52067

Щербина В. С . Господарське право

Книга

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

У підручнику відповідно до програми курсу висвітлено основні правові інститути Загальної частини господарського права, а також питання правового регулювання в окремих галузях господарювання (Особлива частина) на основі Господарського кодексу України та нового Цивільного кодексу України, а також інших нормативно-правових актів господарського законодавства України. Головну увагу зосереджено на правових питаннях господарської діяльності та управління нею.

Украинкский

2014-02-12

3.87 MB

16 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ 1 НАУКИ УКРАЇНИ

В. С. Щербина

Підручник

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Київ Юрінком Інтер

2005


ББК 67.9(4УКР)304я73 Щ64

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-590 від 21 березня 2003року)

Рецензенти:

Дзера О. В., член-кореспондент Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор,

завідувач кафедри цивільного права

юридичного факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка;

Кубко Є. Б., член-кореспондент Академії правових наук

України, доктор юридичних наук, професор,

головний науковий співробітник Інституту держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України;

Пронська Г. В., доктор юридичних наук, професор кафедри господарського права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Щербина В. С

Щ64       Господарське право: Підручник. — 2-е вид., перероб. і доп. К.: Юрінком Інтер, 2005. — 592 с

ISBN 966-667-179-4

У підручнику відповідно до програми курсу висвітлено основні правові інститути Загальної частини господарського права, а також питання правового регулювання в окремих галузях господарювання (Особлива частина) на основі Господарського кодексу України та нового Цивільного кодексу України, а також інших нормативно-правових актів господарського законодавства України. Головну увагу зосереджено на правових питаннях господарської діяльності та управління нею.

Призначений для студентів і аспірантів, які вивчають курс господарського права, а також юрисконсультів, адвокатів, підприємців і всіх, хто цікавиться питаннями правового регулювання господарської діяльності.

Нормативні акти подано станом на 1 січня 2005 року.

ББК 67.9(4УКР)304я73+67.304я73

 Вступ

Основні засади ринкової економіки передбачають повну господарську самостійність суб'єктів господарювання, які функціонують у народному господарстві, вступаючи при цьому різноманітні господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини. Всі ці суспільні відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності (як між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання) регулюються, зокрема, Господарським кодексом, завдяки чому вони набувають характеру правовідносин.

Ринкова економіка породила різноманітні організаційні форми суб'єктів господарювання: господарські організації, громадя-ни-підприємці, структурні одиниці господарських організацій. Існує потреба у врегулюванні правового статусу об'єднань підприємств (господарських об'єднань, державних та комунальних об'єднань тощо), встановлення правового режиму вільних (спеціальних) економічних зон та визначення правового режиму іноземного інвестування.

З'явилися нові інститути, притаманні ринковим умовам господарювання (банкрутство, свобода конкуренції, антимонополь-не регулювання). Дедалі більшого розвитку, в тому числі завдяки приватизаційним процесам, набуває ринок цінних паперів.

Інтеграція України до світової економічної системи стимулює розвиток міжнародних господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання.

Змінилися принципи, на яких будуються відносини держави з суб'єктами господарської діяльності, запроваджується ефективне державне регулювання підприємництва у формі єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва1 тощо.

Всі ці чинники зумовлюють необхідність не тільки відповідного правового регулювання, а й вивчення правових засад господарської діяльності.

ISBN 966-667-179-4

 © Щербина С. С, 2005 © Художнє оформлення Юрінком Інтер, 2005

 ' Див.: Закон «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р.


Перехід економіки України до розвинених ринкових відносин багато в чому залежить від правового забезпечення ринкових реформ, від створення належних умов функціонування суб'єктів господарської діяльності, від суворого додержання останніми вимог чинного законодавства.

Українська держава сьогодні потребує висококваліфікованих спеціалістів на всіх напрямах економічного розвитку та державного будівництва. З метою підготовки саме таких спеціалістів, озброєних знаннями в галузі господарського законодавства, написано цей підручник.

У підручнику на основі чинного законодавства та відповідно до програми курсу висвітлюються основні правові інститути Загальної частини господарського права та питання правового регулювання в окремих галузях господарювання (Особлива частина) на основі Господарського кодексу України та нового Цивільного кодексу України, а також інших нормативно-правових актів господарського законодавства України. Автор намагався у стислій та доступній для сприйняття формі розкрити зміст основних нормативних актів господарського законодавства, показати їх роль у регулюванні суспільних відносин.

Труднощі формування господарського законодавства України, відсутність єдиних методологічних підходів до формулювання предмета та системи господарського права як навчальної дисципліни, безперечно, позначилися на змісті даної праці. У запропонованому переробленому і доповненому виданні підручника, виданого з урахуванням положень Господарського кодексу України, що набрав чинності з 1 січня 2004 року, враховано конструктивні зауваження і рекомендації щодо поліпшення його структури та змісту.

 ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

- 4 -


РОЗДІЛ І

Поняття, методи і система господарського права

ГЛАВА 1

Господарські правовідносини та господарське право

§ 1. Предмет регулювання господарського права

Господарське право, як і будь-яку іншу юридичну дисципліну, можна визначити, насамперед, за предметною ознакою, тобто за сукупністю суспільних відносин, що регулюються нормами господарського права.

З цієї точки зору господарське право є системою норм, що регулюють господарські відносини, тобто відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. Отже, саме господарські відносини у сфері економіки України і становлять предмет господарського права.

Зміст предмета господарського права визначається двома поняттями: «організація господарської діяльності» та «здійснення господарської діяльності».

Зазначені поняття вживаються в Господарському кодексі України від 16 січня 2003 p., який набрав чинності з 1 січня 2004 р.1, та в інших актах законодавства України.

 Під господарською діяльністю у Господарському кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. З ГК).

У наведеному визначенні представлені такі ознаки господарської діяльності як:

особливий суб'єктний склад (господарську діяльність
здійснюють суб'єкти господарювання);

особлива сфера здійснення господарської діяльності —
сфера суспільного виробництва;

вартісний характер результатів господарської діяльності,
шо мають цінову визначеність.

Отже, господарська діяльність розглядається як суспільно-корисна діяльність членів суспільства, їх спілок (об'єднань) щодо виготовлення продукції, надання послуг, виконання робіт.

Така суспільно-корисна господарська діяльність має наступні

ознаки:

по-перше, вона полягає у виробництві продукції, виконанні робіт, наданні послуг не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб (сфера суспільного виробництва);

по-друге, вона виконується на професійних засадах;

по-третє, результати такої діяльності мають вартісний характер, вони реалізуються за плату, тобто функціонують як

товар;

по-четверте, ця діяльність поєднує як приватні інтереси виробника, так і публічні інтереси (держави, суспільства, значних прошарків населення тощо).

Закріплені в ГК ознаки господарської діяльності характеризують її набагато повніше, ніж ознаки, вживані в інших актах чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 1 Закону України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність»1 господарська діяльність — це будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом та обміном матеріальних і нематеріальних благ, що виступають у формі товару. А Закон України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»2 під господарською діяльністю розуміє будь-яку, у тому числі підприємницьку, юридичних осіб, а також фізичних осіб—суб'єктів підприємниць-

1 Відомості Верховної Ради України. — 2003. — №  18. — Ст.  144; № 19-20. - Ст. 144; № 21-22. - Ст. 144.

 ■ Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 29. - Ст. 377. 2 Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 36. — Ст. 299.

- 6 -

 - 7 -


кої діяльності, пов'язану з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.

Господарська діяльність (господарювання) здійснюється на загальних принципах, перелік яких встановлено в ст. 6 ГК. До них належать:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний за
хист державою усіх суб'єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених
законом;

вільний рух капіталів, товарів та послуг на території Ук
раїни;

обмеження державного регулювання економічних про
цесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спря
мованості економіки, добросовісної конкуренції у підприєм
ництві, екологічного захисту населення, захисту прав спожи
вачів та безпеки суспільства і держави;

захист національного товаровиробника;

заборона незаконного втручання органів державної влади
та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у гос
подарські відносини.

Залежно від мети і способу організації та здійснення господарської діяльності ч. 2 ст. З ГК виділяє два її види — господарську комерційну діяльність і некомерційну господарську діяльність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти такої діяльності (підприємництва) є підприємцями.

Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Господарська комерційна діяльність (підприємництво) здійснюється суб'єктом господарювання (підприємцем) як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК).

Підприємництво є основним видом господарської діяльності. Основні положення щодо здійснення підприємництва встановлені нормами Глави 4 ГК (статті 42—51).

Так, згідно з ч. 1 ст. 43 ГК «Свобода підприємницької діяльності» підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

- 8 -

 Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами (ч. 2 ст. 43 ГК).

Разом з тим, ч. З ст. 43 ГК встановлює обмеження у здійсненні підприємницької діяльності, що полягають:

а) у забороні здійснювати окремі види діяльності, перелік
яких встановлює Закон України від 1 червня 2000 р. «Про
ліцензування певних видів господарської діяльності» без спеці
ального дозволу (ліцензії);

б) у встановленні законом переліку видів діяльності, підприєм
ництво в яких забороняється.

Частина 4 ст. 43 ГК встановлює загальне правило, відповідно до якого здійснення підприємницької діяльності забороняється органам державної влади та органам місцевого самоврядування.

Законом обмежується підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Принципи підприємницької діяльності, тобто основні засади, на яких базується підприємництво, законодавчо закріплені в ст. 44 ГК. До них належать:

а) вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяль
ності;

б) самостійне формування підприємцем програми діяль
ності, вибір постачальників і споживачів продукції, що вироб
ляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших
видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, вста
новлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

в) вільний найм підприємцем працівників;

г) комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

д) вільне розпорядження прибутком, що залишається у
підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів,
передбачених законом;

є) самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Важливим чинником активізації підприємництва в умовах побудови ринкової економіки є державна підтримка підприємництва.

Відповідно до ч. 1 ст. 48 ГК з метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва органи влади на умовах і в порядку, передбачених законом:

- надають підприємцям земельні ділянки, передають державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

- 9 -


сприяють підприємцям в організації матеріально-техніч
ного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяль
ності, підготовці кадрів;

здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій
об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем
або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність,
освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

надають підприємцям інші види допомоги.

Як зазначено в ч. 2 ст. 48 ГК, держава сприяє розвитку малого підприємництва, створює необхідні умови для цього.

На формування і розвиток малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці спрямований Закон України від 19 жовтня 2000 року «Про державну підтримку малого підприємництва»1, який визначає суб'єктами малого підприємництва фізичних осіб, зареєстрованих у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності; юридичних осіб—суб'єктів підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких се-редньооблікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500 тис. евро.

Державна підтримка малого підприємництва здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади з питань регуляторної політики та підприємництва, іншими центральними органами виконавчої влади за такими напрямами:

  1.  формування інфраструктури підтримки і розвитку мало
    го підприємництва, організація державної підготовки, пере
    підготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб'єктів
    малого підприємництва;
  2.  встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприєм
    ництва;
  3.  запровадження спрощеної системи оподаткування, бух
    галтерського обліку та звітності;
  4.  фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;
  5.  залучення суб'єктів малого підприємництва до виконан
    ня науково-технічних і соціально-економічних програм,
    здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних
    та регіональних потреб.

Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 51—52. — Ст. 447.

- 10 -

 Некомерційна господарська діяльність здійснюється з метою задоволення певних суспільних потреб незалежно від прибутковості такої діяльності: отримання прибутку від такої діяльності відіграє другорядну роль (такою є діяльність частини казенних, експериментальних та інших планово-збиткових підприємств, які фінансуються за рахунок держави).

Згідно з ч. 1 ст. 52 ГК некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12 ГК забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом (ч. 2 ст. 52 ГК).

У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як суб'єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення ГК та інших законів, якими регулюється підприємництво (ч. З ст. 53 ГК).

На суб'єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність, поширюються загальні вимоги щодо регулювання господарської діяльності з урахуванням особливостей її здійснення різними суб'єктами господарювання, які визначаються ГК та іншими законодавчими актами (ч. 1 ст. 54 ГК).

Господарський кодекс вперше закріпив таке поняття, як «господарче забезпечення діяльності негосподарюючих суб'єктів». Відповідно до ч. З ст. З ГК це діяльність негосподарюючих суб'єктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання. Наприклад, ремонт гуртожитків університету як силами залучених ремонтно-будівельних організацій, так і власними силами; закупівля обладнання, устаткування, підручників, меблів тощо для їх використання в навчальній та науково-дослідній роботі.

Організація господарської діяльності — друга складова господарських відносин. На жаль, ГК України не розкриває змісту

- 11 -


поняття «організація господарської діяльності». Не розкрито зміст цього терміну і в навчальній літературі', незважаючи на те, що прихильниками господарського права він розглядається як одне з наріжних понять господарсько-правової науки, за допомогою якого, зокрема, розмежовуються предмети цивільного і господарського права.

§ 2. Господарські правовідносини, їх ознаки та види

У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні відносини, пов'язані з господарською діяльністю. Зокрема, держава здійснює функції загального управління економікою. З цією метою у центрі й на місцях діють органи державної виконавчої влади — міністерства, державні комітети, інші центральні органи, місцеві державні адміністрації. Отже, у сфері господарювання складаються управлінські відносини між цими органами і суб'єктами господарювання. Ці відносини регулюються адміністративним правом, тобто є адміністративними правовідносинами.

У сфері господарювання застосовується наймана праця працівників. Відносини щодо організації її застосування, оплати праці, часу праці і відпочинку, гарантій та компенсацій тощо регулює трудове право.

Суб'єкти господарювання у процесі своєї діяльності володіють і користуються природними ресурсами. Відносини щодо природокористування регулюються природоресурсовими галузями права (земельне, водне, гірниче, лісове, екологічне тощо).

Суб'єкти господарювання є платниками податків, зборів та інших платежів, формують з прибутку і використовують власні фінансові ресурси тощо. Отже, вони є суб'єктами фінансових правовідносин.

Між суб'єктами господарювання та громадянами-спожива-чами виникають майнові відносини щодо задоволення особис-

1 Див., наприклад, Хозяйственное право: Учебник / В. К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, К. С. Хахулина и др.; Под ред. В. К. Мамутова. К.: Юринком Интер, 2002, С. 9—18. Винятком є робота О. М. Вінник, в якій авторка визначає організацію господарської діяльності як систему заходів, спрямованих на раціональне поєднання в часі й просторі всіх елементів господарської системи відповідного рівня: економіки країни, господарської системи певного регіону (Автономної Республіки Крим, певної територіальної громади), суб'єкта господарювання (Див.: Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2004. — С. 14).

- 12 -

 тих потреб громадян у товарах, роботах, послугах. Ці відносини регулює цивільне право.

Визнавати всі зазначені відносини господарськими, як це іноді робиться в літературі, означало б, що спеціальної категорії господарських відносин взагалі не існує. Об'єктивно необхідні для здійснення господарської діяльності, зазначені вище відносини за своєю економічною природою не є господарськими. Ці відносини лише створюють організаційні, матеріальні, фінансові та інші передумови функціонування господарських відносин.

Господарсько-правова концепція і Господарський кодекс (ст. 1) визначають господарські відносини у власному (спеціальному) розумінні. А саме: господарськими є відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Господарські відносини як предмет регулювання складаються лише з двох елементів — організаційного (організація виробництва, обігу) і майнового. Сукупність господарських відносин у такому вузькому розумінні є предметом господарського права. За предметом у такому розумінні господарське право вирізняється з інших галузей права, норми яких діють у сфері господарювання.

Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин встановлене ст. 4 ГК, в ч. 1 якої зазначено, що не є предметом регулювання Господарського кодексу:

а) майнові та особисті немайнові відносини, що регулю
ються Цивільним кодексом України;

б) земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини
щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу,
територій та об'єктів природно-заповідного фонду, атмосфер
ного повітря;

в) трудові відносини;

г) фінансові відносини за участі суб'єктів господарювання,
що виникають у процесі формування та контролю виконання
бюджетів усіх рівнів;

д) адміністративні та інші відносини управління за участі
суб'єктів господарювання, в яких орган державної влади або
місцевого самоврядування не є суб'єктом, наділеним господарсь
кою компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-
господарських повноважень щодо суб'єкта господарювання.

- 13 -


 Господарські відносини мають певні ознаки.

Насамперед, це обмежене, порівняно з цивільним правом, коло суб'єктів. Такими суб'єктами є учасники відносин у сфері господарювання, перелік яких встановлено ст. 2 ГК. Це:

суб'єкти господарювання;

споживачі;

органи державної влади та органи місцевого самовряду
вання, наділені господарською компетенцією;

громадяни, громадські та інші організації, які виступають
засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо
них організаційно-господарські повноваження на основі відно
син власності.

Особливим суб'єктом господарських відносин є держава, від імені якої діють її органи.

Другою характерною ознакою господарських відносин є існування організаційно-господарських зобов'язань як окремого виду господарських зобов'язань, а також поєднання в господарських відносинах організаційних і майнових елементів. Таке поєднання викликане тим, що однією з правових підстав виникнення та функціонування господарських правовідносин між суб'єктами господарювання та їх контрагентами є, зокрема, державні замовлення і державні завдання (ст. 13 ГК). Правовою підставою виникнення господарських правовідносин є рішення їхніх суб'єктів укласти відповідний договір: господарський (ст. 184 ГК) або організаційно-господарський (ст. 186 ГК). Ці рішення грунтуються, зокрема, на планах учасників господарських відносин (плани економічного і соціального розвитку, бізнес-плани тощо).

Третя ознака господарських відносин — їх матеріальний зміст, тобто суспільне виробництво і реалізація (оборот) суб'єктами господарювання продукції (виконання робіт, надання послуг).

За наведеними ознаками господарських відносин можна розмежувати предмети регулювання цивільного і господарського права. Отже, норми цивільного права універсальні і поширюються на фізичних і юридичних осіб незалежно від діяльності, якою вони займаються. Норми господарського права спеціальні в тому розумінні, що діють лише стосовно юридичних осіб, їх структурних підрозділів, громадян-підприємців, які здійснюють суспільну господарську діяльність і споживають її результати. Тобто предмет господарського права вужчий за предмет цивільного права. Цивільне право складається з норм однієї галузі, які на засадах юридичної рівності суб'єктів

_ 14 -

 регулюють майнові й особисті немайнові відносини; господарське право відповідно до законодавства є комплексною галуззю. Воно грунтується на загальних нормах цивільного права про правоздатність юридичних осіб, зобов'язаннях та нормах щодо окремих видів господарських договорів. У господарському праві об'єднуються також ті норми адміністративного, фінансового й інших галузей права, які регулюють господарську діяльність підприємств та інших суб'єктів господарювання.

Сукупність господарських відносин, які складаються між суб'єктами господарювання, їхніми контрагентами, органами управління в процесі організації і здійснення господарської діяльності — виробництва і реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг — становить предмет господарського права.

Виходячи з цього, господарське право можна визначити як систему правових норм, що регулюють господарські відносини.

Відповідно до ч. 4 ст. З ГК сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності (ч. 5 ст. З ГК).

Під організаційно-господарськими відносинами розуміють відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. З ГК).

Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами (ч. 7 ст. З ГК). Слід зазначити, що регулювання цих відносин у зв'язку з їх особливим характером здійснюється не нормами ГК, а положеннями локальних правових актів, що приймаються самими господарськими організаціями стосовно своїх структурних підрозділів.

Господарські правовідносини можуть бути класифіковані за різними ознаками.

Так, за характером правовідносин розрізняють:

- відносини з безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництва та реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг);

- 15 -

 


2— 4-2636

- відносини з організації господарської діяльності (держав
на реєстрація, ліцензування, патентування, квотування та інші
форми державного регулювання господарської діяльності).

За взаємним становищем сторін правовідносини поділяються на:

горизонтальні, учасники яких рівноправні;

вертикальні, в яких одним з учасників виступає орган
управління, в тому числі власник майна чи уповноважений
ним орган.

За сферою дії правовідносини поділяються на:

внутрішньогосподарські, що виникають всередині госпо
дарської організації між її структурними підрозділами, а також
між господарською організацією та її структурними підрозді
лами;

міжгосподарські (зовнішньогосподарські), що виникають
між юридично самостійними суб'єктами господарювання.

За галузями господарювання і сферами управління, в яких вони виникають і функціонують, виділяють такі правовідносини:

у галузі промисловості;

у галузі сільського господарства;

у галузі транспорту;

у галузі капітального будівництва;

у сфері приватизації;

у сфері антимонопольного (конкурентного) регулювання;

у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.

§ 3. Методи господарського права

Методи господарського права — це сукупність способів регулюючого впливу норм господарського права на поведінку суб'єктів господарських правовідносин. Концептуально методи господарського права будуються на двох принципах: за-гальнодозвільному («дозволено все, що не заборонено законом»), за яким діють підприємства і підприємці, та зобов'язуючому («суб'єкти господарського права зобов'язані і мають вчиняти те, що на них покладено законом»). Цей принцип в основному стосується органів державного управління економікою. Як зазначається в ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

- 16 -

 Господарські відносини є комплексними відносинами. Вони поєднують у собі організаційні і майнові (вартісні) елементи. Тому у господарському праві як комплексній галузі права загалом діють три (а не один, як у некомплексних галузях) основні методи правового регулювання. При цьому щодо певних конкретних відносин може діяти лише один з названих методів. Інші ж відступають на «другий план» і застосовуються тоді, коли це прямо передбачено (не заборонено) законодавством, якщо в них виникає потреба.

В умовах становлення ринкової економіки переважно застосовується метод автономних рішень суб'єктів господарських відносин. Він грунтується на тому, що суб'єкти господарювання мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не суперечать законодавству України. Це означає, що суб'єкти господарських відносин самостійно: а) планують свою господарську діяльність; б) в межах законодавства вільно обирають предмети господарських договорів і визначають зобов'язання в них, інші умови господарських взаємовідносин.

Існує ще метод владних приписів (вимог законів і вказівок компетентних органів, обов'язкових для суб'єктів господарських відносин). Згідно з ним діяльність (поведінка) суб'єктів господарювання підпорядковується обов'язковим моделям правовідносин, визначеним законодавством. Це, зокрема, обов'язковість дотримання заборон закону щодо здійснення господарської діяльності (ліцензії, квоти, спеціальні режими тощо), обов'язок визначених у законодавстві суб'єктів господарювання укладати з державою державні контракти тощо.

У господарському праві діє також метод рекомендацій. Держава регулює поведінку суб'єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин. Наприклад, примірні форми договорів щодо окремих видів відносин, методичні рекомендації стосовно окремих видів діяльності у сфері господарювання — це приклади застосування державою зазначеного методу.

Залежно від конкретних господарських ситуацій, інтересу держави стосовно тих або інших господарських відносин та інших чинників, що регулюють господарське життя, можуть використовуватися будь-які із зазначених методів, виходячи з того, який з них буде найефективнішим.

0-U77

- 17 -


ГЛАВА 2

Правові форми участі держави

і місцевого самоврядування

в регулюванні господарської

діяльності

§ 1. Основні напрями економічної політики держави

Як встановлено ч. 1 ст. 8 ГК, держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання.

Проте, як зазначалося у попередній темі, господарське право регулює відносини щодо державного регулювання економіки (організаційні відносини), яке здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування у певних правових формах і за допомогою певних методів.

Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (ч. З ст. 8 ГК).

Головними об'єктивними чинниками, що спричиняють необхідність державного регулювання господарського життя, є:

а) виконання державою соціальних функцій — забезпечення умов для нормальної життєдіяльності суспільства, в тому числі — у сфері економіки (відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує соціальну спрямованість економіки). Таким чином держава виконує функцію організації господарського життя суспільства;

б) наявність у держави на праві власності ще досиїь значного масиву майна (передусім, засобів виробництва), що зу-

- 18 -

 мовлює управління державним сектором економіки з боку дер-жави-власника.

Як носій політичної влади і як власник певної частини засобів виробництва держава реалізує економічну і соціальну політику у сфері господарювання у двох формах — у формі довгострокової (стратегічної) політики і у формі поточної (тактичної) політики, що спрямовані на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб'єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому (ч. 1 ст. 9 ГК).

Економічна стратегія визначається в ч. 2 ст. 9 ГК як обраний державою курс економічної політики, розрахований на триваїу перспективу і спрямований на вирішення крупномас-штабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об'єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб'єктів господарювання.

Економічна тактика згідно з ч. З ст. 9 ГК — це сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення хтя реатізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.

Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах (ч. 4 ст. 9 ГК).

Відповідно до ст. 10 ГК основними напрямами економічної паитики. що визначаються державою, є:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші

2* - 19 -


сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій тех-ніко-технологічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання

 державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обгрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Держава здійснює також екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

У теорії господарського права виділяють правові форми здійснення державного регулювання економіки:

державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України. Прогнозування та планування економічного і соціального розвитку є одним із основ-напрямів економічної політики Української держави і однією з правових форм державного управління економікою. Виходячи з цього, у своїй діяльності суб'єкти господарювання враховують показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

Як встановлено ч. 2 ст. 11 ГК, принципи державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального

- 21 -


розвитку України, система прогнозних і програмних документів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування у цих питаннях визначаються законом.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 23 березня 2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»1 державне прогнозування економічного і соціального розвитку — це науково обгрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обгрунтування тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні програми (ч. З ст. 11 ГК).

Програма економічного і соціального розвитку України — це документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Система прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку складається з:

прогнозів економічного і соціального розвитку України
на середньо- та короткостроковий періоди;

Державної програми економічного і соціального розвитку
України на короткостроковий період;

Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 25. — Ст. 195.

- 23 -

 

прогнозів економічного і соціального розвитку Автоном
ної Республіки Крим, областей, районів та міст на середньост-
роковий період;

програм економічного і соціального розвитку Автономної
Республіки Крим, областей, районів та міст на короткостроко
вий період;

прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньо-
строковий період;

програм розвитку окремих галузей економіки (ст. 5 Зако
ну «Про державне прогнозування та розроблення програм еко
номічного і соціального розвитку України»).

Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності (ч. 5 ст. 11 ГК);

- управління — як правова форма державного регулювання
економіки — означає прийняття компетентним органом юри
дично значущих рішень для суб'єктів господарювання з опе
ративних питань господарського життя (державна реєстрація
суб"єктів господарювання, ліцензування певних видів госпо
дарської діяльності, встановлення лімітів використання при
родних ресурсів, ліцензування і квотування зовнішньоеконо
мічних операцій тощо);

- контроль — як правова форма державного регулювання
економіки — це сукупність організаційно-технічних і право
вих заходів, спрямованих на визначення компетентними орга-

■ ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності суб'єктів господарського життя встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб'єктів, вжиття заходів щодо їх > с\нення, в тому числі застосування господарсько-правових санкцій.

Відповідно до ст. 19 ГК держава здійснює контроль і на-за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у пкп сферах:

збереження та витрачання коштів і матеріальних ціннос
тей суб'єктами господарських відносин — за станом і достові
рністю бухгалтерського обліку та звітності;

фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання
та податкових відносин — за додержанням суб'єктами госпо
дарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахун-

- 23 -


дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни1;

цін і ціноутворення — з питань додержання суб'єктами
господарювання державних цін на продукцію і послуги
2;

монополізму та конкуренції — з питань додержання анти
монопольно-конкурентного
законодавства;

земельних відносин — за використанням і охороною зе
мель; водних відносин і лісового господарства — за викорис
танням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів
і лісів;

виробництва і праці — за безпекою виробництва і праці,
додержанням законодавства про працю; за пожежною, еколо
гічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стан
дартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги
щодо умов здійснення господарської діяльності
3;

споживання — за якістю і безпечністю продукції та послуг;

зовнішньоекономічної діяльності — з питань технологіч
ної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.

Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання.

Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності

1 Див.: Ст. 2 Закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну подат
кову службу в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. —
№ 6. - Ст. 37.

2 Див.: Закон України від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення» //
Відомості Верховної Ради України. — 1990. — № 52. — Ст. 650.

3 Див.: Закон України від 14 жовтня  1992 р. «Про охорону праці»;
Закон України від 17 грудня 1993 р. «Про пожежну безпеку»; Положення
про державний архітектурно-будівельний контроль, затверджене поста
новою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 р.

 не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

Усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від суб'єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом;

нормативне регулювання — як правова форма державного регулювання економіки — означає встановлення компетентними державними органами правил здійснення господарської діяльності. Воно здійснюється шляхом визначення правового статусу суб'єктів господарювання, правового режиму їхнього майна; правових засад і гарантій підприємництва; правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання; порядку укладання та виконання господарських договорів, заходів майнової відповідальності за порушення у здійсненні господарської діяльності; засад зовнішньоекономічної діяльності та митної справи тощо.

§ 2. Засоби державного регулювання господарської діяльності

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

Перелік основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання визначено в ч. 2 ст. 12 ГК. До нього входять:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

- 24 -

 - 25 -


- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.

1. Відповідно до ст. 13 ГК державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання — виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.

Детально відносини щодо формування, розміщення і виконання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупівлю) товарів, виконання робіт, надання послуг (далі — продукція) для задоволення державних потреб у суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності регулюються Законом України від 22 грудня 1995 р. «Про поставки продукції для державних потреб»1.

Згідно з ч. 1 ст. 1 цього Закону державні потреби — це потреби України в продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

 Державними замовниками є Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення.

Виконавці державного замовлення — це суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.

У випадках, передбачених Господарським кодексом та іншими законами, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання.

Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військової техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до Закону.

2. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяіьності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у ст. 6 ГК.

Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання — ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються Законом України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»1, без спеціального дозволу (ліцензії). Цей закон визна-

1 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 3. — Ст. 9.

- 26 -

 Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 36. — Ст. 299.

- 27 -


чає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

Дія закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, проте ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері те-лекомунікацій здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах (ст. 2 Закону).

Відповідно до ст. 9 Закону ліцензуванню підлягають, зокрема, такі види господарської діяльності:

пошук (розвідка) корисних копалин;

виробництво, ремонт вогнепальної зброї, боєприпасів до
неї, холодної зброї, певної пневматичної зброї, а також торгів
ля зазначеними видами зброї та боєприпасами до неї;

виробництво вибухових речовин і матеріалів (за пере
ліком, який визначається Кабінетом Міністрів України);

видобування уранових руд;

видобування дорогоцінних металів і дорогоцінного камі
ння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдо-
рогоцінного каміння тощо (всього стаття налічує понад 60 най
менувань видів господарської діяльності, що підлягають ліцен
зуванню).

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані: 1) відомості про суб'єкта господарювання-заявника:

найменування, місцезнаходження, банківські реквізити,
ідентифікаційний код — для юридичної особи;

прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер
паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифі
каційний номер фізичної особи—платника податків та інших
обов'язкових платежів — для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 9 Закону (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.

У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, посвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі приймається органом ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.

Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду якщо:

- заява подана (підписана) особою, яка не має на це повно
важень:

- документи подані з порушенням встановлених вимог.
Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскарже
но у судовому порядку.

За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюється Кабінетом Міністрів України'. Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.

У ліцензії зазначаються:

найменування органу ліцензування, що видав ліцензію;

вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 9
Закону (в повному обсязі або частково), на право проваджен
ня якої видається ліцензія;

найменування юридичної особи, або прізвище, ім'я, по
батькові фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності;

ідентифікаційний код юридичної особи або ідентифікацій
ний номер фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності;

' Див.: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2000 р. 1755 «Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу» // Офіційний вісник України. — 2000. — № 48. — Ст. 2093.

- 28 -

 - 29 -


місцезнаходження юридичної особи або місце проживан
ня фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності;

дата прийняття та номер рішення про видачу ліцензії;

строк дії ліцензії;

посада, прізвище та ініціали особи, яка підписала ліцензію;

дата видачі ліцензії.

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.

Ліцензія може бути анульована. Анулювання ліцензії — це позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на провадження певного виду господарської діяльності.

Підставами для анулювання ліцензії є:

заява ліцензіата про анулювання ліцензії;

акт про повторне порушення ліценціатом ліцензійних умов;

рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта гос
подарювання;

нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізич
ної особи—суб'єкта підприємницької діяльності;

акт про виявлення недостовірних відомостей у докумен
тах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;

акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії
іншій юридичній або фізичній особі для провадження госпо
дарської діяльності;

акт про встановлення факту неподання в установлений
строк повідомлення про зміну даних, зазначених у докумен
тах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;

акт про невиконання розпорядження про усунення пору
шень ліцензійних умов;

неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних
умов, встановлених для певного виду господарської діяльності.

Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття.

Якщо ліцензіат протягом цього часу подає скаргу до експертно-апеляційної ради, дія даного рішення органу ліцензування зупиняється до прийняття відповідного рішення спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.

У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та

 платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється Законом України від 23 березня 1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»1, а більш детально — Положенням про виготовлення, зберігання і реалізацію торгових патентів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 1998 р. № 10772.

Торговий патент придбавається:

а) на здійснення операцій з роздрібної торгівлі — для кожного пункту роздрібного продажу товарів (магазину, кіоску, палатки, автомагазину, лотка тощо).

Під роздрібною торгівлею розуміється торгівля товарами, а також виконання при цьому супутніх робіт (послуг) за готівкові кошти, а також за інші готівкові платіжні засоби, включаючи кредитні картки.

Під пунктами роздрібного продажу товарів у вищезгаданому Законі розуміють:

магазини, які займають окремі приміщення або будівлі та
мають торговельний зал для покупців, площа якого не пере
вищує 20 квадратних метрів;

кіоски, палатки та інші малі архітектурні форми, які зай
мають окремі приміщення, але не мають вбудованого торго
вельного залу для покупців;

автомагазини, розвозки та інші види пересувної торго
вельної мережі;

лотки, прилавки та інші види торгових точок у відведе
них для роздрібної торгівлі місцях, крім тих, що надаються в

Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 20. — Ст. 82. : Офіційний вісник України. — 1998. — № 28. — Ст. 1049.

- ЗО -

 - 31 -


оренду суб'єктам підприємницької діяльності—фізичним особам та знаходяться на території ринків, створених за рішенням органів місцевого самоврядування;

- стаціонарні, малогабаритні і пересувні автозаправні станції,
заправні пункти, які здійснюють роздрібну торгівлю нафто
продуктами;

б) на здійснення операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями — для кожного пункту обміну іноземної валюти, за винятком операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями, що здійснюються банківськими установами у власних операційних залах.

Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та асортиментного переліку товарів.

Вартість торгового патенту за календарний місяць встановлюється у межах таких граничних рівнів:

на території міста Києва, обласних центрів — від 60 до
320 гривень;

на території міста Севастополя, міст обласного підпоряд
кування (крім обласних центрів) і районних центрів — від ЗО
до 160 гривень;

на території інших населених пунктів — до 80 гривень.

У разі коли пункти продажу товарів розташовані в курортних місцевостях або на територіях, прилеглих до митниць, інших пунктів переміщень через митний кордон, органи місцевого самоврядування, до бюджетів яких спрямовується плата за торговий патент, можуть прийняти рішення щодо збільшення плати за торговий патент, але не більше 320 гривень за календарний місяць. Додаткові доходи, отримувані внаслідок прийняття зазначених рішень, повністю спрямовуються до відповідних місцевих бюджетів.

Підставою для придбання торгового патенту на право здійснення відповідного виду підприємницької діяльності є заявка суб'єкта підприємницької діяльності за встановленою формою, яка подається до органу державної податкової служби, що контролює сплату податку на прибуток суб'єкта підприємницької діяльності—юридичної особи (або структурного підрозділу цього суб'єкта).

Торговий патент видається суб'єкту підприємницької діяльності під розписку у триденний термін з дня подачі заявки. Датою придбання торгового патенту є зазначена в ньому дата.

 Термін дії торгового патенту на здійснення роздрібної торгівлі становить 12 календарних місяців, а операцій з торгівлі готівковими валютними цінностями — 36 календарних місяців.

У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

3. Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання.

Згідно зч. 1 ст. 15 ГК у сфері господарювання застосовуються:

державні стандарти України;

кодекси усталеної практики;

класифікатори;

технічні умови;

міжнародні, регіональні і національні стандарти інших
країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжна
родних договорів України).

Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'язковим для:

суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилан
ня в нормативно-правових актах;

учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготов
лення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є поси
лання на певні стандарти;

виробника чи постачальника продукції, якщо він склав
декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи
застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

виробника чи постачальника, якщо його продукцію сер-
тифіковано щодо вимог стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.

Сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, спри-

- 32 -

 З _ 4-2636

 - 33 -


яння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

Види та порядок сертифікації продукції та послуг встановлюються законом. На сьогодні це Декрет Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію»1.

4. Дотації та інші засоби державної підтримки суб'єктів
господарювання
регулюються, передусім, ст.  16 ГК, згідно з
якою держава може надавати дотації суб'єктам господарюван
ня: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів
харчування, на виробництво життєво важливих лікарських
препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі
окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соці
ально важливі перевезення, а також суб'єктам господарюван
ня, що опинилися у критичній соціально-економічній або еко
логічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень
на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі
технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а
також в інших випадках, передбачених законом.

Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначаються законом. Як приклади, можна назвати закони України від 21 вересня 2000 р. «Про державну підтримку підприємств, науково-дослідних інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боєприпаси, їх елементи та вироби спецхімії»2, від 23 грудня 1997 р. «Про державну підтримку суднобудівної промисловості України»3, від 12 липня 2001 р. «Про державну підтримку літакобудівної промисловості України»4.

5. Особливе місце в механізмі державного регулювання госпо
дарської діяльності посідають податки.
Відповідно до ст.  17
ГК система оподаткування в Україні, податки і збори встанов
люються виключно законами України. Система оподаткування
будується за принципами економічної доцільності, соціальної

1 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 27. — Ст. 289.

2 Там само. — 2000. — № 48. - Ст. 406.

3 Там само. - 1998. - № 18. - Ст. 90.

4 Там само. — 2001. — № 50. — Ст. 261.

 справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян.

З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів господарювання, повинні передбачати:

оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій
оподаткування;

стабільність (незмінність) протягом кількох років загаль
них правил оподаткування;

усунення подвійного оподаткування;

- узгодженість з податковими системами інших країн.
Ставки податків мають нормативний характер і не можуть

встановлюватись індивідуально для окремого суб'єкта господарювання.

Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятися з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обо-в"язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

Господарську компетенцію мають не лише органи держави, а й органи місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 23 ГК органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження щодо суб'єктів господарювання виключно в межах, визначених Конституцією України, законами про місцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самоврядування можуть здійснювати щодо суб'єктів господарювання також окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.

Відносини органів місцевого самоврядування з суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть Здійснюватися також на договірних засадах.

Правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов'язковими хтя виконання усіма учасниками господарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господа-

- 34 -

 - 35 -


рювання забороняється. Не допускається видання правових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання недійсними актів підприємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого самоврядування.

Органи, посадові та службові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед суб'єктами господарювання, підстави, види і порядок якої визначаються Конституцією України та законом.

Спори про поновлення порушених прав суб'єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку.

Правові форми державного регулювання економіки реалізуються за допомогою певних способів впливу на поведінку суб'єктів господарювання. Такі, передбачені законодавством, способи впливу держави на поведінку суб'єктів господарського життя з метою отримання необхідного суспільству результату можна іменувати методами державного регулювання економіки.

Традиційно в науці господарського права виділяють дві групи методів впливу держави на економіку, на поведінку суб'єктів господарювання — адміністративні й економічні.

Адміністративні методи — це такі способи впливу держави, при яких необхідний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу (обов'язкового припису) компетентного органу, що підлягає виконанню суб'єктом господарювання, незалежно від того, чи вигідно це виконання йому економічно, чи ні.

Економічні методи — це такі способи впливу держави на економіку, на суб'єктів господарювання, при яких необхідний суспільству результат досягається шляхом стимулювання суспільного виробництва, через економічний інтерес виконавців (як за допомогою матеріального заохочення, так і за допомогою майнової відповідальності за результати господарської діяльності).

- 36 -

 Адміністративні й економічні методи застосовуються в межах чинного господарського законодавства залежно від конкретних економічних, політичних та інших умов, а також виходячи з мети і завдань, що стоять перед державою і суспільством на певному історичному проміжку часу.

З часом елемент державного регулювання зменшуватиметься, норми господарського права України будуть «комерціалізуватися». Воно перетворюватиметься на комерційне право, яке діятиме паралельно з цивільним.

У країнах ринкової економіки правові системи традиційно включають комерційне (не господарське, як у нас) право. Це системи норм права, що регулюють комерційну діяльність у широкому розумінні, тобто виробництво і купівлю-продаж товарів, робіт, послуг (а не в розумінні «правил торгівлі»). У таких країнах, як Німеччина, Франція, Сполучені Штати Америки, комерційне право кодифіковане в формі комерційних кодексів (у Японії — Господарського кодексу), які діють паралельно з цивільними кодексами.

§ 3. Особливості управління

господарською діяльністю у державному

та комунальному секторах економіки

Як встановлено ст. 22 ГК, держава здійснює управління державним сектором економіки відповідно до засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Особливість державного сектору економіки полягає в тому, що суб'єктами господарювання в ньому є:

суб'єкти, що діють на основі лише державної власності',

суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких пере
вищує п ятдесят відсотків;

суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких стано
вить величину, яка забезпечує державі право вирішального
впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Суб'єктами управління у державному секторі економіки є Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи влади та організації. їх повноваження щодо суб'єктів господарювання (господарська компетенція) визначаються законом.

Законом можуть бути визначені види господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.

- 37 -


Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог ГК та інших законів. Відносини органів управління з названими суб'єктами господарювання у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені ГК, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів.

Законом встановлюються особливості здійснення антимо-нопольно-конкурентної політики та розвитку змагальності у державному секторі економіки, які повинні враховуватися при формуванні відповідних державних програм.

Процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у Главі 23 ГК.

Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, включаючи управління корпоративними правами держави, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування.

Особливості управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки визначені ст. 24 ГК.

Управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки здійснюється через систему організаційно-господарських повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування щодо суб'єктів господарювання, які належать до комунального сектора економіки і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у комунальному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог ГК та інших за-

- 38 -

 конів. Відносини органів управління між зазначеними суб'єктами у випадках, передбачених законом, можуть здійснюватися на договірних засадах.

Суб'єктами господарювання комунального сектора економіки є:

суб'єкти, що діють на основі лише комунальної власності;

суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної
власності перевищує п'ятдесят відсотків;

суб'єкти, у статутному фонді яких частка комунальної
«.шсності
становить величину, яка забезпечує органам місце
вого самоврядування
право вирішального впливу на господарсь
ку діяльність цих суб'єктів.

Законом можуть бути встановлені особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики щодо комунального сектора економіки, а також додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу і права комунальної власності при реалізації процедури банкрутства щодо суб'єктів господарювання комунального сектора економіки.

Органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за наслідки діяльності суб'єктів господарювання, що належать до комунального сектора економіки, на підставах, у межах і порядку, визначених законом.


г

 ГЛАВА 3

Правові засади захисту економічної конкуренції

§ 1. Законодавство про захист

економічної конкуренції. Види порушень

законодавства про економічну конкуренцію

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення рівних можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їхню конкуренцію, під якою розуміється змагальність суб'єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач.

З конкуренції, що існує в умовах розвинених товарно-грошових відносин, виростає класична монополія. На відміну від неї «соціалістичний» монополізм народився в умовах досить специфічних форм економіко-організаційного розвитку нашої держави в складі СРСР. Він є наслідком свідомої економічної політики соціалістичної держави (як носія політичної влади і власника основних засобів виробництва) щодо планового ведення народного господарства на основі застосування переважно адміністративно-командних методів керівництва економікою, що призвело, зрештою, до перетворення її на єдиний народногосподарський комплекс. Монополізм у нашій державі є також породженням політики концентрації та спеціалізації виробництва та інших сфер життєдіяльності. Саме тому, визначивши в Законі України від 3 серпня 1990 р. «Про економічну самостійність України»1 зміст, мету і основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм

1 Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 34. — Ст. 500.

- 40 -

 господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи України, Верховна Рада в постанові про реалізацію зазначеного закону включила до переліку законодавчих актів, які забезпечували б дію Закону «Про економічну самостійність України», антимонопольне законодавство.

За час, що пройшов, зроблено вагомі кроки на шляху формування антимонопольного законодавства. Так, 18 лютого 1992 р. було прийнято Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності»1, який визначав правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. З набуттям чинності Законом України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції»2 Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності» втратив чинність. Верховна Рада України 26 листопада 1993 р. прийняла Закон «Про Антимонопольний комітет України»3, яким визначено правове становище Комітету, його органів та посадових осіб. Правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції визначає Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції»4.

Порядок розгляду Антимонопольним комітетом України і його територіальними відділеннями справ про порушення антимонопольного законодавства визначається нормами розділів VII та XI Закону «Про захист економічної конкуренції» та приведеними у відповідність до них Правилами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затвердженими Розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. (у редакції Розпорядження від 29 червня 1998 р. зі змінами і доповненнями від 12 лютого 2002 p.).

Таким чином, на сьогодні законодавство про захист економічної конкуренції, яке грунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається із законів України «Про

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 21. — Ст. 296. : Там само. - 2001. — № 12. - Ст. 64. ; Там само. — 1993. — № 50. — Ст. 472.

Там само. — 1996. № 36. - Ст. 164.

- 41 -


захист економічної конкуренції», «Про Антимонопольний комітет України», «Про захист від недобросовісної конкуренції», інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів, можна вважати сформованим.

Одним з основних нормативнс-правових актів законодавства про захист економічної конкуренції є Закон «Про захист економічної конкуренції», яким регулюються відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб'єктами господарювання; суб'єктів господарювання з іншими суб'єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв'язку з економічною конкуренцією.

Під економічною конкуренцією (конкуренцією) відповідно до закону розуміють змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Закон визначає групи порушень законодавства про захист економічної конкуренції, однією з яких є антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями відповідно до ст. 5 Закону є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.

Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання.

Особи, які чинять або мають намір чинити узгоджені дії, є учасниками узгоджених дій.

Стаття 6 Закону визначає антиконкурентні узгоджені дії як узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.

Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються:

1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

- 42 -

 

  1.  обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-техно-
    логічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над
    ними;
  2.  розподілу ринків чи джерел постачання за територіаль
    ним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації
    чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів
    чи за іншими ознаками;
  3.  спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тен
    дерів;
  4.  усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід
    з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;
  5.  застосування різних умов до рівнозначних угод з інши
    ми суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне
    становище в конкуренції;
  6.  укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами
    господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом
    або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в під
    приємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;
  7.  суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших
    суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправда
    них на те причин.

Вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Разом з тим, зазначені вище узгоджені дії можуть бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:

удосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;

техніко-технологічному, економічному розвитку;

розвитку малих або середніх підприємців;

оптимізації експорту чи імпорту товарів;

розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов
або стандартів на товари;

раціоналізації виробництва.

Проте зазначені узгоджені дії не можуть бути дозволені органами Антимонопольного комітету України, якщо конкуренція суттєво обмежується на всьому ринку чи в значній його частині.

Вчинення узгоджених дій забороняється до отримання в > становленому порядку дозволу органів Антимонопольного комітету.1

Про порядок отримання дозволу див. § 3 цієї глави.

- 43 -


Особа, що вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно повідомила про це Антимонопольний комітет України чи його територіальне відділення та надала інформацію, яка має суттєве значення для прийняття рішення у справі, звільняється від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій, передбаченої ст. 52 Закону.

Разом з тим, така особа не може бути звільнена від відповідальності, якщо вона:

не вжила ефективних заходів стосовно припинення нею
антиконкурентних узгоджених дій після повідомлення про них
Антимонопольному комітету України;

була ініціатором чи забезпечувала керівництво антикон-
курентними узгодженими діями;

не надала всіх доказів або інформації стосовно вчинення
нею порушення, про які їй було відомо та які вона могла
безперешкодно отримати.

Відповідно до ст. 12 Закону «Про захист економічної конкуренції» суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості мож
ливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо за
купівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів
для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наяв
ності пільг чи інших обставин.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.

Вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону, тобто на цьому ринку у них немає жодного конкурента або вони не зазнають значної конкуренції.

 Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:

сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарю
вання, яким на одному ринку належать найбільші частки на
ринку, перевищує 50 відсотків;

сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарю
вання, яким на одному ринку належать найбільші частки на
ринку, перевищує 70 відсотків — і при цьому вони не дове
дуть, що стосовно них не виконуються умови ч. 4 ст.  12
Закону.

Саме по собі монопольне становище того або іншого суб'єкта господарювання не визнається порушенням антимонопольного законодавства. Таким порушенням Закон «Про захист економічної конкуренції» визнає зловживання монопольним становищем на ринку. Відповідно до ст. 13 зазначеного Закону хіовживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку Е дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:

  1.  встановлення таких цін чи інших умов придбання або
    реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов
    снування значної конкуренції на ринку;
  2.  застосування різних цін чи різних інших умов до рівно
    значних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи
    покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;
  3.  обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом гос
    подарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою
    або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у під
    приємницькій діяльності не стосуються предмета договору;
  4.  обмеження виробництва, ринків або технічного розвит
    ку, шо завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам гос
    подарювання, покупцям, продавцям;
  5.  часткова або повна відмова від придбання або реалізації
    товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи при
    дбання;
  6.  

  1.  

- 44 -

 - 45 -


  1.  суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єк
    тів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на
    те причин;
  2.  створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку)
    чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів гос
    подарювання.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Зловживання монопольним становищем на ринку становлять другу групу порушень антимонопольного законодавства.

До третьої групи порушень входять антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю. Такими діями ст. 15 Закону «Про захист економічної конкуренції» визнає прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються:

заборона або перешкоджання створенню нових підприємств
чи здійснення підприємництва в інших організаційних фор
мах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обме
жень на здійснення окремих видів діяльності, на виробницт
во, придбання чи реалізацію певних видів товарів;

пряме або опосередковане примушення суб'єктів господа
рювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіо
нальні чи інші форми об'єднань або здійснення концентрації
суб'єктів господарювання в інших формах;

пряме або опосередковане примушення суб'єктів господа
рювання до пріоритетного укладення договорів, першочерго
вої поставки товарів певному колу споживачів чи першочерго
вого їх придбання у певних продавців;

будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл то
варів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарюван
ня за територіальним принципом, асортиментом товарів, обся-

гом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;

встановлення заборони на реалізацію певних товарів з
одного регіону країни в іншому або надання дозволу на реалі
зацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи
за виконання певних умов;

надання окремим суб'єктам господарювання або групам
суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які став
лять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що
призводить або може призвести до недопущення, усунення,
обмеження чи спотворення конкуренції;

дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або
групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи
дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами;

дія, якою встановлюються не передбачені законами Ук
раїни заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому
числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення,
формування програм діяльності та розвитку, розпорядження
прибутком.

Вчинення анти конкуренти их дій органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Органам влади та органам місцевого самоврядування забороняється делегування окремих владних повноважень об'єднанням, підприємствам та іншим суб'єктам господарювання, якшо це призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Статтею 17 Закону «Про захист економічної конкуренції» забороняються дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), що полягають у схиленні суб'єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації.

Четверту групу порушень законодавства про захист економічної конкуренції складає обмежувальна та дискримінаційна діяіьність суб'єктів господарювання, об'єднань, яка полягає в . що суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється :\иляти інших суб'єктів господарювання до вчинення пору-

- 46 -

 - 47 -


ш

шень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяти вчиненню таких порушень, а також примушувати інших суб'єктів господарювання:

до антиконкурентних узгоджених дій, визначених ст. 6
Закону;

до узгоджених дій, визначених статтями 7, 8, 9 та 10 Закону;

до участі у концентрації суб'єктів господарювання, виз
наченої ст. 22 Закону (ст. 18 Закону «Про захист економічної
конкуренції»).

Суб'єктам господарювання, які отримали дозвіл відповідних органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії, забороняється встановлювати щодо господарської діяльності суб'єктів господарювання обмеження, які, як правило, не застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або застосовувати без об'єктивно виправданих причин різний підхід до різних суб'єктів господарювання. Статтею 19 Закону встановлено й інші заборони неправомірного використання суб'єктами господарювання ринкового становища.

Суб'єктам господарювання, що мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами, забороняється створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям (дискримінація конкурентів суб'єктами господарювання), зокрема вчинення дій, заборонених згідно з ч. 1 та 3 ст. 19 Закону.

Статтею 21 Закону «Про захист економічної конкуренції» не допускається обмежувальна діяльність об'єднань (об'єднань юридичних та (або) фізичних осіб, у тому числі об'єднань підприємств, а також громадських організацій) шляхом відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необгрунтованою і невиправданою.

Значної шкоди розвитку конкуренції в економіці України завдає недобросовісна конкуренція — будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності (ч. 1 ст. 1 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції»).

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» визнає недобросовісною конкуренцією, зокрема, такі дії:

неправомірне використання чужих позначень, рекламних
матеріалів, упаковки;

неправомірне використання товару іншого виробника;

копіювання зовнішнього вигляду виробу;

 

порівняльну рекламу;

дискредитацію господарюючого суб'єкта (підприємця);

купівлю-продаж товарів, виконання робіт, надання по
слуг із примусовим асортиментом;

схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта (під
приємця);

схилення постачальника до дискримінації покупця (за
мовника);

схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розір
вання договору з конкурентом; підкуп працівника постачальника;

підкуп працівника покупця (замовника);

досягнення неправомірних переваг у конкуренції;

неправомірне збирання комерційної таємниці;

розголошення комерційної таємниці;

схилення до розголошення комерційної таємниці;

неправомірне використання комерційної таємниці (статті
4—19 Закону).

§ 2. Правове становище Антимонопольного комітету

Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб'єктів господарювання, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюється органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністра-тнвно-господарського управління та контролю. З метою забезпечення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, захисту інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень утворено спеціальний державний орган — Антимонопольний комітет України. Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:

- здійснення державного контролю за додержанням законо
давства про захист економічної конкуренції;

- захист законних інтересів суб'єктів господарювання та
споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і
припинення порушень законодавства про захист економічної
конкуренції, накладання стягнень за порушення цього законо
давства в межах своїх повноважень;

- 48 -

  — 4-2636

 - 49 -


- сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сфе
рах економіки.

Правове становище Антимонопольного комітету України визначене Законом «Про Антимонопольний комітет України», а його діяльність щодо контролю за концентрацією суб'єктів господарювання, розгляду заяв та справ про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання, розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та про недобросовісну конкуренцію регламентується законами «Про захист економічної конкуренції» та «Про захист від недобросовісної конкуренції».

Антимонопольний комітет та утворені ним територіальні відділення (в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.

Антимонопольний комітет відповідно до покладених на нього завдань:

контролює дотримання антимонопольного законодавства
при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів;
при перетворенні органів управління на об'єднання підпри
ємців, придбанні часток (акцій, паїв), активів господарських
товариств та підприємств; при здійсненні господарської діяль
ності підприємцями та при реалізації повноважень централь
них і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого
та регіонального самоврядування щодо підприємців;

розглядає справи про порушення антимонопольного за
конодавства та приймає рішення за результатами розгляду в
межах своїх повноважень;

звертається до суду чи господарського суду з позовами
(заявами) у зв'язку з порушеннями
антимонопольного законо
давства, в тому числі:

а) про визнання недійсними актів центральних та місцевих
органів державної виконавчої влади, органів місцевого й регі
онального самоврядування та припинення ними дій, що обме
жують конкуренцію, в разі невиконання ними у встановлені
строки розпорядження
Антимонопольного комітету про ска
сування неправомірних актів, припинення правопорушень тощо;

б) про відшкодування збитків, заподіяних порушенням ан
тимонопольного
законодавства;

в) про вилучення прибутку, незаконно одержаного суб'єктами
підприємницької діяльності в результаті порушення
антимо
нопольного
законодавства;

 г) з інших підстав, передбачених чинним законодавством, а також надсилають до суду протоколи про адміністративні порушення для накладання штрафів на посадових осіб відповідно до чинного законодавства;

дає рекомендації державним органам щодо провадження
заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конку
ренції;

бере участь у розробці та вносить у встановленому поряд
ку проекти актів законодавства, що регулюють питання роз
витку конкуренції,
антимонопольно! політики та демонополі
зації економіки;

бере участь в укладенні міждержавних угод, розробці й реа
лізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює співро
бітництво з державними органами і неурядовими організаціями
іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що
належать до компетенції
Антимонопольного комітету;

узагальнює практику застосування антимонопольного за
конодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення;

розробляє і організовує провадження заходів, спрямованих
на запобігання порушенням
антимонопольного законодавства;

систематично інформує населення України про свою діяль
ність;

здійснює інші дії з метою контролю за дотриманням ан
тимонопольного
законодавства.

Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених.

Державні уповноважені є незалежними у здійсненні покладених на них повноважень щодо контролю за дотриманням антимонопольного законодавства та під час розгляду справ про його порушення. Для виконання покладених на них функцій - явні уповноважені наділені широкими правами, серед яких, наприклад, право безперешкодно входити на підприємства і в організації, мати доступ до документів та інших матеріалів, необхідних для проведення перевірки; право вимагати усні або письмові пояснення посадових осіб та громадян; право роз-пвиати справи про порушення антимонопольного законодавства тошо.

Вимоги державних уповноважених та голів територіальних лень Антимонопольного комітету України в межах їхніх повноважень є обов'язковими для виконання у визначені ними строки, якщо інше не передбачене чинним законодавством. Невиконання зазначених вимог тягне за собою передбачену законом відповідальність.

- 50 -

 51 -


Територіальне відділення Антимонопольного комітету України є органом Антимонопольного комітету України, утвореним для реалізації завдань, покладених на Комітет Законом України «Про Антимонопольний комітет України», іншими актами законодавства про Антимонопольний комітет України.

Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України затверджене розпорядженням Антимонопольного комітету України 23 лютого 2001 р.1

Відділення утворюються Комітетом в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, інших адміністративно-територіальних одиницях, йому підпорядковані й підзвітні.

Відділення є юридичною особою, має самостійний баланс, реєстраційні рахунки в Державному казначействі України, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.

Основними завданнями відділення є:

здійснення державного контролю за дотриманням анти
монопольного
законодавства;

запобігання, виявлення і припинення порушень антимо
нопольного
законодавства;

контроль за економічною концентрацією;

сприяння розвитку добросовісної конкуренції.

Свої завдання відділення здійснює у відповідному регіоні, а у випадках, передбачених законодавством, та за дорученням Голови Комітету — за межами регіону.

§ 3. Контроль за концентрацією суб'єктів господарювання

З метою запобігання монополізації2 товарних ринків, зловживанню монопольним (домінуючим) становищем, обмеженню конкуренції органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону «Про захист економічної конкуренції» концентрацією визнається:

' Офіційний вісник України. — 2001. — № 14. — Ст. 622.

2 Монополізацією визнається досягнення суб'єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, підтримання або посилення цього становища.

 

  1.  злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного
    суб'єкта господарювання до іншого;
  2.  набуття безпосередньо або через інших осіб контролю
    одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або
    •алькома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів
    господарювання, зокрема, шляхом:

а) безпосереднього або опосередкованого придбання, на-
б>ття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного
майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта гос
подарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, конце
сію чи набуття в інший спосіб права користування активами у
вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підроз
ділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів
суб'єкта господарювання, що ліквідується;

б) призначення або обрання на посаду керівника, заступни
ка керівника спостережної ради, правління, іншого наглядово
го чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка
вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єк
тах господарювання, або створення ситуації, при якій більше
половини посад членів спостережної ради, правління, інших
наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів
господарювання обіймають одні й ті самі особи;

в) створення двома і більше суб'єктами господарювання
суб'єкта господарювання, який тривалий період буде самостійно
здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене
створення не приводить до координації конкурентної поведін
ки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт
господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом
господарювання;

3) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у
атасність іншим способом чи одержання в управління часток
і акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25
або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповід
ного суб'єкта господарювання.

Така концентрація може бути здійснена лише за умови по-п«реднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи його адміністративної колегії, який необхідний, коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 12 мільйонам євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв у останній лень фінансового року, і при цьому:

- 52

 - 53 -


1

вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний
обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш
як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин кон
тролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визна
чену за курсом Національного банку України, що діяв у ос
танній день фінансового року у кожного, та

вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний
обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника
концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує
суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом На
ціонального банку України, що діяв у останній день фінансо
вого року.

Концентрація, яка потребує дозволу, забороняється до надання дозволу на її здійснення. До надання такого дозволу учасники концентрації зобов'язані утримуватися від дій, які можуть призвести до обмеження конкуренції та неможливості відновлення початкового стану.

Відповідно до ст. 26 Закону «Про захист економічної конкуренції» учасники узгоджених дій, учасники концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю у порядку, встановленому Антимонопольним комітетом України, звертаються: із заявою про надання дозволу на узгоджені дії - до Антимонопольного комітету України чи його територіальних відділень; із заявою про надання дозволу на концентрацію — до Антимонопольного комітету України.

За подання заяв про надання дозволу на узгоджені дії або концентрацію справляється плата в розмірах, передбачених ч. 2 ст. 34 Закону «Про захист економічної конкуренції».

Заява вважається прийнятою до розгляду після 15 днів з дня її надходження, якщо протягом цього часу державний уповноважений Антимонопольного комітету України, голова його територіального відділення не повернули заявнику заяву із повідомленням, що вона та інші документи не відповідають встановленим Антимонопольним комітетом України вимогам і це перешкоджає її розгляду.

Якщо дозвіл на узгоджені дії було надано органами Антимонопольного комітету України на конкретно визначений строк, суб'єкти господарювання мають право звернутися до органів Антимонопольного комітету України із заявою про продовження дії дозволу. Така заява подається за три місяці до закінчення строку дії дозволу.

 Органи Антимонопольного комітету України розглядають заяву про надання дозволу на узгоджені дії протягом трьох місяців, а заяву про надання дозволу на концентрацію — протягом тридцяти днів з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Антимонопольного комітету України.

Якщо протягом строку розгляду заяви органи Антимонопольного комітету України не розпочали розгляду справи про узгоджені дії чи концентрацію, рішення про надання дозволу на узгоджені дії чи концентрацію вважається прийнятим.

У разі виявлення підстав для заборони узгоджених дій, концентрації, а також у разі необхідності проведення складного поглибленого дослідження чи експертизи відповідні органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про узгоджені дії чи концентрацію, про що приймається розпорядження та письмово повідомляється особа, яка подала заяву. Разом із повідомленням про початок розгляду справи надсилається перелік інформації, яку заявник повинен надати для прийняття органами Антимонопольного комітету України рішення у справі.

Строк розгляду справи про узгоджені дії чи концентрацію не повинен перевищувати трьох місяців. Якщо протягом строку розгляду справи рішення не прийнято, вважається, що на узгоджені дії чи концентрацію надано дозвіл.

Рішення органів Антимонопольного комітету України про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію може бути обумовлено виконанням учасниками узгоджених дій, концентрації певних вимог і зобов'язань, які усувають або пом'якшують негативний вплив узгоджених дій, концентрації на конкуренцію. Такі умови і зобов'язання можуть стосуватися, зокрема, обмеження стосовно управління, користування чи розпорядження майном, а також зобов'язання суб'єкта господарювання здійснити відчуження майна.

Рішення про надання дозволу на узгоджені дії може бути надано на невизначений або конкретно визначений строк, який, як правило, не повинен перевищувати п'яти років.

Інформація про прийняті рішення за результатами розгляду заяв, справ про узгоджені дії, концентрацію може бути опублікована в «Офіційному віснику України», інших друкованих чи електронних засобах масової інформації або оприлюднена в інший спосіб.

У тридцятиденний строк від дня прийняття рішення Антимонопольним комітетом України про заборону узгоджених дій

- 54 -

 - 55 -


If

чи концентрації учасники узгоджених дій, учасники концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю можуть звернутися до Кабінету Міністрів України із заявою про надання дозволу на відповідні узгоджені дії чи концентрацію. Кабінет Міністрів України приймає мотивоване рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію або про відмову у наданні такого дозволу.

Процедура надання Кабінетом Міністрів України такого дозволу визначається Порядком надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р. № 219.1

§ 4. Відповідальність за порушення

законодавства про захист

економічної конкуренції

Питанням відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції присвячений розділ VIII Закону «Про захист економічної конкуренції».

Згідно зі ст. 50 Закону порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції є:

  1.  антиконкурентні узгоджені дії;
  2.  зловживання монопольним (домінуючим) становищем;
  3.  антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого са
    моврядування, органів адміністративно-господарського управ
    ління та контролю;
  4.  невиконання рішення, попереднього рішення органів
    Антимонопольного комітету України або їх виконання не в
    повному обсязі;
  5.  здійснення учасниками узгоджених дій—суб'єктами гос
    подарювання дій, заборонених згідно з ч. 5 ст. 10 Закону;
  6.  делегування повноважень органів влади чи органів місце
    вого самоврядування у випадках, заборонених згідно зі ст. 16
    Закону;
  7.  вчинення дій, заборонених згідно зі ст. 17 Закону;
  8.  обмежувальна та дискримінаційна діяльність, заборонена
    згідно із ч. 2 ст. 18, статтями 19 і 20 Закону;

1 Офіційний вісник України. - 2002. — № 9. - Ст. 405.

- 56 -

 9) обмежувальна діяльність, заборонена згідно із ч. 1 ст. 18
Закону;

  1.  недотримання умов, передбачених пунктом 2 ч. З ст. 22
    Закону;
  2.  порушення положень погоджених з органами Антимо
    нопольного
    комітету України установчих документів суб'єкта
    господарювання, створеного в результаті концентрації, якщо
    це призводить до обмеження конкуренції;
  3.  концентрація без отримання відповідного дозволу органів
    Антимонопольного комітету України, у разі якщо наявність
    такого дозволу необхідна;
  4.  неподання інформації Антимонопольному комітету Ук
    раїни, його територіальному відділенню у встановлені органа
    ми
    Антимонопольного комітету України, головою його тери
    торіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;
  5.  подання інформації в неповному обсязі Антимонополь
    ному
    комітету України, його територіальному відділенню у
    встановлені органами
    Антимонопольного комітету України,
    головою його територіального відділення чи нормативно-пра
    вовими актами строки;

  1.  подання недостовірної інформації Антимонопольному
    комітету України, його територіальному відділенню;
  2.  створення перешкод працівникам Антимонопольного
    комітету України, його територіального відділення у прове
    денні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на
    майно, документи, предмети чи інші носії інформації;

  1.  надання рекомендацій суб'єктами господарювання, об'єд
    наннями, органами влади, органами місцевого самоврядуван
    ня, органами адміністративно-господарського управління та
    контролю, що схиляють до вчинення порушень законодавства
    про захист економічної конкуренції чи сприяють вчиненню
    таких порушень;
  2.  обмеження в господарській діяльності суб'єкта господа
    рювання у відповідь на те, що він звернувся до
    Антимоно
    польного
    комітету України, його територіального відділення із
    заявою про порушення законодавства про захист економічної
    конкуренції;

  1.  невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації
    вимог і зобов'язань, якими було обумовлене рішення про на
    дання дозволу на узгоджені дії, концентрацію;
  2.  обмежувальна діяльність об'єднань, заборонена згідно
    зі ст. 21 Закону.

- 57 -


За порушення законодавства про захист економічної конкуренції до суб'єктів господарювання застосовуються такі види санкцій:

1. Штрафи відповідно до ст. 52 Закону «Про захист економічної конкуренції» накладаються органами Антимонопольного комітету на об'єднання, суб'єктів господарювання за такі порушення:

а) антиконкурентні узгоджені дії; зловживання монополь
ним (домінуючим) становищем; невиконання рішення, попе
реднього рішення органів
Антимонопольного комітету або їх
виконання не в повному обсязі — у розмірі до десяти відсотків
доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації про
дукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що пе
редував року, за який накладається штраф. У разі наявності
незаконно одержаного прибутку, який перевищує десять
відсотків зазначеного доходу (виручки), штраф накладається у
розмірі, що не перевищує потрійного розміру незаконно одер
жаного прибутку. Якщо доходу (виручки) немає або відпові
дач на вимогу органів
Антимонопольного комітету України,
голови його територіального відділення не надав розмір дохо
ду (виручки), штраф накладається у розмірі до двадцяти тисяч
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

б) здійснення учасниками узгоджених дій—суб'єктами гос
подарювання дій, заборонених згідно із ч. 5 ст.  10 Закону;
обмежувальну та дискримінаційну діяльність, заборонену згідно
із ч. 2 ст.  18, статтями 19 і 20 Закону; недотримання умов,
передбачених пунктом 2 ч. З ст. 22 Закону; порушення поло
жень погоджених з органами
Антимонопольного комітету Ук
раїни установчих документів суб'єкта господарювання, створе
ного в результаті концентрації, якщо це призводить до обме
ження конкуренції; концентрація без отримання відповідного
дозволу органів
Антимонопольного комітету України, у разі якщо
наявність такого дозволу необхідна; невиконання учасниками
узгоджених дій, концентрації вимог і зобов'язань, якими було
обумовлене рішення про надання дозволу на узгоджені дії, кон
центрацію — у розмірі до п'яти відсотків доходу (виручки) суб'єкта
господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)
за останній звітний рік, що передував року, за який накла
дається штраф, а якщо доходу (виручки) немає або відповідач
на вимогу органів
Антимонопольного комітету України, голо
ви його територіального відділення не надав розмір доходу
(виручки), штраф накладається у розмірі до десяти тисяч нео
податковуваних мінімумів доходів громадян;

 в) обмежувальну діяльність, заборонену згідно із ч. 1 ст. 18 Закону; неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки; подання інформації в неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки; подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню; створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації; обмеження в господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету України, його територіального відділення із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції — у розмірі до одного відсотка доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за який накладається штраф, а якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав даних про розмір доходу (виручки), штраф накладається у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Рішення про накладення штрафів у розмірах понад одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймаються виключно Антимонопольним комітетом України, адміністративною колегією Антимонопольного комітету України на їх засіданнях.

Відповідно до Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» вчинення господарюючими суб'єктами—юридичними особами та їх об'єднаннями дій, визначених цим законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до трьох відсотків виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг господарюючого суб'єкта за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. У разі якщо обчислення виручки господарюючого суб'єкта неможливе або виручка

- 58 -

 - 59 -


відсутня, зазначені штрафи накладаються у розмірі до п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Вчинення дій, визначених цим законом як недобросовісна конкуренція, юридичними особами, їх об'єднаннями та об'єднаннями громадян, що не є господарюючими суб'єктами, тягне за собою накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Примусовий поділ як вид господарсько-організаційних
санкцій за порушення законодавства про захист економічної
конкуренції застосовується Антимонопольним комітетом у ви
падках, коли суб'єкт господарювання, що займає монопольне
(домінуюче) становище на ринку, зловживає ним.

Примусовий поділ не застосовується у таких випадках:

за неможливості організаційного або територіального
відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи струк
турних одиниць;

за наявності тісного технологічного зв'язку підприємств,
структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг
продукції, яка вживається суб'єктом господарювання, переви
щує тридцять відсотків валового обсягу продукції підприєм
ства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).

Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання підлягає виконанню у встановлений строк, який не може бути меншим шести місяців.

3. Відшкодування шкоди. Особи, яким заподіяно шкоду внас
лідок порушення законодавства про захист економічної конку
ренції, можуть звернутися до суду, господарського суду із за
явою про її відшкодування.

Шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченими пунктами 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 ст. 50 Закону «Про захист економічної конкуренції», відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди.

Збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій, визначених Законом «Про захист від недобросовісної конкуренції» як недобросовісна конкуренція, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством України.

4. Вилучення товарів. У разі встановлення факту неправомір
ного використання чужих позначень, рекламних матеріалів,

 упаковки або факту копіювання виробів заінтересовані особи можуть звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із заявою про вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого суб'єкта господарювання як у виробника, так і у продавця.

Порядок використання вилучених товарів визначається Кабінетом Міністрів України.

Вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання застосовується у разі, коли можливість змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання не може бути усунена іншим шляхом.

Слід мати на увазі, що суб'єкт господарювання не може бути притягнений до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, якщо минув строк давності притягнення до відповідальності.

Строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції становить п'ять років з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення — з дня закінчення вчинення порушення.

Строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачені пунктами 13—16 ст. 50 Закону «Про захист економічної конкуренції», становить три роки з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення — з дня закінчення вчинення порушення.

Перебіг строку давності зупиняється на час розгляду органами Антимонопольного комітету України справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

§ 5. Розгляд справ

про порушення законодавства

про захист економічної конкуренції

Однією з основних функцій органів, що здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, є розгляд справ про його порушення. Ця діяльність Антимонопольного комітету здійснюється у відповідності з Законом «Про захист економічної конкуренції» та Правилами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, норми яких визначають

- 60 -

 - 61 -


1

порядок розгляду Антимонопольным комітетом України, його територіальними відділеннями справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, виконання, перевірки, перегляду прийнятих ними рішень, а також порядок оскарження рішень органів Антимонопольного комітету.

Справи у межах компетенції розглядаються органами Комітету:

Комітетом;

Постійно діючою адміністративною колегією Комітету;

тимчасовою адміністративною колегією Комітету;

державним уповноваженим Комітету.

Органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції за:

заявами суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань,
установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи
бездіяльності, визначених законом як порушення законодав
ства про захист економічної конкуренції;

поданнями органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, органів адміністративно-господарського уп
равління та контролю про порушення законодавства про за
хист економічної конкуренції;

власною ініціативою органів Антимонопольного комітету
України.

У випадках, коли порушення законодавства про захист економічної конкуренції не має відчутного впливу на умови конкуренції на ринку, заявнику може бути відмовлено у розгляді справи.

У разі виявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають розпорядження про початок розгляду справи, яке надсилається відповідачу протягом трьох робочих днів з дня його прийняття. Заявнику та третім особам надсилається повідомлення про початок розгляду справи.

Особами, які беруть участь у справі, визнаються: сторони, треті особи, їх представники.

Сторонами у справі є відповідач і заявник (у разі якщо справу розпочато за відповідною заявою).

Відповідачем є особа, щодо якої здійснюється розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Третьою особою є особа, залучена до участі у справі у зв'язку з тим, що рішення може суттєво зачепити її права та інтереси, охоронювані законом. Про визнання третьою особою орга-

 ни Антимонопольного комітету України приймають розпорядження, про що повідомляють особам, які беруть участь у справі. Особи, які беруть (брали) участь у справі, мають право:

ознайомлюватися з матеріалами справи (крім інформації з
обмеженим доступом, а також інформації, розголошення якої
може завдати шкоди інтересам інших осіб, які беруть (брали)
участь у справі, або перешкодити подальшому розгляду справи);

наводити докази, подавати клопотання, усні й письмові
пояснення (заперечення);

одержувати копії рішень у справі (витяги з них, крім
інформації з обмеженим доступом, а також інформації, розго
лошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які
брали участь у справі);

- оскаржувати рішення в порядку, визначеному законом.
Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно

користуватися належними їм правами.

У процесі розгляду справи органи Антимонопольного комітету України за поданою суб'єктом господарювання заявою про вжиття заходів для відвернення негативних та непоправних наслідків для суб'єктів господарювання внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції можуть прийняти попереднє рішення про:

заборону особі (відповідачу), в діях якої вбачаються озна
ки порушення, вчиняти певні дії, в тому числі про блокування
цінних паперів;

обов'язкове вчинення певних дій, якщо невідкладне вчи
нення цих дій є необхідним, виходячи із законних прав та
інтересів інших осіб.

Попереднє рішення може бути оскаржене в порядку, визначеному ст. 60 Закону «Про захист економічної конкуренції», у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання.

Попереднє рішення, якщо в ньому не зазначено коротший строк, втрачає чинність з дня отримання відповідачем рішення, прийнятого за результатами розгляду справи.

За результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про:

визнання вчинення порушення законодавства про захист
економічної конкуренції;

припинення порушення законодавства про захист еконо
мічної конкуренції;

зобов'язання органу влади, органу місцевого самовряду
вання, органу адміністративно-господарського управління та

- 62 -

 - 63 -


контролю скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;

визнання суб'єкта господарювання таким, що займає мо
нопольне (домінуюче) становище на ринку;

примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає
монопольне (домінуюче) становище на ринку;

накладення штрафу;

блокування цінних паперів;

усунення наслідків порушень законодавства про захист
економічної конкуренції;

скасування дозволу на узгоджені дії у разі вчинення дій,
заборонених згідно зі ст. 19 Закону;

оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інфор
мації
Антимонопольного комітету України чи його територіаль
ного відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про по
рушення, в тому числі опублікування рішень у повному обсязі
(за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також виз
наченої відповідним державним уповноваженим, головою тери
торіального відділення інформації, розголошення якої може зав
дати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у
строк і спосіб, визначені цим рішенням або законодавством;

закриття провадження у справі.

Розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції підлягає закриттю без прийняття рішення по суті, якщо:

справа не підлягає розгляду в Антимонопольному комі
теті України, його територіальному відділенні;

не встановлено відповідача або його місцезнаходження;

відповідача—юридичну особу ліквідовано;

вже розглянуто чи розглядається органами Антимоно
польного
комітету України справа з тих же підстав щодо того
самого відповідача;

не доведено вчинення порушення;

є інші підстави, передбачені законом.

Рішення (витяг з нього), розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень надається для виконання шляхом надсилання або вручення під розписку чи доведення до відома в інший спосіб.

У разі якщо вручити рішення немає можливості внаслідок відсутності посадових осіб чи уповноважених представників

 суб'єкта господарювання, органу адміністративно-господарського управління та контролю за відповідною юридичною адресою, — рішення органів Антимонопольного комітету України вважається таким, що вручене відповідачу, через десять днів з дня оприлюднення інформації про прийняте рішення в офіційному друкованому органі (газета Верховної Ради України «Голос України», газета Кабінету Міністрів України «Урядовий кур'єр», «Офіційний вісник України», друковані видання відповідної обласної ради за останнім відомим місцем проживання чи місцем прописки, юридичної адреси відповідача).

Рішення та розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень є обов'язковими до виконання.

Рішення, прийняті адміністративною колегією територіального відділення Антимонопольного комітету України, державним уповноваженим Антимонопольного комітету України, адміністративною колегією Антимонопольного комітету України у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у заявах, справах про узгоджені дії, можуть бути перевірені за заявою осіб, які брали участь у справі, або за власною ініціативою у порядку, встановленому Антимоно-польним комітетом України.

Заява про перевірку рішення може бути подана до Антимонопольного комітету України у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.

Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України перевіряються адміністративною колегією Антимонопольного комітету України чи Антимонопольним комітетом України, рішення державного уповноваженого Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України — Антимонопольним комітетом України.

Органи Антимонопольного комітету України, які здійснюють перевірку рішення, можуть зупинити виконання рішення до закінчення його перевірки, про що письмово повідомляються особи, які беруть участь у справі.

За результатами перевірки рішення органи Антимонопольного комітету України мають право:

залишити рішення без змін;

змінити рішення;

скасувати рішення частково і направити справу на новий
розгляд у цій частині;

- 64 -

 - 4-2636

 - 65 -


ТІ

- скасувати рішення і прийняти нове рішення або передати
справу на новий розгляд чи припинити провадження у справі.

Підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів Антимонопольного комітету України є:

неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи;

недоведення обставин, які мають значення для справи і
які визнано встановленими;

невідповідність висновків, викладених у рішенні, обста
винам справи;

порушення або неправильне застосування норм матері
ального чи процесуального права.

Порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для зміни, скасування чи визнання недійсним рішення тільки за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.

Рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до Господарського суду м. Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до Господарського суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських господарських судів.

Прийняття судом, господарським судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє його виконання, крім випадків порушення судом, господарським судом провадження у справі про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України, прийнятого:

згідно з ч. 1 ст. 48, ч. 1 ст. ЗО Закону України «Про захист
від недобросовісної конкуренції»;

за результатами перевірки відповідно до ч. 5 ст. 57 Закону;

- за результатами перегляду відповідно до ч. З ст. 58 Закону.
За загальним правилом перевірка в апеляційному порядку

чи перегляд за нововиявленими обставинами за заявою сторони відповідного рішення (постанови) суду, господарського суду зупиняє виконання рішення органу Антимонопольного комітету, якщо судом, господарським судом не визначено інше.

 ГЛАВА 4

Господарське законодавство

§ 1. Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства

Норми господарського права як загальні правила поведінки суб'єктів господарських відносин функціонують завдяки своїй нормативній формі — формі нормативних актів. Саме у формі нормативних актів норми господарського права приймаються, вивчаються і застосовуються, тобто функціонують як загальні обов'язкові правила господарювання. Відповідно господарське законодавство загалом можна визначити як систему нормативних актів, які згідно із законом є інституційними джерелами господарського права. Основними джерелами господарського права є саме закони та інші нормативні акти. Такі форми права, як звичай, судовий прецедент, у цій сфері застосовуються рідко.

Система господарського законодавства загалом обумовлена предметом регулювання. Офіційно межі цього предмета сьогодні визначені у кодифікованому нормативному акті — Господарському кодексі України.

Згідно зі ст. 1 ГК він визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Отже предметом господарського законодавства є господарські відносини, тобто відносини між організаціями щодо виробництва і реалізації (поставки, купівлі-продажу, міни) продукції, відносини у капітальному будівництві, відносини у закупівлі сільськогосподарської продукції в аграрних товаровиробників (агропідприємств та фермерських господарств), відносини організацій всіх видів транспорту з клієнтами та між собою,

- 66 -

 - 67 -


^

відносини у державному страхуванні, зовнішньоекономічній діяльності тощо. Це точка зору представників теорії господарського права. Згідно з нею господарське законодавство являє собою самостійну галузь — систему нормативних актів, правила яких регулюють господарські відносини щодо організації та здійснення господарської діяльності в галузі суспільного виробництва і обігу.

Теорія господарського права виходить з того, що як галузь господарське законодавство окреслене лише господарськими відносинами і не включає всіх нормативних актів (фінансового, адміністративного, трудового права тощо), які теж регулюють народне господарство. У такому спеціальному значенні господарське законодавство кодифіковане шляхом прийняття Господарського кодексу.

Друге визначення предмета господарського законодавства тривалий час формулювалося не за предметом регулювання («господарські правовідносини»), а за «критерієм адресата» — за відношенням нормативних актів до народного господарства, адресуванням їх цьому об'єктові. Згідно з цим визначенням господарське законодавство є сукупністю нормативних актів, які регулюють усі, а не тільки господарські, відносини у народному господарстві. Таке визначення терміну «господарське законодавство» узагальнювало адресоване економіці цивільне (насправді господарське), трудове, фінансове, земельне, екологічне та інші окремі системи законодавства. Тобто це безмежно широка «суперсистема» законодавства («безмежний нормативний масив»). Прихильники цієї теорії називають господарське законодавство не галуззю, а «нормативним масивом» — терміном, змістовно-понятійні межі якого з'ясувати важко. Він охоплює всі нормативні акти, котрі так чи інакше стосуються народного господарства. З урахуванням того, що і суто господарсько-правових актів у нас дуже багато, наукова цінність цієї теорії досить сумнівна.

Ознаки та особливості господарського законодавства, однією з яких є комплексний зміст основних нормативних актів, більш повно характеризують цю галузь законодавства. Переважна більшість нормативних актів господарського законодавства включає норми двох і більше галузей права.

Як приклад можна навести транспортні кодекси і статути.

Другою ознакою і особливістю господарського законодавства є те, шо воно включає в себе одногалузеві акти господарського законодавства. Такими, зокрема, слід вважати Положен-

 ня про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положення про поставки товарів народного споживання. Вони одногалузеві, бо регулюють відносини щодо укладання та виконання відповідних господарських договорів.

Об'єктивною ознакою господарського законодавства є множинність актів, зумовлена тим, що:

  1.  це законодавство регулює різні види господарської діяль
    ності (промислову, будівельну, транспортну, інноваційну тощо),
    кожен з яких має суттєві особливості, які враховуються у спе
    ціальних актах;
  2.  в економіці наявні різні форми власності (приватна, ко
    лективна, державна, комунальна), що теж відповідним чином
    диференціює акти господарського законодавства;
  3.  на території України до цього часу застосовуються ок
    ремі акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульо
    вані законодавством України (в тому числі й стосовно законо
    давчого регулювання господарських відносин), за умови, що
    вони не суперечать Конституції і законам України;
  4.  тривалий час був відсутній кодифікований акт госпо
    дарського законодавства, натомість діяла значна кількість актів,
    прийнятих вищим та центральними органами державної вико
    навчої влади.

З названих об'єктивних факторів і суб'єктивних причин напрошується висновок про те, що кодифікувати господарське законодавство навіть у великому акті (Господарському кодексі) буде дуже важко. Сьогодні ми це бачимо вже після прийняття Господарського кодексу, який, на нашу думку, так і не виконав до кінця завдання кодифікації.

Наступною ознакою господарського законодавства України є його поєднання з комерційним правом інших країн та міжнародними договорами з господарських питань. Воно здійснюється згідно з певними принципами, зазначеними нижче.

Принцип пріоритету спеціальних норм міжнародного договірного права над загальними нормами господарського права України. Цей принцип сформульований, зокрема, у ст. 50 ГК: «У разі якщо чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила щодо підприємництва, ніж ті, що передбачено законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору. Правила міжнародних договорів України, чинних на момент прийняття Конституції України, застосовуються

- 69 -


відповідно до Конституції України в порядку, визначеному цими міжнародними договорами».

Принцип надання нормам міжнародних економічних договорів статусу національного законодавства України. Законом України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України»1 чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ст. 19 Закону). Якщо такого порядку не встановлено, пріоритет, згідно з нормами міжнародного права, мають норми міжнародних договорів.

Третім принципом поєднання господарського законодавства України з комерційним правом інших країн є право сторін зовнішньоекономічних договорів обирати (погоджувати вибір) право країни, яким визначаються права та обов'язки сторін договорів. Законодавством України також передбачено, що за відсутності згоди сторін щодо застосовуваного права діє право країни місцезнаходження (основного місця діяльності, заснування, проживання) сторони—виконавця договору: продавця, наймо-давця, перевізника, кредитора, поручителя тощо (ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»). Це так званий принцип місця. Територіальний принцип діє також стосовно деяких видів договорів (про створення спільного підприємства, про виконання будівельно-монтажних робіт тощо), коли застосовується право країни, на території якої створюється та реєструється СП, виконуються роботи чи здійснюється інша діяльність.

Завершуючи розгляд цього питання, слід зазначити, що поняття «господарське законодавство» охоплює як господарські закони у власному значенні, так й інші нормативні акти з питань господарської життєдіяльності. Це законодавство включає в себе і так зване відомче господарське законодавство. До відомчих нормативних актів належать у такому разі ті, що мають нормативну силу стосовно прав і обов'язків суб'єктів господарських відносин. Це нормативні акти міністерств, дер-

 жавних комітетів, інших органів виконавчої влади, що здійснюють державне управління економікою.

Незважаючи на те, що стосовно господарських відносин впроваджено принципи прямої дії законів і сфера дій відомчого господарського законодавства, таким чином, обмежується, його питома вага у складі господарського законодавства ще досить значна. З метою забезпечення законності актів відомчого законодавства, їх відповідності законам та підзаконним нормативним актам Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»1 в Україні введено державну реєстрацію відомчих нормативних актів. її здійснюють: Міністерство юстиції України — щодо нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю; Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим — щодо нормативно-правових актів міністерств і республіканських комітетів Автономної Республіки Крим; обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції — щодо нормативно-правових актів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів, а також місцевих органів господарського управління та контролю; районні, районні у містах Києві та Севастополі управління юстиції — щодо нормативно-правових актів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів.

До господарського законодавства належать також нормативні акти, які в теорії права називають локальними, або статутними. Це статути і засновницькі договори підприємств, господарських товариств, господарських об'єднань, положення про структурні підрозділи підприємств, у тому числі відособлені (філії, представництва, відділення). Сукупність цих нормативних актів є, з юридичної точки зору, своєрідним елементом господарського законодавства.

По-перше, зазначені акти приймаються (затверджуються), як правило, тими суб'єктами, статутні процедури функціонування яких вони регулюють, тобто підприємствами (щодо державних підприємств діє порядок затвердження їхніх статутів уповноваженими на це органами), товариствами, концернами,

1 Голос України. — 2004. — 3 серпня.

- 70 -

 Голос України. — 1992. — 8 жовтня.

- 71 -


корпораціями, асоціаціями тощо. Звідси джерелом юридичної сили статутів, установчих договорів тощо є нормотворчі повноваження саме цих осіб як заснованих на законі соціальних інститутів. Межі таких повноважень визначені законом, тобто статутне право грунтується на законі. По-друге, за колом осіб такі акти є «суб'єктними», тобто поширюються лише на тих суб'єктів, що їх прийняли. Звідси визначення локальні.

§ 2. Нормативні акти

господарського законодавства:

поняття і види

Визначення нормативного акта господарського законодавства грунтується на загальнотеоретичному понятті «нормативний акт».

Нормативний акт господарського законодавства являє собою офіційний письмовий документ компетентного органу держави, який є джерелом норм господарського права, тобто встановлює (змінює) або припиняє норми господарського права.

Норма господарського права — це елемент системи комплексної галузі господарського права. Нормативний акт діє як елемент зовнішньої форми господарського права, елемент комплексної галузі господарського законодавства.

З цього визначення випливають дві основні ознаки нормативного акта господарського законодавства.

Перша стосується змісту, за яким нормативний акт є офіційним джерелом правової інформації про чинні норми права у сфері господарської діяльності.

Друга ознака стосується форми. Нормативний акт — це юридично-технічна форма встановлення, опублікування і застосування норм господарського права.

Як форма, господарське законодавство є основним видом правової інформації, визначення якої дає Закон України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію»1. Згідно зі ст. 22 цього Закону господарське законодавство є «сукупністю документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо».

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48. — Ст. 650.

- 72 -

 З метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів всім громадянам держава забезпечує видання цих актів масовими накладами у найкоротші строки після набрання ними чинності. Ця норма Закону, на жаль, виконується неналежним чином, особливо щодо підзаконних актів господарського законодавства.

Поняття нормативного акта господарського законодавства багатозначне. Воно визначає різноманітні щодо юридичної сили, форми і сфери дії нормативні акти. Тому вони класифікуються на види шляхом визначення актів господарського законодавства за двома основними критеріями: юридичною силою актів та змістом норм господарського права, які вони встановлюють.

Згідно з юридичною силою господарське законодавство функціонує як вертикальна ієрархічна система нормативних актів. Структура цієї системи обумовлена структурою органів законодавчої і державної виконавчої влади, які мають законодавчі і нормотворчі повноваження щодо регулювання господарської діяльності. В ній можна виділити декілька блоків, головним з яких є господарське законодавство, що грунтується на статтях і нормах Конституції України про власність, про підприємництво, про компетенцію вищих органів державної влади (Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів) у нормативному регулюванні господарської діяльності.

Згідно зі ст. 5 ГК «Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання» правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (ч. 1 ст. 5 ГК).

Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять: право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення

- 73 -


т

державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права (ч. 2 ст. 5 ГК).

Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства (ч. З ст. 5 ГК).

Другий блок становлять господарські закони. їх можна класифікувати як:

загальні (Господарський кодекс України від 16 січня 2002 p.,
Закон України «Про власність»1; Цивільний кодекс України
від 16 січня 2003
p., який регулює окремі види господарських
відносин і договорів);

закони про види і правовий статус суб'єктів господарю
вання (закони «Про господарські товариства», «Про колектив
не сільськогосподарське підприємство» тощо);

закони про окремі види господарської діяльності (закони
«Про зв'язок», «Про поштовий зв'язок», «Про транспорт», «Про
залізничний транспорт», «Про автомобільний транспорт», Кодекс
торговельного мореплавства, Повітряний кодекс України тощо);

Третій блок нормативних актів господарського законодавства становлять так звані законодавчі акти:

1 Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

- 74 -

 а) постанови Верховної Ради України з господарських пи
тань, які були прийняті як акти поточного законодавства;

б) декрети Кабінету Міністрів з господарських питань, які
приймалися Кабінетом Міністрів України на підставі тимчасових
повноважень, делегованих йому Верховною Радою України.

Великий за обсягом блок господарського законодавства становлять підзаконні нормативні акти:

а) укази Президента України з господарських питань (на
приклад, «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії»
від 19 лютого 1994
р., «Про додаткові заходи щодо вдоскона
лення діяльності Державної комісії з цінних паперів та фон
дового ринку» від 25 вересня 2002
р., «Про державну комісію
з цінних паперів та фондового ринку» від 11 грудня 2002
p.);

б) розпорядження Президента України з окремих госпо
дарських питань, які видаються як оперативні господарські
акти (наприклад, «Про заходи щодо майна загальносоюзних
громадських організацій колишнього Союзу РСР» від 24 трав
ня 1994
р., «Про заходи щодо врегулювання відносин заборго
ваності підприємств» від 14 травня 1997
p.);

в) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України
з господарських питань, які приймаються відповідно до ст. 117
Конституції України;

г) господарські нормативні акти міністерств, державних ко
мітетів та інших центральних органів виконавчої влади. Ці
акти приймаються у вигляді положень, інструкцій, правил тощо,
затверджуваних наказами відповідних міністрів. До цієї групи
відомчого законодавства належать також акти, прийняті гос
подарськими об'єднаннями (асоціаціями, корпораціями, кон
цернами тощо), та локальні нормативні акти суб'єктів госпо
дарювання;

д) нормативні акти господарського законодавства місцевих
рад та місцевих держадміністрацій (нормативні господарські
акти територіальної дії).

Важливою як у теоретичному, так і в практичному аспекті є загальна класифікація нормативних актів господарського законодавства на види за змістом тих норм господарського права, які офіційно встановлюють ці акти. Залежно від змісту доктрина господарського права розрізняє чотири види актів:

- акти, норми яких є загальними правилами функціонування господарських відносин. Такі норми містяться у кодексах (передусім, у Господарському кодексі), які кодифікують окремі інститути господарського права. Зокрема, Цивільний кодекс

- 75 -


^

кодифікує норми про договірні господарсько-правові інститути: купівлю-продаж, поставку та інші форми обміну; загальний і будівельний підряди; перевезення вантажів; інститут майнової відповідальності господарюючих суб'єктів тощо. Щодо окремих видів правовідносин діють спеціальні кодифіковані акти господарського законодавства. Це, зокрема, транспортні кодекси та статути, загальні правила перевезення вантажів;

компетенційні акти, які визначають види суб'єктів госпо
дарювання та інших учасників господарських відносин, а та
кож їхні права і обов'язки щодо господарювання, тобто госпо
дарську компетенцію;

нормативні документи, що регулюють технічні параметри
виробництва та його результати, зокрема, технологічні проце
си, якість продукції (робіт, послуг), витрати (норми витрат
матеріальних і трудових ресурсів, норми виробітку тощо). Фор
мами нормативних документів є стандарти та технічні умови,
а також державні будівельні норми і правила;

нормативні акти, що виражають норми-завдання, тобто
визначають своїм адресатам конкретні результати, яких мають
досягти суб'єкти господарських відносин при належній пра
вомірній поведінці, а не загальні правила поведінки. Юридич
но-технічною формою актів цього виду є акти планування,
програми (технічна форма) і закони та постанови про їх за
твердження (юридична форма).

§ 3. Система господарського законодавства

Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) системи, господарське законодавство має так звану горизонтальну систему. Вона визначається предметом регулювання у широкому розумінні, тобто видами господарської (продукція, роботи, послуги) і функціональної (управління, фінансування, ціноутворення, стандартизація) діяльності, галузями народного господарства, видами господарських відносин. Отже, основою системи господарського законодавства у такому розумінні є матеріальний критерій, зміст предмета регулювання.

Оскільки на сьогодні господарське законодавство України до певної міри кодифіковане, його система визначається структурою Господарського кодексу.

Господарський кодекс України (ГК) складається з 9 розділів:

 Розділ І. «Основні засади господарської діяльності»

Глава 1. Загальні положення

Глава 2. Основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання

Глава 3. Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції

Глава 4. Господарська комерційна діяльність (підприємництво)

Глава 5. Некомерційна господарська діяльність

Розділ II.   «Суб'єкти господарювання»

Глава 6. Загальні положення

Глава 7. Підприємство

Глава 8. Державні та комунальні унітарні підприємства

Глава 9. Господарські товариства

Глава 10. Підприємства колективної власності

Глава 11. Приватні підприємства. Інші види підприємств

Глава 12. Об'єднання підприємств

Глава 13. Громадянин як суб'єкт господарювання. Особливості статусу інших суб'єктів господарювання

Розділ НІ. «Майнова основа господарювання»

Глава 14. Майно суб'єктів господарювання

Глава 15. Використання природних ресурсів у сфері господарювання

Глава 16. Використання у господарській діяльності прав інтелектуальної власності

Глава 17. Цінні папери у господарській діяльності

Глава 18. Корпоративні права

Розділ IV. «Господарські зобов'язання»

Глава 19. Загальні положення про господарські зобов'язання

Глава 20. Господарські договори

Глава 21. Ціни і ціноутворення у сфері господарювання

Глава 22. Виконання господарських зобов'язань. Припинення зобов'язань

Глава 23. Визнання суб'єкта підприємництва банкрутом

Розділ V. «Відповідальність за порушення у сфері господарювання»

Глава 24. Загальні засади відповідальності учасників господарських правовідносин

Глава 25. Відшкодування збитків у сфері господарювання

Глава 26. Штрафні та оперативно-господарські санкції

Глава 27. Адміністративно-господарські санкції

Глава 28. Відповідальність суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства

- 76 -

 - 77 -


Розділ VI. «Особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання»

Глава 29 Галузі та види господарської діяльності

Глава ЗО. Особливості правового регулювання господарсь-ко-торговельної діяльності (поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, енергопостачання, біржова торгівля, оренда майна та лізинг, інші види господарсько-торговельної діяльності)

Глава 31. Комерційне посередництво (агентські відносини) у сфері господарювання

Глава 32. Правове   регулювання перевезення вантажів

Глава 33. Капітальне будівництво

Глава 34. Правове регулювання інноваційної діяльності

Глава 35. Особливості правового регулювання фінансової діяльності (фінанси і банківська діяльність, страхування, посередництво у здійсненні операцій з цінними паперами, фондова біржа, аудит)

Глава 36. Використання у підприємницькій діяльності прав інших суб'єктів господарювання (комерційна концесія)

Розділ VII. «Зовнішньоекономічна діяльність»

Глава 37. Загальні положення

Глава 38. Іноземні інвестиції

Розділ VIII. «Спеціальні режими господарювання»

Глава 39. Спеціальні (вільні) економічні зони

Глава 40. Концесії

Глава 41. Інші види спеціальних режимів господарської діяльності

Розділ IX. «Прикінцеві положення».

Така система господарського законодавства, встановлена ГК.

Структурними підрозділами системи господарського законодавства є окремі законодавчі (нормативні) інститути. Інститут становить собою групу (підсистему) нормативних актів, предметом яких є комплекс однорідних відносин чи вид діяльності.

Основою господарського законодавства є система статусных, або компетенційних, законів, тобто таких, які визначають правове становище суб'єктів господарювання (законодавчий інститут суб'єктів господарювання). Ці закони класифікуються залежно від кола осіб, на які вони поширюються.

Зокрема, це Закон України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства», який визначає поняття, види, умови створення і діяльності господарських товариств, тобто підпри-

- 78 -

 ємств, які утворюються і діють на договірних умовах шляхом об'єднання майна і підприємницької діяльності їх учасників. Закон України від 17 липня 1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію»1 враховує особливості правового становища кооперативів у сільському господарстві та їх об'єднань. Ще один приклад — Закон України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування»2, в якому розділ IV «Підприємства з іноземними інвестиціями» врегульовує особливості правового становища підприємства з іноземною інвестицією. Аналогічно регулюється правове становище інших окремих видів підприємств: виробничих кооперативів, колективних сільськогосподарських підприємств тощо.

Іншим інститутом господарського законодавства є група нормативних актів, які регулюють правове становище об'єднань підприємств: асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо.

Загальний порядок створення і державної реєстрації об'єднань підприємств регулюється ГК (об'єднань кооперативів у сільському господарстві — Законом «Про сільськогосподарську кооперацію»). До цього правового інституту входять також декрети Кабінету Міністрів України та укази Президента України про об'єднання підприємств окремих галузей (вугільної промисловості; зв'язку; транспорту та дорожнього господарства; електроенергетичних підприємств; нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та нафтопродуктозабезпечення). Сюди відносять і відповідні локальні акти: засновницькі договори, статути об'єднань.

Об'єднання підприємств створюються відповідно до вимог антимонопольного законодавства України, зокрема, Закону від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції».

Фундаментальним інститутом господарського законодавства є система нормативних актів, які на основі Закону України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» регулюють відносини щодо управління (володіння, користування) нерухомим майном у народному господарстві. До цього інституту (крім ГК) входять нормативні акти:

- про управління державною власністю. Це в основному укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, які деталізують положення статей 31—39 (про державну власність) Закону України «Про власність». Стосовно державного сектора

- 1997. - № 39. - Ст. 261.

Відомості Верховної Ради України. '- Там само. — 1996. — № 19. — Ст. 8С

- 79 -


ці акти встановлюють правовий режим державного майна, яке знаходиться у господарському віданні державних підприємств або оперативному управлінні казенних підприємств та державних установ;

про оренду державного та комунального майна;

про приватизацію державного майна.

Окремим важливим інститутом господарського законодавства є інститут господарського договірного (контрактного) права. Значення його обумовлене тим, що інститут господарського зобов'язання і господарського договору є фундаментальним для всіх видів господарських відносин. Діюча система законодавства про договірне господарське право грунтується на кодифікованих законах і нормативних актах про окремі види договорів. Кодифіковані акти — це: Господарський та Цивільний кодекси України, що містять норми про зобов'язальне право, окремі види зобов'язань, господарські договори. До цього інституту належать також кодифіковані закони і підзаконні акти України і Союзу РСР, якими регулюються окремі види договорів (поставки — Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положенням про поставки товарів народного споживання; підряду на капітальне будівництво — Законом України від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність»1; концесії — Законом України від 16 липня 1999 р. «Про концесії»2.

Законодавство про регулювання ринків капіталу, яке грунтується на Законі «Про власність», охоплює такі основні закони і декрети:

Закон України від 20 травня 1999 р. «Про Національний
банк України»
3, яким визначено юридичний статус, завдання,
функції, повноваження і принципи організації Національного
банку України;

Закон України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банкі
вську діяльність»
4, який визначає структуру банківської систе
ми, економічні, організаційні і правові засади створення, діяль
ності, реорганізації і ліквідації банків;

Закон України від 12 липня 2001 р. «Про фінансові по
слуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»
5;

1 Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 47. — Ст. 646.

2 Там само. — 1999. — № 41. — Ст. 372.

3 Там само. - 1999. - № 29. - Ст. 238.

4 Там само. — 2001. - № 5—6. — Ст. 30.

5 Там само. - 2002. - № 1. - Ст. 1.

 

Закон України від 30 жовтня 1996 р. «Про державне регу
лювання ринку цінних паперів в Україні»
1, який визначає пра
вові засади здійснення державного регулювання ринку цінних
паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних
паперів та їх похідних в Україні;

Закон України від 10 грудня 1997 р. «Про Національну
депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних
паперів в Україні»
2, який визначає правові основи обігу цінних
паперів у Національній депозитарній системі та особливості
електронного обігу цінних паперів в Україні;

Закон України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і
фондову біржу»
3, який визначає умови і порядок випуску
цінних паперів, а також регулює посередницьку діяльність щодо
обігу цінних паперів в Україні;

Декрет Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 р.
«Про довірчі товариства»
4, яким визначено поняття довірчого
товариства, особливості його створення та діяльності;

Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р.
«Про систему валютного регулювання і валютного контролю»
5.
Він установлює режим здійснення валютних операцій на те
риторії України, визначає загальні принципи валютного регу
лювання, повноваження державних органів і функцій банків
та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні
валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відно
син, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність
за порушення валютного законодавства;

Указ Президента України від 19 лютого 1994 р. «Про
інвестиційні фонди та інвестиційні компанії»
6. Затверджене
цим Указом Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні
компанії визначає поняття інвестиційних фондів та інвести
ційних компаній, порядок створення та умови їхньої діяль
ності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо
захисту інтересів їхніх учасників.

Закон України від 15 березня 2001 р. «Про інститути спіль
ного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»
7.

' Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 51. — Ст. 292.

2 Там само. - 1998. - № 15. - Ст. 67.

3 Там само. — 1991. — № 38. — Ст. 508.

4 Там само. - 1993. - № 19. - Ст. 207.

5 Там само. — 1993. — № 17. — Ст. 184.

1 Урядовий кур'єр. — 1994. — 19 березня.

' Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 21. — Ст. 103.

- 80 -

 і — 4-2636

 -  81  -


Законодавство про страхування (зокрема, Закон України від 7 березня 1996 р. «Про страхування»1) регулює відносини між страховиками (страховими компаніями, створеними у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств із додатковою відповідальністю) і страхувальниками (юридичними особами та дієздатними громадянами) щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів (страхових внесків, страхових премій). Дія цього законодавства не поширюється на державне соціальне страхування.

Законодавство про захист економічної конкуренції, як атрибут правової системи ринкового спрямування, представлене, в першу чергу, Законом України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції», який визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин.

До нього належать також Закон України від 26 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний комітет України», Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції», який визначає правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції, та інші нормативні акти.

Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність. Основним нормативним актом тут є Закон України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», який регулює такі види зовнішньоекономічної діяльності: зовнішню торгівлю; економічне і науково-технічне співробітництво; спеціалізацію та кооперацію виробництва, науки і техніки; економічні зв'язки в галузі будівництва; транспортні відносини; експедиторські операції; надання різноманітних послуг; банківські (кредитні, розрахункові та ін.) операції. Окремі види зовнішньоекономічних операцій регулюються спеціальними законами: від 15 вересня 1995 р. (в редакції від 4 жовтня 2001 р.) «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічній діяльності»2; від 23 грудня 1998 р. «Про регулювання бартер-

1 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 18. — Ст. 78.

2 Там само. — 2002. — № 6. — Ст. 40.

 них (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічних відносин»1.

Законодавство про нормативні документи (технічні норми) та умови їх застосування. Воно в основному представлене декретами Кабінету Міністрів: від 8 квітня 1993 р. «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення»2, від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію»3, а також Законом України від 18 листопада 1997 р. «Про державне регулювання видобутку і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними»4 та Законом України від 11 лютого 1998 р. «Про метрологію та метрологічну діяльність»5.

Зазначене законодавство:

встановлює правові основи державного нагляду за додер
жанням стандартів, норм і правил суб'єктами підприємниць
кої діяльності (підприємцями), визначає їхню відповідальність
за порушення цих стандартів, норм і правил;

спрямоване на захист інтересів народного господарства і
громадян України, має на меті сприяння науково-технічному і
економічному прогресу на основі використання результатів
вимірювань гарантованої точності, виражених у тих одини
цях, що допускаються до застосування, і створення сприятли
вих умов для розвитку міждержавних зв'язків;

визначає правові та економічні основи систем стандарти
зації та сертифікації, встановлює організаційні форми їхнього
функціонування на території України;

встановлює правові основи державного контролю за ви
добуванням, виробництвом, використанням, обігом, обліком і
зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та
контролю за операціями з ними.

1 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 5—6. — Ст. 44.

2 Там само. - 1993. - № 23. - Ст. 247.

3 Там само. - 1993. - № 27. - Ст. 289.

4 Там само. — 1998. — № 9. — Ст. 34.

5 Там само. — 1998. — № 30—31. — Ст. 194.

- 82 -

 - 83 -


РОЗДІЛ II

Суб'єкти господарських правовідносин

ГЛАВА 5

Суб'єкти господарського права. Суб'єкти господарювання

§ 1. Поняття та види суб'єктів господарського права

Поняття суб'єкта господарського права обгрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин.

Згідно зі ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є:

а) суб'єкти господарювання;

б) споживачі;

в) органи державної влади та органи місцевого самовряду
вання, наділені господарською компетенцією;

г) громадяни, громадські та інші організації, які виступа
ють засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють
щодо них організаційно-господарські повноваження на основі
відносин власності.

Таким чином, усіх вищезазначених суб'єктів можна розглядати як суб'єктів господарського права.

Найбільшу і найважливішу для господарської діяльності групу суб'єктів господарського права складають суб'єкти господарювання. Тому саме їх правовому статусу приділяється головна увага у цій темі.

 Частина 1 ст. 55 ГК визнає суб'єктами господарювання учасників господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Наведене визначення дає підстави виділити наступні ознаки суб'єкта господарювання:

цей суб'єкт є учасником господарських відносин;

він безпосередньо здійснює господарську діяльність;

він наділений господарською компетенцією (сукупністю
господарських прав і обов'язків), яку реалізує при здійсненні
господарської діяльності, набуваючи при цьому нових прав і
обов'язків. Цю ознаку суб'єкта господарського права в літера
турі ще називають
господарською правосуб'єктністю. Суб'єкт
господарського права має засновану на законі можливість на
бувати від свого імені майнові та особисті немайнові права,
вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Право-
суб'єктність суб'єкта господарювання доктринально визначаєть
ся як господарська компетенція, тобто сукупність встановле
них законодавством і набутих у господарських правовідноси
нах прав і обов'язків;

він має відокремлене від інших суб'єктів (в тому числі й
від власника) майно;

він несе відповідальність за своїми зобов'язаннями у ме
жах закріпленого за ним майна.

Суб'єктами господарювання згідно з ч. 2 ст. 55 ГК є:

  1.  господарські організації— юридичні особи, створені відпо
    відно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та
    інші підприємства, створені відповідно до Господарського ко
    дексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють госпо
    дарську діяльність та зареєстровані в установленому законом
    порядку;
  2.  громадяни України, іноземці та особи без громадянства,
    які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відпо
    відно до закону як підприємці;
  3.  філії, представництва, інші відокремлені підрозділи гос
    подарських організацій (структурні одиниці), утворені ними
    хтя здійснення господарської діяльності.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського

- 84 -

 85 -


відання, права оперативного управління та права оперативного використання майна відповідно до визначення цієї компетенції у ГК та інших законах.

Суб'єкти господарювання — господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та Господарським кодексом.

Суб'єкти господарювання — відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій — можуть діяти лише на основі права оперативного використання майна, без статусу юридичної особи.

§ 2. Утворення суб'єктів господарювання, їх державна реєстрація

Термін «утворення» — це правове поняття господарського права. Це поняття включає врегульовані нормами господарського права умови фактичного виникнення та легітимації суб'єкта господарювання, суб'єкта права.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують суб'єкти господарювання різних організаційно-правових форм, господарське законодавство визначає загальний і спеціальний порядок їх створення. Так, згідно з ч. 1 ст. 56 ГК суб'єкт господарювання може бути утворений:

а) за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу (загальний порядок). Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Наприклад, щодо державних унітарних підприємств — це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади:

- міністерства, державні комітети, інші центральні органи державної виконавчої влади. Вони приймають рішення про створення державних підприємств, затверджують статути і контролюють їх дотримання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його збереження (Декрет Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1993 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності»1). Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими

 органами із засновницькими правами є сільські, селищні та міські ради (п. ЗО ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні»1), а також місцеві державні адміністрації (п. 1 ст. 19 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації»2).

Засновники реалізують засновницькі права шляхом:

обрання організаційної форми суб'єкта господарювання;
визначення цілей і предмета його діяльності;

прийняття рішення про його створення; затвердження в
установленому порядку статуту;

передачі безоплатно на баланс суб'єкта господарювання
основних фондів та обігових коштів;

формування органів управління, визначення у статуті меж
їхніх повноважень тощо.

Утворення суб'єкта господарювання в юридичному розумінні — це затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення суб'єкта господарювання, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), свідоцтва про державну реєстрацію. За необхідності виділення для новостворюваного суб'єкта господарювання земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України. Дозвіл на користування утворюваним суб'єктом господарювання земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої ради за місцезнаходженням суб'єкта господарювання в порядку, встановленому Земельним кодексом України (статті 19, 21, 23, 32, 34 тощо);

б) у випадках, спеціально передбачених законодавством, — за рішенням інших органів, організацій і громадян (спеціальний порядок). Так, в окремих випадках (наприклад, щодо підприємств будівельного комплексу) функції і повноваження щодо утворення державних унітарних підприємств Кабінет Міністрів України делегує господарським об'єднанням: корпораціям, концернам тощо.

Стаття 56 ГК визначає також способи утворення суб'єкта господарювання:

шляхом заснування нового суб'єкта господарювання;

шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, по
ділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання;

Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 7. — Ст. 52.

- 86 -

 1 Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

2 Там само. - 1999. - № 21-22. - Ст. 190.

- 87 -


- шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта
господарювання за розпорядженням антимонопольних органів
відповідно до
антимонопольно-конкурентного законодавства.
Так, примусовий поділ суб'єкта господарювання здійснюється
згідно з рішенням
Антимонопольного комітету України, його
територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-
монополіста є обов'язковим для власника (власників) або упов
новаженого органу. Рішенням про примусовий поділ визна
чається строк утворення нових підприємств, який не може
бути менше шести місяців.

Закон вимагає, щоб створення суб'єктів господарювання здійснювалося з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства.

Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випадків, встановлених ГК (наприклад, згідно з ч. 17 ст. 58 ГК не підлягають державній реєстрації структурні підрозділи господарських організацій. Суб'єкт господарювання лише повідомляє про їх відкриття реєстратора шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки).

Державна реєстрація суб'єктів господарювання — це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

15 травня 2003 р. прийнято Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців»1, який набрав чинності з 1 липня 2004 р., тому розглядати порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання слід, виходячи з відповідних положень ГК, закріплених у статтях 57 та 58, а також з положень зазначеного Закону.

Згідно з Законом порядок проведення державної реєстрації суб'єктів господарювання (юридичних осіб та фізичних осіб— підприємців) включає, зокрема:

перевірку комплектності документів, які подаються дер
жавному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реє
страційній картці;

перевірку документів, які подаються державному реєстра
тору, на відсутність підстав для відмови у проведенні держав
ної реєстрації;

1 Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 31—32. — Ст. 283.

- 88 -

 

внесення відомостей про юридичну особу або фізичну
особу—підприємця до Єдиного державного реєстру;

оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію
та виписки з Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи—підприємця.

Державний реєстратор на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці:

проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізич
них осіб—підприємців;

проводить резервування найменувань юридичних осіб;

передає органам статистики, державної податкової служ
би, Пенсійного фонду України та фондів соціального страху
вання повідомлення та відомості з реєстраційних карток про
вчинення реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, у
тому числі щодо створення або ліквідації відокремлених під
розділів юридичних осіб;

формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ;

здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну
реєстрацію, а також їх заміну;

оформлює та видає виписки, довідки з Єдиного держав
ного реєстру;

проводить державну реєстрацію змін до установчих доку
ментів юридичних осіб та державну реєстрацію зміни імені
або місця проживання фізичних осіб—підприємців;

проводить державну реєстрацію припинення юридичних
осіб та державну реєстрацію припинення підприємницької
діяльності фізичними особами—підприємцями;

звертається до суду із заявою про зміну мети установи у
встановленому законом порядку.

Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:

- заповнену реєстраційну картку на проведення державної
реєстрації юридичної особи. Реєстраційна картка — це доку
мент встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення
особи щодо внесення відповідних записів до Єдиного держав-

- 89 -


ного реестру. Форма реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи, утвореної шляхом заснування нової юридичної особи, затверджена наказом Держком-підприємництва від 9 червня 2004 р. № 67;

копію рішення засновників або уповноваженого ними органу
про створення юридичної особи у випадках, передбачених за
коном;

два примірники установчих документів. ГК визначає зміст
засновницького договору, у якому засновники зобов'язуються
утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної
діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого
майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяль
ністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників,
порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови
діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом,
а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до
закону (ч. З ст. 57 ГК).

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про:

його найменування і місцезнаходження;

мету і предмет діяльності;

розмір і порядок утворення статутного та інших фондів;

порядок розподілу прибутків і збитків;

про органи управління і контролю, їх компетенцію;

про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарю
вання;

інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної
форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством.

Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству;

- документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за
проведення державної реєстрації юридичної особи (ч. 1 ст. 24
Закону). Відповідно до ст.  10 Закону реєстраційний збір за
проведення державної реєстрації справляється у такому розмірі:

а) десять неоподатковуваних мінімумів доходів громадян —
за проведення державної реєстрації юридичної особи;

б) два неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — за
проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця.

За проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, державної реєстрації зміни імені або місця проживання фізичної особи—підприємця справляється реєстраційний збір у розмірі тридцяти відсотків реє-

 страційного збору, встановленого за проведення державної реєстрації.

За заміну свідоцтва про державну реєстрацію у зв'язку з його втратою або пошкодженням справляється реєстраційний збір у розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Кошти, одержані як реєстраційний збір, зараховуються до місцевого бюджету за місцезнаходженням юридичної особи або місцем проживання фізичної особи—підприємця.

Документом, що підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія квитанції, виданої банком, або копія платіжного доручення з відміткою банку.

У разі якщо проводилося резервування найменування юридичної особи, крім документів, які передбачені ч. 1 ст. 24 Закону, додатково подається чинна довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи.

У випадках, що передбачені законом, крім документів, які передбачені ч. 1 ст. 24 Закону, додатково подається (надсилається) копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб'єктів господарювання.

У разі державної реєстрації юридичної особи, для якої законом встановлено вимоги щодо формування статутного фонду (статутного або складеного капіталу), крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи в розмірі, який встановлено законом.

У разі державної реєстрації відкритих акціонерних товариств крім документів, які передбачені ч. 1 ст. 24 Закону, додатково подається звіт про проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України.

У разі державної реєстрації селянського (фермерського) господарства крім документів, які передбачені ч. 1 ст. 24 Закону, додатково подається копія Державного акта на право приватної власності засновника на землю або копія Державного акта на право постійного користування землею засновником, або нотаріально посвідчена копія договору про право користування землею засновником, зокрема на умовах оренди.

- 90 -

 - 91 -


У разі державної реєстрації юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична особа, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру, який відповідає вимогам ч. 6 ст. 8 Закону.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо вони не передбачені законодавством.

Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються засновником або уповноваженою ним особою особисто, державному реєстратору додатково пред'являються паспорт та документ, що засвідчує його (її) повноваження.

Документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) засновнику або уповноваженій ним особі з відміткою про дату надходження документів.

Дата надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи ідентифікаційний код заявника відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи.

Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи повинно бути оформлене і видане (надіслане рекомендованим листом з описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі державним реєстратором не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації юридичної особи. Разом із свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи

 засновнику або уповноваженій ним особі видається (надсилається рекомендованим листом) один примірник оригіналу установчих документів з відміткою державного реєстратора про проведення державної реєстрації юридичної особи.

Бланки свідоцтв про державну реєстрацію юридичних осіб та бланки свідоцтв про державну реєстрацію фізичних осіб— підприємців є документами суворої звітності, мають облікову серію і номер.

У бланку свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи зазначаються:

найменування юридичної особи;

ідентифікаційний код Єдиного державного реєстру підпри
ємств і організацій України;

місцезнаходження юридичної особи;

місце проведення державної реєстрації;

дата проведення державної реєстрації;

прізвище та ініціали державного реєстратора.

Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем (далі — заявник), повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи:

- заповнену реєстраційну картку на проведення державної
реєстрації фізичної особи—підприємця;

- копію довідки про включення заявника до Державного
реєстру фізичних осіб—платників податків та інших обов'яз
кових платежів;

- документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за
проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця.

Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, якщо вони не передбачені законом.

Якщо документи для проведення державної реєстрації подаються заявником особисто, державному реєстратору додатково пред'являється паспорт.

Документи, які подаються для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) заявнику з відміткою про дату надходження документів.

Дата надходження документів на проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.

- 92 -

 - 93 -


Державний реєстратор має право залишити без розгляду документи, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, якщо:

документи подані за неналежним місцем проведення дер
жавної реєстрації фізичної особи—підприємця;

документи не відповідають вимогам частин 1 та 2 ст. 8 та
ч. 5 ст. 10 Закону;

документи подані не у повному обсязі.

Про залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, без розгляду заявнику в день надходження документів державним реєстратором видаються (надсилаються рекомендованим листом з описом вкладення) відповідне повідомлення із зазначенням підстав залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, без розгляду та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, відповідно до опису.

Залишення документів, які подавалися для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, без розгляду не перешкоджає повторному зверненню заявника до державного реєстратора в загальному порядку після усунення причин, що були підставою для залишення цих документів без розгляду.

Державний реєстратор за відсутності підстав для залишення документів, які подані для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця, без розгляду зобов'язаний перевірити ці документи на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи—підприємця. Перевірка на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації здійснюється з використанням відомостей Єдиного державного реєстру.

За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи—підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця.

Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи—підприємця.

Строк державної реєстрації фізичної особи—підприємця не повинен перевищувати двох робочих днів з дати надходження

 документів для проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця.

Свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особипідприємця повинно бути оформлене державним реєстратором і видане (надіслане рекомендованим листом) заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи—підприємця.

У бланку свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи—підприємця зазначаються:

ім'я фізичної особи—підприємця;

ідентифікаційний номер фізичної особи—платника по
датків та інших обов'язкових платежів з Державного реєстру
фізичних осіб—платників податків та інших обов'язкових пла
тежів (далі — ідентифікаційний номер фізичної особи—плат
ника податків);

місце проживання фізичної особи—підприємця;

дата проведення державної реєстрації;

місце проведення державної реєстрації;

- прізвище та ініціали державного реєстратора.
Свідоцтво про державну реєстрацію підписується держав
ним реєстратором та засвідчується його печаткою.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи—підприємця зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи—підприємця для взяття фізичної особи—підприємця на облік.

Відомості про юридичну особу або фізичну особу—підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток (ч. 1 ст. 17 Закону).

Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців з Єдиного державного реєстру.

В Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо юридичної особи:

- 94 -

 - 95 -


1

повне найменування юридичної особи та скорочене у разі
його наявності;

ідентифікаційний код юридичної особи;

форма власності;

організаційно-правова форма;

центральний чи місцевий орган виконавчої влади, до сфери
управління якого належить юридична особа державної форми
власності чи юридична особа, в статутному фонді якої частка
держави становить не менше 25 відсотків;

місцезнаходження юридичної особи;

перелік засновників (учасників) юридичної особи, у тому
числі ім'я, місце проживання, ідентифікаційний номер фізич
ної особи—платника податків, якщо засновник — фізична осо
ба; найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код,
якщо засновник — юридична особа;

основні види діяльності;

прізвище, ім'я та по батькові осіб, які мають право вчи
няти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності,
у тому числі підписувати договори, їх ідентифікаційні номери
фізичних осіб—платників податків;

дані про наявність обмежень щодо представництва від
імені юридичної особи;

дані про розмір статутного фонду (статутного або складе
ного капіталу), у тому числі частки кожного із засновників
(учасників), а також розмір сплаченого статутного фонду (ста
тутного або складеного капіталу) на дату проведення держав
ної реєстрації та дата закінчення його формування;

дата та номер запису про проведення державної реєстрації
юридичної особи, дати та номери записів про внесення змін
до нього;

підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;

серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата
видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;

дані про установчі документи, дати та номери записів про
внесення змін до них;

підстави для відмови у проведенні державної реєстрації
змін до установчих документів;

дата та номер запису про скасування державної реєстрації
змін до установчих документів юридичної особи;

дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку
в органах статистики, державної податкової служби, Пенсій
ного фонду України, фондів соціального страхування;

 

дані про відокремлені підрозділи юридичної особи;

дані про перебування юридичної особи в процесі припи
нення, зокрема дата реєстрації рішення засновників (учасників)
або уповноважених ними органів про припинення юридичної
особи, відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквіда
ційну комісію тощо);

дата та номер запису про державну реєстрацію припинен
ня юридичної особи, підстава для його внесення;

дата та номер запису про відміну державної реєстрації
припинення юридичної особи, підстава для його внесення;

місце проведення державної реєстрації, а також місце про
ведення інших реєстраційних дій, передбачених Законом;

місцезнаходження реєстраційної справи;

дані про видачу виписок, витягів, довідок з Єдиного дер
жавного реєстру;

прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла
до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію
юридичної особи, внесла зміни до цього запису або запис про
державну реєстрацію припинення юридичної особи;

дата передачі реєстраційної справи до державної архівної
установи, адреса її знаходження (ч. 2 ст. 17 Закону).

В Єдиному державному реєстрі повинні міститися такі відомості щодо фізичної особи—підприємця:

ім'я фізичної особи;

ідентифікаційний номер фізичної особи—платника по
датків;

місце проживання;

основні види діяльності;

дата та номер запису про проведення державної реєстрації
фізичної особи—підприємця, дати та номери записів про вне
сення змін до нього;

підстави для відмови у проведенні державної реєстрації;

серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата
видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;

підстави для відмови у проведенні державної реєстрації
змін до відомостей про фізичну особу—підприємця;

дані про дату постановки на облік та дату зняття з обліку
в органах статистики, державної податкової служби, Пенсій
ного фонду України, фондів соціального страхування;

дані про перебування фізичної особи—підприємця в про
цесі припинення підприємницької діяльності;

- 96 -

 7 — 4-2636

 - 97 -


дата та номер запису про державну реєстрацію припинен
ня підприємницької діяльності фізичною особою—підприєм
цем, а також підстава для його внесення;

дата та номер запису про відміну державної реєстрації
припинення підприємницької діяльності фізичною особою—
підприємцем, а також підстава для його внесення;

місце проведення державної реєстрації, а також місце про
ведення інших реєстраційних дій, передбачених Законом;

місцезнаходження реєстраційної справи;

. - прізвище, ім'я та по батькові посадової особи, що внесла до Єдиного державного реєстру запис про державну реєстрацію фізичної особи—підприємця, внесла зміни до цього запису або внесла запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою—підприємцем;

- дата передачі реєстраційної справи до державної архівної
установи, адреса її знаходження (ч. З ст. 17 Закону).

В Єдиному державному реєстрі містяться також відомості про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням, про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу, а також відомості про зарезервовані найменування юридичних осіб.

Згідно з ч. 10 ст. 58 ГК відомості щодо державної реєстрації суб'єкта господарювання, внесення змін до них підлягають опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з моменту проведення державної реєстрації суб'єкта господарювання (внесення змін до відомостей державної реєстрації) в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, що подаються для його реєстрації, є підставою для відмови в державній реєстрації суб'єкта господарювання. Переліки підстав для відмови у проведенні державної реєстрації суб'єктів господарювання—юридичних та фізичних осіб встановлено відповідно статтями 27 та 44 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців». Відмова у реєстрації суб'єкта господарювання з інших підстав не допускається.

Відмову в державній реєстрації суб'єкта господарювання може бути оскаржено в судовому порядку.

 Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.

Стаття 58 ГК визначає не лише порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання, а й підстави та процедуру їх перереєстрації.

Перереєстрація суб'єкта господарювання проводиться у таких випадках:

у разі зміни форми власності, на якій засновано даний
суб'єкт;

у разі зміни організаційної форми господарювання;

- у разі зміни найменування суб'єкта господарювання.
Перереєстрація суб'єкта господарювання здійснюється в

порядку, встановленому для його реєстрації.

Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта господарювання здійснюється за його особистою заявою (добровільне), а також на підставі рішення суду (примусове) у випадках: а) визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів; б) здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам; в) в інших випадках, передбачених законом (наприклад, у разі несвоєчасного повідомлення суб'єктом господарювання про зміну свого місцезнаходження; визнання суб'єкта підприємництва банкрутом; неподання протягом року до органів держаної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно із законодавством).

Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність і є підставою для здійснення заходів щодо ліквідації суб'єкта господарювання.

Законодавством України можуть бути встановлені спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм господарювання. Наприклад, такі спеціальні правила встановлені сьогодні для банків і деяких інших фінансових установ, товарних і фондових бірж, промислово-фінансових груп.

Відповідно до ч. 18 ст. 58 ГК Положення про порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання затверджується Кабінетом Міністрів України. Проте з набуттям чинності Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців», який досить детально регламентує всі процедури, пов'язані з державною реєстрацією, доцільність прийняття зазначеного Положення викликає сумніви.

- 98 -

 - 99 -


1

§ 3. Припинення діяльності суб'єкта господарювання

Припинення діяльності суб'єкта господарювання — одне з юридичних понять господарського права. Це специфічна правова робота. До змісту поняття «припинення» входять юридичні підстави («умови»), акти та процесуально-правові дії щодо припинення діяльності суб'єкта господарювання як суб'єкта права. Ці підстави, акти та дії передбачені господарським законодавством. Загальні підстави і форми припинення діяльності суб'єктів господарювання усіх видів визначені Господарським кодексом (ст. 59). ГК (ст. 60) встановлює також загальний процесуальний (процедурний) порядок ліквідації суб'єкта господарювання. У разі банкрутства суб'єкта підприємництва відносини припинення регулюються Законом України від 14 травня 1992 р.(в редакції від ЗО червня 1999 р.) «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Особливі підстави і форми припинення діяльності суб'єктів господарювання окремих видів встановлені також законами про цих суб'єктів (наприклад, статті 19—22 Закону України «Про господарські товариства», статті 87—98 Закону України «Про банки і банківську діяльність» тощо) та іншими нормативними актами (зокрема, про корпоратизацію, приватизацію тощо).

Діяльність суб'єкта господарювання припиняється за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб-засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених ГК, — за рішенням суду.

Припинення за юридичними підставами може бути двох видів: добровільним і примусовим.

Юридичними підставами добровільного припинення підприємства є ініціатива власника підприємства або передбачені законом чи установчими документами обставини. Мотиви ініціативи підприємства (підприємця) закон не регулює. Це можуть бути: зміна профілю діяльності, конкуренція, затоварення тощо.

Види юридичних підстав примусового припинення суб'єкта господарювання визначені в законодавстві у вигляді примірного переліку (наприклад, ст. 19 Закону «Про господарські товариства»).

Примусово діяльність суб'єкта господарювання припиняється:

- по-перше, на підставі рішень суду (господарського суду) про визнання недійсними установчих документів суб'єкта господарювання (або невідповідність їх чинному законодавству)

 та акта (рішення засновника) про створення суб'єкта господарювання;

по-друге, на підставі рішення суду (господарського суду)
за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі
систематичного або грубого порушення ним законодавства;

по-третє, на підставі рішення суду (господарського суду)
у разі несвоєчасного повідомлення ним про зміну свого місце
знаходження (при зміні місцезнаходження суб'єкт господарю
вання повинен в семиденний термін повідомити про це реєст
руючий орган);

по-четверте, на підставі рішення господарського суду про
визнання суб'єкта господарювання банкрутом. Порядок такого
припинення визначає Закон України «Про відновлення пла
тоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Частина 1 ст. 59 ГК передбачає дві правові форми припинення суб'єкта господарювання: реорганізацію і ліквідацію.

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого суб"єкта господарювання одного або більше нових підприємств як суб'єктів права. У разі реорганізації суб'єкта господарювання усі його права та обов'язки переходять до правонаступника і правонаступників). Законодавство визначає п'ять правових способів реорганізації суб'єкта господарювання: злиття, приєднання, поділ, виділення та перетворення. З юридичної точ-:<м зору ці способи розрізняються залежно від того, до якого суб'єкта права переходять всі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізується. Оскільки виділення не тягне припинення діяльності суб'єкта господарювання, ми його розглядати тут не будемо.

Злиття двох і більше суб'єктів господарювання в один

означає перехід прав і обов'язків кожного з них до суб'єкта

господарювання, що виник внаслідок правового акта злиття. У

цьому випадку виникає новий суб'єкт господарювання, а

єкти господарювання, що злилися, припиняються.

Приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого означає, що до останнього переходять права і обов'язки приєднаного суб'єкта господарювання. Новий суб'єкт господарювання внаслідок такої реорганізації не виникає, проте суб'єкт господарювання, який приєднався, припиняється.

Поділ суб'єкта господарювання є створенням на базі одного існуючого суб'єкта господарювання двох і більше суб'єктів господарювання як суб'єктів права. За таких умов відбувається поділ усього майна суб'єкта господарювання. Такий спосіб

- 100 -

 - 101 -


1

реорганізації передбачає затвердження власником (уповноваженим органом) роздільного акта (балансу). Згідно з цим актом частини майна та відповідні права і обов'язки реорганізованого суб'єкта господарювання переходять до суб'єктів господарювання, створених внаслідок поділу.

Перетворення суб'єкта господарювання як спосіб реорганізації означає перетворення однієї форми власності на іншу (наприклад, державної на колективну) і, відповідно, зміну організаційно-правової форми суб'єкта господарювання. Такий спосіб реорганізації масово застосовується в процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. При перетворенні до суб'єкта господарювання, який щойно виник, переходять права і обов'язки колишнього суб'єкта господарювання.

У випадку ліквідації суб'єкт господарювання припиняється як суб'єкт права без правонаступництва. Згідно з ч. 6 ст. 59 ГК суб'єкт господарювання ліквідується:

за ініціативою осіб, зазначених у ч. 1 ст. 59 ГК;

у зв'язку із закінченням строку, на який він створювався,
чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

у разі визнання його в установленому порядку банкрутом,
крім випадків, передбачених законом;

у разі скасування його державної реєстрації у випадках,
передбачених законом.

Слід зазначити, що ЦК встановлює обов'язок учасників юридичної особи або органу, що прийняв рішення про припинення юридичної особи негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію (ч. 1 ст. 105 ЦК). Такий же обов'язок встановлено і ч. 1 ст. 34 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб'єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу відповідно до вимог ГК (ч. 7 ст. 69 ГК).

Частина 8 ст. 59 ГК містить норму, згідно з якою оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному дру-

 кованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб'єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб'єкта господарювання.

Загальний порядок ліквідації суб'єкта господарювання (ліквідаційний процес) встановлено ст. 60 ГК, відповідно до якої ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується. Частина 2 ст. 105 ЦК передбачає, що комісія з припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія, ліквідатор тощо) призначається за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію.

Ліквідаційний процес передбачає здійснення щодо суб'єкта господарювання наступних заходів:

  1.  орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єк
    та господарювання, встановлює порядок та визначає строки
    проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кре
    диторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня
    оголошення про ліквідацію;
  2.  ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить
    ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в тих же друкова
    них органах, в яких публікувалося оголошення про реорганіза
    цію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяль
    ності індивідуального підприємця, повідомлення про його ліквіда
    цію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а
    явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій
    формі у встановлені ГК чи спеціальним законом строки;

  1.  одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних за
    ходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта гос
    подарювання, який ліквідується, та виявлення вимог креди
    торів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквіда
    цію суб'єкта господарювання;
  2.  ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта гос
    подарювання, який ліквідується, і розраховується з кредито
    рами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику
    або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність
    та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у
    встановленому законодавством порядку.
  3.  

  1.  

- 102 -

 - 103 -


Проте слід мати на увазі, що згідно з ч. 1 ст. 111 ЦК ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду. Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

Саме від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу починається виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, що ліквідується (за винятком кредиторів четвертої черги, виплати яким провадяться зі спливом місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу (ч. 2 ст. 111 ЦК).

Майнові претензії кредиторів до суб'єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб'єкта, якщо інше не передбачено ГК та іншими законами. При цьому законодавець припускає, що відповідного майна для задоволення претензій всіх кредиторів може не вистачити (презумпція недостатності майна). Тому черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.

Так, залежно від підстав ліквідації суб'єкта господарювання встановлено два види черговості. Наприклад, якщо суб'єкт господарювання ліквідується у звичайному порядку, діє черговість, встановлена ст. 112 Цивільного кодексу.

Якщо суб'єкт господарювання оголошений банкрутом, діє черговість, визначена ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Звичайна черговість — це першочергові та інші борги суб'єкта господарювання—боржника. Згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів задовольняються у такій черговості:

  1.  у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкоду
    вання шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоро
    в'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи
    іншим способом;
  2.  у другу чергу задовольняються вимоги працівників, по
    в'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за
    використання результату його інтелектуальної, творчої діяль
    ності;
  3.  у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків,
    зборів (обов'язкових платежів);
  4.  у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Суть черговості полягає у тому, що вимоги кожної наступної черги виконуються після повного задоволення вимог попередньої черги. Якщо в межах однієї черги майна для повного погашення боргів не вистачає, воно розподіляється між кредиторами пропорційно до заявлених ними і визначених ліквідаційною комісією сум.

У разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії. За рішенням суду вимоги кредитора можуть бути задоволені за рахунок майна, що залишилося після ліквідації юридичної особи (ч. 2 ст. 112 ЦК).

Вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно (ч. З ст. 112 ЦК)

При ліквідації суб'єкта господарювання застосовується категорія так званих погашених претензій (ч. З ст. 61 ГК). У ч. 4 ст. 112 ЦК вони іменуються погашеними вимогами. Погашеними згідно з законом визнаються претензії:

а) не задоволені через відсутність майна суб'єкта господа
рювання;

б) не визнані ліквідаційною комісією якщо їх заявники у
місячний строк після одержання повідомлення про повне або
часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відпо
відним позовом;

в) претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредито
рові відмовлено.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.

- 104 -


ГЛАВА 6

Правове становище підприємств

§ 1. Поняття підприємства як організаційної форми господарювання

Домінуюче місце серед суб'єктів господарювання належить підприємствам. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства як суб'єкта господарювання є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища підприємства.

Поняття «підприємство» є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як суб'єкт господарювання і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ч. 1 ст. 62 ГК, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство — це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади, або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих по-

- 106 -

 треб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.

Отже, по-перше, підприємство є самостійним суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України.

По-друге, закон визначає, що підприємство — це суб'єкт господарювання. Суть визначення «суб'єкт господарювання» полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовий колектив якого на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну, торговельну та іншу господарську діяльність. Як правило, підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій — релігійних, об'єднань громадян тощо), хоч можуть створюватися і для некомерційної діяльності (ч. 2 ст. 62 ГК).

Підприємство — це статутний суб'єкт господарювання. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства.

Підприємство має необхідне для суб'єкта господарювання майно — основні й оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридично відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні й оборотні кошти знаходяться на самостійному балансі, гроші — на поточному рахунку підприємства в банку.

Підприємство має печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як суб'єкта господарювання, з другого — зазначає, що підприємство є

- 107 -


юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ч. 4, 5 ст. 62 ГК) Цим підприємство суттєво відрізняється від об'єднань підприємств, до складу яких входять юридичні особи.

§ 2. Види та організаційно-правові форми підприємств

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як види, організаційні форми і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Вид передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України та Господарським кодексом, і від способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цієї класифікації полягає в урахуванні в законодавстві (в першу чергу, в ГК і в спеціальних законах) особливостей правового становища підприємств окремих видів.

Загалом вид і організаційна форма визначають суб'єкта, який має право привласнювати результати діяльності підприємства.

Залежно від форм власності ч. 1 ст. 63 ГК виділяє такі види підприємств:

приватне підприємство, що діє на основі приватної влас
ності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності
(підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної
власності територіальної громади;

державне (в тому числі казенне) підприємство, що діє на
основі державної власності;

підприємство, засновані на змішаній формі власності (на
базі об'єднання майна різних форм власності).

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством (ця назва є умовною, оскільки таке підприємство створюється і діє на території України відповідно до її законодавства).

Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в Україні були створені

- 108 -

 і діють до цього часу и інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні (в тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду ч. З ст. 63 ГК поділяє підприємства на унітарні і корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника (ч. 4 ст. 63 ГК).

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб (ч. 5 ст. 63 ГК).

Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути віднесені до категорії малих підприємств, середніх або великих підприємств (ч. 7 ст. 63 ГК).

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п 'ятистам тисячам евро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від

- 109 -


реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п 'яти мільйонам евро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених ст. 126 ГК, підприємство визнається дочірнім (ч. 8 ст. 63 ГК).

§ 3. Організаційна структура та управління підприємством

У господарському законодавстві (ст. 64 ГК) вперше закріплено організаційну структуру підприємства.

Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).

Функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами.

Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.

Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що знаходяться за її межами, регулюється ГК та іншими законами.

Згідно зі ст. 65 ГК управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.

Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

- 110 -

 Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства, з яким укладається договір (контракт).

Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом) відповідно до закону.

На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок укладення колективних договорів визначаються законодавством про колективні договори (Закон України від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди»1).

Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до вимог ГК, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи.

Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління за участі трудового колективу і уповноважених ним органів.

Особливості управління підприємствами окремих видів (організаційних форм підприємств) встановлюються ГК та законами про такі підприємства.

1 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 36. — Ст. 361.

- 111 -


§ 4. Правове становище державних підприємств

Одним із видів підприємств є державне унітарне підприємство, яке утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство (міністерства, державні комітети, інші підпорядковані Кабінету Міністрів України центральні органи виконавчої влади), є представником власника і виконує його функції у межах, визначених ГК та іншими законодавчими актами.

Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління (поняття і зміст категорій «право господарського відання» і «право оперативного управління» ми розглянемо у відповідній темі).

Найменування державного унітарного підприємства повинно містити слова «державне підприємство».

Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Законом можуть бути визначені особливості статусу керівника державного унітарного підприємства, в тому числі встановлено підвищену відповідальність керівника за результати роботи підприємства.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства (ст. 73 ГК).

Розглянемо їх правовий статус детальніше, і почнемо з державного комерційного підприємства.

Як встановлено ч. 1 ст. 74 ГК, державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності. Цей суб'єкт діє на основі статуту на принципах підприємництва, зазначених у ст. 44 ГК, і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з ГК та іншими законами, прийнятими відповідно до нього.

- 112 -

 Отже, майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним, як за суб'єктом права, на праві господарського відання. Саме ж державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності, і може бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів (ч. 4 ст. 190 ЦК).

Частина 3 ст. 74 ГК вперше встановила, що в унітарному підприємстві утворюється статутний фонд. До прийняття цієї норми статутний фонд утворювався лише в деяких видах господарських товариств. Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється законом (на сьогодні цей розмір не встановлено).

У разі якщо вартість активів державного комерційного підприємства за результатами його діяльності виявиться меншою, ніж розмір статутного фонду, передбачений статутом підприємства, орган, до сфери управління якого входить дане підприємство, зобов'язаний провести в установленому законодавством порядку зменшення його статутного фонду, але не нижче встановленого мінімального розміру статутного фонду.

Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених ГК та іншими законами.

Збитки, завдані державному комерційному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, які було визнано судом неконституційними або недійсними, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

Державне унітарне комерційне підприємство може бути перетворено у випадках та порядку, передбачених законом, на корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності корпоратизованих підприємств визначаються ГК та іншими законами.

Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств визначені ст. 75 ГК.

Перша з них полягає у тому, що державне комерційне підприємство зобов 'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при форму-

- 4-2636

- 113 -


ванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів.

Друга особливість діяльності державного комерційного підприємства полягає в тому, що таке підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.

Третя особливість: кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного комерційного підприємства, використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану.

Четверта особливість: списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

П'ята особливість — це встановлення в імперативному порядку переліку фондів, утворення яких є обов'язковим для державних комерційних підприємств. Вони утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:

амортизаційний фонд;

фонд розвитку виробництва;

фонд споживання (оплати праці);

резервний фонд;

інші фонди, передбачені статутом підприємства.

Використання цих фондів визначається відповідно до затвердженого фінансового плану. Розподіл прибутку (доходу) державних комерційних підприємств здійснюється відповідно до затвердженого фінансового плану. Фінансовий план державних комерційних підприємств підлягає затвердженню до 1 липня року, що передує плановому:

підприємств, розрахункова сума прибутку яких переви
щує 50
млн грн.;

інших підприємств — органами, уповноваженими управ
ляти відповідним державним майном.

- 114 -

 У фінансових планах затверджуються суми коштів, які направляються державі як власнику і зараховуються до відповідних бюджетів. Органи, уповноважені управляти державним майном, до 15 липня року, що передує плановому, надають Кабінету Міністрів України інформацію про обсяги перерахування прибутку державних комерційних підприємств для їх врахування при розробці державного бюджету. Форма та методичні рекомендації з розробки фінансових планів державних комерційних підприємств затверджуються Міністерством фінансів України.

Шоста особливість — це обов'язкове проведення ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку, передбаченому законом, у разі зміни керівника державного комерційного підприємства.

Законом визначаються й інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних підприємств.

Особливим видом підприємства, заснованого на державній аіасності, є казенне підприємство.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ГК казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності
лише державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем про
дукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкурен
ція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво
суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми
умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як
правило, не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств
заборонено законом.

На відміну від державних комерційних підприємств, які утворюються органами державної влади, підпорядкованими Кабінету Міністрів, казенні підприємства створюються за рішенням Кабінету Міністрів. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог ГК за рішенням органу, до компетенції якого належить створення даного підприємства.

8* - 115 -


Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

Казенне підприємство є юридичною особою, має відповідні рахунки в установах державного банку, печатку зі своїм найменуванням.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Важливе значення для правового регулювання діяльності казенних підприємств мають постанови Кабінету Міністрів України від ЗО червня 1998 р. № 987 «Про перетворення державних підприємств у казенні»1, якою визначено перелік державних підприємств, що мають бути перетворені на казенні; від 16 червня 1998 р. № 914 «Про типовий статут казенного підприємства»2, якою затверджено Типовий статут казенного підприємства, та від 22 липня 1998 р. № 1129 «Про деякі питання управління казенними підприємствами»3, якою, зокрема, затверджено Положення про складання плану розвитку казенного підприємства та Положення про складання фінансового плану казенного підприємства.

Особливості господарської діяльності казенних підприємств встановлені ст. 77 ГК.

Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

Казенне підприємство самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

1 Офіційний вісник України. — 1998. — № 26. — Ст. 953.

2 Там само. — 1998. — № 24. — Ст. 891.

3 Там само. - 1998. - № ЗО. - Ст. 1120.

- 116 -

 Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

Джерелами формування майна казенного підприємства є:

державне майно, передане підприємству відповідно до
рішення про його створення;

кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції
(робіт, послуг) підприємства;

цільові кошти, виділені з Державного бюджету України;

кредити банків;

частина доходів підприємства, одержаних ним за резуль
татами господарської діяльності, передбачена статутом;

інші джерела, не заборонені законом.

Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого входить підприємство.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

Розподіл та використання прибутку (доходу) казенного підприємства визначається фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому для державних комерційних підприємств.

Інші особливості господарської та соціальної діяльності казенних підприємств визначаються ГК, законом про державні підприємства та іншими законодавчими актами.

§ 5. Правове становище комунального унітарного підприємства

Правовому статусу комунального унітарного підприємства присвячено ст. 78 ГК, згідно з якою комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Відповідно до п. 30 ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» питання про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності

- 117 -


відповідної територіальної громади вирішується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника — відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених ГК та іншими законодавчими актами.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

Найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.

Комунальне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить.

Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду.

Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених ГК щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

§ 6. Поняття, види та правове становище підприємств колективної власності

Поняття підприємства колективної власності вміщене в ч. 1 ст. 93 ГК, згідно з якою підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).

- 118 -

 Частина 2 зазначеної статті відносить до підприємств колективної власності:

виробничі кооперативи;

підприємства споживчої кооперації;

підприємства громадських та релігійних організацій;

інші підприємства, передбачені законом.

1. Одним з найпоширеніших видів підприємств колективної власності є виробничий кооператив.

Виробничий кооператив є одним з типів кооперативів (іншими типами кооперативів є обслуговуючі та споживчі кооперативи). Його правове становище визначається положеннями Цивільного кодексу (§ 2 Глави 8 ЦК — статті 163—166), статтями 94—110 ГК, а також Законом України від 10 липня 2003 р. «Про кооперацію»1.

Згідно з ч. 1 ст. 95 ГК виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

Аналогічне визначення містить і ч. 1 ст. 163 ЦК. Обидва ці визначення називають серед ознак виробничого кооперативу таку ознаку, як особиста трудова участь громадян—членів кооперативу. Тому не можна погодитися з визначенням поняття виробничого кооперативу, що наведене в Законі «Про кооперацію» (статті 2, 6 Закону), за яким кооператив — це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами. Знехтувавши такою ознакою, як особиста трудова участь членів кооперативу і передбачивши участь у кооперативі юридичних осіб, законодавець, по суті, ототожнив виробничий кооператив з господарським товариством.

Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 2 ст. 95 ГК).

Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими принципами, закріпленими в ст. 96 ГК:

- добровільність членства громадян у кооперативі та вільний
вихід з нього;

1 Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 5. — Ст. 35.

- 119 -


особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності
підприємства;

відкритість і доступність членства для тих, хто визнає
статут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на
умовах, встановлених статутом кооперативу;

демократичний характер управління кооперативом, рівні
права членів кооперативу при прийнятті рішень;

розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до
їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

контроль членів кооперативу за його роботою в порядку,
визначеному статутом.

2. Підприємства споживчої кооперації. Вся господарська
діяльність споживчої кооперації можлива лише завдяки функ
ціонуванню підприємств і організацій, що входять до її скла
ду. Саме результати їх діяльності і є тим фінансовим джере
лом, з якого «черпають воду» всі члени кооперації.

Виходячи з цього, ч. 7 ст. 111 ГК встановлює, що споживчі товариства, їх спілки (об'єднання) можуть утворювати для здійснення своїх статутних цілей підприємства, установи та інші суб'єкти господарювання відповідно до вимог ГК та інших законів.

Згідно з ч. 2 ст. 93 ГК та ч. 8 ст. 111 ГК вони називаються підприємствами споживчої кооперації. Ними визнаються унітарні або корпоративні підприємства, утворені споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств відповідно до вимог ГК та інших законодавчих актів з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об'єднань);

3. Правове становище підприємств об'єднань громадян, ре
лігійних організацій
визначається ст.  112 ГК, згідно з якою
підприємством об'єднання громадян, релігійної організації є
унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання гро
мадян (громадської організації, політичної партії) або влас
ності релігійної організації для здійснення господарської діяль
ності з метою виконання їх статутних завдань.

Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління в порядку, передбаченому законом та статутними документами. Право власності релігійних організацій реалізується їх органами управління відповідно до закону.

Засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне об'єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо

- 120 -

 його статутом передбачено право заснування підприємств. Політичним партіям та юридичним особам, що ними створюються, забороняється засновувати підприємства, за винятком засобів масової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.

Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення діяльності цих організацій.

Підприємство об'єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відповідно до вимог ГК.

Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів підприємств об'єднання громадян, релігійної організації встановлюються законами.

§ 7. Правове становище приватних та інших підприємств

1. Приватне підприємство. Згідно зі ст. 113 ГК приватним
підприємством
визнається підприємство, що діє на основі при
ватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб
без громадянства та його (їх) праці чи з використанням най
маної праці. Приватним є також підприємство, що діє на ос
нові приватної власності суб'єкта господарювання—юридич
ної особи.

Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається ГК та іншими законами.

2. Селянське (фермерське) господарство. Як встановлено
ст.  114 ГК, селянське (фермерське) господарство є формою
підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та
реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом).

- 121 -


Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулюються ГК, а також Законом України від 19 червня 2003 р. «Про фермерське господарство»1, іншими законами.

Закон «Про фермерське господарство» (з його прийняттям втратив чинність Закон України від 20 грудня 1991 р. «Про селянське (фермерське) господарство») визначає правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього закону фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до Закону.

Цей Закон не поширюється на громадян, які ведуть особисте селянське господарство або які використовують земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки), садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби.

3. Орендне підприємство. Орендним підприємством згідно з ч. 1 ст. 115 ГК визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.

Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурного підрозділу), де створено цю організацію.

Орендодавцями щодо майнових комплексів, які належать до державної або комунальної власності, є Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а також органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим,

 місцевими радами управляти майном, що належить Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності.

Законом визначаються об'єкти державної та комунальної власності, на основі яких не можуть створюватися орендні підприємства.

Передача в оренду майнових комплексів не припиняє права власності на це майно. Передавати цілісні майнові комплекси у суборенду забороняється.

Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності й збереження майна, отриманого в оренду, і на вимогу орендодавця повинен відшкодувати завдані йому збитки.

Орендне підприємство може бути визнане банкрутом в порядку, встановленому законом.

Порядок укладання договору оренди майнового комплексу та інші відносини, пов'язані зі створенням та діяльністю орендного підприємства, регулюються ГК, Законом України від 10 квітня 1992 р. «Про оренду державного та комунального майна»1 та іншими нормативно-правовими актами.

4. Підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство, створене відповідно до вимог ГК, у статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція (ч. 1 ст. 116 ГК). Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України.

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/ або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначаються, крім ГК, Законом У краї -

1 Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 45. — Ст. 363.

- 122 -

 1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 30. — Ст. 416.

- 123 -


ни від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування»2, Законом України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» та іншими законодавчими актами.

5. Іноземне підприємство. Частина 1 ст. 117 ГК визначає іноземне підприємство як унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави.

Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до законодавства України.

Умови і порядок створення, вимоги до організації та діяльності іноземних підприємств визначаються ГК, Законом України «Про режим іноземного інвестування», іншими законами.

 ГЛАВА 7

Правовий статус господарських товариств

§ 1. Поняття господарського товариства

Одним із найпоширеніших видів суб'єктів господарювання є господарські товариства. їх правовий статус визначається положеннями § 1 «Господарські товариства» Глави 8 ЦК, Глави 9 «Господарські товариства» ГК та Законом України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські товариства»1. Незабаром має бути прийнятий окремий закон «Про акціонерні товариства».

Частина 1 ст. 113 ЦК містить досить вузьке визначення поняття господарського товариства, зазначаючи, разом з тим, його головні ознаки: наявність статусу юридичної особи і наявність статутного (складеного) капіталу, поділеного на частки між учасниками.

З інших статей ЦК випливають такі ознаки господарського товариства, як підприємницький характер його діяльності (ст. 84 ЦК), створення фізичними або юридичними особами.

Узагальнене визначення поняття господарського товариства встановлене ГК. Згідно з ч. 1 ст. 79 ГК господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

З наведеного визначення випливають наступні ознаки господарського товариства:

а) це підприємство або інший суб'єкт господарювання;

б) його засновниками є юридичні особи та/або громадяни;

в) товариство утворюється шляхом об'єднання майна за
сновників;

г) учасники товариства беруть участь у підприємницькій
діяльності товариства;

1 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 19. — Ст. 80.

- 124 -

 1 Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 49. — Ст. 682.

- 125 -


д) товариство створюється з метою одержання прибутку.

У випадках, передбачених законом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника. Це положення не поширюється на повні та командитні товариства (ч. 2 ст. 114 ЦК).

Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, зазначені у ст. 2 ГК, а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. В той же час, учасниками повного товариства та повними учасниками (товаришами) командитного товариства можуть бути згідно з ч. 7 ст. 80 ГК лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.

Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються ГК та іншими законами.

Господарські товариства є юридичними особами. Суб'єкти господарювання—юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи, тобто вони продовжують діяти як суб'єкти права.

Відповідно до ст. 82 ГК установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут.

Установчі документи господарського товариства відповідно до ст. 4 Закону «Про господарські товариства» повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Статут акціонерного товариства, крім зазначених у ст. 4 Закону «Про господарські товариства» відомостей, повинен містити також відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань щодо викупу акцій.

Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у ст. 4 Закону «Про господарські товари-

- 126 -

 ства», повинен містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.

Статутом може бути встановлено порядок визначення розміру часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткових внесків учасників.

Засновницький договір повного товариства і командитного товариства, крім відомостей, зазначених у ст. 4 Закону «Про господарські товариства», має визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Стосовно вкладників командитного товариства в засновницькому договорі вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства та розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

Найменування господарського товариства повинно містити зазначення виду товариства, для повних товариств і коман-дитних товариств — прізвища (найменування) учасників товариства, які несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування господарського товариства не може вказувати на належність товариства до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування.

До установчих документів можуть бути включені також відомості щодо інших умов діяльності господарського товариства, які не суперечать закону. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений строк.

Установчі документи господарського товариства у передбачених законом випадках погоджуються з Антимонопольним комітетом України.

Порушення встановлених ст. 82 ГК вимог щодо змісту установчих документів господарського товариства є підставою для відмови у його державній реєстрації.

§ 2. Види господарських товариств

Види господарських товариств узагальнено названо в ст. 80 ГК (слід зазначити, що в назві ст. 113 ЦК вжито термін «види», а в ч. 2 цієї статті йдеться про «форми» господарських товариств — такі самі, як і види за ст. 80 ГК).

Згідно з ч. 1 ст. 80 ГК і ч. 2 ст. 1 Закону «Про господарські товариства» до господарських товариств належать:

- акціонерні товариства;

- 127 -


9— 4-2636

товариства з обмеженою відповідальністю;

товариства з додатковою відповідальністю;

повні товариства;

командитні товариства.

1. Акціонерне товариство — це так зване товариство капіталів. Особливості його правового статусу виражає визначення «акціонерне». Ці особливості обумовлені акціонерним способом формування і функціонування статутного фонду товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд (слід зазначити, що в ЦК терміну «статутний фонд» господарського товариства відповідає термін «статутний капітал»), поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій (ч. 2 ст. 80 ГК).

З цього визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу.

По-перше, статутний фонд акціонерного товариства (AT) має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам. Мінімальний розмір статутного фонду AT встановлено у розмірі, не менше суми, еквівалентної 625 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.

По-друге, акціонерне товариство має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Інші товариства не мають статусу емітента акцій. Акціонерне товариство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов'язується своєчасно виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Шляхом випуску і продажу акцій акціонерні товариства і формують свої статутні фонди, і збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціонерних товариств допускаються до вільного продажу на умовах, визначених Законом України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу»1, іншими актами про фондовий ринок.

По-третє, фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі власників іменних цінних паперів і набувають статусу акціонерів. Права та

' Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 38. — Ст. 508.

- 128 -

 обов'язки акціонерів визначені статтями 116, 117 ЦК, ст. 88 ГК, статтями 10, 11 Закону «Про господарські товариства», статтями 4, 5, 8, 9 Закону «Про цінні папери і фондову біржу».

По-четверте, особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають (точніше — несуть ризик збитків) за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю.

Юридичний статус акціонерного товариства характеризується і деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права шодо створення господарських об'єднань (участі в існуючих об'єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізувати інші права власника дочірнього підприємства.

Законодавством передбачено, що акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверджуються правлінням товариства і реєструються в Торгово-промисловій палаті України.

За способом функціонування акцій ч. 1 ст. 81 ГК розрізняє відкриті (ВАТ) та закриті (ЗАТ) акціонерні товариства.

Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства (ч. 2 ст. 81 ГК).

Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства (ч. З ст. 81 ГК).

2. Одним з найпоширеніших видів господарських товариств у сфері господарювання України є товариства з обмеженою відповідальністю.

Відповідно до ч. З ст. 80 ГК товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

- 129 -


Отже, називаючи цей вид товариства товариством «з обмеженою відповідальністю», законодавець не має на увазі обмеження відповідальності товариства як суб'єкта господарського права (юридичної особи) якимись певними розмірами майна або грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного фонду). Насправді йдеться про обмеження відповідальності учасників товариства, які несуть ризик збитків у межах своїх вкладів до статутного фонду (у разі фінансового краху товариства його учасники лише понесуть збитки у розмірі їх вкладів до статутного фонду товариства). Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.

До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники зобов'язані сплатити не менше ніж 50% суми своїх вкладів, що підтверджується документами, виданими банківською установою. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства (абз. 1 ч. З ст. 144 ЦК).

Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному фонді одному або кільком учасникам цього товариства (ч. 1 ст. 147 ЦК).

Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі (ч. 2 ст. 147 ЦК).

 У разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково.

Частка учасника товариства може бути придбана самим товариством, яке протягом одного року зобов'язане реалізувати її іншим учасникам або третім особам у порядку, встановленому статутом і законом, або зменшити свій статутний капітал відповідно до ст. 144 ЦК.

Будь-який з учасників товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства із сплатою йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі (ч. 2 ст. 148 ЦК).

3. Правовий статус, аналогічний статусу товариства з обме
женою відповідальністю, має
товариство з додатковою відпо-
віда.іьністю.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників (ч. 4 ст. 80 ГК).

Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення ЦК про товариства з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.

4. Повним товариством згідно з ч. 5 ст. 80 ГК визнається
таке товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного
між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність
від імені товариства і несуть додаткову солідарну відпові
дальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Повне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору (статуту цей вид товариства не має). Засновницький договір повного товариства, крім відомостей, загальних для всіх видів товариств, має визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.

- 130 -

 - 131 -


Такі вимоги випливають з особливого характеру товариства, зокрема, з ведення його справ, яке здійснюється в порядку, встановленому ст. 122 ЦК, а саме: кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам.

У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти пра-вочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.

У відносинах з третіми особами повне товариство не може посилатися на положення засновницького договору, які обмежують повноваження учасників повного товариства щодо права діяти від імені товариства, крім випадків, коли буде доведено, що третя особа у момент вчинення правочину знала чи могла знати про відсутність в учасника товариства права діяти від імені товариства.

Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії не були схвалені іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодування здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку з його діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати.

Статтею 125 ЦК встановлено, що зміни у складі учасників повного товариства можуть бути у зв'язку з:

виходом учасника повного товариства з його складу з
власної ініціативи;

виключенням зі складу учасників;

вибуттям зі складу учасників з причин, що не залежать
від учасника.

Порядок і особливості виходу, виключення та вибуття учасників зі складу повного товариства визначаються відповідно статтями 126, 128 та 129 ЦК, іншим законом та засновницьким договором.

Як уже зазначалося, учасники повного товариства несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. Механізм такої відповідальності конкретизовано у ст. 124 ЦК. Важливим є те, що учасник товариства відповідає за борги останньо-

 го незалежно від того, чи виникли вони після або до його вступу до товариства.

Якщо борги товариства повністю сплатить один з учасників, він має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.

5. Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше повних учасників, вони несуть солідарну відповідальність щодо боргів товариства.

Згідно з ч. 1 ст. 134 ЦК командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма повними учасниками.

Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється на одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява {меморандум), яка містить усі відомості, встановлені законом для командитного товариства (ч. З ст. 134 ЦК).

Правовий статус командитного товариства визначається нормами статей 133—139 ЦК, статей 67—74 Закону «Про господарські товариства» (ці статті закону стосуються правового статусу повних товариств) з урахуванням особливостей, передбачених у спеціальних статтях (статті 78—83) Закону «Про господарські товариства», безпосередньо присвячених командитним товариствам.

Оскільки правовий статус повних учасників було розглянуто раніше, тут доцільно зупинитися на особливостях участі вкладників у командитному товаристві.

Вкладник може вступати до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів.

Згідно зі ст. 137 ЦК вкладник командитного товариства має право:

- 132 -

 133 -


  1.  одержувати частину прибутку товариства відповідно до
    його частки у складеному капіталі товариства в порядку, вста
    новленому засновницьким договором (меморандумом);
  2.  діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреності
    та відповідно до неї;
  3.  переважно перед третіми особами набувати відчужувану
    частку (її частину) в складеному капіталі товариства відповід
    но до положень ст. 147
    ЦК. Якщо бажання викупити частку
    (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка роз
    поділяється між ними відповідно до їхніх часток у складеному
    капіталі товариства;
  4.  вимагати першочергового повернення вкладу у разі
    ліквідації товариства;
  5.  ознайомлюватися з річними звітами та балансами това
    риства;
  6.  після закінчення фінансового року вийти з товариства та
    одержати свій вклад у порядку, встановленому засновницьким
    договором (меморандумом);
  7.  передати свою частку (її частину) у складеному капіталі
    іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це това
    риство.

Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у командитному товаристві.

Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади й додаткові внески у розмірі, способами й порядком, передбаченими засновницьким договором, проте сукупний розмір їхніх часток не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в засновницькому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску.

Таким чином, вкладники беруть участь у діяльності командитного товариства лише своїми вкладами, розмір яких визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі в управлінні товариством вони не беруть.

Управління справами командитного товариства здійснюється тільки повними учасниками. Якщо в товаристві є тільки один такий учасник, управління справами здійснюється ним самостійно.

Вкладники не мають права перешкоджати діям повних учасників з управління справами товариства.

Незважаючи на те, що за загальним правилом відповідальність вкладника обмежується вкладом у майні товариства,

 в окремих випадках, передбачених законом, він також несе повну відповідальність. Приміром, якщо вкладник вчиняє пра-вочин від імені та в інтересах товариства без відповідних повноважень, і схвалення його дій командитним товариством не буде отримано, він відповідає перед третіми особами за вчиненим ним правочином усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення (ч. 1 ст. 138 ЦК). Крім загальних підстав припинення діяльності господарських товариств, командитне товариство припиняється також у разі вибуття усіх вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників замість ліквідації командитного товариства перетворити його на повне товариство.

§ 3. Майно та майнові права у господарському товаристві

Господарське товариство як суб'єкт і об'єкт права власності (майновий комплекс) характеризується складною майновою і фінансовою структурою.

Ця структура різна для статутних (акціонерні товариства, товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю) і нестатутних (повні та командитні товариства) товариств. Так, найскладнішою є майнова і фінансова структура акціонерного товариства, яка являє собою врегульовані правом відносини щодо об'єднання вкладів засновників та учасників у статутний фонд товариства як колективну власність, щодо випуску та обігу акцій, щодо розподілу майна у фонди товариства та виплати дивідендів на акції.

Правові основи майнових відносин у господарському товаристві загалом врегульовані Законом «Про власність», який визначає товариство суб'єктом права колективної власності (ч. 1 ст. 20), а також встановлює підстави виникнення права зазначеної колективної власності (ст. 21). Поняття майна товариства використовується, зокрема, в ст. 115 ЦК, а також у ст. 80 ГК та ст. 24 Закону «Про господарські товариства», відповідно до яких товариство «несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства».

Поняття «майно товариства» узагальнює всі види майна і майнових прав цього суб'єкта права. Зміст його необхідно визначати згідно з правилами ст. 190 ЦК, за якою майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

- 134 -

 - 135 -


Відповідно до ч. 1 ст. 139 ГК, майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Залежно від економічної форми, якої набуває майно товариства у процесі здійснення господарської діяльності, воно належить до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів (ч. 2 ст. 139 ГК).

Майно товариства юридично відособлене від майна власників товариства (акціонерів, учасників). Це майно є власністю саме товариства як юридичної особи. Товариство в статусі суб'єкта права володіє, користується і розпоряджається майном товариства, відособлення якого здійснюється на праві колективної власності.

Юридично-технічною формою, яка постійно відображає майновий стан товариства, є його самостійний бухгалтерський баланс, тобто документ про його активи і пасиви. Грошові кошти товариства відображені на його поточному та інших рахунках в установах банків.

Закон «Про власність» визначає дві основні юридичні підстави виникнення колективної власності товариства. Загальним правилом для всіх товариств є добровільне об'єднання майна засновників і учасників для створення і діяльності товариства. Отже, однією з юридичних підстав виникнення права колективної власності є умови відповідних договорів, згідно з якими утворюється статутний фонд (складений капітал) товариства. Наприклад в акціонерному товаристві засновники вносять свої вклади згідно з засновницьким договором товариства, інші акціонери — на умовах договорів купівлі-продажу акцій. Право колективної власності виникає також у результаті перетворення державних підприємств на акціонерні товариства, тобто в порядку прийняття власником рішень про їх корпоратизацію і приватизацію. Державне підприємство перетворюється на акціонерне товариство на підставі спільного рішення трудового колективу і уповноваженого державного органу про випуск акцій на всю вартість майна підприємства. Згідно з цим рішенням створюється статутний фонд акціонерного товариства (ст. 25 Закону «Про власність»). Рішення про продаж акцій (приватизацію майна) такого товариства приймає орган приватизації, якому передаються акції держави. В

- 136 -

 обох випадках виникає право колективної власності, єдиним суб'єктом якого стає товариство як юридична особа.

Об'єкти права власності господарського товариства різні.

1. Згідно з ст. 85 ГК господарське товариство є власником
майна, переданого йому у власність засновниками і учасника
ми як внески. Це майно називається
вкладами засновників та
учасників
до статутного (складеного) капіталу (ч. 1 ст. 115 ЦК).
З економічної точки зору вклади — це фіксовані частки май
нової участі цих осіб у статутному фонді (складеному капіталі)
товариства. '

Згідно з ч. 1 ст. 86 ГК вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.

За загальним правилом, порядок оцінки вкладів визначається установчими документами товариства, якщо інше не передбачено законом. Так, оцінку вкладів до статутного фонду товариства, внесених у натуральній формі, затверджують установчі збори товариства. Ці правила безпосередньо стосуються вкладів фізичних і недержавних юридичних осіб.

Вклади, які є майном державної власності, визначаються в нормативно врегульованому порядку — згідно з Методикою оцінки вартості майна під час приватизації, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 р. >& 1554і. Це означає, що при створенні акціонерних товариств у процесі корпоратизації й інших випадках діють загальні правила оцінки вкладів. Сума випуску акцій товариства, яке створюється на базі державного підприємства, повинна відповідати сумі статутного фонду підприємства, яка в даному разі визначається відповідно до зазначеної методики.

Закон (ч. З ст. 86 ГК) забороняє використовувати для формування статутного фонду товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Фінансовий стан засновників—юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду господарського товариства у випадках, передбачених законом, повинен бути перевірений належним аудитором (аудиторською організацією) у встанов-

1 Офіційний вісник України. — 2000. — № 42. — Ст. 1791.

- 137 -


г

 леному порядку, а майновий стан засновників-громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом.

2. Крім вкладів, товариство виступає власником й іншого майна, яке на відміну від статутного фонду (капіталу) називається власним капіталом товариства. Це продукція, вироблена в результаті господарської діяльності товариства; доходи, одержані від господарської діяльності товариства; інше майно, набуте товариством на підставах, не заборонених законом (доходи від продажу акцій, облігацій; кредити банків, інвестиції під державні контракти, надходження від пожертвувань тощо).

Майно господарського товариства поділяється на фонди — передбачені нормами права види або частини майна товариства відповідно до їхнього цільового призначення. Кожен фонд має певний правовий режим.

Статутний фонд. Законодавство (ч. 1 ст. 87 ГК) визначає статутний фонд господарського товариства як суму вкладів засновників та учасників товариства.

Статутний фонд є однією з майнових гарантій стабільності товариства як ділового партнера. З цією метою законодавством встановлено загальний для всіх акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю мінімальний розмір статутного фонду (для акціонерних — у сумі, еквівалентній 1250, для товариств з обмеженою відповідальністю — 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства) та мінімальні розміри статутних фондів для окремих видів суб'єктів господарювання, створених у формі господарських товариств — банків, страхових компаній. Статутний фонд товариства поділений на визначену установчими документами кількість акцій рівної номінальної вартості (в акціонерних товариствах) або на частки, розмір яких встановлюється статутом (в товариствах з обмеженою та додатковою відповідальністю).

Статутний фонд у певному розумінні є неподільним майном господарського товариства, тому закон імперативно регулює порядок його зміни — збільшення або зменшення. При цьому в ГК лише вказується на право товариства змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду, а сам порядок зміни встановлено положеннями ЦК.

Так, згідно зі ст. 156 ЦК акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів збільшити статутний капітал шляхом збільшення номінальної вартості акцій або до-

- 138 -

 даткового випуску акцій (сьогодні, згідно з Законом «Про господарські товариства» існує і третій спосіб збільшення статутного фонду — шляхом обміну облігацій на акції, що в принципі є додатковим випуском акцій).

Збільшення статутного фонду AT здійснюється відповідно до Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного фонду акціонерного товариства, затвердженого рішенням ДКЦПФР від 8 квітня 1998 р. № 44 (у редакції від 16 жовтня 2000 р. № 158)1.

Збільшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після його повної сплати. Збільшення статутного капіталу товариства для покриття збитків не допускається.

У випадках, встановлених статутом товариства і законом, може бути встановлене переважне право акціонерів на придбання акцій, що додатково випускаються товариством.

Порядок зменшення статутного фонду AT встановлений ст. 157 ЦК, згідно з якою акціонерне товариство має право за рішенням загальних зборів акціонерів зменшити статутний капітал шляхом зменшення номінальної вартості акцій або шляхом купівлі товариством частини випущених акцій з метою зменшення їх загальної кількості.

Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства допускається після повідомлення про це всіх його кредиторів у порядку, встановленому законом. При цьому кредитори товариства мають право вимагати дострокового припинення або виконання товариством відповідних зобов'язань та відшкодування збитків.

Зменшення статутного капіталу акціонерного товариства шляхом купівлі та погашення частини акцій допускається, якщо така можливість передбачена у статуті товариства.

Зменшення акціонерним товариством статутного капіталу нижче за встановлений законом розмір має наслідком ліквідацію товариства.

Стаття 144 ЦК встановлює порядок зміни статутного фонду товариства з обмеженою (додатковою) відповідальністю. Зменшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після повідомлення в порядку, встановленому законом, усіх його кредиторів. У цьому разі кредитори мають право вимагати дострокового припинення або вико-

1 Офіційний вісник України. — 2000. — № 44. — Ст. 1900.

- 139 -


нання відповідних зобов'язань товариства та відшкодування їм збитків.

Збільшення статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю допускається після внесення усіма його учасниками вкладів у повному обсязі. Порядок внесення додаткових вкладів встановлюється законом і статутом товариства.

Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру (ч. З ст. 87 ГК).

Для покриття витрат, пов'язаних з відшкодуванням збитків, позаплановими видатками товариства, останнє створює резервний (страховий) фонд. Це фонд визначеного установчими документами розміру, але не менш як 25 відсотків статутного фонду товариства. Формується резервний (страховий) фонд за рахунок щорічних відрахувань, розмір яких визначається установчими документами, але не може бути меншим за 5 відсотків суми прибутку товариства. Кошти фонду зараховуються на спеціальний рахунок у банку. Рішення про використання фонду приймає вищий орган управління товариства. Резервний (страховий) фонд має цільове призначення, тому його кошти на інші цілі не використовуються.

Товариство має право створювати й інші фонди, одним з яких є фонд сплати дивідендів. Це майновий фонд, який теж формується з чистого прибутку товариства.

Інші фонди створюються, якщо це передбачено законодавством або установчими документами товариства (наприклад, житловий фонд, валютний фонд тощо).

Право участі в господарському товаристві за змістом є комплексним. До нього входять як майнові права та обов'язки учасника товариства (акціонера), так і членські (управлінські) права та обов'язки. До майнових прав учасника товариства належать такі права:

брати участь у розподілі прибутків товариства;

одержувати частину прибутку товариства (в акціонерному
товаристві — дивіденди);

отримувати частину вартості майна товариства у разі його
ліквідації. Ця частина має бути пропорційною вартості частки
(акцій), що належать учаснику;

розпоряджатися часткою (акціями): продавати, передава
ти, відчужувати іншим способом у порядку, визначеному чин
ним законодавством та установчими документами товариства;

- 140 -

 - купувати частку (її частину) у разі відступлення учасником товариства (додатково випущені акції — в акціонерному товаристві).

Учасник господарського товариства зобов'язаний вносити вклади (сплачувати акції) у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передбачені установчими документами відповідно до закону.

§ 4. Права і обов'язки учасників господарського товариства

Учасники господарського товариства — це суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин (споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації), які виступають засновниками (учасниками) товариства. Це можуть бути як юридичні особи, так і громадяни.

їх права і обов'язки як учасників господарського товариства (незалежно від виду товариства) встановлені ст. 88 ГК, згідно з якою учасники господарського товариства мають право:

брати участь в управлінні справами товариства в порядку,
визначеному в установчих документах, за винятком випадків,
передбачених цим Кодексом та іншими законами;

брати участь у розподілі прибутку товариства та одержу
вати його частку (дивіденди);

одержувати інформацію про діяльність товариства. На
вимогу учасника товариство зобов'язане надати йому для озна
йомлення річні баланси, звіти про фінансово-господарську
діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи
зборів органів управління товариства тощо;

вийти в передбаченому установчими документами поряд
ку зі складу товариства.

Учасники товариства мають також інші права, передбачені ГК, іншими законами та установчими документами товариства. Так, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 116 ЦК учасники товариства, крім перелічених прав, мають також право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку встановленому законом.

Частина 3 ст. 88 ГК покладає на учасників господарського товариства наступні обов'язки:

- 141 -


додержуватися вимог установчих документів товариства,
виконувати рішення його органів управління;

вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та
коштами (засобами), що передбачені установчими документа
ми, відповідно до ГК та закону про господарські товариства;

нести інші обов'язки, передбачені ГК, іншими законами
та установчими документами товариства (наприклад не розго
лошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформа
цію про діяльність товариства (п. З ч. 1 ст. 117
ЦК).

§ 5. Управління господарським товариством

Загальні положення щодо управління господарським товариством містить ст. 89 ГК, згідно з якою управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках — учасники товариства.

Посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі створення ради товариства (наглядової ради) — голова і члени цієї ради. Обмеження щодо поєднання однією особою зазначених посад встановлюються законом.

Посадовими особами господарського товариства не можуть бути особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією України та законом несумісною з перебуванням на цих посадах, а також особи, яким перебування на відповідних посадах заборонено рішенням суду.

Посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними господарському товариству, в межах і порядку, передбачених законом та установчими документами товариства.

Особливості управління діяльністю окремих видів господарських товариств, обумовлені порядком формування статутного (складеного) капіталу і характером взаємовідносин між учасниками товариства, встановлені в ЦК.

Так, управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників.

Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.

- 142 -

 Кожний учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства. Відмова від цього права чи його обмеження, зокрема за домовленістю учасників товариства, є нікчемною (ст. 121 ЦК).

Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановленому ЦК для повного товариства.

Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю.

Особливості управління товариством з обмеженою відповідальністю встановлені ст. 145 ЦК.

Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган — колегіальний (дирекція, очолювана генеральним директором) або одноособовий (директор), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю, порядок ухвалення ним рішень і порядок вчинення дій від імені товариства встановлюються ЦК, іншим законом і статутом товариства.

До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:

  1.  визначення основних напрямів діяльності товариства,
    затвердження його планів і звітів про їх виконання;
  2.  внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його
    статутного капіталу;
  3.  створення та відкликання виконавчого органу товариства;
  4.  визначення форм контролю за діяльністю виконавчого
    органу, створення та визначення повноважень відповідних кон
    трольних органів;
  5.  затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів,
    розподіл прибутку та збитків товариства;
  6.  вирішення питання про придбання товариством частки
    учасника;

- 143 -


  1.  виключення учасника із товариства;
  2.  прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначен
    ня ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.

Статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань.

Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення виконавчому органу товариства.

Черговість та порядок скликання загальних зборів встановлюються статутом товариства і законом.

Так, згідно з Законом «Про господарські товариства» збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів.

Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія (ревізор), що створюється зборами учасників товариства.

Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.

Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має кожний акціонер, який бере участь у зборах.

До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить:

  1.  внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна
    розміру його статутного капіталу;
  2.  обрання членів наглядової ради, а також утворення і
    відкликання виконавчого та інших органів товариства;
  3.  затвердження річної фінансової звітності, розподіл при
    бутку і збитків товариства;
  4.  рішення про ліквідацію товариства.

До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства і законом може бути також віднесене вирішення інших питань.

Питання, віднесені законом до виключної компетенції загальних зборів акціонерів, не можуть бути передані ними для вирішення іншим органам товариства.

 Порядок голосування на загальних зборах акціонерів встановлюється законом. В чинному законодавстві закріплено принцип голосування на загальних зборах: одна акція — один голос.

Акціонер має право призначити свого представника для участі у зборах. Представник може бути постійним чи призначеним на певний строк. Акціонер має право у будь-який момент замінити свого представника у вищому органі товариства, повідомивши про це виконавчий орган акціонерного товариства.

Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, щодо:

внесення змін до статуту товариства;

ліквідації товариства.

З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік.

Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспроможності товариства, а також за наявності обставин, визначених у статуті товариства, та в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.

Порядок скликання і проведення загальних зборів, а також умови скликання і проведення позачергових зборів та повідомлення акціонерів встановлюються статутом товариства і законом.

В акціонерному товаристві може бути створена наглядова рада акціонерного товариства (в ч. 2 ст. 89 ГК вона іменується радою товариства або спостережною радою), яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства.

Випадки обов'язкового створення в акціонерному товаристві наглядової ради встановлюються законом. За чинним Законом «Про господарські товариства» створення спостережної ради є обов'язковим в акціонерному товаристві, яке налічує понад 50 акціонерів.

Статутом акціонерного товариства і законом встановлюється виключна компетенція наглядової ради. Питання, віднесені статутом до виключної компетенції наглядової ради, не можуть бути передані нею для вирішення виконавчому органу товариства.

Члени наглядової ради акціонерного товариства не можуть бути членами його виконавчого органу.

- 144 -

 10 — 4-2636

 - 145 -


Наглядова рада акціонерного товариства визначає форми контролю за діяльністю його виконавчого органу.

Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом.

Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства.

Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом.

Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).

 ГЛАВА 8

Правове становище об'єднань підприємств

§ 1. Поняття об'єднання підприємств

Для того щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції, підприємства прагнуть об'єднуватись у промислові, промислово-фінансові та інші групи. Ще Закон «Про підприємства в Україні» (ст. 3) надав підприємствам право об'єднуватись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Такі групи (об'єднання) підприємств визначаються в теорії господарського права як господарські об'єднання, які слід відрізняти від господарських товариств, що є підприємствами, а не об'єднаннями. Наведене визначення з юридичної точки зору означає, що господарське об'єднання — це один з видів суб'єктів господарювання.

Згідно з ч. 1 ст. 118 ГК об'єднанням підприємств є господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Об'єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до ГК та інших законів мають право утворювати об'єднання підприємств. До об'єднань підприємств можуть входити підприємства, утворені за законодавством інших держав, а підприємства України можуть входити до об'єднань підприємств, утворених на території інших держав.

Об'єднання підприємств можуть утворюватися на невизна-чений строк або як тимчасові об'єднання (на визначений строк).

Об'єднання підприємств є юридичною особою.

10*

 - 147 -


Державна реєстрація об'єднання підприємств здійснюється відповідно до ст. 58 ГК та Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

Як суб'єкт права об'єднання має свої економічні, організаційні та юридичні ознаки, які відрізняють його від підприємства.

По-перше, підприємства консолідуються в групи — об'єднання на основі певних матеріальних (економічних) інтересів (спільність інтересів). Частина 1 ст. 118 ГК визначає їх відкритим переліком. Це об'єднання виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Матеріальні інтереси як основа об'єднання визначаються засновниками у договорі або статуті як мета, завдання та функції об'єднання. Установчий договір укладають між собою підприємства—засновники об'єднання. Засновники об'єднання затверджують і його статут. Єдність матеріальних інтересів членів як основа об'єднання — це його економічна ознака.

По-друге, об'єднання як суб'єкт господарювання і суб'єкт господарського права має майно, юридично відособлене від майна членів об'єднання. Майном об'єднання є: а) основні фонди і оборотні кошти, передані членами об'єднання на його баланс згідно з договором чи статутом; б) майно, набуте об'єднанням у результаті господарської діяльності; в) майно створених об'єднанням підприємств.

Учасники об'єднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передбачених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо).

Майно передається об'єднанню його учасниками у господарське відання або в оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення об'єднання. Вартість майна об'єднання відображається у його балансі.

Господарське об'єднання має право утворювати за рішенням його вищого органу управління унітарні підприємства, філії, представництва, а також бути учасником (засновником) господарських товариств. Утворені господарським об'єднанням підприємства діють відповідно до положень ГК, інших законів та статуту підприємства, затвердженого об'єднанням.

Майно учасників об'єднання не входить до складу майна об'єднання. З урахуванням цього розмежовується відповідальність об'єднання і його учасників як суб'єктів права: об'єднання підприємств не відповідає за зобов'язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зобов'язаннями об'єднання. Установчим договором або статутом об'єд-

- 148 -

 нання можуть бути передбачені винятки з цього правила. Після припинення діяльності об'єднання майно, яке залишилося після задоволення вимог кредиторів, розподіляється між його колишніми учасниками. Порядок розподілу (як правило, відповідно до часткової участі) визначається договором або статутом. Цю ознаку об'єднання можна вважати економіко-юри-дичною ознакою.

Третьою ознакою об'єднання є централізація в руках об'єднання як суб'єкта права функцій і повноважень його учасників. Це організаційно-правова ознака. Склад функцій, які централізує об'єднання, визначають його засновники у договорі або статуті. Це можуть бути виробничо-господарські, науково-технічні, комерційні, правозастосовчі (захисні) та інші функції. Юридичним вираженням їх централізації є делегування учасниками об'єднанню у відповідних частинах належних їм повноважень з метою централізованого керівництва їхньою діяльністю з боку органів об'єднання. Правовою формою делегування таких повноважень є договір або статут об'єднання.

Четвертою ознакою об'єднання є особлива (складна) пра-восуб'єктність. її особливість обумовлена організаційною структурою об'єднання. Учасниками об'єднання можуть бути лише підприємства (організації)—юридичні особи, кожне з яких при входженні до об'єднання зберігає статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об'єднання, і на них поширюються положення ГК та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств.

Цим об'єднання відрізняється від підприємства, яке не має в своєму складі інших юридичних осіб. Тобто підприємства як учасники об'єднання залишаються самостійними суб'єктами господарського права. Разом з тим об'єднання підприємств також є самостійним суб'єктом права. Об'єднання створюється і реєструється як суб'єкт права; діє на основі договору та/ або статуту; володіє майном, яке юридично відособлене від майна учасників об'єднання; має самостійний (власний) і зведений (спільний для членів) баланси, поточний та інші рахунки в установах банків, печатку зі своєю назвою, і є юридичною особою.

Згідно з ч. 2 ст. 121 ГК підприємство—учасник господарського об'єднання має право:

- добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його утворення чи статутом господарського об'єднання;

- 149 -


бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом,
засновницьким договором чи статутом господарського об'єднан
ня не встановлено інше;

одержувати від господарського об'єднання в установлено
му порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприємства;

одержувати частину прибутку від діяльності господарського
об'єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати
також інші права, передбачені засновницьким договором чи ста
тутом господарського об'єднання відповідно до законодавства.

Дещо вужчі права мають підприємства, які входять до складу державного або комунального господарського об'єднання. Такі підприємства не мають права без згоди об'єднання виходити з його складу, а також об'єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб'єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності (ч. З ст. 121 ГК).

Отже, з точки зору правосуб'єктності, об'єднання становить собою сукупність самостійних суб'єктів права, спільні майнові права та інтереси яких реалізує об'єднання. В теорії господарського права такі організаційні структури визначаються як господарські системи, в теорії цивільного та адміністративного права — як складні юридичні особи.

§ 2. Види та організаційно-правові форми об'єднань підприємств

Господарський кодекс вперше провів поділ об'єднань підприємств на види та організаційно-правові форми, хоч в практиці господарювання такі об'єднання існували і до прийняття ГК.

Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств можуть утворюватися як:

господарські об'єднання;

державні господарські об'єднання;

- комунальні господарські об'єднання (ч. 1 ст. 119 ГК).

Господарське об'єднання — це об'єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об'єднали свою господарську діяльність. Господарські об'єднання діють на основі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками. Господарські об'єднання — це договірні об'єднання.

Державне (комунальне) господарське об'єднання — це об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними)

- 150 -

 підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

Державне (комунальне) господарське об'єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання. Державні (комунальні) об'єднання — це статутні об'єднання.

Особливості правового становища державних (комунальних) господарських об'єднань полягають у тому, що:

засновниками їх є власники і уповноважені органи, а не
самі підприємства. Зокрема, це стосується державних концернів
і корпорацій. Так, українські корпорації та концерни держав
ної власності створюються, реорганізуються та ліквідуються
рішеннями Кабінету Міністрів України (декретами, постано
вами). Склад учасників і статути цих об'єднань затверджують
відповідні галузеві міністерства і держкомітети (безпосередньо
або за погодженням з Антимонопольним комітетом, Мінеко
номіки, Мінфіном України). Державні господарські об'єднан
ня галузевого масштабу створюють безпосередньо галузеві
міністерства і держкомітети (Мінтранс, Мінпаливенерго, Держ-
комзв'язок). Комунальні господарські об'єднання створюють
ся, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами чи
держадміністраціями;

державні (комунальні) господарські об'єднання діють на
підставі затверджених засновниками статутів, тобто не мають
установчих (засновницьких) договорів. Отже, предмет і цілі
їхньої діяльності визначають власники (уповноважені орга
ни), а не самі учасники об'єднань;

особливістю правового становища державних (комуналь
них) господарських об'єднань є, як зазначалося вище, обме
жене право виходу підприємств з них.

Частина 1 ст. 120 ГК встановлює такі організаційно-правові форми об'єднань підприємств:

асоціації;

корпорації;

консорціуми;

концерни;

інші форми об'єднання інтересів підприємств, передба
чені законом (союзи, спілки, асоціації підприємців тощо).

- 151 -


Асоціація — це договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств—учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

На наш погляд, визначення асоціації як об'єднання, створеного з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, є не зовсім вдалим, оскільки в такому вигляді асоціація мало чим відрізняється від корпорації. А якщо асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств—учасників асоціації, то навіщо їй централізувати виробничі та управлінські функції?

Корпорація — це договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

Консорціум — це тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.

Концерн — це статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з

- 152 -

 органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

§ 3. Функції та компетенція

об'єднання підприємств. Управління об'єднанням підприємств

Функції та компетенція об'єднання підприємств за загальним правилом визначаються в індивідуальному порядку — тими актами, якими створюється об'єднання.

Об'єднанню підприємств, як правило, притаманні такі функції:

виконання завдань, визначених договором, статутом, ак
том про створення об'єднання (промислова діяльність, будів
ництво, транспортна діяльність тощо);

вирішення спільних для групи підприємств питань, зок
рема, питань соціально-економічного розвитку;

проведення спільної для галузі науково-технічної політи
ки (поліпшення якості продукції, підвищення технічного рівня
виробництва, ефективне використання потужностей, зовніш
ньоекономічна діяльність тощо);

виконання за необхідності планових функцій, якщо це
передбачено статутом або засновницьким договором;

координаційні;

захист прав та інтересів підприємств об'єднання тощо.

Існує також практика делегування Кабінетом Міністрів України окремим об'єднанням підприємств функцій і повноважень центральних органів виконавчої влади. Зокрема, це здійснено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів»1. Цим декретом державним корпораціям, створеним у будівництві та промисловості будівельних матеріалів, надано статус центральних органів виконавчої влади, тобто вони є вищестоящими органами щодо підприємств, які входять до об'єднання.

Делегування функцій і відповідних повноважень означає, що об'єднання діють у відносинах з підприємствами, які до

Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 7. — Ст. 188.

- 153 -


них входять, як вищестоящий орган. Це означає, що вони виконують такі функції і реалізують такі повноваження:

приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквіда
цію підприємств і організацій;

затверджують статути цих суб'єктів;

контролюють дотримання підприємствами статутів;

вживають заходів до керівників підприємств у випадках
порушення статутів;

здійснюють контроль за ефективним використанням і збе
реженням майна, закріпленого за підприємствами;

укладають і розривають контракти з керівниками під
приємств;

дають згоду Фонду державного майна України на ство
рення спільних підприємств, до статутних фондів яких пере
дається майно, що є державною власністю, тощо.

Корпораціям як центральним органам державного управління заборонено безпосереднє втручання в господарську діяльність підприємств, вищестоящими органами щодо яких вони є.

Основні положення щодо управління об'єднанням підприємств встановлені ст. 122 ГК, згідно з якою господарські об'єднання мають вищі органи управління (загальні збори учасників) та утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського об'єднання.

Вищий орган господарського об'єднання:

затверджує статут господарського об'єднання та вносить
зміни до нього;

вирішує питання про прийняття до господарського об'єд
нання нових учасників та виключення учасників з його складу;

утворює виконавчий орган господарського об'єднання
відповідно до його статуту чи договору;

вирішує фінансові та інші питання відповідно до уста
новчих документів господарського об'єднання.

Виконавчий орган господарського об'єднання (колегіальний чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції.

Певні особливості встановлені ГК щодо управління державним (комунальним) господарським об'єднанням. Управління цими суб'єктами здійснюють правління об'єднання і генеральний директор об'єднання, який призначається на посаду та звільняється з посади органом, що прийняв рішення про утво-

- 154 -

 рення об'єднання. Склад правління визначається статутом об'єднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським об'єднанням визначається статутом об'єднання відповідно до закону.

Здійснення управління поточною діяльністю об'єднання підприємств може бути доручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об'єднання) на умовах, передбачених установчими документами відповідного об'єднання.

§ 4. Правовий статус промислово-фінансових груп

Специфічним видом об'єднань підприємств є промислово-фінансові групи (ПФГ).

Відповідно до ч. 1 ст. 125 ГК підприємство може бути учасником промислово-фінансової групи (або транснаціональної промислово-фінансової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні особи).

Промислово-фінансова група є об'єднанням, яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою виробництва кінцевої продукції.

До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові та інші підприємства, наукові й проектні установи, інші установи і організації усіх форм власності. У складі промислово-фінансової групи визначається головне підприємство, яке має виключне право діяти від імені промислово-фінансової групи як учасника господарських відносин.

Промислово-фінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній реєстрації як суб'єкт господарювання.

Порядок утворення та інші питання діяльності промислово-фінансових груп визначаються Законом України від 21 листопада 1995 р. «Про промислово-фінансові групи в Україні»1 та іншими нормативно-правовими актами, зокрема Положенням про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 7812.

1 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 23. — Ст.