5230

Історія міжнародних відносин. Конспект лекцій

Конспект

Международные отношения

Вступ Вся історія розвитку світової цивілізації - це історія налагодження контактів, відносин, зіткнення інтересів різних цивілізацій, культур, народів, держав. Найбільш насиченим в цьому плані було XX століття. Для нього, як для жодного з попе...

Украинкский

2012-12-05

1.82 MB

879 чел.

Вступ

Вся історія розвитку світової цивілізації – це історія налагодження контактів, відносин, зіткнення інтересів різних цивілізацій, культур, народів, держав.

Найбільш насиченим в цьому плані було XX століття. Для нього, як для жодного з попередніх, характерні численні державні перевороти, дві найбільші за всю історію людства світові війни, наслідками яких стали крах останніх імперій і колоніальної системи, вихід нових держав на міжнародну арену, поділ світу на дві антагоністичні політичні системи і встановлення майже на півстоліття біполярного світу з його економічними і збройними конфліктами. Що призводило до формування різних систем міжнародних відносин, їхніх концепцій та доктрин.

Для міжнародних відносин XX століття, зокрема після Першої світової війни, властивий комплексний характер: міжнародного виміру набули найважливіші сфери державного життя – політична, ідеологічна тощо. Масштабність і швидкі темпи міжнародних зрушень нерідко супроводжувалися втратою контролю над ними, що створювало нові джерела міжнародної напруженості й загострювало проблему виживання окремих соціально-політичних і міжнародних систем.

Тому міжнародні відносини у XX столітті, зокрема періоду між двома світовими війнами та за умов біполярного світу, становлять не тільки предмет наукового інтересу, але й є джерелом повчального історичного досвіду. Цим і визнається актуальність проблем міжнародних відносин не тільки для органів державної влади і суспільних систем, а й для окремих громадян, для молодого покоління зокрема. Актуальність пізнання проблем міжнародних відносин, їх змісту і результатів зумовлена глобалізацією всіх суспільних процесів, взаємозв'язаністю і взаємозалежністю різних країн в єдиному світі, розвитком контактів між людьми різних країн у процесі політичних, економічних, наукових і культурних обмінів, реалізації спільних бізнесових та інших програм.

Окрім згадуваних вище особливостей міжнародних відносин XX століття, особливістю сучасного міжнародного процесу є також те, що він охоплює не тільки міждержавні відносини, а й різнобічні відносини між народами та окремими людьми, себто, міжнародні відносини стають відносинами між народами. Отже, галузеві міжнародні відносини в офіційних рамках дипломатії, міжнародних економічних, політичних, культурних сфер вже не можуть задовольнити ні реальних потреб практичного спілкування і співпраці між людьми, ні потреб пізнання сучасного суперечливого міжнародного життя.

Усі ці й інші особливості сучасних міжнародних відносин, масштабні, якісні зміни в міжнародному житті вимагають їх узагальнення на основі комплексного підходу з використанням положень і висновків історії сучасного світу, дипломатії та інших суміжних дисциплін, визначення ролі історії міжнародних відносин і зовнішньої політики для інтелектуального розвитку в процесі підготовки сучасного спеціаліста, виробленні уміння використовувати набуті знання в практичній діяльності.

З огляду на зазначені фактори вивчення студентами даної дисципліни набуває особливої ваги з приєднанням України до Болонського процесу з урахуванням можливостей, які відкривають принципи Болонської декларації.

Навчальна дисципліна «Історія міжнародних відносин» є супутньою історичною дисципліною, яка базується на світовій історії та історії дипломатії і покликана поглибити уявлення про процеси і явища розвитку сучасного світу.

Як складова освітньо-професійної програми підготовки фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем «бакалавр» вона має на меті розкриття основних тенденцій розвитку світової політики та особливостей міжнародних відносин в різні періоди історії сучасного світу.

Як самостійна дисципліна історія міжнародних відносин має свій предмет вивчення. Предметом вивчення історії міжнародних відносин є сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових та інших зв'язків і взаємовідносин між державами і системами держав, політичними силами, організаціями і рухами діючими на міжнародній арені.

Складовою предмету вивчення є зовнішня політика, тобто загальний курс держави у міжнародних справах, покликаний регулювати її стосунки з іншими державами та народами відповідно до її принципів і цілей. Діяльність держави в галузі зовнішньої політики будується згідно з положенням її конституції і спрямована на створення найсприятливіших умов для реалізації цілей, які ставлять перед собою правлячі кола країни.

Одним з головних завдань зовнішньої політики є створення сприятливих міжнародних умов для реалізації внутрішньої політики держави. Саме внутрішньою політикою, а також соціальною природою існуючого ладу визначається зміст і спрямованість зовнішньої політики держави.

Важливим засобом реалізації зовнішньої політики є дипломатія, яка являє собою сукупність прийомів, методів та правових форм здійснення зовнішньої функції держави.

Завдання даної дисципліни полягає у виробленні навичок аналізу міжнародних відносин і зовнішньої політики з урахуванням історичного досвіду, факторів об'єктивного й суб'єктивного характеру, національних інтересів кожного суб'єкта міжнародних відносин, а також отримання знань основних теорій, доктрин світової політики, загальної міжнародної проблематики.


ТЕМА 1

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ НАПЕРЕДОДНІ ТА ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

План

  1.  Особливості міжнародних відносин останньої третини XIX - початку XX ст. Формування воєнно-політичних блоків. Локальні конфлікти в Європі.
  2.  Антивоєнні рухи напередодні війни.
  3.  Початок Першої світової війни. Загарбницькі плани воюючих блоків.
  4.  Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни.
  5.  Міжнародні відносини наприкінці війни. Сепаратний вихід Росії з війни. Поразка у війні Німеччини та її союзників.

1. Особливості міжнародних відносин останньої третини XIX - початку XX ст. Формування воєнно-політичних блоків. Локальні конфлікти в Європі. Міжнародні відносини останньої третини XIX – початку XX ст. характеризувались напруженим станом. Це зумовлювалось стрімким поглибленням та нерівномірністю змін, які відбувались у світі від початку 1870-х рр. Менш ніж за 50 років світове індустріальне виробництво збільшилося майже в 5 разів, обсяг світової торгівлі зріс приблизно в 4 рази, населення світу збільшилося з 1,3 до 1,7 млрд. осіб. Услід за Великою Британією в стадію індустріального розвитку перейшли ряд держав Європи, а також Сполучені Штати і Японія. Це дозволило їм посісти провідне становище у світовому соціально-економічному і політичному розвитку, впливати суттєво на стан та розвиток інших країн.

Загальносвітовим чинником стає втягування до сфери капіталістичного виробництва не тільки передових, а й відсталих країн Азії, Африки, Латинської Америки. Промислові товари, що безмежно поширювались, розорювали неконкурентоспроможне доіндустріальне виробництво, вимагаючи при цьому пошуку нових ринків збуту і джерел сировини. Це, а також поширення експлуатації дешевої робочої сили, що дозволяло отримувати величезні прибутки від закордонних капіталовкладень (їх сума за період останньої третини XIX ст. зросла майже в 5 разів), зумовлювали особливий інтерес до нових територій з боку капіталістичних країн-виробників.

Прагнучи оволодіти новими джерелами сировини, ринками збуту і сферами прибуткових капіталовкладень, індустріальні держави, нерідко за допомогою зброї, встановлювали свій прямий і опосередкований контроль над більш слабкими країнами. За підрахунками сучасних фахівців, до початку Першої світової війни тільки 6 передових країн (Велика Британія, Росія, Франція, Німеччина, США, Японія) володіли колоніями у 65 млн. км2 з населенням більше як 523 млн. осіб. Багато країн опинилось у напівколоніальному стані (Китай, Іран, Османська імперія) або перебували в тій чи іншій залежності від великих держав (балканські і деякі латиноамериканські країни, Португалія). Це породжувало низку гострих конфліктів залежних і напівзалежних країн (Османської імперії, Ірану, Сербії, Мексики, Венесуели, Куби, Китаю, Ефіопії, інших) з великими державами, що відносились до країн-метрополій.

Зі свого боку конфлікти виникали й між великими державами, що розвивались дуже нерівномірно і, претендуючи на ту чи іншу ступінь ваги у світі, часто-густо зіштовхувались своїми інтересами щодо впливів і територіальних володінь.

Велика Британія, що втратила промислову гегемонію та бувши відтиснутою (станом на 1914 р.) за обсягом промислового виробництва з першого місця на третє, продовжувала утримувати найбільшу у світі колоніальну імперію (її колоніальні володіння становили у 1914 р. 33,5 млн. км2 .з населенням 393,5 млн осіб), а Лондон традиційно залишався найбільш важливим світовим фінансовим центром.

Німеччина, що після 70-х рр. XIX ст. розвивалась у 3 - 4 рази швидше, ніж Велика Британія і Франція, починає, зі свого боку, претендувати на гегемонію у Європі, сподіваючись поширити свої колонії як за рахунок володінь Великої Британії і Франції, так і за рахунок територій, що підпадали під юрисдикцію або політичні впливи Росії.

Франція, хоча й відставала в індустріальному розвиткові від Німеччини, за чотири передвоєнні десятиліття в 11 разів збільшила території своїх колоній і сподівалась, що реванш відносно Німеччини дозволить їй повернути панівне становище на європейському континенті.

Австро-Угорщина домагалась поширення своїх володінь на півдні та сході Європи, де встановлювала свої впливи Росія.

Італія прагнула поширити свій вплив у Середземноморському басейні як традиційній сфері впливів Франції і Австро-Угорщини та утворити колоніальну імперію в Африці.

Росія домагалась поширення впливів на Балканах, де прагнула ствердитись Австро-Угорщина, а також у Середній Азії та Далекому Сході, де зміцнювали свої сфери впливів Англія і зростаюча в індустріальному плані Японія.

США, досягнувши на початку XX ст. стану наймогутнішої у світі промислової держави та встановивши гегемонію на всьому американському континенті, почали проникати у Південно-Східну Азію, де майже монопольно панували Японія і Велика Британія.

Отже, наявність або відсутність колоніальних володінь стала чи не найважливішим чинником боротьби промислово розвинутих країн за економічне й політичне панування у світі. Економічні інтереси слід розглядати в цьому плані як головну передумову загострення міжнародних відносин, виникнення міжнародних конфліктів й врешті-решт розв'язання світової війни. До цього слід додати й соціально-політичні передумови як прагнення правлячих кіл імперіалістичних держав через розв'язання війни зміцнити свої політичні позиції, придушити революційний рух, відволікти пролетаріат, демократичні сили від внутрішніх соціальних проблем. Так, на початку XX ст. дуже гострими були політичні кризи в самих капіталістичних країнах. У Великій Британії, Німеччині, Італії, Росії відбувалися страйки як економічного, так і політичного характеру. Посилився національно-визвольний рух: пригноблених народів Росії – проти царського поневолення; ірландців – проти англійського гніту; чехів, слов'янських народів – проти австро-угорського панування; поляків, ельзасців – проти насильницького понімечення.

Провідником зростаючих намірів великих держав щодо поширення економічних і політичних впливів, використання збройної сили задля поділу і переділу світу стала фінансова олігархія, яка монополізувала виробництво, ринки, банки, джерела сировини. Вона лобіювала свої експансіоністські плани у парламентах, підтримувала й стимулювала гонку озброєнь. Ідеологи правлячих класів розпалювали шовінізм, ворожнечу, виправдовували поневолення або навіть насилля. Різноманітні угоди та домовленості між державами, спрямовані на врегулювання суперечностей та подолання конфліктів не змогли упередити світову війну і навіть виявились певною сходинкою до неї.

Показником визрівання передумов світової війни стало формування воєнно-політичних блоків. Так, дипломатичні відносини великих держав останньої третини XIX ст. увійшли в історію як шлях від Союзу трьох імператорів до Троїстого союзу.

Поява у 1871 р. Німецької імперії, що продемонструвала свою силу перемогою над Францією, очевидне послаблення останньої та активізація об'єднаної Італії суттєво змінили ситуацію в Європі. Прагнучи гегемонії, німецький канцлер Отто фон Бісмарк продовжував здійснювати тиск на послаблену Францію та прагнув позбавити її можливих союзників, погрожуючи новим вторгненням. О. фон Бісмарк вважав водночас ресурси і стійкість Росії невичерпаними, а війну з нею, тим паче одночасно з Францією, катастрофічною для Німеччини. Тому насамперед він прагнув виключити можливість франко-російського союзу.

Росія, яка підтримувала відносно Німеччини доброзичливий нейтралітет, після поразки Франції вже не додержувалась нав'язаних Кримською війною обмежень та почала готуватись до нової сутички з Османською імперією, не припиняючи, небажаного для Великої Британії, утвердження в Середній Азії. Російський уряд був зацікавлений у доброзичливому ставленні Німеччини та не виключав можливості встановлення нейтралітету з Австро-Угорщиною. Уряд Габсбургів (Австро-Угорщина), у свою чергу, не знайшовши підтримки своїм балканським планам у Лондоні, вимушений був за сприяння Бісмарка домовитися з Росією щодо підтримки на Балканах свого статус-кво. Це зумовило зближення трьох країн та окреслило можливості укладання союзу між ними.

Внаслідок низки зустрічей імператорів Олександра II, Вільгельма II та Франца-Йосифа, а головне – переговорів між канцлерами А. Горчаковим, О. Бісмарком і міністром Д. Андраши восени 1873 р. було досягнуто угоду, що дістала назву «Союз трьох імператорів». Вона передбачала залагодження можливих конфліктів між ними, а також проведення єдиної лінії поведінки на випадок загрози війни.

Союз трьох імператорів формально протримався до 1887 р., але не виправдав надій його учасників. Спроби Німеччини нанести превентивні удари по Франції у 1875 і 1887 рр. з метою її остаточного розгрому зустріли протидію, причому не тільки з боку Великої Британії, а й Росії. Ці держави зіштовхувались інтересами відносно посилення своїх впливів у Середній Азії, Афганістані, Персії, Китаї, однак, в той же час, не підтримували тенденції на встановлення в Європі гегемонії Німеччини та послаблення її супротивника – Франції.

Суперечки між Німеччиною і Росією доповнювались суперечками між Росією і Австро-Угорщиною, і насамперед через намагання обох цих держав зберегти за собою протекторат над балканськими народами. Зближення Німеччини і Австро-Угорщини, у свою чергу, привело до підписання ними у 1879 р. секретного договору щодо спільної оборони в разі нападу на одну з них Росії та щодо доброзичливого нейтралітету в разі нападу однієї з них на Росію. Цей договір поклав початок Троїстому союзу як одній з двох коаліцій, які зіштовхнулись у 1914р. Остаточно Троїстий союз сформувався у 1882 р., коли до союзу двох держав приєдналась підтримувана Німеччиною і Австро-Угорщиною щодо її експансіоністських намірів Італія. Новий договір передбачав, що у разі нападу Франції на Італію або Німеччину вони зобов'язувались підтримати одна одну, а Австро-Угорщина обіцяла нейтралітет. Крім того, усі три держави обіцяли одна одній доброзичливий нейтралітет у разі війни з будь-якою великою державою, крім Франції, та воєнну допомогу, якщо одна з учасниць союзу зазнає нападу одразу двох великих держав. Так було зміцнено й поширено утворений Німеччиною блок, який, незважаючи на проблематичні позиції в ньому Італії, проіснував до 1915 р.

Формування Троїстого союзу визначило певний баланс інтересів Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, і насамперед в їхньому протистоянні Росії і Франції. Це, а також суперництво Франції і Росії з Великою Британією відносно колоніальної політики, заклало підвалини франко-російському співробітництву. Дане співробітництво було закріплено підписанням у 1891 р. урядами Франції і Росії консультативного пакту, який у 1893 р. наслідувала секретна конвенція, що передбачала взаємодопомогу двох держав у разі агресії щодо них з боку учасників Троїстого союзу. Укладанню франко-російському союзу передували візити флотів: французького – до Кронштадта, а російського – до Тулона.

Формування франко-російського союзу утворювало противагу Троїстому пакту і, як передбачалося, мало зміцнити мир у Європі, що ствердився після франко-німецької і російсько-турецької війн. Однак, як показали події, утворення цього союзу тільки загострило суперництво двох, тепер вже чітко визначених блоків, активізувало мілітаристську політику великих держав, що виборювали своє «місце під сонцем» на рубежі століть.

1890-ті роки – період активного експансіонізму Японії, Німеччини, Франції, Росії, Великої Британії, США в Китаї; США, у свою чергу, в Центральній Америці; Італії і Німеччини – в Африці. Особливо активно щодо колоніальної політики діяла Німеччина, що поєднувала мілітаристські плани з накопиченням озброєння, прискореним будівництвом воєнного флоту. Отримавши у 1880-ті роки перші колонії в Африці, Німеччина виявляла інтерес до суперечок держав відносно Конго, а також відносно Трансвааля (Південна Африка), який чинив опір англійській експансії. Поряд з цим Німеччина конкурувала з Великою Британією щодо Османської імперії та відносно впливів у Китаї.

Спроби Великої Британії поширити й зміцнити свої володіння в Південній Африці встановленням контролю над республіками бурів – Трансваалем та Оранжевою – призвели до затяжної війни, що продовжувалась до 1903 р. Перемога дорого коштувала Великій Британії, завдаючи удару не тільки її фінансовим можливостям, а й престижу. Натиск її колоніальної політики дещо послабшав. Вона визнала права Німеччини, Франції, США, Росії на деякі території, захопити які або утримувати самостійно вже не могла. Послаблення позицій Великої Британії спонукав її уряд на перегляд традиційної для країни політики «блискучої ізоляції» та пошук союзників. Особливо привабливою в цьому плані для англійських урядових кіл була Франція, чиї зовнішньополітичні інтереси з ряду напрямів збігалися з інтересами Великої Британії. Після переговорів, а також взаємних візитів короля Едуарда VII і президента Лубе держави підписали у 1904 р. угоду про розподіл сфер впливу в Африці. Цим долалось суперництво двох держав. Така угода – Антанта – відкривала можливості широкого співробітництва країн проти Німеччини, хоча формально в документі про це не зазначалось.

Антинімецьке спрямування Антанти привернуло до неї Бельгію (що приєдналась до підписаного у 1906 р. між Великою Британією і Францією договору про воєнне співробітництво), а також, послабленої після поразки у війні з Японією, Росії. За сприяння Франції Росія і Велика Британія підписали у 1907 р. угоду про розподіл своїх зон впливу в Персії, Китаї, Афганістані, що стало останньою ланкою формування союзницького блоку Франції, Росії і Великої Британії. Цей блок увійшов в історію під назвою Антанта і став головним суперником країн Троїстого союзу у Першій світовій війні.

Від 1907 р. суперництво Антанти і країн австро-німецького блоку стало головним стрижнем міждержавних відносин. Конфлікти між ними слідували один за одним, поступово наближаючись до Європи. Поглиблювалась міжнародна напруженість, зростала гонка озброєнь. Тільки за 13 років ХХ ст. великі держави витратили на воєнні потреби 90 млрд. марок та збільшили склад своїх збройних сил майже на 30 %.

Головною сферою зіткнень інтересів країн двох блоків у Європі стають Балкани. Німеччина разом з Австро-Угорщиною активізували експансію на Балканах та Близькому Сході, втручаючись у сферу інтересів Росії та Великої Британії. У 1908 р. Австро-Угорщина приєднала до себе окуповані нею Боснію і Герцеговину і запропонувала Болгарії та Румунії розділити на трьох Сербію. Зі свого боку, Сербія готувалась до відсічі будь-якого вторгнення, розраховуючи на підтримку Росії. Однак Росія не була готовою до війни з Австро-Угорщиною, відверто підтримуваною Німеччиною. Під тиском Німеччини вона вимушена була визнати владу Австро-Угорщини над Боснією та Герцеговиною. Під загрозою вторгнення військ Австро-Угорщини це визнала й Сербія. Водночас, скориставшись занепокоєнням Італії щодо посилення позиції Австро-Угорщини, Росія домовилась з нею спільно протидіяти імперії Габсбургів на Балканах в обмін на нейтралітет Росії щодо планів Італії в Південній Африці. Італія, у свою чергу, обіцяла доброзичливо поставитись до зацікавленості Росії щодо статусу проток Босфор і Дарданелли.

Зміцнення союзу Німеччини з Австро-Угорщиною за відносного послаблення Росії дало змогу Німеччині посилити тиск на Францію. У 1911 р. Німеччина направила до французького Марокко воєнний корабель з метою захопити частину його території. Конфлікт міг призвести до війни. Але Німеччина не зважилась на пряме зіткнення з Антантою, задовольнившись частиною Конго, якою поступилась Франція в обмін на визнання Німеччиною своєї влади над Марокко.

Скориставшись марокканською кризою, Італія у 1911 р., за доброзичливого ставлення Франції і Росії, висунула ультиматум Османській імперії і під приводом захисту інтересів Тріполі й Кіренаїки (сучасна Лівія) окупувала ці турецькі колонії в Північній Африці. Османська імперія, що потерпала від внутрішніх протиріч, не змогла ефективно захищатись, хоча араби в Африці чинили італійським військам жорстокий опір. За мирним договором 1912 р. турецький султан надав Тріполі й Кіренаїці повну автономію, хоча фактично вони перейшли під контроль Італії.

Послаблення Османської імперії сприяло виникненню спрямованого проти неї блока балканських держав (Сербії, Болгарії, Греції, Чорногорії). Він був утворений у 1912 р. з ініціативи Сербії, підтримуваної Росією і Францією. Збройні сили балканських держав розгромили восени 1912 р. турецьку армію. Ці події увійшли в історію як Перша балканська війна (жовтень 1912 р. – травень 1913 р.).

Успіхи балканського блоку занепокоїли Австро-Угорщину і Німеччину, які побоювались посилення Сербії, особливо після приєднання до неї Албанії. Обидві ці держави готові були протидіяти Сербії силою. Це загрожувало зіткненням з Росією і з усією Антантою. Європа опинилась на межі великої війни. З метою її уникнення в Лондоні було проведено нараду послів шести великих держав. Хоча Антанта підтримувала балканські держави, а Німеччина і Австро-Угорщина – Османську імперію, їм вдалося домовитись, що Албанія залишиться під протекторатом султана, а сербські війська будуть виведені з її території. Водночас після тривалих переговорів у травні 1913 р. між Османською імперією і безпосередньо балканськими державами було підписано договір, унаслідок якого Османська імперія втратила майже всю свою європейську територію, Албанію і Егейські острови.

Суперечки щодо цих територій спровокували нову війну між самими переможцями. Почалась Друга балканська війна, що продовжувалась з 29 червня 1913 р. до 10 серпня 1913 р. Однією з її головних причин були протиріччя між Болгарією і Сербією через поділ Македонії. У конфлікт утрутилася Румунія, що окупувала Північну Добруджу, і Туреччина, яка зайняла Фракію. Австро-Угорщина готувалась підтримати Болгарію, і тільки перестороги Німеччини (яка не вважала момент вдалим) та Італії втримали її від виступу. Болгарія, проти якої воювали її колишні союзники, і Османська імперія зазнали поразки.

Балканські війни призвели до перегрупування сил і, у свою чергу, подальшого загострення відносин великих і малих держав. Австро-німецький блок посилив свій вплив на Османську імперію та притяг на свій бік Болгарію. Антанта зберегла вплив на Сербію, Чорногорію, Грецію і притягла до себе Румунію. Балкани перетворилися на пороховий погріб Європи, і упередити його вибух не змогли ні дипломати, ані уряди, ані суспільні організації і рухи.

2. Антивоєнні рухи напередодні війни.

Характерною рисою міжнародних відносин кінця XIX – початку XX ст. став значний вплив на них представників суспільства. З поширенням демократичних засад буржуазної демократії – явище, що почало виявляти себе в західних суспільствах на рубежі віків – особливу роль у системі розробки і реалізації зовнішньої політики починають відігравати партії, масові рухи, неурядові міжнародні організації. Ці політичні й соціальні формування мали значні відмінності щодо свого соціального складу і спрямування, та, однак, об'єднуючою тенденцією їх діяльності стала протидія соціальним явищам, які загострювали міжнародні відносини, спричинювали міжнародні конфлікти і війни. Отже, формуються антивоєнні рухи, представлені значною палітрою сил – від католицьких структур до пацифістських організацій, а також міжнародного утворення соціал-демократичних партій – II Інтернаціоналу.

Серед католиків, які становили більшість населення багатьох держав Європи, достатнім моральним авторитетом користувалась широка міжнародна організація – католицька церква, очолювана папою римським.

Хоча папи чинили жорсткий опір посиленню ліберально-демократичних і соціалістичних ідей, вони вимушені були задля збереження свого впливу на громадськість звертати увагу на негативи соціального розшарування суспільства в умовах капіталізму, аморальність класової та національної ворожнечі як супутника війн. У 1891 р. папа Лев XIII в енцикліку «Rerum novarum» звернув увагу віруючих на необхідність пошуку християнського рішення соціальних проблем. Підтверджуючи законність приватної власності, він не допускав її використання поза користі для суспільства, засуджував капіталізм як нову форму лихварства, виступав за елементарні права трудящих.

Це вплинуло на формування соціально-християнських рухів в багатьох країнах, сприяло організації християнських місій, зокрема у країнах Азії та Африки. Так, католицький рух посів певне місце у загальноєвропейському антивоєнному русі, який активізувався на межі століть. Однак його вплив на розвиток подій, рішення урядів був вельми обмежений як через абстрактність антивоєнних позицій, так і через політику відокремлення держави від церкви («культуркампф» у Німеччині, антиклерикальний рух у Франції), що мала місце в умовах промислового розвитку в низці країн.

З 1880-х років швидко зростав інший масовий рух, який на початку XX ст. дістав назву пацифістського. Його керівники в країнах Європи і Америки спирались на різноманітні релігійні та філософські ідеї про вищі цінності людського життя, про пріоритет права, про можливість і необхідність мирного розв'язання всіх соціальних і національних конфліктів, а також упередження війн. Такі ідеї набували особливої популярності серед громадськості у міру того, як європейські держави усвідомлювали тяжкі наслідки мілітаризму, гонки озброєнь, гострих міжнародних конфліктів, локальних війн.

Соціальну основу пацифістських організацій складали представники різних соціальних верств, занять і професій. Попри усі розбіжності поглядів, загальним для них було бажання домогтися обов'язкового розв'язання усіх міжнародних конфліктів через третейські суди, припинення гонки озброєнь, загального роззброєння. Дані орієнтири збігалися з устремліннями широких мас населення, а тому набували особливого впливу.

В червні 1889 р. Міжнародний конгрес посланців близько 100 пацифістських організацій різних країн у Парижі започаткував їх регулярні інтернаціональні зв'язки. Кожні два-три роки проводились Міжнародні конгреси миру і Міжнародні конференції пацифістів, коло учасників яких неухильно зростало. До 1912 р. у 19 країнах світу діяло вже 136 пацифістських союзів. За ці роки з'явилося більше 20 міжнародних центрів, які розробляли і популяризували ідеї та політику пацифізму. Серед них найвпливовішим було засноване 1891 р. Міжнародне Бюро миру в Берні. Крім того, пацифісти мали в розпорядженні в усьому світі 33 періодичні видання і публікували чимало своєї літератури, їх вплив поширювався далеко за межі цих організацій та видань. Вони отримували підтримку деяких національних робітничих організацій, міжнародних профспілкових центрів, молодіжних союзів. У деяких країнах – Франції, Великій Британії, Німеччині, США, інших – нерідко проводились конгреси миру, які збирали усіх прихильників пацифізму.

Поряд з пацифістськими організаціями надзвичайно впливову роль в антивоєнному русі кінця XIX – початку XX ст. відігравала і така авторитетна міжнародна структура, як II Інтернаціонал. Ця організація відображала тенденції соціалістичного руху, представленого діючими на той час майже в усіх капіталістичних країнах пролетарськими партіями й соціалістичними групами.

Інституційно II Інтернаціонал утворився в липні 1889 р. на марксистському конгресі в Парижі, в роботі якого взяли участь 400 делегатів від соціалістичних організацій 22 країн. До початку Першої світової війни відбулось 9 конгресів II Інтернаціоналу. На них обговорювались питання про ставлення робітничого класу до війни, до колоніальної політики, про поєднання політичної та економічної боротьби пролетаріату, аграрне питання тощо. На останніх трьох конгресах – Штутгартському (1907 р.), Копенгагенському (1910 р.), Базельському (1912 р.) – були затверджені резолюції, спрямовані проти мілітаризму і війни.

Конгреси засуджували націоналізм, шовінізм, колоніальну політику, виступали за рівноправність та самовизначення народів, орієнтували робітничі організації на боротьбу проти мілітаризму. Особлива увага приділялась масовим інтернаціональним виступам, спрямованим проти можливості розв'язання війни через конфлікти великих держав. Щодо цього II Інтернаціонал став на шлях співробітництва з пацифістами. В листопаді 1912 р. надзвичайний конгрес у Базелі визначив завдання робітничих організацій усіх держав у боротьбі проти війни, орієнтував їх на досвід Паризької комуни 1871 р. і російської революції. Підкреслюючи зацікавленість робітничого класу у збереженні миру, цей конгрес разом з тим підтвердив резолюцію Штутгартського конгресу (1907 р.), який зазначав, що у разі виникнення війни соціалісти повинні використати викликану нею кризу для прискорення повалення капіталізму. З ініціативи соціалістів у День миру – 17 листопада 1912 р. – Європою прокотилась хвиля масових антивоєнних виступів.

II Інтернаціонал суттєво впливав на політику урядових кіл передових країн. У 1914 р. він спрямовував діяльність робітничих партій у 25 країнах, кількість яких досягала 4,2 млн. осіб. Вони випускали більше як 600 періодичних видань. За них на виборах у 14 країнах напередодні війни голосувало більш як 10 млн. виборців, що дало соціалістам у парламентах цих країн майже 650 місць. За підтримки Інтернаціоналу в багатьох країнах зросли потужні профспілки, які налічували в 1914 р. більш як 10 млн. осіб. Соціалістичний рух був представлений молодіжними й жіночими організаціями, які активно підтримували антивоєнні гасла.

Правлячі кола вимушені були враховувати настрої мільйонів прибічників Інтернаціоналу, реалізовувати деякі їхні вимоги, у тому числі в зовнішній політиці. Водночас лідери Інтернаціоналу і багатьох робітничих організацій, бувши надмірно захопленими соціалістичною перспективою, не помічали, що в робітничому русі бере участь лише невелика частина усіх трудящих, тоді як для більшості з них спільність національних інтересів була набагато важливішою за інтернаціональну солідарність пролетаріату. До цього слід додати й чинник маніпулювання урядовими колами суспільною свідомістю мас, коли інтереси фінансової та промислової олігархії видавались за інтереси суспільства, а відповідальність за розв'язання війни покладалась на супротивника у взаємозв'язку з його очевидними негативами: мілітаризмом Німеччини, реваншизмом Франції, гегемонізмом Великої Британії, реакційністю Росії чи Австро-Угорщини. Цьому не могли завадити ані пацифісти, ані соціалісти, їхні антивоєнні заклики загубились у хвилі націоналістичних виступів і шовіністичних демонстрацій. Більшість з їх лідерів й сама не могла відрізнити справжні інтереси країн від амбіцій правлячих кіл та висунути переконливу альтернативу розв'язанню міжнародних проблем силою зброї.

3. Початок Першої світової війни. Загарбницькі плани воюючих блоків.

Перша світова війна розпочалась (19 липня) 1 серпня 1914 р. після оголошення Німеччиною воєнного стану щодо Росії, а через два дні – Франції.

Безпосереднім приводом до війни стало вбивство 28 червня в місті Сараєво сербським націоналістом (членом терористичної організації «Молода Боснія») Г. Принципом австрійського спадкоємця престолу Франца Фердинанда під час провокаційних маневрів австрійської армії в Боснії і Герцеговині. Австрійський уряд висунув ультиматум Сербії, який принижував гідність сербського народу. Оголосивши надалі ультиматум формально відкинутим, Австрія розірвала дипломатичні відносини з Сербією та оголосила їй війну. В ніч з 28 на 29 липня 1914 р. Белград було піддано австрійському артилерійському обстрілу. У відповідь Росія оголосила 29 липня часткову, а надалі – 31 липня загальну мобілізацію армії.

Дії Росії стали приводом оголошення ультиматуму щодо неї з боку Німеччини. Це сталося 31 липня, а 1 серпня Німеччина сама почала мобілізацію своїх військ. Тоді ж мобілізацію оголосила Франція.

1 серпня 1914 р. Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції. Висунувши ультиматум Бельгії щодо вільного проходу через її територію німецьких військ, Німеччина спровокувала 4 серпня стан війни щодо неї з боку Великої Британії. 6 серпня у війну проти Росії вступила Австро-Угорщина.

За декілька днів війна набула загальноєвропейського характеру, а незабаром стала світовою. У ній брало участь 38 держав з населенням у 1,5 млрд. осіб. Війна велась на фронтах протяжністю від 2,5 до 4 тис. кілометрів. Глибина території, охопленої воєнними діями, доходила до 480 км. До збройної боротьби на суші приєднувались бойові дії авіації та морських сил. Велась також хімічна війна.

У ході війни, безпрецедентної за своїми масштабами, виразно виявлялись нові закономірності, засоби і форми ведення боротьби. Це стосувалось не тільки збройних зіткнень, а й дипломатії, що визначалась як чисельністю втягнутих до її кола учасників, так і далекосяжністю зовнішньополітичних цілей дипломатичних кіл. Головні спрямування дипломатії обох воюючих таборів під час війни були пов'язані, насамперед, із боротьбою за ті держави, які б могли стати новими союзниками, від чого значною мірою й залежали перемоги на фронтах бойових дій. Поряд з цим завданням постало й інше: дбання про міжсоюзницькі відносини; про накреслення контурів повоєнного устрою світу.

Так, характерно, що переговори стосовно розподілу територій, на які претендували воюючі держави, розпочались незабаром після початку війни. Щодо країн Антанти, то вже 5 вересня 1914 р. між ними була досягнута домовленість, яка передбачала: 1) не укладати в поточній війні сепаратного миру; 2) узгоджувати умови миру і розподілу територій з кожним із союзників блоку.

За пропозицією російської сторони, що набула форми програмного документа, розгром Німецької імперії та її союзників передбачав: 1) приєднання до Росії нижньої течії Німану, Східної Галичини; перехід Познані, Сілезії і Західної Галичини до майбутньої Польщі; 2) повернення до Франції Ельзас-Лотарингії; передачу їй «на її розсуд» частини Рейнської області і Палатінату; 3) значне збільшення Бельгії за рахунок німецьких територій; 4)  повернення до Данії Шлезвігу й Гольштейну; 5) відновлення Ганноверського королівства; 6) перетворення Австро-Угорщини на триєдину монархію, що буде складатися з Австрії, Чехії і Угорщини; 7) передачу Боснії, Герцеговини, Далмації та Північної Албанії до Сербії; 8) компенсацію Болгарії за рахунок сербської Македонії та приєднання до Греції південної Албанії; 9) передачу Валони до Італії; 10) поділ німецьких колоній між Англією, Францією і Японією; 11) сплату воєнної контрибуції.

Наприкінці вересня С. Сазонов як голова російського зовнішньополітичного відомства висунув додаткові вимоги Росії щодо Туреччини, пов'язані з гарантією вільного проходу військових кораблів через протоки Босфор і Дарданелли.

Такі підходи до майбутнього устрою Європи були в цілому прийняті англійською стороною, хоча міністр закордонних справ Великої Британії Е. Грей висловився за включення до майбутньої «мирної» програми вимог про видачу німецького флоту і нейтралізацію Кільського каналу. Наполягав він і на тому, щоб були враховані територіальні інтереси Італії і Румунії. Нарешті, Грей заперечував перехід до Франції Рейнської області. Під тиском англійської дипломатії французький уряд змушений був заявити, що його територіальні вимоги в Європі обмежуються Ельзасом і Лотарингією. Однак, як показали події, англо-французькі суперечки щодо Рейнської області зберігались, у тому числі у повоєнні часи.

Гострі дипломатичні зіткнення відбувались між союзниками й щодо майбутньої турецької спадщини. Так, запевняючи на словах російське зовнішньополітичне відомство, що по закінченні війни з Німеччиною доля Константинополя й проток буде визначена відповідно до інтересів Росії, Англія і Франція не відкидали можливості встановлення своїх сфер впливу у даному регіоні. 25 лютого 1915 р. англо-французькі кораблі обстріляли турецькі форти біля гирла Дарданелл, що загрожувало передачею проток у фактичне розпорядження Англії і Франції.

На початку березня 1915 р. Сазонов зажадав від союзників формальних зобов'язань щодо визнання впливів Росії в Туреччині, погрожуючи можливістю зміни зовнішньополітичного курсу. Тільки після цього Англія, а за нею і Франція офіційною нотою визнали за Росією місто Константинополь із деякими територіями західного узбережжя Босфору, Мармурового моря, а також Галліпольським півостровом та південною Фракією. Росія мала здобути і східне узбережжя Босфору з деякими територіями, але тільки по закінченні війни і за умов, якщо Англія і Франція здійснять свої плани в Азійській Туреччині.

Організаційно ці плани оформились у квітні – травні 1916 р. і увійшли в історію дипломатії (за прізвищами представників англійської і французької місій на переговорах) як «угода Сайкс-Піко». То були плани загарбання Антантою більшої частини Османської імперії, включаючи частину суто турецьких областей.

За угодою Сайкс-Піко Англія мала дістати Месопотамію з Багдадом та більшу частину Аравії. Палестина підпадала під міжнародний контроль, але Англії віддавались порти Хайфа і Акра. Франція здобувала Сірію, Малу Вірменію, Кілікію, значну частину Курдистану, частину східної Анатолії і, як сферу впливу, частину Аравії та Мосульську область з її нафтовими розробками. Росії передавались області Трапезунда, Ерзурума, Баязета, Вана, Бітліса, частини Курдистану та смуга вздовж Чорноморського узбережжя, на захід від Трапезунда. Після проголошення Італією в серпні 1916 р. війни Німеччині було визначено її частку, що включала величезну частину південної та південно-західної Анатолії. Від Туреччини лишались тільки центральна й північно-східна Анатолія.

На початку 1917 р. між французьким і російським урядами було укладено ще одну угоду про умови майбутнього миру. Вона набула форми обміну нотами і здійснювалась поза англійської сторони. Російський міністр закордонних справ виявляв готовність підтримати французів в їх намаганнях здобути Ельзас-Лотарингію і Саарський басейн. Інші німецькі землі на лівому березі Рейну повинні були підпадати під французький контроль до виконання Німеччиною та її союзниками всіх вимог майбутнього мирного договору. В обмін французький уряд у ноті-відповіді підтверджував угоду про Константинополь і протоки, визнавав волю Росії у визначенні її західних кордонів.

Загарбницькі плани країн австро-німецького блоку своїм розмахом не поступались, а, може, й перевищували задуми Антанти. Австро-Угорщина вимагала встановлення свого панування над усіма Балканами. Німеччина взагалі прагнула переділу світу та встановлення своєї гегемонії в Європі.

Особливого розголосу набували два німецьких документи, які стосувались планів завоювань: меморандум шести могутніх економічних організацій (Центральної спілки німецьких промисловців, Спілки промисловців, юнкерської Спілки сільських господарів та інших) і так званий професорський меморандум. Меморандум шести економічних організацій вимагав здобуття широких колоніальних володінь через загарбання англійських, французьких, бельгійських та інших колоній; покладання на Антанту репараційних платежів; протекторату над Бельгією; приєднання французького узбережжя Ла-Маншу до річки Сомми; загарбання залізорудного басейну Бріей, фортець Верден і Бельфор та розташованих між ними західних областей. Далі йшлося про конфіскацію на приєднуваних до Німеччини областях усіх середніх і великих сільськогосподарських господарств та передачу їх німцям з відшкодуванням власникам завданих війною втрат за рахунок Франції.

Великі анексії передбачалися й на Сході, за рахунок Росії. На думку авторів меморандуму шести економічних організацій, промислове піднесення «висуне вимогу розширення сільськогосподарської бази». Намічалося загарбання російських прибалтійських губерній та «територій на південь від них», включаючи Україну і навіть Крим.

Згідно з урядовою запискою прусського міністра внутрішніх справ фон Льобеля, підготовленою в жовтні 1914 р., загарбницькі плани Німеччини передбачали й остаточне послаблення Великої Британії як країни, чиї інтереси стикаються з інтересами Німеччини і заважають їй «відігравати роль у світовій політиці».

Такі підходи щодо визначення планів у війні виходили далеко за межі захисту національних кордонів – ідеї, з якою виступали керівні кола країн австро-німецького блоку, як і, у свою чергу, країн Антанти у передвоєнні роки.

Війна велась поза інтересами народів, на догоду інтересам фінансової та промислової буржуазії, і це зумовлювало експансіоністський, загарбницький характер намірів щодо неї усіх воюючих країн.

4. Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни.

Боротьба за союзників стала найважливішим напрямом дипломатії представників обох ворогуючих коаліцій під час війни. З цим пов'язувалось зміцнення існуючих і утворення нових фронтів, можливість досягнення реальних успіхів як під час проведення бойових операцій у період війни, так і щодо реалізації політичних намірів переділу світу у повоєнні роки. Антанті вдалося залучити на свою сторону Японію, Італію, Румунію, Грецію, США, країнам австро-німецького блоку – Туреччину і Болгарію. Це відчутною мірою вплинуло на їхні геостратегічні позиції, відбилось на характерові й часових вимірах війни.

Водночас приєднання кожної з названих країн до існуючих блоків – це окрема сторінка дипломатії, що віддзеркалює певну розстановку політичних й дипломатичних сил діючих угруповань, мету, наміри у війні як провідних, так і підпорядкованих країн.

Вступ Японії у війну. Щодо боротьби за союзників, то на здійснення цього завдання дипломатія обох сторін поклала немало зусиль. Самостійне бажання приєднатися до блоку Антанта виявила лише Японія, що вже в серпні 1914 р., після оголошення ультиматуму (15 серпня), а надалі й стану війни (23 серпня) розпочала воєнні дії проти Німеччини. Вона захопила ряд китайських територій (Кіао-Чао, залізницю Ціндао, Цзінань-фу), а також декілька островів у Тихому океані, які належали Німеччині.

Ці загарбання викликали незадоволення не тільки супротивної сторони, а й безпосередніх членів або можливих союзників Антанти – Великої Британії, США, англійських домініонів Австралії і Нової Зеландії, що справедливо побачили в діях Японії не стільки прагнення виконати союзницькі зобов'язання (Японія фактично не брала далі участі у війні проти Німеччини), скільки поширити у сприятливих для неї умовах експансію у Східну Азію. Це знайшло підтвердження вже у січні 1915 р., коли Японія вручила Китайському уряду ноту на 21 вимогу, прийняття якої означало фактичне встановлення в Китаї японського протекторату. 7 травня 1915 р. до Китаю надійшов ультиматум з погрозою, що в разі відхилення японських вимог до нього буде вжито воєнних заходів. За умов, коли всі держави Старого світу були задіяні у збройній боротьбі на європейському континенті, а США, не бувши зацікавленими на той час у загостренні відносин з Японією, обмежились лише заявою, що не визнають угод між Китаєм і Японією, китайський уряд вимушений був визнати нав'язаний йому стан.

З держав Антанти тільки Росія винайшла в діях Японії певний, позитивний для себе зміст. Царський уряд мав намір використати виступ Японії проти Китаю задля реалізації подібних домагань на Північну Маньчжурію. З іншого боку, інтереси в Китаї відволікали Японію від російських далекосхідних володінь, що упереджувало її можливу експансію в російському напрямку. І водночас зближення Росії та Японії (виникло через нейтралітет Росії щодо японських загарбань у Китаї) мало суперечливі наслідки: поставки японського військового спорядження в Росію не відповідали вимогам часу, а само співробітництво двох країн викликало підозріле ставлення до Росії союзних до неї Великої Британії і Сполучених Штатів.

Вступ Туреччини у війну. З перших днів війни супротивні сторони розгорнули гостру боротьбу за втягування в неї Туреччини. Младотурецький уряд схилявся до австро-німецького блоку, хоча у фінансовому плані залишався залежним від Антанти. Щодо самої Туреччини, то вона не могла очікувати нічого доброго від перемоги жодного з угруповань: Антанта загрожувала їй розчленуванням, Троїстий союз – перетворенням на васала. Власні ж загарбницькі пантюркістські устремління младотурків пов'язувались з російськими та англійськими територіями, і це, врешті, зумовило про німецьку орієнтацію країни. Втім, рішення було прийнято не без вагань і не без боротьби. В младотурецькому триумвіраті – Енвер, Талаат, Джемаль – перші двоє вважались германофілами, а останній – прихильником Антанти. Урешті-решт 22 липня 1914 р. військовий міністр Енвер-паша без відома більшої частини уряду заявив німецькому послу про намір Туреччини вступити в союз з Німеччиною.

2 серпня 1914 р. було підписано німецько-турецький союзний договір, який передбачав, що у разі втручання Росії в австро-сербський конфлікт і підтримки Німеччиною Австрії Туреччина також повинна оголосити війну Росії. Договір віддавав турецьку армію в цілковите розпорядження Німеччини, що, у свою чергу, передбачало перебування на турецькій території німецької військової місії. Того ж дня, 2 серпня, в Туреччині було оголошено мобілізацію. На виконання союзного договору Німеччина надіслала до Туреччини два воєнних кораблі «Гелен» і «Бреслау», які 10 серпня 1914 р. увійшли до Дарданелл.

Щоб відстрочити, а може й запобігти виступові Туреччини, російське Міністерство закордонних справ в особі її голови – Сазонова запропонувало союзним державам гарантувати Туреччині територіальну недоторканність і до того ж повернути їй грецький острів Лемнос. Ця пропозиція не була підтримана країнами Антанти, і насамперед Великою Британією, що прагнула зберегти доброзичливі стосунки з Грецією.

Відносини по лінії Туреччина – країни Антанти загострювались, а з 9 вересня 1914 р. набули відверто загрозливого характеру із проголошенням турецьким урядом заяви про скасування з 1 жовтня 1914 р. режиму капітуляцій. Спроби Туреччини визволитись від імперіалістичної кабали мали негайний дипломатичний результат: посли усіх держав вручили турецькому урядові ноти з протестом як передумови оголошення війни.

Німеччина починає наполягати на вступ Туреччини у війну. Проте навіть за таких обставин младотурецький уряд вагається, враховуючи, з одного боку, поразки Німеччини на Західному і Східному фронтах, а з другого – певні пропозиції з боку Антанти щодо обговорення питання про капітуляції.

Ситуація розв'язується неочікувано швидко, коли Енвер-паша у згоді з німецьким командуванням вирішив поставити свою країну перед доконаним фактом. 29 і 30 жовтня 1914 р. турецький флот під командуванням німецького адмірала Сушона обстріляв Севастополь, Одесу, Феодосію, Новоросійськ. Того ж дня, 29 жовтня, російський посол у Константинополі дістав розпорядження забрати свої паспорти. 2 листопада 1914 р. Росія оголосила Туреччині війну, а 5 і 6 листопада у війну з Туреччиною вступили, відповідно, Велика Британія і Франція.

Вступ Туреччини у війну відтягнув частину сил Росії і Англії від німецьких фронтів. Другим наслідком участі Туреччини у війні було закриття проток не тільки для воєнних, а й для торгових суден. Це перервало морський зв'язок між Росією та її союзниками через Чорне й Середземне моря. На Балтиці панував німецький флот. Крім довгого шляху на Владивосток з його незначною пропускною спроможністю, зв'язок з Англією й Францією можна було підтримувати тільки через Архангельськ, однак залізниць на Мурманськ на той час ще не було. Шляхи через Румунію, Сербію, Грецію були дуже ненадійними, навіть у перший період війни. В кінці 1915 р, цей зв'язок був зовсім перерваний австро-німецьким наступом на Сербію. Отже, вступ Туреччини у війну відчутно послабив позиції Антанти. Сили двох коаліцій по суті зрівнялись. Війна почала набувати позиційного характеру, виснажуючи фінансові й матеріальні можливості обох сторін.

Вступ Італії у війну. 3 серпня 1914 р. італійський уряд опублікував декларацію про нейтралітет. У своєму повідомленні про це Вільгельму II король Італії заявляв, що, з погляду італійського уряду, виникнення війни (розпочатої Австрією) не підходить під формулювання casus foederis у тексті договору про Троїстий союз, і це звільняє країну від союзницьких зобов'язань.

Така позиція італійського керівництва зумовлювалася не стільки прагненням зберегти мир чи відмовитись від імперіалістичного поділу світу, скільки намаганням з'ясувати більш чітко для себе розстановку сил у війні і приєднатись до тієї сторони, яка матиме більше шансів на перемогу. Італійський «шакал», як одного разу назвав Італію Бісмарк, завжди намагався йти за тим з великих хижаків, у якого з більшою впевненістю можна було поживитись шматком здобичі. Тож, заявивши про нейтралітет, італійський уряд одразу ініціює переговори з представниками обох коаліцій щодо можливої компенсації за нейтралітет або вступ у війну на боці однієї з двох сторін.

Починається тривалий торг. Уже в серпні уряди Антанти запропонували італійцям Трентіно, Трієст і Валону. Антанті було легше набавляти ціну: домагання Італії передусім поширювалися на австрійські території, на Албанію і Туреччину. Становище Німеччини було складніше: для Італії найціннішими здобутками були б саме австрійські володіння, передача яких натрапляла на опір союзного австро-угорського уряду. Німеччина могла зате щедро роздавати землі в Північній Африці за рахунок Франції. Крім того, вона обіцяла Ніццу, Корсіку й Савойю. Поки відбувалися всі ці переговори, італійський уряд почав самостійно реалізовувати деякі експансіоністські наміри. В жовтні 1914 р. Італія захопила острів Сасено, що розташований біля входу у Валонську затоку. У грудні вона окупувала Валону.

Підтримавши загарбницькі дії Італії, країни Антанти не тільки не обмежували її у подальших намірах, а й готові були надати значну фінансову допомогу задля реалізації експансіоністських планів, спрямованих проти Австро-Угорщини. Це, в кінцевому результаті, зумовило геостратегічні орієнтації Італії. 26 квітня 1915 р. у Лондоні було підписано договір, згідно з яким Італія зобов'язувалась через місяць почати війну проти своїх колишніх союзників.

3 травня 1915 р. італійський уряд розірвав договір про Троїстий союз. 20 травня італійський Парламент (не без внутрішньої боротьби) проголосував за воєнні кредити. 23 травня Італія оголосила війну Австрії. Водночас, навіть за таких обставин, Італія продовжувала грати подвійну гру. Вичікуючи слушного для себе моменту вступу у війну, Італія до кінця серпня 1916 р. формально продовжувала перебувати у стані миру з Німеччиною. Це відігравало на користь австро-німецькому блоку, який, враховуючи невизначеність Італії, активно виборював союзників на Балканах.

Дипломатична боротьба за союзників на Балканах. Одночасно з боротьбою за політичні орієнтації Туреччини і Італії розгорнулась боротьба за союзників на Балканах. Особливої цінності для воюючих блоків набула в цьому регіоні Болгарія. Це пояснювалося, по-перше, найпотужнішою серед інших балканських країн армією Болгарії, а, по-друге, географічним положенням країни як можливим плацдармом нападу, з одного боку, на Сербію і Румунію, а з другого – на Грецію. Так, приєднання Болгарії до центральних держав (Німеччини і Австро-Угорщини) надзвичайно ускладнило б становище Сербії і, як наслідок, унеможливило приєднання до Антанти Румунії. Навпаки, приєднання Болгарії до Антанти спонукало б зробити це ж саме як Румунію, так і Грецію.

Вагомість Болгарії на Балканському півострові зумовлювала активні дипломатичні дії щодо неї з боку обох угруповань. Однак позиції центральних держав у Софії були набагато сильнішими, ніж позиції країн Антанти. Так, залучення болгарського уряду до союзу з Антантою могло б пов'язуватись дипломатією лише з поверненням Болгарії областей, відібраних у неї протягом Другої балканської війни Сербією та Грецією, а це категорично не сприймалось обома названими державами. Зі свого боку, Німеччина та її союзники обіцяли Болгарії не тільки території, за які суперничали Болгарія, Сербія, Греція (зокрема, Македонію), а й частину Старої Сербії. Крім того, в разі приєднання до Антанти Румунії, Болгарії обіцяли передати не тільки південну Добруджу, а й північну частину цього краю. Єдине, на що могла б сподіватись дипломатія Антанти, це спроба підкупу болгарської буржуазії і болгарських урядових кіл. З другої половини 1914 р. до другої половини 1915 р. ті отримали від англійських і французьких банків фінансову допомогу на суму 200 млн. франків золотом. Отже, влітку 1915 р. переговори Антанти з Болгарією ще тривали.

Остаточно визначила результат боротьби за Болгарію зміна обстановки на фронті, пов'язана, з одного боку, з відступом російської армії з Галичини, російської Польщі, Литви, частини Білорусії, а з другого – концентрацією німецьких військ проти Сербії. 3 вересня 1915 р. було підписано турецько-болгарську угоду, а 6 вересня – союзний договір між Болгарією, Німеччиною, Австро-Угорщиною. Так створився Четверний союз.

Проте, навіть за таких обставин, дипломатичні зусилля країн Антанти щодо Балкан зберігали шанси на успіх. Цьому сприяли, зокрема, вибори до грецького Парламенту, що привели в серпні 1915 р. до влади прихильника Антанти Венізелоса. Коли у вересні виникла безпосередня загроза нападу Болгарії на Сербію, він заявив посланникам Антанти, що готовий виконати зобов'язання Греції, передбачені греко-сербським союзним договором 1913 р., якщо союзники допоможуть Греції і висадять у Салоніках 150-тисячну армію.

Ця пропозиція була прийнята на дипломатичному рівні, хоча практично її реалізувати не вдалося. У жовтні в Салоніках було всього 80 тис. союзних військ. Так, забарність Англії і Франції немало сприяла тому, що вночі з 13 на 14 жовтня 1915 р. Болгарія напала на Сербію, розпочавши воєнні дії. Одночасно наступ на Сербію з півночі розпочали австро-німецькі війська, що діяли на балканському півострові. В кінцевому результаті це привело не тільки до поразки Сербії, а й до встановлення територіального зв'язку між Німеччиною і Туреччиною. Щодо Греції, то вона виступила на стороні Антанти лише навесні 1917 р., але серйозних впливів на хід бойових дій це вже не справляло.

Вступ Румунії у війну. Від самого початку війни в Бухаресті відбувалась дипломатична боротьба на кшталт тієї, що точилась в Константинополі, Римі, Софії і Афінах. Обидва воюючі блоки прагнули залучити Румунію на свій бік, пропонуючи їй територіальні надбання за рахунок своїх ворогів.

Союзний договір 1883 р., що зв'язував Румунію з Троїстим союзом, на початок війни встиг утратити свою дієвість через румуно-угорську боротьбу за Трансільванію. Спроби ж як Відня, так і Берліна вплинути на Будапешт, щоб домогтися від угорців поступок трансільванським румунам, не мали реальних результатів. Однак німецькі дипломатичні кола спробували досягти успіху через обіцянки віддати Румунії Бессарабію, що належала на той час Росії. Румунський прем'єр Братіану, однак, міг погодитись на передачу йому Бессарабії тільки за умов остаточного розгрому Росії та здійснення захоплень російської території з боку Австрії. Тільки за таких обставин Румунія могла б сподіватись на збереження своєї цілісності та упередження агресивних дій проти неї з боку Росії.

У свою чергу, Братіану не відкидав можливості дістати Бессарабію від самої Росії як плату за румунський нейтралітет. Це знаходило підтримку в Парижі та Лондоні, де вважали цілком нормальним задовольнити Румунію за рахунок Росії. Однак, ці домагання категорично не сприймались самою Росією. Успішнішими виявилися спроби домогтися у Росії компенсацій за рахунок Австро-Угорщини. 1 жовтня 1914 р. було укладено російсько-румунську угода, за якою Росія гарантувала територіальну недоторканність Румунії і визнавала за нею право на австро-угорські території з румунським населенням. Водночас румунському урядові вдалося домогтися за свій нейтралітет значної позики від Лондона. Характерно, що платив Румунії й Берлін: як за нейтралітет, так і за пропуск спорядження в Туреччину.

Навесні 1915 р. румуни висунули нові вимоги до Антанти щодо визнання за ними австро-угорських територій до Прута й Тиси. Росія і Сербія заперечували. Однак за умов надзвичайно тяжкого становища російської армії на фронті, а також спроб Франції і Великобританії перекласти свої союзницькі зобов'язання щодо допомоги Росії на Румунію через відкриття румунського фронту, царський уряд дає погодження на них. Водночас, навіть за цих обставин, Румунії вдається ухилитись від участі у війні. Передумовою відкриття румунського фронту Братіану вважав наступ російської армії в Галичині і Буковині, хоча реалізувати це влітку і восени 1915 р. було неможливо.

Суттєві зрушення щодо встановлення союзницьких відносин Румунії і країн Антанти почали відбуватись лише у другій половині 1916 р. після поразки німців під Верденом та грандіозного наступу російських військ під командуванням Брусилова на Східному фронті. 17 серпня 1916 р. було укладено договір між Румунією і чотирма державами Антанти. Румунія брала зобов'язання оголосити війну Австро-Угорщині, отримуючи за це Трансільванію, частину Буковини і Банат. 28 серпня 1916 р. війну було оголошено. Але вже на початку жовтня до російської ставки прибули уповноважені румунського короля, які благали про допомогу. Росія вимушена була взяти на себе румунській фронт, у той час як армія союзників у Салоніках залишилась незадіяною. Отже, як справедливо визначили у ставці російського верховного командування, вступ Румунії у війну не тільки не допоміг, а ускладнив позиції Росії.

Вступ США у війну. Від початку війни Сполучені Штати проголосили про свій нейтралітет. Згідно із заявами президента США В. Вільсона, така позиція відповідала пацифістським орієнтаціям американської адміністрації, прагненням забезпечити примирення воюючих блоків у Європі. Водночас можна стверджувати й про більш прагматичне підґрунтя політики Сполучених Штатів: для них була невигідною повна перемога жодного з воюючих угруповань. Так, збереження Європи розколотою більше відповідало інтересам американської адміністрації, і насамперед щодо здійснення експансіоністської політики самих США.

Воєнно-політична обстановка внесла свої корективи до позиції Вільсона. Вже наприкінці 1914 р. – початку 1915 р. очевидними стали два факти. По-перше, війна затягується, і, по-друге, вона вимагає надзвичайних обсягів військового спорядження і боєприпасів. Перед американським бізнесом відкривалися величезні ринки. У листопаді 1914 р. представник Моргана виїхав до Лондона для переговорів з британським урядом про фінансування військових замовлень, які почали розміщуватись у США у великій кількості вже протягом наступних місяців.

Щодо Німеччини, то таких замовлень вона розмістити не могла тому, що в Німеччину нічого не можна було провезти. Англійська блокада припинила будь-який доступ американських товарів до німецьких портів. Це мало не тільки економічні, а й політичні наслідки. Англійська морська першість, спрямувавши весь потік американської продукції, продовольства, сировини в порти Англії, залучила США до союзництва з її членами з міцними звязками. Так, інтереси американського бізнесу зумовили фактичну відмову США від нейтралітету вже з першого періоду війни.

Водночас зростання економічної та фінансової залежності країн Антанти від США зумовлювало вступ США у війну на їх боці. Поразка Антанти завдала б дуже великих збитків американському бізнесу, а також удару по політичному престижу правлячої адміністрації.

Сприйняттю ідеї вступу США у війну допомагала підводна війна, що її проводила Німеччина, намагаючись зупинити потік американських товарів до портів Антанти (особливо потоплення американських кораблів «Лузітанія» та «Сассекс»). Крім дій німецьких підводних човнів, певну роль відіграли побоювання щодо можливого нападу Німеччини на США. Англійська розвідка перехопила телеграму, адресовану німецькому послу в Мексиці, в якій мексиканському урядові пропонувалося приєднатися до Німеччини і напасти на Сполучені Штати.

18 грудня 1916 р. Вільсон надіслав ноту воюючим країнам з пропозиціями припинити війну та укласти мир без анексій і контрибуцій. ДО цього додавались пропозиції щодо посередництва та формулювались підходи щодо «миру без перемоги».

Нота Вільсона викликала невдоволення обох воюючих блоків. Німеччина, розуміючи, що США хочуть виступити як міжнародний арбітр і нав’язати вигідний для них мир, відповіла 26 грудня 1916 р. що мир має бути досягнутий через переговори безпосередніх учасників війни. Країни Антанти використали негативну відповідь Німеччини, звинувативши її у зриві мирної ініціативи американського президента. 10 січня 1917 р. Вільсонові була надіслана нота союзних держав, де ідея миру розглядалась з точки зору Антанти.

31 грудня 1916 р. Німеччина повідомила США про відновлення необмеженої підводної війни. 3 січня 1917 р. Вільсон виступив з посланням до Конгресу, в якому звинуватив Німеччину в порушенні взятих на себе зобовязань та заявив про розрив дипломатичних відносин між Німеччиною і США.

6 квітня 1917 р. США оголосили Німеччині війну, намагаючись зберегти американські фінансові потоки в Європу під час війни, закріпити за США статус лідера серед країн-переможниць.

Таким чином, експансіоністські домагання стали домінуючими для дипломатії усіх країн, що брали участь у війні. Характерно, що забезпечення нейтралітету або залучення країн до існуючих блоків зумовлювалося як обов'язковий чинник наданням їм чужих територій. Це ставало ще одним яскравим підтвердженням реальних планів і намірів воюючих країн, імперіалістичного, загарбницького характеру самої війни.

5. Міжнародні відносини наприкінці війни. Сепаратний вихід Росії з війни. Поразка у війні Німеччини та її союзників.

Розвиток воєнних подій 1914 – 1916 рр. не привів до остаточної перемоги жодного з двох угруповань. Досягнення Німеччини, здавалося, були суттєвішими, ніж успіхи Антанти. Німеччина захопила Бельгію і значну частину Франції, російську Польщу, частину Сербії і Румунію. Всьому цьому країни Антанти могли протиставити лише битву на Марні та російські перемоги над австрійцями й турками. Однак усім воєнним успіхам Німеччини протистояв і той факт, що війна затягувалась. А у війні на виснаження шанси неминуче складались на користь Антанти, оскільки вона мала більше людських і матеріальних ресурсів, а також підтримку ззовні – від США і колоній. Крім того, у війні 1914 – 1916 рр. британський флот створив навколо Німеччини міцне коло блокади. Участь у війні Італії і Росії, перетворивши всі сухопутні кордони на фронти, привела до того, що англійська блокада стала надзвичайно ефективною. Вона змусила Німеччину обходитися власними, зовсім недостатніми ресурсами продовольства і сировини.

Водночас не тільки Німеччина, а й країни Антанти почали відчувати гостру потребу швидше закінчити війну. Це зумовлювалося не тільки вичерпанням ресурсів, а й внутрішнім розкладом економіки, зростанням революційного настрою мас воюючих держав. Наприкінці 1916 р. – початку 1917 р. у світовій політиці визначився крутий поворот – від імперіалістичної війни до пошуків імперіалістичного миру. Правлячі кола обох коаліцій прагнули досягти якомога швидшого закінчення війни як шляхом загальних чи сепаратних переговорів, так і вирішальної переможної битви.

Зазначимо, що Німеччина вдавалась до спроб сепаратних переговорів з царською Росією ще у 1915 р., використовуючи для цього як дипломатичні контакти Росії з нейтральними країнами (Данією, Швецією), так і родинні зв'язки. Пошуки миру з боку Німеччини знаходили відгук при царському дворі. Однак, розвитку подій завадила сама Німеччина, що в листопаді 1916 р. видала разом з Австро-Угорщиною декларацію про створення «незалежної» Польщі під німецьким протекторатом. Це викликало не тільки гостре незадоволення з боку Миколи II, а й упередило усілякі подальші неофіційні контакти щодо укладання двостороннього миру.

У грудні 1916 р. німці здобули Бухарест і визначили для себе можливим відкрито виступити з пропозицією укласти мир. 12 грудня 1916 р. німецький уряд звернувся до урядів нейтральних держав з нотою, в якій виявляв готовність «негайно почати мирні переговори». В ноті наголошувалось на перемозі й могутність центральних держав, а про основу можливих переговорів говорилось у найтуманніших висловах.

Виступ німецької дипломатії мав подвійну мету. По-перше, це був уявно миролюбний жест, який, у разі відхилення його протилежною стороною, давав можливість перекласти вину за затягування війни на Антанту. По-друге, у разі згоди Антанти німецькі кола сподівались використати мирні переговори для розколу противників: укладання сепаратного миру з ким-небудь з них за рахунок інших членів союзного блоку.

Дипломатія країн Антанти розгадала наміри Німеччини й відкинула її пропозицію. Прем'єр-міністр Франції А. Бріан обумовив переговори про мир вимогами, які не могли бути прийнятними для Німеччини. Проте німці не відкидали можливості сепаратного миру, і насамперед з Росією. В лютому 1917 р. вже було умовлено, що відбудеться зустріч російських і австро-угорських представників. Принц Макс Баденський як посередник переговорів Росії і країн австро-німецького блоку звернувся до Миколи II з листом, в якому, залякуючи революцією, умовляв царя укласти мир. Лист не дійшов до адресата. Перешкодила революція, прагнення упередити яку, здавалося б, й могло стати передумовою укладання миру.

Так, революційні рухи від початку 1917 р. починають набувати загрозливого характеру в багатьох воюючих державах. Становище правлячих кіл Німеччини і Австро-Угорщини було не набагато краще, ніж у Росії. Голод, транспортна криза посилювали невдоволення мас та пригноблених націй. Боєздатність армій падала. Австрійські фронти, наприклад, тримались лише за допомогою німецьких військ. Як Австро-Угорщина, так і Німеччина, разом і кожна окремо, продовжують шукати виходу з війни.

Наприкінці 1916 р. помер австрійський імператор Франц Йосиф. Його наступник Карл І не мав симпатій до Німецької імперії. Прагнучи будь-якою ціною врятувати свою корону, він готовий був укласти сепаратний мир. У квітні 1917 р. новий австро-угорський міністр закордонних справ Чернін подав Карлу І доповідь, в якій доводив, що єдиним способом уникнути революції є укладання миру. Зміст цієї доповіді став відомим й Вільгельму II. Ще раніше, але вже в суворій таємниці від німецького уряду, Карл І через родинні зв'язки починає переговори з Антантою. Пропозиції Карла І щодо миру знайшли позитивне сприйняття як французьких, так і англійських політичних кіл. Це зумовлювалося, зокрема, тим, що Австрія виявляла готовність сприяти поверненню до Франції Ельзас-Лотарингії, вимагаючи для себе лише відновлення довоєнних кордонів. Провал переговорів, однак, дуже скоро став очевидним через протидію їм з боку Італії, яка не хотіла відмовлятись від Трієсту, Далмації, Трентіно, запропонованих їй раніше за союзництво з Антантою.

Невдало завершувались й різноманітні маневри Німеччини відносно досягнення угоди з Антантою, у тому числі спроби німецьких соціал-демократів домовитись з російськими меншовиками і есерами (які мали більшість у Петроградській Раді) щодо сепаратного миру Росії з Німеччиною.

Тимчасом серед німецьких політичних кіл посилювалась течія на користь якнайшвидшого закінчення війни компромісом. До цієї течії приєднувались партії католицького центру, демократи й соціал-демократи (партії майбутньої Веймарської коаліції 1919 р.). У липні 1917 р. ці три партії провели в Рейхстазі резолюцію про необхідність миру за обопільною угодою воюючих сторін і без анексій. То була спроба врятувати Німеччину від поразки у війні. Права меншість Рейхстагу, що складалась з консерваторів і націонал-лібералів (за якими стояло верховне командування і які відображали позиції промислових кіл і юнкерства) зустріли резолюцію відчайдушними протестами. Попри це, резолюція була прийнята. Однак за кілька днів до її ухвалення, консерваторам вдалося провести на посаду канцлера свого прихильника Міхаеліса, який продовжував політику в інтересах найбільш мілітаристськи налаштованих сил.

Водночас і з боку урядів Англії, Франції і США згадана резолюція не зустріла прийнятного відгуку за умов нещадної підводної війни, що її розгорнула Німеччина від початку 1917 р. як засіб рішучішої боротьби з країнами Антанти. Війна спричинили тяжкі наслідки, і насамперед Англії. Однак, вона певним чином згуртувала союзників, виявивши їхнє спільне бажання остаточно розгромити ворога.

Утім і самі країни Антанти не обминули в 1917 р. серйозних потрясінь, пов'язаних насамперед з буржуазно-демократичною революцією в Росії.

Революційне піднесення стало однією з найбільш показових рис внутрішнього становища Росії під час війни. Бувши зумовленим тяжким соціально-економічним становищем мас, а від початку 1917 р. – надзвичайним загостренням соціально-економічних відносин, політичною нестабільністю державних кіл, воно привело в лютому 1917 р. до повалення царизму та формування у країні нової розстановки політичних сил.

Своєрідністю внутрішньої ситуації в Росії стало двовладдя, тобто існування двох органів влади: Тимчасового уряду, представленого буржуазними партіями, і Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (у Петрограді – Рада робітничих і солдатських депутатів), представлених партіями революційно-демократичного спрямування. Сформовані органи влади мали різні політичні орієнтації і по-різному трактували питання війни і миру. Так, невизначеність подальшого розвитку подій в Росії послаблювало Антанту в боротьбі з Четверним союзом, і це, зрозуміло, викликало занепокоєння союзників.

22 березня 1917 р. держави Антанти визнали Тимчасовий уряд, який підтвердив своїми зовнішньополітичними актами вірність союзницьким зобов'язанням, у тому числі щодо продовження війни проти Німеччини. 9 квітня було опубліковано «Звернення Тимчасового уряду до російських громадян», де поряд із підтвердженням мети політики Антанти проголошувалась ідея миру на основі самовизначення народів. Дипломатія уряду, здавалося, задовольнила маси, але викликала роздратування в Парижі й Лондоні.

З травня 1917 р., тепер уже в інтересах союзників, Мілюков як міністр закордонних справ Тимчасового уряду опублікував ноту, де підтверджував курс уряду на продовження війни «до переможного кінця» Це викликало масові заворушення, і, у свою чергу, зумовило політичну кризу уряду.

Петроградська Рада отримує реальний шанс взяти владу в свої руки. Проте, маючи у своєму складі більшість з меншовиків і есерів, вона іде на компроміс з буржуазними партіями і утворює коаліційний Тимчасовий уряд на чолі з О. Керенським. У новому складі уряду посаду міністра закордонних справ обійняв мільйонер М. Терещенко, який заявляв про мир без анексій і водночас продовжував політику ведення війни.

Ще у квітні 1917 р. захлинувся наступ французьких військ. Антанта вимагала від уряду Корейського переходу російських військ у наступ проти Німеччини. І хоча російська армія розвалювалася, а серед солдатських мас зростали революційні настрої, Тимчасовий уряд, заручившись обіцянкою фінансової й матеріальної допомоги від Антанти і США, 1 липня 1917 р. знову кинув російські війська у наступ. Ця авантюра, що закінчилась провалом, коштувала Росії не тільки нових великих жертв, а й серйозних внутрішніх потрясінь.

З літа 1917 р. тиск Антанти на Тимчасовий уряд дедалі зростав. Посилилось втручання у внутрішні справи Росії. Антанта навіть підтримала заколот генерала Корнилова проти Керенського, з тим щоб військовий диктатор утримав Росію у стані війни проти Німеччини.

Прагнучи послабити залежність від Антанти, Тимчасовий уряд пробує спертися на США. Ще в червні 1917 р. до Росії прибула спеціальна американська місія на чолі з сенатором І. Рутом для вивчення засобів надання допомоги Тимчасовому урядові. Комісія залізничних експертів на чолі зі Дж. Стівенсом розглядала питання про поліпшення роботи Сибірської залізниці й передачу її під контроль США.

Восени 1917 р. Англія, США, Франція досягли угоди про розмежування їх діяльності у справі «допомоги» Росії. США брали на себе реорганізацію російських залізниць, Англія – морський транспорт, Франція – армію. Незабаром угоду було видозмінено: допомога Мурманській залізниці відходила до Англії, а західним і південно-західним залізницям – до Франції. Цей зговір імперіалістичних держав передбачав не тільки широке втручання у внутрішні справи Росії, а й початок її поділу на сфери впливу. Росії загрожувала небезпека перетворення у напівколонію. Цьому завадила нова революція, початок якій поклав зміна влади в Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р.

Сепаратний вихід Росії з війни. Формування в Росії у жовтні 1917 р. влади Рад, представленої партіями соціалістичного спрямування – більшовиками і лівими есерами – внесло кардинальні зміни у зовнішньополітичний курс країни. Найважливішим завданням у галузі зовнішньої політики стає боротьба за припинення війни. Демократичний мир, зокрема, розглядався новою владою як найважливіша передумова намічених революційних змін.

Так, першим зовнішньополітичним актом радянської держави стає Декрет про мир, написаний головою уряду В. Леніним і прийнятий II з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р. Декрет рішуче засуджував світову війну, пропонував усім воюючим державам негайно розпочати переговори про справедливий, демократичний мир. 20 листопада 1917 р. радянський уряд видав наказ верховному головнокомандувачу російської армії генералу Духоніну, який перебував у Могильові, домовитись із супротивником про взаємне припинення війни. Наступного дня нарком закордонних справ Радянської Росії повідомив про це послів союзних держав у Петрограді, запропонувавши їм розпочати мирні переговори з країнами австро-німецького блоку.

Країни Антанти і США навіть не відповіли радянському уряду і, більше того, почали здійснювати через своїх послів у Росії курс на боротьбу з радянською владою. Зі свого боку, пропозиції про перемир'я сприйняли виснажені війною Німеччина і Австро-Угорщина. Цьому, зокрема, сприяло й «братання» російських і німецьких солдатів, розпочате за закликами М. Криленка як нового, призначеного більшовиками, головнокомандувача російської армії. Вже 27 листопада 1917 р. було укладено перемир'я на Північному фронті, згодом це сталося й на інших фронтах.

Угода про перемир'я між Росією і країнами Четверного союзу була підписана у Брест-Литовську 2 (15) грудня 1917 р., а 22 грудня між ними розпочалась мирна конференція, що тривала у три етапи до 3 березня 1918 р.

До початку переговорів радянський уряд ще кілька разів звертався до країн Антанти з пропозиціями взяти участь у мирній конференції, останній раз – 22 грудня у формі колективного звернення ВЦВК, Петроградської Ради й представників громадських організацій до трудящих мас усіх країн. Однак союзні держави продовжували відмовчуватись.

На початку переговорів (перший етап проходив з 22 по 28 грудня 1917 р.) радянська делегація, очолювана А. Йоффе, запропонувала проводити відкриті засідання із публікацією протоколів, а також обговорити умови мирного договору без анексій і контрибуцій згідно з прийнятим у Радянській Росії Декретом про мир. Р. фон Кульман як глава німецької делегації спочатку домігся трьох днів перерви, а потім дав згоду на висунуту пропозицію за умови, якщо такі ж умови мирного договору будуть прийняті усіма воюючими державами. Це був свідомо неприйнятний підхід, який передбачав можливість нав'язування Росії анексіоністських умов миру. Так, пропозиції радянської сторони щодо виведення окупаційних військ із захоплених територій (Росія зобов'язувалась вивести війська з утримуваних нею регіонів Австро-Угорщини, Туреччини, Персії за умов виведення військ Четверного союзу з Польщі, Литви, Курляндії та інших, у минулому російських, територій) зіштовхнулись із позицією Німеччини й Австро-Угорщини, яка зводилась до замаскованого насильницького відторгнення від Росії не тільки Польщі, а й Литви, Курляндії, частини Естонії та Ліфляндії.

Оскільки керівництво Української Народної Республіки втрутилось у переговорний процес – у Бресті відбулась неофіційна зустріч української делегації з представниками Німеччини та Австро-Угорщини – українське питання розглядалося відокремлено від пропозицій радянської сторони. 11 (24) грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних країн, де містилася заява, що УНР до утворення федеративного російського уряду буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Вказуючи на те, що влада РНК не поширюється на Україну, Генеральний Секретаріат заявляв, що угода, яку хоче укласти Росія, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише УНР. У відповідь делегація УНР була запрошена до участі у переговорах, її очолив В. Голубович, а згодом – О. Севрюк.

Розбіжності позицій сторін, що представили себе на конференції, зумовили необхідність перерви переговорів із їх відновленням 10 січня 1918 р. На новому етапі радянську делегацію очолив Л. Троцький, який вимушений був визнати повноваження українських представників. Це ускладнило й до того проблематичну позицію російської сторони. Німецьке і австрійське командування активно розігрували українську карту задля тиску на радянську Росію. Вірогідно й те, що Австро-Угорщина і Німеччина прагнули відірвати Україну від більшовицької Росії за умов, коли Росія і УНР перебували у стані війни і, більше того, більшовики вже контролювали більшу частину України. Спроби утвореного в Україні наприкінці грудня 1917 р. радянського уряду представити на конференції свою делегацію не знайшли підтримки Австро-Угорщини й Німеччини.

18 січня 1918 р. генерал Гофман поклав на стіл перед радянською делегацією карту, де було визначено територію, що мала бути відрізана від Росії на користь Німеччини. Вона сягала 150 тис. кв. км, включаючи регіони Прибалтики і Україну. 10 лютого 1918 р. вимоги німецької сторони набули ультимативного характеру. Це було зумовлено, зокрема, підписанням напередодні, 9 лютого, договору між УНР і центральними країнами Четверного союзу. Цей договір передбачав введення на територію України військ Німеччини і Австро-Угорщини в обмін на значні обсяги продовольства і сировини. Договір мав вимушений характер за умов неминучої поразки УНР від більшовиків. Водночас українській делегації вдалося домогтись включення до договору бажаних положень про приєднання до України Холмщини, Підляшшя та утворення на західноукраїнських землях окремого коронного краю.

Надання вимогам Німеччини ультимативного характеру мало привести до їх прийняття радянською стороною. Саме такі категоричні настанови були надіслані Троцькому Леніним, який дотримувався лінії на затягування переговорів із необхідністю в кінцевому результаті задовольнити ультиматум Німеччини. Рішення щодо цього були затверджені на III Всеросійському з'їзді Рад (відбувся наприкінці січня 1918 р.), незважаючи на активну протидію їм з боку так званих «лівих комуністів» - групи більшовиків на чолі з М. Бухаріним, які закликали до «революційної» війни з Німеччиною як можливого поштовху до всесвітньої революції. Неприйнятність подібних позицій для Леніна та його прихильників пов'язувалась із небезпекою поразки революційної Росії у війні: Ленін наполягав на підписанні мирного договору з Четверним союзом за будь-яких умов задля збереження радянської влади в країні.

Однак Троцький, зі свого боку, пішов на порушення прямих вказівок Леніна і з'їзду Рад. 10 лютого 1918 р. він заявив на конференції про відмову підписати мирний договір з Німеччиною, оголосивши водночас про припинення Росією війни й демобілізацію армії. Тобто - «ані війни, ані миру». Це означало зрив переговорів.

18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли в наступ по всьому фронту. Виникла безпосередня загроза незалежності Росії. 19 лютого 1918 р. РНК Росії надіслала німецькому командуванню телеграму з пропозиціями відновити переговори. Відповідь від німецького уряду надійшла лише 22 лютого у формі ультиматуму з 10 пунктів, що містив вимоги набагато більш кабальні за ті, що обговорювались на переговорах у січні – початку лютого 1918 р. Ультиматум установлював 48 годин на роздуми, вимагав підписання договору протягом трьох днів та його ратифікації протягом двох тижнів. При цьому, навіть після ультиматуму, німецькі війська продовжували наступ. 24 лютого були захоплені Тарту, Острів, Борисів.

Ленін вимагав негайно прийняти німецькі умови миру і підписати договір. Водночас він закликав до збройної відсічі агресору. Цю лінію підтримав Екстрений з'їзд РКП(б), хоча саме рішення було прийнято у надзвичайно гострій боротьбі з троцкістами, «лівими комуністами» і навіть деякими з тих, хто до висунення повторного ультиматуму вважався прихильником Леніна. Відносно Німеччини, то вона, зі свого боку, погодилась відновити переговори тільки після того, як новостворена Червона армія завдала по німецьким військах сильних ударів і зупинила їх наступ під Нарвою та Псковом.

Останній етап переговорів проходив у Брест-Литовську з 1 по 3 березня 1918 р. 1 березня радянська делегація заявила, що змушена прийняти умови миру, які нав'язуються їй зі зброєю в руках. Обговорювати умови миру вона відмовилась.

3 березня 1918 р. Брестський мирний договір між Росією і країнами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною) був підписаний. Він, зокрема, передбачав: припинення стану війни; відторгнення від Росії територій Прибалтики, Білорусії, України; визнання Росією Центральної Ради, виведення з території України більшовицьких військ, припинення усілякої пропаганди проти діючого на території України уряду; виведення російських військ зі Східної Анатолії і повернення цієї території до Туреччини; демобілізацію російської армії та виведення в російські порти або роззброєння російського флоту; виплату контрибуції; відновлення невигідного для Росії торговельного договору 1904 р. тощо. Загалом було підписано 6 документів: мирний договір Росії з державами Четверного союзу (13 статей), заключний протокол та додаткові договори із кожною з держав блоку.

15 березня 1918 р. Брестський мирний договір було ратифіковано більшістю голосів на IV Надзвичайному з'їзді Рад. Він, незважаючи на надзвичайно тяжкі умови для радянської сторони, вивів Росію з війни й надав їй можливість мирного перепочинку.

Водночас Брестський мир мав серйозні наслідки для міжнародних відносин. Не бувши визнаним країнами Антанти, він по суті спровокував їхню інтервенцію в Росію. В березні 1918 р. війська Антанти висадилися в Мурманську, а у квітні почалась збройна інтервенція Японії, а надалі – Англії, Франції і США на Далекому Сході. Водночас турецькі війська захопили Баку. Закавказька федерація розірвала відносини з Росією, а Грузія вийшла з федерації, уклавши договір з Німеччиною про введення німецьких військ на її територію. Під контролем Німеччини й Австро-Угорщини опинились, крім України, значні території Курської та Воронезької губерній, Дону і Криму. В березні 1918 р. на території Росії перебувало понад 1 млн. німецьких солдатів і офіцерів і майже 300-тисячна австро-угорська армія.

Поряд із цим слід визнати і негативні внутрішньополітичні трансформації радянської системи після підписання Брестського мирного договору. Не визнавши договір на IV Надзвичайному з'їзді Рад, ліві есери вийшли зі складу радянського уряду, перейшли на позиції протистояння більшовикам. Так, з березня 1918 р. радянський режим став монопартійним, набуваючи відверто авторитарних форм.

Поразка у війні Німеччини та її союзників. Брестський мир не врятував Німеччину та її союзників від поразки у війні. Щоправда, Німеччина отримала можливість перекинути значні сили зі Східного на Західний фронт і навіть вдалася у березні 1918 р. до наступу проти Антанти. Німецькі війська просунулися на 65 км. в глиб Франції, обстріляли далекобійною артилерією Париж. Однак, розвити цей наступ по всьому фронту Німеччина вже не могла. Давалась взнаки виснаженість військ. До того ж безперервно вимагали допомоги інші члени Четверного союзу. Німецькі батальйони були розсипані між болгарськими дивізіями. Війська Німеччини билися в Месопотамії разом з турками. Німецькі війська воювали також на кордонах Австро-Угорщини.

Становище Антанти теж не було блискучим. Але вступ у війну США навесні 1917 р. справив свій вплив на перерозподіл діючих на фронтах сил. У середині 1918 р. країни Антанти починають перевищувати країни австро-німецького блоку як за кількістю дивізій (210 проти 207), так і за кількістю діючої бойової техніки. Контрнаступ англійських і французьких військ у серпні 1918 р. примусив Німеччину відступити: за декілька днів вона втратила все, що здобула внаслідок прориву березня 1918 р.

Розвиваючи падалі наступ, війська генерала Ф. д'Еспере прорвали 15 вересня 1918 р. болгарські укріплення на Салонікському фронті. Через 10 днів опір Болгарії було зламано, незважаючи на допомогу австро-угорських і німецьких військ. 25 вересня 1918 р. Болгарія, не попередивши своїх союзників, звернулась до генерала д'Еспере з проханням про перемир'я. В країні вибухнуло повстання. Німецьким військам вдалося придушити це повстання, але болгарський цар Фердинанд був вимушений зректися престолу.

29 вересня представники Болгарії прибули до Салонік, де Ф. д'Еспере продиктував їм умови перемир'я. Болгарія мала очистити від своїх військ грецькі й сербські території, її армія підлягала демобілізації. Антанта дістала право окупації болгарської території.

Розгром Болгарії відкривав шлях для наступу Антанти в Австро-Угорщині і далі, на Німеччину. Водночас у надзвичайно тяжкому становищі опинилась Туреччина. Наприкінці вересня 1918 р. перестала існувати турецька армія в Палестині. Тоді ж було прорвано німецьку лінію оборони (лінію Зігфрида) на Західному фронті.

Розклад противника, спричинений воєнними невдачами, був прискорений також дипломатичними діями союзників. Так, надзвичайним актом дипломатії останнього періоду стало послання американського президента до Конгресу від 8 січня 1918 р., відомого в історії як 14 пунктів В. Вільсона. Серед головних ідей цього документа були: «відкриті мирні угоди» й відмова від таємної дипломатії (п. 1); «абсолютна свобода мореплавання» (п. 2); «зняття всіх економічних бар'єрів і встановлення рівних торговельних умов для всіх держав, схильних до миру й співробітництва» (п. 3); скорочення озброєнь (п. 4); «безстороннє врегулювання колоніальних претензій» (п. 5); отримання Росією «безперешкодних і нічим не обмежених можливостей для незалежного визначення власного політичного розвитку...» (п. 6); «евакуація Бельгії та повне відновлення її суверенітету» (п. 7); звільнення захоплених німцями французьких територій (п. 8); справедливе уточнення італійських кордонів (п. 9.); найвільніші можливості для автономного розвитку народів Австро-Угорщини (п. 10); евакуація й відродження Румунії, Сербії, Чорногорії (п. 11); гарантія автономного розвитку представникам не турецьких національностей Османської імперії при збереженні її турецьких частин; відкриття Дарданелл для всіх держав (п. 12); утворення незалежної Польщі (п. 13); формування «загальної асоціації народів на основі окремих угод з метою надання взаємних гарантій політичної незалежності й територіальної цілісності як великим, так і малим державам» (п. 14) .

Поява цього документа була зустрінута ліберально-буржуазними, пацифістськими і навіть соціал-демократичними колами Заходу як «нова Біблія», «нова хартія для всього людства», що дало підставу як тодішнім, так і сучасним історикам стверджувати, що 14 пунктів Вільсона за своєю суттю претендували на справді демократичну ідеологію, розроблену керівництвом великої держави для зовнішнього користування. Акцентування водночас на виключно демократичній сутності 14 пунктів маскує його прагматичні орієнтації. Ідеться, по перше, про відверто пропагандистську спрямованість документа. Так, бувши протиставленим Декрету про мир радянської Росії із проголошеними в ньому принципами миру без анексій і контрибуції, він мав нейтралізувати вплив революційної дипломатії на систему міжнародних відносин. По-друге, визнаючи необхідність евакуації ряду європейських територій, як і відновлення суверенітету малих і середніх держав, він наголошував на німецькі і австро-угорські загарбання, залишаючи поза увагою і, тим самим, визнаючи територіальні захоплення Антанти. По-третє, захищаючи позиції членів і союзників Антанти, документ Вільсона по суті стверджував лідерство США, що, здобувши особливої могутності під час війни, не могли не дістати провідної ролі у світі за умов «свободи мореплавання» чи рівних торговельних можливостей «схильних до миру» країн. Отже, 14 пунктів В. Вільсона можна вважати тим дипломатичним маневром Сполучених Штатів, що мав не тільки прискорити завершення війни (висуваючи достатньо прийнятні для всіх сторін умови мирних, договорів), а й забезпечити за США ініціативу міжнародних переговорів наприкінці війни, визначити особливий статус країни в системі міжнародних відносин у повоєнні роки.

Це підтверджувалось і самим В. Вільсоном, який виступив 27 вересня 1918 р. у Нью-Йорку з додатковими коментарями 14 пунктів. На відміну від головного документа, який проголошував у досить загальних підходах демократичні принципи, коментарі мали офіційний характер і слугували практичною реалізацією американській адміністрації щодо тенденцій світової політики. Містили коментарі, зокрема, й бачення шляхів завершення війни. Американський президент закликав німецький народ не вірити слову тих, хто нав'язав війну. Німцям по суті давалась підказка, до кого слід звертатися у справі пропозицій про мир.

Сигнал президента, очевидно, було взято до уваги. Новий уряд Німеччини на чолі з принцем М. Баденським звернувся вночі з 4 на 5 жовтня 1918 р. через Швейцарію до Вільсона з проханням укласти перемир'я на основі його 14 пунктів та роз'яснень від 27 вересня. 8 жовтня держсекретар США Лансінг від імені Вільсона відповів на ноту Німеччини, вимагаючи підтвердження того, що німецький уряд приймає всі умови, подані в 14 пунктах, а також у наступних заявах президента. Надалі американська сторона вимагала від Німеччини гарантій не тільки щодо виконання усіх вимог перемир'я, а й проведення змін внутрішньополітичного характеру. 20 жовтня Німеччина повідомила Вільсона про конституційні реформи і заявила, що вона приймає усі умови, висловлюючи надію, що президент не підтримає вимог, не погоджених з честю німецького народу і підготовкою справедливого миру. Поки відбувалось дане дипломатичне листування, США ініціювали переговори щодо умов перемир'я інших союзників по Антанті.

Інакше розвивались стосунки американської адміністрації з Австро-Угорщиною. Австрійський уряд звернувся до США з проханням про перемир'я майже одночасно з Німеччиною, 5 жовтня 1918р. Однак розглядати австрійську пропозицію Вільсон відмовився. Відню було заявлено, що союзники вже давно визнали як Чехословаччину, так і національні вимоги південних слов'ян. Відмовляючись вступити в переговори з Австро-Угорщиною, США і, в цілому, Антанта по суті прискорили її розвал. Австрійська армія була дезорганізована. Вибухнуло повстання в хорватських полках у Фіуме. Чехословаччина оголосила себе незалежною. Угорщина перетворилась на самостійну республіку. Монархія Габсбургів перестала існувати. Остаточно Австрія і Угорщина здалися 3 листопада 1918 р. За умовами перемир'я, укладеного в Падуї, австро-угорська армія демобілізовувалась і розформовувалась, за винятком 20 дивізій. Половина її військового майна передавалась Антанті. Морський і річковий флоти підлягали роззброєнню. Антанта діставала право використовувати всі засоби сполучення для продовження подальшої боротьби з Німеччиною.

Майже одночасно з цим дістає цілковитої поразки від Антанти й Туреччина. 30 жовтня 1918 р. в порту Мудрос, на острові Лемнос, на британському кораблі «Агамемнон» англійці уклали з турками перемир'я. Турки повинні були очистити Аравію, Месопотамію, Сірію, Вірменію, частину Кілікії. Одним з перших пунктів перемир'я в Мудросі стало зобов'язання турків відкрити переможцям доступ у Чорне море і погодження щодо окупації військами Антанти Константинополя й проток.

Унаслідок наступальних операцій союзників становище німців ставало безнадійним. Водночас Німеччина ще не була остаточно розбитою. Перед союзниками постало питання, чи продовжувати війну до цілковитої перемоги, чи підтримати перемир'я, запропоноване німецьким урядом і підтримане США. Зважаючи на скрутне становище, в якому опинилися Англія, Франція, Італія, продовження війни коштувало б їм додаткових колосальних жертв. До того ж союзників лякала можливість революції в Німеччині, яка могла охопити й інші країни Європи. Отже, перемир'я ставало бажаним для усіх союзних держав, хоча одностайності думок щодо умов його досягнення країни-члени Антанти не виявляли.

Так, уже на нарадах у Верховній раді і особливо 23 жовтня 1918 р. на міжнародній конференції в Парижі між учасниками Антанти визначились серйозні суперечності. Франція домагалась цілковитого знищення військової та економічної могутності Німеччини. Керівники Англії, навпаки, не бажали надмірного посилення Франції у Європі. Разом з Америкою вони хотіли лишити Німеччині певне озброєння, щоб використати її в боротьбі з російським більшовизмом. З другого боку, Англія різко виступала проти США, бо не хотіла визнавати вільсонівську вимогу «свободи морів». Разом із Францією вона вимагала не тільки відшкодування збитків зруйнованим областям Північної Франції і Бельгії (відповідно до 14 пунктів), а й повної компенсації всіх витрат за час війни. Загострення доходило до того, що США погрожували почати сепаратні переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною.

Нарешті, 5 листопада союзники повідомили Вільсона, що вони згодні розпочати переговори з Німеччиною на основі 14 пунктів. Союзники заявляли при цьому, що не визнають «свободи морів» і наполягають на повному відшкодуванні Німеччиною всіх збитків, заподіяних воєнними операціями на суші, на воді і в повітрі. Того ж дня держсекретар США Лансінг повідомив німецький уряд про рішення союзників. Точні умови перемир'я мав передати Німеччині головнокомандувач союзними арміями маршал Фоні.

Тимчасом події у Німеччині почали набувати драматичного характеру. 4 листопада 1918 р. німецькі моряки захопили місто Кіль і військові кораблі, що стояли в порту. Наступного дня повсталі робітники й матроси зайняли Любек, Гамбург, Бремен. Почалася революція. 9 листопада монархію в Німеччині було скинуто.

В умовах розгортання революції німецька делегація на чолі з Ерцбергером сама ініціює початок переговорів про перемир'я. Вони розпочались 7 листопада у спеціальному вагоні поблизу станції Ретонд у Комп'єнському лісі. За умовами перемир'я, запропонованими німецькій делегації, Німеччина мала взяти на себе такі зобов'язання: звільнити за 15 днів зайняті території в Бельгії, Франції, Люксембургу; покинути Ельзас-Лотарингію; звільнити території Росії і Румунії; вивести війська з Австро-Угорщини й Туреччини; видати Антанті 5 тис. важких і польових гармат, 30 тис. кулеметів, 2 тис. літаків, 5 тис. локомотивів тощо. Антанта мала зайняти військами лівий берег Рейну, причому утримування окупаційної армії покладалось на Німеччину. Крім того, Німеччина повинна була відмовитись від Брест-Литовського і Бухарестського договорів. Війська у Східній Африці повинні були здатися. Військовополонені, захоплені німцями, мали повернутись на батьківщину, тоді як німецькі військовополонені залишались у полоні. Німеччина повинна була видати 6 дредноутів, 8 важких крейсерів, 10 крейсерів і 300 підводних човнів; інші судна роззброювались. Передбачалось й подальше збереження блокади Німеччини.

Німецька делегація робила спроби пом'якшити вимоги капітуляції, розігруючи карту «більшовицької небезпеки», їй вдалося домогтися незначних поступок, головним чином щодо кількості озброєння, що його мало бути передано переможцям, але в головних вимогах умови капітуляції збереглися.

11 листопада 1918 р. о 5-й годині ранку сторони підписали перемир'я. Перша світова війна закінчилась.

13 листопада 1918р. радянський уряд анулював Брестський договір і всі додаткові договори з Німеччиною та її союзниками.

Почався новий етап розвитку міжнародних відносин, який характеризувався новими тенденціями і новою розстановкою політичних сил.

Література

  1.  Алавердов Э. Т., Лубский А. В. История СССР (период империализма): Внешняя политика России в конце XIX – начале XX в. – М.: МГУ, 1991.
  2.  Гершов З. М. Нейтралитет США в годы первой мировой войны. М.: Соцэкгиз, 1962.
  3.  Готлиб В. Тайная дипломатия во время первой мировой войны. М.: Соцэкгиз, 1960.
  4.  Дудко І. Д. Зовнішньополітична практика та національні інтереси США: історичні витоки сучасних тенденцій // Національні інтереси США у пост біполярному світі. – К.: КНЕУ, 2003. – С. 45 – 66.
  5.  Дюпюи Р. Э., Дюпюи Т. Н. Всемирная история войн. К. 3: 1800 – 1925. – СПб.; М.: Полигон, АСТ, 1998. – С. 658 – 946.
  6.  Евдокимова Н. П. Между Востоком и Западом: Проблема сепаратного мира и маневры дипломатии австро-германского блока в 1914 1917 гг. Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1985.
  7.  Из истории буржуазной дипломатии и межимпериалистического соперничества в конце XIX и первой половине XX века / Ред. кол.: С. С. Григорцевич и др. Томск: Изд-во Томского ун-та, 1985.
  8.  Історія дипломатії: Т. 2. Дипломатія за нового часу (1872 – 1919 рр.) / Під ред. В. П. Потьомкіна. — К.: Політвидав, 1948.
  9.  Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.: Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2006. – 368 с.
  10.  История внешней политики СССР: В 2 т. Т. 1:. 1917 1945 гг. / Под ред. А. А. Громыко, Б. Н. Пономарева. — М.: Наука, 1980.
  11.  История США: В 4 т. Т. 3: 1918 1945 / Ред. кол. Г. Н. Севастьянов и др. М.: Наука, 1985.
  12.  Казанцев Ю. И. Внешняя политика России. XX век. Новосибирск: НТЛСУ, 2001.
  13.  Новая история стран Европы и Америки: Второй период / Под ред. И. М. Кривогуза, Е. Е. Юровской. М.: Высшая школа, 1998. С. 216 252.


ТЕМА 2

Мирне врегулювання після першої світової війни.

Версальсько-вашингтонська система міжнародних договорів.

План.

  1.  Геополітичні зміни у світі після першої світової війни. Паризька мирна конференція. Версальська система мирних договорів.
  2.  Вашингтонська конференція та її рішення.
  3.  Трансформації Версальсько-Вашингтонської системи у 1920-ті роки.
  4.  Загальні оцінки Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних договорів.

Перша світова війна призвела до значних геополітичних змін у світі. Під геополітикою у цьому плані слід розуміти економічні, територіальні зміни, пов'язані із перерозподілом політичних впливів країн, що перемогли або зазнали поразки в Першій світовій війні. Так, значних територіальних і політичних втрат зазнають країни Четверного союзу – Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина. Були піддані краху й розпались Німецька, Російська, Австро-Угорська, Османська імперії. На їх теренах утворились нові держави: Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. – Югославія). Австрія, Угорщина, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія. У ряді країн – Росії, Німеччині, Угорщині, Австрії, Фінляндії, Словаччині – відбулись революції. В Росії революційні зміни привели до встановлення нового суспільно-політичного ладу, що поклало початок формуванню біполярності світу, політичному, соціально-економічному протистоянню двох систем.

У межах капіталістичної системи і світу взагалі значно зростають впливи країн-переможниць, і насамперед США, Великої Британії, Франції. Вони виступають з планами перерозподілу територіальних володінь і по суті стають упорядницями нового влаштування світу. Кожна з країн-переможниць, однак, мала свої позиції щодо повоєнного устрою, що викликало не тільки розбіжності в поглядах, а й значні суперечки великих держав під час укладання системи повоєнних мирних договорів.

Так, провідну роль на міжнародній арені починають відігравати Сполучені Штати, що набули через військові поставки під час війни найпотужнішого становища серед капіталістичних держав. Характерно, наприклад, що з держави-боржника до Першої світової війни США перетворились на державу-кредитора, і передовсім щодо європейських країн. Сума позик Сполучених Штатів іноземним державам на початку 1920-х років сягнула 11,1 млрд. дол., причому головними боржниками США на європейському континенті були Англія (4600 млн. дол.), Франція (3999 млн. дол.), Італія (2015 млн. дол.).

Скориставшись послабленням позицій своїх союзників по війні, США починають повсюдно відтісняти їх на світових ринках, прагнучи поєднати економічну першість із політичною гегемонією країни у системі новоутворюваних міжнародних відносин. Ці наміри зіштовхувались, однак, з устремліннями інших країн, і насамперед Великої Британії і Франції.

Велика Британія, наприклад, прагнула до збереження морського панування та розраховувала на подальше поширення своїх колоніальних володінь Вона загарбала німецькі колонії в Африці й Океанії, планувала закріпити за собою колишні володіння Османської імперії. Оскільки економічна могутність Британії була значно підірвана унаслідок війни, вона намагалась досягти своїх планів завдяки традиційній англійській політиці «балансу сил». Це передбачало спрямування Франції на протидію гегемоністським устремлінням США при спрямуванні Сполучених Штатів на протидію таких же намірів Франції; використання Німеччини для протидії Франції і Росії при збереженні своїх домінуючих позицій у світовій системі економічних і політичних відносин.

До гегемонії, принаймні на європейському континенті, прагнула й Франція, хоча її економічне становище було надзвичайно тяжким після війни. Франція втратила на фронтах близько 1,4 млн. осіб убитими і 2,8 млн. пораненими. Були зруйновані десять французьких північних промислово розвинутих департаментів. У той же час Франція мала найсильнішу в Європі сухопутну армію, і її війська окупували лівий берег Рейну, дислокувалися на Балканах і на Близькому Сході. Найбільш претензійним зовнішньополітичним орієнтиром Франції залишалось економічне й політичне послаблення Німеччини і, більше того, розчленування її на низку дрібних, оточених недружніми державами, країн. Франція прагнула також закріпити свої завоювання в Африці та на Близькому Сході, компенсувати втрату союзницької Росії утворенням блоку союзних східно- та південноєвропейських країн (Польщі, Чехословаччини, Румунії, Югославії та інших).

Проблематичними були позиції Італії, яка формально належала до низки великих держав, хоча в реальності такою не була. За участь у війні на боці Антанти їй обіцяли ряд земель, що належали Австро-Угорщині, та колонії в Африці. Проте, бувши послабленою у військовому плані, вона не змогла самостійно зробити ці надбання під час війни і розраховувала отримати їх, використовуючи на свою користь суперечки інших держав.

Приблизно у такому ж становищі перебувала і Японія, що під час війни загарбала німецькі острівні колонії на Тихому океані та китайську територію Шаньдунь. Прагнення Японії встановити при цьому напівколоніальний стан Китаю викликав серйозні заперечення як з боку Великої Британії, так і США. Отже, можливість закріплення нових територіальних володінь для Японії значною мірою залежала як від компромісу, так і зростаючих протиріч великих держав.

Підходи країн-переможниць до повоєнного світовлаштування, як і перспективи відносин переможців і переможених у війні обговорювались на мирній конференції у Парижі, покликаної створити систему повоєнних мирних договорів. Конференція почала роботу 18 січня 1919 р. і тривала з перервами до 21 січня 1920 р. До порядку денного конференції входило: укладання мирних договорів з Німеччиною та її союзниками; утворення Ліги Націй; розподіл колоніальних володінь Німеччини та Туреччини; польське питання; італійське питання. На конференції розглядалося й російське питання, хоча воно і не входило до офіційного переліку питань порядку денного.

У роботі конференції взяли участь 32 країни, хоча фактично усі важливі питання розглядались «Радою десяти», в яку увійшли голови урядів і міністри закордонних справ США, Великої Британії, Франції, Італії, Японії. У подальшому було утворено «Раду чотирьох» у складі тільки голів урядів США, Великої Британії, Франції Італії, а також «Раду п'яти», що складалася з міністрів закордонних справ. Головні рішення приймались на вузьких нарадах президента США В. Вільсона, прем'єр-міністра Великої Британії Д. Ллойд Джорджа і голови французького уряду Ж. Клемансо.

Делегації переможених країн були запрошені лише для ознайомлення з текстами мирних договорів. Радянська Росія запрошення на конференцію взагалі не отримала, хоча російські війська відіграли значну роль у розвиткові подій війни 1914-1916 рр. Голови капіталістичних держав, усвідомлюючи радикальні позиції більшовицького уряду щодо міжнародної політики, не бажали запрошувати радянську делегацію до обговорення питань порядку денного. До цього слід додати й те, що конференція проходила в умовах розгортання воєнної інтервенції проти Радянської Росії. І, більше того, засідання країн-переможниць ставали по суті центром організації боротьби з радянською владою, включаючи економічну блокаду, дипломатичну ізоляцію, широку підтримку сил внутрішньої контрреволюції і, насамкінець, збройне вторгнення військ країн Антанти з метою повалення існуючої системи.

Російська проблема стала чи не єдиною, що об'єднала позиції країн-учасниць на конференції на відміну від гострих і суперечливих дебатів з приводу інших питань. Так, головним питанням конференції стала розробка мирного договору з Німеччиною. Країни-переможниці прагнули послабити Німеччину як свого конкурента і водночас робили ставку на участь німецької вояччини у боротьбі з Радянською Росією та придушення революції у самій Німеччині. Це збігалося з цілями німецьких реакційних кіл, що розраховували через зусилля контрреволюції пом'якшити зміст мирного договору. Розбіжності поглядів союзників під час його укладання зумовлювалися тим, що кожна країна-переможниця прагнула домогтися максимальних вигод для себе за рахунок своїх же партнерів. Так, Велика Британія і США виступали проти надмірних розмірів репарацій з боку Німеччини, побоюючись можливості її прямого підпорядкування Франції. США, у свою чергу, мали особисті розрахунки щодо тенденцій подальшого розвитку Німеччини й інших європейських країн. Вони прагнули зберегти на тривалий строк фінансову залежність Англії і Франції від Сполучених Штатів із одночасною підтримкою Німеччини задля використання її ринків американськими монополіями, а також протиставлення останньої французьким і британським економічним і політичним впливам. Франція ж традиційно вимагала повного відшкодування Німеччиною усіх збитків, розраховуючи отримати більшу частину репарацій і, таким чином, зміцнити свої позиції серед інших європейських держав.

Під тиском США і Англії Франція була вимушена зняти свої вимоги щодо відшкодування Німеччиною усіх воєнних витрат країн-переможниць і погодитись на компромісне рішення. Однак, загальну суму репарацій так і не було визначено. Союзники поклали це завдання на міжсоюзницьку репараційну комісію, встановивши термін – 1 травня 1922 р. До цього терміну Німеччина повинна була виплатити 20 млрд. марок золотом.

Гострі суперечки були викликані питанням про західні кордони Німеччини. Франція намагалась поставити під свій контроль усі німецькі землі на лівому березі Рейну, досягнувши цього або внаслідок анексії, або шляхом утворення залежних від неї малих держав. США і Велика Британія відкинули ці претензії. Справа дійшла до взаємних погроз Вільсона і Клемансо залишити конференцію. Тільки після тривалих дебатів з цього питання, як і з питання щодо претензій Франції на Саарську область, були досягнуті компромісні рішення.

Мирний договір з Німеччиною, що дістав назву Версальського, було підписано 28 червня 1919 р., у п'яту річницю вбивства у Сараєво, в Дзеркальному залі Великого Версальського палацу. Це був обширний документ на 15 частин і 440 статей, що містив положення як геополітичного, економічного, так і військового характеру.

Німеччина визнавалась винною у розв'язанні війни. Вона втрачала значну частину своїх територій, на неї накладалися обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти. Ельзас і Лотарингія поверталися Франції. Бельгії передавалися округи Ейпен і Мальмеді. Утворювалась Рейнська демілітаризована зона, куди увійшли землі на лівому березі та смуга завширшки 50 км на правому березі. В межах цієї зони заборонялося утримувати збройні сили, проводити маневри, будувати укріплення. Франція отримувала у власність вугільні копальні Саарської області з правом викупити їх, якщо ця область буде приєднана до Німеччини. Управляння Сааром передавалося на 15 років Лізі Націй, після чого його державну належність мав вирішити плебісцит.

Визнавши незалежність Польщі, Німеччина передавала їй частину споконвічно польських земель: Познань, частини Померанії (Помор'я), Західної Пруссії та Верхньої Сілезії. Водночас значна частина стародавніх польських земель, загарбаних німцями (більше як 100 тис. км2), залишались у межах Німеччини. Вихід Німеччини до Балтійського моря мав забезпечити вузький «Польський коридор». Данциг (Гданськ) оголошувався вільним містом під захистом Ліги Націй. Німеччина відмовлялась від прав на Мемель (Клайпеду), возз'єднаний 1923 р. з Литвою. Договір передбачав визнання незалежності Чехословаччини і безумовну повагу незалежності Австрії. Німеччина втрачала усі свої колонії, які були поділені між головними державами-переможницями на основі затверджуваних Лігою Націй мандатів. Вона також відмовлялася від усіх своїх прав і привілеїв у Китаї.

Військові постанови встановлювали межу чисельності армії, що мала комплектуватися на основі добровільного найму, у 100 тис. осіб. Німеччині заборонялося мати танки, тяжку артилерію, воєнну авіацію та підводні човни, їй дозволялося мати тільки обмежений воєнно-морський флот.

У гострій боротьбі між головними учасниками конференції були розроблені договори з союзниками Німеччини: Сен-Жерменський з Австрією; Нейїський з Болгарією; Тріанонський з Угорщиною; Севрський з Туреччиною.

Більшість статей цих договорів, якщо брати до уваги обмеження союзників Німеччини в територіальному і військовому відношенні, була аналогічними до Версальського. Так, Сен-Жерменський договір з Австрією від 10 вересня 1919 р. зафіксував визнання нових державних кордонів країни, пов'язаних з ліквідацією Австро-Угорщини та утворенням нових держав. Колишні австрійські провінції Богемія, Моравія і Сілезія увійшли до складу Чехословаччини. Південнослов'янські землі, що входили раніше до складу Австро-Угорщини, були згодом поділені між Італією та Королівством сербів, хорватів і словенців, причому Італія отримала Південний Тіроль, Юлійську країну, майже всю Істрію без міста Фіуме (Рієка). Румунії передавалась Буковина, а також Трансільванія і частина Банату. Австрія могла мати армію у 30 тис. осіб. Суму репарацій не було визначено. Згодом їх виплату було відстрочено, що практично означало вивільнення Австрії від платежів. Договір забороняв приєднання Австрії до Німеччини.

Згідно з Неї-сюр-Сенським, або Нейїським мирним договором, підписаним 27 листопада 1919 р. з Болгарією, вона втратила вихід до Егейського моря, а також Західну Фракію, що передавалась Греції. Південна Добруджа залишалась у складі Румунії. Частина болгарської території була передана Королівству сербів, хорватів і словенців. Болгарії заборонялося мати армію, яка б перевищувала 20 тис. осіб. Суму репарацій було встановлена у 2,2 млрд. золотих марок, що мало бути виплаченим протягом 37 років.

Мирний договір з Угорщиною дістав назву Тріанонського. Він був підписаний пізніше інших, 4 липня 1920 р., у зв'язку з політичними подіями в самій Угорщині – виникненням Угорської Радянської республіки. Так, розробка країнами-переможницями договору розпочалась тільки після придушення через воєнну інтервенцію радянської влади в Угорщині в серпні 1919 р. За Тріанонським договором Угорщина визнавала нові кордони держав у Центральній Європі і відмовлялась на їх користь від ряду територій, які входили раніше до Австро-Угорщини. Чисельність армії країни не могла перевищувати 35 тис. осіб. Сума репарацій мала бути визначена репараційною комісією.

Розробка договору з Туреччиною затягнулась. Він був підписаний у Севрі поблизу Парижа (звідси – Севрський) 10 серпня 1920 р. і став наслідком особливо гострого протистояння країн-переможниць щодо загарбаних територій у повоєнні роки. Так, згідно із Севрським договором Туреччина вимушена була відмовитись від арабських володінь, вона визнавала протекторат Англії над Єгиптом, а Франції – над Марокко і Тунісом. Туреччина позбавлялась прав на Судан, визнавала британську анексію Кіпру, втрачала свої володіння на Аравійському півострові. Низку важливих турецьких володінь було передано Греції. Анатолія ділилася на французьку й італійську сфери впливу. Безпосередньо Туреччині виділяли позбавлений ресурсів район у межах Анатолії з центром в Анкарі. Зона чорноморських проток була піддана повному роззброєнню і передана під контроль міжнародної комісії. Туреччину було позбавлено флоту, а чисельність її армії не повинна була перевищувати 50 тис. осіб. Зберігався режим капітуляцій.

Грабіжницький Севрський договір, підписаний урядом султана (який вже не мав реальної влади в країні), був анульований антиімперіалістичною національно-визвольною революцією. Фактично стан війни між Туреччиною і країнами-переможницями був припинений лише Лозаннським договором, укладеним з урядом Кемаля 24 червня 1923 р. Цей договір юридично оформив розпад Османської імперії і зафіксував нові турецькі кордони. Режим капітуляцій було відмінено. У протоках вводилась свобода судноплавства як у мирні, так і воєнні часи. Всупереч планам імперіалістичних держав щодо перетворення Туреччини у напівколонію, договір означав її міжнародне визнання як незалежної самостійної держави.

Складовою частиною Версальського та інших договорів став статут Ліги Націй («Пакт Ліги Націй» як частина перша ввійшов до текстів усіх мирних договорів) – міжнародної організації, покликаної забезпечити мирний розвиток світу на основі укладених договорів. У статтях статуту проголошувались принципи мирних гарантій територіальної цілісності й суверенітету всіх членів Ліги Націй, її право використовувати будь-які засоби для забезпечення миру, необхідність колективних санкцій проти агресора і щодо обмеження озброєнь. Згідно зі Статутом Ліги Націй до неї приймались союзні держави, які підписали мирні договори; 13 нейтральних держав, які визнали Статут; будь-які інші держави, за яких проголосують дві третини членів Асамблеї.

Головними органами Ліги стали Асамблея, Рада і Секретаріат. Кожний член Ліги мав в Асамблеї один голос. Рада складалась з постійних членів (головних союзних держав) і чотирьох непостійних, що призначались Асамблеєю. Усі рішення Асамблеї і Ради приймались одноголосно. Першим генеральним секретарем Ліги став англієць Дж. Драмонд. Потім на цю посаду почергово обирали представників Франції і Англії.

Утворення Ліги Націй мало значний вплив на розвиток міжнародних відносин. Йшлося про спробу організації структури глобального характеру, яка б упереджувала виникнення воєнних конфліктів шляхом узгодження дій її членів. На практиці, однак, Ліга Націй далеко не завжди відповідала висунутим перед нею цілям, стававши часто-густо платформою реалізації імперіалістичних домагань великих держав.

Дане з усією очевидністю виявилось у ході розподілу країнами-переможницями німецьких колоній, а також земель колишньої Османської імперії. Для ствердження нових колоніальних володінь вводилась система мандатів, які надавались за рішеннями Ради Ліги Націй. Так, згідно з мандатами Франція отримала Сірію, Ліван, частину Того і Камеруну; Велика Британія, крім своєї частини Того і Камеруну – Палестину, Месопотамію (нині - Ірак), Трансйорданію, Таньгаїку, Іран. Деякі німецькі колонії відійшли під управляння британських домініонів. Японії були передані Маршаллови, Каролінські і Маріанські острови. Цим було завершено перерозподіл колоніальних територій і сфер впливу, який зумовлював певну розстановку політичних сил між країнами-переможницями у повоєнні роки.

Так, у повоєнній системі колоніалізму провідне місце, як і раніше, посіли Велика Британія і Франція. Сполучені Штати не змогли отримати тієї частини колоній, на яку сподівались перед початком конференції у Парижі. Економічна першість, не підтримувана відповідною військовою могутністю, а також відсутністю реальних територіальних загарбань під час війни, виявилась недостатнім чинником задля подолання постійно діючої англо-франко-японської опозиції і ствердження абсолютного політичного лідерства США.

Поразка Сполучених Штатів у Парижі стала однією з головних причин того, чому Конгрес США відмовився ратифікувати Версальський договір і офіційно вступити до Ліги Націй. У 1921 р. США уклали з Німеччиною та її колишніми союзниками мирні договори без статей щодо Ліги Націй, обмежуючи своє представництво у цій структурі статусом «спостерігача».

Така позиція дістала у Сполучених Штатах назву «ізоляціоністської», хоча йшлося не про «чистий» ізоляціонізм Дж. Вашингтона як прагнення обійти проблеми європейської чи світової політики, а про прагнення американського зовнішньополітичного істеблішменту обминути англо-французьку домінанту в межах Ліги Націй, забезпечити за США ініціативу щодо досягнення їхніх геополітичних інтересів. Ці тенденції почали відверто виявляти себе під час утворення Вашингтонської системи договорів, що за своїм характером та підходами до повоєнного устрою світу була тісно пов'язаною з Версальською.

2. Вашингтонська конференція та її рішення.

Вашингтонська система договорів стала результатом роботи конференції у Вашингтоні, що проходила з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. за участю 14 країн – США, Великої Британії (з окремим представництвом чотирьох домініонів й Індії), Китаю, Японії, Франції, Італії, Бельгії, Голландії, Португалії. Хоча в центрі уваги конференції були проблеми, що стосувалися, головним чином, Далекого Сходу і Тихого океану, на конференцію не були допущені делегації РСФСР і Далекосхідної республіки.

Ініціаторами дипломатичної зустрічі у Вашингтоні виступили США, що відчутно втративши у політичному і територіальному плані на Паризькій мирній конференції, прагнули здобути реванш з питань, які не здобули остаточного рішення у дискусіях країн-переможниць у попередні роки. Серед них – проблема озброєнь, формування регіональних союзницьких блоків, впливи в Китаї. За три неповні місяці роботи Вашингтонської конференції з цих питань було прийнято 28 угод, резолюцій, декларацій, заяв, які знайшли юридичне оформлення у договорах чотирьох, п'яти і дев'яти держав.

Договір чотирьох держав – США, Англії, Франції, Японії, підписаний 13 грудня 1921 р., містив лише чотири статті, які, зокрема, стверджували: взаємне поважання прав на «свої острівні володіння і острівні володіння в Тихоокеанському регіоні»; спільне забезпечення оборони цих територій у разі загрози їм з боку будь-якої іншої держави; автоматичну пролонгацію (за обопільною згодою) договору через 10-річний строк; анулювання за умов дії «Договору чотирьох» англо-японського договору про союз від 1902 р.

Стислість положень договору стала підставою сприйняття його деякими американськими політиками, а надалі й істориками як другорядного. Однак, саме цей документ став дипломатичною платформою для досягнення американською делегацією у Вашингтоні значних політичних і військових переваг. Договір, по-перше, ліквідовував англо-японський союз, як і англо-японське монопольне панування в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Він роз'єднував головних суперників США на Далекому Сході, позбавляв Японію підтримки, на основі якої вона здійснила ряд загарбань, виявляв поворот Великої Британії до «особливих відносин» із США. Договір, по-друге, означав формування регіонального союзного блоку, що міг бути протиставленим не тільки революційній Росії чи революційному Китаю, а й будь-яким іншим державам, включаючи навіть членів Ліги Націй. Характерно, що до початку конференції у Вашингтоні в американських політичних колах активно обговорювалась ідея створення «Асоціації націй» під егідою США, яка б могла стати антиподом Лізі Націй, і зокрема щодо перегляду сформованої нею системи мандатів. І, насамкінець, «Договір чотирьох» передбачав укладання додаткових до нього договорів оборонного характеру задля реалізації тих положень, які формували його суть.

Це має відношення до Договору п'яти держав, підписаного 6 лютого 1922 р. США, Великою Британією, Японією, Францією, Італією стосовно проблем обмеження морських озброєнь. Загалом на конференції розглядалась проблема загального роззброєння, хоча компромісних рішень щодо цього вдалося досягти лише у галузі обмеження озброєнь морських флотів. Так, згідно із договором країнам заборонялося будівництво військових кораблів, водотоннажність яких перевищувала б 35 тис. т. Договір встановлював при цьому й співвідношення між флотами країн договору за класом лінкорів у пропорції (відповідно переліку: США, Велика Британія, Японія, Франція, Італія) 10: 10: 6: 3,5: 3,5.

Це було великою перемогою дипломатії США. Пропорції зрівнювали американський флот з абсолютно пануючим до того британським флотом, дозволяли Сполученим Штатам наздогнати Велику Британію і водночас залишити поза ними Японію за кількістю і якісним станом кораблів. США зобов'язувались не будувати військових баз на найближчих підступах до Японії, унаслідок чого межою подібних укріплень могли стати лише Перл-Харбор і Сінгапур. Водночас, ідучи на певні поступки, США змогли окреслити для себе реальні перспективи розвитку і подальшого зростання своїх військово-морських сил.

Це стосувалося не тільки лінкорів, а й інших типів військових кораблів. Так, у зв'язку з гострою дискусією між Англією і Францією було зірвано спробу встановлення обмежень у будівництві крейсерів і підводних човнів. Конференція не змогла встановити й будь-які обмеження щодо авіаносців, відмовившись від первісне висунутих до цього планів. Характерно, що американська делегація, бувши ініціатором обговорення проблеми роззброєння, з легкістю погоджувалась на всі вказані відмови, бувши особливо зацікавленою у зростанні своєї військової могутності, а отже, розвиткові передових і перспективних видів озброєнь. Щодо зриву політики обмежень, то, за умов активної демагогії, США змогли перекласти вину за це як на «мілітаристську» Францію, так і «непоступливу» Англію.

Гострі дебати, поряд із проблемою роззброєння, викликала на конференції й проблема статусу Китаю. Ініціація цього питання з боку Сполучених Штатів зумовлювалася тим, що до моменту відкриття конференції американо-японські суперечності ставали головним чинником у Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Так, ще в роки світової війни Японія здійснила широкий воєнний, економічний і політичний наступ на Китай. Вона захопила територію Цзяочжоу, порт Ціндао і майже всю провінцію Шаньдунь, нав'язала пекінському уряду «21 вимогу» (1915 р.) як передумову перетворення Китаю у напівколонію. Це суперечило інтересам США, які також активізували проникнення в Китай, діючи, однак, не стільки воєнним чином, скільки більш гнучкими економічними й фінансовими методами. В Китаї, наприклад, встановлювались філії таких монополій, як «Стандарт ойл», «Бетлехем етил», «Вестерн електрик» та інших. Після тривалих переговорів, розпочатих за пропозицією США, у жовтні 1920 р. було утворено міжнародний банківський консорціум, що намагався поставити під свій контроль усі позики, що надавались Китаю на залізничне будівництво, утворення промислових підприємств і навіть адміністративні реформи. Йшлося, по суті, про утворення свого роду «надуряду» країни.

Подальше ствердження у цьому плані США у Китаї вимагало не тільки проведення певних ліберальних реформ, а й ліквідації японського панування. Характерно, що останнє пов'язувалось не тільки зі збереженням напівфеодальних пережитків, а й розгортанням загрозливих для інтересів США революційних, національно-визвольних рухів. Отже, прагнучи зберегти і навіть поширити свої впливи в Китаї, США виступали проти тенденцій його розвитку, зумовлених політикою старих колоніальних держав.

Підходи США, підтримані зокрема й Великою Британією, зустрічали активну протидію Японії. Зі свого боку, й китайська делегація, висловлюючи інтереси національної буржуазії, прагнула здобути для себе значних поступок і привілеїв. Це надало китайському питанню у Вашингтоні особливої суперечливості й гостроти. Характерно, що тільки статус Шаньуня обговорювався представниками усіх сторін на конференції протягом 36 засідань.

Урешті-решт, після загроз і тиску на сторони, які домовлялись (і насамперед на Китай), було досягнуто компроміс, який знайшов втілення у підписаному 4 лютого 1922 р. японо-китайському договорі. Шаньдунь передавався Китаю, але Японія виторгувала для себе тривалі строки евакуації своїх військ, викуп незаконно захопленої нею залізниці провінції Ціндао-Цзінань, передачу їй вугільних копалень змішаної японо-китайської компанії, призначення японських чиновників на таможню Ціндао тощо. Таємно було досягнуто й таке надзвичайно важливе для Японії положення, що договори 1915 р. («21 вимога» й інші, які означали панування японців у Маньчжурії і Внутрішній Монголії) не будуть розглядатися на конференції. Для американського консорціуму передбачалась концесія двох гілок головної залізниці провінції Шаньдунь. Одночасно Велика Британія зробила заявку про повернення Китаю орендованої території Вейхайвей (також у Шаньдуні), а Франція – території Гуаньчжоувань (провінція Гуаньдунь) зі збереженням там своїх особливих прав.

Центральним документом конференції з китайського питання оголошувався трактат дев'яти держав – США, Великої Британії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Голландії, Португалії і Китаю, підписаний 6 лютого 1922 р. Трактат містив у собі зовні демократичні вимоги: «цілісності» країни, «об'єднання Китаю» під владою «життєздатного й міцного уряду», рівних можливостей для торгівлі і промисловості усіх націй», утримування від будь-яких спеціальних прав і привілеїв окремих країн. Водночас, як довела практика, йшлося про наміри Сполучених Штатів укріпити в Китаї урядове угруповання, здатне придушити революцію, витіснити з країни інші держави-суперниці, що стверджувалися там протягом десятків років. Деякі формулювання трактату мали, однак, розпливчастий характер, у них превалювали загальні побажання і фрази. Це було результатом тиску Англії і Японії, також зацікавлених у збереженні й посиленні своїх позицій у Китаї.

У цілому трактат дев'яти держав та інші рішення конференції мали імперіалістичний, загарбницький характер, ставали продовженням курсу великих держав 1918 – 1920 рр. Для Сполучених Штатів ці рішення були успішнішими, ніж ті, що приймались у Парижі. Було розірвано англо-японський союз, утворено перспективи подальшого політичного й економічного ствердження США в регіоні Далекого Сходу і Тихого океану. Сполучені Штати реалізували також свої амбіції щодо зміцнення військово-морських сил. Це надавало їм можливості активно включитись у світову політику, виборювати право диктувати свою волю іншим, у тому числі й провідним світовим державам.

3. Трансформації Версальсько-Вашингтонської системи у 1920-ті роки.

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних договорів, яка констатувала перерозподіл економічних і політичних сил між переможеними країнами та країнами-переможницями і, у свою чергу, між самими переможцями, почала зазнавати суттєвих змін вже у першій половині 1920-х років. В основі цього процесу було не тільки бажання США посісти відповідне її можливостям місце в системі міжнародних відносин, а й прагнення переможених країн (насамперед Німеччини) відродити свій промисловий і військовий потенціал і, таким чином, повернути втрачений статус провідної держави світу.

Характерно, що незважаючи на значні територіальні втрати та військові обмеження, Німеччина зберігала значні можливості промислового розвитку. Ці можливості зумовлювалися не тільки наявністю значної, здатної до розвитку індустріальної бази, а й збереженням транснаціональних зв'язків німецького капіталу, у тому числі з деякими французькими монополістичними об'єднаннями. Може йтися, наприклад, про концерн де Ванделей, який відігравав одну з провідних ролей в основній організації французьких промисловців - «Коміте де форж». Так, сімейство де Ванделей насправді мало подвійну національність: німецьку і французьку. Після війни 1870 р. частина підприємств де Ванделей опинилась у Німеччині, і тоді один де Вандель засідав у рейхстазі в Берліні, а інший – у палаті депутатів у Парижі. Від часу закінчення війни 1914 – 1918 рр. вони засідали у французькому парламенті, але їхні інтереси були настільки ж німецькими, як і французькими.

Військово-політичне керівництво французької Третьої республіки, усвідомлюючи потенціал Німеччини, прагнуло обмежити його розвиток через зміцнення територіальних і політичних позицій Франції на європейському континенті. Цьому мало слугувати пограбування Німеччини через сплату нею колосальних репарацій, а також утворення ворожих Німеччині військово-політичних союзів. Так, протягом 1920 – 1921 рр. Франції вдалося досягти угоди про створення так званих «тилових союзів»: франко-польського союзу й блоку придунайських країн (Чехословаччини, Югославії, Румунії), що дістав назву «Малої Антанти». Ці союзи мали гарантувати провідне становище Франції у Європі, і зокрема через стримування реваншистських намірів Німеччини.

Водночас «тилові союзи», за намірами їхніх авторів, мали не тільки антинімецьку, а й антирадянську спрямованість. Вони повинні були слугувати своєрідними «антибільшовицьким санітарним кордоном» упродовж західних рубежів Радянської Росії, стримуючи не тільки її впливи, а й можливість контактів на європейському рівні.

Англія і Франція, ставши головними творцями повоєнного устрою Європи, вважали, що сформована ними система матиме міцний і довготривалий характер. Водночас Версальський і додаткові до нього договори (і передусім через суперечки їх укладачів) стали платформою серйозних міжнародних конфліктів вже протягом 1920 – 1923 рр. Так, у ході обговорення на Паризькій мирній конференції питання про східні кордони Польщі Франція, Англія і США запропонували включити до її складу лише етнографічні польські області. В липні 1920 р. конференція держав-переможниць, зібравшись у Спа, визначила лінію східного кордону Польщі, згідно з чим в її межах залишалися тільки польські землі, а народи Західної України і Західної Білорусії мали перейти до Радянської Росії.

В липні 1920 р. британський міністр закордонних справ лорд Керзон адресував Радянському і Польському урядам ноту, яка пропонувала їм прийняти цю лінію як прикордонне розмежування. Вона проходила по позначці Гродно – Немирів – Брест-Литовськ – Дорогуськ – Крилів – Рава-Руська – Перемишль – Карпати і отримала назву «лінії Керзона». Однак правлячі кола буржуазно-поміщицької Польщі відхилили запропонований східний кордон. Розпочавши збройну боротьбу проти Радянської Росії, польський уряд за підтримки насамперед Франції нав'язав Радянській Росії в березні 1921 р. інший кордон, захопивши західні області Білорусії і України. Одночасно у жовтні 1920 р. Польща захопила литовське місто Вільнюс (Вільно), що привело до тривалого польсько-литовського політичного конфлікту. Разом з тим окупація румунськими військами Молдавії – акція, що знайшла підтримку Франції і Англії – надовго ускладнила нормалізацію радянсько-румунським відносин.

1923 р. позначився новим гострим конфліктом стосунків, тепер уже в Західній Європі – між Німеччиною і Францією і, зі свого боку, Францією і Великою Британією. Відмова німецьких промислово-фінансових кіл від виплати репараційних платежів призвела в січні 1923 р. до французько-бельгійської воєнної акції – окупації Руру. По суті Німеччина й не була здатна виплачувати нав'язані їй обсяги репарацій, загальна сума яких згідно з рішеннями Лондонської конференції 1921 р. сягала 132 млрд. марок. Франція, що мала отримати з цієї суми більш як 50-відсоткову частину, прагнула все ж таки розв'язати репараційну проблему за допомогою зброї. Водночас у планах окупації Руру ставились й більш далекосяжні цілі. Провідні французькі фінансово-промислові кола на чолі з Ф. Ванделем і Е. Шнейдером розраховували утворити під своїм керівництвом лотарингсько-рейнсько-вестфальський вугільно-металургійний трест, в якому французьким промисловцям було б забезпечено 60, а німецьким тільки 40 відсотків акціонерного капіталу. Подібні плани, однак, не влаштовували не тільки рурських монополістів (Тіссена, Круппа та інших), а й британські політичні кола, що активно виступали проти домагань Франції на європейське домінування.

Французька-бельгійська окупація Руру, що поставила німецьку економіку в катастрофічне становище і, як наслідок, сприяла визріванню в країні революційної ситуації, надзвичайно сильно вдарила й по фінансовому становищу самої Третьої республіки. Окупаційні витрати, які досягли восени 1923 р. 1 млрд. франків, поставили Францію перед перспективою фінансової кризи і вимусили шукати політичного рішення проблеми методом дипломатичних переговорів з Німеччиною Великою Британією і США.

Залучення Сполучених Штатів до розв'язання політичної і фінансової кризи у Європі мало об'єктивний характер з урахуванням особливої ролі США в системі європейських і світових економічних відносин. Так, в роки відносної стабілізації капіталізму США ще більше зміцнили свої позиції міжнародного кредитора. Американський капітал активно проникає на європейські ринки, причому особливі позиції в його економічній і фінансовій експансії починають посідати прямі капіталовкладення: відкриття філіалів і дочірніх підрозділів заокеанських підприємницьких структур, скуповування контрольних пакетів акцій європейських підприємств або навіть безпосереднє поглинання останніх монополіями США. За таких обставин роль Сполучених Штатів у розв'язанні європейських фінансових проблем набувала не просто провідного, а ініціативного значення.

Для розгляду питання про репарації було утворено Міжнародний комітет експертів, до якого увійшли представники п'яти держав-переможниць у війні: США, Великої Британії, Франції. Італії, Бельгії. У 1924 р. цей комітет під керівництвом американського банкіра Ч. Дауеса розробив план (у подальшому – «план Дауеса»), який кардинально переглянув підходи щодо виплати Німеччиною репараційних платежів.

«План Дауеса» зберіг економічну основу Версальського договору – репарації, поєднуючи, однак, можливість їх сплати із забезпеченням платоспроможності Німеччини. Автори плану вважали, що тільки відроджена Німеччина зможе сумлінно сплачувати воєнні репарації Франції і Англії, утворюючи при цьому засади для сплати останніми державних боргів Сполученим Штатам. Так, за «планом Дауеса», банкіри США і Великої Британії мали надати Німеччині позику на суму 800 млн марок (200 млн. дол.), з яких майже половина надходила від банківського «дому Морганів». Німеччина зобов'язувалась, у свою чергу, сплатити протягом першого року 1 млрд. репараційних марок, збільшуючи надалі платежі до 2,5 млрд. марок на рік.

Фінансова підтримка Німеччини в системі виплати нею репараційних платежів виявила свою дієвість вже протягом перших років. За сприянням іноземних, і насамперед американських капіталів (особливу роль у цьому плані відіграли американські фінансово-промислові групи Форда, Дюпона, Рокфеллера, Моргана, Меллона), Німеччина почала швидко відроджуватись. Уже в 1927 р. вона не тільки досягла довоєнного рівня економічного розвитку, а й за низкою показників перевищила його. Отримавши за період з 1924 по 1930 р. приватні американські позики приблизно у 2,5 млрд. дол., вона сама виплатила репарацій на суму близько 2 млрд. дол. Характерно, що колишні союзники виплатили США за цей же час воєнні борги на суму 2606 млн. дол., тобто більше позики, що надавалась американськими банками Німеччині.

Наприкінці 1928 –  у першій половині 1929р. репараційне питання знову привернуло увагу провідних країн. Комітет фінансових експертів на чолі з американським підприємцем і банкіром О. Юнгом у 1929 р. ініціював прийняття нового плану збирання з Німеччини репараційних платежів. Так, поява «плану Юнга» була викликана занепокоєністю банківських кіл США тим, що величезні репарації (2,5 млрд. марок на рік) підривають платоспроможність Німеччини. «План Юнга» передбачав зниження річних платежів, відміну низки фінансових обмежень, ліквідацію іноземних контрольних органів. Загальну суму репарацій було встановлено в обсязі 113,9 млрд. марок, причому термін їх виплати розтягувався на 59 років. Утворювався Банк міжнародних розрахунків (БМР), який мав замінити репараційну комісію. У подальшому БМР займався координацією фінансування німецьких військових концернів найбільшими банками західних держав.

«План Юнга» був прийнятий Гаагською конференцією по репараціям у 1930 р. Він діяв два роки. У 1931 р. в умовах світової економічної кризи за пропозицією США для Німеччини було введено річний мораторій на платежі по урядовим боргам, а через рік, у червні 1932 р. Лозаннська конференція прийняла рішення про загальне вивільнення Німеччини від сплати репарацій. Окупаційні війська союзників були достроково евакуйовані з Рейнської зони.

Такі підходи свідчили про значне зростання ваги Німеччини серед західноєвропейських країн. Так, «план Дауеса» і «план Юнга», ставши невід'ємною частиною Версальсько-Вашингтонської системи мирних договорів, не тільки доповнили, а й значно трансформували її зміст, беручи до уваги перерозподіл політичних впливів великих країн у світі.

Йдеться насамперед про Сполучені Штати, які саме через «дауесізацію» Німеччини здобули реальне лідерство у розв'язанні міжнародних проблем. Безпосередньою сходинкою до цього стало перетворення Німеччини на «надійного партнера» США як щодо подальшого проникнення американських капіталів у Європу, так і щодо протидії через Німеччину Сполученими Штатами головним упорядницям Версальської системи договорів – Франції і Великій Британії.

Оцінки політики США щодо Німеччини у 1920-ті роки у сучасній історичній літературі мають суперечливий характер. Так, врахування того факту, що фінансова допомога Німеччини з боку США стабілізувала на певний час ситуацію у Західній Європі, дає підстави деяким, і передусім американським фахівцям стверджувати, що то була справжня «політика миру». Однак, як показала історія, «план Дауеса» і «план Юнга» містили у собі не тільки позитивні моменти, а й серйозну небезпеку, пов'язану із відродженням німецького мілітаризму. Світова економічна криза чітко визначила реваншистські плани найбільш реакційних кіл Німеччини, що, привівши до влади у 1932 р. фашистську партію, почали активно готуватися до нової світової війни.

4. Загальні оцінки Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних договорів.

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних договорів зафіксувала повоєнний устрій світу, визначила перерозподіл економічних і політичних сил між переможеними країнами і країнами-переможницями у війні. Вона виявилась спробою об'єднати інтереси народів і держав і, навіть з урахуванням суперечливого характеру розв'язання багатьох проблем, стабілізувала міжнародні відносини, принаймні на період 1920-х років.

Водночас баланс сил, що утворився у світі через утворену Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних договорів, не міг бути тривалим. Побудований на експансіоністських засадах у вирішенні територіальних питань, він призводив лише до загострення суперечностей не тільки між переможцями і переможеними, а й самими переможцями і, більше того, зумовив з кінця 1920-х років зростання реваншистських намірів переможених у війні.

До негативних проявів впливу Версальсько-Вашингтонської системи на міжнародні відносини повоєнних часів слід віднести, насамперед, такі:

1. Формування повоєнного устрою світу здійснювалося без урахування інтересів більшості з народів і держав. Це зумовило не тільки «велике переселення народів», а й стало платформою міжнародних конфліктів на десятиліття вперед. Так, особливо постраждали від зміни кордонів народи Центральної і Східної Європи. Відомим фактом, наприклад, стало виселення Румунією більш як 300 тис. осіб з Бессарабії. З Македонії і Добруджи зрушились з місця майже 500 тис. осіб. Верхню Сілезію залишили німці. Сотні тисяч угорців були переселені з територій, які увійшли до складу Румунії, Югославії, Чехословаччини. Сім з половиною мільйонів українців були поділені між Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

2. Ця система формувалася на імперіалістичних засадах, ставила за мету загарбницький перерозподіл територій. Вона по суті легітимізувала світову колоніальну систему, пригнічення майже 70 % населення земної кулі у колоніях і напівколоніях купкою великих держав. Як наслідок – значний дисбаланс у розвиткові окремих регіонів і держав, потерпання колосальних територій Азії, Африки, Латинської Америки від бідності, вікової відсталості, соціальних проблем.

3. Версальсько-Вашингтонська система не забезпечила й не могла забезпечити дієвого контролю над виконанням укладених договорів. Це, у свою чергу, створювало можливість реваншистських тенденцій переможених держав.

Щодо німецького реваншизму, то він значною мірою зумовлювався політикою самих країн-переможниць у війні. Німеччина зберегла свою промисловість і легко могла відновити у повному обсязі усю її виробничу потужність. Антанта сама заохочувала цей процес, розраховуючи на агресію Німеччини проти Радянської Росії. Особливу роль при цьому відіграли й Сполучені Штати, що прагнули через надання Німеччині значної фінансової допомоги використати її для противаги іншим європейським державам. Так, досягнення Сполученими Штатами світової гегемонії розглядалось американськими зовнішньополітичними відомствами за мету, набагато пріоритетнішу за збереження балансу сил чи упередження тенденцій на німецький реваншизм.

4. Версальсько-Вашинггонська система, навіть з урахуванням її трансформацій протягом 1920-х років, не ліквідувала й не могла ліквідувати суперечок великих держав, оскільки базувалась на перманентному перерозподілі їх світових геополітичних впливів. Підходи великих держав до утворення мандатної системи, перерозподілу територіальних володінь, роззброєння, сплати Німеччиною репараційних платежів виявляли серйозні протиріччя між Англією і Францією, США і Англією, США і Японією і, насамкінець, між Італією й іншими провідними державами Антанти. Саме ці протиріччя, поряд із відродженням німецького мілітаризму, зруйнували врешті-решт Версальсько-Вашингтонську систему, стали передумовою різкого загострення міжнародних відносин протягом 1930-х років.

5. Формування Версальсько-Вашингтонської системи відбувалось поза участю Радянської Росії. Міжсоюзницькі конференції часто ставали платформою розробки антирадянської політики. Це спричинило не тільки надзвичайно тяжку за своїми наслідками інтервенцію країн Антанти і, у свою чергу, країн Четверного союзу у Радянську Росію, а й формування засад для тривалого й виснажливого політичного, економічного, ідеологічного протистояння двох систем.

Література

  1.  Александров В. В. Новейшая история стран Европы и Америки. 1918 -1945: Учеб. пособие для студ. вузов, обучающихся по спец. «История» - М.: Высш. шк., 1986.
    1.  Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. – К., 2002.
    2.  Европа между миром и войной. 1918-1939 / Ред. кол.: П. О. Чубарьян и др. – М.: Наука, 1992.
    3.  Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.: Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2006. – 368 с.
    4.  История дипломатии. Т. 3. Дипломатия в период подготовки второй мировой войны (1919 – 1939 гг.) / Под ред. В. П. Потемкина. – М.: Политиздат, 1945.
    5.  История США: в 4 т. – Т. 3: 1918 – 1945 / Ред. кол.: Г. Н. Севастьянов и др. – М.: Наука, 1985.
    6.  Коппель О. А., Пархомчук О. С. Міжнародні відносини XX століття: Навч. посіб. – К.: Школяр, 1999.
    7.  Малафеев К. А. Международные отношения и дипломатия капиталистических держав в Европе в 1924 – 1936 гг. – Рязань: РГПИ, 1988.
    8.  Мицик Л. М. Новітня історія зарубіжних країн: Курс лекцій. – Ніжин: НДПУ, 2001.
    9.  Никифоров А. Р., Омельчук Ю. В., Юрченко С. В. Всемирная истрия XX века (очерки). – Севастополь: Мир, 1998.
    10.  Новейшая история зарубежных стран: Европа и Америка, 1917-1945. Учеб. для пед. ин-тов по спец. «История» / Под ред. В. К. Фураева. – М.: Просвещение, 1989.
    11.  Цвєтков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917 – 1945 рр.: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1997.
    12.  Уткин А. И. Дипломатия Вудро Вильсона. – М.: Междунар. отношения, 1989.


ТЕМА 3

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В ПЕРІОД ТИМЧАСОВОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ ТА СВІТОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ (1929 – 1933 рр.)

План

1. Дипломатія буржуазного пацифізму: суть, тенденції, ствердження в міжнародній діяльності західноєвропейських країн на початку 1920-х років.

2. Процес дипломатичного визнання СРСР.

3. Локарнський договірний комплекс. Розвиток міжнародних відносин у Європі. в другій половині 1920-х років.

4. Міжнародні відносини в роки світової економічної кризи. Крах дипломатії буржуазного пацифізму.

1. Дипломатія буржуазного пацифізму: суть, тенденції, ствердження в міжнародній діяльності західноєвропейських країн на початку 1920-х років. Міжнародні відносини країн Західної Європи в 1920-ті роки увійшли в історію світової дипломатії як «ера буржуазного пацифізму». Це поняття відображало певний тип відносин великих держав, коли прагнення досягти компромісних рішень усупереч загостренню міжнародної ситуації ставало провідною тенденцією зовнішньої політики як на європейському, так і загальносвітовому рівні.

Ствердження «пацифістських» тенденцій зовнішньої політики провідних держав світу в 1920-ті роки зумовлювалося цілою низкою впливових чинників. Це, по-перше, дія Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних договорів, що, навіть за умов збереження відчутних протиріч між її упорядниками, утворювала певну «рівновагу сил» переможених і країн-переможниць у війні. По-друге, загальна стабілізація соціально-економічних і політичних відносин західного світу, що робило можливим розв'язання міжнародних конфліктів мирними заходами і, у свою чергу, висувало за необхідне збереження миру як важливої передумови поглиблення внутрішніх стабілізаційних процесів західних країн. По-третє, значне поширення у західному світі антивоєнних, пацифістських рухів, які відображали втомленість широких мас від жертв і потрясінь першої світової війни і, зі свого боку, мали можливості впливу на прийняття рішень на державному рівні. Цьому сприяв, зокрема, і прихід до влади в більшості західноєвропейських країн ліберальних, центристських і навіть соціал-демократичних сил (політиків), здатних сприймати ідеї пацифізму щодо відмови від війни (або відмови від загрози війною) як прямої або більш чи менш умовної платформи своєї зовнішньої політики.

Еру буржуазного пацифізму розпочала Велика Британія, де в січні 1924 р. унаслідок чергових парламентських виборів до влади прийшов лейбористський уряд на чолі з Дж. Р. Макдональдом, відомим своїми пацифістськими поглядами. Макдональд обійняв водночас пост прем'єр-міністра і пост голови зовнішньополітичного відомства, що надавало йому особливих повноважень у реалізації зовнішньополітичного курсу відповідно до своїх політичних уподобань.

Так, пацифістські погляди були притаманні Макдональду як члену англійського Парламенту і представнику від Лейбористської партії в II Інтернаціоналі ще до Першої світової війни. Прихильність пацифізму у роки війни коштувала Макдональду на певний час політичної кар'єри, і лише у 1922 р. його знову обирають депутатом Парламенту, причому неабияку роль в цьому плані відіграла саме зовнішньополітична платформа політика.

Серед головних вимог зовнішньої політики Великої Британії, сформульованих Макдональдом ще на етапі передвиборчої боротьбі, були: збереження загального миру, використання Ліги Націй для забезпечення міжнародного миру і подолання конфліктів, визнання Радянської Росії, розв'язання проблеми безробіття тощо. Характерно, що це не тільки не суперечило традиційній британській політиці щодо підтримки й зміцнення колоніальної імперії, а ставало (через лінію на підтримку рівноваги сил) дієвим засобом забезпечення означеного. Звідси – протидія будь-якій іншій країні або блоку країн, що прагнули до порушення статус-кво, певна підтримка переможених країн, і зокрема Німеччини, встановлення особливих стосунків зі Сполученими Штатами. Так, ще до приходу до влади, в період рурського конфлікту, Макдональд був прихильником послаблення Франції. Гегемонію Франції в Європі він вважав несумісною з інтересами Великої Британії, а «план Дауеса» розглядав як поразку французької дипломатії та гарантію збереження європейської рівноваги сил.

Ураховуючи розстановку політичних сил в Європі після провалу рурської авантюри, дипломатія Великої Британії прагне внести розкол у створену Францією систему військово-політичних союзів із малими державами. На початку 1924 р., витримуючи пацифістську риторику, Велика Британія звернулася до урядів Югославії, Румунії, Польщі з нотою, яка вимагала пояснень з приводу кредитів на озброєння, що надавались їм Францією. Відповідь набула вкрай заспокійливого характеру. На конференції у Белграді, що проходила в січні 1924р., міністри закордонних справ країн Малої Антанти (Чехословаччини, Румунії, Югославії) заявили, що вони прагнуть миру і готові, у свою чергу, виступити посередниками у полагодженні стосунків між Францією і Великою Британією. Якщо уряд Югославії при цьому на запит англійської сторони щодо французької позики поспіхом відповів, що вона (позика) не спрямована проти інтересів Англії, то румунський уряд, бувши збентеженим запитом, узагалі відмовився від будь-яких кредитів на озброєння з боку Франції.

Французькій дипломатії вдалося домогтися військово-оборонного союзу лише з Чехословаччиною. Договір щодо цього було укладено в січні 1924 р. І хоча за своїм змістом він спрямовувався проти Угорщини і Німеччини, підписання його викликало гостру критику з боку англійських політичних кіл. Це пов'язувалось, зокрема, із можливістю пошуку оборонних союзів, спрямованих проти Франції з боку інших країн.

Так, активно розвивала свою зовнішньополітичну діяльність проти Франції італійська дипломатія. Конкуренція на зовнішніх ринках, і передусім у Середземномор'ї, незадоволеність своєю часткою репараційних платежів, неврегульованість інтересів у Північній Африці (Тунісі, Танжері та інших) – все це зумовлювало не тільки гостроту, а й ворожість франко-італійських відносин. Коли Франція підписала договір з Чехословаччиною і домагалась підписання схожих договорів з усіма балканськими країнами, італійська дипломатія почала форсувати свої переговори з Югославією. Внаслідок цього у січні 1924 р. у Римі було підписано договір про дружбу між Італією і Югославією та досягнуто домовленість по Фіуме, згідно з якою гавань Фіуме відходила до Югославії. Договір, підписаний урядами Італії і Югославії, супроводжувався протоколом, який стверджував, що він (договір) не суперечить договорам Югославії з Чехословаччиною і Румунією.

Політика укладання «тилових союзів», ініційована Францією, негативно сприймалась керівництвом Великої Британії, і насамперед її новим прем'єр-міністром Р. Макдональдом. Останній вважав, що захоплення Францією Руру є головною причиною економічних ускладнень Англії і усієї Європи, а політика військових союзів і фінансової допомоги малим державам з боку Франції взагалі загрожує світу новими війнами. За позицією Макдональда, найкращою гарантією безпеки Франції могла б бути не політика озброєння, а мирне співробітництво держав і Ліги Націй.

Такі пацифістські погляди почали знаходити розуміння у політичних колах Франції лише з приходом до влади нових політичних сил. Так, у червні 1924 р. до влади у Французькій Третій республіці прийшов Лівий картель – блок Республіканської партії радикалів та радикал-соціалістів і Соціалістичної партії (СФЮ). Головою першого коаліційного уряду і водночас міністром закордонних прав став лідер радикалів Е. Ерріо.

Зовнішньополітична і дипломатична діяльність Е. Ерріо спиралась на продуману, раціоналістичну, у дусі картезіанства концепцію. Так, на його думку, французький радикалізм був політичним виявленням раціоналізма. Висхідним моментом раціоналістичної концепції зовнішньої політики було безкомпромісне неприйняття війни як засобу розв'язання міжнародних проблем.

Характерно, що такі погляди на той час позитивно сприймалися майже усім французьким суспільством – від селян, міських дрібнобуржуазних прошарків, інтелігенції, які зазнали значних втрат у війні, до представників фінансового капіталу, задоволених перерозподілом світу внаслідок війни і зацікавлених у збереженні здобутих військово-політичних і територіальних надбань. Хоча Е. Ерріо, на противагу багатьох його колег по керівництву Республіканською партією радикалів і радикал-соціалістів, не був «людиною банків», певні зв'язки зі сферою банківського капіталу у нього були.

Е. Ерріо та його однодумці прагнули використовувати у зовнішньополітичній діяльності традиційні дипломатичні заходи – переговори – і досягати рішень на основі взаємоприйнятних компромісів. Бувши раціоналістом, Ерріо не тільки вважав за необхідне інтелектуально впливати на розвиток міжнародних відносин (він активно підтримував діяльність утвореного за його участю в травні 1925 р. у Парижі Міжнародного інституту інтелектуального співробітництва), а й активно запроваджував у міжнародне право пацифістські принципи, сформульовані ним у трьох міжнародно-правових поняттях: арбітраж, безпека, роззброєння. Реалізацію цих принципів, що отримали назву «триптиху Ерріо», політик бачив через укладання під егідою Ліги Націй двосторонніх і багатосторонніх арбітражних угод, домовленостей про взаємодопомогу, проведення міждержавних конференцій з роззброєння тощо.

Важливою складовою зовнішньополітичної стратегії Е. Ерріо стало й встановлення дієвих, плідних стосунків Франції з усіма великими державами світу. Ерріо виступав за співробітництво з Америкою, прийняття Німеччини до Ліги Націй за умов поваги нею прийнятих даною структурою зобов'язань, за зближення з Росією.

Відігравши як глава уряду і Міністерства закордонних справ важливу роль у нормалізації французько-радянських відносин у жовтні 1924 р., Ерріо вважав опору на СРСР необхідним елементом зовнішньої політики і дипломатії Французької Третьої республіки. Розраховуючи шляхом зміцнення французько-радянських відносин укріпити сформовані від початку 1920-х рр. французькі «тилові союзи» у Східній Європі (чехословацько-румунсько-югославську «Малу Антанту» і французько-польський союз), дипломатія Ерріо та його однодумців була одночасно націлена на те, щоб шляхом компромісних багатосторонніх угод відповідно до статуту Ліги Націй впливати на формування зовнішньополітичного курсу Німеччини, утримуючи її в межах Версальської договірної системи.

На той час це була практично недосяжна мета: німецький імперіалізм, що зміцнювався на основі «плану Дауеса», прагнув руйнації Версальської системи, вбачаючи в цьому головну орієнтацію німецької зовнішньої політики і дипломатії. Ця лінія, хоча й достатньо замасковано, проводилась у життя Г. ІІІтреземаном як головою німецького зовнішньополітичного відомства протягом 1920-х років.

Так, бувши під час Першої світової війни прихильником активного мілітаризму, Штреземан вимушений був визнати після війни чинник поразки Німеччини, перейшовши на позиції поміркованих вимог і поміркованої політики. Ця позиція не виключала фразеології про мир, примирення народів, готовності піти на підписання міжнародних угод на основі існуючого співвідношення сил, хоча справжнім її змістом залишалось прагнення поступово відродити колишню могутність і впливовість Німеччини на міжнародній арені. «Поміркована політика» Штреземана і його прихильників серед керівництва Веймарської республіки зводилась по суті до того, щоб поступово, шляхом політичних і дипломатичних засобів, а також маневрування підірвати, а надалі й зруйнувати Версальську систему, змінити наявне співвідношення сил у світі на користь Німеччини. Радянсько-німецькі відносини, наприклад, ініційовані Рапальським договором, були для Штреземана тільки козирем у політичному торгу з Францією і Англією відносно поступок у плані поступової ревізії Версальського договору.

У пошуках стабілізації Версальської договірної системи Англія і Франція прагнули перебудувати дипломатію західноєвропейських держав, налагодити нові форми й методи дипломатичної роботи. Особливу роль у цьому плані мали відіграти особисті контакти між лідерами й провідними діячами різних країн. Ці підходи увійшли в історію як «дипломатія шляхом конференцій».

У червні 1924 р., у ході підготовки Лондонської конференції, яка прийняла «план Дауеса», було проведено переговори Ерріо з Макдональдом у заміській резиденції британського прем'єра Чекерсі. В серпні 1924 р. у Лондоні відбулись особисті зустрічі Ерріо і Штреземана. У ході переговорів з Макдональдом Ерріо наполягав на збереженні «французько-британської» солідарності щодо стримування спроб Німеччини ревізувати Версальський договір. Британська дипломатія, у свою чергу, прагнула переконати французьку сторону у необхідності пошуку «компромісу» з Німеччиною шляхом поступок її певним вимогам. Однак пошуки подібного «компромісу» виявилися практично безплідними. У ході переговорів Ерріо і Штреземана простежилися принципові розбіжності поглядів сторін щодо перспектив зміни статусу Німеччини у Європі. Ерріо прагнув вести політику, яка б піддавалась парламентському контролю, а Штреземан – з позиції таємної дипломатії, безпринципних секретних угод. Ерріо прагнув знайти базу для міцного європейського миру, а Штреземан – передумови для підготовки й реалізації німецького реваншизму. Як наслідок, усі домагання Штреземана були відхилені французькою стороною.

Англія і Франція водночас не відмовлялись від «дипломатії конференцій», прагнучи використати як міжнародні форуми щорічні Асамблеї й засідання Ради Ліги Націй, що діяли на принципах буржуазного парламентаризму. Ліга Націй, на думку Р. Макдональда, утримувала значний потенціал задля досягнення безпеки. Такої ж точки зору дотримувався й Е. Ерріо. На V сесії Асамблеї Ліги Націй, що проходила у вересні 1924 р. у Женеві, французька делегація запропонувала укласти широку міждержавну угоду «Про мирне врегулювання міждержавних конфліктів», текст якої був підготовлений французьким МЗС. За деякими джерелами, документ було подано на розгляд чехословацьким міністром закордонних справ Е. Бенешем, хоча за узгодженням з французькою стороною. Так, в основу документа було покладено «триптих Ерріо»: арбітраж, безпека, роззброєння.

Угода передбачала відмову від війни як засобу розв'язання міжнародних суперечок. Усі міжнародні суперечки мали передаватись на розгляд до постійно діючого Міжнародного суду або до арбітражу. В разі відмови від арбітражу й розв'язання війни передбачалось застосування принципу презумпції агресії. Така сама процедура передбачалася й для тих сторін у конфлікті, які не підкорятимуться ухвалі арбітражу. В такому разі вступатимуть у дію фінансові, економічні, військові санкції. Постанова про їх застосування мала прийматись Радою Ліги Націй більшістю у дві третини голосів. Нарешті, держави – учасниці угоди мали взяти зобов'язання щодо участі у міжнародній конференції з питання скорочення озброєнь, причому саме результативність такої конференції надавала б чинності й самій угоді. Отже, встановлювався нерозривний зв'язок між контролем над озброєнням, стримуванням конфліктів, безпекою.

Асамблея Ліги Націй одностайно рекомендувала державам-членам прийняти текст угоди, що отримав назву «Женевського протоколу». Його підписали десять країн, і серед них Чехословаччина й Франція. Велика Британія попросила перенести обговорення протоколу на березень 1925 р. За цей час, у листопаді 1924 р., до влади в країни прийшли консерватори. Новий міністр закордонних справ Великої Британії О. Чемберлен (на відміну від Макдональда) різко розкритикував протокол. Його позицію підтримали представники англійських домініонів, а також фашистська Італія. Крім того, значний тиск на деяких членів Ліги Націй, і зокрема на Велику Британію, справили Сполучені Штати, що вбачали в дії протоколу загрозу їх монопольному пануванню на американському континенті, і зокрема в Латинській Америці.

Отже, через незгоду членів Ліги Націй протокол не було прийнято. Це було серйозною невдачею дипломатії буржуазного пацифізму. Суперечки великих держав, зумовлені боротьбою за панування у світі, виявилися сильнішими за бажання упереджувати міжнародні конфлікти. Водночас практика буржуазного пацифізму ще не вичерпала свого потенціалу. Йдеться про спроби утворення системи колективної безпеки, що набирали подальшої сили у другій половині 1920-х років. До того ж державний пацифізм Франції, Англії, ряду інших країн підготував платформу для дипломатичного визнання СРСР, що, за умов збереження серйозних протиріч у межах капіталістичного світу, сприяло формуванню тенденцій збереження миру у Європі та світі взагалі.

2. Процес дипломатичного визнання СРСР.

Дипломатичне визнання Радянського Союзу у 1920-ті роки можна вважати об'єктивним явищем: налагодження міжнародних економічних зв'язків в умовах стабілізаційних процесів західного світу настійно вимагало включення в їх орбіту й багату на різноманітні природні ресурси Росію. Ділові кола капіталістичних країн все активніше виступали за перегляд політики щодо Радянської Росії – від економічної блокади до розвитку відносин на взаємовигідних засадах. До того ж крах розрахунків на повалення радянської влади шляхом воєнної інтервенції спонукав західні кола шукати інших, «мирних» засобів тиску на радянський уряд з тим, щоб домогтися від нього внутрішніх трансформаційних змін.

Першою європейською країною, з якою Радянська Росія уклала торговельний договір, була Естонія (березень 1920 р.) З країн-переможниць першою на шлях встановлення економічних відносин з Радянською Росією стала Англія. В березні 1921 р. було підписано радянсько-англійський торговельний договір, в якому Англія визнала Радянську державу де-факто. Політичні положення договору передбачали взаємну відмову країн від ворожих дій і пропаганди «поза власних меж» однієї з них проти другої. Відповідна стаття стверджувала про відмову від політики блокади та відновлення торгівлі.

У березні 1921 р. було підписано торговельну угоду між РРФСР і Німеччиною. В неї були включені статті про визнання Німеччиною радянського представництва як єдиного законного представництва РРФСР. Радянське представництво набувало дипломатичних прав і привілеїв. Подібні угоди були укладені Радянською Росією з Норвегією, Австрією, Італією, Данією, Чехословаччиною.

На порядок денний постало питання подальшого розвитку економічних відносин з провідними капіталістичними державами. Перешкодою до цього ставала проблема виплати Росією усіх довоєнних і воєнних боргів. Правлячі кола західноєвропейських країн вимагали не тільки сплати Росією боргу у 18 млрд. золотих карбованців, а й повернення іноземним капіталістам або компенсації їм вартості націоналізованої в Росії власності. Радянський уряд, зацікавлений, зі свого боку, у розвиткові всебічних стосунків із Заходом, заявляв про свою готовність визнати на певних умовах довоєнні зовнішні борги Росії і запропонував скликати міжнародну економічну конференцію. У зв'язку з цим держави Антанти прийняли рішення про скликання в Генуї конференції всіх європейських держав, включаючи Радянську Росію.

На Генуезьку конференцію, яка проходила у квітні – травні 1922 р., прибули представники 29 держав. Радянську делегацію очолював Г. Чичерін, який, за дорученням радянського уряду, вніс на першому ж засіданні конференції (10 квітня) пропозицію про загальне скорочення озброєнь усіх країн та повну заборону найбільш варварських видів зброї. Радянська делегація вимагала також, щоб країни, які брали участь в антирадянській інтервенції, компенсували збитки, завдані господарству Радянської Росії. Радянські претензії становили суму у 39 млрд. золотих карбованців. Радянська делегація заявила про готовність сплатити на певних умовах довоєнні борги, а за надання концесій віддавати перевагу колишнім власникам тих чи інших підприємств. Було роз'яснено, що виплата довоєнних боргів стане можливою за достатньої фінансової допомоги і почнеться не раніше як через 10 - 15 років. Це були достатньо компромісні підходи.

Представники західних держав відхилили радянські пропозиції, висунувши свої претензії до Радянської Росії щодо боргів і націоналізованої власності. Крім того, західні країни вимагали надання іноземцям широких прав у галузі економічної та комерційної діяльності в Радянській Росії, подібних до тих, що надавались їм у колоніальних країнах. По суті йшлося про стратегічні наміри економічного поневолення Росії і відновлення в ній капіталістичного ладу. Це не могло бути прийнятним для радянської сторони.

Переговори в Генуї зайшли в глухий кут. Проте під час конференції, 16 квітня 1922 р., у передмісті Генуї Рапалло радянська делегація підписала договір з Німеччиною. Це було значним дипломатичним успіхом радянської сторони. Відповідно до договору між РРФСР і Німеччиною встановлювались дипломатичні відносини. Обидві сторони взаємно відмовлялись від компенсації воєнних збитків, а також витрат на утримування військовополонених. Німеччина відмовлялась від претензій щодо сплати старих боргів і відшкодувань за націоналізовану іноземну власність у Росії. Це означало прорив у політиці невизнання західним світом Радянської Росії, ставало прикладом врегулювання відносин між державами з різними суспільно-політичними системами.

19 травня 1922 р. Генуезька конференція перервала свою роботу, її засідання тривали у Гаазі з 26 червня і продовжувались до 29 липня 1922 р. Іноземні дипломати знову наполягали на своїх вимогах. Радянська делегація погоджувалась на певні поступки, і зокрема на сплату деяких довоєнних боргів (без відсотків), якщо Радянська Росія отримає відповідні кредити. Така пропозиція не знайшла підтримки представників західних політичних і фінансових кіл. Згоди знову ж таки досягнуто не було.

Водночас, навіть за умов відсутності будь-яких юридичних угод щодо переговорів у Генуї та Гаазі, конференції мали певні позитивні наслідки. Йдеться про визнання де-факто радянського уряду країнами – учасницями конференцій, визначення перспектив їх відносин як на економічному, так і політичному рівні.

Якісні зміни в цьому плані відбулись у 1924 р., коли ряд провідних держав Європи, слідуючи тенденціям буржуазного пацифізму, ініціювали визнання країни Рад. Цьому сприяли, зокрема, й стабілізаційні процеси на теренах колишньої Росії. Так, у грудні 1922 р. було завершено об'єднавчий процес радянських республік. Утворюється СРСР. У 1924 р., коли була затверджена перша Конституція СРСР, країна добилась відчутних успіхів у відродженні економіки. Зміцнювався міжнародний авторитет СРСР. Тенденції до нормалізації відносин із СРСР набирали силу. Радянський уряд надавав акту визнання його де-юре урядами інших країн особливої ваги, прагнучи встановлення дипломатичних відносин на принципах рівноправності й взаємної вигоди.

Смугу визнання СРСР розпочала Велика Британія, з якою Радянський уряд встановив дипломатичні відносини в лютому 1924 р. Це відбулося через 9 місяців після того, як англійська дипломатія на чолі з лордом Керзоном здійснила недружелюбний демарш проти СРСР, висунувши низку необгрунтованих звинувачень та ультимативних вимог. Радянська сторона відкинула спробу британських політичних кіл залякати СРСР, підірвати його авторитет у країнах Сходу. Разом з тим Радянський Союз висловив готовність обговорити усі спірні питання шляхом переговорів, що змусило Лондон відступити.

З приходом до влади лейбористської партії на чолі з Р. Макдональдом, який виступав за визнання СРСР ще на етапі боротьби за владу, ця очікувана акція відбулася. Водночас прагнення СРСР поглибити радянсько-англійське економічне співробітництво натикалось на значну протидію консервативних сил. Загальний договір і договір про торгівлю та мореплавання, підписані в серпні 1924 р., не були ратифіковані Великою Британією і чинності не набули.

У лютому 1924 р. відбулася нормалізація дипломатичних відносин між СРСР і Італією. Наслідком цього став договір про торгівлю і мореплавання. Незабаром й інші європейські держави заявили про визнання СРСР. У 1924 р. Радянський Союз встановив дипломатичні відносини з Норвегією, Австрією, Швецією, Грецією, Данією. Важливе значення мала нормалізація відносин з Францією, правлячі кола якої тривалий час проводили відверто антирадянську політику. З приходом до влади уряду на чолі з Е. Грріо Франція виявила ініціативу в установленні дипломатичних відносин з СРСР, що відбулось у жовтні 1924 р. Однак підписання торговельного договору Франція поставила в залежність від досягнення угоди по боргам. Це стримувало розвиток економічних зв'язків.

Досить складно встановлювалися відносини з Китаєм, на позицію якого впливали деякі великі держави, які побоювались втрати своїх привілеїв через розвиток рівноправних відносин з СРСР. У травні 1924 р. було підписано угоду про загальні принципи щодо врегулювання питань взаємовідносин двох країн. Відповідно до цього встановлювались і дипломатичні відносини.

Першою арабською країною, яка встановила дипломатичні відносини з СРСР, був Хіджаз (сьогодні – одна з областей Саудівської Аравії), а першою країною Латинської Америки – Мексика.

СРСР і Японія встановили дипломатичні відносини в січні 1925 р. унаслідок підписання конвенції, яка визначала головні принципи стосунків. Японія погодилась евакуювати свої війська з північної частини Сахаліну, а Радянський Союз заявив про готовність надати японським підприємцям концесії на Далекому Сході.

За рік (з лютого 1924 по січень 1925 р.) СРСР встановив дипломатичні відносини у загальному обсязі з 12 державами. До часу завершення смуги визнання Радянський Союз знаходився у дипломатичних стосунках з 22 країнами. З великих держав лише США відмовлялися визнати Радянський Союз. Нормалізація стосунків між СРСР і багатьма капіталістичними країнами підтверджувала реальну можливість мирного співіснування держав з різним суспільним ладом, сприяла подальшому зростанню міжнародних впливів Радянського Союзу на європейському і світовому рівні.

3. Локарнський договірний комплекс. Розвиток міжнародних відносин у Європі. в другій половині 1920-х років.

У західній мемуарній й історичній літературі склалась тенденція сприйняття міжнародних відносин другої половини 1920-х років як найяскравішого періоду ери буржуазного пацифізму, його так званого «локарнського етапу», протягом якого провідним державам світу вдалося подолати конфліктність, досягти домовленостей для стабільного миру. Водночас аналіз історичних подій дає можливість стверджувати, що міжнародні відносини зазначеного періоду мали надзвичайно складний, суперечливий характер, ставши передумовою різкого загострення міжнародної ситуації у світі в першій половині 1930-х років.

Так, спроби зруйнувати засади буржуазного пацифізму були здійснені вже наприкінці 1924 р., коли до влади в Англії на зміну лейбористам прийшли консерватори. Формування в листопаді 1924 р. консервативного кабінету на чолі з С. Болдуїном означало вихід на передній план реакційних, відверто антикомуністичних і антирадянських сил, що одразу позначилося на розвиткові міжнародних відносин у Європі. Британським міністром став О. Чемберлен, представник впливової родини бірмінгемських промисловців, крупний капіталіст, акціонер англійської компанії «Лена Голдфілз», що до жовтня 1917 р. безконтрольно експлуатувала родовища золота російського Сибіру. Звідси — не тільки політичне, а й особисте неприйняття О. Чемберленом СРСР, його прагнення загострити відносини Заходу з Радянською Росією, повернути (навіть шляхом нової інтервенції) втрачені британські капітали.

На початку 1925 р. Чемберлен у ході переговорів з Е. Ерріо в Парижі вперше запропонував сформувати спрямований проти СРСР військово-політичний блок західноєвропейських країн із залученням Німеччини. Як перший крок щодо цього пропонувалась адресована Франції німецька ініціатива, орієнтована на часткову ревізію Версальського договору методом розробки і укладання нового «пакту безпеки» у Європі. Провідну роль у підготовці цієї дипломатичної акції відіграв британський посол в Берліні лорд Е.-В. д'Арбенон, що встановив тісний контакт зі Штреземаном. З ініціативи д'Арбенона правовий відділ німецького МЗС розробив текст секретного «меморандуму», який в лютому 1925 р. німецьке посольство у Парижі передало Ерріо. Пропозиції «меморандуму» зводились до укладання багатостороннього (за участю Англії, Франції, Італії, Німеччини) пакту, який би гарантував «територіальний статус-кво на Рейні» за умов виведення звідти французьких військових контингентів і перспективи ревізії методом «арбітражу» німецьких східних кордонів.

Таке реваншистське використання арбітражу було неприйнятним для Ерріо, який міг погодитись лише на обговорення питання про утворення системи безпеки в межах Версальського договору. Британські консерватори, однак, почали чинити на Францію грубий політичний тиск, проявами чого стали відмова підписати «Женевський протокол», а також провокаційні заяви Чемберлена щодо можливої підготовки нової антирадянської інтервенції. Ерріо був деморалізований. Прагнучи не втратити остаточно контроль над ситуацією, він надіслав французьким послам у Лондоні, Римі, Брюсселі інструктивний лист із заявою про початок конструктивних переговорів щодо укладання «Рейнського гарантійного пакту». З боку Франції ці переговори довелося вести А. Бріану, що став міністром закордонних справ у кабінеті радикала П. Пенлеве, який змінив у квітні 1925 р. уряд Ерріо.

У ході попередніх англо-франко-німецьких переговорів Бріан домігся того, що «пакт безпеки» мав укладатися в межах Версальської договірної системи, але разом з тим вимушений був прийняти вимоги на ліквідацію французького військового контролю над Рейнською зоною і «арбітражне» врегулювання можливих німецько-чехословацьких і німецько-польських територіальних суперечок. Німеччина, що поривалася до безконтрольної ревізії східних кордонів, не була задоволена рівнем французьких поступок, однак погодилася на них під тиском Великої Британії як ініціатора переговорного процесу. Неабияку роль у цьому плані відіграли й США, які, хоча й неофіційно, впливали на позиції Франції та Німеччини.

Угоди, досягнуті внаслідок переговорів, були парафіновані (тобто скріплені ініціалами міністрів закордонних справ) на конференції в Локарно (Швейцарія) 5-16 жовтня 1925 р. Головним серед них був Рейнський гарантійний пакт між Німеччиною, Бельгією, Францією Великобританією і Італією. Його учасники зобов'язувались гарантувати збереження територіального статусу-кво відповідно до Версальського договору, включаючи недоторканність кордонів Німеччини на Заході і демілітаризацію Рейнської області. Спірні питання мали врегульовуватись через арбітражні угоди, які Німеччина укладала з Францією і Бельгією. Франція, у свою чергу, підписала договори з Польщею і Чехословаччиною, які базувалися на зобов'язаннях надати їм допомогу на випадок нападу на них Німеччини. Водночас ці дії ставились в залежність не від двосторонніх угод, а від рішень Ліги Націй, тобто від позиції інших країн, і насамперед Великої Британії. Східні кордони Німеччини гарантуванню не підлягали. Франції довелося відмовитись від цієї вимоги під тиском Англії і США. Між Німеччиною, з одного боку, і Польщею та Чехословаччиною, з другого, були підписані лише арбітражні угоди.

Так, Локарнська конференція утворювала систему безпеки провідних західних держав, засновану не на домовленостях щодо військово-політичних союзів (французькі «тилові союзи» втрачали свою силу), а на гарантійних і арбітражних угодах. Це послабляло позиції Франції. Водночас у Лондоні це вважалось великим досягненням, оскільки саме Велика Британія ставала головним арбітром міждержавних відносин у Західній Європі. Іншою країною, що здобувала переваги, була Німеччина, яка отримувала де-юре статус рівноправності серед інших західноєвропейських держав. Незабаром з Німеччини була відкликана міжсоюзницька комісія і фактично знято військовий контроль. За рішенням Ради Ліги Націй із Саарської області виводились французькі війська. Це було першим суттєвим кроком у напрямку ревізії Версальського договору.

Свобода дій, яку набувала Німеччина в Західній Європі, мала, за підходами англо-франко-американської дипломатії, забезпечити міцність новоутвореного союзу, і насамперед щодо його антирадянських цілей. У той же час німецькі політичні кола, зацікавлені у збереженні вигід від розвитку торговельно-економічних зв'язків з СРСР як результату «раппальської політики», досить стримано сприймали подібні підходи. Характерно, що Німеччина на конференції в Локарно не взяла на себе запропоновані їй зобов'язання щодо санкцій на випадок їх застосування проти СРСР. У Гарантійному пакті було зафіксоване лише загальне положення статуту Ліги Націй про санкції, де ступінь залучення до них членів Ліги ставився в залежність від їх військового стану і географічного положення.

Це було використано дипломатією Радянського Союзу для нейтралізації відверто антикомуністичного спрямування блоку країн, що підписали Гарантійний пакт. Практична реалізація цього завдання пов'язувалась радянською стороною із можливістю укладання договорів про ненапад і нейтралітет з країнами пакту. Внаслідок активних дій радянської дипломатії такий договір з Німеччиною було підписано у квітні 1926 р. Сторони зазначити, що основою їх відносин, як і раніше, залишається Раппальський договір. Вони зобов'язувались зберігати нейтралітет на випадок нападу на одну з них третьої держави або групи держав. Вони також взяли на себе зобов'язання не приєднуватись до коаліцій третіх держав, утворюваних з метою фінансового або економічного бойкоту однієї з них. Німеччина підтвердила позицію, що вступивши до Ліги Націй вона не буде вважати для себе обов'язковою участь у санкціях Ліги, якщо останні будуть спрямовані проти СРСР.

Укладання договору було важливим успіхом радянської зовнішньої політики. Радяпсько-німецький договір послабив наслідки локарнських угод, сприяв зміцненню міжнародного становища СРСР.

Це далося взнаки вже у 1927 р. під час кризи взаємовідносин Великої Британії і СРСР. Кризу було спровоковано англійською стороною, яка звинувачувала Радянський Союз у втручанні у внутрішні справи Великої Британії (через надання радянськими профспілками допомоги англійським страйкарям), аптибританській пропаганді, порушенні торговельної угоди 1921 р. У травні 1927 р. Велика Британія в односторонньому порядку розірвала дипломатичні відносини і дію торговельної угоди з СРСР. Така політика була спрямована в кінцевому результаті на організацію масштабного міжнародного фінансово-економічного бойкоту Радянського Союзу, підготовку умов нової антирадянської воєнної інтервенції. Вона, однак, не знайшла підтримки ані з боку Німеччини, ані з боку Франції.

Проблематичність відносин Великої Британії, Німеччини, Франції як головних упорядників Локарнського договірного комплексу зумовлювалась не тільки різним ступенем ворожості до Радянського Союзу або різним ступенем зацікавленості у розвиткові стосунків з ним, а й внутрішніми протиріччями між самими цими країнами. Так, зростання економічної могутності Німеччини в умовах дії «плану Дауеса» стає підґрунтям не тільки для проведення нею ремілітаризації, а й здійснення кроків щодо подальшого територіально-політичного розмежування в Західній Європі. В середині вересня 1926 р., одразу після вступу Німеччини у Лігу Націй, у ході секретних (проведених поза британської сторони) переговорів Штреземана з Бріаном в готелі містечка Туарі поблизу Женеви німецька дипломатія поставила питання про двосторонню німецько-французьку угоду щодо «викупу» Саара за 300 млн. марок і надання німецької фінансової допомоги Франції в обмін на відновлення необмеженого німецького контролю на Рейні та повернення Німеччині Ейпена і Мальмеді.

Бріан був готовий до проведення «політики Туарі» — політики двосторонніх локальних і часткових «компромісів» з Німеччиною. Однак впливові кола Третьої республіки, що пов'язували перспективи безпеки Франції із збереженням її союзу з Великою Британією, відхилили цей курс. У той самий час неможливість тісного співробітництва Франції і Німеччини зумовлювалась й зростанням серйозних протиріч у відносинах самих цих країн. Йдеться, наприклад, про наміри Німеччини ревізувати на свою користь кордони Польщі. Ідеї щодо цього активно висувались німецькою дипломатією від початку 1925 р., що викликало значне занепокоєння французької сторони.

Прагнучи зміцнити домовленості європейських країн, зафіксовані Локарнським договірним комплексом, французька дипломатія здійснила два визначних кроки. 5 серпня 1928 р. у Парижі був підписаний розроблений Бріаном за участю державного секретаря СІЛА Келлога «Договір про заборону війни як засобу національної політики», який отримав назву «пакту Бріана-Келлога». Цей договір підписали представники Франції, США, Англії, Італії, Японії, Німеччини. З французької сторони «пакт Бріана-Келлога» був спробою пов'язати США з європейською політикою Третьої республіки, перетворити США на одну з найважливіших її опор. Пакт повинен був, за позицією Бріана, зміцнити Лігу Націй, в роботі якої США не брали участі, відмовившись ратифікувати у 1920 р. Версальський договір. Британська і американська дипломатія, зі свого боку, бачили у пакті зброю міжнародної ізоляції СРСР. Так, умовою приєднання США до договору було надання йому широкого міжнародного характеру, проте без участі СРСР. Водночас, надіславши запрошення приєднатися до пакту 48 державам, західні країни вимушені були переглянути зміст пакту, запросивши до участі в ньому й СРСР. Таке запрошення було передано від імені французького уряду.

Радянський Союз приєднався до пакту, незважаючи на низку його недоліків, і зокрема відсутність у пакті конкретних зобов'язань у галузі роззброєння. СРСР виходив з того, що пакт міг відіграти певну роль у збереженні миру. За пропозицією Радянського уряду, порушенням пакту мала вважатись не тільки неоголошена війна, а й фактичні воєнні дії, розпочаті будь-якою державою. Це посилило міжнародну вагомість заяв пакту про відмову від розв'язання міжнародних суперечок воєнними засобами. До літа 1929 р. пакт було підписано і ратифіковано 44 державами.

У вересні 1929 р. з трибуни Асамблеї Ліги Націй Бріан виступив з іншою ініціативою, запропонувавши утворити федерацію західноєвропейських держав. Суть ідеї Бріана, що отримала назву «пан-Європа», зводилась до розширення бази Локарнського договірного комплексу економічними угодами, які б передбачали контроль над зростаючою військово-економічною базою Німеччини через її возз'єднання з єдиною (федеральною) європейською економічною системою.

Бріану не вдалося реалізувати проект «пан-Європа»: проти нього виступила низка держав, і зокрема Велика Британія, США, Італія, що вважали за достатній контроль, який здійснювався над економікою Німеччини в межах системи збирання з неї репараційних платежів. Зі свого боку, Німеччина формально не відкидала можливості приєднання до запропонованого плану, висуваючи проте передумовою до цього ревізію Версальського договору як обмежуючого її економічний розвиток порівняно з іншими державами Європи.

Обидві вказані позиції, однак, не відображали реального стану речей. Система збирання з Німеччини репараційних платежів не тільки не контролювала Німеччину щодо здійснюваних нею планів відродження військово-промислового комплексу, а, навпаки, сприяла цьому. Щодо самої Німеччини, то вона де-факто давно вже вийшла поза межі Версальського договору: як через поступовий перегляд своїх європейських кордонів, так і через ремілітаризацію економіки.

Так, до початку 1930-х рр. співвідношення сил у капіталістичному світі суттєво змінилось. Зростаюча військова могутність Німеччини стала реалією міжнародного життя. Німецька військова промисловість перетворилась на головного постачальника зброї і боєприпасів для цілого ряду держав, у тому числі Франції та Бельгії. На німецьких верфях будувалися нові типи кораблів — лінкори («Дойчланд», «Адмірал граф Шпеє», «Адмірал Шеєр»), здатні до боротьби з британським і французьким флотами. Біля польських кордонів концентрувались війська, що вже в 1929 р. налічували до 30 тис. осіб. У центрі Європи сформувалися передумови виникнення вогнища війни.

4. Міжнародні відносини в роки світової економічної кризи. Крах дипломатії буржуазного пацифізму.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. призвела до загострення усіх протиріч капіталістичного світу, у тому числі міждержавних. Провідними чинниками міжнародних відносин ставали відродження німецького мілітаризму і вторгнення японських збройних сил у Північпо-Східний Китай. Формування вогнища війни на Далекому Сході при цьому не тільки загрожувало колоніальним позиціям Франції, Англії, США, а й стимулювало реваншистські наміри Німеччини, Це відбивалося на відносинах великих держав у Європі, де головними ставали французько-німецькі й англо-німецькі протиріччя.

Так, з приходом до влади навесні 1930 р. у Веймарській республіці консервативного кабінету на чолі з канцлером Г. Брюнінгом розпочалася безпосередня підготовка до ліквідації основ Версальської договірної системи і встановлення німецького панування в Європі. Сучасники характеризували Брюнінга як «дикого шовініста», маючи на увазі не тільки його особисті політичні погляди, а й безпосередні зв'язки з командуванням рейхсверу, а також провідними банками і промисловими об'єднаннями -«Дойчебанк», «І. Г. Фарбеніндустрі», «АЕГ» та іншими. Німецький імперіалізм прагнув домінуючих позицій у Європі, і це зумовлювало політичні орієнтації німецького керівництва.

Тримаючи курс на поширення впливів Німеччини на європейському континенті, німецька дипломатія здійснила в березні 1931 р. спробу економічного «аншлюсу» з Австрією. Внаслідок переговорів у Відні було підписано німецько-австрійську угоду про утворення двостороннього митного союзу, що означало необмежене панування Німеччини в австрійській економіці. Французькій дипломатії через значні труднощі вдалося ліквідувати дану угоду. У вересні 1931 р. Міжнародний суд, який діяв під егідою Ліги Націй, анулював німецько-австрійську домовленість як несумісну з Версальським і Сен-Жерменським договорами. Однак це не зупинило дій щодо реалізації реваншистських планів Німеччини. Заохочувальну роль у цьому плані відіграли й США, що, за пропозицією президента Г. Гувера, встановили у червні 1931 р. річний мораторій щодо сплати Німеччиною репарацій як передумови повної ліквідації німецьких репараційних платежів.

Лейбористське угруповання Р. Макдональда, що прийшло до влади в Англії у червні 1929 р., а також правоцентристські кабінети, що діяли протягом 1930-1932 рр. у Франції, продовжували шукати шляхи збереження основ Версальської системи методами пацифістської дипломатії. У вересні 1931 р. прем'єр-міністр Франції П. Лаваль разом з міністром закордонних справ А. Бріаном відвідали Берлін з метою порозуміння з німецьким керівництвом. Переговори, однак, позитивних наслідків не мали. Франція не могла задовольнити вимогу німецької сторони щодо позики в 1 млрд. марок як передумови досягнення компромісу у подоланні німецько-французьких територіальних і військових суперечок.

З приходом до влади у Франції в червні 1932 р. радикальних сил на чолі з Е. Ерріо французька дипломатія поставила за мету досягнення «політичного перемир'я», основу якого склало б зобов'язання Німеччини не піднімати питання про перегляд Версальського договору протягом 15-20 років. З такою пропозицією Ерріо як голова і водночас міністр закордонних справ відновленого Лівого картелю виступив на Міжнародній конференції з репараційних платежів в Лозанні (червень-липень 1932 р.), прагнучи поєднати це зобов'язання з «політичною компенсацією» Німеччини за фактичну відмову західних країн від німецьких репараційних платежів. Однак пронімецька орієнтація правлячих кіл США, Англії, Італії, Польщі не дала можливості реалізувати зазначене. «Заключний акт» Лозаннської конференції лише констатував право Німеччини викупити репараційні зобов'язання за 3 млрд. золотих марок шляхом випуску облігацій та їх погашення протягом 37 років. Ці рішення по суті підтримували Німеччину в її діях щодо подальшої ревізії Версальського договору.

Так, об'єктивною з огляду на зазначене можна вважати позицію генерала К. фон Шлейхера як міністра оборони Німеччини у кабінеті Ф. фон Папена (прийшов на зміну уряду Боюнінга), який заявив у липні 1932 р. про реорганізацію рейхсверу, маючи на увазі кардинальну зміну його чисельних і якісних показників. Прагнучи легітимізувати німецьку ремілітаризацію, правлячи кола Веймарської республіки спирались на транснаціональні зв'язки німецького, французького, англійського, американського капіталу, що набули особливої ваги в умовах економічної кризи. Характерно, наприклад, що французький трест де Ванделя значно поширив поставки в Німеччину залізної руди, обсяги якої тільки за рік, від початку 1932 р., зросли з 7608 тис. т. до 12 580 тис. т. Тісні зв'язки встановились між німецькими виробниками вугілля, заліза, сталі й організацією французьких промисловців «Коміте де форж», а також іншими монополіями. На засадах подібних зв'язків у межах німецьких підприємницьких кіл визрів «план Рехберга», що став одним зі знарядь німецької дипломатії в 1931-1933 рр. Суть плану (названого за ім'ям його ініціатора, крупного саарського промисловця А. Рехберга) полягала у спробі утворення військово-політичного союзу Німеччини з однією чи навіть кількома західноєвропейськими державами, що мали зв'язки з німецьким капіталом. Із такими підходами, зокрема, кабінет фон Папена неодноразово звертався до уряду Франції, пропонуючи надати майбутньому німецько-французькому союзу антикомуністичного спрямування.

Ерріо, зі свого боку, відкидав будь-які пропозиції щодо військово-політичного союзу, вбачаючи за антикомуністичними орієнтаціями Німеччини прагнення зламати політичну основу Версальського договору, усунути міжнародно-правові перешкоди для безконтрольної німецької ремілітаризації.

Розглядаючи політику Німеччини через призму реальної воєнної загрози Європі, і насамперед Франції, Ерріо розробив і запропонував Женевській конференції з роззброєння, яка відкрилась у лютому 1932 р. під егідою Ліги Націй, «план організації миру». Цей план, опублікований у листопаді 1932 р., у 14 річницю закінчення Першої світової війни, дістав назву «плану Ерріо». Він базувався на формальному визнанні «рівноправності» усіх держав, пропонуючи поступове зрівнювання їх військових статусів, якщо вони візьмуть участь у підписанні відповідної угоди. Сама угода зводилась до утворення під егідою Ліги Націй організації європейських держав, об'єднаних між собою пунктами про взаємодопомогу. Для боротьби проти агресії ця організація повинна була мати збройні сили, військове оснащення яких перевищувало б національні армії. Ерріо розглядав «план» як конкретизацію і розвиток програми: «арбітраж, роззброєння, безпека», висунутої ще в 1924 р.

«План Ерріо» було запропоновано за часи, коли в Німеччині до влади рвався фашизм. У грудні 1932 р. на зміну кабінету фон Папена прийшов уряд на чолі з генералом рейхсвера фон Шлейхером, відомим своїми фашистськими орієнтаціями. За таких умов проведення міжнародної конференції за висунутими пропозиціями, як вважала французька сторона, вимагало компромісів. Кабінет Ерріо, зокрема, дав згоду на проведення в Женеві у грудні 1932 р. переговорів держав-учасниць Локарнського договору за участю СІІІА. У ході переговорів французи змогли домогтися лише прийняття «Декларації п'яти держав», яка зводилась до визнання за Німеччиною «рівноправності» в озброєннях «у межах системи, що гарантувала безпеку усім народам за умов міжнародного контролю».

Підписання «Декларації п'яти держав», здійснене за об'єднаного сприяння Німеччини, США, Англії і Італії, було значним прорахунком кабінету Ерріо. Документ містив у собі нечіткі положення, що давало змогу фашистським державам, і зокрема Німеччині, тлумачити положення про рівноправність в озброєннях з точки зору руйнації положень Версальської і Локарнської договірних систем.

Зростання загрози з боку німецького мілітаризму відіграло значну роль у прийнятому влітку 1932 р. кабінетом Ерріо курсу на зміцнення французько-радянських відносин. У листопаді 1932 р. в Парижі було підписано французько-радянський пакт про ненапад, розроблений за активною участю Ерріо. Пакт закріплював принцип мирного співіснування між двома державами, зафіксований вперше в акті відновлення французько-радянських відносин від 28 жовтня 1924 р.

Радянсько-французький пакт про ненапад відіграв стабілізуючу роль в умовах міжнародної обстановки, яка неухильно загострювалася від початку 1930-х років. Так, громіздкий апарат пацифістської дипломатії, створений зусиллями британських лейбористів і французьких радикалів (Ліги Націй, конференцій з роззброєння, системи виплати репарацій) виявився неефективним для стримування негативного розвитку подій. Японська агресія на Далекому Сході і нездатність, зокрема, Ліги Націй покласти їй край значно знизили вагомість цієї організації в системі міжнародних відносин. У березні 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй, відверто розірвавши Версальський договір. Це стимулювало й агресивні дії імперіалістичної Німеччини, де до влади прийшов фашизм.

Література

  1.  Александров В. В. Новейшая история стран Европы и Америки. 1918-1945: Учеб. пособие для студ. вузов, обучающихся по спец. «История». – М.: Высшая школа, 1986.
  2.  Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 до наших днів. – К., 2002.
  3.  Европа между миром й войной. 1918-1939 / Редкол.: П. О. Чубарьян и др. – М.: Наука, 1992.
  4.  Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.: Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2006. – 368 с.
  5.  История дипломатии. Т. 3: Дипломатия в период подготовки второй мировой войны (1919-1939 гг.) / Под ред. В. П. Потемкина. — М.: Политиздат, 1945. – 882 с.
  6.  История США: В 4 т. Т. 3. 1918-1945 / Редкол.: Г. Н. Севастьянов и др. – М.: Наука, 1985.
  7.  Казанцев Ю. И. Внешняя политика России: XX век. – Новосибирск: НТЛСУ, 2001.
  8.  Коппель О. А., Пархомчук О. С. Міжнародні відносини XX століття. – Навч. посібник. – К.: Школяр, 1999.
  9.  Малафеев К. А. Международные отношения и дипломатия капиталистических держав в Европе в 1924-1936 гг. – Рязань: РГПИ, 1988.
  10.  Мицик Л. М. Новітня історія зарубіжних країн: Курс лекцій. – Ніжин: НДПУ, 2001.
  11.  Никифоров А. Р., Омельчук Ю. В., Юрченко С. В. Всемирная история XX века (очерки). – Севастополь: Мир, 1998. – 226 с.
  12.  Новейшая история зарубежных стран: Европа и Америка, 1917-1945: Учеб. для пед. ин-тов по спец. «История» / Под ред. В. К. Фураева. – М.: Просвещение, 1989.
  13.  Оленев С. Международное признание СССР. – М.: Сокзкгиз, 1962.
  14.  Цвєтков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1997.
  15.  Уткин А. И. Дипломатия Вудро Вильсона. – М.: Междунар. отношения, 1989.


ТЕМА 4

ЛІКВІДАЦІЯ ВЕРСАЛЬСЬКОЇ СИСТЕМИ І ВСТАНОВЛЕННЯ НІМЕЦЬКОЇ ГЕГЕМОНІЇ В ЄВРОПІ (1933 - 1939 рр.)

План

1. Зовнішньополітична програма фашистського режиму в Німеччині. Криза Версальсько-Вашингтонської системи.

2. Спроби створення системи колективної безпеки в Європі. Радянський чинник у міжнародних відносинах.

3. Аншлюс Австрії. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо умиротворення агресора.

4. Переговори західних держав із СРСР. Радянсько-німецьке зближення. Пакт Молотова-Ріббентропа.

1. Зовнішньополітична програма фашистського режиму в Німеччині. Криза Версальсько-Вашингтонської системи.

У попередній темі вже йшлося про міжнародні відносини в роки світової економічної кризи, що розпочалася восени 1929 р. і досягла своєї критичної позначки в середині 1931 р. Зрозуміло, події такого розмаху й глибини не могли не справити суттєвого впливу на розвиток міжнародних відносин, що базувалися на Версальсько-Вашингтонській системі та на Локарнських договорах.

Економічна криза закономірно викликала майже всюди різке невдоволення, яке переростало в соціальні й політичні виступи. Зайняті проблемами подолання внутрішніх труднощів великі держави – США, Франція, Англія відійшли від справ у Європі й на Далекому Сході. У США криза породила «ізоляціоністські» настрої; американці замкнулися в собі, залишивши свободу дій іншим великим державам, які бажали змінити силою розподіл територій та багатств. У Франції, яка найбільше прагнула збереження Версальської системи, почався період урядової нестабільності, по суті стався розпад Третьої республіки, система якої, пристосована до періодів процвітання, виявилася неефективною в роки кризи. Тому роль Франції на міжнародній арені помітно послабла. Англія, у свою чергу, намагаючись подолати кризу, головну увагу стала більше приділяти зміцненню зв'язків із країнами Співдружності, дещо відсторонилась від європейської політики.

На фоні такої ізоляції або послаблення великих держав криза підірвала повагу до Веймарської республіки в очах німецької громадськості, зокрема буржуазії і воєнщини. Правобуржуазні партії все рішучіше почали вимагати від уряду повного звільнення від «кайданів Версалю». На їх думку, уряд у цьому напрямі діяв недостатньо енергійно.

Особливо непримиренну позицію щодо уряду мала націонал-соціалістична партія (НСДАП). Вона відверто заявила про своє прагнення до встановлення в Німеччині «національної диктатури», метою якої повинні стати захист «трудового капіталу», а також «відновлення боротьби проти зовнішніх ворогів». З метою завоювання популярності серед трудящих верств населення партія розгорнула широку пропаганду своїх зобов'язань турбуватися передусім про заробітки й харчування громадян, надання усім «рівних прав й обов'язків»; заборонити нетрудові доходи, спекуляцію землею та ін.

Завдяки масованій пропаганді своїх програмних вимог, що супроводжувалась критикою буржуазно-демократичної системи правління, нацистська партія зуміла створити собі широку соціальну базу. На виборах до рейхстагу нацистська партія здобула великого успіху: кількість відданих за неї голосів у 1930 р. становила 40,9 %, а в 1932 р. - 52,8 %.

Спираючись на результати виборів, представники німецької важкої промисловості, які фінансували нацистську партію, реваншистські сили в Німеччині стали вимагати від рейхспрезидента Гінденбурга передати правління «найсильнішій національній партії», стверджуючи, що це відповідатиме «вищому принципу демократії». Під їх тиском Гінденбург доручив фюрерові партії Гітлеру 30 січня 1933 р. сформувати новий так званий уряд національної концентрації. У складі сформованого Гітлером уряду крім нього було тільки двоє інших нацистів – Герінг та Фрік. Віце-канцлером був фон Нейрит. Та незважаючи на це, Гітлер за короткий час перетворив свою владу на диктатуру. 5 березня 1933 р. у потсдамській гарнізонній церкві відбулась церемонія, під час якої було скасовано Веймарську конституцію й проголошено Третій рейх. 23 березня Рейхстаг надав Гітлерові всю повноту влади, чим він і скористався для розпуску політичних партій та реорганізації політичної системи.

Зовні прихід Гітлера до влади виглядає суто німецьким. Насправді ж історія знає небагато подій, які мали б міжнародні наслідки такої ваги. З приходом Гітлера владу в Німеччині захопив не просто найзапекліший націоналізм, а й утвердився новий підхід у галузі міжнародних відносин. Для Гітлера ідея рівноправності народів, що превалювала у Версальській системі міжнародних відносин, значила не більше, ніж ідея рівноправності окремих індивідів. Навпаки, він фанатично дотримувався думки, що існує панівна раса, арійська, яка збереглася в Німеччині майже в чистому стані, і тільки вона має право панувати над усіма іншими й знищувати їх у разі потреби. На його переконання, для досягнен ня цієї мети придатні всі засоби: обмани, хитрощі, нехтування міжнародними договорами, навіть застосування сили.

Зовнішньополітичну програму нацистського керівництва викладено в деталях ще в середині й наприкінці 1920-х років у книзі Гітлера «Майн Кампф» («Моя боротьба») та у працях одного з нацистських ідеологів А. Розенберга - «Майбутній шлях німецької зовнішньої політики» і «Міф XX століття».

Пройняті наскрізь духом расизму й агресії, ці книги зосереджували головну увагу на визначенні шляхів зміцнення могутності Німеччини через завоювання нових земель в Європі, насамперед «Росії і підвладних їй окраїнних держав».

На першій же після вступу на посаду рейхсканцлера нараді з вищим командуванням збройних сил 3 лютого 1933 р. Гітлер конкретизував основні пункти програми очолюваного ним уряду: «виколення марксизму», «видалення ракової пухлини – демократії», встановлення «найжорстокішого авторитарного режиму», введення загальної військової повинності і «надбання союзників», «відвоювання ринків збуту», «захоплення нового життєвого простору на Сході і його безжальне онімечення», «боротьба проти Версалю».

Отже, 1933 рік – рік утвердження диктаторського гітлерівського режиму – став переломним в історії міжнародних відносин. Після приходу до влади нацистів внутрішнє життя Німеччини було повністю підпорядковане підготовці країни до нової війни. Основна увага нацистів у сфері зовнішньої політики у першій половині 30-х років була спрямована на ліквідацію встановлених у Версалі військових обмежень. Епіцентром боротьби за їх перегляд або й повну відміну стала Міжнародна конференція з роззброєння, що розпочала свою роботу з початку лютого 1932 р. У її роботі брали участь представники 62 країн, у тому чисді СРСР.

Однак жодна з чотирьох пропозицій не задовольнила інтереси Німеччини, делегація якої зажадала її рівності в озброєннях, тобто легітимізації відновлення її військової могутності. Зважаючи на недоступну позицію німецької сторони, англійський прем'єр-міністр Р. Макдональд із метою не допустити зриву конференції 10 березня 1933 р. вніс на розгляд компромісний проект конвенції про загальне скорочення озброєнь, згідно з яким передбачалось збільшення чисельності німецьких сухопутних сил до 200 тис. осіб. Але й цей проект у Берліні був відхилений на тій підставі, що не давав ніяких переваг ні перед Францією, ні перед союзною її й Польщею.

Така позиція ультранаціоналістичного уряду Німеччини створювала серйозну загрозу виникнення конфліктів з Німеччиною в Європі. Для її запобігання за тих умов можливими були різні політичні дії: або утворити коаліцію проти Німеччини, або ж обмежити небезпеку шляхом укладення угод з нею. Західні країни обрали другий варіант.

Італійський диктатор Б. Муссоліні, який виношував на той час плани захоплення Ефіопії, а тому був зацікавлений у відсутності в Європі конфліктів з Німеччиною, 18 березня 1933 р. висунув ідею порозуміння між чотирма великими західними державами – Францією, Італією, Німеччиною й Англією («пакт чотирьох»). Згідно з цим пактом названі держави надалі повинні були керуватись у взаємовідносинах принципом незастосування сили, здійснити на практиці рівноправність Німеччини і її колишніх союзників в озброєннях і керуватися надалі «загальною лінією» у ході вирішення усіх європейських, позаєвропейських та колоніальних питань.

Такий проект Німеччину влаштовував, оскільки одна з його статей передбачала її рівноправність щодо озброєння і вона погодилась на нього. 15 липня 1933 р. «пакт чотирьох» було парафовано в Римі Муссоліні та послами Франції, Великобританії і Німеччини, але чинності він не набрав через незгоду схвалити його парламентами Франції та Великобританії, а також через протест країн Малої Антанти (Чехословаччини, Югославії та Румунії) і Польщі.

Провал «пакту чотирьох» Гітлер використав як привід для звинувачення західних держав у небажанні роззброюватися і 14 жовтня повідомив, що Німеччина залишає конференцію з розброєння. 19 жовтня 1933 р. Німеччина заявила про вихід з Ліги Націй, оголосивши на виправдання цього кроку, що вона не бажає, щоб до неї ставились як до «народу другорядної зони». Після припинення участі Німеччини в конференції з розброєння її робота за інерцією мляво тривала ще до квітня 1935р.

За таких умов особливого значення набували прямі переговори Німеччини із західними демократіями. Вперто домагаючись легітимізації озброєння, Німеччина 18 грудня надсилає Франції меморандум, що став підґрунтям для переговорів, які тривали до 17 квітня 1934р. У меморандумі Німеччина підтвердила свою вірність Локарнському пактові, натомість прагнула отримати право на 300-тисячну армію та озброєння такого характеру, як і в інших країнах. Водночас Гітлер, не володіючи військовими засобами своєї політики, наполегливо і вміло веде лінію на розвалювання системи французьких альянсів та зондує наміри Італії й інших країн. Одним з його перших успіхів у цьому напрямі було підписання з Польщею 26 січня 1934 р. пакту про ненапад строком на 10 років, відомий як «Декларація про не звернення до сили». У пакті наголошувалося, що обидва уряди хочуть започаткувати новий етап у їхніх політичних стосунках. Ці відносини цілком спиратимуться на принципи пакту Бріана-Келлога. Обидва уряди будуть консультуватися з приводу їхніх взаємин і ніколи не вдаватимуться до сили, щоб урегулювати їхні суперечки.

Хоча декларація не була спрямована проти Франції, але психологічно це був не дружній крок з боку польського уряду щодо союзника. Ним Польща знецінила свій союзний договір з Францією 1921 р. Франція у разі війни з Німеччиною вже не могла розраховувати на її допомогу.

Надмірні домагання Німеччини в озброєннях після підписання нею пакту про ненапад з Польщею змусили Францію зайняти щодо Німеччини тверду позицію. 17 квітня 1934 р. французький уряд опублікував ноту, в якій заявив, що «категорично відмовляється легалізувати німецьке переозброєння, яке зробило переговори марними; віднині Франція гарантуватиме собі безпеку власними силами» .

Це був фактичний розрив відносин на основі Локарнських домовленостей, а відтак підрив самої Версальської системи міжнародних відносин, що вступила у смугу глибокої кризи.

2. Спроби створення системи колективної безпеки в Європі. Радянський чинник у міжнародних відносинах.

Після приходу до влади в Німеччині нацистів виникла потенційна загроза з її боку сусіднім державам як на Сході, так і на Заході. Як показав подальший розвиток подій, потенційна загроза перетворилася на цілком реальну, що й засвідчила криза Версальської системи, спричинена політичними кроками гітлерівського режиму. Ця обставина об'єктивно створювала передумови для встановлення співробітництва заінтересованих у своїй безпеці країн Європи з Радянським Союзом. До них насамперед належала Франція.

До початку 30-х років відносини між Францією і СРСР не можна вважати дружніми, але з 1931 р. вони поступово змінюються на краще. У травні 1931 р. у Парижі й Женеві спочатку на рівні послів, а потім міністрів закордонних справ обох країн відбулися переговори, метою яких були поліпшення торговельних відносин і укладення договору про ненапад. Однак минуло не мало часу, поки проект такого договору став реальністю: французько-радянський пакт про ненапад було підписано 29 листопада 1933 р., ратифіковано Палатою депутатів.

Протягом 1933 р. французько-радянське зближення стало ще тіснішим. Відбувся обмін військовими аташе. У січні 1934 р. було підписано франко-радянську торговельну угоду. Потепління у франко-радянських відносинах сприяло тому, що в політичних колах Франції набувала все більше прихильників ідея прийняття СРСР до Ліги Націй. Пропозицію Радянському Союзові вступити до Ліги Націй і укласти двосторонній договір про взаємодопомогу на випадок відпору нацистській агресії французький міністр закордонних справ Ж. Поль-Бонкур зробив ще восени 1933 р.

Енергійнішу й рішучішу політику щодо запобігання дедалі зростаючій загрозі з боку нацистської Німеччини шляхом укладення двосторонніх або регіональних пактів європейських держав почав здійснювати Л. Барту який очолив зовнішньополітичне відомство в лютому 1934 р. Його першочерговим і головним наміром було укласти «Східний пакт», заснований на принципах колективної безпеки.

На його думку, «Східний пакт» становив би взаємну гарантію сусідніх країн і передбачав негайну воєнну допомогу в разі агресії між Німеччиною, СРСР, Фінляндією, Естонією, Латвією, Польщею, Чехословаччиною. Планом створення пакту передбачалось укладення франко-радянського договору про взаємну допомогу через приєднання СРСР до Локарнського договору та приєднання Франції до «Східного пакту». Договори щодо «Східного пакту» наберуть чинності з часу прийняття Радянського Союзу до Ліги Націй.

З метою заручитися підтримкою ідеї «Східного пакту» Барту навесні і влітку 1934 р. відвідує Польщу, у травні й червні зустрічається з радянським наркомом закордонних справ Литвиновим. У липні Варту здійснив візит у Лондон, де одержав стриману підтримку свого проекту. У разі втілення його в життя Франція ставала б гарантом «Східного пакту», а Радянський Союз, на рівні з Англією та Італією, - гарантом Локарнського пакту 1925 р.

Доля «Східного пакту», одначе, залежала від приєднання до нього Німеччини й Польщі. 10 вересня німецький уряд заявив, що не підпише договору, який зобов'язав би його в разі необхідності надати допомогу СРСР. Про свою відмову заявила й Польща, мотивуючи її тим, що вона ні в якому разі не пропустить через свою територію німецькі чи радянські війська. Зрештою, план створення системи «Східного пакту» провалився: його сприйняли тільки Чехословаччина та СРСР. Щоправда, залишалася реальна можливість франко-радянського альянсу.

Єдиним результатом політики Барту стало прийняття СРСР до Ліги Націй. Цим рішенням політики західних країн сподівались посилити Лігу, значно послаблену виходом з неї Японії та Німеччини. 15 вересня 1934 р. нарком закордонних справ Литвинов отримав від 15 Асамблеї Ліги Націй телеграму із запрошенням для СРСР, а 18 вересня 1934 р. 39 голосами з 42 Радянський Союз був прийнятий до цієї організації і одержав місце постійного члена Ради. Прийняття СРСР до Ліги Націй свідчило про визнання широкою громадськістю європейських країн його прагнення до співробітництва в реалізації ідеї колективної безпеки, водночас було офіційним підтвердженням посилення ролі радянського фактора у міжнародних відносинах.

У жовтні 1934 р., після вбивства хорватськими терористами Барту й короля Югославії Александра під час їхньої зустрічі у Марселі, з міністром закордонних справ Франції став П. Лаваль. На відміну від Барту, який щиро прагнув створити ефективну систему протидії німецькому експансіонізму і міг принагідно протистояти англійському впливу, Лаваль був прихильником політики примирення з усіма за допомогою різного роду компромісів. Не схильний до військово-політичного співробітництва з СРСР, він проводив лінію на помітне зближення з обома фашистськими диктатурами.

Проте припинити започаткований попередником процес зближення з Радянським Союзом Лаваль не наважився і у грудні 1934 р. він поновлює переговори з Литвиновим щодо укладення франко-радянського договору про взаємодопомогу. 2 травня 1935 р. в Парижі договір підписали Лаваль та радянський посол Потьомкін. Франко-радянський договір був укладений на випадок агресії будь-якої з європейських країн проти СРСР чи Франції, але він був тісно пов'язаний зі Статутом Ліги Націй і Локарнським договором, що позбавляло його ефективності. Крім того договір не підкріплювався з вини Франції відповідною військовою конвенцією.

16 травня у Празі глава уряду Чехословаччини Бенеш та радянський посланник Александровський підписали радянсько-чехословацький договір. Про намір укласти такий договір чехословацька сторона заявила ще у квітні. Договір був майже аналогічний франко-радянському, але додатковий протокол передбачав, що заходи, пов'язані з всебічною допомогою у разі агресії, вводяться в дію за умови надання допомоги жертві агресії.

Підписання франко-радянського договору, спрямованого проти Німеччини, викликало занепокоєння в політичних колах Англії, схильних до політики умиротворення. Вони не покидали думки про можливість організації західної безпеки на основі зговору чотирьох великих держав, що дозволило б Англії застрахувати себе від вступу у збройну боротьбу з Німеччиною й Італією, водночас домогтися певної ізоляції СРСР або ж послаблення його зв'язків з європейськими державами. Тому у відповідь на підписання франко-радянського договору про взаємодопомогу англійський уряд 6 червня 1935 р., незважаючи на протести французького уряду, підписав з Німеччиною морську угоду, за якою в порушення Версальського договору їй надавалося право утримувати флот, тоннажність якого повинна становити 35 % тоннажності англійських ВМС, і дозволялося мати однакову з Англією кількість підводних човнів. Таким чином, двостороння морська угода відкривала шліх до ремілітаризації Німеччини.

Друга половина 1930-х років характеризувалась подальшим розвалом Версальсько-Вашингтонської системи в результаті агресивних дій Німеччини, Італії та Японії при відвертому потуранні з Великобританії, Франції, США і невдалих спробах Радянського Союзу домогтися з ними взаємопорозуміння для спільного відпору агресії.

Потурання західних країн експансіонізмові фашистських диктатур спровокувало до їх спроб силового вирішення своїх цілей. Першою до таких засобів вдалася Італія, здійснивши в ніч на 3 жовтня 1935 р. напад на Ефіопію, а вже 5 травня 1936 р. впала ефіопська столиця Аддіс-Абеба. Король Хайле Селассіє змушений був залишити Ефіопію й емігрувати в Англію. 9 травня Муссоліні оголосив Ефіопію завойованою, а Велика Фашистська рада у Римі видала декрет про перетворення Італії в імперію.

На ці події Ліга Націй відреагувала своєрідно. Будучи наділеною правами застосовувати щодо агресора різноманітні санкції, включаючи військові, Асамблея Ліги Націй, скликана після початку італо-ефіопської війни, визначивши Італію порушницею міжнародного договору, все ж думку про застосування військової сили відхилила. Проти Італії були застосовані економічні та фінансові санкції. Асамблея, зокрема, розпорядилася зняти ембарго на поставку зброї Ефіопії з боку деяких країн і заборонити її продаж Італії. Щодо економічних заходів Асамблея, слід гадати, не без участі міністрів закордонних справ Франції Лаваля та Англії Гора обмежилася забороною на деякі види експорту до Італії. Це стосувалося передусім сировини, що використовувалася у військових цілях: заліза, сталі, міді, свинцю, бавовни, нафти тощо.

Італо-ефіопська війна, як і Японська окупація Маньчжурії 1931 – 1933 рр., що спричинила кризу Вашингтонської системи, показали світові неефективність Ліги Націй як інструменту збереження миру. Прийняття нею обмежених економічних санкцій до агресора не захистило Ефіопію, не відвернуло втрати свободи і незалежності країни.

Під час італо-ефіопської війни Німеччина надавала Італії політичну й економічну допомогу, у відповідь на яку Італія завчасно дала згоду Німеччині не чинити протидії її плану введення військ у Рейнську демілітаризовану зону, встановлену Версальським мирним договором.

Безкарність італійського акту насильства над Ефіопією стала для Гітлера заохочуючим фактором для власних подібних акцій. Заручившись відмовою Італії від виконання ролі гаранта демілітаризованого статусу Рейнської зони, Німеччина 7 березня 1936 р. денонсувала Локарнські угоди, про що відповідні ноти міністр закордонних справ фон Нейрит вручив послам країн-учасниць цих угод, додавши при цьому, що німецькі «символічні підрозділи» вже входять в зону.

Франція спочатку зайняла рішучу позицію. Вона виявила протест Німеччині й звернулася до Ліги Націй з проханням застосувати до неї економічні санкції. Та рішучість Франції згасла після отримання ноти від міністра закордонних справ Англії Ідена, в якій він радив зберігати спокій і не робити нічого непоправного. Невиправдану пасивність виявили й країни-учасниці Локарнських угод. Вони задовольнилися тим, що поставили це питання на розгляд Ради Ліги Націй, яка у свою чергу, обмежилась лише констатацією факту порушення Німеччиною своїх міжнародних зобов'язань.

Поступливість Ліги Націй у врегулюванні питання німецької окупації демілітаризованої зони мала наслідком те, що, як і у разі італійської агресії, акт насильства Німеччини залишився безкарним. Нерішучість ж Франції у цьому випадку значно послабила її вплив на Європейську політику як головного організатора системи західної безпеки.

Таким чином, у другій половині 1936 р. у дипломатичному плані позиція Німеччини помітно зміцнилася, а позиція західних держав відповідно послабилася. Першою значною подією в цьому плані стало підписання 11 липня 1936 р. за сприяння Італії секретної «джентльменської угоди», за якою Німеччина визнавала повний суверенітет Австрії, обидві сторони зобов'язалися не втручатися у внутрішні справи одне одного. Окрім того, Австрія визнавала себе другою «німецькою державою» і, відповідно, австрійська політика щодо Третього Рейху повинна була це враховувати.

Для Німеччини договір став великою дипломатичною перемогою. Відповідно до нього було амністовано багато австрійських нацистів. П'ять німецьких газет отримали дозвіл на розповсюдження в Австрії й розгорнули шалену расистську пропаганду. Австрійська нацистська партія знову отримала можливості для вільної діяльності. На підписання «джентльменської угоди» Австрія пішла, щоб уникнути аншлюсу, для Німеччини ж вона стала важливим етапом на шляху до нього.

Влітку 1936 р. виникла міжнародна криза особливого порядку, спричинена початком громадянської війни в Іспанії. 17 липня в іспанському Марокко вибухнув заколот, який наступного дня перекинувся на Іспанію. Командування заколотників очолив генерал Франко, який вже 25 липня сформував заколотницький уряд. Метою заколотників було повалення уряду народного фронту і відновлення авторитарної форми правління. Ставлення великих держав до подій в Іспанії визначилось швидко. СРСР зайняв позицію підтримки прихильників законного уряду. У Франції уряд соціаліста Леона Блюма, сформованого у червні в результаті перемоги на виборах Народного фронту, заявив про прихильність до республіканців як з ідеологічних причин, так і з побоювань оточення Франції з усіх боків диктаторським країнами. Слід гадати, що боязнь виникнення нової диктатури схилила в бік підтримки законного уряду й консервативний уряд Англії. Щодо Італії й Німеччини, то вони виявили прихильність до Франко, хоча й з різними інтересами.

Отже, Іспанія ставала ареною боротьби між Комінтерном і західними демократіями, з одного боку, та фашистськими країнами, з другого.

З метою уникнути переростання заколоту в широкомасштабну війну уряд Леона Блюма виступив з ініціативою «прийняти і швидко провести в життя угоду, спрямовану на невтручання в Іспанію». Пропозиція знайшла підтримку з боку Великої Британії, Бельгії, Польщі, СРСР, Німеччини, Італії, Португалії. Але коли Франція запропонувала точніше формулювання про заборону надсилати військову техніку, до неї без вагань приєдналась Англія і 19 серпня наклала ембарго на постачання зброї в Іспанію. Загалом до кінця серпня політику невтручання прийняли 27 країн. З метою контролю дотримання політики невтручання у вересні 1936 р. у Лондоні була створена «Міжнародна комісія невтручання».

Однак, швидко з'ясувалося, що тоталітарні держави - Німеччина, Італія, СРСР не мали наміру дотримуватись невтручання, тим більше що заколот виявився не швидкоминучим, перетворився на справжню громадянську війну. Першими порушили угоду про невтручання Німеччина й Італія, звідки в розпорядження  Франко стала надходити артилерія й військове спорядження. В кінці серпня німецька авіація вперше бомбардувала Мадрид.

На початку жовтня з цього приводу висловив протест Радянський Союз, а 23 жовтня Майський інформував «Міжнародну комісію невтручання», що СРСР не може вважати себе причетним до невтручання, оскільки інші члени комісії не дотримувалися його. Наприкінці жовтня на бойовищі на боці республіканців з'явились радянські танки. На початку листопада на мадридський фронт прибула укомплектована Комінтерном «Інтернаціональна бригада», у складі якої перебувало близько двох тисяч радянських добровольців.

Спільна допомога заколотникам в Іспанії ще більше зблизила Німеччину й Італію. Для налагодження тісного співробітництва 21 жовтня 1936 р. в Берлін прибув новий міністр закордонних справ Італії граф Чіано, де мав зустрічі з фон Нейритом і Гітлером, результатом якої стало підписання 24 жовтня конфіденційного німецько-італійського протоколу. Згідно з протоколом Німеччина офіційно визнавала загарбання Італією Ефіопії, а Італія зобов'язалась проводити в Лізі Націй вигідну для Німеччини політику, зокрема підтримувати її зусилля, спрямовані на придбання колоній. Обидві сторони погодились розширити військову допомогу франкістами. Так склалася «вісь Берлін – Рим». Утворення цієї вісі стало найсерйознішим наслідком криз 1935-1936 рр.

18 листопада 1936 р. Німеччина й Італія офіційно оголосили про визнання Франко головою уряду Іспанії. З цього часу обидві країни направляли франкістам не тільки військову техніку, але й великі формування італо-німецьких військ. Інтервенція тривала до 1939 р. і завершилась встановленням в Іспанії диктаторського режиму, який відразу був визнаний Англією, Францією та США.

У 1937 р. зв'язки між Німеччиною та Італією ще більше зміцніли. Вісь Берлін – Рим спиралась лише на розпливчату угоду, яка відображала політику дружби. Справжнім бажанням Гітлера було втягти Італію в дійсний альянс і насамперед домогтися її приєднання до Антикомінтернівського пакту, що його Німеччина й Японія уклали в Берліні 25 листопада 1936 р. на термін п'ять років. Німецьким політикам – фон Нейриту, Герингу, Ріббентропу, зрештою Гітлеру під час візиту Муссоліні до Мюнхена й Берліна наприкінці вересня 1937 р. вдалося схилити дуче до приєднання Італії до Антикомінтернівського пакту. Це сталося 6 листопада 1937 р. З об'єднанням Німеччини, Італії та Японії в межах Антикомінтернівського пакту виник політичний трикутник Берлін – Рим – Токіо, що став прологом до формування військового союзу трьох агресорних держав.

Окупувавши Рейнську зону і встановивши близькі відносини з Італією та Японією, Гітлер розпочинає розробку планів здійснення чергових насильницьких акцій. У листопаді 1937 р. на таємній нараді з вищим командуванням він підтвердив свій намір розпочати «велику війну» з нападу на Францію, попередньо анексувавши сусідні Австрію й Чехословаччину з розрахунком виключити флангову загрозу наступу на Заході.

3. Аншлюс Австрії. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо умиротворення агресора.

Після утворення агресивного блоку Берлін-Рим-Токіо Гітлер вже не приховував мети німецької політики, якою на найближчий час він проголосив збереження й примноження німецької расової спільноти, що налічує 85 млн осіб, чимало з яких живуть в Австрії й Чехословаччині. Разом з тим, Гітлер розумів, що його плани анексувати Австрію й Судетську область Чехословаччини мажуть наштовхнутися на серйозні протидії з боку Англії та Франції, а тому вирішив діяти швидко й рішуче, не зупиняючись навіть перед насильством як засобом розв'язання німецької проблеми.

Враховуючи, що Німеччина фактично завершила переозброєння, а західні держави тільки його розпочали, Гітлер приймає рішення не гаючи часу розпочати здійснення своїх політичних намірів. При цьому Гітлер враховував і ту обставину, що глибоко втягнувшись у тривалу й жорстоку війну в Іспанії, дружня Австрії Італія навряд чи зможе виступити. Готуючись до насильницького приєднання Австрії, Гітлер проводить важливі кадрові зміни. На початку 1938 р. з посади був звільнений військовий міністр генерал фон Бломберг. 4 лютого Гітлер зміцнив головне командування вермахту, призначивши на посаду генерала Кейтеля. В цей же день замість міністра закордонних справ фон Нейрата на цю посаду призначений Йоахім фон Ріббентроп, який до цього був послом у Лондоні.

Передбачення Гітлера щодо можливих позицій європейських держав, зокрема Італії, Англії й Франції, під час здійснення німецького плану «територіального врегулювання підтвердилися». 6 листопада 1937 р. під час зустрічі нового німецького міністра закордонних справ фон Ріббентропа з Муссоліні з нагоди підписання Антикомінтернівського пакту, дуче висловив думку, що Австрія є другою німецькою державою за расою, мовою й культурою, що вона ніколи нічого не зможе зробити без Німеччини, а тим більше проти Німеччини. Муссоліні дав зрозуміти, що Італія, яка тепер спрямовує свої імперські зусилля на Середземномор'я й колонії, у разі кризи в Австрії в події не втручається.

Так Італія практично погодилася з аншлюсом, що спонукало Гітлера приступити до негайних дій. Але спочатку в наміри німецького керівництва входило приєднання Австрії до Німеччини без застосування військової сили за підтримки австрійських нацистів.

12 лютого 1938 р. під час зустрічі у Берхтесгадені Гітлера з австрійським канцлером К. Шушнінгом було підписано протокол (Берхтесгаденська угода), згідно з яким австрійський уряд зобов'язувався підтримати німецьку політику, надати австрійським нацистам повну свободу діяльності, призначити їх лідера А. Зейс-Інкварта міністром внутрішніх справ, вжити заходи до зміцнення співробітництва між німецькими й австрійськими збройними силами. Ця угода за задумом Гітлера, повинна була сприяти здійсненню загарбницької акції, демонструючи прагнення австрійців до возз'єднання з німецьким народом.

Проте Берхтесгаденська угода викликала зворотну реакцію в Австрії, населення якої виступало з бурхливим протестом. Очевидна небезпека близького аншлюсу, різко негативна щодо нього реакція громадськості змусили К. Шушнінга 24 лютого зробити заяву, що він більше не робитиме поступок Німеччині, а 9 березня він оголосив, що питання про незалежність вирішить плебісцит, який відбудеться 13 березня.

Такий поворот у розвитку подій для Гітлера виявився несподіваним і, побоюючись результатів плебісциту, а відповідно, прояву «мирної» анексії Австрії, він вирішує розв'язати справу силою. За вказівкою Гітлера 11 березня 1938 р. була підготовлена директива про вторгнення німецьких військ в Австрію. В цей же день за підказкою Берліну Зейс-Інкварт подав канцлерові листа з вимогою скасувати плебісцит. Ця вимога доповнювалась вимогою безпосередньо з Берліна відставки Шушнінга і призначення канцлером Зейс-Інкварта. Президент Міклас відповів відмовою, але після повторної, на цей раз ультимативної, вимоги дав згоду. У ніч з 11 на 12 березня новопризначений канцлер звернувся до німецького уряду з проханням надіслати свої війська до Австрії.

12 березня 1938 р. вранці завчасно зосереджене на Австрійському кордоні 200-тисячнє німецьке військо безперешкодно вступило до Австрії. Наступного дня було сформовано новий австрійський уряд переважно з нацистів, який тут же прийняв закон, що проголошував Австрію однією з німецьких земель. 10 квітня 1938 р. в Австрії було проведено референдум, під час якого кожний голосуючий повинен був відповісти на запитання, чи згоден він з возз'єднанням Австрії з німецьким рейхом що вже відбулося. Залякані розгорнувшимся в країні терором 97 % австрійців ствердно висловились на користь аншлюсу.

Якою ж була реакція великих держав на цю подію? Відсутність рішучої протидії Англії й Франції під час окупації Німеччиною Рейнської зони вже тоді засвідчила прагнення західних держав до політики примирення. У період поступового схиляння австрійської кризи політика Франції й Англії була свідомо спрямована на примирення. Показовою щодо цього є позиція Англії: коли французький уряд у розпал кризи 11 березня вирішив вдатися до воєнних заходів, англійський прем'єр-міністр Чемберлен застеріг свого посла у Відні не чинити опору і попередив про це французький уряд. Тому не випадково французький уряд обмежився висловленням протесту «проти підтриманого силою примусу, жертвою якого стала незалежна держава». Схожою була й реакція Італії на приєднання Австрії до Німеччини. Муссоліні заявив, що його позицію визначає дружба між обома країнами, яка закріплена Віссю.

Анексія Австрії зміцнила стратегічні позиції вермахту для наступного нападу на Чехословаччину, передбаченого планом військової операції «Грюн». Цю акцію Гітлер і його оточення вирішили здійснити за «слушного зовнішнього приводу», створити який мали намір самі. Однак, як і у випадку з Австрією, німецьке керівництво спочатку вдалося до дипломатичного маневрування. Об'єктом гітлерівської уваги в Чехословаччині стали Судети – промислова високорозвинена область, серед населення якої понад 3 млн. осіб становили німці. З кількох політичних партій німецької національної меншини найбільшим впливом користувалась Судето-німецька партія на чолі з Конрадом Гейнлейном. Саме на цю партію, фінансовану з Берліна, гітлерівське керівництво покладало особливі надії, розраховуючи з її допомогою на послаблення Чехословаччини. Під тиском Берліна Судето-німецька партія різко змінює свою політичну позицію. Якщо восени 1937 р. її вимоги не виходили за межі чехословацької конституції й стосувалися переважно окремих проблем Судетів, то вже наприкінці березня 1938 р. (після аншлюсу Австрії) гейнленівці з трибуни чехословацької Палати депутатів зажадали для Судетів повної автономії.

Так була започаткована судетська криза, яка по-справжньому розгорнулася наступного місяця. 24 квітня 1938 р. на з'їзді Судето-німецької партії в Карлсбаді К. Гейнлейн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними вимогами цієї програми були відновлення повної рівноправності між німецькою національною спільнотою й чеським народом, прийняття законів на захист судетських німців, свобода визнання нацистської ідеології, узаконення німецької мови як офіційної в Судетській області. Водночас німецька преса розгорнула кампанію підтримки вимог судетських нацистів, причому її тон щодо чехів ставав дедалі різкішим. Немає сумнівів, що у такий спосіб Гітлер намагався з'ясувати, якими можуть бути кроки Франції й Англії в напрямі підтримки Чехословаччини. їх позиція визначилася під час зустрічі 28-29 квітня у Лондоні Чемберлена, Галіфакса, Даладьє (новий прем'єр Франції) і Бонне (мзс Франції). Результатом їх зустрічі стала домовленість схилити уряд Чехословаччини до прямих переговорів з партією Гейнлейна в дусі порозуміння. У травні Англія й Франція направили Чехословацькому уряду відповідні звернення.

На початку серпня 1938 р. Галіфакс направляє до Праги лорда Ренсімена з місією посередника в переговорах між чехословацьким урядом і Судето-німецькою партією. Під час переговорів Гейнлейн вимагав повного виконання восьми пунктів Карлсбадської програми і перебудови чехословацької держави на федеративних засадах. Уряд погоджувався лише на надання Судетам широкої адміністративної автономії й визнання німецької мови адміністративною в цій області.

Між тим німецьке керівництво, не маючи певності в позитивних для нього результатах переговорів, розпочало підготовку анексії Судетської області військовими заходами, що призвело до різкого зростання напруженості в Європі Заохочуваний Гітлером Гейнлейн виявив непоступливість у переговорах. Вбачаючи у непоступливості останнього тінь Гітлера, чехословацький уряд погодився на великі поступки і подав Ренсеменові проект документа, в якому задовольнялися сім із восьми карлсбадських пунктів, який 7 вересня був переданий Судетам. Пропозиції уряду були прийняті як основа для подальших переговорів, що певною мірою послабило політичну напругу. Подальший розвиток подій залежав від характеру й змісту промови Гітлера, з якою він мав виступити 12 вересня на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі.

У різкій промові Гітлер звинуватив чехословацький уряд у потуранні знущанням над судетськими німцями й заявив, що якщо вони самі не зможуть себе захистити, це зробить за них Німеччина. При цьому він наголосив на зростанні військової могутності рейху і що спорудження укріплень на Рейні («лінія Зігфрида») наближаються до завершення. Це мало вигляд застереження Франції, що у разі насильницького розмежування Чехословаччини Німеччина не зупиниться навіть перед можливістю військового зіткнення з нею. Побоювався непередбачуваних дій з боку Судет, які могли б призвести до військового конфлікту, й англійський уряд. Тому Чемберлен заявив про свою готовність зустрітися з Гітлером для обговорення проблеми Судет.

Під час зустрічі, що відбувалася 15 вересня в Берхтесгадені, Чемберлен висловився за англо-німецьке зближення й підкреслив, що заради цього він особисто готовий навіть визнати відділення Судетської області від Чехословаччини, але мусить проконсультуватися з Францією і своїм урядом.

18 вересня Даладьє й Бонне прибули в Лондон для узгодження позиції обох урядів у питанні Судет. У ході зустрічі обидві сторони дійшли згоди надіслати чехословацькому урядові свої пропозиції щодо врегулювання проблеми. Суть їх пропозицій, надісланих у Прагу 19 вересня, узагальнено можна сформулювати так: щоб зберегти мир, Чехословаччина повинна погодитися зі зміною своїх кордонів, після якої всі території, де населення більше як 50 % становили німці, мали перейти до Німеччини. Нові кордони визначатиме міжнародна комісія.

Чехословацький уряд, який засідав увесь день 20 вересня, визнав їх неприйнятними, мотивуючи відмову тим, що відторгнення Судет позбавить країну її системи оборони, крім того це порушить баланс сил у Європі. Зважаючи не це, Англія й Франція вдалися до відвертого тиску на Чехословаччину, заявивши в ультимативній формі, що в разі рішення уряду країни чинити збройний опір відновленню Судет, вони його не підтримають. Під тиском Англії й Франції чехословацький уряд змушений був підкоритися. Наступного дня у Празі пройшли демонстрації протесту проти уряду й Франції, яка фактично зреклася своїх договірних зобов'язань. У результаті голова кабінету пішов у відставку і новий уряд за дорученням президента Бенеша формував уже головнокомандувач генерал Сировий.

22 й 23 вересня у Горесберзі відбулася чергова зустріч Чемберлена з Гітлером, у ході якої фюрер категорично заявив, що для нього англо-французький план неприйнятний, оскільки він бачить необхідність виправляти двадцятирічну несправедливість, допущену не тільки стосовно до німців, а й щодо поляків району Теплина та угорців південної Словаччини. Щодо окупації Судетської області, то це питання має бути вирішене не пізніше 1 жовтня. На заперечення Чемберлена, що англійська, французька й світова громадськість не сприйме такого вирішення, фюрер відповів, що не може відмовитися від жодної зі своїх вимог.

Отже, політична криза досягла критичної межі. 27 вересня Гітлер повідомив Чемберлена про свій намір наступного дня оголосити мобілізацію. Європа впритул наблизилася до війни. У такій ситуації Радянський Союз, виступаючи з осудом демаршів Чемберлена, водночас заявив про готовність виконати свої зобов'язання перед Чехословаччиною за умови, якщо те саме зробить Франція. Іншою була позиція США. Президент Рузвельт звернувся з посланням до Бенеша, Гітлера, Чемберлена і Даладьє, закликаючи до пошуків політичного виходу з кризи.

Чемберлен відреагував на послання Рузвельта позитивно і 28 вересня надіслав Гітлерові й Муссоліні листа з пропозицією скликати конференцію урядів Франції, Англії, Італії, Німеччини й Чехословаччини. Вони дали згоду на проведення конференції у Мюнхені, як того хотів Гітлер, але всупереч побажанням Чемберлена Чехословаччину на неї не запросили.

Конференція чотирьох держав – Англії, Франції, Німеччини й Італії, яка взяла на себе роль посередника у розв'язанні Судетської проблеми, відкрилася 29 й завершила свою роботу 30 вересня підписанням договору, в основу якого покладено Гофесберзький меморандум, вручений Чемберлену 23 вересня. За договором чехи повинні повністю вийти з Судетської області. Єдиною поступкою Німеччини було визначення терміну не 1, а 10 жовтня, а також можливість забрати частину майна. В додатку до договору Франція й Англія заявили про свою готовність гарантувати нові чехословацькі кордони проти неспровокованої агресії. Німеччина та Італія пообіцяли таку ж гарантію, але обумовили її розв'язанням проблем польських і угорських меншин.

Таким чином, Гітлер здобув велику перемогу, адже без особливих зусиль, при потуранні західних держав, він приєднав до Німеччини близько 20 % території Чехословаччини, близько половини її важкої промисловості, потужні укріплення на кордоні з Німеччиною, нова лінія тепер проходила на відстані близько 40 км від Праги. Крім цього, в день підписання Мюнхенського договору чотирьох Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. Дещо пізніше, 6 грудня 1938 р., подібний документ з Німеччиною був підписаний Францією. В ньому проголошувалося, що кордони між обома країнами остаточні і що всі проблеми, які можуть виникнути у майбутньому, розв'язуватимуться шляхом взаємних консультацій. Це була своєрідна плата Гітлера за мюнхенську зраду прихильників політики умиротворення, головну роль у якій відіграла Англія. її ціною стала цілісність Чехословаччини, принесена в жертву агресивним амбіціям Гітлера.

Мюнхенська змова готувалася тривалий час і водночас зруйнувала з великими труднощами створений остов системи колективної безпеки в Європі, фундамент якої складали Локарнські договори, а також радянсько-французький та радянсько-чехословацький договори про взаємодопомогу.

Важливо підкреслити особливості Мюнхенської угоди: по-перше, це був погоджений диктат Німеччини й Англії (Франція й Італія слідували у фарватері своїх партнерів); по-друге, співучасниками змови і поділу Чехословаччини стали Угорщина й Польща. Польща окупувала Тещинську область, наростивши за рахунок її важливої промисловості свої виробничі потужності на 50%. Угорщина за Віденським арбітражем Німеччини й Італії (2 листопада 1938 р.) отримала територію на півдні Словаччини площею 12 тис. кв. км. з мільйонним населенням; по-третє, Радянський Союз опинився в ізоляції. Вжиті ним заходи на підтримку Чехословаччини (зосередження військ на західних кордонах, дипломатичні демарші) успіху не мали.

Мюнхенський диктат, виконаний Німеччиною за співучасті Польщі та Угорщини, по суті був вироком Чехословацькій республіці. Про її близький кінець свідчили й події, що розпочалися всередині країни і які остаточно викреслили її з ряду потенційних супротивників Німеччини.

Після Мюнхена оголосив про вихід у відставку й емігрував до Англії чехословацький президент Бенеш. Новим президентом став Е. Гаха, а посаду міністра закордонних справ обійняв колишній посланник у Римі Ф. Хвалковський. Обидва політики були відомі як прихильники співробітництва з Німеччиною та Італією. У Словаччині й Закарпатській Україні різко активізувались націоналістичні сили, заохочувані Німеччиною, Польщею й Угорщиною. 6 жовтня націоналісти Словаччини оголосили автономію цієї частини країни і сформували уряд на чолі з магістром Й. Тісо – лідером католицької Словацької Народної партії. 11 жовтня автономію проголосила Закарпатська Україна, уряд якої очолив Андрій Бродий, якого на цій посаді невдовзі замінив підтримуваний німцями Волошин. Празький уряд, прагнучи запобігти розвалу країни на ґрунті загострення міжнаціональних суперечностей, законодавчо затвердив автономію Словаччини й Закарпатської України. Щоправда, на це уряд Чехословаччини змушений був піти під тиском Гітлера, який попередив, що в разі створення будь-яких перешкод до самостійності він знищить Чехословаччину за кілька годин.

Визнавши автономію Словаччини й Закарпатської України, Чехословаччина з унітарної перетворилась на федеративну республіку. Німеччині залишалося тільки завершити її ліквідацію. Так, долю цієї країни фактично було вирішено в кінці жовтня 1938 р., коли Гітлер підписав директиву, в якій поставив перед вермахтом завдання «забезпечити можливість у будь-який час розгромити Чехію». Директивою передбачалася також одночасна підготовка вермахту до «оволодіння Мемельською областю».

Готуючись до окупації Чехословаччини найближчим часом і не маючи цілковитої ясності, як відреагують на неї Франція й Радянський Союз, що формально залишалися союзниками Праги, нацистський уряд вдався до спроб здійснення заходів перестороги, заручившись підтримкою Польщі.

24 листопада 1938 р. І. Ріббентроп зустрівся з польським послом у Берліні Ю. Ліпським і висунув пропозицію про загальне врегулювання спірних проблем, що існують між Польщею й Німеччиною. Його пропозиції містили й вимогу, щоб польський уряд погодився на возз'єднання Данцигу з рейхом. Натомість Ріббентроп пообіцяв продовжити на 25 років дію німецько-польської декларації 1934 р. про незастосування сили і гарантування німецько-польського кордону, встановленого Версальським договором.

Прийняття цих пропозицій для Польщі означало б опинитися в становищі васала Німеччини і крах розрахунків польських правлячих кіл відігравати самостійну роль у Центральній Європі. 31 жовтня польський уряд відхилив пропозиції Ріббентропа. Розлютований відмовою Польщі Гітлер в доповнення до директиви від 21 жовтня стосовно Чехословаччини віддав наказ командуванню вермахту провести підготовку до захоплення Данцига.

Не домігшись залучення на свій бік Польщі як союзника, нацистський уряд активізував діяльність, спрямовану на перетворення Антикомінтернівського пакту Німеччини, Італії та Японії у військовий союз. Ідея створення такого союзу виникла в Берліні й Токіо ще влітку 1938 р. під час підготовки Німеччини до нападу на Чехословаччину. Вже тоді Ріббентропом і японським послом у Берліні X. Осіма був підготовлений проект німецько-італо-японського договору про військовий союз – Пакт про консультації і взаємодопомогу (Троїстий пакт). Його основний зміст зводився до прийняття сторонами зобов'язання надавати одна одній військову допомогу в разі «неспровокованого» нападу на будь-яку з них однієї або кількох держав.

Розраховуючи заручитися згодою Муссоліні на підписання Троїстого пакту, 24 жовтня 1938 р. Ріббентроп прибув до Риму. Але такої згоди він не одержав. Дуче вважав, що з укладенням такого союзу слід почекати, доки не будуть узгоджені цілі його учасників. Справжні ж причини, що спонукали Муссоліні відхилити пропозицію рейхсміністра, таїлись у небажанні ускладнювати італо-англійські відносини, доки англійський парламент не ратифікує підписану у квітні 1938 р. угоду, за якою Англія зобов'язувалась визнати загарбання Італією Ефіопії в обмін на її зобов'язання вивести свої війська з Іспанії після закінчення громадянської війни.

Ратифікація цієї угоди англійським парламентом відбулася 15 листопада, а вже на початку січня 1939 р. Муссоліні повідомив у Берлін про готовність Італії укласти військовий союз з Німеччиною і Японією вже наприкінці місяця.

Щодо Японії, то її уряд у цілому схвалив проект союзного договору, але наполягав на внесенні до нього поправки, що цей союз є розвитком і продовженням Антикомінтернівського пакту і тому має силу тільки у разі війни проти Радянського Союзу. Бажання Японії надати союзу з Німеччиною й Італією виключно антирадянського характеру було неприйнятним для Німеччини, її керівники прагнули укласти універсальний військовий союз, який залежно від ситуації мав би силу на випадок війни проти будь-якої держави.

Оскільки зі вступом Японії до Троїстого пакту у Німеччини виникла проблема, вона пішла на підписання військового союзу з Італією. 22 травня 1939 р. у Берліні був підписаний «Пакт про дружбу і союз між Німеччиною й Італією», більше відомий як «Стальний пакт», за яким обидві сторони зобов'язуваалися надавати підтримку одна одній у війні всіма своїми силами і в усіх середовищах. Цей пакт базувався на прагненні Німеччини до розширення агресії у Центральній Європі, а Італії – на Балканах.

Поряд з цим Гітлер і Ріббентроп дипломатичними засобами домагалися розширити Антикомінтернівський пакт за рахунок приєднання до нього інших держав, зокрема Угорщини, Манчжоу-Го та Іспанії. Наприкінці лютого 1939 р. протоколи про приєднання до пакту підписали Угорщина і Манчжоу-Го. Пропозиція про приєднання до пакту була прийнята також урядом Франко, але за умови зробити це тільки після того, як доможеться визнання з боку Англії та Франції. 27 лютого вони визнали Франко диктатором Іспанії й розірвали свої відносини з іспанським урядом Народного фронту, а вже через місяць франківська Іспанія стала членом Антикомінтернівського пакту.

У той час коли західні країни були заклопотані європейською проблемою, зумовленою активною підготовкою Німеччини до реалізації планів аншлюсу Австрії та розчленування Чехословаччини, напружена обстановка склалась на Далекому Сході, де активізувала агресивні дії мілітаристська Японія, особливо після ідписання нею Антикомінтернівського пакту. В липні 1937 р. Японія під гаслом боротьби з Комінтерном розв'язала широкомасштабну війну в Китаї. До кінця року її війська захопили Тянь-цзінь, Пекін, Ханькоу, Шанхай і тодішню столицю країни Нанкін.

Після вторгнення Японії у Північний Китай єдина з великих країн Радянський Союз надала йому дипломатичну підтримку, уклавши з Китаєм 21 серпня 1937 р. договір про ненапад, який по суті став договором про взаємодопомогу в боротьбі з японськими агресорами.

Такий розвиток подій у Китаї викликав невдоволення Берліна, звинуватившого Японію в тому, що вона своїми діями штовхає Китай в обійми СРСР. У відповідь Японія висунула вимогу, щоб Німеччина припинила продаж Китаю зброї й прибрала військових радників з китайської армії. У цій суперечці Німеччина змушена була поступитися. 20 лютого 1938 р. Гітлер оголосив про визнання Німеччиною маріонеткової держави Манчжоу-Го, а у квітні цього ж року німецький уряд припинив поставки зброї до Китаю й відкликав своїх військових радників.

За цих умов Китай звернувся по допомогу до Радянського Союзу, мотивуючи своє прохання тим, що у разі поразки Китаю Японія перетворить його на плацдарм для боротьби проти СРСР. У першій половині 1938 р. СРСР надав Китаю кредити на пільгових умовах на суму 100 млн. дол. До Китаю було направлено велику кількість різноманітної військової техніки. Всього до жовтня 1939 р. майже 1 тис. бойових літаків, понад 1,3 тис. артилерійських гармат, понад 14 тис. кулеметів, а також боєприпасів, обладнання і спорядження. З 1938 р. у керівництві військовими діями брали участь радянські військові радники. На боці китайської армії в бойових діях проти японських агресорів безпосередню участь брали понад 700 військових льотчиків .

Військова стратегія Японії передбачала після легкої й швидкої перемоги у Китаї зосередження головних військових зусиль на розв'язання «північної проблеми», а саме загарбання радянського Примор'я й Північного Сахаліну, а також змусити Радянський Союз погодитися з будівництвом великої Монгольської держави. Для цього японцям важливо було переконатися у спроможності Радянського Союзу військовими засобами вчинити перешкоду здійсненню їх намірів. З цією метою наприкінці липня 1938 р. японські війська вторглися на радянську територію в районі озера Хасан, але дістали рішучу відсіч.

З такою драматичною політичною обстановкою у світі Німеччині залишалося тільки завершити ліквідацію Чехословаччини. Її політичні погрози, шантаж і провокації переростають у відкритий силовий тиск із використанням збройних сил. Для цього потрібно було знайти слушний привід. Таким приводом став розпуск 10 березня 1939 р. пражським урядом Гаха словацького уряду на чолі з Тісо і запровадження надзвичайного стану в Чехословаччині для збереження її єдності.

За вказівкою з Берліна 14 березня словацький уряд проголосив утворення самостійної Словацької держави під захистом німецького рейху. У цей же день Гітлер викликав Гаха в Берлін і грубими погрозами змусив його підписати документ, яким ставив країну під захист Німеччини.

15 березня 1939 р. німецькі війська ввійшли в Прагу. Наступного дня Німеччина оголосила про створення на території Чехословаччини протекторату Богемії й Моравії. Під протекторат Німеччини увійшла й Словаччина. Одночасно угорські війська захопили Закарпатську Україну. Чехословаччина як держава припинила своє існування. Отже, сила почала сприйматись як найвагоміший аргумент під час розв'язання міжнародних проблем. 22 березня Німеччина після ультиматиму Литві ввела свої війська в Клайпеду (Мемель), колишнє німецьке місто й порт, передане Лігою Націй у 1923 р. під час гарантії Англії й Франції. Цей насильницький акт Німеччини наочно показав справжню вартість англо-французьких гарантій.

З квітня 1939 р. за розпорядженням Гітлера в німецьких штабах розпочалося вироблення плану нападу на Польщу («Вайс») з таким розрахунком, щоб «здійснення операції було можливе у будь-який час починаючи з 1 вересня 1939 р.». 11 квітня план військового розгрому Польщі був затверджений Гітлером. Так у німецьких документах вперше з'явилась рокова дата можливого початку Другої світової війни.

На такому тлі зросли войовничі настрої в Римі. Увага фашистської верхівки була переведена на реалізацію агресивних задумів на Балканах. 7 квітня італійські війська висадилися в Албанії. Наступного дня Албанія перейшла під протекторат Італії і на прохання проіталійських налаштованих албанців включена до складу Італійської імперії. Албанська територія була перетворена на плацдарм для нападу на Грецію та Югославію. Муссоліні вдалося домогтись від Ріббентропа заяви, що Середземномор'я ніколи не буде сферою німецької експансії.

На устремління Німеччини до розширення агресії у Центральній Європі й Італії, а також на Балканах стало можливим утворення німецько-італійського союзу. Щоправда, в ході попередніх переговорів щодо його змісту виникли певні розбіжності: німці наполягали на невідкладності данцігського питання, італійці – на відмові від негайного вступу у війну (до 1943 р.). Зрештою було домовлено, що пакт, проект якого був складений переважно Німеччиною, буде підписаний у Берліні Ріббентропом і Чіано. 22 травня 1939 р. в присутності Гітлера і Геринга «Пакт про дружбу і союз між Німеччиною й Італією» («Стальний пакт») було підписано. Цей договір мав такий характер. Стаття 2 договору передбачала негайне проведення консультацій у разі міжнародної безпеки. Стаття 3 зобов'язувала обидві сторони за умови втягнення однієї з них у воєнні ускладнення надання негайної підтримки всіма своїми військовими силами на суходолі, на морі та в повітрі. Окрім того, передбачалося посилити військову співпрацю, а в таємному протоколі йшлося про узгодження пропаганди. Цим договором політика Італії недвозначно ставилася в залежність від німецької.

Міжнародна обстановка ускладнювалася посиленням агресивної мілітаристської Японії на Далекому Сході. Захопивши великі райони Китаю, 11 травня 1939 р. вона здійснила напад на союзну СРСР Монгольську Народну Республіку. Приводом для агресивних дій Японії в районі річки Халхін-Гол стали її територіальні претензії на нібито спірні райони на маньчжурсько-монгольському кордоні, всупереч серйозним застереженням радянського уряду про те, що кордон МНР Радянський Союз захищатиме так же рішуче, як і свій власний. Японія, плани війни якої проти СРСР передбачали нанесення головних ударів у напрямку радянського Примор'я й Забайкалля, розгорнула широкомасштабну халхінгольську операцію. В районі боїв Японія зосередила понад 75 тис. осіб, 500 гармат, близько 200 танків, 300 літаків.

Сполохи локальних війн і збройних сутичок поступово втягували світ у новий глобальний конфлікт. Розмежування політичних й військових сил на міжнародній арені очікувало свого завершення, вимагало від західних держав рішучих політичних кроків для відвернення реальної загрози нової світової війни. Весна й літо 1939 р. були гранично насичені багатосторонніми й двосторонніми переговорами, планами і комбінаціями, дипломатичними маневрами та військовими погрозами.

31 березня 1939 р., проконсультувавшись із французьким та польським урядами, Чемберлен оголосив, що Польщі буде надано гарантії підтримки всіма засобами. 6 квітня, після візиту Бека в Лондон, Чемберлен заявив, що Велика Британія та Польща вирішили замінити одностороннє й тимчасове зобов'язання від 31 березня союзницьким договором. Німеччина на цей крок відреагувала негайно. Того ж дня німецький державний секретар фон Вайцзеккер заявив польському послові Ліпському, що договір 1934 р. про ненапад несумісний з англо-польською угодою. Щодо Англії, то Німеччина анулювала англо-німецьку морську угоду 1935 р. і висунула вимогу повернення колоній.

У відповідь французький уряд 13 квітня зробив заяву на підтвердження франко-польського військового союзу 1927 р. Крім того, цього ж дня Англія й Франція оголосили про надання гарантій Румунії, Греції та Туреччині, з якою пізніше буде укладено англо-франко-турецький союзний договір. Це був крок, розрахований на те, щоб перешкодити Німеччині прибрати до рук економіку Південно-Східної Європи та Середземномор'я.

Гарантії Польщі, як країні, що опинилась в епіцентрі протиріч між великими державами, безперечно могли б відіграти важливу роль у відверненні нового військового конфлікту в центрі Європи. Але треба взяти до уваги ту обставину, що вони не передбачали будь-яких істотних заходів щодо конкретної допомоги Польщі. Крім того, без участі СРСР – єдиного супротивника Німеччини, який мав з Польщею спільний кордон, гарантії були нереальними. Це розуміли більш тверді й далекоглядні політики як в самій Англії й Франції, так і у США.

Більш того, президент Рузвельт вдався до спроби надати системі гарантій міжнародного характеру, взявши на себе роль арбітра. 16 квітня він надіслав персонального листа Гітлерові й Муссоліні з пропозицією заявити, що протягом найближчих десяти років вони не вчинять агресії проти держав, зазначених у листі. У разі позитивної відповіді США запропонують цим державам зробити такі ж заяви. Рузвельт запропонував також розглянути за участю Америки проблему роззброєння й питання справедливого розподілу сировини між країнами світу .

Ці пропозиції диктатори відкинули без вагань.

Проте уряди Англії й Франції були стурбовані не стільки проблемою встановлення військового співробітництва з СРСР, скільки тим, як за рахунок Польщі досягти власної безпеки і спрямувати агресію Німеччини в бік радянських кордонів. Надавши гарантії Польщі, вони водночас розпочали таємні переговори з Німеччиною щодо співробітництва з нею.

Це створювало серйозну загрозу міжнародної ізоляції Радянського Союзу. Тому після ліквідації Чехословаччини в центрі уваги радянського уряду перебували переговори з Англією й Францією з метою недопущення їх альянсу з Німеччиною і створення реальної системи колективної безпеки, а з виникненням труднощів і перепон – одночасні переговори з Німеччиною.

4. Переговори західних держав із СРСР. Радянсько-німецьке зближення. Пакт Молотова-Ріббентропа.

Перспектива війни через Данциг викликала занепокоєння керівників західних держав і змусила їх вдатися до пошуків прийнятних для них умов співробітництва з СРСР. Радянське керівництво, у свою чергу, орієнтується на співпрацю із західними демократіями, не виключаючи при цьому досягнення згоди й з іншою стороною – Німеччиною.

Уже 18 березня, тобто через три дні після окупації німцями Чехословаччини, нарком закордонних справ СРСР М. Литвинов запропонував терміново скликати в Бухаресті конференцію шести держав – Франції, Великої Британії, Туреччини, Польщі, Радянського Союзу й Румунії з метою створення «мирного фронту», щоб зупинити Гітлера. Проте західні уряди, зокрема Великої Британія, визнали цю пропозицію передчасною. Натомість, глава англійського уряду Чемберлен висунув пропозицію, щоб Франція і Велика Британія виступили разом з Радянським Союзом і Польщею з офіційною декларацією із зобов'язанням негайних консультацій про ті кроки, які мають бути прийняті для загальної протидії подальшій агресії в Європі. Англійський проект чотирьохсторонньої декларації не був реалізований через антирадянську позицію польського уряду, який повідомив, що не підпише політичної угоди, однією зі сторін якої був би Радянський Союз. Таким чином, відмовляючись від співробітництва з СРСР у справі обмеження німецької агресії в Європі, Польща поставила себе перед загрозливими наслідками.

Результатом політичних маневрів Великої Британії й Франції щодо створення перепон на шляху поширення агресії Німеччини став тільки обмін 22 березня нотами між обома урядами, що містили взаємні зобов'язання про надання один одному допомоги у разі нападу на одну зі сторін, що поклало початок формуванню англо-французької коаліції.

Політика західних держав щодо співробітництва з Радянським Союзом дещо активізувалася й набула чіткіших обрисів після вторгнення 7 квітня 1939 р. італійських військ в Албанію. Уряд Франції, з огляду на відмову Польщі вести переговори з радянською стороною, прийняв рішення розпочати прямі переговори з Москвою по дипломатичних каналах. Однак те, що обговорення військових проблем було доручено французькому військовому аташе в Москві, а не повноважній делегації, свідчило про відсутність серйозних намірів у західних урядів об'єднуватися з Радянською країною у військовий союз проти Гітлера.

15 квітня Великої Британія й Франція зробили свої перші пропозиції Москві. Але, якщо британські пропозиції обмежувались тільки проханням до СРСР виступити з декларацією про готовність надати допомогу Польщі й Румунії, то французи запропонували, щоб три держави обмінялись зобов'язаннями про взаємну підтримку у разі втягнення однієї з них у війну з Німеччиною. Жодна з пропозицій не влаштувала радянську сторону. Через два дні М. Литвинов висунув цілком конкретні й далекоглядні контрпропозиції: договірні сторони не тільки зобов'язуються надавати один одному взаємну допомогу, а й підкріплюють свої зобов'язання військовою конвенцією, що визначає конкретні дії їх збройних сил у разі війни. Учасники союзу, до якого за бажання могла приєднатися Польща, гарантують всебічну допомогу східноєвропейським державам, розташованим між Балтійським і Чорним морями, у разі агресії проти них. Згідно з радянськими пропозиціями переговори з військових питань повинні розпочатися водночас з політичними.

Французький кабінет через силу погодився взяти радянські пропозиції за основу переговорів. Чемберлен продовжував настоювати на тому, щоб Москва дала односторонні гарантії Польщі й Румунії, після чого англійський уряд вивчив питання про угоду з Радянським Союзом. Через пасивність і очевидне небажання західних держав укласти дійовий тристоронній союз з радянською країною переговори зайшли в глухий кут.

В травні відбулися кардинальні зміни в керівництві зовнішньополітичного відомства Радянського Союзу. Замість М. Литвинова, який мав репутацію прихильника колективної безпеки, наркомом зовнішніх справ був призначений В. Молотов. Відставку Литвинова західний політичний бомонд сприйняв як ознаку можливої зміни радянської політики.

Під тиском громадськості та критики зсередини кабінету міністрів англійський прем'єр-міністр змушений був дати згоду на обговорення договору про взаємодопомогу, військову конвенцію і надання гарантій країнам, яким загрожувала гітлерівська агресія.

27 травня Молотов отримав нові англо-французькі пропозиції, близькі до радянських. У них ішлося про взаємну допомогу у разі війни внаслідок агресії проти Польщі, Румунії, Греції, Туреччини або Бельгії. Щодо Балтійських країн, зокрема Естонії та Латвії, то на відміну від пропозиції радянської сторони включити їх до списку країн, яким надавалися гарантії від нападу агресорів, англійці пропонували обмежитись окремим протоколом. Це не влаштовувало радянську сторону, і західні пропозиції було відхилено.

31 травня у своєму першому публічному виступі на сесії Верховної Ради в якості наркома іноземних справ СРСР В. Молотов піддав різкій критиці Англію і Францію за їх нерішучість. Він підкреслив, що якщо вони дійсно бажають укласти договір з Радянським Союзом про стримування агресії, то повинні перейти до справи і погодитись з трьома основними положеннями:

по-перше, укласти тристоронній договір про взаємодопомогу;

по-друге, надати гарантії від нападу агресорів державам Центральної та Східної Європи, у тому числі всім європейським країнам, межуючим з Радянським Союзом;

по-третє, укласти конкретну угоду про обсяги й форми негайної й ефективної військової допомоги, надаваної один одному й гарантованим державам у разі нападу агресорів.

Переговори щодо укладання тристороннього договору про взаємну допомогу відбувалися в атмосфері взаємних підозр і недовіри. На поступки західні країни йшли неохоче й обережно, але в міру зростання німецької загрози позиції повільно зближалися Залишалося врегулювати проблему співвідношення між політичною й військовою угодами та усунути розбіжності в трактуванні поняття «непряма агресія», хоча принципового характеру вони не мали. Залишалося тільки підготувати і підписати військову конвенцію – найважливішу складову союзного договору.

Переговори військових місій розпочалися у Москві 12 серпня 1939 р. Радянську делегацію очолив нарком оборони К. Ворошилов, французьку – член військової ради Ж. Думенк, британську – адмірал П. Дракс. Склад англійської військової місії викликав подив не лише в самій Англії, а й за кордоном. Про те, що англійський уряд навіть «забув» дати голові місії письмові повноваження на ведення переговорів було свідчення його несерйозного ставлення до переговорів. Та й інструкції, надані англійській місії орієнтували її вести переговори обережно і якомога повільніше. Не відрізнялися конкретністю в ключових питаннях також інструкції французькій місії. Інструкція радянської делегації була націлена на підписання військової конвенції, але за умови погодження конкретних і дійових заходів щодо взаємного гарантування безпеки. Більше того, член радянської військової місії Б. Шапошников виклав конкретний план розгортання радянських збройних сил проти агресії в Європі. Він заявив, що Радянський Союз готовий розгорнути і виставити на фронт 120 піхотних дивізій, 16 кавалерійських дивізій, 5 тис. важких гармат, 9-10 тис. танків, від 5 до 5,5 тис. бомбардувальників і винищувачів. Проте участь СРСР у війні можлива тільки у тому разі, якщо радянські збройні сили зможуть вступити у бій з німцями, пройшовши спочатку територіями Польщі й Румунії. Доти, доки радянська сторона не отримає відповіді на кардинальне питання про пропуск радянських військ на територію Польщі й Румунії, вся попередня робота є марною. Такою була чітка, але тверда позиція радянської сторони.

Слід зауважити, що переговори про укладання союзу і військової конвенції відбувались за складної політичної обстановки, особливість якої полягала у тому, що водночас за кулісами московських переговорів таємні переговори з Німеччиною вела не тільки Англія, а й Радянський Союз. Набувала реальних обрисів можливість укладення радянсько-німецького договору, який обмежив би просування вермахту на схід.

Економічні німецько-радянські переговори, зокрема про нову кредитну угоду (першу укладено в 1935 р.), велися з 1938 р. за ініціативою німецької сторони. Натяк на доцільність політичних переговорів у травні 1939р. зробив Молотов під час зустрічі з німецьким послом у Москві Шуленбургом. Подальша ініціатива про початок політичного радянсько-німецького діалогу вже належала німецькому керівництву, яке довідалось про англо-франко-радянські переговори і можливість їх успішного завершення.

Ріббентроп доручив Шуленбургу запевнити Москву в готовності Німеччини відновити німецько-радянську дружбу і уповноважив посла від свого імені просити Молотова про зустріч зі Сталіним. Молотов заперечив необхідність негайного прибуття Ріббентропа в Москву, обумовивши свою позицію необхідністю підготувати результативність переговорів та з'ясуванням низки питань, зокрема, чи готовий німецький уряд укласти з СРСР пакт про ненапад, надати спільні гарантії Прибалтійським країнам, а також вплинути на Японію для прискорення врегулювання радянсько-японських взаємовідносин з метою усунення прикордонних конфліктів.

17 серпня Шуленбург інформував Молотова про позитивну відповідь з Берліна на поставлені запитання і повторне прохання Ріббентропа прийняти його в Москві. Молотов не заперечував, але просив Шуленбурга з'ясувати, чи готовий німецький уряд підписати додатковий протокол з питань зовнішньої політики як невід'ємну складову пакту про ненапад. Ріббентроп прийняв цю умову і попросив дозволу на якнайшвидше прибуття до Москви.

Цей же день, тобто 17 серпня, став кризовим для англо-франко-радянських переговорів. Оскільки на поставлені запитання відповіді так і не надійшло, Ворошилов запропонував відкласти роботу наради до отримання відповіді. Наступне засідання було вирішено скликати через чотири дні.

Наступний розвиток політичних подій набуває стрімкого характеру. 18 серпня на наполегливе прохання Шуленбурга дозволити Ріббентропу найближчими днями приїхати до Москви Молотов запропонував для його візиту дату 26 чи 27 серпня. 19 серпня 1939 р. було укладено нову німецько-радянську угоду про надання Німеччиною Радянському Союзу кредиту 20 млн. марок для придбання німецьких промислових товарів, у тому числі предметів озброєння, котрий повинен був покриватися поставками з СРСР продуктів, сировини і нафтопродуктів.

20 серпня Гітлер, придушивши в собі гордощі і пихатість, звертається до Сталіна з особистим проханням перенести дату візиту німецького міністра на 22 чи 23 серпня, зважаючи на особливу напруженість між Німеччиною й Польщею. Наступного дня Сталін у відповідь на прохання Гітлера дав згоду на приїзд Ріббентропа до Москви для підписання радянсько-німецького договору про ненапад.

21 серпня глава французької військової місії одержав від Даладьє телеграму, якою він уповноважувався підписати військову конвенцію, про що той невідкладно повідомив Ворошилова. Але без згоди Польщі на перебування і прохід радянських військ через територію Польщі у разі початку проти неї німецької агресії це був порожній жест. До того ж не існувало для підписання й самої конвенції. Щодо Англії, то її уряд продовжував зберігати мовчання. Подальші переговори із західними державами втрачали сенс.

22 серпня нарком закордонних справ Молотов зустрівся з англійським і французьким послами й повідомив їх про згоду СРСР і Німеччини підписати договір про ненапад та про прибуття з цією метою до Москви 23 серпня міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа. При цьому він підкреслив, що радянський уряд погодився на переговори з Німеччиною тільки тоді, коли переконався, що західні союзники не хочуть вступати у військовий союз із СРСР.

Як показали наступні події, провал московських переговорів став тим рубежем, після якого відвернути напад Німеччини на Польщу і Другу світову війну вже було неможливо.

В указаний Сталіним день 23 серпня в Москву приїхав Ріббентроп, наділений Гітлером повноваженнями для підписання договору, який би набрав чинності негайно. Переговори розпочалися відразу по прибутті Ріббентропа, а в ніч на 24 серпня у Кремлі між двома країнами було підписано договір про ненапад з таємним протоколом.

У договорі про ненапад, оприлюдненому 24 серпня 1939 р., містилася заява про прагнення обох країн до зміцнення справи миру. Обидві сторони зобов'язувалися не брати участі в жодному акті агресії одна проти одної, не підтримувати жодної третьої сторони, яка розв'язувала б агресію проти однієї з них, не приєднуватися до груп держав, ворожих до тієї чи іншої з договірних сторін, проводити взаємні консультації, розв'язувати конфлікти між ними тільки шляхом обміну думками або арбітражу. Договір, що вступав у дію негайно, укладено на 10 років з можливістю автоматичного продовження ще на п'ять років.

Значно важливішим був таємний протокол, яким по суті визначалися сфери геополітичних інтересів обох держав. Статті протоколу відносили до радянської зони інтересів Фінляндію, Естонію, Латвію, Східну Польщу (включаючи Західну Україну і Західну Білорусію) по лінії Нарев-Вісла-Сян, а також визначали інтереси СРСР щодо Бессарабії. До зони впливу Німеччини входила Литва. На практиці це означало межу просування німецьких військ на схід у разі війни і невтручання Німеччини в радянські рішення щодо вказаних держав і територій, які раніше входили до складу Росії. Щодо Німеччини, то вона забезпечувала собі нейтралітет Радянського Союзу при нападі на Польщу.

Підписання німецько-радянського договору про ненапад, який ввійшов в історію як «пакт Молотова-Ріббентропа», став справжньою сенсацією і набув широкого резонансу у світі. Найболіснішою була реакція на цю подію в Англії і Франції, адже укладення пакту означало цілковиту поразку англо-французької політики. Для Франції це означало ще й втрату чинності франко-радянського договору 1935 р.

Німецька громадськість сприймала договір як спритний дипломатичний маневр, який посилює позиції Німеччини у близькій війні з Польщею. Більшість радянської громадськості сприйняла договір з недовірою, але значна її частина вважала цей крок уряду правильним, і що країні на найближчий час гарантоване мирне життя.

Але найрізкішою була реакція на німецько-радянський договір у Японії, уряд якої оцінив його як зрадницький і заявив Німеччині офіційний протест. 28 серпня кабінет прем'єр-міністра Н. Хіранума, який обстоював укладення з Німеччиною військового союзу проти СРСР, подав у відставку.

Такими ж неоднозначними й суперечливими є й оцінки цих подій як радянської, так і сучасної історіографії. З відстані майже в 65 років у їх оцінці правомірним вбачається розуміння того, що Радянський Союз влітку 1939 р. діяв у річищі тих «правил гри», котрі в той час практикували великі держави, кожна з яких керувалася власними цілями, невважаючи на хисткі норми міжнародного права того часу.

Безперечно, міркування щодо безпеки держави посідали важливе місце у радянській зовнішній політиці, але навіть це не може слугувати виправданням курсу сталінського керівництва на зговір з нацистським режимом, що спричинило відторгнення усієї світової громадськості. Фактично Сталін знехтував, відкинув усі моральні, ідеологічні та правові міркування і пішов на далекосяжне співробітництво з нацистським режимом. Розмежування сфер інтересів СРСР і Німеччини, закріплені в таємному протоколі 23 серпня 1939 р. та інших таємних протоколах, підписаних з Німеччиною, з юридичного погляду суперечили суверенітету і незалежності третіх країн.

Література

  1.  Сборник документов по международной политике и международному праву. – М., 1934. – Вып. 6. Причины второй мировой войны: Документы и материалы. – М., 1988.
    1.  Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів: Пер. з фр. – К.: Основи, 1999.
    2.  Военно-блоковая система империализма: История и современность. – М., 1980.
    3.  Мировые войны XX века: В 4 кн. – Кн. 3: Вторая мировая война: Исторический очерк. – М.: Наука, 2002.
    4.  Нюрнбергский процесс: Сб. материалов: В 8 т. – М., 1999. – Т. З, Т. 8.
    5.  Косикин А. А. Военные действия на реке Халхин-Гол // Актуальные проблемы новейшей истории. – М., 1991.
    6.  Год кризиса: 1938-1939: Документы и материалы: В 2 т. – М., 1990. – Т. 1.
    7.  От Мюнхена до Токийского залива: Взгляд на трагические страницы истории Второй мировой войны. – М., 1992.
    8.  Война и политика. 1939-1941. – М., 1999.
    9.  Внешняя политика СССР: Сб. документов. – Т. 4.
    10.  Киссинджер Г. Дипломатия: Пер. с агнл. – М., 1997.
    11.  Богарский С. Дипломатия периода Второй мировой войны: международные конференции 1940-1945 гг. М., 1959.
    12.  Шаповал Ю. Невигадані історії. – К., 2004.
    13.  Переписка председателя Совета Министров СССР с президентом США и премьер-министром Великобритании во время Великой Отечественной Войны 1941-1945 гг. – Т. 1. – М., 1957.
    14.  Цвєтков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1997.
    15.  Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.: Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2006. – 368 с.


ТЕМА 5

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

(1939 -  1945 рр.)

План

1. Криза у міжнародних відносинах. Початок Другої світової війни.

2. Зовнішня політика СРСР: зміцнення геостратегічних позицій у початковій фазі війни.

3. Вступ СРСР та США у Другу світову війну. Створення антигітлерівської коаліції (червень 1941-1942 рр.).

4. Проблеми другого фронту в міжнародних відносинах Великої Британії, США та СРСР.

5. Тегеранська конференція.

6. Створення засад ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин.

1. Криза у міжнародних відносинах. Початок Другої світової війни.

Укладення Радянським Союзом і Німеччиною пакту про ненапад довело міжнародну напруженість, яка відчувалася ще з весни 1939 р., до крайньої межі. Попри шок, викликаний у європейців підписанням угоди між двома антагоністичними тоталітарними режимами, вона була сприйнята світовою громадськістю як сигнал до початку війни, що майже напевне перетвориться на світовий конфлікт. Ні для політиків, ні для пересічних громадян не було таємницею, що війна у Європі може виникнути через неподатливість Польщі німецьким претензіям щодо Данцига. У відповідь на німецький меморандум 27 квітня, міністр закордонних справ Юзеф Бек у заяві 5 травня підтвердив, що категорично стоїть за автономію Данцига і що він не бачить жодної причини обмежувати свій суверенітет на власній території.

Гостро відчуваючи небезпеку для Польщі з боку Німеччини, польський уряд докладає зусилля, щоб схилити Францію до підписання військової угоди, що за розрахунками польських урядовців повинна утримати Німеччину від агресії. І хоча 19 травня військовими міністрами генералами Касприжицьким та Гамленом таку угоду було підписано, введення її в дію кабінет міністрів Франції відклав до підписання політичної угоди.

Проте остання до нападу Німеччини на Польщу так і не була підписана через те, що вона вимагала включення в конвенцію статті про життєву важливість Данцига для Польщі. В Данцигу міська влада, переважно нацистська, намагалася позбавити його статусу вільного міста, влаштовуючи для цього демонстрації, паради, часто вдаючись до погроз. 23 серпня Данцизький сенат проголосив гауляйтера Форстера керівником «міста-держави».

За таких умов зволікання французького уряду з підписанням політичної конвенції з Польщею не можна оцінити інакше, як продовження політики «Мюнхена», потурання гітлерівській агресії на сході Європи. Слід гадати, що Франція ще не втратила надії на мирне врегулювання конфлікту між Німеччиною й Польщею і, отже, сама сподівалася уникнути військового протистояння з Німеччиною.

Після підписання радянсько-німецького договору про ненапад події набули надзвичайного прискорення. Англійський прем'єр-міністр Чемберлен у Палаті громад заявив, що Велика Британія дотримає своїх зобов'язань щодо Польщі. 25 серпня англійський уряд підписав договір про союз з Польщею, про який було оголошено ще 6 квітня. Договір передбачав автоматичний виступ союзної держави у разі агресії або в разі дій, що загрожують незалежності однієї з обох країн. Зрозуміло, що йшлося про можливість німецького нападу на Данциг.

Укладання англо-польського союзу перекреслило розрахунки Гітлера відірвати Англію від Франції і Польщі. Але це зупинило Гітлера в його активних військових приготуваннях до нападу на Польщу. Тому цілковитою несподіванкою для нього виявилась відмова Італії виступити на боці Німеччини проти Польщі, про що Муссоліні повідомив Гітлера у посланні 25 серпня. Він відверто заявив, що, на його думку, війну починати зарано і доцільно провести загальну конференцію. Відмову від виступу проти Польщі Муссоліні аргументував недостатнім станом воєнної готовності Італії.

Аналогічні розчарування чекали на Гітлера й з боку Франції, коли він через французького посла в Берліні намагався застерегти її від втягування у військовий конфлікт з Німеччиною через Польщу. У відповідь французький прем'єр Даладьє 26 серпня заявив, що доля миру тільки в руках Гітлера, що важко збагнути, як можна розпочати війну без останньої спроби мирного врегулювання між Німеччиною й Польщею. Гітлер вперто заявив, що він хоче повернути Данцинг рейхові, і справа зайшла надто далеко. Цю заяву слід було розуміти так, що Гітлер за жодних обставин не відмовиться від нападу на Польщу.

У критичні останні дні серпня, незважаючи на тверде рішення Гітлера щодо Польщі, Франція й Англія вдалися до спроби зберегти мир, відновивши контакти між польським і німецьким урядами. 28 серпня британський уряд запропонував Гітлерові вдатися до переговорів, у відповідь на що той висунув нові умови: Данциг, увесь «коридор», частина польської Верхньої Сілезії. Зустрітися з повноважним представником Польщі він все ж погодився, але за умов, що той прийде 30 серпня. З незрозумілих причин англійський уряд не передав у той же день німецькі пропозиції Польщі, тому польський уряд дав згоду на зустріч опівдні 31 серпня. Увечері цього ж дня відбулася аудієнція польського посла Ліпського з Рібентропом, однак документа, що містив список пропозицій польському уряду, йому не було вручено під тим приводом, що події вже випередили час. Пізно увечері 31 серпня німецьке радіо сповістило, що фюрер два дні чекав на приїзд уповноваженого польського представника, і оприлюднило програму мирного врегулювання з 16 пунктів, які вчасно не були доведені до відома Польщі. Зазначивши, що навіть за умови вчасного отримання цих вимог Польщею, малоймовірне їх прийняття нею.

Ще одна спроба зберегти мир була здійснена з боку Італії. 31 серпня Муссоліні запропонував Франції та Англії 5 вересня скликати конференцію для врегулювання німецько-польських відносин. Але ініціатива Італії виявилась запізнілою і нереальною.

На світанку 1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли польський кордон і розпочали наступ у глиб Польщі. Польща звернулася до своїх союзників з проханням про допомогу, але ті не поспішали. Ввечері 2 вересня глава уряду Польщі надіслав Франції та Англії ще наполегливіше прохання про допомогу. І тільки після цього 3 вересня уряди цих країн поставили німецькому уряду ультиматуми про негайне припинення Німеччиною вторгнення і виведення своїх військ з Польщі. Обидва ультиматуми було відхилено і того ж дня Англія і Франція оголосили Німеччині війну.

На тлі такого розвитку подій після укладення радянсько-німецького договору про ненапад досить дивно виглядає абсолютна бездіяльність радянського уряду на зовнішньополітичній арені. Чим пояснити таку позицію СРСР – великої і могутньої держави, яка на всіх перехрестях міжнародної політики гучно заявила про свою прихильність до миру, до колективної безпеки у Європі, про свою готовність прийти на допомогу будь-якій країні, яка зазнає агресії. Сталін мовчки стерпів злісні образи і звинувачення на свою адресу у цинізмі, дволикості й пособництві нацистській агресії, які лунали з Парижа і Лондона.

Зобов'язання сторін, що підписали договір про ненапад, утримуватись від нападів одна на одну не могло бути стримуючим чинником для демонстрації певної реакції з приводу передбачуваної агресії Німеччини проти Польщі. Наміри обох сторін щодо розчленування Польщі та поділу Європи на сфери впливу, зафіксовані у таємному протоколі, були приховані від світової громадськості на довгі шістдесят років.

Якими ж державними інтересами керувався тоді Сталін у своїх вчинках і діях? Можливо, почуттям помсти за ганебну катастрофу Червоної Армії під Варшавою і Львовом 1920 р., до того ж Сталін був одним з тих, хто прагнув напоїти «червоних коней» з Вісли. Не виключено, але ця версія не вичерпує відповіді на запитання.

Відповідь на запитання слід шукати у промові Сталіна на засіданні Політбюро ЦКВКП(б) 19 серпня 1939 р., тобто напередодні укладення пакту Молотова-Ріббентропа (до речі, теж прихованого не тільки від радянських людей, а й від усієї партії):

«Питання війни або миру вступає у критичну для нас фазу. Якщо ми укладемо договір про взаємодопомогу з Францією і Великобританією, Німеччина відмовиться від Польщі і стане шукати «модус вівенді» з західними державами. Війна буде відвернута, але в подальшому події можуть набути небезпечного характеру для СРСР. Якщо ми приймемо пропозицію Німеччини про укладання з нею пакту про ненапад, вона, звичайно, нападе на Польщу, і втручання Франції і Англії в цю війну стане неминучим. Західна Європа зазнає серйозних збурень і безпорядків. У цих умовах у нас буде багато шансів залишитися осторонь від конфлікту, і ми зможемо сподіватися на наш вигідний вступ у війну. ...Ми повинні прийняти німецьку пропозицію і ввічливо відіслати назад англо-французьку місію. ...Німеччина дає нам повну свободу дій у Прибалтійських країнах і не заперечує з приводу повернення Бессарабії СРСР. Вона готова віддати нам як зону впливу Румунію, Болгарію та Угорщину. ...Таким чином, наше завдання полягає в тому, щоб Німеччина змогла вести війну якомога довше... Дотримуючись позиції нейтралітету і чекаючи свого часу, СРСР надаватиме допомогу нинішній Німеччині, постачаючи їй сировину й продовольчі товари... В інтересах СРСР – Батьківщини трудящих, щоб війна спалахнула між рейхом і капіталістичним англо-французьким блоком. Треба зробити все, щоб ця війна тривала якомога довше з метою виснаження обох сторін».

Наведені уривки з промови Сталіна дають відповідь не на одне, а низку питань, що пояснюють вчинки і дії Сталіна та його найближчого оточення:

— по-перше, вони підтверджують висновки ряду дослідників, що Радянський Союз вів приховану, але активну підготовку до війни;

— по-друге, радянське керівництво усвідомило й унеможливлговило досягнення позитивного результату під час переговорів з англо-французькою місією щодо укладання союзу з Англією і Францією;

— по-третє, у розрахунки Сталіна, пов'язані з війною, входила реалізація планів більшовиків на всесвітню комуністичну революцію.

Розрахунок Сталіна виявився точним. Підписання договору про ненапад для Гітлера стало сигналом для початку агресії проти Польщі.

Так і не дочекавшись допомоги західних союзників, Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової тактики, де першорядну роль було віддано авіації й танкам.

Основним епізодом цієї війни стало 17 вересня, коли радянський уряд повідомив про те, що віддав наказ своїм військам перетнути західний кордон. Вторгнення Червоної Армії в Польщу політичне керівництво Радянського Союзу мотивувало тим, що внутрішній розпад польської держави, який робив польсько-радянські угоди недійсними, ставив радянську країну перед необхідністю взяти під свій захист українське й білоруське населення. Такою була офіційна версія радянського уряду, розрахована на легковірність громадськості.

Насправді вторгнення готувалося заздалегідь. Так, 8 вересня, посилаючись на вступ у війну союзників Польщі — Франції та Великобританії, радянський нарком закордонних справ В. Молотов заявив польському послу Гржибовському про припинення радянських поставок Польщі. Трьома днями пізніше під приводом  консультацій зі своїм урядом радянський посол залишив Польщу.

11 вересня за розпорядженням Сталіна були розгорнуті Білоруський і Український фронти, а 17 вересня радянський уряд у властивому для нього дусі повідомив, що військам віддано наказ перетнути кордон для захисту українського і білоруського народу в умовах внутрішнього розпаду польської держави. У цей же день Ріббентроп зателефонував міністру закордонних справ Італії графу Чіано, стурбованому вторгненням у Польщу радянських військ, і попередив його, що радянська інтервенція відповідає заздалегідь узгодженому плану.

18 вересня у спільній німецько-радянській заяві було підтверджено єдність поглядів і бажання відновити в Польщі порядок, порушений розпадом польської держави.

Ще польська армія чинила опір німецьким військам, а 22 вересня представники німецької і радянської сторони визначилися щодо демаркаційної лінії між обома окупаційними зонами по лінії річок Нарев, Буг, Вісла, Сян. У радянську зону потрапили всі землі польської держави, заселені українцями, в тому числі й так зване Закерзоння з княжим Холмом. Але згодом Сталін переграв ситуацію й передав землі за Бугом і Сяном до німецької зони, натомість отримав Литву у сферу радянського впливу.

28 вересня у Москві Молотов і Ріббентроп підписали новий договір про дружбу й кордон між СРСР і Третім рейхом з таємним протоколом, який остаточно закріпив кордон з внесеними змінами. За таємним протоколом Сталін отримував цілковиту свободу дій щодо країн своєї сфери впливу, Гітлер, відповідно, - у Західній Європі. Німецько-радянський договір від 28 вересня 1939 р. змінив конфігурацію Європи, з карти якої зникла велика Польща.

Чи міг бути іншим розвиток подій восени 1939 р.? Чи можна було зупинити агресію Німеччини і тим врятувати Польщу і мир у Європі? З позиції сьогодення з впевненістю можна сказати «так», якби союзники Польщі - Англія і Франція залишилися вірними своїм зобов'язанням щодо надання їй військової допомоги. Але дух «Мюнхена» настільки глибоко просяк у плоть західних політиків, що обіцяна допомога обмежилась тільки проголошенням Англією і Францією війни нацистській Німеччині. За умов, коли більшість німецьких дивізій, до того ж кращих, були кинуті на Польщу, а на заході франко-англійські війська удвічі переважали сили, що залишалися на західному кордоні, військово-політичну ситуацію можна було змінити. Військові дії на Заході обмежувалися лише окремими сутичками: англійська авіація завдала незначних пошкоджень німецькому легкому крейсеру, а німецький підводний човен у відповідь торпедував англійський пасажирський лайнер.

Знемагаюча Польща тоді ж благала Англію про допомогу у вигляді бомбардування німецьких аеродромів і промислових центрів. На 9 вересня становище поляків стало настільки відчайдушним, що їх послу в Лондоні було дано вказівки ретельно роз'яснити польську позицію уряду Англії і попросити дати більш чітку відповідь щодо планів ведення війни й надання допомоги Польщі. Послу на це прохання заявили, що Англія не має наміру скидати бомби на Німеччину перш ніж Німеччина сама не скине бомби на Англію.

Основна відповідь Англії на події у Східній Європі полягала не в бомбардувальних операціях, а в «рейдах правди», як їх назвав міністр авіації Кінгслі Вуд, які зводились до розкидання з повітря над Німеччиною листівок. Згодом маршал авіації Харріс саркастично зазначив з приводу «рейдів правди»: «Особисто я вважаю, що єдине чого ми домоглись, — це забезпечили потреби Європейського континенту в туалетному папері на п'ять довгих років війни».

Основним результатом таких дій стало те, що вони викликали масове обурення в Англії нездатністю надати потрібну допомогу Польщі. Бурхливу реакцію на бездіяльність уряду щодо подій на сході Європи виявив і англійський парламент. Більшість парламентів, як і громадськість Англії, закликали уряд підкріпити оголошення війни активними бойовими діями, але відповідної реакції з боку уряду не було. Жодних активних дій у цей період, який отримав назву «дивної війни», не спостерігалося.

Такий же «примарний», оборонний характер як в Англії набула й війна у Західній Європі. Не зважаючи на те, що у Францію прибув понад 160-тисячний британський експедиційний корпус, французьке командування не зробило жодної спроби перейти в наступ на заході, що могло б реально допомогти Польщі. Французи пояснювали свою бездіяльність неготовністю армії до бойових операцій, а також потужністю німецької укріпленої «лінії Зігфрида», наступ на яку призвів би французьку армію до катастрофи. Свою поведінку французи називали «стратегічним очікуванням».

Зволікання з розгортанням активних бойових дій мало наслідком те, що командування німецькими сухопутними військами використувало бездіяльність англо-французьких військ для передислокації на захід військ, які пройшли бойовий гарт в успішній польській кампанії. Таким чином, англо-французьке командування на Заході витратили блискучу можливість завдати нищівного удару Німеччині.

Пасивність на західному фронті уряди воюючих країн намагались компенсувати у зовнішньополітичній сфері. Протягом всього періоду війни на сході Європи Франція та Англія були переважно зайняті вирішенням питань зміцнення своїх урядів і взаємних зв'язків. 5 вересня відбулися зміни в кабінеті міністрів Англії. До складу кабінету були введенні Черчілль як перший лорд та Іден як міністр домініонів. Відбувся перерозподіл функцій і в кабінеті міністрів Франції. Після відставки міністра закордонних справ голова уряду Даладьє, який водночас очолював також Міністерство національної оборони, перебрав на себе й функції міністра закордонних справ. Наприкінці листопада – початку грудня було ухвалено закон про надання урядові всієї повноти влади на період воєнних дій.

За погодженням з військовим керівництвом головнокомандувачем на західному фронті було призначено французького генерала Гамлета та створено франко-англійську найвищу військову раду, перше засідання якої відбулася 12 вересня. Але очікуваних рішучих дій французької армії так і не відбулося. Готуючись до оборони, вона вичікувала, коли з запізненням розпочата перебудова промисловості та американська допомога забезпечать їй перевагу над німецькою армією. Щоправда, для посилення французької армії англійський уряд вивів на бельгійський кордон чотири британські дивізії, але це не змінило ситуації на західному фронті. «Сидяча війна» тривала.

За таких умов ініціатива належала Гітлерові. Покінчивши з Польщею, він вдався до спроби знайти спільну мову з французьким та англійським урядами щодо укладення миру, необхідного для закріплення своїх завоювань. На початку жовтня у промові в Рейхстазі він наголосив, що нічого від них не вимагає і його цілком влаштовують колоніальні території.

У виступі по радіо французький прем'єр Даладьє висловився в такому дусі, що французи взялися за зброю проти агресії і складуть її тільки тоді, коли будуть мати повну гарантію безпеки.

Зрозуміти інакше, як категоричну відмову від пропозиції Гітлера, було неможливо. Так само категорично відмовив і британський глава уряду Чемберлен: мирні умови, що виправдовують агресію, не можуть бути прийняті.

Справді, укладення миру з Німеччиною означало б визнання всіх здійснених нею силових акцій щодо Австрії, Чехословаччини і Польщі. Таким чином, мирні намагання Німеччини наразилися на категоричну відмову, що до краю розлютило амбіційного фюрера. За його наказом 13 жовтня було оприлюднено урядову заяву, в якій говорилося: «Тоді як фюрер висловив конструктивні пропозиції для побудови мирної та захищеної Європи, Чемберлен і його кліка вибрали війну».

Заява не тільки містила погрозу, а й перекладала вину за майбутню долю Європи на Францію та Англію. А щоб заява не виглядала простим залякуванням, Німеччина сконцентрувала вздовж бельгійського й голландського кордонів дев'яносто своїх дивізій.

Занепокоєні цим кроком Німеччини урядові кола Бельгії й Голландії вдалися до спроби відновити мир зі свого боку і виступити з спільною ініціативою посередництва. 7 листопада король Бельгії й король Голландії надіслали королю Англії, президенту Франції Лебренові та Гітлерові телеграму, в якій запропонували свої посередницькі послуги у вирішенні питання про укладення миру. Цю ініціативу підтримали королі Данії, Норвегії, Швеції, Румунії, президент Фінської республіки.

Гітлер, найменшою мірою налаштований на мирне врегулювання, відповів відмовою. Відхилили запропоноване посередництво й Франція та Англія, які все ще вірили в затяжну війну, в тривалу оборону, яка виснажить військово-економічні ресурси Німеччини, а їм дасть змогу здобути перевагу в озброєнні.

У відносно спокійну міжнародну обстановку періоду «дивної війни» на заході деяке пожвавлення вніс Черчілль своїм виступом по радіо 20 січня 1940 р., яким сподівався спонукати військове керівництво обох країн до активізації дій на західному фронті. У його виступі прозвучав не прихований заклик до нейтральних країн виконати свій обов'язок відповідно до Статуту Ліги Націй і стати на бік Британської та Французької імперії проти агресії і зла.

У Лондоні поквапилися роз'яснити громадськості, що виступ Черчілля відображає тільки його особисті погляди, а не думку уряду. Але Черчілль знову висловив здивування, яке відчувають англійці з приводу «дивної війни» і запитують себе, чому Британія ще досі не зазнала повітряних атак.

Роздратований випадами Черчілля, Гітлер у виступі з промовою в Берлінському Палаці наприкінці січня 1940 р. дав зрозуміти, що перша фаза війни закінчилася знищенням Польщі, а друга фаза — війна з бомбами, якої так прагне Черчілль, — може розпочатися тепер.

У подальшому розвитку події набували стрімкого характеру. У Франції уряд на чолі з Даладьє, який своєю військовою бездіяльністю втратив довіру парламенту й громадськості, 22 березня подав у відставку. Новий кабінет очолив Поль Рено, з яким французи пов'язували сподівання на ефективнішу діяльність уряду. 28 березня Рено підписав у Лондоні декларацію, якою обидві держави зобов'язувались не укладати ні перемир'я, ні сепаратного миру. 8 квітня обидві союзницькі уряди вручили Норвегії ноту, в якій повідомляли про мінування її територіальних вод. Нота була зумовлена тією обставиною, що Німеччина використовувала норвезький порт Нарвік для вивезення великої кількості залізної руди, закупки якої здійснювала у Швеції. Цікаво, що 8 квітня, саме у той час, коли англійські есмінці ставили міни біля берегів Норвегії, німецькі військові кораблі рухались на північ уздовж норвезького узбережжя, перекидаючи війська і спорядження на стратегічні пункти вторгнення в Норвегію, яке увергне Європу й інші країни світу у справжню війну

Використовуючи затишшя на західному фронті німецьке командування ретельно підготувало план бойових дій на Заході. 9 квітня Німеччина напала на Данію і, не зустрівши опору, захопила її та взяла під свій «збройний захист». Одночасно німецькі війська вторглись у Норвегію, де створила пронімецький уряд на чолі з відставним генералом і лідером норвезьких фашистів Квіслінгом.

10 травня 1941 р. під приводом «захисту їхнього нейтралітету» Німеччина напала на Бельгію й Голландію. Але справжньою метою вермахту був наступ на Францію в обхід неприступної оборонної «лінії Мажино». Цього ж дня Чемберлена, якого парламент визнав винним за поразку Норвегії, замінив Уїнстон Черчілль. Він відразу сформував уряд національної єдності й енергійно взявся до організації оборони Англії та допомоги Франції.

Успіх вермахту на першому етапі наступу викликав поразницькі настрої серед французького керівництва. 18 травня заступником голови уряду був призначений маршал А. Петен, а 19 травня відбулася заміна начальника французького генерального штабу Гамлета на генерала Вейгона. Обидва військові діячі були відомі як прихильники примирення з нацистським режимом.

На початку червня 1940 р. поразка французів і англійців на континенті стала очевидною. Передбачаючи близьку перемогу Німеччини, 10 червня італійський уряд оголошує війну Англії та Франції. На правах союзника Німеччини Муссоліні сподівався розширити сферу свого панування в Середземноморському басейні і у Північній Африці.

Під час другого етапу наступу вермахту влада у Франції повністю перейшла до рук капітулянтів. 16 червня Петен очолив новий уряд і наступного дня направив у Берлін прохання про укладання миру. Проте Гітлер дав згоду на укладання тільки перемир'я, сподіваючись, що залишившись без свого союзника, Англія також відмовиться від війни і тоді йому вдасться нав'язати свої умови миру одночасно обом країнам.

22 червня 1940 р. договір про перемир'я було підписано. За договором Франція зобов'язалась демобілізувати свої збройні сили, її територія була розділена на окуповану зону, в яку входили майже три п'ятих території країни, й не окуповану, яка залишилася в руках уряду Петена. Області Ельзас і Лотарингія були приєднані до Німеччини. 24 червня було укладено також італо-французьку угоду про перемир'я. Таким чином, з Францією було покінчено. Англія залишилася наодинці з Німеччиною.

Тоді Гітлер і військове керівництво ще вважали, що демонстрацією сили і дипломатичним тиском удасться вивести з війни й Англію, і таким чином забезпечити свободу дій на Сході. Проте уряд Черчілля відкинув пропозицію про укладання компромісного миру, після чого Гітлер підписав директиву про посилення морської й повітряної війни проти Англії.

У період з 1939 по 1941 р. Німеччина здобула низку перемог у Європі, захопивши одну за одною Польщу, Норвегію, Голландію, Бельгію, Францію, а потім Грецію та Югославію, установивши таким чином своє панування в Європі.

Це була європейська фаза війни, доки в неї не вступили СРСР, Японія та Сполучені Штати Америки.

2. Зовнішня політика СРСР: зміцнення геостратегічних позицій у початковій фазі війни.

На початку Другої світової війни Радянський союз дотримувався нейтралітету. Документи і факти свідчать, що Сталін у своїх планах і діях виходив не стільки з комплексу домовленостей, пов'язаних з пактом від 23 серпня, скільки з реального розвитку подій. Важливими чинниками, що суттєво впливали на наступні рішення радянського керівництва, були блискавичний розгром польської армії вермахтом, що приголомшив всю Європу, і «дивна війна» на Заході замість очікуваних активних дій протиборствуючих сторін.

Перед радянським керівництвом постало питання: чи будуть німці виконувати серпневі домовленості чи ні? Як за таких умов повинна діяти радянське зовнішньополітичне відомство? Між тим, з першого дня війни Німеччина почала активно підштовхувати СРСР до участі у воєнних діях проти Польщі. Особливо наполегливо щодо цього керівництво Німеччини почало тиснути на СРСР після вступу у війну Англії та Франції. Німецькі лідери сподівалися, що західні держави в такому разі оголосять війну Радянському Союзу, і він виявиться втягнутим у війну на боці Німеччини як її союзник.

Слід віддати належне радянській дипломатії. Вона так обставила введення Червоної Армії у Польщу, що зуміла переконати польське керівництво у вимушеності цього кроку, уникнувши таким чином стану війни з Польщею, а послів 24 держав, які мали дипломатичні відносини з СРСР, - у тому, що він продовжує зберігати нейтралітет у війні. Вторгнення радянських військ у Польщу надало Радянському Союзу додаткової ваги: по-перше, підписання 28 вересня 1939 р. радянсько-німецького «Договору про дружбу і кордон» дозволило чітко визначити кордон між Німеччиною й СРСР по міжнародно визнаній «лінії Керзона», а отже, уникнути всього, що в майбутньому могло спричинити тертя між ними; по-друге, Західна Україна і Західна Білорусія влилися до складу СРСР; по-третє, Москва отримала свободу дій у Прибалтиці і могла розпочати реалізацію першого пункту таємного протоколу від 23 серпня, що стосувався Прибалтійських країн - Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви.

Міжнародна обстановка наприкінці вересня диктувала радянському керівництву конкретні форми політики стосовно країн Прибалтики, не вдаючись до територіально-політичного їх устрою. Цілком природно, що в умовах війни на перший план вийшли міркування військового характеру, щодо розміщення радянських військ і військово-морських баз у Прибалтиці з тим, щоб тримати вермахт якомога далі на захід від кордону. Становище країн, розташованих між такими протиборствуючими державами, як СРСР і Німеччина, було безнадійним.

Тому майже ультимативну пропозицію Радянського Союзу на початку жовтня 1939 р. про укладання угод про взаємодопомогу урядів Литви, Латвії та Естонії сприйняли як найменше лихо. Сторони зобов'язались надавати одна одній сумірну допомогу, включно до військової. Передбачалося створення на території Латвії, Естонії і Литви військових баз і розміщення на них контингентів радянських військових частин чисельність по 25 тис, осіб (у Литві — 20 тис.). На той час ці угоди ще не торкалися суспільного і державного устрою Прибалтійських країн. Як по лінії Наркомату закордонних справ, так і директивами військового відомства гарнізонам радянських військ роз'яснювалось, що вони не мають права втручатися у внутрішній устрій цих країн, у їхні політичні справи і соціальний лад .

Отже восени 1939 р. радянський уряд, діючи в рамках, визначених таємним протоколом, водночас прагнув дотримуватись зовнішніх норм міжнародного права. Свідченням цього є і форма договорів з Прибалтійськими країнами, і дотримання умов цих договорів, у всякому разі — до літа 1940 р., коли стратегічна обстановка в Європі різко змінилася.

Західні держави у вересні 1939 р. не ризикнули оголосити війну Радянському Союзу. Уряди Англії й Франції вирішили, що доцільніше продовжувати підтримувати дипломатичні відносини з СРСР, щоб утримати його від подальшого зближення з Німеччиною. Крім того, введення радянських військ у східні райони Польщі і Прибалтійські країни розглядалося ними як звуження економічної і стратегічної бази німецького рейху. На думку Черчілля, створювався «східний фронт» стримування Німеччини.

У ті ж дні, коли укладалися договори СРСР з країнами Прибалтики, радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з пропозицією розпочати переговори про врегулювання низки територіальних питань. У Москві побоювались, що територія Фінляндії може бути використана іншими країнами у війні проти СРСР.

Як і у випадку з Прибалтійськими країнами, радянський уряд запропонував Фінляндії укласти договір про взаємну допомогу. Проте західні держави переконали Фінляндію, що вона повинна чинити протидію Радянському Союзу. До цього схилялися й урядові кола країни.

Переговори розпочалися 12 жовтня і тривали з перервою упродовж місяця. Радянський Союз був представлений делегацією, до складу якої входили Сталін і Молотов, фінську делегацію очолював авторитетний політик Ю. Паасіківі - посланник Фінляндії в Швеції.

Радянські пропозиції про укладання з Фінляндією договору, подібного до угод з країнами Прибалтики, були відхилені фінською стороною. Радянська делегація висунула іншу пропозицію — відсунути кордон на Карельському півострові на кілька десятків кілометрів на північ від Ленінграда, передати СРСР декілька островів у Фінській затоці, частину території півостровів Рибачий і Середній у Баренцовому морі в обмін на удвічі більшу територію у радянський Карелії. Радянською стороною було також запропоновано здати СРСР в оренду півострів Ханко для будівництва там військово-морської бази. Але й ці пропозиції були відхилені фінською делегацією.

Наразившись на спротив своїм пропозиціям, радянська сторона почала схилятись до розв'язання проблем військовими засобами. 13 листопада переговори було перервано. 26 листопада радянський уряд офіційно заявив, що фінська артилерія обстріляла радянську територію поблизу прикордонного села Майніла, у зв'язку з чим пропонувалось відвести фінські війська на 25-30 км від кордону. Фінляндія висловила готовність рзпочати переговори з питання про обопільне відведення військ від кордону. Фінська пропозиція створювала можливість у ході переговорів знайти прийнятне політичне вирішення питання, але Москва вже зробила вибір на користь силового варіанта. Такому вибору сприяло, швидше за все, помилкове уявлення сталінського оточення, що війна з Фінляндією буде легкою і короткочасною. Свою роль відіграла й впевненість Сталіна у невтручанні західних держав у радянсько-фінські конфлікти, оскільки вони зайняті проблемами, пов'язаними з війною проти Німеччини.

28 листопада радянський уряд заявив, що вважає себе вільним від зобов'язань, взятих за пактом про ненапад. 30 листопада без оголошення війни війська Ленінградського округу перейшли фінський кордон. Почалася радянсько-фінська війна, яка в історії відома ще й як «зимова».

1 грудня 1939 р. в м. Теріокі на противагу законному уряду Фінляндії було створено прорадянський «уряд Демократичної Фінляндської республіки» на чолі з відомим діячем фінської компартії і Комінтерну О. Куусіненом. Уряд СРСР визнав його як єдиного, що представляє Фінляндію, і вже на другий день уклав з ним договір про взаємну допомогу і дружбу.

На засіданні Ліги Націй, радянський нарком іноземних справ Молотов відмовився обговорювати питання, чи демонстрував Радянський Союз перед початком агресії пакт про ненапад з Фінляндією і мирний договір 1921 р. 14 грудня Ліга Націй засудила дії СРСР і позбавила його членства у цій організації.

Зрозуміло, що фінська армія не могла тривалий час протистояти значно переважаючій кількості радянських військ. Тому фінське керівництво було змушене активізувати переговори про мир, що розпочалися в січні 1940 р. 12 березня 1940 р. між СРСР і Фінляндією був укладений мирний договір.

Радянський Союз значно поліпшив своє стратегічне становище на північному заході й півночі. До нього відходили Карельський перешийок і деякі інші території, півострів Ханко Радянський Союз отримав в оренду. Разом з тим, поряд з серйозними територіальними здобутками, СРСР зазнав значних людських втрат, моральної і політичної шкоди. В ході бойових дій виявилися недоліки Червоної Армії в організації, тактиці, озброєнні та управлінні військами, що сприяло утвердженню на Заході, в тому числі у Німеччині, думки про її слабкість.

Принагідне зазначимо, що впевненість Сталіна у невтручанні західних держав у радянсько-фінський конфлікт виправдалася не сповна. У Лондоні й Парижі розроблялися плани допомоги Фінляндії у воєнних діях проти СРСР. Для відправки у Фінляндію готувалися 150-тисячний експедиційний корпус і авіаційні частини. Проте Швеція і Норвегія не дали згоди на пропуск цих сил на свої території.

Погіршувались і відносини СРСР з головним партнером у Європі - Німеччиною, особливо після того, як війська вермахту у травні 1940 р. розгорнули успішний наступ у Західній Європі. Радянському Союзу доводилося враховувати і швидке наближення кінця воєнних дій на Заході, і можливість перекидання вивільнених німецьких військ на Схід. Сталін отримав інформацію про початок їх зосередження у Східній Пруссії, що не виключало загрози німецького вторгнення у Прибалтику. Радянське керівнийтво не могло не враховувати й даних розвідки про загострення політичної ситуації в Прибалтиці з початком радянсько-фінської війни та про посилення пронімецьких настроїв у правлячих колах, зокрема у багатьох вищих військових і політичних діячів Прибалтики.

У зв'язку з цим радянський уряд у середині липня 1940 р. направив ноти керівництву Литви, Латвії та Естонії, в яких наголошував на необхідності й невідкладності сформування в них таких урядів, які могли б забезпечити «чесне проведення в життя» договорів з СРСР про взаємну допомогу. Поряд з цим було висунуто вимогу збільшити чисельність радянських військ у Прибалтиці.

У липні 1940 р. у Прибалтійських республіках відбулися вибори до парламентів, у яких більшість місць посіли представники лівих сил. Новообрані парламенти проголосили у своїх республіках радянську владу і прийняли рішення клопотати перед Верховною Радою СРСР про прийняття Радянської Литви, Радянської Латвії і Радянської Естонії до складу Радянського Союзу. У серпні 1940 р. їхнє прохання було задоволене.

Влітку 1940 р. постало гштання й про зміцнення південно-західних кордонів СРСР. Йшлося насамперед про повернення Бессарабії, що перебувала у складі Румунії. Про необхідність невідкладного вирішення цього питання Молотов заявив німецькому послу в Москві Шуленбургу 23 червня. При цьому Молотов висловив сподівання, що Німеччина не буде чинити перешкод і підтримає радянські дії. Через три дні радянський уряд передав румунському керівництву заяву, в якій містилася вимога приступити разом з Румунією до негайного вирішення питання про повернення Бессарабії, а разом з нею Північної Буковини Радянському Союзу. Уряд Румунії у відповідь на заяву дав згоду тільки на ведення переговорів з цих питань. 27 червня СРСР в ультимативній формі висунув вимогу до 28 червня очистити від румунських військ територію Бессарабії і Північної Буковини.

28 червня 1940 р. Червона Армія вступила в Бессарабію і Північну Буковину. 2 серпня на більшій частині Бессарабії і Молдавської автономної республіки, яка існувала з 1924 р. на правому березі Дністра, було створено Молдавську РСР. Північна Буковина і південні райони Бессарабії ввійшли до складу Української РСР.

Таким чином, унаслідок активної, часом агресивної, зовнішньої політики Радянський Союз зумів протягом одного року значно приростити свою територію і кількість населення за рахунок включення до свого складу Західної України, Західної Білорусії, Прибалтійських республік, Бессарабії та Північної Буковини, значною мірою зміцнити своє геостратегічне становище.

Введенням радянських військ у Прибалтику, Бессарабію і Північну Буковину було створено стратегічне передпілля на заході, на якому невдовзі розгорнуться бойові дії.

3. Вступ СРСР та США у Другу світову війну. Створення антигітлерівської коаліції (червень 1941-1942 рр.).

Перемога нацистської Німеччини на Заході, зміцнення геостратегічного становища СРСР, прихід до влади в Японії 22 липня 1940 р. уряду на чолі з Ф. Коное внесли суттєві корективи у стратегію, а відповідно і зовнішньополітичні орієнтири європейських держав.

Анексія Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини викликала своєрідну політичну реакцію в Європі. Німеччина відреагувала на цю акцію негайним направленням у Румунію військової місії, що розцінювалось як провісник близької військової окупації.

Відразу після цих подій заявили свої претензії на румунські землі Болгарія та Угорщина. Переговори з цього питання завершилися підписанням 22 серпня румуно-болгарської угоди про передачу Болгарії Південної Добруджі. Переговори з Угорщиною проходили важко і брутально. Тому 29 серпня Ріббентроп і Чіано викликали до Венеції міністрів закордонних справ Румунії та Угорщини, і під їх тиском 30 серпня був підписаний Другий Віденський арбітраж — договір, яким Трансільванію, що виступала об'єктом претензій, було поділено на дві частини. За договором, Угорщині відходила територія площею 44 тис. кв. км. З населенням 2 млн. осіб. 12 вересня підписаною у Відні угодою була розпущена «Міжнародна дунайська комісія», а замість неї створено «Раду річкового басейну Дунаю». 11 жовтня 1940р. під приводом захисту румунських нафтових родовищ від англійських диверсій за наказом Гітлера війська вермахту зайняли Румунію. Німеччина, таким чином, отримала доступ до румунської нафти.

Після Другого Віденського арбітражу відносини між Німеччиною і Радянським Союзом політично погіршились. На початку вересня 1940 р. німецьке керівництво поставило Молотова до відома, що надалі гарантуватимуть недоторканність румунських кордонів Німеччина та Італія.

Зухвале поводження Німеччини зі своїм партнером у Європі має пояснення. Річ у тім, що 31 липня 1940 р. у Берліні було прийнято рішення про підготовку до нападу па СРСР у травні 1941 р. Гітлер і його військові радники, сп'янілі від успіхів вермахту в наступі на Заході, були переконані, що Радянський Союз, який продемонстрував слабкість Червоної Армії у «зимовій війні», буде знищений у ході однієї блискавичної кампанії.

Гітлер розумів, що для реалізації своїх агресивних намірів стосовно Радянського Союзу сподіватися на суттєву допомогу лише такого непередбачуваного союзника, як Італія, — марна надія. Тим паче, що зломити волю до боротьби англійців і схилити Британію до укладання миру Німеччині не вдалося. Тому, розпочавши підготовку до нападу на СРСР, Гітлер спрямував зовнішньополітичну діяльність на пошуки надійних союзників і залучення їх на бік Німеччини у війні проти Англії.

Передусім Гітлер і Муссоліні прагнули втягти у війну франкіайську Іспанію. Спочатку Франко у завуальованій формі повідомив, що він готовий до союзу з Німеччиною, але переконавшись, що Німеччина не здобуде вирішального успіху в битві за Англію, став обачнішим. Тому після особистої зустрічі Франко з Гітлером між ними був підписаний розпливчатий протокол, у якому іспанський диктатор обмежувався обіцянкою вступити у війну та приєднатися до Німеччини без визначення точної дати.

Після невдалих переговорів з Іспанією увага Гітлера і його зовнішньополітичного відомства була сконцентрована на Японії, де, як зазначалося вище, відбулася зміна уряду і новий міністр закордонних справ І. Мацуоко недвозначно дав Німеччині зрозуміти, що Японія розраховує на її підтримку у боротьбі за панування у «східноазіатському просторі», а тому Японія не проти зближення з Німеччиною.

Сподіваючись на приєднання Японії до тристороннього пакту, Гітлер все ж відводив для неї другорядну роль у своїх планах — скувати сили Англії та її помічника США в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Бралося до уваги й те, що сильна Квантунська армія Японії здатна стримати значне угруповання радянських військ на Далекому Сході.

Переговори між німецькою і японською представницькими делегаціями, що розпочалися 9 вересня 1940 р., завершилися підписанням договору про німецько-італо-японський військовий союз (пакт трьох держав). У договорі особливо підкреслювалось, що він передбачає взаємну всебічну допомогу на випадок, якщо на одну зі сторін нападе держава, яка досі не брала участі у війні в Європі або в японсько-китайській війні'.

За договором, Японія визнавала гегемонію Німеччини й Італії у створенні нового порядку в Європі, а ті, у свою чергу, визнавали право Японії в створенні нового порядку в східноазіатському просторі. За таким нечітким формулюванням пакту проглядалась основна спрямованість німецько-італо-японського співробітництва — використати всі засоби, для того щоб перешкодити спробам СРСР і США вступити у боротьбу проти встановлення панування агресорів у Європі й Азії. А щоб не викликати підозри радянського керівництва щодо справжніх намірів Німеччини та її союзників, договір містив окрему статтю (V), у якій зазначалося, що цей пакт не позначиться на відносинах між його учасниками і Радянським Союзом.

Намагаючись приспати пильність світової громадськості, приховати від неї справжню мету пакту трьох керівників третього рейху, німецька пропаганда представила його як договір про оборону, покликаний запобігти участі у війні США, обмежити масштаби війни, сприяти встановленню миру в усьому світі.

Офіційна пропозиція радянського уряду стосовно пакту трьох держав була викладена у передовиці газети «Правда» через два дні після його підписання. В ній зазначалося, що німецько-італо-японський військовий союз веде до подальшого загострення війни і розширення сфери його дії. Радянська оцінка пакту збігалася з тією, яку на Нюрнберзькому процесі дасть обвинувачення від США. Його представник документально показав, що німецько-японське співробітництво у різні часи було спрямоване проти Британської співдружності, Радянського Союзу, і Сполучених Штатів.

Справжня мета, яку ставило собі німецьке керівництво під час укладання пакту трьох, полягала не тільки в тому, щоб утримати США від вступу у війну, а й у тому, щоб створити вигідні умови для нападу на СРСР. Це підтверджується наступними діями Німеччини, яка на невизначений час відклала підготовку вторгнення на Британські острови і повністю переключилась на підготовку до нападу на СРСР. Водночас Гітлер намагався забезпечити своє панування на Балканах і в Центральній Європі і таким чином ізолювати Радянський Союз.

З цією метою ще влітку 1940 р. Гітлер і Муссоліні здійснили спробу втягнути Іспанію у війну на своєму боці. Іспанський диктатор Франко дав зрозуміти, що за певних умов, а саме їхніх гарантій щодо отримання Гібралтару, Французького Марокко та території у Гвінеї, він готовий вступити у війну, але після висадки німців у Великобританії. У вересні, переконавшись, що Німеччина не зможе досягги вирішального успіху у повітряній битві над Англією, а Гітлер не схильний погодитися з вимогами Іспанії щодо Марокко, Франко став обережнішим у своїх обіцянках. Надія Гітлера на вступ Іспанії у війну зникла під час його особистої зустрічі з Франко, яка завершилася підписанням досить розпливчатого протоколу, де іспанський диктатор обмежувався обіцянкою вступити у війну та приєднатися до тристороннього пакту без зазначення конкретної дати.

Єдине, чого вдалося досягти Гітлеру й Муссоліні восени 1940 р., - це домогтися приєднання до тристороннього пакту Словаччини, Угорщини, та Румунії. Щодо Болгарії між Німеччиною й СРСР розпочалася серйозна дипломатична боротьба. У листопаді Молотов запропонував Болгарії радянські гарантії та ідею укладання пакту про взаємну допомогу. 30 листопада Болгарія відповіла відмовою.

У лютому 1941 р. Болгарія погодилася на умовляння Німеччини приєднатися до тристороннього пакту і 1 березня вона його підписала. Цього ж дня німецькі війська увійшли в Болгарію, незважаючи на протести Радянського Союзу.

Зауважимо, що Гітлер мав намір вирішити питання залишити Балкани зоною для експансії Німеччини й Італії дещо іншим способом — шляхом залучення до тристороннього пакту Радянського Союзу. За його розрахунками, чотиристоронній пакт міг би базуватися на системі зон впливу: Німеччина та Італія поділили б між собою Європу й Африку, Японія отримала б у свою зону Далекосхідну Азію. Радянському Союзу передбачалося залишити район Перської затоки, Іран, не виключалася й Індія. У разі реалізації цього плану Гітлерові вдалося б ізолювати Англію, утримати від активних дій США, а також відвернути увагу СРСР від Європи, перешкодити будь-якому новому проникненню на Балканах або у Фінляндії.

У середині жовтня 1940 р. Ріббентроп надіслав Сталіну листа з пропозицією укласти велику угоду на основі взаємних інтересів. Сталін погодився на візит Молотова до Берліна 12 листопада. В ході бесід з Ріббентропом і Гітлером Молотов схвалив загальні принципи домовленості, але від підписання договору про приєднання до тристороннього пакту на запропонованих засадах та протоколу про право СРСР на вільний прохід через Босфор і Дарданелли утримався.

25 листопада через німецького посла Шуленбурга Молотов передав відповідь на пропозиції Ріббентропа. СРСР погоджувався приєднатися до тристороннього пакту на чітко визначених умовах. Радянське керівництво приймало запропонований Ріббентропом протокол стосовно простору на південь з основним напрямом на Перську затоку. Щодо другого протоколу, пропонувалося внести зміни, передбачивши можливість для СРСР створення сухопутної та морської бази у Босфорі й Дарданеллах. Туреччина має бути запрошена приєднатися до чотиристороннього пакту, а її територіальна цілісність гарантувалася б лише у разі згоди з її боку.

Крім названих двох протоколів, радянське керівництво запропонувало підписати додатково ще три: по-перше, про негайне виведення німецьких військ з Фінляндії, введених туди за німецько-фінською угодою від 21 вересня 1940 р.; по-друге, Японія відмовляється від вугільних і нафтових концесій на Північному Сахаліні; по-третє, укладення між СРСР і Болгарією пакту про взаємодопомогу, оскільки вона розташована в зоні безпеки радянських кордонів. Але, незважаючи на наполягання Радянського Союзу, відповідь Німеччини на свої пропозиції він так і не одержав. А болгарську проблему було вирішено Гітлером у спосіб, про який ішлося вище.

Для повного утвердження Німеччини на Балканах та ізоляції СРСР залишалося схилити Югославію приєднатися до тристороннього пакту й визначитися щодо Греції. 25 березня напівдиктаторський уряд Цветковича заявив про згоду Югославії приєднатися до пакту. Але в результаті проапглійського військового державного перевороту уряд Цветковича було скинуто й утворено уряд національної єдності на чолі з Силовичем. За таких умов у Гітлера не залишалось іншої альтернативи крім військового вторгнення в Югославію. На початку квітня 1941 р. німецькі війська розпочали вторгнення в Югославію і Грецію. 18 квітня Югославію було повністю окуповано німцями, а потім розділено між Німеччиною, Італією та Угорщиною, яка 10 квітня вступила у війну проти Югославії.

Вирішивши свої основні проблеми у Європі й на Балканах, Гітлер не бачив більше перешкод для реалізації своїх планів щодо СРСР. Після провалу переговорів Ріббентропа — Молотова у листопаді 1940 р. він розпорядився підписати директиву про відмову від негайної висадки в Англії і зосередитися на підготовці до нападу на СРСР 15 травня 1941 р. Але у зв'язку з подіями в Югославії, що затримали початок операції «Барбаросса», 30 квітня її було призначено на 22 червня 1941 р. Будучи переконаним в успіхові майбутньої операції, Гітлер доручив своєму раднику Розенбергу розробити політичну структуру майбутніх загарбаних територій Радянського Союзу.

Сталінському керівництву за шість місяців, що минули після останніх переговорів у Берліні, вдалося домогтися укладання договору з Японією про нейтралітет 13 квітня 1941 р. Обидві сторони при цьому ставили собі за мету таке: СРСР — зменшити загрозу війни на два фронти, Японія — застрахуватися від конфлікту з СРСР у разі, якщо виступить війною проти Англії і США. Щодо відведення війни з Німеччиною у Сталіна не було інших засобів, як демонструвати свою вірність договорам 1939 р. Черговою демонстрацією цього стало офіційна заява радянського уряду 6 травня 1941 р. Але ці заходи радянського керівництва не змінили рішення Гітлера щодо СРСР. 22 червня 1941 р. війська вермахту вдерлися в СРСР.

З цього часу війна вступила у нову фазу, центральною подією якої у політичній літературі вважається створення антигітлерівської коаліції. Щодо процесу її становлення як у зарубіжних, так і вітчизняних дослідників проблем Другої світової війни склалося два погляди: частина авторів вважає початком її формування 1941 р., інші — відносять витоки цього процесу до 1939 р., тобто до анексії Німеччиною Чехословаччини. Більш вірогідною, на наш погляд, слід вважати саме другу точку зору, відповідно до якої процес складання антигітлерівської коаліції поділяється на кілька періодів.

Перший період припадає до 1939 р., початком якого стала ліквідація Чехословаччини, що сприяло активізації зусиль на користь створення антигітлерівської коаліції з участю СРСР, котра у той час ще могла врятувати мир. Анексія Чехословаччини завдала серйозного удару по мюнхенській політиці, хибність якої несла загрози світові. Зазначимо, що саме наслідки Мюнхенської конференції, на проведенні якої полягав Рузвельт у своїх посланнях Чемберлену 26 і 28 вересня 1938 р., стала поворотним пунктом, що змусив США відійти від традиційного ізоляціонізму до об'єднання з європейськими демократіями.

Кінцем цього періоду є напад Німеччини на Польщу і початок світової війни, який переконав, що відсутність коаліції і міжнародного співробітництва країн, котрим загрожував гітлеризм, неминуче повинна була привести до світової війни.

Другий період охоплює події від початку світової війни до гітлерівського нападу на СРСР. На початку цього періоду західні уряди, все ще сподіваючись на можливість угоди з Німеччиною, утримуються від боротьби, свідченням чого є «дивна», або «сидяча», війна на західному фронті. Але німецька агресія проти західних держав і поразка Франції у червні 1940 р. завдали ще одного удару по цій політиці і наочно довели необхідність координації політики і військових заходів західних держав.

Саме на цей період припадає початок зміцнення англо-американських зв'язків. Наприкінці липня 1940 р. Черчілль і Рузвельт домовилися про передачу Англії 50-ти американських есмінців для посилення захисту її побережжя. Для США це означало кінець політики ізоляціонізму та їх перехід від нейтралітету до неучасті у бойових діях. У свою чергу, з огляду на наростання загрози для США з боку Японії, Черчілль дав згоду на оренду англійських військових баз у Вест-Індії та інших британських володіннях.

16 вересня 1940 р. США, всупереч протидії ізоляціоністів, ухвалили закон про обов'язкову військову повинність. Незважаючи на різку опозицію ізоляціоністів, 5 листопада 1940 р. Рузвельта було переобрано на посаді президента. Його перемога на виборах відображала погляди широких верств населення, що виступали за боротьбу з агресором і за створення коаліції всіх сил, здатних до опору. Невдовзі після виборів у промові 29 грудня Рузвельт фактично проголосив закон про ленд-ліз, який визначав умови американських поставок Великої Британії, необхідних для ведення війни з Німеччиною. Закон про ленд-ліз був представлений конгресу США в січні 1941 р. 11 березня того ж року був підписаний президентом.

За нових обставин не залишалося іншої альтернативи, як застосувати принципи колективної безпеки, але вже не як попереджувальний захід проти війни і агресії, а як спільну збройну протидію агресору. 21 червня 1941 р. в Чекерсі, в заміській резиденції британського уряду, в розмові з міністром закордонних справ А. Аденом та американським послом Вайнантом Черчілль висловив передбачення про неминучість нападу Німеччини на Радянський Союз і про свою готовність у цьому разі заявити про підтримку Росії. Хайнані підтвердив, що так само вчинять і США.

Отримавши повідомлення про вторгнення військ в СРСР, Черчілль дотримався свого слова і у вечірній промові по радіо 22 червня від імені уряду обіцяв надати Радянському Союзу і його народу всю можливу допомогу.

При цьому Черчілль не залишив сумнівів, що залишається послідовним ворогом комунізму, а свою позицію обґрунтував загрозою Великій Британії й усьому людству, яку може нанести успіх Німеччини в СРСР. Питання про союз з Радянською країною у промові Черчілль не піднімав, але для збереження радянсько-німецького фронту з цього часу матеріальна допомога радам стала однією з головних військових цілей уряду.

Позиція США у зв'язку з нападом Німеччини на Радянський Союз була оприлюднена в заяві державного департаменту 23 червня, а в короткому виступі 24 червня президент проголосив рішення уряду про надання йому всемірної допомоги. Проголошений політичний курс зустрів опір з боку досить широкого кола політичних сил, які вважали перемогу комунізму небезпечнішою, ніж перемогу фашизму. Але незважаючи на те, що Рузвельт часом припускався помилок у зовнішній політиці, він правильно оцінив обстановку у зв'язку зі вступом СРСР у війну, а тому виявив себе переконаним прихильником тісного співробітництва з Радянським Союзом і першорядне завдання вбачав у нанесенні поразки Німеччині.

Сталіна у перші дні навальний наступ нацистів та їх швидке просування в глибину радянської території настільки шокували, що він був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: міністр закордонних справ Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусію. Але на той момент, зважаючи на військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції. Але вже 3 липня 1941 р. у зверненні до радянського народу Сталін устами Молотова проголосив одну з цілей створення єдиного фронту народів для протидії Гітлеру.

Першим документом на шляху оформлення коаліційних відносин стала радянсько-англійська угода про спільні дії у війні проти Німеччини від 12 липня 1941 р. Рішення англійською уряду, слід гадати, було політичним, розрахованим на те, щоб не допустити виходу СРСР із війни і укладання ним угоди з Німеччиною. Того ж місяця до Москви Рузвельтом був направлений його спеціальний помічник Г. Гопкінс для встановлення особистого контракту зі Сталіним і з'ясування військової ситуації. Отримавши інформацію з перших рук у ході переговорів зі Сталіним про становище на фронті і про рішучість Червоної Армії до продовження боротьби, Гопкінс свою інформацію Рузвельту і Черчіллю завершив рекомендацією про скликання у Москві конференції трьох держав з питань розподілу спільних ресурсів. Інформація була доставлена саме в той час, коли на атлантичній військово-морський базі у Ньюфауленді проходила конференція керівників США і Великобританії.

Інформація Гопкінса відносно радянського військового потенціалу і сприятливих перспектив Східного фронту справила позитивний вплив на хід конференції, робота якої завершилася 14 серпня 1941 р. підписанням декларації, відомої під назвою Атлантичної хартії.

У восьми пунктах цього важливого документа викладені не тільки цілі війни, а й демократичні принципи міжнародних відносин. США і Англія зобов'язувалися не прагнути територіальних загарбувань, не вдаватися до жодних територіальних змін без згоди тих народів, яких вони стосуються; визнавати за кожним народом право вільного вибору для себе форми правління; визнавати за кожною державою вільний доступ до сировинних ресурсів. У документі також зазначалося, що всі держави мають співпрацювати за для економічного й соціального прогресу; після повалення нацистської тиранії має бути встановлений мир, роззброєння держав-агресорів.

Слід зазначити, що США і Велика Британія — незалежно від справжніх намірів, — проголошуючи в Атлантичній хартії деякі принципи поведінки, зобов'язались точно дотримуватись їх у майбутньому. Крім того, автори Атлантичної хартії, подаючи ці принципи на розгляд інших держав на Міжсоюзницькій конференції в Лондоні 24 вересня 1941 р., визнали за потрібне ще раз підкреслити, що почувають себе зобов'язаними дотримуватись їх.

На підтримку хартії висловилися всі учасники конференції в Лондоні - емігрантські уряди Бельгії, Голландії й інших окупованих нацистами країн. Заявляючи про свою підтримку Атлантичної хартії 24 вересня 1941 р., Радянський Союз у Декларації, проголошеній його представником, зробив одночасно деякі суттєві доповнення до хартії. У декларації СРСР зазначалося, що практичне застосування принципів Атлантичної хартії повинне буде зважати на обставини, потреби та історичні особливості тієї чи іншої країни.

Важливо підкреслити, що три документи 1941 р., а саме — звернення до радянського народу 3 липня, Атлантична хартія від 14 серпня і радянська декларація на міжсоюзницькій конференції у Лондоні 24 вересня — є актами, які започаткували співробітництво великих держав не тільки з поточних питань, а й з питань миру.

Переконливим доказом того, що події, пов'язані з Атлантичною хартією і декларацією СРСР 24 вересня 1941 р., готували ґрунт для подальшого розвитку міжнародних відносин у напрямі створення антигітлерівської коаліції та прогресу у спільній роботі з вирішення проблем майбутнього миру, є Московська конференція представників трьох держав, що відбулася 28 вересня — 1 жовтня 1941 р. На конференції представники США і Великої Британії зробили заяви про готовність до всебічного співробітництва з Радянським Союзом.

Улітку та восени 1941 р. політична консолідація антинацистських сил знайшла вираз у встановленні Радянським Союзом дипломатичних відносин з емігрантськими урядами Польщі, Чехословаччини, Югославії, Норвегії та урядами низки нейтральних країн. У вересні радянське керівництво увійшло в безпосередній контакт з патріотичним рухом «Вільна Франція», очолюваним генералом Ш. де Голем, який висловив готовність до військового співробітництва з СРСР. 26 вересня 1941 р. радянський уряд визнав генерала керівником усіх вільних французів, де б вони не перебували.

7 грудня 1941 р. Японія напала на американську військово-морську базу Пірл-Харбор і на володіння Британії та Нідерландів у Південно-Східній Азії. Глобалізація світового конфлікту, стрімке поширення японських загарбань поставили на порядок денний питання про тісніше співробітництво супротивників фашистського блоку. З цією метою, за пропозицією США, у Вашингтоні було скликано конференцію представників країн, що оголосили війну країнам фашистського блоку, важливим результатом якої стало підписання у Вашингтоні 1 січня 1942 р. Декларації об'єднаних націй. Свої підписи поставили представники чотирьох великих держав — США, Великої Британії, СРСР та Китаю, а потім в алфавітному порядку представники 22 інших держав.

Уряди кожного з 26 учасників Декларації зобов'язувалися використати всі свої ресурси проти тих членів тристороннього пакту і держав, що перебувають у стані війни. Кожний уряд взяв на себе ще одне зобов'язання — співробітничати один з одним і не укладати сепаратних угод з супротивною стороною.

Для Радянського Союзу залишалося невирішеним питання про союзний договір з Великої Британією. Його підписання затягувалось через домагання Сталіна про визнання договором західних кордонів СРСР 1941 р., проти чого заперечували США і деякі політичні кола Англії. Але після того, як Сталін дав вказівку Молотову взяти за основу англійський проект союзного договору, питання було швидко вирішене.

26 травня 1942 р. у Лондоні Молотов та Іден поставили свої підписи під договором СРСР і Великої Британії про союз у війні проти Німеччини та її спільників і про співробітництво та взаємодопомогу після війни. Договір містив широкі зобов'язання обох сторін, зокрема про надання взаємної військової й іншої допомоги у війні проти Німеччини, а також про відмову вступати в будь-які переговори з гітлерівським урядом. Договір також визначав взаємовідносини обох сторін на 20 років післявоєнного періоду. 11 червня 1942 р. у Вашингтоні було підписано угоду між урядами СРСР і США про принципи, уживані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії.

Таким чином, прийняття Декларації об'єднаних націй та укладання договорів про союз і взаємну допомогу у війні в основному завершили процес формування антигітлерівської коаліції, ядро якої складали СРСР, Великої Британія і США. Саме цим державам у подальшому належатиме провідна роль у вирішенні широкого кола питань європейської і міжнародної політики.

4. Проблеми другого фронту в міжнародних відносинах Великої Британії, США та СРСР.

Саме факт утворення антифашистського військового союзу і ті зобов'язання, які брали на себе його учасники, ставив на порядок денний питання про погоджені військові дії проти Німеччини та її союзників на європейському континенті. Перші ж заяви Черчілля й Ідена про готовність їх країни надавати всебічну допомогу Радянському Союзові у війні проти гітлерівської Німеччини означали визнання цієї необхідності, а вже згадувана радянсько-англійська угода від 12 липня 1941 р. являла собою певну міжнародно-правову основу для спільних дій.

Цілком природно, що вже у 1941 р. перед союзниками постало завдання погодити місце, час і розмах воєнних дій, щоб здійснити цілі коаліції в якомога короткий термін і з мінімальною затратою сил та матеріальних ресурсів. В інтересах не тільки СРСР, а й всіх інших учасників антигітлерівської коаліції за тих умов було важливо створити реальну загрозу стратегічному становищу Німеччини в Європі і тим змусити командування вермахту зняти частину сил з радянсько-німецького фронту й перекинути їх на інші театри воєнних дій.

Антигітлерівська коаліція відзначалося відносно високим ступенем об'єднання сил у збройній боротьбі з ворогом. Та все ж процес вироблення коаліційної стратегії розтягнувся на кілька років, ускладнюючись суперечливими планами й інтересами, відсутністю цілковитої довіри між учасниками коаліції.

Координація між Англією і США була значно тіснішою, ніж між ними і СРСР. Ще на початку 1941 р. британські й американські військові планувальники на спільній таємній нараді погодили принцип першочерговості розгрому Німеччини. Для вироблення спільної стратегії важливе значення мала англо-американська конференція на вищому рівні у Вашингтоні у грудні 1941-січні 1942 р. за кодовою назвою «Аркадія». В основу двосторонньої угоди був покладений запропонований британською стороною документ, у якому одним з головних завдань великої стратегії оголошувалось виключення будь-яких великих операцій в Європі у 1942 р. Виснажування супротивника передбачалося здійснювати лише шляхом бомбардувань, морської блокади і підривних дій.

На цій же конференції було створено Об'єднаний Комітет начальників штабів США й Великої Британії, а в березні 1942 р. Рузвельт і Черчілль домовились про розділення бойових операцій: за США закріплювався Тихоокеанський регіон, за Великою Британією — Близький і Середній Схід та Індія. Атлантично-Європейський театр воєнних дій ставав районом спільної і рівної відповідальності. Незважаючи на досягнуті домовленості, між двома західними союзниками протягом всієї війни виникали гострі розбіжності з стратегічних питань. Розбіжності виникали також між політичними і військовими колами. Для прикладу, якщо Рузвельт схилявся до підтримки британської стратегії непрямих дій, то керівництво армії США відстоювало принцип концентрації дій у Північно-Західній Європі, тобто на вирішальному напрямку боротьби з Німеччиною.

Якщо США і Велика Британія в основному виробили структуру особистих і державних зв'язків, то стосовно СРСР вони дотримувались вичікувальної позиції. У 1941 р. здійснювалися лише окремі кроки на шляху військових зусиль Британії й Радянського Союзу. Одним з них стало погодження між урядами обох країн введення їхніх військ наприкінці серпня в деякі райони Ірану. Ця акція була спрямована на припинення дій німецької агентури, безпеку нафтоносних районів Кавказу і Середнього Сходу. Безумовно, важливе значення мали повітряні й військово-морські операції Великої Британії, пов'язані із супроводом північних конвоїв. Проте від наступу британських військ на заході Європи уряд Черчілля утримувався.

Між тим, необхідність створення другого фронту в Європі з перших днів вступу СРСР у війну була очевидною як для широкої радянської громадськості, так і громадськості США та Англії, про що свідчать висловлені у пресі офіційні думки громадських діячів, публіцистів і неофіційно від деяких урядовців західних країн.

Уперше питання про другий фронт по дипломатичній лінії було поставлене повноважним представником СРСР у Великій Британії І. М. Майським в особистій бесіді з англійським міністром і радником Черчілля лордом Бівербруком вже 27 червня 1941 р. Останній запевнив, що підніме це питання у військовому кабінеті. Наприкінці червня міністр закордонних справ А. Іден зробив обнадійливу заяву, що британський уряд думає про десанти Франції і що особисто він є прибічником десанту в Північну Францію. Невиразність форм постановки питання про другий фронт свідчить, що у той час радянська сторона ще не ставила це питання конкретно, а реакція англійської сторони на нього — як на проблему майбутнього.

Вперше питання про другий фронт було поставлене більш визначено у посланні Сталіна Черчіллю 18 липня 1941 р., коли Британія була не готова форсувати протоку Ла-Манш, а США залишались невоюючою стороною.

У посланні Сталін, висловлюючи впевненість, що в обох держав знайдеться достатньо сил для розгрому сильного ворога, назвав тим не менш важливим значне поліпшення їх військового становища, у разі створення фронту проти Гітлера на Заході: «Фронт на півночі Франції не тільки міг би відтягнути сили Гітлера зі Сходу, а й зробив би неможливим вторгнення Гітлера в Англію» . У відповідь на прохання Сталіна щодо відкриття другого фронту в Європі Черчілль дав зрозуміти, що військове керівництво не бачить можливості наступу на окуповану Францію найближчим часом, оскільки спроба наявними силами зламати потужну оборону узбережжя та подолати опір значних сил вермахту може обернутися кровопролитною поразкою.

Більш гостро радянський уряд поставив питання про відкриття другого фронту перед англійським урядом на початку вересня 1941 р. У посланні Сталіна Черчілю від 3 вересня було висунуто конкретну пропозицію щодо відкриття в поточному році другого фронту де-небудь на Балканах або у Франції, який відтягнув би зі Східного фронту 30-40 німецьких девізій. Ця вимога супроводжувалася також проханням надання щомісячної мінімальної допомоги у кількості 400 літаків і 500 танків. Без такої допомоги, зазначалося в посланні, «СРСР або зазнає поразки, або буде ослаблений до такої міри, що надовго втратить здатність надавати допомогу своїм союзникам своїми активними діями на фронті боротьби з гітлеризмом». Але й це послання не справило вплив на позицію англійського уряду. Черчілль, як і раніше, відповів, що Англія не спроможна здійснити такі дії на Заході, які дозволили б до зими відволікти німецькі сили зі Східного фронту.

Зволікання Черчілля з відкриттям другого фронту у Європі відображали його справжні цілі та стратегічні устремління, які переважали міркування про необхідність перенесення військових дій на протилежний бік Ла-Маншу. У найближчі плани Черчілля входило винищення середземноморської африканської бази супротивника, а потім вторгнення у Північну Африку.

В жертву цим планам у той час і були принесені загальносоюзницькі цілі війни в Європі. Від свого політичного оточення Черчілль не приховував того, що військові операції на суші можуть бути під знаком питання й у 1942 р. Щодо генерального наступу на Німеччину Черчілль підкреслював, що розраховує розпочати його в 1943 р. і то лише за умови, що США будуть втягнуті у війну. Отже, першочерговим завданням англійського уряду і військового командування стала ретельна підготовка до висадки у Північній Африці.

Навесні 1942 р. важке становище, яке склалося в Криму і на інших ділянках радянсько-німецького фронту, змусило радянське керівництво повернутися до теми другого фронту. У результаті складних і напружених переговорів Молотова у Лондоні й Вашингтоні, уряди Великобританії й США у спільних комюніке зафіксували цілковиту домовленість щодо невідкладних завдань утворення другого фронту в Європі у 1942 р. Водночас у Пам'ятній записці заявлялося, що обіцяти другий фронт Британія не може. Таку ж заяву кількома днями пізніше Черчілль зробив радянському послу в Лондоні І. Майському.

Президент Рузвельт у бесіді з радянським послом М. Литвиновим 22 липня з власної ініціативи торкнувся питання про вторгнення в Європу. При цьому він заявив, що завжди стояв за відкриття другого фронту, але проти цього заперечує Черчілль.

У червні 1942 р. Черчілль прибув до Вашингтона, де під час перебування детально інформував Рузвельта про наміри здійснити восени висадку в Північній Африці. Рузвельт, не зважаючи на те, що він раніше висловлювався на користь створення фронту в Європі для послаблення німецького тиску на СРСР, тепер підтримав це рішення. У липні 1942 р. у Лондоні був відпрацьований план майбутньої операції, призначеної на листопад.

У відповідь Черчілль отримав гнівний протест Сталіна проти порушення союзниками зобов'язання про відкриття другого фронту в 1942 р. і відкладання його організації на 1943 р. У такому ж дусі було написано й відповідь радянського уряду на прохання президента США висловитись стосовно наміченого вторгнення у Північну Африку. Невдоволення радянського уряду, викликане політикою Великої Британії й США, не могло не позначитися на подальших взаєминах між учасниками антигітлерівської коаліції. Черчілль, становище якого в уряді і в країні могло серйозно похитнутися в результаті погіршення відносин з СРСР, прийняв рішення зустрітися з головою радянського уряду для особистих переговорів з метою виправити ситуацію. Але, слід гадати, головною причиною, що спонукала Черчілля і супроводжуючих його військових чинів, а також представника США А. Гаррімана на ризиковану подорож до Москви, крилася в іншому, а саме — переконатися на місці, чи зможе Червона Армія стримати новий натиск німецьких військ і не дати їм прорватися в Закавказзя. Інакше кажучи, англо-американська делегація прагнула переконатися, що радянсько-німецький фронт не розвалиться і, як і раніше, відтягуватиме на себе основну масу сил і засобів Німеччини та її союзників, тоді як англо-американські війська здійснюватимуть вторгнення у Північну Африку.

12 серпня 1942 р. відбулася перша зустріч Черчілля зі Сталіним. Суть довгої промови англійського прем'єр-міністра полягала в одному: вторгнення союзних армій у Західну Європу не може відбутися в 1942 р., але союзники проведуть велику операцію такого характеру в 1943 р. Операції ж малими силами у поточному році, як на цьому наполягає радянське керівництво, на думку Черчілля, принесли б більше шкоди, ніж користі.

Цей аргумент радянською стороною був відкинутий, а наступного дня Черчіллю й Гаріману був вручений радянський меморандум. У ньому радянська сторона звинуватила союзників у порушенні домовленостей щодо другого фронту в 1942 р., закріплених у спільних комюніке від 12 червня. На виправдання своїх дій Черчілль подав зміст комюніке як продуманий засіб ввести супротивника в оману і таким чином прикувати повітряні й сухопутні сили вермахту до французького берега Ла-Маншу, не допустивши перекидання ворожих дивізій на радянсько-німецький фронт.

Викладене вище свідчить про те, що влітку і восени 1942 р., як і в перші місяці після вступу США у війну, проблема другого фронту залишалась однією з основних, водночас суперечливою, у взаємовідносинах між союзниками.

Висадка 8 листопада 1942 р. американських і англійських військ у Марокко й Алжирі хоча й була військовою операцією крупного стратегічного значення, успішною для союзників, але вона перекреслила можливість відкриття другого фронту у Північній Франції в 1943 р.

На ґрунті невизначеності з реальним розв'язання проблеми другого фронту у взаємовідносинах між керівниками трьох союзних держав у першій половині 1943 р. виникли помітні стриманість і охолодження. Підбадьорені успішними результатами військової операції у Північній Африці, лідери Великої Британії й США запропонували Сталіну зустрітися в Марокко у січні 1943 р. для обговорення питань координації подальших військових дій. Сталін відповів відмовою, мотивуючи її здійсненням у цей час важливої операції з ліквідації німецького угруповання в районі Сталінграда.

12 січня 1943 у м. Анфі поруч Касабланки розпочалася конференція англійської й американської делегацій, очолюваних Черчіллем і Рузвельтом. Основна мета їх зустрічі полягала насамперед у тому, щоб домовитися про організацію воєнних операцій у Середземному морі, результатом якої має стати захоплення Сицилії. Характерно, що будучи одностайними в рішенні щодо проведення операцій у Середземному морі, Черчілль і Рузвельт розходилися в думках щодо напрямків операцій і їх мети. Якщо Рузвельт сподівався діями союзників у Середземному морі проти Сицилії швидко й легко вивести Італію з війни, то наміри Черчілля були протилежними. Англійська делегація не приховувала своїх планів щодо дій проти Сардинії, які дозволили б зміцнити позиції Великої Британії на Сході, відкрити найкоротший шлях до близькосхідної нафти та інших джерел сировини.

Не важко помітити, що у планах воєнних дій західних союзників СРСР його інтересам, зокрема великим воєнним діям на Півночі Франції, місця не знайшлося. Союзники визнали за можливе вторгнення головних англо-американських сил не раніше весни 1944 р. Щоправда, Черчілль і Рузвельт обміркували й можливий варіант дій, якщо Німеччина не витримає подальшого напруження боротьби на радянсько-німецькому фронті й зазнає поразки, а Червона Армія опиниться поблизу західних кордонів СРСР. У цьому разі передбачалася термінова висадка союзних військ у Франції.

Після двотижневого обговорення багатьох питань вироблений план, схвалений президентом США і прем'єр-міністром Великої Британії, склав основу стратегічних дій збройних сил двох країн у 1943 р. План передбачав захоплення Сицилії з метою гантування безпеки ліній комунікацій у Середземному морі, посилення тиску на Італію, відволікання сил Німеччини з радянського фронту.

Щодо можливих військових дій у Франції, на чому наполягав радянський уряд, було прийняте рішення продовжити накопичення союзних сил на Британських островах для основного вторгнення у 1944 р., створити об'єднане командування і організацію для планування майбутньої операції. (Об'єднаний штаб було створено в березні 1943 р. на чолі з англійським генералом Ф. Морганом і його заступником американським генералом Р. Баркером - прим. авт.).

Слід зазначити, що конференція в Касабланці мала й певну позитивну роль для згуртування сил антифашистської коаліції. США й Великої Британія оголосили своєю кінцевою метою у війні безумовну капітуляцію країн фашистського блоку, яка передбачала не знищення їх народів, а ліквідацію в цих країнах згубних режимів. По суті, ця заява означала приєднання американського й англійського урядів до мети, проголошеної Радянським Союзом після нападу на нього гітлерівської Німеччини.

У цій заяві простежуються прихований розрахунок переконати радянське керівництво, розчароване небажанням західних держав відкрити другий фронт у Європі, у прагненні західних союзників вести боротьбу з Німеччиною до переможного кінця.

Інформуючи уряд СРСР про рішення, прийняті на конференції у Касабланці, керівники США й Великої Британії приховали від Сталіна головне: другого фронту в Європі в 1943 р. не буде. Натомість лист, надісланий Черчелем Сталіну 27 січня від свого імені й імені президента США, був складений у такій формі, що викладена в ньому інформація не викликала в радянського лідера сумнівів у прийнятті конференцією угоди про негайне відкриття другого фронту і енергійні приготування до форсування Ла-Маншу.

Надія радянського уряду й громадськості на відкриття другого фронту в Європі, яка підтримувалася оманливими заявами президента США й прем'єр-міністра Великої Британії, була розвіяна рішеннями Вашингтонської конференції голів урядів США і Великої Британії, що відбулася у травні 1943 р. Головна ухвала, яку прийняли учасники конференції, стосувалася висадки англо-американських військ у Західній Європі. Рішенням з цього питання вторгнення у Францію відкладалося ще на один рік і намічалося на 1 травня 1944 р. Разом з тим Вашингтонська конференція схвалила план висадки союзницьких військ у Сицилії з метою виведення Італії з війни, а також плани повітряних бомбардувань Німеччини та операцій на Тихому океані.

Неврегульованість упродовж більше двох років питання про другий фронт була джерелом постійної напруги у міжсоюзницьких відносинах СРСР з Англією та США, а після повідомлення Черчілля й Рузвельта голові радянського уряду про рішення Вашингтонської конференції вони перейшли у кризову стадію. Сталін у червні 1943 р. висловив свій протест у досить різкій формі, після чого відкликав послів СРСР з Вашингтона й Лондона.

Між тим, влітку 1943 р. ситуація на Середземному морі і радянському фронті зазнавала серйозних змін. У той час, коли Червона Армія чинила жорстокий опір нестримному наступу військ вермахту на Курський дузі, англо-американські війська, що базувалися у Північній Африці, 10 липня здійснили висадку в Сицилії і через два тижні оволоділи нею. 25 липня в результаті змови дуче Муссоліні був усунутий від влади, головою уряду і міністром закордонних справ було призначено маршала Італії П. Бадольо. Хоча він і заявив, що Італія продовжуватиме війну на боці Німеччини, але смуга багатолюдних антифашистських виступів у країні, що супроводжувалися розгромом приміщень фашистських партій, давали підставу сподіватися, що новий уряд почне переговори зі своїми супротивниками про мир.

Такий розвиток подій підштовхнув Рузвельта й Черчілля до проведення нової зустрічі з метою вироблення нової стратегії ведення воєнних операцій, ураховуючи обстановку на Середземноморському театрі воєнних дій і можливу зміну обставин в Європі.

Чергова англо-американська конференція цього разу відбулася у Квебеку (Канада) 12-24 серпня 1943 р. Вона проходила за сприятливіших умов. На початку серпня неминучість військового краху Німеччини стала очевидною: битва під Курськом змінила свій характер — від оборонної з боку радянських військ до успішного контрнаступу проти потужних сил вермахту. Такий поворот подій на радянсько-німецькому фронті вимагав від західних союзників внесення коректив щодо планування воєнних операцій у Північно-Західній Європі. Водночас успіхи англо-американських військ на Середземноморському театрі відкривали перспективи для висадки на Апеннінський півострів і швидкого виведення Італії з війни. Тому конференція проходила без бурхливих дебатів і гострих суперечок. Хоча існували деякі розбіжності поглядів, а саме — прагнення англійців до ведення операцій у східній частині Середземномор'я (на Балканах), а американців — у західній (проти Сардинії, Корсіки та Південної Франції), але спільність інтересів обох сторін щодо виведення Італії з війни залишала ґрунт для компромісу.

В останній день конференції були остаточно прийняті пропозиції об'єднаної ради начальників штатів щодо вторгнення у Північно-Західну Францію. Саме операція вторгнення «Оверлорд» оголошувалася головним американо-англійським наступом на суходолі і в повітрі проти європейських держав. День початку операції визначався на 1 травня 1944 р.

Передбачення урядів Великої Британії й США щодо можливих дій нового керівника уряду Італії підтвердилися. Всупереч офіційній заяві про продовження війни на боці Німеччини, Бадольо таємно почав у переговори з представниками Англії й США про перемир'я, «Короткі умови» якого були підписані З вересня.

За домовленістю з Бадольо англо-американські війська майже безперешкодно висадилися на півдні Італії. У відповідь німецькі війська, що перебували в Італії, 28 вересня почали окупацію країни. На зайнятій ними північній частині було створено так звану республіку Сало на чолі з визволеним гітлерівцями від арешту Муссоліні. Південною частиною Італії управляв уряд Бадольо, який оголосив війну Німеччини і діяв під контролем англо-американської військової адміністрації.

Таким чином, Італія стала першою країною, яка вийшла з війни і започаткувала розвал агресивного фашистського блоку. Щоб утримати інших європейських партнерів по коаліції, нацистське керівництво вдалося до застосування репресивних заходів. За спробу фінляндського уряду встановити контакт з Москвою Німеччина припинила всілякі поставки в цю країну. Щодо Угорщини, уряд якої встановив контакти з представникам США й Великої Британії, Гітлер у середині березня 1944 р. наказав ввести в країну війська і встановити там окупаційний режим.

Подібні заходи чинили застрашливий вплив на правлячу верхівку німецьких сателітів, які не тільки відмовлялися від спільних пропозицій урядів союзних держав вийти з війни на боці Німеччини, а навпаки, збільшили чисельність своїх військ на радянсько-німецькому фронті (Угорщина, Румунія, Болгарія, Фінляндія).

За такої ситуації змусити названих союзників Німеччини відмовитися від продовження війни могли лише відкриття США й Англією другого фронту в Європі та нові нищівні удари Червоної Армії.

5. Тегеранська конференція.

1943 рік став переможним у ході Другої світової війни. Вирішальні успіхи на східному фронті (розгром армії вермахту під Сталінградом і Курськом, наступ радянських військ на лівобережній Україні), а також успішні дії англо-американських військ у Північній Африці та на Середземноморському театрі воєнних дій спричинили глибоку кризу фашистського блоку і початок його розвалу. Поразка гітлерівської Німеччини та її союзників у війні, яку вони розв'язали, вже ні в кого не викликала сумнівів.

Наближення кінця війни об'єктивно вимагало від союзників узгодженого вирішення питань щодо подальшого ведення війни та нової воєнної організації світу. Важливу роль у практичній постановці цих питань відіграла Московська конференція міністрів закордонних справ СРСР, Великої Британії й США. Проте це не означає, що питання майбутнього устрою світу до її скликання були поза увагою лідерів союзних держав і урядів країн-учасників антигітлерівської коаліції. Із вступом СРСР у світову війну у постановочному вигляді ці питання були зафіксовані в Атлантичній хартії і Декларації СРСР від 24 вересня 1941 р.

Вироблення й прийняття СРСР, США й Великою Британією спільних рішень про повоєнне врегулювання, як і про військову взаємодію, відбувалося з великими труднощами з огляду на серйозні розбіжності їх інтересів у Європі й інших районах світу. Об'єднуючись прагненням до військового розгрому агресорів, кожна з цих держав мала власні далекоглядні цілі.

Позиція й цілі Радянського Союзу у загальній формі було викладено у промові Сталіна 3 липня 1941 р.: ліквідація небезпеки в радянській країні у зв'язку з нападом на неї Німеччини, звільнення радянської території, надання допомоги народам окупованих європейських країн, спільна з народами Європи і Америки боротьба за свободу. В особистому посланні Черчіллю від 8 листопада 1941 р. він запропонував дійти згоди стосовно як цілей війни, так і планів організації світу та укладення між СРСР і Англією угоди про взаємну допомогу, що стане запорукою ясності у взаємовідносинах і взаємної довіри.

Проголошені у промові загальні цілі радянського уряду були покладені в основу роботи народного комісаріату закордонних справ з вироблення порядку планування повоєнного устрою. Для цього у січні 1942 р. було створено спеціальну комісію на чолі з Молотовим, перед якою були поставлені конкретні завдання з підготовки відповідних дипломатичних матеріалів. Спираючись на них в переговорах із союзниками в 1942 р., радянський уряд уже чітко окреслив свої геостратегічні інтереси, а саме — зміцнення безпеки, насамперед на західних і північно-західних кордонах СРСР, розширення сфер військового й політичного впливу.

Практична підготовка повоєнного врегулювання і мирних переговорів в СРСР почалася з осені 1943 р., коли ініціатива у військових діях проти Німеччини остаточно закріпилася за радянським військовим командуванням. Радянськими планами передбачалося визволення народів Європи від нацистських загарбників і сприяння їм у відновленні своїх національних держав; встановлення в Європі такого порядку, який повністю виключав би можливість нової агресії з боку Німеччини; розвиток тривалого економічного, політичного й культурного співробітництва народів Європи.

Деталізацією концепції майбутнього влаштування світу займався Наркомат закордонних справ СРСР. За рішенням політбюро ЦК РКП(б) у вересні 1943 р. при ньому було створено дві комісії — з питань мирних договорів і повоєнного устрою на чолі з М. Литвиновим і з питань перемир'я на чолі з К. Ворошиловим. Дещо пізніше було створено ще одну комісію — з відшкодування збитків, завданих Радянському Союзу Німеччиною та її союзниками.

Комісії розробили значну кількість документів, які складали обриси радянського плану майбутнього влаштування світу в рамках радянсько-англійського зближення. Намічена ним радянська «максимальна» сфера інтересів і зон безпеки включала широкий перелік країн — Фінляндію, Швецію, Польщу, Угорщину, Чехословаччину, Румунію, слов'янські країни Балканського півострова, Туреччину. По суті йшлося про те, щоб створити по всьому периметру радянських кордонів у Європі пояс держав, зовнішня політика й оборона яких перебували б під радянським впливом.

Західні союзники в роки війни співпрацювали з СРСР у різних формах, проте у їхній політиці простежувалося прагнення до обмеження військової допомоги й міжнародного впливу радянської держави. Тривале зволікання з відкриттям другого фронту свідчило про розрахунки США й Англії максимально применшити її роль також у повоєнному облаштуванні світу. При цьому повоєнні цільові настанови американських і британських правлячих кіл, у свою чергу, суттєво відрізнялись одна від одної.

До інтересів Англії входила реставрація колишніх політичних режимів, відновлення вигідного для себе балансу сил у континентальній Європі та в Азії, позицій провідної світової й колоніальної держави. Однак поспішати з оприлюдненням своїх повоєнних планів британський уряд не поспішав, вичікуючи наслідків боротьби з країнами фашистського блоку, передусім на радянсько-німецькому фронті.

Після візиту до Москви в серпні 1942 р. і переговорів зі Сталіним, Черчілль уже не виключаючи вірогідність майбутньої перемоги СРСР і його посилення, запропонував військовому кабінету об'єднати під егідою Англії європейські країни для протистояння «російському варварству». У цьому аспекті розвивалась ідея створення трьох регіональних Рад — у справах Європи, Азії та Америки, при чому головна роль відводилась контрольованій Лондоном Раді Європи, якій були б підпорядковані скандинавська, балканська і дунайська конфедерації, на створення яких після війни сподівався Черчілль.

У 1943 р., коли стала очевидною здатність Радянського Союзу без військового втручання на європейському континенті перемогти Німеччину, Черчілль намагається перевести питання повоєнного устрою світу у практичну площину. У березні з відповідними інструкціями він направляє до Вашингтона керівника англійського Міністерства закордонних справ для переговорів з американськими політичними керівниками. У процесі тритижневих переговорів з Рузвельтом і державним секретарем були підняті питання щодо Німеччини і Далекого Сходу, а також зачеплені інтереси СРСР. Щодо нього обидві сторони погодилися, хоча і з певними застереженнями, на приєднання Прибалтійських країн до СРСР, а також на визнання його кордонів з Польщею по «лінії Керзона». Учасники переговорів дійшли згоди й щодо приєднання до Радянського Союзу Бессарабії, оскільки Росія володіла нею до 1917 р.

Щодо Німеччини Рузвельт та Іден погодилися з тим, що вона має бути розділена і що Австрія має знову стати незалежною державою. Стосовно Далекого Сходу Іден запропонував, щоб тихоокеанські острови, які перебували під мандатом Японії, були передані Сполученим Штатам, але при цьому негативно сприйняв ідею Рузвельта про відновлення мандатної системи.

Доречним буде відзначити, що перед поїздкою у Вашингтон і після повернення в Лондон Іден інформував радянського посла Майського про мету й тематику англо-американських переговорів, підкресливши, зокрема важливість участі СРСР у повоєнній розбудові Європи. Ретельний звіт про зміст своїх бесід з Іденом Майський подав до Комісаріату закордонних справ на початку травня 1943 р.

У Сполучених Штатах Америки виробленням їх політичної позиції щодо проблем повоєнного облаштування світу займалася неурядова організація — Рада з питань зовнішніх зносин, а після вступу США у війну основне планування зосередилось у держдепартаменті, при якому було створено Дорадчий комітет з питань зовнішньої політики. США готувалися відігравати роль лідера на міжнародній арені після закінчення Другої світової війни. Інструмент для забезпечення американського панування президент і його прихильники вбачали у новій ширшій і досконалішій порівняно з Лігою Націй міжнародній організації.

Рузвельт виступав одним з головних ініціаторів створення міжнародної системи безпеки, основу якої складали б США, СРСР, Велика Британія та Китай. Великого значення він надавав виробленню концепції відповідальності великих держав за підтримання миру. Свої погляди щодо цього він викладав на зустрічах з Молотовим у 1942 р., з Черчіллем у травні 1943 р., на зустрічах з дипломатами Британії та інших країн.

Сфера повоєнних інтересів США охоплювала Європу, Азіатсько-Тихоокеанський регіон та інші регіони світу. В їх програму глобальної стратегії та політики вписувалися вимоги про встановлення міжнародної опіки над володіннями колоніальних держав. Водночас американська дипломатія з підозрою ставилась до планів західноєвропейського блоку, розглядаючи його як перешкоду для створення міжнародної організації. Рузвельта дратували виступи Черчілля стосовно Ради Європи. Надмірне посилення європейських позицій Британії, зокрема намагання закріпити її повоєнний вплив у Греції, Італії, Франції або на Балканах і Близькому Сході, не заохочувалися Вашингтоном і принагідне оспорювалися політиками, що спричинило серйозні розбіжності. Тим не менш співробітництво з Британією, за всіх ускладнювальних обставин, США вважали важливою умовою реалізації прийнятного для себе повоєнного світового устрою.

Ідея повоєнного американського лідерства поєднувалася у Рузвельта з розумінням важливості закріплення позитивних зрушень у відносинах США й СРСР. Тому він надавав важливого значення оцінкам і рекомендаціям політичних і військових діячів, які розглядали СРСР як могутнього військового союзника США для розгрому Німеччини та Японії і як ділового партнера у повоєнному світі. Спираючись на рекомендації експертів, уряд США схвалив відповідні інструкції, якими повинна була керуватись американська делегація на Московській конференції міністрів закордонних справ союзних держав. В інструкції зазначалося, що в переговорах делегація США повинна взяти до уваги таке: по-перше, поразка Німеччини залежить від повного співробітництва з Радянським Союзом; по-друге, після поразки Німеччини він зможе у воєнному плані домогтися будь-якого бажаного для нього територіального устрою у Центральній Європі й на Балканах; по-третє, бажана повна участь СРСР у війні проти Японії після поразки Німеччини для нанесення швидкої та нищівної поразки Японії.

Конференція міністрів закордонних справ СРСР, США і Великої Британії відбулася у Москві 19-30 жовтня 1943 р. її значення зумовлене тим фактом, що вперше за розглядуваний період відбулася спільна нарада міністрів головних держав антигітлерівської коаліції. Але головне її значення у тому, що на ній було розглянуто широке коло важливих питань і прийнято блок документів, що визначали характер і зміст військового і політичного співробітництва союзних держав у подальшому веденні війни та у розв'язанні проблем повоєнного устрою світу.

Московська конференція одностайно зробила важливий крок щодо визнання Китаю четвертим рівноправним партнером. Прийнята на конференції Декларація чотирьох держав, підписана Молотовим, держсекретарем Хеллом, Іденом і послом Китаю в СРСР, засвідчила особливу роль названих держав у питаннях міжнародної безпеки, згода і співробітництво між якими усували можливість серйозного конфлікту світового масштабу в майбутньому.

Важливе значення мало створення Московською конференцією Європейської консультативної комісії (ЄКК), наділеної широкими повноваженнями, її завданням було вивчення європейських проблем і вироблення в міру розвитку обстановки спільних рекомендацій урядам Великої трійки. В англо-радяно-американському комюніке про конференцію констатувалося, що ЄКК створена для забезпечення якнайтіснішого співробітництва між урядами цих держав у європейських питаннях.

Московська конференція прийняла також рішення щодо спеціальних проблем, пов'язаних з Італією і Австрією. Виокремлення в рішеннях конференції цих двох держав було наслідком різних причин. Поразка Італії і падіння фашистського уряду створювали передумови для остаточної ліквідації фашизму і прийняття рішення щодо її подальшого розвитку в повоєнний період. Австрія ж, як жертва агресії нацистської Німеччини, не мала жодного представництва своїх інтересів і визвольних устремлінь, і її майбутнє у повоєнному світі також мало стати предметом вирішення великих держав.

Декларація трьох держав щодо Італії забезпечувала умови її демократичного розвитку, відновлення демократичних прав італійського народу, у тому числі права обирати свою власну форму правління. Декларація трьох держав щодо Австрії визнавала приєднання її до Німеччини 15 березня 1938 р. незаконним актом, що стало підставою головним державам антигітлерівської коаліції виступити за свободу і незалежність Австрії.

Серед розглянутих рішень і незалежно від них конференція схвалила також важливу Декларацію про відповідальність гітлерівців за здійснювані злочини щодо народів поневолених країн. У Декларації зазначалося, що злочинці будуть покарані спільним рішенням урядів союзних держав.

Своїми постановами Московська конференція міністрів закордонних справ створила сприятливу атмосферу для подальшого розвитку міжнародного співробітництва, що засвідчило її рішення про зустріч найближчим часом голів урядів трьох держав у Тегерані.

Зустріч голів урядів трьох великих держав — Сталіна, Рузвельта, Черчілля та їх політичних і військових радників відбулася в Тегерані з 28 листопада по 1 грудня 1943 р. Голови урядів розглянули низку політичних і військових проблем, пов'язаних з подальшим існуванням і діями антигітлерівської коаліції. Одним з головних питань, як і раніше, було питання про другий фронт. Його значення визначалося тим, що на час скликання конференції війна вступила у вирішальний період, і часу для вирішення розбіжностей у поглядах про шляхи і способи її завершення історія не залишає.

У воєнному плані йшлося про висадку в Нормандії, призначену на 1 травня 1944 р. Черчілль, як і раніше, наполягав на одночасному проведенні операції на Балканах, але натрапив на рішуче заперечення Сталіна, якого підтримав Рузвельт.

У результаті гострої політики, наслідки якої важко передбачити, було прийнято компромісний варіант: англійці погодились провести одночасно форсування Ла-Маншу і вторгнення в Південну Францію, а Сталін, у свою чергу, пообіцяв організацію наступу Червоної Армії відразу після висадки англо-американських військ у Північній Франції.

Отже, рішення про відкриття другого фронту було нарешті прийняте, а дії союзних збройних сил у Західній Європі та Червоної Армії на радянсько-німецькому фронті узгоджені за термінами і цілями. Західні союзники підписали документ, що містив рішення США та Англії розпочати вторгнення через Ла-Манш у травні 1944 р.

Однією з найскладніших проблем, для розв'язання якої необхідно було узгодження позицій союзників, було німецьке питання. З цього питання була прийнята Декларація трьох держав, яка, щоправда, містила тільки загальні положення про позбавлення Німеччини військової сили і остаточного звільнення німецького народу від нацизму.

Щодо конкретних деталей німецької проблеми на Тегеранській конференції єдність поглядів її учасників виявилась тільки в одному питанні: після війни Німеччина повинна бути розділена. Серйозні розходження виникли стосовно принципів розділу.

Американська сторона виступила з пропозицією розчленувати Німеччину на п'ять автономних держав. Кільський канал, Гамбург, Рур і Саар передбачалося передати під міжнародний контроль Об'єднаних націй.

Черчілль виступав за створення трьох держав — Пруссії, Центральної Німеччини і Південної Німеччини, сподіваючись включити останню в проектовану Великої Британією Дунайську конфедерацію.

Сталін виступив із запереченням обох проектів, зокрема англійського плану створення нових об'єднань держав. Запропонований ним проект базувався на скороченні території Пруссії за рахунок Рейнської провінції, Вестфалії та інших територій, що безпосередньо стосувались західного кордону Польщі. Сталін заявив, що поляки мають відсунути свій кордон аж до Одеру. Водночас він прихильно сприйняв ідею створення систем військових баз у Німеччині та за її межами, за допомогою яких можна було б контролювати Німеччину. Він висловився за створення подібної системи і в Японії.

Розбіжності в поглядах на різні аспекти німецького питання завадили прийняттю конкретних постанов про майбутню долю цієї країни, тому було вирішено передати його на подальший розгляд до Європейської консультативної комісії в Лондоні.

Другим питанням, стосовно якого Тегеранська конференція не прийшла до остаточної думки, було питання про створення нової міжнародної організації.

Рузвельт запропонував схему, за якою Організація Об'єднаних Націй складалася б з трьох органів: Асамблеї, яка охоплює всіх членів нової організації; Виконавчого комітету для вирішення невійськових питань, куди входили б США, Об'єднане Королівство, СРСР, Китай і чотири держави з регіонів. Нарешті, третій орган, якого Рузвельт назвав «Чотири Поліцейських» (США, СРСР, Об'єднане Королівство і Китай), набув права негайного воєнного втручання у разі будь-якої небезпеки і загрози мирові. На практиці це означало верховенство Великої четвірки, яка не зважає на думку інших держав і у запропонованій Рузвельтом формі не могла отримати необхідної підтримки з їх боку. Тому даний проект виявився неприйнятим.

По завершенні конференції були опубліковані офіційне комюніке та декларація трьох держав по Ірану. У декларації визнавався вклад Ірану в справу ведення війни проти спільного ворога, висловлювалося розуміння бажання іранського уряду зберегти незалежність, суверенітет і недоторканність Ірану.

Одночасно з документами Тегеранської конференції була опублікована й декларація про Японію, вироблена учасниками конференції, яка відбулася напередодні тегеранської зустрічі голів урядів трьох великих держав 22-26 листопада 1943 р. у Каїрі. У ній взяли участь Рузвельт, Черчілль і Чан Кайші, який представляв інтереси Китаю. Основними питаннями переговорів були організація подальших військових дій проти Японії та повоєнне врегулювання на Далекому Сході, майбутнє Китаю, приєднання СРСР до війни з Японією.

Основні рішення Каїрської конференції були прийняті під час першої зустрічі і знайшли відображення в оприлюдненій 1 грудня 1943 р. декларації керівників трьох держав, яка стала основою для подальшого розвитку подій на Далекому Сході. Вона проголошувала мету війни, яку вели там три держави, — завдання поразки Японії і покарання її за агресію. Автори декларації заявляли, що не прагнуть будь-яких завоювань для себе, і всупереч своїй попередній політиці поступок Японії виступають за позбавлення цієї країни її загарбувань.

У рішеннях Каїрської конференції констатувалося, що метою учасників переговорів є позбавлення Японії всіх островів на Тихому океані, які вона загарбала або окупувала з початку Першої світової війни 1914 р. Особливого значення лідери трьох держав надавали поверненню територій, відторгнутих від Китаю. Каїрська конференція визнавала за Китаєм право на повернення захоплених Японією територій безвідносно до того, коли це було здійснено. Серед цих територій називалися Маньчжурія, Формоза та Пескадорські острови.

Учасники конференції обговорили також питання щодо Кореї. Серед чинників, що зумовили необхідність розгляду корейського питання у міжнародній площині, важливе значення мали зростаюча роль Китаю у війні проти Японії, а також боротьба самого корейського народу за свободу. Події, що відбувалися на азіатському континенті, спонукали західні держави включити в декларацію своє бажання бачити Корею вільною і незалежною.

Під час другої зустрічі в Каїрі, відразу по закінченню Тегеранської конференції, Рузвельт і Черчілль провели переговори з президентом Турецької республіки та міністром закордонних справ, їх метою було втягнути Туреччину у війну, що сприяло б Великої Британії здійснити наступ на Балканах. Проте турки відповіли відмовою, мотивуючи її недостатністю їхніх сил.

У дні перебування в Каїрі, 6 грудня, Рузвельт повідомив Черчіллю про свій намір призначити генерала Дуайта Д. Ейзенхауера верховним головнокомандувачем союзними експедиційними силами на Європейському театрі військових дій, а кількома днями потому це призначення відбулося офіційно.

Отже, Тегеранська і Каїрська конференції завершили період боротьби за створення другого фронту в Європі. Наприкінці 1943 р. після тривалих і гострих дискусій були нарешті прийняті рішення, намічені основи планів узгоджених операцій і організації збройних сил для ведення війни в Європі і призначений верховний командувач для проведення операцій «Оверлорд».

1944 р. ознаменувався новими успіхами Червоної Армії. В середині січня 1944 р. розпочався наступ двох радянських фронтів з метою ліквідації блокади Ленінграда, наслідком якого стала ліквідація ворожого угруповання. У ході подальшого наступу, який тривав до кінця лютого, було звільнено від окупантів значні території Ленінградської та Калінінської областей, радянські війська ввійшли на територію Естонії.

Успішно розгорталися бойові операції й на південно-західному напрямку. У ході кількох великих операцій радянські війська звільнили від окупантів Правобережну Україну і наприкінці березня вийшли на кордон з Румунією. У квітні 1944 р. Червона Армія розпочала боротьбу за Крим, а в середині травня м. Севастополь і весь півострів було очищено від окупантів.

За цих умов проблема відкриття другого фронту в Європі набирала нового звучання. Правлячі кола СІЛА та Англії не могли не усвідомлювати, що радянські збройні сили здатні власними зусиллями розгромити ворога, що означало б присутність радянських військ на території багатьох європейських країн, у тому числі й Німеччини. Тому в січні 1944 р. розпочалася активна підготовка англо-американських військ до вторгнення у Північну Францію та допоміжного удару в Південній Франції.

6 червня 1944 р. розпочалася операція «Оверлорд» - найбільша десантна операція Другої світової війни. Захопивши й розширивши плацдарм на французькому березі, 25 липня розпочато наступ у Нормандії та завдано серйозної поразки на півночі Франції. 3 вересня вони визволили столицю Бельгії Брюссель.

Наприкінці серпня 1944 р. у Париж увійшли частини військ французького Тимчасового уряду на чолі з генералом де Голлем. Швидке визволення Франції, у якому брали участь частини регулярної французької армії та сили опору, поставило перед союзниками проблеми, до розв'язання яких вони не були готові. Однією з таких проблем було ставлення союзників до Тимчасового уряду. Союзницькі держави не погоджувалися визнати цей уряд і ставилися до нього лише як до уряду, що існує де-факто. Лідери Англії й США, зокрема Рузвельт, мали намір передати управління у Франції спільній військовій адміністрації союзників. Проте ентузіазм французів, з яким вони зустріли сформування 8 вересня уряду, до якого ввійшли керівники Опору, змусив визнати, що уряд спирається на підтримку народних мас. 23 жовтня 1944 р. Велика Британія, Сполучені Штати та СРСР, а за ними інші держави визнали Тимчасовий уряд Франції де-юре.

На початку січня 1945 р. Черчілль у Парижі оголосив ухвалу про прийняття Франції четвертим членом Європейської консультативної комісії. Відразу після визнання уряду Франції та її прийняття до співдружності великих держав де Голль і міністр закордонних справ Бідо планували укласти союзи з Англією та Радянським Союзом. Але реалізувати план французькому уряду вдалося частково. Через невирішеність англо-французьких суперечностей на Близькому Сході підписання англо-французького договору не мало найближчої перспективи. Переговори французької делегації у Москві на початку грудня 1944 р. закінчились укладенням договору про союз та взаємодопомогу, підписаного Бідо і Молотовим. Договір був спрямований виключно проти Німеччини. Сторони брали на себе зобов'язання продовжувати війну до остаточної перемоги, не вступати до будь-якої коаліції, спрямованої проти однієї зі сторін, та надавати одна одній можливу економічну допомогу.

Під час наступальних операцій, які велися з півночі і півдня, союзні війська об'єдналися, англо-американські війська ввійшли на території Бельгії та Голландії. 3 вересня вони визволили столицю Бельгії Брюссель. На вересень 1944 р. майже вся територія Франції була звільнена від окупантів.

Вторгнення союзних військ у західну Європу суттєво полегшало становище на радянсько-німецькому фронті, що дозволило радянському командуванню провести ряд наступальних операції на різних напрямках. Результатом цих операцій стали звільнення 8 жовтня 1944 р. усієї України від нацистських окупантів і вступ радянських військ на території країн Східної Європи.

Успіхи Радянської Армії влітку і восени 1944 р. спричинили розвал блоку фашистських держав. Під ударами радянських військ сателіти Німеччини один за одним виходили з блоку і укладали угоди про перемир'я з СРСР. Упродовж вересня-жовтня було підписано угоди з Румунією (12 вересня), Фінляндією (19 вересня), Болгарією (26 жовтня). Найдовше чинила опір Хортистська Угорщина, але після тривалої облоги Будапешта 20 січня 1945 р. й вона змушена була укласти угоду про перемир'я.

За цими угодами вирішувалися важливі політичні питання, зокрема відновлювалися кордони названих країн у межах, які існували до липня 1940 р.; Радянському Союзу поверталися Бессарабія, Північна Буковина і території, передані Фінляндії за договором 12 березня 1940 р. Болгарські війська повинні були залишити грецькі та югославські території. Фінляндія та Румунія розірвали дипломатичні відносини, а Болгарія оголосила війну своєму колишньому союзнику.

Подальший хід подій поставив головні держави антигітлерівської коаліції перед необхідністю вирішення багатьох завдань, як визначених на конференціях переломного періоду війни, так і нових, що випливали з факту невідворотної близької поразки Німеччини.

6. Створення засад ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин.

Успішний хід бойових дій армії союзних держав на всіх фронтах проти держав Осі у 1944 р. стрімко наближав війну до завершення. Перед лідерами антигітлерівської коаліції виникла необхідність наповнити реальним змістом постанови Московської конференції міністрів закордонних справ союзних держав щодо створення в короткий термін нової міжнародної організації, яка б ефективно забезпечувала загальну безпеку в повоєнному світі, гарантувала дотримання у міжнародних відносинах принципів  співробітництва заради миру і прогресу в світі. Належно зробити важливий крок на шляху подолання розбіжностей поглядів, що виникли на цю проблему на Тегеранській конференції, і обговорити деталі щодо неї.

Разом з тим виникла необхідність домовитися про проведення узгоджених воєнних дій проти нацистської Німеччини і мілітаристської Японії, прийняти рішення щодо переможеної Німеччини, а також про ліквідацію наслідків війни стосовно не тільки Німеччини, а й країн, окупованих нею.

Виконанню цих завдань істотно сприяла робота двох міжнародних конференцій: у Думбартон-Оксі у США (21 серпня - 7 жовтня 1944 р.) і в Ялті (Криму) в СРСР (4-11 лютого 1945 р.).

Результати конференції в Думбартон-Оксі є показовими щодо можливості розв'язання багатьох складних міжнародних проблем шляхом переговорів. Толерантність під час переговорного процесу і прагнення її учасників - представників США, СРСР і Великої Британії — знайти спільну позицію великих держав з усіх основних питань забезпечили успішні результати цієї конференції.

За винятком деяких проблем, конференції вдалося досягти узгодження поглядів майже з усіх питань, що стосувалися нової міжнародної організації. У результаті на конференції був вироблений проект Статуту Організації Об'єднаних Націй, що мав назву «Пропозиції стосовно створення загальної Міжнародної організації безпеки», який відігравав важливу роль в історії створення нової міжнародної організації. Він став основою для подальших нарад і переговорів, що, зрештою, приведуть до прийняття остаточної редакції Статуту.

Не вдаючись до аналізу проекту, слід зазначити, що він передбачав створення основних органів ООН: Генеральної Асамблеї; Ради Безпеки; Міжнародного Суду і Секретаріату.

У компетенцію Генеральної Асамблеї, у якій згідно з проектом беруть участь усі члени організації, входить обговорення будь-яких питань щодо підтримання миру і безпеки, а також прийняття рекомендацій з цих питань. Асамблея збирається на регулярні щорічні засідання.

Рада Безпеки складається з одинадцяти членів. Постійними членами є США, СРСР, Велика Британія і Китай (п'яте місце проектом зарезервоване для Франції). Решта шість членів Ради Безпеки обираються Асамблеєю на дворічний термін. На відміну від Асамблеї Рада Безпеки повинна виконувати свої функції безперервно. Головні 'її функції стосуються мирного врегулювання спорів, а також дій, пов'язаних зі станом загрози миру чи з агресією. У разі, якщо спір становить загрозу миру, Рада Безпеки повинна застосовувати всі заходи, необхідні для підтримання миру і безпеки.

Проте не всі проблеми нової міжнародної організації були остаточно вирішені в Думбартон-Оксі. До невирішених проблем передусім слід віднести питання, пов'язані з принципом одностайності, або права вето в Раді Безпеки. Принцип одностайності великих держав був висунутий Сполученими Штатами і Великою Британією ще до конференції в Думбартон-Оксі. Цей принцип не викликав жодних суперечок.

Розбіжності виявилися під час обговорення не самого принципу, а меж його застосування. Інакше кажучи, суперечка на конференції виникла відносно принципу одностайності великих держав у Раді Безпеки лише з питання, чи буде Статут нової міжнародної організації припускати будь-які винятки з цього принципу. Йдеться про право вето.

Голова радянської делегації А. Громико висловив свої міркування стосовно можливого випадку, коли однією стороною у спорі є велика держава. У цьому разі, на його думку, вона не повинна брати участі у голосуванні зі спірного питання. Американська пропозиція, підтримана англійською делегацією, наразилася на принципові заперечення радянської сторони, тому конференція погодилася включити до тексту проекту Статуту заяву, що розгляд питання про процедуру голосування в Раді Безпеки продовжується.

Крім проблеми одностайності, конференції в Думбартон-Оксі не вдалося розв'язати й проблему щодо прийняття до ООН, порушену Радянським Союзом. Основна пропозиція, висунута радянською делегацією на конференції, передбачала участь у міжнародній організації всіх радянських республік. Проте заперечення західних держав проти участі радянських республік у міжнародній організації були настільки категоричними, що розв'язання цієї проблеми в Думбартон-Оксі стало неможливим.

Неврегульованість на конференції в Думбартон-Оксі низки питань, пов'язаних зі створенням нової міжнародної організації, передусім питань про рамки дії принципу одностайності й про членство, були однією з причин скликання нової конференції глав урядів трьох великих держав, яким належало вирішити ці проблеми.

Робота Ялтинської (Кримської) конференції розпочалася 4 лютого 1945 р. з узгодженням начальниками штабів трьох великих держав подальших військових дій з метою остаточного розгрому спільного ворога. В ході дискусій було детально сплановано і узгоджено строки, розміри і координацію нових і потужних ударів союзними арміями по Німеччині, які наблизять її та гітлерівське керівництво до остаточного краху.

Зрозуміло, що за таких умов необхідне було міжнародне співробітництво для врегулювання питань, пов'язаних з Німеччиною і країнами, звільненими від нацистської окупації. Розглядаючи ставлення до цієї проблеми, слід підкреслити, що відповідно до рішень Тегеранської конференції розробка документів щодо Німеччини була зосереджена в Лондоні в Європейській консультаційній комісії, перше засідання якої відбулося у січні 1944 р. Переговори велися представниками трьох держав — США, СРСР і Великої Британії, а з листопада до них був приєднаний і представник Тимчасового уряду Франції. У Комісії обговорювались три основні групи питань: умови беззаперечної капітуляції Німеччини; визначення її зон окупації та керування Берліном; створення контрольного механізму союзників. До листопада 1944р. з названих трьох груп питань у Комісії були досягнуті важливі угоди союзних держав, у тому числі на підставі радянських пропозицій угода про беззаперечну капітуляцію Німеччини. Документи, вироблені в Європейській консультативній комісії щодо Німеччини, й були покладені в основу дискусії та прийняття відповідних рішень учасниками Кримської конференції. В ході дискусії викристалізувалися узгоджені рішення щодо німецької проблеми, які були схвалені Рузвельтом, Сталіним і Черчіллем. У підписаній ними 13 лютого заяві було викладено домовленості про спільну політику і плани примусового здійснення беззастережної капітуляції німецького рейху.

У рішеннях конференції було передбачено окупацію Німеччини з розрахунку, що кожна з великих держав окупуватиме особливу зону країни, та створення Центральної Контрольної Комісії з чотирьох членів, які представляють Францію, США, Велику Британію та Радянський Союз.

Окупація Німеччини за задумом учасників Ялтинської конференції повинна стати одним із засобів досягнення головної мети великих держав — знищення німецького мілітаритизму й нацизму і створення гарантій того, що Німеччина ніколи більше не буде спроможною порушити мир усього світу. Для досягнення цієї мети конференція прийняла рішення:

  •  роззброїти і розпустити всі німецькі збройні сили;
    •  назавжди розпустити німецький генеральний штаб, який неодноразово сприяв відродженню німецького мілітаризму;
    •  вилучити або знищити все німецьке військове обладнання;
    •  взяти під контроль усю німецьку промисловість, яка могла б бути використана для військового виробництва;
    •  здійснити швидке й справедливе покарання злочинців війни;
    •  стягнути відшкодування завданих німцями збитків за зруйнування;
    •  ліквідувати нацистську партію, нацистські закони, організації та установи.

Крім того окремим рішенням конференції великі держави уповноважувалися спільно приймати у майбутньому щодо Німеччини інші заходи для безпеки всього світу.

У заключній частині ялтинських ухвал щодо окупації Німеччини і контролю над нею керівники великих держав заявили, що їхньою метою не є знищення німецького народу, а навпаки, створення відповідних умов його існування. Таким чином, погоджена в Ялті програма щодо Німеччини перекреслила англо-американські плани поділу її на окремі державні утворення, а отже, перетворення Німеччини на аграрну країну, вироблені на конференції в Квебеку.

Проголошуючи основні принципи стосовно німецької проблеми, Ялтинська конференція не могла обійти питання, пов'язані з країнами, що перебували у процесі звільнення від німецької окупації. Уже Московська конференція міністрів закордонних справ трьох держав, про яку вже йшлося вище, у прийнятій декларації про Австрію висловилась за невизнання актів німецької експансії. У період роботи Ялтинської конференції, з огляду сприятливого розвитку обстановки на фронтах і звільнення багатьох країн, питання набуло особливої актуальності. У зв'язку з цим конференція прийняла «Декларацію про звільнену Європу». Декларація спиралась на Атлантичну хартію, зокрема на положення, у якому йшлося про право всіх народів обирати для себе бажану для них форму правління, а також відновлення суверенних прав і самоуправління народів, які були позбавлені цього насильницьким шляхом. Три великі держави, які звільняли європейські країни, передбачали в ялтинських рішеннях надання визволеним народам допомоги у відновленні їх прав і нормального державного життя. Було проголошено, що учасники Ялтинської конференції погоджуватимуть між собою політику своїх урядів у справі допомоги визволеним народам як країн, поневолених агресорами, так і держав - сателітів «вісі». При цьому підкреслювалося, що така допомога повинна стосуватися розв'язання демократичними способами нагальних політичних і економічних проблем.

Лідери трьох держав оголосили, що у майбутньому їхня спільна допомога може торкатися питань створення тимчасових урядів які представляють усі демократичні елементи населення, а також сприяння, за потреби, проведенню виборів для створення нових урядів.

Незалежно від «Декларації про звільнену Європу» Ялтинська конференція прийняла особливі ухвали щодо польського питання та Югославії. Під час обговорення польського питання виникли серйозні незгоди, зокрема щодо визнання польського уряду та його складу. Радянське керівництво визнавало Тимчасовий польський уряд, створений у Люблені. Водночас Сполучені Штати і Велика Британія продовжували визнавати польський емігрантський уряд у Лондоні й підтримувати з ним дипломатичні відносини. Після гострих дебатів з цього питання було прийнято компромісну ухвалу, яка, проте, остаточно не вирішувала проблеми.

Слід констатувати, що у постанові з цього питання учасники конференції висловили спільне бажання бачити Польщу об'єднаною, вільною, незалежною і демократичною державою. Західні держави зобов'язалися відмовитись від визнання емігрантського польського уряду, але за умови, якщо буде здійснено процес реорганізації Тимчасового уряду. Інакше кажучи, англійська й американська сторони висунули умову включення до Тимчасового уряду польських діячів зі стану еміграції, а також політичних діячів із самої Польщі, які ще не брали участі в політичному житті звільненої країни. Після здійснення цього процесу Тимчасовий уряд відповідно до рішень конференції повинен називатися польським Тимчасовим урядом національної єдності, який буде визнаний усіма державами. Представникам Великої трійки ялтинськими рішеннями надавалися повноваження у процесі реорганізації Тимчасового уряду проконсультуватися як з його членами, так і з політичними діячами в еміграції. Для остаточного врегулювання питання про визнання нового польського уряду було вирішено провести у Москві нараду за участю міністра закордонних справ СРСР, а також послів США і Великої Британії.

Іншою проблемою, що викликала гострі дебати з польського питання, була проблема майбутніх кордонів Польщі. Стосовно східного кордону особливих суперечок не виникало, керівники трьох держав погоджувались встановити його по лінії Керзона. Не мала заперечень і необхідність розширення території Польщі на півночі й заході. Але пропозиція радянської делегації встановити західний кордон Польщі по Одеру і Західній Нейсе не дістала підтримки керівників делегації США і Великої Британії. Оскільки спільної думки щодо кордонів Польщі, зокрема західного, не було досягнуто, в ухвалі з цієї проблеми було записано загальне положення, що Польща повинна отримати суттєво прирощення території на півночі й заході. Загалом остаточне визначення західного кордону Польщі учасники конференції відкладали до мирної конференції.

Щодо Югославії питання виявилось не менш дискусійним. США і Великої Британія були прихильниками збереження монархії в Югославії і підтримували короля Петра II та емігрантський королівський уряд у Лондоні. Але фактично влада у країні належала Національному комітету визволення Югославії на чолі з Й. Тіто, обраному й підтримуваному народом. У листопаді 1944 р. у Белграді було укладено угоду між НКВЮ і емігрантським урядом, яка передбачала утворення єдиного югославського уряду. Проте король і емігрантський уряд зволікали із введенням його в дію. Учасники конференції визнали за необхідне рекомендувати Тіто і Шубашичу негайно ввести в дію укладену між ними угоду і створити Тимчасовий об'єднаний уряд. Такий уряд невдовзі було сформовано на основі Національного комітету визволення Югославії з введенням до нього п'яти членів колишнього емігрантського уряду.

Особливе місце в роботі Ялтинської конференції посіли питання, пов'язані зі створенням нової міжнародної організації. Як відомо, робота конференції в Думбартон-Оксі, яка підготувала проект статуту ООН, мала позитивний результат щодо узгодження низки питань стосовно структури і компетенції нової організації. Проте залишалися питання, розгляд яких було винесено на Ялтинську конференцію. Одним з них було питання прийому країн-членів до нової міжнародної організації. Ялтинська конференція схвалила вироблені у Думбартон-Оксі проекти і постановила скликати 25 квітня 1945 р. в м. Сан-Франціско Установчу конференцію Організації Об'єднаних Націй, причому учасниками конференції могли стати всі держави, які оголосили війну Німеччині й Японії до 1 березня 1945 р. Було досягнуто домовленості, що засновниками й членами ООН поряд з СРСР будуть Українська РСР та Білоруська РСР.

Ялтинська конференція розглянула й питання про вступ СРСР у війну на Далекому Сході, на чому енергійно наполягав Рузвельт. Керівники великих держав досягли згоди про те, що через два-три місяці після капітуляції Німеччини і завершення війни в Європі Радянський Союз вступить у війну проти Японії. В ухвалах конференції було зафіксовано умови, за яких СРСР погоджувався на участь у війні на Далекому Сході і які підлягали виконанню після перемоги над Японією. Серед найважливіших з них були збереження існуючого становища Монгольської Народної республіки, відновлення прав Росії, порушених нападом Японії у 1940 р., а саме: повернення Радянському Союзу південної частини острова Сахалін та забезпечення пріоритетних прав на Порт-Артур як на військово-морську базу СРСР. Радянському Союзу також мали бути передані Курильські острови.

Ці та інші домовленості союзників знайшли відображення у документі за назвою «Кримська угода трьох великих держав з питань Далекого Сходу» , що являв собою доповнення Каїрської декларації. У заключній частині цього документа висловлювалась готовність Радянського Союзу укласти з Національним китайським урядом пакт про дружбу і союз для надання допомоги своїми збройними силами у звільненні Китаю від японського гніту.

У підсумковій заяві про результати Ялтинської конференції, підписані представниками урядів США, Великої Британії та СРСР, зазначалося, що вона підтвердила спільну рішучість цих держав зберегти і посилити в передбачуваний мирний період ту єдність цілей і дій, котра забезпечила перемогу Об'єднаних націй у сучасній війні.

Зміст заяви, як і найсуттєвіші з урегульованих у Ялті проблем досить переконливо свідчасть про значення Кримської конференції для миру в усьому світі і повоєнних міжнародних відносин.

Рішення Ялтинської конференції стали додатковим стимулом для союзних держав у їх прагненні прискорити розгром армій вермахту і примусити Німеччину капітулювати. На початку 1945 р. союзні армії вийшли до кордонів Німеччини і готувалися до вирішального наступу. У січні радянські війська відновили наступ, у ході якого звільнили Варшаву, а потім всю Польщу, і вступили на територію Німеччини. На початку лютого 1945 р. радянські війська вийшли на річку Одер і опинилися на відстані близько 70 км від Берліна. На південній ділянці радянсько-німецького фронту Радянська Армія продовжувала звільнення Чехословаччини й Угорщини, яку повністю очистили від військ вермахту на початок квітня. Від цілковитого краху Німеччину відділяли лічені дні. У цей час нацистське керівництво плекало надію на порятунок, сподіваючись на можливий розкол антигітлерівської коаліції і сепаратний мир з Англією та США. їх тактика полягала в тому, щоб упертою обороною затримати радянські війська, виграти час і знайти шлях до угоди з союзниками СРСР. Але сподівання Гітлера не виправдались.

8 лютого 1945 р. англо-американські війська перейшли в наступ на Західному фронті, зламали німецьку оборону і почали швидко просуватись у глибину Німеччини, намагаючись випередити радянські війська і захопити Берлін, що входив у радянську зону окупації.

У Москві припускали, що зволікання з штурмом Берліна - остаточного центру опору Німеччини - може зумовити відкриття німцями фронту на заході, що дасть можливість союзникам увійти у Берлін першими. 16 квітня силами трьох фронтів радянські війська розпочали берлінську операцію, а 2 травня боротьба за столицю гітлерівського рейху завершилася повною перемогою радянських військ. Опівночі 8 травня в передмісті Берліна Карлхорсті, зайнятому радянськими військами, представники німецького верховного командування на чолі з Кейтелем підписали акт про беззастережну капітуляцію збройних сил фашистської Німеччини. Капітуляція за дорученням радянського уряду і згодою союзників прийняв Маршал Г. Жуков разом із представниками США, Великої Британії та Франції.

5 квітня 1945 р. у Сан-Франціско (США) в обстановці вирішальних перемог Об'єднаних націй і уже близького миру проходила конференція з питань створення нової міжнародної організації. Фактичним завданням конференції було затвердження усіма членами-засновниками нової організації рішень великих держав, прийнятих у Думбартон-Оксі й доповнених у Ялті. Попри сподівання на швидке прийняття Статуту на базі вже розробленого детального проекту і створення міжнародної організації у ході конференції виникли нові дискусії з питань голосування у Раді Безпеки, про регіональні угоди та питання про опіку і майбутнє. 25 червня 1945 р. Статут Організації Об'єднаних Націй було ухвалено. Членами нової міжнародної організації та її засновниками стали 50 країн, які брали участь у конференції в Сан-Франциско, підписали та ратифікували Статут, тобто всі держави, які оголосили війну Німеччині чи Японії. Серед них членами ООН та її засновниками конференція визнала Україну й Білорусію. У прийнятому Статуті знайшли втілення принципи нової міжнародної організації, яку було задумано й засновано як дієздатну систему забезпечення миру. Офіційно Статут ООН набрав чинності 24 жовтня 1945 р. Саме цей день вважається Днем народження ООН.

Капітуляція Німеччини 8 травня 1945 р. зумовила необхідність подальших кроків у справі врегулювання європейських питань, ліквідації наслідків війни і встановлення миру на основі відповідних міжнародних угод. В умовах, породжених капітуляцією, потреба нових рішень набула надзвичайної гостроти. У рамках міжнародного співробітництва періоду війни, насамперед тісного співробітництва трьох великих держав, було прийнято низку рішень після капітуляції, які заклали основу для детальніших і конкретних постанов. Одним з перших міжнародних актів, прийнятим після капітуляції, була декларація від 5 червня 1945 р. про поразку Німеччини і про взяття на себе верховної влади чотирма союзними державами, а також заява про зони окупації та про утворення контрольного механізму в Німеччині. У декларації і заявах підкреслювався їх тимчасовий характер і зазначалося, що заходи з наступного врегулювання німецької проблеми будуть предметом особливої угоди. З цих документів зрозуміло, що вони передбачили прийняття нових міжнародних актів, покликаних урегулювати основні європейські проблеми, що випливали з факту розгрому гітлерівської коаліції не в загальній формі, а на засадах міжнародного права.

Для вирішення цих завдань необхідно було провести міжнародну конференцію. Потреба невідкладного скликання конференції диктувалася й тим, що між союзниками ще наприкінці війни у Європі виникло серйозне напруження, яке потребувало врегулювання.

Напруження виникло на грунті посилення жорстокості радянської дипломатії. Наприкінці лютого радянський уряд в ультимативній формі висунув вимогу румунському королю Міхаєві про негайну заміну коаліційного кабінету генерала Радеску на новий уряд, очолюваний комуністом Петру Грозою. Всупереч опору короля 6 березня цей уряд був сформований. Крім того, у Польщі Молотов відмовився замінити люблінський комуністичний уряд на коаліційний. Він погоджувався на введення до складу уряду кількох нових членів із лондонської еміграції.

Дії радянського уряду викликали протест з боку Рузвельта і Черчілля, які в телеграмі Сталіну закликали його не порушувати єдності, досягнутої у Ялті. У відповідь Сталін досить різко звинуватив союзників у контактах з німецьким генералом Кессельрінгом стосовно домовленості про сепаратну капітуляцію німецької армії в Італії.

З метою врегулювання проблем, що виникли, президент США направив до Москви Г. Гопкінса. У переговорах зі Сталіним, які тривали з 26 травня по 7 червня, Гопкінс заявив, що метою його візиту є поліпшення відносин між США та СРСР, які останнім часом погіршали. У центрі дискусії перебували питання щодо Польщі, Далекого Сходу та створення Контрольної ради у Німеччині. В ході дискусій Сталін дорікав США за раптове припинення допомоги по ленд-лізу відразу після капітуляції Німеччини та про невиконання домовленостей щодо передачі Радянському Союзу належної йому частини німецького флоту. Щодо Польщі Сталін фактично підтримав Молотова, запропонувавши щоб з 20 членів польського уряду тільки чотири призначалися поляками з Лондона. Було вирішено це питання передати на розгляд нової конференції «Великої трійки», яка мала відбутися 15 червня під Берліном. З приводу Міжсоюзницької контрольної ради Сталін повідомив, що радянським представником у ній буде маршал Жуков. Щодо проблем Далекого Сходу Сталін підтвердив готовність розпочати наступ проти Японії та погодився з ідеєю про опіку над Кореєю, здійснювану Сполученими Штатами, Китаєм, Великою Британією та Радянським Союзом.

Конференція, про яку домовлялися Сталін і Гопкінс, відкрилася в палаці Цецілієнхоф у Потсдамі 17 липня 1945 р. Це була остання зустріч керівників урядів трьох великих держав, на якій було укладено ухвали великої ваги для повоєнного світу. Потсдамська конференція відбувалася в істотно зміненому складі. 12 квітня не стало Рузвельта, політичного діяча, в руки якого нація чотири терміни підряд вручала свою долю і який успішно провів її через лихоліття усієї війни. У зв'язку з цим американську делегацію очолив новий президент Г. Трумен. У результаті поразки консерваторів на парламентських виборах в Англії прем'єр-міністром було обрано лідера лейбористської партії К. Етлі, який очолив британську делегацію замість У. Черчілля. Місце Ідена у її складі заступив новий міністр закордонних справ Е. Бевін. Незмінним залишилось лише керівництво радянської делегації. Істотні зміни у складі учасників конференції певною мірою впливали й на хід переговорів та прийняття рішень.

Вирішальний вплив на розв'язання основних міжнародних проблем справили США, які на час роботи конференції успішно провели випробування атомної зброї, та СРСР, ліберальний і політичний авторитет якого завдяки військовим успіхам значно зріс у світі.

Одне з таких питань на Потсдамській конференції було пов'язане з майбутнім Німеччини. У рішеннях конференції передбачалося викорінення німецького мілітаризму, створення сприятливих умов для того, щоб у подальшому німецький народ міг здійснити реконструкцію свого життя на демократичній і мирній основі. У Потсдамі було вироблено політичні й економічні принципи, якими належало керуватися у відносинах з Німеччиною у початковий контрольний період. Одним з основних принципів Потсдама, що мав вирішальне значення для змісту майбутних міжнародних актів у німецькому питанні, була заборонена ремілітаризація Німеччини. У рішеннях конференції великі держави чітко заявили про своє прагнення до того, щоб Німеччина після поразки гітлеризму стала чинником миру і демократії.

Слід підкреслити, що підготовка до остаточної реконструкції німецького політичного життя на демократичній основі й до мирного співробітництва Німеччини у міжнародному житті була однією з цілей окупації, якими повинна керуватися Контрольна Рада. Поділ Німеччини на зони окупації, відповідно змісту потсдамської угоди, не мав за мету розколоти її в економічному плані. Економічна єдність мала зберегтися незважаючи на наявність чотирьох окупаційних зон. Вона розглядалась як важливий чинник відновлення у майбутньому повної політичної єдності країни.

Важливим кроком конференції було створення Ради міністрів закордонних справ, що відповідало ялтинським рішенням про збереження єдності мети і дій великих держав і в мирний період. Зі створенням Ради міністрів закордонних справ було знайдено важливу форму практичного співробітництва країн з різними соціально-політичними системами для погодження різних поглядів і міркувань, розв'язання складних міжнародних проблем шляхом переговорів. Згідно з рішеннями конференції, головним завданням Ради була підготовча робота до укладання мирних договорів: вона повинна розробити лише проекти договорів і подати їх на розгляд Організації Об'єднаних Націй для остаточного спільного узгодження.

Однією з важливих і складних проблем, урегульованих Потсдамською конференцією, була проблема західного, тобто німецько-польського кордону. Питання радянсько-польського кордону було узгоджене на Ялтинській конференції, щодо західного було прийнято рішення винести його остаточне узгодження на наступну конференцію з урахуванням думки польського народу щодо розмірів збільшення території Польщі. На Потсдамській конференції свій погляд з цього питання виклали голова Крайової Ради Народової Болеслав Берут і представники польського уряду. Після цього сумніви відносно кордону по Західній Нейсе, які в Ялті висловлювали США і Велика Британія, втратили зміст і стали безпредметними. Американському й англійському урядам не залишалося нічого іншого, як відповідно до ялтинських принципів погодитися на пропозицію СРСР про встановлення західного кордону по Одеру і Нейсе.

Потсдамська конференція позитивно вирішила й низку інших проблем, зокрема щодо репарацій, поділу між союзниками військового й торговельного флоту Німеччини, а також щодо передачі Радянському Союзу Кенігсберга і частини Східної Пруссії. 2 серпня конференція завершили роботу.

Прийняття позитивно узгоджених рішень щодо повоєнного влаштування світу зовсім не означає, що між союзниками було знято усі суперечності. У різних урядових органах США були прихильники жорсткого курсу щодо СРСР. Навесні 1945 р. Черчілль наполягав на створенні нового фронту проти стрімкого просування радянських армій на Заході із застосуванням силового тиску на СРСР. Він не включав навіть військової конфронтації з СРСР. Наприкінці війни в Європі і у перші дні миру завойовану народами перемогу могла поставити під загрозу атомна дипломатія США.

Загальний процес мирного врегулювання наприкінці війни ускладнювався через розходження у питаннях політики у Східній Європі. Тертя між західними державами та Радянським Союзом посилювалось, зокрема, процесами створення комуністичних режимів у країнах Східної і Центральної Європи, які відбувалися під контролем Москви.

Проте існуючі розбіжності між союзниками не стали на заваді енергійній підготовці Радянського Союзу до воєнних дій проти Японії відповідно до рішень Ялтинської та Потсдамської конференцій. СРСР ще 5 квітня 1945 р. денонсував свій договір з Японією про нейтралітет. 8 серпня СРСР оголосив війну Японії, заявивши, що військові дії проти неї розпочне наступного дня. 9 серпня радянські війська з чотирьох напрямків вступили в Маньчжурію, Корею і південну частину Сахаліну.

Атомне бомбардування американцями японських міст Хіросіми і Нагасакі та вступ у війну Радянського Союзу вирішили результат війни на Далекому Сході й у азіатсько-тихоокеанському регіоні. 2 вересня 1945 р. у Токійській затоці на борту американського лінкора «Міссурі» під головуванням головнокомандувача союзними військами генерала Макартура відбулося підписання Акту про капітуляцію Японії. З капітуляцією Японії завершилась Друга світова війна.

Розгром Німеччини і Японії та їх сателітів став результатом узгодженої і спрямованої на перемогу зовнішньої політики та військової взаємодії великих держав, що знайшли своє втілення у рішеннях конференцій, проведених керівниками урядів, зокрема у рішеннях Ялтинської та Потсдамської конференцій. Саме їм належить особлива роль у створенні фундаменту повоєнної системи міжнародних відносин у світі та його мирного облаштування.

Література

  1.  Сборник документов по международной политике и международному праву. – М., 1934. – Вип. 6.
    1.  Причины второй мировой войны: Документы и материалы. – М., 1988.
    2.  Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів: Пер. з фр. – К.: Основи, 1999.
    3.  Военно-блоковая система империализма: История и современность. – М., 1980.
    4.  Мировые войны XX века: В 4 кн. – Кн. 3: Вторая мировая война: Исторический очерк. – М.: Наука, 2002.
    5.  Нюрнбергский процесс: Сб. материалов: В 8 т. – М., 1999. – Т. 3, Т. 8.
    6.  Косикин А. А. Военные действия на реке Халхин-Гол // Актуальные проблемы новейшей истории. – М., 1991.
    7.  Год кризиса: 1938-1939: Документы и материалы: В 2 т. – М., 1990.– Т. 1.
    8.  От Мюнхена до Токийского залива: Взгляд на трагические страницы истории Второй мировой войны. – М., 1992.
    9.  Война и политика. 1939-1941. – М., 1999.
    10.  Внешняя политика СССР: Сб. документов. – Т. 4.
    11.  Киссинджер Г. Дипломатия: Пер. с агнл. – М., 1997.
    12.  Богарский С. Дипломатия периода Второй мировой войны: международные конференции 1941-1945 гг. – М., 1959.
    13.  Шаповал Ю. Невигадані історії. – К., 2004.
    14.  Переписка председателя Совета Министров СССР с президентом США и премьер-министром Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. – Т. 1. – М., 1957.
    15.  Кулиш В. М. История второго фронта. – М., 1971.
    16.  Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.: Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2006. – 368 с.


Тема 6

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА В ПЕРІОД «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»

План.

1. Геополітичні зміни в світі після Другої світової війни. Становлення біполярної структури міжнародних відносин.

2. Мирні угоди з колишніми союзниками Німеччини. Створення Організації Об'єднаних Націй.

3. Причини і початок «холодної війни». Утворення військово-політичних блоків.Сателітизація країн Центрально-Східної Європи.

4. Німецька проблема в міжнародних відносинах.

5. Регіональні конфлікти та проблеми їх розв'язання в умовах біполярного світу.

6. Розпад колоніальної системи. Вихід країн, що визволилися, на міжнародну арену.

7. Дипломатична боротьба за обмеження ядерних озброєнь.

1. Геополітичні зміни в світі після Другої світової війни. Становлення біполярної структури міжнародних відносин.

Після Другої світової війни склалася принципово нова система міжнародних відносин, яка від притаманної їй до того багатополярності доволі швидко трансформувалася в біполярну. Остаточно цей процес завершився наприкінці 1940-х років, коли СРСР, як і США, став ядерною державою і сформував навколо себе пояс держав-сателітів у Центрально-Східній Європі.

Всередині капіталістичної системи відбулися істотні зрушення. Фашистські держави — Німеччина, Італія, Японія та їх союзники були розгромлені; Англія і Франція — відкинуті назад; США, збагатившись на військових поставках, стали незаперечним лідером світового капіталізму.

За роки війни територія США не постраждала, людські втрати не перевищували 400 тис. осіб. Водночас населення США за воєнні роки зросло з 131 до 140 млн. осіб. Обсяг валового національного продукту збільшився з 90,5 млрд. дол. у 1939 р. до 211,9 млрд. у 1945 р. До кінця війни під контролем США перебувало 80% золотого запасу капіталістичного світу. У 1947 р. США контролювали 59% світових запасів нафти, третину її світового експорту. В 1948 р. на США припадало 41 % світового виробництва товарів та послуг, 50 % машинного парку. У 1949 р. дохід на душу населення у США дорівнював 1453 дол. порівняно з 320 дол. у Західній Німеччині, 482 — у Франції та 773 — у Великій Британії. Маючи у своєму розпорядженні найбільший військово-морський флот, найпотужнішу авіацію, ядерну зброю, США могли здійснювати воєнні операції по всьому світу.

Зовсім іншим було становище другого лідера антигітлерівської коаліції — СРСР. За роки війни на полях боїв та на окупованих територіях загинуло понад 27 млн. людей, десятки мільйонів стали каліками. Кількість населення СРСР скоротилася зі 194 млн. у 1940 р. до 170 млн. у 1945 р. У руїнах лежало 1710 міст, понад 70 тис. сіл. У ході боїв було зруйновано понад 6 млн. будинків, 25 млн. людей залишилися без притулку. Було знищено майже 32 тис. заводів і фабрик, 65 тис. км залізниць, затоплено і підірвано понад 1100 шахт. Загальний рівень промислового виробництва в районах, що були ареною жорстоких боїв, становив у 1945 р. лише 30% довоєнного. Обсяг продукції сільськогосподарського виробництва в 1945 р. становив лише 50 % показників 1940 р. У цілому радянська держава за роки війни втратила майже третину свого національного багатства.

Колосальні людські й економічні втрати СРСР у Другій світовій війні, жахлива руйнація народного господарства об'єктивно зумовили роль і місце радянської держави в міжнародних відносинах. Хвороблива реакція сталінського керівництва на ядерну монополію США та на її статус єдиної (в перші повоєнні роки) світової держави змушувала радянських лідерів до пошуку компромісів у розв'язанні актуальних міжнародних проблем спільно з колишніми партнерами по антигітлерівській коаліції, до створення образу СРСР як миролюбивої держави.

Але внутрішні процеси, що відбувалися в Радянській державі, кардинальні зміни в міжнародній обстановці — розпад антигітлерівської коаліції, прогресуюча «холодна війна» між СРСР і США, Сходом і Заходом, нарощування зусиль радянського керівництва, спрямованих на створення в Центрально-Східній Європі єдиного соціалістичного табору, а також спроб встановлення і посилення свого впливу у Китаї та Північній Кореї — штовхали сталінське керівництво до прийняття жорсткіших політико-доктринальних настанов, які визначали конкретні цілі та дії радянської дипломатії.

У сучасній науковій літературі домінуючою є концепція про становлення і утвердження в повоєнні роки ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин. Кримська конференція керівників СРСР, США і Великої Британії (4-11 лютого 1945 р.) окрім основної проблеми - завершення війни в Європі - розглянула питання про ставлення союзників до Німеччини після її поразки, про майбутнє Німеччини як такої. Сторони вирішили принципові питання відносно характеру верховної влади на німецькій території, її поділу на окупаційні зони.

Прийнята в Ялті Декларація про визволену Європу, а також інший підсумковий документ «Єдність в організації миру, як і у веденні війни» фактично створили ту модель мирних міжнародних відносин, що якнайкраще відповідала потребам світового розвитку.

Остаточне формування нової конфігурації повоєнних міжнародних відносин довершувалося на Потсдамській конференції лідерів трьох великих держав, що проходила з 17 липня до 2 серпня 1945 р. Головною сферою обговорень були європейські справи, передусім вирішення «німецького питання», від чого значною мірою залежали як контури, так і сама сутність повоєнного європейського устрою. Досягнуті в Потсдамі домовленості зафіксували об'єктивне співвідношення сил та інтересів провідних країн антигітлерівської коаліції. На думку багатьох дослідників, не цілком коректним є твердження, що з плином десятиліть вони остаточно втратили свій сенс. Адже територіальний устрій у більшості частин Європи залишається в основному таким, яким його було встановлено в Потсдамі.

Усі повоєнні роки світова політична, стратегічна, економічна та міжнародно-правова реальність значною мірою спиралася на засади, що їх було закладено свого часу в Ялті та Потсдамі. Без сумніву, найістотнішу з цих засад становило створення Організації Об'єднаних Націй - інституту глобального регулювання міжнародних відносин.

Головні учасники Ялтинської та Потсдамської конференцій створили новий біполярний світ, у якому кожен із них мав найкращим чином облаштуватися сам і облаштувати своїх союзників. Водночас ялтинсько-потсдамська система передбачала такий світопорядок, який міг забезпечити мирне співіснування, взаємодію та більш-менш пристойні умови існування для членів світового співтовариства, включаючи й переможені держави.

Проте вже наприкінці 1950-х років у фундаменті біполярного світопорядку з'явилися перші тріщини, початок чому поклало погіршення, а потім розрив радянсько-китайських відносин. Виявом протилежної тенденції став вихід на арену світової політики руху неприєднання, який зробив істотний внесок у зміцнення миру й добросусідських відносин між державами.

Проте новоутворювані незалежні держави з числа колоній та напівколоній фактично так і не змогли досягти повної економічної та політичної незалежності. Той «вакуум влади», що виникав у цих державах одразу після того, як їх залишали колонізатори, майже одразу заповнювався США або СРСР - країнами, які ніколи не були метрополіями в чистому вигляді, але прагнули власної гегемонії у світі: перша під гаслами встановлення демократії, друга — побудови комуністичного раю. Досить скоро країни «третього світу» (як їх почали називати), перетворилися на арену доволі жорстоких зіткнень геополітичних інтересів СРСР і США. Так сталося в 1946 р. у Сирії та Лівані, у 1945-1948 рр. - в Індонезії, у 1948 р. - в Палестині. Згодом саме на території колишніх колоній розгорнулося тривале радянсько-американське протистояння.

На кінець 40-х років в повоєнній системі міжнародних відносин реально визначилися два полюси сили. США остаточно відкинули доктрину довоєнного ізоляціонізму і встановили своєю стратегічною метою досягнення світової гегемонії. СРСР порушив американську монополію на ядерну зброю, фактично відродив свій економічний потенціал і завершив створення єдиного табору держав-сателітів у Центрально-Східній Європі, успішно здійснивши там «народно-демократичні революції».

Вагомі поправки до біполярної системи були внесені поступовим перетворенням Японії та ФРН на могутні економічні держави, Китаю - на ядерну державу, а також створенням ОПЕК - Організації країн - експортерів нафти, які прагнули звільнитися від економічного диктату індустріальне розвинутих держав.

Біполярність міжнародних відносин підривалася з відродженням націоналізму. Шарль де Голль, успішно використавши ідею величі Франції, зумів значно зміцнити самостійність своєї країни в межах начебто єдиного західного світу. В середині 1960-х років Франція вийшла з військової організації НАТО, що примусило американські війська залишити її територію.

У цьому аспекті суттєве значення мало також створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), яке згодом перетворилося на самостійний центр прийняття економічних і політичних рішень. Подальшій ерозії ідеології біполярного світопорядку сприяло й посилення протистояння між Північчю і Півднем.

2. Мирні угоди з колишніми союзниками Німеччини. Створення Організації Об'єднаних Націй.

Згідно з рішенням Потсдамської конференції було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) п'яти великих держав - СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. Для погодження питань, пов'язаних з мирними договорами, з 29 липня по 15 жовтня 1946 р. у Парижі проходила мирна конференція за участю 21 держави. Найбільш гострі проблеми мирних договорів (які не вдалося розв'язати на Паризькій конференції) було узгоджено на сесії РМЗС, що проходила з 4 листопада по 12 грудня 1946 р. у Нью-Йорку.

Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947 р. Кожна з угод містила преамбулу, а також територіальні, політичні, військові, економічні, репараційні постанови. В преамбулі мирної угоди проголошувалося про припинення стану війни й фіксувалося зобов'язання союзних держав підтримати звернення країни, з якою укладено угоду, про прийняття її до Організації Об'єднаних Націй.

Італія відмовлялася від усіх своїх колоній, знищувала військові укріплення на кордонах, обмежувала чисельність збройних сил. Місто Трієст з навколишньою територією перетворилось на вільну територію Трієст. Італія сплачувала СРСР репарації в розмірі 100 млн. дол.

Територіальні пункти мирної угоди з Угорщиною, крім передання Румунії Північної Трансільванії, передбачали також передання Чехословаччині трьох сіл на південному березі Дунаю для розширення порту Братислава. Угорсько-чехословацький кордон встановлено в межах, які існували на 1 січня 1938 р. Рішення Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. про приєднання до Угорщини південних районів Словаччини й Закарпатської України було проголошено недійсним. Новий кордон між Угорщиною і СРСР збігався з кордоном між Угорщиною і Закарпатською Україною, який існував до ухвалення Віденським арбітражем рішення від 2 листопада 1938 р.

Фінляндія передавала СРСР на півночі область Петсалю (Печенга), а також в оренду на 50 років військово-морську базу Порскала-Удд у Фінській затоці. Кордони Болгарії було залишено без змін; Південна Добруджа, втрачена Румунією за угодою у Крайові у вересні 1940 р. на користь Болгарії, лишилася у складі Болгарії. Румунія, Фінляндія сплачували СРСР по 300 млн. дол. репарацій у вигляді поставки товарів, Угорщина — 200 млн. дол. Передбачалося виведення окупаційних військ з територій цих держав, крім Угорщини та Румунії, де залишались радянські війська.

Політичні пункти мирних угод з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією зобов'язували ці країни вжити необхідних заходів для забезпечення основних прав і свобод людини всім особам, які перебували під їхньою юрисдикцією, незалежно від раси, статі, мови та релігії. Ці країни зобов'язувалися також не допускати відродження, існування та діяльності на своїх територіях фашистських організацій — політичних, військових або мілітаризованих.

Військові, військово-морські й військово-повітряні постанови запровадили обмеження збройних сил для колишніх сателітів гітлерівської Німеччини.

Загалом мирні угоди з союзниками Німеччини після Другої світової війни істотно відрізнялися тим, що вони не були принизливими для переможених держав, як це було після Першої світової війни.

Мирні договори з Німеччиною та Японією не були розроблені на той час і їх розгляд було відкладено. Тимчасово в Німеччині, Австрії, Японії, Кореї вводились окупаційні режими країн-переможців. Так, Німеччина, Австрія, міста Берлін і Відень були поділені на чотири окупаційні зони Англії, США, СРСР та Франції. Метою окупації Німеччини проголошувалось відродження єдиної країни, від якої ніколи б не було загрози війни, ліквідація небезпечних для збереження миру державних, політичних і воєнних структур. Але реалізувати цю мету у повоєнні роки не вдалося. «Холодна війна», що розпочалася, призвела до утворення у 1949 р. двох німецьких держав: Федеративної Республіки Німеччини (ФРН) і Німецької Демократичної Республіки (НДР).

Проблема Австрії в повоєнних міжнародних відносинах була вирішена підписанням 15 травня 1955 р. у Відні Державної угоди. Австрія відновлювалась як суверенна, незалежна й демократична держава в кордонах, що існували на 1 січня 1938 р. Політичні гарантії незалежності Австрії забезпечувалися заявою великих держав і забороною на політичний і економічний союз із Німеччиною у будь-якій формі. Цього ж дня було розпущено Союзницьку раду у Відні й почалося виведення окупаційних військ, яке завершилося 25 жовтня 1955 р. 26 жовтня австрійська Національна рада ухвалила конституційний закон про постійний нейтралітет на зразок Швейцарії.

Досить складно й суперечливо розв'язувалася проблема вироблення мирної угоди з Японією. У грудні 1946 р. на Московській конференції РМЗС було створено Далекосхідну комісію за участю 13 країн, у їх числі СРСР, США, Англія, Китай і Франція. Але по мірі вповзання у «холодну війну» і загострення відносин між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції, поступово ініціативу щодо вироблення проекту мирної угоди з Японією перебрала на себе дипломатія США. Згодом США оголосили про скликання міжнародної конференції для вироблення і підписання мирної угоди з Японією.

4—8 вересня 1951 р. у Сан-Франциско (США) проходила конференція за участю 51 країни світу. Цікаво, що КНР (Китайська Народна Республіка), КНДР (Корейська Народна Демократична Республіка) і ДРВ (Демократична Республіка В'єтнам) не були запрошені на конференцію, а Індія і Бірма відмовилися від участі через недоліки проекту договору. Таким чином, країни, які найбільше постраждали від японської агресії, не брали участі в роботі конференції. Радянська делегація виявила активність під час обговорення проекту мирного договору з Японією, але більшість її поправок було відхилено. 8 вересня 1951 р. 48 держав підписали Сан-Франциський договір з Японією. Делегації СРСР, Польщі і Чехословаччини відмовились від підписання договору.

Договір оголошував про припинення стану війни з Японією. Остання визнавала незалежність Кореї, відмовлялась від Курильських островів, Південного Сахаліну, Тайваню, Пескадорських островів. США встановили свою опіку над низкою японських островів в Тихому океані. За США зберігалося право тримати війська на території Японії, створювати там свої військові бази, частково контролювати японську економіку. В цілому Сан-Франциський мирний договір закріпив залежне становище Японії від США.

З 1955 р. тривали переговори між СРСР і Японією про відновлення радянсько-японських відносин. Вони завершилися підписанням 19 жовтня 1956 р. спільної радянсько-японської Декларації, відповідно до якої між двома країнами припинявся стан війни і відновлювалися дипломатичні відносини. Переговори про укладення мирного договору між СРСР і Японією тривали протягом десятиліть, але позитивного результату не дали. Ця проблема перейшла у спадок до дипломатії Російської Федерації.

Важливе міжнародне значення мали Нюрнберзький і Токійський судові процеси над воєнними злочинцями. За вироком Міжнародного трибуналу, що проходив у Нюрнберзі з 20 листопада 1945 р. по 1 жовтня 1946 р., дванадцятьох головних нацистських воєнних злочинців було засуджено до страти через повішення, трьох — до довічного ув'язнення, чотирьох — до різних термінів ув'язнення. Міжнародний трибунал визнав злочинними організаціями керівний склад нацистської партії, гестапо, СД і СС.

Над головними японськими воєнними злочинцями у Міжнародному військовому трибуналі для Далекого Сходу з 3 травня 1946 р. по 12 листопада 1948 р. відбувався Токійський судовий процес. Семи найбільшим воєнним злочинцям було винесено смертний вирок, шістнадцятьом — довічне ув'язнення. Токійський трибунал засудив агресію як найтяжчий злочин проти людства.

Ще у ході Другої світової війни постало питання про утворення міжнародної організації, яка б перебрала на себе функції збанкрутілої Ліги Націй. На конференції в Думбартон-Оксі (США), яка тривала з 21 серпня до 28 вересня 1944 р., представники Сполучених Штатів, СРСР, Англії та Китаю визначили основні  принципи діяльності Організації Об'єднаних Націй (ООН), її структуру і функції. В Думбартон-Оксі також було розроблено проект Статуту ООН.

На Кримській (Ялтинській) конференції лідерів СРСР, США і Великобританії (4—11 лютого 1945р.) було прийнято рішення про скликання установчої конференції ООН 25 квітня 1945 р. у Сан-Франціско (США). Учасниками конференції могли бути всі держави, які оголосили війну Німеччині і Японії до 1 березня 1945 р. На цій конференції було прийнято рішення про участь в ООН Української РСР і Білоруської РСР в якості держав-засновників.

Конференція у Сан-Франциско проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 р., її головною метою було заснування Організації Об'єднаних Націй. У роботі конференції брали участь 282 делегати з 50 країн світу, 1,5 тис. радників, експертів.

Делегацію УРСР на конференції у кількості 12 осіб очолив нарком закордонних справ Д. 3. Мануїльський. Члени української делегації активно співпрацювали в ряді комісій і комітетів конференції. Головою першого комітету першої комісії було обрано Д. 3. Мануїльського, де він справив велике враження на делегатів своєю ерудицією і володінням багатьма мовами. Вагомий внесок у роботу ряду комісій та комітетів внесли й інші члени української делегації, зокрема віце-президент АН УРСР О. В. Палладій, заступник голови ряду України І. С. Сенін, директор Інституту історії АН УРСР М. Н. Петровський, ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка В. Г. Бондарчук, член-корреспондент АН УРСР П. С. Погребняк, помічники Д. 3. Мануїльського дипломати О. Д. Война й П. П. Удовиченко.

Під час обговорення Статуту ООН виникло дві проблеми: щодо прийняття рішень в Раді Безпеки та питання опіки над колоніями та залежними територіями. Стосовно першої із них було прийнято радянську пропозицію, згідно з якою рішення Ради Безпеки (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) приймаються одноголосно. Завдяки цьому праву виключалась можливість використання авторитету міжнародної організації для виправдання дій, які суперечать принципам Статуту ООН. Однак це знижувало ефективність ООН як інструменту захисту миру, оскільки дійти згоди країнам з полярними інтересами за умов розгортання «холодної війни» було досить складно. Стосовно другої проблеми було вирішено, що система опіки повинна сприяти розвитку народів залежних територій «у напрямі до самоуправління або незалежності».

25 червня 1945 р. Статут ООН було одностайно схвалено, а наступного дня — 26 червня — офіційно підписано представниками 50 країн-фундаторів ООН. Пізніше Статут підписала також Польща, ставши 51 членом-фундатором ООН.

24 жовтня 1945 р. після ратифікації Статуту ООН п'ятьма великими державами — СРСР, США, Англією, Францією, Китаєм, а також більшістю держав-учасниць конференції у Сан-Франціско він набрав чинності. День 24 жовтня щорічно відзначається як День Організації Об'єднаних Націй.

Вищим органом ООН визначено Генеральну Асамблею, яка збирається на свої сесії один раз на рік. До її обов'язків входять затвердження бюджету організації, прийняття нових членів, обрання непостійних членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, Ради з питань опіки, Міжнародного Суду, Секретаріату на чолі з Генеральним секретарем ООН.

Вищим органом було визначено також і Раду Безпеки, до складу якої спочатку входило 11 членів (нині 15, з них 10 непостійних, які обираються на два роки, і 5 постійних). За Статутом ООН, Рада Безпеки (РБ) є постійно діючим органом, на який покладаються обов'язки з підтримання миру. Для реалізації своїх повноважень РБ має право накладати на агресора санкції, вводити блокаду і застосувати проти нього силу. У розв'язанні всіх питань, за винятком процедурних, потрібна одностайність постійних членів РБ.

На жаль, в умовах розгортання «холодної війни», ідеологізації міжнародних відносин ООН перетворилась на головну арену ідеологічних і політичних баталій. Це паралізувало діяльність її органів, особливо найважливішого з них — Ради Безпеки.

Негативні наслідки «холодної війни» виявилися в усіх сферах, зокрема в питанні про прийняття нових членів в ООН. За перші десять років існування ООН поповнилась лише дев'ятьма новими членами. Американське домінування в ООН, і зокрема в Раді Безпеки, зривало позитивні рішення стосовно кандидатів з радянського блоку, а СРСР у свою чергу, накладав «вето» на кандидатів із протилежного блоку.

Лише у 1955 р., в умовах певного послаблення «холодної війни»ипісля закінчення війни в Кореї і смерті радянського диктатора Й. Сталіна, визначились зрушення в підході до прийняття нових членів. Було досягнуто згоди про прийняття «пакетом» 16 нових членів, у тому числі 4 східноєвропейських держав — Албанії, Болгарії, Угорщини та Румунії.

3. Причини і початок «холодної війни». Утворення військово-політичних блоків. Сателітизація країн Центрально-Східної Європи.

Зростання непорозумінь між країнами Заходу на чолі зі СІІІА та державами, які об'єднались навколо СРСР і проголосили курс на побудову соціалізму, привело до формування двох ідеологічних і воєнно-політичних блоків, які вступили у протиборство один з одним. Настав період різкого загострення міжнародних відносин, який увійшов в історію під назвою «холодна війна». Головними причинами «холодної війни» були:

- перетворення США та СРСР на наддержави і виникнення між ними гострих суперечностей з проблем повоєнного влаштування світу;

- розкол світу та створення «соціалістичного табору» і «капіталістичного оточення»;

- встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства в країнах Східної Європи;

- боротьба за сфери впливу між СРСР та США.

Поняття «холодна війна» включає в себе пропагандистку війну, активну участь у регіональних конфліктах, боротьбу за вплив на країни «третього світу», економічну війну, гонку ракетно-ядерних та космічних озброєнь, боротьбу розвідувальних служб, ідеологічні диверсії, глобальне військове протистояння, стратегію взаємного ядерного залякування, протистояння воєнно-політичних блоків.

Хронологічно «холодну війну» поділяють на два основних періоди: 1) 1946-1975 рр.; 2) 1979 - кінець 1980-х років.

Точками відліку «холодної війни» традиційно вважаються три історичні події: промова Й. Сталіна на зборах виборців (1946 р.), фултонська промова У. Черчілля (1946 р.) та проголошення «доктрини Трумена» (1947 р.).

У своїй промові перед виборцями 9 лютого 1946 р. Сталін закликав радянський народ до нових жертв заради зміцнення обороноздатності держави. Водночас жодного слова не було сказано про можливості співпраці із Заходом. Варто підкреслити, що в передвиборному зверненні ЦК ВКП(б) від 2 лютого 1946 р. співпраця з союзниками визначалась як головна складова повоєнного устрою світу.

Провідні західні країни відповіли гострими випадами на адресу СРСР. Однією з найпомітніших подій в цьому контексті стала промова колишнього прем'єр-міністра Великої Британії У. Черчілля, з якою він виступив 5 березня 1946 р. у Вестмінстерському коледжі м. Фултон штату Міссурі (США) в присутності президента Г. Трумена. У своїй промові У. Черчілль звинувачував СРСР в агресивності і тиранії. Стверджуючи, що СРСР відокремив Східну Європу від усього світу «залізною завісою», він запропонував створити для боротьби проти Радянського Союзу і комунізму «асоціацію народів, які розмовляють англійською мовою», яка б володіла ядерною зброєю і могла б сподіватися на воєнну перевагу над СРСР. Багато дослідників вважають фултонську промову Черчілля початком «холодної війни».

Важливою складовою курсу «холодної війни» стала так звана «доктрина Трумена», яку президент США проголосив у конгресі 12 березня 1947 р. У своїй промові він виклав власне бачення концепції «стримування». Щоб відвернути загрози просування комунізму на Захід, лідер США закликав удатися не до збройної сили, а до ефективної фінансової допомоги країнам, де існувала небезпека посилення лівих. Г. Трумена запропонував надати Туреччині та Греції допомогу 400 млн. дол., спрямовану передусім на перебудову збройних сил. Так було визнано, що інтереси безпеки США вимагають «стримування» СРСР та його союзників. У своєму посланні конгресу, крім усього іншого, Трумен охарактеризував зміст суперництва між США та СРСР як конфлікт між демократією й тоталітаризмом.

«Холодна війна» ще не стала справжньою війною, але чітко визначилося глобальне протистояння двох наддержав, яке призвело до консолідації союзників СРСР і США в межах двох таборів, що протистояли один одному.

Особливу увагу уряд США надавав захисту своїх економічних інтересів, насамперед у західноєвропейських країнах. Цій меті відповідала програма широкомасштабної економічної допомоги, відома під назвою «план Маршалла». 5 червня 1947 р. державний секретар США Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, виклав основні положення плану економічної допомоги країнам, що постраждали від війни. Проте реалізація цього плану спричинила різке посилення конфронтації. Позитивна ідея допомоги країнам Європи в повоєнній відбудові їхніх економік пов'язувалася з установленням жорстокого контролю США за діяльністю країн, що приймали «план Маршалла». Ці умови, що викликали непорозуміння навіть із західноєвропейськими союзниками США, були неприйнятними для СРСР.

Протистояння загострювалося ще більшою мірою із запровадженням за ініціативою США різноманітних економічних обмежень для СРСР та східноєвропейських країн. Утворення координаційного комітету з контролю за експортом (КОКОМ) у 1949 р., покликаного стати на заваді наданню соціалістичним країнам новітніх технологій, стимулювало протистояння в економічній сфері та ізоляцію між ринками Заходу та Сходу.

За логікою протистояння радянське керівництво вдалося до адекватних заходів. У вересні 1947 р. у Польщі пройшла нарада комуністичних партій, яка започаткувала створення Інформаційного бюро (Комінформу) у складі 9 комуністичних і робітничих партій європейських країн. Незважаючи на те, що практична користь цього органу, що мав координувати комуністичний рух у світі, була невеликою, він все ж дав змогу СРСР посилити контроль за європейськими компартіями.

Конфронтаційний характер відносин по лінії Захід—Схід унеможливлював відбудову зв'язків із західноєвропейськими країнами. Тому нагальною потребою став пошук нових зовнішньоекономічних партнерів. У січні 1949 р. у Москві було скликано нараду представників країн радянського блоку (Болгарія, Угорщина. Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР), на якій було вирішено створити Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Пізніше до РЕВ були прийняті Албанія, НДР, Монголія та інші держави. Таким чином, протистояння в економічній сфері поглибилось. Економічні, торговельні, культурні зв'язки по лінії Захід-Схід швидко згортались.

У другій половині 40-х - першій половині 50-х років відбувається оформлення військово-політичних союзів, що протистоять один одному. У вересні 1947 р. на конференції американських держав в Ріо-де-Жанейро під тиском США був підписаний договір про захист Західної Півкулі від загрози комунізму. В березні 1948 р. Англія, Франція, Бельгія, Голландія, Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне й культурне співробітництво та колективну самооборону. Цей договір увійшов в історію як «Брюссельський пакт» або «Західний Союз». На початку жовтня 1948 р. було створено військову організацію Західного Союзу. Цей договір передбачав спільні дії його учасників у разі воєнних акцій у Європі. США підтримали цей союз, але будучи невдоволені тим, що керівництво в ньому було за Англією, і прагнучи закріпити за собою роль гегемона в західному світі, створюючи «світ по-американськи», виступили з ініціативою створення трансатлантичного воєнного і політичного союзу за участю США, Канади і західноєвропейських країн.

4 квітня 1949р. 12 держав (Англія, Бельгія, Голландія, Данія, Ісландія, Італія, Люксембург, Канада, Норвегія, Португалія, США, Франція) підписали у Вашингтоні договір про створення Північно-атлантичного пакту - військово-політичного блоку НАТО. Учасники договору зобов'язувалися надавати допомогу один одному у разі загрози «політичній незалежності або безпеці» будь-якої з договірних сторін. «Нападаючою стороною» був СРСР й інші країни соціалізму. На підставі цієї й наступних угод США розмістили свої збройні сили в більшості країн-учасниць блоку НАТО.

Згодом, у 1950-ті роки, за ініціативою США було створено воєнно-політичні блоки в Азії - СЕАТО і СЕНТО. Організація договору Південно-Схїдної Азії - СЕАТО - виникла в 1954 р. в Манілі (Філіппіни). До її складу увійшли США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Філіппіни, Таїланд, Пакистан. У 1955 р. було створено блок СЕНТО, як Багдадський пакт, який підписали представники Великої Британії, Турції, Іраку, Пакистану, Ірану.

Після того, як у травні 1955 р. до складу НАТО ввійшла ФРН і західні німці отримали дозвіл на створення 500-тисячної армії, країни соціалістичного табору скликали конференцію у Варшаві. 14 травня 1955 р. СРСР, Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія і Чехословаччина створили Організацію Варшавського Договору (ОВД). Його учасники брали на себе зобов'язання утримуватися від погрози силою чи її застосування. Важливе значення мало зобов'язання всіх учасників договору в разі нападу на одного чи кількох з них надати стороні, що постраждала, негайну допомогу всіма можливими засобами, включаючи застосування збройної сили.

Також були створені Об'єднане Командування збройними силами учасників договору і Політичний Консультаційний Комітет. «Холодна війна» вилилась в протистояння воєнно-політичних блоків. Причому, воно поширилось не лише на Європу, а й на інші регіони світу, сприяючи утворенню біполярної системи міжнародних відносин.

Сателітизація країн Центрально-Східної Європи. Сталінське керівництво, спираючись на радянські війська, що залишились у більшості країн Центрально-Східної та Південно-Східної Європи, стало на шлях утвердження тоталітарних режимів і сателітизацію країн цього важливого регіону Європи. При цьому грубо порушувались демократичні засади «Декларації про визволену Європу», що була прийнята на конференції «великої трійки» в Ялті. Поступово, в результаті прямого тиску СРСР, у 1946—1948 рр. до влади в країнах Центрально-Східної та Південно-Східної Європи прийшли прорадянські комуністичні режими, які проголосили курс на «будівництво соціалізму». У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій радянське керівництво в особі Жданова і Маленкова зажадало від «братніх партій» здійснення повної націоналізації, ліквідації коаліційних урядів ліберальних і соціал-демократичних партій. Новий орган, утворений на нараді - Комінформбюро - вимагав визнавати радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим. В Угорщині, Румунії, Югославії, Албанії було ліквідовано багатопартійність. У Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні партії стають частинами керованих комуністами коаліцій. У країнах регіону досить швидко з'явилися місцеві «Сталіни» - Б. Берут (Польща), К. Готвальд (Чехословаччина), М. Ракоші (Угорщина), Й. Тіто (Югославія) та ін.

Отже, у більшості країн Центрально-Східної та Південно-Східної Європи на кінець 1940-х років запанував державний устрій тоталітарного типу, влаштований на радянський кшталт. СРСР утримував країни «народної демократії» у своїй орбіті підписанням двосторонніх угод. На кінець 1940-х років Албанію, Болгарію, Угорщину, Польщу, Румунію, СРСР, Чехословаччину та Югославію зв'язували 35 двосторонніх угод.

Спроби деяких країн «народної демократії» проводити незалежний від Москви курс викликали гострі конфлікти з радянським керівництвом. Найхарактернішим є радянсько-югославський конфлікт. В Югославії досить швидко встановився культ Й. Б. Тіто, який заявив, що «Балкани поряд з Радянським Союзом повинні бути маяком, що вказує шлях правильного розв'язання національного і соціального питання». Але ж в Москві вважали, що маяком повинен бути тільки СРСР. Оскільки офіційні листи за підписами Й. Сталіна й В. Молотова на керівництво компартії Югославії не вплинули, то для обговорення становища в цій країні у червні 1948 р. в Румунії було скликано нараду Комінформу. Югославські керівники відмовилися взяти участь у ній. У резолюції наради, крім усього іншого, містилося звинувачення в тому, що в югославській компартії немає демократії, встановився «турецький, терористичний режим», що не скликаються з'їзди партії. В Югославії відкинули ці звинувачення, і більшість комуністів згуртувалася навколо Й. Б. Тіто.

Резолюція наради Комінформу стала приводом для розгортання у країнах Центрально-Східної Європи репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило, жертвами цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими у зраді звинувачували й інших державних діячів. Так, в Угорщині був сфабрикований процес над міністром закордонних справ Л. Райком, в Албанії — над заступником прем'єр-міністра К. Дзодзе, в Болгарії — над заступником прем'єр-міністра Т. Костовим, а в Чехословаччині — вже у 1952 р. засудили Генерального секретаря КПЧ Р. Сланського та міністра закордонних справ В. Клементіса. Всі вони були страчені. Тільки в Польщі Генерального секретаря Польської об'єднаної робітничої партії В. Гомулку усунули з посади й ізолювали.

На наступній нараді Комінформу, що відбулася у листопаді 1949 р. у Будапешті, була прийнята ще одна резолюція під назвою «Югославська компартія в руках убивць і шпигунів». У ній стверджувалося, що керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є «найманцем імперіалістичної реакції». Боротьба проти режиму Тіто проголошувалася найважливішим завданням усіх прогресивних сил у світі.

За прикладом СРСР, який у вересні 1949 р. заявив про припинення дії Договору з Югославією про дружбу, взаємодопомогу й співробітництво, до аналогічних кроків удалися уряди Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії та Чехословаччини.

Радянсько-югославський конфлікт дав змогу Москві завершити подальшу сталінізацію країн «народної демократії». Як символ тих часів у Празі було споруджено величезний монумент Сталіну, який височів над містом. Аналогічні монументи з'явилися у столицях інших країн регіону.

Нормалізація радянсько-югославських відносин відбулася по смерті Й. Сталіна у травні 1953 р. Почали нормалізувати відносини з Югославією й інші країни Центрально-Східної Європи.

Після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 р.), який викрив культ особи Й. Сталіна і засудив репресивний стиль його керівництва, в СРСР та інших країнах «народної демократії» почався перший етап десталінізації. Польща стала першою східноєвропейської країною, де розгорнувся широкий рух за десталінізацію. В м. Познані 28-29 червня 1956 р. мирна демонстрація робітників і службовців, що проходила під гаслами «Волі!», «Хліба!», «Геть комунізм!», «Бога!», переросла в сутички. Виступ трудящих був придушений військами. Загинуло понад 70 осіб, близько 500 поранено. У Москві й Варшаві дали офіційну оцінку цим подіям як «ворожа провокація імперіалістичної агентури».

Події в Польщі стимулювали виступи трудящих мас в Угорщині, де склалася кризова ситуація. У жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Будапешта почали переростати у збройне повстання. Трудящі виступали за повну відмову від спадщини Сталіна-Ракоші («угорського Сталіна»), до яких приєдналися студенти та окремі військові підрозділи. Але 23 жовтня 1956 р. демонстрацію студентів і мешканців було розстріляно військами державної безпеки Угорщини. Але це викликало нове загострення ситуації в країні. Щоб заспокоїти трудящі маси, на посаду Голови Ради Міністрів терміново призначили ученого-економіста Імре Надя, який був прихильником ліберально-демократичних перетворень. Замість Е. Гере лідером Угорської партії праці було обрано Я. Кадара. М. Ракоші виїхав до СРСР.

У Будапешті з 24 по 30 жовтня 1956 р. були присутні радянські війська, які тоді не натрапили на широкий опір і не брали активної участі в революційних подіях. Але нове загострення політичного становища в Угорщині спонукало радянське керівництво вдатися до силової акції. В Угорщину було терміново перекинуто нові радянські підрозділи. Радянське посольство в Угорщині, очолюване Ю. Андроповим, характеризувало перебіг подій у країні як «контрреволюцію», хоча насправді це був народний виступ проти тоталітаризму, за суверенітет, за демократичну модель розвитку соціалізму.

4 листопада 1956 р. розпочалося повторне радянське воєнне втручання в угорські події. Радянські війська зайняли Будапешт, великі міста країни. Революція угорського народу була придушена силою. І. Надя заарештували. У 1958 р. після судового процесу над І. Надєм та його соратниками всіх їх було страчено. Новий угорський уряд очолив Я. Кадар. Війська Радянської Армії залишалися в країні. В період з 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли від ран, пропали безвісти 720 осіб. Лише в січні 1957 р. вдалося припинити загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення повстання країну залишило 200 тис. осіб, переважно молодь, провідні фахівці та науковці.

Соціалістичні країни Центрально-Східної Європи й надалі постійно відчували на собі «дружні обійми» радянського керівництва, які із загостренням внутрішньополітичного становища знову переростали у силові акції. Про це знову засвідчили події в Чехословаччині у 1968 р.

Чехословацькі події, як і в інших країнах регіону, були тісно пов'язані зі становищем у Радянському Союзі. Усунення з посади у жовтні 1964 р. М.С. Хрущова завершило період «політичної відлиги». На заміну йому прийшов період «доктрини Брежнєва» (інша назва «доктрина обмеженого суверенітету»). На словах заперечуючи наявність такої доктрини, Москва визначала свої відносини зі східноєвропейськими країнами як «колективну відповідальність за долю соціалізму». Обґрунтовувалася також необхідність захищати «завоювання соціалізму» всілякими засобами.

Наприкінці 1960-х років у Чехословаччині за перебування при владі А. Новотного почався рух до реформ. Проте їх темпи не задовольняли реформаторів, і в січні 1968 р. першим секретарем КПЧ був обраний О. Дубчек. Програма Дубчека, особливо щодо запровадження елементів ринкової економіки, налякала Москву, яка вбачала у цій програмі «зраду засад ладу соціалізму». Самі ж чехословацькі реформатори наголошували на тому, що їхні реформи мають на меті створення нового обличчя соціалізму, як тоді говорили «соціалізму з людським обличчям».

На хвилях «празької весни» у країні почали виникати нові громадсько-політичні організації реформаторського напряму: «Клуб колишніх засуджених за антидержавну діяльність» («К-231»), «Коло незалежних письменників», «Клуб позапартійних активістів», одним із засновників якого був письменник В. Гавел - майбутній президент Чехословацької Республіки. Партійні ортодокси в ЧССР, преса країн ОВД називала ці організації «агентурою західних розвідок» і закликала вести з ними непримиренну боротьбу.

На зустрічі керівників п'яти країн ОВД, що відбулася 18 серпня 1968 р. були схвалені оцінки та пропозиції Л. Брежнєва, згідно з якими необхідно покласти край діяльності реформаторів «празької весни», що загрожує «завоюванням соціалізму». Обґрунтовуючи необхідність військового втручання у внутрішні справи країни, керівництво КПРС спиралося на лист-звернення відомих політичних та громадських діячів Чехословаччини з проханням ввести війська та «захистити соціалізм».

У ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. війська п'яти держав ОВД - Болгарії, НДР, Польщі, СРСР та Угорщини — перейшли кордони Чехословаччини, мотивуючи тим, що їх нібито запросила «група членів КПЧ та уряду» для відвернення загрози контрреволюції. В Чехословаччину було введено 124 військові підрозділи та 500 танків. Президент Л. Свобода дав наказ чехословацькій армії не чинити опору. Отже, жертв було небагато — за перші три дні вторгнення на вулицях міста загинуло близько 30 і поранено понад 300 осіб. Керівників Чехословаччини на чолі з О. Дубчеком привезли до Москви, де під тиском Кремля вони підписали згоду на «тимчасову» окупацію, щоб «попередити агресію країн НАТО».

Окупація Чехословаччини військами ОВД була різко засуджена багатьма країнами світу, в тому числі Югославією, Румунією, Албанією, Китаєм. 21 серпня 1968 р. відбулося засідання Ради Безпеки ООН, на якому було обговорене «чехословацьке питання». Десятьма голосами «за», двома - «проти» (три - утрималося) було прийнято резолюцію, що засуджувала інтервенцію і зажадала від окупантів негайного виведення своїх військ з території ЧССР. Однак ця резолюція через радянське «вето» чинності не набула.

У грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни.

У квітні 1969 р. до керівництва країною прийшов Г. Гусак. Очолюваний ним процес так званої «нормалізації», змістом якого стало повернення до старих методів управління, призвів до подальшої стагнації чехословацької економіки. Було здійснено широку «чистку» КПЧ з вилученням майже 500 тис. її членів. За цим відбулася позагласна заборона на професійну діяльність представників інтелігенції - прихильників реформи.

Нове керівництво КПЧ кваліфікувало дії держав ОВД як «акт інтернаціональної допомоги». Ця оцінка зберігалася протягом 20 років. Тільки у 1990 р. керівництво партії визнало, що 1968 р. в Чехословаччині не було загрози соціалізму і тим більше потреби введення військ союзних держав.

Після Другої світової війни розпочалася нова глава в історії міжнародних відносин. Кардинальні геополітичні зміни, що стали логічним наслідком найбільшої в історії людства глобальної катастрофи, дали поштовх до створення нової системи міжнародних відносин, її визначальним чинником став перехід (у досить стислі строки) від багатополярного світу до біполярного. По закінченні Другої світової війни постали дві наддержави — США і СРСР, кожна з яких прагнула перебудувати світопорядок на свій лад.

Важливе значення для стабілізації міжнародних відносин (передусім на європейському континенті) мало вироблення і підписання мирних угод з колишніми союзниками Німеччини - Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. Вироблення мирної угоди з Японією викликало цілий вузол суперечностей як між країнами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), так і між світовими лідерами - СРСР і СІПА.

Негативним чинником міжнародних відносин у повоєнні роки стало вповзання людства в «холодну війну». Колишнім союзникам по антигітлерівській коаліції не вдалося зберегти єдність в умовах мирної відбудови. Це спричинили геополітичні, економічні, соціальні, політичні та ідеологічні чинники. Світ розколовся на дві протилежні системи зі своїми цінностями. Логіка протистояння і конфронтації призвела до створення воєнно-політичних блоків, посиленої гонки озброєнь, численних локальних конфліктів і воєн.

У 1945 р. замість збанкрутілої Ліги Націй було засновано унікальну міжнародну організацію як дійовий інструмент збереження миру і безпеки у всьому світі - Організацію Об'єднаних Націй. На діяльності ООН, на жаль, негативно позначились політика «холодної війни», конфронтаційні підходи держав, що належали до протилежних таборів. І хоча не вдалося відвернути цілу низку локальних конфліктів і воєн у різних регіонах світу, ООН зуміла виконати своє головне завдання - запобігти новій світовій війні із застосуванням зброї масового знищення.

4. Німецька проблема в міжнародних відносинах.

У повоєнний період німецька проблема неодноразово була причиною загострення міжнародних відносин. Рішення Берлінської (Потсдамської) конференції мали суперечливий характер. З одного боку, в Німеччині необхідно забезпечити демократичні свободи, введення принципу виборності влади і, що дуже важливо, створити централізований німецький уряд, який мав ухвалити документ про мирне врегулювання. А з другого — Потсдамська угода фактично зафіксувала поділ Німеччини на три західні (американську, англійську, французьку) та східну (радянську) зони окупації.

В окупованій чотирма державами Німеччині йшли процеси, які унеможливлювали її об'єднання. У радянській зоні окупації формувались органи влади, контрольовані радянськими діячами Соціал-демократичної партії Німеччини та комуністами. У квітні 1946 р. СДПН і КПН об'єднались у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН).

Представники США та Великої Британії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні підписали угоду про економічне та адміністративне об'єднання американської та англійської окупаційних зон і створення так званої Бізонії. У лютому 1948 р. до цієї угоди приєдналася Франція, а Бізонія трансформувалася в Тризонію.

У 1948 р. припинила свою роботу Союзна Контрольна Рада в Німеччині, що була створена згідно з рішеннями Потсдамської конференції. На Лондонській нараді 1948 р. представниками США, Англії та Франції з державами Бенілюксу без СРСР було вирішено питання про скликання у Західній Німеччині установчих зборів для підготовки конституції, проведення грошової реформи і введення Західної Німеччини в зону дії американського плану економічної допомоги — плану Маршалла. Збройні сили союзників мали залишатись на німецькій території до досягнення єдності Німеччини. Таким чином, лондонська конференція проголосила курс на створення західнонімецької держави та її інтеграцію в західний блок.

Водночас у Варшаві відбулася скликана радянським керівництвом нарада східноєвропейських держав, яка засудила рішення Лондонської конференції і повністю підтримала курс СРСР щодо врегулювання німецької проблеми.

Радянська військова адміністрація Східної Німеччини і Східного Берліна, враховуючи безпеку дестабілізації валюти і господарства у своїй зоні окупації (в результаті проведення реформ у Західній Німеччині), ввела транспортні обмеження у пересуванні в Берлін та між Західною і Східною Німеччиною. Цим самим населення Західного Берліна було поставлене в скрутні умови: не вистачало продовольчих товарів і предметів першої потреби.

Командувач американськими військами в Німеччині Л. Клей наполягав на проведенні воєнної операції з деблокади Берліна. В Англію було направлено угруповання бомбардувальників Б-29 (носіїв ядерної зброї), американські війська в Європі і на Далекому Сході були приведені в бойову готовність.

Проте збройного конфлікту вдалось уникнути. США організували повітряний міст у Західний Берлін. СРСР мусив визнати провал блокади Берліна, і 4 травня 1949 р. у Нью-Йорку було досягнуто угоди, згідно з якою 12 травня скасовувалися всі обмеження зв'язку, транспорту й торгівлі між Берліном і західними землями Німеччини, між східною і західними зонами Берліна, а також між західними і східною зонами окупації Німеччини.

Берлінська криза 1948-1949 рр. була спричинена геополітичними, ідеологічними і психологічними чинниками. Основний прорахунок радянського керівництва полягав у недооціненні фінансово-економічних і військово-технічних можливостей Заходу, його рішучості домагатися реалізації курсу на створення західнонімецької держави.

Згодом кризу було врегульовано за столом переговорів ціною розколу Німеччини. 23 травня 1949 р. військовими губернаторами союзних держав було схвалено Основний Закон Західної Німеччини. Ця дата вважається днем створення ФРН.

Ще 19 березня 1949 р. Німецька народна рада ухвалила проект Конституції Німецької Демократичної Республіки. У квітні відбулися вибори до Німецького народного конгресу, а 7 жовтня 1949р. було сформовано тимчасову Народну палату. Цей день і став днем створення НДР. 15 жовтня 1949 р. НДР і СРСР встановили дипломатичні відносини.

Першим канцлером ФРН став семидесятитрирічний Конрад Аденауер (блок партій Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз - ХДС/ХСС). Він перебував при владі до 1963 р. Уряд Аденауера однозначно орієнтувався на США і на цінності західної демократії. У 1952 р. він відкинув план СРСР про об'єднання Німеччини.

На Паризькій нараді дев'яти держав — США, Англії, Франції, Канади, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, що відбулася у жовтні 1954 р., було прийнято рішення про вступ ФРН у Західноєвропейський союз і НАТО. Паризькі угоди передбачали скасування окупаційного режиму у ФРН, у свою чергу уряд ФРН оголосив про те, що він ніколи не вдаватиметься до сили для об'єднання Німеччини або зміни існуючих кордонів. Західнонімецька держава взяла на себе зобов'язання не виробляти атомної, бактеріологічної та хімічної зброї.

Паризькі угоди набули чинності після всіх передбачених формальностей 5 травня 1955 р. ФРН здобула суверенітет на засадах нової версії Загальної угоди. 7 травня вона вступила до ЗЄС, 9 травня — до НАТО, що завершило розкол Європи на два ворожі табори.

Помітною подією міжнародних відносин став візит канцлера ФРН К. Аденауера до Москви, що відбувся у вересні 1955 р. Його безпосереднім результатом стало встановлення дипломатичних відносин між ФРН і СРСР, хоча меморандум, переданий Аденауером радянській стороні, знову не визнавав кордону Одер-Нейсе й ігнорував НДР.

Від самого початку НДР перебувала в зоні впливу СРСР. У липні 1952 р. II Конференція СЄПН ухвалила рішення про початок будівництва «основ соціалізму» за радянською схемою: індустріалізація, колективізація, культурна революція.

Після смерті Сталіна керівництво СЄПН проголосило «новий курс» складовою якого було підвищення норм виробітку на 10 %. 16 червня 1953 р. у НДР розпочався страйк будівельників, який наступного дня переріс у глобальні заворушення по всій країні, котрі набрали форми протесту проти політики уряду, СЄПН та державного апарату. Режим НДР було врятовано лише завдяки втручанню радянських військ.

Для НДР однією з найболючіших була проблема Західного Берліну, який був відкритим анклавом ринкової економіки у центрі планової, і цим користувалися його мешканці (2 млн. осіб), скуповуючи дешеві продовольчі й інші товари. Втрати НДР за двадцять років відкритості кордонів становили 120 млрд. марок. Західний Берлін став «вікном», через яке у ФРН від'їжджали мешканці НДР. До 1961 р. виїхало майже 2 млн. осіб.

У планах військового командування НАТО і ОВД Західний Берлін розглядався як база для майбутньої «армії вторгнення», як найвірогідніше місце початку нової світової війни. Берлін став місцем дії майже 60 розвідувальних служб різних країн світу.

Початок «берлінської кризи» пов'язують із нотами радянського уряду урядам США, Англії, Франції, ФРН та пропозицією про перетворення Західного Берліна на «демілітаризоване вільне місто». Ультимативний характер цієї пропозиції був очевидний. На «міркування» західним країнам давалося півроку, після чого контроль над комунікаціями між ФРН і Західним Берліном повністю перейде до уряду НДР, який «здійснюватиме свій суверенітет на землі, воді й у повітрі». В разі спроб силового прориву з боку західних держав їм дадуть відсіч розташовані в НДР радянські війська.

Західний погляд на німецьку проблему базувався на ідеї створення єдиної німецької держави з наданням їй права участі у військових союзах і розміщення на своїй території закордонних військових баз. Цей чинник, поряд із відверто негативним ставленням ФРН до пропозицій СРСР, зумовив відсутність конструктивних результатів у розв'язанні німецької проблеми.

В цьому контексті доволі реалістично виглядав план міністра закордонних справ Польщі А. Рапацького про створення «без'ядерної зони» на території ФРН, НДР, Польщі та Чехословаччини. Він надавав ФРН серйозні переваги: бундесвер і війська союзників не володіли б ядерною зброєю на західнонімецькій території, а СРСР міг базувати ядерну зброю тільки в межах своїх кордонів. Але К. Аденауер відмовився. Непохитність ФРН у «ядерному питанні» відіграла свою негативну роль.

Лідери СРСР і НДР знайшли «нестандартний вихід» з «берлінської кризи». У ніч з 12 на 13 серпня 1961 р. навколо Західного Берліна був споруджений мур довжиною 46 км і висотою 4 м. Берлінський мур складався з двох мурів, між якими пролягла прикордонна смуга від 150 до 8 м завширшки. Було збудовано 25 патрульно-пропускних пунктів і обладнано 245 вогневих позицій.

Оскільки СРСР не встановлював блокаду на відміну від 1948-1949 рр., то кризу, що виникла, було швидко подолано. Американські й радянські війська, виведені на вулиці Берліна, через два дні повернулися до своїх казарм. Так з'явився символ «холодної війни», розколу Німеччини і Європи.

У 60-х роках XX ст. німецька проблема залишалась актуальною і суттєво впливала на розвиток міжнародних відносин.

5. Регіональні конфлікти та проблеми їх розв'язання в умовах біполярного світу.

Невід'ємним атрибутом політики «холодної війни» в повоєнний період були регіональні війни та конфлікти, їх виникнення і розгортання зумовлювались як економічними, політичними й ідеологічними чинниками, так і прагненням колишніх метрополій повернути втрачені колонії.

Найнебезпечнішим регіоном у повоєнний період став Індокитай, на території якого розташовані В'єтнам, Лаос і Камбоджа. 2 вересня 1945 р. було проголошено Демократичну Республіку В'єтнам (ДРВ), президентом і прем'єр-міністром якої став Хо Ші Мін. У вересні 1945 р. на півдні В'єтнаму висадились французькі війська. Взявши курс на відновлення своєї колоніальної влади, Франція в 1945-1946 рр. розгорнула бойові дії на півдні, а потім — у масштабах всієї країни.

Уряд Хо IIIі Міна провів ряд соціально-економічних реформ. У 1946 р. відбулися загальні вибори до Національних зборів. На виборах впевнено переміг В'єтмінь — національний фронт, створений з ініціативи Компартії Індокитаю. 9 листопада 1946 р. було прийнято Конституцію ДРВ.

Франція і ДРВ підписали у березні 1946 р. попередню домовленість, за якою Франція визнавала ДРВ складовою частиною Індокитайської Федерації і Французького Союзу. На півдні В'єтнаму планувалося провести референдум про майбутню долю, а на територію ДРВ тимчасово вводились французькі війська.

Але згодом Франція всупереч угоді проголосила утворення в Південному В'єтнамі Республіки Кохінхіна і на півночі В'єтнаму двох автономних держав. У листопаді 1946 р. було здійснено варварське бомбардування Хайфона, в результаті чого загинуло 20 тис. чол. Це започаткувало збройну інтервенцію проти ДРВ.

В'єтнамські сили самооборони чинили впертий опір наступальним діям колонізаторів. У джунглях і гірських районах сформувалися бази опору. Прагнучи закріпити свою владу у В'єтнамі, Франція в березні 1949 р. створила на півночі маріонетковий уряд на чолі з Бао Даєм, з яким уклала угоду. Франція визнавала незалежність В'єтнаму і дістала право будувати там військові бази та контролювати зовнішню політику. Але покінчити з ДРВ колонізатором не вдалося.

Для ДРВ ситуація різко змінилася після перемоги революції в Китаї. В умовах «холодної війни» СРСР і КНР вже на початку 1950 р. визнали ДРВ і стали надавати їй всебічну допомогу, передусім чергу військову. В'єтнамська Народна Армія (ВНА) перейшла в контрнаступ і протягом 1952-1953 рр. звільнила значну територію країни. Найважливіший бій в'єтнамських і французьких військ відбувся у березні-травні 1954 р. в районі Денб'єнфу на півночі В'єтнаму, в результаті якого колонізатори потерпіли поразку. Ця перемога стала вирішальною у війні опору, яка була названа війна народів Індокитаю 1946-1954 рр. проти французького поневолення. Париж наочно переконався в марності спроб силою зброї зламати волю індокитайських народів до незалежності й свободи. Втративши близько 500 тис. солдатів і офіцерів, Франція мусила піти на припинення агресивної війни в Індокитаї.

В липні 1954 р. у Женеві делегації СРСР, Великої Британії, Франції, КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Південного В'єтнаму підписали угоди про припинення воєнних дій у В'єтнамі, Лаосі та Камбоджі. США не приєдналися до цих угод, хоча американський уряд заявив, що бере їх до відома й утримуватиметься від порушення.

На початку 1950-х років «холодна війна» переросла в локальний військовий конфлікт між соціалістичними і капіталістичними країнами. 25 червня 1950 р. війська Корейської Народно-Демократичної Республіки за таємним схваленням СРСР і КНР розпочали наступ проти Південної Кореї з метою об'єднати всю Корею під владою комуністів. Виправдовуючи свої дії, уряд КНДР заявив, що Північна Корея ніби то стала жертвою агресії з боку Південної Кореї і змушена захищатися. СРСР, Китай, європейські країни народної демократії і компартії всього світу підтримали цю пропагандистку версію. У свою чергу, уряд США звинуватив КНДР в агресії і направив до Кореї свої збройні формування для участі в бойових діях на боці Південної Кореї. До військ США у незначній кількості приєдналися війська ще 14 країн, у їх числі Англії, Франції й Канади. Дипломати США провели в ООН резолюцію, що засуджувала КНДР як агресора і оголошувала війська США та їх союзників, що діяли в Кореї, військами ООН.

На початку війни Народна армія КНДР встановила контроль над 90% території Південної Кореї. Проте США, висадивши на західному узбережжі Кореї великий військовий десант, завдали тяжкої поразки північнокорейській армії. На жовтень 1950 р. війська США зайняли значну частину КНДР, захопили її столицю Пхеньян і наблизилися до кордонів Китаю. За таких обставин на допомогу КНДР прийшли радянські льотчики і китайські «добровольці» в кількості 300 тис. осіб. Разом з Корейською Народною армією вони примусили багатонаціональні сили відступити до кордонів КНДР.

Командувач американськими військами в Кореї генерал Макартур запропонував примінити атомну бомбу, але уряд США відхилив цю пропозицію і відсторонив Макартура від командування. У червні 1951 р. СРСР запропонував розпочати переговори про перемир'я. Після тривалого пероду, 27 липня 1953 р. було підписано угоду про перемир'я. Сили воюючих сторін залишились на лінії фронту, яка проходила близько 38-ї паралелі, по суті на тих рубежах, з яких розпочалася Корейська війна.

Найбільш гострим і небезпечним регіональним конфліктом стала Карибська криза 1962 р. Вона мала характер глобального світового конфлікту між головними ядерними державами і очолюваними блоками і в цьому розумінні не була власне регіональною кризою.

У 1959 р. на Кубі в результаті революції було повалено диктатуру генерала Батісти і до влади прийшли повстанські сили на чолі з Ф. Кастро. Протягом 1960-1961 рр. активно розвивались торговельно-економічні та політичні відносини між СРСР і Кубою. Проникнення СРСР на американський континент і прорадянська орієнтація режиму Кастро занепокоїли уряд США, який організував збройну інтервенцію на Кубу. Але в бухті Плайя-Хірон інтервентів були розбито. Остерігаючись прямої агресії з боку США на «Острові Свободи», СРСР і Куба домовились про розміщення на острові балістичних ракет з ядерними боєголовками, які мали стати гарантом миру в регіоні. США відповіли на це введенням 22 жовтня 1962 р. воєнно-морської блокади Куби, направивши до її берегів 183 бойові кораблі і привівши в бойову готовність американські війська у Флоріді і західній Європі. Адекватні заходи провели збройні сили СРСР, Куби, країн Варшавського договору. Вважають, що ніколи ще не була такою близькою загроза світової ядерної війни, як у період з 24 по 28 жовтня 1962 р.

Між президентом США Дж. Кеннеді та головою радянського уряду М. Хрущовим розпочалися напружені переговори. Найбільш войовничі кола в США чинили тиск на президента на користь силового вирішення, але Дж. Кеннеді зайняв більш відповідальну і виважену позицію. В СРСР була аналогічна ситуація у М. Хрущова. Після кількох тривожних днів і ночей 28 жовтня було досягнуто домовленість між лідерами двох наддержав. СРСР погодився вивести ракети з Куби, а США – відмінити «карантин» і дати зобов'язання поважати недоторканність кордонів Куби. Крім того, США відмовились від розміщення своїх ракет у Туреччині поблизу радянських кордонів. 20 листопада 1962 р. Дж. Кеннеді оголосив про зняття морської блокади Куби.

Мирне вирішення Карибської кризи з урахуванням взаємних інтересів відхилило глобальну небезпеку і створило важливий прецедент у пошуках шляхів до розрядки міжнародної напруженості.

Одним із найбільш кривавих регіональних конфліктів, що тривав протягом 1964—1973 рр., була агресія СІЛА проти В'єтнаму. Після поразки Франції і підписання Женевських угод 1954р. США прагнули не допустити перемоги визвольного руху в Південному В'єтнамі і його об'єднання з ДРВ. Південний В'єтнам був проголошений Республікою В'єтнам зі столицею Сайгон. Передбачених Женевськими угодами загальних виборів і об'єднання В'єтнаму не відбулося.

Проти сайгонського режиму в Південному В'єтнамі розпочалася боротьба, яка перетворилася на визвольну війну, її очолив створений у 1960 р. Національний фронт визволення Південного В'єтнаму (НФВПВ), який підтримали населення і уряд ДРВ.

На початку 60-х років США посилили воєнну допомогу сайгонському режиму. До 1965 р. у Південному В'єтнамі вже було 27 тис. американських військових. Проте становище сайгонського режиму ставало все критичнішим. За таких обставин США вдались до більш активного воєнного втручання в Південному В'єтнамі і до воєнних акцій проти ДРВ. З лютого 1965 р. США розпочали систематичне масове бомбардування і обстріл території ДРВ з повітря та з моря. Протягом 1965—1968 рр. на ДРВ було скинуто понад 2,5 млн. авіабомб. Якщо влітку 1965 р. чисельність збройних сил США в Південному В'єтнамі сягнула 70 тис. осіб, на кінець 1966 р. - 400 тис. осіб, то на 1968 р. — 550 тис. осіб.

Сполученим Штатам вдалося залучити до участі в агресивній війні проти в'єтнамського народу невеликі військові континенти Таїланду, Південної Кореї, Австралії, Нової Зеландії, Філіппін. Велика Британія, ФРН, Японія солідаризувались із США, але безпосередньої участі у війні не брали. Французький уряд Ш. Де Голля з часом засудив агресію США проти в'єтнамського народу.

Соціалістичні країни на чолі з СРСР дружно засудили агресію США у В'єтнамі, надавши ДРВ значну військову і матеріальну допомогу.

Незважаючи на численні втрати, США не вдалося змінити ходу боротьби на свою користь. Щоб зламати опір в'єтнамців, американські війська проводили каральні операції, в ході яких спалювались поселення і винищувались мирні жителі. Значні території В'єтнаму оброблялись ядохімікатами, в результаті чого гинули як рослинність, так і населення. Під час бомбардувань американські військові нерідко використовували напалм. Подібні факти набули широкого розголосу і засуджувалися світовою пресою. Рух проти агресії США у В'єтнамі ширився у всьому світі, у тому числі і в самих США. За соціологічними даними (1968 р.), 77 % американських громадян не схвалювали політику свого уряду.

Навесні 1968 р. президент Л. Джонсон заявив про згоду США на переговори з ДРВ. З 1 листопада 1968 р. США припинили бомбардування і обстріл з моря території ДРВ. У січні 1969 р. в Парижі розпочалися чотиристоронні переговори за участю США, ДРВ, сайгонського режиму і НФВПВ про мирне врегулювання в'єтнамської проблеми. Але переговори затятися, і війна у Південному В'єтнамі тривала ще кілька років. На початку 1972 р. Вашингтон відновив бомбардування території ДРВ. У відповідь активізувались бойові операції в'єтнамських повстанців проти американських і сайгонських військ у Південному В'єтнамі. Нова ескалація війни викликала бурю протесту у США і в серпні 1972 р. сенат США прийняв рішення про виведення всіх американських військ із В'єтнаму. 27 січня 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі. Передбачалося мирне возз'єднання В'єтнаму на підставі загальних виборів.

Підписання Паризької угоди створювало якісно нову обстановку у В'єтнамі й означало найбільшу воєнну поразку Вашингтона за всю історію США. Відрядивши до В'єтнаму 600-тисячний (включаючи військових п'яти країн-союзниць) експедиційний корпус, скинувши 7 млн. 850 тис. бомб на його територію і витративши 352 млрд. дол., США не вийшли переможцями у цій війні. Усього загинуло і було поранено близько 5 млн. в'єтнамців, США втратили 58 тис. осіб, 304 тис. стали інвалідами, 2500 американців потрапили в полон.

На думку багатьох вчених і політиків, головним переможцем у цій війні став Радянський Союз. Це був найбільший успіх СРСР у «холодній війні».

Проте мирне возз'єднання В'єтнаму відразу здійснити не вдалося. Бойові дії тривали і після виведення американських військ. Нарешті могутня хвиля визвольної боротьби змила сайгонський режим. 30 квітня 1975 р. він був повалений.

У квітні 1975 р. також у результаті повстанської боротьби впав проамериканський режим у Камбоджі, де владу захопила екстремістська комуністична кліка «червоних кхмерів». У грудні 1975 р. було проголошено Народно-демократичну республіку в Лаосі, уряд якої очолили комуністи.