5233

Історія психології. Курс лекцій. Розвиток асоціативної психології в ХІХ ст.

Конспект

Психология и эзотерика

Розвиток асоціативної психології в ХІХ ст. План: 1. Загальна характеристика асоціативної психології. 2. Зародження і розвиток асоціативної психології. 1. Загальна характеристика асоціативної психології. На початку ХІХ ст. асоціативна психологія зали...

Украинкский

2012-12-05

1.54 MB

242 чел.

Розвиток асоціативної психології в ХІХ ст.

План:

1. Загальна характеристика асоціативної психології.

2. Зародження і розвиток асоціативної психології.

1. Загальна характеристика асоціативної психології.

На початку ХІХ ст. асоціативна психологія залишилась єдиною психологічною школою, предмет якої – свідомість – був визнаний всіма без виключення вченими. У класичних теоріях асоціанізму, які з‘явились на початку ХІХ ст., зміст свідомості розглядався як комплекс відчуттів і уявлень, поєднаних законами асоціацій.

Але вже у 40-50-х рр. почали виникати теорії, які визначили істотні зміни у розвитку науки. Насамперед мова йде про позитивізм, поява якого у 30-ті роки привела до перегляду критеріїв, яким мала відповідати наукова дисципліна. Засновник цього напрямку О.Конт вважав, що розвиток світогляду і пояснювальних принципів, що знаходяться в основі наукового знання, проходять три стадії: теологічну, метафізичну і наукову (або позитивного мислення). На його думку не тільки люди, але й окремі науки проходять ці стадії, а в деяких з них вони переплітаються, поєднуючи теоретичне дослідження з метафізикою і догматичною вірою.

Виходячи з цього, Конт ввів свою класифікацію наук, в якій особливо виділив т.зв. абстрактні науки, які мають справу не з предметами, а з процесами, при вивченні яких можна вивести всезагальні закони.

Психології в цій класифікації не знайшлося місця. Ні за предметом, ні, головне, за методом дослідження вона, на його думку, ніяк не могла претендувати на наявність позитивної парадигми. Конт відніс її до метафізичних і навіть частково до теологічних наук і вважав, що вона має відмовитися від статусу самостійної дисципліни, поєднавшись з біологією і соціологією (так він називав усі суспільні науки).

Таким чином, для того, щоб залишитися незалежною і об‘єктивною (позитивною) наукою, психології необхідно було переглянути свої основні методологічні принципи, і, насамперед, знайти об‘єктивний і точний метод дослідження душевного життя, який би не поступався методам природничо-наукових наук.

Провідні психологи ХІХ ст. – Д.С.Міль, Г.Спенсер, як і вчені інших напрямків, поділяли позитивістські погляди і прагнули трансформувати психологію в руслі позитивізму. Ще в 10-х роках ХХ ст. відомий психолог А.І.Введенський, кажучи про необхідність переробки психології, назвав свою психологію “психологія без метафізики”. Складність завдання метафізичної науки, також як і проблеми, що виникали при узгодженні єдиного шляху її подальшого розвитку, багато в чому і привело до методологічної кризи на початку ХХ ст., в результаті якої психологи поділились на окремі напрямки.

Протягом другої половини ХІХ ст. багато вчених (Д.С.Міль, Г.Спенсер, А. Бен, І.Ф.Гербарт, В.Вундт) пропонували свої варіанти побудови психології. Загальною була ідея про важливість перегляду предмету психології і введення нового предмету. Загальною залишалася думка про те, що самоспостереження не може залишитися основним методом, тому що він має бути надіндивідуальним і достовірним.

Критикуючи інтроспекцію ще І.Кант писав про неможливість перевірити її дані математикою. О.Конт в свою чергу вважав, що абсурдно думати, що душа може бути поділена на дві половини, одна з яких спостерігає за іншою. Не менш важливим був і той факт, що самоспостереження могло вважатися достовірним тільки у тому випадку, якщо психіка обмежується сферою свідомості.

Але вже до середини ХІХ ст. все більше вчених, особливо у Німеччині, слідом за Лейбніцем приходили до висновку про існування не тільки свідомих, але і несвідомих явищ. Дослідження психіки маленьких дітей і тварин, у яких самоспостереження неможливе, також доводило, що цей метод не може залишатися провідним і єдиним у психології.

Тому психологія повинна була, по-перше, навчитися використовувати спостереження за іншими, по-друге, розробити новий, об‘єктивний метод вивчення душевного життя.

З середини ХІХ ст. з‘являється все більше праць, які пропонують різноманітні варіанти. Це і метод логіки, запропонований Міллем, і метод проб і помилок Бена, і метод генетичного спостереження Сєченова, і, нарешті, експериментальний метод, розроблений Вундтом.

Ще одним чинником, який впливав на психологію в той період, була поява еволюційної теорії Дарвіна, яка мала вирішальне значення в повороті психології до природничих наук. Філософія, яка сама в той час переживала методологічну кризу і була під критикою позитивізму, не могла допомогти психології у вирішенні її проблем.

У той час активно розвивається природознавство, насамперед біологія і фізіологія. Вони давали психології знаряддя у боротьбі за об‘єктивність, допомагали сформулювати експериментальний підхід до психічного.

Теорія еволюції дозволила також переглянути постулати безнадійно застарілого механістичного детермінізму. Ідея про те, що метою психологічного розвитку є адаптація до середовища, структурувала багато відкритих до того часу фактів. Нова біологічна детермінанта давала можливість співвіднести рівні розвитку свідомості і поведінки, переглянувши предмет психології.

Розвиток асоціанізму у ХVІІІ - ХІХ ст.

Психолог

Свідомість

Зміст психіки

Метод дослідження

Гартлі

Свідомість

Відчуття, уява, почуття, фактично зміст психіки, в який входило два кола (велике і мале) і несвідомі елементи, були ширші предмету психології

Інтроспекція

Берклі, Юм, Міль, Браун

Свідомість

Відчуття, уява, почуття

Інтроспекція

Міль

Свідомість

Елементи психіки (відчуття, уява, почуття), психічні процеси

Логіка

Гербарт

Перцепція і апперцепція

Свідомі і несвідомі уявлення, які мають різну силу, тривалість і зв‘язок з минулим досвідом.

Інтроспективне вивчення динаміки уявлень

Бен

Зв‘язок свідомості і поведінки

Елементи психіки (відчуття, уявлення, почуття) і акти поведінки

Вивчення методом проб і помилок при переході від спонтанної до вольової поведінки

Спенсер

Асоціації між внутрішнім і зовнішнім

Психічні процеси й акти поведінки

Інтроспекція і спостереження

Вундт

Елементи пси-хіки, їх зв‘язки й закони, психо-логія народу

Елементарні і складні (вищі) пізнавальні процеси, складні і прості рухомі реакції

Експеримент, інтроспекція, аналіз продуктів творчості.

Кажучи про те, що психологія вивчає асоціації між зовнішнім і внутрішнім, Спенсер, як справедливо відмітив І.М.Сєченов, вивів психологію із сфери свідомості у сферу поведінки. Це не тільки розширило галузь її досліджень, але й дозволило досліджувати експеримент, об‘єктивну перевірку отриманих фактів. Таке розуміння предмету дозволило знайти підґрунтя, для того щоб сказати, що психологія із науки про свідомість трансформується в науку про пізнавальні процеси. Це відповідало не тільки логіці її розвитку, але й вимогам позитивізму, оскільки в центрі дослідження був вже не предмет (свідомість), а процес. Еволюційний підхід надавав також можливість вивчати не сформовану психіку, а таку, яка тільки формується, прослідкувати етапи її становлення, відкрити нові психологічні закономірності. Тому генетичний метод отримав все більшого розповсюдження і привів до появи генетичної (вікової) психології.

Асоціація (від лат. аssociatio – поєднання, з‘єднання) зв‘язок між психічними явищами, при якому актуалізація (сприйняття, уява) одного з них викликає появу іншого. Поняття про асоціацію склалось у філософських вчених древнього світу. Від констатації факту  асоціації (наприклад, сприйняття предмету викликає образ його власника) психологічна думка перейшла до його пояснення процесами в середині організму. Це надало поняттю про асоціацію детерміністичний зміст: виникнення у свідомості образу без як правило зовнішнього подразника, який його викликає, відбувалась за рахунок закріплених у минулому досвіді зв‘язку тілесних процесів, які, згідно Арістотелю, можуть зближуватись і створювати міцні з‘єднання в силу їх суміжності, схожості або контрасту. Коли один із членів з‘єднання виникає в душі, він автоматично викликає решту, які скриті в організмі. Термін “асоціація ідей” ввів Дж. Локк, котрий протипоставив асоціацію зв‘язкам  на основі розуму. Поняття про асоціацію стало ключовим для багатьох психологічних систем ХVІІІ–ХІХ ст. психофізичною основою асоціацію є умовний рефлекс.

Асоціанізм – один з основних напрямків світової психологічної думки, який пояснював динаміку психічних процесів принципом асоціації. Вперше постулати асоціанізму були сформульовані Арістотелем, який висунув ідею про те, що образи, які виникли без видимої зовнішньої причини, є продуктом асоціації.

У ХVІІ ст. цю ідею закріпило механіко-детерміністське вчення про психіку. Організм являвся у вигляді машини, що запам‘ятовував слід зовнішніх проявів, так що прояв одного зі слідів автоматично тягне за собою прояв іншого.  У ХVІІІ ст. принцип асоціації ідей був розповсюджений на всю область психічного, але отримав принципово різну трактову: з одного боку Дж. Берклі та Д.Юм розглядали його як зв‘язок феноменів у свідомості суб‘єкту, а з другого – Д.Гартлі – створив систему матеріалістичного асоціанізму.

На початку ХІХ ст. з‘явились концепції, які поєднали асоціацію від її тілесного суб‘єкту, представили її у вигляді іманентного принципу свідомості (Т.Браун, Джеймс Міль, Джон Стюарт Міль). Утвердився погляд, згідно з яким: 1) психіка (ототожнена з інтроперспективно зрозумілим пізнанням) побудова із елементів – відчуттів, найпростіших відчувань; 2) елементи – первинні, складні психічні утворювання (уявлення, думки), почуття – вторинні і виникають через асоціації; 3) умовами виникнення асоціацій є суміжність двох психічних процесів; 4) закріплення асоціацій обумовлено жвавістю елементів, що асоціюються та частотою повторення асоціацій у досвіді.

Асоціанізм був перетворений на новій основі дякуючи успіху біології й нейрофізіології. Г.Гельмгольц використав новий погляд на асоціацію у своїх дослідженнях органів відчуттів. Ч.Дарвін – коли пояснював емоції, І.М.Сєченов – у вченні про рефлекси головного мозку. Еволюційний підхід Г.Спенсера вніс в асоціанізм проблему розвитку психіки у філогенезі і прийшов до важливого висновку про адаптивну функцію психіки у поведінці.

У 80-90-ті роки ХІХ ст. були здійснені багаточисельні дослідження умов виникнення та актуалізації асоціацій (Г.Еббінгаузер, Г.Мюллер та ін.). Разом з тим була показана обмеженість механістичного трактування асоціації. Детерміністичні елементи асоціацій були сприйняті у трансформованому вигляді вчення Павлова про обумовлені рефлекси, а також – на інших методологічних основах – американським біхевіоризмом. Вивчення асоціацій з метою виявлення особливостей різних психічних процесів використовується і у сучасній психології частково, проблема смислових асоціацій, їх роль у навчанні і т.ін.).

2. Зародження і розвиток асоціативної психології

Асоціанізм або асоціативна психологія, з’явився як самостійний напрямок у ХVІІІ ст. Ця  школа започаткувала виділення психології у самостійну, незалежну від філософії науку, яка має власний предмет і тезаурус. У руслі асоціанізму змінювалась і орієнтація психології з філософської на природничо-наукову методологію, а також почались пошуки об‘єктивного методу дослідження та становлення експериментальної психології.

Термін «асоціанізм» був введений Локком, а саме поняття використовувалось ще Арістотелем, який розробив і перші закони асоціацій. Потім, вже у Новий час, це поняття повернулося у психологію, але асоціації Декарт і Лейбніц трактували, на відміну від Арістотеля, не стільки як механізми переробки інформації, скільки як феномени, котрі заважають істинному розумінню речей.

Деякі проблеми асоціативної психології розроблялись у працях Бонне, Берклі і Юма, але поява асоціанізму як психологічної школи зв‘язано з Іменем Гартлі, котрий побудував на механізмі асоціативної переробки свою психологічну теорію.

Англійський  філософ Д.Берклі (1685-1753) поклав в основу своєї  концепції положення Локка про провідну роль відчуттів у формуванні понять. Відкинувши ідею про зв‘язок відчуттів із зовнішнім світом, Берклі головним висунув поняття про внутрішній досвід, став родоначальником крайньої форми суб‘єктивно-ідеалістичного погляду на зовнішній світ і психічне життя. Його формула пізнання: «Бути – значить бути у сприйнятті», тобто Берклі вважав, що те, що люди сприймають як незалежні від свідомості речі, є тільки комплексом їх внутрішніх відчуттів (за термінологією Берклі, «ідеї»), які не відображають стан зовнішнього світу. Поки людині здається, що він бачить або чує будь-який об‘єкт, він реально існує, але тільки закриє очі – зникає не тільки сприйняття, але і суб‘єкт.

Не дивно, що Берклі не сприймав поділ якостей предметів на первинні та вторинні, про що говорили Демокріт і Локк. Берклі стверджував, що ніяких якостей, крім безпосередньо тих, що сприймаються та відчуваються суб‘єктом, не існує. Виходячи із цього, всі якості, по суті, є вторинними, тобто придуманими суб‘єктом, тому що якості, які реально належать предметам, не існують, у будь-якому випадку, вони непізнані для людини.

Відповідно необхідно відмовитись від припущення про матеріальні зовнішні агенти (подразники), вплив яких на органи відчуттів викликають почуття («ідеї») й інші психічні утворення. Ідеї поєднуються між собою за законами асоціацій, створюють комплекси, ілюзорно сприймаючі за морально фізичні об‘єкти.  За цими комплексами прихована їх істинна причина, котрою, згідно Берклі, є не матеріальна субстанція (природа), а дух – проста, неподільна активна сутність, яка думає, має волю і сприймає ідеї, тобто психічні образи.

Заперечуючи можливість конкретної людини перевірити істинність або оманливість його знань, Берклі підкреслює, що для всього існує певний критерій істинності у сукупності ідей багатьох людей, в їх досвіді. Якщо видані наукою закони – це безперервна послідовність ідей, то чому всі люди бачать одне й те ж, наприклад, аркуш паперу білим, а траву – зеленою. Берклі пов‘язував це з зумовленістю, що дарується Богом. Він писав, що у нашому пізнанні розум пасивний, він лише спостерігає зміну феноменів, між якими немає зв‘язку, але існує активність Бога.

Психології сприйняття Берклі присвятив трактат «Нова теорія зору» (1709). В ньому він використав принцип асоціації, щоб пояснити сприйняття видимого простору. Звертаючись до поверхні сіткової оболонки ока, можна зрозуміти, як виникає образ двох вимірів простору – вертикального і горизонтального, але не можна пояснити сприйняття глибини, дистанції, на якій відстані знаходиться те, що бачить суб‘єкт. Це сприйняття виникає завдяки тому, що до сітчастого зображення поєднуються тактильні відчуття і виникають асоціації (Берклі назвав її «сугестією» як тримірний образ). Отже, цей образ не є «вродженим», він складається із досвіду людини. З цих позицій Берклі проаналізував інші компоненти процесу побудови зорового сприйняття.

Відношення між відчуттям на дотик і зоровими відчуттями розглянуті й у іншій роботі Берклі «Принципи людського пізнання» (1710). Він говорить про те, що психічні явища пов‘язані між собою не причинними, а символічними знаковими звязками. Одне служить знаком іншого. Одним знаком ми можемо попередити інші, і цього достатньо, щоб правильно себе поводити. Таким чином, відчуття, якщо і не дають істинних знань про зовнішній світ, проте мають прагматичну значимість.

Ідеї Локка і Берклі отримали розвиток в працях іншого відомого психолога і філософа – Давида Юма (1711-1776). У працях «Трактат про людську природу» (1734-1737) і «Дослідження про людське розуміння» (1748) він писав про те, що «розум ніколи не має перед собою ніяких речей, окрім відчуттів, і він не може... провести досвід відносно співвідношення відчуттів з об‘єктами”. Тому єдиним джерелом пізнання і є наші сприйняття, на основі яких ми створюємо свої судження про зовнішній світ і про себе. Таким чином, усувається протистояння об‘єкта і суб‘єкта, оскільки об‘єкт – комплекс сприйнять, а суб‘єкт – процес сприйняття. Різниця між цими різними групами сприймань лише в їх комбінаціях, але не у походженні.

Джерелом знань є переживання людини, які поділяються нею на враження і уявлення (або ідеї). З точки зору Юма, різниця між враженнями і уявленнями не в тому, що одні (враження) відображають реально існуючі предмети, а інші (уявлення) – спогади про них, а тільки в їх силі і чіткості. Він писав, що існує різниця між болем від сильного жару і ... поновлення цього враження у пам‘яті..., яке ніколи не може досягти сили й інтенсивності первинного почуття.

При цьому прості ідеї походять від простих вражень, яким вони і відповідають і які, як правило, достатньо точно поновлюються. Але існують і більш складні ідеї, які не зв‘язані прямо із досвідом. Так, людина може уявити крилатого коня або золоту гору, яких вона ніколи не бачила і не побачить, але складові частини будь-якої дуже складної ідеї все ж походять із вражень.

Для доказу цього положення Юм використовує дані не тільки психології, але й медицини, говорячи про те, що у сліпих від народження людей не існує ідеї колабру. Ці ж дані використовуються і у сучасній психології, відомо про відмінності в змісті свідомості у «нормальних людей» і в людей з відхиленнями або травмами органів відчуття.

Судження про механізми формування складних ідей привели Юма до обговорення ролі асоціацій, які знаходяться в основі мислення. Він виділяв асоціації за схожістю, контрастом ( про що писав і Берклі), суміжності у просторі і часі, а також за законом причинного зв‘язку. Останні були предметом особливо прискіпливого аналізу з його сторони.

Він доводив, що на основі одного сприйняття без досвіду неможливо скласти картину світу, а тим більш діяти у ньому. Так, спостерігаючи за водою в річці, можна сказати про її колір або швидкість течії, але не можна передбачити, що в ній можна потонути, або по ній можна сплавляти деревину. Ні один об‘єкт не проявляє при чуттєвому сприйняття ні причин його породивших, ні дій, які він може провести. Тільки досвід розкриває  ці зв‘язки, і людина звикнувши спостерігати за явищами, які проходять у певній послідовності, починає думати, що одне явище служить причиною іншого. Але будь-який  досвід людини обмежений, тому те, що здається їй причинно-наслідковим зв‘язком, може бути зв‘язком випадковим. Наше передбачення, яке ґрунтується на звичці й досвіді, може бути лише імовірним, але не істинним.

Заперечуючи достовірний зв‘язок між явищами, Юм прийшов до висновку, що джерело цього зв‘язку не зовнішній світ, а саме людина, особливості її психіки, які трансформують власні звичні уявлення в незалежний від свідомості причинний зв‘язок. На думку Юма, не причинний зв‘язок  знаходиться в основі асоціацій, а асоціація як універсальна властивість психіки знаходиться в основі утворення причинного зв‘язку наших суджень. Так асоціація, як і в Локка, стає причиною помилок, властивих мисленню людини. Але в Юма цим помилкам відповідає результат процесу, оскільки інших знань у людини і бути не може.

Важливим було і твердження Юма про відсутність не тільки об‘єкту, але й суб‘єкту. Дійсно, якщо зовнішній світ – це комплекс вражень, які людина пов‘язує для власної зручності  в певні поняття, то тому і результати рефлексії своїх думок і переживань пов‘язується в комплекс «Я» за законом тої ж звички. Ніяких реальних даних про те, що цей зв‘язок достовірний, у людини немає: «Вникаючи в те, що я називаю своїм «Я», я завжди наштовхуюсь на ту чи іншу одиничну перцепцію – любові або ненависті, страждання або задоволення. І ніколи не можу спіймати своє «Я» окремо від перцепції...». Таким чином, лише асоціація по причині і знаходиться в основі нашої думки про те, що є це «Я». Але, якщо йти за Юмом шляхом послідовного скептицизму, то із твердження про можливість доказати що «Я» є, не слідує те, що «Я» відсутнє. Тому, подолавши крайнощі позиції Юма, прагматизму і функціоналізму і вдалося в подальшому прийти до визначення поняття «Я» та його структури.

На думку Юма, досвідне, звичне знання допомагає людині у житті, в реальній діяльності. Саме звичка формує уявлення про закони, оскільки людина, поєднуючи у певну систему свої уявлення, прибирає, знищує хаос сприйнять, вона упереджує картину світу. Іншими словами, прагматична цінність пізнання безсумнівна, а про істинність і відповідність реальним об‘єктам людині немає потреби хвилюватися, тим більше що розкрити цю істину вона все рівно не зможе.

Таким чином Юм поклав початок тій прагматичній позиції в психології, яка на початку ХХ ст. стала основою прагматизму і функціоналізму Джеймса. Він також одним із перших заговорив про різницю між описовими (спрямованими на використання) і пояснювальними (спрямованими на пізнання суті) науками, відносячи психологію і філософію саме до описових наук. Ідеї Юма також були в основі досить розповсюдженої до ХІХ ст. теорії позитивізму, розробленої О.Контом, яка вплинула на розвиток психології.

Берклі і Юм, розробляючи закони асоціацій і зв‘язуючи їх з особливостями психіки людини, розглядали ці закони як частковий випадок своєї концепції. Засновником асоціативної психології, яка проіснувала як єдиний психологічний напрямок, вважається Д.Гартлі (1705-1757). Отримавши спочатку богословську, а потім медичну освіту, Гартлі прагнув створити таку теорію, яка б не тільки пояснювала душу людини, але і дозволяла керувати її поведінкою. В якості такого універсального механізму психічного життя він і вибрав асоціації.

В основу своєї теорії Гартлі поклав ідею Локка про експериментальний характер знань, а також принципи механіки Ньютона. Взагалі розуміння людського організму, принципів його роботи, в тому числі і роботи нервової системи за аналогією з законами механіки, відкритими в той час, було характерною прикметою психології ХVІІІ ст. не запобіг цієї помилки і Гартлі, котрий намагався пояснити поведінку людини виходячи із фізичних принципів.

Вчення про асоціації Гартлі, викладена ним в його праці «Роздуми про людину, її будову, її обов‘язки та сподівання» (1749), базується на вченні про вібрації, оскільки він вважав, що вібрація зовнішнього ефіру викликає відповідну вібрацію органів почуттів, м‘язів і мозку. Проаналізувавши структуру психіки людини, Гартлі виділив в ній два кола – велике і мале. Велике коло проходить від органів почуттів через мозок до м‘язів, тобто є фактично рефлекторною дугою, яка визначає поведінку людини. Таким чином,  Гартлі, по суті, створив свою, другу після Декарта в психології, теорію рефлексу, яка пояснювала за допомогою законів механіки людину. На думку Гартлі, зовнішні впливи, викликаючи вібрацію органів почуттів, запускають рефлекс. Вібрація органів почуттів приводить до вібрації відповідних частин мозку, а ця вібрація, в свою чергу, викликає роботу певних м‘язів, стимулюючи їх скорочення і рух тіла.

Якщо велике коло регулює поведінку, то мале коло вібрації, розміщені у білій речовині мозку, є основою психічного життя, процесів пізнання і навчання. Гартлі вважав, що вібрація ділянок мозку у великому колі викликає відповідну реакцію  вібрації в білій речовині мозку. Зникаючи із великого кола, ця вібрація залишає сліди у малому колі. Ці сліди, на його думку, служать основою пам‘яті людини. Вони можуть бути більш або менш сильними в залежності від сили і значимості того явища, яке залишило цей слід.

Великого значення мала ідея Гартлі про те, що від сили цих слідів залежить ступінь їх усвідомленості людиною, при чому слабкі сліди, підкреслював він, взагалі не усвідомлюються.

Таким чином, він розширив сферу духовного життя, включивши в неї не тільки свідомість, але і несвідомі процеси, і створив першу матеріалістичну теорію несвідомого. Майже через сто років ідеї Гартлі про силу слідів та її зв‘язок з можливістю їх усвідомлення  розробив відомий психолог Гербарт у своїй відомій теорії про динаміку уявлень.

Досліджуючи психіку Гартлі прийшов до висновку про те, що вона складається із декількох основних елементів – відчуттів, які є вібрацією органів відчуттів, уявлень (вібрацією слідів у білій речовині при відсутності реального об‘єкту) і почуттів, що відображають силу вібрації. Говорячи про розвиток психічних процесів, він виходив з ідеї про те, що в їх основі знаходяться різні асоціації. При цьому асоціації вторинні та відображають зв‘язок між двома вогнищами вібрацій у малому колі.

Таким чином, Гартлі пояснював формування самих складних психічних процесів, в тому числі мислення і волі. Він вважав, що у основі мислення знаходиться асоціація образів предметів зі словом (зводячи мислення до процесу формування понять), а в основі волі – асоціація слова і руху.

Виходячи з ідеї про прижиттєве формування психіки, Гартлі вважав, що можливості виховання, впливу на процес психічного розвитку дитини безмежний. Її майбутнє визначається матеріалом для асоціацій, яке їй дозволяє оточуюче, тому тільки від дорослих залежить якою буде дитина, як вона буде думати і діяти. Гартлі – один із перших психологів, який заговорив про необхідність для педагогів використовувати знання про закони психічного життя у своїх методах. При цьому він доводив, що рефлекс, підкріплений позитивним відчуттям, більш стійкий, а негативне відчуття, яке виникає при певному рефлексі, допомагає його забуванню. Тому можливо формування соціально прийнятих форм поведінки, формування ідеальної моральної людини, необхідно тільки вчасно підкріпляти необхідні рефлекси або усувати шкідливі. Таким чином, теорія ідеальної людини вперше виникла ще у ХVІІІ ст. і була зв‘язана саме з механістичним розумінням її психічного життя.

Погляди Гартлі здійснили потужний  вплив на розвиток психології, достатньо сказати, що теорія асоціанізму проіснувала майже два сторіччя, і хоча її неодноразово критикували, її основні постулати стали основою подальшого розвитку психології. Не меншого значення мали і висловлені ним думки про рефлекторну природу поведінки, а його погляди на можливість виховання і необхідність управління цим процесом відповідають підходам рефлексологів і біхевіористів, які розроблялись вже у ХХ ст.

Аналіз розвитку психології протягом ХVІІІ ст. показує, що в цей період почався процес її формування як самостійної науки, яка має свій предмет, окремий від предмету філософії, свій термінологічний апарат і метод дослідження. Фактично з виникненням асоціанізму, тобто теорії Гартлі, можна вже говорити про існування самостійної психології, що доводиться і появою праць, присвячених суто психологічній проблематиці, й аналізом її місця в системі наук (наприклад, у працях Канта), і початком читання курсу психології у навчальних закладах. Тому, якщо експериментальну психологію пов‘язують з іменем В.Вундта, то появу психології як самостійної галузі наукового знання можна вважати від праць Д. Гартлі.

Необхідно відмітити й те, що у ХVІІІ ст. продовжує розвиватися розмаїття підходів до психологічної проблематики у самих різних наукових школах (англійській, німецькій, французькій) при збереженні єдності предмету психології. Можливо, усвідомлення цих відмінностей, які були у цей період, привели до появи принципово нових поглядів на чинники, які визначають психіку. Серед них все більшого місце починає займати культура, соціальне і природне середовище.

Але ці нові підходи поки ще не зайняли провідного місця у психології, а теорію асоціанізму Гартлі будував на основі принципів механіки. Тому з розвитком науки, появою нових даних у фізиці, біології, фізіології положення Гартлі почали стрімко старіти. Це привело до їх перегляду, нової трактовки законів асоціацій. У такому вигляді і предстала теорія асоціанізму в класичних працях Д.Мілля, Т.Брауна й інших вчених першої третини ХІХ ст.

Питання на семінар:

1. Внесок в теорію асоціації Е.Брауна.

2. Психологічні погляди Д.С.Мілля.

Питання на самостійну роботу:

1. Психологічна теорія І.Ф.Гербарта.

2. О.Бен як представник асоціативної психології.

3. Г.Спенсер і розвиток асоціативної психології.

Література:

  1.  Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології:  ХVII століття. Епоха просвітництва: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2006. – 1000 с.; іл.
  2.  Гоббс Т. Сочинения В 2 т. М., 1964.
  3.  Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности.- М., 1999.
  4.  Кант И. Критика чистого разума ∕ Соч. в 6 т. М., 1964.
  5.  Локк Д. Избранные философские произведения: В 2 т. М., 1966.
  6.  Марцинковская Г.Д. История психологии.-М.: Изд. Центр «Академия»,  2001.-554 с.
  7.  Петровский А.В., Ярошевский М.Г. История и теория психологии.- Ростов Н∕Д., 1996-т.1,2.
  8.  Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии.- М., 1997.
  9.  Пиаже Ж. Избранные психологические труды.М., 1994.
  10.  Солсо Р.Л. Когнитивная психология.-Спб., 1996.
  11.  Фромм Э. Душа человека.М., 1992.
  12.  Франкл В. Человек в поисках смысла.М., 1990.
  13.  Ярошевский М.Г. История психологии.-М., 1996.


ЛЕКЦІЯ
11

Тема 10

Зародження експериментальної психології

План:

1. Вивчення відчуттів і сприйнять.

2. Початок експериментального вивчення емоцій.

3. Експериментальне вивчення асоціацій і пам'яті.

4. Початок вивчення мислення.

1. Вивчення відчуттів і сприйняття

Для більшості створених до кінця XIX сторіччя психологічних лабораторій характерним є зведення основної проблематики експериментальних досліджень до вивчення елементарних психічних процесів – відчуттів і сприйнять. Для ілюстрації достатньо обмежитися прикладами лейпцігської лабораторії В.Вундта, яка аж до початку XX ст. продовжувала залишатися провідним центром світової експериментальної психології і лабораторіями Росії, яка займала тоді друге місце після Німеччини за об'ємом наукових робіт, важливості й широті проблематики.

Так у Вундтівській лабораторії дві третини всієї психологічної тематики займали психофізичні вимірювання, психофізіологічні дослідження відчуттів і сприйнять, а також хронометричні вимірювання реакцій. Е.Борінг наводить такі дані із цього приводу. По кількості робіт, виконаних в лабораторії В.Вундта (всього було проведено 100 досліджень), проблеми відчуттів і сприйняття займають перше місце. З вивченням питань сенсорної психофізіології пов'язано 50% всіх проведених досліджень. За ними йшли роботи, що стосуються вимірювання часу реакцій. Вони складають 17% від загальної кількості досліджень. Остання третина експериментальних досліджень, проведених в лабораторії В.Вундта, присвячена вивченню емоцій (10%), уваги (10%), асоціацій (10%).

Із загальної кількості робіт, виконаних в галузі відчуттів і сприйняття, половину складають дослідження зору. Основними темами були питання психофізіки і психофізіології світлового і колірного зору, окомірні функції зору, поле зору, оптичні ілюзії, сприйняття глибини. В області зору експериментальні дослідження вели В.Вундт, В.Гельпах, І.Кріс, Г.Мартіус, Г.Майер та ін. Другу половину склали експериментальні роботи по вивченню інших видів відчуттів слуху, дотику, смаку, нюху.

Хронометричні вимірювання часу реакцій проводилися по трьох напрямах. Одне з них було пов'язане з визначенням часу реакцій залежно від дії подразників різної фізичної природи. Особливу популярність набули досліди Л.Ланге, що дозволили йому відкрити сенсорний і моторний тип реакцій. Інша лінія вимірювань була пов'язана з визначенням часу складних реакцій, що включають акти пізнавання, розрізнення, вибору. Вимірюванням часу складних реакцій займалися співробітники В.Вундта Е.Тішер, Д.Кеттел та ін. До цих досліджень долучаються роботи Е.Крепеліна, М.Траутшольда, Д.Кеттела по вимірюванню часу вільних і нав'язаних асоціацій.

Відкриття Л.Ланге (1886) сенсорного і моторного типу реакцій спричинило за собою експериментальні дослідження уваги. Питання по увазі торкалися в основному питань об'єму, коливання і розподілу уваги (досліди з комплікацією). Об'єм уваги визначався за допомогою тахистоскопічного методу. Першими стали вивчати об'єм уваги в лабораторії В.Вундта Г.Дейч і Д.Кеттел. Перші досліди по вивченню особливостей коливання уваги провів Н.Н.Ланге.

Значну частину зайняли в Лейпцігській лабораторії дослідження вторинних (моторних) характеристик мови швидкості читання з листа (Д.Кеттел).

Схожі з Вундтівською лабораторією напрями досліджень мали місце і в лабораторіях Росії. У лабораторіях В.М.Бехтєрєва досліджувалися всі види чутливості. Зорову чутливість вивчали Ф.К.Телятник, А.В.Гервер, А.Ф.Лазурський, М.П.Нікітін. Значна частина досліджень була присвячена вивченню м'язових відчуттів (М.Н.Жуковській, В.І.Руднев, М.А.Фальк). Експериментальні дослідження велися й по інших видах відчуттів.

У Московській лабораторії вивчали зорову (І.М.Целіков), слухову і смакову чутливість (А.Н.Бернштейн). Вимірюванням часу реакцій займалися А.А.Токарський і А.Васістов. Для Юр’євської лабораторії характерним було експериментальне вивчення відчуттів і сприйняття у зв'язку із задачами психіатрії. У хворих, що страждали психічними захворюваннями, досліджувалися особливості реакцій на різні подразники (В.Ф.Чиж), особливості зорового і слухового сприйняття (В.Ф.Чиж, К.І.Лаборській), асоціацій (В.Ф.Чиж), шкірної чутливості (В.К.Барт), пам'яті слухових відчуттів (Н.Гіршберг), пам'яті рухів (Ф.Шнейдер).

У Київській лабораторії експериментальні дослідження торкалися питань психічної втоми (І.А.Сікорський). В Одесі Н.Н.Ланге, використовуючи хронометричний метод вимірювання реакцій, провів численні досліди, направлені на вивчення процесуальних характеристик сприйняття й уваги. Відкритий ним закон перцепції і моторна теорія уваги принесли російському психологу всесвітню популярність.

Отже, короткий огляд стану науково-дослідницької роботи у психологічних лабораторіях Росії, України та Німеччини показує, що відчуття і сприйняття формували першу проблематику експериментальної психології в період її виникнення. Незабаром відбувається пожвавлення експериментальних робіт в області емоцій, асоціацій і пам'яті, а згодом і мислення.

2. Початок експериментального вивчення емоцій

Істотним поштовхом до експериментального вивчення елементарних відчуттів та емоцій стала моторна теорія емоцій Джемса-Ланге, висунута майже одночасно і незалежно один від одного американським ученим В.Джемсом (1884) і датським фізіологом С.Ланге (1885). Згідно названої теорії емоції є усвідомленням тілесних органічних змін, викликаних сприйняттям якої-небудь ситуації. Відмінність точок зору В.Джемса і С.Ланге полягала лише у тому, що у першого теорія мала загальніший характер, тоді як теорія С.Ланге зв'язувала емоційні переживання тільки з динамікою вазомоторних реакцій.

Витоки виникнення теорії Джемса-Ланге сходять до античної епохи. Відомо, що вже стародавніми ученими був помічений тісний зв'язок афектів з руховими проявами. Особливо у виразній формі цей зв'язок встановлювали Арістотель і Гален. У середньовіччі Авіценна провів ряд оригінальних експериментів, які, ймовірно, слід вважати першими в області вивчення емоцій у людини і тварин. Авіценна, наприклад, вперше скористався даними пульсу як індикатора інтенсивності афективних переживань. У Новий час Р.Декарт у всій повноті показав нерозривний зв'язок «пристрастей» з перебігом «тваринних духів» і рухами тіла. У XVIII в. французький лікар і філософ Ж.Ламетрі також вказував на органічний зв'язок емоцій і відчуттів із внутрішньотілесними змінами, підкреслюючи, що «горе стискає діаметр судин».

У XIX в. положення про тілесне вираження емоцій все більше укорінюється. Особливу роль тут зіграли дослідження англійських учених Ч.Белла і Ч.Дарвіна. Ч.Беллом було показано, що емоційний стан яскраво виражається особливими поєднаннями рухів м'язових груп людини. У зв'язку з цим він вважав корисним для художників і скульпторів вивчення анатомії й фізіології людини. До цього ж закликав художників Леонардо да Вінчі в епоху Відродження.

У генетичному плані схоже положення було докладно розкрите в роботі Ч.Дарвіна «Вираз емоцій у людини і тварин» (1872). У цій книзі Ч.Дарвін висунув теорію емоцій, що спирається на три основні принципи. Головним серед них є принцип «корисних асоційованих звичок», згідно якому виразні рухи при емоціях є рудиментами раніше біологічно корисних для організму рухів. Наприклад, вираз печалі є ослаблена форма справжнього плачу немовляти. Самим Ч.Дарвіним був введений один з методів, який стане у психології типовим прийомом для вивчення емоцій по виразу обличчя. Ним бралися фотографії із зображеннями різних емоційних станів. Від випробовуваного вимагалося визначити зміст вираженої емоції.

Все сказане вище і стало історичною передумовою зародження моторної теорії Джемса-Ланге, що стала одразу широко розповсюджена. Залишаючи поки осторонь спірні положення у цій теорії, слід, разом з тим, визнати її позитивне значення з погляду можливості використання експериментальних методів при вивченні емоцій. Цінність теорії Джемса-Ланге в тому і полягала, що вона відкривала широкий простір для впровадження фізіологічних методів дослідження в цю галузь психології. Положення про те, що емоційні стани супроводжуються комплексом моторних і судинних змін, вело до думки про ухвалення цих фізіологічних симптомів як об'єктивні й експериментально-вимірювані індикатори різних емоційних реакцій. Прийоми, з якими було пов'язано експериментальне вивчення емоцій по їх тілесних і органічних проявах, були названі німецьким психологом О.Кюльпе загальною назвою – «методом виразу». Метод виразу припускає інструментальну реєстрацію різних рухових і вегетативних змін, супроводжуючих емоційні переживання. Техніка й апарати, необхідні для цієї мети, були запозичені психологією у фізіології, де вони були створені і широко застосовувалися при вивченні механіки дихання, серця, судин і т.ін.

Об'єктивні показники емоцій і афектів показували зміни в диханні (частота, глибина, форма дихання, тривалість вдиху і видиху), у кровообігу (частота пульсу, кров'яний тиск, об'єм судин, склад крові, кардіограма). Іншими вегетативними показниками були рівень обміну, слиновиділення, потовиділення, хімічний склад слини і сечі, температура шкіри, шкірно-гальванічна реакція, відкрита незалежно один від одного Ш.Фере (1888) і російським фізіологом І.Р.Тархановим (1890). Нарешті, слід назвати деякі м'язові реакції, як такі: зіничний рефлекс, м'язова напруженісь (динамометрія), тремор та інші мимовільні рухи.

З технічних засобів для реєстрації зміни дихальних функцій найчастіше застосовувалися пневмограф і апарат для запису потоку повітря. Для реєстрації серцево-судинних реакцій застосовували плетизмографи, за допомогою яких визначався об'єм судин, сфігмограф, фіксуючий зміни сили і швидкості пульсу, сфігмометр, що визначає величину тиску крові, кардіотахометр, призначений для оцінки швидкості ударів серця. Шкірногальванічна реакція вимірювалася гальванометрами різної модифікації. М'язова напруга і сила руху реєструвалися ергографами, динамометрами, динамографами.

Перші експериментальні дослідження емоційних станів по методу виразу були проведені А.Моссо (1881), Ш.Фере (1888) і І.Р.Тархановим (1890). Найвідоміші роботи А.Моссо були пов'язані із з'ясуванням впливу розумової роботи і деяких емоційних переживань на об'єм мозку та інших частин тіла (руки, ноги). Для цієї мети використовувався винайдений ним плетизмограф. Окрім об'єму мозку А.Моссо реєстрував зміни й інших фізіологічних функцій: напругу м'язів (ергограф Моссо), температуру тіла й мозку.

У 1887 р. Ш.Фере також спробував встановити відмінність у симптоматиці окремих відчуттів і афектів за допомогою рухів, якими вони супроводжуються. Через рік Ш.Фере знаходить психогальванічний феномен, що виявляється в підвищенні електричного струму, прикладеного до шкіри при дії сенсорних подразників (звук метронома, запах, колір), а також при стенічних формах емоцій. Автор пов'язував цей феномен з пониженням електроопору шкіри в результаті потовиділення при виконанні будь-якої психічної діяльності і при стенічних емоційних переживаннях.

Як вже наголошувалося вище, аналогічне явище незалежно від Ш.Фере було відкрите І.Р.Тархановим. Він встановив, що між двома ділянками шкіри завжди утворюється різниця потенціалів (внутрішньосоматичний струм). Якщо цю різницю потенціалів зняти зовнішнім струмом зворотного напряму, а потім досліджуваному запропонувати різні сенсорні роздратування або яку-небудь розумову роботу, чи викликати який-небудь афект, то виявляється, що у всіх цих випадках відбувається пониження опору шкіри, в результаті якого знов виявляється дія внутрішньосоматичного струму, що відхилює стрілку гальванометра в ту чи іншу сторону. Психогальванічний метод, відкритий Ш.Фере і І.Р.Тархановим, стануть широко застосовувати в кінці XIX й особливо на початку XX сторіччя.

Загальним підсумковим висновком більшості перших експериментальних досліджень (А.Моссо, Ш.Фере, І.Р.Тарханов, А.Біне, М.Леманн, П.Менц, Е.Мейман, В.Вундт) був висновок про те, що при відчутті задоволення всі фізіологічні симптоми підвищуються і посилюються, тоді як при відчутті незадоволення вони знижуються і послаблюються. Експериментальні дані показали також, що тілесні прояви відчуттів наступають пізніше за самі афекти, а це значить, що початкові принципи теорії Джемса-Ланге виявилися невідповідними. В подальшому периферична моторна теорія емоцій Джемса-Ланге зовсім була знехтувана під впливом нових даних, одержаних у дослідженнях В.Кеннона, Ч.Шерінгтона, і тим більше в сучасних фізіологічних і нейрофізіологічних дослідженнях.

Хоча теорія Джемса-Ланге у своїй суті невірна, повністю зняти її значення для розвитку психології, особливо експериментальної, було б невірно. Ця теорія послужила в кінці XIX ст. теоретичним орієнтиром для застосування фізіологічних, об'єктивних методів до вивчення емоційного життя людини.

Разом з методом виразу, що широко увійшов до практики психологічних досліджень, велику роль у вивченні емоцій зіграв і так званий «метод враження». Започаткував цей метод І.Гете, вивчаючим дію кольору на відчуття, але повну методичну розробку цього прийому здійснив Г.Фехнер, коли він займався питаннями експериментальної естетики. Спочатку метод враження був призначений для вивчення естетичних відчуттів і думок. Психологи стали його застосовувати для вивчення елементарних відчуттів і емоцій.

Мета фехнеровськіх дослідів в області естетики зводилася до визначення того, як і в якій мірі різноманітні відчуття кольору, світла, колірних тонів і їх поєднань у просторі та часі чинять на людину естетичну дію. Так в області зору джерелом естетичного відчуття можуть бути світлові й колірні комбінації, різні просторові форми. В області слуху це гармонія (поєднання тонів), ритм, в області рухів просторово-часові відношення слухових і зорових сприйнять.

Істотним для методу враження є прийом суб'єктивного порівняння і оцінки двох або більше роздратувань, що послідовно пред'являються, на основі яких суб'єкт вибирає зовнішній предмет, якому віддає перевагу, або відкидає. Досліди Г.Фехнера були пов'язані в основному з естетичною оцінкою різних геометричних форм (прямокутники, трикутники, еліпси та ін.). Визначення естетичної оцінки проводилося трьома способам, або їх комбінаціями. Першим з них є метод вибору, при якому досліджуваному пропонується вибрати найприємніший з об'єктів, що пред'являються. Другий прийом, названий методом виготовлення або репродукції, припускає самостійне виготовлення таких геометричних форм і відношень, які людині понад усе подобаються. Третій спосіб, відомий під назвою «метод застосування», полягав у з'ясуванні того, як часто у практичному житті застосовуються ті або інші геометричні форми різних предметів ужитку (форма, розмір, колір книг, візитних карток, конвертів, плиток шоколаду і т.ін.).

Згодом всі ці прийоми використовувалися в лабораторії В.Вундта, а також в лабораторіях інших країн. Підсумком подібних досліджень була побудова для кожного з досліджуваних афективних кривих задоволення і незадоволення. У 90-х рр. XIX ст. намічається тенденція об'єднання методу враження з методом виразу. Ця нова тенденція пояснюється прагненням забезпечити об'єктивний контроль тих суб'єктивних оцінок, які даються людиною при методі враження (П.Менц, Е.Мейман, М.Браун).

Окрім двох основних експериментальних методів вивчення емоцій, дуже часто застосовували різного роду опитувальники, фото- й кінозйомку для фіксації міміки обличчя, пози тіла й інших виразних рухів, що супроводжують емоції людини.

Отже, до початку XX сторіччя була поставлена на експериментальну основу ще одна область психології. Створена експериментальна база для розробки проблеми емоцій дозволила психології спільно з іншими дотичними до неї науками (фізіологія й нейрофізіологія, психофізіологія й нейропсихологія) протягом всього подальшого періоду розвернути широкий фронт експериментальних досліджень, створити нові оригінальні методи, що дозволили в свою чергу розкрити багато таємниць і просунути далеко уперед знання про природу і механізми емоцій.

3. Експериментальне вивчення асоціацій і пам'яті

В останній чверті XIX ст. асоціативна психологія ще зберігала свій вплив, тому цілком закономірними стали спроби поставити на експериментальний контроль початкові принципи асоціативної теорії. Перші такі спроби були зроблені одночасно в 1879 році англійським ученим Ф.Гальтоном і В.Вундтом.

Досліди Ф.Гальтона торкалися визначення часу асоціативних процесів, а також змістовного складу асоціацій. Ф.Гальтоном було відібрано 75 слів. При пред'явленні кожного з них включався секундомір, що реєструює час, через який виникає перше якесь уявлення. Аналіз асоціацій показав, що багато з них повторюються. Так, на кожні 100 асоціацій доводилося в середньому повторених 4 рази 23 асоціації, три 21, двічі 23 і один раз 33. За змістом з кожних 100 асоціацій 39 було звернено до дитинства і ранньої юності, 46 до зрілого віку і 15 до недавнього минулого. Метод Ф.Гальтона був названий згодом «методом вільних асоціацій». У його первинній формі були істотні погрішності. Досліди проводилися Ф.Гальтоном на самому собі, тобто сам автор стежив за ходом власних асоціацій. З цієї причини не міг бути точно зареєстрований час виникнення уявлення. Застосування секундоміра давало дуже грубі показники в порівнянні з хроноскопом.

Метод вільних асоціацій був значно вдосконалений у Вундтівській лабораторії, в якій окрім самого В.Вундта вивченням асоціацій займалися С.Холл, Е.Крепелін та ін. Оскільки метод вільних асоціацій дозволяв визначати в основному тільки швидкість протікання асоціативних процесів і не давав можливості виявляти повною мірою якісні, змістовні особливості уявлень, в лабораторії В.Вундта був введений новий вид асоціативного експерименту, що одержав назву «методу нав'язаних асоціацій». При цьому варіанті асоціативного експерименту досліджуваний відповідав на слово-подразник не першим словом, яке спало на думку, а словом, яке є щодо першого загальним чи особистим поняттям, або словом, що знаходиться із словом-подразником в причинно-наслідковому звязку чи в інших змістових відношеннях.

Метод нав'язаних асоціацій вперше був використаний Д.Кеттелом при перекладі слова з однієї мови на іншу, вивченні причинно-наслідкових відношень, арифметичних дій та ін. Подібні досліди проводилися й іншими психологами. На основі одержаних експериментальних даних було винайдено, що різновиди асоціацій, що традиційно виділяються, встановленими фактами не підтверджуються. Звідси виникала необхідність побудови нових класифікацій тепер уже на основі дослідних даних. Але оскільки у різних авторів експериментальні результати відрізнялися, то і пропоновані ними класифікації асоціацій також не співпадали (Г.Еббінгауз, В.Вундт, Т.Циген).

Вивчення асоціацій та уявлень послужило перехідним містком до експериментального дослідження пам'яті, а потім і мислення. Як відомо, В.Вундт вважав, що вищі психічні процеси пам'ять, уява, мислення і воля самоспостереженням виявити неможливо, тому для їх вивчення необхідна вийти за рамки фізіологічної психології в область психології народів, де через вивчення мови, міфів і легенд, звичаїв і вдач можна було б пролити світло на закономірності протікання цих вищих форм індивідуальної свідомості.

Першим, хто спробував зняти висунуте В.Вундтом обмеження щодо можливості експериментального вивчення вищих щаблів свідомості, був німецький психолог Г.Еббінгауз, прихильник асоціативного напрямку в психології. Особливу роль тут зіграла книга Г.Фехнера «Елементи психофізіки», під впливом якої Г.Еббінгауз задався метою застосувати психофізичні принципи до вивчення пам'яті.

У визначенні специфіки майбутні досліди в області пам'яті важливого значення мало традиційне положення асоціативної психології про те, що повторення є головною умовою міцності асоціацій. Саме в частоті повторення Г.Еббінгауз побачив можливості вимірювання пам'яті. Необхідно було вирішити питання лише про об'єктивні засоби контролю впливу повторення на міцність асоціацій.

Ними були рухи, які викликаються уявленням або які супроводжують його, наприклад, промовляння, рух губ, мімічні рухи, ритмічні рухи голови, рук, ніг, малюнки, письмо й ін. З цього приводу Г.Еббінгауз писав: «Цей перехід уявлень у рухи є для нас, як ми скоро це побачимо, важливим засобом для розуміння подробиць, що характеризують асоціації і відтворення». Про те ж саме, але в конкретнішій формі, ним було сказано: «... ми маємо важливий засіб для вивчення пам'яті у зв'язку відтворених уявлень з рухами. Користуються цим засобом таким чином: викликають уявлення, які легко можуть відтворюватися рухами мови або письма, або також за допомогою простих малюнків, а потім досліджують, як відтворення видозмінюється при різних обставинах».

Названі два принципи (повторення і відтворення) відкривали Г.Еббінгаузу шлях до виконання найважливішої вимоги, що виражається у тому, що матеріал, умови і результат заучування повинні бути виміряні. Якщо пам'ять вивчати через відтворення, то для того, щоб був виміряний результат заучування, необхідно перш за все мати такий матеріал заучування, який би сам піддавався кількісному вимірюванню. Окрім цієї основної умови повинно бути дотримано ще ряд вимог: заучуваний матеріал повинен бути однакової складності, тобто однорідним, його необхідно мати в достатній кількості з тим, щоб при повторних дослідженнях він кожного разу б мінявся і був новим.

Такого матеріалу, який задовольняв би всі перелічені вимоги, Г.Еббінгауз не знайшов. Тому він приступив до складання штучного поєднання букв або безглуздих складів. Як уявлялося Г.Еббінгаузу, безглузді склади відповідають повною мірою висунутим вимогам. Довгі ряди безглуздих складів мають однакову складність, таких складів багато (їх було складено 2300). Кількість заучених складів виступала мірою запамятовування стимульного матеріалу. Кожну помилку в репродукції легко виразити числом, завдяки послідовній побудові складів. Безглузді склади важко піддаються асоціативним смисловим зв'язкам, що полегшують процес запам'ятовування, а це дуже важливо, як вважав Г.Еббінгауз, для вивчення «чистої» пам'яті.

Провівши велику підготовчу роботу, Г.Еббінгауз в 1879 р. приступає до проведення досліджень, виконаних повністю на самому собі. Помітимо, що індивідуальна форма проведення дослідів була загальноприйнятою в той період і відповідала загальним інтроспективним установкам суб'єктивного напряму в психології.

Для вивчення пам'яті Г.Еббінгаузом було розроблено три різновиди методу заучування: метод повного заучування, метод економії і метод поправок. Метод повного заучування полягав у багатократному повторенні великих рядів складів до повного та безпомилкового їх відтворення. Метод економії дозволяв з'ясувати якою мірою кожне нове повторення робить полегшуючий вплив на безпомилкове відтворення раніше заученого ряду безглуздих складів. При методі поправок випробовуваний вдавався до підказки в тих випадках, якщо він зупинявся або припускався помилки. Кількісними заходами виступала кількість повторень, загальний час, витрачений на заучування ряду складів, кількість помилок, поправок або підказок.

Користуючись переліченими методами, Г.Еббінгауз встановив ряд закономірностей роботи пам'яті. Велика частина відкритих закономірностей торкалася питань впливу способів повторення на заучування, залежності заучування від кількості і складності матеріалу. Зокрема, Г.Еббінгаузом було вказано, що:

  •  складність заучування пропорційна об'єму, кількості заученого матеріалу;
  •  чим більша довжина заучуваного ряду безглуздих складів, тим більше потрібно повторень;
  •  із збільшенням повторень час заучування скорочується; р
  •  рівномірний розподіл повторення в часі більш ефективний, ніж багатократне повторення в один прийом;
  •  зменшення швидкості заучування веде до збільшення загального часу, необхідного для повного відтворення запропонованого ряду складів, тобто ефективніше заучувати матеріал великими швидкостям;
  •  заучування в цілому продуктивніше за заучування по частинах.

Широкої популярність в психології здобула встановлена Г.Еббінгаузом крива забування. Вона свідчила про те, що процес забування в часі відбувається неоднаково, спочатку дуже швидко, а потім повільно. На думку Г.Еббінгауза, одержана крива забування відповідає логарифмічній залежності і це давало йому підставу розповсюдити логарифмічний психофізичний закон Г.Фехнера на область пам'яті і тим самим довести універсальність дії цього закону в системі психофізичних явищ.

Всі основні результати проведених дослідів були зведені й узагальнені Г.Еббінгаузом у його книзі «Про пам'ять», видану вперше в 1885 р. Після виходу цієї книги Г.Еббінгауз переключається на експериментальне вивчення відчуттів і сприйняття і нових дослідів в області пам'яті не проводив. У 1897 р. він видає перший том «Основ психології», в 1902 р. другий, а в 1908 р. випускає книгу «Нарис психології». У перерахованих роботах були висловлені основні принципи асоціативної психології, в узагальненому вигляді представлені результати власних досліджень в області пам'яті й інших психічних процесів.

Незабаром після дослідів Г.Еббінгауза вимірювання пам'яті прийняло масовий характер. Її дослідженням займалися майже у всіх психологічних лабораторіях світу. Розроблені Г.Еббінгаузом методи вивчення пам'яті знаходили найширше застосування, проникаючи із загальної психології в ряд нових прикладних галузей, що формуються, і напрямів у психології (педагогічну, диференціальну, психотехніку і т.ін.).

Залучення методів до різних нових задач дослідження, проникнення їх у спеціальні гілки психології, призвели до різноманітних перетворень первинних методів вивчення пам'яті або створення на їх основі нових прийомів вимірювання. Так Г.Мюллер разом з Ф.Шуманом, раніше Г.Еббінгауза, внесли ряд змін в умови і процедуру проведення експерименту. У дослідах названих авторів функції досліджуваного й експериментатора були розведені, що поза сумнівом підвищувало надійність і точність експериментальних даних. Далі безглузді склади, складені Г.Еббінгаузом, як виявилося, не були однорідними по ступеню їх трудності. Більш того, склади, що стоять поряд, нерідко утворювали слова з певним смисловим змістом. Авторам довелося переглянути загальний перелік складів і відібрати лише ті з них, які відповідали раніше згаданим вимогам. Ними ж був сконструйований спеціальний прилад для подачі безглуздих складів – це барабан, що обертається, з намотаною на ньому паперовою стрічкою, на якій записувалися безглузді склади в певній послідовності.

Пізніше (1892) Г.Мюллер і А.Пельцекер вводить новий метод вивчення пам'яті – метод вгадування. Він полягав у тому, що досліджуваним пред'являють безглузді склади попарно. Після їх заучування досліджуваному пред'являється один з не парних складів, на який потрібно відповісти складом, що стоїть у парі з першим.

Нові модифікації у прийомах вивчення пам'яті стали виникати у зв'язку з переходом на заучування осмисленого матеріалу. Піонером в експериментальному вивченні смислової пам'яті став Е.Мейман. Нагадаємо, що Г.Еббінгауз звернувся до безглуздих складів для того, щоб виявити закономірності пам'яті, що протікають ніби в «чистому вигляді». Але такі умови дуже далекі від реального життя. Е.Мейман вірно відзначав, що в процесах пам'яті істотну роль виконує мислення. Участь понять і тілесних образів в мнемічних функціях веде до значної їх перебудови. Тому виникала задача наблизити досліди в області пам'яті до життя, що особливо було важливим для педагогічної практики.

Е.Мейман поставив собі мету побудувати такі ряди для заучування, які можна було б так само легко розчленовувати кількісно, як і ряди безглуздих складів і, разом з тим, реалізувати задачу, що полягає у виявленні впливу «значення слів і зв'язку думки» на легкість або трудність заучування. Вихід з положення Е.Мейман знайшов у тому, що у вигляді заучуваного матеріалу він став застосовувати спочатку ряди римованих складів, потім ряди слів, зв'язаних по значенню.

Досліди Е.Меймана на матеріалі римованих складів показали, що за інших рівних умов їх кількість заучується майже удвічі більше, ніж безглуздих складів. Ще виразнішими виявилися результати дослідів, побудовані на словесно-логічному матеріалі. Нові дані свідчили про те, що пам'ять відтворює заучуваний матеріал в перетвореному вигляді. Пам'ять це не фотографічне зображення минулих вражень, сполучених механічними асоціаціями. У пам'яті виявляється схиьність до злиття, до узагальнення, за якими стоять поняття і мислення. Так, експериментальні дослідження Е.Меймана в області смислової пам'яті підводили і наближали психологію до експериментальної розробки проблеми мислення, чим і зайнялися незабаром психологи Вюрцбургської школи.

4. Перехід до експериментального вивчення мислення

Відомо, що асоціативна психологія зводила мислення до механічної динаміки тілесних образів. Цим самим якісна своєрідність розумових процесів практично заперечувалася. Водночас ряд експериментальних досліджень в області сприйняття, пам'яті й уявлень показував, що крім асоціацій у свідомості є щось відмінне від них, що вносить в тілесний зміст свідомості істотні корективи. Так, вже сприйняття не можна було трактувати як механічне об'єднання відчуттів, бо воно виступало як деяка єдність, що володіє новою якістю, відмінною від властивостей, що становлять дане сприйняття тілесних елементів або відчуттів.

В.Вундту довелося навіть асоціаціям приписати якусь творчо-синтезуючу функцію. Вплив мислення став ще очевиднішим в дослідах по заучуванню осмисленого матеріалу. Включеність розумових компонентів у перцептивні та мнемічні акти з необхідністю ставило в першу чергу питання про експериментальне вивчення проблеми мислення. Перші кроки до експериментального аналізу розумових процесів були зроблені на початку XX ст. представниками Вюрцбургської психологічної школи на чолі з О.Кюльпе.

В області теорії психологи Вюрцбургської школи спиралися спочатку на філософський позитивізм Е.Маха і Р.Авенаріуса, прихильників так званого неореалізму, що відроджував в новій формі ідеї суб'єктивного ідеалізму Дж.Берклі та Д.Юма. Пізніше під впливом експериментальних даних, вюрцбургські психологи переорієнтовувалися на теоретичні схеми Ф.Брентано і Е.Гуссерля, отримавши з їх вчень поняття про ітенціональні акти (Ф.Брентано) та інтенціональні переживання свідомості (Е.Гуссерль).

Разом з тим в теоретичних поглядах вюрцбургців зберігалися і елементи вундтівської психології, оскільки тілесні елементи і асоціативний механізм їх зв'язку повністю не усувалися із свідомості, а лише доповнювалися його зміненими компонентами і «детермінуючими тенденціями». З В.Вундтом Вюрцбургську школу зближує також інтроспективний метод, за допомогою якого вивчалося мислення. Хоча сам В.Вундт не допускав можливість застосування експериментального самоспостереження до власне розумових актів, О.Кюльпе, його колишній учень, визнав це обмеження неправомірним і запропонував замінити безпосередню форму інтроспективної на інтроспективну ретроградну або ретроспекцію. Вважалося, що при ретроградній формі самоспостереження усувається той спотворюючий вплив самого інтроспективного акту на психічні процеси, який властивий безпосередній формі самоспостереження. Окрім того, відкривається можливість виявлення особливостей протікання самих розумових процесів. Суть ретроспективного експерименту полягала в наступному. Досліджуваному пропонувалося виконати яке-небудь завдання, після завершення якого він повинен був описати свої стани і переживання, що виникли при вирішенні задачі. У дослідах могли використовуватися психофізичні методи, методи вимірювання реакцій, але частіше застосовувався асоціативний експеримент.

В дослідах по вивченню мислення основна роль експериментатора зводилася до реєстрації та редакції мовного звіту випробовуваного, тому метод ретроспективного звіту одержував назву методу редакції. За допомогою ретроспективного експерименту були проведені майже всі дослідження, виконані у Вюрцбургській школі.

Перші експериментальні дослідження в області мислення відкривають досліди К.Марбе (1901), А.Майера та І.Орта (1901), які були присвячені вивченню психологічних особливостей думки. Вони показали, що думки мають «позачуттєву», «змінну» природу, оскільки вони в термінах тілесних уявлень не описуються. З цієї причини К.Марбе визнав доцільним віднести проблему думки, а отже і мислення, до логіки. Аналогічних висновків дійшли А.Майер і І.Орт, якими було проведене «якісне дослідження асоціацій».

Нові факти в області мислення були встановлені А. Мессером, який першим серед своїх колег зв'язав змінні компоненти свідомості з мисленням і прямо назвав їх «думками», замість колишнього терміну «стану свідомості», введеного раніше А.Майером і І.Ортом. Окрім змінності думки, вважав А.Майер, іншими її відмінними ознаками є відношення її до предмету й усвідомлення в ній відношень.

Докладніше ці факти були вивчені К.Бюллером (1907). Досліди К.Бюллера полягали в заучуванні парних думок. У одному з варіантів дослідів випробовуваному спочатку давався один ряд пропозицій, потім інший ряд фраз з неповним значенням. Порядок пропозицій в смисловому відношенні не співпадав, тобто смислові частини були навмисно розведені. Від випробовуваного потрібно незавершені пропозиції одного ряду доповнити по значенню незавершеними пропозиціями іншого ряду.

У другій модифікації експерименту К.Бюллер пропонував одночасно два ряди з повністю закінченими пропозиціям. Перед випробовуваним ставилася задача об'єднати по значенню запропоновані пари пропозицій. У всіх приведених випадках виявлялося, що парні пропозиції, пов'язані смисловими звязками, запам'ятовувалися швидше, міцніше і в більшій кількості. Якісний аналіз експериментального матеріалу підтверджував раніше встановлений факт про незалежність мислення від асоціацій і уявлень. Той же аналіз дав К.Бюллеру підставу стверджувати не тільки відсутність тілесної опори в мисленні, але й відсутність будь-якого зв'язку мислення з мовою. К.Бюллер був переконаний, що мислення протікає без образів і слів. Одна і та ж думка, аргументували К.Бюллер і О.Кюльпе, може бути виражена різними словами, рівно як і різні думки можуть бути виражені одним і тим же набором слів. Звідси і робився помилковий висновок про незалежність мислення від слів і мови.

Ретельний аналіз самозвітів досліджуваних дозволив К.Бюллеру знайти деякі нові відмінні ознаки, які потім були поставлені в основу розподілу думок на усвідомлення правил, усвідомлення відносин та інтенцій, як спрямованості думки на об'єкт.

В той час, як дослідження К.Марбе, І.Орта, А.Майера, А.Мессера, К.Бюллера були пов'язані з виявленням істотних і відмінних ознак мислення, роботи їх співробітників Г.Уатта і Н.Аха були направлені на розкриття механізмів протікання розумової діяльності. Г.Уатт, вивчаючи особливості перебігу уявлень, дійшов висновку про визначальну роль завдання в організації розумових процесів. Під завданням він розумів переказ інструкції, що дається перед початком досліду випробовуваному, в самоїнструкцію.

Механізм розумової діяльності представлявся Г.Уатту таким чином. Пред'явлене завдання запускає в дію ряд репродуктивних процесів, з якими пов'язано появу в свідомості безлічі уявлень і асоціацій, велика частина з яких не має прямого відношення до завдання, поставленого в інструкції. Для того, щоб з величезної маси асоціацій і уявлень могли бути вибрані найадекватніші, потрібен спеціальний механізм. Таким механізмом, що виділяє і підсилює одні та пригноблює інші асоціації, якраз і є «завдання» або самоїнструкція. Саме вона додає мисленню скеровано вибірковий характер.

Робота по вивченню механізмів мислення була продовжена Н.Ахом (1905). Визначальним чинником, що організує й упорядковує розумові процеси, Н.Ах вказував особливі, відмінні від асоціацій акти, названі ним «детермінуючими тенденціями». Для опису механізму мислення Н.Ах окрім поняття про детермінуючі тенденції вводить ще два інших «уявлення мети» і уявлення, що «співвідносяться». Під уявленням мети розумівся специфічний стан свідомості, викликаний інструкцією. Уявлення мети, а точніше, її значення, є джерелом детермінуючих тенденцій. Уявленнями, що співвідносяться, було прийнято вважати образи очікуваних подразників. Головна функція детермінуючої тенденції полягає у встановленні певного відношення між уявленням мети і уявленнями, що співвідносяться.

У найзагальнішому вигляді механізм мислення за Н.Ахом виглядає таким чином. Поступаючий подразник викликає у досліджуваного ряд репродуктивних тенденцій (безлічі варіантів реагування), але під впливом детермінуючої тенденції, витікаючої із значення уявлення мети (самоінструкції, задачі), особливу перевагу одержує лише одна з можливих репродуктивних тенденцій, тоді як інші всі усуваються.

Той же механізм був поширений Н.Ахом і на вольові процеси. Дія детермінуючої тенденції, що здійснює вибір репродуктивних тенденцій, згідно Н.Аху, не усвідомлюється. Як ілюстрація власні досліди, проведені з випробовуваним у стані гіпнозу. Існування асоціативних механізмів Н.Ах не заперечував, але в той же час він різко їх протиставляв детермінуючим тенденціям, приписуючи останнім домінуюче значення в організації свідомості. Л.И.Анциферова справедливо підкреслює, що протиставляючи ці два механізми, Н.Ах не зумів показати принципову відмінність між ними, у зв'язку щодо питання про природу детермінуючих тенденцій, а отже, і про реальні механізми мислення взагалі, які залишилися не розкритими.

Підводячи підсумки основним досягненням Вюрцбургської школи, слід зазначити, що її представники внесли багато нових положень, що підривали основи асоціативної концепції. Ними було доведено, що мислення не зводиться до відчуттів, сприйнять і уявлень, спрямованість думки на об'єкт, встановлення в мисленні відношень, виборчий і цілеспрямований характер протікання розумової діяльності під впливом завдання та інструкції. Все це, за словами О.Кюльпе, було «абсолютно приховано від асоціативної психології».

Проте, поставивши ряд важливих проблем і питань, представники Вюрцбургської школи проте самі не зуміли задовільно вирішити їх через ті філософські і теоретичні основи, на які спиралася їх експериментальна програма.

Перш за все, великою перешкодою, що заважала науковому рішенню проблеми мислення, стало інтроспективне розуміння предмету і методу психології. Психологія визначалася як наука про факти безпосереднього досвіду, як наука про внутрішні стани свідомості. Основним знаряддям пізнання фактів суб'єктивного внутрішнього досвіду оголошувалася інтроспективна, самоспостереження. Приступаючи до досліджень мислення О.Кюльпе покладав на експериментальну інтроспективну великі надії. Прагнучи зробити самоспостереження адекватним завданням вивчення мислення, О.Кюльпе, як ми пам'ятаємо, замінив безпосередню форму інтроспективної на ретроградну, вважаючи, що тільки при ретроспективному самоспостереженні відкриється дійсний хід мислення. Але незабаром інтроспективне гасло Вюрцбургської школи сильно похитнулося і перш за все під тиском результатів і висновків, яких дійшли самі психологи цієї школи. Так, Н.Ах, вивчаючи механізми мислення довів, що ці механізми людиною не усвідомлюються, а, отже, в самоспостереженні виявлені бути не можуть. На цій підставі Н.Ах приходить до висновку про безплідність ретроспективного експерименту і необхідності переходу до опосередкованих, об'єктивних прийомів вивчення мислення. З критикою методу редакції виступав і інший представник Вюрцбургської школи К.Бюллер, а потім і сам О.Кюльпе.

Позиції суб'єктивної психології й інтроспективного підходу ще більше слабшали, коли схожі з дослідами Вюрцбургської школи дослідження, проведені в лабораторії Е.Тітченера, дали зовсім протилежні результати, що доводять повну відсутність якихось несенсорних елементів у свідомості. Виявилося так, що інтроспективний експеримент підтверджував теоретичні позиції тих, хто його проводить. Подібне положення природним чином викликало недовіру до інтроспективного методу і, більше того, через деякий час ним зовсім перестали користуватися при вивченні мислення. Із цього приводу Л.І.Анциферова пише: «Цей відхід, доконаний усередині Вюрцбургської школи в поєднанні з безплідними спробами перевірити теорію «змінної думки» завдав важкого удару по інтроспективному методу. Досягнувши свого апогею у Вюрцбургській школі, цей метод в ній же й у зв'язку з нею потерпів крах».

Інтроспективний підхід щодо свідомості викликав ряд грубих помилок і в теоретичних узагальненнях. Одна з них знайшла свій вираз у відриві мислення від його тілесної основи. Цей відрив неминуче вів до заперечення зовнішньої детерміації розумових процесів, до затвердження теологічного розуміння природи мислення, до перетворення мислення в самостійну духовну суть. Для ілюстрації достатньо послатися на той факт, що таку характеристику мислення, як думка, представники Вюрцбургської лабораторії розглядали не як властивість, яка визначається об'єктивно існуючими речами, а як функцію суто духовних актівінтенцій і детермінуючих тенденцій. З властивостей самої свідомості виводилися й інші характеристики мислення. Самі детермінуючі тенденції також трактувалися як акти, що мають апріорну природу.

Перегляд теоретичних положень і експериментальних даних, одержаних у Вюрцбургській школі відбувається вже в рамках нових наукових напрямів, що виникають у світовій психології на початку XX сторіччя біхевіорізмі, гештальт-психології, культурно-історичній психології та ін.

Отже, початком експериментального вивчення мислення завершується важливий етап в розвитку психології як науки. Характерним для нього було поступове розширення сфери внесення експерименту до різних проблем загальної психології. Хоча і в однаковій мірі, але експериментальними методами вивчалися майже всі основні психічні процеси відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, емоції, увага, воля.

Питання на семінар: Основні напрямки перших експериментальних досліджень. (Метод круглого столу).

1. Експериментальне вивчення асоціацій, пам’яті і мислення.

Питання на самостійну роботу:

1. Перші експериментальні лабора-торії світу.

2. Відкриття І.Прохазки.

3. Дослідження пам’яті Г.Еббін-гаузом.

4. Перші психологічні тести для вивчення процесів мислення.

Література:

  1.  Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології:  ХVII століття. Епоха просвітництва: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2006. – 1000 с.; іл.
  2.  Бехтерев В.И. Объективная психология.М., 1991.
  3.  Вундт Б.В. проблемы психологии народов. М., 1998.
  4.  Гартли Д. Избранные сочинения. М., 1934.
  5.  Гоббс Т. Сочинения В 2 т. М., 1964.
  6.  Грат Н.Я. Основы експериментальной психологии. М.,1986.
  7.  Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности.- М., 1999.
  8.  История традиций и научных школ в истории советской психологии ∕ Ред. А.Н.Ждан. М., 1990.
  9.  Кант И. Критика чистого разума ∕ Соч. в 6 т. М., 1964.
  10.  Локк Д. Избранные философские произведения: В 2 т. М., 1966.
  11.  Марцинковская Г.Д. История психологии.-М.: Изд. Центр «Академия»,  2001.-554 с.
  12.  Павлов І.П. Умовний рефлекс ∕ Вибрані твори ∕.К., 1949.
  13.  Петровский А.В., Ярошевский М.Г. История и теория психологии.- Ростов Н∕Д., 1996-т.1,2.
  14.  Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии.- М., 1997.
  15.  Пиаже Ж. Избранные психологические труды.М., 1994.
  16.  Солсо Р.Л. Когнитивная психология.-Спб., 1996.
  17.  Фромм Э. Душа человека.М., 1992.
  18.  Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции.-М., 1991.
  19.  Франкл В. Человек в поисках смысла.М., 1990.
  20.  Ярошевский М.Г. История психологии.-М., 1996.


ЛЕКЦІЯ 12

Тема 11

Розвиток психології на межі ХІХ-ХХ ст.

План:

1. Становлення і розвиток нових психологічних шкіл.

2. Психологічні школи в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

1. Становлення і розвиток нових психологічних шкіл

Межа століть ознаменувалася для психології першим поділом раніше єдиної психології на ряд шкіл. Однак у той момент це ще було повязано з відмовою від єдиного підходу до розуміння предмету психологічної науки і методів дослідження психіки. Мова йшла, швидше, про різні аспекти у вивченні психіки, які ототожнювались головним чином зі свідомістю. При цьому у центрі уваги психологів залишалися переважно пізнавальні процеси, хоча різні школи відрізнялися одна від іншої розумінням місця даних процесів у загальній картині психічного життя. Головні ж розбіжності були пов’язані з визначенням змісту свідомості і меж її експериментального вивчення.

Структуралізм, очільником якого був американський учень Вундта Е.Тітченер, розвивав теоретичні постулати асоціанізму. Тітченер був переконаний, що саме елементи є основою структури психіки. А Вундт, своє завдання вбачав у досконалому вивченні цієї структури і звязків. Шлях до цього – це удосконалення методу інтроспекції, який можна поєднати з експериментальним дослідженням простих психічних актів.

Перші розбіжності серед психологів, виникли саме з питання про можливість експериментального вивчення вищих психічних процесів. Якщо дослідження Еббінгауза проходили ще в руслі традиційного ассоціанізму, то роботи Вюрцбургської школи уже виходили за рамки її теоретичних постулатів. Ця школа відома тим, що вперше почала експериментальне вивчення мислення. При цьому була спростована думка Вундта про те, що продукти аперцептивного зв'язку неможливо вивчити експериментально, так само як і його гіпотезу про образний характер мислення.

Роботи функціоналістів похитнули основні підвалини структурної психології й, що особливо важливо, методологію асоціанізму, на якій базувалися попередні школи, тому що доводили, що психіка - це не структура, що складається з незмінних елементів, а постійно мінливий потік свідомості. Приймаючи  положення про те, що закони психічного життя неможливо вивчити обєктивно, функціоналісти прийшли до висновку про необхідність описувати не закони, а функції психіки, котрі допомагають людині в реальному житті.

Французька психологічна школа, не заперечуючи основних положень традиційної психології, у центр своєї уваги поставила дослідження тих чинників, які визначають зміст психіки. Вони вперше стали серйозно вивчати роль соціального оточення у процесі становлення психіки, а також різноманітні форми відхилень від норми. Вивчення патологічних варіантів психічного розвитку, так само як і дані про особливості становлення психіки в різних культурах, стали важливими методами, що дають матеріал для розуміння об’єктивних закономірностей психічного життя.

Вже роботи французьких психологів показали необхідність врахування культури як чинника, що впливає на психіку людини. Ця тенденція найбільш повно втілилася у психології Дильтея, котрий вважав, що переживання, як свідомі так і безсвідомі, повязують окрему людину з духовним світом, втілені у предметах мистецтва. Ще одним суттєвим моментом концепції Дильтея стало усвідомлення тих методологічних проблем, які витікали з орієнтації психології тільки на природні науки. Усвідомлення того факту, що безпосередні методи вивчення духовного життя не можуть бути визнані в цій парадигмі обєктивними, привело його до думки про необхідність відмовитися від пояснення психічного життя та перейти до його описання.

2. Психологічні школи в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Школи

Психологи

Предмет і завдання психології

Зміст психіки

Метод дослідження

Структура–лізм

Е Тітченер

Едуард Брадрард

Вивчення структури свідомості

Елементи психіки

Вдосконалена інтроспекція

Вюрцбург–ська

Освальд Кюльпе,

Нарціс Ах,

Карл Бюлер,

Отто Зельц

Вивчення динаміки про-тікання пізнавальних процесів і факторів, які на неї впливають

Елементи психі-ки, розумові образи та їх значення, установки

Методи систе-матичної екс-перименталь-ної інтроспек-ції (словесного обрахунку)

Функціона–лізм

Європа –

Франц Брентано,

Карл Штумпф,

США

В.Джемс,

Джон Дьюї,

Д.Енджелл,

Роберт Вудвортс

Дослідження психічних актів, спрямованих на будь-який предмет або дію і виконуючих певну функцію

Інтенціональні акти. Потік ду-мок і пережи-вань, в яких ви-діляються ті, що відносяться до зовнішнього світу і до себе, потік активно-сті, що об‘єднує суб‘єкт і об‘єкт

Спостережен-ня (як само-спостереження і об‘єктивне спостереження зі сторони), аналіз проду-ктів діяльності

Французь–ка

Тюль Рібо,

Пьєр Жане,

Еміль Дюркгейм,

Люсьєн Леві-Брюль,

Г.Тард

Вивчення фактів і закономірностей психічного життя. Головним об‘єктом є хворі люди (або люди з обмеженими психічними станами), а також соціальні спільноти різного рівня (група, натовп, плем‘я)

Свідомий і без свідомий рівні психіки, зміс-том яких є зна-ння про світ і про себе, а та-кож вчинки людини

Клінічний і крос-культур-ний методи

Описова психологія

Вільгейм Ділтей,

Е. Шпрангер

Опис і аналіз психічних явищ як окремих про-цесів життєвого цілого, втілених в духовних, культурних цінностях

Цілісні і цілеспрямовані душевні процеси

Осягнення, яке ґрунтується на аналізу безпо-середніх пере-живань “Я”

Структуралізм. На межі XIX і XX ст. структуралізм був розповсюдженою і провідною психологічною школою в США. Засновник цієї школи Е. Тітченер (1867-1927) народився в Англії і одержав психологічну освіту в Оксфордському університеті, який він закінчив у 1885 р. Там же в 1890 р. він одержав свій перший вчений ступінь магістра. Однак центр вивчення психології на той час перемістився з Англії в Німеччину, насамперед у лабораторію Вундта. Саме в Лейпціг переїхав Тітченер у 90-і роки, щоб продовжити психологічну освіту під керівництвом Вундта, і став одним з його найвірніших учнів. У Лейпцізі він займався головним чином вивченням бінокулярного зору і виміром часу реакції при пізнавальних процесах. У 1892 р. він переїхав у США, де в Корнельському університеті створив велику в цій країні наукову школу, аналогом якої послужила Лейпцігська лабораторія. Тому Тітченера іноді називають американським Вундтом.

Тітченер називав свою теорію структуралізмом, оскільки вважав, що предметом психології повинен стати зміст свідомості, упорядкований у визначену структуру, незалежно до того, як ця структура працює. Головні задачі структуралізму він бачив у гранично точному визначенні змісту психіки, виділенні вихідних інгредієнтів цього змісту і законів, за якими вони об’єднуються у структури. При цьому психіка і свідомість ототожнювалися Тітченером, а усе, що знаходиться за межами свідомості, відносилося ним до фізіології.

У своїй чотиритомній праці «Експериментальна психологія» (1901-1905) Тітченер виклав основні досягнення цієї науки з позицій структуралізму. Свідомість Тітченер розумів як людський досвід у його залежності від того, що переживає суб’єкт. Сам цей досвід, на його думку, складається з найпростіших елементів – відчуттів, образів і почуттів, які він знаходив завдяки організованій інтроспекції.

Кожен з елементів при спеціальній установці свідомості відкривається суб’єктом з метою діагностики його чотирьох характеристик: якості, інтенсивності, тривалості і виразності (ясності). Тітченер склав список елементарних відчуттів, що включав більше 44 тисячі сенсорних якостей, більшість з яких були зоровими(32 820) і слуховими (11 600).

Для того, щоб виділити і описати вихідні елементи структури, Тітченер прагнув удосконалити метод інтроспекції з тим, щоб він відкривав експериментатору реальну картину свідомості, тому що під свідомістю, згідно його думки, варто розуміти зовсім не те, що повідомляє звичайне самоспостереження, властиве кожній людині. Він підкреслював, що розуміє під свідомістю «екзистенційний термін», тобто психічну реальність, яку не слід ототожнювати з даними традиційної інтроспекції. Наприкінці життя він навіть термін структурна психологія часто заміняв визначенням екзистенційна психологія, підкреслюючи відмінність наукових даних про свідомість від життєвих даних, чи даних, отриманих в інших дисциплінах (наприклад, у фізіології).

Свідомість має власну структуру і зміст, які приховані за явищами, що в ній проходять, подібно тому, як від звичайного сприйняття дійсності приховані реальні процеси, які вивчаються фізикою і хімією. Для того, щоб зрозуміти реальну картину свідомості, необхідне спеціальне тренування випробувачів, оскільки вони схильні повідомляти про зовнішній об’єкт (стимул), який викликає відчуття, а не про власні відчуття. Наприклад, говорять, що бачать яблуко, але не предмет визначеної форми, кольору чи розміру. Тому що об’єкт майже завжди впливає на процес сприйняття, інтроспекція ефективна тільки тоді, коли уникає «помилки стимулу», тобто не змішує відчуття об’єкта з об’єктом відчуття.

Дійшовши, як у вченні Вюрцбургської школи, до висновку про необхідність систематичної експериментальної інтроспекції, Тітченер кардинально розходився з ними в аналізі отриманих результатів. Він відкинув також їхню концепцію, відповідно до якої до відокремлених Вундтом елементів свідомості варто приєднати особливі утворення у вигляді розумових образів чи значень, які не мають сенсорного характеру. Це положення суперечило і основам структуралізму, тому що сенсорні елементи (відчуття, явища) не можуть створювати несенсорні, чисто інтелектуальні структури.

На противагу цьому Тітченер запропонував «контекстну теорію значення». Мова йшла про розмежування образу і значення. Вільний від чуттєвих образів психічний зміст, названий Вюрцбургською школою значенням, зводиться, згідно Тітченеру, до особливого різновиду чуттєво-образного досвіду. Уявлення про який-небудь обєкт будується із сукупності чуттєвих елементів. Значна їх частина може залишати свідомість, у якій залишається лише сенсорна серцевина, достатня, щоб відтворити всю сукупність. Таким чином, наш досвід складається з безлічі психічних елементів, що утворюють контекст, у якому є «темні» м’язові й органічні відчуття. Вони становлять «серцевину» неусвідомлюваного контексту і служать реальним психічним еквівалентом безобразної думки. Якщо досліджуваний при вирішенні розумової задачі не усвідомлює чуттєво-образного складу значень, то це пов'язано тільки з недостатньою тренованістю інтроспекції.

Тітченер протиставляв свій підхід функціональному напрямку. Полемізуючи з функціоналістами, Тітченер доводив, що тільки вивчивши структуру свідомості, можна зайнятися питанням про те, як вона працює. Дотримуючись такої установки, він повністю відкидав використання даних психології у будь-якій сфері практики, тому що вважав її фундаментальною, а не прикладною наукою.

    Оскільки функціоналізм у 10-і роки XX в. став пануючим напрямком в американській психології, Тітченер протиставив свою школу всім іншим школам і напрямкам. Щоб організаційно відокремитися від них, він не ввійшов в Американську психологічну асоціацію і створив свою групу «Експерименталісти», що проводила щорічні конференції. Надалі видавав «Журнал Експериментальної психології».

Вюрцбургська школа. Вюрцбургська школа в психології відома насамперед тим, що саме в ній вперше було почато експериментальне вивчення мислення. Вона була заснована німецьким вченим О.Кюльпе (1862-1915). Кюльпе, так само як і Тітченер, був учнем Вундта; під його керівництвом він навчався в Лейпцігському університеті, а пізніше писав докторську дисертацію, яку захистив у 1887 р. Вундту ж він присвятив свою першу книгу «Нарис психології, заснованої на експерименті» (1893). Після закінчення університету він працював у Вундта асистентом, потім екстраординарним професором. У 1894 р., одержавши запрошення від університету Вюрцбурга, він переїхав у це місто і у 1896 р. створив там психологічну лабораторію.

У перші роки своєї діяльності він частково повторював експерименти, які проводилися у Лейпцігській лабораторії, частково удосконалював інтроспективний метод. Зміна інструкції, яка дається досліджуваному перед початком експерименту, привела до того, що головна увага в роботах Кюльпе та його співробітників була сконцентрована вже не на результатах діяльності (швидкості відповіді, його точності і т.ін.), а на її процесі. Поставивши перед досліджуваним завдання і спостерігаючи за його вирішенням, Кюльпе фактично почав експериментальне вивчення процесу мислення. Тим самим було спростована думка Вундта про те, що експериментальному вивченню доступні тільки елементарні (сенсорні) процеси та що свідомість являє собою сенсорну мозаїку, тобто комплекси взаємопов’язаних сенсорних елементів – відчуттів та уявлень.

Експерименти Вюрцбургської школи показали, що досліджуваний при виконанні завдань робить розумові операції, які він зазвичай не усвідомлює. З цього випливало, по-перше, що поряд із сенсорним «матеріалом» у «тканину» психологічного життя людини включені елементи, які не зводяться до відчуттів, по-друге, що ці елементи пов’язані з діями суб’єкту, його розумовою діяльністю й, нарешті, по-третє, що неусвідомленість цих актів у момент їх здійснення вимагає внести корективи у метод інтроспекції.

 Робота Кюльпе над модифікацією методу інтроспекції привела до його перетворення в метод «систематичної експериментальної інтроспекції». Вирішуючи інтелектуальне завдання (наприклад, встановлюючи логічний зв'язок між поняттями), досліджуваний повинен був дати ретроспективний звіт про стани свідомості, пережитих ним у процесі вирішення. Цей самозвіт називався систематичним, оскільки увесь процес точно розподілявся на часові відрізки і повторювався безліч разів з метою корекції описання. Було встановлено, що думку, з психологічної точки зору, можна охарактеризувати не тільки негативно (як якісно відмінну від сенсорних даних), але і позитивно, як оперуючою значеннями. Тим самим докорінно змінилося уявленя про зміст свідомості, до складу якого вводилися нові феномени  –  розумові образи.

Ці висновки направили Кюльпе на розробку власної програми лабораторних досліджень свідомості, яку успішно реалізували його учні. Він не сформулював цю програму в якій-небудь спеціальній роботі: ні в «Нарисах психології», ні в «Лекціях по психології», які вже після його смерті були видані в 1920 р. К. Бюлером. Кюльпе ділився своїми думками і гіпотезами з молодими психологами, був досліджуваним у їх експериментальних заняттях. Його м'який характер і доброзичлива критика сприяли створенню в невеликому колективі творчої атмосфери, завдяки якій цей колектив виявився більш ефективним генератором нових ідей, ніж десятки інших лабораторій у різних країнах.

У 1906 р. Н. Ах почав, слідом за вивченням мислення, досліджувати вольовий акт. Він виходив з того, що принцип побудови цих актів однаковий (що підтверджував і Вундт) та реагування у відповідь на подразник натисканням на ключ нічим не відрізняється від реагування словом. На основі отриманих результатів він ввів поняття детермінуючої тенденції, що спрямовує хід діяльності в обох процесах і допомагає досягти кращого результату.

В експериментах К. Бюлера досліджуваному, пропонувалися логічні й арифметичні завдання. Розмірковуючи про них, він повинен був визначити шлях, який веде до вирішення. У результаті Бюлер і Уайт прийшли до висновку про те, що сприйняття завдання є головним чинником, що визначає процес мислення, тобто саме завдання, його зміст, направляє і регулює цей процес.

Таким чином, мислення стало розглядатися не як одномоментний акт, а як процес, що має початок, час протікання і результат. Більш детальне вивчення динаміки мислення допомогло виявити нові важливі закономірності.

Насамперед до них відноситься поняття установки, що визначає хід мислення, регулюючи відповідно до завдання добір ідей. Поняття установки, прийняте у Вюрцбургській школі, істотно, відрізнялося від сучасного його трактування, але також припускало несвідому спрямованість на вирішення задачі, яка виникла у досліджуваного в момент прийняття цього завдання як мети. В залежності від цієї установки (яка в якійсь мірі розглядалася і як аналог сучасної мотивації), досліджувані виконують завдання швидше чи повільніше, більш чи менш продуктивно. Зміст спрямованості на вирішення завдання Кюльпе та його співробітники пов'язали зі значенням даного завдання або ситуації в цілому для досліджуваних.

Так у психології з'явилося нова категорія, яка трактувалася досить широко – це значення розумового образу, значення інструкції, значення ситуації в цілому.

Таке трактування зближало позицію Вюрцбургської школи з позицією Ф. Брентано, при цьому динаміка розумових образів співвідносилась з інтенційними актами, а їхнє значення – з феноменами свідомості, про які писав учень Брентано Е. Гуссерль.

Експериментальна програма Кюльпе була в основному виконана до 1909 р., коли він переїхав у Бонн, а потім у Мюнхен, де відійшов від експериментальної психології і зайнявся безпосередньо філософією й естетикою.

Після його відїзду експерименти були продовжені О. Зельцем, який досліджував залежність процесу мислення від структури вирішувального завдання. Серед найважливіших відкриттів Зельца особливе місце займають поняття антиципаторної схеми, що збагатило уяву про процес рішення ідеєю про можливість передбачати його результат уже на початку мовленнєвої діяльності.

З багатьох учнів Кюльпе необхідно згадати і про М.Вертгеймера, одного з творців гештальтпсихології, також Дж. Енджелла, одного з лідерів американської функціональної психології.

Експериментальне дослідження мислення, почате у Вюрцбургській школі, було продовжене іншими дослідниками і стало однією із найширших галузей експериментальної психології. Однак перші матеріали отримали саме Кюльпе і його співробітники, головними досягненнями яких стало розповсюдження експериментального методу на вищі психічні процеси (мислення і волю).

В експериментах, які проводились у Вюрцбургській школі, було вперше доведено, що мислення – це процес, який не зводиться до чуттєвих образів, і залежний від різноманітних чинників, у тому числі і від установки, яка виникає при прийнятті завдання. Ці дані наочно показали, що психологічні закономірності мислення не зводяться до логічного. Таким чином, вивчення мислення стало знаходити психологічні контури.

Функціоналізм. Роботи Вюрцбургської школи довели неможливість звести зміст психіки до набору окремих елементів, які складають основу сенсорної мозаїки. Наочно був продемон-стрований і той факт, що психічна активність має визначену спрямованість, мету. Це узгоджувалось і з висновками Бена і Спенсера, які співвідносили психічну діяльність з потребою живого організму в адаптації до навколишнього світу.

Таким чином, у психології на перший план вийшла проблема дослідження змісту не структури, а функцій психіки, які б розкрили саме психологічні особливості взаємозвязку живого організму із середовищем. Відкидаючи погляд на свідомість як пристрій «з цеглин і цементу», вчені, які розробляли новий напрямок у психології – функціоналізм – приходили до висновку про необхідність вивчати динаміку психічних процесів і чинників, що обумовлюють їхню орієнтацію на визначену мету.

Практично одночасно з положеннями Вундта ідея про те, що кожен психічний акт має визначену спрямованість (інтенцію) на об’єкти зовнішнього світу, була висловлена австрійським вченим Ф.Брентано (1838-1917). Він почав свою діяльність як католицький священик, проте залишив її через незгоду з догмою про непогрішність папи і перейшов у Віденський університет, де став професором філософії (1873). У той же час богословська освіта, зокрема деякі положення схоластики і томізму, в подальшому вплинули на роботи Брентано.

Його перша праця була присвячена психології Арістотеля, а також її інтерпретації середньовічними католицькими теологами, що розробили поняття про інтенцію як особливий напрямок думки. У незавершеній роботі «Психологія з емпіричної точки зору» (1874) Брентано запропонував свою концепцію психології, протиставивши її пануючій у той час програмі Вундта. Основні положення своєї теорії він виклав також в роботах «Дослідження з психології органів відчуттів» (1907) і «Про класифікацію психічних феноменів» (1911).

Головною для нової психології він вважав проблему свідомості, необхідність визначити, чим відрізняється свідомість від усіх інших явищ буття. Тільки відповівши на це питання, підкреслював Брентано, можна визначити галузь психології. Відкидаючи підхід Вундта до визначення змісту свідомості, він стверджував, що позиція Вундта ігнорує активність свідомості, його постійну спрямованість на об’єкт. Для позначення цієї ознаки свідомості Брентано запропонував термін інтенція. Вона споконвічно притаманна кожному психічному явищу і завдяки цьому дозволяє відмежувати психічні явища від фізичних.

Інтенція – це не просто активність. У ній разом з актом свідомості завжди існує який-небудь обєкт. У психології використовується, зокрема, слово «уява», під ним розуміють відновлення в пам'яті відбитків побаченого чи почутого. Згідно ж Брентано, варто говорити не про уяву, а про «уявлення», тобто про спеціальну духовну діяльність, завдяки якій усвідомлюється колишній образ. Це ж відноситься і до інших психічним феноменів. Кажучи, наприклад, про сприйняття, забувають, що в цьому випадку не просто відбувається «злиття» чуттєвого образу, а відбувається акт «сприйняття» того змісту. Варто рішуче розмежувати акт і зміст, не змішувати їх, і тоді стане зовсім зрозуміло, що психологія являється наукою про акти свідомості. Ніяка інша наука, крім неї, вивченням особливих інтенціональних актів не займається.

Описавши і класифікувавши форми цих актів, Брентано прийшов до висновку про те, що існують три основні форми: акти «уявлення» чого-небудь, акти судження про що-небудь як істинне реальному або помилковому і акти емоційної оцінки чого-небудь у якості бажаного чи того, що відкидається. Поза актом обєкт не існує, але й акт, у свою чергу, виникає тільки при спрямованості на обєкт. Коли людина чує слово, її свідомість спрямовується скрізь звукову, матеріальну оболонку до предмету, про який йде мова. Розуміння значення слова є акт, а тому це психологічний феномен.

Вважаючи , що при звичайному самоспостереженні, так само як і при використанні тих видів експерименту, які запропонував Вундт, можна вивчити лише результат, а не сам психічний акт, Брентано рішуче відкидав прийняту в лабораторіях експериментальної психології процедуру аналізу, вважаючи, що вона спотворює реальні психічні процеси і феномени, котрі варто вивчати шляхом ретельного внутрішнього спостереження за їхнім природним перебігом.

Скептично відносився він і до можливості обєктивного спостереження, лише обмежено допускаючи цей метод у психологію, тому що безумовно очевидними вважав тільки психічні феномени, дані внутрішнього світу. Він підкреслював, що знання про зовнішній світ носить вірогідний характер.

Уроки Брентано, який поставив собі за мету описати, як працює свідомість, здійснили великий вплив на формування у той час психологічних напрямків. У нього навчалися і під прямим впливом його ідей знаходилися багато дослідників. Учнем Брентано був і З.Фрейд, що відзначав, що це був єдиний курс, не пов‘язаний прямо з медициною, який він повністю прослухав за час навчання у Відні.

Засновник філософського напрямку феноменології Е. Гуссерль, який також був учнем Брентано, підкреслював, що на відміну від філософії, що вивчає феномени свідомості (як сенсорні, так і представлені у вигляді форм, цінностей, понять), психологія вивчає процеси, акти свідомості.

Затвердивши принцип активності свідомості, Брентано став піонером європей-ського функціоналізму, розробка якого була продовжена у працях К.Штумпфа (1848-1936). Штумпф був професором кафедри філософії у Празі, Галлі і Мюнхені. З 1894 р. він працював у Берлінському університеті, де організував психологічну лабораторію. Під впливом Брентано він також прийшов до висновку, що предметом психології повинно стати дослідження психологічних функцій чи актів (сприйняття, розуміння, бажання та ін.). Серед функцій Штумпф розрізняв дві категорії: інтелектуальні й емотивні (чи афективні). Емотивні функції складаються з протилежних пар: радість і сум, бажання і відкидання, прагнення і відторгнення. Емоційного відтінку можуть набути і деякі явища, які були названі «чуттєвими відчуттями».

З дитинства захоплюючись музикою, Штумпф у більшості своїх експеримен-тальних робіт зосередився на вивченні сприйняття музичних тонів. Ці роботи були відтворені в його двотомній праці «Психологія тонів» (1883-1890), яка зробила найбільший після Гельмгольца внесок у дослідження психологічної акустики. Полемізуючи з Вундтом, Штумпф вважав протиприродним розчленовування показів інтроспекції на окремі елементи. Результатам тих дослідів, котрі проводилися натренованими в інтроспективному аналізі свідомості психологами вундтівської школи, Штумпф протиставив свідчення експертів-музикантів, що заслуговують більшої довіри.

Важливим моментом у дослідженнях Штумпфа було те, що він розглядав музику як феномен культури. Він створив архів фонограм із 10 тисячами фонографічних записів примітивної музики різних народів. Його дослідження психології просторових явищ, викладене в роботі «Про психологічні походження просторових явищ» (1881), яка стала настільною книгою для багатьох вчених, що займалися цією проблемою. Він приймав участь у дослідженнях дитячої психології, організувавши німецьку «Спілку дитячої психології», а також по зоопсихології, довівши, зокрема, при обговоренні голосового феномена «розумного Ганса» (коня, який вистукував копитом «рішення» арифметичних задач), що тварина реагувала на ледве помітні рухи дресирувальника.

Штумпф був не тільки добрим учнем, але і гарним педагогом, багато хто з його учнів стали згодом відомими психологами, у тому числі і один з засновників гештальтпсихології В. Келер, якому він посприяв при організації поїздки в Африку для вивчення поведінка людиноподібних мавп.

Дослідження сприйняття музичних мелодій проводив інший послідовник і учень БрентаноX. Еренфельс (1859-1932). У своїй роботі «Про гештальтякості» (1890) він вперше ввів у психологічну науку поняття гештальтякостей, названих у його честь якостями Еренфельса. Ці якості він розглядав як духовні акти суб’єкту, які визначають процес сприйняття музики. Якість «надсумативності» він пов’язував з тим фактом, що при цілісному сприйнятті зявляються ознаки, які були відсутні при сприйнятті частин предмету, а якість «транспозитивності» описував як зміну цілісного образу при різних способах явища. Ці відкриття Еренфельса спричинили значний вплив на роботи гештальтпсихологів.

Дослідження процесу сприйняття художніх творів проводилися і німецьким психологом Т. Ліппсом (1851-1914). Замість терміну «інтенція» він запропонував поняття «емпатія», яке описував як особливий психічний акт. У ньому субєкт проектує на предмет свій емоційний стан, відчуваючи при цьому позитивні чи негативні естетичні переживання. Як і інтенційна спрямованість, емпатія виходить від суб’єкту, тому естетичні переживання викликаються не зовнішнім світом, не художнім твором, а сприймаючою твір мистецтва людиною, котра наділяє його своїми емоціями.

Теорією емпатії Ліппс пояснював і виникнення геометричних ілюзій. Наприклад, при сприйнятті архітектурних побудов з’являється відчуття, що вони повні внутрішнього життя. Тому вертикальна лінія сприймається більш довгою, ніж у дійсності, тому що спостерігач почуває себе ніби витягуючись нагору.

Концепція Ліппса про «чуттєвість» при сприйнятті художніх здобутків збагатила дослідження ролі внутрішньої форми різних видів мистецтв. Її використовували багато психологів, що займаються проблемами психології мистецтва, у тому числі й вітчизняні вчені Г. Шпет, А. Габричевський, П. Якобсон.

Хоча багато європейських вчених використовували положення Брентано і функціональної психології у своїх дослідженнях, реальний розквіт цієї школи повязаний з американською психологією, насамперед з роботами У. Джемса.

У. Джемс (1842-1910) закінчив Гарвардський університет, отримав не тільки медичну, але й художню освіту. Однак, на відміну від свого брата, відомого письменника Г. Джемса, не мистецтво, а науку зробив ведучою сферою своєї діяльності. Психологія довгий час не займала центрального місця в його наукових інтересах, головним з яких стала філософія. Відкидаючи суто раціоналістичний підхід до пізнання, Джемс не погоджувався і з тим, що будь-яка наука повинна суто логічно пояснювати усі спостережені факти. У своїй філософії прагматизму він доводив, що завдання філософії (так само як і згодом психології) – описувати і систематизувати спостережені факти, розкриває їхнє значення для практичної діяльності людей.

Підсумовуючи ці положення у своїй роботі «Прагматизм» (1907), він підкреслював, що ми часто змушені в реальному житті мати справу з проблемами, для вирішення яких немає достатньо теоретичних основ. Тому істина повинна розглядатися не з позицій теорії, а з позицій практики, її реалізації в житті, тобто теорія тутце інструмент, за допомогою якого вирішуються прагматичні, важливі для життя проблеми, і який допомагає усвідомити, до яких реальних наслідків приведе прийняття тієї чи іншої гіпотези.

Великий вплив на концепцію Джемса зробив Бергсон з його філософією інтуїтивізму. Розвиваючи ідеї Бергсона, Джемс стверджував, що абсолютна цінність і вірогідність логічного пізнання сильно перебільшені. У противагу інтелектуалізму він підкреслював роль волі і почуттів у керуванні поведінкою людей. Тому головну увагу Джемс приділяв аналізу ідеологічних і релігійних поглядів, тоді як інший представник американського функціоналізму (й прагматизму) Д.Дьюї більший акцент робив на вивченні логічних концепцій.

У психологічних роботах Джемса не стільки викладена цілісна система поглядів, скільки даний набір концепцій, які послужили основою різних підходів у сучасній психології від біхевіоризму до гуманістичної психології. Джемс зробив психологію однією з найбільш популярних наук в Америці, він став першим професором психології в Гарвардському університеті, творцем першої американської психологічної лабораторії (1875), президентом Американської психологічної асоціації (1894-1895). Цьому сприяли і особисті якості Джемса. Всі, хто знали його, відзначали його гумор, добросердечне, зацікавлене ствлення до людей.

У своїх наукових дослідженнях, результати яких були викладені ним в основних працях «Принципи психології» (1890) і «Посібник психології» (1892), Джемс займався багатьма проблемами – від вивчення роботи мозку і розвитку пізнавальних процесів та емоцій до психології особистості і психологічних досліджень. Одним з основних напрямків його досліджень було вивчення свідомості. У роботі «Чи існує свідомість?» (1904) він розглянув традиційне розуміння процесу пізнання як ставлення суб’єкта до об’єкта – того, що пізнає, і того, якого пізнають. Доводячи , що свідомість – «це назва неіснуючої речі», Джемс стверджував, що єдине реальне буття, матеріал, що лежить в основі речей і наших думок про них, – це наш досвід. Наші думки являють собою функцію пізнання, пов'язану з прагненням усвідомити навколишнє, котре, у свою чергу, прагне стати усвідомленим.

Таким чином, досвід, на його погляд, вбирає в себе відносини між обєктом і субєктом, які являються не первинними елементами, а частковими вихідними конкретного досвіду. Виходячи з того, чистий досвід – це неперервний потік життя, який «постачає матеріал нашого наступного відображення». Але тоді і наше відображення, свідомість – це не статичний предмет, а неперервний рух, потік думок. При цьому істинність думки перевіряється не сама по собі, а у співвідношенні з іншими частинами нашого досвіду, з реальною практичною користю цієї думки.

Так Джемс прийшов до ідеї про потік свідомості, тобто про неперервність роботи людської свідомості, незважаючи на зовнішню дискретність, викликану частково безсвідомими психічними процесами. Неперервність думки пояснює можливість самоідентифікації, незважаючи на постійні розриви у свідомості, тому, наприклад, просинаючись, людина миттєво усвідомлює себе і їй «не потрібно бігти до дзеркала для того, щоб переконатися, що це вона». При цьому Джемс підкреслював не тільки неперервність, але і динамізм, постійну мінливість свідомості, говорячи про те, усвідомлення навіть звичних речей постійно змінюється. Перефразовуючи Геракліта, який говорив про те, що не можна ввійти два рази в одну і ту ж ріку, він писав, що ми не можемо мати в точності одну і ту ж думку двічі.

Свідомість не тільки неперервна і мінлива, але і селективна, вибіркова, у ній завжди відбуваються прийняття і відхилення, вибір одних предметів чи їхніх параметрів і відкидання інших. З погляду Джемса, дослідження законів, за якими працює свідомість, протікає вибір чи відкидання, і складає головну задачу психології. У цьому питанні і була головна причина розбіжностей між Джемсом і його школою функціоналізму і структуралізмом. На відміну від Тітченера, для Джемса первинним був не окремий елемент свідомості, а його потік як динамічна цілісність. При цьому Джемс підкреслював пріоритетність вивчення саме роботи свідомості, а не його структури. Вивчаючи роботу свідомості, він прийшов до відкриття двох основних її детермінантуваги і звички.

Кажучи про активність людини, вчений підкреслював, що психіка допомагає в практичній діяльності, оптимізує процес соціальної адаптації, підвищує шанси людини на успіх у будь-якій діяльності. Психологічні погляди Джемса тісно пов’язані з його філософською теорією прагматизму, тому він багато уваги приділяв прикладній психології, доказуючи, що її значущість не менша, чим значущість теоретичної. Особливо важливим, з його погляду, є звязок психології з педагогікою, тому що саме психологія відіграє найбільш важливу роль у формуванні і розвитку моральних навичок. Він навіть опублікував спеціальну книгу для педагогів «Бесіди з учителями про психологію» (1899), в якій доводив великі можливості виховання і самовиховання, важливість формування у дітей позитивних звичок.

Говорячи про розвиток моральності, Джемс особливо відокремлював проблему особистості, причому розумів її як інтегративне ціле, що було принципово новим у дослідженні особистості в той період. Він відокремлював в особистості пізнавальний та пізнаючий елементи, говорячи про те, що пізнавальний елементце наше емпіричне «Я», яке ми усвідомлюємо як нашу особистість, у той час як пізнаючий елементце наше чисте «Я». 

Велике значення мало і виділення декількох частин в структурі емпіричної особистостіфізичної, соціальної і духовної особистості, описуючи які Джемс говорить про те, що наше емпіричне «Я» ширше суто фізичного, тому що людина ідентифікує себе і зі своїми соціальними ролями, і зі своїми близькими, що розширює її фізичне «Я». У той же час воно може бути і вужчим фізичного, якщо людина ідентифікується тільки з деякими потребами чи здібностями і відгороджена від інших сторін своєї особистості.

Велике значення мав і опис Джемсом почуттів і емоцій, які викликаються різними структурами і частинами особистості, насамперед опис самооцінки (самозадоволення і незадоволення собою), про роль якої вперше заговорив саме він. Розглядаючи вплив самооцінки на вчинки людини, Джемс сформулював формулу самоповаги, що являє собою дріб, у чисельнику якого – успіх, а в знаменнику – домагання. Ця формула лежить в основі ієрархії особистостей, прагнення людини до самовдосконалення і успіху, хворіб і неврозів, оцінки себе й емоцій, які відчувають люди.

Джемс (одночасно з датським психологом Ланге) розробив одну з відомих теорій емоцій. Ця теорія вказує на зв’язок між емоціями і фізіологічними змінами. Джемс писав, що «ми засмучені, тому що плачемо, лютуємо, тому що бємо іншого, боїмося, тому що тремтимо», тобто вважав, що фізіологічні зміни організму первинні по відношенню до емоцій. Незважаючи на зовнішню парадоксальність цього погляду, теорія Джемса–Ланге одержала широкого розповсюдження, внаслідок послідовності та логічності викладу і зв’язку з фізіологічними корелятами. Уявлення Джемса про природні емоції, незважаючи на велику кількість критичних зауважень, частково підтверджуються і сучасними дослідженнями в галузі психофармакології і психокорекції.

Джемс зробив великий внесок для розвитку психології як самостійної науки, незалежної від медицини і філософії. Він намітив багато напрямків продуктивного розвитку психології. Джемс і до сьогодні вважається одним з найбільш видатних американських вчених, який вплинув не тільки на психологію, але й на філософію і педагогіку.

Ідеї, викладені Джемсом, були розвинуті Д. Дьюї (1859-1952), засновником Чикагської школи функціоналізму. Він також був представником прагматичного напрямку у філософії, цікавився прикладним використанням психології, насамперед у сфері творчості, включив педагогіку в число предметів, які він викладав в університеті. Його книга «Школа і суспільство» (1899) користувалася великим успіхом у США, а праця «Психологія» (1886) стала першим американським підручником з цього предмету до появи підручника Джемса.

Закінчивши інститут і аспірантуру в Балтиморському університеті Д.Хопкінса, Дьюї одержав у 1884 р. докторську ступінь і почав читати особистий курс психології в декількох вищих учбових закладах США. У 1894 р. він став професором філософії у Чикагському університеті, заснувавши там свою школу, з якої вийшли десятки американських психологів. Протягом десяти років, коли він працював у Чикаго, йому вдалося не тільки створити свою психологічну лабораторію і провести реорганізацію курсів, які він читав в університеті, але і сформулювати ведучі методологічні принципи функціональної психології. У 1904 р. Дьюї почав працювати в Колумбійському університеті. Тут він майже не займався психологією, присвятивши себе головним чином філософії та проблемам освіти.

Поширивши теорію еволюції на психологію, Дьюї прийшов до висновку про те, що процес дослідження, до якого він відносив головним чином мислення, є форма взаємного пристосування організму і середовища. Він говорив, що існують різні стадії в розвитку мислення, а також цільова направленість кожної з них. Звідси й інтерес вченого головним чином до процесу, у тому числі і до процесу мислення, а не до результату дослідження.

У статті «Поняття рефлекторного акту в психології» (1896) Дьюї доводив, що предметом психологічного дослідження є не структура свідомості, а його функція. Ця стаття багатьма дослідниками розглядається як поворотний пункт у розвитку американського функціоналізму, який заявив про свою незгоду зі структуралізмом і відстоював свій підхід у психології. Остаточно програма Чикагської школи функціоналізму була сформульована послідовником Дьюї Д.Енджеллом у Американській психологічній асоціації в 1906 р. У ньому функціоналізм визначався як вчення про психічні операції на противагу вченню про психічні елементи. У той же час Дьюї відкидав тотожність психологічного і психофізичного підходу до рефлексу, вважаючи останній предметом фізіології, але не психології, що розглядає психіку як координатора поведінки, а одним з таких координаторів і є рефлекс.

Психічна діяльність, на думку Дьюї, – це потік, але не тільки свідомості, а ще і активності, що включає у нероздільній цілісності організм і середовище. Таким чином, він, як і Джемс, не розділяв прийняте досі у психології розмежування субєкта й обєкта. Він вважав, що неможливо розглядати стимул і реакцію як незалежні один від одного феномени. Поки координація організму в середовищі виконує адаптаційну функцію, ця цілісність зберігається. Якщо ж стабільність порушується, то картина протікання діяльності змінюється. Суб’єкт починає усвідомлювати причину невдачі, рух загальмовується, і увага направляється на певний стимул. Таким чином, свідомість – це один з часткових моментів постійного процесу «дослідження» й адаптації до середовища.

Виходячи з теорії прагматизму, Дьюї вважав, що істинність чи хибність результату усвідомлення повинні перевірятися результатом конкретної дії. Інакше кажучи, реальне життя перевіряє вірність тих суджень і понять, до яких прийшла людина і на основі яких будує свою поведінку. При цьому Дьюї був переконаний у тому, що процес мислення розвивається у бік все більшої успішності. Тому людина може найкращим чином пристосуватися до найскладніших ситуацій і навіть змінити середовище. Ця віра Дьюї в людину та її могутність багато в чому була повязана і з тією соціальною ситуацією, в якій вона жила, з високим темпом технічної революції, бумом технологій, особливо помітним в одному з самих розвинутих промислових центрів США, яким був Чикаго. Пізніше вже у своїх філософських роботах він також підкреслював силу суспільства, що може справитися з проблемами, недоступними окремій людині. Віра в соціальну силу - один з важливих моментів психолого-філософської концепції Дьюї.

Поряд із Дьюї одним з лідерів Чикагської школи був Д.Енджелл (1869-1949), який очолив її після від’їзду Дьюї до Нью-Йорка. Дякуючи йому факультет психології Чикагського університету став самим популярним у США. У підручнику «Психологія» (1904), у своєму зверненні до Американської психологічної асоціації, про яку згадувалося вище, він писав, що функціоналізм досліджує психологічні операції, які виконують роль посередників між організмом і середовищем. Головне призначення свідомості з цієї точки зору є в розумінні тих змін, які відбуваються у новому, все більш складнішому середовищі. Організм діє, використовуючи свої функції – увагу, пам'ять, мислення – як єдине психофізичне ціле. Тобто фактичної різниці між усвідомленням і рухом (розумом і тілом), з погляду адаптації організму до середовища, немає. Задачею функціоналізму є вивчення законів психічних процесів. Для цього недостатньо даних інтроспекції, необхідно використовувати і спостереження, і генетичний метод. Тому в роботах Енджелла та його школи велика увага приділялася дослідженню мязової адаптації і розвитку потреб.

До кінця 20-х років XX ст. функціоналізм став відомою школою, практично цілком витіснивши структуралізм. До того часу Енджелл відійшов від активної наукової діяльності і Чикагську школу очолив Г. Керр (1873-1954). У книзі «Психологія» (1925) він, визначаючи психологію як науку про психічну діяльність, підкреслював, що цей термін є загальним для сприйняття, пам'яті, мислення, волі й інших психічних процесів та станів. Слідом за Дьюї й Енджеллом він говорив про те, що функції психіки складаються з набуття, «збереження, організації та оцінки досвіду і його подальшому використанні для керування поведінкою».

Згодом Чикагська школа стала втрачати риси дослідницького напрямку, перетворюватися в освітній центр, який займався підготовкою фахівців в області психології. Це було повязано і з появою біхевіоризму, нового психологічного напрямку, що завойовував усе більшого визнання.

Поряд з Чикагською школою до функціонального напрямку примикала Колумбійська школа, яку очолював Р. Вудвортс (1869-1962). Як і Енджелл, Вудвортс негативно ставився до терміну «психологічна школа», вважаючи його претензією на домінування визначеної теоретичної системи, що неприпустимо в науці. Тому себе він вважав еклектиком, підкреслюючи відкритість своєї позиції щодо різних методологічних концепцій.

У Колумбійській школі працювали Д. Кеттел і Е. Торндайк, які почали розробляти нові експериментальні методи вивчення психіки, її функціонування. Це стало важливим стимулом для розвитку не тільки експериментальної психології, але й нових наукових шкіл – диференціальної психології та біхевіоризму.

Свою концепцію Вудвортс назвав «динамічна психологія». Основні положення цього підходу до психології він виклав у роботах «Динамічна психологія» (1918) і «Динаміка поведінки» (1958).

Наукову діяльність він починав в Англії під керівництвом Шерінгтона. Дослідження в області фізіології частково відобразились і на його психологічних поглядах. Перше дослідження Вудвортса було присвячене проблемі «переносу» в навчанні. Аналізуючи зв’язки стимул-реакція, він підкреслював значення активного втручання організму в систему їх взаємодій, що змінювало формулу, перетворюючи її в стимул-організм-реакція. На його думку, для розуміння поведінки найважливіше значення має вивчення цієї проміжкової змінної, що може зовсім змінити початкові взаємозв’язки між стимулом і відповідною реакцією. Оскільки таке дослідження внутрішньої змінної повязане із включенням даних самоспостереження, він передбачав у своїх працях поєднання фактів, отриманих за допомогою різних методів, у тому числі й інтроспективного.

Вивчаючи розвиток поведінки, Вудвортс виділив важливу роль мотивації в цьому процесі, розділивши механізм поведінки і його мотивацію. Ціль динамічної психології він вбачав у дослідженні мотивації, називаючи її іноді «мотивологією». Роботи, присвячені аналізу поведінкових механізмів, привели його до думки про існування двох етапів у процесі діяльності – підготовчого (установки) і консуматорного, тобто завершальної реакції, завдяки якій досягається мета.

Вудвортс також підкреслював існування динамічних, гнучких взаємин між мотивацією і механізмом. Мотивація активує механізм, приводячи його в дію. Але коли потреба задоволена, застосування механізму як такого може набути мотиваційну силу. Таким чином, те, що було спочатку лише засобом, стає метою. Ці роботи вперше дозволили експериментально вивчити не тільки процес появи нових видів діяльності, але і розвиток мотивації, що робить їх актуальними і сьогодні.

Американські функціоналісти розглядали функцію як діяльність, яка охоплювала і свідомість, і поведінку. Це відрізняло їх позицію від позиції європейських психологів, аналізуючи у першу чергу акти (функції) свідомості. Але було і спільне, що визначало підхід до предмету психологічного дослідження в обох школах. Початком психічної діяльності для них був субєкт, операціями й актами якого визначається характер світу, де він функціонує. А тому, якщо кожна людська дія цілеспрямована (субєктивно – для самого субєкта і обєктивно – за структурою діяльності), то будь-яка функція набуває визначеної мети, чи інтенції. У той же час обєктивний психологічний аналіз цієї спрямованості не міг бути здійсненим ні шляхом спостереження або самоспостереження, ні шляхом тих експериментів, які в той час існували в психології. Це в більшості визначило позицію послідовників американського функціоналізмубіхевіористів, які запропонували цілком виключити свідомість із предмету психології, обмежити вивчення самого акту поведінка, зв’язку між стимулом і реакцією, яку він викликає.

В той же час внесок цього напрямку в розвиток психології дуже важливий, тому що саме його представники обєктивно показали значення поведінки, що на рівні зі свідомістю має бути включена в предмет психології. Не менш важливою була й ідея цілісності, розгляд не тільки свідомості й поведінки, але і соціального середовища, у якому розвивається жива істота. Саме ці положення, так само як методи вивчення психічної діяльності, розроблені в рамках функціоналізму, визначили шлях подальшого розвитку психології.

Французька психологічна школа. Значний інтерес великої групи французьких вчених до проблем змісту і структури особистості закономірно привів їх до думки про важливість дослідження ролі культури і соціального середовища у процесі становлення психіки. Одним з центральних стало питання про співвідношення свідомого і несвідомого у психіці, впливу безсвідомих мотивів на вчинки людей, їх взаємоставлення один до одного. Природно, що перші роботи, в яких аналізувалася природа гіпнозу і навіювання, привернули увагу вчених до аномальних явищ, до людей, які страждають різними формами психічних захворювань. Ці роботи показали значення даних патології для дослідження психіки нормальних людей.

Інтерес до соціальних чинників, що впливають на зміст психіки, до безсвідомих установок, які діють на поведінку людини, дозволив об’єднати різні психологічні школи, як це було у французькій науці на межі ХІХ-ХХ ст. Підвищена увага до дослідження ролі навіювання і гіпнозу повязані з роботами Ф. Месмера (1734-1815), який пояснював природу гіпнозу «тваринним магнетизмом», тобто випромінювання особливих флюїдів, якими може бути «заряджений» гіпнотизер і навіть окремі предмети.

Вивчення гіпнотичних явищ цікавило не тільки медиків, але і психологів. Ці роботи давали можливість вивчити галузь безсвідомих явищ, що були поза зоною досяжності для звичайних експериментів. Не меншого значення мало дослідження чинників, що впливають на навіювання, які показували ступінь гіпнотичної залежності від віку, індивідуальних особливостей і психічного стану людини. Тому на межі століть дослідженням ролі гіпнозу у Франції займалися відразу дві школи – у Парижі та в Нансі.

Школою в Нансі керував А. Льєбо (1823-1905). Він активно використовував гіпноз при лікуванні різних соматичних і невротичних захворювань, досягаючи значних терапевтичних результатів. Досліджуючи природу гіпнозу, Льєбо висунув свою концепцію, у якій гіпноз розглядав як навіюваний сон. Шляхом навіювання можна викликати гіпнотичний стан (стан сну) практично у будь-якої людини. Пов’язуючи психологічні особливості такого стану в тому числі і з дією уяви, Льєбо, а потім і його учень Й. Бернгейм, розробили методи словесного навіювання. Запропоновані ними прийоми постгіпнотичного навіювання виявились дуже ефективними, їх клієнти несвідомо зберігали навіювану ним інформацію протягом багатьох років. Саме ці роботи привернули увагу 3. Фрейда під час його відвідування Нансі.

Займаючись лікуванням істерії, вчені цієї школи пояснювали істеричні симптоми (параліч діяльності чи чуттєвості без органічних уражень) навіюванням з боку іншої людини (сугестія) чи з боку самого суб’єкту (автосугестія), вважаючи, що таке навіювання і самонавіювання може відбуватися несвідомо.

Паризьку школу очолював Ж.Шарко (1825-1893), який після закінчення медичного факультету Паризького університету більше 30 років працював в одній з центральних неврологічних лікарень Сальпетрієр. Шарко вивчав спадкові форми нервових хворіб і неусвідомлені психічні явища, а також різні (у тому числі хронічні) захворювання нервової системи; він розробив ряд нових методів психотерапії (наприклад, душ Шарко). Захоплюючись питаннями психології художньої творчості, він також одним з перших відкрив психотерапевтичний вплив творів мистецтва.

Не дивлячись на широту професійних інтересів, найбільш, серйозну увагу Шарко приділяв проблемі істерії, різні прояви якої ним були вперше описані й досліджені. Розробляючи травматичну теорію істерії, Шарко відзначив схожість між поведінкою істериків і людей, які знаходяться в стані гіпнозу. На противагу роботам нансинської школи він стверджував, що до гіпнозу схильні головним чином особи, схильні до істерії.

Виходячи з цього, Шарко вперше почав широко використовувати гіпноз при лікуванні істерії. Оскільки він вважав істерію нервово-соматичним захворюванням, він і гіпноз, який з нею звязаний, відносив до патологічних явищ, зумовленим анатомо-фізіологічними причинами.

На основі багаторічних спостережень він виділив різні стадії гіпнозу - каталепсію; летаргію і сомнамбулізм. Роботи Шарко мали величезне значення для становлення психологічної науки, недарма серед його учнів були багато видатних психологів: П.Жане, Ж. Дежерин, 3. Фрейд, В. М. Бєхтєрєв.

Однак засновником французької школи психології по праву вважається інший видатний вчений, Т. Рібо (1839-1916). Після закінчення медичного факультету в Сорбонні він зайнявся вивченням філософії, одержав ступінь доктора філософських наук. В 1885 р. став професором Сорбони, а в 1888 р. – професором в Колеж де Франс, одному із самих престижних навчальних закладів Франції, де спеціально для Рібо була створена кафедра експериментальної і порівняльної психології, яку він очолював до 1902 р., передавши її згодом П. Жане. У 1906 р. він був обраний членом Французької академії наук.

Прагнення не тільки затвердити емпіричну психологію, але і завоювати нових її прихильників привело Рібо до думки про необхідність видання власного журналу. Цей журнал, отримавши назву «Філософський огляд», почав виходити у 1876 р., а в 1885 р. разом з Ж. Шарко і П. Жане він заснував Спілку фізіологічної психології. Як у журналі, так і в Спілці, організованими Рібо, переважали прихильники позитивного, емпіричного напрямку в психології. Але Рібо не був прихильником однобічного підходу до психологічних і філософських проблем, тому на сторінках журналу знаходили місце і статті прихильників класичної психології і метафізики. Всезагальну повагу, якою користався Рібо, визнання його заслуг у розвитку європейської, насамперед французької, експериментальної психології, одержали підтвердження на першому Міжнародному конгресі психологів, який відбувся 1889 р. у Парижі і головою якого одноголосно був вибраний Рібо.

Рібо був одним з найбільших представників експериментальної психології. В розвитку цього напрямку у Франції він зіграв роль не менш значну, ніж Вундт у Німеччині. Дотримуючись переважно спіритуалістичних поглядів у філософії, Рібо прийшов до висновку про необхідність будувати психологію на основі порівняльних і еволюційних принципів. Цей погляд був зв'язаний з його ідеєю про необхідність побудови психології як точної, позитивної науки, у якої особисті погляди дослідників відійшли б на другий план, поступаючись місцем неспростовним, експериментально доведеним доказам. Не зводячи емпіризм у безумовний принцип, він припускав можливість метафізичних, інтроспективних даних у тих випадках, коли пошуки істини були повязані з галузями, що не відносяться до точних наук. Але у своїх психологічних дослідженнях він прагнув до пошуку фізіологічних обґрунтувань для пояснення психічних процесів. Доводячи, що в основі психології повинні знаходитися природні науки, насамперед біологія, Рібо підкреслював, що психічні явища являють собою по суті епіфеномени різних станів мозку. Тому він вважав необхідним вивчати їх у нерозривному зв'язку з нервовими процесами, підкреслюючи, що психічне і фізичне не різні сутності, а сторони одного і того ж явища.

Багато праць Рібо, присвячені дослідженню практично всіх значних психологічних проблем (психофізичної проблеми, питань патопсихології, дослідження пам'яті, уваги, волі, емоцій, творчості і т.ін.), були перекладені багатьма мовами. Сучасники відзначали в них легкість викладу, достаток чітко перевірених фактів і обережність у висновках. Ця гідність у сполученні з новизною психофізичного підходу зробила їх популярними не тільки серед фахівців, але і серед досвідчених людей взагалі.

У 1870 р. вийшла перша робота Рібо «Сучасна англійська психологія», у якій він з позицій англійського асоціанізму критикував пануючу на той час у Франції спіри-туалістичну психологію, насамперед школу В. Кузена. У його наступній роботі «Сучасна німецька психологія» (1879) Рібо не тільки дав огляд стану психології того часу, але і виклав основи свого проекту побудови психології як емпіричної науки, що використовує дані патології як метод дослідження психіки нормальних людей.

Великого значення для розвитку емпіричної психології мав розроблений Рібо метод «природного експерименту». Ідея «природного експерименту», чи «експерименту, поставленого природою», була навіяна роботами К. Бернара. З погляду Рібо, це експеримент, який ставить над людиною природа, створюючи людей різного типу, з різним рівнем розвитку (дикуни, діти, дорослі цивілізовані люди) і різним рівнем психічного здоров'я (невротики, розумово відсталі люди і т.ін.). Доводячи значення «природного експерименту», Рібо підкреслював, що психологія не може залишатися наукою про білу, дорослу, досвідчену людину, пропонуючи в якості обєкту психологічного дослідження тріаду душевнохворого-дикуна-дитини.

Цей метод використовувався багатьма відомими французькими психологами – П. Жане, Ш. Блонделем, А. Валлоном та ін. Душевна хвороба розглядалася ними як своєрідний патопсихологічний метод, як експеримент, більш надійний і репрезентативний (особливо для дослідження вищих психічних функцій), на відміну від експерименту психофізичного. Недолік психофізичного експерименту, з погляду Рібо, полягав, головним чином, у тому, що він не давав уяви про вищі психічні процеси, у формуванні яких, на його думку, значну роль грали соціальні чинники, які ігнорувалися при психофізичному дослідженні.

Рібо вважав штучним традиційний розподіл психічних процесів на пізнавальні, емоційні і вольові, підкреслюючи їхній тісний взаємозв'язок. Дослідження уваги, мислення, уяви привело Рібо, як і Н.Н. Ланге, до думки про велике значення рухових компонентів у їхньому розвитку. Отримані дані він виклав у книгах «Психологія уваги» (1889), «Хвороби пам'яті» (1881), «Хвороби особистості» (1885), «Хвороби волі» (1888), «Досвід дослідження творчої уяви» (1901) та ін., в яких Рібо прагнув реалізувати свою програму, залучаючи зібраний психіатрами обширний матеріал. 

Одним з найбільш значних відкриттів Рібо є сформульований ним закон зворотного розвитку пам'яті. Він встановлює порядок старечого послаблення пам'яті, її утрати і процесу відновлення у випадку тимчасової втрати пам'яті. За цим законом, який також називається законом прогресивного розладу пам'яті, память втрачається в напрямку від нового до старого від складного до простого. Так, насамперед, втрачається сприйняття найближчих поточних дій, загальних ідей, відчуттів, дій. Спочатку страждає пам'ять на власні імена, далі – на конкретні предмети, ще пізніше – на абстрактні поняття. Довгострокове збереження в пам'яті абстрактного поняття Рібо пояснював тим, що спочатку для удержання їх у памяті була потрібна велика кількість часу і вправ. Приклади такого розладу памяті можна знайти в старечому слабоумстві, при хворобі Корсакова та інших захворюваннях. 

Роботи Рібо здійснили значний вплив на А. Біне, П. Жане, А. Пьєрона, Ж. Дюма та інших дослідників. Недарма його учень Ж. Дюма адресував йому латинський вислів: «Ми усі вийшли із тебе»

Розвиток цього психологічного напрямку було продовжено учнем Ж. Шарко і колегою Т. Рібо ІІ. Жане (1859-1947). Він також прийшов до висновку про те, що експериментальна психологія повинна бути патологічною, тому що, знаючи психічні хвороби, можна вивчати нормальну психіку. Слідом за К. Бернаром він стверджував, що хворобливі та здорові стани підкоряються одним і тим же законам, тому що при хворобі спостерігається лише посилення чи послаблення явищ, що існують у нормальному стані.

Жане займався багатьма проблемами: розробляв методи дослідження таких психічних процесів, як сприйняття, увага, пам'ять; досліджував структуру свідомості й особистості, співвідношення свідомого і несвідомого у змісті психіки.

Зовсім по-новому, всупереч традиційним для того часу підходам, розглядав Жане проблему волі. Він вважав, що психічна діяльність у її примітивній, елементарній формі є діяльність автоматична, у її основі не лежить свобода волі. Доводячи вторинність природи волі, він писав про її похідність від об’єктивного процесу, в якому неодмінно представлена інша людина. При вольовому акті ми відчуваємо особливе почуття, почуття зусилля, що не спостерігається ні при якій дії іншого характеру. Іншими словами, воля – це вищий психічний процес, що володіє єдністю і неподільністю, який ми можемо спостерігати у всіх наших психічних процесах. Важливим моментом є те, що при усвідомленні дане враження підсилюється. У цьому полягає, на думку Жане, гармонія механізму вольової діяльності, при якій спостерігається синтез величезного числа образів та ідей. Відмінність вольового акту від автоматичного в тому і полягає, що автоматична дія визначається конкретним образом чи ідеєю, вони індивідуальні. Вчинки людини, що піддаються дії образу, так само індивідуальні, як і самі відчуття, що їх породили. Вольовий же акт стає наслідком судження чи загальної ідеї, тому він незалежний. Судження кожен раз стає новим і неочікуваним феноменом, що виникає серед механічних рухів, щодо яких воно є чимось не детермінованим і вільним.

Таким чином, вільною дія стає тому, що робиться розумною та здобуває світову і моральну цінність. Цей звязок волі з розумом і моральністю у значній мірі зближує позицію Жане з поглядами російських психологів початку XX ст., які також розглядали волю не як спонтанну активність, а як похідне інтелектуального розвитку і соціальної ситуації. Спільним є і підхід до проблеми становлення внутрішнього світу людини, який, на думку Жане, будується в результаті прийняття зовнішніх правил і норм поведінки – соціалізації. Але вчений підкреслював, що це не пасивний процес, інтеріоризація відбувається у процесі активної переробки інформації.

Вивчаючи структуру свідомості, Жане підкреслював, що всі високі прояви духу будуються на основі нижчих, де дія, почуття і розум злиті воєдино. При цьому вищі психічні функції володіють важливою якістю – єдністю (наприклад, вольові дії, особистість, що підкоряє усі вчинки єдиній меті), вони синтезують усі елементарні функції.

З цього положення витікала необхідність вивчення елементарних форм свідомості. Клінічні спостереження Жане показали, є так звана рудиментарна свідомість, що зберігає ізольовані відчуття, не здатні діяти один на одного. Початкове відчуття може викликати інші образи, кожен образ залишається ізольованим, не зєднуючись з іншими і не діючи на них. У рудиментарній свідомості не тільки відчуття, але й емоції, асоціації ідей можуть існувати в зародковому стані. Характерною ознакою цієї свідомості являється те, що вона безособова, тобто не здатна визвати ідею про наше «Я».

На основі отриманих матеріалів Жане вивів закони, яким підкоряються ізольовані феномени свідомості: 1) відчуття й образи супроводжуються тілесним рухом, без якого вони не можуть існувати; 2) усяке визнане у свідомості відчуття чи образ залишається там доти, поки не витісниться іншим відчуттям; 3) всяке відчуття й емоція прагнуть розвиватися і завершуватися, вони виявляються завжди в специфічних рухах і діях.

Рудиментарна свідомість являє собою, на думку Жане, низький рівень у структурі свідомості. На наступних ступенях у ієрархії знаходяться память, характер і особистість. Память повязана пізнаванням і локалізацією ідей, при цьому суттєвим елементом згадування є образне відтворення раніше пережитого відчуття. Інакше кажучи, для роботи памяті необхідно володіти здатністю відчувати відчуття. Складні психічні явища, ідеї, вільні рухи, мова і т.ін. у будь-якої людини в кожний момент її життя складаються з образів певної категорії, і згадування цих складних елементів залежить від відтворення відповідних елементарних образів.

Єдність психічних явищ, помічених і зрозумілих, дає початок поняттю про «Я». Це є синтез психічних явищ, а не асоціація ідей, тому що остання має на увазі лише автоматичне відтворення явищ одне за іншим. Навпаки, «Я» – це судження, що синтезує різні факти, констатуючи їх єдність з різних психічних явищ, викликаних внутрішніми враженнями або автоматичною грою асоціації, що утворюють нову ідею – поняття про особистість. Так Жане прийшов до важливого положення своєї теорії про те, що в основі утворення особистості, чи «Я», лежить память. Якщо память змінюється, то її модифікації приводять до зміни особистості й усього психічного життя. При цьому він відзначає, що без взаємодії між людьми неможливий розвиток психіки, становлення особистості.

Жане вибудував трьохступеневу структуру свідомості: елементарні відчуття, потім память, а на ній базується «Я», чи особистість. Причому він розділяв ці поняття, говорячи про те, що особистість за своєю природою метафізична, незмінна і неподільна, а ідея про «Я» змінюється протягом життя. При цьому хвороби торкаються саме області «Я».

Деталізуючи цю схему, Жане писав про те, що саму високу ступінь займає функція схоплювання реальності у всіх її формах, тобто функція реальної дії, причому ця дія може реалізуватися як у фізичному, так і у соціальному середовищі. Друга ступінь ієрархії – ті ж операції, але позбавлені того, що приводить їх у досконалість, тобто гостроти почуття реального; це дії без точного пристосування до нових фактів, «дії і сприйняття». На третій ступені – ідеї, міркування, уява, безплідні мріяння, а на найнижчому рівні знаходяться рухові збудження, погано пристосовані, безкорисливі.

Таким чином, Жане вказував на ієрархічність психічних явищ, розуміючи під цим не просто зміну однієї ступені іншою, а процес складної взаємодії, синтезу психічні образи. Цей підхід спростовував ідею Спенсера про те, що людська свідомість у кожен момент містить тільки одне явище, а психічне життя полягає в їхній послідовній зміні. Жане підкреслював, що всі люди в кожний момент часу мають різну кількість ідей. Психічне життя – це чергування явищ, причому кожне з них складається з безлічі елементарних фактів.

Під впливом різних чинників (втоми, душевного потрясіння) у субєкта спостерігається зниження психологічної активності. При цьому вищі явища, наприклад, вольові дії, стають неможливими, а нижчі зберігаються і розвиваються на місці вищих, тобто відбувається заміщення. При цьому зникають практично всі соціальні функції, пов’язані із взаємодією з іншими людьми, тому що їх виконання вимагає великої напруги.

Жане також ввів у психологію таке важливе поняття, як звуження поля свідомості. Поле свідомості – це найбільша кількість простих чи відносно простих образів, які одночасно можуть знаходитися в одній і тій самій свідомості. Вундт називав це «пункт внутрішнього погляду». Поле свідомості може змінюватися згідно полю зору, воно зовсім не однакове у всіх людей і не залишається завжди незмінним в одного і того ж субєкта. Звуження поля свідомості – це психічна слабість, що складається у зменшенні кількості усвідомлених явищ. На думку Жане, обмежене поле свідомості властиве хворим людям і дітям. У дітей це проявляється в переривчастих діях, хвилинному гніві чи сльозах, а у хворих – у неуважності чи зосередженні свідомості на будь-якому одному пункті, забуванні про присутніх і т.ін. Звуження поля свідомості відповідає рудиментарній психіці.

Дослідження причин звуження поля свідомості привело Жане до аналізу дуже важливого для психології питання про співвідношення свідомого і несвідомого в людській психіці. При цьому він вибудував свою концепцію психіки, відмінну від відомої теорії Фрейда. Вивчення пацієнтів з різними психічними захворюваннями показало, що психічні розлади впливають на збудження окремих функції, при цьому спостерігається дисоціація (розпад, розкладання) або недавно створеної функції, або давньої. В умовах дисоціації давня функція, яку Жане відносив до підсвідомості, залишається майже недоторканою. При цьому функції, що знаходяться в області несвідомого, відокремлені від особистої свідомості. Іншими словами, під несвідомою дією розуміється такий акт, який має усі ознаки психічного акту, за винятком того, що він ніколи не усвідомлюється суб’єктом, який його виконує. Наприклад, спогади залишаються, незважаючи на амнезію, мова і ходіння виявляються у сні, незважаючи на мутизм і параліч у стані неспання. Таким чином, зовнішнім діям властива розумність, хоча і здійснюються поза нормальною свідомістю субєкта.

Свідомість повязана з реальністю і виявляється в активній діяльності. Ця діяльність являє собою синтетичну, зєднує кілька явищ в одне нове, відмінне від них. При цьому існують два способи пізнання явищ: безособистісне відчуття й особисте сприйняття. Свідоме відчуття – це складне ціле, у якому комбінуються психічні елементи, які відповідають простим рухам. Відчуття організуються в більш складні станизагальні відчуття, останні поєднуються між собою й утворюють у кожний момент особливу єдність, яка називається ідеєю про особистість. Інші психічні комбінації утворюють різні поняття зовнішнього світу. Однак, головними чинниками, що визначають особистість людини, на думку Жане, є два види психічної діяльності – творча і консервативна. Творча діяльність синтезує сприйняття в судження, загальні поняття, художні, моральні чи наукові концепції. Консервативна ж пробує зберігати і повторювати інформацію (асоціація ідей, память). Фізичне здоровя і гармонія духу залежать від сполучення цих сторін психіки – творчої і консервативної.

Поряд з дослідженнями психіки на основі залучення даних психіатрії в цей період у французькій психології стала школа, яка в центрі уваги ставила вивчення соціальних контактів. Якщо в першому випадку для дослідження закономірностей формування психіки використовувався клінічний метод, то в другому – вивчення людей у різних соціальних ситуаціях, у тому числі і кроскультурні дослідження.

Початківцем цього напрямку, що отримав назву французької соціологічної школи, став Е.Дюркгейм (1858-1917). Розвиваючи позитивістську концепцію Конта, він прагнув створити об’єктивну соціологію як науку про суспільство, що вивчає особливу духовну реальність. Він увів термін «соціологізм», під яким розумів незводимість соціальної реальності до біологічних і психологічних явищ. Суспільні явища необхідно повязувати з особливим соціальним середовищем, з визначеним типом суспільств, знаходячи в його характеристиках причини феноменів, що вивчаються .

Дюркгейм підкреслював, що суспільство складається з індивідів, але це не просте понання частин, суспільства немає там, де є одні тільки індивіди. Над індивідом стоїть вища духовна влада – колектив. Метою колективного життя, на його думку, є інтеграція індивідів у співтовариства, які наділені моральним авторитетом і тому здатні виконувати виховну функцію.

Індивід має потребу в суспільстві, тому що в згуртованому колективі людина не віддається тільки своїм, часто слабким, силам, але «має частину участі в колективній енергії, знаходить у ній підтримку в хвилини слабкості й упадку». Тому, як відзначав Дюркгейм, у групі люди можуть навіть пожертвувати своїми інтересами заради загальної мети, а інтелектуальний розвиток часто повязаний з прагненням виконати своє соціальне призначення, тобто вищі форми людської діяльності мають колективне походження.

Аналізуючи відносини між особистістю і соціальною солідарністю, вчений підкреслював, що індивід, стаючи усе більш автономним, у той же час сильніше залежить від суспільства, причому ці процеси відбуваються паралельно. На основі своїх досліджень він приходив до висновку про те, що в основі формування суспільства знаходиться механічна і органічна солідарність. Механічна солідарність – це солідарність внаслідок подібності. При пануванні в суспільстві цієї форми єднання індивіди мало чим відрізняються один від одного, вони відчувають ті ж почуття, прихильні тим же цінностям, суспільство згуртоване, тому, що індивіди ще не диференційовані. Такий організм характерний для ранніх первісних суспільств.

При органічній солідарності згуртованість заснована на соціальній диференціації. Індивіди не схожі один на одного, проте можуть співіснувати один з одним, працювати, приймати цінності іншого і т.ін. Цей тип суспільства характерний для сучасних цивілізацій, культурних суспільств, основна характеристика яких – існування високої моралі, якій підкоряються всі, незалежно від віросповідання, місця проживання і т.ін.

Звідси випливає головна ідея Дюркгейма про те, що колективна свідомість відрізняється від індивідуальної, тому що розвивається за своїми законами, а не є результатом чи вираженням індивідуальних свідомостей. При цьому під колективною свідомістю він розумів «сукупність загальних вірувань і почуттів, притаманних у середньому членам якого-небудь суспільства». Так він прийшов до висновку про те, що індивід виникає із суспільства, а не суспільство з індивідів, оскільки властивості соціальної системи не можуть бути пояснені сумою елементів чи зведені до неї.

Колективне життя, як і психічне життя індивіда, складається з явищ, при цьому індивідуальні і соціальні явища порівнюються між собою, тому що в обох сферах соціальної і психічної – виявляється один і той же закон. Колективне явищеце особливий факт соціального життя, який визначає бачення світу окремою особистістю. Воно являється зовнішнім щодо індивідуальної свідомості, а потім поступово інтеріоризується ними.

Суспільство являє собою сукупність асоційованих індивідів, і система, яку вони утворюють, видозмінюється у залежності від їхнього розташування на території, від кількості і характеру способів спілкування і суспільної свідомості. Дуже важливі і соціальні явища, тобто найбільш характерні особливості колективного життярелігійне вірування, обряди, правила моралі, правові розпорядження і т.ін. Вони обов’язкові, тому даний спосіб діяльності і мислення індивіда не створений ним, а йде ззовні, із соціуму. Ці особливості які встановлюються в конкретному співтоваристві відносин і впливають головним чином на характер колективних явищ.

Висловлені Дюркгеймом ідеї про розвиток колективної свідомості були використані при вивченні традиційних культур відомим психологом, філософом і етнографом Л. Леві-Брюлем (1857-1939).

У роботах «Первісне мислення» (1922), «Первісна душа» (1927) він використовував багатий етнографічний матеріал про життя народів Африки, Австралії, Океанії, що знаходяться на різних етапах соціокультурного розвитку. Спираючи на висунуте Дюркгеймом поняття «колективне явище», Леві-Брюль стверджував, що різним соціально-історичним структурам відповідають певні типи мислення. Виходячи з цього положення, він сформулював теорію про два типи мислення – первісне і логічне. У книзі «Розумові функції в низьких суспільствах» (1910) він описав первісне мислення, характеризуючи його як містичне за змістом, паралогічне (дологічне) по способу організації: не чуттєве до протиріч і непроглядне для досліду. На відміну від мислення представника цивілізованого суспільства воно не орієнтоване на встановлення логічних звязків, а підкоряється закону партиципації (причетність), у силу якого предмети поєднуються не за суттєвими властивостями, а за містичними якостям, які їм приписуються .

Леві-Брюль підкреслював, що «пралогічне» і «логічне» мислення являють собою не змінюючі одне одного стадії, але співіснуючі типи мислення. Пралогічне мислення, визначаючи зміст колективних явищ первісної людини, не поширюється на сферу особистого досвіду і практичних дій. У той же час у сучасному суспільстві, в якому домінує логічне мислення, зберігаються і сліди пралогічного, наприклад у релігії, мора-лі, обрядах. Таким чином, у процесі історичного розвитку змінюється співвідношен-ня між первісним і логічним мисленням, причому частка останнього збільшується.

Погляди Дюркгейма і Леві-Брюля вплинули на концепції багатьох вчених: М. Гальбовакса, Ш. Блонделя і у деякій мірі навіть Ж. Піаже. Так, багато характерних рис егоцентричного мислення, притаманного дітям, мають безсумнівну подібність з описаннями пралогічного мислення Леві-Брюля.

Вивченням соціальних контактів людей і їхнього впливу на психіку окремої людини займався також Г.Тард (1843-1904). Він був не згодний з концепцією соціологізму Дюркгейма, головним чином з його думками про механізми формування колективних явищ. Концепція Тарда склалася під впливом робіт Льєбо і Шарко, котрі довели велике значення навіювання і гіпнозу в житті суб’єкта.

Тард запропонував концепцію, відповідно до якої основою соціальних звязків особистості служать три чинники: наслідування, винахід і опозиція (протидія інноваціям). У книзі «Закони наслідування» (1893) він, виходячи з логічного аналізу різних форм взаємодії, доводив, що серед цих чинників домінує наслідування як основа присвоєння індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей. Навіювані ззовні думки і емоції визначають характер душевної діяльності як у стані сну, так і при неспанні.

Групову поведінку Тард трактував як гіпнотизацію багатьох людей, засновану на імітації, а саме цю поведінку – як одну з форм сомнамбулізму. У роботі «Соціальна логіка» (1895) він писав: «…усе, що людина вміє робити, не навчаючись на чужому прикладі (ходити, їсти і ін.), відноситься до розряду фізіологічних явищ, а володіння якими-небудь предметами, переваги в їжі і т.ін. – результат соціального життя...» Він підкреслював, що в суспільстві наслідування має таке ж значення, як спадковість у біології. У результаті складних взаємодій виникають «винаходи», які також поширюються за законами наслідування.

Роботи французьких вчених допомогли розширити предмет психології, включивши в нього не тільки несвідоме, але і колективну психіку. Найбільш важливим результатом їхніх досліджень стало усвідомлення нового чиннику, що впливає на становлення психіки, – культури, історичного розвитку суспільства. Це дозволило представити людину як результат не тільки біологічного, але і культурно-історичного розвитку, показало нові аспекти взаємозвязку психології з філософією, історією, соціологією. Збагатило психологічну науку і появу нових методів дослідження психіки, наприклад, клінічного, використавши матеріал патологічного розвитку, і кроскультурного, що дозволяв провести порівняльний аналіз розвитку психіки в різних народів.

Описова психологія. Своєрідний підхід до формування психологічної науки розроблений у теорії німецького вченого В. Дильтея (1833–1911). Якщо всі описані вище напрямки виходили з розуміння необхідності формування експериментальної, емпіричної психології і розвитку її зв’язків з природничими науками, то Дильтей відстоював важливість її зв’язку з філософією (перш за все з філософією Гегеля), відкидаючи пріоритет експерименту над спостереженням.

Дильтей був автором напрямку, що одержав назву «філософія життя». Центральним у цій концепції стало поняття про живий дух, що розвивається в різних історичних формах. З цих позицій вчений підійшов і до проекту створення нової, описової психології, який був викладений ним у роботі «Ідеї описової психології» (1894). Дильтей вважав, що описова психологія повинна існувати поряд з пояснювальною, яка орієнтується на науки про природу, і повинна стати основою наук про дух.

Відкидаючи традиційну метафізику, Дильтей висловлювався і проти позитивізму, проти перенесення методів природознавчих наук у психологію, що має потребу у власному методі і власній методології. У своїй критиці «пояснювальної» психології Дильтей підкреслював, що поняття причинного звязку взагалі не застосовується в області психічного (й історичного), так як тут впринципі неможливо передбачити, що піде за досягнутим станом. Оскільки дати точне і об’єктивне обґрунтування отриманим при досягненні особистісних переживань фактам практично неможливо, психологія повинна відмовитися від спроб пояснення духовного життя, поставивши собі за мету опис і аналіз психічних явищ, намагаючись зрозуміти окремі процеси із життєвого цілого. Саме такий підхід зробить психологію ведучою, основною дисципліною для всіх наук про дух, усіх наук про людину.

Цей підхід у трохи змінному вигляді одержав на початку XX ст. назву психологізм; у рамках даного підходу психологія розглядалася як методологія наук про духовне життя.

Свою психологію Дильтей називав описовою і розчленованою, протиставляючи опис – поясненню, розчленуванню, конструюванню схем з обмеженої кількості однозначно визначених елементів. Він виступав і проти традиційного для того часу асоціативного підходу до психіки, розуміння її як сенсорної мозаїки, що складається з елементів. Замість елементів він пропонував внутрішньо пов’язані структури, що лежать в основі душевних процесів, розвиток яких визначається метою. Цілісність і цілеспрямованість являють собою, на думку Дилтея, специфічні риси проявів душі. Хоча саме ці якості не були ним привнесені у психологію (про це говорили й інші вчені, наприклад Брентано і Джемс), але принципово новим у концепції Дильтея було прагнення вивести їх не з органічного, а з історичного життя, з суто людських видів діяльності, які відрізняються втіленням переживань у творах культури.

Одним з центральних у його теорії стало поняття переживання. Воно виступало не у вигляді елементу свідомості, а у вигляді внутрішнього звязку, невіддільного від її втілення в духовному, надіндивідуальному продукті. Тим самим індивідуальна свідомість співвідносилась зі світом соціально-історичних цінностей, зі світом духовності. Важливою зв’язуючою ланкою як між культурою і людиною, так і між окремими науками (філософією, історією, психологією) стала герменевтика, чи вчення про тлумачення, що у теорії Дильтея було засобом відтворення неповторних культурних світів минулого.

Унікальний характер об’єкту дослідження (духовний світ), на думку вченого, визначав і унікальність методу. Ним служить не пояснення явищ у прийнятому натуралістами змісті, а розуміння, осягнення. Він писав, що «природу ми пояснюємо, а духовне життя посягаємо». Збагнення ґрунтується на аналізі безпосередніх переживань «Я». Воно істотно відрізняється від інтроспекції, оскільки відкриває зміст не тільки свідомого, але і несвідомого. Це інтуїтивне почуття допомагає зрозуміти, а потім і описати сенс життя, включивши суб’єктивні переживання в контексті культурного середовища, у якому живе людина. Орієнтація Дильтея на несвідомі духовні, моральні переживання, які складають суть людської особистості, дала підставу С.Л. Рубінштейну назвати його психологію «вершинною», на відміну від «глибинної» психології Фрейда, яка бачила в несвідомому лише біологічні потяги.

Ідея Дильтея про звязок окремої особистості з духовними цінностями, накопиченими людством, була розвинута його учнем З.Шпрангером (1882-1963). Як і Дильтей, він вважав, що ведучим методом дослідження духовного життя є розуміння, тобто безпосереднє збагнення смислу психічних явищ. У той же час, прагнучи до більш обєктивного збагнення психічного життя, центральним у своїй концепції він зробив не переживання, а духовну активність «Я», у якій реалізуються смислові звязки зі змістом визначеної культури, які виражені в системі цінностей конкретної людини. Таким чином, суб’єктивні переживання людини розглядалися в їх співвідношенні з надіндивідуальними сферами об’єктивного духу.

У праці «Форми життя» (1914) Шпрангер доводив, що основною задачею психології є дослідження відношення індивідуальної духовної структури людини до структури «об’єктивного духу», тобто вивчення основних типів спрямованості людини, які він і назвав «формою життя». В основі цієї спрямованості лежить переважаюча орієнтація на ті чи інші цінності.

Ним було виділено шість основних типів об’єктивних цінностей: теоретичні (область науки, проблема істинності), економічні (матеріальні блага, корисність), естетичні (прагнення до оформлення, до самовиразу), соціальні (суспільна діяльність, спрямованість до чужого життя), політичні (влада як цінність), релігійні (сенс життя). В кожній людині можуть бути представлені орієнтації на всі ці типи цінностей, але в різній пропорції, якась (чи якісь) з них при цьому будуть домінувати. Це домінування і визначає переважну форму життя даної людини, сферу її діяльності і переживань. Виходячи з того, яка група цінностей домінує, Шпрангер виділяв відповідно теоретичну людину, економічну, соціальну, політичну і релігійну. Форма життя являє внутрішню, духовну освіту, тому для більш повного розвитку особистості дорослий повинен вгадати цю форму у дитині й будувати її навчання, виходячи з того, яка діяльність для неї буде пріоритетною.

Описова психологія показала нові можливості побудови психології як гуманітарної науки, відкрила недоліки суто природничо-наукової орієнтації психології, яка переважала у той час. Деякі з них стали більш очевидними з часом, але в той момент пріоритетність об’єктивної, експериментальної психології були настільки очевидні, що докори і побоювання Дильтея більшістю психологів не були почуті. Розповсюдженню його поглядів перешкодила і обмеженість самого підходу Дильтея, що не бачив нових перспектив, які відкривають перед психологією експеримент, і звязок з точними науками.

Майже всі школи, що зявилися на межі ХІХ-ХХ ст., проіснували недовго, їх заміна була продиктована об’єктивними обставинами. При всій їх новизні вони були ще пов’язані зі старою, асоціативною психологією, у суперечках з якою вони і народилися. У той же час сама їх поява та дискусії, що виникали при одержанні результатів нових досліджень, показували нагальну потребу для психології сформувати новий підхід до розуміння психічного, нову методологію вивчення психіки, що і привело до появи тих шкіл, які визначили психологію в XX ст.

Питання на семінар:

  1.  Структуралізм. Вюрцбургська школа. Функціоналізм.
  2.  Французька психологічна школа.

Питання на самостійну роботу:

1. Теорії представників Вюрцбургської школи.

2. Побудова психології в структуралізмі, функціоналізмі й описовій психології.

3. Загальне і відмінне в американському та європейському функціоналізмі.

Література:

  1.  Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття: Навч. посібник / Вст. ст. В.О.Титаренка. Т.М.Титаренко. Вид. 2–ге, стереотип. – К.: Либідь, 2003 – 992 с.; іл.
  2.  Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии.-М, 1995.
  3.  Выготский Л.С. Вопросы теории и история психологии ∕∕ Собр.соч.:
  4.  В 6 т.М., 1982.
  5.  Вундт Б.В. проблемы психологии народов. М., 1998.
  6.  Гартли Д. Избранные сочинения. М., 1934.
  7.  Гоббс Т. Сочинения В 2 т. М., 1964.
  8.  Грат Н.Я. Основы експериментальной психологии. М.,1986.
  9.  Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности.- М., 1999.
  10.  Кант И. Критика чистого разума Соч. в 6 т. М., 1964.
  11.  Леви-Стросс К. Структурная антропология. М., 1983.
  12.  Ламетри Ж. Избранные сочинения. М.,Л., 1925.
  13.  Локк Д. Избранные философские произведения: В 2 т. М., 1966.
  14.  Лейбниц Г.В. Сочинения: В 4 т.-М., 1982.
  15.  Марцинковская Г.Д. История психологии.-М.: Изд. Центр «Академия»,  2001.-554 с.
  16.  Маслоу А. Психология бытия. М., 1997.
  17.  Московиси С. Век толп. М., 1996.
  18.  Мірчук І. Світогляд українського народу∕∕ Наук. збірник ІВУ.-1942.
  19.  Нариси з історії вітчизняної психології ХІХ ст.: У 2 т. за ред.Г.С.Костюка. Київ, 1955.
  20.  Павлов І.П. Умовний рефлекс Вибрані твори .К., 1949.
  21.  Петровский А.В., Ярошевский М.Г. История и теория психологии.-Ростов НД., 1996-т.1,2.
  22.  Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии.- М., 1997.
  23.  Солсо Р.Л. Когнитивная психология.-Спб., 1996.
  24.  Франк С.Л. предмет знания. Душа человека. Спб, 1995.
  25.  Фромм Э. Душа человека.М., 1992.
  26.  Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции.-М., 1991.
  27.  Франкл В. Человек в поисках смысла.М., 1990.
  28.  Челпанов Г.И. Мозг и душа.-М., 1912.
  29.  Юнг К. Психологические типы. М., 1985.
  30.  Юнг К. Археотип или символ. М., 1997.
  31.  Ярошевский М.Г. История психологии.-М., 1996.
  32.  Ярошевский М.Г. Психологія ХХ століття,  1994.


ЛЕКЦІЯ 13

Тема 12

Розвиток галузей психології

План:

  1.  Основні теорії в галузі соціальної психології.
  2.  Зародження етнічної психології.
  3.  Становлення психології розвитку.
  4.  Зародження та розвиток диференційної психології.

1. Основні теорії в галузі соціальної психології

Переконання, що соціальна психологія має коротку історію, але багате минуле, поділяється, напевно, абсолютною більшістю соціальних психологів незалежні від їхніх теоретичних пристрастей й стало вже традиційним для історико-гносеологічних оглядів у даній галузі психології. Багато в чому подібна узгодженість думок визначається тим, що проблема соціальної детермінації різних психологічних реальностей має багатовікові традиції, причому не тільки вчення, але й сумніви.

Історія цього гуманітарного знання йде від Аристотеля й Платона, Гоббса й Локка, Дюркгейма й Тарда до сучасності. Предмет соціальної психології як самостійної науки складався багато в чому через спроби відповісти на ці питання. Й у цьому розумінні «багатство минулого» соціальної психології визначається західноєв-ропейською традицією постановки проблеми людини.

Уже в античній філософії виникають два діаметрально протилежні підходи до розв'язання питання про взаємовідносини індивіда і суспільства, представлені поглядами Аристотеля та Платона. Філософію Аристотеля загалом називають «соціологічно орієнтованою», оскільки він розглядає людину як «соціальну тварину». Вихідним пунктом його світоглядної концепції був індивід як джерело усіх соціальних форм. Платон у своїх працях «Держава» та «Закони» висловлює зовсім іншу точку зору: суспільство у нього є первинною, незалежною змінною, що зумовлює розвиток особистості. Розглядаючи соціальну поведінку людини, він виходив з її фізіологічної природи, що об'єднує в собі три частини: голову, серце і живіт. Залежно від переважання тієї чи іншої частини розрізняються й індивідуальні характери людей та їхнє призначення в суспільстві. Так, у філософів переважає розум, у воїнів воля, мужність, у ремісників тілесні потяги. На подібних засадах Платон розрізняє й окремі народи.

У подальшому проблема співвідношення соціального та індивідуального розв'язувалася різними дослідниками з наголосом або на «соціоцентризмі», або на «індивідуалізмі».

Під впливом традицій християнства та розвитку капіталістичних відносин суспільну думку поступово почала опановувати ідея індивідуалізму. Це виражалося, зокрема, в тому, що головним напрямком соціальних розробок стає потік рушійних сил поведінки індивіда, які, на думку мислителів, зумовлювали утворення, розвиток і функціонування суспільства, держави, її політичного та економічного життя.

Самі ж рушійні сили вчені уявляли неоднаково. Т.Гоббс, відомий англійський філософ XVIІ ст., вбачав їх у прагненні людини до влади. А.Сміт, один із засновників класичної політичної економії,  у симпатіях та прагненні до задоволення власних інтересів. Ще один англійський філософ, І.Бентам, головним принципом поведінки вважав принцип корисності, задоволення, добра. Індивідуальні (приватні) інтереси він розглядав як єдино реальні, а суспільні, на його думку, є сукупністю індивідуальних інтересів.

Разом з тим не була забута і «соціоцентрична» традиція Платона. У різних варіантах вона тлумачилась відомим італійським політичним діячем і мислителем Н.Макіавеллі, французьким філософом, соціологом та економістом П.Прудоном та ін.

У XVIII ст. у працях Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, К.Гельвеція та інших авторів ми знаходимо численні (хоч і розрізнені, а часто й непослідовні) висловлювання щодо поведінки людей у суспільстві, впливу, який вони справляють один на одного, їхніх традицій та звичаїв. Багато з висловлених ними думок підготували грунт для перших соціально-психологічних концепцій, для виокремлення соціальної психології в самостійну галузь знань, становлення та розвитку її певних етапів та напрямків.

У середині XIX ст. спостерігається значний прогрес у розвитку низки наук, які пояснювали різні процеси суспільного життя. Це, зокрема, мовознавство, антропологія, етнографія, археологія, кримінологія та ін. У суспільстві виникає потреба виділення нового класу проблем, які не належали до компетенції жодної з існуючих наук. Ця потреба виявилася і в розвитку соціології та психології. На думку Т.Шибутані, соціальна психологія стала незалежною тому, що спеціалісти різних галузей знання не в змозі були розв'язати деякі свої проблеми. У той період у психології панували ідеї асоціонізму, а тому психологія розвивалася переважно як психологія індивіда. Інтерес до соціально-психологічних проблем лише зароджувався в річищі основних теоретичних концепцій.

Прогрес суспільних наук у середині XIX ст. сприяв виділенню соціології в окрему науку, основоположником якої вважається французький філософ-позитивіст Огюст Конт. Спочатку соціологи намагалися пояснювати соціальні явища за допомогою законів, запозичених з інших галузей знань. Спроба такого пояснення за допомогою біологічних законів не увінчалася успіхом, і це змусило вчених звернутися до законів психології як пояснювальної моделі для соціальних процесів. Спочатку це була редукція до індивідуальної психіки (Г.Тард), але коли такі спроби продемонстрували свою неспроможність, соціологи стали зводити закони соціального життя до законів колективної психіки. Формується особливий психологічний напрямок у соціології, основоположником якого став Л.Уорд, а головні його ідеї викладені в працях Ф.Гіддінгса. На думку останнього, соціальний факт є ні чим іншим як соціальним розумом. Тому його дослідженням повинна займатися «психологія суспільства», або, що те саме, соціологія.

Психологічний напрямок у соціології виявився досить життєздатним, що мало свої позитивні та негативні наслідки. Поряд з цікавими знахідками, які стосувалися окремих характеристик психологічних сторін соціальних явищ, значною мірою заплутаним виявилося питання про специфіку соціально-психологічного знання, що призвело до труднощів у розмежуванні психологічного напрямку в соціології та соціальній психології.

Більшість спеціалістів з історії психології вважають, що сучасна соціальна психологія була започаткована такими теоретичними напрямками (концепціями), як «психологія народів», «психологія мас», теорія «інстинктів соціальної поведінки». Виникли вони в XIX ст. не випадково. Саме в цей час із особливою гостротою виявляються соціальні суперечності, пов'язані із закономірностями розвитку капіталістичного суспільства. З одного боку це розвиток продуктивних сил, формування націй, зростання чисельності населення, поява пролетаріату як реальної масової сили. З другого посилення класової боротьби, загострення національних конфліктів, колоніальні загарбання, міждержавні війни.

Спробою дати наукове пояснення цим суспільним явищам і були згадані теоретичні розвідки.

Концепція «психології народів» виникла в Німеччині, її засновниками були німецькі вчені М.Лацарус, Г.Штейнталь і В.Вундт. У 1860 р. вийшов перший номер «Журналу психології народів і мовознавство», в якому опублікована стаття М.Лаца-руса та Г.Штейнталя «Вступні міркування про психологію народів». У 1863 р. В.Вундт під впливом їхніх ідей виклав у книзі «Лекції про душу людини і тварин» своє розуміння психології народів. Головний же розвиток його ідеї одержали в «Психології народів» (1900 р.).

Спираючись на вчення Г.В.Ф.Регеля про «об'єктивний дух», М.Лацарус і Г.Штейнталь твердили, що сутність людини полягає в її суспільному бутті, тільки у взаємозв'язку із собі подібними вона може стати тим, ким має бути. Головна сила історії, на їхню думку, народ, або «дух цілого», який виявяється в мистецтві, релігії, міфах, звичаях тощо. Індивідуальна свідомість є лише його продуктом, ланкою деякого психічного зв'язку. Виходячи з цього, в основу концепції «психології народів» В.Вундт поклав ідею про деяку надіндивідуальність душі, її надіндивідуальну цілісність, яка й становить народ, націю. Душа чи ДУХ конкретного індивіда це лише частина народної душі, психологія якої виражена у мові, міфах, звичаях, релігії, фольклорі. Проте твердження, що ціле (психологія народу) більше, ніж сума його часток (психологія індивіда), не пояснювало своєрідності ні індивідуально-психологічного, ні соціально-психологічного.

Прибічником концепції «психології народів» був також професор Харківського університету, філолог-славіст О.О. Потебня, котрий розвивав ідею про єдність мови народу та його духовних особливостей. Психологія народів, писав він у книзі «Думка і мова», повинна показати можливість відмінності національних особливостей і будови мов як наслідку загальних законів народного життя. Для О.О.Потебні характерним є історичний підхід до аналізу мислення народу, його мови. Саме слово, на думку вченого, є головним етноформуючим і водночас етнодиференціюючим чинником, тому втрата народом своєї мови означає втрату національної своєрідності. У його творах була здійснена спроба подолати дуалізм соціального та індивідуального за допомогою мови як засобу спілкування.

Незважаючи на деякі розбіжності у міркуваннях представників цього напрямку, можна виокремити головну ідею концепції: психологія стикається з феноменами, які існують не в індивідуальній свідомості, а в свідомості народу. Тому є необхідність в існуванні спеціального розділу науки, який висвітлюватиме зазначені проблеми.

Оцінюючи загалом концепцію «психології народів», можна сказати, що вона радше була етнопсихологією, ніж соціальною психологією. Розвиваючись у річищі «соціоцентричного» підходу, вона абсолютизувала суспільний (колективний) бік буття людини на шкоду своєрідності, неповторності Індивідуального.

Засадовою стосовно концепції «психології мас» була ідея співвідношення соціального та індивідуального. Головними її представниками були французький соціолог і юрист Г.Тард, французький соціолог Г.Лебон, італійський юрист С.Сігеле.

Натовп та масові явища завжди привертали увагу політичних діячів, представників громадської думки. Явища симпатії, наслідування, навіювання, поведінки особистості в натовпі, взаємодії лідера та маси на зломі ХІХ-ХХ ст. були предметом ретельного вивчення багатьох учених різних країн.

Г.Тард у праці «Закони наслідування» (1890) рушійною силою психології і всього соціального розвитку визначав наслідування, яке відіграє у суспільному житті таку ж роль, як спадковість у біологічному.

У 1895 р. була видана книга Г.Лебона «Психологія народів і мас», де він виокремлює чинники, що зумовлюють напрямок суспільного руху: душа раси, вплив вожаків, наслідування, навіювання і взаємне зараження, а також головні ознаки масизнеособленість, втрата інтелекту та особистої відповідальності, домінування почуттів. Маса, таким чином, за своєю природою нев поряд кована, хаотична, тому їй потрібен вождь, роль якого може виконувати «еліта». Висновки, які грунтувалися на спостереженнях за поведінкою людей у масі в умовах паніки, були екстрапольовані на всі масові дії.

У тому ж 1895 р. з'явилася праця С.Сігеле «Злочин маси». Подібно до своїх попередників він звертає увагу на афективні моменти і розглядає масу як ірраціональну, сліпу силу, де «втрачається контроль» за власними діями.

Концепція «психології мас» стає підґрунтям для створення перших підручників із соціальної психології. За визнанням більшості дослідників, першими підручниками з соціальної психології були праці американського соціолога Е.Росса «Соціальна психологія» та англійського (згодом американського) психолога В.Мак-Дугалла «Вступ до соціальної психології», які вийшли друком у 1908 р. Дата виходу цих підручників вважається роком виникнення соціальної психології як науки.

Засадовою в соціально-психологічній теорії Е.Росса є проблема соціального контролю як навмисного впливу суспільства на поведінку людини, на відміну від неусвідомлюваного соціального впливу. Він розрізняв зовнішній І внутрішній механізми контролю: перший базується на почуттях і є тичним за своїм характером, коли суспільні цінності стають інтегральною частиною особистості, другий на силі та авторитеті і е політичним (закони, освіта тощо).

Особливе місце в аналізі психології мас посідають погляди З.Фрейда та його послідовників.

Соціально-психологічні уявлення про групові процеси найповніше виражені в праці З.Фрейда «Масова психологія та аналіз людського Я» (в англійському варіанті ця праця називається «Групова психологія і аналіз Его»). Звернення до проблематики групової психології засновника психоаналізу не було випадковим і базувалося на нагромадженому ним досвіді. Його вплив на розвиток соціальної психології на Заході нині визнають усі значні соціальні психологи, ставлячи його ім'я поряд із такими засновниками цієї науки, як Г.Тард, В.Мак-Дугалл, С.Сігеле та Г.Лебон.

У дослідженні згаданих проблем З.Фрейд вперше виходить за межі психології особистості. До того ж його цікавила не психопатологія, як у попередніх працях, а нормальна, здорова особистість, її структура та рушійні сили поведінки.

Але при розгляді питання групової психології З.Фрейд та його послідовники виходили все ж із методології психоаналізу, екстраполюючи поняття та принципи, розроблені в практиці лікування неврозів, на сферу соціально-психологічних явищ. За основу інтерпретації міжособистісних і міжгрупових відносин бралися психологічні механізми такої групи, як сім'я, сили, які пов'язують людей у групу, ті ж самі лібідо, ідентифікація, комплекси, що зумовлюють ставлення дитини до своїх батьків. Особливо це стосується аналізу взаємин лідера та маси.

Будь-яка соціальна група розглядалась як сукупність індивідів, які вважають лідера своїм ідеалом. Інакше кажучи, індивіди замінюють свій ідеал «Я» масовим ідеалом, що втілюється у вожді. Якщо вождь у психології натовпу є суб'єктом своїх дій, свідомий вольовий акт якого полягає в нав'язуванні іншим свого образу, то це стає можливим за особливого стану людей у натовпі.

Ідентифікація одного індивіда з іншим відбувається завдяки і насамперед тому, що вони (індивіди) ідентифікують себе з лідером як своїм ідеалом. Згідно зі схемою З.Фрейда, відносини з лідером будуються за аналогією відносин дитини з батьком («Едипів комплекс») батько викликає в дитини-хлопчика почуття страху та ненависті. Ідентифікація з лідером є одночасно і механізмом захисту проти ворожих почуттів до нього.

Ще однією спробою розв'язати дилему «соціальне-індивідуальне» з позицій індивідуалізму була теорія інстинктів соціальної поведінки В.Мак-Дугалла та його послідовників. У «Вступі до соціальної психології» він підкреслює, що рушійною силою соціальної поведінки людини є так звані інстинкти (пізніше він визначав їх як «схильності», «прагнення»).

Під інстинктом розумілися внутрішні, успадковані прагнення до цілеспрямованих дій. Тому психологію В.Мак-Дугалла інколи називають «гормічною» (від грец. «горме» прагнення, поривання). Кожному інстинктові, на його думку, відповідає певна емоція, наприклад інстинктові втікання емоція самозбереження, інстинктові боротьби емоції гніву і страху. Емоція з короткочасного стану перетворюється на почуття, яке є стійкою й організованою системою схильностей до дії, що й визначає «інстинкт поведінки». Отже, поведінка людини як соціальної істоти жорстко регулюегься  певним набором успадкованих, неусвідомлюваних індивідом інстинктів.

Підсумовуючи викладені головні концептуальні засади соціальної психології, можна зробити такі висновки:

І. Жодна з цих теоретичних концепцій не змогла адекватно розв'язати системо-твірну проблему соціальної психології співвідношення соціального та індивіду-ального.

2. У концепції «психології народів» абсолютизувалися існування «надінди-відуальної душі», принцип «колективістського» розв'язання суперечностей між людиною та суспільством.

3. Прихильники концепції «психології мас» ототожнювали соціальне (колективне) з ірраціональними руйнівними силами, абсолютизуючи індивіду-альність еліти, вождів як гарант розуму, порядку та прогресу.

4. Соціально-психологічне вчення про інстинкти розглядало поведінку людини, соціальні зв'язки, форми суспільного життя як похідні від природжених (біологічних) здібностей індивіда.

Разом із тим треба визнати, що ці концепції підготували грунт для переходу соціальної психології на інший, якісно новий рівень, пов'язаний із перетворенням соціальної психології на емпіричну, експериментально-прикладну науку.

Експериментально-прикладний етап розвитку соціальної психології. Як було показано раніше, концепція «психології мас» пояснювала проблему управління як суб'єкт-об'єктне відношення. Суб'єктом виступав той, хто керував, лідер, вождь, еліта; об'єктом той, ким керували, маси. На цих ідеях грунтувалися тогочасні теорії держави, управління, влади.

Розвиток економічних відносин капіталізму, коли робоча сила стає товаром, а отже, з’являється можливість вибору місця роботи, веде до зміни відносин між об'єктом і суб'єктом управління. Централізований державний апарат вже не може діяти за старою схемою: «сила-підпорядкування». За умов конкуренції, постійного впровадження нових винаходів у виробництво, гонитви за максимальним прибутком потрібна була постійна раціоналізація виробництва і відтворення робочої сили з мінімальною вартістю. Це, у свою чергу, вимагало зміни сутності самої концепції управління, де ключовим стає поняття «продуктивність праці».

Сама ж продуктивність праці розглядається як похідна від оптимальної організації соціальних дій та відносин у суспільстві. На відміну від Г.Тарда, Г.Лебона та інших прихильників концепції «психології мас», які головний регулятор поведінки людей вбачали в діях лідера (еліти), представники нового напрямку висунули іншу тезу. На їхню думку, єдиною силою, здатною впорядкувати стихію поведінки, є система соціальних норм. Свідоме ставлення індивідів один до одного за умови дотримання певних норм забезпечує узгодженість між ними і порядок у суспільстві.

Нормативний порядок, тобто підпорядкування індивідуальної поведінки системі прийнятих у суспільстві норм інтерпретується як реальність суспільства, як специфічно-соціальний чинник або соціальна поведінка.

У свою чергу, соціальна поведінка розглядається як взаємодія двох або більше індивідів на підставі усвідомлених установок та орієнтацій, зумовлених суспільними нормами. У більшості випадків взаємодія пояснюється за допомогою понять, які прямо чи опосередковано збігаються з поняттям «комунікація». Остання означає здатність людей до взаєморозуміння і визначається їхніми уявленнями один про одного та про особливості довкілля. Отже, соціальна поведінка формується в процесі взаємовідносин людей між собою і виявляється в поглядах, почуттях, настроях, уявленнях про себе та партнера по взаємодії. Вихідною моделлю соціальної взаємодії є акт взаємин будь-яких двох індивідів, тобто їхні міжособистісні відносини, які включають мотиви та цілі діяльності, очікувані дії тощо.

Наука про соціальну поведінку сформувалась і набула поширення на початку 30-х років насамперед в американській індустріальній соціальній психології та соціології, її виникнення було зумовлене практичними завданнями підвищення продуктивності праці за рахунок ефективніших методів управління, удосконалення організаційних структур.

У науковому плані колізія індивіда і суспільства розв'язувалась як підпорядкування індивідуального нормативному, тобто соціальному.

Подальшим розвитком і конкретизацією концепції нормативного порядку (соціальної поведінки) були так звані класична і неокласична теорії організації. Вони виникли в 30-х роках у США і згодом стали підґрунтям практичного управління (менеджменту) в багатьох країнах. Популярність цих концепцій пояснюється не тільки тим, що їх використання сприяло безпосередньому підвищенню продуктивності праці, зміцненню існуючої організаційної структури, а й певним чином знімало гостроту суперечностей капіталістичної системи.

Засновником класичної теорії організації та управління в науці про виробництво став американський інженер Ф.Тейлор. Суть його концепції наукового управління можна узагальнити у трьох головних тезах.

Перша детальна розробка способів та прийомів трудової діяльності робітника. Розвиток наукової організації праці передбачає вироблення численних законів, правил, формул, які мають замінити особисті судження окремого робітника. На практиці це означало примусову стандартизацію методів, обов'язкове використання знарядь та жорстке врахування умов праці, розмежування функції планування і виконання, концентрація ініціативи в руках адміністрації.

Друга зосередження уваги на чинникові мотивації, тобто суб'єктивному ставленні робітника до власної діяльності. Жодні зміни в організації праці не допоможуть, якщо робітник не переконаний в їхній корисності для себе. Такою користю-стимулом для робітника є насамперед гроші, тобто економічні мотиви.

Третя орієнтація не на маси, а на кожного конкретного робітника. Ф.Тейлор принципово виходив з ізольованості, «атомістичності індивіда» в соціальному середовищі і був противником, зокрема, артільної праці.

Концепція наукового управління Ф.Тейлора не стільки продукт його суб’єктивно-індивідуальних уявлень, скільки відображення соціально-економічних реалій тогочасного розвитку США. Велика кількість емігрантів із різних країн, політична роз'єднаність робітничого класу, етнічні та національні розбіжності, жорстока конкуренція, експлуатація робочої сили все це було психологічним підґрунтям практики і теорії організації та управління такого типу.

Ще одним представником класичної теорії організації та управління був французький інженер А.Файоль. На відміну від Ф.Тейлора, який розглядав насамперед нижчі рівні організаційної структури, він аналізував адміністративну організацію загалом як певну ієрархію рівнів. Спільними для обох дослідників є такі моменти:

  •  аналіз соціальної організації як виключно формальної, тобто такої, що задається ззовні і диктує людям шаблон поведінки. Найменше відхилення від нього розглядається як порушення нормального стану, що шкодить ефективності праці;
  •  індивід у цій системі стає ізольованою одиницею, не пов'язаною з іншими, а власне організація є закритою, замкненою в собі структурою;
  •  мотивація праці робітника обмежується економічними стимулами, головним з яких є заробітна плата;
  •  визначається необхідність жорсткого поділу функцій на керівні та виконавчі, при цьому між управлінцями і підлеглими існують лише функціональні ділові стосунки.

Класична теорія організації відіграла позитивну роль у пошуках способів раціональної організації виробництва, підвищенні його ефективності. Вона вперше поставила питання про дві функції управління, пов'язані, з одного боку, з регуляцією технологічного процесу, а з другого з регуляцією людської діяльності. Разом з тим обмеження аналізу організації роботи тільки директивними функціями спонукало до пошуку нових джерел підвищення продуктивності праці та нових засобів регуляції людської поведінки. Це стимулювалося й тим, що наприкінці 20-х і початку 30-х років XX ст. у США розгорнулась жорстока економічна криза, яка перейшла в глибоку депресію.

Неокласична концепція організації, або теорія людських відносин. Головним принципом пошуку нових підходів до підвищення ефективності виробництва стала переоцінка ролі людського чинника в організації виробництва. Перші роботи у цьому напрямку розпочав у 1923 р. професор Гарвардської ділової школи Е.Мейо.

Досліджуючи плинність робочої сили на текстильних підприємствах. Е.Мейо дійшов висновку, що головною її причиною були не умови праці, як вважалося, а відсутність контактів між робітницями під час робочої зміни. Це істотно впливало на їхню задоволеність роботою і було головною причиною плинності. Як «лікувальний» засіб, учений запропонував упровадити обов'язкові паузи для відпочинку впродовж дня. Це дало змогу робітницям спочатку перезнайомитися, а потім, спілкуючись, утворити дружні компанії, що привело до зменшення плинності. Пізніше сам Е.Мейо так пояснював цей ефект: «Відбулася трансформація орди одиначок у соціальну групу».

У 1927-1932 рр. у ході всесвітньо відомих хауторнських експериментів (Хауторн — місто в США, де знаходились підприємства Чікагської електротехнічної компанії) висновки Е.Мейо дістали нове підтвердження.

Найвідомішим серед цих досліджень був експеримент, предметом якого була продуктивність праці п'яти жінок-складальниць. які були розміщені в окремій кімнаті для дослідження і одержували зарплатню залежно від їх спільної продуктивності. Досліджувані реагували практично на кожну зміну умов експерименту (збільшення частоти і тривалості перерв для відпочинку та прийому їжі, або, навпаки, зменшення аж до повної заборони) незмінним підвищенням продуктивності праці. Сумарний результат експерименту зводився до того, що протягом перших 13 періодів продуктивність праці працівниць неухильно зростала, будучи більш-менш незалежною від діючого графіка перерв, поки не досягла 30-40% вище початкового рівня, зафіксованого до початку експерименту. Так, наприклад, з початком 12-го періоду робітниці не мали скороченого дня в суботу, а також двох планових перерв. Але результатом було підвищення продуктивності праці на 11%. Протягом 13-го періоду кількість перерв була поновлена і робітниці стали одержувати на обід безкоштовні напої за рахунок компанії. Внаслідок цього продуктивність праці зросла на 4%.

Дослідники стверджували, що конкретні особливості графіка перерв та їх проміжки і ті експериментальні зміни, які вносилися в них протягом 13-ти періодів, не мали жодного значення, а продуктивність праці збільшувалася за рахунок змін соціальних стосунків між робітницями і безпосереднім керівництвом. Е.Мейо та його колеги вказували па те, що група з п'яти робітниць, розміщена окремо від інших, одержала тим самим особливий статус, що сприяло згуртованості групи. Не менш важливим є і те, що члени цієї мікрогрупи несподівано відчули, що керівник виявляє до них більше уваги і робить це в більш товариській формі, вперше намагається одержати від них зворотний зв'язок, цікавлячись конкретними пропозиціями. Всі ці чинники разом з новою оплатою праці, яка залежала від продуктивності праці групи, а не фабрики загалом, привели до того, що досліджувані виробили нові групові норми, які заохочували підвищення продуктивності праці, взаємодопомогу і позитивніше ставлення до керівництва.

Головним чинником було визнано згуртованість групи, її високий корпоративний дух, що виявлялося в активному спілкуванні поза роботою, у допомозі хворим колегам тощо. До того ж учасники експерименту відчували на собі постійну увагу дослідників і це відбивалося на виконанні ними своїх обов'язків. Інакше кажучи, було зафіксовано, що на поведінку людей впливають не стільки самі по собі зміни фізичного середовища, скільки його соціальне сприймання та інтерпретація. Відповідно зміна продуктивності праці є наслідком загальної адаптації робітників до зміни ситуації як вони її розуміють.

Отже, дослідження Е.Мейо дали змогу глибше зрозуміти важливість суб'єктивного ставлення індивідів до роботи, умов праці, один до одного. Мотивація до праці та задоволеність нею постають тут насамперед як функції взаємин робітника з його партнерами по роботі, з групою загалом.

Хауторнський експеримент започаткував новий напрямок в індустріальній соціології та соціальній психології, який одержав назву «теорії людських відносин».

Людські відносини почали розглядатися передусім як безпосередні контакти членів соціальної організації. На відміну від концепцій Ф.Тейлора і А.Файоля, теорія людських відносин по-новому тлумачить єдність робітника та організації. У концепції Е.Мейо робітник є не тільки функціонером виробництва, а й людською істотою, особистістю зі своїми почуттями, прагненнями, настроями, сформованими соціальним оточенням. Стосунки «людина-людина», «людина-група» стають ключовими для розуміння трудової поведінки і продуктивності праці. Мотивація праці робітника вже не обмежується матеріальними цінностямиприбутком. Вони відіграють певну роль, але більш значущими стають цінності соціально-психологічні: престиж, участь у спільних справах, стабільність становища. Група, первинний колектив перетворюються на джерело особистого успіху.

Первинна група посідає центральне місце в теорії людських відносин. Перші міркування про неї висловили німецький соціолог Г.Зіммель та американський соціолог Ч.Кулі. Саме Ч.Кулі ввів у соціологію та соціальну психологію поняггя «первинна група», розуміючи під ним сім’ю. групу сусідів, неформальні об’єднання за місцем проживання. Г.Зіммель і Ч.Кулі одними з перших почали розглядати особистість, процес її соціалізації як зумовлений взаємодією з іншими людьми.

Було виявлено, що група здатна здійснювати досить жорсткий контроль за трудовою поведінкою своїх членів. Так, на одному з підприємств, незважаючи на обіцяне підвищення платні, робітники ніяк не збільшували вироблення продукції. Дослідження показало, що тут мала місце таємна змова робітників між собою через побоювання, що адміністрація все ж зменшить платню і скоротить кількість працюючих. Зрештою група виробила свій кодекс поведінки, який регулював взаємини робітників між собою, з адміністрацією і керівництвом.

Крім того, була зафіксована внутрішня структура групи працюючих. Вона складалася з кількох малих груп по п'ять-шість осіб, яких об'єднували спільні інтереси, симпатії тощо. Ці групи мали свою систему статусів, взаємин, норм, які не передбачались офіційною організацією. Так був відкритий феномен неформальної групи, яка в теорії людських відносин збігалася з поняттям «первинна група» у Ч.Кулі.

Розглядаючи загалом неокласичну концепцію організації, можна зазначити, що вона зробила новий крок не тільки в конкретних питаннях організації та управління виробництвом, а й у розумінні взаємодії соціального та індивідуального, а також у подоланні їх протиставлення. Робітник тут розглядається не як ізольована одиниця, а як особистість, включена в систему взаємодії з іншими людьми. У концепції Е.Мейо з'являється, хоч і в нерозвиненому вигляді, поняття «спільний суб'єкт діяльності» «неформальна група». Це означало відхід від традиційного індивідуалізму до визнання ролі взаємозалежності людей, їх співробітництва. Зовнішній контроль і пряме співробітництво в дусі тейлоризму змінюється регуляцією поведінки робітника через його суб'єктивні відносини з соціальним середовищем.

Разом з тим теорія людських відносин, як і попередні теорії, залишила нерозв'язаними багато аспектів проблеми взаємовідношення соціального та індивідуального. Соціальне в ній розглядається як набір міжособистісних контактів. Вони формуються і розвиваються за принципами і правилами, які лежать у сфері психічного як розуміння та уявлення людей один про одного. Цінність особистості для організації визначається залежно від того, наскільки вона орієнтована на пристосування до системи міжособистісних стосунків. Отже, теорія людських відносин залишилась у межах суб'єкт-об'єктної детермінації, хоча вона більшою мірою, ніж попередні концепції, враховує суб'єктивність та інтерсуб'єктивність людської поведінки.

З появою теорії людських відносин соціологія та соціальна психологія стають соціальне релевантними науками, тобто здатними запропонувати способи розв'язання соціальних проблем.

Численні соціальні дослідження підтвердили прагматичну цінність теорії й практики людських відносин. Виконуючи соціальне замовлення, прибічники цієї теорії наполегливо шукали нові шляхи підвищенн