48558

ВСТУП. ПОНЯТТЯ ЕКОНОМІКИ, ЇЇ ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДИ

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Нас буде цікавити економіка окремо взятого підприємства але звісно що воно працює не у вакуумі тому будемо вивчати і його місце у зовнішньому ринковому середовищі. Економіка підприємства це наука про ефективність виробництва шляхи і методи досягнення підприємством найкращих результатів при найменших затратах. Мікроекономіка вивчає роботу конкретної економічної одиниці підприємства фірми банка . У той же час наприклад державні органи влади та контролюючі організації повинні враховувати реальний стан в...

Украинкский

2013-12-12

505.5 KB

2 чел.

Тема   1        ВСТУП. ПОНЯТТЯ ЕКОНОМІКИ, ЇЇ ПРИНЦИПИ ТА МЕТОДИ.

                              НАРОДНОГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС  УКРАЇНИ

1   Поняття економіки як науки, її принципи і методи.

2   Народногосподарський комплекс України. Поняття галузі. Поняття груп А і Б.

1   Всі вчені погоджуються, що економіка відрізняється від інших наук тим, що не може дозволити собі чистого експерименту у лабораторних умовах. “ Полігоном “ для досліджень завжди буде якась країна, або її великий регіон, і, врешті-решт, людські долі. Це накладає на економіку як науку велику відповідальність і  вимагає від неї впевненості у своїй правоті.

   Тому, хто починає вивчати економіку, слід перш за все засвоїти таке важливе правило :   не слід сприймати речі такими, якими вони здаються !!!  Це правило  можна проілюструвати такими прикладами :

  1.  Якщо всі  фермери прекрасно працюють, і природа допомагає їм виростити небувалий врожай, то загальна сума доходів фермерів  зменшиться.
  2.  Підвищення цін на один продукт може принести вигоду тим, хто з ним має             справу             ( виробник, продавець ), але якщо одночасно і однаково збільшуються ціни на всі товари, то від цього ніхто не виграє. Таке явище часто зустрічається в економіці країни. Це схоже на таку ситуацію : коли, спостерігаючи урочистий парад, всі стануть навшпиньки, то це нікому на принесе вигоди, хоча окрема людина могла б від цього виграти.
  3.  Те, що вважається розумним для окремої людини або фірми, іноді буває  безглуздим для всієї нації або країни.

Взагалі, існує кілька визначень ЕКОНОМІКИ як науки.

ЕКОНОМІКА – це наука про :

  •  прагнення та вміння заробити собі на прожиття;
  •  збільшення національного багатства;
  •  гроші, капітал, багатство;
  •  економічні закони, які протягом всього існування людства регулюють виробництво, обмін, перерозподіл та споживання продукції.

  Але найчастіше вживають таке коротке та влучне визначення економіки :

“ Економіка – це наука, яка аналізує вибір суспільства при обмежених  ресурсах ”.

Отже, економіка це наукова дисципліна, що займається вивченням народного господарства, його галузей, окремих підприємств, а також окремих елементів виробництва ( капітал, фонди, праця тощо ). Нас буде цікавити економіка окремо взятого підприємства, але, звісно, що воно працює не у вакуумі, тому будемо вивчати  і його місце у зовнішньому ринковому середовищі.

    Економіка підприємства  - це наука про ефективність виробництва, шляхи і методи досягнення підприємством найкращих результатів при найменших затратах.

Принципи економіки як науки

1 Взаємодія теорії та практики

     Практика дає замовлення теорії на вироблення кваліфікованих рекомендацій при матеріальному забезпеченні, виробництві та реалізації продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках.  І саме практика перевіряє ці рекомендації та виносить справедливий вирок будь-якій теорії

  1.  Взаємозвязок  макро – та мікроекономіки

Макроекономіка вивчає  економіку країни в цілому або її величезні складові частини          ( державний та приватний сектор ). Макроаналіз розглядає такі показники :

$ - загальний  дохід  державного сектору;

$ - загальний рівень безробіття у Східній Україні  тощо.

     Мікроекономіка вивчає роботу конкретної економічної одиниці ( підприємства, фірми, банка… ). Мікроаналіз досліджує як під мікроскопом такі показники :

     $ - прибуток окремої фірми;

     $ - ціну конкретного товару  тощо.

  Отже, будь-яке підприємство, хоча воно знаходить на мікрорівні,  у своїй діяльності повинно враховувати процеси та зміни, які відбуваються на макрорівні. У той же час, наприклад, державні органи влади та контролюючі організації  повинні враховувати  реальний стан, в якому знаходяться підприємства країни.

  1.  Принцип історичного реалізму

     Правильний аналіз економічних процесів та явищ у будь-якій країні неможливий без урахування конкретних історичних обставин відповідного проміжку часу. Наприклад , неможливо описати просто  “ стан економіки України “,  бо з історичної точки зору  існує декілька періодів “ економіки України “ :  скіфських часів,  гетьманський період, більшовицька та, нарешті, незалежна Україна.

Методи економіки як науки

  •  Описовий -  текстовий;
  •  Метод порівняльного аналізу та графічних зображень ( графіки, діаграми тощо )
  •  Гіпотетичний ( від лат. “ припущення “ ) – на прикладі уявного підприємства;
  •  Індуктивний ( від лат. “ наведення, спонукання “ ) – з окремих випадків, явищ тощо виводиться загальне правило, закон…
  •  Дедуктивний ( від лат. “ виведення “ ) – виходячи із загальних законів, правил, аксіом тощо, можна зробити конкретні висновки в окремому випадку, по окремій проблемі.

2    Народногосподарський комплекс України - це сукупність галузей та видів виробництва, продукція яких задовольняє потреби людей. Його структура формується під впливом суспільного розподілу праці, який призводить до виділення окремих виробництв і формування галузей.

    За створенням сукупного суспільного продукту народногосподарський комплекс поділяється на  сферу матеріального виробництва і нематеріальну ( невиробничу ) сферу.

      Загальний поділ праці призвів до виділення у сфері матеріального виробництва таких галузей :

  •  промисловість;
  •  сільське господарство;
  •  транспорт ( у виробничій сфері );
  •  будівництво ;
  •  торгівля тощо.

  Невиробнича сфера - сфера, яка споживає національний дохід. До неї входять :

  •  заклади державної безпеки і оборони;
  •  судові, юридичні і митні служби;
  •  заклади соціального забезпечення, охорони здоров’я та освіти4
  •  банківські установи, страхові компанії;
  •  міністерства, відомства тощо.

     У невиробничій сфері зайнято  більше третини робочої сили країни, приблизно 43 % основних фондів, біля 30 % всіх капітальних вкладень. Характерною  є дуже велика питома вага жіночої праці – приблизно 70 %.  

     Промисловість є основною ланкою народногосподарського комплексу. Провідна роль промисловості пояснюється такими причинами :

- саме промисловість виробляє товари, які є основою добробуту народу;

 - промисловість є провідником сучасних досягнень науково-технічного прогресу в усіх галузях народного господарства;

 - промисловість є основою обороноздатності країни.      

    Галузь промисловості  - це якісно однорідна сукупність підприємств, об’єднань різних форм власності, що виконують однакові функції в системі суспільного поділу праці і поєднуються за такими ознаками :

  •  однаковість сировинної бази;
  •  єдність специфіки технологій та обладнання;
  •  схожість особливого складу спеціально підготовлених кадрів;
  •  і як результат – однорідна готова продукція.

  Визначальним фактором формування галузей і становлення їх оптимального розміру є  попит на продукцію.

   Єдиною класифікацією визначено близько 20 крупних галузей і відповідно приблизно             300 підгалузей і видів виробництва у складі цих крупних галузей. Наприклад, галузь                          “ Машинобудування і металообробка “ включає такі підгалузі :

  •  важке, - енергетичне -, сільськогосподарське машинобудування;
  •  автомобілебудування;
  •  ракетно-космічне, - тракторне машинобудування;
  •  верстатобудування;
  •  приладобудування тощо.

      В свою чергу, наприклад, підгалузь “ приладобудування “ включає “ Виробництво комп’ютерної техніки “.

      При віднесенні підприємства до тієї чи іншої галузі враховується економічне призначення продукції, яку воно виробляє. Відповідно  всі галузі поділяються на ті, що відносяться до групи А – виготовлення засобів виробництва, наприклад, машинобудування  і металообробка “. Продукція галузей групи А призначена в основному для виробничого споживання.

     Підприємства, які виготовляють предмети споживання, відносяться до групи Б. Наприклад, целюлозно-паперова, кондитерська, легка промисловість тощо. Продукція цієї групи призначена як для особистого споживання ( одяг ), так і для виробничого         ( робочий одяг ) .

    Цікавим є питання про пропорційність відношення між обсягами продукції груп А і Б.   Очевидно, оптимальним є співвідношення  груп А і Б, приблизно 55 : 45 або ж  60 : 40. Треба мати на увазі, що продукція групи А дає технічну базу розвитку галузей групи Б. Тому частка продукції групи А  повинна трохи перевищувати частку групи Б.

       Всі галузі, незалежно від поділу на групи А і Б, за характером впливу на предмет праці діляться на :

  •  добувні;
  •  обробні.

За структурою затрат на:

  •  трудомісткі;
  •  матеріаломісткі;
  •  фондомісткі;
  •  енерго-і паливомісткі.

За часом роботи протягом року :

  •  сезонні ;
  •  несезонні.

  Галузеву структуру промисловості характеризують кількісне співвідношення між окремими галузями і певні виробничі зв’язки між ними.

   Структура окремої галузі визначається кількістю підприємстві, у тому числі крупних, і питомою вагою продукції окремих підприємств у загальному обсязі випуску продукції галузі.

Тема  2    ПОНЯТТЯ  ПІДПРИЄМСТВА,  ЙОГО  ЦІЛІ  І НАПРЯМКИ      ДІЯЛЬНОСТІ   

  1.  Поняття  підприємства, цілі діяльності.
  2.  Напрямки діяльності підприємства.
  3.  Види підприємств залежно від форм власності.
  4.  Порівняльна характеристика одноособових підприємств та товариств.
  5.  Акціонерне товариство. Характеристика  видів акцій. Дивіденд.

6.   Зовнішнє середовище підприємства, фактори його впливу.

1   

Суспільство здійснює безліч видів конкретної праці для того, щоб забезпечити собі достатньо комфортний рівень життєдіяльності. З цією метою люди об’єднуються у трудові колективи, організації і діють на засаді певних правил. Але мета і характер діяльності таких організацій різні. За цією ознакою їх можна поділити на 2 групи :

  •  підприємницькі ( комерційні ) – функціонують за власний кошт;
  •  непідприємницьці ( некомерційні ) - залежать  від державного бюджетного фінансування.

  Організації  з підприємницьким характером діяльності називають підприємствами.

  Підприємство – це організаційно відокремлена та економічно самостійна первинна ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію, виконує роботу або надає платні послуги, з метою отримання прибутку.

   Основними законодавчими актами, які регулюють діяльність підприємств в Україні, є  Цивільний та Господарський Кодекси  та інші відповідні закони. Діяльність підприємства також регулюється його статутом   і   колективним договором.

    Статут підприємства – це зібрання обов’язкових правил, які регулюють його внутрішню діяльність, а також взаємовідносини з іншими суб’єктами господарювання.

    Колективний договір – це угода між трудовим колективом ( в особі профспілки ) та адміністрацією або власником, яка щорічно переглядається і регулює їх виробничі, економічні і трудові відносини.

  Крім поділу за ознакою форми власності ( далі  в цій темі  - питання 3), підприємства розрізняються  :

  •  за економічним призначенням:
  •  виробництво засобів виробництва;
  •  виробництво предметів споживання;
  •  виробництво продукції ВПК;
  •  виробництво ідей та послуг ( консалтингові , страхові фірми, інжинірінг тощо )

 за масштабами виробництва :

  •  індивідуальні
  •  серійні
  •  масові

 за ступенем спеціалізації :

  •  спеціалізовані
  •  універсальні
  •  змішані

 за галузями виробництва :

  •  промислове
  •  будівниче
  •  сільськогосподарське
  •  торгівельне тощо

за сферами виробництва :

  •  виробничі
  •  невиробничі

 за новими формами господарювання :

  •  фірми
  •  бюро, агенції, контори
  •  товариства
  •  фонди,біржі
  •  ферми
  •  банки тощо

 за розміром персоналу :

  •  малі
  •  середні
  •  крупні

      Для ефективного господарювання підприємство повинно чітко визначити цілі свого функціонування.  Головну ( генеральну ) мету підприємства у світовій економіці називають місією. Найчастіше місією сучасного підприємства ( фірми ) вважають виробництво продукції ( послуг ) для задоволення потреб ринку та одержання максимально можливого прибутку.

         На основі загальної місії встановлюються загальнофірмові цілі, які мають відповідати таким вимогам :

 конкретність

 здатність до вимірювання

 орієнтованість у часі

 досяжність

 взаємне підтримання цілей.

                             Класифікація   цілей  підприємства

  1.  Залежно від ступеню досягнення цілей :
  •  життєвонеобхідні ( наприклад, отримання мінімально необхідного прибутку для виживання фірми );
  •  бажані ( наприклад, максимізація прибутку )
  1.  Залежно від фактора часу :
  •  перспективні ( на 5 –10 років );
  •  поточні ( на даний момент часу  )
  1.  Залежно від співвідношення з головною місією :
  •  кінцеві
  •  проміжні, які спрямовані на поетапне наближення до головної мети.

Наприклад, головна мета – утримання його стабільної позиції на ринку. Для її досягнення підприємство формулює проміжні цілі – розширення асортименту продукції, створення філіалів, залучення  додаткових матеріальних ресурсів і кап. вкладень тощо.

  1.  Залежно від оцінки :
  •  кількісні - визначаються абсолютними або відносними показниками ( обсяг продажу, сума отриманого прибутку тощо ). Такі цілі добре підлягають обліку і контролю.
  •  якісні ( розширення  ринку збуту тощо )

  Існує залежність цілей підприємства  від того, на якій стадії життєвого циклу воно знаходиться :

Стадія життєвого циклу                                            Головна ціль підприємства

Народження _______________________-_Виживання, вихід на ринок

Дитинство_________________________ -  Зміцнення  позицій на ринку, мінімум прибутку

Юність____________________________-  Прискорений зріст обсягів продажу і

                                                                       прибутку, завоювання своєї частини ринку

Рання зрілість______________________-  Постійний зріст обсягів виробництва,

                                                                       освоєння додаткових  напрямків діяльності

Зрілість___________________________ -  Формування іміджу підприємства

Старіння                                                      -  Зберігання позицій, підтримання стабільності

Відродження                                                -  Пожвавлення, омолодіння – технічна

                                                                       переозброєність, нові постачальники,

                                                                       впровадження нових технологій.                   

2

    Всі види діяльності підприємства можна об’єднати в окремі головні напрямки.

  1.  Економічна діяльність :
  •  стратегічне та поточне планування
  •  облік і звітність
  •  ціноутворення
  •  система оплати праці
  •  ресурсне забезпечення
  •  фінансова та зовнішньоекономічна діяльність тощо.
  1.  Вивчення ринку товарів :
  •  комплексне дослідження ринку
  •  рівень конкурентоспроможності і цін на продукцію
  •  потреби покупців, їх вимоги
  •  зовнішнє і внутрішнє середовище підприємства тощо.
  1.  Виробнича діяльність :
  •  обгрунтування обсягу виготовлення продукції конкретного виду
  •  збалансування виробничої потужності та програми випуску продукції
  •  забезпечення виробництва необхідними ресурсами тощо.
  1.  Комерційна діяльність
  •  дійова реклама
  •  організація збуту продукції
  •  належне стимулювання покупців тощо.
  1.  Післяпродажний сервіс
  •  пусконалагоджувальні роботи для куплених товарів
  •  гарантійне технічне обслуговування
  •  забезпечення необхідними запасними частини і проведення ремонтів під час нормативного строку служби тощо.
  1.  Соціальна діяльність :
  •  підвищення рівня професійної підготовки персоналу
  •  належний рівень умов праці та життя трудового колективу тощо.

7.  Інноваційна  діяльність на перспективний період :

  •  впровадження науково-технічних розробок
  •  технологічна і конструкторська підготовка виробництва
  •  формування інвестиційної політики на перспективний період тощо

3  За ознакою форм власності підприємства поділяються на :

  1.  Державне – засноване на загальнодержавній власності;
  2.  Державно-комунальне -  засноване на власності комунально-адміністративних одиниць                  ( міста, району тощо );
  3.  Індивідуальне – засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці. На Заході індивідуальне підприємство називають “ одноособовим ”. Власник відповідає  по зобов’язанням підприємства всім  капіталом, вкладеним у підприємство, та навіть всім своїм майном, якщо воно не відокремлено від  капіталу індивідуального підприємства. За умови швидкого росту та нестачі коштів на розвиток таке підприємство може перетворитися в акціонерне товариство. Прикладом такого перетворення з одноособових підприємств є відомі фірми: італійська фірма “ Оліветті “ (1960 р. ),  німецька фірма “ Крупп “ ( 1968 р. ), американська фірма “ Форд “ ( 1956 р. ).
  4.  Приватне – засноване на власності фізичної особи з правом найму робочої сили;
  5.  Сімейне – засноване на власності і праці членів одної сімї;
  6.  Спільне – засноване  на засадах поєднання майна різних власників, у тому числі  іноземних держав;
  7.  Колективне – засноване на власності колективу підприємства.

В свою чергу до колективних підприємств відносять :

  1.  ПОВНЕ ТОВАРИСТВО – об’єднання осіб з метою здійснення підприємницької діяльності і отримання прибутку. Його учасники несуть ПОВНУ  ( необмежену ) відповідальність по зобов’язанням підприємства, тобто не тільки вкладеним капіталом, а й усім своїм майном. Збитки та прибуток розподіляються пропорційно до частки кожного учасника у майні підприємства. Товариство не повинне публікувати у пресі відомості про свою фінансову та господарську діяльність.
  2.  ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ – відповідає перед кредиторами тільки майном підприємства, тобто внесками у нього кожного учасника, але вимоги кредиторів не стосуються  майна учасників. Капітал товариства ділиться на паї. Після оплати паю ( грошима, обладнанням, правом на володіння земельною ділянкою тощо ) учаснику видають пайове свідоцтво, яке не є цінним папером та не може бути проданим іншій особі без дозволу  товариства. Товариство не повинне публікувати у пресі відомості про свою фінансову та господарську діяльність.
  3.  КОМАНДИТНЕ ТОВАРИСТВО ( або товариство на вірі ) – його учасники поділяються на дві групи : а ) повні товариші – несуть повну відповідальність по зобов’язанням підприємства, тобто не тільки вкладеним капіталом, а й усім своїм майном; б ) командитисти – відповідають тільки своїм внеском у капітал товариства. Тому природно, що укладати угоди від імені товариства  мають право тільки повні товариші. ( Питання 1 : Для чого потрібні такі   “ безвідповідальні “ командитисти ? Питання 2 : Як буде називатися командитне товариство після того, як повні товариші викуплять частку останнього командитиста ? )
  4.  ТОВАРИСТВО З ДОДАТКОВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ – учасники відповідають по його боргам своїми внесками у капітал підприємства, але у випадку, коли цих коштів недостатньо , кожен учасник має внести додатково суму в однаковому для всіх учасників кратному розмірі відповідно до свого первісного внеску. Максимальний кратний розмір повинен бути вказаним у засновницьких документах товариства ( наприклад, 5 –ти кратний розмір ).
  5.  КООПЕРАТИВ – за видами діяльності існують : виробничий, промисловий, споживчий, збутовий, постачальницький тощо. Кошти кооперативу складаються з пайових та членських внесків, прибутку від господарської діяльності. Широке розповсюдження на Заході отримали споживчі кооперативи, які з’явилися в Англії ще у кінці 18 ст.  
  6.  МАЛЕ ПІДПРИЄМСТВО створюється у будь-якій галузі народного господарства. Характерні риси МП :
  •  Сприяють розширенню ринкової конкуренції;
  •  Мають більшу швидкість у реагуванні на зміни кон’юнктури ринку;
  •  Менше шкодять навколишньому середовищу;
  •  Створюють додаткові робочі місця  у галузі;

Сприяють розвитку невеликих міст та сіл тощо.  

  1.  АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО (  АТ ) – інформація у питанні 5.

 4  Переваги    одноособового володіння:

1 . Легко розпочати та закінчити бізнес, бо це залежить тільки від бажання власника і   не потребує значних витрат часу та коштів на юридичні послуги.

  1.  Нема необхідності, приймаючи рішення, добиватися згоди партнерів, тобто є велика ступінь самостійності, оперативності дій ( підприємець – сам собі “ бос “ ). Тому ця форма власності найбільше підходить людині з чіткою індивідуальністю.
  2.  Дохід повністю залежить від вдалої діяльності підприємця та ( за вирахуванням необхідних витрат та податків ) належить тільки йому.  
  3.  Є можливість краще зберігати секрети, комерційну таємницю та “ ноу – хау “.

Недоліки одноособового володіння :

  1.  Виникають труднощі із залученням додаткових фінансових коштів, бо при  кредитуванні банки більше довіряють великим фірмам.
  2.  Найбільш важливий недолік – необмежена відповідальність, тобто відповідальність у тому числі і своїм майном.
  3.  Труднощі у розподілі праці та управлінні, що призводить до великого фізичного та психологічного навантаження власника ( дрібний власник працює більше 12 годин на добу, без вихідних ).
  4.  Таке підприємство існує до того часу, доки його власник є дієздатним. У випадку його психічного захворювання, банкрутства, ув’язнення, смерті – підприємство юридично перестає існувати. У зв’язку з цим інші бізнесмени неохоче укладають довгострокові угоди з власником одноособового підприємства.

       Виходячи з вище зазначеного можна вивести :

Переваги товариств ( колективних підприємств ) :

  1.  Фінансові можливості більші, ніж у приватних підприємств, за рахунок поєднання капіталів кількох учасників. До того ж, банки надають товариствам пріоритет у кредитуванні.
  2.  Свобода  і оперативність дій  - таке підприємство, як і  індивідуальне, легко створити.
  3.  Додаткові можливості у розподілі праці за професійними та діловими якостями партнерів.

Недоліки товариств :

  1.  Помилка одного з партнерів може призвести до розорення інших, бо вони несуть солідарну відповідальність за збитки. Якщо ж хтось не має достатньо коштів, щоб  покрити збитки, то інші партнери змушені  це зробити за свій кошт. Це створює взаємну недовіру серед партнерів.
  2.  Нестача досвіду або несумісництво інтересів партнерів сприяють гальмуванню в управлінні підприємством, що в свою чергу може позбавити підприємство частини прибутку.
  3.  Виникають  труднощі з розподілом прибутку ( особливо, якщо  учасники мають різні внески у капітал або трудові внески у діяльність підприємства – різна кількість відпрацьованого часу, різні за вагою операції тощо ), а також з розподілом майна та боргів при ліквідації підприємства.

5

        АТ – одна з найбільш зручних форм колективного підприємства  в  умовах ринкової економіки. Першим АТ вважають створену у 1602 році Голандсько –Ост - Індську компанію.

      АТ – абсолютно самостійне підприємство, воно підпорядковується тільки загальним зборам акціонерів – вищому органу управління АТ. Але такі збори відбуваються раз на рік, а для постійного управління справами АТ збори обирають із своїх членів – акціонерів  правління на чолі з головою правління. Саме правління координує діяльність АТ протягом року і до наступних щорічних зборів  ( а також на вимогу держави для публікації у пресі) готує такі документи :

  •  річний звіт про діяльність товариства;
  •  річний баланс;
  •  проект розподілу прибутку.

    Акціонери відповідають перед кредиторами тільки своїми внесками у капітал товариства. АТ бувають двох типів : закриті – їх акції розподіляються тільки серед акціонерів і не надходять у вільний продаж, та відкриті –їх акції вільно продаються та купуються на фондових біржах та поза ними.

  Акція – цінний папір, який засвідчує  участь її власника у капіталі АТ.

Види акцій

  1.  ПРОСТА ( ЗВИЧАЙНА ) – одна така акція надає право одного голосу на зборах акціонерів. Розмір дивідендів залежить від результатів роботи АТ за рік і більше нічим не гарантований. Купуючи пакет акцій, акціонер отримує відповідну кількість голосів на загальних зборах. Логічно, що маючи більше 50 % акцій, він набуває повного контролю над АТ. Тому пакет акцій такого розміру називають контрольним.  Але на практиці через велику кількість дрібних власників акцій розмір контрольного пакету часто значно менший. Для середніх АТ – це приблизно 20 %. )
  2.  ПРИВІЛЕЙОВАНА – у власника немає права голосу на загальних зборах ( а за законодавством деяких країн – є, і навіть, вирішальний голос ). Таких акції не повинно бути більше 10 % статутного фонду. Привілеї : а ) власник отримує дивіденди незалежно від результатів роботи АТ за рік ( з резервного фонду ); б ) при ліквідації АТ власнику у першу чергу виплачують ринкові вартість його акцій.
  3.  ІМЕННА – дані про власника записують на самій акції та реєструють у “ книзі власників “ АТ. Ці акції можуть і простими, і привілейованими. Вони видаються на крупну суму, тому вільному продажу не підлягають.
  4.  АКЦІЯ  НА ПРЕД”ЯВНИКА – на відміну від іменної, ніде не реєструють ім’я власника.
  5.  “ ЗОЛОТА “ – на підприємствах військово-промислового комплексу та підприємствах-монополістах власником такої акції  є держава, що дає їй змогу заборонити їх перепрофілювання, тобто перехід на випуск іншої продукції.
  6.  КУМУЛЯТИВНА – дивіденди по таких акціях не видаються кожен рік,   а накопичуються,

“ акумулюються “ на період, зазначений в угоді між АТ та акціонером. Вигода АТ - ці кошти спрямовують на його подальший розвиток, а вигода акціонерів – загальна сума виплат по дивідендах за кілька років значно більша, ніж за кожний рік.

Види цін акцій

  1.  НОМІНАЛЬНА ЦІНА – вказується на самій акції. В умовах ринку ця ціна  майже не має значення, бо при розміщенні на первісному ринку емісійна ціна ( “ емісія “– випуск ) залежить від позиції АТ на ринку, тобто буде  вищою або нижчою за номінальну.
  2.  РИНКОВА ЦІНА (   КУРС АКЦІЇ  ) – за цією ціною акція котується ( тобто, оцінюється ) на вторинному ринку цінних паперів, іншими словами  - при кожній наступній купівлі-продажу.
  3.  БАЛАНСОВА  (  КНИЖКОВА  )  ЦІНА – визначається на основі фінансової звітності АТ.

        Дивіденд від лат.  “  частина від ділення “, тобто частина від отриманого за рік прибутку. Розмір дивідендів впливає на ринкову ціну акції. Нарахування дивідендів може бути щоквартальним, раз на півроку, щорічним. Вигіднішим для АТ є щорічне нарахування. Тенденція до росту дивідендів свідчить про стабільну позицію АТ на ринку.

        Сукупний дохід акціонера складається з суми двох частин :

  •  різниці між ринковою та номінальною  ( емісійною ) ціною акції;
  •  нарахованих дивідендів.

6.     Результати діяльності підприємства тісно повязані з його умінням адекватно сприймати зовнішнє оточення. Тому підприємству необхідна система управління, яка б могла ефективно виконувати такі функції :

  •  сприймання інформації  з-зовні;
  •  вміння реагувати на її зміни та приймати відповідні рішення.

Це необхідно, щоб вижити та зберегти конкурентоспроможність.

    Під складністю зовнішнього середовища розуміють число факторів, на які підприємство повинно реагувати з метою свого виживання і, головне, розвитку.

       Фактори зовнішнього середовища поділяються за своїм впливом на фактори прямої і непрямої дії.

         До факторів прямої дії відносять :

     Держава                                           Конкуренти                Постачальники

Споживачі                                             Посередники

        До факторів непрямої дії відносять :

         Політика і право                        Економіка                     Наука і техніка

   Демографія. Соціальні  умови життя. Культура

  Розглянемо, як саме впливають зазначені вище фактор на діяльність підприємства.

  •  Держава. Звісно, бажано працювати у державі з розвинутим законодавством, зі стабільною економікою тощо.  Взагалі, держава є найважливішим фактором зовнішнього ринкового середовища. Вона  регулює :

  ринкові відносини між підприємствами;

  •  антимонопольні заходи;
  •  податкове законодавство, пільги,  інвестиційну політику;
  •  валютний курс , ставки банківського проценту тощо.

Схематично державну систему управління підприємством можна  надати так :

                                             Президент

Кабінет Міністрів                                                          Національний                    Верховна

                                                                                      Банк України                      Рада

Галузеві          Мінфін     ДПІ     Державний                   Відділення  Комерційні

міністерства                               комітет статистики       НБУ              банки   

                                                                   

                                   

                                                     Підприємство                                     

    Споживачі – кінцева мета для підприємства. Саме для задоволення їх потреб встановлюються зв’язки з постачальниками і посередниками.

   Спеціалісти розрізняють  5 видів ринків споживачів :

  •  споживчий – окремі особи і домашні господарства купують товари чи отримують послуги для особистого споживання;
  •  індустріальний – підприємства–виробники купують товари для використання їх у виробництві  інших товарів і надання послуг;
  •  посередницький – проміжні особи і підприємства стають  власниками товарів для їх перепродажу або здавання в оренду іншим споживачам із зиском для себе;
  •  урядовий – урядові організації купують товари для  виробництва інших товарі, або для сфери комунального господарства, або для забезпечення діяльності різних некомерційних організацій;
  •  міжнародний – покупці знаходяться за кордоном, у т.ч. індивідуальні покупці, виробники, посередники, урядові організації.

Звісно, один і той же товар може мати попит на кількох типах ринку споживачів.

Конкуренти – один з головних  елементів ринку, його рушійна сила. Інформація, яка є дуже цікавою для підприємств-конкурентів:

  •  джерела постачання, якість і ціни  сировини і матеріалів;
  •  секрети технології ( “ ноу-хау” );
  •  витрати на одиницю виробу та  його ціна;
  •  якість рекламної кампанії; ринки збуту тощо.

Але  існують інші види конкуренції.

      Наприклад, з можливих варіантів своєї поведінки ( спортивні заняття, суспільна діяльність, їжа тощо ) у певний момент часу людина  вибирає, наприклад, їжу. Це – конкуренція бажань.  Далі з різних варіантів їжі людина вибирає кондитерські вироби. Це – функціональна конкуренція, тобто функція їжі. Після цього потенційний покупець вибирає конкретний вид кондитерських виробів. Це – видова конкуренція. І врешті-решт, встає питання про вибір фірми, яка найкраще задовольнить цю потребу. Це – міжфірмова конкуренція. Отже, як бачимо, все сходиться на конкуренції між виробниками.

   Посередники  - це фірми, які забезпечують для підприємства просування товарів на ринку. До них відносяться : агенти, брокери, оптові та роздрібні продавці, транспортні і складські організації, кредитні компанії, рекламні агенції.  

Функції посередників :

  1.  Організація продажу товарів у місцях концентрації потенційних покупців у зручний час; торгівля широким асортиментом для того, щоб споживач не витрачав зайвий час на пошук товару.
  2.  Просування товарів від виробника до споживача. Воно включає складування, зберігання та транспортування товарів.
  3.  Забезпечення потенційних покупців необхідною інформацією. Це беруть на себе рекламні агенції, маркетингові дослідницькі фірми, агенції нерухомості, різні консалтингові фірми.
  4.  Надання фінансових послуг підприємству. Це – банки, кредитні, страхові та інш. компанії.

Постачальники – це фірми, які забезпечують підприємство ресурсами. Кожне підприємство обов’язково повинно прогнозувати діяльність своїх постачальників, у т.ч. їх платоспроможність, ціни, стабільність роботи. Деякі підприємства побоюються залежати від невеликої кількості постачальників, тому намагаються мати справу з багатьма партнерами. А інші  - роблять ставку на стабільність партнерів,  тривалі зв’язки, які склалися від багаторічної надійної роботи.

         Політика і право

         Політичні фактори пов’язані з політичним станом у країні, тобто з її політичною стабільністю. Все це впливає на такі дії уряду країни:

контроль цін і середньої зарплати;

оподаткування доходів підприємств і громадян;

встановлення податкових пільг, надання субсидій тощо;

прийняття законів  щодо захисту прав споживачів тощо.

    Від політичної стабільності залежить надходження іноземного капіталу, а, отже, інвестиційна політика держави, яка в свою чергу впливає на діяльність, зокрема. спільних підприємств.  

    Підприємства повинні дотримуватися правових норм для того, щоб держава могла здійснювати :

 захист фірм від незаконних дій конкурентів;

 захист споживачів від свавілля підприємців;

захист інтересів суспільства від можливих наслідків безвідповідальної діяльності підприємств.

  •  Економіка 

     Стан економіки характеризується такими категоріями : темпи економічного зросту, платіжний баланс країни, рівень зайнятості тощо.На діяльність підприємства впливають також:

  •  рівень середньої зарплати по регіону, галузі, країні;
  •  рівень інфляції;
  •  умови отримання кредитів тощо.;

Гарантією успішної діяльності підприємства може стати його вміння пристосовуватися   до змін у стані економіки. Наприклад, при прогнозі економічного спаду у країні – підприємству слід зменшити запаси готової продукції, скоротити виробництво і чисельність працюючих.

 Демографія. Соціальні  умови життя. Культура

    У демографічному аспекті важливим фактором є зріст чисельності населення. Це означало б зріст потреб, що за умови платоспроможності сприяє розвитку ринку.

    При цьому має значення поділ населення за віком :

   Молодь – підвищений попит на модний одяг, мотоцикли, спортивні товари, аудио- та відеотехніку, тощо;

  Люди середнього віку – підвищений попит на будматеріали для індивідуальних будинків, євроремонту квартир, нові автомобілі, престижний одяг, відпочинок, якісні продукти харчування тощо;

 Пенсіонери – потребують послуг, пов’язаних із відпочинком, лікуванням, поштовим зв’язком з родичами та знайомими, періодичною пресою тощо.

    Крім поділу за віком важливим є поділ населення за статтю, а також співвідношення шлюбів і розлучень у країні, кількість дітей у сім’ї, кількість працюючих у сім’ї, національна структура населення країни, середній рівень освіти тощо.

   Соціальні умови життя людей впливають на зміни в асортименті продукції підприємств. Наприклад, поліпшення житлових умов підвищує попит на меблі. Це повинні враховувати у своїй стратегії розвитку меблеві підприємства.  

  Взаємозв’язок розвитку культури і діяльності підприємства двобічний: з одного боку, розвиток культури підвищує попит, а ,отже, відповідно і пропозицію на її матеріальні носії – аудио- та відеотехніку, комп’ютери тощо; а з іншого боку, підприємства – лідери на ринку можуть спрогнозувати і започаткувати моду на якісь нові товари, що в свою чергу вплине на розвиток культури. Погано, коли ці товари вертають культуру назад “ у печери”, тобто товари націлені на низькі риси характеру людини, замість руху уперед, до вершин цивілізації.

  •  Наука і техніка. Цей фактор і зовнішній, і внутрішній одночасно. З одного боку, підприємство впроваджує у виробництво новітні ресурсозберігаючі технології світу, а з другого – деякі технічні рішення, винаходи одного підприємства можуть стати у нагоді всім  іншим, схожім за технологією, підприємствам.

    Кожне нове відкриття може спричинити народження  і розвиток нової галузі промисловості. Досить згадати появу транзисторів, ксероксів, антибіотиків, персональних комп’ютерів. При цьому можуть вимирати старі галузі, наприклад, транзистори витіснили виробництво радіоламп,  касети – бобіни для магнітофонів, а диски – витіснили касети тощо.

  Як бачимо, підприємство не може існувати окремо від всіх зазначених вище факторів, і повинно пристосовуватися до змін, які відбуваються серед них. Це – один із законів ринку.

Тема  3    ПЕРСОНАЛ ПІДПРИЄМСТВА

 Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, тобто їхня майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує безпосередня залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємств та організацій даної країни.

Персонал підприємства формується та змінюєтся під впливом внутрішніх (характер продукції, технології та організації виробництва) і зовнішніх (демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства, характер ринку праці тощо) факторів. Вплив останніх конкретизується в таких параметрах макроекономічного характеру : кількість працездатного  населення, його загальноосвітній рівень, пропонування робочої сили, рівень зайнятості,  потенційний резерв робочої сили.  

Трудові ресурси це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності. Слід розрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які  працюють) та потенційні (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної праці).

Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни — персонал, кадри, трудовий колектив.

Персонал підприємства — це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору (контракту).

Існує така класифікація кадрів підприємства:

1. З огляду на те, що багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їхньому призначенню, усіх працівників підрозділяють на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокрема у промисловості до першої групи — промислово-виробничого персоналу — відносять працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони — тобто всіх зайнятих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв'язані безпосередньо з процесами промислового виробництва: житлово-комунальне господарство, дитячі садки та ясла, амбулаторії, санаторії тощо.

2. Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо.

       До службовців належать працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема — діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо.     

Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до складу робітників включають двірників, прибиральниць, охоронців, кур'єрів, гардеробників.

В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основних тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних — тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва. Поступово, з розвитком виробництва, його механізації та автоматизації чіткі межі між основними та допоміжними робітниками зникають, а роль останніх (зокрема наладчиків, механіків) зростає.

3. Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є   розподіл за професіями та спеціальностями.

Професіяце вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальністьце більш-менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Відповідно до цих визначень, наприклад, професія слюсаря охоплює спеціальності : слюсарь-інструментальник, слюсарь-ремонтник, слюсарь-сантехник тощо. А професія лікаря охоплює спеціальності хірурга, стоматолога, педіатра тощо.

Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки діяльності, характеру продукції чи послуг, що надаються, від рівня технічного розвитку. Кожна галузь має властиві лише їй професії та спеціальності. Водночас існують загальні (наскрізні) професії робітників та службовців ( економіст, бухгалтер ).  

4. Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності. „ Квалі ” – грецькою „ якість ”.

Кваліфікація — це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи тій посаді. Вирізняють спеціалістів найвищої кваліфікації (працівники,   що мають наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною освітою та певним практичним досвідом), спеціалістів-практиків  (працівники, що займають відповідні посади, наприклад, інженерні та економічні, але не мають   спеціальної освіти).                         

За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані. Вони виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову професійну підготовку.

Ці класифікаційні ознаки персоналу підприємства поряд з іншими (5.стать, 6.вік, 7.ступінь механізації праці, 8.стаж) служать основою для розрахунків різних видів структур. Для ефективного управління важлива не проста констатація чисельності (або її динаміки) окремих категорій працівників, а вивчення співвідношення між ними. Це дає змогу не тільки виявити вплив фактора персоналу на кінцеві результати діяльності підприємства, а й встановити найсуттєвіші структурні зміни, їхні рушійні сили, тенденції і на цій підставі формувати реальну стратегію щодо розвитку трудових ресурсів.

Управління трудовими ресурсами, забезпечення їхнього ефективного використання потребує обов'язкового формування системи оцінки трудового потенціалу підприємства.

Передусім слід розрізняти явочну, облікову та середньооблікову чисельність працівників підприємства.

Явочна чисельність включає всіх працівників, що з'явилися роботу.

Облікова чисельність включає всіх постійних, тимчасових, сезонних працівників, котрих прийнято на роботу терміном на один і більше днів незалежно від того, перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, відрядженнях, на лікарняному листку тощо.

Середньооблікова чисельність працівників за певний період визначається як сума середньомісячної чисельності, поділена на кількість місяців у розрахунковому періоді.

 

Планування трудових ресурсів на діючому підприємстві починається з оцінки їхньої наявності. Це передбачає інвентаризацію робочих місць, виявлення кількості тих, хто працює на кожній операції, що забезпечує реалізацію кінцевої мети (створення продукції, надання послуг). Аналіз і подальші розрахунки проводяться за категоріями працівників (робітники, керівники, спеціалісти, службовці), а для кожної з них — за професіями, спеціальностями, розрядами.  

Об'єктами аналізу   стають:

— номенклатура продукції, що виготовляється, та послуг; що надаються;

— причини втрат робочого часу ;

— норми обслуговування та виробітку, рівень фактичного виконання норм тощо.

Визначення планової чисельності персоналу залежить від специфіки підприємства, особливостей його функціонування. За умови значних організаційних змін (наприклад створення нового підприємства) оцінка майбутніх потреб у трудових ресурсах є досить складним завданням. У цьому разі використовують типові структури з урахуванням конкретних  галузевих особливостей  підприємства.

Тема  4 КАПІТАЛ    І   ВИРОБНИЧІ     ФОНДИ.  НЕМАТЕРІАЛЬНІ  РЕСУРСИ  ТА   АКТИВИ

  1.  Загальна характеристика капіталу і виробничих фондів. Класифікація капіталу.
  2.  Сутність і види капіталу. Поняття основних і оборотних фондів.
  3.  Оцінка, класифікація та структура основних фондів. Спрацювання ОФ, його види.
  4.  Способи ефективного використання ОФ. Показники використання ОФ.
  5.  Нематеріальні ресурси та активи.

1. Капітал у буквальному розумінні означає головну суму коштів, необхідних для започаткування та здійснення виробництва ( діяльності ).

 Капітал підприємства можна класифікувати за різними ознаками:

Класифікаційна ознака

 Вид капіталу

1. За належністю підприємству:

а) власний;

б) залучений.

2. За цілями використання:

а) виробничий;

б) позичковий;

в) спекулятивний.

3. За формами інвестування:

а) капітал у фінансовій формі;

б) капітал у матеріальній формі;

в) капітал у нематеріальній формі.

4. За об'єктом інвестування:

а) основний капітал;

б) оборотний капітал.

5. За формою перебування в процесі кругообігу:

а) капітал у грошовій формі;

б) капітал у виробничій формі;

в) капітал у товарній формі.

6. За формами власності:

а) приватний капітал;

б) державний капітал.

7. За організаційно-правовими формами діяльності:

а) акціонерний;

б) пайовий;

в) індивідуальний.

8. За характером використання у господарському   процесі:

а) працюючий капітал;

б) непрацюючий («мертвий») капітал.

9. За характером використання власниками:

а) що споживається (« проїдається»);

б) що накопичується (реінвестується).

10. За джерелами залучення:

а) національний;

б) іноземний.

11. У відповідності правовим нормам функціонування:

а) легальний;

б) «тіньовий».

Отже, капітал підприємства - це діюче (вкладене у справу) джерело прибутку, що є  головною економічною базою створення і розвитку підприємства, у процесі свого функціонування він забезпечує інтереси держави, власників і персоналу.

 Власник капіталу, купуючи на ринку товари – робочу силу та засоби виробництва, - поєднує їх у процесі виготовлення продукції (товарів, послуг ). Після  процесу її реалізації власник отримує більшу суму, ніж була ним авансована з метою одержання зиску ( прибутку ).

Статутний капітал являє собою суму коштів, наданих власниками для забезпечення статутної діяльності підприємства, отже, він відображає суму зобов'язань підприємства перед інвесторами. При створенні підприємства внесками в його статутний капітал можуть бути кошти, матеріальні і нематеріальні активи. Розмір статутного капіталу оголошується при реєстрації підприємства, а будь-які корегування розміру статутного капіталу можливі лише у  порядку, передбаченому установчими документами підприємства і чинним законодавством.

2.        У економічній теорії авансований капітал заведено називати постійним  та змінним. У свою чергу постійний капітал  поділяється на основний та  оборотний залежно від цілей його використання та характеру кругообороту.

      Основний капітал – це частина постійного капіталу, яка складається з вартості засобів праці     ( будівель, споруд, машин, устаткування )та обертається протягом кількох періодів виробництва. Вона переносить свою вартість на готовий продукт частинами ( амортизація ).

      Оборотний капітал – це та частина постійного капіталу, яка витрачається  на придбання на ринку предметів праці  ( сировини, матеріалів, комплектуючих виробів ) та оплату праці робочої сили.

   За джерелами формування капітал підприємства поділяється на власний і позиковий.

        Власний капітал створюється переважно за рахунок нерозподіленого прибутку. Він звичайно включає статутний, пайовий та резервний фонди.

       Позиковий ( залучений ) капітал формується на тимчасовій основі   у вигляді довгострокової та короткострокової позики ( банківський кредит ).

       Засоби виробництва за своїм матеріально–речовим складом становлять виробничі фонди підприємства, усю сукупність яких поділяють на основні та оборотні фонди.

  Основні засоби ( фонди ) – матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання  ( експлуатації ) яких більше одного року ( або операційного циклу, якщо він довший за рік )( ПБО № 7 ). Вартість основних фондів переноситься на вартість продукції, що виробляється, частинами у міру спрацювання.

   Оборотні фонди – частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять свою вартість на вартість продукції, що виробляється.

3. Оцінка основних фондів підприємства є грошовим вираженням їхньої вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів ( ОФ ), їхньої динаміки та структури, а також для розрахунку економічних показників діяльності підприємства за певний період.

    Існує кілька видів оцінки ОФ :

А) залежно від моменту проведення оцінки :

  •  Первісна  ( початкова ) вартість ОФ –( далі за ПБО № 7 …) - історична  ( фактична ) собівартість необоротних активів у сумі грошових коштів, сплачених ( переданих ), витрачених для придбання ( створення ) необоротних активів. До цих витрат відносять :
  1.  Суми, що сплачують постачальникам активів та підрядникам за виконання будівельно-монтажних робіт;
  2.  Реєстраційні збори, мито та аналогічні платежі  у зв’язку з придбанням ( отриманням ) прав на об’єкт ОФ ;
  3.  Витрати на доставку ОФ та її страхування; установку, монтаж, налагодження ОФ;
  4.  Інші витрати, пов’язані з доведенням основних засобів до придатного стану.
  •  Відновлена вартість ОФ – це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. Зі зміною цін на ті самі ОФ виникає розбіжність між їх початковою та відновленою вартістю, яка призводить до ускладнення обліку ОФ, правильного розрахунку певних економічних показників ( фондовіддача ). Тому для забезпечення порівнянності вартісної оцінки ОФ періодично проводиться їхня переоцінка за відновленою вартістю.  

Б) залежно від стану ОФ :

  •  Повна ( первісна та відновлена ) вартість ОФ – це вартість у новому, не зношеному стані. Саме за цією вартістю ОФ рахуються на балансі підприємства протягом усього періоду їхнього функціонування.
  •  Залишкова вартість ОФ характеризує їхню реальну вартість, ще не перенесену на вартість виготовленої продукції. Вона розраховується як різниця між повною первісною ( відновленою ) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою зношення ОФ. Залишкова вартість ОФ на момент їхнього вибуття ( спричиненого спрацюванням, тобто зношенням ) має назву ліквідаційної вартості.
  •          Необхідною умовою правильного обліку і планування відтворення ОФ підприємства є їхня класифікація.   

   За функціональним призначенням основні фонди поділяються на виробничі й невиробничі. До виробничих належать основні фонди, що беруть безпосередню участь у виробничому процесі або обслуговують його. До невиробничих належать основні фонди, які не беруть участі у виробничому процесі, але перебувають на балансі промислового підприємства. Наприклад, це відомчі житлові будинки, дитячі садки, лікарні тощо. Оскільки невиробничі фонди не беруть участі у виробничому процесі, то їх вартість не переноситься на вартість готової продукції. Їх зношення відшкодовується за рахунок бюджетних або  інших асигнувань.

     Залежно від участі у процесі виробництва, тобто від ступеня їх впливу на предмет праці, виробничі основні фонди поділяються на активну і пасивну частини. До активної частини належать: робочі машини й механізми, транспортні засоби, силові машини і устаткування, технологічні лінії, виробничий інструмент, інвентар тощо, до пасивноїбудівлі, споруди, передавальні пристрої тощо.

Матеріальний склад основних фондів підприємства розглянемо через типове групування основних фондів.

1. Будівлі об'єкти, призначені для створення необхідних умов праці. Тут розміщуються основні, допоміжні та обслуговуючі виробництва, лабораторії, управлінській апарат підприємства тощо.

2. Споруди інженерно-будівельні об'єкти, призначені для здійснення технічних або технологічних функцій, пов'язаних з виробництвом. Це насосні станції, тунелі, мости, очисні споруди, естакади тощо.

3. Передавальні пристрої. За їх допомогою передається енергія різних видів: електрична, теплова, механічна, а також рідкі й газоподібні речовини. Це водопроводи, нафтопроводи, газопроводи тощо.

4. Машини та обладнання:

а) силові машини і устаткування, призначені для виробітку та перетворення енергії генератори, двигуни тощо;

б) робочі машини та устаткування, які використовуються безпосередньо для роботи з предметом праці верстати, преси, молоти тощо;

в) вимірювальні та регулюючі пристрої, лабораторне обладнання;

г) обчислювальна техніка;

д) інші машини й обладнання.

5. Транспортні засоби для транспортування вантажів і людей у межах підприємства та поза ним.

6. Інструменти всіх видів та оснащення, що кріпиться до машин і призначене для обробки виробів.

7. Виробничий та господарський інвентар для полегшення виробничих операцій: робочі столи, верстати, інвентар конторського призначення: шафи, столи, інші офісні меблі, комп'ютери, копіювальна техніка тощо.

8. Інші основні фонди бібліотечні фонди, малоцінні необоротні матеріальні активи, тимчасові споруди, інвентарна тара, предмети прокату, природні ресурси.

До основних фондів підприємства не належать і вважаються їх оборотними засобами:

засоби праці з терміном корисного використання менш як 12 місяців незалежно від вартості;

малоцінні предмети виробничого оснащення;

спецодяг, спецвзуття, формений одяг;

багаторічні насадження, які вирощуються у розсадниках як посадковий матеріал.

      Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного, морального  ( або іншими словами – техніко-економічного), соціального та екологічного зношення. (   Відповідні формули наведено у практичній рорботі № 3).

4.  Показники ефективності відтворення основних фондів.

    Система показників, яка може вичерпно характеризувати ефективність ОФ, охоплює два блоки :

  •  Показники ефективності відтворення ОФ;
  •  Показники рівня використання ОФ ( „фондовіддача” тощо.Формули наведено у практичній роботі № 4 ).

   До показників ефективності відтворення відносять :

  1.  Коефіцієнт оновлення.
  2.  Коефіцієнт вибуття.
  3.  Коефіцієнт інтенсивного оновлення ( співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний період ).
  4.  Коефіцієнт оптимальності вибуття ОФ ( відношення фактичного коефіцієнту вибуття до нормативного ).

    Чинна система показників ефективності відтворення ОФ в Україні потребує вдосконалення  щодо методики їх обчислення. Так, наприклад, коефіцієнт оновлення визначається відношенням абсолютної суми введення ОФ до їх наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття – відношенням обсягу вибуття ОФ до їх наявності на початок року. Це не дає можливості порівняння цих відносних показників. Тому треба вважати правильним застосовувати у цих розрахунках середньорічну вартість ОФ.

Способи ефективного використання ОФ.

       Підвищення рівня  ефективного використання ОФ сприяє зростанню обсягу виробництва продукції. Кількість виробленої продукції залежить від :

- збільшення екстенсивного завантаження устаткування, тобто від фонду часу його  роботи   протягом доби, місяця або року;

  •  підвищення інтенсивного навантаження, тобто від ступеня використання знарядь праці за одиницю часу.

Однак треба мати на увазі, що :

  1.  Екстенсивне завантаження машин та устаткування обмежується тільки календарним фондом часу, а можливості інтенсивного навантаження устаткування є не такими обмеженими.
  2.  Здійснення заходів екстенсивного завантаження, як правило, не потребує капітальних витрат, а підвищення рівня інтенсивного навантаження зв’язане зі значними інвестиціями, проте вони порівняно швидко окупаються при відповідному збільшенні обсягів продукції.

Великими резервами збільшення екстенсивного навантаження устаткування є :

  •  скорочення простоїв  устаткування;
  •  підвищення коефіцієнта змінності роботи устаткування;
  •  виведення з експлуатації зайвого і неефективно використовуваного устаткування.

Вирішальне значення для підвищення рівня інтенсивного використання ОФ має :

  •  своєчасна заміна та модернізація фізично спрацьованого і технічно застарілого устаткування ;
  •  впровадження нових технологій;
  •  застосування прогресивних форм організації виробництва ( концентрації, спеціалізації, кооперування, комбінування ) тощо.

5  Сучасний період розвитку світової економіки характеризується тим, що значення фізичних товарів поступово зменшується, тоді як значення послуг і нематеріальних ресурсів неухильно зростає.

           Нематеріальні ресурси - це складова частина потенціалу підприємства, здатна забезпечувати економічну користь протягом відносно тривалого періоду.

  За природою свого походження    нематеріальні ресурси виникають за двома причинами :

  •  завдяки новим, унікальним знанням ;
  •  через рідкісність ресурсів ( природну чи організовану підприємством, державою тощо ).

    В обох цих випадках недостатність ресурсів сприяє появі ренти. Іншими словами використання таких ресурсів або робить їх власника єдиним виробником певної продукції, або забезпечує зменшення витрат порівняно з конкурентами.     Наприклад, володіння ліцензією надає її власникові виключне право використання певного технічного досягнення, а тому забезпечує йому відповідні конкурентні переваги.

    Відмітними рисами цих ресурсів є:

  •  відсутність матеріальної основи отримання доходу ;
  •  невизначеність розмірів майбутнього прибутку від їх використання.

   Поняття “ нематеріальні ресурси ” використовується для характеристики сукупності об’єктів інтелектуальної власності.

До об’єктів інтелектуальної власності відносять :  

  1.  Об’єкти промислової власності :
  •  Винаходи;
  •  Корисні моделі;
  •  Промислові зразки;
  •  Знаки для товарів і послуг;
  •  Фірмове найменування;
  •  Способи захисту від недобросовісної конкуренції.
  1.  Об’єкти, які охороняються авторським правом і суміжними правами :
  •  Твори в галузі науки, літератури та мистецтва ;
  •  Комп’ютерні програми , бази даних ;
  •  Права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення.
  1.  Інші ( нетрадиційні ) об’єкти інтелектуальної власності :
  •  Раціоналізаторські пропозиції ;
  •  “ Ноу – хау “ ;
  •  Комерційні таємниці.

    Нематеріальні активи – це категорія, яка виникає внаслідок володіння правами на об’єкти інтелектуальної власності або на обмежені ресурси та їх використання з отриманням доходу.             

Об’єкти промислової власності

       З  об’єктів промислової власності центральне місце належить винаходам.

   Винахід – це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології. Об’єктами винаходу можуть бути продукт і спосіб.

        До продуктів, які можуть стати об’єктом винаходу, відносять :

  •  пристрій – машина, механізм, прилад тощо ;
  •  речовина – хімічні сполуки ( суміші, розчини, сплави тощо ) ;
  •  штам мікроорганізму – мікроскопічні гриби, віруси, фаги тощо.

       До способів належать процеси виконання дій над матеріальним об’єктом в часі.

   Корисна модель – це результат творчої діяльності людини, об’єктом якої може бути конструктивне вирішення  пристрою або його складових частин ( просторова композиція, взаємне розташування елементів пристрою, його форма ).

   Промисловий зразок – це результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. Об’єктом такої діяльності може бути форма, малюнок, кольори або їхнє поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб. Промисловий зразок може  бути об’ємним    ( модель ), плоским ( малюнок ) або комбінованим.

    Знаками для товарів і послуг вважаються оригінальні позначення , з допомогою яких розрізняють товари і послуги різних підприємств. Головна задача товарного знаку полягає в ідентифікації товару та його виробника на ринку. При цьому товарний знак виконує одночасно такі функції : рекламування товару та гарантування  його якості.

      Товарні знаки можуть бути :

  •  словесними ( слова; сполучення літер )– на будь якій мові, причому слово  може нести зміст, який відображає напрямок роботи підприємства ( назва фірми, яка виготовляє продукцію для немовлят  – “ Лелека ” ), а може бути абстрактним.    
  •  зображувальними – зображення живих істот, неживих предметів, кольорових плям тощо. Фігури можуть бути стилізованими, наприклад, трикутник – гора; коло – сонце тощо.
  •  об’ємними  - тривимірні об’єкти, комбінації ліній і фігур тощо. Наприклад, об’ємним товарним знаком може бути форма пляшки (горілчані вироби, парфуми ), форма шоколадного виробу, мила тощо.
  •  комбінованими – поєднання вище названих видів.

Не підлягають реєстрації позначення товарних знаків, які  :

  •  зображують державні герби, прапори та емблеми тощо ;
  •   є тотожними або схожими настільки з раніше зареєстрованими, що їх можна сплутати ;
  •  відтворюють  назви відомих в Україні творів  літератури і мистецтва або цитати і персонажі з них без згоди власників авторського права ; використовують прізвища, імена, портрети відомих в Україні осіб без їхньої згоди.

Фірмове найменування – це стале позначення підприємства ( фірми, компанії ) або окремої особи, від імені якої здійснюється виробнича або інша діяльність. Таке найменування вказує на підприємство як таке, без будь-яких посилань на товари та послуги, які воно постачає на ринок, та характеризує репутацію і становище підприємства в цілому.

Недобросовісною конкуренцією вважаються будь-які дії в конкуренції, що суперечать торгівельним правилам та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Наприклад :

  •  неправомірне використання чужої  ділової репутації ( рекламних матеріалів, упаковки,  копіювання зовнішнього вигляду виробу тощо ) ;
  •  створення перешкод конкурентам  ( намовляння до бойкоту підприємств –конкурентів,  підкуп працівника їх постачальника або покупця тощо );
  •  збирання, розголошення та використання комерційної таємниці конкурентів.

   До об’єктів, що охороняються авторським правом, належать твори у галузі науки, літератури і мистецтва, котрі існують у такій формі :

  •  письмова ( рукопис, машинопис, нотний запис тощо ) ;
  •  усна ( оприлюднені виступи, лекції, промови тощо ) ;
  •  образотворча ( ілюстрації, картини, схеми, кіно-, відео-, фотокадри  тощо ) ;
  •  об’ємно-просторова ( скульптури,  архітектурні форми тощо ).

 Авторське право не поширюється на :

  1.  Офіційні документи ( закони, постанови, інструкції тощо ) ;
  2.  Державні символи та знаки ( прапори, герби, грошові знаки тощо ) ;
  3.  Твори народної творчості ;
  4.  Звичайна прес-інформація ( поточні новини тощо ).
  5.  Твори, термін дії авторського права на які закінчився ( через 75 років після смерті автора).

    Поняття “ комп’ютерна програма ” охоплює операційні системи і прикладні програми, включаючи підготовчі матеріали та аудіовізуальні відображення, одержані внаслідок розробки комп’ютерної програми. Базою даних називається сукупність даних, систематизованих у формі, яку читає ПК. Наприклад, це може бути систематизована інформація про партнерів підприємства : постачальників, замовників тощо.

     Суміжні права – це права, які примикають до авторського права, є похідними від нього. Суміжні права поділяються на три види :

  •  права виконавців
  •  права виробників фонограм ;
  •  права організацій мовлення.

    Під “ ноу – хау ” заведено розуміти не захищені охоронними документами та не оприлюднені знання чи досвід технічного, управлінського, комерційного або іншого характеру, що можуть бути практично використані, забезпечуючи певні переваги їхньому власникові.

   Об’єктами “ ноу – хау ” можуть бути :

  •  різноманітні посібники ( порадники ) ;
  •  формули, рецепти, схеми ;
  •  знання і досвід у сфері маркетингу тощо.

     Важливою ознакою “ ноу - хау ” є конфіденційний характер тих знань та досвіду, на здобування яких підприємство витрачає значні кошти та час.

   Комерційна таємниця  - це відомості, безпосередньо пов’язані з діяльністю підприємства, які не є державними таємницями і розголошення яких може завдати шкоди інтересам підприємства.

    Підприємницька діяльність тісно пов’язана з отриманням, зберіганням, обробкою та використанням інформації. Виникає питання : чи вся інформація підлягає захисту ?     Природно, захисту підлягає тільки цінна для підприємства інформація.  

      Підприємницька інформація поділяється на :

  •  технічну ;
  •  організаційну ;
  •  комерційну ;
  •  фінансову ;
  •  рекламну ;
  •  про попит та пропозицію ;
  •  про конкурентів тощо.

      Існують :

  1.  Дані, які не можна приховувати :
  •  організаційні дані ( статут, установчі документи, ліцензії тощо ) ;
  •  фінансові дані ( документи про сплату податків, про стан платоспроможності тощо ) ;
  •  дані про штат та умови діяльності ( чисельність і склад працюючих ; їх зарплата, наявність вакансій, вплив виробництва на екологію, обсяг реалізації продукції, яка завдає шкоди здоров’ю населення тощо );
  •  дані про власність ( розміри майна, грошових коштів тощо ).

Законний доступ до такої інформації мають :

  •  прокурор у порядку нагляду ;
  •  правоохоронні органи по порушеній кримінальній справі ;
  •  податкові служби ;
  •  аудиторські фірми ( за проханням самого власника ) ;
  •  санепідемстанція ;
  •  екологічні організації ;
  •  партнери, які хочуть укласти угоду з підприємством.
  1.  Дані, які невигідно приховувати :
  •  рекламна діяльність, бо конспірація не дає припливу клієнтів. Але при цьому треба пам’ятати, що підприємство, яке проводить широку рекламну компанію, ризикує попасти у поле зору кримінальних структур.
  1.  Дані, які є комерційною таємницею, тобто не підлягають навіть законному доступу сторонніх осіб. До таких даних відносять :
  •  ідеї, винаходи, відкриття ;
  •  окремі формули, конструкторська документація  ;
  •  нові методи організації виробництва ;
  •   програмне забезпечення ПЕОМ ;
  •  опис технологічних випробувань ;
  •  “ ноу – хау ” ;
  •  оптимальні параметри техпроцесів, які розробляються ( розміри, обсяги, %-ний вміст компонентів, температура, тиск, час тощо ) ;
  •  дані про матеріали та обладнання ;
  •  дані ділового характеру :

                - контракти, які зараз діють і тільки плануються ;

                -  маркетингові дослідження, огляд ринків  ресурсів та збуту ;

                - структура цін,  рівень прибутку та рентабельності ;

                - план розвитку підприємства та його інвестицій тощо.

     Вказаний перелік відомостей доводиться до всіх працівників підприємства у частині, яка їх стосується.

     Безумовно, зберігати секрет його власнику, якщо він більше нікому невідомий, не складно і не потребує додаткових коштів. При цьому носій інформації ( дискета, документ, предмет тощо ) повинен мати відповідне місце зберігання ( сейф ). Охорона таємниці ускладнюється, якщо про її наявність відомо зацікавленим особам. Тоді встає проблема необхідності забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки підприємства. Для її вирішення можна :

  •  створити власну службу безпеки ;
  •  найняти приватну професійну службу безпеки.

   В останньому випадку існує реальна небезпека того, що найнята служба бути шпигувати  на користь конкурентів. Хоча ніхто не може дати гарантію, що шпигуна нема серед персоналу підприємства.

   Тому існують спеціальні заходи по захисту інформації, які поділяють на зовнішні та внутрішні.

    До зовнішніх відносять :

  •  вивчення партнерів, клієнтів ;
  •  з’ясування, чи не відносяться вони до :

         - конкурентів ;

         - кримінальних структур.

В останньому випадку  слід інформувати правоохоронні органи.

   До внутрішніх  заходів відносяться :

  •  підбір і перевірка осіб, які бажають працевлаштуватися на підприємство ;
  •  вивчення їх анкетних даних, поведінки за місцем  проживання і попередньої   роботи ;
  •  вивчення на предмет судимостей ;
  •  проведення тестування при прийомі на роботу.

    На основі такого аналізу  вирішують,   чи придатний кандидат до роботи у даній фірми. Але на цьому інтерес до нового працівника  не повинен вичерпуватися : необхідно у подальшому вивчати і аналізувати його вчинки, які стосуються інтересів фірми ( бо не виключено, що він спеціально підісланий конкурентами ).    

    Як показує зарубіжний досвід роботи приватних фірм, розголошення інформації найчастіше відбувається  з мотивів користі та помсти ( не виключаючи матеріальної вигоди ) з боку звільненого працівника.

    Поряд з цим існує загроза комп’ютерних злочинів ( зняття грошей з рахунків клієнтів, доступ до секретних файлів тощо ), а також інші технічні способи отримання інформації: підслуховування телефонних розмов, перехват пошти, у тому числі електронної, тощо.

  Отже, шпигунство – це тінь ринково-конкурентної діяльності, двигун для одних фірм та гальма для інших. Недарма західни фірми витрачають на захист комерційної таємниці близько 15 % своїх доходів.

Тема 5      ІНВЕСТИЦІЙНІ РЕСУРСИ. ОБОРОТНІ  КОШТИ.

  1.   Характеристика інвестицій, їх види.    

Фінансові інвестиції підприємств.

 Необхідність залучення, види   іноземних інвестицій.

4.   Поняття і структура оборотних коштів. Нормування оборотних коштів.

1.

      Значну частину фінансових коштів підприємства становлять інвестиції - це довгострокові вкладення грошових коштів (капіталу) у підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку. Фізична або юридична особа, яка вкладає капітал у будь-який проект,  називається інвестором.

    Залежно від того, де вкладається капітал, інвестиції поділяються на:

внутрішні (вітчизняні) ;

зовнішні (іноземні).

В свою чергу  внутрішні інвестиції поділяються на:

фінансові  і  реальні ,

а зовнішні на:

прямі і портфельні.

      Фінансові інвестиції - це використання капіталу для придбання облігацій, акцій та інших цінних паперів, які випускаються державою або підприємствами. Капітал у вигляді цінних паперів ще називається фондовим або фіктивним , оскільки він не є реальним багатством.

Реальні інвестиції - це вкладення капіталу у різні сфери діяльності і галузі народного господарства з метою оновлення існуючих  і створення нових «капітальних» матеріальних благ, а як наслідок - одержання набагато більшого прибутку. Такі реальні інвестиції називаються виробничими, але в практиці  господарювання їх частіше називають просто капітальними вкладеннями .

Зовнішні прямі інвестиції - вкладення капіталу за кордоном, яке становить не менше  10% вартості конкретного інвестиційного проекту.

Портфельними - називаються закордонні інвестиції, які становлять менше  10% вартості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту.

Склад капітальних вкладень:

  1.   Вартість будівельно-монтажних робіт ;

Вартість усіх видів виробничого устаткування ;

Вартість інших капітальних витрат:

вартість земельних ділянок;

проектні роботи та науково-дослідні роботи;

вартість придбаних патентів і ліцензій;

витрати на підготовку кадрів для експлуатації підприємств, що будуються, тощо

Процес планування капітальних вкладень на підприємстві охоплює два етапи:

  1.  Обчислення необхідного обсягу реальних (виробничих) інвестицій.

Визначення конкретних джерел і їх фінансування:

а ) Найпростіше знайти джерела акціонерному товариству, яке стає найбільш поширеною формою бізнесу ( додатковий випуск акцій ).  Цей шлях має бути продуманим, бо він вимагає коштів на друкування акцій та виплату дивідендів акціонерам.

б ) Якщо підприємство прийняло рішення взяти довгострокову позику у банку , то його керівництво повинно розуміти, що за позичені кошти треба віддати великий відсоток.

в ) Глибоко обміркованим має  бути підхід до залучення закордонних інвестицій і створення СП.

    Переваги - можливість використання кращих технологій світового рівня, виробляти конкурентноспроможну продукцію, підвищувати ефективність вітчизняного виробництва.

   Недоліки - може виникнути велика залежність від  іноземних інвесторів.

2.  

   Фінансові інвестиції підприємства тісно пов’язані з функціонуванням на фондовому ринку цінних паперів.

Цінні папери – грошові документи, що засвідчують право володіння або кредитні відносини, визначають взаємини між особою, яка їх випустила (емітентом) та їх власником і передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів чи процентів, а також можливість передачі грошових прав іншим особам.

Відомі такі види цінних паперів:

  1.  Акція – розрізняють іменні, на пред’явника, прості, привілейовані акції.

Облігація – внутрішньої, місцевої або державної позики та облігації підприємств. Підприємство має право випускати облігації на суму не більше 25% від статутного фонду і за умови повної оплати всіх  раніше випущених акцій.

Казначейські зобов’язання України – вид цінних паперів на пред’явника, які розміщуються тільки на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення власниками грошових коштів до бюджету і дають право на отримання фінансового доходу.

  Кошти від реалізації казначейських зобов’язань спрямовуються на покриття поточних видатків  державного бюджету.

  1.  Вексель  засвідчує грошові зобов’язання боржника сплатити визначену суму грошей власнику векселя після настання певного строку.

Приватизаційні папери (майнові сертифікати). Громадяни України мають право з їх допомогою придбати акції підприємств на фондовому ринку.

Всі цінні папери підлягають купівлі / продажу на фондовому ринку. Функціонування фондового ринку базується на таких принципах:

  1.  Соціальна справедливість  забезпечення однакових умов для інвесторів і позичальників, запобігання дискримінації суб’єктів ринку.

Регульованість  - створення правил та законів, що регулюють фондовий ринок.

Контрольованість –  облік  і контроль, запобігання зловживанням і злочинності на ринку.

Ефективність – розміщення фінансових ресурсів у перспективні сфери національної економіки.

Прозорість, відкритість – надання інвесторам повної інформації про обіг цінних паперів на ринку, усунення дискримінації суб’єктів ринку.

Функції прямого регулювання ринку цінних паперів виконує Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР) яка є органом, підпорядкованим Президенту України та підзвітним Верховній Раді України. Верховна Рада України 30.10.95 р. прийняла закон   «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні».

3.  Через кризовий стан більшості вітчизняних ПП і нестачу власних інвестиційних ресурсів стає необхідним залучення іноземних інвестицій.

Основні типи прямих іноземних інвестицій

  1.  Створення спільних підприємств ( СП ) -- інколи це державні підприємства та найчастіше  - приватні фірми. СП дають змогу зарубіжним інвесторам мати більшу нішу на місцевому ринку з меншим ризиком, ніж при прямій купівлі місцевої фірми на аукціоні.

Створення власних дочірніх ПП, філій – найбільш ризиковий варіант вкладення капіталу, його застосовують тільки в тих країнах, на ринках яких можна отримати найбільший прибуток.

Укладення ліцензійних угод з вітчизняними фірмами – місцева фірма, яка отримала ліцензію на будь-яку продукцію, стає відповідальною за маркетинг і виробництво цього товару, для іноземного інвестора це - мінімальний ризик.

Придбання неконтрольних пакетів акцій вітчизняних фірм-емітентів – здійснюється іноземним інвестором через пряму купівлю на місцевому фондовому ринку. Оскільки така кількість акцій не дає іноземному інвестору права контролювати діяльність місцевої фірми, то такі інвестиції називаються пасивними (портфельними).

Купівля контрольного пакету акцій місцевої фірми – здійснюється іноземним інвестором різними способами :                                                                                

пряма купівля ;

у процесі приватизації ;

через обмін боргів на акції.

   Цей варіант надає інвестору права контролю діяльності місцевої фірми, але водночас він передбачає такі недоліки:

більше зобов’язань іноземного інвестора ;

триваліший час на одержання очікуваних прибутків.

Державне регулювання та ефективність іноземних інвестицій

   Законодавче регулювання іноземних інвестицій здійснюється кількома законами України ухвалених протягом 1991-2002 рр. Наприклад :

      Закон України «Про захист іноземних інвестицій на Україні» 1991 р. передбачає. що:

а) інвестиції, прибутки, законні права та інтереси іноземних інвесторів захищаються законодавством України;

б) держава не може реквізувати іноземні інвестиції за винятком випадків стихійного лиха.

в) іноземним інвесторам гарантується можливість переказу за кордон їхніх прибутків, отриманих на законній підставі.

    Закон України «Про іноземні інвестиції» 1992р. додає до попереднього:

а) іноземні інвестори мають гарантії на 10 років на випадок змін  у законодавстві України про іноземні інвестиції;

б) встановлюється низка податкових пільг для ПП з іноземними інвестиціями;

         Законом України  «Про режим іноземного інвестування»         1993 р. додається:        

а) підприємства з іноземними інвестиціями у разі появи в Україні нових видів податків звільняються від них на 5 років;

б) величина іноземних інвестицій має становити не менше 20% статутного фонду ПП.

Закон України «Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні» 1994р. визначає:

 -- пріоритетні сфери для іноземного інвестування :

агропромисловий, лісопромисловий, паливноенергетичний  та металургійний комплекси

машинобудування, хімічна, нафтохімічна промисловість

медична, легка промисловість

зв’язок, транспортна та соціальна інфраструктура.

-- вимоги до іноземних інвесторів, які претендують на одержання додаткових пільг:

іноземні інвестиції повинні сприяти створенню нових робочих місць в Україні ;

вони мають бути спрямовані на впровадження сучасних ресурсозберігаючих та екологічнобезпечних технологій ;

вони мають орієнтуватися на найбільш раціональне використання сировинної бази України

продукція, яка виготовлена із залученням іноземних інвестицій, має бути конкурентноспроможною на міжнародних ринках.

 --- пільги, що надаються інвестиційним проектам у пріоритетних сферах:

збільшення періоду звільнення від податків ;

надання кредиту на пільгових умовах ;

страхування інвестиційних ризиків .

4. Оборотні кошти підприємства - це складова частина його статутного капіталу. Іншими словами, оборотні кошти - це сукупність фінансових ресурсів підприємства, яку вкладено в оборотні виробничі фонди та фонди обігу.

Оборотні виробничі фонди - це частина виробничих фондів підприємства, яка повністю споживається в кожному технологічному циклі виготовлення продукції і повністю переносить свою вартість на вартість цієї продукції. Речовим змістом оборотних фондів є предмети праці, а також деякі засоби праці, які мають   термін служби менше одного року.

Оборотні виробничі фонди поділяються на :

1. Виробничі запаси - предмети праці, які ще не залучені у виробничий процес і знаходяться на складах підприємства у вигляді запасів. Сюди відносяться : сировина, основні та допоміжні матеріали, тара, паливо, запасні частини для машин, МШП тощо. Щодо сировини , то природні ресурси - це ще не сировина, бо вони " перетворюються " на сировину, коли на їх здобуття буде витрачено певну працю. Сировина буває промисловою та сільськогосподарською. В свою чергу, промислова сировина поділяється на мінеральну ( руда, нафта, газ, водні ресурси тощо ) та штучну   ( замінники шкіри, пластмаса, штучний каучук тощо ). Основні матеріали - предмети праці, що входять у склад готової продукції, - наприклад, деревина, сталевий прокат, тканина тощо. Допоміжні матеріали - предмети праці, що можуть і не входити до складу готової продукції, але беруть участь у її виготовлені ( фарби, лаки, клей, спирт, кислота, обтирочні матеріали тощо ).

2. Незавершене виробництво ( НЗВ ) - продукція, яка ще не пройшла всіх стадій обробки і знаходиться на робочих місцях або на складі підприємства.                             

3. Витрати майбутніх періодів - витрати на підготовку та освоєння нових видів продукції, що мають місце в даний період, але будуть погашені у майбутньому.

Фонди обігу підприємства не беруть участі у виробництві продукції, але вони функціонують у сфері фінансового обслуговування підприємства і реалізації продукції. До них відносяться :

  1.  Готова продукція ( ГП ) - на складах підприємства.       
  2.  Готова продукція, яка відвантажена і знаходиться в дорозі, ще не оплачена покупцем.                                          
  3.  Грошові кошти на розрахунковому, валютному, депозитному та інших рахунках у банку.
  4.  Грошові кошти у незавершених розрахунках ( відрядження, закупівля канц.товарів тощо).
  5.  Грошові кошти готівкою у касі підприємства у дні видачі зарплати.

 Структура оборотних коштів характеризується співвідношенням їх окремих елементів у загальному обсязі оборотних коштів, яке виражається у процентах. Ця структура може бути різною в залежності від галузі, до якої належить підприємство, наприклад, в промисловості -  2/3 оборотних коштів - це оборотні фонди, а 1/3 - фонди обігу.

Оборотні кошти поділяються на нормовані та  ненормовані . До нормованих належать всі оборотні виробничі фонди, тобто виробничі запаси, НЗВ, витрати майбутніх періодів, та ГП на складі. До ненормованих відносяться : відвантажена ГП та готівкові і безготівкові грошові кошти підприємства.

Нормування матеріальних ресурсів - це встановлення максимально припустимої кількості сировини та матеріалів для виготовлення одиниці продукції ( або виконання робіт, або надання послуг ) з урахуванням вдосконалення виробництва. Нормування витрат матеріальних ресурсів спрямовано на їх раціональне використання. Процес нормування оборотних коштів - це встановлення нормативів їх запасів.

При заниженні нормативів : підприємство не зможе забезпечити виробництво необхідними запасами сировини і матеріалів. Це призведе до зривів у випуску продукції, тобто - до недоотримання прибутку, що обернеться неможливістю розрахуватися з зовнішніми  партнерами -постачальниками , а також - зі своїми робітниками.

При завищенні нормативів : виникають понаднормативні запаси, що веде до  " заморожування " грошових коштів, а, отже, до зниження прибутку та рівня рентабельності.    

МЕТОДИ НОРМУВАННЯ

  1.  Метод прямого рахунку - найбільш поширений, заснований на встановленні прямим розрахунком величини оборотних коштів з кожного конкретного виду ТМЦ.
  2.  Аналітичний  метод - встановлює норматив оборотних коштів за фактом за визначений період з урахуванням поправки на зайві та непотрібні витрати.
  3.  Дослідно-лабораторний метод - встановлює норматив оборотних коштів на основі даних, отриманих шляхом спостережень, лабораторних досліджень тощо.    
  4.  Коефіцієнтний метод - норматив встановлюється    на основі нормативу попереднього періоду з урахуванням певного корегування величини оборотних коштів.                     
  5.   Звітно-статистичний   метод -  норматив   оборотних  коштів встановлюється на основі звітно-статистичних даних за певний період, при-цьому виходять з тенденції скорочення норм витрат.

Проблема визначення потреби підприємства в оборотному капіталі зводиться в основному до розрахунків величини необхідних запасів оборотних коштів :

  •  У виробничих запасах;
  •  У незавершеному виробництві;   
  •  У витратах майбутніх періодів ;   
  •  У готовій продукції на складі підприємства.

НОРМАТИВИ ОБОРОТНИХ КОШТІВ У ВИРОБНИЧИХ ЗАПАСАХ

Задача зводиться до розрахунку мінімального розміру виробничих запасів, необхідних для безперервної роботи підприємства. На цей розмір впливають:

  •  Інтервал постачання сировини, матеріалів тощо ( термін перебування їх на складі підприємства );
  •  Денні витрати сировини ( матеріалу тощо ) на виробництво ;
  •  Ціна за одиницю споживаємого матеріалу.

Виробничий запас поділяється на  : транспортний, підготовчий, поточний та страховий.

Транспортний запас - включав в себе ті оборотні кошти, що відволікаються зі дня оплати рахунка постачальнику і до прибуття вантажу на склад покупця. Він обчислюється за формулою                                   3 тр = Д * Т тр,         грн                  (1)

де   Д - денні витрати цього виду сировини ( матеріалу тощо), грн

Т тр - середній пробіг вантажу від постачальника до покупця, дні.

Зниженню 3 тр сприяє використання більш ефективного транспорту та зменшення відстані МІЖ постачальниками і покупцями.

Підготовчий (або технологічний ) запас - потрібен, коли сировина або матеріали, які щойно надійшли від постачальників, не відповідають вимогам технологічного процесу і до запуску у виробництво вимагають доопрацьовування.                            

3 техн = Д * Т техн,   грн                   (2)

де Т техн - кількість днів, потрібних на доведення сировини та матеріалів до необхідної кондиції.

Поточний запас - потрібен для забезпечення потреб виробництва сировиною та матеріалами між двома черговими поставками. Поточний запас може бути мінімальним, максимальним та середнім. Поточний запас певного виду матеріальних ресурсів в натуральних одиницях обчислюють за формулою :    3 поточ = Д * Т пост,   нат.од.      (3)

де Т пост - інтервал поставки даного матеріального ресурсу в днях.

Мінімальний запас ( 3 min ) дорівнює страховому запасу ( 3 страх ). Страховий запас - потрібен для забезпечення нормального процесу виробництва при порушенні термінів поставки. Він повинен бути більшим, якщо підприємство використовує унікальні матеріали або знаходиться далеко від транспортних шляхів.

3 min = 3 страх = Д * Т зрив. пост.,      нат.од.         (4)

де Т зрив. пост. - період зриву поставки в днях.

Максимальний запас ( 3 mах ) визначається як сума мінімального (страхового )та поточного запасів                   3 mах = 3 min + 3 поточ,      нат.од.         (5)

Середній запас певного виду материального ресурсу ( 3 сер ) можна визначити за формулою                           3 сер = 3 min + 0.5 * 3 поточ,   нат.од.          (6)

Знаючи нормативну величину виробничих запасів у натуральних вимірниках можна перейти до його представлення у грошовому виразі і обчислити загальний норматив оборотних коштів і виробничих запасах.

НОРМАТИВ ОБОРОТНИХ КОШТІВ У НЕЗАВЕРШЕНОМУ ВИРОБНИЦТВІ

Нормування оборотних коштів у НЗВ відображає вартість продукції, яка знаходиться на різних стадіях   виробництва - від запуску у виробництво до випуску готової продукції.                     

Норматив оборотних коштів у НЗВ ( Н нзв ) визначається за формулою

                                                                    Ср * Тц * Кнз

                                        Н нзв = ————————,  грн                           (7)

                                                                360

де  С р - собівартість річного випуску продукції, грн ;

Т ц - тривалість циклу виготовлення продукції, дні. В свою чергу :

              Т ц = Т т.о. +   Т к.о. +   Т прир.пр. + Т тр.пр. +    Т перерв.,   (8)

де   Тт.о. – сумарний час, витрачений на технологічні операції;

     Т К.о. - сумарний час, витрачений на контрольні операції;

  Т прир.пр - час на природні процеси ( сушка, охолодження... );

  Т тр.пр. - час на внутрішньоцехове та міжцехове транспортування продукції  протягом її перетворення у ГП ;

  Т перерв. - сумарний час перерв у процесі виробництва : протягом змін, між змінами, у вихідні та святкові дні тощо.

    К нз - коефіцієнт наростання затрат :

                                                             Со + 0.5 * Сп 

                                          Кнз =    ————————— ,                                           (9)

                                                      Со + Сп

де С о - одноразові витрати на початку циклу виготовлення продукції, грн;

    С п - поточні витрати на виготовлення продукції, грн.

НОРМАТИВ ОБОРОТНИХ КОШТІВ НА ГОТОВУ ПРОДУКЦІЮ

Наявність запасу ГП на складі пов'язана з проведенням робіт по підбору, сортуванню виробів по замовленням, упаковкою та маркуванням продукції, накопиченням продукції до транспортної партії.

Норматив оборотних коштів на готову продукцію ( Н гп ) визначається як добуток одноденного випуску продукції за виробничою собівартістю  ( В д ) на термін часу від початку перебування на залізничній станції до відправки готової продукції покупцеві з урахуванням часу на оформлення необхідних транспортних та розрахункових документів ( Т відпр).

                                Н гп = В д * Т відпр, грн                                              (10)

           У формулах 1 ... 4 використовується величина Д - денні витрати матеріального ресурсу у натуральних одиницях. Ця величина визначається за формулами

                             Д = Мзаг / 360,    нат.од.,                                                (11 )

 де М заг - загальна річна потреба у даному виді ресурсів, нат.од.

В свою чергу, М заг обчислюється за формулою

                                              m

                             Мзаг = N1  * q і,         нат.од.                                      (12)

                                                      і = 1

де N i - обсяг випуску продукції i - го виду у натур.один.;

q i - маса заготовки одної деталі ( виробу ) i - го виду продукції, кг.

    В свою чергу, маса заготовки визначається виходячи з коефіцієнта використання матеріалу    ( К вик.матер.) і чистої ваги деталі ( виробу ) ( М і)

                                           М і

                          q i  = ————————,   нат. од.                                   (13)

                                      К вик.матер.

Коефіцієнт використання матеріалу може бути плановим ( відношення чистої ваги виробу до норми витрат сировини або матеріалів ) і фактичним    ( відношення чистої ваги виробу до фактичних витрат матеріалів ).

ДЖЕРЕЛА ФОРМУ ВАННЯ ОБОРОТНИХ КОШТІВ

  Джерелом формування оборотних коштів підприємства є власні і залучені кошти.

До власних належать :        

  •  виділені підприємству при його утворенні кошти держави, якщо підприємства - державні;
  •  статутні фонди ( капитали ) підприємств інших форм власності, а також поповнення цих фондів.            

    Поповнення може відбуватись за рахунок прибутку підприємства, а також за рахунок залучення  в оборот стійких пасивів ( заборгованості по заробітній платі, резервів майбутніх платежів тощо ).

Залученими оборотними коштами є кредити банків, якими покривається нестача власних оборотних коштів.

ПОКАЗНИКИ ОБОРОТНОСТІ ОБОРОТНИХ КОШТІВ

Оборотні кошти підприємства знаходяться у безперервній динаміці, переходячи із одної стадії кругообороту в іншу: Схематично це має такий вигляд:

Г1        С.та М.      Н / Ф    Г П    Г 2

Економічне значення оборотності полягає в тому, що від неї залежить величина необхідних підприємству сум грошових коштів для здійснення процесу виробництва і реалізації продукції, а  отже, - величина прибутку.

Розглянемо показники оборотності :

1. Коефіцієнт оборотності показує кількість оборотів за рік і визначається відношенням реалізованої за рік продукції ( РП ) до середньорічного залишку нормованих оборотних коштів  ( В об.к.).

                              К об =    РП   /  В об. к. ,  кількість оборотів                 (14)

 2. Тривалість одного обороту   показує тривалість   одного обороту оборотних коштів в днях і визначається за формулою

                               Т об =  360  / К об,    дні                                                    (15)

  1.  Прискорення оборотності оборотних коштів показує на скільки днів фактично змінилася  тривалість одного обороту завдяки впровадженню організаційно-технічних заходів.

                  Т об = Т об.план - Т об.ф ,   дні                                          (16)

4. Вивільнення оборотних коштів в результаті прискорення оборотності оборотних коштів визначається за формулою

                               Воб.к. =  РП ф  /  360   *   Тоб,     грн                          ( 17 )

Отже, прискорення оборотності впливає на зріст прибутку та рівень рентабельності підприємства.

 Тема   6 РЕГУЛЮВАННЯ,  ПРОГНОЗУВАННЯ  ТА ПЛАНУВАННЯ   ДІЯЛЬНОСТІ

1.  Державне економічне регулювання діяльності підприємства.

  1.  Прогнозування розвитку підприємства.

3.  Необхідність планування  виробництва. Види планування на  підприємстві.  

 1.   Одною з головних функцій будь-якої держави є функція регулювання економіки, тобто ступінь втручання держави в процеси формування стратегії і тактики  розвитку народного господарства в цілому та його окремих ланок – підприємств.

    Метою державного регулювання є досягнення найбільш ефективного економічного, соціального, наукового та культурного розвитку країни. Таке регулювання здійснюється як економічними, так і адміністративними методами. Їх слід органічно поєднувати.

    Основні принципи державного регулювання економіки :

  •  Мінімальне втручання державних органів у економічні процеси   ( виконання ними лише тих функцій, які не можуть виконувати самі підприємства );
  •  Вплив владних структур на розвиток соціально-економічних процесів за допомогою законодавчих нормативів та економічних регуляторів.  

       Зазначені  принципи знаходять відображення у таких функціях держави :

  1.  Створення правової бази.
  2.  Визначення глобальної стратегії розвитку країни.
  3.  Регулювання інноваційних процесів та інвестиційної діяльності : саме науково-технічні та організаційні інновації, як локомотиви, тягнуть за собою модернізацію та перебудову всієї економіки.
  4.  Перерозподіл консолідованих ( централізованих ) доходів і ресурсів, стабілізація економіки і соціальний захист населення : встановлення мінімальної зарплати і пенсії; допомога соціально незахищеним  громадянам ( багатодітним сім’ям, безробітним тощо ); регулювання цін; забезпечення функціонування на належному рівні освіти, науки, культури, збройних сил тощо.
  5.  Моніторинг і регулювання процесів охорони і відтворення навколишнього природного середовища.

2.    Прогноз ( гр. “ передбачення ” ) – це спроба визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому. Прогнозування розвитку  підприємства – це наукове обгрунтування можливих кількісних та якісних змін його стану у майбутньому, а також альтернативних способів і строків досягнення очікуваного стану.

     Принципи прогнозування :

  •  Цілеспрямованість.
  •  Системність.
  •  Наукова обгрунтованість.
  •  Багаторівневий опис обєкту як складного явища.
  •  Інформаційна єдність.
  •   Альтернативність – можливість розвитку  за умови різних обставин.

Можливі методи прогнозування :

  1.  Фактографічні методи прогнозування базуються на використанні фактичних матеріалів, які детально характеризують зміни показників  об’єкта прогнозування. Ці методи поділяються на :

метод екстраполяції – один з основних методів. Його сутність полягає в поширенні закономірностей розвитку об’єкта у минулому на його майбутнє.

 методи кореляційних  моделей полягає в пошуку математичних формул, які характеризують статистичний зв’язок одного показника з іншим ( парна кореляція ) або з групою інших ( множинна кореляція ).

  1.  Евристичні методи прогнозування передбачають  використання логічних прийомів і методів досліджень. Ці методи поділяють на інтуїтивні та аналітичні.

До інтуїтивних відносять :

метод експертних оцінок – в його основу покладено спосіб збирання необхідної інформації переважно шляхом анкетування. При цьому експертна оцінка об’єкта прогнозування може бути індивідуальною або груповою, тобто одержаною від групи експертів.

метод “ мозкової атаки ” є різновидом методу групових експертних оцінок і полягає у творчій співпраці певної групи експертів способом проведення дискусії ( “ мозкової атаки ” ). Учасники такої дискусії мають дотримуватися двох правил поведінки :

  •  не допускати критики та негативних коментарів щодо міркувань опонентів;
  •  не заперечувати нової ідеї, якою б абсурдною вона не видавалася.

До аналітичних методів відносять :

метод морфологічного аналізу, який грунтується на використанні комбінаторики, тобто дослідження всіх можливих варіантів, виходячи із закономірностей побудови ( морфології ) об’єкта прогнозування.

метод побудови “ дерева цілей ” дозволяє поділяти основні завдання на підзавдання і створення системи “ виважених ” за експертними оцінками зв’язків. Цей метод широко використовує теорію графів.

3.      Діяльність сучасних підприємств в основному зв'язана з жорсткою конкуренцією і капризами (у гарному розумінні) споживачів. Задача підприємства при плануванні  є в тому, щоб сприйняти "на вході" фактори виробництва, переробити їх і "на виході" видати продукцію ( із мінімумом витрат).  Починати будь-яку справу без плану занадто ризиковано. Грамотні керівники добре знають, що усі великі битви спочатку виграють на папері - на плані, а тільки потім у реальній дійсності.  План - документ, що визначає стратегію і тактику ведення бізнесу, організацію і технологію виробництва та реалізацію продукції. Наявність такого плану дозволяє:

  •  активно розвивати підприємництво, залучати інвесторів, партнерів і кредитні ресурси;
  •  максимально використовувати конкурентні переваги підприємства,
  •  запобігати помилковим діям;
  •  вчасно приймати захисні заходи проти різного роду ризиків;
  •  об'єктивно оцінювати результати виробничої і комерційної діяльності підприємства.

 Протягом реалізації і при зміні обставин план може уточнюватися шляхом коригування відповідних показників.

        Плануванння - це розробка і коригування плану, що включає передбачення, обгрунтування, конкретизацію й опис діяльності господарського об'єкта на найближчу і віддалену перспективу.

       Плануванням на підприємстві поетапно охоплюється робота людей і рух ресурсів (матеріальних і фінансових), націлених на одержання заданого кінцевого результату. Затверджений керівником план має силу наказу для зазначених у ньому осіб і структурних одиниць. У ньому гранично чітко і докладно вказуються:

  •  мета діяльності підприємства  на плановий період, кількісно виражена системою встановлених показників;
  •  засоби досягнення мети (фінансові, матеріальні і трудові);
  •  етапи і терміни виконання робіт;
  •  виконавці плану по термінах і видам робіт;
  •  методи, етапи і засоби контролю виконання плану.

Основні форми планування

Форми планування в залежності від тривалості планів діляться на п'ять видів:

     ~ стратегічний;

     ~ довгостроковий;

     ~ середньостроковий;

     ~ поточний;

     ~ оперативно – календарний.

Групування планів на довгостроковий, поточний і оперативно-календарний   носять умовний характер. Розходження між ними перебуває в термінах одержання кінцевого результату, а не в об'єкті планування, бо, як правило, він не змінюється. Той самий виріб може включатися в усі види планів .

Наприклад, підготування виробництва і продажу виробу включається в довгостроковий план. Проектування виробу, закупівля устаткування і матеріалів для його виробництва включається в поточні плани. Розподіл персоналу по об'ємах, зв'язаних із виробництвом нового виробу, і оплата поточних витрат включаються в оперативні плани.

 Стратегічне планування полягає в основному у визначенні головних цілей діяльності підприємства.   При цьому розробляються нові можливості фірми, наприклад, розширення виробничих потужностей шляхом будівництва нових підприємств або придбання устаткування, зміни профілю підприємства або радикальна зміна технології.

       Стратегічне планування охоплює період у 10-15 років, впливає на функціонування всієї системи керування і грунтується на величезних ресурсах.   Як правило, установлюється лише основний відповідальний виконавець, тому що при першому етапі ще не ясний ні зміст робіт, ні їхні об'єми. Точний адресний розподіл завдань по термінах   виконання, об'ємам витрат і кінцевих результатів визначається в поточних і особливо в оперативно-календарних планах.

      Довгострокове планування ( від 5 до 10 років ) полягає у визначенні проміжних цілей на шляху досягнення стратегічних цілей і задач. При цьому більш детально розробляються засоби і способи рішення задач,  використання ресурсів, упровадження нової технології.

      Середньострокові плани найчастіше охоплюють 5 - тирічний термін, як найбільш відповідний періоду відновлення виробничого апарату й асортименту продукції. Середньострокові плани передбачають розробку  послідовності заходів, спрямованих на досягнення цілей, намічених довгостроковою програмою розвитку.

       Поточне планування здійснюється шляхом детальної розробки оперативних планів для фірми в цілому і її окремих підрозділів, зокрема, програм маркетингу, планів по наукових дослідженнях, планів по виробництву, матеріально-технічному постачанню.

      Основною ланкою поточного плану виробництва є оперативно-календарні плани, що являють собою детальну конкретизацію цілей і задач, поставлених стратегічним і середньостроковим планами. Календарні плани виробництва складаються на основі даних про наявність замовлення, достатньості   матеріальних ресурсів, ступеню завантаження виробничих потужностей тощо.  

 Оперативно-календарне планування є розгорнутим продовженням поточного планування виробництва. Воно включає:

  •  деталізацію поточного плану і доведення його завдань до кожного цеху, відділу або ділянки;
  •  організацію доставки на робочі місця матеріалів, палива, вивіз готової продукції, організацію контролю якості;
  •  забезпечення суцільного контролю за ходом виробничого процесу й оперативне усунення неполадок і збоїв у роботі.

      У цілому довгострокове, поточне і оперативно-календарне планування взаємозалежні і являють собою єдину систему планування. За допомогою планування зв'язується в єдиний цілісний комплекс весь механізм керування підприємством (Табл. 1).

Таблиця  1 -  Основні показники по видах планування

Стратегічне

Довгострокове

Поточне

Оперативно-календарне

Найменування продуктів (послуг)

.Орієнтовна сума витрат,що підлягає уточненню

Орієнтовні   терміни виконання

Перелік найважливішої номенклатури продукції

Сума витрат ресурсів по видах продукції

Календарні терміни виконання

Перелік і кількість позицій номенклатури продукції

Сума витрат ресурсів по видах і номенклатурі продукції

Точно встановлені терміни виконання

Подетальний перелік позицій номенклатури продукції

Подетальні і поопераційні норми витрат  ресурсів по видах продукції

Погодинні і добові графіки виконання

   Тема   7:  ОРГАНІЗАЦІЯ виробничого процесу.  інфраструктура підприємства.

  1.   Поняття виробничого процесу, його види. 

2. Організація технологічного процесу по випуску основної продукції підприємства.

3. Управління технологічним процесом у виробництві.

4. Принципи організації виробничого процесу.

5. Поняття,  види   та  значення   інфраструктури підприємства.

1. Виробничий процес - сукупність взаємозалежних процесів праці і природних процесів, у результаті яких вихідні матеріали перетворюються в готові вироби.

У залежності від характеру і масштабу продукції, що випускається, виробничі процеси можуть бути простими і складними. Продукція, яка виготовлена на машинобудівних підприємствах, як правило, є сукупністю великої кількості деталей і складальних одиниць. Деталі мають різноманітні габаритні розміри, складні геометричні форми, оброблюються з великою точністю, для їхнього виготовлення вимагаються різні матеріали. Все це ускладнює виробничий процес, що ділиться на частині, і окремі частини цього складного процесу виконуються різними цехами і виробничими ділянками заводу.

    Залежно  від того, який продукт є результатом виробництва, виробничі процеси підрозділяються на основні, допоміжні й обслуговуючі.

Центральне місце в цій сукупності займає основний виробничий процес, у результаті якого вихідна сировина і матеріали перетворюються в готову продукцію. Наприклад, на автомобільних заводах основним процесом є виготовлення заготівель для деталей, складання складальних одиниць і повне складання автомобілів.

Основний виробничий процес ділиться на три стадії: заготівельну,   обробну і складальну.

Допоміжний   - процес виготовлення продукції, що буде використовуватися усередині підприємства. Наприклад, допоміжний процес на автомобільному підприємстві включає виготовлення інструментів, що використовуються при обробці деталей автомобілів, виготовлення запасних деталей для ремонту устаткування.

Обслуговуючий  - це процес праці, у результаті котрого ніякої продукції не створюється. До нього відносяться транспортні, складські операції, технічний контроль та ін.

Своєчасне і якісне виконання основного виробничого процесу  у значній мірі залежить від того, як налагоджене виконання допоміжних і обслуговуючих процесів.

2.   Організація виробництва охоплює всі ланки - від галузі народного господарства до робочого місця.

У рамках великого   підприємства можна виділити три рівня організації виробництва:

1. Організація процесу на робочому місці полягає в чіткому поєднанні елементів процесу праці.  Така організація повинна забезпечити раціональну відповідність основних параметрів верстата, використовуваного інструмента, рівня кваліфікації робочого, особливостей використовуваних матеріалів і виконуваних робіт.

2. Внутрішньоцехова організація виробництва забезпечує поєднання виробничих процесів, які проводяться на робочих місцях, що входять в одну стадію технологічного процесу або в один окремий виробничий процес. Організаційно така стадія виробництва може бути оформлена як дільниця або цех.

3. Міжцехова організація виробництва включає проведення заходів по просторовому і одночасовому поєднанню великих стадій виробничого процесу. Кожна з таких стадій - досить закінчений процес.

Вищою формою організації виробництва є автоматичні потокові лінії, що являють собою сукупність машин, що у визначеній послідовності автоматично виконують технологічні операції по виготовленню продукції. Економічна ефективність автоматичних потокових ліній полягає в різкому підвищенні продуктивності праці і якості продукції, значному зниженні собівартості і поліпшенні інших показників, а також у полегшенні праці робочих, функції яких зводяться до управління  машинами.

 3.    Управління технологічним процесом залежить від конкретної структури  підприємства, а також від способу побудови функціональної системи підприємства.

При централізованому способі усі функції управління сконцентровані у функціональних відділах управління підприємства. У цехах і на ділянках залишені тільки лінійні керівники. Для наближення функціонального апарата до виробництва частина цього апарата може бути розміщена на території цехів, які вона безпосередньо обслуговує. Але працівники цієї частини підкоряються начальнику загального функціонального відділу підприємства. Централізована система виправдує себе при невеликих обсягах виробництва.

При децентралізованому способі усі функції обслуговування передаються цехам. Кожний цех перетворюється в замкнутий виробничий підрозділ.

Найбільш ефективний змішаний спосіб, що одержав найбільше застосування на більшості підприємств. При цьому питання, що може більш оперативно і краще вирішити цех, передаються в його ведення, а методичне керівництво функціональними підрозділами, і контроль за якістю продукції виконують функціональні відділи апарата  управління підприємством.

Основна частина виробничого процесу проходить безпосередньо в цеху, тому він має свій апарат управління технологічним процесом. На чолі цеху - начальник, який призначується із числа досвідчених, висококваліфікованих працівників і підкоряється директору підприємства. Він організує працю всього колективу цеху, проводить заходи  механізації й автоматизації виробничого процесу, впровадження нової техніки, здійснює заходи з охороні праці.

Найважливішою ланкою виробничої структури цеху є виробнича дільниця, на чолі якої  -  майстер. Майстер - безпосередній організатор процесу виробництва у своєму підрозділі. Він має право: приймати на роботу і робити розподіл робітників на дільниці, по узгодженню з начальником цеху звільняти зайвих робітників; призначати тарифні розряди робітникам; преміювати і штрафувати робітників. Користуючись цими правами, майстер зобов'язаний: забезпечувати виконання робіт і завдань, що поставлені перед ділянкою; попереджати брак у виробництві; забезпечувати ощадливе використання сировини і матеріалів; забезпечувати суворе виконання вимог техніки безпеки й охорони праці.

4.     До принципів організації виробничого процесу відносять :

  1.  Пропорційність – передбачає однакову продуктивність в одиницю часу усіх ланок виробництва, узгодженість у виготовленні окремих деталей та вузлів одного виробу для того, щоб на складальні операції вони надходили комплектно.
  2.  Паралельність - одночасне виконання окремих операцій при виготовленні деталей або паралельна обробка виробів на різних етапах та стадіях технологічного процесу. Паралельність полягає також в зведенні у часі виконання основних та допоміжних процесів.
  3.  Прямоточність - забезпечення найкоротшого шляху проходження виробу по всіх операціях і усування  зустрічних і протилежних рухів на дільниці, в цеху, на підприємстві.
  4.  Безперервність – означає ліквідацію будь-яких перерв ( міжзмінних, внутрішньозмінних, міжопераційних та внутрішньоопераційних ) у виробництві певного виробу.
  5.  Ритмічність –  щодо запуску у виробництво означає регулярне повторення виробничих процесів через рівні проміжки часу, а ритмічність щодо випуску – рівномірне виконання плану  по змінах, за добу, по декадах.

5    Ефективність роботи будь-якого підприємства визначається не тільки рівнем організації основних виробничих процесів. Важливим є рівень організації інфраструктури підприємства.

      Інфраструктура ( від лат. infra –“ нижче , під “ та structura – “побудова, розміщення ” ) – це сукупність складових частин будь-якого об’єкту, що мають підпорядкований                      ( допоміжний ) характер і забезпечують умови для нормальної роботи об’єкта в цілому.

     Інфраструктура підприємства – це комплекс цехів, господарств і служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для його функціонування. Це “ тил виробництва “, без якого неможлива його нормальна робота.

       Розрізняють  виробничу та соціальну інфраструктури.

До виробничої інфраструктури належать підрозділи, які не беруть безпосередньої участі у створенні профільної продукції, але своєю діяльністю створюють умови, необхідні для роботи основних виробничих цехів. Сюди входять :

  •  Допоміжні та обслуговуючі цехи, дільниці і господарства. головним чином, це система технічного обслуговування підприємства;
  •  Комунікаційні мережі;
  •  Засоби збирання та обробки інформації;
  •  Природоохоронні споруди.

В свою чергу до системи технічного обслуговування підприємства відносять:

  •  ремонтне господарство ( ремонтно-механічний та ремонтно-будівельний підрозділ );
  •  інструментальне господарство;
  •  транспортне господарство ( автомобільний, залізничний, електрокарний транспорт );
  •  енергетичне господарство ( електросилове, теплосилове, газове, пічне тощо );
  •  складське господарство ( матеріальні, виробничі склади та склади готової продукції ).

   Зростання значення виробничої інфраструктури пояснюється тим, що перехід до нових технологій  та ускладнення  виробничих процесів  потребує збільшення:

- обсягу ремонтних та налагоджувальних робіт, розширення інструментальної бази ;

-  потреби у різних видах енергії;

- обсягу робіт з транспортування  вантажів  ( сировини, матеріалів, напівфабрикатів тощо ) між виробничими підрозділами підприємства;

-  навантаження на комунікаційні мережі та природоохоронні споруди.

Соціальна інфраструктура забезпечує задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства. До соціальної інфраструктури відносять :

  •  Заклади громадського харчування;
  •  Установи охорони здоровя;
  •  Спортивні споруди;
  •  Дитячі дошкільні заклади;
  •  Заклади освіти;
  •  Заклади культури та відпочинку;
  •  Житлово-комунальне господарство.

 Всі об’єкти інфраструктури входять до плану капітального будівництва підприємства.

  За сучасних умов господарювання у сфері технічного обслуговування на середньостатистичному підприємстві працює 45 – 50 % загальної кількості персоналу.

      Щодо значення соціальної інфраструктури слід мати на увазі, що для досягнення високих виробничих результатів важливим є створення комфортного соціального середовища, сприятливого психологічного клімату   у трудовому колективі і  мотивація праці. Усе це безпосередньо впливає на продуктивність праці та кінцеві результати діяльності підприємства.    

Тема 8 ВИРОБНИЦТВО. ЯКІСТЬ ПРОДУКЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА. КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ.

1. Виробнича програма підприємства, її натуральні та вартісні показники.

2. Поняття якості  та браку продукції.  Аналітичні показники якості.

3. Поняття та види конкурентоспроможності.

1.  Найважливіша умова прибутковості роботи підприємства - забезпечення виробництва замовленнями споживачів, на основі яких складаються поточні та оперативно-календарні плани підприємства.

План виробництва базується на портфелі замовлень, який звичайно складається з таких розділів :

  •  поточні замовлення,     що забезпечують безперервну роботу підприємства;
  •  середньострокові замовлення     з терміном виконання до 1 - 2 років і більше;
  •  перспективні замовлення,     у тому числі прогнози на 2 - 5 років і більше.

     Поточні замовлення мають бути оформлені договорами ( угодами ), що укладені відділом збуту продукції на постачання продукції ( виконання робіт ). Виготовлення продукції, на яку не укладено угоду, може починатися тільки, якщо підприємство твердо впевнено в її реалізації.

  На середньострокові та перспективні замовлення також необхідно укладати угоди, але далеко не завжди можна знайти замовника, який гарантував би купівлю продукції ( особливо нової, інформація про яку ще недостатня) на кілька місяців або навіть на кілька років наперед. Між тим, якщо підприємство не буде впроваджувати нову продукцію, то може у майбутньому зовсім лишитися покупців, тому воно вимушено постійно ризикувати.

    Виробнича програма підприємства ( або, план виробництва і реалізації продукції ) - це система адресних завдань з виробництва і доставки продукції споживачам у розгорнутій номенклатурі, асортименті, відповідної якості і у встановлені терміни згідно договорів поставок.

    Номенклатура - це перелік назв окремих видів продукції , а асортимент - це сукупність різновидів виробів в межах даної номенклатури.  

Номенклатура    виробів підприємства може бути централізованою і децентралізованою.

    Централізована номенклатура формується шляхом укладання державних контрактів                     ( фінансуються за рахунок держбюджету України ) і державних замовлень ( фінансуються за рахунок власних коштів підприємства та кредитних ресурсів ).

    Децентралізована номенклатура формується підприємством самостійно на основі вивчення ринкового попиту на свою продукцію та встановлення прямих контактів із споживачами шляхом укладання договорів поставок.

     В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка включає натуральні і вартісні показники.

     Натуральними показниками виробничої програми є обсяг продукції в натуральних одиницях по номенклатурі і асортименту ( штуки, тонни, метри тощо ). Значення натуральних показників виробничої програми в умовах ринку зростає, оскільки саме вони дають можливість оцінити ступінь задоволення потреб споживачів у певних товарах.

     Вартісними показниками виробничої програми є обсяги товарної, валової, реалізованої продукції,  обсяг незавершеного виробництва.

       В обсяг товарної продукції включають готову продукцію, яка вже пройшла всі стадії виробничого процесу, перевірена відділом технічного контролю і знаходиться на складі підприємства-виробника. До обсягу ТП також відносять : послуги, ремонтні роботи, капітальний ремонт свого підприємства, напівфабрикати і запчастини на сторону, капітальне будівництво для непромислових господарств свого підприємства, роботи, пов'язані з освоєнням нової техніки, тару, що не входить в оптову ціну виробу.

    Обсяг товарної продукції ( ТП ) визначають за формулою

ТП =  Σ Ц і *N і + Р, грн                       (1)

де  Ц і - оптова ціна підприємства одиниці виробу і -го виду , грн ;

     N і - випуск продукції і-го виду в натуральних одиницях ;

     Р  -  вартість робіт і послуг на сторону, грн,

    У валову продукцію ( ВП ) включають всю продукцію у грошовому вираженні незалежно від ступеню її готовності і визначають за формулою

ВП = ТП + ( НЗВ к - НЗВ п ) , грн       ( 2 )

де НЗВ п і НЗВ к - вартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і на кінець планового періоду, грн ;

    Реалізована продукція ( РП ) - це продукція, яка відвантажена споживачеві і за яку надійшли кошти на розрахунковий рахунок підприємства - постачальника або мають надійти у зазначений термін. Обсяг реалізованої продукції обчислюється за формулою

                                  РП = ТП + ( ГП п - ГП к ) + ( З нп -З нк), грн      ( 3 )

де Г п і Г к - залишки готової  продукції на складі відповідно на початок і кінець планового року, грн ;

    З нп і З нк - залишки продукції відвантаженої, за яку термін оплати не настав і продукції на відповідальному зберіганні у покупців відповідно на початок і на кінець планового року ,грн.

      Виробнича програма підприємства повинна бути обгрунтована наявними виробничими ресурсами ( виробничими фондами, трудовими і   матеріальними ресурсами ), а також виробничою потужністю підприємства,

2. Важливим показником роботи підприємства є якість виробленої ним продукції. Її  підвищення дозволяє збільшити попит на продукцію саме цього підприємства, а це веде до збільшення його прибутку.    Сформулювати універсальне поняття якості, яке підходило б для будь-якого товару  ( вершкове масло, трактор, дитяча іграшка, побутова техніка чи літак ) достатньо складно.             

    Під якістю розуміють сукупність властивостей продукції, які  зумовлюють її здатність задовольняти певні потреби споживачів згідно з її призначенням. Продукція повинна бути технічно надійною, естетично привабливою, економічно вигідною. Той же холодильник має відповідати таким економічним вимогам : низька собівартість виготовлення, що сприяє відповідній ціні; працювати у раціональному режимі, тобто виконувати свої функції при споживанні  мінімуму електроенергії тощо.

Фірми, які приділяють належну увагу якості продукції, повинні враховувати, що :

питання якості актуальні с самого початку, з розробки продукції, а також охоплюють все подальше життя товару, включаючи виробництво, маркетинг та післяпродажний сервіс;

  •  якість повинна задовольняти вимогам споживача, а не виробника;
  •  підвищення якості вимагає впровадження нових технологій виробництва;
  •  підвищення якості залежить від кожного робітника фірми;

 якістю треба керувати так же,  як керують обладнанням, виробництвом, фінансами.

       Підвищення якості продукції впливає на :

  •  економію капіталовкладень у розширення виробництва;
  •  покращання використання оборотних коштів;
  •  збільшення експорту продукції;
  •  поліпшення умов праці і життя людей тощо.

     Аналіз якості продукції проводиться через систему чисельних показників :

  •  питома вага продукції  вищої якості;
  •  питома вага продукції на експорт ( фірмовий знак всесвітньовідомих  підприємств є своєрідним знаком якості );
  •  питома вага продукції, яка відповідає міжнародним стандартам, тобто має сертифікат якості ( ISO 9000***).

Крім того, використовують такі загальні об’єктивні показники якості :

  - сортність ( у легкій, харчовій та інш. галузях );

  - марочність ( харчова, будматеріали );

  - вміст корисних речовин або шкідливих домішок ( у % );

  - корисність ( жирність молока, вміст заліза в руді, вміст білку в продукті тощо );

  - строк служби та надійність;

А також побічні  показники :

  - гарантійний термін роботи, кількість і вартість гарантійних ремонтів (на 1 виріб);  

 - наявність рекламацій ( письмових претензій споживачів );

 - відсоток браку  тощо.  

  В процесі аналізу якості проводять аналіз браку продукції.

      Брак – це частина виробів, яка у процесі виробництва псується через порушення технології, несправності обладнання або низьку кваліфікацію чи несумлінність робітників.

     Брак може бути остаточним та виправним. при аналізі визначають загальну суму браку і відносну його величину ( % браку ), а також вивчають динаміку цього показника за ряд періодів.

Умови запобігання браку :

  •  висока культура і організація виробництва;
  •  стабільний ритм постачання і роботи;
  •  впровадження у виробництво сучасних технологій і устаткування;
  •  підвищення кваліфікації, дисциплінованості і відповідальності персоналу.

***Системи керування якістю оцінюються на основі прийнятих  у 1987 р. Міжнародною організацією з питань стандартизації документів ( Internaional standart organization  -скорочено “ ISO “). Ці документи відомі у діловому світі як стандарти ІСО серії  9000. Ці стандарти розроблені спеціалістами з більше, ніж 30 країн. Вони використали у своїй роботі національні стандарти найбільш розвинутих промислових країн. Стандарти ІСО 9000 містять опис 3-х еталонних моделей систем якості :

  1.  Якщо мова йде про виготовлення нових виробів ( телевізорів, комп’ютерів тощо ), то система управління якістю охоплює всю технологію – від створення до реалізації продукції. Такий підхід до контролю якості лежить в основі стандарту ІСО 9001.
  2.  Якщо контроль якості діє   тільки на етапах виробництва та випробувань – це стандарт ІСО 9002.
  3.  У випадках, якщо тільки треба продемонструвати замовнику випробування продукції, діє стандарт  ІСО 9003.

    Стандарти ІСО 9000 прийняті більше, ніж у 30 країнах. У колишньому СРСР їх прийняли як державні ще у 1988 році.

 3.  Загострення конкурентної боротьби (за збут своєї продукції, за місце на ринку) поміж фірмами-виробниками змушує шукати їх нові засоби впливу на рішення покупців. Одним з таких шляхів є створення товарів поліпшеного рівня якості.

Передовий світовий досвід свідчить , що якість, безперечно, є найбільш вагомою складовою конкурентоспроможності, але разом з тим, можливості реалізації продукції, крім якості, визначаються значним числом параметрів і умов, більшість з яких розповсюджується не тільки на товар, але і на підприємство, фірму і навіть країну.

 Поняття та види конкурентоспроможності

Поняття конкурентоспроможності (КС) залежить від економічного об`єкту, який розглядається.  

 Конкурентоспроможність  як соціально-економічна категорія - це спроможність, вміння досягати законним шляхом найвищих економічних та соціальних переваг. З цього визначення виходить важливий практичний висновок про те, що конкурувати (досягати найвищих економічних та соціальних переваг) можливо:

а) самому з собою (у часі: результати досягнуті в попередній період діяльності та результативність за аналогічний останній період суттєво відрізняються);

б) один з одним (суперництво за досягнення будь-чого).

Конкурентоспроможність країни - це її вміння  при справедливих умовах вільного ринку виробляти товари і послуги, які задовольняють світовим вимогам, і при цьому збільшувати доходи своїх громадян. Рівень конкурентоспроможності країни визначається такими основними факторами, як:

- технологія;

- наявність капіталів;

- наявність людських ресурсів;

- стан зовнішньої торгівлі.

 Існують три основних, тісно взаємопов’язаних види конкурентоспроможності :  

  1.  Конкурентоспроможність продукції - це комплекс споживчих та вартісних характеристик, які визначають її успіх на ринку в умовах широкої пропозиції інших конкурентів.
  2.  Конкурентоспроможність підприємства  -   наявні   можливості підприємства вивчати попит (ринок), проектувати, виготовляти та реалізувати товари, які більше потрібні для споживачів, ніж товари конкурентів. Конкурентоспроможність підприємства  можна розглядати також, як вміння виготовляти і реалізувати швидко та дешево якісну продукцію в достатній кількості.
  3.  Конкурентоспроможність персоналу підприємства  - це вміння кожного  і всіх разом, як одне ціле, швидко сприймати і ефективно  реалізувати різні новинки в кожній стадії життєвого циклу продукції з найменшими витратами всіх видів ресурсів.

З цього можна зробити висновок : у багатогранній практичній діяльності по досягненню конкурентоспроможності акценти повинні бути розставлені таким чином:

1) КС персоналу;

2) КС підприємства;

3) КС продукції (одержана як похідна перших двох).

Зрозуміло, що вся робота повинна проводитися паралельно, енергійно, відповідними службами, але пріоритет повинен належати персоналу.

 Критерій конкурентоспроможності - визначається стабільністю місця підприємства і його продукції на своєму ринку, а також рівнем продажу продукції підприємства на інших ринках.

Рівень конкурентоспроможності фірми залежить від того, якими товарами вони торгують, де і як товари споживаються, а також від  підтримки, яку фірма отримує з боку національних державних органів шляхом надання  кредитів,  страхування, звільнення від податків, надання  субсидій, забезпечення інформацією про кон`юнктуру ринку та ін.

Як правило, конкурентоспроможним є підприємство (фірма), що здатне довгий час залишатися прибутковим в умовах відкритої ринкової економіки.

Показники, які визначають конкурентоспроможність фірм:

  •  частка на внутрішньому і світовому ринках;
  •  чистий доход на одного зайнятого робітника;
  •  чисельність зайнятих робітників;
  •  кількість основних конкурентів.

Визначення цінової конкурентоспроможності на внутрішньому національному ринку, як правило, проводиться шляхом порівняння цін внутрішнього ринку і цін імпортних товарів, або світових цін. 

Тема   9                ВИРОБНИЧА ПОТУЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА

Одними з найбільш важливих питань, які стоять перед підприємством під час розробки бізнес-плану, є такі:

  •  які виробничі потужності потрібні підприємству для виконання виробничої програми ?
  •  яке конкретне обладнання для цього  необхідне?
  •  де, в яких постачальників, на яких умовах його слід придбати?

Таким чином, виробнича потужність є важливим фактором у питаннях стратегії і тактики фірми.

Виробнича потужність підприємства – це його потенційна можливість випускати максимальну кількість продукції в одиницю часу, виходячи з наявної технології виробництва  і того рівня організації праці, якого підприємству вдалося досягти.

Одиниці виміру виробничої потужності на різних підприємствах залежать від характеру виробництва та галузевої підпорядкованості. Найчастіше це натуральні вимірники, залежно від виду продукції. Так, потужність текстильних підприємств визначається максимально можливим випуском тканин у погонних і квадратних метрах, прядильних фабрик - у тоннах прядива, цегельних заводів - у тис. штук умовної цегли, металургійних комбінатів - у тоннах виплавленої сталі, на підприємствах цукрової та молочної промисловості виробнича потужність характеризується кількістю сировини, яка переробляється за добу і т.п.

      Використання натуральних показників для виміру виробничої потужності можливе тільки на вузькоспеціалізованих підприємствах підприємствах, що випускають однорідну нескладну продукцію. При багатономенклатурному виробництві сумарна потужність підприємства визначається в грошовому вираженні.

Розрізняють три види виробничої потужності підприємства: проектну, поточну (фактично досягнуту), резервну.

  •  проектною є потужність, яка визначається ще в процесі проектування та будівництва нового підприємства або під час реконструкції ( розширення ) діючого підприємства. Вона має бути досягнута протягом нормативного терміну її освоєння.
  •  поточна (фактично досягнута) виробнича потужність визначається періодично у зв’язку зі зміною умов виробництва (наприклад, номенклатури продукції).
  •  резервна виробнича потужність повинна формуватись і постійно існувати в певних галузях:
  •  в електроенергетиці і газовій промисловості – для покриття так званих “пікових” навантажень в електро- і газових мережах;
  •  в харчовій промисловості – для переробки збільшеного обсягу сільськогосподарської сировини у високоврожайні роки;
  •  на транспорті – для перевезення збільшеної кількості пасажирів у літні місяці або у “час пік” протягом дня.

Поточна потужність – величина змінна, тому визначають її 3 види:

  •  вхідна виробнича потужність – визначається на початок планового періоду на основі наявного обладнання, досягнутого рівня організації праці, середньої трудомісткості виготовлення одиниці продукції;
  •  вихідна виробнича потужність – визначається на кінець планового періоду з урахуванням введення нового обладнання, виведення застарілого обладнання, зниження трудомісткості одиниці виробу завдяки організаційним заходам;
  •  середньорічна виробнича потужність – визначається на основі вхідної та вихідної виробничої потужності за формулою:

                                            Вир.П вв  * t 1     Вир.П вив * t 2          Вир.П л * t  3  

Вир.П сер.р = Вир.П вх + ----------------------- -   -----------------------    -   ------------------- , нат.пок

                                                                12                          12                            12

Вир.П вх.  вхідна виробнича потужність

Вир.П вв .– виробнича потужність, яка додається в результаті введення нового обладнання

t 1  – кількість місяців, у які ця потужність (обладнання) діяла

Вир.П вив– потужність, яка втрачається підприємством через виведення обладнання

t 2 – кількість місяців, у які це обладнання не діяло

Вир.П л.ліквідована виробнича потужність (вибуття застарілого обладнання)

t 3 – кількість місяців, у які це обладнання не діяло

На величину виробничої потужності підприємства впливають такі фактори:

  •  бажана величина обсягу випуску продукції;
  •  кількість обладнання (робочих місць);
  •  технічний рівень обладнання та його продуктивність;
  •  ступінь оволодіння технікою робочими;
  •  величина виробничих площ підприємства;
  •  .рівень механізації та автоматизації
  •  якість матеріалів, досконалість конструкцій виробів тощо

Ефективність використання виробничої потужності характеризує показник  – коефіцієнт використання виробничої потужності.

                                            Плановий випуск продукції ( виробнича програма )           

                       К вик.вир.п = -------------------------------------------------------------------------------

                                                      Середньорічна виробнича потужність

Очевидно, що чим ближчий цей коефіцієнт до 1, тим ефективніше використовується виробнича потужність.

На величину К вик.вир.п впливають:

  1.  Зовнішні фактори:
  •  конкурентоспроможність продукції;
  •  народногосподарська потреба в продукції  та ринкова кон’юнктура;
  •  система матеріально-технічного забезпечення підприємства трудовими і матеріальними ресурсами тощо.
  1.  Внутрішні фактори:
  •  організація праці ;
  •  система планування у фірмі;
  •  структура парку обладнання;
  •  наднормативні простої устаткування в ремонті
  •  підвищення змінності роботи устаткування
  •  організація обслуговування виробництва

         

Тема   10             ФОРМИ   ТА  СИСТЕМИ  ОПЛАТИ   ПРАЦІ

  Оплата праці (заробітна плата) – грошовий вираз вартості і ціни робочої сили, який виступає у формі будь-якого заробітку, виплаченого власником підприємства працівникові за виконану роботу. Заробітна плата працівника незалежно від виду підприємства визначається його особистим трудовим вкладом, залежить від кінцевих результатів  роботи  підприємства,  регулюється  податками  і максимальними розмірами не обмежується.

        Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової оплати праці, які знаходяться, приблизно, у співвідношенні: 70% - основна заробітна плата, 30% - додаткова.

     Основна заробітна плата працівника визначається тарифними ставками, посадовими окладами, відрядними розцінками, а також доплатами у розмірах, встановлених чинним законодавством. Її розмір залежить від результатів роботи самого працівника.

      Величина додаткової заробітної плати визначається кінцевими результатами діяльності підприємства і виступає у формі премій, винагород, заохочувальних виплат, а також доплат у розмірах, що перевищують встановлені чинним законодавством.

     Основою організаці заробітної плати на підприємствах є тарифна система . яка містить такі елементи:

1) тарифну сітку;

2) тарифні ставки;

3) тарифно-кваліфікаційні довідники;

4) схеми посадових окладів.

     Тарифна сітка є сукупністю кваліфікаційних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів.

      Розмір тарифної ставки першого розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру заробітної плати.

     Тарифні ставки інших розрядів Ср і - визначаються множенням тарифної ставки першого розряду (Ср1) на тарифний коефіцієнт відповідного тарифного розряду (Кi):

Ср і = Ср1  х Кi, грн.

    Тарифно-кваліфікаційні довідники містять систему цензів, яким повинні відповідати вміння та навички робітників певної професії і кваліфікації.

     Система посадових окладів передбачає віднесення працівників до певної групи оплати праці на підставі відповідних характеристик.

 Підприємства самостійно встановлюють форми, системи і розміри оплати праці, а державні тарифні ставки можуть служити орієнтиром в процесі організації оплати праці.

На підприємствах найчастіше використовують дві форми оплати праці: погодинну і відрядну.

 Погодинна форма передбачає оплату праці   залежно  від відпрацьованого часу і рівня кваліфікації. Ця форма має такі системи:

1. Пряма погодинна.  Заробіток при  цій  системі  (ЗП пог) обчислюється:

3П пог = С г  Ф міс,  грн.

де С г - годинна тарифна ставка по розряду робітника, грн;

  Ф міс - фактично відпрацьований час за місяць, год.

2. Погодинно-преміальна система, при якій заробіток (ЗП пог-прем) обчислюється:

ЗП пог-прем = ЗП пог + Д ,  грн.

де Д - сума преміальних доплат за досягнення певних якісних аби кількісних показників, грн.

3. Система посадових окладів є різновидом погодинно-преміальної системи. За цією системою оплачуються працівники, робота яких  має стабільний характер.

Відрядна форма передбачає залежність суми заробітку від кількості виготовлених виробів або обсягу виконаних робіт за певний проміжок часу.

Відрядна форма має такі системи:

1. Пряма відрядна. Заробіток (ЗП відр) при цьому обчислюється за формулою:

ЗП відр =  

де Рі  - відрядна розцінка за виготовлення одного виробу і-го виду, грн/шт;

Nф - фактична кількість виробів і-го виду, виготовлених робітником за певний час (найчастіше місяць), шт;

N - кількість видів виробів.

Рі = С г  х Тшт ,  грн.

де Тшт   - час на виготовлення одного виробу і-го виду, год.

2. Відрядно-преміальна. Сума заробітку (ЗП відр-прем) при цій системі визначається із залежності        

                                                  ЗП відр-прем = ЗП відр + Дв ,  грн.

де   Д в - сума преміальних доплат, яка обчислюється за формулою:

Дв = ЗП відр * ( 1  + ( П вик + П допл *П пер + П як ) / 100 )

де  Пвик  -процент доплат за виконання плану;

         П допл- процент доплат за кожен процент перевиконання плану;

         П пер- процент перевиконання плану, який можна знайти :

Ппп = х 100         

де Nф, Nпп, - відповідно фактичний і запланований обсяг випуску продукції за місяць, шт/міс.  

           П як – процент премії за підвищення якості виконання робіт, випуску продукції.

3. Відрядно-прогресивна. Заробітна плата (ЗП відр-прог.) обчислюється за формулою :

3п відр-прог.= NвбPзв + (Nф-Nвб) Pпідв ,  грн.

де Nвб - вихідна база для нарахування доплат (встановлюється на рівні 110 - 115% Nпп ), шт/міс;

Pзв - звичайна розцінка за один виріб, грн/шт;

Pпідв - підвищена розцінка за один виріб, грн/шт.

Pпідв = Pзв ( 1 + % росту розцінки /100)

Процент росту розцінки визначається зі шкали в залежності від проценту перевиконання вихідної бази. Така шкала розробляється і затверджується підприємствами самостійно.

4. Непряма відрядна.   Використовується   при оплаті праці допоміжних робітників.

   Заробіток   допоміжного робітника (ЗП нв.доп.) обчислюється за формулою:

Знв.доп = Тф  Сг  Квн. ,  грн.

    де Тф - фактично відпрацьований допоміжним робітником час. год/міс;

         Сг - годинна тарифна ставка допомііжного робітника, грн/год;

Квн. -середній коефіцієнт виконання норм на дільниці, яку обслуговує допоміжний робітник.

5. Колективна система оплати праці (бригадна).

    При використанні цієї системи спочатку розраховується заробіток всієї бригади (3П бр) як при прямій відрядній системі, використовуючи бригадний розцінок. Потім цей заробіток розподіляється між членами бригади одним із таких методів:

1) Метод годино-коефіцієнтів. Використовується тоді, коли всі члени бригади працюють в однакових умовах.Розподіл бригадного заробітку згаданим методом проводиться в такій послідовності:

а) визначають загальну кількість годино-коефіцієнтів (Г- К бр), відпрацьованих бригадою, за формулою:                     Г – К бр. = Тфі  Кі

де Тфі, - фактична кількість годин, відпрацьована і-тим робітником, год/міс;

    Кі –  тарифний коефіцієнт по розряду і-го робітника;

    т - кількість членів бригади, чол.

б) знаходять суму бригадного заробітку, що припадає на один годино- коефіцієнт ( 31г-к):

31г-к = , грн.

в) заробіток і-го робітника (члена бригади) ( 3п і) обчислюють:

Зп і=ТфіКіЗ1 г-к  ,грн.

2) Метод коефіцієнту виконання норм. Використовується за умови, що члени бригади працюють в різних умовах.

Послідовність розподілу бригадного заробітку така:

а) визначають заробіток бригади у випадку стопроцентного виконання норм виробітку                    ( 3бр100%) за формулою:

     З бр100%.=ТфіСгі, грн.  де Сгі - годинна тарифна ставка і-го робітника, грн/год;

  б) знаходять коефіцієнт виконання норм ( Квн ):

Квн =

в) заробітну плату і-го робітника обчислюють:

3і = ТфіСгіКвн

6. Акордна система.   Передбачає  встановлення  розцінку не за  одиницю виконаної роботи, а відразу на весь обсяг робіт із встановленням строку його виконання.  Передбачають премію за скорочення терміну виконання роботи.

       Контрактна система оплати праці грунтується на заключенні договору між роботодавцем і виконавцем, в якому обумовлюються режим та умови праці, права і обов'язки сторін, рівень оплати праці та інше. Договір може оплачувати час знаходження виконавця на підприємстві, фірмі (погодинна оплата праці) або конкретне виконане завдання (відрядна оплата).

     Система участі у прибутках передбачає розподіл певної частини прибутку підприємства між ного працівниками. Такий розподіл може проводитись у формі грошових виплат або розповсюдження акцій між працівниками підприємства. Впровадження такої системи викликане тим, що існуючі системи оплати праці не викликають у працівників реальної зацікавленості у значних загальних результатах роботи підприємства. А справедливий і зрозумілий для всіх розподіл частини прибутку між власником підприємства, адміністрацією, спеціалістами і робітниками створює умови для хорошого психологічного клімату в колективі і процвітання підприємства.

 Загальний фонд оплати праці підприємства складається із фондів тарифної заробітної плати погодинників і відрядників і цілого ряду доплат. Просумувавши фонди тарифної заробітної плати погодинників і відрядників і доплати по преміальних системах, одержують фонд основної заробітної плати. Додавши до цього фонду інші види доплат, одержують годинний, денний, місячний і річний фонди оплати праці.

       Оплата за час виконання суспільних і державних обов'язків  і деякі  інші визначаються з розрахунку середнього заробітку останніх двох календарних місяців роботи; а для відпрацювавших на підприємстві менше двох місяців - із розрахунку середнього заробітку за фактично відпрацьований час. Заробітна плата за час відпустки розраховується виходячи із середнього заробітку.

     Оплата днів відпустки здійснюється відповідно до розрахованого середнього денного заробітку. Середній денний заробіток визначається виходячи з дванадцяти останніх місяців роботи, що передують виходу у відпустку. Отриманий сукупний заробіток ділиться на 12 місяців і одержують середньомісячний заробіток працівника. Середньомісячний заробіток ділиться на 25,4 (середньомісячна кількість робочих днів) у результаті одержують середньоденний заробіток працівника. Середньоденний заробіток помножується на кількість днів відпустки й утворюється сума оплати щорічної відпустки.

Тема  11       ВИТРАТИ. СОБІВАРТІСТЬ.  ЦІНА ПРОДУКЦІЇ   

 

1. Сутність витрат та їх класифікація.

2. Поняття ціни продукції.

     1.  Економічне розуміння витрат базується на проблемі обмеженості ресурсів і можливості їхнього альтернативного використання. Застосування ресурсів у одному виробничому процесі виключає можливість їхнього використання за іншим призначенням. Наприклад, деревина, використовувана в будівельній справі, не може бути застосована, скажімо, у виробництві меблів, сірників і інших товарів. Вибір конкретних ресурсів для виробництва якогось товару означає неможливість виробництва альтернативного товару.   

         З позицій бухгалтерського підходу до виробничих витрат варто відносити всі реальні, фактичні витрати, що здійснюються в грошовій формі. Такими можуть бути: заробітна плата робітників; плата за оренду будинків, споруджень, верстатів, устаткування; оплата транспортних витрат; оплата послуг банків, страхових компаній і т.д.

        З позицій економічного підходу до витрат виробництва варто відносити не тільки фактичні витрати, здійснювані в грошовій формі, але і не оплачувані фірмою витрати, витрати, пов'язані з упущеною можливістю самого оптимального застосування своїх ресурсів.

І бухгалтери, і економісти включають у свої розрахунки фактичні витрати (заробітна плата робітників, оклади службовців, оренда приміщень та вартість матеріалів). Для бухгалтерів фактичні витрати важливі, оскільки вони включають прямі виплати підприємства іншим юридичним особам, з якими воно має справу. Ці витрати повинні знати і економісти.

        Витрати підприємства утворюються в процесі використання ресурсів для досягнення певної мети (виробництво продукції, надання послуг тощо). Всі витрати можна розподілити на інвестиційні і поточні  ( операційні ).

   Поточні витрати бувають:

  •  Циклічними - повторюються у кожному циклі виготовлення продукції ( витрати на матеріали, зарплату робочих…);
  •  Безперервними - існують постійно і незалежно від виробництва: оренда, утримання приміщень, зарплата адміністративно-управлінського персоналу.

     Витрати мають натуральну і грошову форми. Планування і облік витрат зручніше робити в натуральній формі (кількість, маса, довжина), а оцінювати результати діяльності підприємства зручніше через грошову форму витрат.

     Будь-які витрати орієнтовані на певний результат, тільки це виправдовує  їх доцільність.  Треба мати на увазі, собівартість є базою ціни товару і водночас обмежником для виробництва ( ніхто не випускатиме продукції, ринкова ціна якої є нижчою за її собівартість ).

      Для обчислення собівартості важливе значення  має визначення складу витрат, які в неї включають. Бо  відомо, що витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних    джерел : собівартості та прибутку. При цьому  за рахунок собівартості мають відшкодовуватися ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва : предметів та засобів праці, робочої сили та природних ресурсів. Водночас є такі витрати, які включаються і собівартість продукції, але не мають прямого зв’язку з виробництвом : оплата часу виконання державних обов’язків робітниками, скорочення робочого дня підлітків; матерів, які мають дітей віком до одного року тощо.

   Непродуктивні витрати підприємства, пов’язані з виробничою діяльністю ( втрати від браку, недостач і псування матеріалів, від простоїв тощо ), у межах встановлених норм включаються до фактичної собівартості. А втрати від порушення умов договорів з іншими підприємствами        ( штрафні санкції )  відшкодовуються за рахунок прибутку.

     Розрізняють загальні ( сукупні ) та витрати на одиницю продукції.

   Загальні витрати – це витрати на весь обсяг продукції за певний період. Їх величина залежить від тривалості періоду і кількості виготовленої продукції.

    Витрати на одиницю продукції  обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. В одиничному виробництві витрати на виріб формуються як індивідуальні.

         Групування витрат згідно економічних елементів — це розподіл витрат за економічним змістом незалежно від форми використання у виробництві того чи іншого виду продукції та місця здійснення цих витрат. Ця класифікація застосовується при складанні кошторису витрат  виробництва всієї продукції, що випускається.

      Класифікація витрат за економічними елементами дає можливість знати структуру собівартості і дозволяє проводити цілеспрямовану політику  покращання економіки підприємства. Але ця класифікація не дозволяє визначити важливий економічний показник - собівартість однієї одиниці продукції.

        Для визначення витрат на одиницю товару використовують класифікацію за статтями калькуляції. На відміну від  попередньої класифікації, калькуляція дозволяє врахувати витрати безпосередньо пов'язані з виробництвом конкретного виробу.      

        Витрати виробництва знаходять своє вираження в показниках собівартості продукції , що в грошовому виразі характеризує всі матеріальні витрати і витрати на оплату праці, необхідні для виробництва і реалізації продукції.

       Крім того підприємство сплачує податки, збори, робить відрахування в різноманітні цільові і позабюджетні фонди, що також відносяться на собівартість продукції. Сума витрат виробництва і реалізації, податків, зборів і обов'язкових відрахувань становить витрати підприємства або повну собівартість продукції.

2 .   В умовах ринку ціна активно впливає на розвиток суспільства та рівень життя людей.            Ціна -  грошовий вираз вартості товару. Вона є об’єктивною економічною категорією, яка визначає функціонування всіх сфер виробництва, розподілу, обміну і споживання. Ціна – величина не постійна. Вона, як правило, не збігається з вартістю. Вона може бути вищою від вартості при дефіциті товарів на ринку або нижчою при їх надлишку, вона залежить також від купівельної спроможності грошової одиниці.

В чітко налагодженій економіці передбачається взаємодіюча система цін на різні групи товарів і послуг. Існує класифікація цієї системи:

  1.  За особливостями купівлі – продажу та за сферами економіки:
  •  оптові ціни, за якими підприємства продають свою продукцію іншим підприємствам ;
  •  тарифи за перевезення вантажів, а також споживання електроенергії, води, палива тощо;
  •  закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію;
  •  роздрібні ціни, за якими товари і послуги реалізуються населенню.
  •  світові ціни, найчастіше це – ціни провідних фірм світу.
  1.  За ступенем регулювання:
  •  централізовано-фіксовані та регульовані;
  •  договірні;
  •  вільні.

 

Тема   12  ФІНАНСОВО – ЕКОНОМІЧНІ РЕЗУЛЬТАТИ  ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

  1.  Поняття   прибутку. Балансовий прибуток, його складові частини.
  2.  Поняття рентабельності, її види. Резерви зростання прибутку та рентабельності.

1     Кінцевим фінансовим результатом діяльності підприємства  є прибуток.

    Прибуток - це та частина доходу ( виручки), що залишається підприємству після відшкодування всіх витрат, пов’язаних з виробництвом, реалізацією продукції та іншими видами діяльності.

  Прибуток є джерелом :

  •  фінансування виробничого та соціального розвитку підприємства;
  •  розширене відтворення та удосконалення  його матеріально-технічної бази;
  •  забезпечення всіх форм інвестування;
  •  утримання та розвитку невиробничої сфери;
  •  утворення фонду споживання та фонду матеріального заохочення.

  Уся діяльність підприємства спрямована на те, щоб забезпечити зростання прибутку або хоча б стабілізації його на певному рівні.

     Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку:

  1.  Загальний прибуток – це  весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу. Такий прибуток інакше називають балансовим.
  2.  Прибуток від реалізації продукції та послуг.
  3.  Прибуток від іншої реалізації.
  4.  Позареалізаційні фінансові результати.                              

     Прибуток як головний результат підприємницької діяльності забезпечує потреби самого підприємства і держави в цілому. На розмір прибутку впливає сукупність багатьох чинників, що залежать і не залежать від підприємницької діяльності.

Важливими чинниками зростання прибутку, що залежать від діяльності підприємств,  є зростання обсягу виробленої продукції відповідно до договірних умов, зниження її собівартості, підвищення якості, поліпшення асортименту, підвищення ефективності використання виробничих фондів, зріст продуктивності праці.

До чинників, що не залежать від діяльності підприємства, відносяться зміни державних регульованих цін на реалізовану продукцію, вплив природних, географічних, транспортних і технічних умов на виробництво і реалізацію продукції й ін.

Всі зазначені вище чинники впливають головним чином на прибуток від реалізації продукції, який дає близько 90 % валового доходу. Основні з цих чинників підлягають детальному вивченню й аналізу.

Найважливішим чинником, що впливає на розмір прибутку від реалізації продукції, є зміна об'єму виробництва і реалізації продукції. Чим більше об'єм реалізації , тим більше прибутку одержить підприємство, і навпаки, тобто ця залежність     прямо пропорційна. Тому звідси -  висновок про необхідність прийняття   заходів по забезпеченню збільшення виробництва продукції на основі його технічного відновлення і підвищення ефективності виробництва.  

Не менш важливим чинником, що впливає на розмір прибутку від реалізації товарної продукції, є зміна собівартості продукції. Якщо зміна об'єму реалізації впливає на суму прибутку прямо пропорційно, то зв'язок між розміром прибутку і рівнем собівартості зворотний. Чим нижче собівартість продукції, обумовлений рівнем витрат на її виробництво і реалізацію, тим вище прибуток, і навпаки.  Тому при аналізі зміни рівня собівартості повинні бути виявлені причини її зниження або підвищення з тим, щоб розробити заходи щодо скорочення рівня витрат на виробництво і реалізацію продукції, а отже, збільшенню прибутку.

Крім зазначених вище чинників на розмір прибутку від реалізації, безумовно, впливають зміни в структурі виробленої і реалізованої продукції. Чим вище частка більш рентабельної продукції (обчислювальної як відношення прибутку до повної собівартості цієї продукції), тим більше прибутку одержить підприємство. Збільшення частки малорентабельної продукції спричинить скорочення прибутку.

     Напрямки використання прибутку в загальному вигляді можна проілюструвати такою схемою.

   

            Отриманий підприємством прибуток може бути використаний для задоволення різноманітних потреб. По-перше, він спрямовується на формування фінансових ресурсів держави, фінансування бюджетних видатків. Це досягається вилученням у підприємств частини прибутку в державний бюджет. По-друге, прибуток є джерелом формування фінансових ресурсів самих підприємств і використовується ними для забезпечення господарської діяльності.  

2  Абсолютна сума балансового прибутку, отримана підприємством, у тім числі прибуток від основної діяльності, є дуже важливим показником. Однак він не може характеризувати рівень ефективності господарювання. Щоб зробити висновок про рівень ефективності роботи підприємства, отриманий прибуток необхідно порівняти з понесеними витратами.

Співвідношення прибутку з авансованою вартістю або поточними витратами характеризує таке поняття, як рентабельність. У найширшому, найзагальнішому понятті рентабельність означає прибутковість або дохідність виробництва і реалізації всієї продукції (робіт, послуг) чи окремих видів її; дохідність підприємств, організацій, установ у цілому як суб'єктів господарської діяльності; прибутковість різних галузей економіки.

 Рентабельність — це відносний показник, тобто рівень прибутковості, що вимірюється у відсотках.

Різні варіанти рішень, що приймаються для визначення прибутку, поточних витрат, авансованої вартості, для розрахунку рентабельності, зумовлюють наявність значної кількості показників рентабельності.

Залежно від мети аналізу діяльності підприємства розрізняють:

1.   Загальний рівень рентабельності підприємства:

                    П б

Р підпр = ----------- * 100 %

                 С вир          

де   П ббалансовий прибуток;

С вир   — загальна виробнича собівартість.

Такий показник відбиває загальну ефективність діяльності підприємства. Найбільш прийнятним виразом загального рівня рентабельності є відношення балансового прибутку до суми вартості основних виробничих фондів (В о.в.ф..) і нормованих оборотних засобів ( В н.о.к.):

                         П б

Р заг = --------------------------   * 100 %

              В о.в.ф. + В н.о.к       

Такий рівень рентабельності показує, наскільки раціонально використовуються матеріальні ресурси підприємства.

2. Рентабельність сукупних активів характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства:

              П б

Р ак= -----------  * 100 %

            С ак

де С ак — середня сума активів балансу підприємства.

3. Рентабельність власного (акціонерного) капіталу відображає ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів:

              П ч

Р в = ------------ * 100 %

             С в.к.

де П ч — чистий прибуток підприємства за вирахуванням оплати відсотків за кредит;

С в.к.— сума власного капіталу.

Величина власного капіталу береться за даними балансу. Вона дорівнює сумі активів за вирахуванням усіх боргових зобов'язань. Цей показник цікавить передусім акціонерів, оскільки він визначає верхню межу дивідендів.

4. Рентабельність продукції характеризує ефективність витрат на виробництво і збут продукції:

                   П реал

Р прод = ---------------- * 100 %

                   С реал   

де С реал - повна собівартість товарної реалізованої продукції.

У багатономенклатурному виробництві поряд з рентабельністю всієї продукції визначається також рентабельність окремих її різновидів.

5. Рентабельність певного виробу визначається так:

          Ц і – С і     

Р од = ---------------- * 100 %

                С і

де Ц і та С і  — відповідно ціна і собівартість і - го виробу.

 Рівень рентабельності всіх організацій та установ залежить від величини прибутку, товарної продукції, витрат виробництва, величини основних виробничих фондів і нормованих оборотних коштів. Важливими факторами, які забезпечують зростання прибутку і рентабельності підприємства, слугують зростання продуктивності праці, економія матеріальних ресурсів, підвищення фондовіддачі та рівня технічного прогресу та ін.   

Резерви зростання прибутку і рентабельності.

      Резерви зростання  суми прибутку визначаються по кожному виду продукції. Їх основними джерелами є :

  •  збільшення обсягу реалізації продукції;
  •  зниження  її собівартості ;
  •  підвищення якості ТП;
  •  реалізація ТП на більш вигідних ринках збуту;
  •  раціональне підвищення реалізаційних цін;
  •  реалізація в більш оптимальні терміни тощо.

Основними джерелами резервів підвищення рівня рентабельності є:

  •  збільшення суми прибутку від реалізації продукції;
  •  зниження собівартості ТП.

4


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

6891. Неразъемные соединения деталей. Клепаные соединения 62.5 KB
  Неразъемные соединения деталей. Клепаные соединения Клепаным называется соединение деталей с применением заклепок - крепежных деталей из высокопластичного материала, состоящих чаще всего из стержня 1 и закладной головки 2 конец стержня расклепы...
6892. Клиновые, штифтовые и профильные соединения 57 KB
  Клиновые, штифтовые и профильные соединения Клиновым называется разъемное соединение составных частей изделия с применением детали, имеющей форму клина. Клиновые соединения подразделяют на установочные (рис. а), предназначенные для регулирования и у...
6893. Общие сведения о резьбовых соединениях 189.5 KB
  Общие сведения о резьбовых соединениях Резьбовым называют соединение составных частей изделия с применением детали, имеющей резьбу. Резьба представляет собой чередующиеся выступы и впадины на поверхности тела вращения, расположенные по винтовой лини...
6894. Общие сведения о механических передачах 49.5 KB
  Общие сведения о механических передачах Для увеличения производительности и облегчения физического и умственного труда человека создаются машины - механические устройства, выполняющие движения для преобразования энергии, материалов или информац...
6896. Определение постоянной в законе Стефана-Больцмана 107 KB
  Цель работы: изучение законов теплового излучения. Приборы и принадлежности: лампа накаливания, выпрямитель, реостат, амперметр, вольтметр, приёмник светового излучения, микроамперметр. Тела способны излучать электромагнитные волны...
6897. Исследование спектров поглощения ипропускания световых волн 106 KB
  Исследование спектров поглощения ипропускания световых волн Цель работы: освоение методов получения спектров пропускания, ознакомление с параметрами фильтров и с принципом работы монохроматора. Приборы и принадлежности: монохроматор МУМ-01, блок пит...
6898. Изучение и компьютерное моделирование работы LC-автогенератора с трансформаторной обратной связью 320 KB
  Автогенераторы Цель работы Изучение и компьютерное моделирование работы LC-автогенератора с трансформаторной обратной связью. В работе необходимо исследовать условия самовозбуждения автогенератора, а также научиться определять амплитуду нап...
6899. Поняття державного механізму та значення його для держави 81.72 KB
  Вступ На будь-якому етапі розвитку людства питання про те, якою повинна бути держава, її функції, а також як і ким повинна здійснюватися державна влада залишалося в тій або іншій мірі актуальним і суттєвим. Держава, як вища форма організації суспіль...