50030

Екологічне право

Шпаргалка

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Можливе існування різних видів власності на природні ресурси та користування ними, але безумовно визначення організаційно-правових форм приналежності природних обєктів конкретним соціальним субєктам є своєрідною формою взаємодії суспільства і природи.

Украинкский

2014-03-31

1.16 MB

1 чел.

1. Форми взаємодії суспільства і природи.

Процес взаємодії суспільства і природи здійснюється на основі певних закономірностей:

1.  людина не може існувати без атмосферного повітря;

2. озоновий шар зберігає людину від сонячного ультрафіолетового випромінювання та жорстокого холоду;

3.земельні, лісові та інші ресурси є основою задоволення матеріальних та інших потреб суспільства.

4. природа потребує діяльності суспільства, зокрема, використані суспільством природні ресурси (грунт, води, ліси та ін.) повинні відтворюватися і відновлюватися.

5. в процесі використання природних ресурсів для виробництва матеріальних благ, необхідних суспільству, у природне середовище скидаються відходи виробництва і продукти життєдіяльності людей. Природа у даному випадку виступає як постійний резервуар для забруднюючих речовин.

Оскільки природні ресурси забезпечують життєдіяльність людей, вони не можуть нікому не належати. Звідси виникає відповідна організаційно-правова форма їх приналежності певним суб'єктам — державі, окремим регіонам, колективам, індивідам.

У Конституції України  закріплені такі дві форми: 

1) право власності на природні об'єкти;

2) право користування ними.

Можливе існування різних видів власності на природні ресурси та користування ними, але безумовно визначення організаційно-правових форм приналежності природних об'єктів конкретним соціальним суб'єктам є своєрідною формою взаємодії суспільства і природи. В основі такої взаємодії лежать:

1. Об'єктивні фактори - закономірність взаємодії суспільства і природи обумовлює необхідність приналежності природних ресурсів суб'єктам власності. При їх відсутності або невизначеності природне середовище позбавляється підтримки з боку конкретних власників або користувачів природних об'єктів.

2. Суб'єктивні фактори - держава як людська інституція визначає оптимальні форми приналежності природних ресурсів відповідним суб'єктам і закріплює це у законодавчому порядку.

2. Становлення і розвиток системи правового регулювання в галузі взаємодії суспільства і природи.

Серед різноманітних форм вираження еколого-правових норм найбільш важливими є законодавчі акти, сукупність яких називають екологічним законодавством, і які регулюють, встановлюють або визначають екологічні правовідносини.

Система екологічного законодавства України є досить прогресивною, тому що вона створювалася вже в умовах незалежності з використанням досвіду світових лідерів, в галузі екологічного права. За роки незалежності України прийнято кілька десятків законів та кодексів що регулюють всю гамму екоправових відносин у державі. Зрозуміло, якщо наша держава ставить за мету інтеграцію в загальносвітовий правовий простір, українське екологічне законодавство потребує подальшої розробки з метою урахування загальноприйнятих світовим співтовариством стандартів і норм в галузі екологічної діяльності та охорони довкілля. На часі систематизація і кодифікація існуючих правових норм, зокрема обговорюється питання про зміну назви закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" на закон "Про основи екологічного законодавства" та прийняття єдиного кодифікованого акту – Екологічного кодексу України.

3. Поняття,предмет, об’єкти екологічного права.

Екологічне право -  систему правових норм, які регулюють екологічні відносини з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних ресурсів у їх нерозривному зв'язку з природним середовищем, ОНПС з метою реалізації інтересів відповідних суб'єктів та підтримання сталого екологічного розвитку, екологічної рівноваги в країні та окремих її регіонах.

Предмет ЕП - відносини, які складаються між суб'єктами з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних об'єктів та ОНПС з метою задоволення екологічних та інших інтересів.

Термін «екологія» - уведений у 1866 році Е. Геккелем, який визначав екологію як вчення про умови існування живих організмів у взаємодії із середовищем, у якому вони існують

Об'єкт екологічного права  це природні і природно-антропогенні цінності, з приводу яких складаються відповідні відносини. Відповідно до Закону України «Про ОНПС» виділяють навколишнє природне середовище в цілому та три його головні елементи: природні ресурси; природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні; здоров'я і життя людей.

НПС - сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів». 

Природні ресурси: у широкому значенні усі природні блага, які слугують задоволенню потреб людини, а у вузькому — природні джерела для задоволення потребматеріального виробництва.

Природні територій і об'єкти, що підлягають особливій охороні: території та об'єкти природно-заповідного фонду, курортні та лікувально-оздоровчі, рекреаційні, водозахисні, полезахисні та інші.

Предмет екологічного права е комплексним:

1. Відносини щодо збереження, відтворення і поліпшення стану НПС як комплексного природно-антропогенного явища. 

2. Відносини щодо використання природних ресурсів.

3. Екологічні відносини, що стосуються забезпечення права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

4. Відносини у сфері формування, збереження та раціонального, невиснажливого використання 

екомережі.

4. Метод екологічного права.

Характерним є змішаний метод правового регулювання (диспозитивні і імперативні способи і прийоми правового регулювання екологічних відносин).

Диспозитивний метод використовується частіше за все при регулюванні відносин власності на природні об'єкти, договірних відносин, відносин щодо сумісного використання природних об'єктів, при розв'язанні еколого-правових спорів, при відшкодуванні збитків різних видів тощо.

Однак при всій важливості диспозитивного методу в регулюванні екологічних відносин неможливо обійтися без використання імперативного методу регулювання цих відносин. Екологічна система розвивається за законами природи, тому управління у галузі екології повинно бути науково обгрунтованим, тобто таким, яке не припускає порушення природних і правових імперативів.

Не всі екологічні питання можуть вирішити самі власники природних об'єктів або природокористувачі, наприклад, при виникненні надзвичайних екологічних ситуацій, коли йдеться про вжиття термінових заходів щодо переселення людей у безпечні регіони, ліквідацію наслідків аварій, які призвели до забруднення природного середовища, при здійсненні необхідних охоронних екологічних заходів тощо. У такому разі слід переважно використовувати владні приписи, обов'язкові для виконання.

5. Система екологічного права.

Система екологічного права - розміщення у певній логічній послідовності структурних підрозділів, яка обумовлена змістом екологічних відносин, що виступають предметом екологічного права. Екологічне право як галузь права поділяється на Загальну і Особливу частини та складається із підгалузей права; субінститутів; складних та простих інститутів.

Загальна частина:

а) загальна характеристика екологічних відносин та екологічного права;

б) джерела (форми) екологічного права;

в) право власності на природні об'єкти;

г) управління в галузі використання, відтворення та охорони навколишнього природного середовища;

ґ) загальні положення природокористування;

д) правове забезпечення екологічної безпеки;

е) правове забезпечення економічного механізму у сфері екології;

є) загальні питання охорони природного середовища;

ж) юридична відповідальність за порушення екологічного законодавства.

Особлива частина містить правові норми, які регулюють окремі види екологічних відносин з урахуванням їх специфіки, а саме право користування землею, водами, надрами, рослинним світом, тваринним світом, атмосферним повітрям, природно-заповідним фондом та іншими видами природних ресурсів. В цій частині також містяться норми, які стосуються міжнародних форм співробітництва в галузі екології, охорони навколишнього природного середовища в сільському господарстві, промисловості, на транспорті, інших сферах господарювання людини.

підгалузі права - сукупність правових норм, що регулюють однорідну групу екологічних відносин, з притаманними для них специфічними рисами, які є невід'ємною частиною загальних екологічних відносин. Правовими формами є  земельне, водне, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосфероповітряне, природно-заповідне, природоохоронне право.

Екологічне право, його підгалузі об'єднують складні, прості правові інститути і субінститути. Вони можуть або входити до складу підгалузі, або ж займати самостійне місце в системі екологічного права. Так, земельне право, як підгалузь екологічного права, містить низку складних правових інститутів: право користування землями, яке у свою чергу поділяється на прості правові інститути — право користування землями сільськогосподарського призначення, землями населених пунктів тощо; правова охорона земель, яка теж включає ряд простих правових інститутів, і т. д.

6. Норми екологічного права : поняття , класифікація.

Норми екологічного права - правила поведінки, які регулюють відношення людей з приводу охорони та використання навколишнього природного середовища.

Поділяються на:

• галузеві (охорона та використання лісів, води, землі тощо);

• комплексні (охорона та використання природно-територіальних комплексів);

• екологізовані (норми інших галузей права - адміністративного, карного, господарського тощо).

За змістом юридичного припису норми екологічного права діляться на:

• норми-принципи закріплюють основні начала охорони навколишнього природного середовища;

• норми-пріоритети -- встановлюють переважання в охороні навколишнього природного середовища (галузеві, міжгалузеві, загальні - охорона здоров'я людини);

• норми-правила: попереджувальні, заборонні, караючі, дозволяючі, зобов'язуючі, заохочувальні тощо.

7. Екологічні правовідносини : поняття, підстави виникнення і припинення.

Екологічні правовідносини - це суспільні відносини, що врегульовані нормами екологічного права, які виникають, існують і припиняються відповідно до вимог і на підставах, передбачених законодавством.
   Ці відносини включають в себе суспільні відносини, пов’язані із:
   а) вилученням речовин і енергії з природного середовища (лісокористування - із рубкою лісу);
   б) використанням корисних властивостей природного об'єкта (с/г землекористування засновано на родючості ґрунтів);
   в) внесенням у природне середовище речовин або енергії, які раніше не існували в природі або існували в незначних обсягах (використання надр здійснюється для захоронення речовин і відходів);
   г)  перетворенням природного об'єкта (з метою створення парків, штучних водойм);
   ґ) суспільні відносини, які пов'язані з охороною природних об'єктів, що використовуються, і довкілля у цілому (здійснення екологічної експертизи, екологічного моніторингу, екологічного контролю, встановлюються ліміти використання природних ресурсів)
   За галузевою спрямованістю правового регулювання: природоресурсові відносини: на земельні, гірничі, водні, фауністичні, а також відносини в галузі охорони атмосферного повітря та рослинного світу, включаючи ліси.
   За спрямованістю на забезпечення екологічної безпеки: еколого-правові норми, присвячені сферам, де виникають і мають вирішуватися екологічні проблеми - промисловість, сільське господарство, транспорт, енергетика, населенні пункти тощо.
   Залежно від об'єктів правового регулювання: природоохоронні й антропоохоронні відношення, які поділяються на відповідні види.
   Залежно від характеру правових відносин: матеріальні та процесуальні, а за колом суб'єктів цих відносин - правовідносини, учасниками яких є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи й т.ін.

   Підставою виникнення екологічних відносин є юридичні факти, що виступають як події (відбуваються поза волею людини), або дії (результат вольової поведінки людини). Приклади (подій - аварії, катастрофи; дії - організація проведення обов'язкової екологічної експертизи)

   Підстави припинення екологічних правовідносин: відповідні адміністративні акти, припинення існування чи діяльності юридичної особи, відмова від природокористування, закінчення строку договору, ліцензії, судове рішення і т.ін.

8. Об’єкти та суб’єкти екологічних правовідносин.

Суб’єкт екологічних правовідносин:

- фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства),

- юридичні особи,

- держава Україна та іноземні держави,

- український народ.

Суб’єкти природоресурсного права: суб’єкти права власності і суб’єкти права користування об’єктами природи. Право користування може носити вільний характер (право загального природокористування - усі громадяни) та дозвільний характер (право спеціального природокористування - строкові, платні та ліцензійні ознаки). Суб’єкти права власності: особи, які юридично спроможні реалізувати повноваження щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами, це Український народ, від імені якого це право здійснюють державні органи та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією, організації і підприємства, громадяни України.

Об’єкти – це ті цінності, з приводу яких люди вступають в екологічні правовідносини, тобто щодо чого виникають права й обов’язки. Види:

- природні об’єкти – конкретні локалізовані у просторі і часі первні природи, включені до екосистеми, що характеризуються однорідністю правового режиму;

- природні ресурси – землі, надра, води, атмосферне повітря, повітряний простір, клімат, радіочастотний ресурс, тваринний і рослинний світ, альтернативні джерела енергії;

- природні комплекси  природа в цілому, довкілля, НП, урочища, екосистеми, біогеоценози, ландшафти тощо;

- екологічні умови й чинники - світло, тепло, вологість, рельєф, висота над рівнем моря, рівень радіації, атмосферний тиск, вітер, рівень звукових хвиль, спрямованість електромагнітних полів, показники гравітації, хімічний склад води, повітря, ґрунтів тощо. Чинники живої природи поділяються на а) вплив рослин (паразитизм, взаємодія особин і популяцій); б) вплив тварин (поїдання, витоптування, запилення тощо);

- речі, що мають відношення до довкілля (межові знаки, засоби лову, очисні споруди);

- екологічні дії та послуги ;

- екологічна інформація;

- екологічні стани: екологічна безпека, життя і здоров’я громадян тощо.

9.  Класифікація екологічних правовідносин.

За характером впливу на НПС:

 пов’язані з вилученням речовин і енергії з НПС, які, таким чином, випадають з природних взаємозв’язків;

• пов’язані з внесенням у НПС речовин та енергії (у тому числі - речовин і енергії, що не існували раніше або існували в незначній кількості);

• пов’язані з використанням корисних якостей природних об’єктів;

• перетворення природних об’єктів (радикальний спосіб - вирубка і розорювання ділянки лісу; частковим - меліорація орних земель, що тягне підвищення їх родючості);

По мірі необхідності отримання дозволу (за основою виникнення):

• відносини спеціального природокористування (на підставі ліцензії);

• відносини загального природокористування (не потрібно одержання ліцензії).

За видом права, що лежить в основі природокористування:

 відносини, для виникнення яких необхідно наявність майнового права на природний об’єкт;

• відносини, в яких права суб’єкта з використання природних об’єктів реалізуються за відсутності майнових прав на них.

За способом визначення змісту правовідносини:

• відносини, зміст яких визначається в ліцензії;

• відносини, зміст яких визначено в договорі;

• відносини, зміст яких визначено законом.

За суб’єктами природокористування :

• з участю юридичних осіб (спеціальна правоздатність);

• з участю фізичних осіб (загальна правоздатність).

За  об’єктом правовідносин:

• галузеві відносини - з використання та охорони окремих природних об’єктів;

• комплексні відносини: з використання та охорони окремих природних комплексів.

10. Співвідношення екологічного права з іншими галузями права.

Співвідношення екологічного та цивільного праваПодібність:

• право власності та інші майнові права на природні ресурси;

• відшкодування шкоди природному середовищу;

• відшкодування шкоди здоров'ю та майну громадян від несприятливого впливу НПС;

• відповідальність власників джерела підвищеної екологічної небезпеки.

Різниця:

• екологічні відносини існують лише в період звичайного розвитку об'єктів без відриву їх від єдиного природного середовища;

• екологічні відносини, зміст яких становлять природні об'єкти, що розвиваються за законами природи, підлягають впливу цих законів, тому вплив людей і права на дані відносини обмежений;

• суб'єкти екологічних відносин зобов'язані дотримуватись екологічних нормативів, що обумовлюється єдиною екологічною системою, лімітами при використанні природних об'єктів тощо;

• в екологічних відносинах правовий режим містить значну кількість імперативних розпоряджень, виконання яких є обов'язковим для суб'єктів цих відносин.

Співвідношення екологічного та адміністративного права.

Існує схожість і різниця між екологічними та адміністративними відносинами. В них суб'єкти підлягають владним розпорядженням, проте в екологічних відносинах це проявляється не в усіх випадках, тоді як в адміністративних відносинах владні розпорядження в управлінні є основним елементом.

11. Принципи екологічного права.

Принципи екологічного права — це виражені в його нормах основоположні ідеї, засади, риси, відповідно до яких здійснюється регулювання екологічних відносин.

Принцип правового забезпечення досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи. Це об'єктивно існуючий зв'язок суспільства і природи, який припускає узгоджену діяльність людей відносно природи з додержанням законів природи, екологічно нормальної експлуатації природних ресурсів, їх відтворення й охорони. Напрямки здійснення: встановлення екологічних нормативів на викиди та скиди в НПС; визначення лімітів на використання природних ресурсів; установлення правил використання природних ресурсів, їх відтворення, охорони тощо.

Принцип правового забезпечення екологічної безпеки сприяє підтриманню такого стану НПС, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки й виникнення небезпеки для здоров'я людини. Екологічна безпека гарантується громадянам здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, екологічних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів.

Принцип правового закріплення приналежності природних ресурсів конкретним суб'єктам права для їх використання з метою задоволення екологічних, майнових та інших інтересів у межах законодавства. Приналежність природних об'єктів виступає у двох основних правових формах — у праві власності та праві користування.

Принцип правового забезпечення раціонального й ефективного використання природних ресурсів. Раціональність в екологокористуванні полягає в тому, що кожен власник чи користувач природних ресурсів зобов'язаний у процесі їх використання додержуватися правових екологічних вимог, щоб не нашкодити природному середовищу.

Принцип правового забезпечення цільового використання природних об'єктів. Він об'єднує два основні чинники: а) об'єктивну необхідність задоволення вимог суспільства, колективів людей та індивідів у продуктах харчування, сировині, естетичних, господарських та інших вимог за рахунок використання природних об'єктів; б) необхідність підтримання екологічної системи (природного середовища) у нормальному стані.

Принцип правового забезпечення стимулювання власників і користувачів природних об'єктів щодо належного використання природних ресурсів, їх відтворення та охорони. Він виражається в юридичному закріпленні сукупності економічних заходів стимулювання за належне виконання суб'єктами своїх прав та обов'язків, проведенні необхідних екологічних заходів, у застосуванні санкцій за порушення екологічних вимог і законодавства.

Принцип правового забезпечення стабільного (тривалого) використання природних ресурсів полягає в тому, що їх власники і користувачі можуть бути позбавлені права власності і права користування тільки з підстав, передбачених законодавством та договорами у встановленому порядку. Законодавство дає вичерпний перелік таких підстав.

Принцип правового забезпечення комплексного підходу до використання й відтворення природних ресурсів, а також до охорони навколишнього природного середовища відкриває можливості використовувати в єдності як основні природні об'єкти, так і супровідні природні компоненти.

12. Поняття, особливості джерел екологічного права.

Джерела екологічного права - прийняті уповноваженими державними органами нормативно-правові акти, які містять правові норми, що регулюють суспільні екологічні відносини стосовно приналежності, використання, відтворення природних об'єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних, економічних та інших інтересів суспільства.

Нормативно-правові акти — це акти державної (публічної) влади, якими встановлюються (санкціонуються), вводяться в дію, змінюються чи скасовуються правила поведінки суб'єктів екологічних правовідносин у суспільстві. Серед них найважливіше місце посідає закон, який приймає вищий орган державної влади — Верховна Рада України.

Джерела екологічного права поділяються також на закони й підзаконні акти. Закони в ієрархічній структурі законодавства посідають центральне місце, а решта еколого-правових нормативних актів видаються на основі і в розвиток на виконання вимог законів, а тому і називаються підзаконними актами.

Джерелами екологічного права є акти відповідних міністерств, державних комітетів, відомств, органів господарського управління й контролю, на які чинним законодавством покладено функції організації раціонального і ефективного природокористування, а також охорони навколишнього природного середовища. До таких органів належать Міністерство охорони навколишнього природного середовища, Державний комітет природних ресурсів України, Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет лісового господарства України та інші.

13. Конституція України в системі джерел екологічного права.

Конституція України як Основний Закон держави є політико-правовим актом, що має найвищу юридичну силу, є також основним джерелом права України, в тому числі екологічного.

У екологічному аспекті Конституція є основою для формування екологічної політики і реалізації екологічної функції держави. На конституційному рівні закріплені: 

- обов'язки держави щодо охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки;

- прав власності на природні ресурси;

-  права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди;

- обов'язок не заподіювати шкоду природі та відшкодовувати завдані їй збитки.

Ряд норм Конституції визначають основи діяльності й компетенцію державних органів у екологічній сфері (Верховної Ради України, Президента України, Кабінету МіністрівУкраїни), в тому числі шляхом прийняття ними відповідних нормативно-правових актів. 

14. Закон як джерело екологічного права.

Закон — це нормативний акт, що його прийняв вищий представницький орган державної влади або безпосередньо народ (референдум), який встановлює початкові юридичні норми, має вищу юридичну силу і приймається з додержанням особливої законодавчої процедури.

Види законів:

- Земельний кодекс України;

- Водний кодекс України;

- Лісовий кодекс України;

- Кодекс України «Про надра»;

- Закон України «Про тваринний світ»;

- Закон України «Про охорону атмосферного повітря».

За своєю структурою особливістю поресурсових кодексів є: спільні риси у предметі і об'єкті правового регулювання; багато спільного в структурі нормативних актів; початок преамбул і загальних положень; закінчення розділів, присвячених відповідальності за порушення відповідного законодавства та міжнародних договорів тощо.

До нормативно-правових актів, що регулюють суспільні екологічні відносини, інтегрованим, загальним об'єктом яких є природа, належать Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації».

15. Нормативно-правові акти ПУ, КМУ, міністерств та ін.

До підзаконних нормативно-правових актів належать укази Президента України, нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а також нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Нормативні правові акти Президента України. Президент є гарантом прав і свобод людини та громадянина, забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади. Нормотворча компетенція Президента України передбачена Конституцією України, відповідно до якої Президент України видає укази і розпорядження, що є обов'язковими для їх додержання на території України. Укази: «Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері ОНПС та використання природних ресурсів»; «Про затвердження положення про Державний комітет природних ресурсів України»; «Про затвердження положення про Міністерство ОНПС України».

Кабінет Міністрів України. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються на підставі та на виконання Конституції України, законів України, указів Президента і є обов'язковими до виконання. Екологічні повноваження: забезпечення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина і деякі інші. Постанови: «Про затвердження Типового договору оренди землі»; «Про затвердження Типового договору про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки»; «Про затвердження Програми поводження з твердими побутовими відходами»; «Питання Міністерства охорони навколишнього природного середовища».

Підзаконні акти  міністерств, державних комітетів та центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом. Мінприроди України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, а також гідрометеорологічної діяльності.  Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої влади, який вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній в цій сфері діяльності, здійснює в ній управління, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Рівні підзаконних нормативно-правових актів:

— укази Президента України;

— нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України;

— нормативно правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;

— нормативно правові актів органів місцевого самоврядування і місцевих органів виконавчої влади.

16. Природні об’єкти в якості об’єктів екологічного права.

До природних об'єктів належать: земля, надра, рослинний світ, ліси, води, тваринний світ, атмосферне повітря, природно-заповідні об'єкти та ін.

Земля належить до основних природних об'єктів і входить до складу єдиної екологічної системи як невід'ємна її частина. Земля - поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею. Земельні ресурси — сукупний природний ресурс поверхні суші як просторового базису розселення і господарської діяльності, основний засіб виробництва в сільському та лісовому господарстві.

Надра — це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. З цього випливає, що законодавство про надра розраховане на ту частину надр, яка використовується для задоволення потреб держави, юридичних і фізичних осіб. 

Води. Усі води на території України становлять її водний фонд, який включає у свій склад: поверхневі води — природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море. 

Ліси – сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварини, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. До лісового фонду належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства.

Природно-заповідний фонд – ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного й рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

17. Природні ресурси як об’єкти екологічного права.

До природних ресурсів належать:

1. Широке значення -  усі природні блага, які слугують задоволенню потреб людини;

2. Вузьке — природні джерела для задоволення потребматеріального виробництва.

При цьому за законом державній охороні й регулюванню використання підлягають природні 

ресурси, як залучені в господарський оборот, так і невикористовувані в народному господарстві в даний період.

18. Поняття права природокористування та його принципи.

Право природокористування:

1. В об'єктивному розумінні - правовий інститут екологічного права, що регулює суспільні відносини 

у сфері забезпечення ефективногораціонального використання людиною  природних ресурсів, 

природних  об'єктів та природних умов. 

2. В суб’єктивному значенні - право конкретного суб'екта використовувати природні ресурси, природні об'єкти чи природні умови для задоволення певних потреб. 

Принципи:

1. Принцип цільового характеру природокористування - обумовлена законодавством можливість

використовувати природний об'єкт (його частину) лише за тим цільовим призначенням, для якого він переданий у власність чи наданий в користування і недопустимість за загальним правилом його використання за іншим цільовим призначенням. Наприклад, землі за основним цільовим призначенням поділяються на землі: с/г призначення; житлової  та  громадської забудови; природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; оздоровчого призначення; рекреаційного 

призначення; історико-культурного призначення; лісогосподарського призначення; водного фонду;

промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

2. Принцип додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних

 ресурсів - здійснення системи правових, організаційних, техніко-технологічних, економічних та інших заходів, спрямованих на охорону природи, її ресурсів та об'єктів, а також здоров'я людини у процесі природокористування.  Обов'язкові екологічні вимоги:

— раціонального та економного використання природних ресурсів;

— здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних  ресурсів,  негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;

— здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;

— застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів, які забезпечують ОНПС і безпеку населення;

— збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що підлягають особливій охороні;

— виконання інших екологічних вимог, встановлених законодавством України.

3. Принцип екосистемного підходу до природи як цілісного організму, неспричинення  впроцесі  використання одного природного ресурсу шкоди іишим.

4. Непорушність в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів.  Земельний кодекс забороняє власникам та землекористувачам земельних ділянок використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням. 

5. Безоплатність загального і платність спеціального використання природних ресурсів. Наприклад,

19. Види права природокористування.

За типом природного об'єкта, який використовується:

— право землекористування;

— право водокористування;

— право надрокористування;

— право лісокористування;

— право користування об'єктами тваринного світу;

— право користування об'єктами рослинного світу (нелісовою рослинністю);

— право користування територіями та об'єктами природно-заповідного фонду.

За поширеністю і правовими підставами виникнення розрізняється:

- право загального

- право спеціального природокористування.

За строками, на які надається право природокористування:

- право постійного природокористування

- право тимчасового природокористування.

За способами виникнення:

- первинне

- вторинне.

За ознакою можливості доступу до відповідного природного об'єкта інших користувачів:

- відокремлене

- невідокремлене природокористування.

20. Право загального і спеціального природокористування

Загальне використання природних ресурсів здійснюється громадянами для задоволення життєво необхідних потреб. За загальне природокористування не стягується плата. Воно здійснюється без закріплення природних ресурсів за окремими особами та без отримання на те відповідних дозволів (ліцензій). Має природний характер і здійснюється людиною незалежно від її право-дієздатності.

Об'єктами є атмосферне повітря, питна вода, водойми загального користування, приміські зелені зони, ліси, зони рекре­ації, курортні місцевості тощо.

Спеціальне використання природних ресурсів здійснюється громадянами, підприємствами, установами й організаціями за плату на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), порядок видачі яких визначається Кабінетом Міністрів України. Як правило, пов'язане із закріпленням природ­них ресурсів за конкретними користувачами і з ви­користанням технічних пристроїв чи споруд.

Єдиною підставою виникнення права спеціального природокористування  є дозвіл спеціально уповноваженого органу держави на використання відповідного природного ресурсу в певних цілях.

Право спеціального природокористування припи­няється в разі: закінчення строку, на який було нада­но дозвіл на використання; відпадання потреби у ви­користанні або добровільної відмови від нього; при­пинення діяльності підприємств, установ, організацій і громадян, які використовували природні ресурси; по­рушення умов спеціального використання природних ресурсів, визначених у дозволах (ліцензіях), система­тичного невиконання фізичними та юридичними осо­бами встановлених правил, норм та інших вимог щодо охорони, використання і відтворення природних ре­сурсів, встановлених екологічним законодавством.

21. Суб’єкти та об’єкти права природокористування.

Суб'єкти права природокористуванняюридичні та фізичні особи, які в установленому законом порядку набули права користування природними ресурсами і зобов'язані здійснювати комплекс заходів щодо їх ефективного використання, відтворення й охорони і мають у зв'язку з цим певні права та Обов'язки. Суб'єкти природокористування поділяються на первинних та вторинних природокористувачів.

Юридичні особи:

• підприємства різних форм власності, організації та установи;

• громадські об'єднання;

• релігійні організації;

• військові організації;

• Іноземні держави;

• міжнародні організації;

• кооперативні об'єднання.

Фізичні особи:

• громадяни України;

• іноземні громадяни;

• особи без громадянства.

Об'єкти права природокористування конкретні, індивідуально визначені і юридичне відособлені природні ресурси (об'єкти або їх частини), які закріплюються на праві користування за фізичними і юридичними особами.

Особливості об'єктів права природокористування:

загального природокористування:

• не передаються і не закріплюються за конкретними суб'єктами, а використовуються без особливого дозволу всіма особами;

• не надаються дозволи на їх користування;

• санкціоновано державою і закріплено правом їх загальнодоступного використання;

• їх використання не фіксується і не підлягає юридичній фіксації;

• безоплатність;

спеціального природокористування:

• підлягають передачі і закріпленню за конкретними суб'єктами;

• обов'язкове надання дозволів;

• платність користування;

• юридичне фіксуються в природоресурсових кадастрах;

• підлягають державно-правовій реєстрації. 

Загальні об'єкти - земля.

Спеціальні об'єкти - сільськогосподарські землі, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, землі природоохоронного призначення, землі оздоровчого призначення, землі історико-куль-турного призначення, землі лісового фонду, землі водного фонду, землі запасу.

Об'єкти права загального природокористування - майдани, шляхи, парки, сінокоси тощо.

Об'єкти спеціального природокористування - землі сільськогосподарських підприємств, землі особистого підсобного господарства, садові земельні ділянки тощо.

Особливості конкретного виду природокористування залежать також від суб'єкта, що наділений певними правомочностями й обов'язками.

22. Поняття та зміст права власності на природні ресурси.

Право власності на природні ресурси - це врегульовані правовими нормами суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження природними.

Особливості права власності на природні ресурси:

1. Об’єктами власності можуть бути лише: земля, надра, води, ліси, тваринний світ, природно-заповідні об'єкти.

2. Вилучення природної речовини в процесі використання даних об'єктів (видобуток корисних копалин, заготівля деревини, споживання води, відстріл і відлов тварин, ловля риби тощо) не припиняє права власності на відповідні елементи природного світу, а лише є підставою виникнення права власності на Продукти праці, отримані шляхом експлуатації природних ресурсів.

Право володіння природними ресурсами являє собою фактичне володіння уповноваженою особою об'єктом, здійснення господарського панування над привласненими природними ресурсами й усунення всіх інших осіб від їх фактичного привласнення. Право володіння завжди повинно мати ту чи іншу правову підставу - титул. Правовою підставою володіння власника є його право власності. Екологічне право визнає лише титульне володіння.

Право користування природними ресурсами слід розуміти як визнання законом можливості їх господарської експлуатації та вилучення з них корисних можливостей і доходів. Слід зазначити, що право користування природними ресурсами власника має відмінності від права користування природними ресурсами невласника. Воно як й інші правомочності (права й обов'язки) власника не може бути обмежено строками, здійснюється власником самостійно, не передбачає втручання інших осіб, що не є власниками.

Право розпорядження природними ресурсами - це визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення або стану природних об'єктів, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність).

23. Форми власності на природні ресурси

Законодавством передбачено три форми власності на природні ресурси: державну, комунальну, приватну.

Приватна власність:

-  об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені у напіввільних умовах чи в неволі або набуті іншим не забороненим законом шляхом;

-  замкнені природні водойми загальною площею до З гектарів;

-  замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств, а також земельні ділянки деградованих і малопродуктивних земель, набутих для залісення;

-  окремі території та об'єкти природно-заповідного фонду, землі рекреаційного призначення;

-  об'єкти Червоної книги України, надані відповідно до закону з дозволу спеціально уповноваженого ор­гану у приватну власність, розведені (отримані) у штучних умовах від законно набутих у приватну власність об'єктів Червоної книги України, а також ввезені в Україну з-за кордону або набуті в Україні в осіб, які мають право приватної власності на ці об'єкти;

-  земельні ділянки сільськогосподарського призначення; земельні ділянки, призначені для будівництва й обслуговування жилого будинку, господарських буді­вель і гаражного будівництва; земельні ділянки житло­во-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних коо­перативів,   багатоквартирних жилих  будинків,   землі історико-культурного призначення, землі промислово­сті й транспорту, землі зв'язку й енергетичної системи.

Законодавство забороняє приватизувати ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття Закону України "Про природно-заповідний фонд" (16.06.1992 р.).

У приватну власність не можуть передаватися наступні землі комунальної власності: а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження й утилізації відходів тощо); б) землі під залізницями, ав­томобільними дорогами, об'єктами повітряного і тру­бопровідного транспорту; в) землі під об'єктами при­родно-заповідного фонду, історико-культурного й оздоровчого призначення, що мають особливу еколо­гічну, оздоровчу, наукову, естетичну й історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено зако­ном; г) землі лісового фонду, крім випадків, визначе­них Земельним кодексом України; ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених Земельним коде­ксом України; д) земельні ділянки, які використову­ються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Забороняється передавати у приватну власність такі землі державної власності: а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі оборони; г) землі під об'єктами природно-заповідного      фонду, історико-культурного й оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну й історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; ґ) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Ко­дексом; д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; є) земельні ділянки, які вико­ристовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Мініст­рів України, інших органів державної влади, Націо­нальної академії наук України, державних галузевих академій наук; є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; ж) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами.

24. Об’єкти і суб’єкти права власності на природні ресурси.

Об'єкти права власності — це те, з приводу чого складаються і існують відповідні правовідносини, тобто окремі індивідуально визначені частини природних ресурсів, надані у власність для певної мети. Ними є земля, її надра, водні та інші природні ресурси, а також ресурси континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.

Об'єктом права державної власності на надра є державний фонд надр. До складу державного фонду надр як об'єкта права власності входять власне надра, родовища корисних копалин, техногенні родовища корисних копалин, а також мінеральні ресурси континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.

Об'єктом права власності держави на води є державний водний фонд, який складають усі води (водні об'єкти) України. Під водами в даному випадку розуміється сукупність індивідуально визначених фізико-географічних водних об'єктів (моря, озера, ріки), що не можуть бути вичерпані і перебувають у межах державних кордонів України. 

Згідно з Водним кодексом України єдиний водний фонд включає в себе:

1) ріки, озера, водосховища, інші поверхневі водосховища і водні джерела, а також води каналів і ставків;

2) підземні води і льодовики;

3) внутрішні моря та інші внутрішні води України;

4) територіальні води (територіальне море).

Ліси в Україні виступають виключно об'єктом державної власності на природні ресурси. Чинне лісове законодавство розуміє під лісами сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева і чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище.

У власності можуть перебувати і об'єкти тваринного світу. До таких об'єктів тваринного світу належать хордові, в тому числі хребетні і безхребетні тварини в усій їх видовій і популяційній різноманітності і на всіх стадіях розвитку, що перебувають у стані природної волі, у неволі або у напіввільних умовах, на суші, у воді, в ґрунті і в повітрі, а також частини диких тварин, продукти життєдіяльності диких тварин, останки копалин тварин, нори, мурашники, боброві запруди, інші житла і споруди тварин.

Об'єктом права державної власності на землю є усі землі України, за винятком земель, переданих у комунальну і приватну власність. Виключно в державній власності перебувають землі атомної енергетики та космічної системи, землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення, землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення, землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук, земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Об'єктом права приватної власності юридичних осіб (заснованих громадянами України або юридичними особами України) є земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності або використання для житлової, промислової та громадської забудови.

Об'єктом права приватної власності іноземних юридичних осіб є тільки земельні ділянки несільськогосподарського призначення у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, в першу чергу в межах населеного пункту.

25. Форми та методи забезпечення права власності на природні ресурси.

Охорона права власності на природні ресурси здійснюється шляхом встановлення відповідних правових норм і застосування санкцій до осіб, що не виконують їх вимог.

Формами забезпечення права власності на природні ресурси є юридично визначені шляхи охорони та способи захисту повноважень власників на природні ресурси.

Форми охорони права власності на природні ресурси:

• нормативно-регулятивна (законодавча, нормотвор-ча тощо);

• управлінська (ресурсорозподільна, інформаційна, контрольно-наглядова тощо);

• судова (районний суд. Арбітражний Суд, Верховний Суд, Конституційний Суд).

Методи забезпечення права власності на природні ресурси:

• еколого-правовІ (ліцензійний, запобіжний, лімітний, обмеження діяльності тощо);

• економіко-правові (нормативно-оплатний, понаднормативно-штрафний тощо);

• цивільно-правові (відшкодування матеріальної і моральної шкоди);

• адміністративно-правові (штраф, попередження тощо);

• кримінально-правові (штраф, виправні роботи, позбавлення волі).

  

26. Загальна характеристика екологічних прав громадян.

Кожний громадянин України має право на:

а) безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище;

б) участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань;

в) участь в розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

г) здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;

ґ) об'єднання в громадські природоохоронні формування;

д) вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом;

е) участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи;

є) одержання екологічної освіти;

ж) подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище;

з) оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

Законодавством України можуть бути визначені й інші екологічні права громадян.

27. Гарантії реалізації та захист екологічних прав громадян.

Екологічні права громадян забезпечуються:

а) проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища;

б) обов'язком міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та експлуатації народногосподарських об'єктів;

в) участю громадських об'єднань та громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища;

г) здійсненням державного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

ґ) компенсацією в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

д) невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

е) створенням та функціонуванням мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації.

Діяльність, що перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище та інших їх екологічних прав, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим Законом та іншим законодавством України. Усі екологічні права громадян захищаються і відновлюються в судовому порядку.

28. Обов’язки громадян у галузі ОНПС.

1. Загальні обов'язки громадян:

- Берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства;

- Здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів та лімітів природовикористання;

- Не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;

- Вносити плату за спеціальне природовикористання;

- Сплачувати штрафи за екологічні правопорушення;

2. Спеціальні обов'язки громадян:

а. Обов'язки майнові:

- Своєчасно вносити плату за забруднення навколишнього природного середовища та понадлімітне використання природних ресурсів;

- Ефективно використовувати природні ресурси, здійснювати комплекс заходів щодо їх відновлення;

- Проводити заходи щодо попередження негативного впливу діяльності на стан навколишнього середовища (забруднення, засмічення, виснаження);

- Запроваджувати новітні технології, устаткування та методи діяльності спроможної негативно впливати на стан навколишнього природного середовища і здоров'я людей.

б. Обов'язки немайнові:

- Одержувати дозволи на здійснення діяльності, спроможної негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, здоров'я людей;

- Передавати екологічно небезпечні об'єкти на екологічну експертизу;

- Дотримуватись висновків державної екологічної експертизи;

- Надавати органам екологічного контролю відомості про характер екологічно небезпечної діяльності;

- Громадяни України зобов'язані виконувати й інші обов'язки у галузі охорони навколишнього природного середовища відповідно до законодавства України.

29. Поняття та ознаки екологічної безпеки.

Екологічна безпека - стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей, що гарантується здійсненням широкого комплексу взаємопов'язаних екологічних, політичних, економічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів.

Об'єкти екологічної безпеки:

- людина і громадянин;

- суспільство (його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси);

- держава (її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність).

Суб'єктами забезпечення екологічної безпеки є: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада Національної безпеки і оборони України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Національний банк України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України, громадяни України, об'єднання громадян.

30. Правові засади забезпечення екологічної безпеки.

Положення щодо забезпечення екологічної безпеки містяться у: Декларації про державний

суверенітет України, Конституції, Основних напрямах державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки , Законі«Про основи національної безпеки України» та інших нормативно-правових актах.

Організаційно-превентивні заходи. Вони спрямовані на виявлення екологічно небезпечних для навколишнього природного середовища та здоров'я людини територій, зон, об'єктів і видів діяльності, а також здійснення певних заходів для попередження виникнення екологічної небезпеки. До них належать: 1) обліково-установчі (виявлення, інвентаризацію, класифікацію небезпечних зон, об'єктів, територій і джерел); 2) реєстраційні (паспортизацію екологічно небезпечних об'єктів, сертифікацію, підтвердження відповідності, ліцензування, реєстрацію екологічно небезпечних джерел); 3) експертно-оцінювальні (проведення екологічної експертизи об'єктів і комплексів); 4) інформаційно-прогностичні (прогнозування, планування, моніторинг, інформування та інші).

Регулятивно-стимулюючі заходи - система юридичних норм і правил, спрямованих на регулювання відносин, забезпечення дотримання пріоритетів, нормативів, стандартів, лімітів та інших вимог у галузі екологічної безпеки: екологічні стандарти; екологічні нормативи; екологічні ліміти; правила проектування та експлуатації небезпечних об'єктів, поводження з екологічно небезпечними речовинами та джерелами тощо.

Розпорядчо-виконавчі заходи - реалізація певних функцій у сфері забезпечення екологічної безпеки з боку спеціально уповноважених органів. 

Охоронно-відновлювальні заходи - локалізація проявів екологічної небезпеки, здійснення ліквідаційних робіт, визначення правового режиму територій відповідно до рівня екологічного ризику, встановлення статусу осіб, які потерпіли від наслідків екологічної небезпеки. Забезпечувальні заходи - попередження екологічних правопорушень в галузі забезпечення екологічної безпеки, захист права людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля та пов'язані з ним інші екологічні права, а також застосування до винних осіб засобів державно-правового примусу в разі порушення вимог і норм екологічної безпеки.

31. Правове забезпечення екологічної безпеки при поводженні з небезпечними хімічними речовинами.

Хімічні речовини  це найбільша група речовин, що завдають впливу на навколишнє середовище.

За ступенем небезпеки: надзвичайно небезпечні, високо небезпечні, помірно небезпечні та мало небезпечні.

Особливе місце посідають:

— пестициди    призначені  для знищення, регуляції та припинення розвитку шкідливих організмів, внаслідок діяльності яких вражаються рослини, тварини, люди і завдається шкоди матеріальним цінностям, а також гризунів, бур'янів, деревної, чагарникової рослинності, засмічуючих видів риб;

— агрохімікати   застосовуються для підвищення родючості ґрунтів, урожайності сільськогосподарських культур і поліпшення якості рослинницької продукції.

Забороняються ввезення на митну територію України (крім дослідних партій, що використовуються для державних випробувань та наукових досліджень), виробництво, торгівля, застосування та рекламування пестицидів і агрохімікатів до їх державної реєстрації.

Перелік пестицидів і агрохімікатів, дозволених для використання, регламенти їх застосування та щорічні доповнення до нього ведуться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища в порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Ліцензії на виробництво пестицидів і агрохімікатів (тільки регуляторів росту рослин),оптову, роздрібну торгівлю пестицидами і агрохімікатами (тільки регуляторами росту рослин) видають спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів України.

32. Правове забезпечення ядерної та радіаційної безпеки.

Елементи концепції ядерного ризику:

1) оцінку ядерного ризику;

2) управління ядерним ризиком;

3) запобігання ймовірним негативним наслідкам, пов'язаним з ядерним ризиком;

4) формування механізму і фондів відшкодування ймовірних збитків, можливих через цей ризик.

Ядерна безпека   це такий стан розвиткусуспільних відносин у сфері використання ядерної енергії, зокрема в ядерній енергетиці,при якому системою науково-технічних, організаційних, економічних, державно-правових та інших соціальних засобів регулювання забезпечується належний безпечний режим використання ядерних установок (об'єктів), ядерних матеріалів тощо, який спонукає до безумовного дотримання вимог законодавства, норм, правил, стандартів та умов, щодіють у сфері використання ядерної енергії. Чітке дотримання режиму використанняядерної енергії є основою попередження і недопущения радіоактивного забруднення навколишнього природного середовища з метою як  забезпечення життя і здоров'я людей, так і охорони довкілля, або, інакше кажучи, з метою забезпечення радіаційної безпеки.

Радіаційна безпека покликана вирішити два основні завдання:

1) зниження рівня опромінення персоналу і населения до регламентованих меж, а також охорона навколишнього природного середовища на основі комплексу медико-санітарних, гігієнічних та правових заходів;

2) створення ефективної системи радіаційного контролю, яка дасть змогу оперативнореєструвати зміни різних параметрів радіаційної обстановки, на основі яких можна робитивисновок про рівень опромінення персоналу і населення, радіоактивного забрудненняоб'єктів довкілля і на цій підставі вживати заходів щодо нормалізації радіаційноїобстановки у випадку перевищення допустимих рівнів.

При цьому основними принципами забезпечення  радіаційної  безпеки є: 

1. Принцип нормування — це обмеження допустимих  рівнів  індивідуальних доз  опромінення громадян від усіх джерел іонізуючих випромінювань.

2. Принцип обгрунтування — це заборона (обмеження) всіх видів діяльності з використанням джерел іонізуючих випромінювань, при яких одержана для людини і суспільства користь не перевищуе ризику ймовірної шкоди, заподіяної додатковим до природного  радіаційного  фону  опроміненням.

3. Принцип оптимізації — це підтримка на допустимо низькому й можливому для досягнення рівні, з урахуванням економічних і соціальних факторів, індивідуальних доз опромінення і числа опромінених осіб при використанні будь-якого джерела іонізуючого випромінювання.

33. Правові засади забезпечення біологічної та генетичної безпеки.

Правове регулювання забезпечення біологічної та генетичної безпеки як складових екологічної безпеки — це один із нових, водночас актуальних напрямів еколого-правової науки та законодавства. Формування зазначеної групи норм викликано бурхливим розвитком біологічних та медичних досліджень наприкінці XX ст. та досягнутими ними результатами. Це дало можливість широко використовувати досягнення генетики впроцесі виробництва  сільськогосподарської продукції, харчовій та фармацевтичній промисловості завдяки генетично-інженерним модифікованим рослинам, тваринам тамікроорганізмам, при застосуванні трансгенних організмів для зниження хімічних навантажень на навколишнє середовище, а також у медицині в цілях генетичної терапії. У законодавстві різних країн, у тому числі в Україні, закріплюються принципи державної політики, системи правових засобів, здатних запобігти появі зазначених негативних наслідків.

Основними принципами державної політики в галузі генетично-інженерної діяльності та поводженні з генетично модифікованими організмами є:

— пріоритетність збереження здоров'я і охорони навколишнього природного середовищапорівняно з отриманням економічних переваг від застосування ГМО;

—забезпечення заходів щодо дотримання біологічної і генетичної безпеки при створенні, дослідженні та практичному використанні ГМО в господарських цілях;

—контроль за ввезенням на митну територію України ГМО та продукції, отриманої з їх використанням, їх реєстрацією та обігом;

—загальнодоступність інформації про потенційні ризики від застосування ГМО, які передбачається використовувати у відкритій системі, та заходи щодо дотримання біологічної та генетичної безпеки;

—державна підтримка генетично-інженерних досліджень та наукових і практичних розробок у галузі біологічної і генетичної безпеки при створенні, дослідженні та практичному використанні ГМО в господарських цілях.

Зокрема, Закон України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» від 31 травня 2007 р. регулює відносини між органами виконавчої влади, виробниками, продавцями (постачальниками), розробниками, дослідниками, науковцями та споживачами генетично модифікованих організмів та продукції, виробленої за технологіями, що передбачають їх розробку, створення, випробування, дослідження, транспортування, імпорт, експорт, розміщення на ринку, вивільнення у навколишнє середовище та використання в Україні із забезпеченням біологічної і генетичної безпеки.

Біологічна безпека — це стан середовища життєдіяльності людини, при якому відсутній негативний вплив його чинників (біологічних, хімічних, фізичних) на біологічну структуру і функцію людської особи в теперішньому і майбутніх поколіннях, а також відсутній незворотнийнегативний вплив на біологічні об'єкти природного середовища (біосферу) тасільськогосподарські рослини і тварини;

 Генетична безпека — це стан середовищажиттєдіяльності людини, при якому відсутній будь-який неприродний вплив на людський геном, відсутній будь-який неприродний впив на геном об'єктів біосфери, а такожвідсутній неконтрольований вплив на геном сільськогосподарських рослин і тварин, промислових мікроорганізмів, який призводить до появи у них негативних та/або небажаних властивостей (ст. 1).

Регулюванню Законом підлягають:

1)     Замкнена система  це система здійснення генетично-інженерної діяльності, при якій генетичні модифікації вносяться в організм або ГМО, культивуються, обробляються, зберігаються, використовуються, підлягають транспортуванню, знищенню або похованню в умовах існування систем захисту, що запобігають контакту з населенням та навколишнім середовищем;

2)    Відкрита система  це система здійснення генетично-інженерної діяльності, що передбачає контакт ГМО з населенням та навколишнім середовищем при запланованому вивільненні їх у навколишнє середовище, застосуванні у сільськогосподарській практиці, промисловості, медицині та в природоохоронних цілях, передачі технологій та інших сферах обігу ГМО;

3) державна реєстрація ГМО та продукції, виробленої з їх використанням. 

Державна реєстрація ГМО  це занесення ГМО до реєстру з урахуванням оцінки їх ризику щодо впливу на здоров'я людини та стан навколишнього природного середовища з метою подальшого отримання дозволу на практичне використання ГМО в Україні відповідно до їх господарського призначення.

Згідно з чинним законодавством України розрізняють:

державний реєстр ГМО  це спеціалізований перелік ГМО, які пройшли реєстрацію, з визначенням їх подальшого господарського призначення; та

державний реєстр ГМО джерел харчових продуктів та кормів  спеціалізований перелік ГМО, щодо яких на підставі міжнародних правил і критеріїв оцінки безпечностідля здоров'я людини і тварин зроблено висновок про можливість їх використання як харчових продукт та/або кормів, та/або їх джерел;

34. Правове забезпечення екологічної безпеки в діяльності Збройних Сил України.

Розглядаючи екологічний ризик у діяльності Збройних Сил України, слід відмітити деякі його характерні риси, пов'язані насамперед із особливостями зазначеного виду діяльності. Це виражається в тому, що діяльність Збройних Сил України слід розглядати в мирний і військовий час, при яких її зміст, умови, а отже і прояв екологічного ризику, будуть різними. Повсякденна діяльність Збройних Сил України виявляється в проведенні навчань, випробовувань, спеціальних робіт, господарської діяльності (за умови дотримання встановлених норм законодавства), забезпеченні життєдіяльності підрозділів.Інший вид діяльності — ведения бойових дій  є проявом такого жахливого явища, як війна. 

1) за діяльністю видів військ Збройних Сил України екологічний ризик можнакласифікувати на: а) ризик від функціонування Сухопутних військ; б) ризик від функціонування Військово-повітряних сил; в) ризик від функціонування Військ протиповітряної оборони; г) ризик від функціонування Військово-морських сил;

2) за видами озброєння та військовою технікою: а) ризик від застосування стрілецької зброї; б) ризик від застосування зенітно-ракетних комплексів; в) ризик від застосування ракетних комплексів;  г) ризик від застосування артилерії; г) ризик від  застосування танків;  д) ризик від застосування бойових машин піхоти та бойових машин десанту; е) ризик від застосування  бронетранспортерів,  бойових розвідувально-дозорних машин; є)ризик від застосування автомобільної техніки; ж) ризик від застосування реактивних систем залпового вогню; й) ризик від застосування протитанкових ракетних комплексів;  і) ризик від застосування вертольотної техніки; к) ризик від застосуваннязасобів протиповітряної оборони; л) ризик від застосування авіації; м) ризик відзастосування флоту; н) ризик від застосування зброї масового ураження (на сьогодні Збройні Сили України офіційно не мають її у своєму арсеналі, але вона є на озброєнні у сусідніх  держав);

3) за військово-техногенними факторами впливу на навколишнє середовище  екологічний  ризик можна класифікувати на: а) механічного характеру (ризик забруднення металевими відходами, забрудненнянерозірваними боеприпасами, спричинення ерозії, дефляції);

б) хімічного характеру (забруднення пально-мастильними матеріалами, антифризами, розчинниками, залишками вибухових речовин і пороху); в) фізичного характеру (теплове, електромагнітне,  акустичне,  вібраційне, світлове забруднення); г) біотичного характеру  (деградація  екосистем, збіднення біорізноманіття, біогенна акумуляція шкідливих речовин);

4) за режимами функціонування єдиної державної системи ризик можна класифікувати на:

а)  режим повсякденної діяльності (вочевидь, це ступінь прийнятного ризику); б) режим підвищеної готовності (частково прийнятний ризик); в) режим діяльності у надзвичайних ситуаціях (неприйнятний ризик); г) режим діяльності у надзвичайних станах (катастрофічний ризик).

регулюється законами: «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про основи національної безпеки України», «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про правовий режим воєнногостану», закони України «Про екологічну експертизу»,  «Про землі  оборони», «Проправовий режим надзвичайного стану», «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»,«Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохороннимиорганами держави», «Про відходи», «Про поводження з радіоактивними відходами»,«Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-заповідний фонд», «Про виключну (морську) економічну зону», Земельний, Водний, Лісовий кодекси, Кодекс України пронадра та ін. 

 

35. Еколого-правове забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення.

Закон «Про забезпечення санітарного таепідемічного благополуччя населення».

Санітарне та епідемічне благополуччя населення  це стан здоров'я населення та середовища  життєдіяльності людини, при якому показникизахворюваності перебувають на усталеному  рівні для даної території, умови проживаннясприятливі для населення, а параметри  факторів  середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами.

Законом визначено також такі важливі поняття:

 середовище життєдіяльності людини — сукупність об'єктів, явищ і факторів навколишнього  середовища (природного і штучно створеного), що безпосередньо оточують людину і визначають умови її проживання,харчування, праці, відпочинку, навчання, виховання тощо;

— фактори середовища життєдіяльності  будь-які біологічні, хімічні, фізичні, соціальні  та інші фактори, що впливають або можуть впливати на здоров'я людини чи на здоров'я майбутніх поколінь;

шкідливий вплив на здоров'я людини — вплив факторів середовища життєдіяльності, що створює загрозу здоров'ю, життю або працездатності людини чи здоров'ю майбутніх поколінь;

безпечні умови для людини  стан середовища життєдіяльності, при якому відсутня небезпека  шкідливого  впливу його факторів на людину;

сприятливі умови життєдіяльності людини — стан середовища життєдіяльності,при якому  відсутній  будь-який шкідливий вплив його факторів на здоров'я людини і є можливості для забезпечення нормальних і відновлення порушених функцій організму;

санітарно-епідемічна ситуація  стан середовища життєдіяльності та обумовленийним стан здоров'я населення на певній території в конкретно визначений час.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд  це діяльність органів, установ та закладів  державної санітарно-епідеміологічної служби по контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по застосуванню заходів правового характеру щодо порушників.

Основними завданнями цієї діяльності є:

—нагляд за організацією і проведенням органами виконавчої влади, місцевого самоврядування,  підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів;

—нагляд за реалізацією державної політики з питань профилактики захворюваньнаселення, участь у розробці та контроль за виконанням програм, що стосуютьсязапобігання шкідливому впливу факторів навколишнього середовища на здоров'я населення;

—нагляд за дотриманням санітарного законодавства;

—проведення державної санітарно-епідеміологічної експертизи, гігієнічної регламентації небезпечних  факторів і видача дозволів на їх використання.

Систему державної санітарно-епідеміологічної служби України становлять: центральний орган  виконавчої влади в галузі охорони здоров'я; установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби центрального органу в галузі охорони здоров'я; відповідні установи, заклади, частини і підрозділи центральних органів виконавчої влади в галузі оборони, в галузі внутрішніх справ, у справах охоронидержавного кордону, з питань виконання покарань, Державного управління справами, Служби безпеки України; державні наукові установи санітарно-епідеміологічного профілю.

Основними напрямами діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби є:

—здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

—визначення пріоритетних заходів у профілактиці захворювань, а також у охороні здоров'я населення від шкідливого впливу на нього факторів навколишнього середовища;

—вивчення, оцінка і прогнозування показників здоров'я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини, встановлення факторів навколишнього середовища,що шкідливо впливають на здоров'я населення;

—подготовка пропозицій щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, запобігання занесенню та поширенню особливо небезпечних (у тому числікарантинних) та небезпечних інфекційних хвороб;

—контроль за усуненням причин і умов виникнення та поширення інфекційних, масовихнеінфекційних захворювань, отруєнь та радіаційних уражень людей;

—державний облік інфекційних і професійних захворювань та отруєнь;

—видача висновків державної санітарно-епідеміологічної експертизи щодо об'єктів поводження з відходами;

—встановлення санітарно-гігієнічних вимог до продукції, що виробляється з відходів, та видача гігієнічного сертифіката на неї;

—методичне забезпечення та здійснення контролю під час визначення рівня небезпечності відходів.

36. Правове регулювання відносин за надзвичайних екологічних ситуацій.

Закон «Про зону надзвичайної екологічної ситуації».

Основними завданнями цього Закону є:

—правове регулювання відносин, що виникають під час здійснення надзвичайних заходів, спрямованих на захист життя та здоров'я людей і нормалізацію екологічного стану на території зони надзвичайної екологічної ситуації;

—визначення порядку встановлення правового режиму зони надзвичайної екологічноїситуації, його організаційного, фінансового та матеріально-технічного забезпечення, у тому числі відповідного режиму використання, охорони та відтворення природнихресурсів;

—встановлення порядку залучення юридичних та фізичних осіб до участі у надзвичайних заходах на території зони та відшкодування вартості виконаних ними робіт;

—визначення порядку відшкодування шкоди, заподіяної юридичним та фізичним особамвнаслідок виникнення надзвичайних екологічних ситуацій або проведения робіт зліквідації їх наслідків.

Згідно зі ст. 65 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» окремі територп держави можуть оголошуватися зонами: а) екологічної катастрофи; б) зонами підвищеної екологічної небезпеки чи належати до в) інших категорій зон надзвичайних екологічних ситуацій.

Надзвичайний стан  це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можутьпризвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади,військовому командуванню та органам місневого самоврядування відповідно до Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» повноважень, необхідних для відверненнязагрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав ізаконних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

37. Поняття державного управління в галузі ОНПС.

Державному управлінню притаманні всі ознаки виконавчої влади. 3 урахуванням цього державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища є видом діяльності органів виконавчої влади з реалізації внутрішньої та зовнішньої екологічноїполітики держави, її внутрішньої та зовнішньої екологічних функцій.

Це управління здійснюється на засадах, передбачених Конституцією України, Законом «Про охорону навколишнього природного середовища», природоресурсними та іншими актами екологічного законодавства, а також законодавства, яким регулюється діяльність органів державного управління в цілому.

Метою державного управління в цій галузі відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» є реалізація екологічного законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища (ст. 16).

Органами державного управління, які здійснюють зазначені функції, є: Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади та їх територіальні підрозділи, місцеві державні адміністрації, а також органи виконавчої влади сільських, селищних та міських рад, яким делеговані певні повноваження органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Ці суб'єкти вирізняються масштабом, напрямами, характером діяльності, з урахуванням чого здійснюється розмежування їх повноважень.

За територіальним масштабом діяльності суб'єкти державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища поділяються на загальнодержавні та місцеві органи виконавчої влади.

До загальнодержавних органів державного управління належать: Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. На ці органи покладається формування та реалізація національної екологічної політики, розробка і здійснення загальнодержавних екологічних програм, прийняття у випадках та в порядку, передбачених законами, нормативно-правових актів з питань охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів.

До місцевих органів державного управління належать: районні та обласні державні адміністрації, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, територіальні підрозділи центральних органів виконавчої влади. Ці органи забезпечують реалізацію національної екологічної політики з урахуванням екологічних інтересів населення областей, районів, міст, селищ, сіл при прийнятті рішень щодо розвитку продуктивних сил, розміщення, реконструкції, будівництва виробничих та інших господарських об'єктів, надання дозволів на спеціальне природокористування і будь-яких інших питань економічного та соціального розвитку відповідних територій.

За характером, напрямами роботи, повноваженнями розрізняють органи державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища загальної, спеціальної, функціональної та галузевої компетенції.

Органами загальної компетенції, тобто органами, для яких повноваження з питань охорони навколишнього природного середовища є лише складовими загальних повноважень щодо вирішення питань економічного і соціального розвитку держави та окремих регіонів, є Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у межах делегованих повноважень органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.

До органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища спеціальної компетенції, тобто органів, основним завданням яких є забезпечення реалізації державної екологічної політики, організація природоохоронної діяльності у країні та контроль за її здійсненням, належать:

центральні органи виконавчої влади: Міністерство охорони навколишнього природного середовища (Мінприроди України); Державне агентство земельних ресурсів України (Держземагентство України); Державний комітет України по водному господарству (Держводгосп України); Державний комітет лісового господарства України (Держлісгосп України); Державний комітет рибного господарства України (Держкомрибгосп); Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ України); Державна санітарно-епідеміологічна служба (Держсанепідемслужба); Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС); Державний комітет ядерного регулювання України (Держатомрегулювання України);

урядові органи державного управління зі спеціальними повноваженнями: Державна екологічна інспекція (Держекоінспекція); Державна служба заповідної справи; Державна гідрометеорологічна служба (Держгідромет).

Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється також іншими центральними органами виконавчої влади, завданням яких є забезпечення реалізації державної політики в окремих галузях економіки (зокрема, у галузі енергетики, будівництва, промисловості, сільського господарства, транспорту, космічної діяльності тощо) чи сферах управління (зокрема, у сфері інформації, освіти, статистики, стандартизації, фінансів тощо). Для цих органів управління охороною навколишнього природного середовища є складовою основної функції щодо забезпечення реалізації державної політики з певних питань.

38. Органи державного управління загальної компетенції.

Органами державного управління загальної компетенції в галузі охорони навколишнього природного середовища, як зазначалося, є Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, органи виконавчої влади сільських, селищних та міських рад, яким делеговані певні повноваження органів державного управління в галузі охоронинавколишнього природного середовища.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальним перед Президентом України та підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України (ст. 113 Конституції України). Відповідно до свого статусу Кабінет Міністрів України здійснює різноманітні функції, які поширюються на сферу охорони навколишнього природного середовища. У загальних рисах ці функції визначені у ст. 116 Конституції і конкретизовані у Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 17) та в інших актах екологічного законодавства. Зокрема, Кабінет Міністрів України: здійснює реалізацію екологічної політики; забезпечує розробку державних екологічних програм; координує діяльність центральних органів виконавчої влади, інших установ та організацій України у питаннях охорони навколишнього природного середовища; встановлює порядок розробки та затвердження екологічних нормативів, лімітів використання природних ресурсів, скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів; встановлює порядок визначення збору та її граничних розмірів за користування природними ресурсами, забруднення навколишнього природного середовища, розміщення відходів, інші види шкідливого впливу на нього тощо. Кабінет Міністрів України реалізує свої повноваження різноманітними засобами. Насамперед, це здійснюється шляхом прийняття постанов та розпоряджень із ключових питань управління в цій сфері.

Серед актів, що приймаються Кабінетом Міністрів України, слід виділити:

а) акти, що визначають програми природоохоронних заходів з певних питань (наприклад, Комплексна програма розвитку меліорації земель і поліпшення екологічного стану зрошуваних та осушених угідь у 2001—2005 роках та прогноз до 2010 року (постанова Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2000 р. № 1704);

б)   акти, що присвячені утворенню та визначенню повноважень органів у цій сфері (прикладом тут є постанови про створення: Державної екологічної інспекції (12 грудня 1993 р.); служби екологічного контролю у пунктах пропуску через державний кордон (20 березня 1995 р.); Національного центру поводження з небезпечними відходами (28 жовтня 1997 р.); служби медицини катастроф (11 квітня 1997 р.) тощо);

в) акти, що мають організаційно-упорядкувальний характер (спрямовані на фінансове, матеріально-технічне забезпечення діяльності органів виконавчої влади, упорядкування їх діяльності, організацію здійснення заходів оперативного характеру, спрямованих на ліквідацію надзвичайних екологічних ситуацій, розв'язання нагальних
екологічних проблем в окремих регіонах);

г) акти, що приймаються відповідно до приписів екологічного законодавства. Так, відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» Кабінет Міністрів України має визначати порядок здійснення державного моніторингу навколишнього природного середовища (ст. 22), порядок ведення державних кадастрів
природних ресурсів (ст. 23), порядок встановлення нормативів збору і
 стягнення зборів за використання природних ресурсів (ст. 43), порядок встановлення нормативу зборів і стягнення зборів за забруднення навколишнього природного середовища (ст. 44) тощо.

Важливими напрямами діяльності Кабінету Міністрів України є й організація розробки і внесення до Верховної Ради України проектів законів з охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, екологічної безпеки, а також забезпечення розвитку міжнародно-правового співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим згідно із Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 18) наділена широкими повноваженнями щодо реалізації екологічної політики, організації природоохоронної діяльності на відповідній території. Зокрема, до її відання віднесено: здійснення реалізації законодавстваУкраїни та Автономної Республіки Крим у галузі охорони навколишнього природного середовища; організація розробки екологічних програм, організація управління і контролю в цій галузі; організація проведення державної екологічної експертизи, погодження поточних і перспективних планів роботи підприємств, установ та організацій з питань охорони навколишнього природного середовища і використання   природних  ресурсів,  організація   ліквідації   екологічних наслідків аварій, забезпечення систематичного та оперативного інформування населення, підприємств, установ та організацій про стан навколишнього природного середовища тощо.

Місцеві державні адміністрації  обласні, районні, Київськата Севастопольська відповідно до ст. 2 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» здійснюють виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

За Законом «Про місцеві державні адміністрації» (ст. 21) в галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля місцева державна адміністрація: 1) розробляє та забезпечує виконання затверджених у встановленому законом порядку програм раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості грунтів, що перебувають у державній власності; 2) подає пропозиції відповідним радам і здійснює заходи щодо реалізації їх рішень про приватизацію земель та їх вилучення для державних потреб; 

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад відповідно до Конституції України та Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами. Виконавчі органи місцевих рад поєднують самоврядне управління із державним управлінням (у межах делегованих повноважень органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища) охороною довкілля, забезпеченням екологічної безпеки та природокористуванням. На виконавчі органи місцевих рад покладається:

а) вирішення відповідно до власних (самоврядних) повноважень (ст. 33 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні») таких питань: підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо встановлення ставки земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад; визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань підприємствами, установами та організаціями за забруднення довкілля та інші екологічні збитки; підготовка і подання на затвердження ради проектів місцевих програм охорони довкілля, участь у підготовці загальнодержавних і регіональних програм охорони довкілля; підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо прийняття рішень про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками природи, історії або культури, які охороняються законом; справляння плати за землю;

б) здійснення делегованих повноважень органів державного управління: здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, відтворенням лісів; реєстрація суб'єктів права власності на землю; реєстрація права користування землею і договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності і право користування землею; організація і ведення земельно-кадастрової документації; погодження питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів загальнодержавного значення; вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом; здійснення необхідних заходів щодо ліквідації наслідківекологічних катастроф, стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій, інформування про них населення; визначення території для складування, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів відповідно до законодавства; підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; погодження проектів землеустрою; здійснення контролю за виконанням проектів і схем землеустрою, проектів внутрішньогосподарського землеустрою.

39. Органи державного управління спеціальної компетенції.

Такими органами є: Міністерство охорони навколишнього природного середовища України; Державне агентство земельних ресурсів України (Держземагентство); Державний комітет України по водному господарству (Держводгосп України); Державний комітет лісового господарства України (Держлісгосп України); Державний комітет рибного господарства України (Держкомрибгосп), який має забезпечувати проведення державної політики у галузі рибного господарства і рибної промисловості, охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів; Міністерство охорони здоров'я України (МОЗ України); Державна санітарно-епідеміологічна служба (Держсанепідемслужба); Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (МНС); Державний комітет ядерного регулювання України (Держатомрегулювання України); Державна екологічна інспекція (Держекоінспекція); Державна служба заповідної справи; Державна гідрометеорологічна служба (Держгідромет).

Мінприроди України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, екологічної безпеки, заповідної справи, поводження з відходами, формування, збереження та використання екологічної мережі, геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності.

40. Функції управління та їх зміст.

Метою управління у відповідній галузі є реалізація екологічного законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища (ст. 16 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Під функціями управління в галузі охорони навколишнього природного середовища (екологічного управління) слід розуміти основні напрями організаційно-правового впливу на суспільні відносини в галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.
 Функції управління забезпечуються діяльністю суб'єктів управління. Основним суб'єктом управлінської діяльності є держава в особі її органів, в першу чергу, органів виконавчої влади.

Стаття 16 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» до функцій управління охороною навколишнього природного середовища відносить спостереження, дослідження, екологічну експертизу, контроль, прогнозування, програмування, інформування та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність.

41. Екологічне програмування та прогнозування.

Ця функція управління у сфері охорони навколишнього природного середовища прийшла на зміну функції планування — основі управлінської діяльності радянської доби, що домінувала і в сфері природоресурсних відносин. Гіпертрофований розвиток функції планування в той період, часом на шкоду іншим напрямам управлінської діяльності, за умови небаченої централізації управління, призвів до небажаних результатів, що виявилося в ігноруванні природно-кліматичних та інших особливостей окремих регіонів, неврахуванні необхідності коригуючих дій щодо раніше запланованої діяльності тощо. Як наслідок — неефективність управління, недосягнення тієї мети, з якою пов'язувалося планування відповідної діяльності.

Правовою підставою здійснення відповідної управлінської функції є закони України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (2000), «Про державні цільові програми» (2004) і «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991). Ці закони встановлюють правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складової загальної системи державного регулювання економічного і соніального розвитку держави. Цими законами встановлюється загальний порядок розроблення, затвердження та виконання зазначених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, а також права та відповідальність учасників державного прогнозування та розроблення державних цільових програм.

Мета розробки екологічних програм (проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності з організації та координації відповідних заходів), їх масштаб (державні цільові, міждержавні, регіональні, місцеві та інші територіальні) визначаються ст. 6 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища». При цьому зазначається, що порядок розробки державних цільових екологічних програм відповідно до Закону визначається Кабінетом Міністрів України.
Аналізована управлінська функція в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється шляхом прийняття та реалізації прогнозних та програмно-стратегічних документів.

Програмно-стратегічні документи як екологічного спрямування, так і з питань економічного та соціального розвитку в цілому можна поділити на види за різними класифікаційними ознаками: за терміном програмування (довгострокові — на строк більше 5 років, середньострокові — на 5 років та короткострокові - на 1 рік); за масштабом поширення (загальнонаціональні, регіональні, місцеві, галузеві, локальні); за рівнем затвердження (зокрема, загальнодержавні та деякі регіональні програми затверджуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, що визначає їх пріоритетність, забезпеченість бюджетним фінансуванням тощо); за змістом (комплексні програми чи прогнози економічного та соціального розвитку та секторальні (міжсекторальні, цільові); за ступенем опрацьованості шляхів і методів досягнення результатів (прогнозні чи програмні) та інші. Залежно від виду документа різняться порядок їх розроблення, затвердження та здійснення, джерела фінансового, матеріально-технічного, організаційного та іншого забезпечення.

 Серед прогнозно-програмних документів загальнонаціонального характеру з питань охорони навколишнього природного середовища, прийнятих в Україні за часів незалежності, слід виокремити основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року. Цей документ комплексного характеру, базуючись на всебічному аналізі поточного стану в екологічній сфері, накреслює перспективні напрями вирішення екологічних проблем з використанням як державно-правових механізмів, так і всього спектру організаційних, економічних, матеріально-технічних, фінансових та інших механізми на довгострокову перспективу. Основні напрями за формою поєднують елементи прогнозного і програмного документа.
Серед найбільш важливих державних цільових програм, які прийняті для розв'язання окремих екологічних проблем і мають довгостроковий характер, можна, зокрема, виділити такі:

—Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні («Заповідники»),

—Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки.;
— Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами, затверджена Законом України;

— Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води, затверджена постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р.;
—Загальнодержавна програма подолання наслідків Чорнобильської катастрофи на 2006—2010 роки, затверджена Законом України від 14 березня 2006 р.;

Функцію екологічного програмування здійснює не лише держава в особі її органів влади й управління та територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування. Програмно-цільовий підхід притаманний діяльності в галузі охорони довкілля й інших суб'єктів. Так, екологічні плани дій сьогодні приймаються та реалізуються на рівні окремих природних та економічних регіонів, громадськими організаціями екологічного профілю, суб'єктами господарювання. А відповідно до Закону України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» (2000) передбачена необхідність розроблення та здійснення планів запобігання і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на регіональному місцевому та об'єктовому рівнях.

42. Державний моніторинг довкілля.

Державний моніторинг довкілля (екологічний моніторинг) є однією з функцій державного управління у відповідній сфері суспільних відносин. Його сутність полягає в організації системи спостережень за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення, якісними та кількісними характеристиками природних ресурсів з метою забезпечення збору, оброблення, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень.
Правові засади екологічного моніторингу в Україні закріплені Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 22), Земельним кодексом України (статті 191 — 192), Водним кодексом України (ст. 21), Лісовим кодексом України (ст. 55), законами України «Про охорону атмосферного повітря» (ст. 32), «Про рослинний світ» (ст. 39), «Про природно-заповідний фонд України» (статті 9, 17), «Про курорти» (ст. 35), «Про тваринний світ» (ст. 55), «Про відходи» (ст. 29), «Про питну воду та питне водопостачання» (ст. 39), «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (статті 13, 17, 21), «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (ст. 17) та в деяких інших законодавчих актах.

Порядок проведення державного екологічного моніторингу регулюється Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р., а також нормативно-правовими актами, що регулюють порядок здійснення моніторингу окремих природних ресурсів і певних типів об'єктів. Це, зокрема, Положення про моніторинг земель, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р., Положення про моніторинг грунтів на землях сільськогосподарського призначення, затверджене наказом Міністерства аграрної політики України від 26 лютого 2004 р., Порядок здійснення державного моніторингу вод, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р.

Розрізняють різні типи, види, рівні екологічного моніторингу, стадії його здійснення.

Залежно від функціонального призначення розрізняють 3 основні типи моніторингу:

1) загальний (стандартний), що здійснюється систематично за стандартними параметрами на базовій мережі спостережень з метою виявлення фактичного екологічного стану, вироблення та прийняття ефективних управлінських рішень на всіх рівнях;
2) оперативний (кризовий), тобто система додаткових спостережень у зонах підвищеного ризику, що здійснюється як через державну мережу пунктів спостережень, так і через тимчасову мережу, під час виникнення несанкціонованих чи аварійних забруднень і стихійного лиха, з метою оповіщення та розроблення оперативних заходів щодо ліквідації їх наслідків та захисту населення, екосистем і власності;
3) фоновий (науковий), тобто система спостережень за природними ресурсами, природними об'єктами та природними системами, які не зазнають прямого антропогенного впливу, з метою одержання інформації для оцінок і прогнозування змін стану природних об'єктів внаслідок господарської діяльності (здійснюються через мережу біосферних і природних заповідників, спеціальних наукових станцій).

Моніторинг навколишнього природного середовища охоплює ряд послідовних стадій (етапів): збирання інформації, її обробку, передавання, збереження, аналіз, прогнозування майбутніх змін та розроблення науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень щодо запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.

Залежно від об'єкта моніторингу розрізняється: комплексний моніторинг навколишнього природного середовища (довкілля); моніторинг земель (і їх складової — ґрунтів), моніторинг поверхневих та підземних вод, моніторинг лісів, моніторинг рослинного світу, моніторинг дикої фауни, моніторинг атмосферного повітря, моніторинг місць видалення відходів, моніторинг фізичних факторів (шум, електромагнітні поля, радіація, вібрація тощо), моніторинг територій та об'єктів природно-заповідного фонду, моніторинг курортів та деякі інші.

За рівнем узагальнення отриманої моніторингової інформації розрізняють локальний моніторинг (тобто такий, який здійснюється на території окремих об'єктів (підприємств, населених пунктів, ділянок ландшафтів); регіональний (у межах адміністративно-територіальних одиниць, на територіях економічних та природних регіонів; загальнодержавний (на території країни в цілому). Нарешті, 4-й рівень системи спостережень за станом навколишнього природного середовища — глобальний, його складовою є фоновий моніторинг, що здійснюється в Україні. 

Здійснення державного моніторингу довкілля сьогодні покладається на такі суб'єкти: Мінприроди, МНС, МОЗ, Мінагрополітики, Держкомлісгосп, Держводгосп, Держземагентство і Мінжитлокомунгосп, Національне космічне агентство України. При цьому координацію діяльності суб'єктів системи моніторингу здійснює міжвідомча комісія, склад якої затверджується Кабінетом Міністрів України. 

Крім державного моніторингу довкілля, в Україні здійснюється також так званий внутрішній екологічний моніторинг з боку суб'єктів господарювання. Відповідно до ст. 22 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» та п. 10 Положення про державну систему моніторингу довкілля підприємства, установи і організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища, незалежно від їх підпорядкування і форм власності зобов'язані здійснювати екологічний контроль за виробничими процесами та станом промислових зон, збирати, зберігати та безоплатно передавати відповідним державним органам аналітичні матеріали своїх спостережень, дані та узагальнену інформацію для її комплексного оброблення. 3 цією метою між суб'єктами системи моніторингу та постачальником інформації укладається угода, яка підлягає реєстрації в Мінприроди або його органах на місцях.

43. Державний облік у галузі природокористування й охорони НПС, екологічна паспортизація та державна реєстрація.

Державний облік у галузі природокористування та охорони довкілля — це хронологічне, систематичне або комбіноване нагромадження, групування та узагальнення інформації про стан навколишнього середовища, динаміку його змін, джерела впливу на нього, використання природних ресурсів, здійснення природоохоронних заходів та іншої екологічно важливої інформації, отриманої з первинних документів, що прийняті до обліку.
 Однією з найбільш важливих форм обліку є державний статистичний облік. Він здійснюється Державним комітетом статистики України (Держкомстатом) за спеціально затвердженими формами державних статистичних спостережень.
 Відповідно до ст. 14 Закону України «Про державну статистику» на органи державної статистики, зокрема, покладено організацію тапроведення статистичних спостережень за екологічною ситуацією в Україні та її регіонах. Вони також зобов'язані надавати органам державної влади та органам місцевого самоврядування статистичну інформацію в обсягах, за формами і у строки, визначені планом державних статистичних спостережень або окремими рішеннями Кабінету Міністрів України, видавати статистичні збірники, бюлетені, огляди, прес-випуски, забезпечувати рівний доступ до статистичної інформації юридичних і фізичних осіб, забезпечувати збереження, накопичення, актуалізацію та захист статистичної інформації, дотримання її конфіденційності тощо.

 Згідно зі ст. 24 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» об'єкти, що шкідливо впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища, види та кількість шкідливих речовин, що потрапляють у навколишнє природне середовище, види й розміри шкідливих фізичних та біологічних впливів на нього підлягають державному обліку.

 Форми державних статистичних спостережень з охорони навколишнього природного середовища затверджуються наказами Державного комітету статистики України. Крім того, до кожної форми державних статистичних спостережень вводяться в дію інструкції щодо їх заповнення.

 Первинний облік здійснюється суб'єктами господарювання також стосовно природних ресурсів: води, лісів, іншої рослинності, об'єктів тваринного світу тощо. Первинний облік відомостей щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду, наприклад, здійснюється адміністраціями природних та біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення, а також підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають інші території та об'єкти природно-за-повідного фонду, за їх рахунок.

Однією із важливих форм первинного обліку є екологічна паспортизація об'єктів — здійснюване суб'єктом господарювання збирання узагальнених за спеціально встановленою формою даних про екологічні показники діяльності об'єкта, використання ним природних ресурсів, ступінь потенційної небезпеки для навколишнього природного середовища.
Паспортизації, згідно з вимогами законодавства України, зокрема, підлягають такі природні        ресурси та об'єкти:
—ґрунти
—річки
—окремі об'єкти тваринного світу (Закон України «Про мисливське господарство та полювання»);
—відходи (Закон України «Про відходи»,);
— пасіки (Закон України «Про бджільництво» )
—об'єкти виробництва, транспортування, зберігання і застосування пестицидів і мінеральних добрив

—промислові ділянки рибальства в басейні Чорного моря
—потенційно небезпечні об'єкти
—ядерний матеріал

У сфері обліку природокористування та забезпечення екологічної безпеки в Україні, зокрема, ведуться такі реєстри:

— реєстр об'єктів утворення, оброблення та утилізації відходів;
—реєстр місць видалення відходів;
—Державний реєстр об'єктів підвищеної небезпеки;
—реєстр сортів рослин;
—реєстр та зведений реєстр зелених насаджень;
— реєстр землеволодінь та землекористувань;
— реєстр тварин.

44.Ведення державних кадастрів природних ресурсів.

Це систематизовані зводи відомостей про кількісні, якісні характеристики природних ресурсів, їх обсяг, оцінку, характер та правовий режим, розподіл серед власників та користувачів, призначені для забезпечення органів державної влади, органів місцевого самоврядування, заінтересованих фізичних та юридичних осіб інформацією з метою регулювання раціонального використання, охорони та відтворення природних ресурсів.
Ведення державних кадастрів у галузі природокористування й охорони навколишнього природного середовища здійснюється на підставі Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 23), Земельного кодексу України (статті 193—204), Кодексу України про надра (статті 42—44), Водного кодексу України (статті 24—28), Лісового кодексу України (статті 49—53), законів України «Про рослинний світ» (ст. 38), «Про тваринний світ» (ст. 56), «Про мисливське господарство і полювання» (статті 6, 30), «Про природно-заповідний фонд України» (статті 56—59), «Про Червону книгу України» (ст. 15), «Про курорти» (статті 35—37), «Про поводження з радіоактивними відходами» (ст. 16).
Порядок ведення державного кадастру кожного з природних ресурсів регулюється окремою постановою Кабінету Міністрів України.

Державні кадастри ведуться диференційовано за кожним природним ресурсом чи типом природних об'єктів. В Україні відповідно до законодавства ведуться такі державні кадастри: Державний земельний кадастр, Державний водний кадастр, Державний лісовий кадастр, Державний кадастр родовищ та проявів корисних копалин, Державний кадастр рослинного світу, Державний кадастр тваринного світу, Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду, Державний кадастр природних територій курортів, Державний кадастр природних лікувальних ресурсів, регіональні кадастри природних ресурсів. Не є кадастрами природних ресурсів, але прирівнюються до них Червона книга рослинного світу та Червона книга тваринного світу (Червона книга України).

Державний земельний кадастр — основа для ведення кадастрів усіх інших природних ресурсів. Державний земельний кадастр — це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів.

Ведеться Державний земельний кадастр уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Державний водний кадастр складається з трьох розділів: поверхневі води; підземні води; використання вод.
Державний водний кадастр ведеться:
—за розділами «Поверхневі води» та «Підземні води» — Мінприроди;
—за розділом «Водокористування» — Держводгоспом.
Державний лісовий кадастр ведеться державними органами лісового господарства (Держкомлісгоспом) на основі матеріалів лісовпорядкування, інвентаризації, обстежень і первинного обліку лісів за єдиною для України системою на кошти державного бюджету. Документація Державного лісового кадастру ведеться на основі даних Державного земельного кадастру, матеріалів лісовпорядкування, інвентаризації, обстежень і первинного обліку лісів.

45. Стандартизація та нормування в галузі ОНПС.

Стандартизація та нормування є функцією державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до ст. 31 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» екологічна стандартизація і нормування проводяться з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Ці норми (правила, вимоги) набувають форми нормативно-технічних документів — міжнародних, державних, галузевих, міжгалузевих стандартів та нормативів.
 Стандартизацією відповідно до ст. 1 Закону України від 17 травня 2001 р. «Про стандартизацію» є діяльність, що полягає в установленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву. Стандартами цей Закон визнає документи, розроблені на основі консенсусу та затверджені уповноваженим органом, що встановлюють призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим. Стандарт може містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги.
Ці загальні для всіх сфер управління ознаки стандартів конкретизуються ст. 32 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», яка визначає державні стандарти в галузі охорони навколишнього природного середовища як обов'язкові для виконання документи, що визначають поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища, інші питання, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів. На сьогодні система екологічної стандартизації містить такі види стандартів:
1. ГОСТи — колишні державні стандарти СРСР, які визнано чинними на території України як міждержавні стандарти із збереженням абревіатури «ГОСТ»

2. Державні сшандарти України  ДСТУ. 

3. Міжнародні стандарти, в першу чергу стандарти міжнародної організації з питань стандартизації (ISO).

Галузеві стандарти/технічні умови — стандарти, дія яких поширюється на підприємства (установи, організації), підпорядковані певному міністерству чи іншому центральному органу виконавчої влади, яким і затверджуються відповідні стандарти. 

5. Стандарти підприємства — нормативно-технічні документи, затверджені наказом керівника (органу управління) конкретного підприємства, на яке і поширюється їх дія. 

Екологічне нормування — це діяльність спеціально уповноважених державних органів у галузі охорони навколишнього природного середовища, інших центральних органів виконавчої влади щодо розроблення та затвердження меж допустимого впливу на довкілля хімічного забруднення, фізичних, біологічних та інших шкідливих факторів, що походять від стаціонарних та пересувних джерел, а також меж використання природних ресурсів та дозволених природо-перетворюючих заходів.

 Відповідно до ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до екологічних нормативів у першу чергу належать нормативи гранично допустимих викидів (ГДВ) у атмосферне повітря та гранично допустимих скидів (ГДС) у воду та ґрунти забруднюючих хімічних речовин, а також гранично допустимих рівнів (ГДР) фізичних факторів, зокрема шуму, вібрації, іонізуючого випромінювання (радіації), електромагнітних факторів, а також шкідливих біологічних факторів, тобто будь-яких чинників біотичного походження (віруси, бактерії, грибки, токсини, чинники біохімічної дії, генетично модифіковані організми тощо), що здатні спричиняти масові захворювання людей, тварин, рослин, можуть призвести до погіршення стану довкілля, заподіяння значних економічних збитків, погіршення умов життєдіяльності населення. Ці нормативи є індивідуальними і встановлюються розрахунковим шляхом для кожного стаціонарного джерела можливих викидів, скидів чи інших негативних впливів на довкілля, а також для типів устаткування чи пересувних джерел.

Крім нормативів ГДВ/ГДС/ГДР, до екологічних нормативів ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» відносить також нормативи використання природних ресурсів. Ці нормативи (законодавство називає їх «лімітами») встановлюються, зокрема, щодо таких видів природокористування:

ліміти використання води ;

ліміти забору води ;

ліміти використання мисливських тварин;

ліміти використання рибних ресурсів ;

ліміт заготівлі деревини в порядку рубок головного користування;

ліміт лісосічного фонду ;

ліміти спеціального використання природних рослинних     ресурсів загальнодержавного значення;

ліміт на розміщення відходів  

ліміт на утворення відходів 

46. Екологічне ліцензування, види ліцензій.

Екологічне ліцензування — це відносини між державою в особі її спеціально уповноважених органів та суб'єктами господарювання (фізичними та юридичними особами), змістом яких є санкціонування здійснення цими суб'єктами певної діяльності в галузі охорони навколишнього природного середовища на основі оцінки їх відповідності комплексу вимог, що висуваються з боку держави.

Екологічне ліцензування є функцією державного управління, з допомогою якої забезпечується правовий зв'язок між діяльністю суб'єктів господарювання в галузі природокористування та охорони довкілля та державою в особі її органів.

Законодавство не встановлює чіткого переліку ліцензій власне екологічного характеру. Водночас ліцензовані види діяльності в цій сфері можна виокремити з-поміж інших видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, перелік яких наведено у ст. 9Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. Орган, уповноважений на ліцензування відповідного виду діяльності, визначається відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку органів ліцензування» від 14 листопада 2000 р. № 1698 (з наступними змінами).

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви.

Ліцензування видів господарської діяльності, провадження яких пов'язане з використанням обмежених ресурсів, у разі надходження кількох заяв про видачу ліцензій здійснюється тільки за результатами відкритих конкурсів. Порядок проведення таких конкурсів встановлюється Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачене законами України.

Крім ліцензій, що видаються центральними органами виконавчої влади, деякі екологічні ліцензії уповноважені видавати місцеві державні адміністрації. В основному такі ліцензії стосуються використання природних ресурсів місцевого значення.

Відповідно до основних принципів державної політики у сфері ліцензування, закріплених ст. 3 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності, що відповідно до законодавства підлягає обмеженню. 

Ліцензії :

  •  лісорубний квиток, ордер
  •  лісовий квиток
  •  відстрільна картка 
  •  дозвіл на набуття у приватну власність, розведення в штучних умовах тварин, занесених до Червоної книги України
  •  дозвіл на спеціальне водокористування — у разі використання води водних об'єктів загальнодержавного значення
  •  дозвіл на спеціальне водокористування - у разі використання води водних об'єктів місцевого значення

Усі види дозволів мають, по-перше, персоніфікований характер (видаються конкретному суб'єкту — фізичній чи юридичній особі та не підлягають передачі іншому суб'єкту), по-друге, видаються на певний строк чи на період виконання певної роботи, по-третє, мають територіальний масштаб поширення. На підставі ліцензії, виданої в порядку Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» центральним органом виконавчої влади, господарська діяльність може проводитись на всій території України, а на підставі ліцензії, виданої місцевим органом виконавчої влади, — на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. 

47.Інформування в галузі ОНПС.

Екологічне інформування (екологічне інформаційне забезпечення)  це доведення до заінтересованої громадськості, органів та осіб, які приймають управлінські та інші рішення, екологічної інформації.

Еколого-інформаційне забезпечення є однією з основних гарантій реалізації конституційного права громадян на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів ітд.

Основними суб'єктами еколого-інформаційних відносин є громадяни України; юридичні особи; держава. Відповідна функція екологічного управління насамперед є державною, тобто її здійснення покладається на органи виконавчої влади спеціальної компетенції, які мають відповідну інформацію. Перелік таких органів і напрями інформації, яка ними збирається і узагальнюється, наведено в Положенні про державну систему моніторингу довкілля. Громадяни України та юридичні особи виступають як реципієнти (споживачі) відповідної інформації. 

Об'єктом еколого-інформаційних відносин є, згідно зі ст. 8 Закону «Про інформацію», документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в екологічній сфері.

Форми екологічного інформування передбачені ст. 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», зокрема:

а)   підготовка спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні, а після її розгляду Верховною Радою України — опублікування окремим виданням та розміщення в системі Інтернет;

в) систематичне інформування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколишнього природного середовища і характер впливу екологічних факторів на здоров'я людей;

г) негайне інформування про надзвичайні екологічні ситуації;

г) передача інформації, отриманої в результаті проведення моніторингу довкілля, каналами інформаційних зв'язків органам, уповноваженим приймати рішення щодо отриманої інформації;

д)  забезпечення вільного доступу до екологічної інформації, яка не становить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архівах та інших джерелах.

Екологічне інформаційне забезпечення може здійснюватись як шляхом наданнявідповідної інформації фіксованому колу споживачів за еколого-інформаційними запитами, так і шляхом її систематичного чи екстреного оприлюднення (якщо йдеться про інформацію, що є важливою для широкого загалу). Джерелами екологічної інформації слугують дані моніторингу довкілля, кадастрів природних ресурсів, реєстри, автоматизовані бази даних, архіви. Для інформації, що надається за запитами, такими джерелами також є довідки, які видаються уповноваженими на те органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими посадовими особами.

48. Поняття,форми,види,система екологічного контролю.

Державний екологічний контроль здійснюється в процесі виконання державою своєї екологічної функції. Особливість цього виду контролю полягає в тому, що він є прерогативою відповідних державних органів, які можуть застосовувати у передбачених законом випадках заходи державного примусу. Державний екологічний контроль проводиться центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також спеціально уповноваженими органами управління в галузі охорони навколишнього природного середовища (органами спеціальної компетенції). Правові засади цього контролю визначаються Конституцією України, екологічним законодавством, нормативними актами, якими регулюється правовий статус відповідних державних органів, тощо.

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить «здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів» (ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»), а також контролю за станом охорони зелених насаджень і водойм, благоустрою місць відпочинку громадян.

Місцеві державні адміністрації здійснюють на відповідних територіях державний контроль за використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринногосвіту та інших природних ресурсів, додержанням санітарних і ветеринарних правил, збиранням, утилізацією і захороненням промислових побутових та інших відходів, додержанням правил благоустрою (ст. 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»).

Особливе місце в системі державного екологічного контролю посідають органи прокуратури. Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори здійснюють контрольну функцію в порядку прокурорського нагляду за додержанням законності у сфері охорони довкілля, форми і методи якого передбачені Законом України«Про прокуратуру» 

Державна автомобільна інспекція Міністерства внутрішніх справ (ДАІ) здійснює контроль за додержанням правил охорони навколишнього природного середовища від шкідливого впливу автомототранспортних засобів. Відповідно до Закону України «Про дорожній рух» (1993) ДАІ здійснює контроль за дотриманням власниками (володільцями) транспортних засобів вимог щодо охоро ни довкілля від шкідливого впливу транспортних засобів. Під час виконання службових обов'язків працівники ДАІ мають право перевіряти виконання власниками (володільцями) транспортних засобів вимог законодавства, у тому числі правил, норм, стандартів, що стосуються забезпечення охорони атмосферного повітря; зупиняти транспортні засоби у разі наявних ознак, що свідчать про їх технічну несправність або забруднення навколишнього природного середовища (Положення про Державну автомобільну інспекцію Міністерства внутрішніх справ).

Особливість здійснення відомчого екологічного контролю полягає в тому, що він здійснюється міністерствами і відомствами в межах своєї галузі. Об'єктами такого контролю є діяльність державних підприємств, установ, організацій, які перебувають у підпорядкуванні відповідних органів виконавчої влади. На відміну від державного екологічного контролю, що має надвідомчий характер і якому підлягає діяльність суб'єктів, що не перебувають у підпорядкуванні контролюючих органів, відомчий екологічний контроль здійснюється державними органами щодо суб'єктів, які їм підпорядковані. Відомчий екологічний контроль обмежується галузевою сферою та більш вузьким колом завдань, які визначаються спеціальними положеннями про міністерства та відомства. Контрольні функції таких міністерств і відомств досить різнорідні, оскільки це пов'язане зі специфікою діяльності підконтрольних підприємств, установ, організацій: в одних випадках їх діяльність пов'язана переважно з використанням природних ресурсів, а інших — лише незначною мірою стосується питань природокористування. Слід зазначити, що останніми роками сфера відомчого контролю істотно звузилася, що пов'язано з процесом приватизації підприємств різних галузей промисловості.

Виконання функцій відомчого екологічного контролю регулюється, в основному, відповідними положеннями про центральні державні органи. Зокрема, Міністерство палива та енергетики України в межах своїх повноважень організовує контроль за діяльністюпідприємств паливно-енергетичного комплексу з питань радіаційної та пожежної безпеки і охорони довкілля, а також контролює виконання вимог щодо фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання на підприємствах, установах, організаціях, що належать до сфери його управління.

Виробничий екологічний контроль здійснюється у сфері виробничо-господарської діяльності підприємств та інших суб'єктів господарювання, які повинні виконувати правові вимоги щодо раціонального використання природних ресурсів та не допускати погіршення стану довкілля.

Громадський екологічний контроль здійснюється відповідно до Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля, затвердженого наказом Міністерства екології та природних ресурсів від 27 лютого 2002 року. Діяльність громадських інспекторів організовують та координують органи, що належать до сфери управління Мінприроди: Держекоінспекція, Республіканський комітет АРК з охорони навколишнього природного середовища, державні управління екології та природних ресурсів в областях, містах Києві та Севастополі, Державна екологічна інспекція з охорони довкілля Північно-Західного регіону Чорного моря, Державна екологічна інспекція Азовського моря, Державна Азово-Чорноморська екологічна інспекція.

Громадськими інспекторами з охорони довкілля можуть бути громадяни України, які досягли 18 років і мають досвід природоохоронної роботи. Громадські інспектори призначаються Головним державним інспектором України з охорони навколишнього природного середовища та головними державними інспекторами з охорони навколишнього природного середовища відповідних територій після проходженняспівбесіди та виявлення претендентом знань з основ природоохоронного законодавства. Крім того, громадський інспектор повинен пройти навчання в органі Мінприроди України, який видав посвідчення, з питань здійснення інспекційних перевірок, складання за їх результатами матеріалів (актів та протоколів про адміністративні правопорушення) та інструктаж з техніки безпеки. Він закріплюється за відповідним підрозділом органу Мінприроди України або за державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища.

49. Повноваження органів екологічного контролю.

Державні інспектори екологічної інспекції в межах своєї компетенції мають право:

—обстежувати в установленому порядку підприємства, установи та організації з метою перевірки додержання ними вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання, відтворення та охорону природних ресурсів, поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами) та небезпечними хімічними речовинами, екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку;

—обмежувати чи зупиняти (тимчасово) в установленому порядку діяльність підприємств, установ і організацій та експлуатацію об'єктів (у тому числі будівництво, реконструкцію та розширення об'єктів) і подавати до Мінприроди пропозиції щодо припинення їх діяльності у разі порушення ними вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку, за винятком суб'єктів підприємницької діяльності (інвесторів), що провадять свою діяльність відповідно до законодавства про угоди щодо розподілу продукції;

 опломбовувати приміщення, устаткування та апаратуру підприємств, установ, організацій та об'єктів, стосовно яких було прийняте в установленому порядку рішення про обмеження чи зупинення (тимчасово) їх діяльності;

—  перевіряти документи на право спеціального використання природних ресурсів (ліцензії, дозволи тощо);

—давати обов'язкові для виконання приписи з питань, що належать до повноважень Держекоінспекції;

—складати акти перевірки і протоколи про адміністративні правопорушення та розглядати справи про адміністративні правопорушення у межах повноважень, визначених законом;

—доставляти осіб, які вчинили порушення вимог екологічного законодавства, до органів внутрішніх справ або виконавчих органів сільських, селищних рад, якщо особу порушника не може бути встановлено на місці вчинення порушення;

—вживати в установленому порядку заходів досудового врегулювання спорів та подавати позови про відшкодування втрат і збитків, завданих унаслідок порушення вимог екологічного законодавства;

—контролювати наявність та правильність укладення договорів обов'язкового страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів, експортерів та осіб, які відповідають за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок пожеж та аварій на об'єктах підвищеної небезпеки;

—передавати до прокуратури, органів попереднього слідства та дізнання матеріали про виявлені факти правопорушення, в яких є ознаки злочину;

—одержувати в установленому законодавством порядку від центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів АРК, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій довідкові та інформаційні матеріали про стан екологічної та радіаційної безпеки, повідомлення про аварії та їх причини, технічну та іншу документацію, а також інформацію, необхідну для виконання покладених на Держекоінспекцію завдань;

—залучати спеціалістів органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) до розгляду питань, що належать до їх повноважень;

—зупиняти транспортні (в тому числі плавучі) засоби та проводити огляд речей, транспортних (у тому числі плавучих) засобів, знарядь добування об'єктів рослинного та тваринного світу на місцях їх добування, зберігання, перероблення і реалізації;

—вилучати в установленому порядку в осіб, які порушили вимоги екологічного законодавства, знаряддя добування об'єктів рослинного та тваринного світу, транспортні (в тому числі плавучі) засоби, обладнання та предмети, що є знаряддям незаконного добування об'єктів рослинного та тваринного світу незаконно добуті природні ресурси і продукцію, що з них вироблена, а також відповідні документи (ліцензії, дозволи тощо);викликати громадян для одержання усних або письмових пояснень у зв'язку з порушенням ними вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання, відтворення та охорону природних ресурсів, поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами) та небезпечними хімічними речовинами, екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку;

—проводити фотографування, здійснювати звукозапис, кіно- і відеозйомку як допоміжний засіб для попередження та розкриття екологічних правопорушень;

—призначати в установленому порядку громадських інспекторів з охорони довкілля та видавати їм посвідчення затвердженого Мінприроди зразка;

—оглядати в пунктах пропуску через державний кордон, на митницях призначення та відправлення усі види транспортних (у тому числі авіаційних і плавучих) засобів у порядку, визначеному законодавством, з метою виявлення екологічно небезпечних і заборонених до вивезення з України та ввезення в Україну вантажів.

Органи Держводгоспу в межах своєї компетенції мають право:

—обстежувати в установленому порядку підприємства, установи, організації, що використовують водні ресурси чи здійснюють господарську діяльність на водозабірних та прибережних захисних смутах і водоохоронних зонах у будь-який час з метою перевірки додержання водного законодавства;

—видавати фізичним і юридичним особам приписи щодо здійснення відповідних заходів з раціонального використання, охорони вод та відтворення водних ресурсів;

—порушувати перед відповідними органами питання щодо обмеження, тимчасової заборони (зупинки) будівництва, реконструкції, розширення об'єктів промисловості, зв'язку, оборони, транспорту та іншого призначення, проведення робіт з експлуатації (добування) природних ресурсів, пошукових та інших робіт, що здійснюються 3 порушенням водного законодавства; заборони (тимчасової зупинки), обмеження роботи промислових підприємств, інших суб'єктів господарювання на водозаборах, у межах прибережних захисних смуг та у водоохоронних зонах, якщо ця діяльність здійснюється з порушенням норм і правил використання і охорони водних ресурсів чи призводить або призведе до забруднення, засмічення чи виснаження водного об'єкта; тимчасової зупинки дії виданих дозволів на спеціальне водокористування у разі недотримання умов цих дозволів;

—зупиняти або забороняти проведення робіт у руслах річок чи акваторіях водосховищ, якщо ці роботи не погоджені в установленому порядку із спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади в галузі використання, охорони та відтворення водних ресурсів;

—складати акти перевірки і протоколи про порушення законодавства в галузі охорони і раціонального використання водних ресурсів та у випадках пошкодження водогосподарських споруд (об'єктів) та пристроїв чи про порушення правил їх експлуатації;

—пред'являти позови про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення водного законодавства чи пошкодження водогосподарських споруд (об'єктів) та пристроїв;

—викликати громадян та посадових осіб для надання усних або письмових пояснень у зв'язку з порушенням ними водного законодавства, проводити фотографування, здійснювати звукозапис, кіно-та відеозйомку як допоміжний засіб для попередження і розкриття адміністративних правопорушень, відповідальність за які передбачена статтями 48, 59, 60 та 61 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КпАП України);

—отримувати безкоштовно від фізичних і юридичних осіб інформаційні матеріали в обсягах статистичної звітності, необхідні для визначення стану використання та охорони водних ресурсів, повідомлення про аварійні забруднення водних ресурсів та про хід ліквідації їх наслідків, пояснення обставин, що призвели до порушення правил експлуатації водогосподарських споруд і пристроїв чи їх пошкодження;

 розглядати справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням правил використання, охорони водних ресурсів (статті 48, 59, 60 та 61 КпАП України), за винятком випадків забруднення та засмічення підземних вод або порушення водоохоронного режиму на водозаборах, яке спричинило забруднення цих вод;

 вносити пропозиції щодо притягнення осіб, які допустили порушення водного законодавства, до дисциплінарної, матеріальної, адміністративної або кримінальної відповідальності у випадках, передбачених чинним законодавством України.

50. Обмеження,тимчасова заборона,зупинення діяльності підприємства,установ,організацій і об»єктів у разі порушення ними законодавства про охорону.

1. Цей Порядок визначає правові основи прийняття рішень про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів (надалі - підприємств) незалежно від форм власності у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

2. Діяльність підприємств, що здійснюється з порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, може бути:

обмежена - на певний період (до виконання необхідних природоохоронних заходів) встановлюються зменшені обсяги викидів і скидів забруднюючих речовин та розміщення відходів у цілому по підприємству чи по окремих його цехах (дільницях) і одиницях обладнання;

тимчасово заборонена (зупинена) - до виконання необхідних природоохоронних заходів зупиняється експлуатація підприємства чи окремих його цехів (дільниць) і одиниць обладнання;

припинена - повністю припиняється експлуатація підприємства чи окремих його цехів (дільниць) і одиниць обладнання.

При тимчасовій забороні (зупиненні) чи припиненні діяльності підприємств забороняються всі викиди і скиди забруднюючих речовин та розміщення відходів по підприємствах в цілому чи окремих їх цехах (дільницях) і одиницях обладнання.

3. Рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) та припинення діяльності підприємств у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища приймають у межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його органи на місцях, органи державного санітарно-епідеміологічного нагляду, інші спеціально уповноважені державні органи та органи місцевого самоврядування.

4. Діяльність підприємств обмежується або тимчасово забороняється (зупиняється) у разі перевищення ними лімітів використання природних ресурсів, порушення екологічних нормативів, екологічних стандартів, а також вимог екологічної безпеки, зокрема:

а) введення в дію підприємств, на яких не забезпечено в повному обсязі додержання екологічних вимог і виконання заходів, передбачених проектами на їх будівництво (реконструкцію);

б) відсутності споруд, устаткування і пристроїв для очищення викидів і скидів або їх знешкодження, а також приладів контролю за кількістю і складом забруднюючих речовин та характеристиками шкідливих факторів на підприємствах, діяльність яких пов'язана з шкідливим впливом на навколишнє природне середовище, або порушення правил експлуатації зазначених споруд, устаткування, пристроїв і приладів;

в) використання природних ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, складування, захоронення, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів без відповідних дозволів;

г) перевищення гранично допустимих чи тимчасово узгоджених викидів і скидів забруднюючих речовин в навколишнє природне середовище, рівнів акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів, біологічного впливу та радіоактивного забруднення;

д) порушення екологічних вимог при виробництві, зберіганні, транспортуванні, знешкодженні, захороненні токсичних та інших речовин, небезпечних для навколишнього природного середовища, здоров'я та життя людей;

е) відсутності або нездійснення заходів, спрямованих на запобігання залповим викидам і скидам, що створюють високі та екстремально високі рівні забруднення повітряного та водного басейнів і грунтів, становлять небезпеку для здоров'я та життя людей, тваринного і рослинного світу;

є) виробництва й експлуатації транспортних та інших пересувних засобів і установок, у викидах та скидах яких вміст забруднюючих речовин перевищує встановлені нормативи;

ж) впровадження відкриттів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем, що не відповідають екологічним вимогам;

з) порушення екологічних вимог при дислокації військових частин, проведенні ними військових навчань, маневрів, переміщенні військ і військової техніки (крім випадків надзвичайних ситуацій, що оголошуються відповідно до законодавства України);

и) порушення інших вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

5. Підставою для припинення діяльності підприємств є систематичне перевищення ними лімітів використання природних ресурсів, порушення екологічних нормативів та екологічних стандартів, що не можуть бути усунуті з технічних, економічних чи інших причин.

6. Рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємства підлягає виконанню в строки, зазначені у цьому рішенні.

7. Не допускаються термінові тимчасова заборона (зупинення) чи припинення діяльності підприємства, якщо це може призвести до виникнення аварійної ситуації.

8. У разі невиконання рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств винні особи несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

9. Державні органи, що прийняли рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств або скасування таких рішень, надсилають у тридобовий строк відповідну інформацію Радам народних депутатів, на території яких знаходяться підприємства.

10. Відновлення діяльності підприємств здійснюється з письмового дозволу органу, який прийняв рішення про тимчасову заборону (зупинення) діяльності, або його вищого органу.

11. Рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств може бути оскаржено в судовому порядку.

12. У разі необгрунтованого обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств винні в цьому службові особи несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

51. Екологічна експертиза : поняття, принципи,суб»єкти,об»єкти.

Екологічна експертиза є самостійною управлінською функцією, що «відбрунькувалась» від функції екологічного контролю. За своєю правовою природою вона є екологічним контролем, який має попереджувальний характер.

Правовими підставами організації та здійснення екологічної експертизи в Україні є закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про екологічну експертизу»

Екологічна експертиза в Україні базується на таких принципах:

—попередній характер (за загальним правилом вона проводиться на найбільш ранніх стадіях, коли діяльність ще не почала здійснюватись і можна найбільш раціонально, найбільш економічно вплинути на прийняття господарських чи управлінських екологічно важливих рішень);

—обов'язковість щодо видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку;

—  комплексність в оцінці матеріалів, поданих на експертизу
(оцінці піддається діяльність на відповідність вимогам всього екологічного законодавства, а не окремо земельного, водного чи гірничого; при цьому слід підраховувати і не лише найближчі, а й віддалені
 екологічні наслідки господарської діяльності; ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні);

—свобода вибору експертами форм і методів еколого-експертного аналізу;

—наукова обґрунтованість (об'єктивність висновків екологічної експертизи забезпечується науковою методологією, що застосовується в процесі дослідження, кваліфікаційними вимогами до експертів екологічної експертизи, що є єдиними для учасників усіх видів екологічної експертизи);

—прозорість процедури та висновків екологічної експертизи, гарантії участі громадськості в її здійсненні;

—  відповідальність суб'єктів екологічної експертизи за організацію, проведення, її висновки та дотримання умов, що в них містяться.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про екологічну експертизу» її об'єктами є проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів; передпроектні, проектні матеріали; документація по впровадженню нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції, реалізація яких може призвести до порушення екологічних нормативів, негативного впливу на стан навколишнього природного середовища. Екологічній експертизі можуть також підлягати екологічні ситуації, що склалися в окремих населених пунктах і регіонах, а також діючі об'єкти та комплекси, що мають значний негативний вплив на стан навколишнього природного середовища. Одним із важливих об'єктів екологічної експертизи є військові, оборонні та інші об'єкти, інформація про які становить державну таємницю. Такі об'єкти підлягають експертизі в спеціальному порядку, з урахуванням вимог законодавства України про державну таємницю.

Закон виділяє три форми екологічної експертизи: державну, громадську та інші. При цьому обов'язковими для виконання є лише висновки державної екологічної експертизи. Висновки громадської та іншої екологічної експертизи мають рекомендаційний характер іможуть бути враховані при проведенні державної екологічної експертизи, а також при прийнятті рішень щодо подальшої реалізації об'єкта екологічної експертизи.

Суб'єктами екологічної експертизи є:

—спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, його органи на місцях, створювані ними спеціалізовані установи, організації та еколого-експертні підрозділи чи комісії, інші державні органи, органи місцевого самоврядування і місцеві органи виконавчої влади (суб'єкти державної екологічної експертизи; при цьому органи місцевого самоврядування можуть виступати суб'єктом усіх форм експертизи);

—громадські організації екологічного спрямування чи створювані ними спеціалізовані формування (суб'єкти громадської екологічної експертизи);

—інші установи, організації та підприємства, в тому числі іноземні юридичні та фізичні особи, які залучаються до проведення екологічної експертизи (будь-якої форми);

— заінтересовані юридичні та фізичні особи (суб'єкти «інших» екологічних експертиз — на договірній основі зі спеціалізованими еколого-експертними органами і формуваннями).

52. Еколого-експертний процес.

Процес екологічної експертизи включає наступні складові :

Аналіз (прогноз) потенційних впливів діяльностей, що намічаються на навколишнє середовище і оцінка їхньої значимості;

Консультації з зацікавленими сторонами з метою пошуку взаємоприйнятих рішень;

Використання результатів прогнозу впливів і консультацій у процесі прийняття рішень, які відносяться до діяльності, що намічається.

53. Поняття,сутність і функції відповідальності за екологічні правопорушення.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства — це різновид юридичної відповідальності, яка полягає в покладенні на винну особу специфічного обов'язку зазнавати відповідних обмежень особистого чи майнового характеру за вчинене правопорушення відповідно до санкції порушеної норми права.

Під юридичною відповідальністю за порушення екологічного законодавства, тобто за екологічні правопорушення, слід розуміти відносини між державою в особі уповноважених органів у галузі охорони навколишнього природного середовища, правоохоронних органів, інших уповноважених суб'єктів і особою (фізичною чи юридичною), яка вчинила екологічне правопорушення, по застосуванню до порушника відповідного покарання. Сутність такої відповідальності полягає в несприятливих для порушника екологічних вимог наслідках у межах, установлених екологічним законодавством за правопорушення в галузі екології. Так, згідно з Конституцією України (ст. 66) кожен зобов'язаний не завдавати шкоди природі. Невиконання цього конституційного обов'язку тягне за собою для винної особи несприятливі наслідки правового характеру.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства є важливою складовою правового забезпечення екологічної безпеки, раціонального природокористування, відтворення екологічних об'єктів та охорони навколишнього природного середовища. Шляхом її застосування реалізується державний примус до виконання екологічних вимог. При цьому слід зазначити, що вона не є єдиним інструментом в механізмі забезпечення раціонального природокористування і охорони довкілля. З урахуванням специфіки і характеру цього механізму аналогічну роль виконують також екологічний контроль, державна екологічна експертиза тощо. Відповідальність за порушення екологічного законодавства завжди пов'язана з негативними правовими наслідками як результатом неправомірних дій винної особи.

У тих випадках, коли, наприклад, при вилученні (викупі) об'єктів природи в користувачів чи власників для державних або громадських потреб цим суб'єктам завдано збитків, питання про відповідальність не виникає. Тут мають місце гарантії захисту порушених прав правомірними діями уповноважених державних органів, а не юридична відповідальність.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства треба відрізняти і від певних економічних форм впливу на поведінку носіїв екологічних прав, передбачених екологічним законодавством. У даному разі йдеться, наприклад, про плату за забруднення навколишнього середовища в межах встановлених нормативів. Безперечно, що тут теж виникають певні несприятливі економічні наслідки для суб'єкта, але такі дії закон не вважає правопорушенням. Якщо ж суб'єктом буде допущене понаднормативне забруднення в зазначеній сфері, він має бути притягнутий до юридичної відповідальності.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства полягає в застосуванні до порушників уповноваженими органами і посадовими особами заходів примусового впливу. Такі заходи застосовуються за порушення права власності на природні ресурси та права природокористування, суб'єктивних прав власників природних ресурсів і природокористувачів, недотримання власниками природних ресурсів і природокористувачами покладених на них обов'язків, порушення правил раціонального природокористування і охорони навколишнього природного середовища тощо. Серед негативних правових наслідків названих порушень розрізняють також примусове припинення права власності на природні ресурси або права природокористування. Крім того, законом передбачені дисциплінарні стягнення, адміністративні і кримінальні санкції, відшкодування збитків, заподіяних порушенням екологічного законодавства.

Юридична відповідальність у галузі екології має на меті покарання винних, припинення і попередження порушень законодавства в галузі природокористування і охорони навколишнього природного середовища, а також поновлення порушених прав власників природних ресурсів і природокористувачів, відновлення якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Юридична відповідальність за порушення екологічного законодавства виконує важливі функції:

— стимулюючу на дотримання норм екологічного законодавства та забезпечення екологічної безпеки;

— компенсаційну, спрямовану на відшкодування збитків та втрат у сфері екології;

— превентивну, що забезпечує попередження нових правопорушень;

— каральну, яка полягає в карі особи, винної у вчиненні екологічного правопорушення.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства розглядають у трьох різних, але взаємопов'язаних значеннях: по-перше, як державний примус до виконання вимог, закріплених чинним законодавством; по-друге, як правовідношення, яке реалізується в межах правоохоронних правовідносин, що виникають між державою в особі її органів і правопорушником, по-третє, як правовий інститут, що включає сукупність правових норм, які закріплюють види, засоби і порядок застосування уповноваженими державними органами примусових заходів впливу на правопорушників.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства є міжгалузевим інститутом. Вона реалізується через застосування всіх традиційних видів відповідальності (кримінальної, адміністративної, цивільно-правової і дисциплінарної).

54. Екологічне правопорушення як підстава відповідальності.

Підставою для застосування юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства є порушення, вчинені в галузі природокористування, відтворення природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища, тобто екологічні правопорушення. Вони законодавчо виокремлені як самостійні правопорушення. Так, у ст. 70 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» назване екологічне правопорушення і екологічний злочин. Проте в законодавстві поки що не розкривається поняття даного правопорушення. Гадаємо, що під екологічним правопорушенням слід розуміти винну, протиправну дію (бездіяльність), що порушує встановлений державою правопорядок, права і обов'язки громадян і організацій у сфері раціонального використання природних ресурсів, їх відтворення і охорони навколишнього природного середовища, за вчинення якої законом передбачена юридична відповідальність. Звісно, ця форма загального поняття екологічного правопорушення набуває специфічних рис при притягненні особи до кримінальної, адміністративної, цивільно-правової чи дисциплінарної відповідальності.

Зміст екологічного правопорушення становлять дії або бездіяльність, які суперечать вимогам еколого-правових норм. Практично це винне, протиправне, екологічно небезпечне чи екологічно шкідливе діяння, яке зазіхає на встановлений порядок у сфері екологічної безпеки, природокористування, охорони навколишнього природного середовища.

Екологічне правопорушення характеризується в першу чергу такими рисами, як екологічна спрямованість, екологічна небезпека, екологічна протиправність.

Сутність екологічної спрямованості правопорушення полягає в тому, що поведінка конкретного правопорушника спрямована на негативну зміну стану навколишнього природного середовища, порушення відповідного правового режиму природних ресурсів.

Екологічна небезпека правопорушення в галузі екології включає не лише ймовірність, можливість порушення екологічних інтересів суспільства, але й підвищену небезпеку для існуючих екологічних зв'язків у самих екосистемах.

Будь-яке екологічне правопорушення за своїми об'єктивними властивостями становить протиправну дію особи (фізичної або юридичної), яка здійснюється шляхом дії або бездіяльності. Екологічна протиправність дії означає невідповідність її вимогам правових норм у галузі екології. Вона полягає в повному або частковому невиконанні вимог, ігноруванні правил, закріплених нормами екологічного законодавства. При цьому слід мати на увазі, що протиправність екологічного правопорушення означає як невиконання норм законів у галузі екології, так і невиконання чинних підзаконних актів. В останньому випадку йдеться також і про норми, прийняті на локальному рівні правової регламентації. Порушення нормативних актів у галузі екології можуть виявлятися у формі активних дій (самовільне використання природних ресурсів, порушення строків внесення платежів за використання природних ресурсів і забруднення навколишнього природного середовища тощо), так і у формі бездіяльності (скажімо, невжиття заходів по попередженню і ліквідації екологічних наслідків та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище тощо).

Оскільки екологічне законодавство закріплює складну і багатогранну систему вимог щодо екологічної безпеки, раціонального природокористування і охорони навколишнього природного середовища, то порушення вказаних вимог і правил характеризується видовою різноманітністю. Залежно від того, в якій сфері вчинене екологічне правопорушення, можна розрізняти земельні, лісові, гірничі, атмосферо-повітряні та інші екологічні правопорушення.

Екологічним правопорушенням властиві й інші спільні ознаки: об'єкт, суб'єкт, вина правопорушника, наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою суб'єкта та її наслідками. У ряді випадків обов'язковою ознакою є наявність завданих збитків.

Одним з основних елементів складу екологічного правопорушення є об'єкт протиправного посягання. Вирізняють загальний і спеціальний об'єкти. Загальний об'єкт екологічних правопорушень — це визначений і закріплений законом екологічний правопорядок. Його основу становить суспільне ставлення до екологічної безпеки, раціонального природокористування і охорони навколишнього природного середовища. Будь-яке посягання на цей правопорядок є протиправним.

Загальний об'єкт екологічних правопорушень диференціюється на спеціальні об'єкти. Це обумовлено комплексним характером суспільних відносин, пов'язаних з використанням природних ресурсів і охороною навколишнього природного середовища. Як спеціальні об'єкти екологічних правопорушень можна виокремити групи однорідних суспільних відносин, наприклад щодо охорони і раціонального використання землі, вод, надр, тваринного і рослинного світу, атмосферного повітря тощо.

Важливим елементом складу екологічних правопорушень є їх суб'єкти. Ними можуть бути як окремі громадяни і посадові особи, так і підприємства, установи і організації — юридичні особи. Правопорушниками в галузі екології можуть бути і державні органи управління чи органи місцевого самоврядування, які, наприклад, незаконно розпоряджаються природними ресурсами, порушують встановлений порядок передачі природних ресурсів у власність або надання їх у користування.  Суб'єкти екологічних правопорушень — фізичні і юридичні особи — не обов'язково повинні бути власниками природних ресурсів чи природокористувачами або взагалі носіями екологічних прав. Екологічні правопорушення можливі, наприклад, з боку проектних організацій, які розробляють проекти розташування і будівництва об'єктів, містобудівну документацію тощо.

У певних випадках юридичну відповідальність несуть як вітчизняні, так і іноземні фізичні і юридичні особи. До суб'єктів екологічних правопорушень належать і створені в Україні спільні підприємства, міжнародні об'єднання, організації, фірми тощо.

Громадянин як суб'єкт екологічного правопорушення повинен досягти, за загальним правилом, 16-річного віку і на момент вчинення неправомірних дій бути дієздатним.

Обов'язковою ознакою екологічних правопорушень є причинний зв'язок між протиправними діями (або бездіяльністю) і наслідками, що настали (наприклад, завданими збитками або реальною загрозою їх заподіяння). При відсутності такого зв'язку сам факт заподіяння збитків природному середовищу в цілому або окремим його компонентам не можна визнати правопорушенням, вчиненим конкретною особою.

Із суб'єктивного боку екологічне правопорушення характеризується наявністю вини. Відповідальність суб'єкта без вини можлива лише в разі, коли шкода завдається джерелом підвищеної небезпеки, а також в інших випадках, прямо передбачених законодавством. Так, згідно зі ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» особи, які володіють джерелом підвищеної екологічної небезпеки, зобов'язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що ця шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ або навмисних дій потерпілих.

Окремі екологічні правопорушення можуть вчинятися лише навмисно, наприклад незаконне полювання, нецільове використання природних ресурсів тощо. Деякі правопорушення в зазначеній галузі можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності (наприклад, порушення вимог пожежної безпеки в лісах та ін.).

Необхідною ознакою екологічного правопорушення в ряді випадків є наявність шкоди, збитків або реальна загроза їх настання. Шкода, завдана в результаті екологічних правопорушень, полягає у знищенні або пошкодженні окремих природних ресурсів, комплексів, виснаженні природних об'єктів, а також у забрудненні або засмічуванні природного середовища або окремих його компонентів, які перебувають у власності чи користуванні суб'єкта або ж під охороною держави ( скажімо, коли йдеться про природно-заповідні території).

Під зазначеною шкодою в правовому аспекті розуміють ті негативні наслідки дії або бездіяльності, яких за сучасних умов можна було б уникнути, не порушуючи екологічних зв'язків та існуючого співвідношення економічних і екологічних інтересів суспільства.

Шкода має об'єктом свого посягання насамперед майнові права і інтереси суб'єкта (власника природних ресурсів або природокористувача), тобто їй притаманний майновий характер. Але вона може завдаватись і безпосередньо навколишньому природному середовищу. Така шкода пов'язана з погіршенням якісного стану навколишнього природного середовища. У тих випадках, коли має місце заподіяння шкоди об'єктам природи, що перебувають у власності держави, фактично поєднуються економічні, господарські збитки і екологічна шкода, які обумовлюють зниження природних якостей об'єкта та зниження його економічної, майнової цінності.

Щоб виступати підставою юридичної відповідальності, екологічне правопорушення повинно бути належним чином виявлено і зафіксовано. Цю функцію здійснюють уповноважені державні органи і посадові особи.

Чинним законодавством екологічні правопорушення фактично розглядаються як посягання на права власників природних ресурсів, як порушення громадського правопорядку і т. ін. Проте всі вони об'єднуються однією суттєво важливою ознакою — негативним впливом на стан природного середовища, тобто мають екологічну спрямованість. Саме в цьому і полягає особливість екологічних правопорушень.

За своїм складом екологічні правопорушення є неоднорідними і можуть бути класифіковані. Так, якщо в основу класифікації екологічних правопорушень буде покладено вид відповідальності, характер застосованих санкцій, то можна розрізняти кримінальні злочини, адміністративні проступки, дисциплінарні і цивільно-правові правопорушення. Наявність такої класифікації пов'язана з тим, що екологічне право як самостійна галузь права не містить усього комплексу правових санкцій, які застосовуються до суб'єктів екологічних правопорушень. Тому для боротьби з цими правопорушеннями воно використовує ті санкції, які містяться в інших галузях сучасного права, зокрема у кримінальному, цивільному, адміністративному, трудовому та ін. Проте для застосування зазначених санкцій необхідно, щоб порушення екологічного законодавства одночасно виступало і як порушення правових норм відповідних галузей права.

Перелік екологічних правопорушень досить широкий. В узагальненій формі екологічні правопорушення сформульовані і закріплені в ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», а також у галузевому поресурсовому законодавстві. Але цей перелік не вичерпує усієї різноманітності екологічних правопорушень, які трапляються на практиці або потенційно можливі.

Кожен вид екологічних правопорушень характеризується притаманними йому специфічними ознаками і властивостями. Так, з урахуванням суб'єктного складу можна виокремити три види екологічних правопорушень: 1) вчинені власниками природних ресурсів; 2) вчинені природокористувачами; 3) вчинені особами, які не є власниками природних ресурсів або природокористувачами.

Окреме місце належить екологічним правопорушенням, пов'язаним, наприклад, з порушенням суб'єктивних прав власників природних ресурсів (права володіння, права користування і права розпорядження) і із завданням шкоди, збитків самим об'єктам права власності. Найпоширенішим правопорушенням першого різновиду є незаконні угоди з природними ресурсами, а також самовільне їх використання. Серед другого різновиду екологічних правопорушень перше місце як критерій має посісти стан об'єкта природи (його знищення, псування, погіршення).

Класифікувати екологічні правопорушення можна за об'єктом посягання на земельні, водні, гірничі, лісові та ін. Ця класифікація має практичну спрямованість і використовується, наприклад, для розробки збірників нормативних актів, характеристики напрямків правової охорони навколишнього середовища тощо.

У випадку ж виділення за об'єктом посягання групи однорідних екологічних правопорушень і конкретизації видів правової поведінки має місце подальша класифікація. Такий поділ, доповнений іншими ознаками, наприклад предметом посягання, дає змогу виокремити такі узагальнені екологічні правопорушення:

1) протиправне знищення і пошкодження природних ресурсів (наприклад, забруднення і засмічення вод, знищення або пошкодження лісу, лісових культур, пошкодження сільськогосподарських та інших земель);

2) погіршення об'єктів навколишнього природного середовища (наприклад, вибіркова розробка багатих родовищ корисних копалин, яка призводить до необгрунтованих втрат балансових запасів корисних копалин тощо);

3) порушення правил передачі у власність, надання в користування природних об'єктів, пов'язаних з можливим заподіянням шкоди довкіллю (наприклад, введення в експлуатацію підприємств та інших об'єктів без споруд, які запобігають забрудненню і засміченню вод);

4) бездіяльність, невиконання правил (скажімо, невиконання правил охорони надр);

5) використання природних ресурсів з корисливих мотивів (незаконне збирання дикорослих рослин тощо).

55. Класифікація та причини екологічних правопорушень.

Зміст екологічного правопорушення становлять дії або бездіяльність, які суперечать вимогам еколого-правових норм. Практично це винне, протиправне, екологічно небезпечне чи екологічно шкідливе діяння, яке зазіхає на встановлений порядок у сфері екологічної безпеки, природокористування, охорони навколишнього природного середовища.

Екологічне правопорушення характеризується в першу чергу такими рисами, як екологічна спрямованість, екологічна небезпека, екологічна протиправність.

Сутність екологічної спрямованості правопорушення полягає в тому, що поведінка конкретного правопорушника спрямована на негативну зміну стану навколишнього природного середовища, порушення відповідного правового режиму природних ресурсів.

Екологічна небезпека правопорушення в галузі екології включає не лише ймовірність, можливість порушення екологічних інтересів суспільства, але й підвищену небезпеку для існуючих екологічних зв'язків у самих екосистемах.

Будь-яке екологічне правопорушення за своїми об'єктивними властивостями становить протиправну дію особи (фізичної або юридичної), яка здійснюється шляхом дії або бездіяльності. Екологічна протиправність дії означає невідповідність її вимогам правових норм у галузі екології. Вона полягає в повному або частковому невиконанні вимог, ігноруванні правил, закріплених нормами екологічного законодавства. При цьому слід мати на увазі, що протиправність екологічного правопорушення означає як невиконання норм законів у галузі екології, так і невиконання чинних підзаконних актів. В останньому випадку йдеться також і про норми, прийняті на локальному рівні правової регламентації. Порушення нормативних актів у галузі екології можуть виявлятися у формі активних дій (самовільне використання природних ресурсів, порушення строків внесення платежів за використання природних ресурсів і забруднення навколишнього природного середовища тощо), так і у формі бездіяльності (скажімо, невжиття заходів по попередженню і ліквідації екологічних наслідків та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище тощо).

Із суб'єктивного боку екологічне правопорушення характеризується наявністю вини. Відповідальність суб'єкта без вини можлива лише в разі, коли шкода завдається джерелом підвищеної небезпеки, а також в інших випадках, прямо передбачених законодавством. Так, згідно зі ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» особи, які володіють джерелом підвищеної екологічної небезпеки, зобов'язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що ця шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ або навмисних дій потерпілих.

Окремі екологічні правопорушення можуть вчинятися лише навмисно, наприклад незаконне полювання, нецільове використання природних ресурсів тощо. Деякі правопорушення в зазначеній галузі можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності (наприклад, порушення вимог пожежної безпеки в лісах та ін.).

Необхідною ознакою екологічного правопорушення в ряді випадків є наявність шкоди, збитків або реальна загроза їх настання. Шкода, завдана в результаті екологічних правопорушень, полягає у знищенні або пошкодженні окремих природних ресурсів, комплексів, виснаженні природних об'єктів, а також у забрудненні або засмічуванні природного середовища або окремих його компонентів, які перебувають у власності чи користуванні суб'єкта або ж під охороною держави ( скажімо, коли йдеться про природно-заповідні території).

Кожен вид екологічних правопорушень характеризується притаманними йому специфічними ознаками і властивостями. Так, з урахуванням суб'єктного складу можна виокремити три види екологічних правопорушень: 1) вчинені власниками природних ресурсів; 2) вчинені природокористувачами; 3) вчинені особами, які не є власниками природних ресурсів або природокористувачами.

Класифікувати екологічні правопорушення можна за об'єктом посягання на земельні, водні, гірничі, лісові та ін.

У випадку ж виділення за об'єктом посягання групи однорідних екологічних правопорушень і конкретизації видів правової поведінки має місце подальша класифікація. Такий поділ, доповнений іншими ознаками, наприклад предметом посягання, дає змогу виокремити такі узагальнені екологічні правопорушення:

1) протиправне знищення і пошкодження природних ресурсів (наприклад, забруднення і засмічення вод, знищення або пошкодження лісу);

2) погіршення об'єктів навколишнього природного середовища (наприклад, вибіркова розробка багатих родовищ корисних копалин, яка призводить до необгрунтованих втрат балансових запасів корисних копалин тощо);

3) порушення правил передачі у власність, надання в користування природних об'єктів, пов'язаних з можливим заподіянням шкоди довкіллю (наприклад, введення в експлуатацію підприємств та інших об'єктів без споруд, які запобігають забрудненню і засміченню вод);

4) бездіяльність, невиконання правил (скажімо, невиконання правил охорони надр);

5) використання природних ресурсів з корисливих мотивів (незаконне збирання дикорослих рослин тощо).

56. Адміністративна відповідальність.

Із засобами цивільно-правової відповідальності за правопорушення в галузі екології пов'язані засоби адміністративної відповідальності. Остання має самостійний характер. Відповідно до ст. 70 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначення складу екологічних правопорушень і порядок притягнення до адміністративної відповідальності за їх вчинення визначаються Кодексом України про адміністративні правопорушення, який екологічним проступкам присвячує цілу главу.

Адміністративна відповідальність, як правило, буває пов'язана із застосуванням уповноваженими органами і посадовими особами адміністративних стягнень до суб'єктів, винних у вчиненні адміністративного проступку в галузі екологічної безпеки, природокористування і охорони навколишнього природного середовища. Ця відповідальність є оперативним засобом впливу на правопорушників, бо застосовується в адміністративному, інколи — в судовому порядку і для її застосування не потрібні підрахунки збитків. Вона покладається на винних осіб лише за ті проступки, які не є суспільно небезпечними і передбачені чинним адміністративним законодавством. Адміністративні заходи впливу на правопорушників стимулюють дотримання ними природоохоронних вимог і правил.

Відповідно до адміністративного законодавства за вчинення екологічного правопорушення застосовується одне з таких стягнень: штраф, попередження, конфіскація предметів, які були знаряддям правопорушення або безпосередніми об'єктами правопорушення, позбавлення права вести діяльність, пов'язану з деякими видами експлуатації природних ресурсів і охорони природи.

57. Кримінальна відповідальність.

За порушення екологічного законодавства можлива кримінальна відповідальність. Вона передбачена чинним Кримінальним кодексом і застосовується тільки судами за вчинення суспільно небезпечних екологічних правопорушень, тобто злочинів. Відповідні статті, якими встановлена кримінальна відповідальність за конкретні порушення екологічного законодавства, зосереджені в розділі 9 «Злочини проти довкілля» Кримінального кодексу України. Серед цих злочинів розрізняються злочини проти екологічної безпеки, у сфері землевикористання, охорони надр, атмосферного повітря, у сфері охорони водних ресурсів, лісовикористання, захисту рослинного і тваринного світу та ін.

Порушення одних і тих же правил природокористування і охорони навколишнього середовища або вчинення аналогічних протиправних дій тягнуть за собою в одних випадках кримінальну, в інших — адміністративну відповідальність. Розмежувальним критерієм злочинів і адміністративних проступків виступає ступінь суспільної небезпеки. Крім того, враховуються також конкретні обставини правопорушень: вид і розмір завданої шкоди, конкретні наслідки тощо.

У тих випадках, коли за екологічні правопорушення не настає ні кримінальна, ні адміністративна відповідальність, можливе настання дисциплінарної відповідальності. Вона застосовується на підставі загальних норм трудового законодавства за дисциплінарні проступки екологічного характеру. Суб'єктами цієї відповідальності є працівники підприємств, установ і організацій, а також відповідні посадові особи.

58. Цивільно-правова відповідальність.

Певні особливості властиві насамперед цивільно-правовій відповідальності. На підприємства, установи, організації і громадян Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 68) і поресурсові кодекси покладають обов'язок відшкодовувати збитки, завдані ними внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, у порядку і розмірах, визначених законодавством України. При цьому в законодавстві підкреслюється, що застосування заходів дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, завданої забрудненням навколишнього природного середовища і погіршенням якості природних ресурсів. Це означає, що винні особи несуть цивільно-правову відповідальність незалежно від їх притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності за порушення екологічного законодавства у встановлених законом випадках.

Сутність цивільно-правової відповідальності за порушення екологічного законодавства полягає в покладенні на особу, винну у вчиненні екологічного правопорушення, несприятливих майнових наслідків (санкцій).

Крім загальних умов настання юридичної відповідальності необхідною умовою цивільно-правової відповідальності в галузі екології виступає неправомірність дій громадянина або юридичної особи, наслідком яких є майнова шкода (здоров'ю людей, майну, природним ресурсам тощо). При відсутності такої шкоди питання про цивільно-правову відповідальність не виникає.

Застосування цивільно-правової відповідальності за екологічні правопорушення характеризується передусім тим, що, крім збитків, які виражені у грошовій формі, в результаті неправомірних дій можливе завдання екологічної шкоди. Поняття екологічної шкоди в науці поки що недостатньо розроблено. Але сутність її зводиться головним чином до певного погіршення якісного стану навколишнього середовища.

Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає, що шкода, завдана в результаті порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, за загальним правилом, у повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення і незалежно від плати за забруднення навколишнього природного середовища і погіршення якості природних ресурсів.

Правовою основою юридичної відповідальності в зазначеній сфері є положення Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», відповідні статті поресурсових кодексів, законів, а також норми спеціальних нормативних актів. Але зазначені закони і поресурсові кодекси безпосередньо не визначають засобів цивільно—правової відповідальності за порушення екологічного законодавства. У них містяться лише посилання на спеціальне законодавство.

Суттєвою особливістю, специфічною рисою цивільно-правової відповідальності є порядок визначення розміру шкоди, завданої порушенням екологічного законодавства, який встановлено спеціальними нормативними актами.

59. Дисциплінарна відповідальність.

Дисциплінарна відповідальність за екологічні правопорушення - це різновид юридичної відповідальності, яка застосовується до винних осіб за протиправні дії, що порушують екологічні вимоги у процесі невиконання функціональних обов'язків та ін. вимог дисципліни праці, пов'язаних з використанням природних ресурсів, охороною навколишнього природного середовища, забезпеченням екологічної безпеки.

Умовами настання дисциплінарної відповідальності є

протиправність;

наявність вини суб'єкта;

професійна правосуб'єктність у галузі екології;

невиконання чи неналежне виконання екологічних вимог, які складають коло службових професійних обов'язків.

Види дисциплінарних стягнень:

догана;

звільнення з посади.

60. Основні напрямки ОНПС в промисловості, на транспорті.

      Промисловість.

Основним забруднювачем навколишнього природного середовища є промисловість. Великої шкоди об'єктам природи і здоров'ю людини завдає чорна та кольорова металургія, вугільна, нафтовидобувна і нафтопереробна, а також хімічна промисловість. Тому екологізація всієї економічної діяльності є необхідною і обов'язковою.

Зменшення шкідливого впливу промислового виробництва вирішується за кількома напрямками: 1) шляхом удосконалення очищення шкідливих викидів і відходів промислового виробництва, підвищення ефективності роботи очисних споруд, суворого дотримання нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин у навколишнє середовище; 2) шляхом удосконалення технологічних процесів з метою очищення відходів виробництва, випуску екологічно чистої продукції; 3) шляхом зміцнення режиму екології; 4) шляхом запровадження маловідходної і безвідходної технології, заснованої на комплексному використанні природних ресурсів, при замкнутому циклі виробництва.

Загальні вимоги охорони навколишнього природного середовища в процесі господарювання повинні охоплювати всі стадії господарського процесу: доексплуатаційну, експлуатаційну і післяексплуатаційну.

Доексплуатаційна стадія включає розміщення об'єкта, проектування, будівництво, приймання в експлуатацію. Експлуатаційна передбачає паспортизацію виробничої діяльності об'єкта, дозвіл на викиди, встановлення нормативів викидів та лімітів використання природних ресурсів, контроль за виконанням відповідних правил. Післяексплуатаційна стадія включає випуск продукції і розміщення відходів.

Екологічна безпека і охорона навколишнього середовища забезпечується шляхом екологічної паспортизації промислових підприємств, нормування і лімітування, внесення зборів за використання природних ресурсів і забрудення навколишнього природного середовища, здійснення екологічного контролю.

На промислових підприємствах, що шкідливо впливають або можуть впливати на стан навколишнього природного середовища, розробляються екологічні паспорти. Екологічний паспорт — це нормативно-технічний документ, який містить дані щодо використання природних ресурсів та визначення впливу виробництва на навколишнє природне середовище. В екологічному паспорті містяться такі дані: обсяги викидів, скидів забруднюючих речовин та види; обсяги та їх види використання природних ресурсів; відомості про обсяги та характер виробництва, наявність природоохоронного обладнання; екологічна характеристика продукції, що випускається; відомості про характеристики відходів, які створюються на підприємстві. 

З метою дотримання екологічних вимог на підприємствах промисловості здійснюється поряд з державним і виробничий контроль. На підприємствах з великим обсягом виробництва та розгалуженою системою управління створюється служба охорони навколишнього середовища. Контрольна діяльність служби охоплює практично всі сторони природоохоронної роботи підприємства. Основними її напрямками є контроль за виконанням природоохоронних планів та заходів, дотриманням норм і правил по охороні навколишнього середовища у процесі виробництва, удосконалення технологічного виробництва.

Чинне законодавсто передбачає певні вимоги до продукції, що виробляється. Основні екологічні вимоги до товарів закріплені в Законі України «Про захист прав споживачів» у редакції Закону від 15 грудня 1993 року. Зокрема, товари, на які законодавством встановлено обов'язкові вимоги щодо забезпечення безпеки навколишнього природного середовища, підлягають обов'язковій сертифікації.

Зберігання та знищення відходів здійснюється у спеціально визначених для цього місцях чи на об'єктах. На кожне таке місце чи об'єкт складається спеціальний паспорт, в якому зазначається найменування та код відходів, їх кількісний та якісний склад, походження.

Згідно з Господарським кодексом України суб'єкт господарювання зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані ним власникам або первинним користувачам природних ресурсів. Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів.

       Транспорт

Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в перевезеннях. Одночасно транспорт є одним з основних забруднювачів навколишнього природного середовища. 

Основними напрямками охорони навколишнього природного середовища на транспорті є зниження токсичності та нейтралізація шкідливих речовин, які містяться у викидах та скидах транспортних засобів, а також поступовий перехід на нові види енергії та пального. Ці напрямки посідають певне місце в чинному законодавстві. Відповідно до закону «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 56) на підприємства, установи, організації, що здійснюють проектування, виробництво, експлуатацію та обслуговування автомобілів, літаків, суден, інших пересувних засобів, установок та виробництво і постачання пального, покладені певні обов'язки щодо забезпечення екологічної безпеки транспортних засобів. Так, вони зобов'язані розробляти та здійснювати заходи по знищенню токсичності та знешкодженню шкідливих речовин, що містяться у викидах та скидах транспортних засобів, переходу на менш токсичні види пального, додержання режиму експлуатації транспортних засобів та інші заходи, спрямовані на запобігання й зменшення викидів та скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих речовин та додержання встановлених рівнів фізичних впливів.

При експлуатації транспортних засобів в атмосферне повітря викидаються відпрацьовані гази, що містять забруднюючі речовини, а також відбувається шкідливий вплив їх фізичних факторів. З метою охорони навколишнього природного середовища від забруднення та шкідливого впливу фізичних факторів транспортних засобів для кожного типу пересувних джерел, що експлуатуються на території України, встановлюються нормативи вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та шкідливого впливу їх факторів. Ці нормативи розробляються з урахуванням наявності технічних рішень щодо зменшення утворення забруднюючих речовин, зниження рівня шкідливого впливу фізичних факторів, очищення відпрацьованих газів та економічної доцільності. Порядок розробки і затвердження цих нормативів встановлюється Міністерством охорони навколишнього природного середовища України і Міністерством охорони здоров'я України. Виробництво та експлуатація транспортних засобів, у яких вміст забруднюючих речовин у відпрацьованих газах перевищує нормативи або рівні шкідливого впливу фізичних факторів, забороняються.

Основним принципом державної політики у сфері трубопроводного транспорту є додержання екологічної безпеки трубопроводного транспорту. Для визначення екологічної безпеки під час розміщення, будівництва нових і реконструкції діючих об'єктів трубопроводного транспорту, а також під час їх експлуатації обов'язково проводиться екологічна експертиза у порядку, встановленому законодавством.

Експлуатація водного транспорту призводить до забруднення вод. З метою охорони водних об'єктів від негативного впливу водного транспорту чинним законодавством передбачений певний комплекс правових мір. Згідно зі ст. 67 Водного кодексу України всі судна та інші плавучі засоби мають бути обладнані ємкостями для збору лляльних та інших забруднених вод, які повинні систематично передаватися на спеціальні очисні споруди для очищення та знезараження. Правилами охорони внутрішніх морських вод і територіального моря від забруднення та засмічення, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 року передбачається широкий комплекс заходів щодо запобігання забрудненню та засміченню внутрішніх морських вод і територіального моря водним транспортом. Зокрема, власники та користувачі суден, платформ та інших морських споруд повинні вживати заходів щодо запобігання забрудненню та засміченню цих вод.

Усі транспортні та інші пересувні засоби, що експлуатуються на території України, мають бути піддані державному контролю за додержанням екологічної безпеки транспортних засобів. У разі порушення екологічного законодавства керівники транспортних організацій та власники транспортних засобів несуть юридичну відповідальність за додержання нормативів гранично допустимих викидів та скидів забруднюючих речовин і гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навколишнє природне середовище, встановлених для відповідного типу транспорту, а також за інші порушення екологічних вимог на траспорті.

61. Екологічні вимоги при розміщенні,проектуванні і будівництві промислових об"єктів

При проектуванні,  розміщенні,  будівництві,  введенні в  дію нових   і   реконструкції  діючих  підприємств,  споруд  та  інших об'єктів,   удосконаленні   існуючих    і    впровадженні    нових технологічних   процесів   та  устаткування,  а  також  в  процесі експлуатації цих об'єктів забезпечується екологічна безпека людей, раціональне використання природних ресурсів, додержання нормативів  шкідливих впливів на навколишнє  природне  середовище.  При  цьому повинні   передбачатися   вловлювання,   утилізація,  знешкодження

шкідливих речовин і відходів або повна  їх  ліквідація,  виконання інших  вимог  щодо  охорони  навколишнього природного середовища і здоров'я людей.

    Підприємства, установи   й   організації,   діяльність   яких пов'язана з шкідливим впливом на навколишнє  природне  середовище, незалежно  від  часу  введення  їх  у  дію  повинні бути обладнані спорудами,  устаткуванням і  пристроями  для  очищення  викидів  і скидів або їх знешкодження, зменшення впливу шкідливих факторів, а також приладами  контролю  за  кількістю  і  складом  забруднюючих речовин та за характеристиками шкідливих факторів.

    Проекти господарської  та  іншої  діяльності   повинні   мати матеріали  оцінки  її  впливу  на навколишнє природне середовище і здоров'я людей.

    Оцінка здійснюється  з  урахуванням  вимог  законодавства про охорону навколишнього природного середовища,  екологічної  ємкості даної  території,  стану  навколишнього  природного  середовища  в

місці,  де планується розміщення об'єктів,  екологічних прогнозів, перспектив соціально-економічного розвитку регіону,  потужності та видів  сукупного  впливу  шкідливих  факторів   та   об'єктів   на навколишнє природне середовище.

    Підприємства, установи  та   організації,   які   розміщують, проектують,   будують,   реконструюють,   технічно  переозброюють, вводять в дію підприємства,  споруди  та  інші  об'єкти,  а  також проводять дослідну діяльність, що за  їх  оцінкою  може  негативно вплинути на  стан  навколишнього  природного  середовища,  подають спеціально  уповноваженому  центральному органу виконавчої влади з питань  екології  та  природних ресурсів та його органам на місцях спеціальну заяву про це.

    Забороняється введення в дію  підприємств,  споруд  та  інших об'єктів, на яких не забезпечено в повному обсязі додержання  всіх екологічних вимог і виконання заходів, передбачених у проектах  на будівництво   та    реконструкцію    (розширення    та    технічне переоснащення).

62. Основні напрямки і особливості ОНПС у сільському господарстві на сучасному етапі його розвитку.

Сільське господарство — найбільш активна галузь, де взаємодіє суспільство і природа. В умовах сучасної системи сільського господарства можна виокремити два напрямки природоохоронної діяльності: охорона навколишнього природного середовища і всіх його елементів від негативного впливу сільськогосподарського виробництва та охорона сільського господарства від шкідливого впливу антропогенного навколишнього середовища.

Основні правові норми, які закріплюють порядок використання та охорони земель, інших природних об'єктів у сільському господарстві, містяться в Земельному, Водному, Лісовому кодексах України, в кодексі України про надра, а також у Законах України «Про охорону земель», «Про тваринний світ» та «Про охорону атмосферного повітря». Дані правові норми становлять правову основу екологізації аграрного законодавства.

Основними природними об'єктами, які зазнають негативного впливу в сільському господарстві, є землі сільськогосподарського призначення, якими визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей (ст. 22 ЗК України). Охорона земель сільськогосподарського призначення включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на їх раціональне використання, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обігу, захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення та підвищення родючості ґрунтів.

Одним з найважливіших заходів є обмеження використання цих земель для цілей, не пов'язаних з сільським господарством. Згідно зі ст. 23 Земельного кодексу України землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Для будівництва об'єктів, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Найважливішим завданням правової охорони земель сільськогосподарського призначення є охорона родючості ґрунтів. Використання землі як засобу виробництва веде до зниження її продуктивних властивостей. Тому важливо, щоб ці властивості не зменшувалися. З цією метою власники та землекористувачі, в тому числі орендарі земельних ділянок, згідно зі ст. 37 Закону України «Про охорону земель» зобов'язані здійснювати заходи щодо охорони родючості ґрунтів. Використання земельних ділянок способами, що призводять до погіршення якості, забороняється.

До основних заходів по збереженню, відновленню, поліпшенню ґрунту належать дії по боротьбі з вітровою та водною ерозією ґрунту, з безгосподарним ставленням до земель, меліорацією та рекультивацією земель, а також боротьба з забрудненням ґрунту.

Згідно з Законом України від 14 січня 2000 року «Про меліорацію земель», меліорація земель — це комплекс гідротехнічних, культурно-технічних, хімічних, агротехнічних, агролісотехнічних, інших меліоративних заходів, що здійснюються з метою регулювання водного, теплового, повітряного і поживного режиму ґрунтів, збереження і підвищення їх родючості та формування екологічно збалансованої раціональної структури угідь.

Особливої уваги заслуговує питання рекультивації порушених земель. Рекультивація порушених земель — це комплекс організаційних, технічних і біотехнологічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покрову, поліпшення стану та продуктивності порушених земель. Повернення рекультивованих земель у сільськогосподарське виробництво є обов'язковою умовою для отримання нової земельної ділянки для видобутку корисних копалин відкритим способом і торфу та проведення інших робіт, пов'язаних з порушенням ґрунтового покриву.

Крім земельних ресурсів у сільському господарстві шкідливого впливу зазнають водні ресурси, лісова рослинність, дикий тваринний світ.

Згідно з Водним кодексом України всі води (водні об'єкти) підлягають охороні від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання. З метою запобігання забрудненню води сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства та громадяни повинні дотримуватися встановлених правил зберігання, транспортування та використання добрив, хімічних засобів та інших токсичних препаратів та речовин. Вказаним суб'єктам на територіях водоохоронних зон забороняється використання стійких та сильнодіючих пестицидів, а у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм повністю забороняється зберігання та використання усіх видів пестицидів та добрив.

Водний кодекс України забороняє вводити в дію підприємства, споруди та інші об'єкти, які впливають на стан вод (ст. 98 Водного кодексу). Будівництво тваринницьких ферм та комплексів по переробці сільськогосподарської продукції потребує дотримання встановлених правил щодо забезпечення об'єктів очисними обладнаннями і спорудами, які знешкоджують стічні води.

До основних заходів щодо збереження водності річок і охорони їх від забруднення належить створення прибережних захисних смуг (ст. 81 ВК України, ст. 60 ЗК України). Всі сільськогосподарські підприємства зобов'язані суворо додержуватися встановленого правового режиму при здійсненні господарської діяльності в цих смугах.

Лісова рослинність також зазнає негативного впливу від діяльності сільськогосподарських підприємств. Можливим є пошкодження, а в деяких випадках і знищення лісів через їх забруднення хімічними речовинами, пестицидами і агрохімікатами.

Основні правила охорони лісів закріплені в Лісовому кодексі України, інших нормативних актах. Ліси мають корисні якості, оскільки вони зменшують негативний вплив природних явищ, захищають землю від ерозії, регулюють стік води, запобігають забрудненню довкілля і сприяють його очищенню. Тому підприємства, установи, організації і громадяни, діяльність яких впливає на стан та відтворення лісів, зобов'язані погоджувати з відповідними органами проведення організаційних, санітарних, технологічних та інших заходів щодо охорони і захисту лісів.

При використанні в сільському господарстві засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив та інших препаратів повинні враховуватися вимоги щодо охорони тваринного світу. Всі сільськогосподарські підприємства зобов'язані вживати заходів щодо запобігання захворюванню та загибелі тварин під час зберігання, транспортування та застосування вказаних препаратів.

Сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства та громадяни в усіх випадках повинні компенсувати шкоду, заподіяну ними навколишньому природному середовищу внаслідок їх господарської діяльності. Посадові особи і громадяни, винні в порушенні правил охорони навколишнього середовища, притягуються до адміністративної або кримінальної відповідальності.

63. Земля як об’єкт правового регулювання,використання,охорони.

Земля виконує три важливі функції, які є ключовими для забезпечення нормальної життєдіяльності суспільства — економічну, соціальну та екологічну. Виконуючи економічну функцію, земля виступає як важливий матеріальний ресурс, що відіграє роль основного засобу виробництва і предмета праці в сільському господарстві та просторового базису для розвитку інших галузей економіки. Соціальне значення землі зводиться до того, що вона є місцем проживання всього людства. Екологічна функція землі виявляється в тому, що земля є центральним, цементуючим ресурсом екологічної системи, який значною мірою обумовлює функціональну стійкість як цієї системи в цілому, так і окремих елементів природного середовища.

Особливістю земельних ресурсів України є потенційно висока їх родючість.Тому одним із завдань правової охорони земель на сучасному етапі розвитку нашої держави є забезпечення збалансованого використання земельної території не тільки для розвитку економічної сфери, а й для забезпечення екологічних пріоритетів.

Конституція України проголошує землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Викладені в ЗК України принципи охорони земельних ресурсів конкретизовано в інших законодавчих актах, насамперед у Законі України від 19 червня 2003 р. «Про охорону земель»1. Згідно зі ст. 3 Закону принципами державної політики у сфері охорони земель є: 1) забезпечення охорони земель як основного національного багатства Українського народу; 2) пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні землі як просторового базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; 3) відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства України про охорону земель; 4) нормування і планомірне обмеження впливу господарської діяльності на земельні ресурси; 5) поєднання заходів економічного стимулювання та юридичної відповідальності в галузі охорони земель; 6) публічність у вирішенні питань охорони земель, використанні коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів на охорону земель.

Зазначені принципи відображені в актах земельного та іншого законодавства, які регламентують охорону та використання земельних ресурсів та становлять зміст правової охорони земель. Отже, правова охорона земель — це система врегульованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціонального використання земельного фонду країни, запобігання необґрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захист земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення та підвищення родючості грантів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого правового режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Основним завданням правової охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпеки країни. Держава шляхом виконання ряду своїх функцій, які закріплені в чинному законодавстві, відіграє важливу роль у здійсненні завдань правової охорони земель, зокрема: законодавчого регулювання земельних відносин; розробки та реалізації загальнодержавної та місцевих програм раціонального використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земельних ресурсів у комплексі 3 іншими природоохоронними заходами; передачі (продажу) земельних ділянок у власність та надання їх у користування, вилучення (викупу) земель для суспільних потреб; державної реєстрації прав на землю та інше нерухоме майно; поділу земельного фонду країни на категорії земель та визначення цільового призначення земельних ділянок; організації землеустрою; ведення державного земельного кадастру; здійснення моніторингу ґрунтів; здійснення державного контролю за використанням та охороною земель.

Законодавство України покладає обов'язок щодо забезпечення правової охорони земель і на власників і користувачів земельних ділянок, які в процесі їх використання мають дотримуватися вимог екологічної безпеки та раціонального землекористування.

У процесі здійснення державою, власниками і користувачами земельних ділянок та громадськістю землеохоронної діяльності реалізуються правові приписи щодо охорони земель, внаслідок чого забезпечується виконання чотирьох основних функцій правової охорони земель: регулюючої, стимулюючої, контрольної та каральної.

Регулююча функція правової охорони земель полягає у встановленні правил раціонального використання земельних ресурсів. Такі правила встановлюються у формі обов'язків власників і користувачів земельних ділянок щодо їх раціонального використання, нормативів допустимої експлуатації земель, нормативів їх якісного стану та допустимого антропогенного навантаження на земельні ресурси. Так, у статтях 91 та 96 ЗК України визначені обов'язки осіб, які використовують земельні ділянки. Власники землі і землекористувачі зобов'язані додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля,підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі, дотримуватись обмежень, пов'язаних із встановленням охоронних зон, зберігати протиерозійні споруди, мережі зрошувальних та осушувальних систем тощо.

Характерним проявом здійснення регулюючої функції держави у галузі охорони земель є встановлення навколо окремих земельних ділянок та територій земель охоронних зон, у яких обмежується господарська та інша діяльність людей саме в інтересах охорони земель. Так, охоронні зони створюються навколо особливо цінних природних об'єктів, об'єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів (ст. 112 ЗК України). У межах цих зон забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об'єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (ст. 113 ЗК України).

Стимулююча функція правової охорони земель полягає в запровадженні економічних стимулів раціонального використання та охорони земельних ресурсів. Згідно зі ст. 205 ЗК України економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель спрямовано на підвищення заінтересованості власників і користувачів земельних ділянок у виконанні вимог законодавства щодо охорони земельних ресурсів. Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель включає: а) надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель; б) виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини; в) звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподарського освоєння, або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами; г) компенсацію з бюджетних коштів зниження доходу власників землі та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктивних земель, що стали такими не з їх вини.

Контрольна функція правової охорони земель зводиться до здійснення відповідними органами державної влади та місцевого самоврядування державного контролю за використанням та охороною земель. Провідна роль у здійсненні такого контролю належить Державній інспекції з контролю за використанням та охороною земель — урядовому органу державного управління, який діє у складі Мінприроди України. Крім того, державний контроль за використанням та охороною земель здійснюють Державний комітет лісового господарства України, Міністерство охорони здоров'я України та деякі інші центральні органи виконавчої влади. Нарешті, ЗК України на органи місцевого самоврядування покладений обов'язок здійснення самоврядного контролю за використанням та охороною земель, які перебувають у комунальній власності, а також земель у межах відповідних населених пунктів. Органи місцевого самоврядування можуть також призначати громадських інспекторів з контролю за використанням та охороною земель з числа громадян, які не є посадовими особами відповідних органів владі.

Каральна функція правової охорони земель виявляється у встановленні санкцій за порушення правил раціонального використання охорони земель та їх застосуванні до порушників земельного законодавства. Санкції за порушення норм земельного законодавства застосовуються судами, а також державними інспекторами з контролю за використанням і охороною земель та деякими іншими посадовими особами.

64. Землі сільськогосподарського призначення,землі житлової та громадської забудови.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей.

2. До земель сільськогосподарського призначення належать:

а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо).

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування:

а) громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

б) сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян - для ведення підсобного сільського господарства.

4. Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

Громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

1. Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації.

2. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

1. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

2. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників.

3. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

4. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

65. Землі лісового,водного фонду.

1. До земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

2. До земель лісового фонду не належать землі, зайняті:

а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів;

б) полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу залізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними насадженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів;

в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Стаття 56. Власність на землі лісового фонду

1. Землі лісового фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

3. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.

1. Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди - іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

2. Порядок використання земель лісового фонду визначається законом.

Водний фонд.

1. До земель водного фонду належать землі, зайняті:

а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами;

б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;

в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

г) береговими смугами водних шляхів.

2. Для створення сприятливого режиму водних об'єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою.

1. Землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

3. Державним водогосподарським організаціям за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування землі водного фонду для догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо.

4. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

5. Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.

1. Вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.

2. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:

а) розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;

б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;

в) влаштування літніх таборів для худоби;

г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;

ґ) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо;

д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки.

На судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів для проведення робіт, пов'язаних з судноплавством, встановлюються берегові смуги.

2. Розміри берегових смуг водних шляхів визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку.

3. Порядок встановлення та використання берегових смуг водних шляхів визначається Кабінетом Міністрів України.

66. Землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення. Землі оздоровчого,рекреаційного,історико-культурного призначення.

Окрему категорію становлять землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення. Землі природно-заповідного фонду – це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду. До земель цієї категорії включаються природні території та об'єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).
До земель іншого природоохоронного призначення належать земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність.

Землями оздоровчого призначення визнаються землі, що мають природні лікувальні властивості. Вони використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. На землях, що віднесені до цієї категорії, забороняється діяльність, яка суперечить їхньому цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель. З метою дотримання відповідного режиму використання земель природоохоронного та оздоровчого призначення навколо них створюють охороні зони, округи та зони санітарної охорони. В межах цих охоронних зон забороняється передача земельних ділянок у власність і надання у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам, діяльність яких не забезпечує охорону природних лікувальних властивостей і сприятливих умов для відпочинку населення. До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристичних і екологічних стежок, маркованих трас; земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.
Територія України характеризується значною кількістю і різноманіттям оздоровчо-рекреаційних ресурсів. Площа об'єктів оздоровчо-рекреаційної мережі займає близько 7,7 млн. га (12,7% території України).

Землями історико-культурного призначення вважаються землі на яких розташовані:
а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;
б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історично-культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;
в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, фонові забудови.
Правові, організаційні і соціально-економічні відносини у сфері охорони земель історико-культурного призначення з метою їхнього збереження в суспільному житі і захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і прийдешнього поколінь регулює Закон України «Про охорону культурної спадщини».

67.Землі промисловості,транспорту,зв»язку,енергетики,оборони та іншого призначення.

Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки,  надані в  установленому порядку підприємствам,  установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.

До  земель  промисловості  належать  землі, надані для розміщення та  експлуатації  основних,  підсобних  і  допоміжних будівель та споруд промислових,  гірничодобувних,  транспортних та інших   підприємств,   їх   під'їзних  шляхів,  інженерних  мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд. Землі промисловості можуть   перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Розміри  земельних  ділянок,  що  надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до  затверджених в установленному порядку  державних норм  і проектної документації, а відведення земельних  ділянок  здійснюється з урахуванням черговості їх освоєння.

До земель транспорту належать землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного,  автомобільного транспорту і  дорожнього  господарства,  морського,  річкового,  авіаційного, трубопровідного  транспорту  та  міського  електротранспорту   для виконання  покладених на них завдань щодо експлуатації,  ремонту і розвитку об'єктів транспорту.Землі транспорту можуть  перебувати у  державній,комунальній та приватній власності.

До  земель  зв'язку належать земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні  телефонно-телеграфні  лінії та  супутникові засоби зв'язку. Землі  зв'язку можуть перебувати у державній,  комунальній та приватній власності. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній зв'язку,  що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінювальних споруд телерадіостанцій  та  радіорелейних  ліній встановлюються охоронні зони.

Землями енергетичної системи визнаються землі,  надані під електрогенеруючі об'єкти  (атомні,  теплові,  гідроелектростанції, електростанції  з  використанням  енергії  вітру  і сонця та інших джерел),під об'єкти транспортування електроенергії до користувача. Землі  енергетичної системи можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Уздовж   повітряних і  підземних  кабельних  ліній електропередачі встановлюються охоронні зони.

Землями оборони визнаються землі,  надані для розміщення і постійної діяльності     військових  частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України,  інших військових формувань,  утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Навколо військових та  інших  оборонних  об'єктів  у  разі необхідності   створюються   захисні,  охоронні  та  інші  зони  з особливими умовами користування.

68. Право власності на землю.

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

 Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Суб'єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом;

ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування;

е) земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;

г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення;

ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

е) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами;

є) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності;

ж) земельні ділянки, на яких розташовані державні, у тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних капіталах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти.

69. Право користування землею.

Право  постійного  користування  земельною  ділянкою  - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

 Права  постійного  користування  земельною  ділянкою  ізземель державної та комунальної власності набувають:

 а) підприємства,  установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів України,  їх підприємства, установи та організації.

Право оренди земельної ділянки - це засноване на  договорі строкове  платне  володіння  і  користування  земельною  ділянкою, необхідною орендареві для  провадження  підприємницької  та  іншої діяльності.

Земельні  ділянки  можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України,  іноземним громадянам  і  особам  без громадянства,  іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою  -  не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.

Земельне законодавство України допускає і право на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою - право земельного сервітуту. Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Вони встановлюються за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду. Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів, як право проходу та проїзду на велосипеді; право проїзду на транспортному засобі за наявним шляхом: право прогону худоби за наявним шляхом; право прокладання та експлуатації ліній електропередач, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій. Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації. Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлено земельний сервітут, до іншої особи.

70. Правові засади набуття і реалізації права на землю.

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.  Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:
а)приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.

71.Підстави і порядок припинення права власності і права користування землею.

Підставами припинення права власності на землю є юридичні факти, з якими закон пов'язує припинення правовідносин земельної власності. Земельний кодекс України визначає юридичні факти, які ведуть до припинення права державної, комунальної та приватної власності на землю.
  Відповідно до ст. 140 Земельного кодексу України підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

·       добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

·       смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

·       відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

·       звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

·        відчуження земельної ділянки по мотивах суспільної необхідності та для суспільних потреб;

·       конфіскація земельної ділянки за рішенням суду;

·       невідчуження земельної ділянки іноземними особами і особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

     Приведений перелік є загальним для всіх власників землі: фізичних і юридичних осіб, територіальних громад, держави і недержавних суб'єктів. Законодавчі формулювання підстав припинення права власності на землю охоплюють обширний круг дій власників земельних ділянок і вчинків осіб, що протистоять ним. Але найбільш істотним в законодавчому визначенні підстав припинення права власності на землю є їх вичерпне закріплення, яке не підлягає розширенню. Це означає, що іншими законодавчими і підзаконними актами не можуть бути передбачені інші підстави припинення права власності на земельні ділянки.

     На відміну від попередньої, ст. 141 Земельного кодексу України присвячена підставам припинення права користування земельною ділянкою, це:

·       добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

·       вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;

·       припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ і організацій;

·       використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

·       використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

·       систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Добровільний порядок припинення права на землю має широке розповсюдження, у зв'язку з чим він отримав відповідну регламентацію в земельному законодавстві. Добровільна відмова від права власності на землю або права користування земельною ділянкою є вільним волевиявленням власника (його смертю) або землекористувача, направленим на припинення суб'єктивного права подальшого використання земельної ділянки на правових підставах, передбачених законодавством. Функція державних органів в даному випадку полягає в юридичному оформленні припинення такого права. З цього виходить, що добровільна відмова, як спосіб припинення прав на землю, не є самовільним залишенням земельної ділянки.

Примусовий порядок припинення прав на землю здійснюється без згоди її власників або землекористувачів. Загальним для підстав, що припиняють право власності на землю і право землекористування, є судовий порядок їх застосування. До примусових підстав припинення права власності на земельну ділянку, що реалізовується в судовому порядку, відносяться:

·       використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

·       неусунення допущених порушень законодавства в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів;

·       конфіскація земельної ділянки;

·       викуп (вилучення) земельної ділянки по мотивах суспільної необхідності та для суспільних потреб;

·       примусове звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки;

·       невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених Земельним кодексом України.

Примусове припинення права власності чи права користування на земельну ділянку в чотирьох з зазначених підстав пов’язані з порушенням норм екологічного та інших галузей законодавства України та здійснюється судовими органами у порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України. 

72. Управління в галузі використання земель.

Контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України.
 Державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади по земельних ресурсах, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - спеціально уповноваженими органами з питань екології та природних ресурсів. 

Порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель встановлюється законом.
Самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами. Громадський контроль за використанням та охороною земель здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування і діють на підставі положення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах.

Моніторинг земель - це система спостереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів. У системі моніторингу земель проводиться збирання, оброблення, передавання, збереження та аналіз інформації про стан земель, прогнозування їх змін і розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень щодо запобігання негативним змінам стану земель та дотримання вимог екологічної безпеки.Моніторинг земель є складовою частиною державної системи моніторингу довкілля.  

 Залежно від цілей, спостережень і охоплення територій моніторинг земель може бути національним, регіональним і локальним.

 Ведення моніторингу земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з питань екології та природних ресурсів. Порядок проведення моніторингу земель встановлюється Кабінетом Міністрів України.

 Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель включає:
а) надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель;
б) виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини;

в) звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами;

г) компенсацію з бюджетних коштів зниження доходу власників землі та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктивних земель, що стали такими не з їх вини.

Державний земельний кадастр - це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів.

Стаття 197. Кадастрове зонування
Кадастрове зонування включає встановлення:
а) місця розташування обмежень щодо використання земель;
б) меж кадастрових зон та кварталів;
в) меж оціночних районів та зон;
г) кадастрових номерів (території адміністративно-територіальної одиниці).
Стаття 198. Кадастрові зйомки
1. Кадастрові зйомки - це комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок.
2. Кадастрова зйомка включає:
а) геодезичне встановлення меж земельної ділянки;
б) погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами;
в) відновлення меж земельної ділянки на місцевості;
г) встановлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі;
ґ) виготовлення кадастрового плану.
Стаття 199. Бонітування ґрунтів
1. Бонітування ґрунтів - це порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основними природними властивостями, які мають сталий характер та суттєво впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах.
2. Бонітування ґрунтів проводиться за 100-бальною шкалою. Вищим балом оцінюються ґрунти з кращими властивостями, які мають найбільшу природну продуктивність.
Стаття 200. Економічна оцінка земель
1. Економічна оцінка земель - це оцінка землі як природного ресурсу і засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві та як просторового базису в суспільному виробництві за показниками, що характеризують продуктивність земель, ефективність їх використання та дохідність з одиниці площі.
2. Економічна оцінка земель різного призначення проводиться для порівняльного аналізу ефективності їх використання. Дані економічної оцінки земель є основою грошової оцінки земельної ділянки різного цільового призначення.
3. Економічна оцінка земель визначається в умовних кадастрових гектарах або у грошовому виразі.
Стаття 201. Грошова оцінка земельних ділянок
1. Грошова оцінка земельних ділянок визначається на рентній основі.
2. Залежно від призначення та порядку проведення грошова оцінка земельних ділянок може бути нормативною і експертною.
3. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель тощо.
4. Експертна грошова оцінка використовується при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок.
5. Грошова оцінка земельних ділянок проводиться за методикою, яка затверджується Кабінетом Міністрів України.
Стаття 202. Державна реєстрація земельних ділянок
1. Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель.
2. Державний реєстр земель складається з двох частин:
а) книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок;
б) Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.
Стаття 203. Облік кількості та якості земель
1. Облік кількості земель відображає відомості, які характеризують кожну земельну ділянку за площею та складом угідь.
2. Облік якості земель відображає відомості, які характеризують земельні угіддя за природними властивостями та набутими властивостями, що впливають на їх родючість, а також за ступенем забруднення ґрунтів.
Стаття 204. Порядок ведення державного земельного кадастру
1. Державний земельний кадастр ведеться уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

73. Правова охорона земель.

Охорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, які направлені на раціональне використання, попередження необгрунтованого виключення земель із сільськогосподарського обігу, захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на відновлення та підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Охорона земель здійснюється на основі комплексного підходу до угідь як до складних природних утворень з урахуванням цілей і характеру їх використання, зональних і регіональних особливостей.

Організація раціонального використання земель

Система раціонального використання земель повинна мати природоохоронний, ресурсозберігаючий, відновлюючий характер та передбачати збереження ґрун-

тів, обмеження шкідливого впливу на них, а також на рослинний та тваринний світ й інші компоненти навколишнього природного середовища.

 Зміст і порядок охорони земель

1. Власники землі і землекористувачі, в тому числі орендарі, здійснюють:

• раціональну організацію території;

• збереження і підвищення родючості ґрунтів;

• захист земель від водної та вітрової ерозії, заболочення, вторинного засолення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами;

• рекультивацію порушених земель тощо.

2. Нормативи гранично допустимих концентрацій хімічних, радіоактивних та інших шкідливих речовин у ґрунті.

3. Екологічні та санітарно-технічні вимоги щодо розміщення нових і реконструйованих об'єктів, будівель І споруд, нових технологій.

74. Відповідальність за порушення земельного законодавства.

Поряд з організаційно-правовими заходами охорони земель чинне законодавство України передбачає юридичну відповідальність за порушення земельного законодавства, її несуть особи, винні в:

укладенні угод, зазначених у ст. 114 Земельного кодексу України;

  •  самовільному зайнятті земельних ділянок;
  •  псуванні сільськогосподарських та інших земель, забрудненні їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами і стічними водами;
  •  розміщенні, проектуванні, будівництві, введенні в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;
  •  невиконанні вимог природоохоронного режиму використання земель;
  •  невжитті заходів щодо боротьби з бур'янами та шкідниками сільськогосподарських культур;
  •  неправильній експлуатації, знищені або пошкодженні протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних лісонасаджень;
  •  приховуванні або перекрученні відомостей про стан екологічної у тому числі радіаційної обстановки, пов'язаної із забрудненням землі;
  •  порушенні строків розгляду заяв громадян і вирішенні питань про передачу та надання земельних ділянок;
  •  перекрученні даних державного земельного кадастру і приховуванні інформації про наявність земель запасу;
  •  самовільному відхиленні від проектів внутрішньогосподарського землеустрою.

Дисциплінарна відповідальність полягає у застосуванні до правопорушників заходів дисциплінарного впливу. Дисциплінарні стягнення накладаються за незначні порушення земельного законодавства на посадових осіб, робітників і службовців на підставі норм трудового права, а членів колективних сільськогосподарських підприємств — на підставі Статуту цього підприємства. Дисциплінарні стягнення накладаються адміністрацією за місцем роботи правопорушника, або органами управління колективних сільськогосподарських підприємств. Вони можуть накладатися також вищим органом за підлеглістю.

Кримінально-правова відповідальність за порушення земельного законодавства виявляється в кримінальному переслідуванні злочинних порушень земельного законодавства. Основним критерієм, що відрізняє кримінальне від інших правопорушень, є неоднаковий характер їх суспільної небезпеки. Кримінальне правопорушення особливо небезпечне для суспільства, а тому потрібні спеціальні державні примусові заходи.

Кримінальна відповідальність реалізується в суворо встановлених процесуальних формах, спрямованих на швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правил застосування закону з тим, щоб кожен, хто вчинив злочин, отримав справедливе покарання, а невинний не був би притягнутий до кримінальної відповідальності.Охороні земель присвячена ст. 242 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за порушення правил охорони вод (водних об'єктів). Забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими матеріалами, шкідливими для життя, здоров'я людей або довкілля, внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля, — караються штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

75. Надра як об»єкт правового регулювання, використання і охорони.

Регулюється Конституцією України, Законом «Про охорону навколишнього природного середовища», Кодексом України про надра, Гірничим законом України, законами України «Про державну геологічну службу України», «Про концесії», «Про угоди про розподіл продукції», «Про нафту і газ», «Про рентні платежі за нафту, природний газ і газовий конденсат», «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними», «Про видобування та переробку уранових руд», розпорядженнями і указами Президента України, а також постановами Кабінету Міністрів України з питань вивчення, використання і охорони надр, нормативними актами Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду, а також іншими актами законодавства України.

Кодекс України про надра є базовим у регулюванні гірничих відносин. Його завданням є регулювання цих відносин з метою забезпечення раціонального, комплексного вивчення і використання надр для задоволення потреб у мінеральній сировині та інших потреб суспільного виробництва, охорони надр, гарантування при користуванні надрами безпеки людей, майна та навколишнього природного середовища, а також охорона прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій та громадян.

Право користування надрами похідне від права виключної власності Українського народу на надра. Воно має яскраво виражений цільовий характер, оскільки при наданні ділянок надр у користування обов'язково вказується конкретна мета, з якою вони мають використовуватися та для якої вони надаються.

Суб'єктами права користування надрами згідно зі ст. 13 Кодексу України про надра можуть бути підприємства, установи, організації, громадяни України, а також іноземні юридичні особи та громадяни. Тобто суб'єктами права користування надрами в Україні визнається коло осіб, які в установленому законом порядку набули право користування надрами і несуть у зв'язку з цим відповідні права і обов'язки щодо геологічного вивчення, раціонального використання надр та їх охорони.

Об'єктами права користування надрами виступають конкретні юридично відокремлені (визначені) ділянки надр, закріплені на праві користування за певними суб'єктами.

Зміст права користування надрами становлять права та обов'язки, які встановлені законодавством України про надра для суб'єктів права користування надрами щодо наданих їм ділянок надр.

Згідно зі ст. 28 Кодексу України про надра користування надрами є платним, крім випадків, передбачених ст. 29 вказаного Кодексу. Плата справляється за користування надрами в межах території України, її континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони.

Плата за користування надрами справляється у вигляді: 1) платежів за користування надрами; 2) відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; 3) збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій); 4) акцизного збору.

Класифікація права користування надрами здійснюється на основі цільового призначення та терміну користування. Зокрема, за терміном користування надрами може бути постійним або тимчасовим.

Постійним визнається користування надрами без заздалегідь встановленого строку. Тимчасове користування надрами може бути короткостроковим (до 5 років) і довгостроковим (до 20 років). У разі необхідності строки тимчасового користування надрами може бути продовжено.

Перебіг строку користування надрами починається з дня одержання спеціального дозволу (ліцензії) на користування надрами, якщо в ньому не передбачено інше (ст. 15 Кодексу України про надра).

Строк дії угоди про розподіл продукції визначається сторонами, однак не може перевищувати 50 років з дня її підписання.

За цільовим призначенням розрізняють такі види користування надрами:

1) геологічне вивчення, в тому числі дослідно-промислові розробки корисних копалин загальнодержавного значення;

2) видобування корисних копалин;

3) будівництво та експлуатація підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод;

4) створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам'ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади та ін.);

5)задоволення інших потреб (ст. 14 Кодексу України про надра).
Кожен вид користування надрами може мати відповідні підвиди.

Право користування надрами для їх геологічного вивчення здійснюється з метою одержання даних про геологічну будову надр, процеси, які відбуваються в них, виявлення і оцінки корисних копалин, вивчення закономірностей їх формування і розміщення, з'ясування гірничотехнічних та інших умов розробки родовищ корисних копалин і використання надр для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин.

Згідно зі ст. 41 Кодексу України про надра особи, які відкрили невідоме раніше родовище, що має промислову цінність, або виявили додаткові запаси корисних копалин чи нову мінеральну сировину в раніше відомому родовищі, що істотно підвищують його промислову цінність, визнаються першовідкривачами. Вони мають право на винагороду. Положення про першовідкривачів родовищ корисних копалин затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 1 лютого 1995 року.

Підставою виникнення права користування надрами з метою їх геологічного вивчення є державна реєстрація та облік робіт з геологічного вивчення надр. Роботи з геологічного вивчення надр підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку з метою узагальнення і максимального використання результатів вивчення надр, а також запобігання дублюванню зазначених робіт.

Право користування надрами для видобування корисних копалин найбільш поширений вид права надрокористування. Його суб'єктами є, як правило, гірничодобувні підприємства, а об'єктами - ділянки надр у межах гірничого відводу. Суб'єкти права користування надрами для видобування корисних копалин мають право використовувати надра з тією метою, для якої вони надані.

Відповідно до ст. 52 Кодексу України про надра з метою запобігання негативним демографічним, соціальним та екологічним наслідкам інтенсивного видобутку корисних копалин встановлюються квоти на видобуток окремих видів корисних копалин.

Користувачі надр, які здійснюють видобування корисних копалин та переробку мінеральної сировини, повинні дотримуватись основних вимог при розробці цих родовищ та переробці мінеральної сировини, які закріплені в ст. 53 Кодексу України про надра.

Право користування надрами для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин,тобто користування надрами для будівництва та експлуатації підземних споруд і для інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, здійснюється за відповідними проектами, в яких передбачаються заходи, що забезпечують знешкодження стічних вод, шкідливих речовин і відходів виробництва або локалізацію їх у визначених межах, а також запобігають їх проникненню в гірничі виробки, на земну поверхню та у водні об'єкти. При порушенні вимог, закріплених у згаданих проектах, скидання в надра стічних вод, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва має бути обмежене, тимчасово заборонене (зупинене) або припинене органами державного гірничого нагляду чи іншими спеціально уповноваженими на те державними органами в порядку, передбаченому законодавством України (ст. 55 Кодексу України про надра).

Надання надр для захоронення відходів виробництва та інших шкідливих речовин, скидання стічних вод допускається у виняткових випадках при додержанні норм, правил та вимог, передбачених законодавством України.

Надра для вищезгаданих цілей надаються відповідно до ст. 19 Кодексу України про надра за результатами спеціальних досліджень та на підставі проектів, виконаних на замовлення заінтересованих підприємств, установ і організацій, тобто надра надаються у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам лише за наявності у них спеціального дозволу (ліцензії) на користування ділянкою надр. Право користування надрами для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, також має бути засвідчене актом про надання гірничого відводу.

Підстави припинення права користування надрами передбачені ст. 26 Кодексу України про надра. Право користування надрами припиняється у разі:

1) якщо відпала потреба у користуванні надрами;

2) закінчення встановленого строку користування надрами;

3) припинення діяльності користувачів надр, яким їх було надано у користування;

4) користування надрами із застосуванням методів і способів, що негативно впливають на стан надр, призводять до забруднення навколишнього природного середовища або шкідливих наслідків у населення;

5) використання надр не для тієї мети, для якої їх було надано, порушення інших вимог, передбачених дозволом (ліцензією) на користування ділянкою надр;

6) якщо користувач без поважних причин протягом двох років, а для надто перспективних площ та родових нафти та газу - 180 календарних днів не приступив до користування надрами;

7) вилучення у встановленому законодавством порядку наданої у користування ділянки надр.

Усі надра в Україні складають державний фонд надр. Він включає як надра, що використовуються, так і ділянки надр, не залучені до використання, в тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони. Складовою надр визнаються як відкриті, так ще не відкриті корисні копалини. За своїм значенням вони поділяються на корисні копалини загальнодержавного імісцевого значення, а за їх поширенням - на незагальнопоширені та загальнопоширені.

76. Право користування надрами та його види.

Класифікація права користування надрами здійснюється на основі цільового призначення та термінів користування.

За термінами право користування надрами може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається користування надрами без заздалегідь установленого терміну. Тимчасове користування поділяється на короткострокове — до п'яти років і довгострокове — до двадцяти років. У разі необхідності термін тимчасового користування може бути подовжено на той самий строк. Перебіг строку користування надрами починається з дня одержання спеціального дозволу (ліцензії) на користування надрами, коли в ньому не передбачається інше

Головною класифікаційною ознакою поділу права користування надрами на види є мета їх використання. Від неї залежить зміст прав та обов'язків надрокористувачів, суб'єктний склад та інші питання правового регулювання відповідних відносин. Згідно зі ст. 14 КпН України розрізняють такі види користування: геологічне вивчення, в тому числі дослідно-промислова розробка родовищ корисних копалин загальнодержавного значення; видобування корисних копалин; будівництво та експлуатація підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронения шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод; створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно-оздоровче значення (наукові полігони, геологічні заповідники, заказники, пам'ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади та ін.); задоволення інших потреб.

Для геологічного вивчення, в тому числі для дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, надра надаються в користування без надання гірничого відводу на підставі спеціального дозволу (ліцензії) на геологічне вивчення надр.

Геологічне вивчення здійснюється з метою одержання даних про геологічну будову надр, процеси, які відбуваються в них, виявлення та оцінки корисних копалин, вивчення закономірностей їх формування і розміщення, з'ясування гірнично-технічних та інших умов розробки родовищ корисних копалин і використання надр для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Проведення робіт по геологічному вивченню надр організує та координує Державний комітет природних ресурсів України на основі державних комплексних або цільових програм, міжгалузевих планів, проектів, відповідних норм і правил.

Роботи по геологічному вивченню надр підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку з метою узагальнення і максимального використання результатів вивчення надр, а також запобігання дублюванню зазначених робіт. Дослідно-промислова розробка родовищ корисних копалин загальнодержавного значення здійснюється з метою уточнення їх окремих гірнично-геологічних та інших параметрів, вибору раціональних методів видобування мінеральної сировини на підставі проекту цих робіт, погодженого з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. Видобуті під час дослідно-промислової розробки корисні копалини підлягають реалізації в загальному порядку.

Особи, які відкрили невідоме раніше родовище, що має промислову цінність, або виявили додаткові запаси корисних копалин чи нову мінеральну сировину в раніше відомому родовищі, що істотно підвищують його промислову цінність, визначаються першовідкривачами.

Першовідкривачі мають право на винагороду. 

Найбільш поширений вид права користування надрами — добування корисних копалин. Особливістю зазначенного виду користування надрами є залежність від того, які корисні копалини видобуваються — загальнодержавного чи місцевого значення. Поділ корисних копалин на загальнодержавні та місцеві здійснює Кабінет Міністрів України. Так, до корисних копалин загальнодержавного значення належить природний газ, вугілля, метали, нафта та ін., а до корисних копалин місцевого значення — гіпс, гравій, пісок, черепашник, супісок тощо.

Родовища, в тому числі техногенні, запаси і прояви корисних копалин підлягають обліку в Державному кадастрі родовищ і проявів корисних копалин та державному балансі запасів корисних копалин.

Певні особливості має видобування місцевих корисних копалин землевласниками і землекористувачами. Землевласники та землекористувачі мають право без спеціальних дозволів (ліцензій) та гірничого відводу видобувати корисні копалини місцевого значення в межах наданих їм земельних ділянок. Видобуток таких корисних копалин здійснюється відкритим способом, без застосування спеціальних технічних засобів, загальною глибиною розробки до двох метрів і дозволяється тільки для задоволення своїх власних та побутових потреб, без права продажу іншим особам. За відсутності зазначених обставин право на видобуток корисних копалин зазначеними особами здійснюється в загальному порядку (ст. 23 КпН України).

Порядок користування надрами для цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, регулюється ст. 55 Кодексу України про надра. Користування надрами для будівництва та експлуатації підземних споруд і для інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, здійснюється за відповідними проектами. У них повинні передбачатися заходи, що забезпечують знешкодження стічних вод, шкідливих речовин і відходів виробництва або локалізацію їх у визначених межах, а також запобігають їх проникненню в гірничі виробки, земну поверхню та у водні об'єкти.

Рідкісні геологічні відшарування, мінералогічні утворення, палеонтологічні об'єкти та інші ділянки надр, які становлять особливу наукову або культурну цінність, можуть бути оголошені в установленому законодавством порядку об'єктами природно-заповідного фонду. 

При розробці родовищ корисних копалин повинні забезпечуватися:

1) застосування раціональних, екологічно безпечних технологій, видобування корисних копалин і вилучення наявних у них компонентів, що мають промислове значення, недопущення наднормативних втрат і погіршення якості корисних копалин, а також вибіркового відпрацювання багатих ділянок родовищ, що призводить до втрат запасів корисних копалин;

2) здійснення дорозвідки родовищ корисних копалин та інших геологічних робіт, проведення маркшейдерських робіт, ведення технічної документації;

3) облік стану і руху запасів, втрат і погіршення якості корисних копалин, а також подання до статистичних та інших державних органів установленої законодавством звітності;

4) недопущення псування розроблюваних і сусідніх з ними родовищ корисних копалин внаслідок проведення гірничих робіт, а також збереження запасів корисних копалин родовищ, що консервуються;

5) складування, збереження та облік корисних копалин, а також відходів виробництва, що містять корисні компоненти і тимчасово не використовуються;

6) раціональне використання розкривних порід і відходів виробництва;

7) безпечне для людей, майна і навколишнього природного середовища ведення робіт.

При переробці мінеральної сировини повинні забезпечуватися:

1) дотримання технологічних схем, що забезпечують раціональне і комплексне вилучення корисних компонентів;

2) облік і контроль за розподілом корисних компонентів на різних стадіях переробки та ступенем їх вилучення з мінеральної сировини;

3) вивчення технологічних властивостей і складу мінеральної сировини, проведення дослідно-технологічних випробувань з метою удосконалення технології переробки мінеральної сировини;

4) раціональне використання відходів переробки (шламу, пилу, стічних вод тощо);

5) складування, облік і зберігання відходів виробництва, що містять корисні компоненти і тимчасово не використовуються.

77. Управління в галузі охорони та використання надр

Відповідно до ст. 11 Кодексу України про надра державне управління у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр здійснюють Кабінет Міністрів України, Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство праці та соціальної політики України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інші державні органи, місцеві ради і органи виконавчої влади на місцях згідно із законодавством України. 

Основними функціями державного управління у галузі геологічного вивчення, використання і охорони надр є: розподіл ділянок надр між надрокористувачами; розпорядження відкритою геологічною інформацією; державна реєстрація і державний облік робіт з геологічного вивчення надр, затвердження запасів корисних копалин; ведення кадастру родовищ корисних копалин, геологічний контроль і гірничий нагляд за використанням і охороною надр; вирішення спорів з питань користування надрами.

Розподіл і перерозподіл надр між надрокористувачами здійснюється відповідними державними органами шляхом надання надр у користування для геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, видобування корисних копалин, будівництва та експлуатації підземних споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання стічних вод; створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санаторно-оздоровче значення; задоволення інших потреб.

Особливістю цієї функції є те, що вона має відповідні стадії. Так, надра надаються у користування, як правило, лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії) на користування ділянкою надр з відповідною метою. Надання спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами здійснюється органами Міністерства екології та природних ресурсів України у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1995 р. № 709', але за умови попереднього погодження з відповідною радою про надання земельної ділянки для зазначених потреб2, як правило, на конкурсних засадах. Земельні ділянки для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, надаються в порядку, встановленому земельним законодавством України. Крім цього, надрокористувачам надаються гірничі відводи згідно з Положенням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 593. Гірничі відводи надаються відповідно: для розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення, будівництва і експлуатації підземних споруд та інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, — Міністерством праці та соціальної політики України; для розробки родовищ корисних копалин місцевого значення — Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Севастопольською міськими радами і підлягають реєстрації в органах Міністерства праці та соціальної політики України.

Розпорядження геологічною інформацією здійснюється відповідно до Положення про порядок такого розпорядження, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 р. № 4234, Міністерством екології та природних ресурсів України. Особливістю такого розпорядження є надання у користування і продаж відкритої геологічної інформації про надра, отриманої за результатами робіт з геологічного вивчення надр, експлуатації родовищ корисних копалин або використання надр з іншою метою.

Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин містить відомості про кожне родовище, занесене до Державного фонду родовищ корисних копалин, щодо кількості та якості запасів корисних копалин і наявних у них компонентів, гірничо-технічних, гідрогеологічних та інших умов розробки родовища та його геоло-го-економічну оцінку, а також відомості про кожний прояв корисних копалин.Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин ,ведеться Міністерством екології та природних ресурсів України.

Державний баланс запасів корисних копалин ведеться Міністерством екології та природних ресурсів України.

Запаси корисних копалин розвіданих родовищ, а також запаси корисних копалин, додатково розвіданих у процесі розробки родовищ, підлягають експертизі та оцінюються Державною комісією України по запасах корисних копалин у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Державному обліку підлягають також ділянки надр, надані для будівництва та експлуатації підземних споруд і для інших цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Ведення такого обліку покладено на Міністерство праці та соціальної політики України.

Державний контроль за геологічним вивченням надр (державний геологічний контроль) здійснюється Міністерством екології та природних ресурсів України і його органами на місцях.

Державний нагляд за веденням робіт з геологічного вивчення надр, їх використанням та охороною, а також використанням і переробкою мінеральної сировини (державний гірничий нагляд) здійснюється Міністерством праці та соціальної політики України та його органами на місцях 

Органам державного геологічного контролю надано право:

1) припиняти всі види робіт з геологічного вивчення надр, що проводяться з порушенням стандартів та правил і можуть спричинити псування родовищ, суттєве зн