5207

Історія економіки та економічної думки. Курс лекцій

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Вступ Дисципліна Історія економіки та економічної думки є однією із базових навчальних дисциплін з економічної теорії і відіграє важливе значення у фундаментальній підготовці фахівців з економічної діяльності. Мета дисципліни – це формува...

Украинкский

2012-12-04

2.27 MB

598 чел.

Вступ

Дисципліна Історія економіки та економічної думки є однією із базових навчальних дисциплін з економічної теорії і відіграє  важливе значення у фундаментальній підготовці фахівців з економічної діяльності. Мета дисципліни – це формування знань про історичний розвиток господарств та економічної думки країн Європейської цивілізації для розуміння генезису та закономірностей функціонування економічних систем.

У сучасній розгалуженій системі економічних наук історія економіки та економічної думки займає важливе самостійне місце і відіграє значну роль. Одна з основних функцій історії економіки та економічної думки - необхідність з'ясування наукового достоїнства різних шкіл та напрямів економічної науки, їх дійсного внеску до світової скарбниці економічного знання. Історія економіки та економічної думки допомагає виявити сучасний стан дослідження актуальних проблем економіки, сконцентрувати увагу на ще невирішених важливих питаннях економічної теорії і політики.

Велике пізнавально-виховне значення має історія економіки та економічної думки у системі економічної освіти, підготовці економістів нової незалежної держави, формуванні їхньої кваліфікації. Особливо зростає значення історико-економічних знань в сучасних умовах. В Україні здійснюється процес формування змішаної економічної системи, де головним є введення ринкової системи відносин. Історія економіки та економічної думки свідчить, що ефективне функціонування ринкової економіки передбачає необхідність органічної взаємодії централізованих і децентралізованих засад організації економічного життя суспільства.

Майже у всіх країнах світу держава і ринок, доповнюючи один одного, ділять між собою функції, регулюючи таким чином економічні процеси. Ринкова система відносин включає в себе безпосередньо ринкове і державне (економічне і правове) регулювання. Неправомірна позиція про повне видалення держави з економічного життя, особливо в сучасних умовах нестабільної економіки України. При цьому та чи інша складова змішаної економічної системи може перебільшувати.

В період радикальних змін ролі держави питання про межі і форми та інструменти втручання держави у ринкові процеси надзвичайно актуальні для України та інших країн, що переживають період ринкової трансформації економічних систем. В цих умовах важливо урахування  досвіду, що висвітлює історія економіки та економічної думки, та досвіду країн, що знаходяться в стадії  переходу від соціалізму до демократичних засад управління.

Історія економіки та економічної думки визначає основні принципи політики держав, що діють в умовах змішаних систем економіки, і висвітлює пошук найбільш ефективного використання як ринкових так і адміністративних методів управління. В Україні необхідно керувати державним сектором, використовувати державне планування і прогнозування, виробити пріоритети у формуванні територіальних, міжгалузевих і внутрішньогалузевих пропорцій, які б забезпечили високу ефективність виробництва та оптимальну збалансованість національного ринку.

Історія економіки та економічної думки значно підвищує культуру економічного мислення, дає змогу розглядати проблеми у значно ширшому аспекті, вона вивчає історичний процес виникнення і розвитку основних систем економічних поглядів учених різних історичних періодів. З цього випливає, що аналіз виникнення і розвитку економічних учень охоплює весь історичний процес суспільного розвитку, всі історичні епохи, починаючи з рабовласницького суспільства. Підходи і трактування економічних явищ та процесів неоднозначні, а тому в  економічній науці ми маємо справу з різними теоріями і школами. Проте це не означає існування різних економічних наук. Економічна наука єдина, а школи і напрями, як і в інших науках, - різноманітні.

Сучасна економічна наука - це результат нашарувань різних історичних епох, кожна з яких привносила свої спостереження, пропонувала свої теми, формулювала свої поняття і теорії. Історія економіки охоплює весь відомий нам з археографічних пам’яток період існування суспільства, починаючи в основному з стародавнього Єгипту. В працях мислителів античної Греції: Ксенофонта, Платона, Аристотеля зустрічаються праці по критичному осмисленню теоретичних доробок філософів-попередників стародавнього світу. Представники класичної політичної економії піддавали критичному аналізу погляди меркантилістів, а представники історичної школи – класичну політичну економію. В наступних етапах праці з політичної економії завжди містили критичні оцінки попередників.

Британська енциклопедія рядом своїх статей поклала початок спеціальним дослідженням з історії економічної думки. Класичною працею з історії економічної думки став твір К. Маркса “Теорії додаткової вартості”. Першим фундаментальним дослідженням з історії економічної думки вважають працю Й. Шумпетера “Історія економічного аналізу” (1954). Ця праця здобула високу оцінку фахівців економічних наук. Згодом з’являється низка праць з історії економічної думки видатних вчених-економістів Е. Жамса, М. Блауга, Такаші Негіші, Р. Хейлбронера та багатьох інших.

Наприкінці XIX ст. в університетах започатковано викладання курсу історії економічної думки, яке мало як періоди підвищеного інтересу до нього, так і періоди втрати цього інтересу. В наш час на економічних факультетах усього світу відновлено читання курсу з “Історії економіки та економічної думки”.

Задача історії економіки та економічної думки - відновлювати втрачені змісти наших знань. Це спосіб краще, тобто повніше і глибше, опанувати тим, що накопичено в арсеналі сучасної науки. Тривалий час історико-економічним дослідженням не надавалося достатньої уваги , занижувалася роль дисципліни у підготовці професіоналів-економістів. Відповідно зростає потреба у спеціальній, особливо навчальній, літературі. Історія економіки та економічної думки дає реальне бачення довготермінових тенденцій економічного розвитку – картину історичного руху від минулого до сучасного стану. Ця дисципліна розкриває причини тих чи інших явищ, підтверджує правильність, чи помилки сучасної економічної політики, обґрунтовує її перспективи. Історія економіки та економічної думки відіграє фундаментальну роль у формуванні економіста-практика, дослідника і педагога, формує в них критичне мислення, об’ємне бачення соціально-економічних процесів і явищ.

В запропонованому курсі лекцій втілені намагання об'єктивно, неупереджено розкрити сучасний стан науки, узагальнити досвід викладання предмета в умовах незалежності України. Головний методологічний принцип це системно-всесвітній принцип, тобто підхід до історії економіки та економічної думки як до загального суперечливого світового процесу, у якому в міру загального історичного розвитку активно взаємодіють вчені усе більш широкого кола різних націй і регіонів.

В курсі лекцій використані праці вчених - основоположників окремих теорій, шкіл і напрямів вітчизняної та світової економічної думки. Разом з тим загальний матеріал склали також праці таких визнаних авторитетів у галузі історії економіки та економічної думки, як Жід Шарль – 1847-1932 (Франція), твір “Історія економічних учень” (1918); Ріст Шарль – 1874-1955 (Франція), твір “Історія економічних доктрин” в співавторстві з Шарлем Жидом; Жамс Еміль Пьер Мари 1899-1987 (Франція) твір “Історія економічної думки XX віку” (1959); Шумпетер Йозеф Алоїз – 1883-1950 (Австрія), твір “Історія економічного аналізу” (1954); Селігмен Бен Барух – 1912-1970 (США), твір “Основні течії сучасної економічної думки” (1962); Блауг Марк – 1927 (Нідерланди), твір “Економічна історія  та історія економічної теорії” (1986); Туган-Барановський Михайло Іванович – 1865-1919 (Україна), твір “Російська фабрика у минулому і сучасному. Історико-економічне дослідження” (1898);  та інших вітчизняних і зарубіжних учених-економістів, чиї праці подаються у списку рекомендованої літератури.


ТЕМА  1

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ІСТОРІЇ ЕКОНОМІКИ ТА економічної думки

План

  1.  Предмет історії економіки та економічної думки
  2.  Методи історії економіки та економічної думки

1. Предмет історії економіки та економічної думки.

Предметом історії економіки та економічної думки є розвиток господарств країн Європейської цивілізації та їх наукове відображення в економічній думці, вивчення виникнення і розвитку економічних ідей, течій і шкіл, формування і розвиток економічної науки як особливої системи знань.

Завдання дисципліни заключається в тому, щоб на методологічних засадах цивілізаційної парадигми розвитку суспільства сформувати сучасне економічне мислення та світогляд студентів, забезпечити засвоєння ними знань і методів історичного аналізу економічних процесів.

Історія економіки вивчає еволюцію господарської діяльності, господарського буття людства від первісного суспільства до сучасності. Ці питання складають предмет економічної історії, тобто історії народного господарства. Економічна історія тісно пов'язана з низкою наукових дисциплін - демографією, соціологією, психологією, державоведенням, політологією, історією держави та права, історією культури, релігії тощо, Економічна історія використовує матеріал, нагромаджений та проаналізований у рамках цих наук, та, в свою чергу, збагачує їх необхідними фактами історико-економічного характеру.

Історія світової економіки є обов'язковим предметом у підготовці економістів усіх спеціальностей. У сучасному світі інтерес до економічної історії постійно зростає - це характерно як для науковців, так і для широкого загалу і нашої країни, й інших країн. Така ситуація пояснюється тим, що економічна історія як наука та навчальна дисципліна виконує декілька дуже важливих завдань.

Найважливішим з них є узагальнення та аналіз нагромадженого людством господарського досвіду - позитивного й негативного. Вивчення цього досвіду дозволяє вченим створювати короткотермінові та довготермінові прогнози економічного розвитку, розробляти найбільш доцільну економічну стратегію й тактику, давати практичні рекомендації.

Найважливішою функцією економічної історії є формування у економістів та фахівців інших галузей знань певного типу мислення, завдяки якому можна знайти та проаналізувати історичні корені сучасних економічних проблем, побачити та вивчити сучасні аналогічні ситуації, розрахувати на основі наявного досвіду найкоротші шляхи їх розв'язання.

Економічна історія як наука виникла в XVIII ст. Відтоді швидко та неухильно розширяється перелік тем, які є предметом її аналізу, ускладнюються методи дослідження, зростає кількість наукових шкіл. На сучасному етапі економічна історія вивчає дуже велике коло різноманітних питань.

Для вивчення економічної історії територій, регіонів, країн, світового економічного співтовариства, етапів його формування необхідно з'ясувати, що таке світове співтовариство, які його сучасні характеристики. Виходячи з принципів історизму, необхідно простежити, як створювалося світове економічне співтовариство, проаналізувати основні причини, що визначали цей процес. Доцільно розглянути питання про постійне поглиблення економічного співробітництва між країнами, зупинитися на питанні про міжнародні економічні союзи та організації - урядові та над-урядові.

Важливою проблемою є вивчення типів економік, які існували в історії людства та існують сьогодні. Для сучасного періоду при вивченні проблеми багатоваріантності господарських систем доцільно розглянути особливості економіки індустріальних країн з ринковою економікою, виділити специфічні риси неринкової економіки, проаналізувати економічний розвиток численної групи країн, що розвиваються. В цій останній групі необхідно спеціально виділити країни аграрно-сировинні, аграрно-індустріальні, «нові індустріальні», країни «нафтової еліти», країни, економіка яких орієнтована на переважний розвиток міжнародного туризму тощо.

При аналізі типу економічної системи слід звернути увагу на структуру народного господарства, співвідношення в ньому таких галузей, як промисловість, будівництво, зв'язок, транспорт, енергетика, сфера послуг, сільське господарство. Досить показовою є структура експорту та імпорту, ступінь відкритості країни, її залученість до світового господарства, рівень економічної інтеграції з іншими країнами. Необхідно розглянути характер відносин власності на засоби виробництва, оцінити співвідношення в народному господарстві приватного, кооперативного, державного секторів економіки. Дуже важливим також є аналіз державної політики відносно приватного підприємництва та приватної ініціативи. Істотною рисою економічної системи є також ступінь її сприйняття до науково-технічного прогресу (НТП), що знаходить вираз у специфіці розвитку науки, наукоємних та високоскладних виробництв. Це, безумовно, важливі, але далеко не вичерпні характеристики, що дають нам тип економічної системи.

Найважливішим об'єктом аналізу є проблема факторів, що впливають на темпи та характер економічного розвитку та визначають в кінцевому підсумку рівень та специфічність національних економік. Вивчення факторів може допомогти з'ясувати, чому господарства одних країн розвиваються швидко та ефективно, інших - повільно та нестабільно, а економіка третіх узагалі якби «ходить по колу», тобто підпадає під вплив так званих «хибних кіл розвитку». Аналіз факторів економічного зростання також дає можливість ученим виділити найбільш або найменш сприятливі періоди в господарському розвитку окремих країн, що може бути корисним при вивченні іншої провідної проблеми економічної історії - економічної політики держави.

Найважливіша складова державної політики - проблема господарських реформ. При її вивченні слід виділити найбільш масштабні господарські реформи в різних країнах, звернути увагу на мету реформ, методи та характер їх проведення, досягнуті результати. Обов'язковим елементом аналізу повинно бути вивчення історико-економічного фону, на якому проводяться господарські реформи, аналіз верств суспільства, які підтримують нововведення або виступають проти них.

У курсі економічної історії досить ґрунтовно вивчається історія найважливіших економічних процесів, таких, наприклад, як феодалізація та її особливості в країнах Європи та в Україні, процес покріпачення селян, промислові перевороти, еволюція товарно-грошових відносин, урбанізація та становлення міської економіки в Західній Європі та інших країнах тощо. Вивчається також еволюція економічних інститутів - грошей, кредиту, податків, цін та ін. Предметом аналізу виступають також розвиток провідних галузей господарства, динаміка та стан основних категорій продуктивного населення, соціально-професійна структура суспільства.

Зрозуміло, що не всі питання, які складають предмет економічної історії, на сучасному етапі вивчені достатньо досконало. Існують проблеми, по яких написано багато тисяч монографій, десятки тисяч статей, їм присвячено спеціальні періодичні видання, за якими регулярно проводяться світові наукові конференції та симпозіуми. До таких проблем, зокрема, відноситься аграрна історія. Інші проблеми поки що привертають менший інтерес, - наприклад, господарські реформи; деякі ж проблеми і досі лишаються «білими плямами», їх аналіз чекає свого дослідника. Проте, очевидним є те, що на темп розвитку історико-економічної науки в цілому впливає загальний рівень історико-економічної освіти в суспільстві, рівень професійної підготовки економістів, а також потреби суспільства.

Історія економіки та економічної думки — це не що інше, як історія наших намагань зрозуміти дію економіки, яка ґрунтується на ринкових операціях; так писав Марк Блауг (1927) – англійський економіст, дослідник проблем історії економічного аналізу, економічної історії провідних країн світу, економіки мистецтва й освіти.

У сучасному українському суспільстві труднощі вирішення економічних завдань як ніколи раніше підняли значення обґрунтованості і вірогідності економічної теорії, що має служити основою господарської політики, яка прийнята в країні як керівництво до дії. Ті наукові суперечки і дискусії, які ведуться протягом останніх років, зачіпають проблематику об'єктивних закономірностей розвитку світової і в тому числі вітчизняної економіки, питання прийнятності економічних ідей і концепцій, які представлені як в теоріях іменитих економістів, так і в теоретичних досягненнях шкіл, течій і напрямів економічної думки на різних етапах її розвитку.

В економічній науці немає простих правил для того, щоб відрізнити вірну теорію від невірної, адекватну від неадекватної. Критерій спростування може поділити всі економічні вислови на позитивні й нормативні, і таким чином підказати нам, в якій галузі слід зосередити наші емпіричні дослідження. При цьому можна показати, що навіть нормативні тези часто мають приховану позитивну основу, що залишає нам надію коли-небудь перевірити їх на практиці. Однак деякі основні нормативні теореми ніколи не зможемо піддати емпіричній перевірці.

Крім того, існує набір тез і теорем, які, на перший погляд, належать до економічної поведінки, але ж дозволяють її прогнозувати. Тобто значна частина існуючої економічної доктрини — це чиста метафізика. У цьому немає нічого поганого, якщо, звичайно, не приймати цю метафізику за науку. На жаль, історія економічної науки свідчить, що економісти часто приймають полову за зерно і думають, що володіють істиною, хоч в дійсності — це лише складний ланцюг визначень або ціннісних роздумів, замаскованих під наукові висновки. Відшукати цю тенденцію можна лише вивчаючи історію економічної науки

Історія економічної думки вивчає виникнення і розвиток економічних ідей, течій і шкіл, формування і розвиток економічної науки як особливої системи знань. Вивчаючи історію економіки та економічної думки, ми повинні мати на увазі спадкоємність економічних ідей, течій і шкіл та їхню відмінність, детермінізм повноти і глибини висновків з історичних фактів і обставин. Адже і в сучасній економічній теорії можна в достатній кількості знайти беззмістовні концепції, які видаються за наукові прогнози і рекомендації для економічної політики, що містять цінні роздуми. Однак методологічні пастки, в які потрапляють сучасні теорії, настільки складні й розташовані настільки глибоко, що довести попередню тезу надто важко.

Одна з причин, в силу якої ми повинні вивчати історію економічної науки, полягає якраз у тому, що вона є свого роду лабораторією, в якій на великому матеріалі ми вчимося розглядати досягнення економістів-теоретиків з необхідною методологічною застережливістю. Кожен економіст — усвідомлює він це чи ні — завжди носить цю лабораторію з собою. Він інстинктивно зупиниться, якщо коли-небудь намагатиметься пояснити рівень заробітної плати, не згадуючи про граничну продуктивність, виміряти капітал у фізичних одиницях або довести перевагу "невидимої руки" за допомогою чисто об'єктивних критеріїв. Але ця інстинктивна реакція пояснюється лише тим, що в його пам'яті блукають деякі спогади про історію його науки. Це добре. Тому що краще знати інтелектуальне надбання, залишене нам попередниками, ніж здогадуватися, що воно зберігається у невідомому нам місці і написане на невідомій нам мові. Ми знаємо більше тому, що ми вивчаємо це надбання.

Заслуговують на увагу матеріальні основи розвитку сучасної цивілізації, об'єктивні основи та етапи цивілізаційного процесу.

Вивчення економічної теорії передбачає творче осмислення рушійних сил соціально-економічного прогресу. Це потребує визначення матеріальних основ цього процесу та ролі в ньому економічного устрою суспільства при особливому значенні взаємодії різноманітних форм власності та державного втручання в господарську систему. При цьому головна рушійна сила соціально-економічного прогресу знаходиться в самому суспільстві у вигляді економічних потреб та інтересів людини. Показником ефективності соціально-економічного прогресу є зростання багатства суспільства, що відкриває простір для його подальшого розвитку.

Цивілізованість один з історичних етапів розвитку людства. Видатний американський учений-етнограф Л. Г. Морган (1818—1881) у книзі «Первісне суспільство», створенню якої він віддав близько 40 років життя, виділяв три головні етапи людської історії—епоху дикості, варварства й цивілізованості.

Люди, які жили в період перших двох епох, споживали переважно готові продукти природи. Створені людиною примітивні знаряддя праці були лише побічними засобами забезпечення такого споживання.

Становлення цивілізованості пов'язане з переходом від збиральництва до переробної суспільно-виробничої технології. Остання відбиває активне ставлення людини до навколишнього середовища, конкретно-історичний характер обміну, що відбувається між суспільством і природою. Розвиток суспільно-виробничої технології вказує на те, якими методами здійснюється праця і яким чином на її основі виробляються матеріальні й духовні цінності, необхідні для забезпечення життєдіяльності людини. Перехід від однієї технології до іншої зумовлюється змінами, що відбуваються у розвитку засобів виробництва, прогресом науки й техніки.

У розвитку цивілізованості, як і в цілому у розвитку людського суспільства, особливе місце має природне середовище.

На певному історичному етапі природа підготувала умови для появи людини. Однак, відокремившись від природного середовища, людина не відірвалась від його структури, не вийшла за його межі. Перетворюючи й пристосовуючи природу до своїх потреб, вона завжди залишається її невід'ємною частиною.

Природні умови постійно впливають на розвиток людини, відіграють важливу роль у визначенні змісту її праці, специфіки суспільно-виробничої діяльності. Відповідно до цього засоби виробництва й передусім активніша і динамічніша частка їх — знаряддя праці, як і в цілому суспільно-виробнича технологія, пристосовуються до існуючих природних умов, які відбиваються й на багатогранності цивілізаційного прогресу.

Природні умови, специфіка виробничої технології й зміст праці людини та розвиток її потреб визначають історично конкретний рівень культури суспільства. Поняття «культура» у широкому розумінні відбиває спосіб виготовлення матеріальних і духовних цінностей, їх передачі й споживання, що склалися у суспільстві. За своїм змістом це поняття близьке до поняття «цивілізація». Спільною основою їх є відповідний зміст людської праці, яка визначається не лише як специфічна діяльність, спрямована на виробництво засобів існування людини (предметів харчування, одягу, житла, а також духовних цінностей, що споживаються), а й як першооснова, з якої формується людина, суспільство в цілому, соціальна форма розвитку матеріального буття.

Відповідно до цього цивілізація визначається як історично конкретний стан суспільства, який характеризується особливим способом праці, певною суспільно-виробничою технологією й відповідною матеріальною й духовною культурою. Цивілізація відображає органічну сукупність соціально-економічних і культурних характеристик суспільства, досягнутий рівень продуктивних сил, спосіб взаємодії людини з природою.

Особливої уваги потребує питання, пов'язане з гуманістичною спрямованістю цивілізації.

Після варварства виникла цивілізація, яка пройшла ряд історичних етапів. Класифікація їх може здійснюватися у горизонтальному й вертикальному аспектах.

Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом типів одиничних і особливих локальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в історично визначені відрізки часу. Такими цивілізаціями були давньогрецька, давньоримська, візантійська, азіатських народів, англійська й північногерманська, інків та ін. Кожна з них має свою неповторність, унікальність та соціально-історичну особливість.

Вертикальний аспект, навпаки, характеризує розвиток цивілізації у широкому розумінні цього поняття. Він відбиває історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого — більш високого. Цьому розвиткові притаманна загальна логіка суспільно-історичного прогресу людства, що відбувається у всесвітньому масштабі.

Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійснюється шляхом глобальних за своїм змістом технологічних революцій, що спонукають якісні стрибки у розвитку суспільно-продуктивної сили праці людини, способу її взаємодії з природою.

Перша в історії людства технологічна революція, так звана неолітична, забезпечила перехід від варварства до цивілізації (поняття «неолітична» походить від грецького слова камінь). Завдяки цій революції у сільському господарстві почали широко використовуватися відповідним чином оброблені камінні знаряддя праці. Саме цим було забезпечено перехід від збиральної до виробничої й переробної економіки. Революція, про яку йдеться, відкрила аграрну (сільськогосподарську) цивілізацію, для якої основною формою багатства й, по суті, головним знаряддям виробництва стала оброблювана земля. Аграрна цивілізація, що значно прискорила розвиток суспільного виробництва, зайняла значний відрізок історії людства — 8—10 тис. років. Вона була панівною аж до середини XVIII ст.

Промислова революція другої половини XVIII — першої третини XIX ст. поклала початок індустріальній цивілізації, що розвивається і в наш час. Грунтуючись на застосуванні системи машин і механізації виробничих процесів, індустріальна цивілізація зробила новий велетенський крок у подальшому зростанні продуктивної сили праці людини й забезпеченні її панування над силами природи. Вперше в історії людства створені працею людини засоби виробництва, й передусім механічні знаряддя праці, стали основною формою багатства суспільства.

Індустріальна цивілізація зумовила не лише механізацію виробничих процесів, а й якісно новий крок вперед у розвитку суспільного поділу праці, спеціалізації й кооперування виробництва. Вона розірвала натуральну структуру господарювання, що існувала протягом тисячоліть, і зробила панівною товарну форму виробництва та обігу.

Отже, товарне виробництво й ринок, економічна демократія й плюралізм власності притаманні не лише, як це вважалося до останнього часу, певному устрою суспільства, вона є невід'ємними прерогативами індустріальної цивілізації. Багато з того, що до недавнього часу економічна теорія відносила лише до цінностей окремої суспільної формації, тепер оцінюється як загальноцивілізаційне надбання.

У той же час, забезпечивши небачені до цього можливості розвитку виробничих сил і матеріального багатства суспільства, індустріальна цивілізація створила й економічні кордони власного розвитку. Таким лімітуючим порогом її подальшого прогресу є розвиток людської особистості. За умов розвитку індустріальної цивілізації вперше в історії людства основним засобом виробництва стала машина. Відповідно до цього втілена у машині минула (уречевлена) праця зайняла панівне положення над живою працею людини. Це призвело до того, що виробник перетворився у придаток машини, у частку виробничого процесу. Відповідним чином обмежувалися і обмежуються й так звані соціальні інвестиції — безпосередні вкладення капіталу у розвиток людини.

Сформувалася об'єктивна суперечність між загальною логікою історичного прогресу, що вимагає підпорядкування всього виробничого процесу розвиткові людини, її потребам і здібностям, й цілями індустріального розвитку. Формою вирішення цієї суперечності стало зародження й нагромадження починаючи з середини XX ст. в межах індустріальної цивілізації нових якісних елементів постіндустріального розвитку. Особливий імпульс цьому процесу надав сучасний етап науково-технічної революції, який розпочався в кінці 70-х — на початку 80-х років. Цей період має ознаки нової технологічної революції і кваліфікується як перехідний.: зберігаючи виробничі структури індустріальної цивілізації, він водночас знаменує собою вступ людського, суспільства у принципово нову постіндустріальну цивілізацію. У даному разі йдеться, з одного боку, про виробничі структури найбільш розвинутих у економічному відношенні країн, а з другого—про формування лише початкових форм постіндустріального суспільства, що лише зароджуються.

Формування основ постіндустріальної цивілізації розглядається у працях американських учених Д. Белла й О. Тоффлера, японського економіста-соціолога Е. Масуди, французьких учених Ж. Ж. Серван-Шрейбера й А. Турена та ін. Розглядаючи елементи постіндустріальної цивілізації, необхідно звернути увагу, по-перше, на розвиток нової технологічної структури виробництва, яка забезпечувала б його комплексну автоматизацію. Основою цього процесу є формування замкнутих автоматизованих систем, впровадження технології, що грунтується на електронній автоматиці, інформатиці тощо. У кінцевому підсумку йдеться про розвиток само-відтворюваних технологічних структур.

По-друге, з розвитком нових технологічних систем формується новий тип суб'єкта праці. Людина праці перестає бути безпосереднім агентом виробництва. Домінуючим типом такої праці е інтелектуальна, творча праця. Це врешті-решт знімає породжені розвитком індустріального виробництва основні форми відчуження людини, веде до перетворення багатства людської особистості в основну форму багатства суспільства.

По-третє, слід ураховувати прогресуюче зменшення питомої ваги працюючого населення у промисловості й сільськогосподарському виробництві та всебічний розвиток сфери послуг. У деяких країнах, у тому числі і в США, у цій сфері зайнято вже сьогодні близько 70% працюючого населення. Та найбільш вагомі зміни пов'язані з всебічним розвитком інформаційного сектора суспільного виробництва, який справляє всезростаючий вплив на якісні перетворення всіх сфер життєдіяльності людини.

Якщо для індустріальної економіки, найвизначальнішими були концентрація виробництва, зростання його багатосерійності та масовості, то постіндустріальний розвиток характеризується орієнтацією виробничого процесу на задоволення індивідуальних потреб споживача, де-стандартизацію, виробництво продукції малими серіями. Це є основою формування й всебічного розвитку середніх і малих економічних структур.

По-четверте, зміни, що відбуваються, зумовлюють глибоку інтеграцію сфер матеріального й духовного виробництва, їх органічне поєднання у структурну цілісність; адже постіндустріальна інформативна економіка спрямована на забезпечення не тільки фізіологічних потреб людини, а й потреб більш високого порядку, які зумовлюють всебічний розвиток особи.

Розглядаючи процеси розвитку постіндустріального суспільства, треба враховувати, що багато з них ще не мають своїх остаточних характеристик. Як зазначав ще на початку 80-х років відомий американський економіст В. Леонтьєв, нова хвиля технологічних змін, пов'язана з інформатикою, ще лише розпочинається і пік її знаходиться попереду чи не на З0—50 років. Це, однак, тільки збільшує значення уважного вивчення цього процесу.

Формування структурної цілісності сучасного світу характеризується посиленням ролі загальноцивілізаційних принципів розвитку. При цьому жодна з економічних структур не зникає раніше, ніж розвинуться нові продуктивні сили і нові, більш досконалі виробничі відносини. Останні ніколи не виникнуть раніше, ніж буде створено матеріальні умови для їх існування в надрах старого суспільства.

Нові наукові дані про становлення основ постіндустріальної цивілізації допомагають глибше осмислити можливості й перспективи сучасного соціально-історичного розвитку. Підготувавши необхідні передумови розвитку і вступивши в структури постіндустріального періоду виробництва, суспільство, яке грунтується на пануванні інтересів капіталу, починає само себе заперечувати. Постіндустріальна цивілізація ставить у центр суспільно-економічної системи людину. Пряме й безпосереднє підпорядкування виробництва розвиткові людської особистості є об'єктивною основою, яка утворює відповідний базис для становлення нового постіндустріального за своїм змістом устрою. У цьому контексті соціалізація розглядається як планетарний процес, що здійснюється у різних суспільно-економічних структурах у специфічних формах.

Щодо суверенної України, то, інтегрувавши у світову економіку, вона зможе активно користуватися позитивними надбаннями людської цивілізації. Цей прогресивний процес має забезпечити не асиміляцію елементів виробничих відносин підприємництва з пануванням інтересів капіталу, а соціальну спрямованість сучасного розвинутого ринкового господарства, з одного боку, та досягнень у розвитку продуктивних сил — з другого. Йдеться про позитивне засвоєння нашим суспільством тих прогресивних надбань, що має сучасне західне суспільство. Це позбавляє нас необхідності дублювати крок за кроком шлях, що його пройшла ринкова система, і створює передумови суттєвого прискорення нашого суспільно-історичного прогресу. Звичайно, йдеться лише про існуючі можливості. Процеси, що розвиваються у суспільному житті України, ще не набули визначеності. Вони потребують належного суспільного осмислення з урахуванням об'єктивних передумов, що формуються на основі загальноцивілізаційного прогресу.

Проблемою, яка дала первинний імпульс економічній науці, тій "таємниці", що полонила Адама Сміта так само, як і будь-якого сучасного економіста, є проблема ринкового обміну: в економічному всесвіті присутнє відчуття порядку, і цей порядок не нав'язаний кимсь  зверху, а якимось чином є результатом обмінних операцій між окремими особами, причому кожна із сторін намагається максимально збільшити свою власну вигоду.

Таким чином, змістом історії економіки та економічної думки є не що інше, як історія наших намагань зрозуміти дію економіки, що ґрунтується на ринкових операціях. Але хоч загальноприйняте вчення завжди було зв'язано з аналізом ринкових систем, структура цих систем з часом значно змінювалась, і щоб пролити світло на ці зміни, кожне покоління застосовувало різні концепції і методи аналізу. Неможливо використовувати висновки, отримані одним методом аналізу, який відповідає певній економічній обставині, для винесення міркувань за результатами іншого методу, що відповідає іншим обставинам,  одну модель не можна використовувати для оцінки іншої моделі.

Нам досить часто говорили, що наука являє собою безкінечний процес намагань спростування гіпотез. У цьому розумінні обсяг прийнятих економічних знань у будь-який момент охоплює всі теорії, які ще не спростовані. Але як спростовуються економічні теорії? Велика трудність перевірки економічної теорії — що старої, що сучасної — полягає не стільки в неможливості проведення контрольних експериментів і тим самим встановлення істинності теорій раз і назавжди, а скільки в тому, що за відсутності належних лабораторних умов, економісти (та й усі дослідники в суспільних науках) не можуть дійти одностайності щодо визначених економічних критеріїв для спростування гіпотез. Гірше того, Їх думки часто розходяться щодо фундаментальних характеристик теорій. Наприклад, чи була неокласична теорія досконалої конкуренції висунута як гіпотеза про те, як насправді діють фірми і приватні господарства, чи її призначенням було забезпечення ідеальних критеріїв, оцінок того, чи діяли вони так, як їм належить? Якщо правильним тлумаченням буде перший варіант, то порівняння із спостереженнями ринкової поведінки дійсно є перевіркою надійності теорії, але якщо правильним е другий варіант, то той факт, що ні одна із існуючих ринкових структур не відповідає закладеним в теорії умовам, е викликом економічній політиці. Звичайно, теорія досконалої конкуренції може бути як "позитивною", так і "нормативною", залежно від мети, заради якої вона застосовується. Позитивні теорії про суспільний лад по суті своїй не можуть бути знехтувані остаточно тільки одним несприятливим результатом. Елемент оцінки неминуче стає частиною їх аналізу, і саме з цієї причини релятивісти та абсолютисти можуть продовжувати спір про правильність теорії порівняних витрат або доречності трудової теорії вартості, 3 іншого боку, нормативні теорії, як правило, не можуть бути оцінені емпірично.

2. Методи історії економіки та економічної думки. 

Звичайно, економісти не мають монополії на істину щодо важливих питань минулого та сучасності. Справді, багато явищ до сьогодні недостатньо вивчені та дискусійні. Проте економісти та спеціалісти інших галузей знань розвинули методи дослідження, що інколи називаються науковим підходом, які дають змогу проникати в суть складних явищ і сил, що впливають на економічне зростання, ціни і заробітну плату, розподіл доходу та зовнішню торгівлю. Узагальнююча досвід теоретичної діяльності економістів різних шкіл і напрямів, можна виділити такі методи.

Одним із основних джерел економічного знання є спостереження економічних явищ, особливо аналіз даних економічної історії. Як приклад, розглянемо інфляцію, яка як поняття означає зростання загального рівня цін. Громадян, банкірів та політичних діячів часто непокоїть інфляція, і тому вживаються болісні заходи — зменшення обсягу виробництва і зростання безробіття, щоб попередити загрожуючу інфляцію або уповільнити її темп. Які втрати, що спричиняє інфляція? Одним із засобів вивчення є аналіз історичних випадків інфляції. Дж. Кейнс, спостерігаючи, як інфляція розвіяла багатство середнього класу і призвела до соціального неспокою (безробіття), обґрунтував свою теорію державного втручання в економіку. Дослідження втрат від таких гострих форм інфляції, яка охопила майже увесь світ наприкінці 20-х та на початку 30-х рр., дає краще зрозуміти інфляцію нинішню, у тому числі і в нашій економіці.

Історія і факти є основою для такої емпіричної науки, як економічна, та факти не можуть розповісти власну історію. До історії слід долучити економічний аналіз, бо тільки через розвиток і перевірку економічних теорій можна впорядкувати і організувати безладну суміш даних і фактів у чіткий погляд на дійсність.

Що розуміють під економічним аналізом? Це підхід, що починається з набору припущень, на основі яких у подальшому виводяться певні логічні завбачення щодо поведінки людей, фірм або економіки в цілому.

Цілісне розуміння економічної діяльності передбачає використання економічних даних і статистичного аналізу. Уряди і фірми друкують томи даних, що дають економістам кількісні характеристики економічної поведінки. Практичне дослідження такої поведінки потребує розвиненого апарату теорії ймовірностей та економетрики, тоді як розуміння результатів дослідження передбачає лише уважне читання і здоровий глузд.

Економічне життя суспільства навдивовижу складне — з мільйонами підприємств і мільярдами цін. Щоб стримувати економічне зростання, економісти зверталися до лабораторного та інших контрольованих експериментів для вивчення економічних явищ.

Що таке контрольований експеримент? Дослідник ставить цей експеримент шляхом поділу населення на дві або більше груп, кожна з яких досліджується в один і той самий спосіб за винятком одного фактора. Дослідник вимірює вплив фактора, що досліджується, за інших незмінних факторів. В економіці ставити експерименти значно складніше порівняно з іншими науками.

По-перше, економісти не можуть вимірювати економічні зміни з точністю, з якою фізики вимірюють масу, швидкість або віддаль. По-друге, важко відтворити реальну економіку в лабораторних умовах.

Незважаючи на ці труднощі, економісти покладаються дедалі більше на експерименти, щоб пояснити економічну поведінку. Наприклад, в одній групі контрольованого експерименту протягом останніх двох десятиліть економісти визначали реакцію різних людей на різні види урядових програм, що підвищують доходи бідних. Ці експерименти були дуже корисні, бо показали, як зміни в урядових програмах можуть впливати на трудові навики і поведінку щодо заощаджень. Інші експерименти сьогодні присвячені поведінці ринків за малої кількості виробників.

Ці чотири методи - спостереження, економічний аналіз, статистичний аналіз та експеримент - становлять підхід, за допомогою якого забезпечується прогрес економічної науки. Кожного дня виникає нова економічна загадка. У відповідь економісти висувають нові ідеї і відкидають старі, й історія економічних знань поповнюється і розвивається.

Під впливом яких саме факторів трансформуються погляди і концепції економістів? Однозначної відповіді бути не може. З одного боку, не можна не визнати правомірним проведення прямого і безпосереднього зв'язку між змінами соціально-економічних умов і відображенням цих умов і відповідних інтересів у економічних теоріях і концепціях. Цей зв'язок існує, але він не має прямого, "жорсткого" характеру.

З іншого боку, при розгляді об'єктивних умов формування тієї чи іншої концепції не слід абсолютизувати значення якогось одного фактора. Взаємозв'язок економічної реальності з теоретичними узагальненнями надто багатогранний, суперечний, змінний.

І все ж таки можна виділити найбільш істотні фактори, під впливом яких формуються і розвиваються економічні погляди і концепції:

- об'єктивні умови, потреби та інтереси живої економічної практики (монетаризм зобов'язаний загостреній інфляції);

- праці й погляди представників більш ранніх концепцій, їх підходи, термінологія, проблематика;

- взаємовплив національних шкіл;

- розвиток суміжних розділів економічної науки — статистики, математики, демографії, соціології та ін;

- удосконалення методів наукового дослідження;

- розширення (зміна) тематики і поглядів на предмет економічної науки;

- взаємозв'язок і узгодження окремих розділів економічної теорії, наявність або, навпаки, відсутність внутрішньої логічності, поєднання економічних законів і категорій.

Еволюція економічних поглядів і концепцій відбувається під впливом практичних потреб, у процесі порівняння і узгодження різних підходів, позицій, методів, при певній консервативності і безперечній спадковості знань і висновків. 

Економічне життя суспільства є надзвичайно багатогранним. Його вивчає система економічних наук, які включають науки про загальні закони економічного розвитку, галузеві економічні науки, науки, що розглядають конкретні економічні процеси та явища, науки про народне господарство.

Кожна з них має свій предмет, своє коло досліджуваних питань. Першість серед усіх економічних наук належить економічній теорії (політичній економії). Політична економія як наука склалась у XVII ст. Вона є результатом тривалого історичного розвитку економічної думки.

Економічна думка зародилась у глибокій давнині і пройшла складний шлях від емпіричного розуміння економічних явищ до формування наукових теорій. Очевидно, уже в первісному суспільстві люди замислювались над економічними явищами. Але ці їхні погляди ще не складалися в будь-яку систему. Перші спроби систематизації економічних поглядів можна віднести до стародавньої доби й середньовіччя. Проте й вони ще не склались у наукові системи.

Економічні знання стали самостійною галуззю досліджень у XVI-XVII ст. - в епоху меркантилізму, хоч і тоді дослідники займалися аналізом тільки окремих економічних проблем.

Видатний економіст Йозеф Шумпетер писав, що меркантилізм був не стільки науковим напрямом, скільки практичною політикою. Так само і література меркантилістів була вторинним явищем і містила лише зачатки науки.

Таку оцінку меркантилізму заперечує відомий англійський економіст         М. Блауг. Він пише, що не можна, наслідуючи Шумпетера, “зводити меркантилізм лише до другорядної течії поступального розвитку економічного аналізу” (Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. - М.. 1994. - С. 27). У меркантилістській літературі вже містилися основні елементи класичного підходу, підкреслює М. Блауг.

Меркантилістів цікавили, зокрема, питання визначення суті багатства, яке вони ототожнювали із золотом і сріблом, регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу дорогоцінних металів у країну, заохочення експорту, протекціоністські тарифи на імпортні товари тощо.

Зрозуміло, що в добу панування торгового капіталу основними були питання, зв'язані з торгівлею. Іще не існувало науки, яка б ґрунтувалась на економічних законах і охоплювала всі сфери людської економічної діяльності. Початки такої науки було закладено А. Смітом - представником класичної політичної економії. Саме А. Сміт створив першу систему політичної економії, узагальнивши нагромаджені до нього окремі економічні знання.

Послідовники й учні А. Сміта розвивають теорію, вносять в неї нові ідеї. Згодом з'являється критична течія у політичній економії, представники якої (зокрема С. Сісмонді, котрий називав себе учнем А. Сміта) виступають із критикою «економічної ортодоксії». Ця критика забезпечила появу нових напрямів економічної думки.

Формуються соціалістичні ідеї. Виникає утопічний соціалізм, з'являється марксизм, який проголошує себе науковим соціалізмом.

У 70-х роках XIX ст. економічна думка була репрезентована, з одного боку, історичною, а з іншого - суб'єктивно-психологічною школою, яка ознаменувала розвиток політичної економії на нових, маржинальних (граничних) засадах. На цих засадах наприкінці XIX ст. формується неокласичний напрям економічної думки, з появою якого зв'язане становлення мікроекономіки.

Новим етапом розвитку політичної економії стала поява у 30-х роках так званого кейнсіанства.

Кейнсіанці, на відміну від неокласиків — прихильників економічного лібералізму, на перший план висувають проблему регулювання ефективного попиту. З появою кейнсіанства зв'язане також формування нового розділу економічної науки - макроекономіки.

Неокласичний напрям і кейнсіанство з моменту їхньої появи і до наших днів пройшли складний еволюційний шлях, по черзі виходячи на перший план і в економічній теорії, і в економічній політиці.

Своєрідним напрямом економічної думки є інституціоналізм, який виник наприкінці XIX - на початку XX ст. Цей напрям, який за предмет свого дослідження взяв переважно позаекономічні фактори, розширив поле аналізу економічних наук, інтегрував економічну теорію з іншими суспільними науками.

Значний внесок у розвиток економічної думки зробили соціал-реформістські концепції. Знання цих концепцій є практично цінним для формування ринкової економіки в пострадянських країнах.

Зрештою, не можна обминути процес історичного розвитку економічної думки в нашій країні. Тривалий час українська економічна думка взагалі не досліджувалась, а видатні українські економісти оголошувались російськими і вивчались у відповідному контексті єдиного суспільно-економічного простору.

Процес розвитку економічних поглядів та ідей і є предметом історії економіки та економічної думки Цей курс охоплює також економічні погляди, які не склалися в систему. Історія економічних учень є поняттям вужчим, ніж історія економічної думки. А історія політичної економії, у свою чергу, є основою історії економічних учень.

Зрозуміло, що цей розподіл є досить умовним. Будь-який підручник з історії економічних учень (Див.: История зкономических учений. - М., 1983; История зкономических учений. - Ч. I-II -М., 1989) розглядає, власне, історію економічної думки, досліджує процес виникнення й розвитку економічних поглядів та ідей, починаючи зі стародавнього світу. Тобто історія економіки, історія економічної думки та історія економічних учень ототожнюються.

Французькі економісти Ш. Жід і Ш. Ріст у підручнику з історії економічних учень (Жид Ш., Рист Ш. Исторня зкономических учений.- М., 1995) як синонімічними користуються термінами: історія економічних учень, історія економічних ідей, історія економічної думки, історія політичної економії.

Те саме стосується і вже згадуваного підручника з історії економічної думки англійського економіста М. Блауга. Він уживає терміни: історія економічної думки, історія економічної науки, історія економічної теорії. Усе це дає підстави зробити висновок, що йдеться, власне, про історію економічної науки в більш чи менш широких межах.

Щодо методико-методологічних засад аналізу історії  економіки та економічної думки, то вони можуть бути різними залежно від того, якої мети бажає досягти дослідник. У літературі виділяють, в основному, два принципи, два методи: історичний, або хронологічний, і логічний. Історичний підхід передбачає розгляд ідей, теорій у порядку їхнього виникнення та формування. Він дає змогу проаналізувати сукупність поглядів, ідей на певному етапі суспільного розвитку й дальшу еволюцію цих ідей. Такий підхід може поєднуватися з аналізом соціально-економічних умов, що в них формувалися ці погляди та ідеї.

Логічний метод ґрунтується на дослідженні еволюції концепцій чи теорій, без достатнього урахування їхнього зв'язку з іншими теоріями та з історичними умовами. У такому разі досліджуються самі тільки теорії, концепції, логіка їхнього розвитку. Досить часто обидва методи поєднують Варто згадати і так званий мотиваційний, або класовий, метод, коли аналіз економічної думки підпорядковується економічній мотивації. Визначаються класи, які ведуть боротьбу за відповідну частку кінцевого продукту, а відтак -класова позиція теоретиків, ідеологів того чи того класу. Цей метод використовував К. Маркс і його послідовники.

Не заперечуючи наявності такої боротьби, треба, проте, ураховувати, що це лише одна зі складових характеристик суспільства, а її теоретичне обґрунтування - одна зі складових економічної теорії. Очевидно, річ у тім, щоб теоретично вирішувати передовсім питання ефективного функціонування економіки.

Може застосовуватись і територіальний метод, що передбачає дослідження історії економічної думки в певних країнах. Кожний метод має свої переваги і недоліки. Застосовується той чи той метод, як уже зазначалось, залежно від того, які завдання ставить перед собою дослідник. Може використовуватись поєднання різних методів, особливо у разі навчальних, а не безпосередньо наукових завдань.

З проблемою методико-методологічних засад дослідження й викладу матеріалу безпосередньо зв'язане питання періодизації історії економіки та економічної думки та визначення пріоритетів, що підлягають аналізу.

Економічні теорії та школи можна досліджувати відповідно до історичної послідовності їхнього виникнення й розвитку, тобто користуватись історичним методом дослідження. Саме таку періодизацію подано в цьому підручнику. Тут досліджується історія економіки та економічної думки Стародавнього світу та середньовіччя, теорія меркантилізму, що охоплює XV-XVII ст., класична політична економія та її еволюція у XVIII - першій половині XIX ст., а також виникнення критичного напряму в політичній економії і формування соціалістичних ідей (перша половина XIX ст.).

Друга половина XIX ст. характеризується формуванням марксизму, виникненням маржиналізму, розвитком ідей історичної школи та становленням неокласичного напряму. У рамках XX ст. аналізується виникнення та еволюція основних напрямів сучасної економічної думки: неокласичного, кейнсіанства та інституціоналізму. Предметом дослідження є також соціал-реформізм і радянська економічна думка. Отже, в даному разі періодизація здійснюється за історико-хронологічною ознакою. Проте історичні межі, етапи розвитку економічної думки виокремлюються відповідно до панівних економічних теорій.

У марксистській літературі застосовувався класовий принцип періодизації в поєднанні з формаційним. Аналізувалась економічна думка Стародавнього світу, середньовіччя (феодалізму), доби капіталізму й соціалізму. У рамках капіталізму економічна думка поділялась на буржуазну класичну (наукову) та буржуазну вульгарну (ненаукову). Розглядалась також дрібнобуржуазна економічна думка. У сучасній літературі деякі автори пропонують нову періодизацію, нову структуру курсу історії економіки та економічної думки. Так, Я. Ядгаров уважає за необхідне застосувати позбавлену класового підходу періодизацію етапів і напрямів розвитку економічної думки.

Він пропонує поділити історію економіки та економічної думки (економічних учень) на три етапи: 1) економічні вчення доби доринкової економіки; 2) економічні вчення доби нерегульованої ринкової економіки; 3) економічні вчення доби регульованої (соціальне орієнтованої) ринкової економіки (Див.: Ядгаров Я.С. История зкономических учений. - М., 1996. - С. 9). Не вдаючись у детальну критику такої схеми, зауважимо, що далеко не всі теорії вкладаються в запропоновані автором етапи. Це особливо стосується третього етапу.

Щодо пріоритетів, то цілком зрозуміло, що всю історію економіки та економічної думки, навіть у стислому викладі, неможливо вмістити в одній книжці. Кожний дослідник обмежує себе певними періодами, напрямами, країнами. У нашому підручнику теж досліджуються лише основні напрями, школи, які сприяли формуванню сучасних економічних ідей.

Важливим моментом дослідження історії економіки та економічної думки є виявлення співвідношення між економічними теоріями та ідеологією. Ця проблема є особливо актуальною для пострадянських країн. Адже історія економіки та економічної думки, як і всі суспільні науки, була занадто ідеологізованою. Деякі економісти пострадянських країн удаються тепер у іншу крайність. Намагаючись позбутись марксистського догматизму та зайвої ідеологізації економічної теорії, вони заперечують будь-який зв'язок економіки та ідеології. Але ігнорувати цей зв'язок неправомірно. Це питання є предметом широких дискусій серед західних економістів. Усі вони визнають роль ідеології, проте не всі однаково визначають цю роль. Одні економісти заперечують наявність ідеологічних елементів у економічній теорії, інші - визнають ці елементи як такі, що реально існують і є неминучими. Одні намагаються «звільнити» економіку від ідеології, інші - визнають функціональну роль ідеології і науки як знарядь соціального контролю.

Ті, хто заперечує роль ідеології в економічній теорії, твердять, що «чисту» економічну теорію можна використати для дослідження будь-якої економічної системи без огляду на її ідеологічну суть. Інші - навпаки, наголошують на необхідності враховування ідеологічних аспектів у економічному аналізі.

Як правило, радикальніші економісти надають цій проблемі більшого значення. Ортодоксальні, або консервативні, - применшують її роль. Крім того, є різні погляди й на саму суть ідеології: західні економісти визнають її явищем групової, професійної свідомості, а не особливою формою класової свідомості, як К. Маркс.

Й. Шумпетер визнавав вплив ідеології на економічну теорію, але вважав, що він не є суттєвим. Шведський економіст Г.Мюрдаль твердив, що політико-ідеологічні елементи неможливо усунути з економічного аналізу, хоч їхня роль у сучасному суспільстві поступово зменшується. А відомий французький економіст, лауреат Нобелівської премії (1988) Моріс Алле, навпаки, підкреслював посилення політизації науки й наукової діяльності “через вплив ідеологічних концепцій, до якого б крила вони не належали”. І саме тому економіка, на його думку, іще не є “справжньою наукою”, оскільки “її вихідний матеріал тісно зв'язаний із інтересами та ідеологією” ( Алле Морис. Зкономика как наука. - М., 1995. - С. 28,100). Англійські економісти Моріс Добб і                Дж. Робінсон стверджують, що економічна теорія неминуче має ідеологічний характер. Дж. Робінсон наголошує, що економічний аналіз відіграє основну роль у виправданні існуючого ладу. Американський економіст Пол Суїзі неокласичний економічний аналіз прямо називав однією зі стадій апологетики капіталізму. Польський економіст Оскар Ланге й американський Р. Хейлбронер наголошували на безпосередній залежності економічних теорій від ідеології. І справді, якщо розглядати історичну еволюцію економічної думки, то зв'язок економічних теорій і ідеології простежується досить виразно.

А. Сміт проголошував ідею гармонії приватних і суспільних інтересів. Проте він поширював цю ідею лише на виробництво багатства, а не на його розподіл. На відміну від А. Сміта Д. Рікардо поклав саме проблему розподілу в основу своєї праці. Він висловив думку про протилежність і взаємозалежність заробітної плати й прибутку, наголосив на трудовому характері ренти. Теорію ренти Рікардо використав у боротьбі проти землевласників, викриваючи протилежність їхніх інтересів та інтересів робітників і промисловців.

Сісмонді одним із перших поставив проблему становища робітничого класу за умов капіталізму, виступивши з критикою ідеології економічного лібералізму класиків. Економічна свобода сприяла не лише розвитку продуктивних сил, вона призвела до зубожіння робітничого класу і криз. Сісмонді намагається з'ясувати причини цих явищ і знайти способи їх подолати.

Сісмонді не був соціалістом, проте його ідеї знайшли підтримку в соціалістів Прудона, Родбертуса, Лассаля. Вони виступали із закликами справедливішого розподілу, втручання держави в економічні й соціальні процеси, реформування суспільства. Соціалісти-утопісти ставили своїм завданням вирішення соціальних питань. Проблему розподілу вони підпорядковували проблемі відносин власності і на цій підставі дійшли висновку про протилежність інтересів, суперечності між трудящими й «експлуататорами». Вирішення соціальних проблем вони сподівалися здійснити через свідому й розумну діяльність суспільства, організацію асоціацій, добровільну кооперацію. Проти теорій соціалістів виступали Бастіа і Кері, проголошуючи гармонію інтересів праці й капіталу. Ця гармонія зумовлена тим, що, на їхню думку, частка праці й капіталу в продукті зростає паралельно, проте частка праці зростає й абсолютно й відносно, а капіталу - лише абсолютно.

Історична школа сприяла розвитку та поширенню реформізму, зокрема доказу доцільності його застосування у сфері розподілу.

Маркс чітко й однозначно сформулював проблему класових суперечностей, експлуатації. Її суть полягає у привласненні капіталістами додаткової вартості. Усунення експлуатації, за Марксом, можливе лише революційним шляхом.

Маржиналісти розподіл пов'язують із оплатою факторів виробництва, хоч самі фактори та їхня продуктивність набувають нового тлумачення. Теорія граничної корисності маржиналістів передбачала відхід від розгляду соціально-економічних відносин. Проте її ідеологічна спрямованість породила особливо багато суперечок. Якщо Шумпетер уважав за можливе розглядати її як ідеологічно нейтральну, то Дж. Робінсон заявляла, що цю теорію просякнуто ідеологією і її покликано покласти край іншим ідеологіям.

Маршалл, як і маржиналісти, теорію розподілу зв'язує з теорією факторів виробництва. Проте в нього, на відміну від маржиналістів, і, зокрема, їхньої теорії граничної продуктивності, ідеться про умови попиту і пропозиції, якими визначається нормальна ціна кожного фактора виробництва. І тому завдання теорії розподілу Маршалл убачає в тім, щоб з'ясувати елементи, рушійні сили, які визначають попит і пропозицію. Він визнає недосконалість розподілу, його нерівність, проте виступає проти соціалістичних принципів рівного розподілу. Маршалл запропонував замінити назву “політична економія” новою — наука економіки (economics).

Якщо у XIX ст. відбувалася гостра теоретична боротьба різних шкіл, котра ще посилювалась політичними розбіжностями й різними соціальними інтересами, то поява нової функціональної теорії «есоnomics» означала послаблення її соціальної і класової спрямованості.

Але разом з неокласичним напрямом виник інституціоналізм, прихильники якого одразу заявили про себе гострою критикою капіталізму, критикою «бездіяльного, паразитичного класу». Інституціоналісти виступили з вимогою соціального контролю суспільства над економікою.

Кейнс не надавав особливого значення політичним і соціальним факторам і стояв на позиціях безперервності економічного розвитку, хоч і не заперечував необхідність реформ. Проте в посткейнсіанців у центрі уваги стоять проблеми економічного зростання й розподілу У 70-х - початку 80-х рр. на зміну кейнсіанству прийшов неоконсерватизм, який спирався переважно на неокласичні ідеї, хоч у неоконсервативних теоріях чіткіше виявляється ідеологічна спрямованість. Прихильники цих теорій виправдовують нерівність у доходах, у розподілі багатства. Вони виступають за податкові пільги для найбагатших верств населення, домагаються скорочення соціальних програм. Про зростання ролі політики та ідеології у неокласичному напрямі писали й західні економісти, зокрема американці А. Айхнер і Р. Ерл.

Не залишався незмінним і економікс після появи перших досліджень з цієї дисципліни А. Маршалла (1890) і американського економіста А. Гедлі (1896). Маршалл називав економіко наукою «чистою і прикладною», незалежною від державної політики.

Такі самі погляди висловлював і професор Чиказького університету          Ф. Найт, який писав, що поява економіки означала відокремлення чистої науки від проблем державної політики. Проте ці заяви цілком безпідставні. Навіть сам       Ф. Найт, визначаючи проблеми економіки, не зміг уникнути питань державної політики.

У всесвітньо відомому підручнику П. Самуельсона “Економікс” (Підручник вийшов з друку 1958 р. і дотепер витримав 13 перевидань) спостерігається поступове зростання інтересу як до політичних, так і до соціальних проблем. До того ж Самуельсон неодноразово повертається до терміна «політична економія», підкреслюючи соціальну значущість останньої і увагу до соціальних проблем. На думку Самуельсона, предмет політичної економії (економічної теорії) збігається з предметом таких наук, як соціологія, психологія тощо (Див.: Самуельсон П. Экономикс. - М., 1964. - С. 26).

Отже, будь-які спроби заперечити зв'язок економічної теорії та ідеології, створити деідеологізовану історію економічної думки не мали успіху. І не випадково американський економіст Уоррен Дж. Семюельс писав: “Неокласична школа, кейнсіанство, монетаризм, марксизм і інституціоналізм - усі ці напрями економічної думки є більшою чи меншою мірою невизначеними, але відносно відособленими парадигмами. Усі вони функціонують як ідеологія, виступаючи одночасно як пізнавальні системи і як вираз систем цінностей  (Сэмюэльс У.Дж. Идеология в зкономическом анализе // Современная зкономическая мысль.- М., 1981.- С. 678).

Щодо більш широкого аспекту визначення місця й ролі ідеології в науці й усьому духовному житті, то тут для другої половини XX ст. можна назвати два етапи, два підходи до вирішення проблеми. У 1950-1960-ті роки, а це був період економічного піднесення в розвинених капіталістичних країнах, з'являється цілий ряд концепцій, що проголошували “деідеологізацію” західного суспільства й міжнародного життя в цілому.

Одним із перших, хто заклав основи концепції «деідеологізації» у праці «Опіум інтелектуалів» (1955), був французький соціолог Р. Арон. На початку 1960-х рр. ця ідея розроблялася в різних варіантах американськими вченими       С. Ліпсетом, А. Шлезінгером, Т. Парсонсом. Д. Белл у збірці статей “Кінець ідеології” (1969) прямо заявляє, що традиційні системи вичерпали свої творчі можливості й відходять у минуле.

У 1970-ті роки західні теоретики оголосили про “оновлення духу”, виникнення “нової ідеології”. Вони закликали до “реідеологізації” західного суспільства, тобто відродження ідеологізації. Переглядають свої погляди щодо ролі ідеології в сучасному суспільстві Р. Арон, Д. Белл, С. Ліпсет, Т. Парсонс та інші. А західнонімецький соціолог Є. Хельце в монографії “Ідея та ідеологія” (1969) заявив про необхідність оцінювати значення ідеології в рамках історичного процесу, відмовитись від концепції деідеологізації як такої, що не витримує критики, не підтверджується фактами. Він підкреслював, що ідеологія активно втручається в усі сфери життя, що навіть саме поняття «деідеологізація» уже має ідеологічне забарвлення. Поява цієї ідейної хвилі, що означала посилення ролі ідеології, позначилась на всіх напрямах суспільної думки. 

 Яким є завдання курсу, або для чого ми вивчаємо історію економіки та економічної думки? Оволодіння економічною теорією потребує знання магістрального шляху розвитку економічної думки. Історія економіки та економічної думки розкриває процес виникнення економічних категорій, концепцій, теорій, показує їх спадкоємність і безперервність процесу.

Відомий англійський історик економічної думки М. Блауг пише, що вивчення історії економічної науки потрібне для того, щоб ліпше знати інтелектуальну спадщину, яку нам залишили попередні покоління. На підтвердження своєї думки він цитує слова англійського поета Т. С. Еліста і навіть бере їх епіграфом до своєї праці:

“Хтось сказав: “Письменники минулого ще далі від нас тому, що ми знаємо значно більше за них”. І це правильно: ми знаємо більше тому, що ми їх читали” (Блауг М. “Кінець ідеології” (1969р., с.660).

Вивчення історії економіки та економічної думки необхідне і для розуміння й розвитку сучасних економічних теорій.

Визнаний авторитет у галузі історії економічної думки японський економіст Такаші Негіші в книжці “Історія економічної теорії”, як і М. Блауг, ставить запитання: “Для чого ми вивчаємо історію економічної думки?” Даючи відповідь, він наголошує, що це необхідно не лише для того, щоб довідатись, як сприймали і вирішували економічні проблеми в минулому, а й для розуміння сучасних теорій, які часто успадковують теорії минулого. “Порівняльне дослідження економічних теорій тепер, - пише Негіші, - можливе лише на базі визначення того, як ці різні теорії розвинулись із тих чи інших традицій, що домінували в минулому. Корисна конкуренція між парадигмами стала можливою лише завдяки вивченню історії економічної думки” (Такаши Негиши. История зкономической теории. - М., 1995. - С. 18). І справді, сучасні неокласичні теорії неможливо зрозуміти без глибокого усвідомлення ідей класиків. Кейнс, наприклад, називає своїми попередниками меркантилістів і Мальтуса. Монетаризм, який відіграє провідну роль у сучасній економічній думці, розвиває ідеї кількісної теорії грошей, започаткованої ще в XVII ст.

Блауг писав з цього приводу: “Сучасна теорія вкрита рубцями вчорашніх проблем, нині вже вирішених, учорашніх промахів, нині виправлених, і не може бути повністю зрозумілою, якщо не розглядати її як спадщину минулого” (Блауг М. Назв. тв., с.34).

Ясна річ, розвиток історії економіки та економічної думки не є тільки безперервним накопиченням і вдосконаленням економічних ідей. У різні економічні епохи вчені досліджують різні економічні реальності. І економічні ідеї минулого можуть бути не лише підвалинами теорії, а й застереженням від сучасних помилок.

Отже, глибоке розуміння суті сучасних економічних теорій потребує з'ясування джерел їхнього зародження й розвитку. А знання сучасних економічних теорій дає змогу розуміти й формувати економічну політику держав, в основу якої завжди беруться ті чи ті економічні теорії. Чому, наприклад, економічно розвинуті країни у своїй економічній політиці перейшли від кейнсіанських рецептів до неокласичних теорій? Як формувалась економічна політика в колишньому СРСР? Яку економічну політику проводять зараз пострадянські країни, зокрема Україна? Які теорії лежать в її основі?

Економічні проблеми торкаються нас усіх. Ніхто не лишається байдужим до таких категорій, як заробітна плата, податки, безробіття, інфляція тощо. І якщо економічно неосвічені люди сприймають ці категорії інтуїтивно, то професіонали мають не тільки глибоко розуміти їхню суть, а й знати історію виникнення й розвитку з тим, щоб впливати на економічну політику сьогодення.

Знання історії економіки та економічної думки важливе для оволодіння культурою економічного мислення, для творчого сприйняття й використання економічної теорії, для дальшого розвитку економічної науки.

Історія економіки та економічної думки як науки теж має свою історію. Спроби критично осмислити теоретичні доробки попередників трапляються вже в працях стародавніх мислителів: Ксенофонта, Платона, Арістотеля. Критичному аналізу піддають погляди меркантилістів представники класичної політичної економії. Критичний аналіз класичної політичної економії має місце у працях представників історичної школи в Німеччині, у працях Сісмонді тощо. Такий підхід притаманний і наступним етапам розвитку економічної науки. Отже, праці з політичної економії завжди містили критичні оцінки попередників.

Щодо спеціальних досліджень з історії економіки та економічної думки, то початок їм було покладено статтями передовсім у Британській енциклопедії. Класичною працею з історії економіки та економічної думки є “Теорії додаткової вартості” К. Маркса.

Першим фундаментальним дослідженням з історії економіки та економічної думки вважають книжку Й. Шумпетера “Історія економічного аналізу” (1954), яка здобула високу оцінку фахівців. Згодом з'являється ціла низка праць з історії економіки та економічної думки - Е. Жамса, М. Блауга,        Б. Селігмена, Такаші Негіші, Р. Хейлбронера та багатьох інших.

Викладання курсу історії економіки та економічної думки в університетах почалось наприкінці XIX ст. Протягом першої половини XX ст. спостерігалося як періодичне підвищення інтересу до курсу, так і втрата такого інтересу.

Як пише М. Блауг, на початку 60-х рр. історію економіки та економічної думки як предмет викладання було фактично виключено з програм англійських і американських університетів (Див.: Блауг М. Назв. тв., с. XXVIII). Але в 70-х рр. спостерігається “злива статей і книжок з історії економічної теорії не кажучи вже про відновлення читання курсів з історії економічної думки на економічних факультетах усього світу (Див.: Блауг М. Назв. тв., с. XXVIII).

У СРСР читали переважно курс “Критика буржуазних економічних теорій”, в якому вся буржуазна політична економія (після класичної) оголошувалась згідно з марксистською формулою вульгарною, тобто ненауковою. Саме тому такою важливою для нас тепер є відповідна переоцінка цінностей.

Визначаючи роль історії економіки та економічної думки для розуміння й розвитку сучасної економічної теорії, звернімося знову до Блауга, який писав: “Правильно, що не слід вивчати сучасну теорію ціни, не знаючи Адама Сміта. Але не менш правильно й те, що не слід читати Адама Сміта до вивчення сучасної теорії ціни. Між минулим і сучасним економічним мисленням існує взаємодія, бо незалежно від того, чи вивчаємо ми їх коротко чи багатослівне, кожне покоління переписуватиме наново історію економічної думки” (Див.: Блауг М. Назв. тв., с. XXIV).


Основні терміни і поняття

Економічна теорія. Економічні науки. Економічні ідеї. Економічні школи. Економічна тактика. Економічна стратегія. Економічні системи. Суспільно-економічні формації. Історія економіки. Історія економічної думки. Історія економічних учень. Політична економія. Економікс. Наукові прогнози.

Питання для самоконтролю

  1.  Що є предметом вивчення історії економіки та економічної думки?
  2.  Одним із головних джерел економічного знання є спостереження економічних явищ. У чому його зміст?
  3.  У чому різниця між економічним і статистичним аналізами?
  4.  Що таке контрольований експеримент?
  5.  Чим корисний курс "Історія економіки та економічної думки”? Яке його місце у системі економічних знань?
  6.  Під впливом яких факторів трансформуються погляди і концепції економістів?

Література

  1.  Всемирная история экономической мысли. В 6-ти томах. 1987-1997.
  2.  История экономических учений. Учебник. – М., 2004.
  3.  История экономических учений. Учебное пособие. – М., 2001.
  4.  Мешко І.Н. Історія економічних учень. Основні течії західноєвропейської та американської економічної думки: Навч. посіб. — К., 1994.
  5.  П.І.Юхименко, П.М.Леоненко. Історія економічних учень. Навчальний посібник. – К., 2001.
  6.  Нобелевские лауреаты по экономике. — М., 1997.
  7.  Маршалл А. Принципы экономической науки: В 2 т.—М., 1983,1984.
  8.  Маршалл А. Принципы экономической науки: В 3 т. — М., 1993.
  9.  Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег. — М., 1978.
  10.  Ленін В.І. Імперіалізм як вища стадія капіталізму // Повн. зібр. тв. — 2-ге вид. —Т. 27.
  11.  Маркс К. Капітал. —Т. 1—3 (або Маркс К., Енгельс Ф. Зібрання творів. —2-ГЄВИД.—Т. 23—25).
  12.  Кенз Ф. Избранные зкономические произведения. — М., 1960.
  13.  Классики кейнсианства: В 2 т. — М., 1997.
  14.  Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія світової економічної думки: Навч. курс. — Тернопіль, 1996.
  15.  Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія економічних вчень: Навч.-метод. посіб. — Тернопіль, 1996.
  16.  Коропецький І.С. Дещо про минуле, недавнє минуле та сучасне української економіки. — К., 1995.
  17.  Коропецький І.С. Економічні праці. Збірник вибраних статей. —           К., 1998.
  18.  Костюк В.Н. История зкономических учений. Курс лекций. —                М., 1997.
  19.  Утопический социализм. Хрестоматия. – М., 1982.
  20.  Нейман Д., Моргенштерн О. Теория и зкономическое поведение. — М., 1970.
  21.  Новая технократическая волна на Западе. Сборник. — М., 1986.
  22.  А.Л.Реуэль. История экономических учений. – М., 1972.
  23.  Злупко С.М. Економічна історія України. Навчальний посібник. К., “Знання”, 2006. 367 с.

24. Злупко С.М. Перехідна економіка: сучасна Україна. Навчальний посібник. К., “Знання”, 2006. 324 с.


ТЕМА 2

ГОСПОДАРСТВО ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ЙОГО ЕВОЛЮЦІЯ НА ЕТАПІ РАННІХ ЦІВІЛІЗАЦІЙ

План

  1.  Господарство первісного суспільства.
  2.  Еволюція первісного суспільства на етапі ранніх цивілізацій

  1.  Господарство первісного суспільства.

Для історії економіки дуже важливою є проблема її періодизації, еволюції господарства. Вивчаючі періодизацію історії економіки, слід мати на увазі певну умовність та відносність кожного з варіантів періодизації, що цілком піддається поясненню: адже кожна періодизація - це спроба зробити класифікацію фактів, яка враховує лише певну їх частину; отже, сфера застосування тієї чи іншої періодизації завжди обмежена.

Власне, якщо говорити про періодизацію історії економіки, слід зазначити, що нині існує два основних підходи. Відомий американський вчений українського походження, спеціаліст з економічної історії І. Коропецький стверджує, що це так звані реалістичний підхід та конвенційний. Для першого притаманне визначення певних періодів на підставі економічних критеріїв, які у свою чергу повинні підтверджувати значні зміни, що означають перехід від однієї господарської системи до іншої. В той же час прихильники другого підходу стверджують, що тривалість дії цих змін не дає можливості з достатньою достовірністю ідентифікувати їх. Проте, і перші, і другі вважають, що розподіляти історію господарського буття людства на періоди є надзвичайно важливим, навіть якщо визначення їх за певними ознаками не є достатньо досконалим.

Первісна доба – найбільш тривалий період розвитку людини. Вона розпочинається з часу появи людства на Землі (близько 5 млн років до н. е.) і завершується формуванням класового суспільства і виникненням держави (IV—III тис. до н. е.). Значна частина історії людства припадає на епоху первісного людського стада, коли людина ще практично ніяк не виділялась із тваринного світу. Завершується ця епоха виникненням людини сучасного типу (близько 100 тис. років тому).

Розвиток первісного суспільства поділяють на кілька етапів, але в цілому він має такі ознаки:

- низький темп розвитку продуктивних сил і повільне їх удосконалення;

- низький темп розвитку суспільства;

- колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва;

- рівномірний розподіл і соціальна рівність;

- відсутність приватної власності, експлуатації, класів і держави.

В історії відомо декілька варіантів періодизації первіснообщинного ладу. Найчастіше користуються археологічною схемою — періоди пов'язують з матеріалами, з яких виготовлялися знаряддя праці:

кам'яний вік: 5 млн років тому — кінець III тис. до н. е.;

бронзовий вік: кінець III тис. — І тис. до н. е.;

залізний вік: І тис. до н. е.

Перші державні утворення з'являються вже на останніх двох етапах, тому хронологічно первісне суспільство збігається з кам'яним віком. У ньому можна виділити три періоди:

1) палеоліт (давній кам'яний вік): 5 млн — 12 тис. років до н.е.;

2) мезоліт (середній кам'яний вік): 12—8 тис. років до н. е.;

3) неоліт (новий кам'яний вік): 8—3 тис. до н. е.

В першій половині XIX ст. з'являється періодизація Ф. Ліста, відомого німецького економіста кінця XVIII - першої половини XIX ст., в основу якої покладено переважаючий тип господарської діяльності людства. Відповідно до цього він виділяв п'ять періодів:

- мисливський;

- скотарський (пастушачий);

- землеробський;

- землеробсько-мануфактурний;

- землеробсько-мануфактурно-торговий.

Власне, найбільший внесок у розробку різних схем періодизації економічної історії зробили німецькі вчені XIX ст., які використовували різноманітні критерії. Так, Б. Гільдебрант в основу своєї періодизації поклав пануючий спосіб обміну і поділив історію на три етапи:

- натуральне господарство;

- грошове господарство;

- кредитне господарство.

Дуже близько до нього був К. Бюхер, який ділив історію господарського буття людства на:

- натуральне господарство;

- муніципальне (міське) господарство;

- грошове господарство.

Але запропоновані періодизації не пов'язують економічний розвиток з розвитком соціальних інституцій, що робить їх неповними та обмеженими. Спробу синтезувати соціологію та економіку для пояснення еволюції економічних процесів зробив К. Маркс у своїй теорії суспільно-економічних формацій, кожна з яких характеризується певним рівнем розвитку продуктивних сил (під якими розуміється все те, що забезпечує матеріальне існування людини, і сама людина) та виробничих відносин (тобто, соціальні відносини та принципи розподілу матеріальних благ). На певному етапі історичного поступу рівень розвитку продуктивних сил та виробничих відносин заходять у суперечність, яка й приводить до зміни однієї суспільно-економічної формації на іншу. Історія людства за К. Марксом ділиться на три етапи та п'ять суспільно-економічних формацій:

- докласове суспільство (первіснообщинний лад);

- класове суспільство (яке поділяється на рабовласницький лад, феодальний лад та капіталістичний лад);

  •  безкласове суспільство (комуністичний лад, першим етапом якого є соціалізм).

Цивілізованість - один з історичних етапів розвитку людства. Видатний американський учений-етнограф Л.Г.Морган у книзі “Первісне суспільство”, створенню якої він віддав близько 40 років життя у ХІХ столітті, виділяв три головні етапи людської історії – епоху дикості, варварства й цивілізованості.

Враховуючи, що курс економічної історії став обов'язковим у багатьох університетах Російської імперії ще в другій половині XIX ст., великий внесок у розробку схем її періодизації внесли російські вчені. Професор Харківського університету В. Ф. Левитський пропонував періодизацію, близьку до періодизації К. Бюхера:

- період замкнутого натурального господарства;

- період міського господарства, який характеризується зростанням обміну та торгівлі, цеховим ремеслом, а також союзом міст;

- період народного господарства або період грошового та капіталістичного господарства.

Дещо відмінною є періодизація П. Маслова:

- ізольоване господарство;

- громадське (общинне) господарство;

- районне господарство;

- національне господарство;

- світове господарство.

Цілком інший принцип покладений у періодизацію Л. Мечнікова, який ділив історію людства за шляхами, які забезпечували обмін (тобто торговельними шляхами):

- річковий період;

- середземноморський період;

- океанічний період.

У XX ст. виникає ряд інших теорій та схем періодизації. Досить популярною є схема періодизації англійського економіста У. Ростоу («теорія стадій економічного зростання»), яка базується на рівні технологічного розвитку суспільства, якому на кожному етапі відповідає «провідна ланка в економіці». Спочатку  У. Ростоу виділив п'ять стадій економічного зростання:

- традиційне суспільство (провідна ланка — сільське господарство);

- стадія підготовки до зсуву (злету) (поступово промисловість починає випереджати сільське господарство); стадія зсуву (провідною ланкою стає промисловість);

- індустріальна стадія (провідна ланка — виробництво засобів виробництва);

- стадія масового споживання (провідна ланка — виробництво предметів тривалого користування).

У 1970-ті роки У. Ростоу додає ще одну стадію — «пошуку якості життя», на якій провідною ланкою стає сфера послуг.

Щоправда, усі ці теорії можна застосувати до економічної еволюції народів Західної Європи, на матеріалах якої вони й були сформульовані, а при аналізі господарського розвитку країн Африки, Азії, Австралії вони практично не спрацьовують.

Сучасний період історико-економічних досліджень характеризується широким звертанням до так званого цивілізаційного підходу, основу якого поклав відомий американський історик А. Дж. Тойнбі. Він стверджує, що існує історія окремих своєрідних та замкнутих цивілізацій (спочатку їх було 21, потім 13). Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому та розкладу, після чого гине, поступаючись іншій. Він вважав, що соціальні процеси, які відбуваються в окремих цивілізаціях - аналогічні, тобто дають можливість передбачити головні події сучасного світу. Рушійною силою розвитку цивілізацій є «творча меншість», носій «життєвого пориву», яка, відповідаючи на різні історичні виклики, тягне за собою «інертну більшість». Своєрідність цих «викликів» та «відповідей» визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціальних цінностей та філософську концепцію «змісту життя». Але, ставши неспроможною вирішити чергову соціально-історичну проблему, творча еліта перетворюється в пануючу меншість, яка нав'язує свою владу силою, а не авторитетом; відчужена ж маса населення стає «внутрішнім пролетаріатом», який спільно з варварською периферією або зовнішнім пролетаріатом у кінцевому підсумку руйнує дану цивілізацію, якщо вона спершу не загине від воєнної поразки або природних катастроф.

Але й теорії історичного кругообігу та теорії цивілізації, підкреслюючи специфіку національних економік, обмежують можливості дослідження при співставленні господарського розвитку окремих країн та континентів у різні періоди їх історії. Таким чином, вибір варіанта періодизації, якому надати перевагу, повинен залежати від конкретно поставленого завдання та відповідати специфіці країни або регіону, що вивчається.

У різних частинах світу, в різних племен і народів поява певної форми праці і суспільного життя відбувається у різні періоди. Проте їх об'єднує низка загальних рис: господарство привласнення (користування природними благами); колективна, общинна власність на засоби виробництва.

Із завершенням льодовикового періоду і встановленням близького до сучасного клімату (35—10 тис. років тому) почалось утвердження людини сучасної. Використання вогню для приготування їжі, вдосконалення знарядь праці, а також перші спроби упорядкувати міжстатеві стосунки суттєво змінили фізичний тип людини. Саме в цей час закінчився процес антропогенезу  перетворення передлюдини у "людину розумну". Тоді ж, напевно, в результаті пристосування до природного середовища сформувались європеоїдна, негроїдна, монголоїдна раси, що існують і донині. Люди заселили усі континенти, проникли в Австралію й Америку. Густота населення становила 0,1 людини на 1 км2, а загальна його чисельність навряд чи перевищувала 2—3 млн осіб.

Пошуки й освоєння первісними общинами джерел харчування, менша залежність від природи зумовили зменшення переселень з місця на місце. Перші ознаки регулярного збору деяких злаків та осілості віднайдені в Палестині. Тут у Х—IX тис. до н. е. жили мисливці та рибалки, які вже не кочували, а проводили значну частину часу на одному місці. Жили вони у поселеннях, які складалися з невеликих круглих будинків, заглиблених трохи у землю й обмазаних глиною, змішаною з піском і камінчиками. Підлогу вистилали кам'яною плиткою. В епоху мезоліту закінчилося заселення Євразії. Люди проникали все далі на північ до берегів Балтики і Льодовитого океану. Зародилася піктографія (малюнкове письмо). Люди навчилися фіксувати, зберігати і передавати інформацію.

У мезоліті було накопичено значні обсяги інформації, знань з метеорології, медицини. Були відомі трепанація черепа й ампутація пошкоджених кінцівок. Широко застосовувався гіпноз.

У період мезоліту всередині рас виділилися гілки: європеоїдної — південна і північна, монголоїдної — азіатська й американська, негроїдної — африканська й австралійська. Почався процес формування народів. Відмінність у темпах і характері господарського розвитку окремих людських спільнот посилювалася.

Неоліт став періодом завершення переходу до вищих форм присвоювального господарства і переходу до відтворювального господарства, тобто базованого на виробництві матеріальних благ, необхідних для життя і діяльності людей. Структура присвоювального господарства принципово відрізнялася від структури відтворювального господарства. Основними галузями економіки стали землеробство, скотарство і ремесла. Вперше стало можливим постійне, а не епізодичне, як раніше, отримання додаткового продукту.

Неолітична революція. Розвитку продуктивності праці сприяли перший (землеробство і скотарство) і другий (виокремлення ремесла із сільського господарства) суспільні поділи праці. Це сприяло індивідуалізації праці, виникненню і розвитку приватної власності. Ці переходи в історико-економічній літературі прийнято називати неолітичною революцією. Прогресом у розвитку продуктивних сил став перехід до обробітку землі. Прийоми і техніка землеробства були дуже примітивні: земля скопувалася дерев'яними палками і мотиками; жали серпами з кременевим лезом; зерна розтирались на камяній плиті або в зернотерці. У період неоліту люди освоїли практично всі відомі в сучасний період сільськогосподарські культури. Припускають, що перші вогнища землеробства як самостійна галузь господарства зародились у Передній Азії. Сучасні археологічні і палеоботанічні знахідки дають підстави визначити чотири самостійні найбільш старовинні вогнища походження культурних рослин:

1) Передня Азія, де вже у VII—VI тис. до н. е. культивувались польові злаки — ячмінь і пшениця;

2) басейн річки Хуанхе, де у IV—III тис. до н. е. вирощували китайське просо (чумиза), рис, гаолян;

3) Центральна Америка, де у V—IV тис. до н. е. почали вирощувати боби, перець, а до III тис. до н. е. маїс (кукурудзу);

4) Перуанське нагір'я, де у III тис. до н. е. вирощували перець, бавовну, боби та інші рослини.

Поступово вдосконалювалась агротехніка. IV тис. до н. е. в землеробстві з'явилися такі форми, як обробка постійних ділянок і перелогів неполивних (богарних) і навіть поливних (іригаційних) земель. У деяких регіонах (у Європі, Західній і Середній Азії) намітився перехід від ручного землеробства до орного.

Важливою галуззю господарства стало скотарство, хоча поширене воно було нерівномірно і сформувалось із мисливства. Важливу роль у його становленні відіграли діти, які годували малят диких тварин і, граючись із ними, приручали їх. Першими домашніми тваринами стали вівці, кози, корови і свині. Скотарські (пастухові) племена жили у степах Північної Африки, Аравії, Середньої та Центральної Азії. Європа була зоною переважно рослинного землеробства із стійловим скотарством.

Найдавнішим ремеслом було гончарство. Глиняний посуд дав людині змогу значно покращити приготування і збереження їжі. Вдосконалення харчових технологій ставало важливим фактором економічного розвитку. Гончарне горно (піч для обпалювання глиняних виробів) вперше появилося на Сході. Гончарний круг відомий з IV тис. до н. е. Його поява значно підвищила продуктивність праці і дала змогу поліпшити якість глиняного посуду. Іншим старовинним ремеслом було ткацтво — виготовлення тканини на ручному ткацькому станку. Для цього вирощували льон, кропиву, інші культури, розділяли волокна, сукали їх, пряли, виробляли мотузки і нитки. Із ниток робили тонкі та грубі тканини для виробництва одягу і потреб домашнього господарства, шили мішки, сумки.

На територіях сучасних Індії, Єгипту, Передньої Азії у VI — IV тис. до н. е. зародилось металургійне виробництво. Першим металом, який привернув увагу людей, була мідь, напевно, самородна. За міцністю вона поступалася каменю, але при нагріванні з неї можна було зробити голки, шила, рибальські гачки. Із міді виготовляли різні прикраси. У III тис. до н. е. вже знали більш твердий метал — бронзу (сплав міді з оловом, свинцем, що надавало їй твердості). Вона швидко поширилась у всьому стародавньому світі, крім Америки. Спочатку метали плавили на вогнищі, потім руди нагрівали у суміші з деревним вугіллям у плавильних печах.

На кордонах племен з різною господарською орієнтацією, а пізніше і всередині племен, все інтенсивніше розвивався обмін. Проте загального еквівалента господарська практика ще не виробила. Можна говорити лише про зародження товарного виробництва й обігу, тобто створення окремих продуктів у кількості, що перевищувала потреби сім'ї та общини і призначалася для обміну з іншими общинами, а також ринкових відносин, хоча й у досить примітивній формі. Розвиток обміну стимулювало удосконалення продуктивних сил.

З переходом до осілості різко змінилася кількість людей, які, проживаючи поруч, почали зменшуватися. Община мисливців була невелика — близько чи трохи більше 20 осіб. Вона могла зростати лише за достатньої кількості запасів їжі. Перехід до виробляючого господарства привів до помітного збільшення розмірів общин, до виникнення територіальної общини, яка являла собою постійні поселення, що налічували десятки, а то й сотні жилих будинків, культових споруд, майстерень. Житлом були глиняні будівлі. На рубежі V—IV тис. до н. е. на Землі вже проживало близько 80 млн осіб, а густота населення становила для заселених територій від 10 до 100 осіб на 1км2. Вперше історії визначилися тенденції сім'ї до багатодітності. Зросла тривалість життя. У суспільстві утверджуються закони патріархату.

Нездатність задовольнити зростаючі потреби людини і суспільства, продуктивність у виготовленні призводили до витіснення кам'яних знарядь праці, які вичерпали свій потенціал у IV тис. до н. е. Почався перехід до наступного етапу — неоліту (мідно-кам'яного віку). У цей період матеріалом, що переважає, стає метал — спочатку мідь, залізо, потім бронза, починаючи з І тис. до н. е. — сплави заліза і його похідних, а саме чавуну і сталі.

Винахід і освоєння принципово нових матеріалів (бронзи), технологій (систем зрошення і плугового землеробства), посилення майнової нерівності, знаряддя приватної власності неминуче вели до виникнення класів і держави. Удосконалювались знання, з'явилися перші, ще примітивні, рахункові системи — це були в'язка соломи, в'язка мушель, мотузка із зав'язаними на ній вузликами. У первісній Європі зазвичай для розрахунку застосовувалися камінці: слова "калькулятор", "калькуляція" походять від латинського калькулус — камінь.

Зростання землеробства і все більш інтенсивні земельні роботи сприяли розвитку геометричних знань. Було складено перші географічні карти. Наприкінці неоліту винайдено колесо, почав розвиватися колісний транспорт. Потім відбулася ще одна винятково важлива подія — з'явилася перша в історії людства писемність. Це стало межею, яка відокремила первісну історію від епохи цивілізації.

Руйнування первісного суспільства у різних регіонах світу відбувалось у різний час. Відмінними були і моделі подальшого господарського розвитку. Наприкінці IV тис. до н. е. в Месопотамії, а потім в Єгипті виникли перші держави.

  1.  Еволюція первісного суспільства на етапі ранніх цивілізацій.

Перший в історії людства - первіснообщинний спосіб ведення господарства - пройшов довгий та складний шлях. Археологічні дослідження дозволяють визначити його витоки 5 - З млн. років до н. е. Історія первісного господарства може бути умовно поділена на ряд етапів - від передісторії господарства та матеріальної культури (до 1 млн. років до н. е.), примітивно-привласнюючий (до XI тис. до н. е.), розвинутого привласнюючого (до IX тис. до н. е.), зародження створюючого господарства (IX - VIII тис. до н. е.) до доби створюючого господарства (VIII - V тис. до н. е.). Кожний з цих етапів має певний ступінь розвитку знарядь праці, вихідних матеріалів для їх виготовлення, організації ведення господарства, якості житла тощо.

В основі первіснообщинного способу господарської діяльності лежить примітивна колективна праця та споживання, обумовлені низьким рівнем розвитку продуктивних сил, надзвичайна залежність від навколишнього середовища,

В економічній історії роль первіснообщинної доби досить велика. Саме в цей період закладено основи докапіталістичних економічних структур, що визначали форми подальшого розвитку людства на тисячоліття вперед. Створені й передані наступним поколінням найважливіші галузі економіки. Слідом за першим великим поділом праці (скотарство відокремилося від землеробства) настає наступний великий розподіл праці (відокремлення ремесла від сільського господарства). Це, в свою чергу, потягло розвиток обміну, спочатку без участі грошей, натурального, потім - товарного виробництва, зародження та створення перших в історії людства міст.

Протягом багатьох тисячоліть, разом з основною продуктивною силою виробниками у процесі розвитку людства вдосконалювались предмети та знаряддя праці. Вони еволюціонували від недосконалих кам'яних рубил до сокир, молотків, луків, списів, сільськогосподарських знарядь.

Нові потреби сільськогосподарського розвитку сприяли появі металевих знарядь, спочатку з міді, потім - з бронзи. В первісну добу закладено основи гончарного та текстильного виробництва, будівництва глинобитних та кам'яних жител, гірничої справи та металургії, деревообробки та теслярської справи, транспортування за допомогою винаходу колеса, вітрила тощо.

Яскравим прикладом господарського розвитку цієї епохи є трипільська культура, яка була поширена на території України в період 3500 - 1700 рр. до н. е. (археологічні відкриття в Луганській області в 1970-х роках стверджують, що цивілізація в цій місцевості відбулася значно раніше). Природні умови території України сприяли не лише мисливству та збиральництву. Трипільським племенам був притаманний високий рівень культури, який позначився на всіх сферах їх життя. Тут було розвинуте гончарство, посуд ліпили вручну, піддавали випалу в печах, потім розфарбовували. Жили в дерев'яних або глинобитних житлах, білених та розмальованих. При цьому слід зазначити, що декоративний розпис будинків, форма та розпис кераміки стали невід'ємною частиною сучасної української культури.

Головну роль у господарстві трипільців відігравало мотижне землеробство та скотарство. Основні сільськогосподарські культури - пшениця, ячмінь, просо. Землю обробляли дерев'яними мотиками з кам'яними або роговими наконечниками; врожай збирали за допомогою кам'яних серпів з крем'яними лезами, молотили цепами. Мололи зерно на кам'яних зернотерках.

Скотарство відігравало значно меншу роль, хоча в господарстві трипільців були майже всі види сучасних свійських тварин.

Проте скотарство та землеробство не могли повністю задовольнити потреби, тому у трипільських племен мисливство та рибальство зберігали своє значення.

З часом у господарстві трипільців поряд з кам'яними знаряддями праці з'являються й мідні. В трипільських поселеннях археологами знайдено мідні сокири та гачки.

Зростання продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, розвиток товарного виробництва та обміну привели до виникнення приватної власності, індивідуального господарства та розпаду роду. Виділення більш заможної верхівки, перетворення в рабів спочатку військовополонених, а потім і збіднілих соплемінників поступово розкладали громадське господарство та колективну власність. Поява певних надлишків у процесі виробництва, в результаті війн та грабувань, виникнення майнової нерівності прискорили формування приватної власності, класового суспільства, утворення державності.

Головною господарською формою була громада. В процесі розкладу первісного ладу на зміну родовій та сімейній прийшла сусідська громада. В цьому процесі відбивався перехід від особистих (родових) відносин до майнових.

Залежно від природних особливостей того чи іншого племені, економічних умов, відносин із сусідніми народами тощо склалися громади «азіатського» та «античного» типу, які дали початок формуванню ранньорабовласницьких держав. У свою чергу, «германські» або «слов'янські» громади стали колискою ранньофеодальних держав Центральної та Східної Європи.

Основою виробничих відносин рабовласницького способу ведення господарства стає власність рабовласника на засоби виробництва та на раба. У виробництві діяв прямий позаекономічний примус. Долею «розмовляючого знаряддя» (раба) стає непосильна праця, скотське існування, рання смерть.

Історія рабовласницького способу ведення господарства, виникнення перших цивілізацій нараховує декілька тисячоліть і локально охоплює країни Стародавнього Сходу та античні держави. До речі, цей спосіб господарювання й донині існує в деяких племенах Південної Америки.

Найперші держави на землі з'являються в долинах великих рік Нілу, Тигру, Євфрату, там, де існувала можливість створення зрошувальних (іригаційних) систем, які стали основою поливного землеробства. У долинах цих рік люди значно менше, ніж у інших місцях, залежали від природних умов, отримували стабільні врожаї. Будівництво іригаційних споруд вимагало спільної роботи багатьох людей, її чіткої організації і було однією з найважливіших функцій перших держав, початковою формою яких були так звані номи.

Ном являв собою землі декількох територіальних громад, адміністративним, релігійним, культурним центром яких було місто. Такі міста-держави вперше виникли наприкінці IV тис. до н. е. в Єгипті та Південній Месопотамії (між річками Тигр та Євфрат). З часом номи перетворилися в об'єднання якого-небудь річкового басейну або об'єднувалися під владою більш сильного ному, який збирав данину з більш слабких.

З появою в III тис. до н. е. великих держав починає складатися особлива форма соціально-політичного устрою - деспотія, притаманна більшості давньосхідних країн протягом всієї їх історії. Правитель держави у розвинутій деспотії мав усю повноту влади, вважався богом або, у крайньому випадку, нащадком бога. Велику роль в управлінні країною відігравав бюрократичний апарат, де існувала чітка система рангів та субординація. На все трудове населення деспотичної держави, крім податків, накладалися й державні повинності - так звані громадські роботи.

У III тис. до н. е. основною економічною одиницею були великі царські господарства, де повністю панував натуральний тип господарювання. Торговельні відносини розвивалися лише в межах ізольованих регіонів (Єгипет, Месопотамія, Індія) та існували найчастіше у вигляді обміну.

Саме в III тис. до н. е. починають складатися рабовласницькі відносини, з'являється патріархальне рабство, притаманне державам Давнього Сходу (на відміну від античних держав, де існувало класичне рабство).

Патріархальне рабство виникає в умовах переваги натурального господарства, коли продукція виробляється, як правило, для власного споживання, і немає необхідності в такому високому ступені експлуатації, як у виробництві товарному, а тому раб ще не розглядається як «розмовляюче знаряддя праці», як це було в античних державах. Раби належали державі, храмам, приватним особам, але вони не були основними виробниками матеріальних благ; роботу, особливо в сільському господарстві, яке було основою економіки, виконували селяни-общинники, більшість з яких знаходилася в тій чи іншій мірі залежності від держави.

На цьому етапі у всіх державах, хоча й за наявності деяких відмінностей (наприклад, в Єгипті), існувало два сектори економіки, що пов'язувалося із видами власності на землю, - однієї з найважливіших характеристик економічного розвитку, особливо на ранніх етапах історії людства, коли основою економіки було сільське господарство. Перш за все, існував громадський сектор економіки, де власність на землю належала територіальним громадам, а рухоме майно було приватною власністю членів громади, які обробляли виділені їм наділи землі. Одночасно існував державний сектор економіки, в який входили землі, котрі належали державі в особі царя, а також землі, що належали храмам; працювали тут формально вільні, але безправні так звані царські люди. І в державному, і в громадському секторах як допоміжна використовувалася праця рабів.

У II тис. до н. е. у давньосхідних державах відбувається деяке вдосконалення знарядь праці, спостерігається прогрес у ремеслі та сільському господарстві, зростає товарність виробництва, отримує розвиток лихварство, боргове рабство. Державні землі на різних умовах починають надаватися приватним особам. У той же час між різними регіонами Близького Сходу встановлюються економічні, політичні та культурні зв'язки, формуються міжнародні торговельні шляхи, зростає число торговельних поселень на території інших держав. Водночас загострюється боротьба за перевагу на торговельних шляхах, стають частішими війни.

Кінець II тис. до н. е. став складним періодом у житті давньосхідних держав. Закінчується бронзовий вік, коли знаряддя праці та зброю виготовляли переважно із бронзи, починається вік залізний. Культуру заліза на територію давніх держав приносять молоді народи, зокрема так звані народи моря, які вторглися на територію цих держав та наклали значний відбиток на історію Давнього Сходу.

Отже, давньосхідна економіка була прикладом найсуворішої державної централізації, де застосовувалася праця як рабів, так і вільних членів громади. Вивчення економічної структури та соціальних інституцій у давньосхідних суспільствах, де праця рабів не мала великого виробничого значення, дають підставу вважати, що рабовласницьке виробництво на Давньому Сході носило лише умовний характер, а самі суспільства розглядати як особливий, «азіатський» тип господарства.

Основні терміни і поняття

Палеоліт, мезоліт, неоліт, споживче господарство, виробляюче господарство. Натуральне господарство. Колективна власність. Азіатський спосіб виробництва. Патріархальне рабство. Основні виробники матеріальних благ. Державний сектор економіки. Громадський сектор економіки. Первіснообщинний спосіб ведення господарства. Передісторія господарства та матеріальної культури. Примітивно-привласнюючий спосіб господарства. Спосіб розвинутого привласнюючого господарства. Зародження створюючого господарства. Доба створюючого господарства. Ступінь розвитку знарядь праці, вихідних матеріалів для їх виготовлення, організації ведення господарства, якості житла.

Питання для самоконтролю

  1.   Які найдавніші писемні джерела пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу ви знаєте?
  2.  Дайте характеристику натуральному господарству.
  3.  Що головне в азіатському способі виробництва?
  4.  Чому так названо – “патріархальне рабство”?
  5.  Хто основні виробники матеріальних благ у первісному суспільстві?
  6.  Хто господарі державного сектору економіки і громадського сектору економіки?
  7.  Примітивно-привласнюючий спосіб господарства.
  8.  Спосіб розвинутого привласнюю чого господарства.
  9.  Доба створюючого господарства.
  10.  Організація ведення господарства первісного суспільства.


Література

  1.  Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія світової економічної думки: Навч. курс. — Тернопіль, 1996.
  2.  Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія економічних вчень: Навч.-метод. посіб. — Тернопіль, 1996.
  3.  Костюк В.Н. История зкономических учений. Курс лекций. — М., 1997.

4. Всемирная история экономической мысли. В 6-ти томах. 1987-1997.

5. История экономических учений. Учебник. – М., 2004.

6. История экономических учений. Учебное пособие. – М., 2001.

7. П.І. Юхименко, П.М. Леоненко. Історія економічних учень. Навчальний посібник. – К.,2001.

8. Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія світової економічної думки: Навч. курс. —  Тернопіль, 1996.

9. А.Л. Реуэль. История экономических учений. – М., 1972.


ТЕМА 3

ОСОБЛИВОСТІ ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ ПЕРІОДУ ФОРМУВАННЯ СВІТОВИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ (VIII СТ. ДО Н.Е. – V СТ. Н.Е.)

План

  1.  Господарський розвиток періоду формування світових цивілізацій
  2.  Економічна думка періоду формування світових цивілізацій

  1.  Господарський розвиток періоду формування світових цивілізацій. 

Держави, які склалися на базі античної громади (Греція, Рим), набули рис класичного рабства. Становлення античної економіки відбувалося в масштабах невеликих полісів (міст-держав), найчастіше ремісничого типу, які поповнювали нестачу в території та робочій силі у воєнних походах. Палацове господарство. У південній частині Балканського півострова і на прилеглих островах на рубежі III—II тис. до н. е. виникла давньогрецька цивілізація. Її ранньому економічному розвитку сприяли вигідне географічне положення (торговельні шляхи з'єднували цей район з Малою Азією, Сирією, Північною Африкою), вдосконалення продуктивних сил (освоєння виробництва міді, потім бронзи), сусідство стародавніх цивілізацій Переднього Сходу. Основою сільського господарства стало землеробство нового полікультурного типу — так звана "середньоземноморська тріада", зорієнтована на одночасне вирощування трьох культур — злакових, головним чином ячменю, винограду і маслин. Значні зрушення спостерігалися у ремісничій діяльності — близько 2200 р. до н. е. став відомий гончарний круг, розвивався обмін.

В економічній історії Стародавньої Греції можна виділити чотири періоди економічного розвитку: крито-мікенський (XXX—XII ст. до н. е.), гомерівський (XI—IX ст. до н. е.), архаїчний (VII—VII ст. до н. е.), класичний (V—IV ст. до н. е.)

У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство, близьке до аналогічних структур країн Сходу. Палаци виникли на рубежі III—II тис. до н. е. одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й общинні. Населення, що займалося землеробством, було обкладено натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Всі надходження худоби, масла, зерна, вина фіксувалися на глиняних табличках і здавалися до палацових комор, де нагромаджувались величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечувалися ремісники, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж. Кікладські мореплавці підтримували зв'язки із землями, розташованими в басейнах Егейського й Адріатичного морів, досягали берегів Іспанії, Дунаю.

Палац був одночасно адміністративним і релігійним центром, головною житницею, майстернею і торговельним центром. У більш розвинених суспільствах приблизно таку ж роль відігравали міста.

Основну частину населення становили вільні селяни і ремісники (у написах із Пілоського палацу згадуються каменярі, гончарі, зброярі й навіть цирульники та лікарі). Панівний прошарок утворював розвинений бюрократичний апарат. У джерелах значне місце займають відомості про рабів, головним чином жінок, їх було небагато і всі вони належали палацу. Згадуються і так звані "божі раби і рабині", які орендували землю у приватних осіб або в общини, тобто у повному розумінні слова рабами не були, хоч і не були повноправними членами суспільства. Стати власником землі раб не міг.

За загадкових, до кінця ще не з'ясованих обставин, приблизно наприкінці XII ст. до н. е. крито-мікенська палацова цивілізація зійшла з історичної арени (деякі дослідники стверджують про дорійське завоювання). Вдруге класове суспільство і держава відродилися майже через три століття, але вже в іншій формі.

Другий період економічного розвитку Стародавньої Греції (XI—IX ст. до н.е.) — гомерівський — характеризувався відсталим натуральним господарством. Худоба вважалася мірилом багатства, інших грошей гомерівське суспільство не знало. Для нього характерна вражаюча бідність матеріальної культури.

До кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ великих полісів-общин, які об'єднували селян-землеробів, не підтримували зовнішніх зв'язків, верхівка суспільства не була різко виділена.

Наступний період (VIII—VI ст. до н.е. — архаїчний) характеризується значними змінами у господарському житті, що привели до створення нової економічної системи. Греція обігнала у своєму розвитку всі сусідні країни. Вдосконалення сільськогосподарського виробництва йшло шляхом інтенсифікації: селяни перейшли до вирощування більш прибуткових культур — винограду і маслин. Головним осередком сільського господарства були дрібне селянське господарство і більший фільварок родової знаті, який оброблявся збіднілими родичами. Землі здавалися в оренду, за яку аристократи вилучали 1/2 урожаю.

Набуло значного розвитку ремесло, що зосереджувалось у містах, чітко сформувалися його галузі: металургія, металообробка, кораблебудування. Гончарне виробництво мало масовий, серійний характер. Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної і Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін.

В епоху Великої колонізації як гроші використовувалися металеві зливки, бруски, і тільки на межі VII—VI ст. до н. е. починають карбувати монети. У VI ст. до н. е. в Греції існували дві грошові системи — егінська й евбейська (від назв островів). Основою кожної системи був талант — вагова одиниця, яка на Евбі становила 26,2 кг, а на Егіні — 37 кг. З одного таланта карбували 6 тис. драхм (срібні монети). У класичну епоху виділились гроші таких економічних центрів, як Афіни і Коринф. Срібні статери Коринфа вагою 8,7 г були більш популярними у Західній Греції, Південній Італії і Сицилії, афінські тетрадрахми вагою 17,5 г і драхми вагою 4,4 г — у містах, розташованих на берегах Егейського моря. У IV ст. до н. е. з'явилися мідні розмінні гроші: обол, халк і лепта. 1 срібна драхма дорівнювала 6 мідним оболам, 1 обол дорівнював 8 халкам, 1 халк дорівнював 2 лептам. В еллінську епоху стали карбувати золоті монети.

Угоди купівлі-продажу поширювалися на всі види матеріальних цінностей. Зародилося лихварство, а разом з ним і боргове рабство. Рабів доставляли також і з колоній. Але економічна роль рабів була незначною, основну масу ремісників становили вільні люди.

У цей же період (VIII—VI ст. до н. е.) здійснювалася велика грецька колонізація. Її причинами були: по-перше, нестача землі внаслідок збільшення населення і концентрації землі в руках знаті; по-друге, необхідність нових джерел сировини, пошук ринків збуту для продукції сільського господарства і ремесла, потреба в металах, відсутніх у самій Греції, намагання греків контролювати торговельні шляхи; по-третє, політична боротьба, що спонукала тих, хто зазнав поразки, шукати щастя в колоніях.

Дослідники історії Стародавньої Греції виділяють три основні напрями колонізації. Перший — західний, найбільш потужний. Сицилія й Італія були так густо заселені колоністами, що стали називатися Великою Грецією. Другий — північно-східний — на узбережжя Чорного моря. Третій — південний і південно-східний — найбільш слабкий, оскільки тут греки натрапили на потужний опір фінікійських купців. Усього було створено декілька сотень колоній з населенням чисельністю 1,5—2 млн осіб.

Завдяки колонізації пригасли соціальні конфлікти. Вона сприяла розвитку ремесел, торгівлі, поширенню досягнень еллінської культури, відкрила нові можливості людини, звільняючи особистість з-під контролю роду.

Формування полісів в архаїчний період відбувалося формування античних полісів — міст-держав. В основі поліса лежить антична форма власності, що становила собою єдність державної і приватної форм власності. Поліс як колектив громадян мав право верховної власності на землю, і тільки його громадяни могли бути власниками землі. Головним економічним принципом поліса була ідея автаркії (самозабезпечення), яка виступала економічною основою свободи. Утвердилась і полісна система цінностей: ідея переваг землеробської праці над усіма іншими, засудження прагнення до прибутку і т. ін.

В історії розвитку Стародавньої Греції виокремились два види полісів:

1) аграрний, з абсолютним переважанням сільського господарства, слабким розвитком торгівлі та ремесла, товарно-грошових відносин, великою часткою праці залежних робітників, як правило, з олігархічним ладом (Спарта, міста Фессалії, Беотії);

2) торговельно-ремісничий, з великою часткою ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, втілення рабської праці у виробництво, демократичним ладом (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи та ін.). Вперше полісний устрій з'явився у південній частині Греції на півострові Пелопоннес (Спарта), пізніше в Аттиці (Афіни).

Виключне право володіти земельною ділянкою мали жителі поліса. У Спарті, наприклад, усі найбільш родючі землі були розподілені відповідно до числа повноправних громадян на 9000 наділів. Основним власником землі залишався поліс, а його громадяни отримували наділи у тимчасове користування. Їх не можна було дарувати, дробити, заповідати, після смерті власника вони поверталися державі. Для Спарти характерні прагнення до повної рівності, зневага до багатства, сувора система виховання, заборона громадянам займатися господарством, ремеслом і торгівлею, користуватися золотом і сріблом, обмеження контактів із зовнішнім світом. Все це було зафіксовано у законах Лікурга (IX ст. до н. е.). Жителі Спарти колективно експлуатували уярмлене населення — ілотів. На кожний наділ землі припадало декілька сімей ілотів, які були зобов'язані раз на рік сплачувати натуральний оброк, близько 1/6—1/7 урожаю.

Афіни були більш розвинені в економічному відношенні. Закони Драконта (621 р. до н. є.) оформили право приватної власності. Головним виробничим осередком стала велика земельна ділянка (3—5 га), власником якої був громадянин поліса. Землю обробляли члени сім'ї цього громадянина. Їм допомагали 1—2 раби. У більших полісах використовувалась праця 15— 25 рабів. Господарства мали, як правило, багатогалузевий характер. Найбільш важливою з реформ Солона (594 р. до н. е.) була так звана сейсахтейя (страхування тягаря) — всі борги, зроблені під заставу землі, були прощені, селянам відновили статус власників, заборонялося навернення афінян у рабство за борги, обмежувався позичковий відсоток. Вивіз маслинової олії з метою наживи дозволявся, а зерна — заборонявся. Заохочувалась реміснича діяльність. Вводився земельний максимум для обмеження концентрації земельної власності.

Велике значення мали реформи і для підриву політичного панування знаті: всі афінські громадяни були поділені на чотири категорії за величиною земельною прибутку. Тепер розмір приватної власності визначав становище людини в суспільстві. Законодавство Клісфена (509 р. до н. е.) завершило ліквідацію родового ладу — всі громадяни незалежно від майнового становища наділялися рівними правами.

Таким чином, в архаїчний період (VIII—VI ст. до н. е.) відбувся розклад родового ладу і встановилися нові форми соціально-економічної організації, хоча цей процес у різних частинах Еллади проходив по-різному.

Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—VI ст. до н. е.) стало панування полісів і поширення в торговельно-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність типу ілотії.

Торгівля. Зростання кількості рабів, збільшення виробленої продукції, поділ праці, тісний зв'язок з ринком характеризували розвиток ремесла. Успішно розвивалися металургія, металообробка, кораблебудування, керамічне і гончарне виробництво. Греки виготовляли різні вироби високої якості — одних тільки видів столового посуду налічувалося кілька десятків. Вони освоїли обробіток каменю, особливо мармуру, велике активне будівництво. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії — різні за величиною майстерні, в яких широко застосовувалась рабська праця. Так, знаменитий афінський оратор Демосфен мав дві майстерні з 20 рабами в одній і 32 — в іншій. Проте великих майстерень було мало, в основному існували малі й середні виробництва.

Зростання населення, нестача зерна, сировини і надлишок продукції стали каталізатором торговельної справи. У товарному обігу перебували і предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як це було на Стародавньому Сході. Більш розвиненою була зовнішня торгівля, особливо морська. Удосконалювався механізм розрахунку, з'явилися зародки банківських операцій, які здійснювалися міняйлами (трапезитами). Поступово (в основному з кінця V ст. до н. е.) міняльні лавки починають виконувати функції, характерні для банків: збереження грошей, переказ різних сум з рахунка одного клієнта на рахунок іншого, надання грошових позик. Позики надавалися під заставу землі, міської будівлі; відсоток становив до 15 %, а за морськими кредитами (під більш ненадійну заставу кораблів і товарів) міг перевищувати ЗО % . Для зручності у проведенні торговельних операцій купці, особливо пов'язані з заморською торгівлею, створювали об'єднання — фіаси, завданням яких були взаємовиручка позиками, страхування, обмін інформацією, контроль цін.

В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431—404 рр. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрецького класичного поліса. Як община громадян-землевласників він став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Полісні принципи заважали істотній частині жителів Афін — метекам, які займалися ремеслом, торгівлею. Не маючи прав громадянства, вони не могли отримати землю. Водночас не земля, а гроші стають практичною формою багатства: у IV ст. до н. е. різко збільшилось число угод з купівлі-продажу землі. Наслідком стала концентрація земельної власності в одних руках. Підривався принцип полісного життя — єдність розуміння громадянина і земельного власника: можна було бути громадянином і не мати землі, і навпаки. Характер власності змінився, антична форма все більше витіснялася приватною власністю, полісна мораль поступалася місцем індивідуалізму. Крім того, стала скорочуватися чисельність громадян полісів, зростала кількість рабів, почали зустрічатися раби-греки. Навіть у землеробстві все частіше застосовується праця вільновідпущеників. Посилилася соціальна диференціація, що підривало устої поліса. Автаркія й автономія заважали розширенню економічних зв'язків.

В еллінський період розвитку давньогрецької цивілізації (кінець IV — І ст. до н. е.) поліс не зник з історичної арени, а дістав новий імпульс для існування, будучи включеним до складу великої держави, яка забезпечувала йому автономію і безпеку. У період існування елліністичної монархії відбувається синтез грецьких (еллінських) і східних елементів у всіх сферах життя — економічній, соціально-політичній, культурній та ін. Досвід греків і східних народів сприяв удосконаленню агротехнічних прийомів обробітку нових сільськогосподарських культур, а також розвиткові техніки і подальшій спеціалізації ремесла. Все це сприяло зростанню товарності та збільшенню торговельного обігу.

Значного розвитку набули наука і техніка: знаменитий Архі-мед відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов болт, гвинтову водочерпальну машину тощо. З'являються нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія, Селевкія), які стають адміністративними одиницями. Наприкінці І ст. до н. е. еллінську державу підкорив Рим. Уже в новій формі — римського муніципію — поліс став однією з основних соціально-економічних і політичних одиниць Римської імперії, що сприяло економічному і культурному прогресу багатьох народів Середземномор'я.

Більш висока продуктивність праці та темпів економічного розвитку забезпечувались значно ширшим, ніж на Давньому Сході, застосуванням техніки (залізні знаряддя праці у землеробстві, будівництві тощо). Удосконалювались і гірнича справа та металургія. Проте технічний прогрес зачіпав лише ті галузі, в яких, в основному, використовувалася праця вільних людей, а не рабів. Головним центром ремісничого виробництва та торгівлі стали Афіни. Особливо значною стає їх роль у V ст. до н. е. Вони перетворюються не лише на центр освіти Еллади, культурну столицю Греції, але й у важливий господарський центр, де отримали розвиток усі сфери економіки: будівництво, ремесла, торгівля, суднобудування та морські перевезення, текстильне та гончарне виробництво. Отримують розвиток і товарно-грошові відносини. В обіг вводяться золоті, срібні та мідні гроші, з'являються кредитні відносини, поширюється лихварство. В багатьох галузях застосовується праця рабів, головним джерелом надходження рабів стають воєнні походи.

З часом Афіни поступаються Давньому Римові. Земля та землеробство в Римі та Італії з самого початку відігравали визначальну роль. Саме тому землеволодіння стає основою економічного життя Давнього Риму. Поряд з дрібною власністю з'являються великі господарства, що використовують працю рабів. Головною сільськогосподарською культурою стає пшениця. Але розвиток ремесел в Давньому Римі відбувається повільно, адже ремеслом у кожному домі займалися раби, крім того, держава, яка орієнтувалася на земельних власників, не сприяла їх розвитку.

Рабів постачали нескінченні завойовницькі війни. До того ж за їх рахунок римська громада значно розширила свої земельні володіння, внаслідок чого з'явилися нові форми економічної діяльності. Значна частина завойованих та конфіскованих земель була малородючою і як для уряду, так і для селян-колоністів була мало привабливою. Саме через це було відкрито широкий простір для приватного підприємництва: бажаючим надавали можливість розробляти пустки за умови щорічно вносити до казни десятину з посіву, п'яту частину з насаджень та збір з кожної голови худоби, яка виганялася на пасовища. Наслідком цього стає зростання великого землеволодіння, збільшення кількості безземельних, що складали армію наймитів, нарешті, поширення використання праці рабів.

Основним типом рабовласницького господарства стала вілла                 (площею 25 - 100 га), де працювало декілька десятків рабів. Господарство її було багатогалузевим, інтенсивним. Вілли розташовувалися поблизу міст, куди збувалася частина врожаю. Як форма організації господарства вілла мала ряд переваг перед дрібним селянським господарством: тут застосовувалася кооперація праці, вона була краще організована, використовувалися різноманітні знаряддя та застосовувалися передові на той час агрономічні методи.

У II ст. до н. е. в Римі виникають латифундії - великі, головним чином, скотарські господарства римської верхівки, засновані на використанні рабської праці. Разом із тим ішов процес скуповування дрібних володінь та перетворення їх у великі господарства з цілісною економічною організацією.

В цей період у Римі отримало значний розвиток грошове господарство: існувала велика кількість банків, які виконували найрізноманітніші посередницькі функції в різних грошових розрахунках; розвивалася і зовнішня торгівля. Поступово населення охопило бажання до набуття багатства, справою честі вважалося акуратно вести свої грошові справи, примножувати, а не витрачати отриманий спадок.

Хоча наприкінці І тис. до н. е. Рим і перетворився у велику світову державу, він уже схилявся до занепаду, адже з розвитком великого землеволодіння, де використовувалася праця рабів, у корені був зруйнований фактор, на який здавна спиралася держава - господарство дрібних землевласників. У всіх галузях діяльності застосовувалася праця рабів, які займалися ремеслом, керували підприємствами своїх панів та банківськими операціями, навчали дітей тощо. Кількість їх була величезна, а життя надзвичайно важким, що призводило до постійних повстань та виступів (як, наприклад, повстання під керівництвом Спартака у 73 - 71 рр. до н. е.). Проте загроза державі була не з боку бунтівників-рабів, а через падіння класу дрібних власників, яке відбувалося паралельно з посиленням рабства.

Характерною рисою розвитку сільського господарства на початку І тисячоліття стало подальше розповсюдження латифундій, які засновувалися, як вже згадувалося, на примусовій праці рабів. Ефективність господарства латифундій можна було забезпечити лише за умов над експлуатації та жорстокого примусу до праці (під загрозою здоров'ю та навіть життю), а це, у свою чергу, вимагало низьких цін на рабів, що дозволяло би легко замінити вибулого раба на іншого. Але з припиненням великих переможних війн різко скорочується надходження рабів, а ціни на них різко зростають. Рабовласники змушені турбуватися про природне відтворення рабів, змінюючи умови їх життя. Рабам почали надавати ділянки землі, житло, худобу, знаряддя праці (так званий пекулій). Пекуліум не був власністю раба, у будь-який час він міг бути відібраний паном, але породжував деяку матеріальну зацікавленість раба в результатах праці і нерідко ставав матеріальною основою існування його сім'ї.

Той факт, що праця рабів була малоефективною, не залишився поза увагою сучасників. Так, Луцій Колумела (1 ст. н. е.) зазначав, що раби погано дбають про врожай та погано випасають худобу, віддають її для роботи в інші руки. Вихід із становища, що склалося, він бачив у використанні праці колонів, якими ставали вільновідпущеники та раби, які отримали пекуліум. Проте колонами могли стати й особи вільного походження, перш за все орендарі, і навіть дрібні землевласники, які, рятуючись від пограбувань та утисків, вступали під патронат магнатів, перетворюючись на колонів. Праця рабів поступово витісняється зі сфери виробництва.

Таким чином, відбувається поступова феодалізація відносин у Римській державі. В 338 р. відбувається юридичне покріпачення колонів: їм забороняється залишати маєтки. Колонат став важливою складовою частиною феодального устрою, що формувався в Римській імперії.

Остаточне падіння рабовласницької системи в Європі пов'язують із падінням Римської держави, яке було прискорене вторгненнями варварів. У V ст. їх набіги набули загрожуючого характеру. В 410 р. Рим був взятий та пограбований вестготами, а в 455 — вандалами. В 476 р. було скинуто останнього римського імператора — Ромула Августа. Римська держава перестала існувати, а на її руїнах у Західній Європі виникли нові ранньофеодальні держави.

  1.  Економічна думка періоду формування світових цивілізацій.

Джерела економічної науки слід шукати в учених мислителів Стародавнього Світу, передусім Стародавнього Сходу — колисці світової цивілізації. Економічна наука має глибокі історичні корені. Зачатки знань про те, як улаштоване господарське життя людей з'явилися ще в Стародавньому Світі з появою перших державних утворень і становленням державних форм управління економікою.

Широка участь держави у господарському житті, чим відзначалося східне рабство, яке виникло у IV ст. до н.е., як відомо, сприяла формуванню специфічного, так званого азіатського способу виробництва. Тут, на Сході, вже в той період відбувалось наростання ринкових елементів в надрах натурального господарства, що і зумовило виникнення проблем, пов'язаних з осмисленням меж, співвідношення державної, общинної і особистої власності, трактуванням суті економічних категорій і законів. Розпочинається оформлення економічної думки в економічну теорію, яка сприймається суспільством як скеровуючий фактор у здійсненні господарської політики.

Із пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу, які дійшли до нас, найдавнішою вважається "Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара" (Стародавній Єгипет, XXII ст. до н.е.). В ньому мова йде про "правила" мистецтва державного керівництва господарювання. Критична оцінка стихійного, некерованого росту масштабів боргового рабства і лихварства, завдяки чому навіть "простолюдини" змогли стати багатими, а в країні розпочалася громадянська війна, очевидна ще в одній пам'ятці економічної думки Стародавнього Єгипту початку XVIII ст. до н.е. — "Речення Іпусера".

Та найбільш відомим із ранніх пам'яток старосхідної економічної думки є збірник законів, названий істориками на честь його автора "Кодексом Хаммурапі". У XVIII ст. до н. е. для Вавилонського царства, розташованого у межиріччі Тигра і Євфрата, виникла реальна загроза руйнування підвалин його цілісності і, можливо, незалежності. Трапилося так, що швидкий розвиток товарно-грошових відносин почав супроводжуватись різким скороченням надходжень податків у державну казну, а відповідно до цього — послабленням ефективності діяльності державних структур і особливо армії. Хаммурапі        (1792 — 1750 рр. до н.е.) не міг відбирати у селян землю, знову створювати великі царські господарства, збирати ремісників у царські майстерні. Такі дії призвели б до швидкого занепаду країни, адже люди вже встигли звикнути до самостійності, до відносної волі, до прибутків від ринкової торгівлі. Мудрість Хаммурапі в тому, що він перший із правителів стародавнього світу зрівняв силу царя з силою закону і визнав за підлеглими право самим турбуватися про своє життя. В його законах знайшли відображення розвиток товарно-грошових відносин, заходи, які сприяли розширенню торговельних угод.

Консолідуючи суспільство і економічне життя старовавилонської держави, кодекс Хаммурапі на перший погляд був націлений на те, щоб сильний не утискав слабкого. Насправді ж закріплені в ньому правові норми жорстко регламентували натурально-господарські основи, пов'язавши їх не тільки з майновою відповідальністю. Царська влада турбувалася про захист інтересів общини і дрібних товаровиробників.

Так, за зазіхання на особисту власність мірою покарання могло бути рабство чи смертна кара. Намагання звільнити чужого раба чи сприяння його втечі також каралося смертю. Крадіжка майна у мушкена (особа, близька до царя) каралася суворіше, ніж аналогічний злочин, але скоєний проти селянина.

Своєрідні вимоги держава узаконила у плані "зниження" тяжкості кабали і рабства за борги, а також лихварства. Раніше селяни платили податки здебільшого зерном, олією, шерстю. Хаммурапі почав стягати податки сріблом. Проте аж ніяк не всі селяни продавали продукти на ринку. Багато хто з них був змушений брати срібло в борг за додаткову плату, і ті, хто був не в змозі розплатитися з боргами, були вимушені продавати у рабство кого-небудь із родичів. Однак новий закон давав тепер можливість царським воїнам та іншим громадянам-вавилонянам не втрачати свої земельні наділи за борги. Тому, хто віддавав (чи продавав) за борги в рабство своїх дружину чи дітей, закон гарантував, що після трьох років рабства членів його сім'ї звільнять з одночасним анулюванням боргу. Масштаби лихварства були "впорядковані" так, що межа грошової позики не перебільшувала 20%, а натуральної позики — 35% від первинної суми. Більше того, Хаммурапі декілька разів скасовував усі нагромаджені у країні борги.

До числа пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу слід віднести розробки цілісних систем державного регулювання натурального господарства, оформлені у VI — III ст. до н. е. у Стародавньому Китаї і в IV — III ст. до н.е. у Стародавній Індії.

Центральною постаттю старокитайської економічної суспільної і філософської думки є Конфуцій. У його господарських поглядах привертає увагу обгрунтування необхідності державного захисту благополуччя родової знаті всіх "вищестоящих". Важливо також відзначити, що, на думку цього мислителя, праця примножує багатство народу і того, хто ним володіє. Конфуцій вважає природно виправданим існування різних форм власності: великої спільноти (колективної власності селянських общин), особистого володіння родової аристократії і неродовитих рабовласників. Пов'язуючи всі існуючі протиріччя в імперії з особистою власністю, він все ж таки надає їй перевагу.

Соціально-економічна концепція конфуціанства. Держава, на думку Конфуція, повністю копіює сім'ю: керівник — це "батько народу", підлеглі — "його діти". Він виховує їх, піклується про те, щоб у них були одяг і їжа. В "сім'ї" в результаті вільних "дій" керівника більш рівномірний розподіл багатства, збалансованість доходів і витрат завдяки "власній" поміркованості.

Конфуцій твердить, що багатство правителя залежить від багатства народу.

За Конфуцієм, суспільство розподілено на стани Богом і природою, але при цьому він закликає до морального удосконалення, до осягнення природних правил про повагу до старших і про синівську шанобливість і дружбу між братами.

Таким чином, відповідно до вчення Конфуція, "у народу буде достаток", якщо уміло господарювати при регламентованих патріархальних відносинах. Порядок, достаток залежать від багатьох факторів, але особливу увагу серед них Конфуцій приділяє "мистецтву керувати народом". "Керувати — це діяти правильно. Якщо зумієш правильно керувати, то хто ж посміє вчинити неправильно?" Вчення Конфуція націлене на забезпечення стабільності нового рабовласницького ладу, зміцнення авторитету держави, широке використання з цією метою традиційних форм і обрядів. Він закликав до зміцнення влади верховного керівника Китаю.

Конфуціанство знайшло свій розвиток у поглядах Мен Цзи, який пов'язав соціальну нерівність з "небесною волею", виправдовував протилежність між розумовою і фізичною працею. Разом з тим, Мен Цзи був проти посилення рабовласницького гніту, закликав до відновлення общинного землекористування, виступав на захист общини, економічних інтересів селян. Протиріччя, характерні для соціально-економічної концепції конфуціанства, значно ускладнилися у поглядах Мен Цзи.

З критикою конфуціанства виступили Мо Цзи і його прихильники (моїсти). Вони проповідували природну рівність людей, заперечували становість і привілеї знаті. Моїсти обгрунтували необхідність підтримки розвитку виробництва для задоволення потреб усього населення, всезагальну участь людей у фізичній праці, розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.

"Гуань-Цзи" про  джерела багатства держави. В IV — III ст. до н.е. у Китаї набули широкого розповсюдження ідеї колективного економічного трактату "Гуань-Цзи". Ідеї його містять в собі деякі протиріччя, але окремі з них заслуговують на увагу і сьогодні. Наприклад, золото і перли не розглядаються в трактаті як виключне багатство; такими визнаються передусім матеріальні блага (товари). При цьому, з одного боку, золоту відводиться роль грошей (правда, таких, що забезпечують обмін, від якого все ж "вигоди у одних" бувають "більші, ніж у інших"), а з іншого — золото оголошується товаром, якщо ним вимірюються ресурси держави. Праця проголошується джерелом багатства держави.

У трактаті чітко проводиться думка про необхідність стабільного розвитку економіки, а також твердиться, що тільки там "в поселеннях царює спокій", де ціни на хліб регулюються. Для регулювання економіки в цілому автори трактату проповідують створення в державі запасів хліба, введення пільгових кредитів землеробам, заміну податків безпосередньо на залізо і сіль посередніми, тобто розповсюдити податки на товари, що виробляються з їх використанням.

Неважко помітити утопічність ідеї авторів "зробити державу багатою і народ задоволеним" шляхом більш рівномірного розподілу національного багатства без "збагачення" купців і особливо лихварів. Місце в суспільстві Богом обраних "вельможних" із вищих станів у "Гуань-Цзи" визначено однозначно: не було б "знатних" — країна б залишилась без прибутків, але стати "знатними" усім — неможливо, бо "нікому буде працювати".

Таким чином, автори трактату "Гуань-Цзи" виявляли турботу про селян, пропонували обмежити їх обов'язкову трудову повинність, захистити їх від спекулянтів і лихварів. Турботу щодо поліпшення добробуту народу вони покладали на державу, якій належало активно втручатися в економічні справи.

Економічна думка Стародавньої Індії. Староіндійську економічну думку IV — III ст. до н.е. узагальнено у трактаті "Артхашастра", автором якого є Каутілья — радник царя Чандрагупти І (кін. V ст. до н.е.). Сама назва цього твору розкриває його зміст. Вона походить від слів "артха" (користь, вигода, прибуток) і "шастра" (наука, науковий твір, вчення). У творі особливо підкреслюється роль керівника держави (короля, царя) у розробці і реалізації "правильної" економічної політики. Державотворець мав регулювати ціни на товари, створюючи товарні фонди, і зберігати активним баланс державного бюджету — "збільшувати доходи і зменшувати витрати".

Рабство визнається природним явищем для "нагромадження багатства" і досягнення суспільної користі, тому що тільки "для аріїв не повинно бути рабства". Розділити долю нижчого стану суспільства (рабів) тимчасово чи на все життя повинні, згідно з трактатом, і ті, хто не сплачує борги та належні податки за одержану в користування землю.

Автор трактату заявляє, що державне багатство складається з результатів праці населення, і тому винагорода за неї має бути збіжною із загальнодержавними потребами — будівництво і охорона іригаційних споруд, пільгове землекористування, освоєння джерел руди, будівництво шляхів, боротьба з купцями-лихварями та ін.

В "Артхашастрі" знаходить своє відображення і проблема "вартості речей"; величина вартості визначається кількістю "днів роботи", а винагорода має знаходитись у строгій відповідності до результатів праці. У зв'язку з цим Каутілья відрізняє ринкову ціну від вартості, зазначаючи, що "конкуруючий продавець збільшує ціну на товар, роблячи її вищою від дійсної вартості". Але щоб обгрунтувати регламентоване присвоєння прибутку купцями, торговцями, Каутілья виходить з того, що оскільки ціна товару на ринку складається не тільки з витрат на виробництво, а й з торговельних витрат, то перш слід установити частку прибутку торговця в ціні товару в розмірі 5% ціни на місцеві товари і 10% — на привізні.

Економічні вчення Стародавньої Греції. В історії економічних учень старогрецькі мислителі виявляють таку саму геніальність і оригінальність, як і у всіх інших галузях. Історично їх світогляд створює теоретичні вихідні пункти сучасної науки.

Розглянуті нами пам'ятки культури людства— дійсна енциклопедія життя і світогляду людей, які близько трьох тисяч років тому заселяли береги Єгипетського та Іонічного морів, територію Стародавнього Китаю та Індії. Але насамперед ми розглядаємо ці твори як джерела відомостей про господарський побут стародавніх народів. Лише в другу чергу можна говорити про них як про пам'ятки економічної думки, яка ґрунтується на певних узагальненнях практики, висновків абстракції. Саме в них була зроблена перша в історії економічної думки спроба усвідомити економічний устрій грецького суспільства. Думки, висновки старогрецьких мислителів стали вихідними пунктами теорії сучасної науки.

Вагомий внесок у розвиток і нагромадження відомостей про виробничу діяльність зробили мислителі античного (класичного) рабства. Найвідомішими представниками цього періоду є грецькі філософи Ксенофонт, Платон і Аристотель. Саме завдяки їм почали вживати термін "економіка" (або "ойкономія"), що у буквальному перекладі означає "наука про ведення домашнього господарства". Згадані мислителі орієнтувалися у своїх поглядах на "переваги" натурального господарства і "природний" характер рабовласницького улаштування держави.

Ксенофонт про поділ праці, вартість і гроші. Ксенофонт (430 — 354 рр. до н.е.) — автор трактату "Домострой"— один із перших в історії економічної думки звернувся до всебічного вивчення проблем поділу праці в суспільстві. Не заперечуючи "старе" положення про поділ праці на розумову і фізичну (залежно від "природного" поділу людей на вільних і рабів) і про "велику значущість" для соціально-економічного розвитку суспільства землеробства (за своєю значущістю його ставили на один щабель з військовим ремеслом), порівняно з ремісництвом, торгівлею, він глибоко аргументував досить нову для того часу тезу про те, що "найбільш проста робота" може виконуватися більш продуктивно, що ступінь поділу праці зумовлений, як правило, розмірами ринку. Тобто Ксенофонт першим указав на взаємозв'язок між поділом праці і ринком.

Одним із перших був Ксенофонт і в осмисленні двох сторін будь-якого товару, виражених в його корисних якостях (споживна вартість) і здатності до обміну (мінова вартість). Будучи, безперечно, прихильником натурального-господарської концепції  (засуджуючи обіг грошей як торговельного і лихварського капіталу), він все-таки визнавав необхідність існування і корисність грошей, вказуючи на притаманні їм функції обігу і засобу нагромадження. Він пропонував нагромаджувати гроші як скарб, страховий фонд на випадок війни, для розширення натурального господарства.

Проекти суспільного устрою Платона. Багато у чому схожі з думками Ксенофонта думки іншого античного мислителя — Платона (справжнє ім'я Аристокл, 428—347 рр. до н.е.), у всякому випадку, на перший погляд. Родом він із Афін. Сім'я була небагатою, хоч і родовитою. Одержав звичайну для афінян Його знатності освіту. В 407 р. до н.е. познайомився з Сократом і до смерті останнього був у числі його найближчих учнів. У Сицилії, яку він відвідав у 387 р. до н.е., сталася колізія між ним і Діоном — родичем сіракузького тирана Діонісія, яка скінчилась рабством для Платона. Піфагорієць Архіт викупив його. Коли друзі Платона, зібравши гроші, вирішили віддати йому борг, той відмовився. Тоді Платон купив на ці гроші садок, що носив ім'я афінського героя Академа, і відкрив там свою філософську школу. Саме тут були висловлені ним думки щодо економічного розвитку суспільства, які втілилися у двох Його проектах державної будови ідеального типу. Вони були спрямовані на зміцнення основ натуральногосподарської політики.

Зміст одного з таких проектів виклав Платон у своїй відомій праці "Держава". В ній високо оцінена роль аристократії у забезпеченні суспільних інтересів, оскільки саме цей стан включає у себе філософів і становить разом з воїнами (армією) апарат управління державою. Автор підкреслює, що так і має бути "поки державна сила і філософія не зіллються в одне..., до тих пір ні для держави, ні, навіть, думаю, для людського роду немає кінця зла". В його проекті "ідеальної держави" ні філософи, ні армія, які становили найвищу частину суспільства, навіть думати не могли про заняття, пов'язані з фізичною працею. Вони також мали бути не обтяженими ніякою власністю, оскільки саме вона, на думку Платона, е джерелом протиріч і розбіжностей у державі — Їх матеріальне забезпечення за принципом "кожному порівну" має взяти на себе держава. Всі господарські турботи, у тому числі й ті, що пов'язані з володінням і розпорядженням особистою власністю, за умовами проекту, мали покладатися на так звану чернь — третій стан суспільства (ремісники, землероби, дрібні торговці, вільні). Раби ж — власність вільних громадян або живе знаряддя праці, а тому не віднесені автором "Держави" до жодного стану суспільства.

Другий проект, запропонований Платоном у глибокій старості, праця "Закови". На відміну від попереднього твору, тут Платон протиставляє ідеальному типу "негативний" тип суспільного устрою. Головним двигуном поведінки людей в ньому виступають матеріальні турботи і стимули. Афінський мислитель неначе розвиває попередні "параметри" матеріальної забезпеченості громадян вищих станів, тобто тих, хто повинен знаходитись на державному утриманні. Фактично характеризуються окремі елементи соціально-економічного устрою суспільства на комуністичних засадах. Так, наприклад, за Платоном, усі громадяни зможуть в ідеальній державі одержувати (за жеребком) дім і земельний наділ. Причому останній мав наділятись з наданням права володіння і користування (тобто з неповним правом власності), хоч і з можливістю передачі у спадок одному з дітей на тих самих умовах. Цінність загального майна громадян не повинна різнитися більш ніж у чотири рази.

Обидва проекти Платона, як бачимо, збігаються в тому, що апарат управління державою (в першому) і громадяни (в другому) не повинні мати золота і срібла, а також не займатись лихварством.

Як і Ксенофонт, який відмічав, що "землеробство — мати і годувальниця усіх мистецтв", найголовнішою галуззю економіки Платон вважав землеробство, відносячи ремісництво і торгівлю до менш престижних занять у суспільстві.

Економічні концепції Аристотеля Аристотель (384 — 322 рр. до н. е.) — найбільш велична фігура серед представників економічної думки античного світу. Батьківщина його — грецьке місто-поліс Стагіра у Фракії. Будучи сином лейб-медика македонського царя Аміни II, Аристотель в дитинстві грався з Філіппом, майбутнім царем Македонії. Навчався в Академії філософа Платона. Епікур вважав Аристотеля "мотором, який пропив батьківське добро і пішов найматись і морочити людей". З 343 р. до н. е. Арістотель був наставником Олександра Македонського, за що останній, ставши царем, поставив своєму учителю і наставнику пам'ятник з написом: "Олександр поставив цей пам'ятник сину Нікомаха, мудрому і божественному Аристотелю". В 336 р. до н. е. Аристотель заснував в Афінах свою власну школу. Ним написано 28 книг загальним обсягом 445270 рядків. Життя його закінчилося трагічно. Вимушений рятуватись від вироку антимакедонської партії — "смерть Аристотелю за образу богів", — він утік з Афін, поселився на острові Евбеї, де скоро помер. Аристотель був сином свого часу. Вважаючи рабство природним явищем, яке має становити основу виробництва, і будучи твердо переконаним ідеологом натуральногосподарських відносин, Аристотель зміг значно глибше від своїх сучасників проникнути в конкретні економічні проблеми. Ним вперше піддано аналізу основні економічні явища і закономірності тодішнього суспільства. Тому його по праву можна вважати першим економістом суспільства.

У своїх творах, особливо у "Нікомаховій етиці"(названій так потомками по імені сина філософа), "Політиці" (трактаті про устрій держави) та інших йому вдалося розробити найоригінальніший на той час проект ідеальної держави. При порівнянні його з проектами попередників — Ксенофонта, Платона можна побачити багато схожого.

По-перше, Аристотель підтримує ідею щодо необхідності поділу суспільства на вільних і рабів, а відповідно до цього, працю — на розумову і фізичну, виходячи із "закону природи".

По-друге, поділяє погляди щодо негативного ставлення до ремесла і його малої значущості для суспільства. За Аристотелем. ремісник, що займається дрібним промислом, знаходиться у стані невизначеного обмеженого рабства. Оригінальність побудови проекту Аристотеля в тому, що всі види господарської діяльності людей,— чи то вільні громадяни, що виконують керувально-контролюючі функції, чи землероби, ремісники, торговці,— розглядаються ним з точки зору експлуатації нижнього стану і належать або до природної сфери — економіки, або до неприродної — хрематистики. Він перший в історії економічної думки намагається проникнути у сутність економічних явищ.

Протиставлення Аристотелем економіки і хрематистики було однією з перших спроб аналізу капіталу в історії науки. Термін "хрематистика" не утвердився в нових мовах, на відміну від терміна "економіка". Аристотель виводить його від слова "хрема" — майно, володіння. Для Аристотеля економіка — це природна господарська діяльність землеробів, ремісників і дрібних торговців, пов'язана з виробництвом життєво необхідних продуктів, що мають споживну вартість. Вона включається в обмін, але тільки в межах, необхідних для задоволення власних потреб, і границі цієї діяльності теж природні — це розумне особисте споживання людиною. Саме тому ця діяльність має бути об'єктом турботи держави.

Хрематистику мислитель порівнює з "мистецтвом наживати багатство" за допомогою великих торговельних угод для перепродажу і лихварських угод. Її мета безмежна, бо головне в цій сфері — "володіння грішми". В мистецтві наживати становище, — відмічає Аристотель, — оскільки воно виявляється в торговельній діяльності, ніколи не буває границь у досягненні мети, тому що нею є досягнення необмеженого багатства і володіння грішми... Всі, хто причетний до грошового обігу, намагається збільшити свої капітали до безмежності". Іншими словами, хрематистика — це "мистецтво" вкладання і нагромадження капіталу.

Ідеалом господарювання для Аристотеля було невеличке землеробське господарство (в якому, зрозуміло, працюють раби). Це господарство повинно забезпечувати себе майже всім необхідним, а те нечисленне, чого не вистачає, можна одержати шляхом "справедливого обміну" з сусідом. Ідеалізуючи в рамках цієї концепції модель рабовласницької державної структури, Аристотель мистецьки спрощує найважливіші елементи господарського життя. Наприклад, за Аристотелем, "в дійсності речі такі різні, що не можуть стати спільномірними". А звідси висновок: "5 лат =1 дому", тому що їх спільномірність досягається нібито лише завдяки грошам. Самі ж гроші як найбільш "зручний в ужитку" товар виникли, на думку філософа, не стихійно, а як результат погодження між людьми, і є "в нашій владі", щоб гроші стали "неспоживчими". "Отже, потрібно, щоб все вимірювалось чимось одним...,— зазначає Аристотель. — Цим одним і є потреба, яка є зв'язуючою ланкою для всього. А як заміна потреби за згодою людей виникла монета...”

Обґрунтовуючи загальну основу зрівнювання в обміні товарів, Аристотель висловлює тезу, що нагадує примітивний варіант "трудової теорії вартості". "Дійсно,— пише він,— не із двох лікарів створюється суспільство, але із лікаря і землероба, і взагалі з людей неоднакових і не рівних. Але таких-то людей і потрібно прирівняти. Тому все, що піддається обміну, повинно порівнюватись з чимось одним. Отже, розрахунок матиме місце тоді, коли буде знайдено порівняння; яким чином продукція, вироблена чоботарем, належить до продукції, виробленої землеробом".

Про "незавершеність" аристотелевої концепції про економіку і хрематистику свідчить також двояка характеристика обміну. Мова йде про те, що в одному випадку обмін розцінюється ним як акт задоволення потреб і дозволяє трактувати споживну вартість товару як категорію сфери економіки, а в іншому випадку — навпаки: обмін символізує акт наживи, дає підставу вважати мінову вартість категорією сфери хрематистики.

І, нарешті, з позиції цієї ж концепції, Аристотель демонструє своє неприйняття великої торгівлі і позикових операцій, тенденційно аналізуючи етапи еволюції форм торгівлі і грошового обігу. Зокрема, такі ранні форми торгівлі, як прямий товарообмін і товарообмін через гроші, він відносить до сфери економіки, а рух торговельного капіталу, тобто, коли товарообмін здійснюється з прирощуванням первинного авансування на ці цілі грошей,— до сфери хрематистики. Аналогічно трактує Аристотель форми грошового обігу, відносячи функції грошей щодо відображення міри вартості і засобу обігу до сфери економіки, а їх застосування як засобу нагромадження, як лихварського капіталу — до сфери хрематистики. За словами Аристотеля, "лихварство викликає цілковиту ненависть", тому що "воно робить самі грошові знаки предметами власності, які таким чином втрачають своє призначення, для чого вони були створені, адже вони виникли заради мінової торгівлі, стягнення ж процентів веде саме до зростання грошей".

Таким чином, загальною рисою економічної думки Стародавнього Світу є намагання зберегти пріоритети натурального господарства, засудити з позиції звичаїв, моралі і етики крупні торговельно-лихварські операції, що порушують еквівалентність і пропорційний характер обміну товарів за їх вартістю і не відповідають відкритому розумом "природному порядку", який охороняється громадськими законами. Виразниками подібного світогляду були, як правило, і великі мислителі (філософи), і окремі правителі рабовласницьких держав.

Аристотель вважав рабство явищем природи, і таким же його, очевидно, визнавали в стародавні часи самі раби.

Організація рабовласницьких латифундій у Стародавньому Римі. Економічна думка Стародавнього Світу отримала подальший розвиток і завершення у Стародавньому Римі. Вона стала відбитком вищого ступеня еволюції рабовласництва, нових форм організації рабовласницького господарства, характерної для них більш жорсткої експлуатації рабів, загострення протиріч і посилення боротьби в умовах розкладу рабовласницького суспільства. Найважливішою проблемою стародавньоримської літератури залишалася проблема рабства, його виправдання, організації і методів ведення великих рабовласницьких господарств (латифундій). До цих проблем зверталися Катон Старший (234 — 149 рр. до н.е.), Варрон (116 — 27 рр. до н.е.), Колумелла (І ст. н.е.).

Поради Катона щодо методів господарювання. Катон Старший (Катон Марк Порцій) народився у м. Тускулі. Надзвичайно освічена людина, державний діяч, історик і письменник Стародавнього Риму. У 195 р. до н.е. — консул, пізніше (з 184 р. до н.е.) — цензор. Захисник привілеїв аристократії, він вимагав знищення Карфагена — торговельного конкурента Риму обґрунтування староримських форм рабовласництва, методи ведення великого хліборобського господарства детально викладені Катоном Старшим, який сам був великим землевласником, у трактаті "Про сільське господарство" (рос. перекл.— "Земледелие".— М.; Л., 1950). Трактат Катона відобразив період підйому римського рабовласницького виробництва. Його ідеалом було в основному натуральне господарство, яке забезпечувало передусім свої потреби. Однак не виключалася і торгівля, яка дозволяла реалізувати частину надлишкової продукції і придбати те, що не могло вироблятися власними силами. Велике місце у праці Катона займають поради щодо утримання рабів, використання їх праці, методів експлуатації. Автор відносив рабів до знарядь праці, радив утримувати їх у суворості, залежно від старанності, раціонально експлуатувати їх працю. Катон вважав доцільним купувати рабів у юному віці, виховувати їх у покорі, в дусі, який необхідний господарю. Передбачаючи можливі незадоволення і виступи рабів, Катон радив підтримувати в їх середовищі ворожість, провокувати конфлікти, незгоди між ними, вчасно звільнятися від старих і слабих. Раби каралися за найменшу провину. Харчі, одяг, житло мали відповідати їх становищу знаряддя, яке розмовляє. Всі ці поради Катона націлені на забезпечення раціонального ведення великого рабовласницького господарства.

Варрон про шляхи зміцнення економіки. Розробку проблем латифундійського господарства У І ст. до н.е. продовжив римський вчений  Варрон. Його погляди викладені у трактаті "Про сільське господарство". У своїх працях Варрон відтворив, з одного боку, більш розвинені форми рабовласництва, вищий ступінь розвитку великих рабовласницьких економік, з іншого — нові явища соціально-економічної обстановки, пов'язані із поглибленням протиріч, які все більше пронизували економіку Римської рабовласницької держави.

У своєму трактаті Варрон висловлює серйозне занепокоєння долею рабовласницьких господарств. Він ставить за провину рабовласникам те, що вони відійшли від справ, живуть у містах, переклавши обов'язки організації виробництва на латифундіях на управляючих. Автор шукає шляхи зміцнення економіки не лише у розвитку землеробства, але і тваринництва, у застосуванні агрономічних наук, зростанні інтенсивності виробництва, удосконаленні методів експлуатації рабів, у використанні матеріальної заінтересованості та ін. Його турбота пов'язана не тільки із збереженням натурального характеру рабовласницьких латифундій, але й із підвищенням їх прибутковості, зростанням ефективності виробництва. Варрон надавав великого значення спілкуванню з рабами, формам їх експлуатації. Рабів він відносив до одного з трьох видів сільськогосподарських знарядь — такого, що розмовляє. Два інші види знарядь, за його класифікацією, це німі (інвентар) і ті, що відтворюють нечленороздільні звуки (робочі тварини).

Реформаторські ідеї Колумелли і братів Гракхів. Кризу рабовласництва відобразив у своєму творі "Про сільське господарство" Колумелла. У громіздкому трактаті, який складався із 12 книг, детально розглядався стан рабовласницьких латифундій. Колумелла писав про вкрай низьку продуктивність рабовласницької праці, про те, що раби завдають полям значних збитків, погано ставляться до праці, до утримання тварин, інвентар, крадуть, обманюють землевласників і т. д. Картина, відображена Колумеллою, свідчить про занепад сільського господарства, про те, що економіка рабовласницького суспільства вже знаходилася у стані кризи, яка продовжувала поглиблюватися. За словами Колумелли, "латифундії загубили Італію".

У пошуках виходу із кризи римський вчений віддає перевагу більш продуктивній праці вільних виробників, ставить питання про необхідність відмовитися від праці рабів, про використання колонів (у Стародавньому Римі — орендар невеликої ділянки у великого землевласника).

Одна із сторінок історії економічних учень Стародавнього Риму пов'язана із гракхівським аграрним рухом, який виражав інтереси безземельного і малоземельного селянства у боротьбі проти латифундій. Його очолювали брати Тіберій (163 —132 рр. до н.е.) і Гай (153 —121 рр. до н. е.) Гракхи. Вимагаючи обмеження великого землеволодіння і наділення землею безземельних і малоземельних селян, вони прагнули здійснити таку реформу в рамках рабовласницького ладу і таким шляхом зміцнити його.

У Стародавньому Римі великого розмаху набула боротьба рабів за своє звільнення. Їх вимоги в узагальненому вигляді висувалися під час повстань. Найголовнішими із них були: ліквідація рабовласницьких латифундій, звільнення від рабства.

Економічна думка Середньовіччя. Узагальнення літературних джерел, які дійшли до наших часів із Середньовіччя, свідчать про те, що економічні погляди цього періоду мають яскраво виражений релігійний характер. Науковий спадок духовних ідеологів цієї епохи, у тому числі в галузі господарської політики, переповнюють схоластика, софістичні роздуми, релігійно-етичні норми.

Основні терміни і поняття

Рабство. Тілести. "Середземноморська тріада". Фети. Поліс. Фільварок. Автаркія. Ілот. Сейсахтейя. Фіаси. Товарне виробництво. Національне багатство. Лихварство. Гроші. Позиковий процент. Прямі податки. Прямий товаровиробник. Економічна думка. Латифундійське господарство. Ефективність виробництва. Продуктивність праці. Матеріальна заінтересованість. Наймана праця. Продуктивна праця. Орендні відносини. Непродуктивна праця. Право власності.

Питання для самоконтролю

  1.  Які найдавніші писемні джерела пам'яток економічної думки цивілізації Стародавнього Сходу ви знаєте?
  2.  Як були "упорядковані" масштаби лихварства законами Хаммурапі?
  3.  На основі існування якої власності мало примножуватися багатство   країни за вченням Конфуція?
  4.  Що становить багатство народу, на думку авторів економічного трактату "Гуань- Цзи"?
  5.  Яку роль золоту відводили автори трактату "Гуань-Цзи"?
  6.  Що рекомендували автори трактату "Гуань-Цзи" для успішного державного регулювання економіки?
  7.  Яким чином автор трактату "Артхашастра" рекомендує регламентувати  присвоєння торговельного прибутку купцями і торговцями?
  8.  Хто в історії економічної думки одним із перших звернувся до всебічного вивчення  проблеми поділу праці у суспільстві?
  9.  Які функції грошей виділяв Ксенофонт?
  10.  На яких засадах усі громадяни в ідеальній державі Платана могли отримати земельний наділ? У чому особливості моделей ідеальної держави в працях Платана і Аристотеля?
  11.  Яку діяльність людей Аристотель відносив до економіки і яку до хрематистики?
  12.  Як вирішував проблему "справедливого обміну" Аристотель?     
  13.  Як вважав Аристотель, обмін не може бути без рівності, а рівність — без спільномірності. Що розумів Аристотель під спільномірністю?
  14.  У чому загальне і відмінне економічної думки Стародавнього Риму і Стародавньої Греції?
  15.  Велике місце у творах Катона займають поради щодо утримання рабів. У чому їх зміст?
  16.  Які шляхи зміцнення економіки пропонував у своєму трактаті Варрон?
  17.  3 чим пов'язував Колумелла низький рівень продуктивності праці рабів?
  18.  У чому зміст гракхівського аграрного руху?
  19.  "Лінкольн звільнив рабів. Одним розчерком пера він знищив більшу частину капіталу, роками нагромаджуваного латифундистами". Прокоментуйте це твердження.

Література

  1.  Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія світової економічної думки: Навч. курс. Тернопіль, 1996.
  2.  Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія економічних вчень: Навч.-метод. посіб. Тернопіль, 1996.
  3.  Костюк В.Н. История зкономических учений. Курс лекций. — М., 1997.
  4.  Всемирная история экономической мысли. В 6-ти томах. 1987-1997.
  5.  История экономических учений. Учебник. – М., 2004.
  6.  История экономических учений. Учебное пособие. – М., 2001.
  7.  Мешко І.Н. Історія економічних учень. Основні течії західноєвропейської та американської економічної думки: Навч. посіб. — К., 1994.
  8.  П.І. Юхименко. Історія економічних учень. К., 2005.
  9.  П.І. Юхименко. Економічна історія. Навчальний посібник. К. 2004.
  10.  Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович, В.Ф. Чайковський. Економічна історія України і світу. К., 2001.
  11.  Е.М. Майбурд. Ведение в историю економической мысли. – М.:, “Дело”, 1996.


ТЕМА 4

ГОСПОДАРСТВО ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СУСПІЛЬСТВА

ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

(V – XV СТ.)

План

  1.  Господарство суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя
  2.  Економічна думка суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя

  1.  Господарство суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя.

У III — VIII ст. у великих східних країнах став формуватися феодальний тип натурально-господарських відносин, а в західноєвропейських — у період так званого раннього середньовіччя — у V — XI ст. Протягом багатьох століть посилення станового характеру та ієрархічної структури суспільства, ріст концентрації політичної влади і економічної могутності у світських і церковних феодалів, двоякий характер трактування необхідності розширення масштабів товарності економіки, засудження або невиразне схвалення лихварства, аж до зародження істинно демократичних принципів державного устрою з переважанням в господарстві ринкових економічних відносин, зовсім не означає, що середньовічна економічна думка не мала об'ємних і порівняно прогресивних на той час економічних і політичних доктрин.

Погляди ранніх і пізніх  кантоністів. Найбільш значущим автором західноєвропейської  економічної думки Середньовіччя називають, як правило, домініканського італійця, монаха Фому Аквінського (Аквіната) (1225 — 1274 рр.).

Фома Аквінський став гідним продовжувачем і опонентом одного із засновників школи раннього канонізму Августина Блаженного, (св. Августин 359 — 480 рр.), котрий в кін. IV — поч. V ст., будучи єпископом у володіннях Римської імперії в Північній Африці, заклав догматичні безальтернативні принципи релігійно-етичних норм. Ці принципи залишалися майже незмінними аж до періоду так званого пізнього Середньовіччя, яке досягло свого розквіту в рамках школи пізніх каноністів у XIII — XIV ст.

Особливістю економічної думки раннього канонізму було те, що в період зародження середньовіччя засуджувався торговельний прибуток і лихварський процент, які розглядалися як результат нечесного обміну і присвоєння чужої праці, тобто як гріх. Тому нерідкими були вимоги заборонення великої торгівлі і лихварства. Еквівалентним і пропорційним обмін вважався лише за умови встановлення "справедливих цін", тобто таких, які дорівнюють затратам праці, і навчали, що "недотримання пропорційності потягне за собою розпад суспільства". Автори церковних законів (канонів) виступали також проти характерного для ідеологів античного світу гидливого ставлення до фізичної праці, виключного права на багатство окремих осіб за рахунок більшості населення. Велика торгівля, позикові операції, як грішні явища, взагалі заборонялися.

Зміна соціально-економічного стану суспільства в період так званого пізнього Середньовіччя — це посилення соціальної диференціації суспільства, передусім, ріст числа і економічної могутності міст, в яких поряд із землеробством стали розквітати ремесла, промисли, торгівля і лихварство. Тобто товарно-грошові відносини набули для суспільства і держави доленосного значення, пізні каноністи ніби розширили коло аргументів, які "пояснювали" економічні проблеми і причини соціальної нерівності. Тут мається на увазі те, що методологічною основою, на яку спиралися ранні каноністи, була насамперед авторитарність доказів (через Посилання на тексти святого писання і праці церковних теоретиків) і морально-етична характеристика економічних категорій (включаючи положення про "справедливі ціни"). До цих принципів пізніше каноністи додали ще принцип двоїстості оцінок, який давав змогу посередництвом коментарів, уточнень і застережень початкове трактування конкретного господарського явища або економічної категорії подати в іншому, навіть протилежному світлі.

Економічні ідеї  в працях   Фоми Аквінського.  Зміна поглядів каноністів на деякі економічні проблеми, актуальні для країн Західної Європи періоду Середньовіччя, найбільш яскраво простежується у працях Фоми Аквінського. Так, у трактаті "Сума теології", на відміну від ранніх каноністів, які поділяючи працю на розумову і фізичну, виходили з божого (природного) призначення, але не відділяли їх одну від одної, враховуючи їх вплив на переваги людини і зв'язок із соціальним станом, Фома Аквінський "уточнює" цей "доказ" на користь станового поділу суспільства. При цьому він пише: "Поділ людей за різними професіями зумовлений, по-перше, божою милістю, яка розподілила людей на стани... По-друге, природними причинами, які визначили те, що різні люди схильні до різних професій".

Двояка і компромісна позиція Фоми Аквінського порівняно з ранніми каноністами прослідковується і у трактуванні таких економічних категорій, як багатство, обмін, вартість (цінність), гроші, торговельний прибуток, лихварський процент. Розглянемо коротко позицію вченого стосовно кожної окремої категорії.

Багатство розглядалося ранніми каноністами ще від часів Августина як сукупність матеріальних благ, тобто в натуральній формі. Воно має бути створено тільки докладеною для цього працею, всі інші засоби вважалися грішними. Відповідно до цих постулатів безмежне нагромадження золота і срібла, які вважалися за своєю природою "штучним багатством", не могло відповідати моральним, та й не тільки цим, нормам суспільства. Але, за Фомою Аквінським, "справедливі ціни" можуть бути джерелом росту особистої власності і створення "поміркованого" багатства, що не є гріхом.

Обмін у Стародавньому Світі і Середньовіччі сприймався дослідниками як акт волевиявлення людей, результат якого був пропорційним і еквівалентним. Не відкидаючи даного принципу, автор "Суми теології" звертає увагу на численні приклади, де обмін перетворюється в суб'єктивний процес, що забезпечує рівень здобутої корисності при нееквівалентному обміні речей. Іншими словами, умови обміну лише тоді порушуються, коли речі "дають користь одному за рахунок іншого".

"Справедлива ціна" — це категорія, яка в економічному вченні каноністів замінялась категоріями "вартість", "ринкова ціна". Вона встановлювалася феодальною знаттю і закріплювалась на визначеній території. Її рівень ранні каноністи "пояснювали", як правило, збільшенням трудових і матеріальних витрат у процесі товарного виробництва. Однак визначення "справедливої ціни" як витрат Фома Аквінський вважає недостатньо вичерпним для характеристики даного терміна. На його думку, необхідно визнати, що "продавець має право продавати речі дорожче, ніж вони коштують самі по собі" і при цьому річ "не буде коштувати дорожче, ніж коштує власнику", в іншому випадку продавець зазнає збитків, бо не отримає винагороду, яка відповідає його соціальному стану, втратить певну кількість грошей як винагороду за те, що втрачає дану річ (адже Фома Аквінський зображує представників привілейованого стану як людей, що турбуються про інтереси трудящих). Саме тому, на думку вченого, їм і дозволено продавати речі дорожче, ніж вони коштують.

Гроші (монети) Фома Аквінський розглядає подібно вченим Стародавнього Світу і періоду раннього канонізму. Він вказує, що причиною їх появи стало волевиявлення людей мати "найвірнішу міру" в "торгівлі й обороті" . Виражаючи свою прихильність до концепції грошей як номіналу, автор "Суми теології" визнає, що хоч монети і мають "внутрішню цінність", держава все ж має право допускати певні відхилення дійсної вартості монети від її "внутрішньої цінності". Тут учений, вірний своїй пристрасті до двозначностей, твердить, що, з одного боку, пошкодження монети може зробити безглуздим вимір вартості грошей на зовнішньому ринку, а з другого — надає державі право встановлювати "номінальну вартість".

Торговельний прибуток і лихварський процент засуджувались каноністами як неугодні Богові справи. З деякими умовами і уточненнями "засуджував" їх і Фома Аквінський. Тому, на його думку, торговельний прибуток і процент на позику можуть присвоюватися відповідно торговцем (купцем) і лихварем, якщо при цьому очевидно, що вони здійснюють цілком благопристойне діяння. Іншими словами, необхідно, щоб такого роду прибутки були не самоціллю, а заслуженою платою і нагородою за те, що у торгівлі і позикових операціях мають місце праця, транспортні та інших матеріальні витрати і навіть ризик.

Економічна думка в Україні раннього періоду Середньовіччя найбільш широко відображена в літературній пам'ятці періоду Київської Русі — "Руській правді" (XI ст.). У цьому першому кодексі законів прабатьківщини української держави міститься багатий матеріал, який свідчить про наявність ознак досить розвиненого ринкового господарства. Законом охоронялася приватна власність, визначалася міра покарання за зазіхання на неї. При спробі боржника втекти від свого кредитора останній міг перетворити його на свого довічного раба. Князі і бояри мали виключне й спадкоємне право на землю, позбавити якого їх не міг навіть великий князь.

"Руська правда" дає досить точне уявлення про систему грошових одиниць та їх функцію обігу і функцію нагромадження. На відміну від західноєвропейських держав раннього Середньовіччя, де лихварство вважалося гріховним, у Київській Русі воно законодавче регулювалось. Кодекс законів затверджував порядок забезпечення майнових інтересів кредитора, їх охорону, умови, за яких вимога щодо повернення позички має юридичну силу, порядок стягнення боргів тощо. "Руська правда" по суті не обмежувала розмір процента. Регулювання здійснювалося лише стосовно процента за позичку на порівняно короткий строк (від місяця до року). Позиковий процент у Київській Русі був дуже високим.

У багатогранному творі "Повість времєнних літ" (кін. XI — поч. XII ст.), автором якого був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, твердиться, що джерелом всякого багатства є праця. Визначаючи природним поділ праці в суспільстві на розумову і фізичну, автор підкреслює, що для добробуту держави ці види праці однаково важливі — і мудреця й ремісника. Суспільне значущими були всі види виробництва, які збагачують державу. Важливим, на думку автора твору, був і поділ праці у процесі виробництва, що удосконалює майстерність.

У документах пізнього Середньовіччя зафіксовано значне поширення в Україні вотчинної форми власності на землю, давалося тлумачення її як такої, що надавалася у спадкове володіння з дозволом обміну, дарування, продажу (маєтку). Ряд грамот зумовлював можливість вилучення вотчини у власника на користь держави, проте з наданням грошової компенсації, яка заздалегідь фіксувалася в "жалуваній грамоті" на право володіння вотчиною.

З тих часів до нас дійшли деякі актові матеріали, що свідчать про ведення обліку доходів і майна. Економічна думка відбиває розвиток лихварства. Позичкові грамоти свідчать, що кредитні операції здійснювалися під заставу майна, в тому числі земельних володінь. Таким чином, земля стає товаром.

Інвентарі та люстрації, що збереглися на території України з XV ст., містять відомості не тільки про оподаткування населення на користь держави, а й про одиниці обліку, порядок оподаткування. Як показують статистичні записи, основною одиницею оподаткування в різних українських землях були плуг, рало, двір, дворище у сільській місцевості, дім — у містах, що свідчить про збереження старовинних мір оподаткування, які застосовувалися ще в Київській Русі.

Становлення та розвиток феодальної та капіталістичної системи  господарства. Середньовіччя - це відносно тривалий період у розвитку суспільства, який має характерні, особливі форми соціального, політичного та культурного життя. В цю історичну епоху людство пішло значно далі шляхом розвитку матеріальної та духовної культури.

Феодальне суспільство як у Західній так і у Східній  Європі, а також і в інших країнах інших континентів пройшло в своєму розвитку три основні стадії, або періоди, - раннього, розвинутого та пізнього феодалізму. Проте, питання про періодизацію доби середньовіччя на загальносвітовому рівні залишається до нинішнього часу досить складним, адже перехід до феодалізму в різних країнах Європи та Азії не був одночасним. Раніше за інших країн феодальні відносини, на думку багатьох дослідників, склались у Китаї; в Європі їх формування датується V - VII ст. н. е. Різними є для різних країн і хронологічні рубежі, що відділяють період раннього середньовіччя від періоду його розквіту та входження у завершальну стадію. Етапи феодалізму в цілому для країн Західної Європи визначаються з V до середини XVII ст., від падіння Західної Римської імперії до англійської буржуазної революції. При цьому доба раннього феодалізму тривала з V до Х ст. включно; розквіту феодалізму - з XI по XV ст.; завершальна стадія, розклад феодального суспільства - з XV ст. до середини XVII ст.

Якщо в Італії та Франції феодалізм складався на основі синтезу римських та германських соціально-економічних інституцій, то в Німеччині, Англії, східноєвропейських країнах перехід до феодалізму відбувся через розпад родоплемінного ладу, обминаючи рабовласницьку формацію.

На першому етапі найбільш важливим процесом у соціально-економічній сфері було становлення феодальних відносин, стрижнем яких є формування феодальної власності на землю. Цей процес відбувався двома шляхами. Перший - через селянську громаду. Наділ землі, яким володіла селянська родина, переходив у спадок від батька до сина (а з VI ст. - і до дочки) і був їх власністю. Так поступово формувався аллод - земельна власність, що вільно відчужується. Аллод прискорив майнове розшарування серед вільних селян: землі почали концентруватися в руках громадської верхівки, яка вже виступає як частина класу феодалів. Таким чином, це був шлях формування вотчинно-аллоідальної форми феодальної власності на землю, особливо характерної для германських племен.

Другий шлях формування феодальної земельної власності і, отже, усієї феодальної системи - практика земельних пожалувань королем або іншими великими землевласниками-феодалами своїм наближеним. Спочатку ділянка землі (бенефіций) надавався васалу лише за умови несення служби та на час його служби, а сеньйор зберігав верховне право на бенефіций. Поступово права васалів на землі, що були пожалувані, розширювалися, адже сини багатьох васалів продовжували служити сеньйору свого батька. Крім того, важливими були й чисто психологічні причини: характер стосунків, що склались між васалом та сеньйором. Як свідчать сучасники, васали, як правило, були вірними та відданими своєму сеньйору.

Відданість цінилась дорого, і бенефіций все частіше ставав майже повною власністю васала, переходячи від батька до сина. Земля, яка передавалася у спадок, отримала назву лен або феод, а її власник - феодал, звідки і назва суспільно-економічної системи - феодальна. Але феод, як і бенефіций, залишався умовною формою землеволодіння і передбачав обов'язкове несення служби відносно сюзерена. Отже, можна дати такі визначення форм феодального землеволодіння, що сформувалися в Західній Європі:

Аллод - повністю незалежне спадкове землеволодіння; земля, що вільно відчужується.

Бенефіций - умовна, неспадкова форма землеволодіння, що передбачає несення певної служби, найчастіше військової:

Феод - умовна, спадкова форма землеволодіння, що передбачає прийняття васальної присяги сюзерену - феодалу, який надав землю. Присяга зобов'язувала васала воювати під командою сюзерена та за необхідності викупати останнього з полону.

Господарство феодала носило багатогалузевий характер, що пояснюється необхідністю в умовах панування натуральних відносин забезпечувати всі потреби феодала. Орні землі феодального маєтку ділились на дві частини: панські (домен) та селянські.

Розвиток феодальних відносин призводить не лише до зростання феодального землеволодіння, що супроводжується розвитком системи селянських повинностей, але й подальшою регламентацією особистої свободи селян, тобто їх покріпаченням. У той же час з точки зору підвищення продуктивності праці у селянина з'явилася деяка матеріальна заінтересованість до праці порівняно з повністю позбавленим власності та безправним рабом. Селянин мав власне господарство, власні знаряддя праці, був членом громади, яка захищала не лише його, але і його майнові права.

Період раннього середньовіччя характеризувався досить низьким рівнем розвитку продуктивних сил, що визначало форми особистої та поземельної залежності селянина від феодала. Основною формою взаємин феодала та селянина була так звана феодальна рента, яка виступала в трьох видах: у вигляді відробіткової ренти (панщини), продуктової ренти (натуральний оброк) та грошової ренти (грошовий оброк). З розвитком ринку, в період трансформації феодальних відносин у капіталістичні відносини починає переважати рента грошова. Процес переходу до грошової ренти від двох перших форм рентних відносин називається комутацією ренти. При цьому феодальна залежність селян звичайно зменшувалась або зовсім знищувалась (за викуп). Подібного типу господарства переважали у більшості країн Західної Європи.

У господарствах з виробництвом додаткового продукту переважно в панському господарстві (домені), як правило, превалювала відробіткова рента (і не лише панщина на панському полі. а й обслуговування панських млинів та інших підприємств). У такому разі феодальна залежність доходила до прикріплення селян до землі (кріпосництва). Для цього потрібні були відповідні економічні та політичні умови, в першу чергу вигідні для феодала поставки місцевої сільськогосподарської продукції (найчастіше хліба) на більш або менше віддалений ринок, а також могутня централізована держава, здатна прикріпити селянство до землі. Господарства подібного типу переважали в Східній Європі, де ці умови були в наявності.

Основними характеристиками розвитку аграрної сфери в цілому був процес швидкого освоєння нових земель, відомий в історії як процес внутрішньої колонізації. Він сприяв не лише кількісному зростанню економіки, але й серйозному якісному прогресу. адже повинності, що накладалися на селян на нових землях, мали переважно грошовий, а не натуральний характер. Це сприяло зростанню господарської самостійності та підприємливості селян, підвищенню продуктивності їхньої праці. Розширюються посіви олійних та технічних культур, отримали розвиток виноробство та виготовлення олії.

Врожайність зернових зростає і досягає рівня самозабезпечення. Зростання селянської активності та розширення селянського господарства приводили до скорочення господарства феодала, яке в нових умовах виявлялося менш вигідним.

Прогресу в сільському господарстві також сприяло звільнення селян від особистої залежності. Рішення про це приймалося або містом. поблизу якого жили селяни і з яким вони були тісно пов'язані (як соціальне, так і економічно), так і сеньйором-феодалом, на землях якого вони жили. Зміцнювалися права селян на їх наділи, якими вони могли вже певною мірою розпоряджатися: передавати у спадок, закладати, здавати в оренду і навіть продавати або дарувати. Так поступово формується і зростає земельний ринок.

В IX - Х  ст. посилюється суспільний поділ праці, що сприяло нагромадженню виробничого досвіду та вдосконаленню продукції, яка вироблялася. У великих маєтках з'являються спеціалісти як сільськогосподарського виробництва (виноградарі, скотарі тощо), так і, що найважливіше, професіонали-ремісники. Як і селяни, вони були спочатку утримувачами землі, яку обробляли для задоволення власних потреб, проте саме їх ремісничі вироби ставали тією рентою, яку вони сплачували феодалу.

Саме розподіл праці стає основою для виникнення товарного виробництва, тобто виробництва продукції на продаж. Поступово професіонали-ремісники починають обслуговувати своїми продуктами не лише феодалів, але й місцеве селянство, що веде до утворення місцевих ринків, які спочатку були дрібними. Власне, це створює передумови для переведення ремісників на грошову ренту, адже розвиток обміну збільшує й грошові потреби феодалів.

Переведення на оброк ремісників відриває їх від землі й змушує йти в ті місця, де, перш за все, був стійкий збут їх продукції або постійні замовники. Ремісники осідали на перехрестях доріг, поблизу феодальних замків та монастирів, що врешті-решт приводить до відродження старих та появи нових міст у Західній Європі.

Виникнення міст стало результатом розподілу праці, відокремлення ремесла від сільського господарства, а також комутації феодальної ренти.

Середньовічне місто виникає як осередок ремісників та торгових людей. У Західній Європі феодальні міста перш за все з'явилися в Італії та Франції: Венеція, Генуя, Марсель, Піза тощо. Міста виникали на землях короля або великих феодалів і були їм досить вигідними, адже вони приносили значні доходи у вигляді податків від ремесла та торгівлі. Одночасно власність феодала на землю, де виникає місто, означала певну досить істотну залежність від феодала.

У період розквіту феодалізму населення міст усе більше обтяжує їх підлегле становище щодо сеньйора (феодала), який володіє міською землею та регламентує життя міщан. Це приводить у XII - XIII ст. до так званих комунальних революцій - від відкритих збройних виступів до викупу мешканцями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. В результаті комунальних революцій велика кількість міст завойовують самостійність, отримують самоврядування. В Італії виник ряд міст-республік: Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція; у Франції та Нідерландах - міста-комуни; в Німеччині - імперські міста: Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Головна перемога жителів міст (міщан) полягала в тому, що вони домоглися особистого звільнення від кріпосної залежності. Це ж створювало сприятливі умови для більш ефективного розвитку ремесла та торгівлі.

Боротьба міщан з феодалами викликала також виникнення ремісничих цехів, головним завданням яких був захист ремісників від сваволі феодала. Це були корпоративні організації ремісників однієї спеціальності, які набули найбільшого поширення в XIII - XIV ст. Членами цеху були майстри, у майстернях яких працювали підмайстри та учні. Кожен ремісник виробляв свою продукцію від початку до кінця, розподіл праці був відсутнім.

Для того, щоб стати цеховим майстром, необхідно було пройти етап учнівства (до 7 років), пробути декілька років підмайстром, після чого здати іспит, виготувавши самостійний виріб, сплатити вступний внесок та влаштувати вечірку для членів цеху. З метою боротьби проти конкуренції всередині цеху запроваджувалась жорстка регламентація: заборонявся будь-який прогрес техніки, обмежувалася кількість учнів та підмайстрів, регламентувалися постачання та збут готової продукції, заборонялася робота при штучному освітленні, не дозволялася зміна технологічного процесу тощо. В таких умовах головним елементом виробництва ставала виключно висока особиста майстерність самого ремісника. Так, у німецьких цехах як екзаменаційна робота для ковалів було виготовлення кінської підкови без зняття мірки (перед підмайстром, який екзаменувався, два-три рази проїжджали на коні, для якого потрібно було зробити підкову).

Цех керував не лише робочим, але й поза робочим часом ремісників, і навіть певною мірою їх свідомістю: загальноцехова церква, каса взаємодопомоги, загін у воєнному ополченні міста, суд та кодекс поведінки, навіть місце проживання та погребіння (у багатьох європейських містах можна знайти вулиці Хлібні, М'ясницькі, Різницькі та інші, на яких у середньовіччя селилися ремісники відповідних цехів).

Виконавши завдання захисту інтересів ремісників, цехи стали серйозно гальмувати процес переростання ремісничого виробництва у дрібнотоварне. Це стало найбільш очевидним на етапі розкладу феодалізму та становлення ринкових відносин.

За прикладом ремісничих цехів і з тих же причин торговці (купці) об'єднувалися у професійні корпорації - гільдії. Так само, як і цехи, гільдії, захищаючи інтереси купецтва, одночасно регламентували ціни на товари, встановлювали еталони їх якості тощо, залишаючи середньовічному купцеві відносно невелику свободу вибору. Проте, купці тримали у своїх руках органи міського самоуправління (магістрати), фінанси, судові органи, військово-поліційний апарат.

З розвитком товарного виробництва прогресувала торгівля, змінюючи свої форми, охоплюючи все більш віддалені ринки. В період розквіту середньовіччя сформувалися основні ярмаркові центри Західної Європи, які не втратили свого значення до наших часів.

Виходячи на міжнародний ринок, купці окремих міст об'єднувалися в спеціальні союзи-гільдії, які забезпечували їм монополію оптової торгівлі та давали певні гарантії особистої та майнової безпеки. Найбільш відомим таким утворенням був союз північних міст - Ганза. В XIV ст. він об'єднував більше 70 міст Європи, встановивши, по суті, монополію на торгівлю в північних водах.

З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової та фінансово-кредитної систем. Протягом середньовіччя та періоду розквіту феодалізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим правом поряд з королем володіли також суверенні сеньйори та міста. Подібне різноманіття монетних систем привело до розповсюдження міняльної справи. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, але й займалися кредитними операціями та лихварством.

Кредитні операції полягали у безготівковому переказі грошей (відомий з XI ст.). Роль готівки стала відігравати розписка міняйли (вексель), за якою його агент у певному місці видавав тій чи іншій особі суму, яку та внесла попередньо. Міняльні контори стали називати банками (по-італійськи банк - лава, на якій, як правило, знаходився вуличний міняйло), а їх господарів - банкірами.

Банки нагромаджували значні суми, які потім давали у позику під великий відсоток. Лихварський капітал в основному кредитував престижні видатки феодалів (купівля предметів розкоші) та воєнні видатки держави. Багаті банківські контори створювали власні торговельні та промислові підприємства, а великі купці спрямовували вільний капітал у кредитно-лихварську сферу. Так виникали торговельно-банкірсько-лихварські фірми, які відіграли важливу економічну та політичну роль у феодальній Європі.

Формування централізованих пізньофеодальних монархій у XV ст. створило необхідні передумови для уніфікації грошових систем в рамках окремих держав, що сприятливо вплинуло на розвиток грошово-кредитних відносин у Західній Європі.

На завершення теми необхідно й досить важливо розглянути особливості феодального розвитку окремих країн Західної Європи - Франції, Англії, Німеччини. Францію часто називають класичною країною феодалізму, і це визначення стосується не лише економіки, але і її державного устрою. Саме тут досягла закінченого виразу притаманна феодалізму ієрархія у вигляді васалітету, економічний зміст якого полягає у перерозподілі феодальної ренти між пануючими верствами населення. Очолювалася держава королем; королівськими васалами були найбільші феодали - герцоги, графи; їхніми васалами, у свою чергу, вважалися середні та дрібні феодали - лицарі. Васал підпорядковувався лише своєму сюзерену, за його наказом і за свій рахунок збирав ополчення, яке й охороняло володіння сюзерена від зовнішніх ворогів, а також було апаратом позаекономічного примусу селянства.

Проте ця система нерідко порушувалася, в результаті чого територія Франції ставала театром руйнівних внутрішніх та зовнішніх війн. Особливо важкі економічні наслідки мали походи північнофранцузьких феодалів на південь країни (альбігойські війни XIII ст.), а також періодичні спалахи Сторічної війни, що велася між Францією та Англією (XIV - XV ст.) на території Франції. Проте Сторічна війна об'єктивно прискорила звільнення французьких селян від феодальної залежності. Для звільнення країни від англійців французьким королям знадобилася масова наймана армія, озброєна артилерією, що вимагало не лише людських, але й матеріальних ресурсів, які могли дати лише вільні селяни. Тому королівська влада всіляко підтримувала звільнення селян за плату, і до кінця XV ст. більшість населення північнофранцузького села вже складалася з особисто вільних землеробів. Але економічний стан селян при цьому зовсім не покращився, адже викупні платежі та податки з успіхом замінили феодальну ренту. Земля приносила вільному французькому селянинові дохід, який не перевищував 10% її вартості, а з цього ще 20% відходило на користь церкви та держави.

До XIV ст. вже виділяються головні зони сільськогосподарської спеціалізації: Північна та Центральна Франція - основна житниця; Південна - база виноробства тощо. В той час чітко виявилася економічна перевага Північної Франції, яка полягала, зокрема, у становленні трьохпільної системи землеробства.

Головна особливість економіки феодальної Англії полягає в більшій, ніж у Франції, централізації управління. Причиною цього було завоювання (1066 р.) країни французькими феодалами під керівництвом герцога Нормандії, який посів англійський престол. Завойовники провели загальний перепис («Книга страшного суду»), який показує, що до того часу створення феодальних маєтків (манорів), які обслуговувалися працею залежних селян, у країні вже завершилося. Але на відміну від континентальних феодалів власники англійських маєтків були васалами не великих феодалів, а безпосередньо короля. Інакше було організоване й господарство феодала. Тут процвітало вівчарство та вироблялась велика кількість вовни-сирцю. Вовна не лише покращувала побут англійських селян, але й була важливою промисловою сировиною. Найбільший попит на вовну-сирець був у містах Фландрії - головного центру виробництва вовняних тканин у середньовічній Європі. Саме через це королі Англії всіляко заважали королям Франції розповсюдити свою владу на Фландрію, що й стало однією з причин Сторічної війни.

Торгівля вовною, яку вели не лише феодали, але й селяни, підривала кріпосне господарство: до кінця XIII ст. панщина та натуральні повинності все більше замінюються грошовим оброком, а праця кріпаків - найманою працею. Середні та дрібні феодали (на відміну від континентальних лицарів) стали перетворюватися на великих сільських господарів, центр інтересів яких був не у війні, а у вивозі вовни. Цей процес дещо затримала феодальна реакція в середині XIV ст.: після пошесті чуми, що забрала не менше третини населення Англії, власники манорів (лорди), бажаючи закріпити за собою робочі руки, стали повертатися до панщини, що викликало широке невдоволення народних мас і вилилося в одне з найбільших повстань, очолюване Уотом Тайлером      (1381 р.). Після повстання в англійському селі наступає майже повна комутація, а потім і викуп селянами феодальних повинностей. В XV ст. практично всі англійські селяни стали особисто вільними — копігольдерами, такими, що зобов'язані за свої земельні наділи сплачувати грошову ренту, або фрігольдерами, які були повністю вільними утримувачами землі.

В XV ст. виникає нове дворянство - джентрі, - що застосовує у своєму господарстві виключно найману працю. І хоча для англійського селянина феодальна залежність уже була позаду, залишалася небезпека, що в разі зростання попиту на вовну джентрі заявлять свої права на землі копігольдерів, необхідні власникам для розширення пасовищ. Це й сталося в XVI ст.

Особливості феодальної економіки Німеччини формувалися під впливом, перш за все того, що становлення феодальної системи тут відбувалося пізніше, ніж в Англії або Франції. Крім того, Німеччина, до складу якої входили французькі, слов'янські, італійські регіони, не була національним комплексом, а окремі частини країни економічно були відірвані одна від одної. Дуже велике значення мав також рух німецьких феодалів на Схід, де вони захопили землі західних слов'ян, які жили по річці Лабі (Ельбі), що дало значне прирощення посівних площ. Розгорнулася внутрішня селянська колонізація територій на схід від Ельби (на досить пільгових умовах при мінімальній залежності від феодалів).

У XV ст. почався масовий вивіз хліба через балтійські порти в Голландію та Англію, і феодали Східної Німеччини змогли взяти його до своїх рук. Відбувається повне закріпачення селян (учорашніх пільгових колоністів), створюються величезні масиви панської оранки, селян зганяють з їх земель та переводять на панщину. Це явище набуло масового характеру в XVI ст., а пізніше воно поширилося й на ряд країн Східної Європи.

Різке погіршення матеріального та юридичного становища селян викликало в 1525 р. Велику селянську війну - по суті, повстання всього німецького народу. Після його придушення по всій Німеччині запанували найжорстокіші форми кріпацтва.

  1.  Економічна думка суспільств Європейської цивілізації в період середньовіччя.

Меркантилізм — перша концепція ринкової економіки. Система меркантилістів по суті була системою практичної політики, системою, яка в основному відповідала на питання: "Яким має бути народне господарство і як повинна вести себе щодо нього державна влада?"

Першу спробу осмислити капіталістичну ринкову економіку зробили меркантилісти. Поняття "меркантилізм" походить від латинського слова "merсагі"— торгувати. В англійській і французькій мовах "mercantile" означає "торговий", а італійське "mercante" означає "торговець" або "купець". Проте, слід зазначити, що меркантилістська система насправді є значно складнішою концепцією.

Як відомо, витіснення натурального господарства товарно-грошовими, а по суті — ринковими економічними відносинами охоплює конкретний історичний відрізок часу. К. Маркс назвав його періодом "первісного нагромадження капіталу". Значна частина економістів, у тому числі і К. Маркс, пов'язують цей період з великими географічними відкриттями, які сприяли розвитку міжнародної торгівлі. У цей період гроші стали тією економічною силою, яка протистояла силі феодального маєтку. Більше того, сам феодальний маєток, втягнутий у ринкові відносини, відчуває ненаситну жадобу до грошей. Сила не тільки окремих господарських одиниць, а й цілих держав починає вимірюватись безпосередньо їхніми грошовими ресурсами.

Загальні принципи і умови виникнення меркантилізму. Узагальнюючи інтерпретацію даного "перехідного періоду", у тому числі і марксистську, слід  відзначити, що економісти сходяться в основному: був період меркантилізму з характерною йому доіндустріальною економікою, точніше кажучи — це ціла епоха, коли так звані меркантилісти, хоч і не погоджували між собою ні принципів, ні загального  аналітичного інструментарію, але майже протягом трьох століть дотримувалися загальних "принципів" наукового світогляду.

Меркантилісти підкреслювали, що золото і будь-який скарб є показниками багатства країни.

Вони вважали доцільним:

1) підтримку владою імпорту дешевої сировини для промисловості;

2) регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу в країну золота і срібла;

3) протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, а також заохочення нею експорту, особливо готової продукції;

4) ріст населення для підтримки низького рівня заробітної плати, розширення бази оподаткування і нагромадження капіталу.

Таким чином, багатство країни меркантилісти вбачали у золоті і сріблі, а його джерелом вважали зовнішню торгівлю, яка через нееквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс. Саме тому об'єктом дослідження у меркантилістів була виключно сфера обігу. Це видно навіть з назв багатьох публікацій того часу. Наприклад, назва книги Томаса Мена "Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої торгівлі як принцип нашого багатства"(1664).

В умовах середньовіччя і цехової системи основою соціально-економічного і адміністративно-політичного порядку суспільства були праця і земля; державне втручання здійснювалося як "традиція і звичай". В умовах же меркантилізму нові державні функціонери надавали перевагу указам і статтям. Так, в Україні діяли Литовський статут XVI ст. і "Устав на волоки"(1557 р.). Вони, на відміну від "Руської правди", яка сприяла формуванню феодальних відносин у добу раннього середньовіччя, мали захищати ці відносини і сприяти їх поширенню в період розкладу феодальної системи, що почався під натиском нових економічних явищ — розвитку товарно-грошових відносин, торгівлі тощо. Меркантилісти, будучи прихильниками розвитку цих нових явищ, як і прихильники феодального порядку, не підтримували ідею комерціалізації праці і землі — вихідної умови формування ринкової економіки. Більше того, їхня безоглядна віра в абсолютну владу освіченої деспотії ще не була похитана навіть натяками на демократію. Очевидно, саме тому так довго в більшості європейських країн зберігалися ремісничі цехи і феодальні привілеї: у Франції — до 1790 р., в Англії — до 1834 р., в Україні — 1861 р.

При меркантилізмі національне промислове виробництво контролюється торговим капіталом і розвивається вже на комерційній основі, більше не замикаючись у рамках міст. Причиною цього було те, що купець знав ринок, обсяг існуючого попиту, міг забезпечити постачання товарів, які використовувалися в домашньому виробництві. Оскільки дорогого устаткування ще не існувало, то купець нічим особливо не ризикував, беручи на себе відповідальність за виробництво. Ось чому аж до кінця XVII ст. промислове виробництво в Західній Європі і до середини XIX ст. — в Україні лишалось простим додатком до торгівлі.

В до індустріальній економіці через відсутність регулярної зайнятості, фабричної дисципліни, як і раніше, переважала думка про нееластичність попиту. Меркантилістські положення про активне сальдо торговельного балансу, у яких обґрунтовується перевищення експорту над імпортом, заохочується експорт капіталу та залучення в країну зарубіжного золота і схвалюється громадська праця, дійсно спонукають до думки, що вищі класи суспільства зобов'язані забезпечувати робочі місця, оскільки лише політика, суть якої можна виразити двома словами — "розори сусіда", збагатить націю, а більш висока заробітна плата знизить, а не підвищить пропозицію праці. Розвиток меркантилістських економічних ідей про державне регулювання зовнішньої торгівлі, ототожнення грошей і багатства та інші — слід розглядати з урахуванням двох етапів, які виділяють у розвитку меркантилізму, а саме: раннього і пізнього. Основним критерієм розрізнення цих етапів є шляхи досягнення активного балансу.

Теорія  "грошового балансу". Ранній меркантилізм виник ще до великих географічних відкриттів і тривав до середини XVI ст. Найвизначнішим представником цього періоду був Уільям Стаффорд (Англія). На цьому етапі торговельні зв'язки між країнами були розвинені слабо і мали епізодичний характер. Для досягнення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали необхідним, по-перше, встановлювати максимально високі ціни на товари, які експортуються; по-друге, в цілому обмежувати імпорт товарів; по-третє, не допускати вивезення із країни золота і срібла (з якими ототожнювали грошове багатство держави).

Таким чином, теорія раннього меркантилізму може розцінюватися як теорія "грошового балансу". Проте, слід відзначити, що представники раннього меркантилізму не мали чіткого уявлення про зв'язок торгівлі і грошового обігу. Їхня концепція номіналістичного походження грошей, яка бере свій початок ще із стародавніх часів, у тому числі з праць старогрецького філософа Аристотеля (IV ст. до н. е.), була помилковою. Останній, як відомо, вважав, що монета "існує не по природі, а встановлена людьми, і їм під силу змінити її або вилучити із обігу". Міркуючи так, меркантилісти заперечували не лише товарну природу грошей, але і їхній зв'язок з дорогоцінними металами.

Однак у період раннього меркантилізму, як і в середні віки, уряд займався "псуванням" національної монети, знижуючи її вартість і вагу з надією зацікавити іноземних купців обмінювати їхні гроші на іноземні та купувати більше товарів. Перетворення грошей в умовний знак, фіксоване співвідношення золотих і срібних монет, які були в обігу (система біметалізму), виправдовувалися як фактами обігу неповноцінних грошей, так і помилковою констатацією того, що золото і срібло є грошима завдяки їхнім природним якостям, виконуючи функції міри вартості, скарбу (нагромадження) і світових грошей.

Першими авторами наукової політичної економії є У. Петті (Англія) і    П. Буагільбер (Франція). Одного з них — У. Петті називають Колумбом політичної економії. Як відомо, Колумб не збирався відкривати Америку, а лише шукав морський шлях до Індії. До кінця життя він не знав, що відкрив новий континент. Щось подібне сталося і з У. Петті, який, як всі економісти того часу, друкував памфлети, що переслідували конкретні, інколи навіть корисні, цілі. Найбільше, що він приписував собі,— це винахід політичної арифметики (статистики). У цьому вбачали його основну заслугу і сучасники. Насправді він зробив дещо інше: своїми висловами, як і думками, про вартість, ренту, заробітну плату, розподіл праці і гроші він заклав підвалини наукової політичної економії. Це і є справжня "економічна Америка", відкрита новим Колумбом.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму передовсім в Англії — найбільш економічно розвинутій країні. Інтереси буржуазії переміщуються зі сфери обігу у сферу виробництва. На перший план виходить промисловий капітал.

За цих умов рекомендації меркантилістів не могли вирішити економічних проблем буржуазії. Промислова буржуазія потребувала обґрунтування головних засад капіталістичного виробництва, розробки нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента тощо. Крім того, буржуазія намагалася звільнитись від жорсткого урядового регулювання економічного життя. Вона жадала свободи. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Бурхливо розвивається промисловість, великих успіхів було досягнуто в розвитку механіки, математики, фізики, філософії та інших наук. Активізація теоретичних досліджень у різних галузях знань сприяла й розвиткові економічної думки, було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія

У. Петті про багатство і шляхи економії в Англії. Отже, Уільям Петті є засновником політичної  економії. Він виклав свої економічні погляди у творах, надрукованих у 60 — 80-х роках XVII ст. К. Маркс назвав його "батьком політичної економії" і "найгеніальнішим та найоригінальнішим дослідником-економістом".

На відміну від меркантилістів, багатство, на думку У. Петті, утворюють не тільки дорогоцінні метали та камені, включаючи гроші, але і землі країни, будівлі, кораблі, товари і навіть домашня обстановка. Роздумуючи з цього приводу, він висловив дуже популярне і в наші дні переконання: "Праця — це батько і активний принцип багатства, а земля — його мати".

Для збільшення багатства країни У. Петті пропонував замість покарання тюремним ув'язненням ввести грошові штрафи, а "неплатоспроможних злодіїв" віддавати у "рабство", примушуючи працювати. Це означало, що багатство, всупереч думці меркантилістів, створюється насамперед працею і її результатами, тобто заперечувалась "особлива" роль грошей у господарському житті. Тому, уточнює У. Петті, якщо якась держава вдається до псування монет, це свідчить про її занепад, безчесну поведінку державника (царя, короля), зраду суспільній довірі до грошей.

Розвиваючи цю тезу, У. Петті звертає увагу на бездумність і невимогливість заборони вивезення грошей. Подібна дія держави рівнозначна, за його словами, забороні ввезення в країну імпортних товарів. У цих та інших роздумах У. Петті проявляє себе як прихильник кількісної теорії грошей, демонструючи розуміння закономірності про кількість грошей, необхідних для обігу. Водночас очевидна і його спрощена позиція щодо ролі грошей в економіці. З одного боку, кількісна теорія грошей дійсно показала, що "гроші самі по собі не констатують багатство", з іншого — У. Петті, а потім й інші автори класичної політичної економії, фокусуючи увагу виключно на ролі грошей як засобу обігу, не зрозуміли взаємозв'язку між товарним і грошовим ринком, що випливає з функції грошей як засобу збереження цінностей.

Тому багато в чому справедлива критика меркантилізму супроводжується в працях У. Петті і деякими тенденційними судженнями. Він, наприклад, цілком упереджено заперечує участь торгівлі і торговельного капіталу у створенні національного багатства, наполягаючи навіть на скороченні значної кількості купців. Останніх У. Петті порівнює з "гравцями", зайнятими розподілом "крові" і "поживних соків" держави, під якими розумів продукцію сільського господарства і промисловості.

Неприйняття меркантилістичних ідей відбилося у творчості У. Петті як у характеристиці суті багатства і шляхів його примноження, так і в намаганнях виявити природу походження вартості товарів і причин, що впливають на рівень їх цінності на ринку.

Ціноутворювальні фактори і вартість. Між міновою вартістю, величина якої визначається  затратами праці, і реальною ринковою ціною багато посередницьких ланцюгів, які безмірно ускладнюють процес ціноутворення. З надзвичайною прозірливістю У. Петті називає ціноутворювальні фактори, з якими доводиться рахуватися сучасним економістам і плановикам, — це вплив товарів-замінників, товарів-новинок, мод, традицій споживання.

В одній з теорій говориться, що вартість товару створюється працею, витраченою на видобуток срібла, і є його "природною ціною"; вартість же товарів, визначена прирівнюванням до вартості срібла, є їх “дійсною ринковою ціною". "Якщо хто-небудь може добути з перуанського ґрунту і доставити в Лондон одну унцію срібла за час, протягом якого можна виробити один бушель хліба, то перша являє собою природну ціну другого". Інша проголошує, що вартість товару зумовлена участю в її створенні праці і землі. Або, як висловився сам У. Петті, "нам слід би говорити: вартість корабля чи сюртука дорівнює вартості такої-то і такої-то кількості землі, такої-то і такої-то кількості праці, тому що обидва — і корабель, і сюртук — вироблені землею і людською працею". Як бачимо, в У. Петті в основі ціни товару — у кожному із трактувань її — лежить тільки витратний підхід.

Заробітну плату У. Петті зводив до мінімуму засобів існування. "Закон мав би забезпечувати робітнику тільки засоби до життя, тому що якщо йому дозволяють отримувати вдвоє більше, то він працює вдвічі менше, ніж міг би працювати і став би працювати, а це для суспільства означає втрату такої ж кількості праці". Пізніше його погляди будуть поділяти й інші представники "класичної школи", наприклад Д. Рікардо і Т. Мальтус. І хоч ця теза сама по собі сумнівна, однак заслуга У. Петті полягає в тому, що він підходить до проблеми зарплати економічно, прагне об'єктивно визначити її величину.             У. Петті розуміє, що вартість, створена працею робітника, — це зовсім інша величина і, як правило, значно більша. Ця різниця і є джерелом додаткової вартості, яка у нього виступає у вигляді ренти.

Прибуток підприємців і землевласників охарактеризований У. Петті за допомогою, як уже зазначалося, уніфікованого ним по суті поняття "рента". Зокрема, називаючи ренту із землі різницею між вартістю хліба і витратами на його виробництво (витрати на насіння і утримання робітника), він підмінив цим терміном таке поняття, як прибуток фермера. Процент, або грошову ренту,          У. Петті виводив із земельної ренти. Вдаючись до спрощення, він заявив, що цей показник має дорівнювати "ренті із такої-то кількості землі, яка може бути куплена на наявні, чи дані в позику гроші за умови повної суспільної безпеки".

Про ціну землі, статистику і теорію грошей  Ще в одному прикладі             У. Петті веде мову про одну з форм прояву земельної ренти, зумовленої місцезнаходженням земельної ділянки і ринку. При цьому він робить висновок: "...Таким чином, поблизу населених пунктів, для харчування населення яких потрібні великі райони, землі не тільки приносять на цій основі більш високу ренту, але й коштують більшої суми річних рент, ніж земля цілком такої ж якості, але яка знаходиться в більш віддалених місцях..." Тим самим У. Петті зачепив ще одну проблему, пов'язану з визначенням ціни землі. Однак і тут учений задовольняється тільки поверхневою характеристикою, твердячи наступне: "Майже завжди одночасно живуть тільки три члени безперервного ряду низхідних потемків (дід, батько і син)... Тому,— робить висновок У. Петті,— я сприймаю, що сума річних рент, яка становить вартість даної ділянки землі, дорівнює природній за тривалістю життя трьох таких осіб. У нас в Англії цей термін дорівнює приблизно двадцяти одному року. Тому і вартість землі дорівнює приблизно такій самій сумі річних рент". Водночас підхід У. Петті до визначення ціни землі має окремі переваги, закладені в його ідеї про взаємозв'язок позикового процента і ренти землі за рік. На це вказував                 К. Маркс. Подібні думки ми знаходимо і у Й. Шумпетера.

Політична арифметика У. Петті була прообразом статистики, а його метод пророкував низку важливих напрямів у економічній науці. Він                прозірливо писав про важливість вирахування національного доходу і національного багатства країни — показників, які відіграють у сучасній статистиці та економіці важливу роль. У. Петті вперше здійснив підрахунки національного багатства Англії. Хоч у своїх підрахунках він знехтував часткою нагромадженого багатства, яка іде на капіталовкладення — у будівлі, устаткування, на поліпшення землі і т.д., але із його починань виросла сучасна система національних рахунків, що дозволяють в узагальненій формі судити з певним ступенем точності про обсяг виробництва в даній країні, про те, як вироблена продукція розподіляється на споживання, нагромадження та експорт, які доходи основних класів і груп у суспільстві і т.д.

У. Петті одним із перших висловив ідею про наявність в економіці об'єктивних, пізнавальних закономірностей, які він порівнював із законами природи і тому називав природними законами. Це був великий крок уперед у розвитку політичної економії: вона отримала наукову базу.

У. Петті трактує гроші як особливий товар, що виконує функції загального еквівалента. Вартість його, як і всіх товарів, створюється працею, а мінова вартість кількісно визначається розмірами трудових витрат у добуванні дорогоцінних металів порівняно з витратами в інших сферах виробництва. Кількість необхідних для обігу грошей визначається розмірами торговельно-платіжного обігу, тобто в остаточному підсумку — кількістю реалізованих товарів, їх цінами і частотою обігу грошових одиниць в різних угодах (швидкістю обігу). Повноцінні гроші можуть бути у певних межах замінені паперовими грішми, випущеними банком.

Теорія грошей і кредитів протягом наступних двох століть здебільшого розвивалася в рамках цих ідей, висловлених У. Петті, або у полеміці з ними.

Основні терміни і поняття

Світські феодали, церковні феодали, масштаби товарності економіки, ранні кантоністи, пізні кантоністи, релігійно-етичні норми, торговельний прибуток, лихварський процент, “справедливі ціни”, велика торгівля, багатство в натуральній формі, “штучне багатство”, “внутрішня цінність” монети, земля товар, аллод, вотчинно-аллоідальна форма феодальної власності, бенефіцій, лен або феод, домен, кріпацтво, внутрішня колонізація, оренда, цехова структура виробництва, ярмаркові центри, купецькі союзи-гільдії, кредитні операції, феодальна рента, викупні платежі та податки, грошовий оброк, англійські власники манорів (лорди), копігольдери, фрігольдери, дворянство джентрі, німецькі пільгові колоністи, меркантилізм, теорія грошового балансу, псування національної монети, початок розвитку капіталістичних відносин.


Питання для самоконтролю

  1.  Яких загальних "принципів" дотримувалися меркантилісти?
  2.  У чому полягає відмінність і в чому єдність поглядів меркантилістів раннього і пізнього періоду?
  3.  Чому теорію раннього меркантилізму можна розцінювати як теорію "грошового балансу", а ідеї пізніх меркантилістів — як теорію "торговельного балансу"?
  4.  Відомо, що пізні меркантилісти замість адміністративних методів нагромадження пропонували економічні методи. У чому їх зміст?
  5.  Чому французький меркантилізм стали називати кольбертизмом?
  6.  У чому сутність "псування" національної монети і до яких наслідків воно може призвести економіку країни?
  7.  Які фактори впливають на "вартість праці" згідно з ученням Ібн-Хальдуна?
  8.  Що розумів Фома Аквінський під "справедливою ціною", багатством країни?
  9.  Як Фома Аквінський розглядає сутність грошей?
  10.  Що є свідченням наявності ознак досить розвиненого ринкового господарства у період Середньовіччя в Україні?
  11.  В чому різниця підходу до лихварства західноєвропейських держав раннього Середньовіччя від держави Київська Русь?
  12.  Які методологічні принципи використовували у своїх економічних поглядах ранні і пізні каноністи? Наведіть приклади історичної аналоги в тоталітарних державах XX ст.
  13.  Які фактори впливають на "вартість праці" згідно з ученням Ібн-Хальдуна?
  14.  Що розумів Фома Аквінський під "справедливою ціною", багатством країни?
  15.  Як Фома Аквінський розглядає сутність грошей?
  16.  Що є свідченням наявності ознак досить розвиненого ринкового господарства у період Середньовіччя в Україні?
  17.  В чому різниця підходу до лихварства західноєвропейських держав раннього Середньовіччя від держави Київська Русь?
  18.  Які методологічні принципи використовували у своїх економічних поглядах ранні і пізні каноністи? Наведіть приклади історичних аналогів в тоталітарних державах XX ст.

Література

  1.  Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія світової економічної думки: Навч. курс. Тернопіль, 1996.
  2.  Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія економічних вчень: Навч.-метод. посіб. Тернопіль, 1996.
  3.  Костюк В.Н. История зкономических учений. Курс лекций.                       — М., 1997.
  4.  Всемирная история экономической мысли. В 6-ти томах. 1987-1997.
  5.  История экономических учений. Учебник. – М., 2004.
  6.  История экономических учений. Учебное пособие. – М., 2001.
  7.  Мешко І.Н. Історія економічних учень. Основні течії західноєвропейської та американської економічної думки: Навч. посіб. — К., 1994.
  8.  П.І. Юхименко. Історія економічних учень. К., 2005.
  9.  П.І. Юхименко. Економічна історія. Навчальний посібник. К. 2004.
  10.  Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович, В.Ф. Чайковський. Економічна історія України і світу. К., 2001.


ТЕМА. 5

ФОРМУВАННЯ ПЕРЕДУМОВ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ В КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦЇ

(XVI - ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.)

План

  1.  Формування передумов ринкової економіки – пізній меркантилізм

2.   Основи протиріч ідей меркантилістів.

  1.  Формування передумов ринкової економіки – пізній меркантилізм.

Теорія “торговельного балансу”. Пізній меркантилізм тривав з другої половини XVI ст. до середини XVII ст., хоч окремі його елементи продовжували проявляти себе і в XVIII ст. На цьому етапі торговельні зв'язки між країнами стають розвиненими і регулярними. Цьому сприяло заохочення розвитку національної промисловості і державної торгівлі. Щоб досягти активного торговельного балансу, меркантилісти вважали необхідним; по-перше, завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари (держава, на їх думку, мала стимулювати виробництво товарів на експорт), а також перепродуючи товари одних країн в інші; по-друге, дозволяти імпорт товарів, крім предметів розкоші, при збереженні в країні активного торговельного балансу; по-третє, вивозити золото і срібло для здійснення вигідних торговельних угод шляхом посередництва, тобто для збільшення їх маси у країні і збереження активного торговельного балансу, який веде до активного платіжного балансу, а отже — до припливу золота і срібла з-за кордону. Пізні меркантилісти змінили акцент у теорії монетаризму, протиставляючи ідеї "грошового балансу" ранніх меркантилістів ідею "торговельного балансу", згідно з якою держава стає тим багатшою, чим більшою є різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів.

Визнаючи товарну сутність грошей, їх цінність пізні меркантилісти, як і їхні попередники, вбачали у природних властивостях золота і срібла. Але саме вони зумовлювали перехід від металевої до кількісної теорії грошей і системи монометалізму. Якщо ранні меркантилісти ототожнювали багатство країни із золотом і сріблом та зводили функцію грошей до засобу нагромадження, то представники пізнього меркантилізму під багатством розуміли надлишок продуктів, який можна перетворити на зовнішньому ринку у гроші, що для них були не тільки засобом нагромадження, а й засобом обігу. Виступаючи за посередницьку торгівлю, представники пізнього меркантилізму відстоювали обіг грошей як капіталу.

Ідеї пізніх меркантилістів     Виникнення кількісної теорії грошей було ніби природною реакцією на "революцію цін" XVI ст., зумовлену величезним припливом у Європу із Нового світу золота і срібла, яка засвідчила причинний взаємозв'язок між зміною кількості грошей і цінами на товари.

На переконання пізніх меркантилістів, цінність грошей перебуває у зворотній залежності від Їх кількості, а рівень цін на товари прямо пропорційний кількості грошей. Вони тенденційно вважали, що збільшення пропозиції грошей підвищить попит на них, стимулюватиме торгівлю.

Розглянемо коротко основні погляди та ідеї відомих меркантилістів пізнього, або ж "зрілого" періоду. Один із них — Томас Мен .

Найбільш стисло і точно суть меркантилізму викладена в книзі Т. Мена "Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої зовнішньої торгівлі як принцип нашого багатства” (1664 р.).

Істинний меркантиліст Т. Мен бачив багатство переважно в його грошовому виразі — у золоті і сріблі. На його поглядах позначилась належність до багатого купецтва. Як окремий торговець пускає в обіг гроші, щоб вилучити їх з прибутком, так країна має збагачуватися шляхом торгівлі, забезпечуючи перевищення вивезення товарів над їх ввезенням. Розвиток виробництва він розглядав як засіб розширення торгівлі.

Т. Мен, хоч і визнавав, що приплив дорогоцінних металів підвищить внутрішні ціни, все ж наполягав саме на цьому положенні. Він був переконаний, що товар потрібно "продавати якомога дешевше, аби лише не втратити збуту...". Що ж до збільшення ввезення у країну товарів за готівку, то вигоду Т. Мен вбачав у тому, що досягнуте збільшення товарів врешті-решт після вивезення цих товарів знову за кордон перетвориться у ввезення значно більшої кількості грошей.

Т. Мен, як і інші меркантилісти, був далекий від намагання створити певну "систему" економічних поглядів. Однак економічні думки мають свою логіку, і Т. Мен, відображаючи реальність, змушений був оперувати такими теоретичними термінами, як товар, гроші, прибуток, капітал тощо. І намагався при цьому встановити причинний зв'язок між ними.

Ідеї, багато в чому схожі з ідеями Т. Мена, висловив Джон Локк, який вважав, що "багатство" потрібно розглядати не просто як велику кількість золота і срібла, а у порівнянні з іншими країнами.

Майже повторив Дж. Локка і Річард Кантільон, твердячи у своїх "Нарисах про природу торгівлі" (1755), що "будь-яка держава, в обігу якої знаходиться більше грошей, ніж у сусідніх країнах, має над ними перевагу, поки підтримує такий рівень".

Сюди ж можна віднести й ідеї паперово-грошового меркантиліста Джона Ло, який у своїй праці "Аналіз грошей і торгівлі" (1705) наполегливо аргументував думку про те, що незначне підвищення ціни приводить до істотного росту пропозиції, тобто про те, що еластичність пропозиції товарів є досить високою. Звідси цілком логічним є висновок про можливість значною мірою впливати на ріст виробництва шляхом збільшення кількості грошей в обігу.

Як бачимо, концепція пізнього меркантилізму майже цілком була орієнтована на практику господарського життя — в основному на сферу обігу. Вплив меркантилістів на інші сфери економіки не завжди був адекватним. Прикладом цього може бути Франція, де найбільш активним провідником політики протекціонізму в XVII ст. вважався суперінтендант (міністр) фінансів Жан-Батіст Кольбер. При ньому у промисловості країни створювалась могутня мережа мануфактур, хоч підкреслимо, не стільки заради розвитку національної промисловості, скільки для забезпечення прибутків королівського двору, який відзначався розтринькуванням коштів. Водночас шляхом заборони ввезення хліба і безперешкодного його вивезення стримувався розвиток фермерства, що в остаточному підсумку стало фактором "вузькості" внутрішнього ринку порівняно з давньою суперницею Франції — Англією. Пізніше французький меркантилізм стали називати кольбертизмом.

Ж. Кольбер був практиком, який за допомогою меркантилістської політики намагався подолати соціально-економічну відсталість країни. Теоретичні основи меркантилізму у Франції були закладені у "Трактаті політичної економії" (1615), автором якого був відомий Антуан Монкретьєн. Саме він вперше ввів у соціально-економічну літературу термін "політична економія".

Автор "Трактату політичної економії" найбільш корисним станом вважав купців, а торгівлю характеризував як мету ремесла. Активне втручання держави в економіку розглядав як найважливіший фактор нагромадження, зміцнення і розвитку господарства країни. А. Монкретьєн рекомендував розвивати мануфактури, створювати ремісничі школи, підвищувати якість виробів і розширювати торгівлю товарами національного виробництва, витісняючи з французького ринку іноземних купців, яких він порівнював із насосом, що викачує багатство з країни. Програма А. Монкретьєна передбачала розширення зовнішньої експансії Франції. Вона частково відображала монетаризм, а також ідею активного торговельного балансу, до якої наближався автор.

Самостійний характер мав вітчизняний меркантилізм. Одним із найосвіченіших вітчизняних діячів свого часу був Феофан Прокопович (1681 — 1736 рр.). Як і сучасні йому російські меркантилісти, він був прихильником активного господарського й торговельного балансу. Ф. Прокопович вважав, що досягти такого балансу можна лише шляхом безперервного розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі, засобів і шляхів сполучення тощо. Він обстоював також необхідність розвитку економічних зв'язків, торгівлі з іншими країнами, однак лише в тому разі, якщо вони відповідають інтересам власної країни.

Таким чином, меркантилізм не був суто англійським явищем. Політика нагромадження грошей, протекціонізму і державної регламентації господарства проводилась у XV — XVIII ст. у всій Європі — від Португалії до Росії. Але провідна роль у розробці ідей меркантилізму належить англійським памфлетистам. Це пояснюється швидким економічним розвитком Англії, зрілістю англійської буржуазії.

Значення ідей  меркантилізму.   Меркантилісти намагалися знайти відповідь на цілу   низку питань, які ставило життя: чому багатство росте в одній країні інтенсивніше, ніж в іншій? Що можна і потрібно зробити в масштабах підприємства і, особливо, держави, щоб багатство росло швидше? Меркантилісти шукали відповідь на ці питання в умовах економіки своєї епохи. Можна вважати, що вони першими поставили завдання "раціонального господарювання" як найважливішу проблему економічної науки. Більшість з їхніх емпіричних висновків і рекомендацій були об'єктивно правильними і в цьому розумінні — науковими.

Разом з тим, вони зробили перші кроки і в пізнанні законів руху і внутрішнього механізму ринкової економіки. Помилка їхня була в тому, що вони шукали розгадку секретів економіки у сфері обігу. А виробництво розглядали лише як засіб для забезпечення припливу грошей у країну, точніше, в руки торгових капіталістів. Між тим, основою будь-якого суспільства є виробництво матеріальних благ, а обіг грошей — другорядним щодо нього.

Саме ж "багатство нації" меркантилісти розглядали по суті через призму інтересів торгового капіталу. Тому вони не могли не помітити такої важливої економічної категорії, як обмінна вартість. Вона їх цікавила суто як теоретиків, тому що в чому ж яскравіше втілюється обмінна вартість, як не у грошах чи в золоті? Однак навіть вихідна Аристотелева ідея зрівняння різних благ і різних видів праці в обміні була їм чужою .Вони вважали, що обмін за своєю природою є нерівним і нееквівалентним. Меркантилісти не розвивали теорії трудової вартості, зародки якої наявні ще у працях Аристотеля та окремих середньовічних авторів.

Додану вартість меркантилісти розглядали як торговий прибуток. Приріст і нагромадження капіталу вони розуміли не як результат виробничої діяльності, а як такий, що породжений обміном, особливо зовнішньою торгівлею.

І все ж, незважаючи на це, багато проблем меркантилісти бачили у правильному світлі. Так, важливим предметом їх турботи було фактичне залучення у капіталістичне виробництво якомога більшої частини населення. У поєднанні з граничне низькою заробітною платою це мало збільшити масу прибутку і прискорити нагромадження капіталу. Меркантилісти великого значення в економічному розвитку надавали еластичності грошової системи. Орієнтуючись у своїх економічних проектах на сильну державну владу, пізні меркантилісти разом з тим часто виступали проти надмірної і дріб'язкової регламентації господарства державою. Це особливо характерне для англійців, які були виразниками інтересів сильної, самостійної і досвідченої буржуазії, яка мала потребу лише у загальному захисті її інтересів.

Томас Мен боровся проти жорсткої регламентації вивезення дорогоцінних металів. Він писав, що, як селянину необхідно кинути зерно в землю, щоб одержати згодом урожай, так і купцеві потрібно вивезти гроші і придбати зарубіжні товари, щоб потім продати більше своїх товарів і дати нації вигоду у вигляді додаткової кількості грошей.

Разом з тим, меркантилісти не надавали значення залученню в національну економіку зарубіжних інвестицій. Для них неістотною була і проблема безробіття; основною причиною "добровільного безробіття" вони вважали "лінощі" або "розбещеність", які породжують у людині небажання працювати на фабриках і заводах заради власного блага.

Незважаючи на помилки, меркантилізм, як вважав Й. Шумпетер, слід характеризувати як "епоху зародження політичної економії". На його думку, у той час ще не існувало загальних проблем економіки, і тому "ми не можемо шукати у тогочасній літературі глибоких узагальнень.

Гроші і капітал у розумінні меркантилістів. Таким чином, безперечно, серце меркантилізму — це доктрина активного торговельного балансу як найважливішої умови національного багатства. Виникає питання , як взагалі можна було прийти до подібних переконань? Адам Сміт першим дав і найбільш просту відповідь: меркантилізм є не що інше, як переплетіння протекціоністських помилок, нав'язаних продажному парламенту "нашими торговцями і промисловцями", і грунтується воно на "найпростішому уявленні, ніби багатство полягає у володінні грошима". Так само, як індивід, держава має витрачати менше, ніж отримує, якщо має намір збільшити своє багатство. Якої матеріальної форми набуває цей надлишок понад споживанням ? Меркантилісти порівнювали його із придбанням твердих грошей або скарбів. Помилково ставився знак рівності між грошима і капіталом , а також активним сальдо торговельного балансу-і щорічним перевищенням прибутку над споживанням. Такою була суть смітіанської критики меркантилізму.

З часів Адама Сміта коментатори ніколи не припиняли обговорювати питання: чи насправді меркантилісти ототожнювали гроші і капітал, або, використовуючи архаїчну термінологію, — "дзвінку монету" і багатство? Враховуючи вражаючу недбалість, з якою автори того часу вживали звичну повсякденну лексику, не дивно, що у літературі допускалося більш ніж одне тлумачення цього питання. "Одні з кращих англійських авторів економічної теорії у галузі торгівлі, — визнає Адам Сміт, цитуючи Т. Мена і Дж. Локка,— починали із зауважень, що багатство країни складається не тільки із її запасів золота і срібла, а ще із землі, споруд і всякого роду споживчих благ; однак у ході їх роздумів земля, споруди і споживчі блага, здається, випадають у них із пам'яті, і їх докази частенько зводять багатство до золота і срібла". Можна ще цитувати поміркованих меркантилістів, які не ототожнювали гроші і капітал, а услід за Аристотелем підкреслювали чисто умовну природу грошей. Але також справедливим є те, що майже всі меркантилісти мали ілюзію, нібито гроші є певною мірою "найважливішими засобами". Гроші — це "життя комерції", "насущний дух торгівлі", або, за висловленням Бекона, "як гній — погані лише поки лежать без діла". Подібна образність була використана у доктрині XVIII ст. Щодо грошей, які стимулюють торгівлю, то це поняття існувало набагато раніше без будь-якого теоретичного обгрунтування. Обговорювання цього питання не має сенсу, оскільки відсутність стійкої термінології в літературі того часу унеможливлює встановлення різниці між аксіоматичною ідентифікацією грошей і багатства та більш загальним припущенням, що збільшення одного завжди спричиняє збільшення іншого.

Тепер щодо розуміння меркантилістами золотогрошового потоку. Що вони мали на увазі, твердячи про бажаність перевищення експорту над імпортом? Чи це єдине джерело багатства нації або чи це — єдина вигода, яку отримує країна від зовнішньої торгівлі? Чи це є щось більше, ніж словесне формулювання для обгрунтування заходів, які вважаються корисними з інших причин? Якою б точною не була інтерпретація, думка про те, що перевищення експорту над імпортом є показником економічного добробуту, є основною помилкою у працях меркантилістів.

Платіжний баланс завжди має бути збалансованим, але торговельний баланс не обов'язково повинен бути урівноваженим. Країни отримують прибуток від міжнародного обміну через посередництво: 1) зримого експорту товарів; 2) незримого експорту послуг; 3) експорту дорогоцінних металів; 4) імпорту капіталу або в формі іноземних інвестицій всередині країни, або прибутку на свої інвестиції за кордоном, або у вигляді іноземних позик. Країна витрачає на міжнародний обмін: 1) зримий імпорт; 2) незримий імпорт; 3) імпорт дорогоцінних металів; 4) експорт капіталу у вигляді зарубіжних активів. Ці чотири статті у сукупності завжди зрівноважені. Якщо це не відбувається з першими трьома статтями, то різниця проявляється в експорті або імпорті капіталу. Коли меркантилісти твердили про активне сальдо торговельного балансу, вони все-таки мали на увазі перевищення експорту, зримого і незримого, над імпортом, закликаючи або до залучення золота у країну, або до надання кредиту зарубіжним країнам, тобто експорту капіталу. Іншими словами, вони не проводили чіткої межі між тим, що сьогодні називають "рахунок поточних операцій" і "рахунок руху капіталу" у платіжному балансі.

Слід зауважити, що ще у 1630 р. Томас Мен зрозумів, що приплив у країну дорогоцінних металів піднімає внутрішні ціни, і доктрина "продати дорожче, купити дешевше" обертається проти самої країни. Кантільйон і Юм заново сформулювали цей висновок у XVIII ст., і приблизно за століття "механізм золотогрошових припливів" забезпечив спростування меркантилістських принципів. Аргументи були такі: суто автоматичні механізми сприяють "природному розподілу грошових металів" між торгуючими країнами і установленню таких рівнів внутрішніх цін у них, за яких експорт кожної країни дорівнює її імпорту. Будь який додатковий видобуток золота в окремій країні підвищить рівень внутрішніх цін відносно інших країн. У результаті перевищення експорту над імпортом має оплачуватися відпливом золота. Процес триває до тих пір, доки у всіх торгуючих країнах не встановиться нова рівновага між експортом та імпортом, яка відповідатиме більш високій пропозиції золота. Оскільки зовнішня торгівля і золото взаємопов'язані так, що нагадують воду у сполучених посудинах, яка намагається постійно знаходитися на одному рівні, політика гонитви за активним торговельним балансом сама себе скасовує.

Усі елементи, що складають цю теорію саморегулюючого механізму розподілення дорогоцінних металів, були відомі вже у XVII ст. Томас Мен показав, що будь-яке суто пасивне або активне сальдо балансу по поточних операціях, зримих і незримих, має фінансуватися відтоком або припливом дорогоцінних металів, отже обсяги експорту та імпорту залежать від співвідношення цін у різних країнах. У 1690 р. Джон Локк ясно показав, що ціни змінюються у визначеній пропорції до кількості грошей в обігу. Слід було лише поєднати ці думки воєдино і дійти висновку, що немає ніякої необхідності турбуватися про довгостроковий стан торговельного балансу.

  1.  Основи протиріч ідей меркантилістів.

Так що ж лежало в основі зазначених протиріч? Статичне розуміння економічної діяльності як гри з нульовою сумою (виграш одного — людини чи країни — є програшем іншого), мовчазне припущення обмеженості потреб, нееластичність попиту, слабкість грошових стимулів — очевидно, що всі ці поняття були присутні в доіндустріальній економіці, звичній до такого незначного росту виробництва і населення, що ним можна просто знехтувати. У часи, коли прибуток від зовнішньої торгівлі був випадковим — а саме такою є епоха піратського імперіалізму, коли внутрішня торгівля обмежувалася кількома населеними пунктами і велася спонтанно, і практично невідомі були регулярна зайнятість і фабрична дисципліна, — що може бути природніше від думки, немов лише політика "розори сусіда" збагатить націю, що активний торговельний баланс втілює в собі чисту надбавку до обсягу продажів на обмеженому внутрішньому ринку і що більш висока заробітна плата знизить, а не підвищить пропозицію праці? Такого роду загальні уявлення про економічну діяльність настільки міцно укорінювались у реальному світі, що навряд чи потребували констатації, і тільки вони пояснюють, чому розумні люди могли дотримуватися теорій, висунутих у той період. До цього, на думку М. Блауга, спонукали також протекціоністські настрої, поєднані з хибним ототожненням грошей і багатства.

"Система" Буагільбера. П'єр Лепезан де Буагільбер — родоначальник політичної  економії у Франції. Як і засновник подібної школи економічної думки в Англії У. Петті, він не був професійним ученим- економістом.

Допитливий розум, високе суспільне становище викликали інтерес               П. Буагільбера до економічних проблем країни, спонукали прагнення розібратися у причинах низького рівня життя у провінціях Франції на рубежі XVII - XVIII ст.

У 1691р. він уже твердить про свою "систему" і, очевидно, викладає її на папері. "Система" являє собою серію реформ, як ми тепер сказали б, буржуазно-демократичного характеру. При цьому Буагільбер виступає не стільки як виразник інтересів міської буржуазії, скільки як захисник селянства. "З Францією поводяться як із завойованою країною" — цей рефрен пройде через усі його твори.

Варто відзначити, що "система" Буагільбера і в її початковій формі, і в остаточному вигляді (якою вона стала до 1707 р.), складалася із трьох основних напрямів.

По-перше, він вважав за необхідне провести велику податкову реформу. Не заглиблюючись у деталі, можна сказати, що він пропонував замінити стару, яскраво виражену регресивну систему пропорційним або прогресивним оподаткуванням. Ці принципи оподаткування зберегли свою актуальність і нині, тому слід сказати про них кілька слів. При регресивній системі чим більше прибуток певної особи, тим менше у процентному відношенні податкове вилучення; при пропорційній системі вилучена частка прибутку однакова; при прогресивній — вона зростає разом із збільшенням прибутку. Пропозиція Буагільбера була надзвичайно сміливою для свого часу: адже, напевно, і церква по суті зовсім не платила податків, а він пропонував оподатковувати її у такій же пропорції, як і бідняків.

По-друге, він пропонував звільнити внутрішню торгівлю від обмежень: за його висловом — "очистити дорогу" (від митних застав). Від цього заходу він чекав розширення внутрішнього ринку, зростання поділу праці, посилення обігу товарів і грошей.

Нарешті, по-третє, П. Буагільбер вимагав ввести вільний ринок зерна і не стримувати природне підвищення цін на нього. Він вважав, що економіка буде розвиватися краще в умовах вільної конкуренції, коли товари зможуть знаходити на ринку свою "справедливу ціну".

Ці реформи П. Буагільбер вважав необхідною умовою підйому і підвищення добробуту країни і народу. Тільки таким шляхом можна збільшити прибутки держави — переконував він уряд. Але не маючи з його боку підтримки, він намагається донести ці ідеї до широкого загалу, анонімно видавши в 1695 — 1696 рр. книгу "Детальний опис становища Франції, причини падіння її добробуту і прості методи відновлення, або як за один місяць доставити королю всі гроші, яких він потребує, і збагатити все населення".

Перша книга П. Буагільбера залишалась майже непоміченою, незважаючи на появу в ній різкої критики економічної політики меркантилізму, лідером якої на той час був міністр фінансів при королі Людовику XIV Жан Батіст Кольбер. Останній, як зазначалося вище, сприяв державній протекції щодо розширення мережі мануфактур (у тому числі привілейованих королівських мануфактур, яким виділялися урядові субсидії), узаконив положення, що стимулювали експорт французьких товарів при обмеженні ввезення у країну іноземних товарів, обкладення непомірне високими податками товарів сільськогосподарського виробництва, що негативно відбилось як на рівні промислового виробництва, так і національного господарства в цілому.

Пошук шляхів подолання негативних явищ в економіці залишався основним завданням і в наступних творах П. Буагільбера, надрукованих на початку XVIII ст. В них, як і раніше, він продовжував критику меркантилізму, обґрунтовував необхідність реформ, приділяючи найбільше уваги проблемам розвитку сільськогосподарського виробництва, в якому вбачав основу економічного росту і багатства держави. П. Буагільбер оголосив себе "адвокатом сільського господарства" і саме з цих позицій підходив до розгляду економічних питань. Він висловлювався за високі ціни на хліб, які відповідали б інтересам селян і земельних власників, покривали витрати виробництва. Він пропонував необмежене вивезення хліба за кордон і заборону ввезення його з-за кордону. Аналогічний тенденційний підхід зберігався в економічній думці Франції аж до початку другої половини XVIII ст, коли тут процвітав фізіократизм, який закликав надавати вирішального значення у соціально-економічному розвитку суспільства фермерському укладу сільськогосподарського виробництва.

Свій поновлений реформаторський твір під назвою "Звинувачення Франції" П. Буагільбер видав у двох томах у 1707 р. За різку критику на адресу уряду книга була заборонена. Але невгамовний суддя тричі перевидавав її, майже повністю вилучивши випади проти уряду, проте залишивши обгрунтування необхідності проведення реформ. Але ні визнання, ні розуміння своїх ідей з боку міністрів уряду, на що він розраховував, до останніх днів життя так і не знайшов. Внесок П. Буагільбера в розвиток економічної думки і    формування ринкових відносин у Франції важко переоцінити. Саме його твори стали теоретико-методологічною базою розвінчання меркантилістських ідей і формування специфічних традицій "французької школи" наукової політичної економії. Він незалежно від У. Петті також дійшов до концепції про те, що багатство країни полягає не у фізичній масі грошей, а у всій багатоманітності благ і речей.

Другим важливим досягненням П. Буагільбера, як і У. Петті, є обгрунтування трудової теорії вартості, до розуміння якої він прийшов через аналіз механізму мінових відносин між товарами на ринку з урахуванням кількості затраченої праці або робочого часу. Незважаючи на певну недосконалість такої концепції (в її основі лежить витратний принцип), вона для свого часу була, безперечно, прогресивною, оскільки, на відміну від меркантилістської, не виходила з так званої природної ролі грошей при ціноутворенні.

Прагнення знайти закон утворення і зміни цін проходить через усю економічну теорію, починаючи з Аристотеля. П. Буагільбер зробив у цей багатовіковий пошук свій своєрідний внесок. Він підійшов до цього питання з позицій, за словами сучасників, "оптимального ціноутворення". П. Буагільбер писав, що найважливішою умовою економічної рівноваги і прогресу є пропорційні, або нормальні ціни.

Що це за ціни? Передусім — це ціни, що забезпечують у середньому в кожній галузі покриття витрат виробництва і певний прибуток, чистий доход. Потім, це ціни, при яких буде підтримуватися стійкий споживчий попит. Нарешті, це такі ціни, при яких гроші "знають своє місце", обслуговують платіжний обіг і не набувають тиранічної влади над людьми.

Розуміння закону цін, тобто по суті — закону вартості як виразу пропорційності народного господарства — було цілком новою і сміливою думкою. З цим пов'язані інші основні теоретичні ідеї П. Буагільбера.

Він зробив спробу дізнатися, за яких умов обмін здійснюватиметься на справедливих засадах. П. Буагільбер вважав, що за допомогою вільної конкуренції встановлюються правильні пропорції у розподілі праці між різними галузями виробництва. Він розрізняв "істинну вартість", в основі якої лежить кількість затраченої праці, і ринкову ціну, яка відхиляється від цієї вартості внаслідок обігу грошей, що опосередковують обмін товарів. Отже, гроші є причиною того, що товари обмінюються не за "істинною вартістю". Тому він пропонує замінити метал у ролі грошей паперовими грішми, сподіваючись таким чином повернутися до справедливого обміну. Він був єдиний серед усіх представників наукової політичної економії, хто вважав можливим і необхідним скасування грошей, які порушують, на його думку, обмін товару за "істинною вартістю". Будучи "всезагальним податком", гроші, за його словами, "оголошують війну всьому роду людському".

Більше як через 100 років ідею протиставлення товару і грошей розвинув у своїх працях французький економіст-соціолог П. Ж. Прудон. Зберігаючи товарне виробництво і обмін, він намагався замінити гроші звичайними папірцями, на яких була б зазначена кількість затраченої праці, або так званими робочими грошима.

Разом з тим, багато в чому справедливо засуджуючи меркантилізм,             П. Буагільбер умисне абсолютизував роль сільського господарства в економічному рості країни, недооцінював роль грошей як товарів, заперечував їх реальне значення у примноженні майнового багатства промисловості і торгівлі. Ідеї П. Буагільбера далі розвинули фізіократи.

Фізіократія — французький варіант класики. В ученні фізіократів можна знайти вже систему теоретичних економічних поглядів. Франсуа Кене — визнаний лідер і основоположник школи фізіократів (до неї входили А.Тюрго, В.Мірабо, В.Дюпон де Немур, Г.Летрон та ін.), яка проіснувала всього 20 років, але специфічна течія в рамках класичної політичної економії поширилася майже по всьому континенту, особливо в країнах з переважним аграрним розвитком. Слово "фізіократія" має грецьке походження і в перекладі означає "влада природи". В цьому розумінні представники фізіократизму виходили з визначної ролі в економіці землі, сільськогосподарського виробництва. За словами Ф. Кене, "постійно відтворюване багатство сільського господарства служить основою для всіх професій, сприяє розквіту торгівлі, добробуту населення, приводить у рух промисловість і підтримує процвітання нації. ...Воно (землеробство) служить основою для всієї економіки держави".

У творах Ф. Кене рішуче засуджуються погляди меркантилістів на економічні проблеми, що, по суті, було відображенням незадовільного становища сільського господарства, до якого призвів так званий кольбертизм часів короля Людовіка XIV (це відзначав і Адам Сміт, характеризуючи фізіократію як реакцію на меркантилістську політику Ж. Б. Кольбера). В них відбита його переконаність у необхідності переходу до фермерського господарства як основи вільного (ринкового) механізму господарювання на принципах повної свободи ціноутворення в країні та вивезення за кордон сільськогосподарської продукції.

Методологічною платформою економічного дослідження  Ф. Кене стала розробка ним концепції про природний порядок, юридичною основою якого, на його думку, є фізичні та моральні закони держави, що охороняють особисту власність, особисті інтереси та забезпечують відтворення та правильний розподіл благ. Він вважав, що дотримання "природного порядку обов'язкове для всіх людей уже тому, що подане його "природне право" визнається світом розуму”. За його словами, "сутність порядку є такою, що особистий інтерес одного ніколи не може бути відділеним від загального інтересу всіх, а це буває при пануванні волі. Світ тоді розвивається сам по собі. Бажання насолоджуватися надає суспільству рух, який стає постійною тенденцією до якомога кращого становища". Водночас Ф. Кене попереджає, що "верховна влада не повинна бути аристократичною або представленою крупними земельними власниками; останні, об'єднавшись разом, могли б створити владу більш могутню, ніж власне закони, закріпачити націю, спричинити своїми честолюбними та жорстокими суперечками розоріння, безладдя, несправедливість, жорстоке насилля та створити неприборкану анархію". Він вважає розумним зосередити найвищу державну владу в одній освіченій особі, що володіє знанням законів природного порядку, необхідних для здійснення державного керівництва.

Проте слід відзначити, що фізіократи не проводили методологічної грані між суто теоретичними та практичними (економіко-політичними) судженнями. Проголошена фізіократами економічна наука вивчає фізичні та моральні закони найбільш досконалого ладу, який викликає у них натхнення та ентузіазм до дещо сектанського характеру цієї теорії та месіонізм у поглядах на свою роль.

Вчення про  "чистий продукт" і класи.   У теоретичному надбанні Ф. Кене важливу роль відіграє вчення про чистий продукт, який нині називають національним доходом. Це надлишок над тією частиною, яка покривала заробітну плату. На його думку, джерелом чистого продукту є земля — це "єдине джерело багатства" — та прикладена до неї праця людей, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Єдиною формою чистого продукту вважалась рента. У промисловості та інших галузях економіки чиста добавка до доходу не виробляється, там відбувається нібито тільки зміна першопочаткової форми цього продукту. Думаючи так, Ф. Кене не вважав промисловість некорисною. Він виходив з висунутої ним же тези про виробничу суть різних соціальних груп суспільства—класів. При цьому Ф. Кене твердив, що "нація складається з трьох класів громадян: класу виробників, класу власників і класу некорисного". До класу виробників він відносив усіх людей, зайнятих у сільському господарстві, включаючи селян і фермерів (до яких зараховував і капіталістів) та найманих робітників; до класу власників — землевласників, включаючи короля та духовенство; до некорисного класу — всіх громадян, зайнятих поза землеробством, тобто у промисловості, торгівлі та інших галузях сфери послуг.

Ф. Кене — не тенденційний, коли розподіляє суспільство на класи, оскільки, за його словами, "працелюбні представники нижчих класів" справедливо можуть розраховувати на роботу з вигодою. Розвиваючи цю думку, вчений писав: "Заможність збуджує працелюбність, тому що люди користуються добробутом, який вона дає, звикають до вигод життя, до доброго харчування, доброї одежі та бояться бідності; виховують у своїх дітей таку саму звичку до праці та добробуту, а удача несе задоволення їхнім батьківським почуттям та самолюбству".

Положення про капітал, гроші і торгівлю. Ф. Кене перший в теорії економічної думки досить глибоко обгрунтував положення про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали капітал, як правило, з грішми, то Ф. Кене вважав, що гроші є самі по собі безплідне багатство, яке нічого не виробляє. За його термінологією, сільськогосподарські знаряддя, будови, тварини і все те, що використовується у землеробстві протягом декількох виробничих циклів, є "початкові аванси" (за сучасною термінологією — основний капітал). Витрати на насіння, корми, оплату робітників та інше, які здійснюються протягом одного виробничого циклу, він відносив до "щорічних авансів" (за сучасною термінологією — оборотний капітал). Але заслуга Ф. Кене не лише в розподілі капіталу на основний та оборотний за його виробничою ознакою. Він зміг переконливо довести, що разом з оборотним у русі перебуває основний капітал.

Ф. Кене висловив низку цікавих неординарних думок щодо торгівлі. Так, визнаючи, що торгівля є "безплідним заняттям", він водночас застерігав від помилкового враження, нібито завдяки загальній конкуренції вона стала шкідливою — "адже іноземні купці вивозять та отримують на своїй батьківщині ту винагороду, яку ми сплачуємо їм за надані нам послуги; таким чином, цією винагородою ми збагачуємо інші нації". Не погоджуючись з таким судженням, Ф. Кене твердив, що необхідна тільки "абсолютна свобода торгівлі" як умова її розширення, усунення монополії та скорочення торговельних витрат.

Аналіз кругообігу господарського життя.   Щодо славнозвісної "Економічної таблиці" Ф. Кене, то в ній зроблено перший науковий аналіз кругообігу господарського життя, тобто суспільного відтворного процесу. Ідея цієї праці полягає у необхідності дотримання та обгрунтованого прогнозування певних народногосподарських пропорцій у структурі економіки. Ним виявлений взаємозв'язок, який він характеризує так: "Відтворення постійно відновлює витрати, а витрати відновлюються відтворенням".

Розглядаючи процес відтворення, Ф. Кене аналізував походження доходів, обмін між капіталом і доходом, відношення між виробничим і кінцевим споживанням. Як момент процесу відтворення, він намагався показати "обіг між двома великими підрозділами виробництва — між виробництвом сировини і промисловістю". Все це втілювалось в економічних схемах.

Розглядаючи "Економічну таблицю" Ф. Кене як першу спробу макроекономічного дослідження, неважко помітити в ній формальні недоліки, такі як проста ілюстрація взаємозалежності галузей; визначення так званого невиробничого сектору, що володіє основним капіталом; визнання економічної діяльності на землі джерелом чистого прибутку, не з'ясовуючи при цьому механізму перетворення землі у джерело цінностей, та ін.

Разом з тим "Економічна таблиця" втілила в собі всі основні положення вчення фізіократів: 1) суспільство поділяється на три класи (земельних власників, фермерів і "некорисних"); 2) чистий продукт (додаткова вартість) виробляється тільки у сільському господарстві; 3) для промисловості характерно лише додавання вартостей; 4) обмін еквівалентів у торгівлі є результатом вільної конкуренції; 5) капітал фермерів поділяється на первісні і щорічні аванси. Кене показав різницю вартісної і натуральної форми сукупного суспільного продукту, розмежував категорії капіталу і доходу.

Автор "Економічної таблиці" виходив з того, що існує велике землеволодіння, де землею володіють власники, які отримують ренту, а господарство ведуть фермери, які орендують землю і володіють капіталом. Капітал фермерів складається із двох частин: 1) первісні аванси (основний капітал) в сумі 10 млрд ліврів, які служать протягом 10 років, щорічно десята частина (1 млрд ліврів) входить до вартості річного продукту; 2) щорічні аванси (оборотний капітал) у сумі 2 млрд ліврів, за рахунок яких покриваються витрати на сировину, заробітну плату всіх робітників сільськогосподарського виробництва; ця частина капіталу служить протягом одного року, а вартість її входить до вартості продукту; вона повністю підлягає відшкодуванню. Вартість річного продукту фермерів, крім перенесеної капітальної вартості (3 млрд ліврів), включає вартість чистого продукту у сумі 2 млрд ліврів і становить у цілому 5 млрд ліврів.

За своєю натуральною формою сільськогосподарський продукт включав такі складові: 1) насіння і продовольство, які необхідні для відшкодування оборотного капіталу; 2) продовольство для обміну; 3) сировина для промисловості. До вартості сукупного суспільного продукту входить також вартість продукту, виробленого "некорисним" класом (2 млрд ліврів). За натуральною формою — це промислові вироби. Таким чином, вартість сукупного суспільного продукту в цілому становить 7 млрд ліврів.

"Економічна таблиця" Ф. Кене включає, по суті, дві таблиці: велику, яка відбиває рух "чистого продукту", і малу, що містить відображення всього процесу відтворення і обігу суспільного капіталу. Реалізація суспільного продукту прилучена до завершення збору врожаю. Весь річний обіг сукупного продукту, за Кене, складається з 5 актів.

1 акт — одержавши ренту в сумі 2 млрд ліврів, земельні власники купують у хліборобів на 1 млрд ліврів сільськогосподарських продуктів для харчування. Таким чином, 1/5 сільськогосподарського продукту вибуває з обігу.

2 акт — другий мільярд ліврів, отриманий у вигляді ренти, земельні власники витрачають на придбання у "некорисного" класу (промисловців) промислової продукції. Отже, 1/2 промислового продукту вибуває з обігу.

3 акт — на одержаний мільярд ліврів промисловці купують у фермерів продукти харчування, внаслідок чого до фермерів повертається другий мільярд ліврів та вибуває з обігу 2/5 сільськогосподарського продукту.

4 акт — фермери купують у промисловців на мільярд ліврів промислові товари на відновлення сільськогосподарського реманенту.

5 акт — одержаний мільярд ліврів від продажу фермерам сільськогосподарського реманенту промисловці витрачають на придбання сировини у фермерів. Вибуває з обігу 3/5 сільськогосподарського продукту.

З ілюстрації процесу кругообігу Ф. Кене ми бачимо, що у валовому продукті, який вироблений у сільському господарстві на суму 5 млрд ліврів, З млрд— припадає на витрати при обробітку землі.

Далі в натуральному виразі процес відбувається наступним чином: фермери використовують 2/5 виробленої продукції на оборотний капітал, 1/5 — продається "некорисним" ремісникам в обмін на вироби, що необхідні для заміни зношеного основного капіталу, а надлишок іде землевласникам у вигляді ренти; землероби, в свою чергу, обмінюють 1/2 свого двомільярдного прибутку на промислові товари; "некорисні" ремісники (їх прибуток уже подвоюється) купують на 2 млрд ліврів сировини та продуктів сільського господарства.

Цей же процес проілюстрований Ф. Кене і в грошовому виразі: фермери, володіючи всією масою грошей (2 млрд ліврів), витрачають їх на продукти харчування та промислові товари; знов отриману суму (1 млрд) вони витрачають на заміну основного капіталу; ремісники свою суму (1 млрд від землевласників + 1 млрд від фермерів) витрачають на продукти сільського господарства. Таким чином, фермери знову будуть мати свою початкову суму, тому що отримавши 3 млрд, вони витратили 1 млрд. А оскільки невиробничий сектор, за Кене, не створює чистого продукту, залишкова грошова сума (2 млрд) до початку нового виробничого циклу знову виплачується землевласникам. Враховуючи ці обставини, Ф. Кене виступив з вимогою, щоб усі податки у державу сплачували отримувачі ренти — земельні власники.

В "Таблиці" Ф. Кене гроші — не більш ніж засіб обігу, торгівля по суті зводиться до бартерного обміну, а виробництво сільськогосподарської продукції автоматично генерує прибуток, отримання якого дозволяє перейти до наступного виробничого циклу. В "Економічній таблиці " розглядається лише просте відтворення, відсутня проблема нагромадження. Кене не показав, яким чином реалізовувалася частина сільськогосподарської продукції, що залишилась у фермерів. Ігнорувалась необхідність відновлення засобів праці у "некорисних". Але все ж, головне полягає в іншому — на основі "Таблиці" Ф. Кене фізіократи прямо та безпосередньо взялися за вивчення явища, що має велике значення, у них з'явилася чітка ідея кругообігу капіталу, наміри показати його анатомію та фізіологію. Це — перший в історії економічної думки досвід макроековомічного аналізу, в якому центральне місце займає поняття про сукупний суспільний продукт. "Економічна таблиця" Ф. Кене — перша в історії політичної економії макроекономічна сітка натуральних (товарних) і грошових потоків матеріальних цінностей. Закладені в ній ідеї — це зародки майбутніх економічних теорій.

Тюрго і його модель суспільства.   Другою за величиною (після Кене) фігурою, серед модель суспільства фізіократів, був Анн Роберт Жак Тюрго.

Як і інші фізіократи, А. Тюрго твердив: "Землероб є першою рухомою силою в ході всіх робіт: це він виробляє на своїй землі заробіток усіх ремісників. Праця землероба — єдина праця, яка дає більше того, що становить оплату праці, тому вона — єдине джерело всякого багатства". Критикуючи меркантилістів, А. Тюрго водночас відносить до багатства нації насамперед землі та отриманий з них чистий прибуток, тому що, на його думку, "хоч гроші безпосередньо і становлять предмет заощадження, але будучи, так би мовити, основним матеріалом капіталів при їх утворенні, становлять майже непомітну частину сукупної суми капіталів", а "розкіш обов'язково веде до їх знищення".

У своєму розумінні визначення суті та величини заробітної плати робітників А. Тюрго не розходиться ні з У. Петті, ні з Ф. Кене, вважаючи її результатом "від продажу своєї праці іншим" та думаючи, що вона "обмежена необхідним мінімумом для його існування, тим, що йому безумовно необхідно для підтримки життя". Але, на відміну від своїх попередників, А. Тюрго відносив заробітну плату до елементів, що лежать в основі запропонованого ним поняття про "загальну економічну рівновагу". Остання, за його словами, встановлюється співвідношенням “між цінністю всіх виробів землі, споживанням різного роду товарів, різними видами виробів, кількістю зайнятих у їх виробництві людей та ціною їх заробітної плати”. А. Тюрго, розділяючи погляди Ф. Кене, виділяє у суспільстві три класи: виробників (люди, зайняті у сільськогосподарському виробництві); некорисний (оплачуваний; люди, зайняті у промисловості та інших галузях матеріального виробництва та у сфері послуг); власників землі.

Однак перші два класи він називає працюючими, або зайнятими класами, вважаючи, що кожний з них "розпадається на два розряди" людей, а саме: на підприємців, або капіталістів, що дають аванси, та на простих робітників, що отримують заробітну плату. А втім, як уточнює вчений, саме "некорисний клас" включає в себе "членів суспільства, що отримують заробітну плату". Ця модель суспільства, яке складається з п'яти класів, найближча до дійсності. Вона є нібито містком між фізіократами та англійськими класиками, які чітко виділили три основні класи за їх відношенням до засобів виробництва: землевласників, капіталістів та найманих робітників. Вони позбавились поняття принципового поділу промисловості та сільського господарства, на що у свій час не міг зважитись А. Тюрго.

Гроші А. Тюрго розглядає по суті як специфічний товар у товарному світі, маючи на увазі, що "особливо золото та срібло більш ніж будь-який інший метал, придатні служити монетою", тому що вони " за самою природою речей стали монетою та, до того ж, загальною монетою, незалежно ані від якої угоди, ані від якого закону." На його переконання, гроші, тобто “золото та срібло "змінюються в ціні не тільки порівняно з усіма іншими товарами, але й стосовно одне до одного залежно від більшої чи меншої їх наявності".

Серйозну увагу А. Тюрго приділяє дослідженню природи походження позикового (грошового) процента, засуджуючи пересуди моралістів, які розглядали "віддачу в ріст як злочин", цитуючи при цьому Євангеліє: "У позику давайте, не чекаючи нічого". Він твердить, що згодом той, хто позичає, втрачає прибуток, який міг би отримати, тому що ризикує своїм капіталом, а той, хто взяв позику, може використати гроші на вигідне придбання, яке може принести йому великий прибуток. Тому, робить висновок А. Тюрго, той, хто позичає "не завдає ніякого збитку тому, хто бере позику, оскільки цей останній пристає на умови і не має ніяких прав на позичену суму. Прибуток, який можна отримати, маючи гроші, є безперечно, одним із найбільш впливових чинників, що схиляють тих , хто бере позику під проценти; це одне з джерел, яке дає змогу виплачувати цей процент". Щодо поточного процента, то він, на думку А. Тюрго, є термометром на ринку, за яким можна судити про надлишок або нестачу капіталів, уточнюючи зокрема, що низький грошовий процент — це і наслідок, і показник надлишку капіталів.

У зв'язку з вивченням механізму формування цін на ринку А. Тюрго виділяє ціни поточні та основні. Перші установлюються співвідношенням попиту та пропозиції, другі — "у застосуванні до товару це є те, чого дана річ коштує робітнику.., це той мінімум, нижче якого вона (ціна) не може опуститися". При цьому, на думку А. Тюрго, рідкість товару є одним з елементів його "оцінки" при придбанні.

На відміну від попередників, А. Тюрго звернув увагу на зародження економічної нерівності. Причину виникнення найманої праці він вбачав у відмежуванні виробників від землі. Тюрго висунув більш зріле тлумачення класової структури суспільства, виділивши серед фермерів, з одного боку — господарів, а з другого — найманих робітників. Він наблизився до розуміння значення власності на засоби виробництва і диференціації суспільства.

А. Тюрго намагався тлумачити проблему нагромадження капіталу. Він уперше вказав на різницю між грошима і капіталом. У нього намітилось розуміння виділення прибутку як особливого виду доходу. Розглядаючи питання заробітної плати, А. Тюрго пов'язував її зміну із конкуренцією між робочими на ринку праці. Він вважав, що це забезпечить зведення заробітної плати до мінімуму засобів існування.

Таким чином, школа фізіократів виступила з різкою критикою меркантилізму. Вона відкинула помилкове тлумачення його концепції про те, що єдиною формою багатства є золото, а його джерелом — зовнішня торгівля. Фізіократи вважали, що багатство складається із споживних вартостей. Грошам відводилась роль посередника в обігу. Джерело багатства вони вбачали у виробництві, а не у торгівлі, для якої характерний, на їх думку, тільки обмін рівних вартостей (еквівалентний обмін). Заслуга фізіократів полягає у тому, що вони перенесли дослідження про походження  додаткового продукту у сферу безпосереднього виробництва і тим самим заклали основи для аналізу капіталістичного виробництва.

Основні терміни і поняття

Багатство, гроші, матеріальні блага, сфера обігу, торгівля, зовнішня торгівля, ціна продажу, ціна купівлі, ранній меркантилізм – монетарна система, розвинутий меркантилізм – мануфактурна система, сприятливий торговий баланс, багатство народу, багатство казни, первісне нагромадження капіталу, фізіократія.

Питання для самоконтролю

  1.  Дайте визначення багатства по теорії пізнього меркантилізму.
  2.  Яке значення грошей при пізньому меркантилізмі?
  3.  При пізньому меркантилізмі матеріальні блага – основа багатства?
  4.  Значення сфери обігу при пізньому меркантилізмі.
  5.  Значення внутрішньої торгівлі при пізньому меркантилізмі.
  6.  Значення зовнішньої торгівлі при пізньому меркантилізмі.
  7.  Значення ціни продажу при пізньому меркантилізмі.
  8.  Значення  ціни купівлі при пізньому меркантилізмі.
  9.  Ранній меркантилізм як монетарна система.
  10.  Розвинутий меркантилізм як мануфактурна система.
  11.  Поясніть терміни “багатство народу” і “багатство казни”.
  12.  Що таке “первісне нагромадження капіталу”?
  13.  Дайте характеристику фізіократії.

Література

  1.  Мешко І.Н. Історія економічних учень. Основні течії західноєвропейської та американської економічної думки: Навч. посіб. — К., 1994.
  2.  Милль Дж. С. Основи политической зкономии и некоторые аспекты их приложения  к социальной философии: В 3 т. — М., 1980—1984.
  3.  Нейман Д., Моргенштерн О. Теория и зкономическое поведение. — М., 1970.
  4.  Нобелевские лауреаты по зкономике. — М., 1997.
  5.  А.Л.Реуэль. История экономических учений. – М., 1972.
  6.  История экономических учений. Учебник. – М., 2004.
  7.  История экономических учений. Учебное пособие. – М., 2001.

8. Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія світової економічної думки: Навч. курс.  Тернопіль, 1996.

9. Ковальчук В.М., Сарай М.І. Історія економічних вчень: Навч.-метод. посіб. Тернопіль, 1996.

  1.  Костюк В.Н. История зкономических учений. Курс лекций. — М., 1997.
  2.  Всемирная история экономической мысли. В 6-ти томах. 1987-1997.
  3.  П.І. Юхименко. Історія економічних учень. К., 2005.
  4.  П.І. Юхименко. Економічна історія. Навчальний посібник. К. 2004.
  5.  Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович, В.Ф. Чайковський. Економічна історія України і світу. К., 2001.


ТЕМА 6

РОЗВИТОК РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII – ПЕРША ПОЛОВИНА XIX СТ.)

План

  1.  Ринкове господарство в період становлення національних держав
  2.  Економічна думка в період становлення національних держав

  1.  Ринкове господарство в період становлення національних держав. 

На кінець XV ст. економіка феодального господарства в країнах Західної Європи набула певного розвитку. Чітко окреслилося феодальне та селянське господарство. Швидко розвиваються феодальні міста та ремесла, котрі перетворюються на дрібнотоварні, зростає їх економічна роль, поглиблюється суспільний поділ праці, розвивається внутрішня та зовнішня торгівля, зростає роль грошей.

У XVI—XVIII ст. в країнах Західної Європи поступово створюються умови для переходу від феодального до індустріального суспільства, що було пов'язано з розвитком товарно-грошових відносин, особливо в містах; початком руйнування натурального феодального господарства; зростанням обсягів торгівлі. Виникають перші великі капітали, розвивається лихварство.

Вирішальна роль у процесі розкладу феодального господарства та переходу до індустріального суспільства належить розвитку науки, техніки, сільськогосподарського виробництва, які створили передумови для здійснення Великих географічних відкриттів кінця XV — початку XVIII ст.

Саме в цей період у країнах Західної Європи відбуваються важливі зміни, пов'язані зі створенням постійних армій, які потребували багато зброї, тканин для обмундирування. Розвивається мануфактурне виробництво з застосуванням вільнонайманої праці.

На кінець XV ст. в країнах Західної Європи було багато зроблено для розвитку промислового виробництва. Так, удосконалюється водяне колесо, яке використовувалося як двигун. Попит на метал сприяв удосконаленню доменної печі, що дало можливість одержувати більш якісний метал. У металообробці почали застосовувати молоти для ковки металу та прості види шліфувальних та токарних верстатів. У гірничій справі впроваджуються насоси для відкачування води з шахт та різні підйомні механізми, що позитивно вплинуло на видобуток руди та вугілля. В ткацькому виробництві було вдосконалено ткацький верстат, з'явилася в'язальна машина, що дало можливість збільшити виробництво тканин. Велике значення для створення різних машин і механізмів мало виготовлення годинника з маятником, майбутнього прообразу багатьох машин. Розвивається книгодрукування за допомогою літературного набору. Особливо великі досягнення були зроблені у виготовленні вогнепальної зброї різних видів та рушниць.

Відбулися суттєві зрушення у суднобудуванні. В кінці XV ст. було побудовано новий тип морського судна — каравелу. Такі судна мали велику кількість вітрил, могли брати на борт багато-численну команду та значний запас провіанту, розрахований на довгий час плавання в океані.

Певні зрушення мали місце і в сільському господарстві, хоча воно розвивалося повільнішими темпами, ніж промисловість. Так, у сільському господарстві освоюються нові землі, впроваджується багатопільна система землеробства, травосіяння, внесення органічних добрив, осушуються болота, для обробки землі застосовується більш вдосконалений плуг на кінній тязі. В тваринництві були виведені нові, більш продуктивні породи худоби, зростає порайонна спеціалізація відповідно до природнокліматичних умов окремих країн. Все це підвищило продуктивність праці в сільському господарстві.

Значні досягнення мали місце в науці. Вони дали можливість удосконалити компас, астролябію, морські карти та атласи, обґрунтувати кулястість Землі, що давало можливість у майбутньому здійснити навколосвітнє плавання.

Досягнення західноєвропейських країн у кінці XV — на початку XVI ст. у промисловості й сільському господарстві дали можливість значно збільшити обсяги виробництва товарів та товарообіг. Однак для зростаючого товарообігу в Західній Європі вже не вистачало золота та срібла як засобу обертання і платні, з якого карбувалися гроші, адже паперових грошей європейці ще не знали. Нестача золота та срібла загострилася також унаслідок пасивної торгівлі Західної Європи зі Сходом та відсутністю золотоносних родовищ і майже повним використанням срібних копалин у Німеччині.

Розвиток дрібнотоварного виробництва, розширення товарно-грошових відносин, можливість феодала купувати будь-які товари, особливо різні прикраси, а королів — поповнювати державну казну, призвело до спалаху «жаги золота». Наприкінці XV ст. на золото почали молитися як на бога, воно стає головною мірою цінностей. Золото набуває все більшої ваги і як джерело накопичення та збагачення. Прагнення до накопичення золота та срібла переросло в гостру економічну проблему як наслідок попереднього економічного розвитку країн Західної Європи. Все це збільшувало прагнення дворян—феодалів, особливо тих, хто збіднів, до захоплення заморських територій, багатих на золото та срібло, стимулювало організацію морських експедицій.

Отже, розвиток економіки країн Західної Європи призвів до «жаги золота», бажання збагачення феодалів та купецтва, штовхало до пошуку золота та срібла, особливо на Сході, який за різними джерелами був багатий на ці дорогоцінні метали.

У середині XV ст. також виникли труднощі в європейських країн у торгівлі зі Сходом по суходолу. Туреччина захопила традиційні торгові шляхи на Близькому Сході, а араби контролювали торгівлю через Північну Африку. Торгівля європейськими товарами стала неприбутковою, оскільки вони обкладалися високим митом, а торгові каравани часто грабувалися, унаслідок чого левантійська торгівля опинилися у глибокій кризі. Основні торгові міста Італії — Генуя та Венеція, через які здійснювалася європейська торгівля, занепадають. Усе це ще більше підштовхувало європейців до пошуку морських шляхів на Схід.

У XV—XVI ст. західноєвропейці значно збільшили вживання різних східних прянощів, зокрема пахучого перцю. Торгівля прянощами давала величезні прибутки, прянощі цінилися нарівні з золотом. До того ж ціни на прянощі в Європі весь час зростали у зв'язку із занепадом торгівлі зі Сходом по суходолу. Отже, за таких умов для європейців дуже гостро постало питання пошуку морського шляху на Схід.

Вагому роль в організації перших морських експедицій відіграв політичний фактор. Саме в кінці XV ст. в Західній Європі утворюються перші централізовані монархії — Іспанія і Португалія, які ліквідували феодальну роздрібненість. Створення перших централізованих монархій привело до збільшення витрат на утримання армій, королівських дворів, виплату пенсій феодалам, що розорилися, до цього ж переважна кількість феодалів прагнула збагатитися під час морських експедицій і таким чином поліпшити своє матеріальне становище.

Крім цього, Іспанія і Португалія мали вигідне географічне положення: вихід в Атлантику, велику кількість досвідчених капітанів та матросів, накопичений значний досвід у кораблебудуванні; вони могли фінансувати великі морські експедиції. Все це сприяло тому, що саме Іспанія і Португалія були тими першими країнами, що поклали наприкінці XV ст. початок морським експедиціям.

Таким чином, головними причинами організації європейцями морських експедицій у кінці XV ст. були: пошук морських шляхів на Схід, щоб звільнитися від залежності Туреччини та арабів; необхідність одержання дорогоцінних металів золота та срібла, нестача якого стримувала розвиток торгівлі та збагачення феодалів І купців; збільшення надходження різних прянощів, які користувалися великим попитом.

Морські експедиції, які здійснили європейці з кінця XV до початку XVIII ст. увійшли в історію як Великі географічні відкриття і мали для економіки країн Західної Європи дуже велике значення. Серед них найважливіші були такі:

1488 р. Португальські мореплавники Кан та Діаш обстежили узбережжя західної та південної Африки.

1492 р. X. Колумб, вважаючи, що Індія знаходиться на заході Атлантичного узбережжя, відкрив Америку, Кубу, острови Гаїті.

1497—1499 рр. Васко де Гама відкрив морський шлях з Західної Європи навколо південної Африки в Індію.

1498 р. Англійський капітан Кабот відкриває Ньюфаундленд.

1499 р. Португальці відкривають Бразилію.

1513—1525 рр. Іспанські завойовники перейшли Панамський перешийок і досягли Тихого океану. Кортес завойовує Мексику.

1506 р. Португальці відкривають острів Мадагаскар.

1519—1522 рр. Магеллан здійснює вперше навколосвітню подорож, відкриває багато нових земель, зокрема острови сучасної Індонезії.

1531—1532рр. Ф. Писарро завойовує території Південної Америки.

1606—1644 рр. — голландські мореплавники відкривають новий континент Австралію та Нову Зеландію.

Головна мета морських експедицій полягала в тому, щоб якомога скоріше досягти країн Сходу та оволодіти їх багатствами.

Відкриття європейськими країнами великої кількості нових земель мало для них суттєві наслідки, позитивно вплинуло на їхній економічний розвиток.

Одним з найвагоміших наслідків Великих географічних відкриттів було створення колоніальної системи. Першими колоніальними державами стають Іспанія і Португалія. Ці держави, захопивши величезні землі, грабували їх та населення, здійснюючи нееквівалентний обмін. Іспанія і Португалія першими почали створювати на відкритих землях факторії та плантації для вирощування кавового дерева, бавовни, тютюну, чаю, але головний прибуток давала нееквівалентна торгівля з аборигенами різними дешевими товарами в обмін на золото, срібло та дорогоцінне каміння, а то й просто неприкритий грабіж. Велику кількість туземців гнали на роботу в копальні для видобування золота та срібла, примушували задарма працювати на плантаціях.

Не відставали від Іспанії і Португалії у пограбуванні колоній Голландія, Англія та Франція. В XVI—XVIII ст. Англія і Голландія широко розгорнули работоргівлю. Африканських негрів перепродували для роботи на плантаціях в Америці. Работоргівля приносила прибутки, які досягали 1000%.

Кошти від пограбування колоній Іспанія і Португалія витрачали на розваги, будівництво палаців та придбання предметів розкоші, а Англія, Голландія і Франція спрямували свої прибутки від колоній на розвиток промисловості та торгівлі, що в майбутньому дало свої позитивні наслідки.

Великі географічні відкриття привели до утворення світового ринку та встановлення стабільних економічних зв'язків між Західною Європою та знов відкритими землями, що сприяло розвитку торгівлі, мореплавства, промисловості. На кінець XVII ст. знання європейців про земну поверхню набагато збільшилось. Колонії почали широко використовуватися для господарської діяльності, сприяли розширенню зовнішньої торгівлі. Створюються умови для міжнародного поділу праці, світового господарства та світового ринку. Розвитку світової торгівлі сприяло також знайомство європейців з новими культурами: тютюном, какао, кавою, картоплею, маїсом, томатами та ін., які дістали в Європі широкого вжитку. Все це привело не тільки до розширення асортименту різних товарів, але до значного збільшення обсягів торгівлі. Так, тільки ввіз прянощів у Європу в XVI ст. перевищував обсяги венеціанської та генуезької торгівлі більш як у З0 разів.

Становлення світового ринку відбилося на методах здійснення міжнародної торгівлі. Утворюються торговельні компанії, які активно включилися у боротьбу за нові ринки. Серед них найбільшими були англійська та голландська Ост-Індська компанії, які активно проводили нееквівалентну торгівлю з колоніями, одержуючи величезні прибутки.

У XVI ст. обсяги світової торгівлі країн Західної Європи зі знов відкритими землями настільки збільшилися, що це призводить до виникнення торгових бірж, де угоди укладалися за зразками товарів. Перша така біржа була заснована в місті Антверпені в Голландії. Збільшення обсягів торгівлі викликало велику потребу в кредитах для кредитування торгівлі, а це сприяло заснуванню перших великих банків. Такі банки виникають в Амстердамі та Лондоні. Ці банки стали головними кредиторами торгівлі європейських країн з колоніями і сприяли її розширенню.

Розвиток світового ринку привів до переміщення головних торговельних шляхів та напрямків торгівлі. Венеція та Генуя головні торгові міста в XV ст. — втрачають своє місце у світовій торгівлі, їх торгівля занепадає, а торгівля портових міст Іспанії і Португалії швидко розвивається. Але підйом торгівлі Іспанії і Португалії був недовгим. Уже на початку XVII ст. центр світової торгівлі перемістився на узбережжя Атлантичного океану. Головна роль у світовій торгівлі переходить до Голландії, Англії та Франції. Міста Антверпен, Амстердам та Лондон стають не тільки світовими торговими центрами, а й фінансовими.

Суттєвим наслідком Великих географічних відкриттів була «революція цін», яка привела до значного підвищення цін в XVI ст. в Західній Європі, де до того ціни на промислові й сільськогосподарські товари були майже стабільними. Але вже в 30-х роках XVI ст. ціни в Іспанії і Португалії зросли в 4 - 5 разів, у Франції - у 2 - 3 рази, в Англії — в 4 рази. Країни, що брали активну участь у відкритті нових земель, зокрема Іспанія і Португалія, ввезли велику кількість дорогоцінних металів, що призвело до збільшення запасів золота в Європі в XVI ст. більш ніж у 2 рази, а срібла — в 3 рази.

Однак головною причиною «революції цін» було не так значне збільшення кількості золота та срібла, як стрімке падіння їх вартості. Це було пов'язано з тим, що золото та срібло видобувалося дешевою працею рабів, а то й просто грабунками туземного населення, тоді як умови виробництва товарів у країнах Західної Європи залишалися в основному без змін. За таких умов в XVI ст. еквівалентом тієї ж кількості товару стала більша кількість золота та срібла, ніж раніше, що й призвело до різкого зростання цін, особливо на предмети першої необхідності.

Як наслідок, «революція цін» призвела до збагачення мануфактуристів та падіння реальної заробітної платні найманих робітників, оскільки зростали ціни на продукти харчування та предмети широко вжитку. Так, в Англії ціни на товари підвищились на 155%, а заробітна плата робітників — тільки на 30%. Від «революції цін» виграли також торгівці, які займалися спекуляцією, та частина заможних селян, котрі продавали свою продукцію за зростаючими цінами. “Революція цін” негативно відбилася також на прибутках феодалів, які на багато років наперед установлювали для селян фіксовану ренту грошима.

Унаслідок “революції цін” відбувається швидке розорення класу феодалів та падіння заробітної платні найманих робітників, одночасно з цим зростають прибутки мануфактуристів та купецтва. В цілому «революція цін» прискорила процес падіння феодальної системи, прискорила формування капіталістичного господарства, призвела до накопичення великих сум грошей у руках незначної кількості людей.

Таким чином, Великі географічні відкриття привели до утворення колоніальної системи, розвитку світового ринку, змін напрямків у світовій торгівлі, одержанню країнами Західної Європи великої кількості дорогоцінних металів. Пограбування підкорених європейцями народів дало можливість одержати величезні матеріальні ресурси, вкласти їх в економіку, що сприяло швидкому розвитку країн Західної Європи та переходу від феодального до індустріального суспільства.

У XVI—XVIII ст. внаслідок розвитку ринкових відносин під впливом Великих географічних відкриттів відбувається криза феодального натурального господарства, землі феодалів перетворюються на товар, предмет купівлі й продажу, прискорюється процес розорення селян. На кризу натурального феодального господарства також активно вплинуло переведення селян на грошову ренту, що прискорило втягування селян і феодалів у ринкові відносини. Здійснюється генеза основних ознак індустріального суспільства, що в першу чергу було пов'язано зі швидким розвитком мануфактурно — капіталістичного підприємства, яке застосовувало вільнонайману працю, орієнтувалося на виробництво продукції, що користувалася попитом у населення, тобто працювало для потреб ринку як внутрішнього, так і зовнішнього. Криза натурального феодального господарства прискорювала розвиток ринкового господарства.

Криза натуральної системи господарювання феодалів, усе більше їх підпорядкування потребам ринку, розвиток мануфактурного виробництва, яке також орієнтувалося на задоволення потреб ринку, закладали підвалини ринкового господарства в країнах Західної Європи.

Великі географічні відкриття, утворення колоніальної системи, становлення світового ринку привели до того, що дрібне товарне виробництво вже не задовольняло зростаючі потреби в різних товарах промислового виробництва. За таких умов повстало питання про створення великого масового виробництва товарів. Для цього було потрібно накопичити капітал та мати вільного робітника, який був би змушений працювати на підприємстві. Історичний процес накопичення капіталу та відокремлення виробника від засобів виробництва одержав назву “первісного нагромадження капіталу”. Нагромадження значних фінансових коштів для створення мануфактурного виробництва відбувалося в основному насильницьким шляхом.

Швидкому накопиченню капіталів сприяв грабіж колоній, не еквівалентна торгівля та работоргівля. Первісне накопичення капіталу значно прискорило розвиток мануфактурного виробництва в країнах Західної Європи.

Історія генези індустріальних країн Західної Європи тісно пов'язана з розвитком мануфактурного виробництва в XVI—XVIII ст., від якого в значній мірі залежав економічний розвиток країн у цілому. Характерною рисою мануфактури у порівнянні з попередньою простою кооперацією був перехід до поопераційного поділу праці при виготовленні товарів, що привело до значного підвищення продуктивності праці. Мануфактурне виробництво історично підготувало передумови для великої машинної індустрії.

У класичному вигляді процес первісного нагромадження капіталу відбувався в Англії. Ще в XIII—XIV ст. Англія вивозила сиру вовну на переробку за кордон, зокрема до Голландії. У XV ст. в Англії починають будуватися мануфактури для виробництва сукна з власної сировини, попит на яку з кожним роком зростав. У XVI ст. виготовленням вовняних тканин займалося близько половини робочого населення Англії, а на початок XVII ст. 90% англійського експорту складала продукція суконного виробництва.

Зростання попиту на якісне англійське сукно дало поштовх до розведення овець, що стало більш вигідним, ніж землеробство. Високі прибутки англійських феодалів — лендлордів — від продажу вовни сприяли росту аграрного сектору та зумовили насильницький згін селян із землі, захоплення общинних та церковних земель, перетворення їх на пасовища. Лендлорди використовували своє право приватної власності на землю, руйнували житла селян, створювали великі пасовища для овець, які обгороджували парканами, тому цей процес одержав назву «обгороджування». Лендлорди часто здавали «обгороджену» землю в оренду фермерам, які використовували в господарствах вільнонайману робочу силу селян, що втратили .землю. Так утворювалися капіталістичні господарства на селі.

Під час процесу обгороджування тисячі селян примусово втрачали засоби до існування — землю — і були змушені йти в міста шукати роботу, де працевлаштовувалася лише їх невелика частка. Значна решта селян перетворювалися на жебраків та злодіїв. У зв'язку з цим в Англії в XVI—XVII ст. приймаються проти жебраків дуже жорсткі закони, які одержали назву “криваве законодавство”.

Отже, унаслідок проведення процесу обгороджування насильницьким шляхом, мануфактури в Англії одержали сировину та дешеву робочу силу, що сприяло їх розвитку та забезпечувало їх власникам накопичення капіталів.

Другою стороною первісного нагромадження капіталу було накопичення значних сум грошей у руках окремих людей. Тут для Англії були характерні такі джерела, як: використання державних боргів та високих відсотків від них, здійснення політики протекціонізму (покровительства), що давало можливість державі встановлювати високі митні тарифи, які захищали від конкуренції власного виробника.

Значну роль для Англії у нагромадженні капіталів відіграли Великі географічні відкриття, грабіж колоній, особливо Індії, нееквівалентна торгівля, піратство, работоргівля, яка набула великих масштабів у XVII ст., коли негри з Африки тисячами вивозилися на продаж до Америки. Позитивно на процес нагромадження капіталу вплинув і політичний фактор — буржуазна революція (1640-—1660рр.), яка привела до політичної влади буржуазію.

Перелічені вище джерела надали можливість окремим особам в Англії накопичити великі кошти, які були вкладені у розвиток мануфактурного виробництва і перетворилися на капітал.

Що до Голландії, то процес первісного нагромадження капіталу тут почався раніше, ніж в Англії. Ще наприкінці XIV ст. у Голландії сталося руйнування феодальних відносин на селі й утворення фермерських господарств, і як наслідок — виникнення значної кількості вільної робочої сили.

Буржуазна революція в Голландії в другій половині XVI ст. прискорила процес первісного нагромадження капіталу, який відбувався за рахунок таких джерел, як: розвиток фінансових операцій; сільського господарства; грабування колоній та нееквівалентного обміну товарами з ними; прибутків від торгівлі. Перетворення Голландії на провідну фінансову державу світу активно вплинуло на розвиток мануфактурного виробництва на основі застосування вільнонайманої праці. Отже, з'явилась можливість швидко розвинути суднобудівельні, суконні, полотняні, шовкові та інші мануфактури, створити підприємства з переробки продукції сільського господарства, перетворити країну в найбільшу торговельну та фінансову державу світу.

Вплив Великих географічних відкриттів прискорив процес первісного нагромадження капіталу в Англії, Голландії та інших країнах Західної Європи та руйнування натурального феодального господарства; ці відкриття втягували феодальне господарство в ринкові відносини, позитивно впливали на розширення мануфактурного виробництва, що створювало передумови для переходу до індустріального суспільства.

З середини XVII ст. мануфактура стає панівною формою виробництва, охоплюючи все більшу кількість випуску різних видів товарів та поглиблюючи міжнародний поділ праці. Галузевий склад мануфактур у значній мірі визначався природно-географічними умовами та історичним розвитком тієї чи іншої країни. Так, в Англії в основному переважали суконні, металургійні, металообробні та суднобудівельні мануфактури; у Німеччині — гірничі, металообробні та будівельні, у Голландії—текстильні та суднобудівельні.

Розвиток мануфактурного виробництва викликав погіршання умов праці робітників, збільшення тривалості робочого дня, застосування жіночої та дитячої праці, зниження реальної заробітної платні, що сприяло загостренню соціальних протиріч. Значний внесок у розвиток мануфактурного виробництва зробили перші буржуазні революції в Західній Європі та США: у Нідерландах (1566—1609 рр.), в Англії (1640—1649 рр.), Франції (1789—1794 рр.), США (1775—1783 рр.). Ці революції створили умови для приходу до політичної влади буржуазії, яка прийняла закони, спрямовані на подальший розвиток мануфактурного виробництва, розширення торгівлі, фінансової справи, на ліквідацію феодальних пережитків, що гальмували економічний розвиток країн. Головний підсумок буржуазних революцій полягає в остаточній перемозі над феодалізмом і встановленням буржуазно-демократичного устрою. Основний напрямок діяльності буржуазії, яка прийшла до політичної влади, полягав у тому, щоб створити сприятливі умови для розвитку мануфактур та спрямувати всі закони у фінансовій сфері на накопичення різними шляхами грошей та захистити внутрішній ринок країн від іноземних товарів.

Суттєвий вплив на розвиток мануфактурного виробництва та торгівлі мала буржуазна революція в Англії. Вона мала всесвітньо-історичне значення, сприявши остаточній ліквідації феодалізму. Прийшовши до політичної влади у ході революції, англійська буржуазія приймає закони, спрямовані на розвиток промисловості й торгівлі, зміцнення фінансів. Так, у 1651 р. приймається «Навігаційний акт», за яким усі товари, які ввозилися до Англії, повинні були перевозитися лише на англійських судах; парламент своїми законами підтримував процес обгороджування, що забезпечувало дешевою робочою силою мануфактури. Уряд активно проводив політику накопичення капіталу в країні, що зміцнювало грошову систему та виробництво. Для укріплення кредитної системи в 1694 р. був відкритий Англійський банк, значно розширилася територія колоній. У XVIII ст. Англія перетворилася на найбільшу колоніальну державу світу, що позитивно вплинуло на індустріальний розвиток країни, забезпечило ринок збуту її товарів.

Активною антифеодальною була економічна політика французької буржуазної революції. Революція скасувала податкові привілеї дворян, ліквідувала регламентацію виробництва та цехи, проголосила свободу торгівлі, запровадила політику протекціонізму, значною мірою розв'язала аграрне питання, наділивши селян невеликою кількістю землі. У січні 1800 р. в країні створюється Французький банк, розвивається кредитно-фінансова система.

Розвиток торгівлі в XVII—XVIII ст. в таких країнах, як Голландія, Англія та Франція приводить до того, що торгівля, особливо колоніальна, стає однією з провідних галузей економіки, приносячи країнам величезні прибутки. Тому політика торговельного балансу та розширення торгових зв'язків між країнами набуває великого значення. Торговельний баланс розраховувався як різниця між експортом і імпортом товарів.

Отже, вже на початку розвитку світової торгівлі країни вважали, що потрібно більше експортувати товарів за кордон, ніж імпортувати, щоб мати позитивний баланс, який активно впливав на накопичення грошей в країні.

Щоб забезпечити позитивний торговельний баланс країни Західної Європи активно проводили політику протекціонізму спрямовану на захист законами та правилами промисловості та внутрішнього ринку країн від проникнення на нього іноземних товарів. Для цього використовувалися перш за все високі ставки мита на ввіз товарів з-за кордону. В той же час політика протекціонізму заохочувала розвиток національної економіки та захищала її від іноземної конкуренції. Політику протекціонізму, наприклад, активно проводила Англія, і це позитивно впливало на розвиток мануфактурного виробництва.

Таким чином, у мануфактурний період розвитку економіки в країнах Західної Європи під впливом Великих географічних відкриттів, швидкого первісного нагромадження капіталу, створення колоніальної системи та становлення світового ринку відбувався розклад натурального феодального господарства. Поряд з цим розвивалися ринкові відносини; значних обсягів набуває внутрішня та зовнішня торгівля, яка сприяє розширенню мануфактурного виробництва, яке заклало підвалини для переходу до індустріального суспільства.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. в країнах Західної Європи та США сільське господарство ще було провідною галуззю економіки, тут було зайнято майже 90% населення. Однак, під впливом розвитку мануфактурного виробництва, росту міст, торгівлі, відкриття великої кількості нових земель, зростання потреб у сировині та продуктах харчування в сільському господарстві відбуваються суттєві зрушення.

Так, в Англії внаслідок політики обгороджування в другій половині XVIII ст. селянство як клас майже зникає і його замінюють підприємці-фермери та вільнонаймані сільськогосподарські робітники. Фермерські господарства вели інтенсивне господарство, застосовували в сільському господарстві нові культури та машини.

Унаслідок аграрного перевороту відбувається подальше зростання продуктивності в сільському господарстві, що було викликане введенням багатопільної системи в землеробстві, запровадженням травосіяння, стійлового утримання худоби та збільшенням її продуктивності, розширенням посівних площ. Аграрний переворот в Англії поклав початок розвитку капіталістичного фермерства та експлуатації найманих робітників, впровадженню більш досконалих знарядь праці, машин для обробітку землі, розширенню внутрішнього ринку країни, забезпеченню промисловості, що швидко розвивалася, дешевою робочою силою та мануфактур сировиною. Кардинальні зміни у сільському господарстві сприяли виникненню системи постачання продуктами харчування великих міст, позитивно впливали на створення умов для промислового перевороту в Англії, розширювали внутрішній ринок.

У Франції внаслідок ліквідації феодальних пережитків після Великої французької буржуазної революції 1789—94 рр. земля поміщиків була поділена між селянами і перейшла в їх приватну власність. Селяни одержали невеликі наділи землі, які до того ж постійно ділилися. Це призвело до того, що в основному наділи селян були за розміром 2—3 га. Таке господарство було парцелярним (від слова «парцелла» — частка), тобто малоземельним. На невеличкому земельному наділі селяни не могли запровадити нові прийоми агротехніки, машини, тому французьке сільське господарство було малопродуктивним, з низькими врожаями, ледь забезпечувало власні потреби селян у продуктах харчування. Дрібноселянське землеробство Франції гальмувало розвиток промисловості країни, звужувало внутрішній ринок, що негативно впливало на переважну частину населення країни.

У Німеччині скасування феодальних пережитків у сільському господарстві на початку XIX ст. відбулось поступово шляхом довгих реформ, болючих для селян. У класичному варіанті цей процес відбувався у Прусії. У 1807 р. внаслідок реформ у сільському господарстві земля в основному залишалася у власності поміщиків-юнкерів, а селяни одержали лише особисту свободу. Так, у Прусії створилися умови для розвитку так званого «пруського» шляху розвитку сільського господарства, який передбачав збереження поміщицького землеволодіння, поступове, повільне їх перетворення на капіталістичні господарства, використання значної частини повинностей селян на користь поміщиків. При «пруському» шляху також відбувався процес розшарування селян, унаслідок якого незначна частина селян перетворилася в «гросбауерів» (заможних селян). «Пруський» шлях давав можливість німецьким поміщикам-юнкерам створити великі зразкові господарства, які застосовували передову агротехніку, машини, штучні добрива, мали високі врожаї, особливо технічних культур, що позитивно впливало на розвиток німецької харчової промисловості та експорт її продукції за кордон. Поряд з цим “пруський” шлях був дуже болючим і невигідним для селянства, оскільки особисто вільного селянина він фактично прив'язував до поміщицьких господарств, у той час як селяни не були економічно зацікавлені працювати на полі поміщика. В перспективі цей шлях розвитку сільського господарства показав свою неефективність.

Іншим різновидом методів ведення сільського господарства відзначалися північноамериканські колонії Англії. Ще в XVII ст. почалося інтенсивне освоєння вихідцями з Англії північноамериканських родючих земель. Цей процес набув широких масштабів у XVIII ст., внаслідок чого виникло ведення сільського господарства двох типів. Перший тип — великі плантації для вирощування бавовни, рису, тютюну, індиго, де застосовувалася примусова праця негрів рабів, що завозилися з Африки. Це плантаторське господарство було малоефективне, не застосовувало добрива, носило екстенсивний характер, до того ж негри—раби не були економічно зацікавлені у своїй праці; таке господарство трималося на жорсткому примусі до праці та насильстві.

Поряд з цим переселенці з Англії привезли в колонії навички ведення фермерського господарства, що поклало початок розвитку так званого «американського» шляху розвитку сільського господарства. Цей шлях передбачав приватну власність безпосередньо виробника-фермера на засоби виробництва, землю та на продукцію, що він виробляв і вільно розпоряджався нею. За таких умов фермер був економічно зацікавлений у результатах своєї праці. “Американський” шлях розвитку в сільському господарстві передбачав господарювання фермерів за відсутності поміщиків, феодалів і був найбільш економічно ефективним.

Наприкінці XVIII ст. Англія своєю економічною політикою все більше намагалася перетворити північноамериканські колонії на важливий аграрно-сировинний придаток, у той час як економіка американських колоній стала вже могутнім конкурентом для самої Англії. Ці протиріччя привели до війни за незалежність північноамериканських колоній (1775—1783 рр.) та відокремлення їх від Англії. Війна за незалежність привела до утворення в 1776 р. нової держави — США і носила характер буржуазної революції, у ході якої були ліквідовані феодальні пережитки: земля англійських феодалів-лендлордів була забрана державою та розпродана. Ліквідація феодальних пережитків створила сприятливі умови для розвитку американського, фермерського шляху в сільському господарстві в США, яке дало могутній поштовх для розвитку економіки нової країни. Виникли також умови для поступової ліквідації великих плантацій у сільському господарстві на Півдні США.

Таким чином, розвиток капіталізму в сільському господарстві наприкінці XVIII ст. в країнах Західної Європи та США відзначався своєю строкатістю, але послідовно простежувалася тенденція двох шляхів розвитку капіталізму в сільському господарстві: пруського та американського, причому, як показав час, американський шлях набув поширення і розвитку в країнах Західної Європи та США завдяки своїй ефективності та економічній зацікавленості виробника, який працював на себе на своїй землі й прагнув краще працювати, щоб одержати більший прибуток.

Поряд з суттєвими зрушеннями, які мали місце в сільському господарстві в країнах Західної Європи і США наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. відбулися кардинальні зміни в промисловості. Серед цих змін головною подією був промисловий переворот — перехід від мануфактури з її ручною працею до фабрики із застосуванням системи машин та парового двигуна. Промисловий переворот був справжньою революцією у виробництві, він сприяв процесу індустріалізації країн Західного світу, мав важливі соціально-економічні наслідки.

Першою країною, де відбувся промисловий переворот, була Англія. Тут склалися сприятливі передумови для його здійснення. У XVIII ст. Англія створює величезну колоніальну імперію, яка стає могутнім джерелом одержання великих коштів для розвитку промисловості та ринком збуту промислових товарів. Створення європейськими державами масових армій та великих флотів сприяло виробництву англійською промисловістю стандартизованих виробів, сукна, взуття, зброї. Великий попит був також на бавовняні тканини, які мали низькі ціни внаслідок дешевої сировини, що завозилася з колоній.

Промисловому перевороту в Англії сприяли і соціальні передумови і перш за все процес обгороджування, який привів до зникнення класу селянства, переважна частина якого пішла на промислові підприємства у міста, ставши найманими робітниками, а частина англійського купецтва, заснувавши промислові підприємства, перетворилася на промислову буржуазію.

Отже, під впливом промислового перевороту в англійському суспільстві утворилося два нових класи: промисловий пролетаріат і буржуазія.

Важливою передумовою промислового перевороту в Англії були політичні події. Наприкінці XVII ст. в Англії відбулася буржуазна революція, яка ліквідувала феодальні пережитки і привела до влади буржуазію, яка законодавчим шляхом створила сприятливі умови для розвитку промисловості, торгівлі, фінансів, захисту приватного власника.

Таким чином, економічні, соціальні та політичні передумови, які склалися в Англії у XVIII ст., підготували сприятливі умови для здійснення промислового перевороту, переходу від мануфактури до фабрики.

Промисловий переворот в Англії почався з бавовняної промисловості в кінці XVIII ст. Бавовняні тканини мали на світовому ринку великий попит та низькі ціни, а англійські колонії постачали для їх виробництва дешеву сировину. Мануфактури з їх ручною працею не встигали за попитом на бавовняні тканини, через що постало питання задовольнити попит на тканини шляхом застосування машин.

Англійські підприємці активно підтримували впровадження машин на підприємствах. Так, у 1765 р. Дж. Харгривс створив механічну прядку, яка давала можливість виробляти 16—18 тонких ниток, але приводилася в рух рукою ткача. В 1779 р. С. Кромптон побудував мюль-машину, яка за допомогою механічної сили приводила в рух 400 веретен і давала тонку та міцну пряжу. У 1785 р. Е. Картрайт винайшов механічний ткацький верстат, що заміняв працю 40 ткачів, були також удосконалені процеси фарбування тканин та нанесення на них різних малюнків. Механізація вироблення тканин поставила питання про створення універсального двигуна. Таким двигуном стала парова машина Дж. Уатта, сконструйована в 1784 р., яка дала можливість побудувати першу фабрику, на якій верстати приводилися в дію паровою машиною. Відтепер можна було будувати підприємства в будь-якому місці і не залежати від сили падаючої води, яка обертала водяне колесо і приводила в дію верстати. Необхідність виготовлення машин покликало до життя нову галузь у промисловості — машинобудування. Цьому сприяла поява металообробних верстатів, зокрема токарного, фрезерного, свердлувального, механічних парових молотів, підйомних кранів.

Зростаючий попит на різні машини поставив питання про збільшення виплавки металу. В 1784 р. Корт винайшов пудингову піч, де метал виплавлявся за допомогою кам'яного вугілля, великі поклади якого були в Англії.

Початок застосування парових машин в промисловості, збільшення попиту на метал сприяли розвитку вугільної промисловості. Створення прокатного стану дало можливість виробляти рельси для шахт, щоб вивозити вугілля, а згодом побудувати першу залізницю, завдяки винаходу                      Дж. Стефенсоном паровозу.

Таким чином, були створені умови для будівництва залізниць, які з'єднали різні райони країни і стали надійним засобом перевезення вантажів та пасажирів.

У 20-х роках XIX ст. промисловий переворот в Англії завершився. Замість мануфактури провідним підприємством стала фабрика, яка використовувала для виробництва різних товарів систему машин та паровий двигун, застосування якого стало масовим. У 1825 р. в Англії працювало вже      15 тис. парових машин. Промисловий переворот сприяв випереджаючому розвитку металургійної, вугільної, машинобудівної промисловості, викликав розорення ремісників, які не витримували конкуренції з великим фабричним виробництвом. Швидко зростали промислові центри та міське населення, більше половини населення країни працювало в промисловості.

Англія перетворилася в першу індустріальну державу; на її частку припадало майже 50% світового промислового виробництва. Під впливом промислового перевороту в Англії відбуваються суттєві соціальні зміни. В англійському суспільстві виникло два класи — пролетаріат і буржуазія. Застосування машин на виробництві дало змогу значно збільшити використання дитячої та жіночої праці, зменшити оплату праці.

Отже, промисловий переворот в Англії привів до переходу від мануфактурної стадії промисловості до фабричної, створив нову економічну базу для індустріального суспільства на основі великої машинної індустрії, зробив кардинальні зрушення в соціально-економічному плані, внаслідок чого основним виробником став робітник, а замість купця головне місце в суспільстві стало належать фабриканту. Промисловий переворот в Англії мав великий вплив на перехід до індустріального суспільства в інших країнах Західної Європи та США.

Так, після завершення промислового перевороту в Англії промислові перевороти відбуваються в інших країнах Західної Європи та США. Однією з країн, де почався промисловий переворот, слідом за Англією була Франція.

У Франції промисловий переворот відбувся на З0—40 років пізніше, ніж в Англії, — в 60-х роках XIX ст. На таке запізнення негативно вплинула структура промисловості країни. Підприємства Франції були дрібні, виробляли предмети жіночого туалету, одяг, ювелірні вироби, парфуми, дорогі шовкові тканини, меблі. Ці вироби були розраховані на заможні верстви населення, вироблялися невеликими партіями і тому не мали широкого ринку збуту. За таких умов застосування машин на цих підприємствах було економічно невигідно. До того ж у Франції головна роль в економіці належала не промисловцям, а банкірам, які ставили собі за мету одержання прибутків від високих процентів. Гальмувала промисловий переворот у Франції її зовнішня політика. Запроваджена Наполеоном у 1806 р. Континентальна блокада Англії мала негативні наслідки для розвитку економіки самої Франції: Франція надовго залишилася без англійських машин та сировини, особливо бавовни, що затримало промисловий переворот.

У Франції також відставала від Англії наукова та інженерна думка, мало впроваджувалося винаходів у промисловість. Отже, перелічені вище фактори затримували у Франції завершення промислового перевороту.

Однак після ліквідації Континентальної блокади процес промислового перевороту у Франції значно пожвавився, і в 1815— 1830 рр. там швидкими темпами починається промисловий переворот. Відбувається заміна ручної праці на машинну. Так, кількість ткацьких верстатів у департаменті Верхній Рейн зросла в 10 разів, а кількість парових двигунів, що застосовувалися в промисловості країни, — більш ніж у 10 разів. У З0—40 рр. здійснюється масове застосування машин у текстильній промисловості, у великих масштабах відбувається залізничне будівництво, яке дало поштовх для розвитку вугільної та металургійної промисловості. Про швидке здійснення промислового перевороту свідчить масове застосування парових двигунів та зростання довжини залізниць: кількість двигунів порівняно з попереднім періодом збільшилась у 7 разів, а довжина залізниць — у 9 разів.

У 50—60-х роках XIX ст. промисловий переворот у Франції завершується, про що свідчить масове застосування в промисловості парових двигунів. Їх кількість в 1870 р. становила 25 тис.; прискорився розвиток металургійної та вугільної промисловості. Значний поштовх для промислового перевороту дала перебудова Парижа в 60—70 роках XIX ст., яка вимагала великої кількості різних промислових товарів. За темпами зростання важка промисловість почала випереджати легку.

Однак, не зважаючи на суттєві зрушення в промисловості, Франція внаслідок промислового перевороту не стала індустріальною, а перетворилася в аграрно-індустріальну країну. Головними причинами цього був вузький внутрішній ринок з низькою купівельною спроможністю основної частки населення — малоземельного селянства, значна перевага грошового лихварського капіталу над промисловим, наявність великого прошарку рантьє, які жили на прибутки не від промисловості, а від цінних паперів, недостатній розвиток власної машинобудівної бази, нестача сировини, зокрема бавовни, а також залізної руди, вугілля. На початку 60-х років XIX ст. Франція під впливом промислового перевороту вийшла на друге місце в світі після Англії за обсягом промислового виробництва.

У Німеччині процес промислового перевороту та створення машинної індустрії значно затримався. Промисловий переворот у Німеччині почав здійснюватися лише після створення в 30-х роках XIX ст. митного союзу та буржуазної революції 1848 р. Проведення промислового перевороту в Німеччині гальмувалося значними феодальними пережитками та наявністю в країні великої кількості князівств, які мали свої закони, митні кордони, гроші, податки. В промисловості Німеччини поряд з мануфактурами значне місце ще займали цехи ремісників, кількість парових двигунів у промисловості в З0—40-х роках XIX обчислювалася одиницями. За таких умов Німеччина в 30-х роках XIX ст. залишалася економічно відсталою, аграрною країною зі слабкою промисловістю.

Однак у 40-х роках XIX ст. промисловий переворот у Німеччині розпочався в легкій промисловості та на транспорті і відбувався переважно за рахунок ввезення машин з Англії та проходив досить повільно.

  1.  Економічна думка в період становлення національних держав 

Автори економічних теорій першої половини XIX ст. завершили «переосмислювання» класичних доктрин, сформульованих іще А. Смітом. Залишаючи непорушними основні догмати класиків, ці автори скористалися з різних підходів, аби довести прогресивність капіталізму, невичерпність його саморегулюючого потенціалу. Вони стали першовідкривачами теорій, які пізніше було покладено в основу неокласичної науки, зокрема теорій економічного зростання, граничної корисності, граничної ефективності факторів виробництва, попиту і пропозиції, ефективного попиту та багатьох інших, що визначили напрями розвитку політекономії нашої доби.

Економічна теорія Адама Сміта. Центральний мотив — душа "Багатства народів"— це дія "невидимої руки"; отримуємо ми свій хліб не з милості пекаря, а з його егоїстичних інтересів.

Історично склалося так, що майже повсюдно формування економічної науки найчастіше пов'язувалося з іменем і працями Адама Сміта — видатного англійського вченого-економіста кінця XVIII ст. Ця "людська слабкість" буде подолана, очевидно, нескоро, тому що на відміну від природничих наук, які вимагають, як правило, уявлення про сучасний рівень знань у цій галузі, економічну науку навряд чи можна осягнути, не ознайомившись з теоретичним світоглядом видатних економістів класичної політичної економії. Серед них Адам Сміт є, безперечно, центральною фігурою. І хоч економічна наука починається дійсно не з цієї особи, але саме він став тим, хто створив першу повноцінну працю, де викладені загальні основи цієї науки — теорія виробництва і розподілу. Він показав дію абстрактних принципів на історичному матеріалі і навів ряд прикладів їх застосування в економічній політиці, причому вся ця праця пронизана високою ідеєю очевидної і простої системи природної свободи волі, до якої, як здавалось Адаму Сміту, іде весь світ. Завдяки цьому він і тепер лишається живою фігурою економічної науки.

Природа багатства. Знайомство з теоретичними викладками А. Сміта слід розпочати з його розуміння предмета дослідження економічної науки, зазначивши при цьому, що політика, яку він обгрунтував, отримала назву фритредерства (вільна торгівля). Проте основна заслуга в розвитку економічної думки належить економічній теорії А. Сміта.

У своїй книзі "Дослідження про природу і причини багатства народів" він виділив як її центральну проблему — економічний розвиток суспільства і підвищення його добробуту. Ця класична праця розглядає умови і шляхи, які ведуть людей до найбільшого добробуту.

Уже в перших рядках книги автор твердить: "Щорічна праця кожного народу являє собою первісний фонд, який надає йому всі необхідні для існування і зручностей життя продукти..." Ці слова дозволяють зрозуміти, що економіка будь-якої країни, за Смітом, розвиваючись, множить багатства народу не тому, що ці багатства є грошима, а тому, що їх слід вбачати в матеріальних (фізичних) ресурсах, які дає "щорічна праця кожного народу".

Таким чином, А. Сміт з першої ж фрази засуджує меркантилістське мислення, висуваючи для цього, здавалося б, зовсім не новий аргумент про те, що сутністю і природою багатства є виключно праця. Далі цю думку він розвиває в дуже цікавій концепції зростання поділу праці, а по суті — доктрині технічного прогресу як основного засобу збільшення багатства будь-якої країни у ті часи.

Однак на питання про те, в якій сфері економіки багатство збільшується швидше, міркування А. Сміта виявилися небезспірними. З одного боку, у своїй теорії про продуктивну працю (про що мова йтиме нижче) він переконує читача в тому, що не торгівля, а сфера виробництва є основним джерелом багатства, а з іншого — для збільшення багатства кращим є розвиток сільського господарства, а не промисловості. "Капітал, який вкладають у землеробство, додає набагато більше вартості до дійсного багатства! доходу...". При цьому А. Сміт гадав, що з розвитком економіки ціни на промислові товари мають знижуватись, а на сільськогосподарські продукти — підвищуватися, тому, на його думку, "у країнах, де сільське господарство являє собою найкраще вкладення капіталу..., капітали окремих осіб будуть, певна річ, вкладатись найкращим для всього суспільства чином".

Зрозуміти це упущення автора "Багатства народів" складно, тим паче що в той час в Англії процвітала мануфактурна промисловість і почали з'являтися навіть високопродуктивні фабрики, які працювали від водяного колеса. Тому навряд чи А. Сміт може вважатися "буржуазним ученим", якщо він твердив про роль землевласників у суспільстві так:". Інтереси першого (землевласника) з цих трьох класів тісно і нерозривно пов'язані із спільними інтересами суспільства. Все, що сприяє чи зашкоджує інтересам першого, неминуче сприяє чи шкодить інтересам суспільства".

Проте велич А. Сміта як вченого грунтується на його економічних прогнозах і фундаментальних теоретико-методологічних позиціях, які більш ніж на ціле століття передбачили і подальшу економічну політику багатьох держав, і напрям наукового пошуку величезної спільності вчених-економістів. Для того, щоб пояснити феномен успіху А. Сміта, насамперед слід звернутися до особливостей його методології.

Сутність “економічної людини”. Центральне місце в методології А. Сміта займає концепція економічного лібералізму, в основу якої він, як і фізіократи, поклав ідею природного порядку, тобто ринкових економічних відносин. Водночас, на відміну наприклад від Ф. Кене, у розумінні Сміта, і це він постійно підкреслює, ринкові закони кращим чином можуть впливати на економіку, коли приватний інтерес стоїть вище суспільного, тобто коли інтереси суспільства в цілому бачаться як сума інтересів осіб, що його складають. Розвиваючи цю ідею, автор "Багатства народів" вводить поняття "економічна людина" і "невидима рука", які стали популярними.

Сутність "економічної людини" всебічно розкрита вже у другій главі книги 1 "Багатства народів", де особливо вражає положення про те, що поділ праці є результатом певної схильності людської природи до торгівлі й обміну. Нагадавши спочатку читачеві, що собаки одна з одною свідомо кісткою не обмінюються, А. Сміт характеризує "економічну людину" словами: "вона скоріше досягне своєї мети, якщо звернеться до егоїзму своїх ближніх і зуміє показати їм, що в їх власних інтересах зробити для неї те, що вона вимагає від них. Кожний, хто пропонує іншому угоду будь-якого роду, пропонує зробити саме це. Дай мені те, що мені потрібно, і ти отримаєш те, що потрібно тобі",— така суть всякої подібної пропозиції. Не від добродійства м'ясника, пивовара або пекаря очікуємо ми отримати свій обід, а від дотримання ними своїх власних інтересів. Ми звертаємося не до їх людяності, а до їх егоїзму, і ніколи не говоримо їм про нашу потребу, а про їх користь. Кожна окрема людина намагається використати свій капітал так, щоб продукти його мали найбільшу вартість. Звичайно, вона і не думає при цьому про суспільну користь і не усвідомлює, наскільки сприяє їй. Людина має на увазі лише власні інтереси, але в цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в її наміри. Дбаючи про свої власні інтереси, людина часто більш дійовим чином служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається робити це.

Про тенденційність поняття смітовської "економічної людини" в сучасній економічній літературі згадують дуже часто. Наприклад, за оцінкою Л. Мізеса, після Сміта економічна наука аж до нашого часу по суті вивчає не живих людей, а так звану економічну людину, фантома, який має мало спільного з реальними людьми. Безглуздя цієї концепції, продовжує він, стає цілком очевидним, коли виникає питання про різницю між реальною людиною й економічною. Остання розглядається як досконалий егоїст, поінформований про все на світі і зосереджений виключно на нагромадженні все більшого і більшого багатства.

"Невидима рука" А. Сміта. Без особливих коментарів А. Сміт викладає читачеві  положення про "невидиму руку". При цьому не можна виключити, що ідею автор "Багатства народів" запозичив із памфлетів меркантилістів XVII ст., де йшлося проте, що економічна поведінка передбачає передусім прибуток, а для цього державі слід захищати в своїх егоїстичних інтересах вітчизняних підприємців.

Але А. Сміт анітрохи не повторює меркантилістів. У його книзі суть "невидимої руки" полягає у пропаганді таких суспільних прав і умов, за яких завдяки вільній конкуренції підприємців і через їх власні інтереси ринкова економіка буде якнайкраще вирішувати суспільні завдання і приведе до гармонії власну і колективну волю з максимально можливою користю для всіх і кожного. "Кожен індивід намагається використати свій капітал так, щоб він приніс найбільший прибуток. Він, як правило, не має наміру забезпечувати суспільні інтереси і не знає, наскільки він їх забезпечує. Він опікується лише своїм власним добром, дбає лише про власну користь. І в цьому ним керує невидима рука аби досягти мети, яка не є частиною його намірів. Дбаючи про свої власні інтереси, він часто забезпечує інтереси суспільства ефективніше, ніж коли він має намір забезпечити їх насправді," — відмічає А. Сміт.

Іншими словами, "невидима рука" незалежно від волі і намірів індивіда — "економічної людини" — направляє її і всіх людей до найкращих результатів, користі і до більш високих цілей суспільства, ніби тим самим виправдовуючи прагнення людини-егоїста ставити власний інтерес вище суспільного. Таким чином, смітовська "невидима рука" припускає таке співвідношення між "економічною людиною" і суспільством, тобто "видимою рукою" державного управління, коли остання, не протидіючи об'єктивним законам економіки, перестає обмежувати експорт й імпорт і виступати штучною перешкодою "звичайному ринковому порядку".

Звідси ринковий механізм господарювання, а за Смітом — "очевидна і проста система звичайної свободи", завдяки "невидимій руці" завжди буде автоматично зрівноважуватися. Державі ж для досягнення правових й інституціональних гарантій і визначення межового невтручання зостаються, як каже А. Сміт, "три надто важливі обов'язки". До них належать: витрати на суспільні роботи (щоб створити й утримувати суспільні споруди і суспільні заклади, забезпечувати винагороду викладачам, суддям, чиновникам, священикам та іншим, хто служить інтересам "державотворця і держави"); витрати на забезпечення військової безпеки; витрати на здійснення правосуддя, включаючи охорону прав власності. Таким чином, смітовський господарсько-суспільний устрій спирається на гру приватних інтересів у межах і під захистом права.

Отож, "в кожному цивілізованому суспільстві" діють всесильні і невідворотні економічні закони — це і є лейтмотивом методології досліджень А. Сміта. Ці закони діють поза бажанням людей і часто всупереч їх волі. Вводячи у такій формі в науку поняття про об'єктивні економічні закони, Сміт зробив важливий крок уперед. Цим він по суті поставив економічну теорію на наукову основу.

Прихильність до цієї ідеї потім стане очевидною у працях усіх представників класичної політичної економії, у тому числі у Д. Рікардо, що оголосив основним завданням економічної науки необхідність дослідити закони, які управляють "...усім, що вироблено на землі", а також у К.Маркса, який досліджував "закони руху капіталізму".

Неодмінною умовою дії економічних законів є, за А. Смітом, вільна конкуренція. Він вважає, що тільки вона в змозі позбавити учасників ринку влади над ціною, і чим більше продавців, тим менш імовірний монополізм, тому що "монополісти, підтримуючи постійну нестачу продуктів на ринку і ніколи не задовольняючи повністю дійсний попит, продають свій товар набагато дорожче від дійсної ціни і підвищують свої доходи..." На захист ідеї вільної конкуренції в 10-му розділі книги А. Сміт засуджує виключно привілеї торгових компаній, закони про учнівство, цехові постанови, закони про бідних, вважаючи, що вони (закони) обмежують ринок праці, мобільність робочої сили і масштаби конкурентної боротьби. Він також переконаний, що як тільки представники одного і того самого виду торгівлі і ремесла збираються разом, їх розмова рідко коли не закінчується "змовою проти покупців або будь-якою угодою про підвищення цін". Розкриваючи механізм "невидимої руки" у сучасних умовах, лауреат Нобелівської премії з економіки Фрідріх фон Хайєк (1899 — 1988) відмічає, що конкуренція через механізм цін інформує учасників ринку про можливості, якими вони можуть скористатися для ефективного використання тих обмежених ресурсів, якими розпоряджається суспільство. Водночас ринок сприяє концентрації знань, умінь і навиків, які розсіяні у суспільстві і можуть бути використані для виробництва товарів. Саме так Ф. Хайєк розглядає конкуренцію як процедуру відкриття.

Порівняно з плановою ринкова економіка має дві переваги. По-перше, у ній використовуються знання всіх учасників ринку, а не тільки дуже вузького кола осіб, зайнятих плануванням і управлінням виробництвом у рамках командної економіки. По-друге, ринок служить приватним цілям індивідуумів у всій його гамі, хоча і "не гарантує обов'язкового задоволення спочатку більш важливих потреб, а потім менш важливих. У цьому криється причина того, чому люди заперечують ринок,"— відмічає Хайєк.

Роль конкуренції якраз і полягає в тому, що завдяки їй на ринку виникає і підтримується спонтанний порядок, який не залежить від чиєїсь волі, бажання і намірів. Хоч кожний намагався досягнути на ринку своєї мети чи користі, але ці намагання, зіштовхуючись у ході конкуренції одне з одним, незалежно від бажання учасників ринку, об'єктивно координуються і коригуються, і в результаті безсвідомо, за їх "спиною", виникає спонтанний самовільний, ніким не передбачений порядок, який виявляється в установленій рівновазі між попитом і пропозицією. Ф. Хайєк пише: "Такий порядок зводиться до взаємопристосування індивідуальних планів і здійснюється за принципом, який ми услід за природничими науками, що також звернулися до вивчення спонтанних порядків (або "самоорганізуючих систем"), стали називати "від'ємним зворотним зв'язком".

Цей принцип, уперше якісно сформульований у загальній формі в кібернетиці, дійсно переконливо пояснює процес утворення стабільної ринкової ціни. Коли попит на товари перевищує пропозицію, тобто виникає дефіцит, тоді ціни на них зростають. І навпаки, якщо пропозиція перевищує попит, то ціна на товари падає. У такому випадку ринок являє собою самоорганізуючу або самокеруючу систему. Ф. Хайєк характеризує ринок як "складну високоорганізовану структуру, де відбувається процес несвідомої самоорганізації".

Нині економісти вважають, що ринок не можна назвати повністю самоорганізованою системою, яку можна запускати і вона буде працювати далі без перебоїв, як це випливає навіть із самої природи соціально-економічної системи, де діють люди, наділені свідомістю і тому здатні коригувати недоліки самоорганізації зовнішньою організацією. Але вся суть полягає у тому, що, по-перше, самоорганізацію не можна протиставляти організації, а слід розглядати їх як взаємодоповнюючі фактори; по-друге, зовнішня організація управління і регулювання має відповідати вимогам і внутрішнім можливостям самоорганізації системи.

А. Сміт сам визнавав, що достоїнства ринкового механізму проявляються повністю лише тоді, коли присутня система стримувань і противаг досконалої конкуренції. За таких умов ринки генеруватимуть ефективний розподіл ресурсів, так що економіка перебуватиме на межі виробничих можливостей (МВМ). Коли всі галузі є об'єктами стримувань і противаг досконалої конкуренції, ринки можуть забезпечити ефективну товарну номенклатуру за найефективніших технологій та використання мінімальної кількості ресурсів.

Коли виникає недосконала конкуренція, то суспільство рухається всередину від МВМ. Це може статися, наприклад, коли єдиний продавець або монополіст підносить до небес ціну товару з метою отримання додаткових прибутків. Виробництво цього товару зменшується порівняно з найефективнішим рівнем, а через це терпить ефективність економіки. Коли мало продавців, існує недостатньо стримувань для того, щоб забезпечити визначення цін витратами виробництва. І за такої ситуації магічна властивість "невидимої руки" ринків може зникнути.

Таким чином, А. Сміт відкрив цікаву властивість конкурентної ринкової економіки. За досконалої конкуренції, без невдач ринку, ринки витискують з доступних ресурсів настільки багато корисних товарів і послуг, наскільки це можливо. Проте коли сили монополії або збитки від забруднення навколишнього середовища, або інші подібні невдачі ринку стають А;   надто поширеними, ці чудові властивості "невидимої руки" можуть зійти  нанівець.

Проблеми торгівлі і поділу праці. Раніше вже згадувалася думка А. Сміта, який вважав, що найпершим джерелом багатства є сільськогосподарське виробництво і тільки потім — промислове. Це, мабуть, пов'язано з його реакцією на твердження меркантилістів, які ставили на перший план зовнішню торгівлю, а потім національну промисловість. Але щодо структури самої торгівлі, то й тут автор "Багатства народів" робить висновки, які суперечать принципам меркантилістів: він висуває на перше місце внутрішню торгівлю, на друге — зовнішню, а на третє — транзитну. В останній частині аргументи          А. Сміта такі: "Капітал, який вкладають у внутрішню торгівлю держави, заохочує і включає більшу кількість продуктивної праці в цій країні і збільшує вартість її продукту більшою мірою, ніж такий самий за розміром капітал, який вкладається в зовнішню торгівлю предметами споживання, а капітал, зайнятий в цій останній, має в обох цих відношеннях ще більшу перевагу над однаковою величиною капіталу, вкладеного у транзитну торгівлю". Щодо цього А. Сміт сформулював основне завдання політичної економії таким чином: "...Основне завдання політичної економії кожної країни полягає у збільшенні її багатства та могутності; тому вона не повинна віддавати зовнішній торгівлі предметами споживання більше переваг, ніж внутрішній торгівлі, або ж сприяти транзитній торгівлі, такою мірою, що остання переважала б і першу, і другу".

"Багатство народів" А. Сміта починається з проблем поділу праці зовсім не випадково. На прикладі, який став хрестоматійним, він показує як у шпильковій мануфактурі поділ праці не менш як у три рази підвищує продуктивність праці. Один робітник виробить у найкращому випадку кілька дюжин недосконалих шпильок за день. Але якщо процес поділити на кілька простих повторюваних операцій, то декілька працюючих зроблять багато тисяч шпильок за день.

Яскравим прикладом спеціалізації є сучасна лінія складання автомобілів, коли машини рухаються по конвеєру, а робітники чи навіть роботи, виконують спеціалізовані функції. Робітник може, наприклад, зосереджуватися лише на монтуванні лівої покришки до "Запорожця". Результатом спеціалізації є гігантське зростання продуктивності праці в багатьох галузях.

Виникнення спеціалізації сприяло розвитку складної мережі торговельних зв'язків між людьми і країнами, яку спостерігаємо сьогодні. Мало хто з нас виробляє закінчений продукт; ми виготовляємо крихітну частину того, що споживаємо. Ми можемо викладати невелику частину курсу в коледжі і виготовляти ґудзики чи замки-блискавки, чи складові до автомобіля або комп'ютера. В обмін на цю спеціалізовану працю ми отримуємо доход, придатний для придбання товарів з усього світу.

Проте слід відзначити, що А. Сміт не зумів вирішити проблему різниці між поділом праці всередині мануфактури і в суспільстві. Він розглядав суспільство, як велику майстерню, твердячи, що не можна охопити процес поділу праці у цілому; зв'язок між окремими виробництвами ускладнюється через розкиданість галузей і велику кількість зайнятих у кожній із них. А. Сміт фактично підготував "грунт" для майбутніх суджень і суперечок з багатьох основних теоретичних проблем політичної економії.

Теорія вартості.  Однією з таких теорій, що неоднозначно тлумачилася ще до А. Сміта, була теорія вартості (цінності) товарів і послуг. Вона згодом до кінця XIX ст. залишалася центральною теорією економічної науки.

Ознайомимося з теорією вартості А, Сміта, навколо якої найбільш полемізували його послідовники і супротивники. Відзначивши наявність у кожного товару споживної і мінової вартості, А. Сміт першу залишив без розгляду. Причиною цього є те, що в поняття "споживна вартість" А. Сміт вклав суть не граничної, а повної корисності, тобто можливість одного окремого предмета чи блага задовольнити потребу споживача, причому не конкретну, а загальну. Тому для нього споживна вартість не може бути умовою мінової вартості товару. Слід відзначити, що до А. Сміта відкидали теорію вартості, засновану на понятті корисності, оскільки вважалось неможливим установити кількісний зв'язок між корисністю і ціною. Найімовірніше, що у той час просто не бачили зв'язку між корисністю і ціною, як зараз ми його розуміємо.

Відмовившись від розгляду споживної вартості, А. Сміт звертається до з'ясування причин і механізмів обміну, суті мінової вартості. Він відмічає, що оскільки товари найчастіше обмінюються, то "...більш природним буде оцінювати їх мінову вартість за кількістю якого-небудь товару, яку можна на них купити, а не за кількістю праці". Та вже на наступній сторінці автор "Багатства народів" услід за неприйняттям версії кількості "праці, на яку можна... купити товар", спростував і версію визначення вартості за кількістю якого-небудь товару, підкресливши, що товар, вартість якого постійно коливається (мається на увазі золото і срібло), ніяким чином не може бути точним виміром вартості інших товарів. Після цього А. Сміт заявляє, що вартість однакової кількості праці працівника однакова, і тому саме праця становить їх (товарів) дійсну ціну, а гроші становлять лише їх номінальну ціну.

Щодо смітовської тези про постійність вартості праці, яка по суті є умовою виробництва кожної одиниці товару при постійних витратах, то вона, безперечно, не витримує ніякої критики, оскільки залежно від обсягу виробництва витрати, як відомо, змінюються. А другу свою тезу, згідно з якою праця становить дійсну ціну товарів, А. Сміт розвиває з двоїстих позицій, через що одні смітіанці побачили "трудову" природу походження вартості товарів, а інші — "витратну".

Автор "Багатства народів" ніби зробив остаточний висновок, говорячи, що "праця є єдиною загальною, рівно як і єдино точною, мірою вартості, або єдиною мірою, за допомогою якої ми в змозі порівняти між собою вартості різних товарів у всі часи і в усіх місцях". Але через кілька сторінок він робить два уточнення. У першому говориться, що "у суспільстві первісному і малорозвиненому, яке існувало до періоду нагромадження капіталу і обернення землі у приватну власність, співвідношення між кількістю праці... було, очевидно, єдиним фундаментом... для обміну їх один на одного". Відповідно до другого уточнення — вартість визначається як сума доходів (заробітна плата, прибуток і рента), оскільки у кожному розвиненому суспільстві всі ці три складові частини більшою або меншою мірою входять у ціну величезної більшості товарів.

Праця виступає як єдине джерело створення вартості. У процесі подальшого розподілу створений працею доход розподіляється на прибуток, заробітну плату і ренту.

Друге положення - "Капітал" і "Земля". Поряд з працею капітал і земля беруть участь у створенні продукту і (відповідно) доходів. Тепер вони виступають як виробничі фактори, беручи участь у створенні вартості. Капітал створює доход у формі прибутку, земля — у формі ренти, праця — у формі заробітної плати.

За такого стану речей, за Смітом, робітникові не завжди належить весь продукт його праці. Здебільшого він має ділити його з власником капіталу, який наймає його. У такому випадку кількість праці, яка звичайно затрачується на виробництво якого-небудь товару, не є єдиною умовою для визначення кількості праці, яка може бути куплена або отримана в обмін на товар. Отож, виходячи із наведених вище уточнень, пов'язаних з теорією вартості (цінності), можна було б припустити, що А. Сміт більше схилявся не до трудової теорії, а до теорії витрат. Але у двоїстості його позицій немає сумнівів, коли у восьмому розділі першої книги він твердить про трудове походження всіх доходів, з яких складається ціна, а не про суму витрат, які зумовлюють ці доходи як складові ціни. Бо, зі слів автора, рента — це перше відрахування з продукту праці, яка була затрачена на обробіток землі; прибуток — друге відрахування з продукту праці, затраченої на обробіток землі; заробітна плата — продукт праці, який становить природну винагороду за працю.

Про продуктивну і непродуктивну працю. До числа теоретичних проблем, охоплених А. Смітом, не можна не віднести і концепцію продуктивності  праці. Це важливо, незважаючи навіть на те, що сучасна економічна наука відмовляється від основних постулатів. Справа в тому, що А. Сміт, вводячи у третьому розділі другої книги поняття "продуктивність праці", сформулював його як працю, що "...збільшує вартість матеріалів, які вона переробляє, а також закріплюється і реалізується в якомусь окремому предметі або товарі, який можна продати і який існує, хоча б деякий час після того, як завершена праця". Відповідно — непродуктивна праця, за Смітом,— це послуги, які зникають відразу, після їх здійснення, а праця, витрачена на них, нічого не додає до вартості, має свою вартість, заслуговує винагороди і не закріплюється і не реалізується в якому-небудь окремому предметі або товарі, придатному для продажу. Тобто продуктивною він вважав працю, яку можна обміняти на капітал, непродуктивною — працю, яка обмінюється на доход. Всю сферу нематеріального виробництва Сміт вважав непродуктивною.

Більшість представників класичної політичної економії не лише не сприйняла беззастережно смітівський зміст розмежування праці на продуктивний і непродуктивний види, але й критично віднеслась до нього. Вже в другій половині XIX ст. в межах немарксистської економічної теорії він був подоланий. Правда, смітівське розмежування від К. Маркса потім перейшло у так звану марксистсько-ленінську політекономію.

А насправді принципова різниця між продуктивною і непродуктивною працею полягає не в тому, створює чи не створює ця праця відчутний матеріальний продукт (об'єкт). Щодо цього особливо переконливими є докази англійського економіста Лайонелла Роббінса, викладені у книзі "Все про природу і значення економічної науки" (1935 р.). У розділі "Предмет економічної науки " він пише, що навіть праця оперного співака або балетного танцюриста має розглядатися як "продуктивна", тому що вона має специфічну цінність для різних економічних суб'єктів, бо послуги балетного танцюриста становлять частину багатства, і економічна теорія досліджує утворення ціни на них точно так, як наприклад, на послуги кухаря. Мабуть тому М. Блауг зробив неприємний висновок  щодо цієї теорії автора "Багатства народів", заявивши, що розмежування продуктивної і непродуктивної праці, зроблене Смітом, є, мабуть, однією із найбільш згубних концепцій в історії економічної думки. Але при всьому критичному ставленні до викладення Смітом цієї ідеї не можна не визнати, що вона аж ніяк не є двоїстою чи безглуздою.

Теорія грошей і доходів. Теорія грошей А. Сміта не вирізняється якимись особли-вими положеннями. Але як й інші його теорії, вона приваблює масштабністю і глибиною аналізу, логічно аргументованими узагальненнями. У п'ятому розділі першої книги він відзначає, що гроші зробились загальноприйнятим засобом торгівлі з тих пір, як закінчилася мінова торгівля, але подібно до всіх інших товарів, золото і срібло обмінюються у своїй вартості. В одинадцятому розділі першої книги зроблено історико-економічний екскурс на користь кількісної теорії грошей. Автор твердить, що праця, а не якийсь особливий товар чи група товарів є дійсною мірою вартості срібла (грошей); засуджується меркантилістська система поглядів, відповідно до якої національне багатство полягає у достатній кількості золота і срібла, а національна бідність навпаки — у їх нестачі.

Однак проблематиці грошей А. Сміт відвів окремий другий розділ другої книги, де проголосив одну із своїх крилатих фраз про те, що падіння курсу паперових грошей нижче вартості золота і срібної монети зовсім не означає падіння вартості цих металів. Нарешті, слід підкреслити, що автор "Багатства народів," як й інші класики, розглядає гроші, не інакше як технічне знаряддя для обміну і торгівлі, ставлячи на перше місце їхню функцію обігу.

Якщо говорити про теорію доходів, то очевидно, що у А. Сміта вона грунтується виключно на класовому підході. За Смітом, річний продукт поділяється між трьома класами (робітники, капіталісти і землевласники). При цьому, як вже зазначалося вище, економічне благополуччя країни він вважав залежним від діяльності землевласників, а не промисловців.

Доход робітників — заробітна плата — за Смітом, прямо залежить від рівня національного багатства країни. Достатність його теорії заробітної плати полягає насамперед у тім, що на відміну, скажімо, від У. Петті, фізіократів, а потім і Д. Рікардо, він відкидав так звану закономірність зниження величини оплати праці до рівня мінімуму. Більше того, на його переконання, за наявності високої заробітної плати робітники завжди будуть більш діяльними, старанними і кмітливими, ніж при низькій заробітній платі. Але,— попереджає автор "Багатства народів,"— "господарі завжди і всюди знаходяться у своєрідній, мовчазній, але постійній і одноманітній змові з метою не підвищувати заробітну плату робітників вище за її існуючий рівень".

Прибуток як доход на капітал визначається, пише А. Сміт у дев'ятому розділі першої книги, вартістю використаного на справу капіталу і буває більшим або меншим залежно від розмірів цього капіталу, і не слід його плутати із заробітною платою, яка нібито встановлюється "відповідно до кількості, складності і важкості.. .праці щодо нагляду і управління". На його думку, сума прибутку підприємця, який ризикує своїм капіталом,— це частина створеної робітниками вартості, яка направляється на оплату прибутку підприємця на весь капітал, який він авансував у вигляді матеріалів і заробітної плати.

Ще одному виду доходів — ренті — спеціально присвячений останній, одинадцятий розділ першої книги. Вона менш досліджена, аніж, скажімо, у         Д. Рікардо, але окремі положення все ж заслуговують на увагу. Зокрема, за Смітом, харчові продукти завжди являють собою єдиний сільськогосподарський продукт, від якого землевласник має якусь ренту.                А. Сміт дав кілька визначень ренти: 1) рента як відрахування від продукту праці робітника, що присвоюються землевласниками; 2) рента як результат дії природних факторів; 3) рента як результат монополії на сільськогосподарську продукцію.

У п'ятій книзі, названій "Про витрати правителя чи держави", розглядаються різні правила стягнення податків, мита, принципи перерозподілу і використання доходів. У цій книзі є спеціальний розділ "Чотири основні правила податків". Сплату податків слід покласти не на один клас, як пропонували фізіократи, а на всіх однаково — на працю, на капітал, на землю.

Чотири основні правила стягнення податків полягали у наступному:

- податки мають платити всі громадяни, кожний — відповідно до своїх

доходів;

- податок, який слід сплатити, має бути точно визначеним, а не змінюватися довільно;

- всякий податок має стягуватися у такий час і спосіб, який найменш обтяжливий для платника;

- податок має встановлюватися за принципом справедливості. Це стосується розміру платежу, санкцій за несплату, розподілу рівнів оподаткування пропорційно до доходів і т. ін. Податок, необдумано встановлений, створює сильну спокусу обману, але із збільшенням такої спокуси звичайно посилюється і покарання за обман. Таким чином, на думку Сміта, закон, порушуючи справедливість, сам провокує до спокуси, а потім карає тих, хто не встояв проти неї.

Капітал. У теорії капіталу А. Сміта (перший розділ другої книги) очевидна його більш прогресивна позиція порівняно з фізіократами. Капітал характеризується ним як одна з двох частин запасів, від якої очікують отримувати прибуток, а друга частина,— пише він,— це та, яка йде безпосередньо на споживання. На відміну від фізіократів, за Смітом, продуктивним є капітал, зайнятий не тільки у сільському господарстві, а й у всій галузі матеріального виробництва. Крім того, він ввів поняття поділу капіталу на основний і оборотний, показав різницю у співвідношенні між цими частинами капіталу залежно від галузі господарства. Під оборотним капіталом А. Сміт розумів ту його частину, яка знаходиться в обороті. Та частина, яка не вступає в оборот, отримала назву основного капіталу. Як основний, так і оборотний капітал, заА. Смітом, приносить прибуток: основний — у виробництві, оборотний — у сфері обігу.

До складу основного капіталу А. Сміт відніс: машини, знаряддя праці; будівлі; покращення землі; кваліфікацію працівників (сучасною термінологією — людський капітал). Оборотний капітал, на думку вченого, складався з грошей, продовольства, сировини і напівфабрикатів, готових виробів. Постійне поповнення оборотного капіталу, вважав А. Сміт, відбувається за рахунок, головним чином, трьох джерел — від продукту землі, копалень та риболовства.

А. Сміт не лишив недоторканою і теорію відтворення, яка була вперше введена в науковий оборот Ф. Кене. Відомо, що позицію А. Сміта щодо цієї проблематики К. Маркс оцінив критично. Критика К. Маркса дійсно значуща, оскільки А. Сміт, характеризуючи склад "усієї ціни річного продукту праці", яка підлягає розподілу, цілковито зводить до доходів, з яких, як він вважав, складається ціна товару. При цьому він заявляв, що ціна всякого товару в остаточному підсумку має бути зведена... до цих трьох частин, оскільки будь-яка частка ціни... за необхідності може стати чиїмось прибутком".

Отже, внесок Адама Сміта в економічний аналіз полягав у розкритті ним ролі ринків в організації економічного життя та забезпеченні швидкого економічного зростання. Він довів, що система цін і ринків здатна координувати діяльність людей і фірм без будь-якої директиви згори.

Майже через століття К. Маркс проголосив, що капіталізм приречений, оскільки внаслідок посилення циклічних коливань і революційних виступів пролетаріату відбудеться перехід до соціалізму. І до 80-х років XX ст. майже третина людей керувалася марксистською доктриною. Але праця Дж. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936 р.) започаткувала новий підхід в аналітичній економіці, який допоміг урядам через монетарну і фіскальну політику значно пом'якшити найсильніші руйнівні впливи ділових циклів.

У короткому резюме виділимо основні положення праці, яка стала для Сміта основним підсумком його творчого життя.

Перше. Щодо мотивів і стимулів господарської діяльності, то, на відміну від фізіократів, які вважали, що економічний лад — це система, яку має відкрити винахідницький розум, а власник утвердити, Сміт твердить, що ні винаходити, ні створювати господарський лад немає необхідності. Такий лад існує. Вчений розпізнає і описує його механізм, складові елементи і відносини. В основі господарського механізму знаходиться і діє "економічна людина". У погоні за власною вигодою вона направляється "невидимою рукою" до досягнення такого результату, який і не входив у її наміри. Дбаючи про власний інтерес, людина сприяє загальній вигоді.

Друге. Свободі економічної діяльності індивідуумів не потрібно перешкоджати, не слід її жорстко регламентувати. Сміт виступає проти надлишкових обмежень з боку держави, він — за свободу торгівлі, в тому числі зовнішньої, тобто за політику фритредерства, проти протекціонізму.

Третє. Теорії вартості і ціни розроблені як вихідні концепції у загальній теоретичній системі економічної науки.

Вплив Сміта поширився не на одну школу, практично він спрямовувався по кількох напрямах: по лінії рікардіанської школи (трудова теорія вартості); по лінії тих шкіл і окремих економістів, які розробляли проблеми цін і ціноутворення на основі співвідношення попиту і пропозиції (школа Маршалла) або на основі споживної вартості товарів (австрійська школа); по лінії тих, хто досліджував вплив і взаємодію факторів виробництва (Ж. -Б. Сей). Концепція свободи торгівлі знайшла своє теоретичне обгрунтування у теорії порівняльних витрат, згідно з якою поділ праці у галузі міжнародного обміну служить важливою передумовою підвищення продуктивності й отримання економічних вигод. "Багатство народів" знаходилось у центрі уваги і супротивників класичної школи, які виступали проти "космополітичної" економічної науки (історична школа, інституціоналізм).

У 80-ті роки колесо історії зробило новий оберт. Капіталістичні країни Заходу і соціалістичні країни Сходу заново відкрили силу ринкової економіки індукувати швидкі технічні зміни у високий рівень життя. У західних країнах уряди зменшили тягар регулювання промисловості і вивільнили з-під державного контролю ціни. Найдраматичніше події розвивалися у Східній Європі, де в результаті мирних революцій 1989 р. країни Варшавського блоку відкинули централізований апарат планування і дали змогу знову ожити ринковим силам. Фундаментальні положення А. Сміта були заново відкриті більш як через два століття після того, як були викладені у "Багатстві народів".

Основні ідеї економічного вчення Д. Рікардо. Рікардо і його послідовники розробили теорію функціонування вільного підприємництва (або, за їх термінологією. вільної конкуренції), що містить у собі багато істин, які, очевидно, будуть зберігати своє значення, доки існує цей світ.

Вихідною позицією у творчості Д. Рікардо стала властива всім авторам класичної політичної економії прихильність до концепції економічного лібералізму, який не допускає ніякого державного втручання в економіку і дозволяє вільне підприємництво, вільну торгівлю та інші "економічні свободи". Цю позицію він послідовно відстоював у своїх наукових працях. Вона ж стала основною темою виданого ним у 1815 році невеликого памфлета "Досвід про вплив низької ціни хліба на прибуток з капіталу", який мав великий успіх у прогресивних суспільних колах Англії того часу. Як уже відзначалося, прийняті англійським парламентом "хлібні закони" різко обмежували ввезення у країну іноземного зерна, що сприяло збереженню високих цін на хліб і відповідало лише інтересам тоді ще впливових землевласників. У названому памфлеті Д. Рікардо, доводячи негативне значення "хлібних законів" для більшої частини населення Англії, вихід із становища, що складалося, вбачав у необмеженій вільній торгівлі зерном, у тому числі через імпорт дешевого хліба з інших країн. Однак "хлібні закони" не привели до згубних наслідків, які передрікав Рікардо, тому що він не розглядав проблему технічних удосконалень у сільському господарстві, повіривши в те, що англійські лендлорди не здатні сприйняти вдосконалення, хоч ця точка зору спростовувалася досвідом історії.

Говорячи про Д. Рікардо, варто також відзначити, що за чотири роки до своєї смерті він повністю залишив бізнес. Це рішення ним було прийняте не стільки для того, щоб, використовуючи своє досить пристойне фінансове становище, продовжити подальші наукові пошуки у галузі економічної теорії, скільки із бажання на державному рівні втілювати в життя власні економічні ідеї. Саме з такою метою у 1819 р. Д. Рікардо, зробивши необхідні "грошові витрати", домігся обрання у члени Палати общин англійського парламенту від однієї з виборчих дільниць Ірландії. Не приєднавшись офіційно до жодної парламентської фракції, Д. Рікардо дотримувався незалежної позиції з усіх проблем.

У парламентських промовах він рішуче виступав за скасування "хлібних законів", підтримував вимоги про лібералізацію економіки, вільну торгівлю і друк, недопущення обмеження права зборів тощо.

Ще однією важливою віхою в біографії Д. Рікардо, як свідчать дослідники життєвого шляху цього вченого, є заснування в 1821 р. першого в Англії клубу політичної економії.

Методологічні основи дослідження. Починаючи знайомство з найвидатнішим твором Д. Рікардо “Засади політичної економії і оподаткування” (1817р.), потрібно звернути увагу на те, що вже у передмові до книги він у властивій йому лаконічній формі висловив власне розуміння двох, на його думку ключових, проблем економічної теорії.

По-перше, солідаризуючись із А. Смітом, він також виділяв у суспільстві три основні класи (власників землі; власників грошей і капіталу, необхідного для її обробітку; робітників, працею яких вона обробляється) і три види доходів (ренту, прибуток, заробітну плату). По-друге, дав своє трактування "головного завдання політичної економії", яке полягає, за його словами, у тому, "щоб визначити закони, які керують розподілом доходів".

Пізніше, у середині XIX століття, лідер класичної політичної економії США Г.Ч. Кері назвав вчення Д. Рікардо системою незгод і чвар між класами.

За Д. Рікардо, саме класові відносини лежать в основі процесів розподілу доходів у суспільстві, оскільки він був упевнений, що ріст доходів капіталістів (прибуток) обов'язково знижує доход робітників (заробітну плату) і навпаки, вбачаючи у цьому жорсткий закономірний зворотний зв'язок.

Відповідно до концепції природного порядку А. Сміта, для примноження багатства країни, яке розглядається як відповідна величина фізичного обсягу виробництва, Рікардо вважає основною умовою вільну конкуренцію та інші принципи політики економічного лібералізму. Це, зокрема, випливає з його цілком однозначної заяви про те, що тільки "процвітаюча країна, особливо якщо вона дозволяє вільне ввезення харчових продуктів, може нагромаджувати значний капітал без істотного зменшення норм прибутку або значного росту земельної ренти".

Тому, характеризуючи методологічну позицію класиків, можна відзначити, що Д. Рікардо вважав за можливе, спираючись на доктрину природного права як наукової істини, твердити, що при вільній конкуренції інтереси індивіда і цілого збігаються, і що режим вільної конкуренції взагалі (з певними практичними відступами) є найбільш доцільним, найбільш відповідає інтересам нації.

Теоретичні усвідомлення вартості. Значну увагу в своїх "Засадах" Д. Рікардо приділив теоретичному усвідомленню таких категорій, як "вартість", "рента", "заробітна плата", "прибуток" та інші, а також особливостям формування їх кількісних характеристик в умовах машинної індустрії, різної родючості землі, росту чисельності населення та інших обставин.

Розглянемо деякі основні моменти теоретичних напрацювань Д. Рікардо, враховуючи їх новизну, суперечливість положень і окремі недоліки, очевидні з позицій сучасної економічної теорії.

Виходячи із структури вищезгаданих "Засад", теорії вартості, яка займає одне з центральних місць у дослідах А. Сміта, Д. Рікардо присвятив перший розділ своєї книги. У ній, полемізуючи із своїм кумиром, вчений заперечує смітівську двояку оцінку цієї категорії, безапеляційно наполягаючи тільки на одній — однофакторній оцінці: "Вартість товару або кількості якогось іншого товару, на який він обмінюється, залежить від власної кількості праці, яка необхідна для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яка сплачується за цю працю".

Таким чином, Д. Рікардо вперше продемонстрував свою прихильність до трудової теорії вартості, оскільки у "Досвіді", виданому за два роки до цього, дану проблему він не зачіпав.

Про суперечливість і витратний принцип подібного трактування вартості товарів уже згадувалось вище в загальній характеристиці класичної політичної економії. Але Д. Рікардо зробив при цьому дуже суттєві і принципові застереження і коментарі. Наприклад про те, що "мінову вартість" зумовлює, поряд із кількістю і якістю праці, рідкісність товару і що про відносні ціни на товари варто говорити лише тоді, коли їх кількість може бути збільшена працею людини і при виробництві яких конкуренція не зазнає ніяких обмежень.

Або інший приклад: "Але якщо я говорю, що праця є основою будь-якої вартості, і що відносна кількість її визначає (майже цілком) відносну вартість товарів, то це ще не означає, що я не беру до уваги різницю в якості праці і складність порівняння години чи дня праці в одній галузі промисловості з працею тієї ж тривалості в іншій.

Оцінка праці різної якості швидко встановлюється на ринку з достатньою точністю і значною мірою залежить від зрівнювального мистецтва робітника! напруги виконуваної ним праці".

Водночас у книзі Д. Рікардо, як і в "Багатстві народів" А. Сміта, на відміну від праць К. Маркса, категорії "вартість" і "ціна" використовуються фактично як синоніми. Так, говорячи про "природні" і "ринкові ціни",                   Д. Рікардо пише: "Якщо ми беремо працю за основу вартості товарів, то із цього ще не значить, що ми заперечуємо випадкові і тимчасові відхилення дійсної чи ринкової ціни товарів від їх початкової і природної ціни".

Щодо твердження Д. Рікардо про те, що на рівень цін товарів, поряд із затраченою живою працею, впливає й уречевлена праця, тобто "праця, затрачена на знаряддя праці, інструменти і будівлі, які сприяють цій праці", то з ним, звичайно, не можна не погодитись.

Але викликає незгоду його теза про те, що "відносна вартість товарів" не залежить від зміни рівня заробітної плати робітників. Навряд чи можна назвати обгрунтованим положення про те, що "підвищення вартості праці (заробітної плати) неможливе без відповідного падіння прибутку".

Д. Рікардо, а також інші відомі представники класичної школи вважали, що нібито всі товари вироблялися з постійними витратами при фіксованих технологічних коефіцієнтах. Рікардо допускав мінливість факторних пропорцій у розділі про "машини", але при цьому поступка ніколи не виливалася в русло основної течії класичної теорії. Більше того, пожертвували заради окремого випадка сільськогосподарської продукції, де граничні витрати виробництва відхилялись від середніх. Класична економічна наука була змушена оперувати двома теоріями цінностей: ціна промислової продукції залежить виключно від умов пропозиції, тоді як ціна сільськогосподарської продукції змінюється з масштабом виробництва і тому залежить від характеру попиту.

З положень, висловлених Д. Рікардо щодо категорії "вартості", виділимо ще два, які по праву належать до "золотого фонду" класичної політичної економії. Суть їх полягає в наступному.

По-перше гроші як товар при зниженні своєї вартості зумовлюють необхідність росту заробітної плати, що у свою чергу "незмінно супроводжується підвищенням ціни товарів".

По-друге, гроші як всезагальний засіб обміну між усіма цивілізованими країнами "розподіляються між ними в пропорціях, які змінюються з кожним удосконаленням торгівлі і машин, із зростанням труднощів при добуванні їжі та інших предметів життєвої необхідності для зростаючої кількості населення". Ці цілком логічні судження і привели Д. Рікардо до висновку про зміну вартості грошей як товару, залежно від їх кількості в обігу, про що мова піде нижче.

Нарешті, автор "Засад" був абсолютно правий у своєму переконанні про пряму залежність зниження рівня мінової вартості товарів від збільшення використання на їх виробництво основного капіталу, вказуючи на те, що "чим більшу частку становить основний капітал, тим більшим буде це падіння".

Категорію "капітал" Д. Рікардо охарактеризував як "частину багатства країни, котра використовується у виробництві і складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин та іншого, що необхідне, щоб привести в рух працю". Ця теза відрізняється від думки А. Сміта, який відносив до капіталу нагромаджену працю, втілену у знаряддях виробництва. Тут позиція Рікардо збігається з поглядами інших представників класичної політичної економії, які зверталися до теорії капіталу, але, на відміну від них, він зумів показати, що через нерівність прибутку на вкладений капітал останній "переміщується із однієї діяльності в іншу".

Суть ренти і рентоутворювальні фактори. Теорія доходів Д. Рікардо значно збагатила класичну політичну економію аналізом суті ренти, прибутку і заробітної плати. Ним розроблені цікаві концепції щодо цих категорій, які отримали неоднозначну оцінку як його прибічників, так і опонентів.

Рікардо, на відміну від фізіократів, які вважали, що рента (чистий продукт) є даром природи, доводить, що природа у створенні ренти не бере участі і не визначає рівень цін. Джерелом ренти є не родючість землі, а праця робітників, зайнятих у сільському господарстві.

Вартість хліба та іншої сільськогосподарської продукції визначається затратами праці на відносно гірших ділянках землі. Це регулююча ціна. За нею продається продукція (однакової якості), яка отримується і на гірших, і на середніх, і на кращих землях. На землях більш родючих утворюється надлишок продукції, який і становить джерело рентного доходу власника землі.

Так, концепція ренти Д. Рікардо зберігає свою актуальність і в наш час. Основні її положення полягають у тому, що рента завжди платиться за користування землею, оскільки її кількість небезмежна, якість — неоднакова, а із зростанням населення починають оброблятися нові ділянки землі, гірші за своєю якістю і розміщенням, що потребують більших витрат праці, за якими визначається вартість сільськогосподарських продуктів.

Як пояснював Д. Рікардо, "не тому хліб дорогий, що платиться рента, а рента платиться тому, що хліб дорогий", і сама "рента не є складовою частиною ціни товару".

Переконливими є названі ним рентоутворювальні фактори: неоднаковий природний потенціал ділянок (родючість) і різна віддаленість їх від ринків, де може бути реалізована отримана з них товарна продукція.

Очевидно, що для Д. Рікардо, як і для інших класиків, земля є невідтворюваною і розглядається як фізичний ресурс, а не економічний. Тому в нього не тільки земля, але й рента виступають як "вільний дар землі".

Але оскільки обмежений фонд землі використовується тільки одним способом (наприклад, як рілля або як пасовище) та із закономірним зменшенням віддачі, Д. Рікардо висловлює застереження: "Праця природи оплачується не тому, що вона робить багато, а тому, що вона робить мало. Чим скупіше стає вона на свої дари, тим більшої ціни вона потребує за свою роботу".

Тут цікаво відзначити, що в часи Д. Рікардо побутувала думка (її вперше висловив Джеймс Мілль) про те, що ренту, як доход, потрібно було б вилучати у вигляді податку на користь держави.

Але якби рентні суми перейшли від землевласників до орендарів, ціни на сільськогосподарську продукцію і середня норма прибутку в сільському господарстві залишились би такими самими, оскільки перехід доходу не позначиться на граничних витратах виробництва зерна.

Тому для Д. Рікардо положення про ренту не виходило за рамки суто наукових проблем, а його теорія диференціальної ренти знаменує зародок маржиналістського підходу в економічній теорії.

Погляди  на заробітну плату і прибуток.  Погляди Д. Рікардо на заробітну плату, або як він писав, "природну" і "ринкову ціну праці", напевно склалися під впливом теоретичних поглядів Т. Мальтуса, який "застерігав" людство про катастрофічні наслідки, якщо темпи росту населення будуть випереджати приріст необхідних засобів для існування людей.

У будь-якому випадку, характеризуючи "природну ціну праці" як можливість робітника утримувати своєю працею себе і сім'ю, сплачуючи витрати на їжу, предмети першої необхідності і зручності, а "ринкову ціну праці" як плату, що складається під впливом реального співвідношення попиту і пропозиції на працю, Д. Рікардо зробив надто сумнівний (майже мальтусівський) прогноз з приводу перспективного рівня заробітної плати у суспільстві у зв'язку з темпами народонаселення. Він писав: "При істинному русі суспільства заробітна плата має тенденцію до падіння, оскільки регулюється попитом і пропозицією, тому що приплив робітників буде постійно зростати в одному і тому ж ступені, тоді як попит на них буде повільнішим".

На підтвердження свого песимістичного прогнозу Д. Рікардо зазначав також, що заробітна плата буде підвищуватися завжди не такою мірою, "щоб робітник мав можливість купувати так багато предметів комфорту і необхідності, скільки він купував до підвищення ціни на ці товари". Щоправда, досліджуючи "закони", які регулюють заробітну плату, він зробив принципове застереження, що обгрунтована ним тенденція заробітної плати до падіння може мати місце тільки в умовах "особистої і вільної ринкової конкуренції", і тоді заробітна плата не буде "контролюватися втручанням законодавства".

Неоднозначні судження висловив Д. Рікардо щодо формування, динаміки і перспектив росту прибутку підприємця.

При цьому він так само виходив із сумнівного положення про те, що "прибуток залежить від високої чи низької заробітної плати, а заробітна плата — від ціни предметів життєвої необхідності.. тому, що кількість усіх інших потрібних предметів може бути збільшена майже безмежно".

Як і у випадку із заробітною платою, в умовах вільної конкуренції, на думку Д. Рікардо, "прибуток має природну тенденцію падати, тому що з прогресом суспільства і зростанням населення, яке потребує додаткової кількості їжі, члени суспільства отримують заробітну плату при затратах більшої і більшої праці".

Однак при цьому він додавав: "На щастя, ця тенденція, це, так би мовити, прагнення прибутку, призупиняється через повторні проміжки часу завдяки удосконаленням у машинах, які використовуються при виробництві предметів життєвої необхідності, а також відкриттям в агрономічній науці, які дозволяють нам зберегти частину праці і таким чином знизити для робітника ціну на предмети першої необхідності".

Щодо теорії грошей. Відомо, що система монометалізму, або, як ще говорять, система золотого стандарту, який визначає закріплення за золотом монопольної ролі грошей, встановилася в Англії наприкінці XVIII ст., а в 1816 році була законодавче закріплена. Тому теоретичні позиції Д. Рікардо з теорії грошей грунтувалися на положеннях, характерних для форми золотомонетного стандарту, відповідно до якого зумовленій законом кількості золота, що викарбувана на монеті для обігу, відповідав вільний і гарантований розмін паперових грошей.

Залишаючись при цьому прихильником трудової теорії вартості, автор "Засад" писав, що "ні золото, ні якийсь інший товар не можуть бути завжди досконалою мірою вартості усіх речей".

Крім того, Д. Рікардо був прихильником кількісної теорії грошей, пов'язуючи зміну Їх вартості як товарів з їх (грошей) кількістю в обігу. Тут маса товарів просто зіштовхується з масою грошей, і таким чином встановлюються товарні ціни. Якщо золотих грошей в обіг потрапило більше, то ціни вищі, якщо ж менше — нижчі. Ця кількісна теорія грошей, з праць Юма, уже знайома.

Щодо паперових грошей, то над Рікардо тяжів досвід нерозмінного паперовогрошового обігу. Купівельна спроможність паперових грошей дійсно визначається, в основному, їх кількістю. Скільки б не було випущено їх, усі вони будуть являти собою ту кількість повноцінних золотих грошей, яка необхідна для обігу. Коли, скажімо, паперових гривень стане вдвоє більше, ніж потрібно золотих, кожна паперова гривня знеціниться удвоє. Проте Рікардо не бачив принципової різниці між паперовими грошима і золотими, вважаючи золото по суті знаком вартості. Він вбачав у грошах тільки засіб обігу і не враховував усієї складності і багатогранності їх функцій.

Принцип порівняльних переваг.   Якщо у певній країні нагромадилося надто багато золота то в ній підвищуються товарні ціни, і стає вигідним  ввозити в неї товари з-за кордону. У торговому балансі країни створюється дефіцит, якщо доводиться розраховуватися золотом. Воно "відтікає" з країни, ціни знижуються, приплив зарубіжних товарів призупиняється і встановлюється рівновага. При нестачі золота в країні все відбувається у зворотному порядку. Таким чином, діє автоматичний механізм, який вирівнює торговельний баланс і розподіляє золото між країнами. Отже, Д. Рікардо робить висновок на користь вільної торгівлі. Він сформулював положення про порівняльні переваги у вигляді особливого принципу або закону. У своїй книзі "Засади" він на конкретному прикладі, у цифровому виразі показав, чому Англії вигідно експортувати сукно в Португалію та імпортувати звідти вино. В Англії, пише він, умови можуть бути такими, коли виробництво сукна потребує праці 100 робітників протягом року, а на виробництво вина потрібна була б праця 120 чоловік. У Португалії ж на виробництві вина працюють тільки 80 чоловік. Тому Англія вважає більш вигідним завозити вино, а вивозити сукно. Узагальнюючи цей приклад, Рікардо формулює такий принцип: "При системі повної свободи торгівлі кожна країна, природно, витрачає свій капітал і працю на такі галузі промисловості, які дають найбільші вигоди. Це домагання індивідуальної вигоди найдивовижнішим чином пов'язано із загальним благом для всіх. Стимулюючи працьовитість, винагороджуючи винахідливість, використовуючи найбільш дійовим чином всі ті сили, які дає нам природа, цей принцип приводить до найбільш ефективного поділу праці між різними націями і водночас збільшує загальну масу продуктів, він збільшує загальне благополуччя і зв'язує вузлами загальної користі всі цивілізовані нації в одну всесвітню общину".

Незважаючи на те, що принцип порівняльних переваг, сформульований Рікардо, враховує лише один фактор виробництва — працю, завдяки чому набув особливої ясності, простоти і переконливості, галузь його застосування може бути розширена і розповсюджена на всі фактори, які беруть участь у виробництві. Подальший свій розвиток цей принцип одержав у моделях шведських економістів Е. Хекшера і Б. Уліна, які розглядали два фактори виробництва — капітал і працю.

Отже, аналіз Рікардо порівняльної переваги свідчить про те, що коли починається торгівля і кожна країна зосереджує зусилля у своїй сфері порівняльної переваги, то всі маніть вигоду. Робітники різних країн можуть отримати більшу кількість споживчих товарів за ту саму кількість праці, коли країни спеціалізуються у своїх сферах порівняльної переваги і обмінюють власну продукцію на товари, для виробництва яких у них не зовсім сприятливі умови. Коли кордони відкриті для міжнародної торгівлі, національний доход кожної торгуючої країни зростає.

Досліджуючи закономірності економічного розвитку суспільства, в якому панують принципи необмеженої вільної конкуренції підприємців і вільної торгівлі, Д. Рікардо, можливо, не передбачав, що в умовах економічного лібералізму (і це підтвердив практичний досвід світової цивілізації) неминучі обмежуючі їх тенденції і як наслідок — кризи невідповідності виробленої товарної продукції і послуг платоспроможному попиту на ці товари і послуги, тобто так звані кризи надвиробництва, або  ж кризи недоспоживання. Подібна криза вперше мала місце в 1825 р. на батьківщині вченого через два роки після його смерті.

Таким чином, можна твердити, що Д. Рікардо визнав "закон ринків Сея" (цей закон буде подано нижче), тобто догму про безкризовий і рівноважний стан економіки при повній зайнятості. Він писав: "Продукти завжди купуються за продукти або послуги, і гроші служать тільки мірилом, за допомогою якого відбувається цей обмін. Певний товар може бути вироблений у надлишковій кількості, і ринок буде до такої міри перенасичений, що не буде навіть відшкодовано капітал, витрачений на цей товар. Але це не може статись з усіма товарами одночасно".

Економісти-класики, послідовники Д. Рікардо, знали про періодичні кризи і стали свідками їх у 1825, 1836 і 1847 рр. Кожний з них розумів, що економіка вільного підприємництва зазнає періодичних коливань ділової активності. Однак, скоріше, вони розвивали думку, що економіка досконалої конкуренції завжди тяжіє до повної зайнятості.  Депресія не може тривати безкінечно, оскільки пропозиція формує попит на мікро- і макроекономічних рівнях через автоматичне коригування цін і процентної ставки.

Основні терміни і поняття

Національний доход. Бартер. "Природна ціна". Експорт, імпорт. Додаткова вартість. Регресивна система оподаткування. Закон вартості. Пропорційна система оподаткування. Замінники. Прогресивна система оподаткування. Фритредерство. Досконала і недосконала конкуренція. Економічний лібералізм. Ринкова рівновага. "Економічна людина". Ринковий механізм. "Невидима рука" А. Сміта. Межа виробничих можливостей. Конкурентна рівновага. Ціна як сигнал. Валовий внутрішній продукт. Конкурентний ринок. Фізіократи. Номінальна ціна. Економічний прибуток. Пропозиція робочої сили. Основний капітал. Відтворення капіталу. Оборотний капітал. Економічне зростання. Відкрита економіка. Товарні гроші. Трудова теорія вартості. Додана вартість. Золотий стандарт. Ринкова ціна праці. Валютний ринок. Гнучкість цін. Акціонерне товариство. Рентоутворюючі фактори. Сальдо зовнішньої торгівлі. Економічна рента. Валютні резерви. Порівняльні переваги в економіці.

Питання для самоконтролю

  1.  У праці А. Сміта можна знайти не одну, а декілька концепцій вартості. Розкрийте їх.
  2.  Назвіть принципи, які А. Сміт пропонував покласти в основу системи оподаткування. Наскільки вони актуальні сьогодні?
  3.  Охарактеризуйте теоретичні позиції А. Сміта про заробітну плату, прибуток, ренту і капітал.
  4.  Що є продуктивною і непродуктивною працею, за А. Смітом? Яка роль цієї теорії в економічній науці?
  5.  Які важливі обов'язки, згідно з концепцією А. Сміта, покладалися на державу в умовах лібералізації економіки? Які існують джерела росту багатства відповідно до поглядів А. Сміта?
  6.  До вислову, що розкриває зміст "невидимої руки", додамо такі слова А. Сміта: "Я ніколи не чув, щоб багато доброго було зроблено тими, хто пов'язаний з торгівлею товарами колективного споживання". Поясніть логіку, що лежить в основі цього вислову, і пов'яжіть її з доктриною "невидимої руки".
  7.  Поясніть, наскільки відповідає визначенням сучасної економічної науки трактування А. Тюрго категорій "багатство", "заробітна плата", загальна економічна рівновага", "гроші", "позиковий процент", "ціна".
  8.  Що за Д. Рікардо являє собою капітал?
  9.  У чому суть принципу порівняльних переваг Д. Рікардо? У чому відмінність його від принципу абсолютних витрат А. Сміта (у зовнішній торгівлі)?
  10.  Як розумів ключові проблеми економічної теорії Д. Рікардо?
  11.  Що покладено в основу визначення вартості Д. Рікардо?
  12.  Як ви розумієте вислів Д. Рікардо: "Не тому хліб дорогий, що платиться рента, а рента платиться тому, що хліб дорогий"?
  13.  Які рентоутворюючі фактори виділив Д. Рікардо? Як обгрунтовував він процес утворення ренти?
  14.  У чому ви вбачаєте головну заслугу А. Сміта і Д. Рікардо — основоположників класичної школи політичної економії?

Література

  1.  Левита Р.Я. История зкономических учений. Курс лекций. —                 М., 1997; 1998.
  2.  Леонтьев В. Зкономические зссе. Теории, исследования, факты и политика: Пер. с англ. — М., 1990.
  3.  Майбурд Е.М. Введение в историю зкономической мысли. От пророков до профессоров. — М., 1996.
  4.  Маркс К. Капітал. —Т. 1—3 (або Маркс К., Енгельс Ф. Зібрання творів. —2-ГЄВИД.—Т.23—25).
  5.  Маркузе Г. Одномерный человек. — М., 1994.
  6.  Маркузе Г. Эрос и цивилизация. — К., 1995.

7. Афанасьєв В. Вклад австрийской школы в развитие трудовой теории стоимости // Вопросы экономики. – 2003. -№2. – с. 102-117.

8. Батура О., Головата І. Теорія цінності в оцінках українських економістів на зламі XIX-XX ст.. // Економіка України, - 2002., - №7, - с. 57-62.

9. Мочерний С. Синергетичний підхід в економічному дослідженні (дослідження сучасних економічних систем) // Економіка України. – 2001. - №5. - с.  44-51.

10. Леоненко П.М. Становлення і розвиток фінансової науки у світлі історії економічної думки // Фінанси України. – 2000. - №6. – с. 36.

  1.   Нобелівські лауреати в сфері економіки // Вісник Тернопільської академії народного господарства. – 2005. - №3. – с. 171-180: таблиці.
  2.  Тоцька О. Нобелівські лауреати з економіки: цікава статистика, або хто наступний? // Економіст. – 2004. - №9. – с. 68-69: таблиці.
  3.  Довженко М. Ховельмо Трюгве Магнус // Економіка України. – 2001. - №12. –  с. 82-84.
  4.  Довженко М. Дебре Джеральд (США): лауреат нобелівської премії. Економіст // Економіка України. – 2001. - №10. – с. 85-87.
  5.  Довженко М. Скоулз Мюрон Самюел: США (лауреат нобелівської премії з економіки 1997 року) // Економіка України. – 2001. - №5. –          с. 85-87.


ТЕМА 7

РИНКОВЕ ГОСПОДАРСТВО КРАЇН ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В ПЕРІОД МОНОПОЛІСТИЧНОЇ  КОНКУРЕНЦІЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)

План

1. Економічні умови періоду виникнення монополістичної конкуренції.

2. Економічні вчення періоду монополістичної конкуренції.

  1.  Економічні умови періоду виникнення монополістичної конкуренції.

Наприкінці XVIII ст., після поділу Польщі, більша частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Східна Україна тих часів поділялася на такі частини: Лівобережжя (Чернігівська і Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, Подільська і Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губернія) та Новоросія (південна, або степова, частина, Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії). Кожна з цих частин мала свої особливості в розвитку економіки. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині переважали дрібні та середні поміщицькі господарства, які використовували працю кріпаків, що гальмувало розвиток капіталізму. На Правобережжі та в Степовій Україні переважали великі латифундії; ця обставина сприяла розвитку капіталістичних відносин. Особливо це стосується Степової України, де був найнижчий процент кріпаків. Перед реформою 1861 р. він становив у Правобережній Україні, де кріпацтво існувало з давніх часів, 58% загальної кількості населення, в Лівобережжі — 35%, у Південній Україні — 25%; пересічно по всій Україні 40% населення становили покріпачені селяни. Найменше їх було в Таврійській губернії— 6%.

У першій половині XIX ст. тривав процес розкладу пануючих феодально-кріпосницьких відносин і розвитку капіталістичних відносин. Розвивалася промисловість, зростала кількість міст і міського населення, розвивався внутрішній ринок, розширювалися зв'язки із зовнішнім ринком — усе це збільшувало попит на товарну сільськогосподарську продукцію. Поміщики дедалі більше втягувалися в товарно-грошові відносини: вони збільшують посівні площі, знеземлюють селян, розширюють урочну систему, купують свій більш досконалий сільськогосподарський реманент. Деякі поміщики намагалися раціоналізувати своє господарство: переймали досвід передових господарств, запровадили досягнення агрономії і агротехніки, переходили до багатопілля, застосовували найману робочу силу. Проте більшість їхніх спроб закінчувалася невдало. Намагаючись підвищити прибутковість господарств, поміщики розширювали посіви технічних культур: коноплі, тютюну, льону. З 20-х років XIX ст. починають культивувати посіви цукрових буряків. Це було дуже вигідно: десятина землі, засіяна цукровими буряками, давала прибуток у чотири рази більший, ніж десятина пшениці.

У поміщицьких маєтках розводили коней, велику рогату худобу, овець. Особливу увагу приділяли вирощуванню тонкорунних овець. У 1850 р. в Україні налічувалося близько 10 млн голів овець, з них майже половина тонкорунних.

Збільшувало прибутки поміщиків і промислове підприємництво. В маєтках будувались ґуральні. Горілку продавали на місці і вивозили. Поміщики відкривали власні шинки, деякі з них мали до 20 шинків і більше. З 20-х років XIX ст. поміщики почали будувати цукрові заводи. Проте і в цукроваріння, і в суконну промисловість почав пробиватися купецький капітал.

Поміщики намагалися використати всі можливості підвищення прибутковості своїх господарств. Поряд з ґуральництвом, цукроварінням, суконною промисловістю зростали інші галузі: бро-варництво, млинарство, медоваріння, виробництво скла, шкір тощо. Значні доходи давала суконна промисловість.

Розширення поміщицького господарства, прагнення збільшити прибутки призводили до посилення експлуатації селянства і, як наслідок, до занепаду селянського господарства. А оскільки поміщицькі й селянські господарства були тісно пов'язані, починає занепадати і поміщицьке господарство. Шукаючи виходу з цього становища, поміщики починають заставляти маєтки, бувало і вдруге, і втретє. Уряд намагався поліпшити становище поміщиків у 1830 і 1839 рр. Цар Микола І дозволив збільшувати розмір позики, що видавалася поміщикам державними кредитними установами, і одночасно зменшив банківський процент. Та ці заходи не поліпшили становища, а тільки призвели до збільшення кількості застав. На 1856 р. було заставлено 23,9% поміщицьких маєтків і 53%—селян-кріпаків. Невикуплені маєтки продавалися на публічних торгах. Їх купували більш хазяйновиті поміщики, купці, підприємці.

Таким чином, з 30-х років XIX ст. кріпосницьке сільське господарство опинилося в стані кризи. Про це свідчило те, що зникає натуральність господарства. Все було підпорядковане вимогам ринку. 90 відсотків товарного хліба давали поміщицькі господарства і 10 відсотків — селянські. Поміщики в гонитві за прибутками вимагали, щоб крім панщини селяни сплачували чинш, і цим самим примушували селян продавати частину своєї продукції.

Про кризу свідчило також і те, що йшло обезземелення селян, тобто їх залишали без засобів виробництва. Якщо в другій половині XVIII ст. селяни Лівобережної України користувалися майже 75% усієї поміщицької землі, то напередодні реформи 1861 р. — тільки 45,5%. Па Правобережній Україні в селян у користуванні було ще менше землі — 37%. Це мало наслідком зростання мало-і безземельних селян. На Лівобережній Україні в 1859р. селян-городників було 10%, а халупників, тобто безземельних — 24%.

Кріпосне право було причиною низького агрокультурного рівня сільського господарства, зумовлювало його екстенсивність і низьку продуктивність. Урожайність землеробства була на низькому рівні                          (ЗО—35 пудів зерна з десятини, у 2 рази менше, ніж в Англії).

У своїх господарствах поміщики почали впроваджувати машини: косилки, молотарки, віялки тощо. Але більшість цих спроб закінчувалися невдачею. Все гальмувало панування феодально-кріпосницької системи. Частина поміщиків розуміла, що вихід з цього становища був тільки в скасуванні кріпацтва.

Мануфактурні підприємства, що існували у Східній Україні до початку XIX ст., можна поділити на 3 типи:

1) мануфактури, засновані на примусовій праці (вотчинні й більшість казенних);

2) посесійні мануфактури, на яких поряд з працею приписних і посесійних селян використовувалася праця вільнонайманих робітників;

3) мануфактури, засновані на вільнонайманій праці (купецькі й селянські).

Вотчинні мануфактури у великій кількості почали виникати наприкінці XVIII ст. і особливо на початку XIX ст. На першому місці стояло ґуральництво. Проте до 20-х років XIX ст. великих ґуралень було небагато. З 20-х років з'являлися великі парові ґуральні. В зв'язку з цим за 40 років загальна кількість ґуралень зменшилася більш як у двічі, а обсяг продукції зріс більш як утричі.

У першій половині XIX ст. спостерігається процес занепаду вотчинної та посесійної мануфактури і швидке зростання купецької і селянської. У 1860 р. в Східній Україні було 2147 промислових підприємств (без ґуралень), серед них купецьких — 94,2%.

До вотчинних мануфактур належали і мануфактури з виробництва сукна. Державна казна була зацікавлена у виробництві сукна і підтримувала поміщицькі підприємства. Вони одержували безпроцентні кредити, субсидії, були захищені митними тарифами. Проте і в суконну промисловість проникає купецький капітал. У 1860 р. купецькі суконні підприємства давали 53 відсотки продукції.

Занепадають поміщицькі рудні, не витримуючи конкуренції великих металургійних підприємств, побудованих купцями.

З 1820-х років почало розвиватися цукроваріння. Спочатку заводи будували багаті поміщики, але вже з 40-х років цукрові заводи почали будувати купці, застосовуючи парову техніку. У 1843 р. вихідці з заможного селянства, великі підприємці Яхненко і Си-миренко збудували цукровий завод у Городищі (Київська губернія). У 1861 р. на Україні було вже 229 цукрових заводів, що становило 2/3 всіх цукрових заводів країни. Частка купецького капіталу в них зростала.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. розквіт вотчинних і посесійних мануфактур пояснювався здебільшого державними замовленнями. Проте, коли вотчинне виробництво перевищило потреби казни і вимушене було зі своєю продукцією вийти на ринок, воно опинилося в надзвичайно скрутному становищі. Справа в тому, що техніка виробництва на вотчинних і посесійних мануфактурах була надзвичайно низькою, що було обумовлено наявністю дармової робочої сили кріпаків. У той же час продуктивність праці незаінтересованих у результатах праці селян була низькою. Ні за своєю якістю, ні навіть вартістю вироби кріпосницьких мануфактур не могли конкурувати з продукцією капіталістичних підприємств. Уже на початку XIX ст. продуктивність праці на капіталістичних мануфактурах була в 2—4 рази вищою, а коли з'явилося машинне виробництво, воно остаточно знищило вотчинне і посесійне (за винятком поміщицьких цукрових заводів).

Особливо важким було становище посесійних підприємств у зв'язку з тим, що власники посесійних підприємств не мали права відчужувати робочу силу від підприємств. Вони зверталися до уряду з вимогами звільнити їх від посесійних селян. У 1840 р. така постанова вийшла. У результаті за порівняно короткий строк посесійні підприємства перетворились у капіталістичні. Якщо в 1828 р. кількість підприємств з вільнонайманою працею становила 46,2%, то в 1861 р. — 94,2%, а вільнонайманих робітників у 1828р.—25,6%, у 1861 р.—73,7%.

Розвиток машинобудування зумовив промисловий переворот в Україні; як і в Росії, він розпочався з 30-х років XIX ст. і мав свої особливості. Так, якщо в Росії він розпочався у бавовняному виробництві, то в Україні — у горілчаній і цукровій галузях промисловості. Відмінність полягала також і в тому. що в Росії промисловий переворот охопив спочатку купецьку мануфактуру, а в Україні — поміщицьку. У 1841 р. поміщик Кандиба побудував на Чернігівщині завод сільськогосподарських машин, парових котлів, ткацьких верстатів тощо. У 1840-х роках заможні купці побудували машинобудівні заводи в Києві, Млієві, Херсонській губернії.

Промисловий переворот в Україні відбувався повільно. Його гальмувала існуюча феодально-кріпосницька система. Повільно йшло нагромадження капіталу, тому що робітниками на підприємствах були в більшості кріпаки, відпущені на чинш. Підприємець мусив платити робітнику не тільки суму прожиткового мінімуму, але й суму, що йшла на чинш. Кріпосне право звужувало ринок робочої сили. 59,7% усього селянства становили селяни-кріпаки. Ця ж обставина звужувала і внутрішній ринок. А оскільки сільське господарство знаходилось у стані кризи, не досить широким був ринок сировини для промисловості.

Промисловий переворот зумовив утворення основних класів капіталістичного суспільства — буржуазії і пролетаріату.

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі знаходились у складі Австро-Угорської імперії. Це був період феодальної реакції. У Східній Галичині вся земля поділялася на домініальну (поміщицьку) і рустикальну (селянську). Рустикальна земля вважалася не майном селян, а наділом, вона становила 48,9% усіх земель. У користуванні селян були також пасовища, луки і зовсім незначна частина лісів. Тут панувало велике феодальне землеволодіння. Тільки 4% всіх земель належало державі  (камеральні маєтки), церкві, міським громадам, вільним селянам. У сільському господарстві переважало продовольче хліборобство і технічні культури; вирощували овес, ячмінь, жито, пшеницю, льон, коноплі, тютюн. З 80-років XVIII ст. почали широко культивувати картоплю.

Втягнений поміщицьких господарств у товарно-грошові відносини приводило до посилення експлуатації селянства. Основною формою експлуатації була панщина, яка зростала протягом усієї першої половини           XIX ст. Усупереч закону 1786р., що обмежував панщину трьома днями на тиждень, в багатьох фільварках селян примушували працювати шість—сім днів на тиждень. Селяни відбували панщину не тільки за користування орною землею, а й за користування лісом, луками, пасовищами. Крім панщини, існували інші повинності. Частину прибутку сплачували державі як земельний податок, на користь духовенства. Врешті-решт селянинові з його прибутку залишалося 15,3%.

Важким тягарем для галицьких селян був обов'язок купувати певну кількість горілки на рік у своїх феодалів, які мали право пропінації, тобто право виробництва і торгівлі алкогольними напоями.

Поміщики збільшували площі фільварків, відбираючи землі селян і нехтуючи законами Йосифа II. Зростала кількість мало- і безземельних селян. Селяни поділялися на такі групи:

  1.  повні селяни, вони користувалися площею понад 20 моргів;
    1.   півселя-ни, мали 10—20 моргів;
    2.   чвертьселяни — 2—10 моргів;
    3.   заго-родники — до 2-х моргів;
    4.   комірники, або халупники — не мали землі взагалі.

Найбільш характерною для галицького села була група чвертьселян, вона становила 41,1% всіх селян.

Повні селяни і деякі власники фільварків почали в своїх господарствах застосовувати найману робочу силу, передові методи господарювання, проте це не торкнулося основної маси поміщиків і селян.

Щодо розвитку промисловості, то тут у першій половині XIX ст. розвивалися традиційні галузі, відомі ще з давнини: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Широко розповсюджено було виробництво полотна. Засновувались суконні мануфактури, папірні, гути, керамічні й залізоробні підприємства, ливарні заводи. Але з початком промислового перевороту в інших провінціях Австрії галицьке ремесло і мануфактури занепали. Винятком було тільки ґуральництво, основною сировиною для якого стала картопля. Це було одним з найважливіших джерел доходу. В 1841 р. в Галичині було 203 горілчаних заводів.

Успішно розвивалася сірчана промисловість.

В розвитку економіки Галичини важливе місце належало торговельному капіталу. Він відігравав важливу роль у зовнішній торгівлі, головною статтею якої була худоба.

Головною причиною економічної відсталості Галичини було кріпацтво. Воно зумовило вузький внутрішній ринок, що стримувало розвиток місцевої промисловості. Друга важлива причина економічної відсталості Галичини — особливість галицького торговельного капіталу. Купці займалися лихварством і не вкладали капітали в промисловість. Існували й інші причини: незручні шляхи транспортування товарів на Захід (через Карпати), митна політика австрійського уряду тощо.

У Північній Буковині багато земель належало релігійному фонду, який було утворено в 1786 р. Він складався з 267 монастирських маєтків і володів 27,75% всієї земельної площі. Під маєтками поміщиків знаходилась приблизно така ж кількість землі (27,18%). У користуванні селян знаходилась рустикальна земля — 41,9% всієї земельної площі. Вона вважалася власністю феодала. Був ще невеликий прошарок дрібних землевласників — резешей або каларашей.

У Північній Буковині було мало землі, придатної для землеробства, тому тут більшого значення набувало скотарство, розведення великої рогатої худоби й овець. Головними культурами в сільському господарстві були кукурудза і картопля.

Як і в інших районах України, тут посилюється товаризація поміщицького господарства, що приводить до розширення площі маєтків за рахунок селянських земель. Поміщики нехтували законами 80-х років XVIII ст. і поступово відновлювали свої позиції, що існували до реформ 70—80-х років XVIII ст. У зв'язку зі збільшенням панських маєтків зростала панщина, в деяких маєтках вона доходила до 100—150 днів на рік. Крім панщини селяни сплачували натуральні й грошові чинші, віддавали поміщикам десятину від урожаю тощо.

Необхідність сплачувати грошовий чинш, податки державі втягували селян у товарно-грошові відносини, а це вело до розшарування селянства. Селяни Північної Буковини за майновим станом поділялися на 4 групи. Заможна частина — фрунташі — становила всього 4,9% селянства, а збіднілі — малоземельні й халупники — 78,3%.

Для ремесла тут була характерна обробка продуктів вівчарства, вироби з дерева.

У містах існували цехи. Цеховими ремісниками були здебільшого німці, які мали від уряду пільги.

Із галузей промисловості розвивалися ґуральництво, виробництво поташу, видобування солі, залізоробна і металообробна промисловості. У промисловості переважали мануфактури ремісничого типу, але подекуди з'являлися і парові машини, тобто мануфактури почали переростати у фабрично-заводські підприємства. Основну частину робітників становили вільнонаймані.

Закарпаття ще в XI ст. було загарбане Угорщиною і в першій половині XIX ст. знаходилось у складі Австро-У горської імперії. Це був відсталий аграрний край.

У першій половині XIX ст. тут також відбувалася товаризація поміщицького господарства. Поширювалися площі, зайняті здебільшого пшеницею, виноградниками. Поміщики поліпшували породи великої рогатої худоби, вирощували свиней. Більше уваги почали звертати на переробку сільськогосподарської продукції в маєтках; в окремих маєтках засновуються лісопильні й підприємства гірничодобувної промисловості, впроваджуються машини і застосовується наймана праця. Особливо ці процеси були помітні на початку XIX ст., у період наполеонівських воєн і континентальної блокади Англії.

Незважаючи на закони Йосифа II, які угорський сейм за короткий час звів майже нанівець, відбувалося скорочення селянських наділів, які й без того були дуже малі. Наприкінці XIX ст. на один селянській двір припадало в середньому 2 га орної землі й на 3 двори одна голова робочої худоби.

На початку XIX ст. основна маса селянства була покріпачена: поміщикам і монастирям належало 94,15% всіх селян. Основною формою експлуатації була панщина, норми якої весь час зростали. Крім панщини, селяни давали поміщикам дев'яту частину від урожаю зернових і виноградників, від худоби і бджіл; також сплачували різні податки і відбували державні повинності.

Посилення експлуатації призводило до поглиблення розшарування селян, збільшувалась кількість малоземельних і безземельних. У 40-х роках XIX ст. в окремих повітах безземельні становили до 50% селянських дворів і лише           2—3% заможних.

У першій половині XIX ст. мало місце і деяке пожвавлення в промисловості. Розвивалось залізоробне, поташне, селітряне, галунове, горілчане, лісопильне виробництво. Майже все воно було зосереджено в руках поміщиків. На підприємствах почали застосовувати парові машини і найману робочу силу. З'являються підприємства, засновані купцями, з використанням тільки найманих робітників. Отже, і в Закарпатті розпочався промисловий переворот, мануфактурна промисловість почала переростати у фабрично-заводську.

Посилення феодального гніту викликало різкі протести селян. опір з їхнього боку. Селяни з західноукраїнських земель тікали у великій кількості поодинці та сім'ями на Правобережну Україну. у степи Південної України, в Молдавію і т. ін. Подавали позови на поміщиків, підпалювали їхні економії, відмовлялися від примусової купівлі горілки, від виконання феодальних повинностей тощо. Нарешті, селяни із зброєю в руках почали виступати проти кріпосницького ярма. В 1843 р. в Північній Буковині вибухнуло повстання під проводом Лук'яна Кобилиці. В 1846р. в Галичині повсталі селяни розгромили 474 панські маєтки. В 1847 р. — знову заворушення в Північній Буковині. Всі вони були придушені, але уряд, щоб заспокоїти селян, мусив іти на деякі поступки. Проте, головне питання — феодальна власність поміщиків на землю — не вирішувалося, право власності залишалося за поміщиками і зберігалися всі найтяжчі повинності. Півзаходи уряду не задовольняли селян, вони не припиняли боротьби.

Розвиток капіталізму в економічному житті й невпинна боротьба селян проти кріпацтва зробили нагальним питання про його скасування. Вирішення цієї проблеми було прискорене буржуазною революцією 1848 р. в Західній Європі і, зокрема, в Австро-Угорщині.

13 березня 1848 р. в Австрії з повстання у Відні розпочалася буржуазна революція. 15 березня вибухнуло повстання в Угорщині. Революційний рух почав перекидатися на західноукраїнські землі. Селяни відмовлялися від виконання панщини.

Щоб запобігти повстанню в західноукраїнських землях, уряд іде на поступки і видає 17 квітня 1848 р. закон, за яким з 15 травня 1848 р. в Галичині скасовувались феодальні (панщинні й інші) повинності селян-господарів, халупників і комірників. Ліси, пасовища, луки, водойми тощо, якими селяни користувалися спільно з поміщиком, залишаються власністю останнього і, якщо селяни бажають ними користуватися, мають укладати з паном договір і за це платити. За втрату повинностей поміщики звільнялися від «опікунських обов'язків» щодо селян: від обов'язку лікувати селян на випадок епідемії і селянську худобу при епізоо-тіях, від обов'язку допомагати своїм нужденним підданим, від витрат на доставку рекрутів на місця набору і т. ін. Держава зобов'язувалася компенсувати поміщикам 2/3 вартості феодальних повинностей, а 1/3 дорівнювала вартості «опікунських обов'язків» поміщика. Таким чином уряд проголошував, що він дарує селянам свободу від усіх феодальних повинностей.

7 вересня 1848 р. було підписано закон про скасування кріпосного права в Австрії. Згідно з цим законом селяни оголошувалися вільними громадянами держави, поміщики втрачали владу над селянами. Домініальні і рустикальні землі ставали вільною власністю, і селяни стали власниками своїх земельних наділів. Всі повинності халупників і комірників цим законом скасовувалися безплатно. Скасовувалося також право поміщиків примушувати селян купувати у них горілку і пиво. Але право пропінації залишилося.

Одним з найголовніших питань при скасуванні феодальних повинностей було питання визначення розміру відшкодування втрат так званої індемнізації, тобто відшкодування за пішу панщину, панщину з кіньми і волами, за десятину, натуральні данини зерном і чинш. Вартість цих повинностей була оцінена в 46,5 млн золотих гульденів. При визначенні вартості повинностей враховувалась їхня річна ціна. Вона мала дорівнювати 5% річних з капіталу.

Таким чином, сума винагороди обчислювалася так: поміщик мусив одержати таку суму, щоб, поклавши її в банк, тільки на річний процент міг би одержувати щорічно свій прибуток в минулому від повинностей. Сума винагороди обраховувалася діленням річної ціни повинностей, помноженої на 100, на п’ять. 30% від цієї суми відкладалися за скасовані «опікунські обов'язки». Поміщик одержував 70% вартості феодальних повинностей, причому не готівкою, а п'ятипроцентними облігаціями, які погашалися державними кредитними установами протягом ряду років.

Проте, як тільки реакція одержала перемогу над революцією, усе відшкодування держава переклала на селян. Селяни щорічно мусили сплачувати відповідну частину боргу, проценти на борг і, крім того, певну суму на утримання адміністрації, яка займалася цією фінансовою операцією. З цією метою було введено спеціальний податок на селян. «Подарунок» держави перетворився на викуп, який селяни мали б платити до 1943 р.

Феодальні повинності селян Північної Буковини було скасовано спеціальним актом 1 липня 1848 р. Вартість селянських повинностей була визначена в 4 млн золотих гульденів. Як і в Галичині, власність поміщиків лишилася недоторканою, їм залишилися сервітути (землі громадського користування). Реформу було проведено таким чином, що приблизно 72% селянських дворів землю або зовсім не одержали, або одержали таку кількість, що прожити з неї було неможливо, і селяни перетворювались на наймитів з наділом і без наділу.

Як і в Галичині, обіцянка подарувати звільнення від панщини обернулася на борг, який селяни мусили б платити до 1944 р.

Селянська реформа в Закарпатті мала деякі особливості. Закон про скасування панщини було видано угорським сеймом 18 березня 1848 р. Від панщини звільнили не всіх селян. Становище селян-орендарів, двораків і наймитів поміщицьких маєтків не змінилося. Крім того, від селян було відрізано багато земель, у деяких місцевостях 70—80% селян одержали менше половини того наділу, що мали до реформи. Поміщики одержали компенсацію в 4,4 млн форинтів. Її сплачували селяни у формі додаткового податку.

Отже, аграрна реформа 1848 р. в Західній Україні не тільки не знищила поміщицького землеволодіння, а й розширила його за рахунок сервітутних земель, які мали велике господарське значення для селян цього краю. Безземельні й малоземельні селяни землі не одержали. Поміщики втратили владу над селянами, але мали можливість їх закабалити, надаючи їм землю в оренду. Вони одержали компенсацію за втрачені феодальні повинності й тепер щорічно отримували платежі, сплату яких гарантував уряд.

Селянська реформа 1848 р. мала грабіжницький характер. Усі селяни втратили сервітутні землі, багато селян отримали зменшені наділи орної землі. Вони мусили сплачувати величезний ін-демнізаційний борг.

Усе це гальмувало розвиток капіталізму в сільському господарстві Західної України і в економіці загалом. Але разом з цим реформа й полегшила дальший розвиток капіталізму.

У Східній Україні цю реформу було проведено в 1861 р. Реформа була підготовлена всім ходом економічного розвитку Росії, який витягував її на шлях капіталізму, а кріпацтво перетворилося на гальмо для розвитку промисловості й сільського господарства.

Кримська війна 1853—1856 рр., в якій Росія зазнала поразки, виявила економічну, технічну і воєнну відсталість царської Росії, гнилість кріпосницької системи.

Нарешті, селянський рух набрав надзвичайно широкого розмаху. Хвиля селянських заворушень безперервно наростала. Пануючі кола Росії почали розуміти необхідність скасування кріпосного права. В 1857 р. було створено Таємний комітет для підготовки реформи. Згодом підготовку реформи очолив Головний комітет у селянській справі. Крім того, в губерніях були створені дворянські комітети для складання проектів реформи.

Реформа готувалася майже 5 років, і весь час точилась боротьба між окремими групами поміщиків про умови звільнення селян. Більшість поміщиків України були прихильниками звільнення селян або без землі, або з невеликими клаптиками землі, щоб забезпечити поміщиків робочими руками, а також за обов'язковий викуп землі й особи селянина.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав маніфест і «Положення про селян, звільнених з кріпосної залежності». До них належали «Загальне положення про селян, звільнених з кріпосної залежності», де було викладено основні умови скасування кріпацтва; чотири місцевих положення (Великоросія, Лівобережжя, Правобережжя, Литва та Білорусія). Великоросійське положення одночасно стосувалося і трьох південних губерній України: Катеринославської, Таврійської і південної частини Харківської губернії, де переважало общинне землекористування. На Лівобережній Україні переважно з подвірно-сімейним землекористуванням діяло Малоросійське місцеве положення. На Правобережній — Київська, Волинська, Подільська губернії, де також у більшості було подвірне-сімейне землекористування, діяло окреме місцеве положення. Було також опубліковано положення про дворових селян і т. ін.

Реформа торкалася трьох найголовніших питань: 1) особи селянина, 2) наділення селян землею і 3) викупної операції.

На підставі «Загального положення» селянин ставав вільною людиною й одержував ряд громадянських прав: він міг займатися торгівлею та промисловістю, володіти рухомим і нерухомим майном, укладати договори, виступати позивачем і свідком у суді, переходити в інші стани, вступати в навчальні заклади, брати участь в органах самоврядування та ін.

Проте воля, яку здобули селяни, була обмеженою. Було збережено сільську общину, усі члени якої були пов'язані круговою порукою — відповідальність усіх за своєчасні платежі податків і викупних платежів за землю, відбування повинностей тощо. Без згоди общини селянин не мав права вийти з неї. Поміщики втручалися в господарське життя сільських общин: без згоди поміщика не можна було міняти сівозміни, розорювати нові землі тощо.

Селяни залишалися нижчим станом. Вони сплачували подушний податок, відбували рекрутчину, їх могли піддавати фізичним покаранням.

Крім того, до укладення викупних угод з поміщиками селяни залишалися тимчасовозобов'язаними, повинні були відбувати повинності, платити оброк або відбувати панщину і підлягали вотчинній владі поміщика. Розуміючи складність питання визначення розміру наділів і суми викупу, держава надала на укладення угоди 2 роки, але в деяких місцевостях з різних причин селяни були тимчасовозобов'язаними 22 роки. Тимчасовозобов'язаний селянин, якщо володів наділом землі, що за реформою дорівнював вищому наділу, мусив або відбувати 70 днів (40 чоловічих, ЗО жіночих) на рік панщини, або платити чинш, розмір якого становив від 6 до 12 крб. на рік. Після укладення викупної угоди селянин переходив на викуп, тимчасовозобов'язане становище припинялося.

9 років після реформи селянин не мав права відмовитися від землі й виходити зі складу сільської общини.

Нарешті, органи селянського управління, які було створено реформою (сільський схід, сільський староста, збирач податків, волосний схід, волосне управління, волосний староста тощо), залежали від представників царської адміністрації — мирових посередників з дворян та ін. Мирові посередники мали право відміняти рішення сільських сходів, піддавати селянських виборних арешту або штрафу. Отже, владу окремого поміщика над селянами було замінено владою представників місцевого дворянства в цілому.

Грабіжницька суть реформи яскравіше за все виявилась при визначенні розмірів наділів. Земля вважалася власністю поміщиків. Вони були зобов'язані надати селянину наділ. Наділення селян землею визначалося місцевими положеннями. Всю територію України було поділено на чорноземні, нечорноземні й степові губернії. В чорноземних і нечорноземних губерніях було дві норми наділу — вища і нижча, котрі співвідносились як 1:3, у степових — одна, указна від 3 до 6,5 десятини залежно від місцевості. Землею наділялися ревізькі душі — особи чоловічої статі, що досягли 12 років, і старші. Розміри наділів у чорноземних губерніях дорівнювали: нижчий — 0,9—2 десятини; вищий — 2,7—6 десятин, в нечорноземних — нижчий 1,0—2,3, вищий — 3—7 десятин. Були і місцеві особливості.

Поміщики мали право забирати собі кращі землі, переносити селянські садиби, польові наділи в інші місця, прокладати дороги, де їм вигідно тощо. Селяни не отримали лісів, пасовищ, водойм.

На Лівобережній і Степовій Україні поміщики пересічно відрізали у селян майже 28% загальної площі селянського землекористування. В окремих місцевостях відрізки становили значно більше. В Степовій Україні відрізки доходили до 70%, а в Лука-шівці Золотоніського р-ну на Полтавщині вони становили 92%. Зменшували наділи різними шляхами. Якщо селянин до реформи мав більше землі, ніж передбачалося нормами вищого наділу для даної місцевості, поміщик міг надлишок відрізати.

У тих місцевостях, де були родючі ґрунти, поміщики були заінтересовані залишити собі якомога більше землі і пропонували селянам узяти безкоштовно 1/4 вищого наділу — це так звані дарчі або четвертні наділи. Такі наділи отримали 3,9% селян.

Поміщик мав право зменшити селянські наділи, якщо в нього залишалося менше третини всієї землі, що він мав до реформи у чорноземних та нечорноземних губерніях і менше половини — у степових.

Зовсім не одержували землі селяни дрібнопомісних поміщиків, селяни Південного узбережжя Криму, двораки, місячники, солдати, бобилі, городники тощо. З 2,5 млн ревізьких душ поміщицьких селян було обезземелено 440 тис. селян (9,2%), близько 100 тис. дістали наділи до однієї десятини на ревізьку душу. Середній наділ на Лівобережжі становив до 2,5 десятини, у Степовій — до 3,2, на Правобережжі — 2,9 десятини.

Землю відводили сільський общині, а потім закріпляли за селянськими родинами згідно з кількістю ревізьких душ у спадкове користування.

На Правобережній Україні були деякі особливості в проведенні реформи, викликані польським національно-визвольним повстанням 1863 р. Тут селянам було повернуто всі відібрані в них після інвентарної реформи 1848 р. землі, не було відрізків і навіть зроблено деякі прирізки. За законом від 30 липня 1863 р. викуп селянських наділів був обов'язковим, і суму викупу було зменшено пересічно на 20%, а в деяких місцевостях на 40—50%. Незважаючи на ці поступки, тут теж залишилося багато малоземельних і безземельних селян.

Селян було пограбовано і при визначенні суми викупу. Було створено спеціальне «Положення про викуп». За ним садибні ділянки селянин міг викупити в будь-який час, а польовий наділ тільки за згодою поміщика. Причому селянин не міг примусити поміщика виділити йому наділ, а поміщик мав право примусити селянина перейти на викуп.

Визначаючи суму викупу, поміщик орієнтувався не на ринкові ціни на землю, а на свій дореформений грошовий оброк. Поміщик бажав одержати таку суму грошей, щоб 6% річних приносили йому дореформений грошовий оброк. Викупний оброк обраховувався діленням річного оброку, помноженому на 100, на шість.

Ці суми значно перевищували ціну землі. Селяни не могли сплатити їх відразу. Тому держава, захищаючи інтереси поміщиків, взяла на себе обов'язок сплатити 80% всієї викупної суми, а 20 % сплачують селяни, якщо вони викупали повний наділ, або 75% — за неповний.

У цих умовах селяни ставали боржниками держави і мусили протягом 49,5 року платити щорічно по 6% від боргу державі. Через це селяни мусили б сплатити суму втричі більшу, ніж було сплачено державою.

Тільки в 1906р. під впливом революції 1905—1906р. уряд відмовився від стягнення заборгованості. До цього часу селяни 8 українських губерній сплатили тільки державі 382 млн карбованців, в той час як їхній борг становив 166,8 млн крб.

Таким чином, при проведенні реформи селяни були пограбовані і поміщиками і державою.

Проте, реформа мала велике значення для економічного розвитку України. Нею були знищені перепони для розвитку капіталізму, і він почав швидко розвиватися.

Реформа 1861 р. втягнула селянство в товарно-грошові відносини, змусила їх вийти на ринок, зробила можливим купівлю землі, продаж і купівлю робочої сили. Вона примусила селян підвищувати товарність їхніх господарств у зв'язку з необхідністю сплати викупних платежів. Господарства селян стають товарними, починається швидке розшарування селянства, з'являються нові типи сільського населення: сільська буржуазія і сільський пролетаріат. Саме вихід селян на ринок прискорив розшарування, тому що собівартість продукції в кожному господарстві різна, і той селянин, в якого вона була низькою, одержував більше прибутків, збагачувався і навпаки.

До селянської буржуазії належали селяни, що вели торгове землеробство, а також власники невеликих торгових і промислових підприємств і закладів. Ця категорія в Україні в 90-х роках XIX ст. становила 15—20%.

До сільськогосподарських найманих робітників належали малоземельні й зовсім безземельні селяни, наймити, чорноробочі й т. ін. Вони становили 60% усіх селян.

Невелику групу в 20—25% складали селяни-середняки, що в більшості вели натуральне господарство.

Заможні селяни були добре забезпечені землею, реманентом, худобою. В їхніх руках було близько 40% надільної і приватної землі, 80% орендної, понад 50% робочої і продуктивної худоби. На одне господарство припадало майже    22 десятини землі, у той час як на один двір бідноти — 4 десятини, середнього селянства — 7 десятин.

Кожна з цих груп по-різному впливала на розвиток внутрішнього ринку. Найактивніший вплив чинили сільська буржуазія і пролетаріат. Буржуазія виступала як продавець і покупець, пролетаріат — як покупець. Найменше значення мало середнє селянство, воно зверталося до ринку значно менше, задовольняючи свої потреби у власному господарстві.

Реформа 1861 р. змусила і поміщиків перебудувати свої господарства. Ця перебудова складалася з трьох важливих частин: 1) поміщики мусили перейти від використання праці кріпаків до вільнонайманої праці; 2) придбати власний інвентар, робочу худобу; 3) остаточно відмовитись від натурального характеру свого господарства і перетворити його в торгове, підприємницьке.

Природно, що такий перехід не міг відбутися швидко, оскільки, по-перше, не було умов для розвитку капіталістичного господарства: не було достатньо людей, що звикли працювати за наймом, не було в достатній кількості грошей, щоб купити машини, і, нарешті, поміщики не мали досвіду торговельно-підприємницької діяльності. По-друге, були умови, що дозволяли поміщикам господарювати по-старому. Панщинна система господарства не була знищена зовсім, її було лише підірвано. Та обставина, що селяни не одержали пасовищ, луків, лісів, водойм, а також те, що селяни не одержали достатньо земель, змушувала їх орендувати землю в поміщиків. Поміщики за оренду примушували селян відробляти в своїх господарствах. Це не що інше як видозмінена панщина.

Крім того, збереглася можливість «позаекономічного примусу»: тимчасово зобов'язані селяни, кругова порука в общині тощо.

Усе це аж ніяк не стимулювало капіталістичну перебудову поміщицького господарства і давало поміщикам можливість жити по-старому.

Інтенсивна перебудова поміщицького господарства почалася з другої половини 70-х років XIX ст. і була викликана тим, що почав зникати середняк, основний орендар поміщицької землі й основний відробітник.

Щодо другого боку перебудови — придбання власного реманенту і робочої худоби, то він тісно пов'язаний з заміною праці кріпаків або відробітників. З кінця 1970-х років розпочався період швидкого і систематичного застосування машин.

Нарешті, третя складова частина капіталістичної перебудови поміщицького господарства — пристосування його до ринку і перетворення в торгове, підприємницьке — виявилася в тому, що після реформи 1861 р. поглибилася територіальна спеціалізація сільського господарства.

Районом торговельного зернового господарства стала Степова Україна. Тут швидко зростали посівні площі. В Таврійській губернії, наприклад, посівні площі зросли на 244,5%. 75—80% зернової продукції становили експортні культури: пшениця і ячмінь.

Південна Україна стала районом вирощування льону-кучерявцю. Під цією культурою тут було зайнято 200 тис. десятин, у той час як в інших губерніях — 57 тис. десятин. Районом торговельного бурякосіяння стала Правобережна Україна. На початку XX ст. посівні площі цукрових буряків на Правобережжі становили 75% усієї земельної площі.

У Чернігівській, Київський губерніях, Степовій Україні розширювалися посіви картоплі, яка в більшості йшла на винокуріння й картопляно-крохмальне виробництво. З 1870 по 1900 рр. посівні площі під картоплею зросли майже втричі, а частка картоплі в загальній масі переробленої на горілку сировини — з 9,1 до 70,8 відсотка.

Чернігівська і Полтавська губернії посідали перше місце за розмірами посівів тютюну та виробництвом тютюнових виробів.

Торговельну спеціалізацію названим районам надавали, головним чином, розташовані там поміщицькі й у деякій мірі селянські господарства.

На Півдні України розвивалося торговельне тваринництво: конярство, вівчарство. На Правобережжі вирощували велику рогату худобу.

Проте скорочувалися посіви жита. У зв'язку зі скороченням площ кормових угідь у селянських господарствах зменшилась кількість худоби, переважно овець і волів.

Розвиток промисловості та міст збільшив попит на сільськогосподарську продукцію на внутрішньому ринку і зменшив експорт худоби. Експорт коней зріс. Зріс експорт птиці, яєць і коров'ячого масла.

Процес капіталістичної перебудови проходив для поміщицьких господарств хворобливо. Відчуваючи постійний брак грошей для придбання дорогих машин і найму робочої сили, поміщики продавали частину своїх земель або закладали їх у банки (зокрема в Дворянському банку, спеціально створеному в 1885р.). За 1863—1902 рр. було продано 25,6 млн десятин землі. За 1877—1905рр. дворянське землеволодіння в Україні скоротилося на 32,5%. Найшвидше воно скорочувалося в Південній Україні — на 49%, на Лівобережній — на 35%, на Правобережжі — на 25%. Повільне зменшення у поміщиків земель на Правобережній Україні пояснюється кількома причинами. Тут і політика царського уряду, котрий після повстання 1863 р. сприяв поширенню російського поміщицького землеволодіння, і, головне, те, що тут ще до реформи 1861 р. успішно розвивалось поміщицьке підприємництво, пов'язане з цукровою промисловістю.

Зростала заборгованість поміщиків різним кредитним установам, у 1903 р. вона становила 676 млн крб.

Таким чином, розвиток капіталізму сприяв зростанню продуктивних сил, продуктивності праці в сільському господарстві, феодальне землеволодіння перетворювалось у буржуазне.

Збереження поміщицького землеволодіння, селянське безземелля і малоземелля, оренда, відробітки гальмувати розвиток промисловості й створювали надлишок робочої сили в країні. Наприкінці XIX ст. в Правобережній і Лівобережній Україні він становив приблизно 2183 тис. осіб. Найбільший надлишок робочої сили був у селах Київської, Полтавської і Подільської губерній — більше ніж 30% дорослого чоловічого населення.

Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну, Бессарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя тощо. Піти на заробітки було зовсім непросто: де існувала община, потрібна була її згода, було ще багато інших формальностей. Незважаючи на це, з кожним роком кількість відхідників збільшувалась. За 40 років (з 1861 по 1900 рр.) видача паспортів відхідникам збільшилась більш як у 10 разів.

Наприкінці XIX ст. великих розмірів набуває переселення селян на Схід Російської імперії. Після реформи 1861 р. переселення заборонялося, оскільки це позбавляло уряд регулярної виплати викупної суми, податків у повному обсязі, виконання різноманітних повинностей, а поміщиків — дешевої робочої сили, зниження плати за оренду землі. Переселення було обставлене багатьма дуже складними умовами.

Зростання обезземелювання, важких умов життя, складність відходу на заробітки, обмеження переселення надзвичайно революціонізувало селян. Протягом усієї другої половини XIX ст. селянство виступало за ліквідацію поміщицького землеволодіння, проти тяжких умов життя. Тільки в 60-х роках XIX ст. на Україні відбулося близько 2870 селянських виступів, в яких взяло участь понад 2,2 млн осіб.

Скасування кріпосного права створило сприятливі умови для розвитку капіталізму: розширило внутрішній ринок для промислової продукції і ринок робочої сили за рахунок селян, які зовсім не одержали землі або одержали дарчі й мінімальні наділи; прискорило нагромадження капіталів (тепер підприємець не платив робітникові ту частину заробітної плати, що йшла на чини).

Унаслідок цього в пореформений час в Україні в 1870—1880 рр. завершується промисловий переворот, фабрика остаточно витісняє мануфактуру. Економіка починає розвиватися циклічно: піднесення, кризи, депресії. 60-ті роки — початок 1870-х позначилися піднесенням у розвитку промисловості. Будувалося багато залізниць. Це було викликано необхідністю доставки хліба, вугілля, інших товарів до чорноморських і азовських портів. Спорудження першої залізниці в Україні почалося у 1863 році, і на кінець 80-х років XIX ст. тут була створена ціла система залізниць. Вони сполучали між собою центр Російської імперії з Донбасом, азовськими, чорноморськими портами, Західною Європою. Одеса стала головним портом з вивозу зерна, Маріуполь — вугілля. Заявилися великі залізничні вузли: Київ, Харків, Катеринослав, Кременчук, Одеса. За 1865—1890 роки в Україні було побудовано 6350 верст залізниць. Широке будівництво сприяло розвитку внутрішнього ринку країни.

Після реформи 1861 р. занепадає головна паливно-металургійна база Росії — Урал, і наперед виходить Донецько-Придніпровський вугільно-металургійний регіон. Набирає великого значення Південно-Західний цукровий район. Україна стає одним із головних і найбільш розвинутих центрів імперії.

У зв'язку з розвитком промисловості підвищилась потреба в паливі. Це сприяло розвитку кам'яновугільної промисловості Донбасу. Донбас починає витісняти інші райони видобутку вугілля. Якщо в 1860 р. він давав майже 33% вугілля всієї імперії, то в 1900 р. — уже 68,9%. Сюди почали вкладати капітали іноземці. Місця дрібних малопродуктивних шахт зайняли великі з видобутком 1—2 млн пудів вугілля на рік.

Проте та кількість вугілля, що її видобували в імперії, не задовольняла потреб зростаючої промисловості, вугілля доводилося імпортувати. Власники шахт, щоб не знижувати високі ціни на вугілля, домагалися підвищення мита на імпортне вугілля. Техніка на шахтах була надзвичайно примітивна, і власники шахт нічого не робили для її модернізації, тому що мали у великій кількості дешеву робочу силу.

Недостатньо розвинутою була і металургійна промисловість. Розвиток промисловості взагалі й будівництво залізниць зокрема підвищили попит на метал. В Україні починається розвиток залізорудної промисловості. Україна стає центром видобутку залізної руди. За 1870—1900 роки видобуток її тут зріс у 158 разів, у той час як на Уралі — тільки в 4 рази. Головною базою видобутку залізної руди стає Криворіжжя.

Поєднання донецького вугілля і криворізької руди сприяло розвитку металургії. На початок 1900 р. в Донбасі й Кривому Розі було 17 великих чавуноливарних заводів і близько 100 дрібних. На початок XX ст. Україна давала понад 52% усієї продукції чавуну в імперії.

Україна стала центром виробництва рейок: в 1900 р. тут було виготовлено 76% загального виробництва рейок Росії.

У металургійній промисловості України було багато іноземного капіталу, тому що власники підприємств одержували колосальні прибутки, нерідко           30 і навіть 40%.

Металургійна промисловість України не могла задовольнити потреб усіх галузей промисловості в металі, в основному вона задовольняла потреби залізничного будівництва. Це гальмувало розвиток такої важливої галузі, як важке машинобудування. Таке становище пояснювалося значною мірою тим, що в металургійній промисловості Росії була велика частка іноземного капіталу, якому було невигідно розвивати всі галузі промисловості.

Розвиток великої машинної індустрії — це показник рівня розвитку промисловості взагалі. В Росії ця галузь була найвідсталішою. Більшість складних машин і верстатів привозилася з-за кордону.

Найбільш розвиненою галуззю в промисловості було сільськогосподарське машинобудування, що було викликано розвитком капіталізму в сільському господарстві й зростаючим попитом на машини. Центром сільськогосподарського машинобудування стали: Олександрівськ, Харків, Одеса, Бердянськ, Миколаїв, Київ, Херсон. Усі великі заводи належали іноземним капіталістам. У 1912 р. на Україні був зосереджений 21% всіх підприємств сільськогосподарського машинобудування імперії, але вартість їхньої продукції становила 53% загальної. Значне місце в машинобудуванні посідало транспортне машинобудування, зосереджене в Луганську, Харкові, Миколаєві тощо.

Розгорталося суднобудівництво й судноремонтна промисловість (Херсон, Миколаїв, Київ, Одеса.)

Малорозвинутими були: хімічна промисловість, виробництво будівельних матеріалів тощо.

На першому місці за розвитком в Україні стояли галузі, пов'язані з переробкою сільськогосподарської продукції: цукрова, спиртова, борошномельна, олійна, тютюнова. Найпоширенішим було цукроваріння, де промисловий переворот відбувся ще до реформи 1861 р. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії. В 1885р. Україна виробляла 87,8% усього цукру Росії.

У 1860-х роках почалася технічна перебудова цукроварень, заміна примусової праці кріпосних селян працею вільнонайманих робітників, будувалися великі підприємства, виникали товариства на паях. Великі капіталістичні підприємства остаточно витіснили дрібних. В 1887 р. було створено цукровий синдикат у Росії. Це було одне з перших монополістичних об'єднань у Росії. В 1893 р. він об'єднував 93,5% усіх цукрових заводів імперії. Синдикат скорочував виробництво і підвищував ціни на цукор на внутрішньому ринку, це давало йому можливість одержувати великі прибутки і збільшувати вивіз цукру за кордон для продажу за більш низькими цінами.

Упроваджувалась нова техніка, парові машини, йшла концентрація виробництва у винокурінні, борошномельному виробництві, олійному, тютюновому.

Промислове піднесення 1860-х — початку 1870-х років XIX ст. закінчилося економічною кризою 1873—1874 рр. Після незначного піднесення в 1875—1880 рр. криза знов охопила економіку України в 1881—1883 рр. З кінця 80-х років XIX ст. почалось нове промислове піднесення, яке тривало протягом усього останнього десятиріччя XIX ст.

В економіці Західної України переважало сільське господарство. Після реформ 1848 р. тут збереглася велика землевласність поміщиків, монастирів. На початку XX ст. їм належало в Східній Галичині 40,3% усієї площі краю, Буковині — 40,5%, у Закарпатті — 45%. Перебудова господарств, пристосування до нових капіталістичних умов для поміщиків відбувалася дуже важко. З кінця XIX ст. посилився процес руйнування поміщицьких господарств. Маєтки цілком або частинами продавалися, їх купували купці, заможні селяни, посесори тощо. Багато землі купувала єврейська буржуазія.

З розвитком капіталізму в сільському господарстві оренда землі й відробітки починають поступатися найманій праці, удосконалювались знаряддя праці та машини.

Землеробство набувало торговельного капіталістичного характеру. Йде територіальна спеціалізація окремих районів. Виділяються райони зернового господарства — Галицьке Поділля; вирощування тютюну — Південне Поділля; посівів хмелю, льону, конопель, маку, картоплі. Промислового характеру набуває садівництво. Фрукти збували в містах і вивозили в промислові центри Австрії.

Розвивалося торговельне тваринництво. На продаж вирощували велику рогату худобу, коней, свиней, овець. Деяку частину вивозили навіть за кордон.

Розвиток капіталізму поглиблював соціальну диференціацію селян. У 1902 р. в Галичині заможні селяни становили 9,7% загальної кількості господарств і володіли 20,7% усіх земель. На Буковині 8% господарств мали 21,3% землі, на Закарпатті 9,93% господарств заможних селян утримували 23% усієї корисної землі. В Східній Галичині без- і малоземельні селяни становили 79,9%, а в Північній Буковині — 87,03%.

У господарствах заможних селян застосовувалась наймана праця як постійних, так і сезонних робітників.

Безперервне зростання податків вело до зубожіння селянства, втрати ними землі. Зубожіння прискорювалось і лихварством. Селяни одержували від лихварів гроші, худобу, хліб на надзвичайно тяжких умовах (іноді норма процента досягала 500 і більше). Лихварі за несплату боргів забирали землі.

Недостатній розвиток капіталізму в сільському господарстві, промисловості мали наслідком аграрне перенаселення, надлишок робочих рук. Неможливість знайти роботу на батьківщині змушувала селян емігрувати. З кінця XIX ст. еміграція набуває масового характеру. Переселялися до Канади, США, Аргентини, Бразилії. Перед першою світовою війною цей потік зменшився, частина емігрантів навіть повернулася назад. На сезонну роботу емігрували до Німеччини, Румунії, Данії, Росії тощо.

Промисловість у Західній Україні розвивалась занадто повільно. Переважала дрібна промисловість. Австрійський уряд не сприяв розвиткові промисловості в західноукраїнських землях, не надавав ніяких пільг, допомоги та ін. Стримував розвиток промисловості й брак підприємців, котрі мали б великі капітали, втрата інтересу до промислової діяльності з боку поміщиків, також імпорт промислової продукції з більш розвинених провінцій імперії.

Саме через імпорт якісної продукції фабрично-заводської промисловості західних провінцій Австрії занепадають скляна, фаянсово-порцелянова, цукрова, шкіряна, текстильна, паперова, сірникова галузі промисловості в Західній Україні. В кращому стані були галузі, які не зазнавали конкуренції і навіть експортували частину своєї продукції (борошномельна, спиртогорілчана, тютюнова, лісопильна, соляна.)

В 1850—1860-х роках XIX ст. тут розпочинається промисловий переворот. З кінця 1870-х років XIX ст. швидко почала розвиватися нафтова промисловість Галичини. Під впливом збільшення попиту на нафтопродукти почалось переобладнання нафтодобувної й озокеритної промисловості. Ручне видобування нафти замінюється новою технікою, застосовується вдосконалений метод буріння глибоких свердловин, для видобутку нафти почали використовувати парові, а пізніше двигуни внутрішнього згоряння. Їхня потужність на території Дрогобицької і Станіславської гірничих округ зросла в 1913 р. майже до 50 тис. к.с. Зростав видобуток нафти. У 70-х роках він становив 20—3О тис. т на рік, у 1909 р. — 2053 тис. т. Понад 4/5 усього видобутку нафти на початку XX ст. припадало на Борислав.

Нафтова промисловість Прикарпаття знаходилась у руках іноземного капіталу: німецького, англійського, французького, американського, бельгійського. Місцевий галицький капітал мав тільки 12,25% з усього вкладеного в нафтову промисловість капіталу.

У 1860-х — 1870-х рр. західноукраїнські землі були з'єднані залізницями з Заходом і Росією. Звідси в західноукраїнскі землі почали вивозити промислову і сільськогосподарську сировину. Східна Галичина перетворилася на внутрішню колонію Австрії і стала ринком збуту та джерелом сировини для австрійської метрополії.

Іноземний капітал проникав у борошномельне виробництво, лісопильну промисловість.

У 1870—1880-ті роки в лісопильну промисловість, найбільш розвинену й технічно оснащену, почали вкладати капітали австрійські і німецькі капіталісти. Вони скуповували величезні масиви галицьких лісів, засновували парові тартаки, вивозили одержану продукцію на європейські ринки.

Важкої промисловості в Західній Україні майже не існувало. Деякого розвитку набула металообробна і машинобудівна промисловість. Інші галузі промисловості були розвинені дуже нерівномірно. Досить успішно розвивався видобуток солі, цегляне виробництво.

Хімічна промисловість була представлена нафтопереробними заводами. Виробництво фарб, мила, соди було незначним. Дрібними підприємствами були представлені швейна, взуттєва, килимарська промисловості. З кінця XIX ст. в Галичині існувало кілька паперових фабрик.

Проте, треба сказати, що з кінця XIX — на початку XX ст. тут відбувається концентрація виробництва, виникають монополії у нафтовій промисловості, деревообробній тощо. Картелі й синдикати не давали можливості розвиватися тим галузям, які були для них небажаними.

Економічна відсталість західноукраїнських земель позначилась на стані шляхів сполучення (їх було мало), на соціальній структурі населення. Великих міст було небагато. Західна Україна залишалась відсталою аграрною провінцією Австро-Угорщини. На початку XX ст. в промисловості Галичини було зайнято 9%, в Закарпатті — 5% населення.

Галузева структура, хоча і зробила після реформи 1848 р. значні кроки вперед, залишалась однобокою і мала типовий колоніальний характер.

2. Економічні вчення періоду монополістичної конкуренції.  

Марксизм виник у 40-х рр. XIX ст. як напрям класичної політекономії, що претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу.

Засновники марксизму Карл Маркс та Фрідріх Енгельс були сучасниками і свідками утвердження капіталістичних відносин; отже формування марксистського економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний розвиток капіталізму зазнав перших глибоких криз. Цей процес супроводжувався загостренням суспільних суперечностей, проявом яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння.

Так, 1825 р. у Англії став початком пори криз, банкрутств та збільшенням безробіття на тлі бурхливого росту промисловості. Робітничий клас, що повністю залежав від успішного розвитку капіталістичного виробництва, бо не мав інших засобів до існування, крім праці, чутливо реагував на погіршення свого становища. Почалось формування профспілок, які розгортають широкомасштабну боротьбу за економічні інтереси робітничого класу.

1836 р. в Англії виникає чартистський рух, що проіснував близько чверті століття. Його організованість, масовість, економічні та, головне, політичні гасла свідчили про те, що у суспільстві народжується нова могутня сила.

Розвиток капіталізму в Німеччині, на батьківщині Маркса й Енгельса, відбувався шляхом повільної реформації феодальних відносин, що болісно позначалося на основній масі населення. Повстанням сілезьких ткачів 1844 р. розпочався новий напрямок у робітничому русі: виступи робітників почали набирати комуністичного забарвлення. Саме тоді уперше постало питання про теоретичне обгрунтування революційної боротьби.

У Франції 1831 та 1834 рр. суперечності розвитку капіталізму відбилися в повстаннях ліонських ткачів. Революція 1848 р., коли паризькі робітники вийшли на барикади з буржуазно-ліберальними гаслами, та післяреволюційні події підготували нові підходи до визначення мети боротьби робітничого класу за свої права.

Значення Маркса для сучасної економічної теорії полягає в тому, що його роботи — це невичерпне джерело прямих, безпосередніх спостережень дійсності. У 40-х роках XIX ст., у часи, коли були зроблені важливі наукові відкриття, створена важлива основа капіталізму, світ пережив три економічні кризи (1825, 1836, 1847 рр.), мали місце виступи робітників, які висували політичні вимоги (ліонські і сілезькі ткачі), створені чартистські організації в Англії. Джерелами марксизму були німецька класична філософія (Гегель, Фейєрбах), французький утопічний соціалізм (Оуен, Фур'є, Сен-Сімон), англійська класична політекономія (Сміт, Рікардо).

Перші твори марксизму . Першим політекономічним твором марксизму вважається  праця Фрідріха Енгельса (1820—1895 рр.) "Нариси до критики політичної економії" (1844). В ній розглядаються проблеми приватної власності як вихідної бази капіталізму; нагромадження, концентрація і централізація капіталу; економічні кризи. У "Нарисах" ще відчувається вплив на молодого Енгельса Фур'є і соціалістів-рікардіанців. Це стосується як самих термінів, так і морально-етичних принципів у трактуванні категорій, успадкованих від соціалістів-утопістів. Значення цієї праці полягає в тому, що вона відвернула увагу молодого Маркса від філософії і права і спрямувала її в сферу економічних питань.

У наступній праці Енгельса "Становище робітничого класу в Англії" (1845) дана характеристика становища робітничого класу Англії після завершення промислового перевороту. У цій роботі він підкреслив, що становлення капіталістичної промисловості є результатом промислового перевороту, дав характеристику криз, але ще не дав повного уявлення про їх цикли і фази. При підготовці "Капіталу" Маркс широко використовував цю працю Енгельса.

Карл Маркс залишив помітний слід в історії економічної думки. Сила впливу його вчення велика. Ідеї К. Маркса дуже часто виходять за межі безпосередньо економічних проблем, переплітаючись з філософськими, соціологічними і політичними проблемами. Він створив щось на зразок релігії, в основі якої лежать прості ідеї: соціальна рівність, воля, демократія.

Творча спадщина К. Маркса має багато спільного з досягненнями видатних представників класичної школи економічної думки, особливо А. Сміта і Д. Рікардо. Проте, їх теоретико-ідеологічні позиції, як думав автор "Капіталу", стали лише вершиною основ "буржуазної" економічної теорії, і після їх праць класична політична економія начебто себе вичерпала.

Уже в першому розділі першого тому "Капіталу" К. Маркс заявляє, що "вульгарний економіст" відійшов від принципів Сміта—Рікардо, ігнорує "реальні" і "визначальні фактори", ковзає по поверхні економічних явищ і має справу з суб'єктивним ставленням до грошових витрат економічних агентів. При цьому "вульгарний економіст", за Марксом, є виразником буржуазної (класової) ідеології, і з цієї причини (навіть не маючи намірів бути неправдивим) позбавлений можливості тлумачити реальність об'єктивно.

Методологія дослідження. За визнанням самого К. Маркса, методологічно він виходив  одночасно з трьох наукових джерел: англійської класичної політичної економії Сміта—Рікардо, німецької класичної філософії Гегеля—Фейєрбаха і французького утопічного соціалізму. У перших він запозичив та розвинув серед багатьох інших трудову теорію вартості, положення закону тенденції норми прибутку до зниження, продуктивної праці тощо, у других ідеї діалектики і матеріалізму, у третіх поняття класової боротьби, елементи соціального устрою суспільства. Тому автор "Капіталу" є не єдиним серед дослідників початку і середини XIX століття, які розглядали політику і державу як другорядні явища відносно соціально-економічних, і віддавали перевагу, відповідно до каузального підходу, класифікації економічних категорій на первинні і вторинні; вважали економічні закони, капіталізм і відповідно ринковий механізм господарювання історично минущими і т.п.

Проте центральне місце в методології досліджень К. Маркса займає його концепція про базис і надбудову, про що він заявив ще в 1859 р. у "Критиці політичної економії". Основна ідея праці була сформульована так: "В суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їх волі незалежні відносини — виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підноситься юридична й політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість”.

На переконання К. Маркса, капіталізм, ера якого "бере свій початок у XVI ст.", виключає гуманізацію суспільства і демократію через приватну власність на засоби виробництва та анархію ринку. У цій системі, де працюють заради прибутку, має місце експлуатація одного класу іншим, а людина (і підприємець, і робітник) стає чужою сама собі, тому що не може самореалізуватися у праці, яка перетворилася лише у засіб існування в умовах непередбачуваного ринку і жорсткої конкурентної боротьби. Що стосується істинної свободи поза працею, тобто вільного часу, то він, за Марксом, "мірою багатства" стане не при капіталізмі, а при комунізмі. Однак у автора "Капіталу" дійсно "немає ніяких переконливих даних ні про момент, коли капіталізм перестане функціонувати, ні навіть про те, що в даний конкретний момент він має припинити функціонувати..." Маркс навів певну кількість доказів, які дозволяють вважати, що капіталістичний лад буде функціонувати все гірше і гірше, проте він не довів економічно, що внутрішні протиріччя капіталізму будуть його руйнувати.

Слід підкреслити, що в доказах К. Маркса про неминучу поразку капіталізму основним є не порушення ринкових принципів розподілу доходів між класами суспільства, а те, що ця система не забезпечує цілковитої зайнятості, тяжіє до колоніальної експлуатації і війн. Суспільним ідеалом він вважає соціалізм і комунізм, називаючи їх фазами неантагоністичного комуністичного суспільства, при якому засоби виробництва не будуть більше об'єктом приватного присвоєння і кожна людина отримає свободу.

Але тут доречно згадати Ф. Хайєка, який писав: "Обіцянка свободи стала, безумовно, одним із найбільш сильних знарядь соціалістичної пропаганди, яка дала людям впевненість, що соціалізм принесе звільнення. Тим більш жорстокою буде трагедія, якщо виявиться, що обіцяний нам Шлях до Свободи є в дійсності Дорогою в Рабство. Саме обіцянка свободи не дає побачити непримиримі протиріччя між фундаментальними принципами соціалізму і лібералізму... В результаті більша частина інтелігенції прийняла соціалізм, тому що побачила в ньому продовження ліберальної традиції. Сама думка про те, що соціалізм веде до несвободи, здається їм тому абсурдною".

Із всього того, що К. Маркс "зробив нового" в теорії класів, за його ж визнанням, основне "складалося із доведення" сходження пролетаріату, на зразок підняття у свій час буржуазії. З цього приводу Р. Арон заявляє: "сходження пролетаріату не можна уподібнювати (не в міфологічному значенні) сходженню буржуазії, і тут основна помилка всього марксистського бачення історії, наслідки якої не можна виміряти”.

На протиріччях капіталізму, а також і ринкових економічних відносин       К. Маркс акцентує увагу і в теорії капіталу. Вже у визначенні категорії              "капітал", її сутність характеризує як "засіб експлуатації" робітника і встановлення влади над робочою силою. Не погоджуючись з цим, Й. Шумпетер водночас відмічав, що у К. Маркса "основна ідея про те, що капітал є по суті засобом панування над виробництвом, зовсім не збігається з нашими висновками".

У К.Маркса, однак, є ще два трактування "капіталу". Одне із них                 очевидне, коли він пише, що " приєднуючи до їх (товарів) мертвої предметності живу робочу силу, капіталіст перетворює вартість — минулу, здійснену, мертву працю в капітал, в самозростаючу вартість, в живе чудовисько, яке починає "працювати" неначе під впливом захопившої його любовної пристрасті". Інше трактування очевидне у вказівках автора "Капіталу" про взаємозв'язок походження додаткової вартості і самозростання капіталу, зокрема тоді, коли він твердить: "Тільки той робітник продуктивний, який виробляє для капіталіста додаткову вартість або слугує самозростанню капіталу".

Елементом нового в теорії капіталу К. Маркса можна назвати введене у вступі до розділу 23 першого тому "Капіталу" поняття "органічна будова капіталу", яке являє собою вартісне співвідношення між постійним і змінним капіталом.

Судження К. Маркса про вплив структури капіталу на створення додаткової вартості далеко неоднозначні. Так, у першому томі "Капіталу" зазначається, що частка додаткової вартості на підприємстві або в галузі економіки тим більша, чим більша частка змінного капіталу і праці, але тим менша, чим більша в органічній будові капіталу частка постійного капіталу, тобто вищий рівень механізації і наповненості підприємства або галузі машинами й обладнанням. У третьому томі "Капіталу" підкреслюється, що це протиріччя можна розв'язати, якщо розрізняти поняття норма додаткової вартості і норма прибутку.

Для розуміння суті та особливостей трудової теорії К. Маркса принципове значення має концепція двоїстого характеру праці, втіленої в товарі.            К. Маркс вважає, що зведення товару до "праці" недостатнє і неповне — необхідно звести його до праці в двоякій формі, а саме в формі конкретної і абстрактної праці. Конкретна праця — це корисна, доцільна форма праці, незалежна від будь-яких суспільних форм умова існування людей, вічна природна необхідність. За Марксом, така праця характеризується своєю метою, характером операцій, предметом, засобами і результатами.

Абстрактна праця це "праця взагалі", безвідносно до корисної, доцільної форми, затрата праці в фізіологічному розумінні слова, як витрата людської робочої сили. Вона виступає одночасно реальним та історичним явищем товарного виробництва.

Вартість робочої сили. Автор "Капіталу" тлумачить одержання найманим робітником заробітної плати як результат обміну з капіталістом за "робочу силу", яку він продає, а не саму працю, як вважали основоположники класичної політичної економії. Згідно з його теорією, заробітна плата еквівалентна кількості товарів, які необхідні для підтримання життя робітника і його сім'ї. Робоча сила для самого робітника набирає форми товару, що йому належить". Вартість робочої сили ... визначається робочим часом, який необхідний для виробництва, а отже, і відтворення цього специфічного предмета торгівлі". В одному вислові К. Маркса "власник робочої сили" характеризується як "людина, яка продала свою власну шкуру і тому не бачить у майбутньому ніякої перспективи, крім однієї: що цю шкуру будуть вичиняти".

Таким чином, за Марксом, оскільки робітник продає робочу силу, а не працю, то не залишається сумнівів у тому, що "неоплачена праця", яку можна виявити і виміряти, до заробітної плати відношення не має, а "неоплачена робоча сила" не може бути зафіксована, бо "угода" здійснюється в обмін на вартість цілісної робочої сили робітника. Але, як зазначає з цього приводу           М. Блауг, "трудова теорія вартості як така не дає гарантії того, що робоча сила продається за своєю (трудовою) вартістю".

З висоти реалій сьогодення М. Блауг зазначає з цього приводу: "Помилка Маркса — у невизнанні того, що праця може виявитися відносно дефіцитним фактором. І саме з цієї причини, а не через які-небудь серйозні помилки йому не вдалося вірно змалювати історичну еволюцію капіталізму...", "... Маркс недооцінював економічні наслідки виникнення профспілок і виборчих прав робітників".

Виробництво додаткової вартості - ключева проблема першого тому "Капіталу", фундаментальне положення теоретичного аналізу взаємовідносин двох основних класів: найманих робітників і капіталістів — власників засобів виробництва. Висновок автора "Капіталу" такий — джерелом додаткової вартості є тільки "неоплачена праця" продуктивних робітників, які продають свою робочу силу. Причому механізм добування додаткової вартості у розумінні       К. Маркса — це данність, яка також проста і очевидна: протягом "необхідного часу", який завжди менший від фактично відпрацьованого часу, робітник відпрацьовує свою "необхідну працю", вартість своєї робочої сили, щоб одержати її у формі заробітної плати, а протягом "додаткового часу" має місце вже "додаткова праця", яка і створює бажану капіталістам "додаткову вартість". І оскільки експлуатація очевидна, то серед інших пропонується і "формула", за допомогою якої слід виміряти рівень (а за Марксом — "норму") цієї експлуатації, а саме: "норма експлуатації" — це співвідношення між розміром додаткової вартості і розміром оплати робочої сили — змінного капіталу, виражене у відсотках. (Постійний капітал, який виражається в машинах і сировині, може лише переносити свою цінність на продукт, але не створює додаткової вартості.)

Автор "Капіталу" критикує "теорію останньої години" Н. Сеніора саме у зв'язку з ідеєю і навіть спробою підтвердити її числовими розрахунками про те, що лише протягом "останньої години" робочого дня нібито створюється чистий прибуток капіталіста.

Теорія додаткової вартості є у К. Маркса вихідною позицією для визначення введеного ще фізіократами поняття "продуктивна праця". Тут, по суті солідаризуючись з трактуванням Дж. С. Мілля (в розділі 22 першого тому Маркс визнав неможливим віднести його до "вульгарних економістів — апологетів"), автор "Капіталу" все ж уточнює (судячи з викладу розділу               14 першого тому і кількох прикладів у другому томі), що праця є продуктивною, по-перше, якщо виробляє додаткову вартість, яка зростає у формі не "абсолютної", а "відносної додаткової вартості", що дозволяє здешевлювати вартість життєвих засобів; а по-друге, якщо визнати, що продуктивна праця може створювати додаткову вартість тільки у сфері виробництва, а не обігу.

Судження К. Маркса про норму прибутку багато у чому збігаються з положеннями Д. Рікардо. А саме, за Марксом також природним є зумовлений конкуренцією механізм переливання капіталу із одного заняття в інше, що сприяє тенденції норми прибутку до зниження, утворенню середньої норми прибутку. Різниця в судженнях цих учених полягає не лише в тій, на перший погляд формальності, що К. Маркс розглядає розподіл між галузями економіки загальної маси додаткової вартості, а Д. Рікардо — прибутку, але передусім у тлумаченні закону тенденції норми прибутку до зниження.

Суть цієї розбіжності така: Д. Рікардо тлумачить зазначену тенденцію як наслідок конкурентної боротьби, що змушує капіталістів направляти свій капітал у більш прибуткові сектори економіки, що зумовлює неначе мультиплікаційний ефект поступового зниження норми прибутку, який посилюється потребою витрат "все більшої і більшої праці", але кожний раз переривається "завдяки удосконаленням у машинах..., а також відкриттям в агрономічній науці". За Марксом (див. розділи 13—15, том III), справа полягає у принципово іншому, бо в його тлумаченні тенденція норми прибутку до зниження — це історичний феномен механізму саморуйнування капіталізму через неминучу в погоні за стійкою "нормою прибутку" зміну органічної будови капіталу на користь збільшення в його загальному обсязі частини постійного і відповідно зменшення частини змінного капіталу, який є джерелом додаткової вартості, а остання — "спонукальним мотивом, межею і кінцевою метою капіталістичного виробництва" (розділ 11, том І).

Теорія ренти в "Капіталі" майже аналогічна теорії ренти Д. Рікардо. Різниця полягає в доповненні, зробленому К. Марксом про існування разом з "диференційованою" рентою ренти "абсолютної". Виникнення останньої автор "Капіталу" пов'язує зі специфічно низькою в сільському господарстві органічною будовою капіталу і з приватною власністю на землю. Внаслідок дії першого фактора, вважає він, вартість сільськогосподарської продукції завжди вища від її "ціни виробництва", а через другий фактор у сільському господарстві не може працювати механізм "переливання капіталу", який довів би норму прибутку тут до середнього показника. У результаті власник землі отримує можливість вимагати з фермера-орендаря орендну плату, яка перевищує природний рівень ренти, тобто отримувати надприбуток, аналогічно тому, що приносить за інших одинакових умов краща якість (родючість) землі або менша віддаленість земельних ділянок від ринків збуту. Залишається тільки додати, що "марксова теорія абсолютної ренти не має ніякої сили за межами його теорії додаткової вартості і необхідності перетворення вартості в ціну", яка випливає з цієї теорії.

Недосконалість теорії економічних циклів, або теорії криз самого             К. Маркса не підлягає сумнівам. Він не уникнув недоліків, незважаючи на те, що на відміну від прибічників ідеї криз недоспоживання завдяки своїй схемі відтворення довів можливість розширеного відтворення. Справа в тому, що, власне кажучи, в "Капіталі" викладена не стільки теорія криз, скільки каузальна (причинно-наслідкова) оцінка нагромадження капіталу і розподілу доходів при капіталізмі, які неминуче призводять до періодів "загального перевиробництва". Циклічний процес, за К. Марксом, починається з підйому, спричиненого ростом сукупного попиту для нагромадження заради максимізації прибутку, до якої прагнуть капіталісти,— це причина; закінчується цикл спадом, оскільки зростаючий у період підйому попит на працю перевищує його реальну пропозицію і приводить до підвищення заробітної плати та усунення безробіття, що обертається потім зниженням норми прибутку і уповільненим нагромадженням — це наслідок. І знову починається новий економічний цикл, протягом якого відбувається нова переструктуризація економіки, яка супроводжується інвестиціями і створенням нових робочих місць, доки у процесі нагромадження не почнуть переважати тенденції норми прибутку до зниження і старіння капітальних цінностей, ріст резервної армії праці і падіння заробітної платні і настане кризова ситуація.

Тому насправді марксова картина циклічного процесу, або кризи " є одночасно і кара і очищення", "бо все, що Маркс мав на увазі, зводиться до поняття, начебто капіталізму властива тенденція до безперервного розширення виробництва безвідносно до наявності ефективного попиту, який один надає сенс цьому виробництву". На його думку, пише М. Блауг, "попит на інвестиції буде підтримуватися, а капітал використовуватися на повну потужність до тих пір, доки вкладені кошти будуть приносити хоча б мінімальний прибуток. Це майже повністю узгоджується з періодичним скороченням інвестицій як наслідком шокового ефекту від падіння норми прибутку". Доказом цього можуть бути слова самого автора "Капіталу" про те, що " остаточною причиною усіх дійсних криз завжди залишаються бідність і обмеженість споживання мас, що протидіють прагненню капіталістичного виробництва розвивати продуктивні сили таким чином, ніби межею їх розвитку могла бути лише абсолютна споживча здатність суспільства" (розділ 30, том III).

У теорію марксизму значний внесок зробив Ф. Енгельс своєю роботою "Анти-Дюрінг", яка була видана у 1878 р. В ній Енгельс ставить питання про політекономію у широкому і вузькому значенні. У вузькому значенні він розумів політекономію, яка вивчає лише капіталізм. Політекономія у широкому розумінні — це наука, яка вивчає всі суспільні формації і економічні закони," які керують виробництвом і обміном матеріальних життєвих благ у людському суспільстві".

Один з підрозділів написав К.Маркс. Підрозділ містив критичний огляд економічних теорій, починаючи з Платона та Аристотеля до класичної політичної економії, становлення ячкої Маркс зв¢язує з ім¢ям Петті та з школою фізіократів.

Енгельс розглядав процеси виникнення приватної власності, класів, держави, товарного виробництва, вартості, нагромадження капіталу, економічних криз. Енгельс виділив протиріччя, які виникають у ринковій економіці: між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичним привласненням, між робітничим класом і буржуазією (працею і капіталом), між організацією виробництва на окремому підприємстві і анархією суспільного виробництва в цілому, між виробництвом і споживанням.

На могильній плиті К. Маркса вибито такі слова, які він написав у 26 років: "Досі філософи тільки пояснювали світ. Завдання в тому, щоб змінити його". Маркс вірив у насильницьку революцію, що зруйнує капіталістичну систему, яка, на його думку, експлуатує робітників.

Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розпочинали свою діяльність як революційні демократи та теоретики революційної боротьби, але згодом створили власну теоретичну систему, яка охопила всі соціальні науки і не залишила поза увагою ні політику, ні економіку, ні закономірності соціального та духовного розвитку суспільства.

Історичний метод аналізу, що базувався на вивченні історичних фактів та визнанні їхньої взаємозалежності, передбачав розуміння прогресу, як безперервного еволюційного процесу. Людині тут надавалася пасивна роль «частки» великого суспільного організму, інтереси якої не є визначальними і повністю залежать від реалізації основного, державного інтересу.

Марксистська політична економія у тому вигляді, як її було започатковано Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом, увібрала в себе всі методи дослідження, доповнивши їх новим підходом визначенням економічних процесів як фази соціально-економічного розвитку, економічні сили котрого визначаються мотиваціями та боротьбою протилежних, конфліктуючих інтересів. Суспільство розглядається з погляду боротьби класів. Класики, особливо Давид Рікардо, дотримувалися думки, що власники праці й капіталу — землевласник, капіталіст та найманий робітник — змагаються один з одним за більшу частку кінцевого продукту. Відповідно теорія розподілу кінцевого продукту часто була центральною в їхньому економічному вченні.

Саме цей підхід було покладено Марксом і Енгельсом в основу економічної теорії. Боротьба між двома класами — власниками і найманими робітниками, позбавленими власності, розглядалася ними як одна із засадних характеристик суспільного розвитку. Отже, вони розглядали людину не як вільну економічну індивідуальність, а як соціально-класову істоту, основну продуктивну силу суспільства, що є центром суспільних процесів і сама може впливати на них.

В «Економічно-філософських рукописах» Маркс стверджує, що досі політекономія як наука захищала існуючий лад, відповідала його потребам. Нині її предметом мають стати відносини між працею та капіталом.

Дві праці, написані Марксом та Енгельсом спільно (1844—1846), демонструють єдність їхніх поглядів на економічні закономірності та перспективи розвитку капіталізму. Це «Святе сімейство» та «Німецька ідеологія». Будучи філософськими по суті, вони містять ряд висновків щодо детермінованості суспільного устрою панівною формою власності. Маркс і Енгельс стверджують, що капіталізм сам створює свого руйнівника в особі пролетаріату, місія якого полягає у знищенні приватної власності, і буржуазна «політична економія, що приймає відносини приватної власності за людяні та розумні, безперервно впадає в протиріччя з основною передумовою — приватною власністю». Суть держави вони визначають як диктатуру економічно панівного класу, а категорії прибутку, ренти, процента зв'язують з існуванням приватної власності.

Дві праці Карла Маркса «Злиденність філософії» (1847 р.) та «Наймана праця і капітал» (1849 р.) були першим кроком на шляху до створення цілісної економічної доктрини.

Ранні праці Маркса не тільки мали соціальну спрямованість і працювали на революційну ідею, але водночас були й першими спробами систематизації економічної теорії.

Особливе місце в теоретичній спадщині цього періоду займає «Маніфест комуністичної партії» (1848). Це перший систематичний виклад особливого класового світогляду. У «Маніфесті» подано характеристику капіталізму, визначено його історично прогресивну роль, розкрито його суперечності. Політекономічний аспект твору полягає у висвітленні перспектив капіталістичного суспільства і його трансформації в суспільство комуністичне. Перед пролетаріатом ставиться завдання завоювання політичної влади як перший крок до повалення влади буржуазії і ліквідації приватної власності.

З 1850 р. за прямого сприяння Енгельса та за його матеріальної підтримки (Енгельс виявився досить здібним підприємцем) Маркс розпочинає роботу зі створення фундаментального економічного вчення. Маркс підготував так званий “Чорновий рукопис” (1857-1858 рр.), досить завершений твір.

Приступивши до праці над економічним твором, який призначався до видання, Маркс уже 1859 р. випустив два розділи першої книги під загальною назвою «До критики політичної економії». Перший із них —«Товар»— присвячено теорії трудової вартості. У ньому критично проаналізовано погляди на цю проблему попередників: Петті, Сміта, Рікардо та інших. У другому розділі «Гроші, або простий обіг» розглядаються питання, що їх було викладено у чорнових рукописах. Тут також суттєва увага приділяється критиці теорії «робочих грошей» Прудона, але позитивну частину його вчення сприйнято і доповнено розглядом функцій грошей у зв'язку з їхньою суттю. Пізніше, у «Капіталі», викладаючи цю проблему, Маркс значно скоротив досить об'ємний матеріал, котрий у названій публікації є фактично окремим фундаментальним дослідженням.

Після невеликої перерви Маркс знову повертається до своїх досліджень (1861 - 1863 р.) закінчує рукопис «До критики політичної економії», що, по суті, була вже другим рукописним варіантом «Капіталу». Сюди, крім розглянутих уже питань, увійшла теорія відтворення, перетворення прибутку на середній прибуток, вартості — на ціну виробництва, проаналізовано джерела абсолютної ренти. Зміст майбутнього, четвертого тому «Капіталу» — «Теорії додаткової вартості» — майже повністю було викладено в цьому рукопису.

Третій рукописний варіант «Капіталу» (1864—1865) призначався для публікації, а тому матеріал у ньому було подано в більш систематизованому вигляді. Змістом його став ґрунтовний теоретичний аналіз капіталістичного виробництва.

Праця над цим фундаментальним твором тривала понад п'ятнадцять років. Її було задумано як критичний огляд поширених у ті часи економічних теорій. Кілька рукописних варіантів «Капіталу» (1857—1865) («Критика політичної економії», «До критики політичної економії», другий та третій попередні варіанти «Капіталу») у вигляді нарисів та закінчених теоретичних викладок давно були готові до друку, однак Маркс намагався надати цьому твору характеру вичерпної, логічно закінченої теорії. Головною метою дослідження, за словами Маркса, було «відкриття економічного закону руху сучасного суспільства».

Однак вихід у світ одночасно всіх томів «Капіталу» не пощастило забезпечити: праця тривала надалі, а обсяги опрацьованих матеріалів зростали. Було прийнято рішення про видання першої, в цілому завершеної частини.

Перший том «Капіталу» вийшов з друку 1867 р., і йому Маркс дав заголовок — «Процес виробництва капіталу».

Центральною проблемою цього тому є проблема виробництва додаткової вартості як основи розвитку й виразника відносин між капіталом та працею. Теза, з якої виходить Маркс у своєму аналізі, — це визначальна роль виробництва щодо розподілу, обміну та споживання.

Дослідження починається з визначення ролі грошей та товару у становленні капіталізму. Аналізуючи просте товарне виробництво, Маркс доводить, що існування в докапіталістичну добу товарного виробництва й торгівлі, яка обслуговувалась за допомогою грошей, історично зумовлює виникнення капіталу.

Категорії товару і його вартості було достатньо досліджено представниками класичної школи та їхніми послідовниками, але такого суворо логічного визначення, як Маркс, величині вартості товару не дав ніхто.

Передовсім визначивши товар, як продукт, призначений суто для обміну, а не для власного споживання, Маркс звертає увагу на те, що товар має дві властивості, перша з яких забезпечує йому попит на ринку (споживна вартість) і характеризує товар як корисну у конкретному відношенні річ; друга (вартість) — забезпечує йому можливість обмінюватися на інші речі, порівнюватися з ними незалежно від того, в якій формі вони виступають, які конкретні потреби задовольняють.

На визначення самого Маркса, найкращим у першому томі «Капіталу» є те, що в ньому закладено основи підходів до аналізу виробництва за капіталізму: 1) підкреслений вже в першому розділі двоїстий характер праці, дивлячись по тому, виражений він у споживній чи міновій вартості (на цьому засноване все розуміння факторів); 2) здійснено дослідження додаткової вартості незалежно від її особливих форм: прибутку, процента, земельної ренти і т. д. В першому томі «Капіталу» К.Маркс досконально дослідив роль одного з факторів виробництва — праці, відкрив та описав причини безробіття, проаналізував різні теорії грошей і обгрунтував власну теорію. Досконалою вважають також його теорію заробітної плати. У цій частині фундаментальної праці міститься ще багато нових концепцій: це, зокрема, теорія органічної будови капіталу, що увібрала в себе всі досягнення теорії факторів виробництва ін.

Водночас критики вважають марксову теорію капіталу досить суперечливою, особливо в тій частині, що стосується природи та структури капіталу, а також не погоджуються із визначенням додаткової вартості як продукту лише додаткової праці.

Другий том «Капіталу». Другий та третій томи «Капіталу» вийшли в світ завдяки Фрідріху Енгельсу, що, виконуючи заповіт Маркса, доопрацював його рукописи і забезпечив їх видання. Вони були логічним продовженням та розвитком ідей першого тому. Другий том «Капіталу» має заголовок «Процес обігу капіталу». Розглянувши проблеми виробництва капіталу, Карл Маркс, визначаючи його суть, указував, що капітал виникає в обігу та поза обігом одночасно. Обіг зумовлюється виробництвом і набирає тих форм, які відповідають вимогам виробництва.

Проблема, що її Маркс намагається вирішити в другому томі «Капіталу», — це визначення ролі обігових форм у створенні додаткової вартості та капіталу, а також дослідження суперечностей обігу за капіталізму (грошова, товарна і знову грошова стадії).

Прибуток як перетворена форма додаткової вартості є метою і мотивом діяльності капіталіста, показником ефективності розвитку капіталістичного виробництва. Відношення прибутку до витрат виробництва (норма прибутку) сигналізує про доцільність діяльності, віддачу одиниці капіталу та ступінь його зростання, стан справ на ринку товарів і, частково, на ринку праці.

У третьому томі «Капіталу» показано механізми вирівнювання норми прибутку під впливом основного чинника — конкуренції. Але все це передбачає встановлення певного рівня цін для кожного виду товарів, цін, котрі не збігаються з вартістю. До того ж встановлюється середній рівень цін на товари, котрий Маркс називає ціною виробництва і котрий гарантує однаковий прибуток на однаковий капітал. Тобто за міжгалузевої конкуренції вартість набирає перетвореної форми ціни виробництва.

Міжгалузева конкуренція не дає жодних переваг капіталам з високою чи низькою органічною будовою. Головним рушієм процесів запровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво з метою підвищення продуктивності праці є внутрішньогалузева конкуренція. Тут за формування ціни товару більшого значення надається його вартості, отже, більшого значення набувають індивідуальні витрати праці.

На думку Маркса, приватна власність на землю як форма монополізму стримує вільну конкуренцію, створює перепони для включення сільського господарства (як галузі виробництва) у міжгалузеву конкурентну боротьбу, оскільки є елементом некапіталістичних відносин у межах капіталізму — замкненою системою зі своїми принципами ціноутворення й особливою формою перерозподілу додаткової вартості між класами (землевласники — орендарі — наймані робітники), що її репрезентують.

Крім того, теорія земельної ренти включає аналіз проблеми формування цін на землю, ґрунтовне дослідження впливу внутрішніх (ренти) та зовнішніх (ставка позичкового процента, попит і пропозиція, податки тощо) факторів.