загрузка...

5235

Історія української культури. Конспект лекцій

Конспект

Культурология и искусствоведение

Тема 1. Загальне поняття про культуру, її матеріальніта духовні цінності План Походження та зміст поняття культура. Структура культури. Функції культури. Основні культурні форми. Мистецтво як важлива склад...

Украинкский

2012-12-05

1.02 MB

596 чел.

Тема 1. Загальне поняття про культуру, її матеріальні та духовні цінності

План

  1.  Походження та зміст поняття „культура”.
  2.  Структура культури.
  3.  Функції культури.
  4.  Основні культурні форми.
  5.  Мистецтво як важлива складова духовної культури. Його види та стилі: загальна характеристика.

ЛІТЕРАТУРА

  •  Культурология ХХ век: Словарь. – Санкт-Петербург, 1997.
  •  Парахонский Б.А. Язык культуры и генезис знания. – К., 1988.
  •  Моль А. Социодинамика культуры. – М., 1973.
  •  Тэйлор Э. Первобытная культура. – М., 1993.
  •  Флиер А.Я. Культурогенез. – М., 1995.
  •  Чернокозов А.И. История мировой культуры (Краткий курс). – Ростов-на-Дону, 1997.
  •  Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посіб. – К., 2004.
  •  Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. – К., 2002.
  •  Энциклопедический словарь по культурологии. – М., 1997.

1. Походження та зміст поняття “культура”.

Слово “культура” походить від латинських слів colo, colere (щось вирощувати, доглядати, обробляти). Звідси culturare (вирощений, оброблений людською працею, доведений до досконалості). Спочатку ці слова стосувалися праці на землі (землеробства), однак згодом усе частіше стали вживатись у ширшому значенні – стосовно духовно-практичної діяльності людини. Так, відомий римський оратор Ціцерон у своїй праці “Тускуланські бесіди” називає філософію культурою душі. Щоб стати філософом, вважає він, треба наполегливо вдосконалювати свої розумові здібності, плекати розум, обробляти його, як селянин землю. Отже, основний зміст культури Ціцерон вбачав у розвитку мислиннєвої діяльності людини, вдосконаленні її духовного світу. І це перша відома спроба вживання слова “культура” як теоретичного терміна.

В епоху Середньовіччя поняття культури набуває світоглядно-морального змісту. Німецький філософ С. Пуфендорф у 1684 р. уперше вживає слово “культура” як самостійний термін для позначення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайного тваринного існування. Культура пов’язується зі світосприйняттям, світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу, який займає певний географічний простір.

В епоху Відродження та Просвітництва поняття культури набуває ще ширшого змісту. Італійський мислитель Джакомо Віко (1668-1744) відводив культурі вирішальну роль у суспільному розвиткові. Французький філософ Шарль Монтеск’є (1689-1755) у праці “Про дух законів” доводив, що розвиток культури того чи іншого народу залежить від розміру території держави, від клімату, географічного середовища, ґрунту. Французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712-1778) протиставляв культуру “чистій природі”. Згідно з його теорією культуру почали розуміти як “людяність” на противагу “природності”, “тваринності”. Звідси віра в те, що культура – це чиста духовність, яка можлива лише у філософській, науковій та художній творчості. Вважалося, що культуру в суспільстві можна утвердити шляхом піднесення рівня освіти народу, звільнення його від усіляких забобонів, релігійних вірувань, утопічних уявлень з метою побудови “розумної держави” і встановлення таких же суспільних відносин. Однак просвітницькі уявлення про культуру розвіялися під тиском реального суспільного життя ранньобуржуазного суспільства.

Пізніше теоретики наштовхнулись на проблему суперечностей у культурному прогресі людства. Німецький поет, драматург і теоретик мистецтва Фрідріх Шіллер досить точно побачив суперечність між природою й культурою, однобічність людини, яка відірвалася від природи та замкнулася у штучно витвореному нею світі культури. З осмислення суперечностей  культури і цивілізації починає відлік сучасний підхід до культури як складного суспільно-історичного явища.

Перше, що слід зафіксувати при розгляді поняття “культура” у тому його вигляді, в якому воно закріплене сьогодні у свідомості, це багатозначність, розмитість меж, використання і вживання з різними відтінками значення. Не так багато існує понять, які були б настільки не визначені, доступні для використання у найрізноманітніших (часто протилежних один одному) значеннях, ніж те, яке ми розглядаємо. Всі дослідники культури з абсолютною одностайністю констатують цю обставину.

Ще у 60-их рр. ХХ ст. американські культурологи А.Кребер та К.Клакхон, аналізуючи лише американську культурологію, наводили 237 дефініцій (визначень). Зараз ці підрахунки безнадійно застаріли і підвищений інтерес до вивчення культури спричинив лавиноподібне зростання позицій щодо його визначення. Ледве не кожен автор дає власне визначення культури.

Таке семантичне (змістове) розмаїття визначень свідчить про поліфункціональність, складність світу культури й поняття, яке його виражає.

У повсякденному житті слово “культура” розуміють і як те, що характеризує людину в сфері соціальної поведінки, зокрема її тактовність повагу до інших людей, делікатність, уміння завжди знайти міру свого вчинка. Широко розповсюджене ототожнення культури з освіченістю. При цьому не з тим типом освіченості, який виступає синонімом ерудиції, накопиченої розумом інформації а з тим її змістом, що начебто “осідає” у внутрішньому світі особистості, роблячи її носієм якостей, прийнятих як культурні. У цьому разі культура ставиться на один щабель із внутрішньою інтелігенцією, практично ототожнюється з нею.

Інколи у повсякденному вжитку слово “культура” застосовується для характеристики якісного стану тих чи інших явищ. У цьому ключі й випускаються книги з найменуваннями: “Культура мовлення”, “Культура почуттів”, “Про культуру продажу товарів”, “Культура житла” тощо. І хоча це не зовсім буденне, швидше літературно-публіцистичне слововживання, але його витоки слід вбачати саме у буденній свідомості.

Прийнято й розуміння культури як того, що є специфічним для міського способу життя на противагу сільському.

Досить часто термін “культура” наближається до оціночної характеристики форм зовнішньої поведінки людини, виступає як інша назва дотримання норм етикету. “Некультурно поводитесь” – ця поширена фраза явно виражає негативну оцінку тому, хто порушує загальноприйняті норми.

Філософи ж намагаються трактувати слово “культура” у широкому розумінні. Згідно з цим трактуванням культура охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, які вироблені впродовж історії людства. Спробуємо дати прийнятне визначення терміна “культура”.

Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством протягом усієї історії, яка визначає рівень розвитку суспільства, а також сам процес творення та розподілу цих цінностей.

2.Структура культури. Культуру прийнято поділяти на матеріальну і духовну. При цьому теоретики, як правило, висловивши кілька загальних фраз із приводу матеріальної культури, надалі всю увагу зосереджують на аналізі духовної. До певної міри це виправдане, бо галузь духовної культури значно багатша, багатоманітніша і справді є основною формою існування культури.

Цікаво, однак, те, що ні поділ культури на матеріальну і духовну, ні розуміння самої суті матеріальної та духовної культури не є усталеними. Культурологи висловлюють із цього приводу різні точки зору. Одні вважають духовною культурою наслідки духовного виробництва людства, інші зараховують до нього й саме духовне виробництво. Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним виробництвом, інші – зі способом виробництва загалом, укладаючи сюди і частину науки, зокрема технічні знання, які застосовуються у виробництві. Виникають іноді парадоксальні ситуації. Якщо, наприклад, технічні знання використовує інженер на виробництві, то їх відносять до матеріальної культури, а якщо ті ж знання використовує викладач ВНЗ – це вже духовна культура. А до якої культури віднести скульптуру, архітектуру, дизайн?

Про що це свідчить? Про те, що поділ культури на матеріальну і духовну відносний. По-перше, вони не існують цілком відірвано одна від одної, а становлять єдину систему культури як її складові частини. По-друге, цінності  матеріальної  культури завжди містять у собі певний елемент духовної культури через їх художнє оформлення (наприклад, житло, одяг, речі домашнього вжитку тощо). В свою чергу, цінності духовної культури базуються на матеріальній основі (кіно, книги, художні картини, телебачення тощо). По-третє, сучасна цивілізація визначила досить стійку тенденцію в розвитку культури – інтеграцію її складових частин. З одного боку, швидко розвивається і збагачується матеріальна сторона духовної культури – преса, радіо, телебачення, кіно, комп’ютерна та інша сучасна техніка, що використовується у цих видах мистецтва; з другого – спостерігається все більше насичення виробів матеріальної культури духовними цінностями (наприклад, сучасні автомобілі, побутові речі, житло тощо).

КУЛЬТУРА

МАТЕРІАЛЬНА:       ДУХОВНА :

  1.  Житло       1. Мова
  2.  Транспорт        2. Наука
  3.  Знаряддя праці      3. Освіта
  4.  Їжа        4. Право
  5.  Техніка       5. Етика (мораль)
  6.  Комунікації       6. Релігія
  7.  Речі повсякденного вжитку    7. Мистецтво.

8. Звичаї

9. Обряди

10. Політика

Деякі культурологи виділяють в окрему структурну частину художню культуру (мистецтво). З точки зору вивчення специфіки художньої культури як наслідку художньо-образної діяльності людини і такої ж практики людства взагалі доцільність цього виокремлення цілком обґрунтована.

Є й інші підходи до питання про структуру культури – за її функціями в суспільстві, організаційними формами існування (держава, церква, школа), за рівнями (особистісний та суспільний) тощо.

3. Функції культури. Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у суспільному житті, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

1. Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ та саму себе. Кожен етап пізнання є сходинкою до храму культури. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, вчиться розрізняти на конкретно-образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний та методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття й сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі та технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати й загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності.

2. Світоглядна функція культури проявляється у тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття та розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що і світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії й, нарешті у науковому пізнанні, тобто у тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності.

3. Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші – національний, регіональний, релігійний. Таким чином, символічний зміст культури, забезпечуючи живий зв’язок поколінь, закладає міцний фундамент для становлення духовності людини, розширення її контактів із навколишнім середовищем.

4. Нормативно-регулююча функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Якщо, скажімо, для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, то для індустріальної доби – її вузька спеціалізація. Однак є цінності, не обмежені історичними рамками, наділені статусом вічності. До них можна віднести, наприклад, християнські 10 заповідей.

Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі. Так, цінність “демократія” в античній Греції виражалася зовсім в інших культурних нормах, ніж, скажімо, в ліберальній Англії.

5. Інтегративна функція культури виражається в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – в світову цивілізацію. Слід, однак, зауважити, що в культурному розвитку має місце тенденція не лише до взаємопритягання, а й до взаємовідштовхування, що проявляється як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів. Історія засвідчує, що зближення культур, як правило, проходило на основі генетичної або функціональної спорідненості. Взяти хоча б культурну близькість народів Прибалтики й Скандинавії або Азербайджану й Туреччини.

Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції (Західна Європа). Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з другого – на здобуття національного суверенітету й збереження культурної самобутності.

4. Основні культурні форми. Культура може існувати у різних формах. Основними серед них є елітарна, народна та масова культура. Розглянемо кожну з цих форм культури.

Елітарна культура це висока культура, створена кращими творцями духовних цінностей, орієнтована на привілейовані групи суспільства, яка характеризується принциповою закритістю, духовним аристократизмом і ціннісно-смисловою самодостатністю.

Поняття елітарної культури тісно пов’язане з теорією еліт, що розроблялася італійськими вченими В.Парето, Г.Моска й Р.Міхельсом. Згідно з теорією еліт (від франц. elite – краще, відбірне, вибране), необхідними складовими частинами будь-якої соціальної структури є вищий привілейований прошарок або прошарки, що здійснюють функції управління і розвитку культури. Визначення еліти у західній науці неоднозначне, але в усіх випадках еліта протиставляється масі. Еліту порівняно з масами характеризує високий ступінь діяльності, продуктивності, активності.

Відносне розшарування культури на “культуру всіх” і “культуру обраних” існувало завжди. Навіть у первісні часи шамани й жерці становили культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності  виникло розрізнення між елітарною культурою “грамотних” людей та фольклорною (народною, етнічною) культурою. У ХХ ст. це розрізнення отримало форму елітарної і масової культури.

Еліта виражає найвищі позиції в економіці, управлінні, армії, церкві, науці, мистецтві тощо. Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття кращою частиною суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику й призначена для вищих прошарків суспільства. Обсяг інформації, що міститься у сучасних наукових виданнях, надзвичайно складний зміст сучасного мистецтва малозрозумілі, складні для сприйняття і вимагають для свого розуміння певних розумових зусиль та відповідного рівня освіти.

Не маючи ніяких знань у галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко повною мірою оцінити багато видатних шедеврів літератури (наприклад, Гессена, Боргеса), музики (Стравінського, Шнітке), живопису (Пікассо, Далі, Малевича), кіно (Тарковського, Сокурова, Бергмана).

Однак слід зауважити, що не всяка елітарна група може стати субєктом–творцем культури. Практика показала, що деякі зразки елітарного мистецтва як форми самоствердження замкнених елітарних груп були відкинуті, виявилися нікому непотрібними.

Повною протилежністю елітарній культурі є масова культура (маскульт) – вид культури, твори якої характеризуються загальнодоступ-ністю, легкістю сприйняття, спрощеністю, розважальністю, підпо-рядкуванням законам ринку, де поява художніх творів залежить від попиту і пропозиції, домінуванням чуттєвої експресії, бажання отримати задоволення. Масова культура зароджується лише в Новий час у ході процесів індустріалізації та урбанізації, становлення загальної грамотності населення, деградації багатьох форм традиційної звичайної культури доіндустріального типу, розвитку технічних засобів тиражування й трансляції інформації і т.ін. Термін “маскульт” уведено американцем Д.Макдональдом, оскільки саме в США це явище виникло в найбільш типових та яскравих виявах. Маскульт найохочіше звертається до таких жанрів мистецтва, як детективний роман, пригодницький і фантастичний жанри, вестерн, мюзикл, любовна лірика, трилер, бойовик, карикатура й комікси в образотворчому мистецтві, естрадна рок- і поп-музика, конферанс та інші розмовні жанри естради. Маскультом можна також вважати синтетичні види шоу-індустрії, стриптиз, масові постановно-видовищні вистави, професійний спорт (як видовище), індустрію відпочинку тощо.

У кожній оселі сьогодні, завдяки телебаченню, відео, радіо, музичній техніці можна слухати виконання музичної класики Святославом Ріхтером, побачити шедеври кращих музеїв світу, подивитися кінофільми і театральні вистави найвизначніших режисерів сучасності. Однак масове виробництво та репродукування творів мистецтва обертається появою стандарту не лише в матеріальній, а й у духовній сфері. Чи можете Ви відрізнити у тому потоці музики, який навалюється на Вас щоденно, художнє від нехудожнього, мистецтво від псевдомистецтва, ерзац-культури? Стандартизація смаків призводить до посереднього рівня художніх творів. Досить часто не талант створює імідж тієї чи іншої зірки, а наявність підприємливого продюсера, реклами. Йде гостра конкуренція за глядача, і не випадково ми говоримо про цілу систему шоу-бізнесу. Одиниці ходять до музеїв, на концерти класичної музики, а на шоу-вистави рок-музикантів – десятки тисяч. Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів – навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції.

Цю особливість духовної культури ХХ ст. підмітив іспанський культуролог Хосе Ортега-і-Гассет, який і запропонував концепцію елітарної та масової культур. Ще в епоху середньовіччя, коли суспільство було поділено на дві соціальні верстви – знатних і плебеїв, існувало благородне мистецтво, що було умовним, ідеалістичним, тобто художнім, і народне – реалістичне й сатиричне. “Нове мистецтво”, - вважає Ортега-і-Гассет, - поділяє публіку на два класи: тих, хто розуміє, і тих, хто не розуміє його, тобто на художників, і тих, хто не є художниками”. З маскультом тісно пов’язане поняття “кіч” . Етимологія цього слова походить від англійського “for the kitchen” – для кухні, німецького музичного жаргону початку ХХ ст. “кitch” – халтура. Отже, кітч псевдомистецтво, позбавлене художньо-естетичної цінності й перевантажене примітивними, розрахованими на зовнішній ефект деталями. Голландський культуролог Й. Хейзінга, критикуючи сучасну культуру, вважав, що механізація, погоня за ефектами і поява ринку в сфері мистецтва призводить до втрати ігрового начала та кризових явищ у мистецтві.

У маскульті протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), та у своєму крайньому відображенні породжує антикультуру, войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків узагалі; інша – з урахуванням властивого простим людям прагнення підвищити свій соціальний статус та освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладом сюжетів творів класичної літератури тощо). До кінця ХХ ст. друга тенденція помітно посилилася й культурологи почали говорити про зростання мідкультури – культури середнього рівня.

Безумовно, масова культура має і свої позитивні моменти. Розважаючи, приносячи чуттєве задоволення, вона дає людині можливість забути про свої проблеми, відпочити. Однак великою мірою маскульт виявляє згубність для особистості. Фізичні, духовні сили, що могли бути задіяні для вдосконалення інтелекту і характеру, витрачаються на споживання “модних” товарів. А люди, які могли б створити високохудожні зразки мистецтва, використовують свої здібності, талант для задоволення низьких смаків публіки.

У будь-якому суспільстві існує й така форма культури, як народна культура, що створюється непрофесіоналами, але при цьому не виключає високого рівня майстерності, вміння, знання, в основі чого лежить  орієнтування на реалістичне відображення навколишнього життя та вільне володіння народною традицією, національними світоглядними уявленнями.

Найважливіша риса народної культури – її традиційність. Народна культура в історичному минулому значною мірою збігається з етнічною, пізніше набуває вираженого соціального, національного компонента. Традиційна народна культура визначає і нормує всі аспекти життєдіяльності общини: спосіб життя, форми господарської діяльності, звичаї, обряди, регулювання соціальних взаємин членів спільноти, тип родини, виховання дітей, характер житла, тип одягу, харчування, ставлення до природи, світу, легенди, повір’я, вірування, знання, мову, фольклор як знаково-символічне вираження традиції тощо.

5. Мистецтво як важлива складова духовної культури. Його види та стилі: загальна характеристика. Американський культуролог Альфред Кребер поставив свого часу питання про визначення стилів загальнолюдської культури. Вчений вважав, що стиль властивий усім великим культурам і їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, ідеологію, мораль та спосіб життя. Визначають стиль епохи геніальні особи, які вносять істотний вклад у розвиток тієї чи іншої галузі культури. Володіючи значним етнографічним матеріалом, американський науковець зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і сформулювати концепцію стилів загальнолюдської цивілізації. На його думку, стиль культури – це спосіб життя, система світобачення, дотримання певних неписаних норм і правил творення і співжиття.

Крім того, є поняття художніх стилів (або стилів мистецтва). Це більш вузьке поняття, оскільки воно стосується лише однієї, хоч і такої багатющої сфери духовної культури людства, як мистецтво.

Мистецтво (або художня творчість, художня культура) – це специфічний спосіб людської діяльності, що відображає навколишню дійсність та людську свідомість у художніх образах і є одним із засобів естетичного оволодіння світом.

Існує багато видів мистецтва. Основними серед них є ті, що увійшли у наступну класифікацію:

  1.  Художня література.
    1.  Тонічне або звукове мистецтво (музика, поезія)
      1.  Образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура)
        1.  Просторово-пластичне мистецтво (всі види образотворчого та архітектура)
        2.  Декоративно-ужиткове мистецтво (вишивка, гончарство, килимарство, художнє скло, художній метал, ювелірне мистецтво та ін.).
        3.  Синтетичне мистецтво (кіно, театр, телебачення, радіомовлення)
        4.  Хореографічне мистецтво.

Розрізняють мистецькі стилі цілих культурних епох. Наприклад, від початку середньовічної доби та до сьогодення історія мистецтва знала 11 великих мистецьких стилів, що відповідали конкретним культурним епохам, а саме:

1. Візантійський стиль – припадає на другу половину І тис. н.е. Сформувався у Візантії, поширився на Південну й Східну Європу, частину Азії. Основні риси: урочистість, панування суворого канону (жорсткого правила у формах мистецтва), видовищність, монументальність форм, фрескові розписи в інтерєрі.

2. Романський стиль – панував у Європі у Х-ХІІ ст. Вважалося, що цей стиль наслідує зразки давньоримського мистецтва, звідси і його назва (лат. Roma – Рим). Насправді ж із давньоримського мистецтва було взято хіба що монументальні, грандіозні розміри й форми, геометричність. Цей стиль асоціюється з міцними лицарськими замками і фортецями доби Середньовіччя. Така ж масивність та геометричність архітектурних форм притаманна й церковному зодчеству тієї доби. Інтерєри прикрашалися фресками і рельєфною пластикою.

3. Готичний стиль – припадає на ХІІІ – ХV ст. Його формування пов’язане з добою розквіту середньовічних європейських міст, а тому в архітектурі зростає питома вага цивільних будівель. Основні риси: висота і стрункість зовнішніх форм, стрільчастоподібність усіх отворів будівлі, наскрізна різьба баштових шпилів, кам’яні прикраси екстрер’єру, заміна фресок вітражами, кругла пластика як елемент оформлення інтер’єру та екстер’єру.

4. Ренесанс (Відродження)  припадає на ХІV – ХVІ ст. Виник в Італії. Цей стиль є перехідним від доби Середньовіччя до культури Нового часу. Його провідні риси: гуманізм, світський, антиклерикальний (антицерковний) характер, повернення до античної культурної спадщини.

5. Бароко (з фр. дивний, чудернацький, вибагливий) – припадає на кінець ХVІ – середину ХVІІІ ст. Стиль пов’язаний із дворянсько-церковною культурою зрілого абсолютизму, що тяжів до урочистого “великого стилю”. Основні риси: контрастність, напруженість, динамічність образів, афектація, прагнення величі і пишності, надмірний декор, поєднання реальності й ілюзії.

6. Рококо (фр. rocaille  декор. мотив у вигляді раковини) – стильовий напрям у європейському мистецтві першої пол. ХVІІІ ст. Поширилось у добу кризи абсолютизму. Характерною рисою є відхід від життя у світ фантазій; панування граційного, вибагливого орнаментального ритму. Скульптура й живопис, виконані у цьому стилі витончені, декоративні, але неглибокі за змістом.

7. Класицизм (від лат. classicus – зразковий) – стиль у мистецтві ХVІІ – початку ХІХ ст. , що повернувся до античної спадщини як до норми та ідеального зразка. Виник у Франції у часи найвищого підйому абсолютизму. Базувався на ідеях філософії раціоналізму, на уявленнях про розумну закономірність світу, прагнув до піднесених героїчних і моральних ідеалів, до суворої організованості логічних, ясних і гармонійних образів. У архітектурі проявився через такі риси: чіткість та геометричність правильних форм, урівноваженість композиції, логічність планування, поєднання стіни з ордером, стриманість декорування.

8. Ампір (від фр. еmpire – імперія) – стиль у європейському мистецтві першої половини ХІХ ст., що завершив розвиток класицизму. Стиль склався у Франції у добу імперії Наполеона. Основні риси: масивні, підкреслено монументальні форми, багатий декор, опертя на художню спадщину імператорського Риму, давньогрецької архаїки, Стародавнього Єгипту, що мали служити втіленню ідей державної могутності й військової сили.

9. Еклектизм – механічне поєднання різнородних, інколи протилежних стилістичних елементів. Термін уведений ще давніми греками, де еклектизм осуджувався. Як стильовий напрям еклектизм поширився в архітектурі і художній промисловості у ХІХ ст.

10. Модерн (фр. modern – новітній, сучасний) – стильовий напрям у європейському й американському мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст. Прийшов на зміну еклектизму. Модерну притаманне використання нових техніко-конструкційних засобів і вільне планування для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих споруд.

11. Модернізм – стиль у літературі та мистецтві, що виник у кінці ХІХ ст. одночасно з модерном та залишається актуальним і до сьогодні. Для нього властивий розрив із традиціями реалістичного мистецтва. Представлений багатьма течіями, зокрема, кубізмом, дадаїзмом, сюрреалізмом, футуризмом, експресіонізмом, абстракціонізмом та ін.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

  1.  Еволюція та зміст поняття «культура».
  2.  Хто першим вжив слово „культура” у гуманітарному розумінні?
  3.  Структура культури. Найважливіші складові матеріальної та духовної культури.
  4.  Загальна характеристика елітарної, масової та народної культур.
  5.  Назвіть основні функції культури.
  6.  Мистецтво та його місце в системі духовної культури.
  7.  Класифікація видів мистецтва.
  8.  Загальне поняття мистецького стилю.
  9.  Назвіть види тонічного мистецтва.
  10.  Назва якого мистецького стилю дослівно у перекладі означає „дивний”, „чудернацький”, „примхливий”, „вигадливий”?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Хто першим вжив слово “культура” у гуманітарному значенні?

  1.  Катон Старший
    1.  Ціцерон
    2.  Дж. Віко
    3.  С.Пуфендорф

2. Який учений уперше вжив слово “культура” як самостійний термін?

  1.  Катон Старший
    1.  Ціцерон
    2.  Дж. Віко
    3.  С.Пуфендорф

3. Які складові є провідними у системі духовної культури:

  1.  мова, житло, етика, освіта, релігія, наука, техніка, обряди
    1.  знаряддя праці, їжа, техніка, житло, комунікації, транспорт
    2.  право, мораль, політика, мова, освіта, транспорт, наука, техніка
    3.  мова, наука, освіта, право, етика, релігія, мистецтво, звичаї, обряди.

4. Яка функція культури реалізується через систему цінностей і норм, що служать регуляторами суспільних відносин?

 a. інтегративна

b. комунікативна

c. пізнавальна

d. світоглядна

5. Хто увів у науковий обіг термін “маскульт”?

a. В.Парето

b. Г.Моска

c. Х.Ортега-і- Гассет

d. Д.Макдональд

6. Якому науковцю належить думку про те, що механізація, погоня за ефектами і поява ринку у сфері мистецтва призводить до втрати ігрового начала і кризових явищ у мистецтві?

  1.  Х.Ортега-і-Гассет
    1.  А.Кребер
      1.  Д.Макдональд
        1.  Й.Хейзінга

7. Які види мистецтва належать до образотворчого?

  1.  музика, поезія, хореографія
    1.  живопис, скульптура, графіка
    2.  кіно, театр, телебачення
    3.  архітектура, живопис, скульптура 

8. Які три мистецькі стилі припадають на середньовічну добу?

  1.  відродження, бароко, рококо
    1.  класицизм, ампір, еклектизм
    2.  еклектизм, модерн, модернізм
    3.  візантійський, романський, готичний

9. Назва якого мистецького стилю перекладається, як “дивний”, “чудернацький”, “вибагливий”?

  1.  ренесанс
    1.  рококо
    2.  ампір
    3.  еклектизм.

10. Яка з давніх форм релігії являє собою поклоніння предметам неживої природи?

  1.  анімізм
    1.  тотемізм
    2.  фетишизм
    3.  магія


ТЕМА 2. КУЛЬТУРА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У НАЙДАВНІШІ ЧАСИ

ПЛАН

  1.  Людські поселення на території України від палеоліту до енеоліту. Трипільська культура.
  2.  Кіммерійці, скіфи та сармати та їх роль у розвитку культури на українських територіях.
  3.  Грецька колонізація Північного Причорномор’я. Античні впливи на розвиток української культури.
  4.  Велике переселення народів. Формування слов’янської культури. Держава антів.
  5.  Особливості культури східних слов’ян: міфологічні і релігійні уявлення, побут і повсякденне  життя.

ЛІТЕРАТУРА:

  •  Історія світової та української культури: Підручник для вищих закладів освіти /В. Греченко, І.Чорний, В.Кушнерук, В.Режко. - К., 2002.
  •  Українська та зарубіжна культура. / За ред. М.М.Заковича. - К., 2000.
  •  Історія української та зарубіжної культури: Навч.посіб., 2-ге видання, стереотипне. / За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. - К., 2000.
  •  Українська культура. Лекції за редакцією Дм. Антоновича. – К., 1993.
  •  Попович М. Нарис історії культури України: Навчальний посібник. - К., 2001.
  •  Лекції з історії світової та вітчизняної культури. За ред. А.В.Яртися. - Львів, 1994.
  •  Кордон М. В. Українська і зарубіжна культура: Курс лекцій. – К.: ЦУЛ, 2003. – 508 с.
  •  Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1982.
  •  Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – К.,1991.
  •  Чмихов Н.А. Истоки язычества Руси. – К.,1990.
  •  Чмихов М.О. Давня культура. – К.,1994.
  •  Лозко Г . Українське язичництво. – К.,1996.
  •  Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.
  •  Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник / Горбач Н.Я., Гелей С.Д. та ін. – Львів, 1992. 
  •  Археологія та стародавня історія України. Курс лекцій. – К., 1992.
  •  Бунтян К.П., Мурзін В.Ю. та ін. На світанку історії. – К., 1998. – Т.1
  •  Полонська Н. Історія України. – В 2-х книга. – Кн.1. – К., 1994.
  •  Грушевський М.С. Історія України Руси. В ІІ т. – Т.1. – К., 1991.

1. Людські поселення на території України від палеоліту до енеоліту. Трипільська культура. При вивченні цієї теми найбільші труднощі виникають через надзвичайно великий обсяг навчального матеріалу. Оскільки перші люди з'явились на українських землях сотні тисяч років тому, то ви повинні показати вміння орієнтуватися в історичних подіях такої тривалості, що просто важко собі уявиш!

Допоможе в цьому в першу чергу знання періодизації найдавнішої історії. Важливо запам'ятати два основні періоди: кам'яний вік (1 млн. р. тому - 2000 р. до н.е.) та вік металів (починаючи з 2000 р. до н.е.). В свою чергу, кам'яний вік охоплює такі основні епохи:

палеоліт (1млн. р. – 15 тис. р. тому) – давньокам'яний вік. Характеризується найбільш примітивним розвитком продуктивних сил і суспільної організації. Саме в палеоліті на територію України насувається льодовик (близько 100тис. р. тому). Кам'яні знаряддя праці виготовляються в основному відколюванням, без шліфування та свердління. Основні заняття людей - мисливство та збирання. Поступовий розвиток людини в палеоліті приводить 30-40 тис. р. тому до появи гомо сапієнс - наближеної до сучасного типу людини. Замість первісного стада в цей час виникає більш досконала форма організації людей - рід. Головну роль відіграє в родовій організації жінка, отже, встановлюється матріархат. Основні пам'ятки палеоліту на території України є в Криму: печери Кіїк-Коба, Чокурча, Старосілля, навіс Заскельний. Найдавнішою вважають археологи стоянку біля с.Королеве на Закарпатті. У більш пізній період давньокам'яного віку стоянки з'являються на Десні (Мізин, Пушкарі, Чулатів), Дніпрі (Круглик, Кодак, Кирилівка), Дністрі (Лука-Врубівецька, Молодова), в Донбасі (Амвросіївка). Для кращого їх запам'ятовування радимо виписати назви в конспект та знайти місце розташування на карті.

мезоліт (13 тис. р. тому - 7000 р. до н.е.) - середньокам'яний вік. Льодовик починає танути, формується сучасний клімат і ландшафт, північ України покривають ліси. Кількість населення значно збільшується. Люди внаслідок зміни природних умов переходять переважно до полювання на дрібних тварин; винайдено лук та стріли; приручено собаку. Крім мисливства, поширюється рибальство. У знаряддях праці і зброї використовуються мікроліти - крем'яні пластинки різних форм, які слугують лезами до гарпунів, списів, дротиків, стріл і т.п. В первісному суспільстві виникає племінна організація. Запишіть до конспекту найбільш відомі стоянки епохи мезоліту: в Криму - Таш-Аїр, Мурзак-Коба, Заміль-Коба; на Одещині - Білолісся, Гиржеве, Мирне; на Дністрі - Гребеники, в Надпоріжжі - Осокорівка.

неоліт (7000 р. - 3000 р. до н.е.) – новокам'яний вік, за якого людина вперше переходить до відтворюючого господарства (неолітична революція). В степових та лісостепових районах України на початку цієї епохи виникає примітивне землеробство і скотарство. Техніка обробки каменю значно вдосконалюється, з'являться свердління та шліфування, виготовляється кам'яна сокира, долото, мотика, кістяний серп, шило і т.п. Виникає ткацтво та гончарство.

Поступово скотарські племена відокремлюються від землеробських і в степових районах України переходять до кочового способу життя. А в межиріччі Бугу і Дністра за неоліту виникає високорозвинута землеробська культура, яку називають трипільською (за назвою с. Трипілля, де 1896р. вперше були відкриті пам'ятки цієї культури). Розквіт цієї культури припадає на період між 3500 та 2700 рр. до н.е.. Її племена займають у цей час велику територію від Карпат до Дніпра. Розміри поселень і кількість населення трипільців збільшуються. Окремі поселення за розмірами схожі на міста (250 – 400 га), вважається, що в них жило не менше 10 – 20 тис. чоловік. Цікаво також те, що декілька дрібних поселень концентруються, як правило навколо одного великого. Отже, не виключено, що у трипільців вже існувала певна державна система. Трипільські племена використовували знаряддя праці на тільки з каменю, а й з міді, проте цей метал так і не витіснив камінь. Пізні трипільські поселення були добре укріплені і розташовувались у важкодоступних місцях. Причини зникнення цієї культури на рубежі 2.000 р. до н.е. до кінця не з'ясовані, але очевидно, що їй стали загрожувати зі степу войовничі кочівники.

Занотуйте до вашого конспекту відомі трипільські поселення – "гіганти": Майданецьке, Талянки, Доброводи. Важливо підкреслити, що трипільська культура на той час була однією з найбільш розвинених у Європі. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо, льон, в землеробстві застосовували рало і використовували велику рогату худобу як тяглову силу. Гончарне виробництво характеризувалось різноманітністю форм посуду і вишуканим оздобленням його.

Кам'яний вік змінюється піком металів у II тисячолітті до н.е., після поширення бронзових знарядь праці. Головну роль в господарському житті стали відігравати чоловіки. Внаслідок цього виникає патріархальна організація суспільства.

2. Кіммерійці, скіфи та сармати та їх роль у розвитку культури на українських територіях. З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні датується XII ст. до н.е. — IV ст. н.е. Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кіммерійських і чорноліських пам'яток. Беручи до уваги, що залізний вік почався з часу білозерської та білогрудівської культур, ми вважаємо існування цих культур першим етапом ранньозалізного віку (початок XII —X ст. до н.е.), а кіммерійські, чорноліські та синхронні їм пам'ятки відносимо до другого етапу раннього періоду (IX —перша половина VII ст. до н.е.).

Білозерська культура стала основою кіммерійської, яка є, ймовірно, пізньою частиною білозерської. Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II —на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н.е.), зокрема, повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям.

Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їх нього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт.Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям (іноді — з підбоями) у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків'ям та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із "вусиками", кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками), але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев'яні кубки із золотими пластинками.
На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл, замість стременоподібних — двокіль-часті вудила. У посуді стали переважати кубки, подібні до жабо-тинських (прикрашені геометричним орнаментом).

Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України).
Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.

У середині VІI ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси, а частково асимілювавши кіммерійців. За Геродотом, Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами, або союзами племен. Так, калліпіди, або елліно-скіфи — населення з ознаками грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазони — населення у Молдові, скіфи-орачі — у Лісостепу Правобережжя, скіфи-землероби — у Лісостепу Лівобережжя, скіфи-кочовики проживали у степу на схід від Дніпра до Геросу (Молочної), а далі — до Меотиди (Азовського моря) і Дону та у Степу Криму — царські скіфи.

Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. Одна з них стверджувала,, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали перського царя Дарія і були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфена (Дніпра). Сини Таргітая, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, започаткували три гілки скіфського народу. До них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися, до золота, воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, тому брати визнали головування над собою молодшого брата — Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

Ця й інші міфологічні конструкції скіфської доби формулюють триєдність (верх, середина, низ), або тріаду: верхній світ (небо), світ людей (землю) і нижній світ (потойбічний — підземне царство), або небо, гора, вода, або царі (воїни), жреці, землероби (дивись найвизначнішу пам'ятку скіфського періоду — золоту пектораль). Сюжет міфу дуже нагадує східнослов'янські сюжети та пізніші казки про три царства: мідне, бронзове і золоте. Золоте царство дісталося молодшому братові. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає в наших казках. Звичаї, пов'язані з трьома священними предметами — ралом, чашею і сокирою — відомі також у кельтів.

Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф — син Геракла та діви — Схидни, яка жила у Гілеї. Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша). Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним видом пам'яток тут були курганні поховання, більшість з яких, на жаль, в різні часи було пограбовано. Ранні скіфські поховання (друга половина VII —V ст. до н.е.) були зазвичай впускними до курганів бронзового віку. Прості скіфи поховані у прямокутних ямах, випростаними на спині, поруч лежав посуд (келих з прокресленим орнаментом, іноді грецький посуд), вудила зі стременоподібними кільцями, наконечники стріл, іноді кістки барана. Основною відмінністю поховань від попередніх — кіммерійських — була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із "скіфським звіриним стилем". Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше — дерев'яних стовпових гробницях, що імітують будинок. При випростаних кістяках лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда.

Унікальним курганом цього часу є Ульський (на Кубані). Висота його насипу сягала 15 м. У дерев'яній гробниці знайдено лише кам'яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки двох биків, по обидва боки від нього — 360 кістяків коней. У розвинутому (класичному) періоді (IV—III ст. до н.е.) поховання стали масовими. Особливо багато могильників з'явилося на Подністров'ї. Кургани мали висоту близько 1,5 м, діаметр — близько 25 м, насипалися двома прийомами; перший насип, з ровом, будували одразу, а після тризни досипали другий насип. Основною формою поховальної споруди стала катакомба. Випростані кістяки знайдені на підстилці з трави або дерева. Чоловіків супроводжувала зброя (пара списів — праворуч біля голови, сагайдак зі стрілами — ліворуч біля пояса). При кістяках жінок знайдено браслети, намисто, кульчики, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу (ногу коня, рідше — бика, вівці) та ніж. Заможних померлих ховали у катакомбі, рідше — у дерев'яній гробниці. В Криму гробниці виготовляли також з каменю та сирцевої цегли. Крім скіфського інвентаря, обов'язковою була грецька кераміка.

Величезні кургани почали споруджувати для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гайманова Могила). Насипи сягали 6— 19,5 м. Нерідко їх оточували кам'яною обкладкою. Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали "царицю", "зброєносців", слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі — 600).

Найважливішою пам'яткою осілості степової Скіфії є Кам'янське городище кінця V —початку III ст. до н.е. (с. Кам'янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерсь-ким лиманом). Площа городища сягала 12 км2. Забудовано було лише середню частину каркасними великими житлами з кількох кімнат та акрополь кам'яними будинками, що мав площу 32 га. Городище було центром ремесла, насамперед металургійного, торгівлі. Крім цього городища, по обидва береги Дніпра існувало кілька поселень, де знайдено скіфський і грецький посуд, залишки металургійного та ковальського виробництва. Степові скіфські пам'ятки значно відрізнялися від пам'яток інших районів посудом. Ліпний скіфський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіфських пам'яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст. до н.е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища. На відміну від степових, лісостепові пам'ятки продовжили традиції не кіммерійців, а чорнолісців: у їхньому матеріальному комплексі репрезентовані посуд жаботинського зразка, тюльпаноподібні горщики, черпаки. Городища тут з'являються в першій половині VI ст. до н.е. й існують до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га) на Київщині, Немирівське (1 тис. га) на Поділлі.

Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу — землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець, пращу. Захисний обладунок складався зі шкіряного панцира з нашитими на ньому металевими пластинками ("лускою"), щита, шолома, поножів. З кінця III ст. до н.е. до IV ст. н.е. центром Скіфії був Крим, де скіфи заснували своє царство, відоме в літературі як Мала Скіфія, із столицею в Неаполі Скіфському. Розвиток скіфів у Криму відбувався під значним впливом греків. Другий (скіфський, або скіфо-античний) період епохи раннього заліза у Північному Причорномор'ї закінчився з приходом сарматів.

Сарматські племена становили значну частину населення тогочасної України (займаючи насамперед Степ і Лісостеп) в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза. Панування сарматів у Північному Причорномор'ї відносять до II ст. до н.е. —IV ст. н.е.; в III ст. воно було підірване з приходом готів, а завершилося навалою гуннів IV ст. Сарматів уважають північними іранцями. Вочевидь, греко-римські автори — Геродот, Діодор, Пліній, Полібій та інші — спочатку уявляли собі сарматів як єдиний народ — савроматів. Лише з ІУ ст;. до н.е. з'явився етнонім "Сарматія" і стали відомими окремі сарматські племена: царські сармати, язиги, рок-солани, аорси, сираки, алани.

За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками — міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонених і залишаючи в живих лише дівчат. Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав здивування й захоплення сусідніх народів. З історичних джерел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими ж правами, як і чоловіки. Дуже часто племена очолювали в них жінки, котрі керували громадою в усіх справах, у тому числі й у військових.

У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта XVI — XVII ст. витворила етногенетичний міф походження саме від сарматів (українська шляхта — від сарматського племені роксоланів). Майже єдиним видом сарматських пам'яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу — Лісостепу, але розсіяні практично по всій території нашої країни. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді — кам'яним закладом. Деякі ями мали підбої. Ховали головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м'яса; жінок — найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання часто були основними в курганах; ями трансформували в неглибокі катакомби. Унікальним є поховання сарматської жриці І ст.н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила "цариці" в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як "Новочеркаський скарб", бо в ній було знайдено 700 золотих бляшок.

Сарматські поховання вирізняються особливими предметами матеріальної культури: ножами з вузьким держаком, біконічними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У II —І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а потім у них з'явилися довгі мечі; з І ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. (Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з'явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце- і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало — античного посуду. На відміну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули — заколки для одягу.

Від середини III ст. н.е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей період тут з'явились вихідці з Прибалтики — готи. Вступивши в спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне з сарматських угруповань), готи здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор'я.

А в IV ст. н.е. у степовій Україні з'явилися нові кочівники — гунни. Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза закінчилася.

Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Ці два народи мали розвинуту міфологію. Відомі міфи про походження скіфів, культ божеств (очевидно, зведених до єдиного державного пантеону). Греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті — з Гестією, Папая — зі Зевсом, Am — з Геєю, Гойтосира — з Аполлоном, Аргімпасу — з Афродітою, Тагимасада — з Посейдоном. На чолі пантеону стояли Табіті (найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. Скіфи не робили своїм богам жодних зображень (за винятком бога війни Ареса, ім'я якого Геродот подав грецькою мовою). Аресу скіфи присвячували віткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі) меч-акінак. У сарматів верховним божеством була, можливо, богиня родючості Астарта, пов'язана з культом Сонця й коня. Іншим їхнім відомим богом був Танаїс. Постійні військові сутички, пошуки шляхів виживання у боротьбі проти ворогів слугували, вочевидь, основною причиною виникнення мистецтва, що отримало назву скіфського й сарматського звіриного стилю. Він полягав у зображенні хижаків, сцен їхньої боротьби, шматування ними здобичі, руху загалом, у тому числі й кругового. Значна частина таких зображень на предметах із коштовних матеріалів (насамперед, із золота), знайдена в найбільших скіфських курганах, може бути пояснена скіфськими міфами.

Під впливом на скіфську культуру греків із VI ст. до н.е. значення звіриного стилю зменшується, поширюються зображенням сцен із грецьких міфів. Чи не найкращим доказом цього є чотири однакових обкладки сагайдаків із зображенням сцен "життя Ахілла", що походять із різних курганів — Чортомлика, Іллінець-кого, Мелітопольського, П'ятибратнього.У скіфів та сарматів збереглася основна частина ознак поховального обряду, які утвердилися ще в епоху бронзи, астральна й космічна символіка, котра забезпечувала потрапляння душ на небо, антропоморфні скульптури. Останнім часом зроблено висновок стосовно ритуального характеру пограбувань курганів скіфів і сарматів ще на стадії їх добудови, оскільки предмети, забрані з могили, вважалися священними.

Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, зберігши частину ознак ранньозалізного віку.

3. Грецька колонізація Північного Причорномор’я. Античні впливи на розвиток української культури. Із загальної історії стародавнього світу згадаймо, що з VII ст. до н. е. у Північному Причорномор'ї починається грецька колонізація. Вона відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей. Керував нею ойкіст (архаїсі), який призначався державою і походив з давнього знатного роду і перед дорогою переселенці питали долі в оракула Аполлона, який був їхнім покровителем.

Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії. Найбільше переселенців було з іонійського міста Мілета, хоча Надчорномор'я колонізували також вихідці з інших грецьких міст. Так з'являються міста-держави: Ольвія (Очаківський р-н Миколаївської обл.), Тіра (м. Білгород-Дністровський), Херсонес (Севастополь), Пантикапей (Керч), Фанагорія (на Таманському п-ові), Керкініда (Євпаторія), Німфей (у складі сучасної Керчі), Танаїс (Ростовська обл.), Теодосія (Феодосія) тощо.

Грецькі поліси були більш розвинені з погляду державності і права порівняно з державами кочовиків, а згодом і слов'ян. Грецька колонія складалася з центра — поліса, а також із прилеглих землеробських поселень (хори), розташованих навколо міста, селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідаків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа — агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар-некрополь. Грецькі міста були благоустроєними, мали спеціальні гідросистеми, в яких вода подавалася керамічним водогоном, широкі вулиці завжди були чистими.

Економічним базисом полісів була антична форма земельної власності, яка у греків мала подвійний характер: як власність державна і як власність приватна. Право приватної власності на землю мали лише чоловіки-громадяни поліса, які одержували громадянство завдяки своєму походженню від громадян. Молодь, перед тим як одержати громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам. Окрім громадян, які мали всі права, в полісах мешкали особисто вільні, але обмежені в правах — метеки, периеки, вільновідпущені, а також безправні раби. Вільні громадяни — жінки та іноземці — не користувалися політичними правами. Одним з найважливіших обов'язків громадянина поліса була оборона його від ворогів. Всі громадяни поліса від 17—18 до 60 років складали народне ополчення. Заможні громадяни служили вершниками або гоплітами. В пізніші часи міста набирали військо з найманців: греків, фракійців, скіфів. Озброєння колоністів залишилося грецьким, але військова тактика змінилася, пристосувавшись до бою кіннотою.

Специфіка полісних відносин сприяла формуванню полісної ідеології, полісного патріотизму. Вищим органом державної влади були народні збори (екклесія). Брали участь у зборах чоловіки-громадяни, які набували повної дієздатності лише з 25 років. Компетенція народних зборів була широкою: прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв'язки та укладання договорів, питання грошово-фінансових відносин, оподаткування тощо. Народні збори обирали Раду 500 (400) — герусію, ареопаг, буле, сенат. Обирали також суд присяжних, виборні колегії стратегів, архонтів, продиків (юристів), базилевса (верховного жреця). Рада була постійнодіючим органом влади, підготовляла законопроекти, здійснювала контрольні функції.

Вищі посадові особи — архонти і стратеги — відали військовими справами. Агораноми — контролювали правопорядок у місцях торгівлі; астиноми — стежили за порядком у місті; номофілаки — контролювали дотримання законів. Така структура управління була притаманна більшості полісів. Але в залежності від того, яку вагу в політичному житті набули торгово-ремісничі прошарки суспільства і землероби-общинники в боротьбі з рабовласниками, поліси були або демократичними республіками типу Афінської демократії, або аристократичними республіками з олігархічним правлінням.

Історія довела, що нехтування демократичними інститутами, концентрація влади в руках купки олігархів і непідконтрольність влади стає підґрунтям для зловживань і зміни форми держави. Так, у грецькому полісі Пантикапеї, де аристократи мали більше прав, ніж в інших містах, а уряд, що обирався народними зборами, не був їм підзвітний, один з аристократів — Спарток — захопив владу і передав її своєму синові. Так встановилася правляча династія, а Пантикапей став центром Боспорського царства.

Нова держава — Боспорське царство — об'єднувала територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря аж до гирла Дону. Державний устрій Боспорського царства — рабовласницька монархія. Міста, що входили до царства, мали певну автономію. Тут зберігалися органи самоврядування (народні збори ради міст, виборні посади). Вони мали право проводити самостійну політику в торгівлі, карбували монету тощо. На чолі держави стояв спадковий цар. Функції виконавчої влади виконували посадові особи, призначені царем — начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, відповідальний за культи та ін.

Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар. жреці, великі землевласники, купці (судновласники, работоргівці). власники великих промислових майстерень, а також воєначальники, які були одночасно великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, в тому числі й воєначальники. Купці користувалися правом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні були служити у війську й віддавати цареві значну частину свого врожаю.

Земля в Боспорському царстві була державною власністю, і розпоряджатися нею міг лише цар. Землі належали також храмам. Всі інші землевласники могли користуватися землею, яка надавалася у володіння царем за умови виконання певних повинностей стосовно царя. Основною робочою силою були раби, які поділялися на приватновласницьких і державних. Державні раби знаходилися в дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві.

Водночас із рабською працею застосовувалася праця землеробського залежного населення (пелати). Вони знаходилися на різних щаблях соціальної залежності, були зобов'язані обробляти землю і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земельними угіддями. Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти влади царя, таємні відносини з іншими державами тощо. За такі злочини карали смертю.

В 107 р. до н. е. Боспорське царство перейшло під владу царя Понту Мітрідата Євпатора. Пізніше (з І ст. н.е.) цей регіон потрапляє до сфери інтересів Римської імперії. Тут простежуються впливи римського законодавства. Більшість грецьких міст-полісів припинила своє існування у IV ст. н.е. й лише Крим залишився в руках Візантії.

Незважаючи на те, що грецькі міста-поліси були першими на території України організованими державами з високим рівнем культурного життя й мали позитивний вплив на інші, в тому числі і українські племена, все ж їх, а також Боспорське царство не можна вважати представниками української державності, хоч вони й діяли в Україні. Для грецьких колоністів «варвари» були тільки предметом експлуатації; грецькі колонії не зжилися з Україною, а репрезентували тут чужі інтереси.

4. Велике переселення народів. Формування слов’янської культури. Держава антів.  На початку нашої ери посилюється тиск на грецькі міста з боку кочівників, а ослаблена Римська імперія вже не здатна їх захистити. Рабство, що раніше відігравало у грецьких колоніях значну роль в соціально-економічному житті, переживає занепад. В III ст. н.е. у Причорномор'ї встановлюється панування готів (германських племен, що прийшли з узбережжя Балтійського моря) а в другій половині IV ст. – гуннів (войовничих кочівників, навала яких зі Сходу привела в Європі до небаченого спустошення). Гуни остаточно знищили грецькі міста. Вцілів лише Херсонес, який ще тисячу років існував як форпост Візантійської імперії у Причорномор'ї.

Поява гуннів відкрила епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна етнічна карта Європи. Гуни створили у Північному Причорномор'ї власну досить сильну державу, визначним керівником якої був полководець Аттіла. З часом гуни асимілювали з іншими народами.

II ст. до н.е. — час, коли в лісостепових і лісових областях Середнього Придністров'я, на Волині, у Південній Білорусі набула поширення так звана Зарубинецька культура. Свою назву вона дістала від могильника біля с. Зарубинці на Київщині. Голов ним заняттям племен цієї культури було землеробство. Займалися вони також скотарством, полюванням, рибальством та збиральництвом. На місцях поселень археологи виявляють залишки залізодобувних горнів. Глиняний посуд ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору, існували обмінні зв'язки з античними містами, римськими провінціями і сарматами. У II ст. н.е. ця культура перестала існувати. Переважає думка, що носіями цієї культури були праслов'яни.

У II ст, н.е, зарубинецька культура в південній, лісостеповій частині змінюється черняхівською, назва якої походить від с. Черняхів Кагарлицького р-ну Київської обл. Залишки цієї культури можна Зустріти від Карпат до Сіверського Донця. Особливістю її є застосування гончарного круга для виготовлення глиняного посуду. Трапляються залізні наральники, серпи, сокири, струги, пилки, долота, свердла, ножі тощо. Головними заняттями племен черняхівської культури були орне землеробство та скотарство. Розвивалися гончарне ремесло, виготовлення ювелірних прикрас. Поселення були досить великими й нараховували іноді до 70 наземних будівель. Племена черняхівської культури вклонялися явищам природи, були язичниками. Вони входили до військово-політичного союзу на чолі з готами, до якого належали і слов'яни. Припинили своє існування наприкінці IV  — у V ст. н.е.

Дедалі важливішу роль у житті людей, які населяли землі України, відігравали торгові й культурні зв'язки з античними містами-державами на узбережжі Чорного моря. Час їхнього існування відповідав скіфському періодові в степах Північного Причорномор'я. Засновані вихідцями з Греції як торгові факторії, ці міста — Тіра (в гирлі Дністра), Ольвія (в гирлі Південного Бугу), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосія, Херсонес (на території м. Севастополя) — згодом перетворилися на самостійні поліси з високорозвиненими ремеслами, архітектурою та мистецтвом. Вони здійснювали великий торговельний обмін з Грецією, постачаючй їй збіжжя, худобу, шкіру, хутро, рабів тощо; а звідти завозили вина, оливкову олію, зброю, тканини, мармур, кераміку, ювелірні вироби та предмети розкоші. Висока культура цих античних міст сприяла розвиткові економічного життя і суспільних відносин місцевих племен, що було запорукою їхнього подальшого прогресу.

У політичному аспекті античні міста відрізнялася за формою правління. В республіках Ольвія, Тіра, Херсонес та деяких інших законодавча влада належала народним зборам, до яких входили всі вільні громадяни — чоловіки, а в монархічній Боспорській державі зі столицею Пантікапей влада царя поєднувалась із самоуправлінням міст.

Загальна криза рабовласницької системи торкнулася й античних міст-держав Північного Причорномор'я. Економічний занепад посилився внаслідок навали готів у III ст.

Перші відомості про слов'ян, які мешкали на і великій за обсягом території між Дніпром та Віслою, від степів Північного Причорномор'я до берегів Балтики, належать до І ст. н.е. Римський вчений Пліній Старший в "Природничій історії" згадує їх під назвою "венеди". Слов'яни – автохонне населення сучасної України. Воно не прийшле, сформувалося на цій території, освоювало й розвивало пустельні колись землі. Уже в трипільський період Україна набуває ознак, що й донині притаманні українському народові, його культурі. Від трипільських часів існують в Україні хліборобство, використання волів, відповідний реманент і упряж, хати, обмазані глиною, розписані яскравими фарбами ззовні і всередині, мотиви вишиванок. Сучасне українство є однією з гілок історичного слов'янства, автохтонне на своїй землі.

У VI ст. н.е. готський історик Іордан говорить про дві великі групи слов'ян, мешканців півдня Європи — склавінів і антів. Останні створили східну гілку слов'янства і населяли територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря. Анти заклали підвалини етносів східних і південних слов'ян і були найбільшою племінною групою давніх слов'ян в IV-VII ст. Їхнім археологічним відповідником є пеньківська культура, поширена від Пруту до Оскола . Вони мешкали в напівземлянках з вогнищами, пізніше — кам'яними печами з лежанками, підвалами для зберігання харчових припасів. Поруч із житлами будувались господарські приміщення та майстерні. У землеробстві застосовували перелогову систему та парову з двопільною і привільною сівозмінами. Значного розвитку набули ремесла. Споруджували укріплені городища. Політичний устрій антів стародавні історики називають народовладдям, коли на чолі племені стояв князь та старійшини, основні питання вирішували народні збори — віче. Анти вели різні війни, зокрема проти Візантії, брали активну участь у колонізації Балкавеького півострова. До нас дійшли імена антських князів — Божа, Ардагаста, Пирагоста, дипломата Мезамира. На початку VII ст. назва антів зникла із джерел, а їхній племінний союз розпався.

 

5. Особливості культури східних слов’ян: міфологічні і релігійні уявлення, побут і повсякденне  життя.

Доба VI—IX ст. в історії східного слов'янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Східної Європи.

Соціально-економічна сфера. Система господарювання східних слов'ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв'язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

У IV—VII ст. у східнослов'янських племен значного поширення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищується.

Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, — «градів».

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва в VIII—X ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, — збагачувало слов'янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби «зшиваючи» в одне ціле строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин.

Політична сфера. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII— IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка в дніпровських слов'ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Сфера культури та побуту. Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні риси. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1— 2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий ґрунт для консолідації слов'ян.

Слов'янська міфологія – це сукупність міфологічних уявлень давніх слов'ян, що існували до кінця I тисячоліття н.е. Розселення слов'ян з праслов'янської території по Центральній і Східній Європі від Ельби до Дніпра і від південних берегів Балтійського моря до півночі Балканського півострова вплинуло на розвиток варіантів загальнослов'янської міфології: міфології балтійських слов'ян, міфології східних слов'ян, південнослов'янських племен. Етнографія дозволяє побачити залишкові форми давніх слов'янських обрядів і звичаїв, вивчити їх змістове наповнення. Фольклористика дає можливість пізнати слов'янську язичницьку духовну культуру через казки, перекази, легенди, обрядові пісні тощо. Різні аспекти слов'янського язичництва досліджували М.Костомаров, І.Срезневський, В.Іванов, В.Топоров, М.Толстой.

Серед образів слов'янської міфології виділяються Даждьбог, можливо, Свентовит або Святовит, Сварог, Перун, Волос, Стрибог, Подага, Жива, Лада, Мокоша, Хорс, Яровит або Ярило, Чур, Род и Рожаниця. Житлом богів були гори, скелі, ліс. Сварог - Бог небесного вогню і захисник шлюбу, покровитель сімейного начала: вогонь і шлюб у первісному побуті знаходилися у близьких стосунках. Від Сварога походять інші Боги – Сварожичі. Даждьбога слов'яни розуміли як джерело всіх можливих благ, як вихідний першопочаток життя взагалі. Це Бог земного достатку, символ урожаю. Найбільше звернень до Даждьбога збереглося у хліборобських піснях. Ярило – Бог весняного сонця, Бог кохання, юнацької свіжості, сили і хоробрості. Стрибог – Бог неба, повітря, вітру. Він приносить і довгожданий дощ, і швидкі бурани. Богиня Лада вважалася у слов'ян покровителькою кохання і шлюбу, богинею юності, краси і плодючості. Дочка її, Леля, асоціювалася з весною, розквітом оновленої природи. Волос був Богом багатства, скотарства, пошанування і правильного використання багатств і сил природного світу. Мокоша – покровителька жіночої роботи, прядіння і ткацтва, мати врожаю, жіночої життєвої сили.

Отже, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов'ян у VI—IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення державності в східних слов'ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов'янського суспільства, та хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні утворення — князівська влада та інші елементи державотворчого процесу — мають переважно місцеве походження і виникли задовго до утворення Давньоруської держави.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

  1.  Назвіть людські поселення на території України від палеоліту до енеоліту.
  2.  Трипільська культура та її роль у подальшому розвитку української культури.
  3.  Особливості культури кіммерійців: побут і повсякденне життя.
  4.  Досягнення та значення скіфської культури.
  5.  Значення культури сарматів у розвитку української культури.
  6.  Грецька колонізація Північного Причорномор’я. Античні впливи на розвиток української культури.
  7.  Велике перенаселення народів. Формування слов’янської культури.
  8.  Особливості культури східних слов’ян: міфологічні і релігійні уявлення, побут і повсякденне життя.
  9.  Зарубинецька та черняхівська культури: сутність. особливості.
  10.   Кого називали Богом земного достатку, символ урожаю?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Де розташована найдавніша стоянка людини сучасного типу?

a. Лука – Врублевецька

b. Кіїк - Коба

c. Королеве

d. Степове

2. На яку епоху припадає завершення формування HomoSapiens?

a. ранній палеоліт

b. мезоліт

с. пізній палеоліт

d. незоліт

3. Яке явище називають «неолітичною революцією»?

a. ранній палеоліт

b. мезоліт

с. пізній палеоліт

d. незоліт

4. Часові рамки існування Трипільської культури?

a. XIIX тл. до н.е

b. IVIII тл. до н.е

с. II ст. до н.е. – II ст. до н.е.

d. III ст. до н.е. – II ст. до н.е.

5. Часові рамки залізного віку на території України

a. XIIX тл. до н.е

b. IVIII тл. до н.е

с. II ст. до н.е. – II ст. до н.е.

d. III ст. до н.е. – II ст. до н.е.

6. Вперше назва кіммерійців з′являється в

a. Геродот «Історія»

b. Йордан «Гетика»

с. Гомер «Одіссея»

d. Паїк «Велика Скітія»

7. Найважливішою пам′яткою осілості степової Скіфії

a. Королеве

b. Кам′янське городище

с. Лука - Врублевецька

d. Побужжя

8. Культ якого з Олімпійських богів був найпопулярнішим в колоніях Північного Причорномор′я?

a. Зевса

b. Діоніса

с. Аполона

d. Меркурія

9. З якою археологічною культурою ототожнюють антський племінний союз?

a. Зарубинецькою

b. Черняхівською

с. Черноліською

d. Трипільською

10. В праці якого історика фіксується поділ слов′ян на венедитів, склавинів та антів?

a. Йордан

b. Тацит

с. Прокопій Кесарійський

d. Гомер


ТЕМА 3. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

ПЛАН

  1.  Витоки культурного процесу Київської Русі.
  2.  Запровадження християнства і його вплив на розвиток культури Київської Русі.
  3.  Освіта та література Київської Русі. Рукописна книга.
  4.  Особливості розвитку архітектури.
  5.  Види і жанри образотворчого мистецтва. Декоративно-ужиткове мистецтво.
  6.  Особливості музичного мистецтва.
  7.  Внесок Київської Русі у розвиток світової культури.

ЛІТЕРАТУРА

Історія українського мистецтва: У 6-ти томах. – К., 1967. – Т.1.

Асєєв Ю. Мистецтво стародавнього Києва. – К., 1969.

Брайчевський М.Ю. Утверждение христианства на Русі. – К., 1988.

Греков Б.Д. Культура Киевской Руси. – М., 1953.

Каргер М.К. Древний Киев. Очерки по истории материальной культуры древнерусского города: В 2 т. – М.; Л., 1958. – Т.1; 1961. – Т.2.

Марченко М.І. Історія української культури. З найдавніших часів до середини ХVІІ ст. – К., 1961.

Мистецтво Київської Русі / Упор. Ю.С.Асєєв. – К., 1989.

Попович М. Нарис історії української культури. – К., 2000.

Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996.

Рыбаков Б.А. История культуры Киевской Руси. – М., 1984.

Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.

Українська культура. Курс лекцій / За ред. В.Антоновича. – К., 1993.

1. Витоки культурного процесу Київської Русі. Київська Русь – одна з наймогутніших держав Європи ІХ – ХІІ ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов’ян та інших слов’янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції чи знищення. З усього розмаїття матеріальних і духовних надбань прийшлих народів відбиралися ті, що найбільшою мірою відповідали кліматичним і геополітичним умовам існування на нашій землі, засвоювалися корінними мешканцями цих земель і відповідали загальносвітовим тенденціям культурного розвитку. Зрештою, це й утворило самобутню вітчизняну культуру, зумовило неповторність її обличчя.

Згідно з лінвістичними, археологічними та іншими даними цей процес почався задовго до виникнення першої держави під проводом Києва. Київська Русь уже успадкувала певну місцеву культуру тих східнословянських та несловянських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (перш за все полян та древлян). Ця культура збагачувалася й ускладнювалася за рахунок поширення території держави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із сусідами.

Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в першу чергу, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Тому сторонні впливи, навіть із найбільш передової в тогочасному світі держави – Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких уже відчувалась на вітчизняному ґрунті. Вони не затьмарювали оригінального вигляду культури середньовічної Русі, яка лишилася унікальним явищем світового значення.

2. Запровадження християнства та його вплив на розвиток культури Київської Русі. У сучасній вітчизняній історичній науці залишається дискутивним питання про час християнізації Русі. Деякі історики роблять спробу віднести цю акцію до часу Андрія Первозванного, дехто – до грецьких поселень Херсонеса, Ольвії. Можливо вони мають рацію, адже Русь не ізолювалася від іноземців і була досить віротерпимою. Отже, цілком імовірно, що християни були на Русі, але до утвердження християнства як офіційної релігії значного впливу на формування світоглядних засад не мали.

Реформа щодо запровадження християнства як державної релігії була проведена Володимиром Великим (літописна дата – 988 р.). Незважаючи на те, що “Повість минулих літ” акт охрещення висвітлює в рожевих тонах, опір християнству був великий. Сумнівно, щоб в один день можна було розвязати питання, повязане зі зміною світогляду цілого народу, який формувався впродовж століть.

Утвердження єдиної віри стабілізувало політичну систему в державі, обґрунтувало право князя-імператора на владу.

Із прийняттям християнства Київська Русь входить як рівна до співдружності європейських країн, прилучається через зв’язки з Візантією до античної культурної спадщини. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: камяну архітектуру, живопис, книгописання, писемну літературу, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація інтелектуального потенціалу.

Але не слід забувати й того, що християнська релігія прийшла на Русь у “готовому” вигляді з Візантії. Вона насаджувалася згори, зустрічаючи тривалий опір широких мас населення, яке дотримувалося віри батьків і дідів. Та й сама централізована княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто підтримувала давні словянські традиції. Звідси активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської традиції майже протягом усього її існування. Поступово складався світоглядний синкретизм (поєднання), відбулося злиття народної релігії та церковного християнства при визначальній ролі першої.

Наприклад, Великдень був головним християнським святом українського народу доби Київської Русі. Воно ввібрало в себе також і передхристиянські обряди, що тісно пов’язувались із хліборобським господарством, поминанням померлих, величанням, весільним та обрядовим співанням пісень. Це було свято радості й веселощів, що обєднувало весь рід, племя спільним торжеством.

Свято Великодня збігалося в ті часи з язичницьким святом весняного воскресіння природи. Звідси й українські пісні зі знаками Сонця, рослин та звірів, звідти й наші гаївки (давньоукраїнські народні пісні-веснянки). Тому й утвердилися тут паралелі: воскресає вся природа і воскресає її Творець – Христос.

Купала – в своїй основі хліборобське свято – справлялося на початку жнив. Після запровадження християнства воно локалізувалося і зєдналося зі святом Іоанна Хрестителя – Предтечі Христового (24 червня за старим стилем), перебравши від нього чимало християнських рис. В уяві наших давніх предків це був святковий і чудодійний час. Предки вірили, що в цей день “сонце у воді купається”, отже, й вода мала очищувальну силу. Таку ж силу мав і вогонь. Тому хлопці та дівчата розводили вогнища і стрибали через них.

Вплив народного світобачення на розуміння християнських догматів особливо вражаюче виявився в тому, що на Русі, водночас з культом місцевих святих, який склався на ґрунті родоплемінного шанування ідолів, першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов’янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу – Рожаницю.  

Зміна акценту релігійного поклоніння з культу Христа на культ Богоматері відповідає давньоукраїнській ментальності, оскільки Богородиця, на відміну від Христа, що був “спасителем” лише людської душі, “рятує” весь світ і тим робить земне життя причетним до святості й небесного блаженства.

Християнізація поступово входила в усі галузі суспільного життя. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церквах та монастирях засновувалися школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Духівництво впливало на все суспільне життя: єпископи брали участь у радах князів, а князі шанували їх за великий розум і кмітливість; митрополити часто керували київським віче і мали більший вплив на їх рішення, ніж слабосильні київські князі другої половини ХІІ ст.

Християнізація Русі відіграла прогресивну роль в історичному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних зв’язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи. Органічно ввійшовши в давню українську культуру, християнство посутньо визначило зміст і особливості становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис нашої національної ментальності.

3. Освіта та література Київської Русі. Рукописна книга. На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнословянському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні дослідження дають можливість віднести час оволодіння невпорядкованим письмом до ІХ ст. Болгарський письменник початку Х ст. Чорноризець Храбр у своїй праці “Сказання про письмена” писав, що, коли словяни були ще язичниками, вони писали й ворожили за допомогою рисок і зарубок (“черт і рєз”). Це було примітивне піктографічне (малюнкове) письмо, за допомогою якого неможливо було писати значні тексти. Тому до прийняття християнства література на Русі була представлена виключно усною народною творчістю, що не потребувала писемності. Пізніше слов’яни отримали дві азбуки – глаголицю і кирилицю, авторами якої вважаються болгарські просвітителі ченці Кирило та Мефодій (Деякі дослідники, зокрема П. Толочко, вважають, що брати винайшли тільки глаголицю, кирилиця ж виникла на базі грецького уставу VІ – VІІ ст., доповненого слов’янськими буквами). Порівняно з глаголичною азбукою, літери якої мали складне написання, кирилиця була простою та доступною й тому отримала офіційне поширення в Болгарії (кінець ІХ ст.) і на Русі (Х ст.).

Від цієї доби починається бурхливий розвиток писемної літератури. Літературу доби Київської Русі прийнято поділяти на перекладну (створену за кордоном – у Візантії, Болгарії, Греції – й перекладену давньоруською мовою) та оригінальну (написану вітчизняними авторами). Всю князівську добу переважала перекладна література. Потреба у ній диктувалася насамперед тим, що язичницька Русь повинна була скористатися давно виробленими видами церковно-християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення і нового світогляду. Розглянемо основні види перекладної літератури.

Біблійна література – це переклади Біблії та інших канонічних церковних книг. Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Українців приваблював тонкий ліризм, палкий пафос, глибока поетичність і яскрава образність твору. Псалтир використовувався і як книга богослужбова, і як навчальна, і як призначена для домашнього душеспасенного читання, і, нарешті, як магічна, за якою можна було ворожити в скрутну хвилину. Ще популярнішими були переклади Нового Заповіту, особливо “Четвероєвангелія” та “Апостола”.

Агіографічна (житійна) література  (від грецького “агіо” – святий, “графо” – пишу) є описом життя святих. У цих книгах оспівувались та звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів – святих, змальовувалось їхнє життя й ті чудеса, що їх вони начебто творили з ласки Божої за життя і по смерті. У добу Київської Русі були відомі переклади житія Антонія Великого, Георгія (Юрія) Змієборця, Іоанна Златоуста, Олексія, чоловіка Божого та інших. Особливе місце серед перекладів агіографічних оповідань того часу належало патерикам (від лат. pater – отець). Укладалися вони не за календарем, а за територіальним принципом, тобто присвячувалися подвигам пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту або ченців певної общини чи групи общин, скажімо, Афону (монастирі у Греції).

Апокрифи (від грецького – таємничий, прихований) – це твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя й пригоди перших людей на Землі, про негаразди стародавніх народів, про народження, життя і загибель “сина Божого”, про діяльність його учнів (апостолів), про “кінець світу”, “страшний суд” і долю людських душ у пеклі й на небесах.

Гімнографія – християнські богослужебні співи-гімни. Серед творів цього жанру поширені були такі:

  •  канон – прославляв святих, розповідав про євангельські події;
  •  кондак – складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди;
  •  ікос – розповідав про обставини християнського свята або життя святого;
  •  акафіст – поєднання кондака та ікоса у складне ціле.

Гімнографічна стилістика, запозичена через переклади церковної лірики, справила помітний вплив на твори оригінальної літератури Київської Русі. Вітчизняні гімнографи створювали служби на місцевому матеріалі (наприклад, канон Борисові та Глібові тощо).

Перекладна література світського характеру була представлена повістями, історичними і природничо-науковими творами.

Окрім багатої різножанрової перекладної літератури, писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася і розвивалась далі на місцевому, національному ґрунті. Вона також представлена різними жанрами.

Літописи – записи історичних подій, ведені ченцями в монастирях, що поволі перетворилися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного роду вислови, що мали повчальний характер. Автори літописів подавали в них свої погляди, власну ідеологію. Перший вітчизняний літопис був написаний у 1037 – 1039 рр. при Софійському соборі в Києві і названий найдавнішим Київським зводом. Другим за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 року. З другої половини ХІ ст. літописання продовжувало розвиватися і в Києво-Печерському монастирі. Тут у 1073 р. високовчений чернець Никон склав перший Печерський літописний звід. Усі згадані літописи не збереглися до нашого часу.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається “Повість минулих літ”, яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 р. За змістом – це складний твір. До нього ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками й редакторами. Головна мета, яку поставив собі Нестор, – з’ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює “норманську” теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це потрібно було йому, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої князівської держави.

У ХІІ ст. у період загострення міжкнязівських чвар та дроблення земель, характер літописання змінюється. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському й інших містах. Київське літописання ХІІ ст. продовжувалося у Видубецькому монастирі. У середині ХІІІ ст. важливим центром літописання стає галицьке місто Холм. Тут було складено початкову частину Галицько-Волинського літопису – звід Данила Галицького, доведений до 1260 р. Головну увагу літописець приділив описові боротьби з бунтом бояр, звеличенню князів Данила та Василька Романовичів, котрі після смерті батька Романа Мстиславича впродовж сорока років наполегливо й послідовно відновлювали створене батьком Галицько-Волинське князівство.

Ораторська література, або церковна проповідь, – ще один визначний жанр оригінального письменства княжої Русі. Перше місце серед  його творів належить “Слову про закон і благодать” митрополита Іларіона. Митрополит виголосив цю проповідь над гробом Володимира, в присутності князя Ярослава Мудрого між 1037 і 1050 рр. Твір дає блискучу антитезу язичництва та християнства, картину хрещення Русі. Всю заслугу його Іларіон приписує Володимирові (тобто відкидає візантійський вплив, а це було важливо, якщо пригадати, що Іларіон був першим київським митрополитом, який був обраний із русичів без згоди Константинополя, оскільки у цей час Русь активно намагалася звільнитися з-під візантійської “опіки”). Іларіон виходить із переконання, що “закон” і “благодать” (тобто Старий і Новий Заповіт) – протилежні, виключають одне одного. “Закон”, на його погляд, розєднує народ, підносячи одних і принижуючи інших. Інша справа – істина. Вона – універсальна, всеохоплююча й, унаслідок цього, тотожна “благодаті”. За допомогою алегоричного тлумачення біблійних текстів Старого і Нового Заповіту Іларіон реабілітує язичництво, проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті істині, спрямовані до неї. Християнська віра нероздільна з єдинодержавством. Іларіон ішов від євангельської доктрини, але підпорядковував її світській політиці, перетворюючи на ідеологію централізованої держави. Крім того, відстоювалася ідея самобутності Київської церкви.

Розвивалася й вітчизняна житійна література. Вона поділяється на дві тематичні групи. Перша з них – твори, у яких прославляється подвиг хрестителів Русі, “рівноапостольних” княгині Ольги та її онука князя Володимира. До другої належать твори про князів, яких спіткала мученицька смерть: Борис і Гліб, Михайло Чернігівський, Андрій Богословський та інші. Особливе місце серед агіографічних творів посідає літературна памятка початку ХІІІ ст. – “Києво-Печерський патерик”. Це збірка легенд і житій про святих, чиї імена повязані з Києво-Печерським монастирем. За цими легендами, печерські святі люди – особливого складу, вони будь-що прагнули досягти аскетичного ідеалу життя.

Повчальна, або педагогічна, література також відігравала важливу роль. Видатним твором цього жанру, безперечно, є “Повчання дітям” Володимира Мономаха. Основна його ідея – тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю та її підданих. Князь не повинен покладатись на своїх безпосередніх помічників, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружиннникам розоряти села і житниці. Князь має знати іноземні мови, як знав їх батько Володимира Всеволод, котрий “дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель”. “Повчання” закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.

Серед мислителів цієї доби виділяється також Лука Жидята, автор “Повчання братії”. Головне місце у цьому творі посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності та лихослівя.

Паломницька література. Її виникнення повязане з поширенням подорожей (паломництв) до різних релігійних центрів – до Константинополя, афонських монастирів і особливо до Палестини, де знаходився «Гроб Господній». Слово «паломник» походить від грецького "paloma" – пальмова гілка. Її приносили мандрівники із подорожі у Палестину, оскільки за біблійною легендою саме пальмовим гіллям встилали жителі Єрусалима шлях Ісуса Христа, коли він увійшов у їхнє місто за пять днів до страти. Опис згаданих подорожей і містить паломницька література.

Художня література. Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї вітчизняної культури є “Слово о полку Ігоревім”.  Про автора твору нічого невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій. Він палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос з лірикою. Основна тема твору – єднання в імя утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб не повторювати вже зроблених помилок.

На особливу увагу заслуговує літературна памятка “Слово про погибель Руської землі”, написана приблизно у 40-і роки ХІІІ ст. у звязку з монголо-татарською навалою. Як і попередній твір, її характеризує високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, головний герой у них – земля руська, обидва написані після поразок.

Розвиток літератури Київської Русі відбувався у нерозривному зв’язку з освітою й знанням. Письменство і школа була головним засобом ширення освіти. Піклування про цю культурну галузь із часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій учились або, як пише літопис, “постигали учение книжное” діти найближчого оточення князя. “Учение книжное” – це не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д.Греков, дітей феодальної знаті брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити з них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією й іншими країнами.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. У 1086 р. дочка Всеволода Ярославича і сестра Володимира Мономаха Ганна заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Ще раніше у 1037 р. у новозбудованій Софії Київській Ярослав створює школу нового типу, яка стала фактично першим вищим навчальним закладом на Русі. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим, ніж у візантійських вищих школах. Вивчали у цьому навчальному закладі такі науки, як богослов’я, філософія, риторика, граматика, історія, грецька мова, географія, природничі науки, висловлювання античних авторів. З її стін вийшло багато діячів тодішньої культури, зокрема митрополит Іларіон, діти Ярослава Мудрого, кодифікатори “Руської правди” Коснячко й Никифор Киянин, а також із десяток шляхетних іноземців – претендентів на корони королів.

Крім державних і церковних шкіл, існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський, один із засновників Києво-Печерського монастиря, одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він навчався в “єдиного учителя”.

Бурхливе палацо-, храмобудівництво, що розгорнулося після зхапровадження християнства, вимагало висококваліфікованих майстрів-художників для їх оздоблення, співаків для церковних відправ. Тому, крім загальноосвітніх шкіл, на Русі почали створювати окремі школи співу, малярства, різьбярства, гутництва, художнього ковальства тощо.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях та церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю.

Повсюдна потреба в книгах викликала до життя своєрідну галузь ремесла, в якій працювало багато людей. Головними були книгописці. Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, знаходилась при Софії Київській. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130-140 тис. томів. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов та інші міста.

Крім книгописців і палітурників, над книгою трудились редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамент, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дуже дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в ХІ – ХІІІ ст. можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі. Напевно, не меншою цінністю була книга і в Київській Русі.

4. Особливості розвитку архітектури. Архітектурний образ міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі – карнизи, наличники, коньки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів Х – ХІІІ ст. Окремі з них являли собою справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки заможніх верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою “хороми”. Вони складалися із кількох зрубів, що утворювали цілий комплекс приміщень – “сіни”, “істбу”, “кліть”, У великих містах князівсько-боярські й купецькі хороми мали два і більше поверхи. Житлами бідноти були однокамерні будинки площею до 20 квадратних метрів. На півдні Русі вони мали переважно каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалися глиною та білилися, нагадуючи пізнішу українську хату.

Із дерева зводились укріплення давньоруських міст – кліті, заборола, башти, а також церкви. Але традиційна деревяна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід її на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства зумовили появу монументальної кам’яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич.

Перші кам’яні будівлі на Русі зводились, безперечно, під керівництвом візантійських зодчих. Масштабні роботи по створенню ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці Х– на початку ХІ ст. За короткий час було побудовано два палаци розмірами 45 х 11 м із поздовжніми фасадними галереями. Разом із теремами часів княгині Ольги нові палаци стали гідною окрасою міського центру Києва.

 Кращою будівлею ансамблю “міста Володимира” була Десятинна церква, збудована у 989 – 996 рр. грецькими майстрами.  Церкву прикрашали 25 куполів. На неї князь відраховував десяту частину власних прибутків (звідси й назва церкви, й назва феодального податку на користь церкви). Довгий час Десятинна церква була осередком усього ідеологічного життя Києва. Навколо неї розташовувалися палаци князя й знаті; тут скликалися церковні собори, влаштовувались народні свята. З її кафедри виступав відомий оратор і письменник, митрополит Іларіон. Зруйнована ця церква була монголо-татарами у 1240 р., коли Батий брав Київ.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі “міста Ярослава” в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича камяні споруди витримані у візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруське зодчество набуває і чітко виявлених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини ХІ ст., як Софіївський собор (1037 р.). Величні і гармонійні архітектурні форми, урочисто-святкове внутрішнє опорядження викликали захоплення сучасників. У цій видатній пам’ятці закарбовані досягнення візантійської середньовічної культури, пропущені крізь свідомість руської людини й одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Враження, яке справляє собор на людину наших днів, із винятковою точністю та образністю висловив історик Б.Д.Греков: “Переступивши поріг Софії, ви відразу потрапляєте під владу її грандіозності і блиску. Величні розміри внутрішнього простору, розкішні мозаїки та фрески підкорюють нас своєю досконалістю, перш ніж ви встигнете вдивитися і вдуматися в усі деталі й зрозуміти все те, що хотіли сказати творці цього найбільшого витвору архітектури і живопису”. Софія Київська являла собою величезну п’ятинефну хрестово-купольну споруду із 13 куполами, оточену з північного, західного та південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору було прибудовано дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковні хори (балкону в середині церкви). Споруда представляє візантійсько-руський стиль.

В архітектурно-художньому вирішенні Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, що покривали стіни, стовпи, арки, підкупольний простір вражали красою, величезним світом образів – і не лише релігійних, а й світських. На південній і північній стінах центрального нефу (від лат. navis – корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів) знаходились зображення сім’ї Ярослава Мудрого, на західній (що обвалилась) – портрет самого засновника Софії.

У різні часи споруда собору зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізували при гетьмані Мазепі, коли собор набув рис поширеного в українській культурі ХVІІ ст. стилю козацького бароко.

Довкола Софії на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди було засновано монастирі з храмами Георгія та Ірини (саме ці імена одержали князь і княгиня після хрещення). Розкопки показали, що конструктивно вони нагадували Софію, але мали менші розміри. В їх опорядженні широко вживалися мозаїки та фрески, різьблений камінь, майолікові плитки.

Крім Києва, монументальне будівництво першої половини ХІ ст. велося в інших містах Київської Русі. У Полоцьку, Новгороді за прикладом Софії Київської зводяться однойменні собори (1045-1050 рр.).

У Чернігові за наказом брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулося будівництво єпископського Спаського собору, подібного до Десятинної церкви. Він являв собою величну тринефну восьмистовпову споруду, увінчану пятьма куполами. До північно-західного кута прилягала башта, яка нагадувала софійські. Центральний неф храму відділений від бокових двоярусними аркадами на мармурових колонах із капітелями іонійського ордера. Хрещата форма внутрішніх стовпів, не характерна для візантійського зодчества, в майбутньому стане типовим елементом давньоруської архітектури. Такі храми називають хрестово-купольними.

Друга половина ХІ ст. характерна поширенням культового (церковного) камяного будівництва в багатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі (першим був Києво-Печерський, що утворився в 1051 р.), у яких зводяться нові камяні храми. В Києві – це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубецького, Печерського, Кловського монастирів. Був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом на всій Русі і став особливо характерним для ХІІ ст. Першим його представником став Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.). Він являв собою хрестово-купольну, шестистовпну споруду, увінчану одним куполом. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами (виступи споруд круглої, гранчастої або прямокутної форми у плані, перекриті півкуполами), із заходу знаходився нартекс – притвор, над яким розташовувались хори. Всередині храм був оздоблений фресками і мозаїками, різьбленими шиферними плитами, по фасаду – декором із плінфи й неглибокими нішами.

Масштабне монументальне будівництво в останніх десятиліттях ХІ ст. розгорнулось у Переяславській землі. Впливи київської архітектури помітні в будівництві князівсько-монастирських храмів ХІІ ст. у Суздалі, Новгороді, Чернігові.

Починаючи з 30-х рр. ХІІ ст. церковна архітектура Київської Русі набуває нових рис. У звязку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалось як престижними міркуваннями, так і практичними. Кількість культових монументальних будов помітно збільшилась, але їх розміри зменшились, архітектура спростилась, а опорядження стало не таким вишуканим.

У кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. монументальна архітектура Русі розвивалась шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам, вертикальні лінії яких надають храмам незвичайної стрункості, а також порталам. У цих елементах, можливо, виявився вплив давньоруської деревяної архітектури. В цей час зявились храми Трьохсвятительський (1189 р.) у Києві, св. Василія (1190 р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) в Бєлгороді. Можливо, що будівничим, принаймні одним з них, був знаменитий київський архітектор Петро Мілоніг, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він особливо прославився зведенням складної гідротехнічної споруди, яка мала запобігти руйнуванню дніпровськими водами церкви св. Михаїла Видубецького монастиря.

Новий архітектурний стиль найбільш виразно проявився у Пятницькій церкві (початок ХІІІ ст.) Чернігова. Це чотиристовпна баштоподібна споруда з трилопастевим стрільчастим завершенням. Придніпровський архітектурний стиль кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. справив помітний вплив на архітектуру Полоцька, Смоленська, інших центрів Русі. Цей новий стильовий напрям, на думку деяких фахівців, еквівалентний західноєвропейській готиці.

Крім культової, розвивалася також палацова архітектура та взагалі світська. Вона вирізнялася міцністю й монументальністю. Часто виконувала і певні фортифікаційні (оборонні) функції. Зокрема, важливе місце займали в архітектурі оборонні споруди у формі дерев’яних стін із бійницями та з баштами стрільниці. Типовою спорудою для давньоруських міст був так званий дитинець – внутрішнє укріплення навколо резиденції князя чи єпископа. Такий дитинець, зокрема, був збудований у ХІ ст. братом Ярослава Мудрого Мстиславом у Чернігові. Існували вони й в інших містах. Спорудою, що є одночасно і фортифікаційною, і монументальною, вважаються знамениті Золоті Ворота у Києві. Вони були споруджені Ярославом Мудрим на зразок константинопольських воріт, після того як князь обніс місто земляними валами, попередньо розширивши його на південь і захід. Земляний вал був в основі товщиною 30 метрів, а у висоту сягав 14 метрів. Ширина ровів, які теж опоясували місто, дорівнювала 13 – 15 метрів. Палацова архітектура, починаючи з Х – ХІ ст. була виключно кам’яна.

5. Види і жанри образотворчого мистецтва. Декоративно-ужиткове мистецтво.  Образотворче мистецтво Київської Русі було представлене п’ятьма основними видами, а саме: фрескою, мозаїкою, іконописом, рельєфною скульптурою та книжковою мініатюрою. Як бачимо, перші чотири тісно пов’язані з культовою архітектурою, оскільки були її безпосереднім опорядженням.

Мозаїка – вид монументального образотворчого мистецтва, що являє собою зображення, викладене на стіні чи підлозі з різнокольорових шматочків смальти (непрозорого скла).

Техніка мозаїки має свої витоки зі Стародавнього Єгипту. В Київську Русь вона прийшла з Візантії. Виконання мозаїчного зображення дуже копітке. За один день роботи досвічений майстер міг викласти мозаїкою не більше ніж 3,5 кв. м площі. Грандіозні мозаїчні зображення були виконані у Софії Київській. Вони прикрашали головний вівтар і купол собору. Вгорі , в круглому медальйоні діаметром 4,1 м, – поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десницею. На ньому пурпуровий із золотом хітон і блакитний плащ. Фон медальйона золотавий. Довкола Христа – чотири ангели в одязі візантійських імператорів. В руках вони тримають знамена й уособлюють сторожу “небесного царя”.

У міжвіконних простінках знаходяться зображення дванадцяти апостолів, а в парусах – чотирьох євангелістів. На стовпах передвівтарної арки – сцена Благовіщення, виконана смальтою золотавого, синього, білого, червоного кольорів. Прекрасний образ Марії – земний і реальний. У руках вона тримає веретено і пряжу. У великих очах смуток, ледь помітна посмішка на обличчі, що надає образу особливої щирості і людяності.

В апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богородиці –Оранти (тобто у молитовній позі), яка відзначається вишуканістю ліній та монументальністю (висота 5,45 м), соковитістю фарб і незвичайною гармонією колориту. На Богоматері пурпуровий мафорій із золотими складками, синій хітон та червоні чобітки. З-під пояса звисає біла хусточка, світла пляма якої ніби підкреслює оригінальне кольорове вирішення всієї фігури. Широкий поміст, на якому стоїть Богоматір, має золотистий фон, прикрашений дорогоцінними каменями. У народі Богоматір Софії Київської вважали захисницею Києва і Русі й називали ще “нерушимою стіною”.

Під Богоматір’ю розташована багатофігурна композиція “Євхаристія” (причащання апостолів), а ще нижче – “святительський чин”, який є одним із кращих взірців давньоруського монументального живопису. Взагалі, мозаїчні панно Софії виконані на яскравому золотистому фоні і набрані із смальти 177 кольорових відтінків.

Прекрасне опорядження мав храм Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Його мозаїки нагадували за схемою композиції софіївські: Богоматір, “Євхаристія”, “Святительський чин”. Собор зруйновано в 30-ті роки ХХ ст., але дещо з нього вдалося врятувати. Це – композицію “Євхаристія”, зображення Дмитра Солунського, Стефана, Фадея. Порівняно із софійськими мозаїки Золотоверхого храму більш динамічні, персонажі наділені індивідуальними психологічними рисами. У створенні мозаїк цього храму взяв участь видатний київський художник кінця ХІ – початку ХІІ ст. Алімпій.

Мозаїчні зображення були покликані в максимально простій та лаконічній формі розкривати перед глядачем основні положення християнського віровчення. Як бачимо, на живопис покладалися важливі ідеологічні функції. Ієрархи церкви недарма порівнювали мозаїки з книгою для тих, хто не вміє читати. Наочність та естетична значимість живописних образів мали справляти дійовий вплив на широкі маси населення.

Фрески (від італ. “свіжий”, “вологий”) – вид монументального живопису, що являє собою малюнок на вогкій, щойно потинькованій стіні водяними фарбами. Зразки фресок тієї доби знову ж таки знаходимо у Софії Київській.

Фрески покривали всі стіни собору. Стилістично вони близькі до мозаїк. На фрескових панно – три цикли зображень: євангельські (з життя Ісуса Христа), біблійні (на сюжети Біблії) та житійні (присвячені різним святим). Світський сюжетний живопис, розміщений у західній частині храму, становить унікальне явище, не характерне для візантійських церковних канонів. Ідеться про урочисту композицію, яка зображує засновника Софії Ярослава Мудрого і його сім’ю на стінах середнього нефу. Особливий інтерес становлять сцени полювання; зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга.

Особливою майстерністю відзначаються фрески Кирилівської церкви у Києві, серед яких слід виділити зображення на тему “Страшний суд”. Цікавою є композиція “Ангел звиває небо”. Грізний ангел переданий у русі. В руках у нього величезний згорток, що символізує небо. Драматизм події добре підкреслено кольоровим рішенням – рожева постать ангела виділяється на темно-синьому фоні.

На відміну від мозаїки, яка пережила короткотривалий розквіт у Київській Русі (останньою пам’яткою мозаїчного мистецтва стали зображення Михайлівського Золотоверхого собору), фресці у давньоруському мистецтві був накреслений тривалий шлях розвитку.

Поряд зі стінним (монументальним) живописом значне місце на Русі посідало іконописання – різновид станкового живопису, твори якого присвячувалися зображенню біблійних героїв і виконувалися на дошках, укритих особливим ґрунтом, до складу якого входили клей та крейда, темперними фарбами (тобто розведеними яєчним жовтком).

Твори давньоруського іконопису збереглися в поодиноких екземплярах, хоч мали значне розповсюдження. Ними прикрашали храми, каплиці, палаци, житла бояр, купців. Перші ікони на Русь привозили з Візантії і Болгарії, пізніше з’явились і власні. Найвідомішою іконописною майстернею в кінці ХІ – на початку ХІІ ст. була Печерська. Тут творив уже згадуваний Алімпій, який навчався у Константинополі. Рештки іконописних майстерень виявлено також під час розкопок на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, а також у Новгороді.

Іконопис був підпорядкований суворим канонам. Не кожен художник мав право писати ікони. Митець повинен був спершу пройти спеціальну духовну підготовку, бути твердим послідовником православної віри, добре вивчити канони (правила) та символіку цього виду образотворчого мистецтва. Особливого значення іконописці надавали кольору: білий і золотий символізували світло, перемогу, радість; чорний – горе; червоний – муку, біль, пролиту кров; синій і блакитний – колір неба, святості, вічного плину часу; зелений – юність і силу. Символіка кольорів була розроблена християнськими мислителями й на багато століть стала правилом для іконописців. Давні українські майстри опановували мову кольорів та вміли тонко нею послугуватися для вираження тих чи інших почуттів.

Ще одним видом образотворчого мистецтва, що був тісно повязаний з архітектурою, вважається рельєфна скульптура (різьба по каменю). На відміну від католицької, православна традиція не заохочувала скульптурних зображень святих (через об’ємність круглої скульптури, оскільки православний художній канон передбачав обов’язкову площинність зображення з метою підкреслення безтілесності біблійних образів). Тому камяне різьблення виконувало функції орнаментального оздоблення, в застосуванні якого стародавні майстри досягли великої вправності, творчо використовуючи тваринні й рослинні мотиви.

Серед памяток художньої різьби по каменю, що прикрашали храми і палаци, найбільшу увагу привертають різьблені плити, виготовлені в техніці орнаментального та тематичного рельєфу. Одинадцять таких плит збереглося на хорах Софії Київської. Вони вкриті вишуканою художньою різьбою рослинно-геометричного орнаменту, доповнену геральдичними зображеннями орлів і риб. Цікавою памяткою давньоруської пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія (з дитям на руках). Його знайшли в руїнах Десятинної церкви; як вважають дослідники, він був виготовлений місцевим майстром для оздоблення її фасаду.

Осібним видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра, поява і розвиток якої пов’язані з поширенням писемності та книг. Цей вид живопису був прикрасою давньоруських рукописних книг. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. До наших днів збереглося кілька рукописних книг ХІ – ХІІ ст., переписаних та оздоблених київськими майстрами. Найдавніша з них – “Остромирове Євангеліє”, написане у 1056-1057 рр. “Виконував” цю книгу диякон Григорій. Це урочистий, великий фоліант, написаний на пергаменті гарним урочистим шрифтом – так званим уставом. Переписано її з болгарського оригіналу, прикрашено численними ініціалами, заставками та трьома великими, на весь аркуш, мініатюрами із зображенням євангелістів Іоанна, Марка й Луки.

Для мініатюри Стародавньої Русі характерна площинність, графічна манера письма. Часто зустрічалися силуети храмів, геометричний і стилізований рослинний орнамент. Орнамент також пов'язаний з мотивами ювелірного та декоративно-ужиткового мистецтва. Заставки оточені численними зображеннями людей, тварин, птахів.

Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення і тому ввібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси, і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з іншими народами. Найрозвиненіші види декоративно-ужиткового мистецтва давньоруської держави: металообробка, гончарство, дереворізьблення, кісткорізьблення, ткацтво, склоробство.

Металообробка включала в себе ювелірне ремесло та художнє литво. Давньоруські ювеліри були надзвичайно майстерні. Дуже досконалими виявилися такі техніки ювелірного мистецтва, як чернь (чорні або темно-сірі зображення, нанесені на метал – золото чи срібло – шляхом гравірування і заповнення заглиблених ліній спеціальним сплавом), зернь (дрібні золоті або срібні кульки діаметром 0,4 мм напаювалися на орнамент, що прикрашав ювелірні вироби), скань (орнаменти з найтоншого скрученого дротика) та перегородчаста емаль (заповнення різнокольоровими емалями проміжків між металевими перегородками, напаяними ребром на поверхню металу).

Існувало не лише багато ювелірних технік, а й велика кількість типів ювелірних виробів, де ці техніки використовувались: діадеми, пікторалі, опліччя, наручні браслети, дукачі, колти. Ці ж техніки використовувались і в оздобленні декоративно виготовленого посуду, предметів князівського побуту тощо.

Не менш розвинуте було й художнє литво. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів – від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-хоросів і церковних дзвонів.

Майстри Київської Русі порівняно рано оволоділи технікою склоробства, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам’яних будівель, для внутрішнього опорядження яких використовували смальту, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою. Як вважають спеціалісти, давньоруськи ремісники знали вже й секрети кришталю.

Поширеним видом художнього ремесла на Русі була різьба по дереву і кості. Різьбярі по дереву прикрашали фасади зрубних будівель, одвірки, речі домашнього вжитку, човни, сани тощо. Різьба була плоскою, орнамент геометричний, рідше – рослинно-геометричний. Різьба по кості давньоруських майстрів здобула широке міжнародне визнання. Особливо славилися різьблені шкатулки, образки, руків’я ножів, дзеркал, ложки, шахові і шашкові фігури. Вони оздоблені геометричним та рослинним орнаментом, на деяких із них зустрічаються майстерно вирізані голови фантастичних звірів, сюжетні композиції.

Вироби художнього ремесла Київської Русі відзначалися високим технічним і технологічним рівнем, користувалися попитом не лише на внутрішньому, а й на зовнішньому ринку. Речі, що вийшли із майстерень Києва, Новгорода, Галича, Чернігова та інших давньоруських міст, зустрічаються під час археологічних розкопок практично в усіх європейських країнах.

6. Особливості музичного мистецтва. Музичне мистецтво східних слов’ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.

В усній народній традиції важливе місце посідали ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння.

Плин часу народжував нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший – билинний епос, що активно розвивався у Х – ХІ ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалась боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин – Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у “Слові о полку Ігоревім”, Іпатіївському літописі та ін.

Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних свят, розваг, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських і княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих “веселих молодців”, як їх називали у ті часи.

Цікавою є музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена грою на різних інструментах, зокрема органі. Ймовірно, саме з того часу орган поширюється на Русі.

Князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці – сказителі билин, скоморохи.

Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти.

Узагалі у часи Київської Русі широкою популярністю користувалися струнні смичкові інструменти, зокрема гудок, смик; щипкові – лютня, гуслі, псалтир; духові – роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні – бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.

У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів. Давньоруські одноголосні наспіви називалися знаменним розспівом. Він був запозичений з Візантії і збагачений народнопісенними традиціями східних слов’ян.

Основою знаменного розспіву стали “гласи” – хорові монодії, де мелодія наближалася до речитації (поєднання декламування і співу). Знаменний розспів був чисто вокальний, без супроводу.

У Київській Русі зявилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків – співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравав Києво-Печерський монастир. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика і піснетворця Стефана.

Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу.

7. Внесок Київської Русі у розвиток світової культури. Київська Русь, освоївши кращі досягнення народів східних слов’ян, протягом ХІ – ХІІ ст. вибудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Єаропи та Азії.

Численні археологічні знахідки та писемні джерела свідчать про самобутність культури Київської Русі й спростовують твердження окремих науковців про іноземні впливи на неї, які особливо були популярними серед учених у ХІХ і на початку ХХ ст.

Високий освітній рівень києворусичів підтверджується великою кількістю писемних пам’яток та написів на пряслицях, холодній зброї, берестяних грамотах, а також графіті (написи на стінах) у Софії Київській і Новгородській. За Володимира та Ярослава працювали школи. Народилася й утвердилася любов до книги, утворюються майстерні для переписування та оздоблення книги. Виникають бібліотеки. Київські князі були високоосвіченими людьми – “книголюбцями”. Так, Ярослав Мудрий, за свідченням літописця, “почитая часто в день і в нощи”, був палким прихильником книги.

На основі багатої фольклорної традиції розвивається оригінальне письменство (художня література, повчання, ораторська проза, літописи, агіографія). Разом із народом і в народі жили обрядова усна творчість, казки, історичні перекази, легенди, ліричні пісні, прислівя, приказки, загадки та ін. Майже у первозданному вигляді до нас дійшли високі взірці обрядової поезії – колядки та щедрівки.

Широко побутувала в Київській Русі перекладна література: філософські й богословські трактати, апокрифи, романи і повісті, історичні хроніки та вибране з них, так звані Ізборники. Вони істотно розширювали кругозір та світосприйняття давньоруського читача.

Із прийняттям християнства витісняється традиційна дерев’яна архітектура, на зміну їй приходить мурована, візантійського типу, яка частково ввібрала в себе традиції будівничих Русі. Із камяним зодчеством приходить на Київську  Русь монументальний живопис – фрески та мозаїки, зявляється іконопис.

Високого рівня розвитку досягло декоративно-ужиткове мистецтво. Вироби майстрів Київської Русі були популярними не тільки на батьківщині, а й за її межами. Це переважно вироби із золота: намисто, колти, ланцюжки, сережки, діадеми, браслети, фібули, персні тощо.

Культурний розвиток Київської Русі створив родючий ґрунт, на якому пізніше постали різноманітні у своїх проявах і самобутні за характером культури українського, російського й білоруського народів. На українських землях саме демократичні тенденції давньоруської культури знайшли найбільш сприятливі умови для подальшої еволюції. Ці тенденції були тісно пов’язані з патріотичною боротьбою за національну самобутність вітчизняної культури, що стала тотожною боротьбі за рідну мову, православну віру, соборну державу.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

  1.  Які першовитоки має культура Київської Русі?
  2.  Як сприймали русичі процес християнізації?
  3.  Розкрийте роль християнізації Русі для її подальшого культурного розвитку.
  4.  На які два види поділялася писемна література часів Київської Русі?
  5.  Схарактеризуйте основні жанри давньоруської оригінальної літератури.
  6.  Назвіть три основні види загальноосвітніх навчальних закладів, що існували на Русі у Х – ХІІ ст.
  7.  Який новий вид архітектури зявився  на Русі після прийняття християнства?
  8.  Назвіть види образотворчого мистецтва Київської Русі.
  9.  Які види декоративно-ужиткового мистецтва набули високого рівня розвитку і поширення на Русі?
  10.   Які види музичного мистецтва можна виділити за часів Київської Русі?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Хронологічні межі існування держави Київська Русь:

a. X-XV cтоліття

b. IX-XII cтоліття

c. VI-X cтоліття

d. XIII-XVII cтоліття

2. Коли офіційно було запроваджено християнство у Київській Русі?

a. 988 р.

b. 1037 р.

c. 860 р.

d. 1240 р.

3. Реформа щодо запровадження християнства як державної релігії була проведена:

a. Ярославом Мудрим

b Володимиром Мономахом

c. Данилом Галицьким

d. Володимиром Великим

4. Хто був автором знаменитого твору ораторської літератури часів Київської Русі "Слово про закон і благодать"?

a. митрополит Іларіон

b. Ярослав Мудрий

c. Володимир Мономах

d. літописець Нестор

5. Літературу доби Київської Русі прийнято поділяти на:

a. перекладна, оригінальна

b. церковна, християнська

c. біблійна, житійна

d. апокрифи, гімнографія

6. Оригінальна література Київської Русі поділяється на:

a. літописи, ораторська, житійна, повчальна, паломницька література

b. церковна проповідь, літописи, біблійна, педагогічна література

c. гімнографія, літописи, кондак. акафіст

d. ікос, канон, гімнографія, апокрифи

7. Агіографічну літературу інакше називають:

a. апокрифами

b. літописами

c. церковною проповіддю

d. житійною літературою

8. Софіївський собор побудований

a. 1240 р.

b. 988 р.

c. 1037 р.

d. 899 р.

9. Софіївський собор представлений

a. романським стилем

b. бароко

c. готичним стилем

d. візантійсько-руським стилем

10. Найрозвиненіші види декоративно-ужиткового мистецтва давньоруської держави:

a. металообробка, гончарство, чернь, дереворізьблення

b. гончарство, дерево різьблення, зернь, металообробка

c. металообробка, гончарство, дереворізьблення, кісткорізьблення, ткацтво, склоробство

d. кісткорізьблення, ткацтво, склоробство.


ТЕМА 4. КУЛЬТУРА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

ПЛАН

  1.  Соціально-політична та культурна ситуація в Галичині та на Волині у ХІІ – ХІІІ століттях.
  2.  Розвиток освіти та книжкової справи. Особливості розвитку перекладної та оригінальної літератури.
  3.  Розвиток архітектури, живопису, художніх ремесел, музики.
  4.  Роль Галицько-Волинської Русі у збереженні та розвитку української культури.

ЛІТЕРАТУРА:

  •  Історія світової та української культури: Підручник для вищих закладів освіти /В. Греченко, І.Чорний, В.Кушнерук, В.Режко. - К., 2002.
  •  Українська та зарубіжна культура. / За ред. М.М.Заковича. - К., 2000.
  •  Історія української та зарубіжної культури: Навч.посіб., 2-ге видання, стереотипне. / За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. - К., 2000.
  •  Українська культура. Лекції за редакцією Дм. Антоновича. – К., 1993.
  •  Попович М. Нарис історії культури України: Навчальний посібник. - К., 2001.
  •  Лекції з історії світової та вітчизняної культури. За ред. А.В.Яртися. - Львів, 1994.
  •  Кордон М. В. Українська і зарубіжна культура: Курс лекцій. – К.: ЦУЛ, 2003. – 508 с.
  •  Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.
  •  Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник / Горбач Н.Я., Гелей С.Д. та ін. – Львів, 1992. 
  •  Історія України: Курс лекцій: У двох книгах. – Книга 1. Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття. – К., 1991. – С. 53 – 85.
  •  Грицай М.С., Микитась В.Л., Шолом Ф.Я. Давня українська література. – К., 1978. – С. 71 – 74. 

1.  Соціально-політична та культурна ситуація в Галичині та на Волині у ХІІ – ХІІІ століттях.

В епоху феодальної роздробленості в XII—XIII ст. завершуються процеси виділення окремих земель-князівств. Київ перетворився із столиці Русі на «стольне» місто Київської землі, яка займала територію Середнього Подніпров'я. Окраїнне розташування Київської землі, що межувала з Половецьким Степом, певна річ, не сприяло забезпеченню її мирного життя. Постійні вторгнення половецьких загонів підривали економіку, відволікали значні сили на боротьбу з ворогом. Та незважаючи на це, в умовах надзвичайного загострення внутрішньо- й зовнішньополітичної обстановки, виснажливої боротьби до- і відцентрових сил Київ як символ цілісності Русі залишався одним із головних вузлів міжкнязівських відносин.

Не випадково ті князі, які прагнули до об'єднання давньоруських земель, убачали головну передумову успішної реалізації цього завдання володінні Києвом. У круговерть боротьби за стародавню столицю иївської Русі втяглися удільні князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські. Серед них траплялися й автономісти, але, оволодівши Києвом, вони, незалежно від своєї династичної належності, негайно перетворювалися на рішучих і послідовних поборників об'єднання всіх земель.

Найпомітнішими політичними постатями на київському столі періоду феодальної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132—1139), Всеволод Ольгович (1139—1146), Ізяслав Мстиславич (1146—1154), Ростислав Мстиславич (1158—1167), Святослав Всеволодович (1177— 1194). На певний час їм удавалося стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію, об'єднувати сили земель для відбиття половецької загрози, але зупинити процеси дроблення було неможливо. Вони захопили і зем-лі-князівства, котрі також роздробились на уділи.

Врешті-решт Київ і Київська земля стали об'єктом колективного суверенітету з боку найсильніших князів Русі; володимиро-суздальського, чернігово-сіверського та галицько-волинського.

Окрім Київського, на території Південно-Західної Русі в XII—XIII ст. існували також незалежні Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства, поміж яких не вщухала міжусобна боротьба.

У XII—XIII ст. у Південно-Західній Русі підносяться Галицьке та Волинське князівства. Землі, на яких наприкінці XII ст. утворилося об'єднане Галицько-Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сян, Західний Буг та у верхів'ях Дністра. На південному заході ця територія мала природну межу—Карпати, або, як тоді називали їх,— «Гору». Західний кордон Галицько-Волинського князівства не був точно визначеним: тут великі пущі відокремлювали Русь від Польщі. У XIII ст. кордон між ними усталився. Він проходив у Карпатах по р. Яселка, далі в північно-східному напрямку — через річки Віслок і Сян, ще далі — на захід від р. Вепр. Північною межею Галицько-Волинського князівства були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після приєднання Берестейської землі (в другій половині XII ст.) — річки Наров та Ясельда. На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею й Київським князівством. Кордон тут проходив через Прип'ять, Стир, правим берегом Горині, далі— верхів'ями Случі та Південного Бугу й повертав на річки Ушиця і Прут.

Галицько-Волинське князівство розташовувалося в лісовій та степово-лісовій смугах. Незаймані ліси зростали не лише в Карпатах і на Поліссі, а й на обширах над Дністром, Сяном та Бугом. Разом з тим у долинах цих рік проживало чисельне сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяли жито, овес, менше — ячмінь і пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством (шкіри й хутра диких звірів використовувалися для виробництва одягу, бойового спорядження). Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел.

У Галицько-Волинській землі було чимало великих міст — торговельно-ремісничих центрів: на Волині — Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуж, у Галичині — Перемишль, Звенигород, Теребовль, Галич. Гончарництво, обробка хутра і шкіри, ливарництво, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня. Галицько-Волинська земля вела жваву торгівлю із західноєвропейськими та придунайськими країнами. В Галичині й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один торговий «гостинець» з Балтійського моря (з Торуня) пролягав на Холм, Городло й Володимир, інший — на Берестя і Ковель; з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок, Галич. Головна торговельно-транспортна артерія з'єднувала Володимир-Волинський із Луцьком, Пересопницею, Возвяглем і Києвом. З Галича через Теребовлю, Межибіж, Болохове, Василів пролягав «гостинець» на Київ, із Звенигорода — на Городок, Перемишль, Сянок і через перевал «Ворота» —на Закарпаття і в Угорщину.

Господарські центри, що до них «тягнули» навколишні «городки» і села, стали основою численних «волостей»-уділів, на які розпадалися Волинь та Галицька земля. Так, на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-Пересопницька, Болохівська, Берестейська, Холмська, Червенська, Белзька землі, в Галичині — Перемишльська, Звенигородська, Теребовлянська й Галицька.

У XII—XIII ст. ускладнювалася соціальна структура населення Галицько-Волинської землі. Класовий поділ, що поглиблювався, відображали вживані у літописах терміни: «бояри і проста чадь», «бояри і прості», «люди і бояри», «луччі бояри і слуги», «ліпші мужі Володимирські» тощо.

Соціальна верхівка складалася з великих землевласників — князів, бояр, вищого духовенства. Великі князі розпоряджалися «княжими», або доменіальними, землями, а також власними. Бояри успадковували землю (принцип «батьківщини») або одержували її від князів. Так, Данило Галицький, зайнявши Галицьку землю, «роздав городи боярам і воєводам». Серед боярства існувала верхівка — «луччі», «великі» й «нарочиті» — та досить значна верства малоземельних, дрібних бояр. «Великі» мали привілейоване становище при великих князях, служили в княжій «старшій» дружині, а їхні сини обіймали посади «двірних слуг» на княжому дворі. Провідну роль у суспільстві відігравало також вище духовенство: єпископи, ігумени монастирів.

«Городяни», або «містичі», також поділялися на заможну верхівку («ліпші мужі»), середнє міщанство та «простих людей».

Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. В 1206 р. хан Темучин (Чінгіс-хан) був проголошений ханом всієї Монголії й розпочав відтоді здійснювати широку завойовницьку політику. В 1221 р. він завоював Середню Азію та Хорезм. Перед агресорами відкрився шлях на Закавказзя й Причорномор'я.

У 1222 р. монголо-татари через Кавказ вдерлися в причорноморські степи і завдали поразки половцям у битві на Дону. Половецький хан Котян відступив до Дніпра й звернувся по допомогу до руських князів. Мстислав Галицький, Данило, що княжив на Волині, князі київський, чернігівський, смоленський разом з половцями виступили проти ординців. Проте через неузгодженість дій князів у битві на р. Калка 31 травня 1223 р. руські та половецькі загони були розгромлені. Зазнавши великих втрат, монголо-татари не наважилися продовжувати похід углиб Русі та повернули назад.

Після смерті Чінгіс-хана його наступник хан Удегей продовжував агресивну зовнішню політику. Очолити похід на Русь мав онук Чінгіс-хана Батий, улус якого знаходився на заході монгольських володінь. Наприкінці 1237 р. Батий рушив на руські землі. Протягом 1237—1238 рр., незважаючи на героїзм руських воїнів, були розгромлені війська рязанського, володимиро-суздальського князів. Монголо-татари здобули штурмом і спалили Рязань, Володимир, Москву, Твер та інші міста. Північно-Східна Русь була спустошена.

У 1239 р. монголо-татарські орди на чолі з Менгу-ханом, знову розгромивши половців, почали завойовувати Південно-Західну Русь. Навесні 1239 р. вони захопили Переяслав, зруйнували й спалили його. Така ж сама доля спіткала Чернігів. Від нього нападники повернули на Київ. Проте Менгу-хан не наважився штурмувати це місто, в якому стояла сильна залога на чолі з воєводою Дмитром,і, знищивши навколишні села, пішов на з'єднання'з головними силами Батия.

Восени 1240 р. монголо-татари «многом множеством сили своей» знову підступили до Києва й облягли його.' Понад 10 тижнів тривав штурм. Зрештою впала остання твердиня киян – «град Володимирів». Вороги вдерлися в київський Дитинець. Останні захисники трималися в Десятинній' церкві. Від ударів пороків стіни храму завалилися. Всі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-татари остаточно захопили «верхнє» місто («княжий горбд») і повністю зруйнували його, а людей, за словами суздальського літописця, «от мала до велика все убиша мечем».

Здобувши Київ, кочовики рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, вони зруйнували міста Волині — Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир, а жителів хан Батий «взя и копьем и избил не щадя». Під Галичем орди з'єдналися, після триденної облоги оволоділи містом і знищили його.

У 1241 р. ординці вийшли на західні рубежі Русі та вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. Наразившись па рішучу відсіч, знесилені війська Батия у 1242 р. повернули на схід. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу — Золоту Орду (столиця — м. Сарай), під владу якої потрапили народи Русі, Хорезму, Північного Кавказу, Поволжя.

Отже, Галицько-Волинське держава – це друга велика держава на українській землі, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, яка проіснувала з кінця ХІІ ст. До середини ХIV ст. Півтора століття її існування не проминули безслідно як для подальшої долі українського народу, так і його культури. Власне ця держава, на думку багатьох учених, зберегла самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі. Ця держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, розвивалася під сильним впливом Європи і залишила по собі значний культурний слід.

2. Розвиток освіти та книжкової справи. Особливості розвитку перекладної та оригінальної літератури.

Монголо-татарська навала негативно позначилася на розвиткові писемності й освіти, проте культурний розвиток Русі не припинявся. У Галицько-Волинській землі освічених людей, знавців іноземних мов залучали до роботи в князівських та єпископських канцеляріях, де вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування, зокрема латинською мовою. Серед князівсько-боярської верхівки були поширені рукописні книги. Осередками переписування книг, крім Києва стали Львів, Володимир-Волинський, Холм. У мові рукописів, церковнослов’янській у своїй основі, починає відчуватися вплив народних говорів.

У цей час писемність перестала бути привілеєм лише феодальної верхівки, вона стала звичайним явищем і у середовищі городян, про що свідчать написи ХІІ – ХІІІ століть на стінах храмів в Галичі і Рогатині, на побутових предметах. Розвивалась шкільна освіта. Серед місцевих князів багато уваги приділяли розвитку освіти князі Володимирко та Ярослав Осмомисл. Особливість шкільної політики останнього полягала в тому, що він "монахов же и их доходы к научению детей определил", тобто розгортав мережу шкіл коштом неоподаткованих прибутків монастирів. Ще в період правління князя Володимирка в Галичі, ймовірно, було відкрито й бібліотеку. Адже при Ярославі Осмомислі ця бібліотека була однією з найкращих на Русі.

Піклуючись про освіту, князь спонукав бояр і двірцеву знать посилати своїх дітей для навчання в училища.

Потяг до освіти був тоді настільки великий, що міська влада стала утискувати учнів. На вимогу галицьких міщан в 1301 році князь Лев Данилович змушений був грамотою підтвердити надані раніше привілеї школярам.

Про значне поширення писемності серед населення краю свідчать і археологічні знахідки. Важливу групу таких знахідок становлять, зокрема, писала, що виготовлялись із бронзи, заліза або кістки у вигляді гострокінцевих стрижнів з лопатками у верхній частині.

Книжкова справа продовжувала розвиватися при церквах і, особливо, при монасирях, де діяли рукописні книжкові майстерні.

Подальшого розвитку набула література – як перекладна, так і оригінальна. Зокрема, розвиався жанр літописання. В Галицько-Волинській землі в другій половині XIII ст. створений відомий Галицько-волинський літопис, котрий охоплює події з 1201 по 1291 р. Його текст за змістом має дві частини: літопис Галицький (1201 – 1261) і літопис Волинський (1262 – 1291). Головний герой цього твору — великий князь Данило Галицький. У літопису детально висвітлюється історія його життя, боротьба проти «боярської коромоли» та зовнішніх ворогів. Автори літопису виступають виразниками поглядів середнього та дрібного боярства, городян, тобто тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також проти виступів пригноблених селянських мас. Літопис має цілком світський характер. У ньому проводиться ідея сильної великокнязівської влади, єдності Русі, зміцнення оборони її від зовнішніх ворогів.

Автор Галицького літопису виявляє глибоку обізнаність з літературними творами київського періоду, зокрема перкладними. В одному зі своїх оповідань він посилається на Гомера.

Для стилю цього літопису характерна урочистість, образність викладу, драматизм розповіді та яскравість характеристик. Автор часто вживає афоризми, запозичені то з народної творчості, то з доступних йому літературних джерел.

На деяких місцях літопису позначився вплив усної народної творчості. Широко відоме, наприколад оповідання про степову траву євшан (відгук якогось половецького переказу). Воно вставлене в похвалу князям Роману та Володимиру Мономаху Коли Володимир Мономах розгромив половецькі орди, один з ханів, Отрок, утік в Абхазію, а другий, Сирчан, залишився на Дону. Коли Сирчан довідався про смерть Володимира, він послав свого співця Оря до Отрока, пропонуючи йому повернутися на батьківщину. Але ні умовляння Оря, ні половецькі пісні, що їх він співав перед Отроком, не змусили Отрока повернутись. Тоді Ор дав ханові понюхати зілля євшан. Понюхавши зілля з рідних степів, Отрок заплакав і сказав: «Да луче єсть на своеи земле костью лечи, не ли на чюже славну быти»,— і повернувся додому. Це літописне оповідання пізніше не раз звертало на себе увагу вітчизняних письменників.

Узагалі для Галицького літопису характерне надання переваги світським інтересам над інтересами церковними, якими автор мало цікавиться. Він розповідає про будування храмів, але це захоплює його як досягнення людської праці. Дуже цікаве оповідання про те, як будувалося місто Холм за часів князя Данила.

Особливу увагу приділяє автор воєнним подіям. Із очевидним захопленням малює він, наприклад, військо, готове до бою: щити дружинників, як зоря; шоломи їх, як сонце, що сходить; списи в їх руках, мов безліч тростин. Він милується і предводителем війська князем Данилом: кінь під ним — подібний чуду; сідло із чистого золота; стріли та шаблі з незвичайною майстерністю оздоблені золотом; керея — з шовкової тканини, а чоботи — з зеленої шкіри, обшиті золотом.

В інших літописах таких конкретних описів немає. Вся манера викладу пам'ятки дозволяє зробити висновок, що автором її був світський діяч — талановитий, високо для свого часу освічений князівський дружинник, йому, як і кращим письменникам київського періоду, близька була ідея єдності руських сил в їх боротьбі з ворогом. Біль і співчуття викликали у нього не тільки розорення татарами Галицької землі, а й падіння Чернігова, Києва, князівств Рязанського та Суздальського.

Друга частина Галицько-Волинського літопису — літопис Волинський – починається з 1262 р. Тут розповідається про події за часів Василька Романовича та його сина Володимира. В центрі уваги — князь Володимир Василькович, якого літописець зображає не тільки розумним, справедливим і добрим правителем, хоробрим воїном і сміливим мисливцем, а й великим книголюбом і філософом, «якого же не бысть во всей земли и ни по нем не будеть». Похвала Володимиру Васильковичу має дещо спільне з похвалою великому князю Володимиру в «Слові про закон і благодать» Іларіона. В порівнянні з Галицьким літописом стиль літопису Волинського більш сухий, діловий, майже цілком позбавлений образно-поетичних засобів. У викладі помітніше виступає релігійна тенденція: ворожа навала, наприклад, пояснюється, як і в літописах попереднього часу, карою божою за гріхи.

У літописі згадується Тимофій, премудрий книжник родом із Києва, що жив у Галичі. Там Тимофій наблизився до княжого двору. Він засуджував міжусобиці галицьких бояр, підтримував престиж великокнязівської влади і тісно співпрацював з Данилом Галицьким та його союзником у боротьбі з угорськими феодалами – новгородським князем Мстиславом Удатним, вів літературні записи тогочасних історичних подій, що лягли в основу Галицько-Волинського літопису. Однією з найбільш ймовірних, як слушно відзначив академік В.В. Грабовецький, є гіпотеза, що "премудрий книжник" Тимофій міг бути автором «Слова о полку Ігоревім».

Культурні традиції Київської Русі продовжувалися в таких видах оригінального письменства, як ораторська, житійна та паломницька проза. Видатним представником ораторської прози був архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон (помер у 1275 р.). У його «Словах» відтворені умови життя народу за монголо-татарського нашестя. Поряд із численними церковно-моралізаторськими творами з'являються літературні збірники (наприклад, «Ізмарагд»), перекладні повісті «Олександрія», «Троянська історія» та ін. Все ж літературі XIII — першої половини XIV ст. бракує таких яскравих творів, як за часів Київської Русі. У висвітлюваний період вона була переважно сферою релігійних та естетичних, але не суб'єктивних переживань. На відміну від Західної Європи, на Русі не розвинулися ні лицарська, ані двірська проза та поезія. Літературні твори мали, нагадаємо, переважно релігійно-моральний характер.

Виникли й суто літературні, художні твори, в яких утілилися риси усної народної иворчості. В Галичі за князювання Романа Мстиславича творив «премудрий книжник» Тимофій – автор оповіді про останні роки життя Романа та початок діяльності його сина Данила (приблизно до 1211 р.). Письменник змалював яскравий образ Романа як видатного державного діяча, котрий гідно «наслідував предка свого Мономаха...». Перекладна література переважно мала церковний характер.

3. Розвиток архітектури, живопису, художніх ремесел, музики.

У Галицько-Волинському князівстві розвивалася архітектура, живопис та художні ремесла.

В архітектурі за функціональним призначенням переважає культова (церковна та монастирська) та фортифікаційна (оборонна). Стилістично архітектура цього часу поєднує елементи вітчизняного зодчества із романськими впливами. Протягом ХІІ –ХІІІ cт. велике кам’яне церковне будівництво здійснювалося в Галичі. Зокрема, було зведено кам’яний князівський палац, Успенський собор (1157 р.), церкву Пантелеймона (1200 р.). А в Холмі князь Данило Галицький збудував церкву Іоаннна Златоустого. У цей час на кам’яне зодчество сильно впливали традиції народної дерев’яної архітектури. Спорудженням таких будівель керували досвідчені будівничі. Літопис, наприклад, повідомляє, що міські укріплення на Волині зводив «мужъ хитрый» Олекса.

У післямонгольський період у Південно-Західній Русі, зокрема у Галицько Волинській землі, під орудою князя Данила та його наступників відроджуєттся містобудівництво. Це було пов’язано з розвитком торгівлі із Заходом. У ХІІІ ст. в Галичині й на Волині спостерігається зростання міст. Ще за київських часів через західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з середньою й західною Європою. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.

У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані у той час і пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом в ділі будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович.

У цей час зводиться низка нових фортець і відбудовуються старі, зруйновані ординцями. Тобто зростає роль фортифікаційної архітектури, що було пов’язано з необхідністю захисту власних територій від чужоземних нападників. У цей час виникає новий тип оборонних споруд – з великою кількістю башт і центральною вежею-донжоном. У другій половині ХІІІ cт. розпочинається будівництво кам’яних замків: у Луцьку, Кременці, Невицькому, Олеськові, Хотині.

Нові тенденції з’являються і в культовому будівництві. Вони відбилися у спорудженні підкреслено урочистих храмів: церков Успіння та Івана Предтечі у Холмі, Івана Богослова та Дмитра в Луцьку (кінець ХІІІ ст.), церкви Миколая у Львові, церкви Василія у Володимирі-Волинському та ін. У цих спорудах візантійський стиль переходить у нові форми – перероблені на місцевому ґрунті західно- та південноєвропейські, своєрідно переплітаються візантійсько-руський та готичний стилі.

Живопис цієї доби був представлений насамперед монументальними його видами (тобто пов’язаними з оздобленням інтер’єрів будівель). Храми та палаци прикрашалися мозаїками та фресками. Не втрачав свого значення також і головний жанр станкового живопису – іконопис. Всенародне горе, героїчна оборона міст і сіл від ординців знайшли відображення в українському іконописному мистецтві XIII —XIV століть. Тематика його не змінилася, бо основні сюжети були запозичені з Візантії ще при запровадженні християнства. Все ж трактування кожного образу набувало місцевих рис, віддзеркалювало життєві проблеми.

Слово «ікона» запозичене з грецької мови і означає «зображення». Іконами, як відомо, прикрашали храми, малювали їх за певними законами. Далеко не кожний митець мав право писати ікони. Це мусив бути високопрофесійний майстер, який до того ж досконало опановував церковні канони християнства. Ось чому давні ікони — взірець високої техніки малярства. Вони витончені за колоритом, пропорціями, декоративністю. І все ж у вимозі слідувати одним і тим же зразкам, у всій регламентації іконописання таїлася небезпека самоповторення. Без живої творчості, без самовираження художника, без внеску у твір свого бачення образу чи явища мистецтво успішно і повнокровно розвиватися довго не може.

Одержавши від своїх попередників, майстрів Київської Русі, високохудожню мистецьку спадщину, українські художники середніх віків розвинули її, змалювали у своїх творах важливі моменти з життя народу. Малярство зокрема стало одним із видів мистецтва, в якому знайшли своє вираження ідеї визволення українського народу із золотоординського ярма.

Прикладом відображення в іконі визвольних ідей, віри в торжество правди може бути образ Юрія Змієборця. В епоху середньовіччя цей образ лицаря на коні, який пронизував списом кровожерного змія, набув поширення.

Сюжет про Юрія Змієборця такий. Мешканці одного міста змушені були сплачувати ненажерливому змієві страшну данину — віддавати найкрасивіших дівчат. Багато крові і сліз пролилося. Ніхто не брався побороти сильного змія. І лише святий Юрій простромив його своїм списом і визволив людей.

Серед малярських творів на згаданий сюжет до нашого часу дійшла одна з найдавніших ікон — «Юрій Змієборець» із села Станилі Дрогобицького району Львівської області, яка датується XIV століттям (зберігається у Львівському музеї українського мистецтва). Ікона написана у площинній манері з невеликою кількістю розповідних деталей. Юрія Змієборця зображено поважним, навіть суворим. Все це зближує ікону із зразками малярства Київської Русі, традиції якого в цей час ще були живі. Простромлюючи своїм довжелезним списом поверженого змія, Юрій виступає тут як герой, месник за болі і кривди людей.

Все в іконі свідчить про суворі часи. Щоб краще передати свій настрій і настрій народу, митець порушує деякі канони. Коня звичайно зображали білим (колір перемоги), а станильський майстер змалював його вороним. На іконах, як правило, малювали й городян, що, затамувавши подих, спостерігають за поєдинком. На цій іконі вони відсутні. Уся увага концентрується на головному героєві. Суворе обличчя Юрія, чорний кінь, червоний плащ на ньому наче підкреслюють, що перемога над змієм дісталася нелегко.

Особливого значення іконописці надавали кольору. Нерідко він промовляв глядачам про суть, про ідейну основу ікони. Білий і золотий символізували світло, перемогу, радість. Чорний — горе. Червоний — муку, біль, пролиту кров. Синій і блакитний — кольори неба, вічного плину часу. Зелений — юність і силу. Символіка кольорів у творах малярства була розроблена християнськими мислителями і на багато століть стала правилом для живописців.

Давні українські художники опанували мову кольорів і вміли тонко нею послуговуватись для вираження тих чи інших почуттів. Так, відповідним сполученням кольорів в іншому поширеному образі стародавнього живопису — діви Марії з немовлям на руках — вони намагались пробудити у глядачів різні емоції — від ніжності, ласки, зворушливості до величі, гідності, що так яскраво виражені в образі Марії-Оранти з Софії Київської.

У середньовічному мистецтві поширений був і спосіб подібності, паралельності ситуацій. Він полягав у тому, що давні образи ніби переносилися на той час, в який художник творив. Життя під золотоординським ігом було важким, безрадісним. Ханові сплачували непосильну данину. Але й цього було замало. Він вимагав, щоб йому віддавали також дітей. Тому в богородичних образах стільки невимовного материнського суму, стільки болю. Це страждання цілком реальних, земних жінок за долю своїх дітей і рідних.

Отже, через характер, настрій, почуття художники-іконописці творили узагальнений портрет матерів тієї історичної епохи. Щоб досягти такої типізації, треба було мати неабиякий талант, добре знати людську душу. Кольори обличчя й одягу Марії та маленького Ісуса відігравали посилюючу роль, були співзвучні настроєві, що його хотів підкреслити художник.

Серед шедеврів богородичного іконописного мистецтва галицько-волинського періоду – ікона «Волинської Богоматері», створена, ймовірно, в другій половині ХІІІ або на початку ХІV ст. Ця ікона вважалася покровителькою міста Луцька і волинських земель. Її написання було приурочене до перенесення княжої резеденції з Володимира-Волинського до Луцька за князювання Мстислава Даниловича. Посівши княжий престол 1289 року, він повелів відкрити в Луцьку єпископську кафедру, збудувати в замку кафедральний собор. Очевидно, саме для собору і замовили місцевому іконописцеві цю ікону, яка стала своєрідним символом освячення князівської влади у Луцьку.

Богоматір вражає не лише глибоким сумом, а й гідністю, величчю. На позолоченому тлі дуже виразна голова Марії. Першовзірцем для створення цього образу міг бути твір Київської Русі або Візантії. Зберігши стару основу, волинський майстер трактує постаті Марії і Христа по-своєму. Плечі Марії покаті, чого не спостерігалося у візантійських іконах. Вона сидить прямо, лише голова злегка нахилена до сина. В декорі тканини переважають прямі пасмовидні або злегка зігнуті складки, що не властиво для жодної іншої школи іконопису.

Обличчя у Марії та Христа подібні. Очі Богоматері не просто смутні — погляд її благальний. Вона наче просить людей, щоб вони об'єдналися, вигнали ворогів, захистили від них жінок і дітей. За традицією візантійського мистецтва, очі на іконах малювали більшими, ніж насправді, надзвичайно виразними, «все-видящими». З якого б місця не дивилися ви на такі очі, вони спрямовані на вас.

Цим досягався особливий, живий зв'язок між глядачем і образом святого чи святої на іконі. Усім своїм виразом, пристрасним, вивчаючим поглядом прекрасно виписаних очей образ на іконі спонукає людину проникнутись світлим почуттям, жити благородним, чистим життям. Церква використовувала й досі використовує іконопис у виховних цілях, щоб відвернути людей від поганих вчинків, аморальної поведінки. Саме тому ікони високо цінуються і як твори мистецтва, і як своєрідний взірець високоморальної поведінки. їх зберігають у храмах, для яких вони завжди створювалися.

Ще один важливий вид живопису – книжкова мініатюра (ілюстрації до рукописних книг), а також художнє оздоблення книг, що також коренями сягає ще часів Київської Русі.

Скульптура була представлена виключно рельєфами та різьбою по каменю, котрі були обов’язковим атрибутом оздоблення як інтер’єрів, так і екстер’єрів будівель. Відомим діячем культури часів Данила галицького був скульптор Авдій. Літописець називає його "хитрець" – тобто "умілець" – так тоді називали восококваліфікованого майстра. Творчість Авдія можна умовно поділити на галицький і холмський періоди. В Холмі він прикрасив, зокрема, своїми мистецькими роботами церкву Іоанна.

Продовжувалися також традиції художніх ремесел попередньої доби. Зокрема, дуже високого рівня розвитку досягла ювелірна справа. Серед найвідоміших технік цього ремесла – зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо. Також високого розвитку досягли ковальська і гончарна галузі ремесла. Про це незаперечно свідчать цілий ряд виробів тогочасних майстрів, що знайдені археологами в Галичі та інших населених пунктах Прикарпаття.

Розвиток музичного мистецтва також був генетично пов’язаний із київською добою. Так, у Галицько-Волинському літопису згадується, наприклад, славний співець Митуса, що жив спочатку в Галичі,а потім в Перемишлі. Постать Митуси здавна цікавила дослідників. М. Максимович вважав, що він був знаменитим церковним співаком. Інші історики не погоджувлись з таким твердженням. Зокрема, сучасний український історик М. Котляр вважає, що Митуса, найімовірніше, був придворним поетом, який виконував власні вірші речитативом під акомпанемент арфи або лютні, так само, як відомі західноєвропейські трубадури. Ця думка, на наш погляд,  ближча до істини.

На другу половину ХІІІ – ХІV ст. Припадає подальший розвиток мистецтва скоморохів – народних лицедіїв, співаків, музик, танцюристів. При князівських дворах зосереджувалися співці, котрі складали «хвали» на честь бойових подвигів князів та їхніх дружинників.

4. Роль Галицько-Волинської Русі у збереженні та розвитку української культури.

Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв'язки з країнами Західної Європи, що виявлялися в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм, Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав. Літопис розповідає про візит Данила до угорського князівства. Данило "їхав поруч з королем за звичаєм руським: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, стріли і шабля прикрашені золотом та іншими оздобами, аж дивно було, кожух із оловира грецького, обшитий золотим плоским мере-живом, і чоботи з зеленого сап'яну". Воїни, які супроводили князя теж були пишно одягнуті: "Від полків його йшла велика світлість, від блискучої зброї". Дружина князя справила велике враження на місцевих людей, а король Бела в захопленні казав: "Менш варта мені й тисяча срібла, ніж те, що ти приїхав руським звичаєм своїх батьків".

Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Для церкви Богородиці в Холмі Данило привіз із угорської землі "чашу з багряного мармуру, вирізьблену чудовим мистецтвом...". Мстислав Данилович подарував Конраду Мазовецькому дорогий одяг та гарних коней з майстерно виготовленою збруєю.

Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили широкий відгук у хроніках західних держав.

У той же час у Галицько-волинському літописі розповідається про події в країнах Західної Європи. Взаємовпливи культур формували атмосферу міжнародної довіри та мирних взаємовідносин у жорстоку феодальну епоху воєн і розбою.

На заході Галицько-волинська Русь була форпостом східносло-в'янської духовності. Різні сфери її культури, зокрема такі як осві-та, мистецтво, філософія, література, розвивалися під впливом західної та східної культур. Через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів культурні впливи давньоруських земель надходили до східних слов'ян в Угорщину і держави Центральної Європи. У той же час Галицько-Волинські землі зазнавали істотних куль-турних впливів своїх західних сусідів; засвоєні духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям Стародавньої Русі. Але основа культури Галицько-волинського князівства була українська, спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі.

Князівські міжусобиці та напади різних завойовників впливали на культуру Галицько-Волинського князівства, але не змогли призу-пинити розвитку культурного процесу. Грунтуючись на принципах єдності культури старокиївської держави, культура західного князівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножувала багатющу скарбницю традицій української культури.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1.  Соціально-політична та культурна ситуація в Галичині та на Волині у ХІІ – ХІІІ століттях.

2. За часів якого князя у Галичі було відкрито велику бібліотеку?

3. Освіта та книжка справа в Галицько-Волинському князівстві.

4. Особливості Галицько-Волинського літопису.

5. Розвиток перекладної та оригінальної літератури в Галицько-Волинському князівстві.

6. Розвиток архітектури, живопису у ХІІ – ХІІІ століттях.

7. Які види монументального живопису були поширені у часи Галицько-Волинского князівства?

8. Художні ремесла та музика в Галичині та на Волині у ХІІ – ХІІІ століттях.

9. Найважливіші осередки (міста) духовної культури Галицько-Волинської Русі.

10. Роль Галицько-Волинської Русі у збереженні та розвитку української культури.

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Об’єднане Галицько-Волинське князівство утворилося:

a. У Х ст.

b. В ХІ ст.

c. У ХІІ ст.

d. У ХІІІ ст.

2. Битва з монголо-татарами на р. Калка відбулася:

a. 1240 р.

b. 1223 р.

c. 1222 р.

d. 1380 р.

3. За часів якого князя у Галичі було відкрито велику бібліотеку?

a. Володимирко.

b. Ярослав Осмомисл.

c. Ярослав Мудрий.

d. Данило Галицький.

  1.  В якому літературному творі наводиться легенда про євшан-зілля?

a. «Повість минулих літ».

b. «Ізмарагд».

c. «Слово про Ігорів похід»

d. «Галицько-Волинський літопис».

  1.  Назвіть види архітектури часів Галицько-Волинського князівства, що переважали серед інших за функціональним призначенням:

a Палацова та цивільна.

b. Фортифікаційна та культова.

c. Фортифікаційна та палацова.

d. Культова та цивільна.

  1.  Які види монументального живопису були поширені у часи Галицько-Волинского князівства?

a. Фреска та мозаїка.

b. Фреска та іконопис.

c. Мозаїка та іконопис.

d. Книжкова мініатюра та мозаїка.

  1.  Що дослівно у перекладі з грецької мови означає слово «ікона»?

a. Образ.

b. Ідол.

c. Бог.

d. Зображення.

  1.  Техніками якого виду художнього ремесла є зернь, скань, чернь?

a. Ювелірного.

b. Гончарного.

c. Ковальського.

d. Склоробного.

  1.  Назвіть ім’я видатного скульптора галицько-волинської доби:

a. Тимофій.

b. Аліпій.

c. Авдій.

d. Митуса.

10. Хто з галицьких культурних діячів міг бути ймовірним автором «Слова о полку Ігоревім» згідно із гіпотезою Грабовського?

a. Аліпій.

b. Митуса.

c. Авдій.

d. Тимофій.


ТЕМА 5. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ

ДОБИ (ХІVПЕРША ПОЛОВИНА ХVІІ СТОЛІТТЯ)

ПЛАН

  1.  Історичні умови розвитку української культури у ХІV – першій половині ХVІІ ст.
  2.  Розвиток української освіти і друкарства.
  3.  Основні жанри української літератури.
  4.  Архітектура та мистецтво: тенденції розвитку.

ЛІТЕРАТУРА

Історія українського мистецтва: У 6-ти томах. – К., 1967. – Т.2.

Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (ХVІ – поч. ХVІІ ст.). – К., 1990.

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1966.

Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. – Львів, 1983.

Книга і друкарство на Україні. – К., 1964.

Овсійчук В.А. Українське мистецтво ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. – К., 1985.

Слабошпицький М.Ф. Українські меценати: Нариси з історії української культури. – К., 2001.

Степовик Д.В. Українська графіка ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1982.

Грицай М.С. Давня українська література. – К., 1978.

Федас Й.Ю. Український народний вертеп. – К., 1987.

Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – К., 1991.

Нічик В.М. Петро Могила в Україні. – К., 1997.

1. Історичні умови розвитку української культури у ХІV – першій половині ХVІІ ст.

У ХІV – першій пол. ХVІІ ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести:

  •  розєднаність українських земель;
  •  відсутність єдиного політичного центру;
  •  соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників;
  •  постійну жорстоку агресію татар.

Більша частина українських земель знаходиласяу складі Литовської та Польської держав. Разом із тим ХІV – ХVІ ст. – це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання.

Це було пов’язане з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби.

Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість із культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини ХVІІ ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами. Поряд із тим, відомий із давньоруських часів термін “Україна”, передусім у зв’язку з розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на південь та схід, також набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, але й етноніма.

Найважливішим чинником та необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в ХІ – ХІV ст. у деяких літературних пам’ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, офіційною мовою Литовської держави була “руська мова”, що склалася на основі синтезу писемної церковнослов’янської та елементів усної давньоруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV – ХVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення й освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважала останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний ужиток свою мову, звичаї, право.

У цілому ж державно-політичний симбіоз із Литвою дав українцям досить небагато культурно-цивілізаційних надбань. Велике князівство Литовське так і не стало міцною стабільною державою, хоча довгий час було найсерйознішим суперником залежної від монголів Москви у справі політичної гегемонії в ареалі давньоруських земель. Литовська держава не змогла утриматися не лише на Чорному морі, але й на степових просторах України, які опанували тимчасові московські союзники у боротьбі з Литвою – кочові татарські орди, що скоро перейшли під протекторат Оттоманської Порти. Саме в литовський період поступово пустіють зайняті раніше степові й лісостепові простори. Мирне населення, якщо не хотіло потрапити в ясир, мусило перебиратися якомога далі від небезпеки, оскільки боронити південно-східні кордони довгий час не було кому. Давня столиця Русі перетворилася на невеличке прикордонне містечко, жити в якому не бажали навіть київські митрополити.

Під тиском цих украй несприятливих зовнішніх обставин починається повільний процес трансформації традиційної народної культури, який, зрештою, привів до виникнення культури власне української, процес до часу непомітний, але незворотний.

Особливу субкультуру витворило у ХV – ХVІ ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва. В силу своєї недоступності офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило той статус, який Литовські статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми “украювання” земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх росів-русів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запорожжя було простором безпосереднього контакту з “чужим”, кочівницько-мусульманським світом, який розглядався як “нечистий”, оскільке розташовувалося на межі ворожого світові християнської культури дикого хаосу. Тому за соціально-культурним змістом Запорожжя було такими собі дверима у “світ навиворіт”, що визначило і парадоксальний характер його існування – водночас аскетично-мілітарний та карнавально-сміховий. Звідси – такі непоєднувані, на перший погляд, елементи козацької культури, як суворі звичаї і кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисципліна й анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни.

Ще однією особливістю розвитку української культури у зазначений період було те, що на тлі розвою народної культури традиційні центри культури високої – князівські двори й монастирі – до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються. Особливо цей процес стає помітний від ХVІ ст., коли провідну роль починають відігравати польські впливи (після Люблінської унії 1569 р.) і спостерігається масова денаціоналізація української шляхти внаслідок переходу в унію чи покатоличення цілої низки знатних українських родів. Саме у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. українська культура й православна церква як ідеологічна підвалина цієї культури зазнають найтяжчих і найвідвертіших утисків із боку польських колонізаторів.

Таким чином, українська культура у ХІV – першій половині ХVІІ ст. розвивалася за складних, певною мірою трагічних умов. Однак культуротворчі процеси не припинялися і мали своєрідні результати. Розглянемо їх детальніше.

2. Розвиток української освіти та друкарства.

Шкільна освіта у литовсько-польські часи була тісно повязана з церквою. До початку ХVІ ст. українська освіта великою мірою продовжувала освітні традиції Київської Русі. У школах, що існували при церквах і монастирях, навчалися діти не лише феодальної знаті, а й селян та ремісників. Церковно-парафіяльні школи організовувалися за грецьким зразком. У них вивчали азбуку, молитви, читали часослов та псалтир, вчилися скоропису та лічбі, тобто це були початкові школи. Вчителями, як правило, були дяки. Викладання проводилось церковнословянською мовою. Основним завданням таких шкіл було не лише надання початкової освіти, але й вивчення основ православного віровчення, єднання парафіян навколо церкви.

У другій половині ХVІ ст. більшість українських земель увійшла до складу Речі Посполитої. У зв’язку з цим відбулися значні зміни у шкільній справі. Через наступ католицизму та активізацію національно-визвольного руху ідеологічна боротьба переноситься передусім у сферу освіти. Вплив Реформації спричинився до того, що протестанти заснували у Польщі та Литві, а згодом і в Україні (Рахів, Хмельник) низку кальвіністських, лютеранських та аріянських шкіл, де вчилися й українці.

За їх слідами розгортають свою діяльність і єзуїти. З метою поширення католицизму вони протягом якихось 30-40 років відкривають цілу мережу єзуїтських колегій за зразком західноєвропейських вищих шкіл. Тут працювали досить високого рівня вчителі, головним завданням яких було поєднувати навчання з вихованням у католицькому дусі. Навчання було суворо регламентованим, за традиційною для Західної Європи схоластичною схемою. Курс поділявся на два рівні: «тривіум» (граматика, поетика, риторика) та «квадріум» (математика, астрономія, музика, діалектика). Додатково вивчали основи історії, географії, космографії, природознавства. Мовою навчання була латинська. Введення систематичного курсу теології (богослов’я) давало право на проголошення закладу академією. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали ознаки національної ідентичності (умовою вступу до єзуїтських шкіл було попереднє прийняття католицької віри).

Частина української молоді ще з середини ХІV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західноєвропейських університетах. Так, у Краківському і Болонському університетах здобував вищу освіту Юрій Котермак (Дрогобич), що став науковцем європейського рівня. Він вивчав астрономію, медицину, мистецтво і згодом очолив як ректор Болонський університет. Дрогобич є автором першої української друкованої книги, яка називається “Прогностична оцінка 1483 року”. Наукова діяльність всебічно обдарованого Дрогобича була відома в багатьох країнах Європи, а його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі. У паризькій Сорбонні навчався не менш видатний українець – Іван Ужевич, який 1643 р. уперше латинською мовою уклав “Граматику слов’янську”, в котрій яскраво відбилися риси власне української мови.

Через усі зазначені обставини у ХVІ ст. в Україні постало питання про створення вітчизняного вищого навчального закладу європейського рівня. І такий заклад зявився заходами найбагатшого магната Речі Посполитої і найвидатнішого меценати доби князя Василя (Костянтина) Острозького. У 1576 р. він заснував у своїй резиденції в м.Острог славнозвісну Острозьку греко-словяно-латинську колегію, що задумувалася як майбутня православна академія. Сучасники й дослідники називали цей заклад “грецьким колегіумом”, “тримовним ліцеєм”, “академією”. Тут викладали “сім вільних наук”. Князь Острозький подарував школі багатющу бібліотеку.

При академії зібрався колектив відомих учених і письменників. Це – Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко, греки Діонісій Палеолог та Кирило Лукарис, колишній професор Краківської академії Ян Лятос та інші. За 47 років існування цього навчального закладу з нього вийшло чимало освічених людей. Досить сказати, що тут навчався майбутній гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, письменники Мелетій Смотрицький та Іов Княжицький. Острозьку колегію закінчили близько 500 випускників, і національно-визвольний рух в Україні отримав значний загін своїх умілих захисників та пропагандистів. При Острозькій академії діяли друкарня й літературний гурток, що працював над перекладом словянською мовою Біблії. На жаль, академія і гурток після смерті князя К.Острозького (1608) відчутно занепали. А коли Острог перейшов до його онуки – ревної католички – школу реорганізували в єзуїтську колегію.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства – національно-релігійні громадські організації православного міщанства, що виступили у кінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. на захист православної віри та української культури. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але активізували свою діяльність із другої половини ХVІ століття і особливо після Берестейської церковної унії 1596 р., адже тоді православні опинилися фактично поза законом, оскільки у них було відібрано й передано уніатській церкві всі юридичні права. Першим відзначилося своїми заходами Львівське Успенське братство, яке у 1585 р. отримало від константинопольської патріархії ставропігію (незалежність). Надання ставропігії було першим визнанням подвижницької діяльності братчиків. Згодом братства виникли в Рогатині, Городку, Дрогобичі, Галичі, Луцьку, Немирові, Кременці, Києві та інших містах.

Братства дуже підтримували українські козаки. Так, у 1617 р. гетьман Петро Конашевич Сагайдачний вступив разом зі своїм військом (20 тис. козаків) до складу Київського Богоявленського братства. А після смерті славнозвісного гетьмана все його майно перейшло у спадок згаданому братству.

Головний напрям діяльності братств – це заснування українських братських шкіл із високим рівнем викладання. У 1585 р. Львівське братство заходами найвпливовіших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, Івана Красовського організувало свою школу. Виховання в ній мало церковний, але порівняно з Острозькою академією більш демократичний характер. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Вивчалися словянська та грецька мови, а також “вільні науки”. У 1586 р. було складено дуже цікавий документ – “Порядок шкільний”, у якому викладалися педагогічні вимоги до вчителя. Він мав бути “побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому”. Для вчителя всі діти мали бути рівними, діти багатих і “сироти вбогі”.

За аналогією зі Львівською школою виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці та інших містах – скрізь, де була можливість зібрати національно свідомі педагогічні колективи. Культурно-освітній і громадсько-політичний братський рух поступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямі на давній Київ, куди, починаючи десь із 1600 року, перебирається значна частина найактивніших діячів українського братського руху.

У Києві братська школа засновується у 1615 р. Першими трьома ректорами її були видатні українські культурні діячі – Іван Борецький, Мелетій Смотрицький та Касіян Сакович. Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут навчалися представники практично всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духовенства. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі, як диспути, декламації, виставляння приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надавати всім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) та учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи ідеї боротьби проти уніатства й католицизму.

У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво- Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 р. була обєднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилянський колегіум, що в майбутньому став одним із провідних центрів освіти та науки не лише в Україні, але й в усьому словянському світі.

З освітньою галуззю тісно пов’язані поява і розвиток книгодрукування в Україні. Майже до кінця ХV ст. книжка в Україні була рукописною. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі. Нерідко переписувачами книг були священики, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, бо ця справа була богоугодною та сприятливою для спокутування гріхів та спасіння душі. Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, як-от “Пересопницьке євангеліє” (середина ХVІ ст.), над створенням котрого працювала ціла група переписувачів. Цей твір цікавий ще й як літературна пам’ятка, мова якої наближена до народної і відбиває тогочасні процеси формування української мови. До речі, саме на “Пересопницькому євангелії” складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України.

Коли стало відомо про можливості книгодрукування, переписувачі-фахівці повели палку агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана від руки книга є приємною для Бога, а друкування є мало не диявольською вигадкою. В Україні ця агітація мала дещо менший успіх, ніж у тогочасній Московії, але також давалася взнаки.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникненння наприкінці ХV століття східнословянського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483 –1491 рр. у друкарні Швайпольта Фіоля у Кракові кириличним шрифтом на замовлення православного кліру були видрукувані церковні книги – “Часослов” і “Октоїх”. До речі, відомо що Фіолю у цій справі допомагав Юрій Дрогобич. Типографія Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже відразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. На початку ХVІ ст. друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський учений Франциск Скорина.

Але справжнє поширення книгодрукування в Україні розпочинається лише з другої половини ХVІ ст. І пов’язане воно з ім’ям Івана Федорова, який змушений був покинути  Московію через переслідування духівництвом і боярами і шукати собі притулок на білоруських та українських землях. У 1572 р. він прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню. У 1574 р. тут побачив світ “Апостол” – перша друкована книга в Україні, що мала церковний характер. У 1578 р. Федоров видає “Буквар” і “Азбуку”, призначені для мережі тогочасних шкіл. Із 1580 року Федоров працює в Острозі, у друкарні знаменитого Острозького культурно-освітнього осередку, де за рік виходить повне друковане видання Біблії церковнословянською мовою.

Окрім друкарень Федорова, в Україні швидко почали роботу інші типографії – Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Кременецька на Волині, а дещо згодом – Київська Лаврська, Почаївська, Чернігівська та ін. Існували також “мандрівні” пересувні друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх із місця на місце. Все це яскраво свідчить про те, що потреба в книгах наприкінці ХVІ ст. в Україні значно зросла.

3. Основні жанри української літератури.  Литовсько-польська доба позначена досить поступальним розвитком української літератури. Поряд із старими жанрами виникають і нові. Серед старих жанрів важливе місце посідають літописання, апокрифи, агіографія, паломницька література. На ХVXVI ст. припадає розквіт українського епосу (дум, балад, історичних пісень), що оспівував героїчну боротьбу й звитягу захисників вітчизни, трагічну і славетну долю рідної землі та мав генетичний зв’язок із богатирським епосом Київської Русі. З ХVІ ст. виконавцями дум і пісень стають кобзарі та лірники, що подають музичні твори у речитативно-імпровізаційниій манері під супровід кобзи, бандури або ліри.

У другій половині ХVІ ст. зявляється абсолютно новий жанр українського письменства - полемічна література. Причини виникнення полемічної літератури слід шукати у запеклій боротьбі нашого народу проти наступу Польщі на Україну, що призвела до такої ж боротьби між католиками й уніатами, з одного боку, та православними – з другого. Полемічна література не може кваліфікуватися виключно як художня література, бо її завданням було не стільки мистецьке, скільки релігійно-догматичне спрямування. Однак у ній були закладені і мистецькі вартості: письменники-полемісти вдавалися у своїх творах до прийомів ораторського мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії. Всього було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, близько 60 – православними. Серед найвизначніших письменників-полемістів – Петро Скарга (єзуїт, визначний оратор, що розпочав полеміку), Христофор Філалет, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенський.

Виникають і нові жанри поезії – гербова поезія, епіграма, панегірик та погребальна поезія. Два перших жанри є наслідком поширення в Україні ренесансово-гуманістичних ідей, два останніх – то вже подих бароко.

Гербова поезія тісно повязана з розвитком книгодрукування, оскільки в кожному українському виданні незалежно від того, церковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші “на герб”. Геральдичні вірші вміщувалися у книзі безпосередньо за графічним зображенням гербів заможних українських шляхетських родів, представники яких мали стосунок до видання книги. Геральдичний вірш мав провести яскраву і переконливу аналогію між гербовими відзнаками їх носіїв та їхнім реальним життям.

Епіграма також уходить в українську літературу спочатку як один з елементів оформлення друкованих видань. Її завданням було налаштувати читача на сприйняття подальшого тексту книги. Але в барокову добу епіграма стає самостійним поетичним жанром.

Барокова доба в українській літературі поставила завдання створення ідеальних образів представників національної еліти – оборонців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот. Це завдання мав виконати панегіричний жанр. Спробою панегіричного оспівування непересічних якостей князя К.Острозького були вірші Г.Смотрицького (1580), але вершиною цього жанру був твір Олександра Митури “Візерунок цнот…” (1618), присвячений засновнику Київського культурно-освітнього гуртка Єлисею Плетенецькому. Вірші “на погреб” також мали уславлювати в майбутніх поколіннях героїчні й подвижницькі постаті діячів національно-культурного руху. У погребальній поезії одне з важливих місць відводилося різнобічному розробленню надзвичайно хвилюючої людину доби бароко теми неминучої смерті і пов’язаної з неї теми цінності людського життя. Найвідомішим із творів цього жанру є вірш Касіяна Саковича “На погреб гетьмана П.Сагайдачного” (1622).

Зявляються жанри літератури, повязані із зародженням театрального мистецтва. Це – шкільна драма, інтермедія та вертеп. Шкільна драма – це твори на релігійні та міфологічні сюжети, які писалися і ставилися вчителями й учнями братських шкіл, студентами колегій. Інтермедія є комедійним твором на побутову тематику, що ставився у перерві між актами поважної релігійної драми.

Із ХVІІ ст. починається історія українського вертепу – лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вертепні вистави відбувалися у двоповерховій дерев’яній скринці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія, а на нижньому – різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети “вертепу” (використовуваної як хлів печери, у якій народився Ісус).

4. Архітектура та мистецтво: тенденції розвитку. Архітектурне будівництво України ХІV – ХVІ ст. підпорядковувалося завданням оборонної політики і було пов’язане з характером укріплення міст. Оскільки в цей період активно розвивалися міста, це стимулювало інженерно-архітектурну думку. Також містобудуванню сприяло магдебурзьке право міст, яке зміцнювало самоврядування і позитивно впливало на перетворення міст на великі культурні центри з архітектурою високого рівня (Львів, Київ, Луцьк, Кам’янець-Подільський та ін.).

У церковній архітектурі довгий час зберігався вплив візантійсько-руського стилю. Але від ХVІ ст. набули деякого поширення готичні та ренесансові типи культових споруд. Особливо помітні ці стилістичні напрями були у Львові. Так, наприклад, у готичних традиціях був збудований католицький собор – Катедра. А найвизначнішими ренесансовими спорудами Львова є будівлі архітектурного ансамбля, що належав Львівському Ставропігійському братству. Це – Успенська церква, каплиця Трьох Святих та вежа Корнякта (остання має виразні барокові елементи). Дивлячись на цей архітектурний ансамбль, можна уявити себе в Італії часів Відродження. Ознаки ренесансового стилю мали також перебудови та відбудови церков старокняжих часів у Києві, Чернігові, Переяславі й Каневі.

Розвивалася також фортифікаційна архітектура. Будівництво камяних замків було поширене переважно на Правобережжі, а також на Волині, Поділлі, в Галичині та Буковині. Литовські і польські магнати, закріплюючи тут своє панівне становище, будували передусім оборонні замки-фортеці, а біля них поступово виростали центри торгівлі, промислу, тобто міста, й вони були оборонними центрами для цілих областей. Такими були Луцьк, Володимир-Волинський, Кремянець, Острог. Будувалися також замки для оборони прикордонних територій від татарських набігів. Одним із них був відомий замок у Межибожі, а також Кам’янець-Подільський, що займав центральне місце на кордоні між Україною і Молдавією. У ХV – ХVІст. деякі православні монастирі Західної України були оточені мурами і баштами й мали значення фортець.

Менше збереглося оборонних архітектурних споруд на Лівобережжі. Укріпляти міста тут почали пізніше, головним чином у ХVІ ст. Це , перш за все, укріплення Чернігова, Новгород-Сіверського, Стародуба та Путивля. Всі вони були земляними та деревяними.

Значні зміни попередніх традицій характеризують розвиток українського живопису. Провідним жанром залишається іконописання, яке у ХVІ ст. набуває все виразніших реалістичних рис, що пов’язано із впливом культури Ренесансу. Так, зокрема, галицькі (“святочні”) ікони ХVІ ст. (наприклад, “Воскресіння Христове”) несуть у собі виразну монументальну тенденцію, яка йде від мистецтва стародавньої князівської Русі. Але в ретельно врівноваженій композиції, чудовій гармонізації кольорів, відчуваються вже виразні ренесансні риси.

В одиночних святих галицького письма (“Святий Микола”, “Святі апостоли Іоанн та Петро”) виразно проступають риси індивідуалізації і своєрідного “іконного психологізму”, що свідчить про вплив портретного мистецтва на ікону. А от ікона “Воздвиження чесного Хреста” (Волинь) віддзеркалює перехідні ренесансно-барокові стильові тенденції середини ХVІІ ст.   Від початку ХVІІ ст. художники-іконописці поступово заміняють темперу олійними фарбами.

Із другої половини ХVІ ст. формується західноукраїнська портретна школа. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети Костянтина Корнякта, дружини турецького султана “Роксолани” (Насті Лісовської), фундаторки православних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, князя К.Острозького та багатьох львівських міщан – діячів братства.

Потреби друкарства і мистецького оформлення книг зумовили появу та розвиток графіки, яка зародилася в Україні у ХVІ ст. Перший відомий український гравер – Ілля. Він ілюстрував “Києво-Печерський патерик” – пам’ятку житійної літератури. З початку ХVІІ ст. збереглося чимало графічних робіт безіменних авторів. Усі вони створені під сильним впливом західноєвропейського Відродження.

Близько до граверного мистецтва стояли також геральдика (зображення родових гербів, гербів міст) та сфрагістика (виготовлення печаток). Вони також перебували під впливом Заходу.

Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, тяжкий національний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації, оригінальна та високохудожня культура українського народу, спираючись на давньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можна схарактеризувати як добу розквіту української національної культури. Її трьома провідними центрами були Львів, Острог та Київ, що за короткий час дали багато культурних цінностей, у яких яскраво перехрещувалися проміння духовності Сходу і Заходу.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

  1.  Назвіть головне питання культурного життя українських земель у литовсько-польську добу.
  2.  Який внесок у культурний розвиток України зробило козацтво?
  3.  Назвіть типи навчальних закладів, що існували на українських землях у ХVІ – першій половині ХVІІ ст.
  4.  Де на українських землях виник перший університет?
  5.  Який внесок у культурний розвиток України зробив князь Костянтин-Василь Острозький?
  6.  Які нові жанри української літератури зявилися у литовсько-польську добу? З чим це було повязане?
  7.  Назвіть основні тенденції розвитку архітектури України.
  8.  Коли в українському живописі зароджується портретний жанр?
  9.  Який новий вид образотворчого мистецтва зявляється в Україні у ХVІ ст. у звязку з розвитком друкарства?
  10.  Згадайте, з імям якого винахідника повязане виникнення книгодрукування в Європі? Коли це сталося?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. З боку якої держави українська культура зазнала найтяжчих утисків у ХVІ - першій половині ХVІІ століття?

a. Литовського князівства

b. Візантії

c. Московського царства

d. Речі Посполитої

2. Що слугувало ідеологічною підвалиною розвитку української культури у литовсько-польську добу?

a. Католицизм

b. Православ'я

c. Українська мова

d. Латина

3. Який тип середніх навчальних закладів відкривала польська королівська влада з метою покатоличення українського населення у ХVІ - на початку ХVІІ століття?

a. Церковно-парафіяльні школи

b. Братські школи

c. Єзуїтські колегії

d. Протестантські школи

4. Які школи склали конкуренцію єзуїтським колегіям в Україні наприкінці ХVІ - у першій половині ХVІІ століття?

a. Кальвіністські школи

b. Лютеранські школи

c. Церковно-парафіяльні школи

d. Братські школи

5. Якого року Київська митрополія була підпорядкована Московській патріархії?

a. 1654 року

b. 1569 року

c. 1686 року

d. 988 року

6. Де на українських землях виник перший університет?

a. У Львові

b. У Києві

c. В Острозі

d. У Чернігові

7. Костянтин Острозький заснував у своєму маєтку друкарню, якою керував Іван Федоров у

a. 1578 року

b. 1581 року

c. 1575 року

d. 1587 року

8. Коли були надруковані у друкарні Швайпольта Фіоля у Кракові кириличним шрифтом на замовлення православного кліру  церковні книги – “Часослов” і “Октоїх”.

a. 1483 – 1491рр

b. 1476 – 1483 рр

c. 1496 – 1498 рр

d. 1483 –1498 рр

9. На Україні з’явилося перше видання Литовського Статуту

a. 1567 р

b. 1529 р

c. 1576 р

d. 1539 р

10. В якому році була укладена Люблінська унія?

a. 1567 р

b. 1569 р

c. 1576 р

d. 1579 р


ТЕМА 6. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЕПОХИ БАРОКО ТА ПРОСВІТНИЦТВА

(ДРУГА ПОЛОВИНА ХVІІ – ХVІІІ СТОЛІТТЯ)

ПЛАН

  1.  Історичні умови розвитку української культури у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.
  2.  Розвиток освіти. Києво-Могилянська академія – перший вищий навчальний заклад України євпропейського типу.
  3.  Основні напрями розвитку і жанри української літератури. Театральне мистецтво.
  4.  Творчість Г.С.Сковороди – видатного українського філософа та літератора.
  5.  Українське барокове мистецтво: архітектура, скульптура, живопис, графіка, музика.

ЛІТЕРАТУРА

Білецький П. Український портретний живопис ХVІІ – ХVІІІ ст. – К., 1969.

Білецький П. Українське мистецтво другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. – К., 1981.

Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К., 1993.

Грицай М.С. Давня українська література. – К., 1978.

Возняк М.С. Історія української літератури. У 2 книгах: Навч. вид. – Кн.1. – Львів: Світ, 1992.

Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К., 1995.

Жолтовський П. Монументальний живопис на Україні ХVІІ-ХVІІІ ст. – К., 1988.

Жолтовський П. Художнє життя на Україні в ХVІ – ХVІІІ ст.. – К., 1988.

Історія українського мистецтва: У6-ти томах.- К., 1967. – Т.3.

Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1966.

Історія української музики: В 6 т. – К., 1988. – Т.1

Нічик В.М. Петро Могила в Україні. – К., 1997.

Макаров А.М. Світло українського бароко. – К., 1994.

Овсійчук В.А. Українське мистецтво ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. – К., 1985.

Слабошпицький М.Ф. Українські меценати: Нариси з історії української культури. – К., 2001.

Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – К., 1991.

Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода і антична культура. – Х., 1993.

1. Історичні умови розвитку української культури у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. Українська культура у зазначений період розвивалася в суперечливих умовах. Ліквідація в результаті Визвольної війни польсько-шляхетського режиму і формування української національної козацької держави у цілому сприяли розвиткові української культури. Але постійні війни протягом 60 років призводили до масового знищення культурних цінностей, загибелі носіїв і потенційних діячів культури, гальмували культурні процеси. Вади козацької виборчої системи, козацьких методів урядування й амбітність отаманів у боротьбі за булаву зробили молоду українську державу надзвичайно уразливою для агресивних зовнішніх впливів, які стимулювали загострення внутрішніх конфліктів. Різні частини України з другої половини ХVІІ ст. опинились у різних соціально-політичних умовах, що суттєво впливало на стан і розвиток культури.

Порівняно кращими були умови на Лівобережжі, де довгий час зберігалася гетьманська автономія (чернігівсько-полтавські землі), а також на Слобожанщині, яка саме в цей час починає активно заселятися українськими переселенцями переважно з Правобережжя. Гетьманську державу очолювали високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: Б.Хмельницький, І.Виговський, І.Мазепа. Вони докладали великих зусиль та коштів із метою розбудови культури, освіти. Однак і на цих землях умови культурного життя були далекими від справді сприятливих. Московський, а потім і петербурзький уряд діяв у Гетьманщині за принципом “поділяй та володарюй”. Ще за часів Б.Хмельницького він домігся припинення покозачення білоруських земель, потім було вжито низку заходів із метою недопущення поширення гетьманської влади на Слобідську Україну і Запорожжя, послідовно обмежувалися права гетьманів у самій Гетьманщині, якій було нав’язано назву “Малоросія”.

Під час Руїни (1657-1687 рр.) культурно-національна еліта пережила певне розчарування у козацтві як надійній опорі національного поступу, хоча продовжувала спиратися на нього, щоб протистояти авторитарній стратегії Москви. У цілому ж ставлення до козацтва змінювалося на гірше під враженням від підбурюваного зовні розбрату між козацькими ватажками, нездатності гетьманів проводити самостійну політику, постійного переписування Переяславських статей, підтримки деякими гетьманами ініційованих московськими урядовцями антиукраїнських заходів. Серед таких поступок московському абсолютизму особливо болюче сприймалися “закликання” до українських міст московських воєвод гетьманів І.Брюховецьким (1665 р.), а також відверте сприяння гетьмана І.Самойловича суперечному нормам церковного права і цілком ворожому інтересам українського духівництва підпорядкуванню Київської митрополії Московській патріархії (1686 р.). У середині самого козацтва відбувалися процеси соціальної диференціації, так що інтереси старшини все частіше суперечили інтересам простих козаків. Усе це в сукупності працювало на погіршення культурного клімату в середині українського суспільства, призводило до дезорганізації і партикуляризації (відцентрованості) культурного руху.

Відносне поліпшення культурної ситуації відбулося лише за гетьманування І.Мазепи (1687–1709 рр.). Після 1709 р., попри те, що більшість українців не підтримали переходу І.Мазепи на бік Карла ХІІ і зробили величезний внесок у перемогу над шведами, настав період повільного, але невпинного і цілеспрямованого пригнічення розвитку національної культури на підпорядкованих Московському царству (з 1721 р.– Російській імперії) українських землях. Цей процес супроводжувався активним залученням кращих сил України до державно-культурного будівництва в Росії, внаслідок чого вони значно збагатили російську культуру найчастіше за рахунок зубожіння культури власне української.

На Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буковині умови для розвитку культури були ще гіршими. Якщо на Лівобережжі культурний рух лише дещо відділився від тогочасного європейського контексту, то Правобережна і Західна Україна у підсумку майже повністю втратила імпульс національно-культурного будівництва, отриманий від попередньої доби. Запустілі внаслідок невпинних воєн Поділля та Правобережжя за Бахчисарайською угодою 1681 р. мали відійти до Оттоманської Порти. Козацтво на підпорядкованих Речі Посполитій землях то скасовується, то відновлюється, однак вже 1699 р. скасовується остаточно. Православні церковні ієрархи на землях Речі Посполитої вважають за краще підпорядковуватися римському папі, ніж московському патріарху, і вже з кінця ХVІІ ст. разом з усією паствою один за одним пристають до унії. Братства після втрати виплеканого національно-культурного ідеалу, повязаного з єдністю українських земель і Києвом як культурним центром, пристають до унії в першій половині ХVІІІ ст. Українська культура пригнічувалася, процеси полонізацї посилювалися. Однак і за цих важких умов українська культура дала низку непересічних надбань у різних галузях мистецтва, літератури, філософії, науки та освіти, які можуть бути предметом національної гордості українців.

2. Розвиток освіти. Києво-Могилянська академія – перший вищий навчальний заклад України євпропейського типу. Шкільна освіта зазначеного періоду на Лівобережжі охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. Засновуються школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. У Лубенській полковій школі навчалося одночасно до 1000 учнів. Усього у Гетьманщині на 1099 поселень було 866 шкіл. У новостворених Чернігівському, Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна школа припадала на 746 учнів (у 1876 р. цей показник буде набагато гіршим, одна школа припадатиме аж на 6730 чол.). Як писав у 1655 р. араб-християнин Павло Алеппський, що мандрував Україною по дорозі до Москви, “навіть селяни в Україні вміли читати й писати…, а сільські священики вважали своїм обов’язком навчати сиріт, не дозволяючи тим тинятися вулицями як бродягам”.

На Правобережжі польський уряд надавав перевагу католицьким та єзуїтським навчальним закладам. У 1661 р. було засновано Львівський університет, але й він став центром полонізації західноукраїнського населення. У деяких містах ще залишалися братські школи, але вони поступово занепадають. Із другої половини ХVІІІ ст. з’являються нові навчальні заклади – гімназії у Кременці, Володимирі-Волинському, Чернівцях. Але навчання і виховання у них мало пропольське ідеологічне спрямування.

На Буковині стан освіти був ще гірший. За турецького панування тут не було майже жодної школи, а з приходом австрійців відкрито лише кілька, але викладання велося переважно румунською та німецькою мовами. У Закарпатті при активній політиці мадяризації працювала невелика кількість церковно-уніатських шкіл, де викладання велося мовою “руською”. І тільки наприкінці ХVІІІ ст. у Мукачеві було відкрито семінарію.

Основним центром культурного життя України в цей час залишався Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (заснований у 1632 р.), який із 1658 р. періодично то набував, то втрачав статус академії, доки цей статус не було остаточно затверджено 1701 р. У 1666 р. московські урядовці безуспішно намагалися зовсім закрити цей навчальний заклад, оскільки вважали його осередком небезпечного вільнодумства і непокори. З 70-их рр. ХVІІ ст. починається новий розквіт діяльності академії, який свого апогею досягає на межі століть. У цей час академію часто називають Могиляно-Мазепинською.

Ще на початку існування цього закладу П.Могила за свій рахунок закупив близько сотні коштовних фоліантів із творами отців та вчителів церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона та інших письменників із коментарями, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики.

Колегіум, що мав стати академією, від самого початку задумувався не лише як навчальний заклад, а і як осередок учених та письменників – так званий Києво-Могилянський атеней ( від лат. athaeneum – “святиня”). У часи П.Могили – це філософи Йосип Кононович-Горбацький і Іван Трофимович, поети і письменники Сільвестр Косов, Х.Євлевич, С.Почаський, Т.Баєвський, І.Гізель. У мазепинський період – Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Іларіон Мигура, Гедеон Вишневський та інші.

В академії викладалися чотири мови – слов’янська, латинська, грецька й польська. Латина була мовою навчання (як і в усій тогочасній Європі), але з початку ХVІІІ ст. її поступово витісняє тодішня українська літературна мова. Латинська й грецька мови давали студентам доступ до скарбниць світової, зокрема античної, культури. Навчання в академії було поділене на два рівні – тривіум (риторика, граматика, поетика) і квадріум (арифметика, геометрія, астрономія й музика). У стінах навчального закладу відбувалися численні публічні диспути з різних наук, затвердився звичай рекреацій – культурно-мистецьких свят із виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Часто свята супроводжувалися випуском спеціальних друкованих тез на честь ректорів, професорів і меценатів академії.

Академія була щедро забезпечена матеріально як із боку вищого духівництва, так і з боку козацьких гетьманів. Навчальний заклад підтримував звязки з європейськими університетами та академіями, завдяки чому його вихованці часто продовжували навчання за кордоном.

Із-поміж вихованців академії вийшов цілий ряд видатних наукових, культурних та політичних діячів. Серед них особливо слід згадати імена письменника-полеміста Лазаря Барановича, вченого-енциклопедиста й літератора Інокентія Гізеля, філософа Григорія Сковороду, політичного й церкового діяча, драматурга Феофана Прокоповича, історика Михайла Бантиш-Каменського, архітектора Івана Григоровича-Барського, композиторів Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артемія Веделя та інших.

Професорів і студентів академії з середини ХVІІ ст. постійно запрошують до Москви, де вони стають піонерами західноєвропейської освіти й культури. Випускники академії складали переважну більшість викладачів у заснованих за наказами Петра І і наступних правителів Російської імперії вищих і середніх навчальних закладах. Весь російський єпископат 1700 – 1762 рр. складався виключно з випускників Києво-Могилянської академії. Серед найбільш відомих культурних емігрантів того часу слід назвати такі імена, як-от: Єпіфаній Славинецький - автор слов'яно-греко-латинського лексикона (словника); Симеон Полоцький – засновник першого вищого навчального закладу в Москві – слов’яно-греко-латинської академії (1687 р.), яка створювалася за київським взірцем; Феофан Прокопович – митрополит, один із найближчих дорадників царя Петра І у його реформаторській діяльності.

Таким чином, випускники академії стали провідниками українського впливу в Росії, який охопив усі аспекти культурного життя: церковного, книгодрукарського, освітнього, мистецького і навіть побутового. В цілому ж культурні сили і скарби української культури, які постали в Україні під впливом західноєвропейської освіти в добу її національного піднесення в ХVІІ ст., були використані Московією, а потім Російською імперією для європеїзації держави та розвитку російської культури.

Проте в культурницькій діяльності академії у ХVІІІ ст. зявилися й слабкі сторони, виражені у певній інерційності та консерватизації навчального процесу. Наука в академії ставала дедалі все більш відірваною від повсякденного і тогочасного наукового життя, мала до певної міри схоластичний характер. Заснована зі спеціальною метою служити справі оборони православної віри, академія і в нових умовах приділяла занадто багато уваги теологічним (богословським) питанням.

У Києво-Могилянській академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, але й Білорусії, Росії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції. Навчання і виховання у ній ґрунтувалося на ідеях християнського гуманізму та просвітництва, які передбачали піднесення ролі освіти в прогресі суспільства. Пріоритет у навчанні залишався за гуманітарними дисциплінами. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів і тривав 12 років. Навчалися діти всіх станів, починаючи від аристократії до дітей простих козаків та селян. Місця у класі вони займали відповідно до своєї успішності в навчанні. Академія мала величезну бібліотеку, яка наприкінці ХVІІІ ст. налічувала близько 10 тисяч томів із різних галузей знань всіма європейськими мовами, якими вільно володіли студенти.

Останній період підйому в культурній діяльності Київської академії пов’язується з ім’ям митрополита Рафаїла Заборовського, який починаючи з 1731 р. зібрав новий культурний осередок, до якого входили Митрофан Довгалевський, Георгій Кониський, Сильвестр Ляскоронський, Симон Тодорський та інші. У цей час було оновлено будівлі академії (яку називали Могиляно-Заборовською) і реформовано навчальний процес. У другій половині ХVІІІ ст. академія заходами Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий навчальний заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази. Останнім великим ученим закладу був Іван Фальківський, що займався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, викладав низку дисциплін, серед яких вища математика, німецька мова і філософія (тобто був людиною енциклопедичних знань, що у другій половині ХVІІІ ст. стає для Європи нормою й ідеалом); заснував культурний осередок “Вільне поетичне товариство”.

Загалом за понад 150 років існування академії в ній навчалося близько 25 тисяч українців, з її стін вийшла більша частина свідомої інтелігенції, яка у ХVІІІ ст. займала всі урядові місця, підготувала національне відродження ХІХ ст.

На Лівобережжі близьку до вищої освіту давали колегії, які було засновано у трьох містах: Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1738 р.). Харківський колегіум претендував на визнання його академією, оскільки містив увесь необхідний комплекс дисциплін, але статусу академії так і не добився. Крім вітчизняних мов, тут вивчали французьку, німецьку та італійську, а також історію, географію, малювання. У Чернігівській колегії одночасно навчалося до 800 студентів. Пізніше усі три заклади також було реформовано в духовні семінарії.

Таким чином, асиміляційна та централізаторська політика Катерини ІІ поклала кінець вищій і середній освіті на українських землях. Постійні клопотання українських можновладців про дозвіл на відкриття університетів у Києві, Батурині, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Катеринославі підтримки у Катерини ІІ не знаходили. Склалася абсурдна ситуація, коли українські викладачі мусили навчати українських студентів у вищих навчальних закладах, заснованих у Петербурзі й Москві. Натомість у Києві, Новгороді-Сіверському та Катеринославі було відкрито “главныя народныя училіща”, що прирівнювалися до нижчих класів пізніших гімназій і які, всупереч своїй назві, мали замкнений становий характер та ще й вкрай обмежену кількість учнів.

3. Основні напрями розвитку і жанри української літератури. Театральне мистецтво.  Українська література другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивалася у декількох провідних напрямах та жанрах.

Перший напрям представлений народно-поетичною творчістю. У зазначений період вона суттєво поповнюється. Провідними її жанрами були думи, історичні пісні, вірші, присвячені переважно героїці визвольних війн українців. Одним із найяскравіших зразків громадянської лірики того часу є анонімна дума “Всі покою щиро прагнуть”, авторство якої історики найчастіше приписують Мазепі. У цьому творі яскраво змальовано суспільну ситуацію періоду Руїни. Трагічність ситуації розкривається через зіставлення різних політичних орієнтацій козацьких ватажків, кожен із яких закликав інших рятувати Україну від іноземного панування під його керівництвом і протекцією іноземних же держав. Такі твори друком не виходили й поширювалися у списках. Історичні пісні та думи часто прославляли Богдана Хмельницького і його найближчих сподвижників (Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая). Між ними окреме місце займає славний козацький ватажок Станіслав Морозенко, що загинув 1651 р. у битві з татарами. Образ цього козака, “голови завзятої”, з якого вороги “живцем серце вирвали”, став улюбленим народним образом, за яким “уся Вкраїна плаче”.

Кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. – це останній період розквіту народних дум та пісень про “козацьку славу”. Після народно-визвольної  боротьби розвиток дум припиняється. Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу. Козацтво підупадає політично, суспільно та економічно. Багато гіркої правди розказано про те в думі “Козацьке життя” вже пізнішого періоду. Однак самі думи жили в народі довше і були й пізніше популярними. У ХІХ ст. було чимало талановитих виконавців таких дум, серед яких найбільш відомим став Остап Вересай із Полтавщини.

На Правобережжі жанр історичної пісні продовжує розвиватися і у ХVІІІ ст. Це передусім були пісні про народних месників-гайдамаків та їх драматичну боротьбу з польсько-шляхетськими гнобителями. У цьому циклі особливо вирізняється пісня про зраду козацького сотника Сави Чалого, що, перебуваючи на службі у поляків, воював проти козаків, а згодом був убитий, як зрадник, своїм колишнім другом Гнатом Голим. До цього циклу належить також пісня про козацького ватажка Семена Палія, про зруйнування Запорозької Січі. Велику кількість пісень, переказів, легенд створив народ про так званих опришків, теж месників народних кривд у Галичині і на Закарпатті, а особливо про найсміливішого з них Олексу Довбуша, підступно вбитого 1745 р.

Окрему групу становлять так звані чумацькі пісні, в яких змальовуються важкі обставини життя чумаків, що здійснювали далекі й небезпечні подорожі за сіллю в Крим.

У другій половині ХVІІ ст. розвивається жанр проповідницької і публіцистичної прози. Одним із найяскравіших представників його був Іоанікій Галятовський. Змолоду він уклав збірку проповідей “Ключ розуміння” з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді) “Наука, альбо способ зложення казання”. Автор радить ділити проповідь на три частини (за аналогією єзуїтських проповідей). У першій частині викладається задум проповіді, її мета, у другій – основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Автор навчає, як зацікавити слухачів, як добирати тему, як будувати проповідь. Галятовський уславився також написанням низки полеміко-богословських творів. Три з них – “Розмова Білоцерківська”, “Стара церква” і “Фундаменти” написані польською мовою й спрямовані проти католицизму та унії. Книжна українська мова творів Галятовського наближена до народнорозмовної. Всі великі твори цього автора були надруковані за його життя, що було за тих часів великою рідкістю, а деякі з них було перекладено тогочасними російською, румунською і польською мовами.

Визначним представником зазначеного жанру був також Лазар Баранович (великі збірки проповідей “Меч духовний” і “Труби словес проповідних”) та особливо Антоній Радивиловський, який уважався найталановитішим проповідником доби. Характерними рисами його проповідей є демократичність викладу, значна кількість повчальних прикладів і порівнянь не тільки з давньої історії, але й сучасних йому подій, помітна релігійна нетерпимість. Радивиловський уводив у проповіді народні казки та приповідки, а також популярні світські сюжети з життя народів Заходу і Сходу.

Не можна оминути ще одне імя знаного у той час публіциста й проповідника – Інокентія Гізеля. Він змолоду переселився з Німеччини в Україну і віддав увесь свій розум, всю енергію новій вітчизні. Випускник Київської академії, а потім її викладач і ректор, він є автором кількох проповідницьких творів, найцікавішим із яких уважається “Мир с богом человеку”. У ньому міститься багатющий матеріал для характеристики українського суспільства другої половини ХVІІ ст. Звертаючись до читачів, Гізель малює сумну картину спустошення України чужоземними завойовниками й міжусобними війнами. Він вважає, що треба звернутися до бога, тоді настануть мир та тиша. А щоб цих благ досягти швидше, автор і пропонує свою книгу для викорінення гріхів та очищення совісті кожного представника тогочасного українського суспільства. Гізель подає цілу шкалу гріхів для кожної відомої йому професії. Досить всебічно виписані найпоширеніші гріхи купців, ремісників, лікарів, аптекарів, учителів, воїнів, митників, адвокатів, писарів судових, духовенства, корчмарів й інших суспільних груп. Книга була дуже популярною в Україні і навіть за її межами. Вона є цікавим свідком моральних понять кола найосвіченіших людей України другої половини ХVІІ ст.

Ще одним важливим літературним жанром тогочасного письменства була історична проза. По-перше, вона представлена літописними творами, традиція написання яких сягає ще княжої доби. Наслідуючи попередні літописні традиції, спонукані загальним патріотичним піднесенням, відомі й невідомі  нам  автори  намагалися  записати події, свідками яких були. У ХVІІ ст. було складено чимало літописів, які дістали назви за місцем їх створення: Густинський літопис, Львівський літопис, Київський літопис та ін.

Густинський літопис був знайдений у Густинському монастирі на Полтавщині у списку, що його зробив ієромонах цього монастиря Михайло Лосицький. Автор літопису і час його створення невідомі. Деякі дослідники вважають, що написати його міг відомий письменник-полеміст Захарія Копистенський, а Лосицький лише скопіював твір із якогось списку та написав передмову. У ній він пише, що люди повинні знати своє минуле, передавати з покоління в покоління культурні здобутки і вчитись на помилках, не допускаючи їх повторення. Сам літопис є творчою компіляцією (несамостійною роботою, що грунтується на використанні чужих творів) із різних вітчизняних і польських джерел, де викладається історія від найдавніших часів до Берестейської унії. Найпомітнішими тут є оповідання про початок посполитого козацтва, про запровадження нового календаря та про запровадження унії в Україні.

У 1672 р. із друкарні Києво-Печерської лаври вийшла “Хроніка…” ректора Київської академії Ф.Сафоновича, в якій автор намагався відтворити той історико-політичний фон, на якому відбувалися всі важливі події з давньоруського, литовського і польського періодів української історії.

Найпопулярнішою працею того часу справедливо вважався “Синопсис”, авторство якого деякі вчені приписують І.Гізелю. Вперше цю працю надрукували у 1674 р., але потім протягом 150 років перевидавали 10 разів, переклали на грецьку й латинську мову, поширювали в рукописних списках. Це був перший систематизований підручник із вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. На відміну від твору Сафоновича, “Синопсис” певною мірою вже орієнтувався на московську монархічну концепцію державного устрою.

Визначними історичними творами, які вперше зявилися наприкінці ХVІІ ст., були так звані козацькі літописи. Це літературні твори, у яких рельєфно, широкопланово змальовано події визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Провідне місце серед них займають літописи Самовидця (анонімного автора, який саме таким іменем підписав власний твір), Григорія Грабянки та Самійла Величка. Вони являють собою суттєве зрушення в українській історіографії, оскільки знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. За джерела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їх праці називають літописами лише умовно. Визначальні історичні події відтворено у них із загальнонародних патріотичних позицій, хоча автори були виразниками старшинських станових інтересів, негативно ставлячись до виступів “черні”. Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалось невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права й вольності козацтва. Українці називаються окремим “козако-руським” народом. Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани, кошові, полковники та інша старшина, які відстоюють свободу і честь “козацької вітчизни”.

Важливе значення для розвитку історичної думки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала праця “Історія Русов іли Малой Росії”, автором якої найпевніше був полтавський шляхтич Григорій Полетика. Написана вона близько 1770 р., а друком вийшла лише 1846 р. , хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій Україні та ширше – по всій імперії. Цей твір написано хоч і тогочасною російською мовою, але з глибоко патріотичних позицій, автор відстоює думку про самостійність українського народу, виділяє ті моменти в історії, де народ боровся за свою свободу. Вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Як і в козацьких літописах, в “Історії Русов” чимало місця відведено власне культурній проблематиці. Зокрема, окреслюючи сучасний йому стан справ, автор пише: “Прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и самое название Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у них как притча во языцех”. Твір мав не лише наукове, але й політичне та ідеологічне значення. Під його впливом писали українські і російські поети та прозаїки: Є.Гребінка, М.Гоголь, Т.Шевченко, С.Руданський, К.Рилєєв (поема «Войнаровський»), О.Пушкін (поема «Полтава»).  

У другій половині ХVІІ ст. значного розвитку досягла драматична література, зокрема шкільна драма. Спочатку по школах ставилися комедії давніх римських письменників, але потім викладачі Київської академії самі почали писати пєси, приурочені до кінця навчального року. За період з 1673 по 1695 рр. збереглося понад 20 текстів шкільних драм.

Основним змістом шкільної драми були релігійні, біблійні, міфологічні та історичні сюжети. Ставилося за мету поглибити й закріпити знання релігійних істин і біблійних подій. Прославлялися святі, моральні поняття (надія, розум, милість, любов, віра), Такі шкільні драми складалися з прологу, фабули (основної частини) й епілогу. Пролог виголошував звичайно сам автор, пояснюючи основну думку драми та її моральну настанову. Після цього грався основний сюжет – фабула. Завершував драму епілог із подякою глядачам. У шкільних драмах виступала велика кількість дійових осіб ( до 300 чол.). Це пояснювалося виховною метою – для того, щоб залучати до вистави якомога більше учнів. У перервах між актами поважної релігійної драми ставилися інтермедії та інтерлюдії. Змістом їх були розважальні сюжети з народного побуту, герої яких розмовляли мовою, близькою до народної.

Великий крок уперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович (1681 – 1736 рр.). Він народився у Києві в купецькій сім’ї, дістав освіту в Києво-Могилянській академії, потім навчався в польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Дуже цікавився протестантськими течіями. Повернувшись 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, філософію у Київській академії. У 1705 р. він написав свою знамениту історичну трагікомедію “Владимір”, до якої першим узяв тему з української історії. Присвячена І.Мазепі, п’єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Прокоповичем Києва як “другого Єрусалима”.

Новизна п’єси була вже в тому, що автор узяв сюжет не з біблійної історії, а з вітчизняної. Іншою новацією було те, що основною тезою п’єси була боротьба з відсталістю, патріархальною рутиною. Автор вдається до психологічного аналізу дій хрестителя Русі князя Володимира Великого, показує його сумніви й вагання, як у звичайної людини, а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських недоліків. Тому цей твір є ніби межовою віхою на грані нового й старого світу української духовності.

Тоді ж Прокопович готує підручник із поетики, у якому опрацьовує правила укладання драматичного твору, що цілком відповідали вимогам барокової стилістики, котра стає на той час нормою. Але у цій теорії вже відчувалися й елементи класицизму. Актів у драмі за Прокоповичем має бути пять. Сцен в одному акті може бути багато, але не більше від десяти. В трагедіях як виняток одна сцена може становити цілий акт. Більше трьох осіб в одній сцені не повинні розмовляти, хоча самих осіб може бути значно більше. Всі особи можуть виходити зі сцени лише після скінчення дії, але з попередньої яви у наступній мусить залишатися хоча б одна дійова особа.

Драматургічна теорія Прокоповича справила таке враження, що подальша театральна творчість протягом півстоліття трималася цих правил. Згідно з його приписами творили трагікомедії українські драматурги С.Ляскоронський, М.Довгалевський, М.Козачинський, Г.Кониський та інші. Наприклад, у драмі Г.Кониського “Воскресеніє мертвих…” (1747 р.) відображено соціальні антогонізми тогочасного українського життя – сваволю старшини, хабарництво і продажне судочинство. Генетично пов’язана з українською шкільною драмою сатирична комедія українського патріота грецького походження Василя Капніста “Ябеда”, що досі вважається одним із вищих досягнень російської комедіографії.

Із часом театральні вистави вийшли поза шкільні стіни. Цьому сприяли студенти, які, мандруючи Україною, показували вистави, самі готували інтермедії, розучували канти й пісні. Виготовляли все необхідне для вертепу. Вихідці з академії поширювали театральну справу не лише в Україні, а й за її межами. Саме українці стали засновниками театрів у Москві (С.Полоцький), Санкт-Петербурзі (Ф.Прокопович), Тобольську (Ф.Лещинський), Могильові (Г.Кониський), Сербії (М.Козачинський).

Із 50-х рр. ХVІІІ ст. в Україні зявляються театральні колективи професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. Тоді ж зявляється в Україні російський та польський класицистичний театр. Низка аматорських труп виступала в Єлисаветграді, Кременчуці, Харкові.

Розвивався також жанр поезії. Демократичні традиції народного віршування найяскравіше відбилися у творчості “мандрівних дяків”. До цієї категорії належали студенти-вихідці з бідних родин, які не мали ніяких засобів для прожиття та навчання і змушені були в період вакацій (канікул) йти в народ заробляти шматок хліба. Вони наймалися писарями, дяками (звідси й назва), приватними вчителями. Вихованці Київської академії, колегіумів вивчали курс поетики, що давав їм добрі знання з основ літературознавства  Вони обов’язково повинні були вміти писати вірші, драматичні твори, проповіді. Все це виробляло у студентів добрі смаки у художній літературі. Перебуваючи серед народу, студенти освоювали багаті здобутки народнопоетичної творчості. Це допомагало писати їм оригінальні твори – вірші, книжні пісні, орації (промови) та травестії (гумористичні вірші, близькі до пародії). Тематика таких творів переважно релігійна. Опрацьовуючи біблійні сюжети, мандрівні дяки йшли шляхом своєрідного прийому – зводили зазначені теми до рівня повсякденних, уносячи в них побутові деталі з народного життя. Травестії відзначалися описом колоритних ситуацій, у них було багато іронії, жарту. Твори мандрівних студентів здебільшого не друкувалися, а жили в усній формі серед народу. Однак до нас дійшло імя одного з них, що жив на межі ХVІІ – ХVІІІ ст. Це Климентій – “син Зинов’єв”, що видав збірку своїх творів, які становлять собою енциклопедію життя всіх верств і прошарків тогочасного українського суспільства. Крім кількох сотень власних врішів, Климентій умістив у згадану збірку понад 1000 народних прислів’їв та інших афоризмів.

Уже з 1720 р. книгодрукування книжною українською мовою в Росії після кількох виданих раніше заборон було остаточно ліквідовано. Ця заборона болісно вдарила по розвитку української літератури. Нова генерація українських письменників мала писати російською мовою, в якій, щоправда, до того вже назавжди закріпився великий масив слів українського походження. Серед російсько-українських письменників, які залишили значний слід у літературному процесі ХVІІІ ст., слід назвати Гната та Івана Максимовичів, М.Богдановича, О.Хмельницького, В.Капніста.

Дуже цікавим з історично-політичної точки зору є вірш-діалог перекладача Генеральної канцелярії Семена Дівовича “Разговор Великоросіи с Малоросією” (1762 р.), написаний майже цілком російською мовою з деякими українізмами. Автор захищає інтереси козацької старшини, зацікавленої у наданні їй дворянського статусу в Російській імперії. Автор підкреслює, що союз України і Росії був добровільним, тому відносини між ними повинні бути рівними.

З історичними віршами переплітаються і сатиричні на тогочасну “злобу дня” – про скасування козацького ладу, закріпачення селян або заходи посполитих щодо здобуття дворянства. Найталановитішим протестним твором була “Ода на рабство” (1783 р.) В.Капніста, в якій крізь класицистичний канон уже цілком виразно проглядає романтичний світогляд автора. У цьому творі автор, що був заможним українським поміщиком, гостро відреагував на закріпачення українських селян за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Пізніше В.Капніст став відомий своїм таємним посольством до Прусії з пропозицією укладання між українцями й німцями союзу проти Російської імперії.

Хоч віршована література ХVІІ – ХVІІІ ст. не дала жодного творчого велетня світового рівня, вона створила чимало мініатюр-перлин, які, підсилені народною словесністю, були плодоносним посівом під виниклу наприкінці ХVІІІ ст. нову українську літературу, що базувалася не на книжних традиціях, а на живій мові демократичних суспільних верств.

4. Творчість Г.С.Сковороди – видатного українського філософа і літератора.  Феноменальним  явищем в українській культурі ХVІІІ ст. була творчість Григорія Савича Сковороди (1722 – 1794 рр.). Він народився в с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині у сімї малоземельного козака. Навчався у Києво-Могилянській академії (1738 – 1741, 1744 – 1750 рр.), був співаком придворної капели у Санкт-Петербурзі (1742-1744 рр.), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750-1753 рр.), а згодом викладав у Переяславському колегіумі поетику, працював домашнім учителем. У 1759-1764 рр., а також у 1768 р. викладав у Харквському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги.

Г.Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П.Юркевич, В.Винниченко, Д.Чижевський). Філософія для Г.Сковороди є квінтесенцією самого життя, тому головним у людині є не стільки її пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й почуття. Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини.

Філософська спадщина Сковороди – це 17 трактатів і діалогів. Центральним у вченні філософа є теорія про “сродну працю”. У ній Сковорода чи не першим з філософів того часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя в найпершу і найвищу життєву потребу й насолоду. Проте не всяка праця приносить людині щастя. Такою є лише “сродна праця”, тобто праця за покликанням. У кожної людини закладені здібності до певних видів трудової діяльності. В процесі виховання здібності мають стати розвинутими, перетворитися в сутність людської особистості. Через “сродну працю” розкривається природа людини, розвиваються закладені у ній добрі начала. “Сродна праця” є ідеалом людського щастя. І навпаки, “несродна праця” робить людину глибоко нещасною.

Суттєвим моментом на шляху досягнення “сродної праці” є самопізнання й самовдосконалення людської особистості. Це друга теза вчення Сковороди. За допомогою самопізнання людина знаходить у собі “справжню людину”, своє покликання, розвиває закладені у ній здібності, тобто вдосконалюється, а отже, відшукує шлях до “сродної праці” та щасливого життя.

Філософські погляди і гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його літературній творчості. У рукописних збірках “Сад божественных пісней” та “Басні Харковскіи” Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Перша збірка представляє Сковороду як поета-лірика, котрий оспівує громадянські ідеали і гуманізм. Зокрема, яскраву картину тогочасної реальності намалював поет у знаменитому вірші “Всякому городу нрав і права”, слова якого пізніше І.П.Котляревський уклав в уста Возному в пєсі “Наталка Полтавка”.

Заслуговує на особливу увагу і роль Сковороди як першого українського байкаря (йдеться про другу літературну збірку). Звернення Сковороди до цього жанру свідчить про те, що він бажав якнайбільше поширити свої ідеї в масах, надати їм загальнозрозумілої, наочної форми. Всі сковородинівські байки написані прозою. В них передусім звучать філософські мотиви, спрямовані на осмислення сучасних письменникові проблем життя. Цікавою частиною байок Сковороди є їх “сила” (мораль). Як правило, автор висловлював мораль за допомогою відомих народних прислівїв та приказок. Вони приваблювали Сковороду тим, що являли собою наслідок життєвого досвіду людини, виходили з гущі життя, багато в них було закладено філософських суджень, що імпонувало світоглядним позиціям письменника і завдяки цьому допомагало йому розкривати ідейні задуми своїх творів. Прикладом байок Сковороди, у яких він розкривав сутність свого філософського вчення, є зокрема “Пчела и шершень”, “Убогий жайворонок”, “Благородний Еродій”.

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любовю до Батьківщини та її історії. “Не ищи счастья за морем. Ударь кресалом и выкресишь огонь у себе дома и не будешь ходить по соседним хатам и просить: позич де, мне огня…”

5. Українське барокове мистецтво: архітектура, скульптура, живопис, графіка, музика.  В архітектурі ХVІІ – ХVІІІ ст., як і в образотворчому та інших видах мистецтва, спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів із виразним домінуванням стилю бароко (з італ. - буквально дивний, чудернацький, вигадливий), якому притаманні декоративна пишнота й розкішна видовищність. Другу половину ХVІІ ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке (українське) бароко. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Однією з перших споруд у цьому стилі була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668 – 1669 рр.), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев’яного храмобудівництва, одягнувши сільську хрещату в плані церкву в камінь і прикрасивши її зовні низкою пластичних та орнаментальних мотивів. Новий вигляд церковної архітектури мав підкреслити прихід в Україну на зміну старій культурній еліті (шляхті) нової (козацтва) й стати наочним утіленням її культурної програми.

На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. При цьому ідея демократичності сполучається з ірраціоналізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі і просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. Стіни охайно білилися, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки, й у природний ландшафт. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою.

Новий архітектурний стиль у другій половині ХVІІ ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам’яток слобідського козацького будівництва другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685 р.), Покровський собор у Харкові (1686 р.). Разом із тим продовжували зводитися і традиційно деревяні козацькі церкви. Дуже швидко цей стиль будівництва вийшов далеко за межі козацької станової ідеології, ставши загальнонаціональним.

Протягом 90-их рр. ХVІІ ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму козацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного гетьманського правління, яку мали виражати передусім Військово-Микільський собор (1690 – 1696 рр.) і перебудована Богоявленська церква Братського монастиря (1690-1695 рр.) у Києві. Обидві церкви разом із багатьма іншими перлинами українського храмового зодчества зруйновані у 1934 р. під час сталінської реконструкції Києва. У цілому ж лише у Києві Мазепа збудував чи відновив 20 споруд.

Розрізняли полтавське, київське, наддніпрянське й інші види українського бароко. Зокрема, полтавський різновид барокової архітектури представляли собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, собор Мгарського (біля Лубен) монастиря, Успенський собор у Полтаві.

У дусі козацького бароко зводилися також світські кам’яні будівлі, переважно будинки Генеральної та полкових канцелярій, збройні арсенали, приватні будинки старшин і церковних архієреїв. До нашого часу з цих будівель дійшла лише мізерна частина – у Києві, Любечі, Козельці, Ніжині, Прилуках, Чернігові, оскільки козацьке бароко було затавроване як «мазепинський стиль» і ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим. Однак церковні споруди у стилі козацького бароко продовжували створюватися й далі, аж доки вже 1800 р. не вийшла спеціальна заборона на таке будівництво.

У 1721 р. було скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви і Петербурга). В Україні з’являється низка споруд, які, зберігаючи основні риси барокового стилю, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (назва повязана з декоративним елементом цього стилю, що нагадував мушлю молюска). Це, зокрема, Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софіївського собору в Києві. У 1731–1745 рр.  під керівництвом німецького архітектора Й.Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проектом Б.Растреллі у 1747-1753 рр. уже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву та Маріїнський палац. У цілому ж стиль рококо в Україні хоч нібито і наклався на барокову основу, доповнюючи старий стиль новими нюнсами, все ж таки вже не мав тих особливостей і своєрідних форм, як бароко. Напевно, це повязане з тим, що споруди у стилі рококо поставали в Україні майже виключно за проектами чужинців.

 Серед українських архітекторів Гетьманщини у стилі бароко найвидатнішими були С.Ковнір (збудував і перебудував цілу низку споруд Києво-Печерської лаври), І.Григорович-Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний “фонтан Самсона”, церкви Покровська й Миколи Набережного у Києві, низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф.Старченко.

Західна Україна була під владою Польщі та Австрії і мала інший шлях мистецького розвитку. Дерев’яна архітектура розвивалася традиційно, зберігаючи національну самобутність. Кам’яне монументальне будівництво втрачає українські риси і підпадає під вплив західноєвропейської архітектури. Найяскравішим представником цього напряму був львівський архітектор італійського походження Б.Меретіні. Він звів собор Святого Юра у Львові (1748-1762 рр.), де зробив спробу об’єднати західноєвропейський тип хрестово-базилікального храму зі староруським шестистовпним тріапсидним собором. Другим визначним твором цього зодчого стало зведення ратуші в Бучачі (1751 р.), де він узяв за основу коринфський ордер, додав цикл скульптурних прикрас на міфологічні (подвиги Геракла) та біблійні (подвиги Давида) сюжети. Споруда досить вишукана і цілісна, але не має нічого спільного з українською архітектурою.

Архітектура з виразними елементами класицизму як реакція на напруженість бароко та іграшковість рококо виникає вже у середині ХVІІІ ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм , відмова від пишного оздоблення, світлі барви. У таких спокійних, раціональних і дещо сухих формах зведено палату у Вишнівці на Волині, прибудову кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Румянцева-Задунайського 70-их рр. ХVІІІ ст. у с.Качанівці на Чернігівщині і величаві палати кінця століття колишнього гетьмана К.Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч.Камерона у 1779-1803 рр., уже помітний вплив французького стилю ампір.

Розвиток камяного будівництва сприяв розвитку барокового пишного рельєфного і ліпного оздоблення споруд. Інколи ліпнина та різьба вкривали церкви й дзвіниці суцільним “килимовим” орнаментом. Крім того, органічним елементом зодчества тієї доби стає вирізна і ліпна скульптура на стінах. Майстром дерев’яної скульптури у містах та слободах Лівобережної України був слобідський мешканець Сисой Шалматов – автор численних вирізаних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, Мгарський монастир, церква Покрови у Ромнах). Особливо пишна барокова скульптура характерна для інтерєрів католицьких костьолів Західної України (де взагалі традиції побутування скульптури завдяки польським впливам були значно розвиненішими).

У живописі українська культура цього періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму. Для українського барокового живопису визначальним став вплив фламандської школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Цей вплив дається взнаки вже у двох портретах 1652 р. дітей Б.Хмельницького, Тимофія та Розанди, але систематичного характеру він набуває за гетьманування І.Мазепи (прикладом може слугувати портрет самого гетьмана кінця ХVІІ ст. невідомого художника). Разом із тим стилістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною. Більшість парадних портретів, так званих парсун, козацьких полковників написані в реалістичній манері, передають настрій і вдачу зображуваних старшин.

У добу бароко в Україні вперше зявляються школи з навчання мистецтва. З певністю можна сказати, що солідна живописна школа функціонувала при Києво-Печерській лаврі (викладали у ній майстри-італійці). Витворені цією мистецькою майстернею образи ставали каноном, зразком для наслідування в усіх інших куточках України.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час ктиторський портрет. Ктиторами називали фундаторів, жертводавців, опікунів тієї чи іншої церкви. У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено на повний зріст 85 історичних осіб – від князів Київської Русі до Петра І.

Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, в яких ікони розташовувалися у чотири, а той пять рядів. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такої якості є іконостаси церкви Святого Духа в Рогатині (середина ХVІІ ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д.Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина ХVІІІ ст.). Вершиною станкового іконописного живопису ХVІІ ст. є Богородчанський іконостас Манявського монастиря у Карпатах, що виконано протягом 1698 – 1705 рр. майстром Іовом Кондзелевичем. Тут по-новому відтворюються традиційні біблійні сцени. Зображено живих реальних людей, повних динаміки, навіть одягнених у місцеві костюми. У глибині сюжетних картин мистецьки змальовано відповідні краєвиди. Таким чином, іконописне мистецтво у цей час відходить від традиційних канонів, уносячи в церковний живопис елементи портретного, побутового і пейзажного жанрів.

Досить рано в іконописанні зявляються риси стилю рококо (прикладом є іконостас Андріївської церкви у Києві, виконаний Олексою Антроповим та Григорієм Левицьким, що більше уславився як гравер). Цей же стилістичний напрям змінює й портретний живопис. Так, у парсунах зявляється більше легкості і галантності, характеристичних дрібних деталей. Парсуни стилю рококо значно поповнюються зображеннями жінок.

Середина й друга половина ХVІІІ ст. виразно вносять у живопис елементи класицизму. Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопису були Дмитро Левицький (1735-1822 рр.) і Володимир Боровиковський (1757-1825 рр.), обоє родом з Полтавщини, а згодом – столичні придворні художники. Портрети їхньої роботи є кращими зразками живопису того часу в Російській імперії.

1753 р. імператриця Єлизавета повеліла: трьох українських хлопців із придворної капели, що втратили голос, віддати в художню науку. Цими хлопцями були Кирило Головачевський, Іван Саблучок (потім прізвище змінили на “Саблуков”) та Антон Лосенко. Кожен із них зробив значний внесок у розвиток класицистичного мистецтва. Особливо уславився своїми роботами Антон Лосенко, який писав портрети, історичні полотна (“Володимир і Рогніда”), картини на біблійні (“Принесення в жертву Ісаака”, “Св. апостол Андрій Первозванний”, “Каїн і Авель”) та міфологічні (“Гектор і Андромаха”) сюжети. Крім того, певний час він був ректором Петербурзької академії мистецтв. К.Головачевський також плідно працював у Петербурзі, а І.Саблучок добився повернення в Україну і відкрив у Харківському колегіумі справжню художню майстерню класицистичного живопису.

Своєрідний ренесанс переживає у зазначену добу графічне мистецтво. Його репрезентує, перш за все, Київська граверська школа, до якої належали вже згадуваний Григорій Левицький, брати Леонтій та Олександр Тарасевичі, Іван Щирський, Оверкій Козачковський та інші. Також відзначилися Чернігівська й Львівська граверські мистецькі школи. На зміну деревориту (гравюрі на дереві), яка переважала  в попередній період, у другій половині ХVІІ ст. приходить мідьорит (гравюра на міді), що дозволяє значно поліпшити якість гравюрних відбитків. Розвиток граверства відбувався у тісному зв’язку з випуском студентських тез, потребами книгодрукування, а також замовленнями панегіриків та гравірованих парсун заможною шляхтою, старшиною і російськими можновладцями. Разом із тим серед робіт братів Тарасевичів та їх пізніших колег можна знайти не лише розкішні алегоричні композиції світського і релігійного характеру, але й реалістичні граверські замальовки пейзажів, пір року та сільськогосподарських робіт.

Висока музична культура завжди була характерною рисою розвитку культури українців. Динамічна й драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів.

Із середини ХVІІ ст. почали з’являтися барокові світсько-духовні музичні твори – псалми і канти, складені здебільшого для хору a capella на три голоси. Розквітає пісенна творчість: з’являються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних, інтимних почуттів та настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень, часто фривольного характеру; створюються нові форми танцювальних пісень.

Ще у ХVІІ ст. у школах і  Києво-Могилянській академії студентів навчали співу за лінійними нотами, що називались у Московському царстві “київське знамено”. Зберігся “Реєстр нотових зошитів” хору Львівського братства від 1697 р., у якому перелічено 267 партесних (без музичного супроводу) співів, розписаних на 3 й більше (до 12) голосів.

Музичною столицею Лівобережжя з ХVІІІ ст. стає Глухів - гетьманська резиденція. Тут існувала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. В Києво-Могилянській академії існував хор студентів числом до 300 осіб. При дворі імператриці Анни Іоанівни було організовано придворну капелу співаків, яку набирали спочатку виключно з українців.

Починається обробка народних пісень, наприклад, “Ой під вишнею, під черешнею”. Одним із талановитих народних композиторів початку ХVІІІ ст. був Семен Климовський, відомий у літературі як “Харківський козак-піснетворець”. Широке визнання таланту Климовського принесла пісня “Їхав козак за Дунай”, яка стала народною. Її друкували з нотами і співали в Росії; вона знайшла відбиття в поезії Пушкіна “Козак”. У 1808 р. пісня була перекладена німецьким послом Х.А.Тігде, потім почала перекладатись у Польщі, Чехії, Болгарії, Франції, Італії, США, Канаді. На тему пісні була створена варіація італійським композитором Т.Траєтті. Мелодію пісні двічі обробляв Л.Бетховен, оранжував К.Вебер. Постать Климовського зацікавила російського письменника О.Шаховського і композитора К.Ковача, які у 1812р. написали про нього оперу-водевіль “Козак-стихотворец”.

Видатними українськими композиторами ХVІІІ ст., які тривалий час працювали і в Росії, були Максим Березовський (1745–1777 рр.) та Дмитро Бортнянський (1751-1825 рр.).

М.Березовський почав складати інструментальні композиції ще під час навчання у Києво-Могилянській академії, якими вже тоді звернув на себе увагу. Через Глухівську музичну школу він потрапляє до придворної капели, а звідти був відправлений до Болонської музичної академії в Італії, де навчався у відомого музичного теоретика Мартіні, в якого у той самий час навчався й Моцарт. У конкурсі за розміщення імені кращого учня на “золотій дошці” академії Березовський переміг Моцарта, написавши оперу “Демофонт” на лібретто Метастазіо. Але після тріумфального повернення до Петербурга, де йому пророкували блискуче майбутнє, серед придворних інтриг недосвіченого Березовського було “затерто”, що глибоко вразило його мяку вдачу. Князь Потьомкін мав намір зробити Березовського ректором музичної академії в Кременчуці, яка так і не була відкрита. Доведений до відчаю композитор у віці 32 років наклав на себе руки. З духовних композицій Березовського особливо славляться “Вірую”, концерт “Не отвержи мене”, деякі “Причасні стихири” тощо. Сила  почуття разом із простотою, повна узгодженість музики зі словом, нова форма у самій будові концертів, загальна творча оригінальність і висока техніка – основні прикмети творчості М.Березовського. У концертах композитора помітний вплив української народнопісенної творчості.

На відміну від М.Березовського, інший вихованець Глухівської музичної школи Д.Бортнянський поєднував високий музичний талант зі здібностями робити щасливу кар’єру. Після навчання у Венеції він здобув посаду директора придворної капели, спів якої підняв до небувалої до того висоти. Окрім опер на французькі тексти з багатою оркестровкою, у світській інструментальній музиці Бортнянський створив симфонію та кілька сонат, але найбільше він уславився як вокальний композитор. Досі не втратив популярності напівсвітський гімн “Коль славен”, а у церквах грецького обряду досі постійно виконуються його композиції, яких він залишив досить багато (35 чотириголосних концертів, 21 окремий спів, 30 гімнів тощо). Всі ці твори є бездоганними з боку музичної техніки і відзначаються чистотою голосоведення. За переказами, у Відні Бетховен спеціально вчащав до уніатської церкви, аби послухати композиції Бортнянського. Збереглися також повні захоплення рецензії про церковні співи Бортнянського французького композитора і суворого музичного критика Берліоза.

Цілком відмінне життя, далеке від придворного блиску і повністю присвячене Україні, провів композитор Артемій Ведель (1767-1806 рр.). Життя його склалося досить трагічно. Вже те, що композитор рішуче не хотів виїздити з України до російських столиць, робило його неблагонадійним. Коли раз його, власне, силоміць привезли до Москви, він при першій нагоді втік на батьківщину. Як композитор Ведель на свій час вважався консерватором, оскільки ігнорував італійську моду, а зосередився на опрацюванні власне українських музичних традицій. За життя у Києві Веделя завжди притягувала Києво-Печерська лавра з її особливими лаврськими розспівами. У творчості Веделя помітний також вплив українських кантів, ліричних пісень і творів з репертуару київських лірників та бандуристів. Веделя вабило духовне життя, й писав він переважно духовні музичні твори. Крім хорової капели у Києві, очолював деякий час подібну капелу в Харкові. Після повернення до Києва Ведель узяв якусь участь у невідомих насьогодні антиімперських заходах, так що мусив переховуватися від урядових переслідувань. У лаврі він постригся у ченці, але це його не врятувало. Веделя було арештовано, допитано і засаджено до вязниці. За одними відомостями, його там закатували чи задушили, а за іншими – непритомного вивезли з вязниці, і він помер на волі від ран. До початку ХХ ст. твори Веделя незрушно зберігалися в архіві Київської духовної академії (колишньої Києво-Могилянської академії), тому практично не були відомі широкому загалу.

Отже, друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст. була важливим етапом у розвитку вітчизняної культури. Українська культура того часу істотно вплинула на всебічний розвиток передусім російської культури, а також культур інших словянських народів. Розвиток культури був одним із чинників, які консолідували український народ у складних суспільно-політичних умовах того часу, сприяли формуванню української нації. Українські митці створили значний доробок у різних сферах культури, який не втратив свого значення і донині. У другій половині ХVІІІ ст. разом зі зміною культурної ситуації (внаслідок цілеспрямованих заходів щодо перетворення розірваних частин України на глухі провінції держав-домініонів) завершується період розвитку усієї давньої української культури, ідеологічною основою якої була релігія, а суспільною – військово-земельна аристократія й міщанство. Церква як на Сході, так і на Заході України виступала вже не консолідуючим, а нівелюючим чинником, що змушувало свідому частину українського суспільства шукати іншого опертя для подальшого культурного розвитку народу. Колишню еліту було переважно зденаціоналізовано. Швидко втрачає національну свідомість міщанство. Відбувається перехід до нового етапу розвитку української культури зі світською і демократичною домінантою.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

  1.  Якими були особливості культурного процесу в Україні у другій половині ХVІІ –ХVІІІ ст.?
  2.  Визначте роль Київської академії для розвитку освіти в Україні та за її межами.
  3.  Назвіть основні літературні жанри зазначеної доби.
  4.  Що таке козацькі літописи?
  5.  У чому особливість байок Г.Сковороди?
  6.  Дайте характеритику стилю бароко.
  7.  Визначте особливості українського живопису цієї доби.
  8.  Що таке парсуна?
  9.  Який стиль у мистецтві презентують українські живописці Д.Левицький та В.Боровиковський?
  10.   Що визначало національну своєрідність “козацьких” храмів того часу.
  11.   Назвіть українських архітекторів, які працювали у стилі “козацького” бароко.
  12.   Назвіть українських композиторів того часу, що працювали в Росії.

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Коли остаточно було затверджено статус академії стосовно Києво-Могилянського колегіуму?

a. 1631 року

b. 1632 року

c. 1701 року

d. 1818 року

2. Як називалося культурно-мистецьке свято у Києво-Могилянській академії із виставами та іграми, приурочене до завершення навчального року?

a. Вакації

b. Рекреації

c. Урочистості

d. Вертеп

3. Назвіть ім'я вихованця Києво-Могилянської академії, що ста згодом митрополитом Київським та одним з найближчих дорадників царя Петра І у його реформаторській діяльності.

a. Інокентій Гізель

b. Лазар Баранович

c. Симеон Полоцький

d. Феофан Прокопович

4. Видатні українські композитори ХVІІІ ст., які тривалий час працювали і в Росії:

a. Феофан Прокопович, Лазар Баранович

b. Симеон Полоцький, Інокентій Гізель

c. Максим Березовський, Дмитро Бортнянський

d. Артемій Ведель, Семен Климовський

5. Який з перелічених творів належить письменнику Інокентію Гізелю?

a. "Ключ розуміння"

b. "Мир с Богом человеку"

c. "Меч духовний"

d. "Труби словес проповідних"

6.Як називається твір, авторство якого приписують Г.Полетиці, присвячений обґрунтуванню ідеї самостійності українського народу?

a. "Літопис Самовидця"

b. "Синопсис"

c. "Історія Русів"

d. "Хроніка"

7. Хто з перелічених письменників працював у жанрі козацьких літописів?

a. Інокентій Гізель

b. Іоанікій Галятовський

c Лазар Баранович

d Григорій Грабянка

8. Хто з українських гетьманів мав власний придворний театр?

a. Кирило Розумовський

b. Іван Мазепа

c. Дмитро Апостол

d. Іван Брюховецький

9. Хто є автором знаменитого протестного твору 1783 року "Ода на рабство"?

a. Феофан Прокопович

b. Григорій Сковорода

c. Лазар Баранович

d. Василь Капніст


ТЕМА 7. УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ

ВІДРОДЖЕННЯ (ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)

ПЛАН

  1.  Сутність процесу становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України у кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.
  2.  Особливості розвитку освіти в Україні.
  3.  Основні напрями наукових досліджень.
  4.  Розвиток української мови та літератури. Асиміляційні заходи російського самодержавства щодо українського народу і його культури.
  5.  Музичне мистецтво України. Театр та опера.
  6.  Архітектура та скульптура України: стилістичні напрями.
  7.  Український живопис та графіка.

ЛІТЕРАТУРА:

Говдя П., Лобановський Б. Українське мистецтво другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – К., 1989.

Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К., 1993.

Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К., 1995.

Історія українського мистецтва: У6-ти томах.- К., 1967. – Т.4.

Історія української музики: В 6 т. – К., 1988. – Т.2,3.

Мороз З.П. Українська драматургія і театр другої половини ХІХ ст. – К., 1950.

Нариси історії української інтелігенції: У 3-х тт. – К., 1994.

Степовик Д. Українське мистецтво першої половини ХІХ ст. – К., 1982.

Слабошпицький М.Ф. Українські меценати: Нариси з історії української культури. – К., 2001.

Ясиневич В.Е. Архитектура Украины на рубеже ХІХ-ХХ веков. – К., 1988.

1. Сутність процесу становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України у кінці ХVІІІ – на початку ХХст. Поняття “українське національно-культурне відродження” відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця ХVІІІ – початку ХХ ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях на межі ХVІІІ – ХІХ ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого – необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали “захисну реакцію”, що проявлялася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітницьких, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. За власне відродження, починаючи з межі ХVІІІ – ХІХ ст., так чи інакше боролись усі слов’янські народи, за винятком хіба що росіян. Об’єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

Напередодні українського національного відродження протягом попереднього історичного періоду разом із втратою елементів державності було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаємодію козацького, духівницького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав, які передбачали можливість зміни суспільного статусу. Разом із втратою цих прав зникає і попередня міжстанова взаємодія, натомість за часів Катерини ІІ встановлюються жорсткі й непрохідні межі імперських “сословій”. Особливо дошкульним було катастрофічне послаблення не так давно перед тим сильної національної еліти, передусім інтелігенції, яка об’єктивно повинна відігравати роль лідера у процесах національного відродження, а натомість зазнала русифікації та полонізації.

Наприкінці ХVІІІ ст. етно-історичну територію України було розподілено між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя.

Політична система царської Росії характеризувалась деспотизмом та посиленням уніфікації в усіх сферах суспільного життя. Австрія (з 1867 р. – Австро-Угорщина), навпаки, з часом розпочала еволюцію в бік сприйняття конституційних та загальнодемократичних цінностей, що позитивно впливало на життя провінцій. Але повністю демократичною, великою мірою через “тупцювання” у вирішенні національного питання, Австро-Угорщина так і не стала до самого розпаду в 1918 р.

Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність – рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найголовніше – тут хоча б частково збереглася власна провідна верства – колишня козацька старшина, щоправда переведена у дворянство.

Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:

  •  період збирання спадщини, чи академічний етап (кінець ХVІІІ –           40-і рр.ХІХ ст.);
  •  українофільський, або культурницький етап (40-і рр.ХІХ – кінець ХІХ ст.);
  •  політичний етап (кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст.).

Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатися, є що розвивати і є що сказати світові.

Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка проголосила “права народів”. Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільності, таких як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло й поширення романтизму.

Один із засновників світового роматичного руху, німецький філософ і історик, видатний дослідник світової культури Йоган Ґотфрід Гердер після відвідин України ще в 1769 р. відзначав: “Україна стане колись другою Елладою. Чудовий клімат цієї країни, гідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля – колись пробудяться. Із малих племен, якими були колись греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ”. Романтизм зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має самостійну вартість, світ романтики уявляли як велетенську арфу, в якій кожен народ ставить окрему струну. Зникнення окремого народу неодмінно порушить всесвітню гармонію і рівнозначне вселенській катастрофі.

Видатний польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузикальнішим з-посеред усіх слов’янських народів. Польські й російські поети і фольклористи відкривали в українській народній культурі цілі жанри, яких не було у польській та російській творчості. У дусі державницьких ідеологій вони трактували українську культуру як частину “всеросійської” чи “всепольської” культур. Водночас їх приклад усе більше переконував, а деяким і відкривав очі на непересічну цінність української культури.

Разом із тим важливо зауважити, що романтичне світобачення мусило завойовувати собі місце в душах людей у боротьбі з класицистичними уподобаннями творців Російської та Австрійської імперій, такими як раціоналізм, одноманітність, універсальність і своєрідне уявлення про належний державний “порядок”. Дуже багатьом українцям було нелегко зробити чіткий вибір на користь котрогось із типів світовідчуття, а пошуки компромісу зводили їх на манівці безплідних хитань, доки не перемагав заохочуваний державою прагматичний підхід.

2. Особливості розвитку освіти в Україні. Важливе значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі збільшував потреби в освічених і кваліфікованих працівниках, і це стимулювало розширення мережі навчальних закладів і кількості учнів у них. У цілому весь освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення, що дало відповідні невтішні наслідки. Однак всупереч урядовим настановам українське національно-культурне відродження в освітній сфері залишило досить яскравий слід.

У 1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти, яке у наступному році провело систематизацію навчальних закладів. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які діяли при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. Навчання велося російською мовою, учнів навчали читати, писати, рахувати, основ православної віри. Крім державних, у ряді сіл продовжували діяти дяківські школи, в яких дяки навчали дітей читати буквар, часослов і псалтир українською мовою (наприклад, Т.Шевченко вчився у такій школі).

У повітових школах (спочатку – двокласні, а з 1828 р. – трикласні) вивчали ще й географію, історію, арифметику, природознавство, фізику, малювання.

У гімназії, що давали середню освіту, приймали виключно дітей дворян і чиновників. У цих освітніх закладах спочатку навчалися 4 роки, а згодом – 7 років. Тут викладали іноземні мови, як правило, французьку, німецьку, грецьку, латинську, “закон божий”, священну та церковну історію.

Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. в Україні нараховувалося 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів, 19 гімназій, де освіту здобували близько 4 тис. учнів. І це на 13,5 млн. чол. населення України, що було явно недостатньо.

Проміжне місце між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (заснований у 1817 р.), Крем’янецький (працює з 1819 р.), Ніжинський (з 1820 р.).

Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли й професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати медична школа, у Києві – фельдшерське, в Миколаєві – артилерійське і штурманське училища, у Севастополі – морська школа. У 1851 р. біля Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів.

Характерними рисами освіти у першій половині ХІХ ст. були: превалювання релігійного виховання дітей, політика “обрусєнія”, рутинні засоби навчання. Києво-Могилянська академія, яка у попередній час відігравала велику роль у розвитку освіти й культури не лише в Україні, але й у всій Східній Європі, після видання 1814 р. нового статуту для духовних академій, за якими вони повинні були готувати лише фахівців з богослівя і для православної церкви, втратила своє значення і перетворилася на рядовий духовний навчальний заклад.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку ХІХ ст. стало заснування на східноукраїнських землях університетів. Ці заклади освіти внаслідок загальноєвропейської реформи вищої освіти швидко почали відігравати велику роль в культурному житті, в розвитку науки.

Перший університет на українських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. в Харкові коштом місцевого дворянства і купецтва за ініціативою вченого-експериментатора В.Н.Каразіна. Спочатку Харківський університет мав чотири відділи-факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Деякий час ректором Харківського університету був відомий український поет П.Гулак-Артемовський. На довгий час Харківський університет став осередком патріотичної думки. Тут працювали професори І.Срезневський, А.Метлинський, М.Костомаров, Д.Багалій. У першій половині ХІХ ст. характер національно-культурного відродження на східноукраїнських землях багато в чому зумовлювався просвітницькою та аматорською діяльністю цього вищого навчального закладу.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Кремянецького ліцею. На думку царя Миколи І, Київський університет мав стати центром русифікації і монархізму, спрямованим, перш за все, проти польського впливу. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися юридичний і медичний факультети. Першим ректором став Михайло Максимович. Цей університет перетворився на один із головних осередків українського руху, не виправдавши надій царських урядовців.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. В трьох університетах у кінці століття одночасно навчалося 4 тис. студентів.

У 1863 р. було введено Статут університетів, який надав їм досить широку автономію: право обирати всю адміністрацію, професорів, доцентів. Але у 1883 р. було впроваджено новий Статут, який відміняв автономію, обрання адміністрації, участь професорів в управлінні. Життя університету підлягало суворій регламентації та наглядові попечителя навчального округу. Запроваджувався контроль над студентами, вводилась обовязкова уніформа. Цей статут діяв до 1917 р.

Потреби економічного і культурного розвитку зумовили виникнення в Україні й інших вищих навчальних закладів. У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут, через рік – Ніжинський історико-філологічний інститут. З’являються Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1885 р.), Київський політехнічний інститут (1858 р.), Вище гірниче училище в Катеринославі (1893 р.), Харківський ветеринарний інститут, 2 консерваторії (у Києві й Одесі). 7 Вищих жіночих курсів (2 – у Києві, 3 – у Харкові, 2 – в Одесі), У цих вузах навчалося 26,7 тис. студентів.

На західноукраїнських землях центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, заснований ще у ХVІІ ст. (1805 р. поляки перевели цей заклад до Кракова), але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут вперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив відомий український культурний і науковий діяч, один із членів “Руської Трійці” Яків Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладання. У 1871 р. обмеження в мові викладання  було  скасовано, але фактично університет полонізувався. У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М.Грушевський. 1844 р. у Львові заснувалася технічна академія (сучасний політехнічний університет).

На Буковині університет засновано 1875 р. у Чернівцях із німецькою мовою викладання, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов’янської мови та практичного богослів’я.

У Російській імперії 1864 р. було проведено реформу освіти, згідно з якою всі типи початкових шкіл оголошувалися загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою, тобто відбулася уніфікація навчання. Діти здобували елементарні знання: вчилися читати, писати, вивчали елементарну арифметику, закон божий.

Середніми навчальними закладами були гімназії, що мали два ступені: гімназія і прогімназія (з 4-річним навчанням). Гімназії були двох типів: класичні (перевага надавалася вивченню давніх мов – грецької й латини, церковнослов’янської; їх випускники могли без іспитів вступати до університетів) і реальні (наголос робився на вивченні природничо-математичних наук; вивчалися й мови, але не давні, а сучасні – французька, німецька). Випускники останніх могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів.

Дівчата навчалися окремо в інститутах шляхетних дівчат (у Полтаві, Києві, Харкові, Одесі), гімназіях та єпархіальних училищах. Першим серед українських інститутів   шляхетних  дівчат (для дітей з дворянських сімей) було засновано Полтавський (1818 р.) заходами княгині В.Рєпніної-Волконської, що була онукою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, та її чоловіка – малоросійського генерал-губернатора М.Рєпніна-Волконського, відомого своїми українофільськими настроями. До опікунської ради інституту входило багато поважних і шанованих дворян міст Полтави і Харкова. Серед них письменник В.Капніст, поети П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, перший біограф І.П.Котляревського С.Стеблін-Каменський, фольклорист і краєзнавець О.Бодянський. Багато видатних людей було і серед викладачів: кирило-мефодієвець Д.Пильчиков, гравер Д.Сплітстессер, художник І.Зайцев (однокашник Т.Шевченка по Петербурзькій академії мистецтв), лінгвіст і перекладач трагедій В.Шекспіра Л.Корженьовський, композитори А.Єдлічка (уславився ще й збиранням українських народних пісень) та його брат  В.Єдлічка, дружина Панаса Мирного О.Рудченко. Уславилися й деякі випускники цього закладу. Серед них – Любов Яновська, відома українська письменниця-демократка, автор драм “Без віри”, “Людське щастя”, оповідань “Городянка”, “Смерть Макарихи” (закінчила інститут у 1881 р.). Тут вчилася також мати видатного вченого в галузі механіки академіка В.Челомея Євгенія Челомей. Зі стін Полтавського інституту шляхетних дівчат вийшли й сестри Глафіра і Олександра Псьол. Глафіра Псьол – відома художниця, пензлю якої належить, зокрема, портрет В.М.Рєпніної-Волконської. Олександра Псьол – українська письменниця. Зараз у будівлі, спорудженій у 1828-1832 рр. для цього навчального закладу за проектом архітектора Л.Шарлеманя в стилі ампір, міститься центральний корпус Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка.

У 1914 р. в Україні (у складі Російської імперії) діяло 19 361 початкових, 365 вищих початкових та 480 середніх шкіл (на 1 млн. 728 тис.313 дітей). Як бачимо, майже 96 % всіх загальноосвітніх шкіл були початковими. Проте ці імперські освітні заклади могли охопити лише 30 % дітей. Порівняно з періодом гетьманської автономії кількісні показники ХІХ – початку ХХ ст. свідчать про загальне зниження рівня грамотності. За переписом населення 1897 р. в Україні було близько 87% неписьменних, напередодні революційних подій 1917 р. їх було майже 75%.

Але загальний низький рівень освіти в Україні був не єдиною її вадою. Важливим є те, що український народ не мав своєї рідної школи, а та, що існувала – російська – була йому чужою, перш за все, за мовою, а також за змістом та духом.

3. Основні напрями наукових досліджень.  У науці першої половини ХІХ ст. велику роль починає відігравати етнографія. Це повязано з процесами національно-культурного відродження, коли на перший план виходить бажання краще знати історію, мову, усну народну творчість свого народу. Початок української етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777 р. в Петербурзі “Описание свадебных малороссийских обрядовײ. 20 років по тому у 1798 р. з’являється перша енциклопедія українознавства «Записки о Малороссии» Якова Маркевича, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову, поезію.

У 1819 р. князь Микола Цертелєв, грузин за походженням, проте щирий патріот України, опублікував у Петербурзі “Попытку собрания старых малороссийских песен" - збірку українських історичних дум. У передмові Цертелєв писав: “Якщо ці вірші не можуть служити поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначалися українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, що врятувалася від жадності сусідніх народів”.

Повніше і систематичніше дослідження української етнографії під назвою “Малороссийские народные песни” склав у 1827 р. Михайло Максимович – майбутній перший ректор Київського університету. Ця збірка справила вплив на творчість О.Пушкіна і М.Гоголя, на вибір життєвого шляху П.Куліша і М.Костомарова. У 1831 р. Ізмаїл Срезневський видав “Український альманах” – збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаних харківськими поетами-романтиками, а в 1833 – 1838 рр. – шість випусків “Запорожской старины”.

Український професор Московського університету – Осип Бодянський присвятив свою магістерську дисертацію (1837 р.) порівнянню російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені й смиренні інтонації пісень російської Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня.

Пізніше у галузі етнографії та фольклористики плідно працювали Т.Рильський, Д.Гнатюк, П.Житецький, М.Сумцов, П.Чубинський, М.Драгоманов, Б.Грінченко та багато інших фахівців і аматорів.

Розвивалася також історична наука. Першою узагальнюючою працею з історії України, написаною з широким використанням російських та українських архівів, була 4-томна “История Малой России” Д.Бантиш-Каменського (опублікована лише 1903 р.). Головну увагу автор звернув на діяльність історичних осіб, зовнішньополітичні події, з монархічних позицій доводив, що попри свою героїчну історію українці є відгалуженням російського народу, а возз’єднання з Росією – найвизначніша подія української історії.

У 1842 –1843 рр. підготовано до друку, але так і не видано 5-томну “Історію Малоросії” Миколи Маркевича. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич відстоював право українського народу на самостійний національний розвиток, документально-історично обґрунтовував правомірність відновлення у майбутньому автономії України. Саме за цю працю М.Маркевича звинувачував у сепаратизмі відомий російський критик В.Бєлінський. Він також засудив автора за прагнення висвітлити історію України як незалежну від історії Росії.

Визначним ученим, що зробив помітний внесок у розвиток історичної думки, був Михайло Максимович. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, довів безпідставність теорії російського історика М.Погодіна про “запустіння України від нашестя Батиєва”, показав, що українське козацтво було не прийшлим народом, а особливим станом українського суспільства. Взагалі М.Максимович був надзвичайно обдарованим науковцем. Крім історії він працював також у галузі ботаніки, зоології, фізики й хімії та написав понад 100 наукових праць.

Одним із найвидатніших істориків ХІХ ст. був Микола Костомаров. Більшість його праць видані у зібранні його творів “Історичні монографії та дослідження”. Головною заслугою Костомарова є те, що він, на противагу дослідникам, які в історії бачили діяльність лише видатних осіб, уперше застосував наукові методи аналізу широких масових рухів, спираючись на здобутки тих історичних шкіл, які вже існували й здобули визнання в європейській науці.

Інший український історик Володимир Антонович базував свої дослідження на позитивістському підході, критичності та аналізі: після необхідних історичних відомостей і пояснень він групував фактичний матеріал і посилався на джерела. Йому належить понад 300 праць, саме В.Антонович є засновником української “документальної” наукової школи, до якої також належали М.Грушевський, Д.Багалій, О.Єфименко та їхні численні учні.

Особливе місце у розвитку історіографії посідав Михайло Драгоманов. Найбільшою вартістю всякого історичного процесу він вважав духовно-моральний, економічний та політичний розвиток краю, а справедливими визнавав лише ті рухи в Україні, які сприяли такому розвитку.

Великий внесок у математичну науку зробив харківський учений Т.Осиповський, який написав тритомну працю “Курс математики”, що тривалий час була основним підручником для студентів усієї імперії. Ще один видатний математик М.Остроградський, родом із Полтавщини, здійснив важливі дослідження з інтегрального обчислення, написав праці з математичного аналізу, математичної фізики, аналітичної та небесної механіки, теорії пружності, балістики.

Особливі здобутки українська наука надбала у другій половині ХІХ ст. У галузі фізики відзначився О.Ляпунов, який створив загальну теорію сталості руху, написав ряд робіт із теорії імовірності. Видатним західноукраїнським ученим був фізик-експериментатор І.Пулюй, який зробив низку винаходів і відкриттів, серед яких найвизначнішим для світової цивілізації було відкриття випромінення, що називаємо його тепер рентгенівським за іменем німецького дослідника Рентгена, оскільки І.Пулюй не поспішив запатентувати свій винахід. Засновником сучасної фізичної хімії був здобувач кафедри хімії Харківського університету М.Бекетов. На 20 років раніше, ніж за кордоном він почав читати у Харкові курс фізичної хімії. Його роботи стали основою нової наукової галузі – металотермії.

Феноменальним явищем для історії точних наук є творчість однієї з перших жінок-математиків Софії Ковалевської (у дівоцтві Корвін-Круковська, зі старшинського роду Гетьманщини). На початку ХХ ст. плідно працював математик Д.О.Граве, який став засновником Київської алгебраїчної школи, що досліджувала найважливіший розділ алгебри – теорію груп.

Суттєвий  внесок у розвиток біологічної науки зробили праці І.Мечникова, уроженця с.Іванівки (тепер Купянського району на Харківщині). Працюючи професором Новоросійського університету в Одесі, він створив першу в Російській імперії і другу у світі бактеріологічну станцію, став одним з основоположників мікробіології і вчення про імунітет. У 70- ті рр. ХІХ ст. професором фізіології того ж університету працював І.Сєченов, який став засновником вітчизняної фізіологічної школи. У праці “Рефлекси головного мозку” він висвітлив питання про діяльність головного мозку, “душевне життя” з позиції позитивістської науки. На початку ХХ ст. загальне визнання дістали праці видатних учених у галузі медицини – хірурга М.П.Трінклера, офтальмолога Л.Л.Гіршмана.

У 1908 р. в Одесі було створено перший у Російській імперії аероклуб. Льотчик П.М.Нестеров у 1913 р. першим продемонстрував у небі над Києвом “мертву петлю”.

У царині гуманітарних наук йшла досить гостра боротьба. У філософії – між ідеалістами, які домінували в університетах, і матеріалістами; в політекономії – між дворянсько-буржуазними вченими і ліберальними народниками, а згодом до них додалися ще й марксисти. Русифікаторська, колонізаторська політика російського царизму значно ускладнила розвиток філологічних наук. Видатні праці з історії української мови, літератури та фольклору написав П.Житецький. Видатним мовознавцем світового рівня і щирим патріотом України був професор Харківського університету О.Потебня.

Засновником вітчизняної педагогіки новітнього часу був Костянтин Ушинський, нащадок кількох шляхетних українських родин. У роки гонінь на українство надзвичайно актуально пролунали його думки про народну мову: “Мова народу – найкращий квіт усього його духовного життя, що починається далеко за межами історії; цей квіт ніколи не вяне і вічно розвивається. У мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина… Мова – це найважливіший і найтривкіший зв’язок, що єднає ті генерації народу, які віджили, які живуть, з тими генераціями, що прийдуть, в одну велику, історичну, живу цілість… І нема більш незносного насильства, як те, що хоче відібрати від народу ту спадщину, яку створили незліченні покоління предків…” Надзвичайно багата педагогічна спадщина К.Ушинського досі практично не застаріла і використовується в більшості виховних методик світу.

Значну роль у розвитку національної свідомості українського народу відіграло культурно-освітнє товариство “Просвіта”, засноване у 1868 р. у Львові. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, літературно-наукові альманахи, організовувало серйозні наукові конференції, створювало народні читальні тощо.

У 1892 р. у Львові було створено Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), яке мало за мету зосередити наукові сили усіх українських земель. Згодом воно почало відігравати роль Української академії наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську і математично-природничо-медичну, при яких діяли три організаційні комісії: друкарня, книгарня та бібліотечна. Історико-філософську секцію очолював з 1894 р. видатний український історик М.С.Грушевський. З 1898 р. він почав видавати 10-томну монографію “Історія України-Руси”, яку підготував до 100-річчя початку національного відродження. До 1914 р. НТШ видало близько 300 томів наукових праць українською мовою з різних галузей знань, а найбільше – з українознавства.

4. Розвиток української мови та літератури. Асиміляційні заходи російського самодержавства щодо українського народу і його культури. Великим історичним здобутком української культури початку ХІХ ст. було впровадження нової української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення з вибірковим залученням певних “книжних” елементів минулого. У 1819 р. у Харкові зявилася друком перша граматика, що постала на основі живої української мови Слобожанщини та Полтавщини. Автором граматики був викладач Харківського університету О.Павловський. Граматика була пристосована до діючого російського “гражданського” алфавіту, свого часу розробленого за ініціативою Петра І українськими вихованцями Київської академії. Тому у ній ще не було апострофа, деяких літер, мала вона й певні граматичні недоліки, однак вже сама її поява покликала до життя ряд наступних робіт у напрямі подальшого вдосконалення українського правопису, ставши її основою.

Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму. Романтична ідеологія будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української національності, сприяла посиленню інтересу до національного минулого, до національної мови та звичаїв. Емоційність, спонтанність, різноманітність, природність творів романтизму привертали увагу до неповторності різних народів та індивідуальності кожної людини.

Невипадково “батьком” нової української літератури називають Івана Котляревського. Його поема “Енеїда” (1798 р.) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Обробки уривків класичної поеми римського поета Вергілія були популярним заняттям західноєвропейських, російських та українських студентів і літераторів ще у ХVІІ – ХVІІІ ст., успішно робилися раніше й спроби писати живою мовою, особливо в бурлескно-травестійному жанрі. Однак “Енеїда” Котляревського стоїть у цьому ряду цілком осібно. Виділяє її особливий дух, що поривається з рутини приниження і неволі бажанням “вдарити лихом об землю” і полинути в інший, хай навіть уявний і несерйозний, але чимось такий реалістично близький світ вигнаних з батьківщини українських “троянців”. Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя. Бурлескно-травестійні образи троянців і античних богів, описи їхніх стосунків, багатство етнографічного матеріалу, гумористичний підхід до теми, насиченість гострою суспільно-моральною сатирою зробили поему Котляревського надзвичайно популярною. Оптимістичний настрій поеми на тлі цілеспрямованого упослідження української культури сприймався як гідна відповідь імперській політиці в Україні, вселяв віру в майбутнє й натхнення в багатьох сучасників.

Гумористично-сатирична форма І.Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті як українською, так і російською мовами. Жанр байки розвивали також Л.Боровиковський (викладач Полтавського інституту шляхетних дівчат) та М.Білецький-Носенко. Діяльність заснованого у                30- ті рр. у Львові М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем літературно-фольклористичного об’єднання “Руська трійця” стала початком нової української літератури в Галичині.

Виходець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ’яненко відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в його прозі. Перша – тяжіння до сентименталізму: у творах “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”, “Козир-дівка” переважають життєві почуття та переживання, християнсько-моралізаторський світогляд. Друга – перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях “Солдатський патрет”, “Конотопська відьма”, “Мертвецький великдень” Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

З творчістю І.Котляревського та Г.Квітки-Основяненка повязане становлення нової української драми. Обидва письменники б ули визначними організаторами театрального життя першої половини ХІХ ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. Пєси І.Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, комедії Г.Квітки “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко-денщик” до цього часу зберегли популярність у театральному репертуарі.

Нова література зробила “заявку” на самобутність, але в несприятливих соціально-політичних умовах вона бачилась лише як провінційна галузь “загальноросійської” літератури. Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру. Поруч з Є.Гребінкою та Г.Квіткою популярними в Росії письменниками-белетристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною поетикою з елементами фантастики і народного гумору були В.Наріжний і О.Сомов, але першість серед українських письменників у російській літературі, безумовно належить Миколі Гоголю. Два цикла його повістей “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831-1832 рр.) та “Миргород” (1835 р.) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі.

Поява у 1840 р. “Кобзаря” Т.Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. Геніальний поет, неповторний за творчою манерою художник, активний громадський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших культур, людина широких духовних обріїв, Т.Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Т.Шевченко свій літературний шлях як романтик. Захоплюючись поезією Жуковського та Міцкевича, Шевченко прагнув писати в тому ж дусі, але його творчий почерк виявився неповторним і глибоко самобутнім. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вираженням найглибших архетипів колективної свідомості українського народу зробили поета головним творцем нового національного міфу. Зовнішня простота стилю Шевченка приховує в собі глибини всеохоплюючого культурологічного світогляду, вираженого в експресивній і символічній формі. Головними опорними символами поетичної творчості Шевченка, на думку багатьох дослідників, виступають “слово” (національна культура), “слава” (культурно-національна спадщина) і “правда” (загальнолюдський мета-ідеал). Через усю творчість поета проходять також такі поняття-архетипи, як “воля”, “доля” (передусім важка й нещаслива, “зла доля”), “надія” та ін.

Ранні твори поета написані у романтичному стилі (балади “Тополя”, “Утоплена”, “Причинна”, “Русалка”). Не менш романтичними є і його історичні поеми (“Гайдамаки”, “Тарасова ніч”, “Гамалія”, “Іван Підкова”, “Великий льох”), де величні постаті гетьманів, буйне козацьке життя, сміливі військові походи яскраво говорять не стільки про гаряче захоплення поета минувшиною, скільки про застиглість сучасного поету життя України та віру в можливість принципово змінити цю ситуацію. Зокрема, в поемі “Великий льох” поет виразно висловлює свою віру в те, що невдовзі Україна воскресне  з-під уламків:

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

Ці рядки писалися в період створення Кирило-Мефодіївського товариства, в якому поет вбачав паросток майбутнього відродження своєї Батьківщини в сімї рівноправних словянських народів. Однак утопічні ідеї членів товариства, висловлені у програмній “Книзі буття українського народу”, скоро розбилися об мур імперської дійсності. Заслання до оренбурзьких, а потім і казахстанських степів із забороною писати і малювати стала для Шевченка болючим ударом по спільних з друзями мріях і сподіваннях. В поезії з’являються песимістичні нотки та соціально-філософські міркування, відчутний біль самотності, однак поет не припиняє писати ані геніальні вірші, ані талановиті картини.

Шевченка традиційно вважають основоположником критичного реалізму в українській літературі, хоча цей реалізм базувався на романтичному світогляді автора. Вже його ранні побутові поеми (“Катерина”, “Наймичка”, “Сон”), суспільно-політичні поеми (“Єретик”, “Сліпий”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам…”) безжально таврували кривдників народу, причому з власне народних позицій. Шевченко зумів зробити свій голос голосом усього пригнобленого народу і не має собі рівних серед поетів усього світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва й самодержавства, національного гноблення й імперського загарбництва. Творчість Т.Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним чинником, який на початку 60-х років ХІХ ст. спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих шляхетських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище, стати до праці для свого народу. У Харківському університеті виникає “Братство Тарасівців”, пізніше репресоване, як і члени Кирило-Мефодіївського товариства. У цілому творчість Т.Шевченка – настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців ХІХ – першої половини ХХ ст. За радянського часу творчість Т.Шевченка було визнано передовою й демократично-революційною, пам’ятники поетові ледь не змагалися за кількістю з постаментами “вождя світового пролетаріату”, але разом із тим у творах поета нерідко робилися ідеологічні купюри, а об’єктивне вивчення його творчості, в якій досі залишаються білі плями (нерозшифровані досі образи на кшалт “живі мисліте на синьому прочитаєш” тощо), поступалося місцем ідеологічному штампуванню.

У другій половині ХІХ ст. українська художня література переживає своєрідний розквіт, оскільки саме цей вид мистецтва визначав розвиток усіх інших видів духовності.

50-60-ті рр. ХІХ ст. стали підготовчим етапом до періоду “великого реалізму”. Після смерті Т.Шевченка провід на літературній ниві перейняв “запальний хутірський філософ” Пантелеймон Куліш. Він був не тільки поетом, перекладачем, критиком і літературознавцем, істориком і мовознавцем, а й створив перший класичний український роман “Чорна рада” (1846 р., виданий 1857 р.). Автор змальовує яскраву картину суспільних, соціальних, політичних відносин в Україні кінця ХVІІ ст., дотримуючись так званого “етнографічного” реалізму, який належало розуміти як вірність у відображенні національних рис народу, його етико-морального обличчя, національної вдачі, світогляду, емоційності тощо. Поруч із П.Кулішем відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), творами якої захоплювалия російські письменники І.Тургенєв та М.Добролюбов, Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Строженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

Романтизм у цей час поступово занепадає. Під впливом філософських ідей гегельянства і позитивізму, а також внаслідок загального посилення соціальної проблематики в житті тогочасного суспільства, спостерігаючи злиденне життя міста й села, письменники звернулися до нового літературного напряму – реалізму. На початку 60-х рр. ХІХ ст. зявляється перший український соціальний роман “Люборацькі” Анатолія Свидницького (1862), опублікувати який Іванові Франкові пощастило лише в середині 80-х рр.

70-80-ті рр. – початок епохи “великого” реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема, зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. В літературі виступають прозаїки європейського рівня: І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б.Грінченко, І.Франко в оточенні цілого грона таких оригінальних талантів, як О.Кониський, В.Барвінський, С.Ковалів, Т.Борзуляк, А.Кобринська та ін. На зміну ліро-епічному стилю з його фольклорними засобами типізації та побутовізмом приходить застосування новітніх принципів творчості.

Одним із перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький, який створив новаторські форми прози, дав широку панораму соціального буття, розгорнуті характеристики персонажів, чудові багатобарвні пейзажі всієї української землі. В ранній період творчості письменник описував зміни в українському селі після скасування кріпацтва. У центрі уваги митця – волелюбна вдача народу, його непримиренність з неправдою і злом, здатність постояти за себе (“Микола Джеря”, “Бурлачка”, “Кайдашева сімя”). Нечуй-Левицький висвітлював також проблеми денаціоналізації інтелігенції (“Причепа”) і виродження духівництва (“Старосвітські батюшки і матушки”). У романі “Хмари” і повісті “Над Чорним морем” письменник звертається до розкриття проблем життя тогочасної української інтелігенції, ставлячи проблему формування “нової людини”. Реалізм тут органічно поєднувався з тонкою поетичністю й ліризмом, публіцистичністю й філософським узагальненням. Синтез новаторських пошуків автора – повість “Неоднаковими стежками”. І.Франко називав І.Нечуя-Левицького “колосальним, всеобіймаючим оком України”.

Ще проникливіший опис життя українського селянства подав у своїх творах Панас Мирний. На відміну від Нечуя-Левицького, він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину соціальна несправедливість. П.Мирного захоплює світ людської душі , її почувань та переживань. Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх героїв – Чіпки (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”), Івана Левадного (“П’яниця”), Телепня (“Лихі люди”), Христі (“Повія”) – надає творам Мирного великої художньої вартості.

Література 80-90-х рр. стала трибуною активного громадського життя, виголошення ідей національної і соціальної перебудови суспільства, нових естетичних принципів. Відходять у минуле постулати про “етнографічний реалізм”, утверджуються засади “тенденційної” літератури. З’являються нові теми, образи, жанри (філософська поема, нарис, мелодрама, соціально-побутові, психологічні, філософські повісті та романи, історичні драми тощо).

Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко. Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, література перекладів і редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія – все це стало полем його багатогранної діяльності.

Чи не найвагоміше І.Франко проявив себе у літературній творчості. Поєднуючи непомильне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у широкому діапазоні тем і жанрів. Поряд із традиційними тоді описами селянських злиднів (“Борислав сміється”, “Boa Constrictor”), він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів (“Нефтяник”, “На роботі”). Поряд із психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей (“До світла”, “Під оборогом”), ретельно змальовані картини тюремного життя (“На дні”, “Панталаха”), яскраво оброблені історичні сюжети (“Захар Беркут”, “Великий шум”). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки (“Смерть Каїна”, “Мойсей”) і ніжної інтимної лірики (збірка “Зів’яле листя”).

Початок ХХ ст. в українській літературі ознаменувався приходом неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне і міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М.Коцюбинського зробила його найяскравішим представником українського імпресіонізму. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели “Лялечка”, “Цвіт яблуні”, “Intermezzo” та ін.). До кращих зразків світової літератури належать його новели “Сон”, “На острові”, новаторська повість-балада “Тіні забутих предків”. У кількох творах М.Коцюбинський яскраво розкрив тему страху як екзистенціального почуття ще до її відображення в європейській літературі.

У поезії захоплення модернізмом позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів “молодомузівців” (П.Карманський, Б.Лепкий, В.Пачовський, С.Твердохліб, М.Яцків та ін.). Навколо львівського літературно-мистецького видання “Митуса” обєдналися поети неосимволістського напряму. В 1909 – 1914 рр. група інших письменників-модерністів друкувалася у київському журналі “Українська хата”.

Новаторською формою зображення життя українського селянства характеризуються твори письменника А.Тесленка та імпресіоніста С.Васильченка. На Західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина. На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська (соціально-психологічна повість “Земля”). Вона зробила значний внесок у розвиток нової соціально-психологічної школи в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Непересічний талант письменниці засвідчили вже перші твори малої прози (“Природа”, “Некультурна”, “До світла”), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристк персонажів. Однією з перших в українській літературі письменниця звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток (повісті “Ніоба”, “Царівна”, “Через кладку”, “За ситуаціями”).

Одним із найпопулярніших українських письменників початку ХХ ст. був Володимир Винниченко. Перед ним, сином наймита-чабана, ще у ранньому дитинстві розкрилась потворність суспільної несправедливості. Суттєве місце в поетиці Винниченка належить сатиричним засобам виразності. Прикметно, що часто вістря своєї сатири автор спрямовує на потворні явища в українському патріотичному русі, очевидно, з тієї причини, що надмірні вболівання за “чистоту” в цій царині письменник сприймав особливо гостро. Ця авторська позиція має суттєве відношення до сповідуваної Винниченком теорії чесності з собою. Тут варто згадати оповідання “Уміркований та щирий” (1907 р.), одному з персонажів якого ультрапатріотові Недоторканому належить сакраментальна фраза ”Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрмів!”. Як і більшість українських діячів культури цього часу, Винниченко дотримувався соціалістичних ідеалів, вважав себе комуністом, а в “українському питанні” лишався прибічником федеративного договору з імперським центром.

До певної міри новаторським було його висвітлення таких незвичних тоді для української літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні ситуації (п’єси “Дисгармонія”, “Закон”, повість “Зіна”). Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у романі “Записки кирпатого Мефістофеля”), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають особистим переконанням.

Розвиток української мови та літератури, як і всєї української культури, гальмувався через русифікаторську, колонізаторську політику російського самодержавства. Нових обертів ця політика набирає у другій половині ХІХ ст. Так, 1863 р. було прийнято указ міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону друкувати книжки, призначені для “народного употребленія”, українською мовою. Малися на увазі книги релігійного, наукового змісту та шкільні підручники. Валуєвська заборона нібито обминала твори художньої літератури, але загальний тон указу не залишав сумніву, що й для цих книг будуть певні обмеження. Наступні десятиліття наявно показали, як російський царат крок за кроком нищив відрожене українство та його культуру.

Вершиною усіх протиукраїнських заходів самодержавства був таємний царський указ, підписаний Олександром ІІ у травні 1876 р. у німецькому місті Бад Емс, який виявився ще більш тяжким ударом по українській культурі, ніж попередня Валуєвська заборона. Емський указ мав форму таємної інструкції, що була підготовлена спеціальною комісією, яку очолював відомий реакціонер, полтавський поміщик Михайло Юзефович. Ця інструкція забороняла ввіз будь-яких українських книг і брошур з-за кордону (перед цим певну кількість україномовної літератури, у т.ч. й шкільні підручники для недільних шкіл, увозили з Галичини), а також підтверджувала попередню заборону друкування українських творів та перекладів, крім історичних документів та художньої літератури (причому останні можна було друкувати без будь-яких відхилень від загальноприйнятого російського правопису і лише після розгляду у Головному Управлінні в справах друку). Емський указ забороняв навіть українські сценічні вистави та читання, а також друк україномовних текстів при музичних творах.  

Валуєвська та емська заборони завдали дошкульного удару українській науці, оскільки неможливість видавати наукові праці українською мовою змушувала деяких учених вдаватися до белетристичного викладу наукового матеріалу. Після Емського указу друк в Україні будь-якого україномовного періодичного видання став неможливим. З 1895 по 1903 рр. з 230 книжок, що надійшли до цензури, дозволено було надрукувати лише 80 (тобто 30%). Художні твори, хоч на них повної заборони й не було, переслідувались дуже послідовно. Навіть у поезії цензура дуже прискіпливо відшукувала всілякі можливі алегорії та метафоричні порівняння, які б указували на вільнодумні чи сепаратистські прагнення українців.

5. Музичне мистецтво України. Театр та опера. Україна спокон-віків славилася народними піснями, в яких оспівулася важка доля народу, його боротьба за своє визволення. На основі народних мелодій вже на початку ХІХ ст. невідомими авторами були складені перші симфонічні твори, такі відомі й сьогодні пісні-романси, як “Віють вітри”, “Сонце низенько” та ін.

У 1836 р. київський композитор і педагог Й.Витвицький написав музичний твір “Україна”, а також варіації на тему народної пісні “Зібралися всі бурлаки”. У 1826 р. було створене Музичне товариство, а у 1838 р. – Товариство сприяння музиці.

На західноукраїнських землях першими композиторами-професіоналами були М.Вербицький та І.Лаврівський.

З музичним мистецтвом тісно було повязане й театральне. Перші паростки професійного театрального мистецтва зароджуються на Полтавщині. У Полтаві 1810 р. було створено перший український професійний театр, репертуар якого складали, перш за все, пєси І.П.Котляревського (що був одним із директорів цього театру). Тут певний час грав славетний російський актор М.Щепкін. Саме для цього театру І.П.Котляревський написав свої славнозвісні твори “Наталка Полтавка” та “Москаль-Чарівник”. Такі ж театри згодом постають у Харкові, Києві, Ніжині, Катеринославі. Їх репертуар складали п’єси І.Котляревського, В.Гоголя (батька М.Гоголя), Г.Квітки-Основ’яненка. Важлива роль у зміцненні реалістичних та демократичних принципів українського театру належить Т.Шевченку. Його драма “Назар Стодоля” – одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутовому, а на соціальному конфлікті. Перший український професійний театр у Галичині засновано 1864 р. у Львові.

У другій половині ХІХ ст. українське театральне мистецтво розвивалося за вельми несприятливих умов: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури, акторської гри, високохудожнього репертуару. Як доповнення, а в багатьох випадках і на зміну  професійному театру приходив аматорський мандрівний театр. У 50-60-х рр. аматорські музично-драматичні гуртки діяли в кількох містах Східної України (Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Єлисаветград, Харків).

Грали здебільшого трьома мовами – українською, російською, польською. Серед пєс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно – твори місцевих авторів. У жанровому відношенні – це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, пантоміма, опера. В 90-х рр. з’являється жанр реалістичної побутової драми. Специфічним для українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці). Після Емського указу український театр мав зникнути. Але вже у 1883 р. українська театральна дружина, до якої входили талановиті актори (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський) та актриси (Заньковецька, Затиркевич), добилися дозволу давати  українські вистави, але за умови, що кожна українська вистава йтиме у парі з виставою російської п’єси. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру й українського драматичного письменства.

Засновником професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького, непересічного драматурга, режисера й актора. Як письменник-драматург М.Кропивницький дотримувався традицій так званої “етнографічної драми” (“Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Дві сім’ї”, “Олеся”, “Титарівна”). Поруч із М.Кропивницьким працював Михайло Старицький. Автор “Циганки Ази”, “Ой не ходи, Грицю”, “Не судилося”, “За двома зайцями” віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). Він відмовився від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми (“Безталанна”, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Сава Чалий”). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: Панас Мирний, Б.Грінченко, І.Франко, Леся Українка.

Невід’ємною складовою національного театру була українська музика Але серед усіх видів і жанрів застосування музики в театрі у розвитку найважливішого – опери – склалися найнесприятливіші умови, що пояснюється відсутністю приміщень і необхідністю оркестрового супроводу, відсутністю національної оперної традиції. У 1863 р. приятель Т.Шевченка і племінник П.Гулака-Артемовського Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу “Запорожець за Дунаєм”, поет і композитор П.Ніщинський пише музичну картину до п’єси Т.Шевченка “Назар Стодоля”, а також твори “Вечорниці”, “Ой закувала та сива зозуля”.

Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка. Його вважають основоположником української класичної музики, засновником великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом й матеріалом опери (“Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба”, “Утоплена”). Він створив також низку дитячих опер -  “Пан  Коцький”, “Коза Дереза” та ін.

Так звана післялисенківська доба характеризується інтересом переважно до музики вокальної, особливо хорової, яка спирається на народну музику (К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, Я.Лопатинський, Д.Січинський). У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн “Ще не вмерла України ні слава, ні воля” (1862 р., музика М.Вербицького, слова П.Чубинського).

На початку ХХ ст.  українська  музика й театр плідно розвивалися. 1907 р. Микола Садовський, взявши в оренду Троїцький народний будинок у Києві (тепер там оперний театр), заснував перший український стаціонарний театр. Тут грала видатна українська актриса Марія Заньковецька. На західноукраїнських землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професійний театр “Руської бесіди” у Львові. Розширився репертуар українських театрів, ставилися п’єси Лесі Українки, І.Франка, Г.Ібсена, Г.Гауптмана.

Велике значення для активізації музичного життя в Україні мало відкриття 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яку очолив М.Лисенко. У 1913 р. її було реорганізовано в консерваторію (ще раніше, 1880 р., консерваторію було відкрито у Львові). У 1903 р. у Львові відкрито перший музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєно ім’я М.Лисенка. У цей час світової слави зажила українська оперна співачка Соломія Крушельницька. Міжнародне визнання отримав також київський хор О.Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали вокальні композиції Артемія Веделя та багатьох пізніших українських композиторів.

6. Архітектура та скульптура України: стилістичні напрями.  У скульптурі й архітектурі в першій половині ХІХ ст. на зміну бароко остаточно прийшов класицизм, а згодом – російський ампір.

На початку століття міське населення зросло приблизно втроє. Міста України були переважно адміністративними, нечисленні з них – культурними і навчальними центрами. Тому в Україні будувалися адміністративні споруди, гостинні двори, пізніше – біржі. Велике будівництво було здійснено  у першій половині ХІХ ст. у Полтаві, де містилася резиденція генерал-губернатора Малоросії. За проектами-зразками російського архітектора А.Захарова та архітектора Полтавської й Чернігівської губерній М.Амвросимова розбудувалася Кругла площа з адміністративними будинками (палаци губернатора і віце-губернатора, споруда губернських і повітових присутствених місць, поштамт і дворянське зібрання), з пам’ятником Полтавської битви роботи Тома де Томона і Ф.Щедріна, з променями прямих вулиць – нечуваним в Україні явищем. За проектом архітектора Л.Шарлеманя у 1832 р. було споруджено будинок Полтавського інституту шляхетних дівчат у стилі ампір.

Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були А.Меленський (певний час був головним архітектором Києва), Ф.Боффо, В.Беретті, П.Ярославський, П.Дубровський.

Зокрема, А.Меленський керував складанням генерального плану Києва, будував разом із швейцарцем Л.Руска гостинний двір, новий головний корпус духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі. Під його керівництвом здійснювалася забудова Хрещатика. В.Беретті збудував у      30-х рр. ХІХ ст. головний корпус університету св. Володимира, обсерваторію, інститут шляхетних дівчат у Києві. Архітектор Ф.Боффо спроектував Приморський бульвар, знамениті Потьомкінські сходи в Одесі. Всі ці споруди представляють класицистичний напрям в архітектурі, невіддільний від державницького, імперського художнього мислення початку століття, для якого характерні дві основні риси – планомірність та гармонія.

Певні романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних памяток характерні в основному для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню – маєток графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд. На Харківщині найбільше наближався до Софіївського комплексу маєток Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря.  На Чернігівщині особливо прикметним був знаменитий маєток Ґалаґанів у Сокиринцях поблизу Ічні; на Полтавщині – маєток Кочубеїв у Диканьці, маєток Трощинського у Кибинцях.

Одним із найвидатніших скульпторів того часу був П.Мартос, виходець з України, що працював у Петербурзькій Академії мистецтв професором і ректором. Він створив памятник Мініну і Пожарському в Москві, а також памятник Дюку Рішельє в Одесі.

В архітектурі середини ХІХ ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм (механічне поєднанння елементів різних стилів), котрий панує до 80-х рр. ХІХ ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій.

Можливість застосування нових будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом “вигідно і зручно”), а еклектизм дозволяє поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Володимирський собор у Києві (І.Шторм, О.Беретті, А.Прахов), Львівський університет (Ю.Ґохберґер), Одеський (Г.Гельмер, Ф.Фельнер), Київський (В.Шребер) та Львівський (З.Горголевський) оперні театри. Серед різних еклектичних напрямів особливо поширюються віденські неоренесанс та необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст – Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Чернівців, Перемишля – завдячує переважно саме цій віденській моді.

Для скульптури друга половина ХІХ ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали Л.Позен та П.Забіла. Перший працював переважно в тематично-жанровій скульптурі малих форм (“Шинкар”, “Лірник”, “Жебрак”, “Переселенці”, “Оранка на Україні” та ін.), другий – у жанрі скульптурного портрета. Щодо монументальної скульптури, то в цей період зявляються памятники Володимиру Святому у Києві (Клодт і Демут-Малиновський), Б.Хмельницькому в Києві (білорус М.Мікешин).

На початку ХХ ст. в архітектурі утверджується  модерн (з фр. – новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд цього стилю є Бесарабський критий ринок у Києві (арх. Г.Гай, 1910 р.). До медерного стилю відносяться також будівлі залізничних вокзалів у Львові, Харкові та Жмеринці. Подекуди використвувалися і мотиви неокласицизму. Наприклад, у Харкові архітектор О.Бекетов створив будинки Комерційного інституту і Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім Л.Пастера на Пушкінській вулиці (1911-1913 рр.).

У цей час робилися також спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної деревяної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми деревяних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського губернського земства (архітектор В.Кричевський, 1908 р., сучасний краєзнавчий музей).

Серед українських скульпторів європейську славу здобув М.Паращук, який разом з А. Попелем створив пам’ятник Адаму Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Лисенка. Розпочав свій творчий шлях спорудженням пам’ятника княгині Ользі молодий київський скульптор Іван Кавалерідзе. Тоді ж були створені і пам’ятники І.Котляревському та М.Гоголю у Полтаві скульптором Л.Позеном, що розпочав свою творчість ще у попередні часи. Для памятника І.Котляревському Л.Позен виконав горельєфи на теми “Енеїди”, “Наталки Полтавки”, “Москаля-чарівника”, де тонко відтворив характери відомих літературних персонажів. На відкриття пам’ятника у 1903 р. до Полтави з’їхалися діячі української культури М.Аркас, Д.Багалій, С.Єфремов, М.Коцюбинський, М.Лисенко, О.Олесь, О.Пчілка, В.Стефаник, Леся Українка, і ця подія виявилася не лише культурною, а й політичною акцією, оскільки вона продемонструвала російському царизму незламність української національної ідеї, згуртованість українських культурних діячів у боротьбі за рідну мову й культуру.

Найславетнішим українським скульптором зі світовим імям став киянин Олександр Архипенко. Світове визнання прийшло до нього вже за межами України в еміграційний період його життя, але першу свою персональну виставку, що викликала жваве зацікавлення серед київської публіки, двадцятирічний скульптор організував ще 1906 р. Творчість Архипенка становить собою одну з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму. Крім того, що цей скульптор започаткував кубізм у світовій скульптурі (найяскравіший приклад – станкова робота “Людська постать”, 1914 р.), своєю творчістю Архипенко взагалі принципово змінив попередні погляди на скульптурну пластику, перебуваючи у постійному пошуку нових виражальних засобів цього виду мистецтва. Митець змушував свої твори рухатися, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями, створював концептуальні моделі, що передавали художні ідеї автора у лаконічний, гранично формалізований спосіб (наприклад, “Жіночий торс”). Як це часто було з творами модерністів, спочатку його роботи отримали визнання лише у фахівців, а широка публіка сприйняла їх значно пізніше. Однак сучасну скульптуру, особливо починаючи з середини ХХ ст., важко уявити собі без тих новацій, які запровадив у цей вид мистецтва О.Архипенко.

7. Український живопис та графіка. Поступально розвивалися й такі види образотворчого мистецтва, як живопис та графіка. Художники-живописці першої половини ХІХ ст. дедалі більше відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами й переходили до зображення реальної дійсності. Багато українських художників діставали мистецьку освіту в Петербурзькій Академії мистецтв і залишалися в Росії працювати.

Значний слід у розвитку українського живопису залишив І.Сошенко (1807 – 1876 рр.). У своїх роботах – “Хлопчики-рибалки”, “Продаж сіна на березі Дніпра”, “Пейзаж” або “Біля річки” – він любовно змальовував природу України.

Кращим представником українського малярства й графіки першої половини ХІХ ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає зображати життя та побут селянства (“Циганка-ворожка”. “Катерина”, “Селянська родина”). Особливо висока майстерність була виявлена Т.Шевченком у граверному мистецтві. Ще у 40-і рр. у нього виник задум створити серію офортів “Живописна Україна”, у 1844 р. з’являється  шість офортів цієї серії, які відзначаються блискучою технікою та життєвою правдою. Саме за свої графічні роботи Т.Шевченко отримав у 1860 р. звання академіка гравюри. Ще одним важливим жанром у художній творчості Т.Шевченка був портрет: його пензлю належить 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно, автопортрети.

У другій половині ХІХ ст. у творчості українських художників переважали побутовий жанр і пейзаж, значно менше – історичний жанр.

Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т.Шевченка у живописі були К.Трутовський, Л.Жемчужников, І.Соколов. Справжнім шедевром останнього є картина, написана у пізньоромантичній манері, “Дівчата ворожать уночі проти Івана Купала”. Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. К.Трутовський та Л.Жемчужников продовжили й традиції графічного мистецтва, створивши у 1861-1862 рр. новий альбом офортів “Живописна Україна”. І.Соколов та О.Сластіон створили літографії до альбому “Старовина українська і запорізька”). Однак у 90-х рр. у звязку з винайденням цинкографії граверне мистецтво прийшло до часткового занепаду. Гравюра знову відроджується уже в перші десятиліття ХХ ст.

Великий вплив на розвиток образотворчого мистецтва України справило Товариство пересувних виставок, створене у 1870 р. у Петербурзі. Вже перша його виставка 1872 р. побувала у Києві та Харкові. Наступного року до маршруту пересувної виставки було включено Одесу, Полтаву, Катеринослав, Єлисаветград (Кіровоград). Художники, що входили до товариства, представляли так званий ідейний реалізм, гаслом якого була формула “Мистецтво – на службу громадським ідеям”. Найбільш яскраво типові риси передвижництва представлені у творах художників І.Крамського (“Майська ніч”), І.Рєпіна (картини з історії запорізької вольниці, “Мотря Кочубеївна”, “Козацькі типи”, “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, “Бокша”), М.Ге, А.Куїнджі (“Місячна ніч на Дніпрі”, “Українська ніч”, “Дніпро вранці”), М.Ярошенка (“Скрізь життя”, “В’язень”).

Важливе місце в українському мистецтві другої половини ХІХ ст. належить одеському художнику К.Костанді. Він відомий як чудовий живописець, тонкий майстер колориту, автор значних жанрових творів та сонячних пейзажів (“В люди”, “Старенькі”, “Рання весна”, “Бузок”). Творчість цього художника знайшла визнання далеко за межами України. За картини “Старенькі” та “Рання весна” йому було присуджено медалі на всесвітніх виставках. У 1890 р. за активної участі Костанді в Одесі було створено Товариство південноросійських художників, діяльність якого стала значним явищем у художньому житті України та Росії.

Один із найцікавіших художників Лівобережжя цього часу – Порфирій Мартинович, що створив цілу галерею колоритних селянських образів. П.Мартинович уважається майстром психологічного портрету. У полотні “В канцелярії волосного писаря” (1879 р.) художник правдиво відтворює канцелярську обстановку. Зображуючи втомлених, пригнічених нудьгою дрібних справ канцеляристів та тихого, змученого горем і життєвими турботами прохача, художник створює відчуття якоїсь безнадії, що затопила безкраї “провінції” величезної імперії.

Етнографічні дослідження художника знаходять своє яскраве втілення у картині “Баби хліб печуть”. Інтерєр хати старого козака Грицька Гончара у Вереміївці зображено з великою увагою до кожної деталі селянського побуту. Наполеглива, самовіддана праця, відсутність заробітків приводять Мартиновича до тяжкої психічної хвороби. 1888 року він залишає Академію мистецтв і повертається на батьківщину, де продовжує працювати, але згасаючі сили не дають йому змоги втілити на полотні нові спостереження, задуми. Чи не останньою його роботою була картина “Дяк”, написана наприкінці ХІХ ст. За своїм змістом, колоритом та широтою письма полотно дуже відрізняється від його попередніх творів. Напівбожевільне обличчя дяка, який поринув у світ своїх химерних почуттів, нагадує дивакуватих сільських попів із творів російського художника Л.Андрєєва.

Серед інших майстрів найбільш масштабною та багатогранною є постать С.Васильківського (1845-1917 рр.), який залишив помітний слід у розвитку українського пейзажного, жанрового, історичного і монументального живопису, портрета. Васильківський – прекрасний пейзажист (“По Дінцю”). Крім того, він широко розробляв козацьку тематику (“Козак Голота”, “Козачий пікет”, “Козачий табір”), а також історичну – “Ярмарок у Полтаві”, “Обрання полковником Мартина Пушкаря”, “Чумацький Ромоданівський шлях”. Ці дві останні монументальні роботи (панно), а також “Козак Голота” створені ним для інтерєра Полтавського губернського земства.

Майстром батального живопису став М.Самокиш; з його історичних полотен найбільш відома картина “Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вешневецьким”.

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М.Башкирцева, однак вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його на український ґрунт. В Україні ці ідеї пробиваються у творах художників-реалістів Г.Дяченка, Ф.Красицького, вже згадуваного А.Куїнджі, а особливо О.Мурашка – майстра психологічного портрета, автора відомої картини “Похорон кошового”. На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І.Труш та М.Бурачек; розквітає талант О.Новаківського, що малює в дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів вважається галичанин М.Бойчук. Основоположником нової української графіки був Г.Нарбут. У цілому ж в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, “великого стилю”, до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, все більшу роль починають відігравати символ і метафора. Це проявилося у творчості братів Василя і Федора Кричевських, О.Куриласа, А.Монастирського, М.Сосенка, які збагатили українське мистецтво творами великої сили і найвищої естетичної вартості. У Києві плідно працювали всесвітньо відомий Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки. З початком Першої світової війни експресіоністчиний напрям розвивали кілька надзвичайно талановитих художників світового рівня, включаючи Олександра Богомазова.

Таким чином, період ХІХ – початку ХХ ст. став часом принципової реорганізації в розвитку української культури, часом небувалого злету творчої думки нашого народу. Він подарував людству таких геніїв, як Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко, М.С.Грушевський, М.В.Лисенко. На жаль, творчість практично всіх діячів культури цієї доби доходила до широких кіл української громадськості зі значним запізненням, а то й не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. ХХ ст. почалося бурхливо і продовжилося переважно вороже щодо української національної культури. Але всупереч грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло ХХ ст., подальший культурний поступ було гідно продовжено.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

  1.  Які три основні етапи пройшло українське національне відродження у ХІХ – на початку ХХ ст.?
  2.  Які типи навчальних закладів існували в Україні після загальноросійської освітньої реформи 1803 р.?
  3.  Де й коли заснувався перший університет на українських землях, що входили до складу Російської імперії?
  4.  Яке наукове товариство відігравало роль Української академії наук наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.? Де й коли воно було засноване?
  5.  Назвіть українських письменників, представників “великого реалізму” в українській літературі.
  6.  Назвіть автора першої української опери. Як вона називається?
  7.  Назвіть провідні архітектурні стилі України ХІХ – початку ХХ ст. у послідовності їх поширення.
  8.  Що таке еклектизм?
  9.  Назвіть імя найвизначнішого українського скульптора початку ХХ ст., подальша творчість якого справила великий вплив на сучасне скульптурне мистецтво.
  10.   За який вид образотворчого мистецтва  Т.Шевченко отримав звання академіка?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. В якому із перелічених українських міст у ХІХ столітті не було ліцею?

a. Одеса

b. Ніжин

c. Київ

d. Крем'янець

2. Де було засновано перший український університет на землях, що входили до складу Російської імперії?

a. У Харкові

b.У Києві

c. В Одесі

d. У Львові

3. Хто вважається засновником Харківського університету?

a. П.Гулак-Артемовський

b. Д.Багалій

c. В.Каразін

d. М.Костомаров

4. Які навчальні заклади давали у ХІХ столітті середню освіту?

a. Парафіяльні школи

b. Повітові школи

c. Гімназії

d. Університети

5. Скільки університетів було у кінці ХІХ століття на українських землях, що входили до складу Російської імперії?

a) Три

b) П'ять

c) Один

d) Чотири

6. Де було засновано перший український інститут шляхетних дівчат?

a) У Києві

b) У Полтаві

c) У Харкові

d) В Одесі

7. В якому стилі було зведено будівлю для Полтавського інституту шляхетних дівчат у першій половині ХІХ століття?

a) Класицизм

b) Бароко

c) Рококо

d) Ампір

8. Який відомий український поет-байкар уходив до складу опікунської ради Полтавського інституту шляхетних дівчат?

a) П.Гулак-Артемовський

b) Є.Гребінка

c) Л.Глібов

d) Г.Сковорода

  1.  За які  роботи Т.Шевченко отримав у 1860 р. звання академіка ?

a) портрет

b) гравюра

c) пейзаж

d) автопортрет

10. Після смерті Т.Шевченка провід на літературній ниві перейняв:

a) Ганна Барвінок

b) Марко Вовчок

c) Пантелемон Куліш

d) Іван Франко


ТЕМА 8. НОВІТНЯ УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ПЛАН

  1.  Періодизація новітньої історії культури України. Українська культура у 1917 – 1920 рр.
  2.  Радянська політика “українізації” та її вплив на розвиток культури України у 20-х – на початку 30-х рр.
  3.  “Розстріляне відродження” в українській культурі.
  4.  Розвиток української культури у роки Другої світової війни та у перше повоєнне десятиріччя.
  5.  Українська культура у роки хрущовської “відлиги”. “Шістдесятники” у культурі.
  6.  Кризові явища у культурі 70-х – 80-х рр. Дисидентський рух в Україні та його вплив на культурний розвиток.
  7.  Культура УРСР у 1985-1991 рр.
  8.  Сучасна культура України.

ЛІТЕРАТУРА:

Афанасьєв В.А. Українське радянське мистецтво 1960-1980 рр. – К., 1984.

Бокань В.А. Українська графіка. 1960-1970 рр. – К., 1997.

Виноградова З.Т. Українське радянське мистецтво 1918 – 1920 рр. – К., 1980-1984.

Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К., 1993.

Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна. – 1990. - № 5-8.

Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К., 1990.

Історія українського мистецтва: У6-ти томах.- К., 1967. – Т.5, 6.

Історія української музики: В 6 т. – К., 1988. – Т.5, 6.

Нариси з історії українського мистецтва. – К., 1980-1984.

Нариси історії української інтелігенції: У 3-х тт. – К., 1994.

Передерій І.Г. До питання щодо розбудови українського шкільництва на Полтавщині (березень 1917 – квітень 1918 рр.) // Регіональні перспективи. Науково-практичний журнал. – 1999. - № 2-3 (5-6). – С.43-46.

Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.

Степовик Д. Українське мистецтво першої половини ХІХ ст. – К., 1982.

  1.  Періодизація новітньої історії культури України. Українська культура у 1917 – 1920 рр. З 1917 року українська культура пройшла складний і далеко неоднозначний шлях: одночасно яскравий і трагічний. ХХ ст., як ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, пов’язаними зі зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Цей новітній період розвитку української культури умовно можна розділити на декілька етапів:
  •  коротка  доба  відновлення   української   державності  (1917 – 1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але її поступ відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;
  •  радянський етап (1921 – 1991 рр.), який включає в себе і добу злету в 20-х рр. покоління “розстріляного відродження”, яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу “відлиги” з рухом так званих “шістдесятників”, і період подільшої русифікації та утисків української культури;
  •  етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови й школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була більш демократичною, ніж царського уряду, і тому вже в березні 1917 р. були видані розпорядження про навчання українською мовою у початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Однак ці обмежені заходи навряд чи могли задовольнити український народ. Справжнім виразником інтересів українського громадянства й учительства у справі освіти стала Центральна Рада – представницький орган українського народу, створений 7 березня 1917 р., очолений видатним українським істориком і політичним діячем М.Грушевським. Вона відразу ж проголосила головним завданням освітньої політики відродження української мови і школи. Однак реальну справу розбудови української системи освіти здійснювали різноманітні громадські організації (Товариство Шкільної Освіти, учительські спілки, товариства “Просвіта”, кооперативи, культурно-просвітні об’єднання тощо) та органи місцевого самоврядування. Тому перші українські школи відкривалися виключно на громадські й народні гроші. Після проголошення І Універсалу Центральної Ради (10 червня 1917 р.) було створено Генеральний секретаріат народної освіти, який узгоджував роботу громадських організацій.

Найжвавіше і без особливих перешкод відродження української мови відбувалося у нижчих і вищих початкових школах, що забезпечувалося підтримкою національно свідомої частини населення й учительства. Значно складнішою була ситуація в середніх і вищих навчальних закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладачі та батьки учнів, що відбивало ситуацію, яка склалася з культурною політикою щодо України після 250-річного російського панування, русифікації й асиміляції українського населення.

Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських учительських з’їздів, які відбулися у квітні й серпні 1917 р. Згідно з постановами першого Всеукраїнського учительського з’їзду, українізація середньої школи повинна була проводитися шляхом заснування нових українських гімназій та реальних шкіл. Українознавчі предмети (українська мова і література, історія і географія України) мали бути обовязковими для всіх без винятку середніх шкіл. Для забезпечення прав національних меншин було визнано за необхідне відкривати паралельні класи.

У вищих навчальних закладах, крім 4-х кафедр українознавства, І Всеукраїнський учительський з’їзд ухвалив з нового навчального року відкрити ще дві кафедри : історії українського мистецтва та історії української етнографії.

Ці ухвали сприяли реальній справі розбудови української ситеми освіти. Так, зокрема, 22 серпня 1917 р. збори полтавського товариства “Просвіта” на Павленках ухвалили відкрити українську гімназію для хлопців і дівчат. Навчальний заклад було відкрито на кошти місцевого самоврядування та громадськості. Свою роботу гімназія розпочала 15 вересня, а вже 5 жовтня було одержано дозвіл та права урядових гімназій. У школі велика увага приділялася естетичному вихованню. З цією метою шкільний будинок та його приміщення були добре обладнані та прикрашені в українському національному стилі. Окрім загальноосвітніх та українознавчих дисциплін, у навчальний план була включена пластика, яку викладала талановита вчителька Ада Рікторіон. Навчально-виховний процес у гімназії було поставлено на дуже високий рівень. Його забезпечували викладачі з відповідною освітою. Зокрема, вчителі української мови, історії України, німецької мови, природознавства, географії мали університетські дипломи, учитель малювання та каліграфії закінчив Академію Мистецтв, ще дві вчительки мали освіту Вищих Жіночих курсів. Школа часто влаштовувала мистецькі ранки й вечірки з різноманітними програмами. Як зауважував викладач цієї гімназії, відомий український педагог Григорій Ващенко, “дух естетизму, що проймав усе життя школи, збагачував психіку учнів тонкими переживаннями, виховував у них здібності відчувати красу природи й мистецтва, ушляхетнював й урізноманітнював їхню вдачу”.

Але не в усіх новостворюваних гімназіях усе складалося так добре. Для більшості з них характерною була низка проблем: відсутність власного приміщення, друга зміна навчання, відсутність державної допомоги, нестача підручників й висококваліфікованих учительських кадрів. Однак українські діячі, як могли, вирішували згадані проблеми. Всього за 13 місяців, що Центральна влада перебувала при владі, вдалося відкрити понад 50 українських середніх шкіл: з них 47 – гімназії, 6 – учительські семінарії, 2 – реальні школи. В окремих губерніях ця статистика розподілилася таким чином: Полтавська – 18 (13 гімназій, 2 реальні школи, 3 учительські семінарії), Київська – 17 (16 гімназій та 1 учительська семінарія), Подільська – 7 (6 гімназій та 1 учительська семінарія), Чернігівська – 4 гімназії, Херсонська – 3 гімназії, Катеринославська – 2 гімназії, Харківська – 2 гімназії, Бесарабія – 1 гімназія.

Переважна більшість нових українських шкіл була відкрита по селах, оскільки саме українське село потребувало найбільше середньошкільних навчальних закладів.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів мала здійснюватися двома шляхами: українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою; заснування нових українських вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві з трьома факультетами: фізико-математичним, правничим та історико-філологічним. Як і більшість перших український гімназій, Народний університет не мав власного приміщення, заняття проводилися в аудиторіях університету св. Володимира. Крім того, він не давав повної (класичної) вищої освіти, до нього вступали люди з дуже різною освітньою підготовкою. Навчання в УНУ давало широку освіту лише тим, хто вже мав диплом класичного університету. Однак позитивне значення його полягало у тому, що це була перша спроба створення українського вищого навчального закладу. Він довів, що Україна має і власні викладацькі сили відповідного рівня, і бажаючих здобувати саме українську високу освіту, що давало можливість у найближчому майбутньому на його основі закласти Український державний університет. Українські освітяни добре розуміли, що народний університет – це своєрідний перехідний етап на шляху до справжнього національного державного вищого навчального закладу. Державний український університет, як найвища ланка освіти, був конче необхідним хоча б з огляду на те, що він міг би стати рушійною силою всього процесу становлення і розвитку національної системи української освіти.

Крім Київського УНУ подібні навчальні заклади було відкрито у Миколаєві, Харкові, Одесі. Наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. було закладено й підвалини майбутнього Полтавського українського університету, що розпочав свою діяльність восени 1918 р. А виник цей вищий навчальний заклад на основі утвореного у 1917 р. лекторію Центрального народного музею Полтавщини (колишнього Природничо-історичного музею губернського земства). Лекторій являв собою своєрідний український народний університет. Його засновниками були відомі діячі української освіти й науки: В. Щербаківський (ректор), В.О.Щепотьєв, Я.В.Падалка, В.Ф.Ніколаєв. Лекторій діяв у приміщеннях губернського земства та Просвітнього будинку. До читання лекцій залучалися кращі наукові сили, у тому числі й М.Рудинський, Н.Мірза-Авакянц та ін. А вже на початку    1918 р. у Полтаві було засновано й справжній УНУ. Ініціатором його заснування виступило міське товариство “Просвіта”. У першому весняному семестрі працювали два факультети: історико-філологічний та соціально-правничий. Роботою університету керували О.Левицький та Л.Кротевич. В університеті викладали такі видатні українські педагоги й науковці, як В.Щепотьєв, В.Щербаківський, Г.Ващенко, В.Зубківський та ін.

Восени 1917 р. зявилося ще два українські вузи у Києві. 7 листопада 1917 р. відкрилася Педагогічна академія, що мала вирішити гостру проблему браку кваліфікованих учительських кадрів для нових українських шкіл. 22 листопада заснувалася Академія мистецтва – перша вища художня школа в Україні. Головним завданням її організатори вважали піднесення українського мистецтва до світового рівня, виховання покоління митців, що можуть здійснити цю мету. В академії викладали видатні українські художники: Ф.Кричевський (побутовий та історичний жанр, офорт та різьбярство), О.Мурашко (портрет), Г.Нарбут (графіка), В.Кричевський (українська архітектура, народне мистецтво, орнамент), М.Жук (декоративне малярство), М.Бойчук (літографія, фреска, мозаїка, інтимний пейзаж), Ф.Бурачек (пейзаж), А.Маневич (декоративний пейзаж). Дійсними студентами могли бути випускники середніх художніх шкіл, всі інші – вільними слухачами.

Справу Центральної Ради у галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського, що прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Слід відзначити, що загальна ситуація у сфері освіти тоді була такою ж, як і за доби Центральної Ради. Українізація освіти зіштовхувалася з опозицією. Початкові школи досить легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені вчителями. Тому велика увага приділялася підготовці вчителів, які б могли викладати українською мовою в учительських семінаріях.

Складною залишалася ситуація у середній школі, особливо у великих містах, де був значний відсоток неукраїнського та зрусифікованого населення. Саме цей контингент становив більшість у батьківських комітетах шкіл і серед педагогів. Тому, намагаючись уникнути конфліктних ситуацій, гетьманське міністерство овіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за краще засновувавти нові українські гімназії, ніж українізовувати російські. Протягом літа 1918 р. було відкрито 54 українські гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було вже близько 150-ти. У гімназіях, що залишилися з російською мовою навчання, введено як обов’язкові предмети українську мову, історію та географію України, історію української літератури.

6 жовтня 1918 р. у Києві було урочисто відкрито перший Державний український університет, а 22 жовтня – другий Український університет у Камянці-Подільському.

У цей же період засновано: Державний український архів, у якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограда, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, фонд якої швидко зростав. У кінці 1918 р. в ній було вже понад 1 млн. книг, серед яких багато унікальних. За кількістю та якістю книг Українська національна бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук, потреба в якій була нагальною. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом академії запропонували бути М.Грушевському, однак він відмовився (через розбіжності у політичних поглядах із представниками гетьманського уряду), тому призначено було видатного вченого зі світовим імям, професора хімії Володимира Вернадського. Першими дійсними членами УАН стали історики Д.Багалій, А.Кримський, М.Петров, хімік В.Вернадський, фізик С.Тимошенко, економіст М.Туган-Барановський, правник О.Левицький, геолог П.Тутковський.

До досягнень у галузі культури за гетьманської доби слід ще додати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели під керівництвом О.Кошиця, Державного симфонічного оркестру тощо.

13 листопада 1918 р. на українських землях колишньої Австро-Угорської імперії було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Тут було затверджено державність української мови, обовязковість її вживання у державних установах та організаціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу з державними та громадськими структурами їх рідною мовою (а на цих землях, крім українців, проживали також поляки, євреї та інші народи).

Активно здійснювалася перебудова системи народної освіти. У законі про основи шкільництва публічні школи оголошувалися державними, а вчителі – державними службовцями. За рішенням освітніх органів дозволялось засновувати приватні школи. Українська мова стала основною в усіх державних школах; за національними меншинами – поляками та євреями – визнавалось “право на школу в рідній мові”. Спеціальним законом було націоналізовано українські приватні гімназії й учительські жіночі семінарії.  Реорганізовувалась і розширювалась мережа спеціальних і фахових шкіл. При цьому особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії, географії України та інших слов’янських земель. За бажанням учнів викладалась також польська, німецька та інші мови. Педагоги державних шкіл зобовязані були скласти професійну присягу на вірність Українській Народній Республіці.

В тяжкі для розвитку мистецтва роки громадянської війни одним із найоперативніших і найактуальніших видів була плакатна графіка. Вона дуже рельєфно віддзеркалювала строкату картину боротьби і зіткнення різноманітних поглядів, гострих дискусій. Творці плаката зробили великий поступ в освоєнні специфіки плакатної форми, вносячи своє, національне в її розуміння. У багатьох плакатах спостерігається намагання глибше відбити особливості народного характеру, знайти характерний типаж, підкреслити національне в одязі, засобах художнього виразу. Такими є плакати, створені І.Падалкою, Т.Бойчуком. Поряд із поширеними формами агітаційно-закличного плаката зявляється плакат пропагандистський. Розповідний, який вміщував у собі цілу серію окремих сюжетних картинок, об’єднаних однією загальною темою. Такі плакати розвивали традиції народного лубка.

Окреме місце займають плакати-портрети, що їх видавали з відповідними політичними текстами і закликами. Серед них високими художніми якостями відзначається плакат-портрет роботи В.Єрмілова “Іван Франко” з творчим використанням народного орнаменту. У 1919 р. в Харкові почали виходити плакати “УкРОСТА”. Поєднання образного змісту з народною піснею, приказкою чи віршованим текстом робило їх актуальним і дійовим засобом мистецької агітації.

Активно розвивалося театральне мистецтво. До революції 1917 р. у Києві був лише один україномовний театр – це трупа М.Садовського, яка давала вистави у Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П.Саксаганського, О.Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже весною 1917 р. у Києві створилося товариство “Український національний театр”, яке обєднало кращі акторські сили. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та оновлювали репертуар.

У Києві в 1918 р. було відкрито три театри – Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О.Загаров і Б.Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К.Станіславського і Б.Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п’єси українських та зарубіжних драматургів.

Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напряму в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л.Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтується на модерні течії західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п’єсами “У пущі” Лесі Українки і “Затоплений дзвін” Г.Гауптмана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії “Цар Едіп” Софокла та поеми “Гайдамаки” Т.Шевченка.

2. Радянська політика “українізації” та її вплив на розвиток культури України у 20-х – на початку 30-х рр. У 1921 р. громадянська війна в Україні закінчилась. Українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР. Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшли до Польщі. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття – Чехословаччиною.

До 1923 р. радянський український уряд проводив русифікаційний курс і згідно з  ним  вороже  ставився до української національної культури. З 1923 р. на радянській частині України почала проводитися ленінська політика “коренізації”, що згодом дістала назву українізації. Вона була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних народів. Відомо, що під час громадянської війни етнічні українці у більшовицькій партії в Україні складали близько 1 %. Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу; спробою спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та інших країнах, показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині   20- х  рр.  80%  населення  республіки складали українці, 20% - представники інших національностей. Тому політика коренізацї здійснювалася у двох напрямах: українізація й створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншин.

Уже стало нормою характеризувати 20- ті рр. як чергове національне відродження. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917 – 1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

У процесі українізації, зокрема у боротьбі з русифікаторською політикою Москви, поважну роль зіграв комісар народної освіти України О.Шумський. Він спрямовував державну політику Української РСР на шлях незалежності від Москви української національної культури. “У партії господарює росіянин-комуніст, що з підозрою і недружелюбством ставиться до комуніста-українця”, – заявив він на засіданні ЦК партії у травні 1926 р. Шумський створив у партії широкий рух, що згодом отримав політичну назву “шумскізму”, проти якого рішуче виступила Москва.

Важливим напрямом культурного будівництва в освітній сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобовязане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство "Геть неписьменність!" Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на 2 години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам надавалась 20% знижка для обовязкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських “університетів” для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

У 1924 р. було поставлене завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років. Проте на 1927 р. поза школою ще залишалося 35% дітей шкільного віку. В цей же час серед учителів лише близько 23% мали вищу або середню спеціальну освіту. Тому проблема вчителів розв’язувалася шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення термінів навчання в них, зростання системи курсового навчання. При вступі до вищих навчальних закладів ураховувалося соціальне походження. Для вихідців із робітників не вимагалося ані свідоцтва про закінчення середньої школи, ані вступних іспитів. Для “поліпшення” соціального стану студентів при вузах створювались робітничі факультети. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.

Університети реорганізували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян  звільнялись від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О.Шумський та М.Скрипник, які сприяли не формальному, а реальному втіленню в життя гасел українізації.

У цей час в Україні працював видатний педагог і письменник Антон Семенович Макаренко. 15 років (1920-1935) він творчо керував дитячими навчально-виховними закладами, в тому числі колонією ім. О.М.Горького під Полтавою та комуною ім. Ф.Е.Дзержинського у Харкові. А.Макаренко теоретично обґрунтував і перевірив на практиці вчення про організацію та виховання особистості в колективі і через колектив, засноване на ідеях демократизму, гуманізму й оптимізму.

Наукові дослідження в 20-ті рр. зосереджувалися в основному в Українській академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найефективніше працювала перша секція, очолювана М.Грушевським, який у 1924 р. повернувся з-за кордону і був обраний академіком. На світовому рівні проводилися дослідження з математичної фізики (М.Крилов), еспериментальної зоології (І.Шмальгаузен). Вивчення економічної географії України започаткував Костянтин Воблий, було відкрито перший у світі Демографічний інститут під керівництвом М.Птухи. Плідно працювали у ці роки історик права Микола Василенко (міністр освіти в уряді П.Скоропадського), сходознавець Агатангел Кримський та інші науковці.

Водночас у науці намітилися певні вульгаризаційні тенденції, що розвивалися під впливом політизації науки та певної ідеологічної ейфорії “комуністичного будівництва”, яка охопила широкі верстви українського суспільства у цей період. Методологією науки поступово стають “діалектичний матеріалізм” із властивим йому “класовим підходом” до всіх сфер життя, включаючи й життя наукове. У 20-ті рр. це була лише свого роду “мода”, спрямована на певну “популяризацію” наукових досягнень, з якою доводилося рахуватись і серйозним дослідникам.

Зовсім інша ситуація склалася у Західній Україні. Значна частина цих земель увійшла до складу Польщі. Українці на території цієї держави зазнали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова “українці” і “український”, замість них запроваджувалися терміни “русини” і “руський”. У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл були перетворені на двомовні з перевагою польської мови. Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921-1925). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Ряд закордонних університетів визнали Український університет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахували студентам роки навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність.

Головним осередком української культури залишалося наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові. В ньому працювало понад 200 науковців. Вони підтримували тісний зв’язок із ВУАН.  

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінували “Пролеткульт” – літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою “чисто пролетарську”, особливу літературу. Письменники і поети розподілялися за тематикою і основною спрямованістю своїх творів. Згодом “пролетарські” письменники обєдналися у спілку “Гарт” (1923-1925), куди входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра. Селянські письменники згуртувалися у спілку “Плуг”, куди входили Андрій Головко, Петро Панч. Радянська влада найбільш приязно ставилася до цих письменницьких об’єднань.

Крім них існували також групи закоханих у світову й національну культурну спадщину неокласиків (Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович), неосимволістів (Павло Тичина, Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський), радикальні за ідейним спрямуванням групи панфутуристів (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, ранні Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан), конструктивістів (Валер’ян Поліщук) тощо. Рання творчість П.Тичини відзначалася елітарною чутливістю, драматичним пафосом розбудови національної культури, формальною витонченістю і експресивністю. Молодого Тичину називають головним представником українського поетичного “необароко”.

У 1925 р. після розпаду “Гарту” виникла “Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли найвизначніші письменники: Тичина, Бажан, Сосюра, Смолич, Яновський. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий, першим президентом – Микола Яловий.

М.Хвильовий виступив у своїх творах проти просвітянщини як символу провінційної обмеженості та проти “малоросійської відсталості”; висунув тезу унезалежнення України від РСФСР в культурному сенсі та відстоював самостійність української духовності. В памфлеті “Московські задрипанки” він закликає рівнятися українську культуру на європейські зразки, на “психологіну” Європу. Друге його гасло – це ставка на “азіатський ренесанс”, що народилося у нього під впливом російської тези про “гнилий Захід”. Він, захоплений теорією циклів у культурному розвитку людства (за теорією О.Шпенглера), був переконаний у тому, що Україна, на чолі азійських відсталих країн і народів, завдяки революції, культурно пережене Європу і стане месією світу. Отже, бажанням Хвильового було вивести українську культуру з провінційного під’яремного існування на світові шляхи.

Але, висуваючи такі гасла, Хвильовий був свідомий і тих труднощів, які доведеться зустрічати молодій українській державі, скутій радянською системою. Він добре розумів, що не село, а місто відіграватиме вирішальну роль у пробудженні України, якщо вона має перед собою таку історичну місію. Бо місто – це організація всього матеріального і духовного, це ключ власної державної підметності. І тут постає третє гасло Хвильового: творення власного українського робітничого класу, українських інженерно-технічних кадрів, трудової інтелігенції (воно зрозуміле, оскільки письменник був прихильником комуністичних ідей).

Завершенням ідеологічного обличчя Хвильового був його літературний твір “Вальдшнепи” (1927), в якому письменник зовсім відверто змальовує більшовицьких діячів і вустами своєї героїні Аглаї дає блискучу характеристку російської імперської інтелігенції.

Виступ Хвильового насторожив Кремль. “Вальдшнепи” були вилучені з бібліотек та книжкових крамниць, а автора змусили формально зректися другого тому твору. Цим  каяттям  Хвильовий купив собі право повернення з-за кордону (де він перебував як турист) в Україну, а також відтягнув на пять років початок розстрілу українського культурного відродження.

У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямі плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький. Одним із кращих хорових колективів країни стала капела “Думка”, створена у 1920 р. У Західній Україні одним із найталановитіших композиторів, музикознавців та популяризаторів українського музичного мистецтва був М.Колесса. У Харкові діяла й успішно гастролювала по Україні перша капела бандуристів, створена ще у 1917 р. визначним культурним діячем, музикознавцем і письменником Г.Хоткевичем.

Професійна музика 20-х рр. позначена інтенсивними новаторськими пошуками. Протягом 1923-1928 рр. діяло республіканське Музичне товариство ім. М.Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, що орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського музичного авангарду започаткував Б.Лятошинський. Він репрезентував напрям  модернізму в українській музиці, створив оперу “Золотий обруч” (1930, за твором І.Франка “Захар Беркут”). Новаторські тенденції виявилися у творчості композиторів В.Косенка, М.Вериківського (автора першого українського балету “Пан Каньовський”, 1930).

Плідно розвивалося театральне мистецтво. На кінець 1925 р. в Україні діяло 45 державних театрів. Особливо великою популярністю користувалися драматичний театр ім. І.Франка на чолі з Г.Юрою і театр “Березіль” на чолі з Л.Курбасом. Останній з 1926 р. працює у Харкові. У той час “Березіль” вже мав повністю сформовану трупу прекрасних акторів, серед яких слід назвати таких, як Й.Гірняк, Н.Ужвій, А.Бучма та ін. У цей період Л.Курбас повністю переорієнтувався на драматургію М.Куліша. На сцені “Березоля” були поставлені майже всі п’єси М.Куліша (“97”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Отак загинув Гуска” та ін.).

Бурхливо розвивалося кіномистецтво. Екранізувалися літературні твори, ставились фільми про громадянську війну (звичайно, виходячи з офіційних оцінок подій та їх учасників). Кінострічки донесли до нас гру відомих українських акторів М.Заньковецької (“Остап Бандура”, режисер В.Гардін), А.Бучми (“Укразія”, режисер П.Чардинін) та ін. Певними здобутками українського кіно можна вважати фільми П.Чардиніна “Тарас Трясило” (1927) і “Тарас Шевченко” (1926). В останньому знімались А.Бучма і І.Замичковський. Перший етап розвитку українського кіномистецтва пов’язаний з творчістю О.Довженка, фільми якого “Звенигора” (1928), “Арсенал” (1929), “Земля” (1930), а згодом звукові картини “Іван”, “Аероград”, “Щорс”, створені у 30-х роках, займають почесне місце в історії світового кіномистецтва. У 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм “Земля” включено до почесного списку двадцяти найкращих фільмів усіх часів і народів. Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка “Симфонія Донбасу” Д.Вертова (1930), а серед художніх – “Фронт” О.Соловйова (1931). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор І.Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-х рр.

В образотворчому мистецтві майстер батального жанру М.Самокиш створив низку картин на історичну тематику: “Вїзд Б.Хмельницького до Києва”, “Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким” та ін. У жанрі пейзажу особливо відзначилися художники М.Бурачек (“Дніпро і кручі”), Г.Світлицький (“Місячна ніч”). У портретному жанрі продовжував плідно працювати видатний художник Михайло Жук, який після революії залишився в Україні й намагався передати у портретах загальну атмосферу доби. Взагалі, у цей час в Україні існувало кілька мистецьких обєднань художників, що відображали процес ідейних пошуків у мистецтві. Серед них чільне місце займали Товариство художників імені К.Костанді, організоване в Одесі 1922 р., Асоціація Революційного Мистецтва України (АРМУ), створене у Києві 1925 р. з філіями по різних містах, Об’єднання Сучасних Митців України (ОСМУ).

Товариство художників імені К.Костанді ставило своїм завданням поширювати серед населення знання про мистецтво, популяризувати його та шукати нових шляхів до розвитку образотворчого мистецтва. Але воно не вкладалося у партійну доктрину і 1929 р. “самоліквідувалося”. АРМУ гуртувала митців різних напрямів, серед них особливо виділялись Михайло Бойчук, Оксана Павленко, Микола Бурачек, Іван Северин. М.Бойчук та його учні – О.Павленко, Т.Бойчук, І.Падалка, В.Седляр – представляли особливу мистецьку школу, що виступала проти віджилого, на їх думку, станкового мистецтва, натуралістичного реалізму, побутовщини і пропагували монументалізм. АРМУ під проводом М.Бойчука боролась “за якість і рівень мистецтва української культури, за вихід радянського українського мистецтва з дореволюційного провінціалізму”; відстоювала принцип національної своєрідності і самобутності українського мистецтва. Офіційна партійна критика визнала цей напрям “антисоціальним і вузьким” і поборювала “бойчукизм”, уважаючи його контрреволюційним традиціоналізмом, націокомунізмом, і в 30-х рр. усі митці цієї школи були знищені.

ОСМУ обєднувало художників, що цікавилися передусім модерним мистецтвом. На чолі його стояв видатний художник-графік, що працював переважно у галузі театральної декорації (зокрема, створював декорації для театру Л.Курбаса “Березіль”) та портретного жанру, Анатоль Петрицький.

У середині 20-х рр. дедалі помітніше місце в політичному й культурному житті республіки почало відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові у 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніпропетровську, Одесі. Швидко радіофікувалися села. Радіотрансляційні вежі стали одним із символів новітніх часів.

У 20-ті рр. відбувався активний пошук в архітектурі. Як правило, вибір архітекторів зупинявся на нових течіях, таких як конструктивізм. У тогочасній столиці України Харкові будинків у цьому стилі було відбудовано досить багато, що відбивало тогочасні уявлення про майбутню урбанізацію та технізацію комуністичного життя, оспівуваного в багатьох творах образотворчого мистецтва й літератури, а також постійно пропагованого у пресі та радіо. Разом із тим ставлення партійних лідерів до конструктивізму та інших авангардних течій в архітектурі не було однозначним. Найбільш значною спорудою, створеною у цей час, став будинок Держпрому (попередник сучасного Кабінету Міністрів) у Харкові (1925 – 1929, архіт. С.Серафімов, С.Кравець, М.Фільгер).

Розвивалася далі й монументальна скульптура, чимало творів якої присвячувалися образові великого українського поета Т.Шевченка. До 200-річчя з дня народження Г.Сковороди (1922 р.) було встановлено монумент у Лохвиці за проектом І.Кавалерідзе (він же – автор пам’ятника Т.Шевченку у Полтаві). Сам митець у цей час тяжів до експресіонізму й кубізму, однак його найграндіозніший проект у стилістиці кубізму – велетенський (70-метровий) пам’ятник міфологізованому в той час революціонеру Артему (Сергеєву) в Донбасі – реалізувати вдалося лише в іншій стилістиці, з іншого матеріалу і скромніших розмірів, як казав сам скульптур, через особисту заборону Сталіна.

Отже, політика українізації, здійснювана сталінським урядом, незважаючи на свій обмежений, великою мірою декларативний характер, дала несподіваний результат: за короткий термін (менше ніж 10 років) українська культура пережила яскравий злет, що проявився в усіх без винятку культурних галузях.

3. “Розстріляне відродження” в українській культурі. У 30- ті роки продовжувалося культурне будівництво, яке мало суперечливий характер. Поряд із безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувалися ті вчені, освітяни, літератори, митці, чиї погляди чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму. “Українізацію” було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури, ніби на підтвердження пророчих слів одного з персонажів сатиричної комедії М.Куліша “Мина Мазайло” (1927), розстріляно або запроторено до таборів. “Диктатура пролетаріату” вироджувалася в особисту диктатуру вождя, а велетенська держава “соціалізму” перетворювалася на сурогат різних економічних формацій – рабовласництво у “зонах”, сільський феодалізм, міський державно-монополістичний капіталізм, - сполучувалися в одне ціле велетенським бюрократичним апаратом з потужним ідеологічним забезпеченням для маніпулювання комуністично-соціалістичними гаслами. Ті, хто не вірив гаслам чи продовжував у них вірити, але бачив усю їх невідповідність дійсності, оголошувався “ворогом народу” або ще раніше закінчував життя самогубством (Хвильовий, Скрипник). Але більшість громадян продовжували вірити в те, що труднощі “комуністичного будівництва” викликані наслідками світової та громадянської воєн, а також спротивом зовнішніх і внутрішніх ворогів. Ця віра, а також значний потенціал природних ресурсів дозволили керівництву Радянського Союзу прийняти обрану Сталіним лінію подальшого розвитку, відому під назвами політики індустріалізації та колективізації.

Примусова колективізація і пов’язаний з її неуспіхом штучний голодомор 1933 р. становлять собою не тільки одну з найтрагічніших сторінок української історії, але й відвертий злочин проти традиційної селянської культури життя, перетворивши працьовитого колись селянина на безініціативного, але злодійкуватого колгоспника, довгий час фактично позбавленого громадянства і грошової винагороди за свою нелегку працю. Негласне закріпачення селян у колгоспних формах супроводжувалося ідеологічною пропагандою “соціалістичних цінностей”, прищипити які не вдалося, однак матеріальні й духовні підвалини сільського буття було майже повністю зруйновано.

Подолання опору українського села цілям “соціалістичного будівництва” забезпечувалося протиставленням і одночасним поставленням у приклад селянам міських робочих-пролетарів. Міф про “гегемонію пролетаріату” мала втілювати в життя політика індустріалізації з методичним забезпеченням у вигляді раціональної планової економіки та ірраціонального пафосу перевиконання п’ятирічних планів. Праця стала своєрідною формою гри між трудовими колективами і владою. При цьому перші мали грати роль спортсменів, а остання виступала в ролі арбітра і заплановувала усе вищі досягнення і показники. Трудящі мали йти на “трудові подвиги”. Протягом 30-х рр. на території всього СРСР відбувалися грандіозні “битви” – за Турксиб, за Магнітку, за Дніпрогес, за Харківський тракторний тощо. Не випадково в цей час створюється пропагандистський культ пролетаря-титана.

Індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства “Геть неписьменність!” у 1939 р. в Україні лишилося тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати. Однак добре розвивалася лише технічна і природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення.

З 1932 р. встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7 років), середня (10 років). Були запроваджені єдиний день початку навчального року – 1 вересня, тривалість уроку, затверджено пятибальну систему оцінки знань. Основною формою викладання став урок, а замістькомплексної системи запроваджувалась предметна. Напередодні війни в містах України в цілому сформувалась система обовязкової семирічної освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалась в школах з українською мовою навчання. Разом з тим в Україні на початку 30-х рр. діяли національні школи з польською, болгарською, молдаванською, німецькою та ін. мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. Але після одержання телеграми за підписами Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою “припинити українізацію” всі ці школи були переведені в основному на російську мову навчання.

На початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум, у 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджено наукові ступені кандидата і доктора наук, учені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну оцінку знань, обов’язкове складання іспитів і заліків. На 1 січня 1941 р. в УРСР діяли 173 вузи з 197 тис. студентів і 693 середніх спеціальних навчальних заклади з 196 тис. учнів. На кінець 30-х рр. в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чол. Проте в розвитку освіти були й недоліки: засилля політичних предметів, виробничий ухил за рахунок загальноовітніх дисциплін, невисока зарплата учителів.

Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиски, у розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У цьому ж році електрозварювальна лабораторія Є.О.Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В.П.Філатов. У 1936 р. у складі Української Академії наук утворився ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України. Характерно, що українським історикам було заборонено займатися періодом Київської Русі, обмежуючись тільки ідеологічно забарвленою інтерпретацією пізніших періодів вітчизняної історії. Гуманітарна сфера науки повністю була підпорядкована ідеологічному забезпеченню державного будівництва. Усього напередодні війни в УРСР функцірнувало понад 220 науково-дослідних установ, а загальна кількість науковців складала майже 20 тис. чол.

У 1936 р. ВУАН було перейменовано на АН УРСР, багато її співробітників репресували. Репресії стали невід’ємною частиною сталінської “культурної політики”. Першим дзвіночком тотального знищення української національної культури стали судові процеси проти так званих “шкідників”, що були спрямовані проти технічної інтелігенції та інженерних кадрів.  Такі  процеси розпочалися ще у другій половині 20-х рр. А з кінця 20-х рр. почалися репресії і проти діячів культури. Так, 19 квітня 1930 р. у справі “Спілки визволення України” (СВУ) за так звану контрреволюційно-націоналістичну діяльність було засуджено 45 діячів української культури. Серед них були 2 академіки ВУАН, 15 професорів вузів, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 3 письменники, 5 редакторів, 2 кооператори, 2 юристи, 1 бібліотекар, 2 служителі церкви, 15 підсудних працювали в системі ВУАН. Серед засуджених у справі СВУ – визначний учений, колишній впливовий діяч Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), один із керівників Центральної Ради С.Єфремов, колишній прем’єр-міністр УНР В.М.Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР, науковий співробітник ВУАН А.Ніковський, колишній діяч УСДРП, професор Київського інституту народної освіти (КІНО) Й.Гермайзе, письменниця Л.Старицька-Черняхівська, професор КІНО В.Ганцов, професор ВУАН В.Дога, науковий співробітник ВУАН, редактор “Словника живої української мови” Г.Голоскевич, викладач КІНО Г.Холодний, професор Полтавського інституту народної освіти В.О.Щепотьєв, секретар Одеського наукового товариства при ВУАН Т.Слабченко та ін. Справа СВУ стала першим досвідом організації масових репресій інтелігенції в Україні.

Діяльність українських митців і письменників у 30-ті рр. стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Серед досягнень української історичної прози цього часу слід відзначити романи “Людолови” Зінаїди Тулуб, “Наливайко” Івана Ле. Проблеми виховання молоді порушувалися у книгах “Педагогічна поема” А.Макаренка, “Десятикласники” О.Копиленка, “Школа над морем” О.Донченка. У пригодницькому та фантастичному жанрах створені повість М.Трублаїні “Шхуна Колумб”, “Нащадки скіфів” В.Владка. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п’єси якого “Загибель ескадри”, “В степах України” ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан. Але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 р. різноманітні літературні об’єднання були примусово закриті, а потім злиті у Спілку письменників України. За письменниками “обєдналися” й інші працівники мистецтва. Так державній партії легше було керувати “культурним фронтом”. Культурні процеси уніфікувалися за допомогою всеосяжного методу “соціалістичного реалізму”, який передбачав, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні (за деякими даними у 30-ті рр. з літературного процесу було виключено 4/5 усіх українських літераторів). Це стосується й діячів інших культурних галузей. Серед репресованих такі відомі представники української культури, як письменники М.Куліш, В.Підмогильний, Є.Плужник, Г.Епік, М.Зеров, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, М.Ірчан, Д.Фальківський, художники М.Бойчук, В.Седляр, І.Падалка, А.Петрицький, режисер Л.Курбас, архітектор Д.Дяченко, науковці А.Кримський, Д.Багалій, П.Тутковський та ін. Національно-культурне відродження 20-х рр. було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне відродження”.

Тому в 30-ті рр. центром розвитку художньої культури стає Галичина, де спостерігається значно більша спадкоємність із попередніми періодами в історії української культури при більш безпосередніх контактах із західноєвропейськими культурними процесами. Істотний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш, Антін Монастирський, Олекса Новаківський та низка його вихованців, серед яких найталановитішим був Святослав Гординський. Останній більше відомий як чудовий поет і мистецтвознавець. Його поетична спадщина разом із самобутньою поезією його сучасника Богдана-Ігоря Антонича складає одну з найкоштовніших окрас не тільки української поезії 30-х рр. ХХ ст., а й усієї української культури.

Взагалі ж після поразки у боротьбі за незалежність з Польщею літературний процес у Галичині був досить політизованим. Письменники розділилися на три групи:

націоналістична (Д.Донцов, О.Ольжич, О.Теліга та ін.);

пролетарсько-прорадянська (Я.Галан, С.Тудор, П.Козланюк);

ліберальна (Ірина Вільде, Б.Лепкий, Н.Королева та ін.).

У 1934 р. столицю Радянської України було перенесено до Києва. З цією важливою подією, на жаль, пов’язані не кращі спогади для істориків культури, оскільки саме у зв’язку з перенесенням столиці руйнації було піддано низку архітектурних шедеврів давнього вітчизняного зодчества, серед них Михайлівський Золотоверхий монастир (вціліли лише деякі мозаїчні композиції, поспіхом вивезені до Москви та Ленінграда), Військово-Микільський собор, Церква Різдва Богородиці в Пирогощі та багато інших споруд. Планувалося знести навіть Софію Київську. Вцілів цей шедевр архітектури завдяки французькому уряду, який клопотав перед радянським урядом за збереження собору, оскільки дочка Ярослава Мудрого, що побудував цю пам’ятку, Анна Ярославна була королевою Франції.

Натомість зводилися інші будівлі, що помітно відрізнялися від характерних для 20-х рр. Тепер формується особливий архітектурний канон радянського будівництва, який можна називати по-різному, але сьогодні найчастіше користуються терміном “радянський псевдокласицизм”. Це був багато в чому еклектичний стиль переважно офіційних установ, зведених із використанням багатьох архітектурних традицій минулого з активним застосуванням радянської символіки у зовнішньому та внутрішньому оформленні. Однією з перших і найбільш показових у цьому ряду споруд є будинок сучасної Верховної Ради України, зведений протягом 1935-1936 рр.

Таким чином, у 30-ті рр. система державних ідей – організаційних, ідеологічно-пропагандистських – сягнула бажаного ефекту: культурне життя з простору вільного духотворення виводилося на второвану колію культивування новітніх офіційних ідеологем, новітнього міфотворення. Духовне споглядання ідеалів заступалося зведенням ідолів – наочних репрезентантів могутності і торжества пролетарських ідей, котрі, по суті, вже пролетарськими й не були.

4. Розвиток української культури у роки Другої світової війни та у перше повоєнне десятиріччя. У роки Другої світової та Великої Вітчизняної  війни, а також у перше повоєнне десятиріччя українська культура переживала далеко не кращі свої часи, навіть приєднання західноукраїнських земель до УРСР мало фатальні для розвитку суспільного життя, в тому числі й для стану культури на цих землях, наслідки. В роки німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході України змінилися на гітлерівські. Величезних розмірів набрало пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу. За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Однак культурне життя не припинялося. Радянська влада зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, національні почуття народу. Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами. Висвітлюються події, де активними учасниками були Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький. З’являються високохудожн