48447

ФОНЕТИЧНА СИСТЕМА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОГРАФІЇ

Конспект

Иностранные языки, филология и лингвистика

Співвідношення звуків і букв. Ключові поняття: Фонетика фонологія фонема звук класифікація звуків їх зміни в потоці мовлення орфографія орфограма орфоепія орфоепічна норма. Модифікації звуків у потоці мовлення. До них належать: ЗВУК найменший елемент усного мовлення; комплекс артикуляційних рухів і їхній певний акустичний ефект що формує звукову оболонку значущих одиниць мови; СКЛАД частина слова один звук або сполучення звуків що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря; ТАКТ або ФОНЕТИЧНЕ СЛОВО частина мовного...

Украинкский

2013-12-10

55.06 KB

32 чел.

Лекція 1

 

ФОНЕТИЧНА СИСТЕМА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ.

ПРИНЦИПИ УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОГРАФІЇ

Мета вивчення: Ознайомити студентів з основними закономірностями фонетико-орфографічної системи української мови, визначивши фонетичні одиниці, їх взаємозв’язки; з’ясувати   принципи української орфографії.

Провідна ідея: Розкрити системний характер мови на фонетичному рівні, взаємозв’язок фонетики з орфографією та орфоепією.

Основні проблеми: Одиниці фонетики. Звуки мови, їх акустична й артикуляційна характеристика та класифікація.

Поняття фонеми. Співвідношення звуків і букв. Принципи української орфографії.

Ключові поняття: Фонетика, фонологія, фонема, звук, класифікація звуків, їх зміни в потоці мовлення, орфографія, орфограма, орфоепія, орфоепічна норма.

План

  1.  Фонетика і фонологія.
  2.  Система фонем сучасної української літературної мови.
  3.  Модифікації звуків у потоці мовлення.
  4.  Орфографія як розділ мовознавства. Поняття про орфограму. Принципи української орфографії. (Cамостійно)
  5.  Орфоепія, орфоепічна норма. (Cамостійно)

ФОНЕТИКА  І ФОНОЛОГІЯ

Мова – єдина система, яка складається з підсистем (різних рівнів): фонологічного, словотворчого, лексико-семантичного, морфологічного, синтаксичного.

Кожен рівень має свої одиниці і кожен з них вивчається певною галуззю мовознавства. Фонологічний рівень вивчається фонетикою і фонологією. Їхнє місце і значення в системі наук про мову визначається тією роллю, яку відіграють у мові звуки. Наша мова звукова: у ній всі мовні значення виражаються звуками (лексичне – сонце (небесне світило), граматичне – дуба (Р.в.)).

Фонетика – розділ мовознавства, який вивчає звуковий склад мови й різноманітні звукові зміни, що виникають у потоці мовлення.  

Фонетика – це галузь мовознавства, яка вивчає звукову систему мови у зв’язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що наступають у мовлення при сполученні звукових елементів між собою.

Предметом фонетики є звукові засоби мови, які поділяються на лінійні (сегментні) та нелінійні (надсегментні, суперсегментні).

ЛІНІЙНІ йдуть послідовно, нанизуючись у мовному потоці. До них належать:

ЗВУК (найменший елемент усного мовлення; комплекс артикуляційних рухів і їхній певний акустичний ефект, що формує звукову оболонку значущих одиниць мови);

СКЛАД (частина слова (один звук або сполучення звуків), що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря);

ТАКТ, або ФОНЕТИЧНЕ СЛОВО (частина мовного потоку, об’єднана одним наголосом і значенням);

ФРАЗА, або ФОНЕТИЧНЕ РЕЧЕННЯ (інтонаційно завершена частина мовного потоку, співвідносна з реченням).

 Хай буде мир на всій землі! (4 такти, 1 фраза)

НЕЛІНІЙНІ – це звукові одиниці, що нашаровуються на звукові послідовності. Їх не можна вимовити ізольовано. До них належать:

СЛОВЕСНИЙ НАГОЛОС (виділення одного складу у фонетичному слові за допомогою артикуляційних засобів – м’язової напруженості артикуляційного апарату; збільшення сили видиху; зростання тривалості)

ЛОГІЧНИЙ НАГОЛОС (особливе виділення голосом слова в реченні для підкреслення його вагомості у смисловій структурі речення)

ІНТОНАЦІЯ (сукупність фонетичних засобів, які слугують для вираження синтаксичних значень й емоційно-експресивного забарвлення. До інтонації входять: мелодика, фразовий наголос, пауза, ритм, темп, тембр).

Хай буде мир на всій землі! (Мир – логічний наголос. Інтонація – оклична)

Залежно від завдань, які ставляться перед дослідженням, фонетику поділяють на описову й історичну.

Історична, або діахронічна, фонетика вивчає звукові зміни, які відбулися в мові протягом історичного розвитку (виникнення і занепад низки звуків, еволюцію певних звукових явищ – спрощення, подовження, чергування).

Описова, або синхронічна, вивчає звуковий склад та звукові зміни в мові на певному етапі її існування. Зокрема, фонетика сучасної української літературної мови досліджує звуки української мови, які характерні для неї на нинішньому етапі її розвитку.

Звук може вивчатись у кількох аспектах:

АРТИКУЛЯЦІЙНОМУ (фізіологічно-артикуляційному, анатомо-фізіологічому ). Вивчають участь мовних органів у процесі звукоутворення. Артикуляція – це робота мовних органів (губ, язика, мякого піднебіння, голосових звязок), необхідна для вимови певного звука мовлення. Вона складається з 3 етапів – екскурсії, витримки і рекурсії. Отже, з погляду артикуляційного аспекту досліджують умови творення звуків.

АКУСТИЧНОМУ (фізично-акустичному) З акустичного боку звуки розрізняються за силою (інтенсивність звука, вимірюється в децибелах), висотою (частота коливань голосових зв'язок за одиницю часу, вимірюється в герцах; звук буде тим вищим, чим коротші й напруженіші голосові зв’язки), тривалістю (довготою), тембром (характерне забарвлення звука, яке створюється кількісним і якісним складом обертонів, що накладається на основний тон). Людина, залежно від умов спілкування, керує силою звуку та гучністю мовлення. Отже, звуки вивчаються ще й як фізичне явище.

ПЕРЦЕПТИВНОМУ З цього погляду досліджують сприймання звуків. Варто зауважити, що цей аспект вивчений ще не достатньо.

Але найголовнішою ознакою мовного звука є його суспільний характер, його функціонування як одиниці мови, що служить засобом спілкування. Саме в цьому й полягає ЛІНГВІСТИЧНИЙ (функціональний, фонологічний, соціальний) аспект вивчення звуків. З цього погляду аналізують умови сполучуваності голосних і приголосних фонем, утворення груп приголосних, різні звукові комбінації, місце цих комбінацій у слові. Так, за даними досліджень, в укр. м.

  1.  немає слів, які починалися б з и;
  2.  перед и не вживаються м’які приголосні;
  3.  лише ¾ приголосних можуть стояти в кінці слова;
  4.  не вживаються в цій позиції /р'/ та напівпом’якшені звуки;
  5.  не зафіксовано слів, що закінчуються /дз/;
  6.  поєднання двох голосних фонем в одноморфемних словах буває тільки в запозичених словах;
  7.  поєднання 2-х голосних фонем можливе тільки на морфемному шві (переоблік);
  8.  у словнику зафіксовано 4 поєднання 3-х голосних (е, о, і – неоімпресіонізм; і, а, е – авіаескадрилья; і, о, а - радіоактивний)

Розділ фонетики, який вивчає звуки з погляду їх значення і функцій у людській мові, називається фонологією. Предметом вивчення фонології є фонема – найменша одиниця звукової системи мови, за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови (морфеми і слова). Фонеми співвідносяться зі звуками людської мови, що використовуються людьми під час спілкування, і реалізуються в них.

Фонема може стояти в сильній позиції і реалізовуватися інваріантом (основним виявом) та в слабкій позиції і реалізовуватися варіантом (позиційним – це звуковий вияв фонеми, що залежить від її позиції в слові, наприклад вияв в ненаголошеній позиції фонеми /е/ у звуках [е]  [и] [и], комбінаторнимзвуковий вияв фонеми, зумовлений впливом сусідніх звуків, наприклад напівпом’якшений вияв фонеми /б/ перед /і/: [бік], фонеми /ш/ перед наступним /г/: [вижгород]; факультативним – це необов’язковий, але можливий звуковий вияв фонеми в літературній мові, наприклад перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /н'/, [н'іс], хоч окремі мовляни в деяких словах реалізують її у звукові [н] [ніс]).

Для голосних сильною є позиція: 1) під наголосом; 2) на початку слова (крім у, яка може наближатися до в, та крім і, яка може наближатися до й); 3) позиція між твердим приголосним (крім и, е).

Для приголосних сильною є позиція перед голосними заднього ряду та позиція кінця слова (крім й, в).

Диференційними називають ознаки фонеми, при втраті яких вона перестає існувати і переходить в іншу якість (/д/ → /т/ при втраті дзвінкості; /д/ → /т'/ при втраті твердості).

Недиференційними називають ознаки, які не виступають критерієм виділення фонем. Для губних, шиплячих і язикових цією ознакою є твердість, а для й – м’якість.

Хоч окрема фонема позбавлена значення, вона служить будівельним матеріалом для морфем і слів, саме за фонемним складом ми розрізняємо або ототожнюємо слова: наприклад: лак – лук, воно – вона, син – синь.  Кожна фонема – це абстрактне поняття, уявлення, що існує в свідомості носіїв мови, завдяки якому вони впізнають звук [а] чи [о], хоч у мовленні може звучати безліч варіацій їх вимови. За певними істотними ознаками носій мови ідентифікує кожну фонему, відрізняє її від інших. Ці істотні для впізнавання фонеми ознаки називаються диференційними, або самостійними, незмінними. Однак фонема має й такі ознаки, які залежать від фонетичних умов, є змінними, недиференційними, тобто не впливають на ідентифікацію фонеми. Якщо в мовленні зазнає змін недиференційна ознака фонеми, остання не втрачає своєї ідентичності, просто набуває деяких змін, модифікацій. Наприклад, приголосний звук [з] у слові зошит перед губним голосним зазнає огублення, однак така модифікація фонеми /з/ не заважає нам її впізнати. Якщо зміниться хоча б одна з диференційних ознак, відбудеться чергування фонем. Наприклад, /ж/ і /ш/ відрізняються одна від одної лише гучністю: /ж/ – дзвінка, /ш/ – глуха, однак це різні фонеми, бо вони здатні розрізняти значення окремих слів: жар – шар. Отже, кожній фонемі властива сума певних диференційних ознак, за якими вона протиставляється іншим фонемам.

Фонетика і фонологія тісно пов’язані з усіма іншими науками про мову: графікою (графіка позначає звуки мови на письмі спеціальними знаками); орфографією (орфографія визначає унормований запис усного мовлення);  лексикологією (слова складаються зі звуків; зміна звукового складу слова призводить до зміни його лексичного значення – вирмирсиржир - тир), морфологією (зміна звуків призводить до зміни морфологічної форми), морфемікою і словотвором (суфікси і префікси складаються зі звуків), синтаксисом (зміст речення часто залежить від його інтонування, а типи інтонації, логічний наголос вивчає фонетика).

Фонема і звук – не тотожні мовні одиниці. Звук є матеріальним виявом фонеми. Виявлення фонеми в її самостійних ознаках (незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності) називається головним. Однак найчастіше реалізація фонеми у мовленні залежить від різних фонетичних умов, вона зазнає різноманітних модифікацій, і виникають відтінки, або алофони, фонеми.

Система фонем сучасної української літературної мови

Розрізняють різні підходи до виділення системи фонем. Загалом у фонетичній системі української мови функціонують 6 голосних і 32 приголосні фонеми. Кожна фонема становить собою єдність кількох диференційних артикуляційно-акустичних ознак. В основі сучасного поділу на голосні та приголосні покладено триєдиний критерій:

  1.  функціональний (голосні звуки здатні виступати основою складу, є складотворчими, а приголосні в українській мові позбавлені такої функції)2;
  2.  артикуляційний (при вимові голосних артикуляційний канал відкритий, а під час вимови приголосних – спостерігається звуження ротової порожнини, що призводить до утворення шумів. Для приголосних характерна локалізована артикуляція, фокусоутворення. Голосні – рото відкривачі, а приголосні – ротозакривачі, оскільки десь має бути локалізація вимови);
  3.  акустичний (виявляється в тому, що для голосних і приголосних характерне різне джерело звуку: голосове джерело, або музикальний тон, лежить в основі творення голосних; голосове і шумове або тільки шумове – в основі творення приголосних).

Голосні звуки – це звуки, в основі яких лежить музичний тон, утворюваний при відкритому мовному каналі внаслідок коливань голосових зв'язок і подальшої модифікації цих коливань у надгортанних порожнинах. утворюються музичним тоном, який виникає внаслідок коливань голосових зв'язок під впливом натиску струменя повітря, що видихається. Під час вимови таких звуків мовний канал максимально відкритий, рівномірно напружений, повітря не натрапляє на перешкоди у надгортанних порожнинах. Найвиразніше голосні звучать під наголосом, у наголошеній позиції голосна фонема виявляється в основних своїх ознаках, тому така позиція для голосних вважається сильною. Особливу роль у творенні якісних характеристик голосних виконують губи, язик, м'яке піднебіння. При творенні голосних звуків язик може змінювати своє положення в горизонтальному напрямку (просуватися вперед або відсуватися назад) і у вертикальному напрямку (наближатися або віддалятися від піднебіння внаслідок опускання або підняття нижньої щелепи). За рухом язика по горизонталі визначають ряд голосних. За рухом язика по вертикалі – підняття.  Основні ознаки голосних фонем української мови /і/, /и/, /е/, /а/, /о/, /у/ можна показати в такій таблиці:

РЯДИ

ПІДНЯТТЯ

передній

середній

задній

високе

і

  у

високо-середнє

     и

середнє

               е

      о

низьке

а

Запам’ятати класифікацію голосних допоможе вислів – «прізвище Субота».

Залежно від участі губ в артикуляції голосні фонеми поділяються на огублені, або лабіалізовані (від лат. labium – губа), і неогублені, або нелабіалізовані. До лабіалізованих належать /у/, /о/, до нелабіалізованих – /і/, /и/, /е/, /а/.

Приголосні - це звуки, які творяться шумами з участю або без участі голосу. Шуми виникають у надгортанних порожнинах унаслідок того, що струмінь видихуваного повітря натрапляє на повну або часткову перепону, створювану мовними органами. У такому разі напруження мовних органів локалізується в місці їх зближення, що є фокусом творення звука.

В українській мові приголосні фонеми класифікуються за такими ознаками:

1)  за співвідношенням голосу і шуму; 2) за участю голосу  в їх творенні; 3) за місцем творення (або за активним мовним органом) шуму; 4) за способом творення шуму; 5) за акустичним враженням; 6) за наявністю або відсутністю пом'якшення (палаталізації).

  1.  За співвідношенням голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні і шумні.

 Сонорними (від лат. sonorus – звучний, голосний) називаються приголосні, які творяться за допомогою голосу й шуму з перевагою голосу. До сонорних в українській мові належать 9 приголосих: /j/, /л/, /л'/, /н/, /н'/, /р/, /р'/, /м/, /в/.

 Шумними називаються приголосні, які творяться одним шумом або шумом за участю голосу. Цих приголосних 23.

2. За участю голосу в їхньому творенні шумні поділяються на дзвінкі й глухі. Глухі звуки творяться тільки за допомогою шуму (12 звуків), дзвінкі (11 звуків) – шумом за участю голосу. Дзвінкі й глухі приголосні утворюють кореляцію (корелятивних пар 11), тобто більшість дзвінких шумних мають співвідносні їм глухі фонеми, наприклад: /б/ – /п/, /д/ – /т/, /д'/ – /т'/, /з/ – /с/, /з'/ – /с'/ /, /дз/ -  /ц/,  /дз'/ - /ц'/, /ж/ - /ш/, /дж/ - /ч/, // - /к/, /г/ - /х/. Непарною глухою в українській мові є фонема /ф/.  Пара /г/ - /х/ виділена умовно, бо розрізняється двома артикуляційними ознаками: роботою голосових зв'язок та місцем творення: г – глоткова, х – задньоязикова.

3. За місцем творення (або за активним мовним органом) приголосні поділяються на групи з урахуванням того, який з мовних органів бере участь в їх творенні. Розрізняють активні та пасивні мовні органи, а всі приголосні поділяють на такі загальні групи:

а) губні:

 - губно-губні: /б/, /п/, /в/, /м/;

 - губно-зубна /ф/;

б) язикові:

- передньоязикові: /д/, /т/, /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ш/, /ч/, /дж/;

 За пасивним мовним органом:

- піднебінно-зубні (під час їхньої вимови передня стінка язика і його кінчик змикаються з верхніми різцями): /з/, /з'/, /с/, /с'/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/ + /д/, /т/, /л/, /н/;

- альвеолярні (під час їхньої вимови передній край язика зближується з альвеолами верхніх зубів): /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ + /р/, /р'/;  -

- середньоязикові: /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /р'/, /j/; За Н.І. Тоцькою середньоязиковою є лише /j/;

  - задньоязикові: //, /к/, /х/;

в) глоткова, або фарингальна: /г/.

4. За способом творення шуму приголосні фонеми української мови поділяються на

а) зімкнені,  або проривні, вибухові (13): /б/, /п/, /д/, /д'/, /т/, /т'/, /м/, /н/, /н'/, /л/, /л'/, //, /к/;

б) щілинні (від лат. fricare – терти), або фрикативні (11): /в/, /ф/, /г/, /х/, /ж/, /ш/, /з/, /з'/, /с/, /с'/,  /j/;

г) зімкнено-щілинні, або африкати (6): /дж/, /ч/, /дз/, /дз'/, /ц/, /ц'/;

ґ) дрижачі, або вібранти (2): /р/, /р'/.

При вимові проривних звуків органи мовлення утворюють тісне зімкнення, яке з силою проривається струменем видихуваного повітря. Коли вимовляються фрикативні звуки, струмінь повітря проходить крізь вузьку щілину (або декілька щілин), утворюючи характерний шум. Під час утворення зімкнених носових звуків [м], [н], [н'] в ротовій порожнині утворюється зімкнення артикуляційних органів, м'яке піднебіння опускається і частина повітря проходить через носову порожнину. При вимові бокового [л], [л'] у ротовій порожнині також утворюється зімкнення, а видихуване повітря проходить завдяки тому, що опускаються бокові краї язика. Коли вимовляється [р] або [р'], кінчик язика вібрує: то притискається до альвеол (ямок у щелепах, де містяться корені зубів), то відходить від них. Африкати утворюються поєднанням проривного й фрикативного приголосного одного і того самого місця творення. Зімкнена і щілинна вимова таких звуків органічно злита: спочатку повітряний струмінь починає проривати перепону мовних органів, а потім це зімкнення поступово переходить у коротку щілину.

  1.  Шум, який утворюється при вимові фрикативних приголосних та африкат, може нагадувати свист або шипіння. Відповідно за акустичним враженням розрізняють шиплячі /ж/, /ш/, /ч/, /дж/ і свистячі /з/, /с/, /ц/, /дз/ приголосні.
  2.  За наявністю палатальності (пом'якшення) (лат. palatum – тверде піднебіння). Палаталізація виникає внаслідок додаткового підняття середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція наближається до артикуляції звука [і].  коли до основної артикуляції приголосного приєднується додаткова і-подібна артикуляція, то об’єм ротового резонатора помітно зменшується. Отже, власний тон приголосного підвищується. В укр. м. 22 фонеми тверді і 10 м’яких /д'/, /т'/, /н'/, /л'/, /з'/, /с'/, /ц'/, /дз'/, /р'/, [j]. Із 22 фонем 13 не мають м’яких пар. Це губні, шиплячі, задньоязикові, глотковий.

ЗМІНИ ЗВУКІВ У ПОТОЦІ МОВЛЕННЯ

У потоці мовлення звуки зазнають різноманітних впливів і як наслідок змін в артикуляції і звучанні. Такі зміни поділяються на позиційні і комбінаторні. Позиційні модифікації звуків залежать від наголосу, від позиції звука на початку чи в кінці слова або складу. Наприклад, вимова [е] у ненаголошених складах: [веисна], [сеило]. Внаслідок таких фонетичних змін виявляються позиційні варіанти певної фонеми. Отже, позиційним варіантом фонеми є звук, що вимовляється замість головного вияву фонеми у певній слабкій позиції.

Комбінаторні зміни виникають внаслідок взаємодії звуків у мовному потоці. Кінцева фаза артикуляції попереднього звука своєрідно накладається на початкову фазу артикуляції наступного. Таке явище називається коартикуляцією. Внаслідок таких змін виникають комбінаторні варіанти певної фонеми.

Комбінаторні варіанти голосних і приголосних фонем можуть виникати внаслідок таких фонетичних явищ, як акомодація й асиміляція. Акомодація (лат. accomodatio – пристосування) – це фонетичні зміни, що відбуваються внаслідок взаємодії голосних і приголосних звуків. Різновидами акомодації є:

лабіалізація (артикуляція звуків, за якої губи витягуються вперед і заокруглюються, від чого змінюються об’єм і форма ротової порожнини як резонатора. Лабіалізації можуть зазнавати приголосні в позиції перед о та у й голосні в позиції після губних приголосних: [сᵒум], [мᵒіст], [бᵒайка]);

назалізація (фр. лат. nasus - ніс – зміна звука, що полягає в набутті звуком носового тембру і викликана підняттям м’якого піднебіння й проходженням частини видихуваного повітря в носову порожнину. Назалізації в мові можуть піддаватися звуки (приголосні і голосні) у положенні перед носовими. Найбільшою мірою назалізація простежується між двома носовими – [манка], [німий], дещо менше після носових – [нас]

палаталізація (пом’якшення; це наслідок додаткового підняття спинки язика до твердого піднебіння. Пом’якшуються тверді фонеми в позиції перед і: [шіс'т'], [чіл'ний]);

веляризація (від лат. velaris – задньопіднебінний; ствердіння приголосного звука внаслідок додаткового підняття задньої частини спинки язика до м’якого піднебіння. Веляризуватися можуть усі приголосні, крім задньоязикових, для яких ця артикуляція є основною. Сюди належить:

- тверда вимова приголосних перед і, що не походить з  (ять): [стіл];

- ствердіння /н'/, /д'/ перед шиплячим: промінь, але промінчик, порадь, але Радченко).

Акомодація є регресивною, коли наступний звук впливає на попередній. Якщо попередній звук впливає на наступний, то відбувається прогресивна акомодація.

Асиміляція  (лат. assimilatio – уподібнення) – це фонетичне явище взаємодії звуків однієї якості, наприклад, тільки приголосних, що виявляється у пристосуванні їх вимови. Асиміляція, що виявляється в системі голосних, називається гармонійною, або вокалічною

гаразд  (утв. з горазд)

багатий (утв. з богатий)

хазяїн (утв. з хозяїн),

а в системі приголосних – консонантною.

За напрямком асиміляція буває:

- прогресивною (попередній звук впливає на наступний):

 [в і с' тц' ]  

 [б ъ ч е л а] бджола

 [сел'ск] (ий) – сільський

- регресивною (наступний звук впливає на попередній) [л' о ч: и к] – льо[тч]ик

- взаємною (обопільною) (обоє звуків, що взаємодіють, зазнаються змін)

   [т'с'] [ц':]

 [т'с'] →  [ц'с'] → [ц':] (сміється)

 [тш] → [чш] → [ч:] (коротший)

Сучасній українській мові властива регресивна асиміляція приголосних.   

За розташуванням звуків асиміляція буває:

  1.  дистанційною (звуки, що асимілюються, стоять на відстані, а не поруч):

 железо → залізо

 споришшпориш

 шипчина → шипшина

  1.  контактною (звуки, що асимілюються, стоять поруч, а не на відстані).

За ступенем уподібнення асиміляція буває:

  1.  часткова (один звук уподібнюється до іншого за однією ознакою, при цьому не втрачає і власних диференційованих)

 радість - раді[с'т']   Великдень – [веилиґден']

  1.  повна (один звук уподібнюється до іншого повністю, за всіма ознаками, унаслідок чого виникає один довгий звук)

/тч/ → [ч:]      тітчин

/сш/ → [ш:]  принісши

 За характером орфографічної фіксації:

  1.  орфографічно закріпленою

 зъ + казати сказати

  1.  орфографічно незакріпленою

 зцідити – [сц'ідити]

За характером змін:

  1.  одновидова
    1.  за дзвінкістю

[тб] - [дб]   

[т'б] - [д'б] боротьба

[тж] - [дж]   отже

[с'б] - [з'б]   просьба

[с'д] - [з'д]   осьде

[чб] - [джб] хоч би

[кз] - [ґз]   рюкзак

[кж] - [ґж]   як де

[кд] - [ґд]   анекдот

[кб] - [ґб]   якби

[с'д] - [з'д]   осьде

  1.  за глухістю

[зц] - [сц]   зцідити

  1.  за місцем творення

 [зш] - [жш]  відповзши

[зж] - [ж:]   зжити, обезжирений

[здж] - [ждж]  з джерела

[зч] - [жч]   безчестя

[сч] - [шч]  ліщина ←  лісчина ← ліскина

[сш] - [ш:]  принісши

[сш] - [ш:]

  1.  за способом творення

[тц] - [ц:]   болітце

[дц] - [дзц]  відцуратися

[дз] - [дзз]  підземний

[дс] - [дзс]  підсака, над світом

[д'с'] - [дз'с']  порадься зі мною

  1.  за м’якістю (палатальністю)

   [т'л'іти] [д'н'і]     

  1.  двовидова (за місцем творення і м’якістю, за способом творення і м’якістю, за місцем і за способом творення, за місцем і за глухістю)
    1.  за місцем творення і м’якістю (палатальністю)

[шс'] - [с':]  смієшся

[жс'] - [з'с'] вріжся

[чс'] - [ц'с'] не мучся

[чц'] - [ц':]  ручці

[жц'] - [з'ц'] ніжці

[шц'] - [с] чашці

  1.  за способом творення і м’якістю

[тц'] - [ц':]  ситцю

[дц'] - [дз'ц']  холодцю

[ддз] - [дз:]  віддзвонити

  1.  за місцем і за способом творення

[тч] - [ч:]   льотчик

[тш] - [чш]  ([ч:])  коротший

[дж] - [джж]  віджимати

[дч] - [джч]  відчайдушний

[дш] - [джш]  відшліфувати

  1.  за місцем творення і глухістю

[зш] - [ш:]  зшити

[зч] - [шч]  розчистити

[гк] - [хк]  вогкий

[гт'] - [хт']  кігті

Протилежним за наслідком до асиміляції є фонетичне явище дисиміляції.  Дисиміляція (лат. dissimilatio – розподібнення, відмінність) – розподібнення звуків однієї якості. Воно виявляється в системі приголосних. У разі контактування однакових або подібних звуків один з них утрачає, змінює фонетичні ознаки, що були спільними для цих звуків.

Розрізняють дисиміляцію

за розташуванням звуків

  1.  контактну (къто → хто): взаємодіяти й розподібнюватись можуть і суміжні звуки
  2.   дистантну (мурар → муляр, рибаррибалка): взаємодіяти й розподібнюватись можуть віддалені один від одного звуки.

за напрямком 

  1.  прогресивну (рідко)
  2.  регресивну (частіше)

за характером змін – звуки розподібнюються за способом творення.

за графічною фіксацією 

- закріпленою на письмі

- не закріпленою на письмі.

На відміну від акомодації й асиміляції, в українській мові дисиміляція не виявляється активно в живому мовленні. Її наслідки вже зафіксовані орфографічно: ручник  рушник, сонячник  соняшник, срібро (рос. серебро)   срібло. У живому мовленні результатом дисиміляції може бути порушення літературної вимови. Таким є вимова бонба замість бомба, транвай замість трамвай, трахтор замість трактор. Губний [м] у наведених словах перед губним [б] замінюється на передньоязиковий [н], внаслідок чого втрачається спільна ознака – губна артикуляція, а зімкнених [к] замінюється на зімкнено-щілинний [х].   

У сучасній українській мові відбуваються модифікації голосних і приголосних фонем. У системі голосних фонем відбуваються такі видозміни:

1) акомодація (пристосування) голосних до сусідніх приголосних;

  1.  редукція; вокальна асиміляція.

У мовному потоці голосні звуки зазнають впливу твердих, пом'якшених, м'якого приголосного. Однак найчіткіше виявляється акомодація голосних звуків до пом'якшених і м'яких приголосних. Унаслідок впливу сусідніх пом'якшених (м'якого) приголосних артикуляція голосних зазнає змін: язик просувається вгору (до твердого піднебіння) і вперед. Внаслідок цього на початку голосних [а], [о], [у], [е], в кінці їх або з обох боків з'являється і-подібний призвук: [л'убити], [л'он]. Звук [и] не може стояти після м'яких чи пом'якшених приголосних, а звук [і], навпаки, не може стояти після твердих. Сусідні пом'якшені або м'які приголосні не впливають на артикуляцію [і].         

Редукція  (від лат. reductio – відсування назад, ср. - лат. reductio – зменшення, скорочення) – це зміна артикуляційних і акустичних характеристик звука, зумовлена скороченням його тривалості чи послабленням напруження. Розрізняють кількісну редукцію – зменшення тривалості звука, спричинене його ненаголошеністю, яке не викликає змін характерного тембру, та якісну редукцію – зміна характеру артикуляції, якісних характеристик голосних внаслідок меншої тривалості й напруженості звука. Редукція голосних [а], [у], [і] є незначною і майже не сприймається на слух. Вимова [е] в ненаголошеній позиції більше або менше звужується і наближається до вимови звука [и], наприклад: [несе], [верба], [межа]. У ненаголошеній позиції вимова звука [и] розширюється і наближається до вимови [е], наприклад: [минути], [сирота], [кис'іл']. Звук [о] в слабкій позиції також зазнає редукції, яка особливо чітко виявляється у тому разі, коли підсилюється гармонійною асиміляцією голосних (вокальною асиміляцією). В українській мові голосні звуки зазнають лише дистантної асиміляції, тобто взаємодіють не сусідні, а віддалені один від одного голосні у сусідніх складах: попередній голосний певною мірою уподібнюється до наступного голосного. В результаті відбувається модифікація фонеми. Ненаголошений [о] в позиції перед складом з наголошеним [у] зазнає якісних змін, наближаючись за звучанням до [у], наприклад: [коужух], [гоулубка]. Менше наближається вимова [о] до вимови [у] у складах перед наголошеним [і], наприклад: [тоубі], [поун'іс]. 3  

Вокальна асиміляція – властивість усіх голосних передусім у позиції перед наступним наголошеним, однак на слух сприймаються зміни тільки [о], [е], [и]. Гармонійна асиміляція тісно взаємодіє з редукцією голосних і здатна посилювати або послаблювати її в певних фонетичних позиціях.

Приголосні звуки можуть зазнавати у потоці мовлення таких змін:

  1.  акомодація приголосних до наступних голосних;
  2.  позиційні модифікації приголосних [в] та [j];
  3.  модифікація приголосних внаслідок асиміляції.

1) У потоці мовлення губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш], [дж], задньоязикові [], [к], [х] та фарингальний [г] перед голосним переднього ряду [і] зазнають акомодації – пристосовуються до сусіднього голосного, вимовляючись напівпом'якшено, наприклад: [м’істо], [мjач’і], [х’ім’іjа]. Тобто, відповідні приголосні фонеми реалізуються як напівпом'якшені  алофони /б’/, /п’/, /в’/ тощо.

Перед наступними лабіалізованими голосними [о] та [у] приголосні огублюються, наприклад: [корол'], [морж], [журавел'], [курорт], [ходити].

2) Приголосні фонеми /в/ та /j/ у деяких фонетичних позиціях виступають у вигляді алофонів [] та [і]. Таких модифікацій приголосні /в/, /j/ зазнають у таких позиціях:

- на початку слова перед приголосним звуком, наприклад: [права], [іти];

- на кінці слова після голосного звука, наприклад: [би], [міі], [тримаі];

- у середині слова після голосного перед приголосним, наприклад: [дого], [знаіте], [мапа], [наікрашчиі].

3) Наслідком асиміляції може бути чергування і модифікація фонем. За напрямком розрізняють прогресивну асиміляцію (попередній звук впливає на вимову наступного) і регресивну (наступний звук впливає на вимову попереднього). Наслідком прогресивної асиміляції є модифікація [т'] під впливом попереднього свистячого [с']. У результаті взаємодії з попереднім свистячим звуком [т'] набуває призвуку [ц'], наприклад: [ш’іс'тц'], [горд'іс'тц'], [г’іс'тц'].    

Типи складів

  1. Залежно від кінцевого звука
  2.  відкриті (закінчуються голосним)
  3.  закриті (закінчуються приголосним)
  4.  напівзакриті (закінчуються  і-, у-нескладотворчим)
  5. Залежно від початкового звука
  6.  прикриті (починаються приголосним)
  7.  неприкриті (починаються голосним)
  8.  напівприкриті (починаються і-, у-нескладотворчим)
  9. Залежно від місця щодо наголосу
  10.  наголошені
  11.  ненаголошені
  12.  побічно наголошені

Правила складоподілу

  1. Один інтервокальний приголосний належить до наступного складу:

лі-то, бе-ре-за, кві-тень.

  1. Якщо поруч стоять 2 сонорні звуки, то межа складоподілу проходить між ними:

гор-ло.

  1. Якщо з двох приголосних 1-й сонорний, а 2-й будь-який шумний, то межа складоподілу проходить між ними:

вер-ба.

  1. Якщо з двох приголосних сонорний стоїть другим, то обидва приголосні входять до наступного складу:

до-бро.

  1. Якщо поруч стоять два дзвінкі або два глухі приголосні, то вони відходять до наступного складу:

ну-дьга, мі-сто.

* Якщо з двох дзвінких 1-й є щілинним, то він може відходити до попереднього складу:

друж-ба, дру-жба.

  1. Якщо з двох приголосних 1-й дзвінкий, а 2-й глухий, то меже складоподілу проходить між ними:

каз-ка, стеж-ка.

  1. З трьох інтервокальних шумних 1-й може залишатися в попередньому складі:

кіс-тка.

* Якщо в такій групі останнім стоїть сонорний, то він притягує усі попередні приголосні:

се-стра, ві-стря.

2 У деяких слов'янських мовах особливо гучні приголосні [r] і [l] здатні виступати основою складу, пор.: чеськ. vlk –  укр. вовк, словацьк. zrnoукр. зерно.

3 У літературній мові таке наближення майже непомітне, на відміну від деяких говорів. У деяких південно-західних говорах звук [о] вимовляється з наближенням до [у] в складах перед будь-яким наголошеним голосним: [голова], [своjа].     


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

13974. Башкирские музыкальные инструменты 73.5 KB
  Башкирские музыкальные инструменты. Башкирская инструментальная культура – наследие уходящее своими корнями в глубокую древность. Ее изучение началось сравнительно недавно первому подробному исследованию немногим более 100 лет а регулярный поиск и систематизация ин...
13975. Анатолий Константинович Лядов (1855-1914) 77.78 KB
  Будущий композитор родился в семье известного русского дирижёра Константина Лядова. Первые уроки музыки начал получать в пять лет от отца, а в 1870 году поступил в Петербургскую консерваторию в классы фортепиано и скрипки
13976. Биография П.И. Чайковского 16.76 KB
  Сообщение На тему: Биография П.И.Чайковского. Биография П.И.Чайковского Петр Ильич Чайковский родился в Предуралье в заводском поселке Воткинске. Его отец был горным инженером начальником завода. С раннего детства будущий...
13977. ДЕБЮССИ́ Клод Ашиль 17.21 KB
  ДЕБЮССИ́ Клод Ашиль 1862 1918 французский композитор пианист дирижер музыкальный критик. Основоположник муз. импрессионозма. Сочинениям присущи поэтичность изящество и прихотливость мелодии колористичность гармонии изысканность зыбкость муз. образов. Клод Ашиль
13978. Музыка как средство экранной выразительности 311 KB
  Содержание. Введение Глава 1. Средства выразительности видеорекламы Эстетические критерии художественной выразительности экранного творчества Формирование и развитие средств выразительности Современные средства экранной выразительности Г
13979. Развитие музыкальности детей младшего школьного возраста в процессе элементарного музицирования 1.94 MB
  ВЫПУСКНАЯ КВАЛИФИКАЦИОННАЯ РАБОТА Развитие музыкальности детей младшего школьного возраста в процессе элементарного музицирования План Введение Глава 1. Психолого-педагогические основы развития музыкальности детей младшего школьного в
13980. Рок-музыка 18.85 KB
  Рокмузыка Рокмузыка обобщающее название ряда направлений популярной музыки. Слово rock указывает на характерные для этих направлений ритмические ощущения связанные с определённой формой движения. Такие признаки рокмузыки как использование электромузыкальны
13981. Праздники в Индии 112.5 KB
  Праздники в Индии. Индия мультинациональное и мультикультурное государство поэтому здесь отмечаются праздники различных религий. Помимо религиозных в Индии имеется три официальных национальных праздника: День независимости Индии День Республики и День р...
13982. История джаза 35.63 KB
  План: I. Введение. II. Главная часть: III. Заключение. I. Введение. Джаз никогда не был популярной музыкой. Несомненно время от времени отдельные формы джаза становились популярными: так было с €œджазовой€ музыкой 20х со €œсвингом€ 1935 1945 гг. так обстоит дело ...