49889

Легальна влада, її сутність та особливості. Процес легітимізації державної влади

Курсовая

Социология, социальная работа и статистика

Теоретичний і методологічний аналіз категорії влади. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда проводити свою волю; вона є невідємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин якій властивий всеохоплюючий характер здатність проникати в усі види людської діяльності. Міждисциплінарна сутність категорії влади що розглядається як соціологією так і політологією психологією та ін складність у визначенні співвідношення фактичної та формальної влади...

Украинкский

2015-01-17

142 KB

1 чел.

Курсова робота

з курсу Соціологія управління та організації

на тему:Легальна влада. Її сутність та особливості

Зміст:

Вступ. - 3

І. Теоретичний і методологічний аналіз категорії влади. - 4

1.1 Міждисциплінарна сутність поняття влади.

1.2 Еволюція історичного розуміння влади.

1.3 Сутність влади як явища.

1.4 Співвідношення понять легальної, політичної та легітимної влади.

ІІ. Категорія легітимної влади як ключова для соціологічної науки. - 10.

2.1 Категорія легітимності як сутнісна характеристика влади.

2.2 Історичні критерії визначення легітимності.

ІІІ. Типологія легальної влади. - 13.

3.1 Типологія легітимності Максиміліана Вебера.

3.2 Типологія легітимності в сучасній науці.

ІV. Процес легітимізації державної влади.- 18.

4.1 Види та форми легітимізації.

4.2 Сутність легітимізації. Співвідношення понять легалізація та легітимізація.

Висновки - 21.

Література - 23.


Вступ.

Влада являє собою одну з фундаментальних засад у розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер: існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей. До того ж влада тісно пов'язана з політичною сферою, виступає як засіб здійснення і як спосіб утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда проводити свою волю; вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі види людської діяльності.

Актуальність проблеми.

Міждисциплінарна сутність категорії влади, що розглядається як соціологією, так і політологією, психологією та ін, складність у визначенні співвідношення фактичної та формальної влади породжують проблему співвідношення понять легальної, легітимної та політичної влади. Поняття ці є досить близькими за значенням, крім того, для більшості сучасних держав вони співпадають, що й формує часту заміну понять, при цьому не завжди враховується, що поняття не є абсолютно тотожними, при можливому, але не обов'язковому, співпадінні форми їх  сутність залишається різною. Тому на сучасному етапі над актуальним є чітка дефініція понять через їх сутність та їх диференціація одне від іншого.

Об'єктом даної роботи буде категорія влади.

Предметом є поняття легальної, легітимної та політичної влади.

Метою даної роботи будемо вважати чітку диференціацію понять легальної, легітимної та політичної влади на міждисциплінарному рівні.


І. Теоретичний і методологічний аналіз категорії влади.

1.1 Міждисциплінарна сутність поняття влади.

Влада - явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою і хаосом.

У найширшому значенні влада - завжди вольові відносини: індивіда до самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та суспільної діяльності - політичної, економічної, правової.
Основними компонентами влади є її суб'єкт, об'єкт, засоби (ресурси) і процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби взаємодії суб'єкта і об'єкта).

Влада - завжди двостороння взаємодія суб'єкта і об'єкта. Влада ніколи не є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі владу людини над собою (але це вже психологічний, а не соціальний феномен). Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку, нав'язування волі когось іншого, з іншого - підкорення їй. Інакше - це владовідносини між суб'єктом і об'єктом.

У спеціальній літературі і в мовній практиці різних народів склались свої традиції слововживання групи термінів, що відносяться до феномену влади. В німецькій мові слово “Macht” одночасно означає “влада” і “сила” і походить, як вказував Е.Канетті, від готського кореня “magen” (vermögen), що значить “мати змогу”. Англійське “power” одними зі значень теж має “владу” й “силу”.

Англійське слово power походить від французького pouvoir, яке, в свою чергу, походить від латинських слів potestas і potentia, що означають «здатність» (обидва вони утворені від дієслова potere – «бути здатним»). Для римлян слово potentia означало здатність чи спроможність однієї особи або речі впливати на іншу. Слово potestas, яке мало більш вузький політичний смисл, означало особливі можливості, що їх набували люди, спілкуючись і діючи спільно; у наш час ми запозичуємо дещо з цього поняття, коли говоримо, що сила – в гурті. Цицерон установив таке розрізнення: «Potestas in populo, auctoritas in senatu» («Влада – в народу, владні повноваження – в сенату»); слід зазначити, що поняття влади римляни старанно відмежовували від інших понять, таких як владні повноваження, примус, сила і насильство.

1.2 Еволюція історичного розуміння влади.

Проблема влади займала людські уми з давніх-давен: значну роль у своїх трудах їй приділяли ще давньогрецькі філософи, зокрема Платон та Аристотель. Класичну характеристику влади залишив видатний італійський політолог Епохи Відродження Нікколо Маккіавелі.

Вперше до наукового аналізу влади підійшов Максиміліан Вебер, визначивши владу не тільки у вузькому політичному контексті, а як можливість нав'язувати особисту волю іншим через їх супротив взагалі.

Більшість концепцій влади було створено вже в ХХст.

Біхевіористське трактування розглядає владу як особливий тип поведінки, при якому одні люди командують, а інші - підкоряються. Цей підхід індивідуалізує розуміння влади, зводячи його до взаємодії реальних особистостей. Особлива увага приділяється суб’єктивній мотивації влади. Людиною керує поривання до влади, прагнення до неї. Вона сприймається як засіб збагачення, одержання престижу, безпеки, добробуту. Політична влада складається із зіткнень, різноманітної волі до влади, як балансу, рівноваги політичних сил.

До біхеовіористського трактування близький і психологічний підхід. Загальне в ньому те, що влада має за джерело індивідуальну поведінку. Необхідно виявляти психологічні засади волі до влади. Наявно цей підхід можна прослідкувати в межах психоаналізу. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних та готовності до підкорення, “добровільного рабства” - з боку інших. В психіці людини є структури (за З.Фрейдом), які роблять його схильним до переваги рабства заради особистої захищеності та заспокоєності за допомогою любові до правителя.

Системне трактування влади протилежне попередньому. Влада, за ним, це похідна не від індивідуальних, міжособистісних відносин, а від соціальної системи і виявляється у взаємовідносинах частин та цілого.

Структурно-функціональні інтерпретації розглядають владу як властивість соціальної організації. Людське суспільство базується на доцільності розподілу функцій керування та підкорення. Це умова ефективного спільного буття людей. Ієрархія властива суспільству. Отже влада постає як властивість соціальних статусів, ролей, що дають змогу контролювати ресурси влади.

Реляціоністське (від “relation” англ. - відношення) визначення влади є синтезним. Влада – це відношення між двома партнерами (агентами), при якому один з них здійснює значний вплив на іншого. Іншими словами, влада – це взаємодія між суб’єктом і об’єктом, при якій суб’єкт за допомогою певних засобів контролює об’єкт.

1.3 Сутність влади як явища.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ - підкорення). Влада припускає верховенство, монопольне право суб'єкта приймати рішення ("авторитетні рішення"), обов'язкові і значущі для об'єкта, і спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов'язань, тобто контролювати об'єкт. Суспільство об'єктивно потребує влади. Вона протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального організму. Авторитет, право, насильство - засоби, за допомо-гою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.
Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб'єкт мав такі якості:
o волю до влади, тобто бажання панувати і готовність брати на себе пов'язану з цим відповідальність;
o компетентність, тобто знання сутності справи, стану і настрою підвладних, уміння використовувати ресурси, мати авторитет.

Готовність до підкорення об'єкта владарювання залежить від низки чинників:
- від його якостей;
- від висунутих до нього вимог;
- від ситуації та засобів впливу, які має суб'єкт;
- від сприйняття суб'єкта об'єктом залежно від наявності (або відсутності) у нього авторитету.

На відміну від ранніх експлуататорських держав, де об'єкт владарювання був безправним і зобов'язаним беззаперечно підкорятися суб'єкту владарювання, у сучасних демократичних державах якості об'єкта політичного владарювання визначаються насамперед його політичною і правовою культурою.

1.4 Співвідношення понять легальної, політичної та легітимної влади.

Важливо зазначити, що поняття «влада» саме по собі має декілька підходів до їх розуміння.

У сучасній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Відповідно до нашої проблематики ми будемо розглядати саме останній тип влади.

При цьому важливим є одразу ж  визначитись із точним значенням трьох близьких, але не тотожних понять, а саме легальної, політичної та легітимної влади.

Легальна влада – суть офіційна, формалізована структура влади. Її ключовою особливість є наявність нормативно-правової бази, яка стоїть над владними структурами та впорядковує їх діяльність [1., стр 39]. При цьому легальна влада не обов'зково є політичною, оскільки може стосуватися і недержавних установ. Однак найбільш вживаним є все ж таки її ототожнення все ж із сферою державності.

Політична влада зазвичай розуміється як здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

 Визначимо ряд ознак, що її відрізняють:

верховенство, обов’язковість рішень політичної влади над усякими іншими;

публічність (всезагальність, позаособність). Політична влада від імені всього суспільства звертається до усіх громадян за допомогою права;

моноцентричність (наявність єдиного центру прийняття політичних рішень).

Як ми можемо помітити, термін «державна влада» означає завжди реальну можливість здійснення політичних рішень, при цьому легальність і легітимність не є її обов'зковими атрибутами.

Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб’єктів влади встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян. Легітимність і легальність - близькі, але не тотожні поняття. Якщо легальність має оціночний, етичний, політичний характер, то легітимність - юридичний, правовий.

На сучасному етапі розвитку суспільства легітимна влада завжди буде легальною, бо вимагає законодавчого закріплення системи передачі влади. Так само будь-яка легальна влада буде легітимною – сам факт легальності вимагає або визнання влади народом, або світовою спільнотою, або наслідування влади.

Протягом історичного розвитку суспільства були випадки не відповідності цих понять: влада абсолютного монарха була легітимною, але не легальною.  

При цьому важливо зазначити, що авторитарні суспільства, які є нелегітимними, можуть мати формальну законодавчу базу, але така влада не буде легальною, бо лідер авторитарної держави буде стояти понад владою і сам буде її джерелом, оскільки буде мати змогу змінювати законодавчу систему.

Таким чином, ми робимо висновок, що на сучасному етапі розвитку суспільства поняття легальної та легітимної влади за деякими виключеннями є тотожними, а поняття політичної влади зазвичай (але не обов'язково) з ними співпадає. При цьому найбільш вживаним є все ж термін «Легітимна влада», його я і пропоную використовувати у майбутньому через його більш широке значення.

ІІ. Категорія легітимної влади як ключова для соціологічної науки.

2.1 Категорія легітимності як сутнісна характеристика влади.

Термін «легітимний» (лат. legitimus) означає «законний». Однак значення цього терміна є дещо іншим. Поняття легітимності й легітимізму у цьому значенні виникли на початку ХІХ ст.. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади Наполеона. «Легітимістами» називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів. Відповідно, легітимістами стали називати монархістів, прибічників легітимної (законної) династії монархів, поваленої революцією. Тоді ж легітимізм набув також іншого значення – визнання даної державної влади і певної території держави на міжнародному рівні.

Вимога легітимності влади виникла як реакція проти насильної зміни влади й насильної перебудови державних устоїв і традицій. Але потреба в легітимності влади формувалася задовго до Французької революції, в епоху монархій і станів. Вона виражала усвідомлення переваги загальновизнаного порядку над захопленням влади силою, свавіллям і порушенням загальновизнаних норм.

Поступово склалося розуміння легітимності політичної влади як переконання підвладних і світового товариства у її правомірності, як визнання існуючої влади. Об’єктами легітимності виступають органи державної влади, управлінські структури, вищі посадові особи, політичні еліти в цілому, правові норми.

2.2 Історичні критерії визначення легітимності.

Щодо головної ознаки, критерію легітимності існують дві основні точки зору. Згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати тільки ту владу , яка сформована в результаті демократичних процедур. Влада, встановлена насильним шляхом, не визнається легітимною.

Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність.

А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною (Бразилія, Чилі). Й навпаки, встановлена демократичним шляхом державна влада з часом може втратити підтримку громадян і стати нелегітимною.

Основними причинами делегітимізації влади можуть бути такі: суперечність між пануючими в суспільстві універсальними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої еліти; суперечність між популярною в суспільстві ідеєю демократії й недемократичною соціально-політичною практикою; відсутність у політичній системі механізмів реального захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу; бюрократизація та корумпованість державного апарату; дезінтеграція правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми тощо.

Правомірність до проблеми легітимності влади з позиції політичного реалізму виявляється як усередині тієї чи іншої країни, так і в міжнародних відносинах.

Стабільна та ефективна влада в кінцевому підсумку визнається і світовим співтовариством незалежно від способу її встановлення (радянська влада в Росії). Стабільність соціально-економічної і політичної системи в конкретній країні є важливою ознакою легітимності влади.

Висновок про легітимність влади, тобто про наявність у громадян переконання в її правомірності, можна зробити на основі вільного вираження громадянами своєї волі щодо влади – на виборах чи референдумах; рівня примусу, який застосовується у здійсненні влади; наявності спроб скинення уряду чи лідера; масовості демонстрацій на підтримку чи проти влади тощо.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв’язку з цим можна говорити про кризи легітимності. Криза легітимності – зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму загалом, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимними формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю значних структурних змін.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

- підтримка постійних контактів з населенням;

- проведення роз’яснювальної роботи щодо своїх цілей;

- посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

- врівноваженість гілок влади;

- виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;

- організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;

- зміцнення демократичних цінностей у суспільстві тощо.

ІІІ. Типологія легальної влади.

Знання про легітимність політичної влади істотно поглиблює її типологія, котра передбачає виокремлення і з’ясування особливостей різних типів легітимності.

3.1 Типологія легітимності Максиміліана Вебера.

Формулюючи теорію легітимації панування (влади), соціолог Макс Вебер виділяє три типа легітимності влади, що відображають особливості мотивів покори: традиційна, харизматична і легальна раціонально-правова.
Традиційна легітимність влади. Історично першим типом легітимності влади є влада, що заснована на праві спадкування престолу. Така легітимність влади відповідала нормам традиційного суспільства: опора в основному на традицію визначала обмеженість влади царя, монарха, короля та ін. Традиційна законність влади мала своєю базою звичаї, звички підкорятися, слухатись, коритись владі; віра в непохитність і священість устоїв і порядків в державі, суспільстві. Традиційна легітимність відрізняється міцністю устоїв, стабільністю. Для стабільності демократії корисно збереження спадкування влади, підкріплене авторитетом держави, багатовіковими традиціями поваги влади.
Харизматична легітимність влади. В суспільстві де відбуваються бурхливі стадії модернізації, але які не освоїли демократичні форми управління, може поширюватись харизматичний тип управління, може поширюватись харизматичний тип легітимності влади. Харизматична легітимність влади базується на вірі в винятковість, чудовий божественний дар, умінні володаря, правителя, вождя управляти людьми, керувати їх діями, створювати умови для благодатного життя. Такий правитель і обожнюється, створюється культ його особи. Різновидністю харизматичного типу легітимності влади є вождістсько-плебісцинарна легітимність, що характерна для авторитарних і тоталітарних режимів. На практиці розвитку державності України проявилась етнічна легітимність, тобто формування владних структур політичної і бюрократичної еліти на основі відданості національній ідеї. В періоди Революційних та еволюційних змін, коли заново сформована влада. Для визнання не може опертися, покластись на авторитет, традиції або ж демократично виражену волю більшості, використовується харизматичний спосіб легітимації влади. Свідомо культивується велич самої особи вождя, авторитет якого висвітлює владні структури, сприяє визнанню влади населенням.
Легальна або раціонально-правова легітимність влади. Легальність (латинське   legalis - правовий, юридичний) - термін, запозичений Максом Вебером з правознавства і соціологічно переосмислений для визначення однієї з форм узаконення соціального порядку. Легальність - характеристика раціонального типу панування, спосіб узаконення соціального порядку, що тримається на вірі в юридично констатуєму правильність його підстав, що гарантують їх відповідність вимогам розуму, звідси і його раціональність. Джерелом раціонально-правової легітимності є раціонально-зрозумілий інтерес, що побуджує людей підкорятися рішенням уряду, сформованого за загальновизнаних правилах, тобто на основі демократичних процедур. В раціонально-правовій державі верховодить видатна особа та закони, в межах яких обираються і діють представники влади - видатні політики, особи. Саме для демократичних держав властива раціонально-правова легітимність. Це інституційна легітимність, заснована на довір ї громадян до устрою держави, а не окремим особам (персональна легітимність).
       Існує декілька засобів раціональної легітимності. Важливим спосорбом легітимності є референдум – голосування громадян з приводу певного питання. Існує декілька види референдумів, однак для легітимності має значення лише вирішаючий та консультативний референдуми. Щоб бути легітимним, референдум в більшості країн передбачає участь більшості населення. Велике значення також мають вибори уряду чи керівника держави.

Формою раціонально-цільової легітимності може бути суспільний договір. Він не має юридичної сили, однак за певних умов може стати доброю основою легітимності державної влади.

Існують й інші засоби легітимації державної влади: суспільна незалежна експертиза, конституціональний договір та ін. Усі ці заходи роблять державну владу відкритою для народу. Незалежно від засобу раціонально-цільової легітимності головне значення має змістовна сторона. Легітимність влади, насамперед, залежить від її практичної діяльності та її внутрішньої та зовнішньої політики.

3.2 Типологія легітимності в сучасній науці.

В сучасній науці також виокремлюють ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб’єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях ґрунтується.

Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов’язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що ґрунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи.

Структурна легітимність пов’язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де зведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.

Персоналізована легітимність ґрунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитися в неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок.

Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.

Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу.

Перша ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їх до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення і результати. Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями.

Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.

Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патриотична легітимність визначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

Легітимність на засадах участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи, необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

Легітимність влади проявляється не лише в загальнодержавному масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії.

Проте, жодна легітимна система не ґрунтується на якомусь одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського терору. Деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв’язках керівників і керованих.

Слід зауважити, що сучасні типи легітимності переважно ґрунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституцій і законів, а також в її здатності виконувати свої функції й віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу цілком залежать від громадян.

VI. Процес легітимізації державної влади.

4.1 Види та форми легітимізації.

Легалізація державної влади, нерозривно пов’язана з процедурами наділення владою її носіїв, здійснюється по-різному в умовах різних форм правління державного режиму. В сучасному світі прийнято розрізняти дві основні форми правління: монархію та республіку.

Легалізація монархії як форми правління та монарха як голову держави коріниться не у факті вибору останнього, а в історичних традиціях, харизмі, що затверджено в конституціях, законах про успадкування влади. Монархії мають неоднакові форми правління з різними процедурами легалізації органів державної влади.

В абсолютних монархіях уся влада належить королю. Навіть якщо деякі монархи дарують конституцію, вся влада залишається у нього.

В дуалістичній монархії існує конституція, прийнята з участю представників народу, а іноді парламентом. легалізація спирається на конституцію, походить від народу. Уряд, однак, залежить від короля.

Парламентська монархія є найрозповсюдженішою формою монархії в наш час. Основна влада належить до парламента. Його роль у формуванні уряду підвищує легальність та легітимність державного управління, оскільки склад уряду визначають обрані народом представники. Незважаючи на відсутність в одиничних парламентських монархіях писаних конституцій, ступінь легалізації в умовах цієї влади є високою.

Таким чином, легітимність державної влади в умовах монархічної форми правління пов’язана не тільки з конституцією, але й з неписаними угодами, традиціями, звичаями. Там, де конституції нема, такі угоди є головною основою легалізації, але й там, де вона є роль традиційних норм значна.

Республіканська форма правління, як особлива модель легалізації влади має два основні різновиди: президентська та парламентська республіка.            В президентській республіці президент має широкі повноваження. Легалізація цієї державної влади мало пов’язана з традиціями та звичаями, вона спирається на встановлені конституційні норми, однак легітимність голови держави тісно пов’язана з традиціями.    У парламентській республіці уряд формується парламентом. Уряд має політичні відповідальність перед ним. Легалізація парламентської республіки, як засоба керування мало залежить від звичаїв та традицій. Вона майже повністю пов’язана з конституційними нормами, законами. Положення голови держави не пов’язано з традиціями, харизмом. він не має істотних владних повноважень.       В федерації процес легалізації влади має два рівні, оскільки вважається, що державна влада належить з одного боку федерації, а з іншого, в кожного члена федерації є власна державна влада. Крім того, суб’єкти федерації в тих чи інших формах можуть приймати участь в легалізації федеральної влади. Між суб’єктами федерації можуть укладатися угоди, що легалізують або делегалізують державну владу. Легалізація може відбуватись на основі прийняття федеральної конституції.

4.2 Сутність легітимізації. Співвідношення понять легалізація та легітимізація.

Розглянуті форми легалізації влади можуть виступати як засоби легітимності. Однак це можливо тільки в державі, де право розглядається не як засіб диктатури певного класу, а як соціальна власність; право підпорядковано загальнодержавним принципам людства, втілює їх та відповідає їм. Формальна легалізація державної влади в умовах тоталітарних режимів, прийнятими після військових та державних переворотів показує собою лише правове оформлення узурпованої влади, а будь-яка узурпація влади заборонена конституціями усіх країн.          Легітимність державної влади грає більш важливу роль, ніж легалізація, оскільки жодна державна влада не може спиратися лише на існування законів, проголосивших її, або на насильство. Вона повинна мати підтримку суспільства або окремих груп. Елементи легітимності як визнання існуючого порядка управління обгрунтованим, справедливим, існують за значної широти кола учасників процесу легітимності. Справжня легітимність державної влади, яка покликана служити юридичним вираженням суспільства, представником його інтересів, існує тільки тоді, коли владу підтримує більшість населення країни.  Легітимність влади спирається насамперед на зовнішні та юридичні ознаки. Вона створюється в результаті відданності людей певному режиму та прямо пов’язана з інтересами людей. Оскільки інтереси різних кіл населення неоднакові, оскільки інтереси навіть тих кіл, на які спирається державна влада можуть бути задоволенні лише частково, легітимність державної влади не може мати універсальний, всезагальний характер. Те, що є легітимним для одного кола населення, може бути нелегітимним для іншого. Тому економічні страйки, які визнає держава та робітники, вкрай нелегітимні для підприємців, а мінімальний розмір заробітної платні, легітимний для держави та директорів, нелегітимний для робітників.

Висновки

Влада являє собою одну з фундаментальних засад у розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер: існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей. До того ж влада тісно пов'язана з політичною сферою, виступає як засіб здійснення і як спосіб утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда проводити свою волю; вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі види людської діяльності.

Міждисциплінарний характер категорії влади, її об'ємність та складність у визначенні співвідношення фактичної та юридичної влади формують неоднозначність у визначенні близьких, але не тотожних понять легальної, легітимної та політичної влади.

Шляхом аналізу численних джерел було встановлено стандартні дефініції цих понять.

Так, легальна влада була визначена як офіційна, формалізована структура влади. Її ключовою особливість визнано наявність нормативно-правової бази, яка стоїть над владними структурами та впорядковує їх діяльність.

Під політичною владою зазвичай розуміється реальна здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; атрибути легальності та легітимності є вторинними для неї.

Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства.

На сучасному етапі розвитку суспільства легітимна влада завжди буде легальною, бо вимагає законодавчого закріплення системи передачі влади. Так само будь-яка легальна влада буде легітимною – сам факт легальності вимагає або визнання влади народом, або світовою спільнотою, або наслідування влади.

Протягом історичного розвитку суспільства були випадки не відповідності цих понять: влада абсолютного монарха була легітимною, але не легальною.  

При цьому важливо зазначити, що авторитарні суспільства, які є нелегітимними, можуть мати формальну законодавчу базу, але така влада не буде легальною, бо лідер авторитарної держави буде стояти понад владою і сам буде її джерелом, оскільки буде мати змогу змінювати законодавчу систему.

Таким чином, ми робимо висновок, що на сучасному етапі розвитку суспільства поняття легальної та легітимної влади за деякими виключеннями є тотожними, а поняття політичної влади зазвичай (але не обов'язково) з ними співпадає. При цьому найбільш вживаним є все ж термін «Легітимна влада», його я і пропоную використовувати у майбутньому через його більш широке значення.

Використана література:

  1.  Димитрова Людмила Михайлівна. Соціологія управління та організацій: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / Національний технічний ун-т "Київський політехнічний ін-т". — 2-ге вид., виправ. і доп. — К. : Політехніка НТТУ "КПІ", 2005. — 156с.
  2.  Абчук Владимир Авраамович. Менеджмент: Учеб. пособие для студ., обуч. по спец. 060800 Экономика и управление на предприятии (по отраслям). — 2-е изд. — СПб. : Издательство Михайлова В.А., 2004. — 462с.
  3.  Аврашков Л. Я., Базилевич А. И., Бобков Л. В., Горфинкель В. Я., Ковалев Г. Д.. Инновационный менеджмент: Учебник для студ. вузов, обучающихся по спец. 061100 "Менеджмент организации" / В.А. Швандар (ред.), В.Я. Горфинкель (ред.). — М. : Вузовский учебник ; ВЗФЭИ, 2004. — 381с.
  4.  Адизес Ицхак, Вольская Елена, Гвоздев Сергей, Наврузов Юрий, Облой Кшиштоф. Менеджмент: Стратегии, с которыми побеждают / Алена Мальцева (сост.). — К. : Издательский Дом "Максимум", 2006. — 315с.
  5.  Азоев Г. Л., Баранчеев В. П., Гунин В. Н., Кибанов А. Я., Ковалева А. М.. Управление организацией: учебник для студ. вузов, обучающихся по спец. "Менеджмент организации" / Государственный ун-т управления {Москва} / А.Г. Поршнев (ред.). — 4-е изд., перераб. и доп. — М. : ИНФРА-М, 2008. — 736с.
  6.  Андрійчук Василь Гаврилович, Бауер Леонард. Менеджмент: прийняття рішень і ризик: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К., 1998. — 314с.
  7.  Анискин Юрий Петрович, Лукьянов Анатолий Иванович. Инновационный менеджмент: Учеб. пособие по спец. "Менеджмент организации" / Московский гос. ин-т электронной техники (Технический ун-т). — М. : МИЭТ, 2000. — 120с. : рис. — Библиогр.: с. 116.
  8.  Арсеньев Юрий Николаевич, Шелобаев Сергей Иванович, Давыдова Татьяна Юрьевна. Управление персоналом. Технологии: Учеб. пособие для студ. вузов, обуч. по спец. 061100 "Менеджмент организации" и 061200 "Управление персоналом". — М. : ЮНИТИ-Дана, 2005. — 191с.
  9.   Архипова Н. И., Бухалков М. И., Воронова С. Н., Генкин Борис Михайлович, Голубева Е. И.. Основы управления персоналом: Учебник для студ. вузов, обучающихся по направлению и спец. "Менеджмент" / Борис Михайлович Генкин (ред.). — М. : Высшая школа, 1996. — 383с.
  10.   Афонин Ю. А., Данакин Николай Семенович, Доронин А. О., Иванов Валентин Николаевич, Иванов А. В.. Социальный менеджмент: Учеб. пособие для студ. вузов / Валентин Николаевич Иванов (ред.), Владимир Иванович Патрушев (ред.). — 2.изд., перераб. и доп. — М. : Высшая школа, 2002. — 271с.
  11.   Бабаєв Володимир Миколайович, Шаронова Наталія Валеріївна. Організаційна культура керівника: Навч. посіб. для спец. "Адміністративний менеджмент" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т". — Х. : НТУ "ХПІ", 2005. — 260с.
  12.   Бабец Евгений Константинович, Максимчук Анатолий Григорьевич, Григорьев Игорь Евгеньевич. Менеджмент: Учеб. пособие. — Кривий Ріг : Видавничий дім, 2002. — 184с. — Библиогр.: с. 180.
  13.   Бабич П. В., Биков Л. Ф., Борисенко З. М., Буянкіна Г. М., Воронько О. А.. Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування / Українська академія державного управління при Президентові України; Центр досліджень адміністративної реформи. — К., 2000. — 221с.
  14.   Бойчук Микола Андрійович. Влада і громадянське суспільство: механізми взаємодії. — К. : Атлант ЮЕмСІ, 2007. — 207с.
  15.   Войтович Сергій Овдійович. Соціальні інститути суспільства: рід, влада, власність / НАН України; Інститут соціології. — К., 1998. — 120с.
  16.   Гетьман Вадим Петрович, Килимник Юрій Васильович. Влада. — К., 1997. — 32с.
  17.   Гавриленко Іван Миколайович, Кузьменко Володимир Іванович, Скідін Олег Леонідович. Соціологія організацій: Навч. посіб. для студ. соц.-гуманіт. ф-тів ВНЗ / Енергодарський ін-т держ. та муніципального управління ; ГУ "ЗІДМУ" ; Академія праці і соціальних відносин Федерації профспілок України — К.; Запоріжжя : ГУ "ЗІДМУ", 2007.
  18.   Маковецький Адам Мефодійович. Соціологія організації та управління: Навч.посіб. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2006.
  19.   Солодков В. Т.. Соціологія організацій і управління: Навч.-метод. комплекс / Центральний ін- т післядипломної педагогічної освіти. Факультет менеджменту та психології. — К. : Міленіум, 2004. — 60с.
  20.   Циба Віталій Трохимович. Соціологія особистості: системний підхід (соціально- психологічний аналіз): Навч. посіб. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2000. — 149с.
  21.   Червінська Тетяна Григорівна. Соціологія: навч. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2007. — 248c.
  22.   Гавриленко Іван Миколайович, Кузьменко Володимир Іванович, Скідін Олег Леонідович. Соціологія організацій: Навч. посіб. для студ. соц.-гуманіт. ф-тів ВНЗ / Енергодарський ін-т держ. та муніципального управління ; ГУ "ЗІДМУ" ; Академія праці і соціальних відносин Федерації профспілок України — К.; Запоріжжя : ГУ "ЗІДМУ", 2007. — 402с.
  23.  Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна О. В., Бебик В. М., Головатий М. Ф., Горбатенко В. П.. Політологія: підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). — 3-тє вид., перероб., доп. — К. : Академія, 2008. — 567c.
  24.   Багмет Алла Миколаївна, Бобіна Олег Валерійович, Дюдін Дмитро Андрійович, Сонечко Ольга Сергіївна, Федоренко Михайло Олександрович. Політологія: Метод. рек. для самостійної роботи / Національний ун-т кораблебудування ім. адмірала Макарова / Олег Валерійович Бобіна (ред.). — Миколаїв : НУК, 2006. — 36с.
  25.   Білецька Ірина Борисівна. Політологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К. : Знання України, 2005. — 182с.
  26.   Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О.. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). — К. : Академія, 2008. — 472с.
  27.   Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П.. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). — 3-тє вид., перероб. і доповн. — К. : Знання, 2008. — 384с.
  28.  Гах Йосип Михайлович, Макаровський Іван Петрович. Політологія: Курс лекцій:Навч. посіб. для студ. ВНЗ / Інститут менеджменту та економіки "Галицька академія". — 2.вид., перероб. і доп. — Івано-Франківськ : ІМЕ "Галицька академія", 2005. — 294с.
  29.   Гаєвський Борис Аркадійович. Сучасна українська політологія: Навч. посібник / Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП). — К., 1999. — 266с.
  30.   Іщенко Микола Павлович. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004.

 


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

22323. Популярні архітектури локальних мереж 31.5 KB
  Локальні мережі Ethernet здатні передавати дані із швидкістю 10С Мбіт с стандарт 1000 Мбіт с тільки розробляється тоді як локальні мережі Token Ring 16 Мбіт с. Локальні мережі Ethernet Технологія Ethernet розроблена в 1970х роках залишається найпопулярнішою архітектурою локальних мереж. Мережі Ethernet переважно базуються на топології зірка про яку ми говорили в попередньому розділі.
22324. Устаткування для локальних мереж 62 KB
  Робочі станції і клієнти підключаються до мережі і запрошують певні служби і ресурси у інших комп'ютерів або серверів. Робочі станції повинні бути достатньо могутніми щоб легко справлятися з поставленими перед ними обчислювальними задачами але не обов'язково повинні володіти ресурсами необхідними для обслуговування інших робочих станцій підключених до мережі. Мережні адаптери необхідні для підключення робочих станцій до мережі.
22325. Протоколи локальних мереж 44 KB
  Протоколи це просто правила які визначають як саме відбуватиметься взаємодія і потрібні як для локальних так і для глобальних мереж. Деякі протоколи підтримують маршрутизацію що означає що разом з даними також передаються відомості про їх джерело і точку призначення. Якщо можливе існування одного шляху між джерелом і точкою призначення як це часто має місце в локальних мережах і навіть в глобальних мережах використовування таких протоколів не необхідне.
22326. Адресація в IP-мережах 107.5 KB
  Для вузлів що входять в локальні мережі це МАСадреса мережного адаптера або порту маршрутизатора наприклад 11А0173DBC01. Для вузлів що входять в глобальні мережі такі як Х.25 або frame relay локальна адреса призначається адміністратором глобальної мережі.
22327. Вимоги, що предявляються до сучасних обчислювальних мереж 84.5 KB
  Хоча всі ці вимоги вельми важливі часто поняття якість обслуговування Quality Service QoS комп'ютерної мережі потрактує більш вузько в нього включаються тільки дві найважливіші характеристики мережі продуктивність і надійність. Незалежно від вибраного показника якості обслуговування мережі існують два підходи до його забезпечення. Перший підхід очевидно покажеться найприроднішим з погляду користувача мережі. Технології frame relay і ATM дозволяють будувати мережі що гарантують якість обслуговування по продуктивності.
22328. Використання вінка Мережа і вилучений доступ до мережі. 58.5 KB
  Розкрійте дерево Мій комп'ютер клацнувши на знаку . Змінювати параметри ідентифікації комп'ютера в мережі. Додавати мережні компоненти. Створення нового мережного підключення Якщо у вашому комп'ютері встановлений мережний адаптер який у свою чергу підключений до локальної мережі коли ви встановлювали Windows 2000 Professional в системі вже повинно бути набудовано працююче мережне підключення так в Windows 2000 називається локальна мережа хоча воно може бути ще не до кінця набудовано.
22329. Робота з вікном Моє мережне оточення 30 KB
  І навіть якщо з вікном Мережне оточення ви не знайомі все одно у вас не повинне виникнути жодних проблем. Вікно Моє мережне оточення це тека яка пропонує ряд параметрів для поглядання комп'ютерів у вашій робочій групі або всій мережі. У вікно Моє мережне оточення ви навіть можете додавати ярлики для часто відвідуваних вами тек або Webсторінок.
22330. Пошук в мережі 37 KB
  Загальний доступ до дисків Коли ви надаєте загальний доступ до диска ви дозволяєте іншим користувачам працювати з його вмістом по мережі. Клацніть правою кнопкою миші на значку диска до якого вирішили надати загальний доступ і виберіть команду Доступ з контекстного меню що з'явилося. На екрані відобразиться діалогове вікно властивостей диска з вибраною вкладкою Доступ. В діалоговому вікні властивостей жорсткого диска виберіть перемикач Загальний доступ.
22331. Адреса и указатели. Операции получения адреса и косвенной адресации. Отождествление массивов и указателей. Адресная арифметика 46.5 KB
  Динамическое выделение памяти под массивы. АДРЕСА И УКАЗАТЕЛИ Во время выполнения всякой программы используемые ею данные размещаются в оперативной памяти ЭВМ причем каждому элементу данных ставится в соответствие его индивидуальный адрес. При реализации многих алгоритмов и представлении сложных логических структур данных часто оказывается полезной возможность непосредственной работы с адресами памяти. Действительно поскольку соседние элементы массива располагаются в смежных ячейках памяти то для перехода от одного его...