48415

Державна мова — мова професійного спілкування

Конспект

Иностранные языки, филология и лингвистика

Правильно використовувати різні мовні засоби відповідно до комунікативних намірів; влучно висловлювати думки для успішного розв’язання проблем і завдань у професійній діяльності; сприймати, відтворювати, редагувати тексти офіційно-ділового й наукового стилів; скорочувати та створювати наукові тексти професійного спрямування, складати план, конспект, реферат тощо, робити необхідні нотатки, виписки відповідно до поставленої мети

Украинкский

2013-12-10

652.5 KB

51 чел.

Тема 1. Державна мова — мова професійного спілкування

1. Предмет і завдання курсу, його наукові основи.

2. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

3. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

4. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови.  Професійна мовнокомунікативна компетенція.

Література:

Культура фахового мовлення: навчальний посібник / за ред. Н.Д. Бабич. Чернівці : Книги –ХХІ, 2005.

Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура фахової мови: Навч. посіб. – К. : ВЦ «Академія», 2007.

1. Предметом навчальної дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є мова як національно-культурний феномен, зокрема, як засіб спілкування у професійній сфері.

Завдання курсу. У процесі опанування дисципліни ви повинні:

ґрунтовно засвоїти норми сучасної української літературної мови й практично оволодіти ними;

правильно використовувати різні мовні засоби відповідно до комунікативних намірів; влучно висловлювати думки для успішного розв’язання проблем і завдань у професійній діяльності;

сприймати, відтворювати, редагувати тексти офіційно-ділового й наукового стилів;

скорочувати та створювати наукові тексти професійного спрямування, складати план, конспект, реферат тощо, робити необхідні нотатки, виписки відповідно до поставленої мети;

складати різні типи документів, правильно добираючи мовні засоби, що репрезентують їх специфіку;

послуговуватися лексикографічними джерелами (словниками) та іншою допоміжною довідковою літературою, необхідною для самостійного вдосконалення мовної культури.

Наукові основи. Що таке мова? Відповісти на це питання однозначно непросто, хоча такі спроби було зроблено ще вченими давніх Греції, Риму, Китаю, Індії.

У науці відомі три погляди на природу мови:

мова – явище біологічне;

мова явище психічне;

мова явище соціальне.

Безперечно, мову не можна трактувати як явище біологічне. Хоча людина, на  відміну від інших приматів, має мовний ген, тобто природну здатність до  оволодіння мовою, вона ніколи не заговорить сама, якщо її не навчити. Це доводять сучасні “Мауглі” діти, які з різних причин опинялися поза суспільством, іноді серед тварин, і не могли навчитися мови, навіть повернувшись у людський колектив. Причиною цього  є те, що вони пропустили так званий сендитивний період (вік від двох до п’яти років), коли людина найактивніше опановує мову.

Мова не є і суто психічним явищем, оскільки психіка в кожної людини неповторна, а отже, на світі мало б бути стільки  мов, скільки є людей. Хоча не можемо заперечувати, що в мовленні кожної людини відображені її психічні особливості, а в національній мові – менталітет, особливий психічний склад певної нації.

Мова – явище соціальне (суспільне). Вона виникає, щоб задовільнити потреби людського суспільства, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза ним існувати не може.

У людському суспільстві мова виконує цілу низку функцій, найголовнішими серед яких є такі:

1. Комунікативна функція. Жодне суспільство, на якому б рівні воно не    знаходилося, не може існувати без мови – головного засобу спілкування. Цей найуніверсальніший засіб спілкування не здатні замінити всі інші – найсучасніші й найдосконаліші – навіть разом узяті. Функція комунікації, спілкування є надзвичайно важливою не тільки для суспільства, а й для самої мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає.

2. Експресивна функція. Спілкування – це і соціальний процес, і міжособистісний. За Еммануїлом Кантом, “людина спілкується з собі подібними, тому що так більше почуває себе людиною”. Без сумніву, кожна людина – цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, інтелекті, в емоціях і волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова робить його доступним. “Заговори – і я тебе побачу”, - стверджували ще античні мудреці. Таким чином, завдяки експресивній функції мови кожен постає перед людьми як особистість, має змогу репрезентувати свій внутрішній світ.

3. Гносеологічна функція. Мова – могутній засіб пізнання. Людина ніколи не пізнає світ “з нуля” – вона користується не лише індивідуальним досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові.

4. Мислетворча функція. Мова – це засіб формування, оформлення й існування думки. Як зазначав Ортега-і-Гассет, “ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля”. Отже, найкращим засобом вираження думки є рідна мова.

5. Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ідентифікації, ототожнення особи в межах певної людської спільноти, засобом об’єднання людей у народ, націю, засобом консолідації населення в державі. Цю функцію мови іноді називають державотворчою.

Серед функцій мови слід назвати також естетичну (мова як засіб створення культурних цінностей), номінативну (мова як засіб називання), магічно-містичну (мова як засіб звернення до вищих сил) тощо.

Вищеназвані функції виконують численні мови сучасного світу. За різними оцінками, на сьогодні у світі існує від 2,5 до 7 тисяч мов, за найновішими даними – 6703 мови.

Спробуємо окреслити місце української мови серед мов світу.

За кількістю мовців найпоширенішими мовами вважають китайську (1200000000 мовців), іспанську (332000000), англійську (330000000), бенгальську, гінді, арабську, російську, португальську, японську, німецьку мови; українська за цією ознакою перебуває на 21 місці: нею користується  від 42 до 50 мільйонів людей у світі (в Україні, у східній і західній діаспорі).

За давністю писемності українська належить до старописемних мов: її писемності понад тисячу років.

За генеалогічною класифікацією (походженням) українська мова належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї.

За призначенням українська мова – національна мова українського народу, державна мова України.

Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

Правовий статус української мови сьогодні  визначає  Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року. У статті 10 Конституції записано: “Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

Термін “державна мова” виник у добу утворення національних держав. За загальноприйнятим визначенням, державна мова – це офіційно проголошена законодавчою владою мова сфери офіційного спілкування, мова спілкування держави з її громадянами і навпаки (мова всіх гілок державної влади законодавчої, виконавчої, судової, засобів масової інформації, освіти, культури, науки, документації і т. д. ).

На позначення мови, що виконує роль державної, уживають також терміни “офіційна мова”, “національна мова“ або просто “мова певної держави”, наприклад: мова Французької Республіки – французька; офіційна мова Італії – італійська.

Загалом у зарубіжному законодавстві переважає термін “офіційна мова“, в останні роки цей термін часто використовується і в Україні, тому слід чіткіше окреслити його зміст.

В юридичному аспекті поняття “офіційна мова“ близьке до поняття “державна мова”. Відмінність між ними полягає лише в тому, що для статусу державної мови обов’язковим є його офіційне законодавче закріплення, відповідне нормативне оформлення, у той час як статус офіційної мови не передбачає обов’язкового проголошення законодавчою владою.

Яка ж мова в країні може бути проголошена державною (офіційною)?

За загальноприйнятою світовою практикою, є такі критерії затвердження мови у функції державної:

мова корінної нації;

мова найчисленнішої  нації.

За першим критерієм статус державної в Україні може бути наданий українській мові та кримсько-татарській (у Криму); за другим – лише українській. Відповідно до останнього критерію, країна, у якій 70% становлять представники однієї нації, вважається мононаціональною. Якщо взяти до уваги дані останнього перепису, то Україну слід зарахувати саме до таких країн.

Таким чином, затвердження в Україні у функції державної української мови цілком відповідає загальновизнаним світовим стандартам.

За такими ж принципами відбувалося, зокрема, державотворення абсолютної більшості європейських країн.

Мовні відносини в Україні регулює, крім Конституції, Закон про мови, який був прийнятий Верховною Радою України 28 жовтня 1989 року. Більшість статей Закону було введено в дію з 1 січня 1990 року, проте окремі статті набували чинності через три, п’ять, навіть сім років після прийняття документа. Найбільше значення в Законі має стаття, що надає українській мові державного статусу.

Основними передумовами прийняття Закону про мови були:

по-перше, усвідомлення українським суспільством ролі мови в процесі національного відродження в нових суспільних умовах;

по-друге, багаторічна політика лінгвоциду щодо української мови, наслідки якої не викорінено повністю і сьогодні.

Термін “лінгвоцид” (у дослівному перекладі – мововбивство) – це свідома, цілеспрямована політика нищення певної мови як головної ознаки етносу – нації чи народності. Кінцевою метою  лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне знищення людей, а етноцид – ліквідація певного народу як окремої культурно-історичної спільноти.

Щодо української мови застосовували різні форми лінгвоциду, зокрема лінгвоцид через заборону мови чужою державою.

За підрахунками науковців, за всю історію української мови було прийнято понад 200 законодавчих актів, які різною мірою обмежували права української мови. Цей жорстокий мартиролог започаткував Петро I, видавши в 1720 році указ про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, правопис яких слід було узгоджувати з російським. У 1753 році указом Катерини II було заборонено викладати українською в Києво-Могилянській  академії, у 1808 закрито Руський (слово “руський” використовувалося як синонім до слова “український” до середини 19 століття) інститут Львівського університету, на двох факультетах якого було викладання українською мовою.

У 1863 році з’являється сумнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування літератури українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”. Навіть у таких умовах українська інтелігенція знайшла вихід: літературу друкували за кордоном і ввозили в Україну. Але Емський указ 1876 року поклав цьому край.

Політику законодавчих обмежень української мови продовжив  радянський уряд. Так, у 1938 році виходить постанова про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР, а всього через 20 років з’являється малопомітне положення про вивчення другої мови за бажанням батьків і учнів. Положення не відміняло постанови 1938 року, а отже, фактично робило російську мову обов’язковою для вивчення, українську ж – необов’язковою навіть для корінних українців.

Щодо української мови використовувалися й інші форми лінгвоциду:

Лінгвоцид через освіту. Відома стара істина: чия освіта, того й мова. Микола Костомаров ще в шістдесятих роках 19го століття писав: ”Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися своєю мовою він стане вчитися чужою і наша народність загине...” Ті, хто керував освітою в Україні за сто років до слів Костомарова і сто після них, добре це усвідомлювали.

Лінгвоцид через науку. Результати практично всіх наукових досліджень, що проводилися в Україні, публікували російською мовою. Українською в УРСР в 70-80-х роках виходило лише 5% науково-технічної літератури – переважно підручники для профтехосвіти та науковопопулярні видання.

Лінгвоцид через оголошення мови неприродною. Українську принизливо називали то “наріччям” російської, то “зіпсованою польською”, то “сумішшю польських і російських слів”. Ці твердження намагалися навіть обґрунтувати як наукові.

Лінгвоцид через привілеї для панівної мови та її носіїв. Не знаючи російської, практично не можна було зробити кар’єру. У першій половині 80-х років, було навіть запроваджено положення, за яким учителі російської мови одержували зарплату на 15% більшу, ніж учителі української мови, при цьому клас ділили на підгрупи.

Лінгвоцид через втручання у внутрішню структуру мови. Це був особливий винахід радянської системи: із мови свідомо усували самобутні, специфічні ознаки, деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика. З української мови робили бліду, незграбну копію російської. Юрій Шевельов згадував: “Редакція журналу “Комуніст” розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, слова, яких уживати”. Деякі російськоукраїнські словники цього часу фактично є російськоросійськими, оскільки вони подають переклад російських слів на кальки російських слів. Святослав Караванський назвав ці словники “могильниками української лексики, що збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління”. Унаслідок такої мовної політики українська мова зводилася до примітивного газетного словника. Таких самих втручань зазанала й українська термінологія.

Лінгвоцид через приниження престижу мови. Протягом століть українську  оголошували мовою “холопською”, “селянською”, згодом “колхозною”, одним словом – непрестижною. Цей стереотип формувався багатьма засобами і є надзвичайно стійким. У свій час видатний драматург І. КарпенкоКарий писав: “Горе наше, що не маємо ще сильної інтелігенції, що ще багато людей вважають нашу мову мужицькою і соромляться нею говорити, а вона ж дзвінка, а вона ж красна і блискуча, тільки треба уміть нею користуватись...” Комплекс меншовартості української мови не вдалося викорінити дотепер.

Лінгвоцид через боротьбу з друкованим словом. Забороняли видання українських книжок, часописів; в останнє десятиліття тенденцію скорочення українськомовних друкованих видань (книжок, газет, журналів) зумовлюють уже не законодавчі заборони, а економічні чинники.

Із 47 європейських країн (включаючи Росію, країни Закавказзя і Туреччину) своя національна мова є державною або офіційною в 41 країні (тобто у 85% від загальної кількості). Таким чином, власна мова є в Європі визначальною ознакою національної ідентичності та державності.

Як зазначає швейцарський політолог Урс Альтерматт, “для багатьох європейців сьогодні набагато важливішими від релігії є мова і культура, які в європейських національних державах становлять ключові сфери і принципові розпізнавальні ознаки. Хоча державно-політичні кордони скрізь жодною мірою не збігаються з культурно-мовними, практика більшості національних держав орієнтована на те, щоб створити єдину мовну культуру на спільній державній території».

З цього погляду двомовна ситуація, що склалася в Україні, суттєво відрізняється від європейських стандартів. Російська мова практично витіснила українську з міст центральної і східної України, в тому числі і з української столиці. На телеканалах України абсолютно переважає російськомовна продукція. Майже цілком витіснено українськомовну культуру з радіо, особливо FМ-ефіру.

У 2002 році в Німеччині в розрахунку на одного жителя було видано 12 книг німецькою мовою, у Польщі польською 8, російською на одного росіянина 3,5 книги і одну книгу на трьох українців. Книжковий ринок України на 92% окуповано дешевими російськими книжками; почалося активне проникнення російських видавництв у такий, раніше суто національний, сектор книговидання, як освітня література; в Україні залишилося близько 150 малопотужних видавництв, які за рік разом видають книжок менше, ніж одне московське видавництво "АСТ".

Річний тираж випуску журналів українською мовою знизився порівняно з 1985 роком на 93 %.

80% періодичних видань в Україні російськомовні.

Мовознавець Лариса Масенко підкреслює, що взаємини двох основних мов в Україні російської й української сьогодні визначає не гармонійне співіснування, а конфлікт і боротьба, яка триватиме доти, доки не переможе одна з них.

Використання двох або кількох мов у загальнонаціональній комунікації є винятком серед європейських держав і можливе тільки в територіально невеликій країні. До таких винятків належить, наприклад, Люксембург, населення якого говорить місцевим діалектом німецької, а в школах уведено вивчення двох офіційних мов літературних німецької і французької. Інший характер має державна тримовність Швейцарії, де німецька, французька й італійська мови вважаються національними і державними, а ретороманська визнана як національна, але не має статусу державної. Однак швейцарська тримовність функціонує тільки в центральних органах влади. Реальну ж мовну ситуацію цієї країни визначають як потрійну одномовність, оскільки в кожному з кантонів використовується тільки одна мова.

До небагатьох країн Європи, в яких двомовність затверджена на державному рівні, належить Бельгія, де проживають два народи фламандці, котрі розмовляють нідерландською мовою, і франкомовні валлони. Стосунки двох різномовних груп Бельгії характеризує високий рівень напруженості.

Загрозу, яку становить для цілісності держави поширення на її території двох мов у функції державних, підтверджує й досвід Канади, де сепаратистські настрої, характерні для франкомовної провінції Квебек, мало не призвели до її територіального відокремлення від решти країни, де вживається як офіційна англійська мова. На референдумі, проведеному в 1997 р., квебекським сепаратистам не вистачило лише 1% голосів для утворення самостійної держави.

Таким чином, мовну ситуацію  в Україні  сьогодні визначають два основні чинники:

а) наявність мовного законодавства, яке закріплює державний статус однієї української мови;

б) співіснування двох мов у багатьох сферах суспільного життя, що є наслідком декларативного характеру мовного законодавства, а також спадщиною багаторічної політики лінгвоциду щодо української мови.

Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

Національна мова  це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Поняття національна мова охоплює  всі мовні засоби спілкування людей: літературну мову, територіальні й соціальні діалекти, просторіччя.

Літературна мова  це унормована, загальноприйнята форма національної мови, що має розвинену систему стилів, наявність усної й писемної форм багатий лексичний фонд.

Найголовніші ознаки літературної мови:

  •  унормованість;
  •  стандартність;
  •  наддіалектність;
  •  поліфункціональність;
  •  стилістична диференціація;
  •   наявність усної і писемної форми.

Основні тенденції розвитку літературної мови:

  •  поповнення української мови великою кількістю найменувань економічного, політичного та культурного життя України, напр.: інформаційний простір, ринкові відносини, соціальний захист тощо;
  •  поява нових, активізація вживання та розширення значень раніше відомих слів, напр.: довкілля, перемовини, намет;
  •  інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термінології:

технічної (принтер, факс, дискета), бізнесової (менеджмент, інвестор, маркетинг, сертифікат) тощо;

  •  встановлення тісних контактів української мови з різними мовами світу, посилення явищ інтернаціоналізації українського словотвору. Наприклад, спостерігаємо активне використання складних найменувань, що містять іншомовні елементи: експрес-анкета, прес-секретар, хіт-парад,  бізнес-леді. За останні 10-15 років простежуються явища, які нівелюють риси української мови, знижують її естетичні якості, - тотальне засмічення іншомовними словами, при тому, що існують українські відповідники: брифінг (зузтріч), дивіденд (прибуток), презентація (показ, ознайомлення);
  •  лібералізація норм як небажане явище, що супроводжує «збільшення» української мови в комунікативному просторі України: кажу, люблю, грошей, пересічний;
  •  звільнення від нашарувань умисної русифікації.

4. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Професійна мовнокомунікативна компетенція.

Мова професійного спілкування є підсистемою сучасної літературної мови, якою послуговуються переважно представники певної професії. Головна ознака мови професійного спілкування – наявність термінології, притаманної тій чи іншій професії та професіоналізмів. Крім того, ця мова має деякі особливості в словотворі і граматиці, відрізняється від інших професійних мов своєю лексико-семантичною системою. Професійні мови неоднорідні, мають різні моделі, наприклад, професійна мова техніки: мова науки (мова теорії ,спеціальна термінологія), мова виробництва (цехова мова, професійна розмовна мова, власне виробнича мова, спеціалізована за дрібними галузями).

Головним завданням мови професійного спілкування є забезпечення професійної діяльності. Функціонує ця мова переважно в усній формі ,послуговуються нею як в офіційних, так і неофіційних умовах спілкування. Характерна ознака мови професійного спілкування – діалогічність. Професійній мові властиві певні комунікативні властивості: абстрагованість, логічність, точність, ясність, об’єктивність.

На функціонуванні мови професійного спілкування позначається неоднорідність спілкування між фахівцями (одно дисциплінарне, різнодисциплінарне).  Поширеним є спілкування між фахівцем і нефахівцем, приклад чого – науково-популярні видання ,інструкції з експлуатації.

Терміни мова професійного спілкування і ділова мова не тотожні. Діловою мовою послуговуються представники різних професій,  мова професійного спілкування функціонує в межах певної професійної сфери.

Будь-яка професійна діяльність потребує певних мовнокомунікативних умінь. Уже на етапі працевлаштування необхідно скласти резюме, спілкуватися телефоном, писати електронні повідомлення й листи, брати участь у співбесіді, заповнювати бланки. Згодом потрібним стають уміння оформляти ділову документацію, виступати з повідомленням чи доповіддю, укладати угоди, обговорювати контракти тощо.

Комунікативна компетенція – сукупність знань про спілкування в різноманітних умовах з різними комунікаторами, а також уміння їх ефективного застосування в конкретному спілкуванні в ролі адресанта й адресата.

Спілкування у професійній сфері вимагає спеціальних знань і навичок. Важливим чинником, що впливає на становлення і розвиток професійної мовнокомунікативної компетенції та сприяє самореалізації фахівця, є креативність особистості.

 Формування професійної мовнокомунікативної компетенції передбачає:

  •  глибокі професійні знання і оволодіння понятійно-категоріальним апаратом певної професії;
  •  досконале володіння сучасною українською мовою;
  •  знання етикетних формул і вміння ними користуватися в професійному спілкуванні;
  •  уміння працювати з різними типами текстів;
  •  уміти знаходити, вибирати, сприймати, аналізувати та використовувати інформацію профільного спрямування;
  •  володіти інтерактивним спілкуванням, характерною ознакою якого є необхідність миттєвої відповідної реакції;
  •  володіння основами риторичних знань і вмінь.

Отже, професійна мовнокомунікативна компетенція особистості є показником сформованості системи професійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, показників культури мовлення, необхідних для якісної професійної діяльності.

2. Мовні норми.

Норми літературної мови – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.

Мовні норми характеризуються:

  •  системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);
  •  історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);
  •  соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства);
  •  стабільністю (не можуть часто змінюватися).

Із поняттям “мовна норма”  пов’язане поняття “культура мови”.

Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови це ступінь відповідності нормам вимови, слововживання та ін., установленим для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні.

Якщо норма існує на рівні “правильно-неправильно”, то культура мови на рівні “краще, точніше, доречніше”. Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки, загальної культури людини.

Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення.

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

1. Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад:

  •  тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не чьай,  чьому, Польщьа);
  •  дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не грип, репорташ, любоф, рас, літ);
  •   голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не малако, патреби, дарога);
  •  літера щ передає звуки  шч: вищий, що (а не висший, шо);
  •  буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не сижу, кукуруза);
  •  літера  ґ передає звук ґ: обґрунтування,  ґатунок (а не обгрунтування, гатунок).

2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування), наприклад: ненависть, середина, новий, близький, чотирнадцять, текстовий, мабуть, завжди, літопис, байдуже, випадок, ідемо, підуть, разом, приятель, показ.

3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под.), наприклад:

  •  вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно, добродію Панчук;
  •  вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові, сину і синові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням ові, еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, підприємству, відділу  тощо. У випадку, коли кілька іменниківназв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: генеральному директорові Науководослідного інституту нафти і газу  панові Титаренку Сергію Олександровичу;
  •  вживання іменників чоловічого роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Городенська, лікар Тарасова, заслужений учитель України Степова, декан Світлана Шевченко, викладач Олена Петрук (слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. Використовуються лише в розмовно-побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка – і в професійному мовленні);
  •  чоловічі прізвища на   -ко,  - ук   відмінюються: Олегові Ткачуку (але Олені Ткачук),  Василя Марченка (але Мар’яни Марченко), Максимові Брикайлу (але Тетяні Брикайло);
  •  форми ступенів порівняння прикметників та прислівників: дорожчий, найдорожчий (а не більш дорожчий, самий  дорогий);  швидше, найшвидше, якнайшвидше, щонайшвидше (а не саме швидше, більш швидше, більш швидкіше  і т.д.);
  •  визначення роду іменників: так, слова шампунь, аерозоль, біль, степ, нежить, тюль, ступінь, Сибір, поні, ярмарок чоловічого роду; слова бандероль, барель, ваніль, авеню, альма-матер – жіночого; євро, Тбілісі, табло – середнього;
  •  використання іменників, прикметників тощо замість активних дієприкметників:  завідувач кафедри (а не завідуючий), виконувач обов’язків (а не виконуючий), чинний правопис (а не діючий), відпочивальники (замість відпочиваючі) і т.д.

4. Лексичні  (норми правильного слововживання), наприклад:

Правильно:                                            Неправильно:

зіставляти                                             співставляти

численний                                               багаточисельний

нечисленний                                           малочисельний

збігатися                                               співпадати

наступний, такий                                слідуючий

навчальний                                            учбовий

триденний                                             трьохденний

протягом, упродовж тижня              на протязі тижня

добре ставлення                                   добре відношення

вживати заходи                                   приймати міри

брати участь                                        приймати участь

брати до уваги                                     приймати до уваги

передплачувати                                   підписуватися на газети                    

захід                                                       міроприємство

витяг із протоколу                               виписка з протоколу

вважати помилкою                               рахувати помилкою

принаймні                                               по крайній мірі

висновок                                                  заключення

укладати угоду, підписувати договір заключати договір

складати іспит                                      здавати іспит

накреслити, запланувати                     намітити

скеровувати, спрямовувати                направляти

навичка                                                   навик

оголошення                                             об’ява

для унаочнення                                       для наглядності

зясувати                                                вияснити

колишній                                                 бувший  

відгук                                                       відзив

завдати шкоди                                       нанести шкоду

5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників), наприклад:

 Правильно:                                               Неправильно:

згідно з наказом                                              згідно наказу

відповідно до інструкції                                у відповідності з інструкцією

проректор з наукової роботи     проректор по науковій роботі         

лекція з математики     лекція по математиці  

повідомити факсом                                   повідомити по факсу

робота за сумісництвом                                       робота по сумісництву

після розгляду заяви                                               по розгляді заяви

незважаючи на це                                                  не дивлячись на це

досвід (щодо) розроблення                                    досвід по розробці

комісія з питань                                                     комісія по питанням

на замовлення                                                         по замовленню

за формою                                                              по формі

за допомогою                                                          при допомозі

за наявності, у разі                                                при наявності

тому що, оскільки                                                  так як

деякою мірою                                                          в деякій мірі

завод, що виробляє                                                 завод по виробництву

залежно від                                                             в залежності від

 6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації), наприклад:

         Неправильно:                                                     Правильно:

залишилося лише                                           залишилося тільки

пам’ятний сувенір                                    сувенір

моя автобіографія                                            автобіографія

захисний імунітет                                            імунітет

глухий тупик                                                      глухий кут, тупик

 7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);

 8. Орфографічні (норми написання слів);

 9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).

Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними.

Правопис кожної мови складається з трьох підсистем: графіки (літер, які передають звуки), орфографії (правил написання слів) і пунктуації (правил уживання розділових знаків).

Кожен із цих розділів має свою історію. Українська графіка бере початок від старослов'янського письма. У сучасному українському алфавіті є тільки дві літери, яких не було в кирило-мефодіївській абетці - ґ і ї. Решту літер, як стверджують мовознавці, давні українці знали ще з VII ст. н.е. Щоправда, у старослов'янському алфавіті були літери, які не відповідали жодним українським звукам, а тому з часом зникли. У 1708 році традиційну кирилицю було замінено «гражданкою» спрощеним кириличним письмом.

Формування правопису кожної мови безпосередньо залежить від ставлення держави до цього процесу. Тривала бездержавність української нації зумовила те, що становлення нашого правопису, особливо орфографії і пунктуації, було великою мірою стихійним. Так, протягом XIX ст. було створено близько 50 правописних систем більш чи менш поширених, часом індивідуальних. Найвідоміші серед них правописні системи О. Павловського, «Русалки Дністрової», П. Куліша,                       Є. Желехівського.

Поступово було вироблено основний принцип українського правопису фонетичний (відповідність між звуком і літерою: «як вимовляю, так і пишу»), який уперше було застосовано в 1873 р. в «Записках юго-западного отдела Русского географического общества». Проте вже в 1876 р. цей правопис було поставлено поза законом.

У 1907-1909 рр. виходить знаменитий словник Бориса Грінченка «Словник української мови» в 4-х тт., у якому було практично використано фонетичний принцип.

Перший офіційний український правописний кодекс було видано лише в 1919 році під назвою «Головніші правила українського правопису». У його підготовці брали участь Іван Огієнко, Агатангел Кримський, Євген Тимченко.

Проте багато правописних проблем було не вирішено. А тому в 1928 році в Харкові відбулася Всеукраїнська правописна конференція, яка схвалила новий, розширений український правопис. У ньому було збережено традиційну графіку, доопрацьовано орфографію (вона орієнтувалася на східноукраїнські і західноукраїнські традиції) і вперше внормовано пунктуацію. Проте цей правопис використовувався недовго: у 1933 р. його було заборонено як «націоналістичний» і роцізамінено іншим, який орієнтувався лише на східноукраїнські традиції і російську мову. До 1939 року правопис 1928 року використовувався в Західній Україні, до сьогодні ним послуговується значна частина української діаспори.

У радянській Україні правопис видавався також 1946 року (підготовлений під керівництвом академіка Л. Булаховського) та з невеликими змінами й доповненнями в 1960 році (2-ге видання).

Протягом наступних тридцяти років український правопис не перевидавався, незважаючи на потреби шкільної та вищої освіти, і став мало не бібліографічною рідкістю. Крім того, мова не стоїть на місці: з'являються нові слова, терміни, триває процес запозичання, розширюється сфера функціонування української мови. З огляду не це на початку 90-х років виникла гостра потреба в новому виданні правопису. Було створено представницьку Орфографічну комісію, яка підготувала свій проект українського правописного кодексу, що 1990 року вийшов друком (3-тє видання). У серпнівересні 1991 року на Міжнародному конгресі україністів було прийнято постанову про потребу вироблення єдиного правопису для всіх українців, що проживають як в Україні, так і за її межами. Орфографічна комісія НАН України підтримала цю постанову, було враховано висловлені зауваження і в 1993 р. вийшов новий "Український правопис". Це 4-те видання правопису, чинне на сьогодні.

Однак робота над удосконаленням українського правопису триває. У 2000 р. Інститут мовознавства НАН України опублікував для широкого обговорення “Проєкт нової редакції українського правопису», у якому зроблено спробу, зокрема, повернути деякі норми правопису 1928 р.

Тема №2. Основи культури української мови

Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.

Мовні норми.

Комунікативна професіограма фахівця.

Словники у професійному мовленні. Типи словників.

Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул.

Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.

Тема 3. Стилі сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні

План

  1.  Функціональні стилі української мови та сфери їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів.
  2.  Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів.
  3.  Текст як форма реалізації мовленнєво-професійної діяльності.

  1.  Функціональні стилі української мови та сфери їх застосування.

Основні ознаки функціональних стилів

Кожна високорозвинена сучасна мова поділяється на стилі. Слово “стиль” походить від латинського stilus (“паличка для письма”) і вживається як термін у літературі, мистецтві, архітектурі, соціології, менеджменті тощо.

Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення.

За образним висловом Дж. Свіфта, “стиль – це потрібні слова на потрібному місці”. Так, наприклад, слово говорити – нейтральне і може використовуватися в будь-якій ситуації, ректи – застаріле й урочисте, балакати – розмовне, мовити – піднесено-урочисте, гомоніти – розмовно-голубливе, просторікувати – зневажливе, патякати – просторічно-зневажливе.

Кожний мовний стиль має:

  1.  сферу поширення і вживання (коло мовців, які ним послуговуються);
  2.  призначення (виконує функції засобу спілкування, повідомлення, впливу і под.);
  3.  форму і спосіб викладу (діалог, монолог, полілог);
  4.  характерні мовні засоби (слова, вирази, типи речень, граматичні форми і т. ін.).

Досконале знання специфіки кожного стилю запорука успіху в будь-якій сфері спілкування, зокрема й у професійній.

Якими ж стилями слід послуговуватися під час професійного спілкування?

У сучасній українській літературній мові виділяють такі стилі:

  1.  розмовний, який має два різновиди:

 а) розмовно-побутовий; б) розмовно-офіційний;

2) книжні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній).

Деякі науковці виділяють також епістолярний (стиль приватного листування) і  конфесійний (стиль релігії і церкви: релігійних відправ, молитов, проповідей, церковних книг тощо).

Очевидно, що стилями професійного спілкування є розмовно-офіційний різновид розмовного стилю, офіційно-діловий і науковий.

Розмовно-офіційний підстиль – це засіб усного спілкування на виробництві, у громадсько-політичній сфері. Розмовно-офіційне спілкування (або ділове) визначається соціальними функціями мовців, на відміну від побутового, готується заздалегідь і, як правило, не виходить за межі обумовленої теми. Для цього підстилю характерне вживання простих коротких речень, певна емоційність висловлювань, усні діалоги і полілоги, використання несловесних засобів (жестів, міміки, інтонації, логічних наголосів).

Офіційно-діловий стиль  це стиль, який задовільняє потреби писемного спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових стосунках, у виробничій та іншій діяльності членів суспільства.

Це один із найдавніших стилів української мови: його ознаки знаходимо в документах 11-12 століття, в українських грамотах 14-15 століття.

Найважливішими рисами офіційно-ділового стилю є такі:

1) високий ступінь стандартизації мовних засобів, широке вживання типових мовних зворотів, наприклад: відповідно до ..., у зв’язку з тим, що ..., доводимо до Вашого відома... Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю.;

2) точність, послідовність і лаконічність викладу;

3) відсутність образності, емоційності, індивідуальних авторських рис;

4) наявність реквізитів, які мають певну черговість і постійне місце;

5) для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти;

6) лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні; відсутні діалектизми, жаргонізми, вигуки, частки, іменники з суфіксами суб’єктивної оцінки;

7) речення переважно прості, поширені, з прямим порядком слів; вставні слова, як правило, стоять на початку речень.

Офіційно-діловий стиль поділяється на підстилі:

  1.  Законодавчий (використовується в законодавчій сфері, обслуговує офіційно-ділові стосунки між державою і її громадянами;  реалізується в текстах Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо);
  2.  Дипломатичний (використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури;  реалізується в текстах конвенцій (міжнародних угод), комюніке (повідомлень), нот (звернень),  протоколів, меморандумів (дипломатичних листів), договорів, заяв, ультиматумів (дипломатичних вимог);
  3.  Юридичний (використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж), обслуговує правові та конфліктні відносини; реалізується в текстах актів, позовних заяв, запитів, протоколів тощо);
  4.  Адміністративно-канцелярський (використовується в професійно-виробничій сфері, у діловодстві; реалізується в текстах заяв, ділових записок, службових листів, протоколів, розписок, доручень і т.д.).

Науковий стиль – це стиль, сферою використання якого є наукова та науково-технічна діяльність, освіта; він призначений для інформування про результати наукових досліджень, обґрунтування гіпотез, класифікації і систематизації знань, впливу на інтелект читача або (рідше) слухача.

Найважливіші особливості наукового стилю:

  1.  логічність, недвозначність викладу;
  2.   насиченість термінами, абстрактною лексикою;
  3.  Використання складних речень із вставленими конструкціями, відокремленнями тощо;
  4.  документування тверджень (наявність цитат, посилань);
  5.  монологічний виклад.

Науковий стиль має такі різновиди:

1. Суто науковий  (розрахований на фахівців; стиль монографій, наукових   статей, рецензій, наукових доповідей, дисертацій, курсових і дипломних робіт, рефератів і т.д.), який поділяється на науково-технічний і науково-гуманітарний;

2. Науково-популярний (використовується для зрозумілого, доступного викладу наукової інформації нефахівцям; реалізується в неспеціальних часописах, книгах);

3. Науково-навчальний (стиль підручників, лекцій, навчальних посібників).

Фахівець повинен досконало володіти всіма стилями літературної мови, які використовуються в професійному спілкуванні.

  1.  Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів

Поняття «професійна мова» охоплює три функціональні різновиди літературної мови – офіційно діловий, науковий, розмовний.

 Науковий і діловий стилі мають спільні особливості:

  •  Допускають уживання художніх засобів мовлення, звуконаслідування слів, вигуків, питальних і окличних речень та ін.
  •  Розраховані на раціональне, а не емоційне сприйняття.
  •  Уникають викладу від першої особи однини (крім документів щодо особового складу) («я дослідив», «я повідомляю») і замінюють її першою особою множини («ми дослідили», «ми повідомляємо») або безособовими конструкціями («було досліджено», «дослідження було проведено»).

Для наукового і ділового стилів характерні спільні метатекстові одиниці, за допомогою яких можна:

  •  Наголосити на чомусь важливому, привернути увагу читачів до важливих фактів: слід (варто) зауважити, особливо важливо виокремити, перейдемо до питання, зауважимо насамперед, тільки, аж ніяк не.
  •  Пояснити, уточнити, виділити щось: наприклад, як-от, приміром, зокрема, а саме, тобто, як ось, це значить, передусім, тільки, лише, навіть.
  •  Поєднати частини інформації: і (й), також, тобто, іншими словами, інакше кажучи, крім того, разом з тим, між іншим, мало того, згідно з цим, відповідно до цього, як зазначалося раніше, як про це йшлося.
  •  Вказати на порядок думок і їх зв'язок, послідовність викладу: по-перше, по-друге, з одного боку, з другого боку, ще раз, почнемо з того, що…
  •  Висловити впевненість або невпевненість (оцінку повідомлюваного): безсумнівно, безперечно, без усякого сумніву, беззаперечно, поза всяким сумнівом, напевно (напевне), звичайно, природно, обов’язково, неодмінно, безпомилково, не потребує доведення…, можливо, ймовірно.
  •  Узагальнити, зробити висновок: у результаті можна дійти висновку, що…; узагальнюючи, є підстави стверджувати; із сказаного випливає; з огляду на важливість (авторитетність); таким чином, отже, врешті.
  •   Зіставити або протиставити інформацію, вказати на причину (умову) і наслідки: а, але, проте, однак, не тільки (не лише),а й…; всупереч твердженню (положенню); як з’ясувалося, попри те, внаслідок цього, а отже, незважаючи на те.
  •  Зробити критичний аналіз відомого або бажаного: з цієї теми вже є…; автор аналізує (розглядає, характеризує, порівнює, доводить, обґрунтовує, виокремлює, зупиняється на…); формує, наголошує на важливості, пояснює це тим, що…; особливо слід (варто) відзначити, загальноприйнято, одним із найвизначніших досягнень є; у дослідженні викладено погляд на…, викладені дискусійні (суперечливі, невідомі, загальновідомі, істинні) відомості, зроблено спробу довести, наведені переконливі докази, схвальним є те, що;можна погодитися).

Отже, професійна сфера репрезентує офіційно-діловий і науковий стилі у єдності спільних мовних засобів досягнення комунікативної мети, адже кожна людина, незалежно від фаху, віку, статі, соціального становища стикається з проблемою написання заяви, листа, виступу. Кожний фахівець має доцільно послуговуватися мовними засобами різних рівнів. Для цього студенти мають навчитися аналізувати наукові, науково-популярні тексти на лексичному, лексико-семантичному, стилістичному і граматичному рівнях, редагувати, скорочувати тексти, конструювати   елементи висловлювання з урахуванням запропонованої мовленнєвої ситуації. Правильно підібраний текст допоможе сформувати уміння спочатку правильно складати вторинні наукові тексти (конспект, анотацію, реферат), а потім підготуватися до написання власного наукового тексту, наприклад, дипломної роботи.

Осново професійної підготовки є комунікативна компетенція, тобто уміння і навички говорити, запитувати, відповідати, аргументувати, переконувати, висловлювати точно і ясно думку, правильно поводити себе в конкретній ситуації. І тут на допомогу прийде розмовний стиль, зокрема його різновид - розмовно-професійний. Під час занять студенти відтворюватимуть фрагменти професійної діяльності, вирішуватимуть ситуативні завдання, в яких можна запропонувати будь-яке мовне явище чи комунікативну проблему. Для цього слід проводити тренінги, які орієнтуватимуть студентів на  створення діалогів чи вміння вступати в дискусію, уважне слухання опонента чи втручання в розмову, висловлення власного погляду чи узагальнення думок тощо.

Отже, поняття «професійне мовлення» репрезентує принаймні три стилі: офіційно-діловий, науковий і розмовний.

  1.  Текст як форма реалізації мовленнєво-професійної діяльності

           

          Текст (від лат.textum – тканина, сплетіння, поєднання) – це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об’єднаних у тематичну і структурну цілісність.

Лінійно розташована сукупність речень є одиницею тексту. Найменша одиниця тексту – надфразна єдність, абзац.

Надфразна єдність – це сукупність семантично й граматично поєднаних висловлень, що характеризуються єдністю теми й особливим синтаксичним зв’язком компонентів. У діалозі надфразна єдність складається з питань й відповідей; репліки й реакції. Синоніми надфразної єдності – складне синтаксичне ціле, прозаїчна строфа, гіперсинтаксема й ін.

Одиницями тексту є також розділи, підрозділи, глави (в більшому вимірі).

Абзац – (від нім. аbsatz - відступ) – це структурно-змістова одиниця членування тексту, що характеризується єдністю теми і графічного позначення, відступом праворуч у початковому рядку, яким починається виклад нової думки.

Структурно текст може відповідати реченню, слову, сполуці. Якщо ці одиниці мають цілісну інформацію, яка відповідає певній комунікативній ситуації, наприклад:

  1.  Красно говорить, а слухати нічого (Нар. творчість).
  2.  Вихід. Навчальна частина.

За способом репрезентації тексти поділяють на письмові, усні та друковані.

Залежно від ситуації спілкування значна частина текстів може матеріалізуватися як у писемній, друкованій формі (накази, протоколи, акти, телеграми тощо), так і в усній (судові промови, бесіди тощо).

Основні ознаки тексту:

  •  Зв’язність – основним показником якої є розвиток теми і формальні засоби (семантично близькі слова і фрази, граматичні й стилістичні одиниці тощо). Показниками зв’язності є: лексичні (синоніми, антоніми,    пароніми, повтори), морфологічні (сполучники, сполучні слова, вказівні займенники, деякі прислівники тощо), синтаксичні (порядок слів, порядок розташування частин), стилістичні (еліпс, градація, питальні речення тощо) одиниці; інтонація, наголос, паузи; ситуації спілкування.
  •  Цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність, теми, змісту), комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями.
  •  Членованість. Будь-який текст можна комунікативно членувати на частини для полегшення сприйняття інформації адресатом.
  •  Інформативність уособлює інформативний масив тексту, що міститься не лише в його вербальній організації, а випливає з її взаємодії з авторською і читацькою свідомістю. Кожен текст створюється заради передачі інформації.
  •  Завершеність -  ознака текстів, що передбачає їхню формальну і змістову закритість.

Елементи і компоненти тексту поєднуються такими видами зв’язку:

  •  Контактний – пов’язані елементи знаходяться поряд.
    •  Дискантний – здійснюється на відстані: об’єкт, що згадувався в першому абзаці, знову стає предметом уваги в наступних абзацах, через певну кількість речень іншого змісту.
    •  Ланцюговий або послідовний – певний елемент попереднього речення стає вихідним пунктом для наступного і вимагає подальшого розгортання думки.
    •  Паралельний – речення граматично рівноправні. Характерна ознака цього зв’язку – єдність видо-часових присудків.
    •  Перспективний – вказує, про що мовитиметься далі.
    •  Ретроспективний – певний фрагмент тексту вимагає від адресата пригадування змісту попередніх частин.

Крім змісту, частини тексту пов’язуються за допомогою лексичних (повтори слів, синоніми, спільнокореневі слова, займенники, прислівники) і граматичних (сполучники, вставні слова, неповні й риторичні речення) засобів.

Виокремлюють два основні види тексту – монологічний і діалогічний.

Отже, текст є основною одиницею мовленнєво-професійної діяльності. Не можна навчати усному і писемному монологу без урахування професійної спрямованості тексту.

Змістовий модуль 2

Професійна комунікація

Тема 4. Спілкування як інструмент професійної діяльності

План

  1.  Професійне спілкування. Вимоги до професійного спілкування.
  2.  Функції спілкування.
  3.  Види, і форми професійного спілкування.
  4.  Основні закони та стратегії спілкування
  5.  Невербальні засоби спілкування.
  6.  Гендерні аспекти спілкування.

Література

  1.  Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. - К.: Либідь, 1991. – 256с.
  2.  Коваль А.П. Ділове спілкування:Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1992.
  3.  Зубенко Л.Г., Нємцов В.Д. Культура ділового спілкування: Навчальний посібник. – К.: ЕксОб, 2000. – 200с.
  4.  Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч.посібн. – К.: Знання, 2006. – С.14-21, 35-41.
  5.  Шевчук С.В., Клименко І.В. Українська мова за професійним спрямуванням: Підручник. – К.: Алетра, 2011. – С.146-177.

  1.  Професійне спілкування. Вимоги до професійного спілкування

      Чудова думка втрачає свою цінність, коли вона погано висловлена (Ф.Вольтер)

 Важливою складовою комерційного успіху в діяльності фірми є вміння вести ділову розмову. Чим вищий рівень культури усного мовлення при веденні переговорів чи просто в розмові зі співробітниками, підлеглими, іншими людьми, тим вищий авторитет людини, що займається підприємницькою діяльністю, тим кращі і плідніші результати роботи.

Професійне спілкування сприймається як усний мовний контакт між людьми, що зв’язані інтересами справи і мають повноваження для встановлення ділових контактів, вирішення ділових проблем і здійснення конкретних підходів до їх вирішення. Тобто ділова розмова – це «дракон із чотирма головами», де:

  •  Перша голова відповідає за грамотність і правильність мовлення (мовний склад розмови).
  •  Друга – завідує логікою і обмірковує доведення (логічний склад).
  •  Третя – думає про створення гарного психологічного клімату бесіди, про враження, що справляє на оточуючих (психологічний склад).
  •  Четверта – керує нашою мімікою, жестами, манерами (немовний склад розмови).

При цьому тулуб дракона – наш мозок, який контролює діяльність усіх голів.

      Спілкування – це складний процес встановлення та розвитку контактів між людьми, взаємодії особистостей, в основі якого лежить обмін думками, почуттями, волевиявленнями з метою інформування.

Спілкування є необхідною умовою для будь-якої діяльності. Через спілкування відбувається навчання й виховання, засвоєння нею різних форм соціального досвіду, норм і правил поведінки, традицій і звичаїв.

Фахівці з проблем спілкування виокремлюють професійне (ділове) спілкування, що відбувається в умовах конкретної діяльності і є її засобом. Професійне спілкування часто має індивідуальний характер і виявляється в способах спілкування, що їх вибирає суб’єкт у певних комунікативних ситуаціях.

Усне професійне мовлення – це розмовно-літературне мовлення в процесі виконання ними службових обов’язків. Мета професійного спілкування – регулювання ділових стосунків у виробничо-професійній діяльності через розв’язання професійних завдань.

Шляхом зіставлення ділового спілкування як специфічної форми взаємодії і спілкування в цілому як загального виявлено такі  особливості ділового спілкування:

  •  Наявність певного офіційного статусу об’єктів.
  •  Спрямованість на встановлення взаємовигідних контактів і підтримку стосунків між представниками взаємозацікавлених установ.
  •  Регламентованість, тобто підпорядкованість загальноприйнятим правилам і обмеженням.
  •  Передбачуваність ділових контактів, які попередньо планують, визначають їх мету, зміст, можливі наслідки.
  •  Творчий характер взаємин, спрямованість їх на вирішення ділових проблем, досягнення мети.
  •  Взаємоузгодженість рішень і подальша організація співпраці партнерів.
  •  Взаємодія економічних інтересів і соціальне регулювання здійснюється у правових межах. Ідеальний результат таких взаємин – це партнерські стосунки, що ґрунтуються на обопільній повазі й довірі.
  •  Значущість кожного партнера як особистості.
  •  Безпосередня діяльність, якою зайняті люди, а не проблеми, що хвилюють їх внутрішній світ.

Отже, ділове спілкування – це будь-яка професійна комунікативна діяльність (головно-мовленнєва), репрезентована сферою, яка дає відповідь на 4 запитання:

  •  Задля якої мети ми це говоримо?
  •  Що ми хочемо сказати?
  •  За допомогою яких мовних засобів ми це робимо?
  •  Яка реакція на наше мовлення?

  Спілкування відбувається за певними правилами і вимагає ґрунтовної підготовки.               

  Правила спілкування – «рекомендації щодо ефективного спілкування, які склалися в суспільстві й віддзеркалюють комунікативні традиції певного етносу». Ці правила засвоюють у процесі навчання та шляхом наслідування й репрезентують у під час спілкування автоматично.

Основні правила спілкування такі:

  •  Будьте завжди ввічливими, привітними й доброзичливими, з повагою ставтеся до співрозмовника.
  •  Умійте слухати інших і ніколи не перебивайте.
  •  Не бійтеся розпочинати розмову з незнайомими людьми, але не будьте нав’язливими.
  •  Говоріть (пишіть) про те, що може зацікавити слухачів (читачів), враховуйте їх вік, характер, інтереси.
  •  Не завдавайте людям шкоди словом. Не ображайтеся, не говоріть неприємного іншим, не виявляйте своєї неповаги,   не вживайте грубих слів.
  •  Намагайтеся ввічливо попросити і ввічливо відмовити, не образивши людину своєю відмовою.
  •  Використовуйте в спілкуванні звертання і ввічливі слова: будь ласка, вибачте, не ображайтеся, чи не змогли б ви, на жаль тощо. Слідкуйте за культурою мовлення.
  •  Намагайтеся, щоб спілкування з вами було для людей корисним і приємним, умійте допомагати людям словом і ділом.

Усне професійне мовлення повинно відповідати певним вимогам, найголовнішими серед яких є такі:

  1.  чіткість, недвозначність формулювання думки;
  2.  логічність, смислова точність, звідси небагатослівність мовлення;
  3.  відповідність між змістом мовлення, ситуацією мовлення і використаними  мовними засобами (Могутнім засобом поліпшення повітряного середовища в приміщеннях є їх аерація шляхом відкривання фрамуг за допомогою спеціального пристрою і це про звичайне провітрювання!);
  4.  укладання природних, узвичаєних словосполучень; вдалий порядок слів у реченнях;
  5.  різноманітність мовних засобів, багатство лексики в активному словнику людини (за підрахунками науковців, у повсякденному спілкуванні люди послуговуються 23ма тисячами найуживаніших слів; активний словник освіченої людини (слова, які людина використовує, а не просто знає) це 1012 тисяч слів; для порівняння: найбільший “Словник української мови” в 11ти томах містить понад 136 тисяч слів);
  6.  самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, у побудові висловлювань;
  7.  переконливість мовлення;
  8.  милозвучність мовлення;
  9.  виразність дикції; відповідність між темпом мовлення, силою голосу, з одного боку, і ситуацією мовлення з другого.

   Необхідно, щоб ці вимоги базувалися на знанні літературної норми і чутті мови. Загальна мовна культура визначається і знанням норм літературної мови, і ерудицією, і світоглядом людини, і культурою мислення, і технікою мовлення.

  1.  Функції спілкування

      Функції спілкування (від лат. function – виконання, здійснення) – це зовнішній прояв властивостей спілкування, ті завдання, які воно виконує у процесі діяльності індивіда в соціумі.

       Відомі різні класифікації функцій спілкування. Наприклад, відомий фахівець з теорії та практики спілкування Ф.С. Бацевич виокремлює такі функції спілкування:

  •  Контактну (створення атмосфери обопільної готовності передавати і сприймати інформацію та підтримувати зв'язок до завершення акту спілкування).
  •  Інформаційну (обмін інформацією, запитаннями і відповідями).
  •  Спонукальну (заохочення адресата до певних дій).
  •  Координаційну (узгодження дій комунікантів).
  •  Пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлень).
  •  Емотивну (обмін емоціями).
  •  Налагодження стосунків (розуміння свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних стосунків).
  •  Регулятивну (залежно від мети, яку ставить перед собою адресант, він і організовує своє спілкування, дотримується певної стратегії і тактики).

Усі ці функції між собою тісно взаємодіють у процесі спілкування. Професійне спілкування у сфері ділових взаємостосунків репрезентує й інші функції:

  •  Інструментальну (отримання і передавання інформації, необхідної для здійснення певної професійної дії, прийняття рішення).
  •  Інтегративну (засіб об’єднання ділових  паперів для спільного комунікативного процесу).
  •  Функцію самовираження (демонстрування особистістю інтелекту і потенціалу).
  •  Трансляційну (передавання конкретних способів діяльності).
  •  Функцію соціального контролю (регламентування поведінки, а іноді (коли йдеться про комерційну таємницю) й мовної акції учасників ділової взаємодії).
  •  Функцію соціалізації (розвиток навичок культури ділового спілкування).
  •  Експресивну (намагання ділових партнерів передати і зрозуміти емоційні переживання один одного).

  1.  Види і форми професійного спілкування

Багатоманітність функцій спілкування породжує значну кількість його видів. Враховуючи багатоаспектний характер спілкування, класифікувати його види можна за такими ознаками:

  •  За участю чи неучастю мовних засобів: вербальне (словесне) і невербальне (міміка, жести, постава тощо), комбіноване.

залежно від способу сприймання інформації:

  •  контактне (безпосереднє);
    •  дистанційне (телефонне, селекторне, за допомогою комп’ютера);
  •   За метою: ділове і розважальне.

залежно від кількості учасників:

  •  діалогічне (бесіда з одним співрозмовником);
    •  монологічне (доповідь, промова, лекція);
      •  полілогічне (дискусія);
  •  За мірою офіційності: офіційне (рольове) передбачає стосунки, опосередковуються соціальними професійними ролями (начальник-підлеглий, викладач-студент, колега-колега) і неофіційне (приватне) (спілкування друзів, приятелів тощо).
  •   За додержанням норм – нормативне (відповідно до літературних норм); ненормативне (порушуючи нормативні норми); етикетне і неетикетне.

залежно від форми і ситуації спілкування:

  •  міжперсональне (нарада, колоквіум тощо);
    •  публічне (виступ на зборах, конференції тощо).

  Міжперсональне професійне мовлення це засіб повсякденного спілкування двох або кількох людей під час виконання ними службових обов’язків.

Міжперсональне професійне спілкування найчастіше відбувається в таких ситуаціях:

ділова нарада (інформаційна, директивна (інструктивна), оперативна (селекторна, телефонна, комп’ютерна), дискусійна, виробнича);

ділова телефонна розмова;

спілкування між співробітниками в колективі;

спілкування керівника з підлеглим;

приймання відвідувачів;

ділова бесіда, переговори;

анонімне спілкування (спілкування типу водій пасажир, продавець покупець, лікар хворий тощо);

пресконференція; інтерв’ю; допит; іспит.

Кінцевий позитивний результат, успіх спілкування в професійній сфері залежить не стільки від мотивів, якими керується людина, скільки від уміння їх сформулювати і викласти.

  1.  Основні закони і стилі спілкування

Спілкування людей здійснюється згідно з певними законами. Закони спілкування (комунікативні закони) – це особливі закони.

  •  Більшість із законів спілкування нежорсткі, імовірнісні.
  •  Комунікативні закони не передаються людині під час народження, не передаються в спадок – їх людина засвоює в ході спілкування, з досвіду, з комунікативної практики.
  •  Закони спілкування можуть з часом видозмінюватися.
  •  Закони спілкування частково змінюються у різних народів, тобто мають певне національне забарвлення, хоча багато в чому носять загальнолюдський характер.

Основні закони спілкування:

  1.  Закон дзеркального розвитку спілкування: співбесідник в процесі комунікації імітує стиль спілкування свого співбесідника. Це людина робить автоматично, практично без контролю свідомості.
  2.  Закон залежності результату спілкування від об’єму комунікативних зусиль, тобто що більше комунікативних зусиль витрачено, то вища ефективність спілкування.
  3.  Закон прогресуючого нетерпіння слухачів: що довше говорить оратор, то більшу неувагу і нетерпіння проявляють слухачі.
  4.  Закон падіння інтелекту аудиторії зі збільшенням ї розмірів. ЩО більше людей вас слухає, то нижче середній інтелект аудиторії. Іноді це явище називають ефектом натовпу: коли слухачів багато, вони починають гірше «міркувати», хоча особистий інтелект кожної окремої людини при цьому, звичайно зберігається.
  5.  Закон первинного відторгнення нової ідеї. Нова, незвична ідея, повідомлена співбесіднику, в перший момент ним відкидається. Іншими словами, якщо людина раптом одержує інформацію, яка суперечить думці або уявленню, що склалося у нього на цей час, то перша думка, яка приходить йому в голову – що ця інформація помилкова.
  6.  Закон ритму спілкування. Цей закон відображає співвідношення розмови та мовчання в людському спілкуванні. Це значить, що кожній людині необхідно в день певний час говорити і певний час мовчати.
  7.  Закон відторгнення публічної критики. Людина відторгає публічну критику на свою адресу. Будь-яка людина має високу внутрішню самооцінку.
  8.  Закон тяжіння критики. Що більше ви виділяєтеся з тих, хто оточує вас, то більше про вас лихословлять, і тим більше людей критикує ваші дії.
  9.  Закон довіри до простих слів, Що простіші твої думки і слова, то краще тебе розуміють і більше вірять

Стилі спілкування:

Стиль «спільна творчість». Діяльнісно-діалогова схема цього спілкування ставить партнерів у паритетне становище, коли накреслена спільна мета й спільними зусиллями віднаходиться рішення.

Стиль «дружня прихильність». У його основі є щирий інтерес до особистості партнера по спілкуванню, ставлення до нього з повагою, відкритість контактам.

Стиль «загравання» розглядають як крайню форму «дружньої прихильності», яка має негативний заряд у стосунках. Він базується на прагненні завоювати фальшивий, дешевий авторитет у партнера.

Стиль «залякування» є протилежністю «загравання» і виникає як наслідок власної невпевненості при вищому статусному становищі, ніж у партнера, або ж невміння організувати спілкування на основі продуктивної спільної діяльності.

Стиль «дистанція» має різні відтінки, але у всіх випадках зводиться до суб’єктивного підкреслення відмінностей між партнерами. Це обмежує творчий потенціал спільної діяльності, провокує авторитарність. Разом із тим, без дотримання певної дистанції спілкування може скотитися до панібратсько-поблажливого ставлення.

 «Менторський»  стиль можна розглядати як різновид стилю «дистанція», коли один із партнерів добровільно чи мимовільно бере на себе роль наставника. Повчально-покровительський тон з його боку проглядається не лише в розмові, але й у позі, міміці, зовнішності, що збільшує розрив між партнерами.

Німецький соціолог Вальфіш Рулен сформулював аргумент мовчання:

  •  Якщо ваш співрозмовник роздратований, то промовчіть, щоб не дратувати його більше. Сперечатися з роздратованою людиною – все одно, що підкладати дрова у багаття.
  •  Якщо ви самі роздратовані, краще промовчати, щоб не сказати щось таке, про що потім будете шкодувати.
  •  Якщо ви довго говорили, помовчіть, дайте сказати іншим.
  •  Якщо вам дали слово, а те, що ви хотіли сказати, вже висловили інші, відмовтеся від повторення.
  •  Якщо вам хочеться поговорити про власні справи, а вас слухають сторонні люди, яких це не цікавить, - промовчіть.
  •  Якщо ви недостатньо обізнані з певним питанням, дайте можливість говорити тим, хто знає про нього краще.
  •  Краще промовчіть, аби не образити гідності інших.
  •  Мовчіть у ситуації, в якій своєю розмовою ви б могли мимоволі розкрити довірену вам таємницю.

  1.  Невербальні засоби спілкування

Мовлення не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією й за допомогою інших засобів – жестів, міміки, погляду, пози, рухів тіла, які часто поєднуються в різних комбінаціях. Усе це невербальні (несловесні) засоби.

Невербальні засоби спілкування («боді ленгвідж») – це система немовних знаків, що слугують засобами для обміну інформацією між людьми.

Один із найвідоміших фахівців із питань спілкування А.Піз стверджує, що за допомогою слів передається лише 7% інформації, звуковими засобами – 38%, а за допомогою міміки, жестів і поз - 55%. Без сумніву, вербальні і невербальні засоби спілкування слід використовувати в єдності. Між ними є своєрідний поділ функцій: словесними передається чиста інформація, а невербальними – ставлення до партнера. Бажано розвивати вміння читати (розуміти) невербальні сигнали, оскільки вони здебільшого спонтанні, несвідомі, а тому щирі. Вміння користуватися ними сприяє формуванню культури спілкування.

На думку американських учених, для формування першого і враження від співрозмовника важливими є перші чотири хвилини зустрічі, а деякі вважають, що досить і двох хвилин.

У наукових дослідженнях є різні класифікації невербальних засобів.

1. Кінетичні засоби (найважливіші у спілкуванні)

  •  Поза. Поза – мимовільна або зумисна постава тіла, яку приймає людина. Вирізняють «закриті» і «відкриті» пози. Відомо, що людина, зацікавлена в спілкуванні, буде орієнтуватися на співрозмовника, нахилятиметься в його бік, повернеться до нього всім тілом, а якщо не хоче його слухати, то відійде назад, стоятиме напівобернувшись.
  •  Жест. Жести – це виражальні рухи, що передають внутрішній стан людини. Розрізняють такі види жестів:

Ритмічні жести дублюють інтонацію, виокремлюють певні частини висловлювання, підкреслюють логічний наголос, сповільнення чи прискорення темпу мовлення.

Емоційні жести передають найрізноманітніші відтінки почуттів: подив, радість, захоплення, ненависть, роздратування, розчарування.

Вказівні жести виконують функцію виділення якогось предмета серед однорідних. З цією метою послуговуються рухами пальців, кисті, цілої руки. Проте показувати пальцем на людей неввічливо.

Зображувальні жести відтворюють предмети, тварин, інших людей (їхню форму, рухи, розміри). Ними користуються в тих випадках, коли не вистачає слів чи необхідно підсилити враження і вплинути на слухача наочно.

Жести-символи інформують про певні дії, властивості, наміри тощо. Такі жести не мають нічого спільного з діями, про які вони сигналізують. Наприклад, піднесена рука з випрямленими пальцями – «прошу слова». До цих жестів належать  умовні жести вітання, прощання, заклик до мовлення, передчуття приємного.

Наведемо поширені жести і їх тлумачення:

Пальці рук зціплені – знак розчарування і бажання співрозмовника приховати своє негативне ставлення.

Прикривання рота рукою – слухач розуміє, що ви говорите неправду.

Почухування і потирання вуха – співрозмовник наслухався і хоче висловитися.

Потирання скронь, підборіддя прикривання обличчя руками – особа не налаштована розмовляти в цей момент.

Людина відводить очі – підтвердження того, що вона щось приховує.

Схрещення рук на грудях – людина нервує, краще розмову закінчити чи перейти на іншу тему.

Схрещення рук і тримання пальців у кулаці – людина налаштована вкрай вороже.

Відтягування комірця – людина гнівається або дуже схвильована.

Вказівний палець спрямований прямовисто до скроні, а великий підтримує підборіддя – негативне або критичне ставлення до почутого.

Руки за головою – впевненість, перевага над співрозмовником.

Потирання ока – людина говорить неправду.

Тримання рук за спиною – впевненість у собі.

  •  Міміка (репрезентує 6 основних емоційних станів: гнів, радість, страх, страждання, подив, презирство). З мімікою тісно пов'язаний візуальний контакт (погляд), що становить важливу частину спілкування. Розрізняють діловий, світський і інтимний погляду. Погляд, спрямований у трикутник, вершиною якого є точка  посередині чола, а основою – лінія між очима, є діловим. Він не опускається нижче очей. Якщо погляд фіксується нижче лінії очей, то це соціальний погляд. Інтимний погляд спрямовується в трикутник між очима і грудьми. Погляд завжди має відповідати спілкувальній ситуації.
  •  Хода. За ходою можна впізнати емоційний стан співрозмовника – гнів, страждання, гордість, щастя. Хода тяжка, коли людина гнівається, легка – радіє, в’яла, пригнічена – страждає. Найбільша довжина кроку, коли людина почувається гордо.

2.Праксодика і екстралінгвістика.

  •  Інтонація.
  •  Гучність.
  •  Тембр.
  •  Пауза.
  •  Зітхання.
  •  Сміх.
  •  Плач.
  •  Покашлювання.
  •  Тональність.
  1.  Таксика. Таксичні рухи зумовлені багатьма чинниками: професійним статусом партнерів, віком, статтю, характером їх знайомства. 
  •  Потиск рук може бути трьох типів: домінантним (рука зверху, долоня розвернута вниз), покірним (рука знизу, долоня розвернута вверх) і рівноправним.
  •  Поцілунок.
  •  Поплескування по плечах.
  •  Усмішка.
  1.  Проксеміка. Спілкування завжди просторово організоване. Американський антрополог Е.Холл увів термін «проксеміка», що означає «близькість». Учені виокремлюють 4 дистанції між учасниками спілкування:

Інтимна (від 0 до 45см) – спілкування з дітьми, дружиною, коханими, найближчими друзями.

Особиста (від 45 до 120 см) – спілкування під час зустрічей, на вечірках, у кулуарах конференцій тощо.

Соціальна (суспільна) (від 120 до 400 см) – міжособистісне спілкування з малознайомими людьми.

Громадська (відкрита) (від 400 до 750 см) – виступ лектора перед аудиторією.

Проксеміка не тільки відстань між спілкувальниками, а й конфігурація, яку вони творять. Якщо спілкувальники сидять навпроти, вони частіше конфліктують. Під час звичайної ділової зустрічі сідають з одного боку столу.

Отже, щоб успішно здійснювати професійну діяльність, слід знати і вміти розпізнати (читати) невербальні засоби спілкування.

6.Гендерні аспекти спілкування

Однією із найважливіших проблем сучасної лінгвістики є дослідження комунікативної взаємодії індивідів (жінка-чоловік) у співвідношенні з параметрами мови. Гендерний статус учасників спілкування впливає не лише на стратегію і тактику мовленнєвого спілкування, а й на його тональність, стиль, характер.

Гендерні пошуки в лінгвістиці зводяться до таких підходів:

  •  Маніфестація гендеру в стилі спілкування.
  •  Виявлення особливостей мовлення жінок і чоловіків – мовні гендерні стереотипи.
  •  Вираження ггендеру на різних мовних рівнях: морфологічному, лексичному та текстуальному.
  •  Гендер і традиції мовленнєвого етикету.

Як стверджують психологи, лінгвісти, стиль спілкування жінок і чоловіків найяскравіше репрезентують в діловій і професійній сфері. Чоловічий стиль спілкування зорієнтований на систему домінування: чоловікам притаманна завищена самооцінка, самовпевненість, зосередженість на завданні, схильність до стереотипів у спілкуванні. Такий стиль називають авторитарним. Для чоловіків найважливішою є інформація, результат, факти, цифри, для них тільки одна відповідь правильна (переважно це – власна думка).

Жінки репрезентують демократичний стиль спілкування: колегіальне прийняття рішень, заохочення активності учасників комунікативного процесу, що сприяє зростанню ініціативності співрозмовників, кількості нестандартних творчих рішень.

Для чоловіків характерним є виокремлення свого «Я», а для жінок – актуалізація «Ми» в налагодженні професійних ділових контактів.

Жінки частіше вживають слова зі значенням невпевненості (мабуть, напевне, очевидно, либонь), а чоловіки демонструють свою незаперечну переконаність (я глибоко переконаний, що й казати, зрозуміло). Бажання чоловіків показати у спілкуванні з жінками високий рівень ерудиції спонукає їх до вживання професійної лексики.

Гендерні особливості спілкування виразно виявляються в етикетному спілкуванні. Під час розмови жінки зазвичай відверто дивляться у вічі співрозмовника, чоловіки ж частіше уникають прямого погляду. Жінки здебільшого починають і підтримують розмову, а чоловіки контролюють і керують її перебігом. Жінки частіше ніж чоловіки просять вибачення, докладно щось пояснюють.

У етикетних ситуаціях знайомства чи прощання домінує чоловіче мовлення, що виявляється у компліментах і цілуванні руки жінки.

Запропоновані висновки про гендерні аспекти спілкування не претендують на вичерпність, універсальність, але заслуговують на увагу для подальших серйозних студій цієї проблеми.

Тема 5. Риторика і мистецтво презентації

План

  1.  Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію.
  2.  Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання.
  3.  Мистецтво аргументації.
  4.  Презентація як різновид публічного мовлення.
  5.  Культура сприймання публічного виступу. Види запитань.

Література

  1.  Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К, 1991
  2.  Мацько Л.І. культура української фахової мови: Навч. посібн. – К, 2007. 360с.
  3.  Стоян Т.А. Діловий етикет: моральні цінності і культура поведінки бізнесмена: Навчальний посібник. – К: «Центр навчальної літератури», 2004. – 232с.

  1.  Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію

Мотивація. Діяльність багатьох професій, зокрема і будівельника та архітектора, просто немислима без ґрунтовних знань принципів і правил ораторського мистецтва. Для нас публічна мова – найголовніша зброя. Ораторство – найсильніший важіль культури. Як казав Цицерон: «Оратор повинен володіти дотепністю діалекта, думками філософа, словами мало не поета, пам’яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, як у кращих акторів».

Тому на лекційному занятті ми ознайомимося з тим, як доцільно будувати промову, з різними способами переконання і видами аргументації, проаналізуємо етапи створення презентації та поміркуємо про мистецтво слухання, або іншими словами, про культуру сприймання публічного виступу. Адже як зазначено і доведено в посібнику Тетяни Стоян «Діловий етикет: моральні цінності і культура поведінки бізнесмена»: «Підприємець повинен бути ще й «Цицероном»». І дійсно, без ораторської майстерності сучасному фахівцю не обійтися, ніякий інший талант не дає можливості зробити кар’єру з такою швидкістю, як здатність добре говорити. «Фахівці нової генерації мають володіти живим, ефективним, переконливим словом як інтеграційною якістю професійної майстерності» (Г.Сагач).

Поняття «Ораторське мистецтво», або «Красномовство» має 2 значення:

  1.  Вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої – інформувати та переконувати аудиторію засобами живого слова.
  2.  Високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.

Свідоме життя людини можна розглядати як послідовність і сукупність промов, якісного чи неякісного мовлення, від чого залежить її доля, а також доля навколишніх людей, а отже, і всього суспільства. Тому значно зростає, особливо в останній час, вагомість риторики – науки, яку Феофан Прокопович, викладач цього курсу в Києво-Могилянській академії, називав «царицею душ», «княгинею мистецтв».

Риторика зародилася в Стародавній Греції і вважалася ефективним засобом переконання людей. Давню Грецію визнають батьківщиною красномовства, де почали складати його теорію. 335р. до н.е. було створено першу теорію ораторського мистецтва, що зберегла своє значення донині. Йдеться про «Риторику» Аристотеля, (портрет) в якій він визначив її як мистецтво переконливого впливу, як здатність  знаходити засоби впливу на кожний предмет.

Особливе місце в теорії риторики Аристотеля належить моральності. Цитую: „Всі оратори, як ті, що проголошують хвалу чи хулу, так і ті, що вмовляють або відмовляють, а також ті, що звинувачують чи виправдовують, не тільки намагаються довести що-небудь, а й стараються показати велич і нікчемність добра чи зла, прекрасного чи ганебного, справедливого чи несправедливого”.

 Найвидатнішим давньогрецьким оратором був Демосфен, (портрет) що написав понад 30 промов. У юні роки він якось почув виступ одного відомого оратора. Демосфена  вразив його величезний вплив на людей, і він вирішив будь-що досягти таких же успіхів. Після кількох років наполегливої праці наважився виступити на зборах із політичною промовою. Наслідки були сумні Чому? Бо не мав елементарних зовнішніх даних оратора: затинався, незграбно розмахував руками і праве плече сіпалося. Щоб позбутися своїх природних недоліків він почав старанно тренуватися. Він брав у рот маленькі камінці і на березі моря, перекрикуючи його шум, виголошував промови. А щоб не смикатися плечем, підвішував до стелі меч. Любов до справи і виняткова сила волі дала йому можливість позбутися фізичних вад і стати найвидатнішим оратором.

На демосфенівських промовах учились оратори різних поколінь не тільки Еллади, але й інших країн, особливо Риму. Один із сучасників так описує виступи Демосфена: «мова у Демосфена водночас і пишна і проста, і незвичайна і буденна, і солодка і гірка, і напружена і легка, і весела і серйозна. Він оволодів усім найкращим, що було в інших ораторів, але уникнув їхніх недоліків».

У Давньому Римі вміння красномовно говорити також мало неабияке значення у вирішенні державних і судових справ. У цій галузі особливо відзначився видатний оратор Марк Тулій Цицерон, (портрет) що створив чимало ораторських шедеврів. Збереглося лише 58 промов. У праці „Про оратора” Цицерон створив образ ідеального оратора: «красномовним можна вважати того, хто виступаючи на форумі, і в суді, вміє доводити, зачаровувати і переконувати. Доводити необхідно, зачаровувати приємно, переконувати – вірний шлях до перемоги. Саме ця остання властивість найвагоміша, коли хочеш виграти справу. Скільки завдань стоїть перед оратором, скільки ж є видів красномовства: доводити слід тонко, зачаровувати в міру, переконувати палко. В цьому і полягає сила оратора».

Найвідомішими ораторами Київської Русі були митрополит Іларіон (портрет)  (його найвідоміша проповідь “Слово про закон і благодать”) та Кирило Туровський (портрет).

У 1718 столітті курс риторики викладався в КиєвоМогилянській академії, яка, будучи національним закладом, орієнтувалася на найпрогресивніші здобутки європейських університетів. Ім’я академії пославили такі видатні ритори, як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов (портрети).

Розвивалося риторичне мистецтво в Україні і в подальші часи. Зокрема, у сучасному суспільстві знову посилюється інтерес до риторики як мистецтва виголошення промов, вивчають історію риторики та практичне застосування різних її видів. Зараз в Україні існує нагальна потреба відновлення національних риторичних традицій традицій публічного мовлення в суспільнополітичній, науковій, професійній та інших сферах.

Сучасна риторика – це наука переконання засобами мови. У сучасному мовознавстві з’явилось поняття „дискурсивна риторика”, тобто риторика дискурсу як щоденного мовного спілкування.

До речі, всі розуміють значення слова «дискурсивний»? (з лат. – міркування, доказ, аргумент. Такий, що здійснюється шляхом логічних міркувань, розсудливий)

     Сучасна риторика прагне не лише переконати (як вважалося з часів Аристотеля), але і знайти максимально ефективний алгоритм спілкування. Кібернетичний принцип зворотного зв'язку (гомеостазис), з точки зору якого будь-яка система, де панує лише монолог, а можливості діалогу пригнічені, приречена на загибель, посідає центральне місце й у риториці. Водночас у сьогоднішньому світі діалог стає начебто основою культурного життя взагалі.

     Характерно, що вже на початку XX ст. (1912 р.) уславлений Д.Карнеги, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою "співрозмовника", засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування. Велику увагу цьому моменту приділяють педагоги. Формується навіть "педагогічна лінгвістика", яка прагне закласти у свідомість педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини. І це можна віднести не лише до педагогічної сфери, а й до всіх сфер людської комунікації.

   Предметом неабиякої уваги є не тільки текст, а й дискурс (атмосфера спілкування, підтекст, що виникає під час виголошення тексту, очікування невимовленого). Концепції дискурсивної риторики займають помітне місце у відповідних підручниках. Тобто йдеться не стільки про навчання прийомів впливу на аудиторію, скільки про вміння використовувати ситуацію, щоб оволодіти увагою співрозмовника і досягти свого. Дослідженням цих проблем займається лінгвопрагматика.

        Деякі автори говорять навіть про сучасну риторику як оновлену риторику —неориторику (Rethorica nova), найвизначнішими представниками якої є Р.Варт, X.Перельман, К. Варга. Інколи твердять про нову риторику як про філологічну риторику, яка "має мало спільного з класичною риторикою, грунтується на понятті тексту і пов'язана здебільшого з аналізом текстів".

     По суті, риторика сьогодні стає відгалуженням семіотики (науки про різні системи знаків, котрі використовують для передачі інформації).

      Поряд із суто лінгвістичними проблемами велику увагу приділяють практиці мовного спілкування (усного та писемного), редагування тексту тощо. Передусім неориторика прагне осягнути основи мовної діяльності людини, яку нерідко зумовлюють"професійні" обставини: людина реалізує себе як ритор лише в певних межах, окреслених сферою виступу (так, архітектор, який спочатку послуговуючись мовними засобами, пропонує певні архітектурні ідеї, проекти, намагається не лише передати людям своє бачення, «переконання» (принцип Аристотеля), а в процесі роботи використовує різноманітні практичні засоби, щоб людям було також зручно і комфортно у новобудовах, проте навіть його "сміливість" у рішеннях не виходить за межі професійної ролі). Важливе значення при цьому має емоційне забарвлення промови: "переконання здійснюється переважно не логічними засобами, а емоційно-психологічними, з урахуванням особливостей спірозмовника та аудиторії; ставиться завдання не стільки сформувати знання, скільки сформувати позицію.

      Велика роль у спілкуванні належить "культурному коду", створеному народом або групами народів протятом століть. Скажімо, суспільства християнської Європи не завжди адекватно розуміють мотивацію вчинків і психологію громадян ісламських країн, етику буддійського світу тощо. Тому неориторика орієнтує на вивчення мовного етикету суспільства, різноманітних мовних кліше, усталених формул, про які ми з вами будемо говорити у 2 семестрі. 

       Таким чином, стародавня наука риторика демонструє невичерпні свої    можливості та безперечну необхідність для сучасного суспільства.

Своєрідність ораторського мистецтва як засобу переконання полягає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті викликати духовність аудиторії, певним чином вплинути на неї. Метою переконання є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилася на систему настанов і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. А це можливо лише за активної діяльності аудиторії, її критичного сприйняття думок автора. Важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а, критично осмисливши те, що він говорить, свідомо сприйняти його інформацію. Тоді це буде їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім цінностям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ними в практичній діяльності.

Особливим жанровим різновидом мовленнєвої діяльності є публічний виступ, про який ми будемо говорити, висвітлюючи другий пункт плану. Отже…

  1.  Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання

Будь-яка промова чимось подібна до наукового дослідження. Отже, промову слід будувати як певну проблему. Оратор, виступаючи перед аудиторією, завжди має проголошувати щось вагоме, нове. Виступ має бути актуальним, змістовним. Тільки за таких умов його слухатимуть.

Оратор повинен ґрунтовно володіти основними аспектами проблеми. Той, хто виступає перед аудиторією, має бути освічений в галузі знання, яку пропонує увазі своїх слухачів. Поверховість і малоерудованість одразу помітні, й довіри в аудиторії такий оратор не викликає. Вам, як майбутнім фахівцям у галузі будівництва і архітектури, слід віртуозно володіти мистецтвом публічних виступів як важливого засобу комунікації переконання, адже…………

Зараз в Україні існує нагальна потреба відновлення національних риторичних традицій традицій публічного мовлення в суспільнополітичній, науковій, професійній та інших сферах.

 Розрізняють такі види публічного мовлення:

  1.  соціальнополітичне (політична доповідь, промова, політичний огляд, ділова доповідь, промова);
    1.  академічне (наукова доповідь, лекція, наукове повідомлення, огляд, виступ у науковій дискусії);
    2.  судове (звинувачувальна та захисна промова);
    3.  урочисте (ювілейна, вітальна промова, виступ на прийомі);
    4.  церковнобогословське (проповідь, звернення до пастви).

У професійному спілкуванні залежно від змісту, призначення, способу виголошення та обставин спілкування виділяють такі найпоширеніші жанри публічних виступів: доповідь, промова, лекція, виступ у дискусії.

Доповідь це значний за обсягом документ, призначений для усного виголошення, який обов’язково містить певні висновки і пропозиції. У доповіді наявний значний фактичний матеріал (тому її тези часто пропонують слухачам заздалегідь); вона, як правило, розрахована на підготовлену аудиторію. Текст доповіді може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями тощо.

    Різновиди доповіді:

  •  Ділова – це офіційне повідомлення про шляхи вирішення окремих виробничих питань життя і діяльності певного колективу, організації.
  •  Політична – у ній з’ясовується сутність, причини, наслідки певної політичної події, розкриваються шляхи розвитку суспільства.
  •  Звітна – у якій повідомляється про роботу, виконану особою чи колективом за певний період.
  •  Наукова – яка узагальнює наукову інформацію, досягнення, відкриття та результати наукових досліджень.

Промова  це невеликий (до 1015 хв) усний виступ, звернений до широкого загалу, що має на меті висвітлення певної інформації, вплив не тільки на розум, а й на волю й почуття слухачів. Давньоримська схема: що, для чого, у який спосіб і зараз актуальна для промовця. Промова повинна бути логічно струнка, переконлива, емоційно насичена.

Основні різновиди промов:

  •  інформаційна
  •  розважальна
  •  агітаційна
  •  вітальна (ВІДЕО 1хв. - Святослав Вакарчук вітає студентів)

 Виступ у дискусії  це лаконічний (до 25 хв.), чітко аргументований виклад певного погляду на проблему. Виступ найчастіше не готується завчасно і є спонтанною мовною реакцією на щойно почуте на зборах, нараді, семінарі, науковій конференції тощо.

Основні риси виступу:

  •  полемічність  (який синонім до слова полеміка?          дискусія)
  •  стислість (стислість – ознака високої культури. Факти з цього приводу: 1. Жителі одного з племен Індонезії дозволяють оратору говорити стільки, скільки він простоїть на одній нозі. 2. У Древній Греції на столі голови стояв водяний годинник. З останньою краплею промова голови завершувалася. 3. У парламенті Данії стіл голови обладнано кнопкою: якщо оратор переступав регламент, голова натискав кнопку і кафедра з оратором поволі опускалася під підлогу. А українська народна мудрість каже «Хто багато говорить, той врешті скаже дурість»).
  •  точність і чіткість формулювань.

Особливості публічного мовлення пов’язані насамперед з тим, що звернення до великої аудиторії створює специфічну атмосферу атмосферу офіційності й особливої відповідальності за сказане. Ми повинні пам’ятати, що впливає на слухачів не лише зміст промови, але й психологічний образ самого оратора. Його інтелект, освіченість, духовність, емоційна сфера. В ораторі поєднуються якості вченого, актора, громадського діяча, педагога, ділової людини. Оратор-підприємець повинен уміти сказати:

  •  Про гарне – із захопленням.
  •  Про щастя – з радістю.
  •  Про мужність – із захватом.
  •  Про горе – співчутливо.
  •  Про негідне – з обуренням.
  •  Про справу – з розумінням.

Так виступити оратор зможе, якщо він «панує на трьох плацдармах».

  •  Перший плацдарм – володіння матеріалом.
  •  Другий  плацдарм – володіння аудиторією.
  •  Третій  плацдарм (як  ви думаєте? Який?) – найскладніший - володіння самим собою.

 Промовець повинен дотримуватися ряду вимог, зокрема пов’язаних із його поведінкою:

природність, позбавлена штучності;

доброзичливість, повага, теплота у ставленні до слухачів;

зосередженість, серйозність оратора;

глибока внутрішня переконаність;

відповідна інтонація, міміка, жести. До речі, чим талановитіший оратор, тим стриманіші його жести.

  •  Доречне застосування гумору, адже мова без гумору, що їжа без солі.

Способи підготовки до публічного мовлення

Вибір способу підготовки до публічного виступу залежить від багатьох чинників: досвіду оратора, складності теми, ситуації мовлення, рівня володіння матеріалом, специфіки аудиторії тощо. Окреслимо основні етапи підготовки до виголошення публічного виступу (залежно від вищеназваних чинників підготовка може бути завершена на будьякому етапі):

  1.  обдумування теми;
    1.  підбір матеріалів, літератури, ілюстрацій тощо, опрацювання їх (підготовка виписок цитат із зазначенням джерела; укладання конспекту (дослівного, реферативного або комбінованого);
    2.  систематизація матеріалу;
    3.  складання плану виступу або розгорнутого плану, який містить ключові слова, цифрові дані, дати, власні назви, складні для запам’ятовування;
    4.  написання тез виступу найважливіших положень, які мають бути обґрунтовані, доведені, проілюстровані;
    5.  написання повного тексту виступу;
    6.  коригування написаного тексту:

довгі речення слід замінити короткими або поділити;

вставити риторичні запитання, які збагатять інтонацію, пожвавлять виклад, змусять стежити за ходом думки;

смислові звязки між частинами промови треба виразити словами: поперше..., подруге..., з одного боку..., а з другого..., отже..., таким чином...;

потрібно постійно називати предмет думки;

слід визначити, де потрібні паузи;

увести в текст звертання до слухачів;

  1.  пробне читання промови вголос;
    1.  виголошення промови.

Як приклад публічного виступу пропоную подивитися відеосюжет, який ми проаналізуємо під час практичного заняття. Під час перегляду в зошитах, розділивши аркуш на дві частини, як це ми робимо під час практичних занять, запишіть плюси і мінуси виступу. (перегляд відеофільму про Ліну Костенко ) 5хв.

Домашнім завданням до наступного практичного заняття із зазначеної теми буде підготувати короткий виступ, що буде стосуватися проблем вашого фаху. Для підготовки скористайтеся рекомендаціями Ф.Прокоповича щодо складання промов.

  1.  Мистецтво аргументації

     

А ми переходимо до 3 пункту плану і згадаємо один із законів риторики – тактичний, який передбачає систему дій із підготовки ефективної реалізації стратегій. До складових цього закону належать аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії.

      Аргументація в широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів. У основі аргументації лежить складна логічна операція, що є комбінацією суджень як елементів доведення.

      Доведення – це сукупність логічних засобів обґрунтування істинності будь-якого судження за допомогою інших істинних і пов’язаних із ним суджень.

    Структура доведення:

  •  Теза – це судження, істинність якого потребує доведення.
  •  Аргументи (докази) – це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези.  Розрізняють такі види аргументів: вірогідні одиничні акти, визначення, аксіоми та постулати, раніше доведені закони науки та теореми. Докази мають відповідати таким логічним вимогам: істинність,  підтвердження висунутої тези, очевидна істинність поза висунутою тезою. Звичайно ж, необхідно заздалегідь підготувати достатню кількість аргументів, які повинні бути вивіреними. Важливе значення має послідовність наведених аргументів.
  •  Демонстрації (форми доведення) – засіб логічного зв’язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.

За формою докази бувають:

  •  Прямі, які називають такий доказ, в якому прямо обґрунтовують істинність тези.
  •  Непрямі, такі докази, в яких істинність обґрунтовується шляхом доведення помилковості протилежного, а інколи доведенням до абсурду.

     

Важливим поняттям є також і….

Спростування – логічна операція, спрямована на зруйнування доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої тези.

Існують 3 засоби спростування:

  •  Критика аргументів
  •  Спростування тези
  •  Виявлення неспроможності демонстрації.

     

     Обговорення теоретичних і практичних проблем іноді переростає в дискусію. Дискусія – широке публічне обговорення якого-небудь спірного питання, висловлення різних думок щодо певного питання.

Суб’єктами дискусії є:

  1.  Пропонент (лат. той, хто щось стверджує, доводить) – учасник дискусії, доповідач, дисертант, дипломник, що висунув і відстоює певну тезу, ідею або концепцію.
  2.  Опонент (від лат. той, що протиставляє, заперечує) – особа (учасник дискусії, співдоповідач або рецензент), яка заперечує або спростовує думки опонента, чи оцінює її.

Є різні ступені незгоди опонента і пропонента:

  •  Незгода у формі сумніву (в пасивній формі висловлюється сумнів щодо тези пропонента)
    •  Деструктивна незгода (руйнується теза пропонента)
    •  Конструктивна незгода (крім вище сказаного, висувається і доводиться інша, власна теза).
  1.  Аудиторія – третій, колективний суб’єкт дискусії, оскільки вони теж намагаються переконати один одного.

       

      Досягнення мети суттєво полегшується, якщо ретельно продумати і майстерно застосувати адекватні меті засоби:

  •  Мовленнєва стратегія – це комплекс мовленнєвих дій, спрямованих на досягнення комунікативної мети.
  •  Мовленнєва тактика – конкретні мовленнєві дії під час спілкування, спрямовані на реалізацію стратегії і досягнення комунікативної мети.

  Основні тактики аргументаційної стратегії:

  •  Тактика контрактивного аналізу ґрунтується на прийомі зіставлення. Зіставлення фактів, подій, прогнозів сприймається як переконливий аргумент.
    •  Тактика вказівки на перспективу спрямована на те, щоб висловити стратегічну мету, позиції і наміри мовця. Вона містить пропоноване рішення і передбачуваний  результат.
      •  Тактика обґрунтованих оцінок за допомогою якої промовець прагне об’єктивно оцінити предмет і мотивувати оцінку. Відомо, що суб’єктивна думка не переконлива, тоді як аргументована оцінка набуває статусу логічного доказу.

Як приклад застосування різних способів аргументації пропоную послухати

Історію однієї суперечки англійця, німця, італійця та українця

Було це давно, ще за старої Австрії, в далекому 1916 році. У купе першого класу швидкого потяга “Львів-Відень” їхали англієць, німець, італієць. Четвертим був відомий львівський юрист Богдан Костів. Балачки точилися навколо різних тем. Нарешті заговорили про мови: чия краща, багатша і якій належить світове майбутнє. Звісно кожен заходився вихваляти рідну.

Почав англієць: – “Англія – це країна великих завойовників і мореплавців, які славу англійської мови рознесли цілим світом. Англійська мова – мова Шекспіра, Байрона, Діккенса й інших великих літераторів і науковців. Отже, їй належить світове майбутнє”.

“Ніколи! – гордо заявив німець. – Німецька – мова двох великих імперій: Великонімеччини й Австрії, які займають пів-Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шиллера, Ґеґеля, Канта, Вагнера, Ґейне. І тому, безперечно, вона має світове значення”.

Італієць усміхнувся і тихо промовив: “Панове, ви не маєте рації. Італійська – це мова сонячної Італії, музики та кохання, а про кохання мріє кожен. Мелодійною італійською мовою написані найкращі твори епохи Відродження, твори Данте, Боккаччо, Петрарки, лібрето знаменитих опер Верді, Пуччіні, Россіні, Доніцетті й інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною у світі”.

Українець довго думав, нарешті промовив: “Я не вірю у світову мову. Хто домагався цього, потім гірко розчарувався.

Йдеться про те, яке місце відводять моїй мові поміж ваших народів. Я також міг би сказати, що українська – мова незрівнянного сміхотворця Котляревського, геніального поета Тараса Шевченка. Це лірична мова найкращої з поетес світу – Лесі Українки, нашого філософа-мислителя Івана Франка, який вільно володів 14 мовами, зокрема і похваленими тут. Проте рідною, а отже, найбільш дорогою, Франко вважав українську...

Нашою мовою звучать понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше, ніж у вас усіх разом узятих... Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду. Ви ж, по суті, нічого не сказали про багатство й можливості ваших мов. Чи могли би ви, скажіть, своїми мовами написати невелике оповідання, в якому б усі слова починалися з однакової літери?” “Ні”. “Ні”. “Ні. Це неможливо!” – відповіли англієць, німець й італієць”.

“Вашими мовами це неможливо, а українською - зовсім просто. Назвіть якусь літеру!” – звернувся Костів до німця.

“Нехай це буде літера “П”, – відповів той.

“Гаразд. Назвемо оповідання “Перший поцілунок”:

“Популярному перемишльському поету Повлові Петровичу Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення: “Приїздіть, Павле Петровичу, – писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Пантелеймонович Паскевич, - погостюйте, повеселитеся”. Павло Петрович поспішив, прибувши першим поїздом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під’їхали поважні персони - приятелі Паскевичів... Посадили Павла Петровича поряд панночки – премилої Поліпи Полікарпівни. Поговорили про політику, погоду. Павло Петрович прочитав підібрані пречудові поезії. Поліна Полікарпівна пограла прекрасні полонези Понятовського, прелюдії Пуччіні. Поспівали пісень, потанцювали падеспан, польку. Прийшла пора – попросили пообідати. Поставили повні підноси пляшок: портвейну, плиски, пшеничної, підігрітого пуншу, пива, принесли печені поросята, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричною підливою, пироги, підсмажені пляцки. Потім подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок. Почувши приємну повноту, Павло Петрович подумав про панночку. Поліна Полікарпівна попросила прогулятися Підгородецьким парком, помилуватися природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла прихмілілому поету. Походили, погуляли ... Поросли папороттю прадавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п'янило принадними пахощами. Побродивши парком, пара присіла під порослим плющем платаном. Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, пригорнулися. Почувсь перший поцілунок: прощай, парубоче привілля, пора поету приймакувати”.

У купе зааплодували, і всі визнали: милозвучна, багата українська житиме вічно поміж інших мов світу.

Зазнайкуватий німець ніяк не міг визнати своєї поразки. "Ну, а коли б я назвав іншу літеру? – заявив він – Скажімо, літеру “С?”. – “Своєю мовою можу створити не лише оповідання, а навіть вірш, де всі слова починаються на “С” і передаватимуть стан природи, наприклад, свист зимового вітру в саду. Якщо ваша ласка, прошу послухати:

Сипле, стелить сад самотній

Сірий смуток, срібний сніг.

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха скорбний сміх.

Серед саду страх сіріє.

Сад солодкий спокій снить.

Сонно сипляться сніжинки.

Струмінь стомлено сичить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад,

Срібно стеляться сніжинки -

Спить самотній сад.

“Ґеніально! Незрівнянно!” – вигукнули італієць й англієць.

Усі замовкли. Говорити не було потреби.”.

А ми обговоримо і практично втілимо мистецтво аргументації під час практичних занять, а зараз наступне питання лекції……..

  1.  Презентація як різновид публічного мовлення

 

Сократ колись пожартував: «Структура публічної мови проста: спочатку скажи, що ти збираєшся сказати, потім скажи це, потім поясни, що ти зараз сказав». У кожному жарті є всього лише доля жарту. Бажання створити ефективну презентацію заставляє нас прислухатися до принципів побудови мовного виступу. Структура будь-якої публічної вистави, у тому числі й діловій презентації, підпорядкована тим же  законам, що і будь-яка взаємодія між людьми.

Презентація - спеціально організоване спілкування з аудиторією, мета якого - переконати аудиторію або спонукати аудиторію до яких-небудь дій. Вміння презентувати свій продукт є дуже важливим для сфери будівельної індустрії, адже будь-яка реалізація будівельного продукту (будинок, архітектурна споруда тощо) вже є своєрідною індивідуальною презентацією. Окрім цього, важливим для подальшої успішної діяльності будівельного підприємства є вдале представлення свого продукту на виставках міжнародних і в межах країни.

Презентацію здійснюють через 3 канали:

  •  Вербальний – те, що я говорю.
  •  Вокальний – те, як я говорю.
  •  Невербальний – вираз очей, жести, рухи.

Презентація може бути успішною і неуспішною.

Успішна презентація - це презентація, що досягла поставленої мети.

Неефективна презентація - це презентація, що не досягла поставленої мети, аудиторію не вдалося переконати, підсумком стало розчарування як аудиторії, так і презентатора. Основними причинами цього можуть бути:

  •  нездатність подолати хвилювання (перед великою аудиторією);
  •  недоліки в плануванні й підготовці презентації;
  •  погано організований, неструктурований зміст;
  •  недостатній контакт із аудиторією;
  •  неуважність до деталей; (не нехтуй дрібницями, адже з дрібниць складається досконалість, а досконалість – це не дрібниця. Мікеланджело)
  •  відсутність почуття часу;
  •  неефективне використання наочних засобів;
  •  перевантаження інформацією.

      Важливим для успіху презентації є її планування.

     План презентації:

1.      Мета і завдання презентації.

2.      Тема і предмет презентації.

  1.  Аудиторія, на яку спрямована презентація.
  2.  Час і тривалість виступу.
  3.  Місце проведення презентації.

   Презентація складається з п'яти основних структурних компонентів.

  •  експозиція (відкриваюча частина); це встановлення миттєвого контакту з аудиторією, "відкриття" аудиторії, створення атмосфери доброзичливої уваги та інтересу до себе і до своєї теми. Експозиція повинна бути короткою, захоплюючою і нетривіальною.

вступ; Вступ повинен допомогти аудиторії знайти відповіді на такі запитання, як: "Що я почую, побачу?, "В якій послідовності я це почую?", "Чому це мені буде цікаво?"

основна частина; це серцевина Вашого виступу. Плануючи основну частину, доцільно виділити ключові положення, переходи-зв'язки.

Будь-яке велике повідомлення для того, щоб бути засвоєним, повинно включати один, іноді два і рідко три пункти (ключових положень). Це дозволяє зробити матеріал організованішим, зрозумілим, концентрованим, зручним для сприйняття.

резюме; підбиває підсумок сказаному, ущільнює зміст і свідчить про те, що презентація наближається до завершення.

висновок. вихід з контакту, "закриття" спілкування. Це не тільки висловлення подяки за увагу, а ще одна, фінальна спроба переконати аудиторію, тобто досягти мети презентації. Висновок має бути виразним, коротким й обов'язково оптимістичним, мажорним.

Відомо, що виступаючого слухають уважніше на початку й наприкінці презентації. Професійні лектори називають це законом краю. Продумуючи експозицію та висновок, важливо проявляти почуття міри, тому що занадто яскравий, образний початок зобов'язує витримати цю тональність у ході всієї презентації.

Розрізняють такі види презентації:

  •  презентація за сценарієм традиційна презентація зі слайдами, доповнена засобами показу кольорової графіки й анімації з введенням відеоматеріалу на великий екран або монітор.
    •  інтерактивна презентація – це діалог користувача з комп’ютером.
      •  автоматична презентація закінчений інформаційний продукт, перенесений на відеоплівку тощо і розісланий потенційним споживачам для виявлення їхньої зацікавленості.

навчальна презентація (презентації-семінари, презентації для самоосвіти, презентації-порадники) – призначена допомогти викладачеві забезпечити зручне і наочне викладання теоретичного і практичного матеріалу.

Пропоную подивитися презентацію, яку підготувала студентка Огонь Олександра (10хв.)

Як бачимо, культура сприймання виступу – це дуже важливий компонент. Найбільший комплімент тому, хто виступає, це уважне слухання. Тому останнім питанням, яке ми сьогодні розглянемо, буде………

  1.  Культура сприймання публічного виступу. Види запитань

Уміння слухати – це, без сумніву, мистецтво. Слухання – не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота, якій передує бажання почути, інтерес до співрозмовника.

Види слухання:

  •  Псевдослухання. Часто заважає слухати зосередженість на власних думках, проблемах або бажаннях, іноді буває так, що формально ми чуємо партнера, а насправді – ні, тобто виникає «псевдослухання», імітація уваги до співрозмовника.
  •  Агресивне слухання. Прагнення якомога швидше висловити власні погляди і судження, не беручи до уваги позицію партнера.
  •  Вибіркове слухання. Дає можливість зосередитися лише на деяких деталях повідомлення. Найважливіших або найцікавіших.

Розглядаючи слухання як елемент техніки професійного спілкування, виділяють такі його типи:

  •  Пасивне слухання, коли відсутні дії реципієнта, що інформували б про те, чи сприйняли й зрозуміли його повідомлення.
    •  Активне слухання. З метою кращого порозуміння співрозмовників рекомендують використовувати активне слухання:
  •  З’ясування (звернення до співрозмовника за уточненнями та відкриті запитання до нього)
  •  Дослівне повторювання (відтворення частини висловлення партнера або усієї його фрази)
  •  Перефразовування (коротке відтворення основного змісту повідомлення співрозмовника)
  •  Резюмування (використовуємо, якщо під час виступу увага переключається на інше, іноді другорядне питання).

Слід враховувати і те, що під час публічного виступу слухачів дратують:

  •  Розповіді про особисті справи.
    •  Банальність (розмови про всім відомі речі, жарти тощо)
    •  Пасивність (підтакування співрозмовникові, небажання висловити вмотивовану думку)
    •  Самозаглиблення – зосередженість лише на своїх успіхах і проблемах.
    •  Надмірна серйозність. Відсутність такту, поспішні висновки.
    •  Гордовитість і зневага співрозмовника.
    •  Брутальність і надмірна балакучість.

 Логічності виступу сприяють питальні конструкції. За їх допомогою окреслюють проблему, викладають нову інформацію. Розрізняють такі види запитань, якими послуговуються під час виголошення і сприймання публічного виступу.

Види запитань:

  •  Закрите на яке можна відповісти однозначно: так-ні. Їх використовують, щоб отримати конкретну інформацію, уточнити твердження тощо
    •  Відкриті запитання на які складно відповісти одним словом. Воно зазвичай починається словами чому, у який спосіб, яка ваша думка щодо цього тощо – це вимагає розгорнутої відповіді. Ними послуговуються на початку дискусії.
      •  Альтернативні запитання це щось середнє: ставлять їх у формі відкритого запитання, але при цьому пропонують варіанти відповіді.
        •  Риторичні запитання не потребують відповіді. До речі, а для чого їх задають?? 1.відповідь відома, але слід активізувати її для сприйняття слухачами. 2. Таке запитання, на яке ніхто не знає відповіді або її не існує (Хто винен? Що робити? Куди йдемо?)
        •  Підтверджувальні запитання (техніка Сократа): одержати від співрозмовника низку відповідей «так», або щоб створити атмосферу згоди.
        •  Спрямовувальні запитання коли слід скерувати розмову у потрібному напрямку.
        •  Навідні запитання стимулюють мислення, спрямовують хід думок у потрібному напрямку (Що трапилося, якщо…? Чи віддаєте ви перевагу…? Так, ви думаєте, що було б доцільно…?)
        •  Провокаційні запитання підбурюють на певні дії, спонукають до бажаних.
        •  Прикінцеві запитання використовують на етапі завершення розмови, виступу, їм мають передувати 1-2 підтверджувальні запитання: Наприклад: Чи переконалися ви, наскільки ораторське мистецтво є важливим? Чи змогла я вас переконати, що презентація – важлива складова професіограми майбутнього фахівця-будівельника, архітектора?
        •  Та інші - Запитання-кристалізатори, Інформаційні запитання, Однополюсні запитання, Проблемні запитання

Уміле використання промовцем у своєму виступі різних запитань сприятиме ефективному сприйманню слухачами виступу.

     Висновок. Отже, як бачимо оволодіння ораторським мистецтвом, публічною мовою зокрема, вимагає постійної роботи над собою і самоконтролю над своєю мовою, поведінкою, зовнішністю. Сучасні реалії дають безліч можливостей людині опанувати професійною публічною мовою, за допомогою якої можна зробити блискучу кар’єру. Чого я вам і бажаю. На сьогодні все. Прошу запитання.

Тема 6. Ділові папери як засіб писемної професійної комунікації

План

  1.  Документи, їх призначення і класифікація.
  2.  Національний стандарт України.
  3.  Реквізити документів.
  4.  Вимоги до бланків документів.
  5.  Оформлювання сторінки.
  6.  Вимоги до тексту документа.

Література

  1.  Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації: Вимоги до оформлення документів. – К.: Держспоживстандарт України, 2003.

  1.  Документи, їх призначення і класифікація

Знай папери в житті – не химери

і не плід канцелярій нудних:

ділові необхідні папери

У стосунках людей ділових (Д.Білоус)

 Документ (від латин. documentus – спосіб доказу) – основний вид ділового мовлення, що містить у зафіксованому вигляді певну інформацію, підтверджує її достовірність та об’єктивність, оформлений у встановленому порядку і має юридичну силу відповідно до чинного законодавства.

Документи мають різне призначення (функції).

 До загальних належать такі функції документів:

  1.  інформаційна (документ як засіб збереження інформації);
  2.  соціальна (документ задовільняє певні потреби суспільства);
  3.  комунікативна (документ як засіб зв’язку між установами, підприємствами і т.д.);
  4.  культурна (документ як засіб закріплення певних культурних традицій).

Серед специфічних функцій документів найголовнішими є такі:

  1.  управлінська (документ як засіб управління);
  2.  правова (документ як засіб закріплення правових норм);
  3.  історична (документ як джерело історичних відомостей).

Класифікація документів

№ пор.

Ознаки

Групи документів

1.

За найменуванням

Заяви, листи, довідки, службові записки, протоколи і т. ін.

2.

За походженням

Службові, або офіційні (вони створюються установами, підприємствами, службовими особами, які їх представляють), й особисті (їх створюють окремі особи і це не входить у коло їх службових обов’язків).

3.

За місцем виникнення

Внутрішні (чинні лише в межах установи, підприємства, в якому створені) і зовнішні (є результатом спілкування установи з іншими установами, організаціями тощо).

4.

За призначенням

Організаційно–правові; планові; інформаційно-довідкові й довідково-аналітичні; звітні; щодо особового складу (кадрові); фінансові; з матеріально-технічного забезпечення; договірні; колегіальних органів.

5.

За напрямом

Вхідні і вихідні документи

6.

За формою

Типові й індивідуальні

7.

За термінами зберігання

Документи тимчасового зберігання (до 10 років);

документи тривалого зберігання  (понад 10 років);

документи постійного зберігання  (без обмеження терміну).

8.

За ступенем гласності

Звичайні, таємні (секретні), для службового користування.

9.

За стадіями створення

Оригінали (створені документи), копії  (повне відтворення оригіналу) і витяги (відтворення певної частини оригіналу).

10

За технікою відтворення

Рукописні й відтворені механічним способом.

Сукупність процесів, що забезпечують документування управлінської інформації та організування роботи зі службовими документами, називається діловодством.

Сукупність взаємопов’язаних службових документів, застосовуваних у певній сфері діяльності чи галузі, називається системою документації.

Підставою для створення документів на підприємствах, в установах є необхідність засвідчення наявності та змісту управлінських дій, передавання, зберігання і використання інформації протягом певного часу або постійно.

Документообіг – рух документів в установі, організації від часу їх створення чи одержання до закінчення виконання або надсилання. Сумарна кількість документів, що надійшли в організацію, в установу і створенні ними за певний період, становить обсяг документообігу.

Наукова дисципліна, що вивчає закономірності створення документів, розробляє методи оформлювання документів, принципи документообігу й побудови систем документації, називається документознавством.

  1.  Національний стандарт України

Національний стандарт України «Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів». ДСТУ 4163-2003 поширюється на організаційно-розпорядчі документи – постанови, розпорядження, накази, положення, рішення, протоколи, акти, листи тощо, створювані в результаті діяльності:

  •  Органів державної влади України, органів місцевого самоврядування.
  •  Підприємств, установ, організації та їх об’єднань усіх форм власності.

Цей стандарт установлює склад реквізитів документів; вимога до змісту і розташування їх; вимоги до бланків і оформлювання документів; вимоги до документів, що їх виготовляють за допомогою друкувальних засобів. Цей стандарт не поширюється на процеси створення та обігу електронних організаційно-розпорядчих документів.

Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.

Реквізити службового документа – це інформація, зафіксована в службовому документі для його ідентифікації, організації обігу і/або надання йому юридичної сили.              

Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на бланку, називають формуляром.

Формуляр-зразок – це модель побудови формуляра службового документа, що встановлює сферу його застосування, формат, розміри берегів, вимоги до побудови конструкційної сітки та реквізити.

Державний стандарт України визначає такий склад реквізитів документів:

  1.  зображення Державного герба;
  2.  зображення емблеми організації або товарного знака (знака обслуговування);
  3.  зображення державних нагород;
  4.  код організації;
  5.  код форми документа;
  6.  назва організації вищого рівня;
  7.  назва організації;
  8.  назва структурного підрозділу організації;
  9.  довідкові дані про організації;
  10.  назва виду документа;
  11.  дата документа (стандартні способи запису дати: 01.02.2012 або 01 лютого 2012 року);
  12.  реєстраційний індекс документа;
  13.  посилання на реєстраційний індекс і дату вхідного документа, на який дають відповідь;
  14.  місце складання чи видання документа;
  15.  гриф обмеження доступу документа;
  16.  адресат;
  17.  гриф затвердження;
  18.  резолюція;
  19.  заголовок до тексту;
  20.  відмітка про контроль;
  21.  текст документа;
  22.  позначка про наявність додатка;
  23.  підпис;
  24.  гриф про погодження документа;
  25.  візи документа;
  26.  відбиток печатки;
  27.  відмітка про засвідчення копій;
  28.  прізвище виконавця і номер його телефону;
  29.  позначка про виконання й направлення документа до справи;
  30.  відмітка про наявність документа в електронній формі;
  31.  відмітка про надходження документа до організації від адресата;
  32.  запис про державну реєстрацію.

Склад обов’язкових реквізитів у разі потреби може бути доповнений такими відомостями: розписка виконавця про одержання документа; хід виконання.

У різних типах документів склад реквізитів неоднаковий: він залежить від змісту, призначення і способу оброблення документа.

Кожному  реквізиту відведене певне місце, що робить документи зручними для зорового сприйняття, спрощує їх опрацювання. Пропоную вашій увазі схему розташування реквізитів і меж зон на форматі А4 кутового і поздовжнього бланка (рис.1-2)

 

Рис.1. розміщення реквізитів і меж зон на форматі А4 кутового бланку

Рис.2 розміщення реквізитів і меж зон на форматі А4 поздовжнього бланку

Набрати зразок оформлення документа – сторінка 403

Документи, що їх складають в установі, організації, повинні мати такі обов’язкові реквізити:

  •  назву організації (07);
  •  назву виду документа (10) (не зазначаючи в листах);
  •  дату (11);
  •  реєстраційний індекс документа (12);
  •  заголовок до тексту(19);
  •  текст документа (21);
  •  підпис (23).

    У документах, що їх оформлюють на двох і більше сторінках, реквізити 22-28 проставляють після тексту (21), а 29, 31 – на нижньому березі першої сторінки.

  1.  Вимоги до змісту та розташування реквізитів

Реквізити

Вимоги до змісту та розміщення реквізитів

01 — зображення Державного герба України, герба Автономної Республіки Крим

Розміщують на верхньому березі бланка з кутовою розташованістю реквізитів над серединою рядків з назвою організації, а на бланках із поздовжньою розташованістю реквізитів — у центрі верхнього берега. Розмір зображення: висота — 17 мм, ширина — 12 мм

02 — зображення емблеми організації або товарного знака (знака обслуговування)

Розміщують ліворуч на рівні назви організації. Зображення емблеми або товарного знака (знака обслуговування) має бути зареєстроване в установленому порядку. Емблему не відтворюють на бланку, де вже розміщено зображення Державного герба України.

На бланках недержавних організацій емблему або товарний знак (знак обслуговування) дозволяється розміщувати на верхньому березі бланка, де на бланках державних організації розміщують зображення Державного герба України

03 — зображення нагород

Розміщують на лівому березі бланка на рівні реквізиту «Назва організації», «Назва структурного підрозділу організації»

04 — код організації

Проставляється за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) після реквізиту «Довідкові дані про організацію»

05 — код форми документа

Цей реквізит (якщо він є) проставляють згідно з Державним класифікатором України «Державний класифікатор управлінської документації ДК 010-98», затвердженим наказом Держстандарту України від 31 грудня 1998 р. № 1024

06 — назва організації вищого рівня

Зазначають скорочено, а у разі відсутності офіційно зареєстрованого скорочення — повністю

07 — назва організації

Назва організації — автора документа має відповідати назві, зазначеній у його установчих документах. Скорочену назву організації зазначають тоді, коли її офіційно зафіксовано в статуті (положенні). Подають її у дужках (або без них) нижче повної, окремим рядком у центрі.

На бланках організації, яка має подвійне або потрійне підпорядкування вказують назви всіх організацій вищого рівня. У бланку організації, яка підпорядкована водночас місцевій адміністрації та міністерству (іншому центральному органу виконавчої влади), розміщують лише назву державної адміністрації.

08 — назва структурного підрозділу організації

Зазначають тоді, коли структурний підрозділ є автором документа.

Розміщують нижче реквізиту «Назва організації»

09 — довідкові дані про організацію

Розміщують нижче назви організації або її структурного підрозділу.

Реквізит складається з таких елементів:

  •  поштова адреса;
  •  номер телефону, телекса, факсу;
  •  адреса електронної пошти та вебсайту;
  •  посилання на ліцензії та патенти;
  •  номери рахунків у банку.

Порядок і форма запису відомостей про поштову і телеграфну адресу, що наводяться у бланку листів, мають відповідати Правилам надання послуг поштового зв'язку, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 5 березня 2009 р. № 270 (зі змінами, далі — Правила надання поштового зв'язку). Наприклад:

вул. Теремківська, 11, м. Київ, 03110 Тел. 876 09 57, факс 899 54 23 E-mail: mail@mail.ua

Р/р № 45798632145875 у Печерському відділі Укрсоцбанку м. Києва

10 — назва виду документа

Назва виду документа має відповідати переліку форм, які використовують в організації. Назву виду документа (наказ, розпорядження тощо) зазначають друкарським або машинописним способами. Друкують великими літерами. У листах назву виду документа не зазначають

11 — дата документа

Датою документа є дата його підписання.

Елементи дати наводяться арабськими цифрами в один рядок у такій послідовності: число, місяць, рік. Наприклад: 25.01.2011.

У текстах нормативно-правових актів і документах, що містять відомості фінансового характеру, застосовується словесно-цифровий спосіб оформлення дат, наприклад: 25 січня 2011 р. або 28 січня 2011 року. Дозволяється застосовувати міжнародну систему датування у такій послідовності: рік, місяць, число. Наприклад: 2011.01.25. Дату підписання проставляють у лівій верхній частині документа поряд із реєстраційним індексом на спеціально відведеному місці на бланку. Якщо документ складений не на бланку, його дату проставляють нижче підпису ліворуч. Дата спільного документа двох або більшої кількості організацій — єдина і відповідає даті пізнішого підпису

12 — реєстраційний індекс документа

Реквізит складається з таких елементів:

  •  порядковий номер документа, який можна доповнювати індексом за номенклатурою справ;
  •  індекс класифікатора, що застосовується в організації (кореспондентів, питань діяльності, посадових осіб тощо).

Місце розміщення цього реквізиту залежить від бланка та виду документа

Реєстраційним індексом постанов, наказів, розпоряджень, протоколів засідань різних рад, комісій, зборів тощо є порядковий номер документа у межах календарного року. У навчальних закладах реєстрація може вестися по навчальних роках.

Індекс спільного документа складається з індексів кожної з організацій, які проставляють через похилу риску згідно з послідовністю підписів авторів документа

13 — посилання на реєстраційний індекс і дату документа, на який дають відповідь

Розміщують нижче або на рівні реєстраційного індексу на спеціальному місці на бланку. Реквізит складається з таких елементів:

  •  реєстраційний індекс вхідного документа;
  •  дата вхідного документа

14 — місце складення або видання документа

Розміщують на рівні або нижче реквізитів «Дата документа», «Реєстраційний індекс документа». Зазначають на усіх документах крім, листів. Реквізит не зазначають, якщо відомості про географічне місцезнаходження входять до назви організації, наприклад: Київський гуманітарний ліцей

15 — гриф обмеження доступу до документа

Проставляють без лапок у правому верхньому куті на першій сторінці документа.

За потреби реквізит доповнюють даними, передбаченими нормативно-правовими актами, які регламентують порядок ведення діловодства, що містить інформацію обмеженого доступу

16 — адресат

Розміщують у правому верхньому куті документа. У разі адресування документа організації або її структурному підрозділу без зазначення посадової особи їх назви подаються в називному відмінку, наприклад: Київський гуманітарний ліцей

Якщо документ надсилають посадовій особі, то назву організації зазначають у називному відмінку, а посаду і прізвище адресата — у давальному, наприклад:

Київський гуманітарний ліцей

Директору

Добролюбову В. М.

Якщо документ адресують керівникові організації або його заступнику назва організації входить до складу назви посади адресата, наприклад:

Директору загальноосвітнього навчального закладу І-ІІІ ступенів Бойченко М. П.

Якщо документ адресують багатьом однорідним організаціям, адресата зазначають узагальнено, наприклад:

Ректорам (директорам) обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти

Документ не має містити більше чотирьох адресатів.

Слово «копія» перед зазначенням адресата не ставлять.

За наявності більшої кількості адресатів складають список для розсилання, а на кожному документі зазначають лише одного адресата.

До реквізиту «Адресат» може входити поштова адреса. Порядок і форма запису відомостей про адресу організації мають відповідати Правилам надання послуг поштового зв'язку, наприклад:

Спілка орендарів і підприємців України

вул. Г. Сковороди, 5 а, м. Київ, 04070

Якщо документ надсилають фізичній особі, то спочатку зазначають прізвище, ім'я, по батькові (або ініціали] адресата у називному відмінку, а потім — поштову адресу, наприклад

Петренко Василь Петрович

вул. Хмельницького, буд. 85 а, кв. 19,

м. Житомир, 46001

17 — гриф затвердження документа

Розміщують у правому верхньому куті першого аркуша документа.

Документ може бути затверджений:

  •  посадовою особою (посадовими особами);
  •  рішенням колегіального органу;
  •  іншим розпорядчим документом.

Якщо документ затверджує конкретна посадова особа, гриф затвердження документа складається зі слова ЗАТВЕРДЖУЮ (без лапок), назви посади, підпису, ініціала(ів) та прізвища особи, яка затвердила документ, дати затвердження, наприклад:

ЗАТВЕРДЖУЮ

Директор загальноосвітнього

навчального закладу № 1111

Макаренко О. Д. Макаренко

28.05.2010

Якщо документ затверджують кілька посадових осіб, то їхні грифи затвердження розташовують на одному рівні.

Якщо документ затверджено постановою, рішенням, наказом, протоколом, то гриф затвердження складається зі слова ЗАТВЕРДЖЕНО (без лапок), назви документа, що затверджує створений документ, у називному відмінку, його дати і номера, наприклад:

ЗАТВЕРДЖЕНО

Наказ директора

спеціалізованого

навчального закладу № 291

12.10.2010 № 1111

18 — резолюція

Розміщують нижче реквізиту «Адресат», паралельно до основного тексту або на вільній площі лицьового боку першого аркуша, але не на березі документа, призначеного для підшивання.

Написання резолюції на окремих аркушах чи спеціальних бланках допускається у таких випадках:

  •  у разі необхідності повернення документа;
  •  за потреби деталізувати порядок виконання документа й уточнення виконавців;
  •  за відсутності на документі вільного місця для резолюції.

Реквізит складається з таких елементів:

  •  прізвище виконавця (виконавців) у давальному відмінку;
  •  зміст доручення;
  •  термін виконання;
  •  особистий підпис керівника;
  •  дата.

Наприклад:

Василенко М. М.

Прошу довести до відома працівників

Василенко

16.05.2011

19 — заголовок до тексту документа

Реквізит має узгоджуватися з назвою документа й містити короткий виклад його змісту.

Заголовок відповідає на запитання про що?, кого?, чого? Наприклад: наказ (про що?) про створення навчального закладу; протокол (чого?) засідання атестаційної комісії; посадова інструкція (кого?) секретаря.

Заголовок формулює укладач документа. Під час формулювання заголовка дозволяється використовувати скорочення слів і словосполучень, відповідно до правил орфографії та пунктуаційних норм української мови, вимог стандартів. Крапку в кінці заголовка не ставлять. Якщо заголовок перевищує 150 друкованих знаків (5 рядків), його дозволено продовжити до межі правого берега. Текст документа, надрукований на папері формату А5, дозволено подавати без заголовка

20 — відмітка про контроль

Проставляють на лівому березі першого аркуша документа. На рівні заголовка до тексту пишуть слово «Контроль», літеру «К» або проставляють відповідний штамп

21 — текст документа

Всю ділову документацію ведуть державною мовою. У містах, населених пунктах, де більшість населення становлять громадяни, які належать до національних меншин, тексти документів у внутрішньому веденні ділової документації можна складати поряд з державною мовою, мовою відповідної національної меншини у порядку, встановленому чинним законодавством. Документи, що надсилають зарубіжним адресатам, можна оформлювати державною мовою або мовою країни-адресата чи однією з мов міжнародного спілкування.

Текст документа оформлюють у вигляді суцільного складного тексту, таблиці або поєднання цих форм.

Для чіткої організації текст поділяють на дві смислові частини:

  •  опис причин, фактів, подій, що стали підставою для складання документа;
  •  висновки, пропозиції, прохання, розпорядження, рішення, рекомендації.

Для полегшення сприйняття документа текст поділяють на абзаци.

Тексти складних і великих за обсягом документів (правила, інструкції, огляди, звіти тощо) поділяють на розділи, підрозділи, пункти, підпункти, які нумерують арабськими цифрами і друкують з абзацу

22 — відмітка про наявність додатків

Розміщують під текстом документа.

Додатки до документів можуть бути трьох видів:

• на додатках, що затверджуються або вводяться в дію розпорядчими документами (наказами, розпорядженнями, постановами), проставляють гриф затвердження, наприклад:

ЗАТВЕРДЖЕНО

Наказ директора

загальноосвітнього

навчального закладу № 1111

10.02.2011 № 23

додатки (графіки, схеми, таблиці, списки тощо), що пояснюють або доповнюють зміст основного документа (наказу, плану, звіту, інструкції тощо), оформлюють на стандартних аркушах. У верхньому правому куті першого аркуша зазначають слово «Додаток», наприклад:

Додаток

до п. 2.1. Інструкції

У разі наявності кількох додатків на них зазначають порядкові номери, наприклад: Додаток 1, Додаток 2 тощо. Знак № перед цифровим позначенням не ставлять.

додатки, що є самостійними документами без зазначення адресної частини і надсилаються із супровідним листом, оформлюють так:

— про наявність додатків до документа зазначають після тексту документа перед підписом;

— якщо документ має додатки, повна назва яких наводиться в тексті, то відмітку про наявність додатків оформлюють так:

Додаток: на 7 арк. у 2 прим.

— якщо документ має додатки, повна назва яких у тексті не наводиться, то ці назви необхідно подати після тексту із зазначенням кількості аркушів у кожному додатку та кількості їх примірників, наприклад:

Додатки: 1. План заходів тижня з охорони праці та безпеки життєдіяльності загальноосвітнього навчального закладу на 5 арк. в 1 прим.;

2. Звіт про проведення тижня з охорони праці та безпеки життєдіяльності у загальноосвітньому навчальному закладі на 2 арк. в 1 прим.

— якщо до документа додається інший документ, який має додатки, то відмітку про наявність додатків оформлюють так:

Додаток: Висновок санітарно-епідеміологічної комісії від 14.12.2011 № 8 і додаток до нього, всього на 25 арк. у 2 прим

— за великої кількості додатків на них складають опис, а в самому документі після тексту зазначають:

Додаток: відповідно до опису на 3 арк.

— якщо додаток надсилають не за всіма зазначеними в документі адресами, відмітку про наявність документа оформлюють так:

Додаток: на 5 арк. у 2 прим., на першу адресу

23 — підпис

Розміщують під текстом документа або під відміткою про наявність додатків. До складу підпису входять:

  •  назва посади особи, яка підписує документ;
  •  особистий підпис;
  •  ініціали та прізвище.

Директор загальноосвітнього навчального закладу № 1111 Симоненко В. В. Симоненко

або

Директор Симоненко В. В. Симоненко

— Якщо документи підписують кілька осіб, то їхні підписи розміщують один під одним відповідно до підпорядкованості посадових осіб, наприклад:

Директор Симоненко В. В. Симоненко

Заступник директора

з виховної роботи Василенко Н.Л. Василенко

Якщо документ підписують кілька осіб з однаковими посадами, то їх підписи розміщують на одному рівні. Якщо посадова особа, підпис якої зазначено на проекті документа, відсутня, то його підписує особа, яка виконує її обов'язки, або її заступник. У цьому разі обов'язково зазначають посаду і прізвище особи, яка підписала документ. Не можна ставити прийменник «За» чи скісну риску перед назвою посади. Додавання до назви посади керівника слів «Виконуючий обов'язки» або «В. о.» застосовують у разі заміщення керівника за наказом.

Документи колегіальних органів підписують голова та секретар колегіального органу. Наприклад:

Голова ради закладу Макаренко Р. Н. Макаренко

Секретар засідання Іваненко П. П. Іваненко

На документах, що засвідчують права громадян, юридичних осіб або фіксують факти втрати грошових коштів і матеріальних цінностей, підпис відповідальної особи завіряють печаткою

24 — гриф погодження документа

Розміщують нижче реквізиту «Підпис». Реквізит складається з таких елементів:

  •  слово ПОГОДЖЕНО (без лапок);
  •  назва посади особи, яка погоджує документ (включаючи назву організації);
  •  особистий підпис, ініціали, прізвище;
  •  дата погодження.

ПОГОДЖЕНО

Директор загальноосвітнього

навчального закладу № 1111 Мельничук О. О.Мельничук

19.02.2011

Якщо зовнішнє погодження документа здійснюється колегіальним органом, то гриф погодження оформлюють так:

ПОГОДЖЕНО

Протокол засідання піклувальної

ради навчального закладу

10.02.2011 №21

25 — візи документа

Розміщують нижче реквізиту «Підпис» як на лицьовому, так і на зворотному боці останнього аркуша документа. Реквізит складається з таких елементів:

  •  назва посади особи, яка візує документ;
  •  особистий підпис особи, яка візує документ;
  •  ініціали і прізвище особи, яка візує документ.

Завідувач господарства Юрченко О. Р. Юрченко

13.03.2011

26 — відбиток печатки

Відбитком печатки організації засвідчують на документі підпис відповідальної особи. Перелік документів, на які ставлять відбиток печатки, визначає організація на підставі нормативно-правових актів. Його подають в інструкції з діловодства організації.

Відбиток печатки ставлять так, щоб він захоплював кілька останніх літер назви посади особи, яка підписала документ

27 — відмітка про засвідчення копії

Складається зі слів «Згідно з оригіналом», назви посади, підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії. Цей реквізит проставляють під реквізитом «Підпис», наприклад:

Згідно з оригіналом

Секретар Романенко О.О. Романенко

14.02.2011

28 — прізвище виконавця і номер його телефону

Зазначають на лицьовому боці в нижньому лівому куті останнього аркуша документа, наприклад:

Петренко 588 19 25

або

Петренко Ольга Василівна 588 19 25

29 — відмітка про виконання документа і направлення його до справи

Проставляють після вирішення питання, порушеного в документі, або направлення відповіді. Відмітка про виконання свідчить про те, що роботу над документом завершено і його можна долучати до справи. Відмітка може містити посилання на дату і номер документа, який засвідчує його виконання, а у разі відсутності такого документа — короткі відомості про виконання, слова «До справи», номер справи, посаду і підпис виконавця, дату. Підписує і датує відмітку виконавець, який працював з документом, або керівник структурного підрозділу. Цей реквізит проставляють від руки у лівому куті нижнього берега лицьового боку першого аркуша, наприклад:

До справи № 04-19

Питання вирішено позитивно

у телефонній розмові 03.02.2011

Заступник директора

з навчально-виховної роботи Романенко О. О. Романенко

04.02.2011

30 — відмітка про наявність документа в електронній формі

Розміщують у центрі нижнього берега лицьового боку першого аркуша документа.

Складається з повного імені файлу і його місця зберігання, коду оператора та інших пошукових даних

31 — відмітка про надходження документа до організації

Проставляють від руки або штампом у правому нижньому куті лицьового боку першого аркуша документа.

Елементами цього реквізиту є:

  •  скорочена назва організації — одержувача документа;
  •  дата (а за потреби — година й хвилини) надходження документа;
  •  реєстраційний індекс

32 — запис про державну реєстрацію

Проставляють тільки на нормативно-правових актах органів державної влади, долучених до державного реєстру відповідно до Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативноправових актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади» від 3 жовтня 1992 р. № 493. Розміщують після номера акта чи після грифа затвердження

  1.  Вимоги до бланків документів

  1.  Оформлювання сторінки.
  2.  Вимоги до тексту документа.

 

 

  Правила написання тексту документа

Основою службового документа є текст, який має чітко й переконливо відображати причину й мету його написання, розкривати суть конкретної справи, містити докази, висновки. Текст професійного документа повинен відповідати таким вимогам:

а) достовірність (викладені факти повинні відображати справжній стан речей);

б) точність (не допускається подвійне тлумачення слів та виразів);

в) повнота інформації (зміст документа має вичерпувати всі обставини справи);

г) стислість (у тексті не повинно бути зайвих слів, смислових повторів, надмірно довгих міркувань, інформації не по суті справи);

ґ) логічна послідовність (логічний взаємозв’язок частин тексту);

д) доречність (у тексті мовні засоби відповідають меті, темі, логічному змістові, ситуації мовлення);

е) нормативність мовних засобів (відповідність нормам літературної мови);

є) стандартизація тексту документа.

Текст документа може бути оформлено у вигляді власне тексту;

анкети (текст, що містить словесну або цифрову характеристику об’єкта за низкою ознак);таблиці.

Названі форми тексту в документі можуть поєднуватися.

Текст поділяють на абзаци – частини  тексту, які складаються не більше, як з двох-чотирьох речень.

Текст документа, як правило, складається з двох частин: вступної (виклад підстав для створення документа) й основної (виклад пропозицій, прохань, висновків, розпоряджень, рішень). Такого порядку викладу слід дотримуватися і в текстах, які складаються з одного речення.

Якщо текст документа великий за обсягом або містить однотипну інформацію (висновки, рішення тощо), то його поділяють на розділи, підрозділи, пункти, підпункти, нумеруючи їх арабськими цифрами.

Форми викладу в текстах документів:

1) від першої особи однини, напр.: “Вважаю за потрібне повідомити, що...”;

2) від першої особи множини, напр.: “Просимо надіслати...”,”Наказуємо...”,  “Ухвалили...”. У такій формі викладають текст у спільних розпорядчих документах, службових листах, протоколах тощо.

3) від третьої особи однини, напр.: “Комісія ухвалила...”, “Управління вважає...”,”Ректорак клопочеться...”. Таку форму викладу найчастіше використовують у положеннях, інструкціях, актах, довідках тощо.

  

  Стандартизація тексту документів – це відбір певних слів, типових мовних зворотів, установлення правил побудови речень і словосполучень.

 Стандартизація тексту, на перший погляд, проблема суто лінгвістична. Проте, за даними інженерної психології, стандартизований текст сприймається у 8-10 разів швидше, ніж нестандартизований; якщо врахувати також економію часу на підготовку стандартизованих документів, то стає зрозуміло, що стандартизація текстів документів – проблема також економічна. Варто підкреслити, що її розв’язання сприяє підвищенню загальної культури професійного мовлення.

Залежно від рівня стандартизації тексту документи поділяють на дві категорії:

а) документи з текстами високого рівня стандартизації;

б) документи з текстами низького рівня стандартизації.

 Документи з текстами високого рівня стандартизації – це документи, які складають за затвердженою формою, використовуючи типові й трафаретні тексти.

 Типові тексти – це тексти-зразки, на основі яких легко побудувати тексти аналогічного змісту. При цьому важливо якнайточніше зберегти основні формулювання тексту-зразка (наприклад, заяви, доручення, розписки тощо).

 Трафаретні тексти – це тексти, які містять постійну інформацію документів певного виду. Постійну інформацію дослівно відтворюють (друкують) на бланку, а змінну вносять у спеціально зроблені пропуски (наприклад, довідка, акт, особова картка і т.д.).

 Документи з текстами низького рівня стандартизації – це документи, у яких добір слів, словосполучень, побудова речень кожного разу залежать від конкретних ситуацій. За способом викладу документи цієї категорії поділяють  на розповіді, описи, міркування.

У текстах-розповідях ідеться про події, явища, факти в хронологічній послідовності (автобіографія, протокол, пояснювальна записка).

У текстах-описах характеризують явища, предмети, людей, перераховуючи їхні ознаки, властивості, особливості (характеристика, резюме, звіт, наказ, рекомендаційний лист).

 Текст-міркування розкриває внутрішні зв’язки певних явищ і доводить визначену тезу. Розрізняють дедуктивний спосіб міркування (від загального до часткового) й індуктивний (від часткового до загального) (доповідна записка, службовий лист, акт).

    Усі три способи викладу в документі можуть поєднуватися.

 

Скорочення в текстах документів

У текстах документів можуть уживатися скорочені слова. При цьому типи і способи скорочення слів визначаються чинним “Українським правописом” і ДСТУ 3582-97 “Інформація та документація. Скорочення слів в український мові в бібліографічному описі”.

Розрізняють кілька типів скорочень (абревіатур):

1. Скорочення, які утворені з частин слів, називають одиничні установи, заклади тощо і пишуться з великої літери: Укрінформ, Рівнерада, Мін’юст, Кабмін;

2. Скорочення, які утворені з частин слів, називають родові назви і пишуться з     малої літери: райрада, медінститут, техробітник;

3. Скорочення, які утворені з початкових (ініціальних) літер, пишуться великими літерами і можуть відмінюватися: ВАТ, ТО, ІРА, НДІ; у ВАКу, до ТЮГу;

4. Графічні скорочення, які вимовляються повністю й скорочуються лише на письмі; при  цьому зберігається написання великих і малих літер, дефісів; на місці скорочення ставиться крапка (крім стандартних скорочень мір: м, см, мм): півд.-зах., Півн. крим. канал, акад., див., і т.ін., напр. , до н.е.,  о., оз., пор.

Слова не скорочуються на голосний (крім початкового в слові) і на ь, наприклад: укр., україн., українськ.

 Візитна картка як атрибут усного ділового мовлення

    Вперше зразок візитної картки було знайдено в Німеччині в 1786 році, чому існують документальні підтвердження. В Україні візитні картки з’явилися у 18 ст. і стали вагомим атрибутом ділового спілкування. Однак значного поширення вони набули лише в 19ст. Тоді й склалася певна культура оформлення візитних еарток і користування ними. Візитна картка стала стилем нових ділових відносин, втративши старомодність візитного білета, але зберігши свою головну властивість – показність. У ХХІ столітті візитні картки вийшли за рамки офіціозу й стали активно використовуватися в різних сферах ділового життя. Діапазон їхнього застосування широкий: підтримка зв’язків між офіційними й неофіційними особами, діловими й суспільними колами, бізнесменами. У деяких випадках, наприклад, у Японії, Кореї візитна картка може служити посвідченням особи.

Візитна картка – картка для вручення під час знайомства чи візиту. Вона має такі реквізити:

  •  назва підприємства, установи, організації, фірми;
  •  прізвище, ім’я, по батькові власника картки;
  •  посада;
  •  адреса установи, організації, підприємства, фірми;
  •  номери телефонів, факсу.

Візитні картки поділяють на такі види:

  1.  Стандартна картка (використовують під час знайомства. Назву організації, прізвище, ім’я, по батькові друкують великими літерами; посаду, адресу, телефон - малими);
  2.  Представницька картка (вручають, якщо її власник не бажає продовжувати контакт. У ній зазначають назву фірми, адресу й телефон);
  3.  Картка фірми (використовують для привітання від імені фірми);
  4.  Об’єднана візитна картка (зазначається прізвище, імена, по батькові чоловіка і дружини; надсилають або розвозять переважно жінки).

    Згідно з протокольними вимогами колір візитної картки  білий, а кольоровим може бути лише фірмовий знак.

   Розмір візитної картки регламентовано правилами етикету (формат 5Х9 см), хоч незначні відхилення від стандарту допустимі. Краї візитної картки можуть бути округлими.

   Візитні картки також надсилають після ділового візиту або як супровід до подарунків, квітів, книг тощо. Іноді їх надсилають замість листа, зазначивши у лівому нижньому кутку стандартну міжнародну символіку (літери французьких слів):

   p.r – висловлення подяки;  

   p.f. – привітання;

   p.f.n.a. – вітання з Новим роком;

   p.f.c. – висловлення задоволення від знайомства;

   p.p. – заочне представлення, знайомство, рекомендування;

   p.p.c. – прощання через від’їзд із країни;

   p.c. –  висловлення співчуття.

  Візитні картки вручають особисто. Якщо адресат відсутній, то надсилають кур’єром, а іноді пересилають поштою. Коли  візитну картку завозять особисто, то загинають правий верхній кут, що є знаком найбільшої пошани. Порушенням етикету вважають, якщо загнуту візитну картку завозить кур’єр або водій. На отримані картки потрібно відповісти своїми візитними картками упродовж 24 годин. Ділові люди повинні мати при собі не менше 10 візитних карток.

Реклама. Мова реклами

  Реклама – спеціальна інформація про осіб або продукцію, яка розповсюджується в різній формі: радіо, телебачення, рекламні щити, газети тощо.

Основні принципи реклами:

  •  законність;
  •  достовірність;
  •  використання державної мови;
  •  використання форм та засобів, які не завдають споживачеві моральної, фізичної або психологічної шкоди тощо

  Дуже важливо, якою мовою має створюватися і розповсюджуватися реклама, бо це питання вирішується на законодавчому рівні.

  Основним законом у сфері реклами є Закон України «Про рекламу» від 03.07.96 № 270/96-ВР. У статті 6 Закону записано: «Застосування мови в рекламі здійснюється відповідно до чинного законодавства України про мови.

  Знаки для товарів і послуг наводяться в рекламі в тому вигляді, в якому їм надана правова охорона в Україні відповідно до чинного законодавства. Зокрема статті 6 quinquies Паризької конвенції про охорону промислової власності».

   

 Мовний етикет у писемному професійному спілкуванні

 Мовний етикет – це правила мовленнєвої поведінки, вироблені національним колективом мовців.

Дотримання правил етикету в писемному професійному мовленні є свідченням поваги до адресата, ввічливості, вихованості і сприяє налагодженню добрих ділових стосунків.

 Правила мовного етикету особливо добре слід знати тим, хто складає ділові листи. Їм потрібно завжди пам’ятати так зване “золоте правило” ведення ділової кореспонденції: ввічливість, коректність, аргументованість.

Основними правилами мовного етикету в писемному мовленні є такі:

1. Розпочинати лист слід із звертання, яке є загальноприйнятою формою ввічливості, при цьому потрібно використовувати офіційні форми звертань, наприклад: Шановний Іване Андрійовичу! Шановна пані Ясинська! Високоповажний Міністре! Шановний пане директоре!

2. Займенники Ви, Ваш і под. треба писати з великої літери як вияв поваги до адресата.

3. У початковій фразі варто ввічливо висловити – залежно від ситуації – подяку, підтвердження, прохання, посилання на попередній лист, розмову, зустріч тощо, наприклад: Ми щиро вдячні  Вам за те, що... Із вдячністю підтверджуємо отримання Вашого листа... У відповідь на Ваш запит повідомляємо... Звертаємося до Вас із проханням...

    4. Невдоволення та відмову потрібно також висловлювати  ввічливо і коректно, наприклад: Вибачте, але ми змушені нагадати Вам про необхідність оплатити рахунок за... . Гадаємо, що це лише непорозуміння.

5. Щоб пом’якшити тон листування, слід активні форми дієслова  замінити пасивними, увести вставні слова,  пор.: Ви досі не висловили пропозицій щодо нашого спільного проекту. -  Пропозиції  щодо нашого спільного проекту Вами досі не висловлено. За такі результати праці Ви не можете отримати премії. – На жаль, за такі  результати праці Ви не можете отримати премії.

6. У завершальному реченні можна повторити подяку, ще раз перепросити, висловити  запевнення чи сподівання, наприклад: Дозвольте  ще раз подякувати Вам... Ще раз перепрошуємо за цю прикру помилку. Запевняємо, що ми зробимо все можливе для вчасного завершення... Сподіваємося на плідну і взаємовигідну співпрацю.

7. Закінчувати лист слід прощальною фразою на зразок: З повагою... Із вдячністю і пошаною...  З найкращими побажаннями...

8. Постскриптум ( РS,  приписка) наприкінці листа можливий лише за умови, що після його написання сталася подія, про яку неодмінно треба повідомити. Після постскриптуму знову потрібно поставити дату і підпис.

1.2.4. словники у професійному мовленні. типи словників. роль словників у підвищенні мовленнєвої культури

У Максима Рильського г вірш «Мова» в якому читаємо: Не бійтесь заглядати у словник: //<• пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумний садівник, /(остиглий овоч у Гріїїчснка йДаля, Не майте гніву до моїх порад І не лінуйтесь доглядать свій сад. До цих порад треба дослухатися всім, хто хоче підвищити особисту культуру мовлення через засвоєння якомога більшої частини загальнонародного словника літературної мови. У сучасній українській літературній мові є розділ мовознавства, що розробляє теорію укладання словників.

Отже, предметом лексикографії є збирання слів тієї чи іншої мови, систематизація їх, опис словникового матеріалу.

Залежно від призначення словники переділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні. /„ Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. Вони вносять до реєстру здебільшого тільки іменники та іменникові словосполучення, не дають власне мовних ознак реєстрових слів, широко наводять власні назви. З-поміж енциклопедичних словників виділяють^агальні,. що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр. Друге дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії вийшло українською і російською мовами у 1974-1985 рр. Таким є Український Радянський Енциклопедичний словник у трьох томах, що виходив двома виданнями-у 1966-1968 рр. та 1985-1987 рр.

Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад: «Енциклопедія кібернетики» в 2-х томах, видана Головною редакцією УРЕ 1973 р.; «Українська мова». Енциклопедія (2000, 2004) -перше видання, в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній, систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство.

У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з по-
гляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, на-
голошування тощо.
Ои ~

Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.

Двомовні чи багатомовні - це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) належать: «Русско-украинский словарь» у 3-ох томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 тисяч російських слів; «Українсько-російський словник» у 6-й томах; «Українсько-російський словник» (Уклад.: Г. П. їжакевич та інші, 1999); «Російсько-український словник мовлення ділового мовлення» С.В. Шевчук (3-є вид. - 2010); «Русско-украинский словарь» Д.І. Га-нича, І.С. Олійника (1976, для потреб середньої школи);» Польсько-український словник» за ред. Л. Л. Гумецької (1958,1960); «Українсько-англійський словник» Ю.С. Жлуктенка, 2-е вид. (1987) та інші.

Основним типом лінгвістичних словників р о^номдрп в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, / фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо.

Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразсологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова.

Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний «Словник української мови» (1970-1980 рр.), реєстр якого містить понад .135 тисяч слів. Його укладено науковими співробітниками Інституту мовознавства імені О. Потебні АН України. У 2001 році вийшов «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (укладач і головний редактор В.Т. Бусел), що містить близько 170 тисяч слів та словосполучень, зокрема й ті, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття. У ньому об'єднано академічну повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання. Спеціально для учнів видано «Короткий тлумачний словник української мови» (1978) за редакцією Л. Л. Гумецької. З . Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в українській мові має бути семитомний «Етимологічний словник української мови», п'ять томів якою уже вийшли (Т. І 1983; Т 2-1985-Т. 3-1989; Т. 4-2003, Т. 5-2006.).

Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Найновішим в українській лексикографії є «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (близько 120 тисяч слів), створений на основі 4-го видання «Українського правопису» (К., 1993). Цей словник відображає сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, фіксуючи й найновіші запозичення.

У 2003 році вийшов «Великий зведений орфографічний словник української лексики» (Укладач і головний редактор В. Т. Бусел), що враховує лексичний матеріал, представлений у майже всіх орфографічних, тлумачних, енциклопедичних, термінологічних, фахових, галузевих словниках, виданих в Україні у другій половині XX - у перші роки XXI століть.

В останні десятиліття з'являються видання спеціалізованих орфографічних довідників, розрахованих на задоволення професійних потреб певних категорій працівників: «Довідник з українського правопису» А. Бурячка, Л. Паламарчука, В. Русанівського, Н. Тоцької (1964, 3-є вид.-1984), «Словник-довідник з правопису» (1979), «Словник-довідник з правопису та слововживання» (1989) С. Головащука.

Видано кілька Орфографічних словників, спеціально призначених для учнів: «Орфографічний словник для 4-10 класів» (1981, 8-е вид.-1990), «Орфографічний словник. Посібник для учнів початкових класів середньої школи» М. Ф. Стефанцева.

Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови. Вимову, відмінну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією. Такими в українській мові є словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973, укладачі І. Вихованець,

С. Єрмоленко, Н. Сологуб, Г. Щербатюк), «Орфоепічний словник» М. Погрібного (1984).

Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення. Найдосконалішим і найповнішим в українській лексикографії є «Словник іншомовних слів» за редакцією О. Мельничука (1974; вид.2-е випр. І доп., 1986), що містить близько 25 тисяч слів.

Історичні словники - це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам'ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є «Словник староукраїнської мови ХІУ-ХУ ст.» (Т. 1-2) за редакцією Л. Гумецької, що вийшов друком у 1977-1978 рр.

Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони можуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Першими такими словниками стали короткий «Фразеологіний словник» Н. Батюка (1966); «Словник українських ідіом» Г. Удовиченка (1968). Ґрунтовним виданням є «Фразеологічний словник української мови» (т. 1-2, 1984). Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному «Фразеологічному словнику української мови» (1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.

Термінологічні словники - різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: «Словник лінгвістичних термінів» Д. 1. Ганича, С. Олійника (1985), «Словник гідронімів України» (А.П. Непокупний, О.С. Стрижак, 1979); «Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки» (1994)» «Російсько - українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання» (1994).

Інші типи словників. Крім названих, в українській лексикографії є й інші типи словників:

1. Діалектні словники подають значення і межі поширення лексики територіальних діалектів. Найбільше таких словників видано в середині XX століття: Москаленко А. А. Словник діалектизмів українських говірок Одеської області (1958); Ващенко В.С. Словник полтавських говірок (1960); Лисенко П. С. Словник поліських говірок (1974) тощо.

Словники мови письменників фіксують лексичний склад творів певного письменника. Найповнішим зібранням лексики творів Т. Шевченка є двотомний «Словник мови Т. Шевченка» за ред. В. С. Ващенка (1964). Створено також «Словник мови творів Г. Квітки - Основ'яненка» (т. 1-3,1978-1979 рр.).

Словники власних імен, прізвищ, наприклад: Трійняк 1.1. Словник українських імен (2005); Редько ІО. К. Довідник українських прізвищ (1986).

Морфемні словники, в яких розглядається будова слова. До них належать двотомний словник - довідник І. Т. Яценка «Морфемний аналіз» (1980, 1981) і «Морфемний словник» Л.М. Полюги (1983).

Частотні словники, в яких вказано на частотність вживання кожного слова реєстру, наприклад: «Частотний словник сучасної української художньої прози» у двох томах (1981).

Словники-довідники з культури мови найчастіше містять лексичні, морфологічні та інші норми української літературної мови, подають труднощі слововживання. Деякі з них видані у формі посібника, а не словника, в них подано широкі коментарі, наприклад: Чак Є. Д. Складні випадки вживання слів (1984); Антонечко-Давидович Б. Як ми говоримо (1991); Культура української мови: Довідник/За ред. В.М. Русанівського (1990); Словник-довідник труднощів української мови/За ред. СЯ. Єрмоленко (1992); Головащук С. 1. Українське літературне слововживання: Словник-довідник (1998); Гринчишин Д., Капелюшний А., Сербенська О., Терлак 3. Словник-довідник з культури української мови (1996); Лесюк М. Словник русизмів у сучасній українській мові (неунормована лексика) (1993). Звичайно, цей перелік не вичерпує усього багатства української лексикографії. Широко послуговуються й іншими лінгвістичними словниками, зокрема словниками синонімів, омонімів, паронімів.

Користуючись словником, ви підвищите свою фахову культуру мовлення, зокрема оволодієте правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно і стилістично доречно виберете слово з граматично й стилістично правильною його сполучуваністю. Адже до поттлення норм може призвести змішування слизьких за сферою вжитку, але не цілком семантично тотожних слів, які, звичайно, розрізняються своїми синтаксичними зв'язками (синонімів), близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння лексичного значення слів тощо. Саме ці проблеми можна вирішити за допомоги словників.

1.2.5. мовний етикет

1.2.5.1. Поняття етикету

Слово етикет французького походження (егіяиепе) на початках позначало товарну етикетку, згодом так називали церемоніал при дворі, тобто правила чемності й норми поведінки. Саме з цим значенням (після прийняття французького церемоніалу при венському дворі) слово етикет почало функціонувати в німецькій, польській, російській та інших мовах.

Етикет - цс кодекс правил поведінки, що регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях.

Нині узвичаєно виокремлювати за сферою використання діловий етикет - норми поведінки і спілкування різних соціальних груп. Визначальна ознака його - співпраця і взаємопорозуміння.

Основну частину етикету загалом становить мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет, які нині виокремлюють авторитетні фахівці з проблем культури спілкування12.

1.2.5.2. Мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет

Основою людських взаємин є спілкування.

Спілкування - це діяльність людини, під час якої відбувається цілеспрямований процес інформаційного обміну. Отже, під час спілкування найперше враховуються особливості мовного етикету.

Мовний етикет це сукупність правил мовної поведінки, які репрезентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості


власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом»13.

Дотримання мовного етикету людьми гак званих лінгвоінтенсивних професій - чиновниками всіх рангів, лікарями, юристами, працівниками зв'язку, транспорту тощо - має ще й виховне значення, мимоволі сприяє підвищенню як мовної, так і загальної культури суспільства. Але найбільш важливим є те, що неухильне, ретельне додержання правил мовного етикету членами колективу навчального закладу, підприємства, офісу, інституції підтримує позитивний імідж, престиж усієї установи.

Які ж чинники визначають формування мовною етикету і його використання?

Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, прийом відвідувачів, ділові перемовини та ін.

Мовний етикет залежить від соціального статусу суб'єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.

Мовний етикет має національну специфіку. Кожний нарід створив свою систему правил мовного етикету. На цю його особливість указує Радевич-Винницький: «За етикетом упізнають „своїх" етнічно (національно) і/або соціально (віком, родом занять, релігією тощо)»|4.

Мовний етикет як соціально-лінгвістичне явище виконує такі функції:

^ контактопідтримувальну - встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта;

^ ввічливості (конотативну) - прояв чемного поводження членів колективу один з одним;

^ регулювальну (регулятивну) - регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях;

^ впливу (імперативну, волюнтативну) - передбачає реакцію співбесідника - вербальну, невербальну чи діяльнісну;

^ звертальну (апелятивну) - привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника;

емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною. Наявність цих функцій підтверджує думку, що мовний етикет - це своєрідний механізм, за допомоги якого може відбутися ефективне спілкування.

Усі названі функції мовного етикету грунтуються на комунікативній функції мови.

Мовленнєвий етикет - реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження.

Мовленнєвий етикет - поняття ширше, ніж мовний етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо професіоналізмами, термінами і нас не розуміють слухачі, то це порушення мовленнєвого етикету, а не мовного. Фахівці з проблем етикету визначають цю різницю так: «Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралелізму. Реалізація мовного етикету в мовленні, комунікативна поведінка назагал завше несе інформацію про мовця - з його знаннями, вміннями, уподобаннями, орієнтаціями тощо. Тому тут бувають усілякі - несвідомі і свідомі - відхилення, помилки, порушення, інокультурні впливи, іншомовні вкраплення і т. ін. Мовець -це не „говорильний апарат", який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам'ять формули мовного етикету. Він має «простір для маневру», має можливість вираження своєї індивідуальності навіть у межах цієї порівняно вузької мовної підсистеми. Суть афоризму «людина - це стиль», знаходить своє потвердження і тут»15.

У постійних системних відношеннях із словесними формулами ввічливості перебувають немовні (невербальні) засоби вираження. Сукупність мовних і немовних засобів спілкування, якими послугову-ються у різних комунікативних ситуаціях, становить спілкувальний

сі икч'і

< пілкувальний етикеї це гіперпарадигма, яку мовці відтворюють ці припилами, \ івичиї ними в певній мовній спільноті. Йому властива

її ті' чі і її її і сіни р і 11., і тим' і мі'іііи' 11, В українців, наприклад, здавна

 і \ і а форми чи-рі. я на Ніі то сіарших за віком, посадою,

НСіішйомих юСштт.кіи Ііи, тят) , Ііи, мамо.... Ця граматична форма висловлення ввічливої и і.інпя ріка української мови: «недарма бо гак іапопадливо виполювали манкрути цю націоналістичну рису, стверджуючії, що пошанна множина < яскравим відбитком патріархальних стосунків на селі, виявом повнокровного націоналізму в мові, а отже, ноііпечеііа на зникнення» "'.

Суттєвою диференційною ознакою мовного етикету українців є вживання форми кличного відмінка у звертанні, наприклад: Петре, Надіє, товаришу генерале.

Національний мовний колорит в українській мові має усталений зворот Здоровенькі були! Дослідники стверджують, що частота жестикуляції також залежить від національної належності і - зрозуміло -від загальної культури людини. Отже, важливо пізнавати національні особливості «граматики» мови тіла, яка має гармоніювати з вербальним мовленням, доповнюючи й підсилюючи його.

В усіх спільнотах завжди приділялася належна увага засвоєнню правил етикету. Вченими вироблені рекомендації для адресанта, адресата та для присутнього під час розмови. (Див. Радевич - Винницький Я. Етикеті культура спілкування: Павч. пос.К.: Знання, 2006.-с. 136-152).

Крім цього, існує чимало типових спілкувальних ситуацій, для яких характерна впорядкована парадигма мовних знаків (формул), вибір яких є дуже важливим в етикетному мовленні.

1.2.5.3. Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул

Під час виконання професійних обов'язків безліч разів повторюються стандартні, стереотипні спілкувальні ситуації, що мають етикетний характер.

Авторитетний фахівець з проблем спілкувального етикету Ярослав Радевич-Винницький чітко визначає ці етикетні ситуації, що репрезентуються парадигмою мовних формул, якими варто послуговуватися і добре їх знати.17

Вітання та побажання Вітання - це «слова або жести, звернені до кого-небудь під час зустрічі на знак прихильного ставлення до когось»18. Доброго ранку!

Добрий день (добридень, здрастуйте, здорові будьте)! Добрий вечір (добривечір)! Доброї ночі! Добпого здопов 'я!

Вітаю (тебе; Вас)!

Радий (тебе; Вас) вітати!

Моє шанування!

Дозвольте Вас привітати!

Слава Україні! - відповідь: Героям слава!

Хай живе...

З приїздом Вас!

Поздоровляю Вас!

Здоровлю з...

Зичу радості, успіхів!

Віншую Вас з...

Зі святом Вас!

Вітаю з днем народження!

З настанням Нового року!

З передноворіччям!

З прийдешнім Новим роком!

Вітаю з передноворіччям!

Бажаю (зичу) щасливого Нового року!

Хай щастить у Новому році!

Будьте здорові з Новим роком!

З настанням Нового року

З неділею святою будьте здорові!

Зі святом будьте здорові!

Дай, Боже, щастя! - відповідь: Дай, Боже, здоров 'я!

Слава Ісусу Христу! - відповідь: Слава навіки!

Христос рождається! - відповідь: Славіте Його

Христос Воскрес! - відповідь: Воістину воскрес!

Бажаю (тчу) Вам здоров'я, щастя, успіхів, усіляких гараздів!

Щасливих Вам свят!

Дозвольте вітати Нас від імені...

Наше щире вітання...

Хай збудуться всі Ваші мрії!

Вузлики на пам'ять! Правила вітання

Першим вітається: молодший зі старшим;

• підлеглий з керівником; чоловік із жінкою;

молода жінка з літнім чоловіком.

Незалежно від віку, статі, посади: той, хто проходить повз когось або переганяє його;

той, хто підходить до гурту;

той, хто заходить у приміщення.

Словесні вітання слід супроводжувати невербальними знаками: жінки - плавним нахилом голови;

чоловіки - легким схилянням верхньої частини тулуба і/або голови; молоді люди - такими ж, але трохи нижчими поклонами.

Вітаючись, треба: привітно усміхнутися і дивитися людині у вічі; вийняти цигарку з рота, а руки з кишень; зняти темні окуляри;

чоловікові підвестись і стояти доти, доки жінка не сяде або не піде.

Першим руку подає: старший молодшому; жінка чоловікові;

соціально вищий соціально нижчому; подають тільки праву руку.

У руку цілують: тільки заміжніх і старших жінок; дівчат цілують у щічку;

руку жінки беруть за пальці, підносять і в легкому нахилі голови
цілують у тильну сторону пальців або ж у передню частину тиль-
ної сторони долоні;
 під час поцілунку чоловік має зняти капелюха і рукавиці.

Отже, вітайтеся завжди привітно, незалежно від того, який у вас настрій.

Звернення до незнайомої людини

Стандартна послідовність фраз у розмові з незнайомою людиною може мати таку послідовність:

Вітання: Доброго ранку (Добрий день! Добрий вечір!).

Вибачення і прохання: Вибачте, що затримую Вас! Скажіть, будь ласка, ... (Будьте ласкаві, скажіть...; Чи не могли б Ви сказати...).

Подяка: Щиро (сердечно) дякую Вам за ... (Щиро вдячний за...).

4. Вибачення: Пробачте, що затримав Вас (Даруйте, що завдав
Вам клопоту).

5. Прощання: До побачення! (Бувайте здорові! Усього Вам най-
кращого! Хай щастить!).

ім'я і по батькові; всі три компоненти; Залежно від ситуації спілкування та статусних ознак партнера можна назвати:

фах комуніканта;

посаду;

заклад навчання, місце роботи;

• місце прожинання; позапрофесійпі інтереси,

Ј Знайомлений без посередника

Будьмо знайомії

Я хочу (хотів би) з Вами познайомитися! Мені конче треба з Вами познайомитися'. Ви не проти, щоб ми познайомилися? Чому б нам не познайомитися? Дозвольте відрекомендуватися! Після цих формул ідуть фрази самоназивання: Моє ім 'я...; Моє прізвище...; Мене звати...; Я-....

Знайомлення здебільшого відбувається у формі такого діалогу: -Будьмо знайомі! Моє ім 'я Тарас (Бондаренко). - Андрій (Васильович; Шелудько). Дуже приємно! (Мені дуже приємно з Вами познайомитися! Радий знайомству з Вами!).

О Знайомлення через посередника:

Дозвольте представити (відрекомендувати) Вам...; Дозвольте познайомити Вас із...; Познайомтеся, це...; Познайомтеся, будь ласка, це ...; Знайомтеся, будь ласка. Це мій...

Особа, якій відрекомендовують, може висловити свої почуття такими фразами: Дуже приємно! Я вже чув про Вас;

Мені (надзвичайно) приємно з Вами познайомитися! Я радий знайомству з Вами!

Мудрі поради

Жінкам не бажано знайомитися з чоловіками без посередника (крім службових, професійних взаємин). •    Своє ім'я (прізвище, по батькові) треба вимовляти розбірливо, без поспіху, достатньо голосно. Знайомляться через посередника стоячи. Руку першим подає той, кому відрекомендовують. Під час знайомства варто усміхатися, мати щирий вираз обличчя.

Увага! Граматична компетенція
Правильно
 Неправильно

Будьмо знайомі Будемо знайомі

Давайте знайомитися Дозвольте відрекомендуватися    Дозвольте представитися

«7^   Порада, пропозиція Порада - «пропозиція, вказівка, як діяти за яких-небудь обставин, допомога добрим словом у скруті; рада»2". Я дуже раджу Вам...; Я пропоную Вам...; Я би радив Вам...; Дозвольте порадити Вам...; Може б, Вам...; Вам слід (варто)...

Адресат мас на пропозицію відповідно відреагувати, обов'язковими мають бути снопа подяки:

Я II,ш щиро вдячний (щиро дякую) за пораду! Я нею неодмінно і кориї чпаюся,

Я не шожу скористатися ; Вашої пропозиції (поради), але я щиро дякую за неї!

Дякую за пораду (пропозицію)! Я мушу добре її обміркувати (подумати над нею)!


Згода

Згода - «позитивна відповідь, дозвіл на що-небудь, вияв бажання щось робити»21. Добре! Будь ласка! Прошу! Згоден! Погоджуюся! Мушу погодитися! Доведеться погодитися! Авжеж; авжеж, що так! Гаразд; Звичайно; Ви маєте рацію; Безперечно;

Поза всяким сумнівом. Я ж так і знала! І я такої ж думки; Очевидно, це саме так; Так воно і є;

З приємністю (із задоволенням).

Відмова

Відмова - «відповідь про небажання або неможливість виконати прохання, наказ і тощо»22. Певна річ, ви пс завжди можете задовольнити прохання, прийняти ту чи іншу пропозицію і тому змушені відмовити. Відмова має бути коректною, доброзичливою й переконливою. А щоб пом'якшити тон відмови, на початку речення треба вживати слова: на жаль, шкода, дуже шкода, на превеликий жаль, щиро жалкую, вибачте, мені дуже прикро, перепрошую.

На жаль, ніяк не можу погодитися;

Шкода, але про це не може бути й мови;

Даруйте, але я змушений Вам (тобі) відмовити;

Дуже шкода, але я не погоджуюсь;

Я б дуже хотів (Мені дуже хотілося б), але...;

Перепрошую, мені треба подумати (мушу порадитися, я маю спо-

Мудра порада

Всіляко варто уникати прямої відмови, вживаючи слова Ні! Ні, я не пого-
джуюсь! Звичайно, ні!
Краще скористатися делікатною формою непря-
мо
ї відмови (останній приклад). 

Розрада

Розрада - «те, що приносить заспокоєння в горі, печалі»23. Лексико-граматичним засобом вираження розради є дієслово у формі наказового способу однини або множини:

Не переживай (те)! Не хвилюйся (теся)! Заспокойся (тесь)! Не журись (іться)! Опануйте себе!

Не бери (іть) собі це так близько до серця!

Викинь (те) це з голови!

Не думай (те) про це!

Не звертай (те) на це уваги!

Сподівайся (теся) на краще!

Для висловлення розради можна послуговуватися й іншими граматичними конструкціями: Не варто про це думати! Це все дрібниці! Всяке буває.

Це не твоя (Ваша) провина.

Все буде добре (гаразд).

Ти (Ви) маєш (єте) сподіватися на краще.

Співчуття

( НІвчуття «чуйне ставлення до людини в її переживаннях, страж-дшшях, нещасті, горі24.

Прийми (іть) моє глибоке (щире) співчуття;

До іволь (те) нш ювити тобі (Вам) моє щире співчуття;

Я розумію ііп.і>< (Наше) горе;

Я іиніяіо твій (Наш) смуток.

Я горюю разом із тобою (Вами)

Висловлювання співчуття зазвичай супроводжується потиском руки, а жінки (за умови близького знайомства з адресатом) обнімають і цілують його (її).

Схвалення

Схвалення визнання адресатом чиїхось дій, вчинків, рішень, слів правильними.

Ти (Ви) правильно вчинив (ли) (сказав, виступив); Дуже правильний (розумний, доречний) вчинок; Ти (Ви) прийняв (чи) надзвичайно вдале (розумне, продумане) рішення;

Я в захопленні від твого (Вашого) вчинку (виступу). За нормами доброго тону особа, вчинок якої схвалено, має належно відреагувати. З цією метою можна скористатися такими формулами:

Дякую!

Це тобі (Вам) тільки здається;

Мені приємно, що ти (Ви) оцінив (ли) мій вчинок;

Я не вартий таких слів;

Те ж саме я можу сказати і про тебе (Вас).

Ці фрази супроводжуються нсвербальними засобами вираження вдячності; ввічливим кивком голови, приязною усмішкою.

Зауваження, докір

Зауваження — це докір, закид, вказівка на помилки у поведінці, висловлення невдоволення.

Я змушений зробити тобі (Вам) зауваження;

Ти (Ви) не зовсім добре вчинив (ли) (зробив (ли), сказав (ли));

Ти (Ви), напевно, недостатньо це обміркував (ли) (продумав (ли) як слід);

Тобі (Вам) так робити (говорити) не личить;

На мою думку, цей вчинок не робить тобі (Вам) честі;

Твій вчинок виходить за межі етичних норм;

Це було недобре.

Залежно від предмета розмови і змісту зауваження адресат може висловити:

а)вибачення:

Вибач (те), я помилився;

Я не хотів (не мав наміру) чинити тобі (Вам) прикрощі;

Я це зробив не навмисно;

Мені дуже неприємно! Вибач (те)!

б)заперечення:

Даруй (те), ти (Ви) мене неправильно зрозумів (ли); На мою думку, твоє (Ваше) зауваження не цілком обгрунтоване (цілком безпідставне, необгрунтоване);

Вибачте, але ти (Ви) тут не маєш (те) рації. в) з'ясування:

Не бачу причини для зауваження (докору); Не розумію, в чому ти (Ви) бачиш (те) мою помилку; Не розумію, за що ти (Ви) на мене образився (лися); Перепрошую, а в чому, власне, річ?

Мудрі поради Як критикувати, не ображаючи

Якщо ви бажаєте навчитися робити зауваження, критикувати так, щоб не образити людину, то:

вказуйте на помилки, робіть зауваження лише віч-на-віч;

уникайте прямої критики;

робіть це по-дружньому;

похваліть те, що ваш співбесідник виконує як слід;

покажіть чи розкажіть, як правильно було б виконати те чи інше

завдання, здійснити певний вчинок;

переконайте співбесідника в тому, що він зможе повестися як слід за певних обставин, зуміє впоратися з дорученою справою; попросіть вибачення за зроблене зауваження, особливо тоді, коли людина старша від вас за віком або незнайома.

Людина, яка засуджує і висміює помилкові думки й погані вчинки інших людей, повинна мати особливу силу переконання, а для цього, крім гострого ока, необхідно володіти і не менш цінним мистецтвом -ясно викладати думки (М. Ларра).

Висловлення сумніву Сумнів - невпевненість щодо слушності, правдивості, вірогідності того, що висловив співрозмовник. Так? Хіба? Невже?

Та невже? Правда?

Ти (ви) справді так вважаєш (те)?

Цю інформацію ти (Ви) отримав (ли) з надійного джерела?

І я в це маю повірити?

Вельми сумніваюся, що...;

Вам краще видно, але...;

Воно ніби переконливо, проте...;

Мені хотілося б вірити, однак...;

Мені важко сказати, чи...

Мудра порада

Не варто висловлювати сумнів, особливо у присутності інших людей, якщо слова співрозмовника не мають принципового значення.

Висловлення власного погляду

На мій погляд;

На мою думку;

На моє переконання;

Я (глибоко) переконаний, що...;

Я думаю, що...;

Мені здасться, що...;

Наскільки я розумію...;

Я хочу (хотів би) підкреслити, що...;

Що стосується мене, то...;

Як на мене, то...;

Я глибоко переконаний, що...;

Можливо, моя думка (тобі, Вам) видасться неслушною, але...; Мушу зауважити, що...; Я думаю (вважаю) так:...;

На завершення (розмови, дискусії) вважаю за доцільне (потрібне) ще раз сказати (повторити)...; Така моя думка.

Увага! Граматична компетенція

У текстах наукового стилю особові та присвійні займенники традиційно вживаються у формі множини: на нашу думку; як нами встановлено; на завершення підсумуємо сказане нами; ми дійшли такого висновку.

Комплімент

Комплімент - «це приємні, люб'язні слова, похвала, лестощі»25. І Іризначення компліменту - зробити приємне співрозмовникові, викликати взаємну симпатію.

Стиль компліменту залежить від статі, соціального становища адресата, від характеру взаємин із ним, від ситуації спілкування.

Найчастіше хвалять людину за вчинки, за характер, за зовнішній вигляд, одяг, зачіску, дітей. Набір етикетних формул в українській мові стереотипний,наприклад:

У тебе (Вас) такий чудовий вигіяд!

Ти (Ви) так чудово виглядаєш (єте)!

У тебе (Вас) бездоганний вигляд!

Ти (Ви) така красуня!

У тебе (Вас) такі красиві очі!

Ти (Ви) така чарівна!

Ти (Ви) маєш (єте) тонке почуття гумору (витончений смак, прекрасні манери);

З тобою (Вами) так приємно спілкуватися;

Тобі (Вам) винятково пасує цей капелюшок (костюм, пальто).

У тебе (Вас) така елегантна сукня;

Тобі так пасує нова зачіска (Цей колір);

У тебе (Вас) ангельський характер;

Твої (Ваші) діти прекрасно виховані!

Ти (Ви) неперевершено господиня!

Ти (Ви) - унікальна й неперевершено господиня!

Ти (Ви) прекрасний співбесідник!

Ти (Ви), як завжди, прекрасно (неперевершено) виступив (ли); Ти (Ви) рідкісний фахівець!

Дивовижно, як ти (Ви) зміг (змогли) в п 'ятихвилинній доповіді так вичерпно розкрити цю тему!

За правилами етикетної поведінки комплімент потребує словесної ні щювіді адресата:

(чкую!

< >. <)якую за комплімент! />'11 так люб'язні! Мені ітпгмна не чути'

Ви мені лестите!

На жаль, це лише комплімент.

Вузлики на пам'ять! Правила вживання компліментів

Не кажіть людині того, що їй неприємне або зовсім не властиве.

Комплімент не повинен бути багатозначним.

Повинен бути щирим: мовлення адресата має супроводжуватися теплими інтонаціями, неудаваною усмішкою.

Варто уникати незрозумілих слів.

Комплімент має відповідати ситуації спілкування.

Не ввічливо говорити компліменти малознайомим або незнайомим людям.

Не варто відразу «віддячувати» компліментом за комплімент, а особливо говорити про партнера те саме, що почули від нього.

Відповідь на комплімент має бути співзвучною змістові.

Не варто скупитися на добре слово - вчімося говорити компліменти.

Мудрі поради психологів

Набагато корисніше говорити людям приємні речі, підтримувати і підбадьорювати їх, щиро захоплюватися їхніми досягненнями, аніж принижувати їх гідність;

Починати і закінчувати ділову бесіду компліментом на адресу співрозмовника (існує багато підтверджень того факту, що більше ви говорите компліментів іншим, то більше добрих слів чуєте у відповідь, вас починають вважати милим, чуйним і навіть привабливим; коли співрозмовник помічає, що ви проявляєте свої почуття щодо нього, він значно швидше відкривається вам); • Ніколи не обзивати і не ображати співрозмовника, краще сказати: «Мені соромно за Вас», «Не чекав від Вас такого» тощо; Спілкуючись з людьми, краще називати їх по імені, це приємно, як і комплімент (Ю. І. Палеха).

Прощання

Прощання - «слова, які вимовляються перед розлукою, розставанням»26.

До побачення

Будь (те) здоров (і)!

До зустрічі!

Дозвольте попрощатися! Добраніч (На добраніч! Доброї ночі!) До завтра! На все добре!

Усього (тобі, Вам) найкращого! Хай (тобі, Вам) щастить! Прощавайте!

Щасливі будьте! Будьте щасливі!

Прощальним фразам можуть передувати такі фрази:

Уже пізно; Мені пора; Будемо прощатися; Шкода (жаль), але я мушу йти; Ми прекрасно провели час; Дякую (тобі, Вам) за зустріч! Вдячний за все! Даруй (те), що так довго тебе (Вас) затримав. Не буду більше зловживати твоїм (Вашим) часом (терпливістю, твоєю (Вашою) гостинністю);

Не можу (тебе, Вас) довше затримувати.

Увага! Лексична компетенція
Словом прощай (те) послуговуються тоді, коли прощаються із тим,
хто відходить у вічність. За українським звичаєм, після слова
Прощай!
говорять: Хай тобі буде земля пером! Вислів Хай буде земля пухом
є калькою з російської мови.      __

()тже, типові етикетні ситуації мають багатий арсенал словесних формул, ссмантико-стилістичні властивості яких дають можливість мовцеві зробити правильний вибір, врахувавши структуру комунікативної ситуації, взаємини із співрозмовником, його вік, стать, соціальне станови



 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

54277. Тема материнства у творах мистецтва 87 KB
  Шуберт Аве Марія Р.Паллай Рідна моя мамо Мета уроку: учити учнів співвідносити живописні образи з музичними; розкрити образ матері через змальований образ Мадонни і музичний образ Аве Марія; дати розуміння понять тших легато стокато; ознайомити з піснею В. Шуберта Аве Марія музичний інструмент магнітофон СД – диск Чарівниці. Діти заходять до класу під звучання пісні у виконанні Дніпропетровської капели бандуристів Чарівниці Діва Марія.
54278. Ознайомлення з дією множення. Знак множення 59.5 KB
  Мета: Ознайомити з дією множення знаком множення; вчити замінювати приклади на додавання прикладами на множення. Обладнання: Таблиця множення демонстраційні таблиці план уроку у вигляді віночка з стрічками схема до задачі індивідуальні картки.
54279. День матери 56 KB
  Цели: 1. Воспитывать любовь, понимание к самому близкому человеку – матери, правильное отношение к маме. 2. Раскрыть образ матери в поэзии, в живописи. 3. Развивать творческие способности, речь учащихся.
54280. Эпоха средневековья в истории европейской культуры 23.95 KB
  Содержанием процесса, который происходил в Европе в период раннего средневековья, следует считать формирование собственно европейской культуры в столкновении античного мира с миром «варваров», в соединении достижений средиземноморской культуры, христианских представлений и племенных культур народов северной Европы.
54281. Роль матері у вихованні дитини 178.5 KB
  Розкрити роль Матері Божої, рідної мами та неньки-України у житті кожної людини; виховувати любов, побожність, патріотизм.
54282. Мати – беригиня роду 89.5 KB
  В глибині сцени вінок і напис: У нашім краї на землі Нічого кращого не має Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим Т. Бо мати для нас завжди є символом рідного дому рідної землі Батьківщини. Мати берегиня домашнього вогнища яке зігріває нашу душу теплом ласкою щирою любов’ю.
54283. Виховання в учнів зацікавлення до математики 109 KB
  В першу чергу це можна досягти цікавими уроками і позакласними заходами. Заходами, які пробуджують цікавість і працьовитість, фокусують увагу і зосередженість, розвивають вміння використовувати вивчений матеріал у нестандартних ситуаціях.
54285. Усміхніться, рідні матусі 66.5 KB
  Кум: Тихіше Хомо ти дивихто це біля нашої Уляни вишивається Хома: Та це ж Стецько. Кум: А ну послухаймо що воно буде ховаються за тином Стецько іде скоро розявив рот махає руками бачить Уляну сміється з захватом говорить Стецько: Та й патлата. А що в вас варили Уляна: сумно Нічого Стецько: згадує Ну. а тепер що Уляна: Що Стецько: Що Уляна: Що Стецько: Що Уляна: Що Нічого Стецько: Брешеш – бо як нічого Батько казав розпитай її обо всім.