48421

ТЕОРІЯ ТЕКСТУ

Конспект

Журналистика, издательское дело, полиграфия и СМИ

ТЕОРІЯ ТЕКСТУ Ознаки тексту. Функції тексту. Функції журналістського тексту.

Украинкский

2013-12-10

191.71 KB

93 чел.

ТЕМА 1. ТЕОРІЯ ТЕКСТУ

1. Поняття про текст.

2. Текст і дискурс, дискурс і мовлення.

3. Твір і текст.

4. Ознаки тексту.

5. Функції тексту. Функції журналістського тексту.

1. Знання про текст є фаховими для представників багатьох гуманітарних професій, оскільки подібні знання визначають характер діяльності зі словом. Без знань про предмет діяльності немає і самої діяльності. Наукові знання про текст є основою для оволодіння організованим, професіональним писемним мовленням.

Терміном «текст» послуговуються різні галузі науки: лінгвістика, літературознавство, філософія, семіотика, психолінгвістика та інші.

Феномен тексту міститься в його багатоаспектності, а тому зустрічаємо в наукових працях різні його визначення. Текст трактують як інформаційний простір, мовленнєвий твір, знакову послідовність тощо. Оскільки текст несе певний смисл, то він виступає як комунікативна одиниця, основними ознаками якої є зв’язність і цілісність.

Текст – це твір мовотворчого процесу, якому властива завершеність, об’єктивований у вигляд письмового документа, літературно опрацьований відповідно до типу цього документа, твір, що складається з назви (заголовка) і низки особливих одиниць (надфразний єдностей), об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, має певну цілеспрямованість і прагматичну настанову (І.Гальперін).

Отже, з погляду формально-змістової структури тексту і бачення його як елементарної одиниці дискурсу, текст – це мовленнєвий твір, який створюється під впливом невербально вираженого стимулу – осмислити й відтворити навколишню дійсність – з метою досягнення вербального впливу на суб’єкти цієї ж дійсності (К.Серажим).

Оскільки текст – це відтворена письмово або в друкованому вигляді сукупність слів, що складають логічну або мистецьку єдність, то він спроможний виконувати тільки відтворювальну, але аж ніяк не світобудівну функцію. З огляду на це в журналістикознавстві (і ширше – в гуманітарних науках у цілому) розпочалися пошуки більш об’ємного поняття, яке б могло передати усю складність сучасних стосунків мови і світу.

2. Перші спроби розмежування понять «текст» (статичний об’єкт), «дискурс» (спосіб його актуалізації в певних ментальних та прагматичних умовах (Т. ван Дейк) і «мовлення, невід’ємне від того, хто говорить» або «мовлення плюс той, хто говорить» (Е.Бенвеніст) відбуваються наприкінці 70-х – на початку 80-х років ХХ століття.

Проаналізувавши сутність понять «текст» і «дискурс», можна трактувати дискурс як своєрідне «віддзеркалення» тексту у свідомості конкретного індивіда у конкретній ситуації в конкретний момент часу. На противагу тексту, дискурс має ознаку процесності і не може існувати поза реальним фізичним часом, в якому він відбувається.

Сьогодні вже загальновизнаним є розуміння дискурсу як складного комунікативного явища, складниками котрого є текст й екстралінгвальні чинники (фонові знання, погляди, настанови, цілі адресата).

В аспекті журналістикознавства, дискурс складніший за текст. Текст  же складніший за дискурс лише тому, що містить у собі множинність інтерпретаційних можливостей. Але дискурс і полягає у виявленні цих інтерпретацій і вивченні їх самих, як породжених у певній свідомості (індивідуальній і колективній) і певному часі і просторі. Текст також складніший від дискурсу, бо становить «упаковану» комунікацію, включаючи в згорненому вигляді не тільки всі елементи комунікативного акту, а й сигнали для їх дешифрування. Але ні в якому разі це не означає, що текст є дискурсом. Дискурс у філогенезі передує тексту, подібно до того, як діалог передує монологу, а мовлення – мовній системі.

Дискурс належить до іншої феноменологічної субстанції, ніж текст: він не нагромаджує зовнішню (подієву) інформацію, але здійснює інтерпретацію наявної в тексті інформації, тобто завдяки інтерпретації позбавляє її сталості, робить релятивною (відносною), отже, пов’язаний з виробництвом внутрішньої (інтерпретаційної, аналітичної) інформації. А відтак, дискурс все ж не є механічним нагромаджувачем інформації, а процесом на підставі сталого тексту породжувати нові його значення й смисли.

Носієм переданої в дискурсі інформації є людська пам’ять, магнітофонна або відеоплівка, папір і т.ін., але на жодному з цих носіїв власне дискурс не може бути зафіксований.

Текст, навпаки, є, насамперед, носієм інформації, засобом її накопичення, а в художньому тексті – і генератором змістів.

Отже, дискурс як довершена форма комунікації, як явище комунікативного середовища і водночас необхідна передумова його ефективного функціонування у своєму найширшому значенні  є тим змістом ідеї комунікації, який комунікант має намір передати реципієнту. Основною особливістю дискурсу в цьому плані є те, що він здатен розвиватися під дією внутрішніх чинників.

Головна відмінність між поняттями «дискурс» і «мовлення» лежить у площині «соціальне – індивідуальне». Перевага соціального чітко простежується в дискурсі. Для нього характерні типові ситуації спілкування з нормативно закріпленою послідовністю мовних актів. Найважливішою ознакою мовлення є його індивідуальний характер, оскільки процесу мовлення притаманний певний темп, тривалість, темброві особливості, міра гучності, артикуляційна чіткість, акценти.

Мовлення можна розуміти двояко: як сам процес говоріння (мовленнєва діяльність), і як його результат (вербальні твори, що фіксуються пам’яттю або письмом).

Теорія мовної діяльності представляє цю діяльність під час розуміння мовлення як шляху від мовних повідомлень (текстів) до свідомості, який починається з аналізу структури, а під час реалізації мовлення – як шляху від свідомості до вербального повідомлення (тексту). Послідовне здійснення цього ланцюжка дій із урахуванням, насамперед, намірів суб’єкта, зумовлює створення різних типів мовлення. Як уже відомо, термін «дискурс» у своєму ширшому значенні використовується для позначення різних видів мовлення і мовних творів, зв’язність і осмислення яких відтворюється з урахуванням усієї сукупності мовних і немовних чинників.

Отже, відмінність між дискурсом і мовленням полягає у виразно вираженій соціальній орієнтації першого й індивідуальному характерові другого.

3. У межах наукових знань про текст як продукт організованого писемного мовлення обов’язковим є розмежування понять «твір» і «текст», «тема» і «предмет розповіді», «розробка» і «розкриття» теми. Вирішальним для формування професійних знань є також розуміння теми як основного атрибута твору. Ці знання мають аспектуальний характер, що передбачає наявність у свідомості мовця різних підсистем знань – а) знання про текст як продукт знакової діяльності автора, б) знання про текст як предмет читацької перцепції, в) знання про текст як фрагмент інформаційної системи суспільства, г) знання про текст як засіб упливу.

Текст і твір – це не одне й те ж. Твір – це продукт мовної діяльності людини, найчастіше закріплений у тексті. Текст – це лише графічно-знакова фіксація твору. Твір, говорив Є. Прохоров, «це тільки мовне вираження задуму його творця, а текстграфічне закріплення цього задуму на папері».

Твір створюється насамперед законами мовної діяльності людини, текст – за правилами користування знаковими системами, які використовуються людьми для фіксації творів. Не все, що є у творі, може бути виражене письмовими чи друкованими знаками. Твір і текст мають різний генезис, різну історію, різні правила оформлення, хоч вони взаємно впливають один на одного: так текстова форма сприяла і сприяє розвиткові монологічного мовлення і виникненню великих творів.

Уявлення про твір як самостійну, відірвану від автора змістову систему, – річ відносна, це продукт абстрагування, відриву результатів розумової діяльності людини від неї ж. Такий відрив був можливим тільки завдяки двом відчуженням твору від автора, пов’язаним із виникненням письма і друку. Текст – це і є форма відчуження твору від автора. У вигляді тексту твір набуває відносної самостійності і відносно самостійного життя. Семантикою тексту завжди є твір. Через це текст завжди й ототожнюють із твором і не бачать між ними різниці. У деяких випадках ця різниця буває і не принциповою, наприклад, коли мова йде про актуальність теми твору/тексту, про їх тематичну класифікацію, фактаж тощо.

Текст на відміну від твору має свої засоби вираження й актуалізації змісту, свої «засоби керування» читацьким сприйманням та розумінням. Важливим для вивчення тексту є розкриття його одиниць та правил їх оформлення, куди відносять правила оформлення рубрик, цитат, дат, чисел, приміток тощо.

Текст – це абстракція людського розуму, оскільки він поза написанням і читанням не існує. І тому всі ознаки тексту мають насамперед глибоке психологічне пояснення, тому що текст не є самодостатньою сутністю.

4. Текст має ознаки, що виражають загальні особливості його системно-структурної організації. До таких ознак варто віднести архітектоніку тексту, його структурованість і системність, цілісність, просторово-часову дискретність. Архітектоніка тексту – це його будова, форма, виражена шрифтовими й нешрифтовими засобами, у вигляді певного співвідношення між елементами й одиницями тексту. Структурованість – це ознака тексту, яка виражає наявність певних зв’язків між елементами та одиницями тексту. Системність – ознака, що вказує на існування певних елементів та одиниць тексту, між якими існують зв’язки. Цілісність текст є викінченою графічно-знаковою формою, що сприймається як єдине ціле, яке характеризується межею сприймання: текст перетворюється в не-текст за умови, коли графічно-знакове оформлення виходить за межу допустимого сприймання певного предмета як тексту. Просторово-часова дискретність: текст, що розташований на двох і більше матеріальних носіях, є просторово розірваним (дискретним). Наприклад, дві сторінки, на яких видрукуваний текст, роблять текст протяжним у просторі та часі під час його і написання, і читання.

У результаті лінгвістичного аналізу текстів, що належать до різних рівнів таксономії (типів) і різних суспільних сфер мовної комунікації, та практики продуктивного і репродуктивного текстотворення в межах різних функціональних типів можна виділити й описати основні ознаки текстів. До них належать:

1. Цілісність, або когерентність (від лат. cohaerentia – зв’язок, зчеплення), розуміється як єдність таких цілісностей: змістової цілісності (єдність ідеї, теми, змісту), комунікативної цілісності (мети, намірів мовного спілкування) та структурної і формально-граматичної цілісності (мовленнєвих жанрів, їх комплексів, узгоджуваність і координація форм). Цілісність тексту підтримується текстовими категоріями: континуумом (від лат. continuum – безперервне, суцільне) та колізією (лат. – collisio, від collido – стикаюся). Континуум тексту розглядається як послідовність подій, процесів, фактів, явищ та ідей, які розгортаються у просторі й часі тексту. Колізія означає зіткнення протилежних смислів, їх інтересів і прагнень. Вона супроводжує континуум, тому що діє з ним в одному тексті, на тому самому темпоральному і локальному просторі. Змістова цілісність тексту забезпечується лексичним рівнем мови, системою повного номінування, структурно-граматична – системою узгодженості граматичних форм і зв’язків, а комунікативна – єдністю інвенції, намірів, диспозиції та елокуції.

2. Зв’язність, або когезія (від лат. cohaesus – зчеплений) полягає в в семантико-граматичному, структурно-композиційному інтегруванні окремих частин у словесне ціле. Зв’язність буває лінійна (послідовна) і вертикальна (пучковидна), забезпечується єдністю горизонтального і вертикального контекстів. Зв’язність служить попередній ознаці, тобто цілісності тексту. Лексичним і граматичним зв’язком частин тексту вона забезпечує наявність континууму. Зв’язність (або зчеплення) виділяють за різними ознаками: 1)логічними; 2)асоціативними; 3)образними; 4)композиційно-структурними; 5)стилістичними; 6)ритмоутворювальними. Логічну зв’язність помічаємо у причиново-наслідкових відносинах між елементами тексту, при аналізі й синтезі його частин, розгортанні індукції (від окремого до загального) і дедукції (від загального до окремого) тексту.

3. Членованість тексту. Властивість тексту бути комунікативно членованою одиницею свідчить про гармонійність його природи. Розрізняють членування тексту за кількома ознаками: змістове і технічне, концептуальне й методичне, глибинне і поверхове, об’єктивне і суб’єктивне, смислове і формальне. Змістове і технічне членування знаходить відповідне вираження у поліграфічному оформленні від заголовка до глави, розділу, параграфа та абзацу. Концептуальне членування відповідає певним концептам (ідеям, ментальним праобразам, темам, судженням і поняттям). Методичне членування підпорядковується певній прикладній освітній меті. Глибинне членування відповідає задуму, ідеї і сутності намірів, етапам досягнення мети. Поверхове членування може бути зовнішнім, верхнім відображенням глибинного, але через якісь формально видимі ознаки (наприклад, паузи). Найскладнішим є членування тексту за ознаками об’єктивності і суб’єктивності. Найбільш помітне в художніх текстах, де може діяти кілька ліній текстових модальностей, авторських задумів, рецепцій і рефлексій. Композиційне і формальне виражене членування суттєво залежить від стилю, підстилю і жанру тексту. Ознака членованості є дуже важливою для більшості дипломатичних текстів, у них вона часто має статус «визначальної окресленості».

4. Лінійність тексту ніби організовує дискретні мовні одиниці у послідовність мовного викладу і спрямовує континуум у певному напрямку. Лінійність відображає живу елокуцію і акцію (мовний матеріал і його виголошення).

5. Інформативність тексту. Кожний текст, що має названі вище ознаки, вже є інформаційним: поряд з мовними знаннями і в сукупності з ними він передає екстралінгвістичні знання. Текст – акумулятор інформації і канал передачі її. Інформація як здобуті людським розумом і досвідом знання та повідомлення про них є основою, місткістю і наповненням незліченної кількості мовних текстів. Саме інформативність тексту в мовній комунікації стала одним із основних мотивів розвитку прагматичної і когнітивної лінгвістики. Серед прагматичних компонентів змісту-висловлювання, а саме комунікативних постулатів, лінгвісти-прагматики найпершим виділяють постулат інформативності, хоча й наступні постулати в основі своїй також є інформативними, але з певними імплікатурами.

6. Завершеність тексту. Ця ознака притаманна лише конкретним текстам з визначеними межами. У текстах широкого тлумачення, особливо дискурсах, вона має відносний характер. Можуть бути тексти, зокрема художні, зумисне не завершені автором або такі, в яких предметне і фабульне завершення  не є завершенням ідеї, ментальних концептів тощо. Такі тексти можуть потребувати або, точніше, провокувати створення наступних текстів.

5. Різний характер упливу автора на людину дозволяє виділити функції – варіанти загальної функції комунікативного впливу. Насамперед необхідно виділити ті функції, без яких не обходиться жоден текст, – це контактну та організуючу функції.

1.Контактна функція тексту. Якщо звичайний канал зв’язку починає працювати з того моменту, як його ввімкнули, то канал соціального зв’язку для «зняття трубки» вимагає, щоб текст привернув увагу адресата і був оцінений ним як цікавий. Тільки тоді він буде його читати. Примусити адресата «зняти трубку» повинен сам текст. Є різні засоби для встановлення контакту з читачем. Найпопулярніший – це цікавий, привабливий заголовок; розташування матеріалу на певній сторінці, в певній частині сторінки; цікава ілюстрація або архітектоніка тексту тощо.

2.Організуюча функція тексту. Контакт увімкнений, але людський канал зв’язку легко вимикається – увага стомлюється і слабне, її заколихують монотонні збудники, губиться канва думки. Структура тексту повинна чинити опір подібним перешкодам. Він повинен мати елементи, що підтримують зацікавленість, вказують напрямок розвитку думки, керують процесом читання. Здебільшого для утримання уваги у текстах використовують експресивні засоби – актуалізатори уваги: емоційно-експресивні слова (вплив на емоції), цікаві факти (утримання уваги, створення ефекту очікування шляхом нанизування уже відомих фактів, після яких має йти несподівана розв’язка) тощо.

Серед інших важливих функцій, які пов’язані безпосередньо з реалізацією головної комунікативної функції впливу на людину, необхідно назвати функцію формування поглядів читача, аферентну функцію і закличну функцію.

3.Функція формування поглядів. Цю функцію найчастіше виконують тексти теоретичного характеру (у журналістиці – статті, кореспонденції). Звичайно, дану функцію може виконувати будь-який текст, якщо зміст його організований таким чином, що він формує у свідомості читача нові поняття. Здійснення функції формування поглядів читача неможливе без використання інформації, уже відомої читачеві. Цю інформацію краще за все передавати найбільш економними засобами, щоб не створювати відчуття надмірності тексту. Здійснення функції формування думки вимагає значної (тим більше, якщо менш підготовлений читач) поступовості, навіть іноді ніби сповільненості викладу. При цьому можна вдаватися до повторів змісту в розумних межах із метою запам’ятовування основних положень змісту читачем (вимога дидактики).

4.Аферентна функція. Цю функцію найчастіше виконують тексти так званого інформаційного жанру. Основне завдання цих текстів – надати читачеві  інформацію, яку він використає для прийняття певних рішень у межах задоволення власних або суспільних потреб. Етап прийняття рішення – це мисленнєва аналітично-синтетична діяльність людини, спрямована на пошук потрібного у даній ситуації рішення. Людина для прийняття рішення може звертатися й до письмових джерел із метою пошуку необхідних фактів. Структури текстів, що покликані виконувати дану функцію, можуть бути без спеціальних реалізаторів контактної функції, оскільки читач у будь-якому випадку прочитає матеріал, бо йому це потрібно. Єдине, що у структурі видання мають бути спеціальні рубрики чи заголовки, які допомагають читачеві відшукати необхідний для нього текст. Ці рубрики та заголовки й можуть бути мінімальними реалізаторами контактної функції.

5.Заклична функція. Цю функцію виконують тексти переважно агітаційного характеру. Структури тексту для здійснення цієї функції мають бути розраховані на дії читача в певному напрямку і з певною метою. Дану функцію можуть виконувати будь-які тексти, але в текстах теоретичного характеру відсутні спеціальні реалізатори для вираження закличної функції. До реалізаторів даної функції можна віднести не тільки прямі заклики типу «Усі на вибори!», а й підбір певних фактів, які в конкретній ситуації змушують діяти адекватним чином; певні судження автора, що стимулюють читача діяти, тощо. Структура тексту, що виконує закличну функцію, найчастіше являє собою поєднання відомих для читача фактів, висновків, які переконують читача в необхідності діяти, або має форму безпосереднього предметного заклику.

Журналістський текст виконує зразу кілька функцій: евристичну, пізнавальну, аксіологічну, онтологічну, комунікативну, семантичну, розважальну.Текст, підготовлений журналістом, несе нові знання, оскільки він будується на добутих фактах дійсності, відповідно, виконує евристичну (пізнавальну) функцію.

У журналістському тексті відтворені самодинаміка світу і різні соціальні зрушення. У ньому висловлюється ставлення до світу, до іншого і до самого себе. Це дає підстави говорити, що текст виконує онтологічну функцію, оскільки торкається нашого буття.

Текст включаються і в прагматичні відносини. Це простий і зручний засіб комунікації. Він здатний передати різноманітність нюансів емоційних, психічних, естетичних властивостей. Журналістський текст зручний для сприйняття, конкретний.

Працюючи над ним, журналіст думає про його смислову структуру, вибудовує логічні схеми описового, узагальненого і подієвого типів, ідейно-естетичної спрямованості. Можливості тексту розширюються, якщо в ньому присутній смисловий підтекст або контекст. Журналістський текст у цьому випадку виконує семантичну функцію.

Розважальна функція створює можливості для відпочинку, зняття напруги, отримання естетичного задоволення.


ТЕМА 2. КАТЕГОРІЇ ТЕКСТУ

1. Семантика тексту.

2. Види інформації в тексті.

3. Підтекст.

4. Контекст.

5. Семантико-структурна єдність тексту.

6. Засоби зв’язку в тексті.

7. Структури тексту.

1. Розглядаючи текст як форму існування твору, необхідно завжди мати на увазі його семантику. Семантика тексту – це характеристика його відношення до дійсності (що відображено в тексті, в чому його смисл).

Семантичну будову тексту утворюють елементи значення, що містяться в тексті. Вона враховує також кількість тем тексту, його «змістових ядер». При цьому ми розрізняємо «мікротему», тобто мінімальне неподільне змістове ядро і «мікротему», яка може розвиватися через дві та більше мікротем.

Семантичний аспект мовних одиниць виявляється на трьох рівнях – віртуальному (значення мовних одиниць), контекстуальному (відносно завершений смисл синтагм і речень) і текстуальному (завершений автономний смисл цілісного тексту).

Таким чином, при семантично-інтонаційній градації елементів висловлення можна визначити такі ступені: 1) акцентно виділене слово; 2) акцентно невиділене слово з функцією семантичного зв’язку; 3) інтонаційно нейтральне слово; 4) інтонаційно «затінене» слово у функції проклітики чи енклітики.

2. Термін «інформація» вживається у двох значеннях: загальноприйнятому (побутовому) і термінологічному. Під інформацією в першому значенні розуміється всяке повідомлення, оформлене як словосполучення номінативного характеру. Це може бути речення, у якому повідомляються якісь факти, сполучення речень (надфразна єдність і абзац), цілісний текст. Інформація в такому розумінні звичайно ототожнюється з номінацією, змістом.

Інформація(віл лат. – пояснення, виклад) – дані, передані одними людьми іншим усним, письмовим або яким-небудь іншим способом, а також сам процес передачі або отримання цих даних.

Аналіз різних видів інформації, проведений на офіційно-ділових, газетних, художніх, публіцистичних текстах, показав, що інформація як основна категорія тексту різна за своїм прагматичним призначенням. Доцільно розрізняти інформацію: а) змістовно-фактуальну, б) змістовно-концептуальну, в) змістовно-підтекстову.

Змістовно-фактуальна інформація містить повідомлення про факти, події, процеси, що відбуваються, що відбувалися, які будуть відбуватися в навколишньому  світі, дійсному або уявленому. У такій інформації можуть бути дані про гіпотези, висунуті ученими, їхні погляди, усякі зіставлення про факти, їхня характеристика, різного роду припущення, можливі рішення поставлених питань та ін.

Змістовно-концептуальна інформація повідомляє читачу про індивідуально-авторське розуміння відносин між явищами, описаними засобами змістовно-фактуальної інформації, розуміння їхніх причин, їхньої значимості в соціальному, економічному, політичному, культурному житті народу, включаючи відносини між окремими  індивідуумами, їх складної психологічної естетико-пізнавальної взаємодії. Така інформація являє собою творче переосмислення зазначених відносин, фактів, подій, процесів, що відбуваються в суспільстві й представлені письменником у створеному ним уявленому світі.

Змістовно-концептуальна інформація – це задум автора плюс його змістовна інтерпретація. Цей вид інформації знімає ентропію (міру невизначеності інформації) естетико-пізнавального плану.

Змістовно-підтекстова інформація являє собою приховану інформацію, що витікає зі змістовно-фактуальної інформації завдяки здатності одиниць мови породжувати асоціативні й конотативні значення, а також завдяки здатності речень усередині змістовно-фактуальної інформації прирощувати зміст.

Змістовно-підтекстова інформація – факультативна інформація, але коли вона присутня, то разом зі змістовно-фактуальною інформацією утворить своєрідний текстовий контрапункт.

Також інформацію поділяють на регіональну й універсальну, яка має федеральне або світове значення. Перша бере свій початок з потреб конкретної аудиторії. Друга має бути корисна і соціально значуща для країни в цілому. У тому разі, коли в регіоні відбувається щось сенсаційне, регіональна інформація стає набуттям всього світу.

За ступенем суспільної значущості розрізняють інформацію масову, соціальну, особистісну. Журналістська інформація являє собою інтерес не тільки для спеціалістів (учених, військових, політиків, економістів), але й для широкого загалу. Специфіка цієї інформації визначається її ретрансляторами – ЗМІ і самими журналістами, особистість котрих накладає відбиток на їх твори.

Журналістська інформація може бути зафіксована у тексті або зображенні (рухомому або нерухомому), фото, відео, вербальних знаках.

3. Підтекст – прихований, внутрішній зміст висловлювання, прихована суть думок і почуттів, що випливає з тексту, виявляється в діалогах, репліках, авторських ремарках. Підтекст існує тільки у зв’язку з вербально вираженим змістом, супроводить і водночас частково чи повністю змінює його. Підтекст зумовлений деформуванням прямого змісту словесних значень під впливом контексту і позамовних факторів – відтворюваної ситуації, позиції мовця, його комунікативної мети. Підтекстова інформація виникає завдяки здатності мовних одиниць виражати, крім основного значення, ще й додаткові – семантичні, стилістичні, емоційно-експресивні, – викликати асоціації, набувати додаткових значень внаслідок взаємодії з іншими мовними одиницями в структурі тексту.

В основі підтексту лежить здатність людини до паралельного відтворення дійсності одночасно мінімум у двох площинах. Підтекст – це інший план повідомлення, який створюється не довільно, а тими ж засобами, що й основний план. До таких засобів належать: лексичні засоби (метафора, метонімія, перифраз, порівняння тощо); ситуативні засоби (факти, події, раніше згадані); асоціативні засоби (поняттєві, емоційні зв’язки, які виникають між тим, про що йде мова, і досвідом автора або реципієнта).

Завдання автора – прогнозувати можливі підтексти і знімати їх через зміну структури тексту, якщо ці підтексти небажані.

Підтекст застосовується здебільшого у творах художньої літератури і публіцистики, де зміст виражено не тільки логічними поняттями, а й системою образів.

4. Контекст (лат. — тісний зв’язок, сплетення) 1. Лінгвістичне оточення певної мовної одиниці, умови й особливості вживання її в мовленні. 2. Відрізок, частина тексту писемної чи усної мови з закінченою думкою, який дає змогу точно встановити значення окремого слова чи виразу, що входить до його складу.

Контекст – це і відносно завершена частина тексту чи висловлювань, у межах якої оптимально виявляє себе смисл і значення окремого слова, фрази, образного вислову. Відомо, наприклад, що поза своїм контекстом, його стилістичними та смисловими зв’язками, цитата може втрачати первісне значення, набути іншого, не властивого їй змісту.

У науці набули поширення лінгвістичні, стилістичні поняття контексту як засобу ідентифікації лексичного чи стилістичного значення слова, звороту, тропа.

Оскільки в найзагальнішому визначенні функціями мовної одиниці є її: 1)відношення до дійсності; 2)відношення до інших мовних одиниць її рівня та рівнів вищого і нижчого підпорядкування, то прийнято розрізняти два види контексту: екстралінгвістичний (позамовний, тобто зовнішньоситуативний) і лінгвістичний (мовний).

В екстралінгвістичний (позамовний, зовнішньоситуативний) контекст входять усі умови, за яких відбувається мовне спілкування. Висловлення залежить від конкретного оточення і кожного разу може змінюватися зі зміною його, часом набуваючи в різних ситуаціях протилежного значення. Тому оцінювати висловлене треба завжди з урахуванням конкретної ситуації. Ситуація є категорією змінною, як і саме життя. Проте існують типові ситуації, що й дає змогу говорити про типологію ситуативних контекстів. Виділяють такі типи ситуативних контекстів: 1)одиничний ситуативний контекст – висловлене має сенс тільки в даній ситуації і ні в якій іншій; 2)типовий ситуативний контекст – висловлення сприймається правильно тільки в певних ситуаціях, зрозумілих частині мовців (за фахом, інтересами, уподобанням тощо); 3)соціально-історичний контекст. У його межі входять не тільки конкретні умови висловлювань, а й події, процеси, факти, дати, оцінки чи прогнозування з огляду на філософсько-світоглядні та соціально-ідеологічні позиції мовців, історико-національні пріоритети, духовно-культурні цінності, сьогочасні смаки й уподобання мовців.

Лінгвістичним (мовним) контекстом називається така сукупність фіксованих умов, за якої зміст певної мовної одиниці є однозначним.

Отже, контекст – це загальний зв’язний текст, логічно завершений уривок писемної чи усної мови.

5.Єдність, або когерентність, як зазначалося вище, є однією з основних ознак тексту. Вона відображається у логіко-семантичній, граматичній та стилістичній співвіднесеності та взаємозалежності, які складають речення. Семантико-структурна єдність проявляється у текстах максимально або мінімально. Згідно з цим розрізняють: тексти 1-го ступеня когерентності – тексти, які складаються з повноструктурних автосемантичних, синсемантичних речень або поєднання тих чи інших; тексти 2-го ступеня когерентності. Для цих текстів властиві деякі ускладнення у плані логіки семантичного та синтаксичного співвідношення речень; тексти 3-го ступеня когерентності. Когерентність деяких текстів проявляється більш чітко при упущенні деяких компонентів, які не вписуються у структуру тексту; тексти 4-го ступеня когерентності. Ці мовні побудови важко назвати текстами, тому що усі складові компоненти автоматичні і не пов’язані один з одним ні у логіко-семантичному, ні у синтаксичному плані.

Текст як семантична структура має аналізуватися в кількох загальних аспектах, що відбивають суть комунікативного процесу. Перший аспект – це аналіз тексту з позицій автора.

Будь-який текст є результатом акту авторської предикації (судження) у графічно-знаковій формі.

Механізм процесу творення тексту має логіко-психологічний і семантичний аспекти, пов’язані з особливостями акту предикації.

Логіко-психологічний механізм текстотворення працює тільки в умовах діяльності мовця і забезпечується дією усіх тих факторів, які зумовлюють діяльність людини взагалі і знакову активність зокрема. Таким чином, окрім будови, механізм текстотворення має ще й функціональний аспект.

Отже, системно-структурна організація будь-якого тексту, має системне (будова) і функціональне (знакова діяльність) забезпечення в період предикації змісту тексту.

Нижче подаємо поетапний реальний процес текстотворення з корекцією на професіональну роботу. Функціонування логіко-психологічного механізму відбувається на кількох рівнях:

1.Рівень дотекстової предикації, пов’язаної з долокутивним актом предикації висловлювання (твору) (1-й рівень предикації). У професіональному мовленні це етап збору матеріалу та імітації мотивації (необхідності написання) твору.

Для розуміння цього рівня предикації необхідно мати на увазі одну річ: людина ніколи не пише текст просто так, її система знакових дій завжди включена в структуру загальної діяльності. Текстотворення – не самоціль, воно лише знаряддя, засіб досягнення мети, породженої мотивом усієї діяльності. Під дією мотиву, який опредмечує потребу людини або обставин зароджується думка. На початковій стадії появи думки в її змісті «закладена» і та його частина, яка пізніше стане змістом твору, а значить і тексту. Тобто, зміст тексту є компонентом у системі загального змісту думки, «покликаного до життя» мотивом і ситуацією спілкування.

2. Рівень дотекстової локутивної внутрішньомовної предикації (2-й рівень предикації). У професіональному мовленні це період імітації формування комунікативного задуму, комунікативної мети, це розробка теми. У цей період предикації серед образів розгорнутих мовних одиниць, які існують внутрішньо, у згорнутій формі, формуються паралельно такі ж образи графічно-знакових текстових одиниць. Цей рівень пов’язаний з аналітико-синтетичною діяльністю мозку людини, спрямованою на обробку змісту думки і вичленування з нього, зокрема, змісту майбутнього тексту. Це рівень аналізу, розробки того фактичного матеріалу, який був зібраний на першому рівні предикації.

3. Рівень локутивної явної мовно-текстової предикації (3-й рівень предикації). У професіональному мовленні це розкриття теми, імітація процесу вибору форми вираження, текстових засобів.

Під явною предикацією необхідно розуміти віднесеність тексту до дійсності. Це рівень розкриття змісту тексту. Рівень словесно і писемно (або в іншій формі) вираженого змісту.

6. Для поєднання частин тексту використовуються такі зв’язки: 1)змістові, логічні і психологічні: а)єдність місця, часу, дійових осіб; б)зв’язок з минулим і майбутнім (єдність сюжету); 2) літературні, риторичні засоби зв’язку: а)прийоми композиції; б)дотримання законів жанру; в)побудова компонента тексту як риторичної фігури; 3)лексичні засоби зв’язку: а)вибір вдалого доречного слова, використання синонімів; б)асоціативний вибір слів; в)займенникові заміни іменників; г)вживання антонімів, професійної, іншомовної лексики; д)вживання фразеологізмів; е)слова-узагальнення; 4)граматичні зв’язки: а)сполучники їх повтор; б)співвідношення із сполучниками займенників, прислівників; в)питальні речення і відповіді на них; г)побудова тексту з однорідними членами речення; д)паралельний, ланцюжковий зв’язок речень (в загальному розумінні); е)вставні одиниці; 5)стилістичні зв’язки: (увесь текст необхідно витримати в єдиному стилі; 6)інтонаційні засоби (можна виділити через усну презентацію тексту).

7. Текст має багатоаспектні авторську (з погляду автора) і перцептивну (з погляду реципієнта) структури. Кожна з цих структур у певному аспекті є варіантом. До таких варіантних структур належать архітектонічна й семантична. Остання охоплює тематичну структуру, котра теж має варіанти: 1)фактологічну, 2)композиційну, 3)логіко-поняттєву, 4)емоційно-експресивну, 5)інформаційну, 6)комунікативну, 7)психологічну структури. Семантична структура виражається також через образну й мовно-абстрактну структури, які існують у вигляді графічно-знакової структури.

1)фактологічна структура. Основою цієї структури є логіко-поняттєві й асоціативні зв’язки між фактами. Елементом структури виступає факт. Фактологічна система тексту – річ відносна, оскільки те, що автор вважає фактом, для читача може й не бути таким. Членування змісту тексту на факти залежить як від об’єктивних факторів (видільна роль рубрики, заголовка; архітектонічні елементи тексту, що допомагають виділити факт; мовні засоби, які виділяють факт, і т.д.), так і суб’єктивних: читач вважає фактом щось, що його цікавить, хоч воно у тексті і не виділене чітко як факт.

1.1)тематична авторська структура. Тематичній структурі протиставляється атематична структура, в якій відсутні будь-які тематичні зв’язки. Для нормального мовлення в цілому атематизм невластивий. Він може бути результатом побічних, не мовленнєвих впливів на мовця або результатом невдалого редагування текстів, наприклад, пов’язаного зі скороченнями авторського твору.

Тематична структура охоплює весь текст і виявляється у тематичних зв’язках між фразами. Кожна наступна фраза має бути зв’язана з попередньою тематичним зв’язком. Тематичні структури бувають однорідні й неоднорідні. Однорідною структурою називається така тематична структура, яка має одну тему, що проходить через усі фрази. При цьому в тематичній структурі можуть бути наявні тематичні відхилення не більше ніж на одну фразу. Інакше виникнуть побічні теми й однорідна тематична структура перетвориться в неоднорідну. Неоднорідною тематичною структурою називається така структура, яка має мінімум дві теми, одна з яких може бути основною. Неоднорідна тематична структура, в якій важко виділити основну тему, називається аморфною.

1.2)тематична перцептивна структура. Ця структура залежить насамперед від особливостей перцепції тексту. Через це вона надміру індивідуалізована. Ця структура завжди є варіантом тематичної авторської структури. Чим більш неоднорідна тематична авторська структура, тим більш варіативною буде тематична перцептивна структура. Так, аналізований текст може мати кілька таких перцептивних структур, що безперечно є явищем негативним, оскільки це свідчить про неоднозначність змісту тексту. Як видно зі схеми, дев’ять тем можуть стати основою тематичної перцептивної структури (дивлячись, який читач на що зверне увагу).

2)композиційна структура. Композиція аналізованого тексту може розглядатися в межах кожної теми. Це змістова структура конкретної теми. Так, тема тексту може мати таку композицію: 1)констатуючу частину; 2)деталізуючу частину.

Ця композиція тільки частково репрезентує зміст тексту, оскільки текст багатотемний. Фактично текст має кілька різнотемних композиційних структур, що безперечно є явищем небажаним.

На рівні перцепції композиція тексту в межах певної теми буде сприйнята за тої умови, якщо тема буде виділена реципієнтом.

2.1)архітектонічна авторська структура. Оскільки архітектоніка покликана виражати композицію твору, то архітектонічна структура повинна своїми елементами відбивати композиційні елементи.

У цілому текст має просту архітектоніку: рубрика, що виділяє тему; заголовок, що репрезентує тему, і текст, абзаци якого деякою мірою виражають лише тематичну будову твору, а не композицію конкретної теми. Два елементи архітектоніки тексту – рубрика і заголовок – можуть виконати інформаційно-пошукову і темовидільну функцію. Оскільки рубрика і заголовок перебувають у предикативному асоціативному зв’язку, то вони репрезентують тему. У результаті тематична і композиційна перцептивні структури можуть зовсім не збігатися з авторськими структурами.

3.1)логіко-поняттєва авторська структура. Дана структура протиставляється алогічній структурі, яка може бути результатом різних порушень нормального мовленнєвого акту або результатом незграбного втручання редактора в текст.

Логіко-поняттєва структура, що лежить в основі тематичної змістової структури і зумовлює її, має такі зв’язки: предикативний зв’язок, що існує між поняттями, з яких складається предикат як продукт судження людини про щось. Мовно предикат може виражатися від одного речення до системи речень, що покривають весь твір. Предикативним зв’язком можуть бути зв’язані такі компоненти змісту, які виражають: актанти (діючі ролі – підмети, додатки), реляції (причина, допустовість, умова, мета), атрибути (означення, присудок, обставина способу і міри та ступеня), координати (місце, час); логічний ієрархічний зв’язок, що виражає співвідношення цілого і частини; предметно-категоріальний зв’язок виражає категоріальне співвідношення між предметами; ситуативний зв’язок, який існує між поняттями, що пов’язані лише ситуацією, – простором, часом.

Найбільш «підступний» зв’язок – це предикативний, оскільки він непомітно для мовця спричинює тематичні відхилення. Логічний предикативний зв’язок мовно виражається переважно складними реченнями й існує на стикові головних і підрядних речень.

3.2)логіко-поняттєва перцептивна структура. Розуміння реципієнтом логічних зв’язків між фразами залежить від багатьох причин і зокрема від мовної вправності автора, тематичної структури тексту. Чим більш неоднорідний тематично текст, чим більш він мовно незграбний, тим більша ймовірність, що читач не зможе легко вловити логічні зв’язки між фразами, а це вплине на загальне розуміння змісту тексту.

4)емоційно-експресивна структура тексту. Емоції, які вкладає автор у свій текст, можуть бути різними. Єдина вимога, що емоції, виражені попередньою фразою, не повинні контрастувати з емоціями наступної фрази або заважати її нормальному розумінню. Крім того, емоції фрази, що стосуються предмета розповіді, не повинні суперечити емоційному соціальному досвідові щодо даного предмета. Зачіпаючи емоції читача, автор зачіпає найтонші струни його душі, від звучання яких залежить подальше розуміння тексту.

У цілому емоційні стани людини поділяють на позитивні (+), негативні (-) і відносно нейтральні (0).

5.1)інформаційна авторська структура. Не будь-який текст є носієм інформації. Є тексти, котрі покликані виконувати суто організуючу, агітаційну функцію. Інформаційними є ті тексти, які несуть нові повідомлення для реципієнта. Безперечно, ми не можемо говорити, що є тексти геть позбавлені інформації, можна говорити лише про відносно неінформативні тексти. З цього погляду, семантична структура тексту являє собою співвідношення «даного» і «нового». «Дане», «відоме» у тексті не є зайвим, воно лише має бути доцільно використаним за своїм обсягом. «Дане» необхідне тільки тою мірою, якою воно готує до сприйняття «нового», тобто інформації. Якщо «даного», «відомого» забагато, то воно набуває такої властивості, як ентропія, тобто невизначеності, незрозумілості, для чого автор розповідає про вже відомі речі. Надмірна ентропія тексту призводить до втрати інтересу читача, він може припинити читати текст або послабити увагу для пошуку інформації, або відчути невдоволення від прочитаного.

5.2)інформаційна перцептивна структура. Ця структура часто може не збігатися з авторською, оскільки передбачити, що читачеві відомо, а що ні - важко. Необхідно дотримуватися правила золотої середини: щоб «дане» отримувача було більше за «дане» адресанта, без чого неможливе розуміння, і щоб «дане» отримувача було меншим «даного» адресанта, без чого інформація часто стає непотрібною. Текст має бути організованим так, щоб «дане» готувало читача до сприймання інформації. Якщо ж інформація може бути сприйнята і без уже відомого, то його треба уникнути.

6.1)комунікативна авторська структура. Основне призначення тексту – це вплив на людину. Вся його структура повинна бути пристосована до виконання цієї основної функції. Проблема щодо організації семантичної структури тексту була б знята, якби умови спілкування автора з читачем були завжди одні й ті ж. Насправді ж процес творення й сприймання кожного тексту неоднаковий, що й відбивається на його структурі.

Структура тексту в комунікативному плані залежить від характеру функції впливу на людину. У свою чергу цей характер залежить від таких факторів: 1)ситуації написання й сприймання тексту; 2)мотиву діяльності, в яку включена комунікація; 3)комунікативної мети; 4)комунікативного смислу тексту.

Різний характер упливу автора на людину дозволяє виділити функції-варіанти загальної функції комунікативного впливу.

7)психологічна авторська й перцептивна структури. Не завжди те, що говорить автор, буде адекватно сприйняте адресатом. Особливості породження і сприймання тексту зумовлені психологією співбесідників. Існують об’єктивні умови, які ускладнюють процес сприймання тексту. Відсутність безпосередньої комунікації обмежує автора та адресата у формах вираження й отримання змісту тексту. Поряд із діалогічним спілкуванням є «віяльне», під час якого дані про реакції аудиторії на текст можуть бути отримані лиш опосередковано і через деякий час. Об’єкт впливу при цьому спілкуванні – свідомість людей, розділених часом і простором, що передбачає особливу літературну обробку текстів.

Авторська психологічна структура тексту (тобто його зміст) повинна бути орієнтована на адресата з урахуванням психології його сприймання й розуміння. Авторська психологічна структура ніколи не може бути тотожною перцептивній психологічній структурі, але вона повинна наближатися до неї. Для цього автор повинен добре знати психологію сприймання тієї категорії читачів, якій адресується текст.


ТЕМА 3. ТИПИ ТЕКСТІВ

1. Теоретичні засади типології текстів.

2. Типи текстів і їх характеристика.

3. Різновиди журналістських текстів.

4. Оформлення різних типів текстів.

1. Типологія тексту, не дивлячись на своє центральне місце в загальній теорії тексту, дотепер ще розроблена недостатньо. Не визначені ще загальні критерії, які повинні бути покладені в основу типологізації. Об’єктивно це пояснюється багатоаспектністю і складністю самого феномена тексту, суб’єктивно – порівняно невеликим періодом розробки проблем тексту, коли вони стали складатися в загальну теорію. Головна складність полягає в тому, що при текстовій диференціації неправомірно виходити з якого-небудь одного критерію. 

Різні підручники й посібники по-різному трактують саме поняття «вид тексту». У літературі з теорії редагування є різні назви цього поняття: види текстів (А.Абрамович і Е.Лазаревич, К.Накорякова), групи текстів (Н.Сікорський), типи викладу (побудови) тексту (А.Мільчин). Так само по-різному проведено й класифікацію текстів: їх поділено на 4 види (А.Абрамович і Е.Лазаревич), на 3 види (А.Мільчин, К.Накорякова, Н.Сікорський). Причому ці типи не завжди збігаються. Наприклад, А.Абрамович і Е.Лазаревич виокремлюють описовий, розповідний тексти, текст-роздум, текст-визначення. Опис, розповідь і роздум виокремлює також Н.Сікорський, але зазначає, що в ці види тексту входить і визначення (в різні види). К.Накорякова включає визначення в роздум, а А.Мільчин пише про розповідний, описовий і пояснювальний типи викладу.

Таким чином, такі види текстів, як розповідь, опис, роздум (пояснення), визначення (дефініція), що їх виділили і докладно розглянули у своїх посібниках К.М.Накорякова, А.В.Абрамович і Е.А.Лазаревич, Н.М.Сікорський, А.Е.Мільчин, з погляду комунікативної лінгвістики і стилістики тексту доречніше все ж розглядати як функціональні типи мовлення, а не типи (види тощо) текстів.

Поняття «тип тексту» в даний час прийнято як робочий термін у сучасних дослідженнях з теорії тексту, зокрема в лінгвістиці тексту. Позначає він емпірично існуючі форми маніфестації текстів. Розбіжності в тлумаченні поняття «тип тексту» ще досить великі. Воно трактується то дуже вузько, то надто широко (наприклад, кулінарний рецепт як тип тексту і переклад як тип тексту).

Типологія текстів досить строката. Розрізняють функціональну типологію, предметом якої є соціальні функції і сфера вживання текстів, структурну типологію, основна мета якої – внутрішня організація системи текстів, і стилістичну, що досліджує співвідношення стилів і типів текстів.

На переконання Ф.Бацевича, типологія текстів, їх класифікація, жанрове розмаїття визначається такими критеріями: соціологічним, психолінгвістичним, комунікативним та функціонально-прагматичним. Кожний критерій зумовлює свій класифікаційний ряд текстів. Так, за соціологічним критерієм виділяються тексти двох типів – за формою втілення тексту (усні і писемні) і за типами функціонально-жанрових різновидів мовлення (розмовно-побутові, художньо-белетристичні, науково-популярні, епістолярні тощо). У межах психологічного критерію здійснюють класифікацію текстів за мірою спонтанності (спонтанні та підготовлені), за мірою алгоритмізації (фіксовані – заповнення формулярів, напівфіксовані (тексти-кліше), нефіксовані (тексти різних сфер діяльності людей) і за мірою експліцитності/імпліцитності у втіленні задуму (тексти державних документів (задум однозначний) і поетичні тексти (творчий задум без однозначної експлікації).

При орієнтації на різні критерії можна в первинній диференціації зупинитися на поділі текстів на: наукові і ненаукові; художні і нехудожні; монологічні і діалогічні; моноадресні і поліадресні і ін. Кожен з цих поділів реально існує, але з погляду загальної і єдиної типології вони некоректні: наприклад, художній текст, з одного боку, потрапить в групу ненаукових, а з іншого – одночасно в групи монологічних і діалогічних.

Переважна більшість авторів, що займаються проблемами тексту, при врахуванні чинників реальної комунікації відповідно до сфер спілкування і характеру віддзеркалення дійсності спочатку ділять всі тексти на нехудожні і художні. Нехудожні тексти характеризуються установкою на однозначність сприйняття; художні – на неоднозначність. І те й інше принципово важливо.

Крім того, тексти за формою подачі можуть бути усними (в основному в розмовно-побутовій сфері спілкування) і письмовими (у сферах офіційного, спеціального і естетичного спілкування).

Предметом подальшої розмови будуть тексти письмові. При цьому, оскільки в характеристику текстів неминуче включаються екстралінгвістичні чинники (чинники ситуації спілкування), то виникає необхідність звернення до таких понять, як комунікативний акт і мовний жанр. У цьому відношенні великий матеріал вже накопичений функціональною стилістикою, яка вивчає не абстрактні системи функціональних стилів, а їх мовні реалізації в текстах.

Німецький дослідник Е.Гроссе пропонує виділяти вісім класів письмових текстів: 1)нормативні тексти, які виконують функцію регламентації (закони, договори, свідоцтва про народження, шлюб); 2)контактні тексти, функцією яких є встановлення і підтримування контактів між людьми (вітальні листівки, листи-подяки); 3)групові тексти, які призначені для ідентифікації визначених груп людей (пісні конкретної партії); 4)поетичні тексти, функція яких полягає у вираженні художньої позиції автора (вірш, роман, комедія); 5)тексти із домінантою самовиразу є засобом поглибленого авторського аналізу свого власного життєвого досвіду, опису фактів власної біографії (щоденники, автобіографії); 6)тексти із домінантою спонукання (рекламні тексти, газетний коментар); 7)перехідний клас текстів, які одночасно виконують обидві функції, наприклад, спонукальну і передачі інформації (інформаційно-рекламні оголошення); 8)тексти із домінантою спеціальної інформації є засобом обміну інформації серед людей (наукові тексти, новини у ЗМК, прогноз погоди).

За  своєю   будовою  (з погляду набірного оформлення) текст може бути простим і складним.

Таким чином, можна виділити такі типи і різновиди текстів: простий і складний; текст художній і нехудожній; текст монологічний і діалогічний; текст прозовий і віршований; креолізований текст; тексти офіційні, спеціальні, науково-популярні, публіцистичні, художні; довідкові, інструктивні.

За стильовою орієнтацією виділяють різновиди текстів: офіційно-ділові тексти і їх різновиди: дипломатичні, законодавчі, адміністративно-канцелярські; наукові тексти і їх різновиди: власне наукові, науково-популярні, навчальні, довідкові, виробничо-технічні; публіцистичні тексти і їх різновиди: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні; рекламні тексти і їх мовні особливості; художні тексти і їх різновиди: прозові і ліричні (поетичні).

Для кожного типологічного класу текстів властиві єдині конструктивні параметри, що зумовлюються: 1)основною суспільно-комунікативною цілеспрямованістю в межах певної соціальної сфери спілкування; 2)змістом (предметом) комунікації, що виявляється в певній сфері спілкування; 3)ознаками ситуації, у межах якої здійснюється мовленнєве спілкування і 4)каналом спілкування, властивим певній комунікативній ситуації.

Варто зважати на те, що є різні види текстів у таких засобах масової інформації, як телебачення та радіо. Треба також мати на увазі, що той чи інший вид тексту в чистому вигляді використовують у ЗМІ нечасто – здебільшого в межах одного твору автор поєднує два-три види текстів.

2. Простим називається такий текст, для оформлення якого достатні в основному одна форма рядків (тобто всі рядки мають однакову довжину) і один шрифт. Такий, наприклад, текст більшості художніх творів у прозі. До складних же видів відносяться книжкові тексти, рядки яких будуються за особливою формою або для оформлення яких необхідно декілька шрифтів. Такі, наприклад, вірші, драматичні твори, тексти мовних словників, таблиці, формули.

Розрізняють два види простого тексту – суцільні, у якому немає елементів, що виділяються, і з виділеннями. Прикладом суцільного тексту можуть служити згадувані художні твори в прозі; прикладом тексту з виділеннями – підручник географії, в якому виділені деякі терміни, географічні назви і т.п.

Художні і нехудожні тексти. Сутнісними ознаками художньої і нехудожньої комунікації частіше за все називають: 1)присутність/відсутність безпосереднього зв’язку між комунікацією і життєдіяльністю людини; 2)відсутність /наявність естетичної функції; 3)експліцитність/імпліцитність змісту (відсутність/наявність підтексту); 4)налаштування на однозначність /неоднозначність сприйняття; 5)налаштування на віддзеркалення реальної/ нереальної дійсності (художні тексти представляють не модель реальної дійсності, а свідомо конструйовані можливі моделі дійсності).

Перші позиції в даному переліку займають ознаки нехудожніх текстів, другі – текстів художніх. Художні тексти мають свою типологію, орієнтовану на родо-жанрові ознаки.

Нехудожні тексти мають свою типологію: тексти масової комунікації; наукові тексти; офіційно-ділові тексти.

Художній текст будується за законами асоціативно-образного мислення, нехудожній – за законами логічного мислення. У художньому тексті життєвий матеріал перетвориться у свого роду «маленький всесвіт», побачений очима даного автора. Тому в художньому тексті за зображеними картинами життя завжди присутній підтекстний, інтерпретаційний функціональний план, «вторинна дійсність». Нехудожній текст, як правило, одновимірний і одноплановий, дійсність реальна й об’єктивна. Художній текст і нехудожній виявляють різні типи дії – на емоційну сферу людської особи і сферу інтелектуальну; крім того, у художньому зображенні діє закон психологічної перспективи. Нарешті, розрізняються ці тексти і за функціями – комунікативно-інформаційної (нехудожній текст) і комунікативно-естетичної (художній текст).

Текст монологічний і діалогічний. Монолог – форма мови (тексту), розгорнений вислів однієї особи. Діалог – форма мови, що представляє розмову двох або декількох осіб. В останньому випадку використовується і термін «полілог».

Текст монологічний – це текст, поданий від першої особи або особи – спостерігача з боку; також текст, поданий від імені невизначеного або позбавленого індивідуальності. Діалогічний текст звичайно представлений як поєднання реплік, що належать різним особам. Діалог існує і як самостійний публіцистичний або філософський жанр (наприклад, діалоги Платона).

Власне діалог є основною формою мови в драматичних творах, проте у принципі і монологічний текст (від автора) може включати діалогічні фрагменти. Діалогічні вкраплення у вигляді мови персонажів часто супроводжують тексти художньої прози. Це пряме використання діалогу.

Художній текст прозовий і віршований (ліричний, поетичний). В основі цього поділу лежить мовна організація тексту: прозовий текст – це мова уривчаста, розчленовування мови тут визначається смисловим і синтаксичним ладом і автоматично з нього витікає; віршований текст, або поетичний, – це мова періодична, ритмічно організована. Розчленовування у віршованому тексті суттєво відрізняється від розчленовування в прозовому тексті, що сприймається як суцільний текстовий простір.

Для віршованого тексту важливі не синтаксичні одиниці, а одиниці ритмічно організовані; це замкнуті компоненти, стягнуті перехресними римами. Одиниці розчленовування – це рядок, строфа, чотиривірш (або двовірш). Віршовані рядки не обов’язково збігаються з синтаксичними межами речень: вірш володіє метром (розміром). Це впорядковане чергування у вірші сильних і слабких місць, що по-різному заповнюються. Сильні і слабкі місця – це складові позиції, що чергуються у вірші, вони утворюють метр у вигляді дво- або трискладової стопи. Сильні місця метра займають наголошені склади, слабкі – ненаголошені. Проза – мова, не зв’язана метром і римою.

Спираючись на інтонаційний принцип у характеристиці лірики, Б. М. Ейхенбаум виділяє три типи: декламативний (риторичний), співучий (пісенний) і мовленнєвий. Причому власне художня роль інтонації значніше виявляється в ліриці співучого типу.

Риторичний і розмовний типи віршів представляють різні мелодики вірша. Мовна інтонація у вірші часто втрачає своє смислове і логічне забарвлення, піддаючись співучій деформації; наголоси в словах можуть зміщуватися, підкоряючись ритміці. Для вірша важливо через форму передати емоційний стан. Ритмічна форма вірша – це закріплені в розмірі емоційні інтонації. Більш того, сам розмір здатний передавати семантику віршованого рядка.

Художня проза в основному (без урахування перехідних випадків) представлена двома типами: класичною прозою й орнаментальною. Класична проза заснована на культурі семантико-логічних зв’язків, на дотриманні послідовності у викладі думок. Класична проза епічна, інтелектуальна; на відміну від поезії, її ритм спирається на приблизну співвіднесеність синтаксичних конструкцій; це мова без поділу на рівні відрізки. Орнаментальна (від лат. – прикраса) проза заснована на асоціативно-метафоричному типі зв’язку. Це проза «прикрашена», проза з «системою насиченої образності», з метафоричними красивостями. Така проза часто черпає свої образотворчі ресурси в поезії. Автори орнаментальної прози частіше виглядають своєрідними експериментаторами літературної форми: це або звернення до активного словоутворення, то до надмірної архаїчної синтаксису і лексики, то до гротескності зображення, то до імітації оповідної форми. У будь-якому випадку це гіпертрофоване відчуття форми, коли слово стає предметом лінгвістичного експерименту.

Креолізований текст. Повідомлення, поміщене в тексті, може бути представлене вербально (словесний текст) або іконічно, тобто образотворчо.

Основне завдання автора полягає в тому, щоб забезпечити реципієнту (в даному випадку читачу) найбільш сприятливі умови для розуміння тексту. Тому, враховуючи характер і призначення тексту, автор може варіювати своє звернення до тих або інших засобів висловлювання. Поєднання вербальних і невербальних, образотворчих засобів передачі інформації створює креолізований (змішаного типу) текст. Взаємодіючи один з одним, вербальний і іконічний тексти забезпечують цілісність і зв’язність твору, його комунікативний ефект.

Креолізовані тексти можуть бути текстами з частковою креолізацією і текстами з повною креолізацією. У першій групі вербальні й іконічні компоненти вступають в автосемантичні зв’язки, коли вербальна частина порівняно автономна й образотворчі елементи тексту виявляються факультативними. Таке поєднання знаходимо часто в газетних, науково-популярних і художніх текстах. Велика спаяність, злиття компонентів виявляється в текстах з повною креолізацією, у якому між вербальним та іконічним компонентами встановлюються синсемантичні зв’язки: вербальний текст повністю залежить від образотворчого ряду, і саме зображення виступає обов’язковим елементом тексту. Така залежність звичайно спостерігається в рекламі (плакат, карикатура, оголошення і ін.), а також у наукових і особливо науково-технічних текстах.

Іконічний компонент тексту може бути представлений ілюстраціями (фотографіями, малюнками), схемами, таблицями, символічними зображеннями, формулами і т.п.

У цілому образотворчий ряд у вигляді ілюстрацій художньо-образних, декоративних, пізнавальних і вербальних компонентів створюють єдиний образ креолізованого тексту як об’єкта вербальної і візуальної комунікації.

3. Сучасний український учений-стиліст А.О. Капелюшний виділяє такі різновиди журналістських текстів: 1)газетно-науковий, 2)експресивно-публіцистичний, 3)інформативно-аналі-тичний, 4)інформативно-діловий, 5)інформативно-експресивний, 6)нарисовий, 7)неофіційно-інформативний, 8)офіційно-інформативний, 9)репортажний, 10)узагальнювально-директивний, 11)урочисто-декларативний, 12) фейлетонний (сатиричний).

1)у газетно-науковому тексті активними є спеціальні терміни, які, проте, розраховані на найширше коло читачів і тому вжиті у спрощеному значенні. Тут відбувається й так званий процес метафоризації деметафоризованого терміна. Активно використовують засоби мовної експресії, пов’язані із завданнями популяризації наукових досягнень. У межах газетно-наукового різновиду виокремлюють основний тип газетно-наукового тексту, для якого характерна провідна ідея лінія власне наукового твору та нечасті експресивні включення елементів інших стилів, а також додаткові різновиди: спеціалізований, експресивний, публіцистичний, літературно-розмовний.

2)експресивно-публіцистичний різновид журналістського тексту може використовувати найрізноманітніші стилістичні засоби, але добирає й організовує їх якісно по-новому, специфічно, відповідно до свого особливого завдання – відвертого, аналітично обґрунтованого та емоційно насиченого, експресивно посиленого утвердження суспільно важливої ідеї. Єдність аналітичного, об’єктивного та емоційного, суб’єктивного характеризує й композицію цілого тексту, і стилістичний ритм частин, і переходи між ланками змістової структури, й окреме висловлювання, при цьому відчутним є примат аналітичних засад, саморозвитку думки. Як засоби експресії в експресивно-публіцистичному тексті використовують полемічний та ін. різновиди експресивного запитання, іронічне цитування, експресивне перебільшення, повтори й паралелізми, зіставно-протиставну кореляцію, експресивні метафори, емоційно-оцінну лексику, уточнювально-посилювальні «нанизування», образні фразеологізми й крилаті слова, емоційно-експресивні синтаксичні конструкції, ритміко-інтонаційну організацію та багато ін. стилістичних засобів.

3)інформативно-аналітичний різновид журналістського тексту поєднує в собі риси офіційно-інформативного та офіційно-ділового різновидів з рисами наукового тексту в особливому синтезі, функціонально спрямованому на читача-нефахівця, який аналізує закономірності сучасного суспільного життя в його специфічних сферах. Інформативно-аналітичному текстові властиві аналітичне переорієнтування фактологічного й конкретизація узагальненого аналітичного матеріалу; неповнота й часткова «розмитість» аргументації, а також активність аналітичних значень у «неаналітичних» одиниць мовлення; функціональна двоплановість науково-поняттєвих і ділових номінацій («загальнозрозуміла термінологія»).

4)інформативно-діловий різновид журналістського тексту є певним синтезом елементів офіційно-інформативного різновиду газетного тексту та офіційно-ділового тексту, також представленого в газеті, але самостійного щодо неї. Як і для офіційно-інформативного тексту, для інформативно-ділового характерні об’єктивність, беземоційність, безобразність, безекспресивність, семантична одноплановість на всіх мовних рівнях, номінативний характер мовлення, поєднання ускладненості й стандартизованості синтаксису, активність багаточленних номінативних словосполучень поняттєвого характеру. Водночас синтаксис інформативно-ділового мовлення позначений порівняно більшою ускладненістю, активністю ділової й почасти спеціальної термінології, великим обсягом перелічених рядів, відносною активністю синтаксичних конструкцій, які передають причинно-наслідкові зв’язки. На відміну від власне офіційно-ділового мовлення, інформативно-ділове не використовує форм «теперішнього припису» та «інфінітива розпорядження», замінюючи їх теперішнім і минулим констатувальним, як активним, так і пасивним, зокрема, використовуючи дієприкметник.

5)інформативно-експресивний різновид журналістського тексту базується на фактах, які здебільшого не мають яскравої незвичності, глобального суспільного значення, але є актуальними для газети. А отже, для масової аудиторії ця фактологічна інформація має послаблену активність і тому вимагає стилістичних засобів привернення уваги й зацікавлення читача. Це обумовлює активність засобів мовленнєвої експресії. Система засобів експресії в межах цього тексту має переважно поверхову структуру, розрахована на негайний прямий уплив, діє відверто, не приховуючи своєї другорядної ролі. Інформативно-експресивний текст – сфера найбільш активного виникнення стандартних експресем і водночас народження нових, які також швидко «старіють», перетворюються на стандартні. Тому в інформативно-експресивному тексті існує певний дефіцит внутрішніх ресурсів експресії. Тут діє закон нестійкої, динамічної рівноваги стандартних і свіжих експресем. Експресивні засоби інформативно-експресивного тексту досить різноманітні для того, щоб чинити опір наступові штампів. До таких засобів належать експресивний порядок слів. Конкретно-образні деталі, неглибока експресивна метафора, активність емоційно-оцінних засобів, експресивних перифразів, а також тенденція до використання «народних» слів (либонь, буцімто тощо), відносна активність експресивних синонімічних та напівсинонімічних рядів, узагалі активність посилювальних експресаторів, експресивних синтаксичних конструкцій на тлі інформативно-аналітичного синтаксису.

6)нарисовий різновид журналістського тексту є синтезом елементів експресивно-публіцистичного та репортажного різновидів тексту на порівняно вищому якісному рівні. Нарисовому текстові властиві особлива концентрація й розмаїтість функціонально єдиноспрямованих стилістичних засобів, витонченість і складність стилістичного малюнка. Тут більшою мірою виявляється індивідуальність авторської манери, підвищуються вимоги до органічної стилістичної єдності цілого за стилістичної розмаїтості частин. Особливо важливого значення набувають майстерність стилістичного синтезу образного й логічного, розмовного й книжного; майстерність глибокого й тактовного, правдивого й переконливого для читача розкриття внутрішнього світу невигаданого героя; поєднання літературно-образної стилізації з власне газетним мовленням; нечасті, але стилістично дуже цінні інкрустації справжніх художніх деталей, які відзначаються надзвичайною місткістю змісту, що не вичерпується поняттєвим аспектом значення, великою мірою підтекстного.

7)неофіційно-інформативний різновид журналістського тексту має дуже широкий діапазон засобів. В основі його лежить власна експресія факту. У цьому тексті активно виявляється розповідна манера викладу, для якої характерні загальна спрощеність синтаксису, розчленування складних речень, лінійний зв’язок речень у часовій послідовності, активність особових форм дієслова, переважне використання дієслів і дієслівно-іменних сполучень конкретних значень. Для цього різновиду характерна редукція подієвих ланок і описових деталей, що також спрощує синтаксис  і підвищує динамічну експресію тексту. Крім лінійно-розповідної, дуже активна ситуативно-розповідна структура тексту. Для останньої характерний складніший, багатовимірний зв’язок речень (хоча він часто не експлікований) і внутрішньої структури речення, активність форм теперішнього часу в різних функціональних аспектах і різні варіанти взаємодії форм теперішнього й минулого, які подають інформативний матеріал у часовій рельєфності. Власне аналітичні елементи тут звичайно перебувають в експресивній рамці, і їх утеплено в розповідно-описові. Широко використовують стилістичні засоби комізму й різні способи експресивної стилізації. Особливо актуальна стилістична манера невимушеного літературно-ввічливого («інтелігентного», «світського») розмовного мовлення, яке поєднує помірковано-книжний синтаксис із активністю розмовних інтонацій, розмовні граматичні структури з нейтральною та книжною лексикою, визнає нечасте використання розмовної лексики й фразеології, уникає грубої просторічної лексики, у міру вживає книжну фразеологію, зокрема в комічній трансформації.

8)офіційно-інформативний різновид журналістського тексту. Специфіку такого тексту визначають завдання гранично стислого, об’єктивного, правдивого, точного відтворення фактологічної інформації, насамперед подієвої, відповідно до офіційного етикету. Офіційно-інформативне мовлення відзначається беземоційністю, безсуб’єктивністю, безобразністю, безекспресивністю й семантичною одноплановістю на всіх мовних рівнях. У побудові мовлення загалом панує особлива стандартна структура подієво-фактологічної фрази, яку можна подати повно й неповно, але в будь-якому разі виявляється її специфічність.

9)репортажний різновид журналістського тексту. Для нього характерним є принцип поєднання конкретної образності з фактологічною достовірністю, активності авторського суб’єктивного чинника з об’єктивністю, документальністю, зображувальності з виявленням відвертої авторської аналітичної думки. Активність функції конкретно-образного зображення виявляється і в доборі слів та інших одиниць мовлення, і в їх синтаксичній організації, у розташуванні словосполучень, і в їх цілеспрямованій взаємодії на різних рівнях. З виявлення авторського «я» пов’язані особливості «теперішнього репортажного», описово-розповідна актуалізація форм минулого часу, семантична конкретизація мовлення в цілому і в окремих елементах, особливі принципи композиційного розташування й поєднання мовленнєвих шарів різної стилістичної належності: опису, розповіді й роздуму; власне авторської й невласне прямої мови, експлікованого та внутрішнього мовлення; монологу й діалогу; книжного й розмовного мовлення тощо. Репортажеві притаманні свої стилістичні ритми й прийоми стилізації, а функціонування мовлення в ньому тісно пов’язане з внутрішнім розвитком змісту, з композицією цілого.

10)узагальнювально-директивний різновид газетного тексту пов’язаний з узагальненим відображенням дійсності в констатуальному, проблемно-аналітичному, перспективно-оцінному й директивно-пропагандистському планах. Відповідно тут активно виявляють себе категорії збірності й множинності на рівні як слова, так і словосполучення та речення. Для узагальнювально-директивного тексту характерні активність однорідних структур і специфічне поєднання функцій супідрядності й підрядності в ряді однорідних членів, а також багатоступеневі однорідні структури. Ускладнення речення відбувається переважно через ці побудови за простої каркасної структури. Особливу роль відіграє абзац як надфразна єдність, що здебільшого є наслідком розчленовування потенційно однієї ускладненої фрази. Всередині абзацу панують зв’язки супідрядності й підрядності, причому останні здебільшого структурно не експлікуються, хоча випадки експлікації можливі. Для узагальнювально-директивного тексту характерний монументальний тон, оцінне забарвлення часто набуває більш чи менш сильного патетичного звучання. Чимало засобів інтелектуально- й емоційно-оцінної експресії та експресії посилення має модальну спрямованість. Крім прямого вираження вольових засад у модальних та імперативних формах, є чимало засобів напівпрямого й непрямого передавання директивних настанов. В узагальнювально-директивному тексті активно діє принцип повторюваності в різних варіантах як змісту, так і засобів його вираження. Емоційно-експресивні й модально-директивні елементи базуються на узагальненій фактології та на аналізі й діють на загальному тлі збірно-констатувального аналітичного мовлення.

11)урочисто-декларативний різновид газетного тексту є прямим чи опосередкованим декларуванням принципів і побажань. Гасла й привітання мають тут характер побажання та декларативного утвердження принципів. У цьому тексті виявляє активність своєрідна категорія побажального волевиявлення. В одних випадках вона експліковано виражена за допомогою лексичних засобів і через лозунгово-побажальні форми, особливо в завершальних частинах тексту. В інших випадках – більш опосередковано, дипломатично. Для урочисто-декларативного тексту характерна активність мовних засобів опосередкованого, напівприхованого вираження побажальних і причиново-наслідкових значень та взаємодії цих значень. Урочисто-декларативний текст має багато спільних рис із узагальнено-директивним різновидом газетного тексту.

12)фейлетонний (сатиричний) різновид журналістського тексту. Специфіку фейлетонного тексту створює комічний спосіб реалізації суспільно актуальної проблематики й фактології. Внутрішню й зовнішню стилістичну цілісність фейлетону, побудованого на контрастах, на суперечностях, забезпечує сатиричний задум, «хід» і пов’язані з ними прийоми комічної стилізації. Комічна стилізація базується на навмисному порушенні стандартних мовностилістичних норм за допомогою різних прийомів і деталей, які виявляють одночасне існування в змісті мовлення «двох логік» – логіки здорового глузду й «логіки» сатиричних персонажів. Сатиричний персонаж у змістовому плані спрощений, комічно загострений, і його мовлення є мовною маскою, яку іронічно зриває автор. Активно використовують автори фейлетонних текстів прийоми комічної реалізації (підмінювання компонентів, структурні трансформації, контамінації та ін.) стійких образних метафор, фразеологізмів і близьких до них словосполучень, літературних цитат, афоризмів; прийоми комічної гіперболізації, виявлення внутрішньої форми, створення комічних неологізмів, прийоми іронічної евфемізації тощо.

4. Існує низка технічних вимог до оформлення простого тексту, дотримання яких полегшує читання і розуміння прочитаного. Наведемо найважливіші з них.

Пропуски між словами в межах кожного рядка повинні бути рівномірними. Недопустимі ні дуже вузькі пропуски, при яких слова зливаються, ні дуже широкі, при яких текст здається розірваним, – в обох випадках читання утруднюється. За технологічною інструкцією нормальним вважається пропуск, ширина якого рівна половині кегля шрифту, проте допускається рівномірне зменшення пропусків до ¼ або збільшення до ¾ кегля. При цьому не повинно бути різкої різниці у величині пропусків у сусідніх рядках. На думку багатьох фахівців, нормальним слід вважати пропуск, який дорівнює 1/3 кегля шрифту (такий пропуск прийнятий у багатьох зарубіжних країнах).

Початок абзаців необхідно оформляти у всьому виданні однаково і робити їх виразно помітними. Звичайним прийомом, що показує початок абзацу, є відступ. Залежно від довжини рядка нормальний розмір абзацного відступу міняється: при короткому рядку добре помітний і тому достатнім є відступ, який дорівнює кеглю шрифту; при збільшенні довжини рядка відступ також необхідно збільшити в півтора-два рази.

Є ще одна вимога до оформлення простого тексту, котра є настільки обов’язковою і настільки захищено багатовіковою традицією, що про неї часто навіть і не згадують: всі рядки на шпальті (за винятком початкових і кінцевих рядків абзацу) повинні мати однакову довжину, або мають бути виключені на однаковий формат. Завдяки виконанню цієї вимоги книжкова шпальта сприймається як прямокутна і на тлі прямокутної книжкової сторінки справляє враження впорядкованої, що, поза сумнівом, полегшує читання.

У дуже багатьох видах видань, наприклад, у навчальних, наукових, агітаційно-пропагандистських, деякі елементи тексту виділяють, щоб звернути на них особливу увагу читача.

У виданнях неоднакового типу можуть бути виділені різні елементи: цілі уривки або фрази, наприклад, цитати, правила, формулювання найважливіших положень; частини фраз, наприклад, визначення, логічні посилення; окремі слова – терміни, імена вчених і політичних діячів; частини слів – граматичні закінчення; окремі букви – умовні позначення математичних величин.

Способи виділення можна розділити на дві основні групишрифтові і нешрифтові.

З інших шрифтових способів виділення в тексті назвемо набір прописними літерами, капітеллю, напівжирним курсивом, напівжирним прямим шрифтом іншої гарнітури, жирним шрифтом.

Розглянемо нешрифтові способи виділення. Деякі з них здійснюються набірними засобами. Такі, наприклад, втяжка (рядки, що виділяються, набираються на неповний формат, з відступом від лівого краю) і підкреслювання лінійками або якими-небудь іншими сигнальними елементами. Ширина втяжки повинна помітно (хоча б у два рази) перевищувати ширину абзацних відступів.

Особливе місце серед нешрифтових способів займає виділення кольором. Сучасна поліграфічна техніка дозволяє широко застосовувати друк двома або декількома фарбами. У багатобарвному поліграфічному виконанні все частіше випускаються навчальні, довідкові, науково-популярні, виробничо-інструктивні та інші видання. У цьому випадку доцільно використовувати колір і для виділень у тексті, причому допустимі різні варіанти — наприклад, можна друкувати уривки тексту, що виділяються іншою фарбою, поміщати їх у кольорову рамку, поміщати на кольоровому фоні.

Віршований текст. Вірші – особлива форма ритмічної мови. Віршований текст, на відміну від прозового, ділиться не тільки на смислові одиниці – слова і речення, але і на ритмічні – вірші (віршовані рядки). І завдання оформлення віршів полягає перш за все в тому, щоб полегшити читачу сприйняття їх ритмічного ладу.

Якщо всі рядки віршованого твору рівностопні і складаються зі стоп однакової будови, то їх початок розташовують на одній вертикалі. Якщо ж у вірші зустрічаються рядки двох розмірів (тобто різні за кількісю стоп або за їх будовою), то широко застосовується таке розташування рядків, при якому вони починаються від двох вертикалей. Наведемо приклад обох варіантів.

Широко поширеною є думка, що з відступом зліва повинні починатися рядки з меншою кількістю стоп. У багатьох випадках таке розташування рядків дійсно допомагає читачу уловити ритмічний лад віршів і до того ж дозволяє зорово зрівноважити текст на лівій і правій частинах книжкової шпальти (оскільки коротші рядки дещо зміщуються управо).

Але буває і так, що деякі особливості віршованого ладу краще виявляються, якщо з відступом розташовані рядки з великим числом стоп; у такий спосіб підкреслюється закінчення строфи і напівстрофи.

У деяких віршах є рядки трьох, чотирьох, п’яти розмірів, причому чергуються вони в різній послідовності.

У таких випадках ритмічний лад твору ускладнюється; деякі рядки з різною кількістю стоп можуть виявитися особливо тісно зв’язаними між собою римою, може виникнути необхідність підкреслити смисловий зв’язок сусідніх нерівностопних рядків.

При оформленні таких віршів, наприклад, багатьох байок, принцип різних за величиною відступів для рядків з неоднаковою кількістю стоп у чистому вигляді недостатній і вимагає корективу: найбільш тісно зв’язані між собою сусідні рядки, якщо вони навіть нерівностопні, розташовуються від однієї вертикалі.

У віршах з внутрішньорядковими паузами кожен рядок ділиться на декілька тактів. Щоб показати приналежність цих тактів до одного віршованого рядка і разом з тим їх деяку відособленість, застосовується спосіб, який називається зв’язаним виключенням рядків (або набором драбинкою).

За цим способом початок усіх віршованих рядків розташовують по одній вертикалі. Кожен же наступний такт вірша подається у вигляді окремого набірного рядка, з відступом. Розмір відступу кожного разу визначається закінченням попереднього такту.

У віршах небажані перенесення, і це враховують при виборі формату набору. Але все-таки окремі особливо довгі рядки доводиться переносити. Щоб не порушувати перенесенням плавність читання, віршований рядок не ділять на півслові, а переносять цілі слова. Крім того, частину рядка, яку переносять, виключають до правого краю набору, а не до лівого, як у звичайному прозовому тексті. Таким розташуванням підкреслюється зв’язок частини, яку переносять, з основним рядком.

Драматичні твори. Сценічний текст драматичного твору (п’єси) складається тільки з прямої мови дійових осіб – реплік і монологів. У друкарському ж тексті цього твору перед кожною реплікою (монологом) указується ім’я дійової особи, а також є різного роду авторські зауваження – ремарки, що описують місце дії, пояснюють обстановку на сцені, характеризують поведінку дійових осіб і т.д.

Специфічне завдання оформлення тексту драматичного твору полягає в тому, щоб допомогти читачу (зокрема актору, що розучує роль) швидко розібратися у всіх елементах цього тексту.

Репліки і монологи як основний текст, набирають шрифтом прямого світлого накреслення.

Якщо драматичний твір написаний прозою, то кожна репліка є окремим абзацом. Якщо ж він написаний у поетичній формі, то рядки розташовують за тим же принципом, що й у віршах. Один віршований рядок може включати декілька реплік. У цьому випадку користуються тим же прийомом, що при оформленні віршів з внутрішньорядковими паузами: друга репліка починається втяжкою від тієї вертикалі, на якій закінчилася перша репліка, і т.д.

Імена дійових осіб виділяють напівжирним шрифтом або розрядкою, або (порівняно рідко) прописними буквами. Якщо видання п’єси призначене головним чином для акторів, яким при розучуванні ролей потрібно швидко знаходити свої репліки, то більш підходить виділення імен дійових осіб напівжирним шрифтом, який є найпомітнішим.

Що стосується ремарок, то вони можуть бути розділені на декілька груп: перша група – ремарки, що відносяться до поведінки на сцені дійової особи, тоді як воно вимовляє свою репліку; друга група – ремарки, що відносяться до поведінки на сцені інших дійових осіб (окрім того, хто вимовляє репліку в даний момент); третя група – ремарки, що описують місце дії й обстановку на сцені.

Ремарки першої групи тісно пов’язані з реплікою, до якої вони відносяться. Тому їх прийнято розташовувати в підбір з реплікою, беручи в дужки і виділяючи курсивом.

Ремарки другої і третьої груп, навпаки, повинні різкіше відрізнятися від реплік. Тому їх мають у своєму розпорядженні окремі рядки, з виключенням – згідно всьому задуму оформлення книги – на середину формату або в край.

Щоб ці ремарки і за шрифтом відрізнялися від решти тексту, їх прийнято набирати зменшеним кеглем, наприклад, при наборі основного тексту корпусом (10 пунктів) ремарку набирають петитом (8 пунктів).

У ремарках другої і третьої груп зустрічаються імена дійових осіб, які з’являються на сцені або йдуть з неї. Ці імена звичайно виділяють напівжирним шрифтом (якщо вони виділені у такий спосіб перед репліками), або розрядкою (у решті випадків). Іноді застосовують й інші способи.

На початку драматичного твору поміщається перелік дійових осіб. Звичайно його оформляють таким же шрифтом, як ремарки другої і третьої груп, але рядки розташовують не з нового рядка, а виключають у лівий край або починають з абзацного відступу.

Довідкові тексти. До довідкових текстів відносяться всілякі словники, бібліографічні описи і т.д. Довідковий текст звичайно складається з порівняно коротких уривків. Наприклад, слово з короткою лінгвістичною характеристикою і перекладом – у мовному словнику; назва книги того або іншого автора з короткими відомостями про неї – у бібліографічному покажчику або в книжковому каталозі.

Для зручності користування довідковий текст повинен бути стислим, компактним. Тому в таких текстах багато скорочень. Для більшої компактності довідкові тексти набирають шрифтом зменшеного кегля – петит (8 пунктів) і навіть нонпарель (незрівнянний – 6 пунктів). Такий прийом оформлення цілком виправданий, оскільки довідковий текст читається невеликими уривками.

Той елемент уривка, за яким читач відшукує потрібну йому довідку (наприклад, пояснюване слово – у словнику, прізвище автора – у бібліографічному описі), виділяється найчастіше напівжирним шрифтом або розрядкою. У мовних словниках часто використовують і інші шрифти виділень, наприклад, курсив для пояснюючих слів, напівжирний курсив – для скорочених позначень частин мови. У словниковому тексті можуть бути необхідними і спеціальні знаки для транскрипції вимови.

Для зручності кожен уривок, відповідний пояснюваному слову (у словнику) або описуваній книзі (у бібліографії), починається з нового рядка. При цьому або перший рядок уривка набирається на повний формат, а подальші з втяжкою або перший рядок уривка починається з абзацного відступу, а наступні – на повний формат. Перший спосіб зручніший для відшукування потрібного уривка, але він менш економний і тому застосовується рідко.

Таблиці. Таблиця як особлива форма тексту характеризується такими ознаками: вона складається з декількох (не менше двох) колонок – граф; у свою чергу графа складається з декількох самостійних за смислом рядків, кожен з яких може бути названим елементом графи; з кожним елементом першої графи, так званого боковика, за смислом зв’язаний певний елемент у кожній з наступних граф; наприклад, з третім елементом боковика за смислом зв’язаний третій елемент у кожній графі; над кожною графою таблиці є заголовок, що характеризує зміст графи. Сукупність заголовків граф утворює так звану головку (заголовну частину) таблиці, боковик і прографку (сукупність граф) – «хвіст» таблиці.

Таким чином, будь-який елемент у певній графі за смислом пов’язаний із розташованим на одній горизонталі з ним елементом боковика і з розташованим над даною графою заголовком.

Залежно від того, чи поміщені в графах цифри або звичайний текст, розрізняють цифрові і текстові таблиці. Зустрічаються і такі таблиці, у графи яких включені малюнки, структурні формули і т.д. Такі елементи збільшують наочність таблиць.

Цифри (або текст) у графах розташовуються точно проти відповідних рядків боковика. Якщо елемент боковика займає декілька рядків, то цифри (або однорядковий текст) у графах поміщаються навпроти його останнього рядка. Якщо ж і в боковику, і в графах є елементи, що займають по декілька рядків, то всі елементи граф починаються на рівні перших рядків відповідних елементів боковика. У цьому випадку крапки в боковику не ставляться.

Переважно (але не завжди) таблиця має загальний заголовок, так звану шапку. Шапка звичайно складається з двох частин – тематичного і нумераційного заголовків. Оформлення шапки (шрифт, розташування) пов’язане із загальним задумом оформлення заголовків. Відзначимо, що нумераційну частину заголовка, оскільки вона має менше значення, звичайно набирають «легким» шрифтом (світлим курсивом, своїм урозрядку) і виключають у правий бік.

Формули. У сучасних наукових і технічних виданнях формулам належить важливе місце. Вони зустрічаються не тільки в математичних виданнях, але і в книгах з фізики, хімії, астрономії, фізіології, генетики, медицини, політичної економії, статистики і з різних галузей техніки.

Мова формул – особлива мова. У неї свої міцно встановлені правила. Кожен елемент формули – буква, цифра, знак – позначає певне поняття. До того ж кожний з цих елементів може набути іншого значення, якщо змінити характер його зображення, розмір і розташування. Тому для того, щоб смисл формул не спотворювався і був зрозумілий читачам, в їх набірному оформленні необхідна логічна, загальновизнана і послідовна система. Ця система визначає в основному характер (зображення) вживаних шрифтів і спеціальних знаків, їх кегль, а також взаємне розташування частин і елементів формули.

Формулу, набрану безсистемно, важче прочитати і зрозуміти, вона виглядає неохайно, а разом з тим тільки досвідчене око може відразу визначити, у чому її набірне оформлення неправильне або непослідовне, що в ньому треба упорядкувати.

Математичні формули. Цифри у формулах так само служать для позначення чисел, як і в будь-якому іншому тексті; тому вони застосовуються в звичайному – прямому світлому зображенні.

Для умовних позначень величин використовують букви латинського, а також грецького і (рідше) готичного алфавітів.

Відповідно до структури формули окремі її частини необхідно відбити (відокремити) одну від іншої. Відбиття у формулах проводять у таких випадках: знаки, що виражають співвідношення між лівою і правою частинами формули, знаки дій, знаки геометричних образів, а також скорочені позначення тригонометричних функцій і інших математичних термінів відокремлюють пропуском як від попередньої, так і від подальшої частин формули; знак добування кореня відбивають тільки від попередньої частини формули, не відокремлюючи його від підкорінного виразу. Розділовий знак, поміщений після формули, не відділяється.

Цифри і буквені позначення величин, які йдуть одні за одними і не розділені якими-небудь знаками, не відділяються один від одного; індекси і показники ступеня теж не відбиваються від тих елементів формули, до яких вони відносяться.

Перенесення у формулах небажані. Щоб умістити формулу у формат рядка і таким чином уникнути перенесення, допускається зменшення пропусків між її елементами. Якщо таким шляхом не можна довести формулу до формату рядка, то перенесення робиться в першу чергу на знаках співвідношення між лівою і правою частинами формули; у другу – на знаках додавання або віднімання; у третю – на знаку множення, який для цієї мети вводиться в математичний вираз.

Особливості оформлення хімічних формул. Звичайні хімічні формули оформляють в основному за тими ж правилами, як і математичні: кегль основних рядків такий же, як і всього тексту; для позначення валентності – такий же кегль і розташування, як для індексів у математичних формулах; для скорочених найменувань хімічних елементів використовується теж прямий шрифт; так само відділяються математичні знаки і знаки зв’язку.

Відзначимо все ж таки деякі особливості в набірному оформленні хімічних формул. Знаки електричних зарядів можуть бути поміщені або праворуч від позначення елемента, або над ним. Перший спосіб технічно простіший і тому застосовується частіше. Другий переважає, якщо необхідно стиснути формулу по ширині.

Ми розглянули найважливіші випадки оформлення таблиць і формул, знайомство з якими важливо для будь-якого редактора наукової літератури. Для редакторів, у роботі яких ці види тексту займають велике місце, необхідні набагато докладніші відомості про їх набірне оформлення.


ТЕМА 4. БУДОВА ТЕКСТУ

1. Композиція тексту. Її типологія.

2. Основні композиційні блоки тексту.

3. Логічні основи текстотворення.

4. Архітектоніка тексту.

5. Абзац. Фрагмент.

6. Заголовок.

1. План змісту тексту, тобто організація самої теми, об’єднується поняттям композиція. Композиція художнього тексту визначається як певна система засобів розкриття образів і характерів, їх зв’язків і відношень, які характеризують життєвий процес, показаний у творі.

Композиція – об’єднання окремих частин твору в єдине ціле. Сьогодні композиція це: 1)процес конструювання твору; 2)власне художній твір; 3)властивість, атрибутивність твору, система зв’язків та закономірностей.

Основний принцип композиції — зіставлення (асоціативності, опозиційності).  

Дослідниці Г.Мельник та А.Тепляшина виділяють внутрішню і зовнішню композицію. Внутрішня композиція – це система образів, характерів (сюжет – для художньої літератури, для публіцистики – співвідношення фактів, логіка розгортання тексту). Зовнішня композиція – розчленування безперервного тексту на композиційні одиниці. З нею зв’язана концептуальна інформація: перехід від однієї підтеми до іншої виражає її значимість (перехід відбувається від найбільш важливих до менш важливих підтем).

О.Тертичний виділяє кілька найбільш типових видів композиції, що будуються на основі аргументів, поданих у тексті:

1.Антикульмінаційна побудова аргументації. У цьому випадку найсильніший аргумент подається на початку тексту, а найслабший – у кінці. Інші аргументи по мірі зменшення їх сили розташовуються один за одним від початку тексту до його кінця.

2.Кульмінаційне розташування аргументації. При цій схемі на початку тексту подається найслабший аргумент, за ним, по мірі наростання сили наводяться інші аргументи. У кінці тексту подається найсильніший аргумент.

3.Пірамідальне розташування аргументації. У цьому випадку найсильніший аргумент розташовується усередині тексту. На початку і в кінці його розташовуються аргументи меншої сили. Така побудова доречна в публікаціях, невеликих за обсягом, оскільки сильний аргумент достатньо легко помічається в даному випадку читачем.

4.Кільцеве розташування аргументації. Така побудова передбачає розташування сильного аргументу на початку тексту і приблизно такого ж за силою – у кінці. У середині тексту – найслабші аргументи.

Антикульмінаційна побудова виявляється найефективнішою в тому випадку, коли аудиторія не дуже зацікавлена у предметі повідомлення. Подання їй найсильнішого аргументу допомагає привернути увагу до тексту.

Кульмінаційна побудова найчастіше використовується в публікаціях, адресованих аудиторії, зацікавленій у предметі повідомлення. Вона прочитає матеріал з наростаючою увагою. Якщо зразу ознайомити із сильним аргументом, то по мірі читання інтерес до тексту буде знижуватися, він може розчарувати читача.

Учені-літературознавці розрізняють такі усталені типи композиції: градаційний (сходинковий), мозаїчний, поліфонічний та ін. Звичайно, композиційний план літературної техніки формує і композицію сприйняття твору.

У композиції художнього твору маємо дві основні форми: подієву – сюжет і неподієву, несюжетну, як це насамперед можна побачити на прикладі лірики. Композиція, таким чином, може бути організованою і сюжетно, й несюжетно. Відповідно до прийнятої тут термінологічної системи точніше буде визначити ці два типи композиційної побудови твору, як подієвий та описовий.

1) подієвий тип композиційної організації художнього твору у своєму «чистому» вигляді охоплює більшість епічних і переважну більшість драматичних творів. Основним чинником оформлення змісту в даних родових модифікаціях літературного твору виступає сюжет, а оскільки його форма набирає тут вигляду зображення певної події, яка зв'язує відношенням до неї і участю (прямою чи опосередкованою) у ній усю сукупність образів твору і до якої привертається основна увага читача (його естетичні очікування та сподівання), то композиція епічних і драматичних творів виявляє себе в тій чи іншій — часово-просторовій і причинно-наслідковій – формі розміщення та емоційного і смислозначущого співвідношення окремих, відносно завершених відрізків описуваної події, сюжетних епізодів.

2) описовий тип композиційної організації художнього твору охоплює в основному ліричні твори, які в переважній своїй більшості характеризуються відсутністю чітко окресленої і зв’язно-розгорнутої події. Оскільки на перший план у таких творах висувається переживання ліричного героя або персонажа, який змальовується у творі, то саме меті його зображення й підпорядковується композиція творів лірики. Як пише В. Лесик, «основу побудови ліричного твору становить не система чи розвиток подій.., а організація ліричних компонентів – емоцій і вражень, послідовність викладу думок, порядок переходу від одного враження до іншого, від одного почуттєвого образу до іншого». Даний композиційний тип виявляє себе у формі розповіді, що набирає вигляд опису думок, вражень, почуттів, окремих картин, навіяних роздумами та переживаннями особи, від якої ведеться розповідь.

Умовно можна виділити декілька композиційних принципів побудови матеріалів (корпуси):

1. Спіральна композиція, при якій сюжет від приватного аспекту проблеми по спіралі, що все більш розширяється, збудованій щодо центральної сюжетної лінії (ідеї), розвивається від загального бачення проблеми до конкретного, найзначущішого її аспекту.

 2. Еліптична композиція, що показує явища і події не цілком, а лише в максимально істотних елементах. Тобто цілісна дія або явище усікається до окремих істотних  проявів.

Еліптичні конструкції композиції зручні для опису складних, тривалих, багатокомпонентних явищ: тривалих спортивних змагань, політичних протистоянь, складних економічних процесів. Ці конструкції вимагають жорсткої лінії і концепції відбору елементів, які не можуть бути випадкові і не можуть бути підібрані за іншим принципом, ніж принцип доцільності і релевантності. Підставою для відбору фактів не можуть бути сенсаційність, ексклюзивність і т. д., якщо не існує прямого зв'язку з головною ідеєю. Як правило, погано спрацьовують штучні прив'язки таких подій до основної ідеї.

3. Поширена кругова, циклічна, замкнута композиція. Ця композиція, починаючись з певної думки або ідеї, робить широке коло навколо даної проблеми (екскурс), але в завершенні повертається на новому рівні до ідеї, якої стосується на початку.

Для кругової композиції характерне буквальне повторення першої і останньої фрази, проте текст, що знаходиться між ними, додає фіналу абсолютно інше або більш насичене звучання.

Дослідник Є.Прохоров виділяє такі три типи композиції публіцистичного твору, як сюжетний, фабульний і логічний.

Сюжетний тип – тип, при якому всі компоненти розповіді підлягають розкриттю характеру.

Другий тип композиційної структури публіцистики – це організація творів на фабульній основі. Фабула передбачає стеження за подіями життя – таку організацію твору, коли на перший план виступає турбота автора про передачу сучасності в її найяскравіших прикладах.

Фабулу часто підказує саме життя – реальне поєднання подій. Але часто автору необхідно організувати фабулу, щоб поєднати події, створити фабульну інтригу.

Із принципово важливих варіантів композиційної побудови твору варто назвати третій, який відповідає законам проблемно-аналітичної публіцистики тих творів, де на перший  план виходить не характер (хоча характери, звичайно, тут також подані), а соціальна проблема в її чіткій побудові, а це передбачає домінування логічної композиції. Мислячи теоретично, у якійсь групі творів, зазвичай у тій, котра наближена до дослідження, необхідним є наростання чіткого руху понять, котре приводить до формування композиції, організованій на основі системи понять, на основі понятійної структури думки. Саме вона повинна слідувати законам, за якими живе суспільство.

2. Композиція журналістського твору залежить від екстралінгвістичних і від власне лінгвістичних чинників, під впливом яких перебуває автор як суб’єкт дії. Тут виразно розрізняють два аспекти: зовнішній – конфлікт і внутрішній – проблема. Перший лежить на поверхні, другий журналіст має виявити. Проблема, яку порушить журналіст у тексті, має пройти певні стадії розвитку на шляху до її подолання. І тут автор виконує роль організовувального чинника. Тому в плані змісту важливу роль відіграють такі композиційні вузли: а) опис і аналіз події, яка спричинила проблему (констатація фактів); б) аналіз причин виникнення проблеми; в) характеристика учасників події; г) загальна оцінка конфліктної ситуації, соціальної проблеми, яка стоїть за конфліктом; д) шляхи до практичного подолання проблеми.

Композиційні вузли в журналістському тексті можуть бути розміщені в довільному порядку. Розміщення композиційних вузлів на площині тексту, як і мовностилістичне втілення їх, залежить від авторського задуму і є засобом виявляння образу автора.

Для газетно-публіцистичних текстів засобами впорядкування плану змісту, тобто композиційними засобами, служать: логічна послідовність викладу, дотримання причиново-наслідкових зв’язків; лінійність тексту, що виявляється у ланцюговій чи паралельній будові абзацу; скорочення надлишкової інформації; уникнення суперечностей; повнота викладу, ясність і точність описів; об’єктивність викладу, а звідси й узагальненість його.

У газетний текст певна впорядкованість позамовного матеріалу вноситься вже самим об’єктом зображення: оскільки журналіст описує реальну подію, факт, ситуацію, то його текст відображає цей відрізок дійсності у точно визначеному часі й просторі. Сам предмет зображення також впливає на впорядкування плану змісту тексту: реальна проблема диктує вибір і розташування її компонентів, причинно-наслідкові зв’язки, взаємозумовленість і взаємопідпорядкованість частин.

3. Під час аналізу тексту виокремлюють предметно-логічну основу тексту і засоби посилення тексту; конструктивну схему і мовні засоби посилення. Емоційно-риторичні структури (художні структури) посилюють раціонально-логічні структури, створюють психологічний ефект – підкреслюють, емоційно насичують текст, естетично його оформляють. Засоби посилення тексту є засобами підвищення його комунікативності.

Конструктивні прийоми – раціонально-логічні структури, які дозволяють розгорнути поняття і, взаємодіючи із засобами посилення тексту, сприяють стилістичній оформленості змісту. Відносна змістова завершеність фрагмента тексту обумовлена його структурною завершеністю, організацією за певною схемою. Як на рівні речення думка відбивається в готові мовні (синтаксичні) форми, так і на рівні одиниць мовлення думка також утілюється в готових мовленнєвих формах, у конструктивних прийомах. Будь-який прийом утворюють принаймні два елементи (поняття) і логіко-семантичні зв'язки між ними. Саме завдяки структурній організації забезпечується формально-змістова завершеність тексту.

Раціонально-логічні структури дозволяють розгорнути поняття, виступають як конструктивні прийоми. Вони взаємодіють з експресивними мовними засобами, створюючи загальний стильовий малюнок тексту. Художні структури модифікують раціонально-логічні зв'язки.

Конструктивні схеми тексту. Стилістичну виразність створюють і мовні засоби, і загальна конструктивна схема фрагмента тексту (скажімо, абзацу) чи цілого тексту. Це два види зіставних, хоча й певною мірою незалежних структур. Конструктивні схеми лежать в основі стилістичних прийомів, а мовні засоби є засобами посилення. Конструктивні схеми забезпечують структурну цілісність, змістову когерентність тексту і в масштабі окремих одиниць мовлення, логічних єдностей, і в масштабі цілого твору. Принципову відмінність цих структур, різницю їх ролі в тексті, їх певну самостійність можна довести, зокрема, тим, що ми можемо змінити (хоча б у межах логічної єдності) одну, не зачіпаючи іншої. Конструктивна схема є достатньою підставою для виокремлення структурних елементів тексту, скажімо, структурної одиниці тексту.

У тексті є стилістично забарвлені мовні одиниці, які створюють його виразність і стають стилеутворювальними. І є стилістично нейтральні. Серед останніх можна виокремити ті елементи, без яких нема тексту, які є для цього тексту основними, опорними. Ними є поняття, що передають зміст повідомлення, предметні зв'язки. Як би не переробляли текст, як би його не змінювали, але, передаючи його зміст, не можна обійтися без цих понять. Зберігаються й самі поняття, і логічні зв'язки між поняттями. Іншими словами, зберігається логічна основа тексту. Логічна основа конструюється низкою раціонально-логічних структур, що передають зв’язки між окремими частковими поняттями (поєднуваність чи непоєднуваність, рівнозначність, перехрещування, протилежність, підпорядкованість тощо). Раціонально-логічні структури безпосередньо зіставляють текст із дійсністю; якщо їх усунути, цього тексту не буде. Але деякі слова чи речення легко замінити, викинути; зміни стосуються як лексики, так і синтаксису. Зрозуміла принципова різниця між двома такими елементами: викидання (або заміна) одних руйнує зміст, спотворює думку автора; усунення (чи заміна) інших не справляє істотного впливу на зміст повідомлення. Зміст не змінюється, але змінюється форма, спосіб, характер висловлення думки. Оформлення її тим чи іншим способом (з використанням розмовних чи книжних одиниць) полегшує чи ускладнює сприйняття тексту для читача. Отже, якщо елементи, що становлять логічну основу тексту, зіставляють (поєднують) текст із дійсністю, то елементи другого типу (стилеутворювальні) поєднують текст з адресатом, з тим, хто цей текст сприймає. Ці елементи не залежать вирішальною мірою одні від одних. Перші лежать у плані змісту, другі – у плані форми.

4. Будь-який текст може бути розглянутий як з точки зору організації плану вираження, хоча обидві ці сторони – і зміст, і форма – реально невіддільні. Організація плану вираження (упорядкування мовного втілення) належить до компетенції архітектоніки. У журналістикознавство термін перейшов з архітектури. Це художнє відбиття закономірностей будови, притаманні конструктивній системі, та будова художнього твору. Друковані видання використовують архітектоніку для аналізу всіх компонентів оформлення композиції видання в цілому членування та логічного підпорядкування частин й відображення змістовного зв’язку елементів видання.

Термін архітектоніка звичайно вживається для позначення структури предмета та явища, системи його найсуттєвіших компонентів. Для газети як цілісного явища, наприклад, одиницями архітектоніки є тематичні сторінки, рубрики, добірки; у межах текстуназва, зачин, розділи, закінчення.

У художніх текстах ці компоненти значно різноманітніші, бо крім наявних у них глав, фрагментів і абзаців, чітко виділяються своєю структурою зачини і завершення цього тексту і його частин, діалоги та ін. У художньому тексті поділ на глави і розділи здійснюється автором і начебто нав’язується читачеві. Проте всередині цих компонентів тексту виклад не суцільний: при уважному читанні можна помітити його своєрідну «пульсацію». Якась частина тексту виявляється пов’язаною міцніше завдяки наявності ядра думки; між двома такими частинами зв’язок начебто послаблюється. Такі одиниці тексту дістали назву фрагментів.

Тексти офіційно-ділового стилю залежно від ступеня їх формалізації можуть укладатися в один абзац, можуть мати формалізовано впорядковану багатоабзацну структуру (параграфи законів) та ін.

Структура тексту значною мірою зумовлюється його стилем. Зв’язують у єдине ціле всі компоненти тексту такі позамовні засоби організації його, як зміст, призначення, умови спілкування, а також власне мовні засоби: інтонація, порядок слів, формальні показники зв’язку (сполучники, сполучні слова, вставні слова та ін.).

5. Найменшою стилерозрізнювальною одиницею тексту вважається абзац – проміжна ланка між текстом і реченням, а водночас і закінчена комунікативна одиниця, яка втілює думку з достатньою повнотою і викінченістю. А найголовніше – абзац, на відміну від окремого речення, дає можливість показати думку не в статиці, а в динаміці; це такий тип зв’язку суджень, при якому думка розгортається повно й активно (від відомого до невідомого, від даного до нового).

Більшість дослідників (Н.Валгіна, І.Гальперін, А.Загнітко та ін.) вважає, що абзац у тексті виконує три функції:

1)логіко-смислову (полягає у відображенні логічного міркування автора);

2)експресивно-емоційну (розкриває емотивний світ автора, його ставлення до описуваного у тексті);

3)акцентно-видільну (полягає у бажанні автора привернути увагу читача до важливої, на його погляд, інформації).

Спільною функцією для всіх текстів є логіко-смислова, проте існує своєрідність застосування абзацу в кожному окремому тексті залежно від його стильової належності.

Фрагмент – розгорнутий абзац або кілька абзаців, об’єднаних розвитком однієї теми і пов’язаних з допомогою синтакичних або лексичних засобів, аналогічних зв’язкам між реченнями. У фрагменті розрізняють зовнішні (початкові) і внутрішні абзаци. Зачини фрагментів, пов’язані логічними зв’язками, створюють композиційно-сюжетний каркас тексту (фрагмент іноді ще звуть мікротемою, оскільки це одна з частин загальної теми).

Абзаци-фрагменти, як і фрагменти, що складаються з кількох абзаців, у художньому тексті відіграють специфічну роль у формуванні стильових особливостей твору саме тому, що вказують на смислове й інтонаційне членування тексту, його ритм.

Чітко побудований абзац-фрагмент дає можливість виділити в ньому зачин, виклад і кінцівку. В організації його беруть участь ланцюгові зв’язки; не менш важливу роль відіграє цей тип логічного зв’язку і при об’єднанні абзаців у текст: тут він проявляється на межі кінцівки попереднього абзацу і зачину наступного. Ланцюговий зв’язок, з точки зору логіки, є зв’язком причинно-наслідковим, а в плані мовного втілення думки – це зв’язок «дане – нове», при якому в наступному реченні «нове» стає «даним» і йому знову приписується нова ознака. Крім ланцюгового, існує ще й паралельний зв’язок компонентів абзацу. Як правило, тут паралелізм смисловий і композиційно-синтаксичний взаємопов’язані. Підсилюється такий семантико-синтаксичний паралелізм анафорою. Це типовий зв’язок для текстів урочистих, патетичних; він передбачає активну участь читача або слухача у пов’язуванні частин цілого, даючи простір для його уяви і образного мислення.

6. Невід’ємною і найвиразнішою сегментованою частиною будь-якого тексту є заголовок.

Заголовок є початковим репрезентантом комунікативної функції тексту.

Заголовки матеріалів у газеті – це один із найважливіших її елементів. Від їх характеру та оформлення багато в чому залежить «обличчя» видання.

Теоретиками неодноразово робилися спроби аналізу функцій заголовків. Зокрема виділяють номінативну, комунікативну, інформативну, рекламну, експресивно-апелятивну, роздільну, делімітативну (графічно-видільну),  інтегративну (зв’язуючу) функції. Більшість дослідників стверджують, що найважливіша функція газетного заголовка – керувати увагою читача. Заголовки допомагають читачеві ознайомитися з номером, швидко отримати уявлення про зміст матеріалів, вибрати головне й цікаве. Характер заголовків та їх оформлення значною мірою визначають, чи буде прочитано той чи інший матеріал. Не можна зловживати ні гучним закличним словом, ні рясністю метафор, ні повторами дієслівних заголовків.

Отже, заголовок – це складник, постійний елемент газети – незмінний, повсякденний, завжди присутній у газетному номері.

Дослідник М.Тимошик виділяє такі основні функції заголовка: 1)структурування значного за обсягом текстового чи ілюстративного матеріалу на окремі частини; 2)полегшення роботи читача з виданням; 3)організація процесу читання; 4)осмислення окремих частин прочитаного; підготовка читача до сприйняття нового, відносно закінченого, цілого; 5)забезпечення зручності в пошуку вибіркової інформації; 6)акцентування на окремих частинах тексту, сприяння глибшому його засвоєнню.

Добре оформити можна тільки грамотний заголовок. Ретельна літературна підготовка заголовка є найважливішою умовою його правильного технічного оформлення.

М. Тимошик пропонує класифікацію заголовків за такими ознаками:

змістом (тематичні прості, тематичні складні);

формою зображення (нумераційні, літерні, німі);

місцем розташування (заголовок на шмуцтитулі, заголовок шапкою, заголовок у розріз із текстом, заголовок у підбір із текстом, заголовок віконцем, заголовок боковиком).

Можна  розділити заголовки на типи, беручи за основу їхню структуру. У цьому плані існує три основних типи заголовків:

  1.  «простий» заголовок – як правило, складається з одного речення, яке виражає певну закінчену думку;
  2.  «ускладнений» заголовок – відрізняється від «простого» тим, що він формується з декількох самостійних, логічно завершених частин, які також несуть певну закінчену думку;
  3.  «заголовковий комплекс» – сюди входить основний заголовок і підзаголовки різноманітної складності і призначення.

Сучасний український дослідник В. Здоровега за змістовим наповненням виділяє такі типи заголовків: інформаційний, спонукально-наказовий, проблемний, констатуючо-описовий, рекламно-інтригуючий.

Залежно від того, повністю чи не повністю відображений в заголовках той чи інший елемент тексту, вони поділяються на: повноінформативні (повністю актуалізують смисловий компонент тексту) і неповноінформативні (пунктирні, які не повністю актуалізують смисловий компонент тексту). Повноінформативні заголовки поділяються на: номінативні (називають тему всього тексту) предикативні (представляють розгорнуту тезу, яка містить предмет розмови і його предикат).

За метою емоційного впливу на аудиторію О.Тертичний заголовки поділяє на типи: інтригуючі, страшні, карколомні, скандальні, інтимні.

Залежно від оформлення заголовків В.Шевченко поділяє їх на два види: шрифтові та зображальні. Шрифтові заголовки можуть бути виділені лише титульними шрифтами або збільшеними проміжками, а можуть відкреслюватися лінійками, рамками, встановлюватися на плашках, виворітках, поверх зображальних елементів. Зображальні заголовні компоненти умовно поділяються на три групи: текстові – мальованими літерами, символічні – у вигляді емблеми, зображення, логотипу і комбіновані або зображально-текстові – монтаж з літер та ілюстрації.

А.Мільчин за формою та складом поділяє заголовки на: родо-нумераційні; родо-літерні; родо-нумераційно-тематичні; родо-літерно-тематичні; нумераційно-тематичні; літерно-тематичні.

На основі тріади знаків Ч. Пірса та семіотичних класифікацій заголовків О. Траченка й Л. Грицюк можна говорити про три види заголовків: заголовки-індикатори (вирізняють текст серед інших творів), заголовки-образи та заголовки-символи (домінує підтекстове значення).

Дослідник В.Іванов виділяє такі види газетних заголовків. За способом поліграфічного виконання всі заголовки в газеті поділяються на набірні та клішовані. У свою чергу набірні заголовки поділяються на ті, що виконуються шрифтами ручного і машинного набору. У великих друкарнях набір більшості заголовків здійснюється на великокегельних машинах.

У газеті використовують декілька видів заголовків, що різняться за своїм призначенням, роллю, яку вони відіграють на шпальті. Відповідно газетні заголовки поділяють на такі типи: 1) основні (або головні); 2) підзаголовки; 3) внутрішні підзаголовки; 4) надзаголовки; 5) рубрики; 6) шапки.

Основний (головний) заголовок є органічною частиною газетного твору, одним з основних засобів організації уваги читача. Він коротко і логічно характеризує зміст, ідею публікації, створює про неї у читача чітке уявлення.

Основні заголовки можуть бути: привітальними; закличними; узагальнюючими; інформаційними. Вони мають такі форми: запитання; оклику; звертання; ствердження; заперечення.

Підзаголовок має відношення до всього матеріалу.

Він частіше тематичний – пояснює, уточнює, іноді розвиває заголовок. Підзаголовок може бути і службовим; у цьому випадку він указує на характер, спрямованість газетного виступу. На його літературну форму чи джерела інформації.

Внутрішній підзаголовок використовують для розчленування значного за розміром суцільного тексту публікації на окремі частини (розділи), щоб допомогти читачеві краще орієнтуватись у великому матеріалі.

Надзаголовок – завжди конкретний, деталізує основний заголовок, наголошує на основній думці публікації. Інколи стисло висловлює ставлення до повідомлюваних фактів, сповіщає адресність виступу.

Установлюють надзаголовок, як правило, двома-трьома рядками, набраними видільним вузьким шрифтом, над основним заголовком.

Рубрика – особливий різновид газетного заголовка, що визначає тематичний напрям або характер матеріалу, його жанрові особливості. Рубрика не розкриває змісту публікацій. А в найзагальніших рисах вказує на порушувані в них проблеми.

Значення рубрики: вона виконує не тільки інформаційну функцію, а й звертає увагу читачів на матеріали, які відображають важливі теми сьогодення.

Є кілька форм рубрик.

Службові рубрики: вказують на жанр публікації; визначають джерело інформації; уточнюють характер аудиторії, для якої призначено матеріал; вказують на час події; інформують про форми й методи редакційної роботи.

Тематичні рубрики визначають напрям, тему газетного виступу, його характер, інколи – позицію автора і редакції з тієї чи іншої проблеми. Тематичні рубрики супроводжують важливі розділи або відділи газети. Одним із видів тематичних рубрик є рубрика-девіз. Це – заклик, під яким проводиться газетна кампанія.

Різновидом є і суперрубрика.  Вона позначає тематичне спрямування публікації усієї шпальти, тому розміщують її не над окремими матеріалами, а над верхнім колонтитулом або ж одразу під колонлінійкою повним рядком на формат усієї газетної шпальти. Суперрубрика допомагає читачеві орієнтуватись у публікаціях номера газети.

Рубрики бувають постійні, тимчасові, епізодичні. Постійні живуть у газетах незмінно або тривалий час. Тимчасові потрібні лише на певний час, вони пов’язані з політичною або економічною кампанією або ж мають сезонний характер. Тимчасові рубрики з’являються тоді, коли починається кампанія, і зникають, коли вона закінчується. Епізодичні уточнюють характер окремих публікацій і цим звертають увагу читача на порушуване газетою питання. З’явившись у якомусь номері газети, така рубрика, як правило, більше не повторюється.

«Шапка» – один із типів заголовка, що об’єднує декілька газетних публікацій, кожна з яких має власне найменування.

Призначення «шапки» – привернути увагу читача до розвороту, шпальти, добірки (блоку) матеріалів на актуальну політичну, економічну чи культурну тематику, виразно й стисло висловити загальний смисл цих матеріалів.

«Шапки» бувають: шрифтові – набрані друкарським способом, штрихові – намальовані художником, тонові – фотографовані.

За характером «шапка» може бути: привітальною – газета користується привітальною формою «шапок» у дні великих свят, видатних подій, пам’ятних дат; закличною – газета звертається до всіх або окремих груп читачів із закликами політичного, господарського, культурного значення; узагальнюючою – «шапка» висловлює головну ідею, сутність збірки матеріалів, об’єднуваних нею, а також зміст тематичної шпальти, розвороту, цільового номера; інформаційною (констатуючою) – повідомляє про певне явище, подію або місце, де вона відбувалася, може вказувати й на важливіший факт.


ТЕМА 5. ЕЛЕМЕНТИ ТЕКСТУ

1. Рубрикація.

2. Переліки.

3. Назви.

4. Скорочення.

5. Виділення.

6. Числа. Дати.

7. Одиниці виміру.

8. Цитати.

9. Епіграф.

10. Присвята.

1. Достатньо великий текст, як правило, розбивають на логічно закінчені частини, які в свою чергу поділяються на менші розділи. Ієрархія поділу може мати кілька ступенів підпорядкованості, наприклад, частина – глава – розділ – підрозділ (параграф). Такий розподіл характеризує смислову структуру самого тексту і тому проводиться уже в авторському оригіналі. У книзі він отримує зорове вираження в ієрархічній системі заголовків рубрик, які виділяють початок і показують рівень підпорядкованості кожного розділу.

Рубрикація  система заголовків, у якій виявляється структура видання та підпорядкованість його частин.

Види рубрик за розташуванням відносно тексту: шмуцтитул (рубрика на окремій незаповненій шпальті); шапка (заголовок вгорі пробілу спускової шпальти); рубрика на спуску (заголовок на пробілі спускової шпальти); початкова рубрика у розріз тексту; звичайна рубрика у розріз тексту; звичайна рубрика у розріз тексту без нижньої відбивки; рубрики з абзацного відступу у підбір з текстом: кватирка(заголовок-врізка з обрамленням основним текстом) і ліхтарик або маргіналія (на полі сторінки); прихована рубрика (внутрішньотекстове виділення).

Основні вимоги до рубрикації:

1. Якщо видання поділяється на частини, то вони переважно нумеруються наскрізно, нумерація ж рубрик усередині кожної частини своя. У сучасних виданнях нерідко використовується також наскрізна нумерація рубрик у межах не однієї частини, а цілого видання.

2. Позначення рубрик повинно бути однотипне протягом усього видання: або словесне, або безсловесне (цифрове, літерне).

3. Нерідко трапляються і мішані рубрикації, коли номери найвищих ступенів рубрикації позначають словами, нижчі – римськими цифрами, ще нижчі – арабськими цифрами з крапкою, наступні – арабськими цифрами з дужкою, а найнижчі – літерні з дужкою: Частина перша; Розділ І; 1.; 1); а).

4. Можливі різні варіанти цих схем, пропуски окремих елементів рубрикації, але загальний порядок їх нумерації не слід порушувати.

5. Параграфи нумеруються арабськими цифрами. Знак параграфа рекомендується ставити тільки в навчальній літературі.

6. Підпорядкованість рубрик з ненумерованими заголовками позначають за допомогою шрифтового оформлення заголовків: кеглем, іноді – гарнітурою шрифту. Заголовки одного ступеня набираються однаковим шрифтом.

7. У всьому виданні треба дотримуватись єдиної системи виділення рубрик.

8. Назви рубрик пишуться з великої букви або всю назву набирають прописним шрифтом.

9. Після назв, виділених в окремий рядок, крапка не ставиться (за винятком видань для дітей молодшого та середнього віку).

10. Назви (параграфів і підпараграфів найчастіше набирають видільним шрифтом у підбір з текстом і відділяють від тексту крапкою.

11. Якщо назва параграфа або підпараграфа органічно входить в текст, то її виділяють тільки шрифтом.

12. У нижчих рубриках не повинен повторюватись текст вищих рубрик.

13. Заголовки рубрик мають бути короткими, чіткими, звичайно у називному відмінку (це правило чинне для наукової та технічної літератури).

14. Крапку в заголовках, винесених в окремий рядок, не ставлять. Після заголовка, поставленого упідбір з текстом, крапка необхідна.

15. У заголовках із двох самостійних речень між ними ставлять крапку, а в кінці за загальним правилом крапку пропускають. Цей заголовок бажано розбити на рядки так, щоб крапка потрапила в середину рядка, а не закінчувала його.

16. Крапку після номера, літери, родового позначення ставлять, якщо їх набирають в один рядок з тематичним заголовком, і пропускають, якщо номер, літера тощо винесені в окремий рядок: 

Розділ І. РУБРИКАЦІЯ

Розділ 1

РУБРИКАЦІЯ

2. Іноді у тексті подаються переліки різних положень або назв. Залежно від будови та значення вони оформляються по-різному.

1. Переліки назв, деталей, визначень тощо, які складаються з окремих слів, невеликих словосполучень і речень, що не мають усередині розділових знаків, набирають у підбір з текстом. Елементи переліку відділяються один від одного комою.

2. Порядок переліку може позначатися цифрами або буквами українського, рідше – латинського алфавіту з дужкою, у таких випадках кожний елемент переліку починається з малої літери.

3. Коли перелік складається з окремих речень або розгорнених словосполучень із розділовими знаками всередині, кожний елемент переліку пишуть з нового рядка і відділяють один від одного крапкою з комою. Тут можливі два основні варіанти: а) елементи переліку позначаються так само, як і в п.2. – цифрами або літерами з дужкою – і пишуться з малої букви; б) елементи переліку не позначаються ні цифрами, ні літерами, але подаються із втяжкою (більшою від абзацного відступу); при цьому кожний елемент переліку пишеться з малої літери ( іноді з тире).

4. Якщо перелік складається з кількох закінчених речень, кожний елемент переліку починається з великої букви і закінчується крапкою, а порядкові номери частин позначають цифрою з крапкою.

5. Елементи переліку можуть позначатися не тільки цифрами, але й словами: по-перше, по-друге, по-третє тощо.

6. При словесному позначенні елементів треба слідкувати, щоб не було пропуску одного зі слів, що означають номери. Тут можливі такі помилки: а) пропуск номера переліку; б) пропуск словесного позначення одиниці переліку з одночасним дублюванням цифрових і словесних позначень.

3. Усі назви (географічні, установ, організацій, закладів, політичних партій, історичних подій, епох тощо) та імена треба перевіряти за довідковими виданнями.

1. Географічні назви подають в українській транскрипції і перевіряють за останніми виданнями – географічними атласами, словниками географічних назв і т. д.

2. Іншомовні прізвища даються, як правило, в українській транскрипції; у дужках можна подати це ж прізвище в оригінальному написанні.

3. Як правило, прізвища осіб даються з ініціалами, з одним ініціалом або з повним іменем, причому протягом усього твору слід дотримуватися єдиного принципу.

4. Назви фірм, підприємств, залізниць і т. п. доцільно подавати повністю.

5. Службові слова всередині складних географічних назв пишуться з малої літери й приєднуються двома дефісами: Айн-ель-Хаджель, Ріо-де-Жанейро, Ростов-на-Дону.

6. В образних назвах зарубіжних країн з великої літери пишуть або перше слово, або слово, яке підкреслює характерну ознаку об'єкта: Країна сонця, що сходить; острів Свободи; Країна ранкової свіжості.

7. У назвах зарубіжних інформаційних агентств усі слова, крім родового, пишуться з великої літери. Назву агентства в лапки не беруть: агентство Франс Пресс, агентство Юнайтед Пресс Інтернешенал.

8. Назви середніх навчальних закладів неодиничного характеру пишуться з малої літери: медичне училище №1, технічне училище №5 м. Львова, середня школа №53 м. Львова. Проте якщо до складу назви входить слово, що вказує на одиничний характер навчального закладу, то цю назву треба писати з великої літери: Музичне училище ім. М.В.Лисенка. 

9. У словосполученнях, що складаються з родової назви й назви в лапках, з великої літери пишеться тільки назва в лапках: театр «Глобус», журнал «Дзвін», стадіон «Динамо».

10. Неповна назва, яка замінює повну, пишеться з великої літери: Театр опери та балету (замість Львівський державний академічний театр опери та балету ім. С. Крушельницької).

11. Назви зарубіжних фірм, компаній, концернів, банків тощо транскрибують українськими літерами й беруть у лапки. З великої літери в цих назвах пишуть перше слово в лапках і власні імена: компанія «Дженерал моторс», фірма «Соні».

12. Назви зарубіжних фірм, компаній, концернів, банків тощо у вигляді літерної абревіатури в лапки не беруть: фірма АЕГ, МББ.

13. У назвах творів, журналів, газет тощо з великої літери пишуть перше слово в лапках: поема «Чорнобильська мадонна», журнал «Слово і час», газети «Галицька зоря», «Львівський кур’єр», фільм «Кавказька полонянка». Написання всіх слів з великої літери, прийняте в нас у кінці XIX – на початку XX ст., а в діаспорі подекуди ще й зараз (під упливом мови тієї країни, у якій живе українець), не можна визнати сучасним і нормативним. Таке написання не варто зберігати навіть у бібліографічних описах.

14. У заголовку художнього твору з двох назв, поєднаних сполучником або (зрідка чи), другі лапки ставлять тільки після другої назви, а перша назва від другої (перед сполучником) відокремлюється комою. Перше слово в обох назвах пишеться з великої літери: «Глитай, або ж Павук»; «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно».

15. Писати назви творів, журналів, газет тощо в тексті мовою оригіналу доцільно тільки в тому разі, коли автор дає бібліографічну, фільмографічну, медіаграфічну чи іншу довідку. При цьому в дужках варто наводити затранскрибовану назву або переклад.

16. Назви культових книг пишуть без лапок з великої літери: Апостол, Біблія, Коран.

17. Серійні назви машин у вигляді літерних абревіатур, поєднаних з номерами чи без них, не беруть у лапки: Ан-70; КрАЗ; бомбардувальники 8-52, В-1; МАЗ-500.

18. Назви КЛА (космічних літальних апаратів) пишуться з великої літери й беруться в лапки: штучний супутник Землі «Січ-Г», космічний корабель «Союз ТМ - 34», транспортний космічний корабель «Прогрес», космічні кораблі багаторазового використання «Колумбія», «Дискавері», «Атлантіс», «Челленджер», «Індевор», «Буран», станція «Мир».

19. Займенники Ви і Ваш пишуться з великої літери як форма ввічливого звертання до однієї людини в офіційних стосунках та в особистих листах. У звертаннях до декількох осіб ці займенники пишуться з малої літери.

Імена. 1. Європейські, американські, австралійські подвійні, потрійні і т. д. імена пишуться з великої літери кожне, незважаючи на те, чи є між ними дефіс, чи нема: Джордж Ноел Гордон Бапрон, Жан-Жак Руссо.

2. Дефіс в іменах, які пишуться через дефіс, зберігається між ініціалами: Ж.-Ж. Руссо.

3. Китайські власні імена складаються з двох частин, кожна з яких пишеться з великої літери; дефіс усередині другої частини не ставиться: Ден Сяопін, Цзян Цземінь.

4. В’єтнамські, корейські, бірманські власні імена складаються здебільшого з трьох частин, кожна з яких пишеться з великої літери; дефісів між цими частинами не ставлять: Кім Чен Ір, Фам Ван Дона, У Не Він.

5. Артиклі, прийменники, частки ван, да, дас, де, дель, дер, ді, дос, дю, па, ле, фон та ін. у західноєвропейських прізвищах та іменах пишуться з малої літери й окремо від інших частин: Людвіг ван Бетховен, Леонардо да Вінчі, Макс фон дер Грюн.

6. Зазначені артиклі, прийменники, частки пишуться з великої літери, якщо вони злилися з іншою частиною прізвища в одне слово (пишуться разом чи через дефіс) або в мові-джерелі пишуться з великої літери: Дюбуа, Ларошфуко, ШарльДе Костер.

7. Скорочена частка Де (де) в західноєвропейських прізвищах приєднується до іншої частини прізвища чи імені через апостроф: Ґабрієле Д'Аннунціо, Жанна д'Арк.

8. Частка О перед ірландськими прізвищами пишеться з великої літери й через апостроф: О'Коннор, О'Ніл (псевдонім Вільяма Сідні Портера О.Генрі не має ірландського походження).

9. Частки Сан-, Сен-, Сент- перед західноєвропейськими прізвищами пишуться з великої літери й приєднуються дефісом: Антуан де Сент-Екзюпері, Сен-Жюст, Сан-Мартін.

10. Частка Мак найчастіше пишеться разом з наступним словом у прізвищі, проте може писатися в окремих випадках (за традицією) й через дефіс (не можна писати Мак окремо від наступної частини або за написання Мак разом з наступною частиною писати цю наступну частину з великої літери): Макдональдс, Мак-Грегор, але не Мак Грегор і не МакГрегор.

11. Частка і в західноєвропейських прізвищах пишеться з малої літери й приєднується дефісами: Хосе Ортега-і-Гасет, Рієго-і-Нуньєс.

12. Слова дон, донья, які означають «пан», «пані», пишуться з малої літери, окремо від іспанських імен і мають форми непрямих відмінків: дон Фернандо, донья Клемента, дона Фернандо, доньї Клементи. Слово дон пишеться з великої літери тільки у двох іменах Дон Кіхот (герой Сервантеса) і Дон Жуан (герой Байрона). Довідники з правопису рекомендують також написання цих імен через дефіс: Дон-Кіхот, Дон-Жуан.

13. Перша частина Ібн арабських, тюркських та інших східних імен пишеться з великої літери й здебільшого приєднується до наступної частини дефісом (крім Ібн Сіна та деяких інших): Ібн-Ясир.

14. Складники арабських, тюркських, перських та інших східних імен, які позначають родинні стосунки, соціальний стан тощо, а також службові слова пишуться здебільшого з малої літери й приєднуються до імені через дефіс: Керим-ага, аль-Джахм, ас-Салем, Турсун-заде, Мамед-огли, Сейф уль-Іслам, Мірза-хан.

15. Частка сан у японських власних іменах пишеться з малої літери й приєднується до них через дефіс: Коміяма-сан, Чіо-Чіо-сан.

4. Загальні вимоги до скорочення слів і словосполучень:

1. Відповідність характеру та призначенню тексту (скорочення термінів і часто вживаних слів притаманні виданням для кваліфікованого читача).

2. Зрозумілість читачеві (незагальноприйнятих скорочень повинно бути відносно мало, вони мають легко запам’ятовуватись).

3. Усунення омонімії.

4. Нейтральність форми.

5. Однотипність принципів і форми скорочення: 1) однотипні слова та словосполучення треба або всі скорочувати, або всі подавати повністю; 2) форма скорочення слова чи словосполучення має охоплювати не окремі слова та словосполучення, а їх групи.

6. Дотримання правил скорочення та написання, скорочених слів і словосполучень.

Використання загальноприйнятих графічних скорочень. Сфера застосування – всі види видань, окрім художніх, для будь-яких читачів, окрім початківців.

Основні правила вживання скорочень:

1) скорочення виразів типу та ін., і т. д., і т. п. «тому подібне», «таке інше», «так званий», «нашої ери», «до нашої ери» складають із проміжком. Їх не рекомендується використовувати тільки в недовідкових виданнях у середині фрази, якщо за цим скороченням далі йде узгоджене з ним слово. Не слід уживати скорочення у випадках, якщо наступним є узгоджене з ним слово. Наприклад: Т. п.; і т. ін.; т. зв., до н. е.; М. Коцюбинський, В. Стефаник та інші майстри (а не «та ін. майстри»!) новелістики...;

2) скорочення при іменах, прізвищах, назвах – типу п. (пан), т. (товариш), ім. (імені) – не рекомендується вживати на початку речення. Скорочення від слів «пан», «пані» створює ілюзію ініціала, а в середині тексту вживається у випадках підкреслено шанобливого звертання до людини. Наприклад: Шановна пані Олено! Маємо честь запросити Вас...; ... І там ми зустріли п. Сергія, який передав нам коректуру книжки;

3) скорочення родових понять географічних назв (м., с., обл., р-н) не вживаються у художній і дитячій літературі;

4) скорочення при перехресних посиланнях і зіставленнях (див., пар., мол, с., табл.) найчастіше використовуються у науковій і навчальній літературі;

5) скорочення при датах у цифровій формі (р., рр., до н. е., бл.), а також скорочення при числах у цифровій формі (грн., млн., млрд., тис., екз.) не вживаються у художній літературі та навчальній літературі для початкової школи;

6) скорочення розд., гл., п., с., табл., рис. від слів «розділ», «глава», «пункт», «сторінка», «таблиця», «рисунок» вживають тільки з цифрами або літерами. Ця вимога не стосується скорочень див. та порів. від слів «дивись» та «порівняй». Після зазначених скорочень ставлять крапку. Наприклад: У розд. 3; відповідно до п. 4 гл.  11; C. 79-86; Щоб наочно простежити особливості рубрикації аналізованих газет, див. наведені у кінці підручника додатки;

7) якщо скорочення стосується декількох поспіль чисел, назв, імен та ін., то його ставлять тільки раз – перед таким рядом чи після нього: на рис. 5, 7, 17; довжиною 5, 25, 50, 100 м тощо;

8) після числа, що позначає дату, перед скороченнями слів «рік»,  «століття», «тисячоліття» роблять проміжок, а після скорочення ставлять крапку. Наприклад: 1991 р.; XVII ст.; II тис. до н. е.;

 9) прізвище з повними ініціалами складають із двома проміжками – між іменем по батькові та прізвищем, між іменем та іменем по батькові. Наприклад: Т. Г. Шевченко; І. Я. Франко.

Під час скорочення слова треба зважати на те, щоб частина слова, яка залишається:

1. Дозволяла легко й безпомилково відновити повне слово: філос., філол., не філ.; асист., асп., не ас.; дієприкм., дієприсл., не дієпр.

2. Закінчувалася на приголосний (крім однолітерних скорочень): архіт., не архіте.

3. При збігу в кінці двох однакових приголосних закінчувалася на одному з них: осін., не осінн. (від осінній).

4. При збігу в кінці декількох різних приголосних закінчувалася на останньому з них: геогр. не геог.

Крапка як знак скорочення не ставиться:

1. Коли скорочене словосполучення під час читання вимовляється в скороченій формі: ККД, ПДВ, але а. о. (читається «астрономічна одиниця»), с. г. (сільське господарство).

2. У кінці скорочення, якщо вилучено серединну частину слова; при скороченні слова, що пишеться через дефіс, якщо похідний складений прикметник скорочується так, як і словосполучення, від якого він утворений, ставиться дефіс: вид-во, ін-т, ун-ту, але: с.-г. (сільськогосподарський).

3. Усередині подвоєного однолітерного графічного скорочення (його пишуть разом і крапку ставлять у кінці): рр.; вв.; пп.

4. У кінці скорочень, утворених викиданням голосних, зокрема, після скорочень назв грошових одиниць. Наприклад: дол – долар; грн – гривня; крб – карбованець; руб – рубель. 25 млрд дол; 750 грн. млн, млрд.

5. Після скорочених позначень фізичних величин: 31 мм; 57 кг; 500 т тощо.

6. При пропусках прийменників «на», «по» і т. п. використовується навскісна риска; Наприклад:  мф/кас (магнітна фонограма на касеті), а/с.

Скорочення поділяють на спеціальні та індивідуальні. Використання спеціальних та індивідуальних графічних скорочень: спеціальні скороченняце такі графічні скорочення, які широко використовуються у літературі для спеціалістів або в спеціальних видах тексту (напр., бібліографічних описах) і зрозумілі підготовленому читачеві без пояснення; індивідуальні (введені тільки для даного видання або групи видань) потребують розшифрування.

Одним із видів скорочень є абревіатури.

Використання абревіатур: 

1. Загальноприйняті (ЮНЕСКО, ООН, НДІ, АН України і т. д.) – у будь-яких виданнях, окрім тих, які розраховані на початківця.

2. Спеціальні абревіатури, зрозумілі фахівцям (наприклад, ББК - бібліотечно-бібліографічна класифікація), необхідні спеціальній літературі.

3. Індивідуальні абревіатури (потребують пояснення також для спеціаліста, оскільки вводяться у даному виданні вперше або досі використовувалися дуже обмежено: ЗВІ - засоби відображення інформації і т. п.) бажані тим більше, чим частіше повторюється це словосполучення. При індивідуальній абревіатурі потрібно подавати список скорочень із розшифруванням або (якщо скорочень мало) повну форму словосполучення при першому вживанні абревіатури.

5. Виділення в тексті застосовують для того, щоб підкреслити головні положення та висновки; зробити логічний наголос на окремих словах, групах слів або реченнях; виділити правила, приклади, визначення, цитати, ремарки тощо. Виділення  елементи у матеріалі (букви, слова, речення), оформлені інакше, ніж основний текст, що візуально виділяє їх від  інших.

Засоби виділення: шрифтові (курсив, півжирний, великі літери, шрифти іншої гарнітури або кегля тощо), нешрифтові (розрядка, втяжки, лінійки, інша фарба тощо) і комбіновані – шрифтові і нешрифтові.

1. Загальний принцип підбору виділень залежить від читацького призначення і виду літератури. У книжках для дітей, особливо дошкільного та молодшого шкільного віку, застосовують півжирний шрифт, друк іншою фарбою, систему виділень за допомогою втяжок і лінійок, значно рідше – розрядку. У літературі для дітей середнього шкільного віку, переважно у підручниках, півжирного менше, натомість широко вживають розрядку та курсив. У підручниках для старших класів середньої школи, технікумів, училищ переважають курсив і розрядка, значно рідше трапляється півжирний, ще рідше – виділення за допомогою лінійок і втяжок. Для виділень в літературі для вищої школи, а також наукових і виробничо-технічних виданнях користуються передусім розрядкою та курсивом, а також півжирним.

У всьому виданні треба дотримуватись єдиної системи для кожної групи виділень (логічних, термінологічних тощо).

2. Шрифтові виділення застосовують ширше, бо вони простіші для сприймання. Частини тексту, виділені напівжирним або курсивом, складають шрифтом тієї ж гарнітури, що й увесь текст. Пунктуаційний знак (кому, двокрапку, дужку та ін.) після виділеної напівжирним або курсивом частини тексту складають прямим світлим шрифтом. Наприклад: Прийоми виділень поділяються на шрифтові, нешрифтові, комбіновані.

3. Занадто велика кількість виділень у тексті не тільки не сприяє зосередженню уваги читача, але, навпаки, розпорошує її внаслідок строкатості набору.

4. У тексті окремі слова, терміни, визначення найчастіше виділяють світлим курсивом, нові поняття – розрядкою.

5. Прізвища в основному тексті дають шрифтом без виділень; у бібліографічних списках – розрядку, рідше курсив або півжирний.

6. Для кожного виду спеціальної літератури існує своя система виділень. Так, у наукових виданнях з біології, палеонтології латинські назви родини, роду та виду подають курсивом, прізвище автора – врозрядку, скорочені слова – шрифтом основного тексту.

7. Лінійка, якою підкреслюють у тексті певний фрагмент, не повинна виходити за його (фрагмента) межі. Наприклад: Розрядка — збільшення міжлітерних проміжків — належить до нешрифтових прийомів виділення.

Дослідник Іванов В.Ф. виділення у текстах поділяє на такі типи: 1)шрифтове виділення текстів; 2)виділення за допомогою формату; 3)композиційний метод; 4)графічний метод виділення; 5)комбінований метод виділення; 6)інші засоби виділення матеріалів. 

6. Як правило, у науково-технічній, виробничій, довідковій літературі числівники й іменники при них подаються в скороченому вигляді (причому ці скорочення підлягають певним правилам), а в публіцистиці, художній літературі, виданнях для школярів і молоді – повністю. Дотримуючись такого загального підходу до написання чисел у тексті треба пам’ятати, що який би принцип написання не був обраний, його треба витримувати протягом усього видання.

1. Кількісні числівники до десяти, якщо біля них немає розмірностей, пишуться словами, а не цифрами, особливо у непрямих відмінках; числівники після десяти – цифрами.

2. При кількісних числівниках, за якими йдуть іменники, відмінкові закінчення (нарощення) не ставляться. Такі числівники пишуться цифрами без нарощення (цифри до 10 краще писати у тексті словами, якщо вони не супроводяться одиницями виміру).

3. Числівники, які починають абзац, незалежно від кількості знаків, рекомендується писати словами.

4. Кількісні числівники при скорочених одиницях вимірювання пишуться  цифрами.

5. У тексті класи цифр від п’ятизначних і вище краще писати словами.

У технічній літературі писати цифри мішаним способом не рекомендується, особливо коли скорочене позначення класу цифри відділяє цифру від розмірності.

6. У п’ятизначних і більших числах слід відділяти класи цифр пробілами.

7. Чотиризначні цифри поділяють на класи лише в колонках, таблицях і виводах.

8. У фабричних марках, патентах тощо багатозначне число, яке означає порядкові номери, на класи не розбивають.

9. До порядкових числівників, позначених арабськими цифрами, додають нарощення (відмінкові закінчення): а) на одну букву – якщо закінчення на дві голосні (3-ї осі, 12-ю весною), на -й (4-й хребець, 16-й рік, 3-й роті); на приголосний (30-х років); б) на дні букви – якщо закінчення на приголосну та голосну: 10-го класу, 3-тя рота, на 58-му (-ім) році життя.

10. Якщо декілька (понад два) порядкових числівників стоять один за одним, нарощення ставиться біля останньої цифри. Якщо числівники, роз’єднані словами або літерами, нарощення ставиться біля кожного з них.

11. Нарощення не ставлять: а) у порядкових числівниках, що стоять після іменника; б) при кількісних числівниках, за якими йдуть іменники (але коли кількісний числівник не супроводиться іменником, його можна подавати з нарощенням). Нарощення ставиться, коли після дати немає вказівки на місяць чи рік.

13. Складні прикметники, першою частиною яких є числівник, а другою – метричні міри, знаки процента, градуса тощо, слід писати або словами (п'ятиметровий, двадцятипроцентний) обидві частини (такі форми застосовуються у публіцистиці, художній та популярній літературі). У науковій літературі прикметник, складовою частиною якого є числівник із знаком процента, пишеться дещо інакше: 20%-ний.

14. Якщо друга частина прикметника з числівником у складі – не метрична міра або знак, то обидві частини пишуться словами.

15. Римські цифри мають чотири символи на позначення десяткових розрядів:

І – один; X – десять; С – сто; М – тисяча; і три символи – для їх половини: V п’ять; L – п’ятдесят; D – п’ятсот. Риска над цифрою збільшує її значення в тисячу разів: с – сто; С – сто тисяч.

Числа обов’язково треба писати літерами тоді, коли:

1) однозначні числа стоять у непрямому відмінку: клас обладнали п'ятьма комп’ютерами; дві книжки; сьома картина.

2)збіг декількох чисел у цифровій формі може ускладнити читання: п'ять 30-місних автобусів;

3) кількісний числівник починає собою речення: Ми так вирішили. П'ять комп'ютерів закупимо вже сьогодні; 25 шістнадцятиповерхових будинків... (не дозволяється: 25 16-поверхових будинків...).

4) словами складають багатозначні числа у творах художньої літератури.

Цифрову форму чисел рекомендують писати тоді, коли:

1) однозначні цілі числа (від 1 до 9) стоять у ряді з дво- й багатозначними: після серії з 5, 7 й 9 вправ; 

2) однозначні цілі числа утворюють сполучення з одиницями фізичних величин, грошовими одиницями тощо: за маси 7 кг, ціна 7 грн, $ 7;

3) у наукових та ділових текстах: перевиконання завдання на 3%. 

4) однозначне число входить до переліку, у який входить також багатозначне. Наприклад: 4, 9, 11, 123. 

5) багатозначні числа зазвичай складають цифрами. Наприклад: Зібралося 135 представників громадських організацій.

6) цифрове представлення також рекомендується у творах художньої літератури, коли необхідно передати офіційно-діловий, підкреслено точний або іронічний характер повідомлення. Наприклад: ... Маємо збільшення на 36,8 %, або, в порівнянні з передбаченням планового завдання, перевищення на 18 %, себто організаційну роботу виконано на 118 %. Я гадаю, товариші, що таке виконання планового завдання свідчить в загальному й цілому – е-км...

Числа в цифровій формі, починаючи з 4-значних, варто розбивати на групи (по три цифри) справа наліво: 888 777 521 м. Не розбивають на групи цифри в числах, які позначають номер, у марках машин і механізмів, у позначеннях нормативних документів:  79945. Крапку в пробілах між цифровими групами багатозначного числа ставити не можна.

Літерно-цифрова форма чисел рекомендується для позначення круглих чисел (тисяч, мільйонів, мільярдів) у вигляді поєднання цифр зі скороченням тис, млн, млрд: 6 млрд, 49 млн, 25 тис.; після скорочень тис, млн, млрд крапка не потрібна. Ці скорочення варто використовувати замість нулів у круглих числах: Наприклад: 25 млн примірників. 10 млрд зірок; у спеціальній літературі до таких сполучень приєднують позначення фізичних величин, грошових одиниць тощо: 20 млн км; 30 млрд грн; у публіцистичних текстах рекомендовано відмовлятися не від літерно-цифрової форми числівників, а від скороченого позначення одиниць величин (тобто заміняти останні повними назвами): 25 млн кілометрів, 500 тис. вольт. 

Великі числа в діапазоні значень за цифрової форми чисел передають зі збереженням усіх нулів: 15 000 - 20 000 м, а не 15 - 20 000 м. За літерно-цифрової форми чисел можна пропускати в першому числі позначення тис, млн, млрд: 20 – З0 тис м, не обов'язково 20 тис – З0 тис м.

При складанні номерів телефонів знак № не ставлять. Номери телефонів прийнято писати, відокремлюючи дефісом або проміжками по дві цифри справа наліво: 2-18-12-80. Можна відокремлювати крайню ліву групу в три цифри, якщо остання (перша у записі) цифра залишається непарною, то її можна приєднати до двох наступних: 218-12-80.

У  записах номерів  міжміських, мобільних телефонів дефіси ставлять між +38, кодом, а далі, відповідно до вищевикладеного правила, номером. Наприклад: +38-050-772-06-03; 7-56-44; 34 55 62.

У написанні порядкових числівників треба керуватися такими правилами:

1. Якщо текст вимагає написання порядкового числівника з використанням цифри, то відмінкове закінчення має бути однолітерним, коли перед останньою буквою числівника стоїть літера, що позначає голосний звук: п'ятий - 5-й. Нарощення має бути дволітерним, якщо перед останньою буквою числівника стоїть літера, що позначає приголосний звук: п'ятого - 5-го.

2. Не можна додавати нарощення відмінкових закінчень до номерів томів, розділів, сторінок, таблиць тощо, якщо родове слово (том, розділ та ін.) стоїть перед ними: в томі 6, на с. 35, у табл. 11.

3. Не можна додавати нарощення відмінкових закінчень до дати (років і чисел місяця), якщо слово рік або назва місяця стоїть після числа: у 2002 році, 7 січня 2000 року, а не у 2002-му році, 7 січня 2000-го року.

4. Якщо слово рік чи назва місяця пропущені, або їх поставлено перед числом, або окремо від числа позначено іншим словом, то відмінкові закінчення рекомендується нарощувати: у січні, числа 20-го; рік 2002-й; настав 2000-й; концерт перенесли з 15 лютого на 22-ге; 20-го ж квітня.

5. У публіцистичних і художніх текстах треба надавати перевагу літерній формі написання порядкових числівників: у двадцять першому столітті; у сороковому році.

6. Римськими цифрами позначають номери виборних органів; спортивних змагань; цифрові позначення в іменах імператорів, королів та ін.; позначення кварталів року тощо: Карл XII, XXII Олімпійські ігри, III IV квартали.

7. Позначення римськими цифрами: 1- І, 2 – II, 3 – III, 4 – IV, 5 – V, 6  VI, 7  VII, 8  VIII, 9  IX, 10 – Х, 20 – XX, ЗО – XXX, 40 – XL, 50  L, 60 – LХ, 90 – ХС, 100 – С, 1000 – М, 1999 – МСМХСІХ, 2003 – ММІІ.

Порядкові та дробові числівники. Щоб зазначити відмінкове закінчення порядкового числівника, позначеного арабськими цифрами, через дефіс до нього складають одну або дві кінцеві літери. Одну літеру, – якщо передостанній звук відмінкового закінчення голосний; дві – якщо приголосний. Наприклад: 30-х років XX ст. (від тридцятих); 21-го сторіччя (від двадцять першого).

Десяткові частини у дробах відокремлюють комою, а не крапкою. Наприклад: 0,9 книжки на душу населення.

Інтервал між числами. Інтервал між числами позначають такими способами: трьома крапками ... (у виданнях із точних та природничих наук); знаком – (у виданнях з технічних наук); дефісом – (якщо потрібно передати неточне, приблизне значення); коротким тире (у виданнях гуманітарного та суспільствознавчого змісту, а також у разі словесного складання чисел); за допомогою прийменників «від» і «до» (в літературних і подібних творах).

Знаки дефіса і короткого тире від цифр не відбивають, а в разі словесного запису – коротке тире відбивають від слів. Наприклад: 10-11; 6-9; вісімнадцять - двадцять кілограмів.

Проміжки між роками окреслюють так: між датами ставлять коротке тире, не відбиваючи його з обох боків проміжками. У другій даті не можна скорочувати цифри, що позначають століття. Наприклад: 19141961 рр.; 1929 р.1930-і рр. (в останньому прикладі йдеться про окремий рік і все наступне десятиліття).

Прості дроби від цілого числа не відбивають, наприклад: 24/7.

Момент часу. Момент часу в літературних, публіцистичних та інших текстах описують послідовно: години, хвилини, секунди, причому кому між ними не ставлять.

У текстах ділового, наукового характеру запис виконують скорочено – тільки цифрами, між якими ставлять двокрапки. Наприклад: Була тоді шістнадцята година двадцять хвилин. 20 годин 45 хвилин 10 секунд. 20:45:10.

Століття позначають здебільшого римськими цифрами. Наприклад: VII ст.; XIX ст.

Дати в тексті пишуть по-різному – словами (дев'яності роки двадцятого століття), цифрами (26.12.1990) і найчастіше – словами та цифрами (6 червня 1996 року). Проте у всьому виданні треба дотримуватись єдиного принципу їх оформлювання: писати дати словами або цифрами, скорочувати слова рік, століття, вік або давати повністю тощо. Якщо місяці позначаються римською цифрою, то після числа доцільніше ставити не косу риску, а крапку, після місяця перед роком робити відбивку без знаків. Навчальний, господарський, бюджетний роки пишуться через косу або тире без відбивки, причому цифри тисячоліття і століття пропускаються, після риски або тире з чотирьох цифр залишають дві останні, а слово рік пишеться в однині. В усіх інших випадках (крім п. 2) між цифрами, якими позначають роки, ставлять тире без відбивки; при цьому в обох датах повторюють повністю усі чотири цифри, а слово роки (рр.) подають у множині. Слова рік, століття, вік пишуть повністю при цифрах у заголовках, а також коли вони виступають у ролі підмета або коли між датою і цими словами є інші слова. У журнальних статтях науково-технічних і виробничих видань слід віддавати перевагу точним датам.

Рекомендовано таке написання дат і періодів:

1. Період, обмежений двома роками або роком і десятиріччям: у 1991-1995 рр., не у 1991 -95рр. Останню форму написання можна використовувати тільки в довідкових виданнях, які вимагають особливої компактності.

2. Усі види некалендарних років, які починаються в одному році, а закінчуються в іншому, пишуть так: у 1998/99 навчальному році.

3. Перевести дату зі старого стилю на новий можна, додавши певну кількість діб залежно від періоду, на який припадає описаний факт.

7. У виданнях, розрахованих на малопідготовленого або масового читача (у художній та популярній літературі, публіцистиці), одиниці виміру трапляються рідко і пишуться повністю. Скорочуються у таких текстах тільки слова квадратний (кв.)  і кубічний (куб.).

В інших видах текстів:

1. Одиниці виміру позначаються літерами або спеціальними значками (регламентується стандартом).

2. Існує два види позначень одиниць виміру: українські та міжнародні. Одночасне використання двох видів цих позначень в одному виданні не допускається).

3. Для буквених позначень одиниць виміру використовують шрифт основного тексту.

4. Позначення одиниць виміру набирають малими літерами, за винятком тих, що утворені від прізвищ.

5. Дозволяється ставити позначення одиниць виміру у заголовках граф і боковиках таблиць і виводів, а також у поясненні величин до формул. Подавати позначення одиниць виміру в рядку з формулами, що виражають залежності між величинами, не допускається.

6. При позначуванні розмірів площ краще писати розмірність біля другої цифри.

7. Скорочені назви одиниць виміру перед цифрою не ставлять.

8. Цитатице уривки з твору іншого автора або з офіційного документа, включені в даний текст.

Загальні вимоги до цитування: 1. Цитувати потрібно робити за оригіналом, а не за цитатою в іншому творі. Цитування за цитатою, як правило, заборонене. Як виняток цитують за цитатою тоді, коли першоджерело недоступне; коли цитують оприлюднений архівний документ; коли цитований текст став відомим за записом слів автора в спогадах іншої особи.

2. Цитувати слід логічно завершений фрагмент, не змінюючи при скороченні його змісту.

3. Цитата має бути абсолютно точною (і в лексичному, і в граматичному, і в синтаксичному плані), тобто цитата має слово в слово, літера в літеру, розділовий знак у розділовий знак повторювати першоджерело. Зберігаються також усі авторські виділення.

4. За наявності декількох видань цитованого твору рекомендується обирати як джерело текстологічне авторитетне видання (наприклад, академічне зібрання творів), якщо завданням тексту не обумовлене цитування іншого видання (яке аналізують, критикують тощо).

5. Текст цитати здебільшого виправляють відповідно до норм орфографії та пунктуації, чинних на момент видання, зберігаючи тільки індивідуальні особливості орфографії та пунктуації автора. Відверті помилки або не виправляють у тексті, або виправляють, але в будь-якому разі про них говорять у примітках, зазначаючи правильний варіант або виправлені слова, цифри тощо.

6. Дозволено довільно скорочені в джерелі слова писати розгорнуто, беручи додані частини слів у дужки [квадратні] чи <кутові>.

7. Можна пропустити одне чи декілька слів або навіть речень, якщо думка автора цитати не спотвориться і якщо читача повідомлять про купюру трикрапкою на місці пропущених слів і трикрапкою в кутових дужках на місці пропущених речень.

8. Під час цитування окремих слів і словосполучень трикрапку можна не ставити. Проте пропущене слово всередині цитованого словосполучення позначається трикрапкою.

9. Зміна відмінка слова в цитаті порівняно з першоджерелом можлива тоді, коли цитують окремі слова та словосполучення, які потрібно узгодити з іншими членами речення.

10. Звичайно цитати, набрані так само, як і основний текст, беруть у лапки. Цитати, графічно відмежовані від основного тексту (виокремлені шрифтом чи ін., взяті з вірша зі збереженням поділу на рядки, цитати-епіграфи), в лапки не беруться.

11. Цитата на початку речення має починатися з великої літери, навіть якщо в першоджерелі це не початок речення. При цьому після лапок замість пропущених слів ставлять три крапки.

12. Цитата всередині речення починається з малої літери, навіть якщо в першоджерелі перше слово цитати починає нове речення, а отже, й пишеться з великої літери. При цьому, якщо цитовані слова органічно вписуються в текст речення, перед ними не ставлять три крапки, а відразу після лапок іде перше слово цитати.

13. Трикрапка замінює такі розділові знаки перед пропущеним текстом у цитаті, як кома, двокрапка, крапка з комою, тире. Не можна замінювати одну з крапок трикрапки якимось із цих знаків або поєднувати трикрапку з будь-яким із них.

14. Якщо в тексті цитати, виокремленої лапками, наведено текст або слова також у лапках, рекомендується застосовувати лапки різного типу. Якщо з технічних причин цього зробити не можна, то за збігу лапок вони поряд двічі не ставляться.

15. Крапка в кінці цитати ставиться після лапок. Знак оклику, знак питання, трикрапка – перед лапками. При цьому в останньому випадку після лапок крапки ставити не можна.

16. У радіо- чи телепередачі цитату наводять так, щоб слухач, глядач міг зрозуміти, де вона починається й де закінчується, відокремлюючи її, наприклад, такими словами: «Кінець цитати», «Як пише автор», «Зауважив Президент», «Йдеться в матеріалі» тощо.

17. У віршованій цитаті, складеній у підбір до основного прозового тексту, рядки розмежовують однією або двома навскісними чи вертикальними рисками (/; //; |; ||). При цьому зберігаються всі розділові знаки, а також великі літери в перших словах рядків. Наприклад: Тільки щасливому поглядові захопленого Тичини, Тичини середини 1917 року, могло здатися, що почалася доба загальнонаціонального єднання: «І всі сміються як вино: // І всі співають як вино: // Я дужий народ, : // Я молодий!» (В. Стус).

9. Епіграф вказує у стислій формі головний зміст, провідну ідею, над завдання твору через яскраві цитати з творів відомих авторів, крилаті вислови, прислів’я чи афоризми. Він ретельно підбирається автором.

Епіграф розташовують на початку книжки, частини або розділу. Епіграф, що належить до всього видання, подають на окремій сторінці, першій спусковій шпальті тексту або, значно рідше, на титулі. Якщо епіграф стосується частини або розділу, то його ставлять перед текстом після назви розділу. Відбивають при цьому від них на однакову величину – у межах двох рядків. Якщо шпальта не заповнена, епіграф розташовують на рівні її візуальної третини у правій частині. На заповненій шпальті (особливо якщо йдеться про однорядкові епіграфи і присвяти) їх заверстують за рахунок спуску над рубрикою з відбивкою від неї на 16-24 п. І теж у правій частині шпальті. Якщо епіграф складається з кількох частин, то кожна з них відбивається від попередньої та наступної на 4 п. Як правило, епіграфом є цитата, отже,  її не можна правити. Після епіграфа ставиться такий розділовий знак, як у тексті джерела, з якого взято цитату (крапка, знак оклику або знак питання), а коли речення не закінчене – три крапки. Епіграф і підпис під ним набирають петитом (8 п.) без лапок або видільним шрифтом, найчастіше курсивом. Посилання на джерело відбивається від епіграфа на 2 п.

10. Присвята – надпис перед основним текстом твору, у якому автор повідомляє про те, кому він присвячує свою працю і часто чому він це робить. Текст присвяти зазвичай належить до всього твору, тому його розташовують на окремій сторінці після титулу, рідше – на першій спусковій сторінці перед основним текстом, на окремій сторінці після шмуцтитулу із заголовком твору, якщо між титульним аркушем і початком основного тексту розташована передмова, список скорочень, або на звороті титулу (перед епіграфом). Присвяту набирають видільним шрифтом, найчастіше курсивом того ж кегля, що й основний текст, рідше – напівжирним курсивом чи шрифтом іншої гарнітури, кегль якого не менший за кегль основного тексту з відступом праворуч на ½ - 1 ½ кв. чи на оптичній середині сторінки. Якщо перед текстом твору є вступна стаття чи передмова, тоді присвята розміщується або на шмуцтитулі після назви, або на спуску початкової текстової сторінки до тексту і його заголовків. Присвяти, істотні для змісту твору, складають на окремих сторінках (непарних, після титулу) великим кеглем, приватні присвяти – на спуску початкової текстової сторінки дрібним шрифтом. Після тексту присвяти  крапка не потрібна, якщо підпис відсутній, і потрібна, якщо він є. Після підпису крапку не ставлять.


ТЕМА 5. АПАРАТ ВИДАННЯ

  1.  Вихідні дані (відомості).
  2.  Зміст.
  3.  Передмова.
  4.  Вступна стаття.
  5.  Післямова.
  6.  Бібліографічний апарат видання.
  7.  Коментарі.
  8.  Примітки.
  9.  Покажчики.
  10.  Колонтитули.

Саме ці дані і включає апарат видання.

1. Загальними вимогами до вихідних відомостей є: 1)відповідність нормам державного стандарту; 2)ідентичність елементів вихідних відомостей, що повторюються; 3)достовірність вихідних відомостей.

Відомості на титулі

1.Надзаголовкові дані:

  1.  назва організації, від імені якої випускається видання;
  2.  назва організації, що видає (від імені котрої випускається видання), з назвами організацій, яким вона підпорядковується;
  3.  заголовок серії:

а)бібліотечна серія;

б)заголовок серії з підсерією і роком заснування серії;

в)заголовок серії на титулі, редактор серії та рік заснування серії на звороті титулу.

  1.  назва організації, від імені якої випускається видання, і заголовок серії з вказівкою року її заснування;
  2.  назва організації, від імені якої випускається видання, і заголовок серії з вказівкою номера випуску;
  3.  заголовок серії з номером випуску;
  4.  надзаголовкові дані із затверджуючим грифом.

2.Дані про автора (авторів)

3.Підзаголовкові дані:

  1.  відомості, що уточнюють заголовок;
  2.  відомості про жанр чи вид видання;
  3.  відомості про читацьке призначення;
  4.  відомості про основне видання в окремо виданому додатку;
  5.  відомості про укладача (укладачів);
  6.  відомості про перевидання;
  7.  відомості про мову, якою здійснювався переклад, і перекладача (перекладачів);
  8.  відомості про титульного редактора, художника і т.д.

4.Вихідні дані:

  1.  місце випуску видання;
  2.  назва видавництва;
  3.  рік випуску;
  4.  вихідні дані спільного видання;
  5.  видавнича марка.

Схема розташування вихідних відомостей на титулі тому багатотомного видання

  1.  Надзаголовкові дані:

а)назва організації, від імені якої випускається видання;

б)назва серії;

в)дані про авторів (авторів) усього видання.

  1.  Загальний заголовок багатотомного видання.
  2.  Підзаголовкові дані, що стосуються усього видання:

а)кількість томів видання;

б)прізвища осіб, котрі брали участь у підготовці всього видання;

  1.  Номер тому, частини, випуску.
  2.  Відомості про автора (авторів) тому, якщо у томів різні автори.
  3.  Заголовок тому.
  4.  Підзаголовкові дані, що стосуються тому.
  5.  Вихідні дані.

Відомості на звороті титулу

1.Вихідні відомості

  1.  Дані про авторів і розділи книги, що їм належать (оскільки це не вказано на титулі).
  2.  Дані про осіб, котрі брали участь у створенні книги.
  3.  Макет анотованої каталожної картки.
  4.  Дані про характер перевидання.
  5.  Дані про укладача, художника, джерело передруку та про читацьке призначення видання.
  6.  Дані про мову і вихідні відомості оригінального видання.
  7.  Дані про редколегію.
  8.  Передвипускні та випускні дані.
  9.  Анотація.

2.Шифр збереження видання

3.Знак охорони авторського права:

1.Склад знака (основний випадок)

  1.  назва (ім’я) власника авторського права, рік першого випуску у світ.

Власником авторського права може бути:

1)автор книги;

2)установа (у відомчих виданнях);

3)організація-замовник.

2.Знаки на виданні перекладу українською мовою оригінального твору, випущеного іноземною мовою за кордоном:

  1.  знак охорони авторського права іноземною мовою;
  2.  Переклад українською мовою. Назва видавництва, рік видання.

3.Знаки на перевиданнях:

а) при перевиданні без змін тим же чи іншим українським видавництвом – знак такий же, як і в попередньому виданні;

б) при перевиданні зі змінами – два знаки: попередній і новий, у якому фіксуються нові дані і вказується: зі змінами.

Знак охорони авторського права не ставиться на:

1)творах, на які закінчився термін охорони авторського права;

2)творах фольклору;

3)офіційних документах;

4)виданнях, не призначених для продажу (окрім рекламних).

Відомості на авантитулі

На авантитул переносять з титулу найбільш загальні відомості, що передують відомостям про автора і заголовок – надзаголовкові дані великого обсягу, а також вихідні дані (частково або повністю).

Відомості на контртитулі

З титулу на контртитул переносять:

1)надзаголовкові дані;

2)дані, що стосуються всього багатотомного видання;

3)основні вихідні відомості видання, що стало оригіналом для перекладу;

4)відомості про мову, з якої здійснено переклад, і перекладача;

5)вихідні дані художнього оформлення видання.

Відомості на останній сторінці видання

1.Надвипускні дані: а)макет анотованої каталожної картки; б)відомості про серію; в)відомості про автора (авторів) у повній формі; г)справжнє ім’я, по батькові та прізвище автора, якщо твір підписано псевдонімом; д)заголовок; е)загальний заголовок багатотомного видання; є)номер тому; ж)відомості про укладача (укладачів); з)відомості про окремо виданий додаток; и)відомості про мову тексту видання; і)відомості зі звороту титулу (якщо він перевантажений); ї)місце видання і назва видавництва; к)ініціали і прізвище ведучого редактора, художнього редактора, технічного редактора, коректора; л)відомості про виконавців креслень, фотографій тощо.

2.Випускні дані: а)номер інформбланка; б)дата здачі в набір; в)дата підписання видання оригіналу в набір; г)формат паперу і частка аркуша; д)сорт і номер паперу; е)гарнітура шрифту основного тексту; є)основний спосіб друку; ж)обсяг видання (в умовних друкарських аркушах; в умовних фарбовідбитках; в обліково-видавничих аркушах); з)тираж; и)номер замовлення поліграфічного підприємства; і)назва й адреса видавництва; ї)назва й адреса поліграфічного підприємства.

2. 1.У змісті послідовно наводять назви частин, розділів, параграфів (дрібні заголовки можна опустити), а у збірниках і журналах – назви тематичних розділів і статей.

2.У колективних працях у змісті іноді зазначають прізвища авторів окремих частин і розділів. Звичайно ці прізвища виділяють курсивом без крапки у кінці і беруть у дужки.

3.Назви рубрик або статей наводять точно так, як в основному тексті, включаючи підзаголовки та уточнення в дужках.

4.Скорочення чи зміни назв, прізвищ або кількості прізвищ авторів не допускається.

5.Якщо головні рубрики дані на сторінках без колонцифр (шмуцтитули), то ці рубрики у змісті виключають в окремий рядок.

6.Місце від кінця назви до номера сторінки (колонцифри) заповнюють крапками (або аналогічними за функцією знаками).

7.Після колонцифр крапок не ставлять. Слово Сторінка або с. над номерами сторінок у змісті не пишуть.

8.Якщо дві статті починаються на одній сторінці, то у змісті повторюється номер сторінки (тире або лапки не допускаються).

9.Зміст дає уявлення про рубрикацію видання, тобто про поділ його на складові, їх підпорядкування. Це позначається засобами поліграфічного оформлення: шрифтовими виділеннями і відступом управо. При цьому рівнозначні рубрики повинні мати однакові відступи від уявної вертикалі.

Зміст може бути: 1)повним, тобто включати всі рубрики твору; 2)скороченим, тобто складеним з частин заголовків (напр., без заголовків у підбір з текстом чи інших заголовків нижчих ступенів рубрикації); 3)розширеним, тобто включати заголовки, яких у тексті нема чи які у тексті словесно не позначені.

10.Найважливіші рубрики (заголовки шмуцтитулів або спускових шпальт) виділяють в окремий рядок без значення колонцифри, оскільки нижча рубрика звичайно розташована на цій же сторінці.

11.Якщо в книжці багато однорідних рубрик (одного ступеня), то їх у змісті можна наводити в підбір, тоді колонцифри ставлять відразу після назви рубрики у круглих дужках. Після дужок з колонцифрою ставиться крапка.

12.Зміст може бути розташований на початку або в кінці книги.

3.Передмова повідомляє читачу про те, що йому треба взяти до уваги, читаючи книгу, працюючи з нею.

У передмові, як правило, йдеться про:

а)значення теми, що розкривається у книзі;

б)особливості її змісту та форми, від розуміння яких залежить глибина засвоєння читачем цього твору;

в)джерела матеріалів, що стали основою твору;

г)принципи побудови твору чи відбору та послідовності викладу матеріалу;

д)проблеми, які не були вирішені;

е)відмінність цього видання від попередніх.

Автором передмови може бути: автор видання, редактор, авторитетний спеціаліст, перекладач тощо.

Заголовок передмови може бути таким: «Передмова», «Передмова автора», «Передмова до українського видання», «До читача», «Від автора», «Від видавництва», «Від редакції» тощо.

Передмова розташовується безпосередньо перед основним текстом після змісту (якщо його розташовано на початку видання).

Якщо в одному виданні розташовано кілька передмов, то їх слід подавати у такій послідовності: спочатку неавторські передмови, а тоді авторські.

Авторські передмови до різних видань прийнято розташовувати у зворотному порядку номерів видань: спочатку до останнього, тоді до попереднього і т.д.

4.Вступна стаття повинна допомогти читачеві глибше і точніше сприйняти пропонований його увазі твір. По суті, вступна стаття – це аналіз, осмислення твору чи творчості певного автора (авторів). Пишеться вона фахівцем з даної галузі. Заголовок може бути типовим («Вступна стаття») чи оригінальним (прямо чи непрямо формулюючи тему статті). Розташовують вступну статтю після титулу перед передмовою автора (якщо вона є). Передувати вступній статті може тільки передмова видавництва, редакції чи редактора.

5.Післямова дуже близька за призначенням до вступної статті. Відмінність полягає лише у тому, що автор післямови активніше оперує матеріалом твору, розраховуючи на те, що читач вже знайомий з текстом твору. Проте післямова не тільки аналізує й осмислює твір з сучасних позицій, але й часто доповнює його сучасним матеріалом.

Заголовок післямови може бути як типовим («Післямова»), так і тематичним.

Післямову розташовують після додатків (якщо вони є), перед усіма іншими частинами затекстового апарату (бібліографічними списками, примітками, покажчиками і т.д.).

6.Бібліографічний апарат – це бібліографічні відомості про літературні джерела твору і цитовану, аналізовану, а також додаткову літературу для поглибленого вивчення теми твору, які наводяться у виданні і пов’язані з його основним текстом.

Види бібліографічних текстів:

1)посилання у тексті;

2)позатекстові списки літератури;

3)спеціальні бібліографічні видання;

Їх основу становить бібліографічний опис:

  1.  Сфера заголовка з відомостями про відповідальність.
  2.  Сфера видання.
  3.  Сфера вихідних відомостей.
  4.  Сфера кількісної характеристики.
  5.  Сфера серії.
  6.  Сфера приміток.
  7.  Сфера міжнародного стандартного номера (ISBN), ціни та тиражу.
  8.  У бібліографічних описах списку літератури використовуються сфери 1-4.

Бібліографічний опис здійснюється мовою видання твору.

Сфера заголовка з відомостями про відповідальність:

а)прізвище та ініціали автора (авторів); якщо їх більше, ніж три, то вони вказуються після заголовку через косу лінію);

б)заголовок (не скорочується);

в)підзаголовок (факультативний елемент);

г)відомості про форму, жанр, тип, читацьке призначення і т.д. (факультативний елемент);

д)відомості про редактора, перекладача і т.д. (факультативний елемент).

Сфера видання включає відомості про повторність видання і його характер (виправлене, доповнене тощо).

Сфера вихідних відомостей:

а)місце видання (якщо немає – б.м. або s.l.);

б)видавництво (факультативний елемент);

в)рік видання (якщо немає – б.р. або s.a.).

Звичайно місто, у якому здійснено видання, вказується повністю. Загальноприйняті скорочення: К. (Київ), Х. (Харків). Раніше скорочували також: М. (Москва), Л. (Ленінград) тощо. Тепер в україномовних виданнях намітилася тенденція подавати ці власні назви повністю (як інші іншомовні топоніми). Загальне правило: якщо видання здійснювалося у двох чи більше містах, то всі вони пишуться або повністю, або скорочено (якщо ці скорочення прийняті).

Сфера кількісної характеристики:

а)посилання на сторінку;

б)кількість на сторінку у книзі;

в)кількість ілюстрацій, вклейок, карт.

Бібліографічний опис аудіовізуальних матеріалів:

1.Сфера заголовка з відомостями про відповідальність (дані про авторів; осіб, котрі відповідають за створений матеріал або брали участь у його створенні; виконавців).

2.Сфера видання (відомості про повторність і його характеристика).

3.Сфера вихідних відомостей (місце видання, поширення; видавець, рік видання, поширення; місце виготовлення (факультативний елемент); назва підприємства-виготовлювача (факультативний елемент); рік виготовлення (факультативний елемент).

4.Сфера фізичної характеристики:

а) кількісна характеристика (швидкість, кількість доріжок запису, кількість звукових каналів, розміри матеріалу, кольоровість тощо);

б) вказівка на специфічний вид матеріалу (мк. – магнітна фонограма на касеті; пл. – платівка; мгф. – магнітна фонограма на котушці (бобіні); дп. – діапозитив; дф. – діафільм; кф. – кінофільм)

5.Сфера серії (факультативний елемент).

6.Сфера приміток.

7.Сфера міжнародного стандартного номера (ISBN) чи фірмового, виробничого номера, ціни і тиражу.

Бібліографічні посилання

Є такі види посилань на бібліографію: а) джерела цитат і запозичень; б) використана при підготовці праці або обговорена в ній література; в) списки рекомендованої літератури.

Відповідно до місця розташування в тексті бібліографічні описи поділяються на: а)внутрішньотекстові; б)підрядкові; в)позатекстові; г)комбіновані (внутрішньотекстові в комбінації з підрядковими і навпаки).

1.Посилання на джерела цитат бувають внутрішньотекстовими, підрядковими, позатекстовими.

2.Внутрішньотекстові посилання, тобто посилання на джерела цитат, запозичення, використану або цитовану літературу, застосовують при невеликій кількості посилань (не більше двох на сторінку) у виданнях, розрахованих на масового читача, а також тоді, коли основна частина посилання (автор і назва) увійшли в основний текст настільки органічно, що немає потреби виносити її у кінець сторінки або поза текст. Ця група виносок використовується і тоді, коли основне призначення посилань – тільки зазначити автора і назву твору (найчастіше після цитат з широко відомих творів).

3.Внутрішньотекстові посилання беруться в круглі дужки і розташовуються або в кінці речення, або в середині у логічно обумовленому місці.

4.Підрядкові посилання вживають найчастіше, бо читачеві зручно ними користуватися. Застосовують їх для позначення джерел цитат і запозичень, а також праць, які аналізуються у творі.

5.Підрядкові посилання зв’язуються з текстом за допомогою знаків виноски – цифр і зірочок.

6.У підрядковому посиланні не наводяться підзаголовкові дані (окрім вказівки на повторність видання і номера тому), назва видавництва, надзаголовкові дані, якщо вони не мають істотного значення для характеристики видання.

7.Позатекстові посилання роблять переважно у наукових виданнях і працях з науковим апаратом, бо найчастіше в них розташовують не тільки цитовану, але й додаткову літературу.

8.Форма зв’язку позатекстових посилань з текстом залежить від побудови позатекстових списків літератури. Найчастіше списки літератури будуються за алфавітом. Тут можливі такі способи зв’язку посилань з текстом: а)якщо позиції в списку літератури мають порядкові номери, то у тексті в квадратних дужках наводиться номер посилання; б)якщо список літератури не пронумерований, то у тексті в круглих дужках вказується прізвище автора (з ініціалами або без них. Але однаково у всьому виданні) та рік видання; в)якщо у тексті називається прізвище автора, то знаком посилання може служити рік видання праці.

9.Позатекстові посилання можуть наводитися у порядку цитування. У такому разі ініціали автора ставляться перед прізвищем, а у відповідному місці тексту в квадратних дужках подається порядковий номер посилання. Цей спосіб рекомендується тоді, коли посилань небагато і вони не повторюються.

10.При позатекстових бібліографічних списках допускається, щоб не на всі назви були посилання в тексті.

Списки літератури

Види: а)алфавітний; б)тематичний; в)хронологічний; г)за видами видань; д)за характером змісту; е)за мовою бібліографічного опису; є)змішані.

Можливі розділи списку літератури:

а)бібліографічна і довідкова література;

б)архівні матеріали;

в)джерела (література, що є предметом дослідження).

7. Коментарі – це допоміжні тексти у виданні, які містять тлумачення й оцінку твору, тим самим допомагаючи читачеві глибше зрозуміти його текст.

Види коментарів:

1)текстологічний (розкриває історію тексту);

2)історико-літературний (висвітлює творчу історію твору, а також історію його критики);

3)видавничий (описує історію видання чи повідомляє про першу або найважливішу публікацію);

4)реальний (пояснює реалії – маловідомі читачеві деталі побуту, натяки чи пряме називання окремих осіб, фактів тощо).

Коментарі, як правило, розташовують за текстом твору чи творів. При наявності додатків і бібліографічних списків чи покажчиків коментарі доцільно подавати за ними перед примітками (якщо вони відділені від коментарів).

Коментарі окремо від приміток подають переважно тоді, коли серед них нема тих, що стосуються конкретних місць основного тексту і примітки звичайно друкують разом, оскільки предмет пояснення у них одного типу і межа між ними не чітка.

Коментар до всього твору – це фактично публікація про джерела тексту, історію видання та критичне сприйняття твору. Форма посторінкових коментарів у конкретному місці тексту така ж, як і форма приміток; вони можуть бути оформлені або в послідовності основного тексту, або як словник, в алфавітному порядку коментованих предметів (іменний покажчик-коментар, предметний покажчик-коментар). Словникова форма полегшує розшук потрібного коментарю при повторному згадуванні імені чи предмета і позбавляє від дублювання імен і предметів у тих випадках, коли покажчики і коментарі подаються окремо.

8. Примітки відносно короткі пояснення конкретного місця основного тексту або доповнення до нього, які не містять широкого тлумачення змісту чи форми тексту (що властиво коментарям).

Види приміток:

1)за авторською належністю:

а)авторські (належать автору);

б)видавничі (належать редакторові, перекладачеві, видавцеві, спеціально запрошеному фахівцеві тощо);

2)за місцем розташування:

а)внутрішньотекстові;

б)підрядкові;

в)затекстові;

3)за змістом:

а)смислові пояснення основного тексту чи доповнення до нього;

б)переклад іншомовних слів, словосполучень, речень;

в)визначення термінів;

г)пояснення архаїзмів та діалектизмів;

д)довідки про осіб, події, твори, що згадуються чи маються на увазі в основному тексті;

е)перехресні посилання, що зв’язують дане місце твору з іншими місцями, які містять більш детальні або додаткові відомості про згаданий тут предмет чи особу.

Основні вимоги до приміток:

1)тісний зв’язок із текстом, що пояснюється;

2)доцільність подання;

3)відповідність рівню підготовки читача;

4)фактична точність;

5)лаконічність;

6)раціональність системи і форми приміток;

7)єдність підходу до відбору і висвітлення об’єктів;

8)одноманітність складу, побудови, розташування й оформлення приміток одного виду;

9)прив’язка примітки до першого згадування об’єкта пояснення;

10)точне цитування пояснюваного основного тексту;

11)обов’язковий переклад іншомовних текстів;

12)ясність для читача авторської належності приміток;

13)пояснення системи приміток (у передмові від видавництва);

14)відсутність перехресних посилань у примітках, що відсилають за відповіддю до іншої примітки.

Внутрішньотекстові примітки

Як внутрішньотекстові примітки оформлюються короткі зауваження автора чи редактора до цитат.

Види внутрішньотекстових приміток до цитат:

1)вказівка цитуючого на належність виділень у цитаті не автору;

2)зауваження, що виражають ставлення цитуючого до певного місця цитати;

3)роз’яснення місць цитати, які без цього можуть бути незрозумілими читачеві;

4)розшифрування займенників, коли незрозуміло, яких слів вони стосуються.

Підрядкові примітки

Використовуються тоді, коли: 1)потрібно, щоб читач обов’язково прочитав примітку; 2)є потреба полегшити процес читання (зокрема переклади іншомовних текстів); 3)приміток загалом небагато.

У виданнях класичної літератури та літератури минулих років у підрядкових примітках подають:

1)авторські зауваги;

2)переклади іншомовних слів;

3)принципово важливі видавничі зауваги.

У виданнях сучасної літератури у підрядкових примітках рекомендується подавати:

1)авторські зауваги (крім одно-, двослівних, які подаються як внутрішньотекстові, а також крім дуже великих за обсягом і відносно самостійних за змістом);

2)зауваги редактора, що мають принципове значення для розуміння окремого місця твору;

3)зауваги перекладача – пояснення каламбурів, значення маловідомих термінів і т.д.

Види нумерації підрядкових приміток: 1)посторінкова (коли підрядкових приміток небагато і трапляються вони нечасто); 2)наскрізна (коли підрядкових приміток досить багато і трапляються вони часто).

Затекстові примітки

Використовуються, коли: 1)примітка містить додаткові відомості, що є важливими самі по собі і розраховані на окреме ознайомлення читача з ними (мають самостійне значення); 2)примітки дуже великі за обсягом і їх дуже багато; 3)видання багатоілюстроване.

Затекстові примітки можна розташовувати:

1)по ходу основного тексту, коли:

а)примітки пояснюють переважно фрази чи кілька фраз, а не слова чи словосполучення;

б)приміток до окремих слів чи словосполучень небагато;

в)примітки до окремих слів чи словосполучень мають різний характер;

г)примітки містять пояснення не загального, а глибокого індивідуального характеру;

2)за алфавітом (коли є багато імен, топонімів, назв і т.п., які треба пояснювати).

9.Покажчик – один із найважливіших довідково-допоміжних елементів книги. За допомогою нього читач може швидко відшукати потрібний матеріал.

Типи покажчиків: предметний, іменний, географічних назв, назв творів, родів і видів рослин, хронологічний тощо. Іноді ці типи об’єднуються в один комбінований покажчик.

Слово (поняття, назва, ім’я), включене у покажчик, називається рубрикою. Залежно від того, з поясненнями чи без подаються рубрики розрізняють відповідно анотовані та глухі покажчики.

Вимоги до оформлення покажчиків:

1.Однотипність рубрик.

2.Чітко визначений принцип побудови: або за алфавітом (алфавітні покажчики), або за ієрархічною системою (систематичні), або за хронологією (хронологічні), або за номерами сторінок чи об’єктів (нумераційні).

3.Рубрики подаються у називному відмінку.

4.Між рубриками і номерами сторінок, а також після останньої цифри розділові знаки не ставляться.

5.Рубрика, що є відсиланням, пишеться з великої літери.

6.Зустрічні посилання не дозволяються.

7.Слово, що повторюється на початку рубрики, замінюється знаком тире (окрім початкових слів не зв’язаних між собою як рід з видом рубрик).

8.У рубриках, що складаються з двох і більше слів, застосовується інверсія з перестановкою на перше місце ключового слова.

Предметний покажчик

1.Рубрики повинні відповідати темі книжки. Тематично не пов’язані з книгою слова і терміни у покажчик не включаються.

2.Рубрика має відображати основне (родове) поняття, підрубрика – ознаку рубрики, її властивості (видове поняття).

Іменний покажчик

1.Рубрика цього покажчика має такий вигляд:

Прізвище та ініціали (або ім’я і по батькові повністю) номери сторінок.

2.Якщо збігаються прізвища – їх розташовують на алфавітом ініціалів, а якщо й імена – у дужках подають коротку характеристику осіб.

3.Подвійні прізвища подаються в обох формах, але під однією робляться всі записи, а до другої дається внутрішнє відсилання.

4.Коли у тексті трапляються два прізвища однієї особи або прізвище й псевдонім, то поряд з основним іменем у дужках подають усі варіанти, згадувані у книжці, а біля них роблять відсилання до справжнього імені.

5.Частки біля іншомовних прізвищ пишуться після імені; до цієї форми робиться відсилання прізвища з часткою.

Покажчик географічних назв

1.Цей покажчик включає в алфавітному порядку назви творів, які згадуються в даній книжці або збірці творів (тоді зазначаються не тільки сторінки, а й том).

2.Якщо твір не має назви, він включається в алфавітний список за першою буквою першого рядка.

3.Якщо збірка творів включає варіанти чи до неї додається коментар, то у покажчику зазначають також сторінки, на яких подано ці додаткові матеріали.

4.Різновидом покажчика назв є пермутаційний покажчик, у якому в алфавітному порядку наводиться перелік ключових слів, що їх представлено у заголовках відображуваних творів.

Хронологічний покажчик 

1.Подається переважно в історичних працях, а також у книжках, присвячених описові життя видатних людей.

2.Покажчики пам’ятних дат теж будуються за хронологічним принципом і обов’язково супроводяться поясненням.

Порядок розташування покажчиків залежить від частоти звернення читача до того чи іншого виду. Якщо покажчики розташовані на початку видання, то в самому кінці подають той, яким читач користуватиметься найчастіше, перед ним – наступний за частотою вживання і т.д. Якщо ж покажчики розташовані на початку книги, то порядок розташування буде зворотним. Проте традиційно іменний покажчик подають перед іншими покажчиками.

10. Колонтитул це рядок з назвою рубрики (в журналах і збірниках – це прізвище автора і назва статті), розташований угорі сторінки, над текстом, відділений від тексту лінійкою.

Колонтитули можуть бути постійні (назва книги, автор) чи змінні (назва розділу чи частини). Більш загальну інформацію здебільшого розміщують на лівій сторінці (назва книги), а більш конкретну (заголовок підрозділу) – на правій. За видом оформлення розрізняють закритий та відкритий колонтитули. Закритий колонтитул обмежується з двох боків лінійками чи прикрасами на всю шпальту.

Колонтитули у друкованих виданнях повинні відрізнятися від основного тексту, проте не впадати в око. Їх набирають тією ж гарнітурою, що й основний текст, тільки меншим кеглем або такою ж гарнітурою, як заголовки.

1.Якщо назва не вміщується у рядок колонтитула, то її скорочують за змістом.

2.Якщо нова рубрика починається з середини або кінця сторінки, то на цій сторінці ставлять колонтитул нової рубрики.

3.Якщо на сторінці є кілька однорідних рубрик, то у колонтитул виносять назву останньої рубрики.

4.Колонтитул не ставлять на сторінках, повністю зайнятих не текстом (таблицею, ілюстрацією тощо), а також на спускових шпальтах.

5.Колонтитул набирають видільним шрифтом без крапки вкінці.

Звичайно у рядок колонтитула включається і колонцифра (номер сторінки).

На титульних елементах колонтитули та колонцифри не ставлять.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

27605. Массовые беспорядки (ст. 212 УК), понятие и виды этого преступления, отличие от хулиганства (ст. 213 УК) 33 KB
  Объект – общественная безопасность сопротивление представителям власти способное причинить вред здоровью и собственности большого числа людей. Объективная сторона: Массовые беспорядки это совершаемое большой группой людей толпой посягательство на общественную безопасность сопровождающееся насилием над людьми погромами поджогами уничтожением имущества применением огнестрельного оружия взрывчатых веществ или взрывных устройств оказанием вооруженного сопротивления представителям власти. Во время массовых беспорядков нарушается...
27606. Освобождение от наказания и его виды. Условно- досрочное освобождение от отбывания наказания, его основания и условия 34 KB
  Условно досрочное освобождение от отбывания наказания его основания и условия. Под освобождением от наказания следует понимать выраженное в акте суда амнистии помилования освобождение лица осужденного за совершение преступления приговором суда от назначения либо полного или частичного отбывания назначенного судом наказания по основаниям предусмотренным уголовным законом если будет признано что необходимость в применении дальнейшем применении уголовного наказания отсутствует. Освобождение от наказания как и освобождение от уголовной...
27608. Таможенное дело и таможенная политика Республики Беларусь 256 KB
  Таможенное право - одна из универсальных отраслей права, которое регулирует отношения в сфере внешнеэкономической деятельности. Таможенное регулирование занимает принципиальное положение в обеспечении экономической безопасности государства.
27610. Назначение более мягкого наказания, чем предусмотрено за данное преступление. Назначение наказания при вердикте присяжных о снисхождении 30.5 KB
  Назначение более мягкого наказания чем предусмотрено за данное преступление. Назначение наказания при вердикте присяжных о снисхождении. 64 УК РФ назначение более мягкого наказания чем предусмотрено соответствующей статьей Особенной части УК РФ возможно при наличии исключительных обстоятельств существенно уменьшающих степень общественной опасности совершенного лицом преступления либо при активном содействии участника группового преступления раскрытию этого преступления. Правила назначения более мягкого наказания чем предусмотрено...
27612. Назначение наказания за неоконченное преступление, за преступление, совершенное в соучастии и при рецидиве преступлений 30 KB
  Назначение наказания за неоконченное преступление ст. 66 УК Назначение наказания различается в зависимости от стадии на которой было прервано общественно опасное деяние. За приготовление к преступлению срок или размер наказания не может превышать половины максимального срока или размера наиболее строгого вида наказания предусмотренного соответствующей статьей Особенной части Уголовного кодекса за неоконченное преступление.