4985

Логіка. Навчальний посібник

Книга

Логика и философия

Навчальна дисципліна Логіка навчає основам формальної логіки, яка досліджує основні форми мислення: поняття, судження, умовивід. Вона має на меті навчити студентів правильно мислити, запобігати помилковим судженням і умовиводам забезпечувати...

Украинкский

2013-02-09

580 KB

81 чел.

Навчальна дисципліна Логіка навчає основам формальної логіки, яка досліджує  основні форми мислення: поняття, судження, умовивід. Вона має на меті навчити студентів правильно мислити, запобігати помилковим судженням і умовиводам; забезпечувати правильність побудови думок, уміння логічно і аргументовано доводити істину або спростовувати хибні судження; показувати можливості логічного мислення у практичній діяльності юриста або економіста і навчальній роботі студента.

Мислення людини   не безладне, воно підлягає певним законам, завдяки яким стає логічним.

Податківець у своїй  діяльності широко користується такими логічними  категоріями, як поняття, судження, умовивід, закон, аналогія, версія, спростування, доказ і заперечення, знання яких значно підвищують культуру мислення, професійний рівень сучасного фахівця.

Дисципліна викладається з метою не стихійного, а свідомого використання цих понять, розуміння змісту і набуття логічної структури.

Викладання логіки має своїм завданням  розкриття структури  та сутності  основних форм мислення, значення законів логічного мислення і свідомого та вірного їх застосування.

Цей навчально-методичний посібник написаний для студентів Академії ДПС України. У ньому викладено як основи науки логіки, так і завдання і вправи для перевірки студентами міри засвоєння теоретичного матеріалу. При цьому увага приділяється питанням, що мають велике практичне значення у найрізноманітніших сферах людської діяльності – пізнанні, спілкуванні, при створенні різноманітних текстів, практичній діяльності податківця.


Методичні поради щодо вивчення логіки

Засвоєння курсу логіки потребує серйозної і вдумливої праці. Хотілося б застерегти студентів від самовпевненості, властивій багатьом студентам під час вивчення гуманітарних предметів. Логіка не належить до дисциплін, котрі засвоюються „по діагоналі”. За більш ніж 2,5 тисячолітню історію свого розвитку вона набула математично строгий вигляд, тому глибина проникнення у зміст її понять і положень, послідовність у вивченні матеріалу, зв’язок з практикою живого мислення – необхідні умови, котрі необхідно виконувати не формально, а з користю для справи. Студентам, що починають вивчати логіку, хотілося б порекомендувати наступне:

  1.  Ознайомившись з назвою того чи іншого розділу, прочитати і запам’ятати ключові слова, що складають основу понятійно-термінологічного апарату розділу. Якщо значення цих слів хоча б у деякій мірі відомі, то зафіксувати це відоме у найбільш чіткій формі.
  2.  Уважно вивчивши певну лекцію, виписати визначення, що розкривають значення ключових слів.
  3.  Виписати основі положення (тези) прочитаного матеріалу і прослідкувати, як і якими доводами вони обґрунтовуються.
  4.  Питання, що виникають в ході вивчення матеріалу, але неможливі за допомогою засобів, викладених у цьому посібнику, намагатись вирішити з притягненням рекомендованої літератури, що подається в кінці кожної лекції. Якщо й тоді Ви не дістанете відповіді, то радимо звертатись за консультацією до викладача.

Виконання вказаних рекомендацій буде сприяти оптимальному засвоєнню матеріалу.

Програма курсу „Логіка”

Зміст курсу

РОЗДІЛ І.  Предмет, структура та значення логіки як науки

Тема 1.1. Логіка як наука

Мислення як предмет вивчення логіки. Чуттєве та абстрактне пізнання. Особливості абстрактного пізнання. Роль мови у пізнанні. Особливості логічного пояснення суспільних та економічних явищ, у тому числі у державотворчій і юридичній галузях. Мислення і мова.

Логіка як теорія міркувань. Сучасне визначення логіки як науки. Поняття логічної форми. Конкретний зміст і логічна будова думки. Основні форми мислення: поняття, судження, умовивід.

Логіка формальна і діалектична. Основні етапи розвитку формальної логіки. Сучасний етап розвитку формальної логіки.

Теоретичне та практичне значення логіки. Роль логіки у формуванні наукових переконань. Значення логіки для науки і техніки. Роль логіки у підвищенні культури мислення. Практичне значення логіки у діяльності працівника ДПС.

РОЗДІЛ ІІ.  Поняття

Т. 2.1. Поняття як форма мислення

Визначення поняття. Мовна форма вираження понять.  Терміни і поняття. Проблема точності термінології в суспільних науках, зокрема юриспруденції. Основні логічні прийоми формування понять: аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення.

Логічна характеристика поняття. Зміст та обсяг понять. Ознаки предметів та їх види. Ознаки істотні та неістотні. Властивості та відношення як ознаки.

Обсяг поняття. Класи, підкласи, елементи класу. Закон оберненого відношення між обсягом та змістом поняття.

Види понять. Одиничні та загальні поняття. Конкретні та абстрактні поняття. Відносні та безвідносні поняття. Позитивні та негативні поняття. Збірні поняття. Поняття пусті (з нульовим обсягом) та непусті.

Тема 2. 2. Відношення між поняттями як головний зміст логіки

Порівняні та непорівнянні поняття. Сумісні та несумісні поняття.

Типи сумісності: рівнозначність, частковий збіг (переріз), підпорядкування (відношення виду і роду).

Типи несумісності: співпідпорядкованість, протилежність, суперечність.

Кругові схеми Ейлера для вираження відношення між поняттями.

Тема 2.3. Логічні дії з поняттями

Обмеження та узагальнення понять. Роль операції узагальнення та обмеження в економічних та юридичних науках. Операція обмеження і конкретизація наукових знань.

Поділ понять. Види поділу: за видозміненою ознакою, дихотомічний поділ. Класифікація та її види. Класифікація за істотними ознаками (природна класифікація). Класифікація за неістотними ознаками (допоміжна). Класифікація в соціальних, економічних науках, в юриспруденції.

Правила та можливі помилки під час поділу.

Визначення (дефініція) понять. Визначення як логічна операція. Сутність визначення і значення коротких дефініцій у суспільствознавстві, економічних науках та юриспруденції. Види визначень. Номінальні та реальні визначення. Явні та неявні визначення. Явне визначення – через рід та видову ознаку. Правила явного визначення. Помилки, можливі при визначенні. Прийоми, подібні до визначення: опис, характеристика, пояснення за допомогою прикладу. Визначення базових термінів у суспільствознавстві, зокрема, в економічних науках, юриспруденції. Наукова термінологія: економічна, юридична.

РОЗДІЛ ІІІ. Судження

Тема 3.1. Судження як форма мислення

Загальна характеристика судження. Судження як логічна форма відображення реальності. Судження, речення і висловлювання. Розповідні, окличні та запитальні речення, їх логічний зміст. Прості і складні судження.

Склад простого судження. Види простих суджень: атрибутивні судження; судження з відношеннями; судження існування.

Види категоричних суджень. Категоричні судження та їх розподіл за якістю та кількістю. Об'єднана класифікація суджень  за якістю та кількістю. Значення категоричних суджень у відображенні соціальних та економічних явищ і законів. Виділяючи та виключаючи висловлювання.

Розподільність термінів у судженнях. Кругові схеми Ейлера як засіб відображень відношень між термінами у категоричних судженнях.

Тема 3.2. Складні судження та їх види

Утворення складних суджень. Поняття логічних зв'язок. Одинарні та бінарні логічні сполучники.

Кон'юнкція. Диз'юнкція строга та нестрога. Імплікація і умовне судження. Еквіваленція. Заперечення.

Умови істинності складних суджень. Таблиці істинності.

Відношення між судженнями за їх істинністю. Відношення сумісності: еквівалентність, логічне слідування, частковий збіг (субконтрарність). Відношення несумісності: суперечність (контрадикторність), протилежність (контрарність). Логічний квадрат.

РОЗДІЛ ІV. Основні закони правильного мислення

Тема 4.1. Закони мислення

Закон як відображення найістотніших зв'язків і відношень у предметах та явищах об'єктивного світу. Зв'язок мислення і законів природи та суспільства. Основні риси правильного мислення: визначеність, послідовність, несуперечність та доказовість. Значення основних законів логіки для правильного мислення, зокрема для економічної науки, юриспруденції та практики.

Основні закони логіки. Закон тотожності та його об'єктивна основа. Закон суперечності (несуперечності). Типи несуперечностей. Закон виключеного третього. Закон достатньої підстави. Закон подвійного заперечення. Функції основних законів логіки, зокрема у роботі працівника податкової служби.

РОЗДІЛ V. Умовивід

Тема 5.1. Умовивід як форма мислення

Загальне поняття про умовивід. Умовивід як форма пізнання окремого, особливого та загального у відображенні реальних речей.

Структура умовиводу: засновки, висновок, логічний зв’язок між засновками та висновком. Поняття логічного слідування. Умови, що забезпечують отримання істинного висновку в умовиводах.         

Дедуктивні умовиводи. Загальна характеристика дедуктивних умовиводів. Необхідний характер логічного слідування в дедуктивних умовиводах. Різні форми дедуктивних умовиводів та поняття правила висновку.

Традиційна силогістика. Висновки з категоричних висловлювань.

Безпосередні умовиводи: перетворення, обернення, протиставлення предикатові.

Тема 5.2. Категоричний силогізм (Опосередковані умовиводи)

Визначення та склад силогізму. Правильні модуси. Аксіома силогізму. Загальні правила силогізму. Спеціальні правила фігур силогізму.

Скорочений силогізм (ентимема). Відновлення силогізму з ентимеми. Поняття про складні (полісилогізми) та складноскорочені силогізми (сорити й епіхейреми).

Тема 5.3. Умовні та розділові умовиводи

Поняття про умовні умовиводи. Суто умовний умовивід. Формула умовного умовиводу. Умовно-категричний силогізм. Схеми умовно-категричного силогізму.

Поняття про розділові умовиводи. Суто розділовий умовивід. Розділово-категоричний умовивід. Умовно-розділовий умовивід. Леми. Конструктивна дилема. Деструктивна дилема. Схема простої конструктивної дилеми. Схема складної конструктивної дилеми.

Тема 5.4. Індуктивні умовиводи та аналогія

Індуктивні умовиводи. Загальна характеристика індуктивних умовиводів та їх відмінність від дедуктивних умовиводів. Зв'язок індукції з досвідними узагальненнями. Види індуктивних умовиводів: повна і неповна індукція. Статистичні узагальнення. Поняття про популяцію, зразок та частоту ознаки. Індуктивні природа статистичних узагальнень. Роль статистичних узагальнень в економіці та юриспруденції, для вивчення економічних і правових відношень.

Умовивід за аналогією. Зв'язок окремого з окремим у дійсності як об'єктивна основа умовиводу за аналогією. Структура умовиводу. Види умовиводів за аналогією: аналогія властивостей і аналогія відношень. Нестрога та строга аналогія. Аналогія - логічна основа методу моделювання в науці і техніці, зокрема в економічній та юридичній науці і техніці.

Гіпотеза. Види гіпотез. Версія. Побудова гіпотези (версії). Перевірка гіпотези. Доведення гіпотези. Роль гіпотези в економічному і юридичному дослідженні.

Розділ VІ. Логічні основи теорії аргументації

Тема 6.1.Аргументація і процес формування переконань

Соціальні, психологічні, лінгвістичні, моральні, правові і логічні фактори переконливої дії. Доведення і переконання. Доказові судження - логічна основа наукових переконань.

Поняття доведення. Структура доведення: теза, аргументи, демонстрація. Види доведення: пряме та непряме. Різновиди непрямого доведення: від противного (апагогічне), розділове доведення (методом виключення).

Поняття спростування. Способи спростування: спростування тези (пряме і непряме); критика аргументів; виявлення неспроможності демонстрації. Доведення і спростування гіпотези. Правила доказового судження.

Правило демонстрації. Використання дедукції, індукції та аналогії у процесі аргументації. Типові помилки у демонстрації. Порушення правил демонстрації. Логічні помилки: паралогізми та софізми. Поняття про логічні парадокси.


Опорний конспект лекцій

Лекція 1.1. Логіка як наука.

  1.  Предмет та визначення логіки як науки. Поняття про мислення. Мислення і мова.
  2.  Історичні етапи розвитку  логічного знання.
  3.  Поняття логічної форми. Особливості формальної логіки.
  4.  Практичне застосування логіки.

Ключові слова: логіка, логічна форма, формальна логіка, логічна форма

Термін „логіка” походить від давньогрецького слова LOGOS, яке в перекладі означає «слово», «думка», «поняття», „мислення”, „міркування”, „вчення”, „наука”.   Отже, етимологічний підхід показує , що слово „логіка” є багатозначним. І ми поки що, хоч і приблизно, але можемо скласти собі уявлення про що ця наука, що вона вивчає.

        Під терміном "логіка" , як правило, розуміють:

1. Об'єктивну закономірну послідовність речей і явищ, наприклад, коли говорять "невмолима логіка речей", "логіка фактів", "логіка суспільного розвитку" тощо.

2.  Послідовність мислення. Коли, наприклад, кажуть, що "мислення логічне", "в його міркуваннях залізна логіка" та ін., то це означає, що мислення вирізняється зв'язністю, визначеністю, послідовністю. Навпаки, якщо говорять, що "його міркуванням бракує логіки", "йому бракує логіки", "де ж логіка?" і т. д., то це означає, що мислення є безладне, непослідовне, суперечливе, тобто нелогічне.

3. Науку, яка вивчає мислення. Із цього можна дійти висновку, що предметом логіки як науки є мислення людини. Логіка - це наука про мислення. Але таке визначення логіки було б досить широким. Мислення - явище складне, різнобічне, є предметом вивчення багатьох наук. Тому недостатньо сказати, що логіка вивчає мислення, необхідно ще з'ясувати, який бік мислення досліджує логіка, що в мисленні складає предмет саме логіки. Перш за все з'ясуємо, що таке мислення взагалі.

        Поняття мислення

     Мислення - властивість матерії, воно не існує поза нею. Мислення є функція людського мозку. Мозок - орган мислення людини. Але мислення за своєю природою суспільне. Воно виникає і розвивається разом із появою людини й людського суспільства. Поза людиною й людством мислення не існує. Вирішальна роль у виникненні мислення належить праці. Праця виділила людину з царства тварин, є основою виникнення і розвитку свідомості, мислення і мови.

У багатьох словниках, енциклопедіях, підручниках з логіки предметом даної науки визнається мислення людини. А логіка визначається як наука про закони мислення, або наука про закони, яким підкоряється мислення. Іноді додається, що це наука про закони і форми правильного мислення. І в цьому є певна рація: логіка вчить як міркувати правильно, як правильно будувати думки, щоб в результаті завжди отримувати істину. Але наведені вище визначення не до кінця розкривають предмет вивчення логіки, адже ця наука вивчає не лише ”правильне”, але й „неправильне” мислення: логічні помилки, протиріччя, парадокси, софізми, паралогізми.

До того ж сам термін „мислення” є досить широким і не дає можливості визначити специфіку логіки по відношенню до інших наук, можливості показати специфічний об’єкт дослідження логіки. Який би відрізнявся від об’єктів, що вивчаються іншими науками. Ми знаємо, що мислення вивчають і філософія (зокрема її розділ „гносеологія” – теорія пізнання), і психологія (досліджує умови і причини, що забезпечують розвиток і нормальне функціонування людського мислення), і фізіологія вищої нервової діяльності(розкриває особливості функціонування мозку. Його механізмів та процесів), і кібернетика (виявляє закономірності існування людського інтелекту). Таким чином, визначення предмету логіки як науки про закони мислення не дає нам можливості виявити специфіку об’єкта її дослідження.

Логіка має відношення до пізнавальних процедур мислення. Людина „навчається” мислити, міркувати послідовно і несуперечливо усім досвідом свого життя. Кожна людина володіє більш чи менш досконалою стихійно сформованою, інтуїтивною логікою. Без неї вона взагалі не могла б правильно міркувати, спілкуватись з людьми тощо. Але у ряді випадків цей досвід не є достатнім для того, що робити правильні висновки. Стихійно сформована логіка ніколи не може замінити свідомо засвоєних знань законів і форм мислення. Вивчення логіки істотно доповнює практичні навички. А отже,

предметом логіки є форми думок (логічні форми або форми мислення) і загальні закономірності, яким підкоряється мислення при осягненні істини.

     Мислення є відбиття дійсності в думках людей у формі понять, суджень та умовиводів. Мислення - це вища форма, відображення, пізнання. Воно суттєво відрізняється від таких форм віддзеркалення, як відчуття, сприйняття й уявлення. Як відомо, пізнання є відображення в голові людини об'єктивного світу. Пізнання пов'язане з практикою, виникає з неї. Практика - мета пізнання і критерій істини. Пізнання - не окремий тимчасовий акт, а складний діалектичний процес проникнення людського розуму в суть речей, у їхні закономірні зв'язки і стосунки. Пізнання розпочинається із живого споглядання, з відчуття, сприйняття і приводить до абстрактного мислення.

У пізнанні виділяють два ступені: чуттєвий і раціональний (абстрактне мислення).

Чуттєве пізнання відбувається у формі відчуттів, сприймань, уявлень.

Відчуття - перша елементарна форма чуттєвого пізнання зовнішнього світу. Відчуття дають безпосереднє відображення дійсності. Предмети і явища навколишнього світу, діючи на органи чуття людини, викликають різні відчуття - зорові, слухові, дотикові тощо. Відчуття відображають окремі ознаки, властивості, якості речей. На основі відчуттів виникає сприйняття.

Сприйняття - це дещо складніша, ніж відчуття, форма пізнання дійсності. Сприйняття є віддзеркалення предметів і явищ у їх наочній цілісності. Воно виникає з різних відчуттів, але не є механічною сумою відчуттів. У сприйнятті різноманітні відчуття не ізольовані одне від одного, а органічно пов'язані, злиті в цілісний образ. Сприйняття, як і відчуття, є відбиття наочне і безпосереднє. Воно має місце лише тоді, коли предмет безпосередньо діє на наші органи чуття. На базі відчуттів і сприйняття виникають уявлення, в яких відтворюються відчуття і сприйняття.

Уявлення - це чуттєвий образ тих предметів і явищ, які людина сприймала раніше. Уявлення виникають із чуттєвих сприймань, але, на відміну від них, вони безпосередньо не пов'язані з предметами. Утворення уявлень не потребує безпосереднього впливу речей на органи чуттів у даний момент. Уявлення з'являються на основі минулого сприйняття предмета, образ якого зберігся у пам'яті людини. Уявлення може виникнути внаслідок опосередкованого сприймання предметів. Нарешті, ми можемо уявити собі й те, що ніколи не існувало й існувати не може, наприклад русалку, біса, лісовика і т. д., але елементи, з яких складаються такі уявлення, беруться нами з реальності, з предметів сприймання.

Уявлення завжди індивідуальне, воно залежить від відчуття, сприйняття, пам'яті, емоцій, життєвого й професійного досвіду людини тощо. Так, уявлення про юридичну академію студента-випускника і студента-першокурсника будуть різні. Вони будуть різними і в однокурсників.

Уявлення - вища форма відображення дійсності на ступені чуттєвого пізнання. Вони містять у собі елементи узагальнення. В уявленні ми відокремлюємося від частини, менш суттєвих для нас ознак предмета і виділяємо загальні його ознаки й риси. Уявлення посідає нібито проміжне положення .між сприйняттям і мисленням, але в цілому воно, як і відчуття і сприйняття, є відображенням наочним і безпосереднім.

     Мислення, на відміну від чуттєвого пізнання, є відображенням опосередкованим. Якщо між відчуттям і предметом немає нічого проміжного (відчуття виникають унаслідок безпосереднього впливу предметів на органи чуття), то між предметом і мисленням знаходяться відчуття, сприйняття й уявлення. Мислення опосередковане чуттєвим пізнанням, воно виникає на основі відчуттів, є переробкою чуттєвого матеріалу. Тільки завдяки чуттєвому пізнанню мислення пов'язується із зовнішнім світом, відтворює його. Каналами, через які світ проникає до свідомості людини, є відчуття.

Мислення відображає не тільки властивості, безпосередньо дані у відчуттях і сприйняттях, а й такі ознаки, сторони, зв'язки предметів, котрі виявляються безпосередньо розумом.

Мислення - відображення узагальнене. Чуттєве пізнання відображає окремі елементи та явища, їхні зовнішні сторони і зв'язки. Глибокі зв'язки і відношення предметів, закони їхнього розвитку чуттєвому сприйманню не доступні.

Мислення бере у предметів і явищ загальне, суттєве і відокремлюється (абстрагується) від другорядного, несуттєвого. Порівняно зі сприйняттям і уявленням мислення дає змогу глибше й повніше пізнати об'єктивний світ, розкрити найважливіші, найістотніші сторони, зв'язки й закономірності дійсності. Чуттєве пізнання нездатне віддзеркалити сутність речей, процес розвитку руху. За допомогою мислення людина пізнає дійсність в усьому її розмаїтті, різноманітті зв'язків і опосередкованості.

Особливість мислення полягає також у тому, що воно є пізнанням активним і цілеспрямованим.

Відчуття і сприйняття виникає у нас під дією предметів і явищ на наші органи чуття незалежно від того, хочемо ми сприймати предмет або явище чи ні. Процес же мислення пов'язаний з постановкою певних пізнавальних завдань і проведенням різноманітних логічних дій і операцій. У процесі мислення ми висловлюємо судження, будуємо умовиводи, гіпотези, докази, створюємо поняття тощо.

Мислення і мова

Мислення нерозривно пов'язане з мовою. Мислення і мова виникають і розвиваються одночасно. Мислення у власному розумінні слова без мови неможливе. Абстрактне мислення - це мовне, словесне мислення. Мова - необхідна умова виникнення думки і процесу мислення. За допомогою мови відбувається перехід від сприймання й уявлень до понять, здійснюється формування узагальненої думки. Мова дає змогу закріплювати й зберігати набуті людьми знання, передавати їх із покоління в покоління, використовувати у практичній діяльності і в подальшому пізнанні дійсності всю суму знань, нагромаджених людством. Перебуваючи в єдності, мислення й мова нетотожні, це різні соціальні явища. Мова - звукова матеріальна оболонка думки, мова - означає мислення - віддзеркалює об'єктивну реальність. Мова - засіб повсякденного спілкування людей, важлива складова культури будь-якого народу. Мислення вивчається формальною логікою, а мова - предмет мовознавства.

На базі природних мов виникли штучні мови науки. Природні, або національні, мови - це звукові (мова), а пізніше і графічні (письмо) інформаційні знакові системи в кожній нації, що історично склалися. Штучні мови - це спеціально створені мови. На відміну від природних ці мови конструюються цілеспрямовано для міжнародного спілкування (напр., інтерлінг, есперанто), автоматичної обробки інформації за допомогою ЕОМ (мови програмування, машинні мови), запису інформації (інформаційні мови), для вирішення інших завдань у галузі науки і техніки.

ЛОГКА – теорія міркувань та Ії елементів, що має на меті відрізнити правильні міркування від неправильних на підставі однієї лише їх форми.

Що ж таке логічна форма ?

Логічна форма (форма думки або форма мислення) – це той бік думки, який не залежить від конкретного змісту. Але слугує засобом зв’язку її змістовних елементів.

Логічну форму не можна розглядати як "чисту" форму, позбавлену змісту і незалежну від нього. Форми мислення (поняття, судження, умовиводи) є формами об'єктивного змісту, об'єктивних зв'язків і відношень між речами.

Форми мислення не є апріорними (додосвідними) логічними формами, не дані людині в готовому вигляді, а виникли у процесі багатовікової пізнавальної практики людини.

Форми мислення - це форми не самих речей, а форми відображення предметів і явищ реальної дійсності на ступені абстрактного мислення. Форми думки не збігаються з формами існування предметів, що віддзеркалюються. Логічні форми - це форми ідеального існування предметів і явищ у мисленні людини. Форми думки у певних кордонах незалежні від відмінностей у змісті окремих предметів, від конкретного матеріалу. Вони однакові і застосовні до найрізноманітніших предметів, до будь-якого конкретного матеріалу.

Будь-яка думка має конкретний зміст і певну будову (структуру). Зміст думки складає віддзеркалені в ній властивості і відношення конкретних предметів і явищ об'єктивної дійсності. Наприклад, зміст поняття "людина" становить такі ознаки людей, відтворені в цьому понятті, як:

1) здатність виробляти знаряддя праці, 2) здатність мислити і 3) володіти мовою. Зміст судження "Усі договори є юридичні угоди" становить належність усіх договорів до класу юридичних угод.

Структура думки - це її будова, спосіб поєднання складових частин думки.

Кожна форма мислення має певну структуру. Для виразу структури думки у формальній логіці користуються символами. Розгляньмо, що таке структура думки стосовно суджень і умовиводів.

Візьмімо три судження: 1. Усі дерева є рослини. 2. Усі громадяни країни є правоздатні. 3. Усі злочини є діяння суспільне небезпечні.

Ясна річ, конкретний зміст наведених суджень різний, однак вони мають між собою й дещо спільне. Цим спільним є спосіб зв'язку складових суджень, їхня структура. Кожне з розглядуваних суджень має предмет судження (логічний суб'єкт): у першому судженні ним є поняття (слово) "дерево", у другому - "громадяни країни", у третьому -"злочин". У кожному з цих суджень є предикат (логічний присудок), який відтворює ознаку, що належить предмету думки. У першому судженні предикатом є поняття "рослина", у другому - "правоздатність", у третьому - "діяння суспільне небезпечні". В усіх трьох випадках суб'єкт і предикат пов'язані словом "є".

Якщо тепер ми відхилилися від конкретного змісту цих суджень і, користуючись символами (S - суб'єкт, Р - предикат), запишемо структуру суджень у вигляді формули, то вона буде для всіх них однією й тією ж:

"Усі S є Р". Можливі судження, що мають і іншу структуру.

Логічна форма не є складовою частину змісту. А лише способом, за допомогою якого складові частини змісту  пов’язуються в думки між собою. Логічна форма у цьому сенсі і складає предмет вивчення формальної логіки. 

Щоб виявити логічну форму думки, потрібно абстрагуватись від змісту або значень термінів, що входять у словосполучення. які виражають цю думку. Найпоширеніший спосіб такого абстрагування полягає в заміні цих термінів на символ-перемінні. У цьому випадку замість різних входжень того самого терміну ставиться та ж сама змінна, а замість інших термінів – інші змінні. Таким чином. логічна форма думки – це її структура, що виявляється в результаті абстрагування від змісту і значень нелогічних термінів.

Логічна форма інформативна. Думки можна підрозділити на класи залежно від типів їхніх логічних форм. Основними з цих класів будуть думки, названі поняттями, судженнями й умовиводами.

Як  самостійна наука логіка сформувалась більше ніж 2.5 тисячі років тому назад (ІV ст. до н.е.). Її засновником є давньогрецький філософ Аристотель (384-322 рр. до н.е.). У своїх працях, що після смерті мислителя отримали  назву „Органон” (що грецькою мовою означає „засоби пізнання”). Аристотель сформулював головні закони мислення (логічні закони): тотожності, несуперечності. виключеного третього, описав найважливіші логічні операції. розробив теорію поняття та судження, став автором великого розділу логіки – силогістики (дослідив дедуктивний умовивід). Аристотелівське вчення про силогізм склало основу одного з напрямків сучасної логіки – логіки предикатів.

Подальшим кроком у розвитку логіки стало вчення античних стоїків – Зенона, Хрисипа. Воно доповнило аристотелівську теорію силогізму описом складних умовиводів. Логіка стоїків – основа іншого напрямку логіки – логіки висловлювань.

Серед інших античних мислителів, що розвивали та коментували вчення Аристотеля зазначимо Галена, ім’ям якого названа четверта фігура категоричного силогізму; Порфирія, відомого розробленою схемою, що зображує відношення між поняттями („дерево Порфирія”); Боеція, твори якого тривалий час були головними логічними посібниками.

Успішно розвивалась логіка і у середні віки, церква успішно використовувала її для обґрунтування релігійної догматики.

Значних успіхів досягла логічна наука в Новий час (ХVІ –ХVІІ ст..) В цей час була створена теорія індукції, розроблена англійським філософом Ф.Беконом (1561-1626). Він зробив критичний аналіз середньовічної схоластики, котра на його думку не може бути методом наукового пізнання. Бекон розробив індуктивний логічний метод. принципи якого виклав у творі „Новий Органон”.

Беконові методи наукової індукції, були пізніше систематизовані  англійським філософом Д.С. Міллем (1806-1878).

Дедуктивна логіка Аристотеля та індуктивна логіка Бекона-Мілля склали основу загальнообов’язкової  дисципліни, яка тривалий час  була елементом європейської системи освіти.  Саме цю логіку прийнято називати формальною, так як вона виникла і розвивається як наука про форми мислення. Її ще називають арістотелівською, або класичною, або традиційною .

Подальший розвиток логічної науки пов’язаний з іменами таких видатних західноєвропейських  філософів як Р.Декарт, Г. Лейбниць, І Кант та ін.

Французький мислитель Р.Декарт далі творчо розвивав ідею дедукції, сформулював правила наукового дослідження, які виклав у творі „Правила для керівництва розуму”.

Значний внесок у дослідження логічних проблем зробив німецький філософ Г.Лейбниць (1646-1716). Крім того, що він сформулював закон достатньої підстави, він заклав підвалини математичної логіки. Теоретичний аналіз дедуктивних міркувань методами вирахувань з використанням формалізованої мови згодом дістав назву математичної або символічної логіки.

Таким чином, та частина логіки, котра вивчає логічні форми, називається формальною логікою. Формальна логіка вивчає закони і правила, яким підлягає мислення людини в процесі пізнання нею істини.

Формальна логіка досліджує форми мислення як форми відтворення відносно постійних,  якісно визначених предметів і явищ, стійких зв’язків і відносин. Вона вивчає структуру готових, що вже склались, форм думок, відокремлюючись від процесу їх формування і розвитку. До завдань формальної логіки не входять дослідження того. Чому наше мислення набуває форму понять, суджень, умовиводів, як вони склались у процесі становлення людини і її мислення або яку пізнавальну роль виконує кожна логічна форма. Формальна логіка аналізує лише одну сторону мислення – їхню структуру. Саме цим вона відрізняється від будь-якої іншої науки, що вивчає мислення.

Формальна логіка, вивчаючи мислення з боку його логічної структури, відокремлюється від конкретного змісту думки. Але формальна логіка не може ігнорувати зміст думки повністю: вона досліджує логічні форми як змістовні, а не „чисті” форми. Формальна логіка абстрагується від конкретного змісту, щоб виявити структуру логічних форм, розкрити закони побудови та зв’язків думки. У самому ж процесі мислення закони і правила формальної логіки настільки тісно пов’язані з конкретним змістом, що ми не можемо перевірити їхню дію, не звертаючись до конкретного змісту думки.

Між думками існують зв’язки, що залежать тільки від їхніх логічних форм. Такі зв’язки мають місце і між поняттями, і між судженнями, і між умовиводами. Так, між думками логічних форм „всі S є Р” та „деякі S є Р” існує наступний зв’язок: якщо істинна перша з цих думок, то істинна й інша, незалежно від того, який нелогічний зміст цих думок.

Тепер ми можемо сформулювати найголовніше положення формальної логіки, відкрите більше, ніж 2,5 тисячі років „батьком логіки” – Аристотелем, котрий перший побудував логічну систему. Отже, відкриття Аристотеля:

правильність міркування залежить лише від форми цього міркування.

А, отже, не залежить від змісту. Цю дивовижну закономірність нашого розуму і помітив видатний мислитель Давньої Греції. З неї випливає, що якщо ми самі довільно прийняли два судження за істинні, то вимушені прийняти і третє судження, яке пов’язане з двома першими.

Досягнення сучасної логіки використовуються  майже в усіх галузях знання, бо вона досліджує загальні засади правильного міркування, зв’язки між засновками та висновками незалежно від того, з якої сфери пізнання взяті ці засновки.

Стосовно кожної людини, логіка сприяє підвищенню загальної інтелектуальної культури, формуванню логічно правильно мислення, основними рисами якого є чітка визначеність. послідовність, несперечливість та доказовість.

Освоєння основ логіки дасть можливість свідомо будувати правильні міркування, відрізняти їх від неправильних, уникати логічних помилок, вміло і ефективно обґрунтовувати істинність думок, захищати свої погляди і переконливо спростовувати хибні думки та неправильні міркування опонентів.

Знання логіки є невід’ємною частиною правників. Це зумовлено специфікою їхньої діяльності (будь то прокурор, суддя, слідчий, адвокат, юрисконсульт, вчений-правознавець, законотворець тощо), що полягає в постійному застосуванні особливих логічних прийомів і методів (визначень і класифікацій, доведень і спростувань). Знання логіки допомагає юристу підготувати логічно струнку, аргументовану промову, визначити протиріччя в показах потерпілого, свідка чи обвинуваченого; побудувати судову версію; послідовно та обґрунтовано скласти офіційні документи (протоколів допиту, огляду місця злочину, обвинувальних висновків, рішень. постанов, рапортів).

Останнім часом виник розділ логіки, названий логікою норм. Логіка норм дозволяє спростити вирішення багатьох питань права, наприклад. легко знаходити протиріччя в кодексах чи інших нормативних актах, з’ясовувати, чи випливає ця норма з інших норм і чине є її включення в нормативний акт непотрібним, чи робить знову прийнятий нормативний акт зайвим раніше прийнятий нормативний акт чи доповнює його тощо.

Людина, що оволоділа логічною культурою вміє міркувати швидко і правильно, а, отже, переконливо і красиво. Логічна культура – це не природжена властивість. Нею не тільки можливо, але й потрібно оволодівати.

Значення вивчення логіки не зводиться тільки до підвищення культури мислення. Той факт. що логіка першою з усіх наук оформилася в якості строгої системи наукового знання. указує на потребу людства не тільки вирішувати конкретні пізнавальні проблеми прикладного, практичного характеру. але й осмислювати сам феномен пізнання і на цій основі встановлювати правила, норми й ідеали для раціональних пізнавальних процедур.

Контрольні запитання

  1.  Що таке логічна культура? Чи може вона сформуватись самопливом, стихійно?
    1.  Обґрунтуйте необхідність знання логіки.
      1.  Як ви розумієте внутрішню логіку будь-якої науки?
        1.  Що є предметом вивчення логіки?
        2.  Що таке логічна форма?
        3.  Як визначалась логіка в історії її розвитку?

Література

Гетманова А.Д. Логика: Учеб. для студентов пед. вузов. — М.: Высшая шк., 1995. —Гл.1.

Грядовой Д.И., Малахов В.П., Шергалина В.А. Логика в предпринимательской деятельности и деловом общении.Уч.пособие. М.: ”Щит-М”,1998.С. 3-13.  

Марценюк С.Ф. Логіка: Курс лекцій. — К.: Вища шк., 1993, — Розд. І.

Кириллов В.Й., Старченко А.А. Логика. — М: Высшая шк., 1995. — Гл. 5.

Мельников В.Н. Логические задачи. — Одесса: Вища шк., 1989. —Предисловие.

Петров Ю.А. Азбука логического мышления. — М.: Изд-во Моск. ун-та,1991, —Введение.

Краткий словарь по логике. — М.: Просвещение, 1991.

Хайдеггер М. Что значит мыслить // Разговор на проселочной дороге. – Москва: Высшая школа, 1991. С.134-146.

Лекція 2. 1. Поняття як форма мислення.

  1.  Загальна характеристика поняття.
  2.  Ознаки поняття.
  3.  Логічна характеристика поняття: зміст і обсяг. Закон оберненого відношення між змістом і обсягом поняття.
  4.  Види понять.

Ключові слова: поняття, ім’я, істотні та неістотні ознаки; обсяг поняття, елемент обсягу, зміст поняття,  родові та видові поняття, одиничні, загальні, нульові (пусті) та збірні поняття, конкретні та абстрактні, відносні та безвідносні, позитивні та негативні поняття.

Оволодіння будь-якою наукою неможливе без опанування системою понять цієї науки.

Поняття – це форма мислення, в якій відображається сутність предметів і явищ в їхніх істотних, необхідних ознаках.

Кожне поняття – це думка про окремий предмет або явище природи або суспільства, окремі властивості цих предметів чи явищ, окреме слово чи групу слів. Поняття можуть утворюватись і про неіснуючі, нематеріальні предмети, адже навіть коли об’єкт нашої думки уявний, він все одно існує як предмет нашої думки. Таким чином, предмети у логіці – це не лише матеріальні речі, але й живі істоти, їх властивості, відношення між ними, знаки й знакові системи, які їх позначають і заміщають у процесі мислення.

В мові поняття виражається одним словом або словосполученням, тобто імям. Імя – це мовний вираз, що означає предмет або множину предметів. Розуміння імені означає утворення думки про основні ознаки названих предметів, а також про клас цих предметів.

Думаючи про якийсь предмет або явище ми одночасно подумки охоплюємо властивості цього предмета чи явища. Кожен предмет має величезну кількість властивостей. Думка в кожному окремому випадку відображає лише частину цих властивостей. Думка про властивості предмета називається ознакою.

Ознаки бувають істотними та неістотними. Істотними є ті ознаки, кожна з яких необхідна, а їхня сукупність достатня для того, щоб дати відповідь на запитання: що це таке? Таким чином, істотні – це ті ознаки , котрі необхідно належать предмету, виражають його сутність. Істотні ознаки обов’язково належать кожному із предметів, сукупність яких утворюють певне поняття. Неістотні – це ті ознаки, які можуть належати, але можуть і не належати предмету і які не виражають його сутності. Неістотні ознаки характеризують кожний із існуючих предметів.

Істотність цих ознак є дещо відносне, що залежить від точки зору на предмет. Залежно від мети, що ставиться, одні й ті самі ознаки одного й того ж предмету є в одному випадку істотними, а іншому – неістотними. наприклад, колір шкіри для утворення поняття про людську расу – істотна ознака, а для утворення поняття про податківця – неістотна.

Логічними характеристиками поняття є його зміст та обсяг. Зміст поняття – це сукупність істотних ознак предмета або множини однорідних предметів, відображених у цьому понятті. Наприклад змістом поняття „корупція” є сукупність двох істотних ознак:

  1.  „поєднання державних структур зі структурою злочинного світу у сфері економіки”;
  2.  „підкуп і продажність суспільних і політичних діячів, державних чиновників та посадових осіб”.

Щоб вказати істотні ознаки поняття, необхідно порівняти між собою цілий ряд предметів.

Порівняння показує, які ознаки необхідні і достатні для того, щоб відрізнити цей предмет від інших. Звідси випливає, що в кожному понятті крім думки про його зміст слід вирізняти думку про сукупність тих предметів, які охоплюються цим поняттям.

Предмети, схожі між собою, складають сукупності однорідних предметів, котрі називаються класами (множинами). Отже, обсяг (обєм) поняття – це певна сукупність, множина, кількість, клас предметів, кожен з яких має ознаки, відображені у змісті. Наприклад, під обсягом поняття „товар” передбачається множина усіх матеріальних виробів, що пропонуються ринку зараз. в минулому або в майбутньому.

Кожен із предметів, що мислиться в понятті, називається елементом його обсягу. Елемент обсягу – це окремий предмет, що має усі ознаки, включені у зміст даного поняття. Або, простіше кажучи, кожен предмет, до якого можемо віднести імя, що виражає це поняття. Обсяг поняття може входити в обсяг іншого поняття і складати при цьому лише його частину. Наприклад, обсяг поняття „податкова служба” повністю входить в обсяг іншого, більш широкого поняття „служба”, але цілковито його не вичерпує.

Обсяг поняття на відміну від змісту, ми можемо зображати графічно – за допомогою так званих кругів Ейлера (Ейлер – математик, що запропонував позначати множини круговими схемами) – кожен круг показує обсяг одного поняття.

Зміст та обсяг поняття тісно повязані між собою і залежать одне від одного. Ця залежність виражається законом зворотного відношення між обсягом та змістом поняття:

чим більший обсяг поняття, тим менший його зміст.

Або ми можемо сказати, із збільшенням змісту поняття, зменшується його обсяг і навпаки – зменшення змісту поняття призводить до збільшення його обсягу.

Цей закон свідчить про те, що менша інформація про предмети, що охоплюється певним поняттям, дозволяє включати в його обсяг більшу кількість предметів і робить менш визначеним склад цієї множини (наприклад, „банк”) і навпаки , чим більше інформації в понятті (наприклад, „комерційний український банк”), тим вужчим  і більш визначеним є коло предметів.

Родовим буде таке поняття, обсяг якого ширший і повністю включає в себе обсяг іншого поняття (видового). Видовим буде таке поняття, обсяг якого складає лише частину обсягу родового поняття.

Поняття можна класифікувати за обсягом та за змістом.

За обсягом поняття поділяють на:

Одиничні – це поняття  обсяг яких складає один єдиний предмет. Наприклад, „Київ”, „автор „Кобзаря”, „перший ректор Академії державної податкової служби України”.  

Загальні – це поняття, в обсязі яких існує більше, ніж один предмет. Наприклад, „юрист”, „бізнесмен”, „податок”, „Шевченко”.

Пусті (нульові) – це такі  поняття, що мають зміст, але в обсязі таких понять немає жодного реального предмету. Наприклад, „інопланетянин”, „вічний двигун”, „гіркий цукор” тощо.

Збірні поняття відображають ознаки певної сукупності однорідних предметів, що мисляться як одне ціле. Предмети, які входять у цю сукупність існують окремо і самостійно, але, перебуваючи між собою у певних відношеннях утворюють особливий, збірний індивідуальний предмет. Наприклад, „навчальна група”, „злочинне угруповання”, НАТО, „торговий дім”.

За змістом поняття бувають: конкретні та абстрактні.

Конкретними називають поняття, в яких відображаються окремі предмети або їх множини. До них, наприклад, відносяться, „продукція”, „менеджер”, „закон” .

Абстрактними називаються поняття, в яких мислиться предмет не в цілому, а будь-яка із властивостей предмета, що розглядається окремо від самого предмета. Наприклад, „платоспроможність”, „дієздатність”, „чесність”. Абстрактні поняття крім окремих властивостей предметів відображають і відношення між предметами („нерівність”, „подібність”).

Відносні та безвідносні поняття. Відносні – це такі поняття, в яких мисляться предмети, існування одного з яких передбачає існування іншого. Наприклад, „керівник” – „підлеглий”, „злочин” – „покарання”, „верх” – „низ”.

Безвідносні – це такі поняття, в яких мисляться предмети, які існують самостійно, без залежності від іншого предмета („купюра”, „бухгалтерія”).

Позитивні та негативні. Позитивні – це поняття, що вказують на наявність у предмета певної властивості, якості („кваліфікований працівник”, „порядність”, „гарний вчинок”).

Негативні поняття вказують на відсутність певної якості у предмета чи явища („некваліфікований працівник”, „неправда”, „безкоштовно”).

Контрольні запитання

  1.  Чи може один і той же обсяг поняття співвідноситься з різним змістом?
  2.  Чи може виникнути поняття без істотних ознак?

Література

Гетманова А. Д. Логика: Учеб. для студентов пед.вузов. — М.: Высшая шк.,1995.—Гл. II.

Жеребкін В.Є. Логіка. Підручник для студентів юридичних факультетів. Харків, 1998.

Кириллов В.Й., Старченко А.А. Логика. — М.: Высшая шк., 1995. — Гл. II, III.

Марценюк С.Ф. Логіка: Курс лекцій. — К.: Вища шк., 1993. — Розд. 2, 3.

Формальная логика /Под ред. Й.Я.Чупахина, Й.Н. Бродского. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1977.— Гл. І.

Мельников В.Н. Логические задачи. — Одесса: Вища шк., 1989. — Предисловие.

Сборник упражнений по логике. — Минск: Изд-во Минск. ун-та, 1991.—Гл.2.

Тофтул М.Г. Логіка: Посібник для студетів — К.: Академія, 1999. — С. З—12,295—327.

Лекція 2.2. Логічні відношення між поняттями

  1.  порівняні і непорівнянні поняття.
  2.  Види сумісних понять.
  3.  Види несумісних понять.
  4.  Кругові схеми Ейлера як засіб зображення відношень між поняттями.

Ключові слова: порівнянність, сумісність, рівнозначність (тотожність), підпорядкування, перетин (переріз), несумісність, співпідпорядкування, протилежність, суперечність.

У процесі розвитку науки і практики створено величезну кількість понять. Логіка зводить їх до обмеженого числа відношень. Важливу роль у встановленні відношень між поняттями відіграє порівняння, яке є важливим методом пізнання. На основі порівняння змісту та обсягу їх поділяють на дві великі групи: порівняні та непорівнянні.

Порівняними є ті поняття, що відносяться до одного універсуму, тобто логічно порівняні в межах одного універсального класу (поняття). Наприклад, порівняні поняття – „комерсант” і „спонсор”.

Ті з понять, о відображають предмети різних, віддалених предметних галузей називають непорівнянними. У змісті цих понять немає спільних ознак, крім тих, які через крайню загальність можуть належати чи не всім без виключення предметам.

Порівняні поняття можуть бути за змістом або сумісними між собою або несумісними.

Сумісними поняттями називають такі два поняття А і В, якщо їхні обсяги мають хоча б один спільний елемент. У змісті таких понять немає ознак, що виключають можливість повного, або часткового співпадання обсягів цих понять.

Відношення сумісності. Вирізняють три види відношення сумісності: рівнозначність, підпорядкування та переріз (перетин).

Рівнозначними вважаються поняття, обсяги яких повністю співпадають. Якщо поняття А і В рівнозначні, то кожен предмет, позначений іменем А, позначається іменем В і навпаки, кожен предмет, позначений іменем В, позначається іменем А (наприклад, „гривня” і „розрахункова грошова одиниця України”).

У відношенні підпорядкування перебувають такі два поняття, обсяг одного з яких повністю включається в обсяг іншого, але не вичерпує його. Якщо поняття А підпорядковується поняттю В, то кожен предмет, позначений іменем А, одночасно позначається іменем В, але не навпаки. В такому випадку поняття А називається підпорядкованим поняттю В, а поняття В називається підпорядковуючим по відношенню до поняття А. Наприклад, „податковий злочин” і „злочин”, „студент Академії ДПС” і „студент”.

Перехресними називаються поняття, обсяги яких частково співпадають. Якщо поняття А і В знаходяться у відношенні перетину, то тільки деякі предмети, позначені іменем А, позначаються іменем В, і навпаки. Наприклад, „банкір” і „батько”; „податківець” і „киянин”.

Відношення несумісності.

Несумісними поняттями називають такі два поняття А і В, якщо їхні обсяги не мають жодного спільного елемента. У змісті таких понять є ознаки, що виключають можливість не тільки повного, але й часткового співпадання обсягів цих понять. До несумісних належать поняття. які перебувають у відношеннях спів підпорядкування, протилежності або суперечності.

У відношенні співпідпорядкування перебувають поняття, обсяги яких не збігаються входять у більш широке родове поняття, якому вони однаковою мірою підпорядковуються. Множини співпорядкованих понять не мають спільних елементів. Так, поняття „капітан податкової міліції”(А) і поняття „майор податкової міліції”(В) є співпорядкованими поняттю „офіцер податкової міліції” (С). Це відношення зображається у вигляді великого круга, який означає обсяг родового поняття (С), і менших кругів, що знаходяться усередині цього круга, не перетинаючись між собою.

У відношенні протилежності (супротивності або контрарності) перебувають два поняття, обсяги яких входять до обсягу підпорядковуючого, але повністю йог не вичерпують. Зміст цих понять має спільну родову ознаку. а видові ознаки кожного із понять виключають зміст протилежного йому поняття. Між протилежними поняттями можливе третє. Наприклад, „поганий” – „хороший”, „працелюбний” – „ледачий”.

У відношенні суперечності перебувають такі два несумісні поняття, кожне з яких виключає зміст іншого. Обсяги їхні не збігаються і водночас вичерпують обсяг родового поняття. між ними неможливе трете поняття. Тобто відношення суперечності має місце між іменами виду А і не-А. Наприклад, „законний” – „незаконний”, „чесний” – „нечесний”.

Література

Гетманова А. Д. Логика: Учеб. для студентов пед.вузов. — М.: Высшая шк.,1995.—Гл. II.

Кириллов В.Й., Старченко А.А. Логика. — М.: Высшая шк., 1995. — Гл. II, III.

Марценюк С.Ф. Логіка: Курс лекцій. — К.: Вища шк., 1993. — Розд. 2, 3.

Формальная логика /Под ред. Й.Я.Чупахина, Й.Н. Бродского. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1977.— Гл. І.

Мельников В.Н. Логические задачи. — Одесса: Вища шк., 1989. — Предисловие.

Сборник упражнений по логике. — Минск: Изд-во Минск. ун-та, 1991.—Гл.2.

Тофтул М.Г. Логіка: Посібник для студетів — К.: Академія, 1999. — С. З—12,295—327.

 Лекція 2.3.  ЛОГІЧНІ ДІЇ З ПОНЯТТЯМИ

  1.  Обмеження та узагальнення понять.
  2.  Сутність визначення. Види визначень.
  3.  Правила визначення і помилки, можливі при визначенні.
  4.  Поділ поняття, його визначення та правила.  
  5.  Види поділу.

Ключові слова: обмеження, узагальнення, визначення, явні та неявні визначення, реальні та номінальні визначення, поділ, дихотомія, класифікація.

Зміст і обсяг поняття – це дві його сторони, невіддільні від нього. Залежність між змістом і обсягом понять добре розкривається через дії обмеження та узагальнення.

Обмеження поняття – це логічна дія, внаслідок якої відбувається перехід від поняття з більшим обсягом до поняття з меншим обсягом. Іншими словами, обмежити обсяг поняття А означає знайти таке інше поняття В, яке знаходилось би у відношенні підпорядкування до А. Наприклад, щоб обмежити поняття „закон”, підбираємо до нього підпорядковане. Ним може бути „Конституція” або „закон України”.

Межею логічної операції обмеження є одиничні поняття. Так, межею обмеження поняття „столиця” є поняття „Київ”.

Узагальнення поняття – логічна дія, в результаті якої відбувається перехід від поняття з меншим обсягом до поняття з більшим обсягом. В процесі узагальнення думка йде від поняття більшої загальності (роду) до поняття меншої загальності (виду). Наприклад, узагальнюючи поняття „Конституція України” переходимо до поняття „Конституція”, а узагальнюючи поняття „Конституція” переходимо до поняття „закон”.

Як бачимо, під час здійснення узагальнення узагальнююче ім’я в свою чергу може бути узагальнене і т.д. Межею узагальнення  є філософська категорія, тобто поняття з найширшим обсягом, який вже неможливо узагальнити. Так як найважливішою ознакою поняття, що відрізняє його від простого уявлення, є точність, з якою в змісті поняття вказуються істотні ознаки, то звідси випливає, що найважливішою дією з поняттями буде встановлення їхнього змісту. Ця дія називається визначенням поняття. Таким чином. визначити поняття означає вказати які істотні ознаки мисляться в його змісті, тобто необхідно перелічити усі істотні ознаки поняття.

Словесне позначення точно визначеного і придатного до застосування поняття називається терміном. Але визначення не просто поясняє значення терміну. Воно встановлює це значення. Визначення не є також простою підстановкою одного слова замість іншого. Визначення розкриває ознаки, котрі мисляться у змісті поняття.

Поняття, якому дається визначення називають означуваним (позначається знаком Dfdскорочено з лат. definiendum), а те поняття, чи групу понять, за допомогою яких це поняття вводиться в обіг чи пояснюється, називають означуючими поняттями (позначається знаком Dfndefiniens). Наприклад: „Конституція – основний закон держави”. „Конституція” – означуване поняття (Dfd), а „основний закон держави”  - означуючі поняття (Dfn).

Види визначень.

Існують різні основи для поділу визначень на види.

1. За способом розкриття ознак визначення поділяються на явні та неявні. До явних належать визначення, що містять пряме вказання на властиві предмету істотні ознаки. Вони складаються з двох чітко виражених частин: означуваного поняття та означуючих понять.

В багатьох випадках перерахування усіх істотних ознак – займає тривалий час. Існує спосіб визначення поняття без докладного перерахування усі його істотних ознак. Цей спосіб полягає у тому, що вказується, по-перше, найближчий рід, до якого належить означуване поняття, а, по-друге, називається особлива ознака (або ознаки), за допомогою якої це поняття, як вид, відрізняється від усіх інших видів названого роду. Це явне визначення називається визначення через найближчий рід та особливу видову ознаку. Це визначення можна записати формулою:

А=Вс (Dfd = Dfn)

де А - означуване поняття (Dfd), В – найближчий рід  с - особлива ознака (або ознаки) (Dfn).

Воно є дуже поширеним і надзвичайно простим, але виявляється непридатним для певних понять. Не можна таким способом визначити гранично широкі поняття, адже вони не мають родового поняття, а також одиничні поняття, тому що вони не мають видової відмінності.

Неявним називається визначення, в якому зміст означуваного поняття розкривається через певний контекст.

У неявних визначеннях виявляються відношення, в яких знаходиться означуваний предмет до інших предметів. Серед неявних визначень існують такі, в яких нові поняття вводять за допомогою опису їхніх властивостей. Такі означення називаються дескриптивними або дескрипціями. Бувають також такі неявні визначення, коли означуване поняття не дається безпосередньо, але визначено певним контекстом, в якому воно вживається (контекстуальне визначення).

2. За метою, яка досягається під час визначенням, тобто залежно від того, що визначається: сам предмет чи ім’я, яке його позначає, визначення поділяються на реальні та номінальні.

Реальним визначення буде тоді, коли визначається предмет. Реальне визначення розкриває істотні ознаки предмету, воно відповідає на запитання: що являє собою той чи інший предмет. Наприклад, „тара – виріб, що слугує  для упаковки, зберігання і транспортування товарів”.

Номінальним є визначення, коли визначається термін, що позначає предмет. Номінальні визначення дають відповідь на запитання: що означає те чи інше слово або вираз. Наприклад, „лізинг – довгострокова оренда обладнання, споруд виробничого призначення”.

За допомогою номінальних визначень вводяться нові термін замість більш складних описів предметів.

Шляхом номінальних визначень вводяться також імена, що заміняють терміни („ПДВ – податок на додану вартість”).

Для номінальних визначень характерна присутність у їхньому складі слова „називається”.

Для того, щоб уникнути помилок під час визначення у логіці розроблено низку правил.

  1.  Правило співмірності.

 Dfd  і Dfn повинні мати однакові обсяги. Виконання цього правила дає можливість взаємо заміняти Dfd  і Dfn в одних і тих же контекстах. Це правило у практичному житті часто порушується, в результаті чого виникають логічні помилки у визначенні.

Якщо обсяг Dfd більший, ніж обсяг Dfn, то говорять про помилку, що дістала назву „надто широкого визначення” (наприклад, „кліринг – це система безготівкових розрахунків”)

У випадках, коли обсяг Dfn менший, ніж обсяг Dfd, то виникає „занадто вузьке визначення” („Неповнолітній – громадянин, якому на момент споєння злочину не виповнилось 18 років”).

2. Правило заборони ”зачарованого” кола під час визначення.

Забороняється Dfd   визначати через Dfn, який в свою чергу визначається через Dfd.

Так, якщо державу визначити як спосіб організації державної влади, то отримаємо порочне коло у визначенні. Видом порочного кола є тавтологія – повторення Dfd  і Dfn (у будь-якій словесній чи іншій формі) без встановлення значення Dfd: „Демократ – людина демократичних поглядів” або „Злочинець – це людина, яка вчинила злочин”.

  1.  Правило заборони заперечення.

         Заперечним називається таке визначення, в якому вказано лише на ознаки, які не належать даному поняттю, але не вказано, які ознаки йому належать. Наприклад. „комерсант – це не державний чиновник”. Заперечне визначення обмежується цариною незясованих ознак. Питання, серед яких саме ознак належить шукати ті, котрі утворюють позитивний зміст поняття про предмет, залишається без розгляду.

       4. Правило мінімальності.

Dfn повинен вказувати на найближче родове поняття.

У протилежному випадку визначення буде надлишковим. Порівняємо два визначення: ”Квадрат – ромб з прямим кутом” і „Квадрат – паралелограм з прямим кутом, рівними діагоналями”. Друге визначення буде надлишковим., адже паралелограм не є найближчим родом по відношенню до квадрата, і виправлення цього недоліку значно спрощує  Dfn: „Квадрат – ромб з прямими діагоналями”. По-друге, рівність діагоналей е  наслідок прямокутності ромба, ця ознака є похідною і її можна безперешкодно усунути із Dfn і, таким чином, звести друге визначення до першого, досягнувши її мінімальної форми.

5. Правило компетентності.

До Dfn можуть входити лише вирази, значення яких вже зрозумілі чи раніше визначені. Недотримання цього правила називається „визначенням невідомого через невідоме”. 

  1.  Правило заборони художніх засобів.

Забороняється використовувати під час визначення  художні засоби: метафори, порівняння, гіперболи.

Сутність логічного поділу.

В процесі теоретичної та практичної діяльності нерідко постає задача більш глибокого розгляду та розуміння певного поняття, систематизації позначуваних ним предметів. У змісті багатьох понять ми можемо знайти таку істотну ознаку, котра може змінюватись за певним принципом або правилом.

Поділ поняття – це логічна дія, яка полягає в уявному поділі обсягу поняття (роду) на видові поняття за певною ознакою. Поділити обсяг поняття на його види можна лише за ознакою, спільною для всіх предметів даного класу (наприклад, поділ поняття „торговий баланс” можна здійснити за ознакою ввозу та вивозу товарів).

При цьому рід називається діленим поняттям, видові поняття – членами поділу, а ознаку, за якою здійснюється поділ, - основою поділу. Наприклад, розрахунки поділяються на готівкові та безготівкові.

Щоб поділ був правильним необхідно дотримуватись наступних правил.

  1.  Правило співмірності (адекватності).

Кожен із обсягів членів поділу повинен бути видом обсягу діленого А, а сума обсягів члені поділу повинна вичерпати весь обсяг діленого А. Наприклад, ринок поділяється на внутрішній та зовнішній.

Порушення цього правила призводить до помилок двох видів:

а) неповний поділ, коли перераховуються не всі види цього роду (наприклад, „люди поділяються на тих, хто беруть і дають позики”).

б) поділ з лишніми членами, коли один із членів поділу не є видом діленого поняття А („угоди бувають усними, письмовими і багатосторонніми”).           

2. Правило єдиної основи.

Поділ повинен здійснюватись за єдиною основою. При виконанні цього правила предмети, що входять до обсягу діленого, наділяються одною єдиною ознакою – тією, що виступає в якості основи поділу.

Порушення цього правила веде до похибки, що називається змішанням основ поділу. Наприклад помилкою бути поділити усі вироки на виправдальні, обвинувальні та несправедливі.

3. Правило розмежування.

Члени поділу повинні виключати одне одного, тобто знаходиться у відношенні несумісності. Приклад порушення цього правила – прибуток поділяється на плановий, позаплановий і надприбуток.

4. Правило безперервності поділу.

Це правило говорить про те, що не можна робити стрибки у поділі. він повинен бути безперервним. Так, помилкою буде такий поділ: „Торгівля поділяється на державну, приватну та роздрібну”. Правильним буде розділи торгівлю на оптову та роздрібну, а потім вже роздрібну торгівлю поділити на державну та приватну.

Вірний поділ поняття – справа нелегка. Його можна здійснити за умови, коли основа поділу – точна, очевидна, істотна ознака, а всі можливі зміни ознак можуть бути встановлені достатнім чином.

Види поділу.

  1.  Поділ поняття за видозміною ознаки. Основою поділу тут є ознака, за якою утворюються видові поняття.
  2.  Дихотомія – поділ навпіл. При дихотомії основою поділу є не зміна ознаки, а лише наявність чи відсутність цієї ознаки. Дихотомія – це поділ на два суперечних поняття (наприклад, ознаки поняття бувають істотні та неістотні). Це найбільш простий поділ, який застосовується, як правило, на початковій стадії вивчення.
  3.  Класифікація – багатоступінчастий, розгалужений логічний поділ, при якому кожен із членів поділу, стає предметом подальшого поділу.   Під час класифікації відбувається розподіл предметів на групи, розряди, класи.
  4.  Типологія – групування обєктів на основі їх подібності до певного взірцевого предмету, котрий іменується типом.

Література

Гетманова А. Д. Логика: Учеб. для студентов пед.вузов. — М.: Высшая шк.,1995.—Гл. II.

Кириллов В.Й., Старченко А.А. Логика. — М.: Высшая шк., 1995. — Гл. II, III.

Марценюк С.Ф. Логіка: Курс лекцій. — К.: Вища шк., 1993. — Розд. 2, 3.

Формальная логика /Под ред. Й.Я.Чупахина, Й.Н. Бродского. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1977.— Гл. І.

Мельников В.Н. Логические задачи. — Одесса: Вища шк., 1989. — Предисловие.

Сборник упражнений по логике. — Минск: Изд-во Минск. ун-та, 1991.—Гл.2.

Тофтул М.Г. Логіка: Посібник для студетів — К.: Академія, 1999. — С. З—12,295—327.

Лекція 3.1. Судження як форма мислення

  1.  Визначення судження та його логічна  характеристика.  
  2.  Структура простого категоричного судження та його види.
  3.  Поділ суджень за якістю та кількістю.
  4.  Об`єднана класифікація суджень за кількістю та якістю.
  5.  Розподіленість термінів  у судженні.

Ключові слова: судження,  хиба, істина, суб’єкт, предикат, логічна зв’язка, атрибутивне судження, релятивне судження, екзистенційне судження, просте категоричне судження, кількість судження, якість судження.

У логічному мисленні поняття частіше за все зустрічаються не самі по собі, а у складі суджень у зв’язку з іншими поняттями. Судження – думка, що являє собою зв’язок понять. У формі судження знаходять свій вираз знання про взаємозв’язки предметів з їхніми ознаками.

Судження (висловлювання) – це форма мислення, в якій дещо стверджується або заперечується про предмет, про певні зв’язки і відношення між предметами і явищами. Прикладами суджень будуть: „наступило ХХІ століття”, „ринкова економіка існує”, „Київ більший, ніж Харків”.

Судження як форма мислення істотно відрізняється від поняття. Це пов’язано з тим, що ці логічні форми по-різному виражають навколишню дійсність.

Судження є логічною формою, в якій виражається істина, тому логічною характеристикою судження (а також висловлювання, вираженого у реченні) є його істинність або хибність. Істина – правильне, адекватне відображення дійсності у думці людини. Тому істинним буде судження, по-перше, в якому зазначається ознака, що насправді належить предмету („Київ – столиця України”), або, по-друге, заперечується ознака, що не належить предмету („Харків зараз не є столицею України”).

Хибою називається невідповідність між предметом думки і думкою про цей предмет. У хибному судженні, по-перше, повязується те, що не повязане у дійсності, або, по-друге, коли воно повязує те, що поєднано у дійсності, то поєднує предмети не так, як вони поєднані у дійсності.

Так як судження – це думка, то вона може стати зрозумілою для інших лише тоді, коли виражається у мові. Мовне вираження судження – це речення. Але не кожне речення виражає судження. Лише розповідне речення містить судження.

Запитальне речення не містить судження, так як в ньому нічого не стверджується і не заперечується (наприклад, „Хто скоїв цей злочин?”)

Спонукальні речення не містять судження, хоча в них дещо стверджується або заперечується  („Стій!”, „Не порушуй правил!”). Але ці речення не можемо оцінити як судження на тій підставі, що їх не можливо оцінити з точки зору істинності або хибності, ми не можемо приписати їм ні значення „істина”, ні „хиба”.

До складу судження входять три обовязкові елементи.

Оскільки в судженні дещо стверджується або заперечується про щось, то в ньому виділяють дві основні частини: те, що говориться, й те, про що говориться. Те, про що йде мова, - предмет судження – зазвичай вже відомо, вже згадувалось, а те, що говориться, виражає нову інформацію. Котра подається саме в цьому судженні; вона підкреслюється інтонаційно. Поняття про предмет судження називається субєктом (позначається великою латинською літерою S), а нова інформація, що повідомляється про субєкт – предикатом судження (позначається великою латинською літерою Р).

Предмет судження (S)  може бути або дійсно існуючим, або таким, котрий мислиться існуючим. Субєкт судження не просто вказує на предмет, він є думка, у змісті субєкта ще не розкрита, про відому частину ознак предмета.

На предикат судження завжди падає логічний наголос. Перевірити, чи вірно зрозуміле речення, чи дійсно саме таке судження виражено у ньому, можна за допомогою находження головного смислового запитання до цього речення. Питання, що здається за змістом найбільш доречним, містить в собі  суб’єкт судження, а те, про запитується і що з’являється у відповіді, - предикат.

Третьою частиною судження (крім суб’єкта та предиката) – логічна зв’язка. Логічна зв’язка – це думка про відношення між предметом та його ознаками (вона показує чи належать ознаки певному предмету чи ні) і у мові виражається словами „є” або „не є”.

Суб’єкт (S) та предикат (Р) називаються термінами судження. S та Р – це логічні змінні, зв’язка – логічна стала.

У судженні можна виділити також квантор, який показує в якому обсязі береться суб’єкт, тобто ознака стверджується чи заперечується за всім класом предметів S чи лише за його частиною. Квантор виражається словами „всі” („кожен”, „будь-який”,  „жоден”), „деякі” („бувають”, „частина”).

У судженні: „Всі економічні регулятори несуть в собі елементи адміністрування”, суб’єктом буде поняття „економічні регулятори”, предикатом – „несуть в собі елементи адміністрування”, зв’язка у наведеному прикладі не виражена в мові, але в структурі судження вона буде „є”, а квантором – „всі”.

Простим буде судження кожна частина якого не є окремим судженням. Прості судження поділяються на три види: атрибутивне, релятивне та екзистенційне.

Атрибутивним судженням (про належність) буде судження, в якому стверджується або заперечується наявність властивості у предмета („Процентна ставка висока”).

Релятивним (про відношення) буде судження в якому відношення суб’єкта і предиката мислиться як відношення двох предметів. У релятивних судженнях встановлюється відношення між двома і більше предметами: „Київ розташований на берегах Дніпра”, „Київ старший за Москву, але молодший за Рим”.

Екзистенційні  судження (про існування) – це судження, в яких стверджується або заперечується власне існування самого предмету. „Компаньйон відсутній”, „Порядні люди є в сучасному бізнесі”.

Категоричним називається судження, в якому стверджується або заперечується ознака за предметом, множиною (класом) або частиною множини (класу) предметів, незалежно від будь-яких умов.

У кожному простому категоричному судженні існує кількісна та якісна характеристики.

Якістю судження називається його стверджувальна або заперечна форма. Кожне судження залежно від того, приписує воно властивість (відношення чи існування) суб’єкту або заперечує властивість (відношення чи існування) у суб’єкта, являється стверджувальним або заперечним. Щоб вважати судження заперечним, необхідно знайти предикат і вказання на те, що він заперечується, тобто перед предикатом повинна стояти частка „не”(наприклад, „Харків не є столиця України”). Якщо така частка перед предикатом не стоїть, то судження вважається стверджувальним („Логіка – наука”).

За кількістю судження бувають загальні, часткові та одиничні.

Так, висловлювання, в яких мова йде про належність чи неналежність властивості одиничному предмету, називають одиничними. Наприклад, „Аристотель був геніальним мислителем давнини”, „Це приміщення непридатне для виробничої діяльності”. В одиничному судженні суб’єктом є один-єдиний предмет (наприклад, „Київ – столиця України”). В одиничному судженні ознака співвідноситься з одним предметом.

Висловлювання, в яких говориться про належність чи неналежність властивості деяким предметам певного класу, називають частковими. Структура часткового судження: „Деякі S є (не є) Р”. Наприклад. „Багато випускників Академії ДПС України займають керівні посади”, „Деякі слова підозрюваного не пов’язуються між собою”. Часткові висловлювання зазвичай починаються зі слів ”деякі”, „більшість”, „частина”.

Часткові судження, збільшуючи наші знання про сумісність ознак в поняттях, що позначають суб’єкт і предикат, ці судження залишають нез’ясованими питання до якої частини підприємств судження „деякі державні підприємства перейшли до рук акціонерних товариств” властивість „перейти до рук акціонерних товариств” залишається сумісною з ознакою „бути державним підприємством”.

Висловлювання, в яких говориться про належність чи неналежність властивості всім предметам певного класу, називають загальними. Структура загального судження: „Всі S є (не є) Р”. Наприклад, „Будь-яке істинне судження має сенс”, „Жодна людина не може бути звинуваченою без суда”. Загальні висловлювання можуть починатись зі слів „всі”, „всякий”, „Кожен”, „жоден”. У деяких випадках ці слова взагалі можуть опускатись. Так як із контексту зрозуміло, що суб’єкт висловлювання означає весь клас предметів.

Тільки загальні судження виражають істинність відомого твердження відносно цілого класу предметів. У формі загальних суджень виражається велика кількість законів природи та суспільства.

Очевидно, що можлива об’єднана класифікація атрибутивних висловлювань за якістю та кількістю. У логіці вироблено систему позначень, за допомогою яких якість та кількість будь-якого судження виражається однією літерою.

Загальностверджувальне – це судження, в якому стверджується ознака за множиною, класом предметів. Таке судження, яке є загальним за кількістю та стверджувальним за кількістю. Воно позначається великою латинською літерою А (перша голосна літера латинського слова affirmo – «стверджую») і має структуру: Всі S є  Р. Наприклад, „Усі злочини повинні бути розслідувані”. Зміст цього судження полягає в тому, що клас предметів „злочин” повністю включається в клас предметів „має бути розслідуваним”.

Частквостверджувальне – судження, в якому ознака стверджується за частиною множини (класу) предметів. Таке судження за кількістю часткове, а за якістю – стверджувальне. Позначається воно літерою І (друга голосна літера латинського слова affirmo – «стверджую»). Формула частквостверджувального судження: Деякі S є  Р. Наприклад, „Більшість податківців – юристи з вищою освіти”. Зміст цього судження полягає в тому, що частина обсягу поняття „податківці” включається в обсяг поняття „юристи з вищою освіти”.

Загальнозаперечне - є судження, в якому ознака заперечується за множиною, класом предметів, тобто за кількістю це судження загальне, а за якістю – заперечне. Позначається великою літерою Е (перша голосна латинського слова nego„заперечую”). Таке судження має структуру: Всі S не є  Р. Наприклад, „Жоден закон не повинен суперечити моральним нормам”. Зміст цього судження полягає в тому, що обсяг поняття „закон” повністю виключається із обсягу поняття „суперечить моральним нормам”.

Частковозаперечне – це судження, в якому ознака заперечується за частиною множини (класу) предметів, тобто це судження є частковим за кількістю і заперечним за якістю. Таке судження має структуру: Деякі S не є  Р. Позначається великою літерою О (друга голосна латинського слова nego„заперечую”). Наприклад, „Більшість громадян України не порушують податкове законодавство”.   Зміст цього судження полягає в тому, що якась частина обсягу поняття „громадяни України” виключається із обсягу поняття „порушують податкове законодавство”.

Подібним чином визначаються одиничні стверджувальні та одиничні заперечні судження. Оскільки в суб’єкті кожного із таких висловлювань мова йде про весь клас предметів (але цей клас складається із одного предмета), то їх правомірно зараховувати відповідно до загальностверджувальних та загальнозаперечних суджень.

Для правильного оперування висловлюваннями типу А, І, Е, О в процесі проведення логічних операцій важливу роль відіграє питання про розподіленість термінів (суб’єкта і предиката). Відношення між обсягами суб’єкта і предиката у простих категоричних судженнях називається розподіленістю термінів у ньому.

Термін вважається розподіленим, якщо і тільки якщо у висловлюванні йде мова про всі предмети, позначені цим терміном, тобто коли він береться у повному своєму обсязі. Іншими словами, при розподіленості терміну його обсяг повністю включається в обсяг іншого терміну або повністю із нього виключається. Для розподіленого терміну характерне кванторне слово „всі”. Розподіленість терміну позначається знаком „+”.

Нерозподіленим буде термін у тому випадку, якщо обсяг одного терміну тільки частково включається в обсяг іншого терміну або частково виключається з нього. Нерозподіленість терміну позначається знаком „-”.

Розглянемо розподіленість термінів у судженнях типу А, І, Е, О.

Аналізуючи круги Ейлера, що зображають відношення між термінами в загальностверджувальних судженнях (типу А), на основі означення розподіленості термінів приходимо висновку, що в таких судженнях (див. Рис. 1).

Рис.1

суб’єкт завжди розподілений, а предикат, як правило, нерозподілений (за виключенням одиничних суджень або суджень в яких терміни рівнозначні).

У частковостверджувальних судженнях (типу І) суб’єкт завжди нерозподілений, а предикат розподілений лише в окремому випадку: коли між термінами існує відношення роду і виду.

Рис.2.

У загально заперечних судженнях (типу Е), суб’єкт і предикат завжди розподілені, оскільки, як видно із рис. 3, обсяг одного із термінів повністю виключається із обсягу іншого.

Рис.3.

          У частково заперечних судженнях (типу О) суб’єкт нерозподілений, а предикат – розподілений, бо його обсяг повністю виключається із обсягу суб’єкта (див. рис.4).

Рис.4.

Таким чином, суб’єкт завжди розподілений у загальних судженнях (А та Е) і нерозподілений у часткових (І та О); і, як правило. Нерозподілений у стверджувальних (А та І).

Література

Гетманова А. Д. Логика: Учеб. для студентов педвузов.— М: Высшая шк., 1995. — Гл..III.

Кириллов В. И., Старченко А. А. Логика—М.: Высшая шк., 1995. — Гл. IVVI.

 Марценюк С. Ф. Логика: Курс лекцій.— К.: Вища шк., 1993. — Розд. 3

 Мельников В. Н. Логические задачи.— Одесса: Высшая шк., 1989.— Гл. II. Сборник упражнений по логике. — Минск: Изд-во Минск. ун-та, 1991. — Гл. З.

 Формальная логика: Учеб. для философских факультетов вузов / Под ред. Й. Я. Чупахина й Й. Н. Бродского. —Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1977. — Гл. 2.

Хайдеггер М. О сущности истины // Разговор на проселочной дороге. – Москва, Высшая школа, 1991. С.8-28.

Тофтул М. Г. Логіка: Посібник — К.: Академія, 1999. — С. 3-12, 295—327.

Лекція 3.2. Складні  судження  та їх види

  1.  Загальна характеристика складних суджень.
  2.  Логічні сполучники та їх види.
  3.  Умови істинності складних суджень.
  4.  Таблиці істинності для складних суджень.

Ключові слова: висловлювання, заперечення (негація), кон’юнкція, диз’юнкція слаба, диз’юнкція сильна, імплікація, еквіваленція.

Найбільш простою, і в той же час, фундаментальною частиною формальної логіки, являється логіка висловлювань. Нагадаймо, що під висловлюванням розуміється мовний вираз, про який можна сказати лише одне із двох: істинне воно чи хибне.

Істинність та хибність висловлювань називаються їх  логічними значеннями.

Висловлювання, як і їх логічні форми, бувають двох видів – прості та складні. Із простими судженнями ми знайомились на минулій лекції, сьогодні ж будемо досліджувати складні.

Просте судження можна розкласти лише на поняття, а із складного, при необхідності, виділяються, як мінімум два простих висловлювання кожне з яких можна оцінити як істинне або хибне. Складне судження утворюється із двох або більше простих суджень, поєднаних в межах певного складного судження за допомогою логічних сполучників. Від того, за допомогою якого сполучника повязуюються прості судження, залежить логічна особливість складного судження.

У мові складне судження не обов’язково передається складним реченням. Наприклад, судження „Сьогодні теплий і сонячний день” є складним, бо воно складається із двох простих суджень: „Сьогодні теплий день” і „сьогодні сонячний день”. Прості висловлювання у логіці позначаються малими літерами другої половини латинського алфавіту – p, q, r, s... У якості змінних для будь-яких висловлювань (простих чи складних) використовуються великі літери цього алфавіту: А, В, С.

Складні судження утворюються за допомогою логічних сполучників. Найважливішими з них є – заперечення, кон’юнкція, диз’юнкція (слаба і сильна), імплікація, еквіваленція. Складне судження називається іменем того сполучника, за допомогою якого воно утворене.

Заперечення (негація) – це такий логічний сполучник, який змінює значення простого судження на протилежне. На відміну від усіх інших сполучників, заперечення застосовується до одного простого судження. Часткою „не” або словами „неправильно, що” користуються при запереченні якогось твердження. Якщо судження А було істинним, то не-А буде хибним, і навпаки, якщо перше речення хибне, то здобуте – істинне.

Таким чином визначення негації: запереченням судження А називається таке судження не-А, яке істинне. Якщо А хибне, і, навпаки, хибне, якщо А істинне.

Кон’юнкція – єднальний логічний сполучник, що поєднує два простих судження у складне . У мові він передається словами і, та, а, але, проте.

Кон’юнкція може бути визначена як такий зв’язок вихідних суджень, за якого вони сприймаються як істинні. Логічний єднальний сполучник (логічне „і”) відрізняється від граматичного сполучника „і”. Із усіх можливих властивостей цього сполучника логіка вибирає одну – його здатність бути показником спільної істинності кількох суджень, які поєднані в межах одного складного судження. Не всі судження за змістом пов’язані одне з одним (наприклад, „товари індивідуального користування поділяються на три групи і винагорода не обов’язково зводиться до грошей”). Логіка визначає не фактичну істинність вихідних суджень, а формальну однозначність знання істинності складного судження незалежно від конкретного змісту вихідних суджень. Кон’юнкція записується у вигляді формули p ^ q.

Таким чином, складне судження, що називається кон’юнкцією буде істинним тоді і тільки тоді, коли істинні обидві її складові (прості судження).

Диз’юнкція – це розділовий логічний сполучник, що поєднує два простих судження, і передається у мові словами „або”, „чи”. У логіці виділяють дві основні форми диз’юнкції – слабка (проста) і сильна (сторога).

Слабка (проста) диз’юнкція  - це такий вид зв’язку, який не виключає одночасну істинність обох простих суджень, що входять до складу складного судження. Записується формулою рvq.

Слабка диз’юнкція має місце тоді коли для поєднання вихідних суджень застосовується граматичний сполучник „або” у нерозділовому значенні, тобто, тут стверджується, що хоча p або q, але також одночасно можливо і p, і q (наприклад, „підприємство уникло банкрутства випадково або внаслідок умілого менеджменту”).

Слабка диз’юнкція не є істинною лише в єдиному випадку, коли хибними є всі її складники.

Сильна (сторога) диз’юнкція на відміну від простої виключає одночасну істинність вихідних суджень („суд повинен або винести звинувачення, або виправдати підсудного”). Сильна (сторога) диз’юнкція істинна тоді і тільки тоді, коли хоча б одне із простих суджень (байдуже, яке саме) істинне, а інше – хибне. Смисл цього виду диз’юнкції виражається формулою р v q (читається: або р, або q), де р несумісне з q.

У природній мові слабка та сильна диз’юнкції не завжди чітко розрізняються, бо виражаються одними й тими ж сполучниками. Тому необхідна оцінка сумісності простих суджень, що складають цей вид складних суджень.

                 Імплікація – це умовний логічний сполучник, що поєднує два простих судження, і передається у мові словами „якщо..., то...” Умовне судження має характерну структуру, відмінну від структур інших складних суджень. Його логічна формула - р q. Воно складається з логічної підстави (умови) - р та логічного наслідку (висновку) – q. Логічна підстава (умова) – це частина умовного судження, що починається після слова „якщо” і закінчується перед словом „то”  (читається: якщо р, то q).

Імплікація – це одностороннє умовне судження, в якому істинність першого простого судження (умови), виключає хибність другого простого судження (наслідку). Із того, що істинно р випливає істинність q; навпаки, із істинності q істинність р не слідує. Таким чином, імплікація істинна в усіх випадках, крім одного, коли із істини випливає хиба.

Зміст умовних суджень становить знання про відношення залежності певного явища чи факту від якихось умов, тобто імплікація виражає співвідношення причини й наслідку таким чином, що р завжди є достатньою підставою для того, щоб наступило q, але для настання q само по собі р не потрібно, оскільки може настати також в силу дії іншої причини;  р для q не є необхідною підставою.

Можлива побудова таких логічних конструкцій, в яких підстава та наслідок за змістом ніяк не пов’язані одне з одним, наприклад, «якщо підприємство збиткове, то лютий холодний». Логічне значення імплікації в таких випадках не змінюється. Змістовно не пов’язані конструкції представляють лише теоретичний інтерес, а не застосовуються на практиці.

        Еквіваленція – це логічний сполучник, що поєднує два простих судження, і передається у мові словами „тоді і тільки тоді ...., коли...”, „якщо і тільки якщо..., то...” Наприклад: „Тільки коли всі дії підприємства на ринку відбуваються у цілковитій відповідності до закону, переслідування підприємства у кримінальному порядку виключається”. Читається еквіваленція як „тільки тоді р, коли q”.Еквіваленція записується у вигляді формули pq.

Еквіваленція істинна тільки тоді, коли судження, що входять до її складу мають однакові значення істинності (або одночасно істинні, або одночасно хибні). Тому в істинній еквіваленції відношення між вихідними судженнями має характер необхідної і достатньої залежності: істинність (або хибність) одного із простих суджень дозволяє стверджувати, що таке ж значення має і інше судження.

         Будь-яку мовну конструкцію, що складається із певної множини суджень, можна „перекласти” на символічну мову (мову логіки висловлювань). Для цього необхідно замінити судження логічними змінними, а звязок між ними – логічними сполучниками. Висловлювання: „Якщо електростанція припинить подачу струму, то підприємство зупиниться, а якщо воно зупиниться, то понесе значні втрати”, - можна виразити формулою: (А В) ^С).

Існують формули, які при будь-яких істиннісних значеннях змінних приймають значення „істина”. Вони називаються тотожно-істинними (завжди істинними). Тотожно-істинні формули є основою логічно правильних міркувань. Кожна така формула розглядається як закон логіки, є стандартною логічною формою правильного міркування.

Формули, що набувають різні значення істинності при різних значеннях змінних, називаються здійсненними. Їх істинність залежить від змісту інтерпретації змінних.

Формули, що набувають значення „хиба” при будь-якому істиннісному значенні змінних, називаються суперечностями і недопустимі у логічному мисленні.

Зведена таблиця істинності для складних суджень усіх видів

р

q

р ^q

р v q

р v q

р q

р q

і

і

і

і

х

і

і

і

х

х

і

і

х

х

х

і

х

і

і

і

х

х

х

х

х

х

і

і

Література

Гетманова А. Д. Логика: Учеб. для студентов педвузов. — М.: Высшая шк.,

1995 —Гл. ІУ.

Кириллов В.И., Старченко А. А. Логика. — М.: Высшая шк., 1995. —

Гл. VIIIXI.

Марценюк С. Ф. Логіка: Курс лекцій.— К.: Вища шк., 1993. — Розд. IVV.

Мельников В. Н. Логические задачи.— Одесса.: Вища шк., 1989.— Гл. IV.

Сборник упражнений по логике. — Минск: Изд-во Минск. ун-та, 1991.—

Гл. VIV.

Формальная логика: Учеб. для философских факультетов вузов / Под. ред.

Й. Я. Чупахина й Й. Н. Бродского. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1977.—

Гл. IV.

Тофтул М. Г. Логіка: Посіб. — К.: Академія, 1999. — С. 3—12, 295—327.

Розділ 4. Основні  формально-логічні закони

Тема 4.1. Закони логіки  та їх розуміння

  1.  Поняття логічного закону.
  2.  Закон тотожності.
  3.  Закон суперечності.
  4.  Закон  виключеного третього.
  5.  Закон достатньої підстави.

       Ключові слова: логічний закон, закон тотожності, закон суперечності, закон  виключеного третього, закон достатньої підстави.

Для того, щоб мислення було правильним, воно повинно відповідати трьом вимогам: бути визначеним, послідовним та доказовим.

Логічні риси визначеності, послідовності та доказовості не є рисами, котрі мислення породило із самого себе і які не мають підстав у властивостях самої дійсності. Правильне мислення має ці риси тільки тому, що вони являють певні властивості самої дійсності.

Все, що існує поза нашою думкою і що може бути предметом мислення, має властивість бути визначеним. Будучи визначеним у своїх властивостях, предмет потребує, щоб і наше мислення про нього було мисленням визначеним.

Із властивістю визначеності тісно повязана інша властивість. Так як кожен предмет є саме тим визначеним предметом і в цьому смислі відрізняється від усіх інших, то не може бути, щоб ті властивості, котрі у даний момент належать йому, у той же самий час йому не належали.

Будь-яка якість предмета, що відрізняє його від інших предметів, існує не сама по собі, а лише тому, що існує дещо таке, чим ця якість обумовлена, і без чого вона не могла би існувати. Будь-яке правильне твердження обумовлене правильністю тих тверджень, на котрі воно спирається як на свою підставу. Ця риса мислення, що відповідає обумовленості кожного існуючого факту іншими фактами, називається доказовістю мислення.

Таким чином, визначене мислення є мисленням точним, вільним від будь-якої неточності. Послідовним є таке мислення, що вільне від внутрішніх протиріч, які руйнують зв’язки між думками там, де вони необхідні. Доказовим є мислення, яке не просто формулює істину, але разом з тим вказує на ті підстави, за якими вона повинна бути визнана істинною.

Так як риси визначеності, послідовності і доказовості невід’ємно належать будь-якому правильному мисленню, то вони мають над мисленням силу законів. Там, де наше мислення є правильним, воно в усіх своїх діях та операціях підкоряється певним законам, існування яких і надає йому характер мислення визначеного, послідовного і доказового.

Закон мислення – це необхідний, стійкий, повторюваний зв’язок між думками. Дотримання законів логіки – необхідна умова досягнення істини у процесі міркування.

Логічні закони діють незалежно від волі та бажань людей. Вони є відображенням дійсних зв’язків і відношень речей. Загальнолюдський характер законів формальної логіки полягає у тому, що в усі історичні епохи люди усіх націй і народів мислили за одними й тими ж законами.

Закони логіки є універсальними й необхідними. Ця універсальність випливає із самого існування мислення.

Найбільш прості і необхідні зв’язки між думками виражаються в основних формально-логічних законах. Ці закони є основними тому, що в логіці вони відіграють особливо важливу роль, є найбільш загальними, знаходяться в основі різних логічних операцій з поняттями, судженнями й використовуються в ході виведення і обґрунтування наших знань.

Основні закони - це найбільш очевидні із усіх положень логіки, є чимось на зразок аксіом. Вони створюють наче б то фундамент логіки, на який спирається вся її будівля. Самі ж вони ні звідки не виводяться і не потребують жодної опори в силу виключної очевидності.

Крім основних формально-логічних законів, які відображають найважливіші властивості будь-якого правильного мислення, існує багато неосновних законів, котрим також повинно підкорятись правильне мислення в процесі оперування його окремими формами. Усі ці закони є для мислення принципами правильного міркування, законами формування і розвитку думки, що визначають форми й методи пізнання. Так як логічні закони застосовуються і в науці, й у повсякденному житті (загалом у будь-якій галузі мислення), то їх розглядають без залежності від конкретних висловлювань та їх  зв’язків.

Закон тотожності. Згідно з цим законом необхідний зв’язок між думками можливий лише за умови, щоразу, коли в міркуванні з’являється думка про певний предмет, ми будемо мислити саме цей предмет і у тому ж самому обсязі.

Таким чином, закон тотожності формулюється так: кожна думка має бути чіткою за обсягом, ясною за змістом і залишатись незмінною в ході одного й того ж міркування.

Яким би не був предмет, закон тотожності вимагає, щоб: а) міркуючи про певний предмет, ми міркували саме про нього, а не про інший предмет, помилково прийнятий за перший; б) включаючи думку про предмет в наші міркування, ми мислили цей предмет за одними й тими ж ознаками. Закон тотожності стосується усіх предметів думки, про щоб ми не мислили.

Заборона ототожнення різних думок є очевидною, хоч у процесі міркування вона нерідко порушується. Це пов’язано з тим, що будь-яка думка виражається у мові, причому одна й та ж думка може бути висловлена по-різному (наприклад, „це підприємство збудоване у 1991 році” й „це підприємство збудоване у рік отримання Україною незалежності”). Цей закон спрямований проти нечітких, розпливчастих думок, проти їх двозначності та багатозначності. Таким чином, слова треба вживати тільки у таких поєднаннях, котрі роблять їх однозначними.

Закон можна виразити схемами: „А є А” або  А А („якщо А, то А”)  або А А („А тоді і тільки тоді, коли А”).

Закон суперечності формулюється таким чином: два судження, в одному з яких щось стверджується, а в другому те саме, в той же час і в тому ж відношенні заперечується, не можуть бути одночасно істинними.

Якщо ми стверджуємо приналежність предмету однієї ознаки і в той же час заперечуємо приналежність цьому ж предмету іншої ознаки, ніякої суперечності не буде. Не буде суперечності між судженнями. Якщо мова йде про різні предмети. Закон суперечності забороняє лише такі висловлювання, в яких: а) мова йде про один і той же предмет; б) висловлювання стосуються одного й того ж часу; в) твердження і заперечення розглядають предмет в одному й тому ж відношенні.

Дія закону суперечності проявляється у прагненні вирішити суперечності шляхом уточнення думки, чіткіше визначаючи поняття, відмовляючись від деяких передумов.

Закон суперечності буде справедливим відносно усіх суперечних одне одному висловлювань, незалежно від виду самої протилежності. Суперечні судження руйнують міркування. Виявлення суперечностей в існуючих теоріях – необхідна умова їх удосконалення (чи заміни).

Схема закону суперечності: Хибно, що А і не-А одночасно істинні.

Закон виключеного третього: із двох суперечних суджень одне неодмінно є істинним, а друге – хибним, а третього і бути не може.

Якщо закон суперечності діє і між суперечними, і між протилежними судженнями, то закон виключеного третього діє лише між суперечними судженнями – загально стверджувальним (А) і частково заперечним (О), загально заперечним (Е) і частково стверджувальним (І).

Щоб діяти, необхідно приймати одне і тільки одне рішення. Це вимагає визнання істинності одного і лише одного з двох суперечних суджень: „або..., або...”.

Схема цього закону у логіці: АV не-А („або А, або не-А”).

Закон достатньої підстави: достовірною треба вважати тільки ту думку, істинність якої достатньо обґрунтована.

Цей закон не може вказати, якою саме повинна бути підстава в кожному окремому випадку. Він виражає лише. Що для всякого істинного твердження існує і тому повинно бути вказана така підстава, в силу якої це твердження є істинним.

Достатньою підставою думок може бути особистий досвід людини, попередній досвід інших людей, всього людства, а також будь-яка перевірена і визнана істинною думка, із якої з необхідністю випливає істинність цієї думки. Під достатньою підставою істинності певного висловлювання взагалі розуміється сукупність істинність висловлювань, таких, що обгрунтовуване висловлювання випливає із них за законами і правилами логіки.

Тільки уся сукупність обставин або умов, необхідних і достатніх для виникнення явища, складає основу (підставу) цього явища. Тому закон достатньої підстави підкреслює необхідність вичерпного обліку усіх необхідних складових частин підстав.

Цей закон не тільки дозволяє, а й змушує нас сумніватись в істинності (чи хибності) будь-яких думок. Тому необхідно підкреслити його важливу гуманістичну спрямованість, адже він забороняє приймати на віру будь-які міркування, тим самим захищаючи право кожної людини мати власні думки, переконання, світогляд.

Таким чином, закон тотожності характеризує визначеність мислення, закони суперечності та виключеного третього – послідовність, закон достатньої підстави – доказовість мислення.

Література

Гетманова А. Д. Логика: Учеб. для студентов педвузов. — М.: Высшая шк.,

1995 .

Марценюк С. Ф. Логіка: Курс лекцій.— К.: Вища шк., 1993. — Розд. IV.

Тофтул М. Г. Логіка: Посіб. — К.: Академія, 1999. — С. 111-120.

Жеребкін В.Є. Логіка. Підручник для студентів юрид. навч. закладів. Харків, 1998.

Хайдеггер М. Закон тождества // Разговор на проселочной дороге. – Москва, Высшая школа, 1991. С.69-80.

Хоменко І.В. Логіка – юристам. Підручник. – К., 1997

Лекція 5.1. Умовивід як форма мислення. Безпосередні  умовиводи

  1.  Загальна характеристика умовиводів.
  2.  Структура умовиводу.
  3.  Силогізм та його види.
  4.  Особливості перетворення, обернення, протиставлення предикату як видів безпосереднього умовиводу.

Ключові слова: умовивід, засновок, висновок, безпосередній умовивід, силогізм, дедуктивний силогізм, перетворення, обернення, протиставлення предикату.

Очевидні твердження складають лише невеличку частину усіх істин. Зазвичай для встановлення істини доводиться проводити в кожному окремому випадку особливе дослідження: чітко поставити запитання, прийняти до уваги інші, вже встановлені істини, зібрати усі необхідні для вирішення питання факти і спостереження, провести експерименти, обміркувати їх результати, перевірити на практиці справедливість існуючих здогадок.

Встановлення істини відбувається й іншим шляхом – логічним. Це відбувається за допомогою міркувань. Міркуванням називається ряд суджень, котрі відносяться до певного предмету або проблемі, йдуть одне за одним таким чином, що із попередніх суджень необхідно випливають наступні., а в результаті отримується відповідь на поставлене запитання.

Визнавши, що певні судження істинні, ми повинні визнати істинними й ті, що з них випливають. Та логічна дія, за допомогою якої знаходимо істинність цих нових суджень, називається умовиводом.

Умовивід це форма мислення за допомогою якої з одних суджень отримують нове судження, котре з певною мірою вірогідності випливає з них. Наприклад:

                    Усі філософи смертні

                     Сократ філософ

                    Сократ смертний.

Сутність умовиводу  в тому, що ми отримуємо одні судження із інших. Тому цей вид діяльності людського мислення називається умовиводом: ми дещо виводимо власним умом, користуючись виключно власним розумом. Ще один приклад:

Книга написана японською або китайською мовами.

Це - не китайська мова

це японська мова.

       Згадаємо, що судження це думка, а умовивід це послідовність думок, у даному прикладі - послідовність із 3х суджень, при чому останнє судження виводиться із 2х перших.

Структура  умовиводу.

У структурі умовиводу ми маємо:

    1. Засновок - це судження, яке містить певне знання, певну інформацію.

    2. Висновок - судження, яке містить нове знання, отримане на основі засновків.

Головна логічна характеристика умовиводу - правильність. Умовивід буде правильним, якщо він здійснюється у відповідності до законів мислення та правил, що створені у логіці.

Першою умовою істинності висновку умовиводу є істинність засновків. Як би вірно не будувались міркування, які б факти й судження не наводились, якщо серед них є хоча б одне хибне, висновок ніколи не буде обґрунтованим.

Висновок не просто приєднується до засновків як думка нова по відношенню до засновків. Висновок випливає із засновків як думка, пов’язана із засновками необхідним логічним зв’язком. Другою умовою істинності висновку умовиводу є наявність правильного логічного зв’язку між засновками, а також між засновками і висновком. Ці правильні зв’язки є закони логіки. Правила виводу зумовлюють формальну правильність умовиводу.

Якщо уся множина суджень, котрі ми беремо в якості засновків, являє собою безперечні істини, логічно неправильне їх пов’язування ніколи не дасть в результаті обґрунтованого правильного висновку.

Умовивід розкриває такий зв’язок від засновків до висновку, який може бути як істинним, так і хибним. Умовивід розкриває необхідний зв’язок, існуючий між засновками та висновком. Ця властивість умовиводу робить останнє важливою ланкою у доведенні. Умовивід – це могутній засіб переконання.

Умовиводи так само, як і судження поділяються на види залежно від виду відносин, існуючих між поняттями, що входять до засновків. Умовиводи будуть силогістичними, якщо до їхнього складу входять судження, які мають суб’єктно- предикатну побудову (судження типу А, І, Е, О). Отже, силогізм – це дедуктивний умовивід, висновок якого здійснюється на основі співставлення термінів в одному чи більше категоричних судженнях.

Дедуктивним називається такий умовивід, у формі якого відбувається співставлення окремих фактів, подій, явищ чи окремих властивостей з істинами загального порядку і робиться висновок про належність предмета до більш широкого класу предметів, а також про те, чи належить певна властивість конкретному предмету чи відношенню. Це такий умовивід, в якому засновки мають більш загальний характер по відношенню до висновку. Тобто в дедуктивних умовиводах думка рухається від більш загального знання до часткового або конкретного.

Цінність дедукції, по-перше, є в тому, що вона дає в усіх своїх формах завжди достовірні, необхідні висновки. По-друге, дедуктивним способом можна оперувати інформацією будь-якого роду, виражати усе багатство змісту нашого мислення. До дедукції можна звести усі інші способи логічного міркування. По-третє, дедукція є основним способом побудови доведень, ведення суперечок, дискусій.

Силогізм – це категоричний умовивід, адже судження, що входять до його складу є категоричними. Думка, що виражена в них висловлюється без будь-яких умов – вона просто стверджується чи заперечується.

У силогістичних умовиводах на перший план виходять відносини між засновками за їх змістом та обсягом. Розділ логіки, присвячений теорії дедуктивного виводу називається силогістикою. Умовиводи у силогістиці поділяються на безпосередні та опосередковані.

Безпосередні – це такі силогізми, в яких висновок здійснюється із одного засновку.

Опосередковані – це силогізми, в яких висновок випливає із двох і більше засновків.

        Звернемось спочатку до безпосередніх умовиводів, тобто умовиводів із одного засновку. Судження, що містять нові знання можуть бути отримані шляхом перетворення певних суджень. Оскільки вихідне судження розглядається як засновок, а нове, отримане в результаті перетворення суджень, - як висновок, умовивід отриманий шляхом перетворення суджень називається безпосереднім.

Окрім отримання нового знання, де ж ми можемо застосовувати знання, отриманні із одного засновку:

  • в наукових суперечках;
  • у практичній діяльності юристів;
  • скрізь, де необхідне вміння переконливо доводити свою точку зору;

Отже, там, де потрібно уточнити логічний зміст суджень.

Наприклад, із судження: „Усі злочинці аморальні люди” (1). Яке нове знання ми можемо отримати? „Жоден злочинець не є моральною людиною”(2),  або „Жодна моральна людина не є злочинцем” (3).  Можна заперечити, що подібним чином ми не отримаємо нічого особливо нового. Однак у науці та і у житті зустрічаються такі моменти, коли необхідно всебічно та глибоко проаналізувати зміст певного судження.

Висновки у кожному із безпосередніх умовиводів отримуються у відповідності до певних логічних правил. Котрі, в свою чергу. Визначаються внутрішньою структурою суджень – кількісними та якісними характеристиками відношень між суб’єктом та предикатом.

До безпосередніх умовиводів належать: перетворення, обернення та протиставлення предикату.

  1.  Перетворення -  це така перебудова судження, внаслідок якої із вихідного утворюють нове, рівнозначне йому судження, але протилежної якості: стверджувальне судження перетворюються на заперечне, а заперечне - на стверджувальне. Наприклад:

А: Всі S є Р                           Усі курсанти – спортсмени.

Е:  Жоден S не є не-Р         Жоден курсант не є не спортсменом.

Е: Жоден S не є Р            Жодна людина не є досконалою.

А: Всі S є не-Р                       Всі люди є недосконалими.

 І:  Деякі S є Р                            Деякі люди злі.

О: Деякі S не є не-Р                 Деякі люди не є не злі.

О: Деякі S не є Р                 Деякі дівчата не є довгоногими.

І:  Деякі S є не-Р                 Деякі дівчата є не довгоногими.

Отже, щоб виконати перетворення, треба перебудувати вихідне судження таким чином:

1. Замінити зв'язку вихідного судження на протилежну по якості (“є“ на “не є“ ).

2. Замінити предикат вихідного судження на поняття, йому протилежне (Р на не-Р або не-Р на Р )

  1. Обернення судження здійснюється перестановкою S і Р при дотримані правила, що до нерозподілений спочатку термін не може бути розподіленим в результаті перебудови цього судження.

Тобто, якість вихідного судження зберігається, а кількість може змінюватись.

1) Загальностверджувальне судження обертається, як правило, у частково ствердне:

А: Всі S є Р                               Усі люди смертні.

            І: Деякі P є S                            Деякі із смертних є люди.

Деякі судження типу А перебудовуються при оберненні на А:

А: Всі люди, і тільки люди мислячи істоти.

А: Всі мислячи істоти – люди.

 Е: Жоден S не є Р                 Жоден історик не знає вищої математики.

 Е: Всі Р не є S                    Усі хто знає вищу математику не є історики.

 

 І: Деякі S є Р                          Деякі курсанти є музиканти.

           І: Деякі Р є S                          Деякі музиканти є курсантами.

Частково заперечне судження не обертається.

3. Протиставлення предикату - це перебудова судження, в ході якої одночасно здійснюється і перетворення, і обернення у тій чи іншій послідовності.

Тобто в результаті протиставлення суб’єктом висновку стає поняття, що суперечить предикату засновку, а предикатом висновку - суб’єкт засновку.

А: Усі S є не-Р                                   Усі злочинці аморальні люди

Е: Жоден Р не є S                Усі ті, хто є моральні люди не є злочинці.

   Е: Жоден S не є Р                           Жоден ледар не досягне успіху.

   І: деякі не-Р є S              Деякі з тих, хто не досягне успіху є ледарями

О: деякі S не є Р                                         Деякі свідки не є повнолітніми.

 І: деякі не-Р є S                                        Деякі неповнолітні є свідками.

І - судження цього типу не підлягають протиставленню предикату.

  

Література

Гетманова А.Д. Логика. Учебник для студентов вузов. – М., 1995. – Гл.V.

Жеребкін В.Є. Логіка. Підручник для студентів юрид. навч. закладів. Розділ 5. С. 108-116.

Тофтул М.Г. Логіка. Посібник. К., 1999. С. 131-159.

Хоменко І.В. Логіка – юристам. Підручник. – К., 1997. Розділ „Умовивід”. С.   93-97.  

Лекція 5.2. Простий категоричний  силогізм як вид опосередкованого умовиводу.

  1.  Простий категоричний силогізм, його визначення та склад.
  2.  Загальні правила  простого категоричного силогізму.
  3.  Фігури і модуси категоричного  силогізму.
  4.  Скорочена форма силогізму (ентимема).

     Ключові слова: простий категоричний силогізм, терміни простого категоричного силогізму – більший, менший та середній;засновки простого категоричного силогізму – більший, менший, загальні правила простого категоричного силогізму; фігура простого категоричного силогізму – перша, друга, третя, четверта; модус простого категоричного силогізму.

У пізнанні та повсякденній практиці спілкування неможливо обійтись без певної суми відомих, раніше вже встановлених істин, які виражають ті чи інші закономірності, загальні властивості, властиві предметам та процесам у природі, суспільному житті, а також формам людського мислення. Ці істини загального характеру є вихідною основою для постійного розширення наших знань. Співставляючи, передусім, нові спостереження і факти із вже відомим знанням, ми встановлюємо їхній зміст, визначаємо їхню цінність.

У найпершому наближенні простий категоричний силогізм можна характеризувати як дедуктивний умовивід, в якому із двох суджень виводиться третє судження. Силогізмом ця форма називається тому, є судження про належність (атрибутивні). Категоричним цей дедуктивний умовивід називається тому, що у засновках і у висновку наша думка висловлюється без будь-яких умов, в них або дещо стверджується, або заперечується. Простим цей вид силогізму є тому, що в ньому висновок здійснюється із найменшої кількості засновків – із двох, а в якості засновків виступають прості судження.

Умовивід у формі простого категоричного силогізму є базовим у багатьох міркуваннях, це найбільш розповсюджена та легкодоступна для застосування група дедуктивних умовиводів. Наприклад:

1)      Жоден знаний університет не може готувати

         спеціалістів лише для домашньої економіки.

                Цей університет обмежується підготовкою спеціалістів

                лише для домашньої економіки.

                  Отже, цей університет не знаний.

2) Невеликі підприємства потребують менших обсягів інвестицій.

    Невеликі підприємства не мають можливостей для

    виробництва товарів  великого асортименту.                                                                 

    Значить, у ряді випадків вимоги менших обсягів інвестицій не дозволяють     здійснити виробництво великого асортименту товарів.

Таким чином, простий категоричний силогізм – це різновид умовиводу, у висновку якого встановлюється відношення між двома поняттями на основі знання їхніх відношень до третього поняття.

Співставляючи засновки, ми розглядаємо відношення суб’єкта і предиката висновку до третього поняття. Згадаємо, що суб’єкт і предикат судження називаються його термінами. У простому категоричному силогізмі поняття, що входять до його складу називаються термінами. Розглянемо спочатку висновок силогізму. У ньому поняття предиката позначається великою латинською літерою Р, поняття суб’єкта - великою латинською літерою S. Так як засновки виражають відношення належності, то висновок виражає також відношення належності: S – Р.

Предикат висновку називається більшим терміном, суб’єкт висновку – меншим терміном. Той засновок, в яку входить більший термін, називається більшим засновком силогізму, а той засновок, що містить менший термін, називається меншим засновком силогізму. Суб’єкт і предикат висновку називаються також крайніми термінами.

Третє поняття, за допомогою якого з’ясовується відношення між більшим і меншим термінами, називається середнім терміном силогізму і позначається великою латинською літерою М. Наприклад:

Закони потрібно дотримуватись.

Конституція – закон.

Конституції потрібно дотримуватись.

Як видно із прикладу, середній термін М („закон”) входить до кожного із засновків, але він відсутній у висновку. Неважко зрозуміти чому це так. Середній термін з’являється у силогізмі тому, що лише через відношення середнього терміну до суб’єкта і предиката може бути з’ясоване невидиме безпосередньо відношення між суб’єктом і предикатом. Але як тільки задача з’ясування цих відношень виконана, як тільки відношення між суб’єктом і предикатом стало зрозумілим із відношень кожного із них до середнього терміну, середній термін перестає бути предметом нашої думки.

Простий категоричний силогізм може бути представлений схемою:

М – Р

S  - М

S – Р.

Порядок засновків ролі не відіграє.

Істинність висновку у простому категоричному силогізмі забезпечується виконанням наступних умов:

  1.  засновки повинні бути істинними судженнями;
  2.  повинні виконуватись усі правила силогізму.

Існують правила загальні для всіх силогізмів. Порушення хоча б одного із цих правил робить умовивід неправильним. Загальні правила силогізму розподіляються на дві групи – правила щодо термінів (ПТ) та правила щодо засновків (ПЗ).

ПТ1. У простому категоричному силогізмі повинно бути лише три терміни. Найбільш поширена помилка, повязана з порушенням цього правила називається „почетверіння термінів”. Ось приклад цієї помилки:

Людина повинна відповідати за свої дії.

Немовля – людина.

Немовля повинно відповідати за свої вчинки.

Хибний висновок тут ми отримали тому, що поняття „людина”, яке виступає у якості середнього терміну в обох засновках, вжито у двох значеннях: у більшому воно вказує лише на повнолітню, дієздатну людину, а у меншому засновку вжито у значенні представника людського роду. Середній термін, таким чином, як би роздвоюється, і ми отримуємо вже не три, а чотири терміни, і зв’язок між крайніми термінами пропадає.

ПТ2. Середній термін має бути розподіленим щонайменше в одному із засновків. При його нерозподіленості відношення між термінами у засновках не обумовлює одного єдиного відношення між S та Р у висновку.

ПТ3. Крайній термін, не розподілений у засновках, не може бути розподіленим у висновку. Це правило фіксує той очевидний факт, що неправомірно у висновку говорити про всі предмети певного класу, якщо у засновках мова йде про їх частини. Пов’язана з порушенням цього правила помилка називається „незаконне розширення терміну”.

Правила щодо засновків (ПЗ)

ПЗ1. Із двох часткових засновків не здійснюється висновок.

ПЗ2. Якщо один із засновків часткове судження, то й висновок має бути частковим судженням.

ПЗ3. Із двох заперечних засновків не здійснюється висновок.

ПЗ4. Якщо один із засновків заперечне судження, то й висновок має бути заперечним.

ПЗ5. Із стверджувальних засновків не випливає заперечний висновок.

Перевірка правильності умовиводів може бути спрощена за допомогою фігур простого категоричного силогізму. За місцем розташування середнього терміну (М) розрізняють чотири фігури.

У першій фігурі середній термін (М) є суб’єктом у більшому засновку і предикатом у меншому. Її структура:    М – Р

S - М

         S – Р

Наприклад:

Усі курсанти (М) – майбутні офіцери (Р)

Петров (S) – курсант (М)

Петров (S) – майбутні офіцери (Р)

Правила першої фігури:

  1. Більший засновок повинен бути загальним судженням.
    1. Менший засновок повинен бути стверджувальним судженням.

У другій фігурі середній термін (М) є предикатом в обох засновках. Вона має таку структуру:

     Р – М

S - М

     S – Р

Наприклад:

Жоден злочинець (Р) не є моральною людиною (М)

Іванов (S) – моральна людина (М)

Іванов (S) ) не є злочинцем (Р)

Правила другої фігури:

  1. Більший засновок повинен бути загальним судженням.
    1. Один із засновків повинен бути заперечним судженням.

У третій фігурі середній термін (М) є предикатом у більшому засновку і суб’єктом у меншому засновку. Її структура:

М – Р

М - S

         S – Р

Наприклад:

Відіграючи провідну роль у прийнятті рішень (М), керівник відчуває себе важливою і необхідною фігурою (S).

Відіграючи провідну роль у прийнятті рішень (М), керівник не володіє інформацією про негативний характер рішень (Р).

Деякі керівники, які відчувають себе важливими і необхідними фігурами (S), не володіють інформацією про негативний характер рішень (Р).

Правила третьої фігури:

  1. Менший засновок повинен бути стверджувальним судженням.
    1. Висновок повинен бути частковим судженням.

У четвертій фігурі середній термін (М) є предикатом у більшому засновку і суб’єктом у меншому засновку.

Її структура:

Р - М

М - S

         S – Р

Така форма побудови міркувань практично не застосовується і виведена суто логічним шляхом, щоби вичерпати усі варіанти розташування термінів у силогізмах.

Різновиди фігур, що відрізняються якісною та кількісною характеристиками засновків та висновку, називають модусами простого категоричного силогізму. Тобто, різновиди силогізму однієї й тієї ж фігури, обумовлені різною якістю та кількістю  засновків та висновку, називаються модусами.

Всього з точки зору можливих сполучень засновків та висновку у кожній фігурі нараховується 64 модуси, а у чотирьох фігурах – 256. Із них правилам силогізму відповідають лише 24 модуси, але розглядаються лише 19. Опускаються деякі правильні модуси, котрі змістовно не представляють особливого інтересу.

І фігура

ІІ фігура

ІІІ фігура

ІV фігура

ААА

ЕАЕ

ААІ

ААІ

ЕАЕ

АЕЕ

ІАІ

АЕЕ

АІІ

АОО

АІІ

ІАІ

ЕІО

ЕІО

ЕАО

ЕАО

ОАО

ЕІО

ЕІО

Для інтелектуально-мовної діяльності є типовим використання еліпсисів, тобто виразів з пропущеннями, але  такими, що передбачаються складовими частинами. До таких виразів належать ентимеми – скорочені силогізми, в яких опускаються один із засновків або висновок.

Особливість багатьох ентимем – здатність робити малопомітними формальні або змістовні похибки. Похибка стає, як правило, явною в результаті відновлення ентимеми до повного силогізму. Тому оволодіння процедурою відновлення має важливе практичне значення.

Література

Гетманова А. Д. Логика: Учеб. для студентов педвузов. — М.: Высшая шк.,

1995 —Гл. V.

Кириллов В. Й., Старченко А. А. Логика. — М.: Высшая шк., 1995. —

Гл. VIIIXI.

Марценюк С. Ф. Логіка: Курс лекцій.— К.: Вища шк., 1993. — Розд. IVV.

Мельников В. Н. Логические задачи.— Одесса.: Вища шк., 1989.— Гл. IV.

Сборник упражнений по логике. — Минск: Изд-во Минск. ун-та, 1991.—

Гл. VVІ.

Формальная логика: Учеб. для философских факультетов вузов / Под. ред.

Й. Я. Чупахина й Й. Н. Бродского. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1977.Гл. V.

Тофтул М. Г. Логіка: Посібник — К.: Академія, 1999. — С. 139-159.

Лекція 5.3. Умовні та розділові умовиводи

  1.  Умовний  силогізм. Схема  і формула  суто-умовного силогізму.
  2.  Умовно-категоричний силогізм, його модуси і форми.
  3.  Розділово-категоричний силогізм, його модуси і форми.
  4.  Розділово-умовні силогізми (леми) та їх види.

Ключові слова: умовний  силогізм, суто-умовного силогізм, правильний модус умовно-категоричного силогізму, неправильний модус умовно-категоричного силогізму, розділово-категоричний  силогізм, ствердно-заперечний модус, заперечно-ствердний модус розділово-категоричного  силогізму, лема, дилема, полі лема.

У цій лекції будуть розглядатись умовиводи, особливістю яких є те, що виведення висновку із засновків визначається не відношенням між поняттями (як у простому категоричному силогізмі), а характером логічного зв’язку між вихідними судженнями. Внутрішня структура цих вихідних суджень не враховується.

Умовиводи, засновками яких є умовні і розділові судження,  які виступають у різних поєднаннях один із одним або з категоричними судженнями, застосовуються досить широко. Висновок у них з необхідністю випливає із засновків. При дотриманні відповідних правил та істинності засновків гарантується істинність висновку.

Умовний умовивід – це опосередкований дедуктивний умовивід, до складу якого входять умовні судження (імплікації). Залежно від того, якими судженнями (умовними, категоричними чи розділовими) є другий засновок та висновок, умовні умовиводи поділяють на:

  • суто умовні;
  • умовно-категоричні;
  • умовно-розділові.

Суто-умовний силогізм – це такий різновид  умовного силогізму, в якому і засновки, і висновок є умовними (імплікативними) судженнями. Імплікація має важливу властивість: якщо р імплікує q, а q імплікує s, то р з необхідністю імплікує s. Висновок у суто-умовному умовиводі засновується на принципі: наслідок наслідку є наслідком підстави. Тому висновок також виражається у формі умовного судження. Це положення називається аксіомою суто-умовного умовиводу.

Цей принцип дозволяє поєднувати у достатньо складні логічні ланцюжки послідовностей багато умовних суджень, відновлюючи у підсумку складні причинні зв’язки. Символічно суто-умовний силогізм має структуру:

à q)  ^  (q  à s)

                                                            р   à  s

Наприклад:

Якщо є засоби зекономити час на 10%, але вони не застосовуються, то це фактично означає десятивідсотковий податок на усе виробництво.

Якщо зявляється додатковий десятивідсотковий податок на виробництво, то стимули до праці стають менш дієвими.

Незастосування засобу для економії часу на 10% веде до того, що стимули до праці стають менш дієвими.

Умовивід, в якому один із засновків є умовне (імплікативне) судження, а другий засновок – просте категоричне судження, в якому стверджується або заперечується те, що говориться у підставі або наслідку умовного засновку, називається умовно-категоричним силогізмом.

Він має два модуси – стверджувальний (modus ponens) та заперечний          (modus tollens). Кожен із модусів зустрічається у двох формах – правильній та неправильній. У правильних формах висновки мають необхідний характер, а у неправильних – ймовірний.

Правильна форма стверджувального модусу – це різновид умовно-категоричного силогізму, в якому хід міркування йде від ствердження підстави (у другому засновку) до ствердження наслідку (у висновку). Символічно він виглядає так:

      р à q, р

q

Наприклад:

Якщо слово стоїть на початку речення (р), то його треба писати з великої літери (q).

Це слово стоїть на початку речення (р)

Це слово треба писати з великої літери (q).

Умовивід заснований на властивостях логічного сполучника „якщо..., то...”, особливістю якого є в тому, що стверджуючи підставу, ми не можемо заперечувати наслідку, бо тоді вся імплікація була б хибною.

Неправильна форма стверджувального модусу - це різновид умовно-категоричного силогізму, в якому хід міркування йде від утвердження наслідку (у другому засновку) до утвердження підстави (у висновку).

Символічно він виглядає так:

р à q, q

р

Наприклад:

Якщо слово стоїть на початку речення (р), то його треба писати з великої літери (q).

Це слово написане з великої літери (q).

Це слово стоїть на початку речення (р)

Цей варіант міркування є неправильним, оскільки висновок у ньому не випливає з необхідністю.

Правильна форма заперечного модусу - це різновид умовно-категоричного силогізму, в якому хід міркування йде від  заперечення наслідку (у другому засновку) до заперечення підстави (у висновку). Його символічний вигляд:

 

рà  q, не-q

не-р

Наприклад:

Якщо слово стоїть на початку речення (р), то його треба писати з великої літери (q).

Це слово не написане з великої літери (не-q).

Це слово не стоїть на початку речення (не-р)

Заперечний модус спирається на наступну властивість істинної імплікації: в ній хибність наслідку несумісна з істинною підставою, вона сумісна лише з хибністю підстави.

Неправильна форма заперечного модусу - це різновид умовно-категоричного силогізму, в якому хід міркування йде від  заперечення підстави (у другому засновку) до заперечення наслідку (у висновку). Його структура:

р à q, не-р

                                                    не-q

Наприклад:

Якщо слово стоїть на початку речення (р), то його треба писати з великої літери (q).

Це слово не стоїть на початку речення (не-р)

Це слово не треба писати з великої літери (не-q).

Неправильні форми обох модусів не гарантують достовірного висновку, але вони можуть передавати повідомлення певної міри вірогідності.

Розділовим є такий опосередкований дедуктивний умовивід, до складу якого входять складні розділові судження (диз’юнкції). Залежно від того, якими судженнями (умовними, категоричними чи розділовими) є другий засновок та висновок, розділові умовиводи поділяють на:

  • розділово-категоричні;
  • умовно-розділові.

           Розділово-категоричний силогізм – це умовивід, у якому один із засновків – розділове судження (диз’юнкція), а другий – просте категоричне судження.

Прості судження у складі розділового засновку називаються альтернативами. Перший засновок розділово-категоричного умовиводу представляє собою розділове судження, а другий засновок містить виражене у категоричній формі ствердження або заперечення однієї або декількох (але не всіх) альтернатив розділового судження. Висновок є також категоричним судженням, що містить утвердження або заперечення іншої (інших) альтернативи розділового судження.

Розділово-категоричний умовивід має два модуси:

  • стверджувально-заперечний (modus ponendо-tollens)
  • заперечно-стверджувальний (modus tollendо-ponens)

  Стверджувально-заперечний модус (modus ponendо-tollens) – це різновид розділово-категоричного умовиводу, в якому шляхом ствердження однієї із альтернатив (у другому засновку) відбувається  заперечення усіх інших (у висновку). Його структура:

р V q, р

                                                    не-q

Наприклад:

Цей злочин могли скоїти Х. або У.

          Злочин скоїв Х.

          Злочин скоїв не У.

Отримання достовірного висновку за даною схемою можливе лише за виконання наступної умови: перший засновок обов’язково повинен бути строгою диз’юнкцією. Смисл цієї умови очевидний: якщо запропоновані можливості не виключають одна одну, то утвердження однієї із альтернатив не дає підстави заперечувати іншу.

Заперечно-стверджувальний модус (modus tollendо-ponens) це різновид розділово-категоричного умовиводу, у якому шляхом заперечення однієї із альтернатив (у другому засновку) відбувається  ствердження усіх інших (у висновку). Його структура:

р V q, не-р

                                                    q

Наприклад:

Цей злочин могли скоїти Х. або У.

          Злочин скоїв не У.

          Злочин скоїв Х.

Висновки за цим модусом використовуються в ситуаціях, коли при вирішенні певної задачі можна здійснити вибір між деякими альтернативами шляхом виключення однієї із них. При цьому треба мати на увазі наступну умову. Істинність розділового судження визначається повнотою перерахування вказаних альтернатив. Якщо ця умова порушена, то один із засновків може бути хибним і висновок не буде гарантувати істинності висновку.

Розділово-категоричні умовиводи знаходять широке застосування в юридичній практиці, особливо при побудові та перевірці слідчих версій.

Розділово-умовними називаються такі силогізми, в яких один із засновків розділове судження (диз’юнкція), а другий засновок умовне судження (імплікація). Умовиводи цього типу називають лемами (від грецького слова lemma – припущення). У таких умовиводах розглядаються різні припущення, між якими здійснюється вибір.

Леми поділяються на види залежно від кількості альтернатив у розділовому засновку. Якщо розділовий засновок містить дві альтернативи – то такий умовивід називається дилемою, якщо три – трилемою, якщо чотири і більше – полілемою. У практиці міркувань найчастіше використовуються дилеми, тому зупинимось на них докладніше. Дилеми можна поділити на види за двома основами:

  1.  за якістю суджень, що входять до висновку;
  2.  за складністю  суджень, що входять до висновку.

За якістю суджень дилеми поділяються на конструктивні та деструктивні. Умовиводи, у яких у висновку стверджуються наслідки, повязані з підставами, називаються конструктивними дилемами; умовиводи, у висновку яких заперечуються підстави, повязані з наслідками, називаються деструктивними.

У простій конструктивній дилемі умовний засновок містить дві підстави, з яких випливає один і той же наслідок. Розділовий засновок стверджує обидві альтернативи, висновок стверджує наслідок. Міркування йде від утвердження істинності підстави до ствердження істинності наслідку.      У символічному записі маємо такий вигляд:

à q)^(ràs), р v r

r

У складній конструктивній дилемі умовний засновок містить дві підстави і два наслідки. Міркування йде так само, як і простій конструктивній дилемі. Наприклад:

Якщо фірма буде діяти успішно, то можна буде розширити обсяги виробництва.

Якщо фірма попаде у складну ситуацію, то прийдеться скорочувати виробництво.

Фірма або буде діяти успішно, або попаде у складну ситуацію.

Отже, або можна бути розширити виробництво, або прийдеться скорочувати його.

У символічному записі маємо такий вигляд:

(р  àq)^(ràs), р v r

q v s

У простій деструктивній дилемі умовний засновок містить одну підставу, із якої випливають два можливих наслідки. Розділовий засновок заперечує обидва наслідки, а у висновку заперечується підстава. Наприклад:

Якщо працівники і власники не мають вигоди від підприємства, то або в його керівництві є негаразди, або це наслідок загальної кризи галузі.

В управлінні підприємством немає негараздів, також не спостерігається кризи у галузі.

       Отже, працівники і власники мають вигоду від підприємства.

У складній деструктивній дилемі умовний засновок містить дві підстави і два наслідки. Розділовий засновок заперечує обидва наслідки, висновок заперечує підстави. Символічний запис:

à q)^(ràs), не-р v не-r

не-q v не-s

          Прикладом першого засновку складної деструктивної дилеми може бути висловлювання: „Якщо споживач не хоче купувати того, що пропонує йому виробник, провина у цьому виробника; якщо ж ніхто не винний, то виробник повинен закрити виробництво.”

Аналіз структури різноманітних видів лем показує, що достовірний засновок із висновків отримується при дотриманні наступних вимог:

  1. У конструктивній лемі міркування повинно бути спрямованим від утвердження підстави до утвердження наслідку, а у деструктивній лемі – від заперечення наслідку до заперечення підстави.
    1. У розділовому засновку повинні бути перераховані усі можливі альтернативи, тобто розділовий засновок має бути повним висловлюванням. Від кількості можливих альтернатив залежить число умовних суджень у першому засновку.  

Література

Гетманова А. Д. Логика: Учеб. для студентов педвузов. — М.: Высшая шк.,

1995 —Гл. VІ.

Жеребкін В.Є. Логіка. Підручник для студентів юридичних факультетів. – Харків, 1998.

Кириллов В. Й., Старченко А. А. Логика. — М.: Высшая шк., 1995. —

Гл. VIIIXI.

Марценюк С. Ф. Логіка: Курс лекцій.— К.: Вища шк., 1993. — Розд. V.

Мельников В. Н. Логические задачи.— Одесса.: Вища шк., 1989.— Гл. VІІ.

Сборник упражнений по логике. — Минск: Изд-во Минск. ун-та, 1991.—

Гл.VІІ.

Формальная логика: Учеб. для философских факультетов вузов / Под. ред.

Й. Я. Чупахина й Й. Н. Бродского. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1977.—

Гл. V.

Тофтул М. Г. Логіка: Посібник — К.: Академія, 1999. — С. 162-179.

Розділ 6. Логічні  основи  теорії  аргументації

       Лекція  6.1. Поняття  та види  доведення

1.Поняття аргументації та логічного доведення.

2. Структура доведення.

3. Види доведень.

4. Правила доведення та можливі помилки при цьому.

Ключові слова: аргументація, доведення, теза, доводи, демонстрація, пряме доведення, непряме доведення, розуміння.

Немає такої сфери людського спілкування, де не булла б присутня аргументація. Не випадково, ще за часів Аристотеля у логіці й риториці їй відводилось гідне місце. А в сучасних умовах без аргументації неможливо обійтись у педагогіці, журналістиці, юридичній практиці тощо.

Аргументація – це мовна процедура, що слугує обґрунтуванню точки зору аргументатора (людини, яка дещо обґрунтовує) з метою її прийняття реципієнтом (людиною, котрій вона адресована).

Чи відрізняється аргументація від простої передачі інформації (повідомлення), з одного боку, і, наказу, команди, з іншого? Так. Інформатор лише переказує зміст деякого тексту і прагне до його адекватного сприйняття та розуміння адресатом. Той, хто віддає накази, має на меті лише виконання команди, наказу. Аргументація містить у собі як елемент повідомлення, так і повеління, але її головна особливість у тому, що аргументатор намагається переконати реципієнта в істинності своєї точки зору, свого судження.

Будь-яка істина є судження обґрунтоване, тобто судження висловлювання якого супроводжується висловлюванням підстав, в силу яких воно повинно бути визнане істинним. Судження, істинність якого не має безпосередньої очевидності. Доводиться, тобто приводиться до очевидності.

Слово „доведення” багатозначне. У широкому розумінні доведенням називається будь-який спосіб зясування положень, за якими відоме судження вважається істинним. При цьому доведення може мати характер безпосередньої демонстрації певного факту. Але такий спосіб обґрунтування у багатьох випадках неможливо застосувати через відсутність доступних фактів.

У вузькому розумінні, доведення – це інтелектуальна операція, за допомогою якої встановлюється істинність чи хибність вихідного судження.

Порівняємо два судження:

1) „Деякі фірми вважають зовнішню торгівлю своїм основним заняттям; ці фірми звертаються до стратегії диференційованого маркетингу. Отже, які фірми звертаються до стратегії диференційованого маркетингу нерідко вважають зовнішню торгівлю своїм основним заняттям”.

2) „Якщо вірно, що деякі фірми вважають зовнішню торгівлю своїм основним заняттям, а також що ці фірми звертаються до стратегії диференційованого маркетингу, і якщо це міркування вірне, то вірно й те, що деякі із фірм, що звертаються до стратегії диференційованого маркетингу вважають зовнішню торгівлю своїм основним заняттям. Але обидва вихідні судження є істинними. Також вірний і власне хід міркування. Отже, висновок про те, що деякі із фірм, що звертаються до стратегії диференційованого маркетингу вважають зовнішню торгівлю своїм основним заняттям, істинне”.

Перший умовивід є показ необхідного зв’язку між засновками та висновком. Другий умовивід (доведення) є показ істинності висновку. Доведення – це умовивід про умовивід.

Логічне доведення орієнтоване на принцип, згідно з яким будь-яке судження може бути або істинним, або хибним. Тому, ясно, що логічною формою доведення може бути лише демонстративне міркування.

Таким чином, доведення – це логічна операція, що полягає у встановленні істинності певного судження шляхом виведення його із інших суджень, істинність яких вважається встановленою до цієї операції й незалежно від неї.

Доведення не робить міркування істинним, воно лише встановлює його істинність.

Доведення є особлива логічна форма, яка виражає результат процесу доведення, тобто виправдання (або спростування) положення, що доводиться (або спростовується).

До структури доведення входять три обов’язкових елементи: теза; аргументи (підстави, доводи); демонстрація (аргументація).

Теза – це те судження, істинність або хибність якого доводиться. Це можуть судження будь-якого логічного типу, якісної та кількісної характеристики, будь-якої змістовної наповнюваності. У якості тези можуть виступати загальні положення (узагальнення) або висловлювання про конкретні факти.  Наприклад: існує закономірність – чим вищим є якість життя населення, тим менша частина грошових доходів споживачів витрачається на купівлю продовольчих товарів нижчого рангу.

Теза дає відповідь на запитання: „Що аргументується?”.

Аргументи – це судження, істинність яких або вже встановлена, або, щонайменше, вважається безсумнівною. Це положення, за допомогою яких обґрунтовується теза. Дає відповідь на запитання: ”Чим аргументується висунуте положення (теза)?

У якості аргументів можуть виступати:

- раніше доведені положення;

- наукові узагальнення;

- судження про достовірні факти;

- аксіоми;

- визначення.

Посилання на факти, головним чином, дієва в ситуаціях, коли тезою є одиничне або часткове судження, і значно менш ефективне для доведення загальних положень.

Демонстрація (з лат. показ) – це логічний звязок між тезою та аргументами. Цей зв’язок суттєво відрізняється від тези та аргументів, бо вона не виражається у вигляді суджень. Демонстрація протікає у вигляді умовиводу. Це можуть бути окремі умовиводи, але найчастіше – ланцюжок міркувань, що виправдовують або спростовують тезу.

Прикладом достатньої демонстрації є теза про те, що кон’юнктуру необхідно вивчати і прогнозувати. Знати її – означає продавати й купувати за найбільш вигідними цінами, раціонально маневрувати наявними ресурсами, оперативно збільшувати або скорочувати виробництво товару відповідно до очікуваної ситуації на ринку. А чи це – завдання виробника?

Доведення поділяються на прямі та непрямі.

Пряме доведення – це таке доведення, в якому істинність тези випливає із істинності аргументів без використання додаткових припущень. Тобто, із аргументів безпосередньо випливає висновок, який повністю збігається із проголошеною тезою.

Структура прямого доведення:

                              Т

                                                                          å    â      â   æ

                                          а1    а2      а3      аn

Т – теза, а1, а2, а3, … аn  - аргументи, а стрілки – демонстрація.

Наприклад, прямим доведенням тому, що українські підприємства повинні мати більш високий рівень оплати праці й одночасно конкурувати, є констатація факту, що у таких країнах, як Тайвань, Гонконг, Південна Корея при досить високому рівні продуктивності праці і якості товарів значно нижчий рівень оплати праці, ніж у розвинутих країнах, що й робить їхні товари конкурентноспроможнішими, ніж навіть американські.

Пряме доведення застосовується у тих випадках, коли обґрунтування будується шляхом підведення одиничної події під загальне положення – закон науки, емпіричне узагальнення чи правову вимогу.

Непряме доведення – це таке доведення, в якому теза обґрунтовується за допомогою використання додаткових суджень, несумісних із тезою. Непрямі доведення бувають двох видів – апагогічне та розділове.

Структура непрямого доведення:

                           Т

      â  

                           А

                                                                          å    â      â   æ

                                    а1    а2      а3      аn

А – це одне або декілька суджень. Що ж це за судження? За апагогічного доведення це – антитеза (А=не-Т)

Апагогічне  доведення – один із видів непрямого доведення, виходить із припущення хибності тези, і, отже, істинності протилежного йому судження, що називається антитезою. Виводячи із антитези певні наслідки та встановивши їхню хибність (або хибність хоча б одного із наслідків), встановлюють, що хибна й антитеза. Тим самим встановлюється істинність тези. Відповідно до логічного закону виключеного третього: із двох суперечних суджень (тези й антитези) одне буде неодмінно істинним, а інше – хибним, а третього бути не може. Наприклад, обґрунтування істинності тези про те, що ефективний економічний лад веде до зменшення витрат, може бути здійснено через виведення необхідних наслідків із оцінки економічного ладу як неефективного: витрачання без необхідності обмежених ресурсів. Падіння життєвого рівня нижче необхідного тощо.

Розділове доведення – це вид непрямого доведення, яке полягає у тому, що із розділового судження, до складу якого входить теза, послідовно виключаються усі альтернативи, крім однієї – тези. Таким чином, тут використовується схема заперечно-ствердного модусу розділово-категоричного умовиводу. Його структура:

а1 V а2  V а3 V аn V Т

не- а1 ^ не-а2  ^ не-а3  ^ не-аn

Т

Наприклад, подібне доведення може бути в оцінці двох різних варіантів аргументації, заснованих на цінностях демократії. По-перше, тієї аргументації, згідно з якою демократія в межах організації (фірми) зробила б нас кращими громадянами і привела б нас до більшої політичної рівності, а, тим самим, підвищила б якість демократії в управлінні державою. По-друге, тієї аргументації, згідно з якою, якщо демократія виправдана в управлінні державою, то, відповідно, вона виправдана також і в управлінні процесо прийняття рішень в межах організації (фірми).

Правила доведення, як і помилки в доведеннях, поділяються на три групи: правила щодо тези, правила щодо аргументів, правила щодо демонстрації.

Правила щодо тези :

1.Теза повинна бути логічно визначеною, ясною і точною.

2. Теза повинна бути незмінною протягом усього процесу доведення.

Помилки, можливі стосовно тези.

1. Підміна тези – це логічна помилка, що здійснюється в ході доведення, яка полягає у свідомій заміні тези на інше, схоже з тезою судження, яке легко піддається доведенню і доведення якого видається за доказ тези.

2. „Надто мало доводиться” – теза залишається частково недоведеною, або аргументи не є достатньою підставою для визнання істинності тези. Наприклад, якщо необхідно довести, що Х. – чесна людина. Аргументи – про неї невідомо нічого поганого, нечесного.

3. „Надто багато доводиться” – із аргументів випливає не лише теза, але й яке-небудь хибне положення. Наприклад, теза: „Самогубство не дозволяється”, якщо аргументи: „Людина не має права забирати у себе те, що вона самі не дала”. Із цього випливає, що людина не повинна стригтися, продавати успадковане.

Правила й типові помилки стосовно аргументів:

1. Необхідно шукати й відбирати такі аргументи, які здаються найбільш переконливими для даного випадку. При порушенні виникає помилка „недоведеної підстави”.

2. Аргументи повинні бути судженнями, істинність яких встановлена незалежно від тези.

Вимога автономного обґрунтування аргументів означає: оскільки докази повинні бути істинними, то перед тим, як ограновувати тезу, слід перевірити власне аргументи. При цьому для доказів відшукують свої підстави, не звертаючись до тези.

3. Аргументи повинні бути достатньою підставою для тези.

Достатність аргументів для певного доведення не можна наперед запрограмувати. Немає стандартних критеріїв достатності. У кожному окремому випадку ця міра встановлюється самостійно. Один з її критеріїв – переконливість міркування.

Доведення буде непереконливим, коли окремими фактами намагаються обґрунтувати широку тезу. Узагальнення в такому випадку завжди буде надто швидким.

Прагнення отримати висновок відразу із загальних засновків, бо ця загальність здається найбільш надійною, нерідко стає джерелом помилки, що називається „надмірним доведенням”.

Сприйняття як істини хибного аргументу, що називається „ основною помилкою” може мати декілька причин. По-перше, в якості аргументу використовується неіснуючий факт. По-друге, в якості аргументу використовується положення, яке є істинним лише за певних умов або у певному відношенні, а у доведенні воно розглядається як істинне взагалі, без будь-яких застережень. По-третє, помилка виникає, якщо використовують підставу, за допомогою якої може бути доведене не лише те положення, що підлягає доведенню, але й інше – за відомо хибне.

Правила і помилки стосовно демонстрації.

1. Демонстрація повинна відповідати правилам того умовиводу, у формі якого здійснюється це доведення.

Логічна коректність демонстрації залежить від виконання правил стосовно певних видів умовиводів.

Помилки в аргументації можуть бути тоді, коли теза, що доводиться, просто висловлюється слідом за висунутими аргументами, але насправді не витікає із цих доказів – „після цього, не означає внаслідок цього”.

Одним із джерел помилок є неточність використання мовних виразів, синонімів, омонімів.

Бувають ситуації, коли для обґрунтування тези наводять аргументи, які логічно не пов’язані з обговорюваною проблемою. Серед багатьох таких паралогізмів (не умисних помилок) та софізмів (навмисних помилок) найбільш поширеними є: аргументи до сили, до невігластва, до здорового глузду, до вигоди, до авторитету, до милосердя, до особистості.

Форми доведень у практичному житті різноманітні, помилки доволі поширеними. Все це робить доведення досить складною інтелектуальною процедурою, що вимагає спеціальної підготовки, вироблення необхідних навичок і властивостей мислення.

Література

Гетманова А. Д. Логика: Учеб. для студентов педвузов. — М.: Высш. шк 1995. — Гл. VIУП.

Грядовой Д.И., Малахов В.П., Шергалина В.А. Логика в предпринимательской деятельности и деловом общении. М., 1998. С.145-154.

 Павлова Л. Г. Спор, дискусия, полемика. — М.: Просвещение,  1991.  С. 3—36.  

  Поварнин О. Й. Спор о теории и практике спора // Вопросы философии. —

1990. — №3.—С. 57—134.

Петров Ю. А. Азбука логического мышления. — М.: Изд-во Моск. ун-та

1991.— С. 42—46.

 Кириллов В.И., Старченко Л. А. Логика. — М.: Высш. шк. — Гл. XII.

 Тофтул М. Г. Логіка: Посібник. — К.: Академія, 1999. — С. 239—249. |

Семінар № 1 (2 год.)

по темі 2.1. Поняття як форма мислення

Питання до обговорення

  1.  Визначення поняття. Ознаки предмета. Істотні  та неістотні ознаки предмета.
  2.  Основні логічні способи  утворення понять.
  3.  Зміст і обсяг поняття.
  4.  Класифікація понять за змістом  та обсягом.
  5.  Зміст поняття і  склад злочину.

     6. Логічна сутність кримінально - правової кваліфікації злочину.

Практичні  вправи.

Задача №1

У наведених нижче статтях кодексів  виділіть ознаки,  які  становлять зміст поняття, про яке йдеться в статті:

а) “Штраф є грошове стягнення, накладене судом у випадках і  межах, визначених відповідними статтями Особливої частини  діючого Кодексу”.

б) “Наклеп - поширення свідомо наклепницьких  вимислів, що ганьблять іншу особу”.

в) “Потерпілою визначається особа, якій злочином  завдано моральну, фізичну  або  майнову шкоду”.

г) “Угодами визначаються дії громадян і юридичних осіб, спрямованих  на визначення,  зміну чи припинення громадських прав  і обов`язків”.

Задача №2

Чи всі перелічені ознаки увійдуть до змісту таких понять:

а)студент - це учень; вищого навчального закладу; одержує стипендію; мешкає в гуртожитку;

б) годинник - це прилад; для вимірювання часу; має металевий корпус; має стрілки;

в) крадіжка - це таємне; викрадення предметів; скоєна вночі.

Задача №3

Які з наведених понять є одиничними, загальними та нульовими: “держава”, “обвинувачуваний”, “кримінальна справа”, “обвинувачуваний Петренко”, “Кримінальний кодекс”, “право”, “норма права”, “розбій”, “вічний двигун”, “народний капіталізм”.

Задача №4

Визначити, якими є наведені нижче поняття за змістом; конкретними чи абстрактними, позитивними чи негативними, співвідносними чи безвідносними:

а) “підозрюваний ” і “обвинувачуваний”;

б) “правомірний ” і “неправомірний”;

в) “вирок” і “покарання”;

г) “законний” і “обґрунтований”;

д) “причина” і “наслідок”.

Методичні рекомендації до виконання вправ

1. Слід мати на увазі, що без ґрунтовного знання теорії розв'язувати логічні задачі неможливо. Тому, перш за все, необхідно засвоїти відповідний теоретичний матеріал.

2. Щоб вказати істотні ознаки поняття, необхідно порівняти між собою цілий ряд предметів.

Порівняння показує, які ознаки необхідні і достатні для того, щоб відрізнити цей предмет від інших.

  3. Щоб встановити відношення між обсягами понять А і В, необхідно поставити два запитання:

1) Чи всі А є В?

2) Чи всі В є А?

Якщо на обидва запитання дістанемо відповідь – „так”, то поняття знаходяться у відношенні рівнозначності.

Якщо на перше запитання відповідаємо „так”, а на друге – „ні”, то поняття А підпорядковуються поняттю В.

Якщо на перше запитання відповідаємо „ні”, а на друге „так”, то поняття В підпорядковується поняттю А.

Якщо на обидва запитання відповідаємо „ні”, то ці поняття не будуть мати жодного спільного елемента, тобто вони будуть несумісними.

Література

  1.  Гетманова А.Д. Логика Учебник для студентов вузов. – М., 1995. – Гл. ІІ.
  2.  Жеребкін В.Є. Логіка. Підручник для студентів юрид. навч. закладів. Розділ 2
  3.  Краткий словарь по логике. Под. ред Д.П.Горского. С. 124, 129, 150-151
  4.  Тофтул М.Г. Логіка. Посібник. К., 1999. С. 3-12, 295 – 327.
  5.  Хоменко І.В. Логіка – юристам. Підручник. – К., 1997. Розділ „Поняття”.
  6.  Грядовой Д.И., Малахов В.П., Шергалина В.А. Логика в предпринимательской деятельности и деловом общении. Уч.пос.-М., „Щит-М”, 1998.- С.3-13.

Семінар №2 (2 год.)

по темі 2.3. Визначення та  поділ понять

Питання до обговорення

  1.  Визначення  поняття ( дефініція). Види визначень.
  2.  Побудова визначення  через найближчий рід і видову  відмінність.
  3.  Правила визначення і помилки, пов`язані  з їх порушенням.
  4.  Визначення  логічної  дії поділу поняття. Види поділу.
  5.  Правила, яких  слід дотримуватися в процесі поділу понять.
  6.  Значення  визначення і поділу поняття в науковій і практичній діяльності.

Практичні вправи.

Задача №1. Зробіть логічний аналіз наведених нижче визначень, тобто виділіть визначуване і визначальне поняття; у визначальному понятті знайдіть рід і видову відзнаку:

а) “образа, тобто навмисне приниження честі і гідності особи, виражена у непристойній формі”;

б) “громадянською дієздатністю називається здатність громадянина  своїми  діями  здобувати громадські права і створювати для себе громадські обов`язки”;

в) “угодами визначаються  дії громадян  і організацій,  спрямовані на визначення, зміну чи припинення громадських прав чи обов`язків”.

г) “співучастю визначають  умисну спільну участь двох чи більше осіб у скоєнні злочину”.

Задача №2. Чи правильні наступні визначення? Якщо визначення неправильне, то яке  правило в ньому порушене, яка припущена помилка?

а) студент - людина, яка навчається;

б) злочин -  суспільно небезпечна дія;

в) прямий доказ - такий доказ, котрий  прямо установлює шуканий факт;

г)договір - юридична угода;

д) логіка - наука про умовивід.

Задача №3. У наведених прикладах знайдіть ділене поняття, члени і основу поділу:

а) за характером правил поведінки  правові норми поділяються на норми як такі, що зобов’язують, забороняють і уповноважують;

б)за формою припису правові норми  поділяються  на категоричні, диспозитивні ( доповнюючі) і рекомендаційні;

в)присуд може бути обвинувальним  і виправдувальним;

г)співучасниками злочину, поряд із виконавцями, визначаються  організатори,  підбурювачі і підсобники.

Задача №4. Чи правильно проведено  поділ понять у прикладах:

а) власність буває державною (загальнонародною), власністю колгоспу, пайовою власністю;

б) присуди бувають   обвинувальні, виправдальні і необґрунтовані;

в) докази поділяються на прямі, побічні, обвинувачувальні і довільні;

г) свідками бувають родичі, знайомі і незнайомі;

д) договори бувають відплатні, безвідплатні, односторонні і здійсненні у письмовій формі.

           Задача №5. Здійсніть поділ таких понять:

— оренда, акціонерне товариство;

— біржа, ліцензія;

— логіка.

Дайте визначення понять:

акція, новація, опціон, пеня, податок, ризик, трансферт.

Методичні рекомендації до виконання вправ

  1.  Логічну дію обмеження можна здійснювати двома способами:
  2.  шляхом додавання до змісту попереднього поняття ознак, які стосуються лише частини предметів, що входять в обсяг вихідного поняття. Так,  обмеженням поняття „закон” буде поняття „Закон про податкову службу України”.
  3.  підбиранням до родового поняття його видового. Наприклад, обмеженням поняття „закон” буде поняття „Конституція”.
  4.  До зменшення обсягу призводить будь-яке збільшення змісту, що відображено у так званому законі зворотного відношення: чим більший зміст поняття, тим менший його обсяг. Тому зменшувати обсяг (обмежувати) поняття можна, уточнюючи його зміст шляхом виключення ознаки, що стоїть після слова „або”. Наприклад, при переході від поняття „навмисне або випадкове убивство” до поняття „навмисне убивство” відбувається обмеження.
  5.  Шляхом заміни менш визначеної ознаки на більш визначену. Наприклад, поняття „людина, що добре знає право”, можна обмежити, замінивши  вказану ознаку на більш конкретну – „людина, що добре знає фінансове право”.

  1.  Логічну операцію узагальнення поняття можна здійснювати чотирма способами, протилежними тим, що дають  обмеження:
  2.  Відкиданням ознаки, що включена до змісту за допомогою сполучника „і”;
  3.  приєднанням ознаки за допомогою сполучника „або”;
  4.  заміною одиничного імені, що присутнє у змісті поняття на загальне ім’я (слово «деякі»);
  5.  заміною слова „деякі” на слово „всі” у змісті поняття.

Увага! Як і під час операції обмеження, при виконанні узагальнення необхідно слідкувати, щоб не перейти до зовсім іншого роду, наприклад, від поняття „людина” до поняття „людство”, або від поняття  „факультет університету” до поняття „університет”.

Як і при обмеженні, відношення обсягів при узагальненні має вигляд концентричних кругів.

  1.  Правильне визначення, тобто визначення, що розкриває істотні ознаки поняття, виражається у формі речення, в якому підмет є власне означуване поняття, присудок містить перерахування істотних ознак означуючих понять.
  2.  Під час здійснення операції поділу слід розуміти, що ділене поняття – це родове поняття, а члени поділу – види цього роду, співпорядковані між собою.
  3.  Поділ поняття не треба плутати з уявним членуванням цілого на його складові. Наприклад, помилкою бути сказати: „Будинок поділяється на фундамент, стіни та дах”.

Література

  1.  Гетманова А.Д. Логика Учебник для студентов вузов. – М., 1995. – Гл. ІІІ.
  2.  Жеребкін В.Є. Логіка. Підручник для студентів юрид. навч. закладів. Розділ 2.
  3.  Краткий словарь по логике. Под. ред Д.П.Горского. С. 124, 129-136, 150-151
  4.  Мельников В.Н. Логические задачи – К., Одеса – 1989. С. 31-58.
  5.  Тофтул М.Г. Логіка. Посібник. К., 1999. С. 3-12, 295 – 327.
  6.  Хоменко І.В. Логіка – юристам. Підручник. – К., 1997. Розділ „Поняття”.

Семінар №3 (2 год.)

по темі 3.1 „Судження”

Питання до обговорення

  1.  Визначення судження. Судження і речення.
  2.  Атрибутивне судження. Судження існування та  судження відношення, їх структура.
  3.  Види  категоричних суджень за кількістю та якістю.
  4.  Розподіленість термінів  у судженнях типу А, І, Е, О.

Практичні вправи.

Задача №1. Знайдіть  суб`єкт,  предикат і зв`язку в судженнях:

а) присуд -  вид судового  рішення;

б) справа обвинувачуваного П. буде  розглянута наступного тижня;

в)обвинувачуваний не попереджується  про  відповідальність за подання неправдивих свідчень;

г) свідок К.  є родичем  потерпілого;

д) право регулює  суспільні відносини.

Задача №2. Визначте кількість  і якість суджень; до якого  виду  суджень  (А,Е,І,О,) відноситься кожне:

а)  ніхто  із суддів не має права  утримуватися  від голосування;

б) будь-який договір  - угода;

в) деякі  договори  - відплатні;

г) більшість юристів  мають вищу освіту;

д) жодне  вікно в будинку  не було  розбите.

Методичні поради до виконання вправ

Щоб знайти структуру простого судження необхідно пам’ятати, що на предикат судження завжди падає логічний наголос. Перевірити, чи вірно зрозуміле речення, чи дійсно саме таке судження виражено у ньому, можна за допомогою находження головного смислового запитання до цього речення. Питання, що здається за змістом найбільш доречним, містить в собі  субєкт судження, а те, про запитується і що з’являється у відповіді, - предикат.

Так як судження – це думка, то вона не може існувати без матеріальної оболонки: у мові вона виражається за допомогою речення. Зустрічаються ситуації, коли одне й те ж речення передає кілька суджень (думок). Наприклад, яка саме думка виражена реченням: „Завтра мене тут не буде” – відразу сказати складно. Це речення можна тлумачити як таке, що дає відповідь на будь-яке з чотирьох наступних запитань:

  1.  Коли мене тут не буде?
    1.  Кого завтра тут не буде?
    2.  Де мене завтра не буде?
    3.  Чи буду я тут завтра?

Очевидно, ці запитання потребують різної інформації, і щоразу необхідну інформацію можна виразити наведеним реченням. Таким чином, воно може виражати чотири думки, чотири судження. Повязування речення з певним судженням, тобто розуміння. Відбувається завдяки контексту, а в усній мові – завдяки інтонаційному наголосу.

Слова „всі”, „жоден”, „деякі” тощо, які виражають кількісні характеристики атрибутивних висловлювань, називають кванторними словами. Правильне визначення „кількості” висловлювання має важливе значення у процесі міркування. Тому треба навчитись чітко встановлювати, яким за кількістю є те чи інше висловлювання. Візьмемо для прикладу судження „Психічний процес – реально існуючий процес” та „Психічні процеси існують і у тварин”. Перше висловлювання є загальним, так як передбачається, що будь-який (всякий) психічний процес - реально існуючий процес. Друге висловлювання – часткове судження. адже фактично в ньому стверджується про наявність у тварин деяких психічних процесів.

Необхідно розуміти також, що вираз „Деякі S ...” у часткових судженнях розуміється як „По крайній мірі деякі із S...”, а не в розумінні „Тільки деякі із S ...” Тому істинним є висловлювання „Деякі люди – злочинці” в той же час висловлювання „Тільки деякі люди – злочинці” – хибне. Тобто, висловлювання „Тільки деякі люди – злочинці” рівнозначне висловлюванню „Деякі люди – злочинці, а деякі – не-злочинці”.

Семінар № 4 (2 год.)

по темі 3.2 „Складне судження”

Питання до обговорення

  1.  Складне судження, його логічна характеристика.
  2.  Логічні сполучники та їх види.
  3.  Істинність та хибність складних суджень. Табличне визначення істинності складних суджень.

Практичні вправи

Задача №1. Складіть таблиці істинності  для суджень:

а) успадкування здійснюється за законом  і за заповітом;

б) недійсна угода, яка не відповідає  вимогам законодавства;

в) майно може перебувати  у власності громадянина, юридичної особи, держави;

г) присуд  може бути  обвинувальним або  оправдальним;

д) “крадіжка скоєна  повторно, або за попереднім  домовленням групи  осіб, або  із застосуванням технічних засобів, карається ...”

е) позичання може бути  на певний строк або без  визначення строку.

Задача №2. Визначити вид складних суджень, записати мовою логіки висловлювань

а) недійсна угода, яка не відповідає вимогам закону;

б) за обсягом  тлумачення  може бути  обмежувальним і поширювальним;

в) закон  не має  зворотної сили, якщо в ньому бракує спеціального застереження;

г) потерпілою визначається особа, якій злочином  спричинена моральна, фізична чи майнова шкода;

д) рішення суду має бути  законним і обґрунтованим;

є) насильство під час  розбою може  бути  фізичним або психічним.

Література

  1.  Гетманова А.Д. Логика Учебник для студентов вузов. – М., 1995. – Гл. ІV.
  2.  Жеребкін В.Є. Логіка. Підручник для студентів юрид. навч. закладів. Розділ 4.
  3.  Краткий словарь по логике. Под. ред Д.П.Горского. С. 124, 129-136, 150-151
  4.  Мельников В.Н. Логические задачи – К., Одеса – 1989. С.59-71.
  5.  Тофтул М.Г. Логіка. Посібник. К., 1999. С. 3-12, 295 – 327.
  6.  Хоменко І.В. Логіка – юристам. Підручник. – К., 1997. Розділ „Висловлювання”.

Семінар №5 (2 год.)

по темі 5.1. Безпосередні  умовиводи

Питання до обговорення

  1.  Умовивід та його види .
  2.  Порівняльна характеристика структури умовиводу, судження та поняття.
  3.  Логічна характеристика безпосередніх та опосередкованих  умовиводів.
  4.  Види безпосередніх умовиводів. Особливості  кожного виду.

Практичні вправи                                                         

І. Зробіть перетворення  суджень:

          Жоден злочин  не може бути  не розслідуваний.

  1.  Усі громадяни дієздатні.
  2.  Провина не злочин.
  3.  Будь-який  суд має  знайти  істину  у справі.
  4.  Деякі соціальні  норми є правовими.
  5.  Присуд - ухвала суду.
  6.  Експерт не є свідком.
  7.  Деякі студенти не спортсмени.

ІІ. Зробіть обернення суджень:

  1.  Деякі свідки у справі дали неправдиві свідчення.
  2.  Судове рішення не може  бути умовним.
  3.  Деякі свідки  знали потерпілого.
  4.  Суд - орган правосуддя.
  5.  Усі факти повинні бути  перевіреними.

ІІІ. Зробіть  протиставлення  предикату:

  1.  Усі громадяни  країни  правоздатні.
  2.  Провина не злочин.
  3.  Жоден факт, що  має суттєве значення  у справі, не може  залишитися  неперевіреним.
  4.  Деякі  свідки  у справі  не є  родичами  обвинувачуваного.

Методичні рекомендації   до виконання вправ

Перед виконанням вправ на перетворення судження шляхом перетворення необхідно згадати, що перетворення – це такий умовивід, у якому зміна (перетворення) якості суджень відбувається на підставі того, що істинне судження про належність субєкту або даного предикату Р, або поняття, що суперечить предикату (не-Р). Прикладом цього може бути наступне: судження „Петренко – податківець” еквівалентне судженню „Петренко не є не податківцем”.

       Існує чотири схеми, за якими здійснюється перетворення:

  1. Якщо S є Р, S не є не-Р.
    1. Якщо S не є Р, то S є не-Р.
      1. Якщо S є не-Р, то S не є Р.
        1. Якщо S не є не-Р, то S є Р.

В умовиводах шляхом обернення у засновку виражається залежність між відношенням суб’єкта до предиката і предиката до суб’єкта, тобто залежність між категоричними (атрибутивними) судженнями однакової якості, що відрізняються розташуванням суб’єкта і предиката. При цьому те, що було предикатом, стає суб’єктом, а те, що було суб’єктом, - предикатом. У таких умовиводах встановлюються відношення, котрі можуть бути пояснені наступними прикладами:

А: Усі S є Р

І: Деякі Р є S

Усі злочинці – аморальні люди.

          Деякі аморальні люди – злочинці.

           Можна виділити три схеми, за якими здійснюється обернення:

  1. Якщо усі S є Р, то деякі Р є S.
    1. Якщо жоден S не є Р, то жоден Р не є S.
      1. Якщо деякі S є Р, то деякі Р є S.

В умовиводах шляхом протиставлення предикату необхідно здійснити і перетворення, і обернення у тій чи іншій послідовності.

Література

  1.  Гетманова А.Д. Логика Учебник для студентов вузов. – М., 1995. – Гл. ІV.
  2.  Жеребкін В.Є. Логіка. Підручник для студентів юрид. навч. закладів. Розділ 4.
  3.  Краткий словарь по логике. Под. ред Д.П.Горского. С. 166- 168, 188-189.
  4.  Мельников В.Н. Логические задачи – К., Одеса – 1989. С.194-215.
  5.   Тофтул М.Г. Логіка. Посібник. К., 1999. С. 131-159.
  6.  Хоменко І.В. Логіка – юристам. Підручник. – К., 1997. Розділ „Умовивід”.

Семінар№6 (2 год.)

по темі 5.2.  Простий категоричний  силогізм

Питання до обговорення

  1.  Визначення  категоричного силогізму, його логічна структура.
  2.  Аксіома  силогізму та її розуміння.
  3.  Правила простого категоричного силогізму  і логічні  помилки  повязані  з їх  порушенням.
  4.  Характеристика  фігур  силогізму.
  5.  Модус силогізму, його визначення.

Практичні вправи

     Задача 1. Визначити структуру  і модус  силогізму.  Перевірити правильність  побудови.

     “Усі громадяни країни  правоздатні. Він - громадянин  цієї країни. Отже, він правоздатний”.

“Угода, спрямована на  обмеження  правоздатності є недійсною. Ця угода  обмежує правоздатність  громадянина К., отже, ця угода недійсна”.

Методичні рекомендації   до виконання вправ на дедуктивні умовиводи.

У практиці повсякденного мислення ми найчастіше користуємося дедуктивними умовиводами, і саме вони становлять переважну більшість логічних задач, які повинні розв'язувати студенти в процесі засвоєння курсу логіки та під час заліку. До найпоширеніших дедуктивних умовиводів належать простий категоричний, умовно-категоричний і розділово-категоричний силогізми та ентимема. |

Як показує досвід, розв'язання задач на зазначені види умовиводів, особливо на простий категоричний силогізм і ентимему, становить для студентів чималі труднощі.

      Значною мірою це пояснюється тим, що в підручниках з логіки не дається методика розв'язання задач, а спеціальних методичних розробок, у яких розглядалися б технічні прийоми аналізу силогізмів, немає. Цей розділ дещо заповнить цю прогалину.

Слід мати на увазі, що без ґрунтовного знання теорії розв'язувати логічні задачі неможливо. Тому, перш за все, необхідно засвоїти відповідний теоретичний матеріал, ознайомитися з методикою та опанувати технічні прийоми розв'язання задач на той чи інший вид умовиводу і лише після цього приступати до їх розв'язання.

Розв'язання задач на простий категоричний силогізм

Під час розв'язання задач на простий категоричний силогізм треба насамперед встановити тип суджень, що входять до складу даного силогізму, потім визначити терміни силогізму, більший і менший засновки, фігуру і модус силогізму. Тільки після цього можна приступати до перевірки особливих правил фігури і загальних правил силогізму.

Визначення типу суджень, що входять до складу простого категоричного силогізму

Аналіз простого категоричного силогізму треба починати із встановлення типу суджень з таких міркувань: встановлення типу суджень, по-перше, допомагає знайти висновок силогізму, а по-друге, в певних випадках дає змогу з самого початку встановити логічну неспроможність силогізму.

Розглянемо приклад.

(А)Усі адвокати – юристи.

(І) Деякі адвокати – шахісти.

(І) Деякі шахісти –юристи.

 Визначивши тип кожного судження по черзі, побачимо, що до складу цього силогізму входять судження АІІ. Цей модус є правильним модусом.

Визначення типу суджень, що входять до складу силогізму, може допомогти встановити логічну неспроможність силогізму без його подальшого аналізу.

                Так, наприклад, встановивши тип суджень силогізму «Чесні люди не порушують податкового законодавства, цей бізнесмен не порушує податкового законодавства. Отже цей бізнесмен – чесна людина», можемо сказати, що цей силогізм є неправильним, оскільки в ньому висновок зроблено з двох заперечних засновків.

 Розподілені терміни в логіці прийнято позначати +, а нерозподілені позначають знаком -.

(Е) Чесні люди не порушують податкового законодавства.

(Е) Цей бізнесмен не порушує податкового законодавств

(А) Отже, цей бізнесмен – чесна людина.

                А в правилах силогізму сказано, що з двох заперечних засновків висновку робити не можна.

      Знаходження термінів і засновків простого категоричного силогізму

               Нехай треба знайти терміни, більший і менший засновки у таких силогізмах:

„Ця людина не є місцевим жителем, бо всі місцеві жителі знають дорогу до річки, а ця людина – не знає”. Цей силогізм (як і будь-який інший) складається із трьох суджень, два з яких є засновками, а третє – висновком.

Можна припустити, що перше судження із наведеного прикладу є висновком, тому що після нього йде пояснююче слово „бо”. Перевіримо наше припущення, записавши силогізм послідовно:

Всі місцеві жителі(Р) знають дорогу до річки (М).

Ця людина (S) – не знає дорогу до річки (М).

Ця людина (S) не є місцевим жителем (Р).

Тепер знайдемо терміни простого категоричного силогізму, пам’ятаючи, що їх має бути рівно три. Більший та менший терміни – це суб’єкт та предикат висновку. У нашому прикладі „людина” - суб’єкт, „місцевий житель” – предикат. Середній термін (М) – це той, що знаходиться в обох засновках, але відсутній у висновку – „знає дорогу до річки”.

Знаючи терміни можемо встановити більший та менший засновки простого категоричного силогізму. Більшим називається той засновок, що містить більший термін Р. У нашому прикладі більшим засновком буде: „Всі місцеві жителі (Р) знають дорогу до річки”. Меншим є той засновок, що включає менший термін (S), тобто „Ця людина (S) – не знає дорогу до річки”.

           Визначення фігури і модусу простого категоричного силогізму

Ми знаходили терміни і засновки силогізму. Тепер перейдемо до визначення фігури і модусу простого категоричного силогізму. Щоб визначити фігуру силогізму, необхідно знайти його терміни і подивитись, яке місце у засновках займає середній термін (М), тому що фігура визначається положенням середнього терміну в засновках. Для більшої наочності розташування термінів виносять окремо. Спочатку записують терміни більшого засновку, потім - терміни меншого засновку. Висновок силогізму при визначенні фігури до уваги не береться, оскільки середній термін до висновку не входить. У нашому прикладі ця схема виглядає так:

Всі місцеві жителі(Р) знають дорогу до річки (М).

Ця людина (S) – не знає дорогу до річки (М).

Ця людина (S) не є місцевим жителем (Р).

Р – М

S - М

                                                                  S - Р

Ми бачимо, що це друга фігура, так як згідно із визначенням, середній термін (М) займає місце предиката у обох засновках.

           При визначенні модусу спочатку записується судження, яке є більшим засновком силогізму, на другому місці ставлять судження, яке є меншим засновком, а в кінці — судження, яке є висновком силогізму. Тип судження прийнято позначати з лівого боку. Наприклад:

      Книжка має вартість, бо всякий товар має вартість, а книжка є товар.

       Після знаходження термінів і засновків силогізму і зведення його до звичайної форми, силогізм набуде такого вигляду:

                                         (А) Будь-який товар (М) має вартість (Р).

(А) Книжка (S)  є товар (М),

       (А) Книжка (S)  має вартість (Р)..

У цьому силогізмі М в більшому засновку займає місце суб'єкта, а в меншому — місце предиката. Отже, це перша фігура простого категоричного силогізму. Модус силогізму ААА .

         Тепер, коли відомо, як знаходити терміни, більший і менший засновки, фігуру і модус силогізму, можна перейти до застосування набутих методичних і технічних прийомів під час розв'язання задач на простий категоричний силогізм.

          Перевірка особливих правил фігури і загальних правил силогізму

                  Розв'язати задачу на простий категоричний силогізм - це значить перевірити, чи не порушені в ньому загальні правила силогізму й особливі правила фігури. Якщо всі правила простого категоричного силогізму збережені, то силогізм правильний, якщо будь-яке з них порушене - силогізм неправильний. Тому для розв'язання задач на простий категоричний силогізм необхідно добре знати загальні правила силогізму і особливі правила фігур.

       Візьмемо силогізм і встановимо його логічну спроможність, тобто перевіримо правильність цього силогізму.

Керівник фірми - злочинець, тому що він ухиляється від податків, а люди, які ухиляються від податків, є злочинцями.

(А) Люди, які ухиляються від податків(М), є злочинцями (Р).

(А) Керівник фірми (S) ухиляється від податків (М)

(А) Керівник фірми (S) -  злочинець (Р).

                Наведений силогізм є правильним: особливі правила першої фігури збережені, середній термін в більшому засновку розподілений, недозволеного розширення термінів немає (правила про часткові і заперечні засновки відпадають, оскільки в силогізмі всі судження є загально стверджувальними).

                 Іноді зустрічаються прості категоричні силогізми, у яких всі загальні правила збережені, але ці силогізми не відповідають особливим правилам фігур.

          Розглянемо приклад силогізму. Жодна добра справа не залишається безкарною, а деякі злочини залишаються безкарними, отже жоден злочин не є доброю справою.

        Знаходимо засновки й висновок й записуємо силогізм у стандартній формі. Позначаємо терміни й переконуємось, що їх рівно три. Визначаємо тип суджень, що входять до силогізму  й розподіленість термінів у них.

(Е) Жодна добра справа (Р+) не залишається безкарною (М+).

(І) Деякі злочини (S-) залишаються безкарними (М-)

(Е)Жоден злочин  (S+)  не є доброю справою (Р+)              

          У цьому силогізмі висновок зроблено за другою фігурою (середній термін займає місце предиката в обох засновках). Модус силогізму ЕІЕ. Починаємо перевірку за загальними правилами: перше правило виконане – середній термін розподілений у більшому засновку; друге правило порушене – менший термін (S), не розподілений у засновку, розподілений у висновку. Отже, силогізм невірний, перевірку можна далі не проводити.

Висновки

Для перевірки правильності простого категоричного силогізму треба:

1. Встановити тип суджень, які входять до складу силогізму.

2. Знайти засновки та висновок силогізму.

3. Знайти терміни силогізму і встановити їх розподіленість.

4. Якщо до складу силогізму входять стверджувальні судження, то перевірити, чи їх предикати не розподілені як виняток.

5. Визначити більший і менший засновки силогізму.

6. Визначити фігуру і модус силогізму.

7. Перевірити особливі правила фігури і загальні правила силогізму.

Методика відновлення й оцінки ентимеми складається з наступних кроків:

  1.  Ентимему потрібно записати у стандартному вигляді: існуючі засновки розташовуються над рискою, засновок – під нею.
  2.  Відповідно до прийнятої класифікації встановлюється різновид даного умовиводу (це може бути простий категоричний силогізм, умовний силогізм тощо).
  3.  Використовуючи визначення засновків, спочатку намагаємось віднайти висновок, потім засновок і встановлюємо, яка з частин умовиводу пропущена.
  4.  Використовуючи визначення та правила, характерні для певного класу висновків, відновлюємо пропущену частину умовиводу.
  5.  Проводимо аналіз відновленого засновку на відповідність дійсному стану речей. Його хибність означає наявність змістовної помилки в ентимемі.
  6.  Здійснюємо аналіз звязків між засновками та висновком на відповідність логічним правилам умовиводу. Порушення хоча б одного із правил свідчить про наявність формальної помилки в ентимеми.

Розглянемо приклад.

Нехай дано ентимеми: „На Місяці відсутнє життя, отже там відсутня атмосфера”. Необхідно перевірити, чи не містить вона змістовної або формальної помилки.

1). Стандартний вид цієї ентимеми:

На Місяці (S) відсутнє життя (М)

На Місяці (S) відсутня атмосфера (Р)

2). Ця ентимема є скороченою формою простого категоричного силогізму.

3).  Пропущений більший засновок (Р – М).

4). Силогізм відновлюється за другою фігурою:

     Р – М

S - М

     S – Р

Правила інших фігур йому не відповідають. Отже, пропущений засновок: „На будь-якому небесному тілі, що має атмосферу, є життя”, а повний вид силогізму буде:

На будь-якому небесному тілі, що має атмосферу (Р), є життя (М)

    На Місяці (S) відсутнє життя (М)

    На Місяці (S) відсутня атмосфера (Р)

5). Відновлений засновок – хибний. Отже, ентимема містить змістовну помилку.

6). Загальні правила простого категоричного силогізму не порушені, отже, формальної помилки немає.

Література

  1.  Гетманова А.Д. Логика Учебник для студентов вузов. – М., 1995. – Гл. ІV.
  2.  Жеребкін В.Є. Логіка. Підручник для студентів юрид. навч. закладів. Розділ 4.
  3.  Краткий словарь по логике. Под. ред Д.П.Горского. С. 166- 168, 188-189.
  4.  Мельников В.Н. Логические задачи – К., Одеса – 1989. С.194-215.
  5.   Тофтул М.Г. Логіка. Посібник. К., 1999. С. 131-159.
  6.  Хоменко І.В. Логіка – юристам. Підручник. – К., 1997. Розділ „Умовивід”.

Семінар № 7 (2 год.)

Тема 5.3. Умовні та розділові умовиводи

Питання до обговорення

  1. Умовний  силогізм. Схема  і формула  суто-умовного силогізму.
  2. Правильні  та неправильні форми модусів  умовно - категоричного силогізму.
  3. Ствердно - заперечний модус розділово-категоричного  силогізму.
  4. Заперечно-ствердний  модус  розділово-категоричного силогізму.

Задача 1. Використовуючи умовний  засновок побудуйте  силогізм за  стверджуючим  і за  заперечуючим  модусом, визначіть структуру, складіть формулу.

  1.  “Якщо частини предмета є частинами  одного й того ж предмета, то їхній  рельєф збігається”.
  2.  “ Якщо обвинувачуваний  був удома, то він не  міг у той же  час бути  на місці скоєння  злочину”.

Задача 2. Використовуючи  розділовий  засновок  побудуйте  силогізм  по ствердно - заперечному  та по заперечно-ствердному  модусу, визначте  структуру, складіть формулу.

  1.  “Викрадений  дріт могли купити  або приватна особа, або  держустанова, або держпідприємство”.
  2.  Цей злочин  вчинений шляхом  дії  або шляхом  бездіяльності.
  3.  За ст. 212 КПК  України  попереднє  слідство  закінчується  “складанням  обвинувального  висновку  або  постанови  про закриття  справи  чи постанови  про направлення  справи  до  суду для вирішення  питання  про  застосування  примусових заходів  медичного характеру”.

Розв'язання задач на умовно-категоричний силогізм

        Розв'язання задач на умовно-категоричний силогізм, як і задач на простий категоричний силогізм, пов'язане з перевіркою правил цього силогізму.

       Є два основні правила умовно-категоричного силогізму, у яких говориться, що достовірний висновок можна одержати у двох випадках:

1) від ствердження основи до ствердження наслідку;

2) від заперечення наслідку до заперечення основи.

             Правила умовно-категоричного силогізму випливають з природи умовного судження, яке є відображенням реально існуючих причинно-наслідкових зв'язків або зв'язків логічних.

           Суть причинно-наслідкових зв'язків полягає в тому, що одне явище обов'язково веде до зміни другого явища. Явище, яке викликає інше, називається причиною, а явище, яке викликається даною причиною, називається дією цієї причини (дію часто називають ще наслідком). Так, наприклад, відомо, що при нагріванні металу його об'єм збільшується. У даному випадку причиною є нагрівання металу, а дією - збільшення його об'єму. Цей реальний зв'язок двох явищ відображається у мисленні у вигляді умовного судження: «Якщо метал нагріти, то його об'єм збільшиться». В умовному судженні причину називають основою, а дію - наслідком. Так, у наведеному умовному судженні основою є судження «Якщо метал нагріти», а наслідком - «то його об'єм збільшиться».

            Однією з найістотніших ознак причинного зв'язку явищ є те, що кожна причина має дію (наслідок), а кожна дія (наслідок) має причину, тобто зв'язок причини і наслідку є необхідним. Немає причини без наслідку, як немає наслідку без причини. Проте часто буває так, що один і той самий наслідок може викликатися кількома причинами. Всім відомо, що коли іде дощ, то земля мокра. Але земля може бути мокрою (наслідок) не тільки тому, що йде дощ, а й тому, що її полили, що недавно була повінь, що ґрунтові води близько підходять до поверхні ґрунту і т. д., тобто земля може бути мокрою з різних причин. Тому не можна стверджувати, що коли немає дощу, то земля щ мокра, і навпаки, якщо земля мокра, то це ще не означає, що йшов дощ. З цього випливає, що відсутність причини, яка викликає певний наслідок, ще не означає, що даного наслідку немає: він може викликатись іншою причиною. А якщо наявний певний наслідок, то це ще не означає, що він викликаний саме тією причиною, яку ми маємо на увазі. Це може бути так, але може бути й інакше. Наслідок може бути викликаний іншою причиною.

                 Для характеристики умовного судження використовують також термін «підстава», який не збігається із значенням терміна «причина», оскільки зв'язок між підставою і наслідком є логічним зв'язком, а не каузальним (причинним). Так, коли ми перебуваємо в теплій кімнаті і дивимося на термометр за вікном, який показує мінус двадцять градусів нижче нуля, то можемо сформулювати судження: «Якщо термометр за вікном показує -20°С, то надворі сильний мороз». При цьому ми усвідомлюємо, що показання термометра не є причиною морозу, а навпаки, сильний мороз спричиняє таке показання термометра. Тут перша частина цього складного судження є логічною підставою, яка імплікує (породжує) зазначений наслідок. Саме в силу цього умовні судження називаються імплікаціями. В імплікаціях першу частину судження називають основою, або підставою.

                Звичайно, вона стоїть перед наслідковим сполучником «то» і містить один із умовних сполучників: «якщо», «коли», «якщо і тільки якщо» або вислови із значенням умовності - «за умови», «у тому випадку, якщо», «тільки тоді, коли» і подібні. Основу, або підставу, називають ще антецедентом і позначають великими латинськими літерами А, В, С ... або малими літерами р, q, r. . . Другу ж частину— наслідок (він стоїть після сполучника «то») називають консеквентом і також позначають відповідними латинськими літерами: В, С, D . . . або q, г, s ... Зв'язок між антецедентом і консеквентом виражають за допомогою символу (знака) імплікації: «—>», який читається «Якщо . . ., то . . .». Наприклад, імплікації А -> В або р —> q читаються: «Якщо А, то В», «Якщо р, то q».

                    Тепер стає зрозумілим, чому достовірний висновок в умовно-категоричному силогізмі можна одержати тільки від ствердження основи до ствердження наслідку і від заперечення наслідку до заперечення основи. Не можна робити висновку від заперечення основи до заперечення наслідку і від ствердження наслідку до ствердження основи . 

  Для того, щоб перевірити правильність умовно-категоричного силогізму, необхідно пам’ятати що:

         засновками умовно-категоричного силогізму є умовне і категоричне судження (звідси і його назва). Оскільки будь-яке умовне судження складається з основи і наслідку, то категоричне судження може відноситись або до основи, або до наслідку.

Згідно правил умовно-категоричного силогізму, достовірний висновок можна одержати тоді, коли категоричне судження (менший засновок) стверджує істинність основи або заперечує істинність наслідку. Якщо другий засновок заперечує основу або стверджує наслідок, то достовірного висновку зробити не можна .

                    Візьмемо  силогізм, встановимо його вид і перевіримо правильність його висновку: ”Якщо Д. вбивця, то йому відомий час та місце вбивства. Але ні те, ні інше йому не відоме. Отже, Д. не вбивця.”

          Проаналізувавши усі судження побачимо, що перше з них є умовним судженням силогізму (більший засновок). Визначимо його основу і наслідок. Перше судження цього силогізму є умовне. Його основою є судження « Якщо Д. вбивця, то йому відомий час та місце вбивства », наслідком — судження «то йому відомий час та місце вбивства».

           Далі дивимось, до чого відноситься менший засновок — до основи, чи до наслідку. Менший засновок «Але ні те, ні інше йому не відоме» -відноситься до наслідку.

      Встановлюємо, чи менший засновок заперечує наслідок, чи стверджує його.

        У даному силогізмі менший засновок заперечує істинність наслідку, а у висновку заперечується істинність основи. Отже, висновок зроблено правильно. Силогізм, що аналізується є заперечним модусом умовно-категоричного силогізму, у якому висновок робиться від заперечення наслідку до заперечення основи. Цей силогізм можна записати у вигляді формули:

Якщо Р є Q, то R є S

R не є   S

Отже, Р не є Q

        І це зрозуміло. Якщо для даного наслідку існує одна, і тільки одна причина, то коли немає цієї причини, не може бути і наслідку, який вона викликає. І навпаки, якщо є наслідок, то обов'язково має й бути і причина, яка його викликає, бо даний наслідок може породжуватись тільки цією причиною.

       Під час розв'язання задач на умовно-категоричний силогізм слід керуватися основними правилами цього силогізму: достовірний висновок можна робити від ствердження основи до ствердження наслідку і від заперечення наслідку до заперечення основи.

       У сучасній формальній логіці наведені вище модуси умовно-категоричного силогізму записуються таким способом:

Правильні модуси

Стверджуючий модус                       Заперечуючий модус

(Моdus роnеns)                                            (Моdus tollens)

А ->В                                                                    А ->В

  А                                                                           В

  В                                                                            А

Неправильні модуси

А->В                                                                      А ->B

A                                                                                B

B                                                                                A

Висновки

Для перевірки правильності умовно-категоричного силогізму треба:

1. Знайти більший (умовне судження) і менший (категоричне судження) засновки силогізму.

2. Встановити висновок.

3. Знайти основу і наслідок умовного судження.

4. Визначити модус силогізму.

5. Перевірити правила силогізму.

          Розв'язання задач на розділово-категоричний силогізм

     Розв'язання задач на розділово-категоричний силогізм обох мoдусів зводиться до перевірки двох простих правил, які стосуються розділового судження: а) предикати розділового судження в сумі і повинні дорівнювати обсягові суб'єкта; б) предикати повинні виключати один одного із свого обсягу.

        Неважко помітити, що ці два правила розділово-категоричного силогізму ґрунтуються на правилах поділу понять. Справді, суб'єкт розділового судження є не чим іншим як діленим поняттям, а предикати являють собою члени поділу. У зв'язку з тим, що розділово-категоричний силогізм є дуже поширеною формою умовиводу, а його структура і правила прості, виведення висновку в розділово-категоричному силогізмі і перевірка і його правил не становлять жодних труднощів.

Наприклад.

У скоєнні злочину підозрюються або Х., або У., або Ч.

Цей злочин скоїв Х.

Цей злочин не скоїли ні У, ні Ч.

        Це стверджувально-заперечуючий модус розділово-категоричного силогізму. Сам силогізм можна записати у такому вигляді:

S є абоР1 або Р2, або Р3. S є Р,

Отже, S не є ні Р1, ні Р2.

       З більшого засновку (розділового судження) наведеного силогізму можна зробити висновок й іншим шляхом, а саме: якщо нам відомо, що даний злочин не скоїли ні У, ні Ч., робимо висновок, що цей злочин скоїв Х.

 

У скоєнні злочину підозрюються або Х., або У., або Ч.

Цей злочин не скоїли ні У, ні Ч.

Цей злочин скоїв Х.

     Таку форму розділово-категоричного силогізму називають заперечуючо-стверджуючим модусом. Цей силогізм можна записати у вигляді формули:

S є або P1, або Р2, або Р3.

S не є ні Р1 ні Р2

Отже,      S є Pз.

            З цих двох прикладів стають зрозумілими і самі правила розділово-категоричного силогізму. Висновок у розділово-категоричному силогізмі випливатиме з необхідністю тільки тоді, коли ми вкажемо на всі можливі предикати і коли ці предикати виключатимуть із свого обсягу один одного.

       Так, коли б у першому силогізмі предикати не виключали один одного із свого обсягу, то на підставі того, що S є рз, ми не могли б зробити висновок, що S не є ні рі, ні Р2, бо S міг би бути водночас і Р1 і Р2.

    Якщо б у другому силогізмі крім Р1, Р2, і Pз був можливий і четвертий предикат Р4, то на підставі того, що S не є ні Р1 ні Р2, ми не могли б зробити висновок, що S є рз, бо S міг би бути і P4.

      Візьмемо кілька розділово-категоричних силогізмів і перевіримо їх правильність.

1. На підприємстві можуть підвищувати ефективність його роботи або шляхом подовження робочого дня, або шляхом зниження заробітної платні, або шляхом інтенсифікації праці, або шляхом кращої організації праці.

На цьому підприємстві підвищили ефективність його роботи

шляхом інтенсифікації праці.

Значить, на цьому підприємстві не підвищили ефективність його роботи ні шляхом подовження робочого дня, ні шляхом зниження заробітної платні, ні шляхом кращої організації праці.

        Цей висновок неправильний, бо предикати розділового судження (більшого засновку) не виключають один одного із свого обсягу. Більший засновок не є строго розділовим судженням. У цьому судженні перелічуються способи підвищення ефективності роботи підприємства, але ці способи не виключають один одного, вони можуть застосовуватись одночасно.

2. У книжці цінується або її зміст, або форма викладу.

 В науковій книжці цінується зміст.

Значить, в науковій книжці не цінується форма викладу.

       У наведеному силогізмі висновок зроблено неправильно, оскільки предикати розділового судження не виключають один одного із свого обсягу. Отже, це судження не є строго розділовим судженням, а тому висновок тут робити не можна, бо в книжці одночасно ціниться і її зміст, і форма викладу.

Формули розглянутих силогізмів такі:

1) S є або Р1 або Р2, або Р3, або Р4.

S єР3

Значить, S не є ні Р1 ні Р2, ні Р4.

Модус силогізму — стверджувально-заперечуючий

2) S є або P1 або Р2.

S не є Р2

Отже, S є P1

Модус силогізму — заперечно-стверджуючий.

3) S є або Р1 або Р2.

S є Р,

Значить, S не є Р2.

Модус силогізму — стверджувально-заперечуючий.

Висновки

Для розв'язання задач на розділово-категоричний силогізм треба:

1. Знайти більший і менший засновки силогізму.

2. Встановити висновок.

3. Визначити модус силогізму.

4. Перевірити, чи предикати розділового судження вичерпують обсяг суб'єкта і чи вони виключають один одного із свого обсягу.

5. Якщо розділово-категоричний силогізм виражений формулами

сучасної логіки, то перевірити строгою (сильною) чи нестрогою (слабкою) диз'юнкцією є більший засновок і чи перелічені в ньому усі можливі члени диз'юнкції (альтернативи)

Література

  1.  Гетманова А.Д. Логика Учебник для студентов вузов. – М., 1995. – Гл. V.
  2.  Жеребкін В.Є. Логіка. Підручник для студентів юрид. навч. закладів. Розділ 5.
  3.  Краткий словарь по логике. Под. ред Д.П.Горского. С. 166- 168, 188-189.
  4.  Мельников В.Н. Логические задачи – К., Одеса – 1989. С.194-215.
  5.   Тофтул М.Г. Логіка. Посібник. К., 1999. С. 162-179.
  6.  Хоменко І.В. Логіка – юристам. Підручник. – К., 1997. Розділ „Умовивід”.

ТЕМАТИКА РЕФЕРАТІВ І ДОПОВІДЕЙ

1. Історія розвитку логіки в Україні.

2. Розвиток логіки в працях представників «Львівсько-Варшавcької школи».

3. Логіка в Києво-Могилянській академії.

4. Логічні погляди представників Київської школи «червоного позитивізму».

5. Особливості вивчення понять в юридичних науках.

6. Логіка і юриспруденція. Логіка і економіка.

7. Доведення і спростування суджень у суді.

8. Логічне обґрунтування Конституції У країни.

9. Класифікація понять та її значення для економічної і юридичної діяльності.

10. Логічна структура юридичного документа.

11. Логічна складова культури мислення економіста, юриста.

12. Роль гіпотези в юридичній практиці, в економічній діяльності.

13. Логіка і філософія.

14. Логіка і психологія.

15. Логічна структура науки.

16. Логіка і художня література.

17. Логіка і математика.

18. Логіка і кібернетика.

19. Логіка і пам'ять.

20. Логіка і соціологія.

21. Логіка у моїй майбутній професії.

22. Роль аналогії в діяльності економіста та юриста.

23. Софізми, паралогізми і парадокси, їхнє значення для розвитку мислення.

24. Сучасний етап розвитку логіки.

25. Юридична теорія і практика та проблеми істинності суджень.

26. Логіка і мистецтво полеміки.

27. Логічні основи переконання.

28. Спростування, його логічна і юридична функції.

29. Теорія діалектики як логіка.

ВИМОГИ ДО РЕФЕРАТУ

Реферат повинен мати план з 2—3 пунктів, відповідну до плану структуру, список використаної літератури. Обсяг реферату повинен становити не менше 10 сторінок.

Завдання для самостійної роботи

Питання для самостійної роботи з розділу „Поняття”

  1.  Знайдіть поняття, які перебували б у відношенні тотожності з такими поняттями:

             а) перша голосна літера в українському алфавіті;
              б) рівносторонній трикутник;

              в) найбільша річка у Європі.

  1.   Чи е тотожними за обсягом поняття, що тотожні за змістом? Наведіть приклади.
  2.  По відношенню до даних понять знайдіть по два поняття, одне з яких було б підпорядкованим, друге підпорядковувало б його:
    «майор», «закон фізики», «проступок», «літературний твір».
  3.   Як співвідносяться між собою змісти підпорядкованого й підпорядковуючого понять?
  4.  Знайдіть поняття, обсяг якого частково збігався б з обсягом такого поняття: «лікар», «метал», «європейська держава», «учень».
  5.  Чи можна вважати поняття «море» і «озеро» перехресними на тій підставі, що в них е спільні ознаки ?
  6.  Знайдіть поняття, підпорядковане даному, вказавши на універсальну множину (клас): «дієслово», «поняття», «закон», «автомобіль», „економіка України”.
  7.  Встановіть відношення між обсягами таких понять, зобразивши їх графічно за допомогою кругів Ейлера:

а) «новатор», «робітник», «спортсмен»;

б) «близький», «далекий»;

в) «автор опери «Пікова дама», «видатний український композитор»;

г) «чорний», «нечорний»;

д) «метал», «рідина», «ртуть»;

е) «викладач», «неуспішність»;

ж) «кит», «риба», «ссавці».

  1.   За допомогою логічної дії обмеження перетворити загальні поняття в одиничні: А – революція; В – юрист;  С - підручник.
  2.   За допомогою логічної дії узагальнення перетворити одиничні поняття у загальні:

     А - найглибше озеро в світі; В - роздержавлення власності в               Україні; С - швидкість світла.

  1.  Використовуючи найближчий рід, обмежте поняття:  1)письменник, 2) проступок, 3) вина.
  2.   Використовуючи найближчий рід, здійсніть узагальнення таких понять: 1) європейська держава; 2) українська мова; 3) трактор; 4) майно.

Назвіть види визначень і наведіть приклади до них.

  1.   Назвіть приклади типових помилок при порушенні правил визначення через найближчий рід і видову відмінність.

Наведіть приклади прийомів, подібних до визначення.

Назвіть основні  види поділу понять та сформулюйте Їх правила.

Наведіть приклади наукових класифікацій.

Завдання для самостійної роботи

з розділу „Судження”.

  1.  Визначити вид судження, його терміни та їх розподіленість у таких прикладах:
    1.  Інколи студенти спізнюються на лекції.
    2.  Деякі люди не вміють водити автомобіль.
    3.  Курчат рахують восени.
    4.  Всі громадяни мають право на власність.
    5.  Преса є четвертою владою.
    6.  Деякі люди не вчили логіку.

2.   Визначити S, P та звязку у судженнях та записати їхні формули:

    2.1. Людина – міра всіх речей (Парменід)

    2.2. Багатознайство ще не є розум (Геракліт).

    2.3. Ніщо велике у світі не здійснювалось без пристрасті (Гегель).

    2.4. Смолоскип істини часто обпікає руку того, хто його несе (П.Буаст).

3.  Визначити якість суджень:

     3.1. Ми прийшли не туди, куди думали.

     3.2.  Людина не може відпочивати від життя.

     3.3. Деякі злочини скоюються неповнолітніми.

     3.4. Частина правопорушень скоюється через необізнаність.

     3.5. Незнання закону не звільняє від відповідальності.

4. Дайте кількісну характеристику таким судженням:

      4.1. Столицею Автономної Республіки Крим є місто Сімферополь.

      4.2. Ніхто не має права безпідставно звинувачувати іншого.

      4.3.  Вину встановлює лише суд.

      4.4.  Особа, що досягла 16 років, повинна отримати паспорт.

5. Визначити кількість та якість судження, звівши його до одного з чотирьох типів (А, І, Е, О):

       5.1. Декларація незалежності – не є Конституцією.

       5.2. Один у полі не воїн.

       5.3. Особа, що скоїла злочин, повинна притягуватись до кримінальної відповідальності.

       5.4. Ухилення від сплати податків – злочин, передбачений КПКУ.

       5.5. Частина юристів – депутати Верховної Ради.

Питання для самостійної роботи

з розділу „Закони логіки”

  1.  Використання якого логічного закону виражається у вимогах до винесення вироку суду:
    1.  чи мало місце діяння, у якому звинувачується підсудний;
    2.  чи містить у собі це діяння склад злочину;
    3.  чи винен підсудний у скоєнні цього злочину.

      2. Вимоги якого закону логіки виражається у правилах Процесуального кодексу України: „Розгляд справи у суді проводиться тільки з того обвинувачення, за яким вона передана до суду”.

    Основна література:

  1.  Бойко А.П.  Логика.  Учебное  пособие.  М., 1994.
  2.  Войшвилло Е.К. Понятие. М.,1969.
  3.  Гетманова А.Д.  Логика.    М., 1995.
  4.  Жеребкін В.Є. Логіка. - Харків, 1995.
  5.  Ивин А.А.  Логика.  Учебное пособие. М., 1997.
  6.  Кирилов В.И., Старченко А.А.  Логика. Учебник для юридических вузов.– М., 1995.
  7.  Конверський А.Е.  Логіка.  Підручник  для студентів вищих навчальних закладів.  К., 1997.
  8.  Тофтул М.В. Логіка. Підручник для вищих навчальних закладів. К., 1999.
  9.  Хоменко І.В. Логіка - юристам . Підручник. Четверта хвиля. Київ, 1997.

Додаткова література:

  1.  Жоль К.К. Логика в лицах и символах.-  М., 1993.
  2.  Ивин А.А.   Искусство правильно мыслить.   М., 1990.
  3.  Кондаков  Н.И.  Логический словарь - справочник.  М., 1975.
  4.  Логика и компьютер. Моделирование рассуждений и проверка правильности програм / Н.А.Алешина, А.М.Анисов, П.И.Быстров и др. - М.:, 1990.

5.Мельников В.Н.   Логические  задачи.  Киев - Одесса, 1989.

6.Минто В.  Дедуктивная  и индуктивная логика.  Екатеринбург, 1997.

Орієнтовні варіанти контрольних робіт для студентів-заочників

Варіант 1

  1.  Відношення між судженнями за значенням істинності. Види сумісних суджень.
  2.  Поняття про логічний закон.
  3.  За допомогою кругових схем Ейлера зобразіть відношення між поняттями:

А - будинок

                  В – цегляний будинок

     С – двоповерховий будинок

     Д – їдальня.

  1.  Зробіть обернення:

“Деякі угоди здійснюються безвідплатно”

  1.  Визначити менший, більший і середній терміни; менший, більший засновки; побудувати  фігуру та перевірити правильність побудови.

“Халатність - суспільно небезпечне діяння передбачене особливою частиною Кримінального кодексу, оскільки халатність є посадовим злочином, а всі посадові злочини - суспільно небезпечні діяння. ”

  1.  Визначте вид силогізму, його модус, структуру. Складіть формулу.

“Якщо у цьому випадку має місце нещасний випадок, то потерпіла була б у пальті і взута. Але потерпіла була без пальта, без панчох, без черевиків.  Отже, у цьому випадку для нещасного випадку не могло бути місця.”

Варіант 2

  1.  Відношення між судженнями за значенням істинності. Види несумісних суджень.
  2.  Закони мислення і закони права.
  3.   За допомогою кругових схем Ейлера зобразіть відношення між поняттями:

А - Вищий навчальний заклад; В - університет; С - інститут; Д - учбовий

заклад; Е - школа; Є - училище.

  1.  Зробити протиставлення предикату.

“Експерт не є  свідком.”

  1.  Відновити силогізм, побудувати фігуру та перевірити правильність побудови.

“Цей факт має істотне значення у справі, отже він не може залишитись неперевіреним.”

  1.  Використовуючи розподільний засновок побудуйте силогізм:

за ствердно-заперечним модусом;

за заперечно-ствердномим модусом; визначте структуру, складіть формулу.

“Простий категоричний силогізм може бути побудований за першою, другою, третьою або четвертою фігурою.”

Варіант 3

  1. Загальна характеристика умовиводів. Структура умовиводу.
    1. Закон тотожності.
      1. За допомогою кругових схем Ейлера зобразіть відношення між поняттями:
        1. А - державний злочин; В - крадіжка; С - диверсія; Д - злочин; Е - шкідництво; Є -шпигунство.
        2. Зробіть обернення.

“Тільки осудні несуть кримінальну відповідальність за скоєні  злочини.”

  1. На основі даних трьох термінів, побудуйте правильний категоричний силогізм, визначте фігуру та перевірте правильність побудови.

Злочин; крадіжка; підлягає покаранню.

  1. Визначте вид силогізму, його модус, структуру, складіть формулу.

“Якщо в цьому випадку мало місце  самогубство, то мала б бути певна траєкторія польоту шроту. Якщо траєкторія польоту шроту була якоюсь, то мають бути сліди пострілу на певній  висоті оточуючих дерев. Отже, якщо в цьому випадку мало місце самогубство, то мали бути сліди пострілу на певній висоті оточуючих дерев.”

Варіант 4

  1.  Безпосередні умовиводи. Перетворення.
  2.  Закон суперечності.
  3.  За допомогою кругових схем Ейлера зобразіть відношення між поняттями:

А – крадіжка; В – злочин;  С – тяжкий злочин;  Д – злочинець.

  1.  Зробити обернення.

“Присуд - ухвала суду”

  1.  Визначити менший, більший і середній терміни; менший і більший засновки; побудувати фігуру та перевірити правильність побудови.

“Петренко свідок, тому він має бути попереджений про відповідальність за подання неправдивих показань, оскільки всі свідки попереджаються про відповідальність за подання неправдивих показань.”

  1.  Використовуючи розподільний засновок побудуйте силогізм:

за ствердно-заперечним модусом;

за заперечно-ствердним модусом, визначте структуру, складіть формулу.

“Правопорушення поділяються на злочини та проступки”

Варіант 5

  1. Безпосередні умовиводи. Обернення.
  2. Закон виключеного третього.
  3.   За допомогою кругових схем Ейлера зобразіть відношення між поняттями:

     А – хліб; В – м’який хліб; С – житній хліб; Д – магазин „Хліб”

4. Зробити протиставлення предикату.

    “Особа, в якої знайдено викрадені речі  причетна до злочину”

5. Відновити силогізм, побудувати фігуру та перевірити правильність побудови.

    “Обвинувачений В. не може нести відповідальність  за ст. 126                        Кримінального кодексу, так як його дії не є образою”.

6. Використовуючи умовний засновок побудуйте силогізм:

за стверджуючим модусом;

за заперечуючим  модусом, визначте структуру, складіть формулу.

“Не можуть служити доказом факти, повідомлені  свідком,  якщо він не може повідомити джерело своєї  поінформованості”.

Варіант 6

  1. Безпосередні умовиводи. Протиставлення предикату.
  2. Закон достатньої підстави.

3.За допомогою кругових схем Ейлера зобразіть відношення між поняттями:

   А – людина, В – юрист, С – податківець, D – українець

4.Зробіть обернення:

   “Наклеп є  поширення  свідомо неправдивих вимислів, що ганьблять іншу особу”

  1.  Визначити менший, більший і середній терміни; менший, більший засновки; побудувати фігуру та перевірити правильність побудови.

“Дарування є цивільно-правова угода, оскільки дарування є договір, а будь який  договір є цивільно-правова угода.”

6.Використовуючи розподільний засновок побудуйте  силогізм:

за ствердно-заперечним модусом;

за заперечно-ствердним модусом, визначте структуру, складіть формулу.

“Обвинувальний може бути виконавцем, або організатором; або підбурювачем, або підсобником”.

Укажіть за яким модусом висновок буде достовірним, а за яким імовірним.

Варіант №7

  1.  Категоричний силогізм  його визначення  і склад. Аксіома силогізму.
  2.  Поняття про логічний закон.

3.За допомогою кругових схем Ейлера зобразіть відношення між поняттями:

А – ринкова економіка, В – ринок, С – регульований ринок, D – сільськогосподарський ринок.

4.Зробити протиставлення предикату “Присуд - ухвала суду”.

5.Відновити силогізм, побудувати фігуру та перевірити  правильність побудови.

   “Деякі  правовідносини  є угодами, оскільки  договір -  це правовідносини”.

6.Використовуючи  умовний засновок побудуйте  силогізм:

за стверджуючим модусом;

за заперечуючим модусом, визначте структуру, складіть формулу.

“Якщо присуд не обгрунтований , та його відміняють”.

Варіант №8

  1.  Загальні правила  категоричного силогізму. Визначення категоричного силогізму .
  2.  Закони мислення і закони права.
  3.   Здійсніть обмеження та узагальнення наступного поняття:

А -  людина, яка добре знає закони

  1.  Зробити обернення.

“Жоден злочин не може бути   не розслідуваним”.

  1.  Побудувати  силогізм, побудувати  фігуру  та перевірити  правильність  побудови.

Договір; угода; дарування.

  1.  Використовуючи  розподільний  засновок  побудуйте силогізм:

за ствердно - заперечним модусом;

за заперечно-ствердним  модусом, визначте структуру, складіть формулу.

“Договір  купівлі-продажу може бути  укладений  в письмовій  або  в усній формі”.

Варіант №9

  1.  Фігури, особливі  правила  фігур. Модуси  категоричного силогізму.
  2.  Закон суперечності.
  3.     За допомогою кругових схем Ейлера зобразіть відношення між поняттями:

А – офіцер;  В – майор; С – офіцер податкової міліції; Д – податківець.

  1.  Зробити обернення.

“Усі свідки  попереджуються  про відповідальність  за подання  неправдивих свідчень”.

  1.  Визначити менший, більший і середній терміни; менший, більший  засновки; побудувати  фігуру та перевірити  правильність  побудови.

“Петренко - неповнолітній, отже він  не має  виборчого права, оскільки  усі неповнолітні не мають  виборчих прав”.

  1.  Використовуючи  умовний засновок побудуйте  силогізм:

за стверджуючим модусом;

за заперечуючим модусом, визначте структуру, складіть формулу.

“Якщо смерть потерпілого настає від  замерзання, то на  його трупі мають  бути  ознаки  замерзання”.

Варіант  №10

  1.  Скорочені  силогізми.
  2.  Закон тотожності.
  3.  За допомогою кругів Ейлера знайдіть відношення між судженнями:

А - Юрист; В - слідчий; С - прокурор; Д - депутат; Е - прокурор області.

  1.  Зробити  обернення.

“Судове  рішення  не може  бути  умовним”.

  1.  Відновити  силогізм, побудувати  фігуру та перевірити  правильність  побудови.

“Халатність - суспільно-небезпечне діяння передбачене  особливою  частиною    К.К., оскільки халатність є посадовим злочином”.

  1.  Використовуючи  розподільний  засновок побудуйте силогізм:

за  ствердно - заперечним модусом;

за заперечно - ствердним модусом, визначте структуру, складіть формулу.

“Пожежа на складі може виникнути  внаслідок підпалу або несправності  електропроводки, або  необережного поводження з вогнем  кого-небудь із працівників складу”.

        КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ  З КУРСУ “ ЛОГІКА”

  1.  Логіка як наука, її предмет та значення. Особливості формальної логіки.
  2.  Істинність  і правильність мислення.
  3.  Поняття як форма мислення. Ознаки поняття.
  4.  Основні логічні способи утворення понять.
  5.  Зміст і обсяг поняття. Закон зворотного відношення між обсягом і змістом поняття.
  6.  Види понять (за змістом і обсягом).
  7.  Відношення між поняттями. Сумісні поняття.
  8.  Відношення між поняттями. Несумісні поняття.
  9.  Визначення понять. Реальні визначення.
  10.  Визначення понять. Номінальні визначення.
  11.  Правила визначення. Помилки можливі при визначенні.
  12.  Поділ понять. Види поділу.
  13.  Правила поділу понять.
  14.  Загальна характеристика судження. Структура судження. Просте судження, його види.
  15.  Види простих категоричних суджень за якістю та кількістю.
  16.  Об`єднана класифікація  суджень за кількістю та якістю.
  17.  Розподіленість термінів  у судженнях.
  18.  Складні судження. Види складних суджень.
  19.  Відношення між судженнями за значенням  істинності.
  20.  Логічна структура питання
  21.  Закон тотожності.
  22.  Закон суперечності.
  23.  Закон виключеного третього, та закон достатньої підстави.
  24.  Правила простого категоричного силогізму.
  25.  Фігури і модуси категоричного силогізму.
  26.  Загальна характеристика умовиводів.
  27.  Безпосередні умовиводи. Перетворення.
  28.  Безпосередні умовиводи. Обернення.
  29.  Безпосередні умовиводи. Протиставлення предикату.
  30.  Простий категоричний силогізм. Його значення і склад.
  31.  Загальні правила категоричного силогізму.
  32.  Фігури і модуси категоричного силогізму.
  33.  Простий категоричний силогізм. Скорочені силогізми.
  34.  Складні силогізми( полісилогізми).
  35.  Складно-скорочений силогізм. Прогресивний і регресивний сорит.
  36.  Умовні умовиводи. Суто-умовний силогізм і його модус.
  37.  Умовна-категоричний силогізм. Правильні модуси.
  38.  Умовно-категоричний  силогізм. Імовірні модуси.
  39.  Розподільні умовиводи. Суто-розподільний силогізм.
  40.  Розподільно-категоричний силогізм. Модуси розподільно-категоричного силогізму.
  41.  Умовно-розподільний силогізм. Проста конструктивна дилема.
  42.  Умовно-розподільний силогізм. Складна конструктивна дилема.
  43.  Умовно-розподільний силогізм. Проста деструктивна дилема.
  44.  Умовно-розподільний силогізм. Складна  деструктивна дилема.
  45.  Сутність і види індукцій.
  46.  Поняття доведення. Побудова доведення (теза, аргументи, демонстрація).
  47.  Прямий та непрямий доказ.
  48.  Поняття спростування. Шляхи спростування.
  49.  Правила доведення та спростування.
  50.  Поняття гіпотези та її структура.
  51.  Види гіпотез.
  52.  Побудова та перевірка версій.
  53.  Спростування та доведення версій у судовому пізнанні.
  54.  Логічна сутність кримінально-правової кваліфікації злочину.

           ЛІТЕРАТУРА

Основна:

  1.  Арутюнов В.Х., Мішин В.М., Кирик Д.П. Логіка. Навчальний посібник для економістів. – К., 2000.
  2.  Бойко А.П.  Логика.  Учебное  пособие. - “Новая школа”.  Москва, 1994.
  3.  Гетманова А.Д.  Логика.  –  Москва: “Новая школа”, 1995.
  4.  Грядовой Д.И., Малахів В.П., Шергалина В.А. Логика в предпринимательской деятельности и деловом общении. Учебное пособие.  – М., 1998.
  5.  Жеребкін В.Є. Логіка. – Харків: “Основа”, 1995.
  6.  Жеребкін В.Є. Логіка. Підручник для студентів юридичних факультетів – Харків,  2001.
  7.  Ивин А.А.  Логика.  Учебное пособие. –   М.: “Знание”, 1997
  8.  Ивин Л.А.   Искусство правильно мыслить.  – М.: “Просвещение”, 1990.
  9.  Кирилов В.И., Старченко А.А.  Логика. Учебник для юридических вузов. –  М.:  Юрист, 1995
  10.  Конверський А.Е.  Логіка.  Підручник  для студентів вищих навчальних закладів.  – К.: “Педагогіка”, 1997
  11.  Кондаков  Н.И.  Логический словарь - справочник.  – М.: “Наука”, 1975

Додаткова:

  1.  Кратний словарь по логике / Д.П.Горский, А.А.Ивин, А.Л.Никифоров. – М., 1991.
  2.  Мельников В.Н.   Логические  задачи.  “Вища  школа”. –   Киев – Одесса, 1989.
  3.  Мельников В.Н. Логические задачи. – Киев – Одесса., 1989.
  4.  Минто В.  Дедуктивная  и индуктивная логика. –  Екатеринбург: “Одиссей”,  1997
  5.  Тофтул М.В. Логіка. Підручник для вищих навчальних закладів. – К., 1999.
  6.   Хоменко І.В. Логіка - юристам . Підручник. Четверта хвиля. – К., 1997
  7.   Хоменко І.В. Логіка. Підручник. – К., 2002.
  8.   Шейко О.М., Руденко К.П., Павлов В.Т. Методичні  вказівки до вивчення курсу “Логіка”. –  Київський університет, 1963.

РЕЦЕНЗІЯ

на навчальний посібник

Віленти І.В. “Логіка” для студентів та курсантів

Національної академії ДПС України

Навчальний посібник написано відповідно до типової програми з логіки, яка адаптована автором до викладання у національній академії податкової служби. Цей навчальний посібник написаний для студентів стаціонару та заочників Національної академії ДПС України. У ньому викладено як основи науки логіки, так і завдання і вправи для перевірки студентами міри засвоєння теоретичного матеріалу.

Позитивною стороною цього посібника є те, що автор подає методику розвязання задач та вправ з різних тем курсу, що завжди становить значну проблему для студентів, особливо, заочної форми навчання. Заслуговує на увагу також той момент, що більшість прикладів, задач, вправ стосуються практичної діяльності податківця, що допоможе майбутньому фахівцю швидше адаптуватись на робочому місці.

Окрім тематичного плану дисципліни, плану семінарських занять, на увагу заслуговують стислий виклад змісту основних тем, рекомендації та завдання до самостійної роботи із вказаною літературою, варіанти контрольної роботи.  Такий підхід надасть змогу студентам різних форм навчання здобути знання з логіки, розібратись у складних для розуміння проблемах, дозволить запобігати помилковим судженням і умовиводам; забезпечувати правильність побудови думок, уміння логічно і аргументовано доводити істину або спростовувати хибні судження; показувати можливості логічного мислення у практичній діяльності юриста або економіста і навчальній роботі студента.

Навчальний посібник з логіки відповідає сучасним вимогам щодо його структури та змісту. Він може бути рекомендованим для затвердження методичною радою Академії та до публікації.

Посібник розглянуто і схвалено на засіданні кафедри філософії  Міжнародного Соломонова університету. Протокол № __від____________2005р.

Зав.кафедри                                                Г.І.Горак, д.філос.н., професор,                            зав.кафедри філософії Міжнародного Соломонова університету                                               


S   P

P

S

S

P

 

’єкЗт’єкт суб’єкт суб’єкт’єкт бP’єктp

P

S

S

Р


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

13828. Анализ iPhone 4 70.5 KB
  ПРЕДМЕТ МикроэкономикаЭссе На тему:Анализ iPhone 4 Врятли ктолибо поспорит что компания Apple на сегодняшний день является одной из самых успешных и знаменитых компаний на планете если не самой успешной и знаменитой. Любой проект зарожденный в ее недрах благодаря иде
13829. Garnier skin naturals 53.02 KB
  Эссе по микроэкономике Garnier skin naturals Содержание. Введение Мой выбор Как же оно действует Свойства молочка Гарньер Кто пользуются Субституты и Комплименты Продажи Список используемой литературы Garnier skin naturals Введение В...
13830. Анализ спроса на бритвы Gillette на российском рынке 221 KB
  Эссе по микроэкономике на тему: Анализ спроса на бритвы Gillette на российском рынке. Содержание: Введение. Рассмотрение товара с точки зрения потребителя Почему люди выбирают данный товар Основные субституты данного товара Основные комплементы данног
13831. Микроэкономический анализ подсолнечного масла «Олейна» 63 KB
  Эссе по микроэкономике на тему Микроэкономический анализ подсолнечного масла Олейна Введение Часто ли вы бываете в продуктовом магазине Практически каждый день. Наверно на автомате покупаете необходимые продукты. И скорее всего очень редко задумываетесь над...
13832. Изучение товара. Кинофильмы 394.67 KB
  Эссе по дисциплине Экономическая теория и институциональная экономика. По теме: Изучение товара. Кинофильмы. Введение Кризисный для экономики России 2009 год оказался весьма неплохим для отечественного кинобизнеса. Рублевые сборы кинопроката выросли на 13 а посе
13833. Компании Unilever с точки зрения потребителя и производителя 255.69 KB
  Эссе по микроэкономике на тему: Анализ продукта на примере шампуня Sunsilk Программа восстановления волос Компании Unilever с точки зрения потребителя и производителя. Цель данной работы – изучить характеристики товара на рынке на примере шампуня...
13834. Анализ пассажирских перевозок на высокоскоростном электропоезде «Сапсан» с точки зрения потребителя и производителя 124.87 KB
  Эссе по микроэкономикена тему: Анализ пассажирских перевозок на высокоскоростном электропоезде Сапсан с точки зрения потребителя и производителя. Оглавление Введение.3 Рассмотрение товара с точки зрения потребителя. Целевая аудитория.4 Преимущества.4 С...
13835. Анализ геля для бритья Nivea for men sensitive с точки зрения потребителя и производителя 57.59 KB
  Эссе по микроэкономике на тему: Анализ геля для бритья Nivea for men sensitive с точки зрения потребителя и производителя Оглавление Торговая марка Nivea.3 О продукте.4 Анализ.5 Потребитель.5 Производитель.8 Вывод.8 Источники.10 Торговая марка Nivea. ...
13836. CМИ подсчитали, сколько стоят предвыборные обещания: Миронов, Зюганов и Жириновский превзошли даже Путина 18.05 KB
  CМИ подсчитали сколько стоят предвыборные обещания: Миронов Зюганов и Жириновский превзошли даже Путина В нынешней президентской кампании обещания стоят дорого. Чтобы выяснить насколько дорого Московский комсомолец обратился за помощью к одной из экспертных орг