48559

Національна економіка

Конспект

Макроэкономика

Загальні передумови формування національної економіки 1. Теоретичні підходи до визначення структури національної економіки. Методологія вивчення національної економіки 1. Економічні теорії і теоретичні основи аналізу національної економіки 2.

Украинкский

2013-12-12

34.85 MB

21 чел.

Національна економіка.

Лекція 1. Національна економіка: загальне і особливе

1.1. Загальні передумови формування національної економіки

1.2. Національна економіка як наука і її місце в системі економічних наук. Предмет науки.

1.3. Теоретичні підходи до визначення структури національної економіки.

1.4. Структура господарського комплексу України.

1.5. Методологія вивчення національної економіки

1.6. Прояви загального та особливого в Україні

Лекція. 2. Економічні теорії і теоретичні основи аналізу національної економіки

2.1. Меркантилісти про побудову структури національної економіки.

2.2. Класична школа про національну економіку.

2.3. Економічні теорії XIX ст. про національну економіку.

2.4. Підходи сучасних вчених економістів до визначення суті національної економіки.

Лекція 3. Базисні інститути національної економіки і інституціональні чинники її розвитку

3.1 Інституціональна система суспільства.

3.2 Трансакційні витрачання і інститути.

3.3 Інститут права власності.

3.4 Шляхи перетворення  стосунків власності, його результати в Україні.

3.5 Підприємництво як інститут ринкової економіки

Лекція 4. Показники розвитку національної економіки

4.1. Поняття економічного зростання і розвитку національної економіки

4.2. Чинники, що впливають на розвиток національної економіки

4.3. Основні показники оцінки економічного зростання і розвитку національної економіки : ВВП, ВНП

4.4. Система методів обгрунтування господарських рішень.

4.5.  Галузева і міжгалузева структура національної економіки

4.6. Структура власності в національній економіці

Лекція 5. Теорія суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки

5.1. Теорія суспільного добробуту.

5.2. Соціальна ринкова економіка - приклад Німеччини.

5.3. Напрями та можливості використання досвіду в Україні.

Лекція 6. Демократія, економічна свобода, економічний порядок

6.1. Поняття «Економічна свобода» і його еволюція.

6.2. Роль і значення влади в економіці.

6.3. Поняття «порядок». Політичний, економічний, ідеологічний порядки.

6.4. Корупція і «тіньова» економіка, їх особливості в Україні.

6.5. Роль економічної демократії в підвищенні ефективності соціально-економічних стосунків.

Лекція 7. Типи економічних систем і моделі сучасних ринкових  економік

7.1. Зміст поняття ''економічна система''. Елементи економічної системи.

7.2. Типи економічних систем.

7.3. Моделі національної економіки у рамках систем

Лекція. 8. Економічний потенціал національної економіки

8.1. Поняття, основні елементи і підходи до аналізу економічного потенціалу.

8.2. Види сукупного економічного потенціалу національної економіки.

8.3. Людський і виробничий потенціали національної економіки.

8.4. Економічні ресурси: їх види і взаємодія.

8.5. Національне багатство і його нова концепція.

Лекція 9. Інфраструктура національної економіки

9.1.  Зміст инфрастоуктури національної  економіки

9.2.  Ринки в національній економіці

9.3. Роль ринкової інфраструктури в змішаної економіки і її становлення в Україні

9.4. Транспортна інфраструктура національної економіки  національної економіки.

Лекція 10. Економічне зростання національної економіки

10.1. Поняття економічного зростання і розвитку національної экономи-ки

10.2. Основні показники оцінки економічного зростання і розвитку на-циональной економіки : ВВП, ВНП

10.3. Інфляція в системі дослідження макроекономічних пока-зателей

10.4. Національне рахівництво як інструмент регулювання макро-економічних процесів

10.5. Типи і види економічного зростання

Тема 11: Методологічні питання державного управління національною економікою

11.1. Необхідність державного управління національної экономи-кой : історичне і теоретичне обгрунтування.

11.2. Роль і завдання держави в ринковій економіці.

11.3. Функції держави в національній економіці.

11.4. Форми і методи державного регулювання національної економіки.

11.5. Основні інструменти державного економічного регули-рования національної економіки.

Тема 12. Прогнозування, стратегічне планування і програмування розвитку національної економіки

12.1. Прогнозування і стратегічне планування в державному управлінні

12.2. Програмування в системі управління національною економікою

12.3. Прогнозування розвитку галузей соціальної сфери і її елементів

12.4. Стратегія соціально-економічного розвитку країни

12.5. Вибір стратегії соціально-економічного розвитку України

Лекція 13. Національний ринок праці

13.1. Трудовий потенціал національної економіки.

13.2. Регулювання ринку праці, баланси ринку праці

Лекція 14. Соціальна політика держави

14.1. Соціальної сфера і соціальні  процеси.

14.2. Оплата праці, доходи та якість життя населення

Тема 15 Структурних перетворень національної економіки.

15.1 Зміст і напрями структурних перетворень.

15.2. Цілі державної політики структурних перетворень економіки України

15.3. Методи реалізації структурної політики в умовах змішаної економіки

15.4. Інвестиції як чинник структурних перетворень

15.5. Моделі державного регулювання інвестиційної діяльності

Тема 16. Інституціональні основи інтеграції національної эконо-мики у світове господарство

16.1. Світове господарство і об'єктивні чинники, що впливають на формування його цілісності.

16.2. Основні напрями зовнішньої політики України.

16.3. Чинники, що впливають на міжнародні економічні позиції країни.

16.4. Принципи інтеграції національної економіки у світову економічну систему і її етапи.

16.5. Світова (СОТ) організації торгівлі - інституціональна основа інтеграції у світову економічну систему.

16.6. Поняття конкурентоспроможності в зовнішньоекономічній діяльності

16.7. Платіжний баланс

15.8. Провідні напрями провідної інтеграції у світове господарство в на-циональной економіки України.

16.9. Міжнародні фінансові інститути і співпраця з ними Украины.

Тема 17.  Національна економіка і економічна   безпека.

17.1 .Поняття економічна безпека країни.

17.2. Національні інтереси і основні загрози    безпеки країни.

17.3. Механізм забезпечення національної безпеки.

17.4. Економічна безпека як система : визначення, критерии

Лекція 1. Предмет і методи дослідження національної економіки

1.1. Загальні передумови формування національної економіки

1.2. Національна економіка як наука і її місце в системі економічних наук. Предмет науки.

1.3. Теоретичні підходи до визначення структури національної економіки.

1.4. Структура господарського комплексу України.

1.5. Методологія вивчення національної економіки

1.6. Прояви загального та особливого в Україні

Основні поняття: народне господарство, національна економіка, структура національної економіки, галузь національної економіки, міжгалузевий господарський комплекс, виробничо-територіальний комплекс, кластер.

1.1. Загальні передумови формування національної економіки

     Людина - це своєрідна, але все-таки частина природи. Природна різноманітність віддзеркалювалася на людській спільноті етнічним різномаїттям, яке поширилось по всій земній кулі. Причини такого розповсюдження, як і все, що стосується людини, до кінця невідомі ні науці, ні іншим формам пізнання (за винятком специфічного релігійного та утопічного комуністичного світосприйняття).

    Гіпотези, згідно з якими людство розселилося по всій земній кулі внаслідок суто економічної доцільності задля фізичного виживання, на думку історика радянської доби Б. Поршньова, виявились помилковими. Він висловив гіпотезу, згідно з якою основною причиною поширення людства всією планетою стали антисугестивні перестороги людей задля того, щоб зберегти свою життєдайну різноманітність в мові, культурі, побуті, традиціях тощо. В цьому процесі «розвиток мислення є основна, генеральна лінія контрсуггестії» Кожен етнос, як і кожна людина, має свою своєрідність та неповторність, а також живе в своєму індивідуально-неповторному часі. В цьому відношенні етнічну різноманітність людства й слід розглядати і розцінювати як багатство, аналогічно до біологічного різноманіття рослинного та тваринного світу: «всередині тих або інших груп людей, соціальних та етнічних спільнот самооборона від сугестії виливалась в диференціацію оточуючих...».

          Ідеологія сучасного неоліберального глобалізму, подібно до інших космополітичних течій, започаткованих в сиву давнину, в своїх ментальних основах має антиприродну, уніфікуючу і, в силу цього,- затухаючу спрямованість. Тому пануюча скерованість глобалізації направлена проти етнічно-державних утворень, за розмивання кордонів тощо.

          Етнічний чинник є основним інтеграційним чинником в процесі національного державотворення, оскільки, за невеликим винятком (наприклад, Швейцарія, Бельгія), більшість країн в світі утворились на етнічній основі. Так, наприклад, Г. Нельсон в 1981 році поділив всі 164 держави на п'ять груп і з'ясувалося, що 45 держав є єдиною нацією-групою, де одна етнічна група нараховує понад 95% населення (ФРН, Японія, Норвегія, Польща тощо). Держави з однією нацією-групою - це ті, де етнічна нація нараховує від 60 до 90% населення. Таких держав 62 (Китай, Фінляндія, Великобританія тощо). Таким чином, в переважній більшості - 107 зі 164 держав утворились на основі однієї нації, в них частка титульної нації складала від 60 до понад 95%. В іншій системі координат, наприклад, при розпаді імперій, етнічний чинник виступає вже як основний дезінтеграційний чинник. Процес дезінтеграції продовжується, хоча і має неоднозначні оцінки сучасників. Разом з тим, кількість країн в світі постійно збільшується і цей процес продовжується. Так, за даними ЮНЕСКО, в світі існує від 4000 до 6000 етносів і лише 800 з них вважаються націями та нараховується біля 240 держав, то далеко не кожна етнічна група є національною, хоча кожна національна група є етнічною.

   Протягом всього історичного розвитку людства відбувається безперервний процес нерівномірного розвитку країн та народів, що супроводжується постійним внутрішньо-національним процесом вертикальної мобільності людей. Причини такої нерівномірності остаточно не з'ясовані, але ці процеси та явища безпосередньо впливають на появу, розвиток, а також па зміни в етнічно-національно-державних утвореннях. Узагальнення історичного досвіду національно-державного розвитку, дозволяє виокремити їх внутрішні та зовнішні чинники.

Внутрішні чинники формування державних утворень:

- етнічна самобутність та неповторність, як синтез природного багатоманіття з людським різномаїттям, з їх змінами в часі та просторі;

- природна заданість - необхідність як окремої людини, так і кожного етносу самореалізувати та само ствердити себе;

- природне середовище, в якому з'являється неповторне етнічне утворення, яке частково детермінує, а частково стимулює формування певного національно - державного утворення;

- неповторна мова, культура, міфи, легенди, національні традиції, звичаї, ментальність, власна неповторна історія, власний час життя та його етапи;

- генетично - культурно - історичний код та неповторна природа, які створюють синергетичний ефект взаємодії етнічних утворень і все це сприяє започаткуванню розвитку та самореалізації як етносу, так і кожної окремої людини.

Зовнішніми чинниками формування державних утворень можна вважати:

- географічну ізольованість (наприклад, Японія, яка є острівною державою, Непал, як гірська держава; деякі особливості має в цьому відношенні Англія, Австралія, Нова Зеландія тощо);

- рівень розвитку сусідніх країн, який буде сприятливим в тому випадку, коли вони ще не набрали сили та міці для зовнішніх експансій, та не створюють загроз для національно-державного суверенітету;

- послаблення домінуючої ролі країни - метрополії, яка внаслідок різних обставин, в тому числі і в силу вичерпання своїх експансіоністських амбіцій, - втрати своєї пасіонарності вимушена надати державну самостійність колоніям та залежним країнам. Наприклад, утворення самостійних Польщі, Фінляндії, Прибалтійських країн в 1917-1918 роках, процеси деколонізації в 50-х-60-х роках XX ст.;

- геополітичний компроміс країн-переможців у великих війнах, коли країна отримує незалежність в результаті узгодження інтересів країн-переможниць для збереження певної рівноваги. Так було в 1815 р. після наполеонівських воєн, в 1945 р. згідно Ялтинських угод тощо.

     Оцінка зовнішніх чинників може змінюватися або мати різну шкалу виміру. Н. Маккіавеллі вважав, що легкість отримання незалежності не сприяє гартуванню народу, внаслідок чого цей народ зіштовхнеться з великими проблемами в подальшій розбудові своєї державності. Внутрішні та зовнішні чинники національно - державних утворень знаходяться в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності, а інколи і міняються місцями, переходять один в одне. В практичній реалізації часто виникає синергетичний ефект, який проявляється в перемозі тих сил, які вже могли втратити надію на перемогу.

     Існують також і внутрішні та зовнішні чинники розпаду державних утворень, переважно імперій. До зовнішніх чинників в цьому контексті можна віднести різку зміну природного середовища. Наприклад, держава може розпастися внаслідок різкої зміни клімату - різкого похолодання або потепління. Але, як правило, державні утворення долають, хоча і з великими труднощами, зовнішні загрози і розпадаються, як і утворюються, завдяки дії людського фактору, внутрішніх чинників.

    В історичному плані формування етнічно - національно - державних утворень постійно супроводжувалось жорсткою конкурентною боротьбою, при якій часто виникали елементи громадянської війни, громадського протистояння. Такі внутрішні та зовнішні випробування тільки гартували і зміцнювали національні держави на висхідних етапах їх розвитку, а також – прискорювали занепад і зникнення з історичної арени на нисхідних етапах..

      Практично у всіх країнах, які були і залишаються конкурентоздатними, зайняли лідируючі позиції в світі - Велика Британія, США, Німеччина, Японія, Росія,- патріотизм, національна самоповага і гідність цінувались на найвищому рівні, були пріоритетними в державній політиці. В цьому контексті симптоматичним є висновок Р. Тагора в лекції "Душа Японії" 1916 року: "Обов'язок кожної нації ствердити перед світом. Якщо їй нічим поділитися з іншими народами, це потрібно розглядати як національний злочин. Це гірше смерті і не прощається людською історією. Нація зобов’язана зробити загальним надбанням те краще, що є в неї, надсилаючи запрошення прийняти участь в святі духовної культури".

      Ця різка, але влучна констатація Р. Тагора стосується не тільки конкретної нації, а й кожної людини. Тому всі учасники міжнародного простору, хто намагається в своїх експансіоністських цілях знищити чи просто подолати свого потенційного конкурента, завжди спрямовують руйнівні зусилля на основне - етнічно-державну складову: мову, культуру, звичаї, традиції, історичну пам'ять. При цьому, виходячи з реального стану, вони використовують різні тактичні засоби. Один з них полягає в тому, що на початковій фазі вони намагаються посіяти нереальні ілюзії, надії та сподівання, з тим, щоб на переломному етапі підкорити народ, поставити його в залежність. Методами тиску на країни для отримання геополітичних переваг є інформаційне придушення шляхом інфікування комплексу неповноцінності та не самодостатності, зокрема, нав'язування уявних цілей та невірних орієнтирів, пропонування хибних шляхів розвитку, поширення ідей, що сіють розпач і безперспективність. Навпаки, для досягнення власних цілей провідні геополітичні учасники здатні на використання неповної, не завжди достовірної інформації.

        Націоналізм - це любов до своєї рідної оселі, мови, культури, батьків, села чи міста, своїх обріїв, друзів та товаришів, знайомих і незнайомих, своєї країни, всього того, що зробило тебе таким, а не іншим і з чим самобутнім та неповторним ти можеш збагатити та ствердити себе і свою країну в світі, а тим самим – і все людство. Національна ідея повинна синтезувати, об'єднувати критичну масу людей в розбудові нової держави. Комуністичній ідеї свого часу це не вдалося, що зіграло не останню ропі, в розвалі СРСР.

        Переважна більшість національних економік в сучасному глобалізованому світі мають ринкову спрямованість розвитку. Разом з тим, і  в дії ринкового механізму, і в особливостях функціонування ринкової економіки існують значні відмінності, що визначаються національними особливостями - традиціями, культурою, ментальністю тощо. Ринкова система господарювання має тенденцію до постійного ускладнення, що обумовлено дією різноманітних як економічних, так і не економічних чинників. В той же час, неможливе повне уособлення економічної діяльності з ринковою економікою, що притаманне для ринкового фундаменталізму. Ринкова економіка досягла свого відносного апогею в епоху домінування індустріального виробництва, основою якого є матеріально-речове виробництво. Основним економічним принципом цього рівня виробництва є жорсткий раціоналізм, основним мотивом - гроші та прибуток. Домінуючим стереотипом ментальності цих людей є вислів: "Час - це гроші". Людину відтісняли на другорядний план. Цей ментальний стереотип привів людство до прірви глобальних проблем, вихід з яких ніхто не знає, а також до депопуляції корінного населення тих країн, які ніби досягнули найбільших успіхів у такому сценарію розвитку.

1.2. Національна економіка як наука, її місце в системі економічних наук. Предмет науки

Як наука національна економіка вивчає соціально-економічні процеси в єдності стадій виробництва розподілу, обміну, споживання з урахуванням дій, що управляють, на ці процеси з боку різних суб'єктів і стосунків.

Наука «Національна економіка» в сім'ї економічних наук є інтегруючою, оскільки узагальнює знання і спирається на них по таких науках як економічна історія, історія економічних навчань, політична економія, (економічна теорія), мікроекономіка, макроекономіка, розміщення виробничих сил, регіональна економіка, міжнародна економіка які вивчені студентами на Ι і II курсах.

Курс «Національна економіка» разом з теоретико-пізнавальною, практичною функціями виконують координуючу і систематизуючу функцію, відіграє важливу роль у формуванні у випускників цілісного уявлення про національну економіку країни як багаторівневу систему. Ця дисципліна дає можливість глибше усвідомити динаміку найважливіших макроекономічних показників і пропорції національної економіки, її галузевий склад, чинники, що визначають стан і тенденції розвитку як економіки країни в цілому, так і  окремих її сфер галузей і регіонів, економічних інститутів, зовнішньоекономічних зв'язків.

Дисципліна «Національна економіка» пояснює, як функціонує економіка країни. Вона описує, аналізує, але не дає рекомендації - це позитивний підхід. Аналітична частина національної економіки - позитивна національна економіка. Так позитивна національна економіка пояснює, чому в Україні обсяг промислового виробництва за період 1991- 1999 рр. скоротився на 60%, а сільськогосподарського виробництва - на 2/3.

На відміну від позитивної нормативна національна економіка дає рекомендації, рецепти дій. Ця частина науки викликає найбільші суперечки серед економістів. Українські економісти пропонують дуже різні способи активізації економічного зростання, боротьби з інфляцією, корупцією, тіньовою економікою, поліпшення платіжного балансу країни, скорочення розриву в рівнях доходів бідних і багатих в країні. Але, очевидно, пропоновані способи не мають під собою наукового обгрунтування, а тому економічна політика, заснована на них, не дає можливості ефективного рішення ключових завдань національної економіки України, яка і є головним предметом дисципліни «Національна економіка».

Національна економіка - це економіка певної країни, конкретної держави, що розглядається як цілісна господарська, соціальна, організаційна система, що має сукупний економічний потенціал в умовах державного управління і регулювання, муніципального самоврядування і ринкових стосунків. Це структурована в галузевому і регіональному просторах економічна діяльність в масштабах країни.

Рівень розвитку національної економіки, що визначає її положення у світовій економічній системі, оцінюється мірою використання національного багатства для забезпечення високого рівня і якості життя населення, національної безпеки і конкурентоспроможності країни на міжнародних ринках товарів, послуг, капіталів.

Що розуміється під терміном «національна»? Нація (держава) як історична, так і економічна категорія, є складовою частиною світу, що має специфічні економічні, геополітичні духовні властивості, що відрізняють її від інших націй, і зухвалою необхідністю у взаємодії з ними.

Що розуміють під терміном «економіка»?

У сучасному світі існує три трактування поняття економіка (від грецького oikonomia - мистецтво управління домашнім господарством) :

- сукупність виробничих стосунків;

- господарство (чи його частина - галузі і види виробництва) району, країни, групи країн, або всього світу;

-галузь науки, що вивчає функціональні або галузеві аспекти економічних стосунків.

У курсі, що вивчається, під економікою розумітимемо господарство країни, його структуру, взаємозв'язки окремих елементів цього господарства. Тоді національна економіка - це народне господарство країни.

Проте, термін «національна економіка» і «народне господарство країни» в умовах ринкової економіки не тотожні, оскільки кожен економічний суб'єкт в умовах ринкової економіки керується не народногосподарським підходом, а особистою вигодою, тому для нього у виборі управлінських рішень, особливо тактичного характеру, цей підхід не реальний. Народно-господарський підхід природний для централізованої економічної системи.

Застосовуючи термін «національна економіка», виходять з того, що господарство країни включає підприємства різних форм власності, які повинні функціонувати з урахуванням стратегічних цілей держави, проте інтереси економічних суб'єктів як в стратегічному, так і в тактичному стосунках можуть бути різними, управляти ними безпосередньо з єдиного центру практично неможливо. Не лише структура, але і взаємовідносини усередині економіки країни в умовах ринку істотно відрізняється від умов цетралізовано-управляємої економіки. У цих умовах функції держави  по регулюванню економіки істотно змінюються.

Оскільки у сучасному світі практично усі країни працюють в умовах ринкових стосунків з більшою або меншою мірою дії держави на економічну діяльність, доцільніше використати поняття «Національна економіка».

Головними суб'єктами національної економіки є господарські одиниці, домогосподарства, держава.

Кожен з суб'єктів прагне якнайповніше реалізувати свої економічні інтереси.

Національній економіці, як цілісній системі, властиві наступні основні ознаки:

- наявність тісних економічних зв'язків між господарюючими суб'єктами на основі розподілу праці;

- загальний економічний простір, який характеризується :

а) єдиним економічним законодавством;

б) загальною грошовою одиницею;

в)  загальною грошово-кредитною і фінансовою системами;

- наявність єдиного економічного центру, який виконує регулюючу і координуючу роль за допомогою засобів економічної політики;

- загальна система економічного суверенітету;

- територіальна цілісність;

- загальна система економічного захисту.

Головними цілями національної економіки є: стабільність, ефективність, справедливість через забезпечення:

  1.  Стабільного росту національного обсягу виробництва;
  2.  Високого і стабільного рівня зайнятості;
  3.  Стабільного рівня цін;
  4.  Підтримка рівноважного платіжного балансу країни.

Ці цілі національної економіки досягаються через застосування певних інструментів, якими є :

- фіскальна політика;

- грошово-кредитна політика;

- політика регулювання доходів;

- зовнішньоекономічна політика.

Загальним і кінцевим результатами функціонування національної економіки є приріст національного багатства, об'ємів прибуткових і потрібних суспільству товарів і послуг, найбільш ефективне використання обмежених людських і матеріальних ресурсів.

Головна мета функціонування національної економіки - ріст добробуту населення країни.

1.3. Теоретичні підходи до визначення структури національної економіки

Під економічною структурою національної економіки розуміється сукупність функціональних взаємозв'язків, що історично склалися, стійких, здатних до відтворення, між різними одиницями національної економіки.

Основоположник структурного аналізу національної економіки Г. Панів вважає, що структура є способом впорядковування різних одиниць в економіці і формування між ними органічної взаємодії.

Існує два типи структури національної економіки :

1)Економічні структури, що визначають функціонування економічних одиниць національної економіки, вивчають характер взаємозв'язків між ними представляють інтерес, оскільки вони визначають суть національної економіки;

2)Неекономічні структури, що визначають функціонування неекономічних одиниць - культури, утворення і так далі. Їх аналіз представляє інтерес в тому ступені, в якому ці одиниці і взаємозв'язок між ними роблять вплив на функціонування національної економіки. Ф.Перу вважає, що структура національної економіки відрізняється пропорціями і стосунками між її складниками.

Пропорція - це значення підданої аналізу одиниці національної економіки по відношенню до інших.

Стосунки - це відносно стійкі зв'язки між одиницями національної економіки, здатні до зміни і збереження.

Ш. Ломм припускає протилежне значення структури національної економіки. Це стійкі стосунки між одиницями національної економіки, що визначають суть національної економіки в часі і просторі.

Р. Тімбергенг вважає важливим проведення структурного аналізу національної економіки, оскільки він дозволяє визначити її суть і зробити прогноз майбутнього стану і розвитку, при цьому виходить з наступних особливостей структурного аналізу національної економіки :

1) він дозволяє більш повно пояснити процеси, що протікають в національній економіці;

2) він дає можливість на підставі даних, отриманих в результаті проведення структурного аналізу, виробити ефективнішу і результативнішу національну політику, яка буде гнучкішою, адаптованою і актуальною.

Виділяють наступні елементи структури національної економіки :

1) домашнє господарство, структури національної економіки, що мають на увазі розгляд, як взаємозв'язки між домашніми господарствами.

Виділення цього виду структур пов'язане з тим, що домашнє господарство є потужним економічним суб'єктом, що виробляє значну частину національного багатства, впливає на характер інших взаємозв'язків;

2) соціальна структура, що виходить з ділення національної економіки на певні сектори, які знаходяться між собою в органічному взаємозв'язку. Ділення робиться за різними критеріями, наприклад, групам населення, підприємств, видами праці. Зазвичай виділяє державний і приватний сектори економіки;

3) галузева структура, що припускає виділення галузей економіки і визначає характер і суть взаємозв'язку між ними. Галузь національної економіки - це одиниці національної економіки, в процесі громадського виробництва, що виконують схожі функціональні завдання. Цей вид структуризації національної економіки має велике значення, оскільки дозволяє реалізувати якісне прогнозування економічного розвитку;

4) територіальна структура, припускає аналіз географічного розподілу продуктивних сил, у рамках національної економіки - розділення національної економіки на різні економічні райони;

5) інфраструктура національної економіки, що виходить з визначення роду і характеру взаємодії сфер економіки;

6) структура зовнішньої торгівлі, що припускає аналіз характеру співвідношень різних товарних груп, їх імпорту і експорту.

Структура певної національної економіки постійно змінюється і трансформується. Великий вплив на це робить науково-технічний прогрес, що змінює характер виробництва, сприяючий виникненню нових галузей і сфер економіки, що, у свою чергу, робить вплив на характер взаємозв'язків національної економіки. Тому структура національної економіки постійно змінюється, що вимагає проведення постійного структурного моніторингу (безперервне спостереження за структурними ланками, аналіз їх діяльності), порівняння реальної структури з майбутнім її розвитком.

Структура конкретної національної економіки формується під впливом безлічі чинників - географічних, культурних, соціальних, психологічних та ін. Вона специфічна стосовно кожної окремої країни і не може бути штучно впроваджена. Специфіка структури  національної економіки України обумовлена тим, що вона сформувалася на основі структури економіки СРСР. В результаті розвалу СРСР була  зруйнована існуюча структура національної економіки України, а зараз відбувається її тривале становлення.

Для ефективного функціонування національної економіки велике значення має галузева і міжгалузева структура. Галузева структура національної економіки полягає в угрупуванні господарських суб'єктів в однорідні по своєму складу групи, пов'язані однорідними функціональними характеристиками, - галузі національної економіки.

Галузева структура національної економіки проходить наступні етапи свого розвитку :

1) перший пов'язаний з активним розвитком і переважанням первинних галузей економіки, таких як сільське господарство, видобуток корисних копалин;

2) другий пов'язаний з розвитком і домінуванням вторинних галузей - виробництва, будівництва.

3) третій з розвитком і переважанням третинних галузей - сфер послуг.

Ці етапи розвитку галузевої структури національної економіки змінювали один одного, але для кожної окремої країни мали свої специфічні риси.

Динамічні зміни галузевої структури відбувається циклічно на тимчасово відрізку від 10 до 20 років. Для них характерні такі риси:

1) підвищення значення і об'ємів галузі в порівнянні з іншими;

2) зниження об'ємів добувної галузі в порівнянні з іншими;

3) ріст промислового виробництва на тлі сільськогосподарського сектора економіки.

Великий вплив на характер галузей структури національної економіки робить науково-технічний прогрес. Він призводить до того, що деякі галузі зникають або ж стагнируют, а інші, наприклад, атомна енергетика, активно розвиваються. Відмітною особливістю  є виникнення суміжних галузей економіки - нафтохімічної, ракетно-космічної і так далі

Зміна галузевої структури йде по наступних основних напрямах:

1) принципова зміна технологій виробництва;

2) домінування оброблювальної галузі в порівнянні з тією, що добуває;

3) розвиток наукомістких галузей національної економіки;

4) зміщення центру тяжіння у бік невиробничих галузей.

1.4.  Структура господарського комплексу України

Первинною ланкою в структурі  національної економіки України є підприємство - простий осередок громадського розподілу праці по виробництву і реалізації якого-небудь продукту або послуги. Підприємства, що випускають однорідну продукцію або схожу по технологічному процесу, об'єднуються в галузі (гірничодобувна, оброблювальна, харчова промисловість, авіабудування і так далі). Виділяють три аспекти структури господарського комплексу України - галузеву, функціональну і територіальну структуру.

Галузева структура господарства безпосередньо відображає процес громадського розвитку праці, вказуючи на функціональні відмінності між галузями. На її основі робиться аналіз міжгалузевих пропорцій і зв'язків, зіставляються показники економічної ефективності виробництва. Вона служить цілями управління економікою. Галузі господарства відрізняються роллю в задоволенні громадських потреб в матеріальних і духовних благах в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання, матеріальних благ і виконанні різних послуг. Залежно від їх ролі в господарському комплексі виділяють виробничі і невиробничі сфери.

До виробничої сфери відносять ті галузеві види діяльності, які :

1) створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво);

2) доставляють створені матеріальні блага споживачам (транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва);

3) зв'язні з продовженням процесу виробництва у сфері обороту (торгівля, матеріально-технічне постачання, заготівля, громадське харчування).

Невиробнича сфера - сукупність галузей господарства, які здійснюють функції надання послуг нематеріального характеру суспільству.

До неї відносять:

1) галузі, що безпосередньо надають послуги, житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування населення;

2) галузі соціального обслуговування - освіта, охорона здоров'я, культура, наука і наукове обслуговування;

3) галузі органів управління і оборони;

4) галузі, що включають кредитування, фінанси, страхування.

Провідну роль в галузевій структурі України має промисловість.

До промисловості України відносять 18 найбільших галузей: електроенергетика, паливна промисловість, чорна металургія, кольорова металургія, хімічна і нафтохімічна, машинобудування і металообробка, лісова, деревообробна і целюлозно-паперова, промисловість будівельних матеріалів, легка, харчова, мікробіологічна, поліграфічна.

 Усі галузі національної економіки функціонують в тісній взаємодії між собою.

Розвиток інтеграційних зв'язків між галузями господарства відбиває функціональна структура. Це сторона структури господарства відбиває систему економічних і технологічних зв'язків усередині народногосподарського комплексу і проявляється у вигляді енерговиробничих циклів (ЕПЦ).

На практиці функціональна структура господарства представлена міжгалузевими  народногосподарськими комплексами.

МНК - цілісна система підприємств різних галузей, які роблять або послідовно переробляють певну сировину, або вирішують важливу загальнодержавну задачу. На Україні сформувалися такі МНК: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хімічний, лісопромисловий, будівельний, соціальний, агропромисловий і транспортний.

Вищим типом територіальної структури господарства є виробничо-територіальний комплекс від мікро, - мезо - до макрорегіонального рівня організації.

Виробничо-територіальний комплекс - таке взаємообумовлене поєднання підприємств і галузей на тій або іншій території, при якому за рахунок вдалого їх підбору досягається максимальний економічний ефект. Народногосподарські комплекси різних рівнів від галузевих і до негалузевих взаємодіють з іншими комплексами країни і інших країн.

Таким чином, під національною економікою прийнято вважати сукупність усіх галузей і регіонів, сполучених в єдиний організм багатосторонніми економічними зв'язками. У національній економіці в нерозривному комплексі виступають виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ, послуг і духовних цінностей.

Виходячи з кон'юнктури світового і внутрішнього ринку і наявності факторних умов, до пріоритетних галузей промисловості України віднесені:

у машинобудуванні - виробництво авіаційної і ракетно-космічної техніки, суднобудування, енергетичне і сільськогосподарське машинобудування, окремі виробництва електронної техніки і засобів зв'язку;

у металургійній промисловості - виробництво тонкого автомобільного листа, високоміцних труб, водо- і газопровідних труб з покриттям, алюмінієвої фольги і губчастого титану, сталевих канатів і арматури;

у хімічній і нафтохімічній - виробництво мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин, синтетичного корду, полімерів і виробів з них, магнітних стрічок і рентгенівської плівки на лавсановій основі, товарів побутової хімії, автомобільних шин і гумотехнічних виробів;

у деревообробній промисловості - виробництво фанери, картону, спеціальних видів паперу, деревностружкових і древесноволокнистых плит, меблів;

у промисловості будівельних матеріалів - виробництво високоякісного скла, крейди, фракційного щебеня, тонких облицювальних плит з граніту і бруківки сучасного дизайну;

у легкій промисловості - поглиблена переробка льону і хмелю, швацьке і трикотажне виробництво.

Безумовно, усі ці пріоритети дуже значимі для національної економіки. Проте слід враховувати дві обставини. По-перше, практично жоден з пріоритетів не підкріплений достатніми інвестиціями для своєї реалізації. По-друге, реалізація більшості з перерахованих пріоритетів розрахована на 10-15 років. Чисті прибутки в сприятливих умовах можливі лише через 5-7 років, а до того часу національна економіка повинна якось вирішувати проблему внутрішнього споживчого ринку. Поки що на нім панує іноземний товаровиробник.

Починаючи ринкові реформи, Україна прагнула здійснити радикальні структурні зрушення в економіці країни на користь випереджаючого розвитку галузей, працюючих на задоволення потреб людини і насичення внутрішнього споживчого ринку, тобто прейти від тоталітарно-орієнтованої до соціально-орієнтованої економічної структури і відповідного облаштування свого суспільства. Проте за минулі роки майже жодного кроку в цьому вирішальному напрямі зробити не вдалося. У фактичних цінах доля виробництва засобів виробництва (група А) не лише не зменшилася, а навпаки зросла до 76,1%, а доля виробництва предметів споживання (група Б) впала до 23,9%. Розрахунки за порівнянними цінами дали незначне збільшення долі випуску предметом споживання, але це не зробило відчутної дії на стан внутрішнього споживчого ринку за рахунок власних товаровиробників. Його насиченість формується переважно за рахунок імпорту, а не виробників вітчизняних товарів. Таким чином,  політика переорієнтації промислової структури в соціальному напрямі доки ще не сталася.

Діюча макроструктура трансформується досить повільно і далеко не в кращому напрямі.

У загальнопромисловій структурі питома вага сфери машинобудування і металообробки знизилася майже удвічі. Країна поставлена перед проблемою: або йти в пряму залежність від іноземних технологій, на що немає грошових коштів, або повертатися до примітивних технологій минулого.

Як перший, так і другий шлях для України згубні, оскільки приведуть її економіку до повної деградації і занепаду. Треба йти по єдино правильному шляху - оновлення, нарощування і структуризації національного машинобудівного комплексу, використовуючи новітні науково-технічні досягнення з тим, щоб освоювати і випускати власні технологічні системи. Це - основа прогресивного розвитку держави. Для цього треба мати місткий платоспроможний ринок. Важливим імпульсом до економічного пожвавлення і розвитку машинобудування може стати економічне і законодавче стимулювання кооперації і інтеграції з іноземними фірмами на базі спільного капіталу, а також залучення іноземних кредитних ресурсів. Це ефективніше і дешевше, ніж орієнтація на імпорт машин і устаткування. Цій галузі потрібний державний  захист і підтримка для забезпечення ринкової стабілізації і виживанні в конкурентній боротьбі.

В умовах ринку, за відсутності централізованої галузевої системи управління економікою і істотної зміни інституціональних функцій, що виконуються адміністрацією суб'єктів економіки України (АТК, місто Київ, Севастополь, області.) з'являється необхідність в нових формах координації діяльності економічних суб'єктів. Однією з таких форм може бути сукупність підприємств різних галузей, що дістала назву «Кластер».

Математична статистика визначає кластер як сукупність об'єктів з близькими значеннями параметрів, що відбивають якісні характеристики цих об'єктів.

З організаційно-економічних позицій кластер - сукупність основних, споріднених і таких, що підтримують галузей. М.Портер так визначає поняття кластера : «Кластери промислових галузей формуються фірмами і галузями промисловості, пов'язаними через вертикальні (покупець-постачальник) або горизонтальні (загальні клієнти і технології) стосунки з головними гравцями, розташованими в окремому регіоні - державі ».

Коли формується кластер, усі виробництва в нім починають надавати один одному взаємну підтримку. Вигода поширюється по усіх каналах постачальників або споживачів.

 М. Портер, приходить до висновку, що повсюдне поширення кластерів можна розглядати в якості головної риси усіх високорозвинених національних економік.

Таким чином, розділення національної економіки на взаємозв'язані, взаємозалежні галузеві підрозділи різного рівня дозволяє розглядати національну економічну діяльність як структуровану в галузевому просторі.

1.5.  Методологія вивчення національної економіки

Слово «метод» походить від гр. Method as - шлях до чогось, шлях пізнання (чи дослідження), вчення, теорія. У найзагальнішому філософському сенсі воно означає спосіб пізнання як певну сукупність, або систему прийомів і операцій з метою уявного відтворення предмета, що вивчається.

Система таких прийомів не може бути довільною. Вона повинна узгоджуватися з об'єктивними законами розвитку самої дійсності. Цю задачу покликана вирішувати методологія як наука про систему прийомів, способів пізнання і перетворення світу. Method  і logos, поєднання яких буквально переводиться як вчення про методи.

Національна економіка є багатогранною, складною системою, яку необхідно вивчати з різних позицій, залежно від критеріїв, які покладені в основу досліджень.

Національна економіка в широкому сенсі є системою знань про закони і закономірності функціонування національного господарства країни як єдиного цілого. Тому використання в її вивченні загальнонаукових методів дає можливість глибше аналізувати макроекономічні процеси, які відбуваються в реальному господарському житті країни.

Мал. 1.1.  Загальнонаукові методи пізнання

Найбільш елементарною, простою часткою в системі теоретичного знання, а в той же час початковим елементом в системі діалектики є метод абстракції. Метод абстракції припускає відмову від поверхневих, несуттєвих сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, істотних, стійких і загальних зв'язків, дійсної тенденції руху. Результатом абстракції (разом з використанням інших методів діалектики) стає обгрунтування економічних категорій. Абстракція тільки відбиває у формі думки зміст, який залажено в речах.

Важливу роль в економічному дослідженні повинні зіграти досягнення синергетики, завданням якої є узагальнення закономірностей еволюції різних складних систем. Зокрема, дослідження такого підходу дозволяє врахувати зв'язки різних рівнів і форм між структурними елементами системи, внаслідок яких зростає ефективність цілісної системи, розкрити багатоваріантність розвитку наслідків, стрибкоподібний процес виникнення нового вищої якості, розвиток складних виробничих і соціально-економічних систем, трансформаційних моделей еволюції людства, у тому числі - глобальної економіки. У свою чергу, такий підхід дозволяє повніше використати статистичні (вірогідні) і динамічні закони і закономірності. Висновки цієї науки частково використані при викладі окремих тем курсу «національної економіки».

Важлива ланка діалектичного методу дослідження в національної економіки - чітке виділення економічного аспекту в аналізованих явищах і процесах, особливо якщо йдеться про громадські феномени, в яких в нерозривній єдності переплелися, окрім економічного, соціальний, політичний і юридичний аспекти. Проте, це не означає, що слід обмежуватися тільки економічним аналізом і не вивчати, як впливає конкретний економічний процес на соціальні стосунки,  політику, право, класову свідомість і так далі. Важливо також враховувати і зворотний вплив цих надбудовних стосунків на економічне життя.

Найважливішим елементом діалектики виступає метод історичного і логічного. Історичний метод передбачає, що починати пізнання економічного явища необхідно з вивчення передумов виникнення. Це означає, що хід думок повинен розпочинатися з того, з чого розпочинається історія. Логічне - це теж історичне, тільки очищене від випадковостей, відхилень, від деталей історичного розвитку.

Завершуючим елементом діалектичного методу дослідження в національній економіці є єдність наукової теорії і громадської практики. Остання виступає основною і критерієм правильності виводів національної економіки як науки. Саме з позицій практики слід в першу чергу оцінювати курс реформ, що проводяться в Україні. Важливою ланкою громадської практики є економічний експеримент, перевірка ефективності впровадження нових форм управління спочатку на  окремих підприємствах, в групі підприємств або в декількох галузях.

Раціональні способи і методи економічного аналізу в роботах західних учених

До таких методів належить, по-перше, створення моделей майбутніх вчинків людей. При цьому не враховуються деякі деталі реального стану справ, а увага концентрується на головній. Цінність моделі залежить від того, якою мірою в ній використані найважливіші дані, що, у свою чергу, дає можливість перевірити її правильність. Як підкреслює Р. Барр, «модель може бути спрощеною, але вона не повинна спотворювати дійсність». Економічні дані слід використати у вигляді таблиць, графіків, малюнків (діаграм). У західній економічній літературі нерідко такі поняття, як «моделі», «принципи», «закони», використовуються як синоніми.

Важливим інструментом економічного дослідження є математичне моделювання, тобто опис економічних явищ і процесів за допомогою математичних символів і алгоритмів, що дозволяє використати ЕОМ.

Велика роль в економічному аналізі відводиться структурним даним. Так, при вивченні проблем безробітних дані підрозділяються на такі, як вік безробітних, регіон, галузь промисловості та ін. Широко використовується індекси, які відбивають дані відносно базисного показника, номінальні і дійсні змінні (наприклад, дані про номінальну і реальну заробітну плату), реальні і відносні ціни, проводяться емпіричні дослідження (вивчаються дані, зібрані в різні періоди).

У «Экономикс» є окремий розділ - эконометрика, мета якої - визначення взаємозв'язків на основі економічних даних.

П. Самуэльсон вважав, що в економічному аналізі необхідно абстрагуватися від нескінченної чисельності деталей, створювати прості гіпотези і схеми і з їх допомогою узагальнювати безліч фактів. Критерієм обгрунтованості теорії, на його думку, являється її корисність для пізнання дійсності, що вивчається. При цьому важливо,  щоб теорія і спостереження, індукція і дедукція не суперечили один одному, щоб аналіз був підпорядкований певній системі.

У «економіці» важливою ланкою методології аналізу економічних стосунків виступає їх персоналізація, суб'єктивна оцінка індивідом явищ і процесів. Така оцінка отримала завершеність у визначенні вартості в теорії граничної корисності. Звідси і назва методу - принцип граничності, який характеризує зміну одних явищ залежно від інших, не розкриваючи, проте, при цьому їх сутності. В даному випадку економічна наука виходить із загальнішого методологічного підходу - використання граничних величин і теорії оптимуму. При цьому на перше місце виступає не приналежність до певного класу, соціального шару, а продуктивність діяльності кожної окремої людини.

Близьким до суб'єктивної оцінки людини тих або інших явищ і процесів є використання в «Экономикс» психологічних оцінок. Так, відомий англійський економіст Дж. Кейнс сформулював основний психологічний закон, згідно з яким люди «схильні, як правило, збільшувати споживання з ростом доходів, але не в такому ступені, в якій зростає доход».

У функціональній теорії економічні явища аналізуються не шляхом переходу від розкриття суті до форм її прояву, до поверхневих явищ, а шляхом взаємозалежності і взаємного визначення. Вона справедливо визнає, що жодна категорія не є абсолютною, тобто не має незмінного характеру. У цьому функціональна теорія повністю співпадає з вимогами діалектичного методу. Теорія передбачає заперечення абсолютних, тобто незмінних, категорій, зокрема, переходу категорії абсолютної, кардинальної корисності до відносної (ординальной) корисності, що відкриває дорогу до кількісного аналізу споживчих вартостей. У ширшому аспекті наголос на кількісних зв'язках в економіці робиться при використанні методу міжгалузевих балансів. Чи методу «витрати - випуск», розробленого відомим американським економістом В. Леонтьевым.

З аналізу структури національної економіки можна зробити наступний висновок, що:

національна економіка - складна полисистемное освіта. Різні сфери діяльності людей породжують відповідну пропорціональність в рамного тієї або іншої держави. Це породжує цілісність системи організації господарської  діяльності у межах держави.

Національна економіка розвивається в певній природно-кліматичній сфері і тісна з нею пов'язана, вона випробовує на собі вплив екологічних чинників. З цієї точки зору  національна економіка є природосоциохозяйственной системою, яка складається з природної, соціальної і господарської підсистем. Отже, національна економіка є складною економічною системою, яка вимагає умілого і грамотного регулювання. Важливу роль в цьому грають

Конституція України, Закони України і нормативно-законодавчі акти, які є правовою базою функціонування  національної економіки. В той же час національна економіка у своєму розвитку повинна спиратися на фундаментальні закони теоретичної економіки. Тому предметом науки «Національна економіка» є система законів і закономірностей, які регулюють процеси і взаємозв'язку в складній господарській системі держави. Дослідження цієї складної системи базується на методології.

Тому стосовно національної економіки поняття «метод» можна визначити як шлях пізнання економічних законів і закономірностей, які регулюють процеси і взаємозв'язки в складній економічній системі країни.

- У основі її функціонування і розвитку національної економіки лежить політичний і економічний суверенітет держави.

- Національна економіка завжди спрямована на забезпечення економічних інтересів населення і забезпечення національної безпеки країни.

- Оскільки пріоритетом національної економіки є забезпечення соціально-економічного прогресу конкретної країни, вона виконує основні державно-творчі функції і має бути соціально орієнтованою.

- Структуризація національної економіки повинна відповідати її ресурсам, можливостям і потребам.

- Національна економіка повинна гарантувати економічну безпеку населенню.

- Конкурентоспроможність національної економіки забезпечується економічним зростанням, збереженням національного багатства, державним протекціонізмом.

- Національна економіка має бути ефективною в економічному, соціальному, екологічному контексті.

Національна економіка ефективна тоді, коли досягається позитивний синергетичний результат в економічній, соціальній і екологічній сферах.

1.6. Прояви загального та особливого в Україні

         Особливе і загальне взагалі і в національній економіці, зокрема, знаходяться в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. При цьому слід зауважити, що загального без особливого не буває. Спочатку з'являється щось особливе, або новоутворення. В той же час особливе з іншими "особливостями" в загальному набувають синергетичного ефекту - загальне "важить", "грає більшу роль" ніж проста сума цих окремих особливостей. Також треба мати на увазі, що все в цьому світі ієрархічне і плинне. Тобто все системі ієрархічне, але ця ієрархія знаходиться у відкритому стані і хоча вибірково, але постійно залучає в свою систему нові елементи-особливості. Значення кожної особливості знаходиться в постійній зміні. Між системою (загальним) і новоутворенням (особливим) виникає боротьба на знищення. Але в подальшому розвитку новоутворення "розривають" стару систему і стають центром кристалізації нової системи, яку новоутворення намагається створити за власним зразком, зі старими елементами. Прояви загального та особливого можна проілюструвати прикладами: в первісній історії людства було поширене збиральництво - людина збирала і споживала дари природи. Потім, як окремий елемент (особливість), з'являється новоутворення у вигляді першої спроби посадити рослину і виростити її. Через деякий час це новоутворення переростає в систему орного землеробства, а збиральництво стає допоміжним. Орне землеробство потребує особливого елементу - знарядь праці. З часом виробництво знарядь праці стає домінуючим - індустріальне суспільство. Iінформація на всіх етапах розвитку людства відігравала вирішальну роль. Особливе значення інформація набуває в XXI столітті процес становлення постіндустріального, а потім власне інформаційного суспільства. Чисто буває так, що особливе з'являється в одній етнічній спільноті або країні, але набуває популярності і, в силу цього, загальності в іншій країні чи країнах. Наприклад, порох, папір були винайдені в Китаї, сталь вперше стали виробляти в Індії та Туркменістані, але європейські країни та Америка ці винаходи втілили в життя краще, ніж ті країни, в яких з'явилися ці винаходи. Численні внутрішні та зовнішні чинники призвели до такого наслідку. Деякі аспекти національного життя зберігаються на досить тривалий час, але живлять самобутність розвитку, хоча і повільно, але неухильно.

     Україна отримала незалежність у 1991 році за вкрай сприятливих зовнішніх умов. Практично всі країни Заходу на чолі з США були зацікавлені у розпаді СРСР - основного конкурента глобального панування, а також яскравого зразка тоталітаризму комуністичного ґатунку. Серед сприятливих зовнішніх чинників здобуття незалежності України - політика керівництва Росії на чолі з Б. Єльциним, урядів інших країн, що утворились на теренах СРСР, соціалістичних країн Європи. З того часу перед Україною постало складне завдання створити могутню процвітаючу державу, конкурентоспроможну в світовому політичному та економічному просторі, з високою якістю життя суспільства. Розуміння та повага до свого декілька тисячолітнього, в тому числі і 74-річного комуністичного минулого дозволить виокремити весь як позитивний, так і негативний досвід, використати його на благо народу. Особливе, що здатне сприяти національному відродженню - історичний архетип, що живиться народними джерелами, має власні красу та вдачу. Через активну конкурентну боротьбу за лідируючі позиції з іншими країнами та народами, Україна повинна самореалізуватись і тим самим збагатити себе і людство. Якщо раніше основна увага зверталася на винаходи, які полегшували фізичні зусилля, то тепер на чільне місце виходять духовні здібності людини, персональні комп'ютери, скеровані на підсилення інтелекту. При цьому, все більшого, навіть суто виробничого значення, набуває цінність людини як самодостатньої величини. Після здобуття незалежності перед Україною дуже гостро стала проблема переходу на природний етап розвитку. Це, в першу чергу, стосувалось свободи в різних сферах діяльності, зокрема, до необхідності роздержавлення та приватизації власності. Єдина форма власності - неприродний її стан. По-перше, природні ресурси різноманітні та обмежені. По-друге, виробництво також має різні форми, види, обсяги, рівень і не може ефективно функціонувати як єдине підприємство. Головне те, що люди різні за своїми природними здібностями, віком та рівнем розвитку і в силу цього створюють різні види діяльності, торують різні шляхи своєї реалізації, свого самоствердження, а відтак - формують різні форми власності. Ці процеси подібно до природних перебувають в безперервному русі і змаганні. Тоталітаризм унеможливив розробку солідних теоретичних напрацювань переходу на природний, незалежний та самостійний стан соціально-економічного розвитку України. Комуністичні кадри, що залишились при владі, не мали ні необхідного рівня розвитку, не мають вже й особистих якостей, яких вимагає складний перехід до сучасних суспільних відносин. В цих непростих умовах багато науковців демократичного і прямування вважають, що Україну врятує підприємець. Однак, коло проблем, що вирішується підприємцями, має першочергово кой’юнктурно-практично спрямованість. Ефективний ринковий механізм здатен узгодити існуючі суперечності на рівні матеріально-речового виробництва, однак на рівні інформаційного – його дія має значні обмеження. Відтак, функція вибору, обґрунтування та реалізації довгострокової стратегії суспільного розвитку за умов інформаційного технологічного укладу покладається на професіоналів, мотивованих на трансцендентні потреби. Труднощі у створенні сприятливої підприємницької атмосфери, крім всього іншого, пояснюються ще принаймні двома важливими обставинами. По-перше, це наша етнічна своєрідність. В силу різних обставин багато етнічних українців живе за кордоном. Багато з них стали видатними людьми. Але жоден з них, наприклад, в Канаді по США не став видатним підприємцем. Та й середнього рівня досягло дуже мало підприємців у порівнянні з іншими націями. По-друге, ринкове середовище, підприємництво, капіталізм формувався протестантським, "силовим полем". Православ'я менш утилітарно спрямоване, однак має більшу міць свого "силового поля". Природно, що кожен народ у дуже непростих умовах знаходив свої цілі, вибирав свій шлях, у тяжкій праці формував необхідні засоби Але перед тим, як стати найбільш могутнім, розвинутим та багатим народом світу, англійці, на думку А. Монтеск'є, перевершили усі народи світу у трьох дуже суттєвих речах - набожності, торгівлі та свободі. "Справа Америки - це бізнес" – сказав ще у 20-ті роки XX століття президент США. У бізнесі народ США знайшов своє джерело могутності та процвітання. Той стрибок, який здійснила Японія у справі економічного розвитку був забезпечений, насамперед, етнічною самодостатністю, а також запозиченими іноземними науково-технічними розробками та новаціями у сфері управління, менеджменту, які були модифіковані і пристосовані для неповторного японського духу. Роздумуючи над вселюдськими проблемами, російський філософ В. Соловйов писав, що краса потрібна для виконання добра у матеріальному світі, бо лише нею висвітлюється та погамовується морок цього світу. Стосовно України Т. Шевченко стверджував:" Наша дума, наша пісня не вмре, не загине ... от де люди наша слава, слава України! Без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово". В цій оцінці є великий сенс. Зараз вже очевидно, що за інтелектуальним розвитком - майбутнє. Такі поняття, як добро та справедливість теж мають величезну енергію і мають велику силу. Однак, все перевершує краса, яка виступає як основна антиентропійна сила, і може служити основою для процвітання України в майбутньому. Багатомірне, вируюче дійсне життя супроводжується "стисненням часу", прискореним розвитком, зростанням невизначеності, незавершеності, неоднозначності. Прискорений розвиток супроводжується збільшенням відцентрових тенденцій. Цей факт вимагає особливої стійкості індивідуального, особистого. Тільки ті особи, нації та народи, які глибоко "вкоренилися" в своє неповторне природне оточення, можуть утримувати свою цілісність і стати центром кристалізації для інших.

      Прискорений розвиток людства досягається, в переважній більшості, за рахунок індивідуалізації людини, розкриття потенціалу її неповторності в процесі самореалізації та самоствердження. Універсалізація людини закріплює цей процес. В процесі систематизації та універсалізації окремі елементи підпорядковуються під загальні вимоги системи. В цьому процесі, з одного боку, втрачається багатоманітність, але індивідуальність отримує нові можливості розвитку завдяки перевагам системи. Постійна суперечлива взаємодія уніфікуючої функції системи та творчої спрямованості індивідуальності створює новий синтез. Ці процеси тільки ззовні здаються несумісними. В реальному житті вони знаходяться в постійному взаємозв'язку і взаємозалежності, як і співжиття різних поколінь людей.

  1.  Виникнення, становлення та розвиток національних економік супроводжується дією численних викликів та загроз. У їх формуванні вирішальну роль відіграють ендогенні чинники, що залежать від внутрішнього етнічно-національного потенціалу, складових суспільного розвитку. Разом з тим, в окремі історичні періоди суттєвий вплив здійснюють і екзогенні фактори, пов'язані з дією конкурентних сил глобального політико-економічного простору. Україна має сприятливі для суспільного розвитку геополітичні, природні, факторні передумови, що визначають своєрідність та неповторність нації. Через особистий розвиток людина може сприймати, розуміти і не лише використовувати об'єктивно задані передумови, але знаходити із навколишнім, зокрема природним середовищем, гармонію взаємодії. Несприйняття та нерозуміння коеволюційної складової людської діяльності, поєднане з утилітарним раціоналізмом на основі моністичного принципу, породжує невирішені сучасні глобальні проблеми. Допоки українське суспільство не має надмірної споживацької психології, в нього залишаються кращими передумови іншої парадигми розвитку, спрямованої на удосконалення особистості в тісній взаємодії зі світом. В цьому аспекті вивчення „Національної економіки" націлене на необхідності для українського суспільства самоусвідомлення задня самореалізації, самоствердження в світовому виміру.

Лекція. 2. Теоретичні основи аналізу національної економіки

2.1. Меркантилісти про побудову структури національної економіки.

2.2. Класична школа про національну економіку.

2.3. Економічні теорії XIX ст. про національну економіку.

2.4. Підходи сучасних вчених економістів до визначення суті національної економіки.

Основні поняття: народне господарство, національна економіка, структура національної економіки, галузь національної економіки, міжгалузевий господарський комплекс, виробничо-територіальний комплекс, кластер.

2.1. Меркантилісти про побудову структури національної економіки

Економіка будь-якої країни є взаємозв'язаною сукупністю економік підприємств і корпорацій, галузей і сфер національної економіки, міжгалузевих об'єднань і регіонів. Усі ці елементи знаходяться в ієрархічній взаємодії і виконують роль підсистеми в системі більш високого порядку- національній економіці. Обов'язковою характеристикою будь-якої національної економіки є її структура.

Розумінню суті будь-якого економічного явища сприяє аналіз історії його виникнення і еволюція пов'язаних з ним ідей. Проблема структури національної економіки своїми коренями йде в глибину історії економічної науки. По-перше, вона спирається на основні теоретичні і методологічні положення економічної науки. У- других, видатні економісти минулого приділяли увагу в тій чи іншій мірі різним  аспектам структури національної економіки. Для визначення сутнісних змін, що відбуваються в змісті концепцій структури національної економіки, необхідно провести аналіз поглядів представників основних економічних шкіл (меркантилізму, физиократизма, класичною, неокласичною, інституціональною, марксистською і кейнсіанською).

У меркантилізмі основним елементом побудови структури національної економіки є активний торговий баланс. Меркантилісти вважали, що найбільш ефективна структура національної економіки, при якій експорт перевищує імпорт. Видатний представник меркантилізму Т. Мін пропонував  для збільшення експорту посилювати державний механізм регулювання економіки. На його думку, в зовнішній торгівлі держава повинна проводити політику протекціонізму (протегувати вітчизняній промисловості і торгівлі). Меркантилісти обгрунтували механізм накопичення багатства у формі грошей, були прибічниками активного торгового балансу, розвитку орієнтованих на експорт галузей господарства. Ці ж питання порушували в універсалах, договорах, наказах козацьким старшинам провідні політичні і цивільні діячі України. У гетьманській державі торгово-купецька діяльність була в шані, оскільки задовольняла потреби шляхти, козаків, міщанства в різних товарах, пожвавлювала економіку, сприяла формуванню національного ринку. б.Хмельницький активно підтримував ідею державного втручання в економіку через надання різних привілеїв і податкових пільг місцевим купцям, розвитку економічних зв'язків з іншими країнами. Він вважав, що вивезення товарів має бути більше, ніж їх ввезення, але розробці концепції розвитку національної економіки, заважала політика, яка проводилася в інтересах козацьких старшин, військові дії і перерозподіл майна. Меркантилізм був першою спробою теоретично обгрунтувати принципи розвитку національної економіки, державної економічної політики в період становлення централізованих держав.  

Видатний представник фізіократов Ф. Кене розглядав структуру національної економіки з позицій громадського відтворення. «Економічні таблиці'' Кене фіксує необхідні пропорції між ціннісними і натуральними показниками річного громадського продукту, які забезпечують безперервність процесу його відтворення. Він вважав, що основною галуззю в структурі національної економіки є сільське господарство. Більше того, він наполягав на тому, що саме відтворні багатства сільського господарства служать основою для усіх інших форм багатства, забезпечують заняття усім видам професій, сприяють благополуччю населення, приводять в рух промисловість і підтримують процвітання нації. При цьому, на думку Кене, розвиватися сільське господарство повинне відповідно до концепції »природного порядку«, тобто вільного розвитку ринку без втручання держави. Значною мірою ці погляди Ф.Кене відбивали існуючу на той період часу структуру національної економіки Франції. Виразником ідей физиократов в Україні був засновник Харківського університету Василь Казарин, який у своїх працях обгрунтував ідею невтручання держави в економічний розвиток, аналізував причини відсталості українських земель, розглядав аграрні проблеми і необхідність реформування сільського господарства.

Представники класичної школи (А.Сміт, Д.Рікардо) дотримуються концепції економічного лібералізму, основу якої складав принцип невтручання зовнішніх сил у функціонування ринкової системи. Класики розглядали структуру національної економіки у взаємозв'язку з іншими економічними категоріями: працею, капіталом, вартістю, прибутком і тому подібне

Французький економіст П. Буагільбер потивопостовлял ринковій ціні товару «істинну вартість», визначав її правильною пропорцією, в  якій праця розподілялася між різними галузями виробництва. Він вважав, що необхідною умовою пропорційного розподілу праці в економіці служить вільна конкуренція між виробниками.

А. Сміт у своїй роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів», грунтуючись на ідеї «природної гармонії», доводив, що структура національної економіки повинна формуватися ринковим механізмом регулювання. При цьому підкреслював, що на характер функціонування ринкового механізму впливають економічні інтереси. Кожен учасник ринкових стосунків, переслідуючи свої особисті інтереси, сприяють підвищенню ефективності національної економіки, тобто покращує структуру національної економіки тому і продавці, і покупці постійно шукають кращий варіант компромісу між своїми інтересами. «Кожна окрема людина. має на увазі лише свій власний інтерес,- пише А.Сміт,- переслідує лише власну вигоду, причому в цьому випадку він невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім і не входила в його наміри. Переслідуючи свої власні інтереси, він часто дієвішим чином служить інтересам суспільства, чим тоді, коли свідомо прагне служити їм».  Цим він показав силу і значущість інтересів людей як внутрішнього джерела конкуренції в механізмі господарювання, діючого через ринкові закони. При цьому, на його думку, структура національної економіки формується на основі дії ринкового механізму без втручання держави. Держава ж повинна лише створювати умови для розвитку конкуренції і забезпечити захист власності. Смит вказував на те, що загальною формою співпраці людей є розподіл праці, а в основі розподілу праці лежить обмін різними видами праці.

Послідовник А.Сміта Ж.Б.Сей вважав, що виробництво створює не матерію, а корисність, яка повідомляє предметам цінність. Він розглядав корисність як послугу, що надавалася. На його думку, в створенні корисності беруть участь три чинники: праця, капітал, земля. Кожен з цих чинників надає свою послугу і вносить свій вклад в створення цінностей. Величина цього вкладу визначається тільки на ринку. Стосовно структури національної економіки важливими є наступні висновки Сея : впровадження машин веде до розширення виробництва і збільшення зайнятості; чим численніше виробництво, тим більше збут; кожен зацікавлений у благополуччі усіх; імпорт сприяє збуту вітчизняних товарів, бо за іноземні товари ми повинні платити вітчизняними. Таким чином, можна зробити висновок, що по Сэю, структура національної економіки  з часом ускладнюється, і це визначає її стійкіший стан.

Д. Рікардо також був прибічником економічного лібералізму, що не визнає будь-які втручання в дію ринкового механізму. Він вважав, що структура національної економіки формується елементами ринкового механізму : попитом, пропозицією, ціною і конкуренцією. Прибуток на капітал він визначав таким чином: «З підвищенням  або падінням цін прибуток підніматися вище або опускається нижче загального рівня, і підливши і відливши капіталу до відомої галузі промисловості, в якій сталася така зміна, то заохочується, то затримується». Тобто, в ті галузі, де попит на їх товари вищий, ніж пропозиція, за допомогою конкуренції відбувається переливання капіталу і праці, і забезпечується задоволення потреб, яке призводить до встановлення рівноважної ціни. Цим Д.Рікардо показував ринковий механізм формування структури національної економіки і заперечував всяку дію держави на ринкові процеси.

Таким чином, досліджуючи погляди представників класичної теорії А.Сміта, Д.Рікардо та ін. можна відмітити, що з питання формування структури національної економіки вони дотримувалися думки, що ринковий механізм є кращим її регулятором, і будь-яке неринкове втручання порушує нормальне функціонування економічної системи. Саме у рамках ринкового механізму регулювання, за допомогою конкуренції забезпечується збалансованість попиту і пропозиції і встановлюється рівноважна ціна, яка забезпечує власникам чинників виробництва доход, джерелом якого є праця найнятого робітника. Представниками класичного напряму в розвитку економічної думки в Україні були С. Десницкий, М.Болудянский, И.Вернадский. С. Десницкий, навчаючись в університеті Глазго, став прибічником вчення А.Сміта і його ідеї використав при дослідженні власності і її впливі на господарський розвиток.

М. Балудянский досліджував три економічні системи, на яких базується національне господарство. Він проаналізував систему, засновану на торгівлі, з'ясував головні принципи, на яких вона діє, і дійшов висновку, що політика меркантилізму не допоможе ефективному розвитку економіки. Розглянувши економічну систему физиократов і А.Сміта, він дійшов висновку, що праця створює багатство, а обмін спонукальний мотив до роботи, а тому розподіл праці робить великий вплив на розвиток продуктивних сил. У працях ученого знайшли відображення передові погляди того часу на економічну науку і політику. Представником класичної школи був І.Вернадський, який в центр своїх досліджень поставив потреби. Він дав класифікацію потреб, виділивши індивідуальні, регіональні і національні, з'ясував їх вплив на розвиток економіки. Вернадський був прибічником принципу економічного лібералізму, виступав за відміну кріпака права в Росії, обгрунтував необхідність індустріалізації країни.  

К. Маркс у своїх роботах велику увагу приділяв питанням структури національної економіки і її формування. Він усебічно обгрунтовував положення про те, що товарне виробництво розвивається на основі громадського розподілу праці. Чим глибше стає розподіл праці, тим ширше основа товарного господарства і навпаки: розвиток товарного господарства впливає на громадський розподіл праці, збільшуючи число самостійних галузей, перетворюючи одну галузь на десятки галузей, що спеціалізуються на виробництві окремої частини, деталі. Величина ринку, на думку До.Маркса, в точності відповідає мірі спеціалізації громадської праці. При цьому він розділив громадське виробництво на два підрозділи - виробництво засобів виробництва (I підрозділ) і виробництво засобів споживання (II підрозділ). Ним було обгрунтовано положення про необхідність пріоритетного розвитку першого підрозділу. К.Маркс вважав, що розвиток структури національної економіки відбувається під впливом наростаючих протиріч в капіталістичному способі виробництва, і у результаті це повинно привести до заміни капіталізму комунізмом і, відповідно, до нової структури національної економіки. Регулювати нову структуру національної економіки повинен державний механізм.[8.c.402] Соціалістичні ідеї на території України пропагували М.Зібер, І.Франко, Ю.Бачинський. М.Зібер дав порівняльний аналіз моделей економічних систем Д.Рікардо і К.Маркса, перевів і дав критичний аналіз I тому  «Капіталу». При аналізі національної економіки він вказав на взаємозв'язок мікро і макро рівнів. Критично віднеслися до вчення К.Маркса Ю.Бачинский і І.Франко. І.Франко дав порівняльний аналіз «Комуністичного маніфесту» К. Маркса і Ф.Энгельса і «Принципів соціалізму» В. Косідерана, показавши подібність викладу найважливіших положень цих праць. Ю.Бочинський в роботі «Україна irrecdenta», розглянувши суспільно-економічні стосунки, що сформувалися у кінці XIX в Росії, через призму марксистських ідей, запропонував свій проект реформування господарських стосунків в Україні. Він показав, що Україна у складі Польщі або Росії не має можливостей для економічного розвитку і поліпшення умов життя населення. Найкращим виходом з ситуації, що склалася в той історичний період, являється проголошення незалежності, тобто Украины-для себе. Концепція Ю.Бачинського обгрунтовувала ідею звільнення України від економічної залежності з боку Польщі і Росії.  

Представник історичної школи Фрідріх Ліст у своїй роботі «Національна політична економія»(1841). Зробив висновок, що тільки для країн, що стоять на рівному ступені економічного розвитку, може бути взаємовигідна вільна торгівля. Політекономії «мінових цінностей» Смита він протиставив політекономію «національних продуктивних сил», створив концепцію національної асоціації продуктивних сил, підкресливши, що для розвитку національної економіки повинен існувати пріоритет внутрішнього ринку над зовнішнім, а в структурі економіки мають бути фабрично-заводська промисловість і землеробство. Він стверджував, що для розвитку національної економіки важлива національна система шляхів сполучення, що допомагає розширювати на увесь простір держави оборот мінеральних ресурсів і готової продукції, забезпечуючи тим самим постійність збуту і формування внутрішнього ринку.

Представники «нової» історичної школи Г. Шмаллер запропонував нову концепцію народного господарства, в центр якої ставив «спільність мови, історії, звичаїв, ідей», які глибше, ніж товари, капітал, держава, зв'язують окремі господарства в єдину систему народного господарства, а «зовнішні природні і технічні даності економічного развития-абсолютные і єдині чинники, що визначають організацію народного господарства».

Представники «юної» історичної школи Вернер Зомбарт і Макс Вебер обгрунтували роль підприємництва для розвитку національної економіки, становлення капіталізму, раціонального господарювання.

Представники австрійської школи маржинализма Карл Менгер в роботі «Основи вчення про народне господарство» (1871 р.) розробив вчення про блага, розділивши їх на блага першого і вищих порядків (другого, третього і так далі), які служать для виробництва благ першого порядку і задовольняють людські потреби через них, побічно. Далі Менгер вводить поняття економічних благ (господарських) благ, які примушують людей вирішувати проблему вибору. З існування економічних благ Менгер виводить необхідність стосунків розподілу і інституту власності в народному господарстві, тобто національній економіці.

Представник лозаннской школи маржинализма Леон Вальрас запропонував концепцію загальної економічної рівноваги як універсального засобу аналізу національної економіки в цілому, в основі якої лежало уявлення про економічну поведінку як про індивідуальну оптимізацію.

Представивши економічну систему як систему попиту і пропозиції, Вальрас відкрив еру математизації в аналізі національної економіки.  У Україні на позиціях маржиналистской школи в дослідженнях національної економіки стояли представники київської школи, засновником якої був М.Бунге, Д.Піхно, який вказував, що існують три види господарств : приватне, громадське, народне, які представляють різні сфери, але не протистоять один одному, а взаємодіють. Учений звернув увагу на важливість духовного розвитку, культурного рівня населення і розглядає ці чинники як прискорюючі або уповільнюючі розвиток економіки країни.

Відомий український економіст Б.Слуцький використав математичний апарат при розгляді теорії збалансованого бюджету споживача. Заслуговує на увагу його математичне обгрунтування ефектів доходу і заміщення. Е.Слуцкий прагнув побудувати формально-проксилогические основи економіки, фактично ввів системний аналіз для дослідження національної економіки і її елементів.

Теорія добробуту розроблялася багатьма ученими-економістами. І. Бентам, Г. Синджуик та ін. намагалися сформулювати функцію громадського блага, відповідно до якої національна економіка повинна забезпечувати максимум виробництва товарів. Саме цей підхід відкривав дорогу ідеї соціально-економічного управління, що припускає знання громадської цільової функції і способів її оптимізації. Парето запропонувало наступний критерій добробуту- збільшення добробуту означає таку ситуацію, коли деякі люди виграють, але ніхто не програє. Ефективність національної економіки визначається таким станом, коли ріст добробуту хоч би однієї людини не призводить до погіршення добробуту жодної людини.

Оптимальний стан по Парето-наилучшее з точки зору використання ресурсів при заданому розподілі багатства, або купівельній спроможності економічних агентів. Загальний сенс рекомендацій Парето зводиться до наступного: якщо національна економіка близька до досконалої конкуренції, втручання держави зайве, якщо ні, бажано усунути перешкоди для вільної конкуренції або здійснювати такі заходи перерозподілу (податки, пряма дія на ціни), а для цього потрібне втручання держави.

Пигу вважає, що основним показником економічного добробуту, тобто частині загального добробуту, яка може бути виміряна в грошовій формі, являється національний доход. У своїх роботах «Багатство і добробут», «Економічна теорія добробуту» він показав, що максимум національного доходу досягається при рівності граничних чистих продуктів, що отримуються при різному використанні ресурсів. Ця умова досягається при безперешкодній реалізації корисливого інтересу і вільному переміщенні благ. Але він бачив, що автоматично досягти оптимуму неможливо, оскільки існують такі перешкоди на шляхи вільного переміщення ресурсів як трансакционные витрати, недосконалість інформації, неможливість розмежувати локальний і глобальний оптимум, неподільність чинників виробництва, зовнішні ефекти, монополія. Усе це змусило Пигу поставити питання про заходи, необхідні в якості доповнення до механізму саморегулювання.

Теорія добробуту дозволяє виявити умови аллокации (розміщення) ресурсів для будь-якого початкового розподілу благ. Учені А.Лернер, О. Ланге вважали, що управління національною економікою не припускає директивного завдання і структури виробництва і, тим більше, споживання, а може обмежитися лише встановленням певного вектору цін, надаючи виробникам і споживачам діяти за ринковими правилами.

Основоположником неокласичної теорії є А.Маршалл, який бачив визначальне значення структури національної економіки у взаємозв'язку з мікроекономічними процесами. Він вважав, що співвідношення складових елементів економічної системи змістовно пов'язані з її загальним станом, що характеризується мірою реалізації цілей усіх суб'єктів макроекономічного процесу. Він розробив теорію ціни і визначав ціну товару за допомогою взаємодії попиту і пропозиції, з урахуванням витрат виробництва, які також визначалися на основі попиту і пропозиції на чинники виробництва.

Велике значення в процесі формування структури національної економіки, на його думку, необхідно надавати цінам і доходам, які залежать від граничної продуктивності чинників виробництва : «капітал взагалі і праця взагалі взаємодіють у виробництві національного доходу і отримують з нього свої доходи відповідно в міру своєї (граничною) продуктивності».

Дж.Б.Кларк у своїй роботі «розподіл багатства» розглядав структуру національної економіки в розрізі економічної статики і динаміки. Він обгрунтував, що економічна динаміка з'ясовує причини рівноваги структури національної економіки, а також перехід від одного стану її рівноваги до іншого. Неравновесие структури національної економіки Кларк зв'язував з диспропорціями в розвитку окремих галузей і невідповідністю в структурі попиту і пропозиції.  Дж.Кларк багато уваги приділяв розподілу доходів між різними класами і розглядав закони, згідно з якими повинен проводитися розподіл. Він вважав, що фактичний розподіл доходів є результатом громадської організації.

Засновник школи монетаризму М.Фрідмен вважав, що головну роль в стабілізації національної економіки грає грошова маса, а усі найбільші економічні потрясіння пояснюються наслідками грошової політики, а не нестабільністю ринкової економіки.

Головними теоретиками економічного лібералізму ХХ ст. є Л.Мізес і Ф.Хайєк. Мізес стверджував, що централізована керована економіка з регульованим урядом ринком довго існувати не може, бо ціни не відбивають попит і пропозицію, не служать покажчиком, в якому напрямі повинне розвиватися виробництво. Ф. Хайєк у своїй роботі «Дорога до рабства» писав, що всяка відмова від економічної свободи, від ринкового ціноутворення веде до диктатури, економічного рабства.

Засновник неолеберализма теоретик, державний і політичний діяч ФРН Л.Ерхард створив теорію соціально орієнтованого ринкового господарства і утілив її в життя, створив післявоєнну національну економіку ФРН на основі вільних цін, вільної конкуренції,  рівноваги попиту і пропозиції, рівноваги економіки в умовах гарантії державою цих умов і соціальної спрямованості економіки. Д.М.Кейнс обгрунтував необхідність державного регулювання національної економіки, шляхом збільшення або скорочення попиту через зміну готівкової і безготівкової грошової маси. За допомогою такого регулювання національної економіки можна впливати на інфляцію, зайнятість, усувати нерівномірність попиту і пропозиції товарів, пригнічувати економічні кризи.

Представники институционализма Т. Веблен, Дж.Комонс, У.Мітчел, Дж.Гелбрейт розглядають економіку як систему, де стосунки між господарюючими суб'єктами складаються під впливом економічних і зовнішньоекономічних чинників, серед яких виняткову роль грають техніко-економічні чинники. Поняття інститут трактуючи дуже широко: як держава, корпорація, профспілки і як власність, конкуренція, монополія, податки, а також як стійкий образ мислення, і як юридичні норми.

Великий внесок у розвиток вчення про національну економіку внесли російські і українські економісти. Л.В.Канторович відкрив метод лінійного програмування, за що він був удостоин Нобелівської премії в області економіки 1975 р. М.М.Туган-Барановский досліджував проблеми національного ринку, особливості формування сукупного попиту (АD) і сукупної пропозиції,(AS) проаналізував причину і специфіку економічних криз : обгрунтував функціональні залежності і зв'язки, які згодом дістали назви мультиплікатора і аксельратора.

А.В.Чаянов створив вчення про сімейно-трудове господарство, його теорія про сільськогосподарську кооперацію, методологія дослідження аграрних стосунків не втратила свого значення і сьогодні. На початку 20-х років ХХ ст. він обгрунтував необхідність переходу від створення в сільському господарстві громадського сектора, що загрожував занепадом і розвалом, до збереження селянського господарства. Л.Н.Юровський разом з іншими фахівцями і керівниками  фінансового господарства зіграв ключову роль в проведенні грошової реформи в 1922-1924 роках. Він є одним з авторів і організаторів випуску знаменитого «золотого червінця». Досвід грошової реформи, проведений «червоними фінансистами» в період, коли іноземні валюти ніяк не могли знайти міцної основи, вивчали зарубіжні фахівці.

Розвиток теорії конъюктуры, концепції великих циклів пов'язано з ім'ям Н.Д.Кондратьєва.

Один з видатних сучасних економістів, розробник системи міжгалузевих балансів «затраты-выпуск», використовуваних в практиці моделювання національних і світової економіки, Василь Леонтьєв народився в Петербурзі (1906-1999), вчився в Ленінградському університеті, в 1936 році емігрував в Америку.

Його теорія «Міжгалузевого балансу» була розроблена в Америці як дієвий інструмент при аналізі і прогнозуванні структурних взаємозв'язків в економіці. Вона виходить з можливості досягнення загальної макроекономічної рівноваги, для чого розроблена модель цього стану, що включає структурний взаємозв'язок усіх стадій виробничого процесу-виробництва, розподілу, обміну і кінцевого споживання. Суть цього методу полягає в двоякому визначенні галузі економіки - як споживача і як виробника. Для визначення міри і характеру взаємозв'язку попиту і пропозиції на благо застосовується система технологічних коэффициентов-показатель, відбиваючий об'єм середніх витрат продукції певної галузі, необхідний для виробництва одиниці блага.

У цій моделі для аналізу застосовується схема міжгалузевого балансу, що складається з чотирьох основних квадрантів, що відбивають певні стадії виробничого процесу :

  1.  Об'єми споживання на потреби производства-первый квандрант;
  2.  Групування продукту залежно від того, як він используется-второй квандрант;
  3.  Включення доданої вартості товару, наприклад оплати праці співробітників, податків і іншо-третій квандрант;
  4.  Структура розподілу національного доходу- четвертий квандрант.

Теорія міжгалузевого балансу дозволяє:

  1.  Зробити аналіз і прогнозування розвитку основних галузей національної економіки на різних уровнях-региональном, внутрішньогалузевому, міжпродуктовому;
  2.  Зробити об'єктивне і актуальне прогнозування темпів і характеру розвитку національної економіки;
  3.  Визначити характеристику основних макроекономічних показників, при яких настане стан рівноваги національної економіки. В результаті дії на них наблизитися до рівноважного стану;
  4.  Розрахувати повні і прямі витрати на виробництво певної одиниці блага;
  5.  Визначити ресурсоемкость усієї національної економіки і окремих її галузей;
  6.  Визначити напрями підвищення ефективності і раціоналізації міжнародного і регіонального розподілу праці.

Уперше метод міжгалузевих балансів був використаний в 1936 році в Америці, коли В. В. Леонтьєв розрахував його для 42 галузей. Тоді ж була визнана його ефективність при використанні для вироблення державної економічної політики і прогнозування національної економіки. Сьогодні він широко застосовується у багатьох країнах світу.

2.4. Підходи сучасних учених-економістів до визначення суті національної економіки

1. У сучасній економічній науці Заходу національна економіка ототожнюється з національним ринком. Але такий підхід спрощує проблему. На думку економіста-лауреата Нобелівської премії В. Леонтьєва, А.Сміт, Д.Рікардо, Т. Мальтус, Дж.Мілль створили теоретичне поняття національної економіки як саморегульованої системи, яка складається з безлічі різноманітних, але взаємозв'язаних видів діяльності і суб'єктів господарювання, які роблять і споживають. У продовженні багатьох років представники неокласичної школи відстоювали таке розуміння національної економіки. На цих принципах Л.Вальрас розробив свою теорію загальної ринкової рівноваги. В умовах підвищення ролі держави після економічної кризи 1929-1933 років таке розуміння національної економіки не повністю відповідає новим реаліям.

Представники кейнсіанського і социально-институциольного напрямів  економічної думки ввели в систему національної економіки державу. У сучасних умовах, незважаючи на критику державного втручання в економіку, видатні представники неокласицизму Ф.Хайєк і М.Фрідмен вважають, що держава повинна встановлювати «правила гри» суб'єктів ринкової економіки.

У сучасних умовах західна наука розглядає національну економіку переважно як ринкову змішану економічну систему з властивою їй системою механізмів саморегулювання, державного і громадського регулювання.

2. Марксистами національна економіка розглядається як система виробничих стосунків у виробництві, розподілі, обміні і споживанні результатів діяльності людей, ефективного використання ресурсів з відповідними цілями виробництва, формами його організації і господарювання. Продуктивні сили і технологічний спосіб виробництва є матеріально-технічною основою національної економіки, а структура виробничих стосунків, економічних законів і категорий-социально-экономической основою.

3. В ході наукових дискусій сформувався ще один підхід для визначення національної економіки : її розглядають як народне господарство країни.

 Наприклад, творець «німецького дива» 1948-1956 років Л.Эрхард в книзі «Добробут для усіх» досліджує національне народне господарство, проблеми переходу від тоталітарної, примусової до ринкової економіки. Народне господарство-результат історичного розвитку, поглиблення громадського розподілу праці, усуспільнення виробництва. Він є сукупністю усе галузей і регіонів країни, об'єднаних в єдиний організм (чи краще комплекс, єдину систему?) різноманітними економічними зв'язками. У кожному з цих трьох підходів до визначення змісту поняття «Національна економіка» є своє раціональне зерно, але жодне з них не можна абсолютизувати. Розробка складних проблем національної економіки вимагає їх розумного синтезу.

Незважаючи на виявлений інтерес до цієї проблеми, не вирішені багато принципових питань концептуального характеру, пов'язаних, в першу чергу, з розкриттям суті економічних стосунків, що лежать в основі структури національної економіки, виявленням їх особливостей у вітчизняній економіці.

У 1980-1990-х годах-конец ХХ ст. початок XXI ст. формується теорія екологічно збалансованої національної економіки, в основі якої лежить ідея паритетності стосунків в тріаді «людина-господарство-природа», що сприяє задоволенню потреб усіх членів суспільства у збереженні і поетапного відтворення довкілля, створення можливостей для рівноваги між природним потенціалом і вимогам людей усіх поколінь.

Лекція 3. Тема 3. Базисні інститути національної економіки і інституціональні чинники її розвитку

3.1 Інституціональна система суспільства.

3.2 Трансакционные витрачання і інститути.

3.3 Інститут права власності.

3.4 Шляхи перетворення  стосунків власності, його результати в Україні.

3.5 Підприємництво як інститут ринкової економіки.

Основні поняття: інституціональна система, інститут, формальні інститути, неформальні інститути, трансакционные витрати, власність, право власності, підприємництво.

3.1. Інституціональна система  і економічні інститути

У науковий оборот поняття «Економічні інститути» було введене представниками институционализма. Їх цікавили дві основні проблеми: економічна влада і контроль над економікою, у зв'язку з чим вони використали концепцію інститутів. Під інституціональною системою розуміють певні норми і правила, відповідно до яких здійснюється економічна діяльність в країні і світовій спільноті. Д. Норт під інститутами розуміє «правила гри в суспільстві, або, формальніше, створені людьми обмеження, що формують взаємодії людей».

Інститути, що отримали законодавчу основу (конституції, законодавства, права власності), називаються формальними, а інститути, які базуються на звичаях, традиціях, нормах поведінки, називають неформальними. Інститути створювалися людьми з метою забезпечення порядку і усунення невизначеності в обміні. Такі інститути разом із стандартними обмеженнями в економіці визначали набір альтернатив і, таким чином, визначали витрати виробництва і звернення і відповідно прибутковість. Формально інститути часто створюються, щоб служити інтересам тих, хто контролює зміни в ринковій економіці. Гонитва за власними інтересами одних, може мати негативний ефект для інших.

Громадські інститути, що виконують ідеологічні або духовні потреби, часто впливають на громадські організації і економічну поведінку. Спроби держави маніпулювати громадськими інститутами, наприклад, у своїх цілях часто опинялися безуспішними. Прикладом може служити виховання радянських людей у дусі морального кодексу будівельника комунізму.

Інститути можна розглядати як громадський капітал, який може мінятися через знецінення і нові інвестиції. Формальні закони можуть мінятися швидко, але примус і неформальні правила міняються повільно. І тут прикладом може служити Україна, що пристосовує економічні інститути капіталізму, для своєї національної економіки. Неформальні правила, норми, звичаї не створюються владою, часто вони розвиваються стихійно.

Інститути повільно пристосовуються до змін навколишнього оточення, тому інститути, що були ефективними, стають неефективними і залишаються такими тривалий час, оскільки важко повернути суспільство з історичного шляху, встановлений багато часу тому.

Між інститутами і організаціями існує різниця. Тоді як інститути є набором правил і законів, що визначають взаємодію, дії готельних осіб, організації є корпоративними дійовими особами, які самі можуть бути об'єктами інституціональних обмежень. Організації мають внутрішню структуру, інституціональні рамки, що визначають взаємодію індивідів, що становлять організації. Деякі колективні об'єднання, таким чином, можуть бути як інститутами, так і організаціями, наприклад: фірми, урядова бюрократія, церква або учбовий заклад.

Формальні або неформальні організації - це групи людей, вкладаючі свої активи у виробництво. Існують економічні, політичні і громадські організації з межами і структурами, певною мережею контактів, що випускають продукцію, починаючи з товарів, політичних законів і кінчаючи задоволенням духовних потреб. Чому індивіди часом діють відособлено, а іноді об'єднуються в організації різних розмірів? Чому індивіди іноді укладають контракти усередині організацій, а іноді прямо на ринку? Їх вибір пов'язаний з витратами: дійові особи прагнуть до організації, що мінімізує витрати включаючи трансакционные.

3.2. Трансакционные витрачання і інститути

Припустимо, що дійові особи в організаціях не можуть впливати на інститути і приймають їх в тому вигляді, як вони є. Це допущення вірно лише в короткостроковому періоді. У довготривалому періоді зв'язок організацій з інститутами здійснюється двома шляхами: по-перше, прагненням учасників різних організацій до своїх цілей у рамках існуючого набору  інститутів. По-друге, Д. Норт підкреслював, що, допомагаючи інституціональним змінам в сьогоденні і майбутньому, запас інститутів робить вплив на  майбутнє, визначаючи в сьогоденні, які інвестиції для організації выигрышнее здійснити. Інститути впливають на довгостроковий напрям усіх форм інвестицій, включаючи інвестиції в знання і інституціональні зміни.

Для розуміння зв'язку між інститутами і ефективністю виробництва істотна концепція трансакционных витрат. Термін «трансакционные витрачання» введений в науковий обіг лауреатом Нобелівської премії Р. Коузом (рід. у 1910). Ці витрати пов'язані не з виробництвом як таким, а з супутніми йому витратами: пошуком інформації про ціни, контрагентів господарських угод, витратами укладення господарських договорів, контролем за їх виконанням і так далі

У простій моделі обміну, що персоналізується, учасники багаторазово здійснюють однотипні угоди один з одним, добре знають атрибути, характеристики і властивості один одного. Вимірювані трансакционные витрати в суспільстві з щільною мережею подібних соціальних взаємодій дуже низькі. Обман, порушення цих зобов'язань, безпринципність проявляються дуже слабо або взагалі відсутні, оскільки це просто не вигідно. У подібних умовах норми поведінка рідко фіксується в писаних законах. Офіційні контракти не укладаються, договірне право як таке відсутнє. Проте, хоча виміряні  трансакционные витрати в подібних суспільствах низькі (при цьому невиміряні витрати при громадському строе можуть бути високими), виробничі витрати високі, оскільки спеціалізація і розподіл праці обмежені межами ринків, заданих обміном, що персоналізується.

Протилежністю обміну, що персоналізується, є світ спеціалізованої взаємозалежності, в якому благополуччя окремих учасників залежить від складної структури, що характеризується індивідуальною спеціалізацією і, отже, міновими зв'язками, що мають тимчасову і просторову протяжність. Чиста модель обміну, що персоналізується, припускає, що характеристика товарів і послуг або поведінка агентів мають значні відмінності, обмін має тимчасову протяжність, а багатократна повторюваність угод відсутня. При такій формі торгівлі трансакционные витрачання можуть бути високими, оскільки тут виникає проблеми як з виміром характеристик об'єктів обміну, так і із забезпеченням дотримання умов обміну; в результаті відкривається поле для обману, порушення угод, безпринципності і іншого, оскільки це обіцяє чималий виграш.

Щоб не допустити подібних дій, доводиться створювати складні інституціональні структури, які обмежували б учасників і тим самим мінімізували втрати від вищеперелічених дій. У сучасних західних суспільствах склалися системи договірного права, взаємних зобов'язань, гарантій, торгових марок, складні системи моніторингу і ефективні механізми введення законів в життя. В результаті усього цього обслуговування угод поглинає величезні ресурси (хоча з розрахунку на одну угоду ці витрати невеликі), але продуктивність, пов'язана з виграшем від торгівлі, повертає ще більше, завдяки чому західні суспільства отримали можливість швидко рости і розвиватися.

Зростаюча спеціалізація і розподіл праці викликає необхідність розвитку інституціональних структур, які дозволяють людям робити дії, побудовані на складних стосунках з іншими людьми, - складних як з точки зору індивідуальних знань, так з точки зору тимчасової протяжності. Розвиток складної мережі соціальних взаємозв'язків був би неможливим, якби подібні інституціональні структури не знижували невизначеність, пов'язану з такими ситуаціями. Інституціональна надійність має принципове значення, оскільки вона означає, що, незважаючи на постійне розширення мережі взаємозалежності, обумовленої ростом спеціалізації, можна бути упевненим в результатах, які неминуче стають все більш і більш віддаленими від круга індивідуальних знань.

Інституціональні вимоги, які повинні виконуватися, щоб реалізувати ріст продуктивності, пов'язаний з описаною моделлю обміну, що не персоналізується, припускають наявність ефективних ринків продуктів і чинників виробництва і грошового кошту обміну. Якщо ці умови виконані, забезпечення прав власності дозволить людям, що знаходяться в надзвичайно складних ситуаціях взаємозалежності,  почувати себе  упевнено при здійсненні угод з тими, з ким вони особисто не знайомі і з ким вони підтримують стосунки взаємного обміну на довготривалій основі. Таке можливе тільки в результаті, по-перше, появи третього учасника обміну, а саме держави, яка специфікує різні права і забезпечує дотримання договорів. По-друге, виникнення певних норм, що накладають етичні обмеження на поведінку взаємодіючих сторін, що робить обмін можливим в ситуаціях, коли високі витрати виміру, навіть з урахуванням заходів по охороні законності, що робляться третьою стороною, створюють можливості для обміну.

Становлення правил, що не персоналізуються, і договірних стосунків означає становлення держави, а разом з ним - і нерівного розподілу сили примусу. Це створює можливість для тих, хто має більшу силу примусу, тлумачити закони у власних інтересах незалежно від того, як це позначиться на продуктивності. Починають прийматися і дотримуватися ті закони, які відповідають інтересам можновладців, а не ті, які знижують сукупні трансакционные витрати.

Політичним системам органічно властива тенденція робити неефективні права власності, які призводять до стагнації або занепаду. На це є дві причини. По-перше, доходи, які отримують правителі, можуть опинитися вище при такій структурі права власності, яка хоча і неефективна, та зате  легше піддається контролю і створює більше можливостей для стягування податків, чим ефективна структура, яка вимагає високих витрат контролю і збору податків. По-друге, правителі, як правило, не можуть дозволити встановлювати ефективні права власності, оскільки це може образити одних підданих і тим самим поставити під загрозу дотримання прав інших. Інтереси ефективності приносяться в жертву інтересам самозбереження, що диктують інший обріз дії, оскільки ефективні норми можуть ущемити інтереси сильних політичних угрупувань.

Високі трансакциональные витрати часто асоціюються із слабкими інститутами (слабкий громадський примус у виконанні законів), але вони так само можуть бути пов'язані і з сильними інститутами, які залишають агентам мало прав. В сумі інституціональні рамки суспільства визначають витрати контролю активів, які впливають на те, як ресурси використовуються, і на бажання індивідів придбавати активи і інвестувати в них.

Говорячи про стосунки трансакционных витрат і інститутів, не слід забувати, що трансакционные витрати перебувають під впливом деяких інших чинників, наприклад, таких, як технологія оцінки і моніторингу, фізичних характеристик активів і природа обміну. При інших рівних  трансакционные витрати відносно високі, якщо:

обміні беруть участь активи із складними атрибутами (комерційний літак, фабрика і тому подібне);

обмін включає чинник часу (як у випадки, коли власник вугільної шахти укладає довготривалу угоду із залізницею на перевезення вугілля до місць збуту);

обмін відбувається між незв'язаними індивідами і не повторюватиметься (як у випадку з вуличним продавцем і туристами);

активи знецінюються, шляхом, який важко виміряти, і сам обмін не носить постійного характеру (наприклад, коли окремі частини устаткування здаються в оренду і дорого варто встановити, чи являється поломка устаткування наслідком первинної механічної помилки, природного фізичного зносу або поганого поводження);

активи носять особливий характер і залежать від специфічного використання (випадок з трубопроводом, який нафтоочисна компанія віддає в оренду для транспортування своєї продукції, або завод, що випускає запчастини для неспорідненого виробника). Специфічні активи і залежність є привабливими для нечесних партнерів, які намагаються нажитися на залежній стороні.

У роботі «Проблема соціальних витрат» Р. Коуз показав, що нео-классическая модель, яка служить фундаментом більшості эконо-мических теорій західних учених, справедлива лише при надзвичайно жорсткій передумові про те, що трансакционные витрати дорівнюють нулю; якщо ж трансакционные витрати позитивні, то потрібний учиты-вать вплив інститутів. Як підкреслює Д. Норт, в неокласичній моделі ніяких інститутів немає, тому і з економічним зростанням ни-каких проблем не виникає: його темп задається просто коефіцієнтом народжуваності і нормою заощаджень.

Але інститути і організації існують, і щоб зрозуміти, чому це так, необхідно з'ясувати, чому вони були «вибрані на роль ограничи-теля трансакционных витрат. Теорія трансакционных витрат пыта-ется дати пояснення, чому одні трансакционные витрати проявляют-ся на ринку, тоді як інші мають місце усередині ієрархій і орга-низаций.

У ринковому, або контрактному, обміні про усе, що відноситься до сдел-ке або обміну, погоджуються до угоди. Усі умови обмовляються в контракті, немає ніякої невизначеності, ніякого грунту для пересмо-тра умов і так далі

У ієрархії усе, що відноситься до угоди, не обмовляється відразу. Напро-тив, оставляется проміжок для непередбачених подій, для торгу і нових переговорів. Крім того, існують авторитарні системи, в яких керівник має право ухвалення рішень і нав'язування їх у міру розвитку подій.

Існують витрати написання первинних контрактів, які можуть бути високими в складних ситуаціях з великою часткою непередбаченості, і витрати контрактів по угодах, вже здійснюваних. Коли ринкові трансакційні витрати високі, можна знайти альтернативні структури обміну, наприклад ієрархії у формі організації (фірми).

Головна мета при виборі інститутів полягає в мінімізації трансакційних витрат. Добровільний обмін буде базуватися, на більшій довірі, якщо уряд мінімізує трансакційні витрати шляхом створення і прояснення прав власності. О. Уільямсон досліджував проблему виникнення інститутів, урядові системи, регулюючі контракти. Ці системи, що залучаються в укладання і виконання контрактів, вибираються партнерами по контрактах. Такий підхід (по трансакційних витратах) розглядає ієрархічні системи в порівняльному аспекті і з'ясовує, які інститути найбільш ефективні в мінімізації витрат. Фундаментальне питання полягає в тому, за яких обставин фірма організовує обмін між своїми підрозділами або за допомогою ринку і вибирає інституці-ональні форми, мінімізуючі трансакционные витрати. Це питання важливе і для громадського, і для приватного сектора.

3.3. Інститут права власності

Для громадського сектора особливо значимі два інститути:

а) розподіл громадських ресурсів через державну бюрократію;

б) громадське регулювання.

Ефективність способів координації потрібно розглядати не з точки зору нормативних оцінок (погано або добре), а з точки зору мінімізації трансакционных витрат. Як показала практика господарювання за допомогою його координації з єдиного центру (Держплану СРСР) супроводжується величезними трансакционными витратами, обумовленими неможливістю зосередити усю розсіяну в суспільстві інформацію про ресурси, переваги споживачів в єдиному центрі. У ринковій економіці важливу роль грають економічні інститути, серед яких інститут власності займає центральне місце, оскільки відношення власності складають  основи будь-якої економічної системи. Для переходу до ринкової економіки знаходимо ряд умов, серед яких найважливішою є наявність різноманітних форм власності. Перш ніж розглядати різні форми власності, необхідно з'ясувати: що таке власність?

Різні економічні школи по-різному визначають суть власності.

Власність як економічна категорія  виражає стосунки привласнення (відчуження) засобів виробництва і створюваних з їх допомогою матеріальних благ в процесі їх виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Як юридична категорія, власність є суб'єктивне тлумачення стосунків привласнення, що об'єктивно склалися, прояв громадської потреби закріпити те, що вже склалося на практиці в специфічно регулятивній формі суспільної свідомості.

Власність на матеріальні умови виробництва і власність на робочу силу забезпечують рівність чинників виробництва в ринковій економіці в тому сенсі, що вони не можуть існувати один без іншого в процесі виробництва. Стосунки власності охоплюють процеси привласнення, відчуження, користування, розпорядження чинниками виробництва і продуктами праці, стратегію  і тактику розвитку виробництва, напряму використання засобів, вибір форм організації праці, і виробництва, а також контролю за ними. Власність тісно пов'язана з економічною владою.

Строго кажучи, управління виробництвом є функцією власності, однієї з її обов'язкових сторін, як правило, управляє виробництвом той, хто яв-ляется власником засобів виробництва. Власність є джерелом економічної влади. Головним, визначальним в змісті власності, явля-ется привласнення.

Привласнення - економічний зв'язок між людьми, який встановлює їх відношення до речей як до своїх. Привласнення є відчуження об'єкту власності суб'єктом від інших суб'єктів здійснюване разом з економічними, також насильницькими і юридичними способами. Можна виділити привласнення посред-ством праці, за допомогою звернення і як акт, що здійснюється в самому процесі про-изводства, момент виробництва. Всяке виробництво матеріальних благ є по суті не що інше, як привласнення людьми природної речовини і енергії в це-лях задоволення їх потреб. Якщо привласнення неможливе без производст-ва, то і виробництво завжди протікає у рамках певної форми власності. Від власності як повної форми привласнення або відчуження потрібно відрізняти володіння, користування і розпорядження.

Володіння - це неповне, часткове привласнення. Власник - представник засобів виробництва. Володіння - функціонуюча власність за умов, визначуваних власником. Ця правомочність власника охороняється законом. Законне володіння майном завжди має правову основу: закон, договір, ад-министративный акт. Наприклад, оренда кредит, які припускають терміновість, платність, зворотність, а також привласнення частини доходу.

Користування - фактичне застосування речі залежно від її призначення. 'Користування є формою реалізації володіння і власності. Якщо володіння є функція власності, то користування є функція володіння.

Розпорядження - це ухвалення рішень власником або іншою особою по пово-ду функціонування об'єкту власності, засноване на праві предпринимате-ля передавати в користування майно в межах дозволених власником. Підприємець в ринковій економіці може бути не власником, але обязатель-но повинен мати права володіння, користування і розпорядження. У сучасних умовах в розвинених країнах держава прагне зафіксувати в нормативних документах що відповідають юридичним законам економічні стосунки. Власність - це ціле, а її елементами є володіння, користування, распо-ряжение. Зв'язок між цими елементами наступний: розпорядження визначається користуванням, користування визначається володінням, володіння визначається форма-мі власності. Усі форми власності знаходяться в постійному розвитку. У міру розвитку цивілізації мінялися і стосунки власності, приймаючи найрізноманітніші форми. Це дає основу стверджувати, що власність є исто-рическая категорія. Кожна функціональна форма власності повинна, передусім, відповідати рівню зрілості громадського розподілу праці, рівню розвитку продуктивних сил суспільства, які виникають у виробництві. Форма власності повинна визначатися специфікою продуктивних сил суспільства як об'єкту індивідуальної власності людини.

Проте, положення про об'єктивну обумовленість процесу формування власності залежно від рівня розвитку продуктивних сил суспільства не можна абсолютизувати. Відношення власності розвиваються не під впливом одного чинника, а під впливом широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх і зовнішніх чинників, також як і культурно-національних умов і традицій того або іншого суспільства.

Новітні тенденції в розвитку стосунків економічної собствен-ности

Науково-технічний прогрес в машинній індустрії породив в микроэконо-мике, нову тенденцію в розвитку організаційно-економічних стосунків : бур-но зросли масштаби кооперації праці і виробництва, породивши тим самим тенден-цию до посилення реального усуспільнення виробництва і його централізації. Мик-роэкономика набрала абсолютно нового вигляду. По-перше, на тлі дрібних господарств  стали помітно виділятися господарські гіганти, які нестримно набирали силу і намагалися зайняти пануюче положення у виробництві і реалізації продукції в усіх галузях національної економіки. На зміну початкової стадії капіталізму прийшла стадія панування фінансового капіталу, в якому неразрыв-но злилися великий промисловий і великий банківський капітал. По-друге, скинувши застарілу форму одноосібної власності, великий капітал швидко придбав третій тип власності - спільно-пайовий (змішаною) собственно-сти, в якій органічно сполучені основні принципи загального і приватного при-своения. Це досягнуто таким чином:

змішана власність утворюється шляхом об'єднання вкладів, які вносять усі учасники підприємства в загальне майно;

спільно-пайова власність використовується в спільних цілях і під єдиним управлінням;

кінцеві результати господарської діяльності підприємства распределя-ется відповідно долі власності кожного;

приватна власність на засоби виробництва трудящих; б) частнокапи-талистическая, в) спільно - пайова;

Спільно пайова власність робить певний вплив на риси економічної психології :

колективістська - індивідуалістична свідомість;

працівники підприємств до певної міри не відчужені від обобществ-ленной власності;

учасники об'єднання піклуються про стійке положення і доходність усього підприємства;

у людей є розуміння залежності благополуччя кожного від загальних доходів;

- приватний економічний інтерес органічно з'єднується із загальним интере-сом колективу підприємства;

Спільно-пайова власність виступає в конкретних формах: акционер-ное суспільство; кооператив, заснований на паях учасників; товариство; великі господарські об'єднання підприємств (асоціації, союзи);

Спільні  підприємства за участю національного і іноземного капита-ла; спільно-пайове майно подружжя, що уклало відповідний брач-ный контракт. У 50-60 роках XX ст. з початком НТР і переходом до постиндустриаль-ному суспільству країни Заходу зробили великий крок до зміни організаційно-економічних стосунків, виникла нова тенденція до реального усуспільнення значної частини мікроекономіки. Таке усуспільнення вилилося в розширення кооперації праці і виробництва до масштабів суспільства.

Воно проводилося у вигляді націоналізації багатьох підприємств і великих от-раслей господарства і викупом їх майна державою. У результаті з'явився государ-ственный сектор національної економіки. Економічна історія повернулася до на-чальному типу привласнення в абсолютно іншій макроекономічній формі: у вигляді державної власності. До державного привласнення увійшов багато хто базо-вые галузі промисловості, ВПК, найважливіші фінансові установи (ЦБ);  виробнича інфраструктура - залізничний, повітряний, трубопровідний транспорт, мережа електропостачання і соціальне забезпечення і так далі

У сучасному світі немає жодної країни, де б держава не займалася ак-тивно господарською діяльністю. У країнах з розвиненою ринковою економікою за допомогою податків централізується і перерозподіляється державою від 1/3 (США, Япо-ния) до 50% з гаком (Швеція) валового національного продукту.

Базою застосування державної власності є ті галузі экономи-ки, в яких об'єктивно велика потреба в прямому централізованому управлінні, здійсненні державних інвестицій, в яких орієнтація на прибутковість не є критерієм, достатнім для функціонування в громадських интере-сах. Сюди відносяться такі види діяльності, що виникли в процесі розвитку общест-венных виробничих сил, які можуть функціонувати як загальні (як єдине ціле), завдяки чому об'єктивно складається державна форма управління ними і їх матеріальною основою. Державна форма власності і при необхо-димости державної допомоги для санації тих, що терплять банкрутство негосударствен-ных підприємств. Відбувається це на основі націоналізації фактично збиткових підприємств, їх санації за допомогою державних коштів і подальшої  реприватизації

Сьогодні може йтися не про усунення державної власності пол-ностью, а про відміну її монопольного положення, що вже зроблене в економіці Украи-ны.

Радикальна реформа стосунків власності є ключовим питанням сучасних перетворень в економіці України в процесі переходу до ринкової системи господарства. Обумовлено це тим, що стосунки власності складають ос-нову будь-якої економічної системи. Що склалося за 70 років відношення власності в Україні склали основу адміністративно-командної системи господарства. Якщо вони залишаються незмінними, то система ринкових стосунків приречена на провал. Для переходу до ринкової економіки потрібний ряд умов, серед яких найважливішим яв-ляется різноманіття форм власності.

Об'єктивними основами різноманіття форм власності виступають:

Технологічна багатогранність продуктивних сил суспільства.

Відмінності в рівнях усуспільнення виробництва.

Відмінність в економічних інтересах суб'єктів виробництва. Різноманіття форм власності припускає, що суб'єкти мають свободу вибору форм власності, які юридично рівноправні. Це вимагає, что-бы форми власності реалізовувалися в єдиному економічному просторі, в рівних економічних умовах.

Значення різноманіття форм власності

Ускладнюється структура форм господарювання і забезпечується свобода эко-номического вибору форм господарювання.

Створюються економічні основи самостійності суб'єктів хозяйство-вания, як необхідні умови ринку.

Ускладнюється система розподілу доходів і їх поляризація.

Утворюється ринок чинників виробництва і товарну форму придбаває робоча сила.

Різне відношення до засобів виробництва.

Вертикальні зв'язки замінюються горизонтальними.

З'являється особлива функція суб'єктів - підприємницька.

Важливо знайти для кожної форми власності і господарювання свою сферу,  межі поширення, щоб отримати найбільший результат для життєдіяльності  функціонуючої системи.

3.4. Шляхи перетворення стосунків власності в Україні і його результати

1. Одержавлення усього громадського життя означає, що держава займає монопольне положення, а сама система громадського життя виступає ав-торитарно-бюрократического державою

Одержавлення має наступні сфери і форми прояву :

одержавлення процесів привласнення умов, чинників і результатів про-изводства, що неминуче призводить до відчуження безпосередніх виробників (працівників і трудових колективів) від засобів і результатів виробництва. Звідси об'єктивна необхідність виникнення форм привласнення працівниками і трудовими колективами засобів і результатів виробництва, що дозволяють відноситися до них як до своїх, а не чужим. У цьому передумова демократизації суспільства;

2. Одержавлення управління громадським виробництвом, що проявляється в монополії держави на економічні рішення (директивний характер государст-венного планування, визначення тільки державою найближчих і довгострокових цілей розвитку економіки в цілому і окремих її ланок, монополія на розподіл матеріально-технічних ресурсів і товарів народного споживання, монополія на ціноутворення, підприємницьку діяльність, зовнішню торгівлю і так далі).

3. Гіпертрофоване одержавлення економіки призводить до мономорфізму власності, окостеніння підприємницьких структур, перешкоджає функциони-рованию ринкових механізмів. Саме тому специфіка української економіки, що визначалася тотальним пануванням державної власності, диктує необ-ходимость роздержавлення і приватизацію як основного методу переходу до реаль-ному різноманіттю форм власності, як основи формування ринкового хо-зяйства, як методу оптимізації структури підприємництва.

Мал. 3.1. Класифікація форм власності на основі різних критеріїв

Роздержавлення — це сукупність заходів по перетворенню государст-венной власності, спрямованих на усунення надмірної ролі держави в економіці.

Крім того, роздержавлення означає зняття з держави більшості функцій господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних господарських зв'язків горизонтальны-ми.

Роздержавлення не означає повного відходу держави з економічної сфери. Сучасне виробництво не може успішно розвиватися без государствен-ного регулювання, яке ефективне лише в певних межах. Якщо ці межі порушуються, ефективність громадського виробництва знижується. Се-годня лінія на роздержавлення прийняла загальносвітовий характер.

Роздержавлення може здійснюватися по наступних напрямах:

роздержавлення процесів привласнення, визнання кожного працівника і трудового колективу рівноправним учасником привласнення, демонополізація;

створення різноманітних форм господарювання, надання усім фори-мам підприємств рівних прав на свободу господарської діяльності у рамках за-кона;

3) формування нових організаційних структур, створення нових форм підприємницької діяльності (концерни, консорціуми, асоціації і так далі), між якими провідну роль грають горизонтальні зв'язки.

Таким чином, роздержавлення спрямоване на подолання монополізму, розвиток конкуренції і підприємництва. Це — центральна проблема пере-хода до ринкової економіки.

У тісному зв'язку з роздержавленням знаходиться приватизація.

Приватизація — один з напрямів роздержавлення власності, за-ключающееся в передачі її в приватну власність окремих громадян і юриди-ческих осіб.

Приватизація державних і муніципальних підприємств в Україні оз-начает придбання громадянами, акціонерними товариствами (товариствами) у держави і місцевих органів влади у власність:

підприємств і їх підрозділів, що виділяються в самостійні предпри-ятия;

матеріальних і нематеріальних активів підприємств;

долий (паїв, акцій) держави і місцевих органів влади в капіталі акцио-нерных суспільств (товариств);

що належать підприємствам доль (паїв, акцій), що приватизовуються, в ка-питале інших підприємств.

Мал. 3.2. Цілі приватизації в країнах з ринковою економікою і в Україні.

Таким чином, відмінність між приватизацією і роздержавленням зводиться до того, що перша відбиває процес корінної трансформації стосунків власності, а друге є поняттям, що охоплює увесь комплекс перетворень існуючої господарської системи, спрямованих на руйнування в ній державного диктату і створення умов для функціонування економіки як незалежної від держави сфери громадської діяльності людей.

Об'єктами приватизації можуть бути: велика промисловість, дрібні і середні підприємства промисловості і торгівлі, підприємства сфери послуг, жи-лищный фонд, житлове будівництво, підприємства сільського господарства і так далі

Після приватизації суб'єктами власності стають: приватна особа, ра-ботник підприємства, що приватизовується, трудовий колектив, банки, холдинги, ак-ционерные суспільства (товариства) і так далі

Масштаби приватизації в тій або іншій країні залежать від того, наскільки широко використовувався в них метод націоналізації приватного сектора в предшест-вующий період. У країнах, де метод націоналізації застосовувався рідко (США, ФРН, Японія), тенденція до приватизації проявлялася слабо. У тих країнах, де процес націоналізації зайшов порівняно далеко (Великобританія, Франція), приватизація здійснюється в широких масштабах.

Роздержавлення і приватизація можуть здійснюватися на основі бесплат-ной передачі власності, викупу підприємств, на пільгових умовах, продажі акцій, здача підприємств в оренду, продажу дрібних підприємств з аукціону за конкурсом і без нього. У законі про приватизацію України продаж держмайна з не-значними обмовками (пільговий продаж частини акцій членам трудових кол-лективов, розстрочка платежу, передача деякої частини майна трудовим кол-лективам безоплатно) визнається абсолютно переважаючим.

Лідер приватизації — Великобританія запропонувала наступні способи приватизації : розпродаж і безвідплатний розподіл акцій; підряди на ока-зание послуг; продаж державного житла квартиронаймачам; відмова від госу-дарственной монополії в цілях розвитку конкуренції. Всього світовий досвід насчи-тывает 22 різні способи часткового і повного передання державної собст-венности і її функцій приватному сектору.

Н. Ридли — «головний архітектор» і провідник британської програми при-ватизации доводив, що приватизація дійсно є засобом надання економіці більшої ефективності, тому що державні підприємства ра-ботают на себе, а не на споживача. Їх фінансує не споживач, а держава, що породжує утриманство. Приватний сектор веде справу ефективніше, оскільки не-признание його діяльності споживачем загрожує йому банкрутством. При приватизації збиткових підприємств Ридли рекомендує списати борг зацікавити власників в тому, щоб зробити підприємство рентабельним. На його думку, не можна вважати, що приватизація може привести до того, що власність госу-дарственного сектора зосередиться тільки в руках багачів, бо існують бес-платные і пільгові форми приватизації.

Приватизація — тривалий процес. У Японії він здійснювався 10 років, в Західній Європі 10-15 років. Уряд України вольовим способом намітив приватизовувати тільки в 1992 р. 50-60% державних підприємств.

Відповідно до даних статистики в червні 2007 р. було 1161308 суб'єктів економічної діяльності, з них 83%  перебувало в приватній формі власності, 7,4% - в комунальній і комунально-корпоративній  формі власності. З 1992 р. по 2006 р. форму власності змінили близько 108 тис. об'єктів державної власності, з них близько 81 тис. об'єктів державної власності, 27 тис. - загальнодержавної форми власності.

Серед приватизаційних підприємств велика частина доводилася на об'єктів оптової і роздрібної торгівлі, операцій з нерухомістю, на малі і середні підприємства.

Приватизація об'єктів державної і комунальної форм власності здійснювалася на платній основі, частина коштів від неї повинна була поступати до держбюджету України для фінансування різних соціальних програм (погашення заборгованості по пенсіях, заробітній платі працівників бюджетної сфери, допомога малозабезпеченим та ін.) і структурної перебудови економіки. Упродовж 2000 - 2006 г.г. вступ засобів до держбюджету зростав. У 2005 р. від приватизації було отримано більше коштів за рахунок продажу акцій «Криворіжсталі».

Можна виділити декілька етапів приватизаційного процесу :

Перший етап 1988-1992 г.г., коли стало зрозуміло, що командно-адміністративна не може забезпечити ефективне функціонування економіки. Однією з особливостей першого етапу було те, сто вона здійснювалася в період становлення незалежності України  і формування основ економічної самостійності. У четвертому розділі «Декларації про державний суверенітет України » проголошувалося, що в УРСР забезпечується підтримка усіх форм власності. А  в Законі УРСР «про економічну самостійність» визначено існування і равноправность усіх форм власності, їх державний захист, необхідність децентралізації і роздержавлення економіки, самостійність і свободу підприємництва, тобто сформована одна з фундаментальних умов економічної самостійності.

У цей період ухвалюються Закони України «про власність», «про приватизацію державного майна», «про приватизацію  малих державних підприємств (малу приватизацію) », «про оренду власності державних підприємств і організацій», «державна програма приватизації». Процес приватизації на першому етапі був дуже політизований. Позитивна сторона першого етапу приватизації полягає в те, що були створені політичні, економічні правові і організаційні основи забезпечення приватизаційного процесу в Україні з метою формування потужного недержавного сектора національної економіки.

Другий етап 1993 - 1994 г.г., починається широкомасштабна передача державної власності в приватні руки. У цей період переважаючи грошово-сертифікатний спосіб приватизації.

Оскільки вклади населення були заморожені, рівень інфляції був високий, то грошей не було. Державна програма приватизації на 1993 рік передбачала почати масову сертифікацію приватизацію. Кожен громадянин України повинен був отримати однакову кількість «приватизаційних грошей». У 1992 - 1994 г.г. депозитні приватизаційні рахунки відкрили тільки 8, 1  млн. громадян України, а до 1995 р. Населенням було отримано 15,6% приватизаційних майнових сертифікатів.

Третій етап 1995 - 1999 г.г. - етап масової  сертифікатної приватизації. Населення отримало 45722181 приватизаційних майнових сертифікатів.

Четвертий етап з 2000 р. Приватизація в Україні - це індивідуальна грошова приватизація. Особливості цього етапу являється:

програма приватизації розроблена на тривалий термін;

виставляються на продаж за гроші контрольні пакети акцій стратегічних підприємств;

розраховуються індивідуальні характеристики кожного підприємства (фінансовий стан, ринкова цінність), що виставляється на продаж;

забезпечуватися повинні публічність і прозорість продажу підприємств у розмірі 25% або 50% плюс одна акція;

у конкурсі може брати участь лише «промисловий інвестор», до якого пред'являється ряд умов;

здійснюється передприватизаційна  підготовка підприємств, які приватизовуються.

При проведенні приватизації потрібна велика підготовча робота по розукрупненню монополістичних об'єднань, створенню ряду компаній; эффек-тивного механізму ціноутворення, за допомогою якого можна було б достовірніше оцінити вартість підприємства. Починати приватизацію доцільно з продовольчого сегменту, торгівлі і сфери послуг. Щоб державна власність не дісталася кримінальним кругам, з точки зору економічної теорії важливо створити багато конкурентів.

Державі рекомендується продумати обмеження для іноземців в прива-тизации стратегічних галузей (енергопостачання, водопостачання, нафти, оборо-ны і так далі). Проте сьогодні украй потрібне залучення іноземного капіталу в інші галузі народного господарства, інакше важко буде вийти з кризи. Немає підстав побоюватися, що західні фірми скуплять у нас акції за низькими цінами і стануть власниками значної долі нашого національного багатства. При со-временной політичній і економічній нестабільності вони не рвуться до нас на ринок.

Процеси приватизації в Україні почалися набагато раніше, ніж сформиро-валась концепція підприємств, і поняття приватної власності було офіційно визнане. Спочатку відбувалася своєрідна приватизація державних фи-нансовых ресурсів, що полягає в тому, що гроші державних предпри-ятий і громадських організацій починали свій власний оборот, поступово перетворюючись на власні засоби формально незалежних від держави пред-приятий і асоціацій. В результаті відбувалася своєрідна приватизація госу-дарственных фінансових ресурсів і вже на її основі — приватизація економіки в цілому. Нині не менше 80% усіх великих комерційних підприємств в Україні створені на основі державного капіталу, який почав своє движе-ние і звернення на самому початку перебудови.

Процеси приватизації і роздержавлення за останні роки різко изме-нили структуру власності в Україні. У наявності становлення нової тенденції в розвитку власності. На зміну монопольному пануванню однієї її форми при-шел реальний поліморфізм власності, різноманіття її форм і заснованих на них видів господарювання. Проте на розгортанні цих процесів позначається цілий ряд чинників, одним з яких є відсутність законів або существен-ные пропуски в законодавстві, обумовлені багаторічною неувагою до пра-вовой сторони власності в нашій країні.

На закінчення необхідно підкреслити, що до ефективного господарювання ведуть не самі по собі роздержавлення і приватизація, а саме ринкова сис-тема, головну рушійну силу якої складає конкуренція. Разгосударствле-ние і приватизація утворюють лише об'єктивну основу формування конкурент-ной середовища ринкової економіки в цілому, тому вони є не метою, а средст-вом для підвищення ефективності економіки і росту добробуту трудових колективів, регіонів і кожного з нас.

Які ж результати цього процесу в Україні?

В результаті проведення роздержавлення і приватизації в Україні йде процес трансформації стосунків економічний власності. До певної міри прогресивними, але лише в кількісному аспекті, являються трансформаци-онные процеси в стосунках економічної власності. З 1991 по 2000 р. до-ля державної власності в промисловості скоротилася з 92% до 27%. Державна власність перестала бути абсолютно домінуючою формою власності, більше того масштаби її зменшення стали надмірними. Двома ос-новными методами вдосконалення кількісної структури в Україні і дру-гих країнах СНД стали роздержавлення і приватизація.

В умовах перехідного періоду основним змістом трансформаційних процесів в стосунках власності має бути не приватизація, тобто передача державної власності в руки окремої особи, максимум - сім'ї, а роздержавлення, або перехід державної власності в різні типи і форми недержавної власності - акціонерну, кооперативну, част-ную та ін. Приватизація є лише однією з форм роздержавлення, і може носити як трудовий так і нетрудовий характер. Трудовий характер приватизація носить у разі переходу власності до окремої особи або невеликого тру-довому колективу, які не використовують найману робочу силу. Нетрудовий ха-рактер свойственен приватизації у разі переходу державної власності до капіталістів, які, використовуючи державні кошти виробництва, інше державне майно, здійснюють експлуатацію найманої робочої сили. Трансформація державної власності не може обмежуватися лише процесами роздержавлення. Потрібні корінні якісні зміни і державній власності, оптимальний об'єм якої на засоби производ-ства не повинен знижуватися нижче 35% . Такі зміни в умовах трансформації економічної системи у напрямі її соціалізації і гуманізації мають бути забезпечені дієвим парламентським контролем за діяльністю госу-дарственных підприємств, участю трудових колективів в управлінні собствен-ностью, використанням прогресивних форм заробітної плати, зокрема уча-стием в прибутках та ін.

По-друге, шляхом надмірного оподаткування, вилучення амортизаційних відрахувань уряд робить неможливим навіть просте відтворення в го-сударственном секторі, все більше підпорядковувавши його інтересам приватного бізнесу.

По-третє, в Україні інтенсивно йде процес первинного накопичення капіталу, загальною закономірністю якого є часткова капіталізація сфе-ры звернення, розвиток в ній підприємницькій діяльності. В умовах неза-висимости процес перетворення переважної більшості робітників і интелли-генции в люмпенизированный пролетаріат значно заглибився.

Отримання селянами земельних сертифікатів і вихід з колективних господарств - це насильницький процес консервації приватної трудовий собственно-сти, яка в сучасних розвинених країнах світу була домінуючою формою власності в сільському господарстві в XV - XVI вв. В результаті в сімейно-підсобних господарствах використовується переважно ручний виснажливих праця, нерідко з меншим рівнем механізації, чим при феодалізмі. Така орієнтація відкидає сільське господарство України в епоху аграрної цивілізації. Прези-дентская команда і уряд прагне перетворити землю на товар і тим са-мым прискорити процеси накопичення капіталу на селі.

По-четверте, в Україні насаджується чисто капіталізована акціонерна власність усупереч закону України «Про власність», в якій приоритет-ной названа трудова колективна власність.

По-п'яте, в Україні йде зрощення великих монополістичних предпри-ятий (персинификатором яких являється нова компрадорська українська бур-жуазия) з найбільш потужними підприємствами тіньового капіталу на чолі з вищими чиновниками держапарату і формування на цій основі паразитичного шару кланово-номенклатурної буржуазії.

По-шосте, динаміка змін соціальних стосунків, що є формою прояву стосунків економічної власності, свідчить про те, що в Україні активно йде процес утворення класового суспільства з властивим йому антагонізмом двох основних класів : чиновницько-кланова корумпована капіталістична еліта (враховуючи тінізацію економіки до 60%) і найняті робітники.

Істотні зміни в умовах трансформації економічної системи в Україні сталися в такому її елементі як господарський механізм. У Україні в 90-і роки були зруйновані окремі раціональні форми економічного регу-лирования (держ. планування економіки, відносно помірне податкове регу-лирование), знищено управління держсектором, замість яких посилено внедря-лись ринкові важелі самоврядування. Узагальнювальним показником цих процес-сов є лібералізація цін. У Україні в    1997 р. регулювалося тільки 11 % усіх цін. Лібералізація цін усередині країни і зовнішньоекономічної діяльності дозволила українській компрадорській буржуазії вивезти за кордон близько 40 млрд. дол. США, витіснити на внутрішньому ринку вітчизняні товари (у 1998 р. майже 90% товарів широкого споживання були імпортними). В умовах слабкого прито-ка в Україну іноземних інвестицій це перетворило економіку країни на одно-сторонне відкриту.

В результаті проведеного аналізу виникає закономірне питання: як пра-вильно назвати різноспрямовані трансформаційні процеси, що відбуваються в перехідній економіці України?

Динаміка продуктивних сил і техніко-економічних стосунків собст-венности свідчить про регресивний рух української економіки до уров-ню слаборозвинених країн світу : зміни в технологічному способі виробництва говорять про рух до докапіталістичних формацій і капіталізму на нижчій стадії його розвитку; трансформація стосунків власності вказують на один-тимчасовий рух до епохи первинного накопичення капіталу; зміни в господарському механізмі є симбіозом нераціональних форм, своєрідними «гримасами ринку».

У Україні, враховуючи переважання в перехідній економіці тіньового сектора, персоніфікатором якого виступає кримінальна еліта, можна говорити про формування такого типу економіки, як «дикий», а отже, грабіжницький і експлуатаційний капіталізм.

Проте, в сучасній Україні здійснюється, по-перше, кланово-номенклатурний, прокапіталістичний тип роздержавлення і приватизації, коли значна частина державної власності практично йшла за безцінь, внаслідок штучного заниження її вартості і відвертого розкрадання переходить в руки директорського корпусу, вищих чиновників держапарату, представників тіньового капіталу.

У Україні практично відсутня організаційно-економічна система після приватизаційної підтримки підприємств, без якої приватизація не виконує свого основного призначення, - поліпшення економічного стану в Україні.

В результаті для сучасної структури власності в Україні, яка відбиває характер існуючих взаємозв'язків між об'єктами і суб'єктами власності, характерно: 1 - переважання тіньових стосунків власності, за неофіційними даними, довше половини об'єктів і суб'єктів власності протікають у рамках тіньової економіки, тобто, не врегульовані державою; 2 - помилки програми приватизації привели до концентрації права власності у не більшого числа людей - олігархів; 3 - нерозвиненість легкого підприємництва. У розвинених країнах малі підприємства складають основу економіки. Основна проблема сучасної структури власності в Україні полягає в створенні умов для такої реалізації права власності, справедливості і активного економічного розвитку. Щоб вирішити цю проблем, необхідно, щоб усі інститути, що становлять інституціональне середовище, в умовах якого ведеться будь-хто, у тому числі економічна діяльність перетворення стосунків власності, працювали ефективно оскільки усі вони взаємозв'язані, і ці взаємозв'язки існують не лише усередині країни, але  з  інститутами світової економіки. Інституціональними чинниками розвитку економіки є: науково-технічні, інвестиційні.

3.5. Підприємництво як інститут ринкової економіки

Становлення інституту підприємництва є складним завданням, оскільки для цього потрібно створити конкурентне середовище, либерализировать інститут стосунків економічної власності, змінити систему господарських зв'язків і ділову культуру суб'єктів господарювання. У Господарському Кодексі України підприємництву дається таке визначення: «. це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здійснювана суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів і отримання прибули». Підприємницька діяльність різноманітна, вона припускає наявність великих, середніх, дрібних підприємств і ефективну їх взаємодію, що створює умову для гармонійного розвитку різних галузей національної економіки.

У 2006 р. в Україні було близько 307398 дрібних підприємств, на яких працювали близько 2 млн. чоловік. По порівнянню 1991 р. кількість дрібних підприємств збільшилася в 6,5 разів, що свідчить про демонтаж командно-адміністративної системи і розвитку ринкових стосунків, в той же час їх кількість росла за рахунок їх дроблення що свідчить про слабкість цього сектора в економіки України, зниження ефектів від масштабів виробництва, росту тінізації економіки. Якщо в 1991 р. на одному малому підприємстві працювало 25 чоловік, частину продукції малих підприємств в загальних обсягах виробництва України складало 11,3%, то в 2006 р. - вже 7-8 чоловік, частину продукції дрібних підприємств склало 4,8%. Більша кількість малих підприємств зосереджена у сфері оптової і роздрібної торгівлі, громадського харчування. Якщо в 1994 р. вони складали 40,1% від загальної кількості зареєстрованих малих підприємств, то в 2006 р. - 30,1%. На малі підприємства, які працюють у сфері нерухомості із здачею житла в оренду, послуги юридичним особам в 2006 р. доводилося 19.1% від усіх малих підприємств; на підприємства промисловості в малому бізнесі в 1994 р. доводилося 16,9% від загальної кількості малих підприємств, то в 2006 р. 13% .

З початком відродження підприємництва починає формуватися його інфраструктура, яка представлена інформаційно-консультативними центрами, бізнес-центрами, технопарками, центрами підтримки молодіжного і жіночого підприємництва,      громадськими об'єднаннями підприємців, системою підготовки і перепідготовки кадрів. Велике значення має залучення молоді до підприємницької діяльності. З цією метою у вищих учбових закладах 1-4 рівнів акредитації читаються дисципліни «Основи менеджменту», «основи маркетингу», «Основи бізнес - планування», «Господарське законодавство», які базуються на знаннях студентів, отриманих при вивченні фундаментальних економічних наук.

Відповідно до діючих урядових програм і перспектив розвитку підприємництва в Україні пріоритетними напрямами підтримки цього виду діяльності є:

- створення умов для підвищення ролі малого підприємництва в здійсненні структурних перетворень національної економіки і забезпечень економічного зростання;

- продовження реформ у сфері державного адміністрування і удосконалення роботи відповідних органів державного управління;

- вдосконалення податкового законодавства і посилення правового захисту підприємця;

- підвищення фінансової стійкості і ефективності функціонування підприємницьких структур;

- надання в міру можливості повної інформації підприємцям про зміст нормативних актів загальнодержавного, регіонального і місцевого рівнів, що регламентують порядок і умови їх діяльності.

Підприємці створюють в національній ринковій економіці її приватний сектор. Підприємства (фірми), що становлять основу цього сектора є самостійними господарськими одиницями різних форм власності, що об'єднують економічні ресурси для здійснення комерційної діяльності. Кінцевою метою діяльності фірми є зміцнення її позицій на ринку за рахунок максимізації прибутку. Для цього потрібні ресурсозберігаючі технології, передове устаткування, нові форми організації праці, висока кваліфікація працівників, своєчасний збір і оперативна обробка інформації, - усе це веде до підвищення ефективності виробництва і, отже, підвищенню ефективності економіки країни і на цій основі підвищення її соціальної ефективності.

ЛЕКЦІЯ № 4. Показники розвитку національної економіки.

4.1. Поняття економічного зростання і розвитку національної економіки

4.2. Чинники, що впливають на розвиток національної економіки

4.3. Основні показники оцінки економічного зростання і розвитку національної економіки : ВВП, ВНП

4.4.   Система методів обгрунтування господарських рішень.

4.5.  Галузева і міжгалузева структура національної економіки

4.6.  Структура власності в національній економіці

4.1. Поняття економічного зростання і розвитку національної економіки

Провідним економічним показником є економічне зростання, оскільки він відбиває здатність національної економіки задовольнити потреби населення у благах, можливості підвищення рівня життя.

Проблема економічного зростання була позначена на початку XIX ст. Же. б. Сіємо, і надалі розвинена в самостійній науковий напрям Е. Домаром, Р. Харродом.

У сучасній науці існують наступні основні теорії економічного зростання і розвитку :

1) неокласичний напрям, що виходить з того, що економічне зростання є результатом сукупної дії чисто економічних механізмів і не може бути керований з боку держави, - штучно. Його основоположниками прийнято вважати М. Фридмана, Л. Вальраса, А. Маршалла;

2) неокейнсіанський напрям, що виходить з інтеграційного розуміння економічного зростання. Його представники вважають, що воно пов'язане з впливом великої сукупності як економічних, так і неекономічних чинників. Його основоположниками вважають С. Фудзино, О. Симомура, Д. Тобина;

3) еволюційний напрям припускає, що економічне зростання є результат постійного розвитку і ускладнення національної економіки.

Усі ці три напрями виходять з визначення економічного зростання як складного явища, для аналізу і вивчення якого потрібна розробка унікального аналітичного інструментарію.

Проблема економічного зростання була поставлена у вітчизняній економічній науці після виникнення депресивних явищ на початку 1980 р., і для його трактування первинною використовувався виключно математичний апарат, а акцент робився на статистичну констатацію об'ємів і динаміки основних економічних показників.

Загальноприйнято наступне визначення економічного зростання. Це реальне збільшення об'ємів і масштабів створених за чітко певний проміжок часу матеріальних і нематеріальних благ, якісне посилення економічного потенціалу національної економіки і її позиції у світовій економіці.

Економічне зростання за своєю суттю пов'язане з кількісним збільшенням об'ємів зробленого блага у рамках національної економіки. Зрозуміло, що це можливо тільки за умови якісних перетворень форм і технологій виробництва. Це може відбуватися під впливом не лише економічних чинників, але і неекономічних - культури, освіти, політики, демографічної ситуації.

Економічне зростання є поняттям, досить близьким до поняття економічний розвиток і часто ототожнюваним з ним, але не ідентичним йому. Економічний розвиток - це позитивна динаміка національної економіки. Протилежний до нього економічний спад - негативний стан економіки, пов'язаний з її занепадом, деградацією. Економічний розвиток не є лінійним процесом - постійним розвитком. У рамках національної економіки воно відбувається хвилеподібно і найчастіше циклічно, що пов'язано з тим, що на одних проміжках економіка може мати негативну динаміку, а на інших - позитивну.

Економічне зростання оцінюється за допомогою кількісної і якісної групи показників і критеріїв. Кількісні показники економічного зростання оцінюють міру зміни на певному тимчасовому проміжку об'ємів громадського або національного продукту. Якісна ж група припускає аналіз можливості національної економіки задовольняти потреби населення в матеріальних і нематеріальних благах. Звичайна ці дві групи показників використовуються разом, що дозволяє оцінити реальний стан національної економіки і динаміку її росту.

Основна мета економічного зростання полягає в задоволенні потреб населення на більш високому, ніж передуючі, рівні. Реалізація цієї мети неминуче пов'язана з урівноваженням двох чинників - необмеженості потреб населення і обмеженості ресурсів, необхідних для їх задоволення.

Ріст і розвиток є об'єктивними тенденціями національної економіки - усі господарюючі суб'єкти прагнуть до свого росту і розвитку. Але це не може бути реалізовано максимальне повно, оскільки основні економічні ресурси обмежені у своїх об'ємах. Коли ріст не може бути здійснений далі, то неминуче настає стан економічного занепаду, стагнації.

Економічне зростання є центральною метою не лише економічної системи, але і усього суспільства. Він спрямований на якісне і кількісне поліпшення рівня життя населення, яке не може бути забезпечене у тому числі без високої міри безпеки національної економіки.

У економічну безпеку входить сукупність чинників і умов, що забезпечують реальну незалежність економіки від зовнішніх чинників, які не можуть бути контрольовані державою. В результаті цього формується її стійкість і стабільність при розвитку високих параметрів економічного зростання.

Основний показник економічного зростання полягає в його збалансованості і стійкості. Ця можливість національної економіки переходити на якісно інший рівень свого функціонування при мінімальних втратах в рівні життя населення, обсягах виробництва. Для характеристики цього показника часто використовується поняття ефективності економічного зростання, пов'язане з можливістю збільшення обсягів виробництва при зниженні їх ресурсозатратности.

Для характеристики економічного зростання використовується і таке нове поняття, як якість економічного зростання. Це взаємозалежне збільшення темпів економічного зростання і міри соціальної орієнтації національної економіки. Цей показник дозволяє оцінити те, за допомогою чого було досягнуте економічне зростання. Якість економічного зростання першочерговою своєю метою ставить збільшення якості життя населення, а не економічне зростання як таке. Як показує практика Китаю, високі темпи економічного зростання можуть існувати одночасно з повсюдним зниженням рівня життя населення. Тому економічне зростання повинне оцінюватися як в якісному, так і кількісному розрізі.

Економічне зростання пов'язане з такими економічними показниками, як сукупний економічний попит і пропозицію. Ці показники досить часто не знаходяться в рівновазі між собою - або попит перевищує пропозицію, або навпаки.

Ідеальним вважається стан, в якому попит і пропозиція рівні між собою. Ця пропорціональність одночасно з економічним зростанням дістала назву рівноважного економічного зростання. Зрозуміло, що практично неможливо досягти подібного стану, але наближення до нього входить в основні напрями економічного зростання.

Економічне зростання і розвиток - дві категорії, пов'язані як з економічними, так і неекономічними чинниками. Дослідження цих показників має об'єктивну необхідність, оскільки на їх основі можливо оцінити реальний стан національної економіки, виробити об'єктивну і ефективну національну економічну політику, зробити результативнішими регулюючі і координуючі економічні функції держави.

4.2. Чинники, що впливають на розвиток національної економіки

Економічне зростання є складним у своїй оцінці показником, який широко використовується для порівняння рівня економічного розвитку національних економік між собою, а також окремих галузей національних економік. Усі ці об'єктивні показники потрібні для вироблення ефективної державної економічної політики.

Уперше питанням оцінки економічного зростання на початку ХХ ст. зайнявся С. Коваль, визначивши його як реальну здатність національної економіки забезпечувати зростаючі потреби населення за допомогою ускладнення і розробки нових технологій виробництва і в загальної сутнісної структури національної економіки. Він виділив наступні характеристики економічного зростання :

1) посилення міри і масштабів інтеграції національної економіки у світову;

2) нерівномірність економічного зростання, що полягає в тому, що тільки невелика кількість національних економік відрізняється реальним економічним зростанням;

3) невеликий вплив економічного зростання на ріст рівня життя населення. За останній час збільшення якості життя населення не відповідає економічному зростанню;

4) економічне зростання, пов'язане не із залученням до виробничого процесу все більшого об'єму ресурсів, а зі зміною технологій виробництва. Це пов'язано з тим, що економіка вичерпала можливості екстенсивного росту, і тому він повинен трансформуватися в інтенсивний;

5) глобальні структурні зміни, пов'язані з економічним зростанням і полягаючі, наприклад, в рості масштабів виробництва, трудової міграції;

6) зміни соціальної, політичної і духовної структури суспільства в результаті взаємообумовленої взаємодії з економічним зростанням. Неможливо виділити першоджерело цих змін, але вони протікають одночасно, економічне зростання всюди супроводжується глобальними змінами в соціальній структурі суспільства і т. д.

Економічне зростання викликане взаємним впливом певних причин - чинників економічного зростання.

Чинники економічного зростання - це процеси і явища, які роблять об'єктивний і суб'єктивний вплив на здатність реального збільшення об'ємів і масштабів виробництва благ.

Виділяють суб'єктивні і об'єктивні чинники економічного зростання. Об'єктивними вважаються ті чинники, які роблять безпосередній і визначальний вплив на темпи економічного зростання. Суб'єктивними чинниками є ті, які роблять опосередкований і непрямий вплив на темпи і масштаби економічного зростання.

Об'єктивними чинниками економічного зростання є:

1) збільшення об'ємів і якісного склад основного капіталу;

2) зміна технологій виробництва. Це відбувається під впливом науково-технічного прогресу і пов'язане з виходом національної економіки на якісно інші, більш високі показники росту і розвитку;

3) збільшення об'ємів залучених в економічну діяльність ресурсів. Сюди ж відноситься і підвищення міри їх використання;

4) ріст підприємницької активності населення;

5) збільшення кількості і якості трудових ресурсів;

6) активізація попиту населення, що дозволяє збільшити обсяги виробництва для його повнішого задоволення.

Суб'єктивними чинниками економічного зростання є:

1) розширення кредитної системи, що дозволяє населенню придбавати блага в необхідній для них кількості, що стимулює виробництво. У віддаленій перспективі розширення кредитної системи може привести і до зворотних результатів - економічної кризи, внаслідок того, що частина кредитів не буде возращена банкам;

2) зменшення монополізації виробничих і збутових ринків, стимулююче підприємницьку активність. У свою чергу, збільшенням кількості виробник робить прямий вплив на зниження вартості блага і підвищення ефективності його виробництва. Від цього виграє споживач - він може купувати необхідні йому блага за меншою ціною, тобто у більшому об'ємі;

3) зниження вартості на виробничі ресурси, стимулююче збільшення обсягів виробництва і вплив, що робить, на зниження ціни на споживчі блага, що призводить до активізації попиту. Зазвичай в економіці спостерігається протилежний процес, пов'язаний з підвищенням ціни на ресурси, а її пониження можливо тільки в окремих випадках (наприклад, при розробці інноваційної технології їх здобичі) або ж обумовлено чисто кон'юнктурними особливостями - сезонним зниженням цін;

4) зниження податкової ставки, сприятливим чином що позначається на загальній економічній активності. Але цей ефективний метод не може бути застосований всюди, оскільки зниження доходів держави не дозволяє підтримувати соціальну орієнтацію національної економіки.

Ці чинники роблять різний вплив на економічне зростання залежно від міри їх значущості. Збільшення їх об'ємів і активності стимулює економічне зростання, і навпаки, зниження зменшує його темпи або ж в деяких випадках може повністю припинити. Визначивши міру впливу і значення чинників, можна розробити ефективну державну економічну політику, яка дозволить направити економічне зростання в інтересах національної економіки.

У сучасній економічній науці широке поширення отримала класифікація чинників виробництва залежно від стану блага в економіці. Відповідно до неї виділяють чинники пропозиції, попиту і розподілу блага.

Розвиток суспільства і економіки робить вплив на набір чинників, що роблять вплив на економічне зростання. Міра впливу деяких, наприклад географічного положення виробництва, знижується, а інших, навпаки, підвищується, наприклад якості трудових ресурсів.

На сучасному етапі розвитку економіки великий вплив на економічне зростання роблять наступні чинники:

1) природні ресурси, безпосереднє що впливають на економічне зростання. Їх значення неухильно зростає, оскільки їх запаси ограниченны і вичерпані. Проблема обмеженості природних ресурсів є головним чинником, який може остаточно зупинити прогресуючий ріст світової економіки. Єдиним виходом, що дозволяє зберегти колишні темпи росту, є розробка нових технологій, що дозволяють залучити у виробничий процес нові, раніше не використовувані ресурси, або здійснити глибше і результативніше використання існуючих;

2) збільшення чисельності населення, об'ємів трудових ресурсів. З одного боку, це позитивно позначається на темпах економічного зростання, а з іншої - негативно. При збільшенні чисельності населення сумірно зростає об'єм ресурсів, які потрібні для забезпечення його нормальної життєдіяльності, які ограниченны. В результаті національна економіка стикається з рядом соціальних проблем, до яких відносяться безробіття, голод, епідемії. З іншого боку, збільшення об'ємів населення - це позитивний чинник, оскільки знижує вартість робочої сили, дозволяє розширити масштаби виробництва;

3) збільшення міри концентрації капіталу у рамках національної економіки, що дозволяє розширити масштаби і обсяги виробництва, інвестувати в нові наукові і технічні розробки, людські ресурси;

4) науково-технічна революція, що є засадничим чинником економічного зростання, оскільки пов'язана з виходом економіки на якісно інший виток свого розвитку.

У рамках національної економіки вплив чинників економічного зростання складний між собою взаємозв'язано. Головне завдання держави - максимально повно використати існуючі економічні чинники, перенаправити їх в потрібну сторону, щоб орієнтувати економічне зростання на реалізацію інтересів усього населення.

4.3. Основні показники оцінки економічного зростання і розвитку національної економіки : ВВП, ВНП

Проблеми економічного зростання є центральними для національної економіки. Від нього кінець кінцем залежить якість життя населення. Тому його регулювання входить до числа найважливіших напрямів державної економічної політики. Для розробки її в актуальному і результативному виді вона повинна спиратися на об'єктивні показники стану економіки, її динаміки, а також враховувати ефект від здійснюваних заходів.

Для цих цілей до 1980 р. в СРСР використовувалися дані про сукупний громадський продукт і національний доход. Вони були потрібні для визначення звідного показника балансу народного господарства (БНХ). Для його розрахунку використовувалася трудова теорія вартості, а в якості сфери, в якій робиться національний доход, розглядалися галузі матеріального виробництва.

Оскільки цей показник допускав подвійний рахунок, то він не дозволяє оцінити реальний стан національної економіки. В зв'язку з цим в другій половині ХХ ст. економічно розвинені країни, окрім СРСР, відмовилися від його використання для оцінки стану і рівня розвитку національної економіки.

В якості еквівалентного замінника показника «сукупний громадський продукт» (СОП) був розроблений інший показник - «валовий національний продукт» (ВНП). Його використання на практиці відноситься до 1953 р., коли він став основою системи національних рахунків (СНС), яка дозволяла зробити актуальне і об'єктивне порівняння рівня розвитку різних національних економік. Сьогодні цю систему оцінки стану національної економіки використовують більш ніж 100 країн світу, вона широко використовується ООН в якості основного макроекономічного показника.

ВНП відбиває сукупну вартість об'єму благ, вироблених в національній економіці, на певному тимчасовому проміжку, зазвичай за рік.

Показник ВНП відбиває такі особливості, як:

1) ліквідація повторного рахунку. Враховується виключно сукупна вартість кінцевих вироблених благ. Для цього з розрахунків виключається вартість проміжних благ - благ, використовуваних для виробництва інших благ. Дотримання цього параметра вимагає, щоб на кожному окремому етапі розрахунку ВНП застосовувалася виключно додана сукупна вартість - ринкова вартість блага, зробленого певною організацією, за винятком зовнішніх витрат на ресурси;

2) використання фінансового вираження результатів діяльності національної економіки замість натурального вираження. Це дозволяє оцінити в єдиному фінансовому показнику результативність діяльності господарюючих суб'єктів по різних напрямах;

3) введення показника ВНП, що характеризує вартість не лише зроблених товарів, але і послуг в національній економіці. Облік результативності виробництва нематеріального сектора економіки дозволяє більш повно і об'єктивно оцінити її стан.

Показник ВНП виключає додану вартість - витрати, необхідні для створення певного блага, наприклад транспортні витрати, оплата праці співробітників, амортизація. Він включає виключно вартість тільки кінцевого, створеного і реалізованого блага.

У ВНП не включаються наступні вартісні показники:

1) трансфертні платежі, наприклад виплати по соціальному забезпеченню і страхуванню. Це пов'язано з тим, що вони робляться на безвідплатній основі і не можуть бути винагородою;

2) вартісна оцінка угод з цінними паперами, оскільки вони не говорять про реальний результат економічної діяльності;

3) сукупна вартість проданих по комісії товарів.

Зазвичай розрахунок ВНП робиться двома основними способами:

1) підсумовуванням усіх витрат на кінцевий продукт;

2) складанням усіх фінансових доходів від виробництва на певному проміжку часу.

Одночасне використання цих двох методик розрахунку дозволяє підвищити об'єктивність показника ВНП, унеможливити його спотворення.

Методика розрахунку ВНП в результаті складання витрат виходить з ділення витрат на певні групи - зазвичай їх виділяють чотири:

1) споживання. Цей фінансовий вираз усіх благ (товарів і послуг), що придбавалися, як для короткочасного, так і тривалого використання;

2) інвестиції, що включають фінансове вираження виробничих капіталовкладень, витрат на капітальне будівництво, кількісний приріст товарних запасів господарюючих суб'єктів. У цей показник включаються капітальні вкладення в основний капітал і вартісна оцінка капіталовкладень на придбання машин, необхідних для забезпечення виробничого процесу. Він відбиває витрати господарюючих суб'єктів, які не належать державі, а також те, що вони знаходяться у власності осіб, що знаходяться на території певної країни. Інвестиції іноземних господарюючих суб'єктів з розрахунку виключаються;

3) витрати держави. Це сукупна вартість благ (товарів і послуг), що придбавалися державними і муніципальними органами влади для забезпечення своїх потреб, у фінансовому вираженні;

4) чистий експорт. Цей фінансовий вираз різниці об'єму імпорту і експорту національної економіки. Якщо національна економіка закуповує більше благ у іншої держави, то вона робить прямі вкладення в іноземну економіку. В зв'язку з цим використовується поняття негативного і позитивного сальдо експорту національної економіки.

При використанні методики розрахунку ВНП по доходах підсумовується у фінансовому вираженні сукупна додана вартість. Для цього робиться складання сукупних доходів господарюючих суб'єктів, відсотка, оплати праці, амортизації, непрямих податків.

Методика розрахунку ВНП по доходах включає складання наступних елементів, у фінансовому вираженні:

1) амортизація. Цей фінансовий вираз сукупної вартості, відрахувань, необхідних для придбання засобів виробництва. Цей показник розраховується як різниця між об'ємом чистих і валових інвестицій, зроблених у рамках національної економіки;

2) непрямих податків, що становлять проміжне значення між ціною реалізації товару і його собівартістю;

3) оплати праці співробітників, що отримується в результаті складання сукупних заробітної плати, різних премій, а також відрахувань із заробітної плати на користь держави;

4) доходів від ренти. Це доход власників основних економічних ресурсів, що отримується в результаті здачі в тимчасове користування;

5) відсотка. Це сукупна вартість усіх відрахувань за використання капіталу;

6) прибутки господарюючих суб'єктів. Цей сукупний фінансовий вираз тільки тієї частини прибутку, який залишається у господарюючого суб'єкта після оплати праці співробітників і внесення необхідних обов'язкових платежів на користь держави. Цим прибутком господарюючі суб'єкти мають право розпоряджатися на власний розсуд, направляючи її на різні потреби, наприклад, на розвиток і збільшення масштабів виробництва;

7) доходів власників.

В результаті складання усіх перерахованих елементів виходить тотожність системи національних рахунків.

Для того, щоб максимальною об'єктивно відбити ВНП, його роблять максимально незалежним від зміни цін. Вибирається певний базисний рік, а усі інші розрахунки робляться при співвідношенні з цінами з цього року. В результаті обчислюється реальний ВНП - сукупна вартість усіх вироблених в національній економіці благ в цінах, співвіднесених з базисним роком.

Разом з ВНП для визначення стану національної економіки використовуються наступні показники:

1) чистий національний продукт (ЧНП). Він обчислюється в результаті віднімання з ВНП вартості усіх амортизаційних відрахувань;

2) національний доход (НД). Обчислюється в результаті віднімання з ЧНП сукупних непрямих податків у фінансовому вираженні.

Починаючи з 1990 р. в якості основного показника функціонування національної економіки в Росії використовується такий показник, як валовий внутрішній продукт (ВВП). Він визначається щорічно державним комітетом із статистики РФ.

ВВП є сукупною вартістю усіх благ, вироблених в національній економіці, незалежно від національної приналежності власника господарюючого суб'єкта. Цей показник є доповнюючим до ВНП і характеризує результативність економічної діяльності на усій території національної економіки. Він не враховує національну приналежність господарюючого суб'єкта, а ВНП виключає з розрахунку доходи, отримані громадянами країни при економічній діяльності в іншій країні.

При об'єктивному розрахунку показник ВВП і ВНП не може розрізнятися більш ніж на 1 %, інакше при їх розрахунках допущені помилки, або ж деякі показники свідомо спотворені.

ВВП і ВНП використовуються для визначення стану національної економіки. З їх допомогою можна визначити економічний потенціал країни, а також темпи і основні показники росту і розвитку національної економіки.

4.4.   Система методів обгрунтування господарських рішень.

Теорія національної економіки проголошує необхідність системного підходу до вибору засобів та методів дослідження і  впливу держави на суб’єкти економічних відносин. Регулюванню і аналізу підлягають складні процеси життєдіяльності суспільства, на які нездатні ефективно впливати окремі важелі або будь-які вибіркові, незбалансовані їх комбінації. Результативність національної економіки зростає, якщо ці важелі застосовуються не випадково чи під тиском груп спеціальних інтересів і кон’юнктури, а системно, виходячи з довгострокових цілей і поточних завдань соціально-економічного розвитку. Системний підхід передбачає інтеграцію в цілісну систему, по-перше, елементів, що формують стратегію соціально-економічного розвитку, по-друге, елементів, що утворюють підсистему регуляторів. Стратегія соціально-економічного розвитку формується через макроекономічне прогнозування (передбачення можливого стану об’єктів у майбутньому і визначення альтернатив розвитку), макроекономічне планування (визначення цілей і пріоритетів розвитку та заходів, спрямованих на досягнення цілей) і державне програмно-цільове планування (визначення найбільш актуальних соціально-економічних проблем і заходів для розв’язання цих проблем). Стратегічні орієнтири й конкретні умови соціально-економічного розвитку, пов’язані зі змінами кон’юнктури на ринку, обумовлюють використання цілого арсеналу методів аналізу і впливу на національну економіку.

Система методів обгрунтування господарських рішеньце способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної політики. Кожен метод ґрунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів, важелів).

Методи обгрунтування господарських рішень класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу. За формами впливу вони поділяють на дві групи: методи прямого та непрямого впливу. Залежно від засобів впливу виділяють правові, адміністративні, економічні,суспільні та пропагандистські методи. Таким чином, методика обгрунтування господарських рішень – це сукупність способів, прийомів та засобів аналізу і державного впливу на соціально-економічний розвиток країни. Державний вплив здійснюється через державні, урядові, законодавчі і судові органи і оформляються відповідними законами, нормами, інструкціями, указами, розпорядженнями і т.п.

Методи суспільного впливу і регулювання формуються громадськими організаціями, що ставлять перед собою завдання захисту конституційно закріплених прав учасників економічного процесу, як споживачів так і виробників (союзи підприємців, захисту прав споживачів, партія зелених, профспілки, суспільні організації). Арсенал засобів впливу у суспільних організацій обмежений, однак ці засоби можуть бути достатньо ефективними. Серед таких інструментів, слід виділити такі як, ініціювання в органах державної влади змін певних положень Законів України, Постанов КМУ та інших нормативно-правових актів. Окрім цього – це також страйки, протести, які досить активно використовуються найбільш активною масовою суспільною організацією – профспілками.

Залежно від функціонального призначення всі інструменти впливу держави на соціально-економічні процеси об’єднані у 5 груп: бюджетне, адміністративне, податкове, грошово-кредитне та амортизаційне регулювання.

Класифікація методів регулювання економіки за різними ознаками, описаними вище наведена на рис. 4.1.

Методи обгрунтування господарських рішень взаємозв'язані між собою і застосовуються зазвичай в комбінації.  Завдання розробки державного макроекономічного плану полягає в досягненні максимальної узгодженості між його рішеннями і показниками. Для цих  цілей застосовується комплекс методів, відповідних завданням і особливостям перехідного періоду. Процес узгодження планових макроекономічних завдань пов'язаний з високим ступенем невизначеності, обумовлених їх множинністю. В ході макроекономічного планування необхідно цю невизначеність звести до мінімуму, до прийнятних меж. У цьому полягає реальність державного макроекономічного планування. Макроекономічний план - це загальне узгодження, в якому держава реалізує свою регулюючу роль. Він повинен містити те, що можна краще зробити за допомогою втручання держави. При цьому ринок регулює діяльність виробників, а державне регулювання - функціонування ринку. У перехідній економіці план може містити в собі елементи жорсткого індикативного планування. Методологія державного планування виділяє проблеми, що вирішуються за допомогою різних методів.

Метод економічного аналізу важливий при виявленні народногосподарських тенденцій. Він припускає розчленовування і аналіз дії економічних процесів, синтез їх прояву в плановому періоді. Аналітичний метод може застосовуватися при дослідженні як загальних закономірностей суспільного виробництва, так і приватних процесів.

Порівняльний метод виражається в зіставленні в історичному і народногосподарському розрізі. Порівняння виступає як засіб розкриття резервів економіки.

Метод бюджетних досліджень ґрунтується на репрезентативному спостереженні зазвичай при визначенні структури витрат населення залежно від його доходів, об'єму і структури роздрібного товарообігу, деяких фінансових показників плану.

Метод варіантів полягає в складанні декількох варіантів рішення однієї і тієї ж задачі при деяких відмінностях в початкових даних. Різновидом цього методу є метод варіантних наближень, коли на основі обмеженого круга початкових даних визначається система рішень в наближеному вигляді або в порядку першого наближення, а потім прийнятий варіант піддається послідовному уточненню. Багатоваріантне планування використовується у поєднанні з галузевим. При цьому як початковий момент здійснюється визначення потреб, а потім вибирається оптимальний варіант через розгортання кінцевих потреб через міжгалузевий баланс виробництва і розподілу продукції.

Проблемно-комплексний метод припускає виділення в плані ресурсів для вирішення важливих народногосподарських проблем, не тільки в сфері, з якою вона пов'язана, але і зв'язаних з нею.

Територіально-комплексний метод враховує розвиток ключової галузі, навколо якої групуються підприємства галузей-суміжників з комплексом підприємств, обслуговуючих провідні галузі і населення промислових вузлів і територіально-промислових утворень.

Метод екстраполяції дозволяє пояснити природу даних значень функції інші її значення, що знаходяться поза цим рядом. За допомогою цього методу відомі тенденції з певної області розподіляються на інші сфери, що цікавлять нас.

Метод прямих розрахунків дозволяє визначити ступінь впливу різних чинників, що обумовлюють розвиток різних економічних явищ.

Прояв в різні проміжки часу окремих показників, які служать основою порівняння і аналізу, розвитку тенденцій і закономірностей в розвитку економіки, досліджуються за допомогою індексного методу. Він забезпечує інформацією процедуру оптимізації макроекономічної структури.

Нормативний метод дозволяє визначити потреби і можливості національної економіки в матеріальних, фінансових, трудових і інших ресурсах. З його допомогою здійснюється координація потреб в ресурсах і проводиться оптимізація темпів і пропорцій економічного зростання. Він базується на використані системи норм і нормативів. Норма – це міра витрат ресурсу на одиницю товару або послуги, норматив характеризує ефективність витрат ресурсу на одиницю виробництва товару або послуги. Наприклад, на виробництво 1 кг. хліба витрачається 1.2 кг. пшеничного зерна або 0,8 кг. пшеничної муки, коефіцієнт корисної дії печі по випічці хліба буде нормативом. Нормативи, здебільшого відносні показники.

Для розрахунку якісних показників широко застосовується метод факторів (наприклад, при плануванні врожайності). Визначається фактор функція й фактор аргумент; кінцевий зв'язок між ними – формула, за якою розраховується вплив і на основі цього розраховується очікуване значення функції «Y».

Як економіко-статистичні методи широке застосування одержав метод індексів, метод екстраполяції (перенесення досягнутих умов на майбутній період).

Серед економіко-математичних методів найбільше застосування одержали методи лінійного програмування, а також трендові моделі. Всі вони використовуються при розробці показників індикативного плану (для розрахунку як кількісних так і якісних показників).

Обґрунтування планових рішень здійснюється також за допомогою методів оптимізації планових рішень на підставі застосування економіко-математичних моделей і обчислювальної техніки.

Поняття методу економічного аналізу конкретизується в наступних, найбільш часто використовуваних методологічних прийомах:

  •  використання системи абсолютних і відносних показників;
  •  порівняльний аналіз;
  •  метод угрупування;
  •  індексні розрахунки;
  •  економіко-математичні методи;
  •  нормативний;
  •  балансовий метод.

Основними методами планово-економічних розрахунків є балансовий і нормативний.

Нормативний (техніко-економічних розрахунків) метод засновано на використанні прогресивної, науково обґрунтованої системи норм і нормативів. За допомогою норм і нормативів визначають потреби у виробництві продукції (робіт, послуг), обґрунтовують можливості задоволення цих потреб, здійснюють контроль за ефективністю використання ресурсів під час реалізації планових завдань. Норми і нормативи за сутністю є якісними, відносними показниками.

Норма - максимально припустима величина витрати i-го ресурсу на виробництво одиниці продукції або виконання певного обсягу роботи встановленої якості на певну дату або у відповідному періоді часу. Норматив - показник, що характеризує відносну або питому величину i-го ресурсу на одиниці об'єму продукції, площі, ваги й т.д.

 Норми й нормативи є:

  •  базою для розрахунків організації виробництва в цілому, а також виробничих і трудових процесів у цілому;
  •  основою планування всіх техніко-економічних показників роботи підприємства і його структурних підрозділів;
  •  основою організації заробітної плати всіх категорій працюючих;
  •  базою організації оперативного й бухгалтерського обліку;
  •  інструментом контролю за використанням ресурсів, а також при проведенні аналізу.

Як економічна категорія норми й нормативи є мірою витрат i-го ресурсу на одиницю продукції або на виконання певного обсягу роботи.  Вони побудовані здебільшого як показники місткості та віддачі. Показники місткості (Нм) характеризують нормативні витрати ресурсів на одержання певного результату (ефекту).

                                                        (4.1.)

де Р — витрати ресурсів;

 Е — соціально-економічний результат. Наприклад, фондомісткість – це співвідношення середньорічного обсягу основних фондів до валового випуску галузі. Так само будуються норми й нормативи, наприклад, навантаження на об’єкти соціальної сфери — співвідношення кількості населення певної категорії (регіону) і середньорічної кількості ліжок в установах охорони здоров’я і т. п.

Нормативні показники віддачі (Нв) є оберненими показниками місткості:

                                                  (4.2.)

До таких показників належать нормативи фондовіддачі, рентабельності, загальної ефективності капітальних вкладень, забезпеченості населення послугами та кадрами обслуговування соціальної сфери і т. д.

У планово-економічних обґрунтуваннях нормативи є своєрідною константою, яка уможливлює здійснення двох типів розрахунків. По-перше, можна визначити очікуваний результат за наявних ресурсів та, по-друге, визначити потребу в ресурсах для досягнення певного цільового результату:

;                                             (4.3.)

                                           (4.4.)

де Ео , Ецочікуваний та цільовий результати;

Рн , Рп — ресурси, відповідно наявні та потрібні.

Система норм і нормативів складається з таких основних груп.

1. Норми ефективності суспільного відтворення (норми матеріало-, енерго-, трудомісткості ВВП, коефіцієнт нагромадження і т. п.).

2. Норми й нормативи затрат праці (відношення ВВП або валового випуску галузей економіки до чисельності трудових ресурсів і т. п.).

3. Норми й нормативи витрат сировини, матеріалів, палива, енергії (витрати ресурсів на 1 грн. ВВП або валового випуску).

4. Норми й нормативи капітальних вкладень і капітального будівництва (загальна та порівняльна ефективність капітальних вкладень, питомі капітальні вкладення і т. д.).

5. Фінансові норми й нормативи (бюджетозабезпеченість населення, нормативи відрахувань до місцевих бюджетів загальнодержавних податків, норми амортизації і т. д.).

6. Соціальні норми й нормативи (норми споживання населенням товарів та послуг, нормативний «споживчий кошик», нормативний споживчий бюджет, забезпеченість населення послугами та об’єктами соціальної сфери, мінімальна заробітна плата і т. д.).

7. Екологічні норми й нормативи (витрати води на 1 грн. валового випуску промислової продукції, норми викидів шкідливих речовин у повітря або водний басейн і т. д.).

При визначенні ефективності соціально-економічного розвитку на підставі реалізації ухвалених стратегічних рішень слід вважати першочерговим вплив на рівень оптимальності збалансованих співвідношень між частками коштів чистого прибутку, які асигнуються на виробництво і споживання, тобто на стимулювання економічних результатів діяльності підприємств з метою збільшення доходів працівників. Для цього можна встановити такий показник, як індекс розподілу доходів, який визначається часткою прибутку, що витрачається на формування інвестиційного фонду, тобто на розвиток матеріально-технічної бази економічної й соціальної діяльності.

Залежно від призначення і правового статуту соціальних нормативів і норм їх можна розподілити на три групи:

  •  соціальні нормативи і норми як обов’язкові мінімальні соціальні гарантії загальної прямої дії на всіх рівнях економіки;
  •  соціальні нормативи, рекомендовані як підґрунтя розроблення норм на мезоекономічному рівні з огляду на територіальну і галузеву специфіку;
  •  соціальні та соціотехнологічні нормативи, рекомендовані як підґрунтя розроблення норм на мікроекономічному рівні з огляду на конкретні умови підприємств і корпорацій.

При визначенні найактуальніших видів соціально-трудових нормативів, зважаючи на належність їх до конкретної групи, передусім слід вирізняти нормативи чинників зростання продуктивності (дохідності) праці як основної умови нагромадження коштів для соціального розвитку. До таких нормативів належать:

  •  мінімально допустима частка чистого прибутку, що має направлятися на поліпшення фондовіддачі (використання наявних виробничих потужностей);
  •  збільшення обсягу ВВП (виробленої продукції), а також освоєння і розвиток виробництва нової продукції, яка користується перспективним попитом, зі створенням додаткових робочих місць за одночасного впровадження нормативів, які передбачають економічне зростання у розрахунку на одного працюючого.

Нормативний метод, як вже зазначалось, припускає, що макроекономічне  регулювання і планування будується на нормативній базі, що складається з науково і практично обґрунтованих норм і нормативів. За допомогою цих норм і нормативів регулюються  взаємини господарюючих суб'єктів з державою. Як приклади фінансових нормативів можна розглядати ставки податкових і інших обов'язкових платежів до бюджету, позабюджетні фонди і в інші фінансові інститути. Механізм квотування або приєднання ставок податків – ще один приклад нормативного розподілу податків.

При квотуванні податки залишаються в певній процентній частці у розпорядженні тієї адміністративної одиниці, на території якої вони зібрані (наприклад, розділення ПДВ, деяких акцизів і ін.). При використанні способу приєднання ставок територіям дозволено стягувати на додаток до загальнодержавних однойменні податки, розміри яких обмежуються певною межею (наприклад, розподіл податку на прибуток організацій).

Фінансування витрат на нормативній основі розповсюджується перш за все на бюджетні витрати за освітою, культурою, охороною здоров'я і соціальною політикою, а також по житлово-комунальним господарством.

Наприклад, в області освіти ці нормативи наступні:

  •  нормативи поточних фінансових витрат на надання послуг освіти з розрахунку на одного навченого (вихованця) в рік;
  •  нормативи поточних фінансових витрат на забезпечення різних видів навчання і виховання з розрахунку на одного навченого (вихованця) в рік;
  •  нормативи поточних фінансових витрат на забезпечення функціонування освітніх установ різних типів і видів в рік;
  •  нормативи питомих капітальних вкладень на будівництво, придбання устаткування і капітальний ремонт освітніх установ різних типів і видів в рік.

При виборі управлінських рішень окремими суб'єктами фінансової діяльності, а також для вибору критерію оцінки фінансової результативності, що досягається, розробляються фінансові нормативи у формі коефіцієнтів. Фінансові коефіцієнти не мають універсального значення і можуть розглядатися лише як орієнтовні показники.

Застосування фінансових норм і нормативів додає відносинам стійкий характер, визначеність, дозволяє державі і окремим господарюючим суб'єктам реально оцінювати свої фінансові можливості.

Найпоширенішим методом є балансовий. Сутність балансового методу в макроекономічному регулюванні і плануванні полягає в застосуванні прийомів і розрахунків, які уможливлюють установлення зв’язку та узгодження між потребами й засобами для їх забезпечення. Завданням розробки балансу є досягнення оптимальної відповідності (рівняння) між сукупністю потреб і загальною сумою джерел їх задоволення:

S Рi = S Пj ,                                                    (4.5.)

де: Рiресурси i-виду; Пjпотреби j-виду.

Отже, кожен баланс являє собою дві взаємозв’язані групи показників (частин, розділів балансу). Перша узагальнює ресурси в розрізі джерел, друга характеризує потреби за напрямками їх використання. Залежно від виду балансу ресурсна частина може мати назви: «доходи», «попит», «надходження»; а та частина, яка характеризує потреби, — «витрати», «пропозиція», «розподіл».

Класифікація балансів здійснюється за багатьма ознаками. За масштабами об’єкта планування виділяють народногосподарські, галузеві, регіональні і т. п. баланси. За часовою ознакою — статичні й динамічні баланси. За одиницями виміру — натуральні (матеріальні), вартісні (фінансові), трудові баланси і т. д.

Балансові розрахунки в макроекономічному регулюванні і плануванні передбачають широке використання соціально-економічних норм і нормативів. Метою застосування даного методу є: виявлення пропорцій, (диспропорцій) та розробка рекомендацій з ліквідації виявлених диспропорцій і на основі цього забезпечення збалансованого розвитку економіки.

Інструментом балансового методу служать баланси, розробка яких неможлива без використання норм і нормативів. І балансовий і нормативний методи використовуються для розрахунку кількісних показників індикативного плану.

Сутність балансового методу планування полягає в ув'язуванні, тобто зрівноважуванні потреб у будь-яких ресурсах, необхідних для задоволення цих потреб. Інструментом даного методу виступає документ, що отримав назву баланс, що має певну форму, утримування й порядок розробки.

І. Залежно від виду ресурсів розрізняють три групи балансів:

матеріальні баланси відображають потребу в матеріальних ресурсах (приклад: баланс будматеріалів, баланс палива, баланс зерна);

трудові баланси дозволяють характеризувати трудові пропорції й відображає формування, розподіл і використання трудових ресурсів. Прикладом їх є зведений баланс трудових ресурсів країни, баланс кваліфікованих кадрів, баланс праці;

вартісні (фінансові) характеризують співвідношення між потребою у фінансових ресурсах і джерелами їхнього покриття (баланс грошових доходів і видатків населення, баланс прибутків і видатків держави).

ІІ. Залежно від кількості ресурсів, які відображаються в балансах бувають: однопродуктовими (баланс вугілля) і багатопродуктовими (баланс палива).

ІІІ. Залежно від об'єкта планування розрізняють народногосподарські (баланс грошових видатків і доходів у цілому по країні, баланс зерна); галузеві (баланс виробничих потужностей машинобудування), територіальні (баланс грошових доходів і видатків Одеської області).

Найбільшого поширення одержала група матеріальних балансів, вона численна, тому має свою внутрішню класифікацію, представлену на рис. 6.2.

Зміст та порядок розробки матеріального балансу

Матеріальні баланси в більшій частині розробляються в натуральних одиницях виміру (наприклад баланс с/г угідь у га., баланс вугілля в тоннах), але можуть складатися також в умовних одиницях  (баланс консервної продукції в тис. умовних банок). Крім цього, обмежене коло балансів розробляється в грошовому вираженні (наприклад баланс основних фондів). Не слід плутати дані баланси з балансами фінансовими.

Будь-який матеріальний баланс складається із двох частин: в одній характеризуються потреби в даному виді ресурсу за всіма напрямками використання, тобто потреби всіх потенційних споживачів. Називається ця частина «Розподіл» або «Використання». У другій частині балансу характеризуються можливі джерела одержання даного ресурсу, вона називається «Ресурси». Кінцева мета розробки балансу – це рівність між даними двох частин.

У реальній дійсності рівність досягається компромісом між тим, що треба й тим, що ми зможемо одержати. Принципова схема матеріального балансу має такий вигляд (табл. 4.1.):

Таблиця 4.1.

Схема матеріального балансу

Ресурси

Кількість

Розподіл

Кількість

1. Залишки на початок року.

2. Виробництво

3. Імпорт

4. Розбронювання державного резерву

5. Інше

1. Виробничо-експлуатаційні потреби, всього: у т.ч. по галузях

а) промисловість

б) сільське господарство

в) інші.

2. Капітальне будівництво

3. Ринковий фонд

4. Експорт

5. Поповнення держрезерву

6. Залишки на кінець періоду

7. Інше

РАЗОМ

РАЗОМ

Розробка балансу завжди починається із частини розподілу, у якій характеризуються потреби всіх споживачів.

Стаття виробничо-експлуатаційні потреби характеризує потреби галузей народного господарства за винятком капітального будівництва у ресурсі. Розрахунок цієї статті здійснюється нормативним методом, при цьому використається формула:

                                                                 

 (4.6.)

ВЕП – виробничо-експлуатаційні потреби;

Qвир-во – обсяг виробництва і-тої галузі, при виробництві продукції якої споживається даний ресурс;

N – норма витрат продукту на виробництво одиниці продукції.

n – кількість галузей, що споживають ресурс під час виробництва продукції.

Друга стаття – капітальне будівництво, характеризує потребу галузі будівництва в даному виді ресурсу на виробничі потреби. Розрахунок даної статті здійснюється за допомогою формули:

                                                                         (4.7.)

Qсмр – обсяг БМР, при здійсненні якого використається даний ресурс;

N –  норма видатку ресурсу на одиницю СМР.

Ринковий фонд – характеризує потреби населення в даному ресурсі, що задовольняються через торгівлю. ЇЇ розрахунок  ведеться, як правило, за формулою:

РФ = Чнас * Нп,                                                  (4.8.)

де

РФ – ринковий фонд,

Чнас – чисельність населення, що споживає даний продукт;

Нп – душова норма споживання.

Експорт – розрахунок статті здійснюється за укладеними угодами, тобто методом прямого рахунку, або методом екстраполяції (обсяг експорту попереднього року переноситься на поточний рік).

Поповнення державного резерву. Держрезерв це – непорушний запас держави, що витрачається в особливих випадках:

воєнних дій,

стихійних лих;

по закінченню строку придатності товарів.

Величина державного резерву розраховується за нормативами (відносна величина в %-му відношенні до  I, II, III - ї статей балансу).

Запаси на кінець року – встановлюються з метою безперервності процесу виробництва. Вони нормуються. Величина запасу ресурсу на кінець року розраховується у такий спосіб:

З(дн.) * П(сут.),                                                    (4.9.)  

де

З(дн.) – нормативний запас у днях,

П (сут) – добове споживання даного ресурсу при виробництві продукції.

Разом – загальна сума являє собою загальну потребу всіх споживачів у даному ресурсі.

Кінцевою метою балансового методу є досягнення рівності в графі РАЗОМ у його обох частинах. Рівність може досягатися за рахунок зменшення потреб або збільшення ресурсів, а також одночасного зменшення потреб й збільшення ресурсної частини. Основні шляхи вирівнювання частин балансу:

Збільшення обсягів виробництва за рахунок поліпшення використання виробничих потужностей.

Збільшення імпорту (якщо є відповідні валютні ресурси).

Корегування розподільної частини, насамперед за рахунок статті «ринковий фонд».

Стимулювання зменшення норм виробничих потреб шляхом зменшення норм витрат ресурсів на одиницю продукції.

Збільшення обсягів виробництва за рахунок додаткового запровадження в дію потужності.

Якщо має місце позитивне сальдо балансу, то зрівноважування частин йде за наступною схемою:

Збільшення експорту.

Збільшення потреб населення.

Стимулювання росту попиту на виробничо-експлуатаційні потреби.

Зменшення імпорту.

Скорочення виробництва, а саме, перехід на випуск іншої продукції, у крайньому випадку зупинка даного виробництва.

Особливістю регіонального балансу є відсутність статей «експорт» «імпорт», але замість них має місце статті «вивіз» і «ввіз».

Другою важливою групою балансів є вартісні баланси. За допомогою них визначаються й погоджуються потреби й ресурси фінансових коштів держави, встановлюються масштаби нагромадження коштів. Вони поділяються на баланси, які відображають відносини між державою й підприємствами (баланси прибутків і видатків міністерств, відомчих підприємств), баланс державного бюджету, кредитний план національного банку й інші баланси. Вартісні баланси, які відображають відносини між державою, підприємствами й населенням – баланс грошових доходів і видатків населення. Цей вид балансу є одним з головних інструментів визначення обсягу, структури й напрямків використання особистих доходів. На його основі встановлюються пропорції між грошовими доходами населення, роздрібним товарообігом, обсягом платних послуг і заощаджень. Державний бюджет, як один з видів вартісних балансів визначає потреби держави у фінансових коштах і джерела доходів, які формують дохідну частину державного бюджету.

Третю групу балансів складають трудові баланси. Центральне завдання їх – встановлення відповідності між трудовими ресурсами, їх розподіл за галузями, сферами, регіонами і видами зайнятості. До найважливіших видів трудових балансів відносяться баланс ринку праці, баланс трудових ресурсів, робочої сили, баланси кваліфікованих кадрів і баланси молоді.

Балансовий метод в оцінці, плануванні і державному регулюванні національної  економіки – це метод планомірного встановлення і дотримання матеріально-речових і вартісних пропорцій, а також пропорцій в розподілі трудових ресурсів. У практиці планування використовується система балансів: натуральні (матеріальні), вартісні (грошові), трудові, баланс народного господарства і міжгалузевий баланс. Найважливішою метою  розвитку національної економіки є свідомо встановлювана пропорційність. Встановлення необхідних матеріально-речовинних пропорцій усередині кожної галузі, між окремими галузями і виробництвами по країні в цілому, по регіонах, тобто всестороння ув'язка  виробництва і споживання конкретних видів продукції – засобів виробництва і предметів споживання, здійснюється за допомогою розробки матеріальних балансів, балансів міжгалузевих зв'язків, балансів виробничих потужностей, районних балансів виробництва і споживання окремих продуктів.

Пропорційний розвиток економіки вимагає встановлення і строгого дотримання вартісних пропорцій відтворення: відшкодування проведених витрат, забезпечення правильних співвідношень в доходах держави і населення, в розмірах купівельних фондів населення і товарних фондів в роздрібному товарообігу та ін. Вартісні баланси, вживані при розробці планів, дозволяють здійснювати ув'язку між виробництвом, розподілом і використанням доходів, зокрема ув'язку доходів і витрат держави (фінансові баланси і державні бюджети України та її суб'єктів), доходів і витрат галузей, підприємств і організацій, грошових доходів і витрат населення та ін.

Ув'язка виробництва і споживання конкретних видів продукції здійснюється за допомогою матеріальних балансів. У них зіставляються ресурси і потреби в даному виді продукції. Матеріальні баланси відображають галузеві взаємозв'язки. Матеріальні баланси розробляються двох видів: матеріальні баланси окремих видів продукції в натуральному виразі і звідні матеріальні баланси в натуральному і грошовому виразі.

Взаємозв'язки промисловості і капітального будівництва визначаються на основі розробки балансів металу, будівельних матеріалів, машин і устаткування. Виробничо-економічні зв'язки між промисловістю і сільським господарством обґрунтовуються шляхом розробки балансів сільськогосподарської сировини (зерна, льону, буряка, соняшнику, продуктів тваринництва і тому подібне) і промислової продукції, що направляється в сільське господарство (мінеральні добрива, трактори, комбайни і тому подібне). Баланси промислової продукції відображають різноманіття міжгалузевих і внутрігалузевих зв'язків в народному господарстві. Таким же чином вивчаються багатообразні зв'язки в сільському господарстві. За допомогою балансів сільськогосподарської продукції обґрунтовуються відповідні співвідношення в розвитку зернового господарства, тваринництва і інших галузей народного господарства. Пропорції в розвитку транспорту встановлюються на основі відповідних транспортних балансів.

Другою важливою групою балансів, як вже зазначалось, є вартісні. З їх допомогою визначаються і узгоджуються потреби і ресурси грошових коштів держави, встановлюються масштаби накопичення грошових коштів і їх використання для задоволення потреб народного господарства. Вартісні баланси включають і матеріально-речові пропорції в економіці. Тому вони є синтетичними балансами. До найважливіших вартісних балансів відносяться баланс грошових доходів і витрат населення, державний бюджет, кредитний план національного банку, платіжний баланс держави, загальний фінансовий план країни.

Баланс грошових доходів і витрат населення є одним з головних інструментів визначення об'єму, структури і основних напрямів використання особистих доходів. На його основі встановлюються пропорції між грошовими доходами населення, роздрібним товарообігом, об'ємом платних послуг і заощаджень. Збалансованість цих елементів є умовою стабільності грошового звернення і зростання реальних доходів населення.

На підставі цього балансу аналізується і планується зміна купівельного фонду населення і їх відповідність товарним запасам, податки, заощадження, в деякій мірі грошове звернення, реальні доходи населення складаються з грошових доходів, що реалізовуються на покупку товарів, натуральних доходів і вартості споживання матеріальних ресурсів у сфері обслуговування населення. При їх розрахунку враховується динаміка різних цін і тарифів, рівень інфляції.

Державний бюджет визначає потреби держави у фінансових коштах, головним чином, на розвиток народного господарства і соціально-культурний комплекс країни. У цьому сенсі державний бюджет є балансом доходів і витрат держави.

Платіжний баланс держави визначає всі види валютних надходжень і витрати країни. Головною частиною цього балансу є зовнішньоторговельний баланс, в якому знаходять своє віддзеркалення валютні надходження і платежі країни у зв'язку із зовнішньоторговельною діяльністю. На основі загального фінансового плану визначаються і узгоджуються потреби і ресурси грошових і фінансових коштів країни. Він узагальнює показники всіх інших вартісних балансів.

Найбільш важливі вартісні баланси:

  •  баланс національного доходу;
  •  баланс грошових доходів і витрат населення; касовий план НБ України;
  •  державний бюджет України і її суб'єктів;
  •  зведений фінансовий план країни; міжгалузевий баланс виробництва і розподілу суспільного продукту.

Баланс національного доходу характеризує у вартісній (грошовою) формі рух ресурсів, економічних зв'язків і пропорцій національного доходу в процесі його створення, реалізації, первинного розподілу, перерозподілу і кінцевого використання.

Баланс грошових доходів і витрат населення є подальшою конкретизацією балансу національного доходу стосовно руху доходів населення. Важливу функцію виконує разом з балансом грошових доходів і витрат населення касовий план ЦБ РФ, який складається на його основі і одночасно дозволяє ЦБ РФ контролювати хід виконання планового балансу грошових доходів і витрат населення. Касовий план служить інструментом поточного планування і регулювання грошового звернення, він будується у формі балансу – в прибутковій його частині фігурують всі надходження готівки в каси НБ України.

Трудові баланси визначають і погоджують потреби і ресурси народного господарства в робочій силі і кваліфікованих кадрах. До них відносяться звідний баланс трудових ресурсів, баланси робочої сили по галузях народного господарства, фахівців з вищою освітою, молоді та ін. За допомогою цієї групи балансів встановлюються пропорції розподілу трудових ресурсів між різними сферами, галузями, районами відповідно до продуктивності праці і завдань соціально-економічного розвитку країни.

Розглянуті три основні види балансів є єдиною системою. Зміни в одній групі балансів ведуть до зміни в інших. Так, зміни в джерелах або потребах одного виду продукції можуть зумовити зміни в трудових балансах, а також фінансових ресурсах. Узагальнений прояв матеріальні, вартісні і трудові баланси знаходять в системі національних рахунків і звітних балансових розрахунках.

4.5.  Галузева і міжгалузева структура національної економіки

Галузева структура національної економіки полягає в угрупуванні господарюючих суб'єктів в однорідні по своєму складу групи, пов'язані однорідними функціональними характеристиками, - галузі національної економіки.

Галузева структура національної економіки проходить наступні етапи свого розвитку :

1) перший пов'язаний з активним розвитком і переважанням первинних галузей економіки, таких як сільське господарство, видобуток корисних копалин;

2) другий пов'язаний з розвитком і домінуванням вторинних галузей - виробництва, будівництва;

3) третій пов'язаний з розвитком і переважанням третинних галузей - сфери послуг.

Ці етапи розвитку галузевої структури національної економіки змінювали один одного, але для кожної окремої країни мали свої специфічні риси.

Динамічні зміни галузевої структури відбуваються циклічно на тимчасовому відрізку від 10 до 20 років. Для них характерні такі риси:

1) підвищення значення і об'єму галузі послуг - інтелектуальної, інформаційної сфери;

2) зниження об'ємів добувної галузі в порівнянні з іншими;

3) ріст промислового виробництва на тлі сільськогосподарського сектора економіки.

Великий вплив на характер галузевої структури національної економіки робить науково-технічний прогрес. Він призводить до того, що деякі галузі зникають або ж стагнируют, а інші, наприклад атомна енергетика, активно розвиваються. Відмітною особливістю є виникнення суміжних галузей економіки - нафто-хімічної, ракетно-космічної і т. д.

Зміна галузевої структури йде по наступних основних напрямах:

1) принципова зміна технологій виробництва;

2) домінування оброблювальної галузі в порівнянні з тією, що добуває;

3) розвиток наукомістких галузей національної економіки;

4) зміщення центру тяжіння у бік невиробничих галузей.

Теорія «Міжгалузевого балансу» була розроблена в США В. В. Леонтьевым як дієвий інструмент при аналізі і прогнозуванні структурних взаємозв'язків в економіці. Вона виходить з можливості досягнення загальної макроекономічної рівноваги, для чого розроблена модель цього стану, що включає структурний взаємозв'язок усіх стадій виробничого процесу, - виробництва, розподілу або обміну і кінцевого споживання. Суть цього методу полягає в двоякому визначенні галузі економіки - як споживача і як виробника. Для визначення міри і характеру взаємозв'язку попиту і пропозиції на благо застосовується система технологічних коефіцієнтів - показник, що відбиває об'єм середніх витрат продукції певної галузі, необхідний для виробництва одиниці блага.

У цій моделі для аналізу застосуються схема міжгалузевого балансу, що складається з чотирьох основних квадрантів, що відбивають певні стадії виробничого процесу :

1) об'єми споживання на потреби виробництва - перший квандрант;

2) групування продукту залежно від того, як він використовується - другий квандрант;

3) включення доданої вартості товару, наприклад оплати праці співробітників, податків і іншого - третій квандрант;

4) структура розподілу національного доходу - четвертий квандрант.

Теорія міжгалузевого балансу дозволяє:

1) зробити аналіз і прогнозування розвитку основних галузей національної економіки на різних рівнях - регіональному, внутрішньогалузевому, міжпродуктовому;

2) зробити об'єктивне і актуальне прогнозування темпів і характеру розвитку національної економіки;

3) визначити характеристику основних макроекономічних показників, при яких настане стан рівноваги національної економіки. В результаті дії на них наблизитися до рівноважного стану;

4) розрахувати повні і прямі витрати на виробництво певної одиниці блага;

5) визначити ресурсоемкость усієї національної економіки і окремих її галузей;

6) визначити напрями підвищення ефективності і раціоналізації міжнародного і регіонального розподілу праці.

Уперше метод міжгалузевих балансів був використаний в 1936 р. в США, коли В. В. Леонтьєв розрахував його для 42 галузей. Тоді ж була визнана його ефективність при використанні для вироблення державної економічної політики і прогнозування національної економіки. Сьогодні він широко застосовується у багатьох країнах світу.

На практиці широко використовується Міжнародна стандартна класифікація усіх сфер економічної діяльності, в якій дана класифікація усіх галузей національної економіки. Вона дозволяє сформувати систему національних рахунків (СНР). Класифікація і угрупування за галузями національної економіки дозволяють визначити об'єми і вклад конкретної галузі в загальний ВВП і ВНП, охарактеризувати зв'язки між галузями і сформовані пропорції. Сформована функціональна група дозволяє провести об'єктивний аналіз ролі господарюючих суб'єктів у виробництві національного багатства.

Кількість галузей, включених в міжгалузевий баланс, визначається конкретними його цілями. Базовими є транспорт, зв'язок, сільське господарство, виробництво. При необхідності галузь національної економіки може бути розділена на дрібніші галузі, що входять до її складу. Основи для віднесення одиниць національної економіки до певної галузі можуть бути різними - схожість технологічного і виробничого процесу, однорідність необхідної сировини, характер вироблюваної продукції.

Сучасна галузева структура національної економіки України характеризується переважанням паливно-енергетичного комплексу (ПЕК). Він є однією з найбільш капіталомістких галузей, у зв'язку з чим відбувається відплив капіталу від інших галузей. Орієнтація ПЕК на міжнародний ринок робить Росію залежною від світового коливання цін. Внаслідок чого більше половини ВВП країни формується від продажу ресурсів. Переважання добувних галузей економіки негативним чином позначається на загальних темпах розвитку національної економіки. Домінування ПЕК перешкоджає розвитку наукомістких галузей економіки.

4.6.  Структура власності в національній економіці

Структура власності має для національної економіки велике значення, оскільки визначає характер і суть процесів, що протікають в ній, - виробництва, споживання, розподіли.

Виділяють наступний зміст власності :

1) економічне;

2) юридичне.

Економічна суть власності побудована на стосунках між суб'єктом - власником і об'єктом - власністю. Як правило, власністю є майно, від якого залежить виробничий процес - економічні ресурси, чинники виробництва.

Система економічних стосунків власності включає наступні елементи:

1) привласнення власності. Це економічний процес, в результаті якого певна людина придбаває виняткове право на користування певною річчю або благом;

2) використання власності для господарської діяльності. Воно може бути здійснене безпосередньо власником або передано іншому господарюючому суб'єктові;

3) передача власності. Вона може бути здійснена насильно (крадіжка, відбирання, націоналізація) або добровільно (продаж, передача в оренду).

Економічні стосунки, пов'язані з власністю, впливають на суть і характер усього виробничого процесу в економіці. Із цього приводу люди можуть вступати між собою в конфлікт, а тому власність не може бути тільки економічною категорією. Вона мають бути врегульована правовими нормами - системою загальноприйнятих правил володіння і розпорядження власністю.

Юридична суть власності припускає загальноприйняті на законодавчому рівні правила регулювання власності.

Цивільний кодекс України виділяє наступні види суб'єктів власності (власників) :

1) органи державного і муніципального управління. Відповідно до цього виділяють державну і муніципальну власність;

2) юридична особа;

3) громадянин - фізична особа.

Цивільний кодекс України виділяє наступні види об'єктів власності (власність) :

1) інтелектуальну власність;

2) рухоме майно (наприклад, цінні папери, асигнації, гроші, дорогоцінні метали);

3) нерухоме майно (наприклад, земля, промислові і житлові будівлі).

Якщо виконані передбачені на законодавчому рівні правила, суб'єкт наділяється правом власності на об'єкт власності.

Право власності включає:

1) право розпорядження власністю. Це право на використання речі або блага, на передачу цього права іншому власникові;

2) право володіння власністю. Це закріплюване право фізичного володіння річчю або благом, що охороняється на законодавчому рівні;

3) право користування власністю. Це закріплюване право використання речі або блага, що охороняється на законодавчому рівні, для господарської діяльності або задоволення особистих потреб і потреб.

Поєднання економічної і юридичної суті власності і складає її сучасне розуміння. Стосунки володіння, використання і розпорядження власністю без юридичного закріплення носили б хаотичний характер. А без економічного змісту юридичне закріплення права власності не мало б значення.

Існують два діаметрально протилежних підходу до власності:

1) соціалістичний, такий, що виходить з того, що уся власність - громадська і належить державі, що виражає інтереси усього суспільства. У цьому підході виключається право власності громадян і юридичних осіб. Як показує практика реалізації цього підходу, штучне усунення економічної суті призводить до стагнації економічного розвитку і зниження ефективності громадського виробництва;

2) капіталістичний, визнаючий усі три види права власності - державну, фізичної і юридичної особи. При органічному поєднанні усіх їх в національній економіці можливе досягнення високих темпів економічного зростання. Державна власність домінує в значимих для суспільства галузях - соціальній, культурній. Приватна власність дозволяє підвищити ефективність виробництва.

У Росії до 1990 р. використовувався виключно соціалістичний підхід до власності. В результаті розпаду СРСР положення було змінене, і були введені три види власності - державна, фізичних і юридичних осіб.

Структура власності в національній економіці відбиває характер існуючих взаємозв'язків між об'єктами і суб'єктами власності. Вона специфічна стосовно кожної певної країни і формується під впливом сукупності історичних, культурних, психологічних чинників. Через різні обставини в Росії до 1990 р. існувала тільки одна форма власності - державна, а з цієї причини структура власності була украй спрощена.

Для сучасної структури власності Росії характерно:

1) переважання тіньових стосунків власності. Держава прагне врегулювати на законодавчому рівні стосунки володіння, розпорядження і використання власності. У разі тіньової економіки ці стосунки не регулюються державою, а протікають поза правовим полем (це сукупність неврегульованих і неврахованих на законодавчому рівні господарських стосунків). Тіньова економіка відрізняється незаконним збагаченням, найчастіше насильницьким привласненням власності і перерозподілом національного багатства. За неофіційними даними, більше половини стосунків об'єктів і суб'єктів власності протікають у рамках тіньової економіки, т. е. не врегульовані державою;

2) процес роздержавлення, т. е. приватизація власності. Досвід розвинених країн показує, що активне економічне зростання може бути реалізоване тільки за ситуації, коли суб'єкти господарської діяльності мають пряму зацікавленість в результатах своєї праці. Одним зі значимих стимулів для господарюючих суб'єктів є право власності. Для того, щоб підвищити економічний інтерес господарюючих суб'єктів, був розпочатий процес приватизації - передача фізичним і юридичним особам права власності, яке належало раніше державі. Цей процес носив в Росії хаотичний характер і мало сприяв економічному зростанню. Помилки програми приватизації привели до концентрації права власності у невеликого числа людей - олігархів;

3) нерозвиненість дрібного підприємництва. У розвинених країнах основу економіки складають малі підприємства з приватною власністю на засоби виробництва. У Росії ж унаслідок відсутності необхідних для цього умов воно практично не розвивається.

Основна проблема сучасної структури власності в Росії полягає в створенні умов для такої реалізації права власності, яке поєднувало б інтереси соціальної стабільності, справедливості і активного економічного розвитку.

У кінці ХХ ст. була розроблена і реалізована кардинальна структурна реформа національної економіки. У її результаті соціалістична система господарської діяльності балу, що склалася, замінена на ринкову. Масштаби і складність реформування полягають в тому, що в країні, де повністю були відсутні ринкові стосунки, вони штучним чином були впроваджені.

Об'єктивними причинами початку реформування стала затяжна економічна криза, що намітилася в 1960-х рр. і посилилася на початку 1980-х рр., в результаті якої практично повністю припинилося економічне зростання, настав стан стагнації, значно знизився рівень життя населення. Сукупність негативних чинників привела до політичної нестабільності, що вилилася в те, що існуюча влада не змогла утримати управління державою. Новий режим, що встановився, на початку 1990-х рр. дістав назву «демократія». Він зміг успішно встановитися внаслідок того, що обіцяв населенню швидке рішення економічних проблем, підвищення життєвого рівня. В умовах загальної кризи національної економіки це було основною запорукою перемоги демократів.

Для виведення національної економіки з кризи був вибраний метод кардинального реформування, що полягав в повній відміні планової економіки і встановленні протилежної до нього ліберальної економічної політики. Широко використовувалася методологія монетаристской економічної політики, але вона була мало адаптована до конкретних умов національної економіки, а тому багато технологій, що дали позитивний результат на заході, просто не працювали.

Особливістю економічних реформ було те, що в умовах соціалістичного режиму саме поняття вільного ринку було відсутнє. Необхідно було створити такі умови, в яких виникли б і почали нормально функціонувати нормальні ринкові механізми.

Програма реформ національної економіки початку 1990-х рр. включала:

1) структурні реформи;

2) приватизацію;

3) макроекономічне регулювання.

Велика увага була зосереджена на бюджетній і податковій політиці. З допомогою чисто монетаристских методів держава стримувала темпи інфляції і одночасно реалізовувала заходи по підтримці виробництва.

За період економічних реформ Росія пройшла ряд глибоких економічних криз. Спад обсягів промислового виробництва найгостріше проявився в 1996 р., коли була повністю вичерпана інерційність його функціонування.

Одне із структурних зрушень, що намітився в 1995 р., усе більш розвивається і нині, полягає він в зниженні об'ємів оброблювальної галузі - галузі глибокої переробки ресурсів. В той же час збільшується доля галузей з низькою мірою переробки ресурсів, таких, як добувна промисловість, т. е. орієнтованих не на внутрішній, а на зовнішній ринок збуту.

У аграрному секторі економіки існуюча монополія держави на користування і володіння землею була скасована. Передбачалося, що надання права на володіння землею приватним особам позитивним чином позначиться на обсягах сільськогосподарського виробництва. Але склалася діаметрально протилежна ситуація - зниження обсягів виробництва в цьому секторі в результаті неконкурентоспроможності. В результаті намітилася тенденція, що розвивається і сьогодні стійка, до зниження обсягів виробництва сільськогосподарської продукції. Вплив на загальну тенденцію зниження обсягів виробництва зробив зниження інвестиційної активності держави більш ніж в 2 рази.

Підсумком реформ став їх успіх тільки по деяких напрямах і загальний провал у рамках національної економіки. Підтвердила це фінансова криза 1998 р. Різке збільшення темпів інфляції в 2000 р. привело до практично повної ліквідації того, що почався зароджуватися середнього класу.

Існуюча сьогодні національна економіка заснована на залишкових явищах економіки плановою в сукупності з дикими елементами ринкової економіки, що у більшості своїй носить кримінальний характер. Різке зниження рівня життя населення привело до ряду соціальних потрясінь. Вітчизняна економіка стоїть перед рішенням проблем тіньової економіки і реалізації технологій загального стійкого розвитку.

Лекція 5. Теорія суспільного добробуту та соціально-ринкової економіки

5.1. Теорія суспільного добробуту.

5.2. Соціальна ринкова економіка - приклад Німеччини.

5.3. Напрями та можливості використання досвіду в Україні.

5.1. Теорія суспільного добробуту

В умовах переходу до ринкової економіки важливого значення набуває забезпечення зростання добробуту населення: задоволення потреб, які кількісно зростають та якісно змінюються. При цьому особливо важливу роль відіграє тісний взаємозв'язок між потребами окремого громадянина (індивідуума) та суспільства в цілому.

Оскільки головна мета політики добробуту - це поліпшення якості життя населення, то фундаментом суспільного добробуту є соціальна захищеність громадян. Саме якість життя є головним показником суспільного добробуту.

Одним із яскравих представників теорії суспільного добробуту визнано американського вченого А. Маслоу, автора загальновідомої ієрархії потреб (піраміди потреб Маслоу). Відповідно до цього підходу будь-яка людина прагне до свого розвитку, діючи згідно зі своїми можливостями та потребами. Сутність ідеї А. Маслоу в тому, що найвищі потреби не можуть виявитися та реалізуватися, якщо примітивніші не були попередньо задоволені.

Ж. Годфруа до класичної піраміди додав когнітивні та естетичні потреби (необхідність у злагодженості, справедливості, красі, симетрії), розташувавши їх перед потребою у самореалізації.

Доволі відомими є й двофакторна модель потреб Ф. Герцберга, у якій усі потреби зумовлюються факторами мотивації та підтримки, і трирівнева модель потреб існування - взаємовідносини зростання К. Алдерфера. Перелік та класифікація усіх потреб людини - річ надзвичайно складна, оскільки вихідні (первинні) потреби трансформуються у безліч похідних. Саме тому швейцарський психолог К. Левін і назвав їх квазіпотребами.

Усе це свідчить про те, що досягнення добробуту виявляється через реалізацію потреб людини. А наявні доповнення базової піраміди А. Маслоу переконують у тому, що з розвитком суспільства з'являється необхідність у задоволенні дедалі більших потреб, які і знаходять своє відображення у різних моделях ієрархій. У всіх ієрархіях добробут слід розглядати з позиції створення нормальних умов життєдіяльності населення, раціональної зайнятості та комплексного соціального захисту громадян, а людину - не тільки як біологічну істоту, а й як активного члена суспільства.

Теорія суспільного добробуту є сукупністю положень, на основі яких досягається високий рівень життя всього суспільства та формулюються критерії для визначення якості життя населення.

Класична політична економія та її основоположники А. Сміт та Д. Рікардо вважали, що досягнення суспільного добробуту відбувається на основі зростання суспільного багатства, основним показником суспільного добробуту є, таким чином, обсяг національного доходу на душу населення. При цьому суспільний розвиток має відбуватися за умов вільної конкуренції, яка робить можливим поєднання приватних та суспільних інтересів.

При формуванні теорії добробуту представник неокласичної економічної школи А. Маршалл звернув увагу на те, що людина відіграє більш важливу роль у економічному розвитку ніж більшість факторів виробництва. Виробництво багатства - це лише засіб для підтримки життя людини, для задоволення її потреб і розвитку її сил - фізичних, інтелектуальних і моральних. Але сама людина - головний засіб виробництва цього багатства, і вона ж служить кінцевою метою багатства.

Досягнення суспільного добробуту відбувається на основі оптимального використання ресурсів для задоволення потреб людини. Тобто виробництво має існувати та розвиватися не для нагромадження багатства, а для виробництва тих благ, які може і бажає придбати людина. За умов розвитку ринкової економіки конкурентні відносини неминуче призводять до нерівномірного розподілу доходу, тому в суспільстві повинні існувати механізми забезпечення добробуту через державне втручання, з метою розширення доступу населення до основних благ та послуг та сприяння розвитку людини. Серед таких механізмів окремо виділено соціальну політику, яка забезпечує доступність до таких благ як освіта, охорона здоров'я та соціальний захист.

Представник математичного напрямку неокласичної економічної школи В. Парето детально дослідив особливості формування загального добробуту суспільства і довів, що неможливо розглядати загальний добробут суспільства через суму добробутів усіх членів суспільства. Значну увагу у своїх дослідженнях В. Парето приділяє пошуку максимуму добробуту суспільства. Для цього він виводить власний оптимум, який можна охарактеризувати як стан, за якого ніякий перерозподіл ресурсів чи продуктів не може поліпшити становище одного раціонального суб'єкта, не погіршивши тим самим становище іншого. Слід зазначити, що даний оптимум при оптимальному розподілі ресурсів не гарантує соціального оптимуму і не має на меті досягнення соціальної справедливості.

Оптимум В. Парето базується на таких основних припущеннях:

- кожна людина найкраще може оцінити свій добробут;

- суспільний добробут визначається лише в одиницях добробуту окремих людей;

- добробут окремих особистостей є неспівставним.

Дана концепція має декілька різновидів:

утилітаристська функція представляє рівень суспільного добробуту як суму індивідуальних функцій корисності членів суспільства. Принцип перерозподілу доходів ґрунтується на припущенні про спадну граничну корисність: для заможних членів суспільства корисність одиниці ви лученого доходу спадає в меншій мірі, ніж зростає корис ність одиниці додаткового доходу для незаможних (постулат Бентама);

ліберальна функція характеризує добробут як суму зважених корисностей. В даному випадку добробут є вагами, за допомогою яких суспільство зважує корисності окремих індивідів з огляду на їх важливість для суспільного добробуту. Ринок визнається єдиним регулятором суспільного добробуту і найбільшу винагороду отримує той, хто є більш здібним та працьовитим, перерозподілу благ не існує (різновид постулату Бентама);

утилітарна функція показує, що зростання суспільного добробуту залежить від зростання добробуту індивіда. Дана функція передбачає перерозподіл частини доходів від більш продуктивних економічних суб'єктів на користь найбідніших (Дж. Роулз);

егалітарна функція вимагає рівномірного розподілу, за якого всі блага поділені порівну між усіма індивідами, саме за цих умов досягається суспільний добробут (Бергсона - Семюелсона).

Послідовник неокласичної економічної школи Г. Седжвік досліджував добробут суспільства як з точки зору суспільства, так і з точки зору індивіда. На основі власних досліджень він зробив висновок, що держава має скеровувати розподіл створеного в країні продукту і тим самим підвищувати загальний рівень добробуту. В той же час Г. Седжвік зазначає, що державне згладжування послаблює стимули до праці і не повинно розповсюджуватись на сферу виробництва. Таким чином він пояснює природу конфлікту між приватними та суспільними інтересами.

Важливим науковим внеском Г. Седжвіка є і дослідження конфлікту між вигідністю теперішнього моменту та інтересами майбутніх поколінь. Дослідження Г. Седжвіка поклали основи для розвитку доктрини про змішану економіку, де поряд з економічними виділяють неекономічні фактори добробуту.

Значну роль в розвитку ринкової економіки відводить людині представник неокласичної економічної теорії А. Пігу. Він розмежовує економічний та неекономічний добробут. При цьому він стверджував, що збільшення або зменшення економічного добробуту не завжди призводить до відповідних коливань неекономічного добробуту.

В неекономічний добробут він включає такі показники, як якість життя, умови праці та відпочинку, доступність освіти, умови довкілля, медичне обслуговування, громадській порядок та інше. В якості індикатора економічного добробуту А. Пігу визначає розмір національного дивіденду - це частина матеріального доходу суспільства, яка може бути виражена у грошовому еквіваленті. Але поряд із цим він виділяє від’ємні ефекти неекономічного характеру, це такі явища як нещасні випадки на виробництві, професійні захворювання, використання праці жінок та дітей, забруднення навколишнього середовища та безробіття. Всі ці явища призводять до зменшення суспільного добробуту, але особливістю неекономічних явищ є те, що вони майже не піддаються виміру, а спричиняють найбільші втрати суспільного добробуту. Досягнення загального добробуту А. Пігу пропонує здійснити за допомогою власної користі приватного інтересу з одного боку та втручання держави для вираження інтересів суспільства з іншого.

А. Пігу виводить критерії поліпшення суспільного добробуту - це зростання суми корисностей, що підлягають розподілу без збільшення витрат виробництва та рівномірний розподіл доходів у суспільстві на основі визначення соціальної вартості. Вона складається із ринкової оцінки необхідних людині благ і послуг та державного регулювання з метою задоволення потреб людини, які вона не може задовольнити на конкурентній основі.

Оригінальний погляд на теорію добробуту пропонують представники інституціонального напрямку економічної теорії. Цей напрямок розвинувся у 80-90 pp. XX ст., його представниками є К. Віксель, Дж. Б'юкенен, Дж. Стіглер та інші. Особливістю даного напрямку є те, що його представники пропонують вирішити проблему суспільного добробуту на основі етичних категорій.

Поведінка індивіда досліджується на основі Homo economicus - раціонального, егоїстичного максимізатора власного добробуту. При цьому кожен індивід, на думку представників даної школи, має власну цінність і саме індивіди несуть відповідальність за існування в певних умовах в певному суспільстві.

Досягнення суспільного добробуту Дж. Б’юкенен вважає можливим на основі теорії суспільного вибору. Він вважає, що існують категорії благ, в тому числі і соціальні, які індивідууми не можуть отримати на основі ринкових відносин і тому вони намагаються обміняти своє виборче право на певний набір цих благ. Справедливість у суспільстві досягається при дотриманні певних правил та існуванні відповідних інститутів. Але прийняття рішення більшістю не робить це рішення справедливим.

Проблемами пошуку соціального добробуту для всіх членів суспільства активно займались представники соціального напрямку нової історичної школи Р. Штольцманн, Р. Штаммлер, О. Шпанн та інші. Формування цього напрямку почалось у 90-ті роки XIX століття. Основними постулатами даної школи є визнання неекономічних факторів основними для соціально-економічного розвитку, прагнення забезпечити гідне існування всіх членів суспільства, особлива увага до дотримання соціальної справедливості, активний характер соціальних реформ, а через них досягнення соціально-економічного прогресу ринкової економіки.

Одним із найважливіших напрямків розвитку теорії суспільного добробуту є добір та вдосконалення системи показників для оцінки рівня суспільного добробуту в окремо взятій країні. Основна складність полягає у багатоаспектності добробуту та доборі відповідних показників. До основних показників для оцінки добробуту суспільства відносять:

- показники доходів населення;

- рівень розподілу доходів між окремими групами населення;

- показники особистого споживання; - показники бідності населення;

- показники економічної активності населення;

- показники культурно-освітнього рівня населення;

- показники оцінки стану здоров'я населення;

- демографічні показники;

- показники соціального забезпечення населення;

- показники оцінки житлових умов населення;

- показники соціальної напруги у суспільстві.

На сучасному етапі розвитку теорія суспільного добробуту продовжує формуватися, сучасна економічна думка пропонує нові підходи для досягнення та оцінки суспільного добробуту. Вже класичним стало поєднання економічних та соціальних факторів, їх доповнюють політичними, екологічними, культурними та іншими. Розвиток суспільства стимулює появу нових потреб і від якості їх задоволення залежить рівень суспільного добробуту, а від можливості їх передбачення - гармонійний та сталий суспільний розвиток.

5.2. Соціальна ринкова економіка - приклад Німеччини

Формування теорії соціального ринкового господарства відбувалось на основі неоліберального напрямку економічної думки, який розвинувся в першій третині XX ст., і виникнення на його основі ордолібералізму - теоретичної основи неоліберальної економічної політики, ідеал якої конкретизується у вигляді концепції соціального ринкового господарства.

Філософія ордолібералізму характерна для представників середнього класу, який є носієм ціннісних настанов, які орієнтовані на політичні, культурні та етичні ідеали.

До цих настанов відносяться: повага до власності, принцип змагання у суспільному та економічному житті, готовність до ризику при впровадженні нового і до несення відповідальності за наслідки, додержання громадянами моральних і правових норм, чесність, відданість своїй професії, ощадливість, передбачливістьі, повага до законів і державної влади.

Методологічною основою і найважливішими елементами концепції соціального ринкового господарства стали наукові здобутки трьох груп неолібералів.

Найстаршу групу очолювали В. Репке та А. Рюстов, їх важливим внеском стала розробка основ теорії і політики неоліберального ладу та аналіз його соціальних функцій. На їх думку економічний лад суспільства повинен розв'язати дві проблеми, по-перше забезпечити надійний господарський порядок, а по-друге створити умови і стимули для участі населення у суспільному виробництві.

Представники фрайбурзької школи В. Ойкен та Ф. Сьома класифікували національні господарства, виділили спільні стадії господарського розвитку для різних країн. Під час своїх досліджень вони дійшли висновку, що ні центрально кероване, ні ринкове господарство не спроможні забезпечити господарський розвиток. В якості ідеального господарського ладу вони пропонують „конкурентний порядок", в якому існує повна конкуренція, а державне втручання жорстко обмежене. Така форма господарства є основою для вирішення соціальних проблем та проведення політики „соціальної компенсації”, яка забезпечує перерозподіл доходів, соціальне страхування та розвиток соціальної інфраструктури. „Конкурентний порядок” має своїм економічним розвитком створити умови для вирішення соціальних проблем. З 1948 року В. Ойкен та його однодумці починають видавати журнал „Ордо", який перекладається як „порядок" і дає назву для нової течії економічної думки.

Модель ринкового господарства В. Ойкена включає економічну та соціальну політики.

Економічна політика охоплює дві галузі:  галузь, яка займається створенням та удосконаленням економічного порядку та галузь, яка займається розробкою політики економічного росту та розвитку.

Соціальна політика включає політику соціальних гарантій, політику ефективності праці, політику самозабезпечення та політику перерозподілу доходів та власності.

Основоположники кельнської школи А. Мюллер-Армак та Л. Ерхард є розробниками теорії соціального ринкового господарства на основі здобутків неоліберального напрямку економічної думки. Вони дали основне визначення соціального ринкового господарства та розробили комплекс конкретних економіко-політичних заходів щодо адаптації ринкової економіки до вирішення соціальних проблем.

На думку представників даної школи, зміст соціального ринкового господарства полягає у поєднанні економічної свободи та соціального вирівнювання. Економічна свобода полягає у можливостях людини діяти відповідно до своїх економічних інтересів і мети, самостійно обирати сферу застосування своїх здібностей, знань, професій, способів розподілу доходів, споживання матеріальних і духовних благ. Соціальне вирівнювання базується на забезпеченні такого механізму розподілу національного доходу, який виключив би надмірне збагачення незначної частини населення та надмірне зубожіння значної частини населення.

Факторами розвитку соціального ринкового господарства є:

- ефективність господарського порядку;

- створення системи соціального захисту;

- існування конкуренції та вільного регулювання ринку;

- впровадження сильної державної економічної політики на основі захисту конкуренції.

Відповідно до цих положень, концепція соціального ринкового господарства передбачає побудову особливої соціальної структури, яка має відповідати конкурентному ладу. В даній структурі виділено податкову політику, структурну політику, політику стабілізації грошового обігу та фінансів, соціальну політику. Податкова політика у процесі соціального вирівнювання повинна заохочувати і підтримувати поведінку людини у забезпеченні власного добробуту. Структурна політика покликана сприяти формуванню середнього класу шляхом розширення приватного сектора. Політика стабілізації грошового обігу та фінансів направлена на збереження валютної стабільності. Соціальна політика базується на принципах страхування, забезпечення і допомоги. Державні витрати на соціальні потреби включають:

- систему соціального страхування, яка обслуговує сферу класичних ризиків, нещасні випадки та у випадку хвороби;

- забезпечення через соціальну допомогу, яка включає індивідуальну допомогу, грошові виплати та не грошову допомогу;

- форми соціальної допомоги (житлове будівництво, допомога сім'ям та допомога для отримання освіти).

Пенсійна реформа 1957 р. створила систему забезпечення старості, виходячи з прибутків працюючих. Вона створила умови для пенсійного забезпечення робітників і службовців та надала можливість доступу до пенсійного забезпечення осіб, які не працюють за наймом серед яких -ремісники, зайняті у сільському господарстві та особи, які займаються вільними професіями (юристи, архітектори, інженери, науковці, викладачі, лікарі та художники). Така соціальна політика водночас забезпечила соціальний захист і вільне розгортання особистої ініціативи.

Основними елементами структури соціального ринкового господарства є:

- конкурентний лад, який базується на приватній власності;

- ринок, який є регулятором суспільного господарства;

- господарюючі суб'єкти – домогосподарства, підприємства, організації тощо;

- держава, яка створює нормативно-правову базу, сприяє зміцненню конкуренції, забезпечує функціонування ринку та підтримує соціальне вирівнювання.

Необхідність конкуренції у соціальному ринковому господарстві викликана її наступними соціальними функціями: вона виявляє, який інститут найкращим чином досягнув соціальної цілі, стимулює оптимальний розв'язок соціальних проблем; сприяє досягненню максимальних соціальних результатів.

Базовими цілями соціального ринкового господарства для Німеччини стали:

- досягнення високого добробуту на основі конкуренції, економічної свободи, повної зайнятості та свободи зовнішньої торгівлі, забезпечення стабільності цін;

- підтримка і розвиток соціального забезпечення, соціальної справедливості, створення умов для соціального прогресу.

Ці теоретичні положення стали основою для відбудови господарства Німеччини після Другої світової війни. Етапи розвитку німецького господарства включають відбудову ринкового господарства, забезпечення повної зайнятості та структурну перебудову. Для реалізації концепції соціального ринкового господарства було проведено валютну реформу конфіскаційного характеру, господарську реформу на основі лібералізації цін та впроваджено план Маршалла. Ці заходи дозволили вже в 1948 році досягнути довоєнного рівня виробництва, а результати впровадження соціально-економічних реформ отримали назву „німецького економічного дива”. Його основними складовими стали особливість менталітету німецького суспільства, сприятливе поєднання соціально-економічних та політичних умов відбудови ринкового господарства та вибір правильної стратегії соціально-економічних перетворень.

Практичне втілення ідеології соціального ринкового господарства належить Л. Ерхарду. Він розширив теоретичну проблематику та розробив практичний план реалізації концепції соціального ринкового господарства, який був реалізований у соціально-економічних реформах 50-60 pp.

Основні положення теоретичної моделі соціально орієнтованого ринкового господарства зводяться до наступного:

- метою реформи є високий рівень добробуту для всіх прошарків населення;

- шлях до досягнення даної мети проходить через вільну ринкову конкуренцію та приватне підприємництво;

- активна та відповідальна роль по створенню умов для вільної ринкової конкуренції та приватного підприємництва відводиться державі;

- високий рівень добробуту є основою для розвитку громадянських свобод та демократії.

Ці теоретичні, положення Л. Ерхард доповнив важливими практичними заходами та рекомендаціями. Перехід до соціально орієнтованого ринку пов'язаний з вирішенням ряду соціально-культурних проблем, які обумовлені змінами мислення та поведінки, стану масової свідомості та відповідним менталітетом нації. Соціальний розвиток неможливий без економічного прогресу, ефективної зайнятості, збалансування державного бюджету, соціального спрямування податкової політики та посилення державного регулювання всіх сфер суспільства. Для розвитку соціального ринкового господарства необхідно створити всі умови для вільної і самостійної діяльності населення та забезпечити надійну систему соціального захисту для тих хто в дійсності її потребує. При дотриманні цієї рекомендації соціальна політика стає замість політики на користь мільйонерів політикою для мільйонів.

У загальному вигляді можна виділити наступні основні засади соціального ринкового господарства Німеччини:

- регулювання права власності, грошовий та валютний порядок на основі фінансового законодавства;

- конкуренція на основі міцного законодавчого базису та визначеного порядку конкуренції в основних сферах економіки;

- порядок проведення зовнішньоекономічної діяльності;

- порядок у сфері праці та соціальних відносин на основі захисту працюючих за наймом, нормування на ринку праці, системі соціального страхування, розвитку трудових та соціальних судів, систему організацій, які здійснюють соціально-економічну політику.

5.3. Напрями та можливості використання досвіду в Україні

Пріоритетність соціальної спрямованості економічного розвитку України підкреслюється у багатьох законодавчих актах та програмах розвитку. Соціально-економічні реформи мають на меті підвищити життєвий рівень населення, створити умови для всебічного розвитку особистості в українському суспільстві. Результатами економічного реформування стали позитивні зміни, в числі яких:

- зростання наявних реальних доходів населення в 2007 р. у 4,3 рази у порівнянні з 2000 р. (2000 р. - 2305,28 грн.,2007 р. - 9930,3 грн.);

- збільшення в 3,1 рази сукупних витрат на одне домогосподарство (541,3 грн. і 1722 грн. відповідно);

- збільшення сукупних споживчих витрат у середньому за місяць у розрахунку на одне домогосподарство в 3 рази (505 і 1549,8 грн. відповідно);

- підвищення прожиткового мінімуму 270,1 грн. на місяць в 2000 р. до 532 грн. у 2007 p.;

- скорочення частки населення із середньодушовими грошовими витратами у місяць, нижчими за прожитковий мінімум: з 80,2% у 2000 р. до 29,3% 2007 p.;

- зростання зайнятості населення у віці 15-70 років у 1,04 рази (20175 тис. осіб у 2000 р. і 20904,7 тис. осіб у 2007 p.); безробіття населення за методологією МОП скоротилось у 1,9 рази (2655,8 і 1417,6 тис. осіб відповідно). Незначні позитивні зрушення відмічені в демографічному розвитку - загальний коефіцієнт народжуваності в період, що аналізується, зріс з 7,8 до 10,5, однак при цьому зріс і загальний коефіцієнт смертності з 15,4 до 16,8. В цілому демографічна ситуація погіршується- загальна чисельність наявного населення за період 2000-2007 pp. зменшилась у 1,05 рази: з 48923,3 тис. осіб у 2001 р. до 46291,8 тис. осіб в першому півріччі 2008 р. Посилюється тенденція до „старіння" населення України, що обумовлює необхідність збільшення соціальних виплат та є додатковим навантаженням державного бюджет.

В цілому на тлі поступового зростання рівня матеріального забезпечення населення, позитивної динаміки ринку праці, погіршуються основні показники соціального розвитку. Це є свідченням соціально-економічної розбалансованості України через відсутність узгодженої стратегії національного розвитку та цілісної соціально-економічної політики забезпечення високого рівня добробуту суспільства. Тому на сучасному етапі теорія соціального ринкового господарства має значне не лише теоретичне, але і практичне значення, оскільки дає можливість поєднання економічного поступу та соціального розвитку суспільства.

Тенденціями сучасного соціально-економічного розвитку України є:

1. Значне майнове розшарування суспільства, що викликає надмірне збагачення незначної частини населення, бідність переважної частини населення та відсутність середнього класу, який є основою та рушійною силою соціально-економічного розвитку.

2. Значна питома вага соціальних видатків у державному бюджеті, що призводить до низької економічної активності населення у забезпеченні власного добробуту.

3. Проблеми розвитку соціальної сфери, які викликані низькою якістю освітніх, культурних, житлово-комунальних та медичних послуг.

4. Низька громадянська свідомість населення та пасивність щодо своєї ролі у розвитку власної держави.

Для подолання цих тенденцій в контексті посилення соціальної спрямованості розвитку необхідно вирішити важливі завдання:

- здійснити пошук власного шляху розвитку та уникнення сліпого копіювання зарубіжного досвіду;

- стимулювання конкурентного середовища, що дозволить підвищити конкурентоспроможність вітчизняних товарів і послуг;

- відновлення соціальної справедливості у суспільстві за допомогою соціального вирівнювання та податкового регулювання, що дозволить сформувати середній клас населення;

- підвищення відповідальність кожної людини за забезпечення власного добробуту на основі економічної свободи та активної участі у громадському житті;

- врахування новітніх тенденцій світового соціально-економічного розвитку, особливо у застосуванні соціального партнерства, для вирішення загальнодержавних та регіональних проблем розвитку;

- підвищення адресності соціального забезпечення та узгодженого поєднання державних та приватних форм соціального захисту;

- сприяння розвитку соціальної сфери через інвестиції у людський капітал, які є основою людського розвитку.

При врахуванні цих положень модель соціального ринкового господарства може і повинна стати основою соціально-економічного розвитку України. Соціально-орієнтована ринкова модель економіки України потребує поєднання сильної держави і сильного ринку, тому утвердження ринкової орієнтації у сфері економіки повинно відбуватися у поєднанні з відповідним посиленням ролі держави в соціальній сфері. Зазначені завдання соціально-економічного розвитку є засобами для досягнення бажаного стану - зростання суспільного добробуту населення. І від ефективності їх виконання залежатиме результат соціально-економічних перетворень в Україні.

Теорія суспільного добробуту та соціального ринкового господарства найкраще відображають тенденції розвитку сучасного світового суспільства. Ці теорії містять важливі ціннісні настанови, використання яких дозволяє підвищувати добробут населення та створює умови для гармонійного соціально-економічного розвитку. Вони відводять людині головну роль у підвищенні якості соціальних послуг та доступності соціальних гарантій. Крім цього на їх основі людина стає активним учасником економічних відносин, що дозволяє їй власними силами досягати високого матеріального забезпечення. Їх використання дозволяє побудувати особливу стратегію розвитку національної економіки як для України, так і для інших країн світу.

Застосування основних положень цих теорій дозволить краще зрозуміти особливості сучасного розвитку українського суспільства. Звісно, Україна ще має достатньо проблем на шляху досягнення суспільного добробуту, але накопичений світовий досвід та врахування власних умов розвитку дозволить віднайти власний шлях до соціально-економічного процвітання.


Лекція 6.  Економічна свобода, економічний порядок, демократія

6.1. Поняття «Економічна свобода» і його еволюція.

6.2. Роль і значення влади в економіці.

6.3. Поняття «порядок». Політичний, економічний, ідеологічний порядки.

6.4. Корупція і «тіньова» економіка, їх особливості в Україні.

6.5. Роль економічної демократії в підвищенні ефективності соціально-економічних стосунків.

Основні поняття: економічна свобода, економічна  влада, економічний порядок, корупція, економічна демократія.

6.1. Поняття «Економічна свобода» і його еволюція

Філософія під свободою розуміє усвідомлену необхідність. Як це співвідноситься з економічною сферою діяльності людей? Економічна свобода - це задоволення в сьогоденні потреб особи, сім'ї, суспільства в цілому в продуктах харчування, одязі, житлі, побутових і освітніх послугах, у вільному часі для особового розвитку, а також гарантія можливостей задоволення цих потреб в майбутньому, що досягається на основі праці цих же людей. Тобто економічна свобода - це усвідомлена необхідність сумлінно працювати і відкрита можливість працювати при громадських гарантіях споживання життєво необхідних продуктів, що отримуються від багатогалузевої продуктивно-споживчої системи суспільства. У цьому визначенні немає нічого нового, оскільки принцип «право споживати має бути обумовлене обов'язком працювати» ми знаходимо вже в християнському вченні. Основними принципами християнської економіки є:

  •  Участь усіх працездатних членів сім'ї в трудовій діяльності, у тому числі власника господарства, що в масштабі суспільства означало участь в трудовому процесі усіх працездатних членів суспільства;
  •  Любов до праці;
  •  Принцип «хто не працює, той не їсть»;
  •  Аморальне розкішне життя одних за рахунок скрутного становища інших;
  •  Рівноправ'я усіх форм власності;
  •  Справедлива винагорода за працю;
  •  Господарська політика держави, будь-якого політика має бути спрямована на задоволення насущних потреб населення, у тому числі забезпечення роботою.

І дійсно, яка може бути «особиста свобода» у безробітного, який ходить голодним і не знаходить застосування своєї здатності до праці.

Стихія торгівлі після Великих географічних відкриттів породила попит на ідеологію, здатну морально виправдати торговельно-економічну діяльність, в якій виникла можливість витягати прибуток з купівлі товарів з метою подальшого перепродажу, коли ціни ринку стануть вищі, ніж у момент купівлі. Це зловживання знижувало споживання трудівників, змушувало їх більше працювати, скорочуючи вільний час, необхідне кожній людині для виховання дітей, спілкування, особистого розвитку. Така торгова економічна діяльність вела до створення нових форм поведінки, що зачіпають проблему про місце людини в суспільстві, про його права і свободи, у тому числі про права у сфері господарської діяльності, тобто про право власності. Згідно з вченням Д. Локка (1632-1704) - власність природне право людини, оскільки він наділений власністю на своє тіло, а отже, володіє і правом вільно розпоряджатися працею свого тіла, роботою своїх рук і результатом цієї роботи.

Власність передує владі, первинна по відношенню до неї, а тому уряд не має права розпоряджатися тим, що належить громадянам, вони повинні мати свободу вибору, це їх природне право.

Але виникало питання, як люди розпорядяться цим правом? Філософ Т. Гоббс відповів на це питання, виходячи з тези «людина людині вовк», а тому суспільству потрібна потужна держава, що він показав у своїй книзі «Левіафан»(1651). Якщо люди не можуть домовитися між собою, то держава повинна виробити норми, що обмежують їх свободу вибору. Інший мислитель того часу лорд Шефстбери покладав надії на неформальний інститут - норми моралі.

Відповідь на проблему взаємозв'язку економічної свободи і влади дав представник класичної політичної економії А. Сміт спочатку в роботі «Теорія моральних почуттів» (1759г.), потім - в «Багатстві народів». А. Смит вірив, що кожна людина кращих інших знає свої інтереси і має право вільно їм слідувати. Підтвердженням життєвості цих ліберальних переконань служили для Смита закони ринку : «.не від доброзичливості м'ясника, пивовара і булочника чекаємо ми отримати свій обід, а від дотримання ними своїх власних інтересів».

6.2. Роль і значення влади в економіці

Влада є фактом господарського життя суспільства, повсякденного економічного буття, наявність якого сьогодні не ставиться під сумнів. Основою влади і її обов'язковим елементом є стосунки залежності між людьми. Джерело залежності - ассимметрия в розподілі ресурсів, яка веде до нерівних результатів (вигодам і витратам) в обміні між суб'єктом і об'єктом. Ассимметрическое розподіл ресурсів (матеріальних, інформаційних, політичних, адміністративних і ін.) між агентами економічної системи породжує феномен економічної влади. Ми говоримо про владу власника, влади держави, ринкової влади, влади споживача, фінансової влади, влади трудових колективів, влада корпорацій і так далі «Влада - пише Тоффлер, - неминуча частина процесу виробництва, і це істина для усіх економічних систем, капіталістичних, соціалістичних і взагалі яких би то не було»._

Поведінка економічних агентів в національній і світовій економіці в істотному ступені формується під впливом системи влади, у рамках якої вони діють і яка включає контроль і вплив з боку одних агентів і підпорядкування з боку інших. В. Ойкен відмічає: «Першим завданням теорії економіки є відкриття конкретних фактів, обоснующих економічну владу, і дослідження дійсного впливу економічної влади».

  1.  Влада неминуче виникає в економічній системі. Економічний світ, неокласичне як світ без влади і примусу - утопія. Реальний економічний світ - це світ нерівних стосунків, світ стосунків між такими агентами, які мають нерівні позиції в обміні і нерівні можливості підпорядкування (примуси) один одного. Відхилення обміну, найму, організації виробництва і управління ним, розподільні стосунки включають владну складову. «. Усе людське життя, - помічає Тоффлер Э., - зводиться швидше до »владних стосунків«, чим до грошових стосунків».
  2.  Оскільки економічна система є взаємодією між нерівними економічними суб'єктами, то вона може бути розглянута як система влади. Економічна система виступає не як система стосунків між рівними, а як система влади, де добровільність обміну і вільний вибір носять обмежений характер. Це проявляється в тому, що інститути економічної влади утворюють деяку цілісність - єдине «владне поле». б. Рассел тому приводу пише: «.спроба ізолювати будь-яку з форм влади служила і служить джерелом помилок з серйозними практичними наслідками».
  3.  Влада змінює умови, зміст і результати економічного вибору в порівнянні з ситуацією, коли влада відсутня. Роблячи вплив на вибір (поведінка) окремих економічних суб'єктів, «мережа влади» (її розподіл, ієрархія і характер рівноваги) є чинником, що визначає стан, спрямованість і результати функціонування соціально-економічної системи в цілому.
  4.  Організація економічної влади є чинником, від стану якого залежить ефективність соціально-економічної системи. До певної міри здатність господарської організації до ефективного функціонування залежатиме від того, хто над ким, якою мірою, в яких межах яким способом здійснює владу, а також від того, які види господарської діяльності влада обмежує, до чого вона змушує і які можливості створює.

Система економічної влади, що склалася, може послужити джерелом ефективності і порядку в економічній системі або причиною неефективності і хаосу. Потрібний «суспільно необхідний порядок» влади, що має на увазі її ефективний розподіл, ієрархію і рівновагу. Порушення ефективного порядку, як і виникнення її «надлишку» і. «недоліку», веде до деформації мотивації, змісту і результатів економічної поведінки, а також виникнення розриву між індивідуальними функціями корисності і соціально продуктивною економічною діяльністю.

  1.  Особливого значення проблема влади набуває для процесів, що протікають в перехідних економіках. Досвід перехідної економіки України демонструє нам роль системи влади в господарському житті, а також руйнівні наслідки, які виникають через відсутність порядку влади. У нас не склалися ще ефективні інститути влади : недостатня ринкова влада споживача над виробником, немає ефективної правоохоронної влади, здатної забезпечити економічну і особисту безпеку, гарантувати права власності, захист від свавілля приватних осіб і держави; відповідальності менеджменту підприємств перед власником, механізму контролю над діяльністю чиновників і тому подібне

Вирішальними умовами реформування національної економіки є трансформація економічної влади, створення системотворних інститутів влади для ринкової економіки і формування суспільно необхідного порядку влади. Економічний і політичний порядки характер умов для економічної діяльності зумовлює наступні характеристики країни :

  •  організуюче начало (у економічному аспекті) економічна діяльність індивідів сімей, груп, держави характеризується певною інтеграцією і взаємозалежністю;
    •  наявність верховної влади (як національне співтовариство) підлеглість (в тій чи іншій мірі) усіх суб'єктів економічній діяльності;
    •  духовна єдність - між її жителями існує паралелізм в поведінкових установках і порівняльна однорідність реакцій, що надає національній економічній спільноті єдність.

Кожна країна створює ті або інші умови для успішного розвитку економічної діяльності в цілому або в її окремих секторах. Це має принципове значення для завоювання країною певного положення у світовій економічній системі.

З чого ж складаються ці умови? Що їх зумовлює?

Для відповіді на ці питання звернемося до категорій порядку взагалі і економічного, політичного і ідеологічного зокрема.

У контексті проблеми, що розглядається нами, - умов для досягнення високого рівня розвитку національної економіки, її місця у світовій економічній системі - категорія порядку відбиває відповідність тих або інших дій певним правилам і нормам - інституціональній системі.

6.3. Поняття «порядок». Політичний, економічний, ідеологічний порядки

Порядок можна розуміти як відповідність поведінки індивідів, груп, організацій усім трьом принципам що характеризує країну:

економічному, національному і духовному. Саме ці принципи обумовлюють характер (вигляд) інституціональної системи країни. Спираючись

на таке розуміння порядку, визначимо поняття економічного, політичного

і ідеологічного порядків.

Економічний порядок відбиває принципи взаємовідносин між економічними агентами, а також взаємовідносин цих агентів з державою, що виникають в процесі виробництва і обміну матеріальних і нематеріальних благ. Якщо планово-централізована економіка базується на жорстокій регламентації поведінки економічних агентів у рамках директивних державних планів і

стимулює тільки беззастережне їх виконання, то в основі ринкових стосунків лежить принцип конкуренції економічних агентів, а на більш високому рівні розвитку цих стосунків - принцип інтеграції агентів в різного роду інтегровані бізнес - групи (ИБГ).

B історичній ретроспективі виділяють три види економічних порядків : централізовану керовану економіку, вільний ринок, конкурентний порядок (Ойкен B., 1995). Функціонування цих порядків, що конституюють принципи, приведені в таблиці 7.1

Політичний (державний) порядок відбиває ту, що складається в той або інший історичний період в країні форму влади (демократія, авторитаризм, тоталітаризм та ін.) і обумовлені цією формою взаємовідношення між владними структурами різних рівнів і суспільством. Якщо в умовах тоталітаризму целеполагание і вибирання засобів досягнення цілей економічної діяльності - функція верховної влади, яка не приймає альтернативних дій економічних агентів, то в умовах демократичних форм правління ці функції, втім, як і відповідальність за усі результати діяльності, лежать на економічних агентах.

Про ідеологічний порядок поговоримо пізніше.


Таблиця 6.1.

Економічні порядки

Порядок влади закріплюється інститутом права. Право являється загально- соціальним регулятором, що відбиває уявлення суспільства про свободу і справедливість. Слово «юстиція», що є синонімом права, у буквальному перекладі з латинського означає справедливість.

Право має верховенство над державою, а це означає безумовне підпорядкування усіх органів держави, державною, економічною влади закону, чинним нормативним актам, права, що забезпечують тим самим, і свободи громадянина, відповідальність будь-якої влади перед ним.

Право - це загальноприйняте правило поведінки. У Україні існує нормативно-правова система, покликана забезпечувати як громадський, так і економічний порядок. Норми права - це встановлені і забезпечені державою загальні правила поведінки. Нормативно-правові аспекти - це видавані державним правотворчим органом документи, що містять правові норми. До них відносяться закони, постанови, розпорядження, декрети, правила інструкції. По мірі юридичної сили нормативно-правові акти розташовуються в наступному порядку:

  1.  Основний закон (Конституція) України;
  2.  Закони, постанови Верховної Ради;
  3.  Укази Президента України;
  4.  Постанови, декрети Кабінету Міністрів України;
  5.  Нормативні акти міністерств і інших органів виконавчої влади.

Система права - сукупність правових норм, розділених на інститути і галузі права, - регулює усі сторони життя суспільства, забезпечуючи правопорядок в усіх сферах життя. Економічне життя суспільства регулюється господарським правом, хоча в Україні ще немає законодавства (сукупності законів держави в цілому) по цій галузі права. Стосунки, що виникають в області господарської діяльності, на сьогодні регулюються цивільним кодексом України і цілим поруч ухвалених законів, такими як Закони України «Про власність», «Про підприємство», «Про підприємництво», «Про господарські суспільства» і інші. У Україні робляться спроби створення Кодексу (систематизована збірка законоположень) про підприємництво, який повинен включити усі закони, нормативні акти, що регулюють підприємницьку діяльність. Як показує практика сьогоднішнього дня, відступ від норм права в сфері економічного життя призводить до виникнення таких тяжких наслідків для економіки як кризи. Як відмітив президент Франції Саркозі (23.09.08) «система примітивного фінансового імперіалізму, коли одна країна безконтрольно друкує гроші на шкоду іншим країнам, себе вичерпала». Канцлер Німеччини А. Меркель відмітила, що «влада США повелася безвідповідально, дозволивши найбільшим банкам і фінансовим інститутам працювати без достатнього контролю з боку держави»._

Фінансова криза 2008 р., який матиме негативні наслідки для багатьох країн світу, показала, що економічна свобода, безконтрольний лібералізм несе важкі наслідок для народів світу.

Бути вільним від об'єктивних економічних законів ніхто не може і система господарського законодавства будь-якої країни повинна вироблятися з їх обліком, з урахуванням процесів, що відбуваються у світовій економіці, щоб люди не ставили питання чи «являється світова економіка і економіка їх країни чесної»?. Для цього будь-яка держава, у тому числі Україна, повинна дотримуватися принципу дотримання законності - забезпечувати порядок і справедливість в суспільстві шляхом видання і неухильного дотримання законів. Діючи на основі законності, держава забезпечує охорону правопорядку в усіх сферах життя суспільства, у тому числі і економічною. Держава виробляє систему норм і заходів, що регламентують поведінку господарюючих суб'єктів як за допомогою адміністративних методів впливу (закони, накази, інструкції), так і через систему економічних методів і регуляторів (ціни, податки, банківські відсотки, пільги, санкції та ін.). Точне дотримання і виконання законів і заснованих на них інших нормативних правових актів є обов'язковим для усіх державних, громадських, господарських організацій, для усіх посадовців і громадян. Завдяки цьому в суспільстві забезпечується міцний правопорядок. Правовий порядок в Україні грунтується на принципі, відповідно до якого ніхто не може бути змушений робити те, що не передбачено законом. Іншими словами, без законності немає правопорядку, а без правопорядку, не може бути справжньої законності. Про це свідчать такі факти, як корупція і «тіньова економіка» - яскраві риси національної економіки України.

Економічний правопорядок передбачає певні обмеження, що формують взаємодію між людьми і створюються ними для зниження невизначеності шляхом структуризації людської поведінки. Вони складаються з формальних (правила, закони, конституції) і неформальних (норми поведінки, звичаї) обмежень і механізмів забезпечення їх дотримання (совість, помста, соціальні і державні санкції). Ці заходи дістали назву інституції. Д. Норт коротко говорить: якщо інституції - це правила гри, то організації - це гравці. Організаціями називаються фірми, кооперативи, політичні партії, законодавчі і регуляторні органи, профспілки, церкви, школи, університети, що утворюються відповідно до безліччю можливостей. Сукупність громадських інституцій визначає: 1) розмір трансакционных витрат (витрати на економічну діяльність); 2) систему стимулювання до того або іншого виду економічної діяльності.

Разом з інституціями (політичними і економічними), важливу роль грає ідеологічний, який відбиває пануючі в суспільній свідомості світоглядні системи поглядів, що історично склалися, обумовлені ментальними, у тому числі конфесійними, особливостями громадян країни. Ідеологічний порядок найбільш консервативний. Стійкість світогляду може або сприяти, або гальмувати прийняття співтовариством тих або інших перетворень (реформ) економічного і політичного життя.

Під тиском зацікавлених організацій, а також при опорі не зацікавлених в змінах відбуваються інституціональні зміни у формальних і неформальних правилах. В результаті інституціональних змін зацікавлені організації планують поліпшити своє положення, реструктуризувавши обмін - систему трансакцій. Але їх вибір буває не завжди у згоді з економічним порядком, що призводить до виникнення корупції.

6.4. Корупція і «тіньова» економіка. Їх особливості в Україні

 Існує багато визначень цього поняття. Корупцію визначають як: - зловживання державною владою в приватних інтересах; це продаж державними чиновниками державної власності для задоволення особистих потреб; це отримання юридичними особами від фізичних або юридичних осіб платежів і приватне зловживання державним майном. У усіх визначеннях ми бачимо порушення економічного правопорядку. Сучасний економічний словник дає таке визначення цьому явищу. Корупція (лат. corruptio - підкуп) - використання посадовцями, чиновниками своїх прав і повноважень в цілях особистого збагачення, вигод; підкуп, хабарництво. Цим в нашій країні займаються не лише державні чиновники, але і політики, судді, військові чини, учителі, лікарі, тобто найрізноманітніші категорії службовців. Корупція в нашій країні набула буденного характеру, це відмінна риса нашої трансформаційної економіки. Корупція ця угода, яка скорочує трансакционные витрати клієнта,  в порівнянні із звичайними при цих інституціональних рамках, де клієнт - це хабародавець, замовник, який дає хабарі виконавцеві - агентові. Корупційні угоди не є рівноправними, як звичайні економічні угоди: в них клієнт залежить від агента. Корупція відносно знижує вартість трансакцій тільки тоді, коли така угода виконується.

Які причини виникнення корупції?

Існування держави як такої. Неефективність інституціональних рамок суспільства, його формальних і неформальних норм, механізмів його дотримання, загальна неефективність інституціональної матриці - її невідповідність культурі і ідеології суспільства. Саме неефективність громадських інституцій як причину появи корупції визначає так зване «рівняння Р. Клитгаарда» : корупція = монополія + свобода ухвалення рішень - підзвітність (corruptions = monopoly + cliscretion - accountability).

Особливо сприяє розвитку корупції неефективне виконання державою своїх функцій. Це відбувається, коли воно бере на себе більше функцій, ніж може виконати, як, наприклад, в Гондурасі.

Вплив корупції на функціонування економіки.

Корупція має два протилежні напрями впливу на економіку залежно від періоду, який ми розглядаємо.

  1.  Позитивна роль корупції полягає в тому, що в короткостроковому періоді вона може відносно підвищити ефективність економіки, нехтуючи деякими громадськими інституціями (див. таблицю.). Виключенням є нетиповий випадок корупції, особливо небезпечний вже в короткостроковому періоді, коли трансакционные витрати відносно зменшуються за рахунок підвищення трансакционных витрат конкурентів, що знижує ефективність економіки. Якщо інституціональні рамки суспільства неефективні, то корупція може допомогти обійти їх, тим самим знижуючи вартість трансакцій. Згідно С. Хантингтону, корупція є способом подолання занадто жорстких законодавчих норм і засобом уникнення банкрутства, вона виступає альтернативою реформам.
  2.  Позитивні риси корупції спричиняють за собою той факт, що, за інших рівних умов економіка характеризується швидшими темпами економічного зростання, чим не корумпована, якщо обоє вони знаходяться в дуже неефективних інституціональних рамках. Корупція разом з «тіньовою економікою» прискорює формування тіньового капіталу і ріст середнього класу, але йому корисніше було б отримати чіткі і стабільні правила гри. Отже, в короткостроковому періоді корупція може понизити вартість трансакцій, але вже в середньостроковому ця вартість обов'язково зросте із-за непередбачуваності корупційних угод.

Негативна роль корупції полягає в тому, що в довгостроковому періоді вона значно знижує ефективність економіки і самих громадських інституцій. Негативна роль корупції для економіки проявляється в наступному:

  •  Відбувається консервація неефективних інституціональних рамок;
    •  Неефективні інституціональні рамки спотворюють громадську ідеологію, вносячи в неї невіру в можливість жити за законами і нормами моралі, а це прямо сприяє росту трансакционных витрат;
    •  Зниження ефективності інституціональних рамок знижує систему стимулів до діяльності.

Поширення корупції створює для бюрократів стимули ще більше спотворювати інституції і систему розподілу, ще більше завищувати вартість трансакцій.

Наслідками корупції є:

  1.  Спотворення системи розподілу доходів;
  2.  Неефективне використання ресурсів;
  3.  Підвищує трансакционные витрати. За оцінками експертів Світового банку хабаря підвищують вартість товарів і послуг на 3-10%; злочинні угрупування контролюють ринки і встановлюють на них ціни, відповідно споживчі ціни збільшуються на 15-20%
  4.  Податкові інспектори за хабарі дозволяють приховати частину доходів, бюджет недоотримує до 50% надходжень;
  5.  Підвищення трансакционных витрат знижує загальну ефективність економіки, що проявляється в зменшенні об'ємів інвестицій і темпів росту ВВП;
  6.  Корупція підриває бюджетну політику, знижуючи ефективність бюджетних витрат і погіршуючи їх структуру

В силу таких негативних наслідків у багатьох країнах світу антикорупційні програми є пріоритетними в державній політиці. У Україні про необхідність боротьби з корупцією говорять усі президенти і депутати усіх скликань Верховних Рад. Але якщо ми порівняємо дані нашої таблиці по індексу корумпованості 1999 р. і 2008 р., то побачимо, що за даними антикорупційної організації Transparency International Україна займає 134 місце з 180 країн світу по рівню корупції і ситуація продовжує погіршуватися. Індекс України у вересні 2008 р. склав 2,5 (за шкалою від 0 до 10, де 0 означає вищий рівень сприйняття корупції, а 10 - найменший). Індекс нижче 3 є показником «галопуючої корупції».

Сьогодні до найбільш гострих в Україні відносяться проблеми тінізації економіки і криміналізації громадського життя, від рішення яких безпосередньо залежить забезпечення стійкого економічного розвитку, підвищення добробуту народу і зміцнення національної безпеки держави.

Аналізуючи теоретичні основи дослідження тіньової економіки, можна відмітити, що B літературі причини її виникнення і існування трактуються по-різному. Так, A. Базилюк, Е. Bopoбьeв і C. Коваленко вважають, що історія тіньової економіки розпочинається з виникнення держави. Витоки цього феномену закладені в самій людині, в мотивах його вчинків, в інтересах, специфіці і унікальності соціальної психології індивіда. Дійсно, по Гегелю, людина як індивідуальність є втіленням нескінченної безлічі проявів стосунків і зв'язків людської душі. B той же час загальновідомий, що найбільший вплив на поведінку людини як біосоціальної істоти має не його внутрішній морально-психологічний стан, а безпосереднє соціальне оточення. «Ненависть і жадання руйнування (протиправних дій. - П. П., Н, Л.)... зароджуються не в людині, а в його оточенні».

Мал. 6.1. Індекси оцінки корупції за 1999 р.

C появою приватної власності і держави починається відчуження працівників від засобів виробництва і результатів праці, посилюється майнова нерівність. Якщо безпосередні працівники володіють у більшості випадків домашнім майном, то економічно панівні класи - усіма  об'єктами власності. Причому цінність накопиченого ними багатства стала переважати над надбанням людей праці в десятки тисяч разів. Еволюція громадського розвитку виробила немало дієвих форм реформування господарського порядку і цивілізованого вдосконалення механізму економічних (розподільних) стосунків. Але коли економічна роль держави в усуненні надмірної майнової дискримінації порушується, то певні групи населення прибігають до індивідуального захисту своїх прав, До крадіжок, шахрайства, привласнення майна і тому подібне вищою формою протесту, захисту попранных прав являються акти масової непокори (страйки, маніфестації, революції), що створюють соціально-економічну базу для поширення тіньової економіки.

Деякі дослідники зв'язують процес тінізації економіки в Україні і в інших постсоціалістичних державах з функціонуванням командно-адміністративної системи в попередній період, з надмірним одержавленням і надцентралізацією економіки. Тому широке поширення отримав на перший погляд логічний, а по суті банальний постулат: коли в результаті ринкових реформ з'явиться «новий хазяїн - власник'', то у самого себе він красти не буде. На думку  авторів програми »500 днів«, понад 90% об'єм операцій тeнeвой економіки можна yстpaнить пpи пoмoщи заходів пo фopмиpoвaнию pынкa. Дійсно, як справедливо вважає B. Попович, це гасло в певній мepe може подтверждaться, якщо эконoмикa Укpaины бyдeт дoвeдeнa до eдинoличной нaтypaльнoй фopмы хoзяйствoвaния. Ho, кaк пoкaзывaeт пpaктикa, имeннo тaкoмy xoзяинy yдoбнee пpoвoдить финaнсoвo - хoзяйствeнные oпepaции » в тіні«, зокрема - ухилятися від оподаткування. отже, такий не має нічого спільного з рішенням проблем боротьби з тіньовою економікою. Що ж до генезису цієї економіки, то приведеному твердженню суперечать факти її активізації за 17 лeт ринкових реформ в Україні і її наявність (у об'ємі від 5% до 30% BHП) в західних державах з розвиненою ринковою економікою. Можна говорити тільки про посилення тінізації економіки, викликане помилковою, руйнівною стратегією трансформації економіки командного типу і недосконалістю чинного законодавства. Як справедливо помічає академік HAH України B. Присняков, раптова ліквідація консолідуючої ролі партії, а потім і держави, ейфорія псевдодемократиии, слабкість релігії, корозія людських цінностей і моралі зумовили хаос на пострадянському просторі і привели до потужної криміналізації економіки,  що почалася, справедливо кажучи, ще з радянських часів.

Генезис тіньової економіки не можна пояснювати окремими причинами або чинниками. Своїми коренями походження тіньових процесів йде в неправильні, не адекватні існуючій економічній системі дії владних, регулюючих і контролюючих структур держави, форми і методи господарювання, а також в соціально-психологічні спотворення господарської поведінки суб'єктів економічного порядку, які вступають в протиріччя з об'єктивними економічними законами і не відповідають інтересам переважної більшості населення.

Суть поняття «Тіньова економіка» фахівці визначають по-різному. B західній літературі її зазвичай визначають по Э. Фейгу - як економічну діяльність, яка з яких-небудь причин не враховується офіційною статистикою і не потрапляє в BHП. B Україні найбільш прийнятним можна рахувати дещо вдосконалене визначення цього поняття А. Турчиновим - як сфери прояву економічної активності, спрямованої на отримання доходів від заборонених видів діяльності і на ухилення від податків, від громадського (державного) контролю і від сплати податків при легальних видах економічної діяльності.

B структурі тіньової економіки найчастіше виділяють 4 сегменти:

  •  Легальний «світлий» (legal economy), такий, що користується недосконалістю чинного законодавства;
  •  Напівлегальний темний (dark economy), в якому суб'єкти узаконеної діяльності ухиляються від сплати податків;
  •  Неофіційний «сірий» (gгеy economy), в який входять незареєстровані форми підприємництва;
  •  Підпільний (black economy), пов'язаний з прямими порушеннями чинного законодавства.

Тіньовий сектор економіки є досить складною поліморфічною соціально-економічною освітою з високим рівнем скритності і інтеграції. Тому кількісна оцінка тіньової економіки являється, напевно, одним з найбільш слабких місць у  вітчизняній науці. Навіть існує думка, що визначити масштаби тіньової економіки взагалі неможливо. Для їх вірогідного числення застосовуються такі основні методи: монетарний (попиту на готівку); балансу витрат і грошових  доходів; аналізу зайнятості і витрат електроенергії; соціологічних опитувань; та ін. Найбільш достовірним вважається структурний метод розрахунку усіх основних сегментних джерел доходів тіньової економіки.

Тіньова економіка з різними назвами («вторинна», «паралельна», «неформальна», «криміногенна» та ін.) - o6щeмиpoвoe, глобальне явище, до певної міри характерне для усіх країн. B загальносвітовому масштабі її доля складає 5-10% BBП. у африканських і південноамериканських державах - 25-30%, у Білорусі - 19,3%, в Кaзaxстaнe - 34,3% і в Росії - 41,6%. За твердженням експертів MBФ, питома вага тіньової економіки підвищується на ранніх етапах переходу до ринку, проте потім, з прогресом реформ і скороченням корупції в органах державної влади, - починає знижуватися. Цьому твердженню відповідає тенденція до зниження тінізації української економіки за офіційними даними (з 43,5% ВВП в 1997 р. до 35% - в 2003 р.). Експертні ж оцінки цього показника, залежно від методу, коливаються від 40% до 80%  ВВП. При усій умовності приведених оцінок, об'єм тіньового сектора економіки в Україні залишається ще занадто великим: він істотно перевищує відповідний рівень більшості країн ЄС і СНД і нині знаходиться на критичній (пороговою) рисі - 30-35%. Подальше поширення тіньової економіки загрожує суспільству Великою кримінальною (замість «оксамитової») революцією, злоякісним переродженням перехідної (до ринкової) економічної системи в кримінальну, таку, що базується на кримінальній «приватизованій» власності, кримінальному бізнесі (підприємництві) і кримінальному ринку. По суті, такий критичний вплив тінізації економіки на суспільство можна назвати «війною без крові», але з великими жертвами з боку населення.

Головні причини і методи поширення тіньової економіки

Головними причинами поширення і прояву тіньової економіки в Україні виступають тіньова політика, корупція і злочини у сфері економіки. Тіньова політика є сукупністю заходів по лобіюванню (від англійського lobby - кулуари) корисливих інтересів нової кланово-олігархічної  еліти тіньового бізнесу у сфері управління державою. Як стверджують добре поінформовані політики, в Україні два десятки угрупувань оволоділи половиною об'єктів колишньої державної власності. Найбільш багатими і найбільш впливовими є дніпропетровські, донецькі, київські, львівські і інші кланово-регіональні групи, що включають відомих політиків і величезні капітали, значна частина яких має сумнівні джерела. Політико-економічний вплив таких груп з метою власного збагачення досягається найодіознішими методами: це, зокрема, виведення структур, що належать їм, з-під оподаткування шляхом надання податкових пільг або створення СЭЗ; відстоювання для себе сприятливих умов відносно приватизації прибуткових підприємств; сприяння своїм структурам в наданні кредитів під урядові гарантії; і так далі

Головними технологіями тінізації економіки і, відповідно, основними формами прояву тіньових доходів в сучасній Україні являються такі:

  1.  Тіньова зайнятість, нелегальне виробництво товарів і послуг. За експертними оцінками вітчизняних дослідників в 90-х роках в Україні в тіньовому секторі на різних умовах була задіяна половина дорослого населення України. Найбільший розмах має і нині у виробництві і реалізації лікеро-горілчаних виробів, нафтопродуктів. За оцінками експертів до теперішнього часу в тіньовому зверненні знаходиться 20-30% ринку алкоголю; більше третини алкогольних напоїв не відповідають стандартам якості, внаслідок чого щорічно помирають 10 тис. чоловік і 30 тис. чоловік втрачають здоров'я.
  2.  Приховання прибутків підприємств, необгрунтовані податкові пільги і заборгованість із заробітної плати, яка в 2008г. знову стала рости, що свідчить «про перекачування» активів заробітної плати з легального сектора економіки в тіньовий. Першим істотним кроком в реалізації комплексу заходів по обмеженню тіньової економіки у сфері оподаткування логічно рахувати Закон України «Про податки з доходів фізичних осіб», яким замість прогресивної шкали 10-40% встановлена єдина ставка податку 13%. Закон України «Про внесення зміні до Закону України про оподаткування прибутків підприємства», яким замість податку на рівні 30% встановлена ставка 25%. Здійснюються невідкладні заходи по підвищенню ефективності стягування ПДВ, які дадуть можливість поетапно скоротити його ставу з 20% до 15%, а згодом до 12%. Але зниження податків нічого не вирішує з «детінізацією» економіки. Удосконалюючи нормативні заходи економічного порядку, необхідно створити в країні такі економічні, соціальні умови, при яких би чесно працювати, і правильно платити податки було вигідніше, ніж заганяти доходи «в тінь».
  3.  Шахрайство у фінансово-кредитній сфері і ціноутворенні. Про це свідчить банкрутство комерційних банків; позабанківський оборот «чорної готівки»; величезна платіжна криза, викликана штучним банкрутством підприємств; до 200-300% надприбутку дають небачені монопольні маніпуляції «завищення-заниження» з цінами на внутрішньому  і зовнішньому ринках, особливо на продукцію металургійної, хімічної, вугільної, легкої промисловості, сільського господарства. Навіть в умовах хорошого урожаю зернових (42 млн. т.) 2008 р. ціни на хліб ростуть.

Для попередження реалізації цього явища створений портал електронної закупівлі України, завдяки якому можна заощадити, щонайменше, 4 млрд. грн.

  1.  Масове розкрадання державної власності. Учені вивели індекс «розкрадання держави». У Словенії - 7 пунктів, В Латвії - 30, Росії - 32, в Україні цифра не називається, але вважають, що він набагато вищий, ніж в Росії.
  2.  Кримінальний бізнес по торгівлі наркотиками, людьми, інтелектуальною власністю, зброєю. Експерти ООН підрахували, що у світі в середньому щорічно нелегально продають наркотиків на суму 400 млрд. дол., це приблизно 8% об'єму світової торгівлі ними. На заході норма прибутку наркоділків - 300%, в Росії - 1000%. Для України характерна торгівля живим товаром. 100 тис. українських жінок опинилися в рабстві за кордоном. Їх купують за 50-200 дол., а перепродають у борделі Західної Європи в 10 разів дорожче. Сучасні рабовласники і контрабандисти світу щорічно заробляють на торгівлі людьми понад 7 млрд. дол.
  3.  Комп'ютерна злочинність дає приклад, коли вінницький зловмисник в 1998 р., використовуючи систему електронних платежів, незаконно переказав 80 млн. грн. (у той час близько 20 млн. дол.) на кореспондентський рахунок одного з латвійських банків.
  4.  Відмивання «брудних» грошей (капіталу). У світі щорічно відмивається від 500 млрд. до 1,5 трлн. дол. Відплив українського тіньового капіталу за межу втричі перевищує усі західні кредити і усі види допомоги нашій державі.

Соціально-економічні наслідки тіньової економіки фахівці справедливо розцінюють як суперечливі. Одні отожествляют її з кримінальною економікою і оголошують чисто негативною, паразитичною зоною економічних стосунків. Інші розглядають її як зразок найбільш ефективного господарювання в складних умовах перехідного періоду. Немає підстав усіх учасників тіньових економічних стосунків вважати злочинцями. Проте в тіньовому секторі вектор управління певною мірою утворює кут антисоціальної спрямованості. B силу цього тіньова економіка не може не виступати як паразитичний, гальмівний чинник соціально-економічного розвитку. Із-за невигідності технічного переозброєння в тіньовому секторі економіки сповільнюється HTП, знижується продуктивність праці. Внаслідок обмеженості джерел інвестицій і несприятливого інвестиційного клімату зменшується їх об'єм. Посилюється грошова деградація, а податковий тягар розподіляється на все меншу кількість господарських суб'єктів, працюючих легально. Як наслідок, настає колапс і легального  сектора економіки. За роки незалежності наша держава втратила майже половину свого промислового і сільськогосподарського потенціалу. В порівнянні з 1990 р. його BBП зменшився на 60%. Таким чином, розширення масштабів тіньової економіки неминуче призводить до господарського і технологічного регресу країни.

Тіньова економіка, особливо в умовах трансформаційної кризи, служить збагаченню певного кола людей за рахунок обкрадання суспільства, і передусім - за рахунок джерел, що забезпечують фінансове наповнення державного бюджету, це призводить до різкої диференціації населення; завдає колосального збитку моральному клімату нашого суспільства, руйнуючи ідеологічний порядок.

Для виведення економіки з «тіні» первинне значення мають створення сприятливих умов для легальної економічної діяльності і формування «Економіки довіри» на основі максимального обліку інтересів усіх суб'єктів господарювання. Законом України «Про основи національної безпеки України» передбачається «подолання тінізації економіки через реформування податкової системи, оздоровлення фінансово-кредитної сфери і припинення відтоку капіталів за кордон».

Важливим кроком в досягненні цієї мети повинні стати амністія власників тіньових капіталів, які не носять чисто кримінального характеру, судова і адміністративна реформи, корінна реформа місцевого самоврядування. Ці реформи повинні привести до істотного вдосконалення економічного порядку, що повинне спричинити корінну перебудову ідеологічного порядку, відродити в нім норми совісті і моралі у відносинах між суб'єктами національної економіки, до оздоровлення політичного порядку шляхом очищення державного апарату від явних корупціонерів і «тіньовиків», за рахунок демократичних перетворень суспільства, подальшого розвитку соціально-орієнтованих ринкових стосунків, тобто розвитку економічної демократії.

6.5. Роль економічної демократії в підвищенні ефективності соціально-економічних стосунків

Існує органічний зв'язок між законністю і демократією. Права і свободи людини забезпечуються політичними, економічними, юридичними гарантіями. Існує пряма і зворотна залежність між досягненнями економічного розвитку і поглибленням демократизації суспільства. Глибина і міцність демократичних перетворень, їх динаміка багато в чому визначається рівнем розвитку економіки, мірою економічного розкріпачення особи. Американський вчений С. Хантингтон дійшов висновку, що у бідних країнах демократизація неможлива; у багатих вона вже сталася. Перехід до демократії повинен здійснюється в країнах з середнім рівнем економічного розвитку, які в середині 70-х років ХХв. Мали ВВП на душу населення від 1000 до 3000 дол. На той час це були Греція, Іспанія, Чехословаччина, Східна Німеччина і інші. Економічний розвиток впливає на демократизацію через різні канали.

По-перше, формування у людей почуття довіри до влади і причетності до загальнополітичних процесів; по-друге, ріст рівня освіти, інформованості і компетентності; по-третє, впровадження справедливої системи розподілу між соціальними групами населення. Ріст багатства держави і швидкий економічний розвиток зменшує майнову диференціацію і тим самим полегшують досягнення угод і компромісів між різними соціальними групами; По-четверте, економічний розвиток сприяє затвердженню середнього класу, який є основним суб'єктом демократизації. Цей взаємозв'язок добре видно на прикладі демократизації низки країн Західної Європи після Другої світової війни. Л. Эрхард - автор німецьких економічних реформ, зв'язував процес демократизації з реалізацією принципу «достаток для усіх».

«Загальним ростом добробуту, - підкреслював він, - економічна політика вносить цінний вклад в демократизацію Західної Німеччини. Демократія і вільна економіка так само логічно взаємозв'язані, як диктатура і державна економіка«.

Особливе значення в демократизації стосунків власності, яка завжди у всі часи в кожному суспільстві формує фундамент економічної системи, її базову основу, являється специфічний розвиток корпоративної власності, пов'язаної з передачею певної частини акціонерного капіталу найманим робітником підприємства, де вони працюють.

Процес демократизації економіки, наповнення її соціальним змістом має ще одну украй важливу складову, яку в доки впродовж реформ в Україні не вдалося реалізувати, - це формування цивілізованих стосунків між працею і капіталом. 1) В розвинених країнах на зміну стосункам купівлі-продажу робочої сили прийшли стосунки її колективно-договірної оренди, колективи працівників виступають, по суті, в ролі орендарів капіталу і втілених в нім засобів виробництва. У нових умовах праця здатна грати роль наймача капіталу, як капітал - наймача праці. 2) відношення «працю-капітал» зазнають корінні зміни і в системі управління. Відбувається інтеграція безпосереднього виробника (особисто або через своє представництво) до структури управління. Відбувається інтеграція безпосереднього виробника (особисто або через своє представництво) до структури управління виробничим процесом, обміном і розподілом виробничого продукту. Основна мета сучасного менеджменту - зробити кожного виробника співучасником прийняття на відповідних рівнях управлінських рішень.

Для демократизації економічних стосунків в Україні має бути створена ефективна система соціального захисту населення. Перехід на новий, більш високий ступінь реалізації соціально-економічних перетворень, вимагає налагодження не на словах, а на ділі подвійної системи соціального партнерства, яка передбачає функціонування ефективного механізму консолідації дій держави, підприємств, приватного сектора економіки і найнятих робітників; рішення невідкладних завдань соціальної політики.

Обгрунтування і практична реалізація політики демократизації економічних стосунків - одна із складових загального процесу демократизації суспільства.  У цьому процесі велике значення грає дотримання усіх інституцій, тобто порядків економічного, політичного і ідеологічного. Їх вплив на національну економіку не можна розглядати автономно, оскільки вони взаємозв'язані і взаємнопереплетені. Таке взаємнопереплетення дістало назву интердепендеции порядків (Ойкен В., 1995). Саме спільне їх функціонування у рамках інституціональної системи країни, їх взаємнопереплетення створює ті або інші умови для відповідного рівня розвитку ефективності економічної діяльності.

Таким чином, можна зробити висновок по цій темі, що національна економіка є складною багаторівневою системою, покликаною забезпечити потреби країни в матеріальних благах, що створюють основу для високої якості життя народу, економічної могутності на міжнародній арені, забезпечення національної, у тому числі економічній безпеці країни.

Лекція 7. Типи економічних систем і моделі сучасних ринкових  економік

7.1. Зміст поняття ''економічна система''. Елементи економічної системи.

7.2. Типи економічних систем.

7.3. Моделі національної економіки у рамках систем

Основні поняття: економічна система, ринкова економічна система вільної конкуренції, командно-адміністративна система, змішана економіка, народна економіка, інфраструктура ринку.

 7.1. Зміст поняття ''економічна система''. Елементи економічної системи 

Будь-яке суспільство є соціальною систему-сложную організаційну впорядковану цілісність, що включає окремих індивідуумів і соціальні спільності, які об'єднані різноманітними зв'язками і взаємовідносинами.

Основою соціальної системи є економічна система. В ході виробництва, розподілу, обміну і споживання благ між учасниками цих процесів складаються і постійно удосконалюються різноманітні за своїм змістом економічні виробничі стосунки, які проявляються через економічну поведінку суб'єктів господарювання. Суть конкретної історичної сукупності економічних виробничих стосунків, що відповідають системі продуктивних сил і що взаємодіють з нею, розвиваються на основі дії як об'єктивних законів, так і суб'єктивних чинників визначає суть економічної системи суспільства.

Економічна система-это сукупність усіх економічних процесів, що здійснюються в суспільстві на основі стосунків власності і господарського механізму, що склалися в нім.

Відомий американський економіст П. Самуэльсон визначає будь-яку економічну систему, незалежно від її соціально економічної форми, як ту, яка повинна відповідати на три питання : Що? - робити і в яких об'ємах; Як?-производить(за допомогою кого і яких ресурсів і технологій);Для кого?-производить (хто буде власником і споживачем зробленої продукції).

Економічна система має три основні ланки:

1. Продуктивні сили - це система економічних чинників, які в процесі громадського розподілу праці забезпечують перетворення довкілля, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності громадської праці;

2. Економічні  виробничі стосунки є сукупністю соціально-економічних і організаційно-виробничих зв'язків між господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, послуг і доходів;

3. Механізм господарювання погоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і економічні виробничі стосунки. Він є сукупністю конкретних форм господарювання, организационно-институциональных систем, методів і важелів регулювання економічних процесів. Механізм господарювання є сукупністю форм організації і управління громадськими діями економічних суб'єктів, спрямованих на реалізацію економічних законів.

Центральне місце в економічній системі належить людині. Це головна продуктивна сила, уособлення економічних виробничих стосунків, суб'єкт і об'єкт господарської діяльності, носій і реалізатор економічних потреб і інтересів, саме він об'єднує і погоджує функціонування усіх ланок економічної системи. Місце людини в громадській ієрархії, можливості і форми його самореалізації обумовлюють характер економічної системи.

Громадський розподіл праці є матеріальною основою економічних стосунків.

Громадський розподіл праці (ОРТ) -это спеціалізація виробників у виготовленні окремих видів продуктів або в певній виробничій діяльності.

Громадський розподіл праці існує в трьох основних формах: загальне, часткове, одиничне.

B XX вв. розвинених країнах світу сталося IV і V розподіл праці : відділення нематеріального виробництва (науки, утворення, охорона здоров'я) від матеріального, внаслідок чого посилилася тенденція до розширення товарного виробництва.

 З середини 70-х рр. почалося V великий громадський розподіл праці - відділення інформаційної діяльності і інформаційною сфер громадського виробництва.

Значно швидше загального відбувається громадське розділення в частковій формі. Темпи його розвитку залежать від міри розвитку продуктивних сил, економічної потужності країни. Наприклад, в США тільки у сфері промисловості існує майже 700 галузей ( у колишньому СРСР-400).

Найшвидше розвивається одиничний розподіл праці. Так, в Парижі в XIII ст. Налічувалося лише 300 ремісничих і торгових спеціальностей, в США у кінці XIX ст. - 12 тис. спеціальностей, а на початку 2000 г.-свыше 8 млн. спеціальностей, робіт і професій.

Розвиток основних форм громадського розподілу праці, особливо в частковій і одиничній формах, свідчить про дію закону громадського розподілу праці. Одним з різновидів розподілу праці є обмін діяльністю, тобто взаємообмін результатами виробничої діяльності у формі продуктів праці (товарів і послуг) однієї або декількох галузей. Процесу ОРТ протистоїть кооперація і комбінування виробництва. Кожна форма ОРТ розвивається в певних видах. Розрізняють подетальную, попредметную, технологічну і інші види спеціалізації.

Техніко-економічні стосунки у взаємодії з продуктивними силами формують технологічний спосіб виробництва, який може базуватися на :

а. ручній праці (кінець XVIII -начало XIX ст. );

б. машинній праці (почало XIX ст. - підпорядкування праці капіталу);

ст. Автоматизації виробництва (з 50-х рр. XXв. людина звільняється від ручної праці, від функцій нетворчої праці).

ОРТ -одно з головних умов становлення і формування товарної організації господарства і ринку і на їх основі ринкової економічної системи.

Класифікація економічних систем.

У останні півтора-два століття у світі діяли різні типи економічних систем : дві ринкові системы-рыночная економіка вільної конкуренції (чистий капіталізм) і сучасна ринкова економіка; дві неринкові системы-традиционная і адміністративно-командна; економічна система перехідного типу. У рамках тієї або іншої економічної системи існують різноманітні моделі економічного розвитку окремих країн і регіонів.

Головними критеріями класифікації економічних систем є: домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності.

7.2. Типи економічних систем

1. Традиційна економічна система.

Відмітні особливості цієї системи такі:

- украй примітивна технологія, пов'язана з первинною обробкою природних ресурсів;

- переважання ручної праці;

- усі ключові економічні проблеми вирішуються відповідно до освячених повік звичаями, релігійними, племінними і навіть кастовими традиціями;

-організація і управління економічним життям суспільства здійснюються на основі рішень ради старійшин, приписів вождів або феодалів.

2. Ринкова економіка вільної конкуренції (чистий капіталізм)

Хоча ця система склалася в XVIII ст. І припинила своє існування у кінці XIX -первых десятиліть XX ст., значна частина її елементів увійшла до сучасної ринкової системи. Відмінними рисами цієї системи були приватна власність на економічні ресурси; ринковий механізм регулювання макроекономічної діяльності, заснований на вільній конкуренції; наявність безлічі самостійно діючих покупців і продавців кожного товару. Однією з головних передумов цієї системи виступає особиста свобода усіх її учасників. Вирішальною умовою економічного прогресу стала свобода підприємницької діяльності тих, хто мав капітал, і свобода найнятого робітника продавати свою робочу силу. Ринок, передусім шляхом цін, координує діяльність мільйонів людей. Підприємці прагнуть отримати все більший доход (прибуток), гранично економно використовуючи економічні ресурси, капітал, знання, максимально широко прагнуть реалізувати свої підприємницькі здібності в обраній ними діяльності. Це служить потужним стимулом розвитку і вдосконалення виробництва, розкриває творчі можливості часткової власності. Найняті робітники удосконалюють якості своєї робочої сили, а працедавець за рахунок цього отримує великий прибуток.

Історично першою виникає традиційна економічна система.

3. Адміністративно-командна економічна система (централізована, планова, комуністична)

   Після Жовтневої революції розвиток національних економік пішов двома шляхами: в СРСР почала формуватися командна економічна система, в капіталістичних країнах продовжувала розвиватися ринкова економічна система.

 Ця система панувала раніше в СРСР, країнах Східної Європи і ряду азіатських держав.

Її рисами є:

-державна власність практично на усі економічні ресурси;

-сильна монополізація і бюрократизація економіки;

-централізоване, директивне економічне планування як основа господарського механізму, який має ряд особливостей :

а) безпосереднє управління усіма підприємствами з єдиного центру, що позбавляє самостійності господарюючих суб'єктів;

б) держава повністю контролює виробництво і розподіл продукції, що виключає вільні ринкові стосунки між окремими підприємствами;

в) державний апарат керує господарською діяльністю переважно за допомогою адміністративно-командних методів.

Структура громадських потреб визначалася центральними плановими органами: централізований розподіл матеріальних благ, трудових і фінансових ресурсів здійснювалося без участі безпосередніх виробників і споживачів.

Нежиттєздатність цієї системи, її несприйнятність до досягнень НТР і нездатність забезпечити перехід до інтенсивного типу економічного розвитку зробили неминучими корінні соціально-економічні перетворення.

4. Змішана економіка розглядається як сукупність різних організаційних елементів функціонуючої економіки незалежно від соціального ладу, де критерієм визначення суті є координаційний механізм функціонування економіки. Це погляди Макконнела і Брю.

С. Фишер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензи вважають, що в змішаній економіці у відповідях на питання ''що''', 'як'', ''для кого'', для суспільства в цілому робити.

П. Самуэльсон визначає економіку США змішаною системою вільного підприємництва і держави. Багато економістів сьогодні вважають, що змішана економіка базується на з'єднання принципів організації і господарювання двох систем- капіталістичною, саморегульованою і соціалістичною, плановою. (С. Чейз та ін.)

Найбільшим визнанням користується розумінням змішаної економіки як регульованої соціально-орієнтованої економіки, яка базується на приватній власності, а визначальною рисою є спосіб організації і координації економічної діяльності суспільства.

Причинами виникнення змішаної економіки є:

недосконалість ринкового механізму ''саморегулювання'' і його негативні соціально-економічні наслідки;

ріст монополізації виробництва і обміну, порушення ринкового еквівалентного обміну і виникнення протиріч між монополіями і нацією;

ріст ролі особистого чинника, ''людського капіталу в громадському розвитку'';

ріст громадських потреб в товарах і послугах колективного користування (транспорт, освіта, медицина, оборона та ін.);

необхідність збереження невідтворних ресурсів, захист раціонального використання загальнолюдських ресурсів;                 

необхідність перерозподілу доходів з метою задоволення соціальних потреб і соціального захисту населення, що живе за межею бідності;

стимулювання розвитку колективної і державної власності як матеріальних умов становлення нових, прогресивніших економічних і соціально-економічних стосунків і еволюції капіталістичної системи в посткапіталістичну. Виникнення і посилення державного регулювання ринкових стосунків, економічних функцій держави стало історичною передумовою розвитку змішаної экономики-государственного регулювання капіталістичної системи і розширення соціальних функцій держави.

Головною причиною державного регулювання економіки (ГРЭ) і його метою є необхідність створення умов для підвищення економічної ефективності громадського виробництва, а причиною і метою змішаної економіки є рішення соціально-економічних протиріч і забезпечення соціально-економічного прогресу суспільства, ріст добробуту і розвитку людини.

Ознаками змішаної економіки є:

1. –розвиненість ГРЭ;

2. –взаємодія різних устроїв, форм власності, секторів економіки на основі правової рівності;

3. –стабільність економічного і соціального розвитку на основі узгодження, оптимізації економічних інтересів;

4. –взаємодія різних принципів господарювання;

5. –вища ефективність використання ресурсів;

6. –розвинена система соціального захисту, її стійкість і ефективність соціальної політики;

7. –соціалізація усіх форм, видів власності.

Механізм сучасної капіталістичної системи - це механізм вільної конкуренції, саморегулювання, який взаємодіє з регулюванням економіки; механізм змішаного господарювання. З розвитком громадського виробництва і ростом його ефективності виникають діалектичне протиріччя механізму саморегулювання - вільній конкуренції і механізмом свідомого планомірного розвитку і обмеження товарного виробництва.

Механізм господарювання капіталізму постійно эволюционизирует:

саморегулируемый ринок вільної конкуренції і стихійне      ціноутворення    монополізація виробництва і ринок недосконалої конкуренції, регульований монополіями, необхідність ГРЭ, зародження планомірності, планування на рівні фірм, індикативне планування, програмування економіки, звуження товарно-грошового обороту.

7.3. Моделі національної економіки у рамках систем

Для кожної системи характерні свої національні моделі організації господарства, оскільки країни розрізняються своєрідністю історії, рівнем економічного розвитку, соціальними і національними умовами. Так, для адміністративно-командної системи характерні радянська модель, китайська модель та ін. Сучасній ринковій системі також властиві різні моделі.

Вивчення цих моделей має практичне значення для розробки моделі розвитку України.  При цьому йдеться не про копіювання чужого досвіду, а про творче його використання з урахуванням конкретних умов, що склалися в нашій країні.

Розглянемо найбільш відомі національні моделі.

Американська модель побудована на системі всесвітнього заохочення підприємницької активності, збагачення найбільш активної частини населення. Малозабезпеченим групам створюється прийнятний рівень життя за рахунок різних пільг і посібників. Завдання соціальної рівності тут взагалі не ставляться. Це модель заснована на високому рівні продуктивності праці і масової орієнтації на досягнення особистого успіху. В цілому для американської моделі характерна державна дія, спрямована на підтримку стабільної кон'юнктури і економічної рівноваги.

Шведська модель відрізняється сильною соціальною політикою, орієнтованою на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на користь найменш забезпечених верств населення. Тут в руках держави знаходиться усього 4% основних фондів, зате доля державних витрат в 90-х рр. склала понад 50% від ВВП, причому більше половини цих витрат спрямовується на соціальні потреби. Природно, це можливо тільки в умовах високого оподаткування, особливо фізичних осіб. Така модель дістала назву ''функціональна соціалізація'', що означає, що функція виробництва лягає на приватні підприємства, що діють на конкурентній ринковій підставі, а функція забезпечення високого рівня життя (включаючи зайнятість, освіту, соціальне страхування) і багатьох елементів інфраструктури (транспорт, НИОКР) -на держава.

Соціальне ринкове господарство ФРН. Ця модель формувалася на основі ліквідації концернів гітлерівських часів і надання усім  формам господарства (великим, середнім, дрібним) можливості стійкого розвитку. При цьому особливим заступництвом користуються так звані миттельштанд, тобто дрібні і середні підприємства, фермерські господарства. Держава активно впливає на ціни, мита, технічні норми. Що лежить в основі цієї системи ринок виявив свою перевагу у використанні спонукальних стимулів до високоефективної господарської діяльності.

Японська модель характеризується певним відставанням рівня життя населення (у тому числі рівня заробітної плати) від росту продуктивності праці. За рахунок цього досягається зниження собівартості продукції і різке підвищення її конкурентоспроможності на світовому ринку. Така модель можлива тільки при виключно високому розвитку національної самосвідомості, пріоритеті інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні жертви заради процвітання країни. Ще одна особливість японської моделі розвитку пов'язана з активною роллю держави в модернізації економіки, особливо на її початковій стадії.

Південнокорейська модель має багато спільного з японською. Це, зокрема відноситься до особливостей психологічного складу населення країни, його високої працьовитості і відповідального відношення до своїх обов'язків, що базуються на моральних нормах конфуціанства. Загальною для обох моделей є і активна участь державних органів в перебудові економіки. В цілях її прискореної модернізації широко використовуються податкова, тарифна і валютна політика. Тривалий час існував контроль над цінами на ресурси і широке коло товарів виробничого і споживчого призначення. Система державного регулювання економіки, що склалася в Південній Кореї, сприяє підвищенню конкурентоспроможності південнокорейських товарів на світовому ринку.

Внаслідок відносно меншого, ніж в Японії, розвитку ринкових стосунків південнокорейська держава цілеспрямовано сприяла створенню потужних плацдармів ринкової економіки в особі великих корпорацій, так званих чеболь, перерісших потім у фінансово-промислові групи.

І нарешті, ще один елемент південнокорейської моделі, що представляє безперечний інтерес для України, - це надання державними органами усебічної підтримки дрібному і середньому підприємництву, що сприяло створенню в стислі терміни середнього класу. В той же час, як показав кінець 90-х рр., у південнокорейської і японської моделей з їх особливо сильним державним втручанням в ринковий механізм виникає знижена пристосовність останнього до світових фінансових криз.

Існують також ліберальний, социал-реформистский і консервативний варіанти.

Ліберальний варіант передбачає необхідність проведення важливих соціальних і інституціональних реформ, раціональна взаємодія приватного і державного секторів, впровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектора інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки (Дж.Гэлбрейт, Р. Хейброннер).

Варіант Социал-реформіста змішаної економіки припускає досягнення оптимального поєднання децентралізму і централізованого управління, а також планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму в прогресивніше суспільство.

У моделі змішаної економіки важлива роль відводиться ефективному функціонуванню дрібних і середніх підприємств.

У Україні утілюється в життя консервативний варіант такої моделі. Якнайповніше від представлений консервативною економічною політикою, заснованою на концепції монетаризму : пріоритети приватної власності, механізм ринкової конкуренції і вільного ціноутворення. Серед сфер державного регулювання економіки вирішальну роль монетаризм відводить роль регулювання об'єму грошової пропозиції. Ці принципи монетаризму послідовно втілювалися в Україні.

Внаслідок цього в умовах переважання державного сектора 90-х рр. рушилося державне управління економікою, проводилася необгрунтована лібералізація цін, зовнішньоекономічної діяльності.

В умовах відсутності сформованої структури і інфраструктури ринку ці заходи  привели до некерованості макроекономічних процесів, величезних збитків в народному господарстві, крайнього зубожіння трудящих і колосального збагачення ''купки'' клановономенклатурной еліти.

Узявши курс на створення змішаної економіки, Україна все більше збільшує розрив між задекларованою моделлю соціально-економічного розвитку суспільства і фактичним станом української економіки.

Здолати цей зростаючий розрив можна лише при виконанні ряду обов'язкових умов. По-перше, необхідно відмовитися від принципу домінування приватної власності. По-друге, припинити тотальну приватизацію (що дуже нагадує ''націоналізацію навпаки''), не зменшувати питому вагу державної власності на засоби виробництва нижче 30-35%. По-третє, відкинути помилкову тезу президентської програми про те, що ''базової основи інституціональних перетворень повинна стати цінова лібералізація, поступовою перехід до вільного регулювання цін за ринковими законами попиту і пропозиції''. По-четверте, перейти від декларації про необхідність формування широкого  шару реальних власників до її практичного втілення. По-п'яте, відмовитися від монитаристской-административно-командного типу регулювання економіки на користь кейнсіанського і інституціонального.

Незважаючи на значні успіхи розвинених країн світу, в економічних системах яких втілені окремі варіанти і форми моделі змішаної економіки, цих системи далеко не досконалі, оскільки допускають значну розтрату людських (про що свідчать близько 50 млн. безробітних), матеріальних (середня завантаженість виробничих потужностей знаходиться на рівні 75%) і фінансових ресурсів (що підтверджують значні витрати на озброєння, паразитичний спосіб життя переважної більшості найбільш багатих верств населення та ін.). При цьому десятки мільйонів людей в розвинених країнах світу живуть в убогості, на межі фізичного виживання. Це диктує необхідність пошуку  власної, досконалішої моделі соціально-економічного розвитку. Такою моделлю, як представляється, може стати модель народної економіки.

Народна економіка. Народна економіка є економічною системою, орієнтованою на потреби і інтереси людей праці, яка передбачає використання усіх типів і форм власності (при домінуванні трудової колективної власності), усебічний соціальний захист населення і національне демократичне економічне планування. Рушійною силою побудови такої економіки є увесь народ, такі його основні шари і групи, як робітники, селяни, у тому числі фермери, інтелігенція, підприємці, службовці, тобто усі, хто хоче бачити сильну і незалежну Україну і сприятиме її побудові.

Основної народної економіки являються, передусім, народні підприємства, на яких долається відчуженість найнятого робітника від засобів виробництва, а отже,  праці від власності, влади, оскільки керівництво на таких підприємствах здійснюється на основі самоврядування, і виходячи з цього, формуються найефективніші стимули до праці.

Стратегічно важливі для країни об'єкти залишаються в руках держави, але  ця власність перестає бути засобом збагачення чиновників державного апарату, а служитиме загальнонародним інтересам, стане загальнонародним власністю, важливим елементом народної економіки.

Народна економіки відкриває широкий простір для розвитку малого і середнього підприємництва, на основі якого формуватиметься середній клас.

Умови праці і заробітна плата в недержавному секторі контролюються державою і не мають бути гірші, ніж на державних підприємствах.

Лекція. 8. Економічний потенціал національної економіки

8.1. Поняття, основні елементи і підходи до аналізу економічного потенціалу.

8.2. Види сукупного економічного потенціалу національної економіки.

8.3. Людський і виробничий потенціали національної економіки.

8.4. Економічні ресурси: їх види і взаємодія.

8.5. Національне багатство і його нова концепція.

Основні поняття: потенціал, сукупний економічний потенціал, ресурсний природний потенціал, виробничий потенціал, економічні ресурси, національне багатство.

8.1. Поняття, основні елементи і підходи до аналізу економічного потенціалу

Основним напрямом функціонування сучасної економіки України, її реформування являється усунення стримуючих чинників і активізація розвитку економіки. Головна роль в цьому відводиться розвитку і підвищенню ефективності використання сукупного економічного потенціалу. Це дозволить створити оптимальні умови для забезпечення активного і одночасно стійкого економічного зростання. Формування сукупного економічного потенціалу є складним і багатоетапним процесом.

Потенціал - це певна сукупність ресурсів, засобів, які є в національній економіці і можуть бути задіяні при необхідності у виробництві. Це також і здатність держави, суспільства змінювати певну сферу діяльності.

Функціонування і розвиток національної і в цілому усієї світової економіки засновано на економічних ресурсах і чинниках. Економічні ресурси - це те, що необхідно для виробництва благ - товарів і послуг. Від того, в якому кількісному і якісному відношенні національна економіка має в розпорядженні їх, залежать темпи її розвитку.

З'єднання економічних чинників і ресурсів складає поняття потенціалу національної економіки. Він досить різноманітний за своїм видовим змістом і характеристиками але загалом дозволяє визначити можливості національної економіки до росту.

Сукупний економічний потенціал національної економіки - це сукупна здатність галузей національної економіки робити певні блага, що відрізняються якісними і кількісними характеристиками на конкретному тимчасовому проміжку.

Основними складовими елементами сукупного економічного потенціалу є:

  1.  людські ресурси, а саме їх кількість і якість;
  2.  об'єм і структура виробничого потенціалу промисловості;
  3.  об'єм і структура потенціалу сільського господарства;
  4.  протяжність, якість і структура транспортної системи країни;
  5.  науково-технічний потенціал країни;
  6.  міра розвитку невиробничої сфери економіки;
  7.  кількість, якість і міра раціональності використання корисних копалини.

Сукупний економічний потенціал безпосередньо залежить від сукупних продуктивних сил і об'ємів багатства національної економіки. Він безпосередньо відбиває положення національної економіки в системі світової економіки.

Економічний потенціал залежить від сукупних виробничих можливостей усіх галузей національної економіки. Міра повноти його використання визначає міру розвитку національної економіки, оскільки значення сукупного економічного потенціалу визначається при співвідношенні об'ємів і структури фактичного виробництва благ і міри використання виробничих потужностей - виробничого потенціалу.

Об'єм економічного потенціалу свідчить про рівень економічної незалежності національної економіки, її положення у світовому господарстві і якості життя населення. Основним складовим елементом сукупного економічного потенціалу є людські ресурси, а саме їх професійна і кваліфікаційна структура. У більшості своїй визначальне значення для нього має рівень розвитку промисловості.

Підходи до аналізу економічного потенціалу

Сукупний економічний потенціал слід аналізувати з наступних двох позицій:

  1.  з позиції наявних в національній економіці ресурсів, які можуть бути використані;
  2.  з позиції здатності за допомогою наявних в національній економіці ресурсів здійснювати конкретну господарську діяльність по виробництву благ.

Економічні ресурси не можуть бути прирівняні до економічного потенціалу, оскільки для цілей економічного зростання потрібне поєднання економічних ресурсів і їх ефективного використання. Цей пов'язаний з тим, що реальний обсяг виробництва благ безпосередньо залежить від використання сукупності ресурсів - природних, інвестиційних, науково-технічних і людських.

Відповідно, сукупний економічний потенціал знаходиться в прямій залежності від узагальненої якісної і кількісної характеристики об'ємів і міри використання усіх економічних ресурсів, що знаходяться у розпорядженні національної економіки, і напряму їх застосування для забезпечення стійкого економічного зростання.

Тим самим відбиваються ресурси, що маються в наявності, які можуть бути мобілізовані, і можливості їх ефективного застосування. Збільшення і розвиток сукупного економічного потенціалу в якісному і кількісному відношенні пов'язані як зі збільшенням об'ємів, залучених в національну економіку ресурсів, так і з підвищенням ефективності і раціональності їх використання для виробництва благ - товарів і послуг.

Сукупний економічний потенціал складається з наступних елементів:

  1.  речових ресурсів, наприклад, об'ємів видобутку корисних копалин, конкретних виробничих споруд;
  2.  міри ефективності використання наявних в національній економіці ресурсів;
  3.  форми організації господарської діяльності;

4) вкладу окремих галузей національної економіки в сукупний економічний потенціал.

Для аналізу сукупного економічного потенціалу потрібна оцінка стану економічних ресурсів за кількісними і якісними параметрами, динаміки розвитку національної економіки, галузевої структури економіки, вкладу окремих галузей.

Сукупний економічний потенціал по своїй структурі складається з системи потенціалів, які характеризуються різними якісними і кількісними параметрами, тенденціями і закономірностями формування, чинниками, що роблять вплив на них.

Система сукупного економічного потенціалу складається з:

  1.  природно-ресурсного потенціалу;
  2.  матеріально-виробничого потенціалу;
  3.  науково-технічного потенціалу;
  4.  інституціонального потенціалу;
  5.  людського потенціалу.

8.2. Види сукупного економічного потенціалу національної економіки

Сукупний економічний потенціал є основою національної економіки, від якого безпосередньо залежать її нормальне функціонування, а також темпи і масштаби економічного зростання. За своєю характеристикою він не однорідний і існує в декількох основних видах.

Основними видами сукупного економічного потенціалу національної економіки є наступні:

1. Ресурсний природний потенціал - це загальна сукупність природних ресурсів, які використовуються нині або можуть бути притягнені для господарської діяльності.

По одній з класифікацій виділяють традиційні ресурси (мінеральні, водні, біологічні) і нетрадиційні (вітер, сонце). Також їх ділять на поновлювані (біологічні ресурси, сила води і енергія сонця) і непоновлювані (мінеральні ресурси, грунт, вода). Велике значення має і такий ресурс, як територія, місце проживання населення і розміщення виробничих потужностей.

Ресурсний природний потенціал складається з таких видів економічних ресурсів, як:

  1.  сільськогосподарські. Це усе ті ресурси, які потрібні для виробництва сільськогосподарської продукції, у тому числі земля, кліматичні умови;
  2.  невиробничі. Це сукупність ресурсів, які не використовуються безпосередньо в господарській діяльності, але вони потрібні для нормальної життєдіяльності населення, наприклад природоохоронні зони, парки, сквери, міські зелені насадження;
  3.  промислові. Це сукупність ресурсів, необхідних для господарської діяльності, наприклад мінеральні ресурси, хімічні.

У їх складі виділяються цільові і нецільові ресурси. Одноцільові ресурси - це ресурси, які можуть бути використані виключно тільки для господарської діяльності. До них відносяться, наприклад, мінеральні ресурси. Відмітною їх особливістю є виняткова приналежність до економічної діяльності. Нецільові ресурси - це ресурси, які можуть бути використані як для господарської діяльності, так і для блага населення - забезпечення нормальних умов життя. До них відносяться, наприклад, водні і лісові ресурси, які можуть бути використані як для господарської діяльності, так і для відпочинку населення. Все більше акцент зміщується у бік користування нецільовими ресурсами унаслідок їх обмеженості - або для господарської діяльності, або для забезпечення умов нормальної життєдіяльності населення.

Сьогодні йде активний пошук рівноваги в їх використанні.

 Ресурсний природний потенціал України включає: кам'яне  вугілля.

Найбільший кам'яновугільний басейн - Донбас - запаси 240 млрд. тонн. Дуже висока собівартість із-за глибокого залягання пластів : Волинський, Дніпропетровський, Львівський.

Україна імпортує вугілля з Росії, Казахстану, Польщі. Експортує його в Словаччину, Австрію, Фінляндію, Чехію, Туреччину.

Потенційні ресурси в надрах землі України 180-399 млрд. тонн. Країн ОПЕК припадає на частку 77 % світових запасів, 41 % здобичі і 35 % світового експорту нафти, 42 % запасів і 14 % продажів газу. Україна не багата нафтою і газом.

За роки радянської влади видобуток газу складав 68,7 млрд. м3. В ті роки було відкрито 4 великі родовища, запаси кожного перевищували 100 млрд. м3. Це в 10 разів більше, ніж запаси усіх родовищ, відкритих за 17 років незалежності. Природні запаси газу 1,1 трлн. м3, відкриті 500 млрд. м3. У 2004 році Україна добувала 19,6 млрд. м3, споживає 75 - 80 млрд. м3, купуючи у Росії, Туркменістану, Узбекистану.

За останні 10 років геологорозвідувальні роботи скоротилися в 6 разів, Україна може забезпечити нафтою лише 10 % своїх потреб. Теплоенергетика - Запорізька, Славяновская та ін. ТЕЦ, АЕС - 47,3 %.

У світі сьогодні 445 АЕС загальною потужністю 2200 млрд. квтг в 33 країнах, АЕС виробляють у світовому виробництві енергії 19 %.

У Україні 5 АЕС - 15 енергоблоків, виробляють 38 - 45 % електроенергій в країні.

Після розпаду СРСР Україна стала власницею значної частини промислового потенціалу колишнього СРСР.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК)

Середній коефіцієнт корисної дії українських ТЭС менше 30%, що на 10 % нижче світових стандартів. Україна експортує 45 млн. тонн руди в рік, займає 7 місце у світі по запасах залізної руди, зміст заліза в руді досягає  66 %.

У Україні багато нерудних корисних копалини : 43 родовища гірничо-хімічних корисних (бром, сировина для виробництва мінеральних добрив, сіль калійна, кухарська сіль, сіль магнієва, фосфориты ...) копалини 39 родовищ гірничорудних корисних (глини бентонітові, графіт, озокерит, польовий шпат та ін.) копалини 1631 родовища корисних копалини для будівництва. Геологічні відкриття останніх років дають підстави до створення своєї мінерально-сировинної бази дорогоцінних і інших корисних і рідкісних металів, а також фосфоритов, плавикового шпату. Нетрадиційні енергоносії: енергія сонця, вітру, термальних вод, хвиль моря. Водні ресурси складають поверхневі (річки, озера, водосховища) і підземні води. Підземні води є дуже цінними ресурсами для України. Щодоби добувається близько 10 млн. л3 прісних вод.

Грунтовий покрив України різноманітний, але основну долю - 2/3 (67 %) складають чорноземи. Грунтовий покрив України має високу природну родючість, що служить капшуком передумовою для розвитку АПК.

Загальні природні передумови дають можливість ефективно розвивати національну економіку.

По забезпеченню рекреаційними ресурсами Україна займає провідне місце в Європі: мінерально-водні ресурси, лікувальні грязі, тепле море і піщані пляжі, цілюще повітря, озокерит, пам'ятники історії. Загальна площа земель, придатних для рекреаційного використання, складає 9,4 млн. га, у тому числі більше 2 млн. га - гірські ландшафти.

У Україні гостро стоїть проблема раціонального використання природних ресурсів і охорони природи

8.3. Людський і виробничий потенціал національної економіки

Людський потенціал є одним з основних видів

економічного потенціалу і відрізняється конкретними і якісними характеристиками. Необхідна чисельність населення відрізняється певними якісними показниками (кваліфікаційною і професійною структурою) і є необхідним ресурсом, без якого неможливий не лише розвиток національної економіки, але і її нормальне функціонування. Відповідно, чим більше міра забезпеченості людським потенціалом, тим більше потенційна здатність національної економіки до росту.

У 1990 році в Україні проживало 51,9 млн. чоловік, в 2011 році близько 45,0 млн.

За прогнозами міжнародної організації ООН і Інституту економічного прогнозування, якщо чисельність населення і далі скорочуватиметься, то в 2015 році в Україні проживатиме 43,3 млн., а в 2050 році - близько 19 млн. За останні 14 років чисельність населення Криму скоротилася на 286 тис. чоловік - природний спад населення.

На розвиток національної економіки впливає тривалість життя, яке в Україні має тенденцію до зниження. Якщо в 90-х роках середня тривалість життя складала у жінок — 74 роки, у чоловіків — 63, то 2004 — 2005 рр. відповідно склала — 73,62 року.

Погіршує здоров'я українців епідемія туберкульозу, СНІДУ. Щорічно туберкульозом захворюють 40 тис. українців.

Освіта - складова розвитку України. У 1990 - 1999гг Україні було 149 інститутів, 2006 - 2007 уч. року 350, але якість освіти різко впала.

Основним чинником, під впливом якого відбувається розміщення людського потенціалу країни, являється розміщення виробництва. Воно перешкоджає перспективному розвитку людського потенціалу. Потрібний перерозподіл людського потенціалу в цілях створення пріоритетних галузей промисловості. Людський потенціал відрізняється значною мобільністю. Міграційні потоки в основному спрямовані в центральні райони. Значний і приплив населення з країн ближнього зарубіжжя, але у більшості своїй він носить незаконний характер. В цілях припинення міграції був ухвалений відповідний закон, який вводить значний об'єм штрафів підприємствам, які використовують нелегальну робочу силу.

В результаті нестабільної соціально-економічної ситуації в країні усунення держави від регулювання більшості економічних процесів сталося істотне зниження якості людського потенціалу. Велика його частина була безповоротно втрачена для національної економіки унаслідок виїзду на постійне проживання за територію країни. Також знизилася якість життя населення, що стало прямою причиною зниження і якості людського потенціалу.

Виробничий потенціал - це реальна здатність господарюючих суб'єктів робити громадське благо на все більш високому кількісному і якісному рівні.

Кризовий стан національної економіки позначився на різкому зниженні виробничого потенціалу. В той же час на нього робить вплив ті ж чинники, які характерні для виробничого потенціалу світової економіки, а саме науково-технічний прогрес. Спостерігаються високі темпи автоматизації і механізації виробничого процесу, що істотним чином змінює структуру виробничого потенціалу.

Відмітною його особливістю є створення принципово нових галузей економіки в результаті інноваційних наукових і технологічних розробок.У 2005 році вартість основних виробничих засобів складала 1,3 трлн. грн., що на 29,9 % більше рівня 1990 року. {17, с.85}

Структура основного капіталу України :

- промисловість - 37,1

-операції з нерухомістю - 20,6

-транспорт і зв'язок - 15,1

-з/х, полювання, лісове господарство - 5,8

-освіта - 4,1

-держуправління — 3,2

-оптова і роздрібна торгівля - 3,2

-інше - 5,6

Усі види сукупного економічного потенціалу - ресурсно-природний, людський і виробничий, - складають його суть. Відмітною їх особливістю є взаємодія між собою (наприклад, розвиток виробничого потенціалу неможливий без людського).


8.4. Економічні ресурси: їх види і взаємодія

Велике значення в національній економіці мають економічні ресурси, які визначають характер її функціонування, темпи, структуру і масштаби розвитку. Вони є базою для економічного зростання. По суті, це такий вид благ, який може бути використаний для виробництва інших благ.

Економічні ресурси — це вид ресурсів необхідних для виробництва благ — товарів і послуг.

Існують наступні види економічних ресурсів :

-підприємницький потенціал. Це здатність населення до організації виробництва благ в різних формах господарської діяльності.

- знання. Це конкретні наукові і технічні розробки, які дозволяють організувати виробництво і споживання благ на більш високому, ніж передуючий, рівні;

- природні ресурси. Це конкретні корисно копалини, наприклад, земля, надра, а також кліматичне і географічне положення країни;

- людські ресурси. Ця конкретна кількість населення країни, що відрізняються певними якісними показниками - освітою, культурою, професіоналізмом. В сукупності людські ресурси є найбільш важливим економічним ресурсом, оскільки без нього неможливо представити нормальне функціонування національної економіки;

- фінансові ресурси. Це капітал, представлений конкретними грошовими коштами, наявними в національній економіці

У Середньовіччі велике значення надавалося людським ресурсам, праці, яка розглядалася як єдиний економічний ресурс. У економічній теорії физиократов єдиним економічним ресурсом визнавалася земля. А.Смит визначив в якості економічних ресурсів капітал, землю і працю. На підставі цього положення Ж.Б.Сеем була сформульована теорія «трьох чинників» - економічних ресурсів. Цей перелік А.Маршалл доповнив підприємницьким потенціалом -четвертым чинником, ресурсом. Заслуга введення знань як одного з економічних ресурсів належить Э.Тофлеру; цей ресурс інтерпретується ним як наукові і технічні розробки, дослідження, науково-технічний прогрес, інформація і наука.

Природні ресурси по своєму складу досить різноманітні і включають земельні, енергетичні, водні, біологічні, лісові, мінеральні, рекреаційні, кліматичні ресурси. Їх використання взаємозв'язане між собою (наприклад, для використання земельних ресурсів потрібна техніка, а для її роботи потрібні мінеральні ресурси -топливо).

Важливим видом природних ресурсів є мінеральна сировина - вугілля, природний газ, нафта, металеві руди, фосфати, калійні солі. Розподіл цього ресурсу нерівномірний як усередині національної економіки, так і на світовому рівні. Природні ресурси розділяють на:

  1.  розвідані, здобич яких вже  ведеться;
  2.  достовірні,  об існування їх достовірно відомо, але з різних причин їх здобич не ведеться;
  3.  прогнозні, це корисно копалини, які гіпотетично повинні існувати, але це достовірно невідомо.

За оцінками фахівців при існуючих темпах видобутку корисних копалин їх запаси будуть вичерпані приблизно через 500 років. Одночасно потреба в них економік постійно збільшується в середньому на 10 % щорічно. Для підвищення ефективності використання цих ресурсів постійно ведеться розробка і впровадження ресурсозберігаючих технологій.

Людські ресурси в нашій країні ограниченны. Незважаючи на високий рівень безробіття, існує нестача людських ресурсів, що відрізняються певними якісними характеристиками - професійним і кваліфікаційним рівнем. Відчувається гостра нестача співробітників певної кваліфікації і професії, що істотним чином гальмує розвиток національної економіки.

Основною властивістю економічних ресурсів є їх обмеженість при безмежності потреби в них для виробництва благ - товарів і послуг. З цієї властивості витікає закономірна необхідність ефективного використання економічних ресурсів для максимально повного задоволення потреб населення. В цьому випадку необхідно постійно приймати рішення про доцільний розподіл ресурсів, т.е, про їх застосування так, щоб отримати від цього максимальний результат.

Іншою властивістю економічних ресурсів є їх взаємодоповнювана. Наприклад, для раціоналізації використання природних ресурсів використовуються знання - економічний ресурс, який на підставі науково-технічних розробок дозволяє зробити взаємодоповнювану ефективнішим і оптимальнішим чином. У свою чергу, знання складають основу людських ресурсів і полягають в конкретних знаннях, уміннях, професійних навичок співробітників.

Мобільність економічних ресурсів полягає в їх здатності переміщатися між галузями, регіонами, країнами. Стосовно кожного економічного ресурсу міра мобільності буде різна і залежатиме від безлічі як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників. Наприклад, мінімальна мобільність буде у економічного ресурсу - землі, оскільки неможливо змінити її географічне положення. Найбільшою мобільністю відрізняються людські ресурси, які здатні переміщатися між національними економіками.

Важливою властивістю економічних ресурсів є їх взаємозамінюваність, яка полягає в здатності замінити один економічний ресурс на іншій. Наприклад, для того, щоб збільшити ефективність виробництва, можна використати як підприємницький потенціал - змінити технологію виробництва, так і знання - навчити співробітників, щоб ефективно виконували свої посадові обов'язки. Здатність до заміни у економічних ресурсів обмежена і не може бути зроблена повністю і тотально. Наприклад, капітал не може повністю замінити людські ресурси. Первинна заміна ресурсів може принести позитивний результат, але надалі господарська діяльність істотним чином ускладнюється, і може бути понижена її ефективність.

Головне завдання господарюючого суб'єкта полягає в постійному підвищенні міри ефективності і раціональності використання економічних ресурсів, для чого притягуються їх властивості - взаємозв'язок, взаємодоповнювана, мобільність.

У рамках національної економіки звернення економічних ресурсів відбувається на ринках (наприклад, ринок капіталу, ринок праці), що відповідають їм. Усередині цих ринків також існує певна сегментація (наприклад, ринок праці складається з сегменту менеджерів, економістів і інженерів).

8.5. Національне багатство і його нова концепція

Національне багатство - частина сукупного економічного потенціалу національної економіки.

Основним складовим елементом сукупного економічного потенціалу національної економіки є національне багатство. Його об'єм багато в чому визначає масштаби і темпи економічного зростання, що робить актуальною його оцінку як одного з показників функціонування національної економіки.

Національне багатство - це сукупний об'єм економічних ресурсів і матеріальних цінностей, необхідних для нормального виробництва благ - товарів і послуг.

Серед тих, хто вніс значний вклад у визначення поняття національного багатства, слід назвати В. Петти, який одним з перших в XVII ст. представив його як суму накопичених матеріальних цінностей. У кінці XIX на початку XX століття представники історичної школи (А.Шторх, А.Амон, Р. Лифман, ПХермберг) визнавали багатство тільки окремих осіб, залишаючи осторонь поняття національного багатства країни. У економічній літературі також часто згадується ім'я французького економіста Э.Роговского, який в масштабах суспільства представляв національне багатство як суму багатств приватних осіб, визначених в діючих цінах (майно держави, церкви, об'єкти громадського користування не враховувалися).

Сучасні визначення національного багатства (НБ) відрізняються тим, що в них розглядається багатство суспільства в цілому, зокрема, у фінансовому словнику НБ представлено як «сукупність матеріальних благ, створених і накопичених суспільством в процесі попереднього розвитку, а також природних ресурсів залучених в господарський оборот». До його складу увійшли: основні виробничі і невиробничі фонди країни, оборотні фонди матеріального виробництва, включаючи товарні запаси у виробництві і торгівлі, а також державні резерви і страхові запаси, особисте майно громадян тривалого використання, природні ресурси, залучені в процес відтворення (запаси корисних копалини, гідроенергії, лісовий і земельний фонди). Сюди ж відносять і золотий запас держави. А в деяких випадках і науково-технічний рівень і досвід працівників, культурно-духовні цінності, інтелектуальну власність і тому подібне

Слід зазначити, що склад національного багатства і методи його числення змінюються з часом і є різними для різних країн, залежно від критеріїв включення в нього тих або інших елементів. Так, історично відправною точкою в процесі числення НБ, наприклад, для англійського економіста Р. Гиффена, служила інформація про прибутковий податок, інші розраховували національне багатство на основі даних про майно, отримане в спадок або в подарунок. Згодом найбільш поширеним став метод безперервної інвентаризації, на основі якого в 40 - 50 роки XX століття американський економіст РТолдсмит розраховував елементи національного багатства в США за 1898 - 1948,1905 - 1950,1945 - 1958 роки, англійський економіст П. Редферн - Великобританії за 1938 - 1953 роки, російський учений А.Ванштейн оцінив майна громадського господарства в національному багатстві дореволюційної Росії.

У першій половині XX століття національне багатство визначалося як благо, яке можна оцінити грошима. Поширення трактування національного багатства як сукупності «економічних благ», що мають ціну, і «вільних» благ (зокрема, дарів природи) знайшло відображення і в сучасних підходах до визначення і числення національного багатства.

Нова концепція національного багатства

На сьогодні пануючою є концепція, що склалася в процесі розробки ООН міжнародних стандартів

національного рахівництва - Системи Національних Рахунків (СНС) - де національне багатство розглядається в широкому трактуванні, як сума нефінансових активів країни і її чистих вимог до решти світу. Згідно цієї концепції національне багатство країни представляє сукупність ресурсів країни (економічних активів), що визначають необхідну умову виробництва товарів, надання послуг і забезпечення життя людей. Воно складається з економічних об'єктів, ключовою ознакою яких є можливість отримання їх власниками економічної вигоди.

У рамках СНС оцінка національного багатства розглядається як окремий випадок балансу активів і пасивів, коли баланс складається для країни в цілому, в структурі якого виділяються:

нефінансові активи:

зроблені активи (основні фонди, запаси матеріальних

обігових коштів);

незроблені активи (матеріальні незроблені активи, нематеріальні незроблені активи);

фінансові активи і пасиви :

монетарне золото і SDR;

готівкова валюта і депозити;

цінні папери (окрім акцій);

акції та ін. форми участі в капіталі;

кредити і позики;

страхові технічні резерви;

дебіторська/кредиторська заборгованість.

Новаторською на сьогодні признається методика, розроблена фахівцями Світового банку і запропонована у рамках роботи за визначенням індикаторів стійкого розвитку. Метод був розроблений з метою аналізу структури національного багатства, ролі окремих його елементів в економічно розвинених країнах, що розвиваються. У рамках концепції, запропонованої фахівцями Світового банку, в національне багатство входять:

природний капітал;

зроблений капітал (активи);

людський капітал (людські ресурси);

соціальний капітал.

Результати досліджень фахівців Світового банку дають можливість зробити висновок, що ключове місце в національному багатстві країн світу належить людським ресурсам - в середньому їх доля в структурі перевищує 60 %, тоді як роль зробленого людиною капіталу характеризується 15 - 30 % вартостей світової економіки, природний капітал залежить від забезпеченості ресурсами і коливається від 2 до 39 %. Найбільш забезпеченими національним багатством виявилися країни. США, Швейцарія, Канада, Японія і Норвегія, що займають у світовому рейтингу перші 5 місць з розрахунку НБ на душу населення.

За оцінками Інституту економіки РАН і Всесвітнього банку, сьогодні національне багатство усіх країн світу складає 550 трлн. дол., серед яких половина знаходиться у Франції, Німеччини, Італії, Канади, Японії, США, Великобританії.

Таким чином,  можна зробити два висновки:

По-перше, половина багатства світу зосереджено в країнах «сімки» і ЄС, що забезпечується переважно за рахунок накопиченого людського капіталу;

По-друге, кількісні оцінки національного багатства країни дуже чутливі до вибору методики розрахунків.

Якщо проаналізувати структуру національного багатства України, яка склалася на початку 1996 року те побачимо що більше половини багатства складають природні ресурси, - 54,3 %, на другому місці нематеріальні елементи - 26,8 %, матеріальні елементи - 18,9 %. З точки зору потенціалу капіталізації, ця структура показує широкі можливості відносно підвищення рівня капіталізації країни, оскільки

 по-перше, значна доля природних ресурсів (які на сьогодні не приносять додаткову вартість відповідно до їх потенціалу) і, отже, подальші заходи і механізми по їх активному залученню в ринкове звернення дадуть значний приріст національного капіталу і багатства в цілому;

по-друге, в структурі невелика питома вага нематеріальних активів, тобто форм капіталу (які зокрема, формують людський капітал), що ще не отримали відповідну ринкову оцінку (інтелектуальна власність, інформація), але через процес реальної оцінки і активне залучення в оборот в результаті гарантування прав власності і розвитку ринкової інфраструктури можуть зробити внесок у економічний розвиток України. 

До складу національного багатства України включені:

людський капітал, що представляє нематеріальну складову

багатства. Окрім сукупності професійних знань, умінь і

навичок, оцінка включає характеристики стану здоров'я, рівень

працездатності, фізичні дані робітника, а також відображає

культурне надбання, володіння яким додає успіхів в

комунікації з іншими людьми і допомагає створювати успішні з ними

стосунки. Це є своєрідною сумою накопиченої долі (результат освіти, виховання трудових навичок) і інвестицій, спрямованих на підвищення культурно-освітнього рівня і кваліфікації, які в майбутньому приноситимуть віддачу;

фінансовий капітал, оскільки на практиці, незважаючи на методологію визначення НБ у рамках СНС, оцінка фінансових активів/пасивів країни або зовсім не включалася в розрахунки, або враховувалося тільки частково.

Обгрунтовувавши включення фінансового капіталу в НБ, можна сказати, що в сукупність ресурсів (активів), які входять до його складу, окрім тих, які вже приносять його власникові прибуток, входять і такі, що на даний момент не створюють додаткової вартості, тобто частка фінансового капіталу - це тільки потенційний капітал, але він може перетворитися, наприклад, в продуктивні сили, якщо ресурси будуть витрачені на придбання предметів і засобів виробництва;

-резервні активи як важлива складова запасів країни. Вони включають зовнішні активи країни, що знаходяться під контролем органів грошово-кредитного регулювання і у будь-який час можуть бути використані для прямого фінансування дефіциту платіжного балансу або здійснення інтервенції на валютному ринку з метою підтримки курсу національної валюти. До резервних активів відносяться: монетарне золото, спеціальні права запозичення, резервна позиція в МВФ, активи іноземній валюті, які складаються з готівкових коштів, депозитів, цінних паперів і інших вимог. До складу резервів в НБ, окрім золотовалютних резервів, були включені ще страхові резерви, сформовані страховиками України (резерви збитків, резерви незароблених премій, резерви по страхуванню життя), і оцінка іноземної валюти на руках у населення в гривневому еквіваленті.

Лекція 9. Інфраструктура національної економіки

9.1.  Зміст инфрастоуктур національної  економіки

9.2.  Ринки в національній економіці

9.3. Роль ринкової інфраструктури в змішаній економіці і її становлення в Україні

9.4. Транспортна інфраструктура національної економіки  національної економіки.

9.1.  Зміст инфрастоуктур національної  економіки

Слово «інфраструктура» утворене від поєднання латинських термінів «infra» - «під, нижче» і «structura» - «розташування», структура. Існує неоднозначне визначення інфраструктури. По-перше, під нею розуміється сукупність системи обслуговування, основне завдання якої полягає в забезпеченні роботи виробництва і наданні різних послуг населенню. По-друге, під інфраструктурою розуміється сукупність одиниць, діяльність яких спрямована на забезпечення нормального функціонування національної економіки.

Інфраструктура має велике значення для функціонування національної економіки, будучи невід'ємною її частиною. На сучасному етапі розвитку російської економіки роль інфраструктури в економіці збільшується, і триває процес її вдосконалення.

Інфраструктура як самостійна область національної економіки пройшла наступні етапи розвитку :

1) розділення сільського господарства і ремісництва привело до росту міст і спеціалізації праці. Об'єктивно інфраструктура зайняла позицію забезпечення нормального товарообміну між містом і селом. Особлива її роль полягала в підтримку умов розвитку ремісництва в міських умовах;

2) розділення сільського господарства, ремесла і торгівлі привело до формування специфічної області національної економіки - торгівлі, внаслідок чого роль інфраструктури істотним чином підвищилася.

Особливість виробничої інфраструктури полягає в тому, що вона не робить конкретного продукту, які був би відчутний, а створює умови для громадського виробництва, його нормального функціонування і розвитку.

Вона складається з певних елементів, суть яких, характер їх взаємодії між собою залежать від їх цілей, які визначаються інтересами усієї національної економіки, її потребами. Цілі мають тенденцію до зміни і відособлення від виробничої сфери.

Виділяються наступні основні види інфраструктури в національній економіці:

1) виробнича інфраструктура;

2) соціальна інфраструктура;

3) ринкова інфраструктура.

Виробнича інфраструктура - це сукупність одиниць національної економіки, основною метою функціонування яких є забезпечення нормального функціонування виробничого процесу. Наприклад, вантажоперевезення, тоннажні судоперевозки і т. д.

Виробнича інфраструктура відрізняється такими специфічними рисами:

1) доход виробничої сфери входить в розрахунок національного доходу;

2) виробнича інфраструктура перетворить продукт в нову для нього якісну форму;

3) виробнича інфраструктура сьогодні має значення, рівне з усіма іншими галузями економіки.

Суть виробничої інфраструктури двояка. По-перше, вона спрямована на обслуговування нормального функціонування процесу матеріального виробництва. По-друге, забезпечує нормальну життєдіяльність самої людини, відтворення трудових ресурсів в національній економіці.

Соціальна інфраструктура - це сукупність одиниць національної економіки, функціонування яких пов'язане із забезпеченням нормальної життєдіяльності населення і людини. Її роль в сучасній національній економіці постійно підвищується, а основне завдання полягає в забезпеченні життєдіяльності населення на все більш високому якісному рівні. Вплив соціальної інфраструктури на національну економіку полягає в тому, що вона дозволяє забезпечити відтворення трудових ресурсів - основного ресурсу економіки.

Соціальна інфраструктура виконує наступні функції в національній економіці:

1) забезпечення нормальних умов життєдіяльності співробітників господарюючих суб'єктів;

2) забезпечення необхідної для виробничого процесу продуктивності праці;

3) збільшення працездатного віку;

4) формування підростаючого покоління.

Сьогодні значення соціальної інфраструктури поступово змінюється - вона набуває все більшого значення. Зміщення напрямів економічного зростання національної економіки у бік підвищення якості життя населення призводить до збільшення об'ємів інвестицій в цю сферу.

Ринкова інфраструктура - це сукупність одиниць національної економіки, функціонування яких спрямоване на забезпечення нормальної діяльності ринку і його розвиток. Вона представлена сукупністю різних організацій і установ, що забезпечують діяльність різних галузей економіки.

Ринкова інфраструктура складається з наступних елементів:

1) торгових організацій. Ці організації не створюють матеріальний товар, головне їх функціональне завдання полягає в забезпеченні торгівлі вже створеними благами. З одного боку, вони забезпечують підприємства виробничої сфери - реалізують зроблений ними товар. З іншої - забезпечують потребу населення в товарах. Значення торгових організацій полягає в тому, що вони не лише забезпечують потреби виробництва, але і активно на нього впливають - визначають обсяги виробництва, випуск нових видів продукції і т. д.;

2) біржової торгівлі, що має велике значення для нормального функціонування ринку що дозволяє підвищити ефективність товарно-грошових стосунків, створити умови для нормального розвитку інститутів національної економіки. Біржа - це організований і регулярно діючий ринок, де здійснюється торгівля великими партіями товарів, валюти і т. д.;

3) банківської системи. Це сукупність організацій, що забезпечують грошовий обіг між господарюючими суб'єктами в ринковій економіці. Сучасну банківську систему Росії складають Центральний банк і комерційні банки;

4) небанківських установ, організацій, працюючих з грошовими коштами, але банків, що не мають статусу. До них відносяться страхові кампанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди, кредитні спілки і т. д.

5) транспортної системи найважливішою інфраструктурою ринку, що являється. Вона забезпечує нормальний рух товару - його швидкість і ефективність. Від неї залежить функціонування виробничої сфери, доставка ресурсів і готових товарів.

Виробнича, соціальна і ринкова інфраструктура є невід'ємними елементами національної економіки, без яких неможливе нормальне її функціонування.

Сучасна інфраструктура України відрізняється своєю нерозвиненістю і низькою інвестиційною привабливістю. На це положення робить вплив низька купівельна спроможність населення і перекіс національної економіки у бік експорту сировини. Внаслідок чого виявляється гіпертрофований розвинена інфраструктура, пов'язана із здобиччю і експортом сировини.

9.2.  Ринки в національній економіці

Основу вільного загальнонаціонального ринку складає право господарюючих суб'єктів здійснювати економічну діяльність згідно своїм інтересам і відповідно до законодавства. Функціонування національного ринку побудоване на в