5205

Гроші та кредит. Конспект лекцій

Конспект

Деньги и денежные системы

Тема 1. Суть та функції грошей Походження та суть грошей. Концепції походження грошей Гроші відіграють важливу роль в економічному і соціальному житті суспільства. Для того, щоб дослідити суть грошей необхідно з’ясувати питання про їх по...

Украинкский

2012-12-04

224.71 KB

172 чел.

Тема 1. Суть та функції грошей

  1.   Походження та суть грошей. Концепції походження грошей

Гроші відіграють важливу роль в економічному і соціальному житті суспільства. Для того, щоб дослідити суть грошей необхідно з’ясувати питання про їх походження, про причини їх виникнення тощо.

Раціоналістична концепція виходить з того, що гроші виникли як результат певної раціоналістичної домовленості між людьми через необхідність виділення спеціального інструмента для обслуговування сфери товарного обігу. Така теорія виникла починаючи з Аристотеля і проіснувала до XVII ст.. Тобто, мова йде про те, що люди усвідомили необхідність грошей і організовано впровадили їх в обіг.

Сміт, Рікардо, Маркс заперечили цю теорію. Вони довели безпідставність раціоналістичної теорії. Адже гроші в найпростішій формі виникли на ранніх стадіях розвитку суспільства, коли взаємо домовленість і державна влада не являлись вагомими аргументами в економічних відносинах у суспільстві. Таким чином з’явилася

Еволюційна концепція – виходить з того, що гроші з’явилися в результаті еволюційного процесу, який не залежить від волі людей. Цей процес привів до того, що деякі товари відокремились із загальної маси, зайняли особливе місце.

Тобто, наприклад, власник шкур овець хотів виміняти їх на зерно, а власник зерна хотів сокиру. Якщо останньому потрібні були шкури овець, то обмін міг відбутися, якщо – ні, то і обміну не було.

Потім примітили, що деякі товари користуються найвищим попитом і це стало еквівалентом обміну. Такі товари: сіль, худоба, хутро, зерно, метали тощо.

Стихійне (масове) закріплення за одним товаром ролі загального еквіваленту і означало появу грошей.

Товари першої необхідності (худоба, сіль, зерно) товари-прикраси (перли, хутро) кусочки металів (залізо, мідь, бронза срібло, золото).

Тобто, гроші за походженням є товаром. Але не тільки товаром, а носієм певних суспільних відносин, формування яких зумовило виділення з широкого ряду звичайних товарів одного – грошового.

Отже, гроші – це спеціальний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом.

  1.   Розвиток форм грошей. Різновиди сучасних кредитних грошей

Повноцінні гроші (дійсні грошу) – мали внутрішню реальну вартість, адекватну вартості товару, який виконував функції грошей, чи вартості того матеріалу, з якого гроші були виготовлені.

- товарні гроші: предмети першої необхідності (худоба, сіль, зерно) предмети розкоші – прикраси (хутро, перли, дорогоцінні вироби).

- металеві гроші: куски металу монета.

Спочатку – залізо, мідь, бронза.

Потім – срібло золото-срібний біметалізм золотий монометалізм (к. ХХ ст.).

Неповноцінні гроші – набувають своєї вартості виключно у сфері обігу. Їх реальна вартість істотно відхиляється від вартості того матеріалу, з якого вони виготовлені (банкноти, білонна монета, депозитні та електронні гроші).

У сучасний період усі країни світу користуються виключно неповноцінними грошима. Між періодами використання повноцінних і неповноцінних грошей знаходиться епоха використання змішаних форм. У цей період в одних країнах використовували повноцінні гроші, в інших - неповноцінні (паперові). Крім того, в одних і тих самих країнах поряд з повноцінними монетами нерідко використовувалися неповноцінні - білонні - монети, а також паперові, знаки грошей (банкноти). Останні не мали внутрішньої вартості і були за формою ідентичні неповноцінним грошам. Проте вони тривалий час вільно обмінювалися на повноцінні монети і їх вартість, що формувалася в обміні, зближалася з вартістю металу, на який вони обмінювалися. Тому такі банкноти були тотожні повноцінним грошам.

Неповноцінні гроші – ще називають кредитними грошима.

- Паперові гроші (вузьке розуміння) - це нерозмінні на метал знаки вартості, що випускаються державою для покриття своїх (бюджетних) витрат і наділяються нею примусовим курсом, визнаються законодавчо обов'язковими до приймання у всі види платежів. Мірилом їх емісії стає не потреба обороту в платіжних засобах, а потреба держави у фінансуванні бюджетного дефіциту.

(Широке тлумачення): паперовими називають будь-які грошові знаки, виготовлені з паперу (розмінні і нерозмінні банкноти, казначейські білети тощо).

Паперові гроші поділяються на банкноти (готівка) та білонні монети (розмінні, з дрібною вартістю).

Банкнота – кредитні гроші, які випускаються емісійним банком країни і є по суті національними грошима на всій території держави.

- депозитні гроші – це різновид банківських грошей, який існує у вигляді певних сум, записаних на рахунках економічних суб'єктів у банках. Вони не мають речового виразу і використовуються для платежів у безготівковій формі. Рух їх здійснюється по рахунках у банках і не виходить за межі банківської системи. А приводяться вони в рух за допомогою технічних інструментів - чеків, платіжних доручень (традиційний депозит), пластикових карток (електронний депозит) тощо.

Ця форма має істотні переваги перед готівковою формою грошей (банкнотами): значно економніша, зручніша у користуванні, піддається контролю з боку банків за оборотом після емісії. Тому у сучасних умовах депозитні гроші стали основною формою грошей у країнах з розвинутою ринковою економікою, їхня частка становить близько 90% усієї грошової маси в обороті.

Види: традиційні депозити та електронні гроші – це різновид депозитних грошей, коли переказування грошових сум по рахунках у банках здійснюється автоматично з допомогою комп'ютерних систем за безпосередніми розпорядженнями власників поточних рахунків.

Носієм електронних грошей є пластикова картка.

Депозит – гроші або цінні папери, внесені до банку підприємствами і громадянами на зберігання. Грошові депозити є джерелом позичкового фонду банків і використовуються для надання кредитів. По депозитам виплачується певний процент, який залежить від строку зберігання, інших умов.

Види депозитів:

1) депозит до запитання – повертається на першу вимогу клієнта;

2) терміновий депозит – вкладається на визначений час під більш високі проценти.

- "Квазігроші", або майже гроші, - це специфічні грошові форми, в яких грошова суть істотно послаблена, відхиляється від загальноприйнятих, стандартних форм.

Види:

Вексель – цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити у певний термін зазначену суму грошей власникові векселя (векселетримачеві).

Чек – це письмовий наказ банку власника поточного рахунку про виплату певній особі вказаної в ньому суми грошей.

Довгострокові депозити – вклад грошових засобів на термін більше 5 років.

Казначейські зобов'язання – боргові цінні папери, що емітуються державою в особі її уповноважених органів, розміщуються виключно на добровільних засадах серед фізичних та юридичних осіб і засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету та дають право на отримання фінансового доходу або інші майнові права, відповідно до умов їх випуску.

  1.   Функції грошей та їх взаємозв’язок

Функція грошей – це певна дія чи «робота» грошей щодо обслуговування руху вартості в процесі суспільного відтворення.

Вітчизняні економісти як правило виділяють п’ять функцій грошей:

  1.  Гроші як міра вартості
  2.  Гроші як засіб обігу
  3.  Гроші як засіб нагромадження
  4.  Гроші як засіб платежу
  5.  Світові гроші

Західні економісти розглядають наступні функції грошей:

  1.  Гроші як міра вартості
  2.  Гроші як засіб обміну
  3.  Гроші як засіб нагромадження

1. Міра вартості – це функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їм форму ціни.

2. Засіб обігу – це функція, в якій гроші є посередником в обміні товарів і забезпечують їх обіг (Т – Г – Т; Т – Г (купівля), Г – Т (продаж)).

3. Засіб платежу – це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єктами економічних відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення.

4. Засіб нагромадження – функція, в якій гроші обслуговують нагромадження вартості в її загальній абстрактній формі в процесі розширеного відтворення.

5. Світові гроші – функція, в якій гроші обслуговують рух вартості і міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

Тема 2. Грошовий оборот і грошова маса

1. Поняття грошового обороту. Суб’єкти грошового обороту

Сукупний грошовий оборот не є механічною сумою оборотів грошей у межах індивідуальних капіталів, а являє собою самостійне економічне явище, безпосередньо пов'язане з процесом суспільного відтворення в цілому. Це одне з найбільш широких, абстрактних і узагальнених явищ економічного життя суспільства.

Грошовий оборот – сукупність переміщень готівкових кошів між економічними суб’єктами в процесі обміну щодо погашення грошових зобов’язань.

Якщо абстрагуватися від відтворювального аспекту, то грошовий оборот можна уявити просто як безперервний процес переміщення грошей у функціях засобів обігу і платежу між окремими його суб'єктами.

Суб'єктами грошового обороту є всі юридичні та фізичні особи, які беруть участь у виробництві, розподілі, обміні та споживанні валового суспільного продукту.

Групи суб’єктів:

  1.  фірми – всі юридичні і фізичні особи, які беруть участь у створенні та реалізації ВВП;
  2.  сімейні домогосподарства – усі сімейні одиниці, які мають самостійні грошові доходи та витрати і ведуть спільний сімейний бюджет;
  3.  уряд – юридичні особи - державні управлінські та інші структури, які забезпечують розподіл та перерозподіл національного доходу та національного продукту, здійснюючи вплив на реалізацію та споживання останнього;
  4.  фінансові посередники – суб'єкти грошового ринку, які, виступаючи в ролі посередників, акумулюють на цьому ринку вільні грошові кошти і розміщують їх від свого імені і за свій рахунок (банки, страхові, інвестиційні, фінансові компанії тощо).

Переміщення грошей може бути між:

* окремими підприємствами та організаціями;

* підприємствами та організаціями і населенням;

* окремими фізичними особами;

* комерційними банками і підприємствами та організаціями;

* комерційними банками і населенням;

* окремими комерційними банками;

* комерційними банками і центральним банком;

* небанківськими фінансово-кредитними установами різного призначення, з одного боку, і підприємствами, організаціями та установами - з іншого;

* небанківськими фінансово-кредитними установами різного призначення і банками;

* окремими небанківськими фінансово-кредитними установами різного призначення.

На кожній із цих ділянок можуть мати місце зустрічні грошові вимоги між суб'єктами обороту, що створює можливість їх взаємного погашення (заліку). Залік зменшує обсяг грошового обороту і потребу в реальних грошах для його обслуговування.

Сектори грошового обороту:

1) грошовий обіг – обслуговує створення, реалізацію, обмін і споживання матеріальних цінностей та послуг;

2) кредитний оборот – обслуговує переміщення вартості між економічними суб’єктами на зворотних, еквівалентних та платних засадах;

3) фіскально-бюджетний оборот – обслуговує розподільні відносини між економічними суб’єктами.

2. Готівковий та безготівковий сектори грошового обороту

Залежно від форми грошей, в якій відбувається грошовий оборот, він поділяється на безготівковий і готівковий.

Готівково-грошовий обіг - рух готівки у сфері обігу і виконання нею двох функцій (засобу платежу і засобу обертання).

Готівкові гроші використовуються:

- для кругообігу товарів і послуг;

- для розрахунків, не пов'язаних безпосередньо з рухом товарів і послуг, а саме: розрахунків по виплаті заробітної плати, премій, соціальної допомоги, пенсій; по виплаті страхових відшкодувань за договорами страхування; при оплаті цінних паперів і виплат по них прибутку; по платежах населення за комунальні послуги та ін..

Готівково-грошовий рух здійснюється за допомогою різних видів грошей: банкнот, металевих монет, інших кредитних інструментів (векселів, банківських векселів, чеків, кредитних карток) Емісію готівки здійснює центральний (як правило, державний) банк. Він випускає готівку в обіг і вилучає її, якщо вона стала непридатною, а також замінює гроші на нові зразки купюр і монет.

Безготівковий обіг - рух вартості без участі готівки: перерахування грошових коштів на рахунках кредитних установ, залік взаємних вимог. Розвиток кредитної системи і поява коштів клієнтів на рахунках у банках та інших кредитних установах привели до виникнення такого обігу.

Безготівковий обіг здійснюється за допомогою чеків, векселів, кредитних карток та інших кредитних інструментів.

Безготівковий грошовий оборот охоплює розрахунки між:

- підприємствами, установами, організаціями різних форм власності, що мають рахунки в кредитних установах;

- юридичними особами і кредитними установами по отриманню та поверненню кредиту;

- юридичними особами і населенням по виплаті заробітної плати, прибутків по цінних паперах;

- фізичними та юридичними особами із скарбницею держави по оплаті податків, зборів та інших обов'язкових платежів, а також отриманню бюджетних коштів.

Розмір безготівкового обороту залежить від об'єму товарів у країні, рівня цін, форми розрахунків, а також розміру розподільних і перерозподільних відносин, здійснюваних через фінансову систему. Безготівковий обіг має важливе економічне значення в прискоренні оборотності обігу коштів, скороченні готівки, зниженні витрат обігу.

В залежності від економічного змісту розрізнюють дві групи безготівкового обігу: по товарних операціях (безготівкові розрахунки за товари і послуги) і фінансових зобов'язаннях (платежі до бюджету (податок на прибуток, податок на додану вартість та інші обов'язкові платежі) і позабюджетних фондів, погашення банківських позик, сплата процентів за кредит, розрахунки зі страховими компаніями).

Відмінності

Готівковий

Безотівковий

1. гроші рухаються поза банками;

2. на оборот грошей можуть впливати лише прямі його суб’єкти;

3. держава не може впливати на оборот грошей

1. гроші рухаються по рахунках в банках;

2. на оборот грошей впливають не лише прямі його суб’єкти, а й банки;

3) держава може впливати на оборот грошей

Поки ж що, за станом на початок 2000 p., співвідношення цих двох сфер грошового обороту в Україні можна приблизно визначити як 2 : 1, оскільки в загальній масі грошей (за агрегатом М1) готівка становила 68,0%, а поточні депозити - 32,0%. Порівняно із західними країнами в структурі грошового обороту України занадто висока питома вага готівкового обороту. Цей факт нерідко розцінюється як недолік грошового обороту та грошової системи взагалі, як негативне явище в діяльності банківської системи, зокрема НБУ. Проте це скоріше закономірна реакція грошового обороту на проблеми і труднощі перехідної економіки України. У ситуації, що склалася в економіці України в цей період, структура грошового обороту і не могла бути іншою.

3. Маса грошей, що обслуговує грошовий оборот. Грошові агрегати. Грошова база

Грошова маса – сукупність грошових коштів у будь-якій її формі, яка є в розпорядженні економічних суб’єктів у певний момент.

Грошовий агрегат – специфічний показник грошової маси, що характеризує певний набір її елементів залежно від їх ліквідності.

В Україні – 4 агрегати:

М0 відображає масу готівки, яка перебуває поза банками, тобто на руках у фізичних осіб і в касах юридичних осіб.

М1 = М0 + вклади в банках, які можуть бути використані, без попередження банків власниками, тобто записи коштів на поточних рахунках та на ощадних рахунках до запитання.

М2 = М1 + кошти на всіх видах строкових рахунків, кошти на рахунках капітальних вкладень та інших спеціальних рахунках.

М3 = М2 + кошти на вкладах за трастовими операціями банків.

Трастові операції – пов’язані з довірчими відносинами: управлінням майном небіжчика в інтересах спадкоємців, тимчасове управління майном осіб, котрі позбавлені права здійснювати цю функцію (неповнолітні, недієздатні); вкладення грошей в акції чи нерухомість, сплата грошей, податків.

Грошова база – гроші, емітовані центральним банком у вигляді готівки або записів на рахунках, що являють собою зобов’язання центрального банку проти внутрішніх та закордонних активів.

Тобто, показник грошової бази характеризує масу грошей з боку прояву її на балансі центрального банку (гроші центрального банку).

ГБ = ГК + КР + ОР,   де

ГБ – грошова база;

ГК – готівкові кошти;

КР – кошти на кореспондентських рахунках в комерційних банках;

ОР – обов’язкові резерви в центральному банку.

4. Швидкість обігу грошей. Закон кількості грошей необхідних для обігу

Швидкість обігу грошей характеризує частоту, з якою кожна одиниця наявних в обороті грошей використовується в середньому для реалізації товарів та послуг за певний період (рік, квартал, місяць).

  де

V – швидкість обігу грошей;

P – рівень цін на товари, роботи, послуги;

Q – фізичний обсяг товарів, робіт, послуг, що реалізовані в даному періоді;

M – середня маса грошей, що перебуває в обороті за даний період.

Тривалість одного обороту (Т):

де

К – кількість днів в періоді.

Закон кількості грошей, необхідних для обігу

де

– сума продажів товарів і послуг у кредит;

  – загальна сума платежів, строк оплати яких настав;

– сума платежів, які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів.

Задача 1. Обсяг ВВП в країні становить 103,9 млрд. грн.. На початку року в обороті перебувало (за агрегатом М3) 12,5 млрд. грн. і на кінець року – 15,7 млрд. грн.. Розрахувати середню швидкість обігу грошей та тривалість одного обороту.

млрд. грн.

оборотів за рік

днів

Задача 2. Сума цін реалізованих за рік товарів – 800 млн. грн., з них 100 млн. грн. продано в кредит з відстрочкою платежу до наступного року. 160 млн. грн. становлять платежі, по яких настав час оплати за здійснені раніше операції. Взаємно погашені платежі становлять 40 млн. грн.. Гроші в середньому здійснюють 9 оборотів за рік. Визначити кількість грошей, необхідних для обігу.

млн. грн.

Задача 3. Визначити величину грошових агрегатів М0, М1, М2, М3, якщо:

2000 ум. од. – готівкові гроші;

3800 ум. од. – кошти на поточних рахунках в банках;

1800 ум. од. – кошти на ощадних рахунках до запитання;

5000 ум. од. – строкові внески;

6500 ум. од. – капітальні вкладення;

1500 ум. од. – внески за трастові операції.

М0 = 2000 ум. од.

М1 = 2000 + 3800 + 1800 = 7600 ум. од.

М2 = 7600 + 5000 + 6500 = 19100 ум. од.

М3 = 19100 + 1500 = 20600 ум. од.

Банківський рахунок – рахунок, на якому обліковуються власні кошти, вимоги, зобов’язання банку щодо його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати розрахунки (переказ коштів( за допомогою банківських платіжних засобів певної форми на паперовому, електронному чи інших носіях інформації.

Поточний рахунок – вид банківського рахунку, який відкривається банківською установою юридичній чи фізичній особам для зберігання коштів і здійснення безготівкових платежів у національній або іноземній валюті відповідно до умов договору на розрахунково-касове обслуговування та вимог законодавства.

 Ощадний банк – банківська установа, що спеціалізується на залученні та зберіганні грошових заощаджень і тимчасово вільних коштів населення у вигляді ощадних вкладів, за якими виплачуються проценти (відсотки).

5. Процес грошово-кредитної мультиплікації

Грошово-кредитний мультиплікатор – це процес створення нових банківських депозитів (безготівкових грошей) при кредитуванні банками клієнтури на основі додаткових (вільних) резервів, що надійшли в банк ззовні. Це – величина, на яку збільшується кількість грошей в обігу в результаті операцій на грошовому ринку.

Для регулювання обсягу грошової маси НБУ встановлює норму обов’язкового резервування (r), тобто відсоток від загальної суми банківських резервів, які повинні зберігатися на банківських рахунках  і не можуть бути використані для видачі кредитів. Збільшуючи цю норму НБУ зменшує обсяг грошової маси в обігу і навпаки.

Наприклад, у травні 2006 р. норма резервування склала 4 %  – по  строковим депозитам і 6 %  –  по депозитах до запитання.

Вільний резерв – це сукупність грошових коштів комерційного банку, які в даний момент є в розпорядженні активних операцій.

Загальний банківський резерв – сума грошових коштів, які є в даний момент у розпорядженні банку і не використані для активних операцій.

Обов’язковий резерв – частина загального резерву, яку банки повинні зберігати в грошовій формі і не використовувати для поточних потреб.

де

Рв – вільний резерв банку;

Рз – загальний резерв банку;

Ро – обов’язків резерв банку.

Задача. Станом на 1 січня 2006 р. комерційний банк А мав на своєму коррахунку в НБУ 40 млн. грн., у своїх касах готівкою – 4 млн. грн.. Пасиви банку на цю дату становили 150 млн. грн.. Норма обов’язкового резервування затверджена НБУ на рівні 17 %. Знайти загальний обсяг резерву, обов’язковий та вільний резерви банку станом на 1 січня 2000 р.

Рз=40+4=44 млн. грн.

Ро=150 х 0,17=25,5 млн. грн.

Рв=44-25,5=18,5 млн. грн.

Коефіцієнт мультиплікатора (m) – показує у скільки разів грошова маса в обігу перевищує грошові кошти, що надійшли з самого початку в банківську систему.

.

Коефіцієнт мультиплікатора можна розраховувати по-іншому:

,

де С – наявні в обігу грошові кошти;

    D – депозити;

    R – резерви комерційного банку.

Приріст грошової маси у наслідок грошово-кредитної мультиплікації – ,

Початковий приріст резервів, що спричинив процес мультиплікації – .

Для того, щоб розглянути механізм грошово-кредитної мультиплікації, зробимо такі припущення:

  1.  центральний банк прокредитував у звітному місяці тільки один комерційний банк А на суму 1000 гр. од.;
  2.  комерційні банки на початок місяця не мають вільних резервів;
  3.  банки використовують новостворені вільні резерви тільки для кредитування своїх клієнтів і тільки в безготівковій формі.

Нехай r = 10 %.

=1000 гр. од.

гр. од.

Тема 3. Грошовий ринок і грошові системи

1. Суть грошового ринку. Гроші як об’єкт купівлі продажу

Грошовий ринок – особливий сектор ринку, на якому здійснюється купівля та продаж грошей як специфічного товару, формуються попит, пропозиція та ціна на цей товар.

На перший погляд може скластися враження, що купівля-продаж грошей, а отже й особливий грошовий ринок, - це нонсенс, оскільки гроші слугують загальним еквівалентом і обмінювати їх на гроші немає сенсу. Якщо ж їх купувати-продавати у формі обміну на звичайні товари, то для цього окремий ринок не потрібний, бо такий обмін систематично здійснюється на звичайних товарних ринках. Проте гроші тут не є цільовим об'єктом ринкових відносин. Ними виступають матеріальні блага – продукти праці та ресурси, які одним суб'єктам ринку потрібно продати, а іншим – купити. Гроші виконують тут допоміжну, інструментну роль, обслуговуючи обіг цих благ. При цьому покупці товарів, які віддають за них свої гроші, повністю втрачають право власності на них, оскільки одержують у власність еквівалентну вартість у товарній формі. З іншого боку, продавці товарів отримують у повну свою власність еквівалентну суму грошей і розпоряджаються нею без будь-якого зв'язку з проданими товарами. Тому такі ринки справедливо називають товарними, а не грошовими.

Специфіка грошей як абсолютно ліквідного товару зумовлює істотну специфіку їх переміщення між суб'єктами грошового ринку, а також усіх інструментів та самого механізму функціонування цього ринку. Традиційні поняття "продаж" і "купівля", що склалися на товарних ринках, неприйнятні для грошового ринку. Самі гроші виступають тут зовсім в іншому статусі порівняно з товарними ринками. Іншого змісту набувають і такі ринкові явища, як ціна, попит, пропозиція.

Передача грошей від одного суб'єкта грошового ринку до іншого набуває сенсу лише тоді, коли у одного з них вони є вільними і немає потреби їх витрачати на купівлю матеріальних благ, а в іншого їх немає взагалі і немає матеріальних благ, від продажу яких потрібні гроші можна було б одержати. Здійснюється така передача або у формі прямої позички під зобов'язання повернути кошти у встановлений строк, або у формі купівлі особливих фінансових інструментів (облігацій, акцій, векселів, ощадних сертифікатів тощо).

Облігація – цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачене умовами випуску).

Акція – цінний папір, що засвідчує часткову участь його держателя у підприємстві, яке діє у форму акціонерного товариства, і дає право на участь в управлінні, одержанні прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна при ліквідації товариства.

Вексель – цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити у певний термін зазначену суму грошей власникові векселя (векселетримачеві).

Ощадний сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування (передача на зберігання, здійснення вкладу або внеску) грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів за ним.

Таку передачу грошей лише умовно можна назвати купівлею чи продажем.
Ця умовність виявляється передусім у тому, що власник грошей (продавець) при передачі їх своєму контрагентові не втрачає права власності на відповідну суму грошей (а тільки право розпоряджатися ними) і може повернути їх у своє розпорядження на заздалегідь визначених умовах. Більше того, у момент передачі грошей контрагенту продавець не одержує їх реального еквівалента, тобто продаж грошей не є еквівалентною операцією, як на товарних ринках. Відповідно покупець грошей не одержує на них права власності, а тільки право розпорядження ними як ліквідністю, і то тимчасово, на певний період. Тому покупець грошей не відчужує на користь продавця еквівалентну суму вартості в товарній формі.

Принципово змінюються статус грошей і цілі їх купівлі-продажу на грошовому ринку. З допоміжного засобу обігу товарів на товарних ринках гроші перетворюються тут у визначальний об'єкт ринкових відносин, у їх самоціль. На грошовому ринку власник грошей хоче передати їх у чуже розпорядження прямо, а не в обмін на реальне благо, а покупець хоче одержати їх у своє розпорядження на таких же засадах. Тому на цьому ринку вартість переміщується між його суб'єктами лише в грошовій формі, в односторонньому порядку з поверненням до власника. А метою такого переміщення грошей стає одержання додаткового доходу, а не купівля-продаж товарної вартості. Продавець грошей прагне одержати додатковий дохід, що називається процентом (процентним доходом), як плату за тимчасову відмову від користування цими грошима і передачу цього права іншій особі. Покупець грошей має намір одержати додатковий дохід від розширення виробничої чи комерційної діяльності, використавши отриману у своє розпорядження додаткову суму грошей.

Вартість переміщується в односторонньому порядку в грошовій формі з поверненням до власника.

Завдяки вказаним особливостям грошового ринку продаж грошей тут виступає у формі передачі цих грошей їх власниками своїм контрагентам у тимчасове користування в обмін на такі інструменти, які надають їм можливість зберегти право власності на ці гроші - відновити право розпорядження ними та одержати процентний дохід. Відповідно купівля грошей є формою одержання суб'єктами ринку у своє розпорядження певної суми грошей в обмін на вказані інструменти.

Такий механізм купівлі-продажу грошей зумовлює важливу роль спеціальних інструментів у функціонуванні грошового ринку. Вони покликані забезпечити на цьому ринку рух визначального об'єкта – грошей. З цього погляду роль зазначених інструментів аналогічна ролі грошей на товарних ринках.

За своїм характером усі інструменти грошового ринку є певними зобов'язаннями покупців перед продавцями грошей. Залежно від виду зобов'язання їх можна поділити на неборгові і боргові. 

До неборгових належать зобов'язання з надання права участі в управлінні діяльністю покупця грошей та в його доходах, завдяки чому за продавцем грошей зберігається не тільки право власності на них, а й певною мірою і право розпорядження ними. Такі зобов'язання мають форму акцій, деривативних інструментів та інші функціональні угоди (наприклад страхові).

Акція – цінний папір, що засвідчує часткову участь його держателя у підприємстві, яке діє у форму акціонерного товариства, і дає право на участь в управлінні, одержанні прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна при ліквідації товариства.

Дериватив – документ, що засвідчує право та/або зобов’язання у майбутньому придбати чи продати товари, цінні папери, кошти тощо на визначених ним умовах.

До боргових відносять усі зобов'язання, за якими покупець грошей зобов'язується повернути продавцеві одержану від нього суму і сплатити по ній дохід. Такими зобов'язаннями оформляються операції купівлі-продажу грошей з передачею права розпоряджатися ними на певний строк. Щоб відновити це право за продавцем грошей, потрібно повернути відповідну суму грошей в його розпорядження (готівкою чи перерахуванням на його поточний рахунок) з одночасним погашенням боргового зобов'язання.

Боргові зобов'язання як інструменти грошового ринку, у свою чергу, можна поділити на кілька видів залежно від міри і умов передачі продавцем покупцю прав розпорядження відповідними сумами грошей:

депозитні зобов'язання, за якими продавці передають гроші у повне розпорядження покупцям за умови їх повернення (з визначенням чи без визначення його терміну) і сплати (чи без сплати) процентного доходу. Такими зобов'язаннями оформляється переважно залучення грошей банками від їх клієнтів. Вони мають форму угод на відкриття поточних та строкових рахунків, угод депозитних та ощадних вкладів (сертифікатів), трастових вкладів тощо;

позичкові зобов'язання, за якими продавці, передаючи гроші покупцям, вносять певні обмеження в права останніх розпоряджатися цими грошима: визначають, на які цілі вони можуть бути використані, вимагають особливих гарантій їх повернення, визначають ступінь ефективності (окупності) витрат чи проектів, що фінансуються за рахунок позичених коштів. Такі зобов'язання мають форму кредитних угод, облігацій, бонів, векселів тощо.

Бони – 1) короткочасні боргові зобов’язання у вигляді цінних паперів, які впускаються державною скарбницею, окремими установами чи підприємствами;

     2) паперові грошові знаки (сертифікати) невисокої вартості, що запроваджуються для тимчасового обігу як розмінні гроші.

2. Інституційна модель та структура грошового ринку

Надзвичайно складна сутність та багатоликість існування грошового ринку істотно ускладнюють розуміння механізму його функціонування. Для полегшення цього завдання побудуємо інституційну модель грошового ринку, яка відображає взаємозв'язки між суб'єктами грошового ринку, що реалізуються через потоки грошей та інструментів.

У загальному вигляді інституційну модель грошового ринку можна подати як схему потоків грошей та інструментів між трьома групами економічних суб'єктів: тими, що заощаджують гроші (кредитори); тими, що запозичують гроші (позичальники); фінансовими посередниками (рис. 3.2).



Кредиторами можуть бути будь-які економічні суб'єкти, що заощадили грошові кошти. Це насамперед сімейні господарства (населення), а також фірми, урядові структури, включаючи органи місцевого самоврядування, іноземні фізичні та юридичні особи. Позичальниками можуть бути ті ж види економічних суб'єктів, але на перше місце за частотою і обсягом запозичень слід поставити ділові фірми, а потім – урядові структури, сімейні господарства, іноземців. Стрілки, що показують рух грошей,
спрямовані від кредиторів до позичальників, а стрілки, що відображають рух інструментів, - від позичальників до кредиторів.

За інституційним критерієм грошовий ринок можна поділити на два сектори:

- сектор прямого фінансування;

- сектор опосередкованого фінансування.

У секторі прямого фінансування зв'язки між продавцями і покупцями грошей здійснюються безпосередньо, і всі питання купівлі-продажу вони вирішують самостійно один з одним. Функціонуючі тут брокери та дилери виконують скоріше технічну роль звичайних посередників, допомагаючи їм швидше знайти один одного. У цьому секторі виділяють два канали руху грошей:

  1.  канал капітального фінансування, по якому покупці назавжди залучають кошти у свій оборот; для цього використовуються як інструмент акції;
  2.  канал запозичень, по якому покупці тимчасово залучають кошти в свій оборот, використовуючи для цього як інструмент облігації та інші подібні цінні папери.

Наявність сектора прямого фінансування має важливе економічне значення. Для покупців грошей розширюються можливості вибору найвигідніших умов купівлі, зниження ціни грошей та скорочення плати за користування позиками. Продавець грошей тут може знати свого покупця "в обличчя", що дає можливість вибирати найбільш надійних позичальників, уникати зайвих ризиків. Завдяки цим перевагам сектор прямого фінансування розвивається досить інтенсивно в структурі грошового ринку. Крім того, наявність цього сектора загострює конкурентну боротьбу між фінансовими посередниками на грошовому ринку, примушує їх знижувати ціни та розширювати асортимент своїх послуг для суб'єктів цього ринку.

У секторі опосередкованого фінансування зв'язки між продавцями і покупцями грошей реалізуються через фінансових посередників, які спочатку акумулюють у себе ресурси, що пропонуються на ринку, а потім продають їх кінцевим покупцям від свого імені. Вони створюють власні зобов'язання й вимоги, які можуть бути самостійними інструментами грошового ринку, зумовлювати появу нових грошових потоків. Тому фінансові посередники цього сектора істотно відрізняються від технічних посередників першого сектора як за своєю роллю в економіці, так і за технологічними процесами функціонування. Вони активно діють у напрямі мобілізації грошових коштів у тих суб'єктів ринку, які їх заощадили, і цілеспрямовано розміщують їх серед тих суб'єктів, які мають потребу у додаткових грошах, допомагаючи тим самим швидше, зручніше і вигідно перемістити вільні гроші від кредиторів до позичальників. Цю свою діяльність, яка ще називається фінансовим посередництвом, посередники здійснюють заради одержання прибутку, що робить її важливою сферою бізнесу.

Сектор опосередкованого фінансування є об'єктивно необхідною складовою грошового ринку. Він не просто доповнює сектор прямого фінансування, а створює спеціальний механізм реалізації тих зв'язків між кредиторами і позичальниками, які не можуть бути реалізовані через сектор прямого фінансування. Насамперед мова йде про зв'язки, установлення яких вимагає великих витрат грошей і часу на пошуки і вивчення контрагента, чи реалізація яких пов'язана зі значними ризиками. Завдяки діяльності фінансових посередників вдається найбільш повно реалізувати всі можливості і вигоди, які властиві грошовому ринку взагалі. Тому між секторами прямого й опосередкованого фінансування існують не тільки конкурентна боротьба, а й інтеграційні процеси, зокрема активне проникнення фінансових посередників у сектор прямого фінансування як технічних посередників, кредиторів та позичальників.

За характером посередницьких операцій розрізняється багато видів фінансових посередників: банки, страхові компанії, інвестиційні, фінансові та трастові компанії, пенсійні фонди, кредитні товариства тощо.

За місцем на грошовому ринку їх можна розділити на дві групи: банки та небанківські фінансово-кредитні установи. Виокремлення банків в окрему групу зумовлено тим, що вони мають значно ширші можливості оперувати на грошовому ринку, ніж інші інституції. Тому банки займають ключове положення в секторі опосередкованого фінансування. Це зумовлено двома рисами, притаманними банкам:

1) вони не тільки можуть акумулювати вільні кошти кредиторів, а й самі створювати депозитні грошові кошти в процесі кредитної діяльності;

2) вони здійснюють розрахунково-касове обслуговування всіх інших фінансово-кредитних інституцій, а тому можуть мобілізувати, а отже - тимчасово використати, вільні кошти останніх.

Структура ринку. За економічним призначенням грошових коштів, що купуються на ринку розрізняють:

- ринок грошей (валютний ринок, ринок короткострокових банківських кредитів, ринок короткострокових фінансових активів);

- ринок капіталів (ринок цінних паперів, ринок середньо- і довгострокових банківських кредитів).

На ринку грошей купуються грошові кошти на короткий строк (до одного року). Ці кошти використовуються в обороті позичальника (покупця) як гроші, тобто для приведення в рух уже накопиченого капіталу, завдяки чому вони швидко вивільнюються з обороту і повертаються кредитору. Класичними операціями грошового ринку є операції з міжбанківського кредитування, з обліку комерційних векселів, операції на вторинному ринку з короткостроковими державними зобов'язаннями, короткострокові вклади фінансово-кредитних інституцій у комерційних банках та кредити банків цим інституціям тощо. Проте й інші - не фінансові - суб'єкти втягуються на ринок грошей, коли свої короткострокові грошові кошти вкладають у банки чи передають у розпорядження інших фінансово-кредитних інституцій, або ж одержують від них короткострокові позички чи інше фінансування.

Ринок грошей характерний тим, що він дуже чутливий до будь-яких змін в економіці та у фінансовій сфері. Тому попит і пропозиція тут надто мінливі, а процент як ціна грошей часто змінюється під їх впливом. Через це він є найбільш реальним індикатором кон'юнктури грошового ринку взагалі і слугує базою формування процентної політики в країні. Це дає підстави розглядати механізм формування попиту і пропозиції на грошовому ринку тільки на підставі ринку грошей.

На ринку капіталів купуються грошові кошти на тривалий (більше одного року) термін. Ці кошти використовуються для збільшення маси основного й оборотного капіталів, зайнятих в обороті позичальників.

Класичними операціями ринку капіталів є операції з фондовими інструментами - акціями, середньо- та довгостроковими облігаціями, купленими для зберігання, довгострокові депозити та позички комерційних банків, операції спеціалізованих інвестиційних та фінансових компаній тощо.

На ринку капіталів можуть працювати всі суб'єкти грошового ринку - кредитори, позичальники і фінансові посередники. Зокрема, банки емітують фінансові інструменти (акції, облігації) для нарощування власного капіталу, а також можуть купувати чужі фондові цінності для зберігання, інвестуючи тим самим своїх клієнтів.

Характерною особливістю ринку капіталів є те, що попит і пропозиція тут є менш рухливими, рівень процентної ставки залишається більш стабільним, не так чутливо реагує на зміну кон'юнктури, як на ринку грошей. Це повинні враховувати банки у своїй процентній політиці, з тим щоб створити сприятливі умови для інвестування економіки.

Розмежування грошового ринку на ринок грошей і ринок капіталів має досить умовний характер. Адже запозичення грошей на строк до одного року зовсім не гарантує того, що наявний в обороті позичальника капітал не збільшиться протягом цього терміну. І навпаки, запозичення на строк більше року не гарантує того, що ці гроші не будуть використані для здійснення коротких платежів і не вплинуть на кон'юнктуру ринку грошей. Проте навіть умовне розмежування цих ринків має важливе практичне значення для їх функціонування, оскільки дає можливість їх суб'єктам здійснювати свою діяльність більш цілеспрямовано й ефективно.

3. Попит на гроші. Пропозиція грошей. Рівновага на грошовому ринку

Попит на гроші – запас грошей, який прагнуть мати у своєму розпорядженні економічні суб'єкти на певний момент.

Мотиви попиту на гроші:

Трансакційний мотив – економічні суб'єкти постійно відчувають потребу в певному запасі грошей для здійснення поточних платежів, щоб підтримати на належному рівні своє особисте та виробниче споживання. Ці гроші повинні бути в формі, придатній для їх негайного використання, тобто бути наявними (готівка чи вклади до запитання).

Мотив завбачливості – юридичні і фізичні особи бажають мати запас грошей як ресурс купівельної спроможності, з тим щоб у будь-який час мати можливість задовольнити свої непередбачувані потреби чи скористатися перевагами несподіваних можливостей. Непередбачувані потреби в грошових витратах зумовлюються переважно надзвичайними подіями – хвороба членів сім'ї, поломка автомобіля чи інших дорогих предметів вжитку (холодильники, комп'ютери тощо), аварії на виробництві, необхідність запровадження новітніх вузлів чи деталей замість застарілих тощо. Задоволення подібних потреб економічних суб'єктів рівноцінне гарантії їх безпеки, має надзвичайно важливе значення для їх життєдіяльності і пояснює їх бажання мати в наявності певний запас грошей. Такий запас має переважно страхове призначення.

Спекулятивний мотив попиту на гроші полягає в тому, що економічні суб'єкти бажають мати у своєму розпорядженні певний запас грошей, з тим щоб за сприятливих умов перетворити їх у високодохідні фінансові інструменти, а при погіршенні цих умов і появі загрози зниження дохідності та ризику збитковості наявних фінансових інструментів перетворити їх у грошову форму, яка хоч і малодохідна, але безризикова.

З'ясування мотивів, які заохочують економічних суб'єктів нагромаджувати гроші, дає можливість визначити чинники, які впливають на ці мотиви, а значить - на динаміку попиту на гроші.

1. ВВП (при зростанні попит – зростає)

Представники всіх теоретичних концепцій попиту на гроші визнають зміну обсягів виробництва (або обсягів національного доходу) ключовим чинником впливу на попит. Цей вплив обумовлюється трансакційним мотивом нагромадження грошей – чим більший обсяг виробництва валового національного продукту, а отже і національного доходу, тим більшим може бути обсяг операцій щодо його реалізації і тим більшим має бути запас грошей для виконання цих операцій. Цю залежність можна формалізувати як МД = f(Q), де Q – номінальний обсяг ВНП, МД – обсяг попиту на гроші.

1.1. Рівень цін на товари, роботи, послуги (при зростанні попит – зростає)

1.2. Рівень реального обсягу виробництва (при зростанні попит – зростає)

Зміна обсягу валового національного продукту, у свою чергу, визначається двома самостійними чинниками – динамікою рівня цін та рівня реального обсягу виробництва, кожний з яких може діяти незалежно один від одного. Наприклад, абсолютний рівень цін може зростати при незмінному обсязі реального виробництва, і навпаки, останній може зростати при незмінному рівні цін чи обидва показники можуть зростати водночас, але різними темпами. Тому зміну абсолютного рівня цін та реального обсягу виробництва можна розглядати як самостійні чинники впливу на попит на гроші. Вплив кожного з цих чинників є прямо пропорційним – у міру зростання цін чи/та збільшення фізичного обсягу виробництва відповідно зростатиме попит на гроші, а при їх зниженні попит буде скорочуватися. Залежність МД від указаних двох чинників можна формалізувати як МД =f(Y, P), де Y – фізичний обсяг ВНП, Р – рівень цін.

2. Швидкість обігу грошей (при зростанні попит – зменшується)

При макроекономічному підході до аналізу попиту на гроші з'являється третій чинник – швидкість обігу грошей. Чим вища швидкість обігу грошей, тим меншим буде попит на гроші, і навпаки. Тобто вплив цього показника на попит обернено пропорційний. Оскільки швидкість обігу грошей формується під впливом багатьох чинників, то всі вони опосередковано теж впливають на попит на гроші. Проте прибічники такого підходу до аналізу попиту на гроші вважають, що швидкість обігу грошей є відносно стабільною, тому її вплив на попит мало відчутний. Через це у своїх теоретичних висновках вони абстрагуються від цього чинника. Тому до формули попиту на гроші чинник швидкості, як правило, не входить.

3. Норма очікувано доходу, норма процента (при зростанні попит – зменшується)

При мікроекономічному підході до аналізу попиту на гроші швидкість обігу грошей зникає з поля зору. Замість неї використовується чинник зміни норми процента. Така трансформація чинників не випадкова. Адже швидкість обігу грошей – явище потоку, і воно не кореспондує з попитом на гроші, який є явищем залишку. Попит на гроші скоріше кореспондує з тривалістю зберігання їх запасу індивідом, яка є протилежним швидкості показником руху грошей: чим довше вони зберігаються в індивідів, тим більшим буде їх залишок і тим рідше вони передаватимуться одним індивідом іншому. А тривалість зберігання залежить від зміни очікуваного доходу на менш ліквідні (альтернативні грошам) активи, у тому числі й унаслідок зміни норми процента: у міру зростання очікуваного доходу (норми процента) на альтернативні грошам активи тривалість зберігання буде скорочуватися і попит на гроші знижуватися, а в міру зниження очікуваного доходу – зростати. Вплив цього чинника на попит виражається формулою: МД = f(R), де R – норма доходу на капіталізовані активи, яка значною мірою залежить від норми процента.

Сучасна теорія грошей, крім цих трьох, що вже стали традиційними, почала визнавати ще ряд чинників впливу на попит, які можна умовно назвати новітніми. Це, зокрема, накопичення багатства, інфляція, зміни в очікуваннях перспектив щодо кон'юнктури ринку та ін.

4. Накопичення багатства (при зростанні попит – зростає)

Чинник накопичення багатства полягає в тому, що економічні суб'єкти, накопичуючи багатство у формі різних активів, відносно рівномірно розміщують приріст його між всіма видами активів, у тому числі й у вигляді запасу грошей. Унаслідок цього в міру збільшення маси багатства зростатиме і попит на гроші.

5. Інфляція (при зростанні попит – зменшується)

Чинник інфляції впливає на попит на гроші в кількох напрямах. В умовах інфляційного зростання цін запас грошей, який мають у своєму розпорядженні економічні суб'єкти, неминуче знецінюється, і вони зазнають втрат, що само по собі провокує скорочення їх попиту на гроші. Крім того, інфляційне зростання цін неминуче підштовхує вверх ставку процента і всі інші очікувані доходи на альтернативні грошам види активів. Унаслідок цього буде зростати альтернативна вартість грошових запасів і скорочуватися попит на гроші. Разом з тим слід пам'ятати, що зростання цін є чинником позитивного впливу на попит, якщо воно не значне і не провокує інфляційних очікувань.

6. Очікування зміни ринкової кон’юнктури

З інфляційними очікуваннями тісно переплітаються очікування погіршення кон'юнктури ринків взагалі, зокрема скорочення товарної пропозиції, посилення товарного дефіциту, погіршення якості продукції тощо. В усіх цих випадках економічні суб'єкти віддадуть перевагу накопиченню багатства у товарній формі, а не в грошовій, і попит на гроші скоротиться.

З урахуванням новітніх чинників впливу на попит формулу його можна записати у такому вигляді:


чинники зростають, попит + або –


де Y - реальний обсяг ВНП;
Р - середній рівень цін;
R - рівень очікуваного доходу на альтернативні грошам активи;
В - обсяг багатства;
I - рівень інфляції;
О - очікування змін ринкової кон’юнктури.


            



Суть пропозиції грошей полягає в тому, що економічні суб'єкти в будь-який момент мають у своєму розпорядженні певний запас грошей, які вони можуть за сприятливих обставин спрямувати в оборот.

На рівні окремого економічного суб'єкта пропозиція грошей взаємодіє з попитом на гроші як його альтернатива. Якщо фактичний запас грошей окремого індивіда перевищує його попит на гроші, а це можливо при зростанні альтернативної вартості зберігання грошей, то цей індивід пропонуватиме частину свого запасу грошей на ринок до продажу. І навпаки, при перевищенні попиту над наявним запасом індивід буде купувати їх на ринку чи іншими способами задовольняти попит. Тому на цьому рівні пропозиція і попит постійно чергуються – при зростанні рівня процента економічний суб'єкт виступатиме на ринку з пропозицією грошей, а при зниженні – з попитом на гроші.

На макроекономічному рівні пропозиція грошей формується дещо по-іншому. Вважається, що всі економічні суб'єкти одночасно не можуть запропонувати на ринку грошей більше від наявного у них запасу грошей. Тобто фактична маса грошей в обороті є природною межею пропозиції грошей. Ніякі стимулюючі фактори, наприклад зростання процента, не можуть збільшити пропозицію грошей понад цю межу. Якщо ж виникає потреба збільшити пропозицію понад цю межу, що можливо при зростанні сукупного попиту на гроші, то це можна зробити тільки додатковою емісією грошей в оборот. Тому будь-яка емісія грошей розглядається як зростання пропозиції грошей на грошовому ринку, а вилучення грошей з обороту – як скорочення пропозиції грошей.

Визнання емісії грошей вирішальним чинником зміни пропозиції грошей надає останній характеру екзогенного явища, рух якого визначається не внутрішньо економічними процесами чи мотивацією самих економічних суб'єктів, а зовнішніми чинниками, що лежать у сфері банківської діяльності. Посилаючись на екзогенність пропозиції грошей, окремі автори роблять спроби відірвати рух пропозиції грошей від руху попиту, надати йому самостійного значення. Подібний підхід загрожує розривом двох складових грошового ринку - попиту і пропозиції, втратою об'єктивних меж зміни пропозиції грошей, переходом на позиції суб'єктивізму і волюнтаризму в грошово-кредитній політиці.

Зважаючи на викладене, дуже важливо правильно визначити співвідношення пропозиції і попиту як двох складових грошового ринку: яка з них є первинною, а яка - вторинною. Без правильної відповіді на це питання неможливо правильно визначити об'єктивні межі пропозиції грошей, а отже і емісії грошей.

Оскільки з двох сил грошового ринку попит на гроші змінюється насамперед під впливом об'єктивних чинників, що формуються всередині сектора реальної економіки, а пропозиція грошей має переважно екзогенний характер, то тільки попит на гроші може бути первинним чинником у взаємодії з пропозицією грошей. Остання повинна у своїй динаміці постійно орієнтуватися і прилаштовуватися до зміни попиту на гроші. Тільки за цієї умови вплив суб'єктивного фактора на кон'юнктуру грошового ринку буде мінімізованим, а зміни ключових індикаторів ринку (маса грошей, рівень процента, рівень інфляції тощо) будуть об'єктивними і не матимуть руйнівних наслідків.

Отже, є підстави вважати, що ті чинники, які визначають зміну попиту на гроші, у кінцевому підсумку визначають межі зміни пропозиції грошей. Спробу знайти якісь інші чинники, що визначають обсяг пропозиції грошей, не зачіпаючи попиту на гроші, відкривають шлях до вольових рішень у монетарній політиці. Адже будь-які емісійні вливання (збільшення пропозиції грошей) можуть бути виправдані необхідністю фінансове забезпечити певні "гострі" потреби суспільства, виробничого інвестування, підтримання пріоритетних виробництв тощо. При цьому потреби самого обороту, тобто попит на гроші, будуть проігноровані і стабільність грошей буде підірвана.

Формування пропозиції грошей і його чинники. Визнання попиту на гроші об'єктивною межею для пропозиції грошей, а самої пропозиції - результатом діяльності банків може створити враження, що завданням монетарної політики банківської системи є суто технічне "підтягування" грошової маси до попиту на гроші при зміні його обсягу. Проте це лише поверхове, загальне враження. За ним криється надзвичайно складний процес зростання маси грошей (грошової пропозиції), на який, крім рішень центрального банку, впливає значна кількість інших чинників, що можуть деформувати пропозицію грошей порівняно з визначеними цілями, відхиляючи її від попиту на гроші. Тому кожний із цих чинників можна розглядати як самостійний фактор впливу на обсяг пропозиції грошей.

Щоб спростити аналіз цих чинників, запишемо пропозицію грошей у вигляді такої формули:

МS=mГБ,

де МS – пропозиція грошей у вигляді готівки поза банками та депозитів на поточних рахунках;

m – коефіцієнт грошово-кредитного мультиплікатора (показує у скільки разів зросте ефективність грошової бази). Грошово-кредитний мультиплікатор – величина, на яку збільшиться кількість грошей в обігу в результаті операцій на монетарному ринку;

ГБ - грошова база.

Чинники, які впливають на зміну пропозиції грошей:

- норма обов'язкових резервів;

- облікова ставки (1. один з монетарних інструментів, за допомогою якого Національний банк установлює для суб'єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів на відповідний період і є основною процентною ставкою, яка залежить від процесів, що відбуваються в макроекономічній, бюджетній сферах та на грошово-кредитному ринку;

  2. виражена у відсотках плата, що береться Національним банком України за рефінансування комерційних банків (надання кредитів комерційним банкам Національним банком) шляхом купівлі векселів до настання строку платежу по них і утримується з номінальної суми векселя. Облікова ставка є найнижчою серед ставок рефінансування і є орієнтиром ціни на гроші);

- типова ринкова процентної ставки;

- процентна ставки за депозитами до запитання;

- обсяг багатства економічних суб'єктів;

- тінізація підприємницької діяльності;

- стан довіри до банків, банківської паніки.

Розглянемо механізм впливу кожного з цих факторів на пропозицію грошей.

Зміна норми обов'язкового резервування викликає протилежну за напрямом зміну коефіцієнта (m) мультиплікації грошової маси, оскільки він визначається за формулою m=1/r, де r – норма обов'язкового резервування. Тому чим нижчою буде норма (r), тим вищим буде коефіцієнт мультипликації, а отже більшим загальний обсяг грошової пропозиції, і навпаки.     r  MS

Зміна облікової ставки впливає на грошову базу. При підвищенні облікової ставки зменшується попит комерційних банків на позички рефінансування, внаслідок чого зменшуються залишки коштів на їх коррахунках у центральному банку, тобто грошова база, скоротяться також надлишкові резерви банків та їхні можливості надавати позички, а отже і рівень мультиплікатора.    Облікова ставка  MS

Зміни типової ринкової процентної ставки впливають на пропозицію грошей у кількох напрямах. Зокрема, при зростанні процентної ставки за позичками і облігаціями у комерційних банків розширюються можливості одержувати позички рефінансування навіть при зростанні облікової ставки, унаслідок чого зростають грошова база, банківські резерви і коефіцієнт мультиплікації, що сприяє розширенню пропозиції грошей. Водночас у цій ситуації можуть зменшуватися попит на банківські позички, зростати надлишкові резерви і скорочуватися мультиплікація депозитних грошей.

Зростання процентних ставок за депозитами до запитання сприяє залученню банками готівки на поточні вклади і розширенню процесу мультиплікації депозитів, унаслідок чого зростає пропозиція грошей. У принципі за депозитами до запитання банки можуть не виплачувати процентного доходу, оскільки це "короткі" гроші, використання яких приносить банкам незначні доходи. Проте сучасна банківська практика довела доцільність виплат доходу і за такими депозитами, для чого відкриваються особливі депозитні рахунки типу нау-рахунки, супер-нау-рахунки, рахунки з автоматичним "очищенням" тощо.          Процентних ставок за депозитами до запитання  MS

Зміна багатства призводить до зміни співвідношення між депозитною і готівковою складовими грошової маси: чим бідніші економічні суб'єкти, тим більшу частину своїх грошей вони тримають у формі готівки, і навпаки. Але оскільки депозитна складова зумовлює мультиплікативний процес, а готівкова – ні, то зміна їх співвідношення приводить до зміни загального обсягу пропозиції грошей. Так, при зростанні багатства депозитна складова грошової маси зросте швидше ніж готівкова, що посилить мультиплікаційний ефект і збільшить пропозицію грошей. Зменшення багатства матиме протилежний вплив на пропозицію грошей.  Багатство  MS

Тінізація підприємницької діяльності зумовлює зміну структури грошових запасів на користь готівки. Це послаблює мультиплікативне збільшення депозитів, оскільки готівка виходить з банківського обороту і не використовується для цілей кредитування. Падіння рівня мультиплікації зменшує пропозицію грошей У депозитній формі значно більше, ніж зростає готівкова маса. Тому загальна грошова пропозиція скорочується в міру зростання тінізації економіки. Тінізація  MS

Низький стан довіри до банків, банківська паніка теж негативно впливають на процес мультиплікативного збільшення депозитів, бо спричиняють вилучення грошей з депозитів чи стримують їх зростання. Збільшення готівкової складової грошової маси не компенсує втрат депозитної складової, оскільки через мультиплікативний ефект вони значно перевищують суми готівкових вилучень. Низький стан довіри – MS

В умовах посилення недовіри до банків рівень мультиплікації може знижуватися і тому, що банки змушені збільшувати свої надлишкові резерви і скорочувати кредитування, з тим щоб посилити свою ліквідність на випадок відпливу вкладів.

Отже, загальний обсяг пропозиції грошей скорочується пропорційно падінню довіри до банків, а в період банківських панік таке скорочення стає лавиноподібним, здатним паралізувати всю платіжну систему країни.

Зміну пропозиції грошей через коливання коефіцієнта мультиплікації можуть викликати й інші чинники, зокрема сезонні зростання потреби населення в готівці, що призводить до зменшення поточних депозитів і зниження процесу мультиплікації, а отже - зменшення пропозиції грошей. У цьому ж напрямі діє збільшення банками надлишкових резервів напередодні сезонного чи будь-якого іншого очікуваного зростання відпливу вкладів для забезпечення своєї ліквідності.       

Графічне зображення пропозиції грошей.



Якщо зростання цін викликано збільшенням попиту, то, щоб не було інфляції, треба фіксувати пропозицію.


Попит на гроші падає через удосконалення технологій міжбанківських переміщень грошей, тоді фіксують нору очікуваного доходу.


Якщо дві криві – попиту і пропозиції – накласти одну на другу в одній системі координат, то одержимо завершену графічну модель грошового ринку. У ній попит і пропозиція подаються у взаємодії і визначається результат цієї взаємодії: рівень їх урівноваження та норма рівноважної ставки процента, що відповідає цьому рівню (рис. 3.8).

Криві попиту (МД) і пропозиції (М1) перетинаються в точці А, якій адекватні маса грошей в обороті на суму 4,0 млрд. грн. та ставка очікуваного доходу (номінального процента) на рівні 8%. Це значить, що економічні суб'єкти в даній економічній ситуації бажають мати у своєму розпорядженні грошей на суму 4,0 млрд. грн., а банківська система може забезпечити пропозицію грошей на цьому ж рівні, щоб урівноважити попит і пропозицію. За цієї умови ставка процента (очікуваного доходу) стабілізується на рівні 8% . Цей рівень є рівноважною ставкою процента, яка буде задовольняти вимоги обох сторін ринку: покупці зможуть сформувати потрібний їм запас грошей, що дорівнює 4,0 млрд. грн., і будуть його тримати на руках, а продавці зможуть розмістити наявний у них запас грошей за прийнятною ставкою процента. Ні за якої іншої ставки процента подібна зрівноваженість попиту і пропозиції неможлива.

4. Поняття грошової системи та її елементи

Грошова система – це форма організації грошового обігу в країні, установлена загальнодержавними законами.

Грошова система кожної країни складається історично, відповідно до її соціального й економічного розвитку і закріплюється законами, установленими державою. Грошову систему окремої країни називають національною, підкреслюючи тим самим наявність специфічних рис і відмінностей.  Незважаючи на особливості національних грошових систем, їм властиві і загальні елементи. Основними з них є:

  1.  Найменування грошової одиниці та її частин, як правило виникає історично, але цілком залежить від держави, яка своїм законодавчим актом закріплює або змінює це найменування.
  2.  Види та купюрність грошової масивизначаються спеціальними законами держави або актами уряду. Виділяють наступні види грошових знаків: банкноти (банківські білети), казначейські білети (скарбничі білети) і розмінна монета.

Суттєва відмінність між зазначеними видами грошових знаків полягає у різних механізмах їх емісії - порядку випуску в обіг та вилучення з обігу.

Емісія скарбничих білетів використовується безпосередньо для покриття бюджетних витрат і допускається, як правило, в умовах глибокої кризи державних фінансів. Щоб зняти будь-які перепони щодо своєчасного та повного покриття бюджетних витрат, емісійне право надається безпосередньо державній скарбниці, яка вільно використовує це право в межах затвердженого бюджетного дефіциту. У цьому полягає перевага механізму скарбничої емісії як виду грошових знаків.
Проте за цією їх перевагою криється велика загроза для всієї грошової системи. По-перше, вільне розпорядження емісійним доходом провокує урядові структури на нарощування бюджетних витрат. По-друге, скарбнича емісія не має в собі передумов для вилучення з обігу випущених грошових знаків, оскільки бюджетні витрати здійснюються безповоротно і нееквівалентно. Тому така емісія рано чи пізно неминуче призводить до гіперінфляції.

Емісія банківських білетів використовується для кредитування центральним банком комерційних банків та урядових структур. У першому випадку емітовані банкноти спрямовуються в реальний економічний оборот, що створює передумови для їх повернення до емітента через погашення позичок та запобігає зайвому накопиченню банкнот в обігу. У другому випадку емітовані банкноти використовуються для покриття бюджетних витрат. Але оскільки урядові структури одержали їх від центрального банку на кредитних засадах, вони повинні так вести своє фінансове господарство, щоб повернути одержані кредити і не допустити осідання зайвої маси грошових знаків в обігу та їх знецінення. Однак цей механізм працюватиме успішно лише за умови, що уряд насправді повертатиме центральному банку одержані позички. Якщо цього не буде, то емітовані центральним банком банкноти перетворяться, по суті у звичайні скарбничі білети і неминуче знеціняться. Про це свідчить емісійний досвід Національного банку України в 1992-1993 pp. Хоч емісійне право зберігалося виключно за НБУ і він емітував карбованці формально на кредитній основі, проте переважна частина його емісії спрямовувалася безпосередньо на покриття бюджетного дефіциту, назад не поверталася і списувалася на збільшення державного боргу. Як наслідок, емітовані НБУ грошові знаки зазнали безпрецедентного для мирних умов знецінення - понад 10 000% лише за один 1993 р. Починаючи з 1994 р. в Україні проводиться велика копітка робота з переведення емісії банківських білетів НБУ виключно на кредитну основу.

Особливе місце в грошовій готівці займає розмінна монета. За характером емісії вона звичайно належить, до того самого виду грошових знаків, що й основна валюта. Вона відіграє допоміжну роль відносно основної валюти - забезпечує платежі на суми, менші від розміру прийнятої в країні грошової одиниці. Якщо величина грошової одиниці дуже мала, то потреба в розмінній монеті знижується чи взагалі відпадає. Таке сталося в Україні в 1993 p., коли у зв'язку з гіпервисоким знеціненням карбованця дрібні платежі стали виконуватися паперовими купюрами і монета зникла з обігу. Потреба в монеті з'явилася лише після збільшення масштабу цін в 100 тис. разів під час грошової реформи 1996 р. Якщо в країні встановлена велика грошова одиниця, то потреба в монеті зростає, оскільки збільшується питома вага платежів на суми, менші від розміру грошової одиниці. У цих країнах більша частка монети в загальній сумі готівки, що робить їх системи більш економічними, адже монети зношуються повільніше, ніж паперові банкноти. З цієї причини періодично випускаються монети в одну чи кілька грошових одиниць, які, по суті, не є розмінними, а заміщають паперові купюри відповідного номіналу.
Крім видів грошових знаків, законодавство держави визначає також їх купюрність. Правильно встановлена розмірність номіналів банкнот та розмінної монети насамперед створює значні зручності учасникам платіжного обороту. Водночас висока частка великих купюр забезпечує економію на друкуванні грошових знаків. Проте наявність великих купюр робить готівку вразливішою для фальшування, зручнішою для обслуговування незаконних, тіньових операцій. Якраз з цієї причини держави уникають випуску купюр надто великих номіналів.

Купюра – білет грошового знаку або цінного паперу з позначеною на ньому номінальною вартістю.

Купюрність () – це показник, який показує середню номінальну вартість грошової маси.

,

N – номінал купюри;

q – кількість грошових купюр окремого номіналу.

В Україні після грошової реформи 1996 р. в обіг випускаються купюри номіналом 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100 гривень, а також розмінна монета 1, 2, 5, 10, 25, 50 копійок.

Задача. В таблиці наведені дані за певний період про кількість випущених в обіг  та вилучених з обігу грошових знаків по вартості купюр.   

Показник

Номінал купюри, грн.

1

2

5

10

20

50

100

Випуск грошей в обіг,  тис. штук

209

182

187

160

121

94

77

Вилучення грошей з обігу, тис. штук

44

28

39

22

17

11

6

Визначити:

  1.  масу грошей випущених в обіг та вилучених з обігу;
  2.  зміну грошової маси в результаті емісії;
  3.  середню вартість купюри, випущену в обіг та вилучену з обігу.

Розв’язання

1. Маса грошей випущених в обіг:  

тис. грн.

  Маса грошей вилучених з обігу:  

тис. грн.

2. Зміна грошової маси:

17928 – 2005 = 15923 тис. грн.

3. Середня купюрність випущених в обіг грошових знаків:

грн.

   Середня купюрність вилучених з обігу грошових знаків:

грн.

  1.  Масштаб цін являє собою величину грошової одиниці даної країни. В епоху, коли гроші мали натурально-речову форму, зокрема золота і срібла, масштаб цін  установлювався  державою шляхом  визначення вагового змісту металу в грошовій одиниці.

У сучасних умовах,  коли в обігу перебувають нерозмінні на золото кредитні гроші, фіксація державою металевого вмісту грошової одиниці  втратила сенс і скасована в усіх країнах. Масштаб цін втратив вагову форму.

Про наявність масштабу цін і сьогодні свідчить свідчать істотні відмінності в рівнях цін на одні й ті самі товари, виражені в грошових одиницях різної величини. Змінилось місце і роль масштабу цін у процесі ціноутворення. В більшості випадків масштаб цін змінюється під впливом інфляційних процесів в країні.

4. Регламентація безготівкових грошових розрахунків. Безготівковий оборот грошей здійснюється по банківських рахунках і не виходить за межі банківської системи. Це полегшує регулювання і контроль за законністю платіжних операцій, створює сприятливі умови для захисту загальносуспільних інтересів та інтересів учасників грошового обороту.

Разом з тим депозитна форма не захищає гроші від знецінення. Адже безпосередньо відповідальність за забезпечення депозитних грошей несе той банк, в якому відкриті рахунки. А банки, як відомо, мають схильність до банкрутства, що призводить до повної чи часткової втрати вкладниками своїх коштів. Навіть у високорозвинутих країнах щорічно банкрутують десятки банків, не кажучи вже про молоді країни, в яких банківські системи тільки формуються.
Депозитні гроші приводяться в рух командами, які надходять у банки ззовні у паперовій чи електронній формі. Це відкриває можливості для несанкціонованого втручання у використання депозитних грошей як з боку працівників банків, так і третіх осіб. Світова банківська практика знає приклади втручання посторонніх у комп'ютерні мережі, коли були викрадені величезні кошти. Короткий за терміном досвід молодих незалежних країн, зокрема Росії та України, свідчить про широкі можливості розкрадання депозитних грошей за допомогою фальшивих паперових носіїв банківської інформації (фальшивих авізо, чеків), а також про несанкціоноване використання самими банками депозитних коштів до того, як вони надійдуть на рахунки їх власників (так зване "прокручування грошей"). Тому для власників депозитних грошей та банків потенційно існує не менша загроза їх втрати, ніж для власників готівки. Нейтралізувати цю загрозу можливо шляхом законодавчого урегулювання всіх цих питань на рівні грошової системи. Зокрема законодавством держави та нормативними актами центрального банку вирішуються такі питання формування та використання депозитних грошей:

- створення системи страхування банківських вкладів юридичних і фізичних осіб;

- запровадження зберігання комерційними банками своїх резервів на рахунках у центральному банку з нормуванням залишку коштів на цих рахунках;

- створення системи міжбанківських розрахунків, що підлягає контролю з боку центрального банку;

- регламентація принципів організації безготівкових розрахунків між економічними суб'єктами;

- визначення режиму використання грошових коштів, що зберігаються на банківських рахунках (на повний розсуд власника; за певною черговістю - хронологічною чи визначеною державою тощо);

- визначення форм розрахунків, стандартів документів та порядку документообігу;

- визначення режиму відповідальності сторін за порушення платіжних зобов'язань;

- установлення нормативного строку для виконання банками операцій за рахунком клієнтів і відповідальності банків за порушення цих норм;

- механізм захисту банківських комп'ютерних мереж від несанкціонованого втручання тощо.

Якщо всі ці питання в країні законодавче врегульовані та практично вирішені, депозитні гроші та безготівкові розрахунки будуть з найбільшою ефективністю обслуговувати інтереси суспільства в цілому та окремих економічних суб'єктів.

5. Регламентація готівкового грошового обороту. У готівковому грошовому обороті теж є багато питань, які не вирішуються в межах розглянутих вище елементів грошової системи (найменування грошової одиниці, види та купюрність грошових знаків). З огляду на те, що готівка обертається поза банками, це робить її дуже зручною для обслуговування незаконних, антисуспільних операцій та видів діяльності. Мова йде про обслуговування наркобізнесу, грального бізнесу, сексбізнесу, ухилення від сплати податків, контрабанду тощо. В усіх цих випадках гроші використовуються тільки в готівковій формі. Грошові знаки піддаються також підробці. Фальшування сьогодні загрожує багатьом валютам світу, стало чи не найприбутковішим видом підпільного бізнесу, що тісно переплітається з іншими його сферами і набуває міжнародного характеру.
Зважаючи на вказані обставини, держави не обмежуються технічними заходами щодо посилення захисту купюр від підробки чи боротьби з фальшивомонетниками, а вдаються до регламентації і контролю операцій з готівкою. Хоч ці заходи певною мірою обмежують право власності особи на її грошові кошти, законодавство змушене йти на такі обмеження. В Україні, зокрема, зараз діють такі регламентуючі вимоги щодо операцій з готівкою:

- суб'єкти підприємницької діяльності можуть здійснювати платежі готівкою на невеликі суми, пов'язані переважно з формуванням та витрачанням грошових доходів населення;

- усі клієнти банків - юридичні особи можуть тримати у своїх касах готівку лише в межах ліміту, установленого банком відповідно до визначених НБУ правил;

- суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані здавати одержану готівкову виручку на свої рахунки в банках; на власні потреби можуть витрачати частину виручки в межах ліміту, установленого обслуговуючим банком відповідно до правил, визначених НБУ;

- при одержанні готівкових коштів зі своїх рахунків у банках юридичні особи повинні вказувати, на які цілі вони їх одержують та зазначати суми по кожній цілі;

- витрачати одержану в банку готівку юридичні особи зобов'язані відповідно до вказаних цілей та обсягів;

- усі клієнти банків - юридичні особи зобов'язані розробляти прогнози своїх касових оборотів і подавати їх у банки для розроблення таких прогнозів по регіонах і по країні в цілому.

В Україні ведеться активна боротьба з фальшуванням грошових знаків. Українська валюта має високий рівень захисту. Касові центри банків забезпечуються пристроями для визначення фальшивих знаків, ведеться відповідна підготовка касових працівників. Активізуються зусилля щодо розкриття злочинних груп, які займаються підробленням грошових знаків. Так молода грошова система України формує всі засоби захисту своїх національних грошей.

6. Регламентація режиму валютного курсу та операцій з валютними цінностями – надзвичайно важливий і ефективний елемент грошової системи. В усіх країнах він активно використовується для захисту і забезпечення сталості національної валюти.

7. Регламентація режиму банківського процента. Вона забезпечує регулювання ціни грошей на грошовому ринку з метою впливу на їх масу в обороті, а отже - на сталість грошей.

8. Державний орган, що здійснює грошово-кредитне регулювання в країні.

Організація обороту грошей звичайно покладається чинним законодавством на банки. Це одна з важливих функцій банків, яку вони виконують у процесі розрахунково-касового обслуговування клієнтів. Проте важлива роль грошового обороту, переплетіння в ньому інтересів окремих економічних суб'єктів та суспільства в цілому вимагають державного нагляду і контролю за виконанням банками вказаної функції. Кожна держава покладає це завдання на спеціальні органи регулювання грошового обороту та контролю за дотриманням законодавства з монетарних питань. В Україні таким органом є Національний банк України, що передбачено Конституцією та Законом "Про Національний банк України".

Інші органи державного управління економікою – Кабінет Міністрів, Міністерство економіки, Міністерство фінансів, реалізуючи свої заходи економічної та фінансової політики, теж впливають на грошовий оборот. Проте свої регулятивні дії в монетарній сфері вони повинні координувати з НБУ.

Грошова система забезпечує правову та організаційну базу для розроблення та реалізації грошово-кредитної (монетарної) політики в країні. З цього погляду монетарну політику можна розглядати як продукт функціонування грошової системи. Тому успішна реалізація цілей монетарної політики є одночасно свідченням ефективного функціонування грошової системи. І навпаки, не можна вважати ефективною грошову систему, якщо в країні проводиться не досить виважена монетарна політика, що не забезпечує надійного регулювання грошової маси (пропозиції грошей) і належної стабільності грошей.

5. Типи  грошових систем

Існує така класифікація типів грошових систем:

  1.  залежно від форми в якій функціонують гроші поділяються на
  2.  системи металевого обігу
  3.  системи кредитно-паперового обігу.

Система металевого обігу – це грошова система, при якій метал безпосередньо перебуває в обігу та виконує всі функції грошей.

Існувало два різновиди систем металевого обігу:

  1.  біметалізм
  2.  монометалізм.

Біметалізм – це грошова система, при якій держава законодавчо закріплює роль загального еквівалента за двома металами – золотом і сріблом, монети з яких функціонують на рівних засадах. Існували три різновиди біметалізму:

  1.  система паралельної валюти – при якій співвідношення між золотими та срібними монетами встановлювалось стихійно на ринку;
  2.  система подвійної валюти – при якій це співвідношення встановлювалось державою;
  3.  система «кульгаючої» валюти – при якій золоті та срібні монети є законним засобом платежу, але не на рівних засадах, тому що карбування срібних монет проводилось у закритому порядку на відміну від вільного карбування золотих монет. За таких обставин срібні монети стають знаком золота.

Найбільшого поширення біметалізм набув у XVI – XVII століттях, а в ряді країн Західної Європи й у XIX столітті. У 1865 році Франція, Бельгія, Швейцарія й Італія спробували зберегти біметалізм за допомогою міжнародної угоди – Латинського монетного союзу. В укладеній монетній конвенції було передбачено вільне карбування монет з обох металів гідністю від 5 франків і вище з установленням законного цілісного співвідношення між золотом і сріблом 1:15,5 .

У результаті здешевлення виробництва срібла наприкінці XIX століття і його знецінення спрацював закон Коперніка – Грешема: ”погані гроші витискають з обороту гарні” і золоті монети стали виходити з обігу та перетворюватись на скарб. Стрімкий розвиток капіталізму потребував стійких грошей, тому біметалізм поступається місцем монометалізму.

Монометалізм – це грошова система, при якій  один грошовий метал є загальним еквівалентом і одночасно в обігу присутні інші знаки вартості розмінні на цей метал (золото або срібло).

Виділяють срібний та золотий монометалізм. Срібний монометалізм існував у Росії  в 1843-1852, в Індії у 1852 – 1893, у Голландії  у 1847 – 1875 роках.

Золотий монометалізм як тип грошової системи вперше склався у Великобританії наприкінці  XVIIІ століття і був законодавчо закріплений у 1816 році. У більшості інших держав він був введений в останній третині ХІХ століття. Існувало три різновиди золотого монометалізму:

  1.  золотомонетний стандарт;
  2.  золотозлитковий стандарт;
  3.  золотодевізний стандарт.

Золотомонетний стандарт характеризується тим, що золото виконує усі функції грошей, в обігу знаходяться як золоті монети, так і знаки золота, здійснюється вільне карбування золотих монет із фіксованим утриманням золота, золоті монети вільно обмінюються на знаки золота по номінальній вартості.

Золото зливковий стандарт характерний тим, що банкноти обмінюються на золоті злитки, але тільки при пред’явленні визначеної їх кількості. В Англії ціна стандартного злитка в 12,4 кг складала 1700 фунтів,  у Франції 12,7 кг – 215 тисяч франків.

Золотодевізний стандарт характерний тим, що банкноти обмінюються на девізи, тобто іноземну валюту, розмінну на золото. Важлива роль золотодевізного стандарту полягала в тому, що він закріпив залежність одних країн від інших, що стало підґрунтям для запровадження системи міжнародних валютних договорів і систем валютного регулювання.

З 30-х років ХХ століття у світі починають функціонувати грошові системи, побудовані на обігу нерозмінних кредитних грошей. Еволюція грошових систем призводить до створення все більш економічних  грошових систем, у яких втрати грошового обігу постійно зменшуються, відповідно зменшуються і витрати суспільної праці.

 Системи кредитно-паперового обігу характеризуються:

  1.  Вилученням золота із внутрішнього та зовнішнього обігу і зосередженням його в золотих резервах банків; золото при цьому виконує функцію скарбів.
  2.  Розвиток безготівкового грошового обігу і скорочення готівкового обігу.
  3.  Створення і розвиток механізмів грошово-кредитного регулювання грошового обігу.
  4.  Індикативне планування грошового обігу.
  5.  Централізоване управління грошовою системою за допомогою апарату державного центрального банку.
  6.  Активний контроль за коштами з боку податкових органів.

2. Залежно від ступеня втручання держави в економічні відносини грошові системи можуть бути ринковими та неринковими.

Неринковим грошовим системам притаманне переважання адміністративних неринкових методів регулювання грошового обігу, що проявляється насамперед у штучному розмежуванні його на готівкову та безготівкову сфери.

Ринкові грошові системи характеризуються переважанням економічних методів та інструментів регулювання грошового обігу.

3. За характером регулювання національної валютної системи грошові системи можуть бути відкритими та закритими.

Відкриті грошові системи характеризуються мінімальним втручанням держави у регулювання валютних відносин всередині країни.

Закриті грошові системи характеризуються наявністю значної кількості  валютних обмежень.

Тема 4. Інфляція і грошові реформи

1. Сутність і види інфляції

Інфляція — це переповнення (перенасичення) сфери обігу грошовими знаками і, як наслідок, їх знецінення та суттєве зниження купівельної спроможності населення.

Зовні вона виявляється у зростанні товарних цін, поглибленні товарного дефіциту, падінні валютного курсу тощо.

Види інфляції: 

  1.  інфляція попиту (попит перевищує пропозицію) – інфляція викликана зростанням цін під впливом сукупного попиту;
  2.  інфляція пропозиції (пропозиція перевищує попит) – інфляція викликана зростанням цін під впливом росту витрат виробництва.

= повзуча інфляція характеризується прискореним нагромадженням грошей в обігу без помітного підвищення чи з незначним зростанням товарних цін, що має місце на початку розвитку інфляційного процесу (зростання цін до 5 % на рік);

= відкрита інфляція настає тоді, коли темпи знецінення грошей перевищують 5 % на рік. Наслідки інфляції стають відчутними насамперед у монополізованих секторах економіки. Зайняті в них підприємці починають прискорено нарощувати ціни на свої товари у відповідь на зростання попиту, їх покупці у зв'язку з цим починають нести додаткові витрати, а тому підвищують ціни на свої товари, включаючи і товар робоча сила. Поступово інфляція поширюється на всі сектори економіки, порушуючи її рівномірний, збалансований розвиток.

= галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи знецінення грошей досягають 20—25 % на рік. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження в суспільстві. Найбільш організовані групи економічних суб'єктів добиваються різкого підвищення цін на свої товари, що примушує й інші їх категорії організовуватися та посилювати свої економічні й соціальні вимоги.

Тому зростання цін набуває стрибкоподібного характеру, стає важко передбачуваним і не піддається регулюванню Інфляція виходить з-під контролю держави, різко негативно впливаючи на всі сфери економіки та соціального життя країни.

= гіперінфляція характеризується перевищенням темпів знецінення грошей на 40—45 % за рік. На цій стадії гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції, падає їх роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зав'язків, поширюються бартерні операції, порушуються фінансовий та кредитний механізми, розвиваються неорганізовані, стихійні процеси в економіці тощо.

  1.  збалансована – ціни зростають пропорційно зміні цін на товари;
  2.  незбалансована – ціни на різні види товарі зростають нерівномірно: змінюється співвідношення цін на товари.

= очікувана (коли прогнозувалося зростання цін);

= неочікувана (несподівана, не прогнозована).

  1.  локальна – охоплює одну країну;
  2.  світова – охоплює групу країн, регіон.

Дефляція – зменшення в обігу грошової маси та банкнот шляхом вилучення частини надлишкових (надмірних порівняно з потребами) грошових знаків. Здійснюється шляхом законодавчого вжиття відповідних економічних, фінансово-кредитних та інших заходів з метою подолання інфляції: зменшення податкових ставок, зменшення державних видатків, “заморожування” зарплати, скорочення обсягу продажу державних цінних паперів на відкритому фондовому ринку, підвищення кредитних (позичкових) відсотків, зменшення зростання заощаджень населення тощо. Дефляція може виявитися також у “подорожчанні” грошей або зниженні загального середнього рівня цін в економіці раїни, підвищенні курсу національної вілюти.      

Стагфляція – інфляція, яка супроводжується одночасним зростанням і цін, і безробіття.

Показник інфляції – індекс цін.

2. Причини і наслідки інфляції

Причини:

1) внутрішні:

- деформація економіки (лат. deformatioпозбавлення форми, спотворення, перекручення);

- монополія держави на грошову емісію;

- монопольне становище великих виробників (в результаті чого виникає диктат цін);

- монополія профспілок на ринку праці (в результаті чого виникає вплив на рівень оплати праці);

-  надмірно високі податки або процентні ставки за кредит.

2) зовнішні:

- зростання цін на світових ринках;

- скорочення надходжень від зовнішньої торгівлі;

- від’ємне сальдо торговельного балансу (імпорт – експорт).

Наслідки:

  1.  зниження життєвого рівня населення (вартості особистих заощаджень або реальних доходів);
    1.  ефект інфляційного оподаткування (зниження реальної вартості накопичених грошей);
    2.  падіння виробництва (зниження стимулів до праці та розширення виробництва);
    3.  некерована інфляція порушує управління економікою в цілому.  

3. Грошові реформи

Серед комплексу заходів щодо оздоровлення і впорядкування грошового обігу особливе місце займають грошові реформи. Вони являють собою повну чи часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення чи поліпшення механізму регулювання грошового обігу стосовно до нових соціально-економічних умов.

Грошові реформи, що проводилися в різні часи в багатьох країнах, значно відрізнялися за своїми цілями, глибиною реформування діючих грошових систем, методами стабілізації валют, підготовчими заходами тощо. Їх можна класифікувати таким чином:

1) створення нової грошової системи. Ці реформи проводилися при переході від біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи паперово грошового обігу чи кредитного обігу в умовах створення нових держав, як це мало місце в період розпаду колоніальних імперій чи після виходу окремих республік зі складу колишнього СРСР. Прикладом таких реформ є грошова реформа Вітте в 1895— 1897 рр. у Росії і грошові реформи в країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, та ін.;

2) часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі ЇЇ елементи: назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії і характер забезпечення та ін. Прикладом таких реформ є зміна порядку емісії і забезпечення банкнот в Англії згідно з Актом Роберта Піля (1844 р.), грошові реформи в СРСР у 1922—1924 і 1947 рр. тощо;

3) проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою отримання інфляції чи подолання її наслідків.

Види грошових реформ залежно від мети:

1) грошові реформи у вузькому розумінні:

- формального типу – нові купюри вводяться в обіг одночасно з вилученням старих;

- з деномінацією грошового обігу – укрупнення грошової одиниці без зміни її найменування, що проводиться з метою забезпечення грошового обороту і надання більшої повноцінності грошам;

- конфіскаційного типу – використовуються диференційована шкала обміну старих грошей на нові;

2) грошові реформи у широкому розумінні – коли впроваджується нова грошова одиниця і структурна перебудова валютних і кредитних відносин.

Види грошових реформ залежно від часового лагу здійснення обмінних операцій:

  1.  одномоментні  (строк обміну старих грошей на нові 7 – 10 днів);
  2.  паралельного типу (дві грошові одиниці протягом певного періоду часу).

Світовий досвід грошових реформ знає три методи стабілізації валют: нуліфікацію, ревальвацію (реставрацію) і девальвацію.

 Нуліфікація – оголошення державою знецінених паперових грошових знаків недійсними. Проводиться вона за умови надзвичайно великого падіння купівельної спроможності грошей, коли стає недоцільним будь-який обмін їх на нові гроші. В такій крайній формі зустрічається рідко. Зокрема, в кінці XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними повністю знецінені асигнації і вилучені з обігу без всякого викупу. Частіше знецінені гроші вилучаються з обігу шляхом обміну на нові знаки в надзвичайно низькій пропорції, так що плата за них має суто символічне значення. Так, у СРСР у 1922—1923 рр. 1 крб. новими знаками обмінювався на 1 млн. крб. старими, в 1924 р. у Німеччині 1 нова рейхсмарка —на 1 трлн старих марок, у 1944 р. у Греції — 50 млрд. старих драхм на 1 нову. У всіх цих випадках по суті проводилася нуліфікація знецінених грошей, хоч за формою вона нагадувала девальвацію.

Девальвація — офіційне зниження державою металевого вмісту та курсу (чи тільки курсу) національних грошей щодо іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. Поки держави фіксували золотий вміст своїх валют, вона означала одночасне зниження його та курсу валюти і приблизно однаковою мірою. Після відміни золотих паритетів девальвація зводиться тільки до зниження офіційного валютного курсу. Рівень її в обох випадках визначався рівнем знецінення валют, тобто нові золотий вміст і курс встановлювалися на рівні фактичної вартості валюти, яка формувалася внаслідок інфляційного знецінення. На першому етапі (до 1929—1933 рр.) девальвація приводила до поновлення розміну банкнот на золото тільки за зниженим паритетом. На другому етапі розмін на золото не поновлювався, проте зниження валютного курсу дещо сприяло стабілізації внутрішнього ринку і грошового обігу, оскільки стимулювало експорт і зміцнювало конкурентоспроможність національних підприємців на світовому ринку, а також здорожчувало імпорт.

Після відміни розміну банкнот на золото значно змінився зміст і механізм девальвації валюти. Девальвації стали рідше проводитися в межах грошових реформ з метою стабілізації внутрішнього грошового обігу, а передусім як метод валютної політики для регулювання зовнішньоекономічних відносин: посилення демпінгу, підвищення конкурентоспроможності, врегулювання платіжного балансу тощо. У цих умовах девальвацією стали називати будь-яке законодавче зниження офіційного фіксованого валютного курсу. З введенням режиму плаваючих курсів валют зміст девальвації ще розширився, і цим терміном стали називати навіть тривале зниження ринкового курсу валют.

Ревальвація— це офіційне підвищення державою золотого вмісту та валютного курсу або тільки валютного курсу національної валюти країни.

У першому варіанті ревальвації валют проводилися в епоху вільного обміну банкнот на метал. Ними закінчувалися зусилля держави по відновленню купівельної спроможності валюти після періоду інфляції. У результаті ревальвації, як правило, відновлювався обмін банкнот на метал за паритетом, який діяв до початку інфляції. Одночасно відновлювався і попередній курс валюти. Тому такий засіб називають інколи в літературі реставрацією.

Грошові реформи на основі ревальвації проводилися рідко, оскільки вони можливі при незначному знеціненні грошей та швидкого розвитку економіки і відновлення стабільності ринку. За таких умов у країні швидко розширюється товарооборот і зменшується бюджетний дефіцит, що само по собі сприяє підвищенню вартості грошових знаків і може поступово довести її до доінфляційного рівня. Щоб прискорити цей процес, держави вилучали частину знецінених знаків, обмінявши їх на нові і поновивши обмін останніх на золото. Так були проведені грошові реформи в Англії в 1821 і 1924 рр., у США— в 1879 р.

Після відміни обміну банкнот на золото механізм ревальвації значно змінився. Він став торкатися тільки співвідношення національної валюти з іноземними, не впливаючи на її вартість всередині країни. Тому проведення ревальвації здійснюється без будь-яких змін елементів грошової системи і не супроводжується грошовою реформою у прямому розумінні.

Поки діяв режим фіксованих валютних паритетів на основі офіційного золотого вмісту валют (Бреттон-Вудська система), ревальвації підлягали відносно сталі (сильні) валюти. Для цього підвищувався їх курс по відношенню до знецінених валют з одночасним збільшенням золотого вмісту. Так, у 1973 р. марка ФРН була двічі ревальвована — в березні її золотий вміст і офіційний курс були підвищені на 3 %, а в червні —ще на 5,5 %. Проте обмін марки на золото не поновлювався. Таким способом проводилися ревальвації швейцарського франка, японської ієни.

Необхідність ревальвації відносно сталих валют визначалася тим, що їх офіційний валютний курс і золотий вміст виявився заниженим порівняно з паритетом купівельної спроможності. Це ставить у невигідне становище експортерів і фірми-боржники та приносить невиправдані наддоходи імпортерам і кредиторам. Щоб виправити такі «перекоси» в зовнішньоекономічних відносинах, держава підвищувала офіційний валютний курс.

З відміною Бреттон-Вудської системи і введенням режиму плаваючих валютних курсів останні стали автоматично вирівнюватися за паритетом купівельної спроможності валют, викликаючи виникнення розглянутих вище курсових відхилень. Тому відпала необхідність у ревальвації валюти як офіційному державному заході. Проте якщо плаваючий (ринковий) курс валюти по відношенню до інших валют чи міжнародної розрахункової одиниці тривалий час підвищується, то цей процес теж називається ревальвацією.

У нових умовах ревальвація в такому розумінні може відбуватися одночасно з інфляційним знеціненням валюти всередині країни. Потрібно лише, щоб внутрішнє знецінення її відбувалося повільніше за інфляцію в інших країнах. Тому ревальвація всіляко стимулюється .державами із сильними валютами в межах регулювання зовнішньоекономічних відносин і не означає проведення грошової реформи.

Смуга глибокої інфляції, яку переживає наша економіка, викликає гострі дискусії навколо проблеми грошової реформи. Вже на першому етапі інфляції деякі економісти пропонували замінити знецінені грошові знаки на нові і таким шляхом оздоровити грошовий обіг в колишньому СРСР. Проте такі пропозиції цілком слушно не були прийняті. Адже економічна криза продовжувала поглиблюватися, рівень бюджетного дефіциту зростав, швидко посилювався спад виробництва і продуктивності суспільної праці.

Заміна в таких умовах старих грошей на нові з метою зменшення їхньої маси дала б незначний ефект, а разом з тим призвела б до ряду серйозних негативних наслідків. Нові гроші продовжували б так само швидко знецінюватись, як і старі, оскільки для їхньої стабілізації не було створено ніяких економічних передумов. Більше того, інфляція могла б ще більше посилитися, бо поглиблювалася економічна криза та зростала недовіра до центральних (союзних) структур державної влади, послаблювався їх організуючий вплив на економіку, фінанси і грошовий обіг внаслідок розвитку в союзних республіках руху за суверенітет та економічну самостійність, за вихід із Союзу.

За таких умов заміна одних знецінених грошових знаків на інші не могла б зупинити інфляцію навіть на короткий строк. Проте вона спричинила б прискорення «втечі від гарячих грошей», затримала б процеси економічної перебудови в надії на ефект грошової реформи, призвела б до значних фінансових витрат на її проведення, тобто до посилення бюджетного дефіциту та поглиблення соціального напруження в країні. Про недоцільність будь-яких реформуючих заходів у грошовій системі в умовах економічного спаду свідчить безрезультатність заміни в обігу купюр номіналом 50 і 100 крб., яка була проведена на початку 1991 р. за рішенням союзного уряду. В 1991 р. становище на ринку значно погіршилося, темпи інфляції підвищилися, посилилася недовіра до органів державної влади, тобто мали місце наслідки прямо протилежні тим, які очікувалися.

Після розпаду СРСР проведення грошових реформ та створення власних грошових систем в колишніх його республіках — об'єктивна необхідність, що зумовлена як економічними, так і політичними факторами, пов'язаними з забезпеченням повної державної незалежності. Україна одна з перших нових держав стала на шлях створення власної грошової системи, першим кроком до якої було введення купонів багаторазового використання. Становлення національної грошової системи одночасно із здійсненням комплексу заходів щодо стабілізації економіки сприятимуть утвердженню економічної незалежності України як держави, захисту її внутрішнього ринку, проведенню реальної антиінфляційної політики.

Тема 5. Кредит у ринковій економіці

1. Необхідність та сутність кредиту

Кредит – економічні відносини між юридичними та фізичними особами, а також державами з приводу отримання позики в грошовій або товарній формі на засадах повернення, строковості, платності.

Наявність товарного виробництва і грошей об'єктивно зумовлює існування та функціонування кредиту. Кредит є об'єктивною вартісною категорією, складовою частиною товарно-грошових відносин, а його необхідність викликана існуванням товарно-грошових відносин.

За кредитною угодою до позичальника переходить у тимчасове користування лише споживча вартість грошей чи речей без зміни їх власника. Кошти у позичальника мають вивільнитися у розмірі, що забезпечує повернення кредитору не тільки запозиченої вартості, а й відсотків за користування нею. Без одержання кредитором від позичальника доходу у вигляді відсотку у кредитора не буде зацікавленості позичати гроші. Варто зазначити, що у ряді випадків кредит може бути повернений кредитору третьою особою – гарантом, поручителем чи страховиком, якщо позичальник неспроможний сам це зробити. Якщо надана в позику вартість до кредитора не повертається, то кредит втрачає свою економічну сутність.

Економічні відносини між кредитором і позичальником виникають під час одержання кредиту, користування ним та його поверненням. Сторони, які беруть участь у цих економічних відносинах, називаються їх суб'єктами, а грошові чи товарні матеріальні цінності або виконані роботи та надані послуги, щодо яких укладається кредитний договір, є об'єктом кредиту. 

Кредитні відносини виникають між різними суб'єктами. Найбільш поширеними є кредитні відносини між банками, з одного боку, і підприємствами з іншого. Вони характеризуються в залежності від того, хто із суб'єктів кредитної угоди в кожному окремому випадку є кредитором, а хто – одержувачем кредиту.

В сучасних умовах кредитні відносини набувають широкого розвитку між господарюючими суб'єктами, що, насамперед, пов'язано з розширенням комерційного кредиту і вексельних розрахунків.

Кредитні відносини між банками і державою виникають тоді, коли, наприклад, комерційні банки купують облігації внутрішньої державної позики, а також коли при розміщенні державних облігацій Міністерство фінансів України може укласти з Національним банком України окрему угоду щодо купівлі останнім цих облігацій.

Набувають подальшого розвитку кредитні відносини між банками та населенням. Населення кредитує банки через вклади в них, купівлю ощадних сертифікатів тощо. Водночас банки надають населенню споживчі кредити, серед яких значний обсяг мають кредити на придбання, будівництво житла, на поліпшення житлових умов та створення підсобного домашнього господарства, а також на невідкладні потреби.

Дедалі важливішого значення набувають кредитні відносини між підприємствами, організаціями, господарюючими суб'єктами, з одного боку, та населенням з іншого. Відповідно до чинного законодавства кредитуванням громадян як видом діяльності можуть займатися не тільки банки, а й інші організації: ломбарди, кредитні спілки, фонди тощо.

Кредитні відносини між фізичними особами не дуже поширені, але ігнорувати їх не варто, оскільки недоліки у відносинах між банками і населенням можуть призвести до їх розвитку у спотвореному вигляді.

Зовнішньоекономічні кредитні відносини, коли суб'єктами кредитної угоди виступають держави, банки та окремі господарюючі суб'єкти, регулюються як нормами права держав, що в них вступають, так і нормами міжнародного права.

Принципи кредитування:

  1.  цільовий характер;
  2.  поверненість;
  3.  строковість;
  4.  платність;
  5.  забезпеченість.

Виділимо напрями, в яких проявляється роль кредиту:

1) перерозподіл матеріальних ресурсів в інтересах виробництва і реалізації продукції за допомогою надання позик і залучення коштів юридичних і фізичних осіб;

2) вплив на безперервність процесів відтворення через надання кредитів;

3) участь у розширенні виробництва через видачу позикових коштів на поповнення основного капіталу та лізинговий кредит;

4) економне використання позичальниками власних і позичених коштів;

5) прискорення споживачами отримання товарів, послуг за рахунок використання позикових коштів;

6) регулювання випуску в обіг та вилучення з нього готівкових грошей на основі кредитних відносин і забезпечення безготівкового грошового обороту платіжними засобами.

Позитивна роль кредиту проявляється шляхом проведення ефективної грошово-кредитної політики, яка в сучасних умовах, головним чином, полягає у використанні жорстких заходів з регулювання обсягу кредитних і грошових операцій. Особливо важливе значення має підтримка стабільності і стійкості національної грошової одиниці і захист інтересів позичальників та кредиторів.

2. Функції кредиту

Перерозподільча функція кредиту полягає в тому, що тимчасово вільні кошти юридичних та фізичних осіб за допомогою кредиту передаються в тимчасове користування підприємств, господарських товариств і населення для задоволення їхніх виробничих або особистих потреб. Такий перерозподіл дає можливість прискорити залучення матеріальних ресурсів у виробниче і особисте споживання. Тому в цій функції перерозподіляються не тільки грошові кошти, а й матеріальні ресурси.

Іншою функцією кредиту є створення ним нових грошей для грошового обігу – емісійна функція, яку виконує тільки банківський кредит. Методом кредитної експансії (або політика дешевих грошей, коли відбувається розширення кредиту: відсоткові ставки на низькому рівні, зниження вартості кредитів та інвестицій) та кредитної рестрикції (або політика дорогих грошей, коли відбувається звуження кредиту: високі процентні ставки, політика стримування кредитів) регулюється кількість грошей в обігу, причому вилучення грошей з обігу за допомогою кредиту досягається значно важче, ніж їх випуск в обіг.

Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в процесі кредитного перерозподілу коштів забезпечується банківський контроль за діяльністю позичальника. Можливість такого контролю випливає з самої природи кредиту. Треба зазначити, що, вступивши у кредитні відносини, одержувач кредиту також має здійснювати контроль за своєю діяльністю, з тим, щоб своєчасно і повністю повернути кредитні ресурси.

3. Форми та види кредиту

Залежно від руху позикової вартості виділяються дві основні форми кредиту: товарна і грошова.

У товарній формі виникають кредитні відносини між продавцями і покупцями, коли останні одержують товари чи послуги з відстрочкою платежу. Прикладом такої форми е комерційний кредит.

Комерційний кредит надається постачальником покупцеві тоді, коли товаровиробник прагне реалізувати вироблений товар, але у покупця немає грошей для його придбання. У такому випадку товар може бути добровільно переданий постачальником покупцеві в кредит, а сама передача може оформлюватися борговим зобов'язанням – векселем.

Продаж громадянам товарів тривалого користування в кредит (з розстрочкою платежу) господарюючими суб'єктами здійснюється з метою прискорення реалізації товарів, які в торговельній мережі є в достатній кількості, а також для більш повного задоволення потреб громадян у товарах тривалого користування.

Грошовий кредит виступає, передусім, як банківський кредит. Кредитні відносини між банками і клієнтами виникають не тільки при одержані останніми кредиту, а й при розміщенні ними своїх грошових заощаджень у вигляді внесків на поточних і депозитних рахунках. Банківський кредит обслуговує не тільки обіг товарів, а й накопичення капіталу. Поширення кредитних відносин у грошовій формі відкрило кожному, хто має вільну вартість, легко і швидко її капіталізувати, а також створило сприятливі умови для формування міжнародних ринків і тісних взаємовигідних зв'язків між країнами.

Види кредиту.

1) В залежності від організації кредитних відносин виділяють міжгосподарський, банківський і державний кредити.

Міжгосподарський кредит – це кредитні відносини, що виникають між окремими підприємствами, організаціями, господарськими товариствами у процесі їх розрахункових взаємовідносин, а також між підприємствами, організаціями і господарськими товариствами, з одного боку, і органами галузевого управління, з іншого, в процесі їх фінансових взаємовідносин. Цей вид кредиту включає:

• по-перше, комерційний кредит, тобто кредит, що надається у товарній формі продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари (надані послуги) і оформлюється векселем. Комерційний кредит надасться одним функціонуючим підприємством іншому у вигляді продажу товарів з відстрочкою платежу. Інструментом такого кредиту є вексель, що сплачується через комерційний банк. Як правило, об'єктом комерційного кредиту виступає товарний капітал, який обслуговує кругообіг промислового капіталу, рух товарів із сфери виробництва в сферу споживання;

• по-друге, дебіторсько-кредиторську заборгованість, що виникає між суб'єктами господарської діяльності не на добровільних засадах, а ніби примусово, незалежно від їх волевиявлення; причиною виникнення такої заборгованості є розрив у часі між передачею товару і грошей, оскільки рух вартості в натурально-речовій та грошовій формах не збігається;

• по-третє, тимчасову фінансову допомогу, яку надають своїм підприємствам органи галузевого управління на засадах повернення.

Банківський кредит – це кредитні відносини, в яких однією із сторін (в ролі позичальника чи кредитора) виступає банк.

Банківський кредит – найбільш розповсюджена форма кредиту. Саме банки частіше всього надають позики суб'єктам, які потребують тимчасової фінансової допомоги. За обсягом банківська позика значно більша від позик, що видаються при інших формах кредитування.

Перша особливість банківського кредиту полягає в тому, що банк оперує не стільки своїм капіталом, скільки залученими ресурсами. Позичивши гроші у одних суб'єктів, він перерозподіляє їх, надаючи позики іншим юридичним або фізичним особам.

Друга особливість полягає в тому, що банк позичає залучений капітал, тимчасово вільні грошові кошти, покладені в банк господарюючими суб'єктами на рахунки або депозити.

Третя особливість даного кредиту характеризується наступним. Банк позичає не просто грошові кошти, а гроші як капітал. Це означає, що позичальник повинен так використовувати отримані в банку кошти, щоб не тільки повернути їх кредитору, а й отримати прибуток, достатній принаймні для того, щоб сплатити позиковий відсоток. Невід'ємним атрибутом банківського кредиту є платність.

Державний кредит – сукупність кредитних відносин, у яких, здебільшого, позичальником є держава, а кредиторами – юридичні або фізичні особи. Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних видатків, особливо, коли державний бюджет дефіцитний, а також для регулювання економіки. Державний кредит виступає у різних формах, до яких належать як товарні, так і державні позики, знаряддям яких є цінні папери (облігації, казначейські зобов'язання тощо). Державні цінні папери можуть випускатися як урядом, так і місцевими органами влади, а зобов'язання щодо розповсюджених цінних паперів є складовою частиною державного боргу.

2) В залежності від цільового спрямування кредит буває виробничий та споживчий. Переважна частина кредитів використовується у сфері виробництва та реалізації сукупного суспільного продукту і є важливим джерелом формування обігових коштів і основних фондів. Водночас, населення теж одержує значну кредитну допомогу на свої споживчі цілі.

3) За строками користування кредити поділяються на:

• строкові, тобто кредити, надані на визначений у договорі строк. У свою чергу вони бувають короткострокові (до одного року), середньострокові (від одного до трьох років), довгострокові (більше трьох років);

• до запитання – це кредити, що видаються на невизначений строк і які на вимогу кредитора повинні бути повернуті у визначений ним час. Якщо кредитор не вимагає повернення, то кредит погашається позичальником у строк, визначений ним самостійно;

• прострочені кредити – це кредити, строк погашення яких встановлений кредитним договором, минув;

• відстрочені кредити – це кредити, стосовно яких на основі клопотання позичальника строки погашення були перенесені на більш пізній термін.

5) За забезпеченням:

- забезпечені (ломбардні): а) заставою – під заставу майно, цінні папери;

                        б) гарантією або поручительством – зобов’язання третьої особи сплатити борг позичальника у випадку його неплатоспроможності.

- незабезпечені (бланкові) – надається тільки під письмове зобов’язання позичальника своєчасно його повернути.

6) За методами надання розрізняють кредити:

- надані у разовому порядку; тобто рішення щодо надання яких приймається окремо з кожного кредиту на підставі кредитної заявки;

- відповідно до відкритої кредитної лінії (надаються у межах завчасно визначеного ліміту кредитування) без погодження кожного разу з банком його умов;

- гарантовані, тобто банк бере на себе зобов'язання при потребі надати клієнту кредит у визначеному розмірі протягом відповідного періоду (наприклад, місяця, кварталу, року).

7) За характером і способом сплати відсотків виділяють:

- кредити з фіксованою відсотковою ставкою;

- плаваючою відсотковою ставкою;

- сплатою відсотків одночасно з отриманням кредиту (дисконтний кредит).

8) В залежності від кількості кредиторів розрізняють кредити:

• надані одним банком;

• консорціуми, тобто кредити, що надаються кількома банками, один з яких бере на себе роль менеджера, збирає з банків учасників потрібну позичальнику суму ресурсів, укладає з ним договір і надає кредит. Банк-менеджер займається також розподілом відсотків;

• паралельні кредити передбачають участь у їх наданні декількома банками. В такому випадку кредит одному позичальникові надають різні банки, але на одних, завчасно погоджених умовах.

9) За характером повернення:

- з одноразовим поверненням, коли заборгованість за позичкою, погашається у визначений у кредитний угоді день або достроково на вимогу банку чи за бажанням самого позичальника;

- з погашенням у розстрочку, тобто окремими платежами протягом установленого кредитним договором терміну або у міру  находження виручки від реалізації продукції на позичковий рахунок після завершення кожного циклу кругообігу капіталу;

- з регресією платежів, коли кредити були видані під гарантію, поручительство чи інше боргове зобов’язання.

10) За термінами користування:

- короткостроковий (умовно до 1 року);

- середньостроковий (від одного до 3 років);

- довгостроковий (понад 3 роки).

11) За галузевою спрямованістю:

- кредити в промисловість;

- кредити в сільське господарство;

- кредити в торгівлю;

- кредити в будівництво;

- кредити в інші галузі.

4.  Кредитні системи

Кредитна система – це сукупність кредитних відносин та інститутів, які реалізують ці відносини.

Кредитні відносини виникають з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, організацій, держави і населення та використання цих коштів на умовах повернення і платності для задоволення економічних і соціальних потреб суспільства.

Кредитна система складається з декількох ланок, кожна з яких виконує специфічні функції з акумуляції та розподілу грошових коштів. Розподіл функцій між ланками кредитної системи об'єктивно зумовлений відмінностями в методах і засобах діяльності та різним значенням в процесі відтворення капіталу.

Організаційна структура кредитної системи характеризується різноманітністю кредитних установ, які поділяються на три групи:

1) центральний банк (НБУ);

2) банківський сектор ;

3) небанківські фінансово-кредитні установи.

До банківських установ відносять:

  1.  комерційні банки (банківські установи, що надають клієнтам універсальні банківські послуги: кредитування суб’єктів господарської діяльності за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, та населення, кредитних ресурсів; касове та розрахункове обслуговування національного господарства; виконання валютних та інших банківських операцій тощо);
  2.  інвестиційні банки (кредитні установи, які здійснюють фінансування і кредитування довгострокових капітальних вкладень. Їх діяльність пов’язана з розширеним відтворенням основних фондів, реалізацією комплексних державних програм розвитку економіки);
  3.   ощадні банки (банківські установи, що спеціалізуються на залученні за зберіганні грошових заощаджень і тимчасово вільних коштів населення у вигляді ощадних вкладів, за якими виплачуються проценти);
  4.  іпотечні банки (кредитні установи, які надають довгострокові грошові позики під заставу нерухомого майна, а також випускає заставні листи, що забезпечують заставну нерухомість. Різновидом є земельний банк);

Представниками небанківських кредитно-фінансових установ є:

1) інвестиційні фінансові представники, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо:

- інвестиційні компанії, фонди (це фінансові посередники, що спеціалізуються на управління вільними грошовими коштами інвестиційного призначення. Вони спочатку акумулюють грошові кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім розміщують їх в акції інших корпорацій та в державні цінні папери);

- фінансові компанії (мобілізовані звичайним для інвестиційних посередників шляхом (через продаж своїх цінних паперів) кошти направляють у позички фізичним та юридичним особам для придбання товарів виробничого чи споживчого призначення. Такі компанії спеціалізуються на видачі кредитів населенню для роздрібної купівлі товарів народного споживання; на кредитуванні купівлі товарів певних видів у певних виробників чи торговельних компаній; на кредитуванні торговельних організацій під продаж ними товарів з відстрочкою платежу та ін.);

- кредитні кооперативи, товариства, спілки – це посередники, що працюють на кооперативних засадах і спеціалізуються на задоволенні потреб у кредиті своїх членів, переважно підприємств малого і середнього бізнесу будь-якої форми власності, фермерських та домашніх господарств, фізичних осіб. Ресурси їх формуються шляхом продажу паїв своїм членам, стягування з них спеціальних внесків, одержання позичок у банках, одержання доходів від поточної діяльності. В окремих країнах таким кооперативам дозволено відкривати для своїх членів ощадні, депозитні та інші спеціальні рахунки, кошти на яких теж формують їх ресурсну базу. Мобілізовані кошти розміщуються передусім у коротко- та середньострокові позички своїм членам — під проценти, нижчі від банківських. Не розміщені в позички кошти товариства можуть зберігати на дохідних депозитах у банках чи інвестувати в короткострокові цінні папери з високою ліквідністю. В Україні кредитні кооперативи (товариства) розвинуті слабо, перебувають на стадії зародження. Хоча є дані, що вже функціонує близько 250 кредитних спілок, роль їх на грошовому ринку мало помітна, обсяги їх сукупних активів становлять близько 10 млн. грн. Це пояснюється відсутністю економічної та правової бази для розвитку кредитної кооперації.

2) договірні фінансові посередники, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором):

-  страхові компанії — це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг. Їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами (через продаж страхових полісів) спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Страхові компанії умовно поділяються на 1) компанії страхування життя; 2) компанії страхування майна та від нещасних випадків.

- пенсійні фонди — це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку. У них внески у фонд здійснюються систематично протягом тривалого часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу. Оскільки строки виходу на пенсію відомі, фонду легко спрогнозувати розміри пенсійних виплат в часі і відповідно розмістити вільні кошти в довгострокові дохідні активи.

Пенсійні фонди бувають державні та приватні. Державні фонди, як правило, створюються за ініціативою центральних і місцевих органів влади. Вклади до них здійснюються шляхом нарахувань на заробітну плату всіх чи певних категорій працівників, або ж відрахувань з відповідних бюджетів. Тому й розміщення коштів цих фондів здійснюється переважно в державні цінні папери.

Приватні пенсійні фонди створюються, як правило, за ініціативою певних фірм, страхових компаній тощо для виплат пенсій та допомогу своїм працівникам. Кошти їх формуються за рахунок відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку при його розподілі, з доходів від розміщення коштів в активи. Приватні фонди можуть існувати як самостійні структури, а можуть управлятися самими корпораціями, що їх створили, чи за їх дорученням комерційними банками, трастовими чи страховими компаніями. Переважна частина коштів цих фондів розміщується в цінні папери тих фірм, що їх створили. Тому вони нерідко дістають можливість контролювати самі фірми-засновники.

- ломбарди — фінансовий посередник, що спеціалізується на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від його діяльності, виручки від реалізації заставленого майна. Вони можуть користуватися також банківським кредитом. Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.

- лізингові компанії — фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та передачі їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного строку (5—10 і більше років). Оформляються лізингові угоди договорами оренди. Ресурси лізингових компаній формуються з власного капіталу та банківських позичок. Особливістю лізингового посередництва є те, що в ньому кредитування здійснюється в товарній формі і має довгостроковий характер, що дуже зручно для позичальників. В Україні лізинг розвинутий слабо, проте має гарні перспективи в умовах економічного зростання, особливо в сільському господарстві, малому та середньому бізнесі.

- факторингові компанії (фактори) — фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. Ці права існують, як правило, у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Сплату по цих рахунках при настанні строків одержує факторингова компанія. Оформляється така операція спеціальним договором між фактором та його клієнтом, що продає свої вимоги.

Факторинг є складною фінансовою операцією, в якій поєднуються елементи кредитування з посередницькими послугами. Тому дохід від факторингової операції формується з двох частин — з процента на виплачену клієнту суму та комісію, яка розраховується на суму куплених у клієнта розрахункових документів. Строк такого кредиту досить короткий, тому рівень процента по ньому невисокий. Однак великі суми платіжних документів, що купуються, та стягування комісії на всю їх суму забезпечують достатні доходи, щоб розвивати цей бізнес. Такі компанії звичайно створюються при банках і широко користуються позичками цих банків для здійснення своїх операцій. Окремі банки самостійно виконують такі операції для своїх клієнтів.

5. Методика нарахування відсотків

Базові поняття

Відсотки – це доход від надання капіталу в борг у різних формах (позики, кредити, цінні папери) або від інвестицій виробничого або фінансового характеру.

Ставка відсотку – величина, яка характеризує інтенсивність нарахування відсотків.

Період нарахування – проміжок часу, за який нараховуються відсотки.

Приріст початкової суми боргу – це збільшення суми боргу за рахунок приєднання нарахованих відсотків.

Інтервал нарахування – мінімальний період, по закінченню якого нараховуються відсотки.

Відсотки бувають:

  1.  прості – застосовуються до однієї й тієї ж бази нарахування на протязі усього періоду нарахування;
  2.  складні – застосовуються до бази нарахування, яка постійно змінюється (тобто відсотки нараховуються на початкову суму боргу плюс відсотки).

Основні позначення

P – початкова сума боргу;

I – відсотки за кредит за весь період нарахування;

n – період нарахування, в роках;

m – кількість нарахувань за рік;

S – нарощена сума боргу, або сума в кінці строку;

і – ставка відсотку.

Прості відсотки

1) Загальна сума відсоткових грошей

2) Нарощена сума боргу або сума вкладу з відсотками в кінці строку

Задачі

1. Визначити відсотки і нарощену суму боргу, якщо позика дорівнює 50 тис. грн.., термін позики – 3 роки, відсоткова ставка – 22 % річних.

2. АТ «Астра» відкриває депозитний вклад у розмірі 100 млн. грн. на 3 місяці під 60 % річних з нарахуванням відсотків в кінці терміну дії договору. Визначити суму коштів, яку клієнт отримає в банку по закінченню терміну дії договору.

Складні відсотки

1) Сума вкладу з відсотками в кінці строку

2) Загальна сума відсотків

Нарахування відсотків може здійснюватись декілька раз на рік (щомісяця, щокварталу, півріччями тощо), тоді

3) Нарощена сума вкладу з відсотками при m нарахуваннях на рік

Задачі

1. Банк видав довгостроковий кредит у розмірі 20 тис. грн. на 3 роки під складну ставку у розмірі 10 % річних. Визначити суму боргу і відсотки в кінці строку, якщо відсотки нараховуватимуться:

а) щороку;

б) щокварталу.

а)

б)

2. Визначити суму початкового вкладу, необхідну для отримання через 7 років капіталу у розмірі 3500 млн. грн. при ставці банку 8 % річних.

3. Інвестор має вільний капітал на суму 78 тис. грн. і бажає вкласти цю суму на депозит на 2 роки. КБ «А» пропонує такий варіант: ставка – 55 % річних, дохід нараховується щорічно. КБ «Б» пропонує інший варіант: дохід нараховується щокварталу з розрахунку 48 % річних. Який варіант вигідніше обрати інвестору.

 

2-й варіант вигідніший.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

73935. ТЕОРЕТИЧНİ ТА ОРГАНİЗАЦİЙНİ ОСНОВИ ФİНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ 128 KB
  Фінансовий менеджмент ґрунтується на системі принципів засобів та форм організації грошових відносин підприємства спрямованих на управління його фінансовогосподарською діяльністю. Складовими фінансового менеджменту є...
73936. СИСТЕМА ЗАБЕЗЕЧЕННЯ ФİНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ 107.5 KB
  Система організаційного забезпечення фінансового менеджменту являє собою взаємозв’язану сукупність внутрішніх структурних служб і підрозділів підприємства які забезпечують розроблення і прийняття управлінських рішень з окремих напрямів його фінансової діяльності і несуть відповідальність за результати цих рішень. İєрархічний принцип побудови фінансових служб управління підприємством Фінансова служба управління підприємством у цілому Фінансові служби управління структурними одиницями підприємства відділами цехами службами Фінансові служби...
73937. УПРАВЛİННЯ ГРОШОВИМИ ПОТОКАМИ 189.5 KB
  Поняття грошового потоку Грошовий потік можна визначити як сукупність послідовно розподілених у часі подій які пов’язані із відособленим та логічно завершеним фактом зміни власника грошових коштів у зв’язку з виконанням договірних зобов’язань між економічними агентами суб’єктами господарювання державою домогосподарствами міжнародними організаціями...
73938. ВИЗНАЧЕННЯ ВАРТОСТİ ГРОШЕЙ У ЧАСİ ТА ЇЇ ВИКОРИСТАННЯ У ФİНАНСОВИХ РОЗРАХУНКАХ 164.5 KB
  Методичний інструментарій оцінювання вартості грошей у часі та його застосування у фінансових розрахунках Визначення кількісної оцінки зміни вартості грошей у часі є основою більшості фінансових розрахунків та математикостатистичних моделей які використовуються у фінансовому менеджменті. Приймаючи управлінські рішення фінансовий менеджер повинен брати до уваги особливості впливу зміни вартості грошей на фінансові процеси та адекватно враховувати величину такого впливу. Відповідно оцінка вартості грошей у часі використовується при...
73939. УПРАВЛІННЯ ПРИБУТКОМ 195 KB
  Ключовим завданням управління фінансами підприємства є досягнення та подальше забезпечення належного рівня конкурентоспроможності підприємства у короткостроковому та довгостроковому періодах. Прибуток розглядається в трьох основних аспектах: прибуток як вираження результату фінансовогосподарської діяльності суб’єкта господарювання та винагорода за підприємницький ризик; прибуток як вираження ефективності управління операційною інвестиційною та фінансовою діяльністю суб’єкта господарювання; прибуток як джерело...
73940. УПРАВЛİННЯ АКТИВАМИ 98.5 KB
  Розглядаючи наведену формулу необхідно визначити період який потрібен для перетворення виробничих запасів дебіторської і кредиторської заборгованості в готівку.з – середній період обороту дебіторської заборгованості...
73941. ВАРТİСТЬ İ ОПТИМİЗАЦİЯ СТРУКТУРИ КАПİТАЛУ 364 KB
  Первісне значення терміна ”капітал” (від лат. capitalis) означає головний, основний. Пізніше у німецькій та французькій мовах цим терміном стали позначати основне майно або основну грошову суму.
73942. УПРАВЛIННЯ IНВЕСТИЦIЯМИ 151.5 KB
  Економічна сутність інвестицій та їх класифікація Ефективне управління інвестиціями обумовлює необхідність: з’ясування сутності інвестицій та можливості їх реалізації в різних формах; розробки і реалізації інвестиційної стратегії як головної мети інвестиційної діяльності; урахування класифікації інвестицій; вибору та оцінки ефективності інвестиційних проектів підприємств; забезпечення оптимального співвідношення джерел фінансування в реальних капітальних інвестицій; оцінювання ефективності фінансових інвестицій та формування оптимального...
73943. УПРАВЛİННЯ ФİНАНСОВИМИ РИЗИКАМИ 187 KB
  Ризики у фінансовогосподарській діяльності суб’єктів господарювання Ефективне забезпечення моделі управління фінансовими ризиками передбачає зокрема вирішення таких проблемних питань: аналіз умов виникнення і формування комерційних ризиків та визначення факторів що зумовлюють їх абсолютну величину; класифікація комерційних ризиків та їх взаємозв’язок із фінансовогосподарською діяльністю суб’єкта господарювання; формулювання критеріїв прийняття управлінських фінансових рішень щодо господарських операцій які характеризуються наявністю...