48744

Вивчення ролі державної мови у контексті формування та зміцнення української національної свідомості

Курсовая

Информатика, кибернетика и программирование

У державотворчому процесі мова поряд із внутрішніми консолідуючими чинниками виконує й зовнішню функцію яка полягає у виокремленні держави зпоміж інших країн в утвердженні нації і держави серед багатомовної спільноти. У суспільстві де переважає корінний етнос і панує його мова як наприклад у країнах Європи зазначені функції мови поєднуються гармонійно. Внаслідок заборон і дискримінації адміністративносилового тиску якому піддавалася українська мова упродовж останніх трьох з половиною...

Украинкский

2013-12-29

387.5 KB

1 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT 29

Вступ.

«У  їх народ і славою,
І у нас народ і слово...»

Т.Г.  Шевченко

На сучасному етапі актуальність даної теми є очевидною, оскільки це обумовлено складними процесами розбудови незалежної Української держави, творення української політичної нації. Мова - не лише засіб спілкування, а й головний чинник консолідації нації, оскільки забезпечує єдність, вільний і культурний розвиток національної спільноти, стоїть на сторожі збереження національної ідентичності, здорового духовного і ментального розвитку, а отже, виступає могутнім засобом зміцнення національної свідомості. Відомий український учений і громадський діяч Іван Огієнко зазначав: “Мова - це наша національна ознака, в мові - наша культура, ступінь нашої свідомості” [18, 76].

Масенко Л. говорив про важливість мови так: «У державотворчому процесі мова, поряд із внутрішніми консолідуючими чинниками, виконує й зовнішню функцію, яка полягає у виокремленні держави з-поміж інших країн, в утвердженні нації і держави серед багатомовної спільноти» [15, 115]. Отже, творення української політичної нації вимагає розв’язання фундаментальних питань мовної сфери, щоби така нація ґрунтувалася на засадах української національної державності.

У суспільстві, де переважає корінний етнос і панує його мова, як, наприклад, у країнах Європи, зазначені функції мови поєднуються гармонійно. В цих державах мова, по суті, виступає еталоном державної самодостатності, самоцінності й неповторності. Але в Україні склалася інша ситуація: втративши свободу, перебуваючи у складі інших держав, український народ позбувся можливості повноцінно користуватися своєю мовою. Внаслідок заборон і дискримінації, адміністративно-силового тиску, якому піддавалася українська мова упродовж останніх трьох з половиною століть, значна частина українського населення, в тому числі етнічних українців, відчужена від використання рідної мови як засобу національної комунікації

та головного інструменту консолідації нації. Особливо дається взнаки спадщина тривалого домінування в Україні російської мови, яка й сьогодні впливає на мовну ситуацію у нашій державі.

Тому нині, коли Україна здобула незалежність, утвердження у суспільстві української мови як державної, як одного з основних націєтворчих, державотворчих чинників, постає надзвичайно важливою й актуальною проблемою, а її вирішення має бути одним із пріоритетних завдань держави.

Аналіз останніх публікацій і досліджень з мовної проблематики свідчить, що науковці розглядають у своїх працях різні аспекти розвитку і функціонування української мови в сучасних умовах. Зокрема, питання сучасного стану та нормативно-правового забезпечення функціонування державної мови досліджують Л.Аза, Є.Головаха, М.Вівчарик, Я.Грицак, І.Дзюба, В.Лизанчук, Н.Паніна, А.Погрібний та інші вітчизняні вчені. Пріоритети мовної політики в консолідації українського суспільства розглядають у свої працях І.Дзюба, С.Здіорук, М.Карпенко, Л.Масенко та інші науковці. Свою увагу на проблемах функціонування української мови в державному управлінні зосереджують І.Лопушинський, І.Плотницька, О.Ткаченко та інші дослідники. Крім того, останніми роками в Україні відбулася низка наукових конференцій, семінарів, присвячених мовному питанню. Але серед невирішених проблем поки що залишається дослідження сучасної мовної ситуації в Україні та її вирішення.

Метою роботи є визначення стану сучасної української літературної мови, проблем її розвитку та шляхів їх вирішення, основних завдань державної мовної політики і пріоритетних напрямів управлінської діяльності органів державної влади щодо утвердження української мови як єдиної державної мови, як засобу консолідації суспільства.

Досягнення даної мети обумовлює розв’язання низки завдань:

  •  вивчення ролі державної мови у контексті формування та зміцнення української національної свідомості;
  •  ознайомитися із численними працями та публікаціями стосовно даної теми;
  •  проаналізувати вплив політики русифікації 70-80-х років ХХст. на сучасний стан української мови;
  •  визначення статусу української мови;
  •  проаналізувати розвиткок  української літературної мови;
  •  дати аналіз сучасної мовної ситуації в Україні;
  •  дослідження проблеми білінгвізму в Україні.

Виходячи з вищезазначеного цілком справедливими постають питання: як змінилося становище української мови у суспільстві, якою є сучасна мовна ситуація в державі, і чи можна сьогодні констатувати зміцнення державного статусу української мови як важливого чинника консолідації суспільства, зміцнення національної свідомості? Необхідність вирішення та надання відповіді на ці запитання ще раз свідчить про актуальність даної теми сьогодні.

  1.  Сучасний стан української мови.

  «Не проходь мимо мови,

      Мов не знаєш її!                      

    Мов до неї хоч слово,

       Але слово - її.

В неї лихо і скрута -
І твоя в тім вина,
    Що недужа й забута

        Дотліває вона».

      Олекса Різниченко

«Мова - це образ народу, зовнішній вияв його розуму й душі. У мові відбито все, що було в його історії і що є в сучасності: звитяги і поразки, сила і слабкість, поступ і занепад, свобода і поневолення. Але цей образ треба вміти бачити, розуміти його в цілості й у фрагментах» [22].
               
Серед важливих ознак сучасної мовної ситуації в українському суспільстві слід виділити:

1) українсько-російську колективну двомовність і диглосію;

2) співіснування в єдиному українському просторі трьох регіонів з різними національно-культурними, соціяльно-політичними традиціями і – як наслідок – мовнополітичними орієнтаціями, мовними і мовленнєвими пріоритетами і звичками;

3) формальний характер мовної політики у державі, відсутність в української мови реального високого соціального статусу;

4) поступову і невідворотну англомовну експансію.

Відомо, що за радянської моделі мовної організації суспільства офіційна, дипломатична, наукова сфери, вища освіта (насамперед у царині точних, природничих наук), більшість засобів масової інформації та комунікації були й офіційно, й фактично російськими. Українська мова побутувала у художній літературотворчій сфері. З кінця 80-х рр. прояви колективної українсько-російської двомовності можна спостерігати і в конфесійній сфері. «Питання, пов’язані зі станом та розвитком мовної ситуації в Україні, тісно переплетені з історією нашої країни, з реальною історією українського народу, з тими демографічними і соціальними процесами, що то кипіли, то загасали на нашій території протягом багатьох десятків і сотень років. Сьогодні ці питання фактично зводяться до одного: чи можна відродити українську мову, не вчиняючи збитку російській мові і навіть захищаючи її, і як це зробити? Розв’язання цієї проблеми, а вірніше сказати, дилеми, вже майже півтора десятка років так чи інакше хвилює більшість громадян нашої країни. Саме ця дилема лежить в основі зіткнення всіх думок в області реалізації мовної політики в Україні. Тому що одна частина суспільства хотіла б «відродити українську мову», а інша «захистити російську»[24].

На жаль, у нашій державі ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Саме “узаконення” функціонування української мови Основним Законом незалежної України мало б докорінно змінити мовну ситуацію в державі, що сформувалася ще за часів існування СРСР (російська мова є домінантною, а українська займає другорядну позицію). Слід зазначити, що відсутність державної підтримки і захисту української мови й культури спричинили посилення процесу русифікації, внаслідок чого на деякі важливі сфери суспільного життя російська мова має великий вплив.

Сьогодні більшість важливих сфер суспільства, насамперед діловодство, наука, техніка майже не забезпечені словниками, довідниками, програмами. Мовою комунікацій в Україні є російська, а в системі комп’ютерних комунікацій переважає англійська. До цього часу українською мовою послуговується досить невелика частина гуманітарної інтелігенції по всій Україні. З боку посадових осіб держави постійно порушується чинне мовне законодавство і конституційні вимоги щодо використання державної мови. Переважна більшість державних керівників і управлінців усіх рівнів на сході й півдні країни не вважає своїм службовим обов’язком розширювати сферу застосування державної мови, не вживає її у своїй роботі або й не володіє нею. Це призводить до поширення у суспільстві думки, що знати, шанувати, і плекати державну мову, послуговуватися нею - необов’язково. Практично зовсім не використовується державна мова і в бізнесових структурах.

Загалом сьогодні відбувається подальше згортання сфери функціонування української мови, а, отже, гальмується і її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації. Масова присутність в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції спричиняє не лише втрату українського мовного простору, а й призводить до руйнації способу мислення і деформації національної свідомості громадян України, прищеплення чужих стереотипів та навіювання їм почуття меншовартості. Внаслідок цього відбувається розмивання ідентичності української нації, духовне знищення людського резерву, з якого формується українська еліта.

Враховуючи сучасну мовну ситуацію в Україні, вироблення мовної єдності - процес надзвичайно складний. Поки що політики і суспільство довго і важко йдуть до розуміння мови як основи формування політичної нації, засобу зміцнення національної свідомості. За всі роки незалежності проблема мови є предметом спекуляцій різних політичних сил під час виборчих кампаній. Останнім часом, всупереч Конституції України, все більше лунає гасел щодо запровадження офіційної двомовності, а саме надання статусу другої державної мови поряд з українською російській. Мовне питання особливо актуалізувалося з ратифікацією нашою державою Європейської хартії регіональних мов або мов меншин у травні 2003 р., яка стосується одного з найскладніших питань мовної політики будь-якої країни – «Проблеми досягнення оптимальності у співвідношенні між сферами та статусом функціонування державної мови та мов національних меншин» [6].

В українському суспільстві існують різні погляди на цей документ. Слід зазначити, що викликає суперечності його український варіант, в якому до регіональних мов і мов, які потребують захисту, поряд з іншими, віднесено російську. Отже, склалась ситуація, коли російська мова одержала додатковий потужний міжнародно-правовий захист з боку Європейської хартії, в той час як українська - захищається тільки внутрішнім законодавством, яке, до того ж, часто порушується. Натомість прибічники двомовності, реалізовуючи свої власні політичні інтереси, посилаючись на Хартію, ініціюють нові законопроекти про російську як другу державну мову, або про надання їй офіційного статусу.

Ті країни, де функціонує кілька державних чи офіційних мов, - то власне, винятки з типового для світу порядку мовного облаштування, згідно з яким діє принцип: одна держава - одна нація (політична) - одна державна мова. Країни, що становлять винятки з цих правил, мають певні підстави для цього, яких не має Україна. Відтак українці не можуть долучатися до цих винятків тому, що ані не прибували звідкілясь в Україну, як от французи та англійці до Канади, де є дві державні мови, а навпаки автохтонно з пра-пра- і правіків тут живемо і так само з пра-пра- і правіків тримаємо естафету свого рідного слова українського; ані історично не розділяли ми територію своєї держави (хіба що силою нас брали) з якимсь іншим народом чи народами (як то з незапам’ятних часів розділена територія нинішньої федеративної Швейцарії) поміж німцями, французами, італійцями та ретороманцями, які, кожен живучи у своїй частині Швейцарії, цивілізовано та мирно домовилися, що кожна з їхніх мов - державна; ані не живемо ми, українці, в такому складному етноутворенні (десятки народів з десятками мільйонів людей, які говорять різними мовами), яким є Індія, внаслідок чого поряд з державною хінді зберігається як державна і мова колишнього англійського колонізатора.

За відсутності єдиної національної мови саме існування нації є сумнівним, а формування її в національно-політичному сенсі - неможливим, оскільки залишається нерозв’язаним питання про її етносоціальну основу. Крокуючи до мовної спільності, нація буде здобувати додаткові підстави для усвідомлення власної єдності, в тому числі у справі державного будівництва.

2.   Державний статус української мови.

Існує розбіжність між етнічною та мовною самовизначеністю, коли значна частина етнічних українців у повсякденному житті для спілкування використовує російську мову. Важливим є той факт, що ще за радянських часів саме російська мова набула статусу мови міжнародного спілкування, який вона продовжує зберігати й нині, забезпечуючи спілкування не тільки між національними меншинами України, а й між народами колишнього Радянського Союзу. Статус української мови як єдиної державної мови в нашій країні був визначений наприкінці 1989 р. Законом “Про мови в Українській РСР” , що створило передумови для поступового відродження мови титульної нації як повнофункціонального засобу спілкування й важливого чинника розбудови соборної Української держави. З прийняттям Конституції України державний статус української мови був закріплений у ст. 10 Основного Закону, яка проголошує: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом” [12, 45].

 Простір для подальшого утвердження державного статусу української мови відкрило Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 про офіційне тлумачення зазначеної статті Конституції України, згідно з якою державний статус української мови означає її обов’язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших визначених законом публічних сферах суспільного життя, зокрема в роботі державних і комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, засобах масової інформації.

  1.  Проблеми розвитку української мови та шляхи їх розв'язання.

Мовне питання в сучасній Україні належить до одного з найгостріших та найболючіших і зачіпає, без перебільшення, інтереси усіх її громадян. Адже мова – це одна з найважливіших ознак, за якої особистість усвідомлює та реалізує себе.

«Мовне питання не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації. Нині втрачено ту ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватися в час здобуття незалежності. Причини — і в об’єктивних обставинах (кризовий стан суспільства, зниження престижу українськості внаслідок соціальних розчарувань), і в суб’єктивних (незацікавленість державних структур, «втома» громадських інституцій, пряма політична протидія з боку певних груп).  Закон «Про мови» не виконується, програми підтримки української мови (як і культури) не здійснюються — як через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення, так і через брак  або невиявленість державної волі. У багатьох сферах ми відкинені назад навіть порівняно з кінцем 80-х років. У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєднувати цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю, тактовністю і навіть обережністю в засобах»[4,11].

Для поліпшення мовної ситуації ми таки можемо і повинні збудувати таку систему мовної політики, коли, зберігаючи свої індивідуальні права на використання тієї чи іншої мови, ми в цілому будемо просуватись до динамічного відродження української мови у ході зміни поколінь. Тому також треба знати, що сьогодні в російськомовному середовищі сучасних великих міст, а також Півдня і Сходу України різкого переходу на українську мову з російської бути не може. Мова функціонує за своїми законами, і при нинішніх демографічних умовах не можна «зламати» одразу мовну ситуацію, що складалася десятиліттями, а то й сторіччями.

Для мовних процесів в Україні дуже важливо враховувати два моменти: використання української мови вдома (в сім’ї) і використання її в громадських місцях і громадському житті. Багато хто довго, може, все життя, буде говорити російською мовою вдома, в своїй сім’ї, зі своїми близькими і знайомими. Тому що це сила звички і сформованих психологічних обставин. Але абсолютно в наших силах вивести українську мову на вулиці своїх міст, в громадські місця, в громадське життя. Для цього не треба гігантських зусиль. Нам досить почати хоч яким-небудь чином використовувати українську мову в публічних місцях. Нам не важко щовечора, заходячи в магазин, в банк, в метро, в органи влади, звертатися до продавців або посадових осіб на нашій рідній українській мові. Якщо українською мовою заговорять вулиці і громадські місця Києва, то заговорять і вулиці і громадські місця інших міст, а через декілька десятків років українською в процесі зміни поколінь почнуть говорити й молоді родини.

Саме так може і повинно почати здійснюватися відродження нашої рідної, втраченої нами мови – від вулиці, громадських місць, громадського життя в родини в ході зміни поколінь. І наше головне завдання – це просто назвати українську мову рідною, незважаючи на те, що в родині й у житті ми поки що говоримо російською. Необхідно правильно визначити, що конкретно і як треба сьогодні зробити для відродження української мови. Система конкретних заходів по відродженню української мови має забезпечити:

– відповідні позитивні зміни у масовій свідомості українців;

– затвердження стійкої сигнальної системи, яка підтверджує пріоритетний статус української мови в Україні (крім Криму);

– вільне володіння всіма українцями українською мовою;

– постійний активний контакт російськомовних українців з українською мовою;

– зміну лінгво-психологічної ситуації, що склалася у великих містах, а також на Півдні та на Сході України в період інтенсивної русифікації. Щоб в українців, з’явилося усвідомлене бажання повернутися до мови своїх дідів і прадідів, щоб ми могли назвати українську мову рідною і були впевнені в тім, що ми доможемося своєї мети, ми всі повинні одержати якісь перші ефективні позитивні поштовхи. А цього можна домогтися тільки за допомогою добре продуманої, тривалої і багатоступінчастої інформаційної кампанії. Вона має викорінити в масовій свідомості українців усяку думку про другосортність української мови. Вона повинна запалити українське суспільство ідеєю відродження рідної мови, без якого ми назавжди залишимося етнічною масою, яку сусідні народи використовують для свого «підживлення» в усіх відносинах, у тому числі в економічному й політичному.

Ми повинні підтримувати українську культуру матеріально, купуючи українське. Олександр Ромащенко нас закликає: « Не поступайся ані мовою, ані звичаями, ані іншими культурними надбаннями своєї нації. Жодних поступок чужинцям. Шануй понад усе Україну, її минуле та майбутнє. Будь морально вищим і міцнішим від ворога Вітчизни своєї. Ніколи не послуговуйся «суржиком», він глибоко ранить, калічить українську мову, робить її вразливою й незручною у використанні, мова, забруднена «суржиком», втрачає свою чарівну привабливість, красу, ніжність та колорит, перетворюється на неповоротку та неприродну, тим самим допомагаючи ворогу нищити українські цінності. Якщо ти досі вживаєш російську мову, не вагаючись повернися до мови прадідів своїх. Це справді нелегко, але ти мужньо подолаєш вороже оточення, глузливі та зневажливі, а то й ворожі закиди у твій бік. Знай, за тобою Правда, за тобою твоя нація і твої пращури. Навіть коли твої рідні спілкуються російською, зроби рішучий крок до повернення мови предків у твою родину, від тебе залежить майбутнє всієї нації: або вона підніметься з колін, долаючи всі перешкоди на своєму шляху, або ж загине, лишивши по собі туманні згадки та прокляття невдячним нащадкам» [23].

На відміну від індивідуальної двомовності, властивої мовній поведінці окремих індивідів, двомовність у загальнонаціональному спілкуванні в межах однієї держави є надлишковим і неприродним явищем. Немає двомовних народів, так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері. Л. Масенко вважає, що білінгвізм спричиняє колоніальна залежність країни. Дослідниця робить висновок, що за таких умов друга мова поступово переймає функції рідної мови, виникає небезпека зникнення рідної мови. Вона аргументує це тим, що «Абсолютна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактує явище масової двомовності, що переживає певна національна спільнота, як певний етап в асимілятивному процесі витіснення однієї мови іншою... при такому контактуванні двох мов одна прагне стати домінуючою, а друга – підлеглою» [15, 8], у цьому процесі генетично-структурна близькість мов полегшує домінуючій мові процес поглинання підлеглої мови.

Одним із наслідків явища двомовності є втрата особистістю національної самосвідомості, роздвоєння внутрішнього світу мовця. Збалансована двомовна ситуація була б можлива у тому випадку, якби більшість членів деякого соціуму володіли б обома мовами в однаковій мірі, використовували б їх в будь-яких мовних ситуаціях, з легкістю переключалися б з однієї мови на іншу, не змішуючи при цьому системи різних мов. Однак, на думку таких авторитетних лінгвістів, як Б. Гавранек, А. Мартіне, Є. Хауген, повне і автономне (без змішування мов) володіння двома мовами перевищує психічні можливості звичайної людини.

Для більшості мовців України характерним є так зване перемикання коду, тобто перехід з рідної мови на мову співрозмовника, що свідчить про почуття меншовартості в конкретного індивіда через ослаблення мовного імунітету та втрату престижу мови. Така мовна поведінка має місце не лише на побутовому рівні, але й у діловому спілкуванні. Вона не знімає почуття дискомфорту, яке виникає під час спілкування двох чи більше індивідів різними мовами.

У значної кількості мовців зміщування кодів призвело до того, що вони втратили здатність говорити рідною мовою. З двомовності та частково двокультурності великого масиву суспільства виникло таке явище, як суржик (хаотична українсько-російська мовна мішанина), а також з цими процесами, на нашу думку, треба пов’язувати стан напівмовності. Напівмовність – це двомовність із неповним рівнем мовної компетенції в обох мовах .

Дослідники вважають, що мовленнєва неповноцінність зумовлена соціально: соціальним становищем, рівнем освіти і національної свідомості, мовною політикою держави тощо. Для напівмовців змішування та перемикання кодів є, в першу чергу, штучним, але з часом стає органічним процесом, у якому обидві мови сприймаються як одне комунікативне середовище. Для значної частини напівмовців такий стан є проміжним у переході на одну з мов, яка стане для них домінуючою, проте існує чимала категорія напівмовців, для яких перехід на одну з мов фактично неможливий через незнання жодної з них.

Занепад мовних навичок відбувається поступово й значну роль у цьому процесі відіграють демографічні фактори: мішані шлюби, зростання географічної мобільності населення в пошуках праці й пов’язане з цим розсіювання родинно та етнічно споріднених людей. Часто суржик формується у людей, які, переїхавши з села в місто, через слабкість мовного імунітету не можуть витримати тиску російськомовного середовища й починають змішувати обидві мови. Наслідком тиску російськомовного міста, психологічного дискомфорту, який відчуває людина, що потрапляє з села в місто, є певний культурно-мовний шок, а також невпевненість у собі. Мовець починає комплексувати і переходить на суржик. Потім, повертаючись у звичне мовне середовище, люди часто не можуть перейти на власне українську мову й спілкуються суржиком.

Суржикомовній людині позбавитися російськомовного елемента дуже важко, адже для цього треба принаймні перебудувати свій звичний мовний світ й увійти в інший, а це завжди болісно для індивідуальної психологічної екзистенції, тому що змінити власний мовний світ – це самому до певної міри змінитися. Миттєве виправлення мовного світу можливе в осіб з розвинутими лінгвістичними здібностями, у тих, хто володіє ментальною гнучкістю, а також неабияким філологічним даром. Але такі особи не становлять більшості, а тому, і на цьому треба наголосити, лінгводидактичні принципи викорінення суржикової мови повинні бути якомога коректнішими.

  1.  Використання української мови  у ЗМІ, частка україномовного населення.

Українська мова в цілому переважає лише в мовленні УТ-1 та державних обласних телерадіокомпаній, які мають вкрай низькі рейтинги та незначну аудиторію. Згідно закону «Про телебачення та радіомовлення», частка української мови в мовленні загальнонаціональних каналів має становити 75%.

«З метою вирішення мовних проблем у вітчизняному телерадіоефірі 14 липня 2006 року між телекомпаніями та Національною радою з телебачення та радіомовлення було підписано Меморандум про співпрацю, спрямований на розбудову національного інформаційного простору, однією з цілей якого було збільшення в ефірі частки україномовного продукту. Статтею 6 Меморандуму було визначено, що пріоритетною метою для телеканалів є дотримання у прайм-тайм (у будні дні – сукупний час з 06.00 до 10.00 та з 17.00 до 24.00, у вихідні та святкові – з 9.00 до 13.00 та з 17.00 до 24.00) частки україномовного мовлення

В 2007 році Нацрада провела моніторинг телеканалів на предмет дотримання Меморандуму і дійшла висновку, що „відсоток оригінальної державної мови в ефірі провідних телеканалів протягом тижня становить в середньому близько 75%. Передачі іноземного виробництва переважно озвучені українською мовою, але лише близько 30-40% фільмів іноземного виробництва перекладаються державною мовою. Однак, згідно умов Меморандуму, до україномовного продукту на першому етапі зараховувались і російськомовні передачі, титровані українською мовою. Тому експертна група, яка працювала над Мовним балансом, здійснила власні підрахунки, в яких титровані українським текстом російськомовні програми вважались такими, якими вони є за звучанням – російськомовними. Частка україномовних програм, фільмів та серіалів, які виходили в прайм-тайм на шести провідних загальнонаціональних телеканалах в 2007 році, склала 48,2%, а російськомовних – 51,8%.

Далі експертна група також взяла до уваги, що значна частина території України покривається через кабельні мережі міжнародними версіями російських телеканалів. З урахуванням російськомовного прайм-тайму «Первого Международного», «РТР-Планеты», «НТВ-Мир» частка російськомовних програм у прайм-таймі українського національного ефіру складає 61,4%, україномовних - 38,6%»[16].

Стовідсотково або здебільшого російськомовними залишаються найрейтинговіші програми, котрі збирають найбільшу аудиторію, а саме телесеріали, гумористичні програми, концерти - транслюються винятково або переважно російською мовою – навіть ті з них, які вироблено в Україні, оскільки продукуються вони на російські гроші насамперед для російських каналів, а в Україні їх демонструють вже після прокату в Росії.

В східних та південних регіонах зберігають високу частку мовлення російською мовою: «В Севастополі частка російськомовних програм  становила 72,3%, в Криму – 53,8%, на Донеччині – 32,2%, Луганщині – 30%, Одещині – 28,6%. Через велику кількість радіостанцій та обсягів їхнього мовлення упорядникам мовного балансу не вдалося обрахувати співвідношення мов в загальному обсязі радіомовлення. Офіційні дані стосуються лише державних радіокомпаній, де переважає українська мова. Однак на ці компанії припадає лише незначна частка радіомовлення»[16].

На FM-радіостанціях, що неважко встановити емпірично, домінує російськомовний музичний продукт, хоча за останні два-три роки відчутно збільшилась і кількість україномовного музичного продукту. Тенденція до збільшення україномовного продукту характерна і для музичних телеканалів.

«За даними Держкомтелерадіо, в 2005 році за кількістю назв газет, що видавалися, україномовні газети склали 51%, російськомовні – 40%. В Україні поширеною є практика, коли в україномовних за назвою газетах чи журналах взагалі відсутні україномовні матеріали. Якщо взяти разовий тираж газет за 100%, то з них на україномовні газети припадає 31%, а на російськомовні – 64%. Щодо річного накладу, то в україномовних газетах він становить 34% супроти 63% у російськомовних. За даними Рахункової палати, оприлюдненими ще в 2003 році, на сто українців припадало 46 примірників газет рідною мовою, а на сто росіян, які проживають в Україні, – 386 примірників або у 8,4 разів більше» [16].

В Україні виходить лише дві загальнонаціональні щоденні газети винятково українською мовою – «Україна молода» та «Газета по-українськи». Ще кілька щоденних газет виходить паралельно двома мовами. Найбільш тиражні загальнонаціональні щоденні видання («Сегодня», «Факты», «Вечерние Вести», «Комсомольская правда») виходять винятково у російськомовному варіанті. В той же час кілька україномовних газет, котрі виходять з періодичністю від разу до кількох разів на тиждень, входять до числа лідерів за накладами – зокрема, «Експрес», «Сільські вісті», «Високий замок».

 «Згідно перепису 2001 року, українці становлять 77,8% населення України, росіяни – 17,3%, див. додаток №1. За результатами соціологічного дослідження, проведеного в грудні 2006 року, питома вага тих, хто вважає рідною українську мову, є відчутно меншою серед молоді. Якщо у віковій категорії „55 і старші” українську називають рідною 69%, то у віці 18-30 питома вага тих, хто рідною мовою вважає російську, складає 33,1%» [27]. Це дає підстави прогнозувати, що в майбутньому кількість людей, які вважають рідною мовою українську, зменшиться через природній рух населення.

«Українську мову вважає рідною більшість громадян України в усіх макрорегіонах: на Заході – 93,55%, в Центрі та на Північному Сході – 83, 58%; в макрорегіоні Південний Схід та Південь – 61, 29%. І лише в макрорегіоні Крим-Донбас ті, хто вважає рідною українську, становлять меншість: 22,21% при 76,88% тих, хто рідною називає російську, див додаток №2. У регіони згруповані такі області: Захід – Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька; Центр та Північний Схід – Київ, Київська, Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська та Чернігівськаі; Південь та Південний Схід – Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Харківська та Херсонська області; Донбас та Крим – Крим, Донецька та Луганська області»[27].

Отже, частка населення, що розмовляє українською на Заході значно більша ніж на сході, див.додаток№4. Значна частина громадян неукраїнської та неросійської національностей, а серед деяких етносів – переважна більшість, рівно як і 15% етнічних українців, вважають рідною російську, а не мову власної національності. Винятком є лише поляки: серед них 71% рідною вважають і не мову своєї національності, і не російську, а українську, див. додаток №3.



Висновки.

Мова — це  нація, яка поєднує минуле із сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності. Загибель мови веде до загибелі всієї нації. Нація, що не дбає про красу і чистоту своєї мови, про її розвиток, важко хвора, вона не має жодних шансів посісти належне місце серед суцвіття народів світу, вона позбавляє себе надії на майбутнє. Занепад рідної мови неодмінно призводить до духовного й матеріального зубожіння народу, до його культурної і моральної деградації. Люди, що не володіють державною мовою, не можуть бути повноцінними громадянами держави. Тож дбаючи про свою державу, ми повинні  дбати про рідну мову, без української мови не може бути Української держави.  Важливим у вирішенні сучасної мовної ситуації є забезпечення українською мовою різних сфер спілкування у різних регіонах держави. Необхідно підвищувати популярність української мови серед населеня та збільшувати частку українського мовлення у ЗМІ.

Водночас слід зауважити, що реальна мовно-культурна ситуація, яка склалася в країні, засвідчує слабкість, розмитість самої етнічної основи, навколо якої б відбувався процес консолідації і подальшого розвитку українців як нації. Як уже нами було зазначено, значна частина етнічних українців у спілкуванні не користується рідною мовою, відчужена від власної культури, байдуже ставиться до проблем її розвитку. Безперечно, цьому сприяла колоніальна політика імперських держав, і в першу чергу Російської імперії, тоталітарного режиму колишнього Радянського Союзу, в попередній період розвитку суспільства, спрямована на нищення національної мови, культури, традицій. Але значною мірою це пояснюється і тим, що в незалежній Українській державі так і не була реалізована виважена культурно-мовна політика, спрямована на зміцнення національної свідомості українського народу, консолідацію суспільства.

Список використаної літератури.

  1.  Білецький В. Українська мова на сході України: фрагменти донецьких реалій і спроби прогнозу//http://dialogs.org.ua/issue_full.php?m_id=2984
  2.  Вівчарик М.М. Україна: від етносу до нації: навчальний посібник.  - К.: Вища школа, 2004. - 239 с.
  3.  Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні // Уряд. кур’єр. - 2004. - №4. – С.12-14.
  4.   Донецька область. Статистичний щорічник// http://www.donetskstat.gov.ua/region/index.php
  5.  Етапи культурно – фахового мовлення: навчальний посібник/ За ред. Н.Д.Бабич. – Ч.:Книги – ХХІ, 2006. - 196с.
  6.  Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Страсбург, 5 листопада 1992 р.//http://www.cidct.org.ua
  7.  Жулинський М. Українська мова – дзеркало своєрідності народу//Науковий світ. -  2008. -  №5. – С.5-6.
  8.  Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки про мови в Українській РСР. - К.: Преса України, 1989. - 72 с.
  9.  Зубков М. Сучасна українська ділова мова, 2-ге видання, доповнене. – Х.:Торсінг, 2002. -  448с.
  10.  Калиновська О. Мовна ситуація в сфері освіти // Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. -  2008. - №2  - С. 20-35.
  11.   Карлова В.В. Державна мова як засіб формування національної свідомості українського суспільства // http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/Dutp/2007-1/txts/07kvvsus.htm
  12.  Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Преса України, 1997. - 79 с.
  13.   Крисаченко В. С., Степико М. Т., Власюк О. С. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В.С.Крисаченка. - К.: НІСД, 2004. - 656 с.
  14.   МасенкоЛ. Державотворчий чинник: здобутки і втрати за роки незалежності // http://www.slovoprosvity.org.ua/index.php?view= article& catid=45:%D0%9C%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D1%94%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B0&id=1720:%D0%94%D0%95%D0%A0%D0%96%D0%90%D0%92%D0%9E%D0%A2%D0%92%D0%9E%D0%A0%D0%A7%D0%98%D0%99%20%D0%A7%D0%98%D0%9D%D0%9D%D0%98%D0%9A:%20%D0%97%D0%94%D0%9E%D0%91%D0%A3%D0%A2%D0%9A%D0%98%20%D0%86%20%D0%92%D0%A2%D0%A0%D0%90%D0%A2%D0%98%20%D0%92%20%D0%A0%D0%9E%D0%9A%D0%98%20%D0%9D%D0%95%D0%97%D0%90%D0%9B%D0%95%D0%96%D0%9D%D0%9E%D0%A1%D0%A2%D0%86&tmpl=component&print=1&page=
  15.  Масенко Л. Мова і політика. - К.: Либідь, 1999. - 354 с.
  16.   Мовна ситуація в ЗМІ: українська пасе задніх // http://www.google.com.ua/ search?hl=uk&q=%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0+%D1%81%D0%B8%D1%82%D1%83%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F+%D0%B2+%D0%97%D0%9C%D0%86&btnG=%D0%9F%D0%BE%D1%88%D1%83%D0%BA&meta=
  17.  Мовний баланс: сухі факти проти крикливих політиканів //http://obozrev atel.com/news/2007/3/23/162212.htm
  18.  Огієнко І.В. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. - К.: Абрис, 1991. - 272 с.
  19.  Паніна Н.В. Українське суспільство 1994-2005: соціологічний моніторинг. - К.: ТОВ “Видавництво Софія”, 2005. - 160 с.
  20.    Плотницька І. Поняття екології мови в державному управлінні і мовознавстві // Вісн. НАДУ. - 2004. - № 1. - С. 196 - 201.
  21.  Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр.: Постанова Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 р. № 1546 //http: //www.kmu.gov.ua  
  22.  Pізниченко О. Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші? //http://ukrlife.org/main/prosvita/rrec.htm
  23.  Ромащенко О. Українцям на порозі ХХІ ст.// http://ukrlife.org/main/prosvita/dziuba.htm
  24.  Свіржецький К. Мови в  Україні:відродити українську – захистити російську.// http://exlibris.org.ua/swirz/index.html
  25.  Ткаченко О.Б. Чи можуть бути в Україні дві загальнодержавні мови? (Відповідь прибічникам двомовності і деякі дотичні міркування) // Мовознавство. - 1999. - №. 4-5. - С. 3-9.
  26.  Труб В. Явище “суржику” як форма просторіччя в ситуації двомовності // Мовознавство. – 2000. - №1. – С. 46-58.
  27.   Українці говорять обома мовами. Росіяни – однією.// http://obozrevatel.com/news/2007/3/27/162706.htm 

 

        

Додатки.

Додаток №1. Відсоткове співвідношення жителів України за переписом 2001р.

Додаток №2. Рідна мова громадян України в залежності від регіону  проживання.

Західна Україна

Центр та Північний Схід

Південь та Південний Схід

Донбас та Крим

Всього

Українська

93.55

83.58

61.29

22.21

67.01

Російська

3.54

15.69

37.34

76.88

31.62

iнша

2.91

0.74

1.37

0.90

1.37

Додаток №3.Рідна мова представників різних національностей. Перепис 2001р.

Вважали рідною мовою ( %)

мову своєї національності

українську

російську

іншу мову

Українці

85,2

----

14,8

0,0

Росіяни

95,9

3,9

----

0,2

Білоруси

19,8

17,5

62,5

0,2

Молдавани

70,0

10,7

17,6

1,7

кримські татари

92,0

0,1

6,1

1,8

Болгари

64,2

5,0

30,3

0,5

Угорці

95,4

3,4

1,0

0,2

Румуни

91,7

6,2

1,5

0,6

Поляки

12,9

71,0

15,6

0,5

Євреї

3,1

13,4

83,0

0,5

Вірмени

50,4

5,8

43,2

0,6

Греки

6,4

4,8

88,5

0,3

Татари

35,2

4,5

58,7

1,6

Цигани

44,7

21,1

13,4

20,8

Азербайджанці

53,0

7,1

37,6

2,3

Грузини

36,7

8,2

54,4

0,7

Німці

12,2

22,1

64,7

1,0

інші національності

32,6

12,5

49,7

5,2

      

Додаток №4. Відсоткове співвідношення населення,що розмовляє       українською мовою.



 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

73817. Изучение функционирования триггеров на моделях в системах VLSI_SIM и ModelSim 242 KB
  Как видно из результатов моделирования схемы в VLSI-SIM и ModelSim, временные диаграммы совпадают. Это говорит правильности составленной модели. При моделировании на поведенческом уровне на схеме отсутствуют задержки при переключении элементов.
73818. Учет денежных средств и расчетов 36.07 KB
  Счета раздела «Денежные средства» предназначены для обобщения информации о наличии и движении денежных средств в российской и иностранных валютах, находящихся в кассе, на расчетных, валютных и прочих счетах, открытых на территории РФ и за ее пределами, а также ценных бумаг и денежных документов.
73819. Учет основных средств и нематериальных активов 36.42 KB
  Понятие и классификация ОС и НМА ОС – совокупность материально-вещественных ценностей используемых в качестве средств труда и действующих в течение длительного периода времени и утрачивающих свою стоимость по мере их использования в сфере материального производства и непроизводственной сфере. Оценка основных средств и НМА Во всех случаях независимо от ведомственной принадлежности форм собственности и видов деятельности применяется единый принцип оценки основных средств и НМА. В экономике различают 4 оценки ОС и НМА: аморти зация...
73820. Учет финансовых вложений. Понятие, классификация и оценка финансовых вложений 19.22 KB
  Для принятия к БУ активов в качестве ФВ необходимо единовременное выполнение следующих условий: Наличие надлежаще оформленных документов подтверждающих существование права у организации на ФВ и ан получение д с или др.активов вытекающее из этого права; Переход к организации фин.; Способность приносить организации экономические выгоды доход в будущем в форме процентов дивидендов либо прироста их стоимости в виде разницы между ценой продажи погашения ФВ его покупной стоимостью в результате его обмена использования при погашении...
73821. Учет труда и его оплаты 29.23 KB
  Учет труда и его оплаты Нормативная база Федеральный закон от 24 июля 2009 г. Виды формы и системы оплаты труда Существует основная и дополнительная оплата труда. Основная оплата труда – оплата начисляемая работникам за отработанное время кол-во и качество выполненных работ; оплата по сдельным расценкам тарифным ставкам окладам премии сдельщикам и повременщикам доплаты в связи с отклонениями от нормальных условий работы за работу в ночное время за сверхурочные за бригадирство оплата простоев не по вине рабочих и т. Дополнительная...
73822. Учет затрат на производство продукции (работ, услуг) 73.5 KB
  Учет затрат на производство продукции работ услуг Нормативная база. Расходы обуславливаются затратами относимыми на себестоимость продукции работ услуг и выплатами из прибыли предприятия. Затраты характеризуют в денежном выражении объем ресурсов использованных в определенных целях и трансформируются в себестоимость продукции работ услуг.
73823. Проблемы обеспечения устойчивости каналов радиоуправления 48 KB
  Кроме систем связи институт разрабатывает автоматизированные системы управления и средства радио-противодействия как в интересах народного хозяйства так и силовых структур. В современных условиях безопасность страны и её граждан зависит не только от количества и качества ВВП приходящемся на душу населения вооружений которым обладают силовые структуры но и от качества системы управления которая состоит из органов управления командиров пунктов управления технических средств связи и средств автоматизированного управления. Создание АСУ...