48432

Історія сучасного світу. Опорний конспект лекцій

Конспект

История и СИД

13 серпня 1961 року з метою перешкодження масовій втечі жителів НДР у Західну Німеччину. 9 листопада 1989 року новий уряд НДР оголосив про безперешкодний перехід зі Східного Берліна в Західний і навпаки. Офіційний демонтаж відбувся у січні 1990 року але частина стіни була залишена як пам’ятка подій. Правовий статус Співдружності визначений Вестмінстерським статутом 1931 року який було уточнено в 1947 р.

Украинкский

2013-12-10

997.64 KB

22 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Опорний конспект лекцій

Матеріали для самостійної роботи

студентів І курсу всіх форм навчання усіх спеціальностей

ОДЕСА  ОДЕУ  2007

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІСТОРІЯ СУЧАСНОГО СВІТУ

Опорний конспект лекцій

Матеріали для самостійної роботи студентів І курсу

всіх форм навчання всіх спеціальностей

Усі цитати, цифровий і фактичний                                       Затверджено

матеріал, бібліографічні відомості                                      на засіданні кафедри

перевірені. Написання сторінок                                           історії України.

відповідає стандартам. Зауваження                                     Протокол № 11

рецензентів ураховані.                                                           від 26 грудня 2006 р.

_____________________________

           ( підпис укладачів )

                                                   

 

ОДЕСА   ОДЕУ  2007

Історія сучасного світу. Опорний конспект лекцій. Матеріали для самостійної роботи студентів І курсу всіх форм навчання всіх спеціальностей (Відп. за випуск Г.К.Парієнко.-Одеса: ОДЕУ, ротапринт,2007 р.- 95 с.)

Укладачі: Г.К. Парієнко, д-р іст. наук, професор

В.М. Хмарський, д-р іст. наук, професор

Л.Ф. Домбровська, канд. іст. наук, доцент

В.П. Ковальчук, канд. іст. наук, доцент

Ю.Б. Махінла, ст. викладач

Відповідальний за випуск  Г.К. Парієнко, д-р іст. наук, професор

Рецензенти: В.М. Соколов, д-р іст.наук, професор (зовнішній рецензент)

М.О. Скрипник, д-р іст. наук, професор

В.Т. Руденко, канд. іст. наук, доцент

                    

Коректор     А.О. Ковальова

П Е Р Е Д М О В А

Історичний розвиток країн світу у другій половині ХХ –на початку ХХІ століття показує, що для сучасного світу, перш за все, характерна його глибока взаємозалежність і цілісність. За цей зовсім невеликий період історичного процесу на нашій планеті відбулися суттєві зміни у житті держав, суспільств, народів, всієї сучасної цивілізації. За даними енциклопедичного довідника “Країни світу”-К.,2005, сьогодні у світі налічується більше як 200 держав, із них 192 країни є членами ООН.

Після Другої світової війни світ пройшов шлях від жорсткої конфронтації в роки “ холодної війни ”між двома протилежними системами до політики розрядки у міжнародних відносинах подальшого зміцнення співробітництва, розвитку інтеграційних процесів, утвердження демократичних принципів, ринкової економіки, вирішення складних глобальних проблем, що сьогодні стоять перед людством. Для всієї другої половини ХХ століття була характерна тенденція до зростання економічної та політичної інтелігенції. Вона проявилася у створенні багатьох міжнародних організацій ( організація Об’єднаних Націй ( ООН ), Міжнародний валютний фонд ( МВФ ), Світова організація торгівлі ( СОТ ), Співдружність незалежних держав ( СНД ), Європейський Союз ( ЄС ) та ін.

Історія України –органічна складова світової історії, перш за все, європейської цивілізації. Цей чинник набуває особливого значення в умовах розбудови незалежної України. Українська держава активно інтегрується у міжнародну політику, систему світового господарства та необхідності відстоювання у відносинах з іншими державами національних інтересів. Вона є гарантом безпеки і стабільності в Європі. Істотно, що всі теми дисципліни “ Історія сучасного світу ”, яка читається у вищому навчальному закладі, прямо чи побічно, віддзеркалюють розвиток історії України в органічному зв’язку зі світовою історією.

Особлива увага приділяється відносинам України як з окремими країнами, так і з групами країн , регіонами. Прикладом може бути співробітництво нашої держави з країнами Чорноморського регіону, її діяльність у Чорноморському економічному співробітництві ( ЧЕС ), яке було засновано за безпосередньою участю України у 1992 р. “ Історія сучасного світу ” як наука має не тільки пізнавальне, але й практичне значення , бо виявляє такі сфери у міжнародних відносинах України, де співробітництво з іноземними партнерами для нас буде найефективнішими.

Запропонований конспект лекцій з курсу “ Історія сучасного світу ”, який хронологічно охоплює період після Другої світової війни до сьогодення, укладений з урахуванням рівня знань зі всесвітньої та вітчизняної історії студентів вищих навчальних закладів неісторичних спеціальностей та новітніх досягнень сучасної історичної науки. Основна мета опорного конспекту лекцій –допомогти студентам, базуючись уже на певні знання з історії країн світу, розглянути особливості політичного та соціально –економічного розвитку країн світу в 1945 –рр., зміни у міжнародних відносинах у другій половині ХХ –початку ХХІ століття, з’ясувати основні тенденції розвитку глобалізаційних процесів у сучасному світі, показати активну участь України в сучасних світових процесах.

Розкриваючи теми курсу “ Історія сучасного світу ”, ми виходили з принципово важливої концепції постійного зростання міжнародних зв’язків у політичній, соціально –економічній та культурній сферах у новітню добу. Таке зростання стало можливим внаслідок накопичених людством величезних матеріальних та духовних цінностей, які створюють основу для розвитку сучасної цивілізації.

Складність написання конспекту лекцій з історії сучасного світу зумовлювалася насамперед недостатньою кількістю літератури, а в монографіях, що є дотичними до проблематики, викладені часом діаметрально протилежні погляди, базовані  на різних ідейно –політичних уподобаннях ( питання майбутньої глобалізації, її соціальних наслідків, ролі міжнародних організацій у розвитку інтеграційних процесів, європейської інтеграції України, відносин України з НАТО та ін.). Авторами були опрацьовані, перш за все, документи і матеріали з історії сучасного світу, законодавчі акти, договори та ін., які опубліковані у збірниках документів      (Організація Об’єднаних Націй. Зб. документів. –М., 1981; Українська РСР на міжнародній арені. Зб. документів і матеріалів. 1944 –рр. –К., 1984, - Україна в міжнародних відносинах з країнами –членами ЄС. Анотована історична хроніка. –К., 2001 та ін.) . В узагальнюючих працях подано систематизований виклад подій у сучасному світі (  История международных отношений и внешней политики СССР В 3 –х т. –М., 1987; Новейшая история стран Европы и Америки ХХ века. 1945 –. В 3 –х ч. –М., 2001; Політична історія України ХХ століття. У 6 –ти т. / Редкол.: І.Ф. Курас та ін. –К., 2003 та ін. ) Значний внесок у розробку проблеми здійснили українські вчені В. Будкін, В. Геєць, В. Кириченко, С. Кульчицький, І. Курас, Ф. Рудич, А. Філіпенко, В. Ткаченко, О. Шнирков, у наукових працях яких по –новому осмислюється світова історія другої половини ХХ –початку ХХІ століття.

Автори опорного конспекту лекцій зупинились на таких основних проблемах курсу: основні тенденції суспільного розвитку країн світу після Другої світової війни; країни світу в міжнародних відносинах; інтеграційні процеси у світовій економіці; участь України у вирішенні глобальних проблем сучасного світу та ін. Вивчення даних проблем допоможе студентам засвоїти складні й суперечливі процеси сучасного розвитку світу.

Матеріали орієнтовані на вдосконалення самостійної роботи студентів. Окремі теми написані такими авторами:  

      проф. Парієнко Г.К. –Вступ, теми 1,6,8.

проф. Хмарський В.М. –Тема 6.

доц. Ковальчук В.П. –Теми 1,2,3.

доц. Домбровська Л.Ф.- Основні терміни, тема 8, блок: самостійна робота

ст. викл. Махінла Ю.Б.- Теми 4,5,7.

ОСНОВНІ ТЕРМІНИ

Автономія –( грец. –незалежність ) –самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом ( Конституцією).

“Берлінська стіна” –споруда з бетону і колючого дроту, яка була побудована на кордоні між Східним і Західним Берліном. 13 серпня 1961 року з метою перешкодження масовій втечі жителів НДР у Західну Німеччину. Будівництво стіни, розпочате за схваленням СРСР та інших країн Варшавського договору, було здійснено протягом 10 днів. Ця стіна мала довжину –,1 км і відразу ж стала символом “холодної війни”. В кінці  1980-х рр. у житті НДР розпочалися демократичні зміни і вони вирішили долю стіни. 9 листопада 1989 року новий уряд НДР оголосив про безперешкодний перехід зі Східного Берліна в Західний і навпаки. Розпочалося стихійне розбирання стіни. Офіційний демонтаж відбувся у січні 1990 року, але частина стіни була залишена як памятка подій.  

Британська Співдружність Націй –(назва існувала до 1947 р.), далі Співдружність –обєднання, до якого входять Великобританія і багато її колишніх домініонів та колоній. Правовий статус Співдружності визначений Вестмінстерським статутом 1931 року, який було уточнено в 1947 р. Діє Секретаріат Співдружності, проводяться щорічні конференції. У складі уряду Великобританії є міністр у справах Співдружності. Деякі країни вважають главою своєї держави королеву Великобританії (її представляє генерал-губернатор).

Глобальні проблеми сучасності –сукупність проблем, які постали перед людством у другій половині ХХ століття і вимагають вирішення об’єднаними зусиллями всього світового співтовариства. Частина глобальних проблем сучасного світу пов’язані з внутрішніми взаємовідносинами у самому людському суспільстві ( боротьба проти гонки озброєнь, міжнародної злочинності, тероризму, ліквідація небезпечних захворювань, та ін. ). Частина глобальних проблем є відображенням кризи у взаємовідносинах між суспільством та природою ( демографічна, екологічна, продовольча, енергетична ) .

“Група восьми ”( велика вісімка ) - неформальне об’єднання семи найбільш розвинених у економічному відношенні країн світу ( США, Японія, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, Канада ) і Росія. З 1975 р. кожен рік проходять зустрічі на рівні лідерів, у ході яких обговорювалися  основні економічні, фінансові та політичні проблеми сучасного світу  їх вирішення. У липні 2006 р. відбулася чергова зустріч лідерів світових держав –“ групи восьми в Росії.

Депортація ( лат. –вислання ) –примусове виселення з місця постійного проживання, навіть вигнання за межі держави, особи чи групи осіб, частини населення, визнаних правлячою владою як соціально небезпечні.

Держава –форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємозв’язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Держава демократична - тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами.

Держава правова  - тип держави, основними ознаками діяльності якої є верховенство закону, правовий захист особи.

Держава соціальна -  держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов життя, соціальної захищеності та соціальної справедливості.

Доктрина - найважливіші принципи внутрішньої та зовнішньої політики держави, які визнають її  майбутнє.

Європейський Союз ( ЄС ) –міжнародне об’єднання, яке включає у собі риси міжнародної організації та елементи конфедеративної держави. Створений у 1992 р. на початок 2005 року  до ЄС входили 25 країн.  Стратегічними цілями ЄС є формування ринкового простору із вільним рухом товарів і капіталів; створення умов у політичній, економічній та фінансовій сферах до зближення країн; здійснення узгодженої зовнішньої політики, включаючи питання безпеки світового співробітництва.

Кримська (Ялтинська) конференція 1945 р. глав уряду трьох союзних держав у Другій світовій війні: Й.В. Сталін (СРСР), Ф.Д. Рузвельт (США) і  У. Черчіль (Великобританія) –-11 лютого в Ялті. Виробили і узгодили військові плани союзних держав і намічені головні принципи їх політики після закінчення війни для забезпечення міцного миру і системи міжнародної безпеки… учасники Кримської конференції сформували свою мету –знищити німецький мілітаризм і нацизм; узгодженно рішення про створення в Німеччині зон окупації трьох держав (а також Франції, якщо вона погодиться) і також загальнонімецького контрольного органу союзних держав, про сплату Німеччиною репарацій, про створення ООН. Через два-три місяці СРСР мав за певних умов вступити у війну проти Японії.

Організація Об’єднаних Націй ( ООН ) –універсальна міжнародна організація, створена у 1945 р. для підтримки миру у світі, міжнародної безпеки і розвитку співробітництва між державами.  Засновниками ООН стали 50 держав. На кінець 2002 р. членами ООН було 190 держав ( 190 –ю країною –членом ООН у 2002 р. стала Швейцарія ). Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на конференції у Сан –Франциско,   вступив у дію 24 жовтня 1945 р.  Статут ООН –єдиний міжнародний документ, положення якого є обов’язковим для всіх держав –членів ООН. Україна –фундатор ООН.

Організація Північноантлатичного договору  ( НАТО ) –військово –політична організація, яка утворена у 1949 р. у складі 12 держав для забезпечення колективної оборонної стратегії країн Західної Європи,  США та Канади. З кінця ХХ століття діяльність НАТО трансформувалася у бік урегулювання конфліктів за допомогою миротворних сил, забезпечення безпеки  в Європі та інших регіонів світу.

Організація з безпеки та співробітництва у Європі ( ОБСЄ ) –створена у грудні 1994 р. на базі Наради з безпеки та співробітництва в Європі, яка проходила у Хельсинки ( Фінляндія ) у 1975 році.

Організація держав –експортерів нафти ( ОПЕК ) - ОПЕК створена у 1960 р. для координації поставок нафти на світовий ринок та цінової політики держав –виробників нафти. Контролює майже половини світового обсягу торгівлі нафтою, встановлює офіційну ціну на сиру нафту., яка може визначати світовий рівень цін. До складу ОПЕК входять: Венесуела, Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія, Катар, Індонезія, Лівія, Алжир, Нігерія, ОАЕ, Еквадор, Габон.

План Маршалла – програма відновлення і розвитку Європи після Другої світової війни за допомогою США. Розроблений у 1947 р. Дж. К. Маршаллом (почав діяти у квітні 1948 р.). Брали участь у здійсненні цього плану 17 європейських країн (включаючи Західну Німеччину). План Маршалла зміцнював позиції США в Західній Європі. Згодом у 1951 році був замінений законом “про взаємне забезпечення безпеки”, що передбачав разове надання економічної і військової допомоги.

Потсдамська (Берлінська) конференція 1945 р. (17 липня –серпня, Потсдам) глав представництв провідних держав-переможиць у Другій світовій війні: СРСР (Й.В. Сталін), США (Г.Трумен), Великобританії (У.Черчіль, з 28 липня К.Еттлі). Прийнято рішення про демілітаризацію та денацифікацію Німеччини, про репарації, знищення німецьких монополій, про західний кордон Польщі. Було підтверджено предачу СРСР м. Кенігсберг (нині –Калінінград) і прилеглого до нього району тощо.

Політика розрядки напруженості у міжнародних відносинах –відмова від взаємної недовіри, підозрілості, суперництва, загрози застосовування сили, накопичення озброєння; урегулювання  конфліктів мирним шляхом. Розпочалася з початку 70 –х  років ХХ століття.

Рада економічної допомоги (РЕВ) – у 1949-1991 рр. міжурядова економічна організація. До неї входили: Албанія (у 1961 р. вийшла зі складу) РЕВ і припинила роботу в ній), Болгарія, Угорщина, Вєтнам. НДР (до 1990 р.), Куба, Монголія, Польща, Румунія, СРСР, Чехословаччина. Секретаріат РЕВ знаходився у Москві. РЕВ припинила своє існування після розпаду СРСР.

Революція 1956 р. в Угорщині –виступи угорського народу проти комуністичного режиму в країні. За допомогою силового втручання СРСР його було придушено. У липні 1953 р. новий уряд на чолі з І. Надєм відмовився від політичного курсу на радянський зразок. Прорадянські сили країни домоглися відставки І. Надя навесні 1955 р. Проте напруження посилювалось і в жовтні 1956 р. відбулася масова демонстрація протесту та підтримки реформаторських сил у Польщі. Були введені радянські війська в Будапешт 4 листопада 1956 р. і скинуто уряд І. Надя, який вдруге прийшов до влади, за допомогою наступу радянських військ на Будапешт. Наслідками угорських подій стала загибель близько трьох тисяч чоловік, майже 200 тис. угорців були змушені емігрувати, І. Надь і ряд міністрів його уряду були осуджені і у 1958 році –страчені. Згодом у Москві створили уряд Я. Кадара і за підтримки СРСР він продовжував його політику в Угорщині.

Революція 1989 року в Румунії, в результаті якої у березні того ж року опозиція відправила у відставку Н.Чаушеску, звинувативши його в руйнуванні економіки, невиконанні Конституції. Але він не сприймав цих рішень і змін, які несла “перебудова”СРСР. Вагу невдоволення народу доповнила депортація угорського пасторя. Це невдоволення переросло у повстання. Н. Чаушеску видав наказ армії, за яким було розстріляно  демонстрантів. Після цього по всій країні розпочалися виступи. Н. Чауческу разом з дружиною змушений був змінити своє місце перебування, та невдовзі їх схопили і 25 грудня 1989 року за рішенням суду стратили. Подальші події в Румунії супроводжувались протестами шахтарів, інших верств населення, ліберизацією економіки, внутрішньополітичними кризами, пониженням рівня життя населення.

Референдум –спосіб прийняття законів та рішень найважливіших питань державного життя шляхом всенародного голосування.

Сепаратизм –стремління окремих груп населення до відокремлення від даної держави.

Серпневий путч 19-21 серпня 1991 року –спроба антиконституційного перевороту, який здійснювала консервативна частина керівництва СРСР і КПРС. Переворот був направлений на відновлення влади і впливу партійно-державної номенклатури. На чолі заколоту був Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). До його складу увійшли: О.Д.Бакланов, В.А.Крючков, Г.І. Янаєв та ін. Опір заколоту організувало керівництво Російської Федерації на чолі з президентом РРФСР Б.М. Єльциним, якого підтримувало активно населення Москви. Відбулося зіткнення людей з військами. Путч закінчився поразкою. Наслідки його призвели до падіння комуністичного режиму і прискорили розпад СРСР. У 1994 році заарештовані члени ДКНС були амністовані Державною Думою Російської Федерації.

 Співдружність Незалежних держав (СНД) –міжнародне обєднання, до якого увійшли Білорусія, Росія та Україна. 8 грудня 1991 р. у Мінську підписано угоду, за якою держави заявили про глибоку кризу і розпад СРСР і про припинення його існування, але вони готові співпрацювати в політичній, економічній, гуманітарній, культурній та інших сферах. Згодом 21 грудня 1991 р. до цієї угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдавія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан. Було також підписано у Алма-Аті Декларацію про цілі та принципи СНД. У 1993 році до СНД приєдналася Грузія і в цьому ж році прийняли Статут СНД. Статут СНД передбачав сфери спільної діяльності держав-членів обєднання:

  •  співробітництво у сфері економіки;
  •  координацію зовнішньополітичної діяльності;
  •  розвиток співпраці у галузі транспорту, звязку;
  •  забезпечення прав і свобод людини;
  •  співробітництво у сфері охорони здоровя; населення і навколишнього середовища;
  •  у питаннях соціальної та іміграційної політики;
  •  у боротьбі з організованою злочинністю;
  •  співробітництво в оборонній політиці та охороні кордонів.

“Тиха революція” 1989 р. в Угорщині –подія відбулася у рік краху всіх комуністичних урядів у Східній Європі, коли і комуністична партія Угорщини зазнала краху. Навесні 1990 року відбулися вибори премєр-міністра, ним став лідер Угорського демократичного форуму –Йожеф Антал, а президентом –відомий перекладач –А.Генц. Розпочалися реформи, приватизація державних підприємств, які супроводжувались ростом інфляції, зниженням рівня життя. Тому, коаліційний новий уряд 1994 року на чолі з Д.Хорном, успішно розпочав здійснення нової програми реформ, хоча вони супроводжувались більш жорсткими економічними заходами. Але вони дали свої позитивні плоди –добробут населення зріс. У травні 1998 р. влада, в Угорщині перейшла до партійної коаліції, яка складалась з Союзу молодих демократів. Угорщина стала однією із трьох колишніх комуністичних держав (разом з Польщею і Чеською Республікою), які були запрошені в НАТО як повноправні її члени.

 Тегеранська конференція 1943 р. – під час Другої світової війни конференція трьох союзних держав: СРСР (И.В. Сталін), США (Ф.Д.Рузвельт) і Великобрітанії (У. Черчіль)  відбулася  28  листопада  –

1 грудня в Тегерані (Іран). Було прийнято Декларації про спільні дії у війні проти Німеччини і післевоєнне співробітництво трьох держав, рішення про відкриття не пізніше 1 травня 1944 року  другого фронту в Європі, про післявоєнні кордони Польщі та інші рішення. Декларація СРСР, враховуючи побажання союзників,  повинна була оголосити війну Японії після розгрому німецької армії.

Терор або тероризм ( від лат. –страх, жах )- насильницькі дії (переслідування, захват заложників, диверсійні акти та ін. )з метою розсіяння страху, подавлення волі, нав’язування тієї чи іншої лінії поведінки людині. Терористична діяльність може приймати форми внутрішнього і міжнародного тероризму.

Тоталітарний режим , тоталітаризм –політичний лад, при якому влада у державі зосереджена в руках певної групи ( політичних партій ), яка знищує демократичні свободи, повністю підкорює всі сфери суспільного життя своїм інтересам та утримує контроль над суспільством шляхом терору.

“ Холодна війна ”- військово-політична конфронтація держав світу після Другої світової війни ( др. пол. 40-х-60-ті рр. ), при якій утворювалися військово-політичні блоки та угрупування , існувала реальна загроза миру. В цих умовах посилювався міжнародний вплив СРСР та США, характерною рисою  цього періоду були “гонка озброєнь”.

Тема 1. Вступ. Основні тенденції суспільного розвитку країн світу після Другої світової війни. Україна в контексті світового розвитку.

План

  1.  Предмет та основні завдання вивчення курсу “Історія сучасного світу ”. Джерела та українська історіографія.
  2.  Поділ та класифікація країн світу.
  3.  Зміни у світі після Другої світової війни. Формування нової системи міжнародних відносин.

Л і т е р а т у р а

Организация Объединенных Наций. Сб. документов. –М., 1981.

Українська РСР на міжнародній арені. Зб документів і матеріалів. 1944 –рр. –К., 1984.

Буряков Ю.В. та ін. Всесвітня історія: новітні часи. 1945 –. –К., 1996.

Новейшая история стран Европы и Америки ХХ века. 1945 –. В 3 –х ч. –М., 2001.

Павленко Ю.В. История мировой цивилизации. –К., 2002.

Політична історія України ХХ ст. У 6 –ти т. / Редкол. І.Ф. Курас. –К., 2003.

Білоус О.Г., Мацейко Ю.М. Глобальна перспектива і сталий розвиток. –К., 2003.

 

Основні поняття: міжнародне співтовариство, колективна безпека, міжнародне співробітництво, тоталітаризм, “ холодна війна ”, принцип мирного співіснування, воєнно–політичні утворення, глобалізація, інтеграція, країни демократії.

  1.  Предмет та основні завдання курсу “ Історія сучасного світу ”. Джерела та українська історіографія

Дисципліну “ Історія сучасного світу ” введено в програмні курси вищих навчальних закладів порівняно недавно, і тому існує ще недостатня кількість науково –методичної літератури з даного предмету. Курс “ Історія сучасного світу ” хронологічно охоплює період після Другої світової війни і до сьогодення. Тобто, ми будемо вивчати історію країн Європи, Америки, Азії, Африки з другої половини ХХ –на початку ХХІ століття, а також визначемо тенденції політичного, соціально-економічного розвитку країн світу в новітню добу.

Визначаючи предмет і завдання курсу, доцільно, перш за все, зясувати суть широкого поняття “історія”. По-перше, у широкому розумінні слово “ історія ” –це загальний процес розвитку. Зокрема, ми говоримо про історію сучасного світу. По-друге, під історією у більш вузькому значенні цього слова ми розуміємо життя і розвиток людського суспільства. У процесі вивчення історії суспільства в історичній науці відбувається спеціалізація, відокремлення її частин. Насамперед це –всесвітня історія, складовою якої є історія сучасного світу; історія повязаних між собою регіонів (Європа, Америка, Причорноморський регіон та ін.); історія окремих країн (СРСР, Україна, Російська Федерація, США, Японія та ін.). Дослідження окремих сторін розвитку людства  призвело до появи таких галузей історичної науки, як політична, соціальна, економічна, військова тощо. Ми будемо вивчати історію сучасного світу від часу закінчення Другої світової війни і до сьогодення. Головну увагу зосередимо на розгляді політичної та соціально-економічної історії і основних тенденцій сучасного розвитку держав світу, суспільств, народів, усієї сучасної цивілізації; проблемах міжнародних відносин у новітню добу, участі країн у сучасних світових процесах.

Належне місце у світовому співробітництві займає Україна. Досягнення незалежності, розбудова української держави створили умови для розвитку зовнішньої політики, зовнішньоекономічної діяльності України на якісно нових принципах –самостійності та рівноправності. І свідченням цього стало визнання України державами світу.

У сучасних умовах місце й роль України у світових процесах, перш за все, її інтеграція у світовий економічний простір, залежить від багатьох факторів. Серед них вагомими є її природно-ресурсний і людський потенціал, рівень економічного і науково-технічного розвитку, профіль спеціалізації (в регіоні і світовому масштабі), стан зовнішньоекономічної інфраструктури. Важливою передумовою інтеграції економіки України у світогосподарські процеси є якісне вдосконалення всіх складових, що визначають становище країни у світовій економіці, внутрішні ринкові перетворення. Тому значна увага при вивченні курсу “Історія сучасного світу” приділяється висвітленню відносин України з зарубіжними країнами, її участі у інтеграційних процесах, вирішенні глобальних проблем сучасності.

Серед проблем, що розробляються сучасною історичною наукою, є дослідження історії політичного та соціально-політичного розвитку сучасного світу. Спираючись на широку джерельну базу (законодавчі акти, договори, архівні документи, статистичні дані, документи діяльності міжнародних організацій, кінофотодокументи та ін.), українські вчені (історики, політологи, економісти) системно вивчають та аналізують різні питання та проблеми розвитку зарубіжних країн, складні процеси у сучасному світі. Визначальним процесом розвитку сучасного світу, як зазначають у своїх працях вчені, є глоболізація у всіх сферах людської діяльності. Це закономірна тенденція світової історії має величезний вплив на розвиток окремих народів, світового співробітництва в цілому (див. Павленко Ю.В. История мировой цивилизации. –К., 2002; Пахомов Ю.М. Цивилизационные модели современности. –К., 2002; Білорус О.Г. Економічна система глобалізму. –К., 2003; Білорус О.Г., Мацейко Ю.М. Глобальна перспектива. –К., 2005 та ін.).

Важливим є творчий доробок науковців Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України в дослідженні актуальних проблем світової економіки, міжнародних економічних відносин у сучасному світі. Широко відомі наукові школи вчених Ю. Пахомова, О.Білоуса, В.П.Кириченка, О. Плотнікова з цивілізаційного аналізу сучасного світу, політичної, економічної та соціальної глобалістики, проблем транскордонного і регіонального співробітництва, ролі провідних країн світу у вирішенні актуальних проблем сучасності.

Значний внесок у вивчення історії України як складової всесвітньої історії здійснили українські історики С. Кульчицький, І. Курас, О. Лисенко, А.Слюсаренко, В.Танцюра, у наукових працях яких висвітлюються історичні аспекти зовнішньої політики України, її взаємозвязки з країнами світу, участь нашої держави у сучасних світових процесах. Вчені наголошують на необхідності відстоювання у відносинах з іншими державами національних інтересів.

Однією із особливостей розвитку сучасного світу є інтеграційні процеси, постійне підвищення ролі міжнародних політичних, економічних та громадських організацій (ООН, Європейський Союз (ЄС) , Співдружність Незалежних держав (СНД), Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), Міжнародний валютний фонд (МВФ), транснаціональні корпорації (ТНК), Світова організація торгівлі (СОТ) та інші міжнародні організації. Особливо це стосується Європейського континенту.

Вперше закономірності європейської інтеграції були досліджені Є.Хаасом –вченим університету Барклі (САШ), політологом німецького походження, який у 1958 р. у книзі “Объединённая Европа: политические, социальные и экономические силы. 1950-1957 гг.”- проаналізував діяльність Європейської Ради вугілля та сталі (ЄРВС). Зазначена публікація та його подальша робота започаткували один із найбільш впливових на сучасному етапі напрямків наукових досліджень європейської інтеграції.

Європейська інтеграція знаходиться в центрі уваги вітчизняних політологів, істориків з перших років розбудови незалежної України. Розглядаючи перспективи вступу до провідних європейських політичних і економічних організацій і аналізуючи підходи до євроінтеграційного процесу, українські вчені О. Ковальова, В. Кремень, Ф. Рудич, Д. Табачник, В. Ткаченко виходять із необхідності встановлення з європейською спільністю найтісніших зв’язків у політичній, соціальній, культурній сферах, що дають змогу утвердити самостійність української держави (Кремень В., Табачник Д, Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. К., 1996.; Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичні та практичні аспекти. За ред. Ф. Рудича. – К., 2002; Ковальова. О. Стратегія євроінтеграції: як реалізувати європейський вибір України. –К., 2003.)

Серед питань, що постали перед науковцями - розвиток двосторонніх відносин України з Європейським Союзом (ЄС), визначення пріоритетів співробітництва, створення внутрішніх передумов для вступу в ЄС.

Відомо, Україна першою з країн СНД уклала угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (16 червня 1994 р.), тим самим визначивши правовий механізм взаємодії між двома сторонами. 11 червня 1998 р. Указом Президента України було затверджено “Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу”, в якій проголошено, що набуття Україною повноправного членства в ЄС є стратегічною метою. З 1995 року Україна - повноправний член Ради Європи.

Як зазначає відомий вчений, представник української діаспори В.Федорович у роботі “Україна і світова політика. –К., 2003”, враховуючи своє геополітичне розташування, значні зовнішні впливи на розвиток українських земель держав, до яких входила Україна протягом тривалого часу, вона впродовж віків перебувала та ще й досі немов на роздоріжжі між Сходом і Заходом. І сьогодні, серед українських вчених, політиків, частини населення існують протилежні погляди на проблеми європейської інтеграції України, відносини України з НАТО, ЄС, Російською Федерацією, іншими країнами близького зарубіжжя. Можна погодитися з висновками вчених, що головною особливістю відносин України з сусідніми державами є висока їх залежність не лише від економічних, а й  суто політичних чинників.

Таким чином, інтеграція в Європу, зміцнення політичних, економічних, культурних взаємозв’язків з Росією, країнами Причорноморського регіону, іншими державами світу є основними проблемами зовнішньої політики України, які, можливо, і слід вирішувати на комплексній основі.

  

2. Поділ та класифікація країн світу

    З відновленням української державності перед громадянами молодої країни постало питання вивчення України як феномена на політичній, демографічній, соціально–економічній, фізичній та еколого–географічній картах світу. Виникла потреба ознайомитись з беспосередніми та опосередкованими сусідами нашої держави, незалежно від розмірів їхньої території та ролі у відносинах з Україною.

За підрахунками вчених на початку ІІІ тисячоліття на земній кулі нараховується близько 200 країн.

Історичний досвід розвитку країн світу показує, що географічна будова сучасного світу формувалася впродовж тисяч років під впливом людських досягнень і невдач, розвитку і стагнації, революцій і стабільності, взаємозв’язків і ізоляції. Наш світ сьогодні –це взаємозв’язаний світ подорожей і торгівлі, туризму й телебачення, “світове село”, в якому мешкають сусіди. Їхні імена –Європа, Південна Америка, Південно –Східна Азія та інші, дуже знайомі всім нам. Ми називаємо таких глобальних сусідів географічними світами . Коли світи стають об’єктами історичних досліджень, виявляється, що кожен з них має свою власну індивідуальність. Вчені-географи виділяють 12 географічних світів, які в свою чергу поділяють на дві групи: 1)  ті, над якими домінує один головний політичний суб’єкт, з урахуванням категорій території та населення, або ж обох разом Північна Америка / США; Середня Америка / Мексика; Південна Америка /Бразилія; Південна Азія / Індія; Східна Азія / Китай; Південно-Східна Азія / Індонезія; Російський світ / Росія; Австралійський світ / Австралія; 2) ті, які охоплюють багато країн, за відсутності домінуючої країни ( Європа, Північна Африка / Південно –Західна Азія, Африканська Субсахара і Тихоокеанський світ.

. Європа.

Територіально мала і політично фрагментована залишається непропорційно впливовою у глобальних справах, як серцевинний географічний світ. Європа охоплює п’ять регіонів: Західну Європу, Британські острови, Північну (Скандинавську ) Європу, Середземноморську Європу та Східну Європу (іноді її називають Центрально –Східною ).

. Російський світ. 

Територіально величезна і політично цілісна Росія була домінантною силою у колишньому Радянському Союзі, який розпався у 1991 році. Країна, що здійснила важкий перехід від диктатури до демократії, від комунізму до капіталізму. Визначають чотири регіони:  Російську серцевину з периферією, Східне пограниччя, Сибір і Далекий Схід.

. Північна Америка.

Ще один світ у глобальній серцевині –Північна Америка –складається із США та Канади. Вчені ідентифікують дев’ять регіонів: Північноамериканська серцевина, Приморський Північний Схід, Французька Канада, Континентальний внутрішній регіон, Південь, Південний Захід, Західне пограниччя, Північне пограниччя, Тихоокеанський стрижень.

. Середня Америка.

Ніде у світі немає такого контрасту між серцевинним ареалом і периферією, як між Північною і Середньою Америкою. Цей малий фрагментований світ чітко поділяється на три регіони: Мексика, Центральна Америка, Карібський басейн.

5. Південна Америка.

Континент Південна Америка також визначає географічний світ, у якому іберійські (іспанські та португальські) впливи домінують у географії культури, але вижили також американо–індіанські залишки. Вчені виділяють чотири регіони: Бразилію –гіганта світу; Північ, що охоплює держави з виходом до Карібського моря; Захід з його сильними американо –індіанськими впливами; Південний конус.

6. Північна Африка / Південно –Західна Азія.

Цей географічний світ має декілька назв: деякі з них –Насвазія або Афразія. Тут є сім регіонів:Єгипет і басейн Нижнього Нілу; Магріб та його сусіди; Африканська перехідна зона; Близький Схід; Аравійський півострів; Імперські держави; Туркестан.

7. Африканська Субсахара.

Цей географічний світ лежить між Африканською перехідною зоною і крайнім південним мисом Південної Африки. Він складається з чотирьох регіонів: Західна Африка, Екваторіальна Африка, Східна Африка, Південна Африка.

8. Південна Азія.

Один з найчіткіше визначених з точки зору фізичної географії географічних світів. Південна Азія має складну географію культури. Світ складається з п’яти регіонів: Індія у центрі; Пакистан на заході; Бангладеш на сході; Гірська Північ; Південні острови, до яких входить острів Шрі –Ланка.

9. Східна Азія .

Обширний Східноазійський географічний світ простягається від пустель Центральної Азії до тропічних берегів Південно –Китайського моря і від Японії до Сіньцзяну й Тібету. Тут визначають п’ять регіонів: власне Китай (плюс Північна Корея ); Тібет на південному заході; Сіньцзян на заході; Монголія на півночі; Джакотський трикутник (Японія, Південна Корея і Тайвань) на сході.

10. Південно –Східна Азія.

Південно –Східна Азія є різноманітною мозаїкою природних ландшафтів, культур і економік . Складається з півострівної материкової частини і дуги з тисячі островів. На розвиток цих регіонів великий вплив мають Індія, Китай, країни Європи, США.

11. Австралійський світ.

Австралія і Нова Зеландія утворюють Австралійський світ на підставі континентальних розмірів, відокремленості островів і домінуючої західної культурної спадщини. Чотири регіони: високоурбанізована серцевина з двох частин і обширна, переважно пустельна, внутрішня частина в Австралії; два головні острови у Новій Зеландії, які характеризуються значними       географічними контрастами.

12. Тихоокеанський світ.

За домінуючим культурним критерієм виділяють три регіони: Меланезію, Мікронезію, Полінезію. Світ містить десятки тисяч островів.

Усі країни світу досить помітно відрізняються одна від одної як за розміром території й чисельністю населення, так і за економічною потужністю, а отже і місцем у світовому розвитку. Кожна країна має своє неповторне обличчя, відрізняється від інших за політичними, економічними, демографічними, культурними й іншими ознаками. Можна виділити групи країн за розмірами територій (великі, малі, держави –карлики тощо), за чисельністю населення, за соціально - політичним устроєм ( монархії, республіки ), за рівнем економічного розвитку, за географічним положенням.

   Вчені також використовують типологічний підхід до класифікації країн світу, за яким враховуються дві основні характеристики : 1) показники рівня економічного розвитку; 2) соціально –економічна  структура країн. Крім того, береться до уваги динаміка економічного розвитку, сутність відкритості економіки, орієнтація на демократичні перетворення.

  Найбільш загальний характер має класифікація, запропонована ООН. Вона виокремлює три групи країн: індустріально розвинуті; країни з перехідною економікою; країни, що розвиваються (їх поділяють на дві підгрупи: нові індустріальні країни і найменш розвинені країни).

До індустріально розвинутих країн належать усі країни Західної Європи (крім Мальти, яка трактується як країна, що розвивається), США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія, Ізраїль. Іноді до цієї групи додають ще Південноафриканську Республіку. Тут також виділяють підгрупу найрозвиненіших країн світу –це “велика вісімка”: США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада, Росія.

Частка індустріально розвинених країн у сукупному ВНП країн світу становить 54 відсотки, в тому числі частка “сімки”- 46 відсотків. Останнім часом цю групу країн називають “Золотим мільярдом”(мільярдом тому, що  населення цих країн нараховує приблизно мільярд жителів, а золотим - через високий рівень економічного розвитку).

Країни з перехідною економікою  - в минулому соціалістичні держави, що перебудовують економіку на ринкові засади. Серед них - країни СНД, Естонія, Литва, Латвія, Країни Центральної Європи. Доречно включити до цієї групи Китай, хоча ООН класифікувала його як країну, що розвивається.

Країни, що розвиваються: –колишні колонії, які стали індустріальними державами: Бразилія,  Мексика, Аргентина, Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Індонезія, Тайвань. Інколи сюди додають також Індію. Інша підгрупа –це найменш розвинені країни, які не спроможні самостійно  здійснити індустріалізацію, подолати вражаючу бідність. Їхня частка у сукупному ВНП світу неухильно падає. Згідно з класифікацією ООН, до цієї підгрупи належать 45 країн, переважна частина яких знаходиться в Африці.  Зокрема, Ефіопія, Уганда, Танзанія, Ангола, Сомалі, Судан, Чад та інші. В Азії –Афганістан, Бангладеш, Непал, М`янма (колишня Бірма), Йємен, Лаос. В Латинський Америці –Гаїті. Існує ще і неофіційна назва країн, що розвиваються - “третій світ”.

Для подолання розмитості схеми поділу країн на три групи, занадто загальними характеристиками, Світовий банк запропонував класифікацію за чіткою градацією рівнів розвитку  відповідно до показників ВВП (валовий внутрішній продукт  - це продукція,  вироблена резидентами на просторі країни протягом року) на душу населення кожної країни. Фахівці цієї міжнародної організації вважають, що конкретно встановлена цифрова межа дозволить уникнути умовностей, які викликані історичними та іншими традиціями.

Згідно зі схемою Світового банку (на 2003 рік –це 209 країн) країни світу поділяються на чотири групи:

1. Країни з низьким рівнем доходу менше 785 дол. на душу населення; таких країн 60.

2. Країни з рівнем доходу нижче середнього –від 785 до 3 125 дол.:, таких країн 59, серед них і Україна.

3. Країни з рівнем доходу вище середньоговід 3 125 до 9 655 дол.; їх - 37.

4. Країни з високим рівнем доходувище 9 655 дол. У цю групу, яка нараховує 53 країни, входять практично всі індустріально розвинені держави, деякі нафтодобувні країни Перської затоки, декілька невеликих держав, що живуть за рахунок туризму ( Багамські острови, Кайманові острови ).

Склад кожної групи щороку переглядається Світовим банком  відповідно зі змінами в рівнях доходу в окремих країнах.

Недоліком цієї схеми є те що показник на душу населення сам по собі не дає ще суспільної характеристики економічного рівня держави. Так, Багамські острови , Кайманові острови, крім туризму, не мають розвиненої індустрії; їхній високий показник обумовлюється притокам валюти із–за кордону, бо вони являють собою так звані “офшорні зони”- куточки для втечі капіталу від високого оподаткування.

Україна і Росія, що мають неабиякий економічний потенціал, опинилися в одній групі із Соломоновими островами та Намібією.

До 1990–х років, за ідеологічним поділом періоду “холодної війни”, міжнародне співтовариство складалося з держав: першого світу –розвинутих капіталістичних країн, які формують “золотий мільярд” людства, наддержавну мегакоаліцію; другого світу –так званих соціалістичних держав, до яких належала Україна. [Назва “другий світ” була не стільки політичним чи економічним терміном, скільки номенклатурною схемою для означення 11 країн, з населенням 1 млрд. 475 млн. чол., які належали до так званого “Pax Sovetica”: Албанія, Болгарія, Китай, Чехословаччина, Східна Німеччина, Угорщина, Монголія, Польща, Румунія, СРСР, Югославія. За даними К.Гаджиєва, “соціалістичний табір” ( другий світ ) включав у 1986 році 26 країн з населенням 1,7 млрд. чол., або 37 відсотків населення земної кулі. ( Гаджиєв К.С. Введение в геополитику. –с. 180 ); третього світу: - країн, що розвиваються  - африканських, азіатських та латиноамериканських держав.

У сучасних умовах цей доволі схематичний поділ застарів, оскільки відбулися кардинальні зміни у так званому “другому світі”, який розвивався поруч з ліквідацією табору соціалізму. Більшість держав перейшли до розряду країн “ перехідного стану ”. Серед 22 нових держав, що утворилися після розпаду СРСР, Чехословаччини і Югославії ( 15 пострадянських країн, у тому числі Україна, плюс Чехія, Словаччина, Сербія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Македонія, Словенія), відбуваються процеси глибокої диференціації, в результаті якої деякі з них мають шанси прилучитися до НМК, а інші –скотитися до рівня держав четвертого світу , що формується останнім часом переважно з країн субекваторіальної Африки. [Кажучи про четвертий світ, важливо памятати, що це означення містить різні поняття:  найбільші країни світу, які за своїми економічно –соціальними показниками не можуть належати навіть до країн, що розвиваються ( тобто до країн третього світу ); також ті понад 5000 етносів, народів і націй, які не мають власних національних держав і є обєктом насильства, колонізації і денаціоналізації з боку держав, до яких ці народи належать ( наприклад, курди, що перебувають під владою пяти держав ). Існування четвертого світу є геополітичним викликом для ХХІ століття, здатним стати причиною багатьох міжнародних конфліктів. ( Колосов В.А., Мироненко В.С. Геополитика и политическая география. –М., 2001. С. 189 –. ]

У третьому світі країн, що розвиваються, також відбуваються динамічні процеси диференціації –збіднення одних і збагачення інших.

В основі сучасного світопорядку, що формуюється на зламі століть, як і тисячу років тому, лежить одне з найдревніших вічних правил гри –нерівніть, гетерогенність держав, їх споконвічний поділ на бідних і багатих, слабких і сильних. Новим елементом є те, що з одного боку - спостерігається збільшення розриву між економічним і соціальним розвитком бідних і багатих країн, з другого –відбуваються стрімкі переміщення держав з однієї групи до іншої. Такі можливості відкриває динамічний процес глобалізації, який за вмілого використання, дає шанс країнам змінити рейтингову позицію на вічній шкалі: бідність-багатство, слабкість-сила. Безперечною особливістю цього процесу є змінення провідної позиції країн, що входять до Наднаціональної Мегакоаліції.

Такий економічний поділ країн, їх поляризація, по–перше, викликають бажання багатьох бідних держав приєднатися до команди заможніх, і по–друге, несуть загрозу нових конфліктів, повстань, терактів, що породжує нестабільність у деяких регіонах світу.

Серед країн, які ще не потрапили до складу НМК, можна визначити чотири групи: а) близькі союзники Коаліції, що мають економічний і політичний шанс потрапити до її складу; б) держави, які в майбутньому ( до 2025 року ) зможуть стати якщо не ворогами, то серйозними суперниками НМК –Росія, Китай, Індія, можливо Бразилія, населення яких становить понад 2,5 млрд. чол., а величезні природні ресурси дають можливість нарощувати промисловий і військовий потенціал, удосконалювати арсенали ядерно–ракетної зброї,  інших видів зброї масового винищення; в) держави –відверті вороги НМК та того типу цивілізації, що вона репрезентує –КНДР, Іран, донедавна Ірак та інші (у цій групі можливі зміни); г) політично нейтральні та економічно відсталі країни Африки, Азії, які не визначатимуть політичний клімат у світі.

Американський вчений–політик З. Бжезинський (1997 р.) виділяє декілька категорій держав у сучасному світопорядку: 1) США –глобальна супердержава, єдиний полюс у монополярному світі; 2) геостратегічні діючі особи –держави, які мають здатність або волю здійснювати владу чи впливати на ситуацію за межами власних кордонів. Це –Франція, Німеччина, Росія, Китай, Індія; 3) принципово важливі геополітичні центри –держави, чиє значення випливає не з їх сили і мотивації, а скоріше з їх важливого місцезнаходження і наслідків їх потенціальної вразливості для дій з боку геостратегічних діючих осіб. Це –Україна, Азербайджан, Північна Корея, Туреччина та Іран.

Україна, на думку З. Бжезинського, “…новий і важливий простір на євразійській шахівниці, є геополітичним центром, тому що саме її ( України )  існування як незалежної держави, допомогає трансформувати Росію без України, Росія перестає бути євразійською імперією… Однак, якщо Росія поверне собі контроль над Україною з її 52 млн. населенням і великими ресурсами, а також виходом до Чорного моря, то Росія автоматично одержить можливість перетворитися на могутню імперську державу, що простягнеться в Європі та Азії ”.

Аналогічну, дещо модифіковану ідею висунув С. Гантінгтон, який вважає, що сучасна геополітична модель світу є гібридом одно і багатополюсної системи з однією наддержавою (США) і кількома великими державами, куди входять; німецько –французький кондомінімум в Європі, Росія в Євразії, Китай та Японія (потенційно) в Східній Азії, Індія у Південній Азії, Іран у Південно –Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, Південно –Африканська Республіка  і Нігерія в Африці.

Далі С. Гантінгтон розміщує регіональні держави другого рівня, чиї інтереси часто суперечать наймогутнішім регіональним державам: Велика Британія –відносно Франції і Німеччини; Україна –відносно Росії; Південна Корея –відносно Японії; Пакистан –відносно Індії; Саудівська Аравія –відносно Іраку та Аргентина –відносно Бразилії.

Кардинально інше бачення сучасної ситуації у світі містить праця Олександра Дугіна: Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить пространством. –М., 1999. Він звинувачує США та їх союзників у створенні “ мондіалістського ” проекту, який передбачає повну ліквідацію традиційних держав і створення планетарного цивілізаційного поля, яке керується з єдиного центру, що його можна умовно назвати “світовим урядом”. Мондіалістська концепція Великого Простору (планетарного “Pax Americana“), повністю виключає всі форми державного і політичного суверенітету будь–яких народів і держав.

Упродовж ХХ століття спостерігалася певна логічна закономірність: відбулося чотири докорінні зміни світопорядку, після кожної з яких скорочувалась кількість держав, які намагалися підкорити собі інші країни.

     На думку американського економіста Джеффрі Сакса сьогодні світ поділений не ідеологіями, а технологіями. Невелика частина людства, що складається з 15 відсотків населення Землі, розробляє і впроваджує майже всі світові інновації. Друга частина, що складає 50 відсотків населення, застосовує ці інновації у виробництві та споживанні. Залишається більш ніж третина людства, що проживає у слаборозвинутих державах світу.

3. Зміни у світі після Другої світової війни. Формування нової системи міжнародних відносин на основі принципу мирного співіснування

Друга світова війна –одна з найтрагічніших подій в історії людства, почалася 1 вересня 1939 року і тривала 6 років. У війні було задіяно 61 державу, де проживало 80 відсотків усього населення землі. Воєнні дії велися на території 40 держав. Воювали понад 110 млн. осіб. У ході Другої світової війни загинуло більш як 65 млн. чоловік, із них 27 млн. військовослужбовців на полі бою, 12 млн. у концтаборах 2 млн. учасників партизанського руху, 1,5 млн. від бомбардувань, 12 млн. від голоду і епідемій. Україна найбільше постраждала із усіх воюючих країн. На фронтах загинуло 3 млн. українців, більш ніж 2 млн. людей було вивезено в Німеччину, 3,5 млн. евакуйовано. Демографічні втрати України у роки війни склали 14 млн. чоловік. Під час війни було зруйновано 700 міст і 28 тис. сіл.

Перемога над нацистською Німеччиною, незважаючи на величезні людські жертви та матеріальні збитки, переконливо продемонструвала незламну волю народів (серед них українського) до свободи й незалежності.

Головним наслідком Другої світової війни став воєнний розгром фашистської Німеччини та її союзників, які відкрито претендували на перерозподіл світу. Фашизм як суспільна система, альтернативна і демократії, і комунізму, був знищений.

Друга світова війна та її наслідки призвели до суттєвих змін у розвитку країн світу та міжнародних відносин:

- перш за все це стосується таких великих держав як СРСР та США, які мали значний вплив на всю післявоєнну історію світу. Після Другої світової війни самою сильною в економічному відношенні країною стали США, які вийшли на перше місце у світі за обсягом промислового виробництва, зміцнили свої позиції як світового кредитора. Перемога СРСР у війні принесла не тільки свободу, але й зміцнила тоталітарний режим, що був встановлений у країні ще в кінці 20–х років ХХ століття і значно впливав на політичний та соціально –економічний розвиток держави у післявоєнні роки.

СРСР та США стали після війни “ наддержавами ” ( з точки зору наявності в країнах військового потенціалу, в тому числі ядерної зброї ). Навколо цих держав стали об’єднуватися їх союзники. Історичний розвиток показує, що у другій половині ХХ століття СРСР та США визначали всі політичні рішення  світового масштабу.

Суттєві зміни відбулися після Другої світової війни у міжнародних відносинах країн світу. Як відомо, ще в роки війни почалася формуватися нова система міжнародних відносин, заснована на принципах мирного співіснування (проведення конференцій глав уряду СРСР, США та Великобританії: Тегеранської (1943), Кримської (Ялтинської) (1945), Берлінської (Потсдамської) (1945). Проте, після закінчення війни у відносинах між державами відбулися значні зміни внаслідок існування двох принципово протилежних систем, які на той час називали соціалістичною і капіталістичною. Одна система включала держави, в яких утверджувалися моделі радянського зразка, засновані на безроздільному пануванні компартій у всіх сферах життя. Ці країни дотримувалися прорадянської як внутрішньої так і зовнішньої політики. Друга система включала держави, які поділяли демократичні цінності та принципи ринкової економіки. Між країнами цих двох систем було встановлено довготривале протистояння, яке увійшло в історію, як період “холодної війни ” ( 1945-початок 90-х років ХХ ст. ).

Створення у квітні 1949 року Організації Північноатлантичного договору (НАТО) різко загострило протистояння між двома сторонами. Аналогічні НАТО воєнно –політичні союзи –СЕАТО, СЕНТО були створені в Азії. У травні 1955 року держави радянського блоку заснували Організацію Варшавського договору. Із цього часу протистояння стало носити блоковий характер.

  Воєнно- політична конфронтація держав після Другої світової війни, під час якої здійснювалася гонка озброєнь, створювалися військово –політичні блоки, велися локальні війни, реально існувала загроза розв’язання нової світової війни, не призвела до прямого зіткнення збройних сил двох суспільних систем в цілому. Велику роль у підтримці миру та міжнародної безпеки, вирішенні гострих соціально –економічних проблем, розвитку міжнародного співробітництва в умовах “холодної війни” відіграла Організація Об’єднаних Націй (ООН), яка була утворена на установчій конференції ООН у квітні 1945 року в Сан-Франциско ( США ).

У сучасних умовах особливо стала активною діяльність ООН щодо об’єднання зусиль держав у боротьбі проти міжнародного тероризму, організованої міжнародної злочинності, вирішенні глобальних проблем розвитку людства.

  Україна –фундатор ООН. Українська делегація, яку очолював відомий український дипломат Д. Мануїльський, брала участь у роботі установчої конференції ООН у Сан-Франциско. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну було обрано до складу Економічної і соціальної ради, а у 1948-1949 р.р. вона була постійним членом головного органу ООН –Ради Безпеки; 2001 р. –Україна стала непостійним членом Ради Безпеки, ініціюючи прийняття важливих резолюцій щодо боротьби з тероризмом.

Українська дипломатія була досить активною. У 1946 році вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у 1947 році укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 року, де розглядались питання про права судноплавства по Дунаю, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 року, яка забезпечувала привілейоване становище у цьому регіоні недунайських держав –США, Англії та Франції. Українські дипломати у 50-60-х роках працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали багато мирних угод і конвенцій.

Можна, звичайно, погоджуватись чи не погоджуватись з думкою західних істориків про те, що функції українського міністерства закордонних справ були в радянський період символічними.(див.: Субтельний О. Україна: історія. –К., 1991 –С.424), але слід визначити: оскільки Україна не була самостійною державою, вона і не могла мати незалежної зовнішньої політики.

В умовах незалежності Україна активно бере участь у діяльності ООН. У жовтні 1999 року на сесії Генеральної Асамблеї ООН нашу державу обрали до складу Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 р.р., а з 1 до 31 березня 2001 року Україна була головою РБ ООН. Сьогодні Україна є членом декількох спеціальних комітетів та комісій безпеки ООН. Українські військовослужбовці у складі міжнародних сил ООН виконують миротворчу місію у Косово, південному Лівані та деяких інших країнах, де йде війна.

Що стосується питання “формування нової системи міжнародних відносин на основі принципів мирного співіснування”, то перш за все слід відзначити, що на початку 70-х років ХХ століття, незважаючи на “холодну” війну, міжнародні відносини вступили в новий період переходу від протистояння і конфронтації до політики розрядки напруженості та принципів мирного співіснування у міжнародній політиці. Передумовами переходу  до нової політики у галузі міжнародних відносин стали:

- досягнення на початку 70-х років військово-стратегічного паритету  (рівноваги ракетно-ядерної зброї) між СРСР і США, які зробили неможливим проведення зовнішньої політики цими державами з позиції сили;

- усвідомлення людьми планети катострафічних наслідків ядерної війни для всього світу;

- посилення взаємозалежності, взаємозв’язків держав світу, неможливість одною країною вирішувати глобальні проблеми сучасності (енергетичні, екологічні та ін.)

У зв’язку з цим політика невизнання країн Східної Європи з боку ФРН ставала безперспективною. 12 серпня 1970 року був підписаний Договір між СРСР і ФРН, в якому обидві сторони взяли на себе зобов’язання сприяти розвитку мирних відносин між всіма європейськими країнами. 3 вересня 1971 року була підписана угода чотирьох держав –СРСР, США, Великобританії  і Франції –по Західному Берліну. В грудні  1972 року підписаний Договір про основи взаємовідносин між ФРН і НДР. “Німецьке питання” перестало бути фактором, яке загострювало конфронтацію в Європі.

Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (СБСЄ) 1975 року в роботі якої брали участь 33 європейські країни, США і Канада і на якій керівники  35 держав світу підписали Заключний акт, заклала основні принципи взаємовідносин між державами в умовах мирного співіснування. У 1994 році СБСЄ було перейменовано в Організацію безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).  Вона стала впливовою міжнародною організацією, яка вирішує проблеми міжнародного співробітництва, забезпечення миру та безпеки в Європі на сучасному етапі.

Епоха “холодної” війни завершилася в кінці 80-х на –початку 90-х р.р. Цьому сприяли і антитоталітарні, демократичні революції в країнах Східної Європи, об’єднання Німеччини, падіння Берлінської стіни.

У сучасних умовах основною тенденцією розвитку міжнародних відносин є перехід від традиційної для періоду “холодної війни” структури міжнародних відносин, яка групувала коло двох полюсів –США і СРСР, до якісно нового напряму –багатополюсного світового порядку та інтеграційних процесів, що постійно поглиблюються.

У 70-80-ті роки були підписані важливі договори між СРСР і США, які сприяли завершенню “холодної війни”  та встановленню міжнародних відносин на основі принципів мирного співіснування (“Договір про основи взаємовідносин між СРСР і США “ (1972), “Договір про стримання стратегічних наступальних озброєнь” (1979),  “Договір про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності “ (1987) та ін.

Тема 2. Соціально –політичний та економічний розвиток країн Західної Європи у другій половині ХХ –початку ХХІ століття

План

1. Особливості повоєнної відбудови та подальшого розвитку держав Західної Європи.

2. Європейська інтеграція. Вплив Європейського Союзу (ЄС) на розвиток інтеграційного процесу в Європі.

. Україна і Європейський Союз.

Л і т е р а т у р а

Буряков Ю.В., Кипаренко Г.М., Мовчан С.П., Мороз Ю.М. Всесвітня історія:    новітні часи: 1945 –. К., 1996.

Васильєва –Чикаленко Л.  Україна в міжнародних відносинах ( 1944 –): Навч. посібник. –К., 1998.

Виноградов В.А. Экономические преобразования во Франции накануне ХХІ века. -  М., 1999.

Вульф Е.Р. Європа і народи без історії. –К., 2004.

Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки ( 1945 –) –Вінниця, 2003.

История международных отношений и внешней политики СССР 1917 –. В 3 –х. Т. –М., 1987.

Основні поняття: “західна демократія”, “План Маршалла”, Європейське економічне співробітництво,  Європейський Союз ( ЄС ), НАТО,  суверенітет, європейський вибір, інтеграційна політика, національні інтереси, неоконсерватизм.

  1.  Особливості повоєнної відбудови та подальшого розвитку

держав Західної Європи

В історичній науці повоєнну епоху поділяють на декілька періодів: 1) друга половина 1940–х ––ті роки ( відхід від співпраці в антигітлерівській коаліції, політика “ холодної війни ”, військово –політичних блоків та гострої конфронтації двох світових соціальних систем ); 2) 1960-ті –перша половина 1970-х рр. (складні ситуації, породжені “холодною війною”, та перехід до розрядки ); 3) друга пол. 1970-х –-ті рр. ( перемога консервативних тенденцій, нові спалахи “холодної війни“, поступовий перехід до утвердження демократичних принципів у міжнародних відносинах ); 4) кінець 1980-х –-ті рр. ( завершення “холодної війни”, розпад СРСР і світової соціалістичної системи та пошуки нової моделі сучасного світопорядку ).

У перші повоєнні роки союзники в цілому прагнули діяти спільно та погоджено працювати над розв’язанням загальних міжнародних проблем: створення ООН, визначення статусу фашистської Німеччини після її капітуляції, покарання воєнних злочинців, укладення мирних договорів із союзниками Німеччини.

Упродовж тривалого часу діяльність ООН була малоефективною, давалася взнаки “холодна війна”- конфронтація між Заходом і Сходом. Не дивно, що усі ініціативи СРСР в ООН сприймалися як пропагандистські і блокувалися. До 1955 року практично було заморожено вступ до ООН соціалістичних країн ( Румунії, Албанії, Болгарії, Угорщини ).

грудня 1948 року Генеральна Асамблея прийняла Загальну декларацію прав людини. При голосуванні 8 країн утрималися ( серед них СРСР, УРСР, БРСР ), мотивуючи це тим, що Декларація не забезпечувала дійсних прав людини. Текст Декларації не друкувався в СРСР аж до середини 1980-х років.

Питання про долю переможеної Німеччини союзники розглядали впродовж війни. Остаточно ж його було вирішено на Потсдамській (Берлінській ) конференції ( липень –серпень 1945 р. ). За рішенням союзників Німеччину поділили на чотири зони окупації: відповідно –СРСР, США, Англії, Франції. На такі ж зони поділили і Берлін. Союзники зобов’язалися здійснювати в своїх зонах денацифікацію, демократизацію, демілітаризацію та декартелізацію. Остаточно були визначені кордони Німеччини, територія яка зменшувалася на ¼  у порівнянні з 1938 р. З територій, що відходили від Німеччини, німецьке населення виселялося. Союзники домовилися про взаємну репатріацію військовополонених та про загальну суму репарацій з Німеччини в 20 млрд. дол., 50 відсотків якої мав отримати СРСР. Важливо підкреслити, що союзники вважали Німеччину єдиним економічним цілим і висловилися за те, що б у майбутньому відновити єдину демократичну німецьку державу, що згодом і відбулося.

Із союзниками Німеччини підписувалися перемир’я. (Німеччина беззастережно капітулювала! ). Для нагляду за дотриманням перемир’я у кожній з них були утворені союзницькі контрольні комісії ( СКК ). Одним з першочергових завдань стало укладення мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини –Італією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією. У цій справі учасники антигітлерівської коаліції проявили в цілому спільну волю та погодженість. Механізм підготовки проектів договорів повинна була підготувати Рада міністрів закордонних справ –РМЗС п’яти великих держав: СРСР, США, Англії, Франції, Китаю. З 29 липня до 15 жовтня 1946 року відбулася Паризька мирна конференція за участю 21 держави. Конференція завершилася тим, що прийняла рекомендації з укладання мирних договорів. Остаточно проекти мирних договорів було погоджено на 3-ій сесії РМЗС, підписано в Парижі, в лютому 1947 року та ратифіковано всіма державами у вересні 1947 року.

У преамбулах мирних договорів йшлося про припинення війни з колишніми союзниками Німеччини. Політичні постанови мирних договорів зобов’язували переможені країни забезпечити своїх громадян незалежно від раси, статі, мови чи релігії, всіма демократичними свободами, не допускати відродження фашистських організацій, затримувати і судити воєнних злочинців.

Територіальні постанови: кордони Італії визначалися в межах 1938 р. ( до Югославії відходила східна частина Юлійської країни, півострів Істрія, Фіуме, острів Пелагоза та ін. ); Італія втрачала всі права на колонії. Місто Трієст оголошувалося вільною територією. Кордони Угорщини фіксувалися за станом на 1 січня 1938 року ( Віденські арбітражі 1938 і 1940 рр. визнано недійсними ); кордони Румунії –за станом на 1 січня 1941 року ( Північна Трансільванія переходила до Румунії ); кордони Фінляндії –за договором з СРСР від 12 березня 1940 р. (окрім цього, фіни віддавали СРСР область Петсамо ( Печенгу ) та район Поркаала –Удд  в оренду на 50 років, СРСР відмовлявся від оренди півострова Ханко), кордони Болгарії залишалися незмінними. Військові постанови визначали кількість національних армій в переможених країнах.

Репараційні та реституційні постанови передбачали: Болгарія повинна була виплатити Греції 45 млн. дол. репарацій, Румунія та Фінляндія сплатити СРСР по 300 млн. дол., Угорщина –млн. дол., Італія – 100 млн. дол. Окремі статті зобов’язували повернення золотих запасів у країни, з яких вони були вивезені. За пошкоджену іноземну вартість переможені країни повинні були сплатити 2/3 її вартості. За такими постановами мирних договорів розвивалися країни Європи у перші повоєнні роки.

Суспільно-політичний та економічний розвиток Західної Європи у повоєнний період відбувався в умовах “холодної війни”. “Холодна війна” –це планетарна двостороння конфронтація СРСР і США та їх союзників на конкретній ідеологічній основі, яка характеризувалась боротьбою за сфери впливу, кризами, що поставили світ на грань глобальної війни із застосуванням ядерної зброї

Однією з найдраматичніших проблем повоєнних міжнародних стосунків стало німецьке питання. У грудні 1946 року було об’єднано американську та англійську зони окупації ( створено Бізонію ), до якої пізніше приєдналася французька ( створилася Тризонія ). СРСР не підтримав пропозицію Заходу про відкриття зональних кордонів, вільне пересування громадян, ідей та товарів по всій Німеччині.

Зібравшись окремо в Лондоні в лютому 1948 році США, Англія та Франція (за участю країн Бенілюксу ) домовилися про створення на теренах своїх зон Західної Німеччини, про скликання Установчих зборів, які мали виробити Конституцію нової німецької держави, поширити на Західну Німеччину план Маршалла. Союзники також прийняли рішення про суттєве скорочення програми репарацій та демонтажу підприємств у Західних зонах.

У відповідь на дії союзників СРСР розпочав у 1948 році блокаду західних зон Берліну. Так виникла перша берлінська криза, яка тривала до весни 1949 року, було проголошено ФРН, а у жовтні цього ж року –НДР, з якою СРСР одразу встановив дипломатичні відносини.

Початком другої Берлінської кризи вважають 1958 рік, коли радянське керівництво у ноті урядам США, Англії, Франції та ФРН, в ультимативному тоні зажадало перетворити Західний Берлін на “демілітаризоване вільне міст ”. У разі невиконання цього плану, Москва погрожувала передати під контроль НДР комунікації між ФРН і Західним Берліном. Нові зустрічі та пропозиції зацікавлених сторін не дали позитивних результатів.

У серпні 1961 року була споруджена берлінська стіна, після чого будь-які можливості для розв’язання німецького питання були втрачені. Більш ніж 40-річна історія німецького питання завершилася  у 1990 році, що  стало можливим у зв’язку з демократичною революцією в НДР, ліквідацією берлінської стіни та іншими демократичними змінами. У вересні 1990 року було підписано Договір про обєднання Німеччини, який набрав чинності у жовтні. З цього часу Німеччина відіграє велику роль у світовому розвитку як єдина держава.

Подальшому розвитку держав Західної Європи сприяла зустріч у листопаді 1990 року в Парижі керівників країн-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі ( НБСЄ ), на якій на основі гельсінських принципів було прийнято Паризьку хартію для нової Європи, створено постійні органи: секретаріат НБСЄ, Бюро вільних виборів, Центр для запобігння конфліктів. Учасники зустрічі домовилися також про регулярні політичні консультації. Напередодні Паризької наради країни НАТО та Варшавського Договору підписали Договір про скорочення звичайних озброєнь в Європі та Декларацію про відносини партнерства між двома колись ворожими блоками. Пізніше розпад соціалістичного табору привів до ліквідації у липні 1991 році Організації Варшавського Договору та Ради Економічної Взаємодопомоги.

У сучасних умовах у Західній Європі спостерігається посилення економічної інтеграції.

2. Європейська інтеграція. Вплив Європейського Союзу (ЄС) на розвиток інтеграційного процесу в Європі.

У 1947 році під час виступу перед студентами Гарвардського університету, державний секретар президента США Гарі Трумена генерал Джордж Маршалл розповів про план економічного відродження Європи. “Сполучені штати мають робити все, на що спроможні, аби посприяти поверненню у світ нормального економічного здоровя, бо без нього не може бути ні політичної стабільності, ні гарантованого миру. Головною метою цього комплексу економічних і політичних намірів, відомого як “План Маршалла”, передбачалася стабілізація соціально –політичної ситуації у Західній Європі, приєднання Західної Німеччини до західного блоку та зменшення радянського впливу у Східній Європі.  ”План Маршалла” діяв чотири роки –з 1948 року до кінця 1951 року. У липні 1947 року в Парижі відбулася конференція 16 країн європейського економічного співробітництва, які прийняли рішення долучитися до “плану Маршалла ” - Англія, Франція, Австрія, Бельгія, Голландія, Данія, Греція, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія та Туреччина. На конференції було створено комітет європейського економічного співробітництва і прийнято спільну заяву країн-учасниць конференції на американську допомогу, яку США протягом наступних 4 років надали їм у сумі майже 17 млрд дол.

“План Маршалла“ надавав щедре фінансування для відбудови та розвитку європейської економіки. Але вплив цього кроку виявився значно більшим: він звернув увагу європейських лідерів на те, що потрібна багатонаціональна економіко - адміністративна структура, подібна до “Бенілюксу“. Це не був час національних бар’єрів для заборони потоків товарів і сировини або митних тарифів для перешкоди регіональному економічному відродженню. Незабаром на конференціях була спроектована нова об’єднана Європа. Один із результатів полягав у створенні Ради Європи.

Економічному відродженню Європи сприяла діяльність міжнародних  організацій: “Бенілюкс“ (1944), Організація європейського економічного співробітництва (1948), на основі якого у 1958 році був створений “Спільний ринок”, Рада Європи (1949), Європейське об’єднання вугілля і сталі (1951) та ін.

Однак не всі європейські країни приєдналися до 6 країн “Спільного ринку”. Спочатку Франція наклала вето на членство Великої Британії, тому остання створила конкуруючу організацію –Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ або ЕФТА), до якої входили крім засновниці, три скандинавські країни - Швейцарія, Австрія та Португалія. Але ЄАВТ не була рівною могутньому ЄЕС, і її учасники, включно із самим Сполученим Королівством, ясно бачили переваги членства в Європейському економічному “Спільному ринку “.

  Далі події в Європі розвивались таким чином: 1965 рік –підписано Мергерську угоду між ЄЕС, ЄОВС і Євратомом ( чинні з 1967 р. ); 1967 рік –час заснування організації Європейського Співробітництва; 1968 рік –ліквідовано всі митні податки для внутрішньої торгівлі ЄС; введено спільний зовнішній тариф. ЄС почало розростатися; 1973 рік –Велика Британія, Ірландія і Данія були прийняті у члени ЄС, створивши “ дев’ятку ”; 1979 р. –відбулися перші загальні вибори Європи –парламенту. Новий законодавчий орган у складі 410 членів засідав у Страсбурзі.

У 1981 році  прийняли Грецію –створилася “ десятка ”,  1986 рік –Іспанія і Португалія вступили в ЄС, створена “ дванадцятка ”. Ратифіковано Єдиний Європейський Акт, в якому визначено завдання Європейського Союзу у 1990-х рр.

З 1986 року,  коли країн стало дванадцять, організація Європейського Співробітництва знову змінила свою назву на теперішню - Європейський Союз і було створено новий прапор. 1987 року –Туреччина і Марокко подали перші заяви про вступ у ЄС. Марокко відмовили; Туреччину - повідомили, що дискусії триватимуть. 1990 року –підписали Паризьку хартію 34 члени Конференції з безпеки і співробітництва у Європі ( КБСЄ ). Колишня Східна Німеччина, як частина нової об’єднаної Європи, приєдналася до ЄС. 1991 рік –Маастрихтська зустріч визначила курс Європейського Союзу на 1990 –ті роки. 1993 року –вступив в дію Єдиний європейський ринок. Ратифіковано угоду про модифікацію європейського Співробітництва у Європейський Союз. 1995 рік - Австрія, Фінляндія і Швеція вступили до ЄС,  створивши “ пятнадцятку ” - Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швейцарія.

Пізніше до них приєднались 4 країни-учасниці Європейської асоціації вільної торгівлі –ЄАВТ –Норвегія, Швейцарія, Ісландія, Ліхтенштейн.

рік –вступив у дію Європейський валютний союз, єдина валюта   (євро ) в 11 з 15 країн ЄС. Гельсінський саміт обговорив домовленості фаст –трек з шістьма іншими; перспективи для Туреччини відкладаються на довший термін. 1 травня 2004 року до неї увійшли 10 країн - Естонія, Литва, Латвія, Польща, Угорщина  Словенія, Мальта та Кіпр.

Рух до європейської інтеграції триває. З січня 2007 року членами ЄС стали Болгарія і Румунія. Група країн у середині ЄС скасовує формальності при перетині  кордонів згідно з Шенгенською угодою, євро стає основною валютою все більшої кількості країн Європи. Якщо Європейський Союз матиме успіх, Європа стане важливим чинником економічного, політичного та культурного розвитку усього світу.

3. Україна і Європейський Союз

Як незалежна держава Україна прагне встановити добрі відносини з усім світовим співтовариством. Цьому сприяє обрання Україною статусу неприєднання до будь –яких військових блоків, добровільна відмова від володіння ядерною зброєю.

Взаємозв’язки України з іншими державами відбуваються на двох рівнях - на рівні міжнародному і на рівні двосторонніх відносин.

Україна співробітничає з багатьма міжнародними організаціями, при тому будучи одним з фундаторів окремих з них.  Так, вона була серед засновників ООН у 1945 р. В Генеральній Асамблеї ООН Україна має рівні права з усіма членами, декілька разів обиралася непостійним членом Ради Безпеки.

Україна - активний учасник у головному економічному органі ООН –Економічній і соціальний раді ( ЕКОСОР ), а також в ЮНІДО, ЮНКТАД та інших, пов’язаних з економікою. Після здобуття незалежності Україна вступила у 1992 році до таких могутніх у світовій економіці організацій, як Міжнародний валютний фонд та Світовий банк

Міжнародний валютний фонд є найбільшим серед міжнародних організацій кредитором України, його частка становить 60%. За станом на 1999 рік МВФ виділив Україні кредитів на суму у 4, 8 млрд. дол. Вони спрямовані на економічну трансформацію в Україні: перш за все - на покриття дефіцитів платіжного балансу й погашення внутрішнього боргу. Завдяки кредитам МВФ вдалося приборкати гіперінфляцію та ввести в обіг нову грошову одиницю –гривню. Стабілізація гривні у 2000 –роках відбувалася також не без допомоги МВФ. МВФ регулює потоки капіталу між державами світу: члени МВФ умовно поділяються на країни –донори ( це розвинені країни ) і країни –споживачі допомоги, до яких належить і Україна. Хоча квота України в МВФ становить лише 0, 7 %, її членство у цій організації дуже важливе для нашої держави, причому не тільки через можливість безпосередньо отримувати від неї кредити. Фонд не лише впливає на ситуацію світового валютно–кредитного ринку. Від позицій Фонду багато в чому залежить політика комерційних банків та інших кредитних закладів. Неурівноваженість української економіки сприймається як істотний ризик для надання кредиту. Авторитет МВФ створює так званий “ демонстраційний ефект ” –тобто пом’якшує цей ризик.

Україна є членом всіх структур Світового банку: міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародної фінансової корпорації (МФК); Міжнародної асоціації розвитку (МАР) та багатосторонньої агенції гарантування інвестицій (БАГІ).  Серед міжнародних кредитно-фінансових оргацій МБРР є другим після МВФ кредитором України. Його частка становить 33% всіх позик. Кошти використовуються більш різноманітно. Вони спрямовані також на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів, підтримку українських підприємств, страхування імпорту. Умови надання кредитів від Світового банку більш сприятливі. Термін погашення кредитів продовжується до 20 років з пільговим періодом 5 років (для країн ІІІ  категорії, де рівень доходів нижче середнього). За рахунок Світового банку в Україні реалізується 16 проектів на загальну суму 2 895 млн. дол. та 15 млн. нім. марок. Значне місце займають позики на структурну перебудову й розвиток паливно-енергетичної галузі, на реконструкцію сільського господарства, впровадження ринкових відносин в аграрнопромисловому комплексі.

Третьою організацією за обсягом кредитів України є Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Позики його безпосередньо йдуть на розвиток виробництва, причому значна їх частка прямується на підтримку приватних малих і середніх підприємств. ЄБРР працює на комерційній основі, кредити надаються за умов ринкових ставок. За обсягом кредитів банку Україна посідає друге місце. В галузевому розрізі ЄБРР інвестує переважно харчову промисловість, видобуток нафти й газу, агробізнес, телекомунікації, портове господарство, а також вкладає кошти у фінансову сферу. Україна прагне увійти до глобальної організації –СОТ (світова організація торгівлі), чи СТО (світова торгівельна організація). Те, що Україна не є її членом, суттєво погіршує її позиції у міжнародній торгівлі, оскільки країни –члени цієї організації (а їх більшість серед країн світу),  підвищують тарифні ставки, обмежують імпортні квоти, ставлять інші перепони для країн не членів. Україна подала заявку про вступ до ГАТТ (так називалася ця організація раніше) ще у 1993 р. З 1997 року йдуть двосторонні переговори майже з 30-ма країнами –членами СОТ.

Стратегічною метою України є вступ до Європейського Союзу. Бажання України не реалізується через невідповідність економічного механізму України нормам і вимогам ЄС. У 1994 році була підписана угода про партнерство і співробітництво між ЄС і Україною. Вона набула чинності у 1998 році. Основні пункти угоди: розвиток тісних політичних стосунків шляхом постійного діалогу з політичних питань; сприяння торгівлі та інвестиціям гармонійним економічним стосункам; забезпечення основ для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного та культурного співробітництва; підтримка України в її зусиллях зміцнювати демократію та завершення переходу до  ринкової економіки. У 1999 році була прийнята “Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України”, мета якої - сприяння демократичним перетворенням в Україні як фактора зміцнення миру, стабільності та процвітання в Європі.

Один з напрямків співробітницва України з ЄС є програма ТАCІS –Технічна допомога СНД. Зокрема, на економічні реформи в Україні виділено гранти для 32 проектів (проекти з реструктуризації сільського господарства,  сприяння розвитку фінансових ринків в Україні та інше). ТАСІS передає ноу-хау, яким володіють державні й приватні організації, що дозволяє сполучати досвід з професійними знаннями й навичками на місцях.

Тема 3. Країни Східної Європи. 1945 –рр.

План

1. Основні демократичні перетворення у східноєвропейських країнах після Другої світової війни. Створення Ради Економічної Взаємодопомоги.

. Наростання внутрішньої нестабільності у 50-80-ті роки. Демократичні революції кінця 80 –х початку 90 –х років.

3. Відносини  України з державами Східної Європи у новітні часи.

Література

Василенко В. Правові аспекти участі Української РСР у міжнародних відносинах. –К., 1984.

Васильєва –Чикаленко Л. Україна в міжнародних відносинах ( 1944 –): Навч. посібник. –К., 1998.

Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки ( 1945 –). –Вінниця, 2003.

Історія України: Документи. Матеріали./ Уклад., комент. В.Ю. Короля. –К., 2001.

Карпенко Ф. Рівноправна і повноправна. Українська РСР у міжнародних стосунках –Львів, 1987.

Литвин В., Смолій В., Шпакуватий М. Україна: поступ історії. –К., 2003.

Основні поняття: авторитарні режими, прорадянські уряди, “соціалістичні перетворення”, народна демократія, диктатура компартій, блокове протистояння, Організація Варшавського договору, внутрішня нестабільність, екстенсивний розвиток, системна криза, взаємовигідні економічні відносини, демократичні революції.

1. Основні демократичні перетворення у східноєвропейських країнах після Другої світової війни.

   Поняття “Східна Європа” (Центрально-Східна Європа) у історичній літературі використовується більше як геополітичне ніж географічне. Воно обєднує у собі політично сформований регіон, який у післявоєнніі десятиліття знаходився під контролем і впливом СРСР. У географічному понятті Східна Європа є найбільшим регіоном у Європейському світі, вона також охоплює більшість країн, ніж будь-який інший європейський регіон, як  Польща, Литва, Латвія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Албанія, Словенія, Хорватія, Боснія, Македонія, Сербія та Чорногорія, Румунія, Болгарія, Молдова і Україна.

У роки Другої світової війни на долю країн Східної Європи випали драматичні випробування. Польща, Чехія, Югославія (у 1919-1991 рр. назва “Югославія” стосувалася багатокультурної держави, яка обєднувала Словенію, Хорватію, Боснію і Македонію; з липня 2002 р. –Союз Сербії та Чорногорії), Албанія були окуповані німецькими та італійськими військами; Болгарія, Угорщина, Словенія, Румунія виступили на боці Німеччини і Італії. Регіон став одним з основних театрів воєнних дій на європейському континенті. Економіка східноєвропейських країн була зруйнована. Крах авторитарних режимів, широка участь населення у русі Опору створили передумови для глибоких змін всієї державно-політичної системи.

У більшості східноєвропейських країн влада у останні роки війни перейшла до урядів Народних фронтів. Національні (Народні) фронти, обєднували широкі верстви населення: робітників, селян, інтелігенцію, чиновників, військових. Вони здійснювали перетворення, які мали демократичний характер.

Демократичні перетворення 1945-1946 рр.

Відновлення парламентських                      Прийняття конституції

форм правління

Відродження багатопартійності                  Запровадження загального

                                                                           виборчого права

Відновлення зруйнованої                             Проведення аграрних

економіки                                                       реформ

Налагодження матеріального                      Вирішення нагальних

забезпечення населення                               соціальних проблем

Покарання воєнних                                       Націоналізація власності

злочинців                                                       тих, хто підтримував

                                                                       фашистських злочинців

 Вплив СРСР на внутрішньополітичні процеси в країнах цього регіону після їхнього визволення від фашистського режиму надав можливість компартіям захопити всю повноту влади в свої руки. Через короткий час комуністи створили фактично однопартійні уряди. У 1947-1948 роках вони офіційно проголосили “побудову соціалізму”. В країнах Східної Європи було встановлено устрій, який комуністи називали “народною демократією”. За визначенням марксистської літератури “народна демократія” - це політична система, що існувала у країнах Східної Європи та Азії в кінці 40-х років за підтримки СРСР. Кризові явища в розвитку цієї системи в кінці 1980-х початку 1990-х років призвели до антитоталітарних революцій і до демократичних перетворень.

     У перші післявоєнні роки внутрішня і зовнішня політика країн Східної Європи повністю контролювалася радянським керівництвом.

У січні 1949 року для активізації торгівельних відносин, координації господарських планів, вирішення економічних проблем, реалізації загальних проектів була створена Рада Економічної Взаємодопомоги у складі Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, СРСР та Чехословаччини. Пізніше до складу РЕВ увійшли Албанія, НДР, Вєтнам, Куба, Монголія. Країни-члени РЕВ співпрацювали з Югославією, Анголою, Іраком, Мексикою, Нікарагуа, Мозамбіком, Ефіопією, Афганістаном та іншими країнами на основі окремих угод.

РЕВ не змогла вирішити питання соціально-економічного спрямування серед країн “соціалістичного табору”. СРСР надавав країнам Східної Європи в першу чергу природні ресурси, що вело до росту їхньої залежності від радянського керівництва. Ця організація перестала існувати у 1991 р.

В умовах розгортання “холодної війни”, створення Північно-атлантичного блоку та включення 9 травня 1955 року до його складу ФРН, призвело до виникнення аналогічного військово-політичного союзу країн Східної Європи під егідою СРСР. Варшавський договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу був підписаний 14 травня 1955 р. Польща, Албанія (з 1962 року не брала участь, а з 1968 вийшла з її складу), Болгарія, Угорщина, НДР (після приєднання до ФРН у 1990 році вийшла з її складу), Польща, Румунія, СРСР, Чехословаччина обєдналися з метою збереження безпеки країн-учасниць та для підтримки миру. Держави Варшавського блоку створили Обєднане командування збройними силами та Політичний консультативний комітет. Діяльність організації продовжувалась у 1975 та 1985 роках строком на 20 років: 1 липня 1991 р. після перемоги антитолітарних революцій у Празі Болгарія, Угорщина Румунія, СРСР та Чехословаччина, підписали протокол про припинення дії цієї організації.

2. Наростання внутрішньої нестабільності у 50-80-х роках.

    Смерть Сталіна у 1953 році і початок “відлиги” призвели до ліберизації політичного курсу країн Східної Європи. Внутрішня нестабільність, незадоволення темпами соціально-економічного розвитку країн соціалістичного табору в порівнянні з успіхами країн Західної Європи –своїх сусідів –стали причиною масових виступів населення проти диктату комуністичних режимів та СРСР.

У 1953 році акції протесту почали робітники НДР, спостерігалась масова еміграція з країни до ФРН.

“Відлига” глибоко захопила Угорщину. У жовтні 1956 року у Будапешті почалася демонстрація, а потім і повстання проти партійно-державних структур. Влада в країні перейшла до стихійно створених революційних комітетів і робітничих рад. Повстання прийняло яскраво національний характер. 24 жовтня уряд І. Надя визнав законними вимоги угорського  народу про виведення радянських військ з території країни і проведення вільних виборів. 1 листопада на знак протесту проти воєнної акції придушення повстання з боку СРСР, уряд І.Надя проголошує вихід Угорщини з Організації Варшавського Договору і звертається до ООН з проханням про захист суверенітету. 4 листопада 1956 року народний уряд Угорщини був зміщений. І.Надя та деяких міністрів засудили і стратили у 1958 році. Наступальні дії радянських військ на Будапешт продовжувались до 10-11 листопада: майже 2 400 угорців загинуло під час цих подій, 190 тис. емігрували з країни. Створений за підтримки Москви уряд Я. Кадара, встановив у країні однопартійну систему.

Соціалістична модель економіки в країнах Східної Європи не давала можливості адекватно реагувати на нові явища і тенденції у світовій економіці. В умовах науково-технічної революції країни соціалістичного табору безнадійно відставали від Заходу. На початку 1960-х років у більшості країн регіону були проведені економічні реформи, але намагання запровадити в умовах збереження комуністичних режимів ринкові відносини не мало реальних шансів на радикальні зміни соціально-економічного характеру. Зростали кризові явища в житті країн Східної Європи.

Про свою самостійність у зовнішньополітичних відносинах заявляла Румунія. Після засудження культу особи Сталіна розірвала звязки з СРСР Албанія, .

Громадяни Східної Німеччини намагалися виїхати у більш заможні Західний Берлін та ФРН. Щоб запобігти нелегальній і прямо відвертій еміграції жителів НДР за ініціативою СРСР у 1961 р. була споруджена Берлінська стіна, яка відокремила Східний Берлін (столицю НДР) від Західного, де знаходилася американська, англійська і французька окупаційні зони. Західний Берлін став обєктом жорсткого протистояння НАТО і ОВД.

На хвилі критики сталінізму в Чехословаччині виникла реформаторська течія, лідери якої О.Дубчек та Л.Свобода проголосили курс на побудову “соціалізму з людським обличчям”. При цьому, на відміну від угорських подій 1956 р. у країні зберігалися громадянський мир та згода. Процес здійснення демократичних реформ у Чехословаччині новим керівництвом країни отримав назву “Празької весни”. Політичний тиск керівництва СРСР, представників компартії Болгарії, Угорщини, НДР та Польщі з вимогою відмовитись від демократичного оновлення соціалізму результатів не дав. 21 серпня 1968 р. на територію Чехословаччини увійшли війська пяти країн –членів Варшавського договору, керівництво КПЧ було заарештоване, почалася чистка рядів компартії Чехословаччини. Намаганням демократизації в країні було покладено кінець.

Загальна криза тоталітарного режиму проявилася у Польщі, про що яскраво свідчили події 1968, 1970 та 1980-х років. У країні студентські виступи 1968 року були придушені за допомогою міліції; виступи робітників Гданська та інших міст проти низької заробітньої плати і підвищення цін на товари масового споживання у грудні 1970 року були придушені військами і міліцією.

У 1980-1981 рр. у відповідь на страйковий рух під керівництвом незалежної профспілки “Солідарність” керівництво польської компартії запровадило військове становище.

Намагання компартій у 1980-ті роки утримати під контролем розвиток ситуацій непокори в інших країнах не призвели до успіху.

3. Демократичні перетворення у країнах Східної Європи у 80-90-роки ХХ ст. Україна і східноєвропейські країни.

    Революції кінця 1980-х –початку 1990-х рр. виявилися наслідком глибокої системної кризи у політичній, соціально-економічній, духовній сферах, яку переживали протягом свого існування країни Східної Європи. Комуністичні режими сприяли політичному і економічному банкрутству східноєвропейських країн. Події, які відбувалися в цей час, були за своїм характером революційними, народними, демократичними, антитоталітарними. Вони призвели до змін кардинального характеру суспільно-політичних та соціально-економічних відносин в країнах Східної Європи, до глибоких змін на міжнародній арені, до змін геополітичних обставин у світі.

Загальні риси революцій в країнах Східної Європи:

Намагання опозиційних                                  Командно-бюрократичні

політичних сил ліквідувати                            системи в країнах

монопольну владу правлячої                         Східної Європи виявили

компартії та на основі                                     свою нездатність до

широкої демократії повністю                         проведення глибоких реформ

поновити життя суспільства                           в різних сферах

                                                                          

Антисоціалістичні лозунги                             Масовість, широка участь

з метою ліквідації                                            інтелігенції, молоді, робітників  

тоталітарно-бюрократичного                         і службовців

соціалізму

Мали мирний характер                                  Жоден з лідерів

(за виключенням Румунії)                             комуністичних режимів

                                                  не був залишений при

                                                                         владі після революції

12 вересня 1989 року у Польщі до влади прийшов перший в усій післявоєнній Східній Європі некомуністичний кабінет Т. Мазовецького. Почався демократизм тоталітарної державної моделі.  Було змінено назву ПНР на Польську Респуліку. Була проведена  департизація армії.

У Німеччині наслідком масового антитоталітарного руху стало обєднання ФРН та НДР, починаючи з падіння у листопаді 1989 року Берлінської стіни.

На зїзді угорської компартії у жовтні 1989 року замість УСРП була створена Угорська соціалістична партія (УСП) з соціал-демократичною cпрямованністю. В ці дні перестала існувати Угорська Народна Республіка, країна отримала нову офіційну назву –Угорська республіка. Почалася зміна усієї системи державного і політичного устрою Угорщини.

   Події у Болгарії, за умов відсутності масової опозиції існуючому режиму, загострилися на пленумі ЦК БКП. 10 листопада 1989 року почалися революційні перетворення: лідер компартії Т. Живков був знятий з посади секретаря ЦК БКП і голови державної ради. У квітні 1990 року Болгарська компартія змінила назву на Болгарську соціалістичну партію. 12 липня 1991 року була прийнята нова конституція. У жовтні 1991 року відбулися вибори у нові Народні збори Болгарії. У січні 1992 року на перших прямих президентських виборах, які відбулися відповідно до нової конституції, переміг лідер СДС Ж.Желєв, який до цього 1 серпня 1990 року вже вибирався  президентом Болгарії.

  “Оксамитова революція” у Чехословаччині почалася з розгону владою студентської демонстрації у листопаді 1989 року. З 21 листопада у відповідь на дії поліції у  Празі почалися масові виступи громадян. Виникли опозиційні організації  –“Громадський форум” у чеських землях і “Суспільство проти насилля” у Словаччині. Поліція відступила, опозиційні організації сформували новий коаліційний уряд. 28-29 грудня 1989 року федеральні збори обрали президентом Чехословаччини В.Гавела. 20 квітня 1990 року федеральні збори на знак поваги до національних відчуттів словаків змінило офіційну назву країни, яка отримала нову назву –Чеська і Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР). У червні 1991 року відбулися переговори між лідерами Чехії та Словаччини. Керівники Громадської демократичної партії та Руху за демократичну Словаччину домовилися про припинення існування федерації. 17 липня 1992 року Словацька національна рада проголосила суверенітет Словаччини. 31 грудня 1992 року ЧСФР припинила існування, замість неї з 1 січня 1993 року виникли Чеська Республіка і Словацька Республіка.

У Румунії революційні події почалися з репресій урядових сил, наслідком яких стало кровопролиття в містечку Тимишоара. 20 грудня 1989 року повстання охопило столицю Бухарест. У травні 1990 року відбулися вибори, на яких перемогу здобув Фронт національного спасіння. Лідер ФНС І. Ілієвку був обраний президентом країни, а вже восени 1996 р. президентом був обраний представник націонал-ліберальної партії Еміль Константинеску.

Особливо трагічно події розвивалися в Югославії, де революційні хвилювання мас сталися внаслідок намагання союзних республік відокремитися від центру. Розпад Союзу комуністів Югославії у січні 1990 року на республіканські компартії став початком розпаду югославської федерації. У червні 1991 року Хорватія і Словенія проголосили себе незалежними і суверенними республіками. Слідом за ними незалежність проголосили у 1991 році Македонія, у жовтні 1991 року Боснія і Герцеговина; після цих подій у квітні 1992 року Сербія і Чорногорія створили Союзну Республіку Югославію (СРЮ); з липня 2002 року –Союз Сербії та Чорногорії.

Тема 4. США та Канада і їх вплив на світовий ринок

План

  1.  Зростання зовнішньополітичної активності США у післявоєнні часи. Канада після Другої світової війни; загострення національних проблем.
  2.  Внутрішня та зовнішня політика США 50-90-х років. Соціально –економічний розвиток Канади 1980 –р.
  3.  Зростання впливу США на міжнародному рівні після розпаду СРСР та країн комуністичного блоку. Розвиток взаємовідносин незалежної України з США та Канадою.

Література

Газін В., Копилов С. Новітня історія країн Європи та Америки. Підручник

для студентів ВНЗ.-К., 2005.

Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів.-К., 1995.

Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки ( 1945 –). –Вінниця, 2003.

Ладиченко Т., Коляда І. Всесвітня історія. Вік ХХ. –К., 1995.

Новейшая история стран Европы и Америки. ХХ век. 1945 –. В 3–х ч. / Под ред. А. Родригеса и М. Пономарёва. –М., 2001. –Ч.2.

Организация Объединённых Наций. Сб. документов. –М., 1981.

Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн:Підручник.-К., 1997.

Шлепаков А.М., Буркут І.Г., Васильєва Л.Д. та ін. Українці в зарубіжному світі.- К., 1991.

Харц Л. Либеральная традиция в Америке.- М., 1993.

Политические портреты (В.Гавел, Л.Валенса, Дж. Бейкер и др.) /Сост. Н.М. Маслова.- М., 1991.

Юрківський В.М. Реіональна економічна і соціальна географія. Зарубіжні країни: Підручник.- К., 2000.

Основні поняття: національна безпека, доктрина “стримування комунізму“, конфронтація, “холодна війна”, лібералізм і консерватизм, квебекська проблема, маккартизм, рейганоміка, міжнародний тероризм, глобалізація.

1. Зростання зовнішньополітичної активності США у післявоєнні часи. Канада після Другої світової війни; загострення національних проблем

 Повоєнний устрій світу багато в чому визначався стратегічними інтересами й політичною волею країн-переможниць у Другій світовій війні. Сполучені Штати Америки (США) зробили великий внесок у розгром фашизму і мілітаризму в роки Другої світової війни. Людські втрати країни складали понад 300 тис. вбитими і 800 тис. пораненими та такими, що потрапили у полон або зникли безвісти. Проте США, на теренах яких не велися військові дії, опинилися єдиною країною, чия економіка вийшла з війни значно більш зміцненою: за роки війни національний прибуток країни подвоївся. Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія), або потрапили у фінансово-економічну залежність від США (Велика Британія, Франція). США використали ці обставини для можливості оволодіти новими ринками, збільшити експорт товарів й капіталів, створити розгалужену зону обігу власної національної валюти –долара.

На даний період спостерігається також зростання військової потужності США. На 1945 рік ця держава досягла найвищого за свою історію рівня військової потуги, зокрема, військово-морські й військово-повітряні сили базувалися на основних напрямках світових комунікацій і у найважливіших стратегічних пунктах. Наприкінці війни збройні сили США нараховували 12 млн. чол. Аж до 1949 року Сполучені Штати монопольно володіли ядерною зброєю, що створювало передумови для військово-політичної гегемонії у післявоєнному світі. Характеризуючи головні цілі зовнішньої політики США, слід зазначити таке: якщо до Другої світової війни зовнішньополітичний курс країни визначався політикою ізоляціонізму, то із зростанням економічної та військової потужності відбулася його кардинальна зміна у бік опори на військову силу, прагнення посилити свій вплив на розвиток подій в усіх країнах світу. Оптимальною з точки зору провідних кіл США формою устрою повоєнного світу  був би “світ по-американські”. Таким чином, головними цілями зовнішньої політики США у перші повоєнні роки були: зміцнення національної безпеки, створення союзу західних країн, протидія поширенню комунізму, посилення позицій США в усьому світі. Для реалізації цих цілей Сполучені Штати здійснювали певні кроки і у внутрішній політиці, зокрема, 25 червня 1947 року конгрес, як вищий законодавчий орган країни, ухвалив Закон - “Про національну безпеку”, який вперше в американській історії запроваджував посаду міністра оборони. Крім того, були створені такі структури, як Національна рада безпеки і Центральне розвідувальне управління (ЦРУ).

  Потрібно наголосити, що перші повоєнні роки були позначені зростанням зовнішньополітичної активності США. Так, Дж. Кеннан, радник посольства США у Москві, на початку 1946 року запропонував “доктрину стримування”, яка передбачала захист усього західного світу від можливого поширення ідеології та практики комунізму. Проблемі боротьби із зростанням впливу комунізму в світі була також присвячена “доктрина Трумена”, з якою президент США виступив у березні 1947 року на об’єднаному засіданні обох палат Конгресу США. Важливим показником вагомої ролі США у світі став факт їх особливого впливу при утворенні Північноатлантичного блоку (НАТО) у 1948 році, адже саме військові США посіли ключові посади у керівництві цієї організації. Значно посилилася роль США у світі завдяки реалізації “плану Маршалла”, під час якої, як вже зазначалося, було надано економічну допомогу 17-ти країнам Європи, включаючи й Західну Німеччину, для відновлення господарства, зруйнованого за роки війни. Втім, зростання міжнародного впливу США у добу “холодної війни” сприяло подальшій конфронтації та гонці озброєнь у світі.

Інша країна континенту –Канада, більше була зорієнтована на внутрішні аспекти свого розвитку, вона не мала значних геополітичних амбіцій на зразок США. У політичній системі Канади домінували дві партії поміркованого характеру –Ліберальна й Прогресивно-консервативна. Після закінчення Другої світової війни, користуючись економічним піднесенням в країні, ліберали тричі перемагали на виборах до парламенту (1945, 1949, 1953 рр.) У основі програми лібералів були принципи захисту вільного підприємництва, але із використанням регулюючої функції держави. Головним гаслом Ліберальної партії стала ідея побудови в Канаді нового соціального порядку на засадах концепції “держави загального добробуту”. Уряд лібералів започаткував курс на послаблення політичних зв’язків з Великою Британією і почав активну діяльність в напрямку досягнення повного суверенітету. В 1947 році в країні було ухвалено Закон про канадське громадянство, а також обговорювався проект розробки нового канадського прапора. Крім того, Верховний Суд Канади набув функцію вищої апеляційної інстанції. У 1952 році відбулася знаменна подія, яка зміцнила суверенітет країни –вперше генерал-губернатором Канади став канадець за походженням В. Мессі.

У зовнішній політиці уряди лібералів надавали великого значення американському ринку, були прихильні ідеї вільного торгового обміну із США. Водночас зростала і залежність Канади від ринку США, у низці галузей виробництва, передусім, в автомобільній, американський капітал переважав. Значне зростання імпорту із США вкрай негативно позначилося на зовнішньоторговельному балансі країни.

На парламентських виборах 1957 року перемогу отримала Прогресивно-консервативна партія. В основі її програми знаходилася ідея захисту принципів вільного підприємництва, розвитку економічної, політичної та військової співпраці з провідними країнами Заходу. Ця партія виступала також за обмеження ролі держави в економіці, за скорочення державних видатків.

Важливим кроком на шляху демократизації країни стало ухвалення у 1960 році Білля про права. Втім, у 1960-ті рр. політичне становище в Канаді відзначалося нестабільністю. Почав проявлятися цілий комплекс кризових явищ –у двопартійній системі влади, у сфері міжнародних стосунків, у соціально-економічній, фінансовій галузях. Проте, найбільш гострими для Канади 1960-1970-х рр. були етнічні проблеми. Особливістю цієї країни є наявність 2–ох великих чисельних етнічних груп –англо–канадців і франко –канадців, а також значної кількості етнічних меншин.

Національна проблема в Канаді –це, насамперед, проблема провінції Квебек. Загострення саме національного питання створило загрозу для існування Канади як федеративної держави. Адже франко-канадці Квебека почали претендувати на збільшення своєї ролі у політичному і економічному житті країни. В провінції з’явилися сепаратистські організації, які виступали за відокремлення Квебеку від Канади. У 1968 році була навіть створена Квебекська партія, що об’єднала послідовних прибічників сепарації провінції від Канади. Проблему Квебека намагався вирішити лідер Ліберальної партії П.Трюдо, що став у 1968 році прем’єр-міністром Канади. У програмі Трюдо одне з головних місць відводилося подоланню кризи Федерації. За ініціативою нового премєра у 1969 році канадський парламент ухвалив закон про надання французькій мові статусу другої державної мови на федеральному рівні. Трюдо, прагнучи консолідувати канадців у єдиній державі, намагався втілити у життя ідею існування в країні єдиної нації –канадської. Проти цієї концепції рішуче виступив квебекський парламент, що ухвалив у 1974 році. Закон про єдину державну мову у провінції –французьку.

У подальшому квебекська криза лише загострилася: у 1976 році на виборах у провінції Квебек до влади прийшла партія сепаратистів –Квебекська партія. Нею було поставлено питання про вихід провінції зі складу Канади. Тоді було навіть проведено у Квебеку референдум з цього питання (1980) , в ході якого лише 40% виборців провінції висловилося за надання Квебеку незалежності. Фактично після цього проблема франко- канадського Квебеку залишалася невирішеною.

  1.  Внутрішня та зовнішня політика США 50––х  років.

Соціально –економічний розвиток Канади 1980 –рр.

На президентських виборах 1952 року перемогу здобув кандидат від республіканської партії США, відомий військовий, генерал часів Другої світової війни Д. Ейзенхауер. Крім того, республіканці забезпечили собі більшість у Сенаті й Палаті представників Конгресу США. Формулюючи концепцію свого президентства, Ейзенхауер наголошував на тому, що країна потребує періоду спокою і об’єднання після потрясінь Другої світової війни. В галузі внутрішньої політики він проводив досить поміркований курс. Так, з одного боку, президент не збільшив соціальні програми, які існували у попереднє десятиліття, коли країною керували демократи. Але, з іншого боку, він і не дозволив їх скоротити, як того хотіли багато республіканців.

Однією з найбільш серйозних проблем адміністрації Ейзенхауера залишалася політика “маккартизму”. В 1954 році президент підписав закон “Про контроль над комуністичною діяльністю”. У ньому компартія оголошувалася агентом іноземних держав і звинувачувалась у намірах повалити уряд США. Через це Конгрес залишив компартію поза законом. Під приводом “комуністичної діяльності”були позбавлені основних прав і профспілки. Проте активність сенатора Маккарті набула надто скандальних форм і парламент у грудні 1954 року засудив його поведінку.

У зовнішній політиці уряд Д. Ейзенхауера прагнув забезпечити домінування США в усьому світі, спираючись на економічні важелі й технологічне лідерство. Разом з тим президент наполягав на необхідності скорочення військових видатків і чисельності армії. Для цього потрібно було запропонувати таку військову стратегію, яка відповідала б завданню захисту від можливого нападу СРСР; така стратегія була розроблена і отримала назву “масована відплата”. Сутність її зводилася до того, що керівництво США висловило готовність протистояти комунізму в будь-якій точці земної кулі. На дії СРСР у будь-якому регіоні світу США залишали за собою право відповісти у будь-якому іншому, де вони вважали це найбільш придатним й при цьому будучи готовими, у разі необхідності, застосувати ядерну зброю. Але в цілому в галузі зовнішньої політики Д. Ейзенхауер виявив велику гнучкість, поєднуючи відкриті пропагандистські кроки й таємні операції. З іншого боку, Ейзенхауер активно використовував ЦРУ для таємних підривних операцій проти країн, де у влади знаходилися нелояльні до США уряди. Разом з тим, Ейзенхауер не дозволив втягнути США у якусь нову війну.

На президентських виборах у 1960 році отримав перемогу 43-річний сенатор –демократ від штату Массачусетс Дж. Кеннеді, який випередив республіканця Р. Ніксона. Демократи знову повернулися до Білого дому після 8-річної перерви. Основою діяльності Кеннеді на посаді президента стала концепція “нових рубежів”. ЇЇ цілі у галузі внутрішньої політики полягали у тому, щоб створити Америку, яка стабільно розвивається. Для того, щоб вивести США на провідні позиції у дослідженнях космосу, Кеннеді запропонував програму “Аполлон”, метою якої була висадка американців на Місяць. Мета була досягнута у 1969 році. Загалом, у здійсненні своєї програми адміністрація демократів досягла вражаючих успіхів, адже за часів президентства Дж. Кеннеді ВНП збільшився на 25%.

У галузі зовнішньої політики президент Кеннеді прагнув посилити вплив США на перебіг подій у світі й не допустити експансії комунізму. Водночас, уряд Кеннеді став більш реалістично зважувати власні можливості, чітко усвідомлювати нові економічні й політичні реалії в світі. На початку 1960-х рр.. була ухвалена нова військово-політична концепція, що отримала  назву “стратегії гнучкого реагування”. Вона стала офіційною доктриною НАТО і передбачала можливість ведення як тотальної ядерної війни, так і “обмежених війн”із застосуванням звичайної та ядерної зброї.

Зазначимо, що прихід до влади на Кубі комуністів у 1959 році значно посилив військово-політичне протистояння США і СРСР у Карибському регіоні. Світ опинився на межі ядерної війни. Лише шляхом інтенсивних переговорів та взаємних поступок з боку двох лідерів –Д.Кеннеді та М. Хрущова –вдалося уникнути катастрофи.

Невдовзі багатообіцяюча політична кар’єра Дж. Кеннеді трагічно завершилася. Багато з його реформ, і особливо націоналізація нафтових покладів, заторкнули інтереси представників великого бізнесу. 22 листопада 1963 року під час перебування в м. Даллас (штат Техас) на президента США було здійснено замах, він був смертельно поранений. Згідно з Конституцією США на посаду голови держави вступив віце –президент Л. Джонсон. В роки його президентства (1963 –рр.) була завершена значна частина соціально-економічних програм, запланованих Кеннеді. Але війна у В’єтнамі, що розпочалася у 1964 році, значно збільшила військові видатки, призвела до зростання дефіциту федерального бюджету і суттєво знизила авторитет Л. Джонсона. В 1965-1967 рр. США зосередили у Північному В’єтнамі майже 500-тисячний військовий контингент, проте ескалація військових дій не приносила успіхів –південновєтнамські партизани та війська ДРВ продовжували завдавати американцям відчутних ударів й посилювати опір. Військові дії США в Індокитаї викликали зливу протестів як всередині країни, так і в усьому світі. Влітку 1969 року адміністрація США започаткувала курс на “вєтнамізацію війни”, тобто з цього часу війну мали продовжувати ворогуючі між собою в’єтнамські сторони.

Характеризуючи внутрішнє становище у США у означений період, слід звернути увагу на одну з найгостріших проблем країни, яка своїм корінням йде у глибоке минуле. Йдеться про расову проблему. Незважаючи на проголошене Конституцією рівноправ’я американських громадян, США у 1950-1970-ті рр. залишалися країною расової нерівності, дискримінації. Після ухвалення Конгресом у 1957 і 1960 рр. законів антирасистського характеру, в країні продовжувала здійснюватися політика сегрегації афро-американського населення у школах, на транспорті, у лікарнях та громадських місцях. Тому в 1964-1965 рр. значно активізувалися виступи афро-американців проти проявів расизму. Визначним лідером антирасистського руху став священик –християнин М.Л. Кінг. Протягом 1960-х рр. він організував низку кампаній протесту проти політики сегрегації в США. Кінг активно виступав проти війни у В’єтнамі, оголосив необхідність боротьби із злиденністю. В 1964 році його удостоєно Нобелівської премії миру, але в 1968 році лідер руху за громадянські права афро-американців був вбитий.

Зіткнення американців на расовій основі, війна у В’єтнамі, невдала боротьба із бідністю - все це зумовило поразку Демократичної партії на президентських виборах у листопаді 1968 року. Натомість лідер республіканців Р. Ніксон випередив демократа Г. Хемфрі й був проголошений новим президентом США. З метою оздоровлення економіки Ніксон у 1971 році оголосив про проведення “нової економічної політики”, а згодом президентським декретом в країні було оголошено надзвичайний стан. У зовнішній політиці уряд Ніксона досяг серйозних успіхів. Відбулися позитивні зміни в американо-радянських відносинах, зокрема, важливе значення мав візит президента США у Москву в 1972 році й підписання десяти угод між США і СРСР. Найважливішим серед них став Договір про запобігання ядерної війни. У січні 1973 року було також підписано Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В’єтнамі.

На виборах у листопаді 1972 року Р. Ніксон одержав переконливу перемогу над демократом Дж. Макговерном. Проте проведення виборів і початок другого терміну президентства Ніксона відбувалося на тлі найбільшого у повоєнній історії США політичного скандалу, що отримав назву “Уотергейт”. Під час розслідування порушень законності, що виявилися в ході передвиборчої кампанії, встановили факт зловживання владою високими посадовими особами. Було оприлюднено викриття щодо прямої причетності президента до цих подій. Юридичний комітет Палати представників проголоcив затвердження процедури імпічменту. В цій ситуації, 8 серпня 1974 року, не чекаючи завершення процедури, Ніксон був змушений подати у відставку. Посаду глави держави обійняв віце-президент Дж. Форд. Адміністрація президента Форда під час свого нетривалого (1974 –рр.) перебування у владі не змогла упоратися із проблемами і на виборах у 1976 році він поступився лідеру Демократичної партії. 39-м президентом США у листопаді 1976 року став Дж. Картер.

Цілою епохою стало подальше правління у Білому домі Р. Рейгана. Кандидат-республіканець у день президентських виборів отримав 51 відсоток голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Таким чином, 40-м президентом США став колишній кіноактор і, як з’ясувалося пізніше, дуже успішний політик. Внутрішньополітичний курс нової адміністрації був спрямований на досягнення стабілізації соціально-економічної системи шляхом обмеження або навіть згортання втручання держави в економіку і надання переваги приватному сектору. Програма Рейгана передбачала значне скорочення федеральних видатків, на перший план висувалися завдання раціоналізації виробництва, його структурної та технологічної перебудови. Цей курс отримав назву “рейганоміка”. В соціальній політиці Рейган орієнтувався на середній клас, тобто на більшість американців, намагався активізувати й стимулювати їх економічну дієвість. Рейгану вдалося зупинити економічну кризу, що розпочалася ще за президента Картера. Все це забезпечило Рейгану перемогу на президентських виборах у 1984 році. У той період у США відбувався семирічний підйом економіки (1983 –рр.), обсяг ВНП збільшився на 28 відсотків.

   У зовнішньополітичній сфері адміністрація Р. Рейгана намагалася зміцнити позиції США у світі, розгорнути тотальну боротьбу з комуністичними й іншими тоталітарними режимами. Конфронтація з СРСР на початку 1980-х рр. досягла загрозливих масштабів, почалося розміщення американських ракет на території Великої Британії, ФРН, Італії. Оголосивши Радянський Союз “імперією зла”, президент Рейган проголосив своєю метою подолати його економічно,  зберігаючи шалені темпи у гонці озброєнь. В березні 1981 року Рейган виступив з ідеєю розгортання “Стратегічної оборонної ініціативи”(СОІ) –тривалої програми створення широкомасштабної протиракетної оборони з елементами космічного базування. Програму СОІ іноді асоціювали з початком епохи “зоряних воєн”. У середині 1980-х рр.серйозного резонансу набув скандал щодо справи “Іран –контрас”, у 1983 році американська морська піхота окупувала о. Гренада, де при владі був уряд радянсько-кубинської орієнтації. “Холодна війна”сягнула свого апогею.

Втім, розуміння адміністрацією Рейгана згубності гонки озброєнь змінило ситуацію. Зустрічі на найвищому рівні в Женеві (1985 р.) та Рейк’явіку (1986 р.) продемонстрували можливість глибоких змін в американо –радянських відносинах. У 1987 році у Вашингтоні лідери США і СРСР підписали Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності.

У 1988 році президентом США було обрано республіканця Дж. Буша. Його каденція співпала з видатним явищем світового масштабу –завершенням  “холодної війни”. Під час зустрічей Дж. Буша з М. Горбачовим на Мальті (1989 р.) і у Вашингтоні (1990 р.) позначилася тенденція до початку співпраці між двома країнами. У 1991 році між США і СРСР було підписано Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1).

У листопаді 1992 року перемогу на виборах отримав політичний діяч “нової хвилі”, лідер демократів Б. Клінтон, який випередив діючого президента Дж.Буша. На початку каденції Клінтона в економіці країни позначилася тенденція стабілізації, а наприкінці ХХ ст. вже спостерігалося стале економічне зростання.

Внутрішньополітичний курс Б.Клінтона базувався на центристському підході демократів, незважаючи на їх політичні уподобання. Уряд президента-демократа в цілому залишався вірним традиціям Рузвельта-Кеннеді, що заклали основи системи державного регулювання соціального і економічного життя країни.

У 1996 році Б. Клінтон знову отримав переконливу перемогу на виборах; вона була тоді цілком закономірною, адже президент сприймався більшістю суспільства як саме та людина, яка може забезпечити стабільний розвиток держави.

  1.  Зростання впливу США на міжнародному рівні після розпаду СРСР і країн комуністичного блоку

Демократична партія США, яка змінила після 12-річного перебування у Білому домі республіканців, прийшла до влади вже у нових міжнародних умовах. Так, розпався СРСР, припинив своє існування Варшавський договір, зазнала краху комуністична ідеологія, Сполучені Штати стали безумовним світовим лідером. Новий президент країни Б. Клінтон проголосив своїм завданням “відродження Америки ”й на практиці продемонстрував переваги деідеологізованої політики в епоху формування нового світового порядку.

У 1990-ті рр.,  США були єдиною “наддержавою”. Одна з головних задач адміністрації Клінтона у зовнішній політиці полягала у тому, щоб максимально використати у власних інтересах принципово нову геополітичну ситуацію, яка склалася у світі після завершення “холодної війни”, розпаду СРСР і комуністичного блоку держав.

У 1996 році нова зовнішньополітична стратегія набула форми певної концепції. Під час передвиборчих перегонів Клінтон представив концепцію формування “Трансатлантичного європейсько-американського співтовариства”. В ній була сформульована основа “великої стратегії”США, обргунтовано принципи розширення НАТО, визначено місце і перспективи Євросоюзу для створення нової системи безпеки і співробітництва, конкретизовано нові підходи у розвитку відносин з Росією, Китаєм, Японією тощо.

У листопаді 2000 року у США відбулися чергові президентські вибори. Боротьбу за найвищу посаду у державі вели демократ А.Гор і республіканець Дж. Буш-молодший. За підсумками неодноразового перерахунку голосів виборців, викликаного ситуацією у штаті Флорида, долю президентської посади зміг вирішити лише Верховний Суд США. 43-м президентом країни став Дж. Буш.

У подальшій історії США ключову роль відіграли події 11 вересня 2001 року. Цей день багато у чому змінив весь світ, країну та її громадян. Терористичні акти в Америці вразили громадськість не лише самої країни, а й усієї планети. Захоплені у той день терористами 4 літаки американських авіакомпаній були спрямовані на будівлі Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку та будівлю Міністерства оборони (Пентагон) у Вашингтоні. Завдавши удару по США, ісламські терористи оголосили війну всьому цивілізованому світу. Тоді під уламками будівель лише у Нью-Йорку загинуло понад 3 тис. чол.

Президент Буш в ті трагічні дні оголосив тотальну війну з міжнародним тероризмом. Урядом США були публічно названі терористичні організації й окремі держави, від яких виходила головна загроза всьому цивілізованому людству. Президента США у його намірах вести боротьбу з міжнародним тероризмом підтримали лідери провідних країн світу, в тому числі країн Євросоюзу, Росії, Індії, Китаю, Японії. Невдовзі після “чорного вівторка ”Дж. Буш проголосив основні засади нової військово –політичної доктрини США. 7 жовтня 2001 року Збройні сили США та їх союзників почали міжнародну антитерористичну операцію. Першим став режим руху “Талібан”в Афганістані, який був союзником терористів з організації “Аль-Каїда”на чолі з Усамою бен Ладеном. Саме ця людина вважалася у Вашингтоні організатором і натхненником терактів. За декілька місяців бойових дій Збройні сили міжнародної коаліції на чолі з США розгромили основні підрозділи талібів й місцевих загонів “Аль - Каїди”.

Впродовж 2002-2004 рр. адміністрація США продовжувала вживати заходів із зміцнення безпеки країни. Серед держав, які реально загрожували безпеці США, Буш називав Іран, Ірак, КНДР. У травні 2002 року президент підписав закон про безпеку кордонів і жорстко вимагав  посилення контролю щодо в’їзду громадян, з метою запобігти проникненню в країну терористів. Більш того, у червні 2002 року президент США видав розпорядження про створення Міністерства безпеки з особливими повноваженнями. Його головне завдання –запобігання здійсненню терактів. Це нове міністерство почало виконувати покладені на нього обов’язки 1 січня 2003 року.

В умовах глобалізації нова зовнішньополітична доктрина США спрямована на збереження і зміцнення провідних позицій у світі. Її основу все більшою мірою складають військові й силові методи. Така позиція базується на величезній військовій потужності США. У військово-технічному відношенні вони перевищують усі країни Євросоюзу разом узяті, а військовий бюджет країни в 2003 році склав понад 350 млрд. дол. Тому американці готові вести військові дії у будь-якому регіоні світу, майже без підтримки тих чи інших союзних сил. Крім того, у 2001 році президент Буш ініціював створення системи Національної протиракетної оборони ( НПРО ) , а у грудні 2001 року він заявив про вихід США з Договору про обмеження ПРО, укладеного між США і СРСР ще у 1972 року Дж. Буш назвав угоду з ПРО атавізмом “холодної війни”. В 2002 році президент США підписав також указ про початок розгортання Національної системи протиракетної оборони. НПРО покликана забезпечити захист території США від можливих ядерних ударів з боку тоталітарних режимів й міжнародних терористичних організацій.

Незалежній Україні США завжди надавали особливого значення і місця у здійсненні зовнішньополітичного курсу Сполучених Штатів, враховуючи значний економічний потенціал України, її великий внесок у розвиток сучасної цивілізації. В Україні із розумінням сприймали провідну роль США у світі й прагнули встановити довгострокові, взаємовигідні, рівноправні стосунки з американською державою. Так, у січні 1992 року між Україною і США були встановлені дипломатичні відносини у повному обсязі. Підписання у січні 1994 року президентами України, США і Росії тристоронньої Заяви й Угоди щодо ліквідації ядерної зброї в Україні сприяло політичному покращенню американо-українських відносин.

У травні 1995 року в Україні з державним візитом перебував президент США Б. Клінтон. Це був перший державний візит президента США до суверенної України. Сам факт цього візиту засвідчував нове ставлення США до України як до важливого європейського партнера, покликаного грати важливу роль у майбутній системі безпеки в Європі.

Новий поштовх американо-українському співробітництву надав візит Б.Клінтона в Україну у червні 2000 року. Після зміни адміністрації у Білому домі у січні 2001 року україно-американські стосунки не зазнали принципових змін і продовжували розвиватися в усіх напрямках. Президент Дж. Буш наголошував, що відносини з Україною будуватимуться на самодостатній основі й не будуть залежати від стосунків США з іншими країнами, наприклад з Російською Федерацією. США активно сприяли розвитку відносин з Україною таких структур, як МВФ, Світовий банк, ЕБРР тощо. Уряд сполучених Штатів вітає курс української держави на поглиблення й розширення співпраці з НАТО та Європейським Союзом. Керівництво США стабільно вбачає в Україні свого важливого стратегічного партнера в Європі.

   Особливий підтекст американо-українським зв’язкам надає факт значної кількості українців, що постійно проживають в США або є громадянами цієї країни. Багаточисельна українська діаспора у Сполучених Штатах покладає значні надії на взаємодію двох держав у різних галузях культури, економіки, політики.

Тема 5. СРСР 1945 –рр. Виникнення та розвиток нових незалежних держав на пострадянському просторі

План:

  1.  СРСР у повоєнні часи. Основні принципи зовнішньополітичної доктрини СРСР. Радянський Союз і проблеми безпеки в Європі та світі.
  2.  “Перебудова”  і розпад СРСР. Загострення національних проблем, активізація національних рухів.
  3.  Виникнення та розвиток нових незалежних держав. Україна і країни СНД.

Література

Акт проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 р. К., 1991.

Бураков Ю.В., Кипаренко Г.М., Мовчан С.П., Мороз Ю.М. Всесвітня історія:новітні часи; 1945-1996. –К., 1996.

Бурлацкий Ф.М. Вожди и советники: О Хрущеве, Андропове и не только о них.-М., 1990.

Декларація про державний суверенітет України. –К., 1991.

Історія України: Документи. Матеріали./ Уклад., комент. В.Ю. Короля. –К., 2001.

Конституція України ( Основний закон ). –К., 1996.

Ладиченко Т., Коляда І. Всесвітня історія. Вік ХХ. –К., 1995.

Литвин В., Смолій В., Шпаковатий М. Україна: поступ історії. –К., 2003.

Общеевропейская встреча в верхах, Париж, 19-21 ноября 1990 г.: Документы и материалы. –М., 1991.

Основні поняття: лібералізація, відлига, тоталітарний режим, космополітизм, “культ особи”, командно-адміністративна система, пролетарський інтернаціоналізм, неосталінізм, дисидентський рух, “табір соціалізму”, “перебудова”, політика гласності, багатопартійність, національні рухи, антидержавний путч, референдум, наддержавні утворення, співдружність незалежних держав.

  1.  СРСР у повоєнні часи. Основні принципи зовнішньополітичної доктрини СРСР. Радянський Союз і проблеми безпеки в Європі та світі

     Після переможного завершення Великої Вітчизняної війни (згідно з офіційною радянською концепцією) суспільство і народи СРСР сподівалися на позитивні зміни у внутрішній політиці, зокрема на демократичні зрушення й більшу свободу в різних галузях життєдіяльності. Втім, ці очікування не здійснилося, режим й надалі зберігав свою антидемократичну, тоталітарну сутність. Такий режим все ще потребував постійної підтримки стану недовіри до громадян, підозрілості, пошуку внутрішніх ворогів, аби виключити навіть незначні спроби опору владі. Пошук ворогів й репресії залишалися важливими передумовами для існування тоталітаризму. Так, перша хвиля репресій була спрямована проти військових, що  опинилися у фашистському полоні. Особливе місце у переліку повоєнних репресій посідає “ленінградська справа” –ціла серія справ, сфабрикованих проти низки відомих партійних, радянських, господарських працівників Ленінграду наприкінці 1940-х –на початку 1950-х рр. У 1950-1952 рр. по “ленінградській справі” було репресовано близько 2 тис. керівних працівників різного рівня й членів їх сімей. Але за своєю суттю це була боротьба за владу і вплив в країні між московським та ленінградським  партійними угрупованнями. У січні 1953 року центральна преса повідомляла про розкриття “терористичної групи” лікарів, які обслуговували кремлівське керівництво. Їм висували звинувачення у “зумисному вбивстві” під час лікування ряду вищих керівників. Більшість звинувачених лікарів була за національністю євреями, що спонукало сплеск відвертого антисемітизму в країні. У ці ж роки провадилася кампанія боротьби з так званим “космополітизмом”. Космополітом оголошували будь-яку людину, яка цікавилася західною музикою, літературою, живописом. Заперечуючи західну культуру, головний ідеолог ВКП(б) А.Жданов і його поплічники пропонували народу альтернативу, суть якої полягала у сфальсифікованій переоцінці минулого й наданні пріоритету досягненням російської культури і науки. Репресії 1945-1953 рр. були чітко продуманими акціями, метою яких було зміцнення тоталітарного режиму і його ідеологічної одноманітності. Але, з іншого боку, вони свідчили про агонію сталінізму, який звичайними методами вже не міг утримувати владу в країні.   

5 березня 1953 року помер Й.Сталін, й одразу після цього розпочалася запекла боротьба за лідерство в країні серед найближчих соратників покійного вождя. Після смерті Сталіна реальну владу в країні мали Г.Маленков (керівник держапарату), М.Хрущов (очолив апарат партії), Л.Берія (куратор силових структур). Втім поступово у боротьбі за владу лідерство переходило до більш потужного партократичного угруповання на чолі з М.Хрущовим. Головним його суперником виступав Л.Берія, але наприкінці червня 1953 року він був заарештований прямо на засіданні президії ЦК КПРС. На липневому  пленумі ЦК Берію виключили з партії й зняли з усіх посад як “ворога Комуністичної партії та радянської держави”. У грудні 1953 року його було розстріляно.

    У лютому 1956 року в Москві працював ХХ зїзд КПРС, який відіграв надзвичайну роль у розвитку повоєнного СРСР. Адже саме Компартія була ядром всієї політичної системи, вона стояла над усіма державними структурами. Найбільш важливі питання соціально-економічного й громадсько-політичного життя країни вирішувались винятково у вищих партійних інстанціях. Отже, кульмінацією цього з’їзду стала доповідь Хрущова “Про культ особи і його наслідки”, яка, втім, мала закритий характер. Головні її положення й висновки свідчили про докорінний перегляд партійно-державного курсу після смерті Сталіна. У своєму виступі новий лідер партії вперше оприлюднив чисельні факти зловживань владою з боку Сталіна і його найближчого оточення, фальсифікації низки  судових справ стосовно партійних, військових, наукових кадрів.

У подальшому в СРСР розпочалися процеси так званої ”десталінізації” або часткового коригування тоталітарної системи. Одним з перших проявів такої лібералізації режиму стало масове звільнення і реабілітація незаконно репресованих у 1930-1950-ті рр. На свободу виходили сотні тисяч чоловік, що утримувалися у чисельних таборах і в’язницях. Крім того, нове керівництво країни проголошувало необхідність розвитку колективних засад в управлінні, надання більших прав союзним республікам і місцевим органам влади.

Водночас відбувалися складні процеси у економічній сфері. Командно-адміністративна система вступила у чергову фазу своєї кризи: тривало розбалансування економіки, хронічно відставало сільське господарство, досягнення науки і техніки слабко впроваджувалися у виробництво, гостро стояли різні соціальні проблеми. М.Хрущов, керуючись власними уявленнями про економічну політику, ініціював здійснення ряду реформ. В промисловості, зокрема, ліквідувалися галузеві міністерства, створювалися територіальні органи управління –раднаргоспи. В цілому ж промисловість й надалі розвивалася звичним екстенсивним шляхом. Реформи не  торкалися самої суті адміністративно –командної системи. Деякі зміни в управлінні промисловим комплексом не стосувалися сутності функціонування господарського механізму.

Основний акцент у галузі перетворень у сільському господарстві спрямовувався на освоєння цілинних земель, яке повинно було здійснюватися надшвидкими темпами; загалом передбачалося освоїти близько 26 млн. гектарів землі у Казахстані, Сибіру, Поволжжі. Реформи в сільському господарстві теж мали суперечливий характер. Так, пріоритетним було вирощування кукурудзи й гороху, що призвело до 10-кратного збільшення їх посівів. Спроби ж наздогнати США у виробництві м’яса, молока, масла зазнали краху. Виконуючи нереальне завдання по збільшенню виробництва м’яса у 3,5 рази, було знищено найкраще поголів’я худоби. Незабаром СРСР розпочав великі за обсягом закупівлі м’яса й зерна за кордоном, перш за все, в Канаді .

    Незважаючи на здійснення реформ, загальне становище в країні погіршувалося. Зміни зустрічали значний опір бюрократії, особливо місцевої. На початку 1960-х рр. відбулися масові демонстрації протесту робітників у Кривому Розі, Темиртау, Грозному тощо. В червні 1962 року по демонстрантах у Новочеркаську було відкрито вогонь, загинуло 16 і поранено 40 чол. Втім, у жовтні 1961 року за ініціативою М. Хрущова була ухвалена програма побудови комунізму в СРСР до 1980 року. Це явно свідчило про те, що лідер країни все більше втрачав почуття реальності, ігнорував об’єктивний стан суспільства.

Серйозних змін зазнала у той час і зовнішня політика. Принциповими основами нової зовнішньополітичної доктрини СРСР визначалися такі, як необхідність мирного співіснування держав з різним суспільно –політичним ладом та визнання існування різних шляхів побудови соціалізму з одночасним підтвердженням, у якості основного принципу так званого "пролетарського інтернаціоналізму“.

Потрібно зазначити, що в роки ядерного протистояння СРСР і США  робили перші кроки у напрямку компромісу. В 1958 році були укладені угоди із США про співпрацю в економіці та культурі. В 1959 році відбувся перший в історії візит лідера СРСР до США. Зустріч М. Хрущова з президентом Д.Ейзенхауером мали конструктивний характер. Проте переговори на найвищому рівні не поклали край “ холодній війні ”. Обидві країни і в подальшому прагнули домінувати у світі.

У 1961 році СРСР забезпечив будівництво Берлінської стіни, що вкрай негативно позначилося на міжнародному становищі. А в 1962 році, під час Карибської кризи, світ опинився на межі глобальної війни. Втім, події навколо Куби переконливо довели безперспективність відкритої військової конфронтації між ядерними державами.

 В цей же період посилювалося значення і вплив СРСР на країни Східної Європи. Спроби держав “східного блоку” вийти за рамки дозволеної лібералізації, обмежити вплив радянського керівництва викликали відкрите втручання СРСР у внутрішні справи НДР (1953,1961 рр.), Польщі                    (1959 р.), Угорщини (1956 р.).

Перебіг подій у повоєнному СРСР значно змінився у зв’язку із відстороненням М. Хрущова від влади. Адже 14 жовтня 1964 року на пленумі ЦК КПРС він був звільнений з усіх посад і першим секретарем ЦК обрано Л.Брежнєва. Дещо пізніше головою Ради Міністрів СРСР затверджено О.Косигіна. У перші роки свого перебування на чолі партії Брежнєв намагався здійснювати колективне керівництво, проте особливість партійно –державної системи в СРСР полягала у потребі чітко визначеного одноосібного лідера, яким поступово й став Брежнєв. Та після важкої хвороби ( 1974 р. ) Брежнєв почав втрачати можливість реального управління в країні, ситуація часто не контролювалася Генсеком, а негативні особливості якості радянського лідера виявлялися все з більшою очевидністю. Втім не потрібно вбачати причини “застою” лише у постаті Л. Брежнєва. Тоді деградувала сама суспільно –політична й соціально –економічна система, яка багато у чому й спричинила явище “брежнєвщини”, що стала уособленням аморальності та неефективності тоталітарного режиму.

 Водночас, у 1965 році нове радянське керівництво здійснило спробу проведення економічних реформ. Пріоритет в ініціюванні, розробці та реалізації їх належав голові Ради Міністрів СРСР О.Косигіну. Передбачалося, що реформи радянської моделі економіки позбавлять її недоліків.

 Перші кроки реформ принесли позитивні результати: пожвавилося сільськогосподарське виробництво, збільшилося постачання продовольства у містах, на селі з’явилося більше техніки, швидкими темпами будувалися житло і об’єкти соціально-культурного призначання. Але в той же час зберігалися директивне централізоване планування, регламентація сільськогосподарського виробництва, не працювали економічні стимули, тривало адміністрування і некомпетентне втручання партійних структур у справи колгоспів і радгоспів. Одночасно зростав апарат управління сільським господарством, не справдилися надії на кооперацію й спеціалізацію. В цілому негативні тенденції у розвитку села домінували над спробами покращити становище. У підсумку до початку 1980-х рр. аграрний сектор країни опинився у кризовому стані. Ухвалена у травні 1982 року, продовольча програма стала фарсом, об’єктом народної іронії й сарказму.

У вересні 1965 року були затверджені основні документи, що стосувалися реформування промисловості. В результаті дещо зросла продуктивність праці, збільшилися фонди суспільного споживання, позначилися шляхи вирішення деяких соціальних проблем. Однак, вже у 1970-ті рр. реформи загальмували: уповільнилися темпи економічного росту, весь розвиток господарства йшов екстенсивним шляхом. Крім того, посилювалася централізація і бюрократизація в управлінні промисловістю: до середини 1980-х рр. функціонувало близько 100 союзних і 800 республіканських міністерств і відомств.

Разом з тим, в умовах тодішньої світової економічної кон’юнктури, СРСР отримував величезні прибутки від експорту нафти. Потік “нафтодоларів” дозволяв дещо відтягнути у часі прояв негативних наслідків “соціалістичного господарювання”.

Підсумовуючи розгляд “ косигінських реформ ”, вкажемо на ті ключові чинники, що унеможливили радикальний успіх цих перетворень. Серед них наступні: реформи не заторкнули відносини власності й проводилися суто в межах командно- адміністративної системи (1); економічні реформи не були доповнені політичними, системними реформами, і більш того, проводилися в умовах згортання процесу демократизації (2); реформи здійснювалися партійно –господарським апаратом, сформованим ще у сталінську добу, й на основі адміністративно –командних методів управління (3); важливі завдання економічного розвитку вирішувалися переважно на екстенсивній основі (4); мілітаризація економіки і величезні потреби ВПК в умовах гонки озброєнь відволікали значні ресурси, згубно відбивалися на реформаторській політиці і у підсумку зводили її нанівець (5).

 З початку 1970-х рр. в СРСР стрімкими темпами зростала соціально-економічна й політична криза, яка все більшою мірою набувала системного характеру. Аналізуючи саме політичні процеси від середини 60-х рр., слід відзначити таке. Усунення Хрущова у 1964 році й прихід до влади Брежнєва супроводжувався здійсненням курсу на згортання цілої низки ліберальних заходів. На початку 70-х рр. у політичному курсі партії почали утверджуватися консервативні тенденції. Їх головним різновидом став неосталінізм, який характеризувався зневагою до правових норм, посиленням ідеологічного контролю за ЗМІ, установами освіти і культури, переслідуванням громадян за ідеологічними мотивами, силовими методами у здійсненні керівництва, поширенням подвійної моралі, фальсифікаціями історії країни та ідеалізацією окремих осіб. В цей період фактично відбувалася реабілітація сталінізму –не згадувалися репресії, виправдовувалися методи насильницької колективізації, викривлялися причини невдач у роки “Великої Вітчизняної війни”. Йшло також поступове відновлення образу безгрішного і мудрого “вождя народів”. Вершиною доби застою (1964 –рр.) стало прийняття у 1977 року нової Конституції СРСР. В її статтях були відображені “корінні переваги розвиненого соціалізму над капіталізмом”. Концепція “розвиненого соціалізму” стала ідеологічною основою періоду застою, хоча Л. Брежнєв заявляв, що в СРСР утворилася нова історична спільність людей –“радянський народ”. На практиці ця нова теоретична теза означала придушення розвитку національних культур, ігнорування етнічних особливостей різних народів величезної країни та новий етап русифікації.

 В умовах офіційної пропаганди “ ідеалів комунізму ”сформувався і той прошарок суспільства, що не поділяв ідеологічного монополізму. В середовищі наукової й творчої інтелігенції, віруючих почали виникати групи людей, не згідних з режимом і відкрито критикуючих порушення основних норм демократії й громадянських свобод. Цей неформальний громадянський рух отримав назву - дисидентство.

 У 60-80-ті рр. керівництво СРСР намагалося покращити міжнародне становище країни, подолати ворожнечу між Радянським Союзом і США, іншими країнами Заходу. Адже у епоху ядерної зброї іншої альтернативи просто не існувало. Початок 1970-х рр. був пов’язаний із процесом  “розрядки міжнародної напруженості”. У контексті поглиблення політики розрядки досить успішно вирішувалися проблеми європейської безпеки. Найвищою точкою політики розрядки стала нарада з безпеки й співробітництва в Європі, в якій брали участь керівники 33 європейських країн, включно з СРСР, а також США й Канади. 1 серпня 1975 року Л.Брежнєв від імені СРСР підписав Заключний Акт цієї наради, де декларувалися зобов’язання держав поважати незалежність та суверенітет одна одної; відмовитися від застосування сили при вирішенні спірних питань, дотримуватися прав людини. Проте радянський уряд далеко не завжди дотримувався цих принципів у своїй внутрішній і зовнішній політиці, що зменшувало рівень довіри до СРСР.

У відносинах з країнами Східної Європи уряд СРСР, керуючись доктриною “обмеженого суверенітету” Л.Брежнєва, спрямованої на “захист завоювань соціалізму”, продовжував політику жорсткого диктату і втручання у їх внутрішні справи. Це стосувалося передовсім Чехословаччини, Польщі, Угорщини, в значній мірі –Болгарії, НДР, Румунії.

 Керівництво СРСР продовжувало також куре на зростання свого впливу в країнах “третього світу”. Там політично й фінансово, іноді військово, підтримувалися режими, що  оголосили про свою “соціалістичну орієнтацію” (Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Йємен, Нікарагуа тощо). Ця політика різко загострила всю міжнародну ситуацію, але остаточно зруйнувало політику розрядки - радянське вторгнення у Афганістан (1979 р.). Мотивуючи дану акцію підтримкою “народної революції в ДРА” й необхідністю захисту своїх південних кордонів, вища радянська еліта прийняла рішення щодо військової інтервенції. Введення радянських військ у Афганістан викликало рішучий протест з боку багатьох держав світу, світової демократичної громадськості, визначних діячів політики, культури, спорту. Фактом політичної практики стало те, що дуже вузьке коло радянських лідерів (Л.Брежнєв, А.Громико, Ю.Андропов, Д.Устінов, М.Суслов) ухвалило рішення, що поставило світ на межу глобального конфлікту. Втім, така технологія ухвалення рішень випливала з самої природи тоталітарного режиму, що активно розкладався.

2. ”Перебудова” і розпад СРСР. Загострення національних проблем, активізація національних рухів

   До 1985 року криза у тоталітарній системі стала загальною. Це проявлялося у економічній, політичній, духовній сфері, у життєдіяльності всього радянського суспільства. У березні 1985 року лідером КПРС стає 54-річний член Політбюро ЦК і секретар ЦК КПРС М.Горбачов. На той час ідеї більш глибокої реформації громадсько-політичного й соціально-економічного життя в СРСР стали набувати все більшої актуальності й чіткості. А з приходом до влади М.Горбачова відбулися кардинальні зміни у керівництві партії й країни, без яких було неможливо здійснювати новий політичний курс. З березня 1985 року в історії СРСР розпочався період, який отримав назву "перебудови". За задумом реформаторського крила радянського керівництва (його представляли, передовсім, М.Горбачов, О.Яковлєв, Е.Шеварднадзе) вона мала заторкнути всі сфери життя суспільства: економічну, політичну, ідеологічну, культурну, духовну. Проте мова  не йшла про зміну саме політичного ладу. Прихильники реформ вважали соціалізм цілком життєздатним. Необхідно було, як вважали реформатори, його лише оновити, модифікувати, пристосувати до нових реалій, надати імпульсу для прискореного розвитку. Незважаючи на позитивні наміри, реформаторам не вдалося сформувати і створити чітку концепцію нової політики, що стало однією з причин її краху у майбутньому.

       Перший етап реформ (1985-1986 рр.) розпочався в квітні 1985 року, коли було проголошено курс на прискорення соціально- економічного розвитку СРСР. Цей перший етап перетворень зводився до спроб зберегти існуючу економічну систему за рахунок прискорення соціально-економічного розвитку країни. Але вже до січня 1987 року значна частина керівників й суспільства зрозуміла, що в економіці країни не просто мали місце окремі недоліки, а фактично склався потужний механім гальмування, коріння якого сягали суті самої економічної системи. Головним змістом другого етапу реформи (1987-1989 рр.) стала орієнтація на перехід від командно-адміністративних методів господарювання  на підприємствах до економічних, але при збереженні централізованого управління. Втім, нова реформа, що проводилась під керівництвом уряду, здійснювалася в умовах монополії державної власності в економіці. Поступово у свідомості багатьох людей вкорінювалася думка про необхідність реформування економічної системи в цілому.Третій етап реформ (1989-1990 рр.) був пов'язаний з тим, що все більше економістів доходили висновку про необхідність запровадження економічного плюралізму і, передовсім, законодавчого закріплення права на існування різних форм власності. Найбільш реальним шляхом до швидкого реформування всієї економічної системи в тих умовах був перехід до ринкових відносин. У підсумку була ухвалена програма, запропонована урядом, яка передбачала жорсткий державний контроль у процесі переходу до ринку.

Непослідовність й зволікання у здійсненні реформи призвели до поглиблення економічної кризи й різкого загострення соціальної та громадсько-політичної напруженності вже у 1990 році. Однак, невдачі в економіці змушували перейти до проведення й політичних перетворень. З плином часу ставало зрозумілим, що змусити працювати по-новому систему, яка вичерпала себе, неможливо. Виникала потреба її радикально реформувати, змінити основні принципи її функціонування. Втім, політичні реформи були неможливі без демократизації усієї системи суспільних відносин. 1987 рік став роком суттєвих зрушень в світогляді й настроях людей. Новий лідер М. Горбачов у своєму виступі вперше  висунув ініціативу щодо здійснення “гласності й демократизації”суспільства. Курс  на гласність означав значне пом'якшення цензури у ЗМІ, ліквідацію спецхранів у бібліотеках, публікацію раніше заборонених книг, масовий прокат “ідеологічно небезпечних”кінофільмів тощо. В країні зявилися десятки, згодом сотні незалежних газет та журналів, більш вільним і незаангажованим ставало радіо і телебачення.

Зауважимо, що на початку метою політичної реформи було закріплення керівної ролі КПРС у суспільстві, пожвавлення діяльності Рад, залучення  деяких змін до радянської системи парламентаризму, запровадження принципу поділу влади. В 1988 році запроваджувався новий вищий орган законодавчої влади –З'їзд народних депутатів СРСР і відповідні республіканські з'їзди. Реформуванню підлягала  й виборча система. Вибори депутатів вперше стали проводитися на альтернативній та змагальній основі.

    Перший З’їзд народних депутатів СРСР відкрився у травні 1989 року у Москві. Цілий ряд депутатів, що стояли на демократичних позиціях, утворили свою фракцію на з’їзді й назвали її “міжрегіональною депутатською групою”. Так почала оформлюватися відкрита парламентська опозиція. Вперше було утворено постійно діючий парламент - Верховну Раду СРСР, якому став підзвітний уряд - Рада Міністрів СРСР.Також запроваджувалась посада Президента СРСР (в березні 1990 року ним було обрано М.Горбачова).

Наприкінці 1980-х рр. значно активізувалися національні рухи в СРСР, головною метою яких було: розширення прав народів з набуттям суверенітету й незалежності. У роки перебудови створювалися нові масові національно-патріотичні об’єднання й організації. Серед них, зокрема, такі: “Народний рух України за перебудову”, “Народний фронт Естонії”, “Народний фронт Латвії”, “Саюдіс” у Литві, “Народний фронт Молдови”, тощо.

У листопаді 1988 року Верховна Рада ЕРСР проголосила державний суверенітет Естонії. Ця подія фактично стала початком розпаду СРСР. Протягом 1990 року Україна, Литва, Латвія, РРФСР і деякі інші радянські республіки ухвалили декларації про державний суверенітет.

У той період повсюди проводилися мітинги з вимогою скасування 6-ої статті Конституції СРСР. Й ця стаття була скасована на ІІІ Позачерговому з’їзді народних депутатів (березень 1990 року). Даною постановою фактично завершилася ціла епоха монопольного панування КПРС в країні. На ІІІ-му з’їзді першим (і останнім) Президентом СРСР було обрано М.Горбачова.

Після скасування державно-політичної монополії на владу КПРС в країні почала складатися багатопартійна система. У березні 1990 року Литва першою з союзних республік заявила про свій вихід зі складу Радянського Союзу.

серпня 1991 року на всю країну прозвучало повідомлення ТАРС про створення Державного комітету з надзвичайного стану СРСР (ДКНС). Втім, керівники РРФСР Б.Єльцин, І. Силаєв, Р.Хасбулатов у зверненні “До громадян Росії” заявили, що в країні почався реакційний державний переворот і закликали росіян до загального безстрокового страйку. Заколотників-членів ДКНС –невдовзі заарештували. Спробу державного перевороту було придушено. Після поразки антидемократичного заколоту події набули революційного характеру. Була зупинена діяльність КПРС, оголошено про початок реформи системи КДБ з метою його остаточної ліквідації. В країні швидко утверджувалися нові демократичні принципи. З 23 серпня до 1 вересня 1991 року проголосили свою незалежність Естонія, Латвія, Україна, Молдова, Азербайджан, Узбекистан, Киргизія.

    8 грудня 1991 року у білоруській урядовій резиденції “Віскулі”, що у Біловезькій Пущі, зібралися керівники трьох республік –Білорусії, Росії та України (С.Шушкевич, Б.Єльцин, Л.Кравчук). Ці політичні лідери підписали Акт про припинення існування СРСР, в якому було підкреслено, що “Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування”. Там же уклали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД),  підписану керівниками Росії, України та Білорусії.

    13 грудня 1991 року лідери держав Центральної Азії та Казахстану зібралися у Ашхабаді, щоб обговорити можливість утворення Центральноазійської конфедерації. Але незабаром вони ухвалили рішення про свою участь у СНД. 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулося підписання Декларації одинадцяти держав на підтримку Біловезької угоди про створення СНД.

Після підписання Алма-Атинської декларації перший і останній Президент СРСР М.Горбачов 25 грудня 1991 року виступив по телебаченню із заявою про припинення своєї діяльності на посаді Президента СРСР.

Тема 6. Росія у 1991 –рр. Україна і Російська Федерація

у новітні часи

План:

  1.  Політичний та соціально –економічний розвиток Російської Федерації у 1991 –рр.
  2.  Становлення та розвиток українсько –російських  відносин у новітню добу.

Література

Буряков Ю.В. та ін. Всесвітня історія: новітні часи: 1945 –. –К., 1996.

Поциуш В.А. История России ХХ столетия. –М., 1997.

Пирожков С.И. и др. Украина-Россия: проблемы экономического взаимодействия. –К., 2000.

Україна і Росія в історичній ретроспективі / Кульчицький С, Парахонський Б. –К., 2004.

Кульчицький С.В. Україна і Росія: переваги і небезпеки “особливих відносин”: Роздуми історика. –К., 2004

Национальная идея для России. –М., 2005.

Основні поняття: президентсько-парламентська республіка, Державна Дума, популізм, централізація влади, адміністративна реформа, лібералізація економіки, статус великої держави, ринкові перетворення, геополітична роль.

 

1. Політичний та соціально –економічний розвиток Російської Федерації у 1991 –рр

Російська Федерація є найбільшою за територією державою світу, за кількістю населення посідає шосте місце ( після Китаю, Індії, США, Індонезії та Бразилії ). Вона володіє найбільшими сумарними запасами природних ресурсів, особливо - паливно-енергетичних. Росія входить у першу вісімку розвинутих країн світу за обсягом валового внутрішнього продукту.

Росія є офіційною спадкоємницею колишнього Радянського Союзу –як в частині його активів, так і відносно його міжнародних боргів. Після розпаду СРСР Росія виступила як спадкоємниця СРСР на міжнародній арені, зайняла місце постійного члена ради Безпеки ООН і затвердила за собою статус ядерної держави.

Слід зазначити, що Російська Федерація займає значну частину території Європи та Азії, що відкриває їй можливості відігравати величезну й активну

Росія

Російська Федерація

Територія: 17 075 400 км. кв.

Адміністративний поділ: 49 областей, 6 країв, 10 автономних округів, автономна область, 21 республіка, 2 міста федерального підпорядкування.

Населення: 144, 6 млн. чол.

Національний склад: росіян –%

Прибуток на душу населення: 2 250 дол. США.

                   

 

роль не лише на двох континентах, а й у всьому світі. Отже, Росія займає вигідне геополітичне положення . Сьогодні вона залишається провідною космічною державою, її ракетно-космічний комплекс визначається високим технічним рівнем.

Важливим чинником економічного зростання Російської Федерації становить її людський потенціал. За визначенням іноземних фахівців, рівень освіченості та професійної підготовки російських громадян робить їх спроможними вирішувати будь–які технічні й економічні проблеми. Система підготовки кадрів усіх рівнів відповідає світовим нормам, завдяки чому існує великий попит на них практично у всіх розвинутих країнах світу.

У Росії проживає найбільш велика українська діаспора –майже 10 млн. чоловік, що складає три відсотки від загальної кількості населення країни. Це третя за кількістю нація в Російській Федерації після росіян і татар.(Див.: Украинская диаспора в мире // Сегодня. –. –августа ).

Місце Росії у світі.

Чисельність населення

( млн. чол. )

1. Китай –286, 9

. Індія –049, 7

. США –90, 3

6. Росія 144, 5

ВВП на душу населення

( дол. )

1. Люксембург –230

. Норвегія –030

. Швейцарія –230

…69 Росія  - 3410  

Запаси нафти

( млрд. тон )

1. Саудівська Аравія –, 3

. Іран –, 9

. Ірак –, 5

..7. Росія –, 2

Запаси газу

( трлн. куб. м. )

1. Росія –, 8

. Іран –,

. Катар –, 8

Виробництво сталі

( млн. тон )

1. Китай –, 0

. США –, 0

. Японія –, 1

. Росія –, 1

Золотовалютні резерви

( млрд. дол. )

1. Китай –, 0

. Японія –, 0

3. Тайвань –, 0

. Росія –, 1

Кількість автомобілів на 1000 чол.

1. США - 765

. Люксембург - 686

. Малайзія - 641

…53. Росія - 156

Політичний і соціально–економічний розвиток Росії, зростання її авторитету на міжнародній арені, перш за все тісно пов’язано зі становленням та розвитком російської державності. Як відомо, процес становлення російської державності розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет Росії, яку було прийнято 12 червня 1990 року на Першому З’Їзді народних депутатів РРФСР. Через рік, у червні 1991 року, більшістю голосів президентом республіки обрано Б.Єльцина. Після серпневого путчу 1991 року керівництво країни прийняло рішучі заходи щодо ліквідації структур КПРС та створенню російської державності.

Важливим завданням у сфері державного будівництва стало вирішення питання територіальної цілісності держави. З цією метою було значно підвищено авторитет автономних республік. 31 березня 1992 року підписаний Федеративний договір, який регулював відносини між федеральними органами законодавчої і виконавчої влади та відповідними органами влади суб’єктів Федерації.

Становлення російської державності відбувалося в умовах здійснення радикальних економічних реформ, програма яких була ініційована президентом Б.Єльциним у 1991 році. Вона передбачала введення вільних цін на товари та послуги з січня 1992 року, створення умов для розвитку конкуренції в російській економіці. Проведення жорсткої антимонопольної політики, широкої приватизації сприяло переходу країни до ринкової економіки. Але ці економічні реформи проводилися методом “шокової терапії”, тому супроводжувалися соціально-економічною кризою. В країні посилювалися політична нестабільність та протистояння між виконавчою і законодавчою владою, президентом і парламентом.

Після розпуску у жовтні 1993 року Верховної Ради Російської Федерації, а слідом і всієї системи Рад, президентська сторона запропонувала проект нової Конституції Росії, яка була прийнята в ході проведення Всеросійського референдуму 12 грудня 1993 року. Відповідно до Конституції Російська Федерація проголошувалася президентсько–парламентською республікою.

Глава держави зосереджував у своїх руках всю повноту виконавчої влади. У кінці грудня 1993 року відбулися вибори до Державної Думи –нижню палату нового російського парламенту –Федеральні Збори, які складаються із двох палат –Ради Федерації і Державної Думи.

У квітні 1994 року був підписаний представниками законодавчої та виконавчої влади, суб’єктів Російської Федерації “Договор об общественном согласии”, який значно сприяв розвитку російської державності та внутрішньої політичної стабільності. Хоча негативно впливала на внутрішню стабільність держави чеченська війна,  яка розпочалася у 1994 році.

Слід зазначити, що як і у всіх країн СНД, економічні труднощі та відсутність реальних результатів щодо підвищення життєвого рівня населення Росії призвели в кінці 90-х років до чергової соціально-політичної кризи. Президент Б.Єльцин офіційно оголосив В. Путіна (на той час керівника ФСБ і секретаря Ради безпеки країни)своїм наступником на посаду президента Росії, на початку грудня 1999 року президент Б.Єльцин зробив офіційну заяву про свою добровільну відставку. На президентських виборах у березні 2000 року В.Путіна обрали президентом Російської Федерації. 14 березня 2004 року В. Путін був переобраний президентом Росії на наступний термін.

Важливим напрямком у діяльності президента В. Путіна щодо розвитку російської державності та централізації державної влади стало здійснення адміністративної реформи:

- з метою формування демократичної політичної системи в державі запроваджувалась практика виборів на всіх рівнях голів виконавчої влади, а також органів законодавчої влади;

- у травні 2000 року відповідно до указу президента В. Путіна створено сім федеральних округів –структурних одиниць нового адміністративного поділу Російської Федерації;

- створювалась Державна Рада із голів регіонів Російської  Федерації;

- проголошувалась рішуча боротьба з проявами сепаратизму як головної  загрози цілісності Російської Федерації.

З перших днів свого президентства В. Путін звернув особливу увагу на реформування і зміцнення ВПК та силових структур. Це сприяло зростанню авторитету Росії на міжнародній арені. Особлива роль стала відводитися силовим структурам у боротьбі з тероризмом, який в сучасних умовах представляє реальну загрозу національній безпеці країни.

Якщо говорити про економіку Російської Федерації, необхідно зазначити, що сьогодні на її розвиток значно впливають ряд чинників –це її географічне положення на історичному просторі та особливості історичного розвитку країни. Обидва ці чинники сприяли формуванню ідеї про особливу роль Росії як зв’язуючої ланки між Заходом і Сходом. Ідея особливості Росії як цивілізаційної формації народилася спочатку в середовищі російської інтелігенції,  а згодом перетворилася на ідею російського месіанства. Вона була широко поширена серед інтелігенції ( у М. Карамзіна, С. Соловйова,       В. Ключевського, М. Бердяєва та ін. ). Російські політики сприймали не лише ідею месіанства, але й намагалися впровадити її у життя. Ці історичні фактори мали важливе значення для формування економіки Росії ХІХ –ХХ столітть, їх наслідки значною мірою простежуються й сьогодні: по-перше, наявністю великого багатонаціонального простору Російської імперії, адже з російських столиць виходили найважливіші законодавчі акти як політичного, так і економічного характеру, що мали силу на всій території держави. Російська культура, мова були панівними. По-друге, Росія контролювала природні й людські ресурси на величезному просторі, адже до її складу входило багато держав. По-третє, як велика держава, Росія проводила активну зовнішню політику і вже перед першою світовою війною була п’ятою державою світу за розмірами ВВП, мала досить ефективну фінансову систему. Хоча значну частину економічної могутності Російської імперії обумовлювали її неросійські території, насамперед, Україна та Польща.

У ХХ столітті роль Росії в межах СРСР та на міжнародній арені практично не змінилася. Вона залишалася найбільшою за територією, населенням й економічним потенціалом. Концентрація політичної й економічної влади в Москві мала певні позитивні наслідки і для розвитку економіки Росії (створення великої металургійної бази –Кузбасу; будівництво величезних гідроенергетичних комплексів на Уралі, Сибіру, що увійшли до числа найбільших у світі; експлуатація нафтогазових родовищ у Західному Сибіру; будівництво Байкало–Амурської магістралі та ін .)

Росія стала зосередженням практичних наслідків науково–технічного прогресу на всій території СРСР. У Москві були сконцентровані найважливіші науково–дослідні інститути й лабораторії, зосереджені найталановитіші наукові кадри. Давайте згадаємо, що дали світу російські вчені у ХХ столітті, наукові відкриття яких суттєво змінили світ, перш за все Росію.

Видатні російські вчені ХХ століття

І. Павлов –продовжував розвиток вчення про фізіологію вищої нервової діяльності.;

М. Жуковський, С. Чаплигін, А. Туполєв та ін. –сприяли розвитку авіації, створенню перших надзвукових літаків;

В. Вернадський –розробив цілісне вчення про біосферу;

М. Семенов –розвинув теорію ланцюгових процесів, яка була застосована в ядерній фізиці;

М. Вавілов –здійснював дослідження у галузі генетики рослин;

В. Сукачов, С. Шварц –створили вчення про біогеоценози, екологію популяцій;

Отто Шмідт, І. Папанін –здійснили освоєння Арктики. Перша багатоденна (274 дня) полярна експедиція;

К. Ціолковський –дав теоретичне обґрунтування можливості польотів у космос;

П. Капіца –розробки в галузі низьких температур;

А. Сахаров, І. Тамм та ін. –сформували концепцію термоядерного синтезу, що відкрила світу перспективу отримання дешевої енергії;

О. Фрідман –відкрив модель нестаціонарного розширення Всесвіту;

О. Несміянов, О. Арбузов, Г. Разуваєв –здійснили створення хімії елементоорганічних з’єднань;

І. Курчатов, Д. Блохинцев, М. Доллежаль –у 1954 р. створили першу в світі промислову атомну електростанцію у м. Обнінську;

М. Басов, О. Прохоров –створення квантової електроніки, лазера;

С. Корольов –за його участю у 1957 р. був виведений на орбіту перший у світі штучний супутник землі;. Почалася космічна ера. Ю. Гагарін - перша людина, яка у 1961 р. здійснила політ у космос;

У 1994 році –група інженерів і вчених пробурили Кольську глибинну свердловину ( 12262 м. ) –цей світовий рекорд до цього часу не побитий.

Жорес Алферов –започаткував наукову розробку в галузі фізико–технічних наук.

У цілому кількість лауреатів Нобелівської премії Росії нараховується 21 чоловік. Це сьоме місце  у світі ( 1 –США –; 2. –Великобританія –; 3. Німеччина –. )

Розглядаючи соціально-економічний розвиток Росії, слід підкреслити, що Росія належить до країн з широкогалузевою економікою. За останні роки у ВВП скоротилася частка обробних галузей, в першу чергу машинобудування, натомість значно зросла роль видобувної промисловості, особливо паливно-енергетичної. В сучасних умовах соціально-економічний розвиток Росії характеризують ряд особливостей:

  1.  На початку ХХІ століття Росія вступила в період постійного зростання економіки. В її основі –сприятлива конюктура для російських товарів та сировини ( перш за все нафти і газу ) на світовому ринку, зростання внутрішніх та зарубіжних інвестицій, значне розширення внутрішнього попиту на товари і послуги. Сьогодні в структурі ВВП Росії на сільське господарство припадає 7 відсотків, на промисловість - 34 відсотки і на послуги –відсотків. За період президентства В. Путіна економічні реформи почали здійснюватися більш послідовно, комплексно й узгоджено. Особливо це стосується структурних перетворень в економіці, проведення реформ у податковій, бюджетній системі та ін.

2. Здійснення земельної реформи –один із важливих напрямків структурної перебудови російської економіки. Її головною метою стали формування та розвиток ринку землі. В Росії введена приватна власність на землю, а також прийнято новий Земельний кодекс, що значно сприяє розвитку сільського господарства країни.

  1.  Одним із завдань реформування економіки Росії є створення і зміцнення класу приватних власників. Без цього ринкової економіки не можна побудувати.   
  2.  Сучасний соціально-економічний розвиток Російської Федерації тісно пов’язаний  з подальшим зміцненням зовнішньоекономічних зв’язків з країнами світу. Основними торгівельними партнерами Росії є США, Німеччина, Україна, Білорусь, Італія, Нідерланди, Казахстан.

З метою поліпшення зовнішньоекономічних зв’язків уряд Росії намагається активізувати участь країни в регіональних інтеграційних угрупованнях. Головними напрямками цих зусиль є: розвиток  економічного співробітництва з країнами СНД, налагодження ефективних стосунків з Європейським Союзом, зростання економічних позицій Росії в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Найбільшою є зацікавленість Російської Федерації у розвитку економічних взаємовідносин в межах СНД, перш за все з Україною.

  1.  Становлення та розвиток українсько –російських

відносин у новітню добу

Українсько-російські відносини посідають вагоме місце у системі зовнішньополітичних пріоритетів сучасної Росії. Суть її стратегічних інтересів полягає в тому, що через територію України проходять життєво важливі для Росії транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залізниці), що з’єднують її з Центральною і Західною Європою. Сюди ж варто віднести постійне прагнення правлячої еліти політично домінувати  на пострадянському геополітичному просторі, де Україна є після Росії найпомітнішим суб’єктом. В свою чергу важливість Росії для України пояснюється насамперед імпортом енергоносіїв, усталеними господарськими зв’язками, значним відсотком росіян у складі її населення тощо.

Перші спроби упорядкувати російсько-українські відносини у новітню добу відбулись ще за часів існування СРСР, коли представники українського (“Народна Рада”) та російського (“Демократична Росія”) парламентів підписали “Декларацію”про принципи міждержавних відносин між тодішніми ще радянськими республіками. Цей документ став основою офіційного договору між Росією та Україною, підписаного Б.Єльциним і Л.Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 року.

Проголошення Декларації про державний суверенітет, розпад СРСР і поява незалежних російської та української держав кардинально змінили характер російсько-українських відносин. На дипломатичному рівні стосунки між двома уже пострадянськими країнами було встановлено 14 липня 1992 року. Спочатку вони регулювались згаданим договором від 19 листопада 1990 року. Наслідком цього стало підписання низки угод –на 1 грудня 1995 року між ними було укладено 80 угод, з яких 46 - економічного характеру.

Разом з тим, у російсько-українських відносинах виникло багато гострих суперечностей, зокрема, стосовно Криму та долі Чорноморського флоту, умов постачання в Україну з Росії енергоносіїв, розподілу активів колишнього СРСР.

Існує низка основних об’єктивних чинників, що ускладнюють рівноправне співробітництво України з Росією. Всередині України це: незавершеність формування національної держави, надмірна, незбалансована інтеграція національного господарства у нереформований простір СНД, однобічна залежність від її джерел енергопостачання та окремих видів сировини, недостатня розвиненість почуття національної приналежності й патріотизму серед значної частини населення України, наявність комплексу меншовартості.

Проте найбільшою перешкодою на шляху становлення рівноправних міждержавних взаємин є позиція самої Росії. Перше і, мабуть, найголовніше полягає в тому, що серед населення Росії склалося і панує уявлення про Україну як органічну частину Росії. Слов'янська спорідненість обох народів сприяє посиленню таких уявлень. Занепокоєна збереженням власної цілісності, Росія дещо послабила реінтеграційну політику стосовно колишніх союзних республік. Однак, за умов зміцнення російської державності, стабілізації її внутрішнього становища, на початку ХХ століття це почало відчуватися і пострадянські країни не гарантовані від виявів імперського домінування з її боку. Друга обставина полягає в тому, що після ейфорії, викликаної перемогою (серпень 1991 р.) над путчистами, російські демократи починають усвідомлювати величезні втрати, пов'язані з розвалом СРСР. Найголовніше –Росія втратила статус наддержави. Тепер вона болісно сприймає будь-які коопераційно-інтеграційні формування без її безпосередньої участі, що, зокрема, можна проілюструвати діяльностю організації ГУУАМ, поява якого створює дещо нову ситуацію в інтеграційному процесі на теренах СНД. Незалежність України також позбавила Росію її домінуючого положення на Чорному морі, де Одеса була життєво важливим портом для торгівлі з країнами Середземномор’я і всього світу в цілому. 

В українсько-російських стосунках можна простежити певну еволюцію і поділити їхню новітню історію на чотири періоди: 1) 1991-1997 рр. –становлення відносин після розпаду СРСР до підписання договору: від виникнення непорозумінь і конфронтації до знаходження конструктивних рішень; 2) 1997-2000 рр. –спроба побудови відносин на основі прийнятих договору і угод; 3) 2000-2004 рр. –прагматизація відносин з початком президентства В.Путіна; 4) з 2004 р. –зміна конфігурації відносин з обранням президентом України В.Ющенка.

У системі російсько-українських відносин можна виділити також декілька блоків проблем: політичний, соціально-економічний та гуманітарний. Кожний з них зазнавав змін відповідно до наведеної вище еволюції.

У центрі політичної проблематики знаходиться питання Криму та Чорноморського флоту. Уже на початку 90-х рр. ХХ століття в громадських і політичних колах російського істеблішменту почали піддавати сумніву декрет (19 лютого 1954 р.) і закон (26 квітня 1954 р.) Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області з РРФСР до УРСР, видаючи його не за державне, а партійне рішення. Етнічний склад Криму, де за переписом 1989 року росіяни становили 67%, а українці лише 25,8 % (серед яких майже 48% визнали російську мову рідною) давав їм, неначе, додаткові підстави для подібних небезпечних сентенцій.

Наслідком таких настроїв стали дії російської парламентської комісії з питань закордонних справ та зовнішньоекономічних зв’язків, яка в січні 1992 року у своєму проекті резолюції запропонувала парламенту Росії проголосити рішення 1954 року щодо Криму недійсним. Російський парламент на закритому засіданні 21 травня 1992 року прийняв  відповідне рішення. У липні 1993 року ще одна постанова російського парламенту проголосила утвердження “російського федерального статусу”Севастополя і забезпечення його фінансування з російського бюджету. Міжнародна спільнота негативго оцінила позицію Росії у кримському питанні, кваліфікуючи її як порушення міжнародних норм і угод.

Очевидно, що “кримську карту”російська сторона використовувала у контексті розв’язання проблеми Чорноморського флоту, який включав 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак і 85 гелікоптерів палубної авіації. Це був найменший з усіх флотів СРСР (складаючи майже 10% всього флоту), який на той час стратегічно застарів (проте його вартість складала 80 млрд. дол.).

Низка російсько-українських переговорів з приводу статусу Криму та Чорноморського флоту в Одесі, Дагомисі, Ялті, Москві, Масандрі виявились безрезультатними. Характерною їх тенденцією були постійні поступки української сторони у питанні про Чорноморський флот під тиском проблеми нафтогазового постачання в Україну, яке цілковито контролювала Росія.

Рубіжним у відносинах двох країн стало підписання 30 травня 1997 року Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. Цей документ декларував: забезпечення рівноправного й беззастережного визнання один одного як стратегічного партнера у різних сферах співробітництва; визнання територіальної цілісності України й підтвердження легітимності та непорушності існуючого між Україною та РФ кордону; заперечення використання однїєю державою проти другої сили, в тому числі економічних та інших методів тиску; невтручання у внутрішні справи сторін, дотримання прав людини; гарантію захисту етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин; вирішення питання  Чорноморського Флоту і статус Севастополя; врегулювання проблеми взаєморозрахунків щодо зовнішнього боргу України перед РФ (Україні практично списано зовнішній борг у рахунок оплати за 20-річну оренду військово-морської бази в Севастополі); забезпечення нормалізації торгово-економічних відносин та розв’язання питання гарантованого постачання Україні енергоносіїв.

Проте договір не став досконалим інструментом у розв’язанні кримських протиріч між двома країнами. Так, восени 2003 року спалахнув конфлікт між Україною і Росією у зв’язку з побудовою дамби російською стороною у Керченській протоці від Таманського півострова до українського острова Коса Тузла. Принципова позиція української сторони не дозволила протилежній стороні порушити територіальну цілісність та існуючий кордон.

На думку президента В.Ющенка, висловлену 17 квітня 2005 року, у Москви та Києва є три головні проблеми: Чорноморський флот РФ, питання кордонів та розвиток співробітництва в енергетичній сфері. Під час візиту В.Путіна до Києва у 2005 році, було офіційно оголошено, що головною темою у двосторонніх відносинах має стати врегулювання державного кордону. Проте проблема розмежування Керченської протоки і досі залишається нерозв’язаною. Так само предметом непорозумінь стали на початку 2006 року гідрографічні споруди, зокрема маяки в Криму,  що знаходяться під контролем Чорноморського Флоту, щодо яких Україна оголосила намір повернути у свою власність.

Нерозв’язаною залишається проблема розмежування кордону в Керченській протоці, адже Росія не бажає ділити цю протоку за колишнім внутрішньорадянським кордоном, незважаючи на те, що саме так було поділено з Естонією кордон у Нарвській та Фінській затоках. Росія відмовляється робити це згідно з міжнародним правом, оскільки в цьому випадку втратить контроль над двома третинами протоки.

У соціально-економічній сфері центральне місце посідає енергетична проблема, адже у паливно-енергетичному комплексі Росія відіграє для України домінуючу роль. Вона є головним експортером газу в Україну. Зважаючи на це у червні 2002 року президенти Л.Кучма і В.Путін у Санкт-Петербурзі підписали спільну заяву, в якій доручили урядам двох країн підготувати угоду про стратегічне співробітництво в газовій сфері, а на Кишинівському самміті СНД у жовтні того року таку угоду було підписано. Згодом “Газпром”Росії почав проводити політику підвищення цін за газ для України (і не тільки), оскільки на 2006 рік він став, по суті, монополістом у постачанні цього палива в Україну, адже газ з Туркменії, Казахстану та Узбекистану проходить по території Росії. Цьому сприяло й те, що Росія побудувала альтернативний українському газопровід до Європи через Білорусію (1999).

Також Росія є одним з головних експортерів нафти в Україну. Українські нафтопереробні заводи будувалися для переробки саме російської нафти з метою забезпечення високої ефективності експорту нафтопродуктів до Європи. Їх потужності повністю забезпечували потреби України і практично весь колишній союзний експорт цієї продукції. Ефективність кооперації в даній сфері визнає і російський капітал, який з року в рік нарощує свою присутність в українській нафтопереробній галузі. Російські нафтові компанії стали власниками двох українських нафтопереробних заводів, зокрема, найбільшого в Україні –Лисичанського, активно розширюють мережу автозаправних станцій, що свідчить про їхні довгострокові плани на українському ринку.

Оскільки вся нафта з Узбекистану та Казахстану так само потрапляє через територію Росії, Україна активно здійснює пошук альтернативних шляхів її надходження, зокрема, з Азербайджану, Близького Сходу й Африки.

Обидві країни взаємозалежні і в атомній енергетиці. Російське АТ "Концерн ТВЕЛ" щорічно постачає Україні тепловиділяючі збірні механізми на загальну суму 200-250 млн. дол. США. Власна промисловість задовольняє лише 15 відсотків потреб ядерно-енергетичного комплексу України в обладнанні, матеріалах, приладах, решта поставляється з Росії, країн СНД та Заходу. Водночас 20 відсотків уранової сировини, що надходить до РФ, видобувається в Україні (45 відсотків –у Казахстані, 10 відсотків –в Узбекистані).

Загалом для України Росія є найважливішим партнером в сфері експорту та імпорту товарів широкого споживання та військово-технічного співробітництва. Обсяг торгівлі України товарами й послугами з Росією у 2001 році склав 11,7 млрд. дол. США (майже 1/3 всього зовнішньоторгівельного обігу України).

Активізується на взаємовигідних засадах співробітництво в аерокосмічній галузі, нафтопереробній промисловості, енергетиці, суднобудуванні. Значної динаміки набуває співпраця в металургійному комплексі, хімічній промисловості, транспортному машинобудуванні. Відчутно пожвавився розвиток регіональних зв'язків.

Зокрема, Україна поставляє до Росії залізну руду, марганець, титан, уран. Росія до України –енергоносії, кольорові метали, лісоматеріали, целюлозу. Так, наприклад, у 2004 році до Російської Федерації здійснювались найбільші експортні поставки –,0 відсотків від загального експорту товарів з України (для порівняння –до Німеччини 6,3 відсотків, Туреччини –,5 відсотків, США –,1 відсотків). Провідними статтями експорту до Росії є українська машинобудівна продукція (близько третини), чорні та кольорові метали (понад чверть), продовольчі товари (близько п’ятої частини).

Найбільші надходження імпорту в Україну також з Росії –,2 відсотків (з Німеччини –,3 відсотків, Туркменистану –,4 відсотків, Польщі –,4 відсотків). У російському імпорті на початку ХХІ століття, як і раніше, переважають мінеральні продукти (нафта, газ, паливо), які складають дві третини його обсягу. Другою за вартістю статтею є машинобудівна продукція (15 відсотків), близько половини від якої складає обладнання для атомних станцій і ще понад чверть –засоби наземного транспорту.

Отже, простежується залежність і вигідність взаємин обох економік. Більш того, нині структура поставок до Росії з України залишається дуже привабливою, оскільки країни Євросоюзу, Близького Сходу, США споживають, в основному, українську сировину і напівфабрикати, а Росія –переважно продукцію українських несировинних галузей. Але з боку Росії в економічній сфері трапляються рецидиви політичних впливів. Так, у січні 2006 року було заборонено ввезення до Росії з України всіх видів продукції тваринництва (м'яса, м'ясних виробів, яєць, риби, молока, сирів, вершкового масла, консервів). Хоча причиною було оголошено “численні порушення російського ветеринарного законодавства”, розглядати це можна як привід, а причина –спроба економічної дестабілізації в Україні. Оскільки від таких заходів постраждав не тільки український виробник, а й російський споживач, то зусиллями обох сторін восени 2006 року відновлено попередні відносини у цій галузі.

У гуманітарній сфері є також  досягнення і гострі точки дотику. Важливу роль у розвитку багатосторонніх відносин між двома державами відіграло проведення “Року України” в Росії (2002 р.) та “Року Росії” в Україні (2003 р.).

Відомо, що в ході президентських виборів в Україні у 2004 році президент В.Путін відкрито підтримував кандидата від Партії регіонів В.Якуновича. Незважаючи на це новообраний президент В.Ющенко здійснив свій перший зарубіжний візит до Москви, підкреслюючи важливість розвитку відносин з Росією.

Статус російської мови є одним з питань внутрішнього життя України, яке привертає прискіпливу увагу російських політиків. На думку деяких російських політиків та експертів, стан російської мови є катастрофічним внаслідок політики дискримінації російськомовної культури в українському публічному соціальному просторі. За оцінкою частини українських експертів катастрофа виникає через діаметрально протилежні причини  через хибну політику дискримінації української мови. 

Серед проблем в українсько-російських відносинах можна назвати і  перекладання російського керівництва на Україну всього клопоту та величезних видатків щодо повернення до Криму кримських татар, яких було примусово вислано сталінським керівництвом у 1944 році.

Отже, на сучасному етапі обидві країни зазнають змін як політичного, так і економічного характеру, що не може не впливати на  їхні відносини. Але українсько-російські відносини назавжди залишатимуться такими, що матимуть велике значення, особливо в контексті конструктивного добросусідства для кожної з держав. Це підтверджується документами українсько-російських відносин. Є понад 200 міжвідомчих угод, які необхідно виконувати і Україні, і Росії.

Тема 7. Країни Азії та Африки. Країни Латинської Америки

План

1.Розпад колоніальної системи, створення та розвиток незалежних держав афро-азіатського та латиноамериканського континентів.

.Особливості розвитку країн Південно –Східної Азії. Відносини України з державами Азії та Африки.

.Розвиток латиноамериканських країн у новітні часи. Україна у відносинах з державами Латинської Америки.

Література

Ладиченко Т., Коляда І. Всесвітня історія. Вік ХХ. –К., 1995.

Новейшая история стран Европы и Америки. ХХ век. 1945 –. В. 3 –х ч. \ Под ред. А. Родригеса и М. Пономарёва. –М., 2001. –Ч.2.

Новітня історія України: 1900 –рр./ Слісаренко А., Гусєв В., Дрожин В. та ін. –К., 2000.

Українська РСР на міжнародній арені. Зб. документів і матеріалів. 1944 –рр.; 1962 –рр.; 1971 –рр; 1976 –рр. К., 1963, 1977, 1981, 1984.

Україна на міжнародній арені. Зб. документів і матеріалів. 1991 –. В 2 –х кн., –К., 1998.

Барач Д. Ден Сяопин / Пер.с. вент. В.С. Иванова. –М.: Международные отношения, 1989. –с.

Бергер П.Л. Східно-Азійський капіталізм // Капіталістична революція: Пятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи /Пер. з англ. С.О. Макеєв, І.П. Дзюб, І.О. Кресіна; передм. В.К. Черняка.- К.: Вища школа, 1995.- С. 147-176

Васильев Л.С. История Востока: В 2т. Учебник для студентов вузов.- М. : Высшая школа, 1998.- Т. 2. 

Декларація –заява Федерації за демократичний Китай // Невичерпність демократіїї: Видатні діячі минулого і сучасності про вільне демократичне суспільство і права людини /Упоряд. О.І. Терех, Я.Г. Оксюта.- К.: Укр. письменник, 1994.- С. 159-160

Жданов Н.В., Игнатенко А.А. Ислам на пороге ХХІ веке. –М.: Политиздат, 1989 – 352 с.

Сигемицу М. Подписание Акта о капитуляции// От Мюнхена до Токийского залива: Взгляд с Запада на трагические страницы истории Второй мировой войны: Перевод/сост. Е.Я. Трояновская.- М.: Политиздат, 1992. –с.

Шергін С.О. Азіатсько–тихоокеанський регіон: исторія та сучасність. Навч. посібник. –К.: Вища школа, 1993.- 91 с.

Основні поняття: деколонізація, неоколоніалізм, західна модель розвитку, капіталістичний шлях, “третій світ”, модернізація, парламентська монархія, японське “економічне диво”, “культурна революція”, “соціалістична ринкова економіка”.

  1.  Розпад колоніальної системи, створення та розвиток незалежних держав афро-азіатського та латиноамериканського континентів

  Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. У ХХ ст. колоніалізм в основному вже вичерпав себе. По-перше, економічно європейським державам, насамперед Великій Британії, стало зрозумілим, що набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств, оскільки тут була велика кількість дешевої робочої сили, джерел сировини та енергоносіїв. Окрім того, не існувало необхідності витрачати великі кошти на охорону навколишнього середовища, як у країнах Європи.

У колоніальних країнах було закладено основи гірничодобувної промисловості, запрацювала система постачання сировини в Європу в обмін на промислові товари та сформувалася місцева буржуазія, що могла контролювати цю діяльність за участю й під керівництвом європейського капіталу. Друга причина - політична. Зміни в політичному устрої країн Західної Європи, рух до демократії виявилися несумісними з існуванням колоній, які були фактично відірвані від суспільства. Отже, європейським країнам стало невигідно утримувати колонії. Водночас у самих країнах Азії та Африки виникли умови для посилення національно-визвольного руху. Серед чинників, що сприяли цьому, слід назвати прагнення національної буржуазії посісти панівне становище у своїх країнах, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу, створення нових партій та організацій.

Процес деколонізації, тобто ліквідація колоніального володарювання й надання політичної незалежності народам, розтягнувся на декілька десятиріч. В основному його поділяють на три етапи.

-й етап (1945-1955 рр.) розпочався революціями у В’єтнамі та Індонезії. Їхні колишні метрополії –Франція та Голландія, відновивши власну державність після німецької окупації, спробували повернути панування над цими країнами, але в багатолітній кровопролитній війні зазнали поразки. Лаос, який в жовтні 1945 року оголосив незалежність, був знов окупований Францією і виборав свободу лише в 1954 році разом із Камбоджею.

Інакше повелися англійці зі своїми колоніями в Азії, які вимагали незалежності. Лейбористський уряд підтримав національні сили залежних країн, передавши в їхні руки всю повноту влади. У 1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та Пакистані, 1948 року –у Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Так протягом першого етапу деколонізації з’явилося 15 суверенних держав із населенням 1,2 млрд. чол.

-й етап (середина 50 –кінець 60-х рр.) був більш організованим і планомірним у питаннях про надання незалежності колоніям. Велика Британія вчасно подбала про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів, аби не допустити хаосу в нових державах і зберегти в них свій вплив. Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт із національно-визвольними рухами. У той період незалежність дістали 7 країн Азії, 37 –Північної та Екваторіальної Африки.

Особливе значення мав 1960 рік, коли Генеральна Асамблея ООН з ініціативи СРСР прийняла Декларацію про надання незалежності колишнім колоніальним країнам. Цей рік було визнано „роком Африки”, коли одразу 17 країн стали незалежними. Тільки у випадку з Алжиром Франція використала всі сили й засоби, щоб перешкодити незалежності. Протягом 1954-1962 рр. вона вела колоніальну війну, яка була пов’язана з більшою інтегрованістю двох економік, а також з відкритими в Алжирі родовищами нафти. Лише в 1962 році завдяки підтримці світової громадськості та ООН Алжир став незалежним.

На 3-му етапі, що розпочався в першій половині 70-х рр.. ХІХ століття, було ліквідовано залишки колись могутніх колоніальних імперій. У 1975 році впала остання з них –португальська, надавши незалежність Анголі, Мозамбіку, Сан-Томе і Принсіпі. До середини 90-х рр. одинадцять країн Південної Африки набули державного статусу. Зазначимо, що більшість африканських країн зберегли тісні зв’язки з метрополіями. Багато з них входять до Британської та Французької співдружності націй. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці нового уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи, зумовив надання в 1990 році незалежності Намібії –останній колонії в Африці.

  1.  Особливості розвитку країн Південно-Східної Азії. Відносини України з державами Азії та Африки

  Перед народами молодих країн, що звільнилися, постали завдання становлення і зміцнення їхньої політичної незалежності, завоювання економічної самостійності, проведення соціальних реформ, розвитку освіти і культури. Вирішення цих завдань супроводжувалося гострим протиборством між різними політичними силами.

Велика група країн ( Індія, Пакистан, Філіппіни, Кенія, Марокко, Туніс та ін.) обрала цінності ринкового плюралізму, зміцнення зв’язків із західними країнами. Практика засвідчила, що чим більше заохочувалося приватне підприємництво, тим скоріше ліквідовувалася феодальна спадщина, зміцнювалися конституційні основи держави, переборювалися труднощі становлення суверенітету.

Низка країн Азії та Африки, зазнаючи постійний тиск з боку СРСР, що прагнув розширити свій геополітичний вплив, змушена була обрати „соціалістичну орієнтацію”. Серед них –Ангола, Алжир, Гвінея-Бісау, Ефіопія, Мозамбік, Народно-Демократична Республіка Йємен та ін. Для цієї групи характерна наявність державного сектора, централізованого регулювання економіки, насильницького кооперування, створення авторитарних політичних структур із суттєвим обмеженням громадських свобод, орієнтація на східний блок. Слід зазначити, що на зламі 80-90-х рр. вони ступили на шлях економічної та політичної лібералізації, офіційно відмовилися від ідеології марксизму-ленінізму.

У перші роки незалежності більшість країн Сходу переживали значні економічні труднощі, пов’язані як із слабкістю національних економік, зорієнтованих на видобуток сировини та виробництво напівфабрикатів, демографічним бумом, нерозвиненістю інфраструктури, так і з нерівноправним  міжнародним розподілом праці.

Незважаючи на всі ці проблеми, більшість країн Азії та деякі країни Африки, у другій половині ХХ століття перетворилися з переважно аграрних на аграрно-індустріальні, а деякі навіть стали передовими індустріальними державами.

Феноменом трьох останніх десятиріч став вихід на передові позиції у світовій економіці нових індустріальних країн Сходу, які відіграють дедалі більшу роль в економічних процесах сучасності.

У 70-90-ті роки в повний голос заявили про себе на світовій арені країни Південно-Східної Азії –Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, згодом –Таїланд, Малайзія, Індонезія, Філіппіни. Незважаючи на різний політичний статус і особливості внутрішньополітичного становища в кожній з них, країни цього регіону досягли успіхів у економічному розвитку. Основу їх складали ринкові реформи, відкрита економіка, пріоритет інформатики, освіти, наукомістких галузей виробництва, певний протекціонізм США та Японії, велика частка державного регулювання, орієнтація на кон’юнктуру світового ринку, пошук нових ринків збуту. Швидким темпам  розвитку сприяли інвестиції капіталу, а також працьовитість, дисциплінованість, ощадливість населення.

Темпи економічного зростання Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу і Сінгапуру, яких іще називають „азійськими драконами”, у 70-80-ті роки були чи не найвищими у світі й становили в середньому близько 8-10% на рік. Це дозволило їм стати передовими державами.

Сучасна Південна Корея може слугувати моделлю для багатьох країн, що розвиваються. Декілька десятиріч тому вона знаходилась серед останніх. Тепер її економіка вийшла на одинадцяте місце у світі. Конкурентоспроможність південнокорейських товарів пояснюється не лише якістю, а й нижчою вартістю та високою продуктивністю праці.

Значні темпи економічного розвитку, величезний потенціал Південної Кореї зайшли в суперечність із авторитарним режимом управління. Сильна авторитарна влада тут декілька років тому була послаблена внаслідок енергійного протесту населення, особливо –бунтівного студентства. Це відіграло певну роль у вимушеному переході влади до демократичних форм правління. Визнання ролі опозиції та введення багатопартійної системи сприяли помітній зміні в політичній структурі, формуванню громадянського суспільства. Політичні перетворення, не зважаючи на фінансову кризу середини 90-х років, ще більше піднесли можливості корейської економіки.

За останні десятиріччя Сінгапур також досяг вражаючих успіхів у економіці. Він перетворився на виробника високотехнологічних товарів, зокрема, комп’ютерних систем, став центром нафтохімічної та фармацевтичної промисловості. За обсягом перегонки нафти Сінгапур посідає третє місце у світі. Країна є одним із найбільш світових кредиторів. Із населенням близько 3 млн. осіб Сінгапур має резерви іноземної валюти -  близько 60 млрд. доларів США. Важливою частиною економіки є зовнішня торгівля. Великі прибутки дає іноземний туризм ( до 5 млн. туристів на рік ). Сінгапур –один із найбільших портів у світі. Сінгапурці ( переважно китайці ) вважають свою країну центром нового світу, столицею регіону планети, що найбільш динамічно розвивається.

Ще одним „ азійським драконом ” є Гонконг. Незважаючи на відсутність природних багатств і обмеженість території, Гонконг протягом останніх десятиріч розвивається дуже динамічно. За обсягом товарообігу він посідав восьме місце у світі, одразу ж після „ сімки ” розвинених країн. Після Нью –Йорка і Лондона Гонконг є третім у світі фінансовим центром. Гонконгівські банки і страхові компанії відіграють у регіоні провідну роль. У 1984 році між Великою Британією і Китаєм було підписано угоду про повернення цієї території КНР. Після завершення дії угоди з 1 липня 1997 року колишнє британське володіння набуло в рамках КНР особливого статусу, високого ступеня автономії та зберегло існуючу там соціально-економічну систему протягом наступних 50 років.

Такі ж швидкі темпи економічного розвитку демонструє Тайвань. На початку 90-х рр.. прибуток на душу населення на Тайвані був принаймні в 10 разів вищий, ніж у КНР.

Таїланд, Малайзія, Індонезія й Філіппіни, а в останні роки і В’єтнам являють собою щось на зразок другого ешелону країн, що активно розвиваються в напрямку ринкових реформ з орієнтацією на японську модель і досягли при цьому помітних результатів.

3. Розвиток латиноамериканських країн у новітні часи. Україна у відносинах з державами Латинської Америки

У роки Другої світової війни більшість держав Латинської Америки приєдналася до антигітлерівської коаліції. Внаслідок зростання попиту на сільськогосподарські товари і промислову сировину на світовому ринку економіка латиноамериканських країн у період війни помітно пожвавилася. Розвивалися нафтопереробна, текстильна, цукрова, харчова галузі промисловості, шкіряне виробництво; споруджувалися електростанції; зростало цементне виробництво.

Після закінчення війни економічна ситуація ускладнилася. Маючи гостру потребу в промисловому устаткуванні та машинах, країни Латинської Америки витрачали величезні суми на імпорт. За цих умов виникла ідея створення власного машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення потреб економічного розвитку. Для впровадження цієї ідеї в життя здійснювалося одержавлення значної частини економіки через викуп або пряму націоналізацію приватних підприємств, а також зростало будівництво підприємств державного сектора.

Особливо інтенсивно цей процес відбувався в Чілі, Аргентині, Мексиці, Бразилії. Приклад тому –президентство Хуана –Домінго Перона в Аргентині (1946 –). Він провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами. За період його правління в Аргентині було створено перший у Латинський Америці реактивний літак, але під тиском США, виробництво його припинили.

У Бразилії в 1950 році повернувся до влади Жетуліо Варгас, який відновив свою політику 30-х років, але вже без спроб копіювання фашистських держав. Наступний президент (із 1955 року) Жуселіно Кубічек продовжив розвиток національних галузей промисловості, що дало можливість Бразилії вже на початку 60-х років наполовину забезпечити країну власними промисловими товарами.

У Мексиці індустріалізація відбувалася, в основному, за рахунок розвитку державного сектора, тривала аграрна реформа.

США в період 40-60-х років були занепокоєні лише одним: запобігання проникнення СРСР до країн Латинської Америки. Для здійснення цього США робили ставку на посилення військового потенціалу і на військово –політичне співробітництво з цими країнами. На той час було укладено угоду про колективну безпеку (1948 р.), створено Організацію американських держав (1948 р.). Американці переозброїли місцеві армії та сформували нову воєнну еліту, яка пройшла підготовку у США.

У 50-60-ті роки розпочався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення індустріалізації було вичерпано. Державний бюджет через силу підтримував розбухлий державний сектор економіки. Дефіцит державного бюджету був спричинений також здійсненням амбіційних проектів. Наприклад, 1957 року у Бразилії розпочалося будівництво нової столиці в центрі країни –подалі від перенаселеного Ріо-де-Жанейро. Це було сучасне місто, збудоване за проектом всесвітньо відомого архітектора Оскара Німейєра на невпорядкованій території. Воно отримало назву Бразиліа. Нова столиця мала стати символом майбутнього розквіту країни. Мексика домоглася права проведення у своїй столиці Мехіко Олімпійських ігор у 1968 році, що спричинило значну реконструкцію багатомільйонного міста. Ці амбіційні проекти призвели до інфляції (у Бразилії національна грошова одиниця –крузейро за період із 1961 до 1964 року була знецінена у п’ять разів) і зростання соціальної напруженості в суспільстві. Вихід із цього становища шукали в установленні диктаторських режимів.

У 60-ті роки військові перевороти сталися в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Бразилії. Ліві сили прийшли до влади на Кубі, в Чілі та Нікарагуа. Так, на Кубі боротьбу проти військово-політичної диктатури американського ставленика Батисти розпочали молоді революціонери на чолі з Фіделем Кастро, які організували напад на казарму Монкада 26 липня 1953 року. А 2 грудня 1956 року на шхуні „Гранма” невеликий озброєний загін під керівництвом Кастро висадився на узбережжя Куби у провінції Орєнте. Озброєну боротьбу проти режиму Батисти Кастро продовжував до 1 січня 1959 року –дати повалення диктатури. 1 січня 1959 року революція перемогла, а Ф. Кастро став прем’єр-міністром Куби.

Своє завдання як голова уряду Ф. Кастро вбачав у зміцненні незалежності Куби від США. Не дивлячись на опір з боку США, він націоналізував усю американську власність і пішов на зближення з СРСР, що сприяло швидкому перетворенню Ф. Кастро на прибічника комунізму, а Куби –на типову тоталітарну соціалістичну країну. Хоча збереглася традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але тепер не від США, а від СРСР і країн Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Проте, це не вирішило основних економічних, соціальних і політичних проблем. США, зі свого боку, під впливом кубинської революції змінили своє ставлення до країн Латинської Америки.

Прийнята на сесії ОАД в Пунта-дель-Есте (серпень 1961 року, Уругвай ) програма „Союзу заради прогресу” містила програму, за якою США надавали цим країнам позики на суму 20 млрд. доларів строком на 10 років. Зокрема, передбачалися щорічне збільшення валового національного доходу на душу населення на 3,6 відсотка, здійснення аграрної реформи, ліквідація неграмотності до 1970 року і т. ін.

Заходи, передбачені програмою „Союз заради прогресу”, сприяли прискоренню темпів економічного розвитку. У цілому за період з 1950 до 1975 року внутрішній національний продукт країн Латинської Америки зріс у 4 рази. Регіон з аграрного, сировинного перетворився на аграрно-індустріальний.

Паралельно з реформуванням економіки в 70-80-ті роки у Латинський Америці розгорталася боротьба за політичні реформи, за демократичний розвиток. Повсюдно відмовлялися від військових путчів як засобу досягнення політичних цілей. Час військових диктатур минув.

Характерна в цьому аспекті ситуація в Чілі.

Перемога на президентських виборах 1970 року в Чілі кандидата лівої коаліції „Фронт національного визволення” Сальвадора Альєнде, який негайно перейшов до радикальних перетворень –націоналізації головних галузей промисловості, здійснення аграрної реформи, - обернулася соціально –економічною кризою (падінням виробництва, інфляцією тощо). Скориставшись цим, генерал Августо Піночет вчинив 1973 року державний переворот і встановив у країні диктатуру. С. Альєнде загинув під час захисту президентського палацу.

За часів правління Піночета чілійська економіка розвивалася успішно завдяки скасуванню тарифних бар’єрів іноземним інвестиціям, використанню новітніх технологій. Проте відкритий, ринковий варіант розвитку економіки й жорстока політична диктатура довго співіснувати не могли. У 1980 році Піночет увів конституцію, яка відновила інститути демократії, але вибори до конгресу і вибори президента відкладалися до 1989 року. На виборах 1989 року перемогу здобув лідер християнсько –демократичної партії П. Ейлвін. 11 березня 1990 року Піночет передав йому владу.

Протягом 80-90-х років авторитарні режими було повалено в 13 країнах регіону. Перехід від диктатури до демократії відбувався в більшості країн мирним способом. У Гренаді (1983) і Панамі (1989) мало місце воєнне втручання США. У Нікарагуа й Сальвадорі тривалий час продовжувалася громадянська війна. У Нікарагуа у липні 1979 року внаслідок партизанської війни до влади прийшов Фронт національного визволення імені Сандіно, що скинув найбільш одіозну в Латинській Америці диктатуру Самоси, який правив країною понад 30 років. Сандіністи розпочали в країні соціалістичні експерименти, проти яких виступили як колишні сомосівці, так і демократичні організації. Тривала громадянська війна завершилася 1990 року проведенням вільних виборів. Президентом Нікарагуа було обрано Віолету Чаморро, міністром оборони став лідер сандіністів Даніель Ортега.

На той час у Латинській Америці залишалася лише одна країна з диктаторським режимом –Куба. Після розвалу СРСР комуністичний режим опинився в дуже тяжкому становищі, але Ф. Кастро утримує владу в країні.

В останні роки ХХ століття у більшості країн визначився поворот до роздержавлення і приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки, до демократії та ринку, почався відхід від системи протекціонізму; країни регіону почали активно інтегруватись у світове господарство. В економіку залучаються американські, японські, німецькі, французькі, британські інвестиції. Іноземний капітал проникає в нові галузі: електротехніку, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. У 1995 році американський президент Б. Клінтон на нараді лідерів Західної півкулі запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної Землі. Ці плани почали втілюватися в життя. На зустрічі керівників урядів американських країн у квітні 2001 року було прийнято рішення, яке втілило в життя ідею заснування загальноамериканського спільного ринку.

                                       Українці в країнах регіону

Переважна більшість українців, що проживають у Латинській Америці, зосереджена в Аргентині та Бразилії.

В Аргентині історія українського поселення розпочалася в 1897 році, коли сюди на постійне проживання прибула перша невелика група українських емігрантів. Українці прибували до Аргентини протягом 50 років. Українські громади селилися в 43 місцевостях майже  усіх провінцій країни. Із 250 тис. осіб українського походження близько 100 тис. були жителями столиці й провінції Буенос –Айрес. Майже 55 тис.чоловік  мешкають у провінції Чако і 10 тис. –у провінції Мендоса.

В Аргентині існує чимало українських громадських організацій. Це –„Просвіта”, „Відродження”, „Український національний клуб”, „Січ”. У 1947 році було скликано І –й конгрес українців в Аргентині, на якому створено Українську центральну репрезентацію ( УЦР ).

Аргентина однією з перших у світі й першою в Латинській Америці визнала незалежність України ( 5 грудня 1991 р. ). Українська громада активно виступає за розвиток торговельно –економічного співробітництва між двома країнами. З цією метою на початку 1992 року було засновано Аргентино –українську торговельну палату, яка об’єднала 50 підприємців.

У Бразилії мешкає понад 200 тис. етнічних українців. Більшість із них зосереджена в південному штаті Парана, що межує з аргентинською провінцією Місьйонес, де також живе багато українців. Існують просвітницькі товариства, найбільшим з яких є хліборобсько-просвітницька спілка в Парані. Наукову і видавничу діяльність здійснює україно-бразильський центр українознавства.

Тема 8. Глобальні тенденції розвитку сучасного світу

План

1.  Виникнення та розвиток глобалізаційних процесів у сучасному світі.

2. Глобалізація та проблеми  збереження державного суверенітету.

3.  Участь України у вирішенні глобальних проблем сучасності.

Література

 Арутюнов В.Х., Свінціцький В.М.  Філософія глобальних проблем сучасності: Навч. посіб. –К., 2003.

Білоус О.Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. –К., 1998.

Білоус О.Г. Глобалістика. Науковий глосарій і бібліографія. –К., 2000

Глобалізація і безпека розвитку. –К., 2001.

Макаренко Є.А. Європейська інформаційна політика.- К., 2000.

Перепелиця Г. Залучення України до миротворчості регіональних і субрегіональних організацій. –К., 2002.

Політична історія України ХХ століття. У 6 –ти т./ Ред- кол.: І.Ф. Курас та ін. –К., 2003.

Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. –К., 1999.

Скаленко А.К. Глобальные резервы роста. –К., 2002.

Основні поняття: глобалізація, глобалізаційні процеси, антиглобалістський рух, глобальні ресурси, політична глобалізація, економічна глобалізація, глобальні проблеми сучасності, міжнародний тероризм.

  1.  Виникнення та розвиток глобалізаційних процесів у сучасному світі

Сьогодні  ми розглянемо проблеми розвитку сучасного світу, які прийнято називати глобальними. Відомо, що наприкінці ХХ –початку ХХІ століття новий виклик  постав перед людством нашої планети: виклик глобалізації, процесу, який дедалі сильніше впливає на політичний  та соціально -економічний розвиток світу, вторгається у всі сфери державного життя, змінює традиційні уявлення про прояв національної держави, підносить одні країни на вершини багатства й могутності та кидає інші у прірву злиднів й відставання. Хоча  глобалізаційний процес удосконалює національні економіки, формує нову психологію мільйонів людей планети.

На зламі тисячоліть спостерігаються глобальні зміни у всіх сферах людського суспільства-політиці , економіці, виробництві, фінансах, торгівлі, інформації, культурі, комунікацій. Тобто, глобалізацію спрощено поділяють на фінансово-економічну, технологічну, політичну, культурну, ідеологічну, духовну, хоча насправді вона уявляє значно складніший і динамічніший процес. Великою проблемою є розуміння і усвідомлення сучасного світу. Глобалізація, як історичне явище і обєктивна закономірність розвитку людського суспільства, є однією із найважливіших тенденцій сьогодення.

Термін глобальний (від франц. - загальний) –означає всесвітній, загальний, який охоплює усе суспільне життя планети. Тому, в умовах розбудови української державності на сучасному етапі, не можна спрогнозувати майбутню долю держави поза світовим контекстом. Окрім того, глобалізація несе людству не лише небачені раніше можливості розвитку і якісного зростання, а й нові проблеми, глобальні конфлікти. Серед них такі глобальні проблеми людства як:

  •  попередження світової термоядерної війни;
  •  подолання відмінностей у рівні соціально-економічного розвитку між окремими державами;
  •  попередження екологічних бід;
  •  забезпечення населення необхідними і найрізноманітнішими ресурсами життя, джерелами енергії;
  •  позбавлення неграмотності, голоду, жебрацтва;
  •  запобігання катастроф –причетні до кожної країни, кожної людини.

Необхідно зауважити, що всі вони викликані не лише значним зростанням впливу діяльності людини на навколишній світ, а й вагомими суперечностями суспільного соціального розвитку в цілому.

За таких умов спостерігаються гостре і безкомпромісне протистояння сильних і слабких держав, суспільств. Тому, важливо на першому місці вирішити головну проблему –як максимально скоріше й результативніше зміцнити власну державу.

Які ж основні передумови виникнення та розвитку глобалізаційних процесів у сучасному світі?

1. Основною передумовою виникнення та розвитку глобалізаційних процесів став політичний розвиток країн світу у другій половині ХХ –на початку ХХІ століття,  постійне посилення взаємозвязків і взаємозалежності держав світу, розвиток політичної інтеграції на міжнародній арені. Свідченням цього стало створення та діяльність таких міжнародних організацій, як ООН, НАТО, Європейський Союз, ОБСЄ та інші, які дедалі сильніше впливають на ситуацію у світі, сфери державного життя, міжнародне співробітництво.

2. Розвиток світової економіки за останні десятиліття свідчить про значні зміни в економічній сфері. Це стосується перш за все інтеграційних процесів в економіці; створення транснаціональних корпорацій, які відіграють сьогодні вирішальну роль у світовій економіці; інтернаціоналізації виробничої діяльності; інтенсивного розвитку міжнародної торгівлі (створення Європейського Союзу, НАФТА, МВФ, Світової організації торгівлі та ін.)

.Суттєві зміни у культурній сфері, які свідчать про інтернаціоналізацію у галузі науки, освіти та мистецтва; зближення духовних цінностей, які відстоює людство на сучасному етапі. Таке зближення стало можливим завдяки накопичення людством великих матеріальних та духовних цінностей. Проте, важливо памятати, що  доступ до інформації та наявність Інтернету сприяють запозиченню культур, способу життя іззовні, а це не завжди сприяє розвитку національних культур.

.Однією із передумов виникнення та розвитку глобалізаційних процесів став інтенсивний розвиток сучасних інформаційних технологій, широке їх розповсюдження у світі. В результаті інформаційно-телекомунікаційної революції формується всесвітній інформаційний простір.

.Слід зазначити, що глобалізація, як показує практика, не тільки приносить людині, суспільству користь, блага, а й значно загострює багато проблем сучасного світу (посилення конкурентної боротьби, зростання соціальної нерівності, посилення загрози економічної, особистої безпеки тощо). Тому за останні роки значно зросло негативне відношення до процесів глобалізації населення різних регіонів планети.

Для того, щоб точніше орієнтуватись в єдиному, але далеко не однорідному потоці глобалізації, слід  виокремити низку видів цього процесу:

  1.  політична  глобалізація (поширення єдиних політичних доктрин і технологій);
    1.  технічна глобалізація (інформаційні, комунікаційні технології);
      1.  промислово-виробнича (розповсюдження технологій виробництва компютерів, автомобілів тощо);
      2.  фінансова (перекачування фінансових потоків через банківську систему);
      3.  торгівельна (світове розповсюдження і продаж товарів);
      4.  демографічна та міграційна;
      5.  екологічна (зміни клімату і т.п.);
      6.  інформаційно-культурна (розповсюдження Інтернету, CNN, культурних видовищ);
      7.  епідеміологічна ( епідемії, інфекції і т.п.);
      8.   наукова глобалізація ;
      9.   злочинна (міжнародна корупція, поширення тероризму, зброї і т.п.)

 Важливо підкреслити, що глобальні проблеми сучасності - це сукупність проблем, які постали перед людством у другій половині ХХ століття і вимагають вирішення обєднаними зусиллями всього світового співтовариства. Одна частина проблем повязана із взаємовідносинами у середовищі самого людського суспільства (збереження миру на землі, ліквідація інфекційних захворювань, боротьба проти наркоманії та наркобізнесу, проти міжнародної злочинності, тероризму; інша - є відображенням кризи у взаємовідносинах між суспільством та природою (продовольча, демографічна, енергетична, екологічна). Вирішення глобальних проблем сучасності вимагають обєднання зусиль всього людства, визнання необхідності міжнародного співробітництва у всіх сферах діяльності людини. На жаль, багато глобальних проблем, що постають сьогодні перед країнами світу, загострюються. Різко зростають масштаби впливу діяльності людини на природу, хоча мізерна кількість коштів виділяється на її збереження та захист. Негативно впливає на вирішення глобальних проблем і нерівномірність соціально-економічного та науково-технічного розвитку країн і регіонів, посилення протиріч на міжнародній арені між окремими державами та групами держав та ін.

Таким чином, до глобальних проблем сучасності, вирішення яких є першочерговими, слід віднести:

- проблеми існування й розвитку  людства  з метою запобігання нової світової війни і забезпечення миру для усіх народів. Воєнно-політична конфронтація і повязана з нею гонка озброєнь є однією із головних загроз для людства. Особливу загрозу для усього світу представляє ядерна зброя;

- енергетична проблема на сучасному етапі. Вирішення її тісно повязано з підвищенням ефективності використання енергії; зменшення брудних відходів та забруднення атмосфери внаслідок нових технологій, очищення використаних газів; змінами структури топливно-енергетичного балансу;

- глобальні екологічні проблеми. Вони повязані з забрудненням повітря, води, грунту, із значними змінами клімату на землі. Тому і виникла необхідність обєднання зусиль світового співтовариства запобігання катастрофічному забрудненню навколишнього середовища. Слід зазначити, що за останні роки вироблено основні напрямки міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища (створення міжнародних фінансових фондів охорони навколищнього середовища, співробітництво з ліквідації екологічних катастроф, у використанні природних ресурсів світового океану тощо.)

- подолання  голоду та бідності,  які є сьогодні одними із основних проблем людства, з якими тісно переплітаються і багато інших проблем. На початку ХХІ століття на землі нараховується майже 1 млрд. людей, яким щорічно загрожує смерть від недоїдання.

- ліквідація небезпечних захворювань. Проблеми зростання небезпечних захворювань викликані загальними протиріччями у розвитку людства і повязані перш за все з рівнем соціального забезпечення людини, екологією, способом життя. Тому боротьба з небезпечними захворюваннями залежить як від самої людини, міжнародних організацій, так і всього світового співтовариства.

2. Глобалізація та проблеми збереження державного суверенітету

  У сучасних умовах однією з глобальних, фундаментальних проблем став зростаючий конфлікт між національною державою, межами її самостійності й суверенітету і глобалізаційними процесами, які постійно посилюються у світі. На ранніх стадіях розвитку глобалістської ідеології виникло уявлення про відмирання в недалекому майбутньому національних держав і встановлення єдиної світової системи, керованої глобальним урядом. Прообраз такого уряду ряд дослідників бачили в ООН. Слід зазначити, що у сучасному світі 192 країни є членами ООН, але у різних регіонах світу безперервно спалахують конфлікти, що свідчить також про зниження ролі ООН у розвязанні світових проблем.

Уперше від часів Вестфальського миру (1648), коли в Європі почалося формування сучасних національних суверенних держав, ознакою яких був повний контроль держави над територією і кордонами, наприкінці ХХ століття посилилася тенденція до зміни цих традиційних понять. Особливо це стосується принципів суверенітету.

Слід зазначити, що увага до питань суверенітету загострилась наприкінці ХХ століття: по-перше, у звязку з поглибленням процесів глобалізації. Про це свідчить розвиток всесвітніх інформаційних, фінансових, промислових, екологічних, культурних мереж, що обмежують суверенітет і, по-друге, від результату виникнення конфліктів, під час яких масово порушуються права людини (Косово, Руанда, Афганістан тощо).

Давайте нагадаємо, що поняття суверенітет грунтується на Конвенції Монтевідео (1933) щодо прав та обовязків держав. Головними критеріями суверенітету було визначено стале населення країни, її територія та діючий уряд. Після Другої світової війни поняття суверенітету було доповнено положенням Хартії ООН, за яким світова організація, заснована на принципі суверенної рівності всіх держав світу і поваги до територіального суверенітету кожної країни, є невідємною основою міжнародних відносин. Хоча принцип невтручання у внутрішню політику держави продовжував залишатися основоположним для поняття державного суверенітету в системі міжнародних відносин, часто існування репресивних держав у ХХ столітті вів до багаточисельних людських трагедій і загрожував міжнародній та регіональній безпеці. Крім того, загрозі державному суверенітету сприяє послаблення в деяких країнах режиму кордонів, розколи, поділи держав; розширення критеріїв загроз миру і безпеці, таких як масове порушення прав людини і геноцид (репресії Іраку проти курдів, убивство мирного населення в Боснії, Косово, Сьєра-Леоне; неспроможність деяких держав ефективно здійснювати контроль над своєю територією і захищати населення своєї країни (Ліберія, Сомалі).

В умовах розвитку процесів глобалізації у всіх сферах людської діяльності, особливо в економічній, відбувається все більший “наступ” на принцип державного суверенітету. Так, потреби економічного розвитку держав світу постійно вступають у протиріччя з принципом існування державного суверенітету. Підпорядковуючись диктату економічної доцільності, держави відкривають свої кордони, даючи можливість проникненню у країну транснаціональних корпорацій, іноземних валют, потоків інформації з інших держав, наркотичних засобів та ін. Все це знижує ефективність функціонування державного апарату та вимагає шукати нові форми вирішення внутрішніх проблем розвитку держави, а також рахуватися із тими змінами, що приносить глобалізація. Мобільність потоків капіталу ускладнює контроль за ними з боку національних держав, посилює можливість проведення спекуляційних операцій, знижує стабільність національних валют.

Серед нових чинників міжнародного життя епохи глобалізації, які диктують свої умови суверенним державам і значно впливають на їх економічний та соціальний розвиток, можна назвати зростання за останні десятиліття ролі наднаціональних міжнародних інституцій ( Міжнародний Валютний фонд (МВФ), Світовий Банк (СБ), Світова організація торгівлі (СОТ), ООН та її спеціалізовані органи-Всесвітня організація інтелектуальної власності, Міжнародне агенство атомної енергії тощо. Сьогодні значно посилюється значення формальних і неформальних обєднань країн, рішення яких відіграють важливу роль у сучасному світі. Різко збільшилася кількість таких міжнародних організацій: з 37 у 1909 році до 260 на початку ХХІ століття (НАТО, Європейський Союз, Рада Європи, СНД та ін.)

Виміри глобалізації

 

Система національних держав

 Світова капіталістична                                                                             Світовий військовий

         економіка                                                                                                     порядок

Міжнародний поділ праці

У сучасних умовах система національних держав, залишаючись важливим компонентом глобального політичного порядку, уже не визнається єдиною (як це було в ХІХ –першій половині ХХ ст.) домінуючою силою в світовій економіці, яка розвивається за іншими –не національними, а глобальними законами.

Разом з тим, ні світова економіка, ні інші вияви глобалізації не можуть існувати ізольовано від національних держав. Але важливо памятати, що ніякі політичні системи, цивілізації, структури, культурні цінності до  того ж не можуть за таких умов бути універсальними.

  1.  Участь України в процесах глобалізації

   Розкриваючи це питання, перш за все, необхідно зазначити, що незважаючи на порівняно невеликий досвід державності та недосконалість ряду державних інституцій, слабкість фінансово-економічної системи, Україна з перших днів незалежності стала безпрецендентно відкритою країною і бере досить активну участь у процесах глобалізації. Розглянемо деякі аспекти цієї проблеми. Досвід розвитку нашої держави показує, що Україна є дієвим учасником всесвітньої міжнародної організації –ООН. Завдяки можливостям, які надає ця організація в плані налагодження міждержавних контактів, у 1991-1992 роках українські дипломати  досить швидко  встановили дипломатичні відносини з рядом країн. Представник України Г. Удовенко був обраний Головою Генеральної Асамблеї ООН, а 2001 року Україна стала непостійним членом Ради Безпеки ООН, ініціювавши прийняття важливих резолюцій щодо боротьби з тероризмом.

  Україна взяла участь у 29 місіях ООН (14 з підтримання миру, 15 –у зонах конфліктів), в яких було задіяно майже 38 тисяч військовослужбовців, поліцейських і цивільних осіб  з 89 країн-членів ООН. Починаючи з 1992 року, понад 12 тисяч громадян України ( військовослужбовців, міліціонерів, цивільних осіб), брали участь у миротворчих операціях та місіях ООН.         

Географія участі України в цих операціях була дуже широкою й охоплювала Афганістан, Анголу, Боснію і Герцоговину, Хорватію, Східний Тімор, Ефіопію та Еритрею, Грузію, Гватемалуу, Мозамбік,  Сьєрра-Леоне, Південну Африку, Молдову (Придністровя), Таджикистан, Демократичну   Республіку Конго, Союзну Республіку Югославію, Республіку Македонію.

  Україна протягом майже пяти років виступає як значний постачальник військового й цивільного персоналу для операцій ООН з питань підтримання миру,  посідаючи провідне місце за чисельністю миротворців серед 20-30 країн, що беруть участь в операціях ООН. Від початку 2000 року Україна майже в 20 разів збільшила свій внесок військовим і цивільним персоналом до поточних та нових миротворчих операцій ООН (Див.: Миротворча діяльність України. Кооперація з НАТО та іншими структурами Європейської безпеки.- К., 2002. С.- 134)

Окрім того, Україна підтримувала режим санкцій Ради Безпеки ООН щодо Лівії, Іраку,  Югославії, щоправда, дійшовши при цьому висновку про часткову неефективність і навіть їх шкідливість, тому що від них нерідко страждає цивільне населення,  зазнають збитків і учасники міжнародної торгівлі. Так, у результаті запровадження санкцій  щодо Югославії і обмеження її економічних звязків з державами регіону, зокрема, торговельних перевезень Дунаєм, Україна втратила майже 2,6 млрд. доларів.

Сьогодні Україна плідно співпрацює з міжнародними фінансовими організаціями –МВФ і Світовим банком. Це головні інституції, що визначають процеси глобалізації. Вони були створені ще у роки Другої світової війни (1944) як результат монетаристської і фінансової конференції ООН в Бретон-Вуд (США). Ідейним наставником створення МВФ і Світового банку став відомий британський економіст Джон Кейнс. Ці організації були створені для запобігання світовим депресіям і проведення колективних дій на глобальному рівні, з метою економічної стабілізації.  Україна  є активним членом Наради з безпеки і співробітництва у Європі (НБСЄ), Чорноморського економічного співробітництва, Міжнародного валютного фонду і Світового банку та ін.

Україна приєдналася до Міжнародного Договору про відкрите небо у 1992 році,  довівши цим своє бажання відкрити на взаємній основі повітряний простір для спостереження. На конференції з авіаційної безпеки (Монреаль, 2002),  зазначалося, що “…використання повітряного судна як знаряддя тероризму створює нові виклики для глобального авіаційного співтовариства”. Для того, щоб уявити грандіозність процесу “глобалізації неба”, варто знати, що у 2001 році  в небі самих лише  Сполучених Штатів  перебувало  одночасно 45 000 літаків і здійснювалося 35 000 зльотів і посадок на день.

Однак, незважаючи на те, що Україна є однією з небагатьох країн у світі, які забезпечують повний цикл розвитку авіаційної промисловості (конструювання, побудова літаків та їх випробування й запуск у серійне виробництво), попри те, що завдяки конструкторському генію Олега Костянтиновича Антонова, в Україні були побудовані найбільші літаки в світі –АН–“Руслан” і АН–“Лерія”, - незважаючи на всі ці досягнення, роль України в глобалізаційних процесах є незначною.

     Говорячи про участь української держави в процесах глобалізації, слід зупинитися на відносинах України зі Світовою організацією торгівлі (СОТ),  яка була створена у 1995 році і стала потужним інструментом глобалізації економіки, обєднуючи 145 держав світу. СОТ відіграє вирішальну роль у посиленні процесів лібералізації міжнародної торгівлі. На держав-членів СОТ сьогодні припадає майже 90 відсотків світового валового продукту і в них проживає понад 85 відсотків населення планети.

Україна в числі інших 35 країн світу поки що належить до спостерігачів  при СОТ, хоча в кінці листопада 2006 року Верховна Рада ухвалила останній закон, який є серед вимог вступу до цієї міжнародної організації.

З посиленням процесів глобалізації, що охопили планету, почала стрімко зростати корупція й організована злочинність. За визначенням, наведеним у довіднику ООН, “корупція –це зловживання державною владою для одержання вигоди з особистою метою”. Не виключенням є і Україна, яка стала слабкою і вразливою ланкою глобальної фінансово-кримінальної мережі. Було б несправедливо сказати, що держава нічого не робить для подолання цього негативного для суспільства явища: створено координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, проведено десятки засідань за участю Президента, створено відповідні структури в МВС та СБУ, видано низку указів Президента і прийнято ряд законів, започатковано розробку системи ефективних заходів боротьби з корупцією. Але слід памятати, що злочинність і корупція не є виключно українською проблемою, і повинна вирішуватися спільними зусиллями світового співтовариства.

Не зважаючи на існування  багатьох проблем сучасності, слід памятати, що в сучасних умовах основним залишається зміцнення міжнародного миру та безпеки, ослаблення міжнародної напруженості, взаємне співробітництво  між усіма державами незалежно від їх соціальних і економічних систем, загальне та повне роззброєння під суворим і ефективним міжнародним контролем,  утвердження принципів справедливості, рівності та взаємної вигоди у відносинах між країнами та здійснення права народів, що перебувають під іноземним і колоніальним пануванням та іноземною окупацією, на самовизначення та незалежність.

Отже, участь України у глобалізаційних  процесах не вичерпується розглянутими нами напрямками. Важливо акцентувати увагу на тому, що саме держава продовжує залишатися основою розвитку сучасного світу. Від неї залежать темпи економічних перетворень, її участь у процесах інтеграції та глобалізації.  Держава створює відповідну законодавчу базу, фінансову систему, економічні регуляційні механізми, які певною мірою впливають на розвиток процесів глобалізації в країні. А для успішного розвязання  глобальних проблем необхідно здійснювати правильну внутрішню політику, розвивати всестороннє міжнародне співробітництво, навчитися жити в мирі з усіма і при цьому не втрачати унікальність своєї країни, народу, етносу.

БЛОК: САМОСТІЙНА РОБОТА

                                       І.       КАРТА САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

З ДИСЦИПЛІНИ:Історія сучасного світу”

для студентів __ курсу денної форми навчання

кількість годин СРС відповідно до навчального плану:  42 години.

Види самостійної роботи

Трудо-

містк.

( годин )

Планові

терміни

виконання

Форми контролю

Максимальна кіль-кість

балів

1

Денна форма навчання

І семестр

І. О б о в ’я з к о в і

            За систематичність і активність роботи на семінарських заняттях

  1.  Засвоєння теоретичного матеріалу та робота з обовязковою літературою з тем семінарів

- робота зі спеціальною літературою окремих питань та за темами семінарських занять

Відповідно до графіка занять та робочої навчальної програми

Усна відповідь при обговоренні питань семінару.

Складання розгорнутого плану в зошитах для самостійної роботи і використання його при усних відповідях студентами на семінарах.

15

1.2. Виконання тестових завдань

Відповідно до графіка занять робочої навчальної програми

Перевірка під час аудиторних занять та ІКР

10

Всього

35

За виконання модульних ( контрольних ) завдань

1.3. Підготовка до модульної контрольної роботи

Відповідно до графіка занять робочої навчальної програми

Написання контрольних робіт.Перевірка виконаних завдань  контрольної роботи

За виконання завдань самостійного опрацювання

1.4. Пошук, підбір наукової інформації та складання характеристики діяльності провідних державних політичних українських та зарубіжних діячів сучасного світу. (5 сторінок друк. аркушу)

Термін вказується відповідно до визначеної дати

Розгляд та обговорення підготовленого матеріалу за ІКР.

 5

Всього

40

Разом балів за обов’язкові види СРС                                                                                                                                                                               

90   

ІІ. В и б і р к о в і

                    За виконання завдань для самостійного опрацювання

2.1. Підготовка наукових доповідей на студентську конференцію “Глобальні проблеми сучасності” та повідомлення на “круглий стіл” “Діяльність провідних міжнародних політичних, економічних та культурних організацій у ІІ пол. ХХ-поч. ХХІ століть”.

Термін вказується відповідно визначеної дати

Виступ з доповіддю та повідомлен-ням на конференції і під час проведення “круглого столу”

2.2. Складання тематичних кросвордів відповідно до тем курсу

Термін вказується відповідно до визначеної дати

Використан-ня під час семінарів та проведення ІКР

 

2.3. Написання реферату за пропонованою тематикою з пробем курсу “Історія сучасного світу”

Термін вказується відповідно до визначеної дати

Захист та обговорення матеріалів реферату під час аудиторних занять чи ІКР

Всього                                                             7                                                                10          

Всього балів за СРС у І семестрі                                                                                100                                                                                                                                                                                                    

  ІІ.       ВИКОНАЙТЕ ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ:

1. Укажіть головну причину, що породила “холодну війну”:

а) суперечності між США і Японією;

б) суперечності між США і СРСР;

в) суперечності між США і Європою;

  1.  Підкресліть, у чому полягала мета створення Організації Обєднаних Націй:

а) забезпечення зброєю армій країн-членів ООН;

б) координування зусилль у справі підтримки миру на Землі;

в) сприяння створенню воєнних блоків на Землі.

  1.  Назвіть, хто приймає конкретне рішення щодо підтримки миру і боротьби проти агресії:

а) Генеральна Асамблея ООН;

б) Рада Безпеки ООН.

  1.  Підкресліть, відносно яких країн було спрямовано допомогу за “Планом Маршалла”:

а) країнам Далекого Сходу;

б) країнам Африки;

в) країнам Європи.

  1.  Укажіть, який сектор в економіці Великобританії сформувався після закінчення Другої світової війни:

а) дрібнобуржуазний;

б) державний;

  1.  Підкресліть, що було спільного у програмах консерваторів і лейбористів Великобританії під час виборчої компанії:

а) укріплення армії;

б) політика націоналізації галузей економіки;

в) модернізація економіки;

г) розвиток широких соціальних програм.

  1.  Укажіть, що забезпечило зростання економічного потенціалу Великобританії з приходом до влади М.Тетчер:

а) ліквідація збиткових підприємств;

б) підвищення податків на прибутки підприємств;

в) зниження податків на прибутки фізичних осіб;

г) підвищення заробітньої платні.

  1.  Назвіть головну причину невдоволення значної частини британців політикою лейбористів:

а) скорочення витрат на соціальні програми;

б) тісне військове співробітництво зі США;

в) розвиток контактів з європейськими країнами.

  1.  В якому році Франція стала парламентською республікою?

а) 1944 р.;

б) 1946 р.;

в) 1958 р.

  1.   Що ускладнює відносини Франції з країнами ЄС на сучасному етапі?

а) співпраця з країнами НАТО;

б) наявність проблем в економіці;

в) відсутність тісних звязків з Німеччиною.

  1.   В якому році відбувся трагічний поділ Німеччини на дві держави?

а) 1945 р.;

б) 1946 р.;

в) 1948 р.

  1.   Хто був автором німецького “економічного чуда”?

а) К. Аденауер;

б) Л. Ерхард;

в) Г. Коль.

  1.   В якому році відбулося обєднання НДР і ФРН?

а) 1989 р.;

б) 1990 р.;

в) 1998 р.

  1.   Що свідчить про розвиток економічних звязків між ФРН і Україною?

а) участь обох у миротворчих операціях;

б) створення спільних підприємств;

в) обмін групами науковців і студентів;

г) ввезення німецького капіталу в Україну.

  1.   Підкресліть, хто стояв на чолі уряду Росії, коли розпочались реформи, що   сприяли переходу до ринкової економіки?

а) В. Чорномирдін;

б) Є. Гайдар.

  1.   В якому році було підписано Основний пакт між Росією і НАТО?

    а) 1994 р.;

б) 1996 р.;

в) 1997 р.

  1.   Укажіть, з якою метою була створена Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) у 1949 р.?

   а) для координування народно-господарських планів членів РЕВ;

б) для розширення зовнішніх звязків;

в) для утворення замкненої планової економіки;

г) для розвитку ринкової економіки;

д) для впровадження приватної власності.

  1.   Який характер носила новостворена Організація Варшавського Договору?

а) економічний ;

б) військовий ;

в) політичний .

  1.   Підкресліть, в яких країнах Центральної і Східної Європи перемогли демократичні сили в 1989-1990 рр.?

а) Албанії;                                    д) Болгарії;                          

б) Польщі;                                     є) НДР;

в) Угорщині;                                 ж) Румунії;

г) ФРН;                                          з) Чехословаччині.

  1.   Підкресліть, яка країна Азії успішно побудувала правову державу до початку ХХІ ст.?

а) Китай;

б) Південна Корея;

в) Японія;

г) Таїланд.

  1.   Укажіть, в якій країні Азії утвердилася демократія, але існували серйозні соціальні проблеми у 90-х роках?

а) Південна Корея;

б) Індія;

в) Малайзія;

г) Бруней.

  1.   Підкресліть, що було головною причиною затруднення розвитку економіки країн Африки?

а) політична нестабільність країн;

б)  національні  конфлікти ;

в) монокультурний характер економіки.

  1.   Назвіть труднощі економічного розвитку країн Азії і Африки:

а) зростання національної буржуазії;

б) панування іноземних монополій;

в) відсутність достатньої чисельності кваліфікованих фахівців;

г) відсутність планування економіки;

д) загальна відсталість економіки.

  1.   Підкресліть, скільки етапів пройшов процес деколонізації в Азії та Африці і правильно розставте хронологічні рамки кожного періоду:

а) два;

б) три;

в) пять.

  1.   Вкажіть, які фактори, сприяли швидкому розвитку японської економіки (так званого “економічного дива”) після закінчення ІІ світової війни?

а) орієнтація на китайську економіку;

б) застосування новітніх технологій;

в) кредит від уряду Індії;

г)висока дисципліна серед працівників;

д) запровадження системи заохочень;

є) дешева робоча сила;

ж) принцип “довічного трудового контракту”;

з) сприяння розвитку поміщицького землеволодіння;

і) відмова від іноземних інвестицій.

  1.   Підкресліть, коли Україна була постійним членом головного органу ООН –Ради Безпеки?

а) 1945 –рр.;

б) 1946 –рр.;

в) 1947 –рр.;

г) 1948 –рр.

  1.   Назвіть, що сприяло переходу від політики протистояння і конфронтації до політики розрядки напруженості та мирного співіснування на початку 70-х років ХХ ст.?

а) незалежна політика США в усіх сферах міжнародного співіснування;

б) досягнення військово-стратегічного парітету між СРСР і США;

в) необхідність єдиними зусилями вирішувати глобальні проблеми;

г)військова перевага ФРН;

д) розуміння катастрофічних наслідків ядерної війни для людства.

  1.   Назвіть рік, коли відбулася демократична революція у НДР:

а) 1985 р.;

б) 1989 р.;

в) 1990 р.

  1.   В якому році було підписано Паризьку хартію для нової Європи?

а) 1989 р.;

б) 1990 р.;

в) 1991 р.

  1.   Підкресліть, яка мета економічного союзу “ Бе-Ні-Люкс”?

а) сприяти продовженню Другої світової війни;

б) сприяти післявоєнному відродженню економіки;

в) надавати допомогу європейським країнам в озброєнні армії.

  1.   Розставте відповідно роки вказаним подіям:

а) Мергерська угода                                                         1) 1979 р.;

б) Організація –Європейське Співробітництво           2) 1965 р.;

в) Засновано європейську валютну одиницю –євро    3) 1967 р.;

г) створення “Десятки”                                                    4) 1981 р.;

д) Маастрихтська зустріч                                                5) 1990 р.;

є) підписання Паризької хартії                                       6) 1991 р.

  1.   В якому році відбулися перші загальні вибори до Європейського парламенту?

а) 1969 р.;

б) 1979 р.;

в) 1989 р.

  1.   В якому році Україна стала членом Міжнародного валютного фонду та Світового ринку?

а) 1990 р.;

б) 1991 р.;

в) 1992 р.

  1.   Підкресліть, куди спрямовують кредити МВФ в Україні?

а) на розвиток виробництва;

б) на покриття дефіциту платіжного балансу;

в) погашення внутрішнього боргу;

г) погашення зовнішнього боргу.

  1.   Підкресліть, на що в першу чергу спрямовані кредити Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) в Україні:

а) на розвиток виробництва;

б) на погашення внутрішнього боргу;

в) на розвиток політичної системи.

  1.   Укажіть, якій сфері розвитку сприяє міжнародна організація СОТ:

а) в розвитку телекомунікацій;

б) в розвитку торгівлі.

  1.   Назвіть головну мету прийняття “Спільної стратегії Європейського Союзу щодо України”:

а) сприяння розвитку військового потенціалу України;

б) сприяння демократичним перетворенням в Україні;

в) сприяння демократії в європейських країнах.

  1.   Підкресліть головні риси зовнішньої політики США в повоєнні роки:

а) політика ізоляції;

б) зміцнення національної безпеки;

в) створення союзу західних країн;

г) створення союзу латиноамериканських країн;

д) протидія поширенню комунізму;

є) розвиток зовнішньоторгівельних звязків.

  1.   Укажіть, яку назву мала політика в галузі економіки, яку оголосив американський президент Ніксон у 1971 р.:

    а) політика надзвичайного стану;

б) політика оздоровлення економіки;

в) “нова економічна політика”;

г) політика скорочення федеральних видатків.

  1.   Підкресліть, у якому році лідери США і СРСР підписали Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності:

а) 1980 р.;

б) 1985 р.;

в) 1986 р.;

г) 1987 р.

  1.   Укажіть, які риси мав внутрішньо-політичний курс американського президента Б.Клінтона:

а) надання переваги приватному сектору;

б) переваги державного регулювання соціального життя країни;

в) розширення втручання держави в економічне життя країни;

г) широке застосування системи зовнішніх кредитів.

  1.   Підкресліть, які заходи адміністрація США вживала для зміцнення безпеки країни після терористичних актів у вересні 2001 р.:

а) підписання закону про вільний виїзд громадян із території США;

б) підписання закону про безпеку кордонів;

в) посилення контролю щодо вїзду громадян;

г) створення системи Національної протиракетної оборони;

д) підписання Договору про обмеження протиракетної оборони.

  1.   Підкресліть, про що засвідчував перший візит президента США Б.Клінтона до суверенної України у 1995 році:

а) про відкриття кордонів для прибулих з України;

б) про нове ставлення США до України як до важливого європейського партнера;

в) про розвиток інвестування української економіки;

г) про підтримку розвитку української ядерної зброї.

  1.   Назвіть, що свідчило про процеси “дестанілізації” в СРСР після смерті Й.Сталіна:

а) заперечення поширення західної культури в СРСР;

б) масові звільнення і реабілітація незаконно репресованих;

в) протистояння московського і ленінградського партійних угрупувань;

г) поширення колективних засад в управлінні;

д) розширення прав союзним республікам.

  1.   Укажіть наслідки економічних реформ 1960-х років в СРСР:

а) посилилось централізоване управління в сільському господарстві і промисловості;

б) пожвавилось сільськогосподарське виробництво;

в) зросла продуктивність праці;

г) запровадилась приватна форма власності;

д) розширились темпи житлового будівництва.

  1.   Вкажіть складові підписаного Акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі в 1975 р.:

а) здійснення політики “захисту завоювань соціалізму”;

б) відмова від застосування сили при вирішенні спірних питань;

в) надання військової допомоги країнам “третього світу”;

г) дотримання прав людини;

д) запровадження політики “обмеженого суверенітету”.

  1.   Розставте відповідно до періодів роки здійснення реформ, започаткованих так званою “перебудовою” в СРСР:

а) перший період                                          1) 1987 –рр.;

б) другий період                                           2) 1989 –рр.;

в) третій період                                             3) 1985 –рр.

  1.   Підкресліть, коли і ким було підписано Акт про припинення існування СРСР:

а) березень 1990 р.                                        1) С. Горбачов;

б) 19 серпня 1991 р.                                      2) Б. Єльцин;

в) 8 грудня 1991 р.                                        3) Р. Хасбулатов;

                                                                       4) Л. Кравчук;

) Л. Кучма;

) С. Шушкевич.

  1.   Укажіть, яку реформу запровадив президент Росії В. Путін, сприяючи цим розвитку російської державності:

а) політичну;

б) адміністративну;

в) економічну.

  1.   Підкресліть, що сприяло зосередженню значних наслідків науково-технічного прогресу Росії:

а) значна кількість населення;

б) концентрація в Москві найважливіших науково-дослідних інститутів, лабораторій;

в) особливості історичного розвитку;

г) зосередження найталановитіших наукових кадрів колишнього СРСР.

  1.   Назвіть, головні проблеми в системі російсько-українських відносин на сучасному етапі:

а) проблема обміну студентами для навчання в українських та російських ВНЗ-ах;

б) проблема Криму та Чорноморського флоту;

в) проблема співпраці в галузі сільського господарства;

г) проблема розмежування кордонів у Керченській протоці;

д) проблема розвитку культурних звязків;

є) проблема розвитку співробітництва у енергетичні сфері.

  1.   Розставте, що поставляє Україна Росії, а Росія –Україні:

а) залізну руду

б) енергоносії;                                        

в) кольорові метали;

г) марганець;

д) титан;

є) лісоматеріали;

ж) целюлозу;

з) уран.

  1.   Підкресліть, що в першу чергу сприяло досягненню вражаючих успіхів у економіці країн Південно-Східної Азії:

а) повне централізоване державне управління;

б) ринкові реформи;

в) відкрита економіка;

г) орієнтація на видобуток сировини;

д) пріоритет освіти, інформатики;

є) орієнтація на конюктуру світового ринку;

ж) обмеження громадянських свобод;

з) пошук нових ринків збуту;

і) інвестиції капіталу.

  1.   Укажіть характерні риси розвитку економічного, соціального і політичного життя латиноамериканських країну у 70-80-ті роки ХХ ст.:

а) націоналізація головних галузей промисловості;

б) використання новітніх технологій;

в) здійснення аграрних реформ;

г) приватизація засобів виробництва;

д) демократизація суспільства;

є) інтеграція у світове співтовариство;

ж) відмова від влади у формі військової диктатури;

з) відмова від ринку.

  1.   Назвіть країни Латинської Америки, де проживає більшість українців, що емігрували в різні часи:

а) Чілі;

б) Куба;

в) Аргентина;

г) Нікарагуа;

д) Бразилія.

56. Підкресліть правильне твердження, яке засвідчує заяву про           припинення діяльності М.Горбачова на посаді Президента СРСР:

а) 19 серпня 1991 р.;

б) 23 серпня 1991 р.;

в) 8 грудня 1991 р.;

     г) 13 грудня 1991 р.;

д) 25 грудня 1991 р.

  1.   Визначте правильну дату прийняття Декларації про державний суверенітет Росії:

а) листопад 1988 р.;

б) березень 1990 р.;

в) червень 1990 р.;

г) червень 1991 р.

  1.   Вкажіть, які чинники спричиняють важливість Росії для України:

а) транспортні транзитні шляхи;

б) імпорт енергоносіїв;

в) усталені господарські звязки;

г) значний відсоток росіян у складі її населення;

д) здійснення земельної  реформи.

  1.   Підкресліть, який документ було підписано 30 травня 1997 року з метою врегулювання міждержавних відносин України та Росії:

а) Декларація про принципи міждержавних відносин між республіками;

б) Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією і Україною;

в) Договір про економічне співробітництво на період до 2007 р.

  1.   Вкажіть, які поставки України переважно цікавлять Росію:

а) українська сировина;

б) продукцію українських несировинних галузей.

  1.   Назвіть причини, що стримували розвиток країн Південно-Східної Азії в перші роки незалежності від метрополії:

а) заохочення приватного підприємництва;

б) зорієнтованість на видобуток сировини;

в) централізоване регулювання економіки;

г) зміцнення звязків з західними країнами;

д) зорієнтованість на виробництво напівфабрикатів;

є) нерозвиненість інфраструктури;

ж) наявність конституційної основи держав;

з) орієнтація на попити Світового ринку.

  1.   Підкресліть причини глобальних проблем, які повязані з взаємовідносинами у середовищі самого людського суспільства:

а) енергетична криза;

б) інфекційні захворювання;

в) демографічна криза;

г) наркоманія та наркобізнес;

д) тероризм;

є) міжнародна злочинність.

  1.   Вкажіть, від чого залежить запорука успішної боротьби з небезпечними захворюваннями:

а) від посилення конкурентної боротьби;

б) від самої людини;

в) від тероризму;

г) від діяльності міжнародних організацій.

  1.   Визначте положення, які складають основні напрямки міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища:

а) зростання впливу;

б)створення міжнародних фінансових фондів охорони навколишнього середовища;

в) вирішення демографічної проблеми;

г) співробітництво по ліквідації екологічних катастроф;

д) співробітництво проти міжнародної злочинності;

е) співробітництво у використанні природних ресурсів світового океану.

  1.   Підкресліть, за якою групою законів розвивається система національних держав на сучасному етапі:

а) за національними законами;

б) за глобальними законами.

  1.   Вкажіть причини надання кредитів МВФ України:

а) сприяння розвитку культури України;

б) сприяння фінансовій стабілізації України;

в) для налагодження міждержавних контактів;

г) скорочення дефіциту бюджету;

д) проведення реструктуризації промисловості.

  1.   Підкресліть, у якому році Україна приєдналась до Міжнародного Договору про відкрите небо?

а) у 1991 р.;

б) у 1992 р.;

в) у 1994 р.;

г) у 2002 р.

68. Укажіть, у якому році було створено Світову організацію торгівлі (СОТ)?

а) у 1991 р.;

б) у 1995 р.;

в) у 2003 р.

  1.   Назвіть, який відсоток світового валового продукту припадає на членів СОТ ?

а) 50%;

б) більше 70%;

в) майже 90%.

  1.   Підкресліть складові, які забезпечують основу успіху країни (в тому числі і України) у глобальному конкурентному середовищі:

а) обмеження державного суверенітету;

б) якість державних інвестицій;

в) скорочення дефіциту бюджету;

г) уміння державних інвестицій вирішувати проблеми з точки зору національних інтересів;

д) відкритість державних інвестицій до власного суспільства і світових процесів.

  1.  Підкресліть положення, які знижують ефективність функціонування державного апарату країн в умовах розвитку процесів глобалізації:

а) закритість кордонів;

б) відкритість кордонів;

в) сприяння проникненню  транснаціональних корпорацій;

г) заборона проникненню іноземних валют;

д) сприяння проникненню потоків інформації з інших держав;

є) діяльність над національних міжнародних інвестицій.

  1.  Назвіть положення, які впливають на розвиток світової економіки на сучасному етапі:

а) діяльність з метою запобігання розвязанню нової світової війни;

б) інтеграційні процеси в економіці;

в) створення транснаціональних корпорацій;

г) вирішення демографічних проблем;

д) інтенсивний розвиток міжнародної торгівлі.

ІІІ.   ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПІДГОТОВКИ ЗА МАТЕРІАЛАМИ ОПОРНОГО КОНСПЕКТУ ЛЕКЦІЙ.

  1.  Дайте визначення терміну “інтеграція”.
  2.  Поясніть, як Ви розумієте вислів: “Інтеграція України у світовий економічний простір”?
  3.  Що уявляє з себе географічна будова сучасного світу?
  4.  За якими ознаками здійснюється класифікація країн?
  5.  Назвіть країни, які входять до кожної із чотирьох груп, визначених за схемою Світового банку (2003).
  6.  Що Вам відомо про так звану Наднаціональну Мегакоаліцію.
  7.  Які зміни відбулися у міжнародних відносинах після закінчення Другої світової війни.
  8.  Назвіть фактори, які сприяють завершенню “холодної війни”.
  9.  Розкажіть, як вирішувалось німецьке питання після закінчення Другої світової війни.
  10.  Що передбачав “План Маршала”?
  11.  Які міжнародні організації здійснюють функції кредиторів?
  12.  Охарактеризуйте заходи України щодо виконання умов для вступу до Європейського Союзу.
  13.  Назвіть відомі Вам демократичні перетворення, які відбувались у східноєвропейських країнах після Другої світової війни.
  14.  Складіть порівняльну таблицю демократичних перетворень у країнах Східної Європи, вказуючи загальні та відмінні риси цих змін. Зробіть відповідні висновки.
  15.  На конкретних прикладах доведіть, що після закінчення Другої світової війни значно зросла зовнішньополітична активність США і Канади.
  16.  Визначте особливості внутрішньої і зовнішньої політики США в 50-90-ті роки ХХ ст. і після розпаду СРСР та країн комуністичного блоку.
  17.  На Вашу думку, чи впливають процеси глобалізації на зовнішньополітичний курс США на сучасному етапі.
  18.  Складіть порівняльну таблицю, в якій вказано відмінності у зовнішній політиці СРСР у 50-60-ті роки та 70-80-ті роки ХХ ст. Зробіть відповідні висновки.
  19.  Опишіть, як відбувалися процеси становлення російської державності після розпаду СРСР.
  20.  Проаналізуйте еволюцію українсько-російських відносин після розпаду СРСР.
  21.  Дайте оцінку українсько-російським відносинам на сучасному етапі.
  22.  Складіть порівняльну таблицю розвитку Південнної Кореї, Сінгапуру та Гонконгу, відкреливши відмінності їх економічного розвитку.
  23.  Розкажіть про економічний розвиток латиноамериканських країн другої половини ХХ ст.
  24.  Дайте визначення поняттю “глобалізація”.
  25.  Назвіть основні глобальні проблеми людства на сучасному етапі.
  26.  Поясніть, як Ви розумієте вислів: “Енергетична проблема на сучасному етапі”.
  27.  В чому, на Вашу думку, проявляються глобальні екологічні проблеми на сучасному етапі?
  28.  Прокоментуйте твердження: “Глобальною проблемою сучасності є зростаючий конфлікт між національною державою і глобалізаційними процесами”.
  29.  Які зміни відбуваються в сфері національної економіки внаслідок розвитку процесів глобалізації.
  30.  Назвіть відомі Вам національні міжнародні інструкції сучасності.
  31.  Дайте характеристику участі України у процесах глобалізації.
  32.  Що, на Вашу думку, є запорукою успішного існування держави у глобальному конкурентному середовищі.

ЗМІСТ.

                                                                                                                            стор.

Передмова …………………………………………………………………3-5

Основні терміни  ………………………………………………………….5-9

Тема 1. Вступ. Основні тенденції суспільного розвитку країн світу

після Другої світової війни. Україна в контексті світового розвитку ..10-22

Тема 2. Соціально-політичний та економічний розвиток країн

Західної Європи у другій половині ХХ –початку ХХІ ст. …….……...22-30

Тема 3. Країни Східної Європи. 1945 –рр………………………..30-36

Тема 4. США та Канада і їх вплив на світовий ринок ………………...36-46

Тема 5. СРСР у 1945-1991 рр. Виникнення та розвиток незалежних держав на пострадянському просторі…………………………………...46-55

Тема 6. Росія у 1991-2006 рр. Україна і Російська Федерація

у новітні часи ……………………………………………………………..55-66

Тема 7. Країни Азії та Африки. Країни Латинської Америки………...66-74

Тема 8. Глобальні проблеми розвитку сучасного світу………………..74-82

Блок: Самостійна робота…..…………………………………………..83-96

  1.  Карта  самостійної роботи з дисципліни “Історія сучасного світу”.….83-85
  2.  Тестові завдання………………………………………………………….85-94
  3.  Питання для самопідготовки за матеріалами опорного конспекту

    лекцій з курсу “Історія сучасного світу” ………….……………………94-96


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

40908. Вимірювання опорів 97 KB
  Нехай в лінію з опором підключили навантаження . , тому частина енергії відбивається. Можна паралельно підключити лінію з закороткою, яку можна рухати вздовж лінії. Це шлейфовий трансформатор або тромбон. Опір шлейфа: . Ми ставимо закоротку на кінці шлейфу, , тоді . Таким чином ми можемо ввести в лінію будь-який реактивний опір (закоротка не вносить активного опору).
40909. Чвертьхвильовий трансформатор 81.5 KB
  Таким чином, для узгодження опір необхідно включати в паралельний коливальний контур. Тепер ми знаємо повну теорію узгодження.Щоб збільшити ширину смуги пропускання, використовують більш складні ланцюги, це зв’язані ланцюги, тут смуга пропускання ширша: А що робити, якщо необхідно узгодити комбінований опір
40910. Заміна ліній передачі зосередженими елементами 140.5 KB
  Для чотириполюсника на зосереджених елементах. Задача: Представимо трансформатор у вигляді зосереджених елементів ТФВЧ.
40911. Вимірювання потужностей НВЧ 138.5 KB
  НВЧ Струмів майже немає Струми максимальні Подаємо НВЧ, тобто болометр перегрівається, баланс порушується. Для встановлення балансу опір збільшуємо так, щоб загальна потужність: . Для точності використовують . Інколи потрібно зменшити падаючу потужність. Для цього використовують атенюатори (поглинаюча пластина, що вставляється в хвилевід).
40912. Вимірювання довжини хвилі та частоти 91.5 KB
  Тому роблять так звані лінзові хвильоводи – чим менше діелектрика тим менше втрати. Чим більша фокусна відстань тим більші втрати пов’язані з дифракцією. Втрати лінзового хвильоводу
40913. Генерування та підсилення НВЧ 107 KB
  Коефіцієнт підсилення підсилювача на тунельному діоді . При цьому тут вхід та вихід не розв’язані, тому, по суті, коефіцієнт підсилення є коефіцієнтом відбиття. Такі підсилювачі нестійкі, нестабільні – параметрично залежать від навантаження
40914. Параметричний підсилювач на НП-діодах 103.5 KB
  Останнім часом роблять малим, отже дуже велика, і її не використовують. Можна використовувати .Розглянемо телевізійний параметричний підсилювач. - позначені частоти відповідних резонаторів.
40915. Транзистори НВЧ 109 KB
  Ці транзистори є видозміненими звичайними транзисторами. Серійно випускають транзистори з . Використовують транзистори.
40916. Підсилювачі на НВЧ транзисторах 59.5 KB
  Аналогічно створюється резонанс та узгодження по опору на виході: Принципова схема підсилювача:Для узгодження з лінією 50 Ом підключають і трансформатор (лампу)підбирається так, щоб узгодити з опорам 50 Ом. Аналогічно створюється резонанс та узгодження по опору на виході: