. людини називають особистісними диспозиціями. Тоді говорять про диспозиційну та ситуативну мотивацію.

Серед мотивів розрізняють потяги, бажання, прагнення, інтереси, нахили, ідеали, переконання.

Потяги – неусвідомлена потреба, яка швидко минає.

Бажання – усвідомлена потреба і потяг до чогось визначеного. Коли бажання усвідомлюється, воно має спонукальну силу.

Прагнення – коли в структуру бажання включається вольовий компонент  людина усвідомлює умови, які потрібні для досягнення мети. Прагнення виступають як спонукання до свідомої діяльності.

Мета -  уявлюваний кінцевий результат майбутньої дляьності.

Інтерес – емоційний прояв пізнавальної потреби, яка забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілої діяльності. Інтереси – важлива спонукальна сила до пізнання дійсності. Вони бувають мимовільні та довільні, безпосередні та опосередковані, широкі та вузькі.

Нахил – це інтерес в динаміці свого розвитку. Нахил характеризує спрямованість індивіда на певну діяльність. Основа нахилу – глибока стійка потреба індивіда до діяльності, тобто інтерес до певного виду діяльності.

Ідеал – це конкретизована в образі або уявленні предметна мета нахилу індивіда, тобто того, до чого він прагне. також під ідеалами розуміють форми бажаного життя або особистості, якою людина хоче стати, бути схожою

Переконання –вища форма спрямованості – це система мотивів особистості, які спонукають її вчиняти відповідно із своїми поглядами, принципами, світоглядом. В основі переконань лежать усвідомлювані потреби, які спонукають особистість діяти,  формують мотивацію до діяльності. До неусвідомлюваних мотивів відносять потяги, установки, інстинкти, стереотипи.

Система мотивації формується за ієрархічним типом з ведучими та підрядними мотивами, причому зміни в ієрархії провідних мотивів міняють і саму структуру мотивації.  Це означає, що у активності особистості з’явилися нові смисли та нова направленість.  З цієї точки зору – з точки зору смислового наповнення та направленості мотиваційну сферу особистості розглядав Братусь.

Життєва позиція особистості: характеристика, особливості формування.

Світогляд – це індивідуальна система концепцій, ідей та поглядів особистості на наявну реальність (на світ, на інших, на діяльність, на себе), що детермінується її власними принципами та переконаннями.  У структурі світогляду особлива увага приділяється переконанням, які більшість авторів розглядають як таку одиницю світогляду, що надає йому дієвого характеру.    

Г.Е. Залеський розглядає переконання як „органічну єдність”, „сплав” із трьох основних компонентів:

  •  знання як основа прийняття рішень;
  •  позитивне особистісне ставлення до цього знання;
  •  потреба діяти у відповідності до цього знання.

Переконання, як одиниця світогляду, здатне служити критерієм, еталоном, основою при виконанні актів ціннісного вибору (мотивів, цілей, вчинків).  Переконання ніби „оцінює” кожний із конкуруючих мотивів з точки зору співставлення їх із змістом тієї цінності, яку воно покликане реалізувати.  При цьому мотиву, характер якого відповідає таким цінностям (когнітивному компоненту переконання) дається „зелене світло”.  І навпаки, для мотивів, зміст яких не корелюється зі змістом ціннісних знань, переконання виступає бар’єром, що виключає їх участь у соціально-орієнтовній діяльності.  

При цьому мотив, який за допомогою переконання усе ж обирається в якості діючого, одночасно наділяється відповідним особистісним смислом у залежності від того, яке місце дане переконання займає серед інших переконань людини.

Отже в той час, коли організуюча функція мотиву направлена на вибір відповідного вчинку, організуюча функція переконання направлена на вибір самого мотиву.  Таким чином відбувається вплив особистих цінностей на характер соціально-орієнтованої діяльності.

Сукупність основних ставлень до світу, до людей, до себе створює властиву людині моральну позицію.  Така позиція стає особливо міцною, коли вона усвідомлена, тобто, коли з’являються особистісні цінності, які розглядаються Братусем як усвідомлені загальні смислові утворення.  

Смислова сфера особистості (за Братусем).

Особистість як специфічна конструкція не є самодостатньою, такою, що сама в собі несе кінцеву мету свого існування.  Мета ця набувається у залежності від відношень та зв’язків, що складаються між особистістю та суттєвими характеристиками людського буття (це є смислові утворення).

Для визначення сутності та структури особистості Братусь виділяє поняття особистісних цінностей, які він визначає як усвідомлені та прийняті людиною загальні смисли.  (Їх слід відрізняти від чисто декларованих цінностей, що не забезпечені „золотим запасом” відповідного смислового, емоційного відношення до життя, що активно переживається людиною.  Такі цінності не мають прямого відношення до смислової сфери, більш того, вони можуть стати бутафорією, що маскує зовсім інші прагнення.)

Саме загальні смислові утворення (в разі, якщо вони усвідомлені, -- це вже особистісні цінності) є, на думку Братуся, основними одиницями, що конституюють свідомість особистості, визначають головні та відносно постійні ставлення людини до основних сфер життя – до світу, до інших людей, до самої себе, а відтак, визначають і мотивацію поведінки людини.  Не можна говорити про нормальний чи аномальний розвиток особистості, не розглядаючи ці ставлення – як їх динамічну сторону (характер напруги, способи здійснення тощо), так і сторону змістову.  Необхідність врахування саме змістової сторони стає особливо важливою у випадку аномального розвитку (у будь-якому віці), який, як показують дослідження, нерідко є прямим наслідком егоцентричної орієнтації людини.  Найбільш сприятливі умови для розвитку особистості створює альтруїстична орієнтація.

Отже, сукупність основних ставлень до світу, до людей, до себе створює властиву людині моральну позицію.  Така позиція стає особливо міцною, коли вона усвідомлена, тобто, коли з’являються особистісні цінності, які розглядаються Братусем як усвідомлені загальні смислові утворення.  

Функції смислових утворень як основних одиниць, що конституюють свідомість особистості:

  1.  Створення образу, ескізу майбутнього, тієї перспективи розвитку особистості, котра не витікає прямо із наявної сьогодні ситуації.  Саме це майбутнє є головною ланкою, що опосередковує сьогодення, сьогоднішню діяльність людини.  
  2.  Будь-яка діяльність людини може оцінюватися та регулюватися з боку її успішності у досягненні тих чи інших цілей і з боку її моральної оцінки.  Для цього потрібен певний стержень, певний самостійний психологічний план.  Цю роль і виконують усвідомлені смислові утворення – особистісні цінності.  Смислові утворення не дають готових рецептів, але забезпечують людину принципами, що можуть бути реалізовані певними діями.

Рівні смислової сфери особистості:

  •  нульовий (прагматичні, ситуаційні смисли, що визначаються простою предметною логікою досягнення мети в конкретних умовах);
  •  егоцентричний рівень (вихідне положення – особиста вигода, зручність, престижність тощо);
  •  групоцентричний (визначальний момент ставлення до дійсності – близьке оточення людини);
  •  просоціальний (внутрішня спрямованість людини на створення таких результатів діяльності, що принесуть благо іншим, навіть незнайомим людям, людству в цілому).

Братусь також поділяє смислові змісти на ситуативні та стійкі.

Життєва позиція – це сукупність ставлень людини до явищ навколишнього світу, до інших людей, до самої себе, ставлень, що керовані загальною спрямованістю особистості, що визначає життєвий шлях особистості і заснована на її досвіді, моральних принципах, переконаннях.  Життєва позиція не тільки дає оцінку речам і явищам, але й демонструє положення, яке займає особистість по відношенню до них.  

Життєва позиція також визначає ставлення людини до соціуму. У даному контексті вона близька до статусу особистості, але за однією суттєвою відмінністю: вона визначається не групою, а самою людиною.

Життєва позиція не виникає ситуативно, вона пов’язана зі стійкими характеристиками особистості.  

Позиція розрізняється за ступенем активності.  Нестійка життєва позиція – це показник особистісної незрілості, ознака конформності.  Активна життєва позиція передбачає активне, діяльне ставлення до дійсності, пов’язане із прагненням впливати на події, що відбуваються у соціумі.

Типи життєвих позицій за Ф. Ернстом

Дитина формує певні переконання, загальні уявлення про самого себе та інших (оточуючих) людей. Ці переконання, можливо, зберігаються в людини до кінця життя і можуть бути підсумовані наступним чином: “я ОК”, “я не ОК”, “ти ОК”, або “ти не ОК”. За ставленням до себе та інших утворюються (Франклін Ернст) чотири типи-комбінації таких позицій, в якій людина знаходиться не все життя, але надає перевагу одній з них.

                                               Ти    “+”

                 Я не ОК, ти ОК                      Я ОК, ти ОК

               “-”                                                                                “+” Я

            

             Я не ОК, ти не ОК                   Я ОК, ти не ОК

                                                         “-”

Якщо рухатися кроками за схемою, то нижча за статусом безплідна життєва позиція: «Я не ОК, ти не ОК».

Наступний рівень належить позиціям: «Я не ОК, ти ОК» (депресивна життєва позиція) та «Я ОК, ти не ОК» (параноїдна життєва позиція). За депресивної життєвої позиції в людини низька самооцінка, вона неуспішна, песимістична, схильна до скоєння суїциду. За параноїдною життєвою позицією людина егоїстична, агресивна, упереджена, використовує девіз: «Ціль виправдовує засоби», схильна до вбивства.

Універсальна життєва позиція «Я ОК, ти ОК», з якою народжується кожна дитина. Вона називається здоровою життєвою позицією. Ця позиція втілює філософію транзактного аналізу: «кожна людина має власні переваги, цінність як особистість».


Тема 6. Самосвідомість особистості

  1.  Уявлення про самосвідомість.
  2.  Рівні і будова  самосвідомості.
  3.  Одиниці самосвідомості. Конфліктний смисл (В.В. Столін).
  4.   Самосвідомість як усвідомлення самості.

Література: 1,  3-5, 6-11.


Тема 7. Спосіб і стиль життя особистості, її життєвий хронотоп, його будова. Творча, зріла особистість, її ознаки.

  1.  Спосіб життя, його координати.
  2.  Образ і стиль життя особистості, їх характеристика і типологія.
  3.  Особистість і життєве середовище. Життєвий хронотоп і його будова.
  4.  Творча особистість, їх характеристика і будова.
  5.  Самоактуалізуюча особистість, її ознаки (за Маслоу). Зріла особистість її риси (П.М. Якобсон).

Література: 1, 3, 4-8, 11.


Тема 8 Теорії особистості.

  1.  Характеристики теорії особистості. Класифікація (критерії оцінки цих теорій).
  2.  Основні положення відносно природи людини.
  3.  Психоаналітичні теорії особистості: а) З. Фрейд, б) К. Юнг, в) А.Адлер, г) Е. Фромм.
  4.   Гуманістичні теорії особистості (А. Маслоу, К. Роджерс, Г. Олпорт).

Література: 8, 12.


Тема 9 Становлення, розвиток і формування особистості.

  1.  Поняття про становлення і розвиток особистості.
  2.  Рушійні сили розвитку. Соціальна ситуація, тип ведучої діяльності, особистісні новоутворення.
  3.  Етапи розвитку особистості на протязі життя. Епігенетична концепція розвитку особистості (Е. Еріксон).
  4.  Конфлікти і кризи, гармонія і дисгармонія особистості. (Т. Титаренко).
  5.  Життєвий шлях і вчинок (його будови) як особливий розвиток особистості на протязі життя. Життєві події: їх види і характеристики.

Література: 1, 3-5, 7,8,11, 12.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

77234. Обонятельный мозг развивается из вентральной части конечного мозга и состоит из двух отделов: центрального и переферического 243.57 KB
  Рецептор переферические отростки биполярных клеток 1 нейроны в regio olfctori сллизистой полости носа. Центральные отростки биполярных клеток образуют nn. Аксоны митральных клеток проходят в составе обонятельного тракта и вблизи обонятельного треугольника распадаются на три пучка: Медиальный пучок Промежуточный пучок Латеральный пучок Через переднюю спайку мозга в обонятельный тракт противоположной стороны к митральным клеткам обонятельной луковицы. Образованы центральными отростками биполярных клеток расположенных в обонятельной области...
77235. Борозды и извилины лобной доли. Динамическая локализация функций в лобной доле 80.82 KB
  precentrlis inferiorчасто сливается с верхней в единую предцентральную борозду gyrus frontlis inferior Проекционные центры участки коры полушарий большого мозга представляющие собой корковую часть анлизатора имеющие непосредственную морфофункциональную связь через проводящие пути с подкорковыми центрами. Ассоциативные центры участки коры не имеющие непосредственной связи с подкорковыми центрами связанные временной двусторонней связью с проекционными центрами. Центры лобной доли.
77236. Борозды и извилины теменной и затылочной долей коры больший полушарий. Динамическая локализация функций 252.5 KB
  Теменная доля: Борозды: Постцентральная борозда Внутритеменная борозда Извилины: Постцентральная извилина Нижняя теменная долька состоит из надкраевой и угловой извилин Центры: Проекционный центр общей чувствительности g. postcentrlis Проекционный центр схемы тела s. intrprietlis Ассоциативный центр стереогнозии узнавания предметов на ощупь lobus prietlis superior Ассоциативный центр праксии целенаправленных отработанных движений g. suprmrginlis Ассоциативный центр лексии зрительный анализатор письменной...
77237. Борозды и извилины височной доли больших полушарий. Динамическая локализация 248.5 KB
  Височная доля: Борозды: Верхняя височная борозда Нижняя височная борозда Извилины: Верхняя височная извилина Средняя височная извилина Нижняя височная извилина Центры: Проекционный центр слуха ядро слухового анализатора g. temporlis superior Проекционный центр вкуса ядро вкусового анализатора prhippocmplis et incus Проекционный центр обоняния старый prhippocmplis et incus Проекционный центр висцероцепции нижняя треть постцентральной и предцентральной извилин Проекционный центр вестибулярных функций g....
77238. Желудочки головного мозга, их сообщения между собой и с подпаутинным пространстовм. Цистерны подпаутинного пространства. Третий желудочек, его стенки 504.84 KB
  Третий желудочек его стенки Желудочки Боковые желудочки ventriculi lterles – полости конечного мозга полушарий большого мозга. III желудочек ventriculus tertius – полость промежуточного мозга diencephlon Латеральная стенка: таламус thlmus Нижняя стенка: гипоталамус hypothlmus: tuber cinerum recessus infundibul chism opticum recessus opticus corpor mmmilri частично pedunculu cerebelli Задняя стенка: comissur posterior et recessus pinelis; Верхняя: tel choroide ventriculu tertii сосудистая оболочка III желудочка...
77240. КОРКОВО-СПИННОМОЗГОВЫЕ ПУТИ. ПОКАЗАТЬ ИХ НА ТАБЛИЦЕ, ПРЕПАРАТЕ 439.43 KB
  Также проводит тормозные импульсы от коры полушарий большого мозга к нейронам двигательных ядер передних рогов спинного мозга т. оказывает тормозное действие на сегментарный аппарат спинного мозга. Тракт идет в нисходящем направлении во внутреннюю капсулу занимая передние 2 3 задней ножки В стволе головного мозга тракт проходит в prs bsilris I зона и в пирамидах продолговатого мозга В области нижней границы продолговатого мозга большая часть волокон каждой пирамиды переходит на противоположную сторону 80 образуя с аналогичными...
77241. ПРОВОДЯЩИЙ ПУТЬ БОЛЕВЫХ И ТЕМПЕРАТУРНЫХ ИМПУЛЬСОВ 183.39 KB
  Spinothlmicus lterlis болевая и температурная чуствительность Tr. Spinothlmicus nterior тактильная чувствительность В СМ эти тракты проходят в боковом и переднем канатиках соответственно В продолговатом мозге латеральный и передний тракты объединяются в единый tr. Spinothlmicus lemniscus spinlis Спинноталамический тракт проходит в покрышке моста и среднего мозга II зона ствола и заканчивается на вентролатеральных ядрах таламуса Большая часть аксонов nuclei ventrolterles thlmi 3 нейроны в составе таламокоркового тракта через заднюю...
77242. Экстрапирамидная система. Современные представления о строении и связи с другими отделами ЦНС 16.55 KB
  Нейроны клетки коры полушарий мозжечка 2 нейроны – клетки зубчатых ядер аксоны которых переходят на противоположную сторону в среднем мозге – перекрёст Вернекинга – и заканчиваются на нейронах красного ядра. Аксоны переходят на противоположную сторону – decusstio tegmenti dorslis фонтановидный Мейнерта. rubrospinlis – пучок Монакова обеспечивает выполнение сложных привычных движений ходьба бег делая их пластичными способствует длительному сохранению позы и поддержанию тонуса мускулатуры;...