48413

Регіональна економіка

Конспект

Макроэкономика

Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення Паливноенергетичний комплекс: регіональні особливості розвитку і розміщення 75 ЛЕКЦІЯ 6. Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення Хімічний комплекс: регіональні особливості розвитку і розміщення 93 ЛЕКЦІЯ 7. Економіка регіонів України: стан та перспективи розвитку 128 ЛЕКЦІЯ 9.030509 ОА 1 2 4 144 52 20 32 – 90 36 – екзамен – – Мета: формування знань щодо теоретичних і практичних засад територіальної...

Украинкский

2013-12-10

328.3 KB

7 чел.

182

ЗМІСТ

ЛЕКЦІЯ 1. Предмет, методи та завдання дисципліни «Регіональна економіка» 9

ЛЕКЦІЯ 2. Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів 24

ЛЕКЦІЯ 3. Природний та трудоресурсний потенціал України 43

ЛЕКЦІЯ 4. Господарський комплекс України, його структура і трансформація в ринкових умовах …………………………………………..63

ЛЕКЦІЯ 5. Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення (Паливно-енергетичний комплекс: регіональні особливості розвитку і розміщення) 75

ЛЕКЦІЯ 6. Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення (Хімічний комплекс: регіональні особливості розвитку і розміщення) 93

ЛЕКЦІЯ 7. Регіон в системі територіального поділу праці. Економічне районування та територіальна організація господарства 102

ЛЕКЦІЯ 8. Економіка України як єдність соціально-економічних систем. Економіка регіонів України: стан та перспективи розвитку 128

ЛЕКЦІЯ 9. Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики. механізм реалізації регіональної економічної політики 142

ЛЕКЦІЯ 10. Міжнародні економічні зв’язки України та її інтеграція в європейські та інші світові структури 159


ВСТУП

Лекції розроблені відповідно до вимог робочої навчальної програми з дисципліни «Регіональна економіка», нормативної компоненти освітньо-професійної програми підготовки за напрямами 6.030502«Економічна кібернетика», 6.030503 «Міжнародна економіка», 6.030508 «Фінанси і кредит», 6.030509 «Облік і аудит» галузі знань 0305 – «Економіка та підприємництво».

Розподіл навчальних годин за видами занять, форми поточного і підсумкового контролю встановлені відповідно до навчальних планів підготовки за напрямами 6.030502«Економічна кібернетика», 6.030503 «Міжнародна економіка», 6.030508 «Фінанси і кредит», 6.030509    «Облік і аудит». Витяг із зазначених навчальних планів поданий в табл.1.

Таблиця 1 – Розподіл часу згідно робочого навчального плану

Спеціаль-

ність

Курс

Семестр

Загальний

обсяг

Аудиторні заняття, год

CРС, год

Форма контроля

Кур. робота

Розр. робота

крд.

год.

всього

лк.

пр.

лр.

заг.

підготовка до екзамену

інд. завдання

6.030502

(ЕК)

2

3

4

144

52

20

32

90

36

екзамен

6.030503 (МЕ)

1

1

4

144

52

20

32

90

36

екзамен

6.030508

(БТ)

3

5

4

144

52

20

32

90

36

екзамен

6.030508

(ФК)

2

3

4

144

52

20

32

90

36

екзамен

6.030509

(ОА)

1

2

4

144

52

20

32

90

36

екзамен

Мета: формування знань щодо теоретичних і практичних засад територіальної організації продуктивних сил України, сучасного стану та напрямів регіонального розвитку економіки, а також мислення та свідомості економістів.

Завдання: засвоєння теорії регіональної економіки і регіонального розвитку, наукових засад регіональної економічної політики; оволодіння знаннями про територіальну і галузеву структуру господарського комплексу України та її регіонів; об'єктивну необхідність раціонального та ефективного використання природних, науково-виробничих, людських ресурсів регіонів країни.

Предметом навчальної дисципліни є господарський комплекс України та її регіонів.

Поточний контроль здійснюється у вигляді усного опитування, письмового тестування, перевірки модульних контрольних робіт, розрахункових робіт та захисту рефератів.

Підсумковий семестровий контроль здійснюється у вигляді екзамену, що складається з теоретичної та практичної частин відповідно до робочої навчальної програми.

Зміст дисципліни розкривається в наступних темах: Предмет, методи та завдання дисципліни «Регіональна економіка»; Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів; Фактори сталого розвитку; Природний та трудоресурсний потенціал України; Господарський комплекс України, його структура і трансформація в ринкових умовах; Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення; Регіон в системі територіального поділу праці. Економічне районування та територіальна організація господарства; Економіка України як єдність соціально-економічних систем. Економіка регіонів України: стан та перспективи розвитку; Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики. механізм реалізації регіональної економічної політики; Міжнародні економічні зв’язки України та її інтеграція в європейські та інші світові структури.


ПЕРЕЛІК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Таблиця 1 – Перелік рекомендованої літератури

№ пор.

Бібліографічний опис

Кількість примірників

УДК

бібліотеки

Основна література

1

Лишиленко В.І. Регіональна економіка [Текст] : підручник / В.І. Лишиленко. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 384 с. – ISBN 978-966-364-893-4

1

332.1(075.8)

2

Регіональна економіка та природокористування [Текст] : навч. посіб. / А.П. Голіков, О.Г. Дейнека, Л.О. Позднякова, П.О. Чорномаз; за ред. А.П. Голікова. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 352 с. – ISBN 978-966-364-964-1

0

332.1:330.15(075.8)

3

Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : підручник / С.І. Дорогунцов, Т.А. Заяць, Ю.І. Пітюренко [та ін.]; за заг. ред. С.І. Дорогунцова. – К.: КНЕУ, 2005. – 988 с.

0

338

Р64

4

Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: [Текст] підручник / за ред. В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенова. – 6-те вид., випр. К.: Знання, 2004. - 350 с.

0

338

Р64

5

Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка  [Текст] : навч. посіб. / за ред. Є.П. Качана. – К.: Юридична книга, 2005. – 704 с.

0

330.111.4

Додаткова література

6

Заблоцький Б.Ф. Регіональна економіка [Текст] : навч. посіб. / Б.Ф. Заболоцький. – Львів: Новий світ-2000, 2007. – 548 с. – ISBN 966-418-049-5

0

332.1(075.8)

7

Єпіфанов А.О. Регіональна економіка [Текст] : навч. посіб. / А.О. Єпіфанов, І.В. Сало – К.: Наукова думка, 2000. – 343 с. – ISBN 966-00-0555-5

10

ББК 65.26

8

Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : навч. посіб. / С.І. Іщук. – К.: ПАЛИВОДА А.В., 2006. – 284 с. – ISBN 966-8037-97-9

0

332.1

9

Клиновий Д.В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка [Текст] : навч. посіб. / Д.В. Клиновий, Т.В. Пепа; за наук. ред. Л.Г. Чернюк. – К.: Центр учбової літератури, 2006. – 728 с. – ISBN 966-364-304-8

0

332.1(075.8)

10

Стеценко Т.О. Аналіз регіональної економіки [Текст] : навч. посіб. / Т.О. Стеценко К.: КНЕУ, 2002. – 116 с. – ISBN 966-574-372-4

0

ББК 65.050

Таблиця 2  – Перелік рекомендованих ресурсів мережі Інтернет

№ пор.

Короткий опис ресурсів

Інтернет адреса

1

Сайт Верховної ради України

http://portal.rada.gov.ua

2

Сайт Національного банку України

http://www.bank.gov.ua

3

Сайт Державного комітету статистики України

http://www.ukrstat.gov.ua  

4

Каталог підприємств України

http://www.rada.com.ua

5

Кращі підприємства України

http://www.businessukraine.net


ЛЕКЦІЯ 1 -  ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ЗАВДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ «РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА»

Питання лекції:

  1.  Сутність регіональної економіки, об’єкт, предмет дослідження та завдання дисципліни.
  2.  Основні поняття регіональної економіки. Місце курсу в системі економічних наук.
  3.  Методи теоретичного обґрунтування організації господарства.

Література: [1, с.5-10; 3, с.9-20; 4, с.13-21; 5, с.5-19]

1. Сутність регіональної економіки, предмет, об’єкт дослідження та завдання дисципліни.

Регіональна економіка новий напрям економічної науки, яка вивчає розвиток господарства окремих територій країни.

До цього у вищій школі вивчався такий предмет, як “Розміщення продуктивних сил”, який замінив “Економічну географію”. При вивченні РПС, яке торкається проблем регіону, регіональної політики, залишалися без уваги багато важливих економічних питань, які впливають на формування регіональної економіки.

У наш час в умовах становлення і розвитку ринкових відносин, для обґрунтування радикальних економічних реформ особливого значення набуває наука “Регіональна економіка”. Адже сьогодні в Україні спостерігаються регіональні диспропорції: серед загальної кількості регіонів досить велика кількість проблемних регіонів, у яких спостерігається спад виробництва, зростання безробіття, екологічні проблеми тощо. Всі проблеми регіонального розвитку можуть бути вирішені тільки на основі  законів та закономірностей регіонального розвитку.

Регіональна економіка, як наука, відносно молода. Перші серйозні дослідження  з регіональної економіки почалися на початку ХХ ст.

Регіональна політика в країнах Західної Європи почала формуватися в період Великої депресії 1929–1933 років як інструмент державного регулювання економіки, коли глибока економічна криза охопила майже весь світ. У високорозвинених країнах Європи та США виникла серйозна проблема диспропорцій у розвитку окремих регіонів. Це загрожувало існуванню політичних еліт держав Західної Європи, вносило соціальну напругу в суспільне життя. Тому постало питання виділення коштів із державного бюджету для подолання диспропорцій у територіальному розвитку таких країн як Великобританія, Франція, Німеччина, Італія та ін.. Найдовшу історію регіональної політики має Великобританія – понад 70 років. У більшості ж країн Західної Європи така політика почала втілюватися в життя після Другої світової війни.

Термін “регіональна наука” був введений американським вченим У. Айзардом (Ізардом), завдяки якому у 1954 р. в США була заснована асоціація тієї ж назви "Regional Science Association" з центром у Філадельфії. У його розумінні “…регіональна наука - це нове міждисциплінарне поле в системі соціальних наук. Її увага сконцентрована на просторових вимірах людської діяльності...”.

Термін “регіональні дослідження” виник у 1965 р. у зв’язку із заснуванням у Великобританії Асоціації регіональних досліджень, почав видаватися і журнал “Regional Studies”. Дослідження регіонального розвитку набувають практичного спрямування. Завдяки працям таких дослідників як І. Г. фон Тюнен, А. Вебер, Т. Паландер, Г. Хоутеллінг, В. Кристаллер, А. Льош, А. Куклінський, П. Робсон, Г. Річардсон зросло значення регіонального планування. Особлива увага приділялася вивченню ресурсного потенціалу кожного регіону.

Серед радянських економістів слід згадати М. М. Некрасова, який у 1975 році випустив книгу “Регіональна економіка”, що містила традиційні характеристики регіонів країни та проблем їхнього розвитку. З українських дослідників найбільш помітний внесок у розробку регіональної економіки зробив В. А. Поповкін, який у 1993 році видав книгу “Регіонально-цілісний підхід в економіці”.

На сьогодні регіональна економіка як навчальна дисципліна, що посідає місце на стику суспільної (соціально-економічної) географії та економіки, та як напрям наукових досліджень, зокрема для потреб державного управління, набула значного поширення в більшості країн. У сучасних європейських регіональних дослідженнях виділяють такі рівні регіональної політики:

1) відносини між органами центральної влади та регіонами;

2) державне втручання в розвиток окремих територій з метою подолання суттєвих регіональних відмінностей в умовах життя та підприємництва;

3) власна політика регіонів: соціальна, економічна, промислова, демографічна та ін.

Отже, регіональна економіка – галузь наукових знань про економіку регіонів, закономірності економічного розвитку і функціонування суб’єктів господарювання на конкретній території 

Регіональна економіка вивчає економіку регіону, якщо говорити більш точно, то економіку окремого регіону:

  1.  об’єктивні передумови розвитку регіону (географічне положення, природно-ресурсний, демографічний, виробничий потенціали);
  2.  виробничу структуру господарства;
  3.  соціальну структуру господарства;
  4.  умови життя людей;
  5.  систему розміщення господарства;
  6.  економічні зв’язки з іншими регіонами;
  7.  національну економіку, як систему взаємопов’язаних регіонів.

Можна говорити  і про світову економіку, як систему інших пов’язаних регіонів, але це вже предмет іншої науки – “Світова економіка і міжнародні відносини”.

Предмет регіональної економіки – це  закони і закономірності виникнення, розвитку поселень і виробництва та їх пропорцій по території, формування відносно спеціалізованих територіальних економічних систем.

Закони товаровиробництва, товарообміну, господарської збалансованості спонукають до виробництва засобів життя, здійснювати виробництво товарів з найменшим витратами, тобто розміщувати їх у тих місцях, де є наявні ресурси, незначні транспортні переміщення ресурсів і праці. У місцях виробництва, на перехрестях торговельних шляхів виникали поселення, які перетворювалися у великі, середні населені пункти в міру розвитку виробництва, торгівлі. Окремі населені пункти набували функцій управління, центрів зосередження капіталу, праці, торгівлі, до яких тяжіли населенні пункти прилеглих територій. Природні умови, ресурси, навики праці, обмін товарами визначали просторові пропорції об’єктів виробництва на окремій території. Формувалася відповідна транспортна інфраструктура, яка функціонально взаємопов’язувала населені пункти і виробництва в господарську систему з певними особливостями її спеціалізації.

Об’єкт регіональної економіки: 

– це  територія, на якій розміщені населені пункти, виробничі об’єкти, транспортна система з властивою для даної території спеціалізацією виробництва;

  1.  це територія зі своїм, властивим природно-ресурсним, демографічним, економічним потенціалом, а також своєю територіальною організацією господарства.

Об’єкт регіональної економіки є складною структурою виробничо-споживчого характеру. Його складовими є:

- територія,

- регіон,

- розселення,

- виробництво,

- інфраструктура.

Територія. Головними параметрами території як одного з елементів об’єктів дослідження регіональної економіки є площа регіону, конфігурація меж регіону, фізико-географічні особливості рельєфу, водних артерій, лісових площ, сільськогосподарських угідь, рівень ерозії ґрунтів тощо.

Величина площі характеризує спільність господарських взаємозв’язків і певне тяжіння виробників і споживачів до єдиного регіонального центру, а конфігурація меж — лінію розмежування сусідніх регіональних економічних систем. Характер рельєфу, мережа річок і водойм, наявність рівнин і височин, лісів, боліт, ґрунтів, гір і т. ін. є важливими чинниками розвитку господарських об’єктів, формування як затрат виробництва, так і спеціалізації господарської діяльності загалом.

Регіон (region (лат)- країна, край, область)  – це цілісна територія, яка відрізняється певними ознаками від другої території.

У класичному розумінні під регіоном мають на увазі частину державної території із певними природно-кліматичними, економічними, етнокультурними, історичними та іншими особливостями.  Регіон може в просторовому аспекті збігатися з територією адміністративно-територіальних утворень (областю, низовим адміністративним районом, містом) чи поєднувати їх воєдино.

Економісти  під терміном “регіон” розуміють самостійну господарську систему, яка має чітко визначені границі своєї території, власні органи управління, матеріальну і фінансову основу і, які, як правило, визначаються законодавчими актами держави, виходячи з її стратегічних і тактичних цілей і задач

Найвдалішою, на наш погляд, є точка зору, згідно з якою регіон – це певна територія держави, яка характеризується комплексом властивих їй природно-географічних, економічних, демографічних, екологічних, етнічних, соціально-культурних та інших ознак, має специфічну їй адміністративно-територіальну, організаційно-правову й матеріально-фінансову основу і перебуває під безпосереднім управлінням держави і системою органів  самоврядування.

 Розселення. Це один із найважливіших елементів об’єкта регіональної економіки. Він характеризує територіальне розселення населення регіону, співвідношення чисельності населення у містах, селах і селищах міського типу.

Важливим є співвідношення населення і площі, сільськогосподарських угідь, ріллі регіону, водних ресурсів, рекреаційних ресурсів тощо. Розміщення населених пунктів по території регіону визначає їх функції як усередині регіону, так і у відносинах міжрегіонального і міжнаціонального рівня. У кожному регіоні неодмінно є населений пункт, який протягом історичного розвитку виробництва, торгівлі, управління набував функцій регіонального центру, до якого тяжіли менші за чисельністю поселення. За чисельністю населення пункти регіону можна розділити на чотири групи: центральний населений пункт з найбільшою чисельністю — відносно велике місто, населені пункти з середньою чисельністю, невеликі містечка, селища міського типу і села, до яких можна віднести й хутори. Центральний населений пункт набирає функцій управління великого за площею регіону, невеликі містечка – функцій управління менших за площею територій у складі регіону, а села – функцій управління земельними і сільськогосподарськими ресурсами навколо свого поселення.

 Виробництво. Цей елемент об’єкта регіональної економіки характеризує зосередження праці і капіталу в місцях наявних сировинних ресурсів для їх переробки у готовий до споживання продукт, що приводило до розвитку поселень і в діючих населених пунктах для збільшення обсягів виробництва, що приводить до розширення і розвитку поселень, здебільшого міст.

Центральний населений пункт проходив стадії розвитку як промисловий центр, промисловий вузол. В окремих регіонах, де в центральному населеному пункті постійно відбувалася концентрація праці і капіталу, розширення заселених площ, він набував ознак агломерації, що посилювало його вплив на прилеглі населенні пункти. Наявність природно-сировинних ресурсів здебільшого визначала промислову спеціалізацію регіону. Сільські населені пункти відповідно до ґрунтово-кліматичних умов, вегетаційного періоду, формували сільськогосподарську спеціалізацію рослинницького і тваринницького характеру.

Інфраструктура. Населені пункти і виробничі об’єкти на території регіону розміщені на певних відстанях один від одного. Для встановлення між ними відносин виробничо-споживчого характеру формується відповідна інфраструктура: транспортна (залізниця, автомобільні шляхи, водні шляхи), мережа енергозабезпечення, водозабезпечення тощо. Підприємства інфраструктури стають виробничими об’єктами і навіть визначають функції окремих населених пунктів, зокрема функції транспортного вузла, який розподіляє напрями вантажних і пасажирських перевезень та ін. Інфраструктура регіону має чималий вплив на розвиток існуючих населених пунктів і навіть виникнення нових видів діяльності, зокрема сфери послуг, заготівель тощо.

Структура об’єкта регіональної економіки засвідчує, що територіальна господарська система є складна і багатопрофільна, а всі види діяльності тісно взаємопов’язані між собою.

Суб’єктами регіональної економіки є різні юридичні (організації, підприємства) та  фізичні особи (окремо взята людина).

Основна мета (місія) регіональної економіки – це забезпечення високого рівня життя населення відповідного регіону.

Головною метою розміщення продуктивних сил є підвищення соціально-економічної ефективності суспільної праці на основі використання принципів і закономірностей і факторів територіальної організації господарства.

Наука регіональної економіки має на меті теоретичне обґрунтування напрямів оптимізації розміщення капіталу і праці, підвищення їхньої продуктивної віддачі, ефективності виробництва валової продукції на підприємстві і регіону загалом, обґрунтування основ і заходів економічного зростання. Досягнення цієї мети потребує розв’язання багатьох проблем, які сформувалися у регіонах України упродовж тривалого історичного періоду. Серед них можна назвати:

  1.   суперечності між існуючою територіально-галузевою структурою економіки регіонів України та необхідністю створення конкурентоспроможних регіональних економік з високою продуктивністю праці та гнучкою організацією виробництва;
  2.  невідповідність між сформованим економічним потенціалом окремих регіонів, галузей і комплексів та ефективністю їх використання у період переходу до ринку;
  3.  нераціональне розміщення промислового виробництва, галузей соціального комплексу та невідповідність фінансово-економічного механізму їх функціонування;
  4.  неспроможність інтеграції української економіки до клубу розвинутих країн через невідповідність структури, динаміки виробництва валової доданої вартості економік регіонів, економічного механізму загалом і стану демократії стандартам цих країн.

Усе це ставить вирішення багатьох завдань перед теорією і практикою регіональної економіки.

Завдання регіональної економіки – це виявлення дії економічних законів і закономірностей формування, принципів і методів функціонування регіональної економічної системи для продуктивного й ефективного функціонування підприємств, економічного зростання і підвищення добробуту населення регіону.

Для вирішення цих завдань необхідно насамперед сформувати кадри, які спроможні мислити економічними і регіональними категоріями, підбирати відповідну систему критеріїв і показників для економічного аналізу, узагальнення тенденцій розвитку, науково обґрунтовувати стратегію і тактику розвитку регіональної економіки.

  1.  Основні поняття регіональної економіки. Місце курсу в системі економічних наук

Основні поняття регіональної економіки: регіон, продуктивні сили, природні ресурси, розміщення продуктивних сил, територіальна організація виробництва та ін.

Продуктивні сили – це система суб’єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, які виражають активне ставлення людей до природи. У процесі виробництва освоюються природні ресурси, відтворюються умови існування людей, відбувається соціальний розвиток.

Продуктивні сили складаються з трудових ресурсів та засобів виробництва. Предмети праці включають природні ресурси, тобто ті матеріали, які були піддані якійсь обробці. Головним складовим продуктивних сил є праця. Робоча сила характеризується кількісними та якісними показниками.

Природні ресурси – це тіла, сили та  явища природи, суспільна корисність яких змінюється у процесі трудової діяльності. НТП перетворив науку на безпосередню продуктивну силу. Сполучення праці предметами і засобами праці утворює процес виробництва.

Розміщення продуктивних сил – це їх просторова фіксація разом з процесом їхнього розвитку у просторі. Продуктивні сили весь час перебувають в динаміці. Розміщення продуктивних сил є динамічний стан, що характеризує поділ продуктивних сил на території згідно з природними, соціальними та екологічними умовами окремих регіонів і визначається особливостями територіального поділу праці, властивостями даної соціально-економічної системи.

Територіальна організація виробництва – це синтез форм суспільної організації виробництва, який базується на галузевому та територіальному поділі праці.

Наукові аспекти регіональної економіки турбують учених уже декілька століть. Розвиток поселень по території, транспортно-торговельних шляхів, обґрунтування територіально-управлінських функцій для більш розвинутих населених пунктів як колись, так і тепер є предметом тривалих дискусій. Складність цих питань посилюється ще політичними процесами будь-якої країни. Якщо знайдено пропорції оптимізації інтересів зацікавлених суб'єктів виробництва і розподілу продукту, то можна очікувати соціально-економічну стабільність. Якщо ж такої оптимізації не досягнуто, то можливі дестабілізаційні тенденції на підприємствах, регіонах і в країні загалом.

Сучасна прикладна економічна наука обґрунтовує п’ять рівнів організації господарських систем:

- мікроекономіка (економіка підприємства);

- реґіональна економіка або мезоекономіка (економіка частини території країни);

- макроекономіка (економіка країни);

- мегаекономіка (економіка групи країн континенту);  

- глобальна економіка (економіка світу).

З цих п’ятьох рівнів організації економічних систем неважко побачити, що регіональна економіка є середньою організаційною ланкою між економічними системами підприємства і країни, а мегаекономіка — між національними економіками країн і світовою економікою.

Регіональна економіка тісно пов’язана з наступними дисциплінами та науками:

  1.  Економічна теорія – наука, що вивчає різні системи людських і виробничих відносин в процесі виробництва матеріальних благ.

Складовими економічної теорії є: нова економіка, макроекономіка та мікроекономіка.

Нова економіка (інноваційна економіка) – це економіка знання, науки, інформатики, інтернетизації.

Макроекономіка – складова економічної теорії, яка вивчає великомасштабні економічні явища (виробництво ВНП, національного доходу, інфляцію, економічне зростання, державні доходи і видатки, грошовий обіг тощо).

Мікроекономіка – частина економічної теорії (вивчає виробничі відносини на рівні окремих суб’єктів господарювання (організацій, підприємств)).

  1.  Географія. Географічна наука розкриває величину території з її особливими показниками рельєфу, кліматичними умовами, водного режиму, мінерально-сировинних ресурсів, зональністю Ґрунтів, рослинності тощо. Крім того, географія висвітлює особливості розселення по території, розвиток населених пунктів, етнічний склад населення, традиції господарювання, культури, побуту, релігії, політичних уподобань, тяжіння до виробничих, торговельних центрів і транспортних мереж. Обґрунтовує геополітичне (прикордонних регіонів), геоекономічне розміщення, торговельне і транзитне значення тих чи інших регіонів.
  2.  Демографія. Це наука про відтворення населення. Кожен регіон має свої особливості господарювання, які значною мірою впливають на природні процеси відтворення і міграції населення. Демографія відстежує і узагальнює закономірності народжуваності, смертності, природного і міграційного приросту. Встановлює вікову, статеву структуру населення, обґрунтовує причини змін народжуваності, смертності, прогнозує зміну чисельності і структури населення на перспективу. Демографія частково торкається вивчення питань населення працездатного віку з погляду рівня його зайнятості і демографічного навантаження на одного зайнятого, тобто скільки одна зайнята особа в економіці забезпечує утримання незайнятих осіб (молодших і старших працездатного віку). Річ у тому, що дохід регіону (країни) створюють зайняті в економіці, який розподіляється між усіма членами суспільства — зайнятими і незайнятими.
  3.  Соціологія. Це наука про соціальний стан населення регіону і країни загалом. Вона вивчає соціальну структуру населення, спосіб мислення різних соціальних груп, ставлення до різних суспільних процесів. Структуру населення соціологія вивчає здебільшого за критеріями віку, статі, професії, освіти, трохи менше етнічного складу. Це вивчення має на меті виявлення ставлення різних соціальних груп до політичних партій і їх ідеології, програм, до рішень законодавчої і виконавчої влади, до рішень політичного, економічного, торговельного характеру інших країн стосовно нашої країни. Соціологія також вивчає регіональні особливості структури населення, способу його мислення, підтримку влади і опозиційних до влади політичних сил, визначає ступінь політичної єдності чи відносного роз’єднання регіонів тощо.
  4.  Фінанси. Це один із найважливіших блоків економічних наук, який стосується і регіональної економіки. Насамперед регіональна економіка розглядає фінанси як систему відносин з приводу руху праці, капіталу (основного й оборотного), товарів та послуг, створення і функціонування підприємств, забезпечення зайнятості тощо. Крім того, фінанси розглядаються як система відносин з приводу розподілу доходів та прибутків фізичних і юридичних осіб на території регіону щодо формування бюджетів підприємств, регіонів, держави і населення. З фінансами найтісніше пов'язані капіталовкладення у регіоні, створення робочих місць, стан ринку праці, валютного ринку, рівня доходів і споживання населення регіону, рівень і динаміка цін на товари та послуги тощо.
  5.  Екологія. Це наука про відносини людини і природи у сфері виробництва і використання мінерально-сировинних ресурсів, рельєфних, кліматичних, водних, ґрунтових умов регіону. Вона відстежує стан технологій, особливо базових підприємств, рівень забруднення довкілля, вплив забруднення на здоров'я людей (працюючих і непрацюючих), рослин, тварин, повітря тощо. Екологічна наука обґрунтовує нормативи і доцільність використання природних ресурсів, заходи щодо їх раціонального, економічного використання та відновлення. Для гірських районів розробляються заходи заліснення територій, схилів гір і недопущення руйнівних повеней, для низовинних і рівнинних районів заходи зменшення і ліквідації ерозії схилів, ґрунтів, збереження ґрунтових вод і водного балансу територій загалом.

Звичайно, що це далеко не повний перелік наук, з якими пов’язана регіональна економіка. Вона також використовує для регіонального аналізу методи статистики, економіки сільського господарства, промисловості, торгівлі і т. ін. На основі цих методів регіональна економіка аналізує показники відтворення населення, виробництва, споживання у регіоні, виявляє закономірності та обґрунтовує тенденції розвитку регіону на перспективу. Це дає можливість виявляти природні, економічні, соціальні особливості регіону, визначати пріоритети капіталовкладень у регіоні для прискорення його економічного і соціального розвитку.

3.   Методи теоретичного обґрунтування організації господарства

Регіональна економіка як наука формується під впливом багатьох умов і закономірностей, і тому ефективність її розвитку залежить від багатьох методів. Оптимальний варіант не завжди вдається визначити одним якимось методом: у кожному випадку застосовується той метод, який краще розв’язує запропоноване завдання.

 Метод регіональної економіки це спосіб пізнання предмета регіональної економіки, за якого регіональна економіка розглядається як частина національної економіки, що саморозвивається на основі дії об’єктивних економічних законів.

Методи, що застосовуються для обґрунтування розміщення виробництва, створені на межі економічних, географічних і математичних наук, а саме:

1. Аналіз статистичних матеріалів (аналіз статистичних матеріалів дозволяє вивчати просторово-економічні об’єкти та явища у їхньому взаємозв'язку й динаміці);

2. Картографічний метод  (економіко-географічне картографування дає можливість не лише наочно подати локалізацію окремих об'єктів, але й розрахувати ефективність розміщення. Картографічний аналіз території виявляє нові можливості, закономірності. Для обґрунтування розміщення виробництва застосовуються спеціальні карти (щільності населення, топографічні, ґрунтів, транспорту, геологічні, кліматичні тощо). На їхній основі складаються ще більш спеціалізовані карти, як-от карта зон економічного тяжіння міст, карти ТПК тощо);

3. Методи техніко-економічних розрахунків ефективності, (розрахунки економічної ефективності – це поєднання кількох методів. Річ у тім, що методика розміщення виробництва скерована на досягнення якомога вищої ефективності виробництва. Водночас ефективність поділяється на загальну і порівняльну ефективність витрат. Показники ефективності такі: питомі капіталовкладення, працемісткість, фондомісткість, матеріаломісткість, рентабельність, терміни окупності витрат, собівартість продукції, продуктивність праці, виробничі витрати);

4. Методи районного планування, (районне планування – це комплексний метод, що застосовується при проектуванні розміщення виробництва на рівні регіону, а не окремого підприємства. Він у свою чергу використовує методи математичного моделювання, картографічний тощо, являючи собою метод аналізу території);

  1.  Балансовий метод (співвідношення пропорцій запасів і використання ресурсів);  
  2.  Метод економіко-математичного моделювання (використовується для моделювання економічного простору. В його основі – системний підхід. За його допомогою треба вирішити такі загальні завдання: показати, як характер просторової організації компонентів, особливостей їхнього функціонування формує цілісні територіальні утворення — соціально-економічні комплекси. Будується економіко-математична модель, яка, до певної міри, відповідає оригіналу. Результати, одержані під час вивчення моделі, переносяться на реальний план).


ЛЕКЦІЯ 2 -  ЗАКОНОМІРНОСТІ, ПРИНЦИПИ І ФАКТОРИ   ФОРМУВАННЯ

ЕКОНОМІКИ  РЕГІОНІВ

Питання лекції:

  1.  Закономірності  розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів.
  2.  Принципи розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів.

Література: [1, с.17-21; 3, с.60-80; 4, с. 21-31; 5, с.23-29]

  1.  Закономірності  розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів

Формування економіки регіонів відбувається в певному економіко-географічному просторі, який в свою чергу формується господарськими суб’єктами та їх зв’язками на певній території. То ж можна сказати, що формування економіки в регіоні відбувається в просторі на основі певних законів і закономірностей, які обов’язково треба враховувати.

Закони – найбільш загальні і суттєві взаємозв’язки і залежності між явищами і процесами в природі і суспільстві.

Закони виражають причинно-наслідкові зв’язки. Володіючи знаннями про початковий стан процесу і закон його розвитку, можна однозначно передбачити результат. Завдяки знанню законів досягається найбільш точне прогнозування стану процесів. В даному випадку нас цікавлять економічні закони, які впливають на розміщення продуктивних сил.

Економічні закони – це об’єктивні закони розвитку суспільства, що визначають відносини в процесі виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ та стійкі зв’язки між явищами економічного життя суспільства.

Розміщення продуктивних сил і функціонування регіональної економіки визначається дією загальних і специфічних економічних законів.

  1.  загальні закони, які діють упродовж всього існування людства (закон відтворення; закон економії часу; закон відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил тощо);
  2.  специфічні закони, які визначають економічний розвиток суспільства в межах певних історичних епох (закон вартості; закон попиту і пропозиції; закон грошового обігу тощо)

Сучасна територіальна організація продуктивних сил України сформувалась під впливом економічних законів планової економіки. Перехід до ринкової економіки потребує певних змін в теорії розміщення продуктивних сил (необхідні зміни і територіальної і галузевої структури господарського комплексу).

Закономірність це прояв дії закону, результат дії якихось чинників, процесів тощо; причинно-наслідкові зв’язки.

Закономірність розміщення продуктивних сил – це своєрідність розміщення виробництва на території країни (регіону). Це закони територіальної організації господарства.

Кожен регіон (країна) має свої закономірності у розміщенні продуктивних сил:

  1.  виробництво залежить від природних умов і ресурсів регіону;
  2.  від регіональних відмінностей у заселенні і наявності трудових ресурсів.

А вже від цього залежить і галузева і територіальна структура господарства.

Знання і практичне використання законів і закономірностей у господарській діяльності дозволяє раціонально використовувати природно-ресурсний потенціал регіонів, оптимізувати економічну діяльність на національному та регіональному рівні.

Основні закономірності формування регіональної економіки:

1. Соціальна спрямованість розвитку регіональної економіки. 

Дана закономірність зумовлюється дією таких економічних законів: відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил, підвищення продуктивності праці.

За всіх історичних часів кінцевою метою виробництва було задоволення потреб людини, які постійно зростали. В кожному суспільстві мета виробництва різна.

Первіснообщинне суспільство – при низькому рівні знарядь праці, основна мета – боротьба  за виживання і забезпечення мінімальних фізіологічних потреб людини.

В капіталістичному суспільстві – одержання максимального прибутку.

В соціалістичному – повне забезпечення потреб людини.

Українське суспільство (трансформоване суспільство): від соціалізму вже відійшло (певною мірою дистанціювалось), а до капіталізму ще остаточно не прийшло. Тому в Україні діють економічні закони і соціалізму і капіталізму.

В Конституції України наша держава проголошена соціальною державою (ст.3) – тобто найвища цінність суспільства – це сама людина. Соціальна спрямованість економіки передбачає таке просторове РПС, за якого досягається найбільший соціальний ефект, забезпечується продуктивна зайнятість населення (а це першооснова добробуту).

Соціальна спрямованість у розміщенні продуктивних сил передбачає:

  1.  інтенсивний розвиток інфраструктури (особливо в сільській місцевості);
  2.  створення сприятливих умов праці;
  3.  зменшення антропогенного навантаження на територію;
  4.  формування раціональної системи розселення.

2. Закономірність сталого розвитку виробництва – це досягнення збалансованості економічної, соціальної та екологічної складових господарської системи (регіону, країни).

Причини виникнення даної закономірності – це хижацьке використання природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, нераціональне розміщення продуктивних сил. Концепція Сталого розвитку була проголошена на Всесвітній конференції глав держав та урядів у Ріо-де-Женейро в 1992 році.

В Україні також розроблена концепція сталого розвитку, якою передбачено:

-  шляхи виходу з економічної кризи (у тому числі і енергетичної);

- відтворення природно-ресурсного потенціалу;

- раціональне розселення населення;

- формування ефективної еколого-економічної політики.

Сталий розвиток продуктивних сил не може бути забезпечений у межах окремої країни, для цього потрібна воля і зусилля всіх країн і народів світу, а як показав Всесвітній форум глав держав і урядів в Йоганнесбурзі (2002) така єдність відсутня.

  1.  Економічно ефективне розміщення продуктивних сил.

Дана закономірність випливає із економічного закону “економії праці”, який регулює затрати на подолання просторової незбалансованості між районами видобутку сировини, виробництва та споживання продукції. В межах України дія цього закону при розміщенні продуктивних сил має визначальний характер, адже у нас в країні є значні територіальні відмінності у розміщенні природних ресурсів і населення.

Сьогодні величезні витрати йдуть на транспортування сировини, палива, готової продукції, тому у розміщенні підприємств вирішальним є оптимальне поєднання всіх умов (наявність сировини, трудових ресурсів, споживача) для того, щоб якомога менше було витрат.

Таким чином, треба зменшувати витрати на подолання територіального розриву між виробництвом і споживачем. Отже, ця закономірність реалізується насамперед через принцип наближення виробництва до джерел сировини, енергії та споживача. Тобто, найбільший ефект досягався шляхом найменших витрат на розміщення об’єкту.

Ефективність – співвідношення ефекту і витрат (це певний дохід, який може бути розрахований як для окремого підприємства так і для цілого регіону).

Ефект – це результат певних дій (може вимірятися через валовий обсяг товарів і послуг, або через прибуток (через величину національного доходу, якщо йдеться по країні в цілому).

                                                           Еф

                                                Е = ----------

                                                             В

Е – ефективність;

Еф – ефект;

В – витрати, розраховуються за формулою:

В = С + ЕнК

де С – поточні (експлуатаційні) витрати (собівартість продукції);

К – капіталовкладення;

Ен – нормативний коефіцієнт (коефіцієнт ефективності капіталовкладень);

                                                                 1

Ен = --------

      Тн

Тн – термін окупності капіталовкладень.

Звичайно ефективність залежить від багатьох факторів: технічна оснащеність; кваліфікація робітників, але “територіальна складова” в загальному розмірі ефективності досить вагома.

4. Закономірність комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил

Дана закономірність є проявом економічного закону «суспільного поділу праці».

Основна мета господарювання : досягнення найвищих результатів при оптимальних витратах. Правильна галузева структура господарства обов’язково принесе економію за рахунок зменшення витрат.

Основні риси комплексного розвитку регіонів:

  1.  найбільш повне комплексне використання ресурсів регіону;
  2.  раціональне використання трудових ресурсів (створення такої структури господарства, яка б змогла забезпечити всі потреби в праці);
  3.  раціональна галузева і територіальна структура господарства (яка відповідає соціальним і економічним умовам регіону);
  4.  створення ефективних виробничих зв’язків між підприємствами регіону;
  5.  створення єдиної інфраструктури.

Однією з умов комплексного розвитку є формування ТВК (поєднання підприємств у відповідності до ресурсної бази і територіально-геогафічного положення), а це забезпечує виготовлення максимальної кількості продукції при мінімальних витратах.

На формування ТВК найбільше впливають ті виробництва, які мають велике комплексоутворююче значення, а саме: чорна металургія, паливна промисловість, електроенергетика, машинобудування, лісова і деревообробна промисловість. Легка і харчова промисловість доповнюють комплекси.

В умовах ринкової економіки дана закономірність досить актуальна, адже підприємець прагне розмістити підприємство там де є готова інфраструктура (бо витрати на її будівництво досить великі). Якщо організація веде видобуток природних ресурсів, тут же вигідно збудувати переробне підприємство (аби зменшити витрати), і при цьому власник шукає інших для кооперації.

5. Закономірність територіального поділу праці.

Закономірність є проявом економічного закону «територіального поділу праці», та закону «суспільного поділу праці».

Процес територіального поділу праці характеризується відбором для кожної території тих галузей, для розвитку яких склалися найсприятливіші передумови (природні, соціально-демографічні, економічні). Згідно даної закономірності, за кожним регіоном закріплено певні галузі матеріального виробництва й невиробничої сфери. Проявляється в спеціалізації господарства регіонів на виробництві певних видів продукції і послуг, відповідно до наявних природних і трудових ресурсів, традицій, навичок населення, економіко-географічного положення.

Таким чином формується територіально-галузева структура, яка найбільш повно відповідає природним, демографічним, економічним і соціальним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку.

Розміщення продуктивних сил з врахуванням територіального поділу праці веде до підвищення ефективності господарювання.

6. Територіальна концентрація виробництва.

Суть: полягає у зосередженні виробництва й населення у найвигідніших місцях регіону, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя та ефективність виробництва.

Донбас, Нижнє Придніпров’я: унікальне поєднання покладів кам’яного вугілля, залізної та марганцевої руд, кухонної солі, флюсових вапняків, вогнетривких глин - - - це все сировина для чорної металургії, коксохімії, виробництва азотних добрив, теплоенергетики, важкого машинобудування + сприятливі агрокліматичні умови стимулюють розвиток АПК.

 

- дозволяє підвищити коефіцієнт забудови території;

-  створити міжгалузеві виробництва, єдині очисні споруди;

-  формувати цілісну виробничу інфраструктуру;

- сприяє розвитку НТП;

- сприяє виникненню територіальних  комплексів.

Дана закономірність проявляється у формування промислових центрів (вузлів), агломерацій, технополісів тощо.

7. Закономірність пропорційного розміщення продуктивних сил.

Дана закономірність випливає з закону “концентрації виробництва”.

Реалізація цієї закономірності сприяє обмеженню надмірної концентрації промислових підприємств і населення у великих містах.

Врахування закономірності дозволить:

- вирівнювати економічний розвиток регіонів (дасть змогу більш рівномірно розвивати продуктивні сили);

- встановити територіальні пропорції у розвитку господарського комплексу;

- налагодити економічні зв’язки між різними регіонами країни.

8. Закономірність регіональної інтеграції господарства.

Полягає у встановленні економічних зв’язків між підприємствами (і загалом між регіонами).

Видобуток руди – виплавка металу – важке машинобудування = всі ці підприємства пов’язані виробничим процесом – люди, які працюють повинні харчуватись, лікуватись, одягатись – все це вимагає розвитку обслуговуючих галузей (інфраструктури).

  1.  Закономірність економічної цілісності регіону полягає в єдності природної, матеріальної та соціальної сфери регіону.

Ці складові поєднані воєдино під впливом якихось факторів, тому утворюють неповторні умови розвитку регіонів (тотожних регіонів стосовно розвитку немає). Кожен регіон неповторний. Цей факт має велике значення: навіть найкращу модель розвитку регіону неможливо перенести на інший регіон не враховуючи його специфіку (ця схема стосується не тільки регіонів , але і країн).

10. Закономірність зближення соціально-економічного розвитку регіонів.

Дану закономірність треба враховувати в економічній регіональній політиці. Між регіонами існують відмінності (причина: різні природні, економічні, демографічні умови). Як результат є прогресивні регіони, є проблемні регіони, а є депресивні регіони. Тому необхідно посилити взаємозв’язок між регіонами.

11. Закономірність планомірності і керованості.

Відображає вимоги законів: планомірного розвитку, закону економії часу, закону концентрації виробництва тощо.

Розвиток промисловості (поява великих заводів і фабрик, цілих корпорацій); посилення між ними зв’язків і взаємозалежності вимагають узгодженості дій не тільки між окремими підприємствами, але й регіонами та країнами.

Основним інструментом забезпечення планомірного розвитку є прийняття Державних програм соціально-економічного розвитку регіонів (такі програми приймаються і затверджуються Верховною Радою України). Такі програми можуть бути:

  1.  короткострокові, які приймаються на 1 рік;
  2.  середньострокові (приймаються на термін до 5 років);
  3.  довгострокові (10 – 15 – 30 років).

Наступна нова програма повинна складатися на основі попередньої програми, з обов’язковим врахуванням невиконаних завдань.

12. Забезпечення конкурентоспроможності продукції.

Основна умова виконання: кількісне і якісне співвідношення попиту і пропозиції на товарному ринку і на ринку робочої сили.

Україна є прикладом стійкої незбалансованості попиту на робочу силу. Західний регіон України – трудонадлишковий. Донецький регіон також – причина реструктуризація вугільної промисловості (закриття шахт). Нормального співвідношення немає, тому не може бути випуску і конкурентоспроможної продукції.

13. Забезпечення національної безпеки країни.

Національна безпека, поняття дуже широке і включає в себе: економічну, соціальну, демографічну, продовольчу, енергетичну, науково-технічну, інформаційну, оборонну безпеки.

Дана закономірність передбачає:

  1.  просторове розміщення і ступінь розвитку продуктивних сил;
  2.  ефективну галузеву і виробничу структуру господарських комплексів;
  3.  завершеність технологічних процесів;
  4.  високий розвиток військово-промислового комплексу;
  5.  високий розвиток транспортної і комунікативної системи;
  6.  інтегрованість у світовий простір (можливість випускати конкурентоспроможну продукцію).

Що ми маємо на Україні сьогодні: наявна мінерально-сировинна база спроможна забезпечити збалансований розвиток і промисловості і сільського господарства, але є висока залежність України від імпорту енергогоносіїв. Україна тільки на половину забезпечує себе в продукції целюлозно-паперової, текстильної, медичної промисловості. Необхідні структурні зміни, пов’язані з незавершеністю технологічних циклів і виробництв.

14. Закономірність глобалізації і регіоналізації.

Глобалізація проявляється через світовий ринок, який стирає межі між країнами. Регіоналізація – проявляється в межах країни ( підвищується роль певного регіону: зростання регіонального самоуправління; збільшення господарської самостійності; підвищення рівня регіональної економіки). Економічний зміст цих процесів є одним і тим же – отримання прибутків від господарської діяльності.

Дану закономірність можна розглянути на прикладі України.

Україна має певні конкурентні переваги у світогосподарській системі, тому може брати активну участь у глобальних економічних процесах:

  1.  унікальний природно-ресурсний потенціал (залізні і марганцеві руди) – можуть відігравати велику роль у розвитку світової економіки;
  2.  природні умови доповнюються  високим людським потенціалом;
  3.  наявність виробничих комплексів (металургійного, машинобудівного, хімічного);
  4.  міжнародне значення мають і рекреаційні ресурси (Причорноморський регіон, Карпатський регіон). Унікальні природні ресурси можуть стати базою для розвитку загальноєвропейського туристично-рекреаційного комплексу;
  5.  Лісостепова і Степова зони мають унікальні агрокліматичні умови та земельні ресурси. Тут можуть вироблятися продукти харчування, які забезпечать продовольством багато країн світу;
  6.  роль України, як транзитної держави (нафто-, газопроводи, лінії електропередач, які з’єднують Україну з іншими державами, транзитні залізничні та автомобільні шляхи, вихід України до моря) – все це створюють прекрасні умови для міжнародного співробітництва.

Весь цей потенціал може забезпечити Україні належне місце в світовому господарському комплексі. Тому важливе завдання на сьогодні: повною мірою скористатися цим потенціалом.

2. Принципи розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів

Знання і практичне використання законів і закономірностей у господарській діяльності дозволяє раціонально використовувати природно-ресурсний потенціал регіонів, оптимізувати економічну діяльність на національному та регіональному рівні. Але для того, щоб реалізувати закони і закономірності треба розробити певні правила (принципи) їх застосування в різних сферах економічної діяльності.

Принцип – це правила господарювання, якими мають користуватися суб’єкти господарської діяльності, на певному етапі історичного розвитку. Це свідома економічна політика, направлена на здійснення певних закономірностей.

Принцип – це обґрунтоване наукою і практикою правило, яким керуються у практичній діяльності для досягнення поставленої цілі. Принципи, розвиток і розміщення продуктивних сил взаємопов’язані: принципи визначають особливості розміщення продуктивних сил, а рівень їх розвитку потребує обґрунтування нових принципів або вдосконалення діючих. Вони притаманні всім історичним етапам розвитку продуктивних сил, змінюються лише пріоритети певних принципів.

Групи класифікації принципів розміщення продуктивних сил:

- наближення виробництва до джерел сировини, палива, природних умов, ресурсів;

- наближення виробництва і послуг до споживачів;

- розміщення виробництва з урахуванням охорони довкілля, раціонального використання ресурсів і запровадження ресурсозберігаючих технологій.

У ринковій економіці змінюється співвідношення принципів розміщення продуктивних сил. Пріоритетними є принципи наближення до споживача та врахування рівня технологій. Попит споживачів є орієнтиром для конкретного виробництва, впливає на розподіл ресурсів і доходів; технології можуть розширювати межі виробничих можливостей; інновації впливають на реконструкцію діючих та створення нових виробництв.

Принципи розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів:

  1.  Принцип раціонального розміщення виробництва.

Суть цього принципу полягає в тому, щоб під час розміщення об’єктів досягалась висока ефективність народного господарства. Раціональне розміщення виробництва передбачає:

  1.  наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв до джерел сировини, палива, енергії і води;
  2.  наближення трудомістких галузей до регіонів з високим рівнем забезпеченості трудовими ресурсами;
  3.  наближення виробництв товарів масового споживання (малотранспортабельної продукції) до районів високої концентрації населення;
  4.  ліквідація (уникнення) зустрічних перевезень однотипної сировини, палива, готової продукції з одного регіону в інший;
  5.  обмеження надмірної концентрації промисловості великих містах, переважне розміщення нових промислових об’єктів у малих і середніх містах;
  6.  охорона природи і забезпечення комфортних умов проживання населення.
  7.  Принцип комплексного розміщення виробництва (випливає з однойменної закономірності).  Згідно з цим принципом розміщення об’єктів передбачає:
  8.  комплексне використання природних ресурсів та відходів їх переробки;
  9.  раціональне використання трудових ресурсів різних вікових груп чоловічої та жіночої статі;
  10.  встановлення ефективних виробничих зв’язків між підприємствами;
  11.  створення єдиної виробничої і соціальної інфраструктури з метою обслуговування локальних виробничих комплексів та населених пунктів.
  12.  Принцип збалансованості і пропорційності розміщення виробництва, передбачає:
  13.  дотримання збалансованості між виробничими потужностями і обсягом виробництва з одного боку і наявністю сировинних, паливно-енергетичних, трудових, сільськогосподарських ресурсів з другого;
  14.  дотримання пропорційності між галузями спеціалізації (між добувною і обробною галузями промисловості, між допоміжними і основними, між соціальною та виробничою сферами)
  15.  Принцип внутрішньодержавного та міжнародного поділу праці (тобто розвивати ті галузі виробництва, для яких складаються найкращі умови: найнижчі затрати праці, мінімальна шкода навколишньому середовищу, і при цьому вироблена продукція є конкурентоспроможною і значить користується попитом на міжнародному і внутрішньому ринках).
  16.  Принцип обмеженого централізму  - органічне поєднання інтересів країни і інтересів регіону. При цьому створюються умови для розвитку регіону, але даний розвиток не повинен вступати у суперечність з державною політикою.
  17.  Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей.
  18.  Принцип забезпечення екологічної рівноваги.

Суть: під час вибору можливих варіантів розміщення виробництва переваги надавати тим, які не створюють екологічної напруженості регіону. Адже господарство регіону може бути збалансоване за більшістю показників, але якщо при цьому виникає екологічна напруженість, то воно не може бути ефективним.

Дотримання даних принципів є основою регіональної політики. А регіональна політика має на меті створення сприятливих умов праці, побуту та відпочинку населення, забезпечення стабільного економічного розвитку та збереження природного середовища. Але всі перелічені принципи можна розцінити як ідеальні конструкції до яких суспільство (держава) має прагнути, але в дійсності ніколи не досягне.


ТЕМА 3 - ФАКТОРИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Питання лекції:

  1.  Поняття сталого розвитку продуктивних сил.

Література: [1, с.344-353]

Наприкінці ХХ ст. в наше життя стрімко увірвалося поняття “сталий розвиток”. Концепція сталого розвитку була прийнята в червні 1992 року у Ріо-де-Жанейро на Конференції ООН по навколишньому природному середовищу і розвитку. У ній взяли участь глави, члени урядів і експерти 179 держав., а також представники багатьох неурядових організацій.

Конференція прийняла кілька важливих документів, серед них:

  1.  Декларація Ріо з навколишнього середовища і розвитку;
  2.  Заява про принципи глобального консенсусу з управління, збереження і стійкого розвитку всіх видів лісів;
  3.  Порядок денний на ХХІ століття – документ, орієнтований на підготовку світового співтовариства до розв’язання еколого-економічних і соціально-економічних проблем близького майбутнього.

Крім того, у межах Конференції були підготовлені Рамкова конвенція про зміну клімату та Конвенція про біологічне різноманіття.

На конференції було прийняте визначення сталого (стійкого) розвитку, представлене в доповіді Міжнародної комісії, яку очолювала прем’єр-міністр Норвегії пані Г.Х. Брутланд (у пресі часто можна зустріти назву “Брунтландська доповідь”).

Стійкий розвитокце такий розвиток, що задовольняє потреби теперішнього часу, не ставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби.

Стійкий розвиток є однією із утопій людства, яка, не має чітких критеріальних меж (як “світле майбутнє”). Те, що сьогодні написане про стійкий розвиток, залишає більше питань, ніж конкретних методичних положень. Саме визначення “стійкий розвиток” має протиріччя. “Стійкий” – передбачає  рівновагу, а “розвиток” можливий тільки на основі виходу з даної рівноваги.

Головна мета стійкого розвитку – це безкінечне існування людської цивілізації (збереження умов існування людини, збереження біосфери в цілому).

Досягнення даної мети можливе при збереженні рівноваги у системі “природа – суспільство”. А сьогодні ця система розбалансована, і причинами цього є:

- постійне зростання населення: збільшення природного приросту і тривалості життя (збільшується навантаження на всю біосферу планети);

Якщо за часів Стародавньої Греції цей показник не перевищував 18 років, за часів за часів Стародавнього Риму – 22 роки, в епоху Відродження до 35 років, у середині ХІХ ст. становив 40 років, то в середині ХХ ст. досяг 70 років

  1.  швидка зміна антропогенних факторів впливу (види порушення природних систем змінюються такими темпами, що компоненти екосистем не встигають пристосуватися);
  2.  збільшення темпів міграції населення планети  в результаті зростання транспортної діяльності (приклад: перенесення баластними водами суден біологічних організмів у водні системи, де вони раніше не зустрічалися);
  3.  суттєве збільшення кількісного виробництва енергії на планеті (кінець ХХ початок ХХІ ст. явно демонструють загрозу порушення енергетичної системи планети).

Методи забезпечення сталого розвитку:

- консервативні методи (створення заказників, заповідників, тобто територій, де зменшено антропогенний вплив, заборона промислу на певні види);

- обмежувальні методи – ліцензії на використання природних ресурсів; квоти промислу; стандарти на вміст шкідливих речовин в продуктах харчування; ліміти на викиди та скиди;

- методи заборони – заборони на певні види діяльності (клонування); заборони на застосування певних речовин (фреонів, пестицидів);

- регламентуючі методи – певний порядок обробки землі; порядок транспортування екологічно небезпечних вантажів;

- стимулюючі методи – економічні санкції; штрафи; підвищені ціни; мита.

Складові досягнення сталого розвитку:

  1.  Економічна сфера (досягнення середньо статичного доходу на одного жителя, економічне зростання, досягнення економічної ефективності, досягнення стабільності економічних систем)
  2.  Соціальна сфера (матеріальна забезпеченість населення, підвищення рівня освіти, покращення стану здоров’я, підвищення рівня розвитку мистецтва, культури, спорту).
  3.  Екологічна сфера (підтримка асиміляційного потенціалу, підтримка рівноваги екосистем, повне і комплексне використання природних ресурсів; зменшення негативного антропогенного впливу на довкілля).

Підсумки і проблеми реалізації сталого розвитку.

Концепція сталого розвитку вже добре відома у світі. Вона присутня у всіх національних програмах. З нею змушені рахуватися навіть її супротивники, тому що більшість розвинених країн мають вже певні досягнення у впровадженні сталого розвитку. На сьогоднішній день можна назвати і позитивні зміни і нерозв’язані проблеми, що залишаються (табл. 1).

Таблиця 1 - Підсумки і проблеми реалізації сталого розвитку

Позитивні зміни

Нерозв’язані проблеми

Соціальний вимір

  1.  Середня тривалість життя у світі зросла більш ніж на третину. Сьогодні як мінімум 120 країн із сукупним населенням більш ніж 5 мільярдів чоловік мають тривалість життя понад 60 років. Загальний середній показник у світі – 66 років порівняно із 48 роками в 1955 р. Передбачається, що середня тривалість життя людей на Землі до 2025 року зросте до 73 років.
  2.  Дитяча смертність знизилась в розвинених країнах більш ніж у два рази (зі 149 чол. На 1000 немовлят до 64).
  3.  Кількість людей, що страждають від хронічного недоїдання, у розвинених країнах зменшилась з 40% до 20%
  4.  Частка населення, що має доступ до чистої води, становить 70%.
  5.  Значний прогрес спостерігається щодо можливості контролювати більшість інфекційних хвороб, таких, як поліомієліт, проказа тощо.
  6.  За офіційними даними кількість людей із середньою освітою збільшилась приблизно на дві третини, а грамотність серед дорослого населення збільшилась у 2 рази.
  1.  Різниця в тривалості життя людей у розвинених країнах і в найбідніших становить близько 45 років (Японія – 80 років, Сьєрра-Леоне – 33,6).
  2.  Смертність серед немовлят у найбідніших країнах усе ще в 50 разів перевищує цей показник у найбільш розвинених (у Фінляндії він становить 3,9 смертей на 1 тис. народжених, а в Сьєрра-Леоне – 200).
  3.  Близько 800 млн. чоловік у світі недоїдають, а близько 500 млн. – голодують.
  4.  Понад 840 млн. дорослих людей дотепер неписьменні (близько2/3 з них жінки).
  5.  В багатьох країнах жінки не захищені в своїх правах.
  6.  В багатьох країнах (в т ч африканських) катастрофічних масштабів набуває епідемія СНІДу. З’являються нові небезпечні хвороби (курячий грип, азійська пневмонія тощо).

Економічний вимір

  1.  За останні 50 років кількість бідних скоротилося так само, як за попередні 500 років.
  2.  З 1980 р спостерігається різке економічне зростання у провідних країнах світу (їх близько 15), що веде до швидкого збільшення доходів населення цих країн, яке складає майже чверть населення Землі (близько 1,5 млрд. чол.).
  3.  Проводяться економічні реформи в багатьох країнах (навіть в деяких країнах Африки).
  1.  Світ став більш поляризований в економічному сенсі (у найбагатших країнах зростання доброту становить 70 – 85%, доходи найбідніших країн зменшились з 2,3 до 1,4%. Капітали найбільш багатих мільярдерів перевищують сукупний щорічний дохід 45% жителів Землі.
  2.  Приблизно 1,3 млрд. чол. (третина населення країн що розвиваються) живуть менш ніж на 1 долар у день. Близько 3 млрд. чол. Живуть менш ніж на 2 долари в день.

Екологічний вимір

  1.  Екологічні проблеми вже почали вирішувати на міжнародному рівні.
  2.  Впроваджуються нові технології спрямовані на покращення екологічного стану довкілля.
  3.  Впроваджуються еколого-економічні механізми регулювання господарської діяльності
  1.  Використання невідновних ресурсів перевищує можливості їх відтворення
  2.  Гостро стоять проблеми: глобального потепління, випадіння кислотних опадів, руйнування озонового екрану, опустелювання земель, вирубування лісів, забруднення світового океану.
  3.  Зростає споживання прісної води

Політичний вимір

  1.  Кількість плюралістичних і демократичних режимів зростає (з 1989 р).
  2.  Відбувається посилення ролі жінок в політичному житті держав.
  1.  І досі спостерігається гніт і насильство через етнічні, релігійні і політичні суперечки.
  2.  Стійкий розвиток не може бути досягнутий у країнах, де панує корупція, авторитаризм і егоїзм.


ЛЕКЦІЯ 3 -  ПРИРОДНИЙ ТА ТРУДОРЕСКРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ

Питання лекції:

1. Вплив природних передумов на розвиток і розміщення продуктивних сил. Оцінка природно-ресурсного потенціалу України.

2. Роль демографічних передумов у розвитку народного господарства. Регіональні особливості демографічної ситуації.

Література: [1, с.41-87; 3, с.105-201; 4, с.66-79; 5, с.86-147]

1. Вплив природних передумов на розвиток і розміщення продуктивних сил. Оцінка природно-ресурсного потенціалу України

Передумови розміщення продуктивних сил – це умови без яких розвиток і розміщення продуктивних сил неможливі. До передумов відносяться природні (наприклад, клімат, корисні копалини), демографічні, історичні, економічні, науково-технічні.

Їх можна поділити на три великі блоки: природні, демографічні, економічні.

Природні умови і ресурси істотно впливають на особливості територіальної організації господарства.

Наявність певних природних умов і природних ресурсів – це одна з головних передумов розміщення продуктивних сил на певній території. Природні ресурси можуть гальмувати, або створювати додаткові умови для прогресу.

Природні умови зони Сахель, або Північні райони – стримують розвиток виробництва (особливо сільськогосподарського). А якщо ми візьмемо помірний пояс: сприятливий температурний режим + достатня кількість опадів + родючий грунт = створюють сприятливі умови для розміщення виробництва.

ВИСНОВОК: наявність тих чи інших природних умов та ресурсів може стати вирішальним фактором розвитку господарства. 

Загалом для України природні передумови розвитку народного господарства можна охарактеризувати як сприятливі. 

Більш сприятливіші передумови господарювання, ніж в цілому для України, це найбагатші на природно-ресурсний потенціал області Донбасу та Придніпров'я (Донецька, Луганська, Дніпропетровська та Запорізька), а також АР Крим, яка характеризується сприятливими природо-кліматичними умовами господарювання.

До таких, що мають задовільні передумови господарської діяльності,    належать   області,   для   яких   структура   природно-ресурсного потенціалу є гіршою, а забезпеченість ресурсами — меншою за середню для країни в цілому при наявності значної кількості екологічних проблем і з менш сприятливими природно-кліматичними    та  іншими  об'єктивними умовами господарювання. Це: Волинська, Київська, Чернігівська, Сумська, Львівська та Івано-Франківська області.  Причому цій групі областей притаманними є явища, за яких окремі несприятливі фактори, як правило,  компенсуються  іншими, сприятливими  для господарювання    (наприклад,    екологічна    ситуація Київщини, Волині  та Чернігівщини - їх сприятливим економіко-географічним розташуванням, суворість клімату Прикарпаття - багатими природними ресурсами).

Але країни по різному можуть скористатися даними показниками. Всі країни по відношенню до природних умов розвитку можна розділити (умовно) на такі групи:

  1.  країни, для яких наявність ресурсів може вирішити спеціалізацію країни;

Швеція, Фінляндія – є ліс( завдяки цьому вони стали експортерами паперу, картону і інших продуктів переробки деревини.

- країни, які орієнтуються на продаж сировинних ресурсів (надлишок сировини може призвести до зниження цін на світовому ринку, результатом стане перевищення пропозиції над попитом). І добре якщо країна вкладає кошти в модернізацію виробництва, а якщо попросту – проїдає, то буде залишатись на тому ж рівні розвитку.

В даному випадку можна привести такі приклади:

1. Колишній СРСР – у 80-ті роки експорт енергоносіїв склав понад 200 млрд доларів, зовсім незначна частина пішла на модернізацію, а основна - на проїдання і надання довгострокових кредитів іншим країнам.

2. Кувейт, Бахрейн, Саудівська Аравія, ОАЕ – джерело їх процвітання – наявність нафти і природного газу. Результат: розвинена нафтопереробка, хімічна промисловість, промисловість товарів широкого вжитку, вони вкладають кошти в нерухомість і економіку по всьому світу.

- група країн, які не мають природних ресурсів, але саме це і стимулює розвиток економіки.

Японія, маючи 5% необхідних природних ресурсів і завозячи 95%, лідирує у виплавці сталі і кольорових металів з їх подальшим експортом. Входить в сімку найбільш розвинених країн.

Природні умови та ресурси мають істотний вплив на галузеву структуру господарства країни. За ступенем залежності від природних умов і ресурсів галузі можна розділити:

Ступінь залежності розміщення галузей народного господарства від природних ресурсів

Ступінь залежності

великий

значний

незначний

Сільське господарство

Лісове господарство

Рибне господарство

Гідроенергетика

Гірничодобувна промисл

Трубопровідний транспорт

Калійні добрива

Суднобудування

Рекреаційне господарство

Чорна металургія

Мет-гія міді, цинку, нікелю

Теплоенергетика

Синтетичний каучук

Лляні тканини

Цукрова промисловість

Овочеконсервна промисловість

Будматеріали

Бавовноочисна промисловість

Машинобудування

Текстильна (окрім лляної)

Швацька

Взуттєва

Атомна енергетика

Залізничний, автомобільний та авіаційний транспорт

Освіта, наука

Культура

Природно-ресурсний потенціал – сукупність природних ресурсів і природних умов, які знаходяться в певних географічних межах, і забезпечують задоволення економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих потреб людини і суспільства в цілому.

Структура природно-ресурсного потенціалу:

Компонентна структура характеризує внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо);

Територіальна - різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів;

Організаційна - можливість відтворення та ефективної експлуатації прир ресурсів.

Функціональна структура відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Вирізняють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси.

З визначення природно-ресурсного потенціалу видно, що він складається з природних умов і природних ресурсів. Чим же природні умови відрізняються від природних ресурсів?

До 80-х років традиційним підходом до класифікації природних факторів був поділ на природні ресурси та природні умови. Основним критерієм поділу була економічна роль природних факторів в суспільному виробництві.

Природні ресурситіла і сили природи, які на даному рівні розвитку продуктивних сил можуть бути використані в соціально-економічній діяльності людей. 

Природні умови це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей.

Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. Основною особливістю розвитку продуктивних сил на сучасному етапі є – поступове стирання межі між природними ресурсами і природними умовами (тобто: той фактор, який раніше відносився до природних умов на даному етапі розвитку вже відноситься до природних ресурсів)

Існує декілька класифікацій природних ресурсів (екологічна і економічна).  З екологічною класифікацією природних ресурсів ми будемо знайомитися більш детально при вивченні другого модулю. Якщо говорити про економічну класифікацію, то всі природні ресурси можна розділити так:

  1.  промислові - паливні, енергетичні, металургійні, агрохімічні, будівельні, водні, лісосировинні тощо;
  2.  сільськогосподарські – земельні ( рілля, кормові угіддя), вода для зрошення тощо;
  3.    невиробничої сфери – водойми, що використовуються для потреб населення, лісові масиви навколо міст, рекреаційні ресурси для відпочинку та оздоровлення.

Використання природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Виступаючи предметом праці природні ресурси оцінюються з різних позицій, головними серед яких є:

  1.  умови формування й поширення певного виду ресурсів;
  2.  сучасні й перспективні можливості використання;
  3.  розміщення родовищ природних ресурсів відносно районів їх споживання;
  4.  наявність достатньої робочої сили і транспортної інфраструктури для експлуатації конкретного ресурсу.

Велике значення мають кількісні параметри певного виду ресурсу (його запаси).

За значенням всі запаси корисних копалин поділяють на дві групи:

  1.  балансові – їх використання економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини й гірничо-технічними умовами експлуатації;
  2.  позабалансовіресурси, які при наявному рівні розвитку технологій експлуатувати економічно не вигідно. До позабалансових відносять ресурси з малою потужністю запасів, низьким вмістом цінного компоненту, складними умовами експлуатації.

За ступенем розвіданості та вивченості поклади корисних копалин поділяють на категорії:

А – докладно розвідані й передані до експлуатації;

В – розвідані з приблизним визначенням кількості;

С1 – менш докладно розвідані;

С2 – оцінені приблизно.

Гірничодобувні підприємства будують за умови наявності запасів мінеральних ресурсів категорій А,В,С1.

В господарській діяльності широко використовується поняття ресурсозабезпеченість.

Ресурсозабезпеченість – це співвідношення між величиною запасів природних ресурсів і розмірами їх використання. Ресурсозабезпеченість виражається або кількістю років, на які повинно вистачити даного ресурсу, або його запасами із розрахунку на душу населення.

Існує два основних види оцінки природних ресурсів: економічна та позаекономічна (технологічна). При технологічній виявляється ступінь придатності ресурсів до певного виду людської діяльності (обов’язково з врахуванням наявних технологій). Технологічна оцінка здійснюється перед економічною. Економічна реалізується на основі двох підходів: результативного (враховує доходи), та друга витратна (враховує всі витрати на експлуатацію природного ресурсу).

Оцінку природних умов проводять по 4 категоріям:

  1.  геоморфологічним (роль геоморфологічних факторів на рпс);
  2.  кліматичним (вплив кліматичних умов на рпс);
  3.  природної безпеки (вплив на рпс надзвичайних ситуацій і катастроф);
  4.  екологічним (вплив екологічних факторів на розміщення господарства).

Геоморфологічні фактори. Стосовно даного фактору територію України можна розділити на 4 регіони:   Поліський регіон:

Волинська, Рівненська, Львівська, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська об.

Характеристики

Передумови господарювання

-  переважно рівнинним (у більшості - низовинним) характером місцевості;

- з досить великою кількістю водних масивів, заболоченістю великих   площ,  

- з  високим   рівнем   лісистості   території.

- сприятливі (південь);

- малосприятливі;

- незадовільні.

Потребують проведення меліоративних (лісомеліоративних) робіт.

Карпатський    гірський регіон

 Включає   в  себе  Івано-Франківську, Закарпатську   та   Чернівецьку   області.   

Характеристики

Передумови господарювання

- гірські ландшафти ускладнюють розвиток розселення, транспортних комунікацій, рослинницьких галузей АПК;

- сприятливі умови для розвитку рекреаційного г-ва.

- задовільні;

- мало задовільні (Високі Карпати);

-сприятливі.

Рівнинний Центрально-Український регіон

Включає найбільшу групу областей (Тернопільську, Вінницьку, Хмельницьку,  Черкаську, Кіровоград, Дніпропетр, Запорізьку, Донецьку, Луганську, Харківс,   Полтав).   

Характеристики

Передумови господарювання

-рівнинна місцевість лісостепов й  степової зони, придатна до залучення в господ обіг;

-відсутності заболочених і лісових масивів. Природні умови сприяють розвитку більшості галузей господарства.

-сприятливі;

-задовільні (велике антропогенне навантаження, недостатня кількість водних ресурсів).

Кримсько-Причорноморський регіон

Регіон включає в себе АР Крим, Одеську, Херсонську, Миколаївську області.

Характеристики

Передумови господарювання

  1.   приморське положення, зумовлює винятково сприятливі передумови для розвитку рекреаційного комплексу;

-рівнинний характер місцевості і Кримські гори, мають велике рекреаційне значення)

-особливо сприятливі;

-сприятливі;

-задовільні (велике антропогенне навантаження).

Кліматичний фактор

Територія України поділяється, відповідно до кліматичного районування, на дві макрокліматичні зони — Південну та Північну. Слід виділити дві регіональні кліматичні зони — південно-кримську (з південного заходу на північний схід південного берегу Криму) з кліматом середземноморського типу та гірську (гірські масиви Карпат і Криму) з проявами вертикальної.

Умови господарювання:

- сприятливі (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Кіровоградська, Одеська, Миколаївська та Херсонська області).

- переважно - задовільними (Вінницька Київська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Черкаська та Хмельницька області).

- порівняно суворим кліматом і менш сприятливими (Волинська, Житомирська Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Чернівецька та Чернігівська об).

- найсприятливішими природно-кліматичними умовами господарювання АР Крим.

Вплив природних катастрофічних явищ

Серед факторів негативного впливу на розвиток і розміщення продуктивних сил, є: землетруси, паводки, повені, підтоплення ґрунту, пожежі на природних об'єктах (лісах, торфовищах), епідемічні інфекційні захворювання, метеорологічні (зливи, ураганні вітри тощо) та гідрогеологічні й геологічні (зсуви, селеві потоки) явища.

  1.  особливо несприятливі (Закарпатська, Одеська та Чернівецька областей, АР Крим, де високою є ймовірність виникнення надзвичайних ситуацій природного походження.
  2.  порівняно високою ймовірністю  виникнення небезпеки щодо стихійних лих та природних надзвичайних ситуацій і катастроф - території Волинської, Дніпропетровської Запорізької, Івано-Франківської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Рівненської, Харківської, Херсонської та Чернігівської областей.
  3.  задовільна природна безпека господарювання (інші області України).

Екологічні чинники регіонального  розвитку

Сприятливі   та помірно сприятливі екологічні умови без надзвичайно забруднених ділянок   і   ознак   екологічної   катастрофи   (Сумська, Полтавська, Хмельницька та Тернопільська області).

Напружена  екологічна ситуація, близька до катастрофічного стану (Донецька,    Дніпропетровська,    Закарпатська, Запорізька,   Луганська   та   Чернівецька   області).

 Території   з   ознаками екологічної   катастрофи   (1,7 %    території   України   і    містяться головним  чином  у  Київській  та Житомирській  областях.  

Здебільшого погіршені  (важке   екологічне   становище   Українського   Причорномор'я   та середнього й нижнього Придніпров'я - АР Крим, Одеської, Херсонської та Миколаївської областей,  а також – Черкащини)

Переважно задовільні та погіршені  (Харківська, Волинська,   Кіровоградська,   Рівненська,   Чернігівська,   Львівська,   Івано-Франківська і Вінницька області).

2. Роль демографічних передумов у розвитку народного господарства. Регіональні особливості демографічної ситуації

У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою складовою частиною, бо трудові ресурси – головна продуктивна сила.

Населення або народонаселення – це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, міста, села та ін.)

Розвиток економіки будь-якої країни можливий лише за певної чисельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних для власного життя суспільства.

Населення не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.

Демографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:

– чисельність населення, його динаміка;

– густота населення;

– статево-вікова структура населення;

  1.  національний склад населення та його територіальні особливості;
  2.  міграції;

– трудові ресурси та їх структура; регіональні особливості трудоресурсної ситуації;

   –   ринок праці та забезпечення продуктивної зайнятості.

Розглянемо всі складові які складають демографічні передумови.

Чисельність населення, його динаміка

Чисельність населення країн та регіонів постійно змінюється. Це пов’язано з економічними, політичними, соціальними процесами які позначаються на природному русі населення.

Наприклад: дві світові війни, під час яких Україна втратила найпродуктивнішу чоловічу частину населення. В Україні були три великих голодомори: 1920-1923, 1932-1933, 1946-1947 рр., які позначилися на чисельності населення нашої країни.

Складовими природного руху є народжуваність і смертність.

Народжуваність – кількість народжених на 1000 мешканців за певний час.  

Смертність – кількість померлих на 1000 мешканців за певний час.

Різниця між кількістю народжених та кількістю померлих називається природнім приростом.

Україна є однією з найбільших за чисельністю населення держав Європи. Нині за кількістю жителів вона посідає сьоме місце серед європейських країн після Росії, Німеччини, Туреччини, Великої Британії, Франції та Італії.

Коли ми говоримо про чисельність населення, то треба розрізняти два поняття:  «наявне населення» та «постійне населення». 

Наявне населення – це люди, що перебувають на території країни (регіону) незалежно від місця їх постійного проживання.

Постійне населення — це сукупність людей, які постійно проживають в країні (регіоні) незалежно від того, де вони перебувають у момент спостереження.

Чисельність постійного населення = чисельність наявного - тимчасово проживаючі +  тимчасово відсутні (ЧПн=ЧНн-ТПн+ТВн)

Найбільш повну інформацію про чисельність населення, його структуру і розселення, а також процеси руху дають загальнодержавні переписи.

Особливістю демографічної ситуації в Україні є зниження чисельності населення що веде за собою погіршення статево-вікової структури населення (його старіння), режиму відтворення, забезпеченості народного господарства трудовими ресурсами відповідної якості. Основна причина зменшення населення: погіршення економічних умов життя, складна екологічна ситуація тощо.

У деяких регіонах України зменшення чисельності населення розпочалося ще в період існування СРСР. Так, за переписом 1989 р. в 6 областях (Вінницька, Житомирська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська) кількість мешканців виявилася меншою, ніж за переписом 1979 р. У 1993—1994 рр. депопуляція охопила практично всі регіони України. Збільшення чисельності населення тривало на Рівненщині, Івано-Франківщині та в Закарпатті. Тут депопуляція розпочалася відповідно з 1995, 1996 та 1997 рр. У 1999 р. знову (після шестирічного зменшення) стала зростати (за рахунок міграцій) чисельність населення Києва.

Природний рух населення ще називають відтворення населення - це процес постійної заміни поколінь людей.  

Для характеристики перебігу процесів відтворення використовують такі показники: коефіцієнт народжуваності (9,0%0 по Україні: в сільській місцевості -9,3%0; в міських поселеннях – 8,9%0), коефіцієнт смертності(16,0%0:  в сільській місцевості -19,6%0 в міських поселеннях – 13,6%0)  та коефіцієнт природного приросту (-7,5%0) (дані за 2004 рік).  (Кількість народжених, померлих, природного приросту у розрахунку на 1000 жителів і обчислюється в проміле).

Смертність властива всім без винятку віковим групам. На сучасному етапі країнам ринкової та перехідної економіки притаманні такі закономірності у смертності:

- підвищена смертність у перші роки, особливо в перші дні життя, що зумовлено слабкістю новонародженого організму (впливає рівень розвитку медицини);

- зниження рівня смертності до 8-12 років, після чого її показники починають зростати, спочатку повільно, а починаючи з 45-50 років - швидкими темпами;

- підвищена смертність чоловіків  порівняно з жінками (це явище дістало назву «надсмертність чоловіків»).

Середня тривалість життя населення (у середньому за рік) у по Україні становила 68,2 року, в тому числі чоловіків — 62,6, жінок — 74,1 року. Найвищі значення тривалість життя спостерігаються в західних регіонах України (особливо в областях Карпатського економ району) та в Києві, найменші - у східних та півден областях.

Загалом для України характерна висока чоловіча смертність. У віці повної життєздатності (20—44 роки) коефіцієнти смертності чоловіків у 3,5—4 рази перевищують відповідні показники, розраховані для жінок. Така різниця зумовлена як біологічними, так і соціально-економічними причинами. Взагалі жіночий організм витриваліший за чоловічий (на біологічні чинники медики відносять приблизно 2 роки різниці у тривалості життя). Крім того, чоловіки частіше працюють на шкідливих для здоров'я та пов'язаних з високим ризиком травматизму виробництвах + нездоровий спосіб життя чоловічого населення (алкоголізм, паління тощо).

Регіональні особливості

Дані 2004 року. В цілому в нашій державі народжуваність знижується з заходу на схід, найвищий її рівень спостерігається в Рівненській, Закарпатській, Івано-Франківській та Волинській областях, найнижчий — на Луганська, Сумська, Чернігівська, Донецька.

Загалом для України характерне природне скорочення населення по всій Україні. Винятком є Закарпатська область, де кількість народжених  була рівна кількості померлим.

Густота населення

Україна належить до держав з високою густотою населення. У цілому по країні густота населення становить 82 чол. на 1 км2. Розміщення населення по території повною мірою відповідає особливостям розміщення виробництва, її природно-ресурсному потенціалу.

Найменша густота населення характерна для Українського Полісся та півдня країни. Тут вона становить менш як 60 чол. на 1 км2. Причому в Чернігівській області густота населення не досягає і половини від середнього показника по Україні - 40 чол. на 1 км2. Такий рівень заселеності тут зумовлений особливостями господарської діяльності. Рідко заселений і південь України, особливо Херсонська та Миколаївська області. Найвищий показник густоти населення в Україні характерний для Східного регіону, де він перевищує 130 чол. на 1 км2, а в Донецькій області — 185 чол./км2. Висока густота населення характерна і для західних областей України, в Львівській області вона становить 124 чол./км2, у Чернівецькій — 115 чол./км2.

Вікова структура

Основною глобальною тенденцією на сучасному етапі є зростання питомої ваги осіб старших вікових груп. Цей процес отримав назву «старіння населення», є серйозною соціально-демографічною проблемою для будь-якого суспільства (яка до того ж практично не має реальних шляхів вирішення).

Збільшення кількості осіб похилого віку обумовлює зростання державних витрат на їх соціальне забезпечення. Якщо одночасно не збільшується (або збільшується меншими темпами) кількість платників податків (якими є особи працездатного віку), то збільшується розмір податку до Пенсійного Фонду. Але високі податки знижують мотивацію до праці, а отже, і продуктивність праці, що негативно позначається на суспільному добробуті.

Демографічне старіння є однією з основних характеристик відтворення населення в усіх без винятку країнах Європи та Північної Америки.

Причини демографічного старіння:

- охорона здоров'я + зниження смертності населення + зростання середньої тривалості життя = збільшення абсолютної чисельності населення похилого віку;

- така народжуваність, що не забезпечує навіть простого відтворення поколінь;

В середньому 1 жінка в економічно розвинутих країнах протягом свого життя народжує менше 2 дітей, хоча для простого відтворення необхідно - 2,2, призводить до невпинного скорочення питомої ваги дітей та молоді у складі населення і відповідного зростання частки осіб старшого віку;

- збереження в ряді країн (у т.ч. Україна) відносно високої передчасної смертності населення від нещасних випадків, отруєнь, травм тощо;

- вплив міграцій, які сприяють збільшенню молоді (і зменшенню частки населення похилого віку) у складі населення країн, які є центрами тяжіння мігрантів, і посилює процес старіння країн - донорів робочої сили;

Населення України належить до найстарших в країнах СНД, воно старше від населення ряду країн Європи. Сталося це внаслідок того, що ось уже протягом тривалого часу в одному напрямі діють усі перелічені чинники процесу старіння.

Статева структура

Статева структура є важливою демографічною передумовою розміщення продуктивних сил, адже є виробництва які використовують тільки чоловічу працю, а є ті що використовують переважно жіночу працю.  

В Україні на 100 народжених дівчат припадає 107 хлопчиків. Проте аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що в Україні спостерігається постійне переваження жінок в загальній чисельності її населення. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється насамперед нижчою смертністю жінок, з одного боку, та міграцією за межі держави, що впливає на чисельність чоловіків – з другого. У віковій групі до 25 років включно чисельність чоловіків більша, ніж жінок; у віковій групі понад 26 років чисельна перевага – на боці жінок. І ця перевага збільшується з кожною віковою групою.

Аналіз регіональних особливостей статево-вікової структури населення України значно відрізняється по регіонах. Наприклад, у Закарпатській  і Донецькій областях вони є діаметрально протилежними.  Певні особливості спостерігаються в сільській і міській місцевостях. Найбільш сприятлива статево-вікова структура населення у західних областях: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Рівненській. Найгірше співвідношення кількості чоловіків і жінок склалось у північно-східних і центральних областях країни – у Чернігівській області на 1000 жінок сільського населення припадає 942 чоловіки

Етнічна структура

Це важлива якісна характеристика населення, але вона майже не впливає на розміщення продуктивних сил.  Але розвиток певних виробництв (спеціалізація) може залежати від національного складу населення

На Житомирщині ще за царизму невелика група вихідців із Чехії сприяла розвитку хмільництва (Житомирська область давала більше половини загальносоюзного врожаю хмелю).

Національний склад населення України характеризується значною чисельною перевагою основної нації – українців. За даними останнього перепису населяння, українці становили 78% усіх жителів України (м.Київ – 80%). Поряд з українцями на території України проживає понад 100 національностей.

Серед них найбільшу частку становлять росіяни – понад 20% всього населення країни (Севастополь, АРКрим, Луганська, Донецька, Харківська, Запорізька, Одеська області). Другою за чисельністю національною меншиною є білоруси (Донецька, Дніпропетровська області, АР Крим).  Молдовани мешкають переважно у прикордонних з Молдовою областях (Одеська, Чернівецька).  Кримських татар збільшилось до 3 млн осіб.  Болгари (Одеська, Запорізька обл.), поляки (Волинь, Галичина, Поділля, зокрема Львівська, Хмельницька, Житомирська обл. )

Євреї з’явились в Україні ще за часів Київської держави. Вони прибували сюди з кримських, грецьких та хазарських областей. Сьогодні понад 15% євреїв проживає в м. Києві, значна кількість їх в Одеській, Дніпропетровській, Харківській областях. Останнім часом чисельність євреїв скоротилась внаслідок повернення на свою історичну батьківщину – Ізраїль. Євреї за чисельністю посідають 11 місце серед національностей (було четверте в 1989 р).

На етнічну структуру населення України  впливає:

1. Відмінності у рівні народжуваності та смертності (не однакова і динаміка їх чисельності. Зокрема, у сім'ях кримських татар, вірмен, циган, азербайджанців дітей більше, ніж, скажімо, в українських або російських сім'ях).

2. Міграційні процеси 

Протягом 1990-х рр. питома вага українців у загальній чисельності населення держави зросла, а частка етнічних росіян зменшилася. За цей період кількість кримських татар в Україні зросла більш як у п'ять разів, вірмен - як мінімум на 40 %, азербайджанців - не менш як на 1/5, тоді як чисельність євреїв та німців суттєво зменшилася.

Українці є більшістю населення в усіх регіонах, крім Автономної Республіки Крим. Росіян найбільше в Криму (60 % населення). Найбільш етнічно різноманітні регіони України — Чернівецька, Одеська, Закарпатська області та АР Крим. Найближча до однонаціональної — Тернопільська область, де з кожних 50 мешканців лише 1 не українець.

За межами України нині проживає понад 9 млн українців. Українці є другим за чисельністю етносом в Молдові, третім — у Росії, Польщі та Казахстані. Українська діаспора існує також у всіх колишніх республіках СРСР, ряді країн Східної та Західної Європи (зокрема, в Словаччині, Румунії, Сербії, Хорватії, Німеччині, Великій Британії, Франції), у переселенських країнах (США, Канада, Аргентина, Австралія, Бразилія та ін.).

Міграційні процеси

Міграція населення (лат. переміщення) — це процес переміщення людей у просторі, пов'язаний зі зміною місця проживання назавжди або на певний термін.

Демографічна ситуація в регіоні визначається значною мірою через міграції населення. Важливим індикатором є сальдо міграції.

Різниця між кількістю прибулих та вибулихсальдо міграцій (за роки незалежності сальдо міграції в Україні – від’ємне: виїжджає більше).

Формування міграційних потоків відбувається під дією таких закономірностей: 

- економічні фактори (бажання покращити свій матеріальний стан);

- якісні характеристики індивідів (підвищений ступінь участі в міграційному русі притаманний молодим, добре освіченим особам, які не перебувають у шлюбі, мають кращий стан здоров'я, певні особливості характеру (ініціативність, сміливість);

- наявність двох протилежно направлених потоків (існування міграції в певному напрямку приводить до формування зворотного потоку внаслідок повернення частини мігрантів, яким не вдалося закріпитись на новому місці);

- міграційний потік тим більший, чим більші за чисельністю населення регіони, між якими він проходить;

- залежність обсягів міграцій від відстані (чим ближче розташовані регіони, тим, інтенсивніші міграційні зв'язки між ними);

-  схожі культурні та релігійні традиції регіонів (мови, звичаї, переважаючі цінностей).

Вплив міграцій

  1.  Вплив на  природне відтворення населення шляхом зміни вікової структури. (Відомо, що у міграціях беруть участь переважно молоді люди. Тому в регіонах припливу мігрантів зростає питома вага молоді, а отже, і формуються передумови до покращання демографічної ситуації. Навпаки, у регіонах відпливу населення частка молоді зменшується, а питома вага старших вікових груп відповідно зростає. Це призводить до зниження коефіцієнта народжуваності та підвищення коефіцієнта смертності);
  2.  Вплив на ринок праці (трудові міграційні процеси). Міграція може виступати механізмом досягнення відповідності між попитом на робочу силу та її пропозицією.

Імміграція часто приводить до заповнення робочих місць, що не користуються попитом у корінного населення, емігранти ж звільнюють вакансії, якими можуть скористатись особи, котрі не могли б реально претендувати на робоче місце. Переїжджаючи до економічно благополучніших регіонів, є можливість використати свою робочу силу з більшою ефективністю. У той же час наявність залишених ними в регіоні виходу відносно престижних робочих місць, потребують від претендентів певного кваліфікаційного рівня, є стимулом підвищення кваліфікації населення, що залишається. Отже, міграції сприяють зростанню кваліфікації робочої сили як у регіонах вибуття, так і в регіонах прибуття.

Всі міграції можна розділити на зовнішні і внутрішні. Процес вибуття за політичні кордони держави дістав назву еміграції. Процес прибуття з-за її меж — імміграції. 

Серед внутрішніх міграцій традиційно розрізняють потоки містомісто, селомісто, містосело, селосело, серед зовнішніх за територіальним охопленням можна виокремити міжконтинентальні та внутрішньоконтинентальні переміщення.

В умовах України можна виділити 4 рівні зовнішніх міграцій:.

1. Обмін населенням з державами СНД  (Білоруссю, Молдовою та Росією). Ознаки зовнішніх міграцій мінімальні – мало відмінностей у культурному і релігійному житті

2. Міграційні контакти з державами Балтії, Закавказзя та Центральної Азії. Тривале перебування у складі єдиної держави зумовило наявність національних діаспор та збереження деяких спільних рис умов життя. Однак дані міграції зменшуються.

3. Міграційні зв'язки з рядом країн Центральної Європи (Польщею, Німеччиною, Чехією, Словаччиною, Угорщиною, Болгарією, Ізраїлем). В більшості з цих країн є укр. діаспора.

4. Інші географічні напрямки міждержавних міграцій. Як окремий різновид можна виділити еміграцію до так званих переселенських країн (США, Канада, Австралія, ПАР).

При економічному аналізі розрізняють такі форми міграцій:

  1.  міграція, пов 'язана зі зміною місця проживання (стаціонарна міграція);
  2.   трудова міграція, яка має переважно зворотний характер.

Такий розподіл має умовний характер. Мігрант, що вибуває до нового місця проживання з наміром оселитись назавжди може повернутись на батьківщину і навпаки, тимчасовий виїзд іноді завершується закріпленням на новому місці.

За причинами  міграції можна об'єднати у дві групи:

  1.  добровільні (трудова, навчальна, етнічна, шлюбна, кліматична міграція тощо);
  2.  вимушені (екологічні міграції, насильницький вивіз, втеча населення в результаті воєнних дій та міграції з політичних мотивів).

За способом реалізації міграції поділяють на організовані та індивідуальні.

Характеристики сучасної міграційної ситуації в Україні:

  1.  репатріація представників депортованих народів та етнічних українців — жертв політичних репресій;
  2.  зменшення міграцій з державами Балтії, Закавказзя та Центральної Азії;
  3.  збільшення трудових міграцій.  

З 1994-2000 рр. Україна тільки за офіційними даними втратила в результаті міграцій понад 600 тис. осіб, переважно молодого та середнього віку. При цьому основна маса вибулих з України не має наміру повертатись назад. Поширилася нелегальна трудова міграція українців як на Захід, так і до країн СНД.


ЛЕКЦІЯ 4 -  ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ, ЙОГО СТРУКТУРА І ТРАНСФОРМАЦІЯ В

РИНКОВИХ УМОВАХ

Питання лекції:

  1.  Вплив економічних передумов на розвиток регіонів і розміщення продуктивних сил. Теорії і моделі економічного розвитку.
  2.  Економіка України – як єдиний народногосподарський комплекс. Характеристика основних складових народногосподарського комплексу України.

Література: [1, с. 98-112; 3, с.221-253; 5, с.168-182].

  1.  Вплив економічних передумов на розвиток регіонів і розміщення продуктивних сил. Теорії і моделі економічного розвитку

Економічні передумови - сукупність економічних умов та відношень, що впливають на особливості розміщення продуктивних сил.

Між розміщенням виробництва і рівнем економічного розвитку країни є глибокий зв'язок. Чим розвиненіша економіка, тим досконаліша територіальна організація та галузева структура народного господарства.

Одним із основних понять регіональної економіки є поняття «економічний простір».

Вперше поняття «економічний простір» ввів німецький вчений Іоган Тюнен.

Економічний простір — це економічно насичена територія, що вміщує багато об'єктів і зв'язків між ними: населені пункти, промислові підприємства, господарські і рекреаційні площі, транспортні та інженерні мережі і тощо.

Якість економічного простору визначається такими характеристиками:

- густота (чисельність населення, обсягу валового регіонального продукту, природні ресурсиу розрахунку на певну  площу простору);

- розміщення (показники рівномірності, концентрації, розподілу населення і економічної діяльності);

- пов'язаність (інтенсивність економічних зв'язків між частинами простору, умови мобільності товарів, послуг, капіталу і людей, що визначаються розвитком транспортних і комунікаційних мереж).

Для функціонування економічного простору важливе значення мають економічні відстані між його елементами.

«Економічна відстань», на відміну від фізичної, що вимірюється кілометрами, милями і та ін., характеризується перш за все транспортними витратами на подолання фізичної відстані. Ось чому економічна відстань між одними й тими самим географічними точками виявляється неоднаковою для різних товарів та послуг.

При чому коли говорять про економічний простір будь-якої держави говорять про «єдиний економічний простір».

Умови для існування єдиного економічного простору держави є:

  1.  загальне економічне законодавство;
  2.  єдність грошово-кредитної системи;
  3.  єдність митної території;
  4.  функціонування загальних інфраструктурних систем.

Єдиний економічний простір охоплює не тільки всю територію країни, а й її економічну морську акваторію  і аероторію.

Україна – індустріально-агарна держава Східної Європи з досить розвиненою економічною системою. Яку ж економічну систему ми маємо в Україні? І яким чином вона формувалась?

Взагалі економічна структура будь-якого суспільства визначається формами власності.

Для класичного (дикого) капіталізму – основою є приватна власність, для соціалізму – державна. Це по суті крайності економічного розвитку. Якщо країни відмовляються від цих крайнощів розвитку, то вони проходять перехідний період (відбувається зміна форм власності). Ця зміна може відбуватися еволюційним і революційним шляхом.

Для України перехідний період – це перехід від адміністративно-командної, планової економіки до ринкової. Перехідний період відбувся мирним еволюційним шляхом. Але проходив він досить довго і проблемно. Хоча Україна, вже зараз вважається країною з ринковою економікою. Чому ж процес переходу був таким затяжним? Тому, що існувало досить багато труднощів, а саме: відсутність власної грошової системи; руйнування всіх господарських зв’язків; відсутність моделі розвитку для початкового етапу економічних перетворень Основною помилкою було те, що застосовувались моделі розвитку, які можна використовувати тільки в розвинених країнах.

Розглянемо основні моделі економічного розвитку

Монетаристська економічна теорія. Її родоначальником є Мілтон Фрідман (американець з українськими коренями; його батьки вихідці з Закарпаття, які ще молодими виїхали в США).

Монетарна теорія впроваджується в життя Міжнародним валютним фондом (МВФ), Світовим банком (СБ), Європейським банком реконструкції і розвитку (ЄБРР) за допомогою їх колишнього консультанта Джефрі Сакса.  

Це економічна модель Чикагської школи.

Суть теорії: розв’язання всіх проблем не через бюджетне (державне) регулювання, не через виробництво, а через грошове регулювання.

Дана політика проти втручання держави в економіку. Держава повинна регулювати тільки масу грошей які є в обігу. Монетаристи виступають за зменшення державних видатків у соціальну сферу.

Модель Джона Кейнса «Класична теорія регіональної політики». Мета теорії – державне регулювання основними сферами економіки.

Суть теорії: перехідний період відбувається шляхом державного регулювання (відбувається перехід до економіки що побудована на компромісах, співпраці, при існуванні різних форм власності, при досягненні мети: повної зайнятості населення). Модель ґрунтується на великих державних капіталовкладеннях в розвиток економіки (навіть при зростанні дефіциту бюджету: «Позичай у майбутнього – аби тільки виробляти»). Україна сьогодні діє навпаки – обмежує дефіцит бюджету, але бере позички у майбутнього і не нарощує темпів виробництва (бо такі вимоги співпраці з міжнародними фінансовими інститутами).

Інноваційна теорія Михайла Івановича Туган-Барановського (1865).

Суть: Забезпечити ріст виробництва може тільки НТП.

Країни, які зрозуміли значення інновацій досягли економічного зростання (Японія, Німеччина, Південна Корея, Китай, США). Південна Корея за 17 років в 37 разів збільшила ВВП завдяки витратам на науку і технології. В Україні за роки реформ виробництво зменшилось на 55%, 90% кредитів були видані в торгівлю. З 1990 року фінансування в науку скоротилося в 10 разів.

Шведська раціональна модель. В Швеції  з 1932 року при владі знаходяться соціал-демократи (а у опозиції практично не має шансів на успіх – вона роз’єднана). І їхня теорія добре прижилась на шведській землі.

Суть: - це симбіоз соціалізму і капіталізму;

  1.  великі податки (одні із вищих у світі);
  2.  високий соціальний захист (він адекватний оподаткуванню): багато послуг безкоштовних; великі виплати безробітне ним.

Колишній СРСР міг би впровадити шведську модель, тоді б наслідки політичної і економічної кризи можна було б зменшити.

Методологія «щокової терапії». Автор Джері Сакс, який намагався позбавити світ від бідності, а «хворі економіки» вилікувати методом «шокової терапії».

Суть: високі податки, обмеження фінансування підприємств і ліквідація «зайвих коштів».

Джері Сакс (1950) отримав освіту в Гарвардському університеті. В 29 років став доктором, професором. Серед випускників Гарварду – 40 нобелівських лауреатів. Гарвард вважається «фабрикою міліонерів і геніїв).

Перша спроба «шокової терапії» пройшла в Болівії. Результат: зменшення витрат бюджету; масове вивільнення працівників з державних підприємств (звільнені зайнялися вирощуванням кокаїну, досить прибутковим видом діяльності). Інфляція сягнула 20 тис%.

Друга спроба, більш вдала, була в Польщі (були враховані болівійські помилки + сильний вплив мали профспілки «Солідарність» і церква, які не допустили сильної корупції). Практично кожен поляк був задіяний у процеси реформ (які проводив прем’єр Лешек Бальцерович за вказівкою МВФ), і це їм вдалося (але було все: і безробіття і інфляція і масовий виїзд. Поляки говорили: «Життя по Саксу гірше за комуністичний режим»).

Дана модель впроваджувалась і в Україні (її впроваджував Віктор Пензеник): друкувались гроші, залазили в борги, вважаючи що карбованець стабілізується, але цього не відбулося. Інфляція переросла в гіперінфляцію, а коли відкрилися можливості приватизації наш український капіталізм почав розвиватись за законами «тайги і джунглів», реалізувався принцип «бери, що можеш». Але гарвардські мудреці досить істотно допомогли олігархам. Яким чином: розділили всю економіку між олігархічними кланами.

Якщо говорити про розвиток економіки України, то вона пройшла 3 етапи:

  1.  1991-1994 рр. – лібералізація економічних відносин + відсутність довгострокової стратегії = результат: глибока економічна криза;
  2.  1995-1998 рр. – державна антикризова політика (заходи спрямовані проти падіння виробництва + монетарні і проти інфляційні заходи);
  3.  1999 р…… - перехід до позитивної динаміки ВВП.

Про результати розвитку економіки за перші десять років можна сказати:

  1.  з 1990 по 2000 роки населення зменшилось більш ніж на 3 млн. чоловік;
  2.  70% населення (60) проживало за межею бідності (це вже розцінюється як геноцид);
  3.  реальне безробіття сягнуло 25% від працездатного населення;
  4.  60% студентів бачило своє майбутнє в еміграції;
  5.  ВВП зменшився в 5 разів;
  6.  за межами банківського контролю знаходилось в обігу 50% національної валюти;
  7.  нелегальний сектор економіки (за оцінками експертів) склав 50% (вважається що з України щорічно вивозиться 3-4 млрд доларів);
  8.  за рівнем корумпованості Україна зайняла 3 місце у світі;
  9.  країною керують олігархічні клани.

  1.  Економіка України – як єдиний народногосподарський комплекс. Характеристика основних складових народногосподарського комплексу України

Економіку України як складну систему виробництва матеріальних благ можна уявити як єдиний народногосподарський комплекс (ЄНГК).

Фактори  формування ЄНГК  України:

- висока господарська освоєність території;

- різноманітний природо-ресурсний потенціал;

- значний трудоресурсний потенціал;

- сприятливе геополітичне та транспортно-географічне положення;

- давня історія розвитку.

Основні риси народногосподарського комплексу України:

-   наявність потужного промислового та агропромислового комплексів. Проте характерна деформована галузева структура господарства: при досить розвиненій важкій промисловості недостатній розвиток виробництв товарів народного вжитку. Недостатні розвиток АПК (зокрема переробних галузей);

-  рівність промислового та агропромислового виробництв у багатьох областях;

- переважно екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;

-    велика частка у структурі господарства підприємств ВПК;

-  застарілість технологій та зношеність основних виробничих фондів; технічна відсталість підприємств і, як наслідок, велика матеріало-, енергомісткість, собівартість, низька конкурентоспроможність продукції;

-  високий рівень територіального зосередження господарства більш ніж у 60 великих економічних вузлах;

- недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни;

- наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення;

- недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;

- слабкий розвиток інноваційного комплексу;

- недостатнє використання потужностей сировинної бази (у тому числі відходів);

- низька забезпеченість власними паливно-енергетичними, водними та лісовими ресурсами;

- активна участь у міжнародному територіальному поділі праці;       


Підсистеми народногосподарського комплексу України

Територіальна підсистема

Галузева підсистема

Інформаційна підсистема

Територіальна структура економіки України:

- АР Крим,

-24 області,

-2 міста держ значення,

- 490 районів,

- 458 міст,

- 886 селищ міського типу;

- 28,6 тис. сіл

Виробничий комплекс (матеріальне виробництво)

Виробництво послуг

(вся інфраструктура)

поєднання всього народногосподарського комплексу до єдиної інформаційної мережі (технопарки, інноваційні порти, іннотерри)

Галузева структура

Територіальна структура

  1.  виробнича ;
  2.  соціальна;
  3.  ринкова;
  4.  інституційна.

промисловість

АПК

Промисловий (агропромисловий) район;

Промисловий (агропромисловий) вузол;

Промисловий (агропромисловий) центр;

Промисловий (агропромисловий) пункт;

Транспортний вузол;

Територіально-виробничий комплекс;

Обробна;

Видобувна

с/г;

переробні галузі АПК;


Структура виробництва послуг

Виробнича інфраструктура – цілісна сукупність господарських суб’єктів, діяльність яких спрямована на обслуговування і забезпечення функціонування базових галузей виробництва  (інфраструктура, яка обслуговує виробничий комплекс):

  1.  вантажний транспорт (транспорт і дорожнє обслуговування): залізничний (перевезення вантажів на більш ніж 300 км); автомобільний (в радіусі до 100 км); водний (найдешевший); трубопровідний (для постачання рідкої та газової сировини або палива). Для економічної характеристики функціонування транспорту використовуються такі показники: протяжність шляхів транспортного сполучення; кількість одиниць рухомого транспорту; кількість працюючих у відповідному виді транспорту;
  2.  будівництво і супутні галузі – сукупність будівельних, проектно-конструкторських та науково-дослідницьких організацій та установ, основною сферою діяльності яких є створення основних виробничих фондів базових галузей економіки;
  3.  ремонтно-технічне обслуговування;
  4.  матеріально-технічне обслуговування (складське господарство);
  5.  інформаційна служба  (зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва);

На жаль, розвиток соціальної інфраструктури на даному етапі знаходиться на досить низькому рівні. Це зумовлено спадом виробництва, наявністю тіньової економіки, збільшенням рівня безробіття, зменшенням можливості державного бюджетного фінансування культури, освіти, охорони здоров’я, житлового будівництва тощо.

Ринкова інфраструктура – галузі, що обслуговують ринкові відносини (заклади кредитування, фінансування, страхування).

Банк це кредитно фінансова установа, яка здійснює фінансове посередництво.

Офіційне формування банківської системи в Україні почалося з 2 жовтня 1991 року, коли НБУ почав перереєстрацію комерційних банків, розташованих на території України. Результатом проведеної робити було те, що в Україні вперше була створена дворівнева банківська система:

  1.  1 рівень – центральний банк - Національний банк України;
  2.  2 рівень – комерційні банки (в залежності від функцій  виконуваних операцій поділяються на: емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, ощадні та ін.).

У березні 1991 року був прийнятий Закон України «Про банки і банківську систему України», який регулював функціонування НБУ і комерційних банків. 20 травня 1999 року був прийнятий Закон України «Про Національний банк України», згідно з яким основною функцією НБУ є: забезпечення стабільності національної валюти. 7 грудня 2000 року була ухвалена нова редакція  Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Інституційна інфраструктура (державно-управлінська) – її об’єкти створюють умови для розвитку суспільства і функціонування держави (входять: адміністративно-фінансові, судово-юридичні, військові, суспільно-політичні структури, відомства, установи, організації, засоби масової інформації)н

  1.  судова влада;
  2.  органи внутрішніх справ і оборони;
  3.  органи державного управління.

Структура виробничого комплексу

Промисловий (агропромисловий) пункт – поселення разом з одним промисловим підприємством, яке виникло при ньому (шахтарські поселення, хутір з лісопильним виробництвом, поселення яке обслуговує велику електростанцію…).

Промисловий (агропромисловий) центр – місто, або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств, які поєднані між собою виробничими зв’язками.

Промисловий (агропромисловий) вузол – зосередження на обмеженій території поєднань підприємств, які розміщені близько один від одного і мають тісні виробничі і технологічні зв’язки (в Україні понад 70 вузлів: Донецько-Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський…..).

Промисловий (агропромисловий) район – складніше й ширше за територією формування. Він виникає на основі комплексів, угрупувань або в результаті взаємодії цих форм  (Наприклад, Донецьку, Дніпропетровську області, промисловість яких має спільний характер називають Донецько-Придніпровським промисловим районом).

  1.  Елементи виробничої структури:

Промисловість; 

          АПК – це система, яка поєднує всі продуктивні сили (природні ресурси + праця + капітал) і забезпечує виробництво сільськогосподарської продукції, її закупки, промислову обробку і торгівлю продовольчими і непродовольчими товарами на всій території держави і за її межами.

  1.  Сільськогосподарське виробництво (рослинництво + тваринництво) – виробництво готової продукції для споживання і сировини для харчової і легкої промисловості . Це основна сировинна база АПК.
  2.  Галузі, які виробляють матеріально-технічні засоби для галузей АПК (сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту рослин, виробництво мінеральних добрив, комбікормів тощо);
  3.  Галузі, які забезпечують переробку с/г  продукції (харчова, легка);

Регіональні особливості галузевої структури виробництва:

1. Одеська, Львівська, Херсонська області, АР Крим, Київ і Севастополь -  для кінця ХХ – початку ХХІ століття характерним є підвищення частки послуг у виробництві валової доданої вартості (на послуги припадало більше половини виробництва валової доданої вартості, що свідчить про те, що постіндустріальний розвиток в Україні набирає сили).

2. Донецька, Дніпропетровська, Запорізька області - у структурі валової доданої вартості частка промисловості становить більше половини.

3. Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Кіровоградська, Тернопільська, Хмельницька, Чернігівська області - у сільському господарстві виробляється більше валової доданої вартості, ніж у промисловості.

4. Дніпропетровська, Донецька, Івано-Франківська, Луганська, Полтавська, Сумська області – високий рівень розвитку добувної промисловості (припадає значна частка виробництва).


ЛЕКЦІЯ 5 -  МІЖГАЛУЗЕВІ ГОСПОДАРСЬКІ КОМПЛЕКСИ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ЇХ РОЗВИТКУ І РОЗМІЩЕННЯ

ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС: РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ І РОЗМІЩЕННЯ

Питання лекції:

  1.  ПЕК України, стан та особливості розвитку і розміщення. Перспективи формування паливно-енергетичного балансу.
  2.  Регіональні особливості розвитку і розміщення вугільної промисловості України.
  3.  Регіональні особливості розвитку і розміщення газової і нафтової промисловості.

Література: [1, с. 112-134; 3, с.260-294; 4, с. 149-171; 5, с. 203-223].

  1.  ПЕК України, стан та особливості розвитку і розміщення. Перспективи формування паливно-енергетичного балансу

Паливно-енергетичний комплекс є базовим в економіці держави, і значно впливає на рівень розвитку її економіки.

Паливно-енергетичний комплекс України  досить складний і охоплює:

  1.  паливний комплекс;
  2.  електроенергетику; (яка відноситься до тих галузей, які визначають науково-технічний прогрес)
  3.  виробнича інфраструктура (високовольтні лінії електропередач, трубопроводи...)

Паливний комплекс України – це сукупність галузей промисловості, зайнятих видобутком і переробкою різних видів палива і включає: нафтовидобувну, нафтопереробну, газову, вугільну і торф’яну промисловості.

Значення ПЕК у РПС.

  1.  Галузі, які виробляють паливо і енергію, мають районоутворююче значення, на їх базі формуються територіально-виробничі комплекси.
  2.  Вони впливають на спеціалізацію господарства регіону, процеси концентрації виробництва, комбінування.
  3.  Вплив ПЕК тим більший, чим потужніші запаси ресурсів палива.
  4.  Дешеве паливо сприяє розвитку енергомістких виробництв.

Шляхи розвитку паливно-енергетичного комплексу України визначено в Національній енергетичний програмі (НЕП) України. В її основу покладено Концепцію розвитку паливно-енергетичного комплексу України на період до 2010 р.

На жаль, жодна з прийнятих програм розвитку галузей паливно-енергетичного комплексу, енергозбереження та власне Національна енергетична програма України не виконується в повному обсязі. Проблеми з енергопостачанням, які склалися в країні, зумовлюють необхідність розробки нової Енергетичної програми України, яка б дала змогу, по-перше, зупинити поглиблення енергетичної кризи і, по-друге, забезпечити енергетичну безпеку України в умовах переходу до сталого розвитку.

Україна належить до держав, що недостатньо забезпечені власними енергоресурсами, окремими видами – лише на 10-20-30% і тільки вугіллям – на 90-100%. Водночас Україна має найбільш енергомістку економіку. Загалом видобуток палива в Україні зростав з 1950 до 1976 року.

Якщо брати в цілому забезпеченість паливно-енергетичними ресурсами то Україна приблизно забезпечена на 51% (по світовим масштабам це досить високе забезпечення). В Японії цей показник становить – 7%, в Італії – 17% (для більшості країн цей показник не перевищує 50%).

Україна в перспективі задовольнятиме свої потреби завдяки імпорту: в нафтопродуктах на 80-90%, а в природному газі – на 50%.

В чому полягає проблема імпорту ПЕР для України?

Проблема полягає в тому, що більш ніж 70 % паливно-енергетичних ресурсів імпортується з однієї країни (Росії). Вважається, що коли з однієї країни імпортується до 20 % необхідного ресурсу, то це проблема економічна; якщо 30 % — то це проблема політична; якщо 40 % і більше — проблема державної безпеки. 

Шляхи вирішення проблеми імпорту ПЕР:

1.Створення умов для надходження в Україну нафти з Азербайджану, Казахстану та країн Близького Сходу має для нашої країни стратегічне значення;

Азербайджан зацікавлений у транспортуванні нафти на Захід використовуючи Одеський нафтотермінал та нафтопровід «Одеса-Броди»

Сьогодні одним із найефективніших шляхів диверсифікації постачання нафти в Україну є створення Європейського нафтотранспортного коридору (АНТК) «Баку – Супса – Одеса – Броди – Гданськ», через який передбачається постачати каспійську нафту на ринки Європи та в Україну. Передбачається що тариф на транспортування нафти цим коридором буде мінімальним, адже Росія постійно поривається будувати трубопроводи в обхід України.

2. Побудова Одеського нафтового терміналу та танкерного флоту (Побудова нафтового терміналу потужністю 40 млн т дасть можливість не тільки забезпечити сирою нафтою НПЗ України, а й здійснювати транзит нафти в Західну Європу через нафто-продуктопровід Одеса — Броди);

3. Надходження газу в Україну з Туркменістану, Алжиру. Існують проекти щодо реалізації цих можливостей.

4. Постачання газу з Близького Сходу (на даний момент в Ірані видобувається газу значно більше ніж продається і використовується в країні. З усіх потенційних споживачів газу Україна знаходиться ближче всіх до Ірану (на 1600 км ближче Німеччини - найбільш реального західного споживача близькосхідного газу)).

Підписано угоду про постачання нафти і газу з Ірану в Україну. З цією метою створено українсько-іранськ0-азербайджанську компанію, яка в майбутньому має збудувати систему трубопроводів через Росію в Україну (по 45% - внески України та Ірану і 10% - Азербайджану). Угода розрахована на 15 років. Україна поставлятиме до Ірану машини і обладнання для гірничо-добувної та металургійної промисловості, братиме участь у реконструкції металургійних підприємств, доріг і морських портів.

Паливно-енергетичний баланс – баланс одержання, перетворення і використання (споживання) усіх видів енергії.

Паливно-енергетичний баланс складається з прибуткової та витратної частин. І розглядати його можна з двох точок зору: баланс загальний для ПЕК і баланс стосовно різних видів палива.

Загальний баланс. У прибутковій частині балансу зафіксовані такі показники:

- видобуток природного палива — вугілля, газу, нафти, торфу, д-ров;

- виробництво електро- і теплоенергії на ТЕС, АЕС, ГЕС та нетрадиц. джерелах;

-  відбір газу з підземних сховищ газу;

- імпорт енергоресурсів та залишок ресурсів на початок року.

Витратна частина балансу складається з таких статей витрат:

- перетворення в інші види енергії – електро- і тепло енергію;

-виробничо-технологічні потреби, включаючи втрати на збереження і транспортування;

- закачка природного газу в підземні сховища газу;

- експорт.

  1.  Регіональні особливості розвитку і розміщення вугільної промисловості України

До складу вугільної промисловості входять: підприємства з видобутку вугілля;  збагачувальні фабрики; підприємства з виготовлення вугільних брикетів.

Значення вугільної  промисловості – це база для розвитку електроенергетики, коксохімії і металургії, комунального господарства.

Ми вже відмітили, що в структурі паливно-енергетичного балансу головним є кам’яне вугілля. Вугілля в Україні – це єдиний паливний ресурс, запаси якого дозволяють забезпечити до 90% власні потреби економіки. За обсягом видобутку палива (в умовних одиницях) посідає перше місце серед інших галузей.

По запасам вугілля Україна посідає 3 місце в Європі після Німеччини та Великобританії.

Балансові запаси вугілля категорій А+В+С1= 45,5 млрд т., категорії С2 – 11,3 млрд. т.

Вугілля оцінюється за декількома параметрами:

  1.  за глибиною залягання. Вугілля видобувається відкритим або закритим (шахтним) способами – тому від цього залежить собівартість;
  2.  за марочним складом і якістю. Вугілля поділяється на: кам’яне, буре, коксівне, енергетичне.

Видобуток вугілля на Україні зосереджено в:

  1.  Донецькому басейні; Львівсько-Волинському басейні;  Придніпровському басейні.

Донецький басейн (Донбас) (Донецька (центр і пн, Луганська обл. (пд.))

Видобуток вугілля почався ще в першій половині ХVІІІ ст. (перша вугільна шахта була побудована  в 1795 році в Лисичанську).  В 1913 році Донбас давав ¾ загальноросійського видобутку кам’яного вугілля. Найбільше вугілля було видобуто в 1976 році. Але потім капіталовкладення у розвиток вугільної промисловості Радянський Союз спрямував у Сибір, шахти Донбасу почали поступово занепадати. З 1989 року видобуток вугілля почав скорочуватись. Сьогодні тут видобувається 90% вугілля України (130 млн т).  На даний час функціонує 130 шахт (2003 рік) – 67 з яких планується закрити. Собівартість вугілля висока.

Умови розробки вугільних родовищ у Донбасі найбільш складні (несприятливі):

- не велика  потужність розроблюваних пластів (у середньому 1,06 м);

- найбільша глибина розробки (1297 м) (з 200 шахт на глибинах понад 600 м працюють 105, у тому числі 6 шахт працюють на глибині понад 1200 м, де температура повітря досягає 34,0 °С. Теплові умови (60 % шахт) перевищують санітарні норми +25-26 °С;

- пласти в більшості (80%) високого ступеня газоносності і до 40 % (є небезпека вибуху) - небезпечні через раптові викидах вугілля і газу.

Львівсько-Волинський басейн

Освоювався вже в післявоєнні роки (перша шахта збудована в 1950 році).Тут залягає менш цінне вугілля ніж у Донбасі. На початку 80-х років тут працювало 19 шахт, майже половина закрито. Із 6 родовищ розробляється 3. Видобувається до 5 млн т. вугілля.. Значна частина вугілля використовується на ТЕС (Бурштинська, Добротвірська).

Умови розробки вугільних пластів більш сприятливі:

  1.  максимальна глибина розробки пластів становить 550 м;
  2.  потужність розроблюваних пластів коливається від 1 м до 1,5 м;
  3.  низький ступінь газоносності - небезпеки раптових викидів газу майже відсутня.

Однак зольність видобутого вугілля (46,4 %) значно перевищує аналогічний показник у Донбасі (36,2 %) і запаси вугілля досить обмежені (3,0 % загальних запасів).

Дніпровський басейн  (Житомирська, Вінницька, Київська, Кіровоградська, Черкаська, Запорізька, Дніпропетровська обл.) (район залягання бурого вугілля.)

Про наявність бурого вугілля на території України було відомо ще в ХVІ ст., однак його видобуток почався в другій половині ХVІІІ ст., згодом через незначний попит припинився. Басейн поділяється на 12 буровугільних районів, у яких налічується понад 100 родовищ.  Видобуток вугілля за останні роки різко скоротився – приблизно в 10 разів. Основним і нині єдиним центром видобутку вугілля залишається Олександрія (Кіровоградська обл.). Обсяги видобутку в Житомирській області незначні, в Черкаській області в останні роки  видобуток бурого вугілля практично не вівся. За останні роки його видобуток становив 1,0 млн т.

Умови розробки: Розробка буровугільних родовищ ведеться підземним і відкритим (58 родовищ) способами. На частку відкритих розробок на даний час припадає 91 % (з видобутку). Глибина залягання пластів невелика — максимальна 91 м, середня — 75 м.

Характеристика вугілля: висока вологість + низька теплотворна здатність + низька здатність до транспортування. Тому його використовуються для виробництва буровугільних брикетів, які споживаються населенням на комунально-побутові потреби.

Економічні показники: відмінність в умовах розробки вугільних пластів у басейнах обумовлює різну його собівартість -  1 т готової вугільної продукції найвища в Донецькому басейні — 114,21 грн, у той час як у Львівсько-Волинському і Дніпровському вона значно нижче (відповідно 94,37 грн і 95,89 грн).

Споживання вугілля

На території України з усього вугілля, що видобувається її вугільною промисловістю, споживається 98% обсягів видобутку і тільки близько 2 % — постачається на експорт.

Основні споживачі: електроенергетика (32,5 %), коксохімії і металургії (49,7 %), комунального господарство (9,9 %).

Територіальні аспекти споживання вугілля: Основними споживачами вугілля є Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька обл, де частка поставок вугілля становить 35 %, 23 %, 10 % і 7 %. Це в основному донецьке вугілля для потреб коксохімічної промисловості та енергетики. В інші області (близько 25 % поставок) постачається як донецьке вугілля, так і Л-В та буре вугілля Дніпровського басейну і тільки на енергетичні потреби (для енергетики, та інших споживачів). Л-В вугілля поставляється в західні обл (Вінницька, Івано-Фр, Львівська, Волинська та ін.), буре вугілля використовується головним чином в районах його видобутку (Кіровоградська обл) для виробництва брикетів.

Крім поставок на території України, здійснюються поставки вугілля на експорт та імпорт. Поставки вугілля на експорт здійснюються з Луганської, Донецької та Дніпропетровської областей — здебільшого в Молдову, Білорусь і країни далекого зарубіжжя. Імпорт вугілля (11,0 млн т) — в основному з Росії та Казахстану для потреб коксохімічної промисловості і покриття дефіциту енергетичного вугілля в електроенергетиці.

Соціально-економічні проблеми вугільної промисловості:

Сучасний період вугільної промисловості характеризується припиненням спаду виробництва (обсяги видобутку вугілля з 1987 по 1997 років щорічно знижувались і тільки з 1998 року почали зростати. За інформацією Держкомстату у 2006 р. Україна збільшила видобуток вугілля на 2% у порівнянні з 2005 р.); високою собівартістю; і у зв’язку з  необхідністю дотування шахт – масовим закриттям. 90% підприємств – вважаються збитковими, а дотації йдуть в основному на видобуток коксівного вугілля для металургійної промисловості.

1. Реформування галузі (проводиться в напрямку закриття шахт, що веде до звільнення великої кількості шахтарів, масового безробіття, надлишку робочої сили в даних регіонах);

Вугільна промисловість України у 90-ті роки XX століття переживала важкі часи. Наприкінці 1990-х років в Україні було розроблено державну програму «Вугілля України», яка через 3 роки після її прийняття була практично зірваною (дані 2002 р.). Однак процес закриття вугільних шахт в Україні дещо вповільнився. Цілком зрозуміло, що проблеми вугільної промисловості накопичувалися протягом десятиліть. Цьому також сприяла і недооцінка власної вугільної промисловості в Україні. Запасів вугілля може вистачити на кілька сотень років. Сьогодні вугілля розглядають як найбільш доцільне дешеве паливо для теплових електростанцій України.

2. Низький рівень соціального захисту і охорони праці 

За даними 2001 р., у вугільній промисловості зареєстровано 224 смертельні випадки. Коефіцієнт смертельного травматизму на 1 млн т видобутку вугілля становив 2,9. Це один з найбільш високих рівнів травматизму у світі. Причому виплати за позовами перебувають на низькому рівні; на 1.01.02 р. заборгованість становила 435 млн грн.)

3.  Шахтарські регіони - це зони екологічного лиха

- розробка вугільних родовищ негативно впливає на гідрохімічний режим експлуатації поверхневих та підземних вод (скиди високо мінералізованих вод забруднюють природні водойми, а очисні споруди – відсутні; внаслідок гірничих виробок осушені сотні джерел, колодязів, свердловин) + зниження якості питної води;

- посилюється забруднення повітряного простору (відсутність очисних споруд);

-  погіршується родючість земель (площа земель, зайнятих відвалами - 7 тис. га).

Значної шкоди навколишньому середовищу завдає масове вибуття шахт з експлуатації (у 2001 р. здійснені ліквідаційні роботи на 99 вуглевидобувних підприємствах), особливо методом «мокрої консервації», який незворотний і веде до затоплення шахтних полів до 50 %, просіданню денної поверхні, заболочуванню її і зменшенню площ орної землі, а також підняттю рівня, засоленню і забрудненню ґрунтових вод та вод природних джерел і річок. Розробка буровугільних родовищ веде до  виведення з використання величезних площ (більше 10 000 га) високоякісних земель, які після відпрацювання, як правило, не рекультивуються

  1.  Регіональні особливості розвитку і розміщення газової і нафтової промисловості

Нафтова промисловість

Досить важливе місце в паливно-енергетичному балансі займає нафта.

Продукти нафтопереробки використовуються в усіх галузях промисловості, сільському господарстві, на транспорті, у побуті. Наприклад з нафти виробляють не тільки паливні матеріали, а й різні масла та мастила, пластмаси, мийні речовини, синтетичні волокна, добрива.

Галузева структура нафтової  промисловості:

  1.  Нафтодобувна промисловість;
  2.  Нафтопереробна  промисловість.

Нафтодобувна промисловість об’єднує підприємства з розвідування і видобутку нафти та попутного нафтового газу, зберігання і транспортування нафти.

Видобуток нафти у світі – 3,1 млрд т; видобуток на Україні – близько 5 млн. т., при потребі в 40-45 млн т.

Нафтопереробна промисловість – галузь обробної промисловості, яка виробляє із сирої нафти нафтопродукти (моторні палива (бензин, дизельне паливо) і котельне паливо (мазут)).

Нафтова промисловість України характеризується низькими показниками, хоча потенційні можливості тут значно вищі. Вперше видобуток нафти в Україні було розпочато в Прикарпатті в 1770 році. Наприкінці ХІХ і початку ХХ ст. основним центром видобутку став Борислав. В 1936 році нафта виявлена в Сумській області (Роменський район), однак промислове освоєння родовищ Сумської та  Полтавської областей почалося післявоєнні роки, родовищ Чернігівської області в 60-ті роки.

На початку ХХ ст. (до 1917 р.) були виявлені родовища нафти в Причорномор’ї і на Кримському півострові.

Отже Україна має 3 нафтогазоносні регіони:

  1.  Східний (Дніпровсько-Донецький) – Сумська, Полтавська, Чернігівська області (нафта високої якості, є попутний газ);
  2.  Західний (Прикарпатський) – тягнеться вздовж північно-східних схилів Карпат;
  3.  Південний (Причорноморський) – південно-західна частина акваторії Чорного та Азовського морів, Керченська протока (півострів Тарханкут).

Державним балансом на початок 2001 року нараховано 140 родовищ (нафтових, нафтогазових). Українські родовища належать до категорії дрібних (за винятком родовищ в Сумській і Полтавській областях). При чому більшість родовищ вже вироблені на 70%.  Собівартість української нафти досить висока, оскільки її видобуток прогресивним – фонтанним способом майже припинився (для підтримання високого тиску у за контурні горизонту закачують гарячу воду, пар, хімічні реагенти, що дає можливість збільшити видобуток нафти до 60-70%).

Провідним нафтовидобувним регіоном в Україні нині є Східний регіон. Не втратив свого значення і Прикарпатський регіон. Великі надії покладають на Причорноморський регіон (який за даними геологічної розвідки може стати основним у третьому тисячолітті). Потенційні ресурси українського сектору Чорного і Азовського морів оцінюються більш ніж у 1,5 млрд т. умовного палива (2002 р.).

Нині «Чорноморнафтогаз» експлуатує 5 родовищ на шельфі Чорного моря, 2 – в Азовському морі та 3 родовища на суші (2 нафтових і 1 газове).

Фактори, які ускладнюють нафтовидобування в Україні:

  1.  нововідкриті родовища дрібні (0,5 – 3,0 млн т);
  2.  нафтові шари знаходяться на великих глибинах (3500-5500 м);
  3.  відсутність нових технологій (у результаті коефіцієнт нафтовіддачі дуже низький (0,35));
  4.  фінансові труднощі (слабке фінансування).

Видобута нафта має досить високу собівартість. Причини:

  1.  видобуток без прогресивних технологій;
  2.  великі витрати на транспортування;
  3.  складні умови видобутку.

Декілька слів щодо транспортування: загальна потужність системи нафтопроводів на початок 2002 року становила 3894 км (однак нафтопроводи на 90% відпрацювали амортизаційний строк експлуатації). По нафтопроводам нафта транспортується на нафтопереробні заводи, а також у країни Центральної та Південної Європи (через Україну з Росії в Західну Європу пролягає нафтопровід «Дружба»). За допомогою іноземних інвесторів у м.Південному (біля Одеси) споруджено нафтовий термінал потужністю 40 млн. т. та нафтопровід «Одеса-Броди». У галузі транспортування нафти Україна повинна максимально використовувати своє вигідне географічне положення - проміжне між Західною Європою (інтенсивного споживання) та Сходом (де є ресурси).

Нафтопереробна промисловість

Нафтопереробка України зосереджена на 7 нафтопереробних заводах (Кременчуцький, Лисичанський, Херсонський, Одеський, Дрогобицький, Надвірнянський, Львівський). Кожен завод маю свою специфіку. Кременчуцький НПЗ має досить високу ступінь переробки нафти, а також цех з виробництва мастил. Лисичанський, це найсучасніший з українських НПЗ (найбільший в Європі), має установку з виробництва етанолу. Одеський, Херсонський та Надвірнянський НПЗ відрізняються вигідним місцезнаходженням, що дає змогу експортувати отримані нафтопродукти.

Основні передумови розміщення нафтопереробних заводів у світі:

НПЗ є більш ніж у 90 країнах світу. Особливості розміщення такі: у нафтовидобувних країнах, що розвиваються нафтопереробна промисловість нерозвинена (відсутність власного танкерного флоту, магістральних трубопроводів). Дана промисловість потужна в розвинених країнах. Розміщення наближене до споживача, адже транспортування сирої нафти коштує дешевше

Так у деяких країнах, які видобувають багато нафти НПЗ немає взагалі (Наприклад Саудівська Аравія посідає перше місце за видобутком нафти, а потужність НПЗ така, що здатна переробити тільки 6-7% видобутої нафти, в Ірані (4 місце) – 16-17%. Водночас країни (Франція, Італія, Іспанія, Данія) де нафти видобувається зовсім мало, або не видобувається взагалі (Сінгапур, Філіппіни, Таїланд, Швеція, Греція, ПАР) мають величезні потужності НПЗ. Наприклад у Роттердамі (найбільший порт за вантажообігом) побудовано 5 НПЗ. У Японії добувається менше 1 млн т нафти, а переробляється близько 300 млн т/рік.

  1.  поблизу видобування нафти (Азербайджан, Кувейт, Венесуела, Надвірна, Львів);

-   у портах ввозу сирої нафти (Японія, Італія, Нідерланди, Роттердам (найбільший порт за вантажообігом) побудовано 5 НПЗ; Одеса, Херсон);

  1.  на трасах магістральних нафтопроводів (Лисичанськ, Кременчук);
  2.  у районах споживання нафти (адже транспортування сирої нафти набагато дешевше ніж нафтопродуктів).

Нафтопереробні заводи України працюють на українській, російській та казахській нафті. Питома вага російської нафти — близько 47 %.

Вирішення цієї проблеми можливе за умов:

- проведення нових геологорозвідувальних робіт;

- підвищення науково-технічного рівня та ефективності циклу робіт від розвідки нафтових родовищ до видобутку нафти;

- вдосконалення технологій переробки нафти (дасть змогу збільшити виробництво бензину та інших супутних видів продукції);

- покращання фінансово-економічного стану структур, які займаються видобутком нафти з метою підтримки і нарощування нафторесурсної бази;

- удосконалення амортизаційної політики (створення прискореного механізму амортизації нафтових свердловин);

- прийняття диференційованого єдиного платежу за користування надрами;

- прийняття пільгового режиму оподаткування підприємств, які ведуть розвідку та розробку нафтових родовищ на шельфах Чорного та Азовського морів;

- прийняття закону про державну підтримку інвестиційних проектів розвитку нафтовидобутку, інших законів, нормативно-правових актів.

Перед нафтопереробною промисловістю постає три найважливіші проблеми:

  1.  необхідність нарощування обсягів переробки нафти для внутрішнього споживання та експорту нафтопродуктів (деяких продуктів нафтохімії), за допомогою:
  2.  проведення державної політики відносно диверсифікації нафтоджерел;
  3.  оновлення виробництва;
  4.  подальша реалізація урядової програми з приватизації нафтопереробних заводів відносно гарантованих поставок нафти;
  5.  покращення фінансово-економічного стану нафтопереробних підприємств;
  6.   розвиток співробітництва із зарубіжними фірмами;
  7.  подальше поглиблення переробки нафти (до 80-85 %) для ефективного використання нафтової сировини, покращення якості нафтопродуктів шляхом реконструкції нафтопереробних заводів, виведення з експлуатації фізично зношеного та морально застарілого устаткування та обладнання;

3) екологізація нафтопереробки, що передбачає:

-  екологічний аудит нафтопереробних заводів,

- скорочення викидів і скидів шкідливих речовин, твердих відходів;

- екологічний моніторинг;

- створення програм екологічної безпеки об'єктів нафтопереробки і використання відходів виробництва тощо.

З розвитком економіки України буде збільшуватись споживання нафти (у вигляді нафтопродуктів). Одним із важливих напрямів задоволення потреб у нафті є нарощування власного її видобутку.

ОПЕК – організація країн-експортерів нафти (організована в 1960 р. на конференції в Багдаді); склад – 12 країн: Венесуела, Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія, Катар, Індонезія, Лівія, Алжир, Нігерія, ОАЕ, Габон; штаб-квартира – Відень (Австрія); мета – координація нафтової політики.

Сьогодні нафту видобувають в 75 країнах світу. За видобутком на першому місці стоїть район Перської затоки, де містяться 15 родовищ-гігантів із 30 розвіданих у світі. У межах цього регіону лідирує Саудівська Аравія. На другому місці за видобутком у регіоні стоїть Іран. Значні запаси є в Кувейті (нафта найдешевша у світі завдяки високій продуктивності свердловин).

Величезні поклади нафти розвідані в Канаді (США).

Латинська Америка – один із найдавніших нафтових районів світу (Венесуела, Бразилія, Перу).

За ресурсами нафти в Африці перше місце посідає – Лівія, друге – Нігерія, третє – Алжир (є в Марокко, Конго, Анголі, Габоні).

Росія (Західний Сибір (Тюменська обл.) + Північ (Тирано-Печорська нафтова база)

Казахстан.

Газова промисловість

Газова промисловість – здійснює видобування, транспортування, зберігання та перероблення природного газу.

Природний газ для економіки України має дуже велике значення. Його вага в паливному балансі досить значна, що свідчить про не оптимальність балансу. Україна не забезпечена запасами газу, і це спричиняє енергетичну залежність.

Які переваги має газ? Він більш екологічно чистий, більший ККД, зручність використання, більш економічний.

Значення: Природний газ використовується як паливо в різних галузях господарства (+комунальне господарство), а також як сировина для одержання різних хімічних продуктів (на його основі виробляють: аміак, азотні добрива, синтетичні спирти, сірку).

Видобуток газу в Україні почався дещо пізніше, ніж видобуток нафти. У 1910 р. в Прикарпатті поблизу г. Калуш (Івано-Франківська обл.) було відкрито родовище газу, яке почали експлуатувати в 1933 р. У 1913 р. було відкрито Дашавське родовище (поблизу г. Дашави), яке експлуатують з 1924 р. (використовується для підземного зберігання газу), Шебелинське родовище (Харківська обл.), відкрите в 1950 р. (промислова експлуатація з 1956 р.), у 2000 р. відзначило своє 50-річчя і, на думку спеціалістів, не втратило свого значення. Сьогодні газова промисловість також розвивається в Полтавській області (Карловський район, 2000 р.), на Волині та в Криму.

Регіони добування природного газу:

  1.  Прикарпатський – 1\5 видобутку в Україні (видобуток газу в цьому регіоні різко зменшився. Причини: вичерпання старих родовищ; застарілі технології (багато газу залишається в родовищах); нові родовища малопотужні; велика глибина залягання потребує нове технічне обладнання (5-6 км); (Немирівське, Мукачівське, Іршанське, Солотвинське…);
  2.  Дніпровсько-Донецька газоносна область – 80% (Харківська (Шебелинське, Дружелюбівське, Хрестищенське…, Сумська (Рибальське, Качанівське), Полтавська (Солохо-Диканське), Дніпропетровська, Чернігівська (Гнідинцівське) – 111 родовищ – (виявлено природний газ в Луганській обл.);
  3.  Причорноморський регіон – 3% - 17 родовищ (шельф Чорного та Азовського морів); (Голіцинське, Джанкойське, Оленівське…).

Розвідані газові родовища відпрацьовані на 60%.

Україна одна з найбільших у світі споживачів природного газу. А обсяги власного видобутку – недостатні. Для газової промисловості, як і для нафтової, характерною рисою було падіння обсягу видобутку (найбільшого розвитку газова промисловість Україна набула на початку 70-х років, а вже з кінця 70-х і до середини 90-х років відбувалося падіння обсягів видобутку). Хоча падіння видобутку припинилося, але нарощування – немає.

Причини зменшення видобутку:

  1.  виснаження основних родовищ;
  2.  нові родовища малопотужні;
  3.  складні умови розташування газоносних пластів (+ глибоке залягання);
  4.  повільне впровадження нових технологій (багато газу залишається в родовищах).

На даний момент природного газу добувається приблизно 19 млрд м3 (хоча може зрости до 50 млрд м3 ), адже запаси газу в Україні становлять 1,1 трлн м3 (відкрито 500 млрд м3 ) – потрібно Україні майже 80 млрд м3 .

Україна імпортує газ з Росії, Туркменії, Узбекистану.

Напрями стабілізації видобутку газу (ті ж що і для нафти):

- досягнення приросту видобутку за рахунок освоєння нових родовищ;

- досягнення приросту видобутку за рахунок впровадження нових технологій;

- покращення фінансування;

- удосконалення амортизаційних підходів;

- прийняття відповідних законів, нормативно-правових актів.

Транспортування газу:

Транспортування газу відбувається двома шляхами:

  1.  трубопровідним транспортом;
  2.  морське транспортування

Трубопровідний транспорт.

Магістральні газопроводи поділяються на внутрішні і міжнародні.

Україна має у своєму розпорядженні потужну і розгалужену газотранспортну систему. Загальна довжина газопроводів перевищує 35 тис. км. Кількість компресорних станцій, обладнаних газоперекачуючими агрегатами— близько 125. Кількість газорозподільчих станцій досягла 1330. Експлуатується 13 підземних сховищ газу потужністю 30 млрд м3 газу на рік.

Через 9 областей України пролягає газопровід «Уренгой (Західний Сибір) – Ужгород» і газопровіди внутрішнього значення: Шебелинка – Полтава – Київ; Шебелинка – Дніпропетровськ – Кривий Ріг; Шебелинка – Одеса; Дашава – Львів; Дашава – Київ та ін.

Близько 33 % магістральних газопроводів експлуатується від 23 до 48 років (нормативний строк служби труб - 33 роки). Крім того, більше 60% газоперекачуючих агрегатів відпрацювали свій ресурс, 3/4 з них морально застарілі, не відповідають екологічним вимогам тощо. На її експлуатацію щорічно витрачається 7-8 млрд м3.

 Морське транспортування

Морське транспортування у вигляді зрідженого природного газу дає змогу розв’язати деякі проблеми (але зрідження, транспортування спеціальними танкерами, спорудження терміналів потребує значних коштів). Перевезення газу танкерами коштує в тричі дорожче ніж перевезення нафти танкерами. (Заводи для зріджування газу побудовані в: Алжирі, Лівії, Індонезії, Брунеї, на Алясці).

Велике значення має отримання нафти і газу за транзитне транспортування по нафто- і газопроводах (щороку транспортується більше 200 млн т нафти і 200 млрд м3 газу – за це можна одержати: 25-30 млн т нафти, 15-20 млрд м3 природного газу).

Достовірні запаси природного газу становлять 155,1 трлн м3 .

Частка країн Близького і Середнього Сходу – 44%; Північної Америки – 17% Західної Європи – 9%. Запаси природного газу:

Північна Америка – США, Канада.

Латинська Америка – Венесуела, Аргентина, Бразилія.

Західна Європа – Нідерланди. Багато родовищ газу виявлено в Північному морі (британський сектор, норвезький сектор, голландський сектор).

Японіє імпортує газ з Індонезії, Брунею

Іран, Саудівська Аравія, Алжир, Катар, Кувейт, Ірак, ОАЕ, Індонезія, Австралія, Малайзія.

Росія (Західний Сибір), Туркменістан, Узбекистан

Торф'яна промисловість посідає в паливній галузі України незначне місце. Видобуток торфу складає не більше ніж 0,5 млн. т (в 1970 р. - 4,1 млн. т). Основний регіон видобутку - Українське Полісся: Житомирська, Київська. Львівська, Рівненська, Черкаська, Чернігівська, Сумська області. У вигляді брикетів торф використовується як паливо. У сільському господарстві його застосовують для виготовлення органічних добрив, торфоізоляційних плит. Торф може бути сировиною для виробництва парафіну, масел, фенолів, креоліну. Сьогодні розвідкою родовищ торфу займається єдине в Україні підприємство «Північ - геологія». До речі, це підприємство займається також розвідкою родовищ сапропелю. Сапропель - це накопичений за тисячоліття 20-30-метровий шар озерного мулу, що утворився в результаті відмирання органіки. Він є чудовим добривом (врожай підвищується на 30-40%), використовується також у виробництві косметики, медичних препаратів.


ЛЕКЦІЯ 6 -  МІЖГАЛУЗЕВІ ГОСПОДАРСЬКІ КОМПЛЕКСИ ТА РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ЇХ РОЗВИТКУ І РОЗМІЩЕННЯ

ХІМІЧНИЙ КОМПЛЕКС: РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ І РОЗМІЩЕННЯ

Питання лекції:

  1.  Значення галузей хімічного комплексу в народному господарстві та його галузева структура комплексу.

2. Фактори, що впливають на розміщення підприємств хімічного комплексу.

3. Проблеми і перспективи розвитку галузей хімічного комплексу.

Література: [1, с.163-173; 3,С.339-443; 4, с.188-204; 5, с.238-282].

  1.  Значення галузей хімічного комплексу в народному господарстві та його галузева структура комплексу

Хімічний комплекс – один з провідних у структурі сучасної економіки. Від його розвитку, як і від розвитку машинобудування, значною мірою залежить науково-технічний прогрес. Рівень розвитку хімічної промисловості тієї чи іншої країни є важливим показником її індустріального розвитку і економічної незалежності. Що стосується України, то хімічна промисловість є однією із провідних галузей її народногосподарського комплексу, галуззю її спеціалізації у міжнародному поділі праці. Продукція хімічного комплексу різноманітна і налічує тисячі найменувань.

Значення:

  1.  хімічний комплекс виготовляє продукцію для всіх галузей господарства: промисловості, сільського господарства, транспорту, оборонного комплексу, для побутового господарства;
  2.  продукція хімічної промисловості часто заміщує природну сировину, яка дорого коштує, сприяє зниженню вартості кінцевої продукції, підвищенню якості виробів.

  1.  Фактори, що впливають на розміщення підприємств хімічного комплексу

Розміщення хімічної промисловості має свої особливості, тому що на нього впливають такі фактори:

1. Сировинний фактор. Сировина для хімічної промисловості має вирішальне значення. Її частка у собівартості готової продукції становить від 45 до 90%. Даний фактор має вирішальне значення для виробництва капролактаму, ацетилену, аміаку. Великі витрати сировини необхідні для виробництва соди, синтетичного каучуку, азотних і калійних туків, спастичних мас:

1.1. Орієнтація на хімічну сировину (апатити, фосфорити, калійні солі, кухонна сіль, вапняки).

1.2. Орієнтація на органічне паливо (нафту, газ, вугілля, деревину);

1.3. Орієнтація на паливні ресурси і електроенергію (виробництво полімерних матеріалів та їх переробка (в-во синтетичних волокон) Для розміщення таких виробництв особливо важливе значення має наближення їх до теплоелектростанцій;

1.4. Орієнтація на водні ресурси. За водомісткістю хімія значно випереджає такі галузі як чорна і кольорова металургія, текстильну промисловість, целюлозно-паперову промисловість тощо. Тому часто водний фактор стає перешкодою для розвитку хімічної промисловості в регіонах з напруженим водним балансом.

2. Споживчий фактор впливає на виробництво основної хімії (виробництво добрив (крім калійних), сірчаної кислоти, товари побутової хімії), а також для хімії органічного синтезу (виробництво хімічних волокон, гумово-технічних виробів тощо).

3. Невисока трудомісткість. Підприємства можна розмістити у слабко заселених районах. (Вийняток: виробництво хімічних волокон і фармацевтична промисловість, зосереджені у великих містах).

4. Технологічний фактор:

- вдосконалення технології виробництва;

- впровадження безвідходних технологій;

- зменшення територіальної концентрації виробництва;

5. Екологічний фактор (Хімічний комплекс – це джерело небезпеки і один із основних забруднювачів довкілля).

Хімічна промисловість має досить складну галузеву структуру, що охоплює близько 200 взаємопов’язаних виробництв з великою номенклатурою продукції.

Структура хімічного комплексу:

  1.  гірничо-хімічна промисловість;
  2.  основна (неорганічну) хімія;
  3.  хімія органічного синтезу;
  4.   галузі з виробництва полімерних матеріалів;
  5.  хімія тонкого органічного синтезу (лаки, фарби, фотохімічні товари);
  6.  побутова хімія;
  7.  фармацевтична промисловість (останнім часом її вже не відносять до хімічної).

  1.  Проблеми і перспективи розвитку галузей хімічного комплексу

1. Гірничо-хімічна промисловість

Орієнтується на власні ресурси (калійні солі, самородна сірка, кухонна сіль, фосфорити, карбонатна сировина, солі йоду, брому).

Регіони залягання сировини:

  1.  Прикарпаття – один з найбільших районів гірничої хімії (Є родовища самородної сірки, яка використовується у виробництві сірчаної кислоти – Львівська область (Новояворівськ, Роздол, Язів). Калійні солі, використовуються для виготовлення калійних добрив – Калушське і Стебницьке родовища. Поклади кам’яної солі (Солотвино у Закарпатті; Дрогобич, Болехово у  Прикарпатті).;
  2.  Донбас (Регіон залягання кам’яної солі (Артемівське, Словянське, Новокарфагенське родовища – на їх базі працюють комбінати у Словянську та Лисичанську. В даному регіоні є поклади мінеральних барвників: кольорові глини, титанові руди, пігмент двоокису титану, азурити (Дніпропетровська, Донецька області));
  3.  Причорноморський регіон (Невичерпні запаси самоосадної солі в озерах і лиманах Причорномор’я Криму; Сиваш багатий на хлоридні солі натрію, магнію і брому).

2. Основна хімія

  1.  виробництво мінеральних добрив;
  2.  виробництво органічних кислот;
  3.  виробництво соди;
  4.  виробництво солі.

Умови розміщення:

  1.  Орієнтація на сировину;
  2.  Орієнтація на споживача.

Виробництво добрив

  1.  Виробництво азотних добрив: 
  2.  Орієнтація на центри коксохімічної промисловості, або в центрах переробки газу (азотно-тукова промисловість – використовує коксовий газ для виробництва аміаку). Випускає добрива: сульфат амонію, аміачну селітру, карбамід. Регіони розміщення: Донбас (Горлівка, Сєвєродонецьк, Алчевськ, Лисичанськ), Придніпровє (Дніпродзержинськ, Запоріжжя);
  3.  Орієнтація на споживача (заводи, які використовують природний газ як сировину і можуть бути розміщені на вздовж магістральних газопроводів): Черкаси, Рівне;
  4.  Виробництво калійних добрив (орієнтація на сировину – видобуток калійних солей: Івано-Франківська область, Львівська область (Калуш, Стебник, Розділ, Вінниця, Констянтинівка).

На сьогодні Калушський завод не працює (сховище з  калійним концентратом  знаходиться в аварійному стані, що загрожує екологічною катастрофою. Концентрат може потрапити в природні води. Вирішенням проблеми може бути реконструкція заводу, де концентрат буде використаний (потрібно 3 млн $).

  1.  Виробництво фосфорних добрив 
  2.  Умови розміщення – тяжіє до районів споживання – лісостепова зона (вирощування буряків).
  3.  Сировина - привізні апатити Кольського півострова, Кролевецького родовища (Сумська обл.), Ізюмського (Харківська) та Придністровського родовища.
  4.  Центри – Вінниця, Суми, Костянтинівна, Одеса

Фосфорити – Донбас, Придніпровє: наявність сировини – база для виробництва – експорт – 90% експорту мінеральних добрив (азотні добрива) – Китай, Туреччина, Молдова

Виробництво сірчаної кислоти

Умови розміщення: сірчана кислота характеризується низькою транспортабельністю, то у розміщенні орієнтується на споживача (заводи розміщені разом з виробництвом фосфорних і азотних добрив).

Центри: Суми, Вінниця, Костянтинівна, Одеса, Горлівка,  Дніпродзержинськ

Сировина: самородна сірка (видобувають у західних регіонах).

Основні центри випуску добрив виробляють сірчану кислоту, бо вони її споживають. Також сірчану кислоту виробляють коксохімічні заводи Придніпров’я і Донбасу.

Виробництво соди

Умови розміщення: тяжіє до сировини (наявність вапняків і кухонної солі).

Регіони розміщення: Донбас (Слов’янськ, Лисичанськ); Крим де використовується ропа Сиваша та високоякісні вапняки.

Виробництво солі

Україна - один з великих виробників солі, споживачами якої є скляна, текстильна миловарна нафтопереробна, харчова, фармацевтична галузі.

Умови розміщення: орієнтація на сировину (сировинномістка галузь) і паливо (тепломістка).

Регіони розміщення: Донбас -  Слов’янськ, Лисичанськ.

3. Хімія органічного синтезу

Представлена виробництвом полімерних матеріалів (синтетичних смол, пластмас, хімічних волокон, синтетичного каучуку і ниток).

Умови розміщення: орієнтація на сировину і тяжіє до нафтопереробної, газової і коксохімічної промисловості.

Регіони розміщення: Придніпровський + Донецький регіони (Донецьк, Сєвєродонецьк, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Горлівка, Дніпродзержинськ, Первомайськ, Калуш, Одеса, Київ).

Гумова промисловість

Виробляє тисячі найменувань продукції

Центри: Дніпропетровський шинний з-д, Білоцерківський комбінат шин і гумово азбестових виробів; Київський з-д «Київ-гума», Сумський з-д, Харків, Одеса, Ніжин.

Полімерна промисловість (виробництво синтетичних волокон, пластмас)

Сировина:  нафта, природний газ

Умови розміщення: Орієнтація на водні, паливно-енергетичні і трудові ресурси.

Розміщення: Донецьк (синтетичні волокна, пластмас), Сєвєродонецьк (склопластик, пластмас), Запоріжжя (синтетичні смоли), Дніпродзержинськ і Первомайськ (полівініл і полістирол), Одеса, Київ, Фастів.

Хімія тонкого органічного синтезу (хімічні волокна)

Дана промисловість характеризується високою матеріало-, енерго- і водомісткістю.

Хімічні волокна бувають двох видів:

  1.  штучні (виготовляють з целюлози);
  2.  синтетичні (сировина – синтетичні смоли).

Центри: Чернігів (синтетичні волокна), Київ (Дарницький шовковий комбінат), Черкаси (штучний шовк), Сокаль (штучне волокно).

Фармацевтична промисловість

Нормативи ВОЗ: країна з населенням 50 млн чоловік і більше для забезпечення власних потреб повинна виготовляти не менше 3000 найменувань медичних препаратів. Даному стандарту Україна не відповідає: виготовляє 1028 найменувань  (три роки тому було 420); (80% продукції виготовляється на імпортній сировині з Німеччини, Швейцарії, Іспанії, Китаю (60%) та країн СНД).

У галузі працює 87 підприємств, які можна розділити на такі групи:

1 група: Підприємства медичної промисловості (хіміко-фармацевтичні заводи);

2 група: Мікробіологічна промисловість (виготовлення ферментних препаратів, кормових добавок, антибіотиків);

3 група: Виготовлення продукції медичного призначення (шприців, систем переливання крові тощо);

4 група: виробництво медичного скла;

5 група: Науково-дослідні організації (центри: Київ, Львів, Одеса, Житомир, Луганськ, Лубни, Горлівка, Полтава, Харків).

Тільки 20 підприємств випускають готову продукцію.

Умови розміщення фармацевтичної промисловості: наявність трудових ресурсів + наявність науково-дослідної бази.

Центри: Харків (Фірма «Здоров’я» за 1,5 років впровадила у виробництво 35 нових препаратів); Дарниця (випускають інсулін за німецькою технологією); Горлівка (концерн «Стирол» опанував випуск майже 40 препаратів); Львів та Одеса (виготовляють майже всі вакцини, крім поліомієліту).

На внутрішній ринок постачається 60% виробленої продукції, 40% експортується в основному в країни СНД і Східної Європи.

Побутова хімія

Це підгалузь хімічної промисловості, підприємства якої виготовляють різноманітні хімічні товари побутового призначення. Серед товарів побутової хімії провідне місце займають синтетичні миючі засоби (СМЗ) побутового і технічного призначення.  (ЗАТ «Вінницяпобутхім», ЗАТ «Реактив», що створене на базі Словянського ВАТ «Содовий завод», ВАТ «Время», створене на базі Первомайського ДП «Хімпром», Слов’янськ, Вінниця, Первомайськ). Усього в Україні налічується понад 20 підприємств, на яких випускають СМЗ. Серед них є зовсім нові: спільне підприємство «Супермаш» (Київ – засновники три американські компанії, одна турецька, та одна українська). В Орджонікідзе (Дніпропетровська облась) працює українсько-турецьке підприємство «Ольвія-Вета» (продукція торгової марки Gala та Dana).

10% СМЗ експортується, а 90% залишається в Україні.

В результаті розвитку  хімічної промисловості в Україні сформувались три основні райони: Донецький, Придніпровський, Прикарпатський.

Донецький район 

Умови розвитку: добре забезпечений паливом і різноманітною хімічною сировиною. Тут розвинені майже всі хімічні виробництва, що пов’язані з металургією, машинобудуванням, скляною, текстильною галузями.

Вузли: На базі використання відходів чорної і кольорової металургії та природної хімічної сировини сформувалися найбільші вузли хімічної промисловості: Слав’яно-Артемівський, Лисичансько-Рубіжанський, Горлівський, Маріупольський.

Прикарпатський район 

Головними центрами хімії є Дрогобицько-Роздільський та Калузько-Долинський промислові вузли. Вони спаціалізуються на виробництві природної сірки, калійних добрив, металічного магнію, сажі газової, виробництві органічних напівпродуктів з нафти.

Придніпровський район 

Представлений коксохімією, виробництвом азотних добрив, автомобільних шин, лаків і фарб, широкою гамою товарів побутової хімії.

Вузли: Дніпровсько-Дніпродзержинський, Запорізький та Криворізький.

Напрямки розвитку комплексу хімічних виробництв:

  1.  Поглиблення комплексної хімічної переробки органічного палива;
  2.   Більш повне використання місцевих сировинних ресурсів;
  3.  Застосування прогресивних технологій;
  4.  Модернізація матеріально-технічної бази;
  5.  Вдосконалення галузевої структури (надавати пріоритет таким галузям: виробництво синтетичних смол і пластмас, синтетичних волокон, синтетичного каучуку, лакофарбових матеріалів, мінеральних добрив)


ЛЕКЦІЯ 7 - РЕГІОН В СИСТЕМІ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ПОДІЛУ ПРАЦІ. ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ГОСПОДАРСТВА

Питання лекції:

  1.  Роль територіального поділу праці у формуванні регіональних соціально-економічних систем.
  2.  Соціально-економічна сутність районування. Принципи і критерії виділення великих економічних районів.

Література: [1, с. 25-31; 3, с. 86-99; 4, с. 298-331].

1. Роль територіального поділу праці у формуванні регіональних соціально-економічних систем

Сутність міжнародного поділу праці, основні потоки капіталу та робочої сили. Під міжнародним територіальним поділом праці (ТПП) розуміється процес концентрації в окремих країнах виробництва товарів та надання послуг понад необхідні внутрішні потреби у розрахунку на їхній обмін або продаж іншим країнам. Міжнародний ТПП також передбачає розвиток економіки країн з розрахунком на завезення ряду товарів та послуг з-за кордону, наявність між країнами або реґіонами не лише торгівельних стосунків, але й кредитних, науково-технічних, виробничих, транспортних зв’язків.

Слід розрізняти три основних типи міжнародного ТПП: загальний, частковий та одиничний. Під загальним розуміється розподіл праці у сфері виробництва: добувна, обробна промисловість, сільське господарство. При цьому міжнародна спеціалізація окремих країн істотною мірою визначається наявністю сприятливих природно-кліматичних умов, а міжнародне ТПП виявляється у поділі країн-експортерів на індустріальні, сировинні та аграрні.

Частковий ТПП – це спеціалізація на рівні певних галузей виробництва, видів готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Цьому типу ТПП властивий вищий рівень диверсифікації виробництва та експорту.

Одиничний міжнародний ТПП – спеціалізація окремих країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, агрегатів та компонентів продукції, на технологічних стадіях промислового виробництва. Цей вищий тип властивий високорозвиненим країнам.

Сучасному міжнародному поділу праці притаманна «традиційна» спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів, а країн, що розвиваються – на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП блискуче проявилися такі тенденції, як різке поглиблення спеціалізації, зрощування національних господарств розвинених країн у міжнародній кооперації, поглиблення інтеграційних процесів, вплив міжнародних корпорацій, поява країн-«надекспортерів», перенесення деяких галузей з розвинених країн до країн, що розвиваються.

Науково-технічна революція здебільшого змінила форми та сутність міжнародного ТПП. Поділ праці між країнами сягнув небаченої раніше глибини, поширилася внутрішньогалузева та подетальна спеціалізація окремих країн. В товарообміні з’явились зустрічні потоки, що складаються з продукції одних і тих самих галузей, яка відрізняється одна від одної якістю. Наприклад, США експортують свої автомобілі до Європи та Японії, одержуючи звідти європейські та японські машини. Об’єднання «ЛогоВАЗ» у Росії продає автомобілі фірм «Пежо», «Рено», «Вольво» та інші поруч з «Ладами».

Міжнародний поділ праці включає обмін між країнами як готовими виробами, так і сировиною, продуктами харчування, робочою силою. На мінеральну сировину припадає 3% світового зовнішньоторговельного обороту. Виділяються 10 районів, що налагодили зв’язки за сировиною: США, Західна Європа, Японія, Канада, ПАР, Австралія, Латинська Америка, Африка, Західна, Південна та Південно-Східна Азія.

На США, Західну Європу та Японію припадає 60% світового товарообміну мінеральною сировиною. Висока залежність цих країн від неї зумовлена орієнтацією на імпорт більш дешевої сировини «третіх» країн та економією власних резервів, а також значними масштабами споживання сировини промисловістю.

1. До США мінеральна сировина завозиться з усього світу. Основна маса сировини надходить з Канади (44%), Латинської Америки (38%), а також країн Перської затоки.

2. Західна Європа забезпечується сировиною з Африки (15%), Канади (12%), Латинської Америки (10%), Перської затоки, а також країн Східної Європа (газ, нафта, фосфати, залізна руда, кольорові метали).

3. Японія – найменш забезпечена сировиною країна. Імпорт покриває 100% потреб у бокситах, нікелі, урані, фосфоритах, 94% потреб у нафті, природному газі, залізній руді, кам’яному вугіллі. Найважливіші постачальники сировини: Австралія (25%), Південна та Південно-Східна Азія (18%). В останні десятиріччя збільшився імпорт сировини з країн Перської затоки та Росії (нафта, ліс, руда, кам’яне вугілля).

4. На Канаду припадає 15% світового експорту мінеральної сировини: руд срібла, платини, кольорових металів (цинку, свинцю, нікелю), заліза, а також деревини.

5. Австралія дає близько 10% світового експорту сировини, – бокситів, цинку, свинцю, нікелю, кобальту, ванадію, залізної руди, кам’яного вугілля.

6. ПАР має потужний ресурсний потенціал (30% світових запасів хромітів, ванадію, марганцеві та цинкові руди, сурма, алмази, золото, срібло, платина, кам’яне вугілля). Сировина експортується перш за все до Західної Європи та Японії.

7. Латинська Америка дає 40% експорту країн, що розвиваються. За запасами мінеральної сировини вона поступається Африці. Основні види експортної сировини: срібло, сурма, боксити, залізна руда, вольфрам, свинець, цинк, олово. Найбільші країни-експортери: Бразилія, Чилі, Венесуела, Перу, Болівія. Сировина вивозиться у США, Західну Європу, Японію.

8. Країни Африки дають близько 10% експорту сировини, яка постачається до Західної Європи та США. Це алмази, чорні та кольорові метали, сировина для виробництва мінеральних добрив.

9. Країни Південної та Південно-Східної Азії експортують руду і концентрати кольорових металів, чорні метали до Японії та США.

10. Країни Західної Азії експортують енергоносії. Тут найбільше виокремлюється реґіон Пермської затоки.

Країни, що розвиваються, – одні з основних постачальників сировини на світовий ринок. Пояснюється це не стільки багатством надр, скільки підлеглим характером розвитку їхніх економік у міжнародному ТПП. На їхню частку припадає 70% видобування олова, графіту, слюди, 50% марганцевих руд, хромітів, вольфраму, сурми та ін. Країни, що розвиваються, дають третину світового експорту сировини і лише десяту частину його імпорту. Останнім часом помітно зросла питома вага цих країн у імпорті деяких видів сировини. Наприклад, країни Перської затоки більше завозять кольорових металів (алюмінію, нікелю тощо). Це пов’язано з високою енергомісткістю виробництва кольорових металів, а наявність у цих країнах енергоносіїв (у тому числі супутнього газу) дають можливість транснаціональним корпораціям переробляти сировину на шляху її транспортування до Північної Америки, Західної Європи та Японії.

Велика частка країн, що розвиваються, у виробництві хімічних продуктів, зокрема мінеральних добрив. Це пов’язано з прагненням розвинених держав винести «брудні» виробництва у країни третього світу. Прикладом можуть служити нафтопереробні заводи у Сінгапурі, Тринідаді й Тобаго, на Віргінських островах.

Міжнародний поділ праці у машинобудуванні. Машинобудування є провідною галуззю світового промислового виробництва. Саме тут виразно помітний науково-технічний прогрес, динамічно міняються ринки виробництва та збуту продукції.

За останні десятиріччя значення транспортного машинобудування знизилось, а електротехнічного – різко зросло. Тим часом на світовому ринку посилилась спеціалізація виробництва та зросли її масштаби. Вона зумовлена не лише скороченням номенклатури виробів, що випускаються у кожній країні, але й більшою залежністю розвинених країн від імпорту машинобудівної продукції. Істотні зміни у галузі пов’язані з впливом науково-технічної революції. Практично не залишилось жодного великого підприємства у країнах Західної Європи, яке не одержувало б комплектуючі зі сторони. Частіше за все до 50% комплектуючих підприємства одержують ззовні і таким чином наповнюють «складальний цех». У машинобудуванні триває концентрація капіталу. Багато підприємств автомобільної промисловості та ракетобудування належать транснаціональним та багатонаціональним компаніям.

Світовий ринок споживчих товарів – провідна царина міжнародного поділу праці. Цим товарам притаманна висока експортність. Наприклад, понад половину вироблених у світі автомобілів призначено на експорт. Окрім того, споживчі товари – одна з основних статей імпорту більшості країн. Величезний ринок виробництва споживчих товарів – Західна Європа, де зосереджена половина світового експорту та імпорту споживчих товарів. На другому місці – США, на третьому – Японія. Тут чітко виявляється вплив соціально-економічного фактора і рівня життя у тій або іншій країні. Чим багатша країна, тим більше вона ввозить та вивозить споживчих товарів.

Ринок споживчих товарів найбільш динамічний: лідери у ньому змінюються через 10–20 років, з’являються нові конкуренти. На ринку одягу та взуття активізувались країни, що розвиваються. Експорт текстилю з цих країн виріс за останні 20 років у 5 разів. 

Серед основних постачальників бавовняних тканин виділяються Індія, Пакистан, Гонконг, США, Японія. Питома вага розвинених країн у експорті тканин скорочується. США ввозять з країн, що розвиваються, переважно ті товари, у виробництві яких бере участь американський капітал.

Міжнародний поділ праці у сільському господарстві склався раніше, ніж в інших сферах виробництва, що пов’язано з основним призначенням сільськогосподарської продукції: їжа для людей та технологічна сировина для промисловості.

Торгівля сільськогосподарською продукцією виникла ще в епоху Великих географічних відкриттів, коли товари постачали з Індії, Бразилії, а потім Латинської Америки та Африки.

Серед найбільших країн світу завжди велись війни за володіння джерелами сільськогосподарської сировини. Міжнародний поділ праці в сільському господарстві зв’язаний з різними природними умовами, соціально-економічними та політичними чинниками. При цьому постійно змінювались експортери та імпортери сировини. Малоросія спочатку спеціалізувалась на вивозі пшениці, а потім – м’яса та сала. Індія спочатку була відома Європі чаєм та спеціями, а пізніше – бавовною. Велика Британія спочатку експортувала вовну, а тепер імпортує її з Австралії і Нової Зеландії. Канада давно була знана в світі як експортер зерна, а в останні двадцять років вона зменшує його експорт, замінюючи на експорт яловичини.

Після II Світової війни посилилися експортні функції США, Австралії та Канади в Західну Європу, де сільське господарство було занедбано війною. У 50-ті роки країни Західної Європи значно збільшили виробництво сільськогосподарської продукції, утворили Європейське Економічне Співтовариство і перекрили потік сільськогосподарських товарів до цих країн. Більш того, з часом вони стали зазіхати на ринок США, Африки, Латинської Америки та Східної Європи, шукаючи нові країни для збуту своєї продукції.

В останні роки в Західній Європі відбуваються цікаві зміни у використанні найцінніших – обробних земель. Через перевиробництво сільськогосподарської продукції, що веде до розорювання багатьох фермерів, деякі країни почали зменшувати площі під зерновими культурами. Ці землі виводяться з землекористування, на них висаджуються ліси, а фермери за це отримують дотації з бюджету своєї держави. В Іспанії та Португалії з часом всі землі, що зараз зайняті під зернові, планують засадити пробковими дубами.

Країни, що розвиваються, все ще відрізняються монокультурністю свого сільського господарства і спеціалізуються на вирощуванні для експорту 1–2 культур. Наприклад, питома вага кави: в Колумбії – 60%, в Уганді – 97%, в Ефіопії – 64%; какао: в Гані – 74%, в Кот д’Івуарі – 60%.

Міжнародний поділ праці постійно зазнає змін як за структурою товарообігу, так і за набором країн спеціалізації. За виробничою спеціалізацією у міжнародному розподілі праці серед країн, що розвиваються, виокремлюються такі групи:

– країни-виробники та експортери нафти: 12 країн ОПЕК, а також деякі експортери нафти, які не входять до цієї організації, наприклад Мексика, Бруней, Румунія;

– країни-експортери інших мінеральних ресурсів: Ямайка, Гвінея, Суринам та Гайана – 60% світового експорту бокситів; Марокко, Того, Сенегал – 65% експорту фосфатів; Чилі, Замбія, Заїр – 40% експорту міді; Ефіопія та Бразилія – 33% експорту марганцевої руди; Малайзія, Болівія, Індонезія та Таїланд – 72% експорту олова;

– нові індустріальні країни (НІК): Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань, та ін.;

– країни монокультурного сільськогосподарського виробництва: «бананові республіки» Центральної Америки – основні постачальники кави, какао, арахісу, тростинного цукру тощо.

Останнім часом стали помітні зрушення у міжнародному поділі праці. По-перше, зменшилась роль сировинного фактора у розміщенні продуктивних сил у зв’язку з досягненням науково-технічного прогресу, а також зниженням матеріало- та енергомісткості виробництва.

По-друге, поглибилась спеціалізація виробництва у межах окремих держав, яка направлена на поліпшення якості продукції, зниження її собівартості за умов жорстокішої конкурентної боротьби на світовому ринку. Багато галузей промисловості розвинених країн, не знаходячи збуту всьому обсягу продукції, що випускається усередині країни, орієнтують виробництво на зовнішній ринок. У більшості розвинених країн Європи понад 50% виробництва орієнтовано на експорт. Експортність стає основним критерієм та стимулом промислового прогресу.

По-третє, окрім міжгалузевого поділу праці, розвинувся внутрішньогалузевий. Один з напрямків внутрішньогалузевої спеціалізації – обмін деталями, вузлами та комплектуючими виробами. У сучасному машинобудуванні не більше за 20% деталей є оригінальними, а решту 80% становлять взаємозамінні мікропроцесори, деталі (наприклад, автошини для автомашин, блоки живлення та ін.).

По-четверте, зросло значення міжнародної передачі технології, а також різко зменшився період від моменту наукового відкриття до його впровадження у виробництво. Використання іноземних технологій викликало технічну революцію не тільки в Японії, але й у багатьох Нових Індустріальних Країнах. Завдяки науково-технічному прогресу на ринку постійно міняється лідерство країн у виробництві 

У формуванні економіки вирішальну роль відіграють міжнародні монополії: транснаціональні та багатонаціональні корпорації, а також міжнародні монополістичні спілки.

Транснаціональні корпорації (ТНК) – концерни або трести, національні за капіталом та контролем, міжнародні за масштабами та характером діяльності. Вони функціонують у десятках країн, створюючи там дочірні, внучаті товариства, філії, опорні пункти. Прикладом можуть служити «Дженерал моторз», «Ексон», «Дюпон де Немур», «Сіменс», «Філіпс», Крайслер (США) з Даймер-Бенц (ФРН). Транснаціональні компанії не підзвітні жодному уряду, контролюючи при цьому економічний, політичний та соціальний стан в низці країн та реґіонів.

Багатонаціональні корпорації (БНК) – концерни та трести, які є міжнародними не тільки за масштабами, але й за особливостями об’єднання міжнародних коштів. Вони є власністю фінансових магнатів двох і більше країн. Прикладом можуть служити англо-нідерландські концерни: нафтовий «Ройял-Датч Шел» та хіміко-харчовий «Юнілевер», бельгійсько-франко-люксембурзький металургійний концерн «Арбед» тощо. Міжнародні монополістичні спілки створюються на виробничій, науково-виробничій та комерційній основі (картелі, консорціуми). Прикладом може служити ОПЕК.

За даними Вашингтонського університету, до кінця століття 300-400 супервелетенських корпорацій зосередять у своїх руках 75% світового промислового виробництва. Міжнародний капітал, беручи участь у міжнародному поділі праці, сприяє спеціалізації та концентрації виробництва, формує транснаціональні корпорації, багатонаціональні трести (БНТ) й концерни, а також транснаціональні банки. Одна з причин об’єднання капіталу – концентрація виробництва у країнах Західної Європи, США та Японії. Ці ж регіони характеризуються найвищими темпами науково-технічного прогресу. 

Широкий розвиток ТНК одержали у тих сферах, де необхідні чималі витрати на проведення науково-дослідних робіт. Ці тенденції виявляються передусім у аерокосмічній, атомній промисловості, машинобудуванні.

У межах ТНК широко розвинулась внутрішньофірмова кооперація. ТНК прагнуть зосередити в одних руках постачання, виробництво та збут своєї продукції як усередині країни, так і за рубежем. За даними ООН, у світі є понад 500 ТНК з оборотом капіталу понад 1 млрд. дол. Вивезення капіталу означає вилучення частини капіталу з національного обороту та інвестування його в економіку іншої держави. Перетікання капіталу пов’язане з низкою причин: одержання більшого прибутку з капіталу в іншій країні, ощадливіше оподаткування, прискорена віддача, інтернаціоналізація виробництва, екологічний фактор, що у свою чергу зумовлює переміщення до країн, що розвиваються, екологічно брудних виробництв, які у власній країні обов’язково поєднуються з величезними витратами на екологічну безпеку.

Форми вивезення капіталу бувають різні:

  1.  Прямі капіталовкладення у виробництво для випуску матеріальних цінностей, що дає контроль над виробництвом. Лідер у залученні інвестицій – Східна та Південно-Східна Азія – 49,8 млрд. дол. у 1994 році, Латинська Америка – 36,1, Африка – 17,8 млрд. дол. Серед країн головними інвесторами виступають США – 46 млрд. дол., вони ж є найбільшими споживачами інвестицій – 49 млрд. дол.
  2.   Портфельні інвестиції – капіталовкладення, придбання акцій, облігацій, що не дають права контролю закордонних підприємств. На кінець 1995 року на ринку цінних паперів України функціонували близько 70 інвестиційних компаній, 20 інвестиційних фондів, 250 довірчих товариств і Українська фондова біржа. Структура капіталу, що бере участь на ринку цінних паперів: банки – 23,5%, дрібні інвестори – 23,3%, інвестиційні компанії, фонди – 22,5%, підприємства – 21,5%, іноземні інвестори – 9,2%. Поки що Україна для іноземних інвесторів належить до країн з найбільш нестабільним інвестиційним кліматом. 3. Міжнародні позики – надаються одними країнами іншим або міжнародними (транснаціональними) банками.

По війні капітал вкладався у добувні галузі промисловості, бо розвинені країни відчували гострий дефіцит сировини і шляхом інвестицій могли знизити її вартість. Нині капітал вкладається у галузі НТП у розрахунку на довготермінове одержання прибутку. Японські монополії різко збільшили капіталовкладення у ці галузі за рубежем. Окрім того, змінився напрямок капіталовкладень. Якщо раніше кошти йшли на розробку сировини, щоб зменшити її вартість, то тепер капітали спрямовують на створення потужностей з виробництва автомобілів, кольорових телевізорів, відеомагнітофонів тощо. Серед країн, що освоюють ці інвестиції, виокремлюються Республіка Корея, Тайвань, Китай і навіть США. В останні роки активізувались інвестиційні компанії ФРН. Після Великої Британії вони займають друге місце у Західній Європі за обсягом закордонних інвестицій. Сферою інтересів західнонімецьких інвесторів є, зокрема, країни Східної Європи. В Україні спільно з німецьким концерном «Сіменс» створено спільне підприємство для виробництва електротехнічних виробів, концерн «Фольксваґен» продає у Києві автомобілі.

Міжнародна міграція робочої сили. Причини переміщення робочої сили пов’язані з різною оплатою праці у країнах, а також з рухом капіталу, що створює нові робочі місця. Існує переміщення трудових ресурсів як з країн, що розвиваються, до розвинених, так і між розвиненими країнами й тими, що розвиваються. Наприклад, жителі Туреччини, Іраку та інших країн використовуються на некваліфікованих роботах у Західній Європі, мексиканці – у США. Тим часом існує «перетікання мізків» з країн Західної Європи до США. У країнах, що розвиваються, сформувалось декілька центрів тяжіння для робочої сили. Так, ПАР за рівнем економічного розвитку виділяється на континенті і, починаючи з 50-х років, приваблює робітників з інших африканських країн. У 60-ті роки до складу Нових Індустріальних Країн увійшли Мексика, Бразилія, Аргентина й Венесуела. Ці країни стали об’єктом припливу робочої сили. Зріст видобування нафти та природного газу на Близькому Сході в 70-ті роки зумовив створення у цьому регіоні додаткових робочих місць, а, отже, сприяв припливу робочої сили з інших країн Азії, особливо Індії та Пакистану. Зараз формується новий центр тяжіння для робочої сили – Південно-Східна Азія.

  1.  Соціально-економічна сутність районування. Принципи і критерії виділення великих економічних районів

Розвиток галузей народного господарства, виробничих комплексів, соціально-виробничої інфраструктури, а також господарств економічних регіонів став однією з найважливіших економічних і екологічних проблем не тільки в Україні, але й в інших країнах світу. Територіальна організація господарювання вимагає обґрунтування наукових засад розміщення виробництва і підприємств з урахуванням їх економічної доцільності і ефективності та можливої екологічної шкідливості.

Економічне районування - об'єктивна основа територіальної організації виробництва. Економічний район - це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка характеризується такими ознаками:

  1.  спеціалізація як основна народногосподарська функція, тобто спеціалізація району на певних виробництвах і послугах, що відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на соціальний поділ праці з іншими районами;
  2.  комплексність - у широкому розумінні це як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;
  3.  керованість-наявність певних галузей і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складних частин, що дозволяє характеризувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.

У загальному розумінні економічний район визначається як поняття, яке широко використовується в різних галузях знань і означає територію, що вирізняється своїми специфічними особливостями: природними, історичними, соціально-економічними тощо. Таким чином можна стверджувати, що економічний район - це певна об'єктивна реальність. У реальній дійсності виникнення і розвиток економічних районів пов'язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжнародної кооперації.

У розробленні проблеми економічного районування колишнього СРСР особлива увага приділялась визначенню сутності поняття економічного району. Серед низки визначень найбільш удалим є трактування економічного району П. Алампієвим. За його визначенням, економічний район - це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно пов'язана з ним частинами суспільного територіального поділу праці. Є й інші визначення поняття економічного району, але спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність; тісні внутрішньорайонні і міжрайонні економічні зв'язки, особливість економіко-географічного положення.

Узагальнюючи вище наведене, можна в цілому визначити, що економічний район - це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. Виходячи з позиції діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об'єктивності процесів формування економічних районів, наукою визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

Економічний район, його головні ознаки, районоутворюючі фактори:

Ще наприкінці XIX ст. М. Драгоманов, а у 1926 р. С. Рудницький поділяли Україну на Правобережну, Лівобережну та Південну. В основі цього поділу лежав історико-географічний принцип, зокрема та обставина, що у 1686 р. уся тогочасна Україна була поділена між Росією та Польщею по Дніпру. У складі Російської імперії найбільш тривалим був поділ України на дев'ять губерній, об'єднаних у три регіони: 1) Південно-Зохідний край (Волинська, Київська, Подільська губернії); 2) Лівобережна Україна (Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії); 3) Новоросія (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії).

У колишньому Радянському Союзі постійною проблемою було економічне районування країни. На сьогодні більш актуальною є со-ціально-економіко-територіальна регіоналізація України. Районування — це своєрідна територіальна систематизація, процес розподілу

території на певні складові, що виділяються за твоє, чи іншою ознакою (однорідне районування) або ж за їх поєднанням та взаємодією (функціональне районування). Але кожний із виділених районів відразу набуває специфічну якість - своє місце розташування, тобто розміщення відносно інших районів. У цьому полягає головна відмінність району (як одиниці територіальної систематики) від будь-яких інших таксонів - типів, видів, класів, що виділяються незалежно до місця розташування відповідних об'єктів.

В. Поповкін дає таке визначення економічного району: економічний район - це територіальна частина народного господарства країни, якій органічно притаманна географічна цілісність та економічна спільність. Ним обґрунтована дворівнева схема економічного районування країни, що включає п'ять макроекономічних районів та десять мезорайонів.

Економічний район — це не просто теоретична або й «паперова» конструкція. В сучасних умовах економічне районування розглядають як засіб управління господарством у територіальному розрізі, як основу розробки і реалізації державної регіональної політики. Економічний район, з одного боку, - об'єкт державного управління, основна складова частина регіональної політики. З другого боку, це відповідна територіальна природно-ресурсна господарська цілісність, що має свою специфіку - історичну, природну, соціальну, економічну, а також свій певний потенціал, який сприяє його розвитку. В свою чергу це є основа підходу до регіонального управління, організаційного поєднання державного управління з місцевим самоврядуванням.

Процеси формування економічних районів зумовлені відмінностями в історичному розвитку різних земель України, їх природних умов і природно-ресурсного потенціалу, етнокультурних та соціально-демографічних особливостей, рівня розвитку продуктивних сил території, їх господарської спеціалізації та структури господарства. Оскільки українські землі протягом тривалого часу перебували у межах кордонів інших держав, українські вчені-економісти та географи не могли не зважати на становище українських регіонів у складі цих держав.

Територіальна цілісність країни й ефективне функціонування соціально-економічного комплексу кожного регіону в тісній взаємодії з іншими регіонами є головним фактором регіональної соціально-економічної політики української держави, яка має враховувати загальнонаціональні потреби та інтереси.

У зв'язку зі стрімким розвитком важкої індустрії та хімічної галузі в окремих регіонах за останні роки проблемним фактором регіоналізації стає екологічна ситуація, наявність спільних для регіону природоохоронних та соціально-екологічних проблем. Це має стати регулюючим фактором як розвитку регіональної економіки, так і міжрегіональної, де на першому місці має бути здоров'я населення і охорона навколишнього середовища.

Один з факторів, що найбільш впливають на формування економічних районів, це економічний,

Головним районоутворювальним фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Другим важливим районоутворювальним фактором, похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці зумовлює формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, зумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.

До складової частини ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси. Основою цих комплексів є стійкі сполучення взаємопов'язаних підприємств різних галузей. їх зв'язки визначені технологією і економікою виробництв, наприклад, молокозаводи в сільській місцевості та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємопов'язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Це сприяє утворенню територіально-виробничого комплексу, який охоплює значну частину економічного району. У межах одного економічного району може бути декілька тісно пов'язаних ТВК.

До основних районоутворювальних чинників належать також найбільші міста країни - великі регіональні та індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Велике місто, як економічний центр, впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформу-ючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв'язок центру і периферії економічного району. В Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів.

Не менш важливе районоутворювальне значення мають особливості економіко-географічного положення території району, які значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства.

На утворення економічного району також важливий вплив мають природні умови і ресурси, особливо природні ресурси як основа розвитку спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіально-виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.

Не менш важливе значення мають промислові центри, промислові вузли, багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси як районоутворюючі фактори, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в господарський комплекс економічного району.

Великий вплив на формування економічних районів має національно-політичний устій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах ринкової економіки ще значна частина промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні сільськогосподарські підприємства, тому адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле зі своїми органами управління, господарством. В їх межах функціонують територіальні виробничі комплекси, основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого економічного району.

Адміністративні районні центри, як правило, є важливими економічними центрами, вони створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв'язують її в єдине ціле.

Принципи економічного районування

У науковій літературі обґрунтовується і використовується ряд факторів і принципів економічного районування.

До основних принципів належать такі:

  1.  загальний (інтегральний, міжгалузевий) економічний район має бути великою економічно цілісною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації, забезпечення сучасного і перспективного розвитку;
  2.  розміри території великих економічних районів мають відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів у межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх мономасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою. Отже, економічний потенціал району може визначатися кількістю населення, розмірами валового внутрішнього продукту, валової продукції промисловості і сільського господарства, вартістю основних виробничих фондів, показниками виробництва продукції на душу населення, на 1000 осіб тощо;
  3.  економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка утворюється розвиненими внутрішніми виробничими зв'язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни;
  4.  на території інтегрального економічного району повинен бути сформований досить потужний господарський комплекс, основу якого становлять територіальний комплекс з такою галузевою структурою:
  5.  профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до складу галузей промисловості і сільського господарства;
  6.  галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації економічного району (добування і забезпечення сировини, виробництво напівфабрикатів, обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних матеріалів, тари тощо);
  7.  галузі, які забезпечують потреби населення промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами, інвентарем, особливо в сільській місцевості.

При виокремленні економічного району повинне враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та розширення продуктивних сил. Також потрібно дотримуватись принципу економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або/і всієї зони формуючого впливу його головного територіально-економічного центру. До адміністративного перерозподілу територій областей економічні райони, особливо великі, повинні формуватись без порушення сьогоднішніх їх територіальних меж.

Типи економічних районів

Вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює потребу систематизації різних економічних районів. Науково-обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів:

  1.  галузевих;
  2.  багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. їх територіальна локалізація залежить, в основному, від наявності на певній території необхідних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), великого споживача продукції, добре налагоджених транспортних зв'язків тощо.

Таке галузеве спрямування можна спостерігати у сільськогосподарському виробництві, зокрема виокремлюються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості - райони паливно-енергетичного комплексу, металургійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві типи економічних районів є складовою частиною загальних (інтегральних) економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території багатогалузевих (загальних) економічних районів.

Загальне (інтегральне) багатогалузеве економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини. За цим районуванням вирізняються три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей або адміністративні області з автономною республікою. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх національного розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Економічні райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області. У великих економічних районах, крім спеціалізованих галузей в масштабі держави, доцільно розвивати інші основні галузі виробництва з метою оптимального використання місцевих ресурсів і зменшення ввізної продукції з інших економічних районів.

Розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300 тис. км2. У країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони. Це райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони більшою мірою є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих багатогалузевих (інтегральних) економічних районів. На території цих районів знаходяться територіальні центри великорайонних територіальних виробничих комплексів або їх складові. У цьому підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район за допомогою районоутворюючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств.

З метою оптимального використання наявного ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки в основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва, невиробничої сфери і розроблення програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з базовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідає території внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів. Це пов'язане з тим, що сусідні райони такого підтипу часто бувають однорідними, особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств місцевого значення з їхніми сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. У таких районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, яка в основному переробляє сільськогосподарську сировину. Виробничі об'єднання тут складають локальні агропромислові комплекси (завод, переробний цех, сировинна зона). У межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внут-рішньообласних підрайонів.

Місцеві адміністративно-господарські райони в умовах планової системи розвитку господарства і навіть в умовах переходу до ринкової економіки використовуються для поточного планування і оперативного управління розвитком виробництва. Ця функція буде змінюватися в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва.

Особливості районування та сучасна мережа економічних районів

Особливості районування полягають у тому, що в нинішніх умовах господарювання змінюється структура виробничої діяльності і форми власності основних виробничих фондів, а звідси і всього економічного потенціалу.

При досліджені і науковому підході розробки моделі нового економічного районування необхідно враховувати наявні заміни, які відбулися за останні 15 років: проведення приватизації у всіх сферах соціально-економічного життя, спад виробництва в галузях народного господарства, інформаційні процеси, старіння основних виробничих фондів, зниження рівня життя населення, зниження виробництва сільськогосподарської продукції, відтік за межі держави висококваліфікованих спеціалістів та трудових ресурсів тощо.

В сучасному районуванні необхідно враховувати в комплексі соціальну сторону в розвитку економіки, забезпечення населення соціально-культурними об'єктами, його духовного розвитку, зміцнення могутності своєї держави і її захисту від непередбачуваних факторів. Необхідно також враховувати територіальні диспропорції в соціально-економічному розвитку регіонів країни.

У зв'язку з цим необхідний пошук шляхів мінімізації можливих негативних наслідків територіальних нерівномірностей розвитку при  розробці схем економічного районування та при комплексному плануванні розвитку території. Зокрема, варто враховувати окремі особливості проблем в розвитку регіонів: депресивних старопромислових, малорозвинутих (аграрно-індустріальних з екстремальними природними умовами), за надмірною концентрацією населення і господарства в межах великих агломерацій. Ця особливість полягає ще й в тому, що ці територіальні проблеми самостійно не може вирішити той чи інший регіон, він потребує активної підтримки з боку держави.

Щодо особливостей районування з точки зору формування регіональної економічної політики головними проблемами регіонів є:

  1.  слаборозвинуті (відсталі) регіони;
  2.  депресивні регіони;
  3.  прикордонні регіони (області).

Слаборозвинуті регіони традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Регіони цієї групи знаходяться в стані застою. Для них характерна слаборозвинуті галузева структура, науково-технічний потенціал, соціальна сфера, політичні, етнічні та екологічні проблеми. Виробництво ВВП на душу населення менше 50 % від середнього по країні, такий самий і розмір грошових доходів. В основному такі регіони розміщені на периферії. В цьому випадку держава повинна надавати допомогу економічно відсталим регіонам у формі розвитку інфраструктури, стимулювання потоків інвестицій, надання відповідних податкових пільг, дотацій підприємства з метою забезпечення оптимальної зайнятості працездатного населення.

Депресивні регіони - це просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку. Тут немає підстав розраховувати на самостійний вихід із кризової ситуації. Депресивними треба вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, соціальних послуг тощо вищі за макрорегіональні і загальнодержавні.

Ці райони могли втратити своє економічне значення в результаті різних причин: зменшення попиту на промислову продукцію, зниження конкурентоспроможності, вичерпання мінерально-сировинних ресурсів, погіршання геологічних умов тощо.

Особливістю депресивності аграрних територій є зменшення чисельності населення, яке нині практично відбувається у всіх поселеннях України.

Перспективи виходу регіонів із депресії залежать від зміни макроекономічної ситуації та соціально-економічної політики, яку держава впроваджує на національному і регіональному рівнях.

Більшість проблем має вирішуватися на рівні регіону, підприємства, організації шляхом диверсифікації, конверсії, модернізації, реструктуризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого самоврядування, пошуку нових ринків збуту на власну продукцію.

Прикордонні регіони. Відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки, міжнародного співробітництва та організації прикордонної торгівлі. Поняття «прикордонний регіон» означає, що територія, яка до нього належить, перебуває під впливом державного кордону.

Проблемність (перспективність) прикордонних регіонів визначається в основному особливістю і характером сусідства. Якщо немає можливостей для масштабного співробітництва, то ці райони стають периферійними і, відповідно, відстають від інших територій в економічному розвитку. Прикордонні райони мають специфічні особливості в інтеграційному процесі - бар'єрність та контактність, завдяки яким вони забезпечують їх взаємну адаптацію. Завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів збільшуються повноваження місцевих органів влади, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн. Прикордонне співробітництво дає змогу вирішувати конкретні економічні та соціальні питання безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.

Майбутнє прикордонних регіонів залежить від ефективності регіонального управління та впровадження нових форм прикордонного міжрегіонального співробітництва.

Сучасна мережа економічних регіонів в Україні залишилася після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності України. Як уже було сказано раніше, сьогодні існують три економічні райони:

  1.  Донецько-Придніпровський, до якого входять Дніпропетровська, Донецька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Сумська, Харківська, Чернігівська області (9 областей).
  2.  Південно-Західний: Вінницька, Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька області (11 областей).
  3.  Південний: Автономна республіка Крим, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.

Після проголошення Україною незалежності нові наукові підходи до економічного районування держави були запропоновані у працях українських вчених: М. Паламарчука, Ф. Заставного, В. Поповкіна, М. Пістуна, О. Шаблія та ін. У різних наукових і навчальних посібниках, що видані за останні роки, обґрунтовано декілька варіантів мережі економічних районів, однак єдиної думки немає і сьогодні.

У начальному посібнику «Соціально-економічна географія України» (1994 р.) за редакцією О. Шаблія виділяють шість соціально-економічних макрорайонів України: Центральний, Західний, Північно-Східний, Східний, Центрально-Східний і Південний.

Академіки НАН України Долішній М. і Паламарчук М. підтримали поділ України на шість соціально-економічних макрорайонів з невеликими уточненнями їх внутрішнього складу. При опрацюванні схеми районування автори спираються на нерозривність економічних і соціальних процесів в різних районах. Саме тому була запропонована така схема соціально-економічного районування України, яка враховує визначальну роль великих промислових центрів (міст-мільйонерів), що повинні стати осередками Українського державотворення, регіональними національно-духовними центрами.

Виділені соціально-економічні макрорегіони мають назви: Центральний, Донецький, Західний, Придніпровський, Причорноморський, Харківський. Організаційними центрами виділених районів виступають: Київ, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одеса, Харків - найбільші міста України. У них зосереджені наукові підрозділи Національної Академії Наук України з висококваліфікованими науковими кадрами, які можуть взяти участь у розробці і реалізації державних програм соціально-економічного розвитку макроекономічних регіонів.


ЛЕКЦІЯ 8 – ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ ЯК ЄДНІСТЬ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ. ЕКОНОМІКА РЕГІОНІВ УКРАЇНИ: СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Питання лекції:

  1.  Поняття мікро-, мезо- та мегаекономічного районування.
  2.  Характеристика Центральноукраїнського економічного району (за В. Поповкіним).

Література: [3, с.648-702; 4, с.298-331; 6, с.294-301].

1. Поняття мікро-, мезо- та мегаекономічного районування

В основі мікроекономічного районування є виділення простих, немасштабних територіально-господарських утворень. Такі невеликі, територіально єдині господарські системи називають мікрорайонами. Процес мікроекономічного районоутворення відбувається об’єктивно за такими напрямами:

  1.  локальним, коли окреме підприємство збільшує свої масштаби за рахунок здійснення капіталовкладень, збільшення потужностей, кількості зайнятих, обсягу виробництва продукції, створення корпорації, об’єднання тощо;
  2.  територіальним, коли підприємства розміщуються по території, використовують спільну виробничу, транспортну та іншу інфраструктуру, працю населення території, об'єктивно формуються ринки реалізації продукції у малих, середніх і великих населених пунктах, центри управління обсягом товарів, капіталів і праці у відповідних населених пунктах, встановлюються меле і адміністративного впливу відповідного центру на відповідну територію з урахуванням економічного і соціального тяжіння навколишніх населених пунктів до їх центрів.

На основі таких критеріїв визначаються межі територіальної господарської системи, центральному населеному пункту надають функції адміністративного центру даного мікроекономічного району.

Мікроекономічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на мікрорайони з межами територіально-адміністративної приналежності за критеріями об'єктивного виробничого, соціального, інфраструктурного районоутворення.

Мікроекономічне районування має два рівні:

  1.  моноадміністративне
  2.  поліадміністративне.

Ознаки моноадміністративного мікроекономічного району (один адміністративний район):

  1.  спільність території;
  2.  однорідність природи, господарства і культури;
  3.  єдиний управлінський орган;
  4.  власний бюджет;
  5.  спеціалізація і структура виробництва.

Ознаки поліадміністративного мікроекономічного району (два і більше адміністративних райони):

  1.  спільність території;
  2.  галузева районотворча роль;
  3.  внутрігалузевий поділ праці;
  4.  наявність промислово-транспортного центру і вузла;
  5.  соціально-економічне тяжіння території двох і більше районів до промислово-транспортного центру і т. ін.

Поліадміністративним мікроекономічним районам властиві просторові спільні риси розвитку і господарської спеціалізації, стабільні трудові та транспортні зв’язки, перспективи розвитку, можливості задоволення суспільних потреб.

Мезоекономічна реґіоналізація важлива з погляду виявлення рівнів економічного розвитку території країни, обґрунтування пріоритетів і пошуку засобів їх економічного зростання.

Мезоекономічне районування – це обґрунтований поділ країни на райони, які поєднують суміжні територіально-адміністративні мікроекономічні системи за критеріями спільності території, характеру розселення, структури економіки.

У практиці мезоекономічного районування України вітчизняні вчені використовують два підходи щодо надання назви мезоекономічному районові:

- розміщення мезореґіону щодо сторін світу стосовно центру території країни, наприклад, Центральний, Південний і т. д.

- привласнення назви великого населеного пункту, який є районоутворювальним центром даної території і розвинувся до рівня агломерації чи мегаполісу, наприклад, Київський, Львівський тощо.

Основою мезоекономічного районування є територіально-адміністративна область. Це вищого від попереднього рівня територіальна економічна система, оскільки вона охоплює 10 - 20 економік адміністративних районів. Адміністративним центром є середнє, а здебільшого велике місто з населенням щонайменше 100 тис. осіб. Окремі обласні адміністративні центри мають чисельність населення понад 1 млн. осіб. Обласні центри сконцентровують у собі декілька десятків великих промислових підприємств більшості галузей економіки. Вони мають розвинуту мережу виробничої і соціальної інфраструктури. В них розміщені торгівельні організації, заклади науки і вищої °світи, театри і музеї, спортивні установи, лікувальні заклади, суди та інші правоохоронні органи, фінансові установи, банки, страхові компанії, державні управлінські установи й органи обласного самоврядування тощо.

Мегаекономіка лежить в основі формування глобальної (світової) економіки. Межі мегарегіональної економіки можуть розширюватися через щодалі зростаючий зв’язок між окремими країнами суміжних мегарегіонів. Між мегареґіонами відбувається обмін людей, товарів, капіталів. Унаслідок такого обміну формується міжнаціональний поділ праці, який веде до того, що окремі країни і їхні мегареґіони спеціалізуються на виробництві тих продуктів, які знаходять найвигідніший збут на світовому ринку.

Мегаекономіка на відміну від національних економік не має єдиного адміністративного управління на єдиній конституційній основі. Вона більше підпорядкована інтересам інвесторів, які готові здійснювати вигідні капіталовкладення у цьому регіоні, інтересам зайнятих щодо отримання надійних доходів за працю та соціальним гарантіям населення, що в проживає у регіоні. Країни мегареґіону можуть домовлятися і регулювати потоки праці, капіталів, товарів, соціальні програми. Це робить привабливим мегареґіон з погляду припливу капіталовкладень, інновацій, розвитку експортних виробництв, розширення економічних зв'язків не лише із суміжними регіонами, а й мегарегіонами інших континентів.

Мегаекономічне районування - це обґрунтований поділ країн континенту на райони, які поєднують територіально суміжні національні економічні системи за критеріями характеру розселення, економічного і соціального розвитку.

В основу економічної регіоналізації світу треба покласти щонайменше три фундаментальні процеси:

по-перше, це обмін між країнами світу людей, тобто живої праці; еміграція з європейських держав до заморських країн була тією основою, яка викликала втягнення у світове господарство новозаселених країн, що лежать поза межами європейського континенту; сьогодні спостерігаємо приплив в Європу людей з азійського й африканського континентів;

по-друге, це обмін продуктів, товарів та послуг, тобто стрімкий розвиток міжнародної торгівлі; товарообмін активізується не лише між країнами-сусідами одного континенту, а й між країнами різних континентів; практично на кожному континенті сформовані потужні споживчі ринки, які поглинають товари і послуги з найвіддаленіших країн нашої планети;

по-третє, це обмін капіталами як між країнами, так і континентами; багатші на капітали країни вкладають їх у виробництво країн, які таких капіталів не мають і тим ще збільшують взаємозв’язаність окремих країн.

Результатом цих процесів було створення міжнародних ринків праці, товарів і капіталів, що впливало на концентрацію праці, капіталу, товаровиробництва в окремих регіонах континентів. Збільшення і поширення міжнародних господарських зв'язків привели до структурних змін у національних економіках окремих країн, що вплинуло на структуру економік країн окремих регіонів загалом.

  1.  Характеристика Центральноукраїнського економічного району (за В. Поповкіним)

Економічні райони підрозділяються на галузеві та інтегральні. Галузеві райони характеризуються зосередженням на певній території підприємств окремих галузей (паливної, металургійної тощо). Інтегральні райони характеризуються загальністю внутрішніх економічних зв’язків, територіальною, адміністративною цілісністю. Надалі йтиметься саме про інтегральні райони.

За своїм масштабом, розміром території, місцем у територіальному поділі праці виділяють мікрорайони (група адміністративних районів), мезорайони (як правило, дві-три області) та макрорайони (велика частина території країни, може налічувати до десяти та більше областей). Макрорайони у деяких інтерпретаціях називають ще великими економічними районами.

Економічне районування України – непроста проблема. Реґіональний аналіз для здійснення районування доцільно почати на рівні адміністративних областей.

Шляхом синтезу найважливіших показників економічного розвитку (національний дохід на душу населення; валовий продукт на душу населення; продуктивність суспільної праці; виробництво продукції промисловості і сільського господарства на душу населення; обсяг матеріального достатку на душу населення; забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом; демографічний потенціал тощо)             В. Поповкін визначив вагу кожної області в економіці країни й сформував групи-мезорайони: Донбас, Катеринославське Придніпров’я, Слобідська Україна, Київське Полісся, Волинське Полісся, Українські Карпати, Поділля, Середнє Придніпров’я, Північне Причорномор’я, Крим.

На підставі мезорайонування він виокремив п’ять макроекономічних районів:

1. Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська, Кіровоградська області);

2. Донецько-Придніпровський (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

3. Північно-Східний (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4. Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

5. Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька області).

Мережа районів, яку запропонував В. Поповкін, є найбільш обґрунтованою, бо об’єктивно віддзеркалює особливості сучасного реґіонального розвитку України. Тому характеристика мікрореґіонів України в підручнику дається саме за В. Поповкіним. Назви деяких реґіонів, на наш погляд, доцільно трохи спростити, а саме: Донбас і Нижнє Придніпров’я ми назвали Донецько-Придніпровським районом, а Слобідську Україну – Північно-Східним.

ЦЕНТРАЛЬНОУКРАЇНСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ РАЙОН

Район складається з Київської, Чернігівської, Черкаської, Житомирської й Кіровоградської областей. За територією (136,2 тис. км2 або 22,6% загальноукраїнського показника) він поступається лише Західноукраїнському, а за кількістю населення (9,9 млн чол.) – Донецько-Придніпровському й Західноукраїнському. Визначна риса району – його центральне положення в Україні, причому не лише географічне, а ще більше – геополітичне. Територія Центральноукраїнського району – це ядро формування української державності. Саме тут була серцевина Київської Русі. Київ як історичний, політичний, релігійний та культурний центр протягом сторіч політично, економічно, духовно зв’язував інші українські землі навіть тоді, коли вони були у складі різних держав.

У внутрішньому поділі праці Центральноукраїнський район спеціалізується на не металомісткому, працемісткому машинобудуванні, сільгоспмашинобудуванні, хімічній промисловості, особливо хімії органічного синтезу, харчової, легкій промисловості; велике значення в економіці району мають сільське та лісове господарство. Така структура господарства району зумовлена обставинами його формування й розвитку.

Природні передумови. Територія району розташована у межах Східно-Європейської платформи. У тектонічному відношенні район складається з трьох частин: найбільший за площею – Український щит з виходами на поверхню кристалічних порід; на Лівобережжі – Дніпровсько-Донецька тектонічна западина; на крайньому північному сході до меж району заходить Воронезький масив, перекритий товщею осадових порід. Згідно з геологічною будовою розміщуються мінеральні ресурси району. На півдні й південному заході розташувався Дніпровський буро-вугільний басейн (головні родовища – Олександрійське, Ватутінське, Коростишевське). З Дніпровсько-Донецькою западиною пов’язані родовища нафти (Леляківське, Гнідинцівське) та газу (Талалаївське) в Чернігівській області. Полісся багате на поклади торфу (Бучманське, Замглайське тощо). На півдні району є родовища уранових руд. На металургійну сировину Центральноукраїнський район не багатий. В Кіровоградській області можна відзначити Побузьке родовище нікелю, в Житомирській – Іршанські поклади титанової руди (ільменіт). З нерудних копалин, окрім палива, виділяються графіт (Завалля), каоліни, будівельна сировина (граніт, пісок, глина тощо); найбільші поклади цінної нерудної сировини розташовані на кристалічному щиті. Загалом мінеральні ресурси Центральноукраїнського району не відіграють визначної ролі в побудові його народногосподарської структури. Частка цього району в інтегральному природоресурсному потенціалі країни складає лише 16,5%, що значно менше, ніж його частка в території України та в загальному економічному потенціалі. До того ж, інтегральний потенціал включає не тільки мінеральні, а й усі природні ресурси.

Істотнішу роль в економіці району відіграють агрокліматичні й лісові ресурси. Територія Центральноукраїнського району розташована в трьох природних зонах: мішаних лісів (Полісся), лісостепу та північного степу. Зональна різноманітність зумовлює багатогалузеву структуру сільського господарства. Район достатньо забезпечений вологою і теплом. Якість ґрунтів поліпшується в напрямі з північного заходу на південний схід – від дерново-підзолистих (Житомирська, північ Київської та Чернігівської областей) до типових і звичайних чорноземів (Черкаська, Кіровоградська області). Південна частина Центральноукраїнського району зосереджує значну частину найкращих чорноземів країни. 

Чималі пасма лісів зосереджені переважно в Житомирській, Київській та Чернігівській областях. Найбільш поширені породи – сосна, дуб, береза, осика, липа. Центральноукраїнський район – другий за значенням постачальник деревини в країні. (після Західноукраїнського).

Водними ресурсами, на тлі загального дефіциту в країні, Центральноукраїнський район забезпечений краще, ніж більшість інших районів. Основною водною артерією є Дніпро з притоками; він же – головне джерело гідроенергоресурсів в Україні. В межах району на ньому діють Київська, Канівська, Кременчуцька (Світловодськ) ГЕС.

Вплив природних передумов на галузеву й територіальну структуру народногосподарського комплексу району виявляється у двох основних аспектах. По-перше, місцеві мінеральні ресурси відіграють підпорядковану роль як районотворчий фактор. Навіть такий промисловий вузол, як Черкаський, що має велике ресурсномістке виробництво, працює на сировині (природний газ) з інших реґіонів.

Виняток становлять каолінові глини та граніти, інші кристалічні породи, що певною мірою підкреслюють типові ознаки економіки району. По-друге, агрокліматичні умови сприяли розвитку потужного багатогалузевого сільського господарства й харчової промисловості, а лісові ресурси – деревообробної й лісохімічної промисловості.

Демографічні передумови. В Центральноукраїнському районі живе значна частка населення країни. Щільність населення – 73 чол./км2, що трохи менше загальноукраїнського показника (84 чол./км2 ). 

Демографічна ситуація в Центральноукраїнському районі дуже складна. Протягом тривалого часу природний приріст населення тут знижується; зараз він від’ємний в усіх без винятку областях. Найгірше становище у Чернігівській області (коефіцієнт становить -10,6‰). Кількість населення в реґіоні поступово знижується. Незважаючи на такі демографічні умови, трудові ресурси Центральноукраїнського району відіграють визначну роль у народногосподарському комплексі, у формуванні його галузевої структури. Тут розвинені такі працемісткі галузі, як текстильна, трикотажна, швацька, взуттєва, складне, точне машинобудування, поліграфічна, а також народні художні промисли. Розміщення в районі наукомісткого виробництва пов’язане, в першу чергу, з Києвом – потужним науково-дослідним центром, справжньою кузнею високоосвічених кадрів.

Економічні передумови. Протягом сторіч економічний розвиток району здійснювався неоднозначно. З одного боку, Київ, майже всю свою історію, виділявся на тлі навколишньої території як визначний політичний, культурний та промисловий центр не лише регіонального, але й всеукраїнського масштабу. З іншого боку, територія центральноукраїнського району довгий час являла собою аграрний реґіон з відносно невеликими центрами переробки сільськогосподарської сировини. Капіталістичні відносини в сільському господарстві тут розвивалися повільніше, з запізненням відносно південних реґіонів України, його товарність була низькою. А проте, на основі сільського господарства розвивалися, особливо з другої половини XIX ст., численні цукроварні, винокурні, а на півдні – олійні. Водночас набуває розвитку легка промисловість.

У роки індустріалізації виникає машинобудування, розвивається хімічна промисловість. Наявність кваліфікаційних кадрів і певна віддаленість від металургійних баз зумовлюють розвиток неметаломісткого машинобудування. Недостатня потужність власної паливно-енергетичної бази стримує розміщення тут енергомістких видів виробництва, за винятком Черкаського вузла, котрий, як вже вказувалося, користується довізним паливом. Розвиток агропромислового комплексу стимулює розміщення сільськогосподарського машинобудування.

Центральне економіко-географічне положення району сприяє розвитку виробництва, яке має не лише реґіональне, але й загальноукраїнське значення. Особливо це стосується машинобудування (верстатобудування, виготовлення приладів, електротехніка, електронно-обчислювальна техніка), хімічної промисловості (фармацевтична, лакофарбова, виробництво хімреактивів, виробництво шин, синтетичних волокон), легкої промисловості, поліграфії.

Визначне положення Києва зумовлює певну нерівномірність розміщення промисловості в районі. Найважливіші з погляду науково-технічного прогресу галузі й види виробництва зосереджено в столиці та околичних містах (Біла Церква, Бровари). Інші міста, навіть обласні центри, значно поступаються Київському промисловому вузлу в цьому відношенні. Перетворення Києва на столицю незалежної держави робить його ще більш привабливим щодо інвестицій, і тому нерівномірність розміщення промисловості і населення в районі згодом може посилитися.

Територіально-галузева структура народногосподарського комплексу. На Центральноукраїнський район припадає 16% валового внутрішнього продукту України. Головні галузі спеціалізації: середнє і точне машинобудування; агропромисловий комплекс (зернове господарство, скотарство, виробництво цукру, льону, картоплі); хімічна промисловість (мінеральні добрива, хімічні волокна, фарби, пластмаси); легка промисловість; лісопромисловий комплекс; транспортний комплекс. Провідною галуззю району є машинобудування, яке характеризується різноманітністю, але переважають неметаломісткі, працемісткі види виробництва. Це насамперед верстатобудування, приладобудування, електротехнічне та електронне машинобудування. Головні центри – Київ, Житомир, Біла Церква, Умань. Обладнання для різних галузей виробництва виготовляється в Броварах, Ніжині, Черкасах, Коростені, Фастові.

Транспортне машинобудування зосереджене у Києві (річкове суднобудування, виробництво мотоциклів). Сільськогосподарське машинобудування розміщене по території району досить рівномірно; найбільшими його центрами є Кіровоград, Умань, Ніжин, Новоград-Волинський.

Хімічна промисловість представлена як основною хімією (виробництво мінеральних добрив), так і хімією органічного синтезу й «тонкою хімією» (фармацевтична, хімреактиви тощо). Виробництво мінеральних добрив зосереджено в Черкасах (азотно-туковий завод, що працює на природному газі). Хімічні волокна виробляються в у Києві, Черкасах, Житомирі. Фармацевтична промисловість, виробництво гумових виробів, лакофарбова промисловість розміщені в Києві; у Білій Церкві – виробництво шин.

Лісопромисловий комплекс розвинений переважно на півночі району, в зоні мішаних лісів. Тут зосереджені лісове господарство й лісозаготівля, а також значна частина деревообробних і целюлозно-паперових підприємств. Головні центри деревообробки: Житомир, Чернігів, Бровари. Целюлозно-паперова промисловість розміщується переважно в невеликих містах: Малин, Коростишів, Корюківка.

Легка промисловість працює як на своїй сировині (льон, вовна, шкіри), так і на довізній (бавовна) й хімічній сировині (хімічні волокна). Ця галузь досить широко розміщена в районі. Основні центри легкої промисловості – Київ (текстильна, швацька, трикотажна, взуттєва галузі), Черкаси (текстильна), Житомир (лляні тканини), Чернігів (камвольно-суконний комбінат), Біла Церква (трикотаж, взуття), Богуслав (суконна фабрика) тощо.

Агропромисловий комплекс Центральноукраїнського району є однією з найважливіших ланок структури народного господарства. Значення сільського господарства й харчової промисловості виходить за межі району. Питома вага валової продукції сільського господарства в загальноукраїнському обсязі становить 23% (друге місце після Західноукраїнського району). На Центральноукраїнський район припадає 21% виробленого країною зерна, 28% цукрових буряків, 13% соняшнику, 19% овочів, 22% м’яса, 27% картоплі.

Агропромисловий комплекс району характеризується великою структурно-галузевою різноманітністю, що зумовлює його розташування у трьох природно-кліматичних зонах. Полісся спеціалізується на молочно-м’ясному скотарстві, льонарстві й картоплярстві. За виробництвом картоплі Чернігівська область посідає перше місце серед областей України, хоч загалом район у цьому відношенні поступається Західноукраїнському. Спеціалізація лісостепової зони – цукрові буряки, зернові культури (пшениця, ячмінь), м’ясо-молочне скотарство, свинарство. Більша частина території району входить до «цукрового поясу» України. Південна половина Кіровоградщини входить до степової зони. Тут ще є цукрові буряки, але вже з’являється соняшник. Зернові культури (пшениця, ячмінь, кукурудза) мають більшу питому вагу в посівах в порівнянні з попередніми зонами. Скотарство має м’ясо-молочний напрямок; поширене свинарство, яке базується, зокрема, на зерні, відходах цукроваріння й олійництва.

Харчова промисловість – одна з найбільших розвинених і типових для району галузей. Вона зосереджена як у великих промислових центрах, так і в численних невеликих містах, центрах адміністративних районів. Цукор виробляється в усіх областях; найбільше його виготовляється у Черкаській області, в Черкасах діє й рафінадний завод. Олійництво зосереджено на півдні. М’ясна й молочна промисловість розміщена в усіх областях, але передусім у приміських зонах обласних центрів. Типовими галузями для району є борошномельна, крохмальна, виноробна промисловість.

Промислові вузли. В Центральноукраїнському районі сформувалися два великих промислових вузли – Київський та Черкаський, вони мають неоднаковий профіль. Для Київського вузла характерне переважно неметаломістке машинобудування, особливо наукомістке, хімічна, легка, харчова промисловість, поліграфія.

Черкаський промвузол базується на матеріаломісткому виробництві: азотні добрива, синтетичні волокна, цукрова промисловість. Водночас тут розвинута легка промисловість (шовкові тканини, трикотаж), виробництво технологічного обладнання для харчової промисловості.

Транспортний комплекс – один з найрозвинутіших в Україні. Його значення зумовлено центральним положенням району. Старовинний річковий шлях по Дніпру доповнюється сучасними транспортними засобами – залізницями, автошляхами, трубопроводами, які мають досить велику густоту. Київ – авіацентр міжнародного значення. Район перетинають важливі магістралі, що проходять транзитом або виходять з Києва: Київ – Харків, Київ – Львів, Одеса – Київ – Москва, Київ – Кишинів – Бухарест – Софія, Київ – Брест – Варшава та інші.

Основні проблеми удосконалення територіально-галузевої структури району. Однією з найбільш гострих проблем є паливно-енергетична. Вона може бути вирішена за рахунок збільшення видобутку вугілля Дніпровського басейну. Нафтогазові родовища невеликі та значною мірою вже вичерпані. Дефіцит паливно-енергетичних ресурсів спонукає до їх раціонального використання за рахунок запровадження енергозберігаючих технологій, а також шляхом обмеження розвитку енергомістких виробництв.

У машинобудуванні недостатньо поглиблена внутрігалузева спеціалізація виробництва; більшість підприємств ще має універсальний характер, зі своєю заготовкою, обробкою, збиранням. Найбільш прогресивні види машинобудування концентруються в Києві; в інших містах його галузева структура застаріла.

Центральноукраїнський район характеризується нерівномірністю рівнів розвитку окремих його частин. Якщо Київська область має високий рівень розвитку (відносно середнього показника в Україні), Черкаська – рівень вище середнього, то Житомирська і Чернігівська – нижче середнього. Наданням інвестиційних пільг треба вирівняти перепад у рівнях економічного розвитку.

Район має значно розширити географію наукомістких виробництв, що визначають науково-технічний прогрес, особливо в машинобудуванні. Зараз таке виробництво зосереджено в Київському промвузлі, а потенційні можливості інших областей використовуються недостатньо. Складною є екологічна ситуація. Район має два «епіцентри» екологічної напруги: зона радіоактивного забруднення навколо Чорнобиля й Черкаський промвузол. Потрібні великі кошти на остаточну ліквідацію наслідків аварії на АЕС та технологічне переобладнання хімічних виробництв.


ЛЕКЦІЯ 09 -  СУТНІСТЬ, МЕТА І ЗАВДАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Питання лекції:

  1.  Сутність поняття «регіональна економічна політика».
  2.  Принципи, завдання, мета та види регіональної політики.
  3.  Загальна характеристика механізму реалізації регіональної економічної політики.

Література: [1, с.320-323; 3, с.881-911; 4, с.293-298; 5, с.637-642]

  1.  Сутність поняття «регіональна економічна політика»

Господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

  1.  комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;
  2.  єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;
  3.  територіальна спільність виробництва;
  4.  відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;
  5.  цілісність системи соціальної інфраструктури;
  6.  поєднання територіального та галузевого управління об'єктами.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.

Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні випливає з єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Незалежно від конкретного регіону, до складу СЕП (соціально-економічного потенціалу) входять природно-ресурсний, демографічний, науково-технічний, виробничий, науковий, рекреаційний, інформаційний, соціальний та культурний потенціали. Структура СЕП пов'язана з особливостями місця та ролі регіону в територіальному поділі праці. Наприклад, виробничий потенціал може бути розподілений згідно з галузевою структурою матеріального виробництва.

Виробництво матеріальних благ починається, як відомо, з вибору території, місця його організації. При цьому виникає низка складностей, що мають життєво важливе значення: якими критеріями керуватися при виборі місця господарювання? Які природні ресурси та господарські умови даної території можуть дати людині найбільшу користь? Як, у якій послідовності та навіщо використовувати ці ресурси та умови? Які види виробництва організувати на даній території та як їх сполучити тощо. Відповіді на ці питання відбиті у регіональній політиці держави. Ця політика, а також механізм її реалізації, повинні сприяти зростанню комплексності розвитку регіону, оптимізації розміщення продуктивних сил по території країни, вирівнюванню умов господарювання та життєдіяльності людини.

У процесі розробки регіональної політики велике значення має аналіз чинних тенденцій та закономірностей розвитку окремих регіонів, вимірювання та оцінка рівнів використання їхніх соціально-економічних потенціалів, оцінка ефективності функціонування матеріального та нематеріального виробництва, виявлення специфіки та масштабів індивідуального споживання. Такий аналіз може також служити інформаційною основою для перерозподілу сукупного суспільного продукту та національного прибутку.

Для здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінка дійсного соціально-економічного потенціалу регіону, виявлення джерел та масштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону.

Таким чином, однією з найважливіших задач розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільової функції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс. Ці перспективи, враховуючи пріоритети у розвитку окремих регіонів, повинні виявлятися на основі раціоналізації розміщення продуктивних сил країни і виражатися передусім у визначенні та систематичному уточненні спеціалізації регіону. Складовою частиною регіональної політики є державні регіональні програми, які реалізуються у масштабі країни, окремих областей, систем розселення. Виконання таких програм має забезпечуватися спеціальними фондами регіонального розвитку та протекціоністською політикою держави стосовно окремих регіонів (надання пільг, розподіл фінансових коштів тощо). Вони покликані сприяти скороченню соціально-економічного розвитку між регіонами. В Україні найбільш актуальною є розробка програм для Донбасу, Придніпров'я, Причорномор'я та Криму, Карпат, Полісся, зони Чорнобильської АЕС.

Важливим аспектом розробки економічної політики у регіоні є комплексний розвиток, що реалізується на основі раціонального використання всіх територіальних ресурсів багатоцільового призначення (трудових, земельних, водних, енергетичних, рекреаційних тощо). Для максимальної мобілізації внутрішніх ресурсів, міжрегіональних зв'язків, необхідна розробка та реалізація регіональної господарської політики на локальному рівні, що пов'язано з інвестиційною політикою у регіоні. Її наслідком має стати регіональний господарський механізм, основу якого становить система стимулів та регуляторів територіальних відношень. Це ціни й тарифи, ставки платежів за територіальні ресурси, система нормативів формування державного і місцевих бюджетів, централізовані державні й місцеві фонди розвитку тощо. Окрім того, сюди входять договірні та інші економічні форми організації територіальних стосунків. Наріжним питанням дієвості економічного механізму є така організація всіх його елементів, яка дозволяє органічно сполучати у єдиній системі централізовані, тобто державні, та децентралізовані засади територіального управління.

Механізм централізованого економічного управління покликаний забезпечити економічними засобами проведення загальнодержавної регіональної політики, включно з розв’язанням таких завдань, як раціональне розміщення великих підприємств, поліпшення використання територіальних ресурсів.

Світовий досвід показує, що глибока централізація управління економікою регіону неефективна. Без ініціативи регіонів неможливо забезпечити ефективний розвиток їхнього господарства: з розвитком суспільства децентралізація управління економікою, у тому числі регіональною, має зростати. Одним з проявів цього є зміна відносин місцевих господарських органів та ланок вищого підпорядкування. Саме це висвітлює Закон України "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Згідно з цим законом територіальною основою місцевого самоврядування є місто, район у місті, селище чи село. При цьому основна цінність децентралізації полягає у можливості враховувати специфічні місцеві умови — як природні, так і господарські. Врахування природних умов дозволяє оптимізувати галузевий склад розміщення підприємств, сформувати вимоги до них у екологічній, соціальній сфері. Господарські умови визначають можливості кооперування й комбінування підприємств у галузі обміну продукцією, комплексного використання джерел сировини, спільного споживання послуг інфраструктури. Нормальне функціонування економіки регіону, його благополуччя не пов'язані з повним самозабезпеченням, а, навпаки, передбачає розширення масштабів виробництва профільних видів продукції та їхнє вивезення для здійснення еквівалентного міжрегіонального обміну.

У кожному регіоні можуть бути виділені галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньорегіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні, що мають значну питому вагу в структурі господарства даного регіону, та непрофільні, що мають незначну питому вагу.

Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найбільш унікальні особливості природно-господарських регіональних комплексів, відбувається взаємодоповнення економіки.

Таким чином, регіональна економічна політика - це така система заходів, яка спрямована на реалізацію інтересів держави стосовно всіх регіонів і внутрішніх інтересів кожного з них.

З огляду на це регіональна політика не повинна повторювати загальнодержавну, бути похідною від неї і не повинна бути первинною по відношенню до неї. Це має бути цілісна, самодостатня ланка політичної основи держави, без якої не може нормально існувати суспільство, кожна людина, природа.

Значення регіональної політики полягає в тому, що вона виконує роль зв’язуючої ланки між макро- і мікроекономікою.

Регіональна політика охоплює частину території країни, але розв’язує широкий комплекс цілей, які мають забезпечити нормальні умови життя людей даного регіону. Цілі регіональної політики більш консервативні і сталі - це пояснюється тим, що регіон має функціонувати стабільно, незалежно від того, які зміни відбуваються у верхівці.

Регіональна політика виступає, як альтернатива до загальнодержавної, разом з тим доповнює, конкретизує її, з’єднує загальні і конкретні цілі, сприяє комплексному підходу до розв’язання соціально-економічних проблем. Регіональна політика на сучасному етапі набирає все більшого значення, тому що державі з центру стає важче розв’язувати різного роду локальних проблем, доходити до кожної людини. Тому в розвинутих країнах центр передає все більше повноважень на місця, сприяє розвитку самоврядування, самостійному розв’язанню економічних і соціальних проблем мікрорівня. Досвід цих країн засвідчує позитивні результати такого поділу влади, бо місцеві органи управління швидше розв’язують визначені цілі, повніше враховують особливості регіону, ефективніше використовують природні ресурси.

В Україні до цього часу немає виваженої регіональної політики. В одних областях скупчена промисловість(схід, південь), а в інших - сільське господарство(захід, північ).В областях, де слабше розвинута промисловість, слід організувати виробництво кінцевої продукції.

  1.  Принципи, завдання, мета та види регіональної політики

Дотримання принципів розміщення продуктивних сил є основою регіональної політики держави. Регіональна політика – це сфера управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни у просторовому, регіональному аспекті. Регіональна політика характеризується такими напрямами:

  1.  співвідношення й взаємодія рушійних сил регіонального розвитку в державному, кооперативному, приватному та інших секторах національної економіки;
  2.  співвідношення державного й регіонального аспектів розвитку, центрального й регіонального рівнів управління;
  3.  зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів;
  4.  регіональні аспекти демографічної, екологічної політики.

Науково обґрунтована політика особливо актуальна для України. За роки існування системи жорсткого централізованого управління економічні й соціальні структури країни дуже деформувалися; це стосується й регіонального рівня. Власне, відомчий підхід до розміщення виробництва ігнорував інтереси регіонів. Через це багато де в Україні посилилась екологічна й соціальна напруженість.

Метою регіональної політики України має бути забезпечення населенню гідних умов життя. Для цього потрібні докорінна зміна структури територіальної організації господарства, технологічне оновлення виробництва. Ця мета може бути значно деталізована стосовно конкретних сфер суспільного розвитку.

Зокрема, в економічній сфері вона полягає у досягненні економічно доцільного рівня комплексності господарства регіонів та раціоналізації їх структури; створенні економічних передумов для розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, проведення земельної реформи та приватизації державного майна, інших ринкових перетворень; створенні і розвитку спеціальних (вільних) економічних зон; удосконаленні економічного районування країни. У соціальній сфері головна мета регіональної економічної політики України реалізується у конкретних заходах, націлених на стабілізацію рівня життя усіх верств населення з поступовим підвищенням рівня добробуту на основі єдиних соціальних стандартів та посилення усіх форм соціального захисту населення; забезпеченні продуктивної зайнятості населення через ефективне регулювання регіональних ринків праці та міграційних процесів; сприянні покращанню демографічної ситуації з метою збільшення тривалості життя та забезпечення природного приросту населення в регіонах; формуванні раціональної системи розселення на основі збереження існуючих та створення нових населених пунктів; активізації функціонування сіл та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст. У екологічній сфері державна регіональна економічна політика спрямовується на запобігання забрудненню довкілля та ліквідацію його наслідків, впровадження механізму раціонального природокористування, збереження унікальних територій та природних об'єктів.

На основі чіткого визначення мети державної регіональної економічної політики обґрунтовуються її основні завдання. Серед пріоритетних завдань на тривалу перспективу державними органами управління визначено структурну перебудову економіки регіонів України, насамперед промислових регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складною екологічною обстановкою (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненні структурних трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічну ситуацію у промислових центрах Донбасу, Придніпров'я, Прикарпаття та на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Важливе місце серед завдань регіональної економічної політики посідають соціальні питання, вирішення яких можливе лише на основі радикальних змін у сучасній політиці зайнятості та ринку праці. У перспективі передбачається активізувати діяльність щодо створення нових робочих місць у споживчій сфері, організаціях ринкової інфраструктури, малому та середньому підприємництві виробничої сфери. Це дозволить забезпечити працевлаштування осіб, які вивільняються з промислових підприємств, та підвищити рівень зайнятості населення у сфері обслуговування.

Основними принципами регіональної політики України повинні бути:

  1.  перевага інтересів регіону над інтересами галузей, відомств, окремих підприємств і організацій;
  2.  всебічне врахування економічних, технологічних, етнічних, екологічних та соціально-демографічних передумов та факторів розміщення продуктивних сил і розвитку регіону з наданням переваги чинникам соціальним та екологічним;
  3.  пріоритет інтенсивного, ресурсозберігаючого підходу до розміщення продуктивних сил при обмеженні матеріаломісткого виробництва;
  4.  потреба поступового зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.

Засобом регулювання територіальної організації суспільства мають стати державні регіональні програми, які мусять забезпечуватися відповідними грошовими та матеріальними ресурсами.

Для розв'язання проблем розвитку регіонів постає необхідність створити умови для оптимальної економічної самостійності регіонів, вжити організаційні, правові та економічні заходи для забезпечення ефективного державного регулювання процесів регіонального розвитку країни та координації міжрегіональних зв'язків, тобто опрацювати засади продуманої державної регіональної політики (ДРЕП).

Розглядаючи регіональну політику держави з погляду розподілу влади між центром і регіонами, можна дати таке визначення ДРЕП. Державна регіональна економічна політика – це сукупність організаційно-правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей.

Ці заходи спрямовуються1 на стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил регіонів, раціонального використання ресурсів, створення нормальних умов життєдіяльності населення, забезпечення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства.

Об'єктами ДРЕП є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України.

Суб'єктами ДРЕП є органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв'язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів. Як складова частина загальної соціально-економічної політики України ДРЕП включає структурну перебудову продуктивних сил регіону, поліпшення територіальних пропорцій у країні, способи здійснення роздержавлення і приватизації майна, напрямки земельної реформи, розвитку підприємництва тощо.

Регіональна політика держави передбачає поступове вирівнювання існуючих відмінностей між економічними й соціальними рівнями розвитку окремих регіонів, зважаючи на їхні історичні, демографічні, природно-ресурсні та економічні особливості, і спрямовується на підтримку внутрішньорегіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку та суттєве поліпшення екологічного стану регіонів.

Отже, предметом ДРЕП є як розподіл влади між центром і регіонами, так і практична діяльність держави в регіонах.

Важливо розрізняти державну регіональну політику як стратегію і тактику держави щодо регіональних процесів і «внутрішню» політику самих регіонів. Політика регіонів не завжди відповідає політиці держави. Регіони можуть мати свої пріоритетні напрямки розвитку, які іноді не збігаються з державними. ДРЕП і політика регіонів не повинні бути суперечливими: в ідеалі вони повинні становити одне ціле, доповнюючи та збагачуючи одна одну.

Внутрішня політика регіонів спрямовується на використання внутрішніх ресурсів регіону для вдосконалення структури матеріального виробництва, розвитку соціальної інфраструктури, екологічної безпеки та ін.

Тактика держави розглядається як дії держави щодо вирівнювання умов діяльності та соціально-економічного стану різних регіонів, створення умов для їх ефективного функціонування.

Види ДРЕП:

1. Економічна політика. Сутність економічної політики полягає в забезпеченні регіонам можливостей для самостійного розвитку на умовах самофінансування та самозабезпечення. До складу економічної політики входять бюджетна та податкова політика; планування, прогнозування та програмування розвитку регіону; використання природних ресурсів і власності регіону (інвестиційна політика); розміщення продуктивних сил; політика розвитку регіональних комплексів (АПК; транспортний, будівельний); контрольно-аналітична діяльність та інформаційне забезпечення.

2. Соціальна політика. Складовими соціальної політики є: забезпечення зростання рівня добробуту населення; соціальний захист; забезпечення громадянам рівних прав і можливостей щодо вибору місця проживання та працевлаштування. Ефективність соціальної політики дуже залежить від економічних можливостей держави, тобто від частки національного доходу, що спрямовується на споживання. Головним завданням соціальної політики є забезпечення соціального захисту різних верств населення регіонів, який здійснюють органи регіонального та місцевого управління в межах своїх можливостей. Це може бути фінансова підтримка, працевлаштування, продаж товарів за зниженими цінами, безкоштовне харчування, медичне обслуговування інвалідів тощо. Найважливішою складовою соціальної політики є забезпечення громадянам прожиткового мінімуму.

3. Науково-технічна політика. Вона спрямовується на визначення пріоритетів щодо вдосконалення та розвитку інвестиційної та інноваційної діяльності в регіоні і базується на попередньому вивченні та аналізі науково-технічного комплексу регіону.

4. Екологічна політика. Нині набула надзвичайно важливого значення в зв'язку з неприпустимим промисловим забрудненням довкілля. Особливо гострою є ця проблема в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській та Київській областях. Головною метою екологічної політики є оздоровлення довкілля.

5. Демографічна політика. Вона спрямовується на гальмування депопуляційних процесів і деструктурування населення. Демографічний стан країни та її регіонів є важливим фактором соціально-економічного розвитку.

6. Гуманітарна політика. Головна мета – це духовний розвиток суспільства, його моральний і фізичний стан. До складу гуманітарної політики входить державна підтримка навчальних закладів, лікарень, поліклінік, театрів, кінотеатрів, клубів, тобто розвиток комунальної власності. Особливістю гуманітарної політики є її чітка регіональна спрямованість.

7. Національна політика. Спрямовується на забезпечення конституційних, політичних, економічних і соціальних прав громадян незалежно від національності та віросповідання. Особливо це стосується регіонів України, що пов'язані з процесами переселення татар, німців в райони їхнього історичного проживання.

8. Зовнішньоекономічна політика. Спрямована на створення СЕЗ для активізації підприємництва, формування ринкової інфраструктури, залучення іноземних інвестицій, нарощування експортного потенціалу окремих регіонів, що потребують прискореного розвитку.

9. Управлінська політика. Основна її мета – це створення єдиної системи регіонального управління, що відповідає завданням регіонального розвитку.

Основні напрямки ДРЕП затверджує Верховна Рада України. Президент України спрямовує діяльність державної виконавчої влади на розв'язання найважливіших проблем соціально-економічного розвитку регіонів, видає нормативно-правові акти з цих питань, очолює Раду регіонів при Президенті України. Уряд України визначає державні пріоритети й затверджує державні програми соціально-економічного розвитку регіонів, і забезпечує їх виконання, бере участь у створенні системи економічних регуляторів, нормативної та методологічної бази просторового розміщення продуктивних сил.

Уряд АР Крим, місцеві органи державної виконавчої влади забезпечують збалансований економічний і соціальний розвиток відповідних територій, розробляють і організовують виконання програм, бюджетів регіонів, реалізують рішення Президента України, Кабінету Міністрів України щодо структурної перебудови економіки, роздержавлення і приватизації майна, земельної реформи, соціального захисту населення та ін.

Органи місцевого самоврядування розробляють, затверджують і виконують програми та бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Вони розпоряджаються комунальною власністю, запроваджують передбачені законодавством місцеві податки і збори, забезпечують раціональне використання природних і трудових ресурсів.

Представницькі органи затверджують місцевий бюджет і контролюють його виконання, схвалюють програми соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, здійснюють інші повноваження, установлені законом.

  1.  Загальна характеристика механізму реалізації регіональної економічної політики

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики – це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу.

Основними складовими цілісного механізму державної регіональної політики України, як визначено діючими нормативними документами, виступають: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).

Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об'єктів місцевого та загальнодержавного призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення.

Механізм державної регіональної політики повинен поєднувати у собі методи прямого і опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні, їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей.

В регіональній економічній політиці широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання регіонального розвитку використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики.

Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об'єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію тощо.

Принциповим питанням є вдосконалення існуючої системи бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті - їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. У перспективі передбачається істотно розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів, встановлення науково обгрунтованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо.

Одним з важливих елементів регіональної економічної політики є розробка довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей України, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктивних сил, узгоджуються інтереси галузей і територій. На сьогодні розроблені проекти регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор'я.

В регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничих об'єктів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію й швидко реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. В першу чергу це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену регіональну орієнтацію і суттєво впливає на зміни в структурі економіки. Саме малий бізнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів активної науково-технічної діяльності.

Формування спеціальних економічних зон в Україні дасть змогу збільшити надходження іноземних інвестицій, створити сучасну виробничу, транспортну та ринкову інфраструктуру, підвищити ефективність використання природних ресурсів. Завдяки застосуванню пільгового режиму оподаткування та митного режиму створюються сприятливі умови для зростання економічної активності суб'єктів господарювання. З 1996 р. в Україні діє експериментальна зона "Сиваш". Спеціальні економічні зони створено у Донецькій, Луганській, Закарпатській областях. Для вирішення проблеми працевлаштування персоналу, що вивільнятиметься у зв'язку з виведенням з експлуатації блоків Чорнобильської АЕС, сформована спеціальна економічна зона "Славутич".

Особливе місце в регіональній економічній політиці належить різним формам міжрегіонального й прикордонного співробітництва; зонам активної науково-технічної діяльності, створення яких передбачає організацію наукових, дослідницьких і технологічних парків, інноваційних центрів, технополісів тощо.

Велика увага в регіональній економічній політиці приділяється так званим проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших кризовим загостренням певної проблеми, що має негативні соціально-економічні наслідки для всієї системи господарювання. Першопричиною загострення цих проблем можуть бути як природні та техногенні катастрофи, так і соціально-економічні фактори. З погіршенням загальноекономічної ситуації кількість таких територій постійно зростає, а розв'язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових коштів та матеріальних ресурсів.


ЛЕКЦІЯ 10 -  МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗВ’ЯЗКИ УКРАЇНИ ТА ЇЇ ІНТЕГРАЦІЯ В ЄВРОПЕЙСЬКІ ТА ІНШІ СВІТОВІ СТРУКТУРИ

Питання лекції:

  1.  Міжнародний поділ праці та його значення у формуванні зовнішньоекономічних зв’язків.
  2.  Зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами СНД і світу, шляхи їх вдосконалення.

Література: [1, с.25-344; 3, с.931-968; 4, с.260-284].

1. Міжнародний поділ праці та його значення  у формуванні зовнішньоекономічних зв’язків

Сучасний світовий розвиток характеризується посиленням економічних зв'язків і взаємодії між країнами. В першу чергу це пов’язано з необхідністю вирішення глобальних проблем, які стоять перед людством. В сучасних умовах жодна країна світу не може повноцінно розвиватися без участі в міжнародному співробітництві.

І наша незалежна Україна на сучасному етапі розвитку потребує входження у світове господарство на принципах рівноправності у взаємовідносинах. Світові економічні зв’язки потрібні Україні для того, щоб швидше подолати глибоку економічну кризу.

Жодна країна світу, на якому б рівні економічного розвитку вона не знаходилася, не може нормально розвиватися поза світовим господарством, без тісних економічних зв'язків з іншими країнами світу.

Розміщення продуктивних сил країн світу, і в тому числі України, нерозривно пов'язано з розвитком міжнародного поділу праці і формуванням міжнародних економічних зв'язків.

Міжнародний поділ праціце найвищий ступінь розвитку суспільно-територіального поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості.  Це спеціалізація окремих країн на виробництві тієї чи іншої продукції чи наданні послуг у світовому масштабі.

Кожна країна світу концентрує на своїй території виробництво певних видів продукції, для виробництва якої вона має найбільш сприятливі соціально-економічні і природні передумови. У виробництві продукції галузей спеціалізації країна повинна мати певні переваги перед іншими країнами світу.

Для цього вона повинна мати:

- кваліфіковані кадри;

- розвинуту науково-дослідну базу;

- достатній природно-ресурсний потенціал;

- вигідне економіко-географічне положення;

- специфічні агрокліматичні умови;

- значний попит на продукцію галузей спеціалізації на світовому ринку та високий рівень її конкурентоспроможності.

Фактори розвитку МПП

  1.  природно-географічні умови;
  2.  технічний прогрес;
  3.  соціально-економічні умови.

Раніше головну роль відігравали природно-географічні умови (клімат, природні ресурси, розміри території, чисельність населення, економіко-географічне розташування).  Розвиток технічного прогресу призвів до зменшення значення природно-географічних умов, надавши можливість використовувати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і техніки.

Останнім часом стали помітні зрушення у міжнародному поділі праці:

- зменшилась роль сировинного фактору у розміщенні продуктивних сил у зв’язку з досягненням науково-технічного прогресу, а також зниженням матеріало- та енергомісткості виробництва;

- поглибилась спеціалізація виробництва у межах окремих держав, яка спрямована на поліпшення якості продукції, зниження її собівартості за умов жорстокішої конкурентної боротьби на світовому ринку (у більшості розвинених країн Європи понад 50% виробництва орієнтовано на експорт – а це є стимулом промислового прогресу);

- крім міжгалузевого поділу праці розвивається внутрішньогалузевий ( один з напрямків внутрішньогалузевої спеціалізації – обмін деталями, вузлами та комплектуючими виробами , як приклад можна привести спеціалізацію у машинобудуванні);

- зросло значення міжнародної передачі технології, а також різко зменшився період від моменту наукового відкриття до його впровадження у виробництво (використання іноземних технологій викликало технічну революцію не тільки в Японії, але й у багатьох Нових Індустріальних Країнах. Завдяки науково-технічному прогресу на ринку постійно міняється лідерство у виробництві).

Розрізняють три типи міжнародного поділу праці:

1. Загальний ТПП – розподіл праці у сфері виробництва: добувна, обробна промисловість, сільське господарство (при цьому міжнародна спеціалізація окремих країн визначається наявністю сприятливих природно-кліматичних умов, при цьому країни-експортери поділяються на індустріальні, сировинні та аграрні);

2. Частковий ТПП – це спеціалізація на рівні певних галузей виробництва, видів готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами (цьому типу ТПП властивий вищий рівень диверсифікації виробництва та експорту);

3. Одиничний міжнародний ТПП – спеціалізація окремих країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, агрегатів та компонентів продукції, на технологічних стадіях промислового виробництва (цей ТПП властивий високорозвиненим країнам).

Міжнародний поділ праці постійно зазнає змін як за структурою товарообігу, так і за набором країн спеціалізації.

У міжнародному поділі праці існують певні суперечності. Це насамперед надмірна спеціалізація країни на виробництві окремого виду продукції, оскільки це становить її господарство у залежність від коливань кон’юнктури світового ринку, а також збіднює її галузеву структуру.

У міжнародному поділі праці може застосовуватись політика протекціонізму і лібералізму.

Політика протекціонізму – економічна політика держави, спрямована на сприяння розвитку національної економіки шляхом захисту національного виробника від конкуренції іноземних фірм. Проявляється шляхом впровадження митних, податкових бар’єрів на шляху імпортних товарів, а також пільг та дотацій національним виробникам.

Політика лібералізму – передбачає вільну торгівлю всередині країни при обмеженому втручанні держави і встановленні вільного порядку руху товарів та послуг.

В Україні на даний момент панує політика захисту національного виробника – протекціонізму, проте для деяких імпортних товарів запроваджено ліберальні принципи економічної політики

Можна виділити основні тенденції міжнародного поділу праці:

  1.  У світовому господарстві зберігається і навіть поглиблюється розрив між промислово розвинутими країнами і країнами що розвиваються. На розвинуті країни припадає близько 25% населення і 80% сукупного національного продукту. Країни що розвиваються у світовому господарстві є, в основному постачальниками сировини і споживачами готової продукції. Але останнім часом встановлюється нова галузева спрямованість країн, що розвиваються.
  2.  Основним  в МПП став внутрішньогалузевий поділ праці на основі предметної, а особливо по детальної та технологічної спеціалізації.
  3.  Змінилась участь в МПП колишніх країн соціалістичного табору. Відбувається переорієнтація їхніх економік та залучення їх до участі у МПП.
  4.  Постійно зростає роль ТНК у міжнародному економічному обміні та МПП. ТНК контролюють майже половину світового промислового виробництва та світової торгівлі.
  5.  Посилюються інтеграційні процеси. Відзначається тенденція до об’єднання зусиль провідних країн для колективного регулювання та зменшення наслідків економічних та валютних потрясінь. Зростає роль міжнародних організацій – МВФ, МБРР тощо.
  6.  На МПП періодично впливають структурні кризи, дисбаланси в міжнародній торгівлі. Так, енергетична криза 70-х років викликала необхідність переходу на менш енергомісткі типи виробництв, що призвело до змін в структурі й навіть географічному розподілі світової торгівлі, а також в експортній спеціалізації багатьох країн.

  1.  Зовнішньоекономічні зв’язки України з країнами СНД і світу, шляхи їх вдосконалення

Міжнародні економічні зв'язки — це система господарських зв'язків між національними економіками країн на основі міжнародного поділу праці. 

Саме ці зв'язки сприяють:

  1.  зростанню національного доходу;
  2.  прискореному розвитку науково-технічного прогресу;
  3.  підвищенню рівня життя населення країни;
  4.  впливають на загальну атмосферу довіри між країнами, на зміцнення їх партнерських відносин та взаєморозуміння і добросусідства.

Існують показники за якими можна визначити ступінь участі країни в міжнародному поділі праці, і в першу чергу це:

  1.  експортна квота;
  2.  імпортна квота;
  3.  зовнішньоторгівельна квота.

Розрахунок експортної квоти:

,

де   Ек – об’єм експорту даної країни;

Розрахунок імпортної квоти:

,

де   Ік – об’єм імпорту даної країни;

При визначенні рівня розвитку зовнішньоекономічних зв’язків певної країни використовують зовнішньоторгівельну квоту, яка визначається відношенням величини зовнішньоторівельного обігу країни до об’єму її валового внутрішнього продукту

Зовнішньоекономічні зв'язки - це взаємодія однієї країни з іншими країнами світу енергією, інформацією, товарами та іншими продуктами господарської діяльності. В сучасних умовах зовнішньоекономічні зв'язки будуються на основі:

- відкритої економіки; -  міжнаціональної торгівлі; -  міжнаціональних фінансів; - міжнаціональної економічної інтеграції.

Відкрита економіка та її атаки. У СВІТОВОМУ господарстві існує два види економічних систем:    

- закрита економіка, в якій рух товарів здійснюється піше в межах державних кордонів:

В = С + Б + К,

де В  -  валовий випуск, С - споживання домашніх господарств. Б -  споживання держави. К -    капітальні вкладення;

- відкрита економіка, в якій рух товарів виходить за межі національних чи державних кордонів:

В = С + В + К+(Е   І),

де Е   - експорт. / *- імпорт. ЧЕ = Е    І (чистий експорт).

Ознаки більшості відкритих економік:

-  широкий спектр товарів зарубіжного виробництва на споживчому ринку;

-  розвинутий валютний ринок, тобто вільний обмін національної та зарубіжної валюти;

- вільний рух капіталів, праці, ресурсів, товарів між країнами.

Існують наступні форми зовнішньоекономічної діяльності:

1. Міжнародна торгівля - це оборот товарів, який забезпечує рух товарних мас зі сфери виробництва у сферу споживання.

2. Кредитування та інвестування.

Кредитування - це надання кредиту у грошовій або товарній формі з виплатою процентів.

Інвестиції - це капіталовкладення. Іноземні інвестиції - це довгострокові вкладення капіталу закордонними власниками у галузі народного господарства.

  1.  Науково-технічна співпраця може бути наступних видів:

експорт продукції, яка є науковомісткою;

кооперація країн у створенні нової техніки, технології;

спорудження заводів "під ключ" та модернізація об'єктів;

використання лізингу, обмін передовим досвідом;

технічна допомога та науково-технічна співпраця;

4. Спільне підприємство. Сюди відноситься створення підприємств зі змішаним капіталом з самих різноманітних галузей народного господарства.

5. Експорт та імпорт послуг, куди відноситься міжнародний та транзитний транспорт, іноземний туризм, послуги банків, страхових компаній, охорони здоров'я, навчання і т. д. 

Інжиніринг - це торгівля інженерно-консультаційними послугами. Туризм є рекреаційний, науковий та діловий. 

За економічним потенціалом Україна входить до першої шістки, але частка України у міжнародному територіальному поділі праці та світовій торгівлі не надто висока. Таке протирічне положення посилюється низкою природних, демографічних, історичних, економічних, геополітичних причин. Україна не в змозі себе забезпечити мінеральними ресурсами, хоча і має значний природно-ресурсний потенціал. Україна використовує трудові ресурси і має потенційно великий ринок збуту споживчих товарів. Україна протягом століть захоплювалася тими чи іншими державами. Економіко-географічне положення України є досить вигідним для участі в міжнародному територіальному поділі праці.

Основними показниками зовнішньої торгівлі є :

- обсяг товарообігу,

- структура експорту та імпорту,

- сальдо зовнішньоторговельного балансу,

- географія торгівлі.

Структура товарообігу обумовлюється економічним потенціалом країни.

Зовнішньоекономічна політика - це система заходів уряду, яка направлена на зміцнення позицій країни у світовій економіці, в міжнародних економічних стосунках.

Особливості сучасного рівня розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України:

1. Після розпаду колишнього Радянського Союзу відбувся розрив господарських зв'язків України з іншими країнами, і насамперед з Росією. Через це Україна втратила частину своїх традиційних ринків збуту, зупинилося чимало підприємств через відсутність комплектувальних виробів тощо. Більше того, Росія значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні виробів, приладів, машин, а також виплавленого металу тощо внаслідок зростання їх енергомісткості та ціни. Тому навіть ті вироби, в яких вона зацікавлена, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30—50 %.

2.Низька конкурентоспроможністю  продукції на світових ринках (навіть ті товари, на які є попит на зовнішніх ринках, дуже часто не відповідають міжнародним стандартам);

3.  Переважання в експорті України паливно-сировинних ресурсів (більше 70 %);

4. Низька частка машин, обладнання, об'єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, ноу-хау) в експорті (до 10 %);

5. Незначна частка в експорті товарів, які виробляють відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

6. Висока частка бартерних операцій у зовнішньоекономічній діяльності та господарській діяльності всередині країни;

7. Відсутність стабільного законодавства, науково обґрунтованої політики зовнішньоекономічної діяльності.

Правову основу зовнішньоекономічної діяльності створюють такі закони України:

  1.  «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991);
  2.  «Про вільні економічні зони» (1992);
  3.  «Про іноземні інвестиції» (1993).

При аналізі зовнішньоекономічної діяльності велика увага приділяється експортному потенціалу.

Експортний потенціал держави визначається обсягами товарів і послуг, що можуть бути вироблені в економічній та соціальній сферах і реалізовані на світовому ринку з максимальною користю для країни.

Найбільша питома вага в українському експорті належить продукції металургійного комплексу (44,1 %), машинобудування (15,4%), агропромислового комплексу та харчової промисловості (12,1 %), хімічної промисловості (10,7%), мінеральним продуктам (9,1 %).

Структура експорту:

1. Продукція металургійного комплексу України (прокат чорних металів, сталеві труби, залізорудна сировина, феросплави);

Скорочуються поставки чорних металів до країн СНД, скорочується внутрішній попит, але розширюються ринки далекого зарубіжжя. Значна частка продукції вже сертифікована і собівартість української продукції чорної металургії нижча ніж у західних країнах.

Експортний потенціал у чорній металургії зростає, але у нас є серйозні конкуренти, насамперед це Росія, яка має дешеві енергоносії, а це впливає на собівартість продукції.

2. Продукція хімічної і нафтохімічної промисловості. (кальцинована сода, азотні добрива тощо). 60% продукції, яка виробляється в даній галузі йде на експорт, переважно до країн далекого зарубіжжя. Проблеми звичайно є: і найбільша – це низька конкурентоспроможність продукції і висока собівартість, а для покращення даних показників необхідна реконструкція і технічне переобладнання галузі.

3. Продукція машинобудування. Продукція, яка користується попитом на світовому ринку: літакобудування, суднобудування, виробництво космічної галузі, продукція оборонно-промислового комплексу, устаткування для нафтохімічної промисловості, енергетичне машинобудування, верстатобудування.

Україна має висококваліфікований науково-технічний і технологічний потенціал у літакобудуванні. Серед семи розвинених країн світу вона має повний цикл проектування й виробництва літаків. За останні роки випущено три принципово нові моделі літаків – АН-70, АН-140, АН-32, що вважаються перспективними моделями ХХІ ст.

Великі перспективи для виходу на міжнародний економічний простір має вітчизняна ракетно-космічна галузь. Вже нині реалізуються міжнародні програми ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобалстарт», де застосовуватимуться українські ракети-носії «Дніпро», «Зеніт» і «Циклон».

Дев’ять (вісім) суднобудівних заводів України спроможні виконувати замовлення на будівництво сучасних суден (транспортних, рибопромислових), суден технічного флоту, військових кораблів, виконувати послуги по їх ремонту.

Реалізуються проекти розвитку танкобудування. Україна входить до п’ятірки країн світу із замкненим циклом виробництва цієї складної і високотехнологічної продукції. За своїми технічними характеристиками українські танки не  лише не поступаються  передовим світовим аналогам, а й  за багатьма параметрами перевищують їх.

Великим попитом користується також продукція важкого машинобудування, зокрема енергетичне машинобудування.  

Експорт продукції даної галузі в даний момент погіршується. Тому можна сказати, що першочерговим завданням для покращення структури експортного потенціалу – це підвищення конкурентоспроможності продукції машинобудівного комплексу.

Щоб покращити конкурентоспроможність даної продукції потрібна:

  1.  структурна перебудова галузі;
  2.  втілення новітніх досягнень науки і техніки;
  3.  створення нових організаційних структур (спільних підприємств, промислово-фінансових груп, холдингових компаній із залученням іноземних і вітчизняних інвесторів тощо).

5. Експорт продукції легкої і харчової промисловості (на експорт ідуть товари, які виготовляються в обсягах, що перевищують власні потреби – шкірсировина, синтетичні і натуральні тканини, олія, цукор, зерно).

Зовнішньоекономічна політика України щодо експорту зерна має враховувати велику конкуренцію на світовому ринку зерна. Це пов’язано з обмеженою місткістю світового ринку продовольчого й фуражного зерна – близько 185 млн. т. Із загального експорту пшениці 75% припадає на Аргентину, Австралію, Канаду і США та країни ЄС, у т. ч. на Францію, а на  США – 64% всього експорту зерна кукурудзи. Серйозними конкурентами  У країни на ринку зерна є Угорщина, Казахстан, Польща.

Сьогодні Україна повинна ставити за завдання щодо експорту 8-10 млн. т зерна і домагатись такої квоти в разі вступу до СОТ.

Основними імпортерами зерна нині є 20 країн світу. Найбільш вигідні партнери України: Грузія, Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, країни Африки. (на експорті зерна країна могла б щорічно мати мінімум $ 4 млрд..

Ринок цукру: основні виробники (Індія, Бразилія) останнім часом збільшили поставки на світовий ринок (25%). Нарощує виробництво Австралія, Мексика, США. Китай, Франція, Німеччина. Тому Україна змістилась на 11 місце по виробництву цукру серед найбільших його виробників.

На України припадає понад 7% світового виробництва соняшнику, та 6% картоплі.

Які проблеми є в Україні стосовно експортного потенціалу? Чим стримується його розвиток?

Основні причини, які стримують розвиток експортного потенціалу:

  1.  низька ефективність виробництва, висока енерго- і матеріаломісткість;
  2.  високий ступінь спрацьованості основних виробничих фондів;
  3.  відсталість технологічної бази;
  4.  велика залежність від імпорту енергоносіїв;
  5.  складний вихід на світові ринки українських підприємств внаслідок протекціоністських заходів з боку країн світу щодо захисту власних ринків;
  6.  недостатній розвиток системи сертифікації та контролю якості експортної продукції (продукція багатьох підприємств не відповідає міжнародним стандартам і нормам);
  7.  відсутність досвіду та спеціальних знань щодо виходу на світові ринки у більшості вітчизняних підприємств, низький рівень маркетингової діяльності;
  8.  недостатність інвестування в експортно-орієнтовані підприємства.

Треба відмітити що Україна має всі можливості для покращення структури експортного потенціалу, але результат повністю залежить від ефективності проведення національної політики щодо нарощування експорту.

А можливості експортного потенціалу залежать від рівня розвитку окремих економічних районів.

У будь-якій країні повинен бути диференційований підхід до розвитку зовнішньоекономічних зв’язків у різних регіонах.

Якщо Україну розділити на три економічних макрорайони: Східний, Західний та Південний, то передумови розвитку та територіальні особливості зовнішньоекономічної діяльності будуть виглядати наступним чином.

  1.  Західний макрорайон: має всі передумови для розвитку зовнішньоекономічних зв’язків з країнами Західної і Центральної Європи;
  2.  

За умов створення сприятливих умов (у тому числі за рахунок впровадження тут вільних економічних зон, і взагалі більш широких регіональних повноважень у галузі зовнішньоекономічної діяльності і посилення державного протекціонізму стосовно вітчизняних експортерів-виробників) у перспективі слід очікувати збільшення експорту продукції з цього регіону. У західних областях України поширені тенденції до подальшої лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, прискорення ринкової трансформації господарства, створення преференційного режиму в прикордонних областях.

  1.  Східний макрорайон – з Росією. Більше половини українського експорту припадає на такі області: Донецька, Луганська Дніпропетровська, Запорізька. Основа експорту: чорні метали, металопродукція, машини і устаткування. На даний момент експорт вугілля скоротився: основна причина – висока собівартість
  2.  Південний – з країнами Причорномор’я. За обсягами експорту виділяються Миколаївська і Одеська області. Основа експорту: продукція суднобудування + продукція хімічної промисловості.

Найбільша частка експортного потенціалу – 60% належить: Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській областям, м.Київ, м.Одеса (імпорту завозять 50%).

Найменша частка (аутсайдери) – Волинська, Закарпатська, Чернівецька, Рівненська, Тернопільська та Кіровоградська області

В Україні поки що не існує чіткої наукової класифікації форм економічного співтовариства. Найчастіше мають місце такі форми зовнішньоекономічних зв’язків.

  1.  зовнішня торгівля;
  2.  науково-технічне співробітництво;
  3.  лізинг;
  4.  залучення іноземної робочої сили;
  5.  надання кредитів і позик;
  6.  створення спільних підприємств за кордоном і іноземних підприємств на території України;
  7.  прикордонна торгівля;
  8.  співробітництво у банківській сфері;
  9.  торгівля технологіями, або спеціалізація на виробництві комплектувального обладнання;
  10.  спільна участь зацікавлених країн у розробці природних ресурсів;
  11.  співробітництво у ВЕЗ;
  12.  іноземні інвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;
  13.  бартерний обмін товарами;
  14.  міжнародний туризм;
  15.  культурні зв'язки між країнами світу.

Міжнародна торгівля

Міжнародна торгівля посідає провідне місце у системі міжнародних економічних зв’язків.

Міжнародна торгівля – це товарообіг, який забезпечує рух товарів зі сфери виробництва до сфери споживання.

Для міжнародної торгівлі притаманні 2 риси:

  1.  перевага пропозиції товарів над існуючим попитом;
  2.  жорстка конкурентна боротьба між його учасниками.

Показниками міжнародного товарообігу є експорт та імпорт товарів.

Імпорт (лат. ввожу) – ввезення товарів або капіталів у країну з-за кордону.

Експорт (лат. вивожу) – вивезення товарів або капіталу за кордон.

Для будь-якої країни дуже важливим є співвідношення суми експорту та імпорту – зовнішньоторгівельне сальдо. Воно повинно бути позитивним, це дає можливість країні мати вільні кошти для розширення виробництва чи інвестування їх в своїй або чужій країні. В Україні цей показник позитивний з 1996 року по 2005 рік. У 2006 розі зовнішньоторгівельне сальдо вже мало від’ємне значення.

У 2007 році в торгівлі товарами склалося від’ємне сальдо у сумі 3,7 млрд. дол. (у січні-травні 2006 року - від’ємне сальдо складало 2,7 млрд. дол.).

Подовження тенденції погіршення торговельного сальдо зумовлено рядом об’єктивних факторів, серед яких головними є збільшення вартості для України імпорту енергоносіїв та процес реновації вітчизняної промисловості.

Інтенсифікація процесу реновації вітчизняної промисловості в період
2005-2007 років стала причиною додаткового збільшення обсягів імпорту товарів. Це збільшення відбулося значною мірою за рахунок інвестиційних товарів, які спрямовувалися на перехід вітчизняного виробництва на нові технології та оновлення виробничих потужностей. Так, обсяги імпорту продукції машинобудування за 5 місяців 2007 року збільшилися  порівняно з аналогічним періодом минулого року на 32,4 %.

Які ж товари дають Україні позитивне сальдо, а які – негативне?

Найбільше позитивне сальдо припадає на чорну металургію (залізна і марганцева руди, чавун, прокат). У торгівлі з країнами СНД, окрім продукції чорної металургії, позитивне сальдо утворилось також за рахунок підприємств харчової промисловості та сільського господарства (цукор, м'ясо, олія, молоко, борошно), машинобудування.  Найбільш негативне сальдо припадає на нафту й газ. (Треба врахувати, що нафтопереробні потужності України в 10 разів перевищують власне видобування нафти). Від’ємне сальдо є також за деякими видами тканин, обладнанням для легкої промисловості, засобів обчислювальної техніки тощо.

В 1995 році була створена Всесвітня торговельна організація (ВТО). Її членами є 145 країн. Функція ВТО – підписання багатосторонніх угод за загальними правилами торгівлі.

ЗОНИ СПІЛЬНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

Зони спільного підприємництва відділяються за допомогою митного режиму від основної території країни і функціонували за рахунок безмитного ввезення товарів. Наприклад, морські порти, залізничні вузли, аеропорти. Їм передувало створення "вільних портів", де могли б безмитно зберігатись товари, які привезені в зону для надання продажу. Зони спільного підприємництва створюються з метою забезпечення певної зайнятості робочої сили, залучення інвестицій, організації в економічних зонах виробництв, які орієнтуються на експорт, подолання відсталості розвитку регіонів, використання власних сировинних та трудових ресурсів для виробництва експортної продукції.

Всього у світі є 23 види ЗСП, основні з них наступні:

  1.  безмитні багатопрофільні зони, розташовані на перехрестях внутрішніх систем;
  2.  експортні промислові зони, що орієнтуються на зовнішню торгівлю;
    зони економічного та науково-технічного розвитку, тобто "технополіси";
  3.  зони страхових та банківських послух, які характерні для певних країн;
  4.  імпорто-промислові зони і зони по заміщенні імпорту, які забезпечують одну сторону сучасними товарами, а місцеві підприємства - передовою технологією;
  5.  складські (консигнаційні) зони, які формуються у районах міжнародних морських перевезень і авіатранспортів;
  6.  зони вільної торгівлі, де немає мита на ввезення та вивезення товарів для їхнього продажу.

 

В Україні заборонено:

- експорт з території України предметів, які становлять національне, історичне або культурне надбання українського народу, що визначається законами України;

- імпорт або транзит будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоду здоров’ю або становити загрозу життю населення і тваринного світу, або призвести до руйнування навколишнього середовища;

- експорт та імпорт товарів, які здійснюються з порушенням прав інтелектуальної власності.

Товари, що імпортуються на територію України, підлягають обов’язковій сертифікації на предмет їх відповідності фармакологічним, фітосанітарним, ветеринарним та екологічним нормам.

Експортно-імпортні операції здійснюються як на валютній основі, так і у формі клірингу – системи безготівкових розрахунків, які ґрунтуються на заліку взаємних вимог і зобов’язань і здійснюються через банки або спеціальні розрахункові палати (перша створена в Лондоні в 1775 році).

Бартерний обмін товарів

В умовах економічної кризи і дефіциту грошової маси велике значення Україна надає бартерному обміну товарами. У першу чергу ця форма економічних зв'язків широко використовується Україною в розрахунках за енергоносії з Російською Федерацією, Казахстаном та Туркменістаном, за поставки бавовни з Узбекистану та інших країн Центральної Азії, за продукцію машинобудування та хімічної промисловості, руд кольорових металів, лісоматеріалів та хімічної речовини з Росією, Білоруссю, Казахстаном та іншими країнами СНД.

Найбільш поширеним був бартер в Україні в 1992 році (майже 50% загального товарообороту). Однак за такого товарообігу Україна втрачала великі кошти через нееквівалентний вартісний обмін продовольчих товарів (зерна, цукру, олії) на паливно-мастильні матеріали.

Кредитування та інвестування

Кредитування – надання кредиту.

Кредит – позики у грошових одиницях чи у вигляді товару на умовах повернення з виплатою процентів.

Інвестиції – капіталовкладення.

Іноземні інвестиції – довгострокові вкладення капіталу закордонними власниками у промисловість, сільське господарство, транспорт та інші галузі економіки (найбільшими інвесторами у світі є Японія, США, країни Західної Європи – Великобританія, Франція, Бельгія, Саудівська Аравія).

В сучасних умовах нестабільності економічного розвитку Україна зацікавлена в надходженні іноземних інвестицій в українську економіку

Серед країн світу щорічно проводиться рейтинг ступеня сприятливості для інвесторів. При цьому враховується: політична і економічна стабільність, рівень інфляції, рівень безробіття тощо.

Найбільш сприятливі для інвесторів країни: Люксембург, Швейцарія, США, ФРН, Нідерланди, Франці, Австрія, Великобританія, Японія, Фінляндія. З 180 країн світу Україна займає 129 місце, Росія – 159.

До найбільших країн-боржників належить Росія (157 млрд дол.), Мексика (125), Китай (111), Бразилія (100).

Зовнішній борг України у 2002 році становив 10,6 млрд дол. ( в тому числі Росії – 2, МВФ – 2,4, СБРР – 1,2, ЄБРР – 0,07, країнам ЄС – 0,35).

Науково-технічна співпраця

В економічних зв’язках України із зарубіжними країнами використовується науково-технічне співробітництво (торгівля патентами, ліцензіями, технічним досвідом «ноу-хау», тощо), яке сприяє прискоренню економічного розвитку, втілення у практику нових технологій, раціональному використанню природних ресурсів, автоматизації і механізації виробництва, скороченню термінів будівництва, підвищенню ефективності капіталовкладень, розширенню сфери міжнародних відносин.

Науково-технічне співробітництво здійснюється у сферах:

  1.  матеріальній (через обмін продукцією, насамперед наукомісткою, створеною за новітніми технологіями);
  2.  нематеріальній (у вигляді креслень, формул, обміну інформацією, літературою);
  3.  послуг фахівців і технічного персоналу в галузі менеджменту, маркетингу, контролю за якістю).

  1.  Експорт продукції, що репрезентує досягнення науково-технічного прогресу;
  2.  Кооперація країн у створенні нової техніки і технології з подальшим її впровадженням та використанням;
  3.  Спорудження за кордоном заводів «під ключ» або експорт комплексного обладнання при виробництві нової техніки;
  4.  Модернізація об’єктів за участю закордонних партнерів;
  5.  Технічне навчання персоналу країни – імпортерів технологій;
  6.  Обмін передовим технічним досвідом;
  7.  Обмін технологіями, ліцензіями, конструкторськими і проектними матеріалами, сприяння їх використанню (продаж ліцензій (авторських прав) на використання запатентованих винаходів (ноу-хау – знаю як), обмін ліцензіями став важливим елементом міжнародних економічних стосунків: він досягнув 10% світового зовнішньоторгівельного обороту;
  8.  Спільні конференції, симпозіуми, публікації, координація та кооперація наукових досліджень;
  9.  Технічна допомога при опануванні нових виробництв;
  10.  Науково-технічна співпраця у галузі навчання та підвищення кваліфікації наукових кадрів.

Найтісніші зв'язки в галузі науки, техніки та освіти Україна має з Росією, а також з деякими іншими країнами колишнього Радянського Союзу. Слід підкреслити, що, на жаль, у результаті розриву раніше існуючих державних, політичних та господарських зв'язків між колишніми республіками СРСР помітно ослабло співробітництво українських вищих навчальних закладів і наукових закладів з відповідними науковими центрами цих країн.

Спільне підприємництво

Створення спільних підприємств – одна з форм економічного співробітництва України із зарубіжними державами. Ці підприємства діють самостійно, наділені широкими правами для здійснення експортних та імпортних операцій. Спільні підприємства погоджують ціни на спільно вироблену продукцію і укладають відповідні контракти, їх прибуток розподіляється між учасниками пропорційно вкладу в статутний фонд. На території України діє понад 2,5 тис. спільних підприємств. За участю фірм США створено 120, Німеччини – 40, Австрії – 22. Багато спільних підприємств створено разом з Росією, Білорусією.

Найбільше таких підприємств у м.Києві (204), та Одеській області (143).

В світі є десятки тисяч підприємств зі змішаним капіталом.

Переваги спільного підприємництва:

- економічні переваги (отримання інвестицій, нових технологій);

- пом’якшуються політичні проблеми (країна, яка вкладає капітал зацікавлена в сталості).

В Україні їх зареєстровано понад  тисячу (сфера діяльності: будівництво, туризм, торгівля, промислове виробництво).

Італійська фірма Фіат утворила у Кременчуці СП «Івеко-КрАЗ» з виробництва вантажівок.

В Київській області налагоджено збирання МАЗів.

Японська фірма інвестувала 70 млн дол. В реконструкцію нафтопереробного заводу в Дрогобичі (виробництво бензину «євросупер») і буде брати участь в будівництві нафтопроводу Одеса-Броди.

СП з Росією: «Волга», «Газель», складання літаків АН-70, проект «Морський старт».

СП з Білорусією: збирання сільськогосподарської техніки (комбайнів), підприємство «Атлант-Україна», «Євро луч» (виробляє наручні годинники, Сімферополь)

Туризм

Великим резервом надходжень валюти до України є міжнародний туризм. Адже Україна Володіє прекрасними рекреаційними ресурсами, які можна і треба використовувати.

Нині ми приймаємо в себе майже 4 млн. іноземних туристів, або 0,8 світової їх кількості, хоча реально вже тепер могли б обслуговувати до 6 млн. туристів, що може давати майже  $ 1 млрд. прибутку

Розрізняють три види туризму: рекреаційний, науковий та діловий.

У на в Україні прибуток від туризму приблизно 120 – 150 млн. дол..

Організація спортивних турнірів та змагань

Це також форма зовнішньоекономічної діяльності (об’єднує багато країн-учасниць). Найбільш масштабними є літні і зимові Олімпійські ігри., а також чемпіонати світу.

Україна виборола перемогу у праві проводити разом з Польщею в 2012 році змагання з футболу  «Євро 2012».

Культурна співпраця

Організація виставок картин, музичних та пісенних конкурсів, фестивалів, обмін кіно-, відео- та аудіо продукцією.

Плата за транзитні залізничні, автомобільні, повітряні перевезення, транспортування нафти, газу разом може давати : млрд.. доларів прибутку щорічно

Україна і міжнаціональна торгівля.

Рівноправна міжнаціональна торгівля є економічно вигідна КОЖНІЙ нації, вона основний елемент міжнаціонального ринку, па якому формуються попит і пропозиція на товари, послуги, капітал, а також здійснюється їх експорт та імпорт. Економічний успіх будь-якої країни світу ґрунтується на зовнішній торгівлі. Ще жодна країна не спромоглася створи здорову економіку, ізолювавши себе від світової економічної системи. Міжнаціональна торгівля базується на принципах порівняної переваги країни у виробництві тих товарів, які їй вдаються найкраще, лібералізації торгівлі. Україна дотримується цих принципів і в 2007 році готова стати членом світової організації торгівлі (СОТ).

Україна і міжнаціональні фінанси

Країни світу пов'язані одна з одною не лише зв'язками міжнародної торгівлі. їх також пов'язують світові фінансові ринки, що дозволяють жителям однієї країни братії позички й надавати кредити жителям іншої країни. Україні варто якнайскоріше долучитися до міжнаціональних фінансів, щоб мати доступ до отримання кредитів та залучення прямих капіталовкладень. Для того Україні треба знизити інвестиційний ризик, що підвищить інвестиційну привабливість її економіки.

Україна і міжнаціональна інтеграція.

 Світова економічна система розвивається иа базі національних економік політично незалежних держав. Інтеграція господарських систем цих країн у світову економічну систему не передбачає політичної інтеграції і позбавленням незалежності якоїсь із країн. Тому Україні для швидкої інтеграції у систему світової економіки необхідне створення як багатьох політико-правових умов усередині країни, так і відповідного ставлення світовою господарства.

До таких передумов належать:

  1.  Політико-правові передумови:

- політичне визнання України; - забезпечення територіальної цілісності і створення адекватної системи національної безпеки; - побудови демократичної держави; -  незаперечне виконання міжнародних зобов'язань, особливо у сфері прав і свобод людини; - пряма участь у регіональних та глобальних політичних процесах; - формування відповідного законодавства і вироблення ефективних механізмів та інструментарію його виконання;

2. економічні передумови:

- забезпечення економічної та інституційної підтримки національного суверенітету; - проведення оцінки економічного потенціалу і визначення напрямів структурної перебудови; - розроблення та забезпечення реалізації програми переходу до ринку і соціального захисту населення; - оцінка експортного потенціалу і вироблення експортно-імпортної стратегії;- стабільність гривні і її включення у систему міжнародних розрахунків;  - розв'язання проблем зовнішньої заборгованості;

3. соціально-культурні передумови:

- формування почуття власної національної гідності; - формування національно-економічного і національно-демократичного мислення; сформування сучасної, зорієнтованої на світові пріоритети системи національної освіти; - розвиток контактів з українцями, які мешкають за межами України;

4. інфраструктурні передумови:

- розвиток транспортних комунікацій і коридорів; - розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з їх включенням до міжнародних систем.

Україні варто вибрати інтеграцію з розвинутими ринковими країнами Європи і світу загалом.

Вибір перший: Співдружність Незалежних Держав (СНД).

Питання про напрям економічної іи і сі рації дискутувалося відразу після проголошення незалежності України, але остаточним) рішення не ухвалено. Відсутність консенсусу між політичними силами різної орієнтації не дає змоги не лише визначити

цей напрям, а й перешкоджає кардинальним економічним реформам Прихильники інтеграції з Росією (підписання економічного союзу в межах (СНД) у 1993 р. заявляли, що українська економіка тримається на особистостях регіональних лідерів і управлінських команд, на директорському корпусі, що вихід на російський ринок і на ринки держав СНД для України є ЖИТТЄВОЮ необхідністю; що закріпитися на цих взаємопов'язаних ринках для українських виробників означає забезпечити собі однакові з російськими конкурентами стартові умови, зокрема щодо цін на енергоносії та іншу сировину.

Шістнадцятирічна практика існування СНД виявила неспроможність досягнення економічного зближення між її учасниками і спільного розв'язання складних соціально економічних проблем. Пропозиція України створиш зону вільної торгівлі і Росією постійно блокується тією ж Росією. Щоб схилити Україну до політичного союзу. Росія намагалася економічно (здебільшого використовуючи енергетичний фактор) утримувані її у сфері свого політичного та економічного впливу. Це виявлялося в ПОДВІЙНИХ стандартах щодо оцінки розриву економічних зв'язків між російськими  га українськими підприємствами після розпаду СРСР.

Публічно відповідальність за це було покладено па українську сторону, насправді Росія обстоювала власні економічні та політичні інтереси. Оскільки багато українських підприємств виробляло напівфабрикату продукцію для підприємств Росії, звуження економічних зв'язків з боку Росії помітно ослаблювало внутрішні та зовнішні економічні потуги України, змушувало її бути податливішою при розв'язанні спірних питань.

Українське керівництво стоїть на позиції пріоритету економічної, а не політичної інтеграції у межах СНД. Упродовж шістнадцяти років Україна здійснювала полі гику зближення країн СНД через рівноправну економічну співпрацю. Вона поставила питання про створення у межах СНД зони вільної торгівлі як першої фази міжнаціональної економічної інтеграції (з того починали інтеграцію країни ЄС), але у вересні 2003 р. Росія нав'язала угоду про "ЄДИНИЙ економічний простір", в основі якого є політичне домінування тієї ж Росії.я

Вибір другий  Європейський Союз (СС).

Незважаючи на намагання Росії і проросійських сил в Україні обмежиш нашу економічну інтеграцію межами СНД. Україна ще на початку 1993 р. розпочала офіційні переговори з країнами Заходу про залучення до процесу європейської інтеграції. Вони тривали майже рік (декілька раундів). На початку 1994 р. на засіданні Ради Міністрів ЄС було поширено мандат Європейської комісії (виконавчий орган ЄС) на переговори з Україною. На черговому раунді переговорів України з ЄС сторони відробили остаточний варіант Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС, яку 23 березня 1994 року парафував у Брюсселі український міністр закордонних справ, а 14 червня 1994 року Президент України у Люксембурзі підписав її. Україна стала першою з країн СНД, що підписала гаку угоду.

Угода заклала цілком нові засади економічних відносин між Україною і ЄС на принципах ринкової економіки, яка враховує особливості існуючого економічного стану України, а також новий характер ЄС. Вона передбачає поліпшення доступу України де ринків Західної Європи на основі принципу найбільшого сприяння; містить нові важливі положення, пов'язані з лібералізацією торгівлі й створенням стабільніших і передбачуваних умов комерційної діяльності, у тому скорочення кількісних обмежень, а також особливі положення про захисні заходи та антидемпінгові процедури, забезпечення здорової, чесної конкуренції.

Про зацікавленість розвинутих країн у співпраці з Україною в економічній галузі свідчать переговори зі США, Німеччиною. Великобританією та інтими країнами. Україна заявила, що вона дотримується чотирьох основних принципів реформування економіки: 

- макроекономічна стабілізація;

- лібералізація;

- соціальний захист населення;

- здійснення структурних змін, у тому числі змін форм власності.

У червні 1995 р. у Брюсселі було підписано Тимчасову торговельно-економічну угоду, яка передбачає переведення зв'язків між Україною і Європейським Союзом у практичну площину.

Угода містить положення про надання Україні режиму найбільшою сприяння у торгівлі з ЄС, про створення сприятливих можливостей у торгівлі текстилем. сталлю, сільськогосподарською продукцією, іншими товарами. Отже, Україна першою серед республік СНД відкрила дорогу до вигідного співробітництва 5 ЄС. У листопаді 1995 р. вона стала повноправним членом Ради Європи.

До Європейського Союзу входять 27 країн Західної Європи: Австрія, Бельгія, Великобританія. Греція. Данія, Ірландія, Іспанія, Італія. Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, ФІНЛЯНДІЯ) Франція. Швеція та чимало країн Центральної та Південної Європи. На початкових етапах це об'єднання не ставило за мету політичне зближення країн. Акцент було зроблено на економічній інтеграції; послідовному і поетапному зближенню країн завдяки реальним економічним перетворенням у кожній з них.  Таке зближення мало відбутися за кілька етапів:

- створення іони вільної торгівлі скасування митних бар'єрів у взаємній торгівлі між: країнами-учасницями;

- створення митного союзу вільний рух товарів країн-учасниць усередині інтеграційного угруповання та єдиний митний тариф для третіх країн;

-  створення спільного ринку, в основі якого усунення бар'єрів на шляху переміщення товарів, капіталу, прані в межах країн-учасниць;

- формування економічного сонну, який, зберігаючи всі попередні принципи, передбачав здійснення єдиної економічної політики на основі створення системи міжнаціонального регулювання економічних процесів у межах інтеграційної групи.

Інтеграційна система країн Західної Європи складається з Європейського Союзу і Ради Європи. Це незалежні організаційні структури, об'єднані єдиними стратегією, метою, вартостями із Європейську співдружність, символом якої є синій прапор з 12 ЗОЛОТИМИ зірками, які символізують терпимість, свободу, демократію, права людини, справедливість, етику, довіру, солідарність, взаємоповагу, громадянськість, рівність — принципи, що визначають пріоритети загальнолюдських вартостей, є основою європейської інтеграції. Усі рішення приймаються колегіально, узгоджено, доводяться до країн-учасниць інтеграційної групи і регулюються управлінськими міжнаціональними структурами.

Україна здійснює заходи, спрямовані на зближення з Європейським Союзом. У квітні 2003 р. її офіційно було запрошено на саміт країн ЄС.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

59613. Сучасні технології навчання 81.5 KB
  Мета: повторити узагальнити та поглибити знання учнів про іменник удосконалювати вміння розпізнавати іменник серед інших частин мови формувати вміння добирати аргументи на доведення своєї думки розвивати...
59617. Сценарій мистецького заходу. Тарас Шевченко — художник 71.5 KB
  Читець. Здібності до малювання виявилися в нього ще з дитинства. У спогадах родини Шевченка є немало свідчень про те, що настінне народне малювання, вишивки будили в нього пристрасть до створення власних малюнків.