48412

Політична економія

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Політична економія вивчає такі суспільні відносини і закони які належать до базових у житті суспільства оскільки вони є складовою суспільного виробництва економіки. Сутність економічної категорії визначається такими критеріями: відображає не природні властивості речей і предметів а характерну властивість певної системи елементу ланки економічних відносин людей; має об’єктивний характер оскільки відбиває об’єктивну дійсність; має історичний характер оскільки значна частина категорій політичної економії на певному етапі розвитку...

Украинкский

2013-12-10

1.34 MB

4 чел.

Севастопольський інститут банківської справи

Української академії банківської справи Національного банку України

Кафедра економіки, обліку і аудиту

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри

д-р с.-г. наук, доцент ____________ В.В. Обливанцов

01.09.2010

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни «Політична економія»

для напрямів підготовки 6.030502 –  «Економічна кібернетика»,

6.030503  «Міжнародна економіка», 6.030508  «Фінанси і кредит»,                                 6.030509  «Облік і аудит»

Укладачі:

канд. екон. наук, доц.   _________________ О.В. Луняков

  

канд. екон. наук, асистент   _________________ Л.О. Гаряга

  01.09.2010

Розглянуто та схвалено на засіданні кафедри, протокол від 01.09.2010 № 1

Тема 1. Предмет і метод політичної економії.

  1.  Предмет політичної економії.
  2.  Зародження і розвиток політичної економії, її напрями і школи.
  3.  Методи політичної економії.
  4.  Функції політичної економії.

  1.  Предмет політичної економії.

Визначення предмета політичної економії. Політична економія поряд із правоведенням, історією, соціологією та іншими науками належить до системи суспільних наук, кожна з яких виділяє з багатогранної сукупності суспільних відносин їх відповідні вид чи групу, котрим властиві певні закономірності. Політична економія вивчає такі суспільні відносини і закони, які належать до базових у житті суспільства, оскільки вони є складовою суспільного виробництва (економіки).

Суспільство — це найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності. Воно створює і розвиває матеріальну і духовну культуру, систему інших соціальних цінностей. Усі сторони суспільного життя пов’язані між собою, але таким чином, що його основою є економічне життя, тобто виробництво матеріальних благ і послуг для задоволення різноманітних потреб людей. Щоб жити, людині потрібна їжа, одяг, житло і безліч інших матеріальних благ та послуг. Необхідні засоби до існування вона повинна виробляти: сіяти зерно, добувати вугілля, плавити сталь, робити машини, випікати хліб, друкувати газети.

Об’єктом політичної економії є економічне життя суспільства, тобто його економіка, а економіка — це суспільне виробництво.

Назва «економіка» виникла з поєднання двох слів грецького походження «ойкос» — будинок, господарство і «номос» — закон. Уперше цей термін застосував Арістотель (ІІІ ст. до н. е.). Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів і сфер вивчення економічного життя суспільства: домогосподарство, підприємство, галузь, економіка країни в цілому, світове господарство, економічні відносини, економічні відносини у взаємозв’язку з продуктивними силами і т. д. Сьогодні економіку суспільства вивчають понад 50 окремих економічних наук, у тому числі політична економія, економікс, макроекономіка, мікроекономіка, історія економічних учень.

Кожна з нині існуючих економічних дисциплін має свій предмет дослідження, на якому вона спеціалізується. Так, предметом макроекономіки є механізм функціонування економіки, а предметом мікроекономіки є вивчення поведінки окремих економічних одиниць, таких як домогосподарство, підприємство, ціна, доходи підприємства тощо.

Політична економія також має свій предмет. При цьому слід пам’ятати, що слово «політея» в перекладі з грецької означає суспільний устрій. Назву науки «політична економія» запропонував відомий представник теоретичної школи меркантилізму у Франції Антуан Монкретьєн де Ваттевіль у книзі «Закони суспільного господарства (Трактат з політичної економії)». Використаний ним термін «політична економія» згодом став назвою цілої науки.

Люди як носії економічних відносин водночас є носіями системи інших суспільних відносин: політичних, національних, сімейних, ідеологічних, з якими економічні відносини теж пов’язані і взаємодіють. Політична економія досліджує економічні відносини обов’язково в їх зв’язку і взаємодії з іншими суспільними відносинами та інститутами.

Таким чином, предметом політичної економії є економічні відносини людей в їх єдності і взаємодії з продуктивними силами та політичними, ідеологічними, соціальними інститутами суспільства. (Нижче це визначення буде нами розширене.)

Вивчаючи тему, слід звернути увагу на те, що в економічній теоретичній науці зустрічаються певні розбіжності в трактуванні предмета політичної економії. Так, А.Сміт уважав, що предметом цієї науки є вивчення природи та причин багатства народів, про що свідчить назва його класичної праці «Дослідження про природу та причину багатства народів».

Видатний український політеконом М. І. Туган-Барановський писав, що сучасну політичну економію можна визначити як науку про суспільні відносини людей у межах їх господарської діяльності, яка удосконалюється в середовищі історично вільного мінового господарства, що розвивається. Предметом політекономії є «…вивчення економічних виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління і ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства».

В економічній теорії виділяються:

  1.  політична економія;
  2.  мікроекономіка;
  3.  макроекономіка.

Рис. 1.1. Місце політичної економії в системі економічних наук

Політична економія як наука має фундаментальний характер і становить ядро економічної теорії.

Мікроекономіка (від гр. mikros – малий) – це розділ економічної теорії, в якому вивчається діяльність окремих економічних суб’єктів, в першу чергу, підприємства, домогосподарства, досліджується розвиток і функціонування окремих ринків, процес встановлення ціни на той чи інший товар тощо.

Макроекономіка (від гр. makros – великий) досліджує економіку як одне ціле, в комплексі всіх її проблем на рівні країни або так звані агрегати (лат. аgregatus – приєднаний), які являють собою сукупності економічних одиниць. До таких агрегатів відносяться: світова економіка, національне господарство, а також великі його підрозділи – державний сектор, домогосподарства, приватний сектор тощо.

Закони і категорії політичної економії. Досліджуючи предмет вивчення, політекономія робить відповідні висновки, узагальнення, класифікації тощо. У результаті цього формується великий понятійний апарат. У системі понять важливе значення мають такі: економічна категорія, економічний закон, економічний принцип.

Економічна категоріяце наукове поняття, яке характеризує окремі сторони економічного явища.

Сутність економічної категорії визначається такими критеріями:

  1.  відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи (елементу, ланки) економічних відносин людей;
  2.  має об’єктивний характер, оскільки відбиває об’єктивну дійсність;
  3.  має історичний характер, оскільки значна частина категорій політичної економії на певному етапі розвитку суспільного виробництва відмирає.

У курсі політичної економії широко використовуються такі категорії: власність, товар, вартість, гроші, капітал, капіталістична економіка, ринок, наймана праця, заробітна плата та багато інших.

В економіці діє низка економічних законів.

Економічний закон виявляє суттєві, стійки і необхідні причинно-наслідкові зв’язки і взаємозалежності даного економічного процесу.

Економічна наука класифікує економічні закони суспільства за такими великими групами:

  1.  усезагальні закони, які властиві будь-якому типу економічної системи. Вони виражають напрями поступального розвитку суспільного виробництва, об’єктивні основи зростання його ефективності, розвитку відносин власності тощо;
  2.  особливі економічні закони, що виражають такі особливості економічних відносин, які є спільними для декількох типів економічних систем. До них належать насамперед закони товарного виробництва і ринку;
  3.  специфічні економічні закони, які діють лише в умовах певного економічного ладу, наприклад капіталістичного чи соціалістичного.

У сукупності всі ці закони формують систему законів економіки та закономірності її розвитку.

Таким чином, економічні закони є складовою предмета політичної економії. Вивчаючи об’єкт свого дослідження, тобто су-
спільне виробництво, політична економія стикається з проблемою обмеженості виробничих ресурсів (родючих земель, корисних копалин, паливно-енергетичних ресурсів, робочої сили тощо) та раціонального їх використання для найповнішого задоволення потреб людей. Пізнаючи закони, які управляють виробництвом, розподілом і споживанням благ на будь-якому етапі суспільного розвитку, політична економія обґрунтовує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні блага, розподіляти і обмінювати їх.

Виходячи зі сказаного, можна сформулювати предмет науки так: політична економія вивчає всю систему економічних відносин в їх єдності і взаємодії з обмеженими продуктивними силами та політичними, ідеологічними і соціальними інститутами суспільства. Вона, пізнаючи закони, показує, як люди і суспільство мають здійснювати кінцевий вибір рідкісних ресурсів, як найкраще виробляти різні товари та послуги, розподіляти і обмінювати їх з метою досягнення максимального задоволення потреб людини.

  1.  Зародження і розвиток політичної економії, її напрями і школи. 

Економічна думка виникла одночасно з появою людини. Першими економічними узагальненнями, які дійшли до нас, є написи на єгипетських пірамідах, звід законів царя Хаммурапі у Вавілонії, і т. д. У них деталізовані податкова система, громадські роботи, різноманітні штрафи та ін. Перша спроба теоретично осмислити і більш-менш системно викласти економічні проблеми була здійснена великим мислителем стародавніх часів, філософом, вчителем і наставником Олександра Македонського — Арістотелем. Він зацікавився двома ключовими проблемами економічної науки того часу — ефективним використанням майна в рабовласницькій латифундії і здійсненням справедливого (еквівалентного) обміну. Арістотель робить надзвичайні для свого часу відкриття і порушує проблему раціонального використання багатства, вперше формулює поняття суспільного поділу праці, еквівалентного обміну і навіть мінової вартості, попиту і пропозиції, споживання і потреб.

Давньогрецький філософ Ксенофонт спробував показати вплив корисності на вартість товарів, вважав річ корисною, якщо нею можна користуватись як потрібною, а некорисну можна поміняти на корисну, а отже — висунув ідею про двоїстість вживання речей.

Становлення і розвиток економічної науки тісно пов’язані з прогресом капіталістичного способу виробництва. Цей суспільний лад з самого початку (епоха первісного нагромадження капіталу) порушував перед молодою економічною наукою проблему за проблемою. Саме тоді починається формування фундаментальної політичної економії як самостійної науки.

Меркантилізм. Першими гідний внесок у розвиток політичної економії зробили меркантилісти (від італ. merkante — торговець, купець), які вважали, що суспільне багатство нарощується у сфері обігу — торгівлі. З усіх видів діяльності пріоритет надавався праці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом.

Політична економія як самостійна наука виникла в період зародження капіталізму, формування національного ринку. Вона виражала інтереси буржуазії як класу, що народжувався в ту пору. Як зазначалося раніше, термін «політична економія» ввів до наукового лексикону французький економіст Антуан де Монкретьєн (1575—1621), який у 1615 р. опублікував працю «Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)», де йшлося про закони розвитку суспільного господарства.

Величезний внесок у розвиток поглядів меркантилістів зробили Томас Ман (1571—1641), Дейвід Юм (1711—1776) — видатний філософ XVIII ст., Уільям Петті (1623—1687) — фундатор трудової теорії вартості. Головною заслугою меркантилістів було те, що вони здійснили першу спробу осмислення загальноекономічних завдань на рівні всієї національної економіки. Вона не вдалася, але послужила відправною точкою для наступної хвилі економістів-фізіократів.

У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична політична економія. Перші її представники — фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694—1774) — перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу у сферу виробництва. Щоправда, останню вони обмежили тільки сільськім господарством, уважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі.

Франсуа Кене — виходив з принципу еквівалентності обміну. Оскільки обмінюватися можуть тільки рівновеликі вартості, тому він писав, що обмін або торгівля не породжують багатств і здійснення обміну нічого, виходить, повністю ще не пояснює. Якщо це так, то джерело багатства треба шукати поза сферою обігу, тобто у виробництві. Дане міркування настільки ж геніальне, як і просте, призвело Кене ще до одного відкриття, достатньо важливого для того часу. Якщо наведене міркування вірно, а це так, на думку вченого, то товари на ринок надходять із заздалегідь заданою ціною. Отже, гроші виконують тільки функцію засобу обігу, і їх нагромадження не є дійсним багатством. Більше того, вилучені з обігу через нагромадження, вони перестають виконувати свою корисну суспільну функцію.

І хоча фізіократи вбачали єдиною сферою виробництва, де створюється національне багатство, сільське господарство, а єдиною формою додаткового продукту — земельну ренту, їхній внесок у розвиток політичної економії можна вважати істотним.

Поряд із Ф. Кене істотний внесок у розвиток вчення фізіократів внесли Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781), Дюпон де Немур (1739—1817) — засновник і нині існуючої однієї з могутніх американських корпорацій.

Меркантилісти і фізіократи підготували подальший розквіт економічної думки, коли вона по суті не тільки сформувалася як єдина, цілісна наука, а й знайшла відповіді практично на більшість питань, поставлених швидко прогресуючим капіталізмом. Настала епоха класичної політичної економії.

Піонером класичної політичної економії можна вважати англійського економіста Уільяма Петті, який уперше у 1662 р. вивів сентенцію, що джерелом будь-якого багатства є праця. Отже, економічна думка наново відкриває забуту ідею Арістотеля. З іншого боку, У. Петті розрізняє дві сторони ціни: одна, що постійно змінюється залежно від ринкової кон’юнктури, — ринкова ціна; інша, природна, що не змінюється вже після виробництва, — вартість товару. У. Петті науково послідовний, тож у своїх дослідженнях він виходить тільки з того положення, що праця є «утриманням» вартості.

Великий внесок У. Петті зробив у теорію грошей. Вчений визначив їх як товар, що має трудове походження, тому й виступає загальним еквівалентом. Отже, вартість самих грошей залежить від кількості праці, витраченої на їх виробництво. Вперше в економічній науці У. Петті порушив питання про кількість грошей, необхідних в обігу.

Найвищого розвитку класична політекономія досягла в працях видатних англійських економістів Адама Сміта (1723—1790) і Давида Рікардо (1772—1823). Основним об’єктом дослідження цих економістів було виробництво як таке, незалежно від галузевих особливостей, а також розподіл благ. Вони висунули й обґрунтували систему понять і категорій, що являють собою наукове відображення багатьох економічних процесів.

Розробляючи економічну теорію в цілому і спираючись на трудову теорію вартості, А. Сміт відкриває дві сторони товару — вартість і споживчу вартість (корисність) і наводить відмінності між ними.

А. Сміт високо оцінив значення поділу праці і спеціалізації як чинників розвитку продуктивних сил. На цій основі він розробив теорію порівняльних переваг і дійшов у результаті до геніального висновку в теорії обміну. За Смітом, обмін і еквівалентний, і взаємовигідний. Отже, можуть обмінюватися не тільки еквіваленти за вартістю, але й однакові, суб’єктивно оцінені корисності.

Одне з найістотніших відкриттів А. Сміта полягає у визначенні ним вартості робочої сили і відмінностей її від вартості, яку ця робоча сила створює. А. Сміт дуже наблизився до розгадки таємниці виробництва додаткового продукту і додаткової вартості, оскільки сформулював висновок, що створювана робочою силою вартість більша, ніж вартість самої робочої сили. Отже, товари обмінюються вже не просто пропорційно витратам праці, а пропорційно витратам виробництва.

Славу одного з кращих економістів усіх часів А. Сміту принесла загальна теорія ринку, особливо щодо механізму його функціонування. Він переконливо обґрунтував, що кожний господарюючий суб’єкт, переслідуючи свою особисту мету, досягає тим самим і суспільних цілей. Його ідея «невидимої руки ринку» є не що інше, як пояснення механізму саморегулювання ринкової системи. Дія «невидимої руки» ринкових стимулів спрямовує діяльність людей таким чином, щоб вони приносили користь усім. Це є, на думку багатьох економістів, найбільш вагомим внеском А. Сміта в економічну науку, оскільки вона по суті означає, що ніхто не зможе досягти добробуту, не зможе створити багатства, якщо попередньо не задовольнить якоїсь суспільної потреби. А. Сміт тут чітко та ясно сформулював капіталістичну ідеологію.

Подальшого розвитку класична політекономія набула у працях англійського економіста Давіда Рікардо (1772—1823). Він «очистив» економічну науку від багатьох помилок попередників і звільнив трудову теорію вартості від внутрішніх суперечностей. Економічна теорія предстає у Д. Рікардо у вигляді послідовної, логічної концепції, якій властива насамперед об’єктивність. Вчений вперше охарактеризував поняття суспільно необхідних витрат праці на відміну від індивідуальних і обґрунтував, що вартість визначається саме ними. Таким чином, він майже підійшов до відкриття закону вартості. Істотним внеском Д. Рікардо в економічну науку було і пояснення процесів перенесення вартості засобів виробництва на готовий продукт. Він показав, що в процесі створення вартості бере участь жива праця, проте до складу вартості готового продукту входить ще й перенесена вартість засобів виробництва.

Пролетарська політекономія (марксизм). Особливе місце у формуванні і розвитку політичної економія належить К. Марксу (1818—1883) і марксизму в цілому. Марксизм висунув положення, що предметом політекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозв’язку з продуктивними силами. У рамках марксистської політекономії було розроблено вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та зміни. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розробила теорію додаткової вартості. Вперше в економічній науці був чітко відслідкований механізм виробництва прибутку як цілком природний результат процесу капіталістичного виробництва. Далі К. Маркс послідовно розкриває сутність заробітної плати та її форми, механізм нагромадження капіталу, його кругообіг та оборот. Особливе місце в економічній теорії Маркса займає розкритий їм механізм суспільного відтворення, що, на думку американського економіста Б. Селігмена, є його найзначнішим відкриттям. Потім Маркс наводить пояснення форм земельної ренти і тут розв’язує завдання, ще ніким не вирішене, — він розробляє механізм виробництва і розрахунку розміру абсолютної ренти, пояснюючи водночас і природу «ціни» землі.

Сучасні економічні теорії в основному представлені західними економістами, для яких у XX ст., особливо в останні 40—50 років, притаманна спрямованість на вирішення конкретних економічних проблем. Західній економічній думці властиве і поглиблення її прикладного характеру. Зокрема, в останні 50 років економісти світу завзято працювали над розв’язанням транспортної проблеми і міжгалузевого балансу, пом’якшенням наслідків економічних криз і досягненням бездефіцитного бюджету, над приборканням інфляції та зменшенням безробіття тощо. У ході вирішення цих питань починає викристалізовуватися нова структура економічної теорії. Якщо раніше політична економія та економічна теорія були ідентичними, то поступово, починаючи вже з Альфреда Маршалла (1842—1924), ці два поняття розходяться.

Політична економія, так само, як і на початку виникнення, посідає фундаментальні позиції в економічній теорії, а остання перетворюється нині на загальну економічну теорію, особливо в прикладній її частині, що вирішує конкретні завдання. Отже, сьогодні можна засвідчити наявність ще двох самостійних наук: мікроекономіки та макроекономіки.

Маржиналізм. У другій половині ХІХ ст. було сформульовано теорію граничної корисностімаржиналізму, в становленні якої видатна роль належить австрійській школі, а саме вченим Карлу Менгеру (1840—1926) і Євгенію Бем-Баверку (1851—1914). Тоді ж виникла й американська школа граничної продуктивності на чолі з її основоположником Джоном Кларком (1847—1938). Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного англійського економіста Альфреда Маршалла (1842—1923), який 1890 р. опублікував «Принципи економічної науки». Дана праця започаткувала новий напрям у політекономії — неокласичний.

Кейнсіанство. Цей напрям є однією зі складових частин сучасної політекономії. Елементом неокласичної політекономії є кейнсіанство, фундатором якого став видатний англійський економіст Джон Кейнс (1883—1946), опублікувавши 1936 р. працю «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».

На відміну від багатьох своїх сучасників, Дж. М. Кейнс достатньо критично проаналізував капіталістичну економіку і дійшов до нестандартного на той час висновку, що вона далека від приписуваної їй гармонії. Він вважав: капіталізм занадто марнотратний, не повністю використовує можливості виробничих, у т. ч. й трудових ресурсів, внаслідок чого значна частина його економічного потенціалу не приносить очікуваних результатів. Суспільство в цілому явно зазнає збитків, отже, воно повинно спрямувати свої зусилля на розв’язання даної проблеми.

З іншого боку, на думку Дж. М. Кейнса, найзначнішою хибою сучасного капіталізму є надмірна нерівність у розподілі прибутків. Центральною ідеєю Кейнса стала думка про те, що капіталізм вільної конкуренції вичерпав себе, він уже не піддається саморегулюванню. Ось чому в інтересах усіх економіка має регулюватися державою.

Держава, на думку Кейнса, регулюючи зайнятість, забезпечує велику соціальну стабільність капіталістичної економіки, роблячи доступнішим кредит, допомагає діловим людям виходити зі складних ситуацій, зумовлених кон’юнктурою, турбується про міцність і сталість грошей, жорстко регулюючи їх кількість в обігу, переборює інфляцію, робить бізнес прогнозованішим.

Кейнсіанство відіграло виняткову роль у стабілізації капіталістичної системи, проте в даний час позиції його не такі однозначні. Панацеєю для капіталістичної економіки воно не стало, тому нині має багато супротивників. З’являються неокласичні теорії вільного ринкового господарства, на думку прихильників яких капіталістична ринкова система через ціни і конкуренцію спроможна таки до саморегулювання. У другій половині ХХ ст. неокласичну політекономію успішно розробляє видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії Пол Самуельсон (1915 р. нар.). У його визначенні нова політекономічна школа трактується як «неокласичний синтез». Принципи неокласичного синтезу ґрунтовно викладені в підручниках, які мають назву «Економікс» або «Економіка».

Неолібералізм. Погляди неокласичної школи політичної економії з різними течіями, напрямами отримали в економічній літературі назву лібералізм (лат. liberalis — вільний). Лібералізм — сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму самоорганізованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції. Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929—1933 pp.

Сучасні послідовники економічного лібералізму — неоліберали (американські вчені JI. Мізес та Ф. Хаєк) — виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання максимальної свободи підприємцям і торговцям.

Ідеї неолібералізму були покладені в основу теорії соціально орієнтованого ринкового господарства, що проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін тощо, гарантування державою цих умов і соціальну спрямованість їхнього розвитку. Авторами цієї теорії були відомі німецькі економісти А. Мюллер-Армак і JI. Ерхард.

Інституціоналізм. Одним з напрямів політекономії є інституціоналізм, який склався наприкінці ХІХ—на початку ХХ ст. у різних модифікаціях. Прихильники інституціоналізму основою розвитку економіки суспільства вважають соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти Уеслі Мітчел (1874—1948), Джон Гелбрейт (1909 р. нар.), Рональд Коуз (1910 р. нар.) критикують неокласичні теорії, вони виступають за реформування капіталізму.

Монетаризм. З другої половини 70-х рр. на передові позиції в політичній економії виступила монетаристська школа. Монетаристи підтримали гасло «Назад до Сміта», що означало відмову від методів активного державного втручання в економіку. Глава монетаристів Мілтон Фрідмен (1912 р. нар.) доводить, що «грошові імпульси», грошова емісія є головними регуляторами, які впливають на господарське життя. Нагадаємо, що економічний курс, названий «рейганомікою», значною мірою спирався на погляди монетаристів.

Прихильниками монетаризму гроші розглядаються як вирішальний чинник суспільного відтворення (звідси й назва теорії).

Таким чином, монетаризм являє собою економічну теорію, що ґрунтується на вирішальній ролі грошей (грошової маси) в економіці в цілому, і особливо у формуванні цін та регулюванні інфляції. Саме тому монетаристи, виступаючи проти державного втручання в економіку, визнають роль держави тільки в контролі над грошовою масою й в управлінні емісією грошей, державним бюджетом, а також у підтримці достатньо високого рівня позичкового процента.

  1.  Методи політичної економії.

На рисунку 1.2. показано основні методи політичної економії.

Рис. 1.2. – Методи політичної економії

Загальнонаукові методи пізнання. Щоб політична економія повною мірою могла виконувати свої завдання як наукова дисципліна, вона має застосовувати ті методи досліджень, які дають їй можливість розкривати сутність економічних явищ і процесів, поглиблювати розуміння закономірностей розвитку економіки та їх особливостей на певних етапах, історичних періодах. Головною метою політекономічних узагальнень є розкриття основних напрямів розвитку економічної системи на передбачувану перспективу.

Під методом пізнання розуміють спосіб, шлях дослідження предмета науки.

Для пізнання соціально-економічних процесів використовують загальні (загальнонаукові) та специфічні для політичної економії методи. Серед загальнонаукових методів пізнання чільне місце у вітчизняній політекономії належить діалектичному і структурно-функціональному методам.

Діалектичний метод пізнання виходить з того, що будь-яке економічне явище:

1) перебуває в русі: воно зароджується, розвивається, занепадає і відмирає;

2) має притаманні йому тотожність, відмінність, протилежність і суперечність, конфліктність;

3) розвивається, що означає відмирання старого і зародження нового, боротьбу між ними, спосіб розв’язання суперечностей та повне утвердження нового.

Джерело розвитку економіки, всіх її складових діалектика вбачає в єдності і боротьбі протилежностей.

Структурно-функціональний метод розглядає будь-яке економічне явище як системне з обов’язковим аналізом функцій взаємодіючих елементів. Однією з ознак системи є її цілісність. Цей метод зосереджує свою увагу на функціональних зв’язках між структурними елементами системи та кількісних характеристиках їх.

Західними економістами активно використовується емпіричний метод пізнання. За цим методом усі науки — емпіричні. Це означає, що вони базуються на фактах, тобто на спостереженнях, що піддаються перевірці через відомі факти або певні явища. Так, політекономія як суспільна наука вивчає поведінку індивідів та інститутів, що займаються виробництвом, розподілом, обміном і споживанням матеріальних благ і послуг.

При дослідженні розвитку виробничих відносин застосовується формаційний метод пізнання. Він дозволяє розкрити соціально-економічний характер капіталістичного, соціалістичного та інших суспільств. Існують також інші загальні методи пізнання.

Спеціальні (конкретні) методи пізнання. Наука розробила і застосовує різні конкретні способи і прийоми пізнання дійсності. До них належать: метод наукової абстракції, індукція і дедукція, принципи єдності логічного й історичного, статистичні спостереження, моделювання процесів, економіко-математичні методи і т. д. Ці способи і прийоми пізнання використовуються як у природничих, так і в суспільних науках.

Розглянемо деякі з названих методів дослідження.

У політичній економії велике значення має такий метод поглибленого пізнання дійсності, як метод наукової абстракції. Абстрагування означає очищення наших уявлень про процеси від випадкового, минулого, одиничного і виокремлення в них сталого, стійкого і типового. Саме завдяки методу абстракції вдається виявити сутність явищ, від сутності одного рівня переходити до сутності вищого рівня, описувати закони і категорії науки, що виражають ці сутності. При застосуванні цього методу пізнання повинна братися до уваги вся сукупність явищ, що стосується даної галузі, а не окремі факти.

У результаті абстрагування виводяться економічні категорії, тобто наукові поняття, які характеризують окремі сторони економічних явищ (наприклад, товар, гроші, ціна). Подальше поглиблення пізнання дозволяє формулювати економічні закони, які характеризують найбільш стійкі залежності і взаємозв’язки в економічних процесах.

Але і цим процес пізнання не завершується. Абстрактний метод пізнання повинен поєднуватися з іншими методами пізнання, які доповнюють один одного.

У дослідженні проблем політекономії має велике значення збирання фактів. Спочатку економіст виявляє і збирає факти. Він активно використовує статистичні дані і спостереження. Це завдання іноді називають описовою, або емпіричною економічною наукою. Досліджений матеріал використовується для виведення економічних принципів, тобто узагальнень окремих сторін реальних відносин (поведінки) людей та інститутів.

У більш чіткому викладі це означає, що економісти застосовують також дедуктивний та індуктивний методи. Індукціяце форма умовиводу, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. У результаті індукції досягається той самий результат, що і при абстракції — «викристалізування», або виведення принципів, законів і категорій із фактів. Пізнання починається з нагромадження фактів, котрі потім систематизуються і аналізуються таким чином, щоб можна було вивести узагальнення, принципи чи закони. Отже, індукція іде від окремого до загального.

Дедукція означає перехід від загального до окремого. Дедуктивний метод бере своїм початком узагальнення чи теорію. На основі загального правила логічним шляхом з одних положень істинних і реальних з необхідністю виводиться нове істинне положення. Дедуктивний метод є водночас і гіпотетичним. Таким чином, економісти можуть опиратися на випадкове спостереження, умовивід, логіку чи інтуїцію, щоб сформулювати попередній, неперевірений принцип, що називається гіпотезою. Правильність гіпотези потім повинна бути перевірена систематичним і багатократним вивченням відповідних факторів. Гіпотеза — це припущення про ймовірність зміни економічного явища і спосіб його пізнання, одне з можливих розв’язань економічної проблеми.

Дедукція та індукція являють собою не протилежні один одному, а взаємодоповнюючі методи дослідження. Сформульовані дедуктивним методом гіпотези є для економіста орієнтирами при збиранні і систематизації емпіричних даних. У свою чергу відомі уявлення про факти дійсності, про реальний світ є передумовою для формування досить змістовних гіпотез.

Терміни і поняття. Політична економія, пізнаючи явища і процеси, дає їм певну назву. Виникає велика система термінів. Найчастіше економісти використовують такі поняття, як «закони», «принципи», «теорії», «моделі». Усі ці терміни фактично близькі за змістом, вони означають узагальнення або констатацію закономірностей в економічних відносинах чи поведінці людей та інститутів. Термін «економічний закон» передбачає високий ступінь точності, загальності його використання і навіть етичної справедливості. У реальній же дійсності, як буде показано при подальшому вивченні дисципліни, економічний закон не абсолютно точне явище. Він, скоріше, виступає як стійка тенденція.

Дещо меншою мірою це стосується терміна «принципи». Принцип у політичній економії — це першооснова, те, що лежить в основі певного явища. Будь-яка економічна система ґрунтується на принципах, пов’язаних між собою. Теорія про якесь явище теж може бути теорією певного закону чи принципу, хоча часто термін «теорія» означає спрощення картини дійсності, абстрактне узагальнення дійсної поведінки відповідних економічних явищ.

Узагальнення, припущення та спрощення. Політична економія доводить свої дослідження до узагальнень, які застосовуються при утворенні понять, суджень, теорій. Економічні узагальнення мають у собі дещо неточні кількісні визначення. Приміром, вираз: «середньомісячна заробітна плата в Україні досягла в 1999 р. 178 гривень» — є неточним у тому розумінні, що одні працівники мали середньомісячну зарплату в декілька разів нижчу, а інші — у десятки разів вищу від загального середнього рівня.

Економісти в дослідженнях використовують припущення та спрощення. Так, узагальнення будуються за припущенням, що «всі інші фактори незмінні», тобто «за інших рівних умов». Отже, такий метод спрощує аналіз зв’язку чи процесу.

Графіки і таблиці. У наукових працях з політичної економії, підручниках і навчальних посібниках активно використовуються графіки, таблиці, формули тощо. Графіки і таблиці мають велике значення для ілюстрування зроблених у політичній економії висновків щодо законів, економічних явищ чи процесів. Політична економія як наука використовує також такі методи пізнання, як експеримент, економіко-математичні методи. Одним із засобів пізнання соціально-економічних процесів є поєднання якісного та кількісного аналізу. Кількісні характеристики є невід’ємною частиною політекономічного дослідження. Точний кількісний аналіз дозволяє досліднику глибше розкрити суть економічних процесів, тенденцій розвитку економіки. Процес виявлення тенденцій економічного розвитку зумовлює широке впровадження математичних прийомів пізнання (формули рівностей, нерівностей, функцій, графіків, інтегралів тощо) та використання їх у підручниках з політичної економії.

Збирання та узагальнення фактів. Конкретним прийомом пізнання дійсності є збирання фактів. Це безмежно складне завдання. Світ економічної дійсності заповнений безліччю різних фактів: реальних і нереальних, закономірних і випадкових, довго- і короткострокових, макро- і мікроекономічних. Збираючи факти, варто визначити, котрі з них стосуються конкретної проблеми, яка розглядається, а котрі ні. Оскільки факти відображають економічну дійсність, то їх збирання і систематизація має велике значення для з’ясування сутності певних економічних явищ і процесів.

Завдання політекономії полягає в тому, щоб привести в систему зібрані факти, дослідити їх, виявити суттєві риси явища, тенденції його руху, вивести економічний закон. Закономірності і закони — центральна ланка політекономічного дослідження. Вони пояснюють чинники буття фактів економічної дійсності, їх сутнісні риси, взаємозв’язок між ними та джерела їх руху. Теорія спирається на факти, без фактів це — лише гіпотеза.

Нарешті, при розгляді методології політичної економії постає і таке питання: що є критерієм правильності результатів пізнання, узагальнень і висновків, до яких приходить політекономія? Вищим критерієм істинності знання виступають факти реального економічного життя, тобто суспільна практика. Економічне життя — поведінка, зв’язки, відносини індивідів та інститутів у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів і послуг — з часом змінюється. Тому необхідно постійно звіряти існуючі теоретичні висновки і концепції з економічною дійсністю, яка, як живий організм, піддається і кількісним, і якісним змінам.

  1.  Функції політичної економії.

На рисунку 1.2. показано основні методи політичної економії.

Рис. 1.2. – Функції політичної економії

Функції політичної економії. Політекономія виконує насамперед пізнавальну функцію. Вона покликана вивчати і пояснювати процеси і явища економічного життя суспільства на основі наукового доказу.

Будь-яке знання цінне тим, що може служити керівництвом до практичних дій для суспільства. Тому політична економія не повинна обмежуватися простою констатацією фактів. Наука зобов’язана відкривати закони, що управляють економічними процесами, і розробляти шляхи їх використання. Отже, з пізнавальною функцією політичної економії тісно пов’язана її практична функція.

Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес, наприклад, необхідність переходу до соціально орієнтованої економіки. Віддача від політекономічних досліджень найбільша тоді, коли економічні знання застосовуються в розробці політики, яка спрямована на побудову кращого суспільства. Ця відмінність між теорією науки та її застосуванням на практиці є центральною для сучасної політекономії.

Політична економія виконує також ідеологічну функцію. Багато питань політичної економії мають прямий вихід на ідеологічну сферу, зачіпають ідеологічну боротьбу різних суспільних сил, волю яких виражають відповідні партії. Так, в Україні діють ліві партії (комуністична і соціалістична), праві партії (ліберально-демократична, народний рух України, республіканська тощо), центристські партії (соціал-демократична, народно-демократична і т.д.). Ідеологічна функція нашого навчального посібника полягає в обґрунтуванні для України вибору відповідної моделі змішаної економічної системи, яка повинна замінити соціалістичну систему радянського зразка.

Цілком очевидно, що цю функцію політична економія має виконувати на основі наукового доказу, шляхом розкриття й узагальнення реальної дійсності, вироблення сучасного економічного і політичного мислення. Потрібно довести на системі фактів, що, наприклад, одержавлена соціалістична економіка не може мати майбутнього через певні суттєві недоліки чи вади, характерні для неї.

Ще одна функція політекономії — методологічна. Політична економія виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук — галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту та ін.) і функціональних (економіка праці, фінанси, грошовий обіг і кредит, економічна статистика). Крім того, низка економічних наук перебувають на стику різних галузей знання — економічна географія, теорія управління (менеджменту), історія народного господарства та ін., для яких політична економія теж є теоретичною основою.

Хоча політична економія є наукою, але вона не є точною наукою. Економічні явища, на відміну від фізичних чи біологічних, не можна досліджувати в лабораторних умовах і точно фіксувати кількісні та якісні величини чи зміни. Проте її узагальнення, що спираються на факти реальної дійсності, часто є досить точними. Наприклад, політекономія досить точно зафіксувала появу капіталістичного способу виробництва, фіксує конкретні етапи його розвитку. Точними є висновки про наявність таких законів, як закон первісного нагромадження капіталу, закон конкуренції, закон вартості, основний закон капіталізму, закон зростання потреб та ін.

Позитивна політекономія. Вивчаючи політичну економію, треба бути уважним і розрізняти позитивні (або фактичні) дані та нормативні твердження (або оцінні судження).

Позитивна політична економія описує факти, наявні процеси і відносини в даній економіці. Чому економіка розвивається циклічно? Що треба зробити, щоб підвищити попит на робочу силу, а безробіття знизити? Які особливості сучасної капіталістичної економіки? Ці питання розв’язуються за допомогою певної сукупності фактів. Питання можуть бути простими або складними, але всі вони належать до сфери позитивної політекономії.

Недоліком позитивної політичної економії є те, що вона абстрагується від значного впливу на поведінку людей, їх економічні відносини і виробничу діяльність низки позаекономічних факторів — політичних, релігійних, ідеологічних, національних тощо, чого політекономія як наука не має права ігнорувати, аби пізнати реальну дійсність і закономірності економічного розвитку суспільства.

Нормативна політекономія. На противагу позитивній політекономії нормативна політекономія уособлює оцінні судження якихось людей та позаекономічних теорій суспільного життя щодо того, якою повинна бути економіка країни або яку конкретну політичну акцію слід рекомендувати, базуючись на певній економічній теорії або на певних економічних відносинах.

Радянська політекономія в основному була нормативною, а точніше — нормативно-догматичною. Її основні положення розроблялися відповідно до вчення марксизму-ленінізму, рішення компартії були тими чинниками, які замінювали необхідність дослідження фактів реальної дійсності. Замість того, щоб розробляти теоретичні принципи і наукові рекомендації, радянська політекономія виконувала функцію апологетики моделі соціалізму, яка із самого початку містила в собі тенденцію до виродження. Разом з тим треба зазначити, що радянська політекономія мала наукові досягнення у розробці таких теоретичних проблем, як планомірність, економічні функції держави, механізм планового ціноутворення, безпосередньо суспільна праця, господарський розрахунок тощо. Багато з теоретичних розробок радянських економістів-теоретиків було використано в 30-ті та післявоєнні роки західними країнами та економістами-теоретиками. Проте в цілому радянська школа політичної економії не була самостійною і незалежною суспільною наукою (як і всі інші суспільні й конкретні економічні науки) від одержавленої марксистсько-ленінської ідеології. Тому вона зазнала краху разом з Радянським Союзом.

Завдання даного посібника з політичної економії полягає в гармонічному поєднанні раціональних елементів і позитивної та нормативної політекономії.

Економікс і політекономія. На рубежі ХХ ст. виник іще один напрям у політичній економіці, який одержав назву «економікс» і став популярним у другій половині минулого сторіччя. У чому полягає різниця між політекономією і економікс як суспільними науками? У тому, що економікс є одним з напрямів політичної економії як теоретичної економічної науки в широкому смислі, він спеціалізується на дослідженні функціональних зв’язків у економічній системі. Рідкість виробничих ресурсів і задоволення потреб людей — саме та вісь, навколо якої «крутяться» всі розділи курсу з економікс.

«Економікс досліджує проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів або управління ними з метою досягнення максимального задоволення матеріальних потреб людини».

Економікс є дуже важливим, це не викликає заперечень, і цей бік економічного життя політична економія теж традиційно досліджує з початку свого виникнення. Водночас політична економія в дослідженні особливу увагу звертає на пізнання сутності і ролі в економічному житті соціально-економічних відносин та їх системного функціонування — економічного ладу суспільства (капіталістичного, соціалістичного, соціал-ліберального та ін.). Варто зазначити, що пострадянська політична економія в Україні все більше уваги приділяє глибокому вивченню функціональних зв’язків у економічній системі суспільства, орієнтуючись на здобутки в цій сфері сучасної неокласичної політичної економії.

Тема 2. Виробництво матеріальних благ і послуг. Продукт і характер праці. 

  1.  Виробництво та його основні чинники.
    1.  Виробничий потенціал і межа виробничих можливостей.

  1.  Виробничі можливості суспільства і продукт виробництва

Створення споживацьких благ для задоволення потреб людей здійснюється в процесі виробництва.

Щоб жити, творити людина повинна мати їжу, житло, одяг, предмети культури тощо. Вона вирощує хліб, добуває вугілля, робить автомобілі, продає товари, надає послуги, будує міста і заводи, друкує книги та виконує іншу роботу. Ця діяльність не може зупинитись ні на мить, як не може ні на мить зупинитись споживання.

Виробництво – процес створення людьми у взаємодії з іншими виробничими факторами різноманітних благ, необхідних для забезпечення життєдіяльності, добробуту і розвитку всього суспільства.

Виробництво має дві важливі сторони: воно одночасно являє собою взаємодію людини з природою і сукупність відносин між людьми, рис. 2.1.

Рис. 2.1. Дві сторони суспільного виробництва

Людина для здійснення виробництва бере у природи матеріали, використовує землю, воду, атмосферу. Проблема взаємодії людини з природою включає два моменти: по-перше, природні ресурси обмежені і більшість з них не відтворювана. Тому чим інтенсивніше людина використовує, наприклад, сировинні ресурси, тим ближче момент їх виснаження; по-друге, людина сама є частиною природи. Тому зміна природного середовища призводить до змін самої людини, її фізичного здоров’я та фізичного стану. Взаємодія людини з природою в процесі виробництва призвела до появи ряду екологічних проблем, від вирішення яких залежить виживання людства.

В процесі виробництва люди, вирішуючи питання присвоєння ресурсів, організації та управління, вступають між собою у певні відносини. Такі відносини називаються виробничими або економічними. 

Виробництво – це не тільки процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього фізичного існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

Фактори виробництва та їх взаємодія. У спрощеному вигляді суспільне виробництво являє собою взаємодію трьох основних факторів: робочої сили, або, як її часто називають, праці, засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор — підприємницький талант.

Основні елементи процесу виробництва наведено на рисунку 2.2.

Рис. 2.2. Основні елементи процесу виробництва

Праця представлена інтелектуальною або фізичною діяльністю, спрямованою на виготовлення благ і надання послуг. Сукупність здібностей особи, зумовлена освітою, професіональним навчанням, придбаними навичками, здоров’ям, створює людський капітал. Інвестиції в людський капітал (освіту, наукові знання, підвищення кваліфікації), широта здібностей у даний час є найбільш ефективними і швидко окупними для людини, підприємства, держави і суспільства.

Засоби виробництваце створені у процесі виробництва всі види засобів праці і предметів праці.

Засоби праціце річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмети праці. До засобів праці належать виробничі будівлі, залізниці, шляхи, канали, трубопроводи, тара, склади, а також пара, електроенергія, хімічні та ядерні реакції тощо.

Розвиток знарядь праці — найперший показник технічного прогресу, а тому і міра тієї продуктивної здатності, якою володіє суспільство. Головною визначальною рисою кожної історичної епохи виробництва насамперед є ступінь розвитку засобів праці.

Предмети праці — це матеріали, що підлягають обробці. Їх поділяють на два види: 1) речовина, вперше відокремлена людиною від природи для перетворення на продукт, наприклад, вугілля і руда, боксити і пісок тощо; 2) предмети праці, що пройшли раніше певну обробку, тобто сировина, наприклад, залізна руда та вугілля в доменному виробництві, прядиво на ткацькій фабриці.

Разом засоби і предмети праці становлять засоби виробництва, без яких процес виробництва неможливий. Західні економісти пропонують засоби виробництва — верстати, шляхи сполучення, комп’ютери, вантажівки, матеріали тощо, створені людиною, — називати капіталом. Ми теж термін «капітал» будемо використовувати у такому вузькому значенні.

Процес виробництва і нагромадження засобів виробництва називають інвестуванням, тому засоби виробництва можна ще визначити як інвестиційні ресурси (товари).

Земля, чи більш широко, природні ресурси, — це дар природи для виробничих процесів. Вона використовується для обробітку і будівництва житла, шляхів і заводів, постачає енергетичні ресурси, є джерелом багатьох корисних копалин. Повітря, яким людина дихає, воду, яку вона п’є, політекономія розглядає як природні ресурси.

Новим людським фактором, що сформувався в ринковій економіці, є підприємницька діяльність. Вона передбачає використання ініціативи, новаторства і ризику в організації виробництва. Ключовим елементом підприємницької діяльності є підприємницька здібність — особливий вид людського капіталу, представлений діяльністю щодо координації і комбінування всіх інших факторів виробництва з метою створення благ і надання послуг. Підприємницька діяльність за масштабами і результатами прирівнюється до затрат висококваліфікованої праці. Люди праці і підприємці являють собою людський (суб’єктивний) ресурс виробництва.

Проведена класифікація факторів виробництва не є застиглим і назавжди даним. У політекономії постіндустріального суспільства як фактори виробництва виокремлюються інформаційний та екологічний фактори.

Здатності людини в процесі виробництва реалізуються не тільки в праці як такій. Вони проявляються як уміння людини: 1) поєднати і раціонально використати об’єктивні фактори виробництва — землю і капітал — для виготовлення певної продукції; 2) розвивати свої розумові і фізичні здібності; 3) створювати нові засоби виробництва, поліпшувати їх техніко-економічні характеристики; 4) послідовно вдосконалювати організацію праці і виробництва тощо.

Результатом виробничої діяльності людини виступає продукт — певна корисна річ чи послуга. Але ця корисна річ не виникає з нічого, її джерелом є природа, її різні речі, сили та процеси. Тому кажуть: праця є батьком речі, а природа її матір’ю.

У трудовій діяльності людини значне місце належить мірі праці. Однією з таких мір є робочий деньодна з основних категорій трудових відносин. Саме в робочий час здійснюється трудова діяльність людини, процес виробництва.

Суспільство на кожному етапі свого розвитку встановлює тривалість робочого дня. Ця тривалість повинна вирішувати два протилежних за змістом завдання: 1) забезпечити протягом робочого дня найповніші затрати робочої сили, накопиченої під час відпочинку; 2) в той же час, затрати робочої сили повинні бути такими, щоб не зашкодити її здатності виконувати таку саму кількість праці в наступні робочі дні.

Теоретично суспільство зацікавлене в скороченні робочого дня і збільшенні вільного часу, але останнє можна здійснити лише тоді, коли скорочення робочого дня компенсується зростанням обсягу виробництва матеріальних благ і послуг. Вирішити проблему скорочення робочого дня можна тільки на основі підвищення продуктивності праці.

Українська держава, як і інші держави світу, у законодавчому порядку регулює робочий час: тривалість робочого дня і тижня, тривалість відпустки, інші моменти робочого часу (понадурочні роботи, роботи в особливо тяжких умовах і т. ін.).

Взаємозв’язок і розвиток факторів виробництва. Виробництво не можна уявляти як механічне поєднання його основних елементів: робочої сили, землі і засобів виробництва. Вони утворюють складну систему в її взаємозв’язку. А всяка цілісна система якісно відрізняється від простої суми її елементів. З розвитком суспільства вдосконалюються і фактори виробництва, збільшується їх кількість.

Науково-технічна революція неодмінним фактором виробничого прогресу визнала інформацію. Вона необхідна і як умова роботи сучасної системи машин, і як засіб підвищення якості робочої сили, і як передумова досконалої організації самого процесу виробництва. Водночас змінюється організація виробництва, яка забезпечує єдність, злагодженість функціонування всіх його факторів, взаємодію людей як учасників процесу виробництва. Поглиблюється галузева диференціація суспільного виробництва, ускладнюється його структура, з’являються нові галузі виробництва. З часом складається народне господарство, яке поступово перетворюється у складний комплекс, що включає великі народногосподарські сфери і комплекси, галузі і підгалузі, територіальні формування.

Продукція. Результатом виробництва є різноманітна, але потрібна суспільству продукція. Тут виникає питання про необхідність диференціації продуктів процесу праці: одні з них проміжні, а інші — кінцеві. Кінцевими продуктами вважаються такі товари і послуги, які використовуються для кінцевого користування, а не для подальшої обробки чи перепродажу. Всі інші продукти праці, які підлягають подальшій обробці або ще мають бути доставлені до споживача, є проміжними продуктами. 

Виробництво має певну структуру. З цього погляду розрізняють матеріальне та нематеріальне виробництво, рис. 2.3.

Рис. 2.3. Поділ суспільного виробництва на матеріальне та нематеріальне

Матеріальне виробництво охоплює підприємства та галузі, які виробляють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво) та матеріальні послуги (транспорт, торгівля, комунальне господарство, побутове обслуговування, ремонт та пошиття одягу, прання, хімічна чистка тощо).

Нематеріальне виробництво охоплює галузі, які створюють нематеріальні блага (духовні та інші цінності), а також надають нематеріальні послуги (охорона здоров’я, освіта, наукові консультації тощо). В цілому суспільне виробництво включає, по-перше, виробництво матеріальних та нематеріальних благ і, по-друге, виробництво матеріальних і нематеріальних послуг.

Структуру виробництва можна розглядати і з позицій його поділу на первинне, вторинне і третинне, рис. 2.4. Така класифікація свідчить про те, що певні види виробничої діяльності є похідними від інших.

Рис. 2.4. Поділ суспільного виробництва на первинне, вторинне і третинне

Первинне виробництво базується на безпосередньому присвоєнні того, що дає людині природа. До первинного виробництва відноситься сільське господарство (землеробство та тваринництво), гірничо-видобувна промисловість, лісництво, рибальство.

Вторинне виробництво ґрунтується на первинному і є похідним від нього. Воно охоплює всі галузі переробної промисловості, а також будівництво.

Третинне виробництво (похідне від первинного та вторинного) – це створення різних послуг. Останні поділяються на ті, що обслуговують виробництво і ті, що обслуговують особисті потреби людей.

Сукупність галузей, які обслуговують виробництво, тобто надають виробничі послуги, називають виробничою інфраструктурою. Це – транспорт, зв’язок, торгівля, фінансово-кредитна сфера, інформація, реклама, консультації по управлінню. Галузі, які надають особисті послуги людині та задовольняють її соціальні та духовні потреби утворюють соціальну інфраструктуру. Наприклад, послуги виробничого характеру надають оптова і роздрібна торгівля, банкір, страховий та рекламний агенти, брокер, водій та зв’язківець. Особисті послуги люди отримують від лікарів, вчителів, редакторів, адвокатів, письменників, психологів та ін. В економічній теорії та практиці застосовують й інші варіанти структурного аналізу виробництва, зокрема виділяють галузеву, територіальну та інші структури.

Виробництво як процес суспільної праці складається з таких фаз: безпосереднього виробництва; розподілу; обміну; споживання.

Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них у певний момент.

2.2. Виробничий потенціал і межа виробничих можливостей.

Виробничий потенціал і обмеженість ресурсів.  На основі виробничих ресурсів обчислюється виробничий потенціал суспільства, галузі чи окремого підприємства.

Виробничий потенціал суспільства являє собою сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх обсягу, структури, технічного рівня та якості. Він характеризує максимально можливий обсяг виробництва продукції за умови повного використання робочої сили, підприємницького ресурсу, капіталу і землі.

У самій серцевині виробничого потенціалу лежить факт обмеженості ресурсів. Економічні ресурси  це всі природні, людські і створені людиною ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг.

Економісти досліджують способи, за допомогою яких продукти виробляються і споживаються, бо люди хочуть споживати значно більше, ніж економіка може виробити. Однак блага обмежені, тоді як потреби здаються безмежними. Фундаментальним принципом політичної економії є безперечна істина, яку називають законом обмеженості ресурсів. Цей закон стверджує, що блага є обмеженими, бо немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують для споживання.

Оскільки ресурси обмежені, то необхідно дослідити: як суспільство вибирає для виробництва набір матеріальних благ і послуг; як різні продукти виробляються; хто має споживати продукти, які суспільство виробляє. Економічний вибірвибір найкращого серед альтернативних варіантів, який дозволяє досягти максимального задоволення потреб при мінімумі витрат.

Межа виробничих можливостей і проблеми економічного вибору. Якщо ресурси землі, робочої сили і капіталу обмежені, то це означає, що в усякій даний момент існує межа виробничих можливостей, виробничого потенціалу суспільства. У певний момент часу країна може виробляти лише певну кількість зерна, хліба, телевізорів, верстатів, палива. Якщо ми хочемо збільшити кількість одного продукту, то це можливо лише за рахунок зменшення виробництва іншого продукту. П. Самуельсон називає цю обмеженість виробничого потенціалу країни межею виробничих можливостей. Межа виробничих можливостей відбиває максимальні кількості продуктів і послуг, які можуть одночасно вироблятися за даних ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються.

Розглянемо цей аспект проблеми на такому прикладі. Економіка виробляє два великих і протилежних за функціональним призначенням типи продуктів: споживчі блага (СБ) та інвестиційні ресурси (ІР). Припустимо, наша економіка витрачає всі ресурси на виробництво споживчих благ. Але існує деяка максимальна кількість споживчих благ, що їх можна виробляти протягом року. Наприклад, 5 млрд. одиниць різноманітних споживчих благ (їжа, взуття, телевізори, легкові автомобілі, квартири тощо) — максимальна кількість, що їх може виробити економіка країни за існуючих технологій і ресурсів.

Припустимо далі, що, навпаки, всі ресурси витрачаються на виробництво інвестиційних ресурсів — машин, верстатів, споруд тощо. Знову ж таки, через обмеженість ресурсів економіка здатна виробити обмежену кількість інвестиційних ресурсів, наприклад, 15 млн. одиниць різних засобів виробництва, якщо не виробляти споживчі блага.

Це — дві крайні можливості. Інші можливі варіанти розглянуто в табл. 2.1.

Таблиця 2.1 – Проблеми економічного вибору

Альтернативні можливості виробництва

Можливості

Споживчі блага,
млрд. од.

Інвестиційні ресурси,
млн. од.

А

0

15

В

1

14

С

2

12

D

3

9

E

4

5

F

5

0

Комбінація F – це крайня можливість, коли виробляються лише споживчі блага, А — протилежний випадок. Трансформація споживчих продуктів у інвестиційні означає переведення ресурсів економіки з даного напряму використання на інший.  

Щоб поглибити розуміння сутності виробничих можливостей, зобразимо наведені у табл. 2.1 дані графічно, рис. 2.5.

Рис. 2.5 – Графічне зображення альтернативних
можливостей виробництва

Точки А, В, С, D, Е, F відповідають різним комбінаціям кількості споживчих благ та інвестиційних ресурсів. За допомогою нанесених точок ми виводимо суцільну криву — межу виробничих можливостей, яка показана на рис. 2.6.

Рис. 2.6 – Графік межі виробничих можливостей

Кожна точка на кривій виробничих можливостей рис. 2.6 являє собою якийсь максимальний обсяг виробництва двох типів продуктів. Усі комбінації інвестиційних ресурсів і споживчих благ на кривій показують максимальні їх кількості, які можуть бути одержані лише в результаті найбільш ефективного використання всіх наявних ресурсів. Точки, що знаходяться за межами кривої, як, наприклад, точка W, недосяжні за даної кількості ресурсів і за даної технології виробництва. З іншого боку, будь-яка точка всередині області, обмеженої кривою МВМ, наприклад точка U, указує, що якісь ресурси не використовуються або використовуються не кращим чином.

Графік межі виробничих можливостей ілюструє той факт, що національна економіка, повністю використовуючи наявний потенціал, у короткостроковому періоді не може збільшити виробництво будь-якого блага, не зменшивши виробництво іншого блага.

Отже, функціонування національної економіки на межі виробничих можливостей (точки А, В, С, D, Е, F) свідчать про її ефективність. Розглянувши графік межі виробничих можливостей, виникає питання про оптимальну структуру продукції. Даний графік відповіді на це питання не дає. Оптимальну структуру випуску продукції вирішують такі фактори, як гранична корисність цих продуктів, витрати виробництва, попит і пропонування, ціна.

Вмінені витрати. Вмінені витрати характеризують трансформацію одного продукту в інший. Кількість інших продуктів, від якої слід відмовитись, щоб одержати певну кількість якогось іншого продукту, називається вміненими витратами цього продукту. У нашому прикладі 1 млрд. одиниць споживчих благ, від яких треба відмовитись, щоб одержати 5 млн. одиниць інвестиційних ресурсів, є їх вміненими витратами.

З даних таблиці і графіка можна зробити і третій висновок про те, що діє закон зростаючих вмінених витрат. Так, пересуваючись у таблиці від альтернативи А до В, ми бачимо, що виробництво 1 млрд. одиниць споживчих благ потребує відмовитись лише від виробництва 1 млн. одиниць інвестиційних ресурсів. Однак у міру руху від альтернативи В до С, від С до D і т. д. відкривається важливий економічний принцип. У процесі руху від альтернативи А до альтернативи F кількість інвестиційних ресурсів, від яких суспільство змушене відмовитися, щоб одержати нову кількість споживчих благ, зростає. Це вказує на те, що альтернативні комбінації за даних ресурсів пов’язані з дією закону зростання вмінених витрат. Це такий закон, з яким суспільство повинно рахуватися, організуючи випуск потрібної продукції.

Проте на практиці між виробничим потенціалом суспільства і рівнем його фактичного використання є різниця, яка полягає в тому, що люди з тих чи інших причин не повністю використовують наявні виробничі ресурси, наприклад, через низьку дисципліну праці, недосконале економічне законодавство, розбалансованість виробничих ресурсів і т. п.

Тема 3. Економічні потреби та інтереси.

  1.  Економічні потреби суспільства. Закон зростання
    потреб
    .
  2.  Корисність продукту. Закон спадної граничної корисності.
  3.  Економічні інтереси, їх взаємозв’язок з потребами, споживанням і виробництвом.

3.1. Економічні потреби суспільства. Закон зростання потреб.

Економічні потреби, їх сутність і структура. Кінцевою метою виробництва є задоволення різноманітних потреб людини як особистості, споживача і виробника. Виробництво, яке працює не з метою задоволення потреб людини чи суспільства, тобто заради власне виробництва, є безглуздою витратою обмежених ресурсів землі, корисних копалин, довкілля, економічних благ і робочої сили.

Економічні потреби це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, які дають їм задоволення, насолоду або втіху і спонукають їх до діяльності, до того, щоб мати і володіти такими умовами.

Отже, потреби мають об’єктивно-суб’єктивний характер.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, насамперед за суб’єктами і об’єктами.

За суб’єктами потреби поділяють на: індивідуальні, колективні та суспільні; домогосподарств, підприємств і держави; суспільно-економічних класів і соціальних груп.

За об’єктами потреби класифікуються так: породжені існуванням людини як біологічної істоти; матеріальні і духовні; першочергові і непершочергові.

На рис. 3.1 показано ієрархію потреб, яку запропонував А. Маслоу, відповідно до їх вагомості.

Рис. 3.1. Ієрархія потреб за А. Маслоу

Розглядаючи структуру економічних потреб, слід звернути увагу на те, що за способом їх задоволення вони поділяються на дві великі групи: потреби в предметах споживання і потреби у засобах виробництва. Перші характеризують особисті, індивідуальні потреби, а другі — виробничі.

Ясна річ, що між цими потребами завжди існують суперечності, які суспільство повинно розв’язувати таким чином, щоб забезпечити розвиток виробництва і задоволення зростаючих особистих і виробничих потреб.

Саме найповніше задоволення особистих потреб суспільства є основним стрижнем кінцевої мети виробництва. У зв’язку з цим потреби в засобах виробництва є похідними від потреб суспільства у споживчих благах.

Безмежність потреб. Одне з фундаментальних положень політичної економії полягає в тому, що особисті потреби людини є безмежними, а виробничі ресурси, які необхідні для задоволення цих потреб, — обмеженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку — закону зростання потреб і закону розвитку факторів виробництва. Ці закони взаємопов’язані і характеризують дві сторони соціально-економічного прогресу: 1) неухильний розвиток людини з її зростаючими потребами; 2) підвищення ефективності виробничих ресурсів за послідовного нарощування обсягу відтворюваних ресурсів та їх якісних показників (продуктивності, корисності тощо).

За ступенем реалізації потреби в матеріальних благах і послугах можна класифікувати як дійсні, платоспроможні і перспективні.

Дійсні потреби в основному відповідають рівню розвитку виробництва відповідних благ і можуть бути задоволені.

Платоспроможні потреби людина може задовольнити відповідно до власних доходів і рівня цін.

Перспективні потреби — це такі потреби в матеріальних благах і послугах, які породжені сучасним рівнем розвитку економіки і виробництво яких лише починає освоюватися.

Задоволення потреб — це функція виробництва. У зв’язку з цим існує діалектичний взаємозв’язок між виробництвом і потребами людей, тобто між об’єктивними і суб’єктивними факторами. Об’єктивні фактори формування і розвитку потреб складаються у самому виробництві.

Проте формування потреб започатковує людина, тобто суб’єктивний фактор. Людина є їх творцем — новатором, дослідником, підприємцем. Перш ніж щось виробляти, людина усвідомлює це, розробляє критерії продукта як корисної споживної вартості, його цільове призначення, вартість виробництва, вирішує з чого, як і для кого виробляти. Тим самим процес цілеспрямованого виробництва забезпечується задоволенням різноманітних потреб людини і суспільства.

Закон зростання потреб. Потреби людей не є постійними. Вони — продукт розвитку суспільства. Їх характер, структура і способи задоволення залежить від досягнутого рівня продуктивних сил, ступеня розвитку культури і науки, соціально-економічного ладу. Закон зростання потреб: в міру розвитку суспільного виробництва, а разом з тим і людини як особистості та продуктивної сили, відбувається поступове зростання її потреб:

… П′ → В′ → П″ → В″ …,

тобто зрослі потреби П′ (П′ = П + ΔП) стимулюють зростання виробництва В′, збільшення якого веде до зростання потреб П″, а це є причиною подальшого зростання виробництва В″. Такий процес є безперервним (…), оскільки потреби людини є безмежними.

Цей закон знаходить свій прояв у двох головних формах: у зростанні особистих потреб і зростанні виробничих потреб. Особисті потреби задовольняються за рахунок предметів і послуг особистого споживання. Залежно від форм задоволення ці потреби поділяються на індивідуальні та спільні. Перші задовольняються шляхом індивідуального споживання предметів і послуг кожним членом суспільства окремо (їжа, одяг та ін.) або в рамках сім’ї (загальні для сім’ї житло, предмети культурно-побутового призначення та ін.), а інші — шляхом спільного споживання (послуги освіти, охорони здоров’я та ін.).

Другою формою прояву даного закону є зростання виробничих потреб, тобто загальних потреб членів суспільства в засобах виробництва, які є матеріальною основою розширення масштабів виробництва матеріальних благ і послуг для задоволення зростаючих особистих потреб.

Науково-технічна революція породжує потреби, яких раніше не було.

Механізм дії закону зростання потреб. З точки зору дії закону зростання потреб необхідно відрізняти такі три великі групи потреб: традиційні, або дійсні, нові і такі, що тільки-но зароджуються.

Під традиційними потребами слід розуміти такі, які стали для людей звичними, тобто нормативними. Одні з цих потреб мають багатотисячолітню історію (потреби в м’ясі, молоці, хлібі тощо), інші — 30—50-річну (телевізори, холодильники, магнітофони тощо). Для задоволення цих потреб виробництво виготовляє відповідну продукцію.

Разом із традиційними існують і нові потреби, тобто потреби в таких матеріальних благах і послугах, які ще не стали звичними для більшості населення, які щойно усвідомлюються людьми як нові потреби. Водночас нові матеріальні блага і послуги виробництво вже частково освоїло і має можливість швидко розширити їх випуск (останні моделі телевізорів, комп’ютерів, літаків тощо).

Рівень реалізації закону зростання потреб можна виразити у вигляді такої формули:

,

де Розп — рівень реалізації закону зростання особистих потреб народу; С — споживання домогосподарствами матеріальних благ і послуг; Пт — традиційні (звичайні) потреби; Пн — нові потреби.

Оскільки виробництво і наука розвиваються, то створюються умови для освоєння в перспективі нових предметів споживання та засобів виробництва. На основі цього виникають абсолютно нові потреби ан). Наприклад, проект випуску авіаконструкторським бюро ім. Антонова суперлітака «Мрія» означає формування нової потреби суспільства. 

Зародження абсолютно нових потреб супроводжується відмиранням деяких традиційних потреб (повністю або в основному). Так, фактично немає потреби в кінних жатках, гасових лампах, дерев’яних відрах та багатьох інших речах, споживання яких було характерним для суспільства протягом багатьох століть.

Таким чином, сукупні потреби зростають завдяки тому, що традиційні потреби розширюють свої межі за рахунок нових потреб, які згодом стають традиційними; у свою чергу нові потреби розширюють свої межі за рахунок потреб, що формуються, котрі через певний час стають новими потребами, що їх виробництво має реальну можливість задовольняти. Наука і технічний прогрес, а також розвинена культура людини створюють умови для зародження принципово нових потреб, які зростають швидше ніж відмирають деякі традиційні. Загалом сукупні потреби суспільства зростають. Такі основні складові механізму дії закону зростання потреб.

3.2. Корисність продукту. Закон спадної граничної корисності.

Корисність продукту та її види. Досліджуючи корисність, важливо звернути увагу на два моменти, які мають у політичній економії фундаментальне значення: корисність речі взагалі (вода, молоко, костюм, інформація тощо) і корисність додаткової речі (послуги) даного виду.

Корисністьце здатність речі чи послуги задовольняти будь-яку потребу людини.

Потреби людини є індивідуальними і суб’єктивними. Те, що може бути корисним одній особі, може не бути корисним іншій.

Речі, без яких життя людини неможливе, є об’єктивно корисними. Це вода, більшість продуктів харчування, взуття, одяг, житло тощо.

З іншого боку, корисність речі є фактором суб’єктивного характеру. Саме це пояснює, чому в загальному плані потреби людини безмежні, а в конкретній ситуації і в конкретному продукті вони можуть бути повністю задоволені.

Гранична корисність та її сутність. Тепер розглянемо проблему корисності додаткової одиниці даного блага. В економічній теорії корисність благ виражають в умовних одиницях корисності, при цьому вважається, що кожне благо можна поділити на окремі порції. Дійсно, більшість наших потреб може задовольнятися частинами. Коли людина голодна, то не вибирає одне з двох: або наїстися, або ж залишатися голодним — ні, людина може лише послабити голод, прийнявши певну кількість їжі.

Сто двадцять років тому австрійські економісти (Карл Менгер, Евгеній Бем-Баверк і Фридрих фон Візер) довели, що в обмежений термін, протягом якого смаки людини залишаються незмінними, споживачі можуть одержати стільки певних продуктів, скільки вони забажають. Чим більшу кількість продукту мають споживачі, тим менше їх бажання щодо одержання додаткових одиниць цього самого продукту (закон спадної граничної корисності).

Сутність граничної корисності. Під граничною корисністю розуміють додаткову корисність, або задоволення, одержуване людиною з однієї додаткової одиниці конкретної продукції. У міру того як людина споживає все нові порції одного й того самого продукту, зростає загальна (психологічна) корисність, яку отримує людина. Припустимо, що корисність, яку отримує людина від споживання тієї чи іншої речі, можна вимірювати в абстрактних одиницях корисності (ОК). Для визначення «додаткової корисності», що її додає кожна додаткова порція продукту, використовують термін «гранична корисність». Тоді зі споживанням нових порцій продукту (табл. 3.1) сукупна корисність зростає все меншими темпами у зв’язку з тим, що потреби людини поступово насичуються.

Таблиця 3.1 – Закон спадної граничної корисності

Кількість продукту,
що споживається

Гранична корисність
(ОК)

Сукупна корисність
(ОК)

1

2

3

0

1

2

3

4

5

6

0

4

3

2

1

0

–1

4

7

9

10

10

9

Хоча загальна корисність зростає в міру споживання, темпи зростання весь час знижуються. Це тому, що гранична корисність продукту під час збільшення його споживання поступово скорочується.

Стовпець 1 табл. 3.1 показує кількість спожитого продукту, стовпець 2 — динаміку граничної корисності продукту. З неї видно, що граничні корисності зменшуються. Якщо корисність першої одиниці продукту мала 4 ОК, то п’ятої одиниці — 0.  А корисність шостої одиниці є негативною (від’ємною), вона дорівнює –1 ОК. Стовпець 3 показує, що сукупна корисність спожитих продуктів забезпечується під час споживання чотирьох одиниць продукту. При споживанні шести одиниць сукупна корисність продукції абсолютно зменшується на 1 ОК.

Закон спадної корисності. Падіння граничної корисності в міру споживання людиною додаткових одиниць певного продукту прийнято називати законом спадної корисності.

Теорія граничної корисності пов’язує корисність кожної речі з її запасами, тобто з таким явищем, як рідкість. Так, об’єктивно корисність перлів незначна порівняно, наприклад, з корисністю хліба, проте, гранична корисність перших значно вища за корисність хліба. Теорія граничної корисності дає пояснення і тому, досить дивовижному на перший погляд факту, що об’єктивно малокорисні речі мають дуже високу граничну кориcність, речі ж значно корисніші (хліб, залізо) мають граничну корисність більш низьку, а повітря зовсім не має граничної корисності. Справа в тому, що перли, золото тощо є в такій обмеженій кількості, що потреба в них задовольняється лише незначною мірою і гранична корисність їх стоїть відносно високо. Між тим, і це стосується добробуту людини, хліба, солі, картоплі, води та іншого, у нас є така кількість, що задоволення відповідних потреб у цих важливих продуктах здійснюється на рівні, близькому до повного насичення ними, а тому додаткове володіння окремим екземпляром або невеликою кількістю даного роду благ дає людині незначний або ніякий приріст добробуту.

3.3. Економічні інтереси, їх взаємозв’язок з потребами, споживанням і виробництвом.

Економічні інтереси та їх структура. Люди, домогосподарства, підприємства та інші структури суспільства, вступаючи між собою у зв’язки, переслідують певні економічні інтереси. Варто мати на увазі, що інтерес, по-перше, є похідним від категорії «потреба» і, по-друге, виступає як форма прояву економічних відносин людей.

Економічний інтересце реальний, зумовлений економічними відносинами та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій людей щодо задоволення потреб.

У навчальній літературі можна зустріти дещо інші трактування економічного інтересу: «Економічний інтерес — це вигода, якої досягають у процесі реалізації економічних відносин». «Економічні інтереси — це спонукальні мотиви господарської діяльності людей, зумовлені їх місцем у системі відносин власності і суспільного поділу праці, притаманними їм потребами».

Виходячи із сутності економічних інтересів стає зрозумілим, чому вони виступають могутнім двигуном економічного прогресу, створюють таку силу, яка приводить у дію всю економічну систему суспільства. Інтереси формуються і реалізуються через практичну діяльність людей.

Структура інтересів:

  1.  індивідуальні інтереси;
  2.  класові інтереси;
  3.  інтереси трудових колективів (реалізуються через трудовий договір);
  4.  економічні інтереси держави (реалізуються через засоби економічної політики, розподіл національного доходу, регулювання суспільного виробництва, проведення політики соціального захисту).

Економічні суперечності, їх характер і типи. Реалізація економічних інтересів пов’язана з розв’язанням характерних для них суперечностей. Фундаментальним принципом пізнання економічних інтересів та їх ролі в економічній життєдіяльності людей є пояснення їх через властиві їм внутрішні суперечності (розходження між власником капіталу - наймачем робочої сили й найманих робітників).

Суперечністьце боротьба взаємопротилежних сторін економічного явища. Суперечності, які діють усередині економічної системи, називаються економічними. Реальною потребою економічного життя є досягнення єдності інтересів суб'єктів економічних відносин через реалізацію кожного з них на основі взаємодії й консенсусу. Інтерес власника капіталу не може бути реалізованим, якщо не будуть на певному рівні реалізовані інтереси найманих працівників підприємства. З іншого боку, найманий персонал, борючись за реалізацію своїх інтересів, повинні враховувати й інтереси підприємця, на підприємстві якого він працює, а також споживачів продукції цього підприємства, суспільства в цілому.

З точки зору характеру економічні інтереси можуть складатися з двох типів: неантагоністичних та антагоністичних.

Ознаками антагоністичних суперечностей є: а) наявність непримиренних інтересів між власниками засобів виробництва та трудящими; б) неможливість їх докорінного вирішення без ліквідації певної економічної системи; в) тенденція до вибору гострих форм боротьби. Слід зазначити, що часто антагоністична суперечність виникає лише тому, що вона несвоєчасно вирішується.

Існує два методи розв’язання економічних антагоністичних суперечностей: 1) шляхом застосування насильства, яким є соціально-економічна революція (буржуазна, соціалістична тощо) і 2) через здійснення глибоких економічних реформ.

Антагоністичні суперечності найкраще розв’язувати своєчасним здійсненням тих чи інших економічних реформ. Розв’язання антагоністичних суперечностей в економіці має здійснювати така політична організація суспільства, як держава, тобто її законодавчий і виконавчі органи, а також політичні та громадські об’єднання громадян.

Неантагоністичні суперечності теж характеризуються наявністю протилежних інтересів суб’єктів суспільного виробництва, проте, ці суперечності діють в умовах, за яких корінні інтереси членів і соціальних верств населення даного суспільства своєчасно розв’язуються. Неантагоністичні економічні суперечності передбачають їх своєчасне вирішення такими соціально-економічними заходами, як реформи, перебудови, прискорення темпів розвитку, зміна пріоритетів та акцентів у економічній політиці держави, подолання корупції в системі державного управління.

Якщо з тих чи інших причин неантагоністичні суперечності протягом років не розв’язуються, то вони, як правило, переростають в антагоністичні, проявом яких є загальнонаціональні страйки, маніфестації, блокади, організація збройних сутичок із силовими органами державної влади, дострокове переобрання глави держави та складу парламенту.

В економіці діє безліч економічних суперечностей. Значна частина їх розглядається в даному курсі політичної економії. У цій темі ми розглядаємо більш детально ті з них, які в політичній економії мають особливе значення.

Найбільш загальною і природною основою та рушійною силою розвитку виробництва є його суперечлива взаємодія зі споживанням. Потреби породжують ідеальний образ продукту і в цьому сенсі стимулюють його створення. А це рухає виробництво. Створення такого продукту, задоволення ним даної потреби є способом розв’язання суперечностей між споживанням і потребами, з одного боку, і виробництвом — з іншого.

Економічні суперечності джерело соціально-економічного прогресу. Потреби, як ми з’ясували, є безмежними. У той самий час виробничі ресурси, які необхідні для виробництва продукції та послуг з метою повного задоволення потреб, завжди відносно обмежені. Отже, існує об’єктивно-суб’єктивна суперечність між безмежністю людських потреб і дійсними можливостями виробництва, які є відносно обмеженими.

Основна проблема політичної економії як науки полягає в знаходженні способів чи шляхів розв’язання суперечності між бажанням людей задовольнити свої безмежні потреби і обмеженими можливостями виробництва в їх реальному задоволенні.

Саме з цією метою політична економія досліджує докорінні проблеми «що, як, скільки і для кого виробляти», намагається розв’язати їх теоретично (це її головна функція) та надати практичну допомогу відповідним державним і недержавним установам.

Прогресивному розвитку економіки сприяє суперечність між новим, що народжується в її системі, і старим, яке вже відживає. Саме нове і старе в економіці відображають перехід від одного якісного стану до іншого в процесі розвитку. Під новим розуміють не просто те, що виникає вперше, а головним чином, те, що має майбутнє, що за певних історичних обставин рухає і спрямовує економічний розвиток.

Становлення нового відбувається шляхом заперечення старого, через боротьбу з ним. Ця боротьба потребує часу, необхідного для розв’язання існуючої суперечності. Якщо розв’язання певної економічної суперечності затягується, вона може перетворитися в антагоністичну. Поява нового завжди є певним якісним стрибком, елементом розв’язання старих суперечностей і початком нових.

Нове економічне явище характеризується особливими рисами: воно є закономірним наслідком попереднього розвитку; нове вбирає все багатство, все позитивне зі старого; перетворює спадщину старого відповідно до умов, що змінилися; набуває таких властивостей, елементів зв’язку, які здійснюють рух уперед.

Нове, що виникло, — це невтрачена можливість дальшого прогресивного розвитку. Усі ці особливості породжують нове в економіці, прогресивний його розвиток. Утвердження нового означає поступальний рух суспільного виробництва, тобто його прогрес, суть якого полягає у висхідному русі від нижчого до вищого, від менш досконалого до найдосконалішого.

В основі соціально-економічного прогресу суспільства лежить: 1) підвищення рівня організації, яке виражається в здатності суспільної формації до самоорганізації, саморегулювання, самоуправління; 2) неухильне зростання масштабів виробництва, підвищення якості продукції, позитивні структурні зміни у продуктивних силах; 3) поступальний розвиток технологічного способу виробництва, а у зв’язку з цим науки, техніки і культурно-технічного рівня трудящих; 4) все більш повне задоволення матеріальних і культурних потреб кожної окремої людини.

Таким чином, потреби суспільства, його економічні інтереси та економічні суперечності спонукають виробництво до розвитку, з тим щоб все повніше і краще задовольняти різноманітні особисті і виробничі потреби, підвищувати рівень народного споживання та якість життя людей.

Тема 4. Соціально-економічний устрій суспільства. Економічна система та закони її розвитку.

  1.  Економічна система: сутність, структурні елементи і критерії класифікації. Типи економічних систем та критерії їх класифікації.
  2.  Економічні відносини як соціальна форма і спосіб організації економічної системи.
  3.  Власність як економічна категорія. Історичні типи та форми власності.

  1.  Економічна система: сутність, структурні елементи і критерії класифікації.

Сутність і основні структурні елементи економічної системи. Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя.

Характерні ознаки економічної системи:

  1.  ієрархічність: визначене місце й підпорядкованість системи елементів;
  2.  цілісність, самодостатність: наявність необхідних і достатніх елементів для саморозвитку, самовідтворення;
  3.  органічність: внутрішня єдність елементів системи;
  4.  мобільність: здатність системи адекватно, вчасно й комплексно реагувати на зміни середовища.

Основні підсистеми економічної системи:

  1.  продуктивні сили;
  2.  економічні відносини;
  3.  механізм господарювання.

Економічна система включає такі елементи: 1) переважний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб'єктів суспільного виробництва й відносини між ними; 3) економічна форма результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну й споживання; 5) загальні економічні закони.

Класифікація економічних систем та її критерії. Класифікація економічних систем в економічній літературі здійснюється по-різному, вона залежить від різних критеріїв.

Що ж до економічної системи, то вона тлумачиться як сукупність трьох складових: 1) відносин між господарюючими суб’єктами, котрі забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); 2) системи координації їх взаємодії; 3) системи мотивації і контролю.

В узагальненому виді критерії економічних систем можна поділити на:

  1.  Структуроутворюючі - економічні системи класифікуються на основі структурних елементів, які представляють предмет політекономії.
    1.  Соціально-економічні (змістовні): на основі виділення ключових змістовних сторін економічної системи (наприклад, за способом об'єднання виробництва і споживання, що визначає спосіб координації економічної діяльності).
      1.  Об'ємні і динамічні: здійснюється по ступені складності систем і їх мінливості (наприклад, однорідні або різнорідні системи, динамічні системи)

Відповідно, економічні системи за цими критеріями розділяються на:

1) економічні системи виробничих відносин, системи функціональних зв'язків, інституціональні системи;

2) економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, за цивілізаційними ознаками і за типом технологічного розвитку;

3) економічні системи "чисті" і "змішані", статичні та динамічні.

Таким чином, економічна система — це сукупність видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Формаційний підхід і класифікація типів економічних систем. У вітчизняній політичній економіці тривалий період панував формаційний підхід до класифікації економічних систем, який розроблено і обґрунтовано у працях К. Маркса.

К. Маркс досить детально розкрив сутність таких економічних формацій (способів виробництва), як первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Це сукупності специфічних соціально-економічних відносин у взаємодії з рівнем і характером розвитку продуктивних сил.

З точки зору формаційного підходу доцільно в курсі політичної економії розглядати дві протилежні, можна сказати антагоністичні економічні системи або формації — капіталістичну у вигляді моделі чистого капіталізму і комуністичну (соціалістичну).

Основні економічні формації (типи економічних систем):

  1.  Чистий капіталізм характеризується приватною власністю на ресурси і використанням системи ринків для координації економічної діяльності та управління нею. У такій системі поводження кожного її учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами. Кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Ринкова система за чистого капіталізму функціонує як механізм, за допомогою якого індивідуальні рішення та уподобання є гласними і координуються. Той факт, що товари і послуги виробляються, а ресурси пропонуються в умовах конкуренції, означає, що існує багато самостійно діючих покупців і продавців кожного продукту і ресурсу. У результаті економічна влада широко розосереджена. За такої моделі капіталізму роль держави в економічному регулюванні зведена до мінімуму.
  2.  Комуністична економіка характеризується суспільною власністю практично на всі матеріальні ресурси, централізованим прийняттям рішень та їх реалізацією через директивне планування, інструкції і команди. Підприємства є державною власністю і здійснюють виробництво на основі централізованих планових показників. Ринок робочої сили відсутній. Виробничі і фінансові ресурси розподіляються централізовано між галузями і підприємствами. Роль товарно-грошових відносин в економічних відносинах мінімізована.
  3.  Змішані системи. У реальній дійсності сучасні економічні системи розміщуються десь між цими крайнощами. Зараз немає ні чистого капіталізму, ні чистого комунізму (соціалізму). Правда, економіка одних країн більше відноситься до моделі чистого капіталізму, а інших — більше до чистого комунізму на його соціалістичній стадії. Так, економіка США ближче ніж економіка Франції до чистого капіталізму. Навпаки, економіка Швеції та Австрії ближче до економіки соціалізму. Соціалістичною країною вважається Китайська Народна Республіка.

Цивілізаційний підхід до класифікації економічних систем. В останні роки у вітчизняній економічній науці дедалі важливіше місце посідає цивілізаційний підхід, який по-іншому визначає закономірні ступені розвитку економічної системи.

Систематизуючим елементом цивілізаційного методу є розвиток продуктивних сил і такої їх складової, як технологічний спосіб виробництва. Він являє собою знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва.

Типи економічних систем (цивілізаційний підхід):

1. Аграрна (традиційна) економіка.

2. Індустріальна економіка.

3. Постіндустріальна економіка.

У традиційній економіці панівним було сільське господарство та натуральний характер виробництва. За індустріальної економіки панівною є промисловість, а загальною формою організації виробництва є товарне виробництво. За постіндустріальної економічної системи основою є нематеріальне виробництво, інформація і знання.

Взаємозв’язок продуктивних сил і виробничих відносин підпорядковується загальному економічному закону розвитку як економічної, так і суспільно-економічної формації чи системи. Цей закон називають загальним економічним законом відповідності: усі структурні елементи економічних відносин за якісними параметрами і співвідношеннями між собою мають відповідати досить адекватно рівню розвитку і характеру продуктивних сил.

Кожному новому етапу технологічного розвитку даного типу продуктивних сил відповідає свій щабель модифікації виробничих та інших економічних відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, нова економічна формація і нова економічна система.

4.2. Економічні відносини як соціальна форма і спосіб організації економічної системи

Економічні відносини та їх пофазна структура. Економічні відносинивідносини і зв’язки між людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва (виробництва, розподілу, обміну і споживання вироблених благ).

Виробничі відносини і спосіб виробництва. Що стосується терміна виробничі відносини, то його можна застосовувати при аналізі відносин і зв’язків, які виникають між людьми у сфері безпосереднього виробництва.

Відносини між людьми у сфері виробництва:

1) привласнення предметів природи; 2) спосіб поєднання людського ресурсу із засобами виробництва; 3) відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва; 4) організаційно-економічні відносини, складовою яких є управління виробництвом; 5) відносини між людьми щодо привласнення засобів виробництва.

Єдність і взаємодія продуктивних сил, що перебувають на певному рівні розвитку, і даного типу виробничих відносин становлять спосіб виробництва (економічній формації).

Техніко-, організаційно- і соціально-економічні відносини. Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини.

Техніко-економічні відносини – це відносини між людьми з приводу використання ними у процесі виробництва знарядь праці, за допомогою яких вони створюють необхідні життєві блага. Вони є речовою формою розвитку системи продуктивних сил, разом з якими формують технологічний спосіб виробництва.

Організаційно-економічні відносини – це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини обміну діяльністю між людьми, кооперування, концентрація та комбінування виробництва.

Соціально-економічні відносини — це така суспільна форма виробництва, суть і основу якої становлять відносини власності на засоби виробництва, природні ресурси, людський фактор, життєві блага. До соціально-економічних відносин належить також соціально-економічний аспект трудових відносин (характер праці) та відносини розподілу (відносини розподілу життєвих благ у Швеції за своїм характером скоріше є соціалістичними, ніж капіталістичними).

4.3. Власність як економічна категорія. Історичні типи та форми власності.

Основним фактором, що визначає тип тієї чи іншої економічної системи є відносини власності.

Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб’єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".

В побуті ми часто застосовуємо вираз: "Ця сорочка, светр, годинник – моя власність", "Завод – власність держави" та ін. І такі вирази з точки зору наших буденних потреб і навіть як мова юридичних нормативних актів цілком правомірні й виправдані, оскільки цілком очевидно окреслюють те коло суб'єктів, власників, які за суспільним визнанням мають всі права на володіння, використання і розпорядження на свій розсуд тими або іншими матеріальними благами.

Разом з тим, таке правове, юридичне трактування власності зводить останню лише до стосунків людини або групи людей з річчю: "Я володію, використовую, розпоряджаюсь сорочкою", "Держава володіє, розпоряджається заводом, використовує його матеріальні ресурси в своїх інтересах".

Але ці відносини людей до речей похідні від відносин людей між собою з приводу речей. "Я володію, використовую і розпоряджаюсь сорочкою тому, що ніхто інший не має на неї права. Я власник сорочки, тому що всі інші – не є її власниками. І кожний, хто захоче стати її власником, захоче володіти, використовувати, розпоряджатися нею, – вступить у відносини не з сорочкою, а зі мною з приводу сорочки".

Отже, відносини власності являють собою відносини між людьми з приводу присвоєння ними матеріальних та нематеріальних благ.

Відповідно, власність – це історично визначена форма присвоєння людьми матеріальних і нематеріальних благ в процесі їх виробництва, обміну і споживання.

Суб’єктами власності називають фізичні чи юридичні особи, які вступають у відносини власності. Ними можуть виступати окремі громадяни, групи людей, держава.

Об’єкти власності – це майно чи результати праці, з приводу яких виникають відносини власності. Ними можуть бути фактори виробництва (економічні ресурси) і готова продукція.

Власність як привласнення являє собою єдність юридичного і економічного змісту.

Система економічних відносин власності включає такі елементи:

  1.  привласнення факторів і результатів виробництва;
  2.  господарське використання матеріальних та інших засобів;
  3.  економічна реалізація власності.

Привласнення економічний зв’язок між людьми, який встановлює їх відношення до речей як до своїх. Воно пов’язане з виробництвом матеріальних благ. Процес виробництва є не що інше як привласнення людьми речовини, природи та енергії з метою задоволення своїх потреб.

Протилежним привласненню є відчудження. Воно виникає, наприклад, коли якась частина суспільства захоплює всі засоби виробництва, а інша частина залишається без джерел для існування. Або коли продукти праці, створені одними людьми, без будь-якого відшкодування присвоюють інші. Такими були, скажімо, відносини між феодалами і кріпаками.

Власники засобів виробництва не завжди займаються виробничою діяльністю: вони дають іншим особам можливість використовувати їх майно в господарських цілях на певних умовах. Тоді між власником і підприємцем виникають відносини господарського використання майна. Прикладом таких відносин є оренда – угода про надання майна якоїсь людини у тимчасове користування іншій особі за певну плату.

Власність економічно реалізується якщо приносить дохід її власнику. Він може бути у вигляді прибутку, податку, різних платежів.

Юридичний зміст власності реалізується через сукупність прав власника:

  1.  володіння;
  2.  користування;
  3.  розпорядження.

Володіння це не обмежена в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності, фізичний контроль над ним. Право володіння охороняється законом. Законне володіння майном завжди має правове обґрунтування (закон, угода, адміністративний акт) тощо.

Користування полягає в праві продуктивно або особисто  використовувати річ для задоволення власних потреб та інтересів залежно від її призначення (використовувати автомашину для перевезення людей та вантажів). Власник може передавати своє майно в користування іншим особам на якийсь час і на певних умовах. Межі права користування визначаються законом, угодою або іншим правовим обґрунтуванням.

Розпорядження здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття правових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності.

Основні типи власності: приватної, колективної і суспільної, рис. 4.2.

Рис. 4.2. Типи та форми власності

Приватна власність – тип власності, за якого всі три функції права власності належать окремій приватній особі. Вона охоплює такі основні форми: індивідуальна власність самих громадян,  приватна власність створених ними юридичних осіб (підприємств, організацій, установ) та інтелектуальна власність.

Суспільна власність – тип власності, за якого її функції – володіння, розпорядження і користування – належать не одному приватному суб’єкту, а багатьом. В Україні її представляють загальнодержавна власність та муніципальна власність (тобто власність місцевих органів влади).

Колективна власність – це тип власності, за якого її функції належать не одному приватному суб’єкту, а колективу людей. Вона включає: кооперативну (найчастіше зустрічається в сільському господарстві), корпоративну (власником майна є певна група осіб, ця власність формується на акційній основі, їй відповідає форма доходу – прибуток корпорацій, що містить в собі індивідуальний, персоніфікований дохід, дивіденди) та власність громадських організацій (політичних партій, профспілок тощо).

Слід розмежовувати форму власності і форму господарювання. Форма господарювання – один з методів реалізації форми власності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів, впливу економічного суб’єкта на зовнішнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й та ж форма власності може реалізовуватися через різні форми господарювання (приватна власність функціонує і реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація). Сьогодні з’явились нові можливості реалізації приватної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо. Водночас одна й та сама форма господарювання може реалізуватися різними формами власності. Це стосується, наприклад, оренди, акціонування.

Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу:

  1.  зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність – підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого;
  2.  корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності;
  3.   виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності;
  4.  соціально-інтегральна функція корпорації.

Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні соціальні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами. 

Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

У процесі реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності (у країнах з перехідною економікою) відбивається приватизація, яка є радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної. Це необхідні заходи, рішучість і послідовність в проведенні яких, зрештою, призведуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціально-орієнтованого суспільства.

Приватизація являє собою програму впорядкованого входу країни у ті сфери діяльності, де приватне підприємництво спроможне функціонувати досить успішно. Для України особливо важливими є ще й  такі цілі і завдання: формування прошарку приватних власників-підприємців; залучення іноземних інвестицій; сприяння демонополізації економіки; створення конкурентного середовища; підвищення ефективності діяльності підприємств; соціальний захист населення і розвиток об’єктів соціальної інфраструктури за рахунок коштів від приватизації.

Відповідно до чинного законодавства України приватизація державної власності здійснюється на основі таких принципів: законність; пріоритет прав трудового колективу підприємства, що приватизується; забезпечення соціальної захищеності і рівності прав громадян України у процесі приватизації; пріоритетне надання прав власності громадянам України; безкоштовна передача частини державного майна кожному громадянину України; приватизація державного майна на платній основі із застосуванням приватизаційних паперів; дотримання антимонопольного законодавства; повне, своєчасне і достовірне інформування громадян про всі дії щодо приватизації.

В Україні існує певна різноманітність форм викупу державних підприємств трудовими колективами. Усі їх можна поділити на чотири основні групи. Перша – повний викуп підприємства. Друга – дроблення підприємства та організація численних викупів. Третя – викуп допоміжних виробничих підрозділів великих підприємств. Четверта – викуп підприємств, що належать місцевим органам влади.

Важливим елементом процесу приватизації стає перетворення державних підприємств на акціонерні компанії. Найбільшою популярністю тут користуються програми розвитку акціонерної власності членів трудових колективів. Ось чому необхідно вивчити той досвід, що є в національних програмах участі найманого персоналу у власності підприємств розвинутих країн світу. Впровадження цих програм дозволяє досягти балансу між трьома ключовими проблемами, що викликають у суспільстві найбільше занепокоєння в період приватизації, – соціальною справедливістю, економічною ефективністю і надходженням коштів у державний бюджет.

Досвід розвинутих капіталістичних країн свідчить, що НТР не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а й, навпаки, вимагає підтримання такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання – потреба не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня.

Таким чином, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну (державну) форму реалізації, суперечить загальним законам економічного розвитку. Трагічним фрагментом в історії нашої країни стало надзвичайне перебільшення ролі вольового моменту у створенні форм власності. Наслідок – виникнення відповідного апарату, його бюрократизація і дедалі зростаюча влада бюрократії.

Тема 5. Товарна форма організації суспільного виробництва. Товар і гроші.

  1.  Натуральне виробництво і його місце в історичному розвитку.
    1.  Товарна форма організації суспільного виробництва. Проста і розвинена форми товарного виробництва. Спільні риси та відмінності.
      1.  Товар і його властивості.
      2.  Виникнення грошових відносин. Еволюція і типи грошей.
      3.  Сутність грошей. Альтернативні теорії грошей. Функції грошей.
      4.  Закони грошового обігу. Інфляція та забезпечення стабільності купівельної спроможності грошової одиниці. Грошові реформи.

5.1. Натуральне виробництво і його місце в історичному розвитку суспільства

Сутність і риси натурального господарства. Натуральне виробництво це тип господарства, в якому виробництво спрямовано безпосередньо на задоволення особистих потреб і потреб виробництва. Для натуральних господарств характерною є економічна замкнутість. Це означає, що такі господарства повністю або майже повністю ізолювали себе від суспільного поділу праці. Натуральне господарство протилежне товарному, яке виробляє продукти для продажу.

В умовах натурального господарства проявляються такі риси економіки:

1) господарська одиниця не бере участі в суспільному поділі праці, хоча останнє може мати певний ступінь розвитку і використовується більшою чи меншою кількістю інших господарських одиниць. До розкладу первіснообщинного ладу і виникнення першого великого поділу суспільної праці натуральне господарство було абсолютною формою його організації в суспільстві (общині);

2) кожне натуральне господарство намагається виробляти необхідні життєві засоби, тобто фонд життєвих благ для виробника і членів його сім’ї. Цей фонд виступає засобом людей до життя, відтворення їх;

3) засоби виробництва виробляються безпосередньо в господарській одиниці з тим, щоб процес виробництва був забезпечений не тільки земельними ресурсами, а й засобами виробництва, створеними в даному господарстві.

Економічною основою натурального господарства є сільське господарство і домашня промисловість.

Домашня промисловість являє собою виробництво в сільському господарстві готових продуктів для особистого і виробничого споживання. Виготовляються вони із сировини, яка добувається чи виробляється в цьому ж господарстві. Варто мати на увазі, що домашня промисловість виникла в епоху первіснообщинного ладу, у більшості народів на стадії неоліту, коли формувались галузі землеробства і тваринництва. Домашня промисловість охоплювала такі виробництва, як ковальське, гончарне, ткацьке, столярне. Великого значення набули переробка в межах господарства продукції землеробства і тваринництва, виготовлення взуття, одягу, предметів хатнього вжитку. Найбільш ранніми й універсальними видами домашньої промисловості були: обробка дерева, шкір, войлока, плетіння корзин, вірьовок, виготовлення засобів риболовства, примітивних сільськогосподарських знарядь.

Домашня промисловість була складовою економіки докапіталістичних економічних формацій, особливо феодальної. Суспільство, в якому панувало натуральне господарство, складалося з маси розрізнених і роз’єднаних, досить однорідних господарських одиниць, кожна з яких являла собою відособлений, замкнений світ: патріархальне господарство, примітивна сільська община, феодальний маєток.

Історичне значення натурального господарства полягає в тому, що:

1) воно є історично першим типом господарської діяльності людей;

2) з’явилися перші галузі господарства: землеробство і тваринництво;

3) на базі домашньої промисловості створювались умови для виникнення ремесла і кустарного виробництва, а також для нового великого поділу суспільної праці;

4) людина вперше оволоділа методами виробництва засобів виробництва для землеробства, тваринництва і домашньої промисловості;

5) розширене застосування примітивних засобів праці і поступове їх удосконалення підносили продуктивність праці в системі натуральних господарств.

Історичні межі натуральної форми організації виробництва. Історично кінцевою межею натурального виробництва як єдиної і абсолютної форми є перший суспільний поділ праці. Наступною історичною межею натуральної форми виробництва є поступове відокремлення ремесла від домашньої промисловості. Кінцевою історичною межею натуральної форми господарювання є феодальний спосіб виробництва. А взагалі, елементи натурального виробництва завжди зберігаються там, де є селянське господарство. Саме в селянських господарствах зберігається і домашня промисловість.

5.2. Товарна форма організації  суспільного виробництва

Виникнення товарного виробництва і його сутність. Товарне виробництво виникло в період розкладу первіснообщинного ладу. Воно мало значне розповсюдження в рабовласницькому суспільстві і за феодалізму, а за капіталізму набуло всезагального характеру. Товарне виробництво, яке виникло на базі натуральної форми виробництва, існує вже близько 7000 років.

Необхідною умовою виникнення товарного виробництва і обміну є суспільний поділ праці. В міру розвитку продуктивних сил за натуральної форми виробництва праця стає вже більш спеціалізованою. Поділ праці, який спочатку формувався в межах первісної общини або роду, з часом виходить за них. Складається система суспільного поділу праці. Так, тваринницькі племена виділяються з інших племен. У зв’язку з цим одні племена займаються переважно землеробством, а інші — тваринництвом. З виокремленням тваринницьких племен відбувся перший великий суспільний поділ праці.

Внаслідок появи надлишків продукту в спеціалізованих племенах виникає обмін продуктами між племенами і общинами. Займаючись в основному виробництвом продуктів тваринництва (м’яса, молока, шкір), пастушеські племена потребували продуктів землеробства (зерна, плодів, борошна), землероби, навпаки, — продуктів тваринництва (м’яса, шкір, шерсті). Таким чином, на стадії першого великого поділу праці виникає обмін надлишками вироблених продуктів між племенами і общинами.

У міру зростання виробництва поряд із землеробством і тваринництвом розвивалися й інші види виробничої діяльності людей. У тваринницьких і особливо землеробських общинах і племенах розвивалось ремісниче виробництво — ковальське, гончарне, ткацьке та ін. Ремеслоце дрібне виробництво, яке основане на особистій праці виробника і ручному інструменті. Виробництво більш досконалих знарядь праці та зброї, що все частіше виготовлялися з металу, вимагало великої і вмілої праці, з’явилася об’єктивна необхідність відокремлення ремесла від землеробства і тваринництва. Праця ремісників поступово відокремлюється від праці землеробів і тваринників, і ремесло виділяється в самостійну галузь виробничої діяльності людей.

З відокремленням ремесла від сільського господарства настав другий великий суспільний поділ праці. Це була перша в історії форма промисловості, яка відокремилася від натуральної. Крім продуктів землеробства і тваринництва, все частіше поступали в обмін вироби ремісників: кам’яні і металеві сокири, серпи і коси, луки, мечі, посуд, тканини, шкіри, одяг. Відокремлення ремесла сприяло виникненню виробництва продуктів спеціально для обміну.

Продукт, що виробляється не для особистого споживання, а для обміну, називається товаром. Спочатку товар безпосередньо обмінювався на інший товар, тобто за формулою Т—Т. Наприклад, 1 міра зерна на 1 вівцю. З часом з’явилися гроші. З появою грошей обмін розпадається на два акти: продаж товару на гроші (Т—Г) і купівля (придбання) інших товарів на гроші (Г—Т). З розгортанням відносин купівлі-продажу товарів у сфері обміну сформувався ринок Розвиток обміну зумовлює виникнення металевих грошей, виділення класу купців, появу торгівельного капіталу. Це був третій крупний поділ праці, який визначив подальший розвиток товарного виробництва.

 Основні риси товарного виробництва. Товарне виробництво — це така організаційна форма суспільного виробництва, за якої продукти виробляються не для власного споживання, а для обміну через купівлю-продаж на ринку.

Товарне виробництво має такі основні риси:

1) суспільний поділ праці. В умовах товарного господарства виробництво складається з різнорідних і відокремлених господарських одиниць. Кожна з них спеціалізується на виробництві певного продукту, так, промисловість розпадається на різні галузі: текстильну, харчову, шкіряну, металургійну та ін.;

2) приватна власність на засоби виробництва. В процесі розкладу первіснообщинного ладу виникла приватна власність на землі та на засоби виробництва. Суспільний поділ праці створював умови для виникнення й утвердження приватної власності. Відносини приватної власності на засоби виробництва і продукцію є важливою рисою товарної форми виробництва;

3) обмін товарами як форма економічного зв’язку між виробниками. В умовах спеціалізованого виробництва, коли кожен товаровиробник виробляє не для себе, а на ринок, і через ринок отримує все необхідне, то єдиною формою зв’язку між товаровиробниками виступає обмін товарами;

4) стихійний характер товарного господарства. Суспільний поділ праці та приватна власність на засоби виробництва дроблять економіку на безліч відокремлених, автономних підприємств, які виробляють продукцію на ринок і які залежать від ринку; це об’єктивно породжує стихію виробництва;

5) наявність ринку, тобто особливої сфери, в якій відбувається обмін товарів, зіткнення та узгодження інтересів виробників і споживачів товарів. Простий обмін (Т—Т) поступово замінюється товарним обігом, а разом з грошима з’являються ціни.

Відрізняють просте та розширене (розвинене) товарне виробництво:  

  1.  Просте товарне виробництво ґрунтується на:
  2.  особиста праця приватних власників засобів виробництва, тобто пряме поєднання виробника із засобами виробництва,
  3.  дрібне виробництво або дрібна торгівля (ремісники, кустарі, селяни),
  4.  частина продуктів йде на задоволення особистих потреб виробника і лише частина – на ринок,
  5.  застосування особистої праці або праці членів сім’ї, іноді найманій праці,
  6.  мета товарного виробництва – отримання доходу, необхідного для  задоволення особистих потреб товаровиробника,
  7.  розміри підприємства незначні,
  8.  товарне господарство породжує розвинене товарне господарство.
  9.  Розширене товарне виробництво має такі риси:
  10.  відокремлення виробника від засобів виробництва, перетворення маси виробників у найманих працівників, які позбавлені засобів виробництва, відчужені від власності на них,
  11.  застосовується наймана праця, товаром стає робоча сила;
  12.  значно більші розміри підприємства та обсяг продукту, виробленого для обміну;
  13.  товарні відносини носять загальний характер, оскільки товаром стає навіть робоча сила;
  14.  мета виробництва – одержання прибутку власниками засобів виробництва,
  15.  розвинене товарне господарство, намагається знищити просте товарне господарство.

Незважаючи на ці відмінності, просте і розвинене товарне виробництво мають одну і ту саму економічну основу — приватну власність на всі ресурси і продукти, а також спільною рисою простого і розвиненого товарного виробництва — існування ринку та грошей.

Суб’єкти та об’єкти товарних відносин. Об’єктами товарного виробництва є все те, що виробляється ним на ринок: різноманітні предмети споживання (їжа, одяг, взуття, меблі, посуд тощо); предмети праці (сировина, матеріали, комплектуючі вироби); знаряддя праці (інструменти, верстати, лемехи, засоби транспортування), такі засоби праці, як будівлі і споруди.

Суб’єктами товарних відносин:

  1.  Товаровиробники. Товаровиробник є водночас і покупцем товарів, які потрібні йому для задоволення потреб і які він купує на ринку.
  2.  Купці - особи, які спеціалізуються на торговельних операціях.
  3.  Робоча сила. Стає на певному етапі розвитку товарного виробництва.
  4.  Покупець. Той, хто купує вироблені товари. А взагалі покупцем — суб’єктом товарних відносин — є будь-яка фізична чи юридична особа, що має гроші і купує товар. Покупець є головною фігурою товарно-ринкових відносин.

Велику роль у функціонуванні товарного господарства відіграють такі закони виробництва, обміну, як:

  1.  закон вартості;
  2.  закони попиту і пропонування;
  3.  закон конкуренції;
  4.  закони грошового обігу.

Завершуючи виклад теми, треба наголосити на тому, що людство до цих пір не знайшло більш ефективної форми організації суспільного господарства.

5.3. Товар і його властивості

Властивості товару та його суперечності. Товарце насамперед продукт виробництва, здатний задовольняти яку-небудь потребу і призначений для обміну.

Весь товарний світ можна поділити на два класи, які в свою чергу поділяються на окремі види.

Перший клас утворюється  залежно від форм власності. Він включає такі види:

1. Товари індивідуального споживання (предмети споживання і засоби виробництва).

2) Державні (суспільні) блага. Ці корисні речі по суті не є товарами. Вони створюються не для продажу споживачам і відповідно не купуються, і не продаються на ринку (маяк, національна оборона).

3) Квазісуспільні товари ( від лат. quazi – ніби). До них може бути застосований "принцип виключення" (бібліотеки, музеї, профілактичне медичне обслуговування, пожежна охорона).

На дані блага можуть бути встановлені ціни. Але підприємці не беруть на себе весь обсяг виробництва таких благ. Це завдання виконує держава.

Другий клас товарів складається із речей, які відрізняються за характером задоволення потреб. Вони поділяються на такі види:

1) товари замінники (субститути). Якщо зростає споживання одного з них, то знижується використання іншого (вершкове масло і маргарин);

2) взаємодоповнюючі товари (компліменти). (фотоапарат і фотоплівка). Якщо зростає споживання одного з них, то збільшується споживання іншого.

3) незалежні товари. Потреби в цих речах не взаємопов’язані (банани і риба).

Властивості товару:

  1.  споживча вартість («корисність») і вартість,
  2.   відносна рідкість.

У сфері обміну товарами виникає і функціонує категорія мінової вартості. Мінова вартість характеризується перш за все як кількісне співвідношення, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.

Такі обмінні операції можна представити в алгебраїчному вигляді:

Xa=Yb=Zc,

де: a, b, c – корисні речі,

X, Y, Z – кількісні пропорції обміну.

Що лежить в основі цієї пропорції?

Ще Аристотель відзначив: обмін неможливий без рівності, а рівність без співрозмірності. Але що лежить в основі співрозмірності, ніхто не міг сказати протягом двох тисячоліть.

Мінова вартість є синтетичною формою прояву цих його властивостей. З іншого боку, наявність трьох властивостей товару є свідченням існування суперечностей у товарі.

Вартість і ціна: альтернативні теорії. Що ж являє собою вартість як категорія товарного виробництва?

  1.  Теорія трудової вартості (А. Сміт, Д. Рікардо і К. Маркс).
  2.  Суб’єктивно-психологічна теорія вартості (К. Менгер, В. Джевонс, Л. Вальрас, Е. Бем-Баверк, Ф. Візер, В. Парето): теорія граничної корисності - СРС.
  3.  Теорія витрат виробництва - СРС.
  4.  Неокласична теорія вартості ( А. Маршалл, П. Самуельсон). Загальне правило таке: чим менший період, тим більше потрібно враховувати вплив попиту, а значить і корисності на вартість.
  5.  Концепція попиту і пропозиції.

Суть трудової теорії вартості можна викласти в таких основних положеннях:

1) Різнорідні продукти ринкового обміну мають однаковий внутрішній зміст – вартість. Тому вони можуть прирівнюватись один до одного в певній міновій пропорції.

2) Вартість усіх товарів створюється суспільною працею товаровиробників. Ця праця є суспільною тому, що виробник ринкового продукту працює не для себе, а створює корисну річ для інших. Отже, вартість це втілена в товарі праця. А рівність продуктів по вартості означає, що в них втілено однакову кількість праці.

3) Сама праця, утворюючи вартість, відрізняється за складністю або якістю. Відрізняють просту працю (яка не потребує попередньої підготовки) та складну, тобто кваліфіковану. На останню попередньо затрачується час, зусилля людини, щоб набути необхідних трудових навичок та знань. Тому 1 година складної праці безпосередньо не дорівнює 1 годині простої праці.

Але при ринковому обмінні речей відбувається так звана редукція праці: 1 година складної праці зводиться до декількох годин простої праці. Тому на ринку вироби кваліфікованої праці (наприклад, годинники) завдяки вартості прирівнюються (у відповідному міновому співвідношенні) до продуктів простої праці (наприклад, до яблук).

4) Праця має внутрішнє мірило – робочий час. Якщо праця є однаковою за якістю (припустимо, проста праця), то вона кількісно вимірюється тривалістю в часі.

5 ) В кожній галузі товарного господарства на однаковий вид продукту праці, як правило, витрачають неоднаковий за тривалістю індивідуальний робочий час. Причиною цього є те, що товаровиробники працюють в різних умовах виробництва (мають неоднакові засоби і предмети праці), відрізняються за рівнем кваліфікації, за ступенем інтенсивності (напруженості) трудових зусиль. Тому вони постачають на ринок продукти одного й того ж виду і якості (наприклад, картоплю), але з різною за величиною індивідуальною вартістю.

Водночас, на ринку товари не можуть продаватися за індивідуальною вартістю кожного товаровиробника. Адже в такому випадку найбільше виграла б та людина, яка затратила на виробництво одиниці продукції найбільший за величиною робочий час (це може бути найневміліший та найледачіший). Тому на вироби одного виду та якості встановлюється суспільна (ринкова) вартість.

6) Основний закон товарного господарства – закон вартості полягає в тому, що товари продаються за суспільною вартістю, яка визначається затратами суспільно-необхідного робочого часу. Це – той робочий час, який затрачується на виготовлення продуктів за таких умов:

а) суспільно-нормальному (панівному) стані виробництва;

б) середньої кваліфікації працівників;

в) середньої інтенсивності праці.

Фактично даний час витрачається на створення більшості товарів даного виду.

Помітно, що тут представлений погляд на товарно-ринкові відносини лише з одного боку  – з позиції товаровиробника і продавця.

Суть суб’єктивно-психологічної теорії вартості. У неокласичній школі сучасне розуміння терміна «вартість» пов’язане з так званою «вартістю втрачених можливостей». У житті завжди доводиться вибирати. Оскільки ресурсів бракує, люди повинні постійно вирішувати, як використати обмежені час і доходи. Купити книгу чи шоколадні цукерки? Побудувати завод чи дачний будинок? 

Вартість втрачених можливостей — це вартість товару чи ресурсу, від яких відмовились.

Витрати виробництва робочої сили, землі, засобів виробництва та підприємницького таланту, як відносно рідкісних факторів виробництва, є вартістю втрачених можливостей. Вона (вартість) фіксується в товарі і означає, що людство свої здібності, земельні ресурси і засоби виробництва вилучило зі споживання чи відпочинку з метою виробничого використання. У свою чергу, виробничі ресурси взаємозамінювані. Так, машини з прогресом виробництва заміщують як людський ресурс, так і земельний. Коли додаткова одиниця виробничої машини заміщує одну чи дві одиниці праці, то ці останні виступають як вартість утрачених можливостей.

Вартість утрачених можливостей дозволяє нам зрозуміти те, що вартість є категорією, яка містить у собі витрати не одного, хоч і найбільш цінного ресурсу, а всіх виробничих ресурсів, які є взаємозаміщуваними.

А. Маршалл розглядав ринкову вартість як категорію короткого періоду, що діє на рівні підприємства. Проте, на наш погляд, є можливість розглядати вартість у контексті «нормальної вартості» і в короткому періоді теж, тобто в даний час. Для цього нам треба досліджувати модель межі виробничих можливостей, в якій об’єктами аналізу є не продукти, а залучені до виробничого процесу основні чинники виробництва — робоча сила, з одного боку, і засоби виробництва — з іншого. Модель матиме такий вигляд (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Межа виробничих можливостей

На рис. 5.1 показано на осі абсцис використовувані ресурси праці, а на осі ординат — використовуваний речовий капітал (засоби виробництва). Мається на увазі, що продукція виробляється відповідно до структури сукупного попиту, а капітал і праця найкращим чином поєднані так, що забезпечують нижчі витрати виробництва, ніж це можливо за будь-якого іншого варіанта. Вартість утрачених можливостей складається з вартості втрачених можливостей у праці та вартості втрачених можливостей щодо капіталу. Вартість праці й капіталу, витрачених на вироблений продукт, утілюється в цьому товарі як його вартість. У даному разі формується нормальна, а не ринкова вартість. Тут з самого початку діє така модель, яка щомиті є оптимальною, щомиті є ідеальною щодо зміни потреб людей та щодо змін з огляду на досягнення науки і технології, нагромадження капіталу, обсяги потреб. У цій економічній моделі діє загальний закон вартості, який говорить: якщо чинники виробництва є оптимальними щодо платоспроможних потреб суспільства, забезпечують обсяг випуску продукту на межі виробничих можливостей виробництва, то вартість кінцевого суспільного продукту буде найнижчою з усіх інших можливих варіантів виробничого процесу.

  1.  Виникнення грошових відносин. Еволюція і типи грошей.

Виникнення загальної, чи грошової форми вартості. Гроші є категорією товарного господарства, і історія їх появи нерозривно пов’язана з товарообміном. На ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли суспільний поділ праці тільки започатковувався, відбувався безпосередній обмін товару на товар. Спочатку це був випадковий і епізодичний обмін, коли в різних груп людей унаслідок певного збігу обставин з’являлись надлишки окремих продуктів за нестачі інших, що і зумовило виникнення потреби в обміні. Такий обмін може бути виражений формулою форми вартості:

хА = уБ - проста, одинична, чи випадкова форма вартості.

Одному товару, що перебуває у відносній формі вартості, відповідає тільки один інший товар, що перебуває в еквівалентній формі вартості. При цьому, якщо поміняти товари А і Б місцями, суть простої форми вартості не зміниться, зміняться лише ролі товарів.

Далі, для спрощення аналізу, будемо вважати, що вартість товару створюється лише працею, а остання, як вважає К. Маркс, в умовах товарного виробництва виступає водночас як конкретна і абстрактна праця.

У процесі обміну товари відіграють неоднакову роль. Перший (у нашому прикладі товар А) виконує активну функцію, виражаючи свою вартість в іншому (товарі Б), який є лише засобом для вираження вартості першого товару, відіграючи пасивну роль. Відповідно до цього розрізняють форми вартості, в яких перебувають товари А і Б. Товар, який виражає свою вартість в іншому, перебуває у відносній формі вартості. Товар же, який слугує засобом для вираження вартості іншого, перебуває в її еквівалентній формі. Відносна та еквівалентна форми вартості є єдністю протилежностей, які взаємно передбачають і взаємно виключають одна одну. Взаємно передбачають, оскільки відносна форма вартості є такою тільки стосовно еквівалентної, і навпаки. Взаємно виключають, тому що коли товар перебуває у відносній формі вартості, то він не може одночасно перебувати в еквівалентній, і навпаки.

Особливості еквівалентної форми вартості:

  1.  корисність (споживна вартість) товару-еквівалента безпосередньо виражає свою протилежність — вартість. Власна корисність того товару, який перебуває в еквівалентній формі (товар Б) не має значення, оскільки цей товар лише виражає вартість іншого товару (товару А).
  2.  конкретна праця, втілена у товарі-еквіваленті (товар Б), виражає свою протилежність — абстрактну працю, затрачену на виробництво іншого товару (товару А), тобто корисність товару-еквівалента, створена конкретною працею, стає формою вияву абстрактної праці, яка була затрачена на виробництво іншого товару.

Подальше поглиблення суспільного поділу праці, зокрема, поява спочатку ремісників, а потім і купців, сприяло розвитку товарних відносин. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну до регулярного. Він знаменував також перехід від простої, одиничної чи випадкової форми вартості до повної, або розгорнутої:

хА = уВ = zС= qD = wE.

На відміну від простої форми вартості еквівалентами вартості окремого товару (товару А) в обміні виступає велика кількість інших товарів, а мінові пропорції вже отримують усталений характер, що пов’язано зі зростанням регулярності обміну.

Повна, або розгорнута, форма вартості — це така форма, за якої одному товару, що перебуває у відносній формі вартості, відповідає безліч інших товарів, що перебувають у еквівалентній формі вартості.

Недоліки розгорнутої форми вартості:

1) Незавершеність еквівалентної форми вартості, через яку кількість товарів-еквівалентів з розвитком обміну могла нескінченно зростати.

2) Велика кількість таких еквівалентів зумовлювала велику кількість різних мінових пропорцій, що ускладнювало проведення обмінних операцій.

3) Неможливість у багатьох випадках безпосереднього обміну товарів внаслідок існування невідповідності між попитом і пропонуванням окремих товарів на конкретному ринку.

4) Зумовленість пропорцій обміну значною мірою споживчими властивостями товарів. Наприклад, можна обміняти наявний товар на будь-яку міру зерна, але не можна обміняти його на половину горщика чи чверть сокири через відсутність в останніх довільної подільності.

Саме тому в умовах подальшого поглиблення суспільного поділу праці відбувається поступове стихійне виділення із загальної маси товарів таких, які починають відігравати роль головних предметів обміну (худоба, зерно… гроші). Здійснився перехід від повної, чи розгорнутої, форми вартості до загальної, чи грошової.

Загальна, чи грошова форма вартості — це така форма, за якої безлічі товарів, що перебувають у відносній формі вартості, відповідає один товар, що перебуває в еквівалентній формі, внаслідок чого цей товар перетворюється у загальний еквівалент і набуває властивості загальної обмінюваності:

хА,

уВ,

zС,             =  kM (золото, …, деньги)

qD,

wE

Завдяки такій операції відбувається ліквідація тих незручностей, які викликані існуванням бартерного обміну. Закріплення ж функцій загального еквівалента за окремим товаром означало, по суті, появу грошей.

З того моменту, коли певний товар (золото) почав виконувати роль загального еквівалента, виникають, а потім розвиваються грошові відносини.

  1.  Сутність грошей. Альтернативні теорії грошей. Функції грошей.

У літературі сьогодні існує безліч різних визначень грошей, які значно відрізняються одне від одного.

Підходи до пізнання сутності грошей:

1) Функціональний підхід:

Л. Харріс: гроші як «…будь-який товар, що функціонує як засіб обігу, лічильна одиниця і засіб збереження вартості».

Р. Барр: «…гроші можуть бути визначені як засіб обміну, загальноприйнятий у даному платіжному співтоваристві». 

К.Р. Макконнелл і С.Л. Брю: «Гроші — це те, що гроші роблять. Усе, що виконує функції грошей, і є гроші».

2) Логіко-історичний (К. Маркс):

Оскільки гроші виникли внаслідок розвитку обміну товарів і є однією зі сторін обміну, то можна дійти висновку, що гроші самі є товаром, але товаром особливим, таким, який служить загальним еквівалентом вартості, її представником. Якщо виходити з цього, то можна розкрити і функції грошей, які є способами реалізації їх сутності.

Еволюція і типи грошей. Виникнення грошей відбувалось шляхом поступового, стихійного виділення із загальної маси товарів такого, який починав відігравати роль головного предмета обміну:

  1.  Продуктові гроші (певні споживчі продукти, які виступали матеріальними носіями вартості, що дорівнювала витратам виробництва цих продуктів: худоба, зерно, хутро).
  2.  Металеві гроші (металістична теорія грошей)це такі гроші, матеріальне тіло яких виготовлено з певного металу, а загальним еквівалентом вони стають завдяки великим витратам виробництва на видобуток цього металу: мідні, залізні, свинцеві, бронзові, олов’яні та інші металеві гроші. Зародки метали стичної теорії виникли ще в античний період, але найбільшого поширення вона набула в епоху первісного нагромадження капіталу, ототожнювала грошовий обіг з товарним, стверджуючи, що благородні метали (золото та срібло) за своєю природою є грошима.

З IV—III ст. до н. е. функції грошей перебирають на себе благородні метали — срібло та золото. Ця система грошового обігу, яка базувалась на використанні як грошей двох різних металів, отримала назву біметалічної. 

Монометалічною називається така грошова система, в межах якої лише один певний метал визнається за матеріальну основу грошей.

  1.  Номіналістична теорія грошей виникла ще в рабовласницьку епоху, але найбільшої популярності досягла після витіснення золотих грошей паперовими. Вона заперечує товарну природу грошей, розглядає їх виникнення суб’єктивно – як результат угоди людей або державних актів про впровадження грошей. Вважається, що гроші здобувають примусову купівельну силу, їх вартість визначається не матеріальним змістом, а найменуванням. При цьому повністю заперечувався зв’язок грошей з золотом.

Прихильники номіналістичної теорії закликали до заміни золота паперовими знаками грошей. Зокрема Дж. М. Кейнс вважав золоті гроші «варварським пережитком», а М. Фрідмен називає гроші «експериментальною теоретичною конструкцією», що не може мати вартості. Подібні погляди властиві і для іншого відомого сучасного економіста – П. Самуельсона, який вважає гроші «соціальною умовністю».

  1.  Кількісна теорія грошей виникла у 18 ст. Вона стверджує: гроші не мають внутрішньої вартості. Їх вартість залежить від кількості грошей в обігу і визначається співвідношенням попиту на них і пропозицією. Свій варіант кількісної теорії грошей розробив М. Фрідмен; її було покладено в основу монетарної політики багатьох розвинутих країн.

В сучасній економічній науці відбулось поєднання номіналістичної і кількісної теорій. Цей симбіоз дозволяє обґрунтувати закономірності обігу символічних грошей, регулювання їх кількості, природу безготівкових і «електронних грошей», суть інфляції; розробити основні принципи антиінфляційної політики.

Отже, в сучасній теорії грошима називається:

  1.  загальновизнаний засіб платежу, який без будь-яких обмежень приймається в обмін на товари та послуги, а також при сплаті боргових зобов’язань;
  2.  сукупність фінансових активів, які використовуються для проведення розрахунків при здійсненні різноманітних операцій.

Сучасні платіжні засоби випускаються центральним (емісійним) та комерційними (депозитними) банками і представлені двома видами грошей: символічними та кредитними.

Символічні, або декретні гроші – засоби обміну, що являють собою певні форми боргових зобов’язань держави і не мають власної невід’ємної цінності (готівкові гроші). Вартість таких грошей перевищує витрати на їхнє виробництво та цінність при альтернативному використанні (наприклад, як товару) і визначається їхньою здатністю обмінюватися на товари та послуги як зараз, так і в майбутньому. Монопольне право емісії готівкових грошей законодавчо закріплене за державою (центральним банком), тому символічні гроші є державними грошима.

Кредитні, або депозитні гроші – засоби обміну, які являють собою боргові зобов’язання депозитних інститутів (безготівкові гроші). Як і символічні гроші, вони не мають внутрішньої вартості. Вартість депозитних грошей визначається їхньою купівельною спроможністю – тобто кількістю товарів і послуг, які можна придбати на одну грошову одиницю. Кредитні гроші існують у вигляді товарних і грошових векселів, чеків, банківських депозитів.

Повноцінні гроші — це ті, які є загальним еквівалентом завдяки витратам виробництва на виготовлення їх матеріалу на рівні номінального знака вартості, який на них позначений (продуктові та ті металеві гроші, які виготовлені з благородних металів). Неповноцінні гроші — це ті, витрати на виготовлення яких є значно меншими ніж той номінальний знак вартості, який на них позначений (монети з недорогоцінних металів, паперові та всі види кредитних грошей).

Функції грошей. 

В економіці гроші виконують певні функції, а саме:

  1.  засіб обігуяк засіб обігу гроші є посередником при обміні товарами і послугами. Виконуючи цю функцію, гроші безперервно переміщуються від одного суб’єкта економіки до іншого. Такий рух, що обслуговує реалізацію суспільного продукту, називається грошовим обігом.
  2.  вираження вартості. Її здійснення дістає прояв у категорії ціни як грошового вираження вартості товарів. А сама вартість, представлена у грошовій одиниці, виступає як масштаб для цін.
  3.  засобу збереження та накопичення вартості – засобу накопичення купівельної спроможності, яка може бути використана на купівлю товарів у майбутньому. Виконуючи цю функцію, гроші тимчасово вилучаються з грошового обігу, щоб бути використаними у майбутньому для здійснення закупівель чи грошових угод. Поряд із нагромадженням грошей у монетарній формі відбувається нагромадження скарбів у вигляді предметів розкоші, виготовлених із золота і срібла, але не функціонуючих безпосередньо у вигляді грошей.
  4.  засобу платежу – засобу відкладених платежів, які повинні здійснитися у майбутньому, при сплаті боргових зобов’язань, і величина яких встановлюється в грошовій формі.

У К. Маркса функція засобу платежу (засобу сплати боргів чи надання кредиту без відповідного зворотного руху товарів) розглядається як особлива, що існує поряд з функцією засобу обігу (засобу реалізації товарів, коли рух грошей опосередковує протилежний їм рух товарів), і аналізується після функції засобу утворення скарбів. Логіка, яка закладена в основу підходу К. Маркса, полягала в тому, що повноцінні гроші, випадаючи з обігу, перетворюються на скарби, і після цього їм надається можливість виступати у новій функції — засобу платежу, яка є відмінною від функції грошей засобу обігу, оскільки нею не обслуговується рух товарів.

Сучасні функціональні форми грошей

Функціональні форми грошей і грошовий агрегат. Функціональні форми є похідними від грошових функцій і являють собою їх реальне втілення. Вони виступають як форма реалізації цих функцій в умовах структурно розвинених товарних відносин. Проте окремі функціональні форми грошей не автономні. Вони є лише структурними ланками цієї системи грошових відносин, де кожна окремо взята функціональна форма неспроможна повністю виразити всю сукупність грошових відносин.

Різні види грошових форм поєднуються у певні агрегати.

Грошовий агрегатце встановлене законодавством відповідно до принципу ліквідності специфічне групування грошових форм. Під ліквідністю розуміється можливість використання певного активу в ролі засобу обігу (чи платежу) і одночасно його здатність зберігати свою вартість.

Грошові агрегати М0, М1, М2, М3.

М0 - готівка чи гроші поза банками. Грошовий агрегат М0 має найбільшу ліквідність. Його структурними елементами є:

  1.  монети, що їх карбують державні установи;
  2.  скарбничі білети, що є казначейськими зобов’язаннями, випуск яких пов’язаний з фінансуванням дефіциту державного бюджету (ця форма грошей нині в Україні не використовується);
  3.  банкноти, що являють собою різновид кредитних грошей, емісія яких здійснюється центральними банками (в Україні Національним банком). Банкнота має загальну оборотність і, як і монета, абсолютну ліквідність.

М1 (грошова маса в широкому розумінні у вузькому розумінні) = готівкові гроші (М0) + трансакційні депозити.

Трансакційні депозитице вклади фізичних та юридичних осіб у комерційні банки й ощадні установи, кошти з яких можуть бути передані іншим особам у вигляді відповідних платежів, що здійснюються за допомогою чеків або електронних грошових переказів. Трансакційні депозити являють собою вклади до запитання на поточні та розрахункові рахунки. Вони можуть не приносити відсотків, а лише дають змогу їхнім власникам користуватись чеками та електронними переказами (в тому числі й кредитними картками). За своїм обсягом чекові вклади, що забезпечують безготівковий обіг грошей, є найпоширенішими. За їх допомоги у країнах Заходу здійснюється понад 90 % усіх видів оплат. Завдяки цьому система чекового обігу постійно прогресує.

М2 (грошова маса в широкому розумінні) = М1 + строкові депозити («майже гроші»). Агрегат М2 використовуються не тільки як засіб обігу, але і як засіб нагромадження чи збереження купівельної спроможності.

Строкові депозити являють собою гроші, які зберігаються на безчекових ощадних рахунках у комерційних банках та ощадних установах, про що їх власники отримують певні свідоцтва — сертифікати. Перетворення цих грошей на готівку чи інший високоліквідний платіжний засіб обумовлене певним строком. Гроші на таких рахунках застосовуються здебільшого у функції засобу нагромадження, а не засобу обігу, тому їх ліквідність є більш низькою.

М3 = М2 +  гроші, які клієнти зберігають на рахунках, відкритих для ведення банками довірчих операцій. У цих грошей ще нижча ліквідність.

У деяких країнах виділяється також агрегат L = М3 + , який включає до свого складу агрегат М3, казначейські векселі та деякі інші грошові активи.

  1.  Закони грошового обігу. Інфляція та забезпечення стабільності купівельної спроможності грошової одиниці. Грошові реформи.

Сутність закону грошового обігу.  Грошовий обіг – це процес руху грошей, що обслуговує реалізацію суспільного продукту.

Закон грошового обігу полягає в дотриманні в економіці необхідної кількості грошей, необхідну для реалізації суспільного продукту за різних умов. Закон грошового обігу полягає в дотриманні в економіці необхідної кількості грошей. Закон грошового обігу виражається рівнянням Мф=Мн, де  Мффактична грошова маса в обігу, а Мн – об’єктивно необхідна для обігу маса грошей. Коли Мф>Мн, в обігу знаходяться зайві гроші, а якщо Мф<Мніснує нестача грошей в обігу.

За умов золотомонетного обігу рівновага грошового обігу забезпечувалась автоматично, що пояснювалось виконанням золотом грошової функції засобу нагромадження. Кількість повноцінних золотих грошей, необхідних для обігу, визначалась  такою рівністю:

Мн = (СЦ – К + ПЛ – ВП)/О, 

де: СЦ – сума цін усіх товарів і послуг, реалізованих протягом року;

К – сума цін товарів і послуг, проданих у кредит;

ПЛ – сума платежів за борговими зобов’язаннями;

ВП – сума платежів, що взаємно погашаються  (без застосування наявних грошей);

О – швидкість обороту грошової одиниці.

Ця формула також відображає кількість грошових знаків, що замінюють повноцінні гроші в обігу. В обох випадках визначається необхідна кількість готівки. Зростання значення безготівкових грошей за сучасних умов робить непридатним даний метод визначення необхідної кількості грошей. Тепер для цього широко застосовується рівняння американського теоретика І. Фішера (виведене у 1947 р.), яке має такий загальний вигляд: І. Фішера (виведене у 1947 р.): 

  або

де М — кількість грошей в обігу (грошова маса); Q — фізичний обсяг товарів і послуг; Р — середня ціна, за якою продається кожен товар; V — швидкість обігу грошей протягом року.

Інфляція та забезпечення стабільності купівельної спроможності грошової одиниці. Грошові реформи.

Інфляція та її види і форми. Купівельна спроможність грошової одиниці - маса товарів, яку можна придбати за цю грошову одиницю. Потрібно також зазначити, що в умовах зростання загального рівня цін купівельна спроможність кожної окремої грошової одиниці буде зменшуватись, тобто на кожну грошову одиницю можна буде придбати все менше товарів.

Інфляція - процес зменшення купівельної спроможності грошової одиниці. Причиною інфляції є порушення закону грошового обігу, внаслідок чого кількість наявних неповноцінних грошей в обігу перевищує потребу в них. Це й викликає зростання загального рівня цін. Провідним чинником інфляції є зростання грошової маси. Проте саме по собі зростання грошової маси не спричиняє інфляції. Інфляція з’являється лише тоді, коли темпи зростання грошової маси випереджають не тільки темпи зменшення швидкості обігу грошової одиниці, а й темпи зростання суспільного продукту, реалізацію якого й обслуговує грошова маса.

Саме тому до чинників інфляції крім зростання грошової маси можна віднести зростання швидкості обігу грошової одиниці та зменшення загального обсягу суспільного продукту. Вплив кожного з цих чинників може призвести до порушення законів грошового обігу, внаслідок чого кількість неповноцінних грошей в обігу перевищить потреби в них, що і зумовить початок процесу інфляції чи знецінення грошей.

Інфляція не лише відображає у своєму розвитку динаміку цін, а й вимірюється останньою. Вона є обернено пропорційною величиною цінової динаміки. Якщо протягом року ціни зросли на 10 %, то можна сказати, що на такий самий відсоток грошова одиниця знецінилася чи втратила свою купівельну спроможність.

Види інфляції:

  1.  Повзуча інфляція (ціни зростають темпом до 10% на рік).
  2.  Галопуюча інфляція (ціни зростають темпом від 10 до 100% на рік).
  3.   Гіперінфляція (темпи зростання цін перевищують 100% на рік).

Форми інфляції: відкрита та придушена.

Відкрита - інфляція, якщо порушення законів грошового обігу (коли кількість неповноцінних грошей в обігу є надмірною порівняно з потребою в них) проявляється у пiдвищеннi цін.

Придушена - інфляція, якщо порушення законів грошового обігу (коли кількість неповноцінних грошей в обігу є надмірною порівняно з потребою в них) призводить до появи дефіциту товарів, а не до підвищення цін.

Забезпечення стабільності купівельної спроможності грошової одиниці та грошові реформи. Потрібно зазначити, що в умовах інфляції гроші поступово припиняють виконувати таку свою функцію, як засіб збереження вартості. А це призводить до того, що їх все більш неохоче починають брати і в обмін на свій товар, намагаючись якомога швидше їх позбутись, і все менше роблять заощаджень у грошовій формі.

Стабілізація купівельної спроможності грошової одиниці:

  1.  Обмеження грошової емісії (емісіяце випуск в обіг додаткової кількості грошей). Крім того, можуть здійснюватися заходи щодо стимулювання зростання суспільного продукту.
  2.  Грошові реформи. Вони можуть допомогти й у вирішенні завдання щодо зменшення вже наявної в обігу грошової маси. Грошова реформаце перебудова державою наявної в країні грошової системи. При цьому грошові реформи можуть переслідувати не тільки вузькі цілі стабілізації грошової одиниці, а й більш широкі — загальної перебудови чинної в країні системи грошово-кредитних відносин.

Види грошових реформ:

  1.  Формальна грошова реформа зводиться до впровадження нового зразка купюри з одночасним або поступовим вилученням тієї, що функціонує.
  2.  Деномінаційна полягає в тому, що разом зі зміною зразка купюри відбувається зміна існуючого масштабу цін (зменшення кількості нулів на купюрах).
  3.  Конфіскаційна грошова реформа полягає в безоплатному вилученні державою частини грошей суб’єктів економіки.

Тема 6. Капітал і наймана праця.

6.1. Капітал як економічна категорія.

6.2. Капітал і праця.

6.3. Заробітна плата: сутність, форми та організація. Види заробітної плати.

6.1. Капітал як економічна категорія

Історія етимології капіталу. Термін «капітал» (capitale, від лат. caput — голова) уперше з’являється в ХІІ і ХІІІ ст. і означає «засоби, склади товарів, сума грошей, гроші, позичені під процент». У своїй проповіді св. Бернандіно із Сієн (1386—1444) говорив, що існує «породжуюча причина багатства, яку ми всі звемо капітал» (див.: Бергер П. Л. Капіталістична революція: п’ятдесят пропозицій. — К., 1995. — С. 34). Поступово термін починає вживатися в більш вузькому значенні: грошове багатство виробника або купця.
У ХVІІ ст. цей термін у своєму вузькому значенні став загальноприйнятим, особливо стосовно продуктивного капіталу. Іменник «капіталіст» зустрічається вже в середині XVІІ ст. і позначає власників капіталу. Слово «капіталізм» пізнього походження, його запровадив К. Маркс.

Отже, етимологія терміна «капітал» фіксує деякі ключові елементи феномену: він первісно пов’язаний з грішами і являє собою специфічний спосіб організації виробництва.

Перетворення грошей у капітал. Розглянемо категорію «капітал» у тісному зв’язку з грошами. Ще в середньовічній Західній Європі гроші виступали не тільки як загальний еквівалент, а і як найбільш абстрактна форма суспільного багатства та абсолютний ліквідний засіб. Саме ці характеристики сприяли перетворенню грошей у капітал.

Гроші стають капіталом лише тоді, коли їх пускають в обіг для наживи, тобто для одержання грошової суми більшої ніж первісно вкладена.

Загальна формула руху капіталу така: Г—Т—Г, де Г =
= Г + ∆Г, а ∆Г — це приріст грошей над первісною сумою.

Таким чином, первісно авансована вартість Г не тільки зберігається в обігу, але й змінює свою величину, долучає до себе додаткову суму грошової вартості ∆Г, тобто зростає. І саме цей рух перетворює гроші в капітал.

Гроші використовувались як капітал, тобто з метою збагачення, ще за рабовласництва і кріпацтва. У цих суспільствах існували так звані допотопні форми капіталу — торговельний і лихварський.

Торговельний і лихварський капітали діяли у сфері обігу. Вони безпосередньо не вторгалися у сферу виробництва, де продовжували панувати відповідно рабовласницькі і феодальні порядки. Докорінний поворот відбувається тоді, коли поряд з грошовим капіталом виникає продуктивний капітал, формуючи специфічний спосіб організації виробництва, який К. Маркс назвав капіталістичним.

Формула руху капіталу Г—Т—Г є загальною, тому що в усіх галузях розвинутого товарного господарства рух капіталу виступає в цій формі. Крайні буквені члени цієї формули свідчать, що їй властива суперечність. Оскільки Г > Г, то виникає питання, що є джерелом ∆Г, прибутку.

Первісне нагромадження капіталу. Формування продуктивного капіталу історично пов’язується з первісним нагромадженням капіталу і становленням капіталістичного підприємництва.

Капіталістичне підприємництво, що виникло в надрах феодалізму, відрізнялось від попередніх форм товарного господарства перш за все як велике виробництво, що використовує кооперацію праці багатьох найманих робітників. Виникнення капіталістичного підприємництва пов’язане з первісним нагромадженням підприємницького капіталу.

Первісне нагромадження капіталу, що створює капіталістичні відносини, є процесом, який перетворює, з одного боку, засоби виробництва і засоби до життя в капітал, а з іншого — безпосередніх виробників у найманих робітників.

Процес первісного нагромадження являв собою передісторію капіталізму та утвердження капіталістичного способу виробництва. Основу цього процесу становив розвиток товарного виробництва. З розвитком ремесел і торгівлі відбувалась усе більша диференціація ремісників, причому багаті цехові майстри перетворювались спочатку в скупників, а потім у промислових підприємців, що створювали капіталістичні майстерні та мануфактури.

У процесі первісного нагромадження капіталу велику роль відігравали торговельний та лихварський капітали, які сприяли розвиткові товарно-грошових відносин. Торговельний капітал часто рухався в промисловість, і купець у цьому разі перетворювався в капіталіста-мануфактурника. Лихварі ставали іноді банкірами. Водночас із формуванням верстви найманих робітників відбувалось виникнення буржуазії — власників грошового і продуктивного капіталу.

Сутність категорії «капітал». Капітал виникає тільки там, де підприємець, будучи власником засобів виробництва та грошових ресурсів, знаходить на ринку вільного робітника в ролі продавця робочої сили, наймає його і здійснює процес виробництва товарів з метою одержання більшої вартості, що виступає у формі прибутку.

Умови функціонування категорії капітал:

1) високорозвинуті товарне виробництво, обіг і ринок;

2) наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення за рахунок одержання прибутку;

3) зосередження в частини господарюючих суб’єктів значної кількості засобів виробництва і грошових ресурсів;

4) наявність людей праці, юридично вільних, але які позбавлені засобів виробництва і життєвих благ, що змушує їх найматися.

Отже, капітал — це категорія, що виражає не стільки технічні чи організаційні, скільки соціально-економічні відносини. Ми розглядаємо капітал як явище соціально-економічне.

Капітал це авансовані підприємцями у виробництво товарів засоби виробництва, грошові ресурси і засоби на оплату найманої праці, які в процесі своєї продуктивної взаємодії забезпечують зростання вартості та збагачення підприємців.

Багато дослідників уважають, що капітал — це сукупність засобів виробництва, які приносять дохід їхньому власникові. «Капітал, — пише видатний американський економіст П. Самуельсон, — цей термін часто застосовують до товарів виробничого призначення…», які «…перебувають у приватній власності, а вироблюваний ними дохід належить їх власникам». (Самуэльсон П. Экономика: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1964. — С. 64, 72.)

Значного поширення набув погляд на капітал як на один з факторів виробництва, що поряд з працею, землею і підприємницькою діяльністю приносить дохід. Основоположником такого підходу можна вважати французького економіста Ж. Б. Сея.

6.2. Капітал і праця

Наймана праця і робоча сила як товар. Капітал підприємця є його приватною власністю. Але його власність не поширюється на інший фактор виробництва — робочу силу вільних робітників. Останніх він може залучити через механізм наймання. Наявність найманої праці — обов’язковий соціально-економічний чинник функціонування в економічній системі суспільства категорії капітал.

Дві основні форми працевлаштування людей: пряма і побічна.

Пряме (безпосереднє) працевлаштування є характерним для дрібного товарного виробництва та сектору підприємств колективної власності. Пряме поєднання робочої сили і засобів виробництва можливе лише тоді, коли власник робочої сили водночас є власником (чи співвласником) підприємства, на якому він працює.

Але в ринковій економіці більшість підприємств є приватною власністю підприємців-капіталістів. Певна частина підприємств є державною власністю.

Побічне працевлаштування: наймана праця здійснюється за допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові, тобто відчужені від нього; процесом праці керує власник засобів виробництва; результати виробництва присвоюються власником капіталу.

Наймання праця це письмовий чи усний договір між власником підприємства або його представником і працездатною особою про використання робочої сили суб’єкта, що працевлаштовується, у виробничому процесі підприємства за відповідну грошову винагороду.

Грошова винагорода має назву заробітна плата.

Розглядаючи суть наймання варто звернути увагу на таке. За капіталізму власник робочої сили є вільною особою і з точки зору буржуазного права може розпоряджатися своїми здібностями за власним вибором. Проте реалії життя такі, що робітник, будучи юридично вільним, позбавлений власності на засоби виробництва і засоби до життя. Як за цих умов люди праці можуть реалізувати свою здатність до життя? Вихід один: винести свою робочу силу на ринок праці і продати її наймачеві як товар.

Отже, юридична свобода робітника за відсутності в нього джерел до життя є тим економічним чинником, який перетворює його здатність до праці у товар. З виникненням капіталізму створюється особливий ринок — ринок праці.

Властивості товару «робоча сила». У загальному вигляді властивості товару робоча сила ті самі, що й для інших товарів.

Відмінності робочій сили:

  1.  Робоча сила – не річ, а здатність людини до праці.
  2.  Здатність до праці, на відміну від звичайних товарів, відчужується на строк через ринок праці у формі наймання.
  3.  Реальне відчуження здатності здійснюється у процесі праці найманого виробника.
  4.  Корисність робочої сили проявляється в її продуктивній силі, якості, культурному розвитку, сумі інших здатностей. Особливим проявом корисності робочої сили є її вміння приводити в рух і «співпрацювати» з капіталом (засобами виробництва).
  5.  Вартість товару «робоча сила» виступає як вартість життєвих засобів, необхідних для нормального відтворення робочої сили індивіда та членів його родини (крім того, на вартість робочої сили впливають: гранична продуктивність праці, моральний фактор, звичаї і традиції, національні особливості, рівень культури та людяності в суспільстві).

Основні положення щодо вартості робочої сили і визначення її величини викладені К. Марксом у першому томі «Капіталу» (див.: Маркс К. Капітал: Т. 1 // Маркс К. і Енгельс Ф. Твори. — Т. 23. — С. 168—170).

Інші точки зору щодо вартості робочої сили:

  1.  Класики політичної економії під товаром розуміли не робочу силу, а саму працю. «Природною ціною праці, — писав Д. Рікардо, — є та, яка необхідна, щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їхньої кількості». (Рикардо Д. Начала политической экономии // Классика экономической мысли. — М.: ЭКСМО-ПРЕСС, 2000. — С. 454).

Грошова винагорода має назву заробітна плата.

6.3. Заробітна плата: сутність, форми та організація. Види заробітної плати
Підходи до визначення заробітної праці:
  1.  Заробітна плата: неокласичний підхід. Переходячи до вивчення економічної природи заробітної плати, слід мати на увазі, що вона є трудовим доходом, тобто доходом, одержаним робітником від праці. Трудові доходи є основним джерелом доходів для величезної більшості людей. Заробітна плата та інші різновиди заробітку становлять сьогодні в розвинутих країнах до 80% національного доходу.

2) Заробітна плата: марксистській підхід. Протилежною неокласичній є марксистська теорія заробітної плати за капіталістичної ринкової системи. К. Маркс розглядав заробітну плату в органічній єдності з вартістю товара «робоча сила». «…Вартість робочої сили — це вартість життєвих засобів, необхідних для підтримання життя її власника… Сума життєвих засобів, — писав К. Маркс, — повинна бути достатньою для того, щоб підтримати трудящого індивіда як такого в стані нормальної життєдіяльності». (Маркс К. Капітал: Т. 1 // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 23. — С. 169.).

На противагу іншим товарам вартість робочої сили включає в себе історичний і моральний елемент. На вартість робочої сили впливають також умови праці, і перш за все ті, які небезпечні для життя носія робочої сили або є тяжкими для її здійснення. Посилена затрата праці передбачає посилене заміщення.

Недолік Марксової теорії полягає насамперед у тому, що в ній заробітна плата не пов’язується з результатами праці трудящого.

Отже, заробітна плата це ціна, що виплачується за використання праці. Вона як економічна категорія розвинутих товарно-ринкових відносин виражає вартість товару робоча сила і оплату за працю, за витрати й результати її, що визнані ринком.

Основні форми заробітної плати:

Відрядна - це оплата працівникові  залежно від розмірів виробітку (виготовлених виробів або здійснених операцій). Відрядна заробітна плата використовується для підвищення інтенсивності праці, скорочення витрат на контролювання робітників, посилення конкуренції між ними.

 Почасова - це оплата працівникові за певний час (годину, робочий день, тиждень) його роботи (праці).

В останні два-три десятиліття погодинна зарплата у багатьох країнах перетворилася у головну форму оплати праці. Вона охоплює приблизно 70% робітників обробної галузі промисловості США і Франції та до 60% промислових робітників Великобританії і Німеччини.

Особливо вигідно застосовувати погодинні ставки заробітної плати, оскільки у цьому разі робітникові оплачується не денна (або тижнева чи місячна) вартість його робочої сили, а тільки фактично відпрацьована кількість годин. Переводячи робітників на погодинну оплату праці, підприємець таким чином може зменшувати оплату праці відповідної кількості працюючого персоналу.

З розвитком НТП дедалі ширше застосовується погодинно-преміальна система заробітної плати. У розвинутих країнах застосовуються такі системи заробітної плати (у різних їх комбінаціях): тарифні, преміальні, акордні, колективні. За їх допомогою власники підприємств намагаються заінтересувати найманий персонал у найбільшій віддачі, у найкращому виконанні своїх трудових обов’язків, в ініціативності та винахідливості.

У Законі України «Про оплату праці» наводиться таке її визначення: «Заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу».

Мінімальна ж зарплата в даному Законі визначається, як «законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитись оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт)».

Основою організації зарплати є тарифна система оплати праці, яка включає: тарифні сітки, тарифні ставки (схеми посадових окладів); тарифно-кваліфікаційні довідники.

Розмір заробітної плати в різних країнах неоднаковий, оскільки існують національні відмінності щодо її величини.

Види заробітної плати:

  1.  Номінальна заробітна плата — це сума грошей, яку одержує працівник за годину, день, тиждень, місяць у касі підприємства. Включає в себе відрахування на соціальне страхування і прибутковий податок.
  2.  Реальна заробітна плата це та кількість товарів і послуг, яку працівник може придбати на свою номінальну заробітну плату, очищену від відрахувань на прибутковий податок.

Рисунок 6.1 – Темпи зростання номінальної та реальної заробітної плати, 1995-2009 рр. 

Мінімальна заробітна плата це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг роботи).

У провідній країні світу — США — вона коливається в межах від 40 до 50% середньої заробітної плати, і нині приблизно 5 дол. на годину. Для сравнения: средний уровень почасовой зарплаты в Европе — €11, а в США — более $7. А в Україні на 1 жовтня мінімальна заробітна плата становить 907 грн., а почасова – 5.43 грн.

Продуктивність праці і заробітна плата. Як правило, всі, хто працює, зацікавлені у зростанні заробітної плати. Матеріальною основою такого процесу зростання є продуктивність праці на людино-годину. У всіх країнах з розвинутою ринковою економікою спостерігається унікальний зв’язок між динамікою продуктивності праці й оплати праці.

У ринковій економіці попит на працю (або на будь-який інший ресурс) залежить від продуктивності. У цілому чим вища продуктивність праці, тим більший попит на неї. Висока чи низька продуктивність праці, включаючи її граничну продуктивність, залежить від:

  1.   якості затраченої праці,
  2.  кількості та якості факторів виробництва, що взаємодіють,
  3.  рівня використання технічних знань.

У свою чергу якість праці залежить від:

- грамотності, освіченості, навченості та кваліфікованості робітників. Країна з малоосвіченими робітниками не спроможна освоїти сучасні технології, що вимагають використання комп’ютерів і складної техніки.

Велике значення для рівня і динаміки продуктивності праці мають прогресивні технології, форми власності та методи управління. Країна може мати значні ресурси і високоосвічених робітників, але слабий менеджмент, низьку виконавчу та технологічну дисципліну. Останні фактори знижують рівень продуктивності праці в країні.

Зрештою, поєднання вищої якості робочої сили і праці, нагромадження капіталу і науково-технічного прогресу веде до значного підвищення продуктивності праці й попиту на працю. На цьому матеріальному підґрунті зростає й заробітна плата.

Відмінності в заробітній платі. Завершуючи виклад теми, розглянемо відмінності в заробітній платі та її об’єктивні чинники. Спочатку дослідимо структуру заробітної плати в різних галузях.

Рисунок 6.2 – Середньомісячна  заробітна плата за видами економічної діяльності за період з початку 2010 року на серпень місяць

Об’єктивні чинники відмінності в заробітній платі:

  1.  Компенсаційні відмінності – відмінності в заробітній платі, що покликані компенсувати відносну непривабливість, або нематеріальні відмінності самої праці. Різна праця має різну привабливість, складність, зручність, тому заробітну плату можуть підвищувати, щоб компенсувати додаткові витрати на відтворення робочої сили (праця на атомних електростанціях є небезпечною для здоров’я, тому атомні електростанції змушені багато платити, щоб наймати людей для небезпечної роботи).
  2.  Відмінності в якості праці - спричинені вродженими та фізичними здібностями, освітою, підготовкою та досвідом (більш висока заробітна плата у працівників вищої кваліфікації (інженерів, юристів, лікарів, економістів, менеджерів)).
  3.  Елементи унікальної праці та сегментація ринку праці. Ринки праці поділені на неконкуруючі групи. Оскільки люди спеціалізуються в певній діяльності, то вони стають частиною субринку робочої сили: атомних електростанцій, сільського господарства, лісохімічної галузі, торгівлі тощо. Через те вони є об’єктом пропонування та попиту на це вміння, а тому їхні власні трудові доходи зростають чи спадають залежно від стану справ в українському машинобудуванні, що характеризується глибокою кризою; цим пояснюється низька оплата праці, яка в цій галузі загалом є висококваліфікованою.

Тема 7. Витрати виробництва і прибуток

  1.  Сутність та економічне значення витрат виробництва. Теорії витрат виробництва
  2.  Економічні та бухгалтерські витрати та їх структура
  3.  Валові, середні та граничні витрати
  4.  Прибуток як економічна категорія. Норма прибутку та чинники, що на нього впливають

7.1. Сутність та економічне значення витрат виробництва. Теорії витрат виробництва

Витрати - це обсяг спожитих матеріальних, фінансових, трудових ресурсів, необхідних для здійснення підприємством господарської діяльності, спрямованої на одержання прибутку й максимізації добробуту власників у грошовому еквіваленті.

За будь-якої форми підприємницької діяльності, орієнтованої на отримання прибутку, останній буде тим більший при заданому обсязі виробництва, чим менші витрати виробництва (рис. 7.1).

Рис. 7.1. Вартість товару

Звідси й два основні шляхи підвищення прибутковості бізнесу: інвестування в найбільш вигідні сфери господарства (зі сприятливим співвідношенням товарного попиту та прийнятними цінами) та зниження витрат виробництва.

Підходи до визначення витрат і прибутку:

  1.  Класична (марксистська) економічна теорія джерелом суспільного багатства вважає працю. Доводиться, що витрати виробництва являють собою витрати живої та уречевленої праці, вираженої у грошовій формі. К. Маркс обґрунтував наявність двох видів витрат виробництва: суспільні витрати і витрати виробничих одиниць (підприємств). Те, чого коштує виробництво товару суспільству, являє його суспільну вартість, величина якої визначається витратами суспільно-необхідної праці. Те, чого коштує виробництво товару підприємцю, визначається витратами капіталу і утворює витрати виробництва. Якщо суспільні витрати: w=c+v+m, тобто – сума вартості використаних засобів виробництва (постійного капіталу) (с) та знову створеної вартості (v+m), що складається із затрат живої оплаченої праці (змінного капіталу, авансованого в робочу силу) (v), та неоплаченої праці (додаткової вартості) (m), то витрати виробництва є затратами лише капіталу: k=c+v. Вони завжди є меншими від суспільної вартості на величину додаткової вартості (m), яка створюється робітником понад вартість його робочої сили, а отже нічого не коштує підприємцю.

Додаткова вартість, виступаючи як породження всього капіталу, набуває форми прибутку, який привласнюється власником капіталу. Отже, за К. Марксом прибуток – це різниця між ринковою ціною і витратами капіталу (Прибуток=Ринкова ціна-Витрати капіталу). Кожний товаровиробник намагається знизити індивідуальні витрати виробництва, щоб продавши свій товар за ринковою ціною, близькою до суспільної вартості, збільшити свій прибуток.

  1. У першій половині ХІХ ст. з’являється теорія витрат виробництва, за якою витрати виробництва (як сума витрат на засоби виробництва і оплату праці) є основою цінності, а відповідно і ціни товару.
  2. У той же час виникла і набула поширення теорія трьох факторів виробництва (Ж. Б. Сея, Ф. Бастіа). Згідно з цією теорією у виробництві товарів і формуванні вартості беруть рівноправну участь праця, капітал і земля. Відповідно праця створює заробітну плату, капітал – прибуток (процент), земля – ренту.
  3. Сучасні погляди на витрати виробництва, вартість і ціну формуються під впливом неокласичних ідей, згідно з якими ціна встановлюється на основі дії ринкових сил вільної конкуренції, що перебувають під постійним впливом формуючих факторів, залежно від яких формуються моделі ринків.

Витрати виробництва та їх види у трактуванні неокласиків помітно відрізняються від класичної економічної теорії. Вони виходять з факту обмеженості ресурсів та припущення про прагнення підприємця найбільш ефективного їх використання.

Зіштовхуючись з тим, що ресурси обмежені, виробник робить вибір між альтернативними способами їх використання. Так виникають альтернативні витрати – затрати ресурсів за найкращого варіанту їх застосування. Тому існує ціна економічного вибору. Підприємець, приймаючи рішення про використання ресурсів, відмовляється від виробництва інших товарів і послуг, тобто жертвує цінністю альтернативних можливостей.

7.2. Економічні та бухгалтерські витрати та їх структура

Витрати підприємства відрізняються за належністю факторів виробництва. Справа в тому, що часто не всі ресурси реально оплачуються. Частину з них підприємство може використовувати ніби “безкоштовно”. Наприклад, якщо  власник швейної майстерні має у розпорядженні власні приміщення та грошовий капітал, до того ж сам організує свій бізнес, то використання цих ресурсів не потребує від нього прямих грошових витрат. У зв’язку  з цим економісти розрізняють витрати явні та неявні.

  1.  Явні (зовнішні) витрати – це грошові виплати постачальникам ресурсів, які не є власниками даного підприємства (фірми). До них відноситься: зарплата найманим працівникам, оплата  поставок сировини та матеріалів, а також транспортних, фінансових, юридичних та інших послуг. Саме ці витрати враховуються бухгалтерією, тому їх часто називають бухгалтерськими витратами.
  2.  Неявні (внутрішні) витрати – це витрати, пов’язані з використанням фірмою власних (внутрішніх) ресурсів. На відміну від явних, ці витрати не оплачуються і не відображаються в бухгалтерській звітності. Вони носять прихований характер, виступаючи як вмінені (імпліцитні) витрати власних ресурсів фірми, що застосовуються у виробництві. Величина цих витрат визначається тим доходом, який могли б принести дані ресурси за умови їх найвигіднішого альтернативного використання. Так, згаданий вище власник швейної  майстерні, використовуючи  власні гроші, приміщення і підприємницькі здібності, втрачає ті відсотки, ренту і винагороду за управлінські послуги, які він міг би отримати за умови їх кращого альтернативного використання (скажімо надавши гроші в позику, приміщення – в оренду та запропонувавши свої послуги в галузі менеджменту іншій фірмі). Втрачена тут вигода (відсотки, рента, зарплата менеджера) і складає неявні витрати пошиву одягу.

Суму явних та неявних витрат виробництва економісти називають економічними витратами. Врахування неявних (внутрішніх) та визначення економічних витрат має важливе практичне значення. Воно дозволяє точніше оцінювати й порівнювати ефективність різних економічних рішень. Так, з їх допомогою власник майстерні може визначити для себе, що вигідніше: мати власний швейний бізнес чи працювати за наймом, здаючи своє приміщення в оренду, а гроші до банку.

Щоб бути зацікавленим у веденні власного бізнесу, підприємець повинен отримувати від нього певний мінімальний дохід. В іншому разі підприємницька діяльність не матиме сенсу і йому буде краще переключитись на інші види діяльності. Цей необхідний мінімальний дохід економісти називають нормальним прибутком. Нормальний прибуток повинен відшкодувати підприємцю ті втрачені доходи, які б він отримав від альтернативного використання своїх власних підприємницьких та управлінських здібностей. Отже, нормальним прибутком нашого власника майстерні можна вважати такий, який би компенсував йому втрачену менеджерську винагороду.

Оскільки, нормальний прибуток лише відшкодовує частину неоплачених внутрішніх витрат фірми, економісти не вважають його власне прибутком. Вони розглядають нормальний прибуток як елемент витрат виробництва. І тільки дохід, отриманий понад нормального прибутку називається економічним або чистим прибутком. Але у бухгалтерів інакший підхід у визначенні прибутку. Вони вважають прибутком весь надлишок загальної виручки над зовнішніми витратами. Це – так званий бухгалтерський прибуток.

7.3. Валові, середні та граничні витрати

Зміна обсягів виробництва неможлива без зміни кількості ресурсів, що використовуються.

Кiлькiсть багатьох ресурсiв може бути змiнена швидко i легко. Це стосується сировини, найманих робiтникiв, палива, енергiї. Iншi ресурси (наприклад, виробничі потужностi: площа виробничих примiщень, кiлькiсть машин i обладнання) вимагають більше часу на освоєння.

Оскiльки на змiну кiлькостi різних ресурсiв, фірмою витрачається рiзний час, то в її діяльності розрiзняють короткостроковий i довгостроковий перiоди.

Короткостроковий перiод – це перiод часу надто короткий, щоб пiдприємство змогло змiнити свої виробничi потужностi, але достатньо тривалий для змiни ступеню iнтенсивностi їх використання. Тобто виробничi потужностi фiрми залишаються в цьому перiодi незмiнними, але обсяг виробництва може бути змiнений за рахунок застосування бiльшої кiлькостi найманих робiтникiв, сировини та iнших змінних  ресурсiв.

Довгостроковий перiод – це перiод часу, достатньо тривалий, щоб змiнити кiлькiсть усiх зайнятих ресурсiв, в тому числі і виробничих  потужностей.

Як зазначалось, протягом короткострокового перiоду деякi ресурси, пов’язанi з технiчним обладнанням пiдприємства, залишаються незмiнними. Кiлькiсть iнших ресурсiв може змiнюватись.

Таким чином, в короткостроковому перiоді рiзнi види витрат подiляють на: постiйнi і змiннi.

Постійні витрати (FC) – це такі витрати, які не залежать від обсягів виробництва. Їх величина є незмінною, оскільки вони пов’язані з самим існуванням підприємства і повинні бути оплачені, навіть якщо воно нічого не виробляє. До таких витрат належить: орендна  плата (за землю, приміщення), амортизаційні відрахування на будівлі та обладнання, утримання управлінського апарату тощо.

Якщо на вісі абсцис ми відкладемо обсяг продукції (Q), а на вісі ординат витрати (С), то лінія постійних витрат (FC) буде виглядати як пряма лінія, паралельна вісі абсцис (рис. 7.2.).

Змінні витрати (VC) – це витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягу виробництва. До них відносяться: витрати на сировину, паливо, енергію, транспортні засоби, виплата заробітної плати найманим працівникам тощо.

Динаміка змінних витрат (VC) є досить  нерівномірною: починаючи з нуля, в міру збільшення випуску продукції спочатку вони зростають дуже швидко, потім їх зростання уповільнюється, що пояснюється дією фактора економії на масовому виробництві. Але потім, внаслідок дії закону спадної віддачі ресурсів, вони збільшуються швидше.

Рис. 7.2. Графіки постійних, змінних та валових витрат

Валові витрати  (ТС) являють собою суму постійних та змінних витрат за кожного конкретного рівня виробництва. На графіку (рис. 7.2.) додавання постійних та змінних витрат означає зміщення вгору лінії VC на величину OF по вісі ординат.

Закон спадної віддачі полягає в тому, що розширення виробництва за рахунок збільшення кількості змінних ресурсів (наприклад, праці) за незмінних постійних ресурсів (наприклад, капіталу чи землі) є ефективним  лише до певної межі. Починаючи з певного моменту, необхідний баланс між цими ресурсами порушується, і віддача від змінного ресурсу зменшується.

Крім показника валових витрат, підприємцю важливо знати також середні витрати виробництва, тобто витрати на одиницю продукції. Зокрема вони використовуються для порівняння з ціною, яка також вказується в розрахунку на одиницю продукції.

Середні витрати  дорівнюють валовим витратам, поділеним на кількість виготовленої продукції , де АTС – середні витрати, ТС – валові витрати, Q –кількість продукції.

 Ці витрати виробник завжди прагне мінімізувати. Крива середніх валових витрат (АТС) як правило має форму  параболи (рис. 7.3.). Спочатку середні витрати досить високі. Це пов’язано з тим, що великі постійні витрати розподіляються на незначний обсяг продукції. Але в міру зростання виробництва постійні витрати  припадають на все більше одиниць продукції, і середні витрати стрімко спадають, доходячи до мінімуму в точці М.

Але в міру подальшого збільшення  виробництва, основний вплив  на величину середніх витрат починають здійснювати вже не постійні, а змінні витрати, які згідно із законом спадної віддачі, зростають швидше, ніж обсяг виробництва. Тому крива АТС відхиляється вгору. Отже крива середніх валових витрат (АТС) безпосередньо  залежить від  кривих середніх постійних витрат (AFC) та середніх змінних витрат (AVC).

Рис. 7.3. Криві середніх витрат

Крива середніх витрат має велике значення для підприємця, оскільки дозволяє визначити, за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними, а порівняння мінімальних середніх витрат фірми з рівнем ціни дає можливість оцінити її становище на ринку.

Для виробника важливо також знати, до якого  рівня йому важливо збільшувати обсяг виробництва.

В зв’язку з цим важливим показником необхідно розглянути так звані граничні витрати, тобто додаткові  витрати, пов’язані з виробництвом  додаткової одиниці продукції. Граничні витрати розраховують як різницю між витратами виробництва n одиниць та витратами виробництва n–1 одиниць продукції (МС = ТСn – ТСn-1). На рис. 7.5. показано динаміку витрат.

Крива граничних витрат (МС) не залежить від постійних витрат, оскільки постійні витрати існують незалежно від того, чи виготовляється  додаткова одиниця продукції, чи ні.

Спочатку зі збільшенням обсягів виробництва, середні витрати скорочуються, тому лінія МС деякий час  залишається нижче від лінії середніх витрат. Це пояснюється тим, що якщо витрати на одиницю продукції зменшуються, відповідно кожний наступний продукт коштує виробнику менше, ніж попередній, а отже середні витрати вищі ніж граничні. Наступне зростання середніх витрат означає, що граничні витрати стають більшими від середніх. Таким чином, лінія граничних витрат перетинає лінію середніх витрат в її мінімальній точці М. В точці А, де АТС = МС, значення АТС мінімальне і фірма оптимізує виробництво з огляду на мінімізацію витрат.

Рис. 7.5. Криви витрат

 

 7.4. Прибуток як економічна категорія. Норма прибутку та чинники, що на нього впливають

Основна комерційна мета кожного підприємства – максимізація прибутку. Різні вчені дають різні визначення прибутку.

Найчастіше прибуток визначається просто як валова виручка (дохід) мінус валові витрати. Після того як фірма сплатила всі податки та обов’язкові відрахування до державого бюджету, у неї залишається чистий прибуток. Його наявність свідчить про ефективність роботи підприємства. Чистого прибутку може і не бути або він може набувати від’ємних значень (коли витрати перевищують доходи).

Але більш точно ефективність виробництва характеризує економічний прибуток. Як зазначалось вище, бухгалтери і економісти по різному підходять до розуміння прибутку. І часто наявність бухгалтерського прибутку не означає, що фірма якнайкраще розпорядилася наявними у неї ресурсами, а його розмір достатній, щоб утримати підприємницький хист у даному бізнесі. Співвідношення між різними видами прибутку, витрат і доходів показано на схемі  (рис 7.6.). 

Рис. 7.6. Співвідношення прибутку, витрат і доходу

Як зазначалось вище, бухгалтерський прибуток являє собою загальну виручку фірми за мінусом зовнішніх витрат або витрат на залучення ресурсів ззовні.

Нормальний прибуток це мінімальний доход, що робить перебування підприємця у даній галузі, у певному виробництві доцільним. Він має відшкодовувати витрати нервової та розумової енергії на виконання підприємницьких функцій, а також відшкодовувати винагороду у формі заробітної плати та процента на вкладений капітал. Фактично, нормальний прибуток – це неявні (внутрішні) витрати виробництва.

Економічний прибуток – загальна виручка за мінусом економічних витрат (зовнішніх і внутрішніх, включаючи в останні і нормальний прибуток підприємця) по залученню ресурсів з урахуванням їх альтернативної вартості.

Разом нормальний та економічний прибуток утворюють підприємницький дохід (рис. 7.7).

Рис. 7.7. Підприємницький дохід

Величина прибутку, його обґрунтованість і механізм розподілу можуть суттєво змінюватись залежно від підприємства, ситуації, економічної системи. Але важливо не те як визначається прибуток, а те, що підприємство може виникнути і успішно функціонувати тільки тоді, коли очікується якась винагорода. Такою винагородою є прибуток.

Максимізація прибутку досягається шляхом зменшення середніх та граничних витрат підприємства при зростанні обсягу виробництва, тобто при підвищенні його ефективності.

Прибутковість підприємства визначається як абсолютно – у грошовому вираженні, що є масою прибутку, так і відносно – у нормі прибутку (вираженому у відсотках відношення суми прибутку до витрат).

Вона є найбільш загальним показником, що визначає економічну ефективність діяльності підприємства.

У господарській практиці норма прибутку є виразником рентабельності виробництва: фірма, що має прибуток, є рентабельною, а та, що його не має (грошова виручка покриває лише витрати) є нерентабельною.

Як уже зазначалось, розрізняють показники загального прибутку (чистого доходу підприємства) і чистого прибутку (чистий дохід без обов’язкових виплат фірми з прибутку – податків, відсотка тощо). Тому виділяють загальну і розрахункову рентабельність.

 

Головні чинники, що впливають на прибутковість можна розділити на дві групи: зовнішні і внутрішні (рис.7.8.).

Зовнішні (не залежать від діяльності підприємця)

Внутрішні (залежать від діяльності підприємця)

  1. попит на товари та послуги з боку споживачів
  2. кон'юктура ринку (сукупність умов і ознак, що характеризують співвідношення попиту і пропозиції на товари і послуги)
  3. ставки податків
  4. величина позичкового відсотка і орендної плати
  5. інші

чинники прибутковості

  1. продуктивність праці на підприємстві
  2. ефективність використання матеріальних та трудових ресурсів
  3. використання прогресивних технологій
  4. поінформованість підприємця
  5. інші

Рис. 7.8. Чинники прибутковості

Тема 8. Ринок, його суть та функції. моделі ринку. конкуренція і ціноутворення.

  1.  Ринкові відносини, їх суб’єкти і об’єкти. Умови формування і розвитку ринку. Види ринку та його функції
  2.  Попит і пропозиція. Ринкова рівновага. Ринкова ціна: механізм формування і функції
  3.  Конкуренція та її сутність. Функції та форми конкуренції
  4.  Конкуренція і моделі ринків. Особливості ринкових відносин в Україні
  5.  Ринок засобів виробництва. Ринок праці. Ринок капіталу. Ринок нерухомості (СРС).

8.1. Ринкові відносини, їх суб’єкти і об’єкти. Умови формування і розвитку ринку. Види ринку та його функції

Суспільною формою ринкової системи є ринкові відносини – зв’язки і відносини, які виникають між продавцями, покупцями та їх посередниками в процесі купівлі-продажу товарів. 

Об’єктами ринкових відносин є товари і гроші. Товарами виступають не лише виготовлена продукція, але й фактори виробництва (земля, праця, капітал), а також послуги. Як гроші – всі фінансові засоби, найважливішими з яких є безпосередньо гроші.

Суб’єктами ринкових відносин є продавці і покупці. Як продавці та покупці виступають домашні господарства (в складі однієї або декількох осіб), фірми (підприємства), держава. Більшість суб’єктів ринку діють одночасно і як покупці, і як продавці. Всі господарюючі суб’єкти тісно взаємодіють на ринку, утворюючи взаємопов’язаний "потік" купівлі-продажу. Ринок розвивається разом із розвитком товарного виробництва, залучаючи в сферу обміну не тільки виготовлені людьми продукти, але й блага, які не є результатом праці людей (земля, дикоростучий ліс). В умовах панування ринкових зв’язків всі відносини в суспільстві охоплені купівлею-продажем.

Багатьма економістами ринок розглядається як фаза обміну процесу відтворення. Відтворення, як безперервний процес повторення і відновлення виробництва, включає в себе виробництво, розподіл, обмін і споживання. Із цих чотирьох простих моментів відтворення ринок обмежується лише одним – обміном. Найбільше поширеними визначеннями ринку є такі:

  1.  ринок – це інститут, або механізм, що зводить разом покупців і продавців;
  2.  ринок – група людей, що вступають у певні ділові відносини і укладають угоди щодо будь-якого товару;
  3.  ринок – це відносини між людьми, що проявляються через обмін, який функціонує на ґрунті законів товарного виробництва і обігу.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що ринок –- це система відносин добровільного обміну між покупцями (споживачами) та продавцями (виробниками, підприємцями), що ґрунтується на використанні грошей і забезпечує ефективне вирішення економічних проблем.

Основними умовами виникнення і функціонування ринку є:

  1.  суспільний поділ праці, завдяки якому відбувається спеціалізація виробників на виготовленні тих чи інших конкретних продуктів;
  2.  економічна  відособленість окремих виробників як власників (мається на увазі різноманітність форм власності, серед яких першість належить приватній власності);
  3.  конкуренція товаровиробників, боротьба за покупця;
  4.  достатня ємність ринку (платоспроможний попит);
  5.  вільний обмін товарами та послугами;
  6.  розвинута грошово-кредитна система.

Ринок історично розвивається і видозмінюється. Сучасний ринок характеризується багатою і складною структурою. Його можна класифікувати за такими ознаками:

  1.  За суспільним поділом праціринок місцевий, національний, міжнародний.
  2.  За організацією ринкового обмінуоптовий (біржа, державні закупки), роздрібний, експортний, імпортний.
  3.  За видами конкуренції – ринок досконалої конкуренції та недосконалої конкуренції. 
  4.  За об’єктами ринкового обміну в сучасній системі ринків виділяються такі великі галузі ринкової діяльності:
  5.  ринок споживчих продуктів (поділяється на багато галузей, що реалізують продовольчі і непродовольчі блага, ринок житла тощо);
  6.  ринок засобів виробництва, або ринок капіталу (тут купуються речові фактори виробництва: обладнання, транспортні засоби, споруди, сировина, паливо, електроенергія тощо);
  7.  ринок послуг (сюди входять різноманітні види сервісу: комунальне і побутове обслуговування, фінансові і страхові операції, комерційні, соціальні, культурні та інші послуги). Послуга особлива споживча вартість, споживання якої збігається з діяльністю по її створенню. Її неможливо транспортувати, нагромаджувати тощо.
  8.  ринок праці (робочої сили) це сукупність економічних відносин між найманими працівниками, підприємцями і біржами праці (державними та приватними) з приводу організації, використання і купівлі-продажу робочої сили.
  9.  ринок наукових та дослідно-конструкторських розробок (продуктів наукових досліджень, готових для використання у виробництві);
  10.  ринок позичкових капіталів (сфера купівлі-продажу тимчасово вільних грошових засобів);
  11.  ринок цінних паперів (акцій, облігацій та інших цінних документів, що приносять дохід);
  12.  ринок валют (сфера купівлі, продажу, обміну іноземних грошових одиниць та грошових розрахунків з іншими державами).

 За ступенем розвитку тих чи інших економічних свобод, ринок можна поділити на три типи:

  1.  вільний;
  2.  нелегальний;
  3.  регульований.

Вільний ринок передбачає максимум економічних свобод. Він вільний від втручання держави та суворого правового регулювання.

Нелегальний – близький за характером поведінки суб’єктів до першого типу. Але між ними є суттєві відмінності. Нелегальний ринок включає в себе тіньову торгівлю. Вона ведеться з порушенням законів та правил купівлі-продажу звичайних товарів (при відсутності необхідних патентів, ліцензій, при несплаті зборів, податків). Нелегальним є і «чорний» ринок. На ньому підпільно торгують товарами, які законом заборонено реалізовувати (наркотиками, зброєю).

Першому і другому типам ринкових відносин притаманна визначальна риса – стихійність, некерованість.

Ринок третього типу – регульований, підкоряється певному порядку, що закріплений в правових нормах та підтримується державою.

Модель вільного ринку передбачає наявність таких ознак:

  1.  необмежена кількість актів купівлі-продажу, вільний доступ на ринок та вільний вихід з нього. Це значить, що кожна людина має право зайнятись підприємництвом або припинити його. Виробники (продавці) обирають будь-який вид діяльності (торгове підприємництво, фондові операції, банківську діяльність, землеробство тощо). В свою чергу споживачі можуть купити все, що завгодно. Відповідно виробники та споживачі, продавці і покупці мають рівні права. Так реалізується економічна свобода свобода економічної поведінки, коли жоден учасник ринкових операцій не в змозі впливати на рішення, що приймаються іншими учасниками;
  2.  абсолютна мобільність матеріальних, трудових, фінансових ресурсів, тобто відсутність будь-яких перешкод для їх переміщення із галузі в галузь, із регіону в регіон;
  3.  наявність у кожного суб’єкта достовірної та повної інформації про пропозицію, попит, ціни, норму прибутку;
  4.  відсутність монополії виробника, однорідність однойменних товарів, без чого не може бути  на ринку свободи економічної поведінки продавців і покупців.

В дійсності не завжди є всі ці ознаки. Тому в реальному житті функціонує так званий конкурентний ринок.

Основними законами, що його регулюють, є: закон попиту, закон пропозиції, закон конкуренції, закон граничної корисності, закон грошового обігу тощо. Функції ринку:

  1.  Посередницька функція полягає в тому, що ринок напряму з’єднує виробників і споживачів товарів, надає їм можливість спілкуватися один з одним на економічній мові цін, попиту і пропозиції, купівлі-продажу.
    1.  Ціноутворююча функція ринку виникає при зіткненні товарного попиту і пропозиції, а також завдяки конкуренції. В результаті вільної гри цих ринкових сил встановлюються ціни на товари та послуги.
    2.  Інформаційна функція полягає в тому, що ціни, які встановлюються на ринку "повідомляють" економічних суб’єктів про стан економіки. Наприклад, аналізуючи падіння цін або їх зростання, ділові люди можуть дізнатись про насиченість ринку товарами, про смаки споживачів тощо та правильно визначити обсяги виробництва продукції на наступний період.
    3.  Регулююча функція ринку діє також через механізм вільних ринкових цін. Перевиробництво продукції в деяких галузях призводить до падіння цін на неї та зниження прибутковості виробництва. Як результат, капітали з цих неприбуткових галузей переміщуються в більш прибуткові, де внаслідок недостатнього виробництва продукції встановились високі ціни і зросли прибутки виробників. Таким чином, в перших галузях виробництво скорочується, а в інших – зростає.
    4.  Стимулююча функція також здійснюється за допомогою ринкових цін. В даному випадку через них стимулюється ефективність економіки. Ціни "винагороджують" додатковим прибутком тих, хто виготовляє товари, найбільше потрібні споживачам, хто вдосконалює виробництво, підвищує продуктивність, знижує витрати.
    5.  Функція оздоровлення економіки полягає в тому, що ринок ніби "очищає" економіку від непотрібної і неефективної господарської діяльності. Ті підприємці, які не враховують потреби споживачів і не турбуються про прогресивність та рентабельність (прибутковість) свого виробництва, зазнають поразки в конкурентній боротьбі й стають банкрутами. І навпаки, суспільнокорисні та ефективно працюючі підприємства процвітають та розвиваються.

8.2. Попит і пропозиція. Ринкова рівновага. Ринкова ціна: механізм формування і функції

На конкурентному ринку товарів саме покупець через систему цін визначає, що виробляти. Щоб зрозуміти, як це відбувається, розглянемо механізм взаємодії попиту і пропозиції на ринку товарів та послуг.

Попитце платоспроможна потреба людей, тобто потреба, забезпечена грішми.

Величина попитуце кількість товару чи послуги, яка буде придбана за певної ціни, за певний період часу.

Закон попиту: чим менша ціна товару, тим більшою є величина (обсяг) попиту, і навпаки, чим вища ціна, тим менше знайдеться покупців на даний товар. Залежність між ціною і обсягом попиту можна відобразити графічно. Якщо на абсцисі позначити кількість товару Q, який купується на ринку, а на ординаті – рух ціни Р, то отримаємо графік попиту (рис. 8.1.).

Крива D відображає зворотну залежність між ціною товару та обсягом попиту на нього.

Рис. 8.1.  Крива попиту

Нецінові фактори попиту:

  1.  зміни в грошових доходах населення. Наприклад, зростання доходів збільшує попит на різні товари – меблі, побутову техніку, високоякісні продукти харчування – за всіх можливих цін на них;
  2.  зміни в структурі населення. Наприклад, старіння населення, збільшення кількості пенсіонерів збільшує попит на ліки, медичне обслуговування;
  3.  зміни цін на інші товари, особливо на товари – замінники (субститути). Наприклад, зростання цін на вершкове масло викличе підвищення попиту на маргарин;
  4.  економічна політика уряду. Грошові допомоги, які виплачує держава малозабезпеченим, збільшить попит на товари, які споживає ця група населення;
  5.  зміна уподобань споживачів під впливом реклами, моди та ін.

 Зміна величини (обсягу) попиту – рух уздовж кривої попиту під дією зміни ціни і зміна самого попиту – зсув кривої під впливом нецінових факторів.

Рис. 8.2. Зміна попиту

 Пропозиціятовари та послуги, які виробляються і продаються на ринку. Ринкова пропозиція визначається бажанням і здатністю продавців надавати товари для продажу.

 Величина пропозиціїце та кількість товару, яка буде запропонована для продажу за даної ціни, за певний період часу. Залежність між ціною і величиною пропозиції вже не зворотня, а пряма.

 Закон пропозиції передбачає, що в міру збільшення цін виробники пропонують до продажу більшу кількість товару, а в міру їх падіння – меншу.

Графічно дана залежність зображена на рис.8.3.  (абсциса позначає кількість товару Q, доставленого на ринок; ордината – рух ціни Р). Криву S називають кривою пропозиції.

Тенденція до збільшення виробництва при підвищенні ціни пояснюється тим, що, з одного боку, збільшення ціни приваблює у дану галузь нових виробників. А з іншого – при зростанні цін підприємець отримує додатковий прибуток, завдяки якому має можливість найняти більше робітників, купити більше сировини і машин, розширити виробництво.

Відрізняють зміну величини (обсягу) пропозиції (рух вздовж кривої пропозиції під дією зміни ціни) і зміну самої пропозиції (зсув кривої під дією нецінових факторів).

Рис. 8.3.  Крива пропозиції

Нецінові фактори пропозиції:

  1.  зміна витрат виробництва в результаті технічних нововведень, зміни джерел ресурсів, податкової політики тощо.
  2.  поява на ринку нових фірм;
  3.  зміна цін на інші товари, яка призводить до переливу ресурсів з цих галузей. Вихід фірм з галузі зменшить пропозицію.
  4.  природні катастрофи, політичні події, війни, руйнуючи економіку, викликають скорочення пропозиції.

Рис. 8.4. Крива пропонування

Якщо накласти один на один два графіки, які позначають попит і пропозицію однакового товару, отримаємо графік, який показує одночасну поведінку попиту і пропозиції цього товару. В якійсь точці дві криві перетинаються (див. рис. 8.5.)

 

Рис. 8.3. Ринкова рівновага

У точці зустрічі Е попит кількісно дорівнює пропозиції (Q1) і ціна Р1 виступає як врівноважена ціна, або ціна рівноваги.

За більш високої ціни Р2 виникає надлишок пропозиції над попитом (дорівнює по величині відрізку АВ). Цей надлишок у результаті конкуренції продавців буде сприяти зниженню ціни. За ціни нижчої, ніж рівноважна 3), попит перевищує пропозицію (відрізок CF). У цьому випадку надлишок попиту і конкуренція покупців будуть штовхати ціну вгору. Лише в точці Е досягається рівновага сил і стійка ціна, яка може зберігатися.

Важливо підкреслити, що за ціни рівноваги встановлюється рівність не покупок-продаж – така рівність існує за будь-якої ціни. За ціни рівноваги кількість продукції, у межах якої споживачі мають намір продовжувати закупки, буде відповідати тій кількості продукції, яку виробники мають намір постачати на ринок. Тільки за такої ціни відсутня тенденція до збільшення або зниження ціни.

У стані рівноваги попит і пропозиція збігаються. Саме тому в стані економічної рівноваги господарюючий суб’єкт – чи то окремий виробник, фірма чи покупець – не має стимулів до зміни своєї економічної поведінки. Тому в точці рівноваги економічний рух припиняється.

Для того, щоб він почався знову, повинні змінитися зовнішні умови – рівень цін, технологія, очікування і переваги виробників чи споживачів. Звичайно рівність попиту і пропозиції – це теоретична абстракція, оскільки в реальній господарській практиці таке співпадання буває дуже рідко. Але саме ця абстракція дозволяє виявити найважливіші закономірності функціонування ринкового механізму.

8.3. Конкуренція та її сутність. Функції та форми конкуренції

Конкуренція (від лат. concurrere зіштовхуватися, змагатися) – економічне суперництво між учасниками за найвигідніші умови виробництва та збуту товарів і послуг, за отримання найбільшого прибутку. Так, виробники (продавці) товарів прагнуть якомога дешевше їх виготовити і якомога більше й дорожче продати; наймані працівники отримати більшу заробітну плату; споживачі - купити товари більш якісні та дешеві. У зіткненні цих різноспрямованих інтересів, у взаємодії, у вільному виборі продавців та покупців, у ринковому успіху одних та невдачі інших і проявляється конкуренція.

Конкуренція є головною ознакою ринкової економіки. Вона виступає як рушійна сила, що змушує підприємця шукати шляхи для ведення свого бізнесу, піклуватися про його розвиток.

Залежно від методів конкурентної боротьби розрізняють цінову і нецінову конкуренцію.

Цінова конкуренція це своєрідне змагання цін: продавці прагнуть запропонувати свій товар дешевше, ніж конкуренти, приваблюють покупців різними знижками, преміями, дешевими розпродажами та ін.

Ще різноманітніші методи нецінової конкуренції. Це, зокрема:

• забезпечення технічної переваги, високої якості та надійності виробів;

• краща система продажу та післяпродажного обслуговування (споживчий кредит, доставка купленого товару, додаткові гарантії тощо).

• привабливі реклама та оформлення товару (особливий стиль, яскрава упаковка, фірмовий знак та ін.).

Усі ці методи нецінової конкуренції покликані забезпечити так звану диференціацію (від лат. diferenсіa – відмінність) продукту, тобто надання йому «фірмових» рис, які і відрізняли б його від аналогічного продукту конкурента. Такий випуск однакових товарів в численних варіантах значно розширює рамки вільного вибору споживачів (в цьому "плюс" товарної диференціації). Але є й "мінус" – труднощі з визначенням справжніх переваг продукту і надуманих, збільшення часу і навантажень при покупках.

Досить цікавою ілюстрацією конкурентної боротьби є суперництво між поромними компаніями, які ще недавно монопольно перевозили пасажирів через Ла-Манш, та "Євротунелем" що порівняно недавно було введено  в експлуатацію. Прагнучи переманити у останнього якомога більше клієнтів, "поромники" не тільки різко знизили ціни на квитки, але й відкрили на борту своїх кораблів торгівлю товарами, не обкладеними митом. В результаті ще більша кількість потенційних пасажирів тунелю надало перевагу поромам, оскільки, подорожуючи таким чином, можна отоваритись імпортними товарами за низькими цінами.

Іноді має місце так звана нечесна (недобросовісна) конкуренція, яка ведеться, переважно, неекономічними методами (підкуп чиновників, промисловий шпіонаж, обман споживачів та партнерів, переманювання фахівців, укладання таємних угод про єдину цінову політику і навіть диверсії проти конкурента).

Розрізняють також:

  1.  внутрішньогалузеву конкуренціюборотьбу між товаровиробниками, які діють в одній галузі за найбільш вигідні умови виробництва і збуту продукції;
  2.  міжгалузеву конкуренціюконкуренцію між товаровиробниками різних галузей за величину прибутку, вигідне розміщення капіталу, ринки збуту;
  3.  міжнаціональну конкуренцію – конкурентну боротьбу між країнами, що виробляють однорідну продукцію за вигідні контракти, ринки збуту тощо.

Конкуренція – умова існування ринкової економіки. Вона є могутнім стимулятором зростання виробництва та підвищення його ефективності. Завдяки їй створюється велика різноманітність товарів та багаті можливості вибору для споживачів. Відсутність і недосконалість конкуренції деформує ринковий механізм обміну, від якого, внаслідок цього, починають надходити спотворені сигнали у виробництво, розподіл.

Для функціонування механізму конкурентної боротьби необхідні дві основні передумови:

  1.  Рівність економічних агентів ринкової діяльності, яка перш за все, залежить від кількості виробників і споживачів.
  2.  Свобода вступу до ринку та виходу з нього.

Ринок на сучасному етапі деформований пануванням монополій та протекціоністською політикою держав. Але в останні десятиліття чітко проявляється прийняття антимонопольних законів, зняття митних бар’єрів, забезпечення міграції капіталів та  робочої сили між окремими країнами, вирівнювання умов виробництва, оплати праці та соціального страхування в масштабах великих регіонів. Конкуренція потребує захисту і підтримки з боку держави, оскільки породжує монополізм та сприяє появі монополій.

8.4. Конкуренція і моделі ринків. Особливості ринкових відносин в Україні

Форма конкуренції, що переважає, а також ступінь диктату виробників у сфері ціноутворення та обсягів виробництва визначають ту чи іншу конкретну модель ринку, основними з яких є:

  1.  досконала (чиста) конкуренція;
  2.  монополістична конкуренція;
  3.  олігополія;
  4.  монополія.

Для того, щоб зрозуміти, чим зумовлюються відмінності між ними, розглянемо таблицю 8.1.

Таблиця 8.1.

Характеристика ринкових моделей

Критерії характеристики

Досконала (чиста) конкуренція

Недосконала конкуренція

Монополістична конкуренція

Олігополія

Монополія

Кількість фірм, що виробляють однорідний продукт

Велика кількість незалежних одна від одної фірм

Багато фірм

Декілька фірм

Одна фірма

Тип продукту

Однорідний

Неоднорідний (диференційований)

Однорідний, неоднорідний

Унікальний, не має аналогів

Умови входження в ринок

Вільні

Відносно легкі

Обмежені

Практично неможливі

Контроль за цінами

Відсутній

Практично відсутній

Значний, за принципом лідерства

Дуже значний, іноді повний

Приклади

Ринок сільськогосп. продукції

Виробництво одягу, взуття

Виробництво сталі і прокату, автомобілів, побутової техніки

Регіональні підприємства комунальних послуг

 Незаперечними є переваги механізму досконалої конкуренції:

  1.  ефективний розподіл ресурсів на виробництво необхідних для суспільства товарів;
  2.  можливість його успішного функціонування при наявності досить обмеженої інформації (достатньо мати дані про ціну на продукт та витрати на його виробництво);
  3.  гнучкість та високий рівень пристосування до нових умов;
  4.  оптимальне використання результатів НТП. Прагнучи отримати максимально високий прибуток, товаровиробники йдуть на ризик, запроваджують новітні технології, розробляють нові товари;
  5.  свобода вибору та дій споживачів і підприємців. Вони незалежні в прийнятті своїх рішень, укладанні угод та ін.;
  6.  здатність до задоволення різноманітних потреб, підвищення якості товарів та послуг, більше досягнення рівноваги;
  7.  прагнення розширяти асортимент продукції, покращувати її якість, знижувати витрати і тим самим підвищувати її конкурентоспроможність                                та ін.

Недосконала конкуренція характеризується певним контролем виробників над ринковою ціною. Виробники, сконцентрувавши в своїх руках виробництво значного обсягу однорідної продукції або виробляючи товари з певними особливостями, перетворюють індивідуальні витрати на суспільно-необхідні, монополізуючи виробництво, що й дозволяє їм здійснювати контроль над ринковою ціною

Основними формами недосконалої конкуренції є:

  1.  монополія,
  2.  олігополія;
  3.  монополістична конкуренція.

Чиста монополія виступає повною протилежністю чистої конкуренції. Сам термін «монополія» означає виключне право виробництва, промислу, торгівлі та інших видів діяльності, що належать одній особі, певній групі осіб або державі.

В економічній літературі дається наступна класифікація видів монополії.

  1.  З урахуванням ступеня охоплення економіки виділяють такі види монополістичних організаціій:

В масштабі певної галузі – чиста монополія. В цьому випадку діє один продавець, доступ на ринок для можливих конкурентів закритий, продавець має повний контроль над кількістю товару, призначеного для продажу, і його ціною.

В масштабі національного господарства – абсолютна монополія. Вона знаходиться в руках держави або її господарських органів ( наприклад, державна монополія зовнішньої торгівлі тощо)

 Монопсонія ( чиста і абсолютна ) – один покупець ресурсів, товарів.

  1.  Залежно від характеру і причин виникнення розрiзняють такi види монополiй.

Природна монополiя. Нею володiють власники i господарськi органiзацiї, що мають у своєму розпорядженнi рiдкiснi i вiльно невiдтворюванi елементи виробництва (наприклад, рiдкiснi метали, особливi земельнi дiлянки пiд виноградник тощо). Сюди також вiдносяться цiлi галузi iнфраструктури, що мають особливо важливе i стратегiчне значення для всього суспiльства (залiзничний  транспорт, військово-промисловий комплекс). Часто iснування природних монополiй виправдовується тим, що вони  дають величезний економiчний ефект вiд масштабу виробництва.

Легальнi монополiї утворюються на законних підставах ( їх називають «захищеними» від конкуренції):

  1.  патентна система. Під патентом розуміють свідоцтво, видане урядом країни винахіднику на право виключного користування зробленим винаходом. Патентом також називається документ, виданий на право заняття промислом, торгiвлею;
  2.  авторське право, згiдно з яким автори отримують виключне право продавати або розмножувати їх вироби протягом життя або в якийсь перiод;
  3.  торговi знаки – спецiальнi малюнки, назви, символи, якi дозволяють iдентифiкувати (ототожнювати) товар, послугу або фiрму (конкурентам при цьому забороняється використовувати зареєстрованi торговi знаки).

Штучнi монополiї. Пiд цiєю умовною назвою (яке вiддiляє цi органiзацiї вiд природних монополiй) мається на увазi об’єднання пiдприємств, що створюється заради отримання монополiстичних вигод.

Штучнi монополiї утворюють ряд конкретних форм – картель, синдикат, трест i концерн.

Картель – союз кiлькох пiдприємств однiєї галузi промисловостi, в якому його учасники зберiгають свою власнiсть на засоби i продукти виробництва, а створенi вироби самi реалiзують на ринку, домовляючись про квоту – частку кожного в загальному випуску продукцiї, про продажнi цiни, розподiл ринкiв тощо.

Синдикат – об’єднання ряду пiдприємств, що виготовляють однорiдну продукцiю. Тут власнiсть на матерiальнi умови господарювання зберiгаються за учасниками об'єднання, а готова продукцiя реалiзується як їх спiльне надбання через створену для цього контору.

Трестмонополія, в якій має місце спільна власність даної групи підприємців на засоби виробництва і готову продукцію.

Концерн –  союз формально незалежних підприємств (як правило різних галузей промисловості, торгівлі, траспорту та банків), в рамках якого головна фiрма органiзує фiнансовий, грошовий контроль за усiма учасниками. Пануючi на ринку фiрми використовують манiпулювання монопольною цiною як свій основний iнструмент.

Монопольна цiна – особлиий вид ринкової цiни, яка встановлюється на рiвнi вищому або нижчому від суспiльної вартостi або рiвноважної (ринкової) цiни з метою отримання монопольного доходу.

По-своєму монополiя i конкуренцiя поєднуються в олiгополiї.

Олiгополiя (гр. oligos – небагато, polіo – продаю) – панування невеликої кiлькостi великих фiрм у виробництвi та на ринку.

Хоча при олiгополiї немає явного зговору, але цiновi рiшення продавцiв взаємопов’язанi. Олiгополiстичнi фiрми виходять з того, що прибутки будуть вищими, якщо проводиться спiльна полiтика, нiж коли кожна фiрма переслiдує свої вузькоегоїстичнi iнтереси. В олiгополiстичних галузях дiє тенденцiя в напрямку до колективних дiй, наближаючи цiнову поведiнку до чистої монополiї. Фiрми, що дiють в рамках олiгополiстичної структури ринку, прагнуть до створення системи зв’'язкiв, яка б дозволяла координувати поведiнку в загальних iнтересах. Однiєю з форм такої координацiї є так зване лiдерство в цiнах. Воно полягає в тому, що змiни в справочних цiнах оголошуються певною фiрмою, яка  визначається лiдером усiма iншими фiрмами, що слiдують за нею в цiновiй полiтицi.

Монополістична конкуренція – поширений тип ринку, найближчий до досконалої конкуренції.

8.5. Ринок засобів виробництва. Ринок праці. Ринок капіталу. Ринок нерухомості (СРС).

Тема 9. Домогосподарство в системі економічних відносин

  1.  Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин.
  2.  Економічні функції домогосподарств. Місце домогосподарства в кругообігу продуктів, ресурсів і доходів.
  3.  Доходи та витрати домогосподарства. Розподіл доходів.

9.1. Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин.

Основними учасниками господарювання є три основні групи суб’єктів економічних відносин: 

  1.  домашні (сімейні) господарства;
  2.  підприємства (фірми) різних видів, форм і господарської спеціалізації;
  3.  держава з її розгалуженим апаратом управління та захисту.

Первинним (базовим) суб’єктом економічних відносин є домашнє господарство. Згідно з рекомендаціями ООН до сектора економіки під назвою «домашні господарства» включають групи людей, а також групи осіб, які ведуть власне домашнє господарство для забезпечення життєдіяльності. Отже, домашнє господарство – це окрема господарююча одиниця, що складається з однієї особи чи групи осіб, об’єднаних місцем проживання і спільним бюджетом, яка є власником і постачальником ресурсів в економіку за які одержує кошти для придбання необхідних благ з метою забезпечення своєї життєдіяльності.

Всі ці характеристики можна віднести і до сім’ї. В традиційному розумінні: сім’я – це, як правило, свідомо організована на основі родинних зв’язків та спільного побуту група людей, які мають спільні доходи і спільно їх використовують.

Хоча часто на практиці поняття «домогосподарство» і «сім’я» часто ототожнюються, необхідно розуміти принципові відмінності між ними. По-перше, домогосподарства ширші за своїм складом за рахунок осіб, які ведуть спільне з сім’єю домашнє господарство, але які не є членами сім’ї в сенсі родинних стосунків. Такими особами можуть бути домашня прислуга, вихователі, секретарі, домашні вчителі тощо, якщо вони живуть в сім’ї наймачів а також особи, котрих сім’я прийняла до себе, щоб підтримати або матеріально, або через їх нездатність до самообслуговування. До «домогосподарства» належить і одна людина, яка не вважається сім’єю, але її діяльність із самостійного ведення домашнього господарства являє собою саме домогосподарство. Домогосподарство може складатися з однієї або декількох сімей.

Термін „домогосподарство” об’єднує всіх споживачів: найманих працівників, підприємців, власників капіталів, природних ресурсів, осіб, що зайняті і незайняті в суспільному виробництві.

Домогосподарства розглядаються за рядом класифікаційних ознак:

  1.  Територіально-регіональна приналежність (східні, західні, північні, південні, центральні регіони; міське, сільське населення, великі міста, села тощо).
  2.  Демографічна характеристика (число членів сім'ї, наявність дітей; однонаціональні, змішані; за статтю членів домогосподарства; вікові характеристики тощо).
  3.  Доходна характеристика (кількість і структура доходів, кількість утриманців, тип споживання, орієнтація на заощадження чи максимальне задоволення поточних потреб).
  4.  Майнова характеристика (характер житла – квартира, будинок, дача; наявність засобів механізації та автоматизації домашньої праці тощо)
  5.  Економічна характеристика (зайнятість членів домашнього господарства; підприємництво, робота за наймом, в державній, комерційній структурах, сфера діяльності; число працездатних; особисте підсобне господарство, малий бізнес тощо).
  6.  Соціальний статус (працюючий, непрацюючий, пенсіонер, безробітний, рівень освіти, сектор економіки, професія, посада тощо).
  7.  Критерії влади (патріархальні, матріархальні, егалітарні).

Домашнє господарство є найбільш активним суб’єктом економічних відносин, оскільки саме в ньому виникають первинні економічні потреби, формуються первинні економічні інтереси, які стимулюють розвиток суспільного  виробництва.

Домашні господарства постачають підприємствам незамінні виробничі ресурси: робочу силу, підприємницькі здібності, землю тощо.

Домогосподарство – основний суб’єкт відтворення трудових ресурсів, а також найважливіший соціальний суб’єкт, від якого залежить повнота самореалізації індивідів в праці. Ця роль домогосподарств пояснюється, по-перше, тим, що воно здійснює функцію первинної соціалізації нових поколінь, включаючи їх залучення до трудової діяльності. По-друге, домогосподарство створює матеріальні і соціально-психологічні умови, які можуть сприяти або, навпаки, заважати трудовій діяльності його членів. Все це в кінцевому підсумку позначається на показниках економічного розвитку суспільства.

А оскільки все це також впливає на економічну поведінку, то домогосподарство виявляється одним з головних регуляторів останньої. Наприклад, в одних домогосподарствах виховується дух ощадливості, а в інших – марнотратства. В одних прищеплюється раціональний тип споживання, а в інших – престижний. Природно, що ці ціннісні установки формують різні моделі поведінки, які позначаються на поведінці людей в суспільстві. Сюди ж можна віднести виховання патріотизму в дітях, оскільки домогосподарство виступає тут основним чинником, тобто воно опосередковано може формувати політичну ситуацію в країні.

 

9.2. Функції домогосподарств

Домашнє господарство виконує подвійну роль у сучасній економіці. З одного боку, воно є активним суб’єктом ринкових відносин, а з іншого – важливою ланкою в економічному кругообігу ресурсів, товарів (послуг), доходів (рис. 9.1).

Рис. 9.1. Домогосподарство в кругообігу доходу, ресурсу і продукту

Першою функцією є постачальницька. Кругообіг починається з домашніх господарств як власників ресурсів. Вони постачають на ринок такі важливі виробничі ресурси, як працю (робочу силу), капітал, землю та підприємницькі здібності, одержуючи за це доходи в грошовій або натуральній формі. Ці ресурси потрапляють до підприємств, які, поєднавши їх певним чином, створюють товари і послуги. Останні, опинившись на відповідному ринку, купуються домогосподарствами. Як бачимо, в умовах ринку домогосподарства і підприємства одночасно діють як покупці і продавці.

Наступною важливою функцією домогосподарств є споживацька. Суть її полягає в тому, що саме сімейні господарства виступають основним споживачем товарів і послуг, які обертаються на відповідному ринку. Адресний платоспроможний попит є однією з рушійних сил функціонування та розвитку всієї економіки. Якщо відбувається скорочення попиту з боку домогосподарств (наприклад через зменшення їх доходів), це викличе зменшення обсягів виробництва товарів і послуг, зростання безробіття, подальшого падіння доходів переважної частини населення. Розірвати це зачароване коло можна збільшенням маси трудових доходів (але не за рахунок емісії) або зниженням цін на тарифи та послуги.

Суттєва роль у функціонуванні домогосподарств як економічного суб’єкта належить їх виробничій та посередницькій функціям. Так, частина домогосподарств виступає безпосередніми виробниками різних товарів і послуг, які поставляються на ринок (виробництво сільськогосподарської продукції у підсобних господарствах, будівельні роботи, ремонтні послуги тощо).

Посередницька функція домогосподарств найчіткіше виявляється в сфері торгівлі. Зокрема, в країнах з розвинутою ринковою економікою досить поширені сімейні форми малих торговельних підприємств, які надають послуги на високому професійному та сервісному рівнях.

Домогосподарства з державою мають органічні взаємозв’язки. З одного боку, вони об’єктивно зацікавлені в існуванні сильного державного апарату, який забезпечує охорону кордонів країни, підтримує правопорядок, створює і вдосконалює законодавство, регулює функціонування різних сфер і галузей економіки та управляє адміністративно-територіальними утвореннями, забезпечує значною мірою безкоштовні освітні та медичні послуги тощо. Увесь цей громіздкий державний апарат утримується за рахунок податків, у тому числі і громадян (домогосподарств). І хоча всім нам не дуже хочеться віддавати гроші державі у формі податків, зборів та інших платежів, але це є об’єктивна умова існування країни, її суспільства і кожного з нас.

З іншого боку, держава за рахунок податків та різних платежів юридичних і фізичних осіб формує спеціальні фонди: пенсійний; соціального, медичного страхування; сприяння зайнятості тощо. Це дає змогу їй сплачувати пенсії непрацездатним особам, матеріально підтримувати дітей-сиріт, інвалідів, безробітних, відшкодовувати втрату заробітної плати через травми і хвороби. З державного бюджету, який також формується в основному за рахунок податків, держава фінансує системи освіти, охорони здоров’я, утримує силові структури (армію, міліцію тощо).

Образно кажучи, економіка домогосподарства пов’язана з економікою держави за принципом сполучених посудин. У періоди економічної активності зростає обсяг виробництва (національний дохід країни) і суспільство має можливість підвищувати добробут сімей шляхом збільшення як трудових доходів, так і пенсій, стипендій та інших соціальних виплат. І хоча можливості сім’ї щодо маневрування своїми ресурсами небезмежні навіть у періоди сприятливої економічної кон’юктури, вона може більше витрачати коштів на поточні потреби, освіту, зміцнення здоров’я своїх членів та робити заощадження.

9.3. Доходи та витрати домогосподарств

Домогосподарство у політико-економічному аспекті, як правило, є автономною самодостатньою економічною ланкою (суб’єктом), що має власний бюджет доходів і витрат. Формування доходів сім’ї, їх використання, узгодження доходів та витрат і утворюють бюджет сім’ї – фінансовий план сім'ї, що являє собою облік її доходів та витрат за певний період часу (рис. 9.2).

Рис. 9.2. Структура бюджету сім'ї

Джерела, за рахунок яких формується дохідна частина бюджету, досить різноманітні. Деякі з них –  відносно постійні. Інші – мають тимчасовий або разовий характер. До постійних належать:

По-перше, джерела сімейних доходів, які мають трудове походження: заробітна плата (у тому числі й натуральна оплата); доходи від індивідуально-трудової та підприємницької діяльності; доходи від особистого підсобного господарства. Сюди з відповідною часткою умовності можна віднести і трудову пенсію.

По-друге, доходи від власності: рента (орендна плата), проценти, дивіденди тощо.

По-третє, значну частку доходів сім’я одержує у вигляді трансфертних платежів (через так звані суспільні фонди споживання). Це соціальні пенсії та допомоги, виплати багатодітним сім’ям, стипендії, а також наявність елементів безкоштовного або пільгового лікування та освіти населення.

До тимчасових та одноразових доходів належать: премії, спадщина, подарунки, виграші тощо.

Сукупний сімейний дохід не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто вартості (грошової оцінки) набору товарів і послуг, розрахований на основі наукових нормативів споживання і забезпеченості населення першочерговими життєвими засобами.

Для реалізації отриманих домогосподарствами доходів в умовах ринкової економіки необхідна наявність на споживчому ринку достатньої кількості та відповідного асортименту товарів і послуг за доступними для масового споживача цінами. Це одна з найважливіших умов макроекономічної ринкової рівноваги.

Зі зростанням доходів не тільки повніше задовольняються потреби сім’ї, а й змінюється структура системи надання переваг в їх використанні.

Основними чинниками, що впливають на рівень доходів сім’ї є:

  1.  добробут сім’ї, у якій людина народилася (стартові можливості);
  2.  здібності людини та вміння їх реалізувати;
  3.  освіта;
  4.  удача тощо.

Сімейні доходи використовуються за різними напрямами. Основні серед них такі: на харчування; придбання товарів широкого вжитку (одяг, взуття) і довгострокового користування (меблі, холодильники, телевізори, комп’ютери, автомобілі тощо); оплату соціально-культурних і комунально-побутових послуг; сплату податків і різних платежів; заощадження та нагромадження; інші, часто непередбачені витрати.

Загалом їх можна поділити на:

  1.   Первинні (продукти харчування, товари першої необхідності (одяг, взуття), витрати на комунальні та побутові послуги, податки). Цих витрат не може уникнути жодне домогосподарство.
  2.  Вторинні (комфортабельне житло, автомобілі, побутова техніка, предмети розкоші тощо). Цю категорію витрат можуть дозволити переважно сім’ї, які вже досягли достатнього рівня добробуту.

Споживчі витрати домогосподарств можуть бути класифіковані по-іншому, наприклад, поділені на товари та послуги. Так, міністерство торгівлі США ділить споживчі витрати на такі групи:

  1.  витрати на товари довгострокового користування, тобто такі, які служать більше ніж один рік: автомобілі, персональні комп’ютери, магнітофони, телевізори, холодильники тощо;
  2.  витрати на товари короткострокового користуваннятакі, що служать менше ніж один рік: продукти харчування та більшість предметів одягу, бензин та мастила;
  3.  витрати на послуги: лікаря, перукаря, установ освіти, культури та ін.

Ефективне функціонування національної економіки (зростання обсягів виробництва, зростання доходів населення тощо) сприяє тому, що товари довготривалого користування замінюються споживачами на нові, якісніші, ще до завершення терміну їх придатності (наприклад, купівля нового автомобіля, незважаючи на придатність старого). Щодо зміни структури витрат із сімейного бюджету можна виявити кілька тенденцій. Перш за все, це скорочення у доходах питомої ваги коштів, що йдуть на харчування сім’ї, це свідчить про зростання рівня та якості життя населення. Позитивними є також тенденції зростання витрат із сімейного бюджету на соціально-культурні потреби, збільшення заощаджень та нагромаджень, які спрямовуються для поліпшення добробуту членів сім’ї, організацію власного бізнесу тощо.

Якщо розподіл доходу домогосподарства уявити в загальних рисах, то постає досить ясна картина. Частина доходу надходить державі у вигляді особистого прибуткового податку, а залишок розподіляється на споживання і заощадження.

Отже, споживання – це частина доходу після оподаткування, яка витрачається. Інша частина доходу (яка не споживається і не сплачується у вигляді податку) – заощадження. 

Причини для збереження доходу можуть бути найрізноманітнішими. Якщо зробити спробу ці причини класифікувати, то їх можна розділити на дві групи. Одна група – захист доходів. Наприклад, прагнення забезпечити себе на «чорний день» у разі виникнення непередбачуваних обставин, бажання покращити взагалі фінансову забезпеченість своєї сім’ї та ін. Друга група причин – спекуляція на біржі, тобто зберігання частини доходу з метою витрачення його на придбання цінних паперів, щоб у майбутньому отримати прибуток від підвищення їх номінальної вартості.

У сучасній неокласичній теорії існує постулат про рівність заощаджень та інвестування. Це означає, що заощадження, які робить населення, повинні дорівнювати інвестиціям, що здійснюються фірмами. Тільки за даної умови попит на ринку дорівнюватиме пропонуванню, ситуація стане стабільною. Порушення ж наведеної рівності призводить до виникнення негативних явищ в економіці, до деформації ринкових структур.

 Тема 10. Підприємство як товаровиробник. Валовий дохід і прибуток.

  1.  Суть підприємництва, умови його існування. Функції підприємця.
  2.  Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Класифікація підприємств.
  3.  Капітал підприємства та його кругообіг.

10.1. Суть підприємництва, умови його існування. Функції підприємця.

Ринкова економіка неможлива без діяльності окремих економічних суб’єктів, насамперед підприємців, які здійснюють свою діяльність для створення економічних благ і послуг, що задовольняють водночас і суспільні потреби, і власні матеріальні інтереси.

Підприємець це той, хто за допомогою все новіших і новіших комбінацій факторів виробництва, їх властивостей здійснює реалізацію нововведень і тим самим забезпечує економічне зростання.

Характерні якості підприємця – це здатність і готовність: виявити ініціативу, приймати рішення, йти на ризик, розуміти ринок та його розвиток, прагнути до нововведень, керувати людьми (співробітниками, клієнтами, постачальниками і конкурентами, виробничими радами і профспілками).

Підприємництво це ініціативна, самостійна діяльність осіб або підприємств, спрямована на отримання прибутку, здійснювана на свій страх і ризик, під особисту майнову відповідальність.

Сучасна економічна наука вивчає підприємництво як вид діяльності, в основу якого покладені такі ознаки:

  1.  свобода вибору термінів і методів діяльності, самостійність у прийнятті рішень;
  2.  постійна наявність фактора ризику;
  3.  орієнтація на досягнення комерційного успіху;
  4.  інноваційний характер діяльності.

Підприємницька діяльність здійснюється згідно з чинним законодавством:

  1.  без використання найманої праці;
  2.  з використанням найманої праці;
  3.  без утворення юридичної особи;
  4.  з утворенням юридичної особи.

Крім того, підприємництво – це комплекс особливих функцій, що спрямовані на забезпечення розвитку та вдосконалення господарського механізму, постійне оновлення економіки господарюючих суб’єктів, створення інноваційного поля діяльності. Сучасна економічна література виокремлює три головних функції сфери підприємницької діяльності:

  1.  ресурсну (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);
  2.  організаційну (організація маркетингу, виробництва, збуту і реклами та інших господарських справ);
  3.  інноваційну (новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи).

Підприємництво здійснюється в будь-якій галузі господарської діяльності, не забороненій законом: промисловості, сільському господарстві, торгівлі, побутовому обслуговуванні, видавничій, банківській і консультаційній діяльності, у сфері операцій з цінними паперами тощо. Основними сферами підприємницької діяльності є: виробництво (продукції, послуг), торгівля і комерційне посередництво.

Усі численні види підприємницької діяльності, що властиві сучасній економіці, можна згрупувати таким чином: виробнича, комерційна, фінансова, посередницька, страхова.

Основу підприємницької діяльності становить та або інша форма власності: приватна, акціонерна, державна. Суб’єктами підприємницької діяльності виступають фізичні особи (власники), фірми, державні інститути. В Україні суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути:

  1.  громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності та дієздатності;
  2.  юридичні особи всіх форм власності, установлених Законом України «Про власність».

Об’єктами підприємницької діяльності є товари, продукти, послуги.

Підприємництвом можуть займатися окремі громадяни, колектив людей (підприємство), держава. Можна виокремити три основні форми підприємництва: 

  1.  індивідуальне;
  2.  колективне;
  3.  державне.

Індивідуальне підприємництво спрямоване на отримання особистого доходу або прибутку. Індивідуальний підприємець працює від свого імені і на свій страх, і ризик. Він несе повну і необмежену відповідальність за результати своєї діяльності всім своїм майном, а в критичних ситуаціях воно може бути навіть втрачене. Перевагами індивідуального підприємництва є мінімальний контроль з боку держави.

У колективному підприємництві господарські операції здійснюються колективним суб’єктом, яким виступає товариство.

Товариства можуть бути юридичними і неюридичними особами. Основними ознаками, що роблять підприємство юридичною особою, є:

  1.  створення і реєстрація згідно із законом;
  2.  наявність організаційної єдності;
  3.  володіння необхідним майном;
  4.  самостійна майнова відповідальність;
  5.  виступ від власного імені в господарському обороті;
  6.  власний розрахунковий рахунок у банку.

Підприємницька діяльність у будь-якій сфері регулюється державою через механізм фінансової системи (податки, кредити, страхування тощо).

Державне підприємництво пов’язане з існуванням у кожній країні державного сектора. Його утворюють підприємства, що перебувають або повністю у власності держави, або під її контролем завдяки володінню нею контрольним пакетом акцій. У різних країнах частка цього сектора різна                (від 3–4 % у США до 15–17 % ВНП у Західній Європі). У держаному секторі зосереджуються підприємства, що з якихось причин нераціонально використовувати в рамках приватно-підприємницької діяльності; або коли йдеться про створення принципово нових галузей, що потребують великих капіталовкладень. Державний сектор має тенденцію до розширення і в умовах погіршення економічної ситуації: держава ніби бере на себе проблему виведення економіки з кризи, збереження науково-технічного потенціалу, технічного і технологічного переозброєння галузей.

Отримання прибутку – дуже важлива мета для підприємця. Однак це не самоціль. Для нього головне – використання прибутку для його зростання шляхом розширення, модернізації, структурної перебудови виробництва.

Одна з найхарактерніших рис цивілізованого підприємництва полягає в тому, що кожний підприємець, реалізуючи  власні цілі, водночас здійснює господарську діяльність в інтересах суспільства. Адже, щоб отримувати більший прибуток і бути конкурентоспроможним, необхідно постійно дбати про науково-технічний прогрес, якість товару як виробничого призначення, так і особистого споживання, а також його здешевлення.

10.2. Підприємство як суб’єкт ринкової економіки. Класифікація підприємств

Підприємство – це самостійний господарюючий суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Воно є основною, первинною ланкою народного господарства, оскільки: 1) здійснюється безпосереднє виробництво різноманітних благ та послуг;

2) на ньому зосереджується і поєднується в процесі виробництва певна сукупність продуктивних сил (предметів, засобів прці, працівників);

3) відбувається первинний розподіл знову створеного продукту на первинні доходи підприємця, працівників, держави;

4) на підприємстві виникають відносини власності як між членами колективу, так і цього підприємства з іншими суб’єктами.

Фірма (так підприємства визначаються в західній літературі) – це, з одного боку, організація, що перетворює вихідні ресурси на кінцевий продукт, а з іншого – юридично самостійна форма існування бізнесу, відповідним чином зареєстрована підприємницька одиниця, що має комерційну самостійність.

Класифікація підприємств (рис. 10.1.). 

Рис. 10.1 Форми і види підприємств

Розглянемо їх особливості.

Залежно від форм власності розрізняють: приватні підприємства – засновані на власності однієї особи з правом наймання робочої сили; індивідуальні – засновані на особистій власності та особистій праці власника; сімейні – засновані на власності та праці членів однієї родини; колективні – засновані на власності трудового колективу, кооперативу, партнерства, громадської або релігійної організації; комунальні (муніципальні) – засновані на власності адміністративно-територіальних одиниць; державні – засновані на загальнодержавній власності; змішані – засновані на об’єднанні підприємств різних форм власності.

Виробництво в ринковій економіці здійснюється на підприємствах малих, середніх та великих. До малих підприємств українським законодавством віднесено підприємства з кількістю зайнятих 15–200 осіб залежно від галузі та виду діяльності. Малі підприємства засновуються на будь-якій формі власності та здійснюють діяльність у виробничій, комерційній, фінансовій та інших сферах. Особливо важливе значення цих підприємств – у розвитку сфери послуг і торгівлі. Великі підприємства (кількість працюючих понад 1000 осіб) виготовляють масову продукцію стабільного асортименту. Середніми вважаються підприємства, які здійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях з кількістю зайнятих від 200 до 1000 осіб.

Підприємства класифікують також за сферою, видом господарської діяльності. Розрізняють: виробничі, фінансові, посередницькі та страхові підприємства.

10.3. Капітал підприємства і його кругообіг

Капітал підприємстваце засоби виробництва, інше майно та цінності, які обслуговують процес виробництва, а також просте і розширене відтворення підприємства.

Хоч би яка була суспільна форма процесу виробництва на підприємстві, він у будь-якому разі має бути безперервним протягом досить тривалого періоду, тобто повинен періодично знов і знов проходити одні й ті самі стадії. Тому будь-який процес виробництва на підприємстві, який розглядається в постійному зв’язку і безперервному потоці свого відновлення, є водночас процесом відтворення.

Якщо процес виробництва на підприємстві відновлюється у зростаючих масштабах, то має місце розширене відтворення. Якщо масштаби виробництва не збільшуються, відтворення у цьому випадку – просте.

Капітал підприємства починає свій рух із грошової форми. Грошовий капітал Г використовується на купівлю факторів виробництва (ФВ) тобто засобів виробництва і робочої сили, які поєднуються в процесі виробництва В і створюють новий товар Т', після реалізації якого капіталіст отримує його вартість у грошовій формі Г'.

У процесі кругообігу  капітал проходить три стадії.

Перша стадія:  Г – Т (ФВ ) – стадія обігу, тобто купівля на ринку факторів виробництва (засобів виробництва і робочої сили ).

Друга стадія: …В…Т' – стадія виробництва, на якій створюються нові товари. Літера В означає процес виробництва, а літера Т' – обсяг товару з такими витратами, що дають можливість отримати прибуток.

На другій стадії капітал підприємства діє як продуктивний капітал. Вироблена продукція Т/ виступає як товарний капітал – форма, в якій капітал існує на цій стадії, яка є перехідною до третьої.

Третя стадія кругообігу: Т'- Г' – стадія реалізації виробленої продукції, тобто товарного капіталу, на конкурентному ринку.

Першу і третю стадії руху грошового капіталу підприємства слід розглядати у тісному взаємозв’язку з домогосподарствами як суб’єктами ринкової економіки. Схематично цей зв’язок  представлено на рис. 10.2.

З цієї схеми видно, що підприємство, здійснюючи витрати (Г), купує необхідні йому ресурси на ресурному ринку. Власниками ресурсів, що купує підприємство (землі, праці, капіталу, здатності до підприємництва), є домогосподарства. Витрати домогосподарств на ці ресурси для домогосподарства мають форму доходів (зарплати, ренти, відсотку, прибутку). Ці доходи домогосподарства витрачають, купуючи товари на ринку споживчих товарів. Таим чином забезпечується органічний зв’язок домогосподарств із кругообігом капіталу підприємства.

Рис. 10.2. Зв'язок руху грошового капіталу з домогосподарствами

Якщо абстрагуватись від домогосподарств, то кругообіг капіталу визначають за формулою, розробленою К. Марксом:

Г –Т(ФВ)…В…Т' - Г'                         (10.1)

З формули видно, що грошовий капітал перетворюється на продуктивний, продуктивний – на товарний, а товарний – на грошовий. Отже, існує три функціональні форми капіталу підприємства – грошовий, продуктивний, задіяний у прцесі виробництва, і товарний. На першій і третій стадіях кругообіг функціонує у сфері обігу, на другій – у сфері виробництва, яка є вирішальною.

Кругообіг капіталуце безперервний рух капіталу, у процесі якого він послідовно проходить три стадії, набуває на кожній з них певної функціональної форми і повертається до своєї вихідної форми – грошової.

У широкому і схематичному вигляді кругообіг капіталу можна представити таким чином (рис.10.3.):

Рис. 10.3. Кругообіг капіталу

Оборот капіталуце кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як процес, що безперервно повторюється. Оскільки капітал, рухаючись, проходить сферу виробництва і сферу обігу, то його час обороту складається з часу виробництва і часу обігу.

Основний капіталчастина продуктивного капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару, переносить свою вартість на новий продукт частинами (у міру зношення). До основного капіталу відносять ту частину авансового капіталу, яка втілюється в засобах праці (споруди, машини, устаткування, інструмент). У витрати виробництва входить лише частина вартості основного капіталу, яка розраховується за терміном служби цього капіталу. Перенесена частина вартості основного капіталу створює амортизаційний фонд.

Оборотний капітал – бере участь лише один раз у виробничому циклі, або кругообігу. Його вартість повністю переноситься на створений продукт і повертається до підприємця у грошовій формі протягом одного кругообігу. До витрат виробництва входить вся вартість оборотного капіталу. Це сировина та інструмент, термін служби якого не перевищує рік. До оборотного капіталу включають також заробітну плату, оскільки спосіб обороту грошових засобів, що були затрачені на оплату праці, є однаковим з оборотом вартості предметів праці.

Підприємець постійно піклується про відтворення основного капіталу. Безперервне відтворення вартості основного капіталу відбувається за певними нормами  відповідно до його зношування. Існують два види зношування основного капіталу – фізичне і моральне. Фізичне зношування – матеріальне зношування машин, інструментів, будинків і споруд, інших засобів праці за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання. Фізичне зношування є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлено знаряддя праці тощо.

Моральне зношування основного капіталу відбувається, по-перше, коли з’являються дешевші технічні засоби, внаслідок чого знецінюється старе. діюче обладнання, по-друге, коли старі машини замінюються на більш продуктивні, внаслідок чого обладнання швидше переносить свою вартість на готові вироби. Отже, процес знецінення і «старіння» основного капіталу під впливом технічного прогресу називається його моральним зношуванням.

Процес відшкодування вартості основного капіталу у грошовій формі, що відповідає його зношуванню, називається амортизацією. А самі відрахування – амортизаційними відрахуваннями.

Тема 11. Галузеві особливості виробництва і функціонування капіталу. Форми прибутку, процент і рента.

  1.  Аграрне виробництво – особлива сфера вкладення капіталу. Земельна рента та її форми. Ціна землі
  2.  Капітал в сфері обігу. Торгівельний прибуток
  3.  Позичковий капітал та позичковий відсоток

11.1. Аграрне виробництво – особлива сфера вкладення капіталу

Аграрна сфера має ряд особливостей для підприємницької діяльності, трудового процесу, місця землі та інших ресурсів природи у виробництві продукції. Особливості сільськогосподарського виробництва зумовлені тим, що:

  1.  процес виробництва в цій галузі залежить не лише від працівника (його кваліфікації, технічної озброєності), але й від природних умов.
    1.  до особливостей сільського господарства відноситься надзвичайна роль землі як чинника виробництва. В інших галузях виробництва земля не бере безпосередньої участі у створенні продукту. У сільському ж господарстві земля безпосередньо виступає як засіб виробництва. При цьому, якщо інші фактори виробництва можна виробляти, нагромаджувати та відтворювати, то земля, природні ресурси – невідтворювані в силу їх природного походження.
      1.  в сільському господарстві економічні відносини виникають між власниками землі (землевласниками), підприємцями (землекористувачами) та найманими працівниками. Землевласник здає свою землю в оренду підприємцю (фермеру), який організує на цій землі виробництво. При цьому між ними виникають відносини з приводу розподілу прибутку, тобто рентні відносини. Одна його частина – у вигляді нормального прибутку – дістається підприємцю, а іншу частину – у формі ренти – отримує землевласник. Рента як дохід на землю є частиною орендної плати, яка сплачується підприємцем власнику землі. Якщо землевласник здійснив попередні інвестиції в землю (наприклад, побудуав зрошувальну систему), крім ренти орендна плата міститиме також відсоток на цей вкладений капітал.

Звичайно сільськогосподарським виробництвом може займатись і сам землевласник. В цьому випадку економічні відносини спрощуються.

Земельна рента – це ціна, що сплачується за використання землі, кількість якої суворо обмежена. Саме унікальні умови пропозиції землі – її фіксована кількість – відрізняють рентні платежі від заробітної плати, відсотка та прибутку.

4) сільськогосподарське виробництва полягає у формуванні цін на продукцію аграрного сектору. Земля відрізняється за якістю (плодючістю та місцерозташуванням – віддаленістю від ринків збуту сільськогосподарської продукції). За цими ознаками вирізняють кращі, середні та гірші ділянки землі.

В силу сприятливіших умов на кращих і середніх за якістю ділянках собівартість одиниці продукції – нижча, ніж на гірших ділянках. Відповідно, індивідуальна ціна виробництва на них буде нижчою за ринкову (суспільну) ціну. Тому фермери, які господарюють на кращих і середніх ділянках, при продажу продукції за ринковою ціною отримують диференційований додатковий дохід – це різниця між суспільною ціною, яка відображає підвищені виробничі витрати на гірших ділянках, та індивідуальної ціною одиниці продукції, яка виробляється на кращих за якістю землях. Він буде тим більшим, чим кращою за родючістю чи місцем розташуванням є ділянка.

 Земельний власник добре знає про якість землі, що йому належить. Тому диференційований додатковий дохід надходить йому від підприємця у вигляді диференціальної ренти І (першого виду). Іншими словами, чим краща земля, тим вищу орендну плату він встановлює.

У підприємця також є можливість отримувати ренту (принаймні до закінчення терміну орендної угоди). Це відбувається тоді, коли здійснивши певні агротехнічні заходи, він підвищив родючість орендованої ним землі, перевівши її наприклад з розряду середніх до розряду кращих ділянок. Диференційований додатковий доход, зумовлений підвищенням економічної родючості землі набуває форми диференціальної ренти ІІ (другого виду) і привласнюється самим підприємцем. Але коли закінчиться термін оренди, землевласник, піднявши орендну плату, присвоїть її собі. Тому орендарі завжди зацікавлені у орендних угодах на тривалий термін, а землевласники – навпаки. Відмінності між диференційованою рентою першого та другого виду представлені в таблиці 11.1.

Таблиця 11.1

Диференційна рента першого та другого виду

Перший вид

Другий вид

Умови утворення

Відмінності земель за природною родючістю та місцерозташуванням.

Відмінності земель за економічною родючістю.

Вид додаткового прибутку

Різниця між суспільною ці-ною виробництва та індивідуальною ціною виробництва на кращих ділянках.

Різниця між суспільною ціною виробництва та індивідуальною ціною виробництва на економічно кращих ділянках

Кому дістається додатковий при-буток

Власнику землі

В межах терміну оренди – підприємцю.

 Досі ми розглядали додатковий дохід, який приносять кращі ділянки. Але навіть на гірших землях утворюється додатковий дохід, хоча й іншого роду. Це відбувається в результаті того, що аграрний сектор відстає від промисловості в технічному відношенні. Тому, порівняно з промисловістю, в сільському господарстві на однакову величину виробничих витрат припадає більше витрат на робочу силу. В результаті порівняно велика кількість сільських працівників створює відповідно більший прибуток, який перевищує розмір нормального прибутку, який отримує підприємець на гірший земельній ділянці.

Додатковий доход, який утворюється навіть на гірших ділянках, дістається власнику землі. Він називається абсолютною рентою. Вона сплачується з усіх видів земельних ділянок незалежно від їх якості. Її причиною є монополія на землю як на об’єкт власності, а також відчуження землі в оренду.

Що ж визначає ціну землі? При продажу земельної ділянки її власник, в першу чергу турбується про те, щоб не втратити отримуваний ним рентний доход. Він погодиться на продаж лише в тому випадку, коли сума отриманих грошей при розміщенні в банку або надана у позику, приноситиме йому дохід (у вигляді відсотку) не менший за ренту. В свою чергу покупець землі, перш ніж стати її власником, величину ренти з ділянки землі порівнює з відсотком, який він може отримати, якщо покладе свої гроші в банк.

Таким чином ціна землі є капіталізована (перетворена в грошовий капітал) рента. Ціна землі (Цз) прямо пропорційна величині ренти (Рз) та оберненопропорційна нормі банківського відсотку (Вб):

Цз = (Рз/Вб)*100.

(11.1)

 

Наприклад, якщо щорічна рента за 1 га землі дорівнює 50 грн., а позичковий відсоток – 25 %, то ціна 1 га землі дорівнюватиме 200 грн. Це значить, що, якщо покупець землі свої 200 грн. помістить в банк, то він буде отримувати той же дохід, що і землевласник. Землевласник також продасть землю на цих же умовах. Угода влаштує обох.

Таким чином, земельна рента визначає ціну землі, а значить урівноважує попит на землю та її пропозицію. Оскільки земля є виключно товаром, пропозиція якого практично не реагує на зміну попиту (принаймні в короткостроковому періоді неможливо збільшити її кількість), то крива пропозиції SS набуває вигляду вертикальної лінії (рис 11.1.). Ціна землі при цьому залежатиме виключно від коливань попиту та ренти.

Рис. 11.1. Рівновага на ринку землі

 Аграрні відносини тісно пов’язані з власністю на землю.

 

11.2. Капітал в сфері обігу. Торгівельний прибуток.

Марксистська економічна теорія, яка має багато прихильників і в наш час, окремо виділяє торговий капітал і торговий прибуток. При цьму, торговим капіталом вважається капітал, що обслуговує процес реалізації продукції, створеної в сфері матеріального виробництва. Отже, торговий капітал являє собою частину промислового капіталу, яка відособилася і обслуговує процес реалізації товарів. На ранніх стадіях розвитку капіталізму, власник промислового капіталу сам займався реалізацією товарів. Але в міру розширення обсягів виробництва і збільшення часу обігу виникла потреба в особливій групі капіталістів – торговців, що займаються реалізацією готової продукції. Рух торгового капіталу може бути представлий формулою Г- Т- Г', яка мовою символів виражає дії капіталу торговця, а саме купівлю товарів заради продажу з прибутком.

Метою функціонування торгового капіталу (як і будь-якого іншого) є присвоєння прибутку. Це породжує формально-логічну суперечність при виділенні капіталу, що професійно займається реалізацією товарів. З одного боку, такий капітал оперує лише в сфері обігу де вартість не створюється (відповідно не може відбуватись самозростання капіталу). З іншого боку – такий капітал реально існує і достатньо багато людей займається такого роду діяльністю (очевидно, що вони б не стали нею займатись, нічого не отримуючи натомість, не присвоюючи якогось надлишку вартості над понесеними затратами, адже економіка врешті завжди базується на раціональній основі реалізації економічних інтересів її суб’єктів). Очевидно, що торгові капіталісти тому й займаються реалізацією товарів і доведенням їх до кінцевого споживача, що в  підсумку вони отримують прибуток не нижчий за нормальний. В іншому разі ці капітали шукатимуть собі інше застосування.

Але де в такому випадку виникає нормальний прибуток, якщо в сфері обігу не створюється вартість? Відповідь – очевидна: промисловий капіталіст (що займається виробництвом товару, де відбувається зростання варості) передаючи частину своїх функцій (щодо реалізації товарів) торговому капіталу, повинен поділится додатковою вартістю з торговим капіталістом, який виконує ці функції професійно і з меншими витратами, ніж промисловий капіталіст-виробник товарів. За таких умов у останнього знизяться загальні витрати. Врешті загальний прибуток, який отримує капітал (торговий і промисловий) також зросте.

Отже і промисловий, і торговий капітал зацікавлені в розподілі між різними суб’єктами актів виробництва товару та його реалізації (загальний прибуток зростає, а отже, зростає і норма прибутку, що присвоюється і торговим, і промисловим капіталами).

Формула руху торгового капіталу як обособленої частини промислового капіталу набуває вигляду:

Г - Т -Г' (Г' >Г).

(11.2)


Торговий прибуток, за К. Марксом, – це частина додаткової вартості, створеної в процесі матеріального виробництва, що присвоюється торговим підприємцем пропорційно авансованому у сферу обігу капіталу. Участь торговця в перерозподілі додаткової вартості зменшує норму і масу прибутку промислових підприємців. Але ці втрати з боку останніх є меншими, ніж якби вони самі організовували виробництво товару.

Промисловий капіталіст продає всю вироблену ним продукцію торговому капіталісту, який доводить товар до кінцевого споживача, здійснюючи при цьому певні витрати. Кінцева ціна для споживача виявиться безумовно вищою за ту, за якою промисловий капіталіст продав свій товар. Вона компенсує торговому капіталісту його витрати та забезпечує прибуток, не нижчий за нормальний.

Витрати, пов’язані з реалізацією товарів, утворюють витрати обігу. Останні поділяються на чисті витрати обігу і додаткові витрати обігу.

Чисті витрати обігу – це витрати, зумовлені виключно самим процесом купівлі–продажу. До таких витрат відносять витрати на оплату праці працівників, що здійснюють бузпосередню реалізацію товару, а також витрати на ведення обліку, кореспонденцію, рекламу тощо. Чисті витрати обігу не беруть участі в утворенні вартості товарів. Джерелом цих невиробничих витрат є додаткова вартість, створена в сфері матеріального виробництва.

Додаткові витрати обігу пов’язані з продовженням виробництва в сфері обігу. До них відносять: сортування, розфасовку, упаковку товарів, їх зберігання, транспортування тощо.

Праця працівників, зайнятих цими операціями, є продуктивною. Оскільки продуктивні витрати обігу збільшують вартість товарів, що реалізуються, їх відшкодування здійснюється в результаті реалізації цих товарів.

Виділення самостійного капіталу, що займається реалізацією виробленого товару, створює і нового конкурента. Зрозуміло, що віднині і промисловий, і торговий капітали починають боротьбу за ту частину прибутку, яку кожний з них врешті отримує. В результаті цієї конкуренції обидва отримають прибуток в межах саме нормального.

Роздвоєння ціни реалізації на оптову і роздрібну створює два типи торгових відносин:

  1.  оптова торгівля (за суб’єктів має, з одного боку, капіталістів, що виробляють товар, з іншого боку – капіталістів, які займаються його кінцевою реалізацією);
  2.  роздрібна  торгівля (пов’язує торгового капіталіста вже з кінцевим споживачем (це, як правило, фізична особа)).

Поява двох типів торгівлі в рамках єдиного акту реалізації виробленої продукції в умовах відхилення від конкуренції створює сприятливе середовище для появи чисельних торгових посередників, тобто між виробником товару і кінцевим споживачем виявляється не один торговий капіталіст, а декілька різних торгових посередників. Ситуація досить типова для України, коли товар проходить через декілька рук, які претендують на частину “пирога” додаткової вартості у вигляді прибутку. Кількість посередників відображає ситуацію в суспільстві, коли в конкуренції між промисловим капіталом і торговим перемагає останній. Причиною цього є незрілість, несформованість ринкових відносин та інститутів в перехідний період.

11.3. Позичковий капітал та позичковий відсоток.

Як уже зазначалося, капітал в різних галузях обертається з різною швидкістю: в одних – він знаходиться у фазі фінансування грошей, у других – у фазі виробництва, а у третіх – у фазі реалізації.

В ході виробництва підприємці отримують прибуток, формують амортизаційний фонд та фонд заробітної плати. Власники земель накопичують ренту, а працівники відкладають частину своєї заробітної плати тобто заощаджують. Таким чином у суспільстві, з одного боку, нагромаджуються вільні грошові засоби, а з іншого – виникає гостра потреба в них. Виникає ситуація, коли у одних економічних суб’єктів є грошові кошти, але на даний момент вони їм не потрібні, іншим же ці гроші вкрай необхідні, але їх у них немає. Природно, що в такій ситуації перші надають свої грошові засоби іншим в певній організаційно-правовій формі на певний термін за плату – під відсоток. Таким чином просто гроші перетворюються на позичковий капітал.

 Позичковий капітал являє собою грошові засоби, які надаються в борг на певний термін на умовах повернення та з сплатою відсотку. Історичним попередником позичкового капіталу був лихварський капітал, що сприяв розвитку товарного виробництва. Позичковий капітал, або капітал-власність, передається у тимчасове користування промисловому або торговому капіталу, як капіталу-функції. Позичальник купує на нього додаткові засоби виробництва і додаткову робочу силу, і в результаті розширення масштабів виробництва одержує більший прибуток. В цьому випадку капітал підприємця складається з двох частин – власного і позиченого.

 Джерела позичкового капіталу:

  1.  частина промислового капіталу, що тимчасово вивільнилася з процесу виробництва (амортизаційний фонд, фонду заробітної плати, капіталізація чистини прибутку з метою розширення виробництва).
  2.  капітали рантьє.
  3.  грошові доходи різних верств населення, що зберігаються у формі внесків у банках та інших фінансових установах.
  4.  тимчасово вільні кошти державного та місцевого бюджетів, страхових компаній, профспілок та інших організацій.

Як зазначалося, позичковий капітал – особливий товар, тому що «продається» не на зовсім, а на певний термін. Платять за цей товар відсотком, який виступає як ціна позичкового капіталу. Організаційно-правовою формою руху та функціонування позичкового капіталу є кредит.

Рух позичкового капіталу має вигляд Г-Г', де Г' дорівнює Г – капіталу наданого в позику і доходу у вигляді відсотка.

 К. Маркс вважав, що позичковий капітал – найбільше фешитизована форма капіталу, оскільки створюється видимість, що гроші самі по собі мають здатність зростати. Насправді, на його думку, джерелом позичкового відсотку є додаткова вартість. Таким чином, додаткова вартість, отримана за участі позичкового капіталу розпадається на дві частини:

  1.  відсоток, що присвоює капіталіст-позичкодавець;
  2.  підприємницький дохід, що присвоює функціонуючий капіталіст позичальник.

«Відповідно, – робив висновок, К. Маркс, – капіталіст-позичкодавець, не беручи участі в процесі матеріального виробництва, бере участь в екслуатації найманої праці і присвоєнні створеної нею частини додаткової вартості. А відтак – це найбільш паразитична форма капіталу».

Сучасна економічна наука виходить з того, що ціна позичкового капіталу (відсоток), як і всіх інших товарів, регулюється співвідношенням попиту на нього та його пропозицією і проявляється у нормі (ставці) відсотку, яка нараховується як відношення річного доходу, який отримується у вигляді позичкового відсотку, до величини наданого кредиту   

і= (R/K)100%,.

(11.3)

де:  і – ставка позичкового відсотку,

R – річний доход,

K – сума кредиту.

Наприклад, якщо Ви дали в борг 1000 грн. та отримали річний дохід в 50 грн., то ставка відсотку складатиме (50 грн./1000 грн.)100 %=5 %

На величину ставки позичкового відсотку впливають такі фактори:

Ризик. Чим більше побоюваювання у кредитора, що можливе неповернення позики, тим вищою є ставка відсотку.

Термін позики. Чим на більший термін надається позика, тим більше втрачених (альтернативних) можливостей у кредитора і ризику неповернення. Тому кредитор компенсує і те, й інше підвищенням ставки відсотку. Але ставки відсотку при довготерміновому кредитуванні можуть бути й нижчими. Оскільки це часто довгостроковий кредит спрямовується на фінансування будівництва, оновлення техніки та інше, то на такі цілі банки надають пільговий кредит, а держава заохочує таке кредитування.

Розмір позики. За інших рівних умов, ставка відсотку буде вищою на позику меншого розміру, оскільки адмінистративно-управлінські витрати однакові за будь-якого розміру позики.

Оподаткування. Оскільки деякі форми кредиту, а відповідно, і доходи кредиторів, підлягають оподаткуванню, то кредитор цей податок просто включає у склад відсотку, внаслідок чого останній збільшується.

Ступінь монополізації ринку позичкового капіталу. Чим менше банків та інших фінансово-кредитних установ функціонує на даній території (в регіоні), тим вищою буде  ставка відсотку. В цьому разі монополія придушує конкуренцію і диктує свої умови кредитування.

Дуже важливою стороною руху позичкового відсотку є його дисконтування – приведення до одного загального знаменника величин позичкового капіталу на початку і наприкінці терміну кредитування. Щоб надати позику, особливо на тривалий термін, потрібно розрахувати сьогоднішню вартість майбутньої суми грошей (доходу), тобто зіставити сьогоднішні витрати та майбутні доходи. Формула дисконтування має такий вигляд:

 (11.4)

де: Vp – сьогоднішня вартість майбутньої суми грошей,

V – майбутня вартість сьогоднішньої суми грошей (сума наданого кредиту + відсоток на нього),

t  – кількість років,

r  – ставка відсотка в десяткових дробах.

Наприклад, що означає отримати 100 грн. через один рік? Якщо ринкова ставка відсотку 10 %, то це рівнозначне тому, якби Ви сьогодні поклали в банк 91 грн. За рік Вам на цю суму «набігли» б відсотки і тоді через рік Ви отримали б 100 грн. Таким чином 91 грн. сьогодні рівнозначне 100 грн., отриманим через рік. Тобто сьогоднішня вартість майбутніх 100 грн. дорівнює 91 грн. За тієї ж ставки відсотку 100 грн. через 2 роки сьогодні складає 83 грн. Таким чином, ми ми можемо визначити теперішню вартість майбутньої суми грошей. Ця процедура називається дисконтуванням.

Для полегшення процедури дисконтування існують спеціальні таблиці, які допомагають швидко підрахувати сьогоднішню вартість майбутніх доходів і прийняти правильне рішення.

Дисконтування застосовується не тільки підприємцями, які здійснюють інвестиційні проекти. Так, при отриманні виграшів за лотереєю на різних часових умовах, при отриманні грошових сум за заповітом, де також обумовлені різні часові терміни та ін., населення використовує процедуру дисконтування, яка допомагає здійснити раціональний економічний вибір.

При аналізі категорії відсотку важливо розрізняти номінальні та реальну відсоткову ставку.

 Номінальна ставка – це поточна ринкова ставка без урахування темпів інфляції.

 Реальна ставка – це номінальна ставка за вирахуванням очікуваних темпів інфляції.

Наприклад, номінальна річна ставка – 9 %, очікуваний темп інфляції – 5 % в рік, реальна ставка 9 %–5 %=4 %.

Позичковий відсоток та його величина (ставка) відіграють велику роль у розвитку підприємницької діяльності, економіки в цілому, за доступної ставки відсотку ростуть інвестиції, особливо в капіталоємні виробництва, будівництво, розширюються масштаби виробництва в цілому.

Формою руху позичкового капіталу є кредит. Основними формами кредиту є комерційний та банківський кредит.

Комерційний кредит надають один одному функціонуючі підприємці при продажу товарів у вигляді відстрочки сплати грошей за продані товари. Здійснюється цей кредит в товарній формі і обслуговує сферу реалізації. Необхідність комерційнго кредиту визначається самим процесом відтворення. Він пов’язаний, наприклад, із сезонним характером виробництва і збуту деяких товарів.

Банківський кредит надається грошовими капіталістами та банками функціонуючим та іншим позичальникам у вигляді грошових позик. Функцією банківського кредиту є посередництво між власниками тимчасово вільних засобів і підприємцями, що їх потребують. Банки сприяють концентрації грошових капіталів. Надання капіталу у грошовій формі сприяє міжгалузевому переливу капіталу.

За зберігання грошей банки виплачують своїм вкладникам депозитний відсоток. Різниця між позичковим відсотком і депозитним відсотком утворює банківський прибуток.

Особливого поширення останнім часом набув споживацький кредит, що полягає у наданні відстрочки платежу за придбані товари їх покупцям. Об’єктом кредиту у цьому випадку є товари особистого користування, і перш за все товари тривалого користування. Продаж у розстрочку покликаний стимулювати споживацький попит, розширити межі його платоспроможності та збільшити можливості можливості виробництва товарів.

Позичальником грошей може бути також держава. Кредитування держави найчастіше здійснюється у формі випуску позик та казначейських зобов’язань.

За сроками кредитні операції можна класифікувати як короткострокові, середньострокові та довгострокові.


Тема 12. Суспільне відтворення. Суспільний продукт і його основні форми

  1.  Суспільне відтворення: сутність та види. Просте та розширене відтворення
  2.  Суспільний продукт і його форми. Методи обчислення суспільного продукту
  3.  Валовий внутрішній продукт. Чистий національний продукт і національний дохід
  4.  Національне багатство: його зміст і структура

12.1. Суспільне відтворення: сутність та види. Просте та розширене відтворення.

Будь-який процес виробництва незалежно від його суспільної форми має бути безперервним, тобто повинен періодично проходити однакові стадії. Так само, як суспільство не може перестати споживати, так не може воно і перестати виробляти. Тому всякий процес виробництва, що роглядається не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, тобто в постійному зв’язку і безперервному потоці свого відновлення, називається процесом відтворення.

Суспільне відтворення основане на органічній єдності всіх частин, що його утворюють:

  1.  виробництва, обміну, споживання;
  2.  домогосподарств, підприємств, галузей, економічних регіонів і всього виробництва;
  3.  продуктивних сил та їх складових й економічних відносин;
  4.  суспільного виробництва і суспільного споживання.

У всій системі відтворювальних зв’язків визначальними є виробництво, бо саме воно створює все необхідне для людської життєдіяльності. Розподіленим, обмінененим і спожитим може бути тільки те, що вироблено.

Суспільне відтворення включає:

  1.  відтворення суспільного продукту та його конкретних форм;
  2.  відтворення людського ресурсу як особистісного фактора виробництва та його зайнятості;
  3.  відтворення основного і оборотного капіталу суспільства, тобто засобів виробництва;
  4.  відтворення національного багатства;
  5.  відтворення споживання;
  6.  відтворення економічних відносин.

Засоби виробництва і людський фактор у своїй єдності являють собою продуктивні сили суспільства. Тому політична економія досліджує також і відтворення продуктивних сил як матеріальної бази всієї економічної системи суспільства.

Розрізняють просте та розширене відтворення економічної системи:

Просте відтворенняце відновлення виробництва з року в рік практично в незмінних масштабах і на майже незмінній техніко-технологічній основі. Таке відтворення передбачає, що прибуток та інші доходи не використовуються на заощадження та інвестиції, тобто на розширення виробництва товарів та послуг, а повністю споживаються домогосподарствами. Просте відтворення характерне для традиційних суспільств, де темпи зростання суспільного виробництва низькі, і як наслідок – уповільнений соціально-економічний прогрес. Подібне явище має місце і нині у багатьох країнах світу.

Розширене відтворення це відновлення виробництва у кожному наступному періоді у зростаючих масштабах та на постійно змінюваних техніко-технологічних засадах. У цьому разі частина прибутку та інших доходів підприємств і домогосподарств нагромаджується та інвестується у розширення виробництва.

Існують два типи розширеного відтворення: екстенсивний та інтенсивний. Перший передбачає зростання виробництва на незмінній технічній основі, за рахунок залучення додаткових ресурсів – трудових, матеріальних і фінансових, другий – зростання виробництва шляхом підвищення його ефективності.

12.2. Суспільний продукт і його форми. Методи обчислення суспільного продукту

Показником виробничої діяльності суспільства виступає валовий (сукупний) суспільний продукт (ВСП). Це виражений у ринкових цінах обсяг товарів і послуг, створених суспільством за певний проміжок часу, як правило за рік.

Оскільки, як зазначалось вище, суспільне виробництво складається з двох підрозділів виробництва засобів виробництва (І) і виробництва предметів споживання (II), то сукупний суспільний продукт за натурально-речовою формою поділяють на засоби виробництва і предмети споживання. Це зумовлено тим, що засоби виробництва і предмети споживання виконують суттєво різні функції в процесі відтворення. Якщо перші призначено для відтворення переважно речових (матеріальних) елементів продуктивних сил, то другі – для відтворення людського фактора виробництва.

Проблема співвідношення першого і другого підрозділів суспільного відтворення має величезне значення для розвитку економіки. Стосовно промисловості виокремлюють групу «А» (виробництво засобів виробництва) і групу «Б» – (виробництво предметів споживання).

Від сфери матеріального виробництва відрізняють також сферу нематеріального виробництва. Відповідно сукупний суспільний продукт складається з матеріальних та нематеріальних благ та послуг.

Оскільки виробництво включає, як правило, не одну стадію, у структурі суспільного продукту вирізняють проміжний і кінцевий продукт.

Кінцевими продуктами є блага та послуги, які виробляються для кінцевого використання.

Проміжні продукти – це блага та послуги, які використовуються для подальшої обробки, переробки чи для перепродажу (сировина, матеріали, комплектуючі машин тощо). У зв’язку з тим, що до суспільного продукту включається їх вартість, виникає так званий повторний рахунок виробничих витрат. Наприклад, залізна руда включається у валову продукцію гірничо видобувної промисловості, а потім у вартість виготовленленого з неї металу, машин, верстатів тощо.

Виходячи з функціонального призначення різних частин ВСП, його структуру можна представити таким чином:

ВСП=ФЗ+ФС+ФН                           (12.1)

де: ФЗ – фонд заміщення;

    ФС – фонд споживання;

    ФН – фонд накопичення.

 Фонд заміщення використовується для заміни тих засобів виробництва, що протягом року вибули з процесу виробництва через зношення. Він складається виключно із засобів виробництва.

 Фонд споживання – це та частина ВСП, що використовується протягом даного року на особисте споживання. До його складу входять лише предмети споживання.

Фонд накопичення – це та частина ВСП, яка використовується для розширення масштабів суспільного виробництва і додаткової робочої сили. За своєю натуральною формою він складається як із засобів виробництва, так і з предметів споживання для додаткової робочої сили.

Згідно з марксистською концепцією, суспільний продукт створюється лише в сфері матеріального виробництва і за своєю вартісною формою (у ціновому виразі) ВСП має таку ж структуру як і вартість створеної на окремому підприємстві продукції:

ВСП=С+(V+m),                              (12.2)

де: С – стара або перенесена вартість;

    V+m – нова або додана вартість;

    V – необхідний продукт;

    m – додатковий продукт.

 Перенесена вартість становить ту частину вартості ВСП, яка протягом даного року переноситься із засобів виробництва на створений продукт. За величиною вона дорівнює амортизації та вартості витрачених предметів праці. Наприклад, станок, який був виготовлений у попередні роки, переносить свою вартість на продукт, створений у цьому році у вигляді амортизаційних відрахувань. Вартість використаної сировини також включається до вартості виготовленої продукції.

 Додана вартість – це та частина вартості ВСП, що створюється заново протягом даного року і додається до старої, перенесеної вартості. Оскільки вона створюється живою працею, її називають новою або новоствореною вартістю. Вона утворює чистий продукт суспільства.

 Чистий продукт поділяється на необхідний та додатковий.

 Необхідний продукт становить ту частину чистого продукту, яка використовується для відтворення робочої сили, тобто підтримання її працездатності, включаючи продукт для підтримання життєдіяльності членів сім’ї працівників, підготовки нового покоління робочої сили. З необхідного продукту покриваються витрати на харчування, одяг, взуття, утримання житла і комунальні послуги, освіту, лікування, відпочинок, культурні потреби, транспортні витрати тощо.

 Додатковий продукт – це та частина чистого доходу, що створюється понад необхідний продукт. Він використовується на розширення виробництва, утримання непрацездатних членів суспільства, державні витрати на оборону, управління, соціальну допомогу тощо.

Світова теорія і практика розробили два методи обчислення суспільного продукту: систему національних рахунків (СНР) і систему балансу народного господарства (БНГ). 

Система балансу народного господарства була запроваджена в Радянському Союзі (а відтак і в Україні) у 20-х роках і базувалась на марксистській теорії, згідно з якою продуктивною вважалась праця лише у сфері матеріального виробництва, тому вартість невиробничих послуг до ВСП не включались. За такої методики підрахунку ВСП не був вільний від повторного рахунку, оскільки проміжна продукція могла враховуватись декілька разів. З 1993 р. в Україні використовується система національних рахунків, затверджена ООН у 1953 р. і яка використовується переважною більшістю країн.

Дана система розрахунків виходить з того, що маса створених суспільних благ включає не лише матеріальні блага, а й послуги банків, держави, податкової служби тощо. Тому суспільний продукт та інші макроекономічні показники – це результат як сфери матеріального виробництва, так і сфери послуг.

Методологічні принципи СНР:

  1.  продуктивною вважається будь-яка праця, яка приносить дохід, отже до сукупного суспільного продукту відносять як речові блага й матеріальні послуги, так і нематеріальні послуги;
    1.  грошові витрати і доходи в економіці еквівалентні, тобто сума грошових витрат дорівнює сумі доходів;
    2.  виробництво, розподіл, обмін і споживання розглядаються як взаємопов’язані сторони єдиного процесу відтворення.
    3.  усі показники обчислюються лише в грошовій формі.

Основними показниками СНР для національної економіки є: валовий внутрішній продукт (ВВП), чистий внутрішній продукт (ЧНП), національний дохід (НД), особистий доход (ОД), дохід, що залишається у розпорядженні (ДР).

  1.  Валовий внутрішній продукт. Чистий національний продукт і національний дохід

Одним із найбільш загальних макроекономічних показників є валовий внутрішній продукт (ВВП), який визначається як ринкова вартiсть всiєї виготовленої кiнцевої продукцiї та послуг в економiцi за рік на території даної країни резидентами.

Кожне ключове слово наведеного визначення має значення. По-перше, термін «валовий внутрішній продукт» означає, що йдеться про сукупну продукцію, виготовлену на економічній території країни. При цьому, під економічною територією розуміється територія, яка адміністративно керується урядом країни та в межах якої особи, товари і гроші можуть вільно переміщуватись. На відміну від географічної території, вона не охоплює територіальні анклави інших країн (посольства, військові бази тощо), але містить такі анклави даної країни, які розташовані на території інших країн. По-друге, ВВП створюється резидентами даної країни. Резидент – юридичні та фізичні особи, якi знаходяться та здійснюють свою діяльність на території даної країни більше одного року. По-третє, підкреслюється ринкова вартість товарів і послуг, яка, як відомо, вимірюється в грошах. Отже, ВВП – це грошовий показник. По- четверте, вказується на кінцеві товари і послуги. Отже, до уваги не береться вартість проміжної продукції. Це дозволяє уникнути повторного рахунку. Виключити подвiйний рахунок дозволяє також показник доданої вартостi, який являє собою рiзницю мiж ринковою цiною продукцiї фiрми та вартістю споживання сировини та матерiалiв, придбаних у постачальникiв. ВВП, який являє собою ринккову вартiсть усiх вироблених товарiв, можна визначити також як суму доданих вартостей, створених усiма пiдприємствами. 

Крім того, до ВВП не включаються так звані непродуктивні угоди (операції), тобто ті з них, які не сприяють збільшенню кількості виробленої в економіці продукції. До них належать: чисто фінансові угоди та продаж речей, що були у вжитку.

Чисто фiнансовими угодами вважають:

  1.  державнi трансфертнi платежi, якi включають виплати на соцiальне страхування, допомогу безробiтним та пенсiї ветеранам;
  2.  приватнi трансфертнi платежi, куди входять щомiсячнi субсидiї, якi отримують студенти з дому, або разовi дарунки вiд багатих родичiв;
  3.  операцiї з цiнними паперами, тобто купiвля-продаж акцiй i облiгацiй.

Вартість проданих речей, що були у вжитку також не включаєтся до ВВП, оскiльки вона вже була врахована до ВВП того року, коли ці речі були виготовлені.

Певною модифiкацiєю ВВП є показник валового національного продукту (ВНП), який являє собою ринкову вартiсть всiєї виготовленої кiнцевої продукцiї та послуг громадянами даної країни за рік як на її території, так і за кордоном.

Якщо до показника ВВП додати вартiсть мiж надходженнями вiд факторiв виробництва (факторними доходами) з-за кордону та факторними доходами, отриманими зарубiжними  iнвесторами в данiй країнi, то ми отримаємо показник ВНП. Так, наприклад, для Францiї, пiсля розрахунку показника ВВП, потрiбно додати надходження факторних доходiв з Великобританiї, США, Германiї та інших країн i, вирахувати факторнi доходи британських, американських, германських та інших суб’єктiв ринкового господарства, які дiють у Францiї. Рiзниця мiж показниками ВНП та ВВП незначна i коливається в межах + 1 % вiд ВВП.

Валовий внутрішній продукт вираховується в поточних ринкових цiнах, що являє номiнальне його значення. Для отримання дiйсної величини цього показника потрiбно очистити цiни вiд впливу iнфляцiї, тобто застосувати iндекс цiн, що дає реальне значення валового нацiонального продукту. Вiдношення номiнального ВВП до реального ВВП показує збiльшення ВНП за рахунок зростання цiн та називається ВВП – дефлятором.

 Методи розрахунку ВВП:

1) Виробничий метод:

ВВП = ВДВ + Податки на продукти і імпорт - Субсидії на продукти і імпорт,

де  ВДВ - валова додана вартість, ВДВ= В - ПС,

В - випуск продукції (вартість всіх товарів і послуг, зроблених у поточному періоді, що прийняте в СНС обчислювати в основних цінах);

ПС - проміжне споживання (вартість товарів і послуг, які повністю споживаються або трансформуються в даний період у процесі виробництва інших товарів і послуг. Проміжне споживання включає матеріальні витрати (сировина, матеріали, паливо, енергія, матеріальні послуги, будівельні матеріали, покупка продуктів харчування й т.д.), оплату нематеріальних послуг (оплату дослідницьких і проектних робіт, фінансових послуг, витрати на кадрове навчання, оплату юридичних послуг, аудит, витрати на рекламу, орендні платежі й т.д.), витрати на відрядження, інші елементи проміжного споживання).

У проміжне споживання не включаються споживання основного капіталу, а також витрати, не зв'язані безпосередньо з виробництвом товарів і послуг. ПП оцінюється на момент надходження відповідних товарів і послуг у виробництво в ринкових цінах.

1) Метод розрахунку ВВП за витратами. ВВП також можна визначити шляхом підсумовування всіх витрат економічних суб'єктів на придбання кінцевих продуктів:

ВВП = C + Іg + G + Xn

де З - споживчі витрати населення,

Іg - валові частки інвестиції в національну економіку,

G - державні закупівлі товарів і послуг,

Xn - чистий експорт (різниця між експортом і імпортом даної держави), Xn= Ex-Іm.

1) Метод розрахунку ВВП за доходами. ВВП також можна розраховувати як суму доходів власників факторів виробництва. У ВВП включаються доходи всіх суб'єктів, що здійснюють свою діяльність у географічних рамках даної країни, як резидентів (громадян, що проживають на території даної країни, за винятком іноземців, які перебувають у країні менш року), так і нерезидентів:

ВВП = W + Q + R + P + T

де W - заробітна плата, виплачена підприємствами й організаціями даної країни своїм робітникам та службовцям, незалежно від того,  чи є вони резидентами або нерезидентами даної країни;

Q - відрахування на соціальне страхування;

R - валовий прибуток;

P - валовий змішаний дохід;

T - податки на виробництво й імпорт (за винятком субсидій).

Як вимірник валового річного обсягу виробництва ВВП має один важливий недолік: він завищує обсяг виробництва на вартість річних амортизаційних відрахувань і на суму непрямих податків.

Нас цікавить насамперед  величина, которою виробництво реально додало до добробуту суспільства, а суми амортизаційних відрахувань, що накопичуються в спеціальних фондах, добробуту суспільства не підвищують.

Внаслідок цього, зменшивши величину ВВП на суму амортизаційних відрахувань, нарахованих за рік, можна одержати ще один макроекономічний показник - чистий національний продукт (ЧНП):

ЧНП = ВНП - А.

де А - Амортизація.

За допомогою цього показника виміряється загальний річний обсяг виробництва товарів і послуг, що країна зробила й спожила у всіх секторах своею національного господарства. Інакше кажучи, ЧНП показує розмір доходу постачальників економічних ресурсів за надані їм землю, робочу силу, капітал, підприємницьку здатність, за допомогою яких створений цей ЧНП.

Єдиним компонентом, що не відбиває щирого внеску економічних ресурсів у ЧНП, є непрямі податки. Виходить, щоб визначити показник загального обсягу заробітної плати, рентних платежів і прибутку, необхідно відняти зі ЧНП суму непрямих податків. Отриманий показник зветься  "національний доход".

Національний доход (НД) - це знову створена за рік вартість, що характеризує, що додало виробництво в даному році до благососто- янию суспільства. Тому при його підрахунку, на відміну від ВВП, у нього не включаються суми амортизації, непрямих податків, державні субсидії:

НД = ВВП - А (Споживання основних фондів) - КН (непрямі податки).

Це чистий "зароблений дохід" суспільства, цим і визначається важливість НД як макроекономічного показника і його широке застосування при порівняльному аналізі.  Особистий дохід (ОД) являє собою отриманий дохід, на вiдмiну вiд НД, який є заробленим доходом. Тут слiд вiдмiтити, що частина заробленого доходу – внески на соцiальне страхування, податки на прибуток пiдприємств та їх перерозподiл – не надходить в розпорядження населення. В той же час трансфертнi виплати (допомога по безробiттю, по старостi, непрацездатностi, субсидiї на освiту та iн.), якi не є результатом господарської дiяльностi працiвника, в той же час становлять частину їх доходу. Отже, особистий дохід, як фактично отриманий дохід, можна вирахувати шляхом вiднiмання з нацiонального доходу внескiв на соцiальне страхування (Вс), податкiв на прибуток пiдприємств (ПП), та додавання суми всiх трансфертних платежiв (Тр):

ОД=НД-Вс-ПП+Тр                   (11.6)

 Дохід, що залишається в особистому розпорядженні (ДР) це та частина доходу, якою єкономічні суб’єкти можуть розпоряджатись на власний розсуд, витрачаючи його на споживання або заощаджуючи. Величину ДР можна отримати шляхом вирахування iндивiдуальних податкiв (ІП) (прибуткового, податкiв на особисте майно, на спадщину) iз особистого доходу:

ДР=ОД-ІП

12.4. Національне багатство: його зміст і структура

 Національне багатство безпосередньо пов’язане з виробництвом національного продукту та його відтворенням.

 Національне багатство – це загальний результат постійно повторюваного процесу суспільного виробництва, тобто сукупність нагромаджених матеріальних і духовних благ за всю історію функціонування національної економіки. Масштаби, структура й якісний склад національного багатства визначають економічну могутність нації, потенціал її подальшого соціально-економічного розвитку.

Існує два концептуальні підходи до його розуміння і визначення:

 По-перше, згідно з концепцією балансу народного господарства національне багатство – це сукупність матеріальних благ, якими розпоряджається суспільство та які створені працею людей за попередній період свого розвитку.

 По-друге, за системою національних рахунків національне багатство визначається як сума чистого власного капіталу всіх господарюючих суб’єктів, тобто в нього включаються, крім матеріальних благ і ресурсів, також невиробничі матеріальні активи (авторські права, ліцензії та ін.), фінансові активи (проте вираховуються фінансові зобов’язання).

У практиці до показника національного багатства враховують все те, що так чи інакше опосередковано працею людей і може бути відтворено. Інакше кажучи, національне багатство країни – це сукупність матеріальних і культурних благ, які нагромаджені в цій країні протягом її історичного розвитку на відповідний момент.

 Структура національного багатства складається з таких ключових елементів:

  1.  духовних і культурних цінностей;
  2.  національного майна;
  3.  природних ресурсів, які включені за народногосподарського обігу або розвідані й оцінені та можуть бути включені до нього в найближчій перспективі.

Національне майно – найсуттєвіша частина національного багатства, воно виступає як результат відтворення у матеріальному виробництві і за натурально речовим змістом має складну структуру: основний капітал (основні виробничі фонди); оборотний капітал (оборотні виробничі фонди, що нагромаджуються у незначній кількості, насамперед у запасах сировини, матеріалів); невиробничі фонди, або фонди нематеріального виробництва (школи, лікарні, житло, громадський транспорт, обладнання наукових установ тощо); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основних фондів і основних засобів нематеріального виробництва); майно домашніх господарств; запаси і резерви споживчих благ.

До національного багатства відносять і природні ресурси країни, котрі залучені до господарського вжитку (земля, надра, вода, ліси, атмосфера).

У широкому розумінні слова до національного багатства відносять також нематеріальні цінності – духовні і культурні (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення наукової думки, витвори культури і мистецтва, інтелектуальний рівень, навіть національні звичаї, традиції, мораль, етичні норми тощо.

Національне багатство тісно пов’язане з багатством нації, адже нагромаджувана частина останнього поповнює багатство нації; саме ж багатство є підґрунтям зростання національного доходу: чим більше національне багатство, тим більші можливості нарощування доходу нації, а отже її споживання та нагромадження продукту.

Національне багатство зростає не лише кількісно, а постійно оновлюється, що є передумовою і змістом економічного і соціального прогресу. Залежно від реальної ролі у прцесі відтворення у складі національного багатства виділяють:

  1.  виробничий фонд;
  2.  невиробничий фонд.

Виробничий фонд служить могутнім чинником зростання національного доходу, а також визначає економічний потенціал нації (виробничий фонд разом із кадрами працівників, спеціалістів, вчених). Економічний потенціал визначає здатність нації забезпечити той чи інший рівень виробництва і добробуту людей. Всебічне використання економічного потенціалу, його постійне нарощування і вдосконалення – один з магістральних напрямів економічного і соціального прогресу.


Тема 13. Економічний розвиток. Зайнятість, відтворення робочої сили та їх регулювання державою

  1.  Економічний розвиток та економічне зростання
  2.  Економічні цикли: сутність, види. Економічні кризи
  3.  Зайнятість: сутність і форми. Зайнятість та відтворення сукупної робочої сили
  4.  Неповна зайнятість та рівень безробіття. Види і форми безробіття
  5.  Державне регулювання зайнятості в Україні

13.1. Економічний розвиток та економічне зростання

В економічній літературі суть економічного зростання трактується по-різному. Одними вченими воно визначається як збільшення загального обсягу ВВП за певний період або як збільшення ЧНП на душу населення, іншими – ототожнюється з розвитком економіки взагалі – зростанням продуктивних сил, суспільного продукту, добробуту населення тощо. Однак більшість економістів визначають економічне зростання як кількісне збільшення та якісне вдосконалення за відповідний період результатів виробництва (товарів, послуг) та його основних факторів, що знаходить свій вираз також в комплексному вдосконаленні соціально-економічних відносин у суспільстві.

Поняття «економічне зростання» слід відрізняти від поняття «економічний розвиток». Останнє є ширшим за змістом і позначає процес переходу економіки країни від одного стану економіки до іншого, більш досконалого (якісно нового) коли на основі відповідних стрктурних та інституціональних зрушень. При цьому не просто збільшується виробництво тих самих товарів і послуг, а й має місце виробництво нових товрів і послуг з використаннм нових технологій порівняно з попереднім періодом.

Економічне зростання та економічний розвиток тісно взаємопов’язані. Але економічне зростання може відбуватися і за умов відсутності економічного розвитку, в той час як економічний розвиток без економічного зростання неможливий.

Основною метою економічного зростання є збільшення обсягів економічних благ, що сприяє поліпшенню життя населення, створенню стабільної, сприятливої соціально-політичної ситуації в країні, підвищенню її міжнародного авторитету.

Економічне зростання має свою систему показників, за допомогою яких характеризується його кількісний чи якісний стан. До них належать: річні темпи зростання ВНП (ВВП) або національного доходу у відсотках; абсолютний приріст ВНП (ВВП) або національного доходу за рік; приріст національнго доходу на душу населення за відповідний період.

Ефективність вимірюється динамікою таких макроекономічних вартісних показників як ВНП, ВВП, НД до загальних витрат, тобто ефективність суспільного виробництва на рівні країни — це співвідношення:

До основних факторiв, що зумовлюють здатнiсть економiки до зростання належать:

  1.  наявiсть природних ресурсiв, їх кiлькiсть та якiсть;
  2.  кiлькiсть трудових ресурсiв та їх якiсний стан (рiвень освiти, кваліфікації, здоров’я тощо);
  3.  обсяг основних виробничих фондiв (капiталу) та їх технiчний стан (зношенiсть, продуктивнiсть, надiйнiсть);
  4.  технологiя (її новизна, впроваджуванiсть, швидкiсть її змiни, результативнiсть, окупнiсть).

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення обсягів функціонуючих факторів виробництва і практично за збереження незмінними їх попередніх техніко-технологічних параметрів. Інтенсивний тип економічного зростання характеризується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціонального використання всього виробничого потенціалу. Як відхилення від закономірного процесу економічного розвитку в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип зростання, для якого характерне тривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х рр. у всіх країнах СНД, у тому числі і в Україні, що в літературі отримало назву трансформаційного спаду.

Визначальну роль в обумовленості як типів, так і темпів економічного зростання відіграє процес нагромадження капіталу. Це суттєві зміни в структурі капіталу, пов’язані з науково-технічним прогресом. Із впровадженням у виробництво досконаліших машин, обладнання та технологій збільшується кількість матеріально-речових засобів з розрахунку на одного працюючого, тобто зростає технічна будова капіталу.

Процес нагромадження капіталу органічно пов’язаний з процесами інвестування. 

Інвестиції – це сукупність витрат, що реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки. Головною метою інвестування є отримання в перспективі більшого підприємницького доходу, прибутку, відсотку, ренти.

Виокремлюють фінансові та реальні інвестиції.

Фінансові інвестиції в основному складають вкладення, в цінні папери (акції, облігації та ін.), що випускаються приватними компаніями або державою.

 Вкладення в основний капітал і на приріст матеріально-виробничих запасів називають реальними інвестиціями. Особливістю сучасної підприємницької діяльності є те, що переважну більшість становлять приватні інвестиції.

Ефективність нагромадження характеризується коефіцієнтом приросту капіталомісткості, який розраховується як відношення валових інвестицій в основний капітал до приросту валового національного продукту за відповідний (той самий) період у незмінних (базових) цінах.

Норма нагромадження (виражена у процентах) характеризує відношення між часткою чистого доходу (прибутку), яку господарюючий суб’єкт спрямовує на розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним прибутку (доходу). Норма нагромадження – це відношення фонду чистого нагромадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення виробництва) до загального обсягу національного доходу, створеного за відповідний період.

В основі сучасного типу економічного зростання лежить поглиблення науково-технічної революції.

Революційна форма НТП, тобто науково-технічна революція, – це швидкий перехід масового виробництва на якісно нові науково-технічні і технологічні принципи функціонування. Головною особливістю сучасного етапу НТР є поєднання нових індустріальних технологій з мікроелектронікою та комп’ютерною технікою.

Основними складовими НТР є:

  1.  глибокий процес інтеграції науки і виробництва, для якого характерне перетворення виробництва економічних благ на специфічний «технологічний цех науки»;
  2.  принципові зміни в підготовці кадрів;
  3.  кардинальні зміни в організації виробництва, праці та системі управління цими процесами.

НТР охоплює всі сфери і напрями діяльності людини, що свідчить про її універсальний, загальний характер.

Моделі економічного зростання. Науковий інтерес до проблем економічного зростання особливо посилився серед представників неокласичної школи в 50-х рр. XX ст. Зокрема, економісти почали займатися уточненням і конкретизацією кейнсіанських положень щодо цієї проблеми та розробляти відповідні моделі економічного зростання21. Такі моделі створювали з метою пошуку оптимального співвідношення між факторами виробництва, визначення умов, які забезпечують бажані темпи та стабільність економічного розвитку, дослідження найважливіших пропорцій, у тому числі між нагромадженням і споживанням тощо.

Однофакторна модель зростання. В економічній літературі відома модель Харрода—Домара. У ній автори враховують як єдиний фактор економічного зростання лише капітал, тобто це однофакторна модель. Вихідною умовою такої посилки є те, що капітал (як фактор) наче «вбирає» в себе потенції решти виробничих факторів.

Ця модель базується на ряді припущень (абстракцій). Так, передбачається, що задіяні всі фактори виробництва, зберігається рівновага попиту і пропонування та рівні їхніх приростів, залишаються постійними співвідношення між заощадженнями S та інвестиціями І. На практиці це далеко не так.

Модель Харрода—Домара слугує допоміжним інструментом у розв’язанні проблем економічного зростання в довгостроковому періоді, допомагає виявити характер взаємозв’язків у динаміці та проілюструвати їх.

Формула (рівняння) Харрода—Домара має такий вигляд:

G = S / C, або G / C = S,

де Gтемп економічного зростання; C — відношення капіталу до випуску продукції (національного доходу), тобто коефіцієнт капіталомісткості; Sчастка заощаджень у національному доході.

У наведеному вище рівнянні автори моделі виходять з того, що S = I; G / С — частка чистих інвестицій у національному доході.

Таким чином, знаючи основні економічні параметри (національний капітал, національний дохід та їх співвідношення, розміри чистих заощаджень та інвестицій), можна прогнозувати приблизні темпи зростання економіки на перспективу. Проте реальні темпи можуть відрізнятись від розрахованого середнього показника, оскільки вони ще залежать від структури інвестицій, використання технічних досягнень, фази економічного циклу та інших змінних факторів, які впливають на економічну кон’юнктуру.

Модель виробничої функції. Економічне зростання може бути забезпечено за рахунок паралельних вкладень у різні фактори, що робить їх більш високопродуктивними. Так, раціональне співвідношення між працею і капіталом у разі їх зміни розраховується за допомогою виробничої функції, в основі якої — найкращий варіант граничної продуктивності кожного із залучених факторів. Це виражається такою формулою:

Q = F (L, K, N),

де Q — обсяг виготовленої продукції (національного доходу); Lсукупні витрати праці; K — вкладений капітал; N — земельні ресурси.

На основі виробничої функції американський економіст П. Дуглас і математик Х. Кобб побудували двофакторну модель зростання економіки, продемонстрували пряму залежність між обсягом (результатом) виробництва і величиною виробничих витрат.

Модель Кобба—Дугласа виражається такою формулою:

Q = F (L, K).

Згідно з даною формулою при збільшенні затрат праці і капіталу на х % обсяг продукції (національного доходу) зросте також на х %.

Багатофакторні моделі зростання. У подальшому були запропоновані інші моделі, які враховували умови, що впливають на ступінь взаємозамінюваності факторів та їх диференціацію, а також на економічне зростання прямо та опосередковано, тобто багатофакторні моделі (наприклад, розрахунки факторів економічного зростання американського економіста Е. Денісона).

Важливо звернути увагу і на універсальну модель В. Леонтьєва, яка дістала назву «витрати—випуск». Її автор проаналізував систему взаємозалежностей в економіці як єдиного цілого на основі таблиці міжгалузевого балансу. У таблиці взаємозв’язок між «витратами» (по стовпцях) і «випуском», або виготовленою продукцією (по рядках), дозволяє з’ясувати, яку кількість однієї продукції потрібно використати для виробництва іншої.

Теоретична модель «витрати—випуск» стала основою для побудови міжгалузевої моделі економіки США, а також набула поширення в інших країнах, у тому числі в колишньому СРСР.

Показники економічного зростання:

1) Продуктивность суспільної праці, що визначається як відношення (у грошовій формі) випуску продукції (в масштабах країни — національного доходу) до затрат живої праці. Зворотний показник продуктивності праці — це трудомісткість праці.

2) Показник капіталовіддачі – це відношення (у грошовій формі) обсягу продукції до основного капіталу. Протилежний йому показник — капіталомісткість продукції.

13.2. Економічні цикли: сутність, види. Економічні кризи

Функціонування ринкової економіки, як і будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним.

Ринкова економiка схильна до повторення однакових  явищ. Це значить, що глибиннi економiчнi процеси розвиваються по певному колу, точніше, спiралi. Економічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової) активності. Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.

Циклічність — це об’єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого. Інакше кажучи, закономірний рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабі економіки в цілому до іншої.

За змістом циклічність досить багатоструктурна. З точки зору тривалості виокремлюють декілька типів економічних циклів: короткі (2—3 роки), середні (близько 10 років) та довгі (40 — 60 років).

Оскільки характерна риса циклічності — рух економіки не по колу, а по спіралі, то вона є формою прогресивного її розвитку. За сучасних умов циклічність можна розглядати як один зі способів саморегулювання ринкової економіки.

У теорії цикл трактується як період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної.

Кризаце різке порушення існуючої економічної рівноваги внаслідок диспропорцій у процесі відтворення, що різко зростають. 

Перша економiчна криза в ринковiй системi мала мiсце в 1825 р., пiсля утворення  в усiх провiдних капiталiстичних країнах нацiональних ринкiв. Класичною за глибиною та охопленням капiталiстичної економiки стала криза 1829–1933 рр., яка отримала назву "Велика депресія". Соцiально-економiчнi наслiдки цiєї кризи були величезними, зокрема безробiття у провiдних капiталiстичних країнах досягло 33–40 %.

Ця криза стала поворотним пунктом i для економiчної науки, яка нарештi iнтенсивно зайнялась дослiдженням макроекономiчних процесiв та обгрунтувала необхiднiсть державного регулювання економiки.

Вперше природу i причину економiчних криз, що перiодично повторюються, розкрив К. Маркс, але, оскiльки вiн був автором руйнiвної для капiталiзму економiчної теорiї, економiсти – його сучасники – в основному "спростовували" його висновки, а не займались проблемою криз. I тiльки завдяки зусиллям Дж. М. Кейнса – англiйського економiста, який через циклiчнiсть розвитку капiталiстичної економiки довiв необхiднiсть її регулювання державою, – положення рiзко змiнилось. Економiчна теорiя фронтально повернулась до вивчення природи i характеру економiчних циклiв.

Циклiчний характер капiталiстичної економiки означає, що швидке зростання виробництва через певний  промiжок  часу  змiнюється таким же швидким його падiнням.

За всезагальним визнанням, класичний цикл має чотири фази: криза, депресiя, пожвавлення, пiдйом.

Вiдповiдно, економiчним циклом є процес проходження ринкової економiки через всi вказанi фази i повернення до висхiдної. Наприклад, вiд кризи до кризи або вiд пiдйому до пiдйому (рис.13.3.).

Рис. 13.3. Економічний цикл

Найбiльш руйнiвною та критичною фазою промислового циклу є криза. Перш за все, через свою раптовiсть. До цього моменту економiка знаходилась у фазi пiдйому, коли вона процвiтала в усiх вiдношеннях. Раптовiсть кризи обумовлює її руйнiвний характер. Просто пiдприємцi, як правило, не бувають до неї готовi. Порушується рiвновага не в якiйсь однiй галузi, а в усiй економiцi.

Ринок виявляється переповненим товарами, попит стрiмко зменшується, хоча  товарнi запаси небезпечно зростають. Природно, вiдбувається стрiмке падiння цiн, руйнується механiзм кругообігу капiталу. Виникає криза неплатежiв i величезний дефiцит готiвкових грошей. Виробництво, хоча й з запiзненням, але швидко згортається. Курс цiнних паперiв падає, вони знецiнюються, векселям вже нiхто не вiрить. Починається перiод крахiв, лiквiдацiя пiдприємств. В першу чергу, зазнають краху банки та кредитнi установи, оскiльки неповернення кредитiв носить масовий характер. Природно, рiзко збiльшується позичковий вiдсоток. Зростає безробiття, досягаючи критичної межi, а заробiтна плата падає. Очевидно, коли прибутки зменшуються навiть у найбiльших пiдприємств, нiхто не думає про інвестиції – їх масштаби падають. Таку картину являє собою фаза кризи.

 Фаза депресiї слiдує за кризою. Для неї характерним є "замороження" економiки в тому станi, в якому вона опинилась внаслiдок кризи. Ця фаза носить тривалий характер, iнодi є найтривалiшою. Під час депресiї стрiмко змiнюється на фонi загального застою тiльки величина позичкового вiдсотку. Вiн знижується, оскiльки у "виживших" капiталiстiв з’являються вiльнi грошовi кошти внаслiдок низьких витрат виробництва. Адже заробiтна плата застигла на найнижчому рівні.

В період депресiї створюються передумови для переходу економiки в третю фазу – пожвавлення. А саме: стабiлiзуються товарнi запаси, цiни. Низькi цiни стимулюють споживання, попит. При чому не тiльки на предмети споживаня. Криза продемонструвала технологiчну i технiчну неспроможнiсть капiталу. Відповідно починається його замiна, яка означає, що почалась фаза пожвавлення i виробництво бере повiльний розгiн.

 Фаза пожвавлення характеризується, перш за все, розширенням виготовленням засобiв виробництва. Вiдповiдно, iмпульс пожвавлення починається з пiдприємств, якi виробляють обладнання, елементи основного капiталу. Далi повiльно, але впевнено вимальовується картина зворотня кризi: виробництво розширюється услiд за зростанням попиту, зменшується безробiття, зростає заробiтна плата. Економiка переходить у фазу пiдйому. Критерiєм переходу економiки вiд пожвавлення до пiдйому є досягнення докризового рiвня виробництва. Саме пiсля цього починається пiдйом (рис. 13.3. точка В).

 Пiдйом харектеризується розвитком всiх форм капiталу, зростанням кредитiв, позичкового проценту тощо. Економiка стрiмко рухається через розвиток факторiв кризи до наступної кризи.

Передумови (причини) циклу. Існують різні погляди щодо появи передумов середніх економічних циклів. Серед них на увагу заслуговують такі:

1) циклічні коливання зумовлені специфікою сфери обігу — розбіжністю у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них (проте це лише формальна можливість, а не реальна причина);

2) головна причина спаду — це суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів (К. Маркс, Ф. Енгельс та їхні послідовники). Ще до Маркса близько до цієї позиції стояли й ті, хто економічний спад пояснював недоспоживанням значної кількості людей, яке було викликане недоліками розподілу (Дж. Гобсон, Г. Мальтус);

3) цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей (В. Парето, А. Пігу);

4) цикл — результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва (Й. Шумпетер);

5) циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво (Дж. Кейнс);

6) причиною циклів є невідповідність між наявним грошовим капіталом і його пропонуванням (І. Фішер).

Незважаючи на відмінність у підходах, практично всі згадані економічні концепції розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин. Це — так звані інтернальні теорії.

Ті ж теорії, які пояснюють появу економічних циклів зовнішніми причинами, наприклад, зміною сонячної активності, що призводить до неврожаю в сільському господарстві та до загального економічного спаду, війнами і різними політичними потрясіннями, освоєнням нових територій (що зумовлює надмірну міграцію робочої сили), називаються екстернальними.

Регулярнiсть повторення циклiв, їх дестабiлiзуюча дiя на економiку в цiлому визначили необхiднiсть державного антициклiчного регулювання. Проти цього не заперечують навiть опоненти державного втручання в економiку. Теоретично, дуже важливим є визнання того, що держава може і повинна зглажувати ці циклiчнi коливання.

 

16.3. Зайнятість: сутність і форми. Зайнятість та відтворення сукупної робочої сили

Одним із негативних наслідків економічних криз є падіння рівня зайнятості населення країни, зростання безробіття. Зайнятість – це трудова діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило, приносить дохід у грошовій чи іншій формах.

Теорії зайнятості:

  1.  Неокласична теорія зайнятості: гнучкі ціни праці. Розглянемо основні теорії зайнятості за умов ринкової економіки. Представники неокласичної школи (Д. Гілдер, А. Лаффер) уважають, що регулятором ефективної зайнятості і в сучасних умовах повинен служити тільки ринковий механізм. На їх думку, ціна праці через рівень заробітної плати впливає на попит і пропонування робочої сили, регулює їх співвідношення та необхідну рівновагу між ними. Ціна на робочу силу швидко і гнучко реагує на кон’юнктуру ринку, тобто збільшується чи зменшується залежно від реальної потреби. Якщо внаслідок перевищення пропонування праці над попитом виникає безробіття, то вона впливає на ціни в бік їх зниження до тих пір, поки не буде досягнуто рівноваги на ринку праці на рівні повної зайнятості, за якої безробіття відсутнє.
    1.  Кейнсіанська теорія зайнятості: негнучкі ціни праці. Протилежну позицію займає кейнсіанська теорія зайнятості. Кейнс звернув увагу на те, що за капіталізму просто не існує ніякого механізму, що гарантує повну зайнятість. Повна зайнятість скоріше випадкова, а не закономірна. Крім того, ціни на продукцію і заробітна плата стійки щодо зниження, тобто негнучкі. Отже, зарплата не очищає ринки робочої сили. Якщо зарплата не змінюється, щоб очищати ринок, то виникає невідповідність між тими, хто бажає знайти роботу, і кількістю вакансій.

Форми зайнятості:

  1.  За способом участі працівника в суспільній праці розрізняють зайнятість за наймом і самозайнятість (підприємництво).
  2.  За формами власності підприємств розрізняють зайнятість на державних, колективних і приватних підприємствах.
  3.  За легітимністю працевлаштування розрізняють формальну (законно зареєстровану в офіційній економіці) зайнятість на підприємствах і організаціях реального сектору та неформальну (не зареєстровану в офіційній економіці) – вулична торгівля, домашнє виробництво, особисте підсобне господарство з реалізацією продукції без реєстрації, зайнятість на підприємствах тіньового сектора економіки та ін.
  4.  За формами організації розрізняють стандартну зайнятість, що характеризується стабільністю трудових відносин, стаціонарністю робочого місця, повною нормою робочого часу, та нестандартну, що характеризується протилежними ознаками (наприклад, робота вдома, вторинна зайнятість (сумісництво), маятникова трудова міграція, робота за тимчасовими трудовими контрактами, випадкова робота тощо).
  5.  За мірою охоплення економічно активного населення розрізняють неповну зайнятість, що виявляється, з одного боку, як нестача робочих місць для всіх бажаючих працювати (безробіття), а з іншого боку – як вимушена зайнятість неповний робочий час (неповний робочий день або тиждень, неоплачувані відпустки з ініціативи адміністрації) та повну зайнятість.

Види зайнятості:

  1.  Повна зайнятість в ринковій економіці означає не максимально можливе залучення до роботи працездатного населення, як це було в радянські часи, а достатність робочих місць для всіх добровільно бажаючих працювати.
    1.  Продуктивна зайнятість – це економічно доцільна, вигідна зайнятість. Вона означає перевищення економічних вигід, отриманих в результаті цієї зайнятості порівняно з витратами на організацію цієї роботи.
      1.  Раціональна зайнятість — це одночасно і економічно, і соціально доцільна зайнятість. Раціональність зайнятості визначається ефективністю трудової діяльності в найширшому розумінні цього поняття: суспільною корисністю результатів праці; оптимальністю суспільного поділу праці; якісною відповідністю робіт і працівників; економічною доцільністю робочих місць, що без шкоди для здоров’я дає змогу працівникові досягти високої продуктивності праці і мати заробіток, який забезпечує нормальне життя, а підприємцю дає змогу досягти високої ефективності виробництва без екологічної, соціальної та іншої шкоди для суспільства.
      2.  Повну зайнятість, що водночас відповідає вимогам раціональності, називають ефективною зайнятістю.

Відтворення сукупної робочої сили включає, по-перше, виробництво робочої сили, тобто підтримання і відновлення фізичних і розумових здібностей людей праці, у тому числі заміна працівників, які вибувають з процесу виробництва; по-друге, розподіл робочої сили в галузях, підрозділах і сферах народного господарства; по-третє, споживання робочої сили, тобто її використання в процесі виробництва.

При цьому розрізняють екстенсивний та інтенсивний типи відтворення сукупної робочої сили. Екстенсивний тип відтворення передбачає зміну чисельності трудоактивного населення без зміни якісних характеристик. Інтенсивний тип відтворення пов’язаний зі зміною якості людських ресурсів: зростанням освітнього рівня, кваліфікації, покращенням здоров’я тощо.

 

16.4. Неповна зайнятість та рівень безробіття. Види і форми безробіття

Однією з найхарактерніших рис хворобливого стану економіки в різні часи та в різних країнах було й залишається безробіття, яке виникає внаслідок порушення макроекономічної рівноваги.

Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в суспільстві, за якої частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку вони здатні виконувати, що обумовлена перевищенням пропозиції праці над попитом на неї. 

За українським законодавством безробітними визнаються громадяни, що не мають роботи і заробітку, зареєстровані в органах служби зайнятості, шукають роботу і готові до неї приступити.

Безробіття вимірюється за допомогою ряду показників:

  1.  Кількість безробітнихце абсолютний показник безробіття, що показує його розміри.
  2.  Рівень безробіття обчислюється як частка офіційно зареєстрованих безробітних в чисельності  робочої сили:

   (13.1)

Рб  – рівень безробіття

Б – безробітні

Рс – робоча сила

  1.  Показник тривалості безробіття, який показує, скільки в середньому безробітний  залишається  в такому стані. Іноді краще 5 % безробіття тривалістю 3 місяці, ніж 3 % тривалістю 1 рік.

Питання щодо причин виникнення безробіття є одним з найбільш дискусійних в економічній науці. Існує декілька пояснень виникнення цього явища.

Пояснення 1. Безробіття виникає через надто високу заробітну плату. Ця думка належить  представникам класичної школи в економічній теорії. Якщо ціна праці (тобто зарплата) підвищується, наприклад під тиском профспілок, підприємці не в змозі брати на роботу усіх, кого вони бажають, оскільки їх витрати на заробітну плату  збільшуються. Виникає надлишок робочої  сили, тобто безробіття.

Відповідно класики рекомендували для подолання безробіття знизити заробітну плату.

Пояснення 2. Безробіття  виникає через недостатній  попит на товари та послуги. Це пояснення належить Дж. М. Кейнсу та його послідовникам. Вони шукали причини безробіття в зменшенні сукупного попиту, найдинамічним елементом сукупного якого, є споживчі витрати. Тому держава для подолання безробіття має здійснювати заходи, спрямовані на їх стимулювання (збільшення державної допомоги малозабезпеченим, зниження податків тощо).

Пояснення 3. Безробіття виникає через  негнучку структуру пропозиції праці, а саме  через її нездатність швидко реагувати на зміни попиту на трудові ресурси. Автори цього пояснення (його можна назвати структурним) виходять з того, що ринок праці – явище динамічне. На ньому постійно з’являються нові працівники і нові робочі місця. Але нові робочі місця не призначені для нових працівників і, до того ж, з’являються тільки в певних регіонах. Для досягнення відповідності між робочими місцями та працюючими останні мають пройти перекваліфікацію, набути нових професій та досвіду або переїхати на нове місце проживання.

Яке ж з цих пояснень правильне? Навряд чи можна відповісти на це питання однозначно. Все залежить від того, в якій конкретній ситуації виникло безробіття.

Види безробіття:

  1.  Фрикційне безробіття (від лат. frictio – тертя). Це поняття використовується стосовно працівників, які шукають роботу або чекають отримання  роботи в найближчому майбутньому. В суспільстві завжди існує деяка кількість осіб, що не працюють: одні добровільно змінюють місце працевлаштування, інші вперше обирають роботу, зважуючи це важливе рішення.
  2.  Структурне безробіття. Термін “структурне” вживається у значенні “складове”. З часом у технології та структурі суспільного виробництва відбуваються зміни, які, в свою чергу, видозмінюють структуру попиту на робочу силу. Попит на деякі види професій зменшується або зовсім зникає, а на деякі, в тому числі нові, збільшується. Пропозиція робочої сили повільно реагує на ці зміни, тому виникає ситуація, за якої її структура не відповідає новій структурі робочих місць, тобто безробіття.

Головною ознакою такого безробіття є його довгостроковий характер, тому воно вважається більш гострою проблемою ринкової економіки ніж фрикційне безробіття.

  1.  Циклічне безробіття. Під “циклічним” розуміють безробіття, викликане спадом виробництва та скороченням попиту на робочу силу. Коли сукупний попит на товари та послуги зменшується, зайнятість теж скорочується, а безробіття зростає.

У періоди економічних криз рівень циклічного безробіття нерідко перевищує 10 %, що перетворює його на найстрашнішу соціально-економічну проблему, яка може спричинити непередбачувані соціально-політичні зміни.

Важливою проблемою зайнятості в Україні (як і в інших пост-соціалістичних країнах) є приховане безробіття. Основна причина цього явища – спад виробництва і неадекватне йому скорочення зайнятості. Кількісно приховане безробіття означає чисельність працівників, які стали непотрібними у зв’язку зі спадом виробництва або структурними змінами в ньому, але продовжують формально вважатися зайнятими, і які або при покращенні економічної кон’юнктури будуть (готові) працювати ефективно, або повинні бути вивільнені.

Різновидом прихованого безробіттях є часткове безробіття, що виникає в результаті зменшення попиту на продукцію підприємства і відповідне скорочення виробництва. Якщо при такому скороченні роботодавець намагається зберегти трудовий колектив, сподіваючись на покращення економічної кон’юнктури в найближчому майбутньому, він скорочує тривалість робочого дня (тижня) для всіх працюючих, не звільняючи персонал. Такі рішення вважаються соціально справедливими і економічно доцільними, однак це призводить до виникнення часткового безробіття.

Досі ми не раз використовували поняття «повна зайнятість». На перший погляд, цей термін можна трактувати таким чином: усе працездатне населення має роботу. Проте повна зайнятість не означає відсутність безробіття. Як зазначалось, економісти вважають фрикційне та структурне безробіття неминучим явищем в ринковій економіці, а повну зайнятість визначають як таку, що становить трохи менше 100 % зайнятості робочої сили. Отже, рівень безробіття, який дорівнює сумі фрикційного та структурного безробіття, має назву природного рівня безробіття. Отже, якщо циклічне безробіття дорівнює нулю, то безробіття перебуває на природному рівні, тобто має місце повна зайнятість.

Природний рівень безробіття – це той мінімальний його рівень, який неможливо зменшити і який відповідає поняттю повної зайнятості. Для кожної країни природний рівень безробіття різний і залежить від рівня соціальної забезпеченості населення, систем підготовки та перепідготовки кадрів, інформаційних служб зайнятості тощо. Західні економісти вважають, що  неминучий рівень фрикційного та структурного безробіття в 60-ті роки становив 4 % робочої сили, у 80-ті роки – 5–6 %, тобто при використанні 94–95 % робочої сили  забезпечувалася повна зайнятість працездатного населення.

Реальний обсяг національного продукту, вироблений за умови існування природного рівня безробіття, називається виробничим потенціалом економіки (потенційним ВНП).

Стрес, що відчуває людина, яка втратила роботу поступається лише стресу, викликаному смертю близького родича або ув’язненням. Американські дослідники встановили, що 1 рік безробіття вкорочує вік людини на 5 років. Не важко уявити, яку потенційну небезпеку для суспільства являє собою людина, що втратила роботу, до того ж кинута напризволяще. Не випадково в економічно розвинутих країнах на подолання негативних наслідків безробіття витрачається 3–5 % ВНП. Особливу роль у цьому відіграє держава. Її діяльність здійснюється у двох напрямах: регулювання рівня і тривалості безробіття та соціальний захист безробітних.

16.5. Державне регулювання зайнятості в Україні (СРС)

Метою державної політики зайнятості в Україні є створення умов для повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості та зменшення безробіття.

Державна політика зайнятості базується на таких основних принципах:

  1.  пріоритетності забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості в процесі реалізації активної соціально-економічної політики держави;
  2.  відповідальності держави за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення;
  3.  забезпечення рівних можливостей громадянам, які проживають на території України, у реалізації їх конституційного права на працю;
  4.  ефективного використання робочої сили та забезпечення соціального захисту громадян від безробіття;
  5.  співпрацю уряду України, організацій працівників і роботодавців у сфері зайнятості населення на основі паритетності та рівності сторін соціального партнерства;
  6.  пріоритетності норм чинних міжнародних договорів у сфері зайнятості населення, згода на обов’язковість дотримання яких надана Верховною Радою України.

Відносини у сфері зайнятості регулюються Конституцією України, Законом України "Про зайнятість населення", Законом України "Про загальнообо’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", іншими нормативно-правовими актами.

Основними напрямами державної політики зайнятості є:

  1.  сприяння зайнятості населення шляхом збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;
  2.  сприяння підготовці робочої сили, професійний склад і кваліфікаційний рівень якої відповідав би потребам ринку праці;
  3.  підтримка самостійної зайнятості населення, розвитку підприємництва;
  4.  сприяння підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів упродовж усього життя з урахуванням потреб ринку праці;
  5.  стимулювання підприємців до навчання, перекваліфікації й подальшого працевлаштування додаткової робочої сили;
  6.  посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості;
  7.  підтримка громадян, які не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;
  8.  соціальна підтримка безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, з метою повернення їх до продуктивної зайнятості;
  9.  регулювання можливості працевлаштування за кордоном, приєднання України до міжнародного ринку праці, забезпечення соціального захисту громадян України, які працюють за кордоном;
  10.  розвиток розгалуженої системи державної служби зайнятості, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів;
  11.  надання підприємцям субсидій, премій та податкових пільг для найму додаткової робочої сили або переведення частини працівників на скорочений робочий день;
  12.  залучення приватного (як вітчизняного, так і іноземного) капіталу в регіони з високим рівнем безробіття;
  13.  стимулювання осіб, що отримують державу допомогу, до пошуку робочих місць, збільшення кількості стажистів у системі професійної освіти;
  14.  заходи щодо квотування робочих місць для представників найуразливіших груп населення;
  15.  надання безвідсоткових кредитів безробітним, які започатковують власну справу;
  16.  організацію регіональними або місцевими органами влади соціальних (громадських) робіт тощо.

Працівникам, трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи роботодавця у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі, у зв’язку з ліквідацією, реорганізацією, банкрутством або перепрофілюванням підприємства, скороченням чисельності або штату працівників, військовослужбовцям, звільненим з військової служби у зв’язку зі скороченням чисельності або штату без права на пенсію, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості протягом 30 календарних днів після звільнення, гарантується право на достроковий вихід на пенсію за півтора року до встановленого законодавством строку, що визначається на день звільнення, для осіб передпенсійного віку, які мають страховий стаж для чоловіків – 25 років, для жінок – 20 років, а для осіб, які мають право на пенсію на пільгових умовах, – стаж роботи, який дає право на цей вид пенсії.

Держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо зайнятості громадянам, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, у разі їх звернення за сприянням у працевлаштуванні до державної служби зайнятості. До зазначених категорій громадян належать: жінки, які мають дітей віком до 6 років; самотні батьки, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів; молодь, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах, завершила професійну підготовку та перепідготовку, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування; особи передпенсійного віку (чоловіки по досягненні 58 років, жінки – 53 років); особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування; особи, які входять до складу сім’ї, де двоє або більше її членів є безробітними (чоловік, дружина та неодружені діти, які проживають разом з батьками); особи з обмеженими фізичними та розумовими можливостями, які не досягли пенсійного віку.

Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості встановлюють квоту робочих місць до 5 % від загальної кількості робочих місць, у тому числі з гнучкими формами зайнятості.

Механізм соціальної допомоги безробітним становлять різні види компенсацій при втраті роботи; особливі гарантії працівникам, які втратили роботу в зв’язку зі змінами в структурі виробництва й організації праці стипендії на час професійної підготовки та перепідготовки, виплати допомоги по безробіттю.

В Україні допомогу по безробіттю виплачують з одинадцятого дня після реєстрації громадянина у державній службі зайнятості до вирішення питання про працевлаштування, але не більш як 12 місяців протягом наступних трьох років, а для осіб перед пенсійного віку – 18 місяців. Розмір допомоги гарантується не менш як 50 % середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи, проте не нижче встановленої законодавством мінімальної заробітної плати. Громадяни, які шукають роботу вперше або після перерви більше року, одержують допомогу в розмірі не нижче ніж 75 % мінімальної заробітної плати.

З метою реалізації державної політики зайнятості Кабінет Міністрів України розробляє, а Верховна Рада України затверджує державну програму зайнятості населення. Державна програма зайнятості населення розробляється на підставі основних прогнозних параметрів соціально-економічного розвитку України, державних, галузевих та регіональних програм у частині їх впливу на сферу зайнятості.


ТЕМА 14. Господарський механізм  у системі суспільного відтворення. Держава та її економічні функції

  1.  Господарський механізм, його сутність та елементи. Господарський механізм: система управління економікою
  2.  Державне регулювання суспільного відтворення та його форми. Планування і програмування
  3.  Держава як суб’єкт економічних відносин. Економічні функції держави

14.1. Господарський механізм, його сутність та елементи

Важливою складовою економічної системи, як зазначалось вище,  є господарський механізм, який є:

  1.  механізмом використання економічних законів;
  2.  механізмом розв’язання суперечностей економічної системи;
  3.  функцією реалізації відносин власності;
  4.  механізмом узгодження економічних інтересів;
  5.  функцією розвитку людини та задоволення її потреб.

Під ним розуміють також сукупність організаційних структур і конкретних форм господарювання, методів управління і правових норм, за допомогою яких суспільство застосовує економічні закони з метою впливу на стан економіки та вирішення завдань, що стоять перед нею.

Категорія «господарський механізм» співзвучна з такими поняттями, як «механізм господарювання», «господарський організм», «економічний механізм господарювання» тощо.

Господарський механізм включає в себе сукупність організаційно-економічних відносин, які виникають з приводу: трудової діяльності; усуспільнення та відособлення виробництва; розподілу, спеціалізації й кооперації праці; обміну засобами виробництва, менеджменту; грошового обігу; ціноутворення; фінансів і кредиту; маркетингу; інфраструктури ринку тощо. Загалом ці відносини утворюються господарською системою організації та управління економікою на різних рівнях.

Господарський механізм розглядають як механізм вияву об’єктивних економічних законів. У цьому механізмі можна виділити як стихійне, так і свідоме начала.

Стихійне начало стосується об’єктивної дії цих законів, тобто без свідомого втручання людини (наприклад закони попиту та пропозиції). Свідоме начало полягає у їх використанні з метою досягнення суспільно значимих цілей (наприклад, зменшення оподаткування доходів домогосподарств з метою стимулювання попиту або прибутків підприємств з метою збільшення пропозиції). Відповідно стихійний елемент господарського механізму найповніше виявляється в ринковому механізмі господарювання, тоді як свідомий компонент господарського механізму в масштабі суспільства виявляється в державному регулюванні економіки.

Механізм господарювання узгоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і економічні відносини. Він являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів. Механізм господарювання втілює дію як суб’єктивних, так і об’єктивних факторів. Вплив суб’єктивних факторів визначається цілеспрямованою діяльністю людини та її суспільних утворень. Об’єктивні фактори означають незалежний від волі та свідомості людини, визначений дією економічних законів перебіг соціально-економічних процесів. Чим вищий ступінь пізнання економічних законів, відповідності соціально-політичної та економічної практики їхнім вимогам, тим поступовішим і прогресивнішим є розвиток суспільної системи. Отже, механізм господарювання є сукупністю форм організації та управління суспільними діями економічних суб’єктів, спрямованих на реалізацію економічних законів.

Функції господарського механізму:

  1.  реалізація відносин пануючого типу власності насамперед на засоби виробництва;
  2.  сполучення і взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин в економічній структурі суспільства;
  3.  узгодження й забезпечення руху економічних інтересів з метою розв’язання соціально-економічних суперечностей (наприклад, між рівнем техніки, з одного боку, рівнем освіти і кваліфікації робочої сили – з іншого, між рівнем розвитку техніки та досягнутим ступенем концентрації і спеціалізації виробництва тощо);
  4.  формування “поля” взаємодії між механізмом дії і механізмом використання економічних законів.

В цілому функції господарського механізму повинні забезпечити активну взаємодію всіх підсистем економічної системи в усіх сферах суспільного відтворення. Реалізація цих функцій в економічній практиці відбувається на основі таких основних принципів  як: ефективність, збалансованість, системність, соціальна спрямованість.

Структура механізму господарювання зумовлена його об’єктивною природою і економічними відносинами з їх глибинною сутністю – пануючим типом власності й адекватними економічними законами.

 Механізм господарювання як система організаційно-економічних форм включає такі структурно-функціональні підсистеми:

  1.  планування;
  2.  стимулювання;
  3.  організація;
  4.  регулювання.

Кожна з цих форм, у свою чергу, виступає у безлічі інших форм, що виконують свої функції і в своїх взаємозв’язках створюють відповідні системи механізму господарювання.

Підсистема планування включає прогнозування, довгострокове, середньострокове і поточне планування, директивне й індикативне планування тощо; підсистема стимулювання – економічні важелі і стимули економічної діяльності, прискорення науково-технічного прогресу, кредитно-фінансову систему; підсистема організації – форми організації й управління виробництвом з відповідною регламентацією прав і  обов’язків економічних суб’єктів.

 

16.2. Державне регулювання суспільного відтворення та його форми. Планування та програмування

У реальній дійсності в змішаній економіці одночасно діють як ринковий, так державний механізми регулювання. Значення ринкового механізму саморегулювання полягає в тому, що він дає можливість вирішувати такі завдання:

  1.  ефективний розподіл ресурсів для виробництва необхідних суспільству товарів;
  2.  забезпечення успішного функціонування за наявності навіть обмеженої інформації (досить мати дані про ціну на продукт і про витрати на його виробництво);
  3.  забезпечення гнучкості і високого ступеню пристосування до умов, що змінюються;
  4.  оптимальне використання результатів НТП. (Прагнучи отримати максимально високий прибуток, товаровиробники йдуть на ризик, вводять новітні технології, розробляють нові товари).
  5.  забезпечення свободи вибору і дій споживачам і підприємцям (незалежність в прийнятті рішень, укладанні угод тощо);
  6.  задоволення різноманітних потреб, розширення асортименту продукції, підвищення її якості, зниження витрат, а отже забезпечення її конкурентоспроможності тощо.

Ринкове саморегулювання було домінуючим впродовж чотирьох століть, до кризи 1929–1933 рр. Таке саморегулювання здійснювалось через механізм вільної конкуренції, вільного ціноутворення, а державі в такій економіці належала другорядна роль (організація громадського порядку, державної поштової служби, впровадження обов’язкового шкільного навчання, забезпечення національної оборони, емісія грошей, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та утримання їх в робочому стані). Але цей механізм призвів до утворення монополій, екологічної кризи, нерівномірного розвитку регіонів тієї чи іншої країни, періодичних криз перевиробництва, різкої диференціації суспільства і його поляризації та інших проблем.

Першим із західних вчених це визнав Дж. М. Кейнс, який при цьому обґрунтував необхідність широкомасштабного державного регулювання економіки.

Державне регулювання економіки являє собою систему заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, які здійснюють правомочні державні установи і суспільні організації з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються.

Сутність державного регулювання економіки полягає в активному впливі держави на економічні процеси з метою забезпечення економічної стабільності та сталого розвитку. 

Державне регулювання економіки має на меті:

  1.  забезпечити оптимальні темпи економічного зростання;
  2.  досягти повної зайнятості населення;
  3.  згладити циклічні економічні кризи, мінімізувати їх наслідки;
  4.  створити однакові умови для реалізації можливостей ринкових суб’єктів і забезпечити перерозподіл доходів для зменшення майнової нерівності між найбагатшими та найбіднішими верствами населення;
  5.  гарантувати соціальний захист і соціальне забезпечення населення.

При здійсненні державного регулювання економіки необхідно знайти розумне співвідношення між державним регулюванням і ринковим механізмом. Напрямки і обсяги регулюючих заходів, які виконують держава і ринок, постійно змінюються. Це залежить від рівня розвитку продуктивних сил, господарської ситуації, політичної розстановки сил, стану соціальної структури, національних особливостей, інституційного порядку загальнодержавного і місцевого управління.

Державне регулювання в економіку виходить з таких принципів:

  1.  за інших рівних умов перевага надається ринковим формам, тобто держава має брати участь тільки в тих проектах чи галузях, які не приваблюють приватний бізнес;
  2.  державне підприємництво не може конкурувати з приватним бізнесом, а мусить допомагати йому;
  3.  державне втручання в ринкові процеси має бути якомога м’якшим, «ринковим» за своїм змістом;
  4.  втручання в економіку завжди має на меті економічні, а не політичні цілі, тобто завданням держави є виключно забезпечення оптимальних темпів зростання економіки та утримання соціальної стабільності.

Керуючись цими принципами, держава не буде змінювати ринковий механізм саморегулювання, а допомагатиме йому, компенсуючи його слабкі сторони.

Державне програмування економіки – це найбільш розвинута, комплексна форма державного регулювання економіки. Основними формами програмування є: розробка та реалізація національних програм і цільових комплексних програм. Державна національна програма, розроблена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції і має інформаційно-орієнтуючий характер, дозволяючи конкретним підприємствам (корпораціям) нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства, зовнішньоекономічній діяльності.

Формально така програма має індикативний (бажаний) характер: конкретне підприємство саме вирішує питання про те, брати участь йому в державній програмі чи діяти на свій страх і ризик.

Державна економічна програма – це комплекс ієрархічно підпорядкованих цілей, важливих для розвитку народного господарства, засобів їх досягнення, органів, відповідальних за їх виконання у відповідні строки, і за контроль, який забезпечений достатнім цільовим фінансуванням і правовою базою. Розробка і реалізація таких програм називається державним економічним програмуванням.

Програми мають для приватного сектора рекомендаційний характер. Вони орієнтовані на забезпечення ділових кіл важливою економічною інформацією, яка дозволяє їм вибрати кращий шлях реалізації поточних і перспективних завдань. Спонукати підприємців до активних дій державі важко, так як рішення вони приймають самостійно.

Державне економічне програмування направлене на узгодження і координацію наступних процесів:

  1.  макропланування, представленого в прогнозах, бюджетних планах і макропрограмах, які розробляє і здійснює держава;
  2.  територіального планування, втіленого в прогнозах, бюджетних планах і програмах регіональних і місцевих рад;
  3.  мікропланування, яке реалізується в планах підприємств;
  4.  мезопланування, тобто планування галузей, підгалузей, територіально-виробничих комплексів, промвузлів.

16.3. Держава як суб’єкт економічних відносин. Економічні функції держави

Роль держави в економічному процесі полягає в тому, що вона:

  1.  відтворює умови конкуренції;
  2.   виступає як покупець продукції;
  3.  є суб’єктом, який несе грошові витрати;
  4.  усуває причини відмови ринкового механізму.

Держава створює також юридично-інституціональні засади ринкової економіки.

Як покупець продукції від імені держави виступає уряд, який закуповує зброю, поштові, транспортні послуги тощо.

Як суб’єкт, що несе грошові витрати, держава сприяє перерозподілу доходів. Такі витрати називаються трансферними, оскільки пов’язані з соціальним забезпеченням (пенсії, стипендії, допомога по безробіттю тощо). Трансферні платежі нічого не додають до ВВП. Вони свідчать про роль, яку відіграє уряд, як агент перерозподілу доходів у суспільстві на користь тих, хто потребує допомоги.

 Усунення причин відмови ринкового механізму досягається втручанням уряду в економічну діяльність через її регулювання. Таке втручання називають регулюванням.

Економічні функції держави:

  1.  Недопущення (мінімізація) і компенсацiя негативних зовнiшнiх ефектiв та стимулювання позитивних. Справа в тому, що взаємодiя учасникiв економiчної системи досить рiзноманiтна i за формою, i за соцiальними наслiдками. Бiльшiсть з них охоплюється ринком, але є такi, якi залишаються за його межами. Виходить, що дiяльнiсть i виробника, i споживача  породжує зовнiшнi для ринку ефекти, якi хоча й не мають грошової мiри, але реально впливають на добробут i одного, й iншого.

Наприклад, промислове пiдприємство забруднює навколишнє  середовище i тим самим, спричиняє великий збиток добробуту  мiсцевого населення. Якiсть життя може знизитись так, нiби цi люди  втратили частину заробiтної плати, або зiткнулись з раптовим рiзким подорожчанням товарiв та послуг. Якщо ринок ще дає їм шанс  якось виправити положення (бiльше заробити, змiнити структуру попиту тощо), то з зовнiшнiми ефектами нiчого не вдiєш. Тому й виникає необхідність у втручанні з боку держави.

  1.  Держава заохочує виникнення позитивних ефектiв. З цiєю метою проводиться субсидiювання. Чи надається субсидiя споживачу (при цьому у нього з’являється змога платити бiльшу цiну), чи виробнику (при цьому знижуються його витрати), в будь-якому випадку це веде до збiльшення споживання блага. Зокрема, держава субсидiює охорону здоров’я, освiту, рiзнi благодiйницькi програми, оскiльки вiд реалiзацiї заходiв у цих сферах виграють не тiльки безпосереднi отримувачi блага, але й суспiльство в цiлому: адже чим бiльше здорових, освiчених та культурних людей, тим бiльше передумов до процвiтання має таке суспiльство.
  2.  Виробництво суспiльних товарiв. Ринок в окремих випадках виявляється  нездатним забезпечити виробництво певних товарiв – так званих суспiльних товарiв.

 До них вiдносяться товари оборонного призначення, утримання правоохоронних органiв, дороги, дорожнi знаки та ін. Всi цi блага служать iнтересам суспiльства в цiлому, граничнi витрати на їх виробництво не залежать  вiд кiлькостi споживачiв, i державi доцiльнiше взяти на себе турботу про їх утримання.

Держава фiнансує подiбнi сфери за рахунок бюджетних засобiв. Вiдомо, що витрати на оборону є, на сьогоднiшний день, однiєю з досить значних статей у витратнiй частинi бюджету.

  1.  Забезпечення правової основи функціонування ринкової економіки полягає в розробці системи законів і постанов економічного, соціального і організаційно-господарського характеру, що створюють правові основи економіки. Необхідна правова база передбачає такі заходи:

На державу покладене завдання – захист прав виробникiв та споживачiв, що дiють на ринку. Для нормального здiйснення економiчної дiяльностi, суб’єкти мають бути захищенi законодавчо.

Важливу роль у правовому забезпеченнi вiдiграє державна протидiя необмеженiй владi монополiй. В економiчно розвинутих країнах розроблене антимонопольне законодавство, яке обмежує елемент нездорового та недобросовiсного суперництва.

Врештi, кримiнальне законодавство, спрямоване проти крадіжок, насильства, вбивств, створює бiльш стабiльну ситуацiю в країнi i, таким чином, також покращує функцiонування ринку.

  1.  Перерозподіл доходів і багатства пов’язана з прагненням держави досягти більш справедливого розподілу доходів у суспільстві. В сучасних умовах держава відіграє активну роль в перерозподілі доходу, вилучаючи їх в одних осіб і передаючи їх іншим (здійснюють трансфертні платежі, малозабезпеченим, інвалідам, безробітним; надають допомогу малозабезпеченим верствам населення через державні програми медичної допомоги, соціального забезпечення, допомоги сім’ї, що реалізуються шляхом перерозподілу доходів через державний бюджет; уряд змінює розподіл доходів шляхом ринкового втручання, тобто модифікацією цін, що встановлюються ринковим механізмом).
  2.  Захист конкуренції. Держава повинна створити загальноекономічні, правові і соціальні умови, розробити і впровадити правила, які забезпечать дієве функціонування конкуренції; контролювати виконання цих правил, не підриваючи основ соціально-економічної системи.
  3.  Забезпечення макроекономічної стабільності в сучасних умовах стає однією з основних функцій держави. Ринкова система через своєї специфіку призводить до порушення внутрішньої стабільності народного господарства, коливань кон’юнктури, виникнення галузевих диспропорцій. У зв’язку з цим перед державою стоїть завдання вирівнювання циклічних і кон’юнктурних коливань. Ринковий механізм сам по собі з цим завданням не справляється.

Забезпечення макроекономічної стабільності в цілому означає, що держава несе відповідальність за економічне зростання, підтримку раціональної структури народного господарства, твердість національної валюти, повну зайнятість, стабільний рівень цін і зовнішньоекономічну рівновагу.

Методи впливу держави:

  1.  Методи прямого і опосередкованого (непрямого) впливу.
  2.  Пряме втручання: через розширення державної власностi на матерiальнi ресурси, законотворчiсть та управлiння виробничими пiдприємствами.

 Методи прямого впливу примушують суб’єкти економіки приймати рішення, які основані не на самостійному економічному виборі, а на вказівках держави. Основними інструментами прямого впливу є: нормативно-правові акти, цільові комплексні програми, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, ліміти, державні бюджетні витрати тощо.

Можливість і необхідність прямого втручання зумовлено існуванням досить значного за своїми масштабами державного сектора економiки в більшості промислово розвинутих країн. Держава володiє капiталами в найрiзноманiтнiших формах, надає кредити, є власником i спiввласником пiдприємств. Це робить державу володарем частини суспiльного капiталу. В державному секторi захiдних країн зайнята досить велика група людей: вiд 11 % загальної кількості осiб найманої працi у Францiї та  Iталiї, до 8-9  % в Германiї та Бельгiї.

В усiх промислово розвинутих країнах становлення та розвиток державного сектору вiдбувалося практично в одних i тих галузях (вугiльна промисловiсть, електроенергетика, морський, залiзничний та повiтряний транспорт, авiацiя, космонавтика, атомна енергетика та ін.), де iнвестицiйнi ресурси, тобто сукупнiсть обладнання та машин, необхiдних для виробництва, мають особливо велике значення i вартiсть їх велика. Але така величина iнвестицiйних ресурсiв робить цi галузi досить чутливими до конкуренцiї та перiодичних криз.

Пряме втручання держави передбачає також прийняття законодавчих актiв, покликаних впорядковувати й розвивати вiдносини мiж усiма елементами ринкової системи. Прикладiв державного  регулювання економiки шляхом видання законодавчих актiв дуже багато.

  1.  Непряме втручання здійснюється за допомогою рiзних заходiв економiчної полiтики (стимулювання капiталовкладень та вiдновлення (якщо це можливо) рiвноваги мiж заощадженнями та iнвестицiями; забезпечення повної зайнятостi; стимулювання експорту та iмпорту товарiв, капiталiв та робочої сили; вплив на загальнийй рiвень цiн з метою його стабiлiзацiї та цiни на деякi специфiчнi товари;  пiдтримка стiйкого економiчного зростання;  перерозподiл доходiв та деякi iншi цiлi).
  2.