4895

Банківські операції. Навчальний посібник

Книга

Банковское дело и рынок ценных бумаг

Передмова Ринкова економіка країни неможлива без існування банківської системи, банків і їх діяльності, яка б максимально задовольняла вимоги й очікування клієнтів і була б стійкою до криз. У сучасному ринковому середовищі підприємства через банківс...

Украинкский

2013-02-09

1.91 MB

27 чел.

Передмова

Ринкова економіка країни неможлива без існування банківської системи, банків і їх діяльності, яка б максимально задовольняла вимоги й очікування клієнтів і була б стійкою до криз. У сучасному ринковому середовищі підприємства через банківську систему забезпечують потребу не тільки у касово-розрахункових операціях, а й у широкому спектрі кредитних, валютних, інвестиційних, довірчих, лізингових та інших операціях банків. Банківські операції виступають своєрідним механізмом підтримки економічної рівноваги в державі.

Навчальна дисципліна «Банківські операції» спрямована на висвітлення актуальних питань, які розкривають сутність банку, порядок його створення, його функції, принципи організації, ресурси банку, механізм здійснення банківських операцій та послуг, підходи до оцінки діяльності банків, проблеми законодавчого регулювання та ліцензування їх діяльності в Україні.

Вивчення дисципліни «Банківські операції» є необхідною умовою підготовки фахівців вищої кваліфікації з банківської справи.

Дисципліна «Банківські операції» базується на засвоєнні студентами курсу «Гроші і кредит», у якому розкриваються сутність сучасних грошей без власної вартості та зв`язку із золотом, основи розвитку кредиту та його форм, функціонування банків і банківських систем, а також на знаннях таких навчальних дисциплін, як «Макроекономіка», «Мікроекономіка», «Економічна теорія», «Фінанси», «Фінансове право», «Банківська статистика», «Облік у банках», «Інвестування» тощо.

Завдання дисципліни «Банківські операції» полягає у тому, щоб навчити студентів основам банківництва, прищепити вміння, навички виконувати конкретні банківські операції в національній та іноземній валюті з касово-розрахункового та кредитного обслуговування клієнтів, валютно-обмінних операцій банків та операцій з надання та виконування ними банківських гарантій, операцій з цінними паперами тощо.

Навчальний посібник «Банківські операції» популярно висвітлює актуальні питання банківництва.

Для більш ефективного засвоєння студентами матеріалу дисципліни в посібнику є багато схем і таблиць, які ілюструють ті чи інші поняття кожного розділу. У посібнику подано також термінологічний словник ключових понять і термінів та список рекомендованої літератури. У додатках надані зразки основних документів, які використовуються при обслуговуванні банками клієнтів.


РОЗДІЛ 1. СТВОРЕННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ

  1.  Сутність банку, його функції та основні принципи діяльності

Формування сучасних ринкових умов неможливе без участі банків, які мають велике суспільне значення. Це пов’язано зі здатністю банків управляти системою платежів і розрахунків, здійснювати інвестиції та кредитні операції, спрямовувати заощадження до виробничих структур; регулювати рух грошових потоків згідно із грошово-кредитною політикою держави, впливаючи на швидкість їхнього обороту, рівень інфляції і в підсумку визначати ступінь економічного розвитку країни.

Історією накопичено чималі знання щодо розвитку грошового обігу, але поки що не існує однозначної відповіді на те, яку роль при цьому відігравали найпростіші кредитні установи. Через це період і природа виникнення банків в економічній літературі залишаються невизначеними.

В економічній літературі пропонуються різні тлумачення поняття банку.

За етимологічними словниками, слово «банк» походить від італ. banco – «стіл», на якому середньовічні міняйла розкладали свої монети. Воно запозичене російською мовою з 1707 року.

Слова banquier та bankier французькою та німецькою мовах означають власника капіталу, що дає можливість одноосібно визначати стратегію і тактику використання фінансових ресурсів.

Проте, як зазначив академік Академії економічних наук і підприємницької діяльності Російської Федерації д.е.н., проф. О.І.Лаврушин, не існує достатньої інформації, щоб чітко визначити період виникнення банків та їх істину природу.

Існує дві позиції щодо періоду виникнення банків. Згідно з першою причиною появи банку як кредитної установи, була потреба в кредитуванні та регулюванні грошових відносин. На думку деяких вчених, перші банки виникли в XIV – XV ст. в окремих італійських містах (Венеції, Генуї), що пов’язано з тим, що Італія була центром світової торгівлі. А перший банк, у сучасному розумінні, з’явився в Італії в 1407 р.(Bankadi San Giorgio).

На думку цієї групи економістів, банк як особливий вид підприємницької діяльності виник не внаслідок розвитку товарно-грошових відносин, а тоді, коли потрібна була мережа спеціальних закладів, які б здійснювали кредитні операції. Тому банки з’явилися тільки тоді, коли без всебічного використання кредиту неможливе було функціонування капіталістичних підприємств, тобто банк характеризується виключно як явище капіталістичної системи господарювання.

Інша група вчених вважає, що банківська справи була відома в більш ранній період. Так, у Єгипті банківські операції здійснювалися у 2700 році до н.е. через торговельні компанії, що поряд з виконанням своїх безпосередніх функцій видавали також позички. Перші кредитні операції практикувалися у Стародавньому Вавилоні (VI ст. до н.е.) та Греції (IV ст. до н.е.). такі операції здійснювали як окремі особи, так і деякі церковні установи, де концентрувалися значні грошові кошти.

Разом із кредитними операціями банків поступово одержали розвиток і розрахунки з обслуговування вкладників. Розрахунки здійснювалися за допомогою так званого трансферту, тобто перенесення грошових коштів з однієї таблиці (рахунка) на іншу, це свідчить про утворення найпростіших форм безготівкових розрахунків. Потім почали з’являтися протопити чеків та векселів – сучасних форм безготівкового обігу, що значно полегшувало і прискорювало взаємні платежі, та сприяло розвитку банківської справи.

Отже, згідно з іншою точкою зору, виникнення перших банків відбувалося задовго до мануфактурної стадії капіталізму, у період становлення держави на етапі розвитку товарного обміну, грошових і кредитних відносин.

Таким чином, виникнення перших банків історично пов’язане з наявністю таких передумов:

  1.  розвиток товарного обміну, грошових і кредитних відносин;
  2.  розвиток кредитної справи і розширення операцій з обслуговування клієнтів;
  3.  видача позичок не лише для задоволення споживчих потреб, а й на проведення господарських операцій;
  4.  одночасне виконання банками розрахункових і кредитних операцій;
  5.  платність за позички як умова прибутковості і функціонування банку та виробничого використання банківської позички.

Причиною виникнення банків була потреба ринку в посередницькій діяльності з розміну та обміну цінностей, що виконували функцію грошей.

Сутність сучасного банку, як правило, визначається з юридичної та економічної точок зору. Розуміння сутності банку з юридичної точки зору полягає у розгляді тих операцій, які згідно із законодавством держави належать до банківської діяльності.

Порядок створення, організації та функціонування як вітчизняних банківських установ, так і філій іноземних банків в Україні регулюється положеннями Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 № 2121-III (із змінами та доповненнями станом на 01.01.2011 р.) та відповідних нормативно-правових актів Національного банку.

У процесі аналізу економічної сутності банку важливо враховувати історичні закономірності, стійкі традиційні угоди (збереження, обмін валют, кредитування, розрахунки), виділити ті з них, які додаються економічною кон’юнктурою, особливостями певного етапу суспільного розвитку.

Згідно із зазначеним Законом сутність банку визначається таким чином:


Банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб

У процесі аналізу економічної сутності банку важливо враховувати історичні закономірності, стійкі традиційні угоди (збереження, обмін

Необхідність визначення сутності банку полягає у розкритті його особливостей, які вирізняють банк з-поміж інших суб’єктів господарювання. Сутність банку доцільно розглядати на макрорівні, відносно економіки в цілому, беручи до уваги різноманітність діяльності конкретних банків. Банк може не виконувати окремих банківських операцій в конкретний момент, проте від цього банк не перестає бути банком, тобто сутність єдина незалежно від типу банку, що розглядається.

З економічного погляду банк переважно порівнюють з підприємством, яке створює особливий специфічний продукт – гроші, платіжні засоби та послуги грошового характеру.

Поряд з банками посередництво у переміщенні грошових коштів на ринках здійснюють інші фінансові та фінансово-кредитні установи: інвестиційні фонди, страхові компанії, брокерські, дилерські фірми, кредитні спілки та ін. Проте принциповими ознаками банків є такі:

  1.  для банків характерним є подвійний обмін борговими зобов’язаннями: розміщення власних боргових зобов’язань (депозитів, ощадних сертифікатів тощо), у результаті чого мобілізовані кошти розміщуються у боргові зобов’язання та цінні папери, що імітовано іншими суб’єктами (відмінність від фінансових брокерів та дилерів, що не випускають власних боргових зобов’язань);
  2.  прийняття банками на себе безумовних зобов’язань з фіксованою сумою боргу перед юридичними та фізичними особами (відмінність від інвестиційних фондів, які всі ризики, пов’язані зі зміною вартості активів та пасивів, розподіляють серед своїх учасників);

отримання прибутку від здійснення діяльності щодо обслуговування як фізичних, так і юридичних осіб, проведення банками розрахунково-касових операцій, обслуговування готівкових та безготівкових розрахунків клієнтів (відмінність від кредитних спілок, які є неприбутковими фінансово-кредитними організаціями, що діють в інтересах своїх учасників фізичних осіб, акумулюючи їх кошти та надаючи позички відповідно до їх потреб).

Проте порівняно з підприємством банк має певні відмінності (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Порівняльна характеристика сутності банка та підприємства

Банк

Підприємство

Промислове

Діяльність зосереджено у сфері обігу та обміну (банк – це посередник між товаровиробниками, скоріше продавець ніж виробник)

Діяльність зосереджено у сфері виробництва

Характер емісії (банк крім випуску власних цінних паперів проводить облік, збереження цінних паперів інших емітентів)

Підприємство може емітувати власні цінні папери (акції, боргові цінні папери)

Торговельне

Банк здійснює кредитування однобічно передаючи вартість позичальнику, який повертає позичку у визначений термін

При торгівлі має місце зустрічний рух вартості

При кредитуванні вартість переходить до позичальника у тимчасове користування

При торгівлі власність на товар переходить від продавця до покупця

У своїй діяльності банк використовує власні та переважно залучені кошти

При торговельній угоді продається те, що належить власнику

При кредитуванні банк отримує не тільки суму наданої позички, а й приріст у вигляді процента

При торгівлі продавець отримує від покупця ціну товару


Специфіка банківської установи розкривається у її структурі, яку можна представити таким чином (рис. 1.1):

Елементи структури банківської установи

Банківський капітал, який існує переважно в позичковій формі та знаходиться в русі

Банківська діяльність, що характеризується комплексом операцій, які в сукупності може виконувати тільки банк

Фахівці банку із профільними знаннями банківської справи та управління банком

Виробничі потужності – банківська техніка, споруди, будівлі, внутрішня та зовнішня інформація, певні види виробничих матеріалів

Рис. 1.1. Структура банківської установи

Сутність банку також можна з’ясувати на підставі аналізу його функцій. В економічній науці під функцією розуміється найпростіший прояв однієї зі специфічних сторін сутності предмета, тому функції розглядаються в рамках єдиної специфічної сутності предмета. Разом з тим неправильно розглядати сукупність функцій, як вираження сутності предмета, тому що функції не визначають суті предмета, а служать відбиттям його глибинних властивостей.

Крім того, предмет дослідження, (банк, кредит, гроші, позичковий відсоток та інші економічні категорії) не може виявити свою сутність одночасно всіма своїми сторонами. Це обумовлено тим, що прояв однієї зі сторін сутності предмета залежить від взаємозв'язку (і взаємодії) сутності предмета з тією або іншою стороною існуючих економічних відносин у конкретний момент часу. Необхідно зазначити, що функції об'єктивні, однак, залежно від зміни об'єктивних економічних умов, можуть виникати, припиняти своє існування і трансформуватися, тобто, зберігаючи те ж найменування, серйозно змінювати свій зміст.

За своїм функціональним призначенням сутність комерційних банків докорінно відрізняється від сутності центрального банку. Відповідно до цього і функції комерційних банків відрізняються від функцій центрального банку.

Схематично функції комерційних банків наведені на рис. 1.2.

Комерційний банк

Функція створення та знищення нових кредитних грошей та інших кредитних знарядь обігу

Функція мобілізації грошових надходжень, доходів, заощаджень та перетворення їх у позичковий капітал

Функція посередника в розміщенні позичкового капіталу 

Функція посередника в розрахунках між фізичними та/або юридичними особами

Рис. 1.2. Функції комерційних банків

Розглянемо характеристику кожної з функцій, які виконують комерційні банки.

Функція створення й знищення нових кредитних грошей та інших кредитних знарядь обігу є однієї з найважливіших функцій комерційних банків, що відрізняють їх від інших небанківських кредитних установ і фінансових посередників грошового ринку. Комерційні банки створюють нові кредитні гроші при кредитуванні своїх клієнтів із зарахуванням наданих їм позичок на поточні рахунки останніх. Здатність комерційних банків створювати нові кредитні гроші істотно відрізняється від емісійної функції центрального банку, який емітує готівкові кредитні гроші. Заслуговує на увагу, що деякі економісти замість функції комерційних банків "створення й знищення нових кредитних грошей" розглядають емісійну функцію комерційних банків. Однак, якщо створення нових кредитних грошей ще можна розглядати як емісію комерційними банками нових кредитних грошей, то спроможність комерційних банків знищувати створені ними ж гроші ніяким чином не можна відносити до емісійної функції.

Разом з тим, функція комерційних банків – створення й знищення нових кредитних грошей та інших кредитних знарядь обігу, має велике значення для економіки країни. Реалізація даної функції здійснюється в процесі кредитування господарюючих суб'єктів. Це сприяє розвитку потенціалу всіх галузей економіки окремо і всієї економічної системи в цілому, тому що в противному випадку господарюючі суб'єкти для розвитку своєї діяльності повинні були б накопичувати необхідні для наступних інвестицій кошти, відволікаючи їх з обігу, що малоефективно. Крім того, у періоди різкого підвищення ділової активності недостатність коштів стримувала б розвиток виробництва.

Доречно відзначити, що економіка має потребу в необхідному, але не надмірному забезпеченні грошима. Тому, якщо кількість грошей в обігу буде зростати більш високими темпами, ніж темпи виробництва товарів і послуг, то економіка буде ввергатися в інфляцію. Якщо ж темпи зростання грошової пропозиції будуть відставати від темпів зростання виробництва товарів і послуг, то економіка буде страждати від дефляції. Отже, кількість грошей в економіці країни повинна забезпечувати необхідні потреби, але одночасно не перевищувати їх, забезпечуючи реальні обсяги виробництва товарів і послуг, що і виконують комерційні банки навіть у тих випадках, коли НБУ надає їм значно більшу потенційну можливість до кредитування й, відповідно, до створення нових кредитних грошей.

Окремі економісти замість функції створення й знищення нових кредитних грошей розглядають емісійну функцію комерційних банків. У цьому випадку розглядається тільки здатність комерційних банків створювати нові кредитні гроші. Здатність же комерційних банків знищувати нові кредитні гроші залишається поза увагою. Однак, якби комерційні банки не виконували поряд зі створенням нових кредитних грошей і їх знищення, то економіку б захлиснув потік безготівкової грошової маси, яка емітується комерційними банками. Але цього не відбувається саме тому, що комерційні банки не тільки створюють, але й знищують нові кредитні гроші в процесі кредитування своїх клієнтів.

Функція мобілізації грошових надходжень, доходів і заощаджень і перетворення їх у позичковий капітал – особлива функція комерційних банків. Це обумовлено тим, що господарюючі суб'єкти в процесі своєї господарської діяльності одержують доходи і виручку від реалізації, частину яких вони короткочасно (або довгостроково) зберігають для майбутніх витрат. Ці грошові доходи, надходження і заощадження самі по собі не є капіталом. Тому якби не було банків, то доходи і заощадження, які перебувають поза банками, були б розрізненими дрібними сумами коштів. Саме комерційні банки мобілізують ці розрізнені кошти у вклади і перетворюють їх у позичковий капітал, що згодом і надається (розміщується) комерційними банками в позички. 

Доречно відзначити, що сьогодні у спеціальній літературі [61, с. 18-21; 64, с. 552] саме у зв'язку з тим, що комерційні банки перетворюють залучені ними дрібні суми розрізнених коштів у позичковий капітал, пропонується концепція трансформаційної функції комерційних банків (яка при відсутності в теперішній час теорії про трансформаційну функцію банків, з точки зору трансформації короткострокових вкладів у джерела довгострокових позичок, є дуже дискусійною) замість функції мобілізації грошових надходжень, доходів і заощаджень і перетворення їх у позичковий капітал.

Однією зі сторін трансформаційної функції комерційних банків, як відзначають її автори, є здатність банків трансформувати постійно існуючі короткострокові дрібні вклади в довгострокові джерела позичок. І хоча банки дійсно видають ряд довгострокових позичок, які перевищують строки й обсяги залучення конкретних короткострокових вкладів, проте, трансформація короткострокових вкладів у довгострокові джерела позичок, на наш погляд, знижує не тільки ліквідність їх балансу, але й саму ліквідність комерційних банків. За таких умов виникають серйозні ризики втрати банками не тільки своєї короткострокової, але й загальної ліквідності, особливо, якщо почнеться масове вилучення вкладів (як це трапилося у 2008 році і про що ми писали ще у 2006 році) [100, с. 496], що робить трансформацію короткострокових вкладів у довгострокові джерела позичок небезпечною. У цьому зв'язку запропонована концепція трансформаційної функції комерційних банків, на наш погляд, потребує додаткового дослідження.

Що ж стосується здатності комерційних банків трансформувати в позичковий капітал маси окремих грошових сум (які мобілізуються комерційними банками з різних регіонів країни), то в цьому, власно, і полягає одна з найважливіших функцій комерційних банків – функція мобілізації грошових надходжень, доходів і заощаджень і перетворення (тобто трансформація!) їх у позичковий капітал. При такому підході до здатності комерційних банків перетворювати в позичковий капітал окремі розрізнені суми надходжень, доходів і заощаджень не має принципового значення назва функції – чи то трансформаційна функція, чи то функція мобілізації грошових надходжень, доходів і заощаджень і перетворення їх у позичковий капітал, хоча остання назва більш конкретна.

Функція посередника в розміщенні позичкового капіталу (наданні позичок) обумовлена тим, що банки усувають усі непередбачені обставини, які виникають у власників тимчасово вільних коштів, які бажають їх безпосередньо надати в позичку господарюючим суб'єктам.   

Розглянемо приклад. Власники тимчасово вільних коштів не можуть безпосередньо надавати їх у позички позичальникам тому, що, по-перше, у них немає інформації про існуючу потребу в позичкових коштах; по-друге, тому, що обсяг пропонованих у позичку коштів може бути значно менше потреби в них; по-третє, тому, що строки надання тимчасово вільних коштів можуть не збігатися зі строками виниклої потреби в них і, нарешті, по-четверте, наявність непоінформованості власників коштів відносно кредитоспроможності тих, кому ці кошти можуть бути надані в позичку, що створює власникам коштів ризик неповернення позички.

Комерційні банки усувають усі ці перешкоди, які існують на шляху в розрізнених власників тимчасово вільних коштів. По-перше, тому, що банки мобілізують розрізнені тимчасово вільні кошти окремих господарюючих суб'єктів, перетворюючи їх у позичковий капітал, у зв'язку із чим банки можуть безпосередньо надавати позички іншим господарюючим суб'єктам на необхідні для них строки і у необхідних сумах. Крім того, обслуговуючи господарюючих суб'єктів, банки мають необхідну інформацію не тільки про потреби в позичках, але й про кредитоспроможність господарюючих суб'єктів. Усе це й визначає функціональну сутність комерційних банків як посередників у розміщенні позичкового капіталу і прямого банківського кредитування.

Функція посередника в платежах між фізичними та/або юридичними особами є однією з основних функцій комерційних банків у забезпеченні платіжного механізму. Її сутність полягає як у переказі коштів (за дорученням клієнтів банку) з їх поточних рахунків на рахунки одержувачів коштів у погашення своїх зобов'язань перед бюджетом, банками, постачальниками, так і в стягненні коштів з рахунків клієнтів, наприклад, при розрахунках чеками. Виходячи з того, що господарюючі суб'єкти – клієнти комерційних банків у процесі своєї господарської діяльності здійснюють не тільки безготівкові розрахунки, але й ведення касових операцій (прийом грошей від клієнтів і їх виплату, зберігання готівки, веденням обліку й т.п.), то діяльність банків стає особливо важливою. До того ж, банки беруть на себе виконання всіх цих операцій для своїх клієнтів, здійснюючи тим самим їх загальне розрахунково-касове обслуговування. Доречно відзначити, що концентрація грошових операцій і розрахунків у комерційних банках скорочує витрати господарюючих суб`єктів на утримання штату касирів, бухгалтерів і т.п.

Для прискорення розрахунків, зниження витрат і підвищення точності операцій банки перейшли на систему електронних платежів (СЭП). Це означає, що комерційні банки, виконуючи функцію посередника в платежах, прискорюють платежі й мінімізують витрати на організацію платіжного обороту країни.

Слід зазначити, що банківська діяльність базується на певних принципах (рис. 1.3).

Принципи діяльності банків

Економічна самостійність та відповідальність

Договірний характер відносин між банком та клієнтами

Регулювання діяльності опосередкованими економічними методами

Рис. 1.3. Принципи діяльності сучасного банку

1. Принцип економічної самостійності передбачає також і економічну відповідальність за результати своєї діяльності. Цей принцип полягає у необхідності відповідального забезпечення своїх кредитних вкладень необхідними ресурсами. Так, якщо банк залучає кошти на короткий строк, а вкладає переважно в довгострокові позички, то це є загрозою для його ліквідності, тобто його спроможності по першій вимозі вкладника або надійного позичальника видати йому готівку. Тому банку слід бути обачним та відповідальним. Так само банк відповідає і за те, що коли в активах банка велика кількість позичок з підвищеним ризиком, то це вимагає збільшення власного капіталу у загальному обсязі його ресурсів для забезпечення своєї платоспроможності, тобто спроможності своєчасно виконувати свої зобов`язання у повному їх обсязі. Все це і передбачає економічну самостійність (свободу розпорядження власними коштами, залученими ресурсами, а також доходами банку, свободу вибору клієнтів) і безумовну відповідальність банку. 

2. Принцип договірного характеру відносин між банком та клієнтами означає, що всі банківські продукти, всі послуги, які надає банк своїм клієнтам завжди оформлюються відповідними договорами (кредитними, депозитними тощо). До того ж, усі відносини між банком та його клієнтами будуються на ринкових критеріях прибутковості, ризику та ліквідності банку.

3. Принцип регулювання банком своєї діяльності передбачає, що

вона здійснюється тільки опосередкованими економічними, а не адміністративними методами.

Принципи діяльності банків, що задекларовано діючим законодавством відповідають сутності принципів економічної самостійності та відповідальності, а також регулюванню, а саме:

  1.  банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності;
  2.  держава не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором;
  3.  Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором;
  4.  органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов'язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом.

Таким чином на сьогодні визначення сутності банку є досить складним, що визначається багатофункціональним призначенням банку, що реалізується у контексті розвитку сучасного етапу світових фінансово-кредитних відносин. Більш детальне уявлення про специфіку банківської діяльності дозволяє отримати вивчення різноманіття банківських операцій.


1.2. Сутність банківських операцій та їх класифікація

При організації своєї діяльності банки оперують різними поняттями щодо визначення власних дій. Насамперед, певні протиріччя виникають при використанні понять «банківська операція» та «банківська послуга». На практиці нерідко ці поняття не відокремлюють, хоча існують суттєві теоретичні відмінності у визначенні їх сутності.

Так, у підручнику колективу вчених А.О. Єпіфанова, Н.Г. Маслак та І.В. Сало «Операції комерційних банків» автори виділяють такі поняття як: операція банку, банківська операція, технологічна операція та банківська послуга.

На думку вчених, операції банку – це дії банку, які безперервно повторюються і спрямовані на забезпечення його функціонування, з одного боку, як суб’єкта підприємницької діяльності (придбання основних засобів, інших необоротних активів, а також формування касових залишків, залишків коштів на кореспондентському рахунку та резервів), з іншого – як фінансового посередника, який здійснює притаманні йому функції.

Дії банку як фінансового посередника, який здійснює притаманні йому функції, є складовою поняття «банківські операції».

Банківська операція – це комплекс взаємопов’язаних дій (угод), що здійснюються банками, яким надане чинним законодавством виключне право їх здійснення.

Технологічна операція – це окрема пряма дія відповідального виконавця відповідно до встановлених уповноваженим органом правил виконання банківської операції.

Поняття «банківська послуга» використовується для характеристики взаємовідносин між банками та споживачами – клієнтами банку.

Банківська послуга – це форма задоволення потреб (у позичці, розрахунково-касовому обслуговуванні, гарантіях, купівлі-продажу та збереженні цінних паперів, іноземної валюти тощо) споживачів – клієнтів банку.

В основу здійснення банківських операцій покладені певні принципи, що випливають із Закону України «Про банки і банківську діяльність» (рис. 1.4).

Принципи здійснення банківських операцій

правовий характер та законність операцій, що здійснюються

самостійне виконання операцій в межах реально залучених(наявних) ресурсів

самостійне встановлення процентних ставок та комісійних винагород на операції, що здійснюються

проведення операцій в інтересах клієнта та самого банку на взаємовигідних умовах

розміщення ресурсів здійснюється банком з урахуванням кредитоспроможності та платоспроможності контрагентів

при здійсненні операцій використовується право вільного вибору клієнтом банку для його обслуговування

Рис. 1.4. Принципи здійснення банківських операцій

Зазначені принципи конкретизують та більш детально пояснюють зміст принципів діяльності банківської установи, що наведено на рис. 1.4.

Основною ознакою класифікації банківських операцій є відображення їх у балансі банку. Залежно від того, у якій частині балансу вони обліковуються, їх поділяють на пасивні та активні.

В економічній літературі операції, пов'язані з акумуляцією банками їх ресурсів, отримали назву пасивних, хоч така назва так само,  як і назва операцій активними, є цілком умовною, бо, наприклад, не можна назвати операцію банку по залученню вкладів пасивною, тобто, нічого не виконуючою (пасивною), так само, як і не можна назвати активною, тобто такою, яка щось діє, операцію зі зберігання банком цінних паперів клієнта.

Пропонуючи класифікацію банківських операцій, Г.Н.Клімко і В.П.Нестеренко відзначають як такі, "…за допомогою яких банки формують власні, залучені (депозити і внески) і емісійні кошти для проведення надалі активних операцій" [71, с.398]. Проте, у даному визначенні автори зводять поняття залучених коштів лише до депозитів і внесків, не вказуючи можливість акумуляції коштів у результаті здійснення недепозитних операцій, до яких, зокрема, належать міжбанківське кредитування.

Головна мета банку при здійснення пасивних операцій полягає в акумуляції банківських ресурсів, які використовуються банком у процесі його діяльності. Тому найбільш точне визначення економічної сутності цього виду операцій – це операції, що забезпечують формування ресурсів банків.

Напрями і мета використання банківських ресурсів визначаються при здійсненні активних операцій.

Активні операції – це операції з розміщення мобілізованих банком ресурсів у залишки в касі, у міжбанківські депозити, позички, інвестиції, основні засоби й товарно-матеріальні цінності.

Загальну характеристику активних і пасивних операцій банківської установи наведено в табл. 1.2.

Виділяють також позабалансові операції, які не відображаються в балансі банку через те, що їх здійснення не пов’язане з безпосереднім залученням та розміщенням ресурсів. Позабалансові операції пов’язані з необхідністю обліку активів та зобов’язань, що є додатковим забезпеченням інтересів банку, наприклад, облік застави, документів суворої звітності. Також до позабалансових операцій відноситься надання банківських гарантій. Банк на момент укладення угоди про гарантію ще не здійснює перерахування коштів її отримувачу, тому до моменту її можливої реалізації, кошти передбачені угодою враховуються поза балансом.


       
  Таблиця 1.2

Активні й пасивні операції банку

Активні операції

Пасивні операції

Грошові кошти

Акумулювання коштів на кореспондентському рахунку в НБУ

Акумулювання коштів у касі

Розміщення коштів на кореспондентських рахунках в інших банках (рахунки НОСТРО)

Розміщення коштів у депозити в інших банках

Формування статутного капіталу

Формування резервного фонду

Формування страхових фондів

Формування фондів економічного стимулювання

Формування інших фондів спеціального призначення

Формування і розподіл прибутку

Власні ресурси

Кредитний портфель

Надання позичок юридичним особам у національній та іноземній валюті (у тому числі прострочені та пролонговані)

Надання позичок у національній валюті фізичним особам (у тому числі прострочені та пролонговані)

Надання міжбанківських позичок у національній та іноземній валюті (у тому числі прострочені та пролонговані)

Мобілізація коштів вкладників (юридичних та фізичних осіб) на рахунки до запитання (поточні, бюджетні)

Мобілізація коштів банків-кореспондентів на кореспондентські рахунки, відкриті в даному банку (рахунки ЛОРО)

Мобілізація коштів вкладників (юридичних та фізичних осіб) на строкові депозитні рахунки

Мобілізація коштів інших банків на строкові рахунки

Залучені ресурси

Цінні папери на продаж

Вкладення в державні та корпоративні цінні папери на продаж

Отримання позичок від інших банків

Отримання позичок у НБУ

Емісія та розміщення власних боргових цінних паперів банку

Позичені ресурси

Інвестиційний портфель

Вкладення в державні та корпоративні цінні папери на інвестиції

Вкладення в статутні фонди підприємств та організацій

Майно та нематеріальні активи

Вкладення в основні засоби

Вкладення в товарно-матеріальні цінності

Вкладення в нематеріальні активи

Існують та інші підходи до класифікації банківських операцій, що дозволяє більш повно зрозуміти їх сутність. Так, за економічною сутністю розрізняють базові операції, інші операції та дії, спрямовані на задоволення потреб клієнтів й отримання прибутку; за функціональним призначенням: операції, які виконують банки при формуванні своїх ресурсів; операції з розміщення наявних ресурсів та комісійно-посередницькі операції (рис. 1.5).

БАНКІВСЬКІ ОПЕРАЦІЇ

За економічною сутністю

За функціональним призначенням

Базові

Депозитні

Позичкові

Розрахун-ково-касові

Інші

Лізингові

Факторингові

Форфейтингові

Трастові

Депозитарні

Посередницькі

Розміщення коштів

Формування ресурсів

Позичкові

Інвестиційні

Засновницькі

Депозитні

Депозитні

Емісійні

Позичкові

Комісійно-посередницькі

Комісійно-розрахункові

Торговельно-комісійні

Рис. 1.5. Класифікація банківських операцій за економічною сутністю та функціональним призначенням

Базові операції відображають економічну сутність банку та здійснюються на підставі банківської ліцензії. До них відносяться:

  1.  приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб у національній і в іноземній валюті;
  2.  відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів у національній та іноземній валюті, у тому числі переказ грошових коштів із цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;
  3.  розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Інші фінансові та фінансово-кредитні установи мають право здійснювати базові операції, які віднесено до другого та третього типу на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій. Крім перелічених базових операцій, банк має право здійснювати й інші операції та угоди:

  1.  строкові операції з валютними цінностями;
  2.  емісію власних цінних паперів;
  3.  організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;
  4.  здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);
  5.  надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
  6.  придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);
  7.  лізинг;
  8.  послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів;
  9.  випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;
  10.  випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;
  11.  надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.

За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:

  1.  здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;
  2.  здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;
  3.  перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;
  4.  операції за дорученням клієнтів або від свого імені: з інструментами грошового ринку; з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;
  5.  довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;
  6.  депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

НБУ встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення вказаних операцій, якщо рівень регулятивного капіталу банку відповідає вимогам НБУ, що підтверджується незалежним аудитором та банк не є об'єктом застосування заходів впливу. Крім того, банком має бути подано план, за яким він буде здійснювати таку діяльність, і цей план схвалюється НБУ. Дозвіл надається у разі, якщо НБУ дійшов висновку, що банк має достатні фінансові можливості і відповідних спеціалістів для здійснення такої діяльності.

Банк має право здійснювати й інші угоди згідно із законодавством України, однак, існують певні обмеження. Банкам забороняється діяльність  у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації мірних зливків банківських металів, пам'ятних, ювілейних та інвестиційних монет) та страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади (депозити) від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 відсотків капіталу банку.


1.3. Банківська система України.

Види банків та банківських об’єднань

Банківська система – це специфічна економічна і організаційно-правова структура, яка забезпечує функціонування грошового ринку і економіки в цілому, і є сукупністю різних видів банків і банківських інститутів та їх взаємозв'язків, які існують у тій або іншій країні в певний історичний період. Банківська система – це складова кредитної системи, яка у свою чергу, є складовою фінансового ринку.

Основними властивостями банківської системи як і системи в цілому є:

  1.  ієрархічність побудови;
  2.  наявність відносин і зв'язків, які є системоутворюючими, тобто забезпечують властивість цілісності;
  3.  упорядкованість її елементів, відносин і зв'язків;
  4.  взаємодія з середовищем, у процесі якого система проявляє і створює свої властивості;
  5.  наявність процесів управління.

Ієрархічність побудови виявляється у виділенні певних рівнів банківських установ:

- перший рівень (керуючий) представлено головним банком (або банками, наприклад, Федеральна Резервна Система США), який виконує функції центрального банку і регулює діяльність решти банківських установ. В Україні таким банком є Національний банк України.

На цьому ж рівні можуть знаходитися і, так звані, Асоціації банківських установ.

Другий рівень (керований) включає всю решту банківських установ і їх інфраструктуру.

У деяких країнах виділяється і третій рівень, який може включати небанківські установи, спеціалізовані банки тощо. Таким чином, виходячи із специфіки побудови структури банківські системи можуть бути: однорівневі, дворівневі та багаторівневі. При цьому формування однорівневої банківської системи можливо, якщо: у країні ще немає центрального банку; у країні є тільки центральний банк, який виконує всі банківські операції.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України. Останні ввійшли до складу банківської системи України згідно зі змінами внесеними до Закону України «Про банки і банківську діяльність» N 358-V ( 358-16 ) від 16.11.2006 р. 

Системоутворюючі зв'язки і відносини визначаються, перш за все, через специфічні банківські операції, на здійснення яких мають право тільки кредитні організації в цілому і банки, зокрема.

Слід зазначити, що на структуру банківської системи впливають певні соціально-економічні умови (наприклад, системи планово-адміністративної і ринкової економік). Крім того особливості банківських систем, як правило, обумовлено таким:

  1.  національними традиціями, історичним досвідом роботи, загальним рівнем зростання економіки, способами регулювання грошового обігу;
  2.  різними підходами у розумінні банка як основного елемента банківської системи. У світовій банківській практиці конкуренція між банками та небанківськими кредитними установами, а також серед останніх породжує тенденцію до універсалізації їх діяльності. Так, наприклад, згідно з американським законодавством небанківським кредитним установам надані ті самі права, що й банкам. У свою чергу, в Великобританії кредитні інститути (не банки) мають обмеження в діяльності;
  3.  місце банків на ринку цінних паперів. В окремих країнах (Німеччина, Франція, Австрія, Угорщина, Італія) не існує чіткого розмежування між комерційними та інвестиційними банками. У США, починаючи з 1933 р., згідно з Банківським актом Гласа - Стигалла) комерційним банкам заборонено займатися інвестиційною діяльністю, за виключенням операцій з державними та муніципальними облігаціями;
  4.   система нагляду за діяльністю. Виділяють три групи країн, які відрізняються способами побудови наглядових структур, місцем та роллю центрального банку в цих структурах:
  5.  країни, у яких контроль здійснюється центральним банком;
  6.  країни, у яких контроль здійснюється не центральним банком, а іншими органами;
  7.  країни, у яких контроль проводиться центральним банком разом з іншими органами.

Упорядкованість елементів і зв'язків виявляється в можливості виділення підсистем, для яких у цілому характерні основні системні властивості. В якості ознак виділення підсистеми можуть виступати:

  1.  регіональний аспект, коли розглядаються регіональні банківські підсистеми;
  2.  організаційно-правова форма банку та розмір банків;
  3.  окремі види банківських операцій (інвестиційні, експортно-імпортні та інші), що здійснюються банком;
  4.  галузі і сфери, на які орієнтовані банки;
  5.  соціально-економічна роль банків; рейтинг банків тощо.

Отже окремий банк, зі своїми властивостями виступає елементом банківської системи. Існують різні підходи до класифікації банківських установ, узагальнення яких дозволило представити їх у наступному вигляді (рис. 1.6.)

У вітчизняній банківській системі за формою власності банки можна поділити на державні, приватні та змішані.

Державний банк – це банк, 100 % статутного капіталу якого належать державі. Такий банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України. При цьому в Законі «Про Державний бюджет України» на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу такого банку. На сьогодні в Україні діє два державних банки це: ВАТ «Ощадбанк» та ВАТ «Укрексімбанк».

У разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних їй акцій (паїв) державного банку такий банк втрачає статус державного.

За формою організації (або організаційно-правовою формою) вирізняють банки створені у формі публічного акціонерного товариства та кооперативні банки.

Статутний капітал банків створених у вигляді публічного акціонерного товариства формується за рахунок емісій акцій та розміщення їх на відкритому ринку.

У свою чергу, кооперативні банки створюються за принципом територіальності та поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки.

Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї.

Кожний учасник кооперативного банку незалежно від розміру своєї участі у капіталі банку (паю) має право одного голосу. Прибутки або збитки кооперативного банку за результатами фінансового року розподіляються між учасниками пропорційно розміру їх паю.

У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації.

Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.

До функцій центрального кооперативного банку належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.


Рис. 1.6. Класифікація видів банківських установ

В И Д И    Б А Н К І В С Ь К И Х    У С Т А Н О В

За організаційною структурою

з філіями

без філій

За належністю капіталу

За формою організації

За формою власності

іноземні

вітчизняні

зі 100% іноземного капіталу

з частковою участю іноземного капіталу

Кооперативні банки (центральні та місцеві)

банки створені у формі публічного акціонер-ного товариства

зі змішаною формою

приватні

державні

За масштабністю операцій

За секторами ринку, на якому діє банк

За розміром активів

За функціональним призначенням

універсальні

спеціалізовані

ощадні; інвестиційні; іпотечні;

розрахункові (клірингові)

оптові

роздрібні

локальні (місцеві)

регіональні

міжрегіональні

міжнародні

малі

середні

великі

найкрупніші


До змін, які було внесено до Закону України «Про банки і банківську діяльність» за N 133-V ( 133-16 ) від 14.09.2006 року банки також мали право створюватись у такій формі пайових банків як товариства з обмеженою відповідальністю, у яких відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску в статутний капітал банку. На сьогодні всі банківські установи, що діють у цій формі, повинні бути реорганізовані у діючі за законом організаційно-правові форми.

За належністю капіталу відокремлюють: вітчизняні банки; банки з іноземним капіталом та філії іноземних банків. Краще за належністю до країни.

При цьому банки з іноземним капіталом можуть бути з частковою участю, де частка капіталу, що належить хоча б одному іноземному інвестору, становить не менше 10 відсотків та повністю іноземні банки, де 100% капіталу належить іноземним інвесторам.

Також на території України з кінця 2006 року мають право відкриватися філії іноземних банків, що представлятимуть відокремлений структурний підрозділ банку, який не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені головного банку, розташованого в іншій країні.

Розглянуті ознаки класифікації банківських установ можна віднести до групи ознак, що характеризують особливості створення банків та процесу формування його власного капіталу. Однак також необхідно виділити ознаки, які більше пов’язані зі специфікою діяльності банків, а саме: за діапазоном операцій, за секторами ринку на якому діє банк, за розміром активів та за масштабністю операцій.

Залежно від переліку операцій, що можуть виконуватися банківськими установами, банки можуть функціонувати як універсальні або спеціалізовані.

Зміни, які відбулися в структурі банківських установ України за розглянутими ознаками за період з 1994-2009 рр. наведено в табл. 1.3.




тому числі зі 100% іноземним капіталом

у % від загальної кількості

Банки з іноземним капіталом:

  1.  кількість банків
  1.  контрольовані центральними органами державного управління
  1.  кооперативні

у % від загальної кількості

  1.  товариства з обмеженою відповідальністю
  1.  закриті
  1.  публічні
  1.  відкриті

у % від загальної кількості

Із них банки за організаційно-правовою формою господарювання та формою власності:

  1.  акціонерні товариства

Кількість банків, що мають ліцензію НБУ на здійснення банківських операцій

Кількість банків, що знаходились  у стадії ліквідації

Виключено з реєстру

Кількість банків за реєстром

Показники

Зміни в складі та структурі банківської системи України за період 1996-2009 рр.(станом на кінець року)

Таблиця 1.3

2

6,11

14

2

-

21,83

50

52

-

125

77,29

177

н.д.

н.д.

229

1996

6

9,96

22

2

-

18,06

41

51

-

133

81,06

184

н.д.

н.д.

227

1997

9

13,08

28

2

-

15,89

34

53

-

125

83,18

178

н.д.

н.д.

214

1998

8

14,78

30

2

-

13,79

28

49

-

124

85,22

173

н.д.

н.д.

203

1999

7

15,90

31

2

-

8,72

17

38

-

98

69,74

136

н.д.

н.д.

195

2000

6

11,11

21

2

-

8,99

17

41

-

94

71,43

135

н.д.

н.д.

189

2001

7

10,99

20

2

1

10,99

20

42

-

94

74,73

136

н.д.

н.д.

182

2002

7

10,61

19

2

-

13,97

25

39

-

94

74,30

133

н.д.

н.д.

179

2003

7

10,50

19

2

-

15,47

28

40

-

92

72,93

132

160

20

4

181

2004

9

12,37

23

2

-

16,67

31

41

-

91

70,97

132

165

20

1

186

2005

13

18,13

35

2

-

18,13

35

43

91

69,43

134

170

19

6

193

2006

17

23,74

47

2

-

16,16

32

42

-

99

71,21

141

175

19

1

198

2007

17

25,38

53

2

-

15,23

30

39

-

116

77,16

155

184

13

7

198

2008

18

25,89

51

5

-

3,04

6

1

99

76

89,3

176

182

14

6

197

2009

За даними табл. 1.3 можна відмітити, що переважне місце в банківській системі України займають банки створені у вигляді акціонерних товариств, при цьому більшу частку складають товариства публічного типу. В свою чергу, частка товариств з обмеженою відповідальністю скорочується після прийняття відповідних змін до законодавства. Необхідно відмітити зростання як в абсолютному, так і у відносному вираженні кількості банків з іноземним капіталом, особливо за останні три роки.

За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Така спеціалізація розглядається як функціональна. Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності та спеціалізацію за видами операцій, і набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.

Функціональна спеціалізація найбільш змістовно характеризує особливості діяльності банку, оскільки вона визначає особливості формування активів і пасивів, побудову балансу банку, а також специфіку роботи з клієнтурою. Однак необхідно виділити й інші напрями спеціалізації банків:

  1.  клієнтська спеціалізація (обслуговування певної категорії клієнтів);
  2.  галузева спеціалізація (обслуговування переважно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі);
  3.  регіональна(територіальна) спеціалізація (обслуговування переважно юридичних та фізичних осіб у межах певного регіону).

Деякі з вчених виділяють наявність у банківських системах комбінації розглянутих напрямів спеціалізації. Наприклад, у навчальному посібнику «Основи банківської справи» за редакцією К.Р. Тігірбекова розглядаються такі виді спеціалізації, як: територіально-галузева; територіально-функціональна; функціонально-галузева; клієнтська функціональна; національно-релігійна, екологічна та інші.

Варто зазначити, що на сучасному етапі розвитку банківської системи України переважна більшість банків діє як універсальні банківські установи, виконуючи весь спектр банківських операцій. Це пов’язано, перш за все, з високим рівнем конкуренції та ризиків на банківському ринку, що не дозволяє сконцентрувати діяльність банків у певному напрямку.

За розміром активів згідно із класифікацією НБУ банки діляться на чотири групи: найкрупніші (І група), великі (ІІ група), середні (ІІІ група), малі (ІV група) (табл. 1.4).

Отже, необхідно відмітити, що зростає концентрація банківських активів у банківських установах першої групи – з 7% на початок 2005 року їх частка зросла до 10% на початок 2008 року та залишалася незмінною до 2010 року. В той же час, після падіння до 64% за 2006 рік почала збільшуватися частка активів банківських установ ІV групи, яка станом на початок 2010 року дорівнювала 68%. Це може означати послаблення конкурентних позицій деяких банків ІІІ групи, що спричинило їх нездатність підтримувати розмір активів на відповідному рівні та спричинило перехід до групи малих банків.

Таблиця 1.4

Динаміка структури банківської системи України за розміром активів за період 2005-2010 рр. (станом на початок року)

Група банків

2005

2006

2007

2008

2009

2010

од.

%

од.

%

од.

%

од.

%

од.

%

од.

%

І (найкрупніші)

10

7

12

7

15

9

17

10

18

10

18

10

ІІ (великі)

14

9

15

9

19

11

17

10

20

11

19

11

ІІІ (середні)

21

14

28

17

27

16

34

20

24

13

21

12

ІV (малі)

105

70

108

66

110

64

105

61

120

66

121

68

Усього

150

100

163

100

171

100

173

100

182

100

179

100

Необхідно зазначити, що критерії віднесення банківських установ до тієї або іншої групи не мають постійних значень, що пояснюється загальним розвитком банківської діяльності та як наслідок зростанням обсягів активів банків (табл. 1.5).


Таблиця 1.5

Зміни критеріїв віднесення банківських установ до відповідних груп за розміром активів за період 2004-2010 рр.

(станом на початок року, млрд. грн.)

Група банків

2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

І (найкруп-ніші)

2,2-9,9

2,7-14,7

4,1-22,0

6,0-33,7

11,0-56,0

14,0-80,0

13,5-86,1

ІІ (великі)

0,9-1,8

1,2-2,3

1,9-3,7

2,0-6,2

3,0-10,3

4,3-14,5

4,5-12,1

ІІІ (середні)

0,3-0,8

0,4-1,1

0,5-1,8

0,6-2,1

1,0-3,0

1,4-4,8

1,5-4,2

ІV (малі)

0,067-0,3

0,03-0,3

0,03-0,7

0,04-1,0

0,06-1,5

0,06-1,9

0,07-2,2

Згідно з діючим законодавством банківські установи, зобов'язання яких становлять не менше 10 відсотків від загальних зобов'язань банківської системи, називають системоутворюючими банками. Це, як правило, найкрупніші банки, що мають розгалужену філійну мережу по всій території України. Необхідно відмітити, що на початок 2004 року до системоутворюючих банків можна було віднести такі банки як АППБ «Аваль» та КБ«ПриватБанк». Однак вже з 2005 року до 2007 року включно таким банком залишався лише КБ «ПриватБанк». Починаючи з 2008 року, в жодному банку України не сконцентровано зобов’язань на суму, що перевищувала б установлений критерій, що можна пояснити впливом банківської конкуренції на позиції банків першої групи. Однак, у ході розґортання сучасної кризи та зменшення довіри до вітчизняної банківської системи відбувається відтік вкладень і відповідно зменшення зобов’язань банківських установ. У результаті вже станом на початок 2010 року тільки у КБ «ПриватБанк» зобов’язання складають 10,06% від загальних зобов'язань банківської системи. Це дозволяє вважати його системоутворюючим банком і свідчить про те, що банку вдалося захистити свої позиції відносно інших банківських установ, частка зобов’язань яких склала менше 6%.

У процесі своєї діяльності банки також мають право створювати банківські об'єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.

Отже, банківські об’єднання утворюються банками (чисто банківські об’єднання) або іншими установами за участю банків (об’єднання змішаного типу) для координації та узгодження дій, підвищення ефективності своєї політики, для захисту професійних інтересів.

В Україні банківське об'єднання створюється за попередньою згодою Національного банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків.

Банк може бути учасником лише одного банківського об'єднання. Учасники банківського об'єднання перед своєю власною назвою вказують назву банківського об'єднання.

Згідно з чинним законодавством виділяються такі види банківських об’єднань: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група, банківські спілки та асоціації. Основні характеристики цих видів банківських об'єднань наведено в таблиці 1.6.

Банківська корпорація створюється з метою концентрації капіталів банків-учасників корпорації, підвищення їх загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю. Вимоги Національного банку України щодо надання банківській корпорації ліцензій на виконання окремих операцій встановлюються на рівні загальних вимог для комерційних банків виходячи з розміру консолідованого капіталу.


Таблиця 1.6

Порівняльна характеристика видів банківських об’єднань

Види банківських об’єднань

Мета створення

Учасники

Вимоги щодо формування капіталу

Банківська корпорація

концентрація капіталів банків-учасників, підвищення їх загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю

тільки банківські установи

Статутний капітал формується банками-учасниками, його розмір повинен відповідати загальним вимогам НБУ щодо статутного капіталу новостворюваного комерційного банку. При цьому банки учасники зберігають юридичну самостійність

Банківська холдингова група

покладання на головний банк(материнську компанію) групи додаткових організаційних функцій стосовно банків-учасників

тільки банківські установи

Материнський банк володіє не менше ніж 50 % акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками. Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку

Фінансова холдингова група

покладання на материнську компанію групи додаткових організаційних функцій стосовно банків-учасників

установи, що надають банківські послуги, серед яких має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути банківською установою

Материнська компанія володіє не менше ніж 50 % акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників групи

Продовження табл. 1.6

Банківські спілки та асоціації

захист та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв'язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо банківської діяльності

тільки банківські установи

договірне неприбуткове об'єднання банків, яке не має права втручатися у діяльність банків - членів

Статутний капітал банківської корпорації повинен відповідати загальним вимогам Національного банку України щодо статутного капіталу новостворюваного комерційного банку.

Банківська корпорація – це юридична особа (банк), засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки

Установчий договір та статут корпорації мають включати положення щодо забезпечення виконання корпорацією та її членами своїх фінансових зобов'язань і відповідальності за результати сумісної діяльності з метою забезпечення інтересів кредиторів та вкладників.

Банки, що увійшли до банківської корпорації, передають корпорації повноваження на здійснення окремих операцій та забезпечують централізацію виконання окремих функцій. Централізації в межах банківської корпорації підлягають:

  1.  виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її межами;
  2.  операції на ринках грошей та капіталів;
  3.  установлення та ведення кореспондентських рахунків (у національній та іноземних валютах);
  4.  моніторинг кредитних ризиків;
  5.  розробка та прийняття загальних для членів банківської корпорації правил і процедур виконання операцій та внутрішньої звітності;
  6.  формування зовнішньої звітності та внутрішній аудит.

Перелік централізованих функцій може бути розширений за згодою банків-членів корпорації. Передача повноважень щодо централізованого виконання зазначених вище функцій від банків-членів до банківської корпорації повинна бути зафіксована як у статутах банків-членів корпорації, так і в статуті самої банківської корпорації.

Банківська корпорація виконує функції розрахункового центру для банків-членів корпорації і не веде безпосереднього обслуговування клієнтів (фізичних та юридичних осіб, крім банків та інших фінансових установ). Усі банки-члени корпорації виконують свої розрахунки та платежі (як у національній, так і в іноземних валютах) виключно через свої кореспондентські рахунки, відкриті в Національному банку України або безпосередньо у банківській корпорації.

Банки, що увійшли до банківської корпорації, зберігають свою юридичну самостійність у межах, обумовлених їх статутами та статутом банківської корпорації, і не можуть входити до інших банківських об'єднань, крім як за згодою корпорації (виняток – участь у професійних асоціаціях, створених не на комерційних засадах). Банки, що увійшли до банківської корпорації, повинні в усіх своїх документах, укладених угодах тощо вказувати свою належність до корпорації.

Банківська холдингова група – це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки.

Материнському банку банківської холдингової групи має належати

не менше 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками.

Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. У разі, якщо дочірній банк набув право власності на акції материнського банку, він зобов'язаний відчужити їх у місячний термін.

Банківські холдингові групи дозволяється створювати лише за умови, що угода про їх створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків-членів групи, а також створення системи управління спільною діяльністю.

Банківський нагляд за діяльністю банківської холдингової групи здійснюється на індивідуальній та консолідованій основі. Материнський банк зобов'язаний подавати консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи.

Фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають банківські послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути банківською установою.

Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.

Материнській компанії має належати більше 50 відсотків акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи. Материнська компанія фінансової холдингової групи зобов'язана подавати наглядовим органам консолідовано-фінансовий та статистичний звіти групи.

При здійсненні своєї діяльності з управління та координації діяльності її членів на виконання законодавства і нормативно-правових актів Національного банку України материнська компанія фінансової холдингової групи має право встановлювати правила, що є обов'язковими для членів фінансової холдингової групи.

Материнська компанія фінансової холдингової групи відповідає за зобов'язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.

З метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв'язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо банківської діяльності банки мають право створювати неприбуткові спілки чи асоціації.

Асоціація (спілка) банків є договірним об'єднанням банків і не має права втручатися у діяльність банків – членів асоціації (спілки).

Банківські спілки та асоціації не мають права займатися банківською чи підприємницькою діяльністю і не можуть бути створені з метою отримання прибутку.

В Україні діє Асоціація українських банків(АУБ), яка створена в 1990 році як всеукраїнська недержавна, незалежна, добровільна, некомерційна організація. АУБ об’єднує діючі в Україні комерційні банки та представляє їх системні інтереси у відносинах з Національним банком, Верховною Радою, Адміністрацією Президента, Кабінетом Міністрів, Державною податковою адміністрацією, Верховним судом України, іншими державними та недержавними установами та організаціями. Основне призначення АУБ полягає у сприянні розвитку банківської системи України.

Станом на 1 грудня 2009 року членами АУБ є 119 комерційних банків. Також до складу АУБ входить сім регіональних банківських союзів: Дніпропетровський банківський союз, Харківський банківський союз, Кримський банківський союз, Донецький банківський союз, Одеський банківський союз, Асоціація банків Львівщини, та Івано-Франківська Асоціація банківського бізнесу. Окрім цього до складу АУБ входять Українська міжбанківська валютна біржа, Аудиторська фірма «РСМ АпіК», Міжнародна рейтингова компанія Standard and Poor's, Незалежна Асоціація українських колекторських агентств та Асоціація учасників Колекторського Бізнесу України.

Варто зауважити, що ефективне функціонування банківської системи передбачає, перш за все, забезпечення конкуренції. Банкам забороняється укладати договори з метою обмеження конкуренції та монополізації умов надання позичок, інших банківських послуг, установлення процентних ставок та комісійних винагород на рівні нижче собівартості банківських послуг у цьому банку. Банкам та їх об’єднанням забороняється вчиняти будь-які дії щодо впровадження у своїй практиці недобросовісної конкуренції. Факти недобросовісної конкуренції щодо надання тих чи інших банківських послуг або здійснення операцій є підставою для заборони цим банкам або їх об’єднанням подальшого надання таких послуг або здійснення операцій.

  1.  Порядок створення, реєстрації та ліцензування банків

Порядок створення банків в Україні визначається положеннями Закону України «Про банки та банківську діяльність» та Постанови Правління НБУ «Про затвердження Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень» від 31.08.2001 № 375 (зі змінами та доповненнями).

Починаючи з 24 липня 2009 року, згідно чинного законодавства банки в Україні можуть створювати у формі публічних акціонерних товариств (до внесення змін створювалися у формі відкритих акціонерних товариств) або кооперативних банків.

Учасниками банку можуть бути юридичні та фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.

Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, у яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації.

Державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України. Уповноважені засновниками банку особи подають НБУ для державної реєстрації такі документи:

1) заяву про реєстрацію банку;

2) установчий договір (крім державного банку);

3) статут банку, який складається з урахуванням положень Закону України «Про банки та банківську діяльність», Закону України "Про господарські товариства" № 1576-12 та інших нормативних актів, в яких обов’язково має міститися інформацію про:

- найменування банку та його місцезнаходження;

- організаційно-правову форму;

- види діяльності, які має намір здійснювати банк;

- розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій (документарна або бездокументарна), кількість акцій, що купуються акціонерами;

- структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень;

- порядок реорганізації та ліквідації банку;

- порядок внесення змін та доповнень до статуту банку;

- розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку;

- порядок розподілу прибутків та покриття збитків;

- положення про аудиторську перевірку банку та про органи внутрішнього аудиту банку;

4) рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку;

5) бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно із встановленими НБУ вимогами;

6) інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;

7) бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) - для учасників - юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) - для учасників - фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;

8) відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;

9) копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється НБУ;

10) нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;

11) копії звіту про проведення приватного розміщення акцій – для банку, який створюється у формі публічного акціонерного товариства;

12) відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.

Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.

Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів. НБУ може вимагати від заявника виправлення недоліків у поданих документах.

Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків та видачі банку свідоцтва про його державну реєстрацію, після чого банк набуває статусу юридичної особи.

НБУ може відмовити в державній реєстрації банку у разі, якщо:

1) порушено порядок створення банку;

2) установчі документи банку не відповідають законодавству України;

3) подано неповний пакет документів, необхідних для державної реєстрації банку, або ці документи не відповідають установленим вимогам;

4) у НБУ є докази, що підтверджують відсутність бездоганної ділової репутації чи відсутність задовільного фінансового стану принаймні одного із засновників, що мають істотну участь у банку;

5) професійна придатність та ділова репутація голови виконавчого органу і головного бухгалтера банку, а також членів виконавчого органу банку не відповідають вимогам НБУ.

Про наявність зазначених порушень НБУ зобов'язаний повідомити уповноваженим особам банку не пізніше місячного строку з дати подання документів. Відмова у державній реєстрації банку не може бути здійснена з інших підстав.

Рішення про відмову у державній реєстрації банку має бути мотивоване, засвідчена копія якого надсилається уповноваженій особі банку рекомендованим листом або вручається під розпис.

Особливості організації державного банку полягають у тому, що Кабінет Міністрів України зобов'язаний отримати позитивний висновок НБУ з приводу наміру заснування державного банку. Отримання висновку НБУ є обов'язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності.

Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.

Держава здійснює і реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Кабінет Міністрів України здійснює управління державним банком у випадках, установлених законодавством і статутом державного банку.

Банк, створений як державний має право додавати до свого найменування слово "державний",  використовувати зображення Державного Герба України, Державного Прапора України.

Для створення банку з іноземним капіталом його засновники зобов'язані отримати попередній дозвіл НБУ. Для отримання попереднього дозволу для створення банку з іноземним капіталом або для набуття банком статусу банку з іноземним капіталом до НБУ необхідно подати такі документи:

1) клопотання про надання попереднього дозволу;

2) інформацію про склад засновників, їх ділову репутацію та наявність необхідних коштів для заснування банку;

3) дозвіл іноземного контролюючого органу на участь у створенні банку в Україні або письмове запевнення іноземного засновника про відсутність у законодавстві країни його походження вимог щодо отримання такого дозволу;

4) інформацію про андеррайтера та його ділову репутацію, угоду з андеррайтером, якщо банком прийнято рішення про продаж акцій банку на міжнародних ринках шляхом андеррайтингу.

Клопотання розглядається НБУ протягом одного місяця з дня його отримання. Відмова має надаватися у письмовій формі із зазначенням відповідних мотивів.

При будь-якому набутті банком статусу банку з іноземним капіталом, за умови, що іноземний інвестор набуває істотної участі, для державної реєстрації банку з іноземним капіталом додатково до зазначеного пакета документів іноземний інвестор або за його дорученням банк-емітент акцій, андеррайтер чи будь-яка інша юридична або фізична особа, що має доручення від іноземного інвестора, подає такі документи:

1) нотаріально засвідчену за місцем видачі копію рішення уповноваженого органу управління іноземного інвестора про участь у банку в Україні;

2) письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим контролюючим органом країни, у якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора, якщо законодавством такої країни вимагається одержання зазначеного дозволу, або письмове запевнення іноземного інвестора про відсутність вимог щодо попередньої згоди на здійснення інвестиції за кордон;

3) нотаріально засвідчений за місцем видачі витяг з торгового (банківського) реєстру або інший офіційний документ, що підтверджує реєстрацію іноземного учасника в країні, у якій зареєстровано головний офіс іноземного інвестора;

4) нотаріально засвідчену за місцем видачі копію висновку іноземної аудиторської організації про фінансовий стан іноземного інвестора на кінець останнього повного календарного року. Якщо визначений висновок надається іноземною аудиторською організацією, яка не входить до переліку іноземних аудиторських організацій, визнаних НБУ, то такий висновок має бути підтвердженим українською аудиторською організацією.

Зазначені документи, крім письмового запевнення іноземного інвестора, мають бути легалізовані.

У разі, якщо іноземний інвестор є фізичною особою, він подає:

1) письмову згоду на участь іноземного інвестора у банку в Україні, видану державним або іншим уповноваженим контролюючим органом країни, якщо законодавством такої країни вимагається отримання зазначеного дозволу, або письмове запевнення іноземного інвестора про відсутність вимог законодавства країни його перебування щодо попередньої згоди на здійснення інвестиції за кордон. Письмова згода має бути легалізована в консульській установі України, якщо інше не передбачено чинним міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

2) анкету, яка повинна містити, зокрема, інформацію про відсутність судимості.

НБУ має право відмовити у державній реєстрації банку з істотною іноземною участю за умови відсутності принаймні одного з перелічених документів, або неналежного оформлення будь-якого з них.

Державна реєстрація банку є не єдиними фактором отримання можливості здійснення банківської діяльності, для початку якої необхідно отримати також банківську ліцензію.

Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки.

Банківська ліцензія надається НБУ на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:

  1.  наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється законодавством;
  2.  забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог НБУ;
  3.  наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.

НБУ може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені умови не виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку. В такому разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.

Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову у її наданні приймається НБУ протягом одного місяця з дня отримання повного пакета документів. Банківська ліцензія надається лише банку і не може передаватися третім особам.

Однак НБУ може відкликати банківську ліцензію виключно у таких випадках:


  1.  якщо було виявлено, що документи, надані для отримання ліцензії, містять недостовірну інформацію;
  2.  якщо банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії;
  3.  у разі порушення законодавства, що спричинило значну втрату активів і настання неплатоспроможності банку;
  4.  на підставі висновку тимчасового адміністратора про неможливість приведення банку у правову відповідність з установленими вимогами;
  5.  недоцільності виконання плану тимчасової адміністрації щодо реорганізації банку

СТР 38-39 стерта табл.

НБУ негайно повідомляє банк про відкликання у нього банківської ліцензії. Банк протягом трьох днів з моменту отримання рішення зобов'язаний повернути свою банківську ліцензію. У день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії банк припиняє здійснення усіх банківських операцій та вчиняє дії, що забезпечують виконання банком своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами відповідно до укладених договорів.

Рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії публікується в газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України" і є підставою для звернення до суду з позовом про ліквідацію банку.

Банк має право відкривати філії та представництва на території України в разі його відповідності вимогам щодо відкриття філій та представництв, установленими нормативно-правовими актами НБУ. Відомості про філії та представництва банків НБУ включає до Державного реєстру банків на підставі письмового повідомлення банку.

Банк не пізніше ніж за десять днів до початку здійснення філією банку обслуговування клієнтів зобов'язаний подати НБУ повідомлення про відкриття філії, у якому зазначається:

1) внутрішньобанківський реєстраційний код філії;

2) повне найменування та місцезнаходження філії;

3) обсяг та види діяльності (операцій), що виконуватимуться філією.

До повідомлення про відкриття філії додаються такі документи:

1) рішення уповноваженого органу банку про відкриття філії;

2) положення про філію, затверджене уповноваженим органом банку;

3) письмове запевнення про відповідність філії встановленим вимогам, у тому числі щодо приміщення, обладнання філії банку і професійної придатності та ділової репутації керівників філії.

НБУ має право прийняти рішення про припинення здійснення філією банку операцій на користь або за дорученням клієнтів, якщо інформація про відкриття банком своєї філії містить неправдиві відомості або діяльність філії не відповідає відповідним вимогам.

Банк у двотижневий термін після прийняття ним рішення про відкриття представництва зобов'язаний подати НБУ повідомлення про відкриття представництва.

До повідомлення про відкриття представництва додаються такі документи:

1) рішення уповноваженого органу банку про відкриття представництва;

2) положення про представництво, затверджене уповноваженим органом банку.

Банк зобов'язаний надсилати НБУ копію рішення про внесення змін до положення про філію або представництво у двотижневий термін після його затвердження уповноваженим органом банку. Також банк зобов'язаний повідомити НБУ про припинення діяльності філії або представництва у триденний термін після прийняття відповідного рішення.

Згідно із змінами до Закону України «Про банки і банківську діяльність» затвердженими 16.11.2006 р. з дня вступу України до Світової організації торгівлі (весною 2008 р.) іноземні банки мають право відкривати філії та представництва на території України.

Іноземний банк має право на відкриття філії в Україні за таких умов:

1) держава, у якій зареєстровано іноземний банк, належить до держав, які беруть участь у міжнародному співробітництві у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму, а також співпрацює із Групою з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF);

2) банківський нагляд у державі, у якій зареєстровано іноземний банк, відповідає Основним принципам ефективного банківського нагляду Базельського комітету з питань банківського нагляду;

3) між Національним банком України та органом банківського нагляду держави, у якій зареєстровано іноземний банк, укладено угоду про взаємодію у сфері банківського нагляду, гармонізації їх принципів та умов;

4) мінімальний розмір приписного капіталу філії на момент її акредитації є не меншим 10 мільйонів євро;

5) наявність письмового зобов'язання іноземного банку про безумовне виконання ним зобов'язань, які виникли у зв'язку з діяльністю його філії на території України.

Акредитацію філій іноземних банків в Україні, яка є підставою для початку банківської діяльності, здійснює НБУ шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків та видачі банківської ліцензії.

Для акредитації філії іноземного банку подаються:

1) клопотання іноземного банку про відкриття філії із зазначенням її місцезнаходження на території України;

2) документ, що підтверджує державну реєстрацію іноземного банку в державі його походження;

3) рішення уповноваженого органу іноземного банку про відкриття філії;

4) положення про філію, затверджене уповноваженим органом іноземного банку;

5) відомості щодо професійної придатності та ділової репутації керівника і головного бухгалтера філії іноземного банку;

6) копія статуту іноземного банку;

7) підтверджена незалежним аудитором фінансова звітність іноземного банку за три останніх роки;

8) письмовий дозвіл на відкриття філії іноземного банку в Україні, виданий державним або іншим уповноваженим контролюючим органом держави, у якій зареєстровано іноземний банк, або письмове запевнення іноземного банку про відсутність у законодавстві відповідної держави вимог щодо отримання такого дозволу;

9) повідомлення вповноваженого наглядового органу іноземної держави про здійснення нагляду за діяльністю іноземного банку;

10) письмове зобов'язання іноземного банку про безумовне виконання ним зобов'язань, які виникають у зв'язку з діяльністю його філії на території України;

11) документи, що підтверджують внесення коштів у розмірі приписного капіталу філії;

12) копія платіжного документа про внесення плати за акредитацію філії іноземного банку, що встановлюється НБУ.

НБУ має право відмовити в акредитації філії іноземного банку з таких підстав:

1) подані документи не відповідають установленим вимогам;

2) приміщення та обладнання філії не відповідають вимогам НБУ;

3) кандидатури керівника та головного бухгалтера філії не відповідають вимогам щодо професійної відповідності та ділової репутації;

4) в іноземному банку виявлено фінансові або правові проблеми, що вказують на можливість негативних наслідків для клієнтів чи потенційних клієнтів банку в результаті відкриття філії.

НБУ приймає рішення про акредитацію або відмову в акредитації філії іноземного банку протягом трьох місяців з моменту подання всіх необхідних документів. Відмова надається в письмовій формі із зазначенням відповідних підстав.

НБУ здійснює регулювання діяльності та встановлює економічні нормативи для філій іноземних банків відповідно до вимог законодавства України. Діяльність та оподаткування філії іноземного банку здійснюється відповідно до законодавства України, яке застосовується до банків України.

Акредитація представництва іноземного банку здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків.

Для акредитації представництва іноземного банку подаються такі документи:

1) клопотання іноземного банку про акредитацію представництва за підписом уповноваженої особи;

2) документ, що підтверджує державну реєстрацію іноземного банку;

3) положення про представництво, затверджене уповноваженим органом іноземного банку;

4) довіреність керівнику представництва від іноземного банку на здійснення представницьких функцій;

5) копія платіжного документа про внесення плати за акредитацію представництва, що встановлюється НБУ.

НБУ може відмовити в акредитації представництва іноземного банку в разі порушення порядку акредитації, невідповідності поданих документів, недостовірності наданої інформації або перевищення повноважень щодо сфер діяльності представництва.

Рішення про акредитацію або відмову в акредитації представництва іноземного банку НБУ приймає протягом одного місяця з моменту подання всіх необхідних документів.

Українські банки мають право створювати дочірні банки, філії чи представництва на території інших держав на підставі дозволу НБУ. Для відкриття дочірніх банків, філій або представництв українських банків на території інших держав пред'являються такі самі вимоги, які встановлені для відкриття філій чи представництв банків на території України, за умови надання НБУ дозволу на здійснення інвестиції за кордон у зв'язку із створенням філії чи представництва банку на території іншої держави.

Для створення дочірнього банку, філії чи представництва українського банку за кордоном цей банк подає до НБУ бізнес-план та економічне обгрунтування доцільності створення дочірнього банку, філії чи представництва банку за кордоном. Банк у місячний термін має повідомити НБУ про відкриття дочірнього банку, філії чи представництва на території іншої держави з наданням копій відповідних документів про їх реєстрацію.

Дочірній банк, філія чи представництво українського банку на території іншої держави реєструються відповідно до вимог законодавства цієї держави.

1.5. Порядок реорганізації та ліквідації банківських установ

Реорганізація банку здійснюється добровільно за рішенням його власників або примусово за рішенням Національного банку України.

Реорганізація банків має проводитися за такими принципами:

- пріоритетність інтересів вкладників і кредиторів, держави і банківської системи в цілому над інтересами окремого банку;

- створення в результаті реорганізації, реструктуризації надійного, фінансово-стабільного банку;

- забезпечення безперервної роботи банку під час реорганізації, реструктуризації;

- збереження комерційної та банківської таємниць.

Згідно з діючим законодавством визначаються такі способи реорганізації банку: злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення (табл. 1.7).

Реорганізація за рішенням власників банку здійснюється згідно із законодавством України про господарські товариства за умови попереднього дозволу Національного банку України. Для одержання дозволу на реорганізацію банку до НБУ подається заява з доданням необхідного обгрунтування та розрахунків, які б засвідчували настання позитивних наслідків для вкладників та інших кредиторів банку. Національний банк України надає дозвіл чи відмовляє у реорганізації банку протягом одного місяця з моменту отримання заяви банку на реорганізацію.

Таблиця 1.7

Способи реорганізації банківських установ

Спосіб реорганізації банку

Характеристика

Злиття

Припинення діяльності двох або кількох банків як юридичних осіб та передача належних їм майна, коштів, прав та обов'язків до банку-правонаступника, який створюється у результаті злиття

Приєднання

Припинення діяльності одного банку як юридичної особи та передача належних йому майна, коштів, прав та обов'язків до іншого банку

Поділ

Припинення діяльності одного банку як юридичної особи та передача належних йому майна, коштів, прав та обов'язків у відповідних частинах до банків, які створюються внаслідок реорганізації цього банку шляхом поділу

Виділення

Перетворення банку як юридичної особи та передача певної частини належного йому майна, коштів, прав та обов'язків до банку, який створюється внаслідок реорганізації

Перетворення

Передбачає зміну організаційно-правової форми банку

НБУ не дає дозволу на реорганізацію банку у разі, якщо є достатні підстави вважати, що реорганізація загрожує інтересам вкладників та інших кредиторів і банк, створений у результаті реорганізації, не буде відповідати вимогам щодо економічних нормативів його діяльності, порядку реєстрації банків і ліцензування їх діяльності.

Примусова реорганізація здійснюється у разі істотної загрози платоспроможності банку.

Рішення про реорганізацію банку, крім перетворення, має містити інформацію про:

1) угоду про реорганізацію у разі злиття або приєднання;

2) призначення персонального складу комісії для проведення реорганізації;

3) призначення персонального складу ревізійної комісії для проведення інвентаризації та ревізії матеріальних цінностей, що перебувають на обліку банку (банків);

4) призначення незалежного аудитора, що має сертифікат НБУ;

5) строки проведення реорганізації;

6) склад правління (ради директорів) після реорганізації.

Реорганізація розпочинається після затвердження НБУ плану реорганізації, який крім інших необхідних заходів повинен передбачати подання Національному банку України відповідних документів, необхідних для державної реєстрації нового банку або для реєстрації змін і доповнень до установчих документів існуючого банку.

Банки, які внаслідок реорганізації шляхом приєднання, злиття, поділу припиняють свою діяльність як юридичні особи, втрачають ліцензію на здійснення всіх банківських операцій і виключаються з Реєстру банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ.

Банки – юридичні особи, створені в результаті реорганізації шляхом злиття, поділу, виділення, зобов'язані здійснити реєстрацію банку та отримати ліцензію на проведення банківських операцій у Національному банку.

При реорганізації банку шляхом приєднання та перетворення робляться відповідні зміни до статуту банку-правонаступника. Також робляться зміни до статуту банку при його реорганізації шляхом відокремлення із зменшенням статутного капіталу.

При реорганізації банку шляхом приєднання на базі банку, що приєднується (при злитті – на базі одного з банків, що реорганізовуються), може відкриватися філія (філії) або безбалансове відділення (безбалансові відділення) банку-правонаступника.

Банк вважається реорганізованим з моменту внесення Національним банком України змін до Державного реєстру банків.

У разі примусової реорганізації угода про реорганізацію не підписується, загальні умови реорганізації визначаються постановою правління Національного банку України і є обов'язковими для виконання всіма сторонами.

При істотній загрозі платоспроможності банку Національний банк України зобов'язаний призначити тимчасову адміністрацію. НБУ має право призначити тимчасову адміністрацію банку у разі:

  1.  двох або більше порушень банком законних вимог Національного банку України;
  2.  зменшення розміру регулятивного капіталу банку на 30 відсотків протягом останніх 6 місяців;
  3.  якщо банк протягом 5 робочих днів не виконує 10 і більше відсотків своїх прострочених зобов'язань;
  4.  арешту або набрання законної сили обвинувальним вироком щодо злочинних діянь керівників банку;
  5.  вчинення банком дій щодо приховування рахунків, будь-яких активів, реєстрів, звітів, документів;
  6.  необгрунтованої відмови банку у наданні документів чи інформації, передбачених цим Законом, уповноваженим представникам Національного банку України;
  7.  наявності публічного конфлікту у керівництві банку;
  8.  наявності клопотання банку про призначення тимчасової адміністрації;
  9.  здійснення банком операцій з високим рівнем ризику, які призвели або можуть призвести до втрати активів або доходів;
  10.  порушення законодавства щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів.

Тимчасова адміністрація приступає до виконання своїх обов'язків негайно після прийняття рішення про її призначення та очолюється керівником, який призначається НБУ.

Термін повноважень тимчасової адміністрації не може перевищувати одного року з дня її призначення. НБУ має право продовжувати дію тимчасової адміністрації для системоутворюючих банків на термін до одного року.

Тимчасовим адміністратором може бути:

  1.  юридична особа, яка здійснює професійну діяльність щодо тимчасової адміністрації та/або ліквідації банків, щодо надання аудиторських, юридичних або консультаційних послуг і має не менше трьох працівників із сертифікатом НБУ на право здійснення тимчасової адміністрації та/або ліквідації банку;
  2.  незалежний експерт (за договором);
  3.  службовець НБУ.

До участі у тимчасовій адміністрації допускаються лише особи, які мають сертифікат НБУ на право здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банку, високі професійні та моральні якості, бездоганну ділову репутацію, економічну чи юридичну освіту та досвід, необхідний для виконання функцій тимчасового адміністратора.

Тимчасовим адміністратором не може бути особа:

1) яка є кредитором, пов'язаною особою або акціонером банку;

2) має судимість, не погашену і не зняту у встановленому законом порядку, або є обвинуваченою по кримінальній справі;

3) не виконала своїх зобов'язань перед будь-яким банком.

Для виявлення конфлікту інтересів особа до моменту призначення тимчасовим адміністратором зобов'язана надати НБУ інформацію про свої особисті та ділові інтереси. НБУ перед призначенням тимчасового адміністратора зобов'язаний переконатися у тому, що конфлікт інтересів відсутній. У разі виникнення конфлікту інтересів після призначення тимчасового адміністратора він зобов'язаний вжити заходів щодо усунення конфлікту інтересів та одночасно повідомити про це НБУ, який вирішує питання щодо можливості продовження роботи тимчасового адміністратора.

З дня призначення тимчасового адміністратора повноваження загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) банку переходять до тимчасового адміністратора. Угоди, укладені керівниками банку після призначення тимчасового адміністратора, є недійсними з моменту укладення.

У разі призначення НБУ тимчасової адміністрації банку реорганізація банку та емісія акцій банку здійснюються за рішенням тимчасового адміністратора у порядку, який встановлюється НБУ.

Тимчасовий адміністратор має право призначити своїм рішенням спостережну (наглядову) раду та правління банку після здійснення ним реорганізації та/або емісії акцій банку.

Національний банк України розміщує в день призначення тимчасової адміністрації інформацію про це на своєму офіційному веб-сайті та протягом трьох днів у газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України". Рішення про призначення тимчасового адміністратора НБУ надсилає до головного офісу та до кожного територіально відокремленого відділення банку, філії із зазначенням дати початку здійснення тимчасової адміністрації.

Тимчасовий адміністратор негайно після свого призначення зобов'язаний забезпечити збереження активів та документації банку, а також активів та документації афілійованих осіб, у яких банк має участь, що перевищує 50 відсотків.

Протягом одного місяця з дня призначення тимчасовий адміністратор зобов'язаний провести інвентаризацію банківських активів і пасивів та скласти баланс.

Тимчасовий адміністратор має повне та виняткове право управляти банком та контролювати його, вживати будь-яких заходів щодо відновлення належного фінансового стану банку або, при необхідності, підготувати банк до продажу чи реорганізації з метою забезпечення інтересів вкладників та інших кредиторів.

Зокрема, тимчасовий адміністратор має право:

1) продовжувати або припиняти будь-які операції банку;

2) виконувати будь-які дії, рішення від імені банку;

3) розривати в порядку, встановленому законодавством України, будь-які угоди за участю банку, які, на думку тимчасового адміністратора, є збитковими чи непотрібними для банку;

4) заявляти майнові позови у судові органи;

5) звертатися до судових органів із заявами про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи;

6) залучати до роботи в тимчасовій адміністрації будь-якого службовця, експерта, консультанта, а також доручати керівникам банку вчинення дій щодо надання необхідної допомоги тимчасовій адміністрації. Тимчасовий адміністратор має право відсторонити таких осіб від виконання обов'язків у будь-який час;

7) з додержанням вимог законодавства України про працю звільнити чи перевести на іншу посаду будь-кого з керівників чи службовців банку, переглянути їх службові обов'язки, змінити розмір їх заробітної плати;

8) зупинити розподіл капіталу банку чи виплату дивідендів у будь-якій формі;

9) відчужувати активи та/або зобов'язання банку з метою фінансового оздоровлення банку;

10) здійснити реорганізацію банку.

Тимчасовий адміністратор не пізніше ніж через два тижні з дня призначення подає Національному банку України попередній звіт. Звіт повинен включати результати загальної оцінки та пропозиції щодо приведення діяльності банку в правову та фінансову відповідність вимогам чинного законодавства.

Якщо тимчасова адміністрація призначена у зв'язку з погіршенням фінансового стану банку або за висновком Національного банку України фінансовий стан банку погіршився, попередній звіт також повинен включати:

1) результати попередньої оцінки фінансового стану банку (стану кредитного портфеля, активів та зобов'язань, ліквідності тощо);

2) пропозицію щодо суми коштів, необхідних для відновлення платоспроможності банку, або необхідності відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку;

3) пропозиції щодо можливих шляхів фінансового оздоровлення банку (капіталізація банку за рахунок учасників та/або інвесторів, продаж активів для погашення зобов'язань, реорганізація тощо).

Національний банк України розглядає попередній звіт тимчасового адміністратора та затверджує план дій тимчасового адміністратора або програму фінансового оздоровлення банку не пізніше ніж через два тижні від дня подання тимчасовим адміністратором відповідних документів. У разі незатвердження у зазначений строк плану дій тимчасового адміністратора або програми фінансового оздоровлення банку Національний банк України зобов'язаний у тижневий строк призначити нового тимчасового адміністратора.

У разі, якщо НБУ погоджується з рекомендаціями тимчасового адміністратора щодо фінансового оздоровлення, продажу чи реорганізації банку, виноситься рішення про виконання плану тимчасового адміністратора. НБУ має право вносити доповнення до плану дій тимчасового адміністратора або програми фінансового оздоровлення банку до та під час їх виконання.

Якщо фінансово Національний банк України дійшов висновку, що оздоровлення банку є неможливим, він має право відкликати банківську ліцензію, ініціювати ліквідацію банку в будь-який час.

З метою створення сприятливих умов для відновлення фінансового стану банку, який відповідав би встановленим вимогам, Національний банк України має право введення мораторію на задоволення вимог кредиторів під час здійснення тимчасової адміністрації, але на строк не більше ніж три місяці. Мораторій на задоволення вимог кредиторів поширюється на зобов'язання, строки виконання яких настали до призначення тимчасової адміністрації.

Протягом дії мораторію:

1) забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства України та вжиття заходів, спрямованих на забезпечення такого стягнення;

2) не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Мораторій не поширюється на зобов'язання, які пов'язані з обслуговуванням господарської діяльності банку, у тому числі виплатою заробітної плати, авторської винагороди, відшкодуванням шкоди, заподіяної життю та здоров'ю працівників банку, а також вимоги кредиторів щодо виплати заробітної плати, аліментів, пенсій, стипендій, соціальних допомог у межах установлених тимчасовим адміністратором лімітів.

Після закінчення дії мораторію неустойка (штраф, пеня), а також суми завданих збитків, які банк був зобов'язаний сплатити кредиторам за грошовими зобов'язаннями, можуть бути заявлені до сплати в розмірах, які існували на дату введення мораторію.

Поновлюється нарахування неустойки (штрафу, пені), інших економічних санкцій (а щодо зобов'язань, які виникли під час дії мораторію, - розпочинається) за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань перед кредиторами.

Розпочинається відлік термінів зарахування податків, зборів (обов'язкових платежів) у розмірах, які обліковуються на дату закінчення дії мораторію, а фінансові санкції у вигляді пені та штрафів за невиконання чи неналежне виконання банком зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових  платежів) нараховуються на суми заборгованостей, які обліковуються на дату закінчення дії мораторію.

Тимчасовий адміністратор припиняє свою діяльність з дня прийняття Національним банком України рішення про припинення тимчасової адміністрації або усунення тимчасового адміністратора від виконання обов'язків.

У зв’язку з розвитком кризи з початку 2009 року в Україні у багатьох банках було введено тимчасову адміністрацію. Відповідно до рішення Експерно-аналітичної ради з питань участі держави в капіталізації банків деякі банки капіталізовані державою (табл. 1.8).

Деяким банкам удалося відновити своє фінансове положення, але більшість з них було переведено у стан ліквідації.

Рішення про ліквідацію банку може бути прийнято його власниками або Національним банком України (у тому числі за заявою кредиторів).

Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в порядку, передбаченому законодавством України про господарські товариства, з урахуванням особливостей, передбачених Законом «Про банки та банківську діяльність» та за згодою Національного банку України.

Ліквідація банку в разі його неплатоспроможності відбувається на підставі звернення до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним.

Кредитори банку направляють рекомендованим листом до Національного банку України заяву про ліквідацію банку при настанні ознак неплатоспроможності банку з додаванням документально підтверджених доказів наявності невиконаних грошових зобов'язань банку перед ними. Якщо протягом одного місяця з дня направлення заяви зазначені особи не отримали відповідь НБУ, вони мають право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним.

Якщо банк-боржник неспроможний виконати свої зобов'язання відповідно до рішення суду про примусове стягнення протягом шести місяців і за цей час не досягнуто домовленостей щодо реструктуризації визначеного боргу, НБУ зобов'язаний відкликати ліцензію та ініціювати процедуру ліквідації банку.

Справа про визнання банку неплатоспроможним за заявою осіб, кредиторів банку, може бути порушена лише після відкликання банківської ліцензії. Після відкликання банківської ліцензії санація банку не допускається.

Орган, який ініціював рішення про ліквідацію, призначає ліквідатора. Ліквідатор приступає до виконання обов'язків негайно після відкликання ліцензії.

Таблиця 1.8

Перелік банківських установ, у яких введено тимчасову адміністрацію у період 2008-2010 рр.

Назва банку

Дата введення тимчасової адміністрації

Рішення про участь держави в капіталізації банку

Банки у стані ліквідації

Дата виведення тимчасової адміністрації

АКБ «Національний кредит»

19.12.2008 р.

-

-

22.12.2009 р.

ТОВ «Укрпромбанк»

21.01.2009 р.

рекомендовано НБУ

+

21.01.2010 р.

ВАТ КБ «Причорномор’я»

02.02.2009 р.

+

02.08.2009 р.

АКБ «Київ»

09.02.2009 р.

Прийнято 10.06.2009 р.

-

18.09.2009 р.

ВАТ «Надра»

10.02.2009 р.

рекомендовано НБУ

-

Тимчасову адміністрацію продовжено до 11.02.2011 р.

В квітні 2010 р. НБУ затвердив план фінансового оздоровлення на період 2010-2016 рр.

Продовження табл. 1.8

ПАТ «Західінкомбанк»

13.02.2009 р.

-

15.02.2010 р.

АКБ «Одеса»

23.02.2009 р.

-

+

23.07.2009 р.

АКБ «Трансбанк»

23.03.2009 р.

-

+

02.03.2010 р.

ВАТ «БІГ Енергія»

16.03.2009 р.

-

+

01.03.2010 р.

ВАТ «Родовід банк»

16.03.2009 р.

прийнято

-

16.09.2010 р.

АБ «Банк регіонального розвитку»

24.03.2009 р.

-

+

08.12.2009 р.

ВАТ КБ «АРМА»

17.04.2009 р.

-

+

22.02.10 р.

ВАТ «Селянський комерційний банк «Дністер»»

17.04.2009 р.

-

+

16.04.2010

АКБ «Європейський»

15.05.2009 р.

-

+

21.08.2009

ВАТ КБ «Національний стандарт»

15.05.2009 р.

-

+

21.08.2009

ПАТ «Земельний банк»

12.05.2010 р.

-

+

30.07.2010 р.

ВАТ АБ «Укргазбанк»

09.06.2009 р.

прийнято

-

11.09.2009

ВАТ “Інпромбанк”

10.09.2009 р.

-

-

10.09.2010 р.

ПАТ АБ “Синтез”

09.06.2010 р.

-

-

08.12.2010 р.

ВАТ «Банк Столиця»

20.07.2009 р.

-

-

19.01.2010 р.

КБ «Українська фінансова група»

14.09.2009 р.

-

+

13.09.2010 р.

АКБ «Східно-Європейський банк»

05.10.2009 р.

-

+

04.10.2010 р.

ТОВ «Діалогбанк»

16.10.2009 р.

-

15.04.2010 р.

КБ «Іпобанк»

02.10.2009 р.

-

+

23.03.2010 р.

Протягом одного місяця з дня прийняття справи до розгляду суд повинен визначитися стосовно позову про ліквідацію банку. Єдиним питанням, що приймається до розгляду судом у справі про ліквідацію банку, є висновок Національного банку України щодо доцільності ліквідації банку та відповідність застосування процедури ліквідації з боку Національного банку України вимогам законодавства.

У своєму рішенні суд повинен підтвердити кандидатуру ліквідатора або призначити такого, що відповідає вимогам. Єдиною підставою відхилення кандидатури ліквідатора, призначеного НБУ, може бути наявність конфлікту інтересів, який став відомий суду.

Процедура ліквідації банку повинна бути завершена не пізніше трьох років з дня відкликання банківської ліцензії. НБУ має право продовжувати процедуру ліквідації банків на термін до одного року, а системоутворюючих банків – на термін до двох років.

Ліквідатором здійснюється опублікування відомостей про відкриття ліквідаційної процедури у газеті "Урядовий кур'єр" чи "Голос України" за рахунок банку у строки, передбачені законами України, з дня прийняття Національним банком України рішення про відкликання ліцензії або власником банку рішення про ліквідацію банку. Протягом одного місяця з дня опублікування оголошення про відкриття ліквідаційної процедури кредитори мають право заявити ліквідатору про свої вимоги до банку. Не дозволяється опублікування або розголошення іншим чином відомостей про неплатоспроможність банку до дня прийняття рішення про його ліквідацію.

Ліквідатором може бути призначено:

1) фізичну особу, яка відповідає вимогам, що висуваються до тимчасового адміністратора;

2) юридичну особу, яка здійснює професійну діяльність щодо тимчасової адміністрації та ліквідації банків, щодо надання аудиторських, юридичних або консалтингових послуг і має не менше трьох працівників з сертифікатом Національного банку України на право здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банку.

З дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та призначення ліквідатора:

1) припиняються повноваження загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) банку та тимчасового адміністратора, який негайно передає ліквідатору всі справи;

2) банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси;

3) строк виконання всіх грошових зобов'язань банку та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав;

4) припиняється нарахування процентів, неустойки (штрафу, пені) та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банку;

5) відомості про фінансове становище банку перестають бути конфіденційними чи становити банківську таємницю;

6) укладення угод, пов'язаних з відчуженням майна банку чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому Законом «Про банки та банківську діяльність»;

7) скасовується арешт, накладений на майно (в тому числі на власні кошти банку на його рахунках) банку, чи інші обмеження щодо розпорядження його майном. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;

8) вимоги за зобов'язаннями банку, що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.

Ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження:

1) приймає до свого відання майно банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження;

2) виконує функції з управління та розпорядження майном банку;

3) здійснює інвентаризацію та оцінку майна банку згідно з законодавством, має право відчужувати активи та/або зобов'язання банку;

4) виконує повноваження органів управління банку;

5) очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу;

6) пред'являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банку, у тому числі через судові органи;

7) має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банку, який відшкодовується за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банку;

8) з дня відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банку про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю;

9) заявляє в установленому законодавством порядку заперечення по заявлених до банку вимогах кредиторів;

10) заявляє відмову від виконання договорів та в установленому законодавством порядку розриває їх;

11) вживає заходів, спрямованих на виявлення та повернення майна банку, що знаходиться у третіх осіб;

12) передає у встановленому порядку на зберігання документи банку, які відповідно до нормативно-правових актів підлягають обов'язковому зберіганню;

13) вживає заходів, які, на його думку, дадуть можливість отримати максимальну виручку від продажу активів у найкоротший строк;

14) реалізує майно банку для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів;

15) повідомляє про своє призначення державний орган з питань банкрутства в десятиденний строк з дня прийняття рішення та надає державному органу з питань банкрутства інформацію для ведення єдиної бази даних щодо підприємств-банкрутів;

16) здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.

З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) банку. Протягом трьох днів із дня призначення ліквідатора керівники банку забезпечують передачу бухгалтерської та іншої документації банку, печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку ліквідатору. У разі ухилення від виконання зазначених обов'язків винні особи несуть відповідальність відповідно до вимог чинного законодавства України.

Ліквідатор припиняє приймання вимог кредиторів після закінчення одного місяця з дня опублікування оголошення про початок ліквідаційної процедури. Протягом трьох місяців з дня опублікування оголошення про початок ліквідаційної процедури ліквідатор здійснює такі заходи щодо задоволення вимог кредиторів:

1) визначає суму заборгованості кожному кредитору та відносить вимоги до певної черги погашення;

2) відхиляє вимоги у разі їх непідтвердження;

3) відповідно до вимог нормативно-правових актів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб надає Фонду протягом двадцяти робочих днів із дня настання недоступності вкладів повний перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами, із визначенням їх розрахункової суми, що підлягає відшкодуванню;

4) складає перелік акцептованих ним вимог для затвердження Національним банком України;

5) сповіщає кредиторів про акцептування вимог;

6) щотижня протягом трьох тижнів публікує оголошення про день і місце, де можна ознайомитися з переліком вимог, та про дату подання цього переліку Національному банку України.

Кредитори мають право надіслати ліквідатору свої заперечення щодо визнаних ним вимог протягом одного місяця з дня отримання повідомлення.

Ліквідатор має право з дозволу Національного банку України погашати вимоги до банку до моменту завершення складання переліку вимог та його затвердження Національним банком України лише за угодами, що забезпечують здійснення ліквідаційної процедури.

Ліквідатор зобов'язаний у двомісячний строк з дня призначення надіслати повідомлення всім клієнтам, які користуються послугами відповідального зберігання, про необхідність вилучити свої цінності протягом трьох місяців з дня оголошення про початок ліквідаційної процедури.

Матеріальні цінності, що перебували на відповідальному зберіганні банку і не були вилучені власниками в зазначений у повідомленні строк, вважаються фондами, на які не можуть претендувати кредитори банку. Ці цінності переходять у розпорядження Національного банку України для повернення  законним власникам.

Іпотечні активи, що перебувають в управлінні банку або є забезпеченням виконання зобов'язань за сертифікатами з фіксованою дохідністю, емітентом яких є банк, а також кошти на рахунку фонду фінансування будівництва або майно фонду операцій з нерухомістю, у тому числі кошти на його рахунку, що перебувають в управлінні банку, не включаються до ліквідаційної маси банку. Розпорядження цими активами здійснюється відповідно до Законів України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" (979-15) та "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю"(978-15).

Активи банку, включені до складу іпотечного покриття іпотечних облігацій, не включаються до ліквідаційної маси банку. Відчуження цих активів, у тому числі примусове, здійснюється в порядку, передбаченому Законом України "Про іпотечні облігації" (3273-15).

Майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процедурі, оцінюється ліквідатором у порядку, встановленому законодавством України. Для майна, яке продається на аукціоні, оціночна вартість є початковою.

Після проведення інвентаризації та оцінки майна банку ліквідатор розпочинає продаж майна на відкритих торгах, якщо Національним банком України не встановлено інший порядок його продажу. У разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банку ліквідатор проводить конкурс (аукціон).

Кошти, одержані в результаті ліквідаційної процедури, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у такій черговості:

1) зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян;

2) грошові вимоги по заробітній платі, що виникли із зобов'язань банку перед працівниками до порушення процедури ліквідації банку;

3) вимоги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що виникли у випадках, визначених законодавством про гарантування вкладів фізичних осіб;

4) вимоги вкладників – фізичних осіб у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом гарантування вкладів фізичних осіб;

5) вимоги Національного банку України, що виникли в результаті зниження вартості застави, наданої для забезпечення кредитів рефінансування;

6) вимоги Міністерства фінансів України, що виникли у зв'язку з наданням поворотної фінансової допомоги за виключенням внесків до статутного капіталу;

7) вимоги фізичних осіб, платежі яких або платежі на ім'я яких заблоковано (крім фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності);

8) інші вимоги, крім вимог за субординованим боргом;

9) вимоги за субординованим боргом.

Оплата витрат, пов'язаних із здійсненням ліквідаційної процедури, здійснюється позачергово протягом усієї процедури ліквідації банку в межах кошторису витрат, затвердженого Національним банком України. До цих витрат, зокрема, належать:

  1.  оплата державного мита;
  2.  витрати на опублікування оголошення про ліквідацію банку;
  3.  витрати на публікацію інформації про порядок продажу майна банку;
  4.  витрати ліквідатора, пов'язані з утриманням і збереженням активів банку;
  5.  витрати на оцінку та продаж майна;
  6.  витрати на проведення аудиту;
  7.  витрати на оплату роботи ліквідатора (включаючи залучених для забезпечення здійснення повноважень ліквідатора осіб);
  8.  витрати на виплату вихідної допомоги звільненим працівникам банку;
  9.  оплата позички, отриманої для виплати вихідної допомоги.

Майно банку, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для позачергового задоволення вимог заставодержателя.  

Заставодержатель має право за погодженням з ліквідатором здійснити реалізацію заставленого майна у порядку, встановленому чинним реалізацію реалізацію заставленого майна у порядку, встановленому законодавством або договором застави, та отримати задоволення своїх вимог повністю або частково.  

У разі недостатності коштів від реалізації заставленого майна для задоволення визнаних ліквідатором кредиторських вимог заставодержателя незадоволені вимоги підлягають задоволенню в порядку черговості, встановленої законодавством.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банку після повного задоволення вимог попередньої черги.

У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредиторові однієї черги.

У разі відмови кредитора від задоволення визнаної в установленому порядку вимоги ліквідатор не враховує суму грошових вимог цього кредитора. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними. Вимоги, незадоволені за недостатністю майна, вважаються погашеними.

У разі, якщо на момент закінчення строку ліквідації залишилися непроданими активи банку і негайний продаж матиме наслідком істотну втрату їх вартості, ліквідатор передає такі активи в управління визначеній Національним банком України юридичній особі, яка зобов'язана вжити заходів щодо продовження погашення заборгованості кредиторів банку за рахунок отриманих активів.

Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається власникам, а майно державних банків – відповідному органу приватизації для наступного продажу. Кошти, одержані від продажу цього майна, спрямовуються до Державного бюджету України.

Майно кооперативних банків, що залишилося після задоволення потреб кредиторів, підлягає використанню відповідно до законодавства України про кооперацію.

Ліквідація банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з моменту внесення запису про це до Державного реєстру банків після ухвалення звіту ліквідатора.

1.6. Організаційна структура та органи управління банку

Важливою умовою ефективної роботи банку є вибір оптимальної організаційної його структури для успішного здійснення функцій управління, максимального задоволення інтересів клієнтів у різноманітних банківських послугах з метою досягнення банком основних стратегічних цілей.

Організаційна й управлінська структура комерційного банку регламентується його статутом, у якому визначається положення про органи управління банку, їх структура, порядок утворення та компетенція.

Організаційна структура банку та відповідно органи управління будь-якого банку залежать від форми власності та спеціалізації (табл. 1.9).

Органами управління державного банку є наглядова рада і правління банку. Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку.

Таблиця 1.9

Органи управління банком залежно від організаційних форм та форм власності

Органи управління

Державні банки

Недержавні банки (акціонерні та кооперативні)

Вищий

Наглядова рада (поєднує функції вищого та спостережного органів)

Загальні збори акціонерів/учасників (пайовиків)

Спостережний

-

Спостережна рада

Виконавчий

Правління

Правління

Контрольний

Ревізійна комісія

Ревізійна комісія

Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам і захисту інтересів держави як акціонера державного банку, а також здійснює інші функції, визначені законодавством.

У наглядову раду державного банку по п’ять членів призначається Верховною Радою України, Президентом України і Кабінетом Міністрів України. З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити представники органів виконавчої влади та інші особи, які відповідають вимогам, зазначеним у діючому законодавстві. Термін повноважень членів наглядової ради державного банку - п'ять років.

Наглядову раду державного банку очолює голова, який обирається наглядовою радою зі складу її членів. Члени наглядової ради державного банку виконують свої функції без отримання будь-якої матеріальної  винагороди.

У своїй діяльності наглядова рада державного банку керується Законом України «Про банки і банківську діяльність», іншими актами законодавства України і статутом державного банку. Наглядова рада не може втручатися в оперативну діяльність державного банку.

Повноваження виконавчого органу (правління) державного банку визначаються його статутом. Кандидатури голови та членів правління узгоджуються з Національним банком України відповідно до вимог чинного законодавства.

Рішення про зміну розміру статутного капіталу державного банку та припинення його діяльності приймається Кабінетом Міністрів України. При цьому Кабінет Міністрів України зобов'язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру зміни розміру статутного фонду державного банку.

Вищим органом управління комерційного банку є загальні збори акціонерів, у разі якщо банк є акціонерним, або учасників(пайовиків) – якщо банк кооперативний. До компетенції загальних зборів банку належить прийняття рішень щодо:

  1.  визначення основних напрямів діяльності банку та затвердження звітів про їх виконання;
  2.  внесення змін та доповнень до статуту банку;
  3.  зміни розміру статутного капіталу банку;
  4.  призначення та звільнення голів та членів спостережної ради банку, ревізійної комісії;
  5.  затвердження річних результатів діяльності банку, включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів та висновків ревізійної комісії та зовнішнього аудитора;
  6.  розподілу прибутку;
  7.  припинення діяльності банку, призначення ліквідатора, затвердження ліквідаційного балансу.

Визначені повноваження належать до виключної компетенції загальних зборів акціонерів (учасників). Однак, статутом банку до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені й інші питання. Повноваження загальних зборів учасників банку, крім обов’язкових, можуть бути делеговані до компетенції спостережної ради банку.

Спостережна рада банку обирається загальними зборами акціонерів (учасників) з числа акціонерів(учасників) банку або їх представників. Члени спостережної ради банку не можуть входити до складу правління банку, ревізійної комісії банку.

Спостережна рада банку здійснює такі функції: 

  1.  призначає і звільняє голову та членів правління банку;
  2.  контролює діяльність правління банку;
  3.  визначає зовнішнього аудитора;
  4.  установлює порядок проведення ревізій та контролю за фінансово-господарською діяльністю банку;
  5.  приймає рішення щодо покриття збитків;
  6.  приймає рішення щодо створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій і представництв банку, затвердження їх статутів і положень;
  7.  затверджує умови оплати праці та матеріального стимулювання членів правління банку;
  8.  готує пропозиції щодо питань, які виносяться на загальні збори учасників;
  9.  здійснює інші повноваження, делеговані загальними зборами учасників банку.

Рада банку має право вносити пропозиції про доповнення і зміни до статуту банку з наступним затвердженням цих рішень загальними зборами акціонерів. Рада банку розглядає й інші питання, винесені на її обговорення за ініціативою загальних зборів акціонерів, ради або правління банку. Рада банку визначає мету банку та здійснює його політику по кредитно-розрахункових, інвестиційних, валютних та інших видах діяльності, встановлює зв’язки і координує діяльність з іншими банками та організаціями у діловому середовищі.

Повноваження і порядок роботи спостережної ради банку визначаються статутом банку чи положенням про раду банку, що затверджуються загальними зборами акціонерів(учасників) банку.

Виконавчий орган банку є правління банку, який здійснює управління поточною діяльністю банку, формування фондів, необхідних для статутної діяльності банку, та несе відповідальність за ефективність його роботи згідно з принципами та порядком, установленими статутом банку, рішеннями загальних зборів учасників і спостережної ради банку.

У межах своєї компетенції правління (рада директорів) діє від імені банку, підзвітне загальним зборам акціонерів(учасників) та спостережній раді банку:

  1.  попередньо обговорює всі питання, що підлягають розгляду на загальних зборах акціонерів (учасників) і раді банку, готує для цього необхідні матеріали, організує виконання рішень загальних зборів і ради банку;
  2.  розглядає питання організації кредитування, фінансування, розрахунків, грошового обігу, касового обслуговування, зберігання грошей і цінностей банку, обліку й звітності внутрішньобанківського контролю, зовнішньоекономічної діяльності, роботи з цінними паперами, участі у спільних підприємствах, забезпечення інтересів клієнтів, інші питання діяльності банку;
  3.  приймає рішення про зміну статутного фонду, випуск, умови і порядок реалізації акцій та інших цінних паперів, затвердження результатів підписки на акції. За погодженням з радою банку визначає розмір дивідендів, приймає рішення про нарахування та сплату дивідендів по акціях банку з наступним затвердженням на загальних зборах акціонерів;
  4.  вирішує питання керівництва роботи установ банку і забезпечення виконання покладених на них завдань;
  5.  контролює додержання законодавства банком та його установами;
  6.  вирішує питання добору, розміщення, підготовки та перепідготовки персоналу;
  7.  визначає організаційну структуру, створює за погодженням з НБУ установи (дирекції, відділення, представництва) банку, а також реорганізує і ліквідує їх, затверджує положення про установи банку;
  8.  розглядає проекти наказів та інструкцій і приймає рішення щодо них;
  9.  розглядає матеріали ревізій, перевірок, а також звіти керівників установ банку і приймає по них рішення;
  10.  розглядає річний звіт і баланс банку;
  11.  виносить рішення про притягнення до матеріальної відповідальності посадових осіб банку.

Правління банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами акціонерів (учасників) чи спостережною радою банку.

Голова правління банку керує роботою виконавчого органу та має право представляти банк без доручення.

Ревізійна комісія здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю банку. Ревізійна комісія виконує такі функції: 

  1.  контролює дотримання банком законодавства України і нормативно-правових актів Національного банку України;
  2.  розглядає звіти внутрішніх і зовнішніх аудиторів та готує відповідні пропозиції загальним зборам учасників;
  3.  вносить на загальні збори акціонерів(учасників) або спостережній раді банку пропозиції щодо будь-яких питань, віднесених до компетенції ревізійної комісії, які стосуються фінансової безпеки і стабільності банку та захисту інтересів клієнтів.

Ревізійна комісія обирається загальними зборами акціонерів(учасників) банку з числа акціонерів(учасників) або їх представників та підзвітна загальним зборам акціонерів(учасників) банку. Членами ревізійної комісії не можуть бути особи, які є працівниками банку.

Ревізійна комісія здійснює перевірку фінансово-господарської діяльності банку за дорученням загальних зборів акціонерів(учасників), спостережної ради банку або на вимогу акціонерів (учасників), які володіють у сукупності більше ніж 10 відсотками голосів. При цьому комісія має право залучати до ревізій та перевірок зовнішніх та внутрішніх експертів і аудиторів.

Ревізійна комісія доповідає про результати ревізій та перевірок загальним зборам акціонерів(учасників) чи спостережній раді банку. Ревізійна комісія готує висновки до звітів і балансів банку. Без висновку ревізійної комісії загальні збори акціонерів(учасників) не мають права затверджувати фінансовий звіт банку.

Члени ревізійної комісії можуть брати участь з правом дорадчого голосу у засіданнях спостережної ради та правління банку.

Засідання ревізійної комісії проводяться за необхідністю, але не рідше одного разу на рік. Позачергові засідання ревізійної комісії можуть скликатися спостережною радою банку чи за ініціативою акціонерів, які володіють більше ніж 10 відсотками голосів.

Повноваження ревізійної комісії банку визначаються статутом банку, а порядок її роботи – положенням про ревізійну комісію, що затверджується загальними зборами акціонерів (учасників) банку.

До організаційної структури банку входять функціональні служби та підрозділи, кожний з яких виконує певні операції, має власні права та обов’язки.

У практиці банківської діяльності існує два підходи побудови організаційної структури банку: функціональна і по видах надання різноманітних банківських послуг. Загалом більшість сучасних банків застосовують змішані організаційні структури, поєднуючи ці два підходи з метою вирішення банками своїх завдань.

При функціональній організації структури банку діє принцип універсальності, банк виконує широке коло операцій, у ньому створюються підрозділи, що виконують спеціалізовані функції: кредитування, інвестування, розрахунково-касові операції та облік, трастові операції, міжнародні розрахунки та ін. Кожний підрозділ має чітко визначені завдання і обов’язки. Для цієї структури банку характерна ієрархічність рівнів управління, за якої кожний нижчестоячий рівень контролюється вищестоячим і підпорядковується йому.

При організаційній структурі банку, побудованій на принципі надання клієнтам різноманітних банківських послуг, функції управління для здійснення відповідних операцій передаються певним керівникам, відповідальним за той чи інший вид послуг, які є спеціалістами у даній сфері банківської діяльності. В таких банках створюються підрозділи для надання комерційних, споживчих, сільськогосподарських кредитів, позик під нерухомість тощо. Така побудова зорієнтована на те, що дозволяє банку при наданні тієї чи іншої послуги концентруватися під одним керівним центром, що поліпшує координаційні функції всіх підрозділів банку і дозволяє розробляти нові види банківських послуг, враховуючи конкуренцію, вдосконалення технології і задоволення потреб клієнтів.

Зважаючи на те, що вибір організаційної структури банку залежить від його стратегічних цілей і необхідності ефективного вирішення важливих завдань спеціалізації і концентрації, в практиці все частіше застосовується змішаний підхід до побудови організаційної структури банку.

В організаційній структурі банку реалізуються його завдання, безпосередньо пов’язані з виконанням поставлених перед банком цілей: кредитування, інвестування, трастові, розрахунково-касові операції, міжнародні розрахунки, а також депозитні та валютні операції. Кількість відділів банку залежить від розміру і характеру діяльності банку, обсягів та складності банківських операцій і різноманітності наданих клієнтам послуг.

Для забезпечення додаткових заходів з метою управління ризиками банки створюють постійно діючі комітети, зокрема:

  1.  кредитний комітет, який щомісячно оцінює якість активів банку та готує пропозиції щодо формування резервів на покриття можливих збитків від їх знецінення;
  2.  комітет з питань управління активами та пасивами, який щомісячно розглядає собівартість пасивів та прибутковість активів і приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання відповідності строковості активів та пасивів та надає відповідним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі, що виникають;
  3.  тарифний комітет, який щомісячно аналізує співвідношення собівартості послуг та ринкової конкурентоспроможності діючих тарифів, відповідає за політику банку з питань операційних доходів.

Банк створює постійнодіючий підрозділ з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за встановлення лімітів щодо окремих операцій, лімітів ризиків контрпартнерів, країн контрпартнерів, структури балансу відповідно до рішень правління з питань політики щодо ризикованості та прибутковості діяльності банку з метою забезпечення сприятливих фінансових умов захисту інтересів вкладників та інших кредиторів.

Банки створюють службу внутрішнього аудиту, яка є органом оперативного контролю спостережної ради банку. Служба внутрішнього аудиту виконує такі функції:

  1.  наглядає за поточною діяльністю банку;
  2.  контролює дотримання законів, нормативно-правових актів НБУ та рішень органів управління банку;
  3.  перевіряє результати поточної фінансової діяльності банку;
  4.  аналізує інформацію та відомості про діяльність банку, професійну діяльність її працівників, випадки перевищення повноважень посадовими особами банку;
  5.  надає спостережній раді висновки та пропозиції за результатами перевірок;
  6.  інші функції, пов'язані з наглядом та контролем за діяльністю банку.

Служба внутрішнього аудиту підпорядковується спостережній раді банку та звітує перед нею, діє на підставі положення, затвердженого спостережною радою. Ця служба має право на ознайомлення з усією документацією банку та нагляд за діяльністю будь-якого підрозділу банку. Кандидатура керівника служби внутрішнього аудиту погоджується з Національним банком України.

Служба внутрішнього аудиту несе відповідальність за обсяги та достовірність звітів, які подаються спостережній раді щодо питань, віднесених до її компетенції, та не несе відповідальності, та не має владних повноважень щодо операцій, за якими вона здійснює аудит.

Незалежно від виду банку та його спеціалізації банки обов’язково створюють декілька функціональних підрозділів, що виконують базові банківські операції. Приклади організаційної структури банку й основні функції підрозділів наведено в додатку 1.

Критерієм організаційної структури банку є економічний зміст та обсяг операцій, які він виконує. Департаменти, управління або відділи (залежно від обсягу операцій і масштабності банку) формуються відповідно до класифікації окремих банківських операцій та їх груп за функціональним призначенням, тому їх кількість і назва в різних банках може бути власна.

Питання для самоконтролю

  1.  Обґрунтуйте сутність сучасного банку.
  2.  Які основні функції виконують банківські установи?
  3.  Охарактеризуйте структуру банківської системи України. Які зміни відбулися у структурі за період 1996-2009 рр.?
  4.  За якими ознаками класифікуються банківські установи? Назвіть види банківських установ?
  5.  Які види банківських обєднань виділяються в банківській системі України?
  6.  Які документи необхідні для реєстрації банку?
  7.  На яких підставах банкам надається ліцензія на здійснення діяльності?
  8.  У яких випадках НБУ:а) може відмовити банкам у реєстрації; б) не надати або відкликати банківську ліцензію?
  9.  Назвіть способи реорганізації банківських установ згідно з чинним законодавством України?
  10.  Яким чином відбувається ліквідація банківських установ?
  11.  Охарактеризуйте компетенції органів управління банку?
  12.  Назвіть основні підходи до побудови організаційної структури банку?


РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ РЕСУРСІВ БАНКУ

2.1. Ресурси банку, їх склад і структура

Сучасний розвиток вітчизняних банків відбувається у складних умовах: існує достатньо високий рівень ризиків, немає розвинутої інфраструктури ринку тощо. Відбувається постійний пошук оптимальних форм інституційної побудови кредитної системи, ефективно працюючого механізму на ринку капіталів, нових методів обслуговування комерційних структур.

У процесі адаптації банківської системи України до ринкових умов відбулися значні зміни. Серед них варто виділити універсалізацію банківської діяльності, вихід її за межі традиційних операцій, посилення конкуренції між банками, процеси структурних змін у системі банківських установ.

Проте, на сьогодні в більшості банків України вільні ресурси обмежені: достатньо слабо розвинуті комісійні, інвестиційні операції; депозитні операції банків поки не враховують існуючі потреби всіх прошарків населення; тільки починають розвиватися операції з перспективними видами внесків; банками поволі використовується запозичення ресурсів за допомогою емісії цінних паперів. Крім того, настання кризи ліквідності банківської системи України наприкінці 2008 року продемонструвало необхідність більш зваженої політики щодо залучення та розміщення банківськими установами ресурсів, необхідність розробки адекватних депозитних політик, підвищення рівня капіталізації банків, що в цілому має забезпечити фінансову стійкість вітчизняної банківської системи та відновлення довіри населення до банків.

Слід зазначити, що в сучасній економічній літературі немає єдиного визначення банківських ресурсів, що ускладнює не лише обгрунтування сутності явищ, що розглядаються, з точки зору теорії, а й позначається на практичній реалізації процесів формування й управління банківськими ресурсами.

Найбільш поширенними визначенням сутності банківських ресурсів є таке: "Банківські ресурси – це сукупність коштів, які знаходяться у розпорядженні банків і використовуються ними для кредитування та інших активних операцій". Це визначення підкреслює організацію використання банками коштів, які акумулюються, але його істотним недоліком є те, що воно не характеризує механізму акумуляції і джерел банківських ресурсів.

Наприклад, О.Д.Заруба вказує в своєму визначенні, що: "Банківські ресурси складають всю величину коштів, які може використовувати банк для проведення своїх операцій, у першу чергу, кредитних. Складовими ресурсів банку є його власні та залучені від інших юридичних і фізичних осіб кошти." [69, с.5]. Проте автор, характеризуючи джерела залучення і напряму розміщення ресурсів, не дає характеристику поняттю механізму залучення ресурсів.

Окремі автори вважають, що банківські ресурси – сукупність коштів, які є у розпорядженні банків і використовуються для виконання активних і інших операцій. Акумулюючи грошові накопичення, доходи і заощадження юридичних і фізичних осіб, банки перетворюють їх на позиковий капітал, тобто грошовий капітал, який надається в позичку власниками на умовах повернення за платню у вигляді відсотка. Тому банківські ресурси називають банківським капіталом.

Дане визначення є недосить повним, тому що в ньому, з одного боку, відзначено, що закумульовані ресурси використовуються для проведення активних та інших операцій, а з іншого, автори акцентують увагу тільки на кредитному характері таких операцій. Окрім цього, при характеристиці джерел банківських ресурсів йдеться тільки про залучені і позичені кошти, а джерела внутрішнього походження (дохід банку) і його власні кошти в цілому не згадуються.

Достатньо дискусійним є ототожнення понять "банківські ресурси" і "банківський капітал". Ряд авторів розглядають банківські ресурси тільки в трактуванні кредитних ресурсів. У цьому разі економічно неправильно зводити суть ресурсів банку тільки до кредитних ресурсів. Поняття "банківські ресурси" є ширше, ніж "кредитні ресурси", оскільки перші мають більш широке цільове призначення і можуть використовуватися не тільки для кредитних, але і для інших видів активних операцій, що приносять банкам дохід, а також для нарощування капітальної бази банку.

Головним джерелом прибутку банку є торгівля банківськими ресурсами, тому, розглядаючи їх як товар, як ціну за нього, необхідно розглядати розмір позичкового відсотка.

Існує точка зору, що у вузькому розумінні банківські ресурси – це закумульовані банком вільні кошти економічних суб'єктів на умовах виникнення зобов'язань власності або боргу для подальшого розміщення на ринку з метою отримання прибутку.

Необхідно відмітити, що банківські ресурси доцільно розглядати у вузькому розумінні (мікроекономічний аспект) і широкому розумінні (макроекономічний аспект).

У вузькому розумінні банківські ресурси можна охарактеризувати як закумульовані за допомогою емісії пайових цінних паперів або отримані в тимчасове користування банком, на основі зобов'язальних правовідносин, ресурси економічних суб'єктів на фінансовому ринку, а також джерела коштів внутрішньобанківського походження, у тому числі результати фінансової діяльності банку, що використовуються для подальшого розміщення згідно з визначеними банком напрямами з метою отримання прибутку і досягнення іншої мети.

У широкому розумінні банківські ресурси є сукупністю грошових ресурсів усієї банківської системи країни, які служать засобом задоволення різноманітних потреб індивідуумів джерелом інвестицій для економічних суб'єктів, найважливішим важелем економічного зростання і структурної перебудови економіки.

Традиційне трактування банківських ресурсів є визначенням їх як ресурсної бази, тобто сукупність коштів. Цей вислів абсолютно справедливий оскільки закумульовані банком кошти є фінансовим підґрунттям для його діяльності.

Проте поняття "ресурс" означає не тільки кошти, але і "можливості" банку. Тому доцільно розглядати банківські ресурси не тільки з традиційної точки зору, але можна і включати в поняття "банківських ресурсів" ряд організаційних і економічних чинників, які можуть служити джерелом конкурентних переваг банку і приносити йому прибуток. Це інфраструктура комерційного банку (до неї можна віднести його філіальну мережу, структуру головного банку), ноу-хау банківських послуг, людські ресурси банківської установи, якість банківського менеджменту, імідж комерційного банку і довіра до нього з боку контактних аудиторій, у тому числі фінансових інститутів, різноманітність каналів реалізації банківських послуг тощо.

Крім того, можна розглядати банківські ресурси з позиції не тільки кількості, але і якості, що може також визначатися перерахованими характеристиками. Пояснюється це тим, що в даний час прибуток банку залежить не тільки, і не стільки, від обсягів банківських ресурсів, які акумулюються, але головним чином від якості та управління здійснюваними ним активними операціями і якості банківського менеджменту в цілому.

У зв'язку з цим достатньо дискусійною є трактування окремих авторів, відповідно до якого історично пасивні операції грали первинну і визначальну роль щодо активних, оскільки для здійснення активних операцій необхідною умовою є достатність ресурсів. До 2005 року – настання періоду зростатання кредитної активності вітчизняних банківських установ пасивні операції вважалися первинними, тому що надлишок закумульованих ресурсів можливо було розмістити на міжбанківському ринку, знайти інші джерела розміщення. Однак під час проведення українськими банками агресивної кредитної політики, банки формували ресурси під потреби попиту, що проявилося у наданні довгострокових позичок у значних обсягах при одночасно короткостроковому залученні ресурсів. Слід зазначити, що в розвинутих західних країнах в умовах жорсткої конкуренції активні операції банків мають пріоритетне значення. Однак економічно правильним вважається спочатку спрогнозувати напрями доцільного розміщення закумульованих банком засобів з метою отримання максимального прибутку, а потім шукати найдешевші та стійкі джерела ресурсів для використання в активній діяльності банку.

Ринок банківських ресурсів, на якому формується попит і пропозиція, є складовою частиною фінансового ринку. Ринок банківських ресурсів, як і будь-який ринок, взагалі, можливо розглядати з інституційної і функціональної точки зору.

З інституційної точки зору він є сукупністю продавців банківських ресурсів, покупців, посередників, контролюючого органу, в якості якого виступає Національний банк України.

Розвинутому ринку повинно бути властиво як різноманітність продавців, у ролі яких виступають інституційні та індивідуальні інвестори, одними з яких є банки, так і різноманітність покупців і посередників. При регулюванні діяльності ринку пріоритети повинні надаватися методам не адміністративного, а економічного характеру.

З функціональної точки зору ринок банківських ресурсів – це сфера економічних відносин, де відбувається акумуляція і розміщення банківських ресурсів, установлення ціни на них у результаті порівняння попиту і пропозиції.

Ринок банківських ресурсів містить у собі ряд секторів:

  1.  ринок цінних паперів опосередковує операції з акціями і борговими зобов'язаннями банків;
  2.  ринок міжбанківського кредитування, де формуються економічні відносинами з приводу купівлі-продажу коштів між банківськими установами (у тому числі і Національним банком України);
  3.  грошовий ринок, на якому виникають відносини з приводу мобілізації тимчасово вільних коштів фізичних і юридичних осіб.

Зазначені сектори ринку банківських ресурсів не є незалежними один від одного, між ними відбувається безперервне переміщення коштів.

З метою характеристики джерел створення банківських ресурсів проводиться класифікація їх складових. Так, ряд авторів виділяють власні кошти і залучені ресурси банку. Існує і більш детальна диференціація, відповідно до якої ресурси розділяють на власні, залучені (депозитні) і позикові (недепозитні). Структуру ресурсів банків України станом на 01.01.2010 року наведено в табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Склад та структура ресурсів банків України станом на 01.01.10 р.

Складові банківських ресурсів

Обсяг ресурсів, млрд. грн.

Частка в ресурсах банку, %

Власний капітал банку

120,2

13,8

У тому числі:

 

  1.  статутний капітал

119,2

99,2

  1.  інші власні кошти

1,0

0,8

Залучені та позичені кошти(зобов’язання), в тому числі

753,2

86,2

Кошти банків

274,3

36,4

Кошти юридичних осіб

136,0

18,1

Кошти фізичних осіб

213,5

28,3

Боргові цінні папери

13,5

1,8

Інші зобов’язання

115,8

15,4

Усього банківських ресурсів

873,5

100,0

Головним джерелом банківських ресурсів є залучені кошти, частка яких у середньому у банківських системах становить 80-90 % загальної величини ресурсів, а решта – 10-20%, припадає на власний капітал. У банківській системі Україні це співідношення складає 87,1% та 12,9% за даними табл. 2.1.

Структура ресурсів може змінюватись з часом, зважаючи на вплив різних факторів, а саме (рис. 2.1):


Фактори впливу на структуру ресурсів банку

ВНУТРІШНІ

ЗОВНІШНІ

Організаційно-технічні

  1.  технічна і технологічна база;
  2.  ступінь використання технологій
  3.  організація праці та продуктивність праці
  4.  маркетингова діяльність тощо

Фінансово-економічні

  1.  обсяг фінансових ресурсів;
  2.  обсяг активних операцій;
  3.  спеціалізація банку;
  4.  фінансовий стан, доходи тощо
  1.  політичні
  2.  економічні
  3.  демографічні
  4.  екологічні
  5.  соціально-правові
  6.  територіальні

Рис. 2.1. Фактори, що впливають на ефективність

використання ресурсів банку

Так, наприклад, станом на початок 2001 року частка залучених ресурсів від їх загальної суми становила 76,3%, у складі яких переважали вклади населення – 24,2% та депозити юридичних осіб – 42,7%, а кошти позичені на міжбанківському ринку становили 8,0%. У той же час, станом на 01.01.2009 року структура ресурсів змінилася: збільшилася частка залучених ресурсів, серед яких переважали ресурси залучені від інших банків – 39,8%, від юридичних осіб – 27,3% та фізичних осіб – 26,8%. Сучасна структура ресурсів банків пояснюється розвитком активних операцій до початку 2009 року, що супроводжувалося зростанням можливостей залучення ресурсів на міжбанківському ринку, перш за все, від іноземних банківських установ.

Унаслідок розґортання фінансової кризи станом на 01.01.2010 року частка залучених ресурсів скоротилася як в абсолютному з 806,823 млрд. грн до 753,242 млрд. грн., так і в відносному значені з 87,1% до 86,2%, що пояснюється зниженням довіри до банківської системи та відповідно відтоком вкладень з банків.


2.2. Власний капітал банку та механізм його формування

Власний капітал - це грошові кошти, внесені акціонерами (засновниками банку) і учасниками, а також кошти, сформовані в процесі подальшої діяльності банку.

У порівнянні з іншими сферами діяльності власний капітал банку займає незначну питому вагу в загальних ресурсах банку – приблизно не менш ніж 8-10%, тоді як у промислових підприємствах, наприклад, не менше 40-60%.

До того ж він має дещо інше призначення. Значення власного капіталу банку виражається в його функціях:

  1.  Захисна функція. Власний капітал служить, перш за все, для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття поточних збитків від банківської діяльності.

Роль захисної функції може змінюватися під впливом низки факторів: загальноекономічного і фінансового стану країни, грошово-кредитної політики центрального банку; розвитку системи страхування депозитів та позичок, політики банку. Якщо банк проводить зважену політику щодо розміщення ресурсів, дотримується вимог до ліквідності, страхує свою діяльність від ризиків, вимоги до захистної функції власного капіталу будуть меншими.

  1.  Оперативна функція. Забезпечення оперативної діяльності: є другорядною функцією для власного капіталу банку. Вона важлива на початковому етапі діяльності банку для формування його інфраструктури: за рахунок капіталу фінансується придбання приміщень, їх будівництво або оренда, обладнання технікою та меблями, впроваження новітніх технологій тощо.

При розширенні діяльності банк потребує додаткового капіталу для підтримки та захисту від ризику, пов’язанного з наданням нових послуг та будівництвом нових потужностей.


3.
Регулююча функція. Розмір власного капіталу є важливим чинником забезпечення надійності функціонування банку і тому знаходиться під контролем НБУ. Як і регулюючі інститути, фінансові ринки вимагають, щоб ризикові активи банку збільшувались приблизно тими самими темпами, що й капітал. Регулювання капіталу стало важливим інструментом обмеження ступеня ризику, якого може зазнавати банк, що підтримує тим самим довіру клієнтів і захищає державну систему від втрат.

Для банківського нагляду використовується поняття регулятивного капіталу, який, в основному, застосовується для розрахунку економічних нормативів, і складається з основного і додаткового капіталу, зваженого на ризики (рис. 2.2).

Регулятивний капітал

І рівень

Основний капітал

ІІ рівень

Додатковий капітал

+

=

Сплачений і зареєстрований статутний капітал

Розкриті резерви

Резерви під стандартну заборгованість банків та клієнтів за кредитними операціями

Результат переоцінки основних засобів

Результат поточного року (прибуток)

Субординований борг (капітал)

Нерозподілений прибуток минулих років

Прибуток звітного року, що очікує затвердження

Рис. 2.2. Порядок розрахунку розміру регулятивного капіталу

У свою чергу основний капітал банку включає сплачений і зареєстрований капітал і розкриті резерви, які створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку (резерви, що оприлюднені банком у фінансовій звітності), надбавок до курсу акцій і додаткових внесків акціонерів у капітал загальний фонд покриття ризиків, що створюється під невизначений ризик при проведенні банківських операцій, за винятком збитків за поточний рік і нематеріальних активів.

Порядок формування статутного капіталу такий. Учасниками банку можуть бути юридичні та фізичні особи, резиденти і нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів або уповноважених їм органів. Учасниками не можуть бути юридичні особи, у яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та добродійні організації.

Статутний капітал банку незалежно від його організаційної форми формується за рахунок власних коштів учасників (засновників), акціонерів з підтверджених джерел. Внески здійснюються виключно в грошовій формі для резидентів у національній валюті та для нерезидентів в іноземній вільно конвертованій валюті або у гривнях. Розмір статутного капіталу залежить від виду банку і стадії його розвитку, а порядок його формування від організаційної форми.

У банківській системі України більша кількість банків сформована у вигляді публічних акціонерних товариств. Статутний капітал такого банку формується за рахунок продажу двох видів іменних акцій – простих і привілейованих; при створенні кооперативного банку – за рахунок пайових внесків учасників банку. Мінімальний розмір статутного капіталу на момент реєстрації банку не може бути менше 75 мільйонів гривень.

Національний банк України має право встановити для окремих банків залежно від їх спеціалізації диференційований мінімальний статутний капітал на момент реєстрації банку, але не нижче розміру, передбаченого законодавством на момент реєстрації.

Банк має право збільшити статутний капітал, після того, як усі учасники повністю виконали свої зобов'язання по сплаті внесків або акцій і заздалегідь заявлений капітал повністю сплачений. Банк не має права без згоди Національного банку України зменшувати розмір регулятивного капіталу нижче мінімально встановленого рівня.

Друга складова основного капіталу – розкриті резерви, які створюються або збільшуються за рахунок нерозподіленого прибутку та включають:

  1.  дивіденди, що направлені на збільшення статутного капіталу;
  2.  емісійні різниці (емісійний дохід) – суму перевищення доходів, отриманих підприємством від первинної емісії (випуску) власних акцій та інших корпоративних прав над номіналом таких акцій (інших корпоративних прав);
  3.  резервні фонди, що створюються згідно із законами України;
  4.  загальні резерви, що створюються під невизначений ризик при проведенні банківських операцій.

Резервний фонд (загальний фонд покриття ризиків) – це грошові кошти, які резервуються банком для забезпечення непередбачених витрат по всіх статтях активів і позабалансових зобов'язань, а також виплати дивідендів по привілейованих акціях, якщо недостатньо прибутку.

Резервний фонд створюється згідно з порядком, визначеним зборами акціонерів. Розмір відрахувань до резервного фонду має бути не менше 5 відсотків від прибутку банку до досягнення ними 25 відсотків розміру регулятивного капіталу банку. Коли фонд досягає встановленої величини, то відрахування припиняються. У разі використання коштів, відрахування на його відновлення поновлюються.

Загальні резерви призначені для покриття можливих збитків по операціях банку. Їх відмінність від резервного фонду полягає в тому, що вони мають більш конкретне значення (наприклад, створюються для зниження негативних наслідків у зв'язку з неповерненням позичок, виникнення збитків від операцій з валютою і цінними паперами, що знаходяться у розпорядженні банку). Загальні резерви формуються з чистого прибутку, який залишається в банку після сплати податків.

Загальний розмір основного капіталу визначається з урахуванням розміру очікуваних (можливих) збитків за невиконаними зобов'язаннями контрагентів та зменшується на суму:

а) недосформованих резервів під можливі збитки за:

- кредитними операціями;

- операціями з цінними паперами;

- дебіторською заборгованістю;

- простроченими понад 31 день та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями;

- коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банках (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами або ліквідовуються за рішенням уповноважених органів, або які зареєстровані в офшорних зонах

- нематеріальних активів за мінусом суми зносу;

б) капітальних вкладень у нематеріальні активи;

в) збитків минулих років і збитків минулих років, що очікують затвердження;

г) збитків поточного року.

Основними елементами додаткового капіталу можуть бути:

а) нерозкриті резерви (крім того факту, що такі резерви не відображаються в опублікованому балансі банку, вони повинні мати такі самі якість і природу, як і розкритий капітальний резерв). До цих резервів необхідно віднести резерви під стандартну заборгованість інших банків та стандартну заборгованість клієнтів за кредитними операціями банків;

б) підтверджена аудитором (аудиторською фірмою) за результатами звітного фінансового року сума збільшення (за результатами переоцінки) вартості основних засобів, які є власністю банку і належать до нерухомого майна (нежитлові будівлі, приміщення), що забезпечує технологічне здійснення банківських операцій;

в) результат поточного року (прибуток), що зменшений на суму доходів, неотриманих понад 30 днів з дати їх нарахування (крім доходів за державними цінними паперами та цінними паперами, емітованими Національним банком). У цьому разі сума неотриманих нарахованих доходів, що приймається до коригування, зменшується на суму сформованого резерву за простроченими і сумнівними до отримання нарахованими доходами. Якщо прибуток поточного року менше загальної суми коригування, то на суму такої різниці зменшується розмір основного капіталу банку;

г) гібридні (борг/капітал) капітальні інструменти, які повинні відповідати таким критеріям: вони є незабезпеченими, субординованими і повністю сплаченими; не можуть бути погашені за ініціативою власника; можуть вільно брати участь у покритті збитків без пред'явлення банку вимоги про припинення торгових операцій; дозволяють відстрочення обслуговування зобов'язань щодо сплати відсотків, якщо рівень прибутковості не дозволяє здійснити такі виплати;

ґ) субординований борг, що враховується до капіталу (субординований капітал);

д) нерозподілений прибуток минулих років – резерв банку, який залишається після розподілу прибутку на сплату податків, формування резерву і виплату дивідендів власникам і призначений для капіталізації;

ж) прибуток звітного року, що очікує затвердження.

Субординований борг – це звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти (складові елементи капіталу), які відповідно до угоди не можуть бути взяті з банку раніше п'яти років, а у випадку банкрутства чи ліквідації повертаються інвестору після погашення претензій усіх інших кредиторів. При цьому сума таких коштів, уключених до капіталу щорічно зменшується на 20 відсотків від його первинної вартості протягом п'яти останніх років дії угоди.

Субординований капітал включає кошти, що залучені від юридичних осіб – резидентів і нерезидентів, як у національній, так і в іноземній валюті на умовах субординованого боргу.

Кошти, залучені на умовах субординованого боргу, можуть включатися до капіталу банку після отримання дозволу Національного банку в разі їх відповідності їх зазначеним критеріям гібридних капітальних інструментів.

Загальний розмір додаткового капіталу не може бути більше 100 % основного капіталу банку.

Для визначення розміру регулятивного капіталу банку загальний розмір капіталу 1-го і 2-го рівнів додатково зменшується на:

а) балансову вартість акцій та інших цінних паперів з нефіксованим прибутком, що випущені банками, у торговому портфелі банку та у портфелі банку на продаж; інвестицій в асоційовані та дочірні компанії, а також балансову вартість вкладень у капітал інших установ у розмірі 10 і більше відсотків їх статутного капіталу; акцій (паїв) власної емісії, що прийняті в забезпечення наданих банком кредитів (інших вкладень);

б) суму перевищення загальної суми операцій, що здійснені щодо одного контрагента, над установленим нормативним значенням нормативу максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7);

в) суму перевищення загальної суми операцій, що здійснені щодо одного інсайдера, над установленим нормативним значенням нормативу максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9);

г) суму операцій, що здійснені з інсайдерами (пов'язаними особами) на сприятливіших за звичайні умовах (у тому числі за угодами, які передбачають нарахування відсотків і комісійних на здійснення банківських операцій, які менші, ніж звичайні;

ґ) суму коштів, що вкладені в інші банки на умовах субординованого боргу;

д) балансову вартість позалістингових цінних паперів у торговому портфелі банку (крім цінних паперів, емітованих центральними органами виконавчої влади, Національним банком та Державною іпотечною установою); цінних паперів, що не перебувають в обігу на фондових біржах (у тому числі, торгівля яких на фондових біржах заборонена законодавством України), у торговому портфелі банку; цінних паперів недиверсифікованих інвестиційних фондів.

Окрім концепції регулятивного капіталу в сучасній західній теорії існує концепція економічного капіталу, тобто капіталу, який необхідний для адекватного покриття ризиків конкретного банку.

У першу чергу банк захищає свою діяльність від ризиків, тобто втрат, шляхом відповідного ціноутворення. Ризики (втрати), які повинні покриватися цінами на банківські послуги, називають очікуваними (expected).

Формування резервів (так званих провізій (provision) – в практиці бухгалтерського обліку: вимушені цільові витрати) – це друга межа захисту інтересів банку від настання ризиків, яка зменшує ймовірність виникнення витрат та негативних наслідків для капіталу банку.

У західній практиці технічне створення резервів відбувається шляхом віднесення на витрати сум, які відображають уявлення про можливі втрати. Самі провізії не покривають втрат, оскільки вони самі є втратами. Створення провізій дозволяє подовжити вплив втрат на фінансовий результат у часі, тим самим надаючи банку можливість для необхідної реструктуризиції активів та/або збільшення капіталу.

Доходи банку повинні покривати всі стандартні витрати, пов’язані з наданням послуг, включаючи витрати на створення резервів. Таким чином, очікувані втрати не повинні компенсуватися за рахунок капіталу і не повинні внаслідок цього спричинювати його зниження.

Витрати, що перевищують очікуваний нормальний для даних умов рівень, який повинен бути передбачений ціною (та резервами на можливі втрати), належить до категорії неочікуваних (unexpected) втрат. Такі витрати повинні відшкодовуватися капіталом. Перш за все, це непередбачені витрати від ринкового, операційного, процентного ризиків, ризику втрати ліквідності, юридичного ризику тощо.

Формування економічного капіталу в обсязі достатньому для покриття неочікуваних ризиків вважається третім рівнем захисту банку.

Виходячи із структури регулятивного капіталу банку і джерел його наповнення, можна визначити основні макроекономічні умови, які мають вплив на процес нарощування власних ресурсів.

Так, можливості збільшення власної капітальної бази сучасних банків залежать від загальноекономічних чинників – доходів і довіри населення до банківської системи, кількості стратегічних інвесторів, розвинутого фондового ринку (інфраструктури) і законодавства, економічного зростання в країні, що впливає на прибуток самих банків як найпростішого і найдешевшого джерела приросту капіталу.

Макроекономічний вплив здійснюється через установлення відповідних нормативів обмеження операцій банків на кредитному ринку, шляхом надання банкам ліцензій на здійснення кредитної діяльності виконання яких є об'єктом контролю з боку центрального банку. Цей вплив реалізується через визначення критеріїв достатності капіталу банку.

Достатність капіталу банку – це здатність банку надавати традиційний набір банківських послуг стандартної якості незалежно від можливості отримання тих чи інших збитків за активними операціями

У березні 1988 року Базельський комітет з регулювання і методів нагляду за банками, що складається із представництв 12 розвинутих країн (Бельгії, Канади, Франції, Німеччини, Японії, Італії, Люксембурга, Голландії, Швеції, Швейцарії, Великобританії та США) ухвалив документ «Міжнародне наближення методів вимірювання та стандартів капіталу» (так звана Базельська угода або Баезель І), згідно з яким кожна країна повина була підготувати і затвердити власні стандарти оцінки банківського капіталу.

Цією угодою було введено в практику норматив достатності, так званий коефіцієнт Кука, який встановлює мінімальне співвідношення між капіталом банку та його балансовими і позабалансовими активами, зваженими за ступенем ризику. Нормативне значення цього показника було встановлено на рівні 8%.

В Україні достатність капіталу банків регулюється такими нормативами:

  1.  норматив мінімального розміру регулятивного капіталу (Н1);
  2.  норматив адекватності регулятивного капіталу/платоспроможності (Н2) (коефіцієнт Кука);
  3.  норматив (коефіцієнт) співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів (Н3).

Норматив адекватності регулятивного капіталу (Н2) (норматив платоспроможності) відображає здатність банку своєчасно і в повному обсязі розрахуватися за своїми зобов'язаннями, що випливають із торговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру. Чим вище значення показника адекватності регулятивного капіталу, тим більша частка ризику, що її приймають на себе власники банку; і навпаки: чим нижче значення показника, тим більша частка ризику, що її приймають на себе кредитори/вкладники банку.

Норматив адекватності регулятивного капіталу встановлюється для запобігання надмірному перекладанню банком кредитного ризику та ризику неповернення банківських активів на кредиторів/вкладників банку та визначається як співвідношення регулятивного капіталу до сумарних активів і певних позабалансових інструментів, зменшених на суму створених відповідних резервів за активними операціями та на суму забезпечення кредиту (вкладень у боргові цінні папери) безумовним зобов'язанням або грошовим покриттям у вигляді застави майнових прав (за умови, що забезпечення відповідає встановленим вимогам).

Починаючи з березня 2004 року від банків вимагається підтримувати їх регулятивний капітал на рівні, що становить не менше 10 відсотків зважених до ризику активів і позабалансових зобов'язань. Для банку, що розпочинає операційну діяльність, цей норматив протягом перших 12 місяців має становити не менше 15 відсотків, протягом наступних 12 місяців - не менше 12 відсотків.

У разі, коли рівень регулятивного капіталу банку досягне рівня нижче від встановленого Національним банком України, банк зобов'язаний протягом одного місяця, починаючи з дня встановлення факту зменшення рівня капіталу, подати на розгляд Національного банку України план заходів щодо порядку і строків відновлення рівня регулятивного капіталу банку.

Норматив (коефіцієнт) співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів (Н3) відображає розмір регулятивного капіталу, необхідний для здійснення банком активних операцій.

Норматив Н3 установлює мінімальний коефіцієнт співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів. При цьому до сукупних активів банку під час розрахунку нормативу включаються:

  1.  готівкові кошти;
  2.  банківські метали;
  3.  кошти в Національному банку;
  4.  казначейські та інші цінні папери, що рефінансуються та емітовані Національним банком;
  5.  кошти в інших банках;
  6.  кредити, що надані органам державної влади та місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання, фізичним особам;
  7.  дебіторська заборгованість за операціями з банками та з клієнтами;
  8.  цінні папери в торговому портфелі банку, у портфелі банку на продаж та в портфелі банку до погашення;
  9.   запаси матеріальних цінностей;
  10.  інші активи банку;
  11.   суми до з'ясування та транзитні рахунки;
  12.  інвестиції в асоційовані та дочірні компанії;
  13.  основні засоби.

Під час розрахунку нормативу Н3 до сукупних активів не включається сума сформованих резервів за всіма активними операціями банку.

Нормативне значення цього нормативу має бути не менше ніж 9 відсотків. У разі недотримання нормативу банк також зобов'язаний ужити заходів для приведення його у відповідність.

Сучасна структура власного капіталу вітчизняних банків наведена в табл. 2.2.

Таблиця 2.2

Склад та структура власного капіталу банків України

станом на початок 2009 - 2010 рр.

Складові

2009

2010

Статутний капітал, млрд. грн.

82,5

119,2

У % до власного капіталу

69,1

99,2

Власні акції, частки (паї), що викуплені в акціонерів (учасників), млрд. грн.

0,01

- 0,002

Емісійні різниці, млрд. грн.

6,0

6,3

У % до власного капіталу

5,1

5,2

Резерви, капіталізовані дівіденди та ін. фонди банку, млрд.грн.

10,7

15,7

У % до власного капіталу

9,0

13,1

Резерви переоцінки основних засобів, млрд. грн.

11,5

11,1

У % до власного капіталу

9,6

9,2

Резерви переоцінки цінних паперів, млрд. грн.

-0,24

-1,3

Прибуток/збиток минулих років, млрд. грн.

1,6

0,7

У % до власного капіталу

1,3

0,6

Прибуток/збиток поточного року, млрд. грн.

7,3

-31,5

Усього власного капіталу, млрд. грн.

119,3

120,2

Проблема капіталізації банківських установ – це проблема недостатньої адекватності капіталів банків до розміру сформованих ними активів. Тобто ця проблема полягає, перш за все, не у кількісній, а у якісній площині. Недостатня капіталізація – це загроза загальній фінансовій стабільності та автономності банківської системи, а отже проблема належного обслуговування банками прийнятих на себе грошових

зобов’язань. Від рівня капіталізації банків залежить надійність всієї економічної системи та динаміка подальшого розвитку. Незважаючи на поступове зростання показника балансового капіталу, варто відмітити зміни у його структурі (табл. 2.2), що стали результатом збиткової діяльності вітчизняних банків унаслідок впливу кризи. В тих умовах, у яких на сьогодні опинилася банківська система України, найоптимальнішим заходом зростання рівня капіталізації банківських установ є їх консолідація, що передбачає створення банківських об’єднань та злиття банків.

Підвищення рівня капіталізації вітчизняних банків підвищить їх конкурентоспроможність на світовому фінансовому ринку і забезпечить фінансову стабільність усієї економіки України на шляху інтеграції у світове господарство.

2.3. Залучений капітал банку та механізм його формування

Операції, що забезпечують формування банківських ресурсів, необхідних понад власний капітал називаються пасивними. Проведення цих операцій дозволяє формувати банківським установам, так званий залучений капітал (кошти), який має кредитну основу.

Залучений капітал (кошти) – це кредиторська заборгованість банку, що виникла внаслідок його попередніх операцій і має бути погашена у визначений термін

Залучений капітал містить:

  1.  кошти на депозитних рахунках клієнтів банків;
  2.  кошти, отримані від випуску та продажу боргових зобов’язань банку (облігацій та векселів);
  3.  кошти, отримані від інших комерційних банків;
  4.  позички, отримані від центрального банку та інших кредитних установ.

Залучені кошти – це основне джерело формування ресурсів банків, які використовуються для проведення активних операцій.

Банківськими установами напрацьовано різні підходи щодо залучення коштів для проведення своєї діяльності.

Існують різні механізми залучення ресурсів: перші два механізми  (залучення та запозичення) пов’язані з первинним формуванням ресурсів банку. Рефінансування передбачає проведення операцій з залучення коштів, використовуючи вже сформовані банком активи.

Як вже відзначалося джерела формування залучених коштів можна розділити на депозитні та недепозитні (рис. 2.3).

Депозитні джерела передбачають використання тимчасово вільних коштів фізичних та юридичних осіб (залишки на поточних рахунках різних видів клієнтів, кошти на вкладних (депозитних) рахунках до запитання та строкових).

В основі залучення коштів з недепозитних джерел знаходиться механізм запозичення. Ці кошти, як правило, складаються з коштів позичених від фінансових організацій та банків, шляхом використання такого інструменту як цінні папери власного боргу та проведення операцій з наявними активами.


З А Л У Ч Е Н І   Р Е С У Р С И   Б А Н К У

Механізм залучення

Джерела формування

Строки залучення

Депозитні

Недепозитні

Залучення

Запозичення

Рефінансування

Залишки на поточних рахунках клієнтів

Кошти на вкладних (депозитних) рахунках клієнтів

Кошти кредиторів: позички від фінансових організацій та банків

Кошти від реалізації цінних паперів власного боргу

Кошти від проведення операцій з наявними активами: сек`юритизація активів; продаж позичок; випуск кредитних гарантій

Кошти до запитання

Строкові кошти: довгострокові, короткострокові

Рис. 2.3. Характеристика залучених ресурсів банку

Для розуміння сутності джерел формування залученого капіталу вітчизняних банківських установ необхідно розглянути зміни, що відбулися у його складі (табл. 2.3).


Таблиця 2.3

Зміни у складі та структурі джерел формування залученого капіталу банків України станом на початок 2005 та 2010 років

Складові джерел залученого капіталу

2005

2010

млрд. грн.

питома вага, %

млрд. грн.

питома вага, %

Кошти банків

20,35

17,6

274,3

36,4

Кошти клієнтів

90,93

78,4

349,6

46,4

Ощадні (депозитні) сертифікати

0,48

0,4

н.д

-

Боргові цінні папери

0,15

0,1

13,5

1,8

Інші зобов’язання

4,01

3,5

115,8

15,4

Усього залучених коштів

115,92

100,0

753,2

100,0

Отже, станом на початок 2005 року переважне значення в процесі формування ресурсів займали депозитні джерела коштів, представлені, перш за все, коштами клієнтів залученими на рахунки та шляхом розміщення ощадних (депозитних) сертифікатів, загальна частка яких становила 78,8%. За наступні п’ять років ця частка зменшується до 46,4% і значно зростає використання недепозитних джерел, у першу чергу – коштів банків.

Міжбанківське кредитування – це процес надання позичок однією банківською установою іншій для тимчасового користування на умовах повернення та платності. При надлишку ресурсів банк розміщує їх на міжбанківському ринку, при браку ресурсів банк купує їх на ринку. Ринок міжбанківських позичок є важливою складовою ринку кредитних ресурсів.

Банки залучають міжбанківські позички для:

  1.  розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами;
  2.  отримання прибутку на купівлі-продажу ресурсів;
  3.  регулювання власної ліквідності та виконання вимог щодо обов’язкового резервування;
  4.  установлення ділових стосунків між банками.

При рогляді питання про міжбанківське кредитування банк-кредитор оцінює фінансовий стан банку-позичальника, виконання ним зобов’язань у минулому, якість банківського менеджменту тощо. Кредитні відносини між банками визначаються шляхом укладання кредитного договору, в якому фіксуються основні умови: строк, відсоткова ставка, порядок погашення та інші умови. В якості забезпечення міжбанківських позичок можуть використовуватися цінні папери, як правило, облігації внутрішньої державної позики (ОВДП).

На практиці використовуються такі основні різновиди міжбанківського кредитування:

- овердрафт по кореспондентських рахунках: на відповідному рахунку враховуються суми дебетових (кредитових) залишків на кореспондентських рахунках банків на кінець операційного дня;

- позички овернайт (англ. over night, дослівно - понад ніч), надані (отримані) іншим банкам на термін не більш одного операційного дня. Цей вид міжбанківського кредитування використовується для завершення розрахунків поточного дня;

- кошти, надані (отримані) іншим банкам по операціях РЕПО. Ці операції пов'язані з купівлею/продажем цінних паперів на певний період з умовою їх зворотного викупу за наперед обумовленою ціною або з умовою безвідзивної гарантії погашення у випадку, якщо термін операції РЕПО співпадає з терміном погашення цінних паперів.

Комерційні банки як економічно незалежні кредитні інститути самостійно встановлюють рівень процентної ставки за міжбанківськими кредитами залежно від попиту і пропозиції на міжбанківському ринку і рівня облікової ставки.

Забороняється надання і отримання міжбанківських ресурсів банківськими установами (філіями та відділеннями), які не є юридичними особами, крім випадків, коли це здійснюється за дорученням юридичної особи. НБУ, враховуючи фінансове положення окремих комерційних банків, має право встановлювати інші обмеження на залучення і надання міжбанківських позичок.

Національний банк для регулювання ліквідності банків, виконання функції кредитора останньої інстанції, з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку застосовує такі інструменти:

  1.  операції з рефінансування (постійно діюча лінія рефінансування для надання банкам позичок овернайт, позичок рефінансування строком до 90 днів);
  2.  операції репо;
  3.  операції з власними борговими зобов'язаннями (депозитні сертифікати овернайт до 90 днів);
  4.  операції з державними облігаціями України.

Рішення про надання Національним банком позички банку приймається постановою Правління Національного банку. Кредитний договір і договір застави (іпотеки) укладаються банком з територіальним управлінням НБУ не пізніше ніж у семиденний строк після отримання постанови Правління Національного банку про надання позички.

Обсяг наданих Національним банком позичок рефінансування (крім позичок овернайт) та коштів за операціями репо, у тому числі з урахуванням поданої заявки, не повинен перевищувати 50 процентів розміру регулятивного капіталу банку, розрахованого за даними балансу на останню звітну дату.

Позичка може надаватися банку строком до одного року як одноразово, так і у формі кредитної лінії залежно від потреби в ньому. Кредитна лінія має бути освоєна банком не пізніше 30 календарних днів з дати її відкриття.

Процентна ставка за наданими позичками встановлюється не нижче, ніж ставка Національного банку за результатами останнього тендера з підтримки ліквідності та може бути скоригована за рішенням Правління Національного банку.

НБУ здійснює регулювання ліквідності банків у межах визначених монетарних параметрів та в обсягах, які потрібні для їх збалансування та управління грошово-кредитним ринком.

До залученого капіталу відносяться кошти, отримані від випуску та продажу цінних паперів власного боргу, таких наприклад, як облігації та векселі.

Облігація – це цінний папір, що емітується банком для залучення коштів. Особи, які купують облігації і стають їх власниками фактично надають банку довгострокову позичку, за що отримують фіксований прибуток за нею протягом терміну дії позички. З настанням строків погашення облігації банк повертає власнику номінальну вартість даної облігації.

Банківський вексель дозволяє його власнику використовувати такий цінний папір як платіжний засіб при розрахунку за товари та послуги або передання третій особі шляхом індосаменту. Для придбання банківського векселя покупець перераховує кошти на рахунок банку-продавця, після чого останній виписує бланк векселя на ім’я покупця із зазначення дати зарахування грошей. Погашення банківського векселя відбувається шляхом його викупу після закінчення строку обігу або ж довгострокового викупу векселя. У банківському векселі вказується розмір прибутку у вигляді процента до номіналу, що одержує власник векселя. Це означає, що продається вексель за номіналом, а викуповується банком за ціною продажу (яка складається з номіналу векселя та нарахованих за ним відсотків).

Варто зазначити, що на сьогодні згідно з діючим законодавством в Україні емісія банківських векселів (які також називаються фінансовими векселями) заборонена.

Недостатність у банків депозитних та традиційних недепозитних джерел викликає у них необхідність пошуку більш надійних і менш дорогих джерел ресурсів, що мають довгостроковий характер, до яких відноситься, так зване позабалансове фінансування.

Позабалансові джерела ресурсів банку включають:

- сек’юритизацію активів;

- продаж позичок;

- випуск кредитних гарантій.

Секюритизація активів – це переоформлення частини доходних активів на цінні папери з подальшим їх продажем на відкритому ринку з метою залучення додаткових коштів

Проводячи сек`юритизацію, банк рефінансує кошти, розмішені в активах, і використовує таким чином залучені кошти для надання нових позичок.

Визначають такі переваги сек’юритизації активів:

  1.  додатковий прибуток у вигляді комісійних за обслуговування активів;
  2.  додаткові прибутки від різниці між процентними ставками при сек’юритизації активів і виплатами інвесторам;
  3.  зниження податків через відрахування витрат на сек’юритизацію активів;
  4.  спосіб «очищення» кредитного портфелю – позички, які підлягають сек’юритизації вилучаються з балансу банку, що поліпшує показник адекватності капіталу;
  5.  зниження процентного ризику, тому що сек’юритизація дозволяє погоджувати між собою строки платежів за банківськими активами і зобов’язаннями.

На відміну від західної практики, цей спосіб залучення ресурсів банківськими установами в Україні, нажаль, не отримав широкого застосування.

У лютому 2007 року в Україні було здійснено першу угоду по сек’юритизації – випуску облігацій, що забезпечені раніше наданими позичками. Емітентом виступив КБ «ПриватБанк», який розмістив іпотечні облігації на суму 171 млн. дол. на зовнішньому ринку. А в березні відбулася перша сек’юритизація на внутрішньому ринку – ВАТ «Укргазбанк» продав іпотечні облігації на суму 50 млн. грн.

Станом на 1 січня 2009 року проведено чотири операції сек’юритизації фінансових активів українських компаній: КБ»Приватбанк» здійснив трансграничну сек`юритизацію за законодавством Великобританії, а також випустили звичайні іпотечні облігації, згідно  з Законом України «Про іпотечні облігації», ВАТ «Укргазбанк», Державна іпотечна установа, ВАТ «Ощадбанк».

У якості позабалансового джерела формування ресурсів можна також розглядати такі операції, як продаж позичок.

Продаж позичок – форма інвестиційних банківських операцій, за якими банк максимально правильно оцінює кредитоспроможність позичальників і продає частину свого кредитного портфеля іншим інвесторам, які довіряють банкіру щодо оцінки якості даних кредитів

При використанні цієї форми залучення ресурсів банки зберігають

право на обслуговування боргу, збираючи з боржників платежі за відсотками і стежачи за виконанням ними строків платежів у інтересах покупців позичок за відповідну комісійну винагороду.

Існують різні форми продажу позичок: участь у позичках та дроблення позичок.

Участь у позичках – це угода, відповідно до якої банк продає частину великої позички на період, що дорівнює строку кредитування. Продаж закінчується в момент погашення позички (банк не несе відповідальності у випадку неплатежу боржника за позичкою).

Дроблення позичок – це продаж частини великої позички на короткий час, звичайно на період більш короткий, ніж період до моменту погашення позички (банк відповідає за зобов’язаннями).

Ще одним способом залучення ресурсів із застосуванням позабалансових джерел є надання банком кредитних гарантій. Це інструмент, який використовується для підтримки кредитоспроможності позичальника з метою зниження вартості позички, що свідчить про зобов’язання відшкодувати суму кредитору позичальника у випадку неплатежу з його боку. Надання гарантій може виступати формою залучення ресурсів при встановленні вимог депонування необхідних для гарантування сум на рахунках банку.

Однак, незважаючи на те, що останнім часом значення залучення ресурсів з недепозитних джерел зростає, все ж таки основним способом збільшення ресурсів банківських установ залишаються кошти клієнтів, що залучені на депозити.

2.4. Порядок та умови здійснення депозитних операцій банку

Основний вид пасивних операцій – залучення коштів на банківські рахунки всіх видів: поточні, строкові, ощадні, валютні та інші. Кошти, залучені на банківські рахунки, називаються депозитами, а ці операції –депозитними.

Депозити є важливим джерелом коштів, завдяки яким банки формують переважну частину своїх доходних активів.

Вклад (депозит) - це кошти (в готівковій або безготівковій формі у національній або в іноземній валюті, або у вигляді банківських металів), які банк прийняв від вкладника (або які надійшли для вкладника) на договірних засадах на визначений строк зберігання чи без зазначення такого строку (під процент або дохід в іншій формі) і підлягають поверненню вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору

Суб’єктами депозитних операцій є банки, які виступають як позичальники, та власники коштів – кредитори.

Класифікацію депозитів банку за різними класифікаційними ознаками наведено на рис. 2.4.


К Л А С И Ф І К А Ц І Й Н А   О З Н А К А

За категоріями вкладників

За строками використання коштів

За формою грошей

За видом валютних цінностей, у яких номіновано депозит

За формою визначення власника депозиту

За цільовим призначенням депозиту

За способами юридичного оформлення зобовязань за депозитом

За формою повернення депозиту та нарахованих відсотків

За економічним змістом використання депозиту

Депозити банків

Депозити за рахунок бюджетних коштів

Депозити субєктів господарської діяльності

Депозити фізичних осіб

Депозити до запитання (на вимогу)

Строкові депозити: добові (овернайт); короткострокові; довгострокові

Готівкові

Безготівкові

У національній валюті

В іноземній валюті: валюта, що використовується вільно та частково

Іменні депозити

Депозити на предявника

Дохідні депозити

Гарантійні депозити  

Оформлені угодою  

З наданням ощадної книжки  

З наданням депозитного(ощадного) сертифікату  

Безумовні: без попереднього повідомлення, з попереднім повідомленням  

Умовні – кошти можуть бути повернені при настанні певних обумовлених угодою обставин

Активні (розміщені банком) депозити

Пасивні депозити (залучені банком)

У банківських металах

Рис. 2.4. Класифікація депозитів банківських установ


Згідно із методологічними засадами визначення НБУ монетарних показників, вклади на вимогу відносяться до групи переказних депозитів.

Переказні депозити – це кошти в безготівковій формі, які за першою вимогою можуть бути обміняні на готівку за номіналом або безпосередньо використані для здійснення переказу в безготівковій формі

Такі вклади обліковуються в банку на поточному рахунку клієнта. На вимогу клієнта кошти з поточного рахунку в будь-який час можуть вилучатися через видачу готівки, виконання платіжного доручення у безготівковій формі, сплату чеків або векселів.

Вклади до запитання (або вклади на вимогу) є нестабільними, що обмежує можливість їх використання банком для активних операцій. Тому власникам поточних рахунків сплачується низький процент або не сплачується зовсім. З метою залучення коштів на вклади на вимогу, банки можуть встановлювати умови надання інших видів послуг лише при відкритті поточного рахунку.

Для покриття операційних витрат, пов’язаних з веденням поточних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Деякі банки не стягують комісії за умови зберігання на них стабільного залишку коштів не нижче встановленого рівня.

За строками використання коштів рахунки поділяються на: до запитання та строкові. У свою чергу, у структурі строкових депозитів виділяють: добові (типу овернайт), короткострокові (до одного року) та довгострокові (більше одного року).

Вклади (депозити) на вимогу – це грошові кошти або банківські метали, що розміщені вкладниками в банках на умовах повернення банком вкладу (депозиту) на першу вимогу вкладника або здійснення платежів за розпорядженням власника рахунка.

До депозитів до запитання відносять кредитові залишки на контокорентних рахунках. Контокорентний рахунок – це активно-пасивний рахунок, що поєднує ознаки поточного та позичкового рахунків. Кредитове сальдо на цьому рахунку означає, що клієнт має у своєму розпорядженні власні кошти, дебетове – що у клієнта виникла заборгованість перед банком за позичками.

Одним із видів депозитів до запитання є залишок коштів на кореспондентських рахунках, відкритих у даному банку іншими банками.

Строкові вклади (депозити) – це грошові кошти або банківські метали, розміщені вкладниками в банку на визначений договором строк.

Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони більш стабільні при плануванні розвитку банківської діяльності. За ними сплачується більш високий процент, рівень якого диференціюється залежно від строку, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошово-кредитного ринку та інших умов.

Строкові депозити не використовуються для здійснення поточних платежів. При достроковому вилученні коштів з цього типу вкладу, як правило, процентна ставка знижуються до рівня, передбаченого за вкладами до запитання.

У світовій практиці частка депозитів до запитання у загальній структурі депозитів не перевищує 30%. Варто зазначити, що вітчизняні банки до початку 2009 року додержувались цього показника, який складав 29,9%, однак, станом на 01.01.2010 року, частка таких депозитів зросла до 35,5% (табл. 2.4), що пояснюється впливом кризи і зниженням довіри до банківської системи. Також суттєвим недоліком структури депозитів банків за строками є зменшення частки депозитів, залучених на строк більше 2 років з 10,3% до 5,8% відповідно, що вимагає від банків обмеження здійснення довгострокових активних операцій або проведення більш ризикованої кредитної політики з одночасним використанням сучасних методів управління ліквідністю та ризиками.

За категоріями вкладників депозити поділяються на: депозити банків; депозити за рахунок бюджетних коштів, депозити суб’єктів господарської діяльності; депозити фізичних осіб.

Як свідчать дані табл. 2.4, більшу питому вагу 64,5% займають кошти, залучені у депозити від інших секторів економіки, які на 99,2% складаються з домашніх господарств; 28,3% – депозити нефінансових корпорацій, тобто, підприємств реального сектора економіки; 4,7% – кошти від фінансових корпорацій і лише 2,6% – кошти сектора загального державного управління.

За формою грошей можна виділити: депозити внесені готівкою та безготівкові депозити. При цьому депозити від фізичних осіб, як правило, залучаються готівкові, а від юридичних осіб — безготівкові.

За видами валютних цінностей, у яких номіновано депозит розрізняють: депозити у національній валюті, депозити в іноземній валюті та депозити в банківських металах. Депозити в іноземній валюті підрозділяють на депозити у вільно використовуваній валюті та у частково використовуваній валюті. В Україні станом на 01.01.2010 року депозити в національній валюті складали 51,7%, а в іноземній – 48,3% (табл. 2.4).


Таблиця 2.4

Склад та структура депозитів банківських установ в Україні за категоріями вкладників, строками використання коштів та валютами

станом на 01.01.2010 р.

Категорії вкладників*

млрд. грн.

у % до підсумку

Строки погашення та валюта

млрд. грн.

у % до підсумку

Фінансові корпорації (крім банківських установ), у тому числі:

15,6

4,7

Депозити

на вимогу

119,8

35,8

  1.  страхові корпорації та недержавні пенсійні фонди

7,5

48,1

Депозити

до 1 року

135,3

40,4

  1.  інші фінансові посередники та допоміжні організації

8,1

51,9

Депозити

від 1 року до 2 років

60,3

18,0

Сектор загального державного управління, у тому числі:

8,6

2,6

Депозити

більше 2 років

19,4

5,8

  1.  центральні органи державного управління

8,1

94,2

Депозити в національній валюті, у тому числі:

173,0

51,7

Продовження табл. 2.4

  1.  регіональні та місцеві органи державного управління

0,5

5,8

  1.  на вимогу

77,2

44,6

Нефінансові корпорації, у тому числі:

94,8

28,3

  1.  до 1 року

55,9

32,3

  1.  державні нефінансові корпорації

12,3

13,0

  1.  від 1 року до 2 років

30,9

17,8

  1.  інші нефінансові корпорації

82,5

87,0

  1.  більше 2 років

9,2

5,3

Інші сектори економіки, у тому числі:

215,9

64,4

Депозити в іноземній валюті, у тому числі:

161,8

48,3

  1.  домашні господарства

214,1

99,2

  1.  на вимогу

42,6

26,4

  1.  некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства

1,8

0,8

  1.  до 1 року

79,5

49,1

  1.  від 1 року до 2 років

29,5

18,2

  1.  більше 2 років

10,2

6,3

Усього депозитів

334,9

100,0

Усього депозитів

334,8

100,0

Така значна частка депозитів в іноземній валюті пояснюється, перш за все, недовірою власників коштів до їх зберігання в національній валюті, що пояснюється нестабільністю розвитку економіки, інфляцією, а отже, високими ризиками знецінення коштів. Зважаючи на таку ситуацію, банки, як правило, встановлюють за депозитами в національній валюті більш високі процентні ставки, ніж за депозитами в іноземній валюті.

За формою визначення власника депозиту виділяють іменні депозити та депозити на пред’явника.

До іменних депозитів можна віднести, наприклад, ощадні вклади, які слугують власникам для накопичення грошових заощаджень. Власнику ощадного вкладу видається іменне посвідчення про внесок у формі ощадної книжки, у якій обліковуються всі операції на рахунку. Зняття грошей з ощадного рахунка здійснюється за попереднім повідомленням власника внеску. Ощадні вклади передбачають тривале існування на рахунках стабільних залишків коштів, що використовуються в активних операціях банків.

Іншим прикладом іменних депозитів є іменні депозитні сертифікати, які не потрапляють в обіг і не продаються іншим особам (не підлягають відчуженню). У той же час, як ощадні та депозитні сертифікати на пред’явника емітуються без зазначення власника, а вимога за ними уступається шляхом надання сертифіката без пред’явлення будь-якого документа. Ощадні сертифікати на пред’явника — визнаний засіб конфіденційного зберігання значних коштів у національній та іноземній валютах. Але якщо власник загубить його, то втрачає вкладену суму так само безповоротно, як гаманець із готівкою.

За цільовим призначенням депозити щодо його власника депозити поділяються на: дохідні депозити та гарантійні депозити.

Під гарантійним депозитом (внеском) розуміється депозит (внесок) юридичної особи, перед якою банк має умовне зобов'язання кредитного характеру, за умови, що термін розміщення депозиту (внеску) перевищує термін виконання умовного зобов'язання кредитного характеру. Гарантійний депозит виступає своєрідним забезпеченням інтересів банку як кредитора на випадок, якщо клієнт не виконає cвоїх зобов’язань. Особливістю гарантійних депозитів є те, що ініціатором їх створення виступає сам банк, а не клієнт. За цим видом депозиту можуть нарахувуватися відсотки, однак метою його розміщення власником коштів не є отримання доходу.

Переважна більшість вкладів відноситься до доходних депозитів, так як розміщується з метою отримання прибутку у вигляді нарахованих відсотків.

Необхідно відзначити, що існують різні способи нарахування відсотків, які залежать від виду процентної ставки та періодичності нарахування.

Для розрахунку відсотків банки можуть використовувати, так звані прості або складні процентні ставки. Відсотки по депозитах можуть виплачуватися наприкінці терміну дії депозитного договору або через певні періоди (щомісяця, щокварталу, щорічно) протягом строку зберігання депозиту. Відсоткова ставка, залежно від умов розміщення внеску, може бути фіксованою або плаваючою.

Відсотки з використанням простої процентної ставки визначаються за такою формулою:

 , (2.1)

Ai (від англ. annual income – щорічний дохід) – сума нарахованого процентного доходу за депозитом;

d (deposit) – номінальна сума депозиту;

r (rate) – процентна ставка, встановлена банком за депозитом із розрахунку на один рік;

t (term) – строк розміщення депозиту в банку (днів)

Нарахування простого відсотка може відбуватися наприкінці терміну дії депозитного договору (відсоток нараховується на основну (первісну) суму внеску з наступною виплатою наприкінці строку зберігання депозиту); або нарахування й виплата через певні періоди часу (звичайно щомісяця або щокварталу, іноді щорічно; відсоток нараховується тільки на основну суму внеску).

Нарахування відсотків, що здійснюється через певні періоди часу (щомісяця, щокварталу, щорічно) з наступною капіталізацією (додавання процентних доходів до основного внеску з подальшим нарахуванням відсотків на збільшену суму внеску) ще називається нарахуванням складних відсотків, яке проводиться за такою формулою:

                                   Cid=d(1+r)t,                           (2.2)

або

                                   Cid = d(1+r/p)t*p,                       (2.3)

                                      Ai = Cid – d,                               (2.4)

- де Cid (capitalized interest deposit) – сума депозиту та капіталізованих відсотків;

p (period) – кількість періодів нарахування відсотків протягом року.

Формула 2.2. використовується у випадках, коли нарахування відсотків відбувається щорічно, а формула 2.3 – якщо період нарахування менше року (щомісяця, щокварталу тощо).

Також на розмір нарахованих відсотків впливатиме метод визначення кількості днів для розрахунку процентів. У банківській практиці використовуються такі методи:

  1.  метод «факт/факт» - при розрахунку суми відсотків береться фактична кількість днів у місяці та році (англійський метод);
  2.  метод «факт/360» - при розрахунку суми відсотків береться фактична кількість днів у місяці та приблизна (умовна) у році (банківський або французький метод);
  3.  метод «30/360» - при розрахунку суми відсотків береться умовна кількість днів у місяці – 30 та у році – 360 (німецький метод).

Незалежно від методу розрахунку відсотків при визначенні кількості днів проценти на депозит, залучений відповідно до договору банківського вкладу (депозиту), якщо інше не передбачено договором, нараховуються від дня, наступного за днем надходження до банку грошових коштів або банківських металів, до дня, який передує поверненню грошових коштів або банківських металів вкладнику або списанню з вкладного (депозитного) рахунка вкладника з інших підстав. При нарахуванні відсотків за звітний місяць останній день місяця має включатися в розрахунок, крім випадків, коли звітна дата є датою закінчення операції.

Проценти можуть сплачуватися авансом, періодично (щомісяця, щоквартально, за підсумком року) та після закінчення строку дії депозиту. Відсотки підлягають нарахуванню щомісяця, не пізніше, ніж в останній робочий день місяця.

За способом юридичного оформлення зобов’язань виокремлюють: депозити, оформлені угодою, депозити з наданням ощадної книжки, депозити з наданням ощадного (депозитного) сертифіката.

При цьому, варто зазначити, що залучення депозитів фізичних осіб банк оформляє шляхом:

  1.  відкриття депозитного рахунка з укладанням договору банківського вкладу (видачею ощадної книжки);
  2.  видачі ощадного сертифіката.

А залучення депозитів юридичних осіб оформляється шляхом:

  1.  відкриття депозитного рахунка з укладанням договору банківського депозиту;
  2.  видачі депозитного сертифіката.

Договори банківського вкладу (депозиту) укладаються в письмовій формі та визначають права, зобов'язання суб'єктів вкладних (депозитних) операцій власників грошових коштів або банківських металів і банку) та інші умови. Укладена угода засвідчує право банку керувати на свій розсуд залученими грошовими коштами і право вкладників вимагати у встановлені строки суму депозиту та відсотків за його користування. Один примірник договору зберігається в банку, а другий банк зобов'язаний надати клієнту під підпис.

Банки можуть укладати з фізичними та юридичними особами договори банківського вкладу (депозиту) на користь третьої особи. Для вкладників – фізичних осіб банк зобов'язаний установлювати однакові типові умови договору банківського вкладу відповідного виду.

Датою відкриття депозитного рахунка є дата надходження коштів на депозитний рахунок. Форма надходження коштів визначається угодою: юридичні особи мають право перераховувати кошти на депозитний рахунок тільки з поточного рахунка, а фізичні особи можуть вносити кошти готівкою або перераховувати зі свого поточного рахунка. Згідно з депозитною угодою можуть бути передбачені додаткові надходження коштів на депозитні рахунки.

Банкам або вкладникам забороняється в односторонньому порядку змінювати умови укладених договорів банківського вкладу (депозиту), зокрема.

Після закінчення депозитної угоди закриття депозитного рахунка здійснюється на основі оформлення меморіального ордеру. Повернення депозиту і сплата процентного доходу юридичним особам здійснюється тільки шляхом перерахування коштів на поточний рахунок, а фізичним особам шляхом виплати готівки або перерахування коштів на поточний рахунок.

Іншим способом юридичного оформлення зобов’язань є ощадні та депозитні сертифікати.

Ощадний (депозитний) сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право власника сертифіката або його правонаступника на одержання після закінчення встановленого строку суми вкладу (депозиту) та процентів, установлених сертифікатом у банку, який його видав

Сертифікати можна класифікувати за різними ознаками:

  1.  за способом випуску (емісії): сертифікати, що випускаються одноразово та серіями;
  2.  за способом оформлення: на іменні та на пред’явника;
  3.  за терміном обігу: на строкові (термінові) та на вимогу (до запитання);
  4.  за умовою сплати процентів: на сертифікати з регулярною сплатою процентів після закінчення розрахункового періоду і з виплатою їх у день погашення сертифіката;
  5.  за способом сплати процентів: купонний сертифікат – це сертифікат, що має окремі купони, на кожному з яких зазначено строк здійснення виплати процентної плати (у разі настання цього строку банк відриває купон і виплачує власнику сертифіката дохід згідно з визначеним процентом); процентний сертифікат - це сертифікат, який випущений банком з визначеною процентною ставкою.

Емітентами ощадних (депозитних) сертифікатів можуть бути лише банки – юридичні особи. Ощадні (депозитні) сертифікати мають бути емітовані в паперовій (документарній) формі та можуть бути номіновані як у національній валюті, так і в іноземній валюті. Випуск та розміщення банками ощадних (депозитних) сертифікатів, номінованих у банківських металах, не дозволяється.

Ощадними (депозитними) сертифікатами на пред'явника, номінованими як у національній, так і в іноземній валюті, оформляються лише вклади (депозити) на строк більше ніж 30 днів.

За умови випуску іменного ощадного (депозитного) сертифіката банк заповнює всі реквізити корінця сертифіката, який підписується вкладником або уповноваженою ним особою, відривається від сертифіката, обліковується і зберігається в банку в окремій теці. Якщо до бланка сертифіката корінець не передбачено, то банк веде реєстраційний журнал випущених іменних ощадних (депозитних) сертифікатів, до якого включаються реквізити, що відповідають тим, які передбачені для корінця. Реєстраційний журнал може вміщувати й інші потрібні банку реквізити.

Розміщення та погашення ощадних (депозитних) сертифікатів здійснюється лише банком-емітентом. До погашення приймаються тільки оригінали ощадних (депозитних) сертифікатів.

За умови настання строку вимоги вкладу (депозиту) банк здійснює платіж проти пред'явлення ощадного (депозитного) сертифіката. За умови дострокового подання сертифіката до погашення банк сплачує власнику сертифіката суму вкладу (депозиту) та проценти, які виплачуються в розмірі як за вкладом (депозитом) на вимогу, якщо умовами сертифіката не встановлений інший розмір процентів.

Банк перевіряє справжність ощадного (депозитного) сертифіката і його відповідність записам на корінці або в реєстраційному журналі. Якщо дані збігаються, то в реєстраційному журналі власників сертифікатів робиться позначка про погашення (для іменного ощадного (депозитного) сертифіката). Після цього на підставі заяви власника ощадного (депозитного) сертифіката, у якій обов'язково мають зазначатися дані про документ, що засвідчує особу (назва, серія та номер документа, дата видачі, повна назва органу, що видав документ), грошові кошти перераховуються на зазначений у заяві рахунок або видаються готівкою фізичним особам, також здійснюється погашення сертифіката шляхом написання слова "Погашено" у правому верхньому його куті.

Якщо строк одержання вкладу (депозиту) за строковим ощадним (депозитним) сертифікатом прострочено, то такий сертифікат уважається документом на вимогу, за яким на банк покладається зобов'язання сплатити зазначену в ньому суму вкладу (депозиту) та процентів за ним у разі пред'явлення ощадного (депозитного) сертифіката.

Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, оформленими депозитними договорами, так як вони можуть обертатися на вторинному ринку цінних паперів. Сертифікат може бути достроково проданий власником третій особі з одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строковго вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку – втрату частки ресурсів.

За формою вилучення депозиту та нарахованих процентів розрізняють: безумовні депозити та умовні. Безумовні депозити бувають без попереднього повідомлення та з попереднім повідомленням. Умовні депозити можуть бути повернені у разі настання певних обумовлених угодою обставин.

Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу (депозиту) із закінченням строку, установленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу (депозиту), внесеного на інших умовах повернення, то після настання визначених договором обставин договір уважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

За економічним змістом та характером депозиту розрізняють: пасивні та активні депозити. Пасивні депозити виступають джерелом залучення банківських ресурсів. Активні депозити — засіб розміщення тимчасово вільних кредитних ресурсів в інших банківських установах (міжбанківські депозити). Значна частка активних депозитів у балансі негативно характеризує ділову активність банку, який не в змозі ефективно розпоряджатися своїми кредитними ресурсами.

Обсяги та ціна залучення різноманітних видів депозитів від усіх категорій клієнтів визначається та залежить від депозитної політики банку.

Депозитна політика – це комплекс заходів банку, різноманітних форм і методів здійснення цих заходів із формування портфеля депозитних послуг

Депозитна політика є стратегією і тактикою банку по залученню тимчасово вільних коштів економічних агентів (юридичних і фізичних осіб)

Кожний банк має свою стратегію і тактику розвитку, і формулювання ресурсної політики і проведення пасивних операцій обов'язково повинне проходити відповідно до визначених ним умов.

Конкуренція на ринку банківських послуг достатньо висока, і для створення збалансованої ресурсної бази банки повинні використовувати прийоми банківського менеджменту і маркетингу.

При акумуляції банківських ресурсів необхідно враховувати ряд чинників.

1) виходячи з того, що витрати з обслуговування поточних рахунків якнайменші, збільшення коштів на них з погляду витрат банку є позитивним. Проте не можна надмірно завищувати їх частину в мобілізованих коштах, щоб не погіршувати ліквідність банку;

2) при формуванні ресурсної бази доцільно надавати максимальну увагу збільшенню строкових депозитів у загальній сумі мобілізованих коштів, незважаючи на зростання процентних витрат;

3) рекомендується уникати високої питомої ваги міжбанківських позичок у загальному обсязі мобілізованих коштів, оскільки це найдорожчий інструмент поповнення ресурсів.

У сучасних умовах для успішного функціонування банкам необхідно особливу увагу приділити проблемі збільшення ресурсів, оскільки їх обсяги і структура значною мірою визначають не тільки обсяги і характер його діяльності, але і можливість банку успішно адаптуватися до змін економічної кон'юнктури. Без достатньо розвинутої ресурсної бази банк не взмозі нормально функціонувати і розвиватися на традиційних ринках і завойовувати нові.

Як уже зазначалося, основним джерелом ресурсів комерційних банків є депозити, а отже депозитна політика має особливе значення.

Депозитна політика банку тісно пов'язана з кредитною і процентною політиками, будучи одним з елементів банківської політики в цілому. Депозитна політика формується з виділенням таких кроків:

  1.  постановка мети і визначення задач депозитної політики;
  2.  виділення відповідних підрозділів, що беруть участь у реалізації депозитної політики, розподіл повноважень співробітників банку;
  3.  розробка необхідних процедур проведення банківських операцій, що забезпечують залучення ресурсів;
  4.  організація контролю і управління в процесі здійснення банківських операцій, направлених на залучення ресурсів.

Депозитна політика банку будується в залежності від:

  1.  суб'єктів депозитних відносин (відносно фізичних і юридичних осіб);
  2.  банківських інструментів, що використовуються для залучення ресурсів;
  3.  термінів залучення ресурсів (короткострокова, середньострокова і довгострокова депозитна політика);
  4.  мети залучення (для інвестування, кредитування, підтримка поточної ліквідності);
  5.  агресивності в питаннях залучення ресурсів і пов'язаних з цим питанням цінової політики і ступеня ризику операцій, що проводяться.

Депозитна політика Банку передбачає:

  1.  проведення аналізу депозитного ринку;
  2.  визначення цільових ринків для мінімізації депозитного ризику;
  3.  мінімізацію витрат у процесі залучення грошових коштів;
  4.  оптимізацію управління депозитним портфелем банку з метою підтримки необхідного рівня ліквідності банку, підвищення його стійкості.

Банк при проведенні власної депозитної політики враховує такі чинники: зміна законодавства, регулюючого банківську діяльність; макроекономічну динаміку розвитку економіки; поточний стан і тенденції фінансового ринку, як у частині залучення, так і розміщення ресурсів; грошово-кредитну політику НБУ.

З метою ефективного здійснення депозитної політики у банках розробляється відповідний меморандум, у якому визначається стратегії банку щодо цільових ринків та клієнтів, обсягів, структури депозитів юридичних і фізичних осіб, методів і пріоритетів депозитної діяльності.

Меморандум закріплює напрямки депозитної політики, виходячи з цілей, завдань банку, зазначених у його статуті: отримання максимального прибутку при збереженні банківської ліквідності.

Депозитна політика, яка враховує терміни й умови залучення коштів, має ґрунтуватися на підтримці ліквідності. Зумовлено це тим, що розміри і структура пасивів банку визначають його можливості щодо проведення активних операцій, попит на них з боку клієнтів банку потребує формування адекватної ресурсної підтримки. При такому підході первинну роль відіграють структура й розміри ресурсів банку, в тому числі депозитних.


2.5. Система страхування вкладів населення в банках

Вразливість банківських установ до втрати ними своєї платоспроможності та ліквідності, враховуючи те, що вони не є власниками більшої частки ресурсів якими вони розпоряджаються, та загроза настання системної кризи (банкрутства банків, які негативно вплинуть на стабільність банківської системи) визначає необхідність створення відповідних систем захисту інтересів клієнтів, перш за все, страхування депозитів.

Страхування (гарантування) вкладів (депозитів)це

1)вид страхування, що здійснюється банками, за яким вкладникам гарантується повернення їх внесків у разі оголошення банків неспроможними виконувати свої зобовязання і в результаті їх банкрутств;

2) комплекс заходів держави та центрального банку, спрямований на підтримку стійкості банківських установ

Система страхування депозитів існує в багатьох країнах: згідно з даними міжнародних організацій на даному етапі такі системи створено в 72-х країнах світу. Практично в усіх країнах захист вкладників на законодавчій основі обмежується малими вкладами. Це досягається встановленням максимальної суми гарантованого вкладу. Пріоритет малих вкладів визначається низкою взаємопов’язаних факторів та цілей:

  1.  значна частина національних заощаджень припадає на малих вкладників, захист яких забезпечує достатню загальнонаціональну норму накопичення;
  2.  захист таких вкладників необхідний для підтримки соціально-політичної стабільності;
  3.  чисельність дрібних вкладників є умовою для виникнення банківських криз, які можуть бути спричинені панікою при масовому вилучені вкладів;
  4.  ці вкладники, як правило, не володіють повною інформацією про стан ринку, тому не можуть діяти раціонально.

Виділяють такі підходи до страхування депозитів:

  1.  Явна відмова від захисту вкладів (практикується в Новій Зеландії, де спеціальні вимоги щодо прозорості банківських операцій дозволяють потенційному вкладнику самому оцінити перспективи повернення своїх коштів, знаючи про стан банку).
  2.  Визначення законом переважного права вимоги вкладників банку перед іншими вимогами при ліквідації банку (в Австралії та Монголії).
  3.  Непрозорість у питаннях покриття.
  4.  Неявна гарантія (спеціальні закони або фонди відсутні, кошти для фондів не резервуються, однак, за минулим досвідом або за заявами відповідних осіб вклади громадян можуть бути відшкодовані, сума компенсацій залишається на розгляд влади).
  5.  Обмежене покриття (гарантії стосуються частини вкладу, окремих видів вкладів, існує державний змішаний або приватний страховий фонд – найбільш поширена система).
  6.  Повне покриття (застосовується в умовах системної кризи; після нормалізації, як правило, замінюється системою обмеженого покриття, як це було в Швеції та Фінляндії).

Ефективність першого підходу обмежена можливістю адекватно оцінювати стан банку. Відповідно до перших чотирьох підходів відсутність додаткових гарантій збільшує можливість панічного вилучення коштів з банків. Створення системи страхування депозитів за п’ятим та шостим підходами пов’язано з певними ризиками та проблемами. Варто зазначити, що повне покриття це не тільки значні витрати держави, а також посилення деяких ризиків, характерних для страхування депозитів. Такий вид покриття МВФ рекомендує застосовувати лише в умовах кризи, у той час як за нормальних умов – обмежене покриття.

На практиці найчастіше використовується два види захисту депозитів:

- неформальний (прихований, імпліцитний (IDPS - Implicit Deposit Protection Scheme);

- формальний (відкритий, експліцитний (DIS – Deposit Insurance System).

Для IDPS характерний, перш за все, брак законодавчого регулювання у сфері захисту депозитів та конкретного фонду для надання допомоги. Проте, незважаючи на брак таких регулювань, уряд або центральний банк, керуючись публічними інтересами, здійснюють інтервенцію в разі загрози стабільності банківської системи. Допомога організовується найчастіше з використанням коштів бюджету або центрального банку, або ж через визначений регулятором банк. У кінцевому підсумку її джерелом стають податки або зменшення надходжень до бюджету.

Перевагами такого виду страхування є:

  1.  однакова захищеність малих та великих вкладників;
  2.  відсутність необхідності для держави організовувати страховий фонд.

До недоліків такого типу системи страхування відносять таке:

  1.  рішення про санацію банку залежить від частки державної участі в даному банку;
  2.  приватним проблемним банкам допомога, як правило, не надається;
  3.  платники податків несуть основну частину витрат на відновлення ліквідності банківської системи;
  4.  уряд самостійно приймає рішення про банкрутство банків.

Система страхування DIS характеризується чітко визначеними принципами діяльності, джерелами фінансування та лімітами вартості захищених депозитів (наприклад, належність до системи захисту депозитів є обов’язкова, визначені суб’єкти, що охоплюються цією системою, а також види депозитів або вкладники, позбавлені захисту, інколи передбачена власна частка вкладників у сумі гарантованих коштів) і реалізаційними процедурами (наприклад, дата виконання умови захисту, принципи недоступності вкладу, спосіб фінансування системи).

Запровадження формальної системи страхування потребує визначення депозитів, які підлягають захисту. Об’єктами страхового захисту, як правило, виступають депозити на вимогу, строкові вклади; ощадні вклади; депозитні сертифікати. Звичайно виключаються з формальної системи страхування такі види депозитів:

  1.  міжбанківські депозити (тому що банки оцінюють фінансовий стан один одного, отже здатні мінімізувати ризики за такими операціями);
  2.  депозити в іноземній валюті (важко визначити межі коливання валютного курсу та обмежений вплив на платіжну систему при незначній питомій вазі в сумарних депозитах);
  3.  депозити у філіях іноземних банків;
  4.  депозити, розміщені в інших країнах (мають незначний вплив на платіжну систему країни).

У системах страхування існує головним чином два різновиди підходів щодо застосування тих чи інших заходів захисту депозитів, що називаються: pay-box або risk-minimized. Перший стосується в принципі виключно виплати вкладникам гарантованих коштів. Другий включає також альтернативні заходи, що полягають, наприклад, у запобіганні банкрутству банків, завдяки отриманню зовнішньої фінансової допомоги. Форми цієї допомоги бувають дуже різні. Вона може полягати, наприклад, у підтримці позиками банків, які фінансують банки-банкрути – на вигідніших за ринкові умовах, або в покритті збитків фондами власників та докапіталізації банку, а згодом – після проведення процедури санації – його продажу за ринковими цінами; викуповування «поганих» боргів або використання державних облігацій для очищення активів банку тощо.

Більшість індустріально розвинених країн почала використовувати формальну систему страхування депозитів з 1980 років, після низки банківських криз. У країнах Африки захист депозитів здійснюється переважно у формі непрямих гарантій, головним чином через недостатній розвиток фінансової системи та переважання державної форми власності. Тільки в Сенегалі та Гані застосовується механізм відшкодуваня коштів вкладників. Формальна система страхування запроваджена в Кенії, Нігерії, Танзанії, Уганді. В Азії більшість країн (Китай, Індонезія, Корея, Малайзія, Пакистан, Сингапур, Таїланд, В’єтнам) має неформальні системи страхування, у той час як в індустріально-розвинених країнах вона існує тільки а Австралії. Більшість країн Середнього Сходу (Єгипет, Іран, Ірак, Ізраїль, Саудівська Аравія, Сирія) та половина країн західної півкулі (Бразилія, Болівія, Коста-Ріка, Парагвай, Уругвай, Еквадор) також використовує неформальну систему страхування депозитів.

Порівняльна характиристика деяких систем страхування депозитів, що діють в інших країнах, наведена в табл. 2.5.

У США в 1933 році було створено Федеральну корпорацію страхування депозитів (Federal Deposit Insurance Corporation (FDIC)), державна організація, що здійснює страхування банківських депозитів.


Таблиця 2.5

Порівняльна характеристика систем страхування депозитів

Характеристика

Німеччина

Європейський Союз*

США

У середньо-му у світі

Наявність гарантій

існує

існує

існує

у 68 країнах

Ліміт покриття

30% капіталу банку

20000 євро

100000 доларів

три середніх ВВП на душу населення

Співстрахування**

відсутнє

10%

відсутнє

у 17 країнах

Покриття депозитів в іноземній валюті

існує

може бути виключене

існує

у 48 країнах

Покриття міжбанківських депозитів

відсутнє

відсутнє

існує

у 18 країнах

Фінансування

фінансується, можливе постфінансування

не регулюється

фінансується

у 58 країнах

Джерело фінансування

тільки банки

не регулюється

змішане

приватні джерела – 15, змішане – 51, державне - 2

Управління

приватне

не регулюється

державне

приватне – 11, змішане – 24, державне - 33

Членство

добровільне***

обов’язкове

обов’язкове

у 55 країнах – обов’язкове, у 13 - добровільне

Премії за рівнем ризику

так****

не регулюється

так*****

у 21 країні

*у 1997 році ЄС зобов’язав усі країни-члени (у тому числі Німеччину, що голосувала проти) запровадити систему обов’язкового страхування внесків. Оскільки приватна система не підпадає під Директиву ЄС, вона продовжує страхування депозитів у сумі, що перевищує 20000 євро, а також депозитів, виключених директивою.

** Співстрахування передбачає виплату внесків не повністю, а в певній пропорції, наприклад, перший транш 90%, другий – 70% та ін. Таким чином, вкладник бере участь у співстрахуванні свого вкладу (на 10, 30% та ін).

*** Для банків-учасників Асоціації німецьких банків членство в системі є обов’язковим.

**** У Німеччині банки щорічно сплачують 0,03% зобов’язань кредиторів, що належать до банківських операцій. Для нових членів передбачений разовий платіж в 0,09%, якщо очікується нестача коштів, премія подвоюється, при досягненні запланованого розміру фонду встановлюється нульова премія; якщо зібраних коштів недостатньо, можлива додаткова премія до 0,03%; банки з підвищеними ризиками сплачують 250% звичайної премії.

***** У США банки поділені на дев’ять категорій за ступенем ризикованості операцій з різним розміром премії (від 0 до 0,27% залучених депозитів).

Для банків, членів Федеральної резервної системи, існує обов'язкове страхування депозитів в обмежених межах: 100 тис. доларів США для кожного вкладника. Корпорація страхує депозити за рахунок фонду страхування депозитів, що утворюється шляхом щорічного відрахування банками 1/12 одного відсотка від загальної суми депозитів. У разі банкрутства банку корпорація забезпечує майже повне покриття збитків вкладників.

Варто зазначити, що в даний час система страхування депозитів банківських внесків у США має певні проблеми з ліквідністю. Фінансова криза 2007-2008 рр., яка зачепила, перш за все, американську банківську систему, призвела до банкрутства деяких найбільших банків. На кінець червня 2008 р. у фонді страхування FDIC було 45,2 млрд. дол. США, або всього 1,01% від усіх застрахованих депозитів. У середині липня збанкрутів IndyMac, банкрутство якого з активами 32 млрд. дол. США стало третім за розміром в історії США. На депозитних рахунках цього банку було 19 млрд. дол. США. Спочатку FDIC оцінювала виплати вкладникам у 4-8 млрд. дол. США, пізніше вже 8,9 млрд. дол. США. Після IndyMac під контроль FDIC перейшло ще декілька банків.

Існують певні особливості в організації європейської системи страхування депозитів, функціонування якої базується на певних принципах (табл. 2.6).

Таблиця 2.6

Принципи, на яких ґрунтується діяльність сучасних систем гарантування депозитів країн ЄС

Принципи

Характеристика сутності принципів

І. Принцип загальності системи страхування і рівноправності кредитних установ

1. Кожна держава зобов’язана гарантувати офіційне визнання на своїй території одного або кількох систем гарантування вкладів (установа, що не є членом такої системи, не має права приймати вклади).

2. Вклад походить з коштів, покладених на рахунки, які кредитна установа мусить повернути.

3. Предметом системи гарантування можуть бути як вклади суб’єктів господарювання, так і фізичних осіб. 

II. Принцип гарантування швидкості та ефективності виплат

1. Недоступність вкладу – це ситуація, за якої вклад, що підлягає виплаті, не був виплачений кредитною установою відповідно до правових умов.

2. Рішення у справі недоступності вкладу повинно бути прийняте протягом 3 тижнів від моменту, коли відповідні органи влади вперше отримали повідомлення про те, що установа не виплачує вклади.

3. Початкова дата недоступності вкладу визначає порядок термінів здійснення виплат уповноваженим суб’єктам, які не повинні перевищувати 3 місяців, з можливістю дворазового продовження.

III. Принцип установлення мінімального ліміту гарантування вкладів

1. Мінімальною квотою визначено суму 20 000 євро, причому цей ліміт повинен бути витриманий також і в тих системах, які передбачають, так звану, власну частку вкладника.

2. При виплаті гарантованих квот із спільних рахунків у системі внутрішнього права країн-членів можуть бути застосовані два варіанти: а) рахунок може бути поділений порівну між вкладниками і тоді обмеження 20 000 євро стосується кожного із депонентів зокрема; б) коли спільний рахунок стосується підприємства, товариства чи угруповання подібного характеру, без статусу юридичної особи, його можна трактувати як вкладений одним депонентом.

IV. Територіальний принцип

1. Система гарантії даної держави – члена ЄС повинна охоплювати депонентів у філіях, що створені кредитними установами на території інших держав-членів.

2. Участь філій (відділень) у системі гарантування депозитів даної держави залежить від того, чи їх центральні офіси знаходяться на території країн – членів ЄС (тоді участь у системі гарантування є добровільною) чи за межами країни – члена (тоді вступ до системи є обов’язковим, якщо немає відповідних гарантій з боку даної закордонної установи).

3. Обов’язок гарантування клієнтам банку доступу до всієї необхідної інформації, пов’язаної із системою охорони вкладів.

У Німеччині існує подвійна система страхування депозитів - обов'язкова і добровільна. Згідно з законом "Про захист внесків і відшкодування збитків інвесторам", усі німецькі приватні банки, а також філії іноземних банків зобов'язані здійснювати членські внески до Фонду обов'язкового захисту внесків (Gesetzliche Einlagensicherung). Фондом захищено тільки заощадження в євро та іншій валюті країн-членів Європейського Союзу. У разі настання банкрутства приватного банку на кошти фонду можуть претендувати всі приватні вкладники і малі підприємства. Компенсації підлягають заощадження на поточних рахунках, безстрокові і строкові внески, депозитні сертифікати, а також вимоги клієнтів по цінних паперах. Максимальна сума компенсації - 18 тис. євро.

Більш суттєвий захист пропонує Фонд добровільного захисту клієнтів приватних банків Німеччини, який автоматично страхує депозити як приватних осіб і малих підприємств, так і крупних корпоративних клієнтів і суспільних організацій, що користуються послугами банку. Розмір суми страховки на одного клієнта може досягати 30 відсотків власного капіталу обслуговуючого банку. Це значить, що навіть клієнт невеликого банку з власним капіталом у 5 млн. євро може розміщувати до 1,5 млн. євро.

Суспільно-правові банки (наприклад, ощадкаси) і кооперативні банки не потрапляють під дію закону про захист внесків, прийнятого в 1998 році. В цих банках вже багато років діє власна внутрішня система страхування депозитів діюча за принципом створення добровільного фонду приватних банків. Банки цих категорій гарантують клієнтам повну компенсацію заощаджень.

Кошти фондів можуть бути направлені і на превентивні заходи, мета яких – не допустити банкрутства банку. Кошти на запобігання банкрутства окремого банку готові виділяти і сторонні фонди і фінансові організації. Цю готовність наочно продемонстрував інцидент з банком IKB Industriebank AG. Банк потрапив у важке фінансове положення в результаті іпотечної кризи в США. Крім суспільно-правового банку Kreditanstalt für Wiederaufbau (KfW), що є його мажоритарним акціонером банк підтримали три найбільші банківські асоціації: Асоціація приватних банків (BDB), Асоціація німецьких ощадбанків (DSGV) і Федеральна асоціація кооперативних банків (BVR). Це рішення було обгрунтовано тим, що банкрутство IKB могло б підірвати довіру клієнтів до всього банківського сектора Німеччини. Такими ж мотивами керувалася і асоціація BDB, що представляє інтереси приватних комерційних банків.

В Україні до 1995 року страхування вкладів визначалося положеннями Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 1991 року. Згідно з вимогами цього закону держава гарантувала захист цінних паперів і вкладів в Ощадному банку України; банки для захисту вкладів мали створювати міжбанківський фонд страхування депозитів, порядок створення якого встановлювався НБУ.

У другій половині 1995 року Національний банк починає розробляти положення про міжбанківський фонд обов’язкового страхування вкладів фізичних осіб, з чого розпочинається створення цілісної системи страхування депозитів населення в Україні. З 1 липня 1997 року вводиться в дію Тимчасовий порядок формування комерційними банками фонду страхування вкладів фізичних осіб за рахунок придбання ними цінних паперів та передачі їх на зберігання НБУ.

З 10 жовтня 1998 року набрав чинності Указ Президента № 996/98 «Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб-вкладників комерційних банків України». Згідно з цим Указом із Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відшкодовували суми в розмірі вкладу, але не більше 500 гривень (сума еквівалентна 100 дол. США) кожному вкладнику комерційного банку, який сплачує збори і платежі до цього фонду. Сума відшкодування становила саме 500 гривень тому, що таким був середній обсяг вкладу фізичної особи на момент підписання указу.

На виконання Указу Президента Кабінетом Міністрів України та Національним банком України була прийнята спеціальна Постанова за №70, якою затверджувалось «Положення про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб».

25 січня 1999 року Правління НБУ ухвалило Постанову № 29 «Про перерахування комерційними банками на рахунок Фонду гарантування вкладів фізичних осіб», відкритому у НБУ, початкових зборів. Відповідно до цієї Постанови впродовж 30 днів від дня її підписання всі комерційні банки, що мають ліцензію на залучення вкладів населення, повинні були перерахувати початковий збір до Фонду в розмірі 1% зареєстрованого статутного капіталу. Загалом ця сума становила 19132 тис. грн. (учасники – 140 банків). Також 20 млн. грн. було внесено НБУ як представником держави.

До 1 січня 1999 року гарантією повернення вкладів фізичних осіб були заблоковані в кожному банку на депо-рахунку в НБУ державні облігації, що за номінальною вартістю становили 16,5% обсягу залучених банками депозитів. Однак такий вид гарантування швидше сприяв вирішенню проблеми поповнення державного бюджету шляхом адміністративного розміщення серед банків додаткової кількості ОВДП, ніж захисту інтересів вкладників. З початком 2000 року НБУ скасував урахування цих ОВДП при виконанні резервних вимог, однак, залишив облігації заблокованими.

Згодом було розроблено проект перехідного порядку формування банками коштів для гарантування вкладів населення за рахунок ОВДП на період до повного формування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Передбачалося, що ОВДП з цього резерву будуть розблоковуватися поетапно. Упродовж 1999 року планувалося довести обсяг заблокованих ОВДП до 8% від суми залучених депозитів, у 2000 році – до 6%, у 2001 році – до 4%, а у 2004 році – взагалі розформувати цей резерв.

Отже, недосконалість чинного законодавства призвела до необхідності прийняття Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб», який набув чинності 20 вересня 2001 року за № 2740-III. Згідно з положеннями цього Закону Фонд гарантування вкладів фізичних осіб призначений для відшкодування вкладів, розміщених на рахунках, що не використовуються вкладником для здійснення підприємницької діяльності.

Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб. Це економічно самостійна установа, яка не має на меті одержання прибутку, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в Національному банку України.

Участь у Фонді банків і філій іноземних банків є обов'язковою. Учасниками є банки і філії іноземних банків, які включені до Державного реєстру банків та мають банківську ліцензію на право здійснення банківської діяльності. Учасники, які не виконують установлених НБУ економічних нормативів щодо достатності капіталу, платоспроможності та/або яким зупинено дію банківської ліцензії переводяться за рішенням адміністративної ради Фонду до категорії тимчасових учасників, при цьому вони зобов'язані сплачувати збори до Фонду до повного виконання зобов'язань перед вкладниками по виплаті їхніх вкладів та нарахованих відсотків.

Виключення банку, філії іноземного банку з числа учасників (тимчасових учасників) Фонду не позбавляє вкладників права на відшкодування таких вкладів у разі настання їх недоступності.

Недоступність вкладу – це неможливість одержання вкладу вкладником відповідно до умов договору, яка настає з дня призначення ліквідатора учасника (тимчасового учасника) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

З 2001 року розмір максимального відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки зріс з 1200 грн. до 50000 грн. (згідно з рішенням адміністративної ради Фонду від 14.08.2007 р. № 4). Однак у зв’язку з початком банківської кризи в Україні з метою відновлення довіри населення з 31 жовтня 2008 року суму відшкодування було збільшено до 150000 грн. Зазначений розмір відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, за рахунок коштів Фонду може бути збільшено за рішенням адміністративної ради Фонду залежно від тенденцій розвитку ринку ресурсів, залучених від вкладників.

Фонд гарантує відшкодування коштів за вкладами у розмірі загальної суми у разі розміщення вкладником в одному банку-учаснику кількох вкладів. Відшкодування вкладів в іноземній валюті відбувається у національній валюті України після перерахування суми вкладу за офіційним (обмінним) курсом НБУ на день настання недоступності вкладів.

Фонд не відшкодовує гарантовану суму за вкладами, розміщеними:

1) членами наглядової ради, ради директорів і ревізійної комісії банку, іноземного банку, вклади яких у банку, філії іноземного банку є недоступними;

2) працівниками незалежних аудиторських фірм (аудиторами), які здійснювали аудиторські перевірки банку протягом останніх трьох років;

3) акціонерами, частка яких перевищує 10 відсотків статутного капіталу банку;

4) третіми особами, які діють від імені вкладників, зазначених у пунктах 1, 2,3;

5) вкладниками, які на індивідуальній основі отримують від банку пільгові відсотки та мають фінансові привілеї, що призвели до погіршення фінансового стану банку;

6) вкладниками, які не ідентифіковані ліквідаційною комісією.

Джерелами формування коштів Фонду є:

1) початкові збори з учасників Фонду;

2) регулярні збори з учасників (тимчасових учасників) Фонду;

3) спеціальні збори з учасників (тимчасових учасників) Фонду;

4) кошти, внесені НБУ в розмірі 20 млн. грн.;

5) щорічні внески Національного банку України від перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами;

6) доходи, одержані від інвестування коштів Фонду в державні цінні папери України;

7) кредити, залучені від Кабінету Міністрів України, НБУ, банків та іноземних кредиторів;

8) пеня, яку сплачують учасники (тимчасові учасники) Фонду за несвоєчасне або неповне перерахування зборів до Фонду;

9) доходи від депозитів, розміщених Фондом у НБУ.

Фонд є єдиним розпорядником коштів, акумульованих у процесі його діяльності. Кошти Фонду не включаються до Державного бюджету України.

Початковий збір до Фонду в розмірі одного відсотка зареєстрованого статутного капіталу банку (приписного капіталу філії іноземного банку) перераховується учасниками на рахунок Фонду протягом тридцяти календарних днів з дня одержання банківської ліцензії на здійснення банківської діяльності.

Нарахування регулярного збору до Фонду здійснюється учасниками (тимчасовими учасниками) Фонду двічі на рік по 0,25 відсотка загальної суми вкладів, включаючи нараховані за вкладами відсотки, за станом на 31 грудня року, що передує поточному, та 30 червня поточного року. Перерахування нарахованого регулярного збору здійснюється учасниками (тимчасовими учасниками) Фонду щоквартально рівними частками до 15 числа місяця, наступного за звітним періодом.

Установлення спеціального збору до Фонду здійснюється, якщо поточні доходи Фонду є недостатніми для виконання ним у повному обсязі своїх зобов'язань щодо обслуговування та погашення залучених кредитів, спрямованих на відшкодування коштів вкладникам учасників (тимчасових учасників) Фонду. Загальний розмір спеціальних зборів, сплачених учасниками (тимчасовими учасниками) Фонду, не повинен перевищувати розміру щорічного регулярного збору з учасника (тимчасового учасника) Фонду.

Для виконання Фондом покладених на нього завдань, за умови, що його фінансові можливості вичерпані, Кабінет Міністрів України надає Фонду кредит у грошовій формі або у вигляді державних цінних паперів.

Ліміт кредитування на наступний рік визначається щорічно як десятикратний розмір надходжень від учасників (тимчасових учасників) Фонду за перше півріччя поточного року і передбачається Міністерством фінансів України в проекті Закону про Державний бюджет України в грошовій формі або в правах на здійснення цільової емісії державних цінних паперів.

При отриманні Фондом кредиту від Кабінету Міністрів України у вигляді цінних паперів Фонд має право реалізувати їх на відкритому ринку, отримати кредит під заставу у банків, іноземних кредиторів, НБУ. Національний банк України має право надавати Фонду кредит під заставу цінних паперів за ціною не нижче індексу інфляції строком на п'ять років.

Порядок відшкодування Фондом коштів за вкладами фізичних осіб затверджується адміністративною радою Фонду. Відшкодування за вкладами здійснюється в готівковій або безготівковій формі.

Виплата Фондом гарантованої суми відшкодування через визначені банки-агенти здійснюється протягом трьох місяців з дня настання недоступності вкладів. У разі ліквідації системоутворюючого банку цей строк може бути продовжено до шести місяців.

Питання до самоконтролю

  1.  Дайте визначення поняттю «банківські ресурси».
  2.  Назвіть складові ринку банківських ресурсів.
  3.  Які фактори чинять вплив на ефективність використання ресурсів банку?
  4.  Охарактеризуйте функції власного капіталу банку.
  5.  Назвіть складові регулятивного капіталу банку.
  6.  Що таке достатність капіталу банку?
  7.  У чому полягають особливості структури власного капіталу банків України?
  8.  Охарактеризуйте склад та структуру залучених ресурсів банків України.
  9.  Назвіть джерела формування залучених коштів банків.
  10.   За якими ознаками класифікують депозити банківських установ?
  11.   Обгрунтуйте сутність депозитної політики банку.
  12.   Назвіть існуючи підходи до страхування депозитів в банківських установах.
  13.   Яка система страхування вкладів в банках діє в Україні?
  14.   Що таке недоступність вкладу? За яких умов вкладник може отримати відшкодування власного вкладу за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб?


РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ КРЕДИТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ

3.1. Теоретичні основи організації кредитної діяльності банку.

Принципи і умови кредитування

Суть кредиту як економічної категорії повинна знаходити своє відображення у визначеннях, які характеризують це явище. Тому, даючи визначення кредиту, необхідно враховувати, що:

- це економічні відносини, які базуються на економічних законах та мають обов’язково договірний характер;

  1.  відносини виникають з приводу зворотного руху запозиченої вартості, тобто в якій би формі вони не виникали, їх основною функцією є перерозподіл вартості;
  2.  перерозподіл відбувається тільки тимчасово вільних коштів (які називаються позичковими або позичками), що обумовлює необхідність їх повернення у визначений строк.

указані особливості обов’язково мають бути відображенні при формулюванні сутності категорії кредиту.

Кредит – це економічні відносини між кредитором і позичальником з приводу зворотного руху запозиченої вартості

Важливим специфічним моментом руху грошових коштів при організації кредитних відносин є зворотний рух запозиченої вартості.

Не випадково, д-р екон. наук, проф. О. І. Лаврушин, досліджуючи сутність кредиту, прийшов до висновку про існування у нього специфічних законів. Під якими він розуміє такий рух запозиченої вартості, «…який, виражаючи сутність, характеризує невід`ємне, постійне у функціонуванні кредиту». До таких законів він відносить:

1) закон планомірного повернення запозиченої вартості;

2) закон збереження кредитних коштів.

Основним законом кредиту є закон повернення запозичених коштів. Повернення запозичених коштів є специфічною властивістю кредитних відносин і реалізується через механізм кредитування, перш за все, за дотримання принципів кредитування як його початкового елемента.

Що ж торкається закону збереження кредитних коштів, то він вимагає від позичальника повернення всієї суми запозиченої вартості.

Закони кредиту повинні бути відправним початком при визначенні принципів кредитування. Тільки в цьому випадку механізм кредитування відповідатиме сутності кредиту і стане дійсним працюючим механізмом.

На відміну від кредиту як економічної категорії, яка відображує економічні відносини між кредитором і позичальником з приводу зворотного руху позиченої вартості та відповідає на питання «що є кредит (як економічні відносини)?», кредитуванняце процес надання та повернення позичок, який відповідає на питання «як здійснюються ці кредитні відносини?».

Система кредитування складається з певних елементів, до яких відносяться: суб’єкти та об’єкти кредитування; класифікація позичок; принципи кредитування, методи кредитування та форми позичкових рахунків, способи визначення кредитоспроможності позичальників, форми та види забезпечення повернення позичок, умови укладання кредитних договорів тощо.

Головним елементом системи кредитування є принципи кредитування, оскільки вони відбивають сутність, зміст та порядок організації процесів надання та повернення позички. Питання про принципи кредитування – складне теоретичне питання, одночасно має велике практичне значення.

Банк зобов'язаний при наданні позичок додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення позичок, додержуватись установлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків.

Принципи кредитування:

  1.  принцип цілеспрямованості (принцип цільового
  2.  використання позичених коштів);
  3.  принцип строковості;
  4.  принцип забезпеченості повернення позички;
  5.  принцип платності;
  6.  принцип диференційованого підходу;
  7.  принцип договірного кредитування.

 

Організацію кредитних відносин необхідно починати з дотримання принципу цілеспрямованості (принципу цільового використання позичених коштів), який полягає у вкладенні позичкових коштів у конкретні господарські процеси.

Від дотримання принципу цільового використання позичених коштів багато в чому залежить своєчасність погашення позички, тому що тільки реалізація мети дозволяє забезпечити необхідні грошові потоки для погашення заборгованості.

Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати позички для придбання власних цінних паперів. Банку забороняється надавати позички будь-якій особі для: погашення цією особою будь-яких зобов'язань перед пов'язаною особою банку; придбання активів пов'язаної особи банку; придбання цінних паперів, розміщених чи підписаних пов'язаною особою банку, за винятком продукції, що виробляється цією особою.

Банки не мають права підтримувати за рахунок кредитних коштів незаконну діяльність, збиткові підприємства, види діяльності, кредитування яких пов’язано з недопустимо високим рівнем ризику для повернення коштів.

Згідно із принципом строковості визначаються часові межі використання позички і конкретні терміни її повернення.

Економічною основою строковості позички, що надається позичальнику на розвиток виробничої діяльності, є тривалість кругообороту обігового капіталу підприємств, формування якого, як правило, здійснюється за допомогою короткострокового кредитування.

Позички на створення та/або відтворення основного капіталу позичальника надаються в строки, що обумовлені нормативними строками будівництва, освоєння та окупності об’єкта. Таким чином, формування основного капіталу позичальника здійснюється за допомогою довгострокового кредитування.

Розрізняють строк використання позички і строк (дату) її повернення. Іноді ці строки можуть співпадати залежно від об'єкта кредитування. Наприклад, при кредитуванні оборотних коштів (найвдаліший приклад – овердрафт). Проте, при кредитуванні основних засобів ці терміни, як правило, не співпадають. Наприклад, строк використання позички по впровадженню нової техніки може складатися з трьох частин: обсягу робіт, що кредитуються; періоду освоєння і терміну окупності витрат, що кредитуються. У зв'язку з цим строк повернення позички може бути встановлений, виходячи з тривалості кожного з указаних періодів.

Принцип строковості спрямовано на зміцнення платіжної дисципліни. Банки впливають на підприємства, що порушують цю дисципліну, шляхом застосування диференційованих ставок, використанням інших заходів, передбачених кредитним договором. У разі несвоєчасного повернення позички або відсотків за користування нею банк має право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передбачено угодою.

Для виконання закону збереження вартості, тобто повного і своєчасного погашення позичкових коштів у механізмі кредитування передбачено принцип забезпеченості повернення позички. Для досягнення своєчасного повернення позичкових коштів банки використовують різні форми забезпечення.

Спочатку цей принцип передбачав наявність конкретного матеріального забезпечення по кожній кредитній операції. Надалі у ході розвитку кредитних відносин поняття забезпеченості стало більш широким. Позичка вважається забезпеченою, якщо вона відповідає обсягам діяльності підприємства. В цьому випадку головною умовою забезпечення повернення позички є фінансове положення підприємства, його кредитоспроможність. Тому оцінці кредитоспроможності підприємства банками надається особлива увага.

У процесі кредитування банк вимагає не тільки повернення наданої їм позички, але і сплати позичкового процента за її використання. У цьому полягає сутність принципу платності кредитування.

За рахунок позичкового процента банки покривають свої витрати і одержують прибуток. Банк не може надавати позички під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за позичками, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків. Надання безпроцентних позичок забороняється, за винятком передбачених законом випадків.

На встановлення плати за користування позичкою, як правило, впливають такі чинники:

  1.  облікова ставка центрального банку;
  2.  вартість кредитних ресурсів на міжбанківському ринку;
  3.  вартість залучення коштів на депозити (вклади);
  4.  структура кредитних ресурсів банку;
  5.  стабільність грошового обігу в країні (темпи інфляції) та попит на позички;
  6.  рівень процентних ставок у банків-конкурентів;
  7.  ступінь ризику кредитування, форми кредиту та види позичок, вид та якість забезпечення тощо.


Процентна ставка за позичкою повинна:

  1.  бути досить високою для одержання прибутку за позичкою та компенсації всіх ризиків банку;
  2.  бути досить низькою для того, щоб позичальник міг повернути позичку та не звернутися до іншого кредитора;
  3.  бути конкурентоспроможною порівняно зі ставками інших кредиторів;
  4.  цілком покривати вартість залучених коштів;
  5.  враховувати всі взаємовідносини з клієнтом

 

Принцип диференційованого підходу до кредитування означає, що банки не повинні формально підходити до проблем надання позичок своїм клієнтам. Визначення умов кредитування, а саме строків, процентної ставки, виду забезпечення, має відбуватися індивідуально, враховуючи всі особливості організації та проведення діяльності позичальником. Наприклад, при кредитуванні підприємств, діяльність яких є сезонною (як правило, сільськогосподарських підприємств), необхідно зважати на нерівномірні грошові надходження і відповідно витрати. Отже, графік погашення заборгованості має бути сформовано таким чином, щоб найбільші суми виплати співпадали у часі з надходженням коштів від реалізації продукції на рахунки підприємства. Диференціація умов кредитування здійснюється, як правило, на основі показників кредитоспроможності.

У разі недодержання цього принципу банк наражається на підвищений ризик невиконання позичальником умов кредитування, що не відповідатимуть специфіці його діяльності.

Принцип договірного кредитування означає, що кредитування здійснюється лише на основі кредитного договору, який підписується сторонами після обговорення всіх умов кредитування і прийнятті рішення Кредитного комітету про надання позички.

Одним з елементів системи кредитування є методи кредитування.

Під методом кредитування розуміється спосіб надання та повернення позички відповідно до принципів кредитування

У банківській практиці використовуються два методи кредитування.

Суть першого методу полягає в тому, що питання про надання позички розв'язується кожного разу в індивідуальному порядку. Позичка надається на задоволення певної цільової потреби в коштах. Цей метод застосовується при наданні позичок на конкретні строки, які визначаються заздалегідь.

Згідно з другим методом позички надаються в межах наперед установленого ліміту кредитування банком позичальника. Цей ліміт використовується позичальником у разі необхідності шляхом оплати платіжних документів, які надходять протягом певного періоду.

Такий вид надання позички називають відкриттям кредитної лінії. Кредитна лінія відкривається, як правило, клієнтам із стійким фінансовим положенням і доброю репутацією. Розмір ліміту може переглядатися банком залежно від потреб позичальника, його кредитної історії та фінансового стану.

Надання позичок згідно з зазначеними методами відбувається з використанням відповідної форми позичкових рахунків, а саме:

  1.  простого позичкового рахунка;
  2.  спеціального позичкового рахунка;
  3.  поточного рахунка з овердрафтом;
  4.  контокорентного рахунка.

Простий позичковий рахунок є найпоширенішою формою банківського строкового кредитування. На цьому рахунку може бути тільки активне (дебетове) сальдо, кожний факт видачі та погашення позички оформляється відповідними документами клієнта або банку.

Спеціальний позичковий рахунок використовується банком в окремих випадках, наприклад, при кредитуванні позичальника під заставу векселів. Він є формою обліку позичок до запитання. При кредитуванні по спеціальному рахунку клієнту відкривається кредитна лінія. Якщо на цьому рахунку виникає кредитове сальдо, воно того ж дня повинне бути зараховано на поточний рахунок позичальника. Погашення здійснюється регулярно шляхом перерахування виручки від реалізації в кре́дит спеціального позичкового рахунка. Погашення може відбуватися як за дорученням позичальника, так і за рахунок коштів, що надходять від його контрагентів. Банк має право стягти заборгованість по спеціальному рахунку без узгодження з позичальником, проте це повинне бути передбачено в кредитному договорі.

Однією з форм кредитної підтримки господарської діяльності підприємств є кредитування по овердрафту. Овердрафт безпосередньо пов'язаний з поточним рахунком клієнта. За наявності відповідної угоди банк дозволяє власнику поточного рахунка здійснювати платежі на суму, що перевищує залишок коштів по кре́диту поточного рахунка, але в межах установленого ліміту, який, як правило, визначається залежно від розмірів обороту коштів на поточному рахунку (може складати 30% від середнього значення, розрахованого за певний період). Банк стягує відсотки за користування позичкою по овердрафту за фактичний термін її використовування. Окрім відсотка банк стягує комісію, яка є винагородою банку за втрачену можливість розмістити задепоновані для виконання зобов'язань по овердрафту кошти в інші активи. В банківській практиці з цією метою нараховується, так званий, «відсоток очікування», який встановлюється у розмірі 1/3 або 1/5 від ставки по овердрафту. Він нараховується на різницю між установленим лімітом і сумою фактично використаних коштів.

Контокорентний рахунок – це активно-пасивний рахунок, на якому враховуються всі операції банку з клієнтом. Цей рахунок об'єднує в собі позичковий та поточний рахунки і може мати як дебетове, так і кредитове сальдо. В цьому випадку поточний рахунок підприємства як самостійний рахунок закривається.

На контокорентному рахунку щодня фіксуються всі надходження і списання коштів. Якщо зобов'язання клієнтів тимчасово перевищують їх вимоги і на рахунку недостатньо коштів для покриття негативного (активного) сальдо, клієнтам надається контокорентна позичка у межах установленого ліміту.

У практиці банків України ця форма рахунків не використовується.

3.2. Сутність зміст та функції кредитної політики банку

Кредитна політика – це стратегія банку по залученню коштів і розміщенню їх при кредитуванні клієнтів банку на основі принципів кредитування. Кредитна політика в стратегічному плані включає пріоритети, принципи і мету окремого банку на кредитному ринку, а в тактичному – фінансовий та інший інструментарій, який використовується даним банком для реалізації його мети при здійсненні кредитних угод, правила їх здійснення, регламент організації кредитного процесу.

Кредитна політика у вузькому розумінні – це система заходів банку у сфері кредитування клієнтів, які він здійснює для реалізації своєї загальної стратегії в певний період часу

Таким чином, кредитна політика як основа процесу управління кредитом визначає пріоритети в процесі розвитку кредитних відносин, з одного боку, і функціонування кредитного механізму – з іншого. Кредитна політика дозволяє планувати, регулювати, раціонально організовувати взаємовідносини між банком та його клієнтами щодо зворотнього руху кредитних ресурсів.

Кожен банк самостійно визначає власну кредитну політику, зважаючи на специфіку організації своєї діяльності та ризики, що їй притаманні. Кредитна політика банку є одним із найважливіших інструментів запобігання ризикам, її головне призначення полягає у встановлені ключових принципів, яких мають дотримуватися менеджери та керівники банку при плануванні кредитної діяльності та наданні позичок.

Виділяють такі типи кредитних політик: агресивна, поміркована, консервативна.

Агресивний тип кредитної політики за головну мету ставить максимізацію прибутку за рахунок розширення обсягів кредитної діяльності, не враховуючи високого рівня кредитного ризику, що супроводжує ці операції. Механізмом реалізації такої політики є надання позичок більш ризиковим категоріям позичальників, збільшення строків надання позичок та їх розмірів, зниження вартості позичок до мінімально можливого рівня, надання позичальникам можливості пролонгації позички.

Поміркований тип кредитної політики характеризує типові умови її здійснення відповідно до загальноприйнятих банківською практикою та орієнтується на середній рівень кредитного ризику.

Консервативний тип кредитної політики банку спрямований на мінімізацію кредитного ризику. Обираючи цей тип кредитної політики, банк не намагається отримувати високі доходи за рахунок значного розширення кредитної діяльності. Механізмом реалізації даної політики є жорсткі критерії оцінки кредитоспроможності позичальників, мінімізація строків надання позичок та їх обсягів, жорсткі умови надання позички та підвищення її вартості, використання жорстких процедур ліквідації проблемної заборгованості.

На кредитну політику банку впливають різні чинники, які можна розділити на зовнішні та внутрішні (табл.3.1).


Таблиця 3.1

Фактори, що впливають на формування кредитної політики банку

Зовнішні фактори

Внутрішні фактори

  1.  загальний стан економіки, темпи інфляції, темпи зростання валового внутрішнього продукту, дефіцит державного бюджету тощо;
  2.  грошово-кредитна політика Національного банку України;
  3.  рівень доходів населення, здатність споживати банківські продукти, наявність соціальних пільг тощо;
  4.  регіональна та галузева специфіка функціонування банку;
  5.  рівень конкуренції, цін на банківські продукти та послуги;
  6.  політизованість суспільства.
  1.  кредитний потенціал банку;
  2.  ступінь ризику та прибутковості окремих видів позичок;
  3.  стабільність банківських ресурсів;
  4.  спектр виконуваних операцій;
  5.  забезпеченість позичок;
  6.  цінова політика банку;
  7.  клієнтура банку;
  8.  професійна підготовленість, кваліфікація та досвід порсоналу.

У процесі розробки кредитної політики банки визначають пріоритети при формуванні кредитного портфеля, розглядаючи його диверсифікацію з позицій визначення оптимальної кредитної політики.

Кредитна політика банку визначає стандарти, параметри її процедури, якими керуються банківські працівники в своїй діяльності з надання, оформлення кредитів та управління ними.

Основою управління кредитною діяльністю банку мають бути внутрішні положення (стандарти кредитної політики) – документи, що регламентують організацію кредитних відносин і затверджені радою та правлінням банку

Кредитна політика оформляється документально та складається з положень, що регламентують попередню роботу при наданні позичок, а також процес кредитування (табл. 3.2).


Банківські установи в межах, установлених Національним банком обмежень та нормативів, самостійно визначають зміст та тип кредитної політики.

Таблиця 3.2

Елементи кредитної політики

Етапи кредитування

Параметри і процедури, що регламентуються

  1.  Попередня робота з надання позичок
  1.  склад майбутніх позичальників
  2.  види позичок
  3.  кількісні обмеження кредитування
  4.  стандарти оцінки кредитоспроможності позичальників
  5.  стандарти оцінки позичок
  6.  процентні ставки
  7.  методи забезпечення повернення позичок
  8.  контроль за виконанням процедури підготовки надання позичок
  1.  Оформлення позичок
  1.  форми документів
  2.  технологічна процедура надання позичок
  3.  контроль за правильністю оформлення позичок
  1.  Управління позичками
  1.  порядок управління кредитним портфелем
  2.  контроль за виконанням кредитних договорів
  3.  умови продовження та поновлення прострочених позичок
  4.  порядок покриття збитків
  5.  контроль за управлінням позичками

Кожний окремий банк, розробляючи стратегію кредитної політики, проводить сегментацію кредитного ринку з точки зору його кредитного обслуговування, враховуючи при цьому рівень регіонального розвитку, макроекономічну ситуацію, рівень кон'юнктури ринку тощо. При цьому в основі розробки стратегії лежать його внутрішні можливості, які визначаються конкурентоспроможністю, ліквідністю, фінансовою стабільністю та надійністю банківської установи на грошово-кредитному ринку. Причому реалізація можливостей банку щодо стратегії кредитної політики передбачає саме досягнення її кінцевої цілі – забезпечення стійкого фінансового стану на конкретному сегменті даного ринку.

Кредитна політика банку є частиною загальної стратегії його розвитку. Першочерговим для банку при розробці кредитної політики є розуміння глобальних тенденцій розвитку суспільства та розуміння своєї ролі (місії) в цьому розвитку. На основі сформульованої місії розробляється концепція його розвитку (на більш короткий інтервал часу), в рамках діючої концепції – цілі та задачі розвитку; потім здійснюється вибір стратегій банківської діяльності як способів реалізації цих цілей та задач. При цьому під банківською стратегією розуміється набір можливих варіантів кредитних операцій, а безліч стратегій, орієнтованих на рішення конкретних цілей і задач утворює кредитну політику банку.

Загальна схема формування місії, концепції та стратегії розвитку банку, а також фактори, що визначають цей процес наведений на рис. 3.1.

Місія банку

Концепція розвитку  банку

Стратегічне управління

Цілі та задачі розвитку

Вибір ефективних стратегій функціонування

Досвід, аналогії, історичні паралелі

Історія, традиції та спеціалізація банку

Особливості поточного історичного періоду та сучасного стану банку

Інструментарій аналізу, що використовується

Розробка механізму реалізації вибраних стратегій

Державна політика

Стан економіки та банківської системи

Маркетинг банківських послуг

ЗОВНІШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ

 

Рис. 3.1. Схема формування стратегій розвитку банку та фактори, що визначають цей процес


Основним елементом кредитної політики в області стратегії є правильна постановка її цілей. Цілі кредитної політики банку визначаються, виходячи із стратегічних цілей банку.

Так, Г. С. Панова зазначає: "Проведення кредитної і депозитної політики має одну мету – максимізацію доходів банку при підтриманні його надійності та стабільності. Точкою рівноваги при цьому є ліквідність банку" [93, с 14]. З точки зору О. В. Дзюблюка, "основними, фундаментальними цілями кредитної політики комерційного банку є забезпечення, з одного боку, умов для задоволення потреб клієнтів в отриманні коштів у тимчасове користування відповідно до різних видів кредитних послуг, котрі пропонуються на ринку, а з другого - отримання прибутку, що є метою функціонування банку як комерційного підприємства в умовах ринкової економіки, однак при забезпеченні належного рівня ліквідності та мінімізації ризиків за здійснюваними операціями" [67, с. 338]. Таким чином, розглядаючи сучасні підходи до формування основних цілей кредитної політики комерційних банків, слід зазначити, що головною з них більшість авторів вважає максимізацію доходів банків від кредитної діяльності при забезпеченні їх ліквідності.

Виходячи з цієї схеми, у процесі розробки кредитної політики враховується:

  1.  історичний досвід банку, який з урахуванням сучасних тенденцій розвитку дозволяє приймати нові обґрунтовані рішення;
  2.  державна політика, яка може мати суттєву підтримку як матеріальну, так і нематеріальну;
  3.  стан економіки країни, який матиме сприятливий або несприятливий вплив на розвиток банківської системи;
  4.  маркетинг банку, який дозволяє сконцентруватися на найбільш перспективних напрямах розвитку банку.

Три останні фактори формують зовнішнє середовища розвитку банку.

Система основних цілей кредитної політики комерційного банку повинна включати:

  1.  забезпечення максимального рівня дохідності "кредитного портфеля" та акціонерного капіталу банку при мінімальному рівні ризику;
  2.  підтримання оптимального співвідношення між позичками, депозитами та іншими зобов'язаннями і власним капіталом банку;
  3.  забезпечення фінансової стійкості банку у процесі здійснення кредитної діяльності;
  4.  забезпечення зваженого та оптимального використання кредитних ресурсів;
  5.  досягнення оптимального балансу між зростанням обсягу "кредитного портфеля" і темпами поліпшення його якості;
  6.  розширення клієнтської бази шляхом надання кредитних послуг високої якості;
  7.  збереження високого рівня довіри юридичних і фізичних осіб до банківської установи шляхом своєчасного та повного виконання своїх зобов'язань перед вкладниками та акціонерами.

Формування цілей здійснюється як на довгострокову перспективу розвитку, так і на поточний рік. Ураховуючи економічну та політичну нестабільність у країні, вітчизняні банки переважно визначають кредитну політику та її цілі на поточний рік, рідше на дворічний або трирічний період.

Розробка довгострокових прогнозів пріоритетних напрямків розвитку, стратегічне управління та розробка кредитної політики дасть змогу банкам забезпечити ефективне використання кредитних ресурсів, оптимізувати структуру кредитного портфелю, ефективно організувати весь кредитний процес і тим самим сприятиме розвитку банківської установи.


3.3. Етапи організації кредитного процесу

Процес банківського кредитування складається з певних етапів, кожний з яких окремо забезпечує рішення якоїсь конкретної задачі, а разом досягається головна мета кредитних операцій – їх надійність і прибутковість для банку. В банківській практиці виділяють такі етапи кредитування.

Перший етап. На цьому етапі оцінюються можливості співпраці з потенційним позичальником.

У банк надається заява (клопотання) на отримання позички за формою, визначеною банком. У заяві наводиться мета кредитування, сума позички, строк користування, забезпечення, що пропонується за позичкою та бажана процентна ставка.

Заява на отримання позички надається відповідному співробітнику кредитного відділу, який має у досить короткий термін розглянути її на предмет надання згоди або відмови. При розгляді заяви, по-перше, визначається можливість співпрацювання з клієнтом у ході співставлення змісту звернення клієнта із положеннями кредитної політики банку. Якщо банк не займається кредитуванням відповідних напрямів діяльності, або умови визначенні клієнтом не відповідають інтересам банку, заяву буде відхилено.

Процедура розгляду заяви може бути відмінною для різних категорій клієнтів. При цьому вибір потенційних позичальників залежить від інформації про клієнтів, що має у своєму розпорядженні банк, або даних, що надаються службою безпеки банку.

Окрім заяви надаються такі документи:

1. Анкета (заява-анкета) позичальника.

2. Копії засновницьких документів, а також інші документи, що підтверджують правоздатність (для юридичних осіб) і дієздатність (для фізичних осіб) клієнта. До документів юридичної особи відносять - статут, установчий договір (якщо він передбачений), свідоцтво про державну реєстрацію, довідки про реєстрацію в податковій адміністрації, Пенсійному фонді України, фонді соціального страхування. До документів фізичної особи відносяться паспорт та ідентифікаційний код.

3. Копії ліцензій, передбачених законодавством.

4. Техніко-економічне обгрунтовування отримання позички з розрахунком терміну окупності та рентабельності об'єкта кредитування з вказівкою цільового використання позичених коштів і розрахунком витрат і надходжень на весь період користування позичкою.

5. Копії контрактів, угод та інших документів, що стосуються кредиту: контракти на придбання товарно-матеріальних цінностей, послуг і виконання робіт, накладні, митні декларації і т.д.

6. Завірені податковою адміністрацією форми бухгалтерської звітності: баланс; звіт про фінансові результати, звіт про рух грошових коштів і т.д. на останню звітну дату і за період установлений банком, виходячи з умов позички, що запитується.

При необхідності потрібна розшифровка окремих статей, перш за все, склад дебіторської і кредиторської заборгованості, товарно-матеріальних цінностей і основних засобів.

7. Документи, що стосуються забезпечення позички:

- при заставі рухомого майна (крім автотранспорта) – опис заставленого майна, угоди на придбання товарно-речових цінностей, що передаються в заставу, накладні та інші документи, що підтверджують право власності;

- при заставі транспортних засобів – свідоцтво про право власності транспортним засобом, поліс страхування транспортного засобу;

- при заставі нерухомості – договори купівлі-продажу, свідоцтво про приватизацію, довідки з Бюро технічної інвентаризації, акт оцінювання вартості та поліс страхування нерухомого майна, що передається в заставу;

- при гарантії (поручительстві) – договори гарантії (поручительства), а також відповідні документи по гаранту або поручителю (документи, що підтверджують право- та дієздатність, а також фінансові можливості);

- при страхуванні – поліс страхування і при необхідності документи страхової компанії.

8. Довідка з обслуговуючого банку про наявність рахунків і поточної позичкової заборгованості, а також інформація, що виступає забезпеченням за існуючими зобов'язаннями клієнта.

9. Інформація про позички, отримані в інших банках.

Усі копії документів вимагають надання також оригіналів для їх звірки.

На цьому етапі проводиться попередня бесіда з майбутнім позичальником, перевірка достовірності документів та інформації, на підставі яких ухвалюватиметься рішення про видачу позички.

Співбесіда дає можливість працівнику банку оцінити характер та відвертість намірів позичальника щодо отримання позички, його особистість, порядність, чесність та професійні якості. Якщо клієнт не досить аргументовано обґрунтовує ціль кредитування та способи її досягнення, це може розглядатися як негативний фактор при аналізі його звернення за позичкою, що може бути приводом для відмови.

Другий етап. Передбачає перевірку кредитоспроможності клієнта (більш детально цей етап буде розглянуто в п. 3.5).

Під кредитоспроможністю необхідно розуміти такий фінансово-господарський стан клієнта, який дозволяє йому отримати позичку та ефективно використовувати позичкові кошти, здатність і готовність позичальника повернути позичку відповідно до умов кредитного договору.

Аналіз кредитоспроможності передбачає вивчення різних чинників, які можуть привести як до невчасного погашення заборгованості, так і виконання зобов'язань позичальником.

Джерелами інформації для оцінки кредитоспроможності можуть виступати:

1. Інформація, отримана від позичальника.

2. Внутрішня інформаційна база даних банку.

3. Зовнішні джерела інформації (кредитори, постачальники, клієнти, співробітники, і інші контрагенти, а також кредитні бюро).

Якщо у ході аналізу кредитоспроможності банк не отримає позитивну відповідь на важливі питання щодо можливостей позичальника погасити своєчасно та в повному обсязі заборгованість за позичкою, незважаючи на наявність ліквідного забезпечення або будь-які інші фактори, заявку клієнта має бути відхилено. При цьому причини відмови можуть бути пояснені або не пояснені клієнту залежно від ситуації.

Третій етап. На цьому етапі відбувається визначення умов кредитування (структурування позички) та ухвалення рішення про можливість видачі позички.

У ході структурування визначаються вид та сума позички, розмір процентної ставки, термін та порядок погашення, забезпечення і додаткові умови, мета яких є мінімізація можливих ризиків. Процес структурування позички відбувається із дотриманням принципу диференційного підходу та залежить від категорії позичальника, оцінки його можливостей щодо погашення заборгованості тощо.

Правильне визначення виду позички є важливим для встановлення реальних джерел погашення банківських позичок. Якщо позичка надається на формування оборотного капіталу клієнта і є короткостроковою, то джерелом її повернення будуть поточні грошові надходження, які виникнуть після реалізації проекту, що прокредитований.

Позичка, надана на відтворення основного капіталу позичальника, є, як правило, довгостроковою і має повертатися за рахунок прибутку від експлуатації прокредитованого об’єкта.

Важливе значення у структуруванні позички має правильне визначення суми позички. Заниження її може призвести до порушення строків її повернення, оскільки об’єкт, що кредитується, не буде завершений у строк, а завищення — до нецільового використання надлишково отриманих у банку коштів.

Своєчасне повернення позички значною мірою залежить від правильного визначення строків її надання. Якщо будуть установлені недостатні строки повернення позички, то у позичальника може виявитися нестача капіталу, що спричинить зменшення обігових коштів, а отже спад виробництва. Якщо ж ці строки будуть занадто ліберальними, тобто набагато більшими від періоду, протягом якого буде отримана віддача від позички, то позичальник певний час користуватиметься неконтрольованими з боку банку коштами.

Необхідно відмітити, що на тривалість строків надання позичок банком також впливають строки, на які банки залучають ресурси. У цьому разі банки мають знаходити компроміс між власними можливостями та доцільністю надання позичок на відповідні строки та здатністю позичальників ефективно використовувати позичені кошти у запропоновані банком строки.

Більшість банківських позичок видається під відповідне забезпечення. Визначаючи цей елемент структури позички, працівники банку повинні виходити із положень кредитної політики щодо використання відповідних форм забезпечення для мінімізації ризиків (у яких випадках, яким чином), а також тенденціями, що складаються на ринку того чи іншого майна (при використанні майнових форм забезпечення). Про форми забезпечення зобов’язань позичальника перед банком йдеться в розділі 3.4.

Видача і повернення позички може здійснюватися різними способами: одноразово, різними частками протягом періоду дії кредитної угоди, шляхом проведення поточних грошових операцій позичальника через позичковий рахунок. Тому одним з елементів структурування майбутньої позички є чітке визначення порядку її надання і повернення.

Погашення позичкової заборгованості позичальником відбувається відповідно до розробленого банком графіка платежів. Графік платежів має формуватися із урахуванням можливостей позичальника погашати заборгованість. Розмір виплат позичальника може відображувати сезонність у його діяльності, пільговий період (кредитні канікули, grace period), тенденції його розвитку (прогресивні або регресивні платежі) тощо.

Як правило, банки використовують графік платежів погашення заборгованості за позичкою рівними частинами з нарахуванням відсотків на залишок заборгованості та ануїтетну схему погашення.

Розглянемо приклад графіків погашення позички розміром 30000 грн. та процентною ставкою 24% річних, строком на 6 місяців (табл. 3.3, 3.4).

Таблиця 3.3

Графік погашення заборгованості за позичкою рівними частинами з нарахуванням позичкового відсотка на залишок (грн.)

Період погашення, міс.

Сума внеску, усього

Сума погашення основного боргу за позичкою («тіло» позички)

Сума погашення відсотків

Залишок заборгованості за позичкою на кінець періоду

1

5600,00

5000,00

600,00

25000,00

2

5500,00

5000,00

500,00

20000,00

3

5400,00

5000,00

400,00

15000,00

4

5300,00

5000,00

300,00

10000,00

5

5200,00

5000,00

200,00

5000,00

6

5100,00

5000,00

100,00

0

Усього

32100,00

30000,00

2100,00

-

Перший графік погашення заборгованості за позичкою формуються шляхом поділу суми основного боргу на рівні частини, що, як правило, відповідає кількості періодів погашення. Після чого визначається залишок

заборгованості станом на кінець кожного періоду погашення, які є базою для нарахування відсотків.

Використовуючи формулу простих відсотків (2.1), наведену у розділі 2.4, розраховується сума позичкового відсотка, що має бути сплаченою за кожний період. Отже, загальна сума внеску до повернення позичальником позички складається із суми погашення основного боргу за позичкою та суми позичкового відсотка.

Порядок формування графіка погашення з використанням ануітетної схеми дещо інший.

Спочатку визначається сума загального внеску погашення заборгованості за позичкою за формулою ануїтету:

                                 В = P х                              (3.1),

де В – сума внеску (платежу) за позичкою, що складається із суми на погашення основного боргу та відсотків;

Р – сума наданої позички;

і – процентна ставка за позичкою (річних);

n – строк кредитування;

m – кількість періодів нарахування відсотків у році.

У нашому прикладі розрахована сума внеску склала 5355,57 грн.

Далі визначається сума позичкового відсотка за перший період погашення аналогічно порядку формування першого графіка – 600, 00 грн.

Після цього визначається сума, що буде спрямована на погашення основного боргу за позичкою, таким чином:

5355,77 – 600,00 = 4755,77 грн.

Потім розраховується сума залишку заборгованості за позичкою, що є базою для нарахування відсотків для наступного періоду:

30000 – 4755,77 = 25244,23 грн.


Таблиця 3.4

Графік погашення заборгованості за позичкою з використанням ануїтетної схеми (грн.)

Період погашення, міс.

Сума внеску, усього

Сума погашення основного боргу за позичкою

(«тіло» боргу)

Сума погашення відсотків

Залишок заборгованості за позичкою на кінець періоду

1

5355,77

4755,77

600,00

25244,23

2

5355,77

4850,89

504,88

20393,34

3

5355,77

4947,90

407,87

15445,44

4

5355,77

5046,86

308,91

10398,58

5

5355,77

5147,80

207,97

5250,78

6

5355,80

5250,78

105,02

0

Усього

32136,65

30000,00

2134,65

-

Ануїтетна схема погашення є досить зручною, особливо для такої категорії позичальників, як малі підприємці, фізичні особи. При використанні фіксованої суми платежів за позичкою клієнт, як правило, пам’ятає суму внеску і з меншою ймовірністю може припуститися помилок при погашенні. Крім того, у перші періоди суми погашення заборгованості будуть меншими порівняно з першим графіком.

Однак, варто зауважити, що погашення заборгованості за графіком, наведеним у табл. 3.4, буде для клієнта більш дорожчим, що пояснюється дещо вищим ризиком для банку через погашення основного боргу за позичкою в перші періоди більш повільно, ніж у першому прикладі.

Значна увага при структуруванні позички приділяється розрахунку її вартості. Вона складається з процентної ставки і комісії за його надання й оформлення. При визначенні процентної ставки необхідно враховувати різні фактори, притаманні конкретній кредитній угоді, її місцю і часу, що більш детально буде розглянуто у розділі 3.7.

Після закінчення роботи щодо структурування позички банк приступає до переговорів з клієнтом про укладання кредитної угоди. При цьому потенційному позичальнику пропонуються умови майбутньої кредитної угоди, які можуть істотно відрізнятися від умов, що містяться в кредитній заявці клієнта. Зближення позицій банку і клієнта й досягнення компромісу є кінцевою метою переговорів. Щоб зменшити вірогідність помилки і забезпечити об’єктивність при ухваленні рішення, банк, як правило, обмежує повноваження окремих посадових осіб при вирішенні питань щодо кредитування. Ці обмеження стосуються, зокрема, суми позички, строку, ризику тощо.

Посадова особа, яка веде переговори з клієнтом відносно позички, повинна ознайомити його з обов’язковими умовами майбутньої кредитної угоди, без виконання яких позичка не може бути надана, а також з умовами, стосовно яких можливий компроміс.

Обов’язковою умовою, наприклад, може бути наявність майнового забезпечення або гарантії третьої особи, якщо їх відсутність може призвести до неповернення позички. Умовою, за якою може бути досягнуто компроміс, як правило, є процентна ставка, розмір комісії тощо.

Після визначення й узгодження всіх параметрів майбутньої кредитної угоди складається відповідний висновок щодо надання позички. Цей документ подається на розгляд кредитного комітету (комісії).

У разі позитивного рішення цього органу починається наступний етап кредитного процесу, на якому відбувається підписання кредитної угоди представником керівництва банківської установи і клієнтом.

Кредитний комітетколегіальний орган банку, який уповноважений приймати рішення щодо можливості та умов проведення кредитних операцій у межах наданого йому відповідного права, а також вирішувати інші питання кредитних взаємовідносин із позичальниками та виконувати функції відповідно до визначених у кредитній політиці банку повноважень про кредитний комітет

Четвертий етап полягає в оформленні кредитної документації, що передбачає укладення кредитного договору, виписуванні розпорядження по банку про надання позички, формування кредитної справи позичальника.

У кредитному договорі відображаються умови надання та погашення позички, її сума, порядок погашення, розмір процентної ставки, строки погашення позички та сплати позичкового відсотка, права банку щодо контролювання виконання позичальником умов договору.

В якості додатків до кредитного договору укладаються договори застави, поруки, гарантії, страхування.

На п'ятому етапі відбувається надання позички, а також здійснюється контроль за виконанням умов кредитного договору.

Після підписання кредитного договору співробітник кредитного відділу оформляє бухгалтерські документи, які містять вказівки щодо відкриття позичкового рахунка і надання позички.

Протягом терміну дії договору банк підтримує ділові контакти з позичальником і періодично здійснює перевірку фінансового стану і забезпечення, що повинне бути передбачено в кредитному договорі.

У разі невиконання позичальником умов кредитного договору банк має право використовувати певні санкції (пені, штрафи) або достроково розірвати договір та вимагати погашення заборгованості за позичкою. Як правило, передумовою таких дій банку може бути таке:

  1.  несвоєчасне надання або відмова у наданні в банк фінансової звітності;
  2.  установлення факту реалізації заставного майна без згоди банку;
  3.  установлення фактів зберігання заставного майна у неналежних умовах;
  4.  несвоєчасне погашення заборгованості за позичкою та процентів за нею.

У ході обслуговування позички банк здійснює постійний контроль стану кредитного портфеля на основі аналізу звітності, що надається клієнтом, змін загальноринкових умов функціонування як банку, так і позичальників (наприклад, змін цін на заставне майно, змін рівня доходів населення тощо). В результаті чого визначається рівень ризику та ефективність кредитних операцій банку, що позначається на розмірі резервів, що формуються під надані позички та, відповідно, на їх дохідності.

Шостий етап полягає в поверненні позички і сплаті позичкового відсотка по ній.

Послідовність етапів та відповідальність учасників кредитного процесу отримує своє відображення, у так званій, технологічній карті. Стандартну процедуру надання та обслуговування позички в банку наведено в Додатку 5.

Основи делегування повноважень діяльності підрозділів, що беруть участь у кредитних бізнес-процесах, визначено Постановою Національного банку України № 254 від 18.06.2003 р. « Про затвердження Положення про організацію операційної діяльності в банках України», яка базується на принципах розмежування функцій окремих підрозділів банку. Положення містить такі поняття, як «фронт-офіс» та «бек-офіс».

Стосовно кредитної діяльності ці структурні підрозділи виконують такі функції:

  1.  фронт-офіс – це підрозділи банку або його уповноважені особи, які є ініціаторами та/або організаторами здійснення операцій у кредитному процесі; саме тут здійснюються початковий та поточний етапи кредитування;
  2.  бек-офіс підрозділи або окремі відповідальні виконавці, які залежно від їх функцій забезпечують реєстрацію, перевіряння, звіряння, облік кредитних операцій та контроль за ними.

Кредитний процес потребує постійного спілкування з клієнтом, регулярного кредитного монітор