48417

Лекції з історії світової та вітчизняної культури

Книга

Культурология и искусствоведение

ЗМІСТ ПЕРЕДМОВА ФІЛОСОФСЬКО-ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ Поняття культури ПОНЯТТЯ СВГГОВОЇТА НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ КУЛЬТУРА І СУЧАСНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ Регіональна типологія світової культури

Украинкский

2013-12-10

4.76 MB

28 чел.

332

Лекції з історії світової та вітчизняної культури

Навч. посібник. Вид. 2-ге, перероб. і доп./ За ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. —Львів: Світ, 2005.

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА 3

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ 4

ФІЛОСОФСЬКО-ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ 4

ЛЕКЦІЯ 1 4

Поняття культури 4

1. ВИНИКНЕННЯ Й ІСТОРИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ 5

ПОГЛЯДІВ НА КУЛЬТУРУ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ 5

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІЙ ДУМЦІ 5

2. СУЧАСНЕ РОЗУМІННЯ КАТЕГОРІЇ "КУЛЬТУРА", її СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА 8

3. ПОНЯТТЯ СВГГОВОЇ-ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ 11

4. КУЛЬТУРА І СУЧАСНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ 14

ЛЕКЦІЯ 2 Регіональна типологія світової культури 15

1. суть і ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕГІОНАЛЬНОГО ПІДХОДУ ДО ТИПОЛОГІЇ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ 16

2. ОСНОВНІ КУЛЬТУРНІ РЕГІОНИ СВІТУ (ЄВРОПЕЙСЬКИЙ; ДАЛЕКОСХІДНИЙ; ІНДІЙСЬКИЙ; АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКИЙ; ТРОПІЧНО-АФРИКАНСЬКИЙ; ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКИЙ) ТА ЇХ ХАРАКТЕРНІ РИСИ 19

РОЗДІЛ ДРУГИЙ 51

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ 51

С. Т.Боруцький 51

ЛЕКЦІЯ 3. Культура первісного суспільства 51

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПЕРВІСНОЇ ЕПОХИ ТА її ПЕРІОДИЗАЦІЯ 51

2. РАСОВА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ЛЮДИНИ, її ОСНОВНІ ОЗНАКИ ТА ПОШИРЕННЯ НА ЗЕМЛІ 54

3. ВИНИКНЕННЯ МОВНИХ СІМЕЙ, ПРИЧИНИ ЇХ ФОРМУВАННЯ Й ЕВОЛЮЦІЯ 56

4. ХАРАКТЕРИСТИКА ПЕРВІСНИХ 59

ФОРМ РЕЛІГІЙНИХ ВІРУВАНЬ, ЇХ СПЕЦИФІКА ТА ОСОБЛИВОСТІ 59

5. ПЕРВІСНЕ МИСТЕЦТВО, ЙОГО СИНКРЕТИЧНИЙ ХАРАКТЕР, ПЕРШІ ЗДОБУТКИ 64

ЛЕКЦІЯ 4. Культура давніх цивілізацій 69

1. СТАРОДАВНІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ЯК КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН 69

3. ДОСЯГНЕННЯ КУЛЬТУРИ МЕСОПОТАМІЇ ТА СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ 71

4. СВОЄРІДНІСТЬ КУЛЬТУРНОЇ СТАРОВИНИ ІНДІЇ ТА КИТАЮ 78

ЛЕКЦІЯ 5 Антична культура 86

2. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ 87

3. КУЛЬТУРА ЕЛЛІНІЗМУ 94

1.  Родоська 95

2.  Пергамська 95

3. Александрійська 95

4. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ 96

Марк Туллій Ціцерон 97

В.І.Стеценко ЛЕКЦІЯ 6. Візантійська культура 103

1. ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРИ ВІЗАНТІЇ 103

2. РАННЬОВІЗАНТІЙСЬКА КУЛЬТУРА 107

3. КЛАСИЧНА ВІЗАНТІЙСЬКА КУЛЬТУРА 109

4. КУЛЬТУРА ПІЗНЬОЇ ВІЗАНТІЇ 116

5. СВІТОВЕ ЗНАЧЕННЯ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ 119

ЛЕКЦІЯ 7 Культура Західноєвропейського Середньовіччя 121

1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ КУЛЬТУРИ 122

2. ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 126

С. О. Черепанова ЛЕКЦІЯ 8. Культура доби Відродження 137

І. РЕНЕСАНСНИЙ СВІТОГЛЯД І КУЛЬТУРА. НЕОПЛАТОНІЗМ. ГУМАНІЗМ 137

2. ПЕРІОДИЗАЦІЯ КУЛЬТУРИ ВІДРОДЖЕННЯ. РАННІЙ РЕНЕСАНС 140

3. ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ВИСОКОГО ВІДРОДЖЕННЯ. ТЕНДЕНЦІЇ СИНТЕЗУ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ В МИСТЕЦТВІ 145

Микола Кузанський 145

4. Пізнє Відродження. Модифікація енесансної культури: маньєризм, пантеїзм, макіавеллізм, утопізм 152

5. Відродження і світовий культурний процес. Витоки Ренесансної культури в Україні 154

ЛЕКЦІЯ 9. ВИНИКНЕННЯ ТА ПОЧАТКОВІ ЕТАПИ КУЛЬТУРИ НОВОГО ЧАСУ 159

1. Реформація і генезис культури Нового часу 159

2. Наукова революція xvit ст. та формування світоглядних засад культури Нового часу 161

3. Особливості розвитку художньої культури XVII ст. Бароко та Класицизм 165

ЛЕКЦІЯ 10. ДУХОВНА КУЛЬТУРА ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА 169

1. Просвітництво як культурно-історичний феномен, його витоки та основні засади 169

2. Раціоналістична філософія. Енциклопедизм 171

3. Зростання ролі літератури в житті суспільства 174

4. Особливості розвитку мистецтва доби просвітництва (архітектура, живопис, музика, театр 176

ЛЕКЦІЯ 11. КУЛЬТУРА XIX СТ. 179

1. Особливості європейської культури 180

2. Основні художні течії: неокласицизм, романтизм, реалізм 183

3. Культурне життя кінця XIX ст.: від натуралізму до символізму 189

ЛЕКЦІЯ 12. КУЛЬТУРА ХХ СТ. 191

1. Особливості та загальні тенденції розвитку світової культури 191

2. Модернізм як специфічний культурний феномен 195

3. Культурна ситуація після другої світової війни. Феномен культури "протесту" 202

ЛЕКЦІЯ 13. КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ ПОСТМОДЕРНОЇ ДОБИ 204

1. Становлення нової цивілізації та його соцюкультурні наслідки 204

2. Масова культура —феномен постіндустріального суспільства 209

3. Мистецтво Постмодернізму 212

ЛЕКЦІЯ 14. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 216

1. Етнокультурні проблеми походження українського народу 216

2. Матеріальна культура стародавнього населення україни (палеоліт, мезоліт, неоліт) 219

2. Матеріальна культура стародавнього населення україни (палеоліт, мезоліт, неоліт) 221

4. Духовна культура стародавнього населення україни (протонеоліт —епоха бронзи) 223

5. Культура епохи раннього залізного віку (кіммерійці, скіфи, сармати) 226

ЛЕКЦІЯ 15. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ 236

1. Культура дохристиянської Русі 236

2. Вплив Християнства на Культуру Київської Русі 238

ЛЕКЦІЯ 16. КУЛЬТУРА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ РУСІ 247

1. Соціально-історичні умови розвитку культури Галицько-Волинської Русі та її характерні риси 247

2. Ремесла, декоративне та ужиткове мистецтво 250

3. Архітектура, скульптура і малярство 251

4. Освіта і письменство 256

ЛЕКЦІЯ 17. КУЛЬТУРНІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО РЕНЕСАНСУ (XV-перша половина XVII ст.) 259

1. Олельковицький ренесанс 259

2. Ранній гуманізм в Україні 261

3. Діяльність культурно-освітніх осередків 264

4. Братський рух і полемічна література 267

6. Музика і театр 272

ЛЕКЦІЯ 18. ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII-КІНЦЯ XVIII СТ. 273

1. Історичні умови культурного життя українського народу 273

2. Феномен козацької культури 275

3. Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської Академії 278

4. Література, театральне мистецтво і музична культура 282

5. Архітектура. Образотворчо-декоративне та ужиткове мистецтво 287

ЛЕКЦІЯ 19. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА КІНЦЯ XVIII-ПОЧАТКУ XX СТ. НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ 292

1. Суспільно-політичні й історичні обставини розвитку української культури 293

2. Генезис та періодизація національно-культурного відродження в україні наприкінці XVIII-початку XX ст. 294

3. Дворянський період національно-культурного відродження та його особливості 296

4. Народницький період національно-культурного відродження 301

5. Модерністський період національно-культурного відродження та його характерні риси 309

6. Національно-культурне відродження у Галичині 314

ЛЕКЦІЯ 20. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У XX СТ. (ПЕРША ПОЛОВИНА) 319

1. Мистецтво і звичаєвість —рівновеликі частини культури народу 319

2. Культурні явища початку XX ст. 320

3. Особливості національно-культурного Відродження 321

4. Українізація як природне явище і політичне гасло 328

5. Катастрофа української культури в добу "соцреалізму" 330

6. Діячі української культури в еміграції 335

ЛЕКЦІЯ 21. ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В УМОВАХ НОВОЇ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ 338

1. Риси нової соціокультурної дійсності 338

ПЕРЕДМОВА

Збереження та примноження духовно-культурних традицій кожного народу є запорукою стабільного суспільного розвитку та невід'ємною частиною цивілізаційного поступу. Багата спадщина української духовної культури, що вражає розмаїттям, є складовою та невід'ємною частиною загальнолюдського культурного процесу. її вивчення утверджує національну самоцінність, сприяє усвідомленню українцями своєї ідентичності. Становлення та розвиток української культури —органічна складова світового культурного процесу. Глибоке розуміння власної духовно-культурної автентичності можливе лише через усвідомлення плЮралістичності традицій світової культури.

Досвід розбудови Української незалежної держави дає змогу по-новому осмислити реалії національно-культурного розвитку, дати належну оцінку складному процесу української духовної культури, розставити відповідні акценти стосовно найбільш проблемних та цікавих його етапів.

Навчальний посібник "Лекції з історії світової та вітчизняної культури" підготовлений авторським колективом викладачів Львівського національного університету ім. І. Франка й інших вузів Львова на основі багаторічного досвіду викладання нормативного курсу "Історія української та зарубіжної культури", введеного до навчальних планів Міністерства освіти та науки України. Його концептуальна ідея —гуманістичний характер розвитку та взаємозв'язку світової й української культур. Авторський колектив прагнув допомогти студентській молоді прилучитися до культурної скарбниці людства, національної культури України зокрема. Історія культури українського народу є однією з ланок історії світової цивілізації. Здобутки, особливості та характерні ознаки української національної культури відтворюються на тлі культури інших народів, насамперед європейських, з якими Україна впродовж століть перебуває в тісних контактах та взаєминах.

У навчальному посібнику історія культури простежується як процес поступового духовного самоусвідомлення і збагачення української нації та людства загалом. При висвітленні питань історії світової культури автори головну увагу приділяли подіям

та культурним феноменам загальнолюдського значення, які простежуються в культурних епохах античності, західноєвропейського Середньовіччя, Відродження, Просвітництва тощо, проблемам духовної культури українського народу, закономірностям її формування та основним етапам історичного розвитку. Історія української національної культури висвітлена на основі доробку видатних вітчизняних істориків М.Грушевського, Д.Доро-шенка, МДрагоманова. І.Крип'якевича, ЇОгієнка, М.Семчишина. Духовна культура України простежується у загальнослов'янському контексті.

У лекційному курсі з'ясовується низка теоретичних питань, зокрема сутність культури, її структура, взаємозв'язок культури з економічними, політичними й іншими суспільними процесами, співвідношення загальнолюдських та національних культурних цінностей, традицій і новацій у культурі. При висвітленні філософсько-культурологічних проблем автори використовували ідеї таких корифеїв світової культурологічної думки, як Й.Хейзінга, О.Шпенглер, А.Тойнбі, М.Бердяєв, Е.Фромм, Е.Тайлор, О.Лосєв та ін.

Навчальний посібник ознайомлює студентську молодь з найвагомішими культурними здобутками від первісних часів до наших днів, з'ясовує деякі закономірності світового культурного процесу, основні етапи історичного шляху української культури, її загальнолюдське та світове значення..

Методологічною основою написання підручника слугували принципи науковості, об'єктивності, історизму, толерантності, комплексності та компаративістики.

Вагомий внесок у підготовку другого видання навчального посібника вніс кандидат філософських наук, доцент Шендрик Станіслав Михайлович. Він був не лише автором фундаментальних розділів з історії світової культури, а й генератором ідей щодо побудови всього навчального видання. Віримо, що ці останні лекції талановитого Педагога слугуватимуть вихованню та духовному росту не одного покоління студентської молоді.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ФІЛОСОФСЬКО-ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ

С.М. Шендрик

ЛЕКЦІЯ 1

Поняття культури

1.  Виникнення й історична еволюг^ія поглядів на культуру в

європейській культурологічній думці

.  Сучасне розуміння категорй "культура", її сутність, функції та структура

.Поняття світової та національної культури

.Культура і сучасна цивілізація

Слово "культура" останнім часом —одне з найчастіше вживаних. Воно не сходить зі сторінок газет і журналів, вживається у промовах політичних діячів, філософських і наукових трактатах. Уже стали звичними заклики до підвищення культури парламентських і політичних дискусій, відродження духовної і національної культури, зростає неспокій з приводу занепаду загальної культури населення тощо. Мабуть, не існує політичних партій і громадських рухів, що у перспективних програмах не передбачали б заходів, спрямованих на піднесення культури. Проте "культура" —не тільки широко вживане слово, але й важливе наукове поняття, без якого не може обійтися жодна сфера теоретичного знання про суспільство, тим паче на сучасному етапі, коли об'єктивні процеси суспільного розвитку проблематику культури висувають на передній план.

Що ж таке культура? З'ясовуючи зміст цього поняття, на нашу думку, важливо врахувати два моменти: динаміку становлення і розвитку поглядів на культуру в історії філософсько-культурологічної думки та складність змісту культури як феномена суспільного життя.

1. ВИНИКНЕННЯ Й ІСТОРИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ

ПОГЛЯДІВ НА КУЛЬТУРУ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІЙ ДУМЦІ

Культура стала об'єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін "культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIH ст. Раніще цей термін існував тільки у словосполученнях, означаючи функцію чогось: cultura juris (вироблення правил поведінки), cultura scientiae (здобуття знань, досвіду), cultura literarum (удосконалення мови) і та ін. У більшості лінгвістів не викликає сумніву, що латинське слово "cultura" походять від "соїеге" у значенні: піклуватися, удосконалювати, шанувати, заселювати. Деякі значення цього слова пізніше трансформувалися у самостійні поняття: заселення, олюднення —у colonus (колонія), шанування, поклоніння —у cultus (культ). Проте у всіх випадках раннього вживання слова "cultura" воно означало вирощування, удосконалення, культивування чогось (рослин, тварин) і було пов'язане зі землеробством —основою існування античцої цивілізації. Наприклад, Марк Порцій Катон (234—pp. до н.е>)., автор однієї з перших праць про сільське господарство, яка дійшла до наших днів, назвав свій твір "De agri cultura".

Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Наприклад, у листах римського філософа та державного діяча Цщеррна (106 р. до н.е. —р, до не.) "Тускуланські бесіди" (45 р. до ніе.) трапляється вислів "cultura animi autem philosophia est" ("але культура духу є філософією"). На його думку, дух;, розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю. Пізніше слово "культура" все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло, по суті, в усі європейські мови, у тому числі слов'янські, Проте на, цьому еволюція терміна "культура" не закінчується. У середні віки набуває поширення комплекс значень згаданого слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пиніше, в епоху Відродження, —з досконалістю людини. Нарешті, у ХУІЙ ст. слово "культура" набуло, самостійного наукового значення. Зокрема німецький філософ-просВітит^ль Й.-Г.Гердер (1744— 1803 pp.) у монументальному творі "ідеї до філософи історії людства" (1784—pp.), розгортаючи панораму всесвітньої історії, висунув ідею багатоманітності людських культур і розглядав u як сайостійний і важливий феномен буття людства.

Термін ''культура" оформлюється у наукове поняття саме в добу Нового часу не випадково. Відчутні зрушення у соціальному бутті людей, що сталися на межі Середніх віків і Нового часу, характерні, передусім, початком глибоких перетворень у ставленні людини до природи. Людство починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти "натурі" (природі), а "культурна" європейська людина Нового часу наділяється якостями, що значно відрізняють її від "природної" людини Минулого. Перед мислителями постають питання про сутність нового середовища життя, твореного людиною, на противагу природі, характер його впливу на саму людину, про те, злом чи благом є новий, штучно створюваний людьми світ. Виникає потреба у понятті, яке фіксує новий, "неприродний" стан суспільства і людини. Тому термін "культура" як самостійна лексична одиниця формується у прямій опозиції слова "натура" (природа).

Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась, і це не випадково. Адже матеріальне виробництво у ті часи мало переважно традиційний характер, становило собою працю багатомільйонної маси селян та ремісників і не створювало належного простору для творчої активності людини. Натомість духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, незалежним від навколишніх обставин внутрішнім світом філософа або священика, тобто з тим, ЩО підносить людину, робить її досконалішою і сильнішою. Погляд на культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний і гуманістам епохи Відродження, і мислителям доби Просвітництва. Зокрема, французькі просвітителі М.Ф.Вольтер (1694—pp.), А.Тюрго (І722~ 1781 pp.), М.Крндорсе (1743 —pp.) вважали, що "культурність", "цивілізованість" нації чи країни на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів полягають у "розумності" суспільних порядків і політичних установ, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв.

Однак уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв. Так, Жан Жак Руссо (1712-^1778 pp.) протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності "культурних" європейських націй простоту і чистоту вдачі народів, які перебувають на патріархальній стадії розвитку. Протиставлення "природної" та "цивілізованої" людини, властиве не лише Руссо, а й декотрим іншим просвітителям, містило в собі усвідомлення гострої суперечності між дійсною природою людини і тими викривленнями, яких вона зазнає. Тому критичне ставлення Руссо до людини, котра перейшла від природного стану до Ътану культури, не варто трактувати як заклик до повернення назад, у доісторичний первісний стан, назавжди втрачений для людства. Це

радше заклик до того, щоб, зауважуючи знання певних переваг минулого і вад сучасності, знайти шлях для удосконалення людини. ' Цікавою видається думка видатного німецького філософа Іммануїла Канта (1724-1804 pp.) про те, що Руссо, по суті, не хотів, аби людина знову повернулась у природний стан, а лише озирнулась назад з того ступеня, на якому вона перебуває тепер.

Викриваючи вади існуючої культури, Руссо та філософи-про-світителі XVII—XVIII ст. не беруть під сумнів основну тезу раціоналістичної культурології: розум становить джерело розвитку і вихідний критерій культури. Переусвідомлення ролі розуму, а водночас і пошук інших підходів до розуміння культури розпочали новий етап розвитку європейської культурологічної думки, що відбувався вже в умовах панування німецької класичної філософії, Як відомо, життя спростувало сподівання просвітителів-на торжество розуму і справедливості у суспільстві. Осмислення колізій нової цивілізації ще раз підтвердило істину: для удосконалення (окультур-нення) людини і суспільства розвиток душі має анітрохи не менше значення, ніж розвиток розуму. Сутність культури відтак вбачалася у моральній (І.Кант), естетичній (Ф.Шіллер, брати А. і Ф.Шлегелі, Новаліс та інші представники романтизму), філософській (Г.В.Ф.Ге-гель) свідомості.

Так, основоположник німецької класичної філософії І.Кант пов'язував основу культури не стільки з розумом, скільки зі сферою моральності. У кантівському розумінні культура —це здатність індивіда піднятися від зумовленого "його тварною. природою емпіричного чуттєвого існування до морального існування, згідно з яким людина має змогу діяти вільно, досягаючи мети, яку сама ставить перед собою відповідно до вимог морального обов'язку.

w На думку великого німецького мислителя, поета і драматурга Иоганна-Фрідріха Шіллера (1759-1805 pp.), завдання культури полягає у розвитку та гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого та розумного, насолоди й обов'язку. Відновити цілісність людини, визволити світ від властивих йому суперечностей, здійснивши тим самим головне завдання культури, може лише мистецтво, яке згладжує колізії між фізичним і духовним життям людини. Якщо просвітительським ідеалом була людина, котра узгоджувала за допомогою розуму свої потреби і дії з вимогами природи, то для Шіллера та інших романтиків ідеалом є геній, який з допомогою художньої уяви творить власне суб'єктивне бачення світу. В полярності цих двох концепцій людини простежується і полярність поглядів на культуру. Культура усвідомлювалась або як абсолютна влада обставин над людиною, що позбавляла її самостійної творчої активності, або як абсолютна свобода індивіда від зовнішніх умов і обставин. І в першому, і в другому випадку культура трактувалась з позиції

недіалектичного розв'язати проблеми співвідношення свободи і необхідності, суб'єктивного й об'єктивного.

Великий німецький філософ Г.В.Ф.Гегель (1770—pp.) намагався зняти протиріччя між просвітительським і романтичним трактуванням культури. На його думку, сутність культури визначається не наближенням людини до природи, не суб'єктивними фантазіями геніїв, а наближенням індивіда до світового цілого, яке охоплює і природу, і суспільну історію. Однак внаслідок того, що ця "загальність" є породженням, "інобуттям" світового духу, процес залучення до нього можливий лише у формі філософсько-теоретичної свідомості, тобто через абстрактне, понятійне мислення. "Звичка до цієї абстракції у споживанні, у пізнанні, в знанні та в поведінці й становить культуру (Bildung)", —писав він.

Не залишився поза увагою філософів і релігійний аспект культури. Релігійно налаштовані зарубіжні та вітчизняні філософи дивились на культуру як на засіб, за допомогою якого матеріальний світ перетворюється в духовному напрямі, а людина реалізує своє вище покликання. Релігія становить квінтесенцію духовності, отже дійсна культура підпорядкована релігійному культу. Наприклад, М.Бердяєв (1874-1948 pp.) вважав, що філософія, архітектура, поезія, музика —все це спочатку внутрішньо зосереджене в культі. Культура як духовний феномен протистоїть існуючому об'єктивному світові й символізує дійсне буття духу, "Витоки її сакральні, —писав М.Бердяєв. —Навколо храму зародилась вона і в органічний свій період була пов'язана із життям релігійним. Так було у великих стародавніх культурах, в культурі грецькій, в культурі середньовічній, в культурі раннього Відродження. Культура має шляхетне походження. їй передався ієрархічний характер культу. Культура має релігійні засади".

Соціально-економічна зумовленість культури перебуває в полі зору мислителів, які схилялись до матеріалізму в поглядах На людину й історію людства. Зокрема, представники української демократичної думки XIX ст. Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський та інші —пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в національно-культурне відродження України.

Синтезувати матеріалістичне й ідеалістична ставлення до культури важко. Але і перший, і другий напрями, всебічно висвітлюючи складний феномен культури, сприяють збагаченню наших уявлень про культуру і виробленню власного погляду. Окрім того, філософія може бути культурним феноменом лише в усій складності та багатоманітності різних течій, напрямів, шкіл, концепцій. Будь-яка спроба обмежити свідомість людини лише однією філо-

софською концепцією через проголошення її єдино "правильною і науковою" спричиняє деформацію духовного світу людини й умертвляє саму концепцію, перетворює її на антикультурний фактор.

Підбиваючи підсумки екскурсу в історію становлення і розвитку уявлень про культуру, зазначимо що поняття культури пройшло складну еволюцію, поступово збагачуючись за змістом.

У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють Спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.

2. СУЧАСНЕ РОЗУМІННЯ КАТЕГОРІЇ "КУЛЬТУРА", її СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА

Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури характерна і сучасній культурології. Американські вчені А.Кребер і К.Клакхон, дослідивши на початку 50-х років минулого століття існуючі культурологічні концепції, виявили всезростаючий інтерес науковців до поняття культури. Наприклад, якщо, за їх підрахунками, з 1871 до 1919 pp. було запропоновано лише сім визначень культури (перше з них належить видатному англійському етнографові Едварду Тайлору (1832 —pp.), автору відомої праці "Первісна культура"), то з 1920 до 1950 pp. було вже 157 визначень цього поняття. Пізніше (1964) кількість зібраних Кре-бером та Клакхоном дефініцій досягла 257 і з того часу зросла не менш ніж вдвічі.

Чим можна пояснити таке розмаїття тлумачень? Насамперед тим, що культура репрезентує глибину та невичерпність людського буття, всі аспекти взаємозв'язку людини зі світом. Окрім цього, саме ставлення до культури багато в чому залежить від дослідницьких установок: культура є об'єкт вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін. Залежно від їх теоретичної методології формується і погляд щ культуру, висвіт-

люються її певні риси. Зокрема можна виділити не менш як три основних наукових підходи: антропологічний, соціологічний і філософський.

Аналізуючи характеристику антропологізму в трактуванні культури, передусім зазначимо, що він зароджується у боротьбі проти європоцентризму і випливає з гуманістичної ідеї про рівноцінність культур, рішуче пориваючи з поділом народів на "культурні" та "некультурні", "історичні" й "неісторичні".

Культурна антропологія зробила значний внесок у розвиток етнографічної науки. Водночас вона мала певну методологічну обмеженість, адже з її позиції важко простежити історію світової культури, виділити культурно-історичні етапи. Більше того, цей підхід взагалі не дає змоги розглядати культуру людства з позиції її цілісності, єдності, тобто як загальнолюдську цінність —вона розпадається на "локальні" культури.

Сутність антропологічної концепції можна проілюструвати деякими визначеннями поняття —культури. Наприклад, культура —це "спосіб існування людства, подібно до того як життя —спосіб існування протоплазми"; ("Німецький філософський словник"); "вся повнота діяльності суспільної людини" (АЖребер); "спосіб життя, якого дотримується спільність або плем'я" {К.Віслер); "спільний спосіб життя, специфічний спосіб пристосування людини до її природного оточення і економічних потреб" ік.Давусон); "все.що створене або модифіковане внаслідок свідомої чи неусвідомленої діяльності двох або більше індивідів, які взаємодіють між собою або взаємозумовлюють поведінку"{П.Сорокін); "все, що створено людиною, хай це будуть матеріальні предмети, зовнішня поведінка, символічна поведінка або соціальна організація" (Л.Бернард).

Неважко зауважити, що в ці визначення, по суті, вводиться вся матеріальна і нематеріальна діяльність людей. Вона стирає межу між поняттями "культура", "спосіб життя людей", "суспільне життя". Не випадково, що в потоці найновіших досліджень з проблем культури подібні визначення порідшали.

На відміну від "антропологічного", для "соціологічного" типу визначень культури характерне її ототожнення з певною стороною життя людини і суспільства. Наведемо такі приклади "соцн> логічного" підходу до культури: це "винаходи, речі, технічні процеси, ідеї, звичаї і цінності, що успадковуються" (Б.Малтовський); "мова, вірування, естетичні смаки, знання, професійна майстерність і різноманітні звичаї" {А.Радкліфф-Браун); "спільний і прийнятий спосіб мислення" (К.-Г.Юнг}; "міцні вірування, цінності та норми поведінки, які організують соціальні зв'язки й уможливлюють спільну інтерпретацію життєвого досвіду" [У.Л.Беккещ).

Такі визначення відображають традицію, поширену серед дослідників, яким доводиться чітко розмежовувати об'єкти вивчення, що належать до сфери культури. Отже, культура охоплює не

все життя суспільства, а тільки певні його сторони. Водночас із явищами культури існують і вияви антикультурні. Тому історія культури має свій об'єкт, який не збігається з предметом історичної науки загалом.

"Філософський" підхід до культури пов'язаний з високим рівнем абстракції, коли культура розглядається не як синонім суспільства, не як певна частина або сфера суспільного розвитку, а як явище, що вирізняється з процесу лише аналітично. Культура трактується при цьому як "зміст" або "вираження" суспільства. Наприклад: "Культура є відносно постійний нематеріальний зміст життя, який передається у суспільстві за допомогою процесу соціалізації" (Г.Беккер); "культура —це вираження суспільства у формі літератури, мистецтва або мислення"; "культура є символічне вираження, що коріниться у підсвідомому і привноситься у суспільну свідомість, де воно зберігається і залишається в історії" {Д.Реджін}.

Філософське тлумачення культури, як і два попередні підходи, має і свої вразливі місцяг і певні позитивні моменти. Зокрема, важко отримати конкретне знання про об'єкт, що трактується як певна субстанція, розчинена в усіх суспільних відносинах. Одночасно філософське розуміння культури дає змогу розкрити її як цілісний феномен, а не тільки як сумарність світоглядних, релігійних, моральних, естетичних цінностей. Інша справа, що становить основу цієї цілісності.

Більшість дослідників схильні розглядати культуру як наслідок суспільно корисної діяльності людини. Причому діяльність, спрямована на "культивування", удосконалення чогось, завжди передбачає спільні зусилля. Тобто культура, в істинному розумінні цього слова, ніколи не роз'єднує; навпаки, вона об'єднує людей. Царина культури завжди життєтворча, а не життєруйнівна. З цієї позиції словосполучення "антигуманна культура", що інколи застосовує сучасна публіцистика, втрачає будь-який сенс. Саме гуманізм як цілісна система економічних, політичних, екологічних, моральних, релігійних, естетичних цінностей, спрямованих на всебічний розвиток і удосконалення людства, становить той абсолютний критерій, котрий дає змогу визначити, що у світовій або національній історії належить до дійсно культурних надбань, а що є здобутком хиб і оман.

Культура інтегрує людей у суспільну цілісність. Без неї вивільнюється хаос суперечливих прагнень груп та індивідів, починається процес соціального й індивідуального розкладу. Не слід, мабуть, забувати, що генетична спадкоємність ще не робить індивіда людиною. Він стає людиною лише засвоївши певну соціальну інформацію, накопичену і передану за допомогою культури. Зазначаючи цю місію культури, відомі культурологи Я.Щепанський і Ю.Лотман розуміють під культурою сукупність генетично неспад-

коємної інформації в галузі поведінки, яку осягають, зберігають і передають від покоління до покоління.

Отже, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають змогу дійти певних висновків. По-перше, культура являє собою створену людиною "другу природу". Це світ, надбудований над незайманою природою. Іншими словами, культура не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, там існує і культура, безперечно, якщо розуміти під суспільством не будь-яке угруповання людей, а лише таке, що виникає й існує на ґрунті суспільно корисної діяльності. По-друге, культура виступає як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних. Цінність —це те, що має сенс для людини. Культура —це світ, наповнений людським смислом. Якщо культура завжди є виявом певного рівня розвитку людини, то і сама людина як суб'єкт, носій культури формується в процесі культурно-творчої діяльності. Наші людські якості —це наслідок засвоєння мови, залучення до існуючих в суспільстві цінностей, традицій, оволодіння прийомами та навичками трудової діяльності тощо. Людина, отже, за своєю сутністю —не біологічна, а соціо-культурна істота. Організм, створений біологічно, ще не засвідчує нашої належності до людського роду. Ми стаємо людьми через залучення до культури. Тому, по-третє, культура —це міра людського в людині та суспільстві, що виступає чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти. Культура —немовби вищий шар життя на Землі, що виник разом з людиною і розвивається разом з нею, причому цементуючим засобом цієї царини є гуманістичні духовні цінності: потяг до них підносить людину. Саме культура, а не, скажімо, матеріальне виробництво, і становить справжню мету нашої діяльності.

Узагальнюючи основні функції культури, можемо відповісти на питання, яка роль належить культурі в історії людства та в житті окремої людини.

Передусім культура забезпечує акумуляцію (збереження та накопичення) соціального досвіду у вигляді знань, навичок, різних духовних і матеріальних цінностей, норм людського співжиття, звичаїв, традицій тощо. У цьому відношенні культура становить собою "пам'ять" окремої нації (якщо йдеться про національні культури) або загальнолюдську "пам'ять" (якщо ми звертаємося до скарбниці світової культури).

Наступна фундаментальна функція культури полягає у трансляції соціального досвіду, тобто його передаванні від покоління до покоління, що забезпечує безперервність людської історії, поступ людства.

Нарешті культура була і залишається середовищем, в якому відбувається розвиток, удосконалення одухотворення людини, соціалізація людської особистості, тобто залучення індивіда до си-

стеми цінностей, що визначальні для певної спільноти, нації, людства. Людина є творінням культури і водночас її творцем. Накопичення культури —це поступ людини на шляху до Істини, Добра та Краси.

Складність і багатоманітність людської життєдіяльності та творчості зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Наприклад, залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальна культура виникає на ґрунті матеріальної діяльності та характеризує цю діяльність з погляду її виливу на розвиток людини. Сюди входять: культура праці та матеріального виробництва; культура побуту; культура тогіосу, тобто місця проживання (помешкання, будинки, села, міста); культура ставлення до власного тіла та ін.

Поняття духовної культури охоплює всю систему так званих духовних (тобто нематеріальних) цінностей: релігійних, наукових, моральних, естетичних, політичних, правничих тощо. Сюди ж належать види і способи творчої діяльності, спрямовані на створення, збереження та поширення духовних цінностей. З-поміж них зазвичай вирізняють міфологію, релігію, філософію, науку, мистецтво, мораль, право. Зокрема відомий соціолог XX єт. професор Гарвардського університету П.Сорокін (1889—pp.), досліджуючи динаміку культурних процесів, вирізняв в царині культури три системи: Істини (релігія, філософія, наука); Краси (витончені мистецтва); Добра (мораль, право). Український філософ і громадський діяч М.Шлемкевич у відомій праці "Загублена українська людина" вирізняє такі складові часіинй духовної культури: релігію, мистецький Образ (мистецтво) та науку. На його думку, справа духовної культури полягає у тому, щоб встановити "порядок у первіснім душевнім хаосі, надати ясні форми природному станові душі..., зорганізувати духовність".

Зазначимо, що поділ на матеріальну і духовну культуру надто умовний. У реальному житті матеріальне та духовне взаємозв'язані, не можуть існувати одне без одного. Скажімо, розвиток техніки передбачає наявність відповідних наукових знань, а досконала організація матеріального виробництва неможлива поза моральними L правничими нормами.

Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури —це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, релігійні та філософські вчення, традиції, обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті (персональні) форми культури —це люди як суб'єкти діяльності, носії, творці певних культурних цінностей.

3. ПОНЯТТЯ СВГГОВОЇ-ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип, культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабо-мусульманська та ін.), а також історичних епох (антична культура, культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття свппової культури.

Співвідношення світової та національних культур —одна з найскладніших проблем сучасної культурології, fi розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), АШвейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—pp.). Вони вважали, що світова культура —це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером (1880—pp.), АТойнбї (1889—pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, "їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.

Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як спільність —"це пусте слово". Адже "у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей". Реально існують лише самостійні "культурні організми". Він розумів їх як "замкнені в собі монади" з власною формою, власною ідеєю, власним життям, власною смертю. Немає людства, яке старіє. Існують культури, що старіють і розвиваються. "У світовій історії, —писав О.Шпенглер, —я бачу картину вічного утворення і зміни, дивовижного становлення та вмирання органічних форм. А присяжний історик вбачає в ній подобу якогось стрічкового черв'яка, який невтомно нагромаджує епоху за епохою".

Згідно з концепцією Шпенглера, кожна культура як живий організм має свою "душу". (Вчення про "душу культури" розробив наприкінці XIX стародавній німецький етнограф Лео Фробеніус (1873—pp.). Все, чим живе і в Що вірить людина, це, за Шпенглером, лише відображення колективної "Душі культури".

Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Так, для "аполлонівської" (античної) душі було притаманне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору і відсутність відчуття часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпенглера, перебуває сучасна західна культура.

Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського (1857—pp.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя В.Соловйова (1853 —pp.) і його послідовників, у вченні видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена. Останній, зокрема, вважав, що з появою людини поряд з біосферою виникає сфера культури, розуму —ноосфера, яка є закономірним наслідком еволюції природи. Шедеври ноосфери —це думка, людська особистість, багатоманітність і єдність свідомостей. Духовне об'єднання людства у ноосфері приводить до нового витка еволюції —Наджиття, Над-людства. Тейяр де Шарден вірив, що "гомінізація" Землі та світу, творчі зусилля безсмертних людських особистостей на цьому шляху —все це слугує всесвітній Божественній Меті. Все прекрасне, творче, пронизане любове, що здійснюється на Землі, означає для Тейяра "знамення часу", передвістя прийдешньогоч перетворення. Вія оптимістичний пророк прогресу, який дивиться на еволюцію, розвиток Землі та людства очима віри.

Близьке до поглядів П.Тейяр де Шардена вчення про культуру Павла Флоренського (1882—pp.). На його погляд, основний закон світу —закон ентропії, всезагального зрівнювання (Хаос). Хаосові протистоїть закон ектропії —організації, ускладнення (ЛоГос). Отже, культура —вияв Логоса засобом боротьби зі світовим Хаосом, тобто смертю.

Осмислення культури як засобу перетворення Землі та людства притаманне й видатному українському філософу-натуралісту В.Вернадському, засновнику антропокосмізму, який вчив про гармонійне злиття у єдине ціле природної (в широкому розумінні космічної) та соціально-гуманітарної еволюції. Отже, ми переконуємося, що визнання або заперечення феномена світової культури має не тільки теоретичний, а й світоглядний характер, впливає на світосприйняття людини, на розв'язання проблеми сенсу буття людини і людства.

Мабуть, позитивна відповідь на питання про існування світової культури, а отже, і людства як єдиного цілого, сприяє виробленню оптимістичного погляду на наше майбуття.

Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатоманітний у культурному відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який культуроцентризм (наприклад, європоцентризм), а й взагалі претензію на культурне лідерство окремої національної культури. Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична —такий переважаючий умонастрій нашого часу.

В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність. На шкалі цінностей культура починає потіс-няти силу, і кожен намагається відшукати у своєму родоводі не тільки уславлених перемогами воїнів, а й діячів культури. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні перекази, пам'ятки давнини зацікавлюють нас. Чого в цій зацікавленості більше —національної самосвідомості, що прокинулась, почуття провини за тривале культурне безпам'ятство, страху перед бездуховним сьогоденням або невіри в майбутнє? Напевне, всього разом, але передусім —усвідомлення глибинного зв'язку між власною долею й долею культури свого народу. Народ живий, доки живе його культура, —такий символ віри сучасної людини, для якої надія на культуру сильніша від сподівань на державу, партії, вождів, ідеологію, у що так бсззастережливо вірили ще вчора.

Отже, можна дійти висновку, що попри антигуманні тенденції, які виявились у XX ст. (світові війни, революції, всесилля тоталітарних режимів, дикі пароксизми безкультур'я, відчайдушна ненависть до "інших" —носіїв інших ідей, представників інших національностей тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає "культурологічнішим", що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у XXI ст.

Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) —однієї з культурологічних дисциплін. Етнічна, або "народна" культура, визначається етнографами як сукупність лише тих культурних елементів, які виконують "етнодиференціюючу функцію", тобто сприяють визначенню "свого" і відокремленню від "чужого". Елементи такої культури —обряди, звичаї, міфи, фольклор тощо —позбавлені індивідуального авторства, вони

безіменні, анонімні. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження —кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості.

Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, —письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

- До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу, мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого —- через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої" індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому традиційними зв'язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.

Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи —обряди, традиції, звичаї, міфологія —зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й елітарна (інтелігентська) культури гармонійно поєднані. Націо-

нальне відродження є не стільки відновленням "забутих традицій", скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

4. КУЛЬТУРА І СУЧАСНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Проблема співвідношення культури та цивілізації набула останнім часом надзвичайної гостроти. Одні дослідники розцінюють зустріч культури з сучасною цивілізацією як кризу культури, навіть як її катастрофу, інші вбачають у цьому народження нової культури XXI ст. Наприклад, у сучасній "технічній цивілізації" вбачали загрозу для духовної культури такі знані у світі мислителі, як О.Шпенглер і М.Бердяєв.

При всій правильності в оцінках існуючих бездуховних та антикультурних тенденцій у сучасному суспільстві така позиція нас не може задовольнити, тому що, заперечуючи будь-який культурний зміст у сучасній цивілізації, ми зводимо цивілізацію і культуру до непримиренного конфлікту, пророчимо загибель культури. Так, ми не зможемо вже буквально "відродити" у наші дні, скажімо, давньослов'янську й античну культуру, адже в історії усе буває лише раз, однак зберігати і використовувати культурні надбання попередніх епох і поколінь ми можемо й повинні. Тому актуальним завданням зараз є не відлучення сучасної цивілізації від культури, не спроба повернути "колесо історії" назад, а виявлення культурного змісту "нашої цивілізації, його реалізація. Мабуть, варто сприймати цивілізацію і культуру не як ворогів, а як союзників. І якщо ми хочемо мати майбутнє, то повинні прагнути до розумного компромісу між теперішністю та минулим. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації перетворює в утопію ідею культурного відродження народу, адже культура потребує цивілізації, мов душа —тіла. Цивілізація —це тіло культури, її матеріальний носій, який має не природне, а соціальне походження. Бездуховна цивілізація —жахлива річ, а культура, позбавлена матеріальної оболонки, —річ неможлива. Як засвідчує досвід, у найгіршому стані перебуває культура в країнах, які позбавлені благ сучасної цивілізації. Всім відомо, як в індустріально розвинутих країнах Заходу і Сходу (наприклад, в Японії) вміють шанувати давнину, зберігати пам'ятки історії та культури, підтримувати народні традиції, звичаї. Культурний вандалізм, манкуртизм притаманні країнам, які не засвоїли навичок Цивілізованого життя, не здатні існувати за нормами цивілізованого суспільства.

"Ми занадто цивілізовані, але ще недостатньо культурні", —так колись оцінював видатний німецький мислитель І.Кант стан сучасної йому Європи. На його думку, шлях від цивілізації веде

до вищої культури, пов'язаної з моральною досконалістю кожної людини. "Ми занадто цивілізовані, щоб бути культурними", —заперечував О.Шпенглер, оцінюючи цивілізацію як смерть культури. "Ми поки що недостатньо цивілізовані, щоб оцінити велич нашої національної культури, зберегти та нагромадити її", —так можна охарактеризувати те, що відбувається зараз з нами, Не можна зберегти історичний зв'язок з минулим, здійснити культурну спадкоємність, залишаючись на місці, у стані соціально-економічної нерухомості. Вірність традиціям не може бути забезпечена зневагою до потреб реального життя людей, до вимог часу. Узгодженість нашої культурної традиції з тим цивілізованим напрямом розвитку, до якого ми повинні повернутись, і становить ту головну проблему, яка сьогодні постає перед народом України на шляху його національно-культурного і духовного відродження та розбудови суверенної демократичної держави.

Культура, отже, виступає як історична категорія і вимагає для свого аналізу і визначення Не тільки філософського, а й історичного підходу. Оскільки світовий культурний процес складається з історії культур окремих народів, з-поміж яких почесну місію виконувала і виконує культура українського народу, то основне завдання історії світової культури як науки полягає у визначені найважливіших логічних ліній культурного розвитку людства, його вихідних і загальних для всіх народів принципів. Історія культури має комплексний і міждисциплінарний характер. Вона використовує фактичний матеріал і висновки таких наук, як етнографія і археологія, загальна історія і філософія, соціальна психологія і соціологія, мовознавство і мистецтвознавство тощо. Культурологічна теорія виконує, водночас із пізнавальною, дуже важливу в наш час культурно-виховну функцію, залучаючи людину до гуманістичних духовних цінностей і власного народу, і людства загалом. Значущість її вивчення особливо зростає у зв'язку з актуалізацією національно-патріотичного морального, естетичного виховання, формування справді гуманістичного світогляду.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Бердяев НА. Смысл истории. —М., 1990.

Бердяев НА. Философия неравенства. —Берлин, 1923.

Библер B.C. От наукоучения —к логике культуры. Два философских введения в двадцать первый век. —М., 1991.

Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. —М., 1977. —Т. 3.

Гуревич П.С. Философия культуры. —М., 2001.

Кант И. Антропология с практической точки зрения // И.Кант. Сочинения: В 6 т. —М„ 1966. —Т. 6.

Кантман Л.Е. История культуры стран Европы и Америки. —М., 1987.

Kroeber A., Kluchomu С. Culture. A. Critical Review of Concepts and Definitions. —Cambridge-Massachusetts, 1952.

Рюс Жаклін. Поступ сучасних ідей. —К., 1998.

Самосознание европейской культуры XX века.-Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. —М., 1991.

Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. —М„ 1992.

Тойнбі А.-Дж- Вивчення історії. —К., 1996.

Философия культуры. Становление и развитие / Под ред. М.С.Качана, Ю.В. Петрова и др. —СПб., 1998.

Шпенглер Оёвальд. Закат Европы. —Москва, Петроград, 1923. —Т. 1.

Философский энциклопедический словарь. —М., 1983.

Шлемхевич М. Загублена українська людина. —К., 1992.

Т.М.Ярошенко

ЛЕКЦІЯ 2 Регіональна типологія світової культури

1.Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології світової культури

.  Основні культурні регіони світу (європейський; далекосхідний; індійський; арабо-мусульманський; тропічноафриканський; латиноамериканський) та їх характерні риси

1. суть і ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕГІОНАЛЬНОГО ПІДХОДУ ДО ТИПОЛОГІЇ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Під типологією в сучасній науковій літературі розуміють метод розчленування систем досліджуваних об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі. Цей метод використовується з метою порівняльного дослідження об'єктів і суттєвих ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів. В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку:

а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, що послідовно змінюють одна одну (наприклад, антична доба, Середньовіччя);

б)  просторовий, який охоплює національні, зональні та регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної.

Головними інструментальними термінами цієї лекції є "регіональна культура" та "культурний регіон". Тому на початку визна-

чимо їх змістовне навантаження. Регіональна культура —поняття, що виражає одиницю індивідуальної різноманітності світової культури, в якій зафіксовані неповторні властивості процесів її розвитку в їх обмеженій просторово-часовій заданості. У спрощеному означенні —це тип культури, специфіка якої зумовлена конкретно-заданими локально-обмеженими географічними межами.

Особливості регіональних культур формувалися під впливом різноманітних факторів, роль і значення яких змінювалися у процесі становлення культури. До таких факторів відносять: природно-біологічний (тобто своєрідність процесів адаптації людини як біологічного виду, її боротьби за виживання); географічний, який акцентує на ролі ландшафту і кліматичних умов; етнічний, пов'язаний зі специфікою формування етносів або етнічних спільностей.

Особливо наголосимо на етнопсихологічному факторі, значення якого до недавнього часу не бралось до уваги або недорці-нювалось. Цей фактор має справу з глибиннішими характеристиками тієї чи іншої історико-культурної спільноти (народ, етнос, нація тощо).

Етнопсихологічні відмінності в культурах народів світу конкретизується у феномені ментальності (близь*кі за значенням поняття "народна душа", "дух народу", "національний характер"). Поняття "ментальність" використовується здебільшого тоді, коли намагаються наголосити на специфіці культури, акцентувати на внутрішньо-зумовлених, суб'єктивно-виражених характеристиках буття культури і людини у ній. Тому ментальність часто розглядають як цілісність духовно-психічного житття конкретно взятого суб'єкта (особа, спільнота) в конкретному культурному просторі. На практиці ментальність репрезентує особливий тип мислення, який виражає життєві установки людей, стійкі зразки світу, емоційні переваги, властиві певній спільноті та культурній традиції. Так, уже стали стереотипними твердження про "темпераментність італійців", "холодність англійців", "впертість фінів", пристрасть українців до сала, англійців —до вівсянки, італійців —до спагетті. У всіх наведених прикладах ми маємо справу з особливостями різних національних менталітетів.

Велике значення мають також фактори соціального характеру. Відмінність соціальних умов, за яких складалася та чи інша історико-культурна спільнота, особливості її історичного шляху, безумовно, позначились на культурі. З плином історичного часу велику роль у культурному житті народів починає виконувати політичний фактор, утворення держав і встановлення кордонів. Виникнення самостійних держав сприяло зростанню самосвідомості народів, розвиткові внутрішніх творчих імпульсів культури, що прискорювали формування традицій, мови, особливостей мистецтва, світогляду кожного з них. Зазначені фактори сприяли народженню величезної кількості самобутніх культур. Введені до

єдиного світового історико-культурного процесу, вогіи об'єднуються поняттям "світова культура".

Для того щоб виокремити неповторність культурного розвитку певної спільноти, своєрідність її культурних характеристик та історичного досвіду, використовують, насамперед, поняття "самобутність". У ньому поєднуються об'єктивні та суб'єктивні сторони буття, внутрішнє і зовнішнє, окреме і загальне, діяння і свідомість, сталість і динаміка. Умовою збереження самобутності є досягнення культурою того рівня зрілості, коли вона оформлюється як стійка цілісність. Формування цілісності культури —процес тривалий і складний, для нього характерні дві протилежності: з одного боку, спадковості й традиції, а з іншого —новації та критичне переосмислення того, що залишено попередніми поколіннями. Розкриваючи їх суть, наголосимо, що створення і примноження духовних цінностей неможливе без врахування попереднього багатовікового досвіду, традицій, без успадкування досягнень, накопичених за всю історію розвитку культури. Без традицій неможлива історія будь-якої країни. Вони фіксують суспільно значущі досягнення думки і моральності, утворюють історичні корені сучасного існування народу, його буття. Відмовитись від них повністю —означає позбавити народ перевіреної історією орієнтації, розірвати встановлені зв'язки з навколишнім світом. Традиція, за природою, є носієм і ядром усього стабільного, найхарактернішою, оскільки в ній зафіксовані "програми" людської діяльності, подібно до генетичних програм популяцій. Вони орієнтовані на суттєво важливі для виживання цих спільнот стійкі, стабільні властивості як природного, таїГ і етносоціального середовища. Без них і поза ними неможливе відтворення культури.

Іншою стороною цього процесу є опанування новими формами й елементами культури, їх узгодження з тим, що створене в межах культури традиційної. Це передбачає взаємодію і взаємну трансформацію старого і нового, а в ідеалі :—їх гармонійне поєднання. Підсумовуючи, зазначимо, ідо в понятті самобутності фіксується і самостійність, і специфіка суспільства; не лише спадкоємність, яка через традицію забезпечує зв'язок минулого зі сьогоденням, а й відповідна орієнтація на майбутнє.

Формування тієї чи іншої культури ніколи не відбувається ізольовано, вона є наслідок постійної взаємодії. Виділимо такі основні типи культурної взаємодії. Це культурна інтеграція, коли те, що було спільним для інших культур, стає спільним і для цієї культури; акультурація, сутність якої полягає в тому, що вирішальна частина чужої культури стає для іншої культури своєю. Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов'язково охоплює суттєву частину культури, слід відрізняти від акультурації, що означає зближення. Зближення можна вбачати у будь-якому знайомстві одного народу з досягненнями куль-

тури іншого (наприклад, внаслідок перекладу художніх творів). Зближення може перейти через акультурацію в консолідацію, коли різне стає єдиним.

Асиміляцію можна розглядати як частковий випадок консолідації, специфічний, за однобічністю: коли культура певної спільноти повністю втрачає особливості, розчиняючись в іншій, а інша практично якісно не змінюється від цього.

Позитивне значення для людства мають лише такі інтеграційні процеси, процеси взаємодії та взаємообміну, які поряд з утвердженням універсальних, загальнолюдських цінностей не заперечують збереження і розвиток особливого, самобутнього-у кожній культурі.

Незважаючи на всі відмінності, які відрізняють одну культуру від іншої, їх об'єднує єдина людська природа культурних носіїв, введення до загального світового історико-культурого процесу і необхідність вироблення на цій основі спільних духовних засад усієї світової культури, орієнтованих на загальнолюдські цінності. У світі немає і не було жодної культури, яка б цілком "випадала" зі світової культури і водночас не мала індивідуально-неповторних рис. Це —обов'язкова умова наукового розуміння законів розвитку культури, оцінки її своєрідності та внеску в культурний прогрес людської цивілізації. Було б неправильним абсолютизувати один з цих моментів, не беручи до уваги іншого. У цьому і полягає діалектика загального й особливого в культурі людства загалом і в кожній окремо взятій культурі зокрема.

Регіональний підхід до вивчення світової та вітчизняної культури дає змогу краще зрозуміти: єдність і багатоманітність культури світу; феномен і механізм творення культурної самобутності; взаємодію і взаємовплив різних (етнічних, національних, регіональних) духовних світів нашої планети.

Основним поняттям в аналізі регіональної культури виступає "культурний регіон". В найбільш загальному значенні під культурним регіоном розуміють велику групу історично пов'язаних між собою культур. Народи, які населяють той чи інший географічний регіон, встановлюють між собою стійкі економічні, політичні й духовні зв'язки, виробляють спільні форми життя і звичаї, оскільки проживають в однакових природно-кліматичних умовах. Все це веде до утворення подібних рис у їх культурах, що і визначає специфіку кожної з конкретних регіональних культур. Конкретніше, культурний регіон —це своєрідна єдність етнічних і національних духовних характеристик, що виявляє себе у схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зразків, близькості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних засад.

У сучасній культурології найпоширеніші дві класифікації культурних регіонів світу, які випливають з визнання єдності та ба-

гатоманітності світової культури. Перша, загальніша, здійснює поділ світової культури на культури Заходу і Сходу. Поняття "Схід" і "Захід" при цьому не мають чітко визначеного смислу. Найчастіше під Сходом розуміють Азію, а під Заходом —Європу та Північну Америку. Проте Схід і Захід —не лише географічні поняття, а й різні типи культур, духовності, різні шляхи, способи людського буття у світі.

У широкому значенні Захід —це сфера буття європейської культури, ділянка поширення і визначального впливу християнської та античної системи цінностей. Головними імперативами європейського культурного розвитку визнаються особистість, науково-технічне освоєння і перетворення природи. У чіткішому смислі Захід —^ це Західна Європа в її історичних межах, що розділена на романський і германський світи.

Поняття "Сходу", східного типу культури складніше (аніж Захід) у зв'язку зі своєю внутрішньою, змістовнішою неоднорідністю. Так, виділяють буддійський Схід, Схід арабо-мусульмансь-кий, Схід індуський; єврейсько-іудейський; дослідники акцентують на великих відмінностях у способах життя народів Індії, Китаю, Японії, Ірану, а культура Заходу інтегрована однією релігією —християнством (хоча й поділяється на низку різних конфесій), та й несхожість за типом життя і поведінки на Заході не так кидається у вічі, як на Сході. Незважаючи на багатоплановість і багатозначність поняття Сходу, під властиво Східним типом духовності все більше розуміють шлях людського буття, який грунтується на діалозі буддійського світоставлення з індуїзмом, а також даосизмом і конфуціанством. Відтак типова культура Сходу може бути окреслена метакультурою далекосхідного регіону, в якому відбулась зустріч і дивне переплетіння самобутніх духовних світів Індії та Китаю, а також культур, що історично пов'язані з ними і несуть на собі риси їхньої ментальності —японську, тибетську, індокитайську та ін. Основними якісними характеристиками Східного типу культур є: природність, фаталізм, невідворотня віддяка (карма), віра у реінкарнацію (перевтілення).

Культурні світи Заходу і Сходу здебільшого порівнюються за схемою дослідження М.Вебера (1864—). Видатний німецький культуролог (економіст, філософ, соціолог), зіставляючи східні та західні релігії, виявив численну низку смислових антиномій: так, якщо Захід —демократія (свобода, рівність), то Схід —деспотизм; якщо Захід —аскеза, то Схід —містика; Захід —наукове знання, раціональність, Схід —інтуїція, вживання у світ; Захід —динамізм, розвиток, Схід —непорушність, стабільність; Захід —модернізація, інновативність, Схід —традиційність, -ритуал; Захід —"логос", Схід —"дао"; Захід —індивідуалізм, особистість, Схід —колективізм, держава; Захід —активне техніко-технодогічне перетворення світу, Схід —досягнення гармонії з природним середо-

вищем проживання і медитація; Захід —капіталізм, буржуазність, Схід —комунізм, безкласове суспільство; Захід —ринок, Схід —базар та ін.

Поділ культур на східні та західні фіксують не тільки їх територіальне розташування, а й характеристику методів і способів пізнання світу, ціннісної орієнтації, основних світоглядних установок, суспільно-економічних і політичних структур.

Упродовж тривалого часу проблема "Захід-СхіД" висувалась і розв'язувалась з погляду європоцентризму. Звісно, що всі досягнення східних народів сприймались і оцінювались через імперативи цінностей Західної цивілізації, що у свою чергу наклало тавро "меншовартісного" (варварського, відсталого, провінційного) на культурні здобутки Сходу.

На сучасний момент домінує погляд, згідно з яким Захід і Схід є не цищою і нижчою сходинками культурного прогресу, а двома цілком унікальними шляхами духовного розвитку людства, які не стільки заперечують один одного, а радше взаємодоповнюють і взаємозбагачують світову культуру. Зокрема, вплив Заходу виявився насамперед у сфері цивілізації —техніки, способів організації економіки і політичного життя. Вплив Сходу на Захід можна спостерігати у духовній сфері, виявленні великого інтересу до східної філософії, релігії, етики.

Окремо скажемо про мусульманську культуру. Як уже зазначалось, у широкому смислі Схід тотожний Азії, а отже, охоплює і мусульманську культуру. Проте слід пам'ятати, вдо мусульманська культура сформувалась на межі Заходу і Сходу і містить у собі риси як першого, так і другого.

Подібна доля випала і слов'янській, зокрема українській культурі. Геополітичне розташування між Заходом і Сходом визначило4 її "межовий характер". Однак належність до християнського культурного кола все ж таки вказує на домінанту європейського генокоду, західної основи та спрямування.

Окрім широкомасштабних регіонів ("Схід" і "Захід"), виділяють і культурні регіони меншого масштабу. Так, друга за популярністю в культурології регіональна класифікація розділяє всю культуру людства на: європейський (інколи його називають захід-ноєвропейським-північно-американським); далекосхідний; індійський, арабо-мусульманський; тропічно-африканський; латиноамериканський культурні регіони. У свою чергу кожний з цих регіонів має внутрішню структуру. Наприклад, у межах європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов'янських, угро-фінських народів тощо.

2. ОСНОВНІ КУЛЬТУРНІ РЕГІОНИ СВІТУ (ЄВРОПЕЙСЬКИЙ; ДАЛЕКОСХІДНИЙ; ІНДІЙСЬКИЙ; АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКИЙ; ТРОПІЧНО-АФРИКАНСЬКИЙ; ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКИЙ) ТА ЇХ ХАРАКТЕРНІ РИСИ

Європейський культурний регіон. Термін "Європа" географічно окреслює простір від Гібралтару на Заході до Уральських гір на Сході, і який разом з Азією становить єдиний материк—Євразію. З давніх часів ця територія була заселена різними народами і племенами. Наприклад, окрім греків, етрусків і римлян більшу частину Західної Європи обіймали численні племена кельтів. На південно-східному узбережжі Франції проживали лігури. Багато германських племен заселяли великі простори сучасної Німеччини від Ельби до Рейну. Іспанію займали іберійські племена і ке-льтибери, Британські острови -—кельти. На східному березі Ад-ріатичного моря, в Істрії, жили войовничі іллірійські племена. Землі від Карпат до Балкан належали фракійцям. Скіфи володіли великими територіями півдня нашої Батьківщини.

Поняття Європи набувало різного значення і змісту впродовж різних історичних епох. У давнину ще не існувало Європи в її сучасному розумінні. Відомо, що греки дали півострову Азійського континенту з нечітко визначеними східними кордонами ім'я міфологічної героїні Європи, тому греків стали вважати першими європейцями, а місце, де вони проживали, —Європою. З "Іліади" Гомера дізнаємося, що Європа —донька Сфінкса чи фінікійського царя, в яку закохався верховний олімпієць Зевс. Перевтілившись у білого бика, Зевс викрадає прекрасну Європу і переховує її на острові Кріт. Очевидно, ця легенда стала однією з головних підстав для сучасних істориків вважати, що з острова Кріт веде походження європейська цивілізація.

В часи Середньовіччя поняття Європа набуває нового значення; її починають ототожнювати з християнством, протиставляючи культурі арабо-мусульманського світу, до якого певний час належала Іспанія. Розкол християнської Європи на Католицький Захід та Православний Схід (1054 р.) породжує тезу про певну взаємозамінність понять Схід і Європа, хоча офіційно ніхто не відлучає народи православного Сходу від європейського культурного кола.

В період Нового часу термін "Європа" вживається як синонім до Заходу, цивілізації, міського способу життя, освіченості й протиставляється варварству та Азійському світові. В XX ст. поняття Європи визначається за ідеологічною ознакою; до неї входять передусім індустріально розвинуті країни західної Європи, яким протиставляються країни соціалістичного табору. ГІісля розвалу СРСР і падіння Берлінського муру відбувається напов-

нення поняття Європи новим сенсом; вона починає розумітися як єдиний соціокультурний простір.

Розглядаючи сучасну Європу як історико-культурну цілісність, ми тим самим розуміємо народи європейського континенту, яких об'єднує воєдино спільність витоків, спільна доля, спільна спадщина. Звідси поняття європейська культура —результат внеску багаточисельних культурних спільнот, які злились і взаємозбага-тилися. Жодна з цих спільнот не збігалася з географічними межами Європи; ці кордони були або надто малими, або більшими від неї. Тому Європа народилася, завдячуючи зустрічі різних спільнот і синтезові їхніх культур.

Розглянемо тепер, у чому полягає самобутність феномену європейської культури і якими є її основні складники. За образним висловлюванням французького поета Поля Валері, "все те, що походить з Афін, Риму та Єрусалиму, є істинно європейським". Перекладаючи це твердження на сучасну культурологічну мову, можна сказати, що грецька спадщина, римська цивілізація й іудео-християнський внесок становлять основу європейської культури, європейської свідомості. Проте для того, щоби повною мірою стати європейськими, антична спадщина і християнство повинні були об'єднатися і синтезуватися з культурою народів давньої і середньовічної Європи германців, Кельтів, слов'ян;

Для кращого розуміння феномену європейської культури детальніше розглянемо історичні типи культури, що містять в його основі. Кожному історичному типу культури властиві свої фундаментальні світоглядні орієнтири. Ці орієнтації визначають розуміння і переживання людиною світу і самої себе як його частини. Формування європейської культури пов'язане з традицією, що простягалася від античності через християнську культуру європейського середньовіччя до Нового часу.

Для людини античності характерним був синкретичний, тобто нероздільний погляд на світ, природу. Світ розглядався як єдиний, обмежений у просторі чуттєво-матеріальний космос, населений такими ж чуттєво-матеріальними божествами і людьми. Всемогутні божественні сили утворювали першооснову цього космосу і керували ним. Людина перебувала у стані постійної гармонії зі світом, вона жила в божественному світі, й божественний світ жив у ній.

Античне суспільство переважно жило інтересами земного світу, де точками відліку були поліс і, розпочинаючи з епохи еллінізму, —індивідуум. Для духу античної людини ніщо не було чітко встановлене, дозволявся будь-який погляд, що міг-змагатися з іншим, аж поки не переступить певних меж, заданих самою суттю полісного життя.

В епоху античності народилась філософія у власному розумінні цього слова. З іменами Геракліта, Анаксагора, Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля пов'язаний початок історії філосо-

фії як науки, їхні міркування, висунуті ними проблеми продовжували і після загибелі античного суспільства впливати на еволюцію різних напрямів філософської думки. У становленні історичної науки як раціональної форми пізнання суспільства величезна заслуга Геродота, Фукідіда, Саллюстія, Таціта. Розробляючи саме поняття і теорію держави як "політичної спілки" людей, соціологічна думка породила "Політику", Арістотеля. У соціальному житті формувалось розуміння істинної цінності людини, складалися уявлення про такі духовні цінності, як громадянська свобода і громадянський обов'язок, людяність, гармонійність розвитку особистості. Яскраве втілення духовних цінностей античної людини ми простежуємо в поетичній міфології, літературі, в неперевер-шеній пластиці скульптури та високорозвинутому реалістичному живописі античних митців.

Узагальнюючи, зазначимо, що найціннішими і найхарактернішими надбаннями духовної культури античності для подальшого розвитку і становлення культури європейського регіону були: зародження гуманістичної традиції, досвід демократії античного полісу та виникнення в його культурі спектра різних філософських систем і перших зразків теоретичної науки.  ,

Згасання полісної общини і традиційних культів спричинило утворення духовної порожнечі у світосприйнятті античної людини. Це змусило її жадібно шукати скрізь "духовне". І власне християнству судилося увійти в душі європейців, внести в життя європейських народів дещо принципово нове, не притаманне іншим,культурам, у тому числі й античній. Це було відчуття своєрідної духовної цілісності, з якої людина востійно причащалася, вищого, трансцендентного, божественного порядку. В ролі духовного наставника і організатора такої спільності виступала Церква.

Середньовічний світогляд визнавав "світ" лише як неминучий, що був сповна реальний у буттєвому розумінні й неідеальний —-у моральному. В галузі знання головним принципом відношення до істини виступав догматизм, а методом її пізнання —схоластика. Саме релігія була панівною ідеологією в цю епоху і найкон-цептуальніше оформляла досвід масової свідомості, задавала напрям розвитку культури. Аскетика, гомілетика, агіографія, іконопис, храмова архітектура —це плоди релігійного світосприйняття.

В історії європейської культури цей період знаменний формуванням християнської традиції з її уявленнями про людську індивідуальність, євангельською концепцією моралі та трактуванням людського розуму як створеного за образом божественного і тому здатного до раціонального осмислення буття.

Християнство, по суті, ніколи не було єдиним: процес дроблення супроводжував усю його історію. В ньому розрізняють три основні напрями: православ'я, католицизм і протестантизм. Кожен з них мав специфічні особливості, починаючи з основних

догматів і принципів організації Церкви і закінчуючи ритуалом богослужіння, морально-етичними нормами поведінки віруючих. Своєрідність конфесійних відмінностей багато в чому визначалась характером, духом етнокультурної спільності, на ґрунті якої ці конфесії зароджувались і розвивались. Поєднання конфесійного й етнічно-культурного факторів було вирішальним для утворення самобутніх конфесш-но-культурних світів у християнстві: православно-слов'янського, католицько-романського та протестантсько-германського.

Православ'я зародилось на ґрунті візантійської культури. З часом його вплив поширився на слов'янські народи, які мали тісні контакти з Візантією. Відмінними рисами візантійської культури були: чітко виражений східний колорит, спадщина тривалих і міцних зв'язків з цивілізаціями Давнього Сходу, світський напрям у духовному житті й, нарешті, орієнтація на культурні традиції античної Греції, вплив яких ніколи не припинявся в імперії (на відміну від західно-католицького ареалу). Антична культурна спадщина переосмислювалась і пристосовувалась під неослабним контролем Церкви відповідно до цілей та інтересів православ'я, характерні риси візантійської культури мали величезне значення для формування духовності православного європейського світу, специфіки його світогляду. Ця специфіка, зокрема, виявилась у своєрідному розумінні людини. Людина: розглядалась як тілесно-духовна істота, котра поєднувала дві іпостасі —земне і божественне. Таке розуміння людської природи знайшло відображення у творчості православних митців, де в образі людини гармонійно поєднувались глибока духовність, ідеальність з фізичним буттям. У культурі православного світу значно більшою мірою відчувались глибокий спіритуалізм, загальновизнаний і санкціонований Церквою канон. Християнський схід не знав того релігійно-церковного —в межах християнства- —плюралізму, який набув великого суспільно-політичного значення в житті народів Центральної та Західної Європи. Найхарактернішими рисами культури православного світу можна назвати емоцшність, трансценденталізм і недостатній розвиток емпіричної науки, а також підпорядкованість Церкви державі.

Католицький світогляд формувався під впливом культурних традицій античного Риму і розвивався на ґрунті Західної Римської імперії в романському етнічному ареалі. Тут культурна монополія Церкви була значно повнішою, ніж у православному. Це частково пояснюється трактуванням людини як істоти земної і гріховної. Католицизм діяв формоутворююче на психіку європейця, що виявлялось і в сфері соціальної організації зовнішніх між-людських відносин, і в сфері внутрішньої дисципліни, і в системах чітко визначених понять та порядку мислення. Багато в чому католицька схоластика сприяла виробленню логічного апарату філософських термінів. У духовній творчості культурних діячів католицького світу переважала дидактична нота.

ЗО

Протестантизм виник як протидія католицизму. Його поширення окреслюється ареалом розселення народів германської мовної групи (німці, австрійці, германо-швейцарці, голландці). Тому дух протестантизму багато в чому визначив германський елемент, для якого були характерні такі риси, як внутрішня динаміка, порив до безмежного, воля, що прагнула охопити весь світ. Протестантизм виступив, проти беззаперечного авторитету і диктату Церкви у справі спасіння людини, стверджуючи, що людина може спасти душу лише через особисту віру, яка безпосередньо дарується Богом, без втручання Церкви. Протестантизм висунув нові уявлення про особистість і моральність, про місце релігії у суспільстві, передбачив провідну тенденцію розвитку Теологічної, філософської і правової думки Нового часу. Основною для нього стала тема духовного світу людини, уявлення про морально-осудну особистість і, нарешті (це стрижневий момент), поняття сЬвісті.

Протестантський акцент на внутрішньому світі особистості та практичній релігійності глибоко відбився на всьому подальшому історико-культурному розвитку Європи. Під впливом його ідей, формувались погляди таких великих мислителів як Кант, Фіхте, Гегель, К'єркегор, Ніцше, Ясперс, Швейцер та інших, в яких беруть початок багато впливових культурно-філософських доктрин сучасності (екзистенціалізм, персоналізм, "філософія життя" тощо).

Матриця сучасної європейської культури складалась в епоху Ренесансу на основі перероблення досягнень античної культури і культури європейського Середньовіччя. Ренесанс був не лише відродженням античного світогляду, але в повному розумінні цього слова —новим відкриттям Людини та Всесвіту. Він створив основи для розвитку індивідуалізму. Це був час збудження критичної думки і зародження філософського раціоналізму. Раціоналізм ознаменував перехід від середньовічної авторитарності до критицизму Нового часу; Це привело до формування розвинутої науки і тих основ наукової раціональності, які вирізняють її з-поміж інших форм пізнання світу. Наука стала набувати Світоглядних функцій, а наукова раціональність почала розглядатись як одна з найважливіших цінностей людської життєдіяльності. Цінність науки пов'язувалась з особливим розумінням людської природи та її пізнавальної діяльності. \

Людина стала розглядатись як сила, що протистоїть природі, втручається в її процеси, перетворює об'єкти природи в необхідні для себе предметні форми. В цій системі розум розглядався як гідний вияв людської природи. Формування світоглядних функцій науки завершилось в епоху Просвітництва. Це й визначило весь подальший розвиток сучасної європейської культури. Найсуттєвішим виявом західної духовності в схематичному спрощенні можна вважати, насамперед, сцієнтизм, тобто примат і культ науки

подальшими наслідками —технікою і техніцизмом наук. Згадаймо відоме гасло О.Конта: "Знати, щоб передбачити, щоб змогти". Другим моментом вияву європейського духу є персоналізм —високе цінування тієї своєрідної духовно-психічної цілісності, яку ми називаємо особою і яка є носієм культурних цінностей.

На основі такої духовності оформилося поняття сучасної європейської цивілізації. З XVIII ст. починається розбіг цієї цивілізації, що виявилось у прогресі техніки та наукової технології, впровадженні її досягнень у виробництво. Технічні, а пізніше науково-технічні революції, роблять це суспільство надзвичайно динамічним, приводять, часто впродовж одного-двох поколінь, до зміни соціальних зв'язків і форм людського спілкування. Для цієї цивілізації характерний яскраво виражений у культурі пласт інновацій, які постійно ламають і перебудовують культурну традицію.

Отже, доба Нового.часу (XVI —поч.ХХ ст) :—це історична епоха, впродовж якої культура західноєвропейських країн набула тієї розвинутої форми, що вирізнила Європу з-поміж всього іншого культурного світу, коли можна було говорити про європейську культуру як про певний особливий тип культури. Головними системоутворюючими принципами цієї культури були: антропоцентризм, раціоналізм, сцієнтизм, європоцентризм. .¦

Як стверджують дослідники європейської специфіки, коли в попередні епохи культура Євроци ще не вважалася "сповна європейською", тобто тим особливим соціокультурним світом, що об'єднує країни Європи в єдине ціле на противагу іншим, то на сучасний період вона (культура) вже перестала бути типово "європейською".

Йдеться про взаємодію і взаємовплив європейської культури з культурами інших народів світу. Наприклад, у XX ст, європейський тип культури, з одного боку поширився далеко за межі Європи, охопив інші континенти —Америку, Австралію; азійські, латиноамериканські та африканські країни. З іншого —ще з середини XVIII ст. (коли в Європі намітились перші симптоми кризи раціоналістичного світогляду, розчарування у можливостях розуму) ведуться пошуки альтернативних незахідних (європейських) шляхів духовного розвитку. Європа звертає погляд на Схід і потрапляє в поле магічного впливу індійської, китайської, арабської культур. Це приводить до переорієнтації на емоційно-інтуїтивне сприйняття світу, на ірраціональні способи пізнання. Так з'являються філософія Шопенгауера, Ніцше, Дільтея, Бергсона, неотомізм, фрейдизм, прагматизм, екзистенціалізм. В мистецтві це приводить до утворення нових напрямів: кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму, футуризму, імпресіонізму, експресіонізму, Різні течії в сучасній європейській культурі можна згрупувати залежно від того, чи переважає в них"ірраціоналізм аж до містики, тісно пов'язаний з ним песимізм, невіра в прогрес, настрої занепаду, безнадії, відчаю, чи, навпаки, культ сили, оптимістична віра в

раціоналізацію, дух заповзятливості, успіху, зневаги до слабших і невдачливих. Взаємодія і взаємопроникнення цих тенденцій настільки сильні, що іноді дуже складно визначити, яка з них переважає в тій чи іншій конкретній течії.

Як це траплялось уже в епохи культурного перелому, в сучасній західноєвропейській культурі другої половині XX ст. утворився своєрідний духовний вакуум. Індустріальна цивілізація пережила глибоку кризу, що торкнулась її типологічних рис: культу розуму, науки, установки на підкорення природи тощо. Європа у XX ст. почала вести пошук в напрямі багатоманітного розуміння людського життя, усвідомивши, що вищі цінності культури не можуть бути зведені лише до раціонального начала. І йдеться не обов'язково про ірраціоналізм, а про а-раціоналізм, не про заперечення, відкидання розуму, а про його доповнення іншими компонентами духовної культури, наповненням його гуманістичним змістом. Звідси неабиякий до духовного досвіду Сходу.

На підтвердження можна апелювати до праць сучасних європейських культурологів, таких як У.Бейнбрідж, М.Гарднер, М.Ді-лінгер, Б.Рассел, Р.Старк, М.фергюсон. Ці автори висловлюють спільну думку про те, що в сучасному західному світі відбувається "революція свідомості", а з нею —і народження нової культури. Важливими ознаками нової духовності називають: формування установки на власний досвід на противагу схоластичному інтелектуалізму та узаконеній моралі панівних церков;- зростання інтересу до явищ екстрасенсорного сприйняття та парапсихології; широке захоплення різноманітними техніками саморозвитку (са-мореалізації); поширення моди на магію й астрологію, їх глибоке проникнення в масову культуру; велика популярність давніх і нових східних релігійних вчень.

Отже, збуваютьсяпрогнози про те, що переважно аналітичний західний розум з часом все більше буде збагачуватись інтуїтивно-цілісним духом східних культур і в свою чергу збагатить їх тим, що придатне для них. В умовах зростання взаємозалежності народів Європа розвивається не ізольовано, а в тісному зв'язку з народами інших континентів. Цей зв'язок стає все ор-ганічнішим і нерозривніщим. Європа пройшла тривалий і складний історичний шлях, який позначений високими досягненнями людської думки і прогресу. Тут накопичений величезний досвід боротьби за свободу, демократію і соціальну справедливість.

Далекосхідний культурний регіон. Більша частина сучасного населення далекосхідного регіону належить до трьох основних груп монголоїдної раси; північна (корінні народи Сибіру і народи північно-східного Китаю); східна (монголи та північні китайці); змішані та перехідні форми між монголоїдами й ав-стралоїдами (південні китайці, індонезійці, народи Індокитаю, Японії).

Культурна самобутність далекосхідного регіону найкраще розкривається крізь призму китайської та японської духовної специфіки з додатками елементів індійської культури. Світоглядними орієнтирами в регіоні з давніх-давен слугували конфуціанство, .даосизм, легізм, синтоїзм і буддизм. Всі вони мали величезний вплив на формування стилю мислення, способу життя і діяльності жителів регіону, були одночасно і релігіями і філософсько-практичними системами. Так, буддист не втрачав традиційних язичницьких вірувань, що увібрали в себе даосизм і сінтоїзм, дотримувався настанов конфуціанства. Багато храмів стали змішаними, спільними для цих вірувань. Отже, все це —елементи, складові частини своєрідного цілого. Спробуємо дещо детальніше розглянути основні компоненти далекосхідної культури.

Китай. Територія Китаю тривалий час була майже цілковито ізольована природними географічними бар"єрами від всього іншого цивілізованого світу, в тому числі і від основної зони культурного обміну того часу —Середземномор'я. Китайський регіон десятки століть не мав постійної визначеної назви. Імперія в різні часи іменувала себе по-різному: Тянь-ся —"Піднебесна", Чжунго —"Серединна" (тобто та, що перебуває в центрі ойкумени), а часто Дайго —"Велика держава". При цьому завжди добавлялось ім'я відповідної династії, які час від часу змінювались, наприклад: Дайціньго —при династії Цінь, Даймінго —при династії Мін.

Головним, найконсервативнішим і стабілізуючим компонентом духовної культури китайців є конфуціанство. Конфуціанство —складний духовний феномен, в якому поєднались релігія, етика, естетика, теорія держави та державного правління. Час зародження конфуціанства —VI ст. до н.е., місце народження —маленьке царство Лу в центрі Китаю. Назвою конфуціанство завдячує давньокитайському мислителю Кун-цзи (або Кун Фу-цзи —"шановному вчителеві Куну" на ім'я Цю, на прізвище Чжун-ні, відомого в європейському світі як Конфуцій (551 '-479 pp. до н.е.) та школі його учнів, які розвинули вчення Вчителя і стали називатись конфуціанцями.

Понад 2000 років конфуціанство було ідеологією імператорського Китаю (паралельно поширювало вплив на інші країни регіону); воно заклало основи всього китайського способу життя, визначило принцип організації китайського суспільства; стало квінтесенцією китайської цивілізації. Будь-яке велике віровчення має певний "корпус" священних текстів, авторитет котрих немов санкціонує дії людей з огляду вищих критеріїв світопізнання; дотримувалися моральних законів. Конфуціанський канон, своєрідна "біблія" конфуціанства —це "Ші сань цзік", —"Тринадцятикни-жжя". Основа основ канону —"У цзін" —"П'ятикнижжя" -~ збірка базових знань про світ та історію, збірка, що містить у собі: "І цзін" —"Книгу перемін", "Ші цзін" —"Книгу пісень

"Чуньцю" —"Весни і осені" —історичну хроніку, що ґрунтується на подіях у царстві Лу; "Шу цзін" —"Книгу історичних переказів", або "Книгу документів"; "Лі-цзи" —"Записки про ритуал", або "Записки про етико-релігійні норми".

У китайській традиції "І цзін" —це книга, в якій за допомогою різних комбінацій "ба-гуа" —восьми триграм і коротких висловлювань —пророцтв до них —вичерпно трактувалися всі можливі ситуації у світі, всі таємниці світобудови й історії людства. Лише вивченню однієї цієї книги можна було посвятити все життя.

Після "П'ятикнижжя" вивчали —"Си шу" —"Чотирикниж-жя", куди входять: "Лунь юй" —"Бесіди і судження" (Конфуція), "Мен-Цзи" —"Бесіди і судження Мен-цзи", "Да сюе" —"Велике вчення —і "Чжун юн" —"Про Серединне і Постійне". Після цього китайський книжник-конфуціанець переходив до вивчення "І лі" —"Книги обов'язків і суджень", "Чжоу лі" —"Книги суджень династії Чжоу", "Сяо цзін" —"Канону синівської шанобливісті", "Ер я" —"Близького до канону" і нескінченних коментарів.

Морально-етичні принципи конфуціанства створював Учитель на основі норм, які панували в сім"ї, громаді. Ці принципи Конфуцій переносить на суспільство загалом, де в ролі батька народу повинен був виступити правитель царства —еталон людської мудрості, який досконало володів морально-етичними критеріями. Зупинимось дещо детальніше на головних вузлових моментах етичного вчення Конфуція. Його етику інколи умовно називають "етикою ритуалу", в якій подається нормативна програма праведного життя. На думку китайського мислителя, власне ритуал здатний поєднати доброчесність і щастя, волю окремої людини та її життя, витворити мир і злагоду в суспільстві.

Основою основ вчення Кун-цзи є поняття, "лі" —правила благопристойності та поведінки, або правила етикету, і навіть норми благопристойної мови. Поняття "лі" —це, по суті, порядок речей у суспільстві, правлінні й обрядах. Керівництво народом —справа "цзюнь-цзи" —"благородних мужів": монарха і його ва-ссалів. Справа народу —покірно служити "благородним мужам". У цьому полягав вічний принцип "лі". Багатство і почесті, що дарує Небо —сфера верхів для виконання обов'язку перед народом. Бідність і низьке становище теж зумовлені волею Неба —це місія низів. У цьому також виявляється вічний принцип "лі". "Висока" мораль "благородних мужів" притаманна верхам, і "мала" мораль з її відданістю, щирістю —обов'язок "малих людей". Керівництво здійснюється за незмінним принципом —володар є володарем, а підданий є підданим.

"Сяо" —покірний послух, синівська шанобливість, обов'язок дітей перед батьками (молодшого до старшого в сім'ї). Вважається, що конфуціанство —віровчення батьківсько-синівських стосунків, тому проблема "батьків і синів" у Китаї просто не могла^

виникнути. Обов'язковим вважалось дотримання культу предків, обрядів служіння їх духам, бо порядок в сім'ї та суспільстві, за Конфуцієм, забезпечувався переважно через духів померлих предків.

Головне завдання людини, за Конфуцієм, —переборювати себе і в усьому дотримуватися етикету, що означає створювати ідеал соціальної досконалості —"цзюнь-цзи". До принципових понять конфуціанського вчення належить "жень" (гуманізм, людинолюбство) та "і" (обов'язок). "Жень" містило за смислом велику кількість чеснот (стриманість, скромність, розум, доброта, безпристрасність, справедливість), і рідко хто міг називатись гуманною людиною. Володіти "жень", за Конфуцієм, могли лише мудреці та герої. Поняття "і" означало моральне зобов'язання, обов'язок, який людина внаслідок своїх чеснот покладає на себе. Сполучення "жень" та "і" давало змогу стати "цзюнь-цзи" (благородною людиною).

Цілком природним наслідком стало присвоєння звання "цзюнь-цзи" самому Конфуцію, перетворення його на об'єкт поклоніння. Засновнику конфуціанства стали поклонятись у спеціальних храмах —"мяо". Всередині храму була спеціальна ритуальна табличка з іменем Кун-цзи. Наприклад, у столиці імперії сам імператор кожного року особисто приносив жертви і молився духу Кун-цзи, віддаючи тим самим данину пам'яті великого мудреця. По боках від таблички були зображення улюблених учнів Конфуція з такими ж ритуальними табличками і надписами.

У всьому простежувалась основна, особливість китайської манери поклоніння богам і предкам: головне —не розкіш храмів, а церемонії на честь духу Кун-цзи. Церемонії здійснювали окрім самого імператора, сановники-жерці, знатоки конфуціанського вчення.

Специфічність конфуціанства як релігії полягала в тому, що в ньому персоніфіковані земний спадкоємець божественного (тобто імператор як єдиний одержувач "велінь" Неба) та надзвичайно абстрактно представлене божественне (Небо —втілення природних закономірностей, творець усього існуючого, принципів моралі й усіх чеснот і безособова сила, котра скеровує хід земних подій). Імператор —єдиний посередник між земним і небесним, а все суспільство —одна велика, але ієрархічно збудована сім'я. Імператор управляє нею згідно з приписами Неба, а допомагають у цьому мудреці, тобто ті, що оволоділи знаннями і всякими чеснотами, -—вони й становлять основу адміністративно-політичної структури держави. Конфуціанство на відміну від інших релігій (з їх ідеями скорботи, страждання, віри і втіхи в потойбічному житті) було справжнім мистецтвом жити. В центрі його доктрини завжди перебувала людина, колектив, суспільство, налагодження правильного і впорядкованого життя на цьому світі. Культ практичної користі, конкретного щастя, що досягаються за допомогою внутрішніх чеснот і постійного самовдосконалення

мали величезний вплив на-формування духовної культури, психічного складу і національних традицій китайського народу.

Отже, головними характеристиками конфуціанства є раціоналізм, домінування моралі над релігією, скептичне ставлення до світу надприродного і виняткова увага до етико-політичних і соціальних проблем. Конфуціанство виступило у ролі соціально-політичної доктрини і водночас етики тієї релігійної системи, що домінувала в регіоні. За функціональною значимістю воно було еквівалентне тій частині християнського вчення, яка містить соціальні принципи і моральні постулати.

Якщо щирим, суб'єктивним прагненням Конфуція було створити ідеал гуманної доброчесної та гармонійно розвинутої людини, то з часом у вченні конфуціанства на передньому плані постала не суть, а лише зовнішня форма, яка виявилась переважно у вигляді демонстрування відданості до старших, поваги до порядків минулого. Численні послідовники конфуціанства з їх сліпою відданістю кожному слову вчителя, надзвичайно посприяли перетворенню його вчення на догму. В ідеали "цзюнь-цзи" почали вбачати не стільки вираз внутрішньої цінності людини, яка вільно обирає свою долю, скільки зовнішнє оформлення благопристойності у суспільстві.

Це з одного боку. З іншого —культ предків і культ "сяо" створили в Китаї істинний культ сім'ї, рівного якому ніколи і ніде не було. В суспільстві домінували кланові зв'язки між близькими і далекими родичами над всіма іншими видами соціальних зв'язків. Для сучасних китайців, як і раніше характерна орієнтація на сімейну, кланову групу, досягнення власних цілей через посередництво цієї групи. Наприклад, типове китайське приватне підприємство —це форма сімейного типу.

Даосизм, як і конфуціанство, —одна з головних гілок китайської культури, поява якої припадає на VI ст. до н.е. і пов'язана з іменем легендарного мислителя Лао-цзи. Головною книгою життя Лао-цзи є "Дао де дзін" ("Книга про шляхи і доброчесності") —проповідь природності, життєвої спонтанності, тобто проповідь "цзи жань" —життя, яке не вимагає від людини жодних зусиль, а ґрунтується на власних природних ритмах. Практична реалізація "цзи жань" —це "у вей" —"недіяння". Для "цзи жань" немає потреби в особливому тлумаченні, тому виконання "цзи жань" —це і "бу янь" —мовчання. Для "цзи жань" також немає значення соціальний уклад, і краще б його взагалі не було або він був би "природним". Культ природності —головна відмінність лаоського вчення. Гасло цієї філософії —"Не нищи природного людським, натурального —штучним, не жертвуй собою заради придбання". Ідеал Лао-цзи полягає не у прагненні до майбутнього (європейська традиція) і не в поверненні до минулого. Його вибір —це середній путь —перебування у теперішньому, вічна рівновага і постійність —"чан".

Що ж таке дао в знаменитій книзі Лао-цзи? Це безмежність і абсолют, істина і порядок. Дао —всезагальний закон природи, початок і кінець творіння. Дао —нечітке і туманне; це образ і великий образ, форма без форм, образ без сутності (без плоті). Дао —це сфера парадоксу: все і нічого. Дао всюди і у всьому. Його ніхто не створював, але все з нього народжується д до нього повертається. Небачене і нечуване, недоступне органам чуття, постійне і невичерпне, безіменне і без форми, —воно дає початок, ім'я, форму всьому на світі. Дао обіймає небо і землю, немовби охоплюючи собою всесвіт. Дао дотримується лише "природності". Головний його закон —мінливість, постійний рух, зміна подій. Але дао—це і порожнеча, нуль, спокій. Тобто дао —це рух і спокій. Це вищий рівень, де зникає межа між життям і смертю, де наступає безсмертя. За Лао-цзи, спокій бажаніший аніж рух, тому кінцева мета, єдиний смисл і щастя людського життя —пізнати дао, дотримуватися дао і, нарешті, злитись з дао, щоб перетворитись в істинну "дао-людину". І тоді тіла даосів можуть трансформуватись, можуть ходити по воді і по вогню, не відкидаючи тіні на сонце. Більше того, "дао-людина" за бажанням може вирішувати закінчувати чи знову відроджувати власне життя. Своєрідна еманація дао —це "де" -—доброчесність, що все напоює, і "ці" —енергія всесвіту —універсума. Людина не має права втручатись у справи дао, це вважається злочином. Ось звідки витоки принципа "у-вей".

В історії даосизму виділяють ранній (філософський), пізній (релігійний) даосизм та неодаосизм. Ранній даосизм є вченням про життя в єдності з природою, про що вже згадувалось.

У І—III ст. н.е. ранній даосизм розколюється, внаслідок чого з'являється так званий пізній, релігійний даосизм. Як релігія даосизм охоплює вчення про надприродну божественну силу —Дао, вчення про потойбічний світ, а також систему заклинань і талісманів. У релігійному даосизмі ототожнення з вічним Дао інтерпретується як магічне осягнення тілесного безсмертя; поширені легенди про лаоських святих, котрі були безсмертними і володіли таємничим еліксиром життя. Релігійний даосизм особливо великого впливу набув у епоху Тан (618—pp.).

Даоські жертвоприношення, молитви, заклики до богів —все це здійснювалось у незчисленних критих храмах-павільйонах, що іменувались "гуанамй" або "дао-гуанами". Гуани —це приземкуваті будівлі з характерними дахами, інколи подвійними і зі загнутими доверху краями. Дахи покривались жовтою або зеленою черепицею (жовтий колір символізував силу, велич, багатство, могутність; зелений —вічний мир і спокій).

У поклонінні лаоському пантеону діяло вже згадане неписане китайське правило: головне —не багате убранство храмів, а церемонії, виконання священних церемоній поклоніння богам, духам, предкам, безсмертним.

Наголосимо на натуралістичному віталізмі китайської думки, що передбачав надзвичайно високу оцінку життя, а довголіття вже з самого початку формування китайської культури було фундаментальною цінністю. В даосизмі ці риси китайської духовної культури виявились у вченні про Дао як джерело життя і безсмертя.

Для набуття тілесного безсмертя даоси розробили складні системи психофізичних вправ, займались алхімічними пошуками еліксиру безсмертя. Особлива роль належала правильності сексуального життя, взаємодії жіночого ("ініь") та чоловічого ("ян") начал з вироблення енергії "ці", що веде до злиття з Дао. На думку даосів, якраз у поєднанні "інь" та "ян" полягає засіб подолання роздвоєності світу і віднайдення безсмертя.

Велика увага даосів до природи дала поштовх розвиткові у цьому регіоні алхімії, хімії, медицини, фармацевтики. Ідея даосизму про досягнення тілесного безсмертя вплинула і на традиційну китайську гімнастику "ци гук", а також на низку стилів бойових мистецтв, насамперед "Тай цзи-цюань" ("Кулак Великої Межі").

Неодаосизм вже був адаптований до умов соціально-державного життя і не вимагав відмов від участі у державних справах. У сучасній світській формі даосизму визначальне місце займає психотехнічний рівень. Це означає зростання інтересу до лаоської психофізіотехнічної практики: дихальних гімнастичних вправ (на зразок "Тай-цзи цюань"), зокрема до зв'язаних із даосизмом прийомів бойових мистецтв ("у шу"), в тому числі й тих, що ведуть походження від лаоських релігійних шкіл (наприклад, школа "у шу").

На сучасний момент лаоською психофізіотехнікою активно цікавляться вчені, передусім медики. З іншого боку, в плані ідеології даоські методи розглядаються як одне з найвищих досягнень китайської цивілізації та науки, їх інтегральної частини; на рівні масової свідомості активно формується мода на "у шу".

Легізм виник і розвився разом з конфуціанством (V—III ст. до н.е.). Як і конфуціанство, він прагнув до утворення сильної і добре керованої держави. Але якщо конфуціанство на перший план висувало моральні якості людей, то легізм дотримувався державних законів і доводив, що політика несумісна з мораллю. Основними методами впливу на людей, за легізмом, повинні бути нагороди і покарання, причому останні мусять домінувати. Легізм мав величезний вплив на становлення державності в Китаї. Держава за його зразком проіснувала до XX ст.

На відміну від європейського регіону в Східній Азії народні вірування утворили міцну єдність з державною структурою. Замість обернення населення в нову віру і викорінення попередніх релігійних культів тут спостерігався процес поступової інфільтрації прийшлої світової релігії (буддизму) у різні сфери суспільного життя. Але різниця цим не обмежувалась. Держава, що мала традиційний сакральний фундамент, відносилась до місцевих і

прийшлих релігійних систем як до чогось часткового і нижчого порівняно з власною сакральністю, тому ставила їх у підлегле становище. Вона трактувала релігію лише з прагматичного погляду, намагаючись використовувати її як допоміжний засіб управління народом. Наслідком цього було повне і необмежене панування держави над релігійними організаціями у політичному, адміністративному й ідеологічному аспектах.

Традиційна соціальна структура Китаю визначається системою сімейно-кланових зв'язків, що пронизані принципом ієрархічно-сті, підпорядкованості нижчих вищим.

На початку нашої ери і аж до кінця IV—V ст. впливовою ду^ ховною силою в регіоні стає буддизм (у формі "махаяна"). Проникаючи у різні країни далекосхідного регіону, буддизм-був змушений адаптуватись до своєрідних місцевих, соціальних умов. Це приводило до його трансформацій, часткової зміни змісту і форми. Внаслідок трансформації утворювались так звані місцеві, національні варіанти буддизму: чань*буддизм у Китаї, дзен-буд-дизм у Японії, ламаїзм у Тібеті.

Буддизм "чань" багато в чому —повна протилежність традиційному класичному буддизму. Наприклад, для будь-якого буддиста найбажанішою метою є досягнення нірвани заради того, щоб стати Буддою чи бодхісатвоюГ Буддизм "чань" вчить, що це лише марнота. Слід звернути погляд на реальне життя, навчитись жити власне зараз, поки ти живий, поки можеш щось взяти від життя і чогось від нього навчитись. (Звичайно, йдеться не про чуттєві насолоди). Істина і Будда всюди і у всьому: в красі природи, радості праці, у скромності та величі самої простої роботи. Отже, чань буддизм —це своєрідне мистецтво "життя для себе," для пізнання істини і Будди, істини, що розкривається через прозріння й осяяння. Осягнути таку істину може лише людина, яка психологічно підготовлена для цього. Золотим віком китайського буддизму вважається епоха Тан.

Головні релігійно-філософські, світоглядні системи Китаю сформували особливий етно-ментальний тип людини. Так, книга "Китайці у себе вдома" (1909 р.) англійського місіонера Дж.Макгована подає стереотипні уявлення європейців про китайців, їхній національний характер. Зокрема, автор наголошує на надзвичайно розвинутому почутті відповідальності китайців, особистій жертовності заради вищого колективного блага (сім'ї, роду, держави), акцентує на таких рисах китайської національної вдачі, як добродушності, гуморі, терплячості, наполегливості, високій працездатності. Одночасно Дж.Макгован зауважує, що надання великого значення ритуалу, церемоніям породжує брак (або й цілковиту відсутність) щирості, неправдивість, а знаменита китайська добродушність і розсудливість часто дивно поєднуються з" жорстокістю. Сучасні соціологічні дослідження засвідчують, що проведені

дж.Макгованом розвідки не втратили актуальності також для Європи дотепер.

Китайська цивілізація в процесі розвитку досягла значних висот. Достатньо лише пригадати, що багато галузей китайської промисловості недосяжні для Європи. Це, наприклад, ступінь досконалості фарби, технологія фарбування тканин, фарфор, багато матеріалів із шовку, лаковані фарби. Китайське землеробство посідає одне з перших місць на землі. Викликають захоплення естетичні форми китайських ландшафтних садів, успіхи фармацевтики, китайські канали. Окрім цього, порох, книгодрукування, папір, компас були давно відомі китайцям і від них запозичені Європою. Китайська астрономія, наука і знання, мабуть, ніде не користувались таким високим авторитетом, як у Китаї.

Другим головним компонентом культури далекосхідного регіону є її японський різновид. Японія (японською мовою —Ніхон) —це острівна країна, яка займає низку островів японського архіпелагу приблизно на 3400 км вздовж східної частини Азійського материка. Вона має ім'я "Країни, де сходить сонце".

Вишукана самобутність японської культури завдячує таким феноменам, як синтоїзм, самураї, сумо, дзюдо, театр кабукі, ікебана, чайна церемонія, декоративний сад.

Синтоїзм (у перекладі з японської означає "шлях богів") —найдавніша національна релігія японців, що оформилася в VI —VII ст. н.е. Синтоїзм пов'язаний з виникненням японського племені ямато, релігія якого мала назву синто (1 —ст. н.е.). Основу синтоїзму становлять культи природи, предків та японського імператора —мікадо; віра у різні магічні сили і забобони, багато первісних шаманських і чаклунських обрядів. Основні міфи синтоїзму зафіксовані у творах VIII ст. —"Кодзікі" ("Записки про справи давнини", 712 p.), "Ніхонгі" або "Ніхонські" ("Аннали Японії", 720 р.) та "Когосюі". У міфах зібрані уявлення про походження національних божеств (камі), японської території та нації. Синтоїзм налічує близько 8 млн божеств, з-поміж яких найголовніше місце належить богині Сонця Аматерасу. Стародавня синтоїстська легенда розповідає, що Аматерасу подарувала онукові (першому японському імператору) священні дзеркало, меч і намисто з яшми. Ці три символи (дзеркало —символ знань, меч —доблесті та мужності, яшма —мистецтва, краси, гармонії) стали фундаментом духовних цінностей японців. Традиційним типом синтоїстського храму є торій, схожий на ворота з двома поперечинами. Торій вважається національним символом Японії, оскільки це один із небагатьох зразків суто японського зодчества, який існував ще до іноземних впливів.

З 1868—pp. сінтоїзм був державним культом. Під час Другої світової війни японські мілітаристи використовували його для розпалювання крайнього націоналізму.

Історія синтоїзму тісно переплетена з конфуціанством і буддизмом. Так, синтоїзм запозичив у конфуціанства деякі принципи, зокрема, про покірність людей суверену і необхідність гармонії між правителем і простими людьми на кожному рівні влади, а також принцип, за яким імператор —це нащадок богів. Поширення буддизму в Японії (VI—VII ст.) породило таке явище японської культури, як дзен-буддизм (своєрідна японська реакція на індо-чань-буддизм). Основні положення і японського (дзен) варіанту буддизму, і китайського (чань) збігаються. Це недовіра до словесної форми як форми передачі вищої істини, до логічного мислення як засобу її осягнення, досягнення вищої істини через інтуїтивне осяяння, удосконалення в процесі активної життєдіяльності й естетизації навколишньої дійсності (особливо в дзен-буддизмі), відмова від наслідування і досягнення внутрішньої свободи. Відмінності ж між ними були незначними, зокрема, у японському варіанті дещо зміщуються акценти —посилюються секуляризаторські тенденції.

Японія стала першою азійською країною, що сприйняла європейську цивілізацію. За два-три десятиліття після /крутої Світової війни вона (як і Китай сьогодні) перетворилась в одну з найбільш економічно розвинутих держав світу. Існує приказка, серцем Японія —в старому, а розумом —у новому.

Японський спосіб життя не передбачає якихось універсальних норм поведінки, проте виділяється сфера обов'язків і сфера насолод. Однією з важливих скритих пружин, що керує механізмом поведінки японців, є обов'язок честі —"гірі". Він примушує японця постійно турбуватися про свою репутацію. Японець дуже боїться поставити себе чи іншу людину у незручне становище, майже ніколи не скаже "ні".

Для естетичної думки далекосхідного регіону характерні дві тенденції, які значною мірою були визначені даосько-буддійським сприйняттям і конфуціанством. Тенденція, що була пов'язана з філософською традицією чань- і дзен-буддизму, стверджувала натяк і недомовленість у мистецтві, втілення вічності як миті, простору " як безмежності, опосередковані зв'язки як глибинні асоціації між поезією і живописом. Творчість тут виявляється як прозріння, натхнення. Вияв цієї тенденції найчіткіше простежується в традиційному японському мистецтві. Культ краси в Японії (як культ моральних цінностей у Китаї) з давніх часів вшановувався і виконував роль релігії. Гармонія розумілась як узгодженість з природою і життям, вимагалась однакова її присутність як у природі, так і в побуті. Ця особливість породжена прагненням знайти, виявити, зобразити прекрасне в буденному, поєднати мистецтво з повсякденністю. Наприклад, чайна церемонія, мистецтво кулінарної обробки риби чи добір ароматів вважаються настільки ж рівноправними, як живопис, музика. Доведені до досконалості, віртуозності виконання, вони дійсно ставали мистецтвом, що безпо-

середньо ввійшло у побут. Будь-яке мистецтво в дзен-буддистсь-кій традиції означало, передусім, шлях ("де", "дао") пізнання істини, вдосконалення майстерності, особистості, шлях, який ніколи не закінчувався (кендо —шлях меча, тядо —шлях чайної церемонії, кадр —шлях квітів).

Конфуціанська тенденція стверджувала достовірність художнього образу, реальну просторову і часову протяжність у художньому творі згідно з реальним людським досвідом, прямий безпосередній зв'язок зображення і слова. Звідси —ілюстративна символіка і дидактика у мистецтві. Вважалося, що найкраще сприйняття мистецтва забезпечують літературна й історична ерудиція, вміння оцінити витонченість художньої техніки. Конфуціанська мораль, що вимагала покори і пошани, окреслила коло провідних тем китайського живопису. Це —любов до батьківщини, держави, сім'ї (зокрема батька, старшого брата, дружини), шанування предків, благоговіння перед мистецтвом, ствердження великої цінності творчості, повага до знань, преклоніння перед вченими, самовдосконалення, послух дітей.

Якщо в мистецтві ЗахЬду з часів античності людина була центральною фігурою і в її відображенні мистецтво досягло виняткової досконалості, довершеності й повноти, то відношення до неї митців Сходу не було таким безумовним і відкритим. Наприклад, у Китаї людина, хоча й зображувалась у багатьох літературних жанрах —романах, новелах, поезіях; але не як індивід, особистість, а як соціальний тип, абстрактний символ, носій визначеної і чітко окресленої мети.

Розкриваючи специфіку духовності далекосхідного регіону, неможливо залишити поза увагою місце та роль обряду, ритуалу, символіки у його системі цінностей. Значення абстрактної ритуальної символіки пояснюється відсутністю персоніфікуючих ту чи іншу ідею або силу природи, богів, а також другорядною роллю містики і приматом раціоналізму. Тобто не боги сонця, землі, неба чи дощу, а самі одухотворені явища природи виступали у відповідних їм символах. Така важлива особливість відображена в мистецтві й призвела до того, що його, вільного від ритуальної символіки, в Китаї майже не було.

У мистецтві далекосхідного регіону нерідко зникають такі звичні для європейців кордони між видами мистецтва. Наприклад, традиційне китайське "мистецтво пензля" є специфічним синтезом живопису, графіки, поезії, каліграфії: тут і лаконічний малюнок, і витончено виписані ієрогліфи, і поетична уява зливаються на полотні у цілісному художньому образі. В традиційних жанрах східного живопису відсутня пряма чи зворотня перспектива. Картини не мають чітко виділеного центру, в них не фіксується точка, з якої вони написані. Художник ніби розчиняється у світі, який зображає. В класичній поезії Китаю та Японії автори також

уникають виражати чи якось позначати свою особистість. У віршах майже повністю відсутні особисті, займенники, а дієслова використовують так, що важко однозначно визначити ознаки суб'єкту.

Тривалий час панувала думка про те, що Схід відстає чи сповільнено розвивається. Ми звикли виміряти ступінь розвитку суспільства ступенем розвитку техніки, точної науки, але, ймовірно, існують інші критерії, наприклад, естетичні, моральні. Можливо, Європа буде виглядати дуже відсталою з погляду тих високих духовних критеріїв, які впродовж двох з половиною тисячоліть виробляло мислення народів далекосхідного регіону. Схід не йшоа повільніше від Заходу, він обрав інший шлях.

Індійський культурний регіон. Індійський регіон як географічне поняття охоплює територію півострова Індостан.

У формуванні історико-культурної спільності регіону брали, участь такі народи, як дравіди, арії (індоарії), перси, греки, саки, араби та ін. Тому населення сучасного індійського культурного регіону —це нащадки різних історико-культурних груп, які настільки змішались одні з одними, неможливо визначити, де закінчується ареал одного, а де бере початок інший.

Давні перси, після вторгнення в долину Інду (VI ст. до н.е.), назвали цей субконтинент Сіндху —за назвою ріки Інд (звідси грецькі назви Індос та Індікос); у V—VI ст. його найменування —Сіндху, Шін-Туп та Інту; для мусульманських завойовників —Гіндустан —Країна індусів; у європейців того часу —Індостан. З XIX ст. країна нарешті дістає сучасну назву —Індія.

Засадничими елементами культуротворення в регіоні слугують, з одного боку, місцева давньоіндійська культура дравідів та аріїв, а з іншого —впливи мусульманської та європейської культур.

Цивілізаційну самобутність індійського культурного регіону дослідники (зокрема, відомий індолог С-Ф-Ольденбург) пояснюють чотирма системоутворюючими принципами індоарійського походження: 1) сільською громадою, що визначає головний спосіб життєдіяльності народів регіону; 2) брагманізмом, як панівним релігійним світоуявленням; 3) кастовим устроєм як основним типом соціальних взаємовідносин; 4) санскритом як мовою культурного спілкування.

Домінантами індійської культурної самобутності та єдності в регіоні є літературна мова санскрит і релігія. У мовному відношенні цей регіон представляють: староіндійські (найдавніша з них мова вед, наступна сходинка —санскрит), середньоіндійські (пракрити) та новоіндійські мови. Головною літературною мовою' традиційної Індії вважають санскрит (від давньоінд. санскрита —оброблений, доведений до досконалості). Санскритом написана більша частина релігійної, художньої і наукової давньоіндійської літератури; запозичення зі санскриту становлять більшу частину лексики гінді —сучасної, державної мови Індії.

Релігія в індійському культурному регіоні —складна світоглядно-практична система світосприйняття, в якій поєднані філософські, етичні, естетичні та соціальні компоненти. До традиційних релігійно-філософських систем регіону належать ведизм, браг-манізм, буддизм, джайнізм та індуїзм. Своєрідність індійської духовності зумовлена такими поняттями, як карма, каста, дхарма, артха, кама, мокша, ахімса, сансара, атман, нірвана, брагман, майя тощо. Ці головні світоглядні ідеї та принципи пояснюють спосіб мислення і поведінки індійця, пронизують значну частину індійської літератури, образотворчого та сценічного мистецтва, храмової архітектури.

До найдавніших літературних пам'яток традиційної культури Індії належать "Махабхарата" та "Рамаяна". Це епічні поеми, що містять релігійно-міфологічні, філософські, космологічні, політичні, історичні тексти, які ілюструють звичаї і традиції індійського народу (подібно до Іліади чи Одіссеї Гомера або до Біблії). "Махабхарата (санскр. "Оповідь про великих Бхарата"), або "Великий епос Індії" —найбільша за обсягом поема у всій світовій культурі, її авторство приписують мудрецю В'ясе: Початки створення Махабхарата відносять до другої половини II тисячоліття до н.е. Основна частина завершена в IV—V ст. н.е. Цей епічний твір складається з 18 книг.

"Рамаяна" створена приблизно в TV—II ст. до н.е., її появу пов'язують з іменем легендарного поета Вальмікі. В центрі поеми —життя і подвиги легендарного царя Рами (Рама —сьома інкар-нація Вішну, який звільняє богів і людей від царя демонів). Приблизно в часи європейського Середньовіччя "Рамаяна" стала однією зі священних книг індуїзму.

Ведизм був найбільш ранньою з відомих індійських релігій. Його-формування припадає на кінець II —початок І тис. до н.е. У ведичній релігії, як і в інших ранніх віруваннях, обожнювались явища природи, боги виступали в людській подобі. У численному пантеоні богів головне місце посідали бог Сонця (Су-р'я або Вішну), бог грози (Індра), бог вогню (Агні). Основні положення ведизму увійшли в чотири збірки під загальною назвою Веди (санскр. —священне знання). Веди становили собою збірник священних гімнів, молитов, жертовних обрядів, поезії. Вони виражали міфологію аріїв, які прийшли до північно-західної Індії у II тисячолітті до н.е. На їх основі сформувалася найвпливовіша з-поміж духовних традицій Індії філософська система —веданта.

Веданта вищим авторитетом визнавала Веди, де описувались практичні шляхи подолання зла і страждання, а також прихильності до видимого "світу" —тобто шляхи, які вели до звільнення людини. Весь зміст Вед загалом розглядається як джерело істинного знання. Умовами ж його досягнення, згідно з ведантою, виступають усвідомлення відмінності між вічним і невічним бут-

тям, відмова від матеріальної винагороди і в цьому житті, і в майбутньому; володіння шістьма "засобами" (незворушність духу, поміркованість, відчуженість, терпіння, зосередженість, віра); прагнення до звільнення.

Ідеї веданти пронизують значну частину індійської літератури, образотворчого та сценічного мистецтва, храмової архітектури. Веданта і на сучасному етапі розглядається як джерело натхнення, мудрості, арсенал етичних норм і керівних принципів у повсякденному житті.

Внаслідок станово-кастового поділу давньоіндійського суспільства виділяється каста жреців-брагманів. На основі Вед жреці розробили достатньо складну релігійно-філософську систему, яка врешті-решт зводилась до виправдання кастової організації суспільства. Брагманськіа релігія перестала надавати велику увагу ведичним богам. Натомість з'явились Брагма, Вішну і Шива. Поняття "браг-манізм" означає передусім диктат брагманів у сфері ідеології. Якщо за часів ведизму голова кожної родинної групи був наділений самостійним правом здійснювати жертвоприношення і звертатись до богів, то в період брагманізму всі релігійні функції поступово перейняли брагмани. Вони були посередниками між людьми _та богами, читали і тлумачили священні книги, здійснювали обряди жертвоприношення.

Буддизм і джайнізм сповідували відхід від ведичної релігії та її відгалужень, Хоча у певному сенсі виросли з неї. їх поява в регіоні (VI ст. до н.е.) зумовлена тим, що більшість населення не сприймала існуючий кастовий устрій, а також ідеології брагманів. Тому основні положення буддизму і джайнізму достатньо близькі. Вони не визнавали каст, забороняли поклоніння ідолам і приписували поклоніння думці. Стрижневою ідеєю буддизму є доктрина звільнення від страждання. Ця ідея виражена у першій проповіді Будди про чотири благородні істини: існування страждань, причину страждань, звільнення від страждань і шлях, що веде до цього звільнення. Стан "звільнення" від страждань досягається через медитацію'.

Внаслідок внутрішнього розколу буддизму утворюються два його основні напрями: хінаяна і махаяна". Хінаяна проповідувала вузький шлях спасіння, де нірвани (звільнення, вічного блаженства) може досягти лише вузьке коло осіб, переважно ченці. За махаяною —це доступне кожному. Окрім того, послідовник махаяни повинен насамперед турбуватись не про власне спасіння, а про спасіння інших.

Медитація —комплекс спеціальних методів дисципліни тіла і розуму, що використовуються у психічному і духовному вихованні. Найві-доміша система індійської медитації —йога.

** Хінаяна була найпоширенішою в країнах Індокитаю, Шрі-Ланці; махаяна —в Китаї, Японії, Тибеті.

Буддизм, а особливо джайнізм розвинули ідею ненасильства, що вже містилась у Ведах та Упанішадах*, закликали не миритися з жертвоприношеннями, вчили любові до всього живого, проповідували самовдосконалення внаслідок набуття таких моральних якостей, як терпимість, мудрість, споглядальність, щедрість, не визнавали авторитету Вед. Незважаючи на те, що Будда заперечував моральну цінність суворого аскетизму, ЙОЕО вчення загалом породило песимістичне ставлення до життя, привело до утворення численних орденів монахів. Це було найвластивіше для хіная-ни, де великого значення надавалось потойбічному світу, прагненню до звільнення від земних тягарів, статевому стриманню, вегетаріанству. Всі ці ідеї були відомі ще до появи буддизму, але їх значення було іншим. Наприклад, старий ведичний ідеал закликав до повноцінного життя.

Назва джайнізму походить від імені Магавіра ("великий герой") і Джина ("переможець"), надані проповідникові Вардхаману —засновнику цієї релігії. Дати життя Магавіри точно не визначені, традиційно називають 624-544 або 564/63-484/83 pp. до н.е. Як уже зазначалось, його старшим сучасником був Гаутама Будда, котрий належав до тієї ж касти воїнів —кшатріїв і теж проповідував у долині річки Ганг. За вченням Магавіра переміг карму і вказав шлях до спасіння. Він сформулював "П'ять великих обітниць": утримання від статевого життя; незаподіяння шкоди живому; заперечення будь-якого матеріалізму; правдивість; зречення від зажерливості (наживи, користолюбства). Вчення Магавіри головною основою мало вегетаріанство і математичні концепції. Зокрема, джайнізм визнає дуалістичну природу світу, існування двох споконвічних начал —духовного і тілесного, або дживи (духовні, живі вічні істоти) й адживи (нежива природа). За джайнізмом животворне начало —душу мають усі предмети, звідси і велике значення основного закону ахімси —не зашкодь, не будь причиною зла. Як і буддизм, джайнізм вважає за обов'язок медитацію і аскетизм. Загалом вважалось, що той, хто поділяв вчення Магавіри, міг внаслідок праведного життя (п'ять обітниць) звільнитись від сан-сари (загального кола тілесних перероджень) і досягти нірвани (близькість з буддизмом). Наприклад, І ст. у джайнізмі виділились два головних напрями (секти): шветамбари і дігамбари.

Дігамбари (перекладається або як "одягнені світлом", або "одягнені повітрям", тобто роздягнені, оголені) просять подаяния і їдять лише раз на день; дотримуються обітниці оголеності; новонавернений монах (монахиня) дістає волоточок з пуху павича, щоб відганяти комах; стверджують, що жінки у цьому житті

* Упанішади (санскр. —таємне знання) —релігійно-філософські коментарі до Вед, що утворюють заключну частину ведичної літератури —веданту ("кінець Вед").

не можуть врятуватись, але переродження може змінити їхній статус у наступному житті через кармічні ефекти аскетичного життя (тобто, жінка оцінюється дуже низько і вважається великою спокусою у світі, причиною гріха, тому не допускається у храми); вірять, що істинний канон втрачений і дотримуються різних приписів.

Шветамбари, або "одягнені у біле", носять простий білий одяг; деякі ходять роздягненими; новонавернений монах (монашка) дістає віничок з ниток, щоб відганяти комах; вірять, що XIX тір-тханкар (лідер ордену) Маллінатха був принцесою; члени підсек-ти стханакавасі (заснована у 1653 р.) перев'язують рот, щрб ненавмисно не проковтнути комаху, також виступають проти поклонінню зображенням.

У процесі розвитку джайнізм і буддизм увібрали в себе різні народні вірування й ідеї брагманізму. Водночас стійкість сільської общини сприяла збереженню кастової системи, зумовила відродження брагманізму в формі індуїзму, що призвело до витіснення буддизму з Індії в країни Південно-Східної Азії. Проте навіть після занепаду буддизм не втратив значення самостійної релігії регіону; багато його положень збереглися як частина індуїстського віросповідання і позначились на способі життя та мисленні мешканців регіону. Джайнізм поступово примирився з кастовою" системою і призвичаївся до неї. Це дало змогу йому зберегтися в регіоні майже як відгалуження індуїзму.

Індуїзм в Індії, зазвичай, позначається терміном "хінду дхарма", тобто закон індусів. Сам термін "індуїзм" походить від слова "хінд", яким народи Західної та Середньої Азії називали річку Інд; з VIII ст., коли в Індії став поширюватись іслам, словом "хінду", індусом стали називати тих її жителів, які не прийняли ісламу. Звідси^ походить трактування термінів "індус" та "індуїзм". Це відображено навіть в індійській Конституції (частина III, парагр. 25), де йдеться про те, що слово "індус" повинно тлумачитись як поняття, котре містить у собі осіб сикхістського, джайністського та буддистського віровчення. Проте, зазвичай, і в індійській, і в західній науковій літературі за поняття "індус" та "індуїзм" сикхи, джайни та буддисти не вводяться.

Загалом, індуїзм —це складна система світосприйняття, що містить тісно переплетені між собою релігійний, філософський та соціальний компоненти. Релігія для індуса —це відчуття себе частиною Всесвіту, дотримування його космічних законів; релігія —це життя, а життя —це релігія. У цій двоєдиній формулі полягає весь індуїзм з його глибокою діалектичністю, розумінням єдності всього сущого, пошуками єдності в багатоманітності з його високою екологічністю; сприйняттям живої і неживої природи в їх цілісності, з одного боку, а з іншого —з його скрупульозною кодифікацією всієї людської активності, наданням релігійного

статусу буквально всім життєвим проявам, обожненням каменів і тварин, гір і рік, героїв і демонів, діаграм і символів, хвороб і статевих органів, з поклонінням священному звуку і медитативній тиші. Лише усвідомивши це, можна осягнути свідомість індуса з його, —що передається ось уже декілька тисяч років підряд з покоління в покоління, —вшануванням всього, що ходить, повзає, літає, плаває, з його розумінням навіть фізіологічних відправлень організму як акту релігійного. Тотальна сакралізація життя —одна з найважливіших рис індуїзму, не зрозумівши якої, не можна навіть наблизитись до суті його системи.

В індуїзмі виділяють три священні символи: священний склад ОМ, символ духовної доброчесності, що використовується як самостійна словесна формула або перед іншими словами; свастика —рівносторонній хрест зі зігнутими під прямим кутом кінцями. На санскриті це слово означає "той, що сприяє благоденству". Індуси малюють свастику на дверях, порогах, бухгалтерських книгах і підношеннях; шрі —янтра, форма мандали, що символізує цілісність і використовується при медитації.

Індуїзм —релігія політеїстична, 300 млн богів —якраз ця цифра називається у багатьох вітчизняних і зарубіжних релігі-єзнавців —млн виявів єдиного Абсолюту, це 300 млн його імен і форм. Боги —це своєрідні ідеальні люди, дороговкази духовності, рівняючись на яких, людина самовдосконалюється. Всі вони виступають втіленням Вищого Духа, що є певною конкретизацією єдиного Абсолюту. Отже, індуське багатобожжя, як це не парадоксально звучить, за своєю суттю є монотеїстичним. Боги сприймаються, з одного боку, як нагадування про космічний порядок, в якому існують і вони, і люди, і всі світи, а з іншого —це казкові та міфологізовані персонажі, походження яких добре відоме кожному індусу.

Згідно з індуїзмом, існує Брагман —вищий дух, верховний бог, вселенська душа, об'єктивне буття Бога. Атман —відображення суб'єктивної сторони, індивідуальна душа, що розподіляється серед індивідуальних істот. Бог наділяється трьома головними функціями: творення, збереження і руйнації. Ці властивості вищого Бога виражають: Брагма —бог-творець Всесвіту; Вішну —зберігач усіх світів; Шива —руйнівник. В індуїзмі існують три головні напрями: шиваїзм, вішнуїзм і шактизм.

Брагма, Вішну і Шива утворюють трімурті —три лиця, три образи Брагмана. Для облич Трімурті існували особливі ознаки божественності: додаткові руки, інколи лики, характерні стоячі пози —"стхана", характерні сидячі положення —"асана" певні визначені жести рук —"хаста" —і положення пальців —"мудра", значення яких зрозуміло кожному індусу.

Атрибутами індуїстського бога Брагми є: чотири лиця, які відповідають чотирьом четвертинам всесвіту; жертовний черпак;

чотки для молитви; чотири веди (священні писання); жбан із водою Гангу; лотосовий трон (на якому сидять чи стоять усі боги).

Великий бог Вішну являється на землю у різних формах, що відомі, як аватари (сходження). Традиційно налічують десять ін-карнацій, хоча лише дві з них (Рама і Крішна) виконують істотну роль в індуських богослужіннях. До десяти інкарнацій Вішну входять: матсья (риба); курма (черепаха); вараха (кабан); нарасімха (людина-лев); вамана (карлик); парашурама (Рама з сокирою); Рама (царевич); Крішна (молодий герой-коханець); Будда; Калкі (білий кінь, інкарнаціяД що передбачається у майбутньому). До головних атрибутів Вішну належать: диск; булава; черепашка; лотос; семи-голова кобра; знак касти (наноситься жерцем під час богослужіння); гірлянда з лісових квітів. Як уже згадувалось, в індуїстській тріаді Шива представляє функцію руйнації, але в шиваїстській системі ця функція нерозривно пов'язана з творчим аспектом; у світі безперервних змін руйнування є неминучим попередником творення, зумовлює його. Космологічна функція втілена в образі Шиви —Натараджи, володаря танцю. Його головні атрибути є: карлик —демон темряви, який топчеться ногою; у правій руці барабанчик для рівного ритму; вогонь руйнації у лівій руці; вогняний ореол уособлює вічний цикл життя і смерті; кобра —символ плодючості; пов'язка на стегнах зі шкури леопарда; концентрація (йдеться про третє око на лобі); велика кількість рук, що піднесені у благоговінні чи пропонують притулок, захист.

, Одночасно у Шиви налічують 12 ликів, один з яких "лінгам" (фалос) —символ чоловічого начала, запліднення і творення. Великий індійський епос "Махабхарата" стверджує: знак творення це зовсім не диск —символ Вішну, а "лінгам" —символ Шиви, що міститься на "йоні" (квадратна чи кругла плита —п'єдестал) —символ жіночого начала. Тому Шива —верховний бог, творець світу.

В релігійнЬ-міфологічній системі шиваїзму образ Шиви нерозривно пов'язаний з образом його дружини Деві, яку вшановують під різними іменами. Шива і Деві символізують у цій системі антагоністичні й водночас співдіючі творчі сили, відповідно в шиваїстській іконографії лінгам Шиви постійно сполучається з символом жіночої творчої енергії —йоні. Перше подружжя розглядається як батько і мати Всесвіту. Формується концепція шакті (звідси і назва одного з напрямів індуїзму —(шактизм), діючої енергії бога, що втілюється в богині, його дружині. Ця концепція поширюється на всі божественні пари індуїстського пантеону, але найчіткіший вираз дістає власне в образах Шиви і Деві.

Індуїзм, як уже зазначалось, має величезну кількість богів; серед них —чимало богинь. Найголовнішими в індуїстському пантеоні виділяють Лакшмі (богиня багатства, дружина Вішну); Сарасваті (богиня знання, дочка Брагми); Калі (богиня руйнування, двійник Шиви).

Розкриваючи своєрідність індуїзму як релігії, наголосимо, що її провідним елементом є все ж таки не релігійна віра, а ідеалістична філософія. У ній першопричиною і вищою сутністю світу виступає не Бог, повний любові та співпереживання, а безликий, безначальний, безконечний Абсолют, духовний універсум. Цей Абсолюту який охоплює все і всіх, —недосяжний для розуму і молитви. Він асоціюється з такими поняттями, як подих, життя, совість, нескінченність часу та простору і, звичайно, космічний закон. В основі індуїстського світосприйняття міститься віра в первісний порядок і взаємозв'язок світу. Все у світі послідовно розвивається від матерії до духу, проходячи при цьому проміжні стадії: 1) від матерії до життя; 2) від життя до свідомості; 3) від свідомості до розуму; 4) від розуму до духовної досконалості. У процесі еволюції частка духовного' начала зростає, а матеріального зменшується.

Проте не слід розглядати філософський компонент як вихідний. Навпаки, за часом виникнення він значно пізніший. Не варто також применшувати значення релігійного компонента.

Відмова від богів в Індії не означає виходу з індуїзму. Проте відмова від світосприйняття, від системи, зазвичай, веде до остракізму, відходу від суспільства і до загибелі. Але яким чином ця відмова стає відомою для інших? Це пов'язане, насамперед, з тим, що індуїзм ґрунтується не лише на релігійному та філософському компонентах, а й на соціальному.

Важливим виявом соціально-регулятивної функції індуїзму є широко відома тріада: каста-карма-дхарма*. Згідно зі священними текстами, статус людини визначений ще до її народження сумарною сукупністю добрих і недобрих справ, що здійснювались у попередньому житті (закон карми). Справді, місце індуса в суспільстві визначене ще до його народження. В реальному житті все пояснюється суворою структуралізацією індійського суспільства і тим, що ще ненароджена дитина дістає місце у ньому залежно від кастової приналежності батьків. Кастою наперед визначений не лише статус, а й професія, окреслене коло прав і можливостей, які надаються індивіду для беззаперечного виконання. Схемі космічного порядку відповідає традиційна система життєвих цінностей, основних положень, яких повинні дотримуватися представники трьох вищих каст (брагмани, кшатрії, вайш'ї). Вони представлені чотирма принципами:

) кама —задоволення чуттєвих потреб, потягів; 2) артха —набуття і належне використання матеріальних цінностей; 3) дхарма —виконання сімейних, громадських, релігійних приписів; 4) мокша —відмова від світських, земних благ заради досягнення вищого, просвітленого стану. Зазначені принципи утворювали своєрідний каркас людської діяльності. Зокрема, дхарма,

* Дхарма —безлика упорядковуюча сила Всесвіту, норми релігійного та світського життя.

артха і кама становили, відповідно, морально-етичний, прагматичний та гедоністичний аспекти поведінки і, по суті, регламентували повсякденне життя індуса.

Мистецтво індійського регіону тісно пов'язане з індійською релігією і філософією, прагненням зазирнути в потойбічний світ, ототожнити себе з природою і космосом. Усі ці риси притаманні архітектурі цього регіону, зокрема пам'яткам культового призначення. Найхарактерніші з-поміж них —релікварії (ступи), колони (стамбхи), печерні храми й монастирі (чайтья і віхара). До традиційних типів буддійських споруд відносять монастирі —віхара та храми на зразок чайтья —місце здійснення релігійних обрядів. Буддійські ченці шукали для храмів і монастирів усамітнені, відлюдні місця. В композиції будівель великого значення надавалось інтер'єру.

Індуїстське храмобудівництво ознаменувалося переходом до зведення храмів на будь-якому місці, ділянці. Головного значення тут набувають не інтер'єр, а зовнішні форми. В індуїстському храмі відобразилась особливість індійської релігії з її численним пантеоном богів, що відповідає земній ієрархії. Багатоповерхові пірамідальні вежові споруди буддійських монастирів слугували прототипом індуїстської вімани. Вімана —це святилище, яке мислить-ся як місце перебування вже не одного (як у буддизмі), а багатьох богів чи кількох перевтілень одного й того самого бога; кожному з них відводилося своє місце. Головні боги зображувалися в оточенні нижчих за рангом і численної прислуги. Індуїстські храми були своєрідними символами: в першому випадку —влади, в другому —багатства та розкошів, у третьому -т- відвертого культу чуттєвих насолод (кама).

Життєздатне індійське мистецтво мало дивну властивість перетворювати зовнішні впливи, не втрачаючи при цьому своєрідності, а в періоди піднесення —впливати на формування мистецтва інших народів, тому спостерігаємо чимало спільних рис у мистецтві Індії та країн Далекого Сходу.

Культура Індії розвивалася не лише на основі місцевої давньоіндійської культури, культури дравідів та аріїв. У подальшому на її формування вплинули зовнішні контакти з мусульманською та європейськими культурами. Аналіз взаємовпливів у історії культури індійського регіону дає змогу зробити узагальнення. Зовнішні культурні контакти мали подвійний, суперечливий характер. З одного боку, вони посилювали консервативні тенденції: призводили до руйнування традиційних мистецтв і ремесел. Наприклад, європейські колоніальні власті заохочували застарілі, віджилі звичаї, а з приходом мусульман індуїзм набув замкненішого характеру, став жорсткішим кастовий поділ, була обмежена роль жінки у суспільстві. З іншого боку, вплив мусульманської та європейської культур ніс багато позитивного. Це стосується поширен-

ня в індійському регіоні досягнень сучасної науки, нових ідей демократизму і гуманізму. Тим самим відкривалися шляхи до розвитку нових форм індійської культури, відродження прогресивних елементів власної духовної спадщини. Зовнішні впливи сприяли також поширенню нових соціально-політичних, релігійно-реформаторських і філософських ідей. Так, взаємовплив ісламу (ара-бо-мусульманський культурний регіон) та індуїзму привели до появи сикхізму в індійському регіоні.

Сикхізм (санскр. сикх —учень) —одна з етнічних релігій Індії, що виникла в її північно-західній частині як протест ремісників, торговців і селян проти кастової системи індуїзму та соціально-політичної влади мусульманської династії Великих Моголів у Індії (кінець XV-початок XVI ст.). Засновником нового вчення був учитель (гуру) Нанак (1469-1539 pp.), який прагнув об'єднати мусульман та індусів. Це реалізувалось у реформуванні традицій і синтезі деяких індуських ідей з мусульманськими істинами.

Сикхізм прославляє милосердя, закликає творити добро, вимагає віри в гуру —духовного наставника. Вчення сикхізму визнає єдиного Бога, а світ —його виявом, вважає людей рівними перед Богом. Основи віровчення цієї релігії викладені у книзі "Грантх Сахіб" (або "Аді-Грантх" —книга витоків), що зберігається в головній святині сикхів —Золотому храмі Амрітсара.

Загалом вчення сикхізму вимагає потрійного служіння: тан (фізичного служіння; сикх повинен займатись корисною працею, щось на зразок у лангарі (їдальні); ман (духовне служіння; сикхи повинні вивчати "Грантх" і розділяти переконання з іншими); дхан (матеріальне служіння; 10% всього заробітку потрібно віддавати на благочинність). Духовна реальність за сикхізмом поділяється на п'ять рівнів, п'ять кханд: дхарам кханд (рівень пізнання і морального обов'язку); гіан кханд (рівень мудрості і знання); сарам кханд (рівень зусилля); карам кханд (рівень здійснення); сач кханд (рівень істини, стан перманентного союзу з Богом).

Сикхи живуть окремою сильною громадою —хальсою. їх легко вирізнити за типом поведінки та зовнішності. Так, своєрідний кодекс чистоти цієї релігії відомий під назвою "п'ять К." До нього входили: кангха (спеціальний гребінець, що утримував волосся і означав належну духовність); кара (залізний браслет, який за звичаєм носять на правій руці як нагадування про єдність); кеш (непідстрижене волосся, яке разом з кангха слугував символом святої людини); карпан (гострий з обох боків кинджал або меч воїна для захисту слабих); качха (короткі, вище колін шаровари для воїнів, що символізують скромність і моральну стриманість).

На сучасному етапі сикхізм не викликає різкої критики ані мусульманських, ані індуїстських богословів. Останні вважають

сикхів однією зі своїх багаточисленних сект, а мусульмани розглядають сикхізм як один з орденів суфійського напряму*.

В індійській суспільній думці можна виділити певні напрями. По-перше, це традиціоналізм, представники якого не сприймають "утилітарно-прагматичну" західну культуру, протиставляючи їй "індійську духовність". По-друге, це звернення до модних течій західної філософії, літератури, мистецтва та зневажання національних традицій, відмова від них. По-третє, це своєрідний синтез, прибічники котрого доводять, що в політеїстичному, багатоконфесійному і багатоукладному індійському суспільстві неминучі взаємодії, взаємовпливи, тобто поєднання культур, утворюють своєрідний цілісний комплекс —єдність у багатоманітності. Прибічники цієї концепції стверджують, що, незважаючи на відмінності між народами і соціальними верствами, культура Індії склалася на спільній основі внаслідок універсалізації таких начал, як духовність, релігійна першість, здатність до пристосування, прагнення до інтеграції та єдності, відтак спільними є філософська, літературна і мовна традиції.

Наголосимо, що одна зі суттєвих особливостей індійської культури —надзвичайно стійкий, постійний вплив на всі її сфери багатовікових духовних традицій. Упродовж величезного історичного періоду ці традиції розвивались, модифікувались, адаптуючись до нових соціокультурних умов, але незмінно зберігалася їх творча сила впливу як на елітарну, так і народну культуру, національну самосвідомість і соціальну психологію мас.

Арабо-мусульманськнй культурний регіон. Формування культурної єдності арабо-мусульманського регіону відбувалося під впливом ісламу й арабської мови. Самобутність цього духовного світу складалася у процесі культурної взаємодії арабів з підкореними ними народами Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і Південно-Західної Європи (VII —X ст.н.е.). На території Аравійського півострова арабо-мусульманській культурі передувала культура доісламських арабів (кочове і землеробське населення), що переважно була політеїстичною. В IV—VI ст.н.е. вона зазнала впливу давньоєменської, сирійсько-елліністичної, іудейської, іранської культур.

Іслам як феномен історії світової культури —синкретичне релігійне утворення, де реалізувалась спроба інтегрувати на основі пізньородоплемінного суспільства різні верстви культурних традицій і течій Сходу, у тому числі найзначніших і найвпли-вовіших у цьому регіоні іудаїзму та християнства. Утворення величезної мусульманської імперії (632 —pp.) відбувалося внаслідок завоювання і захоплення більшої частини середземномор-

Див.: арабо-мусульманський регіон (суфізм).

ських володінь Візантії та Риму, практично всього сасанідського Ірану. Отже, тут мала місце політична, а з нею і культурна інтеграція двох частин середземноморсько-азійського світу, які не об'єднувались вже близько 1 тис. років —з часів розпаду імперії Александра Македонського та його сподвижників. Хоча, зазначимо, ісламський світ був відкритий і в сторону Сходу, мав численні зв'язки з індійським субконтинентом, був добре обізнаний з основними напрямами і течіями індійської культурної традиції.

Охарактеризуємо основний культуротворчий чинник у регіоні. Іслам виник на початку VII ст. в Аравії. Це наймолодше за часом народження і найпізніше за часом поширення релігійне вчення, що сповідує палку віру в єдиного бога Аллаха. Традиційно іслам відносять до класу так званих світових релігій (нарівні з буддизмом і християнством). Мусульмани проживають практично на всіх континентах і становлять більшість населення країн Азії й Африки. В перекладі з арабської мови "іслам" означає покірність, "мусульманство" (від арабського "муслим") —"той, хто віддав себе Аллаху". Засновник ісламу —арабський пророк Мухамед —(Мухаммед або Магомет ——pp.), тому іслам інколи називають магометанством. Головною священною книгою мусульман є Коран (від араб, "аль-куран" досл. —"те, що читають"). За легендою, Бог передав текст Корану людям через пророка Мухамеда; відтак Мухамед не є автором Корану, він лише його отримав через Божого архангела Гавриїла. В ісламському світі Коран вважається абсолютною універсальною цінністю, здатною задовольнити всі потреби людини і суспільства, вищою нормою в будь-якій сфері соціокультурного життя (права, політики, економіки, науки, індивідуальної чи колективної моралі). Зміст Корану остаточно сформувався приблизно в середині VII ст. Головними структурними елементами Корану є сури (або розділи) та аяти (вірші, з яких складаються сури).

Іншим авторитетним та обов'язковим для всіх мусульман ідейним джерелом є Суна ("священний переказ"), що складається з численних розповідей (хадисів) про думки і вчинки самого Мухамеда і тлумачень Корану.

Основні догмати ісламу містять вчення про єдинобожжя —"таухід"; віру в божественну справедливість, в правосуддя Аллаха'—"адль"; визнання пророчої місії Мухамеда і попередніх пророків —"нубувва"; віру у воскресіння мертвих, Страшний суд і загробне життя —"кіяма" чи "маад"; нарешті, вчення про халіфат-імамат (про те йтиметься пізніше).

Бути мусульманином, бути правовірним в ісламі означає передусім безумовно вірити в Аллаха, здійснювати "алят" —ритуальну молитву, "хадж" —паломництво до Мекки, дотримуватись "саум" —посту, і, нарешті, вносити "закят-аль-фітр" —обов'язковий пода-

ток із доходів на потреби общини, що поєднується з "садака" —¦*, добровільними пожертвами та милостинею.

Мусульманське духівництво —"улама" —дуже часто суміщає;, духовні релігійні обов'язки з світськими. Дсг них належать ті, хто має прекрасну теологічну підготовку: "імами" —керівників молитв у "масджид" (мечеть); "факіхи" —знавці" "фікху" —мусульманського права; "муфтії" та "каді" —посадові осіби в системі релігійного суду та ін.

На відміну від християнства, яке відділяє духовне начало від світського, в ісламі зв'язок мусульманина з Богом зумовлений вже самим фактом його буття в общині —- уммі, тому що для мусульманина община —це вища соціальна структура, що є об'єктом ; божественного плану спасіння. Життя общини і кожного мусульманина зокрема спрямовується і регламентується шаріатом. Шаріат' —це збірник релігійних і правових норм, що склався на основі Корану і Суни; містить норми державного, спадкового, карного і шлюбно-сімейного права. Тобто шаріат —це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові установлення як частку єдиного божественного закону і порядку. « Він формує своєрідну єдність державно-політичних, віросповідних, соціально-економічних, сімейно-побутових зв'язків і світоглядних, культових комплексів з однією метою —організації відносин віруючого з Богом. При цьому єдино визнаним тлумачем шаріата 1 в ісламі виступає сама умма: тут ніхто не володіє винятковим правом на інтерпретацію божественного.

Релігійна форма, надана соціальним і політичним інститутам (рай, іджма та ін.)і ефективно забезпечувала стабільність : традицій і уявлень, які передавались з покоління у покоління. І навпаки, етнічні традиції, елементи місцевих вірувань, зрощуючись із ісламом, надавали ісламській доктрині особливої сталості, забезпечували їй додатковий величезний вплив на суспільство.

Зміцненню зв'язків релігії з національними традиціями великою мірою сприяла відносна простота ритуалу, пов'язаного з культом. Завдяки цьому багато приписів релігії, обрядів, елементів ритуальних дій стали звичкою, життєвою необхідністю, динамічними стереотипами (від постійного згадування імені Аллаха до відрази до свинини) і набули характеру стандартів поведінки, що нерідко сприймались як елементи національної психології та національних традицій.

Іслам —дуже широка система соціального регулювання. Майже всі сторони життя мусульманина вважаються релігійно значущими. Мусульманським почав вважатися і старовинний обряд обрізання. Укладення шлюбу здійснюється у присутності духовних осіб, фіксується ними і скріплюється читанням священних текстів

Корану. Розлучення для чоловіка-мусульманина відносно просте, для жінки —ускладнене, але також можливе. Іслам дозволяє чоловікові мати до чотирьох дружин, якщо він у змозі їх добре утримувати. Сьогодні полігамія зустрічається відносно рідко, а в деяких мусульманських країнах вона дещо обмежена законодавством. Похоронний обряд також передбачав читання певних сур (розділів) Корану. Ховають зазвичай у день смерті, тіло кладуть у могилу, загорнувши в саван (без труни) головою до Мекки. Згідно з мусульманським уявленням, усі мертві в день суду воскреснуть, щоб постати перед Аллахом і відповісти за свої діла і наміри.

Глибока ісламізація суспільного й особистого буття мусульманина привела до того, що іслам сьогодні став не лише і не стільки комплексом символів віри, збіркою соціального та сімейно-побутового регулювання, скільки символом ідейних комплексів, що ґрунтуються на ісламських універсаліях і релігійно-культурних цінностях.

Хоча іслам певною мірою об'єднував людей на основі релігійної віри, він, як і будь-яка релігія, не зміг уникнути поділу на течії і секти. Цей поділ був зумовлений загостренням і національних, і соціальних суперечностей і привів до утворення двох великих напрямів; сунізму і шиїзму. Перший охоплює більшість мусульман —близько 88%, шиїтів —лише 11%. Окрім сунізму і шиїзму, в ісламі співіснують хариджизм і суфізм. Кожен з названих напрямів може бути представленим великою кількістю сект. Наприклад, до групи шиїтів (партія Алі) входять: етна Ашари; джафариди; ісмаїліти; друзи. До групи сунітів —малікіти, хан-баліти, щафіїти, ханіфіти. Ці релігійні напрями відчутно впливали на поведінку мас, формування їхніх духовних цінностей і життєвих орієнтирів.

У чому ж полягають основні відмінності між двома течіями, двома гілками ісламу? Від терміну "Суна" походить назва основного напряму в ісламі —сунізм. Суніти —"люди Суни" —правовірні, які визнають святість Суни, святість чотирьох "праведних" халіфів (намісників пророка Мухамеда) —Абу Бакра, Омара, Османа та Алі. Суніти —мусульмани, які дотримуються ритуальних, побутових і соціальних правил відповідно одного з чотирьох "масхабатів" ("масхаби" —"тлумачення", що різняться між собою у підходах до вироблення принципових рішень з правових питань, у деталях ритуалу). Найголовніше, що для сунітів Мухамед —вищий божественний символ, уособлення безпосереднього зв'язку правовірних з Аллахом, а халіф, який обирається мусульманською общиною, —прямий представник Аллаха.

Шиїти мають власні збірки оповідань про життя пророка ("хабар", "ахбар"), але визнають і частину хадісів. Шиїти сприймали

і сприймають пророка як особистість, що відмічена Аллахомлї наділена сакральною благодаттю, як людину, покликану не лише' керувати, а —найважливіше передавати цю благодать нащадкам' по крові. Більше цього, для шиїтів Мухамед і його нащадки —не єдині носії божественної благодаті, оскільки Алі та його потомки наділені тією ж благодаттю. Отже, і після Алі божественна бла-j годать передається алідам (потомки Алі) —"святим імамам" ("імам" —від араб, слова "амма" —"стояти попереду", "верховодити") —керівникам шиїтської общини.

Для шиїтів "імамат" —інститут верховного керівництва всієї > теоретично єдиної мусульманської общини —є божественною установою. Звідси випливає, що імамат не може залежати від бажань людей і не може бути виборним. Якщо в сунізмі титул халіфа ідентичний імаму, то в шиїзмі титул "халіф" не визнається. Тобто, головне, що розрізняє ці гілки ісламу, —питання про '< законність халіфа, покликаного керувати мусульманською громадою і наслідувати Пророка. Суніти вважають наступником Пророка не лише його прямих нащадків, а і його сподвижників. Для шиїтів ця законність пов'язується з нащадками Мухамеда або його зятя Алі. Хариджити вважають, що будь-який доброчинний віруючий може бути керівником умми, якщо його призначать.

Особливе місце в духовній культурі мусульманського регіону посідає суфізм, який існує і в сунітському ісламі, і в шиїтському. Суфізм (араб, suf —груба вовняна тканина, звідси —волосяниця як атрибут аскета; або грец. sofos —мудрець, або safa —чистота) —філософсько-містична пантеїстична течія, ісламу, що виникла у VIII —IX ст.н.е. на території Арабського халіфату. Суфізм проповідував аскетичний спосіб життя та інтуїтивне пізнання Бога. 5 Доктрина суфіїв ґрунтувалася на ідеях зороастризму, неоплатонізму І та містики каббали. Шлях духовного вдосконалення передбачав три ступені: перший —містик-суфій визнає закони і приписи ісламу —шаріат; другий —перехід на вищий ступінь —тарікат (тобто на правильний шлях); третій —хакікат (істина). Перебуваючи на стадії досягнення істини, суфій проходить ще два етапи: любов і пізнання. Коли суфія охоплює Божественна любов, він спостерігає красу істини своїм серцем —"оком серця". Суфізм дотепер не втратив життєздатності. Послідовниками суфізму були видатні мислителі, філософи, поети, які залишили після себе чудові зразки літератури арабською, перською, турецькою мовами. Спадщина суфізму становить величезну скарбницю цінностей культури мусульманського Сходу.

Специфічна система філософсько-богословських категорій суфізму знаходить свій вираз у суфійському ритуалі (наприклад, у танці зікр). Найпоширенішим і максимально адекватним способом самовираження суфізму вважається суфійська поезія (арабською, перською, турецькою мовами).

Наголосимо, що суфізм як феномен культури арабо-мусуль-манського регіону користувався шаною і популярністю серед інших культурних регіонів світу. Так, він дуже вплинув на становлення орденської структури у Католицькій Церкві, а також містичних і релігійно-філософських орденів Європи —тамплієрів, розенкрейцерів, масонів.¦ ' ¦'

Незважаючи на існування в ісламі різних течій, серед мусульман панує стале уявлення про належність до єдиної спільності людей, об'єднаних спільними вірою, традиціями, початковою історією та інтересами в сучасному світі.

Іслам уже в зародку був синтезом релігії, політичних норм і права, синтезом, у якому релігія виступала уніфікуючим і визначальним фактором. Необхідність об'єднання різних етнічних, расових, культурних груп^ котрі населяли Халіфат (мусульманську імперію, що виникла внаслідок арабських завоювань), у єдиний політико-ідеологічний організм, зумовила процес його активної універсалізації. Цьому сприяли і релігійно-елітарний Ідеал ісламу, і надзвичайно проста процедура переходу в нього, і відсутність клерикальної ієрархії.

Незмінне утвердження месіанської ролі ісламу, винятковість усього мусульманського, переважно уніфікована система освіти, високий ступінь залежності етичних, естетичних, політичних ідеалів від теологічних передписів, існування порівняно однорідних каналів (насамперед арабської мови як мови культу, права і науки) —все це сприяло зміцненню ісламських традицій у культурі цього регіону.

Розвиток філософії та суспільної думки в арабо^мусульман-ському регіоні відбувався теж під знаком ісламізму. Авторитет таких великих мислителів мусульманського світу, як Фарабі (870 —pp.), Ібн-Сіна (Авіценна, 980-1037 pp.), Ібн-Рушд (Аверроес, 1126—pp.) на Заході не поступався їхньому авторитету на Сході. В руслі філософії розвивалася арабо-мусульманська естетика. Філософи і поети писали про красоту Всесвіту (Фарабі, Ібн-Сіна, Омар Хайям (1048 —pp.) Ібн-Рушд), яка іноді тлумачилась у піфагорейському дусі і вбачалась у гармонії космосу, пластичних форм, кольорів і звуків. Бог ставав предметом естетичної оцінки, в якому сконцентровано все прекрасне і піднесене.

Важливими святинями ісламу вважають Каабу і мечеті. Кааба —"Куб", перша і головна святиня в ісламі, що не подібна до жодної святині у світі. Вона перебуває в центрі аль-Масджид аль-Харам —"Священної мечеті" —головного ісламського центру. Кожний правовірний мусульманин переконаний, що Кааба існувала ще до створення світу, її збудував сам Адам за допомогою Аллаха; далі вона була зруйнована потопом і відродилась із небуття завдяки зусиллям Ібрахіма (црабатька північних арабів) та Ісмаїла (його сина). Згідно з ісламським уявленням, Кааба перебуває в найвищому місці на землі. Це скромна, невелика прямо-

кутна споруда зі сірого каменю на мармуровому фундаменті. Вікн у неї відсутні, дах плоский. Єдині двері оббиті сріблом. У південно-, західній частині Кааби —священний чорний камінь {можливо, метеоритного походження) овальної форми в срібному обрамлен» ні. Легенда розповідає, що камінь був посланий самим Аллахом: він —символ могутності Аллаха, його прихильності до людей., Колись яскраво-білосніжний камінь Кааби поступово темнів від, людських гріхів, але навіть у чорному кольорі він зберіг чудодійну властивість. Інтер'єр Кааби —майже абсолютна пустота. Будівля Кааби і дотепер не втратила "кісву" —чорного парчового покривала, що вкриває її майже до фундаменту. Раз на рік, у часи паломництва (хаджу), чорне покривало знімають і Кааба змінює5 колір з чорного на білий. Навпроти дверей Кааби, під навісом, у вигляді невеликого купола, тече джерело зі святою водою Земзем.;

Головною сакрально-архітектурною формою арабо-мусульман-; ського світу є "масджид" —мечеть (молитовний дім). Серед них ¦ дві вважаються особливими святинями ісламу, це—мечеті, що розмістились на землі Ієрусалиму —Куббат-ас-Сахра —"Куполі Скали" —і аль-Масджид аль-Акса —"Крайня (або Дальня) мечеть". Основні елементи мечеті —величезний купол —напівсфе-1 ра на високому барабані; стрільчасті, легкі арки; кам'яні візерунчасті віконні решітки, кольорова мозаїка; дивовижний орнамент. Ззовні стіни мечеті прикрашають письмена з божественними іме-нами та знамениті арабески. Арабески —це особливі орнаменти і у вигляді дивовижних візерунків зі стилізованих рослинних мо- І тивів чи надписів —уривків з Корану —і у вигляді комбінацій геометричних фігур —сполучень багатокутників і зірок. До традиційних типів споруд арабо-мусульманського регіону, окрім ме- ? четі, належать: мінарет, ханака, медресе, караван-сарай тощо.

З розвитком культової архітектури були вироблені такі естетичні поняття —символи: 1) "джамал" —божественна досконала -краса —купол мечеті; 2) "джалал" —божественна велич (велич- \ не, піднесене) —це мінарети; 3) "сіфат" —божественне ім'я —¦¦ письмена на зовнішніх стінах мечеті.

Отже, іслам мав величезний вплив на мистецтво арабського світу. Заборона на зображення Бога як на ідолопоклонство мала своїм наслідком заборону на зображення людини, у зв'язку з тим, що людина в ісламі поза божественною ідеєю не має жодної цінності. У свою чергу це породило табу на розвиток образотворчого мистецтва (живопису і скульптури) в регіоні. У XI єт. мусульманські богослови засудили і заборонили зображення людини і тварин у громадських місцях, але дозволили їх ввести в орнаментацію предметів побутового призначення. Засудження не мало характеру закону, його тлумачення залежало від конкретних умов. Так, в Ірані, де була сильна національна традиція, сюжетний живопис (навіть на релігійну тематику) існував упродовж тривалого періоду. В інших

арабських країнах, зокрема в Туреччині, дія заборони була значно відчутнішою; після XIV ст. зображення живих істот тут дуже рідко зустрічається. Загалом найхарактернішими рисами мистецтва арабо-мусульманського регіону можна назвати антиантропоморфізм, декоративність, символізм і містицизм.

Провідними жанрами художньої культури в регіоні є орнаментальне, декоративне мистецтво; мистецтво письма —каліграфія; мистецтво слова —слово Корану; поезія.

В культурі арабо-мусульманського регіону доісламського періоду провідна роль належить фольклору —поетична творчість бедуїнських племен у піснях і віршах. Поезія бедуїнів (бедуїн від араб, бадауїн —житель пустелі, кочівник) стала традиційною основою всієї поетичної культури мусульманського регіону. Так, упродовж століть верховенства ісламу в арабській художній культурі зберігається такий рід архаїчного арабського віршування, як касида, що походить з доісламського періоду поезії бедуїнів. Особливість касіди полягає в тому, що вона обов'язково містить: 1) прославлення героя; 2) опис тварин і природи; 3) почуття любові до покинутого рідного краю.

У поезії мусульманських народів існує цікавий напрям, пов різаний з оспівуванням вина. У ньому дослідники арабської культури вбачають сліди стародавніх традицій парсизму чи зороастризму (релігії давніх персів). Ця персидська традиція трансформується в арабській доісламській та ранньоісламській поезії у цілий поетичний напрям, який звеличує не лише сам процес сп'яніння, а й сорт вина, дає правила і рекомендації, як і з ким його пити. Більше того, поети цього напряму стверджують, що лише мусульманські народи здатні оцінити естетичне значення вина. В XI ст. чудовий персидсько-таджицький поет Омар Хайям розвинув цю традицію і надав темі вина не лише гедоністичного, а й оптимістичного характеру.

Культ вина викликає особливий інтерес і подив при вивченні арабо-мусульманської культури бо, як відомо, іслам —головний культуротворчий фактор в регіоні, від початку свого зародження запровадив сувору заборону на хмільні напої. Дещо іншим було ставлення до вина у суфізмі. Для останнього вино слугувало засобом містичного осягнення Бога, екстатичного стану, в якому розчинялась особистість, відбувалось відчуження від земного і злиття з абсолютним, божественним началом. Проте ні ортодоксальний іслам зі своєю забороною, ні суфізм (з містицизмом) не змогли применшити гедоністичного відношення до вина у мусульманських народів. І якщо в реальному житті іслам досягнув певних результатів, то в художньо-поетичному, образному мисленні народів вино завжди залишалось життєво й естетично-значущим.

Важливим принципом функціонування мистецтва слова в ісламі є арабська каліграфія, яка зцементувала воєдино всі елементи

мусульманської культури. Каліграфія Корану і священних книг, письмена на стінах мечеті, арабська в'язь у поетичних творах і мініатюрах —все це мало глибокий духовний і релігійно-художній смисл. Мистецтво письма прирівнювалось до краси коштовностей, квітів, садів, тканин. Каліграфічна символіка навіть проникла у сферу найінтимніших людських стосунків. Так, форма букв могла слугувати символом навіть любовного союзу.

Всі напрями в розвитку суспільної думки регіону умовно можна охарактеризувати як релігійну ортодоксію, модернізм, реформаторство та фундаментализм. У суспільній свідомості мусульманських країн спостерігаються дві протилежні тенденції: з одного боку —до консерватизму, а з іншого —до змін. Ці тенденції все частіше виявляються не в ортодоксальній чи реформаторській формах, а у формах так званого фундаменталізму, який проповідує повернення суспільства до фундаментальних принципів ісламу, звичаїв мусульманської общини часів пророка Мухамеда.

Тропічноафриканський культурний регіон. Африканський регіон характерний великою різноманітністю культурних процесів, детермінованих соціальними, історичними, природними і етнопсихологічними факторами. Існує давнє і глибоке розходження історичної долі народів окремих частин Африки, яке позначилось і на розбіжності їх культур. .\ ¦

Упродовж багатьох століть у Африці чітко простежується дія двох сторін одного історико-культурного процесу: з одного боку —поширення культурних контактів африканських народів з народами інших регіонів передусім з арабо-мусульманським і європейським регіонами; з іншого —обмін культурною інформацією між локальними африканськими культурами, їх взаємозбагачення. Безперечно, цей поділ умовний. Своєрідність африканського культурного регіону полягає в тому, що ці дві тенденції взаємопе-реплітаються, створюючи самобутні духовно-культурні феномени.

Якщо ж розглядати історико-культурний процес в африканському регіоні з погляду його внутрішньої дискретності, у ньому можна виділити шість історико-культурних областей, що мають специфіку. До першої можна віднести країни Північної Африки. В стародавні часи тут відбувалася зміна впливів низки культур: єгипетської, пунічної, античної —у її грецькому, еллінському і римському варіантах, візантійської, турецької, арабської. Все це привело до органічного переплетіння елементів цивілізації Заходу і Сходу, традицій Середземномор'я, Ісламського світу й місцевого африканського середовища.

Друга історико-культурна область охоплює країни Північно-Східної Африки (Ефіопія і Сомалі). В далекому минулому тут відбулося змішання Исцевих кушитомовних племен з семітомовними переселенцями з Аравії, що привело до активних процесів взаємодії культур Єгипту, Мероє з культурою Аксума.

Третя історико-культурна область —країни Західної і частково Центральної Африки. Етнокультурне різномаїття цієї сфери величезне. Однак тривале перебування у складі стародавніх і середньовічних державних утворень —Гана (III —XI ст.), Малі (ХНІ —XV ст.), Сонгай (XV—XVII ст.) та інших, активні міграційні процеси, тривалі економічні та культурні контакти сформували в їх культурах деякі спільні риси. В наші дні традиційні культури різних народів не лише зберігаються, а й розвиваються на рівні окремих етносів (волоф, йоруба, ігбо, хауса та ін.), а також у межах держав.

Четверта історико-культурна сфера охоплює країни Центральної та Східної Африки, заселені бантумовними народами. Для неї властиві тенденції, подібні до третьої сфери (за винятком Танзанії).

П'яту сферу становить південь континенту —Південно-Афри-канська Республіка (ПАР). Політика апартеїду з його системою відокремленого існування рас упродовж тривалого часу деформувала етнокультурні процеси. Наявність у країні африканських етносів, що становлять більшість населення, африканерів, англопівденноафрика-нців, індійців та інших представників азійських народів, створює надзвичайно складну ситуацію для культурного розвитку.

Шоста історико-культурна область представлена островами Атлантичного та Індійського океанів, які оточують Африку (Мадагаскар, Маврікій, Реюньйон, Сан-Томе і Прінсіпі та ін.). Характер етнокультурних процесів у острівних державах надзвичайно складний, що пояснюється етнічною та расовою строкатістю. Основна риса етнокультурних процесів —високий ступінь міжетнічного змішування і формування креольських культур (за винятком Мадагаскару).

Культурні процеси найтісніше дов'язані з мовними і в багатьох випадках сприяють досягненню внутрішньої цілісності культури африканського регіону. Поширення мов міжетнічного спілкування (суахілі, хауса, лінгала та ін.) інтенсифікує міжкультурну взаємодію, обмін культурними цінностями. В одному випадку це може привести до білінгвізму та бікультуралізму, в іншому —до акультурації, тобто засвоєння нової культури і мови при збереженні власної. Зрештою, ці процеси можуть закінчитись і асиміляцією, тобто засвоєнням нової культури при повній (або майже повній) втраті автохтонної.

Різноманітність африканських культур очевидна, як очевидно і те, що їх єднає дещо більше, ніж географічна ознака. Це зага-' льне полягає в космології, релігійних поглядах і фольклорі, у ставленні до предків, дітей, а також у сімейних відносинах.

Велика сім'я в тропічноафриканському регіоні водночас є і одним з важливих елементів, що цементує внутрішню цілісність його культури, і суттєвим елементом африканського суспільства. Відносини у сім'ї ґрунтуються на кровних зв'язках, шлюбі, а також на ритуальних чи містичних зв'язках (ініщаційні групи, братерство за

кров'ю, клятви тощо). У людини одночасно може бути декілька З батьків, матерів залежно від широти родинних зв'язків. Сім'я в; Африці пов'язується з трьома рівнями людського існування: вона, складається з померлих членів, живих і ще ненароджених.

До інших елементів соціальної організації можна віднести j общину, рід, касту, традиційні сімейні, групи і верстви, тобто традиційні соціальні структури й інститути Африки.

Для африканських суспільств характерна "організмова модель", А згідно з якою всі субгрупи і головні інститути —це мікросистеми, які сприяють зростання соціополітичної стабільності общини чи суспільства. Община чи суспільство розглядаються як мікроорганізм, в якому повинні панувати врівноваженість, соціальний баланс і гармонія. Велика сім'я, община, вожді та дотепер залишаються важливими елементами суспільної організації, з якими африканські держави змушені рахуватись.

Сучасна епоха характеризується, з одного боку, все більшою інтернаціоналізацією культури, а з іншого —бурхливим зростанням етнічної свідомості, що виявляється передусім у посиленій з увазі до "своєї" культури, намаганні оберігати її самобутність.

Рух за духовну деколонізацію (як реакція на європоцентризм), повернення до власної, істинно африканської культури, виник серед інтелігенції колишніх французьких, колоній і знайшов відображення у формі філософсько-світоглядної концепції негритюду Л. Сенгора'.

Представник білої раси виступає у цій концепції носієм раціонального і практичного начала, а чорної —носієм начала ціннісного. Африканський світ —повна протилежність європейському, він виявляється у своєрідності негро-африканської особистості, розумінні культурних цінностей "чорного світу" (негритюд), що дає змогу африканцеві (негритянській особистості) зливатись зі світом. Провідну роль Л.Сенгор відводить мистецтву (традиційним формам усної творчості, сучасній негритянській музиці) як формі особливої естетики, істинно людській діяльності, чуттєвому засобу пізнання, що ґрунтується на образності та ритмі на відміну від європейської імітативної естетики. Він вирізняє склад розуму у білої і чорної людини і відповідно, переваги негритянського "нераціонального" розуму, здатного співпереживати і розкривати зв'язок людського існування зі світом.

Велика увага африканської інтелігенції до власної культури, бажання розвивати і пропагувати її, однак не означає відмови від західної. Навпаки, спрямована на консервацію традиційних цінностей, протиставляла "африканський світ" світу "європейському", пошук ідентичності, пов'язаний з культурною своєрідністю африканських суспільств, і їхнє величезне прагнення до самостійності

* Сенгор А. —колишній Президент Сенегалу, видатний суспільно-політичний діяч африканського континенту (народився 1906 p.).

відбувається у процесі взаємодії з неафриканською, передусім західною культурою, під її впливом, з використанням її елементів.

Для естетичної свідомості більшості родоплемінних африканських суспільств характерні відсутність терміна "мистецтво" і взаємозамінність понять красоти і добра. Загальною особливістю для них є також синкретизм, тобто естетичне не становить спеціалізовану сферу, а невід'ємну рису всіх-аспектів родоплемінної культури. При посередництві естетичного здійснюється багато соціальних (релігійних, ідеологічних, освітніх та ін.) функцій. Мистецтво найтісніше зв'язане з матеріальними і духовними потребами общини, воно розчинене у повсякденному житті й найяскравіше виявляється у різноманітних обрядах і ритуалах.

Злиття утилітарного й естетичного становить сутність традиційного синкретичного комплексу загалом і для кожного окремого його елемента зокрема (образотворчого, музичного, танцювального, поетичного).

Особлива роль належить символіці кольору: червоний найчастіше означає життя, здоров'я, радість; білий часто символізує смерть, але також і чистоту. Магічне (оберігаюче) й естетичне (декоративне) значення мають різноманітні геометричні знаки, малюнки, орнаментальні композиції на стінах жител, предметах побуту, тканинах.

Особливості естетичного відношення до форми втілені у конструкції помешкань, різних предметів ужитку. Зазвичай, ці форми прості, геометрично правильні та функціональні; при цьому поверхня предмета може бути цілком вкрита різьбою, гравіруванням. Прикладом локальної етнічної специфіки є надання переваги тим чи іншим елементам декору, таким, наприклад, як шеврони (пе-нде), каннелюри (сонге) тощо. У багатьох випадках естетичне сприйняття форми тісно пов'язане з її символічним значенням. Особливості естетичного сприйняття форми яскраво виражені в традиційній скульптурі, ритуальних статуях і фасках.

Попри велику кількість різноманітних стилів африканської традиційної пластики, їй властиві деякі загальні особливості: перевага антропоморфних сюжетів, чітка симетрія композиції, геометрична простота форм, врівноважена архітектоніка, зовнішня статичність і внутрішній динамізм; відсутність чуттєвості, сентиментальності та величезна емоційність; зовнішня лапідарність (максимально виразно при мінімумі засобів) і внутрішня експресія. Єдність цих якостей становить основу африканського естетичного сприйняття форми. При цьому керівним началом усіх художніх явищ виступає ритм, який пронизує все —скульптуру й архітектуру, танець і музику. Негроафриканські ритми, як відомо, на кілька десятиліть підкорили собі музичне, хореографічне, навіть образотворче мистецтво Старого Світу і мали значний вплив на художників європейського авангарду.

За останнє століття у традиційному мистецтві Тропічної Африки з'явились нові форми й образи. У ролі каталізатора цього процесу, а іноді й основної його рушійної сили виступав релігійний синкретизм, яким позначені певною мірою всі твори народного мистецтва, а також професійна творчість африканських художників.

Великих успіхів у проникненні в художню культуру африканських народів домігся іслам, яскравим прикладом чого слугує релігійна архітектура. Так, фасад мечеті у Мопті (Малі) надзвичайно близький до фасадів традиційних домів народу догон (Малі), а в них, у свою чергу, відтворюється панівна для всієї художньої культури цього народу формула масок "канага". Усі маски дого-нів створені за однією схемою з однією (чи трьома) вертикалями, що обмежені двома горизонталями, тобто, мечеть прямо відтворює личину маски.

Отже, провідна тенденція культурних процесів у Африці загалом скерована на подолання етнічної замкнутості, локальної специфіки: відбувається взаємовплив, зближення етносів. Проте однозначно визначити характер культурних процесів дуже важко: взаємодія, взаємовплив, синтез, акультурація, асиміляція, синкретизм у сфері культури, конфлікт культур, зрештою, існування багатьох перехідних типів —усе це нерідко становить діалектичну єдність, притаманну культурі африканського регіону.

Латиноамериканський культурний регіон*. Формування історичного латиноамериканського регіону відбувалось на основі взаємодії різноманітних етнонаціональннх і расових елементів, з одного боку, тубільного населення, а з іншого —вихідців із європейського (іспанці, португальці, англійці, французи, голландці), африканського, далекосхідного та індійського регіонів. Тому коріння латиноамериканської специфіки слід шукати у процесі метисації, що означає злиття у нове ціле різних культурно-етнічних елементів. Вихідним пунктом усьому було зіткнення двох світів: корінного населення та іберійських колонізаторів і початок взаємодії між ними.

До відкриття Америки європейцями її населяли індіанські племена і народності, з-поміж яких були творці високорозвинутих цивілізацій: майя та ацтеки —в Мезоамериці, інки —в Андській області". Вони освоїли величезні території', домоглися значних ус-

Термін "латинський" відображає спільну латинську основу романських мов (іспанської, португальської та французької), якими розмовляє більшість населення регіону, і він, звичайно, є умовним.

" Територія Латинської Америки була заселена близько 25-30 тис. (за деякими даними, 60-70 тис.) років тому вихідцями з Азії. У III-ГХ ст. н.е. в регіоні склались два центри цивілізації —Мезоамерика й Андська область, де виникли ранні держави з високорозвинутими культурами (Теотіхуахан, Чічен-іца, Наска та ін.).

піхів у землеробстві, знали багато ремесел, володіли будівельною технікою, мали великі пізнання в мореплавстві, астрономії, математиці, медицині, зробили значний внесок у світове мистецтво. Завдяки американським індіанцям, у практику світового землеробства ввійшли кукурудза, картопля, квасоля, помідор, гарбуз, какао, ананас, соняшник, арахіс, ваніль тощо. Ними були відкриті каучук, винайдене письмо, створені досконалі календарні системи. Народи стародавньої Америки створили багатоманітну за жанрами літературу, що дійшла до нас у вигляді фрагментів рукописів: міфологічний та історичний епос, філософська і любовна лірика, пісні, казки тощо. Високого рівня розвитку досягло мистецтво архітектури, кам'яної скульптури, настінного живопису, розписної і фігурної кераміки.

Внаслідок.колоніальних завойовницьких війн більшість племен індіанців були знищені. Лише деякі народи (кечуа, аймара, гуарані, науа та ін.) зуміли частково зберегти культуру й етнічну територію. Досвід тубільних народів утримував чимало цінного. Це і почуття колективізму, взаємодопомоги, відчуття нерозривного живого зв'язку з рідною землею і дивна стійкість до життєвих незгод, і вироблене впродовж віків вміння виживати в умовах жорстокого гноблення.

Іспанська культура була перенесена до Америки як суперечлива єдність консервативного та прогресивного. Перше пов'язане з деспотизмом королівської влади, відсутністю навіть елементарних правових гарантій, повного регламентацією життя суспільства, а також спадщиною фанатизму та релігійної нетерпимості, уособленої в інквізиції. Прогресивна тенденція була представлена гуманістичними колами діячів іспанської культури і позначена волелюбним духом іспанського народу, що загартувався впродовж 800-річної боротьби за визволення, традиціями общинних і міських вольностей, особистої волі селянства та муніципального самоуправління.

Тому чимале значення для майбутнього Латинської Америки мале-вкорінення на ґрунті Нового Світу різних і часто протилежних елементів політичної культури середньовічної Іспанії. З одного боку, це королівський деспотизм, що використовувався численний і розгалужений бюрократичний апарат, традиції беззаконня і сваволі влади, з іншого —такий елемент спадщини середньовічних вольностей Іспанії, як кабільдо'.

Незважаючи на те, що колоніальні власті намагались ізолювати іспанські та португальські володіння в Америці від усього світу, ідеї західноєвропейського походження проникали в Новий Світ. Твори Вольтера, Руссо, Дідро, Монтеск'є мали великий вплив на

* Кабільдо —головний орган місцевого управління, який обирали власники майна. У час наростання руху за незалежність він взяв на себе керівництво боротьбою. У загальному випадку кабільдо виступав втіленням національного духу і громадянської традиції.

формування світогляду мислячої частини суспільства. Зазначимо, що вже в колоніальний період у найбільших мислителів іспанської Америки виявляється риса, яка в майбутньому стала традиційною для багатьох представників прогресивної інтелігенції латиноамериканських країн: бажання сприйняти все краще з досвіду Європи й водночас ствердити своє право бути відмінними від неї, творити власну, неповторну, оригінальну культуру. Не применшуючи ні великого значення африканського етнокультурного елементу (особливо в Карибському басейні і в Бразилії), ні тієї ролі, яку виконали вихідці з Азії в історії деяких країн Тихоокеанського узбережжя і Карібського моря, слід визнати, що у зв'язку з історичними причинами все-таки вирішальна роль у формуванні сучасної Латинської Америки належала європейській цивілізації.

Одним із суттєвих компонентів духовної культури регіону є специфічна система філософських поглядів. У доколумбовий період філософські уявлення і поняття відображені головне у міфології. Видатним мислителем Стародавньої Америки був Неса-уалькойотль —державний діяч, філософ і поет. З його іменем пов'язане народження гуманістичної традиції на континенті. Філософія як частина нової культури черпалась із-за океану, з Іспанії, а пізніше —з Європи; її понятійний апарат, проблеми, напрями запозичені у європейської філософії, її історія відтворює розвиток основних етапів цієї філософії. Проте засвоєння однією культурою досвіду іншої відбувається завжди, підкоряючись логіці соціокультурної системи. Особливості історичного розвитку народів Латинської Америки зумовили дві важливі характеристики філософської думки цього регіону: заплідненість ідеями всесвітності (вселюдської єдності) й етична скерованість. Це знайшло втілення у творчості Х.Васконселоса, А.Корна, Хосе Ортеги-і-Гассета, Л.Сеа, Е.Дусселя та ін.

Специфіка сучасної філософії даного регіону позначена прагненням латиноамериканських народів до самоосмислення, самовизначеності у всесвітній історії як повноправного й автономного суб'єкта.

Процеси взаємодії, "врощення" різноманітних духовних елементів до канви культури латиноамериканських народів добре простежуються у мистецтві регіону. Розглянемо це на прикладі музичної культури. У ній представлені різні музичні традиції. Динамічна взаємодія трьох етнокультурних елементів —тубільного, європейського й африканського привела до виникнення своєрідних різновидів народної музичної творчості. Відповідно до цього на території сучасної Латинської Америки виділяють такі основні музичні зони: тубільна, афроамериканська та креольська.

У найчистішому вигляді музика тубільців існує в тих частинах регіону, де збереглись центри їхніх культур, яких не торкнувся процес метисації. Це частини територій Еквадору, Перу, Болівії, тропічного заходу Аргентини, де поширені музичні жанри яраві

багуаля, уайно, карнаваліто, панують традиційні духові (численні види флейт) та ударні інструменти. Відмінна риса тубільної музики —ізольоване функціонування в межах цієї етнічної групи, її консервативний характер.

На противагу їй афроамериканська і креольська музика представлені пісенно-танцювальними жанрами, які розвивались у процесі взаємовпливу контрастних елементів, головно, на міському грунті. У походженні креольської музики, поширеної в Аргентині, Чилі, Уругваї, частково в Мексиці та на Кубі, простежуються європейські корені —малі жанри професійної творчості: контраданс, менует, вальс, полька тощо. На їх основі сформувались кубинські хабанера, данса, аргентинські сьєліто, танго, перікон, бразильське лунду. Креольську музику вирізняє панування мажорної системи, перевага тридольних розмірів, перемінні метри.

Афроамериканська музика, що домінує в країнах Карибського басейну і в Бразилії, синтезувала африканські та європейські корені. В кубинських соне, гуараче, румбі, бразильському самбо знайшли відображення такі властиві африканській музиці риси, як панування ритмічно-ударного начала, гострота ритмічного рисунка, діалогічне чергування фрагментів сольного і хорового співу.

Отже, культурна самобутність латиноамериканського регіону не зумовлена будь-яким одним з учасників взаємодії культур —тубільним, африканським, іспанським, португальським або західноєвропейським началом. Вона полягає в особливому характері взаємозв'язку, переплетінні, зрощенні різних етнокультурних елементів, що утворюють неповторні, індивідуальні сполучення в кожній з латиноамериканських країн. Загальне явище культурно-цивілізаційної неоднорідності варіює від положення, за яким, безумовно, домінують архетипи європейської культури, а тубільні, африканські чи інші елементи, перебуваючи на периферії свідомості, майже не мають жодного впливу на поведінку людей*, до ситуації, за якої на периферії свідомості опиняються вже елементи європейської культури". Отже, є підстави говорити про виникнення у регіоні внаслідок взаємодії різних цивілізацій і культур, цілком особливого типу свідомості, в межах якого ця взаємодія інтеріоризувалася, тобто її "учасники" проникли у внутрішній світ латиноамериканця, причому жоден з них не зміг повністю витіснити звідти інших.

Регіональний підхід до аналізу світової культури дав нам змогу, хоч і частково, показати, що кожна культура, як певна цілісність, —неповторна й унікальна. І ця неповторність, незамінність означає,

* Така ситуація характерна для Буенос-Айреса, Атлантичного узбережжя Аргентини, Уругваю, півдня Бразилії та центральної частини Чилі.

" Це простежується у деяких" общинах тубільного населення андсь-ких країн і Гватемали.

що в певному відношенні різні культури рівні та зіставні між собою. Водночас культури всіх народів світу перебувають у постійному процесі взаємодії та взаємообміну; тому немає "чистих" культур. Кожна культура функціонує як відкрита система, вільна у собі і доступна для інших. У цьому полягає механізм єдності та багатоманітності світової культури, життєва здатність, як окремо взятої культури, так і всієї культури людства.

*

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Африка: Культура и общество. —М., 1989.

Васильєв Л.С. История религий Востока. —М, 1988.

Вебер А. Избранное: Кризис европейской культуры. —СПб., 1998.

Вайнтруб І. Священні лики цивілізацій. —К.,.2001.

Гусева Н.Р. Многоликая Индия. —М., 1987.

Вейс Герман. История цивилизации: архитектура, вооружение, одежда, утварь. Иллюстрированная энциклопедия: В 3 т. —М, 1998.

Ажеджора О. Історія Європейської Цивілізації. —Львів, 1999. —.1. До кінця XVIII ст.

Кармин А.С. Основы культурологии, —СПб., 1997. Конрад Н.И. Запад и Восток. —М, 1972. Культурология. XX век. Словарь. —СПб., 1997. Латинская Америка: Традиция и современность. —М., 1987. Малявин В.В. Сумерки Дао. Культура Китая на пороге Нового времени. —М, 2000.

Малерб Мишель. Религии человечества: миф, религия, культура. —Москва; Санкт-Петурбург, 1997.

Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2 т. —М„ 1998.

Тойнби А.Дж. Постижение истории. —М., 1991.

Томас А.Б. История Латинской Америки. —М., 1960.

Традиционные и синкретические религии Африки. —М., 1986.

Хамітов Н.В., Гармаш Л.Н., Крылова С.А. Історія філософії. Проблема людини та її меж. —К., 2000.

Яковлев Е.Г. Эстетика. —М., 1999.

Історія світової культури. Культурні регіони: Навч.посібн. //Керівник авт.колективу Л.КЛевчук. Вид. 3-є, перероб. і доп. —К., 2000. Дейвіс Норман. Європа. Історія. —К., 2000

 РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

С. Т.Боруцький

ЛЕКЦІЯ 3. Культура первісного суспільства

1.  Загальна характеристика первісної епохи та її періодизація

.  Расова диференціаг^ія людини, її основні ознаки та поширення на Землі

.  Виникнення мовних сімей, причини їх формування й еволюція

.  Характеристика первісних форм релігійних вірувань, їх специфіка та особливості

.  Первісне мистецтво, його синкретичний характер, перші здобутки

Культура кожної людської спільноти відображає певний ступінь розвитку матеріальних, духовних і суспільних здобутків, які творять відповідний ґрунт для людини, її способу життя та мислення. Первісне суспільство в історичному розвитку охоплює величезний період —від появи людини до виникнення перших цивілізацій. Упродовж цього часу сформувався фізичний тип сучасної людини, яка, пристосувавшись до клімату, створила найпростіші житла й знаряддя праці, започаткувала творення духовних цінностей, виробила первісні форми організації громади та правила взаємб-відносин між її членами.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПЕРВІСНОЇ ЕПОХИ ТА її ПЕРІОДИЗАЦІЯ

Первісна епоха властива всім без винятку формам людської спільноти. Звичайно, кожній з них притаманний свій історичний шлях розвитку, однак доцільно виходити з того, що первісна історія суспільства, його культура мають узагальнювальний характер. Поєднуючи воєдино все первісне суспільство, культура виступає як загальнолюдський здобуток, а вся людська спільність —як носій цієї культури.

Важливими джерелами для вивчення культури первісного суспільства є археологічні, етнографічні й антропологічні матеріали, а також фольклорні пам'ятки, здобутки лінгвістики, геології, палеоботаніки. Саме на їх основі розроблено періодизацію первісного суспільства, його культури. Водночас наголосимо, що проблема періодизації історії та культури первісного суспільства сьогодні одна з найдискусійніших, хоча перший крок у цьому напрямі був зроблений ще в античному світі. Зокрема, давньоримський філософ Тіт Лукрецій Кар (близько 99 —. до н.е.) у поемі "Про природу речей" зробив припущення про наявність в історії культури первісного суспільства кам'яної, мідної та залізної епох. Критерієм такої періодизації він вважав поступову заміну кам'яних знарядь мідними, а останніх —залізними.

В "Етимології" іспанського єпископа Ісидора Севільського (570 —pp.) історія культури людського суспільства поділена на шість епох: від Адама до Ноя; від Ноя до Аврама; від Авраама до Давида; від Давида до Вавилонського полону євреїв; від Вавилонського полону євреїв до народження Ісуса Христа; від народження Ісуса Христа до кінця світу.

У XVIII ст. французький філософ-просвітитель Ж.Кондорсе (1743 —-94 pp.) поділив історію людської культури на послідовно змінні форми господарювання (полювання, рибальство, скотарство, землеробство). Започаткована у XIX ст. класифікація первісних пам'яток матеріальної культури спонукала створення науково обґрунтованої археологічної періодизації, яка підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський вчений К.Томсен (1788 —pp.), використовуючи археологічні дані, впровадив поняття трьох віків: кам'яного, бронзового та залізного. Сьогодні до них інколи додають і четвертий —мідний, а кожен із віків, у свою чергу, поділяють на окремі етапи.

Над проблемою періодизації культури працювали також інші вчені, відомі у галузі природознавства та в розробці питань еволюції суспільства. Наприклад, у першій половині XIX ст. свої варіанти періодизації запропонували шведський природодослідник С.Нільсон (1787—pp.) та видатний американський історик, етнолог і археолог Л.-Г.Морґен (1818 —pp.). Зокрема, С.Нільсон

виділив у процесі історичного розвитку чотири стадії: дикунство, номадизм (кочове скотарство), землеробство і цивілізація. Натомість Л.-Г.Морґен поділив^ історію культури на дикунство, варварство і цивілізацію.

Найусталенішим поглядом вважається такий, згідно з яким археологічна періодизація узгоджується із загальноісторичною, тобто кам'яний вік відповідає первісному ладові, бронзовий —виникненню найдавніших держав, ранній залізний —державам вторинного типу. За цією періодизацією кам'яний вік на території України розпочався приблизно 800 тис. років тому і тривав аж до неоліту (IV тис. до н.е.); епоху мідного віку датують IV—III тис. до н.е.; епоху бронзового віку —II тис. до н.е. —VIII ст. до н.е., а епоху раннього залізного віку —VIII ст. до н.е. —IV ст. н.е. Вітчизняні вчені вважають, що на території України кам'яний вік та епоха неоліту закінчилася близько 2800 —pp. до н.е. Складовою частиною цієї епохи на деяких територіях був мідний вік (між 3300-2800/2750 pp. до н.е.). Епоху бронзового віку слід датувати із 2800 (2760) до 1200 pp. до н.е., а епоху раннього залізного —періодом із XII ст. до н.е. по IV стін.е.

Безумовно, кожний період у розвитку людської культури має притаманні йому властивості. Так, для першого періоду первіснообщинного ладу, який умовно називають дикунством, характерні поступова еволюція людини, привласнення готових продуктів природи, створення найпростіших знарядь праці, добування вогню та виникнення виробничих відносин. Першою формою суспільно-економічних відносин було первісне людське стадо, в межах якого відбувалося становлення суспільної людини. Другий —родовий лад, або варварство, був періодом повного утвердження системи виробничих відносин первісного суспільства. За родового ладу основним осередком суспільства був рід, що об'єднував групу людей/зв'язаних кровним спорідненням. У цей період виникають скотарство і землеробство. Продукти, отримані від таких форм господарювання, поступово витісняють залежність їжі від збиральництва. Нарешті, для нижньої фази варварства характерне запровадження тончарства>

Згідно з позицією Л.-Г.Морґена, середня фаза варварства почалася у східній півкулі з одомашнення тварин, а в західній —із догляду за рослинами та використання у будівництві неопаленої цегли та каменю. Вища фаза варварства започаткована обробкою заліза.

Періодизація первісного суспільства Л.-Г.Морґеном мала для свого часу велике теоретичне значення. Вона, зокрема, виражала ідею єдності історичного процесу і прогресивного розвитку людства у первісну епоху на основі здобутків матеріального виробництва. В наш час ця періодизація поглиблена,- передусім внаслідок уточнення її критерію, а також зростання місця і ролі про-

дуктивних сил порівняно з окремими відкриттями. Деякі вчені, наприклад, пропонують за основу періодизації вважати еволюцію форм первісної власності (А.Й.Першиц), інші —ступінь поділу праці у первісному суспільстві (Н.О.Бутинова) або принцип археологічної класифікації (С.В.Кисельов).

Більшість дослідників за основу періодизації беруть розвиток форм суспільної організації первісних людей. С.П.Толстов, скажімо, запропонував розділити первісне суспільство на первісне стадо, первісну общину (материнський рід) і військову демократію. П.П.Єфименко виділив періоди первісного стада, первісної общини неандертальців та первісної родової общини. За М.О.Косвеном, докласове суспільство пройшло етапи первісного стада, родового ладу, що поділяються на епохи матріархату, патріархату і, нарешті, період військової демократії. Автори підручника В.ПАлексеев і А.Й.Першиц поділяють історію первісного суспільства на три періоди: становлення (праобщина), зрілість (родова община) та розпад (класоутворення). Однак всі дослідники сходяться на тому, що для первіснообщинного ладу більш-менш характерний послідовний колективізм у виробництві та споживанні, спільна власність і зрівнювальний розподіл. Вважається, що нижня межа періоду —середній палеоліт (час палеоантропів) або верхній палеоліт (час неоантропів), а верхня межа ^-зазвичай неоліт.

Отже, початок праобщини припадає на час становлення людини й утворення суспільства, в якому практикувалося усвідомлене виготовлення і застосування знарядь праці. Дослідники, беручи до уваги вдосконалення людиною кам'яних знарядь, еволюцію фізичного типу самої людини, поділяють праобщину на ранню стадію та розвинутіший період неандертальців.

У цьому контексті важливо зупинитися на еволюції знарядь праці. Найдавнішими з-поміж них вважають камені зі слідами безсистемної обробки —еоліти (від грец. еод —ранкова зоря). Ними користувалися впродовж кількох сотень тисячоліть. Першими доцільно оформленими знаряддями були гальки, оббиті кількома грубими скопами на одному кінці, та відщепи, сколоті від таких гальок. Археологічну культуру, представлену такими знаряддями, прийнято називати культурою оббитих гальок, або дошельською.

Універсальними знаряддями наступної культури —шельської —вважається ручне рубило. Це велике, завдовжки 10 —см, і масивні предмети мигдалеподібної, овальної або списоподібної форми з гострим робочим кінцем із п'яткою на верхньому широкому кінці, в який людина впиралася долонею під час роботи. Використовували також відщепи —безформні скалки кременю. У подальший, зокрема ашельський, етап розвитку кам'яної індустрії, ручне рубило піддають детальнішій обробці: лезо рубила стає прямим і гострим. Поліпшується знаряддя із відщепів, застосову-

ють гостроконечники скребла і так звані свердла. Під час полювання на тварин використовували дерев'яні списи або рогатки. Нарешті, на мустьєрському етапі почалося використання кістки з виробничою метою. Поступово людина оволодівала способами штучного добування вогню.

Початкову форму організації суспільства у вітчизняній суспільствознавчій науці часто називають "первісним людським стадом". Інколи замість цього поняття використовують термін "праобщина", початок якої збігається зі становленням людини й утворенням суспільства. Звичайно, виникнення цілеспрямованої трудової діяльності викликало зміни в ставленні людини до природи, а також відносин між членами первісного людського колективу. Отже, початок епохи праобщини, її культури збігається із часом свідомого застосування знарядь праці. Кінцева межа цієї епохи —виникнення родового ладу. Такий перехід відбувся у пізньому палеоліті.

Життя праобщини мало здебільшого осілий характер упродовж багатьох століть. Значна роль, належала полюванню. Тварин лякали щумом, вогнем, кидали в них камені або гнали до глибокої ущелини чи прірви і там добивали. Мисливство, насамперед полювання на великих тварин, найбільше стимулювало зростання організованості праобщин, змушувало її членів згуртовуватися в трудовому процесі. Водночас вживання м'ясної їжі, в якій містяться найважливіші для людського організму речовини, спричинило прискорення росту, позитивно вплинуло на всю життєдія-' льність первісної людини. Сім'ї у цей період ще не було. Існували невпорядковані шлюбні відносини між чоловіками і жінками —так, званий протскуйпет.

Із подальшим розвитком суспільства вдосконалювалася техніка обробки каменю, створювалися нові знаряддя —скребачки, різці, ножі, наконечники метальних списів. Чимало кам'яних знарядь пізнього палеоліту використовували з дерев'яними та кістяними ручками. З костей і рогів тварин почали виготовляти шила, голки з вушком, кайла, списометалки.

Змінювався характер житла людини. Якщо у минулому для нього використовували переважно печери, то їх почали заміняти землянки та наземні споруди. Об'єктивно цьому процесові сприяло похолодання. Знахідки кістяних голок засвідчують, що людина в цей час навчилася шити. Зшиті шкури звірів були основним одягом, ними також покривали житла.

2. РАСОВА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ЛЮДИНИ, її ОСНОВНІ ОЗНАКИ ТА ПОШИРЕННЯ НА ЗЕМЛІ

Вдосконалення знарядь праці, поліпшення забезпечення людей різними, насамперед м'ясними продуктами, автоматично спричинили зменшення дичини поблизу осель. Люди пізнього палео-

літу поступово розселялися по північній Європі та Азії, що сприяло їх расовій диференціації. Основні особливості расових поділів людства з'явилися вже в епоху пізнього палеоліту. Вони більш-менш збігалися з межами материків. Європеоїдна раса сформувалася переважно в Європі, монголоїдна —в Азії, представники негроїдної раси населяли Африку й Австралію. Виняток становили суміжні зони. Так, у Середземномор'ї були представники негроїдної та європеоїдної рас. Кавказ, Середня Азія заселялися представниками європеоїдної раси, а у Південній та Південно-Східній Азії —змішаними негроїдами з монголоїдами та європеоїдами. Деякі вчені-антропологи вводять в їно основну класифікацію ще й австралоїдну расу. Вважається; що в утворенні морфологічних відмінностей між трьома великими расами людства основна роль належала двом факторам: пристосуванню до середовища й ізоляції на материках внаслідок різких природних меж між ними. •*•¦¦¦ Характеризуючи расові ознаки людини, зазначимо, що класичні представники негроїдної раси мають темну шкіру, кучеряве волосся, широкий ніс, товсті, ніби вивернуті губи. Такі ознаки —наслідок фізіологічного пристосування до умов, у яких живуть негроїди (передусім висока температура і велика вологість). Європейці в умовах тропічного клімату зазвичай почувають себе погано і швидко починають хворіти.

Монголоїдна раса сформувалася у зоні з жарким, але сухим континентальним кліматом в умовах напівпустинного й степового ландшафту. Обличчя у представників цієї раси вкрите шаром жиру, очі вузькі, у внутрішньому куті ока є особлива складка —епікантус.

Серед європеоїдів виділяють три основні групи: південну *—зі смуглою шкірою, темними очима і волоссям; північну —зі світлою шкірою, білявим і русявим волоссям, переважанням сірих і голубих очей; проміжну —зі середньою пігментацією шкіри, волосся і голубими очима.

Очевидно, що в свою чергу в межах згаданих груп при кон-кретизованішому антропологічному вивченні населення окремих територій чи країн можуть локалізуватися нові підгрупи. Саме так було у розвитку антропології окремих народів, у тому числі українського.

Загалом українці належать до великої європейської раси, тяжіючи до її південної гілки. Вона формувалася в епоху бронзи внаслідок взаємодії різних антропологічних типів. Так, носії ямної культури (Лівобережжя) належали до східної гілки індоєвропей-ців-індоіранців; носії станівської культури (Закарпаття) —до північних фракійців; мар'яно-бондарихівської —до угрофінів; нарешті, носії тшинецько-комарівської культури, зокрема біло-грудівської (лісостепова смуга Правобережної України) належали до слов'ян. Власне, вони і склали ядро східних праслов'ян-протоукраїнців.

Вперше висунув та обгрунтував антропологічну характеристику українського народу вітчизняний історик, археолог, етнограф і антрополог Ф.Вовк (Федір Кіндратович Волков, 1847—pp.), проаналізувавши десять антропологічних ознак українців, що виділяються у трьох географічних смугах: північній, середній та південній. Сучасний український антрополог Ф.Дяченко виділяє, в Україні п'ять антропологічних областей: центральноукраїнську з волинським і поліським варіантами; карпатську; нижньодніпровсько-прутську; валдайську, або деснянську; ільменсько-дніпровську.

І все ж таки варто погодитись із дослідниками вітчизняної культури в тому, щоб встановити вигляд первісної української людини і дохристиянських, і перших християнських віків дуже важко. Адже інформації тогочасних мандрівників, хронікарів, як і літописні дані, часто випадкові та досить суперечливі. Втім, хоч немає цілковитої впевненості, що слов'яни взагалі та східні зокрема були одноцілим антропологічним типом, сучасна наука поділяє їх на два основних фізичні типи: один —високий, чорнявий, другий — низький, ясноволосий. А коли пригадаємо, що Україна від найдавніших часів була мандрівним шляхом різних рас —народів —племен, то матимемо частково уявлення про антропологічну мозаїку української людини.

Безумовно, фізичні особливості людини слід розглядати в сукупності-і Крім того, якщо дія природного добору, аз ним і пристосування до середовища з часом припинилися, то постійно зростав вплив процесу змішування представників різних рас, Позначилася також епохальна мінливість —зміна ознак у часі у певному напрямі. Йдеться, насамперед, про зменшення довжини черепної коробки і збільшення ширини (масивності) черепа. Мабуть, такі зміни зумовлені подовженням періоду росту й прискоренням статевого дозрівання під впливом ускладнення соціального середовища, впровадження у побут землеробства, змін у їжі тощо.

Пізніше, в епоху мезоліту, відбулося виділення великих гілок в межах названих рас. Наприклад, у-середині європеоїдної раси виділилися північна та південна, монголоїдної —сибірська, південно-азійська й американська гілки, негроїдний напрям охопив африканську й австралійську групи. Крім цього, в умовах ізоляції утворилося чимало малих рас, передусім австралійська та американська.

Наголосимо також, що сучасна антропологія активно розвиває нові напрями —етнічну психологію, етнічну одонтологію (вивчає особливості будови зубів), етнічну кроніологію (специфіку людських черепів), антропологічну гематологію (групи крові у різних типів людей), етнічну дерматогліфіку. Нині маємо нові розвідки про антропологію українців, зокрема гуцулів, бойків, поліщуків, а також регіонів, раніше не вивчених. Отже, маємо надію на про* дукування й узагальнення нових теоретичних та практичних ви-

сновків стосовно культурного розвою людської спільноти, зокрема української.

3. ВИНИКНЕННЯ МОВНИХ СІМЕЙ, ПРИЧИНИ ЇХ ФОРМУВАННЯ Й ЕВОЛЮЦІЯ

У становленні людини, розвитку культури значна роль належить мисленню та мові. Доцільне виготовлення та використання найпростіших знарядь праці ознаменувало початок формування відповідних уявлень, що передавалися від людини до людини через певні звукові сигнали. Як зазначає Д.Ліндсей, злам на шляху формування людини відбувся тоді, коли координація дії рук і мозку при виготовленні й використанні знарядь праці еягла певного рівня, а саме коли внаслідок такої координації виникла рудиментарна мова. За таких обставин міг бути зауважений причинно-наслідко-вий зв'язок, і наші предки почали розрізняти минуле, майбутнє і теперішнє. Отже, свідомому контакту людини з довкіллям спри^ яла, насамперед, трудова діяльність.

Цей контакт передбачав, принаймні, три одночасних різновиди розвитку: зростаючу вправність і розкутість у діях руки, дедалі більшу координацію розуму та рухів руки, нарешті, ускладнення самого мозку з утвердженням нових процесів опредмечування або раціонального мислення в мові. У такий спосіб у людини вперше сформувалося особливе усвідомлення самої себе, почалося її відокремлення від Природи за допомогою процесу, що водночас сприяв найтіснішому злиттю людини з Природою і надавав над нею владу. Відтак був створений дискурсивний всесвіт, своєрідний ізолят, без якого ніколи не виникла і не розвивалася б стабільна та розкута здатність до раціонального мислення, виникнення мови. '

Між іншим, як вважає український Обрядо- і звичаєзнавець С.Килимник, первісна людина не говорила так поволі, членороздільно, а все протяжно, мов виспівувала. Утвердження членороздільної мови пов'язане з виникненням людини сучасного типу. Мислення людини зробило істотний стрибок під час переходу від раннього палеоліту до пізнього. Тоді ж прогресивних перетворень зазнала звукова мова. Саме з цього часу можна говорити про системи мови, які з еволюційного погляду не відрізняються від тих, що існують у суспільстві на сучасному етапі.

Тут зауважимо, що коли декілька мов утворюються внаслідок еволюції однієї мови-основи, то їх називають спорідненими; сукупність останніх визначається поняттям "мовна сім'я"; якщо мова розвивається на суцільній етнічній території, в її окремих частинах зазвичай виникають діалектні групи. На період перетворення мов племен і співплемінностей на мови народностей уже сформувалася більшість мовних сімей, тобто сукупностей мов із подіб-

ною граматичною будовою й основним словниковим фондом, що походить із спільних коренів. У питанні про початок і шляхи формування мовних сімей існують два основні погляди. На думку Столетова, людство спочатку розмовляло багатьма мовами, які на межах колективів поступово переходили одна в одну, але вже наприкінці пізнього палеоліту —початку мезоліту вони концентрувалися у більші групи та мовні сім'ї. Однак більшість вчених вважають, що формування мовних сімей переважно припадало на епоху розкладу первісного суспільства. Цей процес безпосередньо пов'язаний із масовими міграціями та змішуванням населення. У такий спосіб відбувалася диференціація мов деяких великих племен (мов-основ, або прамов) під час розселення, а також неповна асиміляція племінних мов, що згодом спричинило початок нового поділу мови-основи. Незважаючи на різні підходи до цієї проблеми, висловлені погляди не заперечують один одного. Формування мовних сімей могло зародитися у період розширен-нятючаткової ойкумени і значно прискоритися в епоху розкладу первісного суспільства.

Наприкінці первісної історії вже існували найбільші мовні сім'ї. У Північній та Східній Африці, Передній Азії сформувалася се-міто-хамітська сім'я, до якої належали мови давніх єгиптян, народів семітської (аккадці, вавілоняни, ассирійці, фінікіяни, давні євреї, араби та ін.), кушитської (сомалійці, гала) та берберської груп. На північ від неї утворилася кавказька мовна сім'я, на півдні, в серединній Африці, —сім'я банту, що потім поширилася в усій південній частині Африки.

В Південній Азії виділилися мовні сім'ї дравідів, мунда і монк-хмер, а в Південно-Східній Азії та Океанії—австронезійська (малайсько-полінезійська) сім'я. У Східній Азії сформувалася китайсько-тйбетська сім'я, що поділилася на таї-китайську та тибето-бірманську групи. Центральна Азія стала осередком поширення мов алтайської сім'ї (тюркські, монгольські, тунгусо-мань-чжурські народи), що розселилася в Азії. У Південно-Західному Сибіру сформувалися мови уральської (фінно-угро-самодійської) сім'ї. Нарешті, між Балтійським морем і Середньою Азією виникла найбільша в світі індоєвропейська мовна сім'я, до якої, крім кількох мертвих мов давніх цивілізацій, належать сучасні слов'янські, балтійські, германські, кельтські, романські, іранські, індо-арійські, а також вірменська, грецька й албанська. Стосовно мов племен, що заселили окраїни первісної ойкумени і меншою мірою зазнали процесів мовної асиміляції та диференціації (зокрема, австралійців, американських індіанців, низку малих народів Сибіру, багатьох племен Західної Африки), то вони не створили великих сімей.

Сучасні вчені дотримуються такої класифікації мов. За кількістю населення, яке розмовляє тією чи іншою мовами, найбільш

представницькою видається індоєвропейська сім'я мов, що склалася в епоху бронзи (рубіж III—II тис. до и.е). Вона має десять напрямів, Зокрема, до індоарійської сім'ї входять мови гіндустані, бенталі та Пенджабі. На правах індоарійської гілки сюди ж належить унганська мова і санскрит. Іранський напрям об'єднує перську, афганську, таджицьку, осетинську, курдську та ін. Сюди ж відносять "мертві" мови —давньоперську, пехлеві, скіфську. Литовський напрям (балтійський) об'єднує литовську, латиську, латгальську —на сході Латвії, і "мертву" —прусську мови. Слов'янський напрям має три підгрупи —східнослов'янські, західнослов'янські та південнослов'янські мови. Українська належить до східнослов'янської підгрупи. Вважається, що українська мова у своєму розвитку пройшла три основних етапи; давньоукраїнський (X—середина Xffi ст.), староукраїнський (середина XIII—XVIII ст.) і новоукраїнський (з рубежа XVIII—XIX ст.). З південнослов'янськими і чеськими мовами вона має спільні риси у звуковій системі, до білоруської та російської наближена морфологічно, із західнослов'янськими, зокрема польською, має спільність у лексиці. До речі, щодо походження української мови існують дві теорії: перша виводить її, як і всі інші слов'янські мови, безпосередньо від одного з говорів праслов'янської мови, друга—- з "праруської", з якої нібито аж у XII ст. відокремилася українська, білоруська та російська мови. В XI ст. У Києві виникла Руська держава, яка об'єднала в один народ племена: полян, древлян, волинян, бужан, дулібів, тиверців, сіверян та щ. Спільною літературною мовою у державі стала староболгарська, що прийшла з церковними книгами і мала "порушену" (на український лад) вимову.

Щоправда, не заперечуючи зручність і певною мірою об'єктивність чинної тріалістичної дистрибуції слов'янських мов, сучасні українські філологи (ОЦарук) пропонують з урахуванням мовного, історичного, археологічного й етнографічного матеріалу, новий дуалістичний розподіл слов'янських мов на підгрупи: до першої з них (антської) відносять такі мови, як антську (прамову), українську, білоруську, польську, чеську, словацьку, сербсько-хорватську (у давній хорватській частині), верхньолужицьку. До другої (словенської) —словенську (прамову), старослов'янську, російську, болгарську, македонську, сербсько-хорватську (у давній сербській частині), нижньолужицьку.

Зрештою, всі сходяться на тому, що від кінця НІ тис. до н.е. і до V—VI н.е. слов'яни мали мовну спільність, яку умовно називають праслов'янською мовою. Дискусії ж ведуть про різні етапи розпаду праслов'янської етномовної спільноти та ранній період формування окремих слов'янських мов, зокрема й східнослов'янських, до яких належить і українська.

Водночас варто погодитися з резюме вітчизняного етнографа А.Пономарьова, що українська мова формувалася відповідно до

всієї складності становлення українського етносу та його розвинутої ієрархічної структури. Гї багатодіалектність відповідає розмаїтій субетнічності, сформованій на строкатій етноплемінній основі. Саме це визначило самобутність української мови в системі східнослов'янських мов. Наявність у ній локальних рис спостерігалася ще у протоукраїнських діалектах, що засвідчує, існування протоукраїнської мови ще до розпаду загальноруської мовної єдності. Тобто протоукраїнська, проторосійська та протобілорусь-ка мови складалися в різних умовах, у різні часи і на дещо інших основах. Наслідки цього наочно виявилися у XI —XII ст., коли формувалася сучасна літературна українська мова, ґрунтована переважно на південно-східних діалектах, з активним використанням південно-західних та північних.

Германський напрям охоплює англійську, німецьку, голландську, шведську, норвезьку, датську, ісландську мови. Романський напрям охоплює іспанську, португальську, французьку, італійську, румунську, мови. З-поміж інших мов індоєвропейської сім'ї можна назвати кельтські мови (ірландська/шотландська, бретонська), грецькі (сучасна грецька і давньогрецька), албанська і вірменська мови, а також хеттськї та тохарські мови. .-'

Другу сім'ю мов називають фінно-угорською (уральською). Вона поділяється на два напрями: а) —угорський, до складу якого належать угорська (мадярська), мансійська (вогульська) та хантийська (остяцька); б) —фінський, куди входять фінська (суомі), естонська, карельська, комі-зирянська, комі-пермяцька, удмуртська, марійська, мордовська мови (мокща, ерзя).

Третя сім'я об'єднує тюркські -(алтайські) мови. Це турецька, узбецька, азербайджанська, татарська, туркменська, башкирська, казахська, киргизька, чуваська, алтайська та інші —всього понад ЗО.

Четверту сім'ю мов називають семіто-хамітською. Тут виділяють семітський, берберський, кушитський і чадський напрями. Найпоширенішою гілкою серед них вважається арабська мова.

П'яту сім'ю мов —кавказьку —« становить картвельська (іберійська) гілка, що об'єднує грузинську, занську, сванську мови. Далі —абхазо-адигейська, яка охоплює кабардино-черкеську, адигейську, абхазьку й абазинську мови, а також нахсько-дагестан-ську, до якої належать аварська, лезгинська, лакська, даргинська, чеченська, інгуська та ін.

Шоста сім'я —китайсько-тибетська. Це друга група мов після індоєвропейської за кількістю населення, яке нею розмовляє. Вона має дві гілки китайських мов (китайську, або хань, і дунганську, або хуе) і тибето-бірманські мови (бірманську, тибетську).

Сьома сім'я мов —австронезійська, —це третя за чисельністю населення, що ними розмовляє. Сюди входять чотири гілки: індонезійська, полінезійська, меланезійська, мікронезійська.

Загалом ж загальна кількість мов світу сягає від 2600 до 5000. Точну цифру встановити неможливо через умовності відмінностей між різними мовами та діалектами однієї мови. До найпоширеніших мов світу за кількістю тих, хто ними розмовляє, належать: китайська (800 млн мовців), англійська (350), російська (240), іспанська (120), гінді та близька їй урду (200), індонезійська (130), арабська (127), бенгальська (125), португальська (115), японська (111), німецька (100), французька(ЭО).

Зазначимо, що мовні проблеми вельми активізувалися. Підтвердженням цього є встановлення "Дня рідної мови" (21 лютого) за ініціативою Національної комісії Бангладеш у справах ЮНЕСКО. Україна долучилася до святкування цієї міжнародної акції. На сучасному етапі в живому спілкуванні України існує близько 20 мов. На тлі державності української мови Конституція України (1996) у ст. 10 гарантує вільне використання та захист мов націог нальних меншин.

Відомо, що основним типом людської спільності первісного суспільства булЬ плем'я. Воно характеризувалося відсутністю поділу на суспільні верстви, більш-менш однорідною культурою.. На думку багатьох істориків, етнографів, лінгвістів, плем'я було ланкою, що вперше пов'язувалося з усталенням про окремий мовний організм. Саме плем'я вирізнялося своєрідним світобаченням, особливим духовним і психічним станом, що вважається однією з найсуттєвіших причин мовних змін. Водночас це була кровно споріднена спільність, а її свідомість становила самосвідомість родичів, нащадків одного предка. З розвитком внутрішньо-племінного розшарування почали виникати відмінності в культурі, насамперед соціальної верхівки, а відтак — широких верств населення. Тоді ж започаткували дію механізми руйнуванню кровноспорідненої спільноти племен. У процесі переходу від родової общини до територіальної розвивалися головно стосунки між однородцями. Особливо цей процес прискорювався з виникненням війн, переміщенням населення, чому сприяло також примітивне рабоволодіння з його широко здійснюваним звільненням рабів, шлюбом між вільними і рабами та використанням рабинь як наложниць. Племінна ендогамія перестала бути нормою, поряд із загальноплемінними родоводами виникали відмінні від них шляхетні генеалогії знаті. Так, соціально однорідні кровноспоріднені спільноти —племена змінювалися новими утвореннями і співплемінностями. Остання посідала проміжне місце між плем'ям і першим історичним типом соціально-диференційованого суспільства —народністю. ж

У співплемінностях вже існувала соціальна та поступово формувалася культурна диференціація, Співплемінності здебільшого складалися із споріднених між собою, близьких за походжен-

ням мови і культури племен, але до них вже нерідко входили й чужі за походженням племена та роди. Як і будь-яка інша спільність, співплемінність характеризувалася повною єдністю мови, культури, самосвідомості. Водночас вони мали діалектні відмінності, особливості культури,'зберігали залишки попередньої племінної самосвідомості. Співплемінності добре відомі за античними та ранньосередньовічними історичними джерелами. Були ними, наприклад, ахеяни і доряни Еллади, літописні східнослов'янські племена полян, древлян, в'ятичів, кривичів, дреговичів.

4. ХАРАКТЕРИСТИКА ПЕРВІСНИХ

ФОРМ РЕЛІГІЙНИХ ВІРУВАНЬ, ЇХ СПЕЦИФІКА ТА ОСОБЛИВОСТІ

Складову частину історії первісного суспільства, його культури становить релігія. Проблема її походження хвилює всіх великих дослідників, погляди яких з часом оформилися у діаметрально протилежні концепції :—від твердження про вродженість релігійних ідей та богословського витлумачення релігії як одкровення Бога людині до обґрунтування так званого безрелігійного періоду в історії людства. Втім останню тезу здебільшого вважають пропагандистським винаходом, що мав обслуговувати процес подолання релігії.  '

Більшість вчених пов'язують появу релігійності з існуванням людини сучасного типу, яка жила не раніше 40 тис. років тому і названа кроманьйонцем за місцем першої знахідки її решток у гроті Кро-Маньйон (Франція) 1868 р. Для кроманьйонця властивий такий тип общинного життя, в якому відбір за видовими біологічними якостями був подоланий. Іншими словами, на зміну складних інстинктів, що, звичайно, мають біологічний характер, прийшли соціальні закони, які, зрештою, спричинили виникнення суспільства. Археологи стверджують: кроманьйонець ін* коли міг собі дозволити робити запаси або навіть перебирати стравами. З таких далеких часів дійшли до нас прикраси на знаряддях праці, художні вироби з кісток тварин, малюнки на стінах печер, глиняні статуетки. Це був час мустьєрської епохи, а, ймовірно, і дещо раніше —пізній ашель. Люди ранньородо-вої общини не виділяли себе з природи. Відповідна територія, її рослинний і тваринний^ світ, земля, її надра —все це сприймалося як єдине ціле. Самій природі, її силам приписували властивості аж до кровноспорідненої організації та дуалістичного поділу на дві взаємошлюбні половини. Людському родові передавалися властивості природи включно з відтворенням її стихійних явищ.

Довкілля людина освоювала в єдності з тим первісним суспільним колективом, до якого вона належала. Саме комунальна діяльність давала їй змогу в необхідних для життя межах панувати над природою. Умови життєдіяльності виробили в цих людей перші навички самовладання, хоробрість, вправність, а також відповідну спостережливість, практичну свідомість, що, у свою чергу, допомогло організувати господарську діяльність, зокрема мисливство, рибальство, збирання різних плодів. "Початкові вірування були найтісніше зв'язані з життям, —зазначав І.Огієнко, —з природою свого довкілля, бо це вимагалося своїм господарським побутом, —це були вірування натуралістичні, на природі побудовані. Людина хотіла бути зі своєю природою в найкращих стосунках, бо ясно бачила, що в усьому залежить від неї, і тому початкова релігія заснована була на боротьбі зі своїм довкіллям, за своє існування, власне на певному ставленні до цього довкілля, —до сонця, води, землі, дерев і т ін., а особливо до звірини. Первісна віра була віра практична, домова, господарська, необхідна людині на кожному кроці, бо була міцно пов'язана з працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як частина життя людини, коли її віра і життя були нероздільно пов'язані сотнями ниток".

Очевидно, нерозвинуте мислення давньої людини ще не знало понять високого рівня абстрактності. Проте це не означає, що за таких обставин не могла виникнути віра в надприродне. Адже, окрім емпіричного й абстрактного пізнання, існує інтуїція, безпосередньо пов'язана зі сферою підсвідомого. Остання дає змогу сприймати свою причетність до процесів, що відбуваються у Всесвіті. Релігія допомагає людині збагнути наявність якоїсь абсолютної реальності, яка міститься поза світом явищ. її називають ще загальною закономірністю. Релігія —це віра в Абсолют, що є сутністю світу, в котрий як цілісне буття входить своєю духовністю кожна людина за свого земного і позаземного життя. Оскільки цю сутність не можна збагнути в усій її повноті й безмежності ні відчуттями* ні розумом, то кожна людина приходить до релігії по-своєму.

Археологічні знахідки засвідчують, що первісні форми релігії були такими ж примітивними, як і людина та суспільство того часу. її корені слід виводити із відповідних умов життя первісних людей, умов, які існували на початку антропогенезу. Первісні форми релігійних уявлень породжувалися уособленням. Усі явища і предмети людина оголосила живими особами, що діють свідомо, подібно до самої людини. Адже людина освоюється з усім невідомим через відоме. В такий спосіб уособлюються не лише конкретні предмети, а й загальні поняття та уявлення. З часом людина переконується, що те чи інше явище —неживе і несвідоме. Однак ним хтось керує, в навколишніх процесах та об'єк-

тах існують надприродні двійники —духи. Щоправда, останні поки що не творці, а лише господарі предметів і явищ. Духи мають свою градацію: одні сильніші, інші —слабші, але своєрідної підпорядкованості ще немає.

Віра в надприродні істоти, що містяться в будь-яких тілах (душі) або діють самостійно (духи), називається анімізмом. Згідно з нею, вся природа, жива і нежива, має душу, а людина своїми магічними діями може впливати на природні та надприродні сили: добрі прихиляти на користь, на добро, а сили недобрі-лихі —унешко-джувати, відхиляти. Це стало основою анімістичного світогляду. До речі, чимало даних засвідчують, що вірування в душі виникло дещо раніше, ніж у духів. У житті первісних людей анімістичні вірування були дуже поширеними: вся природа уявлялась їм одухотвореною, тому люди були переконані в існуванні душі у тварин. Звідси, зокрема, походить звичай не вбивати спійману тварину; а спочатку зв'язувати її і очікувати природної смерті. За таких обставин вірили, що душа тварини буде для людей небезпечною. ІнкоЛи після вбивства тварини просили у неї вибачення, запевняючи при цьому, що вчинили такий акт цілком випадково.

Як стверджують етнографи, первісна людина вірила, що вона складається з двох частин —тіла і душі, причому остання може перебувати в різних частинах тіла. За іншими віруваннями, душа людини містилася в її крові. Вірогідно, такий висновок випливав із тривалих спостережень за пораненими одноплемінниками, котрі втрачали життя разом із кров'ю, яка витікала з рани (внаслідок участі у полюванні, військових сутичках). Наші предки вірили, що під час традиційного братання, коли декілька людей змішували свою кров і причащалися нею, відбувався обмін душами, встановлювалися родинні стосунки. Гадаючи, що Душа перебуває в очах, вірили, зокрема, в "лихе око", в те, що можна "вректи" іншу людину. Інколи носіями душі уважали також волосся, нігті.

Душею людини вважався і процес дихання. До такого висновку спричинилося, мабуть, те, що у людини в момент смерті припиняється дихання. Не випадково у мовах багатьох народів світу слова "душа" і "дихання" мають спільний корінь. Інколи душа ототожнюється з тінню. Ось чому деякі племена боялися у сонячний день ходити по березі річки, остерігаючись крокодила, який може "схопити" тінь, а разом з нею і людину,

Розвиток анімістичних уявлень привів до думки, що душі людей мають здатність покидати тіло, зокрема під час сну. Ось чому існував звичай не будити сплячу людину. Боялися, що, повернувшись до свого власника, душа не знайде тіла. Первісна людина сприймала сни за дійсність. Часто душа уявлялась у вигляді метелика, птаха або комахи. Для "позбавлення" себе впливу душ померлих люди часто залишали житло, біля якого хоронили покійника, а його родині змінювали імена, одяг, розфарбовували свої

тіла, щоб душа покійника не впізнала їх. Згодом виникла думка про існування потойбічного світу, котрий уявлявся спочатку копією земного. Потойбічний світ одні "поміщали" на небі або високо в горах, інші —під землею або на далеких островах.

Поширеною була також віра у переселення чи перевтілення душ, коли душі покійників нібито втілювалися у новонароджених. Уважно оглядати кожну новонароджену дитину, прагнули визначити, на кого з померлих предків вона могла бути подібною, відтак надавали їй відповідне ім'я. Якщо цього не вдавалося зробити, перед дитиною називали імена предків до того часу, поки вона голосом не "давала знати" про свій вибір.

Англійський вчений Е.Тайлор (1832-1917 pp.) у книзі "Первісна культура" висунув анімістичну теорію походження релігії, згідно з якою віра в нематеріальні душі та духи була найдавнішою формою релігійних уявлень. Під анімізмом (лат. anima —душа) він, до речі, переважно розумів віру в духовні істоти, в існування людських душ, не відокремлених від тіла і безсмертних. Деякі дослідники вкладають у термін "анімізм" ширше поняття, що охоплює також тілесну душу. Інші науковці під анімізмом розуміють не лише віру в душі, а й всезагальну одухотвореність природи.

Ще одна з первісних форм релігійних вірувань отримала назву фетишизм (франц. fetiche —ідол, талісман). Це віра у надприродні властивості неодухотворених предметів, наприклад, знарядь праці (ужиткових речей, а пізніше —і спеціально виготовлених культових предметів). Скажімо, люди первісного суспільства бажали, .щоб тварина потрапила у загорожу, опинилася в їх господарстві. Малюнки пораненої тварини в загоні поруч із житлом —поширений сюжет палеолітичного мистецтва, Збуджена уява первісної людини породжувала в неї віру, що ці малюнки самі по собі можуть задовольнити їх прагнення. Зрештою, об'єктами поклоніння —фетишами —могли бути не лише природні, а й створені людиною предмети. Австралійський вчений-енциклопе-дист Д-Ліндсей вважав, що фетиш —це наділений чудодійною силою предмет, що набувався у приватну власність. Його впливи обмежені. Це своєрідний зв'язок між індивідом і світом духів, що може використовуватися для визволення сил самих духів. Водночас, на думку ДЛіндсея, —це шлях до конкретних магічних цілей та об'єкт спеціального культу. На підставі отриманих даних він стверджував, що фетишна форма в Америці набагато ближча до тотемного рівня, а в Африці —більше наближалася до божества. Останнє робить її найважливішим об'єктом поклоніння.

В науковий обіг термін "фетишизм" ввів у XVIII ст. французький вчений Шарль де Брюсс (1709-1777 pp.) у книзі "Культ богів-фетишів". Поклоніння предметам, а не їх. духам —досить поширене явище у житті первісних народів. Фетишами також

могли бути будь-які явища природи, наділені надприродними властивостями, зокрема шкардупа горіха, хвіст дикої тварини, її зуби, кості. Особливість фетиша, на відміну від списа, дротика або шкря-бачки, полягає в тому, що він не брав участі у виробництві, хоча його функція у цьому процесі, безсумнівно, видавалась необхідною.

Ототожнення себе з природою викликало ідею спорідненості людини з певними об'єктами цього світу, з огляду бодай наближеної подібності з тваринним світом. На цій основі виник тотемізм (індіанською мовою оджибве ot-totem означає "його рід") —віра в існування зв'зку між родом та його тотемом —певним видом тварин, рідше —рослин або інших речей чи явищ природи. Зазвичай кожен рід мав свого тотема, вірив, що походить від спільних предків, кровнрспоріднений з ним. Тотемові не поклонялися. Одночасно вважали його "батьком", "старшим братом", який допомагає людям цієї спільноти. її представникам заборонялося вбивати свого тотема, завдавати йому будь-якої шкоди, споживати його. Щоправда, дещо пізніше, з розвитком родового ладу остання заборона була відмінена, лише окремі частини тварин, наприклад, голову, печінку не дозволялося вживати в їжу.

Проблема походження тотемізму повністю не вирішена. Залишається відкритим питання, як рід присвоїв собі ім'я того чи іншого тотема. Можливо, це відбулося випадково або визначальним став фактор імені тварини або рослини, що справляла помітний вплив на життя та побут первісного колективу. Більшість вчених дотримуються думки, що тотемістичні вірування притаманні головно ранньородрвому суспільству, основою господарства якого були

полювання та збиральництво. Кожний рід мав свій священний центр, з яким пов'язувалися різні перекази, легенди про предків і залишені ними у спадщину вірування, що, на думку тогочасних людей, гарантувало початок нового життя.

Ще однією первісною формою релігійних вірувань вважається магія (грец. мадеіа —чаклунство), Це віра у здатність людини по-особливому впливати на інших людей, а також довкілля —тварин, рослин, явища природи. Первісна Людина вірила, що за допомогою дій та слів можна викликати дощ або вітер, забезпечити успіх на полюванні чи збиранні врожаю, допомогти або пошкодити людині. Зазвичай магічні Обряди супроводжувалися заклинаннями.

В етнографічній літературі можна віднайти декілька класифікацій магічних обрядів. Найранішою за часом і найпоширенішою є думка, запропонована англійським релігієзнавцем Д.Фрезером (1854—pp.), який поділив магію на наслідувальну та заразливу. Принцип наслідувальної магії —подібне викликає подібне. Наприклад, жінка, котра бажає стати матір'ю, повинна виготовити ляльку, відтак імітувати її колисання, прикладати до грудей. У той час соплемінники вітали "породіллю", роблячи при цьому вигляд, що жінка дійсно народила дитину. В основі другої —вплив на людину за допомогою предмета, який безпосередньо або опосередковано зв'язаний з нею. Здійснюючи магічні обряди над одягом або його клаптиками, обстриженим волоссям чи нігтями, люди вважали, що так вони впливають на їх колишнього власника. Водночас Фрезер поділяв магію на позитивну (чаклунство) і забобонну (табу). Наприклад, під час полювання чоловіків їх дружинам заборонялося змащувати маслом голови дітей. Остерігалися, що здобич втече від мисливців, оскільки стане також слизькою, мов голови дітей.

Значне поширення серед вчених має класифікація магії, запропонована російським вченим С.Токарєвим (1899—pp.). Магічні вірування й обряди він поділяв залежно в,)Д суспільної спрямованості та ролі в житті людей: шкідливі (чорні, злі), військові, статеві (любовні), лікувальні, промислові, метеорологічні.

Прийомів шкідливої магії багато, але загалом суть їх зводиться до того, щоб надприродним способом нанести шкоду одній або декільком особам. Наприклад, стародавні племена виготовляли статуетку, яка зображувала противника, і проколювали її гострим предметом саме в тому місті, куди вони прагнули нанести рану. Інші племена спалювали рештки їжі супротивника, шматки його одягу або обрізане волосся, сподіваючись, ЩО аналогічна доля спіткає жертву чаклунства. Траплялися випадки, коли люди, дізнавшись про чари над ними, дійсно вмирали.

Декотрі аборигени не дозволяли змальовувати себе, будучи переконаними, що власники портрета можуть магічним способом

завдати їм шкоди. Поширеною була також віра у магічний зв'язок між живими істотами, предметами та явищами природи, з одного боку, і словами, які їх означають, —з іншого. Вважалося, що назвати своє ім'я незнайомій людині — означає піддатися ризику бути зачарованим.

Зусилля військової магії спрямовувалися на забезпечення перемоги над противником. З цією метою у багатьох племен перед битвою інсценізувалися відповідні дії або й справжні військові баталії.

Мета любовної (статевої) магії —викликати симпатію у людини протилежної статі чи, навпаки, знешкодити або знищити її. Прийоми статевої магії різні, однак техніка їх виконання проста й однобічна. Скажімо, чоловіки з метою причарувати жінок доторкалися до їх тіла зачарованими грудками землі або пропонували з'їсти зачаровану їжу чи випити такий самий напій.

Чимало прийомів лікувальної та оберігальної магії мали обґрунтоване спрямування, зумовлювалися раціональними підходами первісної медицини. До них належать, наприклад, змащування розігрітим бджолиним воском грудей хворого на плеврит, прикладання до місця кровотечі глини та смол деяких дерев, тамування болю зубів через використання наркотичних речовин. На жаль, було й багато звичаїв шкідливого характеру, вірили, наприклад, що змащення жиром зброї, якою нанесена; рана, допомагає її загоєнню та ін.

До промислової магії належали обряди, які супроводжували господарську діяльність людини. Така магія поділяється на мисливську, рибальську, скотарську, землеробську. Декотрі племена прагнули ловити тварин, що втікали, а потім з'їдали їх на спеціальних церемоніях- Існувало повір'я: жінка, яка має дітей, може позитивно впливати на розмноження худоби, плодючість землі.-

За своєю метою до промислової магії близька метеорологічна. Наприклад, щоб викликати дощ, лили воду через сито або розбризкували її з рота чи посудини.

Проблемі походження магії присвячено чимало наукових праць. Наприклад, французький філософ-позитивіст і соціолог Е.Дюрк-гейм (1858—pp.) вбачав у релігії лише суспільний культ, а у магії —індивідуальний: перша, на його думку, згуртовувала людей, друга —роз'єднувала. Інші вчені вважають, що релігія переслідує ідеальну, благородну мету, натомість магічні дії мають суто практичне призначення.

Серед інших первісних вірувань заслуговують на увагу демонічні вірування, найпоширенішою нормою з-поміж яких вважають віру в духів. Назва "демонічний" (грец. daimon —дух) є означенням віри в духів незалежно від ступеня абстрактності уявлень про них або від того, йдеться про добрих чи злих духів. Серед причин їх виникнення дослідники називають успіхи госпо-

дарської діяльності, розвиток соціальної організації, появу патріархальних відносин і, безперечно, збагачення інтелектуальних здібностей людини.

 5. ПЕРВІСНЕ МИСТЕЦТВО, ЙОГО СИНКРЕТИЧНИЙ ХАРАКТЕР, ПЕРШІ ЗДОБУТКИ

Важливою проблемою культури первісного суспільства є питання про виникнення мистецтва, його основних течій, видів, жанрів, а також місця та ролі в процесі пізнання та перетворення людиною природи, зміцнення зв'язків у колективі, сім'ї. Слід зазначити, що загальновизнаного пояснення названих проблем немає, хоча на підставі значного обсягу матеріалу вважається, що творцем найдавніших витворів мистецтва був Homo sapiens пізнього палеоліту. Поширеними є теорії, які зводять мистецтво до побічних результатів релігійної практики, художнього інстинкту, стосунків статевих партнерів, потреби у розвагах. Має прихильників думка, що мистецтво генетично пов'язане з трудовою діяльністю людини. Воно відображало колективний досвід общини, сприяло його емоційному закріпленню, вдосконаленню і передан-ні наступним поколінням.

Далекі предки української спільноти (гіраслов'яни і давні слов'яни) також пройшли складний і тривалий розвиток релігійних вірувань. Упродовж дохристиянської релігійності у них мали місце всі основні типи уявлень про надприродне —залишкові форми чуттєво-надчуттєвих вірувань, вірування демонічного типу та формовані теїстичні уявлення. На думку українських релігієзнав-ців, перший з цих типів-репрезентує найдавніші вірування, що склалися ще в епоху ранньородового суспільства (фетишизм, анімізм, первісна магія). Для них характерні уявлення про зроще-ність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморф-ність, обмеженість сфери впливу на довкілля та притаманність йому орудної функції (здатність не творити, а лише орудувати готовим). Праслов'яни ці вірування успадкували ще від доіндо-європейських часів, видозмінили їх і почасти передали "літописним" слов'янам, а ті в свою чергу —русичам.

Продуктом власного релігієтворення праслов'ян став другий тип вірувань у надприродне—демонічний, який зародився ще в мезоліті й еволюціонізував у наступні епохи. З огляду на це вчені умовно виділяють два основні історичні "поверхи" в еволюції демонічних обрядів. Перший —вірування в духів (уявлення про упирів, відьом, вовкулаків, русалок, домовиків, лісовиків, польо-виків, берегинь), другий "поверх" —віра в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика та ін. Вважається, що саме такі вірування були найважливішою та найпоширенішою формою релігійного входження праслов'ян у світ.

В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого розвитку, поступово зароджувався історично третій тип уявлень про надприродне —віра в богів: еволюція від політеїзму до монотеїзму, що супроводжувалося уявленнями про надприродне як про могутню, всевладну Істоту —про Бога з іманентною йому деміургічною функцією стосовно природних і суспільних явищ, стосовно світу загалом. Причому початки теїстичного типу вірування зароджувалися ще в надрах демоністичної релігійності й розвивалися в політеїстичні вірування "літописних" слов'ян та стародавніх русів під час формування в них феодальних відносин.

Характер і особливості розвинутих образів східнослов'янського політеїзму підтверджують літописні повідомлення, археологічні дослідження, етнографічні та фольклорні матеріали. Варто хоча б згадати розповідь "Повісті минулих літ" про пантеон богів Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла й Мокоші. Велику цінність мають зображення язичницьких божеств, деталі похоронної обрядовості, культові споруди —капища та ін. З часом одні божества за підтримки князівської влади посіли верховенство у язичницькому пантеоні, інші набули більшої популярності серед простого народу. Проте і перші, і другі все більше набували антропоморфних рис, навіть уособлювали, персоніфікували їх. Тобто йдеться про поступове подолання демонічного зооморфізму.

Серед притаманних рис слов'янського, як і будь-якого іншого політеїзму, наголосимо на уявленні про ієрархію надприродних сил, що стала ознакою утвердження реально існуючої соціальної відповідності. Тепер на перший план вийшли божества-володарі природи й суспільності, а племінні божки поступово відійшли у побутову сферу, а відтак —у забуття.

Особливість теїстичного типу надприродного —його деміур-гічна функція, яка стимулювала людину до пізнання особистого походження, витоків творення світу загалом. Тому не лише люди творять богів, а й боги творять людей і світ. Натомість орудна родова свідомість, що відображала природну даність, а не її створення, відійшла у минуле. Найвищий вияв язичницького світосприймання демонструє кам'яна структура, зокрема відомий Збру-чанський ідол, в якому, практично, виявився весь пантеон язичницьких божеств, що побутували на теренах сучасної України. Тут усі зображення ^повністю антропоморфні. Вертикальна композиція ідола чітко ієрархічна. Вершиною вертикалі є княжа шапка, яка водночас перетворює стелу в фалос —образ, що відображає первісні уявлення про виникнення світу внаслідок народження. Ієрархічність підкреслюється також позою нижнього персоналу, який стоїть на колінах і підтримує плечима верхній світ.

Безумовно, не треба перебільшувати ролі творильних ідей у східнослов'янському й українському язичництві: від монотеїстичного Бога-творця їх відділяла ще велика відстань. Однак уже по-

літеїстичні вірування "літописних" слов'ян і формованого українського народу готували добротний ґрунт для релігійності вищого порядку. "Віра народу лежить в основі його культури, і цієї культури годі нам зрозуміти без вивчення народної віри. А в основі цієї народної віри —більше чи менше —лежить таки його віра дохристиянська". Ця глибока думка вітчизняного богослова митрополита Іларіона (Івана Огієнка) цілком стосується місця і ролі дохристиянської релігії в житті та культурі українського народу.

Дискусії з цих проблем тривають. Деякі науковці стверджують, що найдавніші зображення виникли в мустьєрську добу. Це засвідчують чашоподібні заглибини і вохрові плями та смуги на кам'яних плитах. Інші вчені вважають, що образотворча діяльність виникла вже у сформованому людському суспільстві, а саме на межі пізнього палеоліту, в той час як у мустьєрський період лише формувалися зародки абстрактного мислення. Поширена також думка, що виникнення образотворчого мистецтва пов'язане з використанням людиною випадкових природних предметів. Йдеться про підправлення різцем чабо фарбою подібних на тварин каменів, плям, напливів на стінах печер або з поступовим заміщенням макетом —скульптурою, барельєфом, малюнком, що використовувалися для імітації під час полювання.

Зразки образотворчого мистецтва доби ранньородової общини відомі з археологічних розкопок. Це кругла скульптура і рельєф (жіночі фігурки, голови тварин), рельєфні зображення рослин і

людей, мисливських та воєнних сцен, танців і релігійних церемоній. Загалом палеолітичне мистецтво було мистецтвом мисливців. Первісний мисливець зафіксував на стінах печер образи навколишніх об'єктів, з якими було пов'язане його існування.

Найдавніші сліди перебування людини в Україні, за останніми свідченнями науки, датуються приблизно 700 —тис. років до н.е. Відкрите нещодавно археологами первісне поселення поблизу закарпатського села Королево (тут виявлено 16 різночасових комплексів камінних знарядь, серед яких 7 ашельських, 7 мусть-єрських та 2 пізньопалеолітичних) свідчить, що його мешканці вже тоді володіли вогнем, займалися мисливством, а основною формою їх суспільної організації було первісне стадо. Основу королевсь-ких колекцій становлять вироби з андезиту та частково обсидіану. Як зазначають українські археологи, значення цієї пам'ятки полягає в тому, що вона дає змогу поетапно простежити еволюцію обробки каменю впродовж тривалого часу, який охоплює майже всю другу половину антропогенезу та ранні фази вже сформованого суспільства. До речі, між археологами Європи домінує думка, що населення басейну Дніпра належить до найстабільнішої частини людської спільноти континенту.'

Очевидно й те, що людина неандертальського типу в Україні ще не володіла членороздільною мовою, не вміла приручати свійських тварин. Водночас вона навчилася споруджувати перші житлові землянки.

Найдавніші пам'ятки мистецтва в Україні належать до доби пізнього палеоліту, тобто оріньякської, солютрейської та мадлен-ської епох (25—тис. р. до н.е.). Сюди можна віднести стоянки: Сюренську, Радомишльську, Пушкарівсь-ку, Добраничівську, Кормань, Гінцівську, Межиріцьку, Амвросіївську, Мізинську та -багато інших, в яких відкриті житла стародавніх мисливців. Тут у наметоподібних житлах знайдено чимало крем'яних знарядь, які відзначаються різноманітністю й тонкою обробкою.

З-поміж зразків мистецтва найбільшу увагу привертають скульптури у формі невеличких статуеток, які, мабуть, втілювали образ матері в родовій громаді. Вони зберігались у родових святилищах, що засвідчує особливу пошану до них. На Мізинській стоянці відкрито й своєрідну майстерню з набором крем'яних знарядь. Деякі вироби цієї культури знайдені й в Рис. 3.3. Жіноча

інших регіонах України-----Теребовлі, статуетка з Віллендор-

Золочеві, Чорткові.  фач Верхній палеоліт

Доба неоліту характеризується зміною клімату внаслідок від-' ходу льодовика на північ. Людина поступово переходить у наземне житло, починає виготовляти нові знаряддя виробництва з каменю- (сокири, молоти, долота, ножі), а також лук і стріли. Пріоритетними стають полювання та рибальство. Відтак винайдення гончарства, виробництво посуду з глини полегшують життя людини тогочасного періоду. Далі започатковується обробіток землі. Добу неоліту в Україні репрезентує трипільська культура у V—III тис. до н.е. Вона поширювалася на лісостеповій території від середнього Дніпра до Бугу і Дністра на південному заході. За основними параметрами ця культура споріднена з археологічними культурами Дунайського басейну, Балкан, островів східного Середземномор'я та Малої Азії. її залишки відкриті у 38 селах Київщини, 25 —Поділля, 20 —Західної України.

Вчені дійшли висновку, що трипільська культура виникла внаслідок просування на Схід давньоземлеробських племен із Балкан та Подунав'я. Розрізняють три її етапи: ранній (4000 —р. до н.е.), середній (3600-2800 р. до. н.е.) та пізній (2800-2000 р. до н.е). Спочатку носії трипільської культури жили в басейнах річок Прут, Дністер та Південний Буг, згодом вони розселилися у Середньому Придніпров'ї, на Волині, у Південно-Західному Причорномор'ї. На ранньому етапі трипільської культури поселення, для яких характерні заглиблені та надземні житла, були розташовані на надзаплавних терасах річок, пізніше —на високих річкових терасах і важкодоступних мисах плато. Зазвичай вони складалися з ЗО —наземних жител, розміщених одне біля одного. До жител прилягали господарські будівлі, внутрішню та центральну частину не забудовували. Глинобитні житла площею від ЗО до 150 м2 поділялися перегородками на 2 —окремих секцій, де були вогнища, глиняні печі, лежанки, робочі культові місця. Тут мешкала сім'я з кількох чоловік.У середньому в кожному такому поселенні могло жити близько 500 чол. Були також великі поселення, що складалися з кількасот будинків, розміщених концентричними колами.

На початку пізнього трипілля в басейні Південного Бугу з'явилися поселення-гіганти (зокрема, Майданецьке поселення та ін.), що складалися з 1,5 тис. жител. У кожному з них могло мешкати близько 10 тис. осіб. Декотрі поселення додатково були укріплені ровами та валами.

Основні заняття носіїв цієї культури —землеробство і скотарство, деяку роль, зокрема на ранньому етапі, відігравали мисливство, рибальство, збиральництво. Головні знаряддя праці, предмети побуту й прикраси виготовляли з кременю, каменю, кістки, рогу та глини. Це різноманітні кремінні скребачки, ножі, різці, свердла, кам'яні тесла й свердлені сокйри-молоти, кістяні шила, проколки, намистини, рогові мотики, клювці, молотки, глиняні

прясла, тягарці для ткацького верстата. Кістяні вироби —псалії, навершшя скіпетрів, сокири оздоблювалися символічними ритуальними зображеннями, геометричним і рослинним орнаментом. Вже на ранньому етапі трипільської культури з'явилися перші металеві вироби: мідні шила, рибальські гачки, прикраси. Тільки в одному Карбунському скарбі знайдено 444 різних вироби з міді, насамперед прикрас. Згодом почали виготовляти мідні тесла, долота, провушні сокири, наконечники списів, серпи, мотики, кинджали. Метал надходив з території Стародавнії Фракії від носіїв гумель-ницької культури. Посуд ліпили руками й випалювали в спеціальних горнах. На ранніх етапах трипільської культури кухонний і столовий посуд прикрашали заглибленим орнаментом, пізніше його виготовляли з добре відмуленої глини й оздоблювали різнобарвним розписом (червоною, чорною, білою фарбами).

Ідеологія носіїв трипільської культури тісно пов'язана з культом предків. Це, зокрема, засвідчують численні жіночі (дуже рідко чоловічі) статуетки, а також фігурки свійських тварин. З культовими уявленнями пов'язані й ритуальні поховання в житлах. Для пізнього етапу трипільської культури характерні великі колективні могильники за межами поселень: виявлено поховання з трупо-покладаннями (на Півдні) і трупоспаленнями.

- Основою суспільної організації носіїв цієї культури був рід, поділений на великі патріархальні сім'ї. З пізнім етапом трипільської культури пов'язаний початок майнового розшарування, а з часом виокремлення трьох соціальних груп: племінної верхівки, племінної аристократії та родових членів громади. Соціальну диференціацію засвідчує поява багатих поховань у родових могильниках (Усатівські кургани поблизу Одеси, Червонохутірський могильник). Останні споруди мали на верхівках святилища. Частина з них, ймовірно, виконувала роль своєрідних первісних обсерваторій. Інколи на курганах ставили столи, які символізували пам'ять і повагу до похованої особи.

Історична доля трипільських племен ще недостатньо з'ясована. Деякі з них, очевидно, були асимільовані носіями інших культур наприкінці III тис. до н.е. Не менш ймовірно й те, що багато здобутків культури племен-трипільців запозичили скіфи, фракійці та інші народи.

Отже, палеолітичні культури в Україні свідчать про типові особливості культурного розвою наших предків, а саме: відмінність тодішньої культури корінного населення від культур сусідів, а також значні зв'язки культур населення України з Надчорномо-р'я, зокрема із Середземним культурним пластом.

Історики вважають трипільців епохи мезоліту та неоліту етно-генетично попередниками індоєвропейців. Це були войовничі племена, що з'явилися в Україні в епоху бронзи і згодом злилися з місцевим населенням. На думку науковців, індоєвропейці при-

несли з собою три важливі культурні елементи: патріархат, культ Сонця з його символом-колесом, розвинену гнучку флективну мову, що згодом лягла в основу слов'янських, у тому числі й української, мов. Все це не виключає відповідного впливу на формування культури наших предків й інших племен, зокрема, кіммерійців, скіфів, сарматів.

Виникнення багатьох видів мистецтва можна простежити етнографічно. В усній творчості найраніше розвинулися перекази про походження звичаїв та подвиги людей, виникнення світу, різних явищ природи. Відтак з'явилися оповідання та казки. Очевидно, що в музиці вокальна або пісенна форма передувала інструментальній. Нещодавно українські археологи знайшли на території сучасної Чернігівської області справжній "ансамбль" палеолітичних музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонта. Більше того, вони зуміли відтворити їх звучання. Кожен з інструментів мав своє призначення, видавав звуки різної висоти. Так, ребро мамонта використовувалося подібно до сучасного ксилофона, череп був своєрідним барабаном. За даними вчених, вік цих найдавніших музичних інструментів, знайдених в Україні, налічує 20 тис. років.

Про давні пам'ятки фольклору —словесні та музичні —засвідчують і наскельні зображення та скульптурні знахідки. Взагалі ж, на думку вчених, первісне мистецтво було "чистим" мистецтвом, не знало поділу на різновидності, воно було єдиним, виконуючи трудові, виховні, спонукальні, магічні й інші функції. Мистецтва, як і загалом культура первісного суспільства, розвивалися разом з еволюцією людини, відповідали її проблемам. Будучи синкретичним носієм знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв, обрядів, а також інших форм діяльності людини, первісна культура виконала значну роль у формуванні людського суспільства, всіх його наступних поколінь.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Алексеев В.П. Становление человечества. —М„ 1989.

Алексеев В.П., Перший, А.И. История первобытного общества. —М., 1990.

Балушок В. Обряди ініціацій українців та давніх слов'ян. —Львів; Нью-Йорк, 1998.

Боровський Я. Світогляд давніх киян. —К.,1992.

Брей У., Трамп Д. Археологический словарь. —М, 1990.

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. —К., 1992.

Греченко В., Чорний І., Кушнарук В., Ряжко В. Історія світової та української культури. —К, 2002.

Етногенез та рання історія слов'ян: нові наукові концепції на зламі тисячоліть. —Львів, 2001.

Етнографія України/ За ред. С. А. Макарчука. —Львів, 1994.

Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. —К, 1992.

Історія релігії в Україні/ За ред. А. М. Колодного, П.Л.Яроцького. —К., 1999.

Історія української культури. У 5 т, —К., 2001 —Т. І.

Культурология: история мировой культуры / Под ред. А.Н.Маркова. —М., 1995.

Ліндсей Д. Коротка історія культури: від доісторичних часів до доби відродження. У 2 т. —К., 1995. —•Т. І. •

Леві-Сяірос Клод. Первісне мислення. —К., 2000.

Леві-Строс Клод. Структурна антропологія. —К, 2000.

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. —К., 1992.

Попович М. Нарис історії культури України. —К., 1998.

Рыбаков 5-А. Язычество Древней Руси. —М, 1987.

Семчишин М. Тисяча років української культури. —Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985,

Тейлор Э. Первобытная культура. —М., 1989.

Токарев <2.А. Ранние формы религии. —М., 1990.

Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. —К., 1991.

Чмихов М.О., Кравченко М.Н., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. —К„ 1992.

Фрезер Д. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. —М„ 1980.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. —М., 1991.

Малиновский Бронислав. Магия, наука и религия. —М., 1998.

В. I. Стеценко, JI. М. Штусь

ЛЕКЦІЯ 4.
Культура давніх цивілізацій

1.Стародавні цивілізації як культурний феномен

.Особливості культурної еволюції. Стародавнього Сходу

. Дрсягнення культури Месопотамії, та Стародавньою Єгипту

.Своєрідність культурної старовини Індії та Китаю

1. СТАРОДАВНІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ЯК КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН

Питання про історію культури давніх цивілізацій —доволі проблематичне. По-перше, воно безпосередньо пов'язане зі з'ясуванням дійсних витоків і особливостей розвитку світової цивілізації. У зв'язку з цим набуває гостроти полеміка між Сходом і Заходом стосовно провідної ролі у цьому процесі. По-друге, нові відкриття

в галузі сучасної археології, палеонтології, палеогеографії, палеоботаніки, геології та багатьох інших наук нерідко ставлять під сумнів або й відверто спростовують традиційні погляди й звичні стереотипи, призводять до несподіваних висновків низки питань про історію культури Стародавнього Світу.

Під давніми цивілізаціями розуміють просторово-часові соціальні утворення, що характерні вже достатньо високим рівнем економічного, політико-правового й культурного розвитку, зростанням гармонізуючої ролі духовних чинників. Відомо, перші такі цивілізації виникали там, де були сприятливі кліматичні та геолого-географіч-ні умови, родючі землі, потужні водні артерії, багаті лісові ресурси та поклади корисних копалин, передусім металевих руд та ін. Це великі землеробські центри на широкому терені Азії, Африки й доколумбової Америки. З-поміж них —Месопотамія (або Дворіччя, IV тис. до н.е.), Середня Азія та Кавказ і Закавказзя (IV тис. до н.е.), Стародавня Індія (IV тис. до н.е.), Стародавній Китай (II тис", до н.е.), Стародавній Іран (І тис. до н.е.), Стародавній Єгипет (VI тис, до н.е.), Ефіопське і Кушське царства (-ІІІ тис^до н.е). Для більшості з них спільним було тривале збереження залишків родового, общинного ладу, централізована влада, зі сакралізованим правителем, що реалізовувалася через розвинений чиновницький апарат, опиралася на залежність формально вільних землеробів і ремісників, а також працю рабів.

Вивчення стародавніх текстів і даних сучасної археології дають змогу вченим висувати нові, нетрадиційні гіпотези. Дослідники аналізують питання: звідки у давніх народів з'явилися такі глибокі й точні знання в галузі математики та астрономії, виплавки та обробки металів, медицини? Причому ці знання постали без тривалого попереднього розвитку, в готовому вигляді. Вони ґрунтуються на розрахунках, які в окремих випадках недоступні для сучасної науки (згадаймо, зокрема, таємниці єгипетських, індіанських або китайських пірамід). Вчені прагнуть зрозуміти, як логічно сумістити наявність таких унікальних точних знань із міфологічним мисленням стародавніх народів, їх наївними космогонічними і космологічними уявленнями, використанням в основних видах діяльності примітивних знарядь праці.

Чимало спільних рис у матеріальній і духовній культурі давніх цивілізацій навіює на думку про існування в минулому єдиної планетарної цивілізації або кількох мегацивілізацій (так звана країна Му, Лемурія, Гондвана, Атлантида та ін.), які припинили існування внаслідок природних катаклізмів).

Дослідження у галузі геології, фізики, астрономії та інших природничих наук підтверджує факт, що наша планета за всю історію існування дійсно пережила декілька глобальних катастроф, внаслідок чого зміщувалася земна вісь, змінювалися полюси, клімат, рухалися величезні пласти земної поверхні.

Фактів, які б переконливо засвідчували про існування в неосяжному минулому високорозвинёних мегацивілізацій, поки що не так багато, а і ними не можна нехтувати. Низка давніх цивілізацій достатньо вивчена для того, щоб скласти більш або менш цілісну уяву про їх особливості та внесок у розвиток світової цивілізації. З-поміж них —Месопотамія, Давній Єгипет, давні Китай та Індія, цивілізації майя, ацтеків, інків.

. ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Історія Стародавнього Сходу бере початок від виникнення найдавніших цивілізацій у Месопотамії (Г\^тис. до н.е.), Єгипті, що на цей час був афро-азійською державою (VI тис. до н.е.), в Індії (IV тис. до н.е.), та Китаї (II тис. до н.е.). Вона викликає особливий інтерес завдяки виникненню своєрідних і визначних пам'яток культури, які накопичувало людство від неоліту до бронзової та залізної доби.

Сприятливі природні умови субтропічної зони Близького Сходу зумовили формування саме в долинах річок Євфрату, Тигру та Нілу ранніх цивілізацій та їх перших держав. Згодом вони виникли у долинах річок Інду і Гангу в Індії, Хуанхе та Янцзи в Китаї. В землеробських народів Стародавнього Сходу формування цивілізованого суспільства відбувалося швидше, ніж в інших регіонах Землі. Ця обставина позначилась на особливостях розвитку суспільного та духовного життя країн Стародавнього Сходу. Перехід до прогресивніших форм землеробства і скотарства, широке використання металів, розвиток ремесла і торгівлі позначилися на перебудові архаїчної системи суспільних відносин. Під їх впливом прогресували виробництво, процес формування інститутів державної влади: армії, органів управління та судочинства. Поступово розширювалися зв'язки між існуючими державами, відбувався плідний обмін здобутками цивілізацій. Усе це дає підставу стверджувати спільність культурної еволюції Стародавнього Сходу.

Перехід народів Стародавнього Сходу до штучного зрошення, винайдення плуга, застосування колеса сприяли піднесенню сільського господарства, а гончарного круга —розвиткові ремесла. В окремих регіонах зароджувалась металургія, виплавлялися мідь, бронза, а згодом —і залізо. Все це сприяло вдосконаленню знарядь праці, розвитку різноманітних промислів. Поява надлишкового продукту започаткувала натуральний обмін, який згодом переріс у грошову торгівлю, її поширення зумовило виникнення майнової нерівності та соціальне розшарування суспільства. Утворюється держава, головною функцією якої стає охорона власності —розробка, прийняття та практичне запровадження відповідного зако-

, нодавства. Це відбувалося у формі утвердження характерної для багатьох країн Стародавнього Сходу так званої східної деспотії, згідно з якою всю верховну владу зосереджував правитель держави.

У країнах Стародавнього Сходу поступово розвивались релігійні форми духовного життя. Первісні родоплемінні культи природи, фетишизм, тотемізм, магія й астральні вірування еволюціонували в офіційну релігійну ідеологію, де обожнювалась державна влада й особи деспотів. На ґрунті старовинних усних переказів формувалася міфологія народів Стародавнього Сходу як спроба пояснити походження й історію, світобудову загалом. Міфологічні уявлення тісно перепліталися з релігійними віруваннями.

Розвиток сільського господарства, ремесла, торгівлі та державності зумовили виникнення у країнах Стародавнього Сходу наукових знань. Тут була створена писемність, розвивалися фундаментальні та прикладні наукові знання з астрономії, медицини, математики, фізиКйг хімії, історії, географії; правознавства. Прогрес духовного життя стимулював розвиток художньої творчості —виникала література, зріс рівень музичного й образотворчого мистецтва. -

Помітна роль в економіці найдавніших східних держав належала натуральному господарству. Характерною особливістю суспільних відносин було тривале збереження пережитків родового ладу, сільської общини. Продовжували діяти первісні форми общинного управління, господарства та побуту. Східний деспотизм дотримувався общинного землекористування, поєднання ремесла з землеробством у межах виробничої діяльності общин. Усе це зумовлювало відносний консерватизм суспільного ладу та культури Стародавнього Сходу. В духовній сфері це, зокрема, відображалось в абсолютному пануванні релігії, повільному відокремленні від неї науки.

На Стародавньому Сході землю обробляли переважно вільні общинники, тому чисельність рабів порівняно з цією основною продуктивною силою була незначною. Лише у родючих долинах великих рік субтропічної зони прогрес землеробства зі штучним зрошенням вимагав додаткової рабської сили. Однак це були порівняно невеликі оазиси, навколо яких вирувала стихія кочових народів, де рабство було менш поширенням. Ця обставина також зумовлювала консерватизм стародавньосхідного суспільства, зокрема ранніх цивілізацій Месопотамії та Єгипту.

3. ДОСЯГНЕННЯ КУЛЬТУРИ МЕСОПОТАМІЇ ТА СТАРОДАВНЬОГО ЄГИПТУ

Культура Месопотамії. У Передній Азії особливо зручною для землеробства була природно-історична область між Тигром і Євфратом, яку стародавні греки називали Месопотамією (Межиріч-

чям). Саме тут зародилася характерна для Стародавнього Сходу сільськогосподарська цивілізація й утворилися ранні форми державності. Початково вона складалася з двох частин: Шумеру —на півдні й Аккаду в центрі й дістала назву "шумеро-аккадська культура", її архаїчну епоху зазвичай поділяють за місцями археологічних розкопок на три періоди: Ель-Обеіду, Уруку та Джемдет-Насру, що охоплювали майже все IV тис. до н.е.

Творцями шумеро-аккадської цивілізації були шумери —давній народ, котрий прийшов на південь Месопотамії, з гірських районів Еламу, та семітські племена Аккаду з сірійсько-месопотамського степу. Впродовж періодів Уруку та Джемдет-Насру вони досягли великого прогресу в усіх галузях виробництва і культури. Саме шумери заклали основи монументальної архітектури, пов'язаної з храмовим будівництвом, винайшли гончарний круг і виплавку бронзи. З поширенням торгових відносин прогресувало удосконалення транспортних засобів —були винайдені колесо, колісниця і візок. У зв'язку з необхідністю складання господарських документів у шумерів з'явилась примітивна картинна (піктографічна) писемність.

Завдяки землеробському талантові шумерів Месопотамія перетворилась у квітучий край. Густа мережа зрошувальних каналів і ретельне оброблення землі давали змогу отримувати багаті врожаї, розвивались ремесла, торгівля, будівництво, зводилися величні палаци, храми й гробниці. Існувало досконале ювелірне мистецтво, виготовлялися золоті речі, дорогоцінні прикраси. Вперше у світі було одержано кольорове скло. Завдяки створенню першої в світі регулярної армії правителеві Кішу Саргону І наприкінці XXIV ст. до н.е. вдалося об'єднати інші міста-держави Месопотамії в єдине царство.

Шумери досягли багатьох культурних звершень, що стали важливим надбанням світової цивілізації. Вони удосконалили піктографічну писемність, створили зручніший клинопис, склали перші астрономічні календарі та правові кодекси, започаткували в літературі епос міфологічного змісту. Тут була винайдена арифметика і зародилася геометрія, для обчислення використовувалися таблиці множення, дроби, квадратні й кубічні корені. Освіту майбутні жерці-чиновники здобували в школах при храмах, де вивчали математику, астрономію, астрологію, оволодівали писемністю, спеціальними знаннями з богослов'я, права, медицини та музики.

На особливу увагу заслуговують досягнення шумерів у різних галузях художньої творчості, їх надзвичайно розвинутий естетичний смак яскраво відбився в образотворчому, ювелірному та будівельному мистецтвах. Високого рівня сягнула шумерська скульптура, зокрема майстерно виготовлені статуї богів, царів і жерців, що встановлювалися у храмах. Поширювалась у Шумері

й пластика у металі. Знайдена археологами діадема цариці Шубад належить до виробів найвищого ювелірного гатунку. Шумерійці знали гальванічні методи покриття срібних виробів найтонкішим шаром золота. Шумерські архітектори започаткували початок будівництва міст, оточених мурами, багатоповерхових споруд і зикку-ратів (своєрідних храмових башт зі святинями-алтарями), облицьованих мозаїкою з різнокольорових полірованих плиток.

Внаслідок торговельних та міждержавних зв'язків культурний вплив шумерів поширювався й на сусідні країни та народи, зокрема Малу Азію, Закавказзя, Єгипет. Заклали вони також основи для культурного розвитку своєї спадкоємниці у самій Месопотамії, —цивілізації Вавилону II тис. до н.е. Цю державу, яка проіснувала до VI ст. до н.е., створили завойовники Месопотамії —кочові семітські племена аморитів.

Спорідненість шумерської та вавилонської культур ґрунтувалася насамперед на особливостях світосприймання, релігійних віруваннях і міфологічних уявленнях жителів Месопотамії, пов'язаних із обожненням природи. Страх перед грозою і повенями породив уявлення про богів водяного хаосу Апсу і Тіамат, верховного бога землі та грому Енліля. З початком використання штучного зрошення у землеробстві усвідомлювалась благодатна сила води, поклоніння доброму богу води й мудрості. Виник землеробський культ бога Думузі (Таммуза), котрий вмирає і воскресає. Обожнення природи відображено і в уявленнях про космос як вищий порядок, що управляє всім світом, не допускаючи анархії. Особливу популярність здобули астральний культ (обожнення неба та небесних світил) і пов'язане з ним астрологічне передбачення майбутнього на основі розміщення планет та зірок. Бог неба Ану став верховним богом (''батьком", "царем богів") у Шумерському пантеоні. Яскраве відображення у міфологічній шумеро-вавилонській літературі знайшли спроби пояснити світобудову. Так, зокрема, виник міф про створення світу з водяної стихії та міф про божественне творення людини з глини, щоб вона вела доброчинне,життя, виконуючи волю богів й прислуговуючи їм. У шумеро-вавилонській культурі, що розглядала Всесвіт як всезагальний порядок, єдину "космічну державу", доброчинне життя, насамперед виступало саме життя, починаючи від послуху старшим у сім'ї, продовжуючи покірністю державній владі й завершуючи служінню богам. Слухняність уявлялась як набуття божественної милості та досягнення земного щастя, почесного становища у суспільстві.

У шумеро-вавилонському епосі також відображена мрія про безсмертя, проблема життя та правомірності смерті. У відомій "Поемі про Гільгамеша" (кінець III —початок II тис. до н.е.) знайшла типовий вираз сформульована саме на Близькому Сході міфологічна концепція жорстокого детермінізму людського жит-

тя, закономірною кульмінацією якого є смерть, котра, натомість, не може перекреслити цінності життя, його земні звершення та радощі. В епічній літературі Месопотамії існували й міфи про Золотий вік людства і райське життя, що згодом увійшли до складу релігійних уявлень інших народів Передньої Азії, біблійної літератури.

Звертає на себе увагу еволюція давнього культу природи. Поступово боги з уособлень сил природи перетворилися на покровителів держави і царської влади, стали втіленнями абстрактних понять справедливості та могутності, небесними суддями, войовни-. ками і царями. Давній землеробський бог Мардук набуває вигляду "владики неба і землі", верховного державного бога Вавилону, а бог сонця Уту (Шамаш) став богом правосуддя, який дарує закони земному царю Хаммурапі. Якщо богів починають зображати у вигляді "небесних царів", то обожнюваних деспотів мов "земних богів". На їх честь будують храми, приносять жертви.

Водночас ускладнювалися й ритуали поклоніння небесним і "земним" богам, обрядова сторона культу, що дедалі набував офіційно-державного характеру. З жерців формувався окремий соціальний прошарок, котрий з розвитком шумерської» суспільства перетворився на його керівну еліту. Вищі жерцькі посади зосереджуються в руках царів (лугаль) і правителів залежних від них міст і провінцій (патесі, енсі). Серед служителів храмів, які називали "будинками Бога", були жерці-адміністратори, що розпоряджались їх майном, і жерці, що займалися здійсненням обрядів жертвоприношень і ворожінням на нутрощах принесених у жертву тварин. Спеціально навчені жерці супроводжували ці церемонії грою на лірах, арфах, цимбалах і флейтах. Окрім цього, були також жриці, до обов'язків котрих входило "служіння богам тілом". Це оточувалось ореолом святості.

З часом жерці захоплюють монополію не лише на релігійні знання, проголосивши їх "вищим таємним знанням усього, що відбувається на небі та землі", а й на світські знання, використовуючи їх для зміцнення свого виняткового становища у суспільстві. В сакральних цивілізаціях Шумеру та Вавилону всі галузі знання спрямовувались насамперед на управління суспільною системою. Тому жерці володіли обширними знаннями про психіку людини, набутими впродовж тривалого часу, мали великий досвід навіювання та гіпнозу.

Особливо цінувалися знання, що давали змогу уникнути нещастя або позбутися його наслідків за допомогою передбачення майбутнього. Тому серед текстів на глиняних табличках, які шумери, а згодом і вавилоняни використовували для клинописного письма, найчастіше трапляються саме таблиці для ворожіння й астрологічних пророцтв. З цією метою жреці в обсерваторіях на дахах храмових башт-зиккуратів вели систематичні астрономічні

спостереження. Небосхил вони поділяли на 12 сузір'їв і зодіакальних знаків, що символізували ці сузір'я. Знання в галузі астрономії дали змогу створити календар, схожий на сучасний, точно передбачати сонячні та місячні затемнення.

Проте шумерські й вавилонські мислителі прагнули пояснити сутність природи та власної цивілізації, використовуючи передусім традиційні релігійно-міфологічні уявлення. Характерний зразок цього —оригінальна концепція божественних законів "Me", виклад яких міститься у міфі про Енкі й Інанну. В цих законах, на думку авторів, міститься вся мудрість і наука, бо вони створені богами для забезпечення гармонії в існуванні природи та суспільства.

Досягнутий шумерами високий рівень культури та багатовіковий досвід суспільно-політичної організації сприяли появі ретельно розроблених юридичних норм для всіх сфер життя. Першим законодавцем в історії людства став Уруінімгіна (остання третина III тис. до н.е.), правитель Лагаша, котрий склав і запровадив найстаровинніший правовий кодекс. Своїм зведенням законів, яких повинні були дотримуватись усі без винятку громадяни, пишався відомий цар*.третьої династії Ура Шульга. Цими законами він "встановив у країні справедливість, викорінив безладдя і беззаконня" .

Шумерське право згодом стало зразком для складання законодавства наступних цивілізацій і в самій Месопотамії, і в сусідніх країнах. Зокрема, відомий приклад його вдосконалення —кодекс старовавилонського царя Хаммурапі (перша половина XVIII ст. до н.е.), мета якого полягала в тому, "щоб сильний не пригноблював слабкого, щоб сироті й вдові віддана була справедливість". Цей кодекс законів приділяв особливу увагу охороні власності, посилюючи міру покарання та її диференціацію за різні види злочинів. Тому закони Хаммурапі вважалися взірцем законодавства впродовж усієї "клинописної культури" Месопотамії, їх продовжували переписувати та вивчати до кінця існування Вавилону.

Вся культурна спадщина Шумеру, а згодом і Вавилону значною мірою була сприйнята на Близькому Сході. Своєрідність, і вишуканість мистецтва Шумеру і Вавилону, багатство та досконалість художніх прийомів створених тут релігійно-міфологічних епосів були продовжені іншими цивілізаціями Передньої Азії —халдейською, ассирійською, урартською, сирійською, хеттською, фінікійською, іудейською. З середини II тис. до н.е. клинопис став міжнародним дипломатичним письмом багатьох країн Близького Сходу, сприяючи взаємовпливу їх культур. Наприкінці II тис. до н.е. принципи архітектури й особливості будівельного мистецтва шумерів використали ассирійці. Досягнення духовного життя та художньої творчості Вавилону запозичили також його завойовни-

ки —перси. Образи та сюжети ^вавилонської міфології, де відобразилась культура Месопотамії, через біблійну літературу і живопис увійшли до скарбниці християнської духовності, надихаю-чи багатьох славетних мислителів, митців.

Культура Стародавнього Єгипту. Єгиптяни по праву називають себе найдавнішим народом світу.

Зародження цієї афро-азійської цивілізації відносять до VI тис. до н.е. Згідно з традиційним підходом, історію державності та культури давньоєгипетської цивілізації прийнято поділяти на кілька періодів, найчастіше —на чотири: Раннє царство (VI —IV тис. до н.е.), Стародавнє царство (III тис. до н.е.) Середнє царство (III —II тис. до н.е.), Нове царство (XVI —XI ст. до н.е.). Ще впродовж періоду Раннього царства в родючій долині Нілу виникали державні утворення, об'єднані наприкінці IV—на початку III тис. до н.е. в централізовану деспотію. Культура Стародавнього Єгипту характерна передусім дивовижною сталістю і традиційністю. Дослідники вважають, що збережені пережитки минулого, деспоти-чність влади фараонів, що обмежила реалізацію індивідуальних потенціалів і загалом застійний характер давньосхідної громади —вплинули на сталість світогляду (зокрема, релігійних уявлень), а через них —на канонізацію художніх образів і художньої мови. Формування традиційної за формами культури було зумовлене й територіальною замкненістю, регулярністю і сталістю еколого-гео-графічного середовища.

Впродовж періоду Раннього царства сформувались характерні для давніх єгиптян релігійні вірування: культ природи та предків, астральний і загробний культи, фетишизм, тотемізм, анімізм, магія. В культовому будівництві почав широко використовуватись камінь. Образотворче мистецтво досягло високої зрілості художніх форм. Стародавнє та Середнє царства характеризувались зміцненням і централізацією бюрократичного управління, посиленням могутності Єгипту, його прагненням поширити межі впливу на сусідні народи. В культурному розвитку —це епоха будівництва велетенських гробниць фараонів, таких як піраміди Хеопса, Хеф-рена та Мікерина, створення унікальних пам'яток образотворчого мистецтва —сфінксів фараона Хефрена у Гізі та фараона Аме-немхета III, портретного дерев'яного рельєфу "Будівничий Хесіра", численних художніх скарбів із гробниць Хенену та Хені, статуї Кемеса —останнього фараона Середнього царства. Про грандіозність найбільшої з єгипетських пірамід —піраміди Хеопса, яка не має собі рівних серед кам'яних споруд, засвідчують її колосальні розміри: 146 м висоти, довжина основи кожної з чотирьох граней —м. Це незвичайний пам'ятник, дійсне призначення якого донині невідоме.

Нове царство було останнім періодом зовнішньої активності Єгипту, коли він вів тривалі завойовницькі війни у Передній Азії

та Північній Африці. В цей період особливо розвинулась архітектура храмів, найвідоміші з яких храми Амона-Ра у Луксорі та Карнаці,„прикрашені великою кількістю різноманітних колон. Серед вершин художньої творчості цього періоду —непере-вершений натхненною красою образ цариці Нефертіті зі скульптурної майстерні в Ахетатоні, чудова золота маска фараона Тутанхамона, високомайстерні й оригінальні розписи гробниць у Долині царів поблизу Фів. Вони продовжували характерну для Стародавнього Сходу традицію зображення голови і ніг фігури у профіль, а торсу —у фас. Ця традиція зникає лише в заключний період занепаду Єгипту, коли його, як і Вавилон, завоювала Персія. З цього часу нащадкам  залишились шедеври, створені за новими естетични принципами, —рельєф з МемфісаПлакальники" та фаюм-ські портрети Блискучі, художні досягнення Стародавнього Єгипту становлять матеріальне втілення особливого світогляду й образу думок його жителів, для мислення котрих був характерний дуалізм у розумінні світу як цілого, створеного з єдності й боротьби двох започаткувань. Він відбився і у поділі всього сущого на чоловіче й жіноче начала життя, протиставленні чорнрї землі долини Нілу і білого піску пустель, що оточують її, Верхнього й Нижнього Єгипту, і в двоїстому характері влади фараонів (монарх і, водночас, живий Бог).

У межах цього своєрідного світогляду формувалась релігійно-міфологічна система уявлень давніх єгиптян про світобудову та свою країну. Згідно з вченням жреців Геліополя, землю оточує нескінченна водяна безодня, яка набуває на ній форми морів і щороку омиває Єгипет повінню Нілу. Цей водяний океан темряви спочатку заповнював собою весь простір Всесвіту, доки Сонце (Атум-Ра) не піднеслося над ним, відтіснивши густий морок. Саме бог сонця Ра став творцем світу, дав йому форму, вдихнув у нього повітря, світло і життя, ступивши у двобій з силами водяної безодні.

Він створив інших богів, людей, тварин і зберігає встановлений світовий порядок, визначивши у правилах істини та справедливості "Маат" кожній істоті її місце у світобудові; коли ж Атум-Ра повернеться до свого правічного спокою, час і простір перестануть існувати. Однак згодом жреці Мемфісу "дійшли висновку", що першим з'явилося не Сонце, а Птах (Земля), який і створив небо, пустив по ньому Сонце і дав початок світу своїм животворним словом. Цікаво, що давньоєгипетське суспільство оспівувало у своїх релігійних гімнах єдність творення, однак було вкрай політеїстичним у поклонінні різним місцевим богам. Лише поступово цей розгалужений пантеон був зведений до певної божественної ієрархії, де культ бога сонця Ра злився з іншими культами, як у випадку зі старовинним державним богом Гором, що зображався у вигляді сонячного сокола чи сонячного диску з пташиними крилами, або втілювався у місцеві божества з відповідними іменами (Амон-Ра, Монту-Ра, Себек-Ра). Саме за допомогою цих нижчих за Ра місцевих богів єгиптяни й сподівалися наблизитися до вищого Божества. Тому й реформа фараона Ехнатона, який спробував запровадити поклоніння лише одному культу єдиного верховного бога сонця Атона, не мала успіху через політеїзм давньоєгипетського суспільства.

В єгипетській міфології образи нижчих за Ра богів у багатьох виявах (боротьба за владу й зі смертю) нагадували те, до чого прагнули в земному суспільстві. Так, бог природи, що вмирає і воскресає, її животворних сил Осіріс (Озіріс), якого вбив його брат, бог смерті Сет, за допомогою богинь Ісіди та Нефріди воскрес і, торжествуючи над смертю, став волоДарем царства мертвих. А його син Гор згодом переміг Сета і став володарем Землі. Воскресіння Осіріса давні єгиптяни вважали запорукою свого особистого воскресіння й безсмертного життя у загробному світі. Однак насамперед ці уявлення слугували основою культу фараона, обожнення його влади та самої особи. Ім'я "Гор" стає одним із священних титулів фараона. Вже найдавніша титулатура ототожнювала його з Гором, наголошуючи, що фараон, нащадок творця і володаря світу, має владу не лише над своєю країною, а й над усім Всесвітом. Саме цей аспект двоїстої влади фараонів монументально втілений ще в період Давнього Царства у піраміді Хефрена з її фараоном в образі сфінкса, який незворушно спостерігає за далеким горизонтом, де править його небесний батько Ра, і власною особою зберігає рівновагу та спокій у світі. Тільки завдяки йому в природі та суспільстві панує порядок, лише йому завдячує Єгипет добробутом. Таким було теологічне обґрунтування влади фараона і відповідне йому пояснення споконвічного суспільногр порядку.

В умовах сакральної цивілізації Стародавнього Єгипту, де панувала релігійно-міфологічна свідомість, зміцненню традицій-

них суспільних відносин, безумовно, сприяв і верховний принцип давньоєгипетської етики, що втілювався у правилах "Маат". їх основна функція гаранта й охоронця незмінного світу та суспільства, раз і назавжди встановленого космічного порядку саме й полягала в упередженні спроб поставити під сумнів існуючий порядок у суспільстві. Репрезентуючи волю богів, правила "Маат" містили такі етичні ідеї, як "істина", "порядок", "справедливість", "доброчесність". Стародавні єгиптяни прагнули діяти відповідно до божественної волі, тому для селянина дотримання правил "Маат" означало сумлінну працю, а для посадової особи —¦ справедливе рішення. Правила "Маат", викладені у книгах давньоєгипетських мудреців; закликали до милосердя, зобов'язували багатих допомагати бідним, привчали до культури поведінки, дисципліни, скромності та стриманості. Посилаючись на авторитет богів, вони сприяли також усвідомленню цінності кожного індивіда: "Не май злих намірів щодо інших людей, інакше боги покарають тебе".

У Стародавньому Єгипті, де лише фараон стояв над суспільством, усі інші вільні громадяни вважалися рівними перед творцем і законом, жінки були рівноправними з чоловіками. Єгиптяни цінували радощі сімейного життя, що знайшло відображення в літературі, малюнках і написах на стінах гробниць. Характерним для їх суспільного життя явищем був гедонізм (етика насолоди), яскраво змальований у праці Птахотепа "Наука". "Будь щасливим усе життя, не роби понад те, що належить робити, не скорочуй часу, відведеного для радощів". Земні радощі настільки цінувались у Стародавньому Єгипті, що -переносились навіть у потойбічне безсмертне життя, яке, дарує вічну насолоду. Не дивно, що "Книга мертвих" —найбільша і найпоширеніша збірка релігійно-магічних текстів стародавніх єгиптян, записаних на згортках папірусів, де зібрані міфи про життя у загробному світі ("царстві мертвих"), містить чимало гедоністичних мотивів.

Віра в індивідуальне безсмертя породила й такий феномен у культурі давніх єгиптян, як прагнення залишити щ>о себе пам'ять у віках, будуючи поховальні пам'ятники (гробниці й піраміди), помережені ієрогліфами. Якщо в епоху Стародавнього царства лише фараони, могли "увійти до царства мертвих", побудувавши собі піраміду, то з часу Середнього царства кожен отримав право досягти цього блаженства, звівши власну гробницю. Саме завдяки вірі в індивідуальне безсмертя, єгиптяни, яких суспільство позбавляло можливості самовираження в земному житті, концентруючись на владі фараона, намагались за допомогою магічної сили заупокійних культових обрядів, мистецтва та писемності увіковічити не лише свої імена і душу, а й тіло для вічного життя у загробному світі, де кожен отримає втіху, ставши рівним богам і фараонам. Звідси —і надзвичайно поширена в давньоєгипетській цивілізації традиція бальзамування та муміфікації тіл помер-

лих. Геній давніх єгиптян у цій галузі використовував їх значні досягнення в медицині і хімії.

Безумовно, у сакральній давньоєгипетській цивілізації всі спеціальні знання концентрувалися у порівняно невеликій елітній групі населення, яку становила панівна у суспільстві замкнена каста жерців. Стародавній Єгипет був класичною теократичною державою, де зосередження влади жрецького верствою зумовлювалось насамперед особливостями зрошувального землеробства в долині Нілу. Від спроможності заздалегідь передбачати його розливи і відливи залежали успіхи праці єгипетських землеробів-общинни-ків. Вміли це лише жерці, тому спеціальні знання становили основу панування цієї інтелектуальної верстви над землеробським суспільством.

Жерці передусім ефективно використовували для управління масами простолюдинів накопичені впродовж тривалого часу дані систематичних астрономічних спостережень, відкривши циклічність сонячних затемнень і навчившись передбачати їх.

Водночас у духовному житті Стародавнього Єгипту визрівало прагнення до раціонального пізнання, позбавленого містичної оболонки. Саме у Стародавньому Єгипті вперше у світі виникла практична медицина, певного розвитку досягла десяткова система лічби в арифметиці. Високий рівень геометрії засвідчує досконалість форм єгипетських монументальних споруд — пірамід, палаців, храмів. Давні єгиптяни володіли також певними елементарними знаннями з алгебри, вирішували рівняння з одним та двома невідомими. Цікаво, що Григоріанський календар ідентичний прийнятому в Стародавньому Єгипті 7 тис. років тому, який зазнав з тих пір лише невеликих уточнень. У стародавніх єгиптян існував своєрідний інтелектуальний центр "Будинок життя", в якому створювали священні гімни та пісні, редагували богословсько-філософські трактати, ''магічні книги" —збірки з різноманітних галузей знань від магічних ритуалів до експериментально перевірених рецептів лікування хвороб.

Винайдення ієрогліфічної писемності сприяло розвитку жанрів словесності —міфів, казок, байок, молитв, гімнів, плачів, епітафій, дидактичних творів, повістей, любовної лірики і навіть філософських діалогів і політичних трактатів з теорії державної влади. Згодом виникла "релігійна драма", з'явився світський театр. Фараони та вищі сановники оточували себе не лише мислителями, мудрецями-порадниками, а й митцями-архітекторами, скульпторами, співаками, танцюристами, музикантами.

Бурхливий розвиток мистецтва у давньоєгипетському суспільстві привів до появи перших у світі письмово зафіксованих естетичних міркувань. Саме тут вперше в історії світової культури зародилася така її риса, як гуманізм. Хоч давні єгиптяни й орієнтувалися на ідею безсмертя, в їх духовному житті існувала

антитеза цій ідеї, відображена, зокрема, у збірці текстів епохи Середнього та Нового царств, відомій під назвою "Пісня арфіс-•та". її пронизує думка, що все на землі минуче, приречене на зникнення, кожного чекає смерть. Однак ніхто з померлих не з'явився з потойбічного світу, щоб розповісти людям про долю, яка чекає їх у загробному житті. Тому слід насолоджуватися благами, бо ніщо не відверне неминуче. "Книга мудрості" Аменемопе, де були записані правила "Маат", засвідчує, що давні єгиптяни виробили й принципи гуманного ставлення один до одного. Ще зі Стародавнього царства залишились вислови на зразок надпису жерця Шеші: "Я рятував нещасного від сильнішого..., давав хліб голодному, вбрання голому".

4. СВОЄРІДНІСТЬ КУЛЬТУРНОЇ СТАРОВИНИ ІНДІЇ ТА КИТАЮ

Культура Стародавньої Індії. Найдавніша індійська цивілізація відома під назвою Індська (або Хараппська) створена прадавнім населенням Північної Індії. З початку IV тис. до н.е. тут виникають поселення сільського типу, а з середини III тис. до н.е. з'являються та розвиваються міста. Вважають, що держава мала дві столиці —Хараппу (за цим ім'ям названо всю цивілізацію) і Мохенджодаро (Мохенджо-Даро). її культура мала замкнений, однорідний і напрочуд самобутній характер. Міста Стародавньої Індії —це дивовижно й чітко організовані геометричні побудови. Центр міста був розташований на пагорбі разом із храмами, а довкола —квартали житлових будинків з широкими (до 10 м) вулицями, що перетиналися під прямим кутом. Міста були обладнані досконалою (навіть за сучасними поняттями) водопостачальною системою і каналізацією. В Мохенджодаро археологи розкопали навіть громадську лазню. Для Хараппської цивілізації був характерний високий розвиток ремесел, зокрема гончарного, з кількома видами кераміки; металургійного (мідь, бронза, золото, свинець, срібло), ювелірного, суднобудівного тощо. Мистецтво Хараппи і Мохенджодаро вражає дивовижною вишуканістю і витонченістю. У Харашіській цивілізації існувала і своя писемність —понад 400 знаків, які писалися справа наліво. Ця писемність ще досі не розшифрована, хоча встановлено дравідський характер мови. Існування ще з прадавніх часів у культурі Індії численних, взаємодіючих між собою релігій значною мірою зумовило її своєрідний характер. -

Індська (Хараппська) держава вела активну внутрішню та зовнішню торгівлю. Донині точно не з'ясовано, якими були форма влади (монархічна, теократична чи інша) і державний устрій Індської цивілізації: за розмірами вона могла бути імперією (понад 1100 км з півночі на південь і понад 1600 км із заходу на

схід), але вчені допускають, що голову держави міг тут обирати народ. Загалом, Хараппська цивілізація за розвитком багато в чому наближається, а іноді й перевищує сучасні їй цивілізації Стародавнього Єгипту і Дворіччя, з якими вона підтримувала зв'язки. Однак Хараппська держава не виявляла схильності запозичувати їх технічні досягнення. І зв'язку з тим, що серед аборигенів Хараппи і Мохенджодаро було чимало людей шумерського типу, а в культурі цієї цивілізації простежуються риси, подібні до культури Месопотамії, дослідники й досі не можуть дійти спільної думки стосовно її витоків. Більшість вважає її державою дравідів, інші —що вона породжена Шумером, деякі вважають, що навпаки: Шумер завдячує своєю появою Індській цивілізації.

Близько 1800—pp. до н.е. Хараппська цивілізація починає занепадати. Причини називаються різні: захоплення держави аріями, зміна кліматичних умов, стихійні лиха, явища економічного характеру. Але водночас Хараппська цивілізація стала основою всієї індійської культури, а її роль в історії культури Стародавнього Світу була достаньо помітною.

Справжнього розквіту давньоіндійська цивілізація досягла в епоху культури "Рігведи" —великого зібрання релігійних гімнів, магічних заклинань і ритуальних приписів, створеного жерцями арійських племен, які з'явились в Індії у II тис. до н.е. після так званого великрго переселення народів. Тоді, наприкінці II—початку І тис. до н.е. і склався брахманізм як своєрідний синтез вірувань індоаріїв (ведизму) та релігійних уявлень попереднього місцевого доарійського населення Північної Індії. Найдавніша серед величезної за обсягом літератури, що у сукупності становить Веди, збірка священних книг ведичної релігії "Рігведа" стала теоретичною підвалиною формування оригінальної духовно-світоглядної системи брахманізму, а через нього згодом перейшла у спадщину й індуїзму —ідейній основі індійської культури.

В період, коли складалися ці величні священні гімни, арії (арійці) досягли передодня ранньокласової цивілізації. Перед тим як осісти на землі, вони були народом войовничих скотарів з розвинутішою, порівняно з країнами Близького Сходу, військовою технікою, але об'єднаних радше у племінні союзи, ніж у царства. їх правителі мали титул "раджа", споріднений з латинським словом "реке" (король). Проте вони не були абсолютними монархами-деспотами, не виконували релігійних функцій, як царі-жерці на Близькому Сході, а виступали спочатку лише як військові вожді.

За вдачею арійці вважалися надзвичайно емоційними (це і досі притаманно індійцям), схильними до вживання хмільних напоїв, азартних ігор, полюбляли музику (гру на флейті, лютні й арфі у супроводі цимбалів і барабанів), співи, танці. Особливої худож-

ньої досконалості досягла поетична творчість зі складними канонами, а жерці розвинули старовинний племінний ритуал ведизму до вершин високого мистецтва, яскраво продовженого через певний час у обрядовості брахманізму й індуїзму.

В епоху "Рігведи" почав складатися й такий суто індійський феномен, як станово-кастова система. У "Рігведі" вперше теоретично обґрунтовані морально-правові мотиви поділу індійського суспільства на чотири основні стани: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайш'їв (простолюдинів-землеробів) і шудрів (слуг). Згодом була вироблена ціла розгалужена система регламентації життя і поведінки людини залежно від суспільного стану, до якого вона належала. Згідно з нею, законним вважався шлюб лише в межах одного стану. Це стосувалося також вибору професії (заняття визначеним для кожного стану ремеслом), побутових стосунків (дозвіл їсти в присутності тільки представників свого стану) тощо. Результатом тривалого розвитку таких суспільних взаємин між людьми, поділеними за походженням, професією, звичаями та законами, став наступний розподіл станів на величезну кількість ще дрібніших каст (casta —португ., лат. castas —чистий). Формування каст —це підсумок тисячолітньої еволюції взаємодії різних расових та етнічних спільностей, прошарків населення та професійних груп у єдиній системі культури давньоіндійського суспільства, де утворилася надзвичайно складна соціальна структура. З часом вона дедалі розросталась завдяки залученню нових етнічних груп та виникненню нових професій. Остаточно кастова система поділу індійського суспільства склалась у період раннього Середньовіччя, зберігаючись із незначними змінами до наших днів.

Своєрідною реакцією небрахманських верств населення давньоіндійського суспільства, що виступали проти нерівності каст, був буддизм (вчення Будди —Сіддхартхи Гаутами або Шак'я-Муні, який, за легендою, проповідував у VI ст. до н.е.). Згідно з вченням буддизму, справжньою метою життя людини є досягнення нірвани (заспокоєння, згасання), тобто стану повного подолання земних бажань і почуттів, остаточного звільнення від земних марнот й досягнення абсолютного спокою та блаженства, стану дійсної свободи та зануреності у космічну свідомість. Безумовно, людям, які постійно страждали від незадоволених бажань та нездійснених мрій, від хвороб і старості, від страху перед смертю, тяжкої праці й мук кохання, надзвичайно імпонувала, надана буддизмом, можливість для кожного (а не лише для обраних, якими були спадкові брахмани) шляхом праведної благочестивої поведінки, доброти й милосердя до інших та відмови від злих намірів, насильства, прагнення до насолод та влади досягти справжньої істини, а отже, й вищого блаженства —нірвани. Звідси стає зрозумілим той вплив, який зробила на формування унікального характеру давньоіндійської культури наступна після прадавньої

цивілізації Хараппи та арійської епохи "Рігведи" система духовно-етичних цінностей, започаткована на основі віровчення буддизму у другій половині І тис. до н.е. в імперії Маур'їв.

Особливого розвитку суспільно-політичне життя, засноване на етичних принципах буддизму, досягло за правління Ашоки (середина НІ ст. до н.е.). Численні едикти цього царя —офіційні укази й звернення по підданих, викресані на камені, свідчать, що він прагнув за допомогою цього віровчення духовно об'єднати поділене на касти індійське суспільство. А у зовнішній політиці Ашока, відповідно до етики буддизму, закликав відмовитися від агресивних воєн, завоювати світ не шляхом збройних нападів, а через проповідь вчення Будди, на якому ґрунтувалось його власне справедливе управління державою та праведне життя взагалі. Через поширення свого досвіду гуманного управління підданими цар Ашока збирався, як зазначалося в указах, досягти морального панування над світом, завоювавши його праведністю.

Вагому роль у буддизмі відіграло вчення про ахімсе (ахінса), що ґрунтується на забороні завдавати шкоду живим істотам, чинити насильства над ними, вбивати. Його, зокрема, включив до складу своїх найважливіших принципів джайнізм —релігійно-філософське вчення, яке сформувалось у VI—V ст. до н.е. і з часом перетворилось на одну з найвідоміших релігій Індії. Він, як і буддизм, був своєрідною антитезою брахманізму, набравши вигляду філософсько-етичної системи, яка не визнавала кастової нерівності, відмовилася від вшанування божеств й зосередилася на соціально-моральних аспектах поведінки людей. Але найбільш повно вчення про ахімсе було запозичене індуїзмом, що виник внаслідок трансформації брахманізму в нових історичних умовах. Це проявилося навіть у тому, що поряд із вшануванням основної трійці богів індуїзму —Брахми, Вішни й Шиви, особливою пошаною користувався і культ священних тварин (мавп, корів).

Найбільш повним визначенням поняття "індуїзм" можна вважати весь традиційний індійський спосіб життя, включаючи всю суму життєвих принципів, соціальних норм та естетичних цінностей, вірувань і обрядів, міфів і легенд індійців.

Така особливість індуїзму як всеохоплюючої системи життя давньої Індії відбилася й у своєрідному трактуванні запозичених від брахманізму догматів про дхарму, карму і перевтілення. Зокрема, найвищою з усіх дозволених "священним законом" дхар-ми насолод давні індійці вважали статеву насолоду, що значною мірою зумовлювалось їх характером та уподобаннями, успадкованими від предків —індоаріїв. Тому ще однією характерною рисою староіндійської культури став її еротичний зміст, статева символіка, навіть сам процес космічного творення розглядався індуїзмом як шлюбний союз бога і богині. Звідси й поширене зображення на стінах храмів божої пари в міцних обіймах, еротична

символіка в художніх образах культу бога кохання Ками, за-провадження в обрядовості окре-мих індуїстських сект статевих актів як засобу врятування. Масовим явищем була й храмова проституція. Насолоду у давніх індійців викликали також численні індуїстські свята, що супроводжувалися різними веселощами, типові мелодійні наспіви —раги, які збереглися до нашого часу, різноманітні розваги (бої півнів, купання, виступи професійних музикантів, танцюристок, драматичних акторів) і надзвичайно поширені азартні ігри, одна з яких на початку нашої ери перетворилася у шахи —значний інтелектуальний здобуток давньоіндійської цивілізації. Старовинні священні книги індуїзму —"Упанішади", "Бхагавад-гіта", "Веданта-сутра" та інші сприяли розвитку в індійців веселої, компанійської вдачі, вихованню у них почуття гостинності, доброзичливого ставлення до інших, освячуючи це своїм авторитетом.

Зі своєрідністю розгалуженої релігійної системи в культурі давньої Індії була тісно пов'язана й оригінальність численних напрямів її філософської думки. Ті філософські погляди, які поділяли релігійне пояснення світу, входили до відповідних філософських систем брахманізму, джайнізму, індуїзму та буддизму. Особливо поширеними й загальновідомими в давній Індії були філософські вчення, що визнавали і раціонально обґрунтовували авторитет священної основи індуїзму —: Вед. ЇХ традиційний список складався з трьох груп, в кожну з яких входило по дві філософські школи, доповнюючи одна одну: санкх'я та йога, ньяя і вайшешика, міманса та веданта.

Всі ці філософські вчення відігравали важливу роль не лише в історії культури Індії, а й світової філософії та науки. З ними, зокрема, безпосередньо пов'язані досягнення різних галузей давньоіндійської науки —математики, хімії, астрономії, медицини та природознавства. Загальновідомо, що індійські вчені ще в далекому минулому випередили деякі відкриття, зроблені європейськи-

ми дослідниками лише в добу Відродження або в Новий час. Наприклад, ще до нашої ери в Індії складалися таблиці біноміна-льнйх коефіцієнтів, які в Європі згодом отримали назву "трикутників Паскаля". Великими досягненнями давньоіндійської науки вважалося створення десяткової системи лічби, якою нині користується весь світ.

Давня індійська космологія визначала вік Сонячної системи в мільярдах років, як і сучасна наука. У старовинній книзі "Сур'я Сиддханта" діаметр Землі та відстань до Місяця визначені з похибкою не більше 1%. У цій книзі, а також у "Брихат Сатаки" прадавня індійська наука поділяє день на 60 відтинків часу —"кала" (24 хв). Подальший поділ завершує "кашта", яка дорівнює одній трьохсотмільйонній частині секунди. І це тоді, коли індійський народ тисячоліттями мав лише сонячний годинник. У стародавніх індійських епосах "Махабхарата" і "Рамаяна" міститься детальний опис літальних механізмів-віманів і агніхотрів. Цікаво, що відомості про літальні апарати зберегли також і арії. У "Ма-хабхараті" йдеться і про зброю страшної руйнівної сили, що дивовижно нагадує ядерну.-

У V ст. до н.е. знаменитий лікар Дживаки мав чудовий камінь: при піднесенні його до тіла хворого він висвітлював всі внутрішні органи (можливо, стародавні індійські медики знали ефект рентгенівського випромінення). І дотепер повсюди знаходять прихильників релігійно-філософські концепції Індії, викликають великий інтерес раціоналізовані методи йоги, ідеї індійського містицизму і трансцедентальної медитації.

Художня культура давньоіндійського суспільства нерозривно пов'язана з традиційними для нього релігійними та філософськими системами. У класичній стародавній літературі Індії це стосується не лише суто богословських творів, подібних до індуїстських Вед або буддійської "Тріпітаки" (Тіпітаки), а й міфологічного епосу, релігійної драми та лірики. Про окремі з численних релігійно-філософських напрямів йдеться вже у прадавньому індійському епосі "Махабхарата", автором якого, згідно з традицією, вважається легендарний мудрець і поет В'яса. Початки створення цієї найдавнішої епічної поеми Індії відносяться до другої половини II тисячоліття до н.е. Згодцм до її складу ввійшло безліч міфів, легенд, казок й дидактичних (повчальних) оповідань з усної народної художньої творчості. Основна частина "Махабхарати" завершена в IV—V ст.н.е.

Не менш відомою епічною поемою стародавньої індійської літератури є пізніша "Рамаяна", авторство якої приписується поету Валмікі. Складений приблизно між VI —II ст. до н.е., цей грандіозний епос розповідає не лише про війни і подвиги легендарного героя Рами, а й яскраво змальовує духовне життя та побут Стародавньої Індії. Релігійно-мїфологічним змістом традиційних для

давньоіндійського суспільства вірувань і філософських поглядів просякнуті відома драма "Шакунтала" славнозвісного індійського поета Калідаси (V ст. н.е.), твори таких видатних поетів і письменників, як Бхартріхарі, Дандін.

Ідеї, характерні для релігійних вірувань стародавніх індійців, повсякденно надихали їх на творчість в архітектурі, скульптурі, живописі. Особливо глибокий вплив на архітектурне та образотворче мистецтво мали індуїзм, буддизм і джайнізм, які залишили для нащадків високохудожню створені з металу або каменю велетенські статуї Будди, Брахми, Вішну, Шиви, що й досі дивують колосальними розмірами. Яскравий приклад художньо-образного сприймання світу через духовну призму віровчень цих релігій —фрески печерних храмів Аджанти та барельєфні композиції вирубаних у скелях храмів Еллори, які поєднують традиції північного й південного типів храмового будівництва Стародавньої Індії. Вони вражають винятковою майстерністю, витонченістю -зображень божеств, людей і тварин, багатством і досконалістю архітектурних та скульптурних форм, в яких втілені, інколи переплітаючись між собою, як у чудовому храмі Кайласа, символи, сюжети, образи й мотиви індуїзму, джайнізму та буддизму.

В окремих деталях цих унікальних пам'яток простежується й вплив мистецтва інших стародавніх східних цивілізацій —Месопотамії, Єгипту, Персії та Китаю. І це не дивно, адже Індія знаходилась на Великому шовковому шляху, яким не тільки рухалися каравани з товарами, а й відбувався жвавий культурний обмін. У цьому процесі їй належала помітна культуротворна роль, зокрема, цивілізуючого впливу буддизму на інші східні країни.

Культура Стародавнього Китаю. Найдавнішим періодом китайської цивілізації вважається епоха існування держави. Шан [Інь]. Ця рання рабовласницька держава склалася на межі XV—XIV ст. до н.е. у долині ріки Хуанхе. її столицею стало велике місто Шан, що й дало назву всій державі та правлячій династії царів. Згодом китайські племена з долини ріки Вей, які у XII ст. до н.е. завоювали цю державу, дали їй особливу назву —Інь, а своєму царству —Чжоу. Воно проіснувало з XII до VIII ст. до н.е., розпавшись, зрештою, на п'ять незалежних князівств. Цей період розпаду першої централізованої держави Китаю тривав з VIII до НІ ст. до н.е.

Вже в іньську епоху було винайдене примітивне ідеографічне письмо. Воно внаслідок тривалого удосконалення згодом перетворилось у завершену своєю^формою ієрогліфічну каліграфію, а також був складений в основних рисах місячний календар. Особливого розквіту своєрідна китайська культура досягла з часу перетворення Китаю наприкінці III ст. до н.е. в єдину могутню імперію: спочатку Династії Цінь (221 —pp. до н.е.), а далі —династії Хань (206 р. до н.е. —р. н.е.). Впродовж ранньої історії імператорської епохи, Стародавній Китай збагатив світову культуру такими важливими винаходами, як компас і спідометр (III ст. до н.е.), сейсмограф (II ст. н.е), порцеляна (НІ—V ст.). Згодом були винайдені книгодрукування (VI—VHI ст.) і порох (X ст.). Саме у Китаї вперше у світі винайшли такі морехідні пристрої, як румпель та багатоярусні вітрила, у галузі писемності та книгодрукування —папір і рухомий шрифт, у військовій техніці —гармати та стремена, що допомагали триматися у сідлі. За династії Тан (VII —X ст.) було винайдено механічний годинник, а розвиток шовкоткацтва зумовив такі фундаментальні технічні винаходи, як приводний пас і ланцюгова передача.

В галузі математики відомими давньокитайськими досягненнями стало використання десяткових дробів, вичислення відношення довжини кола до його діаметра (число "Пі"), відкриття методу розв'язання рівнянь з двома і трьома невідомими. Ще до початку XIV ст. так званий трикутник Паскаля (XVII ст.) у Китаї вважався старовинним способом розв'язання рівнянь. Давні китайці були досвідченими астрономами, вміли обчислювати дати затемнення сонця, спостерігали за плямами на ньому, склали один з перших у світі каталогів зірок

Вивчення історії своєрідної культури Китаю, отже, дає змогу відкинути численні міфи, знайти справжні джерела звичних для нас речей. Пристрій, відомий сьогодні як підвіс Кардано (XVI ст.), насправді повинен називатися підвісом Дін Хуаня (II ст.). При створенні повітродувних машин для металургії китайці першими застосували стандартний метод перетворення колового руху в поступальний, головною сферою застосування якого в Європі стали парові машини.

Сучасна наука має дані про те, що стародавнім китайцям уже в III ст. н.е. були добре відомі й використовувались такі метали, як магній і алюміній. На думку дослідників, китайці, як і шуме-рійці, знали про явище електролізу, або їм був відомий інший спосіб здобуття алюмінію (в Європі алюміній вперше отримали внаслідок електролізу 1808 р.). У Китаї зародилася давня традиція біологічного захисту рослин —до IV ст. вчені відносять описи методів використання одних комах для боротьби з іншими.

Централізований бюрократичний тип соціального управління в ранній час існування Китайської імперії дуже позитивно і, головне, ефективно впливав на розвиток фундаментальних і, зокрема, прикладних наук. Оскільки давнє китайське суспільство було аграрним, централізована бюрократія насамперед повинна була розв'язувати складні технічні завдання, пов'язані передусім з іригацією й охороною водних ресурсів. Тому високого статусу у Стародавньому Китаї досягли астрономія, знання календарних обчислень та астрологічних передбачень, а також математика, фізика і гідротехніка в їх інженерному застосуванні. Важливою справою залишалося й фортеційне будівництво, спрямоване насамперед на охорону зовнішніх кордонів імперії від вторгнень войовничих кочівників з Півночі. Китайські будівельники здобули слави грандіозними спорудами —Великим китайським муром та Великим каналом, що з'єднав Пекін з Ханчжоу. Великий китайський мур, основну частину якого збудовано у період династії Цінь для захисту північно-західних кордонів імперії, простягнувся на 4 тис. км, будівництво найбільшого у світі каналу, яке почалося ще у VI ст. до н.е., продовжувалося майже 2 тис. років і завершилося лише у XIII ст. н.е. Це складна гідротехнічна споруда довжиною понад 1800 км і шириною від 15 до 350 м з численними пристроями, цікавими способами перекачування і очищення води стала справжнім шедевром світового іригаційного мистецтва.

Славетна китайська медицина впродовж тритисячолітньої історії досягла багатьох чудових результатів. У стародавньому Китаї вперше була написана "Фармакологія" (Бень цао), вперше стали проводити хірургічні операції з застосуванням наркотичних засобів, вперше застосували й описали у літературі методи лікування голковколюванням, припіканням та масажем. Метод лікування за

допомогою "кореня безсмертя" жень-шеня надзвичайно популярний у світі й дотепер. Останнім часом посилилася увага до використання таких уславлених методів традиційної китайської рефлек-сотерапії, як голковколювання і масаж, які дають змогу ефективно впливати на хворий організм через подразнення біологічно активних ділянок тіла (точок акупунктури). Ще в III ст. до н.е. хворих просвічували променями на кшталт рентгенівських.

Давньокитайські мислителі та лікарі розробили оригінальне вчення про "життєву енергію" ("енергію Всесвіту") —"ці" ("чи'1), яка, циркулюючи в організмі, становить інтегральну функцію всієї його діяльності, життєвого тонусу. Вчення про діяльність "ці" отримало назву "ці гун". Воно —універсальний метод психофізичного тренінгу. В "Стародавньому Китаї вважалося, що без оволодіння "ці" неможливо займатись жодною справою. На основі цього вчення була створена складна філософсько-оздоровча система "ушу", що дала початок одноіменній лікувальній гімнастиці, а також мистецтву самооборони "кун-фу".

Своєрідність духовної культури Стародавнього Китаю значною мірою зумовлена феноменом, відомим у світі як "китайські церемонії". Ці суворо фіксовані стереотипи етико-ритуальних норм поведінки й мислення склалися на основі дотримування культу давнини. Специфіка духовного життя стародавніх китайців полягала саме у тому, що перебільшення, гіпертрофія у їх свідомості етико-ритуальних цінностей, зрештою, і привела до заміни ними релігійно-міфологічного сприйняття світу. Ця демі-фологізація та певною мірою десакралізація етики і ритуалу сформували унікальність китайців як носіїв культури. Місце культу богів у їх обрядовості посів культ реальних кланових і сімейних предків.

В релігійних віруваннях Стародавнього Китаю склались культові образи —Неба, Піднебіння, Дао, аналогів яких немає в інших стародавніх культурах. Китайське Небо —вища безособово-натуралістична загальність, абсолютно байдужа до людини. Великий Дао, всемогутній творець світу, —це всеохоплюючий і всезага-льний, безформний та безіменний Закон і Абсолют життя, недоступний органам чуття людини, небачений і нечуваний. Пізнати Дао як вищу істину, зрозуміти його своїм розумом, з'єднавшись з ним, —ось ключові світоглядні принципи та кінцева життєва мета стародавнього китайця. Найбільш повно ця концепція втілена у філософсько-релігійній системі даосизму (віровчення напів-легендарного мудреця Лао-цзи (Лі Ер), що жив приблизно в VI —V ст. до н.е.).

Особливо важливе місце у китайській духовній культурі посідає конфуціанство —етико-політичне вчення філософа-ідеаліста Конфуція (Кун Фуцзи, близько 551—pp. до н.е.). Його ідеал —високоморальна людина, яка дотримується традицій мудрих і доб-

ропорядних предків, піклується про громадські інтереси. Вчення також обстоювало поділ суспільства на "вищих" і "нижчих", вимагало від кожного неухильного виконання покладених на нього обов'язків. У поєднанні з політичним вченням легізму,' що робив ставку на адміністративний регламент і сувору дисципліну, конфуціанство врешті-решт стало державною ідеологією Китайської імперії. Це вчення залишило глибокий слід у всіх аспектах життя китайського суспільства, помітно впливаючи на розвиток сімейних відносин, розквіт культу сім'ї та сімейного клану. Сім'я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси перевищували інтереси окремої людини, яка в усьому повинна була підкорятися волі старших  членів сімейної громади, зокрема волі батьків. Підкорення старшим було однією з важливих засад соціального порядку в імператорському Китаї. Під впливом характерних для стародавнього китайського суспільства релігійних, етико-філософських і соціально-політичних поглядів розвивалася вся його класична література. Вже у найбільш ранній поетичній збірці Стародавнього Китаю, знаменитій "Книзі пісень" ("Ші-цзін"), яка складалася впродовж XII-ПІ ст. до н.е., на основі народних пісень, священних наспівів і старовинних гімнів, оспівуються подвиги обожнювальних предків. Відома "Книга історичних переказів" ("Шу-цзін"), куди входять промови та настанови, що, за переказом, належали стародавнім царям і їх радникам, внаслідок конфуціанської переробки перетворилася на збірку повчань та порад, просякнутих моралізуюче-виховною тенденцією. Навіть для "Історичних записок" одного з найвідоміших давніх китайських істориків Сима Цяня, який жив у II—І ст. до н.е., ці мотиви визначальні у висвітленні політичної та культурної історії Стародавнього Китаю. Самому Конфуцію приписується авторство книги "Весна і осінь" ("Чунь-цю"), складеній у VI—V ст. до н.е., де найбільш яскраво відбилася його концепція норм і правил суспільного устрою.

У прадавній китайській літературі були вироблені також поняття "Тайнін" ("Велика рівновага" або "Великий спокій") та "Датуй" ("Велике єднання", або "Велика гармонія"), породжені утопічною мрією про ідеальне суспільство. Яскравим виявом уявлень про щасливу країну, де немає ні насилля, ні воєн, де всі порівну користуються земними благами, не ображаючи і не пригноблюючи один одного, є "Персикове джерело" Тао Юаньміна. Ці мотиви містяться і в таких переказах, як "Квіти у дзеркалі", "Мандрівка на Захід", оповіданнях Ляо Чжая та багатьох інших творах класичної китайської літератури. Соціально-утопічні ідеї справедливої перебудови світу, майнової рівності, думки про чесних і мудрих чиновників, які не знають інших помислів, окрім "служіння народу", містяться у працях багатьох політичних мислителів Китаю та його давньої (Конфуцій) і нової (Сунь Ятсен) історії.  .,

У II —III ст. в Китаї поширився буддизм, який досить помітно вплинув на традиційну китайську культуру. Це, зокрема, виявилось у літературі, образотворчому мистецтві, а особливо —в архітектурі (скельні комплекси на зразок храмів Еллори, витончені пагоди в індійському дусі, печерні храми Дуньхуана, що нагадували печерні храми Аджанти). Поряд з тим буддизм, проіснувавши у Китаї майже два тисячоліття, помітно змінився у процесі пристосування до специфічної китайської цивілізації. Зокрема, на основі синтезу його ідей про полегшення страждань у цьому житті та спасіння і вічне блаженство у майбутньому житті з конфуціан-ським прагматизмом у Китаї VI ст. виникла одна з найцікавіших інтелектуальних течій світової релігійної думки —чань-буддизм, яка, поширившись згодом також у Японії, набула завершеного вигляду у дзен-буддизмі, що й досі користується популярністю у багатьох країнах. Найсуттєвіше трансформація буддизму виявилась у своєрідному китайському мистецтві, яке дотримувалось міцних оригінальних традицій. Китайці так і не перейняли від Індії готове зображення Будди, створивши свій образ цього божества. Те ж саме сталося з храмовою архітектурою, де китайські пагоди суттєво відрізняються від індійських.

Головна своєрідність китайського мистецтва полягає в особливому місці, яке у ньому посідають каліграфія, поезія та живопис, створюючи нерозривну триєдину систему. Саме ця ієрогліфічна кодова система з її лінгвістичними та живописними можливостями дає змогу, на думку китайської естетики, за допомогою одного інструмента —пензля —об'єднати три різних види мистецтва і в сукупності досягти найповнішої і точної передачі їх художніми засобами навколишньої життєвої гармонії —"мистецтва життя".

Особлива роль у культурних контактах Китаю із зовнішнім світом належить "Великому шовковому шляху'', прокладеному у II ст. до н.е.

Культура Стародавнього Сходу позначилась і на розвитку світової цивілізації. Саме на Стародавньому Сході склалися основні галузі науки, жанри літератури та види мистецтва. Не лише античність, а й Середньовіччя та Новий час успадкували від давньосхідних цивілізацій багато відкриттів у астрономії, математиці, механіці, географії, блискучих досягнень у медицині та архітектурі. Особливо значний внесок Стародавнього Єгипту, культурна спадщина якого безпосередньо продовжена античним світом, а через нього —і наступною європейською цивілізацією. Існує припущення, що єгипетські ієрогліфи вплинули на створення фінікійського алфавіту, який згодом став прототипом латинського. Поліпшена версія юліанського календаря (греко-римський календар) теж виникла на основі єгипетського календаря. Художня думка єгиптян внаслідок тривалої практики виробила розвинену "систему канонів" у мистецтві: канон пропорцій і фарб, іконографічний канон тощо.

Особливо сильним був культурний вплив Стародавнього Сходу саме на античну цивілізацію Греції та Риму. Створені прадавніми східними цивілізаціями культурні цінності були значною мірою запозичені греко-римською цивілізацією і елліністичною культурою Сходу, і завдяки античній спадщині, в свою чергу, плідно використані у формуванні сучасної європейської та світової культури.

•_ СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Баглай В.Е. Ацтеки. История, економика, социально-политический строй. —М, 1998.

Бонгард-Левин Г.М. Древнеиндийская цивилизация. —М., 1993.

Вайнтруб И.В. Священные лики цивилизаций. —К., 2001.

Васильєв Л С. История религий Востока. —М., 1988.

Григорьева Г.П. Дао и Логос. —М., 1992.

Древние цивилизации. —М., 1990.

Дьяконов И.М. Люди народа Ура. —М., 1990.

Китай / Под ред. В.М.Алексеев. —Л., 1990.

Ламберг-Карловски К., Саблоф Е. Древние цивилизации. Ближний Восток и Месоамерика. —М„ 1992.

Матье М. Искусство Древнего Египта. —Л., 1991.

Мифы народов мира: В 2 т. —М., 1992.

На ріках вавілонських. З найдавніших літератур Шумеру, Вавілону, Палестини. —К., 1991.

Чмихов М.И. Давня культура: Навч. посібн. —К., 1994.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. —М„ 1994.

М. В. Кашуба, Н. М.Козачишш, О.А.Матюхіна

ЛЕКЦІЯ 5 Антична культура

1.Особливості античної культури

.Культура Стародавньої їреци

.Культура епохи еллінізму

.Культура Стародавнього Риму

.Світове значення античної культури. "Грецьке диво"

. ОСОБЛИВОСТІ АНТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Античним ("античний" лат. antiquus —"давній") світом традиційно називають цивілізації Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Епоха античності охоплює період з III тис. до н.е. (час формування давньогрецької культури) до середини V ст.н.е., коли перестала існувати Західна Римська Імперія. Античні цивілізації Греції та Риму межували зі стародавніми цивілізаціями Сходу —Єгиптом, Фінікією, Персією та іншими державами, підтримували з ними жваві торговельні та культурні контакти.

Антична культура у початковий період свого розвитку запозичила чимало ідей від розвинутих у той час культур Стародавнього Сходу. Водночас вона стала глибоко оригінальним явищем, культурою гуманістичною за своїм змістом, інтерактивною, раціоналістичною та антропоцентричною, позбавленою східної традиційності. На противагу античній культурі, характерною рисою культури Стародавнього Сходу був теоцентризм.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі зі селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотними. Сутність полісного життя становила єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характер-

ну рису античної культури, як антропоморфізм —перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки (а пізніше і римляни) уявляли у вигляді людей —безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Ідея гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси перебувала в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило неминуще значення античної доби для людства, його культурного поступу.

2. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

В історії культури Стародавньої Греції дослідники виділяють такі періоди: егейський, або кріто-мікенський (III-II тис. до н.е.), героїчний або гомерівський (XI-IX ст. до н.е.), архаїчний (VIII —VI ст. до н.е.), класичний (V—IV ст. до н.е.).

Егейська культура. Однією з найдавніших цивілізацій Східного Середземномор'я вважаються егейська, або кріто-мікенсь-ка, що розвинулась на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та Балканського півострова. її головним центром був о.Кріт. Егейська культура зазнала значного впливу стародавніх культур Єгипту та Передньої Азії, що яскраво виявилось в образотворчому мистецтві, архітектурі тощо. Однак за змістом вона своєрідна і неповторна, принципово відмінна від культури Стародавнього Сходу. На островах Крит, Мелос, Кіпр, Аморгос та інших археологи розкопали прекрасні міста з палацами, храмами, стіни яких прикрашені численними фресками. Прекрасне мистецтво критян зовсім не зображувало військових подвигів, грізних богів, царів, завмерлих у своїй величі, фараонів (як на Сході). Природа, тварини, квіти, риби, луки з квітами, а серед них —витончені, розкішно вбрані чоловіки, жінки, які беруть участь в урочистостях, спортивних змаганнях —ось на що звертали увагу критські митці. Легке, радісне, яскраве мистецтво прославляло красу життя. Основою вірувань критян було поклоніння Великій Богині.

Егейська культура мала вплив на розвиток мікенської культури. У материковій Греції тоді утворились ранньорабовласницькі міста-держави Мікени, Тірінф, Пілос, Орхомен, Фіви, Афіни, Іолк. Тут збереглися залишки пам'яток архітектури —фортеці з мурами, які були складені з величезних брил, залишки поселень, храмів, розкішні гробниці, з-поміж яких виділяється гробниця Атрідів у Мікенах. Хоча мікенське мистецтво на відміну від критського й вирізняється дещо нижчим рівнем, мікенські митці у художніх творах також висували на перший план людину, зверталися до її краси, возвеличували людську силу, могутність та волелюбність. Близько 1260 р. до н.е. коаліція ахейських племен на чолі з царем Мікен Агамемноном захопила і зруйнувала місто Трою на узбе-

режжі Малої Азії. Події, пов'язані з Троянською війною, становлять основу давньогрецького героїчного епосу.

Цикл давньогрецьких міфів про Тесея, який переміг Мінотавра, доносить до нашого часу монументалізм і символізм Сходу, що мало значний вплив на культуру мікенського періоду, й антропоцентризм античної культури, сформований середовищем полісу-держави.

Культура героїчного періоду. Наприкінці XII —X ст. до н.е. на Грецію насуваються племена дорійців, під ударами яких гинуть стародавні держави у Мікенах, Тірінфі та ін. Лише Аттіка з центром у Афінах відстояла незалежність. На території Греції утворилось чимало незалежних держав, які вели між собою війни. Це негативно позначилось на культурі тогочасної Еллади. Однак період культурного занепаду в історії Стародавньої Греції мав тимчасовий характер, після чого відбулося нове піднесення в усіх сферах культурного життя. Активізувалося будівництво храмів, палаців, з-поміж яких вирізнявся храм Атеміди в Спарті, що вражав архітектурною пишністю. Цей тип храму зберігся і в наступні періоди історії Стародавньої Греції. У X—IX сг. до н.е. відбулося формування та розвиток героїчного епосу, який письмово виявляється лише потім. Давньогрецький епос безпосередньо пов'язаний з міфологією та поширеними релігійними уявленнями.

Елліни поклонялись божествам, що уособлювали різні сили природи, суспільні сили і явища, героям —міфічним предкам племен і родів, засновникам міст. Цикли міфів —сказань про божества і героїв, що виникли в різних частинах Греції, поступово злилися в систему своєрідного міфологічного, світогляду. У міфах збереглися нашарування різних епох —від стародавнього поклоніння рослинам і тваринам до антропоморфізму —обожнення людини, уявлення богів як образ молодих, прекрасних і безсмертних людей. -

Згідно з міфами, всіма справами на Землі керують олімпійські боги-небожителі, очолені Зевсом, головним богом-громовержцем, царем богів і людей. Його дружина Гера —богиня неба і покровителька шлюбу. Владу над світом Зевс розділяє зі братами і Посейдоном —богом морів і річок та Аїдом —богом царства мертвих. Покровителькою землеробства, божеством природи вважали Деметру, богинею домашнього вогнища —Гестію. У Зевса було багато дітей-богів: Афіна —богиня мудрості, війни; Аполлон —бог світла і мистецтва; Артеміда —богиня полювання, Місяця, покровителька тварин; Гефест —бог ковальства, ремесла. Особливо шанували бога виноградарства і виноробства Діоніса та богиню кохання й краси Афродіту, народжену зі світу зірок і морської піни. Торговці, оратори, атлети поклонялись Гермесу. Елліни вірили: що хоча Зевс оберігає порядок і справедливість у світі, посилає людям радість і горе, все ж таки долю світу, богів

людей визначають невблаганні богині долі —Мойри. Мойра Клото пряде нитку долі, Лахе-сіс —виймає жереб, визначає долю людини, Атропос —заносить все до книги долі, перерізає нитку і визначає кінець життя.

Значне місце у грецькій міфології посідали легенди про героїв —дітей богів і смертних. Найбільшою шаною користувався син Зевса Геракл, який звільнив землю від чудовиськ. Поширені були сказання про могутнього Персея, переможця страшної Медузи, від погляду якої все живе перетворювалося на каміння, про Тезея та ін.

Міфологія стала найважливішим елементом грецької культури, на основі якої пізніше розвивались література, філософія, наука. Міфи стали невичерпною скарбницею сюжетів для античного мистецтва і літератури.

Архаїчний період. Історія Стародавньої Греції VIII—VI ст. до н.е. позначена великими змінами у господарстві, суспільному ладі, культурі. Розвивалися невеликі держави-поліси, до складу яких входили міста з навколишніми земельними ділянками та поселеннями землеробів. На узбережжях Середземного і Чорного морів утворювались численні грецькі колонії, що сприяло розвиткові торгівлі, поширенню контактів з іншими народами, знайомству з їхніми культурами.

Вагомий здобуток культури архаїчного періоду —твори легендарного поета Гомера "Іліада" та "Одіссея1*. Вони присвячені Троянській війні та опису пріигод Одіссея під час його повернення з Трої до рідної Ітаки. Вони були відомі кожному грекові, вивчались у школі, слугували скарбницею сюжетів для митців, були своєрідним кодексом античної моралі.

До епічної поезії належать також поеми Гесіода, котрий жив у VII ст. до н.е. в Беотії. На основі міфів, стародавніх пісень він написав поему про походження світу і богів —"Теогонія". Ще більшу славу принесла Гесіоду поема "Роботи та дні", де він

розповідає про своє життя землероба, дає поради стосовно обробітку землі, торгівлі, мореплавства.

У VII—VI ст. до н.е. виникла грецька лірика. Одним із Перших ліричних поетів вважається Архілох (середина VII ст. до н.е.). У гімнах, елегіях, байках він оспівує кохання, твердість духу під ударами долі, описує картини життя, проплавляє героїзм воїнів. Вірші Архілоха сповнені пристрасті, кипучої енергії, мужності.

В першій половині VI ст. до н.е, на о.Лесбос творили Алкей і Садфо, творчість яких стала вершиною ліричної поезії давньої Греції, Алкей брав участь у політичній боротьбі, за що був вигнаний із острова. У більшості віршів, що дотепер вражають щирістю, поетичною майстерністю, він оспівує кохання. Сапфо створила у Мітіленах школу для дівчат, де вони навчались поезії, співу, грі на музичних інструментах. Вірші вона присвятила дружбі, коханню, радості, а девізом її творчості були слова: "Я люблю розкоші, красу й сонце!". Греки називали Сапфо десятою музою.

Оспівуванню земних радощів, кохання присвятив творчість Анакреонт з Теосу (570 —pp. до н.е.), останній з великих класиків еллінської ліричної поезії.

У VIII—VI ст. до н.е. у Стародавній Греції пожвавлюється архітектурне мистецтво. Для стародавнього грека гармонія й міра були не лише вихідними естетичними категоріями, а й принципами будови Космосу. Гармонійність становила ще й критерій людської краси. Не варто забувати, що для греків уявлення про красу людини асоціювалося з єдністю фізичної краси і позитивних моральних якостей. Гармонійність тіла сприймалась як вияв гармонії духу. Найпрекраснішим образом давньогрецького мистецтва була духовно і фізично досконала людина.

Гуманістичний ідеал притаманний усім видам мистецтва. Зокрема, в античній архітектурі розміри споруд та їх частин були співмірні людині. Тому вони не пригнічували людей, а викликали в них упевненість у власних силах та життєрадісність.

Розвиткові архітектури сприяло бурхливе зростання міст. У VII ст. до н.е. з'являються будови з каменю. Здебільшого це храми, які були не лише культовими, а й громадськими спорудами. У процесі формування грецької архітектури виникають три основні архітектурні ордери: доричний, іонічний, корінфський. Доричний застосовували головно на Пелопоннесі. Він відрізняється просто-, тою та мужністю форм, геометричною формою капітелі —завершення колони. Особливістю іонічного ордеру є витонченість, легкість, стрункість, декоративність, наявність капітелі^Не випадково греки порівнювали колони доричного ордера з могутнім воїном, а іонічного—з чарівною дівчиною. Колони корінфського ордеру були ще витонченіші. їх прикрашала капітель з листя аканфу, що надавало їм особливо декоративного та пишного вигляду. У грецькій архітектурі гармонійно поєднались досконалість конструк-

цій із довершеністю художніх форм. Найвідомішими храмами цього періоду були храм Аполлона в Корінфі, Гери —в Пес-тумі, Афіни в Афайї на о.Егіна.

У скульптурі цього періоду чільне місце посідає зображення людини. Грецькі скульптури намагаються оволодіти правильною побудовою тіла людини, навчитися передавати рух. Най-типовішими були юнацька атлетична оголена фігура (курос) і жіноча одягнена (кора), зображені в урочистій позі, з чітко вираженими пропорціями тіла, старанними зачісками і сяючою усмішкою на обличчях з великими очима.

Живопис головно відомий з вазового розпису, в якому досягається життєвість, природність. Упродовж VI ст. панував чорнофігурний розпис, на жовтій поверхні якого чорним лаком зображені фігури. Найвідомішими майстрами цього виду живопису були Амасіс і Ек-секій з Аттики. Один з найкращих творів Ексекія —амфора зі зображеннями Ахілла, Аяк-са, Кастора і Полідевка. Наприкінці VI ст. виник червонофі-гурний розпис, коли фігури залишаються в кольорі глини, а тло —чорнолакове. Нова техніка створила можливості для гармонійнішої промальовки складок одягу, волосся, орнаменту. Одним з найкращих майстрів керамічного розпису цього стилю вважається афінянин Євф-роній. Розцис на кратері "Боротьба Геракла з Антеєм" вражає не лише досконалістю, а й глибокою емоційністю.

Намагання звести в систему, узагальнити знання довкілля становили основу розвитку філософії. Головним питанням, яке хвилювало філософів того часу, було з'ясування першопричини світу, розуміння.засад його існування, закономірності розвитку.

Засновником мілетської філософської школи вважається Фа-лес (625 —pp. до н.е.). Він стверджував, що першоосновою світу є вода, з якої все виникає й у яку все перетворюється. Його послідовник Анаксімандр (610 —pp. до н. є.) першоосновою світобудови вважав алейрон —невизначену, вічну і нескінченну матерію, яка перебуває у вічному русі. Учень Анаксімандра Анаксімен (585 —pp. до н.е.) першоосновою світу вважав повітря, яке, на його думку, породжує багатоманітність речей/ Ідеї мілетської школи продовжував розвивати Геракліт з Ефесу (520—pp. до н.е.), автор відомого твору "Про природу". За Гераліктом, світ не створив ніхто —а ні боги, а ні люди. Він був, є і вічно буде живим вогнем, Який закономірно спалахує і закономірно згасає. Все тече, все змінюється. В одну й ту саму річку не можна увійти двічі. Рух зумовлений боротьбою протилежностей. Процес саморозвитку вогню ніхто не створив: він є вічний і нескінченний. У цих ідеях Геракліта закладені зачатки діалектики.

Давньогрецький філософ і математик Піфагор (580 —pp. до н.е.) з о.Самос заснував філософську школу у м. Кротоні в Південній Італії. Згідно з філо-

Софією ліфагорейців, світ складається з кількісних закономірно* стей, які можна вирахувати. Тому з-поміж наук на перше місце вони висували математику, яка стосується не матерії, а її духовної сутності —чисел. Співвідношення їх гармонійне, гармонія притаманна світу. Заслугою піфагорійців є розробка математичних теорем, теорії музики, ґрунтованої на числових співвідношеннях, встановлення ряду кількісних закономірностей у світі.

Ідеалістичну лінію у філософії, започатковану піфагорійцями, продовжила елейська філософська школа (м.Елея в Італії). її представники Парменід, Зенон Елейський, Мелісс висловили думку про незмінну сутність буття й ілюзорність змін, висунули питання про суперечливий характер руху.

Внаслідок перемоги над Перською державою грецькі поліси стали господарями Середземномор'я. Військова здобич, високі прибутки від торгівлі, широке використання рабської праці сприяли розквіту всіх галузей культури. Вільна і забезпечена всім необхідним людина стає символом класичного періоду, що вражає розмаїттям талантів.

Класичний період. У класичний період особливого розвитку набуває драматургія. Виникнення грецького театру пов'язане з культом бога виноградарства та виноробства Діоніса. Свята на його честь супроводжувались виставами, що розповідали про страждання, загибель та воскресіння Діоніса. Актори виступали в козячих шкурах, тому цей жанр дістав назву "трагедія", тобто "пісня козлів". З часом для вистав у Афінах, а пізніше і в інших містах Греції були споруджені відкриті амфітеатри зі сценами —театри.

"Батьком трагедії" греки вважали афінянина Есхіла (525—pp. до н.е.). Він автор близько 80 п'єс, з яких збереглися сім. Най-відоміша його трагедія —"Прометей закутий". Вона розповідає про мужнього титана Прометея, який викрав у богів вогонь і дав його людям, за що був жорстоко покараний Зевсом. Образ Прометея став символом сили духу, незламної мужності. Молодшим сучасником Есхіла був Софокл (496-406 pp. до н.е.). До нас дійшли повні тексти лише семи трагедій зі 120—, які він написав. Головна ідея творів Софокла —безсилля людини перед долею, державною владою. Він зображав героїв ідеальними людьми, котрі мужньо гинули у зіткненні з безжальною долею. Найвідоміші його трагедії —"Антігона", "Едій-цар". Родоначальником психологічної драми був Евріпід (480-406 pp. до н.е.). З численних творів, що він написав, збереглися 17, серед них трагедії "Медея", "Іпполит", "Іфігенія в Тавріді", "Електра", драма сатирів "Кіклоп". Якщо Софокл, на думку греків, зображав людей такими, якими вони повинні бути, то Евріпід змальовував їх такими, якими вони є насправді. Людське життя, на його думку, залежить не від сліпої долі, а від зусиль людини, вчинків, пристрастей, які можуть призвести її до загибелі.

Блискучим автором комедій був Арістофан (455 —pp. до н.е.). У комедіях він висміював полководців, демагогів —прибічників братовбивчих воєн, зокрема кровопролитної Пелопоннеської війни, що тоді тривала між грецькими полісами. Події часто переносяться у світ тварин, щоб посилити комічний ефект.

З прозаїчних жанрів у класичний період набуває розвитку риторика —мистецтво складати і виголошувати промови. Демократичний лад, характерний для більшості грецьких полісів, зумовлював широку участь громадян у політичному житті, що вимагало вміння гарно, зрозуміло висловлювати свої думки, аргументовано та переконливо відстоювати свою позицію. Найвідоміщими політичними ораторами були автор численних промов-памфлетів Ісократ (436 —pp. до н.е.) та політичний діяч Демосфен (384—pp. до н.е).

-поміжі філософських проблем у класичний період на першому плані постала проблема з'ясування сутності та місії людини у світі, продовжується розробка проблем буття, першооснови світу. Матеріалістичне трактування проблеми першооснови висунув Демокріт з Абдер (460 —pp. до н.е.), розробивши послідовне і цілісне атомістичне вчення. Згідно з ним, Всесвіт, усе в природі складається з атомів, різних за формою та розмірами, які рухаються і створюють своєрідні комбінації, внаслідок чого виникає багатоманітність речей. Все у світі, на думку Демокріта, пов'язане причинними зв'язками, немає нічого випадкового. Давньогрецькі софісти (Протагор, Горгій та ін.) вчили, що "людина є мірою всіх речей", а сутність речей залежить від їх зв'язків з людиною. Вони звертали увагу на особливості процесу пізнання, абсолютизували відносність істини.

їх сучасник, великий філософ Сократ (470/469—pp. до н.е.) шлях до досягнення істини вбачав у самопізнанні —"Пізнай самого себе!". Найпривабливішими ознаками вчення Сократа були його заклики до морального самовдосконалення, віра в силу розуму, вроджену шляхетність людини. За критику недоліків демократичного ладу в Афінах влада звинуватила Сократа у непошані до богів.і засудила філософа до страти. В останньому слові на суді Сократ сказав: "Убиваючи людей, ви не звільняєтесь від осуду. Такий спосіб захисту —ненадійний. Набагато кращим є інший спосіб: не затикаючи рота іншим, намагатися самому бути якомога кращим". За вироком суду він мужньо випив келих отрути.

До найвидатніших філософів світу належав Платон (428/427 —/347 pp. до н.е.). Для пояснення змінного буття він розвинув теорію про існування безтілесних форм речей, які назвав "ідеями". Ідеї становлять духовний світ, для якого створена людина. "Світові ідей" протистоїть небуття, ототожнене з "матерією". Чуттєвий світ виникає внаслідок поєднання "ідей" і "матерії". Платон був об'єктивним ідеалістом, він визнавав існування земного, чуттєвого світу лише як віддзеркалення дійсного, доскона-

лого світу ідей. Джерелом пізнання вчений вважав спогади душ людей про "світ ідей", звідки вони прийшли на землю. Значну увагу приділяв Платон і питанням держави, він запропонував проект ідеального поліса, яким правлять філософи.

Учень Платона —Арістотель (384 —pp. до н.е.). —визнавав реальний світ і створив вчення про матерію і форму, як її першооснову. Його цікавили проблеми буття, практичної людської діяльніості, поетичної творчості. Він надавав великого значення у пізнанні спостереженню та досвіду. У творі "Політика" Арістотель проаналізував різні форми держави, які існували у Стародавній Греції. Фактично не було такої галузі знання, до якої Арістотель не зробив внеску: природознавство, історія, теорія літератури, держава і право, основи формальної логіки, етика тощо. Вчення Арістотеля засвідчило процес накопичення знань про навколишній світ, їх осмислення й узагальнення. В епоху античності значного розвитку досягли астрономія, медицина, географія, механіка, історія. Великий внесок у медицину зробив давньогрецький лікар і дослідник природи Гіппократ "(460 —pp. до- н.е.), який був переконаний, "що лікар повинен лікувати не хворобу, а хворого, беручи до уваги його індивідуальні особливості, середовище, режим і характер захворювання". Тогочасна історична наука представлена іменами таких вчених, як Геродот і Фукідід. Геродот (485 —помер між 430 —pp. до н.е.) вважається її засновником. Головною темою його книги "Історія" є історія греко-перських воєн. Вчений описав не лише перебіг військових подій, ай історію Греції, Персії інших країн. Зокрема, він докладніше подав відомості про племена, що жили на території сучасної України. Причину історичних подій Геродот намагається знайти не лише у волі богів, а й у діяльності людей, природних факторах. Фактично його твір став першим дослідженням світової історії. Недарма греки називали Геродота "Батьком історії". Фукідід (460—pp. до н.е.) у своєму творі "Історія" на основі власних спостережень та свідчень учасників висвітлив події Пелопоннеської війни. Першим з істориків він почав використовувати у дослідженнях історичні документи.

"•Грецьке мистецтво в класичний період досягло найвищого розквіту. Духовне життя очолили Афіни, які дали людству видатних митців у всіх галузях мистецтва; Під керівництвом скульптора Фідія (початок V ст. до н.е. —близько 432 —pp. до н.е.) відбудовувався спалений персами афінський Акрополь. Його окрасою став Парфенон —храм Афіни Парфенос (арх. Іктін та Кал-лікрат). Це —періпетр (чотиригранна споруда, оточена колонами) з мармуру, поставлений на сходи. Фронтони, метопи храму багато прикрашені рельєфами, що зображують сцени з міфів. За колонами, на фризі Фідій зобразив урочисту процесію Великих Панафіней —свята на честь Афіни. В тріумфальному кортежі всі

мешканці міст ідуть до храму, щоб піднести Афіні пеплум*, витканий афінськими дівчатами. В храмі стояла статуя Афіни зі слонової кості і золота —одна з найкращих робіт Фідія. Парфенон, з огляду на досконалість техніки та красу, не має рівних у стародавній архітектурі.

Своєрідним і цікавим твором грецької архітектури класичного періоду є Ерехтейон на Акрополі —невеличкий тендітний храм з чарівним портиком каріатид, у якому колони виконані у формі фігур дівчат.

Із семи див світу, які для першого покоління античних туристів описав у II ст. до н.е. Антипатр Сідонський, п'ять були шедеврами грецької архітектури. Після єгипетських пірамід та вавилонських висячих садів Семіраміди він назвав статую Зевса в Олімпії, храм Артеміди в Ефесі, мавзолей у Галікарнасі, колоса Родоського і Фарос, тобто Александрійський маяк.

Скульптори переважно зображували богів у вигляді людей, які, з погляду еллінів, досконало відтворювали риси божественності, тобто спокій, повагу, гідність. Твори митців V ст. до н.е. стали зразками —парадигмами для всіх пізніших художників. Найви-датнішими скульпторами були вже згадуваний Фідій і Поліклет (У ст. до н.е.). Найвідомішими творами Фідія були статуї Афіни в Парфеноні та Зевса Олімпійського в Олімпії. Цар богів і людей зображений на розкішному троні, зі статуеткою богині перемоги Ніке у правій руці і зі скипетром —у лівій. Велич постаті, шляхетне, привітне і доброзичливе обличчя Зевса, його божественний спокій, гармонійність усього образу справляли незабутнє враження. Для греків це був ідеал людини —гармонійне поєднання зовнішньої і внутрішньої краси, врівноваженість.

Поліклет, головний представник пелопоннеської школи в скульптурі, втілював у творах спартанський ідеал людини —могутнього "воїна, в якому поєднані ідеальна краса тіла з духовною силою й витримкою. Найвідоміше скульптура майстра —"Дори-фор" —юнак зі списом.

У IV ст. до н.е. грецька скульптура тяжіє до витонченої досконалості, передачі індивідуальних особливостей характеру людини, відтворення почуттів, сильних емоцій. Замість величних постатей Зевса, Гери, Афіни все більше з'являється скульптур, які зображають юних і прекрасних богів —ДіонЦа, Аполлона, Гермеса, Ерота, передусім Афродіту. Видатними скульпторами цього часу були Скопас, Праксітель, Лісіпп. Про Скопаса (працював між 380—pp. до н.е.) греки казали, що він умів вдихнути життя в мармур. Його творам властиві виразність, краса, рух, з-поміж яких

* Пеплум (лат. peplum) —у стародавній Греції та Стародавньому Римі жіночий верхній одяг з легкої тканини, що не мав рукавів і одягався поверх туніки.

наприклад, статуя вакханки. Скульптури Праксітеля (близько 390—pp. до н.е.), сповнені спокою і ліризму, —втілення юної краси та витонченості. В історії еллінського мистецтва Праксітель і Скопас вперше зобразили богиню краси Афродіту оголеною. Оригінал Праксітеля не дійшов до нашого часу, але є широко відомим з численних копій. Це —Афроді-та Кнідська, найдосконаліше втілення ідеалу жіночої краси з погляду стародавніх греків. ~

Відомим грецьким майстром був Лісіпп, придворний скульптор Александра  Македонського. Йому приписують близько 1560 статуй, але вони дійшли до нас П'яте століття до н.е. —період великого перелому в грецькому живописі, переходу до об'ємного зображення. Найвідомішим митцем цього часу ст^ав Полігнот, автор картин міфологічного змісту. Це були багатофігурні композиції з елементами пейзажу, ілюзією глибини простору, тонкою передачею душевних переживань героїв. На жаль, жодна з них до нас не дійшла.

3. КУЛЬТУРА ЕЛЛІНІЗМУ

Внаслідок військового походу Александра Македонського в Персію, що продовжувався з 334 до 324 pp. до н.е., була створена величезна держава від Дунаю до Інда і від Нубії до Середньої Азії. Однак існувала вона недовго: у 323 р. до н.е. (після смерті Александра) розпалась на низку окремих царств. Найбільшими з них стали Єгипет на чолі з династією Птоломеїв, держава Селев-кідів у Передній Азії, Македонія,. Пергамське царство, Віфінія, Бактрія. Період від початку походу Александра Македонського на Схід до завоювання Римом Єгипту має назву елліністичного (остання третина IV—І ст. до н.е.). Для цього періоду характерне поглиблення взаємозв'язків і взаємовпливів грецької та східних культур. Позбавившись полісної обмеженості, грецька культура увібрала у себе східні елементи, натомість східні культури збагатились за рахунок досягнень культури грецької, найрозвиненішої культури того часу.

У зв'язку з широким розселенням греків на території держави Александра Македонського, наданням і грекам і місцевому населенню певного мінімуму прав, полісна ідеологія поступово змінюється космополітичною ("космополітес" —громадяни світу). Розкидані по величезних просторах, греки відчували себе вже громадянами не певного полісу, а всього елліністичного світу. Відірваність людей від співвітчизників, численні перевороти, війни, розорення сприяли посиленню індивідуалізму. Водночас поширюється фаталізм —віра у цілковите підкорення людини долі. Всі ці виявилися і в релігії, і у філософії, і в літературі.

В релігійних віруваннях яскраво простежувався синтез грецької та східної культур. Водночас із культом богів-олімпійців поширювалися культи східних і нових синкретичних божеств, що поєднували риси грецьких і східних богів. У Єгипті виник культ бога-володаря світу, зцілителя Серапіса, елліни почали поклонятися Великій Матері богів —Кибелі, брати участь у містеріях на її честь. Повсюдно встановлювалися культи елліністичних володарів із пишними храмами, обрядами на їх честь. У середовищі підкорених народів,, зокрема в Ірані й Іудеї, виникають вчення про скорий прихід божественних посланців —месій. Невпевненість у завтрашньому, складність і мінливість долі сприяли поширенню в елліністичному світі месіанських культів.

Поряд із філософськими школами, що утворилися в класичний період, виникають нові. Основну увагу вони звертають на проблеми етики, моралі, місця людини у світі. Серед них особливого значення набувають вчення стоїків та філософія Епікура. Заснував стоїцизм Зенон (336—pp. до н.е.), який головне завдання філософії вбачив у вихованні людини. На його думку, знання —це лише засіб для набуття мудрості, вміння правильно жити; щастя ж полягає у свободі від пристрастей, спокої душі, в покорі долі, бо все у світі —закономірне і необхідне. Стоїцизм був поширений в елліністичну епоху, зокрема у Римі, а його етика відіграла значну роль у виникненні ідеології християнства. Філософ Епікур (341 —pp. до н.е.) розвинув атомістичну теорію, перший передбачив існування атомної маси. Дотримуючись положення- про довільне відхилення атомів, Епікур розробив концепцію, згідно з якою людина не є повністю рабом долі. Тому активність, мудрість можуть допомогти їй у досягненні щастя» яке полягає у скромному способі життя, стриманості, філософських бесідах у колі друзів' тощо. Людина, за Епікуром, повинна прагнути до атараксії —душевного спокою, вищого щастя мудреця, що полягає у почутті міри. Великими науковими і культурними центрами в елліністичний період стали Александрія, Пергам, Сиракузи, Антиохія. В Александра була створена велика бібліотека, в якій налічувалось 70 тис. папірусних сувоїв. При бібліотеці існував Мусейон (храм муз), де на кошти царів жили і працювали видатні вчені.

В літературі періоду еллінізму, як і у філософії, зростала увага до окремої людини, її переживань, проблем. Вона набувала камер-нішого, інтимнішого характеру. Виник новий жанр —твори для розважального читання. Поширені були пригодницькі романи. Сюжетом їм слугували неймовірні пригоди закоханих, яких розлучила доля, але завершувалось усе радісним весіллям. Зображення великого, чистого кохання, сильнішого за всі перешкоди, —своєрідність цих творів. Найпопулярніші з них —"Дафніс та Хлоя" Лонга, "Ефіопіки" Геліодора та ін. Особливим успіхом користувалася комедія, що отримала назву новоаттічної. Головно це побутова драма, або драма характерів. Основними її темами стали кохання, сімейне життя. Сюжети брались із міфів, казок, але переносились в умови тогочасної дійсності. З-поміж комедіографів найвідоміший Менандр (342 —близько 292 pp. до н.е.), автор твору "Відлюдник" та багатьох "інших комедій, що не дійшли до нашого часу. Вишуканість, легкий відтінок іронії, гумору —характерні риси олександрійської поезії "малих форм", найяскравішим представником якої став Каллімах (300 —pp. до н.е.). Творцем жанру ідилії, автором пастуших поем, або буколік, у яких оспівувалося мирне життя на лоні природи, був поет Феокріт (ПІ ст. до н.е.)Л

Швидке піднесення міст сприяло розвою архітектури, зокрема мистецтва міського планування. Чіткою геометричною структурою- вирізнялись Александрія, Селевкія й інші міста. З'явилися численні громадські споруди: базиліки (торгові та судові будинки), гімнасії, палестри, стадіони, бібліотеки, терми, а також розкішні палаци царів, житлові будинки. З елліністичних пам'яток архітектури найвідоміший Пергамський вівтар, побудований на честь Зевса й Афіни.

В галузі скульптури у цей період вирізнилися три школи:

1.  Родоська (НІ ст. до в.е. —початок II ст. до н.е.). Характерною її рисою був підкреслений драматизм, зображення людей у стані емоційного напруження. Кращими творами вважаються дві скульптурні групи: "Лаокоон" та "Фарнезький бик". У "Лаокооні" (скульптори Агесандр, Афінодор і Полідор) відтворений епізод, коли за наказом бога Аполлона змії напали на жерця Лаокоона та його синів. Цей твір як пластичне зображення фізичних і духовних мук, на думку фахівців, за глибиною мистецького задуму, артистичною досконалістю не має рівних в усьому скульптурному мистецтві.

2.  Пергамська. На творчість її майстрів великий вплив мали видатні скульптори попереднього періоду —Лісіпп та Скопас. Патетичність, динаміка, складність композиції, протиставлення живих і мертвих, виразна міміка —провідні риси пергамської школи найяскравіше втілені у скульптурному фризі вівтаря Зевса й Афіни в Пергамі завдовжки близько 120 м. На ньому зображена запекла битва богій із гігантами.

3. Александрійська. Для неї характерна витонченість, камер-ність. Улюбленим образом місцевих скульпторів був образ богині Афродіти, яка набувала у їх виконанні особливої чарівності з легким відтінком кокетливої легковажності. Найвідоміші скульптури Афродіти Медіцейської (скульптори Кефісодот Молодший і Тімарх), Афродіти з Кірени.

Великого розквіту досяг також живопис, зокрема пейзажний. Особливо популярними були види Нілу, міст. Витончена і водночас барвиста, багатоманітна культура еллінізму, що поєднала досконалість, класичну чіткість і технічну бездоганність грецької та монументальність східних культур, стала заключним етапом у розвитку культури Давньої Греції. Культура Римської імперії розквітла саме на основі культури еллінізму.

4. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

У розвитку культури Стародавнього Риму можна виділити такі основні періоди: етруський (VIII—II ст. до н.е.), "царський" (VIII —VI ст. до н.е.), Римської республіки (510-31 рр; до н.е.), Римської імперії (31 р. до н.е. —р. н.е.).

У VIII ст. до н.е. високого культурного рівня досягла Етрурія, розташована в Середній Італії. Тут утворилась найдавніша цивілізація на Апеннінському півострові, створена етрусками. Жваві торговельні зв'язки Південної Італії з грецькими колоніями та Карфагеном сприяли поширенню грецьких і малоазійських впливів, але загалом культура етрусків мала виразний, своєрідний характер. Головними божествами етрусків були верховні боги Вертумн і Тін, а також богині Уні та Мінерва. Етруски поклонялись також пантеону добрих і злих демонів, душам померлих предків. На похоронних бенкетах знаті рабів примушували битися один з одним до смерті. На основі цього звичаю у римлян пізніше виникли бої гладіаторів.

У мистецтві етрусків домінувало прагнення до реалізму, особливо помітне в розписах гробниць і скульптурах тварин. Етруська архітектура характеризувалася чітко розпланованими містами, численними гробницями, які нагадували будинки з чотири-скатним дахом. Всередині їх прикрашали багатим розписом із зображенням бенкетів, полювання, спортивних ігор, боїв гладіаторів, сцен з грецьких міфів. Майстри оволодівали технікою зображення рухів, виразних жестів, побудовою складних композицій.

Етруська скульптура створювалась з теракоти, бронзи, вапняку •Чудовими її зразками стали великі саркофаги, на яких зображені чоловіки й жінки на бенкеті, статуї Аполлона, голови Сілена і менад, Хімера —напівлев-напівдракон, і, звичайно, всесвітньо відома Капітолійська вовчиця.

Поступово у мистецтві посилювалися трагічні, скорботні мотиви. На картинах бенкетів усі присутні охоплені скорботою і меланхолією, зображення спортивних ігор, веселощів змінюють хороводи жахливих демонів, похмурі картини загробного світу. В мистецтві нібито відбивається занепад етруського суспільства. В ЇЙ ст. до н.е. Етрурія була завойована Римом і припинила існування.

Релігія, мистецтво, побут, традиції етрусків вплинули на культуру Риму, який у VI ст. до н.е. був залежним від Етрурії. До римлян перейшли окремі культи, релігійні обряди, типи житлових будинків з внутрішніми подвір'ями, мистецькі прийоми, зокрема відливка бронзової скульптури, мистецтво портрету.

Основу найдавніших римських релігійних вірувань становив анімізм. Світ був сповнений добрими і злими духами, богами і богинями, які опікувались кожною дією, кожним кроком людини. Дім охороняли Пенати, двері —дволикий Янус, вогнище —Веста. Кожна людина мала свого генія —духа-охоронця, котрий був втіленням життєвої сили людини. Найвище становище в ієрархії богів посідали; Юпітер —бог неба та Марс —бог війни: Богів римляни уявляли у безособовій формі, не встановлювали їм ідолів або скульптур, влаштовували лише вівтарі для приношення жертв. Найважливішим вважалося докладне виконання всіх культових приписів, а також порядку приношення жертв і виголос шення священних формул. У римлян сформувався прошарок жерців —понтифіків, які докладно знали тонкощі культу, стежили за його дотриманням. До антропоморфізму —поклоніння богам у людському образі римляни перейшли у VI ст. до н.е.

Наприкінці VI ст. до н.е. в Римі була знищена царська влада і встановлена аристократична республіка. На відміну від грецьких полісів вона мала виразно військовий характер, що з часом дало змогу їй захопити всі держави Середземномор'я. Внаслідок цього римська культура, насамперед релігія, збагатились грецькими елементами. Примітивна римська релігія з поклонінням безособовим духам, фактично без розвиненої міфології, вже не відповідала інтересам держави та духовним запитам її громадян. Тому поступово утворився пантеон 12 головних божеств: Юпітера —бога неба, дощу, грому, блискавки; Юнони —богині неба і шлюбу; Нептуна —бога морів; Мінерви —богині мудрості та ремесла; Марса —бога війни; Венери —богині плодів і кохання; Аполлона —бога сонця і мистецтв; Діани —богині місяця, покровительки тварин; Вулкана —покровителя ремесла; Вести —богині домашнього вогнища; Меркурія —бога шляхів і торгівлі; Церери —богині землеробства. На форумі були встановлені їх позолочені скульптури, на їх честь будувались за грецьким зразком храми. Разом з богами римляни запозичили і грецькі міфи, дещо латинізувавши їх. Поряд з власними історичними легендами ці міфи

стали невичерпним джерелом натхнення всієї римської літератури та мистецтва.

З II ст. до н.е. у Римі стали поширюватись культи східних божеств. У 204 р. до н.е. був запроваджений культ малоазійської богині Кібели —Великої Матері богів. Крім культу Кібели, тут поступово вводились єгипетський культ Озіриса —божества вмираючої та воскресаючої природи, культ іранського бога світла Мітри. *

З-поміж філософських течій найбільший успіх мали епікуреїзм і стоїцизм. Послідовником Епікура був римський філософ та поет Тит Лукрецій Кар (близько 96 —pp. до н.е,), який у поемі "Про природу речей" систематично виклав античний атомістичний матеріалізм.

Провідними жанрами римської літератури у III ст. до н.е. були епос і драма. З епічних творів до наших часів збереглися лише уривки, краще збереглися твори видатних римських комедіографів Плавта та Теренція. Тит Макцій Плавт (250—pp. до н.е.) —автор 120 комедій, з яких до нас дійшли лише 17. Серед них "Хвалькуватий воїн", "Осли", "Скарб" та ін. Він прославляв старовинні римські звичаї, трудівників, що живуть бідно, але чесно, висміював скнарість, пихатість, легковажність тощо. Музика і спів супроводжували комедії Плавта, робили їх схожими на сучасну оперету. Публій Афр Теренцій (195—pp. до н.е.), автор шести комедій, прагнув насамперед показати високі, благородні риси людини, її роздуми над вибором життєвого шляху. На відміну від Плавта, котрий зображав кохання як затьмарення, Теренцій перший в історії римської літератури продовжив грецьку традицію, зображуючи кохання високим і шляхетним почуттям. У деяких комедіях (як наприклад, "Свекруха") Теренцій взагалі не описував негативних персонажів, а комізм виникав унаслідок непорозуміння, що наприкінці твору розв'язується. З-поміж сучасників Теренцій уславився не лише як драматург, а й як витончений стиліст з бездоганною літературною мовою.

Гостра політична і соціальна боротьба, яка розгорнулась у Римі з другої половини II ст. до н.е., сприяла розвиткові низки прозаїчних жанрів: публіцистики, памфлетів, промов, мемуарів, історичних коментарів. Це трактати державного діяча і письменника Марка Порція Катона Старшого (234-149 рр: до н.е.), у яких він закликав римлян до мужності, наслідування доблесті предків, а також давав корисні поради стосовно ведення господарства. Квінт Енній (239 —pp. до н.е.) склав перший національний епос "Аннали", присвячений історії Риму до другої Пунічної війни. Він прославляв римську доблесть, оспівував гуманність, культуру, освіченість.

Особливо багато творів дійшло до нас з І ст. до н.е. Публіцистична та мемуарна література цього часу представлена славетними іменами Цезаря, Саллюстія, Ціцерона.

Марк Туллій Ціцерон (106-43 pp. до н.е) увійшов в історію як видатний оратор, філософ і письменник. Він залишив зразки теорії риторики, а також філософські трактати, промови. Найбільшу славу принесли йому промови на захист республіки, зокрема промови проти Катиліни та Марка Антонія. Ціцерон став засновником європейського ораторського мистецтва.

Лірична поезія була представлена в Римі творами Гая Валерія Катулла (84 — 54 pp. до н.е.). Він складав невеликі поеми на міфологічні сюжети, найвідоміші з яких "Аттіс" та "Весілля Пелея і Фетіди", писав ліричні вірші й уперше в античній ліриці прославив кохання як могутнє почуття, що звеличує людину.

Мистецтво Риму періоду республіки формувалось під значним впливом етруського та грецького мистецтва доби еллінізму. Цей вплив яскраво виявився у портретній скульптурі та живописі. Для римського мистецтва була характерна натуралістична точність зображення у портретах, практичність і водночас пишність архітектури, використання рельєфів, присвячених історичним подіям.

У цей період римляни будують головно споруди практичного призначення —міські мури, дороги, мости, акведуки, базиліки, складські приміщення, цирки. Дотепер функціонує Аппієва дорога, побудована у 312 р. до н.е., водогін Аква Аппіа завдовжки 16 км 617 м —критий канал, місцями прорублений у скелі або складений з кам'яних плит і піднятий на підпорки, де цього вимагав рельєф місцевості. Значними громадськими спорудами в Римі були базиліки —крупні прямокутні будови з великим залом, розділеним рядами колон на декілька приміщень. Збереглися рештки базиліки Еміліїв.

Центром торговельного і суспільного життя Риму став форум Романум —площа, навколо якої розташовувались культові та громадські споруди: Табулярій (державний архів), храм Сатурна, храм богині Конкордії, базиліка Юлія. Для римської культової архітек- ' тури був типовим храм Вести з округлою формою з колонами. Відомі також своєрідні погребальні споруди —мавзолеї, колумбарії, що мали різноманітні архітектурні форми —у вигляді вежі, хлібного кошика, піраміди.

Достатньо поширеною була портретна скульптура. Відповідно ч до культу предків, римляни замовляли зображення померлих. Для них характерні точність передання рис обличчя, незворушний спокій. На початку І ст. до н.е. під впливом грецького мистецтва портрети набувають більшого одухотворення та виразності, що засвідчує, наприклад, портрет Юлія Цезаря. Поряд із погруддям створювались статуї, що зображали видатних полководців та політичних діячів на повний зріст.

Живописом римляни прикрашали стіни храмів. Тріумфальні процесії римських полководців супроводжували картини із зображенням битв, які потім виставляли в.базиліках і храмах. Після

завоювання Греції поширився декоративний розпис будинків, що імітував кольоровий мармур, а у 80 р. до н.е. з'явився новий стиль розпису. На стінах зображували пейзажі, сцени з міфів. Чудова пам'ятка живопису І ст. до н.е. —розпис вілл, розташованих недалеко від Помпей і пізніше засипаних попелом під час виверження вулкану Везувія.

Громадянські війни І ст. до н.е. завершилися встановленням імператорської влади. Поступово Римська держава стає імперією рабовласницької знаті Середземномор'я, поглиблюються й міцніють господарські зв'язки її різних частин, посилюються культурні впливи країн Південного Середземномор'я, зокрема в галузі літератури, архітектури, скульптури.

Східні релігійні культи, що існували в Римі II ст. до н.е., поширилися в період імперії. Імператор Калігула спорудив храм єгипетської богині Ізіди в Римі, на Марсовому полі. Імператор Клавдій скасував заборони стосовно культу Кибели, а імператор Коммод брав участь у містеріях на честь бога Мітри. Водночас зі східними культами поширюється халдейська астрологія: майже при кожному імператорові був наближений астролог, до порад якого прислухалися не лише в особистому житті, а у державних справах. Культ імператорів мав офіційний характер, на їх честь зводили храми, ставили скульптури, приносили жертви так само, як і богам.

З-поміж освічених верств Римської імперії особливо популярною стає філософія стоїцизму, представником якої був філософ, політичний діяч і письменник Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. —р. н.е). Головними в його творах були пробле_ми практичної філософії, вибору життєвого шляху, обґрунтування поведінки, Мудрець, на його думку, має мужньо приймати волю божества, гартувати у випробуваннях душу, вбачати етичну цінність життя у виконанні морального обов'язку. Філософські погляди Сенека виклав у трактатах "Про скороминучість життя", "Блаженне життя" та в "Моральних листах до Луцілія".

Видатним представником стоїцизму був Марк Аврелій (121 —pp. до н.е.) —імператор і філософ, котрий першоосновою всього вважав Бога як світовий розум. Обов'язок філософа, на його думку, —аскетизм, очищення через пізнання фатальної необхідності, що панує над світом. Його головна книга —"Наодинці з собою".

У III ст.н.е. виникла остання філософська концепція античного світу —неоплатонізм, творцем якої став філософ-ідеаліст, містик Плотін (близько 204 — 270 pp.). Хоча він і вважав свою систему продовженням платонізму, вона увібрала в себе елементи стоїцизму, неопіфагореїзму та східних учень. її серцевиною було вчення про містичну еманацію матеріального світу з духовного першо-джерела% Вищу ланку еманації —"Єдине" можна, на його думку,

осягнути лише через екстаз, а не пізнання. До неоплатоніків належали Прокл і Ямвліх. Філософія часів імперії стала своєрідним підсумком античної філософії, підготувавши ґрунт для середньовічної патристики та схоластики, визначивши основні напрями і тенденції розвитку християнського світорозуміння.

Завоювання періоду імперії, а також пожвавлення торгівлі сприяли розвиткові наук, зокрема, географії. В VI ст. географ та історик Страбон (близько 63 до н.е. —близько 19 pp. н.е.) в обширній праці описав низку країн, звернувши особливу увагу на Європу, Азію та Північну Африку. В тому ж столітті римляни вперше досягли Цейлону, пожвавився інтерес до вивчення морського і сухопутного шляху в Китай. Значні відкриття були зроблені під час походів римлян до Африки; описані флора та фауна її північно-західної частини, вивчений Ніл до району Нільських боліт.

Досягнення античної медицини звів у єдину систему Клавдій Гален (131—близько 201 pp.) —лікар і природознавець, автор близько 400 праць із анатомії та фізіології людини, терапії, фармакології, гігієни. Його дослідження мали великий вплив на розвиток європейської медицини доби Відродження і Нового часу.

Для римської науки часів імперії загалом характерне прагнення до енциклопедичності, узагальнення та систематизації набутих знань. Прикладом цього може слугувати "Природнича історія" державного діяча і письменника Плінія Старшого (близько 62 —близько 113 pp.), у якій йдеться про астрономію, фізику, географію, антропологію, зоологію, ботаніку, медицину, фармакологію, мінералогію, мистецтво тощо.

"Золотим віком" римської літератури називають І ст. до н.е. —початок І ст.н.е. Він представлений іменами таких титанів, як Вергілій, Горацій, Овідій. Найвизначнішим твором видатного поета Публія Марона Вергілія (70—pp. до н.е.) вважається поема "Ене'іда" —класичний зразок римської епопеї. Вона присвячена мандрам і діянням троянського героя Енея —засновника в Італії нового царства, яке поклало початок Риму. "Енеїда" створена під великим впливом гомерівських поем, але є оригінальним, суто римським твором з власним поглядом на світ. Вона насичена драматизмом. Особливо вражають сцени загибелі Трої, самогубства цариці Дідони, війни в Італії. Вергілій вперше в античній літературі розкриває весь трагізм долі людини, яка змушена підкорятися обов'язку, нехтуючи власними почуттями. Поема мала великий вплив на перші європейські епічні поеми, поезію Ренесансу та Нового часу. Твори Вергілія були надзвичайно популярні в Україні XVI—XVIII ст., вивчалися у братських школах, Києво-Могилянській академії, вплинули на розвиток української поезії. В бурлескному, гумористичному стилі, надавши обстановці та героям суто українського характеру, використав сюжет "Енеїди" І.Котляревський у широковідомій поемі.

Поет Квінт Горацій Флакк (65-8 pp. до н.е.) відомий як автор віршів на злободенні й побутові теми ("Еподи"), од та ліричних віршів. Він створив дві книги "Послань", де виклав свої погляди на мистецтво, літературу, місце і роль поета у громадському житті.

Найславетнішим представником своєрідного жанру любовної елегії, що виникла в "золотий вік", був Публій Овідій Назон (43 р. до н.е. —р. н.е.). Його-твори вирізняє легкість, дотепність і досконалість. У пізній період творчості Овідій створює дві великі поеми і "Метаморфози" ("Перетворення1') та "Фасти". "Метаморфози" —епічна поема, поетичний переказ греко-римських міфів про перетворення людей у квіти, дерева, тварин. Поєднання фантастики з реальністю, виразність описів, витонченість поетичної мови характерні й для інших поем Овідія, зокрема любовної лірики.

З прозаїчних жанрів цієї доби найпривабливішими були історичні праці та романи. Видатним римським істориком був Тит Лівій (59 р. до н.е. —р.н.е.), автор монументальної праці "Римська історія" із 142 книг. Починаючи від прибуття Енея до Італії, Тит Лівій яскраво й захоплююче виклав історію Римської держави, змалював величні постаті героїв старовини, славетних полководців республіки, створив образи ідеальних римлян —працелюбних, суворих, мужніх.

Історик і політичний діяч Публій Корнелій Тацит (58—pp. н.е.) відомий насамперед працями "Історія" й "Аннали" про події періоду ранньої імперії від смерті Августа. Головним об'єктом його зображення були відносини сенату з імператорською владою, характери та вчинки імператорів.

Перу Гая Петронія (р.н. невідом. —п. 66 р- н.е.), римського аристократа, що прославився вишуканим смаком, належить роман "Сатирикон" з 20 книг. Головний герой роману —Енколпій проводив життя у мандрах по Італії. Розповідаючи про його пригоди, автор подав сатиричну картину побуту римських рабовласників, висміював грубість, невігластво "нових багатіїв". Розважальний характер мав роман письменника Луція Апулея (близько 125-180 pp.) "Золотий осел", де з гумором, у казковому стилі автор розповідає про пригоди юнака, якого кохана помилково перетворила на осла. Ці два твори мали певний вплив на розвиток європейського роману.

Скульптура часів імперії представлена здебільшого портретними ідеалізованими зображеннями імператорів та членів їх сімей, нерідко у вигляді богів і богинь. Яскравим зразком мистецтва І ст.н.е. став вівтар Миру з багато декорованим скульптурним фризом, рельєфами зі зображеннями богів, імператора з родиною, сенаторів. Довга стрічка рельєфу зі зображенням епізодів походу римських військ на Дунай обвиває дотепер колону Траяна в Римі.

Для настінних розписів цього часу були притаманні урівноважені композиції. Часто використовувалися єгипетські, східні мотиви, зображення гірлянд з плодів, квітів. Сцени з міфів вирізняються холодною красою, статичністю. Мистецтво Риму вражає аристократичною пишністю та східним монументалізмом.

В архітектурному мистецтві сувору простоту часів республіки змінила пишність і розкіш імператорського Риму. Створювалися величезні храми, урочисті архітектурні ансамблі форумів. Знаменитими спорудами були форум Августа —площа, обведена муром, з храмом Марса на високому подіумі, форум Веспасіана та форум Нерви. Новим словом в архітектурі став Пантеон —храм усіх богів, перекритий високим куполом діаметром 43,2 м. Цей храм і досі вражає ідеальними, досконалими пропорціями. Най-грандіознішою спорудою імператорського Риму вважається Колізей —амфітеатр на 50 тис. глядачів. Зовні він мав три яруси з арками, колонами тосканського, іонічного та корінфського ордерів, скульптурами, розташованими в арках. На його арені відбувались улюблені римлянами гладіаторські бої —від парних до постановок сцен із відомих в історії битв. Гладіатори —спеціально навчені раби —бились на арені для розваги римлян. Криваві видовища захоплювали римлян поєднанням військової майстерності та презирства до смерті. У боях брали участь навіть вільні римляни, щоб похизуватись майстерністю та хоробрістю. І якщо кожне грецьке місто мало театр, то римське —амфітеатр для гладіаторських боїв, що віддзеркалювало характер цього хороброго і жорстокого народу.

. СВІТОВЕ ЗНАЧЕННЯ АНТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ. "ГРЕЦЬКЕ ДИВО"

Досягнення античної культури, зокрема грецької, не перестають дивувати світ. Афінська держава, вільні громадяни якої становили близько 200 тис. осіб, лише за V ст. до н.е. дало людству таких "вічних супутників" його культури, як Сократ, Платон і Арістотель, Есхіл, Софокл, Еврипід і Арістофан, Фідій і Фукідід, Перікл і Геродот. Дослідники пояснюють "грецьке диво" то розповсюдженням заліза, то національним характером, то соціальними умовами, то демократичним ладом. Національний характер стародавніх греків проникнутий атональним (полемічним, змага-льницьким) духом, зокрема бажанням слави. Цей дух пронизував усі сторони життя; політику, спорт, мистецтво, економічні стосунки. У давніх греків змагалися навіть боги. Культ слави, невгамовне бажання зберегти своє ім'я в пам'яті потемків (навіть як Герострат) були для грека вищим, духовним способом життя, непідвладним закону смерті. Духовні, моральні й інтелектуальні інтереси переважали над матеріальними. Це засвідчує виникнення філосо-

фії —теоретичного знання, якому греки віддавали багато часу і сил. Вони цінували істину заради істини, знання заради знання, а не задля практичної користі. Час показав, що саме безкорислива любов до істини і тяжіння до мудрості становить одну з психологічних передумов фундаментальних відкриттів і творчих досягнень взагалі. Перехід від емпіричних уявлень до понятійно-доказового знання знаменував відкриття науки як нового виду інтелектуальної активності.

Дух змагання і прагнення слави, що вимагали великого напруження духовних сил, сприяли досягненню численних значних результатів у різних галузях життя й культури греків. Проте це і заважало їм об'єднатися, створити міцну державу. На відміну від давніх римлян, давні греки —народ громадянської общини, а не державний. Вони так і не об'єдналися у федерацію чи конфедерацію, і дивує те, як цей талановитий народ винищував сам себе на ґрунті суперництва партій та громад —полісів. На думку істориків, Елладу знищила "любов до незгоди".

Дух суперництва, однак, породив "змагання в мові" —діалектику. Це становить оригінальний продукт грецької національної культури. Фундаментом тези про те, що "в суперечці народжується істина", була висока оцінка греками свободи як найвищого дару і впевненість у тому, що вільна людина може сама домогтися можливого щастя власними зусиллями. Свобода виділяла греків з-поміж інших людей, Зовнішнім виразом внутрішньої свободи греків стала їх демократія, хоча вона також могла, як зазначав Платон, призводити до тиранії.

Однак антична демократія як політичий устрій греків —унікальне явище у стародавньому світі. Повіривши у свободу як вищу цінність, греки обрали соціально-політичний устрій, назвавши його демократією. На такому шляху розвитку вони досягли успіхів у різних сферах життя і діяльності, яких немає ніде в історії. Демократична парадигма греків надихала людей у періоди Відродження і західноєвропейських буржуазних революцій. Вона й донині вселяє надію в людські можливості.

Генетичною передумовою надзвичайної обдарованості давніх греків, зокрема афінян, вчені вважають той факт, що в них були надзвичайно розвинуте логічне мислення —властивість лівої півкулі мозку та образно-художнє —правої. Платон слугує прототипом грецького генія. В його творчості поєднуються риси поета і мислителя, мрійники і політика. Проте в такій "універсальній обдарованості" греків дослідники вбачають джерело не лише успіхів, а й поразок і нещасть. Наприклад, спортивні ігри греків переважно мали на меті здобуття слави, а не утилітарно-військові цілі. Римляни, які створили могутню армію і завоювали півсвіту, вважали негідним воїна та громадянина заняття спортом чи атлетичні змагання. Якщо для грека "споглядання", філософські роз-

думи во ім'я істини і знання як такого без корисливої мети були найкращою формою життя, то для римлянина це вважалося втратою часу. Сократ, закинувши господарство, шукав істину як етичну цінність, а Катон Старший старанно займався господарством, хвалив селянську працю, хоча був відомим державним діячем. Тому саме римляни мали успіхи в політиці й юриспруденції. Можна стверджувати, що греки були певною мірою абстрактними мрійниками і теоретиками, а римляни —строгими реалістами і прагматиками. Вони не зраджували себе навіть тоді, коли зверталися до грецької філософії, запозичуючи переважно лише її практичну частину —вчення про мораль і Державу, тобто те, що відповідало національному вподобанню і до сприйняття чого вони були підготовлені власною історією. Отже, греки, переважаючи римлян в одному напрямі, уступали їм в іншому. Елліни, які дали світові великих філософів і вчених, поетів і митців, були на диво висо-кообдарованим народом. Та це не забезпечило їм жодних переваг в історичній долі. Навпаки, римляни, котрі здавалися менш обдарованими інтелектуально, підкорили еллінів, довівши своєрідну перевагу здорового глузду, орієнтованого на практику, над теоретичним розумом. Та це перевага у, зовнішньому суспільно-політичному житті, а не у внутрішній сфері, тобто у власне культурній галузі.

Якщо стародавні греки не зуміли відповісти на виклик історії, подолавши свій партикуляризм, полісну систему, і тому врешті-решт потерпіли поразку, то римляни —народ державний, імперський. Завоювавши все Середземномор'я і створивши на основі нещадної експлуатації провінцій" своєрідне суспільство масового споживання, римляни стали народом-паразитом, який вимагав "хліба і видовищ". Саме тому деградовані й розбещені в гедонізмі римляни не могли вистояти перед натиском "варварів" —германських племен.

Історія культури античного світу переконує в істинності слів Геракліта про те, що характер народу визначає його долю. У цьому полягає повчальний урок для всього світу, поданий народами античності.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Античность как тип культуры. —М., 1988.

Антична культура і вітчизняна філософська думка. —К., 1990.

Боннар А. Греческая цивилизация: У 3 т. —М., 1992.

Верная Ж.П. Происхождение древнегреческой мысли. —М, 1988.

Гнащенко В.І., Гнащенко В.Н. Антична література.—К., 2001.

Кун М.А. Міфи давньої Греції. —К„ 1993.

Кнобе Г.С. Древний Рим —история и современность. —М., 1986.

Колпинский Ю.Д. Великое наследие античной Эллады. —М., 1988.

Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. —М., 1990.

Лісовий ІЛ. АНТИЧНИЙ світ у термінах, іменах і казках. —Львів, 1989

Левек П. Эллинистический мир. —М„ 1989. Лосев А.Ф. История античной эстетики. —М., 1962—. Лосев А.Ф. Философия, мифология, культура. —М., 1991. Парандовський Я. Міфологія. Вірування та легенди стародавніх греків і римлян. —К., 1977.

Полікарпов B.C. Лекції з історії світової культури. —X., 1995.

Содомора А. Жива античність. —К., 1983.

Цимбалюк Ю.В. Латинські прислів'я і приказки. —К., 1990.

В.І.Стеценко
ЛЕКЦІЯ 6.
Візантійська культура

1. Особливості культури Візантії

. Ранньовізантійська культура

. Класична візантійська культура

. Культура тзньої Візантії

. Світове значення візантійської культурної спадщини

 

1. ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРИ ВІЗАНТІЇ

Візантійська цивілізація та її культура —унікальне явище, яке посідає'Чільне місце в історії європейської та світової культури. Вона мала вагомий вплив на культуру країн південно- і східноєвропейського регіону. Тому без урахування величезної й оригінальної культурної спадщини Візантії не може бути й мови про належне розуміння як пізньоантичного, так і середньовічного періоду в культурному розвитку Європи.

Візантійська держава виникла IV ст. у східній частині Римської імперії внаслідок її розколу, проіснувавши до середини XV ст. Столиця Візантії Константинополь була заснована імператором Константаном І 324-330 pp. на місці колишньої мегарської колонії —містечка Візантій. Звідси й назва цієї держави, яку їй дали пізніше, вже після загибелі Візантійської імперії, європейські гуманісти-історики. Самі ж -візантійці називали себе римлянами (грецьк. "ромеі"), а свою державу —"Ромейською". Фактично із заснуванням Константинополя Візантія виокремлюється в межах Римської імперії і від цього часу починається відлік її історії. Завершенням усамостійнення Візантії вважається 395 p., коли після смерті останнього імператора єдиної Римської імперії Феодосія І (його правління —-395 pp.) відбувся її остаточний поділ на Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії, імпера-

тором останньої з яких було проголошено Аркадія (395 —pp.). У своїй багатовіковій історії від пізньої античності до Середньовіччя вона пройшла три етапи: ранній, класичний і пізній.

Рання доба візантійської історії (IV—середина VII ст.) характерна розладом рабовласницького ладу і формуванням феодальних відносин. Найбільшого територіального розширення Візантія досягла у період правління Юстиніана І (482-565 pp., імператор —з 527 p.), перетворившись на могутню середземноморську державу.

Класичний період історії Візантії епохи раннього Середньовіччя (друга половина VII —XII ст.) позначився інтенсивним розвитком феодалізму. В цей час утвердилась фемна система, яка призвела до децентралізації країни. У зовнішній політиці Візантії IX —X ст. важлива роль належала відносинам із Київською Руссю.

У пізній Візантії (XIII —перша половина XV ст.) посилилась феодальна роздробленість, ослабився опір зовнішній агресії. Константинополь 1204 р. захоплюють латинські хрестоносці. На початку 1453 p., зазнавши навали турків-сельджуків, Візантію завоювала Османська імперія, і вона припинила існування.

В культурному житті Візантії сучасна культурологія виділяє такі основні періоди: 1) відмирання старої античної та становлення нової середньовічної культури в дусі християнського віровчення (IV—VII ст.); 2) культурний спад у зв'язку з економічним занепадом та аграризацією міст (кінець VII —початок IX ст.); 3) нове культурне піднесення Константинополя та провінційних міст (середина IX—X ст.); 4) найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (XI —XII ст.); 5) занепад культури, викликаний політичним послабленням Візантії (кінець XII —XIII ст.); 6) зародження наприкінці XIII —початку XIV ст. "візантійського передгуманізму" і становлення обмеженого "візантійського гуманізму", характерною ознакою якого було відновлення античної освіченості (XIV—початок XV ст.).

Упродовж усієї тисячолітньої історії Візантія була центром блискучої та своєрідної культури, що формувалась під впливом римської, грецької й елліністичної античних традицій, водночас відчуваючи культурні впливи сусідніх східних цивілізацій і тих східних народів, які входили до складу її населення, що й зумовлювало певною мірою надетнічний, космополітичний характер "її культури. Крім того, розвиток візантійської культури відбувався в процесі еволюції суспільства Візантії від античності до Середньовіччя, боротьби античної і християнської ідеологій, у підсумку якої християнство стало ідеологічною основою візантійської культури. Таке переплетення європейських та азійських впливів, греко-римських і східних, античних і середньовічних християнських традицій позначилося на суспільному житті, релігійно-філософсь-кій ідеї, літературі та мистецтві Візантії, зробивши її культуру надзвичайно яскравою, багатоманітною, неповторною

Насамперед, наголосимо, що культура Візантії, яка була логічним історичним продовженням греко-римської античності, це —своєрідний "міст" від античності до Середньовіччя. Оскільки Візантія репрезентувала впродовж усього існування синтез західних і східних духовних начал, цей "міст" єднав також культури Заходу і Сходу, становив особливий вияв їх синтезу, зумовленого географічним положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави, яка була "сплавом" етнічних культур, носієм культури симфонічного типу.

Водночас культура Візантії —це особливий, оригінальний, осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив сирійців, арабів, коптів, маврів, германців, слов'ян, персів, тюрків, вірмен, грузинів та ін. Зокрема, своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю з культурою стародавніх Греції та Риму, хоча у Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки й еллінізоване населення областей, де панували грецька мова, античні звичаї. Тут тривалий час зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була латинь, у VII ст. —грецька мова. В духовному житті візантійського суспільства панувало, християнство, антична культурна спадщина у Візантії піддавалась відчутному впливу його греко-православної різновидності. Відмінності православ'я від католицизму відбилися у своєрідності філософсько-богословських поглядів грецького Сходу, догматиці, літургії й обрядовості Православної Церкви, системі християнських етичних і естетичних цінностей Візантії.

Візантійська держава вважалася законним наступником християнсько-імператорського Риму Константина Великого. Вона була першою православною державою з офіційно сповідуваною вірою —православним християнством як державної релігії з характерним для неї "цезаропапізмом" (примат світської влади візантійського імператора як світського глави й офіційного покровителя візантійської церкви над церковною владою). Тобто, на відміну від Католицької Церкви, яка панувала у суспільному житті Західної Європи, Православна Церква Візантії розглядалась як невід'ємна складова частина держави, підпорядкована "самодержавству" (самодержавному правлінню візантійського імператора).

Відповідно у свідомості громадян Візантії культивувався моноліт держави і церкви, а у візантійському суспільстві панував примат ідеології в усьому житті, здійснювався тотальний контроль держави і церкви за усіма життєвими ситуаціями, будь-яка свіжа думка обмежувалася регламентуючими постановами світської та церковної влади. Подібно можуть бути охарактеризовані всі со

ціокультурні умови, в яких розвивалася візантійська культура. Тому саме у Візантії виникла і досягла найвищого розквіту православна гілка середньовічної культури. Йдеться не тільки про греко-візан-тійське віросповідування, а й про особливий тип культури, який склався під впливом східнохристиянського світорозуміння і після загибелі Візантії продовжував розвиватися у країнах православного ареалу, передусім у давній Київській Русі, а згодом і в культурі України.

Візантійська культура започаткувала ту своєрідність, що стала відмінним знаком середньовічної культури. Вона забезпечила домінанту духовного в життєдіяльності, орієнтувала людину на ідеальний, ірреальний, неземний світ, де перебуває істина, —світ вищої, позаматеріальної християнської духовності. По суті, саме ця якість, цей унікальний стан культури Візантії, пов'язані з її високою релігійною духовністю, і забезпечили їй особливе значення в середньовічній європейській культурі й загалом надзвичайно помітне місце в історії світової культури.

Згадані особливості візантійського життя не могли не позначитися на художніх процесах, що відбувалися в культурі, зумовлюючи особливості візантійського, художнього феномену, у тому числі візантійського художнього стилю, передусім —спіритуалізм візантійської естетики. Найістотнішим у загальній концепції візантійської художньої культури було те, що мистецтво Візантії не орієнтувалося на відтворення в художніх образах дійсності, не було інструментом виявлення краси світу і завершення справи природи, а сама художня творчість не стала засобом -самовираження митця.

Візантійська художня культура вбачала головною метою наближення через сакральне мистецтво до невпізнаваного —до Бога. Головними образами художніх творів виступали тільки Бог, святі, апостоли, в окремих випадках —божественний імператор та його родина. Сюжети творів ґрунтувалися на Святому Письмі, воно ж визначало іхні персонажі, композиції, типи фігур, атрибути святих та іншу християнську символіку. При цьому зображення образів і композицій, як і їх ієрархію, затверджувала церква. Вони вважалися непорушними і обов'язковими. Канонізація культурних процесів була важливою для духовного життя Візантійської імперії. Канон, з одного боку, поставав як узагальнююча основа художньої творчості, а з іншого —стримував свободу митця.

Сам творчий акт у візантійській художній системі вважався чудесним осяянням, яке посилалося з неба, надприродним видінням, що відкриває істину, а художник —лише виконавцем божественної волі, цілковито підкореним їй. Загалом художня творчість у В'ізантії була наповнена трансцендентним змістом, підкорена йому і не існувала поза формами виявлення його надреаль-

ної, ідеальної духовної першооснови. Водночас для неї характерні особлива урочистість і пишність зображення. Отже, у візантійській художній системі гармонійно зливалися дві основи —витончений спіритуалізм і розкішна видовищність, що реалізовувалися практично в усіх видах мистецтва. Особливо яскраво це простежується в архітектурі, іконописі (фресковому, мозаїчному, станковому) та книжковій мініатюрі.

Водночас візантійська культура, на відміну від середньовічної західноєвропейської культури, мала риси не лише християнства, а й античної спадщини. Тому, незважаючи на всезростаючий вплив християнства, тут ніколи не згасала світська художня творчість. Освіта ґрунтувалась не тільки на Святому Письмі, а й на античних творах, які широко читали і вивчали. їх засвоєння було достатньо схоластичне, що зумовлювало появу різноманітних компіляцій. Взагалі істотна особливість візантійського суспільства —його тенденція до застою і ретроспекції, сліпого схиляння перед традиціями, авторитетами, стародавністю, стереотипами і штампами минулого. При виникненні ситуації історичного виклику зазвичай зверталися до античних мислителів, античної спадщини, книжники вважалися найшанованішими людьми в суспільстві. Одночасно наслідування художніх прийомів стародавніх авторів сприяло збереженню класичної грецької мови.

Процес змін у візантійській культурі відбувався нерівномірно. При цьому її традиціоналізм (наслідування античних традицій) не був синонімом духовного застою. Візантійська імперія переживала періоди напружених ідейних і художніх пошуків, богословських суперечок і філософських диспутів, хоч традиція часто виявлялася тягарем на шляху розвитку суспільної думки і культури загалом. Тому нові віяння не завжди могли розквітати на візантійському ґрунті.

Утвердження і розвиток такої культури відбувалися у певному соціальному контексті, який характеризувався тим, що Візантійська держава була зразком влади, недосяжної для ранньофеодальної Західної Європи, влади, яка дотримувалася висококваліфікованого стилю державної та дипломатичної практики, доповнюваного літературою і філософською культурою античного зразка. Відмінності візантійської культури від західноєвропейської пояснюються також збереженням культу імператора і централізованого управління. Однак у Візантії обожнювалася не особа самого імператора, якого могли вбити, позбавити влади внаслідок двірце-вого перевороту, а імператорський трон, сан, титул, імператорська влада, що вважалися священними.

Візантія —тип держави східної деспотії, яка успадкувала монархічний лад від Римської імперії, що генетично наближалася до режиму особистої влади видатних полководців (Цезар), правите-лів-узурпаторів і тиранів (Нерон), де завжди панувала ідея: у

політиці Бог —за переможця. Цим пояснюється і та ситуація, що у Візантії константинопольський престол був доступним будь-якому авантюристові. Водночас Візантія становила самодержавну монархію з необмеженою владою імператора (басилевса). *

Найбільшим центром офіційної візантійської культури до кінця XII ст. залишався Константинополь, панівна роль якого (переважно нівелююча) завжди відчувалася в культурному поступі Візантії. З XIII ст. вагомого значення у культурному житті набули провінційні міста, зокрема Нікея, де власне і зароджувався "візантійський передгуманізм". Народна культура відображена в епосі, байках і піснях, виступах скоморохів, а також у святах, що зберігали язичницькі форми.

В історії європейської та світової культури візантійській культурі належала надзвичайно важлива і помітна роль не лише тому, що стала логічним історичним продовженням греко-римської античності, своєрідним синтезом західної і східної духовної основи, а й тому, що справила великийІ( подеколи вирішальний вплив на формування і розвиток культури країн Південної та Східної Європи —Греції, Італії, Сербії, Македонії, Чорногорії, Боснії, Албанії, Болгарії, Румунії, України, Росії, Білорусі, Грузії, Вірменії.

2. РАННЬОВІЗАНТІЙСЬКА КУЛЬТУРА

В столиці Візантійської імперії Константинополі, вдало розташованій на кордоні європейських і азійських володінь цієї держави, перетиналися сухопутні та морські шляхи, що з'єднували Захід зі Сходом. Все це позитивно позначилося на піднесенні політичного становища Константинополя, його економіки, культури.

Візантійський імператор Константин І (285 —pp.) не розглядав резиденцію в Константинополі як "нову християнську столицю" імперії і не протиставляв її "язичницькому" Риму. Однак він усвідомив роль і значення християнства для зміцнення єдності держави, а тому проголосив його державною релігією, рівноправною з іншими (язичницькими) культами. Водночас імператор сприяв формуванню християнської церкви, утвердженню її привілеїв. Лише після того християнство поступово набуло статусу офіційної візантійської ідеології, а Константинополь став не лише адміністративним, а й культурно-релігійним центром Візантії. Утвердження Константинополя як "християнської столиці" Сходу було прискорене завершенням відособлення Візантії у 395 p., коли відбувся остаточний поділ Римської держави на Західну Римську і Східну Римську (Візантійську) імперії.

Наприкінці IV ст. Константинополь перетворився на найбільший торгово-ремісничий центр Візантійської імперії, став своєрідною "майстернею Всесвіту", що приваблювала купців з усього світу. На початку V ст. були побудовані його нові стіни ("стіни

Феодосія") —вершина військово-інженерного будівництва. Близько 500 башт, три ряди сухопутних та ряд морських мурів зробили столицю Візантії неприступною фортецею.

Візантійці не випадково залишили стару назву своєї держави. Саме в цьому виявилось усвідомлення своєї спадкоємності з Римом. Після падіння Західної Римської імперії 476 р. титул імператора, ідея світової монархії, а також традиції античної освіченості збереглися лише у Візантії. Вона об'єктивно постала з "римського кореня" і римських античних традицій.

Освіта у ранній Візантії підтримувала прямий спадкоємний зв'язок з античністю. Існувала її розгалужена міська система від муніципальних, приватних і монастирських шкіл до професійних носіїв вищої античної освіти: риторів, педагогів, філософів, лікарів та юристів. Продовжували діяти старі центри античної освіченості -І—Александрія, Афіни, Антіохія. Згодом ці центри занепали: Александрійська бібліотека згоріла, а Платонівська Академія в Афінах закрилася за наказом імператора Юсгиніана.

Візантійське суспільство, як і римське, було правовим суспільством. В основі його законодавства містилися кращі досягнення римської юридичної думки, де отримали теоретичне оформлення такі поняття юриспруденції, як закон і звичай, визначені норми карного права і процесу.

Візантія, як і римське суспільство, залишалась громадянським суспільством. Форми політичної активності її населення були зв'язані зі старою полісною традицією народних зборів, збереженням залишків античної демократії у вигляді права громадян висловлювати думку владі. "Конституційні" права, характерні для римських традицій, мав "народ" (населення) Константинополя, який формально брав участь у виборах імператора. Існували його своєрідні політичні об'єднання ("партії цирку").

Візантійська державність також продовжувала, хоч і неадекватно, римські традиції. Візантія перетворилася на необмежену бюрократичну монархію. Центром державного управління став "двір" (імператорський палац). Імператор як верховний правитель мав вищу законодавчу, виконавську і судову владу. Із сенаторів, які обіймали вищі державні посади, складався консультативний орган при імператорові —консисторій (Державна рада).

Основу політичної доктрини візантійського самодержавства становила християнська концепція богообраності імператорської влади. Вона продовжила римсько-елліністичу традицію "священства" влади, її благословення "милістю Божою". Церква з V ст. була залучена до церемонії коронації новообраних імператорів, символізуючи божественне освячення їх влади. Склався пишний імператорський культ. Однак візантійські імператори не обожнювались, як східні царі-деспоти. Священною була не особа імператора, а його державна влада.

Римські традиції виявилися не тільки в ідеї* божественного походження імператорської влади, а й у визнанні "богообраності" самого візантійського народу. Формула: "Глас народу —глас Божий" стала християнським обґрунтуванням права висловлення "богообраним народом" своєї думки "богообраному імператорові". Не утвердились у Візантії абсолютна необмеженість і спадковість імператорської влади. Візантійських імператорів формально обирали представники держави за класичною формулою: "За згодою і загальною волею армії, сенату і народу".

Формування ранньовізантійської культури відбувалося в умовах гострої боротьби християнського віровчення з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами пізньоантичного світу. Тому перші століття існування Візантії були важливим етапом становлення світогляду візантійського суспільства, що дотримувався традицій язичницького еллінізму, а також християнства. Цей період історії Візантії характерний ідеологічним обґрунтуванням християнством боговстановленос-ті своєї церковної організації, популяризацією християнського способу життя та боротьбою проти єретичних течій всередині самого християнства. Помітна роль у цьому належала відомим

християнським проповідникам Григорієві Богослову та Іоанну Златоусту, які здійснили систематизацію християнського богослов'я, заклавши основи його спеціального розділу —гомілетики (теорії і практики проповідницької діяльності). Водночас у патр^истичній літературі ранньовізантійської доби, працях Ва-силія Кесарійського, Григорія Назіанзина і Григорія Нисського був закладений фундамент середньовічної візантійської філософії, яка корінням сягала в історію еллінського мислення.

Запеклі філософсько-богословські суперечки, що точилися у IV—V ст. навколо проблеми природи Христа та його місця в Святій Трійці, сприяли не лише систематизації християнської догматики. Філософським змістом цих суперечок стала й антропологічна проблема про сенс людського існування, місце людини у Всесвіті та про межу її пізнавальних можливостей..."*""

У IV—V ст. не відбулося глибокої християнізації свідомості візантійців. Релігійний фанатизм, суворі форми аскетизму та по-слушництва, віра у чудеса ще не стали , масовим явищем. При всьому захопленні візантійців релігійними проблемами вони зберігали філософсько-споглядальне сприйняття релігії. Це підтримувало збереження язичництва й існування різноманітних християнських течій. Достатньо поширеною була і стара антична (язичницька) критика християнства. Для освічених верств населення характерними були релігійний індиферентизм, формальне сприйняття християнства як офіційно-обов'язкового державного культу. Міська інтелігенція енергійно виступала за використання всього кращого з античної культури. Християнські богослови і письменники запозичували зі скарбниці греко-римської філософської прози філігранні методи неоплатонівської діалектики, логіку Аристотеля, іскристу красномовність античної риторики.

Духовне життя ранньовізантійського суспільства вирізнялося драматичною напруженістю. В літературі та мистецтві спостерігалась еклектична суміш язичницьких і християнських ідей, різноманітних образів і уявлень, колоритне поєднання язичницької міфології з християнською містикою. Незважаючи на це, художня творчість досягла високої витонченості, поєднуючи вишукану елегантність форми з глибоким, спіритуалізмом змісту.

В ранній період історії Візантія, як уже зазначалося, досягла найвищого розквіту за імператора Юстиніана І, котрий в умовах соціальної кризи і розкладу пізньоантичного суспільства у VI ст, прагнув зберегти "велич" імперії. Побудована ним на Балканах колосальна лінія фортець була останньою спробою закріпитися на "старих кордонах". За цих умов ще більше зросло значення Константинополя, що перетворився на найбільше місто імперії з населенням близько 350 тис, головний центр торгівлі, суднобудування, виробництва зброї і предметів розкоші.

За Юстиніана у культурі Візантії сформувалося багато з того, що стало типово "візантійським" в ідеології, естетиці, архітектурі, живописі. Саме тоді була здійснена знаменита Юстиніанівська кодифікація римського права, яку сучасники називали "храмом правової науки". Завдяки цьому кодексу громадянського права досягнення римської юридичної науки змогли дійти до юристів середніх віків.

З небаченою пишністю у 532-537 pp. збудовано храм Св.Софії, що впродовж віків став головною церквою всього східнохристиян-ського^ світу, чудом церковного будівництва. З ним утвердився основний тип купольного храму, характерний для візантійської архітектури. Він уособлював союз держави і церкви, значення Константинополя як .центру схіадого християнства. Його внутрішнє оформлення та високий 55-метровий купол (31 м у діаметрі) символічно підкреслювали органічну єдність земного та небесного порядку.

, Основу розвитку візантійського мистецтва та літератури VI ст. становить відображення пізньоантичного бачення художніх цінностей. Грунтуючись більше на роздумах, аніж на емоційно-чуттєвому сприйнятті, воно засвідчувало не лише глибину християнської духовності, а й світське розуміння духовних цінностей. Це виявилось у багатому за символікою "юстиніанівському класицизмі", Іцо відображав офіційний характер одержавленого християнства юстиніанівської епохи. Вона підсумовувала розвиток візантійської культури в період, коли були вичерпані можливості реформ у всіх сферах життя пізньоантичного суспільства.

3. КЛАСИЧНА ВІЗАНТІЙСЬКА КУЛЬТУРА

В період раннього Середньовіччя (VII—VIII ст.) у соціальному житті Візантії відбулися суттєві зміни. Колонів замінили вільні селяни-общинники, занепали ремесло і торгівля в дрібних містах-полісах, які "розчинялися" сільською округою або перетворювалися на фортеці. За цих обставин ще більше зміцніло виняткове становище Константинополя, в чому важливу роль відіграли також невдалі війни з Іраном і арабами. Втрата імперією найбільших міст Сирії та Єгипту, розорення торгово-ремісничих центрів Малої Азії призвели до зосередження більшості видів ремісничого виробництва у її столиці, зокрема виготовлення 'грецького вогню" (секретної зброї візантійців). Недаремно сучасники уявляли Константинополь єдиним містом імперії і називали його просто поліс.

Глибока соціальна криза зумовила культурне "розлучення" візантійців з античним минулим. У духовному житті візантійського суспільства VII століття стало кінцем панування античної культури, що була насамперед культурою античного полісу. Із занепадом міст ця антична культура зникає.

В VII —VIII ст. у візантійському суспільстві спостерігався занепад освіченості й писемності, інтересу до античної літературної спадщини. Натомість відживання античної системи мислення й утвердження емоційно-чуттєвого сприйняття зумовили зростаючу популярність поезії. Відомий літератор Писида описував походи імператора Іраклія проти Ірану вже не прозою, а у віршах.

Найпопулярнішим літературним жанром стала житійна література, що перетворилася на своєрідну енциклопедію географічних та історичних знань. Візантійська література того часу була розрахована головно не на читача, а на слухача. Основним пізнавальним джерелом стала мова і проповідь, оскільки "знання" порівняно з "вірою" втратило значення. У зв'язку з цим коло духовних потреб звузилося до суто релігійної літератури. Відома тоді типово церковна історична хроніка Феофана цілком задовольняла світського читача. Переписувались лише релігійні твори, професійних переписчиків замінили ченці.

Для VII—VIII ст. характерний занепад будівництва, однак це не позначилося на зведенні фбртець, церков і монастирів.

Складна ситуація VII—VIII ст. призвела до утвердження середньовічного військово-службового (фемного) устрою. Головною військовою силою стають вільні селяни-стратиоти, а з фемних полководців формується новий (феодальний) панівний клас Візантії. Стратиг Малоазійської феми Анатолік Лев III Ісавр започаткував Ісаврійську династію (717 —pp.). Це був переломний^ період в історії середньовічної Візантії —формування феодального ладу.

Імператори Ісаврійської династії здійснювали важливі реформи у сферах права, суспільних відносин і церковної політики. За Лева III була видана законодавча збірка "Еклога", спрямована на зміцнення імператорської влади і захист інтересів фемного панства —опору Ісаврів. Особливо суттєві наслідки були викликані церковними реформами перших Ісаврів дід час іконоборства, зумовленого глибокими соціальними і духовними протиріччями, переоцінкою релігійно-філософських й естетичних цінностей.

Перший період іконоборства розпочався у VIII ст. як стихійний рух проти іконощанування, що поширилось завдяки зростанню ролі "зримого образу" божества у християнському вихованні. Населенню імперії, яке розлучалося з язичництвом і звикло до ідолопоклонства, через культ ікон було легше прилучатися до нової релігій Іконоборці уявляли іконошанування спробою повернення до язичницького ідолопоклонства. Культ ікон і святих, надії на божественного Спасителя збільшували прибутки і авторитет церкви, а не імператорів. Тому з 726 p., коли Лев III заборонив пошанування ікон, іконоборство стало офіційною державною політикою, що втілювала прагнення імператорів підкорити собі церкву.

В ідеологічній сфері боротьба проти ікон була пов'язана з подоланням античних основ світосприймання і формуванням ціліс-

ного середньовічно-християнського світогляду. В цьому розумінні іконоборство засвідчувало несприйняття старих античних зображувальних форм "образу" як засобу християнського виховання. Не випадково один із теоретиків християнського богослов'я Гоанн Дамаскін писав, що образ для неписьменного —мов книга для письменного. У гострих суперечках з іконошанувальника-ми навколо проблеми "образу" іконоборці обґрунтовували "непізнаваність", а отже, "невідтворюваність" божества. У спробі його зображення художніми засобами (ікона) вони вбачали єретичну помилку, виявлення грубого язичницького фетишизму, відхід від спїритуалістичих ідеалів раннього християнства.

Середньовічне, глибоко містичне, чуттєво-емоційне сприйняття й естетичні норми іконоборців знайшли підтримку в селянстві, де стикнулися з павлікіанством, в якому відроджувалися демократичні ідеали раннього християнства. Але найважливішою силою іконоборства була фемна знать, котра виступала за обмеження могутності церкви і поділ її майна. Тому політика імператорів-іконоборців (а вони були її виразниками) звелася до вилучення церковно-мо-настйрських скарбів.. ' ' ч

Другий період іконоборства у IX ст. завершився перемогою іконошанувальників. їхній лідер і теоретик Феодор Студіт виступав за повну незалежність чернецтва та самоізоляцію монастирів від мирського життя. Перехід влади до іконошанувальників відбувся в епоху нової Каролінгської династії. На церковному соборі у 843 р. було урочисто відновлене іконошанування з його концепцією містичного зв'язку ікони з прототипом божества та піддано анафемі всі єресі. Масовий иавлікіанський рух, що протиставляв селянські маси та їхні релігійні громади церкві й державі як "світу зла", був придушений. Отже, боротьба між іконоборцями й іко-ношанувальниками завершилася перемогою останніх. Одночасно був досягнутий компроміс між державою і церквою, яка підпорядковувалась імператорській владі.

Іконоборці не заперечували світське образотворче мистецтво та архітектуру, тому іконоборчий рух привів до їх нового злету у Візантії. На розвитку архітектури позначився вплив мусульманської традиції. Один з відомих константинопольських палаців Вриас був споруджений за зразком палаців Багдада, оточений парками з фонтанами. В образотворчому мистецтві на зміну офіційно-парадних зображень імператорських прийомів прийшли сцени битв, полювання, народних свят та ігор. Іконоборча естетична доктрина принесла в образне бачення світу візантійців вишукану абстрактну символіку в поєднанні з привабливим декоративним орнаментом. У мистецтві утвердились і такі форми зображення, як пейзаж і побутові сцени. Вони органічно ввійшли у візантійське релігійне мистецтво, що містило певну спрямованість на народ. Саме ця ознака відрізняла його від класич-

них елліністичних канонів, хоча траплялися спроби наголосити на приматі спіритуалістичного начала старими художніми прийомами —скороченням пропорцій і розмірів фігур, збільшенням розмірів голови та очей, що повинно було 'символізувати панування духовного начала.

Друга половина IX - XI ст. —період найвищого державного піднесення середньовічної Візантії. В історії країни це була двохсотлітня епоха правління імператорів Македонської династії (867 —pp.), коли склалися класичні форми візантійської централізованої державності. Управління здійснювалось з імператорської канцелярії. Величезна роль належала бюрократичному апарату, в якому панувала сувора ієрархія, згідно з табелем про ранги. У цей "золотий вік" візантійської державності почав оформлюватися пишний етикет константинопольського двору, утверджуватися принцип легітймності імператорської влади через інститут співправителів. Зміцнювались фемний лад і влада фемної знаті.

Епоха правління імператорів Македонської династії відома як період так званого македонського відродження. Передусім це стосується відродження міст. Розвиток торгівлі та міжнародний попит створювали сприятливі умови для розквіту ремесел з виготовлення предметів розкоші, виробів з кераміки, скла, перегород-частої емалі, шовкових тканин і парчі. У візантійські "паволоки" одягалася феодальна верхівка всіх європейських країн. Технологія виготовлення "паволок" становила предмет особливої цінності й була державною таємницею Візантії.

З перемогою іконршанування створюються нові прийоми іконопису. Глибока одухотвореність, ідея спіритуалістичного начала почали висловлюватися через особливу манеру зображення обличчя, експресію почуттів, відображених на ньому.

УХ ст. завершується складання детально розробленої системи символіки у зображенні євангельських персонажів і святих —канону, що індивідуалізував їхню зовнішність, надаючи рис портретності. —

Особливої досконалості у зображенні спіритуалістичних начал досягло мистецтво візантійської мозаїки. Багатоманітність фарб і відтінків кубиків смальти створювала ілюзію "божественної вічності". У константинопольських монастирях розквітло мистецтво мініатюри. Книжкові ілюстрації виконувались у рукописі декількома художниками-мініатюристами у характерній для кожного з них манері.

В культурі македонської епохи остаточно складаються основні принципи візантійської спіритуалістичної естетики. Суспільна думка, література, мистецтво відриваються від земної дійсності, замикаючись у колі вищих, абстрактних ідей. Ідеальний естетичний об'єкт переноситься в духовну сферу. В художній творчості переважають традиціоналізм і канонічність. Мистецтво тепер не суперечить догматам офіційної християнської релігії, а активно служить їм.

"Македонське відродження" вплинуло на пожвавлення будівництва. Основним будівельним матеріалом стала цегла, що надавала спорудам більшої легкості та пластики. На відміну від багатьох гігантських споруд середньовічної Європи, збудовані у Константинополі палаци Вуколеон і Влахерни були невеликими за розмірами, але привабливими і затишними. Візантійські храми не домінували над місцевістю, як західноєвропейські собори, а природно вписувалися в пейзаж. У IX—X ст. складається той тип купольного храму, який зберігся до кінця візантійської історії. Центральний купол храму не підносився на максимально можливу висоту. Конструкція забезпечувала плавне з'єднання стін і купола, їх непомітний перехід від "земного до небесного".

Період нового культурного піднесення у Константинополі та в інших, провінційних, містах IX—X ст. характеризувався масо-

вим поверненням до античної спадщини, що виявилось насамперед у зверненні до ранньовізантійського законодавства. Це зумовило появу "Василік" — переробки юстиніанівського права, яка стала основною законодавчою збіркою середньовічної Візантії. Імператорська влада знову повернулася до державного церемоніалу ранньої Візантії, її військового та дипломатичного досвіду. З'явилися лекції, трактати, що узагальнювали цей античний досвід і пристосовували його до сучасних умов. Так була створена "Тактика" Лева і "Стратегікон" Никифора —настанови з військової справи. Відродилося і переписування античних творів.

У X ст. узагальнюється і класифікується все досягнуте в науці, богослов'ї, філософії, літературі. З'являються енциклопедії з історії, географії, сільського господарства, політики, медицини. Обширна інформація про політичну й адміністративну структуру Візантійської держави містилась у трактатах імператора Константина Багрянородного (905 —pp.) "Про управління імперією", "Про феми", "Про церемонії візантійського двору". Починає відроджуватися у Візантії вища світська освіта. В Константинополі 1045 р. поновив роботу університет* з юридичним та філософським факультетами, функціонували наукові гуртки при дворі.

Відроджується світська література, з'являються громадянські історії та світські біографії, настанови і поради світського змісту на зразок "Порад" Какавмена —своєрідного синтезу житійної мудрості.

У політичній ідеології Візантії чимала увага приділялася державному патріотизмові. Воїни йшли у бій за "Вітчизну" ("Патріа"). Виховувалося почуття "еллінської спільності" людей, які розмовляють грецькою мовою, є носіями високої культури та цінностей візантійського християнства. Сформувався культ "переваги і винятковості" візантійців. Отже, у Македонську епоху склались завершені принципи і форми "класичної" візантійської культури.

В післяіконоборчій епосі головна роль у консолідації різнонле-менного населення імперії належала християнству. Місіонерська діяльність візантійської церкви у цей час досягала небаченого розміру. Великого успіху вона набула в християнізації слов'ян. Боротьба іконоборців з іконошанувальниками сприяла розвиткові богословської думки, релігійно-полемічної практики та літератури. У цей період викристалізовувались основні відмінності між православ'ям і католицизмом, що відображено у візантійській і західноєвропейській культурах. Якщо римська курія неухильно відстоювала доктрину про примат духовної влади над світською, то православні ієрархи не претендували на зверхність над могутньою імператорською владою у Візантії, проповідуючи ідею

* Константинопольський університет заснований 425 р. за імператора Феодосія II.

єдності церкви з державою. Православна церква традиційно гнучкіше ставилася до своєрідної культури іноплеменного населення, не вимагала поширення літургії грецькою мовою (як у католицизмі з його обов'язковим богослужінням латинською мовою). Не випадково знамениті "солунські брати", просвітники Кирило і Мефодій започаткували розповсюдження перекладеної слов'янською мовою Біблії та богослужебних книг серед сусідніх слов'янських народів.

У полеміці з папством візантійська церква сформулювала свої догматичні розходження з католицизмом, а також особливості в обрядовості, вимогах до духовенства і віруючих. Вихідним пунктом догматичних розходжень стало вчення Римо-католицької церкви про "філіокве*". Візантійці, на противагу римо-католикам, заперечували сходження Святого Духу від Бога-Сина, ставлячи першу іпостась Бога вище за другу. На Заході причастя хлібом і вином було привілеєм духовенства, а миряни причащалися лише хлібом. Візантійське ж християнство зрівняло духовенство і мирян, дозволяючи останнім причастя під "двома видами". Все це призвело до "схизми Керуларія" й остаточного розколу між православ'ям і католицизмом (1054 p.).

У XI ст. військовослужбове панство у провінціях почало бунтувати проти центральної імператорської влади. Впродовж цього періоду політична історія Візантії була насичена зіткненнями константинопольської знаті з місцевими феодалами. Це була, по суті, постійна боротьба доцентрових і відцентрових сил у Візантійській імперії, що посилювалася в міру її феодалізації.

В останній чверті XI ст. після тривалого періоду міжусобної боротьби, внутрішніх смут і зовнішніх невдач всі сили Візантійської імперії консолідувалися навколо наступної династії Комні-нів (1081 —pp.). Візантія у цей час знову виступає на міжнародній арені як велика світова держава. На деякий час їй вдалося зупинити навалу турків-сельджуків і приборкати держави хрестоносців, що утворилися після першого та другого хрестових походів. Період панування Комнінів —важливий етап візантійської історії. Вона не тільки повернула собі минулу велич, а й відродила колишню централізацію.

З кінця XII ст. в історії Візантії спостерігається нова смуга економічного та політичного занепаду. Італійські міста-республіки Венеція і Генуя перехопили у Візантії монополію на середземноморську торгівлю^ Політика привілеїв, яку надавала їм династія Комнінів, негативно позначилася на долі візантійських міст. За цих умов падав авторитет Константинополя. Місто —символ

* Філіокве (лат. filioque —й від сина), додаток, зроблений, у VII ст, західною церквою до християнського "Символу віри" IV ст. Згідно Ф., Святий Дух сходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

відродженої слави Риму, почало сприйматися у суспільній думці як джерело всіх нещасть країни, "царство несправедливості". Країну охопило безладдя, зростав опір місцевої знаті, відокремлювалися цілі області, що лише номінально підкорялися Константинополю. Епоха панування над країною монопольного центру державної влади, економіки та культури закінчилась.

Ізоляцією Константинополя скористалися хрестоносці під час IV хрестового походу 1204 р. Оскільки столиця імперії втратила підтримку провінцій, завойовники без особливих зусиль оволоділи містом. Константинополь був підданий нечуваному грабунку, після чого значна частина культурної спадщини Візантії була знищена. Однак навіть те, що дійшло до наших часів, засвідчує великі надбання культурного життя "класичної" Візантії епохи Комнінів.

Саме на епоху Комнінів (XI —XII ст.) припадає найвищий розквіт візантійської культури. Збагачення духовного життя візантійського суспільства зумовлене розвитком міст, тісним спілкуванням із країнами Заходу та Сходу. В цей час поширюються світські розваги, зокрема ярмаркові видовища і спортивні змагання (кінне поло, шашки, боротьба). Багаті меценати утримували поетів,, музикантів, танцюристів, створювали домашні літературні та "наукові" гуртки. Середньовічне невігластво стало предметом сатиричних виступів письменників, котрі висміювали неосвічених монахів. Певні здобутки мали місце у сфері наукових знань, розширенні, уявлень про Землю і Всесвіт.

Новий етап відродження античної культури на візантійському ґрунті тісно пов'язаний із зародженням раціоналістичних ідей у філософській думці. На основі спільності грецької мови і культурного зв'язку зі світом еллінської античності візантійці-ромеї почали відчувати себе греками. Вони стали більш творчо, ніж у Македонську епоху, осмислювати античну спадщину, здійснювати спроби науково-порівняльного коментування античних текстів. Візантійські юристи, становлячи численні схолії —тлумачення пам'яток права, —фіксували у них своє розуміння античних юридичних норм. У суспільній думці чіткіше простежується інтерес до людської особистості та її внутрішнього світу. Поява перших паростків раціоналізму з його ідеєю незалежності світських знань від релігії зумовлена глибшим зверненням до античності, зокрема відродженням інтересу до античної філософії.

_ Візантійські мислителі XI —XII ст. сприйняли від античних філософів повагу до мудрості. В їхніх дослідженнях причинність явищ природи та суспільства, прагнення поєднати віру з розумом. Відомими виразн