48427

Психологія. Конспект лекцій

Конспект

Психология и эзотерика

Така взаємодія вимагає знань про закономірності формування і розвитку особистості; особливостей прояву психічних процесів і станів; адаптації до умов праці і життєдіяльності; формування і результативного функціонування трудового колективу; професійної етики фахівця. Психологія особистості 17 ТЕМА 3: Формування та розвиток особистості 25 ТЕМА 4. Пізнавальна діяльність особистості 36 ТЕМА 5: Психологія діяльності 46 ТЕМА 6 Психологія спілкування 55 ТЕМА 7 Особистість і соціальні групи 65 ТЕМА 8: Міжособистісні відносини та...

Украинкский

2013-12-10

167.89 KB

22 чел.

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ПСИХОЛОГІЯ

Конспект лекцій

СУМИ  - 2012


МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВЛЬСТВА УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра менеджменту в галузях АПК

ПСИХОЛОГІЯ

Конспект лекцій

для студентів 3 курсу

денної і заочної форм навчання

за напрямом підготовки 6.030508 «Фінанси»

6.030507 «Маркетинг»,

6.030504 «Економіка підприємства»

6.030509 «Облік і аудит»

СУМИ -  2012


УДК 159.9

Укладачі:

Нєсвєтова С.В. старший викладач кафедри менеджменту в галузях АПК

Психологія: Конспект лекцій для студенів 3 курсу денної і заочної форм навчання за напрямом підготовки 6.030508 «Фінанси» 6.030507 «Маркетинг», 6.030504 «Економіка підприємства» 6.030509 «Облік і аудит»

Рецензенти:  Турчина Світлана Григорівна к.е.н., доцент кафедри менеджменту ЗЕД та євроінтеграції, інституту економіки та менеджменту Сумського національного аграрного університету

Терещенко Світлана Іванівна к.е.н., доцент кафедри фінансів інституту економіки та менеджменту Сумського національного аграрного університету.

Відповідальний за випуск: Дубовик С.Г., к.е.н., доцент, зав. кафедри менеджменту в галузях АПК

Рекомендовано до видання методичною радою Сумського національного аграрного університету. Протокол № 3 від «16» січня 2012 року.

© Сумський національний аграрний університет, 2012


ВСТУП

Розвиток суспільства в останні роки відмічено посиленою увагою до психологічних знань. Важливою передумовою формування професійних навичок фахівців з економіки, фінансів, маркетингу, бухгалтерського обліку, є набуття ними знань з психології, оскільки значну частину професійних задач вони повинні вирішувати у взаємодії з клієнтами, керівниками і спеціалістами суміжних підрозділів та діловими партнерами. Така взаємодія вимагає знань про закономірності формування і розвитку особистості; особливостей прояву психічних процесів і станів; адаптації до умов праці і життєдіяльності; формування і результативного функціонування трудового колективу; професійної етики фахівця.

Головною метою вивчення навчальної дисципліни «Психологія» є формування у студентів умінь і навичок з самодіагностики власних особистісних рис і якостей; розвитку позитивних і соціально схвалюваних форм поведінки; самоконтролю проявів психічних станів, емоцій і почуттів, що сприяють формуванню приязних ділових міжособистісних стосунків що обумовлюють і забезпечують сприятливий соціально-психологічний клімат у трудовому колективі.

Конспект лекцій з навчальної дисципліни «психологія» містить дев’ять тем, відповідно до робочої навчальної програми, до кожної теми пропонується перелік використаної літератури, де можливо більш детально розглянуто те чи інше питання, перевірити отримані знання студент зможе відповідаючи на запропоновані запитання.


Зміст

ВСТУП 4

ЗМІСТ 5

ТЕМА 1. Психологія в комплексі наук про людину 7

ТЕМА 2. Психологія особистості 17

ТЕМА 3: Формування та розвиток особистості 25

ТЕМА 4. Пізнавальна діяльність особистості 36

ТЕМА 5: Психологія діяльності 46

ТЕМА 6 Психологія спілкування 55

ТЕМА 7 Особистість і соціальні групи 65

ТЕМА 8: Міжособистісні відносини та соціально-психологічний клімат в колективі 74

ТЕМА 9: Професійна етика фахівця та основи його професійної діяльності. 82


ТЕМА 1. Психологія в комплексі наук про людину

План:

  1. Предмет дослідження психології.
  2. Методологія психології на сучасному етапі.

1. Предмет дослідження психології

Життєві психологічні відомості, джерелом яких є суспільний та особистий досвід, утворюють донаукові психологічні знання. Вони можуть бути досить широкими, можуть певною мірою сприяти орієнтуванню в навколишньому середовищі та розумінню поведінки людей, відповідати дійсності.

Проте ці знання позбавлені систематичності, глибини і доказовості, а тому не можуть бути підставою для справжньої роботи з людьми.

Предмет наукової психології складають конкретні факти психічного життя, що характеризуються якісно та кількісно. Наприклад, під час сприйняття образ предмета зберігає свою відносну сталість навіть за змінених умов сприйняття (книжкова сторінка буде білою і в напівтемряві, і в сонячному світлі). Або ж тривалість часу реакції різних людей на один і той самий подразник буде різною (звук, спалах тощо).

Однак наукова психологія не може обмежуватися самим лише описанням психологічних фактів, хоч би якими цікавими вони були. Їх треба пояснювати.

Ось чому слід відкривати закони, за якими відбуваються ці явища, тобто психологічні закони. Якщо виникнення психологічних фактів спостерігається кожного разу, коли для цього виникають відповідні умови, то кажуть про закономірний характер психічного явища.

Завданням психології, нарівні з вивченням психологічних фактів і закономірностей, є встановлення механізмів психологічної діяльності. Це означає вивчення роботи конкретних анатомо-фізіологічних апаратів, які здійснюють той чи інший психічний процес. Тут психологія стикається з рядом наук: медициною, фізіологією, біофізикою, біохімією, кібернетикою та ін.

Отже, психологія як наука вивчає факти, закономірності та механізми психіки. Наведемо кілька визначень науки психології.

Психологія — наука про факти, закономірності й механізми психіки як створюваного в мозку образу дійсності, на основі та з допомогою якого здійснюється керування поведінкою і діяльністю, які мають у людини особистісний характер.

Психологія — наука про закономірності виникнення і діяльність психіки у людини і вищих тварин, про психічні процеси, які є складовими діяльності та спілкування людей, поведінки тварин. Основні етапи становлення психології як науки представлені в таблиці 1.

Таблиця 1.

І етап

Психологія

як наука

про душу

Таке визначення психології подано понад  дві тисячі років тому. Наявністю душі намагалися пояснити всі незрозумілі явища в житті людини.

ІІ етап

Психологія

як наука

про свідомість

Виникла у VІІ ст.. у зв’язку з розвитком природничих наук. Здатність думати, відчувати, бажати називали свідомістю. основним методом вивчення вважали самоспостереженням і описом фактів.

ІІІ етап

Психологія

як наука

про поведінку

Виникла у ХХ столітті. Завдання – спостереження за тим, що можна побачити і зафіксувати, а саме: поведінкою, вчинками, реакцією людини. Мотиви, що зумовлюють дії людини, не враховувалися.

ІV етап

Психологія

як наука

що вивчає факти, закономірності та механізми психіки

Сформувалися на базі філософії діалектичного матеріалізму. Основою сучасної психології є теорія відображення.

Система явищ, які вивчає психологія: внутрішній світ людини, закономірності й механізми взаємодії індивіда як суб’єкта, враховуючи як діяльність так і етико-естетичні критерії, тобто саморозвиток й подальше самовдосконалення (починаючи від психофізіологічних функцій і закінчуючи високими сферами духовності). В межах визначених проблем психологія вивчає психічні процеси явища та стани:

Психічні процеси це складні утворення, в яких беруть участь різні психофізіологічні функції та різні сторони свідомості. Психічні процеси мають свій специфічний зміст (пізнавальні, емоційні, вольові) і розвиваються через розвиток цього змісту. В процесі реального освоєння світу, виділяючи себе з нього, людина формується як особистість. Перший етап такого виділення пов'язаний з оволодінням власним тілом, з виникненням довільних рухів, переміщенням, ходінням, що проявляється у вигляді елементарних психічних процесів – відчуття і сприймання. Усвідомлюючи себе як самостійного суб’єкта, реально виділяючись із оточуючого середовища, людина підвищує свій вплив на нього, що виражається в увазі, мисленні. Це породжує зміни в свідомості, змінюється роль регуляторних впливів – емоцій та волі. Психічні процеси не залишаються процесами, які характеризуються само плинністю, а перетворюються на свідомо регульовані дії, якими особистість оволодіває і спрямовує на вирішення завдань.

Психічні властивості це ті риси, які визначаючи спрямованість особистості, її здібності та характер, входять до основної характеристики особистості і складають її психологічне обличчя (вразливість, здібності, емоції, воля). Всі властивості взаємопов’язані між собою, сплетені в одне в конкретній діяльності. Психічні властивості повторюючись і закріплюючись, можуть переходити в психічні стани.

Психічні стани відображають певну статичність психічних проявів. Об’єкт чи явище, як сукупність властивостей реалізується через стан (настрій, радість, тривожність) і не може без нього розглядатися. Тимчасові переживання у певний час стають панівними, забарвлюють всю поведінку людини, проявляючись у її настрої як емоційному стані.

Єдність загального психічного складу людини завжди має виражений індивідуальний характер, що дає змогу забезпечити людині найбільш повний розвиток і застосування її творчих можливостей.

Предметом вивчення психології є психіка як функція мозку. Вихідною категорією психології є відображення. Вищою, хоча й не єдиною формою відображення у людини є її свідомість.

Свідомість — властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об'єктивних властивостей предметів і явищ навколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій у попередньому мисленому накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні взаємовідносин людини з природою і соціальною дійсністю.

Свідомість склалася як властивість високоорганізованої матерії — мозку.

Вона є відображенням дійсності з допомогою відчуттів і абстрактного мислення.

Структурними елементами свідомості є також емоції, воля, самосвідомість.

Свідомість є вищою, інтегральною формою психіки, результатом суспільно-історичних умов формування людини в процесі трудової діяльності за постійного спілкування (за допомогою мови) з іншими людьми.

Які ж найважливіші психологічні характеристики свідомості?

Перша її характеристика полягає в здатності акумулювати знання про навколишній світ. Це відбувається на основі пізнавальних процесів таких як відчуття, самосвідомість, пам'ять, мислення, уява.

Друга характеристика свідомості — чітко закріплене в ній розрізнення суб'єкта і об'єкта, тобто розрізнення «Я» і «Не-Я» людини. Людина є єдиною з живих істот, яка здатна здійснювати і самопізнання, вивчати й досліджувати саму себе.

Третя характеристика свідомості — забезпечення цілеспрямованої діяльності людини. До функцій свідомості належить формування мети діяльності. При цьому зважуються її мотиви, приймаються вольові рішення, береться до уваги перебіг дій, вносяться корективи тощо.

Четверта характеристика свідомості — наявність у її складі певного ставлення до когось чи чогось. Ставлення проявляється у почуттях, що їх можна назвати індикаторами міжособистісних стосунків. Наприклад, під час захворювань із порушенням свідомості відбувається розлад саме у сфері почуттів і ставлення: хворий може зненавидіти свою матір, яку доти гаряче любив.

Обов'язковою умовою формування і прояву всіх зазначених вище специфічних якостей свідомості є мова.

Свідомість — це вищий рівень функціонування психіки.

Нижчий рівень психіки утворює несвідоме.

Залишаючись психічним, несвідоме являє собою таку форму відображення дійсності, за якої втрачається повнота орієнтування в часі та місці дії, порушується мовленнєве регулювання поведінки.

У несвідомому стані, на відміну від свідомого, неможливі цілеспрямований контроль людиною здійснюваних нею дій та оцінка наслідків цих дій.

До сфери несвідомого належать:

  1. психічні явища, які виникають під час сну (сновидіння);
  2. реакції-відповіді, спричинювані невідчутними, але реально діючими подразниками;
  3. рухи, які були в минулому усвідомлюваними, але з повторюванням стали автоматичними і тому більше не усвідомлюються;
  4. деякі спонукання до діяльності, в яких відсутнє усвідомлення мети.

Несвідоме — таке саме специфічно людське явище, як і свідомість, і не протиставляється йому. Його (несвідоме) пояснюють як недостатньо адекватне відображення навколишньої дійсності в мозку людини.

Вирізняють чотири класи прояву несвідомого:

  1. Надсвідомі явища (надсвідоме).
  2. Неусвідомлювані спонукання до діяльності (неусвідомлювані мотиви і смислові установки), коли витіснені в підсвідоме (несвідоме) бажання мотивують реальну поведінку (3. Фрейд).
  3. Неусвідомлювані регулятори способів виконання діяльності (установки і стереотипи автоматизованої поведінки), зумовлені образами неусвідомлено передбачуваних подій і способів діяння, що спираються на минулий досвід поведінки.
  4. Прояви субсенсорного сприйняття.

Підсвідоме — психічні процеси, які відбуваються під порогом свідомості. У філософській та психологічній літературі підсвідоме нерідко ототожнюють із несвідомим. Проте ці поняття слід розрізняти. Термін «несвідоме» — ширший. Він охоплює всі психічні явища, що не усвідомлюються людиною (інстинкти, інтуїцію, автоматизми, лунатизм, гіпноз, гарячку та інші хворобливі стани нестямності). Поняттям «підсвідоме» позначають лише ті феномени психіки, які на даний момент перебувають поза фокусом свідомості, проте щільно з нею пов'язані, впливають на її перебіг і з відповідною зміною умов порівняно легко переходять у її сферу.

К. С. Станіславський першим запропонував розглядати надсвідоме як вищий етап творчого процесу, що відрізняється як від свідомих, так і від несвідомих компонентів.

Надалі П. В. Симонов інтерпретував надсвідомість як механізм творчої інтуїції, за якої відбувається рекомбінація колишніх вражень, але на вищому психічному рівні.

Результатом взаємодії вражень є художні образи, наукові відкриття, які не усвідомлюються суб'єктом (творцем), але мають об'єктивно (реально) значущий зміст.

2.Методологія психології на сучасному етапі

Психологія використовує переважно методи гуманітарних і природничих наук, а також самостійні суто психологічні методи наукового дослідження. Методологія науки має нормативний характер, і про це свідчать принципи побудови, форми та способи науково-дослідної діяльності. Методологічні принципи регламентують проведення наукового дослідження і повинні:

• базуватися на об'єктивності й детермінованості психічних процесів і явищ;

• забезпечувати цілісний підхід у вивченні психічних явищ і процесів;

• досліджувати явище в розвитку, у взаємозв'язку та взаємодії з іншими явищами;

• розглядати процес розвитку завдяки внутрішнім суперечностям, як саморозвиток.

Для вирішення науково-дослідницьких завдань використовуються спеціальні наукові методи.

Метод (від грецьк. methodos — шлях дослідження чи пізнання, теорія, вчення) — спосіб побудови й обґрунтування наукового знання, пізнання предмета науки.

Методи дослідження — це засоби отримання достовірного знання, досягнення конкретних наукових результатів. Вони можуть бути лабораторними (контрольовані ситуації, штучно створені дослідником) або польовими (проводяться у звичайних умовах) Вибір методів наукового дослідження залежить від:

• використання сукупності методів дослідження;

• адекватності методів дослідження сутності явища, яке вивчається;

• неможливості використовувати методи, які суперечать моральним нормам або можуть нанести шкоду особистості;

• перевірки результатів;

• коректності формулювання узагальнень і висновків.

Методи психології відображено в таблиці 2. Процес психологічного дослідження складається з низки етапів: підготовки, збирання, обробки, інтерпретації фактичних даних і формулювання висновків. На підготовчому етапі вивчають стан досліджуваної проблеми, проводять попередні спостереження, бесіди, анкетування, визначають мету й завдання дослідження. Важливим елементом цього етапу стає гіпотеза - уявлення про очікуваний результат дослідження.

Таблиця 2.

Методи психології

ОРГАНІЗАЦІЙНІ

порівняльний

лонгітюдний

комплексний

ЕМПІРИЧНІ

спостереження та самоспостереження

експериментальні

психодіагностичні

аналіз діяльності

біографічний

ОБРОБКИ ДАНИХ

кількісний аналіз (статистичний)

якісний аналіз (диференціація матеріалу за групами, аналіз

ІНТЕРПРЕТАЦІЙНІ

генеральний (аналіз матеріалу щодо розвитку процесу з виділенням окремих стадій)

Структурний аналіз (встановлення структурних зв’язків між усіма характеристиками особистості)

Розглядаючи методи психології, необхідно акцентувати увагу на принципах. Під принципом розуміють початок, основу, вихідне положення явищ дійсності та їх пізнання.

Принципи складають основу для побудови системи знань, для викладення того чи іншого вчення. Принцип - це засіб пізнання дійсності. Виступаючи в даній якості, принцип виражає методологічну вимогу, яка ставиться до пізнання, своєрідне правило здійснення пізнавальних операцій.

Принцип розвитку вимагає вивчати окрему особистість чи психологічні явища в групі (колективі) в їх розвитку, в динаміці.

Вивчаючи окрему особистість чи групу людей, вибираючи той чи інший метод психологічного впливу на них, важливо завжди пам'ятати, що психіка особистості і психологія групи не є щось застигле, нерухоме. Вони безперервно змінюються, знаходяться в постійному русі. Зміни психіки особистості і психології групи обумовлені вирішенням різного роду протиріч під впливом множини внутрішніх і зовнішніх факторів. Тому логіка психологічного пізнання повинна відтворювати логіку розвитку явища, що вивчається, історію його виникнення і розвитку.

Зміст принципу загального зв'язку полягає в тому, що, вивчаючи ті чи інші соціальні явища, необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, які відносяться до явища, що розглядається. Важливо виявити ієрархію зв'язків між елементами, які входять до структури явища, що вивчається, виділити в них головні і другорядні.

Принцип єдності теорії і практики випливає з самого змісту відносин людини до оточуючого світу. Людина не пристосовується до природи як тварина, і не стоїть у чисто теоретичному відношенні до неї. Вона активно діє, і ця її діяльність г способом і формою відношення до об'єктивного світу, як до природного, так і до суспільного. Така діяльність являє собою процес практико-теоретичного перетворення і освоєння зовнішнього світу. Теорія і практика-дві нерозривно пов'язані і взаємообумовлюючі сторони життєдіяльності людини.

Суть принципу детермінізму полягає в тому, що свідомість окремої особистості обумовлена загальним буттям, яке породжує її поведінку. Це означає, що соціальне оточення робить визначальний вплив на свідомість як окремої особистості, так і малої групи. Це проявляється у формуванні потреб, соціальних установок, ціннісних орієнтацій особистості і малої групи, у розвитку і функціонуванні певних взаємовідносин та ін. Даний принцип означає, що психіка людини обумовлена умовами її існування. Практична діяльність і соціальне середовище, в якому знаходиться індивід, є основними факторами, які визначають і формування її психіки, і специфічні особливості її властивостей.

Принцип єдності свідомості і діяльності розкриває складну діалектику людської свідомості і діяльності як особливого виду людської активності.

Психіка, свідомість кожного конкретного індивіда в даний момент представляє собою продукт розвитку особистості в процесі всього її життя. При цьому основним фактором, який формує психіку, розвиває свідомість людини, є діяльність (гра, навчання, праця і спілкування як специфічний вид діяльності).

Принцип особистісного підходу розробляється у вітчизняній психології давно. У відповідності з особистісним підходом жодне з психічних явищ, будь то процес, стан чи властивість особистості, яке проявляється в діяльності, а відповідно, і сама ця діяльність, і її елементи - дії і вчинки, не можуть бути правильно зрозумілі без врахування особистісної їх обумовленості.

Методологія психології — система знань про базові засади та структуру психологічної теорії, принципи й способи здобуття знань, які відображають психічну дійсність, а також система діяльності, пов'язана з обґрунтуванням програм, логіки, методів, оцінки якості дослідницької роботи.

Ознаки належності психологічних досліджень до наукової сфери:

• характер мети (практична, пізнавальна);

• визначення спеціального об'єкта дослідження;

• використання спеціальних засобів пізнання (експериментальні, моделювання, створення гіпотез);

• однозначність термінології (головні поняття наукового дослідження).

За останній час арсенал методів психологічного впливу значно розширився. До методів активного психологічного впливу потрібно додати такі групи: методи регулювання; методи формування і спрямування поведінки та діяльності; методи психологічного забезпечення (психологічної підготовки, психічного здоров'я тощо).

 Перелік використаної літератури:

  1. Варій М.Й. Психологія: Навчальний посібник/ Для студ. Вищ. Навч. Закладів. – К.: Центр Учбової Літератури. -2007. – 592с.
  2. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опорні конспекти, методики:навчальний посібник для студенів вищих навчальних закладів / За заг.ред. М.С. Корольчука. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2007. – 320 с.
  3. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. Модульно-рейтинговий курс для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 304 с.

 Контрольні питання до теми:

  1. Психологія як наука.
  2. Предмет психології.
  3. Завдання психології на сучасному етапі.
  4. Методи наукового дослідження в психології.
  5. Принципи наукового пізнання.

ТЕМА 2. Психологія особистості

План:

  1. Поняття особистості.
  2. Психологічна структура особистості.

1. Поняття особистості

Життя і діяльність людини обумовлені єдністю і взаємодією біологічного, психологічного та індивідуального. У розвитку одних властивостей особистості визначальним є її біологічний фактор (темперамент), у розвитку інших – соціальний (формування навичок, умінь, набуття знань, досвіду, становлення світогляду, ідеалів). Для особистості притаманна єдність, цілеспрямованість її духовного життя, певної мети, мотивів, здібностей та інших властивостей.

Особистість як біолого-соціально-психологічна сутність людини формується в результаті засвоєння людиною суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства.

Б.Г. Ананьєв пропонує класичну схему понять, за якими оцінює людину в цілому, щоб зрозуміти і усвідомити, що таке особистість, та виокремити властивості, які дають змогу описати психічний склад особистості в ряду понять «індивід – суб’єкт діяльності – особистість – індивідуальність», узагальнення понять подані в таблиці 3.

Таблиця 3.

Визначення понять «людина», «особистість», «індивідуальність»

ЛЮДИНА

Високоорганізована, саморегулююча система. Біологічна – клас ссавців, прямо ходячих, руки пристосовані до трудової діяльності, високо розвинутий мозок.

Соціальна – має свідомість, завдяки якій віддзеркалює світ, та змінює його відповідно потреб та інтересів.

ОСОБИСТІСТЬ

Людина, яка завдяки праці вийшла з тваринного світу, розвивається в суспільстві, вступає у спілкування з іншими людьми за допомогою мовлення, адекватно усвідомлює себе і навколишній світ, стає особистістю завдяки своїй суспільній діяльності, є носієм свідомості.

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ

Має свої специфічні психологічні особливості. Проявляється в інтелектуальній, емоційній, вольовій сферах.

За концепцією видатного українського психолога Г.С. Костюка індивід стає особистістю тоді, коли у нього формується свідомість і самосвідомість, система психічних властивостей і здатність брати участь у житті суспільства, виконувати свої соціальні функції.

Особистість формується в процесі життєдіяльності і є не лише об’єктом і продуктом суспільних відносин, а й активним суб’єктом діяльності, спілкування, свідомості і самосвідомості. Бути особистістю означає:

- здійснювати вибір, потреба в якому виникає внаслідок внутрішньої необхідності;

- оцінювати наслідки прийнятого рішення й нести відповідальність за нього перед собою і перед суспільством;

- постійно удосконалювати себе і інших;

- мати свободу вибору та нести тягар відповідальності за це.

Під особистістю розуміється конкретний людський індивід з притаманними тільки йому розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Поняття особистості конкретно-історичне. Особистість розвинулася внаслідок суспільно-історичного розвитку людства. Психологічну та соціальну сутність її визначають належність до певного суспільства, входження в певну систему суспільних відносин, власна активна діяльність та спілкування з іншими людьми. Особистість — це завжди соціальна істота, суб'єкт міжособових i соціальних відносин та свідомої діяльності. Особистість характеризують п’ять потенціалів:

- пізнавальний – це обсяг і якість інформації, якою володіє особистість;

- ціннісний – набута в процесі соціалізації система ціннісних орієнтацій у моральній, політичній, релігійній та естетичній сферах;

- творчий – набуті й самостійно вироблені уміння, навички й мотивація діяльності;

- комунікативний – рівень та форми товариськості, характер і міцність контактів особистості з іншими людьми;

- художній – рівень, зміст та інтенсивність художніх потреб та способи їх задоволення.

Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, суспільна спрямованість її діяльності, виконувані нею соціальні ролі.

Однією із суттєвих характеристик особистості є її індивідуальність, тобто своєрідне, неповторне поєднання психологічних особливостей (її характер, темперамент, перебіг психічних процесів, мотиваційна сфера, спрямованість тощо).

Особистість, таким чином, можна розглядати як системну соціальну якість індивіда, яка формується у спільній діяльності та спілкуванні й відображає уявлення в ньому суспільних відносин.

Першим поняттям, з якого варто починати вивчення проблеми особистості, є «індивід». Дослівно воно значить неподільну далі частку якогось цілого, тобто це окрема людина розглядається не як тільки одиничний представник роду людського, але і як член якоїсь соціальної групи.

Набагато більш змістовний інший термін що означає «індивідуальність», унікальність і неповторність людини у всім багатстві її особистісних якостей і властивостей. Індивідуальність - це характеристика одиничності і своєрідності людини. Добре сказав з цього приводу сучасний німецький філософ Ю. Хабермас, «   моя концепція мене самого» має сенс лише тоді, коли людина визнається і як взагалі особистість, і як саме ця індивідуальна особистість. З іншого боку, не менш справедливе твердження, що людина є множинність і в неї, як вважає, наприклад, Г.М. Гурджиев «Немає, індивідуальності, .. немає єдиного великого Я». Людина розділена на безліч малих «я». Напевно правий і Оскар Уайльд, що стверджував, що душа людини не може бути осягнена людським розумом: «Ти сам - остання з усіх таємниць».

2.Психологічна структура особистості.

Існує багато підходів до визначення структури особистості. Скористаємося простою, змістовною та спеціально адаптованою до потреб педагогічної практики концепцією особистості, яку розробив відомий вітчизняний психолог К. Платонов. Відповідно до цієї концепції у структурі особистості розрізняють чотири ієрархічно організовані підструктури.

Перша підструктура — спрямованості й ставлень (містить такі взаємозумовлені та ієрархічно організовані елементи, як інтереси, схильності, ідеали, переконання, моральні якості, цінності, установки тощо) — визначається суспільним буттям людини. Розвиток цієї підструктури є результатом соціалізації особистості; у свою чергу, саме ця підструктура зумовлює особливості ставлень людини до дійсності, її суб'єктивну схильність вибирати ті чи інші форми поведінки.

Друга підструктура — досвіду (знання, вміння, навички, звички). Набувається досвід внаслідок научування, насамперед у процесі навчання i виховання.

Третя підструктура — форм відображення — охоплює індивідуальні особливості пізнавальних (відчуттів, сприймань, уваги, пам’яті, мислення, уяви) та емоційно - вольових (емоцій, почуттів, волі) психічних процесів.

Четверта підструктура — бioпcuхічнi властивості, тобто біологічно зумовлений аспект психічних функцій особистості. До цієї підструктури належать типологічні властивості особистості, а також її статеві та вікові особливості. Біопсихічні властивості сконцентрованому вигляді виражаються в типі нервової системи, типі вищої нервової діяльності та темпераменті.

Дещо осторонь від названих підструктур перебувають такі особистісні компоненти, як характер та здібності, оскільки в них проявляються i біопсихічні властивості, i досягнутий рівень розвитку психічних процесів, i засвоєний соціальний досвід, i спрямованість та ставлення особистості (під характером розуміють комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці, діяльності та ставленнях, а під здібностями — властивості людини, що є передумовою успішного виконання певних видів діяльності).

Синтез системного уявлення про особистість має відповідати ознакам системного підходу, таким як наявність цілісної структури елементів, взаємозв'язків між складовими елементами, ієрархічної організації елементів, системоутворюючих факторів, вхідних та вихідних структурно-функціональних характеристик, рівня розвитку системи тощо. Разом із тим у такій системі має бути врахована соціальна, психологічна, індивідуальна своєрідність, зокрема наявність в особистості такої специфічної підсистеми, як самосвідомість.

Цікавий і перспективний проект синтезу інших двох вимірів психологічної структури особистості здійснив у 30—50-х роках відомий німецький психолог Ф. Лерш. Він запропонував поєднати соціально-психолого-індивідуальний і діяльнісний плани особистості у вигляді двовимірної горизонтально-вертикальної схеми. Цей варіант побудови структури особистості підтримали українські психологи Г. С. Костюк і П. М. Пелех.

За Ф. Лершем, горизонтальний параметр особистості утворюють психічні процеси та функції, що виникають і розвиваються в особистості на основі «закону комунікації». Горизонтальний вимір складається з чотирьох «членів»: мотиваційного, чуттєвого (або емоційного), пізнавального, діяльнісного.

Вертикальний параметр особистості розглядається як внутрішній результат «горизонтальної» діяльності, як внутрішні сили особистості, котрі утворюють нашарування у формі диспозиції психічних властивостей, навичок, звичок тощо. Вони динамічні, бо беруть участь у «горизонтальній» діяльності особистості — у відчутті, сприйманні та інших психічних процесах.

Вертикальна структура особистості утворюється такими диспозиціями, як:

а) особистісна надбудова;

б) ендогамна основа особистості — її внутрішні спонукання, прагнення, потреби та почуття як мотиви діяльності;

в) зовнішній обсяг переживань особистості — її відчуття, сприймання, уява, пам'ять, фантазія, мислення, діяльна поведінка тощо;

г) життєва основа особистості — сукупність органічних процесів живої істоти, серед яких найважливішими є фізіологічні процеси у нервовій системі.

Розвиток особистості у горизонтальному та вертикальному вимірах — це єдиний процес. Будь-яка психічна функція горизонтального ряду залишає свої сліди у вертикальному ряді нашарувань, диспозицій і навпаки.

Підсумовуючи аналіз наукових даних, можна стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри:

І — соціально-психолого-індивідуальний — вертикальний;

II — діяльнісний - горизонтальний;

III — генетичний — віковий, за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості.

Ці виміри становлять систему основ цілісної психологічної структури особистості. Здійснюючи аналіз і синтез системної психологічної структури особистості, треба усвідомлювати, на якому рівні узагальнення ведеться побудова цієї структури. Так, якщо говорити про поняття «психологічна структура» як про аспект системної характеристики особистості, тобто складної соціально-психолого-індивідуальної за своєю природою системи з певними властивостями, що постійно розвивається і реалізується у формі діяльності та спілкування, то його можна віднести до першого, найвищого рівня узагальнення, з якого має починатися процес конкретизації цього поняття.

Другому рівню конкретизації властивий розгляд трьох вимірів — соціально-психолого-індивідуального, діяльнісного та генетичного — як базових параметрів психологічної структури особистості.

На третьому рівні ведуться диференційований та інтегративний аналіз і синтез підструктур (спілкування, спрямованості, характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіологічних властивостей), компонентів (потребнісно-мотиваційного, інформаційно-пізнавального, цілеутворюючого, результативного, емоційно-почуттєвого) та рівнів розвитку (задатки, властивості, здібності) в межах основних параметрів.

Четвертий умовний рівень конкретизації аналізу і синтезу психологічної структури особистості утворюють психічні властивості, функції і процеси.

На п'ятому умовному рівні конкретизації аналізу і синтезу психологічної структури особистості стає можливою класифікація конкретних властивостей і власне здібностей особистості до певних видів діяльності (наприклад, до науково-технічної, управлінської, економічної, педагогічної тощо) або виконуваних людиною ролей (начальника, підлеглого, чоловіка, жінки та ін.). Такий підхід цілком узгоджується із загальновживаним визначенням здібностей як «індивідуально-психологічних особливостей людини, що сприяють успішному виконанню нею тієї чи іншої діяльності». Такого розуміння здібностей дотримуються Б. М. Теплов, Г. С. Костюк та інші дослідники.

Варто зазначити, що перші чотири рівні конкретизації психологічної структури особистості можна розглядати як такі, що характеризують її макроструктуру, а інші рівні (починаючи з п'ятого) — як такі, що належать до мікроструктури. Перехід від макроструктури до мікроструктури пов'язаний з вимогами, що висуваються до особистості конкретними видами діяльності та поведінки, ролями, соціальним статусом, позицією, рангом, які обирає, застосовує й реалізує людина в конкретних соціальних умовах життя.

Ступінь розвитку сучасної психології дає змогу здійснити системний психологічний аналіз і синтез моделей особистості на шостому рівні конкретизації.

У перспективі, на 6-му рівні конкретизації системної моделі особистості, стануть доцільними поєднання зусиль представників різних наук (біологів, генетиків, фізіологів, кібернетиків, психологів, соціологів) і розробка комплекс­ної програми вивчення особистості, яка за своїм масштабом може бути зіставлена з міжнародною програмою «Геном людини».

Наступним кроком у розробці системного психологічного уявлення про особистість має стати дослідження взаємодії між підструктурами, компонентами і рівнями розвитку психологічної структури. Так, на думку Б. Г. Ананьєва, структурно-функціональні взаємозв'язки між елементами психологічної структури особистості будуються одночасно за двома принципами:

1) субординаційним, або ієрархічним, коли складніші та загальніші соціальні й психологічні властивості особистості підпорядковують собі елементарніші й часткові соціальні та психофізіологічні властивості;

2) координаційним, за яким взаємодія здійснюється на паритетних началах, що допускає певну свободу, тобто відносну автономність кожної з них.

Особистості властива самосвідомість, тому їй притаманний і третій тип взаємовідносин. Цей тип можна назвати егоординаційним — він виявляється в самопізнанні, самоорганізації та самовдосконаленні особистості в процесі діяльності та поведінки на основі Я-підструктури як ядра особистості. Водночас особистості як системі психічних властивостей притаманні певні рівні відображення дійсності. Серед таких рівнів у психології виділяють свідомість та несвідоме, самосвідомість.

 Перелік використаної літератури:

  1. Варій М.Й. Психологія особистості: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 592 с.
  2. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опорні конспекти, методики:навчальний посібник для студенів вищих навчальних закладів / За заг.ред. М.С. Корольчука. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2007. – 320 с.
  3. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. Модульно-рейтинговий курс для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 304 с.

 Контрольні питання до теми:

  1.  Поняття особистості.
  2.  Спрямованість особистості.
  3.  Індивідуальність, як характеристика особистості.
  4.  Структура особистості.

ТЕМА 3: Формування та розвиток особистості

План:

  1. Основні фактори, які впливають на розвиток і формування особистості.
  2. Рушійні сили розвитку особистості.

1. Основні фактори, які впливають на розвиток і формування особистості

Становлення людини як індивіда та особистості, за Л. Виготським, передбачає діалектичну взаємодію двох відносно автономних, однак нерозривно пов'язаних процесів розвитку — природного і соціального. Кожному віку притаманна певна специфічна соціальна ситуація розвитку, тобто особливе співвідношення внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов, яке є типовим для кожного вікового етапу, зумовлює динаміку психічного розвитку протягом відповідного вікового періоду і нові якісно своєрідні психологічні утворення, що з'являються на момент його завершення.

Так, досягнувши певного віку, людина незалежно від особливостей індивідуального розвитку та його рівня потрапляє у визначене тим чи іншим суспільством становище і тим самим у систему об'єктивних умов, які й визначають характер її життя та діяльності на цьому етапі. Відповідати цим умовам для людини життєво важливо, оскільки саме від цього залежить її емоційне благополуччя.

Характер такого становища визначається, з одного боку, об'єктивними потребами суспільства, з іншого — існуючими в тому чи іншому суспільстві уявленнями про вікові можливості людини та ідеал її розвитку. Конкретизується це становище для кожного вікового етапу розвитку в особливих взаєминах з оточуючими, в особливій провідній діяльності, у певній системі прав і обов'язків.

Умовами особистісного розвитку виступають наступні фактори:

  1. своєчасне включення дитини в систему соціальних відносин;
  2. перебування дитини в оточенні розвинутих і різноманітних особистостей, психологію яких вона може опанувати і поведінці яких наслідувати;
  3. наявність ефективних методів виховання, які мають забезпечити дитині необхідні для її особистісного розвитку умови.

Порівнюючи етапи особистісного вікового розвитку дитини з етапами, які вона проходить під час удосконалення свого інтелекту, можна зазначити істотні відмінності: перші значно довші не збігаються в часі з етапами розвитку інтелекту; в онтогенезі людини вони охоплюють більший період; якщо процес інтелектуального розвитку здебільшого завершується в підлітковому віці (період становлення теоретичного мислення і виявлення наявних здібностей), то процес особистісного розвитку в цьому віці ще активно продовжується.

Узагальнення досліджень вікових особливостей особистісного розвитку людини дає змогу виокремити періоди з характерними для кожного з них особливостями і новоутвореннями.

Перший етап. Умовно його називають етапом формування характеру і мотивації досягнення успіхів. Він співвідноситься з віковим періодом від народження до трьох років. Під впливом спілкування з дорослими у дитини закладаються основи майбутнього характеру і формується прагнення до успіху.

Другий етап. Охоплює період від трьох до шести років, характеризується бурхливим розвитком самосвідомості та початком відкритого виявлення рис характеру. Інтенсивно формуються самооцінка та рівень домагань дитини, різноманітні особистісні якості, які проявляються у поведінці, діловому та особистісному спілкуванні з людьми.

Третій етап. Припадає на молодші шкільні роки і охоплює період від 6-7 до 11-12 років. У цей час формуються світогляд і моральні якості, однак поки що у невиявленому вигляді. При спілкуванні з дорослими та однолітками у процесі навчально-пізнавальної діяльності закладаються основи моральної позиції особистості.

Четвертий етап. Пов'язаний з навчанням у середніх та старших класах і охоплює період від 12-13 до 15-16 років. Він є визначальним у формуванні та початковим у відкритому виявленні світогляду та моральних якостей особистості.

Психологія виховання ґрунтується на висновку вітчизняної психології про те, що людська психіка розвивається як система, що самовдосконалюється (I. Павлов). Постійно порушується та знову відновлюється рівновага між організмом і зовнішнім середовищем, причому стан рівноваги є тимчасовим, а процес урівноваження — постійним. Суперечності, що виникають при цьому, спонукають організм до активності, спрямованої на їх подолання, на відновлення рівноваги. Зняття одних суперечностей призводить до появи інших, які, у свою чергу, зумовлюють нові дії, подальше вдосконалення діяльності особистості.

Зазначимо, що зовнішні суперечності, тобто суперечності між людиною і навколишнім середовищем, власне ще не є джерелом розвитку. Як вважає Г. Костюк, лише коли зовнішні суперечності інтеріоризуються, стають внутрішніми, породжують у людині протилежні тенденції, що вступають у боротьбу між собою, вони стають джерелом її активності, спрямованої на подолання внутрішніх суперечностей через формування нових способів поведінки.

За Г. Костюком, основною суперечністю, що закономірно проявляється на всіх вікових етапах і по-новому визначає розвиток особистості на кожному з них, є розбіжності між новими потребами, цілями, прагненнями особистості та досягнутим рівнем опанування засобів, необхідних для їх задоволення, причому в соціальних умовах процес опанування цих засобів здебільшого відстає від зазначених розбіжностей.

Поняття «розвиток» використовують насамперед для характеристики процесу руху від нижчого (простого) до вищого (складного). Разом з розвитком часто використовують поняття «дозрівання» та «становлення». Під дозріванням розуміють зміни індивіда чи його окремих функцій i процесів внаслідок дії внутрішніх природжених факторів. Так, можна говорити про дозрівання органічних функцій людини чи її організму. Становлення вказує на набуття нових ознак та форм у процесі розвитку. Можна говорити, наприклад, про становлення характеру людини, її мислення тощо, тобто це поняття доцільно застосовувати тоді, коли йдеться про розвиток якоїсь риси чи якості особистості як процес наближення до певного стану.

Соціальний розвиток, тобто розвиток людської істоти під впливом зовнішніх соціальних факторів, називають ще соціалізацією (формуванням) особистості. У процесі соціалізації виокремлюють дві фази — соціальну адаптацію та інтеріоризацію. Першу в науковій літературі визначають як пристосування дитини до рольових функцій (члена сім’ї, шкільного колективу тощо) та норм, що існують в оточуючому середовищі. Друга фаза — це процес включення соціальних норм і цінностей у внутрішній світ дитини.

Г. Андрєєва вважає, що соціалізація є двобічним процесом. 3 одного боку, індивід засвоює соціальний досвід шляхом входження у соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, з іншого — активно відтворює систему соціальних зв'язків завдяки його власній активній діяльності, активному включенню в соціальне середовище. Соціальний досвід, який покладено в основу соціалізації особистості, не лише суб’єктивно засвоюється, а й активно трансформується, стаючи основою індивідуалізації особистості, тобто процесу набуття людиною власної індивідуальності, неповторності психіки та особистості, своєрідного поєднання фізичних та психічних особливостей.

Процес соціалізації нерозривно пов'язаний із спілкуванням та спільною діяльністю людей. Здійснюється він як у спеціальних соціальних інститутах, так і через вплив на людину різних некерованих, випадкових факторів, наприклад неформальних компаній, реклами, моди, музики тощо.

До соціальних інститутів, однією з основних функцій яких є саме соціалізація особистості, належать школа, професійні навчальні заклади (профтехучилища, технікуми, коледжі, вузи тощо), дитячі та молодіжні організації та об'єднання. Надзвичайно важливим інститутом соціалізації особистості є сім'я.

Одним з основних механізмів соціалізації особистості є ідентифікація (ототожнення), тобто процес і результат уподібнення дитиною поведінки та своїх психічних характеристик психології та поведінці інших людей. Як наслідок дитина переймає риси характеру та форми поведінки людей, з якими себе ототожнює. Важливим механізмом ідентифікації, завдяки якому дитина опановує психологію та поведінку, що характерні для людей певної статі, є статево - рольова типізація. Основну роль при цьому відіграють батьки. Саме вони є реальними моделями для опанування дітьми тих чи інших форм статево-рольової поведінки у сім’ї.

Експериментально доведено, що діти схильні ідентифікувати себе насамперед з тими дорослими, які добре ставляться до них.

У сім’ї, де домінує мати, дівчатка найчастіше ідентифікують себе з нею; водночас у хлопчиків можуть виникати проблеми, пов'язані з виробленням суто чоловічих рис характеру та форм поведінки. Для сімей, де домінує батько, такі проблеми не характерні. У таких сім'ях дівчатка також схильні уподібнювати себе батьку, водночас у них виробляється багато рис характеру, властивих матері.

До інших механізмів соціалізації належать наслідування, навіювання, соціальна фасілітація, конформність та дотримання норм. Під наслідуванням розуміють свідоме або неусвідомлене відтворення людиною досвіду інших людей, зокрема їх манер, рухів, вчинків та дій. Наслідування тісно пов'язане з навіюванням яке допомагає краще зрозуміти інших людей, осягти їхній психоемоційний стан та переживання. Наслідування та навіювання, як правило, супроводжують фасилітацію. Остання проявляється насамперед серед рідних і близьких людей. Важливе місце серед механізмів соціалізації належить конформності коли людина пристосовується до інших з метою уникнення труднощів у спілкуванні та взаємодії з ними.

Процес виховання визначається цілями, які не встановлені раз і назавжди, а суспільно та конкретно-історично детерміновані. Зміна системи соціально-економічного устрою та суспільних відносин завжди призводить і до зміни цілей виховання. Кожного разу цілі виховання задаються у вигляді вимог, які висуваються до особистості новими тенденціями розвитку суспільства.

У відносно стабільні періоди соціально-історичного розвитку цілі виховання досить стійкі та однозначні. У період значних соціально-історичних перетворень вони стають досить невизначеними.

Кожне суспільство, якщо воно досягло певного рівня культурного розвитку і хоче його зберегти та піднести, має зберігати і продовжувати кращі набутки історичного минулого. Тому цілі виховання завжди мають бути спрямовані на опанування дітьми тих моральних цінностей, що, по суті, не мають ні державних, ні історичних кордонів. До таких цінностей належать свобода, відповідальність особи за те, що відбувається з нею і навколо неї, порядність, людяність, доброта та ін. Таким чином, загальна мета виховання полягає в тому, щоб виростити дітей високоморальними, духовно багатими, внутрішньо вільними і відповідальними особистостями.

Треба зважати на те, що традиційні інститути та методи виховання ефективні лише тоді, коли йдеться про передавання та наслідування успадкованих цінностей і норм. Зумовлено це тісним зв'язком останніх з відносно незмінними способом ведення господарства, екологічними умовами та соціальною структурою, які успадковуватимуться дітьми в міру їхнього дорослішання. Ефективність виховання при цьому проявляється в тому, наскільки успішно діти засвоїли сформовані попередніми поколіннями знання, уміння, навички та цінності.

Нині ситуація дещо інша. Соціальна зміни (науково-технічні, технологічні, інформаційні, культурні та побутові) відбуваються так швидко, що немає сумніву: умови життя та праці дітей істотно відрізнятимуться від умов життя і праці їхніх батьків та вихователів.

Усе зазначене змушує по-новому розглядати проблему цілей та завдань виховання. На думку I. Кона, життя і успішна адаптація до надзвичайно мобільного і динамічного суспільства майбутнього потребують від людини водночас двох якостей протилежної спрямованості:

  1. по-перше, людині мають бути притаманні стійкі якості особистості, світогляд, спрямованість, соціальні та моральні переконання;
  2. по-друге, людина повинна мати високий рівень психологічної лабільності, бути гнучкішою, здатною переробляти нову інформацію та засвоювати з неї щось нове не лише в юності, а й у зрілому віці, коли людина, як правило, звикла обходитися засвоєними раніше знаннями.

Окрім загальної мети існують спеціальні цілі виховання, детерміновані мінливими вимогами конкретного етапу соціально-економічного розвитку конкретного суспільства. Перехід до нового етапу соціально-економічного розвитку зумовлює зміну цих специфічних цілей. До них належить формування у дітей ініціативності, самостійності, прагнення до успіху, підприємливості тощо.

2.Рушійні сили розвитку особистості

Виховання – чинник соціалізації особистості.

У вихованні особистості беруть участь сім'я (родина), навчально-виховні заклади, на нього впливають мікросередовище, засоби масової інформації, соціально-економічна ситуація тощо. Це робить виховання, з одного боку, керованішим (багато способів впливу на особистість), з другого боку, — ускладнюють управління ним (важко інтегрувати всі фактори впливу, убезпечити особистість від негативних впливів).

Різноманітність виховних факторів впливу на особистість зумовили варіативність наукових визначень самого поняття «виховання».

Виховання — явище соціальне, без нього неможливо уявити поступ суспільства; це — елемент загальнолюдської культури. Важливим фактором його є середовище, до якого входить сукупність соціальне цінних для людини обставин. На діалектичному взаємозв'язку соціального середовища та виховання наголосив А. Макаренко, вважаючи, що виховує все: люди, речі, явища. Але насамперед, і більше всього, —люди.

Структурними елементами процесу виховання є: мета, зміст, завдання, форми, методи і засоби виховання, його результати, корегування результатів виховання.

Об'єкт виховання — процес формування особистості в сукупності її ставлення до себе й інших людей, до праці. Визначені стосунки відповідають структурі психічних якостей особистості й охоплюють сферу її потреб, знань, почуттів, вольових дій і вчинків.

Предмет виховання — специфічні для виховання проблеми та явища: закономірності й принципи, зміст, технології, методи, прийоми та форми, спрямовані на реалізацію мети й завдань виховання.

Виховувати — означає створювати системи таких взаємин між людьми, що стимулюють певне ставлення особистості до себе й інших людей, до суспільства, до праці. Виховання, так само, як розвиток і навчання, — безперервний процес. Психологічна сутність його полягає в переводі особистості з одного стану в інший, інтеріоризації зовнішнього у ставленні до неї досвіду, знань, цінностей, норм, правил у внутрішній психічний план, в її переконання, установки, поведінку. Наслідки виховання, а саме поведінка особистості, залежать від того, наскільки системно в процесі виховання були поєднані емоційно-чуттєва та вольова сфери людської психіки, поведінка особистості.

У конкретній життєвій ситуації поведінка людини може бути свідомою, звично-автоматичною чи інстинктивною. Сформованість тих чи інших навичок поведінки особистості відображають її спрямованість на різні об'єкти життя та характерологічні особливості.

Реалізація мети й завдань виховання значною мірою залежить від доцільності, виваженості тих чи інших методів виховання як педагогічного інструменту взаємодії з особистістю. Метод виховання не існує ізольовано, а впливає на особистість у сукупності з іншими методами, що відображає цілісність і системність процесу виховання. А. Макаренко підкреслював, що не можна розглядати «ніякий засіб з погляду корисності або шкідливості, якщо його брати відокремлено від усієї системи засобів, і, нарешті, ніяка система засобів не може бути рекомендована як система постійна».

Отже, метод, чи методи, виховання виводяться вихователем у процесі усвідомлення природи поставленої мети, багатовимірності людини, суперечливого характеру її взаємовідносин із навколишнім світом.

Зміст методів виховання визначають через:

• безпосередній вплив вихователя на вихованця;

• створення спеціальних умов, ситуацій, обставин, які спонукають вихованця змінити власне ставлення, визначити свою позицію, здійснити вчинок;

• суспільну думку референтної групи, яка є особистісно значимою для вихованця;

• спільну діяльність вихователя з вихованцем, спілкування, гру;

• процеси навчання, самоосвіти та передачі інформації, соціального досвіду в сім'ї, в процесі дружнього й професійного спілкування;

• засвоєння народних традицій, фольклорної творчості, читання художньої літератури.

У сучасній педагогічній науці визнана класифікація методів, розроблена відомими педагогами Г. Щукіною та В. Сластьоніним. В основі цієї класифікації чітко відображені етапи процесу виховання, їх єдність і наступність:

• формування свідомості;

• стимулювання діяльності;

• організація діяльності;

• самовиховання.

Складові процесу виховання — самовиховання та перевиховання. Саме ці категорії одночасно складають також понятійний апарат педагогіки і відображають специфіку виховання.

Самовиховання — «вищий етап виховного процесу, систематична й свідома індивідуальна діяльність людини, спрямована на вироблення в собі бажаних фізичних, розумових, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок». Провідним компонентом змісту самовиховання є формування вольових і моральних якостей. Потреба у самовихованні — вища форма розвитку особистості. Перевиховання — виправлення відхилень, вад, негативних наслідків, допущених у вихованні людської особистості. Перевиховання націлене на перебудову неправильних (хибних) поглядів, суджень, переконань, перетворення негативних способів поведінки у суспільне визнані норми. Провідним механізмом перевиховання є залучення особистості до суспільно-корисної діяльності, в процесі якої відбувається переоцінка цінностей, зміна поведінки.

Виховання як процес має свої особливості:

• двосторонній характер;

• безперервність та довготривалість;

• взаємозв'язок, взаємодоповнюваність процесів виховання, самовиховання та перевиховання;

• багатофакторність різноманітних виховних впливів (батьки, друзі, навколишнє середовище, засоби масової інформації тощо);

• латентний (прихований) характер результатів виховання;

• концентризм формування якостей особистості з урахуванням індивідуальних, психічних і вікових можливостей;

• різноманітність форм, методів і прийомів виховання;

• специфіка й труднощі оцінювання поведінки та якостей особистості у зв'язку з неточністю методів діагностики виховання.

Сферами виховання є спілкування та діяльність, однак виховна дія відбувається тільки шляхом взаємодії особистості з різними об'єктами життя в процесі виникнення різноманітних виховних ситуацій.

Розвиток особистості в історичному й соціальному контекстах дає змогу зробити висновок щодо збагачення змістовного наповнення системи його відносин з різними об'єктами життя. Однак за всього розмаїття цих відносин для змісту виховання найбільш важливими є ті, що складають сутність і цінність людського буття.

Система цінностей — ставлення людини до найвищих (високого рівня абстракції) цінностей: «людина», «життя», «суспільство», «праця», «пізнання»; до сукупності загальновизнаних, встановлених культурою стосунків: «совість», «воля», «справедливість», «честь». Ціннісні стосунки, маючи узагальнюючий характер, охоплюють усю гаму того, що має значення для людського життя.

Отже, окреслити зміст виховного процесу з позиції ціннісних відносин означає визначити коло найвищих цінностей життя і характер ставлення до них сучасної людини.

Традиційна виховна практика орієнтується насамперед на використання методів зовнішнього підкріплення (заохочення, покарання). Спирання на останні дає виховні результати переважно у вигляді моралі пристосування, моралі досягнення власної вигоди. При цьому основними психологічними механізмами у формуванні особистості є зовнішні передумови, наслідування, ідентифікація. Ці механізми забезпечують опанування дитиною соціальних норм і вимог у межах особистісної взаємодії (щоправда, вони зумовлюють водночас засвоєння соціально несхвальної та відверто антисоціальної

 Перелік використаної літератури:

  1. Варій М.Й. Психологія: Навчальний посібник/ Для студ. Вищ. Навч. Закладів. – К.: Центр Учбової Літератури. -2007. – 592с.
  2. Варій М.Й. Психологія особистості: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 592 с.
  3. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. Загальна психологія. – К.: МАУП, 2001. – 256 с.
  4. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. Модульно-рейтинговий курс для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 304 с.

 Контрольні тести до теми:

  1.  Поняття розвитку особистості.
  2.  Фактори розвитку особистості.
  3.  Етапи розвитку особистості.
  4.  Соціалізація особистості.
  5.  Виховання особистості.

ТЕМА 4. Пізнавальна діяльність особистості

План:

  1. Первинне (чуттєве) пізнання.
  2. Вторинне (абстрактне) пізнання.
  3.  Первинне чуттєве пізнання

Психологічний зміст пізнання полягає в одержанні інформації про дійсність. Специфіка пізнання також у тому, що його засоби, якими є пізнавальні процеси, водночас є й об'єктами пізнання — особистість цікавить не тільки те, що вона пізнає, а й те, як та чому вона сприймає дійсність, запам'ятовує інформацію про неї та вирішує мислительні завдання. Складається процес пізнання з двох складових: первинного або чуттєвого пізнання та вторинного або абстрактного пізнання, а відбувається у формі пізнавальної діяльності (рисунок 1).

Найпростішим, елементарним процесом, який забезпечує надходження інформації від зовнішнього світу та внутрішніх станів до людини, є відчуття. Елементарність відчуття полягає у відображенні окремих властивостей предметів та явищ при їх безпосередньому впливі на аналізатори.

П

І

З

Н

А

В

А

Л

Ь

Н

А

Д

І

Я

Л

Ь

Н

І

С

Т

Ь

ПЕРВИННЕ (ЧУТТЄВЕ) ПІЗНАННЯ

ВІДЧУТТЯ

СПРИЙМАННЯ

УЯВЛЕННЯ

Відображення у свідомості окремих властивостей і якостей предметів та явищ

Відображення у свідомості предметів та явищ у цілому

Відображення у свідомості предметів та явищ у цілому та по окремих властивостях і якостях на підставі досвіду

Під час безпосереднього впливу предметів та явищ на органи чуття (рецептори)

ВТОРИННЕ (АБСТРАКТНЕ) ПІЗНАННЯ

МИСЛЕННЯ

УЯВА

УВАГА

ПАМ'ЯТЬ

МОВА

Відображення у свідомості складних зв’язків і відношень між предметами та явищами

Діяльність свідомості по створенню нових образів на підставі уявлень, знань та досвіду

Активна спрямованість свідомості на ті чи інші предмети та явища, на окремі їх властивості та якості під час виокремлення їх від решти

Процеси запам’ятовування, збереження, відтворення та тривала фіксація або забування зображень, предметів, явищ та знань про навколишній світ

Відображення об’єктивного світу у вигляді мови чи інших символів та їхнє звукове відтворення

Рис. 1. Пізнавальна діяльність особистості

Уся сукупність відчуттів класифікується за різними ознаками.

1. За місцем розташування та характером рецепторів:

а) екстероцептивні відчуття — відображають властивості предметів та явищ зовнішнього середовища і мають рецептори на поверхні тіла (зір, слух, тактильні відчуття тощо);

б) інтероцептивні відчуття — відображають стан внутрішніх органів за допомогою розташованих в організмі рецепторів (печінка, серце, шлунок, легені тощо);

в) пропріоцептивні відчуття — дають інформацію про рухи та положення тіла у просторі за допомогою рецепторів, розташованих у м'язах кінцівок та тіла (нахил тулуба, урівноваження, рух).

2. За типом впливу подразника:

а) контактні відчуття — виникають при безпосередньому впливі на рецептор (смак, дотик);

б) дистанційні відчуття — виникають при впливі віддалених об'єктів (зір, слух, нюх).

Важливою характеристикою відчуттів є їхня якість. Зокрема, слухові відчуття розрізняються за висотою, тембром, силою звучання; зорові — за кольоровим тоном, яскравістю, насиченістю. Інтенсивність відчуття визначається силою подразника та функціональним станом аналізатора. Тривалість відчуття — це його часова характеристика, тобто упродовж якого часу відчуття є адекватним (відповідним) подразнику. Ще однією властивістю відчуття є просторова локалізація, тобто співвіднесення відчуття з ділянкою тіла, на яку діє подразник. Найточніше локалізуються дотикові, смакові подразники; найменш точно — больові.

Мінімальна сила подразника, яка викликає ледь помітне відчуття, називається нижнім абсолютним порогом відчуття; максимальна сила подразника, за якої відчуття ще адекватне аналізатору, є верхнім абсолютним порогом відчуття.

Як правило, відчуття об'єктивно зливаються, поєднуються у сприйманні. На відміну від відчуттів, сприймання дає цілісне (через свідомість) уявлення про реальність. Тому головними характеристиками сприймання є: предметність, цілісність, структурність, константність, осмисленість.

Існує така класифікація сприймань:

1. Залежно від аналізатора, який найбільше важить у сприйманні, розрізнюють зорові, слухові, тактильні, температурні та інші сприймання. Проте, враховуючи зазначені характеристики сприймання, його різновиди, залежно від провідного аналізатора, умовні, оскільки ми сприймаємо предмети у взаємодії відчуттів.

2. Залежно від форми руху матерії розрізнюють сприймання часу, простору та руху.

3. Залежно від осмислення, структурування сприйнятого як діяльності розрізнюють цілісне (симультанне) та детальне (сукцесивне) сприймання. За цілісного сприймання формування образу відбувається начебто миттєво, в єдиний момент синтезу відчуттів. За детального ж сприймання структурування образу в цілісний об'єкт відбувається шляхом послідовного підсумовування окремих відчуттів.

Отже, відчуття та сприймання, як первинні джерела надходження до особистості інформації про реальність, закладають основу для переходу до вищих, позачуттєвих форм пізнання дійсності — мислення та інтелекту. Водночас, відносно до загально-пізнавальної системи особистості, вони самі перевіряються безпосередньою практичною діяльністю, формуючи, з одного боку, чуттєвий досвід, а з іншого — перебувають під критичним контролем вищої, інтегруючої функції особистості — мислення.

  1.  Вторинне (абстрактне) пізнання

У психологічній науці увага визначається як спрямованість та концентрація психічної діяльності на об'єкти та явища, які мають сталу або ситуативну значущість для особистості. Відмінність уваги від психічних пізнавальних процесів полягає у тому, що вона сама безпосередньо не відображає реальність, а регулює (спрямовує) та контролює діяльність пізнавальних процесів. У цій своїй якості увага виконує функцію психічної регуляції та контролю. До головних якостей (і відповідних різновидів та відмінностей) уваги належать такі:

Активність уваги визначає її як мимовільну, довільну та післядовільну. Мимовільна увага має фізіологічною основою аргументований рефлекс на окремі подразники (світло, звук, розмір, колір тощо) або на актуальні потреби особистості (голод, спека, холод тощо).

Спрямованість уваги визначає її зовнішній та внутрішній різновиди. Зовнішня увага спрямована на об'єкти поза особистістю — поведінку об'єкта, вплив працівника, сприймання інформації тощо; внутрішня увага — концентрація активності на власних станах (самоаналіз, переживання, планування власних дій).

Широта уваги зумовлюється її концентрацією та розподілом. Концентрація — тривале утримання психічної активності на певній діяльності, явищі чи об'єкті. Розподіл уваги визначається як організація психічної діяльності при одночасному виконанні двох або більше дій.

Переключення уваги — легкість переносу психічної активності від однієї діяльності до іншої. Це своєрідний динамічний показник уваги.

Якщо б людська психіка не мала здатності до накопичення досвіду, то людина, за висловом І. Сеченова, «залишалася б завжди у стані новонародженого». Своєрідним інтегратором особистості, механізмом формування досвіду та цілісної діяльності є такий пізнавальний процес, як пам'ять.

Пам'ять — це складноорганізований процес запам'ятовування, збереження, відтворення та забування індивідуального досвіду особистості. Пам'ять є наскрізним процесом. Вона зв'язує всі образи чуттєвого (відчуття та сприймання) та позачуттєвого (мислення, уявлення) пізнання, механізми формування цих образів; саме за допомогою пам'яті здійснюється перехід від конкретного живого споглядання (сприймання) до абстрактного мислення та зворотне сходження до безпосередньої чуттєвої діяльності. Інакше кажучи, пам'ять формує та зберігає цілісність особистості.

У зв'язку з тим, що пам'ять інтегрує всю різнобарвність людської діяльності, форми її виявлення такі ж різнобічні. Окремі різновиди пам'яті групуються за такими критеріями:

а) за характером психічної активності:

  1. рухова;
  2. емоційна;
  3. образна;
  4. вербально-логічна;

б) за характером цілей діяльності:

  1. мимовільна;
  2. довільна;
  3. позадовільна;

в) за міцністю закріплення та зберігання образів:

  1. короткочасна;
  2. довгочасна;
  3. оперативна.

Головними процесами пам'яті є:

  1. запам'ятовування — фіксація у свідомості особистості одержаної інформації;
  2. зберігання — утримання в пам'яті інформації протягом певного часу;
  3. відтворення — актуалізація зафіксованої у психіці інформації;
  4. забування — утруднення або неможливість актуалізації.

Мислення — це пізнавальний процес, який визначається опосередкованим та узагальненим відображенням дійсності. Опосередкованість означає, що мислення, дозволяє визначити та зрозуміти те, що безпосередньо не відчувається, тобто мислення є процесом позачуттєвого пізнання дійсності. Узагальненість — це, не конкретні відомості про об'єкт та його властивості, а інтегровано перероблена інформація про сутність не тільки одного об'єкта або явища, а цілого класу (типу) об'єктів або явищ.

Елементарною одиницею мислення є думка, яка у фізіологічному плані являє собою створений у мозку ланцюг нервових зв'язків. Однак найважливішою відмінністю цих зв'язків від тих, що утворені внаслідок безпосереднього відчуття та сприймання, є те, що в процесі формування його додається друга сигнальна система, притаманна людині, а саме — мова, слово як специфічний подразник.

Основні форми мислення — поняття, судження, умовисновки. Мислення характеризується певними якісними ознаками. Це, перш за все, проблемність мислення, яка полягає у здатності вбачати проблемний вузол при зовнішній простоті вирішення завдання; динамічність мислення — фактор прискореного осмислення подій, що особливо суттєво в екстремальних, напружених ситуаціях, коли треба прискорено вирішувати складні мислительні задачі. Широта мислення — здатність охоплювати мисленням різнобічне коло питань. Глибина мислення визначає здатність проникнення в суть явища, яке вивчається. Оригінальність мислення — уміння аналізувати проблему, знайти її рішення нестандартними, нетривіальними засобами.

Крім того, психологія поділяє мислення на окремі його різновиди, що стосуються як вирішення конкретних розумових завдань, так і визначають індивідуальні відмінності мислення.

Наочно-дійове мислення — мислення, яке безпосередньо вплетене у тканину практичної діяльності; думка, яка супроводжує фізичну активність.

Образне мислення визначається тим, що особистість оперує, головним чином, конкретними образами предметів та явищ, які існують в пам'яті.

Абстрактно-логічне мислення виявляється в понятійності побудови суджень, у встановленні причинно-наслідкових зв'язків, які не піддаються безпосередньому сприйманню.

Уяву одні вчені розглядають як форму мислення, інші — як самостійний психічний процес, треті — як невід'ємну складову творчого процесу взагалі. Насправді ж уява — це створення нових образів реальності на основі образів сприймання та пам'яті за умови невизначеності вихідної інформації. Інакше кажучи, уява завжди здійснює деяке доповнення до думки при дефіциті інформації про дійсність.

Різновиди уяви — репродуктивна (відтворююча) та продуктивна (творча) уява є професійно важливими якостями.

Синтез уявлень може відбуватись у різних формах. Аглютинація — спосіб уяви, за якого відбувається своєрідне поєднання таких якостей предметів чи явищ, що взагалі не поєднуються в дійсності або про поєднання яких немає відомостей. Іншим способом уяви є гіперболізація — уявне перебільшення або применшення якостей об'єкта, можливостей його дій. Синтез уявлень може відбуватись у формі типізації — відокремлення подібних якостей об'єктів та їх перенесення на інші об'єкти.

Емоції і почуття — це своєрідне особистісне ставлення до самого себе та навколишньої дійсності. Світ емоцій і почуттів складний та багатозначний. Витонченість його організації та багатогранність вираження часто не усвідомлюються суб'єктом, а складність їх психологічного аналізу пояснюється тим, що ставлення до предметів і явищ залежить від пізнавальної діяльності та вольової активності, яку виявляє особистість.

Воля — це цілеспрямоване саморегулювання суб'єктом своєї поведінки, виражене у здатності свідомо долати перешкоди та труднощі при здійсненні дій і вчинків. Воля є регулюючим процесом, що спрямовує діяльність на досягнення бажаного результату, який передбачений у формі певної психічної моделі — мети. Досягнення результатів вольових дій пов'язане з подоланням внутрішніх і зовнішніх перешкод, з виявленням вольових зусиль, з протидією безпосереднім емоційним прагненням, при цьому поведінка людини визначається вольовими якостями.

Воля виконує дві функції: спонукальну і регулятивну. Спонукальна виявляється в системі цілей, які особистість ставить перед собою, у конкретних мотивах поведінки для досягнення цих цілей. Регулятивний характер волі передбачає не тільки стримування небажаних, шкідливих для суб'єкта прагнень, а й цілеспрямоване орієнтування активності в певному напрямі для досягнення максимального ефекту своєї діяльності. Інтегратором волі конкретної особи є, таким чином, вольова спрямованість, в основі якої — система поглядів на навколишній світ, розуміння мети і значимості своєї діяльності, розвиток правосвідомості, професійний інтерес та майстерність. Оцінюючи вольову спрямованість, говорять про вольові, слабовольові та безвольні особистості. Виділяють такі вольові якості: витримку, сміливість, цілеспрямованість, наполегливість, рішучість, принциповість.

Емоції і почуття розрізняються залежно від їх якості (позитивні та негативні), глибини, інтенсивності, тривалості, впливу на діяльність. Наприклад, емоції, що виникають в обстановці підвищеної відповідальності, тривоги за справу, породжують душевний підйом, внутрішню зібраність, мобілізацію всіх творчих сил на успішне вирішення завдання. Сильні негативні емоції викликають розгубленість, дезорганізацію діяльності, а позитивні — можуть призвести до самозаспокоєння, утрати пильності, несерйозного ставлення до своїх службових обов'язків.

Виділяють такі різновиди емоційних станів: емоційний тон відчуття, емоційний відгук, настрій, конфліктні емоційні стани (стрес, афект, фрустрація).

Емоційний тон відчуття — безпосереднє переживання, що супроводжує окремі життєво важливі впливи (смакові, температурні) і спонукає суб'єкта до їх збереження чи уникнення; наше ставлення до якості відчуття. Наприклад, нам приємний звук прибою, колір неба при заході сонця, неприємний — запах гниття, скрегіт гальм. Емоційне ставлення до деяких предметів (наприклад, небезпечних для життя, викликаючих біль) у деяких випадках передається у спадок, що дозволяє вже при першій такій пригоді швидко приймати рішення.

Настрій — загальний емоційний стан, що забарвлює протягом досить тривалого часу окремі психічні прояви та поведінку особистості в цілому. Залежно від ступеня усвідомленості причин, що викликали той чи інший настрій, він переживається як загальний емоційний фон (підвищений чи пригнічений настрій) або як чітко диференційований стан (нудьга, сум, захопленість, радість). Настрій посилює чи послаблює ефективність діяльності протягом тривалого періоду і є особливим видом емоційної регуляції життєдіяльності внаслідок безпосереднього відображення стану організму, зв'язку конкретної ситуації з досвідом людини, її установками. Настрій викликається різними позитивними чи негативними впливами — успіхом або невдачею в роботі, комфортною або дискомфортною обстановкою, рівнем культури в міжособистісних стосунках, самопочуттям тощо.

Конфліктні емоційні стани виникають в умовах впливу на особистість подразників, що заважають нормальній реалізації фізичних і психічних функцій. До них належать стрес, афект, фрустрація.

Стрес — нервово-психічне перенапруження, викликане несподіваним чи сильним подразником, адекватна реакція на який раніше не була сформована, але повинна бути знайдена в ситуації, що склалася; емоційний стан, що потребує тотальної мобілізації сил на пошук виходу із ситуації, на досягнення необхідного ефекту.

Афект — бурхливий та швидкоплинний стан, що повністю оволодіває людиною й характеризується значними змінами у свідомості, порушенням вольового контролю за поведінкою. По суті, це емоційний вибух, що породжується дефіцитом інформації та часу для адекватної оцінки ситуації, яка склалася. Прикладами афекту може бути лють, несамовитість, жах, відчай; у окремих випадках вони можуть бути позитивно забарвлені — захват, захоплення. У стані афекту різко змінюється поведінка людини, деформуються її установки та життєві позиції, порушується здатність до встановлення взаємозв'язків між явищами, у свідомості починає домінувати якесь одне, часто перекручене уявлення. Таке «звуження свідомості» при афекті з погляду нейрофізіології пояснюється як порушення нормальної взаємодії процесів збудження та гальмування: страждають, насамперед, гальмівні процеси, збудження починає неупорядковано поширюватися на підкіркові зони мозку, втрачається контроль свідомості за емоціями.

Стан афекту інколи супроводжується порушеннями пам'яті — частковою чи повною амнезією (забуванням). Залежно від інтенсивності подразника й індивідуально-психологічної стійкості особистості він може виявлятися у малоконтрольованих актах поведінки (агресія, панічна втеча) або ж пасивно-оборонних реакціях (знепритомніння, заціпеніння).

Фрустрація — емоційний стан, що виникає внаслідок реальної чи уявної перепони, яка перешкоджає досягненню мети. Вона виявляється у відчутті тривожності, пригніченості, відчаю, зниженні пам'яті та здатності до логічного мислення і залежить від сили протидії та суб'єктивної визначеності мети.

Формування і розвиток емоційно-вольової сфери необхідно розглядати, насамперед, у контексті високого рівня саморегуляції й самоуправління своєю поведінкою. У кінцевому рахунку, оволодіння власними емоційними проявами і контроль за ними, особливо у напружених екстремальних ситуаціях, виховання в собі важливих вольових якостей є основою і запорукою формування характеру особистості — сукупності стрижневих психічних властивостей особистості, які опосередковують практично всю систему професійних дій, а також структуру соціально значимої діяльності.

 Перелік використаної літератури:

  1. Варій М.Й. Психологія: Навчальний посібник/ Для студ. Вищ. Навч. Закладів. – К.: Центр Учбової Літератури. -2007. – 592с.
  2. Варій М.Й. Психологія особистості: Навчальний посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 592 с.
  3. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. Модульно-рейтинговий курс для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 304 с.

 Контрольні питання до теми:

  1.  Відчуття, класифікація відчуттів.
  2.  Сприймання, класифікація сприймання.
  3.  Увага, різновиди уваги.
  4.  Пам'ять, процеси пам’яті.
  5.  Мислення, форми мислення.
  6.  Уява, створення образів уяви.

ТЕМА 5: Психологія діяльності

План:

1. Поняття діяльності.

2. Психологічний аналіз діяльності.

  1.  Поняття діяльності.

Людська діяльність має соціальний характер. Вона не лише забезпечує пристосування людини до умов життя, а й активізує її відповідно до своїх потреб, що виникли й розвинулися історично. Діяльність людини відбувається свідомо й цілеспрямовано. Особистість як суб'єкт діяльності взаємодіє зі середовищем, ставить перед собою певну мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення тощо. У процесі діяльності особистість виявляє фізичну й розумову активність, планує й реалізує свої задуми, досягаючи поставленої мети. Діяльність породила людину, виокремивши її з природного середовища. Людська психіка, її свідомий рівень розвивається й виявляється в діяльності. Через діяльність людина є частиною історично сформованої культури, цивілізаційного процесу. Соціальне середовище, його потреби, інтереси в ньому обумовлюють соціальну спрямованість діяльності.

Діяльність людини - це свідома активність, яка виявляється в системі доцільних дій, спрямованих на досягнення поставленої мети. Власне свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, передбаченні результатів, регуляції дій, прагненні до її вдосконалення, доборі найкращих та найефективніших засобів, використання досягнень науки тощо.

Людина, здійснюючи будь-яку діяльність, користується рухами - вродженими (безумовно-рефлекторними) й набутими (умовно-рефлекторними). У процесі діяльності залежно від її мети і змісту, матеріалу і способів його опрацювання рухи об'єднуються в різноманітні комплекси і системи. Систему рухів, спрямованих на присвоєння предмета чи його змісту, називають діями.

Розрізняють види дій: предметні, або зовнішні дії спрямовані на оволодіння предметами, контакти з людьми, з тваринами, рослинами тощо; розумові дії виявляються у сприйманні, діяльності пам'яті, мислення тощо. Вони утворюються на ґрунті зовнішніх, предметних дій. Предметні дії в результаті інтеріоризації, тобто їх перенесення у внутрішнє життя людини, стають змістом розумової діяльності. Інтеріоризація - це перенесення структур зовнішньої діяльності у внутрішнє психічне (певну схему, образ, модель, алгоритм та ін.). Потім, у результаті інтеріоризації цих зовнішніх дій з предметами, людина починає оперувати образами цих предметів і зв'язками та залежностями між ними. На ще вищому етапі розвитку ці операції здійснюються за допомогою понять, виражених у слові. У психіці мислення та інтеріоризоване зовнішнє спрацьовуються. Останнє набуває логічного оформлення, пов'язується з попереднім досвідом, стає частиною системи. Однак часто людина спочатку формує певну схему дій у своїй психіці, а потім ці розумові дії переносить назовні, тобто втілює певне внутрішнє психічне у зовнішнє. Так відбувається екстеріоризація - перенесення внутрішніх, розумових дій назовні (у психомоторні дії).

Здійснення будь-якої діяльності потребує від людини оволодіння необхідними для неї засобами. Насамперед воно передбачає вироблення в людини навичок і вмінь користуватися ними для досягнення поставленої мети. Уміння є там, де знання певної справи поєднується з вправністю у виконанні дій, з яких складається ця діяльність. Уміння - це готовність людини успішно виконувати певну діяльність, яка ґрунтується на знаннях і навичках. Оскільки діяльність людини, як правило, складається з цілої низки різних дій, уміння їх виконувати також складається з низки часткових умінь.

Виконуючи ту чи іншу дію певну кількість разів, людина вправляється в її виконанні. Вона виконує дію дедалі швидше, легше, вільніше, це потребує менше напруження, зусиль і вольового контролю, кількість помилкових рухів зменшується. Загалом її виконання стає певною мірою автоматизованим. Отже, навички виявляються в автоматизованому виконанні дій. Вони формуються шляхом багаторазових вправ. Навички - це компоненти вмінь. Характеристика вмінь та навичок представлена на рисунку 2.

Дослідження формування виробничих умінь показують, що їх можна поділити на три групи: конструктивні, пов'язані з уявленнями про продукти праці, з конструюванням останніх за рисунками, моделями, описами та з виявом цих уявлень у словах, моделях, проектах, робочих рухах; організаційно-технологічні, пов'язані з добором необхідних знарядь праці та матеріалів, з визначенням способів їхнього опрацювання, з плануванням і контролем самої праці; операційні, пов'язані із застосуванням знарядь праці та матеріалів для виготовлення певного продукту праці, з виконанням потрібних для цього виробничих операцій.

ХАРАКТЕРИСТИКА ВМІНЬ

Початкові

Складні

Рухові

Інтелектуальні

Організаторські

ХАРАКТЕРИСТИКА НАВИЧОК

Прості

Складні

Рухові

Сенсорні

Розумові

Колективної дії

Рис. 2. Характеристика вмінь та навичок

Особливу групу становлять мовні навички та вміння, які є складовою мовлення людини, спрямованого на задоволення її потреби у спілкуванні з іншими людьми, в обміні думками. До цієї групи належать навички і усного, й письмового мовлення. Розумові навички та вміння виявляються у виконанні різних видів розумової діяльності (наприклад, запам'ятовування певного матеріалу, розв'язання арифметичних та інших задач, виконання розумових операцій, дослідних завдань, теоретична робота в тій чи іншій галузі). Різні навички та вміння об'єднуються також у мистецькі, спортивні та інші різновиди.

Діяльність - це внутрішня і зовнішня активність людини, яка спрямована на особистісні зміни, трансформація предметів та явищ залежно від потреб людини, а також створення нових.

Діяльність є цілеспрямованим процесом взаємодії людини з навколишнім світом. У ній людина реалізує своє ставлення до світу, людей, предметів, явищ і до самої себе. У діяльності ніби «зливається» людська індивідуальність, її сутність і об'єктивний світ.

  1.  Психологічний аналіз діяльності.

Дієвість механізму такої взаємодії розкривається у виявленні функціонального призначення кожного структурного елемента діяльності, що у своїй сукупності характеризують діяльність як систему. Психологічна структура діяльності схематично виглядає так (Рисунок 3):

ЗАСОБИ

РЕЗУЛЬТАТ

Потреба

Мотиви

Мотивація

Завдання

Ціль

Дія

Умови

Сукупність прийомів

Операції

Рис. 3. Психологічна структура діяльності

Традиційно виокремлюють два рівні психологічної структури діяльності: мікроструктуру й макроструктуру. Мікроструктура діяльності: мотив - ціль - спосіб, засіб - результат.

У макроструктурі діяльності можна виокремити 4 основні блоки: спонукально-ціннісний (мотиви, цілі); прогностично-проективний (прогнозування, вибір, планування); виконавчо-реалізуючий (способи, засоби, результат); оцінно-порівняльний (аналіз, виявлення неузгодженості в результатах і процесі їхнього досягнення).

Системоутворюючим чинником діяльності є мотив. При цьому, як правило, діяльність полімотивована, тобто її спонукає багато мотивів, їхня ієрархія. Провідні мотиви здебільшого визначають спрямованість діяльності. Діяльність є сукупністю дій, кожна з який має свою мету. Отже, мета є системоутворюючим чинником дії. Дія є одиницею аналізу діяльності, тому що містить усі її ознаки, а отже, містить акт свідомості - постановку та утримання мети, спрямованість поведінки. Діяльність є системною якістю сукупності дій. Аналіз діяльності відбувається через аналіз її дій.

Мета - це те, чого прагне досягнути людина, задля чого вона працює, долаючи труднощі й перешкоди, чого хоче досягти у своїй діяльності. Отже, без мети не може бути свідомої діяльності. Цілі людської діяльності породжуються суспільним життям, умовами, у яких вона живе, і залежать від ролей, які виконує людина, суспільних доручень, від її розвитку та індивідуальності особистості.

Мотив - це внутрішня рушійна сила, яка спонукає людину до діяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов'язані з її органічними й культурними потребами. Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об'єкти з метою пізнати їх, оволодіти ними. Спонуками до діяльності є різні матеріальні потреби (в їжі, одязі, житлі) та соціокультурні (пізнавальні, суспільно-політичні, естетичні). Мотивація діяльності буває близька (здійснити бажане найближчим часом), віддалена (здійснення бажаного планують на тривалий час) та далека (здійснити бажане через десятки років). У процесі діяльності виникають і розвиваються нові потреби та інтереси, ідеали та переконання тощо.

Залежно від мети, змісту та форм розрізняють три основні різновиди діяльності: гру, навчання та працю. Людині незалежно від віку властиві всі три різновиди діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою та значенням. У дошкільному віці провідним різновидом діяльності є гра, у шкільному - навчання, а в зрілому - праця.

Ігрова діяльність - це такий вид діяльності, продуктом якої є сам її процес. Основна форма вияву активності дитини дошкільного віку - ігрова діяльність - є водночас основним засобом пізнання нею зовнішнього світу, відображення його у формі відчуттів, сприймань, уявлень тощо. Але вона відрізняється від навчання та праці. У грі дитина захоплюється здебільшого процесом, який викликає у неї задоволення. Як тільки інтерес до гри зникає, дитина припиняє її.

В процесі розвитку та виховання цілеспрямованість ігрової діяльності дітей зростає, цілі в іграх набувають стійкішого характеру. Слушно зазначають, що гра - це школа думки, почуттів і волі. В іграх не лише виявляються, а й формуються всі психічні процеси та психічні властивості дітей, спостережливість, уважність, вдумливість, наполегливість, сміливість, рішучість, уміння, навички, здібності. В ігровій діяльності відбувається не лише психічний, а й фізичний розвиток дітей, розвиваються фізична сила, спритність, швидкість і точність рухів. В іграх формуються всі властивості особистості дитини, зокрема такі моральні риси, як колективізм, дружба, товариськість, правдивість, чесність тощо.

Навчальна діяльність - це такий вид діяльності, продуктом якої є знання, навички і вміння. Навчання - основний різновид діяльності дітей шкільного віку; активна, свідома й цілеспрямована діяльність, яка полягає у засвоєнні знань, вироблених людством, з метою підготовки дітей до майбутньої самостійної трудової діяльності. Навчання не обмежується шкільним віком. Людина навчається все життя. До цього її спонукають розвиток науки, техніки, суспільного життя.

Навчальна діяльність складається з навчальних дій, кожна з яких становить собою визначену форму пізнавально-практичної активності, розв'язання певної частини навчального завдання. Усі навчальні дії поділяють на чотири основні групи:

  1. сенсорно-перцептивні, пов'язані з одержанням навчальної інформації (зорове спостереження в процесі показу, слухання розповіді й лекції, прагнення виокремити й зафіксувати ознаки досліджуваного об'єкта тощо);
  2. розумові навчальні дії, які необхідні для самостійного розв'язання навчальних завдань та одержання такої навчальної інформації, яка є результатом розумового опрацювання, осмислення вже наявних знань;
  3. комплексні практичні дії, які полягають у тім, що разом з внутрішньою пізнавальною (розумовою) активністю одночасно виконують практичні дії (рухи): відпрацьовують той чи інший прийом, виконують ремонт, розбирання і збирання механізмів, радіотехнічних засобів тощо;
  4. мнемонічні навчальні дії, які забезпечують закріплення й тривале збереження здобутої різними способами навчальної інформації. Вони зазвичай не є самостійними, а органічно поєднуються з попередніми.

Праця - свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних і духовних благ. Характерна особливість праці в тому, що людина передбачає її результати, уявляє собі матеріал, який при цьому буде використано, окреслює способи та послідовність своїх дій. Перш ніж щось будувати, людина створює у своїй уяві образ того, що робитиме. Наприкінці процесу праці виходить результат, який ще до його початку існував в уяві людини. Що складніше трудове завдання, то вищі вимоги ставить його виконання до психіки людини.

Праця потребує відповідної підготовки. Знань, навичок та умінь працювати набувають упродовж навчання та попереднього навчання.

Характерна особливість праці в тому, що людина передбачає її результати, уявляє собі матеріал, який буде використано, окреслює способи та послідовність своїх дій. Цим її трудові дії відрізняються від працеподібних дій тварин. Перш ніж щось будувати, людина створює у своїй уяві образ того, що робитиме. Наприкінці процесу праці виходить результат, який ще до його початку існував в уяві людини.

Що складніше трудове завдання, то вищі вимоги ставить його виконання до психіки людини. Праця потребує відповідної підготовки. Знань, навичок та умінь працювати набувають упродовж навчання та попереднього навчання. Щоб опанувати певні спеціальності, необхідно після закінчення середньої школи навчатися у вищій школі. Багато часу потрібно також для оволодіння виробничими спеціальностями високої кваліфікації.

Праця потребує напруження фізичних і розумових сил, подолання труднощів, самовладання та інших вольових якостей. Цілеспрямована воля потрібна і в фізичній, і в розумовій праці впродовж усього часу її виконання. Особливо вона необхідна тоді, коли праця не захоплює за змістом або способами виконання.

Праця є джерелом різноманітних емоцій людини. У процесі роботи людина переживає успіхи та невдачі. У разі позитивного ставлення до праці ці переживання спонукають її до ще більшого напруження. Успіх праці людини залежить від зрозумілості мети, яку вона ставить перед собою, від зрілості мотивів, що спонукають її працювати, та пов'язаного з ними ставлення до трудових обов'язків, від відповідності її здібностей, загальної та спеціальної підготовки вимогам праці. Дуже важливу роль у праці відіграють такі індивідуально-психологічні властивості людини, як акуратність і дисциплінованість.

У процесі суспільно-історичного розвитку людського життя виникла величезна кількість видів праці. Розмаїття видів людської праці поділяють на працю фізичну та розумову. До фізичної праці належать різні види виробничої та технічної діяльності. Предметом її є матеріал, який дає природа і який обробляють за допомогою різноманітних знарядь. Фізична праця потребує певного використання фізичних сил людини, напруження її м'язової системи. Результатом такої праці є матеріальні продукти, необхідні для задоволення потреб людини. Результат розумової праці - це образи, думки, ідеї, проекти, знання, втілені в матеріальні форми існування (літературні та музичні твори, малюнки, різьблення тощо).

Фізична та розумова праця охоплює величезну кількість різних професій і спеціальностей. Будь-яка фізична і розумова праця за певних суспільних умов може стати творчою діяльністю. Творча діяльність зумовлена потребами суспільства. Усвідомлення цих потреб є джерелом різних задумів, ідей, проектів. Розпочинається творча діяльність з виникнення певного задуму, зокрема: змінити методи, прийоми роботи в тій чи іншій галузі, створити нове знаряддя, сконструювати нову машину, здійснити певний науковий експеримент, написати художній твір, створити музичну п'єсу, намалювати картину тощо.

Для здійснення творчого задуму потрібна підготовча робота - обміркування його змісту, з'ясування деталей, шляхів його реалізації та збирання необхідних матеріалів. Така підготовча робота властива творчості конструктора-винахідника, вченого, письменника, митця. Вона часто буває довготривалою. Після підготовчої роботи відбувається реалізація творчого задуму, яка так само може тривати різний час залежно від змісту завдання, його складності, підготовки особистості та умов творчої праці. Здійснення творчого задуму - велика й напружена робота, яка потребує участі та піднесення всіх сил людини, максимальної зосередженості її свідомості на предметі творчості. Ця зосередженість буває настільки високою, що працівник, захоплений завданням, не помічає, що відбувається навколо нього.

Зосередженість потребує участі пізнавальних і вольових сил людини. Систематична наполеглива і напружена праця є визначальною умовою успіху творчості. За цієї умови найчастіше виникають такі моменти творчого піднесення, які називають натхненням і за наявності яких особливо успішно знаходять нові способи розв'язання завдань, виникають нові та продуктивні ідеї, створюють центральні образи художніх творів тощо.

 Перелік використаної літератури:

  1. Варій М.Й. Психологія: Навчальний посібник/ Для студ. Вищ. Навч. Закладів. – К.: Центр Учбової Літератури. -2007. – 592с.
  2. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опорні конспекти, методики:навчальний посібник для студенів вищих навчальних закладів / За заг.ред. М.С. Корольчука. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2007. – 320 с.
  3. Цимбалюк І.М., Яницька О.Ю. Загальна психологія. Модульно-рейтинговий курс для студентів вищих навчальних закладів. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 304 с.

 Контрольні питання до теми:

  1.  Поняття діяльності в психології.
  2.  Уміння і навички, їх роль у професійній діяльності.
  3.  Структура діяльності.
  4.  Види діяльності. Поняття провідної діяльності.

ТЕМА 6 Психологія спілкування

План:

  1. Поняття про спілкування, види спілкування.
  2. Спілкування як взаємодія та обмін інформацією.
  3.  Поняття спілкування, види спілкування.

Спілкування – основна форма людського буття. Відсутність, недостатня кількість спілкування може деформувати людську особистість. Спілкування це процес встановлення і розвитку контактів між людьми, породжений потребами у спільній діяльності.

У спілкуванні виділяють три сторони: комунікація, інтеракція, міжособистісна перцепція.

Комунікативна сторона охоплює засоби комунікації, якими є наступні знакові системи:

  1. Вербальні засоби комунікації – мова, пара- і екстра- лінгвістичні системи ( інтонація, паузи і т.д.);
  2. Невербальні, або експресивні засоби комунікації – оптико-кінетична система знаків ( жести, міміка, пантоміміка), система організації простору і часу комунікації, система «контакту очима».

Інтерактивна сторона спілкування пов’язана з наявністю різних «стратегій» взаємодії. Психологічна сутність спілкування схематично представлена на рисунку 4.

С

П

І

Л

К

У

В

А

Н

Н

Я

ЗМІСТ

Міжособистісна і між групова взаємодія, основу якого становить пізнання один одного і обмін результатами психічної діяльності – інформацією, почуттями, думками, оцінками.

ОБ'ЄКТ

Процес міжособистісної та між групової взаємодії

ПРЕДМЕТ

  1. Комунікація, взаємодія, пізнання
    1. Сприймання та розуміння
    2. Способи впливу на особистість і групу
    3. Лідерство та керівництво
    4. Види, форми, рівні
    5. Професійні міжособистісні взаємини

Рис. 4. Психологічна сутність спілкування

В залежності від складу суб’єктів спілкування, розрізняють такі його типи: міжособистісне спілкування, спілкування в системі «індивід-група», публічне спілкування та ін.

По переважанню тих чи інших засобів, спілкування може бути мовним (вербальним), безмовним (невербальним) та комбінованим.

В залежності від предмету, можна виділити наступні види людського спілкування:

а) вільне спілкування, предметом якого є саме спілкування. У його процесі людина задовольняє одну із основних потреб – потреба в спілкуванні.

б) ділове, або діяльнісне спілкування, предмет якого знаходиться поза спілкуванням. Його можна розглядати як структурний елемент будь-якої спільної діяльності.

в) ігрове спілкування, що обслуговує такий специфічний вид діяльності людини як гра;

г) ритуальне спілкування, змістом якого є соціально значущих ритуалів (поздоровлення, вираження співчуття і т.д.). Воно в значному ступені визначається правилами і нормами етикету.

По взаємному статусу учасників спілкування може бути:

а) співвіднесеним, тобто спілкування рівних за статусом осіб;

б) співпідлегле – один з партнерів знаходиться в статусі підлеглості іншому.

По направленості чи орієнтованості виділяється два види:

а) особистісно-орієнтовані, коли звертання адресоване конкретному партнеру чи партнерам;

б) соціально-орієнтовані, де звертання адресоване групі, колективу, певній спільності людей як єдиному цілому.

За ступенем бажаності ефекту, що досягається:

а) необхідне спілкування – без такого спілкування спільна діяльність стає практично неможливою;

б) бажане спілкування, яке сприяє більш успішному вирішенню задач діяльності;

в) нейтральне – не перешкоджає, але й не сприяє вирішенню задач діяльності;

г) небажане – міжособистісні контакти, які затрудняють досягнення цілей спільної діяльності.

По наявності опосередкованості можна говорити про безпосереднє і опосередковане спілкування. При цьому опосередковане спілкування має різновиди:

а) спілкування опосередковане технічними засобами передачі усної мови (телефон та інше);

б) документальне спілкування, тобто опосередковане матеріальними носіями, зафіксоване з використанням писемних знаків;

в) спілкування, опосередковане технічними засобами писемного тексту (телефакс, комп’ютерні мережі і т.д.).

По функціональному призначенню необхідно виділити види, за допомогою яких вирішуються ті чи інші задачі в управлінському спілкуванні. У якості таких видів можуть виступати:

а) наказ, його задачею є доведення управлінського рішення до виконавця;

б) бесіда – використовується для здійснення психологічного впливу на підлеглого, отримання додаткової інформації про різні елементи оперативної обстановки;

в) нарада, проводиться з метою отримання додаткової інформації для прийняття управлінського рішення, обговорення його різних варіантів;

г) звіт, у процесі якого здійснюється контроль виконання рішень;

д) переговори, під час яких вирішується задача прийняття спільного рішення.

Функції спілкування доцільно розглядати на двох рівнях: інтегральному та локальному.

На інтегральному рівні спілкування можна виділити наступні функції:

  1. Регулятивна функція – дозволяє організовувати спільні дії, планувати, узгоджувати, координувати і оптимізувати взаємодію.
  2. Функція соціального контролю. Способи вирішення задач, принципи і форми взаємодії мають виражений нормативний характер. Їх регламентація в розпорядженнях, вказівках, в групових і соціальних нормах забезпечує цілісність і організованість спільних дій виконавців.
  3. Функція соціалізації – одна з найбільш важливих. Включаючись в спільну діяльність і спілкування, молоді працівники не лише освоюють комунікативні уміння і навички, але й вчаться швидко орієнтуватися в співбесідникові, ситуації спілкування і взаємодії, слухати і говорити, що є важливим як в плані міжособистісної адаптації, так і для здійснення безпосередньої професійної діяльності .
  4. Соціально-педагогічна функція. У процесі спілкування здійснюється навчання, виховання і розвиток особистості працівника, передається практичний досвід. Внаслідок систематичних контактів у ході спільної діяльності, учасники спілкування набувають самих різних знань про себе самих, про партнерів, про способи найбільш раціонального вирішення поставлених перед ними задач.

На локальному рівні розглядаються функції, що реалізуються у процесі конкретної взаємодії і забезпечують досягнення визначених цілей в процесі спілкування:

  1. Контактна, ціллю якої є встановлення контакту як стану взаємоготовності керівника і підлеглого до прийому і передачі повідомлення і підтримання взаємозв’язку у формі взаємоорієнтованості.
  2. Інформаційна – обмін повідомленнями, це перш за все доведення виконавцю управлінського рішення (накази, доручення, завдання), отримання інформації про хід і виконання даного рішення, а також обмін думками, задумами і т.д.
  3. Спонукаюча, у процесі реалізації якої здійснюється стимуляція активності об’єкту управління, спрямування його на виконання тих чи інших дій.
  4. Координаційна – взаємна орієнтація і узгодження дій різних виконавців при спільній їх діяльності.
  5. Функція розуміння, тобто не лише адекватне сприйняття і розуміння змісту повідомлення, але й розуміння партнера один одного.
  6. Амотивна функція – збудження у партнера емоційних переживань, а також зміна з їх допомогою власних переживань і станів.
  7. Функція встановлення відносин, яка передбачає усвідомлення і фіксування свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв’язків.
  8. Функція здійснення впливу, ціль якої – зміна стану, поведінки, намірів, установок, думок, рішень, потреб, активності і т.д.

  1.  Спілкування як взаємодія та обмін інформацією.

Великий інтерес привертають також техніка спілкування і прийоми спілкування які залежать від культури людини, рівня її розвитку, виховання та освіти.

На початковому етапі техніка спілкування охоплює такі елементи, як відповідний вираз обличчя, позу, вибір початкових слів і тону висловлювань, рухів і жестів, дій, що привертають увагу партнера й спрямовані на його попередню настанову, на певне сприйняття інформації.

Засоби спілкування поділяються на вербальні і невербальні.

До невербальних засобів відносять дистанцію в спілкуванні. Донедавна багато говорили про те, як тварини встановлюють свою територію та охороняють її. Але виявилося, що і в людини є свої охоронні зони й території. Якщо ми будемо знати про них, то зможемо збагатити наші уявлення про свою поведінку та поведінку інших; зможемо прогнозувати реакцію нашого підлеглого в процесі управлінського спілкування. На основі численних досліджень психологи дійшли низки важливих висновків:

  1. Фізичне тіло не лише більшості тварин, але і людини оточене певною просторовою зоною, яку вони вважають власною особистою територією.
  2. Розміри особистої просторової території соціально й національно обумовлені (у південних народів і в міських умовах ця територія менша, у народностей середньої і північної смуги, у сільській місцевості вона більша).
  3. Особиста територія людини в просторі має ряд зон, у межах яких і здійснюється спілкування залежно від характеру даного акту спілкування:

а)  інтимна зона (від 15 до 45 см від тіла людини). З усіх зон ця є найголовнішою.

б) особиста зона (від 45 до 120 см). У межах цієї зони здійснюється повсякденне Спілкування між приятелями і знайомими;

в) соціальна зона (від 120 до 360 см). Це спілкування людей чіткій відповідності до їхньої соціальної ролі, коли ті, хто спілкуються, бажають підкреслити в спілкуванні свій соціальний статус. По суті, у цій зоні розмовляють скоріше не особистість з особистістю, а посада з посадою.

г) публічна зона (більш як 360 см). Як правило, у цій зоні відбувається спілкування з великою групою людей, коли у виникає така необхідність.

Фізична відстань між тими, хто спілкується, визначає психологічну дистанцію між ними. А психологічна дистанція між тими, хто спілкується, як відомо, сильно впливає на контакт між ними.

Позиція в спілкуванні. Ефективність-взаємодії в процесі управлінського спілкування пов'язана з позиціями, які займають ті, хто спілкується. Вдалою спробою в наданні допомоги щодо вибору раціональних позицій у спілкуванні є теорія трансактного аналізу, яку запропонував американський психіатр Е. Берн Людина то поводиться як доросла, то грає, як дитина, то копіює поведінку своїх батьків. Берн висунув ідею складної будови особистості, наявності в її структурі трьох станів («батько», «дорослий» і «дитина»), що обумовлюють характер спілкування між людьми. Кожний із цих станів, у свою чергу, виявляється в тій чи іншій позиції в спілкуванні та передбачає певні алгоритми, моделі поведінки.

Кожен зі станів «Я» виконує конкретні функції і внаслідок цього є життєво необхідним. З погляду трансактного аналізу, щоб функціонування особистості та взаємодія з іншими людьми були оптимально ефективними, в особистості повинні гармонійно поєднуватися залежно від ситуації спілкування всі три стани «Я». Отже, усі стани «Я» гарні, правильні, необхідні та виконують конкретні функції. Проблема полягає в тому, коли і який стан «Я» активізується, коли і з якою метою його використовувати.

Вираз обличчя повинен відповідати трьом моментам: меті повідомлення, бажаному результату спілкування й демонстрованому ставленню до партнера. Обрана поза, як і вираз обличчя, також є засобом демонстрації певного ставлення або до партнера по спілкування, або до змісту того, про що повідомляється. Іноді суб'єкт спілкування свідомо контролює позу для того, щоб полегшити або, навпаки, утруднити акт спілкування.

Візуальний контакт. Люди дивляться в очі один одному перед початком розмови чи після декількох слів одного зі співрозмовників не більш як 10 секунд. Нам легше підтримувати візуальний контакт із людиною, що говорить, якщо тема обговорення для нас приємна; і ми уникаємо його, обговорюючи неприємні чи заплутані проблеми.

Вербальні засоби спілкування:

Вибір початкових слів і тону, що ініціюють акт спілкування, також справляють певне враження на партнера. Наприклад, офіційний тон означає, що партнер по спілкуванню не налаштований на встановлення дружніх особистих взаємин. Тій же меті служить підкреслене звертання на «ви» до знайомої людини.

Навпаки, звичне звертання на «ти» й перехід до дружнього, неофіційного тону спілкування є ознакою доброзичливого ставлення, готовності партнера до встановлення неофіційних особистих взаємин. Приблизно про те ж свідчить присутність чи відсутність на обличчі доброзичливої посмішки в початковий момент спілкування.

Професійність спілкування виявляється на етапі попередньої настанови у виборі тону висловлювань та у специфічних реакціях на дії партнера по спілкуванню.

Щоб встановити контакт зі співрозмовником слід використати такі прості ефективні прийоми:

  1. вітання;
  2. посмішка;
  3. звертання по імені, по батькові (якщо людина незнайома чи малознайома, то краще заздалегідь з'ясувати, як її звати);
  4. прояв дружнього ставлення;
  5. підкреслення значимості співрозмовника для вас, вияв поваги до нього;
  6. акцептування уваги па чомусь спільному із співрозмовником, подібності інтересів, думок, спогадів про минуле (якщо ви знаєте про майбутню бесіду, краще заздалегідь продумати ті моменти, що вас поєднують із співрозмовником);
  7. повага точки зору, позиції співрозмовника, якщо навіть вона відрізняється, суперечить вашій: кожна людина має право на власну думку;
  8. 8) надання співрозмовнику можливості відчути свою перевагу над вами: будь-яка людина може бути в якійсь сфері більш компетентною, ніж ви; відкрите визнання цього сприяє контакту, оскільки дає можливість співрозмовнику відчути свою значимість (головне, щоб це було зроблено щиро, а не виглядало, як лестощі).

Для залучення уваги співрозмовника, пробудження в нього інтересу до майбутньої бесіди, можна використовувати такі техніки:

  1. метод зняття напруженості: теплі слова, приємні для співрозмовника фрази, жарти;
  2. метод «зачіпки»: коротко викласти невелику подію, особисті враження, анекдотичний випадок чи поставити незвичайне питання для того, щоб використати це як вихідну точку в проведенні запланованої бесіди;
  3. метод стимулювання гри уяви: передбачає постановку на початку бесіди великої кількості питань з ряду проблем, що повинні в ній розглядатися;
  4. метод прямого підходу; коротенько повідомте причини, з яких було призначено бесіду, швидко переходьте від загальних питань до конкретних і розпочинайте з теми бесіди. Цей прийом, «холодний» і раціональний, є доречним у разі, насамперед, короткочасних і не занадто важливих ділових контактів, наприклад, у спілкуванні начальника з підлеглим.

Інтонація і тембр голосу. Для кращого розуміння співрозмовника потрібно звертати увагу на силу, тон голосу, швидкість мови. У співрозмовника можуть спостерігатися відхилення в побудові фраз: незакінченість речень, часті паузи, вигуки, нервовий кашель, подихи, пирхання й т. ін.

Мова, як і будь-яка інформація завжди є способом впливу на волю й почуття людини. Однак часто виникає зустрічна психологічна активність – протинавіювання – захист від впливу мови іншої людини. Механізм протинавіювання створює на шляху мови та інформації численні комунікативні бар’єри.

В процесі ділового спілкування можуть виникнути, принаймні, три види комунікаційних бар’єрів і їх різні модифікації: «авторитет», «запобігання» і «нерозуміння».

«Авторитет» – поділ людей на авторитетних і неавторитетних, людина довіряє лише першим і відмовляє в довірі іншим. Отже, довіра і недовіра персоніфікуються і залежать не від особливостей самої інформації, а від того, хто її повідомляє.

«Запобігання» - уникнення впливу шляхом ухиляння від контакту зі співрозмовником. Якщо це неможливо, то людина докладає всіх зусиль, щоб не сприймати повідомлення (неуважно слухає, не дивиться на співрозмовника, використовує будь-який привід для припинення розмови)

«Нерозуміння» - найчастіше джерело інформації авторитетне, однак інформація «не доходить». Зазвичай виділяють чотири бар’єри нерозуміння: фонетичний бар’єр, семантичний бар’єр, стилістичний та логічний бар’єр.

Фонетичний бар’єр нерозуміння виникає, коли говорять іноземною мовою; використовують багато іноземних слів чи спеціальну термінологію; говорять швидко, невиразно, з акцентом.

Семантичний бар’єр нерозуміння виникає, коли за змістом мова «чужа». Оскільки кожне слово має зазвичай не одне, а кілька значень, можуть використовуватися жаргонні слова, таємні мови тощо.

Стилістичний бар’єр нерозуміння полягає в неможливості осмислити, і, отже, відобразити в повідомленні лише ті словесні звороти, що відповідають встановленій граматичній структурі. Коли спостерігається невідповідність між формою і змістом виникає стилістичний бар’єр. Стиль – це відношення форми повідомлення його змісту.

 Перелік використаної літератури:

  1. Варій М.Й. Психологія: Навчальний посібник/ Для студ. Вищ. Навч. Закладів. – К.: Центр Учбової Літератури. -2007. – 592с.
  2. Практическая психология для экономистов и менеджеров/ под ред. М.Н. Тутушкиной. – СПб.: Изд. «Дидактика-Плюс» 2002.- 352 с.
  3. Філоненко М.М. Психологія спілкування. Підручник. – К.: Центр Учбової Літератури, 2008. – 224 с.

 Контрольні питання до теми:

  1.  Спілкування, як форма соціальної взаємодії.
  2.  Види спілкування.
  3.  Функції спілкування.
  4.  Вербальні засоби спілкування.
  5.  Невербальні засоби спілкування.
  6.  Комунікативні бар’єри.

ТЕМА 7 Особистість і соціальні групи

План:

  1. Види та класифікація груп.
  2. Статус, соціальні ролі, групові норми і цінності у групі.
  3.  Види та класифікація груп.

Соціальна група - це певна сукупність людей, об'єднаних за умовними або реальними ознаками в одне ціле. Існує багато підходів до визначення груп, і майже всі автори підкреслюють, що учасники груп повинні, перш за все, психологічно усвідомлювати існування один одного і конкретну функцію.

Р.Фалмер подає визначення, яке охоплює характеристики, притаманні для більшості тлумачень. Група визначається як двоє або більше людей, які:

  1. взаємодіють з кількома або всіма членами групи безпосередньо через мережу зв'язків;
  2. поділяють одну мету або кілька спільних завдань;
  3. керуються нормативною системою поведінки та взаємин;
  4. підтримують стабільні рольові стосунки;
  5. утворюють підгрупи на основі механізмів притягування та відштовхування.

Психологічна структура групи представлена наступним чином (рисунок 5):

СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ ГРУПИ

Групові інтереси

Групові потреби

Групові думки

Групові цінності

Групові норми

Групові

цілі

Рис. 5. Психологічна структура групи

Людина може досягти поставленої мети лише в процесі взаємодії з іншими людьми. Форми такої спільної діяльності досить різноманітні. Але всю їх різноманітність можна звести до трьох форм: група, соціальна організація і спільнота.

За кількістю членів об'єднання людей, групи поділяють на великі і малі. Відносно стійка, нечисленна за складом, пов'язана спільними цілями група людей, в якій здійснюється безпосередній контакт між її членами, називається малою групою. Усі, хто входять до малої групи, знають один одного особисто, спілкуються між собою у процесі розв'язання виробничих завдань.

Характерною особливістю великих груп є відсутність безпосереднього контакту між людьми. Контакт встановлюється за допомогою масових комунікацій. Такі групи об'єднують людей, що знаходяться в різних частинах однієї чи навіть багатьох країн (політичні партії, релігійні об'єднання). Особливістю великих груп є їх структурна складність. Такі об'єднання містять багато організованих і неорганізованих об'єднань. Великі групи представлені державами, націями, партіями, класами, соціальними спільнотами, що різняться за професійними, економічними, статевими, культурними та іншими ознаками. Ці групи впливають на психологію і поведінку особистості опосередковано: через політику, ідеологію, яку вони проводять, через створювану культуру та ін.

Психологія великих соціальних груп формується й виявляється у процесі соціальних відносин і масового спілкування. Саме в процесі взаємодії виникають і реалізуються інтереси, групова думка, чутки, традиції й інші масові соціально-психологічні явища.

Інтереси соціальних груп - це таке соціально-психологічне явище, що відіграє вирішальну роль в інституціоналізації суспільства. Кожен соціальний інститут відповідає інтересам конкретної соціальної групи і слугує задоволенню її потреб. Саме цим визначаються відносини між соціальними групами. Інтереси одних соціальних груп аж ніяк не завжди узгоджуються з інтересами інших.

Групова думка (як форма громадянської думки) виконує такі функції: експресивну, контрольну, директивну. Як засвідчує досвід багатьох країн, важливою формою врахування громадської думки, демократичним засобом виявлення позицій більшості населення з актуальних проблем життя суспільства є референдум. Інші канали відображення громадської думки такі: опитування населення, засоби масової інформації, збори, маніфестації, всенародне обговорення. Групова думка - це привселюдно висловлене й поширене судження, що містить оцінку й ставлення до певної події, яка становить інтерес для спільноти.

Групова думка виявляється в низці функцій:

• регулює і вказує норми поведінки;

• виражає оцінки подій і фактів;

• спонукає до певних вчинків і дій.

Форми вияву групової думки:

а) оцінка, скарги;

б) поради, побажання, схвалення;

в) невдоволення, осуд, несхвалення, незгода, протест.

Безпосереднім провідником ідеології соціальних груп щодо кожної конкретної особистості є мала група. У ній людина проводить більшу частину свого життя. Отже, загальноприйняту тезу про залежність психіки і поведінки особистості від соціального середовища правильно було б висловити як залежність особистості від психології та відносин, що існують у малих групах.

За способом утворення розрізняють групи умовні та реальні. Умовна група створюється дослідником за певною, виокремленню ним ознакою. Це може бути вікова, статева, національна, а у психології праці — професійна ознака. Особистість, яка входить в умовну групу, не має ні прямих, ні опосередкованих відносин, і члени цієї групи можуть не тільки ніколи не зустрічатися, а й не знати нічого один про одного.

Реальна група — це група людей, що існує у спільному просторі й часі, члени якої об'єднані реальними взаємовідносинами та міжособистісними стосунками. Реальні групи, у свою чергу, поділяють на офіційні (формальні) і неофіційні (неформальні). Об'єднання, які створюються суспільством для досягнення, реалізації тих чи інших цілей, мають юридичне закріплені права й обов'язки, нормативно визначену структуру і зафіксовані офіційним документом, називаються формальними групами. Виробничі колективи (формальні групи) досить різноманітні за структурою, їх різноманітність залежить від характеру виробництва, складності продукції, умов праці. Трудові колективи різняться за віком працівників, за статтю, досвідом роботи, рівнем освіти.

Офіційна (формальна) організація безособова: правами і обов'язками наділяється не якась певна людина, а будь-яка, що займає дане робоче місце чи посаду. При цьому виникають соціальні чекання, тобто від неї чекають певної поведінки щодо реалізації громадських функцій, передбачених узятою на себе роллю. І від того, наскільки соціальні чекання збігаються з рольовою поведінкою особистості залежить успіх виробничої діяльності, самої особи і всього колективу.

Проте окрім виробничих інтересів людина має ще й особисті, духовні потреби: самоосвіта, захоплення спортом, колекціонування. Спільність інтересів, цілей, потреба у спілкуванні, взаємні симпатії та інші людські відносини є основою, на якій виникають малі неформальні групи. Групи, які створюються на основі єдиної спрямованості психічної мотивації — симпатія, спільність переконань, професійна компетентність, юридичне зафіксований статус та ін., — називаються неформальними. Така група не передбачена штатним розписом, посадовими інструкціями; офіційні документи тут не мають сили. Неформальні групи, які є структурною одиницею формальної організації, за спрямованістю умовно поділяють на три види: позитивно спрямовані, нейтральні (невизначеного спрямування) і негативно спрямовані. Позитивно спрямовані (відкриті) — неформальні групи. Цілі, прагнення, думки їх членів збігаються із загальноколективними. Відносини між керівниками організації і членами неформального об'єднання не мають конфліктного, антагоністичного характеру. Такі групи лише зміцнюють внутрішню структуру виробничого колективу, позитивно впливають на соціально-психологічний клімат у ньому і не потребують регламентації.

Якщо неформальні групи поводяться непродуктивної так, що це заважає досягненню формальних цілей, то ми маємо справу з негативно спрямованими (закритими) об'єднаннями, їх норми, ціннісні орієнтації та установки не збігаються, а іноді й суперечать соціальним і груповим нормам формальної організації, до якої вони входять. Причиною їх виникнення найчастіше є егоїстичне прагнення однієї чи кількох впливових осіб домогтися переваги, поставити свої інтереси вище від інтересів колективу шляхом морально-психологічного впливу.

Не всі групи, з якими людина стикається через особистісне спілкування і виробничу діяльність, однаково на неї впливають. Визначають формування особистості групи, які є авторитетними, значущими, тобто референтними для неї. Групи, чиї норми, установки і орієнтації не тільки приймаються індивідом до уваги при реалізації соціальної поведінки, а й стають мотивами поведінки особистості, називаються референтними, або еталонними групами, групами членства.

Кожна людина має свою референтну групу, тобто групу людей, в якій вона формує свої погляди, ідеали, переконання, установки, з якими вона рахується, чиєю оцінкою дорожить, закони і норми життя якої сприймає як еталони власної поведінки. Референтні групи можуть бути уявними чи реальними. Вони дають певний стандарт, критерій, за допомогою якого індивід може оцінювати себе й інших. Проте найістотніше на людину впливають реальні референтні групи.

  1.  Статус, соціальні ролі, групові норми і цінності у групі.

Організаційні структури на виробництві можуть мати різну природу і систематизуються у два види відносин: ділові й особисті.

Ділові відносини утворюють офіційну структуру колективу, тобто структуру, що відбиває службові взаємовідносини у колективі Офіційна структура колективу — це сукупність техніко-економічних, соціально-політичних та ідеологічних відносин, що виникають між членами трудового колективу як виконавцями певних виробничих функцій. Керівництво на основі штатного розпису і посадових інструкцій розподіляє завдання по горизонталі та вертикалі встановлює порядок підпорядкування і керівництва. Це офіційні відносини.

Групові норми - це такі правила поведінки та діяльності, які стають мотивом поведінки кожного члена групи. Це якісні зразки поведінки, яким добровільно підпорядковуються члени групи, беручи на себе внутрішньомотивований обов'язок їх виконувати, дотримуватися. Підтримуються групові норми груповими почуттями. Які слід розуміти як  відносно стійкі форми відображення соціального буття групи через інтеграцію однотипних відчувань, сприймань і переживань на основі ставлення всіх її членів до предметів і явищ соціальної дійсності. Почуття передусім виконують такі функції в життєдіяльності групи: регулювання, спонукання, мобілізації.

Груповий настрій - це домінуюча однорідна більш-менш стійка емоційна реакція членів групи на вагомі події, вчинки й поведінку окремих людей і окремих груп, на результати діяльності, стиль управління, а також на вплив групових почуттів у цей період.

Групові ціннісні орієнтації - це усвідомлені значущі предмети, явища та ідеали, відображені в соціальній психіці групи у вигляді фіксованих соціальних установок. Групові ціннісні орієнтації виявляються як соціально-психологічні установки, які відображають не лише цінності як абсолют, а цінності у нерозривному зв'язку з інтересами й потребами на стадії їхньої актуалізації, цінності, сформовані спочатку під їхнім впливом.

Групові взаємини. Для реалізації соціально-психологічного смислу спільності члени групи організовують спільну діяльність. Для цього вони вступають у певні взаємини (взаємодію і спілкування). Взаємини у групі - це специфічна мережа міжособистісних, внутрішньогрупових, між групою та особистістю соціально-психологічних зв'язків, залежностей і взаємодій, зумовлених смислом спільності (СС), станом соціальної психіки, а також взаємними оцінками діяльності.

У групі виявлено чотирипрошаркову структуру взаємин. Перший головний прошарок групових взаємин становлять ті, що зумовлені дією визначального СС (так звані «взаємини смислової залежності»). Вони певною мірою накладають свій відбиток на структуру взаємин у групі.

Другий прошарок взаємин зумовлений самим процесом діяльності. Згідно з поглядами А.В. Петровського і В.В. Шпалінського, «взаємини людей у групах більшою чи меншою мірою опосередковані метою, завданнями й цінностями спільної діяльності, тобто її реальним змістом»

Третій прошарок колективних взаємин утворюється на підставі взаємних оцінок з боку членів групи, а також поведінки, активності, наполегливості, властивостей особистості та ін.

Четвертий прошарок взаємин формується на основі емоційної привабливості чи непривабливості, симпатії чи антипатії тощо. Серед основних форм стосунків на основі емоційного сприймання - прихильність, повага, захоплення, ворожість, неприязнь, ненависть тощо. Вони виникають унаслідок особистих оцінок особистості членів групи, манери їхньої поведінки, стилю взаємодії, навіть міміки, жестів тощо.

Ці прошарки групових взаємин своєрідно поєднуються, накладаються і перетинаються в процесі повсякденної діяльності членів групи. Ставлення до товаришів, груп становить соціально-психологічну готовність окремого члена групи до відповідного типу взаємодії і спілкування з ними. Кожний тип взаємин має свою соціально-психологічну структуру. Головні елементи цієї структури: пізнавальні, емоційно-оцінні, соціально-психологічні стереотипи, соціально-психологічні установки, виконавчо-вольові.

На основі взаємовідносин і взаємовпливів членів групи визначається групова диференціація, тобто кожний член групи визначає статус, що відрізняє його положення від положення інших.

Соціально-психологічний статус — це положення суб'єкта в малій групі, структурі її відносин, яке визначає права, обов'язки і привілеї. Складаючи конкретне уявлення про людину, ми насамперед визначаємо її соціальний статус.

Статус — це ступінь авторитетності особистості. Дослідження показали, що члени групи, які мають досить високий статус, здатні істотно впливати на рішення групи. Сприймаючи й оцінюючи статус конкретної особистості, керівник повинен ураховувати якомога більше професійно значущих якостей підлеглого. Статус особистості відбивається у системі ролей, які вона виконує.

Соціальна роль — це певний спосіб поведінки людей відповідно до їхнього статусу, позиції в суспільстві та системі міжособистісних взаємин. Існують дві основні спрямованості ролей для створення групи, що працюватиме ефективно.

Перша — зумовлюється посадою, яку обіймає працівник у виробничому колективі.

Друга роль — «роль у групі». У групі спостерігається розподіл «групових ролей», які дуже важливо знати для успіху групової діяльності. Кожна роль специфічна й зумовлена потребами управління:

«Голова» — його цікавлять цілі і завдання організації. Він — соціальний лідер.

«Оформлювач рішень» — лідер у роботі. Присутність цієї людини в колективі приносить користь  він змушує рухатися вперед, намагається реалізувати прийняті рішення.

«Порадник» — спокійний, врівноважений, максимально об'єктивний, схильний до безпристрасного, зваженого аналізу стану справ, не схильний до емоційних поривів.

«Новатор» — поставляє групі нові, оригінальні ідеї, нові методи роботи. Має високий коефіцієнт інтелектуальності.

«Практик-організатор» — характеризується пристрастю до реалізації поставлених завдань.

«Розвідник ресурсів» — активний, динамічний, легко спілкується, добре відчуває емоційну спрямованість ділового партнера. Виходить за межі групи, має безліч контактів, приносить нові ідеї.

«Душа групи» — чуйний, завжди обізнаний з потребами і турботами колег, їх особистими справами.

«Доводчик» — сильний характер, схильний до самоконтролю. Любить моралізувати, апелюючи до почуття обов'язку, патріотизму, честі колективу.

 Перелік використаної літератури:

  1. Варій М.Й. Психологія: Навчальний посібник/ Для студ. Вищ. Навч. Закладів. – К.: Центр Учбової Літератури. -2007. – 592с.
  2. Савельєва В.С. Психологія управління. – К.: «Професіонал», 2005– 320 с.
  3. Обран-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. Кн. 2: Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. – К.: Либідь, 2006. – 560 с.
  4. Социальная психология: курс лекций / Н.М. Ануфриева и др. – К.: МАУП, 2007. – 88 с.

 Контрольні питання до теми:

  1.  Поняття групи в психології.
  2.  Види груп.
  3.  Групова думка.
  4.  Групові норми.
  5.  Групові ціннісні орієнтири.
  6.  Статус члена групи.
  7.  Соціальна роль в групі.

ТЕМА 8: Міжособистісні відносини та соціально-психологічний клімат в колективі

План:

  1. Міжособистісні відносини.
  2. Соціально-психологічний клімат колективу.
  3.  Міжособистісні відносини

В умовах групової взаємодії і спілкування люди часто виявляють специфічні властивості, що дістали назву соціально-психологічних феноменів групової поведінки:

1) феномен соціальної фасилітації. Присутність інших завжди збуджує і благотворно позначається га вирішенні простих і звичайних справ; водночас заважає вирішенню складних справ;

2) феномен соціальних лінощів. Люди докладають менше зусиль, коли об’єднують свої знання і вміння заради досягнення спільної мети, ніж у випадку індивідуальної відповідальності, коли добре видно внесок кожного в загальну справу. Вплив соціальних лінощів послаблюється за таких умов:

- якщо спільна діяльність приваблює та захоплює;

- коли члени групи – друзі;

- коли разом трудяться працівники, що належать до колективістських культур (азіатських);

- коли група складається переважно з жінок;

3) феномен деіндивідуалізації, або чому разом люди роблять те, чого не робили б поодинці. У групі нормативне стримування іноді слабшає, якщо тиск посилюється а відповідальність зменшується. Цей феномен проявляється за таких умов:

- від збільшення групи;

- фізична анонімність і знеособленість;

- ослаблене самоусвідомлення;

- феномен групового мислення.

Групова і міжособистісна сумісність – це передумова згуртованості групи, яка у свою чергу, є одним з процесів групової динаміки, мірою потягу співробітників один до одного та до групи загалом, характеристикою ступеня їх єдності. Основні показники згуртованості:

- рівень взаємної симпатії в міжособистісних стосунках;

- ступінь привабливості групи для осіб, що входять до неї;

- мотиваційна сфера згуртованості індивідів.

Індексом згуртованості є частота збігу індивідуальних оцінок, позиції щодо значущих для групи об’єктів. Згуртованість за своїм змістом не тотожна спрацьованості, для якої характерне узгоджене поєднання дій співробітників у часі і просторі.

Оптимальна модель виробничого колективу передбачає поєднання людей з урахуванням їх сумісності. «Сумісність», «гармонізація», «спрацьованість» — поняття, які описують одне й те саме явище — оптимальне поєднання властивостей учасників, яке забезпечує ефективне їх існування. Рівні розвитку колективу представлені на рисунку 6.

Особливості та рівні розвитку колективу

Особлива значущість цілей і завдань, навчання і виховання членів колективу

Цілеспрямова-ність у діяльності

Вимогливість один до одного за результати діяльності і дисципліни

Наявність керівних органів у структурі колективу

Різнорідність за віком, статтю, досвідом роботи та часом перебування в колективі

1 рівень - невпорядкований

2 рівень – частково впорядкований

3 рівень – практично впорядкований

4 рівень

високоорганізований

Рис. 6. Рівні розвитку колективу

Групова сумісність — найсприятливіше поєднання властивостей членів групи, яке забезпечує успіх спільної справи і особисте задоволення кожного члена групи від роботи.

У спілкуванні добре суміщаються два різних темпераменти: холерик і флегматик, сангвінік і меланхолік, — і гірше уживаються особи з однотипними темпераментами. Проте щодо роботи, яка потребує рухливості нервової системи від усіх її учасників, то протилежні темпераменти не сумісні, бо не забезпечують однакового темпу.

Особливо важко працювати разом холерику і меланхоліку. Надзвичайна чутливість нервової системи останнього, підвищена вразливість його психіки найменшою мірою пристосовані до сприймання бурхливих реакцій холерика. За інших однакових умов меланхоліку легше працювати з флегматиком.

Соціально-психологічна сумісність передбачає взаємовідносини людей з такими властивостями, які забезпечують сприятливий морально-психологічний клімат у колективі й які сприяють успішному виконанню соціальних ролей. Соціально-психологічна сумісність зумовлюється насамперед гармонією характерів взаємодіючих людей (що не означає їх однаковості). Зв'язки встановлюються швидше і бувають міцнішими у людей з рисами характерів, які доповнюють один одного: один — рішучий, нестриманий, інший — спокійний, розсудливий. Сумісність можлива і при однакових характерах, але ймовірність розладу спілкування в цьому разі велика. Психологічну сумісність підвищують такі риси характеру, як толерантність, терпимість, інтелігентність, вміння поставити себе на місце іншої людини, урахування вікових та індивідуальних особливостей людини, довіра.

Групова сумісність є передумовою згуртованості трудового колективу. Згуртованість — це міра потягу членів групи один до одного і до групи в цілому, характеристика ступеня їх єдності. Високозгуртованою є група, члени якої відчувають сильний потяг один до одного і вважають себе схожими.

Спрацьованість — це узгодження в роботі між її учасниками, тобто найкраще поєднання їх дій у часі й просторі. Найважливіше у спрацьованості — успіх і вигода (як мінімальні витрати на спільну роботу). Найкраще спрацьовуються люди, між якими закріпилися індиферентні відносини, аби тільки не було ворожості. Основним критерієм спрацьованості є продуктивність праці.

У колективі можуть виникати і диз'юнктивні (роз'єднуючі) взаємини, коли успіх однієї людини призводить до невдачі іншої. У таких випадках людина сприймається як об'єкт, що породжує негативні почуття різної інтенсивності, починаючи від незначної незручності й закінчуючи блокадою всієї життєдіяльності людини. Людина засмучується, якщо об'єкт зненависті здоровий і процвітає, відчуває злість і відразу в його присутності. Вона радіє, коли іншого переслідують невдачі, і відчуває роздратування, неспокій, коли хтось інший досягає успіху.

  1.  Соціально-психологічний клімат колективу

Одним з важливих чинників є морально-психологічний клімат, який склався в конкретній робочій групі. Соціально-психологічний клімат колективу (СПК) – якісний аспект міжособистісних стосунків, що виявляється у сукупності внутрішніх умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній спільній діяльності і всебічному розвитку особистості в групі.

СПК в колективі характеризують такі позитивні, так і негативні ознаки. До позитивних ознак СПК належать:

- наявність позитивної перспективи для групи і кожного її індивіда;

- взаємодовіра і висока взаємовимогливість у колективі;

- ділова критика;

- вильне висловлювання власної думки;

- відсутність тиску керівників на підлеглих;

- достатня поінформованість працівників про цілі і задачі організації;

- задоволеність працею й належністю до групи;

- прийняття на себе відповідальності за стан справ у колективі.

Негативним ознаками СПК є дезінтеграція групи, нечітко визначені права та обов’язки осіб організації, відсутність чітко налагодженої системи комунікацій, наявність проблем адаптації до умов організації тощо.

СПК виявляється у стосунках, що формуються на основі об’єктивних і суб’єктивних зв’язків між людьми. Адже за безпосередніх контактів усі зв’язки між працівниками набувають емоційного забарвлення, яке визначається ціннісними орієнтаціями, моральними нормами, особистісними інтересами. Емоційний настрій є наслідком розвитку певних психічних станів у трудовій діяльності, які виникають не під впливом умов та особливостей діяльності, а під впливом міжособистісних стосунків. СПК має дві основні характеристики: предметність та емоційність.

СПК обумовлює ставлення особистості і через них впливає не тільки на взаємовідносини, але й на світосприйняття, світорозуміння, самопочуття кожного члена групи.

Структурою СПК визначається його важлива роль у життєдіяльності особистості й колективу, яка розкривається у наступних його функціях:

1) створює безпосередні умови життєдіяльності особистості у групі;

2) забезпечує зворотній зв'язок про взаємодію особистості із соціальним оточенням;

3) виступає фактором спільної виробничої діяльності;

4) впливає на розвиток особистості залежно від свого характеру, сприяючи формуванню або відповідальності, дисциплінованості, організованості, комунікативних якостей або виникненню агресивності, недовіри, підозрілості, заздрості тощо;

5) обумовлює психічний стан і здоров'я особистості. При позитивному СПК психічний стан характеризується бадьорістю, піднесеністю, активністю. Він сприятливий для фізичного здоров'я. При негативному СПК виникають напруга, відчуженість, образа, депресія, які несприятливі для здоров'я.

На соціально-психологічний клімат впливають такі чинники:

1) Наявність у колективі спеціалістів різного рівня майстерності. Це дає змогу працівникам-початківцям бачити свою професійну перспективу, а висококваліфікованим – відчувати повагу молодих. Сукупно це сприяє підвищенню задоволеності з обох сторін.

2) Чисельність групи. Найоптимальніше, якщо група об’єднує три - дев’ять осіб. Якщо вона занадто мала, це породжує занепокоєність із приводу персональної відповідальності. Зі збільшенням чисельності групи ефективність роботи кожного може зростати (до певної межі) за рахунок взаємодії. Групі, в якій до п’ятнадцяти осіб, більш властива цілісність. Зі зростанням її чисельності цілісність втрачається, починають утворюватися дрібніші групи, відносини між якими складаються не завжди сприятливо, що може негативно позначитися на згуртованості колективу загалом.

3) Час спільної трудової діяльності. Цей показник тісно пов'язаний з формуванням традицій, стійких норм поведінки, що відчутно впливає на згуртованість, організованість колективу. Водночас він може утруднювати процес адаптації в колективі молодих працівників.

4) Статевовікова структура групи. Згуртованість, здоровий соціально-психологічний клімат, як правило, властиві неоднорідним групам, де реалізуються різновікові особливості працівників. У такому колективі багатші взаємини, спілкування, емоції. Інтенсивніший у ньому природний рух кадрів. Це дає підстави для тверджень, що оптимальна модель прийнятного СПК передбачає відмінності щодо віку, життєвого досвіду, підвищену увагу до жінок, допомогу молодим тощо.

5) Наявність неформальної структури в колективі. Нерідко у колективі формується неформальна структура, яка має своїх лідерів. Перебування неформальних лідерів в опозиції до формального керівництва різко погіршує клімат у колективі, породжує конфлікти.

6) Автономність, ступінь ізольованості групи. Відомо, що ізольованість негативно впливає на згуртованість колективу, а звуження кола спілкування знижує, вичерпує його цінність. Тому для поліпшення соціально-психологічного клімату доцільно виходити за групові відносини, налагоджувати контакти з іншими колективами, групами.

7) Психологічна сумісність членів групи. Йдеться передусім про групову сумісність, яка є соціально-психологічних показником згуртованості групи, забезпечує безконфліктне спілкування, узгодження індивідуальних дій в умовах спільної діяльності.

Визначення соціально-психологічного клімату колективу здійснюється за допомогою таких психолого-особистісних факторів керівництва трудовим колективом (таблиця 4.)

На першій стадії розвитку колективу переважає формальна структура: працівники звертаються відповідно до посад поведінковими стереотипами, придивляються один до одного, справжні почуття частіше за все переховуються, цілі і методи роботи спільно не обговорюються, колективна робота виявляється слабо.

На другій стадії відбувається переоцінка особистих і ділових якостей керівника, складається думка про колег, починається процес формування угрупувань всередині колективу, можлива боротьба за лідерство. Розбіжності обговорюються більш відкрито, робляться спроби поліпшити взаємовідносини всередині робочої групи. Нарешті, «притирка» закінчується, чітко переглядається неформальна структура, колектив досягає певної міри координації дій своїх членів. Виникаюча при цьому групове об’єднання може мати позитивну, негативну або конформістську направленість. У першому випадку перша група сприймає кращі ділові і етичні якості своїх членів, люди своєю приналежністю до даного колективу, виникаючі проблеми вирішуються по-діловому, ініціативно і творчо.

Таблиця 4.

Фактори керівництва трудовим колективом

ОРГАНІЗАЦІЙНІ

Уміння розбиратися в людях, адекватно їх оцінювати

Уміння розподіляти роботу в колективі

Уміння взаємодіяти з іншими колективами

Здатність відстоювати інтереси свого колективу

Уміння організовувати контроль за діяльністю виконавців та їхнє заохочення

ПРОФЕСІЙНІ

Професійні якості та досвід роботи

Компетентність та галузі економіки

Здатність бачити головні проблеми в роботі

Раціональність та реалістичність у прийнятті рішень

Схильність до нового та передового

ПЕДАГОГІЧНІ

Здатність бути прикладом

Уміння знаходити індивідуальний підхід

Уміння своєчасно змінювати підходи і методи роботи

Здатність довіряти виконавцям

Здатність піклуватися про людей

КОМУНІКАТИВНІ

Схильність до узагальнень

Принциповість

Стриманість

Психологічний такт та культура спілкування

Почуття гумору

МОРАЛЬНІ

Акуратність та якість у виконанні завдань

Обов’язковість

Справедливість

Скромність

Порядність і чесність

У другому випадку велика частина енергії колективу витрачається на участь в конфліктах між різними угрупуваннями, неформальними і формальними лідерами, з'ясування відносин з іншими підрозділами. Виробничі проблеми якби відходять на другий план. Конформістська направленість характеризується чисто зовнішньо, показною заінтересованістю працівників в результатах їх трудової діяльності, байдужістю до колективних зусиль.

 Перелік використаної літератури:

  1. Варій М.Й. Психологія: Навчальний посібник/ Для студ. Вищ. Навч. Закладів. – К.: Центр Учбової Літератури. -2007. – 592с.
  2. Корольчук М.С., Крайнюк В.М., Марченко В.М. Психологія: схеми, опорні конспекти, методики:навчальний посібник для студенів вищих навчальних закладів / За заг.ред. М.С. Корольчука. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2007. – 320 с.
  3. Савельєва В.С.Психологія управління.–К.:вид.«Професіонал», 2005.–320с.

 Контрольні питання до теми:

  1.  Феномени групової поведінки.
  2.  Групова і міжособистісна сумісність.
  3.  Згуртованість трудового колективу.
  4.  Спрацьованість членів трудового колективу.
  5.  Соціально-психологічний клімат колективу.
  6.  Ознаки сприятливого соціально-психологічного клімату колективу.
  7.  Чинники формування соціально-психологічного клімату колективу.

ТЕМА 9: Професійна етика фахівця та основи його професійної діяльності.

План:

  1. Поняття професійної етики, її зміст.
  2. Ділова кар’єра, планування і реалізація.
  3.  Поняття професійної етики, її зміст.

Функціонування будь-якої організації великою мірою залежить від етичних факторів, під якими мають на увазі прийняті у даному середовищі принципи, норми і нормативи у відповідності з якими зобов’язані діяти всі працюючі, використовуючи свободу. На думку Аристотеля, етика допомагає пізнати, що слід робити і від чого варто утриматися.

Призначення етики як науки полягає в тому, щоб описати свій об’єкт, тобто мораль, пояснити її і навчати людей моральності. Таким чином, етика охоплює широке коло питань моральної поведінки людей як в середині трудового колективу, так і поза ним у побуті, сім’ї, під час відпочинку і т.д.

Економічна етика – це наука, яку започаткував Аристотель у творах «Етика», «Політика», «Нікомахова етика». Вона передбачає верховенство людини над матеріальними потоками у процесі виробництва. Людина управляє ними, надаючи гуманістичного характеру.

Професійна етика – це сукупність кодексів, які забезпечують моральний характер взаємовідносин між людьми в процесі їх професійної діяльності.

Дотримання правил і вимог етики та етикету є обов’язковим для всіх, адже це сприяє створенню сприятливого соціально–психологічного клімату для людей, зайнятих процесом виробництва.

Не випадково великі фірми та корпорації створюють власні Кодекси честі та Правила поведінки, в яких обумовлюють етичні норми взаємовідносин і правила етикету службовців.

На роботі людина проводить більшу частину свого життя, а відтак їй приємніше працювати там, де панує взаємодопомога й усі дотримуються етичних норм і правил етикету. Основною етичною вимогою, якої слід дотримуватися у службових взаєминах, є збереження гідності людини не залежно від того, яке місце вона посідає в ієрархічній структурі.

Сучасні висококваліфіковані працівники традиційним економічним стимулам віддають перевагу можливості підвищувати свій інтелектуальний і культурний рівень і прагнуть втілити в ході виробничого процесу свою індивідуальність, проявити свої здібності.

Тому в останні роки погляд на поняття «ефективність» діяльності підприємства значно змінився. Поряд із традиційним терміном «економічна ефективність» з'явилося поняття «соціальна ефективність». Якщо економічна ефективність означає реалізацію персоналом цілей організації за рахунок економічного використання обмежених ресурсів, то соціальна ефективність виявляється в ступені досягнення індивідуальних цілей працівників і характеризує задоволення в процесі керівництва чекань, бажань, потреб і інтересів співробітників (оплата і зміст праці, можливість особистісної самореалізації, задоволеність спілкуванням у колективі і т.п.).

Таким чином, нові умови припускають якісно інші відносини підприємця з найманими робітниками, що стають усе більш активними і творчими учасниками виробничого процесу. Усе це означає, що успіх сучасної корпорації на вирішальному етапі залежить від характеру трудових відносин, здатного повною мірою реалізувати інтелектуальний і творчий потенціал працівників, одержавши переваги у твердій конкурентній боротьбі.

Трудові відносини на підприємстві як об'єкт керівництва мають свої особливості. По-перше, мова йде про особливий вид керівництва, що отримали назву «соціальне керівництво» чи «соціальний менеджмент», при якому ми маємо справу не з фізичними об'єктами, а із соціальною реальністю, відносинами між людьми. По-друге, трудові відносини є частиною культури корпорації. Адже підприємство — це не тільки сукупність процесів, набір продуктів і послуг, воно є також людським співтовариством. Як і всі співтовариства, воно зрощується у специфічні форми культури — у даному випадку корпоративну культуру, що може бути визначена як сукупність стійких для даної організації цінностей, норм, чекань, що регулюють поводження її членів. У цілому характер трудових відносин на підприємстві обумовлений двома ключовими елементами:

  1. інституціональною структурою виробництва (методи організації праці і керування, структура компанії);
  2. соціально-психологічним кліматом на підприємстві.

Ці елементи тісно взаємозалежні. Коли виробничі структури антигуманні, наміри керівника, що прагне створити на виробництві здоровий соціальний клімат, швидше за все, зазнають невдачі.

У закордонній управлінській практиці вироблений ряд спеціальних заходів і методів, спрямованих на формування здорової етичної основи трудових відносин:

  1. корпоративні кодекси, що представляють собою звід принципів і правил ділового поводження, є центральним елементом корпоративної етики. Сьогодні їх мають майже усі великі корпорації і біля половини дрібних фірм;
  2. «карти етики» — набір етичних правил і рекомендацій, що конкретизують етичний кодекс корпорації для кожного співробітника компанії. Вони містять також ім'я і телефон консультанта компанії по етичних питаннях. Даний метод активно застосовується в японських компаніях;
  3. комітети (чи окремі фахівці) по етиці покликані виробляти етичну політику організації, а також вирішувати конкретні етичні проблеми, що виникають у ході повсякденної практики;
  4. навчання співробітників і керівників етичному поводженню проводиться, як правило, на базі семінарів і короткострокових курсів.

Різноманітні психологічні дослідження показали, що існує чітко визначений зв'язок між цілями, які людина ставить перед собою, і розумінням шляхів їх досягнення. Чим більше людина впевнена в тому, що її самореалізація в житті залежить від її особистих зусиль і здібностей, тим більш важливі цілі вона ставить перед собою.

Профпридатність – сукупність психічних і психофізіологічних особливостей людини, необхідних і достатніх для досягнення нею за наявності спеціальних знань і вмінь прийнятної ефективності праці.

Однак не тільки профпридатність, а й психологічна готовність до професійної діяльності визначають її результативність та міру задоволеності працівника власною працею. Психологічна готовність до професійної діяльності має певну структуру, що відображена на рисунку 7.

Значною мірою професійна діяльність залежить і від таких складових особистості як індивідуальність, комунікативність, моральність і психологічна культура.

СПЕЦІАЛЬНА ПСИХОЛОГІЧНА ГОТОВНІСТЬ

Позитивне ставлення

до своєї діяльності

Професійне сприймання, уява, мислення

та пам'ять

Емоційно-вольова стійкість

Професійні знання, уміння та навички

Відповідність рис характеру, темпераменту, здібностей до даного виду діяльності

СИТУАТИВНА ПСИХОЛОГІЧНА ГОТОВНІСТЬ

Усвідомлення суспільних та колективних потреб

Глибоке розуміння цілей і завдань, що стоять перед колективом

Обдуманість та адекватна оцінка умов діяльності

Визначення способів та засобів для виконання завдань

Мобілізація внутрішніх сил на  досягнення мети і здатність до об’єктивної оцінки результатів власних дій

Рис. 7. Психологічна готовність до професійної діяльності

Індивідуальність – сукупність своєрідних психологічних особливостей і властивостей людини, що характеризує людську неповторність і виявляється у рисах характеру, специфіці інтересів, здібностей, які відрізняють одну людину від іншої.

Комунікативність - риса особистості, яка виявляється у здатності до встановлення контактів, спілкування, товариськості. керівника.

Моральність – вимір, який визначає поведінку людини, її ставлення до суспільства, містить внутрішню потребу особистості здійснення моральних дій і вчинків. Моральні якості – моральна характеристика найтиповіших рис поведінки людини.

Психологічна культура – комплекс елементів психологічної компетентності, що обслуговують управлінську практику й забезпечують застосування найефективніших способів, форм і методів роботи.

Здатність ризикувати теж грає неабияку роль у процесі прийняття рішень фінансистом, обліковцем, маркетологом або економістом, адже відомо, що бізнес може бути не лише прибутковим, а й зовсім навпаки. Без довгострокового прогнозування, уміння «зазирнути в майбутнє», неможливий ефективний бізнес. До речі, здатність до такого прогнозування є однією з вимог, які ставлять перед фахівцями японські корпорації. Людська психіка налаштована на вирішення поточних питань, тоді як від японських фахівців вимагається вміння виробити довгостроковий підхід, щоб бути готовими до майбутнього. Вони повинні вміти вирахувати майбутній розвиток технології, знаючи одночасно й про її сучасний рівень, що потрібно для пошуку нових можливостей її розвитку. З точки зору психології, необхідна велика гнучкість мислення, щоб бачити нові підходи, застосування й методи, які б принципово відрізнялися від сьогоднішніх.

Підприємцю стане в пригоді вміння аналізувати, завдяки чому знаходити свої помилки й робити висновки на майбутнє. У цьому плані цікавим виявилося дослідження американських психологів У.Дейвіс та Д. Дейвіс, яке допомогло виявити ступінь нашої впевненості у своїх силах. Людина, що звикла в усьому покладатися лише на себе, завжди шукає причини невдач в собі, а фаталіст успіх приписує власним здібностям, а невдачу — випадковому збігу обставин. Одним з принципів, на яких базувалася вся підприємницька діяльність Г. Форда, був: «Не бійся майбутнього й не стався поважно до минулого. Хто боїться майбутнього, невдач, той сам обмежує коло своєї діяльності, невдачі дають лише привід почати знову й більш розумно. Чесна невдача не ганебна, ганебний страх перед невдачею».

Той, хто прагне займатися бізнесом, повинен мати силу не відмовитися від роботи навіть тоді, коли оточуючі вже втратили до неї цікавість. Більше того, важливе вміння знайти в спільній роботі принадні для інших риси.

Нестандартний, творчий підхід до справи теж є складовою частиною успіху. При цьому не обов'язково, що цікава ідея повинна з'явитися саме у вас, її може висловити будь-хто з ваших підлеглих або колег. Треба лише вміти прислухатися, заохочувати й ні в якому разі не виявляти зневаги до будь-якої нової думки. «Останні 2 роки я прагну якнайчастіше зустрічатися зі службовцями компанії,— пише у своїй книзі «Вічний дух підприємництва» засновник японської корпорації «Омрон» Кадзума Татеїсі.— Я хочу показати їм, що вірю в їх сили й здібності, в їх здатність самим вирішувати всі виробничі справи. На увагу заслуговує талант кожного службовця». Успіх у бізнесі багато в чому залежить від уміння розбиратися в людях, спілкуватися, результативно проводити ділові зустрічі, створювати навколо себе сприятливий мікроклімат.

Велике значення в ефективності діяльності бізнесмена мають його ділові якості: уміння організувати свій час так, щоб досягти максимальної продуктивності праці, відповідальність, акуратність, точність і надійність. Характеризуючи працю Т. Пітере і Р. Уотерман у книзі «У пошуках ефективного керівництва» пишуть: «Принцип діяльності компанії — це відмінна якість, надійність виконання й вірність у відносинах з клієнтурою». Ніколи не можна відмовлятися від обіцянок, що були дані раніше, бо це може підставити під удар успіх усієї справи. Знай, чого хочеш, роби те, що говориш,— тоді тобі будуть вірити.

Отож, підбиваючи підсумки, назвемо фактори, необхідні для успішної діяльності:

1) уміння ставити цілі й бажання працювати для їх здійснення;

2) бажання й здатність нести відповідальність і приймати ризиковані рішення;

3) готовність розпочинати процеси перетворень, змін, керувати ними, використовувати їх в інтересах організації або підприємства;

4) мистецтво прийняття управлінських рішень;

5) здатність зосереджуватися на теперішньому й майбутньому;

6) готовність до спільного керівництва;

7) творчий підхід до праці;

8) постійне самовдосконалення, а також придатні психіка й фізична форма;

9) уміння правильно використовувати свій час;

10) готовність до мотивування себе та співробітників, доброзичливість і комунікабельність;

11) твердість і рішучість у поєднанні з тактом.

  1.  Ділова кар’єра: планування і реалізація

Під кар’єрою слід розуміти просування особистості в організаційній ієрархії, набуття рольового досвіду, досягнення організаційних і особистісних цілей. Службова кар'єра може приймати три форми, вона може бути: висхідною, спадною, горизонтальною.

Висхідна службова кар'єра означає, що ранг кожного наступного статусу, що людина досягає, вище рангу попереднього статусу, який було пройдено.

Спадна службова кар'єра означає, що кожен майбутній статус має більш низький ранг, чим попередній.

Під горизонтальною службовою кар'єрою будемо розуміти перехід з однієї статусної позиції в іншу статусну позицію при незмінних рангах, тобто статус залишається величиною перемінної, а ранг — постійної.

Усі три форми службової кар'єри — це якісь об'єктивно зафіксовані траєкторії, які можна вимірити в кількісних або якісних характеристиках.

Інакше кажучи, службова кар'єра об'єктивна, тому що в соціальній організації, де відбувається розгортання службової кар'єри, усі статуси розставлені по своїх рангах об'єктивно і незалежно від вас, як би ви їхній ні оцінювали.

Що ж потрібно для того, щоб кар'єра бізнесмена, підприємця була успішною?

Щоб відповісти на ці питання, професором Ч. Маргерисоном і професором Е. Какабадзе було опитано 700 підприємців різноманітних галузей. Вони проаналізували результати й зробили деякі узагальнення. Підприємцям було запропоновано проаранжувати по мірі важливості ключові фактори, які б визначали розвиток їх кар'єри. Виявилося, що просуванню на вищий рівень їх кар'єри перед усім сприяють:

  1. особисте бажання досягти успіху;
  2. уміння працювати з людьми;
  3. готовність ризикувати й брати за це відповідальність.

Це і є 3 головних фактори. Далі випливає:

  1. набуття значимого досвіду в роботі й виконання різноманітних функцій;
  2. здатність втілювати більше ідей у життя;
  3. уміння при необхідності з легкістю змінювати стиль роботи;
  4. ґрунтовна технічна підготовка;
  5. сімейна підтримка.

Характерно, що технічна й спеціальна підготовки стоять далеко не на першому місці. Наголос зроблено на вмінні працювати з людьми, готовності ризикувати. Успіху не чекай без високої комунікабельності, самоактуалізації, уміння працювати з людьми.

Свої особисті знання й види діяльності керівника слід розподілити за ступенями важливості:

  1. прийняття рішень,
  2. самодисципліна,
  3. уміння чітко планувати свій час,
  4. знання справи.

Отже, ми перерахували якості, які повинна мати ділова людина для того, щоб досягти успіху. До цього ще слід додати чесність, творчість, послідовність у своїх вчинках і словах, справедливість, уміння співчувати.

Зміст особистого життєвого плану кар'єри керівника складається з трьох основних розділів: оцінка життєвої ситуації, постановка особистих кінцевих цілей кар'єри і приватні цілі і плани діяльності.

1. Оцінка життєвої ситуації.

1.1. Робота: Чи маю я чітке уявлення про свою роботу і її цілі? Чи допомагає моя робота в досягненні інших життєвих цілей? Які мої цілі розвитку і просування стосовно роботи? Яку роботу я хочу виконувати через 10 років?

1.2. Економічний стан: Яке моє економічне становище? Чи є в мене особистий бюджет, який він, чи дотримуюсь я його рамок? Які заходи я можу застосовувати для поліпшення економічного становища?

1.3. Фізичний стан: Яка моя загальна форма? На чому заснована моя оцінка? (власне представлення, тести і т.д.). Чи буваю я регулярно на оглядах у лікаря? Чи треба підлікуватися?

1.4. Соціальний стан, людські відносини: Чи щиро я цікавлюся думкою і точкою зору інших? Як я їх враховую? Чи цікавлять мене чужі турботи і проблеми? Чи цікавить інших моя думка? Чи нав'язую іншим свої думки і думки? Чи вмію я слухати? Чи вмію я цінувати людей, з якими спілкуюся? Як це виявляється на практиці? Чи прагну я розвивати людей, з якими спілкуюся? Як я піклуюся про дружні відносини? Як я можу розвивати свої відносини зворотного зв'язку?

1.5. Психологічний стан: Який мій психологічний стан? На чому заснована моя оцінка (власне уявлення, тести, результат медичного обстеження)? Як варто поміняти спосіб життя, коло спілкування, захоплення?

1.6. Сімейне життя: Чи маю я умови для створення родини? Чи приділяю я достатньо уваги батькам, дружині, дітям? Як краще проводити дозвілля в колі родини? Куди поїхати на відпочинок? Куди піти учитися дітям? Як допомогти дітям, що мають свою родину?

2. Постановка особистих кінцевих цілей кар'єри

2.1. Моя кар'єра повинна здійснитися до _________. Саме пізніше ___________

2.2 Які фактори сприяють досягненню моєї кар'єри? А які перешкоджають?

2.3. Які найбільш критичні пункти в досягненні моєї кар'єри? Що я можу зробити в цьому плані?

2.4. Що мені потрібно задіяти для досягнення моєї кар'єри: час, гроші, здоров'я і т.д.? Чи готовий я задіяти ці фактори або мені потрібно змінити свої цілі?

  1. Особисті цілі і плани діяльності, що сприяють досягненню моєї кар'єри:

3.1. В області розвитку службової діяльності

3.2. В області економічного стану

3.3. В області здоров'я і фізичного виховання

3.4. В області соціального стану, дружніх відносин і захоплень

3.5. В області моральної мотивації і психічного стану

3.6. В області сімейного життя

 Перелік використаної літератури:

  1. Обран-Лембрик Л.Е. Психологія управління: Посібник. – К.: Академвидав, 2003. – 568 с.
  2. Савельєва В.С. Психологія управління. – К.: вид. «Професіонал», 2005. – 320 с.
  3. Ходаківський Є.І., Богоявленська Ю.В., Грабар Т.П. Психологія управління. Навч. Пос. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 608 с.

 Контрольні питання до теми:

  1.  Економічна етика.
  2.  Професійна етика.
  3.  Етика трудових відносин.
  4.  Психологічна культура.
  5.  Кар’єра та її види.
  6.  Планування кар’єри.


Нєсвєтова Світлана Владиславівна

Психологія

Конспект лекцій

Редакційно-видавничий відділ Сумського  національного аграрного університету, м. Суми, вул. Кірова 160.

 

__________________________________________________________________

Підписано до друку: січень 2012 р. Формат А5:Гарнітура Times New Roman

Тираж: 100 примірників Замовлення _______ Ум. друк. арк. 4.2


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

80466. Будь обережним на кризі. Письмовий переказ тексту за складеним планом 43.5 KB
  Мета: вдосконалювати вміння учнів переказувати текст, а також письмово відтворювати зміст прочитаного; збагачувати мовлення учнів новими словами й образними висловами; розширити уявлення про небезпеку, що очікує на льоду, виховувати розуміння необхідності дотримуватись правил безпеки взимку...
80467. Кількість елементів множини. Число 0 81.5 KB
  Мета: виробляти в учнів навички лічби; вчити порівнювати предметні множини за кількістю елементів; визначати спільні ознаки об’єктів множини, розпізнавати елементи множини; Формувати поняття числа; ознайомити учнів з числом і цифрою 0. Розвивати уяву, математичне та логічне мислення...
80468. «Вісімка запрошує друзів». (Число і цифра 8. Склад числа 8.) 187.5 KB
  Мета: формування вмінь, навичок та норм діяльності, застосування знань у ситуаціях, наближених до життя; розвиток уміння самооцінювати набуті знання, логічно мислити та висловлювати свої думки; виховувати дружні стосунки та повагу до однокласників.
80469. Склад числа 7. Дні тижня 149 KB
  Задачі уроку: ознайомити учнів зі складом числа 7, розглянути всі варіанти складу числа 7; вправляти в написанні цифр; вчити складати, розв’язувати і записувати приклади на додавання в межах 7; закріплювати знання назв днів тижня; вдосконалювати обчислювальні навички...
80470. Складання таблиць додавання й віднімання числа 6. Робота з геометричним матеріалом 382.5 KB
  Продовжити формування навичок швидкого додавання й віднімання; скласти таблицю додавання й віднімання числа 6; закріпити розширити математичні знання учнів; вправляти в побудові відрізків; розвивати логічне мислення увагу кмітливість; виховувати інтерес до математики.
80471. Додавання і віднімання в межах 100. Складання та розв’язування задач за коротким записом. Одиниця вимірювання місткості – 1 літр 186.5 KB
  Мета: Вдосконалювати обчислювальні навички учнів, закріплювати вміння складати і розв?язувати задачі за коротким записом, повторити одиницю вимірювання місткості – 1 літр, показати практичну значимість одиниці місткості, розвивати логічне мислення, пам?ять, математичну мову, виховувати пізнавальний інтерес.
80473. Додавання двоцифрових чисел виду 24+36 38 KB
  Розглянути різні прийомидодавання двоцифрових чисел даного виду, розвивати вміння розв’язувати задачі, вдосконалювати обчислювальні навички. Мультимедійна презентація, картки-підказки для самостійної роботи
80474. Властивості множення 132.5 KB
  Вивести і запровадити сполучну властивість множення, вчити її використовувати для раціоналізації обчислення. Повторити формулу знаходження об’єму прямокутного паралелепіпеда, знаходити об’єм прямокутного паралелепіпеда. Закріплювати знання таблиці множення, розв’язувати задачі і рівняння.