48567

Конспект лекцій. Економіка підприємства

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

УДК Конспект лекцій по дисципліні “Економіка підприємства†Укл. Містить конспект лекцій по дисципліні “Економіка підприємства†для студентів економічних спеціальностей усіх форм навчання. ЗМІСТ Тема1: Організаційно правові аспекти діяльності підприємства 1.

Украинкский

2013-12-12

1.92 MB

12 чел.

Міністерство освіти та науки України

Донбаська державна машинобудівна академія

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

по дисципліні

“Економіка підприємства”

для студентів

економічних спеціальностей усіх форм навчань

Укладачі: к.т.н., доцент Рижиков В.С.

                                                   ас. Ровенська В.В.

Розглянуто на засіданні
кафедри “Економіки промисл
овості”
протокол №7 від 4.03.2002р.

Краматорськ, 2002р.

УДК

Конспект лекцій по дисципліні “Економіка підприємства”
/ Укл. Рижиков В. С., Ровенська В. В. – Краматорськ, ДДМА, 2002р., – 230с.

Містить конспект лекцій по дисципліні “Економіка підприємства” для студентів економічних спеціальностей усіх форм навчання.

Укладачі: к.т.н., доцент Рижиков В. С.

ас. Ровенська В. В.

Відповідальний

за випуск: к.т.н., доцент Рижиков В. С.


ЗМІСТ

Тема1: Організаційно - правові аспекти діяльності підприємства

1.1. Підприємництво. Поняття та класифікація. 5

1.2. Підприємство, господарські товариства, об’єднання підприємств. Поняття та класифікація. 10

1.3. Правові аспекти діяльності підприємств і товариств. договірна основа діяльності підприємств. Порядок створення нового підприємства, фірми. 16

Тема 2: Структура підприємства, планування та управління діяльністю

2.1. Структура промислового підприємства. 21

2.2. Стратегія розвитку підприємства та бізнес-планування. 26

2.3. Управління підприємством. 32

Тема 3: Діяльність підприємства у ринковому середовищі

3.1. Ринкове середовище господарювання підприємств та організацій. 36

3.2. Маркетинг: поняття, концепція і стратегія. 39

3.3. Маркетингова інформація і дослідження ринку. 41

3.4. Загальна характеристика продукції (послуг). 43

3.5. Якість і конкурентоспроможність продукції (послуг) 47

Тема 4-5: Фінанси підприємства

4.1. Активи підприємства, їх види. 52

4.2. Фінансові ресурси, стратегія. Фінансова система підприємства. 56

4.3. Головня фінансові документи. 57

4.4. Інвестиційні кредити. 61

4.5. Фінансовий менеджмент. 66

4.6. Підприємство на ринку цінних паперів. 69

Тема 6: Основні виробничі фонди

6.1. Економічна сутність основних фондів підприємства. 71

6.2. Облік та оцінка основних виробничих фондів. 74

6.3. Показники використання основних виробничих фондів. 76

6.4. Знос основних фондів підприємства. 81

6.5. Амортизація основних виробничих фондів підприємства. 83

6.6. Шляхи підвищення ефективності використання основних виробничих фондів підприємства. 90

Тема 7: Оборотні засоби підприємства

7.1. Сутність, склад і класифікація оборотних засобів. 91

7.2. Кругообіг оборотних засобів. 94

7.3. Нормування витрат сировини і матеріалів. 97

7.4. Нормування оборотних засобів 97

Нормування обігових засобів в виробничих запасах.

Норматив оборотних засобів на незавершене виробництво.

Норматив оборотних засобів на витрати майбутніх періодів.

Норматив обігових засобів в запасах готової продукції.

7.5. Показники, які характеризують ефективність використання обігових засобів підприємства. 101

Тема 8: Кадри підприємства, заробітна плата

8.1. Поділ персоналу підприємства по категоріях працюючих. 103

8.2. Визначення чисельності працюючих. 105

8.3. Економічна сутність оплати праці. 107

8.4. форми оплати праці. 111

8.5. Продуктивність праці, трудомісткість, виробка. 116

8.6. Баланс робочого часу. Нормування праці. 118

Тема 9: Витрати та собівартість продукції

9.1. Класифікація витрат. 120

9.2. Калькуляція собівартості в цілях економічного планування. 125

9.3. Калькуляція собівартості по бухгалтерським стандартам. 127

9.4. Способи віднесення витрат на продукт. 135

9.5. Закордонний досвід обліку витрат в умовах ринку. 138

Тема 10: Результати господарської діяльності підприємства

10.1. Роль цін у керуванні підприємством. 141

10.2. Цінові стратегії, види, вибір. 144

10.3. Цінова система. Види цін, їхня класифікація. 146

10.4. Ціноутворення. Методи ціноутворення: визначення, класифікація. 149

10.5. Прибуток – утворення і використання. 151

10.6. Рентабельність підприємства. 156

Тема 11: Облік господарської діяльності підприємства

11.1. Податки, їх функції. 158

11.2. Класифікація податків. 159

11.3. Облік господарський, його основні види. 162

11.4. управлінський облік на підприємстві. 166

Тема 12: Аналіз господарської діяльності підприємства

12.1. Оцінка фінансово-економічного стану підприємства. 172

12.2. Оцінка фінансово-економічного стану підприємства. 177

12.3. Беззбитковість роботи підприємства. Точка беззбитковості: поняття, методика розрахунку, застосування. 179

12.4. Фінансова стійкість підприємства. Важелі (леверидж): операційний (виробничий), фінансовий і сполучений. 182

Тема 13: Удосконалення діяльності підприємства

13.1. Санація (фінансове оздоровлення) суб’єктів господарювання. 185

13.2. Банкрутство підприємств (організацій) як економічне явище. 189

13.3. Інноваційна діяльність підприємства. 194

13.4. Сучасні методи оцінки інвестицій. 196

Тема 1: Організаційно-правові аспекти діяльності підприємства

[0.1] Тема 1: Організаційно-правові аспекти діяльності підприємства

[0.1.1] Основними функціями підприємницької діяльності заведено вважати

[0.2] 1.2 Підприємство, господарські товариства, об’єднання підприємств. Поняття та класифікація

[0.3] 1.3 Правові аспекти діяльності підприємств і товариств. Договірна основа діяльності підприємств. Порядок створення нового підприємства, фірми

[0.3.0.1] Таблиця 1.1 – Класифікація підприємницьких договорів за сферами діяльності

[1] Тема 2: Структура підприємства, планування та управління діяльністю

[1.1] 2.2 Стратегія розвитку підприємства та бізнес-планування

[1.1.1] Тактичне й оперативне планування

[2] Тема 3: Діяльність підприємства у ринковому середовищі

[3] Тема 4 - 5: Фінанси підприємства

[4] Тема 6: Основні виробничі фонди

[5] Тема 7: Оборотні засоби підприємства

[6] Тема 8: Кадри підприємства, заробітна плата

[7] Тема 9: Витрати та собівартість продукції

[8] Тема 10: Результати господарської діяльності підприємства

[9] Тема 11: Облік господарської діяльності підприємства

[10] Тема 12: Аналіз господарської діяльності підприємства

[11] Тема 13: Удосконалення діяльності підприємства

1.1 Підприємництво. Поняття та класифікація

Як відомо, у минулому відокремлювали землю, працю й капітал як ключові чинники виробництва; нині до них додають новий чинник — підприємницький потенціал (потенційну можливість максимально ефективного використання сукупності кадрових, матеріальних і нематеріальних ресурсів). Формування й використання цього потенціалу – це практично і є суттю поняття «підприємництво», яке заведено вважати особливою сферою виробничо-господарської або іншої діяльності з метою одержання певного зиску.

Підприємництво - це ініціативно-самостійна господарсько-комерційна діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, яку цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу). Така діяльність здійснюється від свого імені, на власний ризик і під особисту майнову відповідальність окремої фізичної особи — підприємця або юридичної особи — підприємства (організації).

Основними функціями підприємницької діяльності заведено вважати

  1.  творчу — генерування й активне використання новаторських ідей і пілотних проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві);
  2.  ресурснуформування й продуктивне використання власного капіталу, а також інформаційних, матеріальних і трудових ресурсів;
  3.  організаційно-супровіднупрактична організація маркетингу, виробництва, продажу, реклами та інших господарських справ. Підприємницька діяльність може здійснюватися без використання і з використанням найманої праці, без утворення або з утворенням юридичної особи.

Важливо усвідомлювати, що підприємництво (бізнес) завжди має здійснюватися за науково обґрунтованими принципами.

До цих принципів належать:

  1.  вільний вибір бізнесової діяльності;
  2.  залучення на добровільних засадах ресурсів (грошових коштів і майна) індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування й розгортання такої діяльності;
  3.  самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, установлення цін на товари та послуги, наймання працівників;
  4.  вільне розпоряджання прибутком (доходом), що залишається після внесення обов'язкових платежів до відповідних бюджетів;
  5.  самостійне здійснення підприємцями – юридичними особами зовнішньоекономічної діяльності.

Підприємництво як форма переважно ініціативної діяльності може започатковуватися й функціонувати у вигляді будь-яких її видів (виробничої та торговельної діяльності, посередництва, надання послуг тощо). Поряд з цим завжди виокремлюються індивідуальна й колективна форми підприємницької діяльності, тобто такі можливі види останньої, як:

  1.  малий бізнес (мале підприємництво), що базується на особистій власності або оренді майна;
    1.  спільне підприємництво (партнерство), засноване на колективній власності;
    2.  корпоративне підприємництво, матеріальною підвалиною якого служить акціонерна власність.

Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприємництва з альтернативним варіантом їхнього поєднання.

Класична модель підприємницької діяльності незмінне орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства (організації). За такої моделі дії підприємця чітко окреслено: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети бізнесової діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів.

Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання переважно інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу.

Правильне розуміння сутності підприємницької діяльності випливає також із визначення її значення для функціонування ефективної системи господарювання. Воно (значення) полягає насамперед у тім, що підприємництво: по-перше, служить головним фактором структурних змін у системі господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції і завдяки цьому стає своєрідним каталізатором соціально-економічного розвитку країни в цілому; по-третє, сприяє найефективнішому використанню інвестиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів; по-четверте, забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.

В Україні правове забезпечення підприємницької діяльності гарантується насамперед Законом України «Про підприємництво», ухваленим Верховною Радою України 1991 року.

Підприємницька діяльність дуже різноманітна. Оскільки будь-який бізнес у тім чи іншому ступені зв'язаний з основними фазами відтворювального циклу — виробництвом продукції і послуг, обміном і розподілом товарів, їхнім споживанням — можна виділити наступні види підприємницької діяльності:

  •  виробниче підприємництво;
  •  комерційне;
  •  фінансове.

Крім цього, в останні десятиліття у всіх економічно розвитих країнах світу виділяється, одокремлюється такий самостійний вид підприємництва, як консультативний (консалтнг).

У той же час кожний з названих видів підприємництва розподіляється на деяке число підвидів. У загальному представленні існуючі види і підвиди підприємництва можна представити у виді схеми (малюнок 1.1).

Малюнок 1.1 – Види підприємницької діяльності

Виробниче підприємництво можна назвати ведучим видом підприємництва. Тут здійснюється виробництво продукції, товарів, робіт, виявляються послуги, створюються визначені духовні цінності. Однак саме ця сфера діяльності при переході до ринкової економіки перетерпіла найбільші негативні зміни: розпалися господарські зв'язки, порушилося матеріально-технічне забезпечення, різко упав збут продукції, погіршилося фінансове положення підприємств.

Будучи відносно самостійними, види підприємницької діяльності взаємно переплітаються, доповнюють один одного. При цьому пріоритет треба віддати виробничому підприємництву, що визначає усі види підприємницької діяльності і найбільш складному.

Як видно з малюнка 1.1, до виробничого підприємництва відноситься:

  •  інноваційна;
  •  науково-технічна діяльність;
  •  безпосереднє виробництво товарів і послуг;
  •  виробниче споживання товарів і послуг;
  •  інформаційна діяльність у цих областях.

Любою підприємець, бажаючий зайнятися виробничою діяльністю, насамперед, повинний визначити, які конкретно товари він буде робити, які види послуг має намір робити. Далі цей підприємець приступає до маркетингової діяльності. Для виявлення потреби в товарі, попиту на нього він вступає в контакти з потенційними споживачами, покупцями товарів, з оптовими чи, оптово-роздрібними торговими організаціями. Формальним завершенням переговорів може служити контракт, укладений між підприємцем. І майбутніми покупцями товару. Такий контракт дозволяє звести до мінімуму підприємницький ризик. У противному випадку підприємець починає виробничу діяльність по випуску товару, маючи лише усну домовленість. В умовах сформованих ринкових відносин на Заході усна домовленість, як правило, є надійною гарантією й у наступному, при необхідності, може бути оформлена у виді контракту, угоди. Значно складніше положення в нашій країні. В умовах лише формуються ринкових відносин надійність усної домовленості дуже невелика, а ризик істотно високий.

Найбільший розвиток у перші роки переходу до ринку в Україні одержало комерційне підприємництво. Воно характеризується операціями й угодами по купівлі і продажу товарів і послуг. Тут швидше можна одержати віддачу. Ця сфера, багато в чому обмежена раніше, стала стрімко розвиватися головним чином як частка, індивідуальне підприємництво. Сюди направили свої зусилля багато енергійних, ініціативних людей. Нерідко серед них маються і ті, кого раніш відносили до так називаного «тіньовій» економіці. Якщо виробнича діяльність забезпечує, як правило, 10 - 12% рентабельності підприємства, фірми, то комерційна — 20 - 30%, а нерідко і вище.

Полем діяльності комерційного підприємництва служать товарні біржі і торгові організації.

Товарна біржа — це різновид оптового товарного ринку без попереднього огляду покупцем зразків і заздалегідь установлених мінімальних партій товарів. На товарній біржі добровільно поєднуються комерційні посередники і їхні службовці для проведення торгових операцій по спільно розроблених і дотримування правил. Ціль такої біржі — створити механізм керування вільною конкуренцією і з її допомогою з урахуванням зміни попиту та пропозиції виявити реальні ринкові ціни. Товарна біржа — найбільш розвита форма регулярно функціонуючого оптового ринку масових замінників товарів (зерно, вугілля, метал, нафта, ліс і т.д.), що продаються по стандартах. Подібні біржі багато років діють у всіх економічно розвитих країнах. Класичними прикладами служать спеціалізовані товарні біржі, такі, як Лондонська (кольорові метали), Ліверпульская (бавовна), Сінгапурська (каучук) і ін.

Основний зміст комерційного підприємництва складають операції й угоди по купівлі-продажу, іншими словами, по перепродажі товарів і послуг. Загальна схема комерційного підприємництва у певній мірі подібна схемі виробничо-підприємницької діяльності. Однак на відміну від її тут замість матеріальних ресурсів здобувається готовий товар, що потім реалізується споживачу. Таким чином, замість виробництва продукції тут має місце одержання готового продукту.

Особливим видом підприємницької діяльності є фінансове (чи фінансово-кредитне). Сфера його діяльності — звертання, обмін вартостей. Фінансова діяльність проникає й у виробничу, і в комерційну, однак вона може бути і самостійної: банківську, страхову справу й ін. Фінансова угода припускає не таку високу норму рентабельності, як попередні види підприємницької діяльності: ця величина може скласти 5 - 10%.

Основним полем діяльності фінансового підприємництва є банки і фондові біржі.

Розглянемо найбільш поширені три види банків:

Іпотечний – це кредитна установа, яка видає довгострокові грошові позички під заставу нерухомого майна.

Інноваційний  – це банки, які утворюються на комерційній основі, щоб сприяти винахідництву та широкому застосуванню науково-технічних розробок (інновацій).

Інвестиційний – це банки, які займаються фінансуванням довгострокових вкладень.

Під фондовою біржею розуміється організаційно оформлений, регулярно функціонуючий ринок цінних паперів, що сприяє підвищенню мобільності капіталу і виявленню реальної вартості активів. Принцип функціонування фондової біржі базується на оперативному регулюванні і пропозиції. На фондовій біржі проводиться так назване котирування цінних паперів. Воно складається з регулярної оцінці фахівцями котирувального відділу біржі курсів покупців і курсів продавців по всім цінним паперам, що проходять через біржу. При цьому поточні курси постійно демонструються на світловому табло і регулярно публікуються в спеціальних бюлетенях. Поточні курси показують, за якою ціною в даний момент на даній біржі можна купити визначені акції. Ці ціни, перелічені по спеціальній формулі, є основою для одержання індексів біржової активності — своєрідних барометрів економічної кон'юнктури.

В останні роки усе більший розвиток в Україні одержує така перспективна форма, як консультативне підприємництво. Воно має безліч напрямків (див. малюнок 1) і, зіставляючи рівень його розвитку в нашій країні з іншими розвитими країнами, можна зробити висновок, що в найближчі роки консалтингу має бути стрімко розвиватися.

Важливою формою підприємницької діяльності є франчайзинг, який у широкому розумінні цього терміна означає надання права на виробництво та (або) збут продукції (здійснення послуг), а також практичної допомоги в справі організації бізнесу. Франчайзинг як особлива форма господарювання полягає в такому: незалежна фірма (франчайзодавець), яка виробляє продукцію (надає послуги), передає право використовувати свій товарний знак іншому підприємству (франчайзоотримувачу) в обмін на зобов'язання виготовляти або продавати продукцію цієї незалежної фірми (надавати такі самі послуги). За право господарювати від імені і під торговельною маркою франчайзодавця франчайзоотримувач виплачує певний відсоток від свого доходу як матеріальну (грошову) винагороду.

1.2 Підприємство, господарські товариства, об’єднання підприємств. Поняття та класифікація

Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов, кваліфікованого управління підприємствами винятково важливою є їхня чітка й повна класифікація за певними ознаками. Достатньо повну класифікацію підприємств можна скласти, користуючись такими ознаками:

  1.  мета та характер діяльності;
  2.  форма власності;
  3.  національна належність капіталу;
  4.  правовий статус і форма господарювання;
  5.  галузево-функціональний вид діяльності;
  6.  технологічна й територіальна цілісність;
  7.  розмір за кількістю працівників (Малюнок 1.2).

Діяльність переважної більшості підприємств має комерційний характер з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери народного господарства.

Приватними є підприємства, що належать окремим громадянам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили.

До цього виду відносять також ті індивідуальні та сімейні підприємства, які базуються на приватній власності, але тільки на особистій праці (праці членів сім'ї).

Колективне —це таке підприємство, що ґрунтується на власності трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації. Комунальне — підприємство, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади. Державними є підприємства, засновані на державній власності.

До державних належать також так звані казенні підприємства, тобто підприємства, які не підлягають приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймає Кабінет Міністрів України за однією з таких умов:

а) підприємство провадить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до чинного законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством;

б) головним споживачем продукції підприємства (понад 50 відсотків) є держава;

в) підприємство є суб'єктом природних монополій.

За національною належністю капіталу заведено розрізняти підприємства (фірми): національні— капітал належить підприємцям своєї країни; закордонні — капітал є власністю іноземних підприємців повністю або в тій частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження; змішані— капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їхня реєстрація здійснюється в країні одного із засновників такого підприємства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність його називають спільним.

Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини; воно несе відповідальність за свої зобов'язання всім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філія іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми.

Кооперативні підприємства (кооперативи) — добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною їхньою ознакою є особиста участь кожного у спільній діяльності, використання власного або орендованого майна. В економіці України функціонують два основні типи кооперативів: виробничі й споживчі. У перспективі можна очікувати великого поширення кооперативів також і в інших сферах діяльності — науковій, фінансовій, страховій тощо.

У державному секторі економіки однією з форм підприємництва є орендні підприємства. Оренда полягає в тимчасовому (на договірних засадах) володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об'єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їхніх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна.

Відокремлювані за цією ознакою господарські товариства є об'єднаннями підприємців. У більшості країн з ринковою економікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за зобов'язаннями (повна чи часткова) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні.

Господарське товариство — юридична особа, створена за згодою з юридичними, фізичними особами шляхом об'єднання їхнього майна з метою здійснення господарської діяльності.

Це може бути

  •  товариство з обмеженою відповідальністю;
  •  акціонерне товариство;
  •  товариство з додатковою відповідальністю;
  •  повне товариство;
  •  командитне товариство.

Товариство з обмеженої відповідальністю — об'єднання (товариство), створене за згодою юридичними особами чи громадянами (фізичними особами) шляхом об'єднання їхнього майна з метою здійснення господарської діяльності, що має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами (статутом товариства й ін.), право володіння ними не підтверджується акціями, і відповідальність по зобов'язаннях несеться тільки в межах свого майна. Учаснику товариства, який вніс свій внесок, видається свідчення, яке не відноситься до категорії цінних паперів

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства служить акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу, акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.

Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінансові — створює механізм оперативної мобілізації великих за розміром інвестицій і регулярного одержання доходу в формі дивідендів на акції; економічні— акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв'язків, опосередкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; соціальні— акціонування є важливою формою роздержавлення власності підприємств будь-яких розмірів, перетворення найманих працівників на власників певної частки майна підприємства.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) — товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язання підприємства всім своїм майном. Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність у межах їхнього внеску. Командитним є товариство, яке, поряд із членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим внеском у майно такого товариства.

Товариство з додаткової відповідальністю — об'єднання (товариство), створене за згодою юридичними особами чи громадянами (фізичними особами) шляхом об'єднання їхнього майна з метою здійснення господарської діяльності, статутний фонд якого розділений на частки визначених установчими документами розмірів, а в статуті передбачена конкретна майнова відповідальність учасників при недостатності засобів товариства. У цьому випадку учасники товариства відповідають по його зобов'язаннях у межах, визначених статутом пропорційно їх часткам. При недостатності майна одного чи декількох учасників товариства для забезпечення належної з них частки додаткової відповідальності по відсутній сумі її несуть інші члени товариства пропорційно їхнім часткам у майні. ТДВ вправі зменшити чи збільшити за згодою кредиторів при відсутності заперечень учасників розмір додаткової відповідальності. При її збільшенні учасники надають документи, що підтверджують їхню можливість забезпечити відповідальність у новому розмірі.

Командитне товариство — об'єднання громадян чи юридичних осіб, створюване на основі договору між ними для здійснення підприємницької діяльності і яке включає дійсних членів (повних пайовиків) і членів вкладників (командиторів). Дійсні члени такого товариства несуть повну солідарну відповідальність по його зобов'язаннях усім своїм майном, командитори - тільки своїми внесками і не приймають участі в керуванні, а їхня частка прибутку визначається пропорційно внескам у капітал товариства.

Технологічну й територіальну цілісність мають так звані материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їхньої діяльності є те, що вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкованості, підприємства, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані та філії. Дочірнє підприємство (компанія) — юридичне самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій. Асоційоване підприємство є формально самостійним, але з різних причин воно залежить від головної фірми і мусить підпорядковуватися її стратегічним цілям. На відміну від дочірніх та асоційованих підприємств філія не користується юридичною й господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі.

Поміж суб'єктів господарської діяльності окремо виділяють малі (дрібні) підприємства, що становлять основу малого бізнесу. До них належать суб'єкти господарювання з кількістю працівників:

у промисловості та будівництві — до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб; науці й науковому обслуговуванні — до 100 осіб; галузях невиробничої сфери — до 25 осіб;

роздрібній торгівлі —до 15 осіб. Окрім того, віднедавна офіційно заведено називати мікропідприємствами суб'єктів малого підприємництва із середньообліковою чисельністю працівників до 10 осіб та обсягом виручки від продажу продукції (надання послуг) до 250 тис. грн. за рік.

Згідно з чинним законодавством в Україні можуть створюватися і функціонувати два типи об'єднань підприємств та організацій (інтеграційних утворень):

  1.  добровільні;
  2.  інституціональні.

Підприємства (організації, фірми) мають право на добровільних засадах об'єднувати свою науково-технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить чинному антимонопольному законодавству.

Як свідчить світовий і вітчизняний досвід господарювання за умов ринкової економіки, підприємства та інші первинні суб'єкти господарювання можуть створювати різні за принципами й цілями добровільні об'єднання:

асоціації— найпростіша форма договірного об'єднання підприємств (фірм, компаній, організацій) з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь-якого з її учасників (членів);

корпорації—договірні об'єднання суб'єктів господарювання на засаді інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень для централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

консорціуми—тимчасові статутні об'єднання промислового й банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад здійснення спільного великого господарського проекту). Учасниками консорціуму можуть бути державні та приватні фірми, а також окремі держави (наприклад Міжнародний консорціум супутникового зв'язку);

концерни — форма статутних об'єднань підприємств (фірм), що характеризується єдністю власності й контролю; об'єднання відбувається найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує підприємства (фірми) різних галузей економіки (промисловість, транспорт, торгівля, наукові організації, банки, страхова справа). Після створення концерну суб'єкти господарювання втрачають свою самостійність, підпорядковуючись потужним фінансовим структурам. За сучасних умов значно розширюється мережа міжнародних концернів;

картелі—договірне об'єднання підприємств (фірм) переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності — регулювання збуту виготовленої продукції;

синдикати — організаційна форма існування різновиду картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об'єднання. Так само може здійснюватись закупівля сировини для всіх учасників синдикату. Така форма об'єднання підприємств є характерною для галузей з масовим виробництвом однорідної продукції;

трести — монополістичне об'єднання підприємств, що раніше належали різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну й господарську самостійність, оскільки інтегруються всі напрямки їхньої діяльності;

холдинги (холдингові компанії) — специфічна організаційна форма об'єднання капіталів: інтегроване товариство, що безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є учасниками концерну або іншого добровільного об'єднання. Завдяки цьому холдингова компанія здійснює контроль за діяльністю таких підприємств. Об'єднувані у холдингу суб'єкти мають юридичну й господарську самостійність. Проте право вирішення основних питань їхньої діяльності належить холдинговій компанії.

фінансові групи — об'єднання юридичне та економічно самостійних підприємств (фірм) різних галузей народного господарства. На відміну від концерну на чолі фінансових груп стають один або кілька банків, які розпоряджаються капіталом підприємств (фірм, компаній), що входять до складу фінансової групи, координують усі сфери їхньої діяльності.

Нині основними формами добровільних об'єднань підприємств (фірм, організацій) дедалі більше стають концерни, корпорації та фінансові (промислово-фінансові) групи.

В Україні поряд із добровільними створюються й функціонують так звані інституціональні об'єднання, діяльність яких започатковується в директивному порядку міністерствами (відомствами) чи безпосередньо Кабінетом Міністрів України.

До таких належать виробничі, науково-виробничі (науково-технічні), виробничо-торгівельні та інші подібні об'єднання (комплекси, центри), що інтегрують стадії створення (проектування), продукування, реалізації та після продажного сервісного обслуговування виробів тривалого використання.

1.3 Правові аспекти діяльності підприємств і товариств. Договірна основа діяльності підприємств. Порядок створення нового підприємства, фірми

У всіх сферах господарювання на ринкових засадах організація підприємницької діяльності реалізується виключно на договірних взаємовідносинах. Це підтверджує незаперечну істину, що саме договори є визначальною і по суті єдиною правовою формою партнерських взаємин.

Договір (контракт, угода) — це форма документального закріплення партнерських зв'язків (предмета договору, взаємних прав та обов'язків, наслідків порушення домовленостей). Він опосередковує взаємини в процесі праці, виробництва і реалізації продукції чи надання різноманітних послуг.

У ринковій системі господарювання застосовуються два види договорів: установчий та підприємницький.

Установчий договір є письмовим документом, що засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної підприємницької ідеї.

Підприємницький договір відображає згоду сторін (партнерів) стосовно безпосереднього здійснення вибраної підприємницької (бізнесової) діяльності в певній організаційно-правовій формі.

Теоретично і практично заведено виокремлювати кілька груп підприємницьких договорів за сферами діяльності (табл. 1.1). Переважну більшість документально оформлених взаємовідносин у підприємництві становлять договори щодо внутрішньогосподарської та зовнішньоекономічної діяльності. Решта господарських чи інших взаємин оформляється у вигляді договорів (контрактів, угод) щодо підрядних послуг, трудових відносин, страхування, розрахунків і кредитування.

Оскільки сутність переважної більшості договорів (контрактів, угод) є зрозумілою з їхньої назви, то буде доцільним детальніше пояснити суть лише деяких з них.

Договір на поставку товарів через посередника укладається на поставку фірмою-посередником певних видів продукції покупцям (споживачам) із наперед обумовленою формою її оплати.

Договір про аукціонний продаж товарів є документальним оформленням угоди щодо прилюдного продажу виставленого на аукціон товару (лотами чи поштучно) за найвищу ціну, оголошену покупцем.

Державний контракт є письмовим документом, що передбачає забезпечення потреб споживачів, які фінансуються за рахунок державного бюджету, і поповнення державного резерву відповідними видами продукції.

Лізингова угода — це договір між виробником і споживачем стосовно довгострокової оренди машин, устаткування, складних приладів, транспортних та інших технічних засобів праці.

Договір обов’язкового медичного страхування відображає документально оформлені відносини між страховиком (страховою медичною установою) і страхувальником (підприємством чи організацією в особі їхніх керівників), що передбачає страхування персоналу (трудового колективу). Зміст такого договору зводиться до оплати страховиком медичних послуг працівникам страхувальника та сплати останнім певних грошових внесків в обумовлені договором терміни.

Договір поручительства — документально оформлена домовленість між трьома сторонами (поручителем, кредитором і боржником), відповідно до якої поручитель у разі неплатоспроможності боржника зобов'язується протягом наперед обумовленого терміну з моменту настання строку платежу відшкодувати позичену боржником суму.

Таблиця 1.1 – Класифікація підприємницьких договорів за сферами діяльності

Сфера діяльності

Договори

1. Купівля-продаж, оренда та лізинг

1.1. Договір купівлі-продажу продукції підприємства

1.2. Договір на поставку товарів через посередника

1.3. Договір про:

  •  аукціонний продаж товарів
  •  виготовлення продукції із сировини та матеріалів замовника

1.4. Договір продажу майна іншим юридичним особам

1.5. Державний контракт (державне замовлення)

1.6. Договір оренди майна

1.7. Лізингова угода

2. Підрядні послуги

2.1. Договір про:

  •  консалтинг (інформаційне обслуговування)
  •  надання юридичних послуг
  •  надання аудиторських послуг
  •  надання брокерських послуг
  •  рекламні послуги

2.2. Договір на виконання науково-дослідних робіт

3. Трудові відносини

3.1. Тарифна угода

3.2. Колективний договір

3.3. Контракт (договір) про наймання:

  •  керівника
  •  працівника (спеціаліста, службовця)

4. Страхування

4.1. Договір:

  •  особистого страхування від нещасних випадків
  •  обов'язкового (добровільного) медичного страхування

5. Розрахунки і кредитування

5.1. Договір на розрахункове й касове обслуговування

5.3. Договір поручительства

5.4. Кредитний договір

  •  декларування товарів для митного контролю
  •  транспортно-експедиційне обслуговування зовнішньоторговельних вантажів

6. Зовнішньоеконмічна діяльність

6.1 Агентський договір

6.2 Договір на

  •  Декларування товарів для митного контролю

  •  Транспортно-експедеційне обслуговування зовнішньоторгівельних вантажів

6.3. Договір консигнації

6.4. Договір на закупівлю товарів за імпортом

6.5. Договір поставки товарів за експортом

6.6. Ліцензійний договір

7. Інші договори

7.1. Договір:

  •  доручення
  •  комісії
  •  про спільну діяльність

Ліцензійний договір відрізняється від звичайної ліцензії (дозволу) на здійснення певного виду підприємницької діяльності. Він укладається між власником конкретної інновації (ліцензіаром) та особою, яка бажає набути право на її використання (ліцензіатом), і передбачає надання виключної ліцензії на використання винаходів чи «ноу-хау» за певну винагороду у вигляді пашуального платежу або роялті.

Договір про спільну діяльність належить до документів господарського призначення, що передбачає започаткування спільної діяльності без створення юридичної особи (без заснування товариства). Основною його умовою є сплата учасниками (партнерами) майнових або грошових внесків, які потім стають загальною пайовою власністю.

Як відомо, укладенню договорів (контрактів, угод) завжди передують переговори, під час яких в усній або письмовій формі висловлюються наміри (пропозиції) щодо встановлення договірних взаємин для наступної співпраці. Такий намір (пропозицію) у письмовій формі називають офертою. При цьому варто знати різницю між поняттями «твердої» і «вільної» оферти.

Тверда оферта завжди надсилається тільки одному потенційному партнеру і може перетворитися на реальний договір за умови, коли:

  1.  оферту підписано (схвалено) іншою стороною (покупцем);
  2.  після підписання цей офіційний документ надіслано оференту (автору оферти);
  3.  письмовий документ останнім отримано.

Оферта має певний термін чинності (зазвичай один місяць від дня її відправлення).

Вільну оферту надсилають одночасно кільком адресатам (потенційним партнерам). При цьому вільна оферта може стати договором за дотримання не тільки трьох названих умов, а ще й додаткової четвертої — потенційний партнер (покупець) має підписати одержаний документ й повернути його оференту, а останній — повідомити вибраного ним покупця про згоду вважати підписану ним оферту за чинний договір. Якщо покупець не отримає підтвердження від оферента протягом короткого терміну (як правило, трьох днів з моменту закінчення дії оферти), то він може вважати себе вільним від зобов'язань.

Будь-який договір складається з преамбули (вступу до договору), основної і заключної частин. Преамбула має містити: чітку назву договору; місце і час (дату) укладення договору; зазначення факту укладення договору згідно з умовами, викладеними в його тексті; юридичну назву сторін договору (партнерів).

Основна частина договору неодмінно охоплює специфічні (характерні для конкретної угоди) і загальні (стандартні) умови.

До специфічних умов договору належать:

  1.  предмет договору й кількість товару;
  2.  якість товару;
  3.  ціна товару; знижки або націнки, якщо те чи те застосовується;
  4.  засадні умови поставки;
  5.  форма оплати;
  6.  термін поставки;
  7.  маркування, упаковка, тара;
  8.  порядок здавання-приймання товару;
  9.  відповідальність сторін;
  10.  додаткові застереження, якщо такі є.

Загальні умови включаються до всіх договорів незалежно від їхньої специфіки. Такими умовами є арбітражні приписи (застереження) і перелік форс мажорних обставин, з настанням яких виконання договірних зобов'язань припиняється на час їхньої дії.

Обов'язковими атрибутами заключної частини договору вважаються: усі необхідні додатки (ескізи, зразки товару); юридичні адреси сторін (партнерів); підписи вповноважених сторонами (партнерами) осіб.

Порядок створення нового підприємства

Для створення нового підприємства необхідно пройти ряд обов'язкових етапів.

На початковому етапі створення нового підприємства визначається склад засновників, і розробляються установчі документи.

У сукупності установчі документи (Статут і Установчий договір) повинні містити наступну інформацію:

  •  про вид підприємства (чи суспільства);
  •  про предмет і цілі його діяльності;
  •  про склад засновників і учасників;
  •  про найменування і місцезнаходження;
  •  про розмір і порядок утворення статутного фонду;
  •  про порядок розподілу доходів і збитків;
  •  про склад і компетенцію органів товариства (підприємства);
  •  про порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна одноголосність чи більшість голосів;
  •  про порядок внесення змін в установчі документи;
  •  про порядок ліквідації і реорганізації товариства (підприємства).

Крім того, у Статут можуть включатися положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства (товариства):

  •  про трудові відносини, що виникають на підставі членства;
  •  про повноваження, порядок створення підрозділів (філії, представництва) підприємства; про товарний знак і т.п.

Поряд з цим оформляється протокол № 1 зборів учасників товариства про призначення директора і голови ревізійної комісії.

Потім відкривається тимчасовий рахунок у банку, куди протягом 30 днів після реєстрації підприємства повинно надійти не менш 50% статутного капіталу.

Далі підприємство реєструється по місцю свого розташування в місцевому органі влади. Для державної реєстрації у відповідний орган представляються наступні документи:

  1.  заява засновника (чи засновників) про реєстрацію;
  2.  Статут підприємства;
  3.  Рішення про створення підприємства (постанова зборів засновників);
  4.  Договір засновників про створення і діяльність підприємства;
  5.  свідчення про оплату державного збору.

Після завершення реєстрації й одержання свідчення про реєстрацію вся інформація про нове підприємство передається в Міністерство фінансів для включення підприємства до Державного реєстру підприємств. Тут підприємству привласнюються коди Загальносоюзного класифікатора підприємств і організацій.

На заключному етапі створення нового підприємства учасники його повністю вносять свої внески (не пізніше чим через рік після реєстрації), відкривають постійний розрахунковий рахунок у банку, підприємство реєструється в районній податковій інспекції, замовляє й одержує круглу печатку і кутовий штамп. З цього моменту підприємство функціонує як самостійна юридична особа.

Тема 2: Структура підприємства, планування та управління діяльністю

2.1 Структура промислового підприємства

Під структурою будь-якого підприємства заведено розуміти його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів і систему зв'язків, підпорядкованості та взаємодії між ними. При цьому розрізняють виробничу й загальну структури підприємства.

Основу діяльності кожного підприємства становлять виробничі процеси, що виконуються у відповідних підрозділах. Саме склад цих підрозділів і характеризує виробничу структуру підприємства.

Існує кілька принципів класифікації виробничих структур.

1. Залежно від підрозділу, діяльність якого покладено в основу виробничої структури, розрізняють цехову, безцехову, корпусну та комбінатську виробничі структури.

За цехової виробничої структури основним виробничим підрозділом є цех, тобто адміністративне відокремлена частина підприємства, що в ній виконується певний комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації. За характером своєї діяльності цехи поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні (Малюнок 2.1).

Основні цехи виготовляють продукцію, призначену для реалізації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль та спеціалізацію підприємства.

Допоміжні цехи виготовляють продукцію, що використовується для забезпечення власних потреб усередині самого підприємства.

Обслуговуючі цехи та господарства виконують роботи, які забезпечують необхідні умови для нормального перебігу основних і допоміжних виробничих процесів.

Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою та виготовленням продукції з відходів основного виробництва.

У структурі деяких підприємств існують експериментальні (дослідні) цехи, які займаються підготовкою та випробуванням нових виробів, розробкою нових технологій, проведенням різноманітних експериментальних робіт.

На невеликих підприємствах з відносно простими виробничими процесами застосовується безцехова виробнича структура. Основою її побудови є виробнича дільниця, як найбільший структурний підрозділ такого підприємства. Виробнича дільниця — це сукупність територіальне відокремлених робочих місць, на яких виконуються технологічно однорідні роботи або виготовляється однотипна продукція.

На великих підприємствах кілька однотипних цехів можуть бути об'єднані в корпус. У цьому разі корпус стає основним структурним підрозділом підприємства. Така виробнича структура дістала назву корпусної.

На підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси виробництва, характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини (металургійна, хімічна, текстильна промисловість) використовується комбінатська виробнича структура. Її основу становлять підрозділи, які виготовляють завершену частку готового виробу (чавун, сталь, прокат).

2. За формою спеціалізації основних цехів розрізняють технологічну, предметну та змішану виробничі структури.

Ознакою технологічної структури є спеціалізація цехів підприємства на виконанні певної частки технологічного процесу або окремої стадії виробничого процесу (ливарні, термічні, механообробні, складальні цехи машинобудівного підприємства). Технологічна структура використовується переважно на підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва з різноманітною та нестійкою номенклатурою продукції.

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні певного виробу або групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних процесів та операцій (цех кузовів, задніх мостів, двигунів на автомобільному заводі). Предметну структуру виробництва поширено на підприємствах великосерійного й масового виробництва з обмеженою номенклатурою та значними обсягами продукції.

Проте на практиці є дуже мало підприємств, де всі цехи спеціалізовано тільки технологічно або тільки предметне. Переважна більшість підприємств використовує змішану виробничу структуру, коли частину цехів спеціалізовано технологічно, а решту — предметно.

Малюнок 2.1 – Виробнича структура машинобудівного підприємства

3. Залежно від наявності основних і допоміжних процесів розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурами виробництва.

Підприємства з комплексною виробничою структурою мають усю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою лише частину.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох чинників. Головними з них є:

  •  виробничий профіль підприємства;
  •  обсяги виробництва продукції;
  •  рівень спеціалізації;
  •  місце знаходження підприємства.

Виробничий профіль підприємства, тобто характер та особливості продукції, що виробляється, безпосередньо зумовлюють хід виробничого процесу і склад відповідних підрозділів. Так, конструкція виробу передбачає певні технологічні процеси його виготовлення, певну їхню послідовність та трудомісткість. Отже, вона визначатиме й перелік виробничих підрозділів, що здійснюють ці технологічні процеси. Складна технологія, таким чином, збільшує кількість підрозділів, які її реалізують, та передбачає більш розгалужену систему зв'язків між ними.

Суттєво впливає на виробничу структуру рівень спеціалізації. Із розвитком і поглибленням спеціалізації зменшується кількість виробничих підрозділів підприємства, спрощується його структура. Навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складніша його структура.

Виробнича структура підприємства залежить і від місця його знаходження. Наприклад, підприємства розміщені у віддалених від промислових центрів регіонах, як правило, більш універсальні та автономні. Для таких підприємств характерна розвинута виробнича структура.

До складу будь-якого підприємства входять не тільки виробничі підрозділи, а й відділи апарату управління, заклади культурно-побутового призначення тощо. Тому поряд з виробничою існує так звана загальна структура підприємства.

Загальну структуру створює сукупність усіх виробничих, невиробничих та управлінських підрозділів підприємства.

Типову загальну структуру промислового підприємства зображено на малюнку 2.2.

Підприємство очолює директор. Він здійснює керівництво підприємством у цілому, тобто репрезентує підприємство в будь-яких організаціях, розпоряджається в межах чинного законодавства його майном, укладає договори, відкриває в банках розрахункові рахунки тощо.

Першим заступником директора є головний інженер. Він керує науково-дослідними та експериментальними роботами, безпосередньо відповідає за вдосконалення техніки і технології виробництва. До його обов'язків входять також технічна підготовка та обслуговування виробництва, розробка заходів для підвищення якості продукції й дотримання технологічної дисципліни.

Економічну службу на підприємстві очолює головний економіст (заступник директора з питань економіки). Він відповідає за організацію планової роботи на підприємстві. Підпорядковані йому відділи здійснюють контроль за виконанням планових завдань, проводять аналіз діяльності підприємства. У його компетенції є також питання фінансів, організації праці та заробітної плати.

Головне завдання начальника виробництва — це забезпечення виконання планів підприємства; з цією метою начальник виробництва та підпорядкований йому виробничий відділ розробляють оперативні плани випуску продукції для кожного цеху, забезпечують ритмічну роботу з їхнього виконання, здійснюють контроль і регулювання перебігу виробничого процесу.

Малюнок 2.2 – Типова загальна структура промислового підприємства

Маркетингові функції вивчення попиту, ринків збуту, реклами, просування товарів, а також матеріально-технічного забезпечення виробництва покладено на заступника директора з комерційних питань.

Заступник директора з кадрових і соціальних питань відповідає за реалізацію кадрової політики підприємства. Він, зокрема, займається питаннями відбору персоналу, його професійної орієнтації та соціальної адаптації, навчання, підвищення на посаді, переведення, звільнення. Крім того, йому підпорядковано служби, що задовольняють соціальні потреби персоналу підприємства.

Кілька підрозділів апарату управління підприємства підпорядковано безпосередньо директору. Облік виробництва, контроль за використанням засобів і дотриманням фінансової дисципліни, складання балансів, розрахунки з робітниками та службовцями здійснює бухгалтерія. Функції контролю якості продукції, запобігання браку, розробки і впровадження систем управління якістю покладено на незалежний від будь-якого заступника директора відділ технічного контролю. Реалізацією діловодства на підприємстві, тобто приймання вхідної документації, її реєстрацію, облік, розподіл, організацію внутрішнього документообігу, відправлення та зберігання документів забезпечує канцелярія.

Директору підприємства також безпосередньо підпорядковано начальників цехів, які здійснюють технічне та господарське керівництво відповідним цехом. До складу апарату управління цеху входить заступник начальника цеху з підготовки виробництва. Він займається питаннями розробки технологічних процесів, забезпечує дільниці необхідною документацією та оснасткою. Помічник начальника цеху з виробництва здійснює оперативне керівництво виробничими процесами. Механік цеху організує ремонт устаткування та нагляд за його експлуатацією. Економічну роботу в межах цеху очолює економіст, а питаннями нормування та оплати праці займається нормувальник.

Начальник цеху здійснює управління виробництвом за допомогою майстрів виробничих дільниць, які вже безпосередньо або за допомогою бригадирів організують працю виконавців.

2.2 Стратегія розвитку підприємства та бізнес-планування

Постійна мінливість ринкового середовища зумовила необхідність застосування стратегічного підходу до системи господарювання на підприємстві. Стратегія це генеральна комплексна програма дій, яка визначає пріоритетні для підприємства проблеми, його місію, головні цілі та розподіл ресурсів для їхнього досягнення. Вона формулює цілі та способи їхнього досягнення так, щоб указати підприємству певний (такий, що об'єднує всі його підрозділи) напрямок розвитку. За своїм змістом стратегія є довгостроковим плановим документом, результатом стратегічного планування.

Стратегічне планування процес здійснення сукупності систематизованих та взаємо узгоджених робіт із визначення довгострокових (на певний період) цілей та напрямків діяльності підприємства.

Бізнес-план — план розвитку підприємства (підприємницької діяльності) на визначений період; план-програма здійснення угоди з метою одержання прибутку; система заходів, спрямованих на досягнення заданої мети. Його змістом є виконання комплексу маркетингових і техніко-економічних досліджень, спрямованих на удосконалювання і розвиток виробництва.

Розробляють бізнес-план і при техніко-економічному обґрунтуванні інвестиційних і приватизаційних проектів. У цьому випадку він необхідний:

  •  інвестору — для визначення доцільності (ефективності) вкладення капіталу;
  •  підприємцю — для вироблення програми дії в процесі реалізації проекту;
  •  державним органам — для регулювання і контролю кредитних взаємин, приватизації.

Він може використовуватися для проведення санації (заходів щодо запобігання банкрутства великих підприємств за допомогою банків чи держави); рестрикції (обмеження виробництва, продажу й експорту з метою збільшення цін на товари й одержання прибутку, скорочення кредитів); приватизації підприємств і для одержання зовнішніх інвестицій.

Бізнес-план може бути складений на рік з детальним розглядом господарської діяльності підприємства в майбутні 12 місяців і укрупнено характеризувати періоди на 1—4 роки; при підготовці інвестиційних проектів — на період їхнього здійснення. Такий план включає:

  •  опис підприємства;
  •  опис його потенційних можливостей;
  •  оцінку внутрішнього і зовнішнього середовища в бізнесі і часі;
  •  конкретні дані про стратегію маркетингу і розвиток бізнесу.

У ньому відзначаються можливості ризику, тобто показується, що його існування враховане в плані і намічені заходи для його зниження. Основна вимога до бізнес-плану— його реальність. Його складанню повинні передувати аналіз фінансово-господарської діяльності підприємства, ринку і техніко-економічні дослідження різних альтернатив розвитку підприємства на основі загальновизнаних стандартів.

Бізнес-план виконує наступні основні функції:

  •  зовнішню (ознайомлення заінтересованих ділових людей із сутністю та ефективністю реалізації нової підприємницької ідеї)
  •  внутрішню (відпрацювання системи управління реалізацією підприємницького проекту).

Підприємство самостійне визначає структуру й обсяги розділів бізнес-плану, але при їхній підготовці потрібно враховувати наступні фактори: особливості застосовуваної (освоюваної) технології, ринку, конкурентноздатності і новизни продукту (послуг), ступінь пропрацьованності тих чи інших питань.

Зразкова структура бізнес-плану підприємства може бути наступною (по розділах):

  1.  резюме (складається після розробки всіх розділів плану) — викладається суть плану, його переваги, підсумки маркетингових досліджень і фінансово-економічних розрахунків (обсягу продажу, виторгу від реалізації, витрат на виробництво, прибутку, окупності й ін.);
  2.  опис підприємства — його реквізити, галузева належність, форма власності, прізвище, ім'я, по батькові керівника, основні напрямки і мети діяльності підприємства, історія створення, розвитку і сучасний стан, досягнення і невдачі;
  3.  продукція і послуги — опис продукції й області її застосування, споживачі, відмітні якості чи унікальність, ліцензії, патентні права, переваги конкурентів;
  4.  план маркетингу — виконується аналіз ринку і здійснюється планування маркетингу, що є ключовими моментами для визначення обсягів інвестиційної і виробничої програми, виробничої потужності, необхідних технологій і т.п., формулюється стратегія маркетингу і дається оцінка зовнішнього середовища підприємства;
  5.  науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи — описати оптимальні рамки проекту, обґрунтувати його вибір, привести перелік компонентів, визначити відповідні технології і т.п.;
  6.  виробничий план — підбивається економічний, технологічний і трудовий потенціал підприємства, матеріально-технічне забезпечення і т.д.;
  7.  організаційний план керування підприємством – у ньому розглядається проблема виробничого менеджменту, приводиться принципова схема прийняття управлінських рішень, гнучкість системи керування у випадку зміни ринкових умов і ін.;
  8.  реалізація проекту — підбиваються основні результати, отримані від реалізації проекту фінансові й інші наслідки;
  9.  фінансовий план — найважливіший розділ бізнес-плану, що підбиває достовірні підсумки його здійснення, де повинні визначатися як інвестиційні, так і виробничі витрати, а тому включає ряд підрозділів, таких, наприклад, як план по прибутку, руху грошових потоків, аналіз беззбитковості, рентабельності й окупності, оцінка ризику (необхідно хоча б орієнтовно оцінити можливі втрати від імовірності їхнього здійснення) і ін.;
  10.  юридичні аспекти — розділ, де розглядаються правові питання здійснення проекту, права та обов'язки сторін, інформація про реєстрації, взаємини з бюджетом і ін.;

Тактичне й оперативне планування

Складання середньо - та короткострокових планів належить до тактичного планування діяльності  будь-якого підприємства. Тактичне планування за певними ознаками істотно відрізняється від розробки й практичного здійснення стратегії. Існують три аспекти цієї різниці.

  •  Перший — часовий: що віддаленіші наслідки має план, що важче від нього відмовитись, то більш стратегічним він є. Це означає, що стратегічне планування зв'язане з рішеннями, наслідки яких даватимуться взнаки протягом тривалого періоду і які буде складно виправити. Тактичні плани лише конкретизують та доповнюють стратегічні.
  •  Другий — за охопленням сфер впливу: стратегічне планування справляє ширший і глибший вплив на діяльність підприємства, а тактичне має вузьке спрямування.
  •  Третій — сутнісно-змістовий: якщо стратегічні плани окреслюють місію та підпорядковані цій місії цілі діяльності підприємства, а також принципово важливі загальні засоби досягнення таких, то тактичні мають чітко визначити всю сукупність конкретних практичних засобів, необхідних для здійснення намічених цілей.

Отже, завжди існує певна відносність, умовність у розподілі, часових горизонтів планування (і відповідно планових документів стратегічного значення й тактичного забезпечення) на довго-, середньо- та короткострокові плани. Але тривала практика планової роботи визначила період в один рік як найбільш прийнятний для розробки тактичних короткострокових планів. Середньострокові плани розробляються на період у кілька років для конкретизації, деталізації завдань довгострокового стратегічного плану. Можна стверджувати, що середньостроковий план — це кількісно визначена на певний період стратегія підприємства за всіма або за найважливішими субстратегіями.

Середньо- і короткострокові плани взаємозв'язані; вони складаються за єдиною методологією та мають однакову структуру.

Змістова характеристика тактичних планів передбачає також відокремлювання за певними ознаками показників, що за ними встановлюються планові завдання, визначається ступінь їхнього виконання, оцінюється діяльність підприємства взагалі.

За економічним змістом показники поділяють на натуральні та вартісні.

 Натуральні показники необхідні для матеріально-речового виразу та обґрунтування плану: кількість продукції, що виробляється, необхідні матеріали, устаткування та ін.

Вартісні показники використовуються для характеристики загальних обсягів виробництва, темпів його розвитку, розмірів витрат, доходів тощо.

Між натуральними та вартісними показниками існує тісний зв'язок та взаємозалежність. Вартісні показники розраховуються на підставі натуральних, але водночас, виходячи з узагальненої вартісної оцінки витрат та результатів, стимулюють раціональне використання ресурсів, зростання ефективності виробництва.

За економічним призначенням показники поділяють на кількісні і якісні.

Перші характеризують абсолютні обсяги виробництва та ресурсів, що споживаються: обсяг продукції, матеріалів, виробничі фонди, кількість працівників тощо.

Другі показують ефективність використання виробничих ресурсів і всього процесу виробництва: продуктивність праці, матеріаломісткість продукції, фондовіддача, собівартість продукції тощо.

Розрізняють також абсолютні й відносні показники.

Перші характеризують те чи те явище абсолютно, без порівнювання з іншими показниками. Зробити таке порівняння дають змогу відносні показники. Наприклад, кількість працівників, як абсолютний показник дає інформацію про ступінь використання фактора живої праці, але якщо цей показник співвіднести з обсягом виробництва чи порівняти обсяг виробництва з кількістю працівників, то матимемо відносний показник трудомісткості одиниці продукції (продуктивності праці одного працівника).

Оперативне планування є, з одного боку, завершальною ланкою в системі планування діяльності підприємства, а з іншого — засобом виконання довго-, середньо- та короткострокових планів, основним важелем поточного управління виробництвом.

У процесі оперативного планування здійснюється детальна розробка планів підприємства та його підрозділів — окремих виробництв, цехів, виробничих дільниць, бригад, навіть робочих місць — на короткі проміжки часу (місяць, декаду, робочий тиждень, добу). При цьому розробка планів органічно поєднується з вирішенням питань організації їхнього виконання та поточного регулювання виробництва.

Оперативне планування поєднує два напрямки роботи. Перший, напрямок, у рамках якого розробляються оперативні плани та графіки виготовлення й випуску продукції, називається календарним плануванням.

Другий напрямок включає роботи, що необхідні для безперервного оперативного обліку, контролю та регулювання виконання оперативних планів і ходу виробництва. Цей напрямок дістав назву диспетчеризації.

У процесі оперативного планування треба розв'язувати такі головні завдання:

  •  забезпечення виконання плану виробничої діяльності (випуск планової продукції в заплановані строки) за ритмічної роботи всіх підрозділів підприємства;
  •  установлення оптимального режиму роботи підприємства, що сприятиме найбільш ефективному й повному використанню устаткування та робочої сили;
  •  максимальне скорочення тривалості виробничого циклу та обсягів незавершеного виробництва.

Оперативне планування здійснюється в масштабі всього підприємства як цехове (міжцехове), а для окремих цехів — у розрізі дільниць і робочих місць (внутрішньоцехове).

Міжцехове оперативне планування має на меті забезпечити скоординовану діяльність і необхідні виробничі пропорції між цехами підприємства згідно з послідовністю технологічних процесів (заготівельних, обробних, складальних) та з урахуванням цехових функцій — основні, допоміжні, обслуговуючі, побічні. Але головним завданням міжцехового оперативного планування має бути погодження номенклатури заготовок, деталей, вузлів та строків їхнього пересування між цехами (виробництвами).

Внутрішньоцехове оперативне планування включає розробку календарних планів виробництва для дільниць та контроль їхнього виконання, розподіл робіт за дільницями, доведення до робочих місць, оперативне регулювання виробничих процесів.

У практиці господарювання розрізняють три основні системи оперативного планування: подетальну, комплектну та на замовлення. Вибір системи оперативно-виробничого планування залежить від типу виробництва, складу й особливостей продукції тощо. Перевагу віддають тій системі, яка дає змогу найбільш ефективно вирішувати завдання оперативного планування.

Подетальна система за планово-облікову одиницю бере деталь певного найменування. Залежно від особливостей інших елементів та організації самого процесу оперативного регулювання найпоширенішими різновидами подетальної системи є:

  •  складська система, коли рівень завантаження та рівномірність випуску продукції визначаються через наявність складських запасів певних розмірів. Ця система корисна за великої кількості застосовуваних для виготовлення продукції стандартних (уніфікованих) і, вузлів та деталей;
  •  система планування за нормами технологічних запасів, яка передбачає встановлення постійної насиченості всіх стадій виробничого процесу необхідними запасами напівфабрикатів (деталей, вузлів) і суворе дотримання розрахункового рівня цих запасів для кожного цеху. Ця система застосовується за серійного та великосе-пійного виробництва;
  •  система планування за строками подачі, в основу якої покладаються встановлені строки запуску та випуску партій деталей з урахуванням технологічних запасів і строків міжцехових подач. За умов серійного та великосерійного виробництва строки можна переглядати щоразу за розробки оперативних планів. У масовому виробництві встановлюються стандартні строки;
  •  система планування за тактом потоку базується на синхронізації діяльності всіх виробничих підрозділів і встановленні єдиного такту випуску готової продукції. Така система застосовується в масовому виробництві з широким використанням поточних методів організації виробничих процесів.

Комплектна система відрізняється від інших тим, що в ній за планово-облікову одиницю беруть об'єднаний за певними ознаками комплект деталей (вузлів). Найбільш поширеними її підсистемами є комплектно-вузлова, комплектно-групова, машинокомплектна.

Комплектно-вузлова підсистема за планово-облікову одиницю бере вузловий комплект, до якого входять деталі одного складального вузла. Ця система характерна для виробництва складної продукції з тривалим виробничим циклом.

Комплектно-групова підсистема може застосовуватись тоді, коли виготовляються деталі (вузли), що обробляються за такою самою технологією, мають таку саму періодичність запуску-випуску та ті самі строки подачі на наступну стадію.

Машинокомплектна підсистема — є найпростішою, тому що її планово-обліковою одиницею є машинокомплект, тобто повний комплект деталей, що їх виробляє той або той цех для певного виробу (машини). Ця система може застосовуватись у виробництві нескладних виробів, із невеликою кількістю деталей.

Система оперативного планування на замовлення характеризується встановленням конкретних строків запуску-випуску виробів за кожним замовленням. Замовлення і є планово-обліковою одиницею для підприємства в цілому.

Для окремих цехів такими є комплекти деталей, вузлів для певних замовлень. Застосовується ця система в одиничному та дрібносерійному виробництвах, де практикуються дрібні й різноманітні замовлення, її особливість полягає в тім, що охоплюється весь процес виконання замовлення: від підготовки виробництва до випуску готового виробу.

2.3 Управління підприємством

Розглянемо наступні типи організаційних структур

Лінійна організаційна структура управління це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії (Малюнок 2.3, а). За такої організаційної структури управління кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі адміністративні та спеціальні функції у відповідному структурному підрозділі.

Перевагами організаційної структури управління лінійного типу є: чіткість взаємовідносин, однозначність команд, оперативність підготовки та реалізації управлінських рішень, надійний контроль. Але керівник при цьому має бути висококваліфікованим універсалом, здатним вирішувати будь-які стратегічні й поточні питання діяльності підпорядкованих йому підрозділів (ланок).

Основою функціональної організаційної структури управління є поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління (Малюнок 2.3, б). Відтак кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження одночасно від кількох керівників функціональних відділів. Така організаційна структура управління забезпечує компетентне керівництво стосовно кожної у правлінської функції.

Малюнок 2.3 – Типи організаційних структур управління підприємства

Проте цей тип оргструктури має певні недоліки: можлива суперечливість розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінських служб, гальмування оперативності роботи органів управління.

Функціональна організаційна структура управління спирається на розподіл повноважень та відповідальності за функціями управління і прийняття рішень по вертикалі (Малюнок 2.3, в). Вона дає змогу організувати управління за лінійною схемою (директор — начальник цеху — майстер), а функціональні відділи апарату управління підприємства лише допомагають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання. При цьому лінійних керівників не підпорядковано керівникам функціональних відділів апарату управління.

Така структура управління завдяки своїй ієрархічності забезпечує швидку реалізацію управлінських рішень, сприяє спеціалізації і підвищенню ефективності роботи функціональних служб, уможливлює необхідний маневр ресурсами. Вона є найдоцільнішою за масового виробництва зі сталим асортиментом продукції та незначними еволюційними змінами технології її виготовлення. Проте за умов частих технологічних змін, оновлення номенклатури продукції використання цієї оргструктури уповільнює терміни підготовки і прийняття управлінських рішень, не забезпечує належної злагодженості в роботі функціональних відділів (підрозділів).

Дивізіональна організаційна структура управлпіия (Малюнок 2.4) базується на поглибленні поділу управлінської праці. За її застосування відбуваються процеси децентралізації оперативних функцій управління, здійснюваних виробничими структурними ланками, і централізації загальнокорпоративних (стратегічні рішення, маркетингові дослідження, фінансова діяльність тощо) функцій, які зосереджуються у вищих ланках адміністрації інтегрованих підприємницьких структур.

Отже, за дивізіональної структури кожний виробничий підрозділ корпорації (концерну) має власну достатньо розгалужену структуру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. Лише стратегічні функції управління централізовано на корпоративному рівні. За дивізіональної структури управління групування видів діяльності суб'єкта господарювання здійснюється із застосуванням принципу поділу праці за цілями. Це означає, що навколо певного виробництва формується автономна організаційна спільність. При цьому можливі три способи групування виробничих підрозділів:

1) продуктовий (виготовлення певного продукту);

2) за групами споживачів (задоволення потреб певної групи споживачів);

3) за місцем знаходження (розміщення в певному географічному районі).

Перевагами дивізіональної організаційної структури управління є: гнучке реагування на зміни в зовнішньому середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та поліпшення їхньої якості. Але водночас вона потребує збільшення чисельності апарату управління і витрат на його утримання.

Малюнок 2.4  – Модель дивізіональної структури

За матричної організаційної структури управління поряд із лінійними керівниками підприємства й раціональним апаратом управління виокремлюють (формують) ще й тимчасові предметно-спеціалізовані ланки — проектні групи (Малюнок 2.5).

Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних функціональних відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних підрозділів.

Керівник проекту виконує роль лінійного керівника щодо спеціалістів проектної групи. Одночасно він є функціональним керівником щодо виробничих підрозділів підприємства, котрі забезпечують реалізацію проекту.

Головна особливість матричних організаційних структур — це їхня винятково висока гнучкість та орієнтація на нововведення.

Малюнок 2.5 – Матрична організаційна структура управління

Проте матричні структури управління мають і певні недоліки: збільшення чисельності управлінського персоналу, зростання кількості інформаційних зв'язків між працівниками підрозділів, можливі конфліктні ситуації між ними.

Використання матричної організаційної структури управління є виправданим на підприємствах, що об'єднують велику кількість виробництв із коротким життєвим циклом продукції, і здебільшого тільки за умови високодинамічного ринкового середовища.

Тема 3: Діяльність підприємства у ринковому середовищі

3.1. Ринкове середовище господарювання підприємств та організацій

У широкому розумінні ринок є цариною прояву економічних відносин між людьми, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання.

У вужчому розумінні, ринок - це сфера товарного обігу і пов'язана з ним сукупність товарно-грошових відносин, яка виникає між виробниками (продавцями) та споживачами (покупцями) у процесі купівлі-продажу товарів.

Розширене трактування розкриває дуже важливий суттєвий аспект ринку, який дає змогу визначити його місце і роль у процесі відтворення: ринок забезпечує органічний зв'язок між виробництвом і споживанням, перебуває під їхнім впливом і сам впливає на них. На ринку виявляються реальні обсяги та структура різноманітних потреб, суспільна значимість виробленого продукту й витраченої на його виготовлення праці, встановлюється співвідношення між попитом і пропозицією, яке формує певний рівень цін на товари та послуги.

Окрім спеціальної функції із забезпечення руху товарів від виробника до споживача ринок виконує в економічній системі суспільства регулятивно-контрольну й стимулюючу функції. Регулятивно-контрольну функція – світовий досвід свідчить, що ринок є найбільш досконалим інструментом саморегуляції суспільного виробництва. Через його посередництво визначається що, скільки, коли, як і для кого виробляти. Унаслідок дії закону вартості і закону попиту та пропозиції встановлюються необхідні відтворювальні пропорції, оптимізується розподіл інвестиційних, матеріальних і трудових ресурсів між сферами діяльності та галузями виробництва, забезпечується дійовий економічний контроль за раціональним суспільно-припустимим рівнем виробничих витрат.

Стимулююча функція ринку полягає в тім, що він ініціює виробництво саме тих товарів, які потрібні споживачам. Через механізм конкуренції ринкові відносини активно впливають на розширення асортименту й поліпшення якості продукції, зниження витрат виробництва та обігу, вилучення з виробництва і споживання застарілих видів продукції, які не мають перспективи розширення збуту.

Прагнення дістати переваги на ринку стимулює інтенсивну інноваційну діяльність виробників, спрямовану на своєчасне оновлення техніко-технологічної бази підприємств, освоєння нових видів продукції і послуг, а також підсилює спонукальні мотиви працівників до підвищення своєї кваліфікації, творчої та високопродуктивної роботи.

Ринкові відносини мають загальний характер, поширюються на всі господарські сфери й регіони країни, проникають у всі частини економічної системи держави. У ці відносини вступає безліч суб'єктів, а у сферу обігу надходять різноманітні товари й послуги, що формує складну та багатовимірну структуру ринку. Вивчення останньої уможливлює комплексне дослідження єдності, взаємозв'язку і взаємодії складових елементів ринку, пошуки та розвиток нових організаційних форм господарських зв'язків і товарно-грошового обміну, управління попитом і пропозицією, механізмами самоналагоджування основних ланок виробництва на ефективний режим господарювання.

З огляду на такі завдання найбільш поширеним є чотирьох позиційний підхід до загальної структуризації ринку, а саме: з позицій його суб'єктного складу, продуктово-ресурсного наповнення, елементно-технологічних зв'язків і територіально-просторової організації (Малюнок 3.1).

Найбільше охоплення суб'єктів ринку, групування їх з урахуванням специфічних особливостей ринкової поведінки досягається виділенням п'яти основних типів ринків:

  •  ринку споживачів — окремих осіб і домашніх господарств, які купують товари чи отримують послуги для особистого споживання;
  •  ринку виробників — сукупності осіб і підприємств, що закуповують товари для використання їх у виробництві інших товарів та послуг;
  •  ринку проміжних, продавців (посередник) — сукупності осіб та організацій, які стають власниками товарів для перепродажу або здавання їх в оренду іншим споживачам із зиском для себе;
  •  ринку громадських установ, які купують товари та послуги для забезпечення сфери комунального господарства або для забезпечення діяльності різних некомерційних організацій;
  •  міжнародного ринку — зарубіжних покупців, споживачів, виробників, проміжних продавців.

Укрупнений поділ ринку за суб'єктним складом, а також більша його структуризація з урахуванням продуктово-ресурсної наповнюваності, яка охоплює ринки продовольчих і непродовольчих товарів широкого вжитку, ринки знарядь праці, сировини, матеріалів, енергії та інших видів продукції виробничого призначення, ринки житла, землі, природних багатств тощо мають важливе аналітичне і практичне значення для забезпечення структурної збалансованості ринку, а також розробки суб'єктами господарювання своєї маркетингової стратегії.

Малюнок 3.1 – Структура ринку

До найбільш важливих елементів ринкової інфраструктури належать: комерційні інформаційні центри; сировинно-товарні, фондові, валютні біржі; комерційні, інвестиційні, емісійні, кредитні та інші банки; транспортні і складські мережі; комунікаційні системи тощо.

У забезпеченні безперервного руху товарів визначальну роль відіграють постачально-збутові організації-посередники, дилерська мережа підприємств оптової і роздрібної торгівлі, пункти прокату та лізингу, ремонтні й сервісні центри з обслуговування виробів у споживачів, страхові, аудиторські, холдингові, брокерські компанії, торгові доми, аукціони, рекламні агентства, виставки, система зовнішньоторговельних організацій. Існує також відповідно спрямована інфраструктура кожного із раніше розглянутих конкретних видів ринків. Вона враховує специфіку їхньої організації, формування та функціонування, особливості зв'язків і взаємодії ринкових агентів.

3.2 Маркетинг: поняття, концепція і стратегія

При виході на ринок підприємство вступає в умови твердої  конкуренції. У цих умовах можна успішно працювати, лише застосовуючи сучасні методи керування, у тому  числі і маркетинг.

Під маркетингом розуміється така система внутрішньофірмового керування, що спрямована на вивчення й облік ринкового попиту, потреб і вимог конкретних споживачів до продукту для більш обґрунтованої орієнтації науково-технічної і виробничо-збутової діяльності фірми на випуск конкурентноздатних видів продукції для того, щоб забезпечити одержання планованого розміру прибутку.

Концепція маркетингу полягає в тому, що вся діяльність підприємства, включаючи програми науково-технічних досліджень, виробництва, капіталовкладень, фінансів, використання робочої сили, а також програми збуту, технічного обслуговування, ґрунтується на сучасному стані споживчого попиту і прогнозуванні його змін у перспективі.

Застосування даної філософії дії припускає два напрямки активності фірми:

1. Систематичний і постійний аналіз потреб і вимог ключових груп споживачів, а також розробка концепції ефективних товарів чи послуг, що дозволяє компанії обслуговувати обрані групи покупців краще, ніж конкуренти, і тим самим забезпечує виготовлювачу стійку конкурентну перевагу. Таким є коло задач стратегічного маркетингу.

2. Організація збуту, продаж і політики комунікацій для інформування потенційних покупців і демонстрації відмітних якостей товару при зниженні витрат на пошук покупців. Така роль операційного маркетингу.

Обоє ці підходи доповнюють один одного і знаходять своє конкретне втілення в рамках маркетингової політики фірми.

Операційний маркетинг — це активний процес з короткостроковим обрієм планування, спрямований на вже існуючі ринки. Це класичний комерційний процес одержання заданого обсягу продажу шляхом використання тактичних засобів, що відносяться до товару, збуту, ціні і комунікації.

Основна мета операційного маркетингу — генерація доходів від продажу, тобто цільовий обіг. Це означає «продавати» і одержувати замовлення на закупівлю шляхом використання найбільш ефективних методів продажів при одночасній мінімізації витрат. Ціль досягнення визначеного обсягу продажу трансформується у виробничу програму для відділу операцій і в програму збереження і фізичного збуту для відділу продажів. Таким чином, операційний маркетинг є визначальним елементом, що безпосередньо впливає на короткострокову рентабельність фірми.

Активність операційного маркетингу — вирішальний фактор у діяльності фірми, особливо на тих ринках, де конкуренція загострена. Будь-який товар, що володіє навіть чудовою якістю, повинний мати ціну, прийнятну для ринку, бути доступним у збутовій мережі, пристосованим до звичок цільових споживачів і мати комунікаційну підтримку, що сприяє просуванню товару і підкреслює його відмітні якості. Отже, операційний маркетинг — це комерційний важіль фірми, без якого навіть найкращий стратегічний план не може привести до задовільних результатів. Однак очевидно, що без солідної стратегічної бази абсолютно рентабельного операційного маркетингу не буває.

Стратегічний маркетинг — це, насамперед, аналіз потреб фізичних осіб і організацій. Роль стратегічного маркетингу полягає в простежуванні еволюції заданого ринку і виявленні різних існуючих або потенційних ринків чи їхніх сегментів на основі аналізу потреб, що бідують у задоволенні.

Виявлені товарні ринки являють собою економічні можливості, привабливість яких варто оцінити. Привабливість товарного ринку кількісно виміряється поняттям «потенціал ринку», а динамічно характеризується тривалістю свого існування, чи «життєвим циклом». Для конкретної фірми привабливість товарного ринку залежить від її конкурентноздатності, іншими словами, від її здатності задовольняти потреби покупців краще, ніж суперники.

Конкурентноздатність буде існувати доти, поки фірма утримує конкурентну перевагу або завдяки особливим якостям, що відрізняють її від суперників, або в силу більш високої продуктивності, що забезпечує їй переваги по витратах.

Таким чином, ріст стратегічного маркетингу полягає в тому, щоб націлити фірму на привабливі економічні можливості, тобто можливості, адаптовані до її ресурсів і «ноу-хау», що забезпечують потенціал для росту і рентабельності. Процес стратегічного маркетингу має середньо - і довгострокові обрії; задачею його є уточнення місії фірми, визначення цілей, розробка стратегії розвитку і забезпечення збалансованої структури товарного портфеля.

3.3 Маркетингова інформація і дослідження ринку

Дослідження ринку є основою маркетингу і припускає аналіз всіх умов, що мають значення для успішної реалізації товару (Малюнок 3.2). Програма комплексного дослідження залежить від особливостей товару, характеру діяльності підприємства, масштабів виробництва експортних товарів і інших факторів.

Можна виділити наступні основні розділи маркетингового дослідження ринку для початку діяльності:

  1.  Вивчення попиту. Першорядне значення мають виявлення потреби в товарі, рівня купівельної спроможності, вимоги покупців до товару, фактори купівельного поводження, а також перспективи зміни потреб у товарі.

При виявленні потреби в товарі велике значення має показник місткості ринку. Ємність насиченого ринку оцінюється на основі даних промислової і зовнішньоторговельної статистики. Статистичні дані продажів конкретного товару варто вивчати в динаміку й у зіставленні з динамікою факторів, їх визначальних. Якщо ринок не насичений, то при визначенні місткості ринку важливе значення має визначення потенційного кола покупців.

  1.  Вивчення пропозиції. В аналізі товару велике значення має кількісна оцінка товарів на місцевому ринку, імпорту й експорту товару, зміни його запасів. Пропозиція товару кількісно оцінюється як сума місцевого виробництва й імпорту товарів за винятком його експорту і з урахуванням зміни його запасу на складах.

Структура пропозиції, тобто ступінь відновлення асортименту, поява нових товарів, звичайно піддана постійним змінам. Тому при аналізі пропозиції конкретного товару велике значення має вивчення стану і тенденції розвитку відповідного світового товарного ринку. Науково-технічні прогнози розвитку й удосконалювання виробництва окремого товару чи галузі в цілому — один з найважливіших аспектів дослідження пропозиції товару.

Основними показниками, що впливають на зміну пропозиції товару, є: обсяг капіталовкладень у будівництво, реконструкцію і модернізацію виробництва; обсяг випуску продукції, величина відвантаження товару споживачам, запаси товарів на складах у виробника, посередників, темпи відновлення продукції.

  1.  Вивчення умов роботи на конкретному ринку товару. Поряд з вивченням діяльності фірм-продавців і фірм-покупців особливо важливий аналіз комерційної практики, що склалася на ринку, умов товароруху і каналів розподілу товару, правових питань, торгово-політичних умов і ін.

Вивчення умов руху товарів припускає вибір виду транспорту, що залежить насамперед від виду товару і заснований на аналізі і порівнянні тарифів і ставок морського, річкового, повітряного, залізничного, автомобільного транспорту, вартості перевалочних робіт і збереження вантажів, ставок портових зборів, ступеня механізації вантажно-розвантажувальних робіт в окремих пунктах, портах. Дана інформація дає можливість експортеру правильно установити ціну з доставкою товару в потрібний для покупця пункт.

Малюнок 3.2 – Комплексний підхід до дослідження ринку

3.4. Загальна характеристика продукції (послуг)

У процесі виробництва людина взаємодіє з певними засобами виробництва і створює конкретні матеріальні блага. Отже, останні є продуктами праці, тобто споживною вартістю, речовиною природи, пристосованою людиною за допомогою знарядь праці до своїх потреб. Результат праці здебільшого матеріалізується у вигляді конкретного продукту (продукції, виробу). Продукція, що виготовляється, протягом певного часу перебуває на різних стадіях технологічного процесу і з огляду на це називається незавершеним виробництвом, напівфабрикатом чи готовим для споживання продуктом (виробом).

Загальновідомо, що більшість продуктів праці є придатною для різних сфер і способів використання в народному господарстві. Продукт праці,  що існує в готовій для споживання формі, може стати сировиною для виробництва іншого продукту. Чи стане конкретна споживна вартість засобом виробництва або кінцевим предметом споживання, цілком залежить від її функції та місця в процесі праці.

Предмети праці, що підлягають обробці в процесі виробництва і змінюють свою форму, перетворюються на засоби виробництва в цілому вони називаються продукцією відповідно І та ІІ підрозділів, а у промисловості – продукцією групи “А” та “Б”.

Засоби виробництва у свою чергу, поділяються на засоби праці та предмети праці, а предмети праці – на продовольчі і непродовольчі товари. Такий поділ продукції класифікує її за ознакою економічного призначення. Зрештою для загальної характеристики продукції (роботи, послуг) практичне значення має застосування системи вимірників її обсягу (Малюнок 3.3).

За умов товарного виробництва та ринкової економіки виготовлена продукція, виконана робота або надана послуга є товаром, котрий має не лише споживну вартість, а й вартість (мінову вартість). Для постійного й повного задоволення потреб ринку планування та облік товарів, що їх виготовляють на продаж, здійснюється в натуральних (фізичних) і вартісних (грошових) вимірниках. Важливо зважити нате, що міру задоволення потреб ринку можна охарактеризувати, виходячи насамперед із показників обсягу товарів певної номенклатури та асортименту в натуральному вигляді.

Номенклатура продукції — це перелік найменувань виробів, завдання з випуску яких передбачено планом виробництва продукції.

Асортимент — це сукупність різновидів продукції кожного найменування, що різняться за відповідними техніко-економічними показниками (за типорозмірами, потужністю, продуктивністю, дизайном тощо).

Номенклатура і товарний асортимент включають стару продукцію, попит на яку зберігається, а також нову продукцію, дослідні зразки принципово нових виробів.

Вимірниками обсягу продукції в натуральному виразі є конкретні фізичні одиниці — штуки, тонни, метри тощо.

Малюнок 3.3 –  Загальна характеристика продукції

Обсяг продукції у вартісному виразі на більшості підприємств різних галузей виробничої сфери визначається показниками товарної, валової,  реалізованої та чистої продукції.

Товарна продукція є практично скрізь застосовуваним вартісним показником, що дає змогу підсумовувати виготовлення різних видів продукції і завдяки цьому визначати загальний обсяг виробництва на тому чи тому підприємстві, а також обчислювати низку макроекономічних та узагальнюючих похідних показників розвитку народного господарства.

Товарна продукція — економічний показник, що характеризує в грошовому виразі обсяг зробленої і готовий до реалізації продукції. Це, власне, загальна вартість усіх видів готової продукції, напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру, призначених на продаж або для реалізації різним споживачам. В її склад, зокрема, включається: вартість зроблених у даному періоді (зданих на склад) і призначених для реалізації на сторону (іншим організаціям і підприємствам) готових виробів, вартість робіт і послуг промислового характеру, виконуваних сторонніми організаціями, а також вартість напівфабрикатів свого виробництва, реалізованих на сторону.

, (3.1)

де N – обсяг виробництва продукції, в шт.;

Ц – ціна одного виробу;

ПП.Х – послуги промислового характеру, виконувані стороннім організаціям;

НФС.В. – вартість напівфабрикатів свого виробництва, реалізованих на сторону.

Показник валової продукції, окрім елементів, які входять до складу товарної продукції, включає також зміну залишків незавершеного виробництва протягом розрахункового періоду, вартість сировини й матеріалів замовника та, деякі інші елементи залежно від галузевих особливостей виробничої діяльності підприємства.

Валова продукція — вартісний показник обсягу виробництва продукції, що характеризує загальний результат промислово-виробничої діяльності підприємства (фірми і т.п.) за визначений період. У її склад також включається готова продукція, напівфабрикати, призначені для відпустки на сторону (іншим підприємствам і організаціям), вартість промислових робіт і послуг, вартість капітального ремонту, зміна (плюс чи мінус) залишків незавершеного виробництва, інструментів і пристосувань. Це єдиний оціночний показник діяльності підприємства, в обсяг якого включаються не тільки готові вироби, але і незавершене виробництво (заділи), зміна залишків напівфабрикатів.

, (3.2)

де ТП – товарна продукція;

НЗВП, НЗВК – незавершене виробництво на початок і кінець року відповідно;

З метою більш повної характеристики динаміки виробництва продукції та показників його ефективності (передовсім продуктивності праці) за складання виробничої програми підприємства роблять також розрахунки чистої продукції. За вихідну базу для її обчислення беруть обсяг товарної продукції, з вартості якої виключають матеріальні витрати й суму амортизаційних відрахувань, тобто вартість так званої уречевленої праці, елімінуючи вплив останньої на величину загальної вартості продукції, що її виробляє підприємство. За економічним змістом показник чистої продукції відбиває наново створену на підприємстві вартість і завдяки цьому характеризує результати використання саме власного трудового потенціалу. Відтак показник чистої продукції доцільно застосовувати для об'єктивної оцінки рівня ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства.

Обсяг чистої продукції підприємства (ЧП) обчислюється за формулою:

, (3.3)

де М — матеріальні витрати на виробництво продукції, грн.;

А — сума амортизаційних відрахувань за відповідний період, грн.

Чиста продукція підприємства може бути також обчислена як сума основної і додаткової заробітної плати працівників підприємства і прибутку.

 (3.4)

де МВ% – вартість матеріальних витрат в товарній продукції;

Чиста продукція обчислюється різницею валової (товарної) продукції і зроблених матеріальних витрат або як сума заробітної платні та інших видів оплати праці, прибутку та других елементів чистого доходу.

Чиста продукція нарахована на основі нормативу по всій номенклатурі продукції називається нормативно чистою, а якщо вона ще враховує амортизаційні відрахування, то – умовно чистою.

Показник умовно-чистої продукції (УЧП) обчислюється:

,  (3.5)

Проте міру задоволення ринкового попиту на ту чи ту продукцію відбиває не обсяг її виробництва в натуральному й вартісному виразі, а обсяг фактично реалізованих (проданих) виробів. З огляду на цю важливу обставину варто визначити й контролювати також планові (очікувані) та фактичні обсяги реалізованої продукції. Плановий (очікуваний) показник реалізованої продукції визначають виходячи з передбаченого виробничою програмою підприємства на відповідний рік обсягу товарної продукції, з урахуванням зміни залишків, нереалізованих на початок і кінець розрахункового періоду, а фактичний — після оплати споживачем (замовником) вартості продукції та надходження відповідних грошових сум на банківський рахунок постачальника.

Реалізована продукція (РП) — це продукція, яка відвантажена споживачеві і за яку надійшли кошти на розрахунковий рахунок підприємства — постачальника або мають надійти у зазначений термін. Обсяг реалізованої продукції обчислюється за формулою:

,  (3.6)

де Згп, Згк — залишки готової нереалізованої продукції відповідно на початок і кінець планового року, грн.;

Пвп, Пвк — залишки продукції відвантаженої, за яку термін оплати не настав, і продукції на відповідальному зберіганні у покупців відповідно на початок і на кінець планового року, грн.

3.5 Якість і конкурентоспроможність продукції (послуг)

Кожний виріб є носієм різних конкретних властивостей, що відображають його корисність і відповідають певним потребам людини. Корисність будь-яких речей відбиває їхню споживну вартість. Споживна вартість того чи того товару має бути оціненою, тобто має бути визначеною його якість. Отже, споживна вартість і якість виробів безпосередньо пов'язані між собою. Проте це не тотожні поняття, оскільки та сама споживна вартість може бути корисною не в однаковій мірі. На відміну від споживної вартості якість продукції характеризує міру її придатності для споживання, тобто кількісний бік суспільної споживної вартості.

Якість як економічна категорія відбиває сукупність властивостей продукції, що зумовлюють міру її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначення.

Поряд із якістю існує поняття технічного рівня певних видів продукції. Це поняття за змістом вужче за попереднє, оскільки охоплює сукупність лише техніко-експлуатаційних характеристик. Його показники встановлюються для проектування переважно нових знарядь праці і відображаються в спеціальних картах технічного рівня, які використовують у процесі вивчення ринку й визначення попиту на нові товари, складання бізнес-планів, рекламних матеріалів тощо.

Об'єктивна необхідність забезпечення належної якості в процесі проектування, виготовлення й використання нових виробів, ініціює застосування у виробничо-господарській діяльності підприємств певної системи показників, що дає змогу визначати й контролювати рівень якості всіх видів продукції (див. малюнок 3.4).

Рівень якості — це кількісна характеристика міри придатності того чи того виду продукції для задоволення конкретного попиту на неї як порівняти з відповідними базовими показниками за фіксованих умов споживання. Оцінка якості продукції передбачає визначення абсолютного, відносного, перспективного та оптимального її рівнів.

Малюнок 3.4 – Система і зміст показників якості продукції

Абсолютний рівень якості виробу знаходять обчисленням вибраних для його вимірювання показників, не порівнюючи їх із відповідними показниками аналогічних виробів. Визначення абсолютного рівня якості є недостатнім, оскільки самі по собі абсолютні значення вимірників якості не відображають міри її відповідності сучасним вимогам. Тому одночасно визначають відносний рівень якості окремих видів продукції, що виробляється (проектується), порівнюючи її показники з абсолютними показниками якості найліпших вітчизняних та зарубіжних аналогів.

Проте, рівень якості продукції під впливом науково-технічного прогресу і вимог споживачів мусить постійно зростати. У зв'язку з цим виникає необхідність оцінки якості виробів, виходячи з її перспективного рівня, що враховує пріоритетні напрями й темпи розвитку науки і техніки.

Для нових видів продукції і передовсім знарядь праці доцільно визначати також оптимальний рівень якості, тобто такий її рівень, за якого загальна величина суспільних витрат на виробництво й використання (експлуатацію) продукції за певних умов споживання була б мінімальною.

Найбільш складна за кількістю система показників застосовується для оцінки якості (технічного рівня) знарядь праці. Вона охоплює більшість груп одиничних показників і майже всі комплексні вимірники якості. Крім специфічних, властивих лише певному виду виробів показників, якість (технічний рівень) знарядь праці характеризується також низкою загальних показників. До них, у першу чергу, належать надійність, довговічність, ремонтопридатність, продуктивність, патентна чистота тощо.

Під надійністю розуміють властивість виробу виконувати свої функції зі збереженням експлуатаційних показників у встановлених межах протягом відповідного проміжку часу. Кількісно вона характеризується тривалістю безвідмовної роботи, тобто середнім часом роботи між двома несправностями.

Довговічність —- це властивість виробу тривалий час зберігати свою працездатність за тих чи тих умов експлуатації, її оцінюють двома головними показниками — строком служби (календарною тривалістю експлуатації до певного граничного стану) і технічним ресурсом (можливим напрацюванням у годинах).

Ремонтопридатність техніки характеризує можливість швидко виявляти й усувати несправності в ній. Показник патентної чистоти виробу відображає використання за його розробки запатентованих винаходів і можливість безперешкодного продажу на світовому ринку.

До комплексних показників якості (технічного рівня) знарядь праці належать, наприклад: коефіцієнт готовності обладнання, що характеризує одночасно його безвідмовність і ремонтопридатність; питомі витрати на один кілометр пробігу автомобіля тощо.

Якість предметів праці оцінюють здебільшого за допомогою показників технологічності їхньої обробки й переробки. Більшість із них відображають фізико-механічні властивості та хімічний склад предметів праці. Показники для оцінки якості споживчих товарів Диференціюють залежно від їхнього конкретного призначення.

Для визначення рівня якості виробів, що виготовляються (освоюються) виробництвом, застосовують кілька методів: об'єктивний, органолептичний, диференційований, комплексний. Об'єктивним і органолептичним методами користуються для визначення абсолютного рівня якості, а диференційованим і комплексним — відносного рівня якості окремих видів продукції.

Таблиця 3. Система одиничних показників якості продукції за групами

Групи показників

Окремі показники груп

Вид

Сутнісна характеристика

Призначення

Характеризують корисну роботу (виконувану функцію)

  •  Продуктивність
  •  Потужність
  •  Міцність
  •  Вміст корисних речовин
  •  Калорійність

Надійності, довговічності та безпеки

Визначають міру забезпечення тривалості використання і належних умов праці та життєдіяльності людини

  •  Безвідмовність роботи
  •  Можливий термін використання
  •  Технічний ресурс
  •  Термін безаварійної роботи
  •  Граничний термін зберігання

Екологічні

Характеризують ступінь шкідливого впливу на здоров'я людини та довкілля

  •  Токсичність виробів
  •  Вміст шкідливих речовин
  •  Обсяг шкідливих викидів у довкілля за одиницю часу

Економічні

Відображають міру економічної вигоди виробництва продуцентом і придбання споживачем

  •  Ціна за одиницю виробу
  •  Прибуток з одиниці виробу
  •  Рівень експлуатаційних витрат часу й коштів

Ергономічні

Окреслюють відповідність техніко-експлуатаційних параметрів виробу антропометричним, фізіологічним та психологічним вимогам працівника (споживача)

  •  Зручність керування робочими органами
  •  Можливість одночасного охоплення контрольованих експлуатаційних показників
  •  Величина шуму, вібрації тощо

Естетичні

Визначають естетичні властивості (дизайн) виробу

  •  Виразність і оригінальність форми
  •  Кольорове оформлення
  •  Естетичність тари (упаковки)

Патентно-правові

Відображають міру використання нових винаходів за проектування виробів

  •  Коефіцієнт патентного захисту
  •  Коефіцієнт патентної чистоти

Об'єктивний метод полягає в оцінюванні рівня якості продукції за допомогою стендових випробувань та контрольних вимірювань, а також лабораторного аналізу. Такий метод дає найбільш вірогідні результати і застосовується для вимірювання абсолютного рівня якості засобів виробництва та деяких властивостей споживчих товарів. Зокрема ним користуються для визначення більшості техніко-експлуатаційних показників: засобів праці — продуктивність, потужність, точність обробки матеріалів; предметів праці — вміст металу в руді, міцність фарбування тканини; споживчих товарів — еластичність та вологостійкість взуття, вміст цукру або жиру в харчових продуктах тощо.

Органолептичний метод ґрунтується на сприйманні властивостей продукту з допомогою органів чуття людини (зір, слух, смак, нюх, дотик) без застосування технічних вимірювальних та реєстраційних засобів. Користуючись цим методом, застосовують балову систему оцінки показників якості, виходячи зі стандартного переліку ознак (властивостей), які найповніше охоплюють основні якісні характеристики виробу. Кожній оцінці («відмінно», «добре», «задовільно», «погано») відповідає певна кількість балів (наприклад 5, 4, 3, 0).

Диференційований метод оцінки рівня якості передбачає порівнювання одиничних показників виробів із відповідними показниками виробів-еталонів або базовими показниками стандартів (технічних умов). Оцінка рівня якості за цим методом полягає в обчисленні значень відносних показників, які порівнюються з еталонними (стандартними), що їх беруть за одиницю.

Комплексний метод полягає у визначенні узагальнюючого показника якості оцінюваного виробу. Одним з таких може бути інтегральний показник, який обчислюється через порівнювання корисного ефекту від споживання (експлуатації) певного виробу і загальної величини витрат на його створення й використання.

Загалом поняття конкурентоспроможності характеризує властивість об'єкта задовольняти певну конкретну потребу як порівняти з аналогічними об'єктами даного ринку. Конкурентоспроможність можна розглядати стосовно найрізноманітніших об'єктів: проектно-конструктоської документації, технології виробництва продукції, окремо-проекту, окремої фірми (підприємства, організації), галузі, регіону, країни в цілому.

Конкурентоспроможність підприємства означає його здатність ефективної господарської діяльності та забезпечення прибутковості за умов конкурентного ринку. Інакше кажучи, конкурентоспроможність підприємства — це здатність забезпечувати випуск і реалізацію конкурентоспроможної продукції.

Під конкурентоспроможністю продукції заведено розуміти сукупність її властивостей, що відбиває міру задоволення конкретної потреби проти репрезентованої на ринку аналогічної продукції. Вона визначає здатність витримувати конкуренцію на ринку, тобто мати якісь вагомі переваги над виробами інших товаровиробників.

Конкурентоспроможність товарів закладається ще на стадії проектування. У процесі виробництва матеріалізуються найважливіші (визначальні) елементи конкурентоспроможності виробів: якість і трати. Моделювання та визначення рівня конкурентоспроможні продукції є необхідною передумовою для її продажу на відповідному ринку.

Визначаючи конкурентоспроможність товару, виробник продукції має обов'язково знати вимоги потенційних покупців та оцінки споживачів. Тому формування конкурентоспроможності продукції починається з визначення суттєвих споживчих властивостей (потреб покупців), за якими оцінюється принципова можливість Реалізувати продукцію на відповідному ринку, де покупці постійно зрівнюватимуть її характеристики з товарами конкурентів щодо задоволення конкретних потреб і цін реалізації. Беручи загалом, для визначення конкурентоспроможності продукції продуценту необхідно знати:

• конкретні вимоги потенційних покупців (споживачів) до пропонованого на ринку товару;

• можливі розміри та динаміку попиту на продукцію;

• розрахунковий рівень ринкової ціни товару;

• очікуваний рівень конкуренції на ринку відповідних товарів;

• визначальні параметри продукції основних конкурентів;

Тема 4 - 5: Фінанси підприємства

4.1 Активи підприємства, їх види

Активи підприємства — власність юридичної особи (підприємства), що має грошову вартість.

Це:

  •  власність юридичної особи і притягнуті засоби;
  •  цінні папери;
  •  товарно-матеріальні цінності;
  •  основні засоби;
  •  фінансові інвестиції, вкладені в господарство інших суб'єктів;
  •  власні патенти;
  •  винаходи;
  •  «ноу-хау»;
  •  права користування землею і природними ресурсами;
  •  будь-яка інша власність, суб'єкта, що хазяює, (підприємство, фірма, компанія і т. п), що може використовувати для здійснення підприємницької діяльності.

Розрізняють активи матеріальні й активи нематеріальні, а також активи фінансові. (див. малюнок 4.1)

Активи матеріальні – власність юридичних чи фізичних осіб, що має речовинну форму і грошову вартість.

Це:

  •  земля, що знаходиться у власності;
  •  будинки і спорудження виробничого і невиробничого призначення;
  •  адміністративні будинки;
  •  житлові, навчальні, дитячі, лікувальні, оздоровчі, спортивні й інші будинки, приміщення, що знаходяться на балансі підприємства;
  •  встановлене і невстановлене виробниче устаткування;
  •  рухоме майно невиробничого призначення;
  •  запаси сировини, палива, напівфабрикатів (на складах, у цехах і в дорозі), готової продукції;
  •  майно, основні засоби, земельні ділянки, здані в оренду, що належать підприємству філії, дочірні компанії, якщо вони не мають статусу юридичної особи, а їхні баланси не розділені з балансом головного підприємства.

Матеріальні активи підрозділяються на відтворені (запаси матеріальних оборотних коштів, основні фонди, матеріальні і художні цінності) і невідтворні (земля, надра).

Малюнок 4.1– Класифікація активів підприємства

Активи нематеріальні - умовна вартість об'єктів промислової й інтелектуальної власності, інших аналогічних майнових прав, визнаних об'єктом права власністю конкретної фізичної чи юридичної особи, що приносять йому доход.

Нематеріальні активи — це невловимі (не сприймані дотиком) активи, нова категорія в складі майна підприємства, що числиться в активі балансу бухгалтерського.

Основні характерні риси нематеріальних активів:

  •  відсутність матеріально-речовинної (фізичної) структури
  •  використання протягом тривалого часу
  •  здатність приносити користь підприємству
  •  високий ступінь невизначеності щодо розмірів можливого в майбутньому прибутку від використання.

Крім матеріальних ресурсів підприємства, до яких належать основні виробничі фонди та оборотні засоби, ефективність його діяльності залежить від наявності та ступеня використання нематеріальних ресурсів.

До нематеріальних ресурсів належать ті, що не мають під собою матеріальної основи, але здатні приносити прибутки або користь підприємству (фірмі) досить тривалий час. Основною особливістю таких ресурсів є відсутність можливості визначити загальний конкретний розмір користі, що вони приносять.

Усі нематеріальні ресурси поділяються на об'єкти промислової та інтелектуальної власності.

До об'єктів промислової власності належать:

  •  винаходи;
  •  промислові зразки;
  •  раціоналізаторські пропозиції;
  •  ноу-хау;
  •  товарні марки та товарні знаки;
  •  гудвіл.

Винаходом називається принципово нове технічне вирішення існуючої виробничої проблеми, що дає позитивний ефект для галузі народного господарства.

Промисловим зразком називається розроблена автором або авторським колективом модель виробу, що буде випускатися на даному підприємстві. Промисловий зразок буває об'ємним, плоским (малюнок) або комбінованим і застосовується для демонстрації продукції на презентаціях та виставках. Зразок вважається новим, якщо сукупність властивостей нового виробу невідома в жодній з країн до фіксації його пріоритету.

Раціоналізаторська пропозиція це корисна рекомендація відносно техніки та технологій, що використовуються на окремо взятому підприємстві. На відміну від винаходів вона може бути вже відомою на інших підприємствах або в галузях народного господарства, але на даній фірмі має застосовуватись вперше: це вдосконалення використовуваної техніки, виготовленої продукції, способів контролю, спостереження та дослідження; покращання техніки безпеки; підвищення продуктивності праці, ефективності використання енергії, матеріалів тощо.

Ноу-хау передбачає певний досвід підприємства у якій-небудь сфері його діяльності: науково-технічній, виробничій, управлінській, комерційній, фінансовій та ін. Ноу-хау не захищається охоронними документами, але і не оприлюднюється. Вони мають конфіденційний характер тих знань та досвіду, на здобуття яких підприємство витрачає значні кошти. В буквальному перекладі "ноу-хау" означає "знати, як зробити".

Товарні знаки та товарні марки це оригінальні символи, якими товар даної фірми відрізняється від товарів конкурентів.

Гудвіл є сформований імідж фірми, складовими якого є досвід, ділові зв'язки, престиж товарних знаків, стала клієнтура, доброзичливість та прихильність споживачів тощо.

До об'єктів інтелектуальної власності належить:

  •  інформаційна діяльність, пов'язана з одержанням інформаційних матеріалів, їх обробкою, зберіганням, використанням та поширенням;
  •  програмне забезпечення; банк даних, що характеризується сукупністю програмних, організаційних та технічних засобів, призначених для централізованого накопичення та використання інформації;
  •  база даних;
  •  база знань, а також твори літератури та мистецтва.

Права на використання об'єктів промислової та інтелектуальної власності називаються нематеріальними активами підприємства. Окремі елементи нематеріальних активів мають особливості правового захисту, до яких належать патент та авторське право.

Патентом називається документ, що видається державою (державним органом) особі або підприємству з наданням їм виключного права використання зазначеного в патенті винаходу або раціоналізаторської пропозиції. Патентовласник утворює монополію на промислове або інше комерційне використання нематеріальних ресурсів і в разі необхідності може заборонити будь-кому їх використовувати без певного дозволу.

Авторське право являє собою систему правових норм, що визначають виключне право авторів наукових, літературних та художніх творів на використання плодів своєї праці.

Реалізувати право власності на нематеріальні ресурси може або сам їхній власник, або довірена особа чи підприємство.

Дозвіл на використання таких ресурсів називається ліцензією. Він передбачає, що користувач (ліцензіат) буде використовувати об'єкти промислової або інтелектуальної власності впродовж зазначеного в ліцензії терміну і сплачуватиме винагороду власникові (ліцензіару).

Така винагорода може сплачуватись у вигляді встановлених певних ставок до обсягу чистих продажів, собівартості виробництва, до вартості одиниці ліцензійної продукції (роялті) або як разова за весь період користування (пашуальна виплата). Фактично пашуальна виплата є платою за ліцензію.

Активи фінансові — кошти фізичних чи юридичних осіб; об'єкти, від яких у майбутньому очікується одержання прибутку.

Це:

  •  касова готівка;
  •  депозити в банках;
  •  внески;
  •  чеки;
  •  страхові поліси;
  •  вкладення в цінні папери;
  •  споживчий кредит;
  •  акції інших підприємств, що дають право контролю;
  •  паї;
  •  специфічні активи (монетарне золото і спеціальні права запозичення.

4.2 Фінансові ресурси, стратегія. Фінансова система підприємства

Фінансова система - сукупність взаємозалежних між собою сфер (фінансів підприємства, страхування і державних фінансів) і ланок (фінансових установ, структурних підрозділів податкової системи й ін.).

Усередині кожної з великих сфер виділяють ланки, причому угруповання фінансових відносин здійснюється в залежності від характеру діяльності суб'єкта.

Так, у сфері фінансів підприємства (установ, організацій) виділяють такі ланки, як фінанси підприємств, що функціонують на комерційних початках, і фінанси підприємств, що здійснюють некомерційну діяльність, а також фінанси громадських організацій; у сфері страхування — соціальне страхування, особисте, майнове і страхування відповідальності, підприємницьких ризиків; у сфері державних відповідно державний бюджет, позабюджетні фонди в державний кредит.

Кожна ланка у фінансовій системі може підрозділятися на підланки чи інші елементи системи, наприклад, фінанси підприємств, що функціонують на комерційних початках, можуть класифікуватися по галузевій спрямованості і формам власності.

Фінансова стратегія підприємства - це генеральний план дій по забезпеченню підприємства грошовими засобами, що будується на основі фінансового аналізу, а також оптимізації основних і оборотних коштів, розподілу прибутку, безготівкових розрахунків, податкової і цінової політики, політики в області цінних паперів, прийнято розрізняти генеральну й оперативну фінансові стратегії, головну стратегічну мету, частки стратегічні цілі.

Генеральна фінансова стратегія визначає діяльність підприємства, його взаємини з бюджетами всіх рівнів, утворення і використання доходу підприємства, розмір потреб і джерел фінансування на певний строк.

Оперативна фінансова стратегія охоплює усі валові доходи і надходження засобів (розрахунки з покупцями за продану продукцію, надходження по кредитних операціях) і усі валові витрати (платежів постачальникам, заробітна плата, погашення зобов'язань перед бюджетами всіх рівнів і банками).

Головна стратегічна мета — забезпечення підприємства необхідними і достатніми грошовими ресурсами. Фінансова стратегія підприємства передбачає різні способи і дії для досягнення головної стратегічної мети, а саме: формування фінансових ресурсів і централізоване керівництво ними; виявлення вирішальних напрямків діяльності і зосередження на них фінансових резервів; ранжирування і поетапне досягнення цілей; облік фінансово-економічної обстановки і можливостей конкурентів і т. п.

Фінанси підприємства — сукупність економічних відносин, що виникають у зв'язку з утворенням, розподілом і використанням коштів у процесі виробничо-господарської діяльності підприємств всіх форм власності.

Є вихідною ланкою всієї фінансової системи, тому що функціонують безпосередньо в сфері матеріального виробництва, де створюються джерела .фінансових ресурсів — сукупний суспільний продукт і національний доход.

Фінансові ресурси підприємства - грошові доходи, нагромадження і надходження, що знаходяться в розпорядженні суб'єкта господарювання і призначені для виконання фінансових зобов'язань, здійснення витрат по розширеному відтворенню, економічному стимулюванню і задоволенню соціальних і інших нестатків працюючих.

Їхнє формування здійснюється за рахунок власних і прирівняних до них засобів, мобілізації ресурсів на фінансовому ринку і надходження коштів від фінансово-банківської системи в порядку перерозподілу. Первісне утворення відбувається в момент установи підприємства, коли затверджується (створюється) статутний фонд.

Джерелами фінансових ресурсів є всі грошові доходи і надходження, які є у підприємства на поточний період і які спрямовуються на виконання грошових витрат, необхідних для виробничого і соціального розвитку.

Джерела фінансових ресурсів можуть бути розподіленими на дві
великі групи:

  1.  Внутрішні або власні;
  2.  Зовнішні, або позикові (прирівняні до власних);

Внутрішні або власні, обумовлені фінансовим можливостями самої фірми завдяки її прибутку, запасам та резервам.

Зовнішнє фінансування виконується на основі зворотних (позикових) та прирівняних до власних засобів, отриманих фірмою від державних або комерційних, фінансових установ.

4.3 Головні фінансові документи

Головними фінансовими документами є:

  1.  Баланс (баланс активів і пасивів);
  2.  Звіт про фінансові результати;
  3.  Звіт про рух грошових засобів;
  4.  Звіт про особистий капітал;
  5.  Примітки до звітів.

Баланс бухгалтерський — основна форма бухгалтерської звітності, що відбиває в грошовій формі наявність, розміщення і джерела фінансування господарських, засобів підприємства (фірми, організації, установи) на визначену дату.

Являє собою двосторонню таблицю (див. таблицю 4.1), її ліва сторона — актив — показує склад і розміщення засобів, права — пасив — указує на джерела їхнього формування і цільове призначення. Підсумки активу і пасиву завжди рівні між собою. Ця рівність обумовлена тим, що в них відбивається той самий розмір засобів, тільки в різних угрупованнях: в активі — по видах засобів, у пасиві — по їхніх джерелах.

Таблиця 4.1. – Баланс бухгалтерський

Актив

Код рядка

На початок звітного періоду

На кінець звітного періоду

I. Необоротні активи 

  

  

  

Нематеріальні активи: 

  

  

  

     залишкова вартість 

010 

  

  

     первісна вартість 

011 

  

  

     знос 

012 

  

  

Незавершене будівництво 

020 

  

  

Основні засоби: 

  

  

  

     залишкова вартість 

030 

  

  

     первісна вартість 

031 

  

  

     знос 

032 

  

  

Довгострокові фінансові інвестиції: 

  

  

  

     які обліковуються за методом участі в капіталі інших підприємств 

040 

  

  

     інші фінансові інвестиції 

045 

  

  

Довгострокова дебіторська заборгованість  

050 

  

  

Відстрочені податкові активи 

060 

  

  

Інші необоротні активи 

070 

  

  

Усього за розділом I 

080 

  

  

II. Оборотні активи 

  

  

  

Запаси: 

  

  

  

     виробничі запаси 

100 

  

  

     тварини на вирощуванні та відгодівлі 

110 

  

  

     незавершене виробництво 

120 

  

  

     готова продукція 

130 

  

  

     товари 

140 

  

  

Векселі одержані 

150 

  

  

Дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги: 

  

  

  

     чиста реалізаційна вартість 

160 

  

  

     первісна вартість 

161 

  

  

     резерв сумнівних боргів 

162 

  

  

Дебіторська заборгованість за розрахунками: 

  

  

  

     з бюджетом 

170 

  

  

     за виданими авансами  

180 

  

  

     з нарахованих доходів 

190 

  

  

     із внутрішніх розрахунків 

200 

  

  

Інша поточна дебіторська заборгованість 

210 

  

  

Поточні фінансові інвестиції 

220 

  

  

Грошові кошти та їх еквіваленти: 

  

  

  

     в національній валюті  

230 

  

  

     в іноземній валюті  

240 

  

  

Інші оборотні активи 

250 

  

  

Усього за розділом II 

260 

  

  

III. Витрати майбутніх періодів 

270 

  

  

Баланс 

280 

  

  

Пасив

Код рядка

На початок звітного періоду

На кінець звітного періоду

I. Власний капітал 

  

  

  

Статутний капітал 

300 

  

  

Пайовий капітал 

310 

  

  

Додатковий вкладений капітал 

320 

  

  

Інший додатковий капітал 

330 

  

  

Резервний капітал 

340 

  

  

Нерозподілений прибуток (непокритий збиток) 

350 

  

  

Неоплачений капітал 

360 

(      ) 

(      ) 

Вилучений капітал 

370 

(      ) 

(      ) 

Усього за розділом I 

380 

  

  

II. Забезпечення наступних витрат і платежів 

  

  

  

Забезпечення виплат персоналу  

400 

  

  

Інші забезпечення  

410 

  

  

Цільове фінансування  

420 

  

  

Усього за розділом II 

430 

  

  

III. Довгострокові зобов'язання 

  

  

  

Довгострокові кредити банків 

440 

  

  

Інші довгострокові фінансові зобов'язання 

450 

  

  

Відстрочені податкові зобов'язання 

460 

  

  

Інші довгострокові зобов'язання 

470 

  

  

Усього за розділом III 

480 

  

  

IV. Поточні зобов'язання 

  

  

  

Короткострокові кредити банків 

500 

  

  

Поточна заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями  

510 

  

  

Векселі видані  

520 

  

  

Кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги 

530 

  

  

Поточні зобов'язання за розрахунками: 

  

  

  

     з одержаних авансів  

540 

  

  

     з бюджетом 

550 

  

  

     з позабюджетних платежів 

560 

  

  

     зі страхування 

570 

  

  

     з оплати праці 

580 

  

  

     з учасниками 

590 

  

  

     із внутрішніх розрахунків 

600 

  

  

Інші поточні зобов'язання 

610 

  

  

Усього за розділом IV 

620 

  

  

V. Доходи майбутніх періодів 

630 

  

  

Баланс 

640 

 

 

Актив і пасив балансу поділяються на три розділи, а кожний з них на відповідні статті (рахунка, показники) сторін. Розділи активу: основні засоби і вкладення; запаси і витрати; кошти, розрахунки та інші активи. Розділи пасиву: джерела власних засобів; кредити й інші позикові засоби; розрахунки та інші пасиви.

Засоби підприємства, беручи участь у процесі виробництва, знаходяться в постійному русі, що викликає зміну як у їхньому складі і розміщенні (активи), так і в джерелах фінансування (пасиви). Якщо стаття однієї сторони балансу буде збільшується (зменшується) за рахунок іншої статті цієї ж сторони балансу, зміни можуть бути тільки в активі чи пасиві, тому (у цьому випадку) підсумкова сума активу (пасиву) залишиться незмінної. Можуть змінюватися актив і пасив одночасно. Якщо підприємство отримує кошти чи вони вибувають, відповідно чи збільшуються зменшуються на ту саму суму обидві сторони балансу, наприклад, при збільшенні основних засобів підприємства (дебет активного рахунка "Основні засоби") збільшується і його статутний фонд (кредит пасивного рахунка "Статутний фонд"). Таким чином, запис кожної господарської операції здійснюється двічі, що зберігає завжди рівність сторін балансу (активу і пасиву).

Дані балансу використовують для оцінки, фінансового стану і платоспроможності підприємства, аналізу забезпеченості власними засобами і виробничими запасами, використання банківських кредитів, з'ясування причин прострочення платежів по позичках, а також для аналізу всієї господарської діяльності, складання планів (прогнозів) на черговий період і в інших випадках.

4.4 Інвестиції і кредити

Як показують розрахунки за тривалий період, у середньому приблизно третину обсягу фінансових коштів підприємств різних галузей економіки України становлять інвестиції (одноразові капітальні витрати).

Інвестиціїце довгострокові вкладення капіталу у підприємницьку діяльність з метою одержання певного доходу (прибутку).

Той, хто має капітал і вкладає його у ту або іншу комерційну справу, називається інвестором, а сам процес вкладення капіталу — інвестуванням. У будь-якій підприємницькій діяльності інвесторами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, тобто підприємства й окремі власники капіталу.

Роздивимося класифікацію інвестицій (див. мал. 4.1).

Залежно від того, де вкладається капітал (у межах країни чи за кордоном), розрізняють внутрішні та зовнішні інвестиції.

Внутрішні інвестиції — це вкладення капіталу (грошей) однієї країни в підприємства цієї самої країни.

Зовнішні інвестиції — це вкладення в підприємства іноземного капіталу. Усі внутрішні та зовнішні інвестиції можуть бути приватними або державними. У свою чергу, зовнішні інвестиції поділяються на прямі та портфельні.

Прямі це вкладення капіталу за кордоном. Їх величина дорівнює не менш як 10% вартості того чи іншого проекту.

Портфельні закордонні інвестиції розміром до 10% вартості капітального проекту, що здійснюється за їх допомогою.

Усі внутрішні інвестиції поділяються на фінансові і реальні.

Фінансові інвестиції означають використання наявного капіталу для придбання (купівлі) акцій, облігацій та інших цінних паперів, що випускаються підприємством або державою.

Реальні інвестиції — це вкладення капіталу в різні сфери і галузі економіки з метою оновлення існуючих і створення нових благ. Такі інвестиції забезпечують одержання набагато більшого прибутку. Реальні інвестиції дістали ще назву виробничих, або капітальних, вкладень.

За функціональною спрямованістю розрізняють валові і чисті капіталовкладення.

Валові капітальні вкладення це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте і розширене відтворення виробничих основних фондів та об'єктів соціальної інфраструктури.

Чисті капітальні вкладення витрати лише на розширене їх відтворення. Величину чистих капіталовкладень розраховують у такий спосіб: із загального обсягу капіталовкладень вилучаються амортизаційні відрахування, що використовуються, як відомо, на просте відтворення основних фондів та іншого майна підприємства.

Малюнок 4.3 – Класифікація інвестицій

Банківський кредит — це економічні відносини, що виникають між банком і підприємством із приводу перерозподілу вартості на умовах терміновості, зворотності, платності і матеріальної забезпеченості.

В даний час переважним видом одержання підприємством кредиту є банківський кредит. При даному виді кредитування підприємство виступає тільки у виді позичальника.

Банківський кредит можна класифікувати по наступним ознакам:

  •  Цільова спрямованість кредиту;
  •  Термін кредиту;
  •  Характер забезпечення кредиту;
  •  Метод надання;
  •  Число кредиторів;
  •  Валюта кредиту;
  •  Інші.

У залежності від цілей кредит може надаватися на:

— фінансування основного капіталу;

— фінансування оборотного капіталу;

— викуп приватизованого підприємства й інші.

Сучасне українське законодавство забороняє видавати підприємствам кредити на:

— покриття збитків господарської діяльності;

— формування і збільшення статутних фондів банків і інших суб'єктів господарювання суб'єктів господарювання.

У залежності від терміну розрізняють: короткостроковий, середньостроковий і довгостроковий кредит.

Короткостроковий кредит переважно направляється на поповнення оборотних засобів , придбання цінних паперів, реалізацію експортних контрактів і придбання імпортної продукції з метою подальшого використання в процесі виробництва.

Довгостроковий кредит надається для фінансування основних фондів.

В даний час в Україні середньостроковий кредит не використовується підприємствами.

Короткостроковий кредит у нашій країні видається на термін до року, довгостроковий — понад рік.

Сьогодні комерційні банки України неохоче і дуже рідко надають підприємствам довгострокові кредити. Можливість одержання такого кредиту виникає по кредитних лініях Світового банку й ЕБРР (Європейського банку реконструкції і розвитку) через мережу уповноважених банків.

Довгострокові кредити надають для фінансування основних фондів.

У залежності від реального забезпечення, що мається в підприємства можна виділити наступні групи кредитів:

1. Забезпечені кредити – кредити, що мають забезпечення у виді ліквідної застави, реальна (ринкова) вартість якого перевищує кредитну заборгованість не менш, ніж на 25 %, чи які мають гарантію уряду України чи  банківську гарантію.

2. Недостатньо забезпечені кредити — кредити, що мають забезпечення у виді ліквідної застави, реальна (ринкова) вартість якого складає не менш 60% від суми кредитної заборгованості; кредити, застраховані у встановленому порядку і кредити, надані під гарантії, договори-поручительства юридичних осіб.

3. Незабезпечені кредити — кредити, що не мають забезпечення чи по яким реальна (ринкова) вартість забезпечення складає менш 60 % суми кредитної заборгованості.

Незабезпечені кредити інакше називаються бланковими. Одержати такий кредит у банку може тільки фінансово-стійке підприємство з бездоганною репутацією на нетривалий термін і невелику суму. В даний час українські банки рідко практикують видачу такого кредиту.

У залежності від методу надання розрізняють банківський кредит:

1. Терміновий кредит.

2. Овердрафт.

3. Кредитна лінія.

Терміновий кредит — це кредит, що надається цілком на початку терміну. Тому відсоток по такому кредиті нараховується з розрахунку всієї суми, а основна його сума погашається періодичними чи внесками одноразовим платежем наприкінці терміну.

Кредит по овердрафту – це безстроковий кредит, при якому компанія може одержати позику на першу вимогу під відсоток відповідно до умов договору, що перевищує базову ставку і розраховується щодня.

Кредитна

Кредитна  лінія – це зобов'язання банку надати оговорену в договорі суму за вимогою позичальника.

Основна відмінність кредиту по овердрафту від кредитної лінії полягає в тому, що кредитну лінію відкривають на визначений період часу, у той час, як овердрафт є безстроковим кредитом і може бути відмінений банком у будь-який момент без попереднього повідомлення.

Контокорентний кредит надається в основному для фінансування поточного виробництва і обігу. Упровадження контокорентного кредиту пов'язано з більш високими комісійними платежами. Відсотки по контокорентному кредиту є найбільш високими в банківській практиці. Процентна ставка по кредиту, як правило, включає дисконтну ставку, надбавки, різні додаткові комісійні платежі по кредиту.

Овердрафт дуже схожий на контокорентний кредит, що надається підприємству відповідно до його потреб.

У залежності від процентної ставки підприємства можуть одержувати кредити зі ставкою що плаває і фіксованою процентною ставкою.

Позички з фіксованою процентною ставкою підприємства одержують переважно в умовах стабільної економіки. Іноді такі позички підприємство може одержувати й в умовах інфляції, але на короткий термін. В умовах економічної нестабільності підприємствам, як правило, надаються позички з процентною ставкою, що плаває. Ставки по таких позичках звичайно залежать від рівня процентної ставки по міжбанківських кредитах і офіційній дисконтній ставці Національного банку України.

Для підприємств більш кращими є позички з фіксованою процентною ставкою.

По способу сплати позички, одержувані підприємствами кредити можуть бути звичайними і дисконтними.

На відміну від звичайних позичок, надання дисконтних позичок передбачає утримання позичкового відсотка (дисконту) при видачі кредиту.

Підприємства можуть одержувати в комерційних банках України кредити як у національної, так і в іноземній валюті.

Для одержання кредитів у валюті від іноземних кредиторів підприємство повинне одержати відповідний дозвіл у Національному банку України.

Умови і порядок одержання і погашення банківських кредитів.

Підприємства одержують кредити на умовах терміновості, зворотності, платності, матеріальній забезпеченості.

Принцип терміновості означає, що кредит повинний бути повернутий у строго визначений термін. В умовах ринку цьому принципу приділяється особлива увага:

1) від його дотримання залежить нормальне забезпечення підприємства коштами;

2) для кожного окремого підприємства дотримання цього принципу відкриває можливість одержання в банку нових кредитів, а також забезпечити свої госпрозрахункові інтереси, не сплачуючи підвищених відсотків за прострочені позички.

Принцип зворотності тісним образом пов'язаний з попереднім принципом. Кредит повинний бути повернутий у строго встановлений у кредитній угоді термін. Розрізняють: термінові, прострочені і пролонговані кредити.

Простроченими кредити стають тоді, коли в підприємства відсутні гроші для погашення позички. Поява таких кредитів свідчить про складне фінансове становище підприємства. Джерелом сплати відсотків по таких кредитах є прибуток підприємства після оподатковування. Кредит надається на строго визначені цілі.

Принцип забезпеченості кредиту - це наявність у підприємства-позичальника юридично оформлених зобов'язань, що гарантують своєчасне повернення кредиту:

  •  заставного зобов'язання,
  •  договору-гарантії,
  •  договору страхування відповідальності непогашення кредиту.

Принцип платності кредиту означає, що підприємство повинне внести в банк визначену плату за тимчасове запозичення засобів. Розмір плати за кредит залежить від його суми, терміну, фінансового положення підприємства, ефективності угоди (проекту), що кредитуються і інших факторів.

Порядок погашення кредиту - це спосіб погашення основної його суми і нарахованих відсотків

Вона може бути погашена цілком по закінченні терміну чи кредиту поступово. Відсоток банк стягує із суми непогашеного кредиту.

При одноразовому погашенні кредиту підприємство-позичальник виплачує відразу всю його суму наприкінці терміну.

При погашенні періодичними внесками частинами основна сума кредиту виплачується рівними внесками протягом його терміну, значна частина - по закінченні терміну кредиту.

При "амортизаційному" погашенні основну суму кредиту виплачують поступово протягом терміну кредиту. Платежі здійснюються рівними сумами регулярно і вони включають визначену частину суми кредиту і відсоток. Разом з останнім внеском, погашають суму кредиту, що залишилася.

Погашення рівними внесками - кожен наступний платіж при цьому менше попереднього, тому що процентні виплати згодом знижуються.

4.5 Фінансовий менеджмент

Фінансовий менеджмент –  це управління фінансами підприємства, спрямоване на досягнення стратегічних та тактичних цілей функціонування підприємства на ринку. Це вид професійної діяльності, спрямованої на керування фінансово-господарською діяльністю фірми на основі сучасних методів.

Фінансовий менеджмент – це система управління фінансами (див. малюнок 4.4).

Фінансовий менеджмент включає:

  •  розробку і реалізацію фінансової політики фірми з використанням різних фінансових інструментів;
  •  прийняття рішень по фінансових питаннях, їхню конкретизацію і вироблення методів реалізації;
  •  інформаційне забезпечення шляхом складання й аналізу фінансової звітності фірми;
  •  оцінку інвестиційних проектів і формування портфеля інвестицій;
  •  оцінку витрат на капітал;
  •  фінансове планування і контроль;
  •  організацію апарата керування фінансово-господарською діяльністю фірми.

Малюнок 4.4 – Фінансовий менеджмент, як система управління фінансами

Методи фінансового менеджменту дозволяють оцінити:

  •  ризик і вигідність того чи іншого способу вкладення грошей;
  •  ефективність роботи фірми;
  •  швидкість оборотності капіталу і його продуктивність.

Метою фінансового менеджменту є вироблення і застосування методів, засобів і інструментів для досягнення цілей діяльності фірми в цілому чи її окремих виробничо-господарських ланок - центрів прибутку. Такими цілями можуть бути:

  •  максимізація прибутку;
  •  досягнення стійкої норми прибутку в плановому періоді:
  •  збільшення доходів керівного складу і вкладників (чи власників) фірми;
  •  підвищення курсової вартості акцій фірми й ін.

У задачі фінансового менеджменту входить перебування оптимального співвідношення між короткостроковими і довгостроковими цілями розвитку фірми і прийнятих рішень у короткостроковому і довгостроковому фінансовому керуванні.

Задачею фінансового менеджменту є визначення пріоритетів і пошук компромісів для оптимального сполучення інтересів різних господарських підрозділів у прийнятті інвестиційних проектів і виборі джерел їхнього фінансування.

В остаточному підсумку основна задача фінансового менеджменту - прийняття рішень по забезпеченню найбільш ефективного руху фінансових ресурсів між фірмою і джерелами її фінансування як зовнішніми, так і внутрішньофірмовими. Тому керування потоком фінансових ресурсів, виражених у коштах, є центральним питанням у фінансовому менеджменті.

Потік фінансових ресурсів складають кошти:

  •  отримані в результаті фінансово-господарської діяльності фірми;
  •  отримані на фінансових ринках за допомогою продажу акцій, облігацій, одержання кредитів;
  •  повернуті суб'єктам фінансового ринку як плату за капітал у вигляді відсотків і дивідендів;
  •  інвестовані і реінвестовані в розвиток виробничо-господарської діяльності фірми;
  •  спрямовані на сплату податкових платежів.

Функції й економічні методи фінансового менеджменту можна підрозділити на два блоки:

  •  блок по керуванню зовнішніми фінансами;
  •  блок по внутріфірмовому обліку і фінансовому контролі.

Блок по керуванню зовнішніми фінансами припускає реалізацію відносин фірми з юридично і хазяйновито самостійними суб'єктами ринку, включаючи власні дочірні компанії, що виступають як клієнтів, позикодавців, постачальників і покупців продукції фірми, а також з акціонерами і фінансовими ринками. Сюди входять:

  •  керування оборотними активами фірми: рухом коштів;
  •  розрахунками з клієнтами; керування матеріально-виробничими запасами й ін.
  •  залучення короткострокових і довгострокових зовнішніх джерел фінансування.

Блок по внутрішньофірмовому обліку і фінансовому контролі включає:

  •  контроль за веденням виробничого обліку;
  •  складання кошторису витрат, контроль за виплатою заробітної плати і податків;
  •  збір і обробку даних бухгалтерського обліку для внутрішнього керування фінансами і для надання даних зовнішнім користувачам;
  •  складання і контроль за правильністю фінансової звітності: балансу, звіту про прибутки і збитки, звіту про рух коштів і ін.;
  •  аналіз фінансової звітності і використання його результатів для внутрішнього і зовнішнього аудита;
  •  оцінка фінансового стану фірми на поточний період і її використання для прийняття оперативних управлінських рішень і з метою планування.

У функції фінансового менеджменту входить:

  •  аналіз фінансової звітності;
  •  прогнозування коштів;
  •  випуск акцій;
  •  одержання позик і кредитів;
  •  операції з інвестиціями;
  •  оцінка операцій злиття і поглинання фірм.

Відповідальність  за  досягнення  кінцевих  цілей  фінансового  менеджменту звичайно покладається у великих фірмах на віце-президента фірми по фінансових питаннях, що входить до складу ради директорів, а в невеликих фірмах - на заступника директора по фінансам.

4.6 Підприємство на ринку цінних паперів

В умовах ринкової економіки поряд із традиційними формами нагромадження інвестицій на підприємстві набирає сили і фактор фондового ринку, тобто ринок цінних паперів. До цього розташовує і така організаційно-правова форма підприємства, як акціонерне товариство, де статутний капітал поділений на частині, і підприємство одержує можливість випускати цінні папери у вигляді акцій і облігацій.

З погляду інтересів підприємства випуск (емісія) цінних паперів — це важливий важіль акумуляції капіталу. Підприємство може виступати як емітентом, тобто випускати акції, облігації, векселя, так і інвестором — вкладати: свої вільні засоби в цінні папери інших підприємств і одержувати дивіденди (доходи), володіючи цінними паперами інших емітентів.

Вкладаючи засобу в цінні папери інших чи підприємств банків, як комерційних, так і державних, підприємство тим самим формує портфель інвестицій, що може бути:

  •  консервативним, коли підприємство зацікавлене в стабільному доході,
  •  агресивним, коли підприємство націлене на високий доход і ріст капіталу з великим ризиком утратити свої капітали.

Підприємство-інвестор, вкладаючи засобу в цінні папери, переслідує:

  •  безпека вкладень,
    •  прибутковість вкладень,
    •  ріст капіталу.

Між цими цілями існують протиріччя, оскільки безпека вкладень, як правило, несумісна як із прибутковістю, так і ростом капіталу. Для досягнення компромісу необхідно диверсифікувати вкладення, тобто розподілити капітал між безліччю цінних паперів і компаній.

Інвестиційний портфель підприємства може бути:

  •  диверсифіцированним, коли в кожен вид цінних паперів вкладено 10% цінних паперів від загальної вартості усіх вкладень, і ця цифра може знижуватися до 5%;
    •  слабко диверсифіцированним, коли відсоток перевищує 10, і чим він вище, тим диверсифікованість слабкіше.

Вкладення в цінні папери досить ризиковані, тому необхідно постійно відслідковувати кон'юнктуру фондового ринку, щоб збільшити прибутковість чи вкладень узагалі не втратити останні засоби.

Відслідковувати кон'юнктуру фондового ринку підприємство може самостійно або за допомогою особливих компаній, що називаються трасовими.

Трастова компанія — це підприємство, що забезпечує найбільш вигідне і надійне вкладення засобів інвестора, охороняє його інтереси, стежить за фінансовим положенням тих підприємств, у чиї цінні папери вкладені засоби інвестора, забезпечує своєчасне одержання відсотків від вкладених коштів.

Таким чином, існує цілий ряд правил, якими повинно керуватися підприємство-інвестор, вкладаючи свої засоби в цінні папери.

  •  Вкладаючи гроші в цінні папери, варто пам'ятати, що це самі ризиковані вкладення.
  •  Гроші сьогодні коштують дорожче, ніж гроші завтра, оскільки отримані гроші можна інвестувати знову.
  •  Доход від вкладень завжди прямо пропорційний ризику, на який готовий йти інвестор заради одержання доходу.
  •  Щоб згладити протиріччя між ризиком вкладень і прибутковістю, необхідно диверсифікувати вкладення, як серед цінних паперів, так і серед емітентів.
  •  Кращі вкладення — у цінні папери компаній, на продукцію яких постійно не задовольняється попит.

Тема 6: Основні виробничі фонди

6.1. Економічна сутність основних фондів підприємства

В процесі виробництва на підприємстві беруть участь три фактори:

  •  засоби праці;
  •  робоча сила;
  •  предмети праці.

Засоби праці та предмети праці утворюють засоби виробництва, що становлять матеріальний зміст виробничих фондів підприємства. У свою чергу, виробничі фонди — це суспільна праця і матеріальна основа виробництва. У цьому полягає схожість засобів праці та предметів праці. Проте вони також істотно різняться.

Засоби праці беруть участь в утворенні продукту протягом ряду виробничих циклів. При цьому вони втрачають лише частку загальної вартості, зберігаючи споживну вартість та речову форму.

На відміну від засобів праці предмети праці за один виробничий цикл втрачаються повністю.

Іншими словами, засоби праці — це різні верстати, механізми, інструменти, двигуни тощо, тобто це засоби, за допомогою яких виготовляють продукцію і надають послуги.

Предмети праці — це все те, до чого докладається людська праця, що полягає в обробці сировини, матеріалів у процесі виробництва з метою пристосування їх до особистого і виробничого споживання. Це все те, з чого виготовляється продукція (вугілля, метал, тканини, вовна, нафта, заготовки, дошки та ін.).

Засоби праці відбиваються в основних фондах підприємства, а предмети праці — в оборотних. Проте слід зазначити, що засоби праці та предмети праці стають виробничими фондами підприємства лише тоді, коли беруть участь в утворенні вартості продукції. Отже, засоби виробництва складаються із засобів та предметів праці, а виробничі фонди — з основних і оборотних фондів.

Основні фонди — це частина засобів виробництва, які беруть участь у процесі виробництва тривалий період, зберігаючи при цьому натуральну форму і властивості, а також переносять свою вартість на вартість готового продукту частинами.

Основну класифікацію виробничих фондів підприємства наведено на малюнку 6.1.

Малюнок 6.1 – Структура основних фондів

Усі основні фонди підприємства поділяються на дві групи:

  •  невиробничого призначення;
  •  виробничі.

Кожна організація чи підприємство при створенні наділяються необхідними виробничими фондами, що з розвитком підприємства чи організації поповнюються та оновлюються.

До основних фондів невиробничого призначення належать ті, що не беруть участі у процесі виробництва, але забезпечують його нормальне функціонування, задовольняють побутові та культурні потреби працівників. Це фонди, що належать до соціальних умов виробництва, зокрема:

  •  житлово–комунальні приміщення;
  •  побутові, спортивні приміщення;
  •  будинки та устаткування медичного призначення;
  •  дитячі дошкільні заклади;
  •  багаторічні насадження та ін.

Усі ці заклади, приміщення, будинки є основними фондами невиробничого призначення лише тоді, коли перебувають на балансі підприємства, і саме підприємство відповідає за їх утримання, експлуатацію і ремонт.

До основних виробничих фондів належать ті, що беруть участь у процесі виробництва. Вони становлять приблизно 95–98% загальної вартості основних фондів підприємства.

Оскільки елементи основних фондів відіграють різну роль у процесі виробництва, велике значення має їх поділ на активну та пасивну частини.

До активної частини основних виробничих фондів належить комплекс машин і механізмів, що беруть безпосередню участь у виробничому процесі (транспортні засоби, устаткування, виробничий інвентар та ін.).

До пасивної частини основних виробничих фондів належить решта видів фондів, що не беруть безпосередньої участі у виготовленні продукту, але необхідні для виробничого процесу (будинки, споруди та ін.). Вони забезпечують нормальне використання активної частини основних виробничих фондів.

Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум згідно із Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств" застосовують групову класифікацію, що охоплює засоби праці аналогічного виробничо–технологічного призначення з приблизно однаковим терміном експлуатації. Наведемо видову класифікацію основних виробничих фондів підприємства, що використовується в системах бухгалтерського обліку та статистики:

  1.  Будівлі, до яких належать будинки, зайняті цехами, майстернями, складами, адміністративні корпуси та ін.
  2.  Споруди, до яких належать мости, естакади, шляхи, шляхові споруди, погреби, споруди для зберігання сировини, заправні колонки, водонапірні башти та ін.
  3.  Передавальні пристрої (електромережі, лінії електропередач, сигналізація, системи зв'язку, водопроводи, газопроводи виробничого призначення та ін.).
  4.  Силові машини та устаткування (підйомні крани, транспортери, механізми, вимірювальне і регулювальне устаткування та ін.).
  5.  Транспортні засоби, до яких належать рухомий склад, тягачі, контейнери, платформи, вагони та ін.).
  6.  Інструменти, термін використання яких щонайменше один рік, а вартість регулюється законодавчо залежно від кількості неоподатковуваних мінімумів.
  7.  Виробничий інвентар (пристосування, підставки, шафи для зберігання продукції та ін.).
  8.  Господарський інвентар (меблі, офісне устаткування, факси, телефони, комп'ютери та ін.).
  9.  Робоча і продуктивна худоба.
  10.  Багаторічні насадження.
  11.  Капітальні витрати на покращання та рекультивацію земель.
  12.  Інші основні виробничі фонди.

6.2. Облік та оцінка основних виробничих фондів

Облік основних виробничих фондів підприємства ведеться в натуральному та вартісному вираженні.

Облік основних фондів у вартісному вираженні називається оцінкою.

Облік основних фондів у натуральному вираженні потрібний для визначення технічного складу основних фондів. Він проводиться за даними технічних паспортів, які має кожна одиниця фондів, у цих паспортах наводиться розгорнута технічна характеристика кожного об'єкта:

  •  дата виготовлення;
  •  кількість ремонтів та модернізацій;
  •  проведена реконструкція;
  •  встановлений ступінь зносу;
  •  технічна продуктивність та ін.

Такий облік дає змогу визначити кількісний склад основних фондів за марками та видами, але він не дає можливості повністю оцінити наявність фондів підприємства, особливо коли їх багато за кількістю та видами. Неможливо поєднати в натуральному вираженні кількість наявних будинків і ліній електропередач. Розрахувати можна лише кількість фондів одного виду або однієї марки. У свою чергу, це так само пов'язане з певними труднощами. Для того щоб їх уникнути, застосовують оцінку основних виробничих фондів.

Оцінка основних фондів підприємства — це грошове вираження їх вартості. Така оцінка необхідна для того, щоб правильно визначити загальний обсяг основних фондів, їх динаміку і структуру, розрахувати економічні показники господарської діяльності підприємства за певний період. У цьому зв'язку оцінка проводиться з метою загального обліку фондів, встановлення ступеня зносу, планування витрат на оновлення, модернізацію та ремонт основних фондів.

З огляду на тривале функціонування та поступове спрацювання засобів праці, постійну зміну умов їх відтворення існує кілька видів оцінки основних фондів.

Види оцінки основних фондів.

  •  Залежно від моменту проведення оцінки засоби виробництва оцінюються за первісною та відновною вартістю.
  •  З урахуванням стану основні фонди оцінюються за повною та залишковою вартістю.
    1.  Первісна вартість основних фондів — це їх фактична вартість на момент уведення в дію або купівлі. Вона складається з прейскурантної ціни придбання засобів праці, витрат на доставку їх до місця використання, монтаж та інших передбачених для введення фондів в експлуатацію витрат, тобто

 (6.1)

де ОФприд — ціна придбання устаткування;

ОФдост — транспортні витрати на доставку устаткування;

ОФмонт — витрати на монтаж фондів;

ОФін — інші витрати, пов'язані з уведенням в дію засобів праці.

Зокрема, нове виробниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його спорудження.

У процесі експлуатації ціни на засоби праці можуть змінюватись, але первісна їх вартість завжди буде сталою.

Цінові зміни та інфляційні процеси враховуються за допомогою відновної вартості.

  1.  Відновна вартість — це вартість відтворення основних фондів у сучасних умовах виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за сучасними діючими цінами. Оцінка основних виробничих фондів за відновною вартістю дає змогу порівняти вартість основних фондів, уведених в експлуатацію в різні роки:

, (6.2)

де І — індекс зростання (зменшення) ціни (показник індексації основних фондів).

Показник індексації основних фондів розраховується на основі індексу інфляції року. Якщо індекс інфляції року менший від 110%, то індексація основних фондів в Україні не проводиться. Але індексацію необхідно проводити як при інфляційних процесах, так і при деінфляційних. Це положення є актуальним з кількох причин, серед яких найсуттєвішими є зміни ефективності виробництва, а саме, продуктивності праці, що приводить до зміни ціни виробництва. При інфляційних процесах ціна виробництва збільшується, а при деінфляційних — зменшується.

  1.  Повна вартість основних фондів — це їх вартість у новому, не спрацьованому стані, тобто без урахування вартості зносу. Саме за цією вартістю основні фонди заносяться на баланс підприємства впродовж усього періоду їх функціонування. У свою чергу, первісна та відновна вартості також не враховують вартість зносу основних фондів і тому залежно від терміну експлуатації та мети дослідження вони складають повну вартість засобів виробництва.

Залишкова вартість основних виробничих фондів є різницею між первісною або відновною вартістю і вартістю зносу:

 (6.3)

Якщо первісна і відновна вартості характеризують кількісний бік використання основних фондів, то залишкова — якісний. Економічне значення цієї оцінки полягає в можливості визначити не тільки реальну вартість, яка має бути в подальшому перенесена на вартість продукції, що випускається, а й встановити ступінь зносу основних виробничих фондів виходячи з грошової оцінки.

Оскільки введення в дію та вибуття основних фондів, як правило, відбуваються нерівномірно протягом року, то розраховувати середньорічну вартість фондів доцільніше кількома методами.

  1.  Балансова вартість групи основних фондів на початок звітного періоду розраховується за формулою:

, (6.4)

де ОФБАЛі – балансова вартість групи на початок звітного періоду;

ОФБАЛі-1 – балансова вартість групи на початок періоду, що передував звітному;

Ві-1 – сума витрат, понесених на придбання основних фондів, здійснення капітального ремонту, реконструкцій, модернізацій та інших поліпшень основних фондів протягом періоду, що передував звітному;

ОФВИБі-1 – сума виведених з експлуатації основних фондів протягом періоду, що передував звітному;

АВі-1 – сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у періоді, що передував звітному.

  1.  Середньорічна вартість:

фактична:, (6.5)

планова: , (6.6)

ОФП.Р. – вартість ОВФ на початок року;

ОФК.Р – вартість ОВФ в кінці року;

ОФВ.В – вартість ОВФ, введених в плановий період;

ОФВИВ. – вартість виведених ОВФ в плановий період;

n1 – кількість місяців від дати введення ОВФ до кінця року;

n2 – кількість місяців від дати виведення ОВФ до кінця року.

6.3. Показники використання основних виробничих фондів

Показники використання основних виробничих фондів переважно поділяються на дві великі групи: (див. малюнок 6.2)

  •  натуральні;
  •  вартісні.

Іноді додатково виокремлюють ще одну групу показників — умовно–натуральні.

Малюнок 6.2 – Класифікація показників використання основних виробничих фондів

До натуральних показників належить продуктивність на одиницю часу роботи устаткування, машини чи механізму. Така продуктивність називається технологічною і вимірюється в натуральних одиницях (шт./рік; км/рік; т/рік). Вона заноситься в технічний паспорт основного фонду. Натуральні показники використання основних виробничих фондів є найбільш вірогідними, але вони не дають змоги реально оцінити ступінь використання основних фондів різних видів. Так, неможливо порівняти продуктивність доменної печі та металорізального верстата. З метою усунення таких незручностей на деяких підприємствах застосовують умовнонатуральні показники. Їх сутність полягає в тому, що продуктивність устаткування, яке має на підприємстві найбільшу питому вагу, беруть за базову. На її основі спочатку розраховують індекси зведення, а потім, з урахуванням цих індексів — продуктивність іншого устаткування. У результаті отримують продуктивність в умовно–натуральних одиницях.

Натуральні та умовно–натуральні показники використання основних виробничих фондів застосовують для активної їх частини. Проте визначити в натуральних одиницях продуктивність будинків, споруд тощо майже неможливо. З огляду на це для визначення ефективності використання всіх основних фондів застосовують вартісні показники.

  1.  Показники, що характеризують технічний стан основних виробничих фондів:
    1.  Коефіцієнт оновленняхарактеризує інтенсивність введення в дію нових виробничих потужностей.

, (6.7)

де СВВЕД – вартість введених основних фондів;

СПЕРВ.К.Р. – первісна вартість всіх основних фондів на кінець року;

  1.  Коефіцієнт вибуття. Характеризує інтенсивність вибуття основних фондів упродовж розрахункового періоду.

, (6.8)

де ОФВИБ – вартість основних фондів, що вибули;

ОФПЕРВ.П.Р. – первісна вартість всіх основних фондів на початок року;

  1.   Коефіцієнт зносу. Показує, яка частка вартості основних фондів підприємства вже перенесена на вартість готової продукції. Інакше кажучи, характеризує ступінь зносу основних фондів.

, (6.9)

де ОФЗН – вартість зносу;

  1.   Коефіцієнт придатності. Характеризує ступінь придатності основних фондів до експлуатації і визначається відношенням до їх первісної вартості на кінець року СІ

, (6.10)

де ОФЗАЛ – недоамортизована вартість основних фондів;

Слід пам’ятати, що:

 (6.11)

  1.  Коефіцієнт змінності

, (6.12)

де М12, М3 – кількість фактично працюючого обладнання відповідно у першу, другу та третю зміни;

М0 – кількість встановленого обладнання;

  1.   Узагальнюючі показники, характеризуючи використання основних виробничих фондів:

  1.  Фондовіддача показує, яка частка валового доходу припадає на 1 гривню вартості основних виробничих фондів.

, (6.13)

де ОФСР.Р. – середньорічна вартість основних фондів;

ВП – випуск продукції;

  1.   Фондоозброєність. Характеризує ступінь озброєності фондами одного працівника і показує, яка частка загальної вартості основних фондів підприємства припадає на одного середньооблікового працівника:

, (6.14)

де РСР.Р — середньооблікова чисельність працівників.

  1.  Фондомісткість. Характеризує, яка частка вартості основних виробничих фондів припадає на 1 грн. валового доходу підприємства. Цей показник обернений до фондовіддачі і визначається за формулою.

(6.15)

  1.   Рентабельність основних виробничих фондів. – показує, який прибуток отримують з кожної гривни основних фондів.

, (6.16)

де ПБ – балансовий прибуток;

  1.   Приватні показники, характеризуючи використання основних виробничих фондів:

  1.  Коефіцієнт екстенсивного завантаження характеризує ступінь використання обладнання за певний час та визначається по кожній групі однотипного обладнання:

, (6.17)

де FФ – фактично відпрацьований час в годинах;

FЕФ – ефективний фонд часу роботи обладнання.

Повинен прагнути до одиниці. Чим більша різниця тим більше резервів. Відповідає на питання скільки працює обладнання.

  1.  Коефіцієнт інтенсивного завантаження ілюструє як працюють ОВФ:

, (6.18)

де Nпот – потенційно можливий випуск продукції;

Nфакт – фактичний випуск продукції.

  1.  Інтегральний коефіцієнт ілюструє узагальнюючу оцінку використання обладнання по потужності та по часу:

 (6.20)

Його підвищення досягається в комплексних заходах:

  •  впровадження нових технологій;
  •  інтенсифікація технологічних процесів;
  •  покращення якості сировини;
  •  підвищення рівня праці і т. ін.

6.4. Знос основних фондів підприємства

У процесі експлуатації всі основні фонди старіють і зношуються. Розрізняють два види зносу: фізичний і моральний.

Фізичний знос настає під впливом навколишнього середовища та експлуатаційних навантажень. У цьому разі деформуються деталі, піддається корозії метал, зношуються тертьові поверхні. Фізичний знос зменшує вартість основних фондів і робить їх непридатними до експлуатації.

Фізичний знос будь–якого засобу праці умовно поділяється на дві частини, одну з яких періодично усувають шляхом проведення ремонтів, а другу в такий спосіб усунути неможливо. Поступово ця частина зносу накопичується і зумовлює такий технічний стан того чи іншого засобу праці, коли подальше його використання у виробництві стає неможливим, тобто настає момент повного фізичного зносу, що потребує заміни такого засобу праці на новий екземпляр аналогічного призначення. З огляду на це розрізняють фізичний знос усувний (тимчасовий) і неусувний.

Ступінь фізичного зносу окремої одиниці основних фондів можна визначити двома розрахунковими методами:

  •  за строком її експлуатації (порівнянням фактичної та нормативної величин з урахуванням ліквідаційної вартості);
  •  за даними обстеження технічного стану відносної величини економічного зносу, тобто як відношення їх вартості, перенесеної на вартість готової продукції, до загальної балансової вартості на кінець року Кзн.

Моральний знос — це знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного зносу під впливом науково-технічного прогресу. Такий знос характеризується втратою засобами праці споживної вартості внаслідок удосконалення застосовуваних та створення нових засобів виробництва, упровадження принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється.

Моральне старіння властиве, передусім, знаряддям праці та транспортним засобам і пов'язане з реальними економічними збитками для підприємств, що експлуатують застарілу техніку.

Фізичний знос та моральне старіння діючих основних фондів можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення. Між окремими видами зносу і старіння засобів праці та формами їх відшкодування існує певний взаємозв'язок (дивись малюнок 6.3).

Малюнок 6.3 - види зносу основних фондів та форми його усунення

Відшкодування фізичного зносу засобів праці проводиться за рахунок поточного та капітального ремонтів, а попередження — за рахунок своєчасного проведення технічного огляду та обслуговування. На підприємствах народного господарства застосовують різні види технічного обслуговування. Сутність його зводиться до попередження несправностей у роботі основних фондів завдяки проведенню своєчасних мастильних, регулювальних, контрольних та інших операцій.

Окремі види засобів праці складаються з великої кількості конструктивних елементів (деталі, вузли), зроблених з різних матеріалів. Внаслідок цього та різних експлуатаційних навантажень деталі мають різні терміни експлуатації, тобто спрацьовуються нерівномірно. Звідси постає потреба замінити або відновити конструктивні елементи, що спрацювалися, шляхом проведення відповідних ремонтів. Отже, сутність ремонтів зводиться до усунення тимчасового фізичного зносу конструктивних елементів.

Призначення поточного ремонту — зберігати засоби праці у придатному для продуктивного використання стані завдяки проведенню регулярних ремонтно-профілактичних операцій з метою усунення дрібних несправностей і попередження прогресуючого фізичного зносу. Витрати на поточний ремонт є постійними, порівняно рівномірними впродовж експлуатаційного періоду і тому відносяться на собівартість продукції.

Призначення капітальних ремонтів полягає у відшкодуванні нормального фізичного зносу конструктивних елементів основних фондів та максимально можливому відновленні первісних техніко-експлуатаційних параметрів. Для економічної оцінки ефективності витрат на капітальний ремонт вибирають альтернативу: проводити капітальний ремонт або придбати новий основний фонд. За кожним із варіантів визначають загальну величину витрат і втрат. Для першого варіанта це будуть витрати на очікуваний капітальний ремонт і перевищення експлуатаційних видатків по капітально відремонтованій машині над поточними витратами на нову машину, а для другого — вартість придбання (ціна) і втрати від недоамортизації діючої машини.

Знизити втрати від морального зносу допомагає модернізація.

Під модернізацією розуміють конструктивне вдосконалення діючих машин, що підвищують технічний рівень і покращують економічні показники. Дуже часто модернізація проводиться під час капітального ремонту фондів, тому метод визначення витрат на модернізацію аналогічний попередньому.

6.5 Амортизація основних виробничих фондів підприємства

Безперервний процес виробництва потребує постійного відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої вартості, яке здійснюється через амортизаційні відрахування.

Під терміном "амортизація" основних фондів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань, установлених цією статтею, з метою їх відшкодування.

Амортизації підлягають витрати на:

  •  придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, включаючи витрати на придбання племінної худоби та придбання, закладення і вирощування багаторічних насаджень до початку плодоношення;
  •  самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних фондів;
  •  проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних фондів;

Об'єктом амортизації є основні засоби (крім землі). Нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання (експлуатації) об'єкта, який встановлюється підприємством при визнанні цього об'єкта активом (при зарахуванні на баланс), і призупиняється на період його реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання та консервації.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство робить амортизаційні відрахування, тобто встановлює певну грошову компенсацію відповідно до розмірів фізичного спрацювання й техніко-економічного старіння. Ці відрахування включають до собівартості продукції, реалізують під час продажу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що служить відновленню основних фондів.

Ефективність відтворювальних процесів певною мірою залежить певною мірою від термінів експлуатації, тобто від періоду їхнього функціонування у виробництві відповідно до первісного технологічного призначення.

Термін експлуатації мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші затрати суспільної праці на їхнє виготовлення і використання у виробничому процесі протягом усього періоду функціонування

Термін корисного використання (експлуатації) – це очікуваний період часу, протягом якого ОФ використовуватимуться підприємством або з їх використанням буде вироблено очікуваний обсяг продукції. Тобто термін експлуатації може визначатися як кількістю років, так i кількістю одиниць продукції. Термін корисної експлуатації встановлюється підприємством самостійно з урахуванням таких чинників:

  •  очікуване використання об’єкта з урахуванням його потужності або продуктивності;
  •  передбачуваний фізичний i моральний знос;
  •  правові обмеження щодо термінів використання.

Усі ці критерії досить суб’єктивні, отже, оспорити встановлені підприємством терміни експлуатації неможливо. При визначенні строку корисного використання (експлуатації) слід ураховувати:

  •  очікуване використання об'єкта підприємством з урахуванням його потужності або продуктивності;
  •  фізичний та моральний знос, що передбачається;
  •  правові або інші обмеження щодо строків використання об'єкта та інші фактори.

Строк корисного використання (експлуатації) об'єкта основних засобів переглядається в разі зміни очікуваних економічних вигод від його використання.

Амортизація об'єкта основних засобів нараховується, виходячи з нового строку корисного використання, починаючи з місяця, наступного за місяцем зміни строку корисного використання.

Стандартом визначено п’ять бухгалтерських методів нарахування амортизації і один – податковий (див. малюнок 6.4):

  •  прямолінійний;
  •  зменшення залишкової вартості;
  •  прискореного зменшення залишкової вартості;
  •  кумулятивний;
  •  виробничий;
  •  податковий.

Відмінність застосованих методів амортизації полягає в різному рівні нарахованих амортизаційний відрахувань, а також у способі їх розподілення. В залежності від виду основних засобів, умов експлуатації, моральної зношуваності – підприємства по своєму бажанню застосовують найбільш ефективний і доцільний метод амортизації.

Роздивимося кожний з методів на прикладі. Підприємство придбало виробниче обладнання первісною вартістю 330000 гривен. Загальний розрахунковий обсяг виробництва визначений підприємством в розмірі 1600000 одиниць. Ліквідаційна вартість обладнання після його експлуатування по попереднім оцінкам може скласти 10000 грн. передбачуваний термін використання складе 4 роки.

Малюнок 6.4 – Методи амортизації

  1.   Прямолінійний метод (метод прямолінійного списання). Згідно цього методу амортизуючи вартість об’єкта основних засобів рівномірно списується на протязі терміна його використання. Цей метод найбільш характерний для пасивної часті основних фондів: будівлі, споруди, їх структурні компоненти, меблі т.д. Річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об'єкта основних засобів;

,  (6.20)

де АВ – амортизаційні відрахування;

ОФПЕРВ – первісна вартість;

ОФЛІКВ – ліквідаційна вартість;

ТК.В. – термін корисного використання.

АВ=(330000-10000)/4=80000

Начислення амортизації на протязі 4 років можна відобразити таким чином:

Рік

Амортизаційні відрахування

Накопичена амортизація

Балансова вартість

330000

1

80000

80000

250000

2

80000

160000

170000

3

80000

240000

90000

4

80000

320000

10000

  1.  Метод зменшення залишкової вартості. Суть його в тому, що на початку експлуатації основних виробничих фондів засоби суми нарахованої амортизації значно перевершують амортизаційні суми, нараховані на кінець терміна служби об’єкта. Використовуючи цей метод, виходять з того, що багато видів основних засобів виробничого призначення діють більш ефективно, доти вони ще нові і мають високий виробничий потенціал. З часом, витрати на ремонт збільшаться. Це приведе до того, що загальна сума витрат на ремонт і амортизаційні відрахування з часом залишається практично незмінною на протязі кілька років. В результаті корисність об’єктів основних засобів залишається однаковою тривалий період часу. Тому цей метод застосовують для тих засобів, які схильні до впливу швидкого морального зносу внаслідок науково-технічного прогресу – комп’ютери, принтери, ксерокси, та інша електроніка.

Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації. Річна норма амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею та результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об'єкта з результату від ділення ліквідаційної вартості об'єкта на його первісну вартість;

, (6.21)

, (6.22)

АВ – річна сума амортизації;

ВЗАЛ – залишкова вартість об’єкта основних засобів;

NA – річна норма амортизації;

n – кількість років корисного використання об’єкта.

ВЛІКВ – ліквідаційна вартість;

ВПЕРВ – первісна вартість;

  1.  Метод прискорення зменшення залишкової вартості. При цьому методі ліквідаційна вартість об’єкту не враховується. Цей метод економічно більш виправданий по відношенню до активної частини, наприклад, машини, механізми, верстати та інше виробниче обладнання. Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка обчислюється, виходячи із строку корисного використання об'єкта, і подвоюється;

, (6.23)

де ОФБАЛ – балансова вартість;

АВ – амортизаційні відрахування;

У нашому прикладі річна норма амортизації обладнання складе: 100%/4роки=25%

Розрахунок для кожного року:

Рік

Розрахунок

Амортизаційні відрахування

Накопичена амортизація

Балансова
ва
ртість

330000

1

2*25%*330000

165000

165000

165000

2

2*25%*165000

82500

247500

82500

3

2*25%*82500

41250

288750

41250

4

20625

309,375

20625

  1.  Кумулятивний метод. Цей метод називають методом списання вартості по сумі кількості років. Річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця очікуваного строку використання об'єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання;

, (6.24)

, (6.25)

де АВ – амортизаційні відрахування;

ОФЛІКВ – ліквідаційна вартість;

ОФПЕРВ – первісна вартість;

ККУМ – кумулятивний коефіцієнт.

В нашому прикладі, оскільки термін служби дорівнює 4 роки , то сума років дорівнює: 1+2+3+4=10

Рік

Розрахунок

Амортизаційні відрахування

Накопичена амортизація

Балансова вартість

330000

1

4/10*320000

128000

128000

202000

2

3/10*320000

96000

224000

106000

3

2/10*320000

64000

288000

42000

4

1/10*320000

32000

320000

10000

  1.  Виробничий метод. Цей метод базується на тому, що амортизація є тільки результатом експлуатації об’єкта основних засобів, і термін часу нема ніякої ролі в процесі начислення. Найбільш доцільно використовувати цей метод по відношенню до транспортних засобів. За цим методом місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) з використанням об'єкта основних засобів.

, (6.26)

, (6.27)

де N – фактичний річний обсяг продукції (робот, послуг);

– амортизаційна ставка виробнича;

ОФПЕРВ – первісна вартість;

ОФЛІКВ – ліквідаційна вартість;

NЗАГ. РОЗР. – загальний розрахунковий обсяг виробництва.

Виробнича амортизаційна ставка =(330000-10000)/1600000=0,2

Рік

Фактичний обсяг виробництва

Амортизаційні відрахування

Накопичена амортизація

Балансова вартість

330000

1

320000

320000*0,2=64000

64000

266000

2

400000

400000*0,2=80000

144000

186000

3

350000

350000*0,2=70000

214000

116000

4

280000

280000*0,2=56000

270000

60000

5

250000

250000*0,2=50000

320000

10000

  1.  Податкові методи. Застосовується тоді коли бухгалтери бажають зменшити обсяг облікової роботи і об’єднати бухгалтерський і податковий способи нарахування амортизації. Іншими словами, коли мова йде тільки про мету начислення амортизації а не облік засобів в цілому. Норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного (податкового) періоду в такому розмірі (в розрахунку на календарний квартал):

група 1 - 1,25 відсотка; (*4) 5%

група 2 - 6,25 відсотка; (*4) 25%

група 3 - 3,75 відсотка. (*4) 15%

Згідно до чинного законодавства України щорічні норми амортизаційних відрахувань співпадають з трьома наступними групами основних фондів і мають відповідні норми амортизації – 5,25 та 15%

Основні фонди підлягають розподілу за такими групами:

Група 1 – будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, в тому числі жилі будинки та їх частини (квартири і місця загального користування);

Група 2 – автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування та приладдя до них;

Група 3 – чудь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2.

Платник податку може самостійно прийняти рішення про застосування прискореної амортизації основних фондів групи 3.

1-й рік експлуатації - 15 відсотків;

2-й рік експлуатації - 30 відсотків;

3-й рік експлуатації - 20 відсотків;

4-й рік експлуатації - 15 відсотків;

5-й рік експлуатації - 10 відсотків;

6-й рік експлуатації - 5 відсотків;

7-й рік експлуатації - 5 відсотків.

Підприємство може застосовувати норми і методи нарахування амортизації основних засобів, передбачені податковим законодавством.

Метод амортизації обирається підприємством самостійно з урахуванням очікуваного способу отримання економічних вигод від його використання.

Метод амортизації об'єкта основних засобів переглядається у разі зміни очікуваного способу отримання економічних вигод від його використання. Нарахування амортизації за новим методом починається з місяця, наступного за місяцем прийняття рішення про зміну методу амортизації.

Нарахування амортизації проводиться щомісячно. Підприємства з сезонним характером виробництва річну суму амортизації нараховують протягом періоду роботи підприємства у звітному році.

Місячна сума амортизації при застосуванні методів зменшення залишкової вартості, прискореного зменшення залишкової вартості, прямолінійного та кумулятивного визначається діленням річної суми амортизації на 12.

Нарахування амортизації починається з місяця, наступного за місяцем, у якому об'єкт основних засобів став придатним для корисного використання.

Нарахування амортизації припиняється, починаючи з місяця, наступного за місяцем вибуття об'єкта основних засобів.

6.6. Шляхи підвищення ефективності використання основних виробничих фондів підприємства

Основними напрямками підвищення ефективності використання основних виробничих фондів підприємства є такі:

  •  Екстенсивний, до якого належить в основному збільшення часу роботи основних виробничих фондів.
    •  Інтенсивний, до якого належить підвищення віддачі засобів праці на одиницю часу.

Найважливіші шляхи підвищення ефективності використання основних активів підприємства:

  •  поліпшення складу, структури і стану основних фондів підприємства;
    •  удосконалення планування, управління і організації праці та виробництва;
      •  зниження фондомісткості, підвищення фондовіддачі та продуктивності праці на підприємстві;
        •  підвищення та розвиток матеріального та морального стимулювання праці.

Однією з головних умов підвищення ефективності відтворювальних процесів є оптимальність термінів експлуатації основних фондів, і передусім активної їх частини, відповідно до первинного технологічного призначення. При цьому як скорочення, так і подовження терміну експлуатації по-різному впливають на ефективність відтворення та використання знарядь праці.

Скорочення термінів експлуатації основних фондів, з одного боку, уможливлює прискорення їх оновлення, зменшення морального старіння, зниження ремонтно-експлуатаційних витрат, а з іншого, — зумовлює зростання собівартості продукції за рахунок амортизаційних сум, потребує більших за обсягом інвестиційних ресурсів для нарощування виробничих потужностей машинобудування.

Подовження періоду функціонування основних фондів дає змогу зменшити обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці й за рахунок цього спрямовувати більше ресурсів на розширене відтворення, але при цьому знижується загальна продуктивність діючих основних фондів.

Саме тому терміни експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші витрати суспільної праці на їх виготовлення і використання у виробничому процесі протягом усього періоду їх функціонування.

Результати соціологічних досліджень свідчать, що найістотніше на економічно доцільний термін експлуатації впливають щорічні амортизаційні відрахування та середньорічні ремонтні витрати. Це дає можливість застосувати на практиці дуже простий метод оптимізації термінів експлуатації шляхом мінімізації сумарної величини цих економічних показників використовуючи графічний спосіб.

Розширити відтворення основних фондів можна за допомогою таких заходів:

  •  технічного переозброєння діючого підприємства;
    •  реконструкції виробництва;
      •  розширення виробничих потужностей підприємства;
        •  нового будівництва технологічно завершених виробничих потужностей та підрозділів підприємства.

Тема 7: Оборотні засоби підприємства

7.1. Сутність, склад і класифікація оборотних засобів

Оборотними називаються засоби виробництва, що беруть участь в одному виробничому циклі та переносять свою вартість на вартість готової продукції одразу і повністю, змінюючи при цьому свою речову форму.

Оборотні засоби підприємств становлять сукупність оборотних фондів і фондів обігу, виражених у вартісній формі. Інакше кажучи, вартість оборотних засобів набуває форми оборотних фондів і фондів обігу.

Оборотні фондице частина засобів виробництва, що беруть участь в одному виробничому циклі та переносять свою вартість на вартість готової продукції одразу і повністю, змінюючи при цьому свою натуральну форму (тобто це матеріали, конструкції, деталі тощо).

Оборотні фонди є матеріальними ресурсами підприємства. Одна їх частина входить до продукції й утворює, таким чином, її матеріальний склад, а друга допомагає виконувати виробничий процес.

Фонди обігу це частина засобів виробництва, яка не бере участі у виробничих циклах, але авансується підприємством на створення засобів оборотних фондів: матеріалів, сировини, деталей, палива та ін. У цьому полягає основна схожість й відмінність між оборотними фондами та фондами обігу.

Таким чином, оборотні фонди виражаються в обслуговуванні сфери виробництва, а фонди обігу — в обслуговуванні сфери обігу.

Для наочності необхідно докладніше розглянути, з чого утворюються фонди обігу та оборотні фонди.

Оборотні фонди містять такі елементи:

  1.  Виробничі запаси, що необхідні для забезпечення процесу виробництва основними запасами сировини та матеріалів.

До виробничих запасів належать:

  1.  основні матеріали, сировина, конструкції та деталі, що безпосередньо беруть участь у виробництві і з яких виготовляється продукція;
    1.  допоміжні матеріали, конструкції, деталі, що на відміну від основних безпосередньо не пов'язані з виготовленням продукції, але необхідні для виробничого процесу. До них належать мастильні матеріали, приводні паси, паливо, запасні частини до устаткування, обтиральні матеріали та ін.;
    2.  малоцінні інвентар та інструменти й такі, що швидко зношуються. За характером практичного застосування вони поділяються на малоцінний інвентар та інструмент і на господарський та конторський інвентар. Усі ці засоби праці об'єднуються в одну групу, незважаючи на різноманітність призначення, оскільки їх вартість невелика (приблизно до п'ятнадцяти неоподаткованих мінімумів громадян) і вони мають відносно нетривалий термін використання (до одного року). До цієї групи належать також спецодяг, спецвзуття та інші захисні пристосування незалежно від строку їх служби та вартості.
  2.  Незавершене виробництво. Незавершене виробництво наявне лише на підприємствах з тривалістю виробничого циклу понад один день. У вартісному вираженні незавершене виробництво містить витрати на придбання матеріалів, запасних частин, конструкцій, сировини, заробітну плату та інші кошти, необхідні для виконання процесу виробництва.
  3.  Витрати майбутніх періодів. До витрат майбутніх періодів належать витрати на виконання науково-дослідних та раціоналізаторських робіт, освоєння нової техніки, орендну плату та інші, що проводяться в поточному році, але на собівартість продукції зараховуватимуться в наступному періоді.
  4.  Залишки готової продукції на складах. До цих оборотних фондів належить продукція, що є на складах підприємства на кінець розрахункового періоду, але не оплачена замовником, тобто ще не продана.

Для нормальної виробничо-господарської діяльності підприємства, виконання постачально-збутових операцій, розрахунків з працівниками  а також інших виробничих та господарчих потреб неабияк роль відіграють фінансові ресурси, що перебувають в обігу. Такі ресурси і утворюють фонди обігу, до яких належать:

  1.  товарно-матеріальні цінності;
  2.  кошти на розрахунковому рахунку підприємства в банку;
  3.  кошти, наявні в касі;
  4.  кошти в розрахунках із замовниками (дебіторські заборгованості;
  5.  відвантажені товари та надані послуги.

Іншими словами, фонди обігу — це всі засоби, що в грошовій або речовій формі перебувають на підприємстві і юридичне, в будь-який момент, можуть стати вільними коштами підприємства.

Склад оборотних засобів підприємства подано на малюнку 7.1.

Усі оборотні засоби підприємства класифікуються за трьома основними принципами:

  1.  за місцем та роллю в процесі виробництва;
  2.  за джерелами утворення;
  3.  за способами планування або нормування.

За місцем та роллю в процесі виробництва оборотні засоби поділяються на оборотні фонди та фонди обігу, про які йшлося раніше.

За джерелами утворення оборотні засоби підприємства поділяються на власні та позичені. Власними є засоби, що були виділені підприємству при його створенні для забезпечення нормального функціонування. До власних оборотних засобів належать  всі оборотні фонди підприємства, а також частина фондів обігу: уставний фонд, прибуток, амортизаційний фонд та ін. Позичені представлені тільки фондом обігу — це різноманітні кредити, позики від інших організацій та установ.

За способами планування та нормування оборотні засоби поділяються на нормовані та ненормовані. Нормовані оборотні засоби забезпечують мінімум обігових засобів, необхідний для безперебійного функціонування підприємства. Ненормовані оборотні засоби являють собою додаткові засоби, що направляються, як правило, на розширення виробництва. Таким чином, до нормованих належать оборотні фонди підприємства, а до ненормованих — фонди обігу.

Малюнок 7.1 -  Склад оборотних засобів підприємства

7.2. Кругообіг оборотних засобів

Кругообіг оборотних засобів — це безперервний процес обороту коштів у процесі виробництва. Він виникає з єдності та різноплановості оборотних фондів і фондів обігу, коли одні перетворюються на джерело формування інших (фонди обігу) а ті, в свою чергу, стають обов'язковою умовою існування перших.

Оборотні засоби завжди знаходяться у русі і  проходять три стадії кругообігу. На першій стадії кругообігу оборотні засоби або грошовий капітал  з грошової форми переходять в товарну: купуються предмети праці (виробничі запаси)  та робоча сила. Купівля - продаж предметів праці здійснюється на ринку промислового призначення, а робочої сили – на біржі праці.

На другій стадії кругообігу оборотних засобів виробничі запаси при участі приладдя праці і робочої сили перетворюються в незавершену виробництвом продукцію і по ступеню закінченості виробничого процесу – в готову продукцію.

На третій стадії підприємство реалізує готову продукцію і оборотні засоби знову змінюють матеріальну форму на грошову.  

Кругообіг вважається закінченим, якщо гроші за реалізовану продукцію надійшли на розрахунковий рахунок підприємства і забезпечили додану вартість.

Класичну формулу кругообігу оборотних засобів вивів К. Маркс:

Гроші

Товар...Виробництво...Новий товар

Нові гроші

К. Маркс зазначав, що першочергово для існування підприємства необхідно мати певний капітал, тобто гроші. Вони підуть на закупівлю матеріалів, сировини, конструкцій, деталей; на формування трудових ресурсів та придбання основних виробничих фондів підприємства тобто створення (купівлі) товару. Ті, в свою чергу, будуть брати участь у виробничому процесі. Результатом будь-якої виробничої діяльно буде виготовлення якої-небудь продукції, тобто нового товару. Потім продукція має бути реалізована, за що підприємство отримає нові гроші. А ці нові гроші частково йдуть на відшкодування виробничих витрат, тобто на закупівлю нових сировини та матеріалів, оплату праці робітників та на оновлення основних виробничих фондів; часте до — на накопичення і розширення виробництва. І все відбуваєте спочатку.

Період, що починається з авансування капіталу на придбання і виробничих запасів і завершується поверненням цього капіталу, називається виробничим циклом.

7.3 Нормування витрат сировини і матеріалів

Норма витрат сировини і матеріалів — це їх максимально припустима планова кількість на випуск у визначених виробничих умовах одиниці продукції (чи виконання одиниці роботи) установленої якості.

Норми витрати усіх видів сировини і матеріалів у виробництві повинні розроблятися по встановленій номенклатурі продукції і видам робіт на єдиній методологічній основі; періодично переглядатися й удосконалюватися; враховувати всі плановані організаційно-технічні заходи, що забезпечують підвищення ефективності використання сировини і матеріалів; сприяти максимальної мобілізації внутрішніх резервів по економії і забезпечувати зниження сумарних матеріальних витрат у вартісному вираженні на виробництво продукції (роботи).

Методи нормування витрати сировини і матеріалів — способи (прийоми) встановлення їх мінімально необхідної кількості для виробництва одиниці продукції (робіт, послуг) установленої якості в планованих умовах виробництва.

Розрізняють розрахунково-аналітичний, досвідчений і дослідно-статистичний методи.

Розрахунково-аналітичний метод передбачає визначення норм за даними конструкторсько-технологічної документації, робочим кресленням, рецептурам, регламентам, а відходи і втрати — на основі обґрунтованих нормативів чи шляхом прямого розрахунку за технологією, кресленням заготівель, картам, розкрою і т.п. При цьому враховуються передові прийоми і методи роботи в області використання й економії сировини і матеріалів, заходи щодо підвищення якості продукції.

Дослідний метод розробки норм витрати полягає у встановленні питомих витрат сировини і матеріалів, необхідних для виробництва одиниці продукції (робіт, послуг), на основі даних вимірів. Цьому методу повинний передувати всебічний аналіз резервів економії на основі вивчення передового досвіду по раціональному й ефективному використанню сировини і матеріалів.

Якщо встановити складені елементи норми розрахунково-аналітичним методом чи визначити їх на основі досвіду не представляється можливим, у практиці нормування допускається визначення норми витрати сировини і матеріалів на основі даних про їхню фактичну питому витрату за минулі роки, тобто дослідно-статистичним методом. Така норма може встановлюватися на планований період з коректуванням фактично досягнутої витрати убік зниження без збитку для якості продукції на основі планованих організаційно-технічних заходів і аналізу динаміки фактичної витрати при дотриманні умов, що стосуються порівнянності даних за минулий і планований періоди, повноти і точності даних про фактичну питому витрату сировини і матеріалів у звітному періоді. Застосовувати норми витрати сировини і матеріалів, установлені на основі дослідно-статистичних даних за минулі роки, випливає обмежено, оскільки вони не відбивають повною мірою впровадження нової техніки, удосконалювання технології й організації виробництва.

Показники використання сировини і матеріалів

Показники, що характеризують рівень використання сировини і матеріалів у виробництві:

  1.  Коефіцієнт використання – це відношення корисної витрати матеріалу до норми витрат, встановленої на виробництво одиниці продукції (роботи, послуг);

Наприклад, маса деталі 12 кг, норма витрати металу — 16 кг, коефіцієнт використання складе 0,75 (12/16), таким чином, 25% металу йде у відходи.

  1.  Коефіцієнт розкрою – це відношення маси (обсягу, площі, довжини) усіх видів заготівель, отриманих з вихідного матеріалу, до маси (обсягу, площі, довжині) використовуваного.

Наприклад, з 5м2 вихідної сировини отримано 4м2 готової продукції, коефіцієнт розкрою дорівнює 0,8 (4/5), таким чином, ступінь використання матеріалу, при його розкрої складає 80%.

  1.  Видатковий коефіцієнт виходу продукції (напівфабрикатів) – це відношення норми витрати матеріалів (сировини), установлений на виробництво одиниці продукції (роботи, послуг), до корисної їхньої витрати; показник, зворотній коефіцієнту використання.
  2.  Коефіцієнт виходу продукту – це  відношення кількості зробленого продукту (напівфабрикатів) до кількості фактично витраченої вихідної сировини (матеріалу).
  3.   Показник (коефіцієнт) витягу продукту з вихідної сировини – це відношення кількості витягнутої корисної речовини з вихідної сировини до загальної кількості цієї речовини, що міститься в сировину.

7.4. Нормування оборотних засобів

Необхідний розмір грошових коштів, що вкладаються в мінімальні запаси товарно-матеріальних цілостей для забезпечення безперервного процесу виробництва продукції, найліпше визначати їхнім нормуванням (розрахунком нормативів).

Відомі три методи розрахунку нормативів оборотних коштів аналітичний, коефіцієнтний і прямого рахунку.

Аналітичний (дослідно-статистичний) метод передбачає ретельний аналіз наявних товарно-матеріальних цінностей з наступним коригуванням фактичних запасів та вилученням з них надлишкових.

Коефіцієнтний метод полягає в уточненні чинних на початок розрахункового періоду нормативів власних оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді показників виробництва, що впливають на величину цих коштів.

Метод прямого рахунку — це науково обґрунтований розрахунок нормативів за кожним нормованим елементом оборотних коштів (виробничим запасам, незавершеному виробництву, витратам майбутніх періодів, залишкам готової продукції. У практиці господарювання він є основним, інші методи розрахунків використовуються здебільшого як допоміжні.

Нормування оборотних засобів полягає в розробці норм по видах товарно-матеріальних цінностей і витрат, а також заходів, що сприяють підвищенню ефективності використання оборотних засобів.

Як уже казалось, оборотні засоби поділяються на ті що нормуються і не нормуються.

До оборотних засобів, що нормуються відносять:

  •  виробничі запаси;
  •  незавершене виробництво;
  •  витрати майбутніх періодів;
  •  готова продукція;

Оборотні засоби, що нормуються включають у себе всі оборотні засоби, які знаходяться у сфері виробництва. В сфері обігу нормуються тільки ті оборотні засоби, які уречевлені в готовій продукції.

До оборотних засобів, що не нормуються відносять:

  •  відвантажена продукція;
  •  грошові кошти на розрахунковому рахунку і в розрахунках;
  •  дебіторська заборгованість;

Нормативи оборотних засобів повинні завжди задовольняти реальним потребам виробництва. При заниженні нормативів підприємство не зможе забезпечити виробництво необхідними запасами, своєчасно розрахуватися  з постачальниками, робочими. При підвищених нормативах виникають значні наднормативні запаси, відбувається заморожування коштів, що веде до втрат.

Нормування обігових засобів в виробничих запасах.

За своїм економічним змістом виробничі запаси розподіляються на елементи, що їх відносять до оборотних фондів (сировина, матеріали, паливо), і ті, що тяжіють до основних фондів (запасні частини для ремонту; інструменти, інвентар та інші малоцінні предмети).

Нормування обігових засобів починається з визначення середньодобового видатку сировини, основних матеріалів і придбаних напівфабрикатів в плановому періоді.

Виробничими запасами називаються матеріальні ресурси, що знаходяться на підприємстві, але не вступили у виробничий процес.

Потреба в запасах матеріальних ресурсів обумовлена суспільним поділом праці і виробництва, тобто розривом у часі й у просторі між виробництвом і споживанням більшості видів промислової продукції.

Норматив виробничих запасів включає:

  1.  Поточний запас – запас, який призначений для забезпечення виробництва матеріальними ресурсами між двома черговими постачаннями. Визначається як добуток середньодобового видатку на інтервал між постачаннями в днях. Поточний запас набуває максимального значення в момент чергової поставки. По мірі використання він зменшується і до моменту чергової поставки повністю споживається.
  2.  Страховий запас – запас, який виникає в результаті порушення часу поставки матеріалу зі сторони постачальника. Розраховується як половина добутку середньодобового видатку матеріалу на розрив в інтервалі постачання. При укрупнених розрахунках страховий запас приймається в розмірі 50% від поточного запасу.
  3.  Транспортний запас – якщо порушення часу постачання пов’язані з транспортними організаціями. Він розраховується аналогічно страховому запасу. У транспортний запас, що звичайно не перевищує двох днів, оборотні кошти вкладаються на період з моменту оплати виставленого постачальником рахунку до прибуття вантажу на склад підприємства.
  4.  Технологічний запас – утворюється в тих випадках, коли матеріали, які надходять не відповідають вимогам технологічного процесу і до запуску в виробництво проходять відповідну обробку.
  5.  Крім цього, у ряді випадків створюються сезонні запаси, утворення яких обумовлене або сезонним характером заготівлі ресурсів (цукрового буряка), або умовами завезення (водяним шляхом).

Виробничий  запас = поточний запас + страховий запас +
+ технологічний запас + транспортний запас.

, (7.1)

N - річний обсяг виробництва, шт.;

Д - кількість календарних днів у плановому періоді, дн;

qн - норма витрати матеріалу на 1 виріб, кг/вироб;

Ц - ціна матеріалу, грн.

Тп - проміжок  між 2  постачаннями, дн.;

Тстрах – страховий запас, дн.;

Норма виробничого запасу при сезонних постачаннях визначається кількістю днів від дати початку нагромадження матеріальних ресурсів у пункті відправлення до дати надходження його першої партії до споживача.

Норматив оборотних засобів на незавершене виробництво  

Виробничі запаси, що є в наявності на початку виробничого процесу, споживаються на протязі всього процесу виробництва.

Норматив обігових засобів для утворення запасів незавершеного виробництва включає всі витрати на продукцію, що виготовляється – це вартість сировини, основних і допоміжних матеріалів, палива, витрати на оплату праці, витрати енергії. В результаті витрати в незавершеному виробництві складаються  з вартості незакінченої продукції, напівфабрикатів власного виробництва, а також готових товарів, не прийнятих службою технічного контролю.

Величина цього нормативу залежить від обсягу продукції, що виробляється, собівартості окремих її видів і характеру розподілу витрат протягом днів виробничого циклу. За інших однакових умов оборотні кошти в цій функціональній формі змінюються прямо пропорційно динаміці масштабів випуску та собівартості продукції. При цьому має бути враховане також співвідношення середньої собівартості незавершеного виробництва і собівартості готової продукції, яке заведено називати коефіцієнтом наростання витрат.

Коефіцієнт наростання витрат потребує спеціальних попередніх розрахунків. Найточніше його можна визначити через розподіл витрат за днями виробничого циклу. З цією метою за даними кошторису витрат на виробництво всі витрати розподіляють на одноразові (вартість сировини та основних матеріалів, що включаються в процес виробництва із самого його початку) і такі, що поступово зростають (решта витрат). Якщо витрати на заробітну плату та обслуговування виробництва важко розрахувати в розрізі днів виробничого циклу, то їх умовно розподіляють однаковими частинами на кожний день циклу.

Проте за великої номенклатури продукції, що виготовляється, описаний спосіб визначення коефіцієнта наростання витрат є надто трудомістким. Тому на підприємствах, що продукують матеріаломістку продукцію і через це мають велику частку одноразових витрат, коефіцієнт наростання витрат можна обчислювати за такою спрощеною формулою:

(ступінь готовності виробу), (7.2)

де См – матеріальні витрати у собівартості, грн.;

Сп – повна собівартість даного виробу, грн.

Величина запасів в незавершеному виробництві залежить від чотирьох факторів: обсягу і складу продукції, що виробляється; тривалості виробничого циклу; собівартості продукції і характеру  накопичених витрат в процесі виробництва. Перші три фактори впливають на обсяг незавершеного виробництва прямо пропорційно.

В загальному вигляді формула розрахунку величина запасу в незавершеному виробництві має наступний вигляд:

,  (7.3)

N - річний обсяг виробництва, шт;

Д - кількість календарних днів у плановому періоді, дн;

Сп - повна собівартість даного виробу, грн.

Кн.в. - коефіцієнт наростання витрат;

Тц - тривалість виробничого циклу виготовлення виробів, дн;

Норматив оборотних засобів на витрати майбутніх періодів 

Витрати майбутніх періодів включають витрати, які  відбуваються в поточному році, а включаються в собівартість продукції – рівними частками в наступні роки. До них відносять витрати на освоєння нових видів виробництв і продукції. Оскільки ці витрати носять нерівномірний характер, то і списання їх у момент здійснення не є доцільним. Це може привести до непорівнянності продукції, різким перепадам собівартості.

Норматив розраховується по рівності:

,  (7.4)

де РБН — сума засобів, вкладених у витрати майбутніх періодів, на початок планового року;

Рп — витрати на даний плановий період по кошторису;

Рв — витрати, що включаються в собівартість продукції планового періоду по кошторису витрат на виробниц